Уоррен Мерфі та Сапір Річард : другие произведения.

Руйнівник 91 -100

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Уоррен Мерфі та Сапір Річард
  
  Руйнівник 91 -100
  
  
  
  
  91. Воїн холодної війни, січень 1993 92. Останній дракон, квітень 1993 93 Термінальна передача, липень 1993 94. Божевільне годування, жовтень 1993 95. Верховна жриця, квітень 99 1994 97 Криза ідентичності, листопад 1994 98 Мета можливостей, січень 1995 99. Колір страху, березень 1995 100 останніх обрядів, липень 1995 91 Cold Warrior Jan-199 Terminal Transmission Jul-1993 94 Feeding Frenzy Oct-1993 95 High Priestess Apr-1994 96 Infernal Revenue Sep-1994 97 Identity Crisis Nov-1994 98 Target of Opportunity Jan-1995 99 The Color of Fe9
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 91: Холодний воїн
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Пролог
  
  
  Коли його розум прокинувся, його очі побачили лише темряву. Але його розум не спав. Його мозок, що тривалий час перебував у царстві кошмарів, що зароджувалися, від яких не було ні пробудження, ні притулку, ні припинення, обробляв усвідомлені думки.
  
  
  Коли він спробував розплющити очі, вони відмовили йому. Він відчував, як його повіки напружуються і тягнуться, намагаючись відокремитися.
  
  
  Він видав зляканий звук глибоко в горлі і відчув смак чогось пластикового на одному краю свого товстого сухого язика. У горлі в нього пересохло.
  
  
  Потім він відчув чиюсь присутність. Щось вискочило з правого вуха, і він знову почув звуки. Харчування. Рівний гомін. Осцилограф. У його свідомості виплив образ осцилографа.
  
  
  "Спокійно, сер", - промовив молодий голос.
  
  
  Він нерозділено хмикнув.
  
  
  Щось вилетіло з його лівого вуха, і звуки були всюди довкола нього. Їх було двоє. Вони парили по обидва боки ліжка, на якому він лежав.
  
  
  Принаймні він сподівався, що це було ліжко. Він не міг сказати. Це більше скидалося на обтягнуту плюшем труну.
  
  
  Пальці взяли його за підборіддя та розсунули щелепу. Суглобові м'язи вистрілили вогнем у його одурманений мозок, і він закричав в агонії. Але тієї штуковини, яка затуляла йому рота, цієї штуковини зі смаком пластику, там більше не було.
  
  
  "Поки не намагайтеся говорити, сер. Ми все ще знаходимося в процесі вашого повернення".
  
  
  Його розум увімкнувся на першу передачу. Назад!
  
  
  Він змусив свій рот видавати звуки. Вони звучали жахливо, корпсі.
  
  
  "Як довго?" прохрипів він.
  
  
  "Будь ласка, сер. Не зараз. Дозвольте нам закінчити процедуру".
  
  
  "Грррр..."
  
  
  Вони почали розмотувати пов'язки, які заплющували його очі.
  
  
  Темрява стала сірою, потім висвітлилася до рожевої серпанку, в якій висіли, танцюючи, слабкі зелені іскри – його зорові нерви відреагували на перші подразники за… Чорт забирай, скільки часу це було?
  
  
  "Хммм", - промовив старший голос. "Повіки вкриті кіркою. Здається, що вони спаяні разом".
  
  
  "Я нічого не бачу в посібнику про процедуру, що охоплює це", - пробурмотів молодий голос.
  
  
  "Можливо, це природне явище. Ми залишимо їх. Нехай сітківка знову звикне до стимуляції".
  
  
  Він проковтнув. Зусилля було схоже на ковтання бетонного м'яча для гольфу з грубою текстурою.
  
  
  "Як ... довго ... чорт забирай ... це!"
  
  
  "Офіцер інструктажу вже в дорозі, сер. Ми лікарі".
  
  
  "Статус?"
  
  
  "Що ж, твоє нове серце функціонує нормально. Анімаційний блок зробив хорошу роботу. Двадцять шість ударів за хвилину, як у швейцарських годинників".
  
  
  "Отже, це був серцевий напад?"
  
  
  "Ти не пам'ятаєш?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Нам довелося виконати деякі інші процедури. Відбулося деяке пошкодження тканин з подальшою втратою функції".
  
  
  "Я нічого не відчуваю".
  
  
  "Технічно нерви все ще заморожені. Відчуття повернуться. Може виникнути певний дискомфорт".
  
  
  Він нічого на це не сказав.
  
  
  Потім двері з клацанням відчинилися, і він відчув, що лікарі повернулися.
  
  
  "О, ось ви де. Він у свідомості і реагує на наші голоси, капітане".
  
  
  "Таким, яким ти був". Новий голос був зрілішим, сильнішим голосом. Він відчував, що може довіряти. Не таким, як ці мокрі за вухами, надто дбайливі лікарі. Хто, чорт забирай, взагалі їх найняв?
  
  
  "Директоре, я капітан Маус".
  
  
  "Maus. Що це за ім'я таке?"
  
  
  "Німець, сер".
  
  
  "Продовжуй. Повідомити. Як довго я був... неживим?"
  
  
  "Давайте почнемо з хороших новин, сер. В даний час у нас є процвітаючі бази в Каліфорнії, Флориді, Японії та Франції. За винятком деяких культурних проблем з французькою базою, розширення продовжується швидкими темпами".
  
  
  Він сприйняв це з натягнутою усмішкою. Імперія процвітала! Капітан продовжував.
  
  
  "За останні кілька років впала Берлінська стіна, дві Німеччини возз'єдналися, Радянський Союз розпався на хаотичне скупчення автономних держав з економічними перспективами островів Фіджі, які не мають виходу до моря, а Східна Європа вільна".
  
  
  Він застогнав. "Так довго?"
  
  
  "Минув деякий час, директор".
  
  
  Він насупився. "Дохід?"
  
  
  "Спад за останні кілька кварталів. Світова економіка була нестійкою. Але ми міцно у плюсі. Скорочення не було..."
  
  
  "Лежати...?"
  
  
  "Новий діловий термін. Це означає, гм, звільняти персонал і скорочувати витрати та розширення".
  
  
  "Чому б просто не сказати це?"
  
  
  "Бізнесмени більше так не розмовляють".
  
  
  "Хм. Коли комунізм мертвий, я не розумію, навіщо їм ховати свій ліхтар під кущем".
  
  
  "Насправді комунізм не зовсім мертвий", - сказав капітан Маус. "Червоні все ще контролюють Китай, Північну Корею – хоча там йдуть якісь дикі розмови про об'єднання – та інші осередки тут і там".
  
  
  "Принеси мені картку".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Я хочу побачити цей новий світ".
  
  
  Голос лікаря: "Він ще не готовий до цього. Зоровий нерв був у повній темряві протягом..."
  
  
  Голос лікаря затих.
  
  
  "Принеси мені карту", - різко повторив він.
  
  
  Було принесено карту.
  
  
  "Ось воно, сер".
  
  
  "Хтось, подивіться мені в очі".
  
  
  Молодий лікар знову запротестував. "Я не можу цього допустити. Ніхто не знає, до якої травми це може призвести . . . ."
  
  
  "Або відкрий мені очі, або хтось, звільніть цього ідіота!"
  
  
  "Так сер".
  
  
  Приголомшений голос молодого лікаря протестував збентежено.
  
  
  "Але, сер, ви не можете мати на увазі... Я маю на увазі, я був вашим шанувальником з дитинства. Ви не можете мати на увазі те, що кажете".
  
  
  "Ти в мене на платню. Роби свою бісову роботу".
  
  
  Лікарі розпочали роботу, сказавши: "Ми спробуємо це по одному оку за раз".
  
  
  "Доки ти це робиш".
  
  
  Коли вони заливали теплий фізіологічний розчин у його ліве око в спробі послабити скоринку, що утворилася там, у нього в голові постало питання.
  
  
  "А як щодо Куби?"
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Куба. Це безкоштовно?"
  
  
  "На жаль немає".
  
  
  "Хто там головний? Хто-небудь, кого я знаю?" Останнє було слабкою надією, але він хотів за щось ухопитися. Щось знайоме.
  
  
  "Кастро, сер".
  
  
  "Все ще?"
  
  
  "Він був старим і сивим, і вони обмежилися мізерними пайками та велосипедами, але він все ще чіплявся за владу".
  
  
  "Неймовірно!"
  
  
  Тоді інший лікар сказав: "Ми думаємо, що око вже готове. Ми б порадили вам робити це дуже повільно".
  
  
  "Заткнися!" - гаркнув він.
  
  
  І, зробивши глибокий вдих, він побажав, щоб його ліве повіку відкрилося.
  
  
  Розпечена добіла голка світла обпалила його зоровий нерв і змусила його мозок прорватися крізь грози болю і шоку, і десь вдалині він почув їхні шалені крики, а над ними лагідний, надто молодий лікар, що кричить: «Я ж вам казав! говорив, але ніхто з вас не слухав би!
  
  
  Його останньою думкою перед тим, як він знову знепритомнів, було те, що він накаже звільнити того лікаря. Він мав рацію з самого початку, і тому мав стояти на своєму. Таким слабакам не знайшлося б місця у новому порядку.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Під кінець Тридцять третього року революції Ксав'є Кустодіо вирушив на пляж, щоб востаннє захистити Революцію.
  
  
  У усамітненні свого будинку wood and royal palm bohio він займався своїми ранковими справами, не знаючи, що це востаннє. Спочатку він одягнувся у свою рвану робочу форму, знявши її з мотузки для білизни, де вона висіла, промокла, минулої ночі. Він утиснувся в ремені, які надійно тримали дерев'яний хрест у нього на спині. Потім він узяв свій автомат Калашнікова радянського виробництва - він почав іржавіти від тропічної вологи - і єдину обойму з патронами.
  
  
  Його мачете, яке він узяв біля дверей, не заіржавіло. Воно ніколи не заіржавіє. На відміну від старого АК-47 мачете було кубинським. Дореволюційне кубинське. Цього вистачило б Ксав'єру на все життя.
  
  
  Вільно розмахуючи мачете в руці, він увійшов до мангрових чагарників і почав зрубувати молоде деревце. З розсіяною майстерністю він просунув тонкий ствол у задню скобу, тож гілки утворили навіс над його головою. Його мачете швидко розправилося з різним листям королівської пальми та іншими гілками.
  
  
  Він надів їх на дірки у своїй поношеній уніформі. Колись ці речі утримувалися дома за допомогою шнурка і гумок - російського шнурка і гумок. Їх не було з моменту падіння ненависного капіталістичного режиму Горбачова.
  
  
  Коли він був настільки обвішаний зеленню, що став нагадувати пересувний кущ, Ксав'є попрямував до пляжу, його гілки радісно підстрибували.
  
  
  Карибське сонце сходило, обіцяючи чудовий день. Ксав'є насолоджувався теплими, спекотними променями, що просочувалися крізь його камуфляж, що свербить. Він робив цю прогулянку з перших днів Революції, коли був молодим чоловіком.
  
  
  Тепер він був старим і згорбленим, а його борода перетворилася на сніг. І хоча його камуфляж підстрибував, його горде серце – ні.
  
  
  Спускаючись до пляжу, Ксав'є Кустодіо розмірковував про те, куди пішли роки. І міркування про течії часу змусили його задуматися про те, куди поділася Революція.
  
  
  Ні, похмуро подумав він. Де Революція пішла негаразд.
  
  
  О, це було так хвилююче, коли він був молодим фіделістом! Він пам'ятав день, коли Батіста втік посеред ночі після святкування Нового року. Ксав'єр був у Гавані, коли Фідель увійшов туди зі своїми партизанами.
  
  
  Священики сантерії вишикувалися вздовж дороги, щоб запропонувати захист своїх богів бородатому чоловікові в чепурному береті, якого вітали як спокутника та нового Пісарро. Повстанці розстріляли лічильники паркування. Вони проголосили, що на новій Кубі з населення не стягуватимуться податки. Мільйони людей вийшли привітати свого нового лідера, і коли він з'явився на балконі президентського палацу, щоби вимовити свою першу історичну промову перед масами, голуби справді влаштувалися на кам'яній кладці над ним. Один просто в нього на плечі.
  
  
  Чудовий день. Це був світанок нової Куби. Куби для кубинців – не американо чи мафіозо, а кубинського народу.
  
  
  Так давно ...
  
  
  У ті дні було честю піднятися зі сходом сонця і спуститися на пляж, навіть незважаючи на огидний сморід від крабів.
  
  
  Поки він думав про це, з кущів вискочив червоний сухопутний краб на нервових, схожих на павучі лапки. Він сердито підняв свої обпалені сонцем клешні, немов оскаржуючи право Ксав'є ходити його власним островом.
  
  
  Не замислюючись, Ксав'єр настав на краба. Пролунав звук, схожий на бавовну чашки "Діксі", і Ксав'єр пішов далі.
  
  
  Позаду нього вискочив інший сухопутний краб, вчепився клешнями в тлінні останки свого побратима і жадібно потяг їх з очей геть. З мангрових заростей долинули хрумкі канібальські звуки.
  
  
  Ксав'є теж зупинився поснідати біля лотка з цукровою тростиною. Він вибрав невелику втечу тростини і, зрізавши її так близько до землі, щоб втеча не припиняла рости, спритно крутанула її в руці, зрізаючи гіркий кінчик, дозволивши їй розкластися і удобрити все ще живе материнське стебло.
  
  
  На ходу Ксав'є без задоволення втягував солодкий коричневий цукрозний сік.
  
  
  Був час, коли сніданок був ситнішим, сумно подумав він. І чомусь солодшим.
  
  
  Був час, коли Ксав'є їздив на пляж у своєму DeSoto 1953 року випуску. Поки що незамінні деталі не почали руйнуватися. Його замінив моторолер. Поки що бензин не став дефіцитним і його замінив китайський велосипед - поки його шини не конфіскували, щоб виготовити шини для військових вантажівок, які витратили весь запас бензину на острові.
  
  
  Де Революція пішла негаразд? Запитав себе Ксав'є.
  
  
  Це було тоді, коли керівництво організувало комітети захисту революції у кожному районі? До революції бути досить вважалося ганебним. Тепер кожний кубинець був інформатором. Кожен кубинець мав таємний сором.
  
  
  Чи це було тоді, коли росіяни наполягали на переведенні кубинської економіки на збирання цукрової тростини - навіть незважаючи на те, що El Lider Maximo раніше відмовився від цукрової тростини як галузі для пеонів та лакеїв імперіалістів?
  
  
  Це було, коли колір кубинської молоді був відправлений до Африки боротися у визвольних війнах, які призвели лише до повернення трун?
  
  
  Ні, подумав Ксав'єр. Після затоки Свиней усе справді почало йти навперейми.
  
  
  Тоді він був на пляжі, копав канави. Тоді, як і зараз, він був ополченцем. Тоді, як і зараз, був вірний Фіделю.
  
  
  На B-26 з'явилися прапори кубинської революції. Вони низько загули, і Ксав'є відклав лопату, щоб помахати їм обома руками. Але потім він помітив те, що американське ЦРУ випустило з уваги під час підготовки: у них були носи з цільного металу. У B-26 кубинських військово-повітряних сил – у всіх трьох – були носи з плексигласу.
  
  
  Фальшиві кубинські військові літаки відкрили вогонь Ксав'єр скотився у свій наполовину викопаний окоп прямо перед тупими зубами смерті і залишився живим.
  
  
  Незабаром затока наповнилася силами вторгнення. Ксав'є допоміг підняти тривогу. Будучи провідником 111 батальйону, він допоміг захопити в полон майже двісті найманців. Вони гадали, що захопили американців. Вони взяли лише кубинців. Вигнанці.
  
  
  За виявлену того дня хоробрість сам Лідер Maximum нагородив Ксав'єра орденом і доручив йому охороняти Плайя-Хірон, пляж у гирлі річки Баїя-де-Кочінос. Це була не лише честь, а й подарунок.
  
  
  Бо ніхто ніколи не очікував, що США чи їхні інструменти зроблять ще одну спробу у затоці Свиней. Звичайно, не на місці їхнього найбільшого приниження. Звісно, не в самій затоці Свиней.
  
  
  Однак, розмірковуючи про це, Ксав'є зрозумів, що все змінилося того першого пориву тріумфу. Бо саме після затоки Свиней Фідель оголосив себе марксистом-ленінцем.
  
  
  Ксав'єр пам'ятав свій подив, коли почув новини. Потім, з латинською рішучістю, він знизав своїми вкритими листям плечима і промимрив: "Що ж, тепер ми знаємо, хто ми такі".
  
  
  До затоки Свиней Ксав'є був захисником революції. Після – захисником соціалізму. А зараз...
  
  
  Соціалізм був мертвий там, де він не вмирав. І він помирав із болісною повільністю на острові Куба.
  
  
  Коли він спускався до пляжу, на узбіччі ґрунтової дороги почали з'являтися меморіали загиблих у революції. Навколо них виросли бур'яни. Минуло понад тридцять років. Молоді люди Куби не знали про затоку Свиней. Це було сумно.
  
  
  На дорозі почали накопичуватись сухопутні краби. Ті, що померли напередодні - як з'їдені, так і ні - були запечені в помаранчевому кольорі безжальним карибським сонцем.
  
  
  Посмоктуючи надто солодкий очеретяний напій, Ксав'є недбало поколупав крабів своїми поношеними черевиками. Черевики для кулі. Привезені із Китаю. Підходить тільки для ніг дітей, але не для таких чоловіків як Ксав'є.
  
  
  Скільки мине часу, ставив він питання, перш ніж ми опустимося до того, щоб харчуватися незручними сухопутними крабами?
  
  
  Коли давно обіцяні плоди Революції впадуть до ніг народу, в ім'я якого було здійснено Революцію?
  
  
  Коли здалася тепла бірюзова вода - така прозора, що була схожа на бриж блакитного скла, - Ксавье здригався при кожному кроці. Краби загинули, а канюки та інші краби забрали їх на поживу. Але наступного дня крабів завжди було не менше.
  
  
  Ксав'є згадав фразу, яку він чув: "Революція завжди пожирає своїх дитинчат".
  
  
  На Кубі все було негаразд. Куба була іншою. Її люди були іншими. Її лідери були іншими.
  
  
  Внизу, на пляжі, серед крабів плескався екземпляр "Гранми". Оскільки в його обов'язки входило підтримувати пляж у чистоті та безпеці, Ксав'є нахилився, щоб підняти його.
  
  
  Він ліниво перегорнув її сторінки. На восьми сторінках було п'ятнадцять світлин Ель Лідера. На кожній із них Фідель був одягнений у свою знайому дизайнерську форму. У кожному з них його черевце нависало над туго затягнутим ременем із перетинками.
  
  
  Можливо, це було через його пригнічений настрій, можливо, через те, що Ксав'є наближався до свого шістдесятиріччя, але вигляд колись харизматичного лідера Революції, який тріскотів по швах, у той час як Ксав'є насправді важив зараз менше, ніж у 1961 року, коли бився у затоці Свиней, викликав гіркі сльози на його зморшкуватих очах.
  
  
  "Ця революція не з'їла своїх дитинчат!" з гіркотою сказав він. "Божевільний Фідель з'їв революцію!"
  
  
  Він розірвав газету, розкидавши всюди шматки. Яке це мало значення, якщо пляж був усіяний уламками соціалізму? Він уже був усіяний смердючим лушпинням невбиваних крабів. Це був пляж, за який вмирали чоловіки, чий білий пісок випив їхню кров – і все це було марно.
  
  
  Куба перетворилася з американської колонії на радянську. І щойно дві наддержави уклали світ, вони повернулися до острова спиною.
  
  
  Тридцять років боротьби, і Ксав'є Кустодіо патрулював одну й ту саму ділянку смердючого пляжу, його в'яла шкіра старого була до крові обдерта гілками та пагонами, надії його юнацьких ідеалів були марно витрачені.
  
  
  Він дозволив останньому схлипу вирватися з його горла, що пересохло на сонці.
  
  
  І позаду він почув спорадичні бавовни.
  
  
  Ксав'єр обернувся, щоб подивитися, хто йде його пляжем.
  
  
  За гілками, що прикривали його обличчя, його теплі карі очі розширились.
  
  
  Він дивився на солдатів. Вони були одягнені в оливково-сіре, як і він. Але їхня уніформа була чистою і цілою.
  
  
  І на їхніх плечах вони не носили нашивок або відзнак. Їм це було не потрібно. Ксав'єр знав, що безсоромним зіркам і смугам армії Сполучених Штатів саме місце там.
  
  
  Ксав'єр упав навколішки, його стара виучка взяла гору. Його серце шалено калатало, коли він спостерігав за ними. Вони висаджувалися з гумових плотів, які навіть зараз розривали багнетами та топили кам'яними грузилами.
  
  
  Ксав'єр вагався. Чи він повинен напасти на них? Чи йому слід відступити та підняти тривогу?
  
  
  Він глянув на свій АК-47 і єдину обойму – і його серце розбилося. Революція позбавила його зубів. Він не міг боротися. І його досоціалістичне мачете не витримало години.
  
  
  Шурхаючи і крадучись, як безсердечний пес, він відступив у багнюку довколишнього болота Сапата і пробіг весь шлях до свого скромного бохіо.
  
  
  Він попередив би Гавану. Тому що він був кубинцем, а не тому, що його турбувала невдала революція.
  
  
  Проїхавши менше тридцяти стрижнів дорогою, Ксав'єр зупинився. Він пригадав, що його телефон більше не працював. Він не міг зателефонувати до Гавани. Йому доведеться їхати до Сапати. І це було надто далеко, щоб втекти, для старіючого фіделіста з завзяттям, висмоктаним з нього голодом і злиднями.
  
  
  Президент Республіки Куба ставив питання, де Революція пішла не так.
  
  
  Він сидів у своєму кабінеті у Палаці революції зі своїми радниками, горцями, які разом із ним вели партизанську війну у Сьєрра-Маестрі.
  
  
  "Мої друзі", - почав він, видихаючи клуби ароматного тютюнового диму. "Будьте правдиві зараз. Ми зазнали невдачі?"
  
  
  "Ні, Фідель", - сказав його брат, довічний віце-президент після хвилинної наради.
  
  
  "І все ж таки ми тут, наших цілей не досягнуто. Напевно були помилки? Напевно ми припустилися якихось помилок на цьому шляху?"
  
  
  Радники переглянулись. Вони знизали плечима і подивилися на свого Вищого Лідера у пошуках вказівок.
  
  
  "Чи було це 1959 року, коли ми відклали вибори, проголосивши: "Справжня демократія неможлива для голодного народу"?" він запитав.
  
  
  "Ні", - наполягав міністр ідеології. "Бо без цього указу Куба не мала б Чудового Фіделя, який вів би її до величі".
  
  
  Лідер Максимума серйозно кивнув головою. Його нахмуреність посилилася. Він задумливо затягнувся.
  
  
  "Можливо, це було через рік, коли ми ввели нормування продуктів харчування, тим самим забезпечивши постійний голод?"
  
  
  "Ні, головний командант", - запротестував міністр культури. "Бо, якби ми не запровадили нормування у 1960 році, зараз взагалі не було б їжі".
  
  
  "Добре. Добре. Це добре. Я про це не подумав".
  
  
  Посмішки висвітлили темні обличчя. Їхній лідер був задоволений. Ром тепер лився річкою. Вони пили "Куба Лібрес".
  
  
  "Це було, коли ми оголосили про наш урожай століття?"
  
  
  "Ні", - запевнили його. "Бо хто міг передбачити, що врожай буде неврожайним? Революція створює робітників, а не погоду. Робітники були з нами, погода – ні".
  
  
  "Добре. Добре. Мені це подобається", - сказав Лідер Maximum, записуючи ці фрази в крихітний блокнот, що лежить на великому коліні. Огризок олівця здавався крихітним у його величезному кулаку.
  
  
  Його лоба знову спохмурніло. "Можливо, ми припустилися помилки, коли послали наших солдатів до Африки боротися з тамтешнім придушенням. Багато хто загинув. Багато хто овдовів або залишився бездітним".
  
  
  "Ні, Фідель", - наполягав міністр сільського господарства. "Бо якби ці солдати були сьогодні з нами, їх треба було б годувати. Їди й так мало".
  
  
  "Чудове зауваження". Великий бородатий чоловік перекочував свою прекрасну сигару з одного куточка рота до іншого, як ведмідь льодяникову паличку. "А як щодо того разу, коли ми дозволили будь-якому кубинцю залишити країну через порт Маріель?" спитав він. “Тисячі так і зробили. Це був конфуз. Це зробило Кубу схожою на місце, з якого можна тікати”.
  
  
  "Ні", - сказав його брат, в іншій своїй якості міністра оборони. "Бо вони були зрадниками соціалізму, і навіщо нам їх годувати?"
  
  
  "Ще одне чудове зауваження. Я виступлю з промовою завтра. Вона буде про важливість продовольства для революції".
  
  
  Звуки захоплених оплесків промайнули мармуровим залом, як невидимі голуби.
  
  
  До дверей долинув тупіт ніг, і хтось з іншого боку почав люто стукати.
  
  
  "Ель Президент!" - крикнув чийсь голос. "Це американці! Вони повернулися! Вони атакують!"
  
  
  "Де?"
  
  
  "Плайя Хірон!"
  
  
  При згадці цього легендарного місця класової боротьби очі президентських радників округлилися, вираз їхніх осіб став болючим.
  
  
  "Ми загинули!" - кричали вони, видіння Тріполі та Багдада проносилися в їхніх одурманених ромом умах.
  
  
  "Ні", - пророкував їх Лідер Maximum. "Це саме те, що вимагає Революція".
  
  
  "Que?"
  
  
  "Ворог, якого треба перемогти".
  
  
  Лідер революції увірвався до двоповерхового будинку у передмісті Гавани, який служив йому надзвичайним командним пунктом ще до першої затоки Свиней.
  
  
  "Доповідай", - гаркнув він.
  
  
  Капітан, який сидів перед рацією, зняв навушники і сказав: "Ополченець виявив вторгнення три години тому".
  
  
  "Три години! Чому мене не повідомили про це раніше?"
  
  
  "Він не зміг зв'язатися з нами по телефону. Він став непридатним".
  
  
  "Тоді він підвів соціалізм. Йому слід було краще доглядати зброю. Він розумів його важливість. Накажіть його пристрелити".
  
  
  "Але він був героєм першої затоки Свиней, товариш Фідель".
  
  
  "І він зазнав невдачі у другій", - зневажливо сказав кубинський президент. "Розкажіть мені про кампанію".
  
  
  "Я наказав знищити загарбників до останньої людини".
  
  
  "Муло! Що хорошого в мертвих загарбниках?"
  
  
  "Мертві загарбники не можуть створити плацдарми".
  
  
  "А мертвих загарбників не можна допитувати!" Огризнувся Ель Лідер. "Мені потрібні бранці, а не трупи!"
  
  
  "Si, товаришу". Капітан повернувся до своєї рації часів Другої світової війни і почав віддавати швидкі накази іспанською. Він слухав через навушники і дивився на незграбну постать свого старшого команданте.
  
  
  "Батальйон Грито повідомляє, що вторгнення придушене. Вони взяли полонених".
  
  
  "Нехай їх приведуть до мене. Ні, я маю ідею краще. Я поїду до них. У танку. Ми привеземо камери і покажемо, як я зістрибую з танка на місці битви. Все буде так, як було в 1961 році. Навіщо людям м'ясо, коли Фідель так щедро їх пригощає?
  
  
  "Si."
  
  
  Увійшовши до хатини на пляжі, він виявив, що в живих залишилося всього п'ятеро в'язнів. Лідер Maximum був розчарований. П'ятеро були не надто великою аудиторією. Він вирішив не транслювати їхній допит по Телеребельді у прямому ефірі. Натомість він буде записаний, а окремі фрагменти транслюватимуться так, як йому зручно.
  
  
  Він був розчарований, дізнавшись, що вони були не американцями, а кубинцями. Він хотів би мати американців. Вони були ціннішими.
  
  
  Він почав говорити. Він ходив туди-сюди, одна рука зігнута на попереку, а інша зайнята тим, що розсікає повітря сигарою "Ромео і Джульєта".
  
  
  "Ви гусано-хробаки!" сказав він їм іспанською. "Ви зрадники!"
  
  
  Чоловіки зніяковіло подивилися один на одного.
  
  
  Добре, гаразд, подумав Фідель. Він присоромив би їх, як присоромив тисячу із зайвим загарбників у 1961 році.
  
  
  Він зібрав їх у Паленсіо де лос Деспортес – Палаці спорту. Протягом чотирьох днів він читав їм лекції, залякував їх, принижував їх, доки камери знімали кожну краплю зрадливого поту. Вони плакали. Вони вибачалися. І насамкінець вони спонтанно встали і влаштували йому стоячи овацію.
  
  
  Тут він зробить все це знову. Оскільки тих, хто вижив, було всього п'ятеро, це займе лише другу половину дня.
  
  
  "Ви дозволили собі бути маріонетками!" – продовжив він. "Маріонетками імперіалістів! Ви люди без совісті, у вас немає навіть однієї кульки між вашими безхребетними ногами!"
  
  
  Вони здригнулися від його хльостких слів. У їхніх очах був страх. Задоволений, він продовжив.
  
  
  "Ви прийшли в рай Карибського моря, щоб розорити його. Принаймні, так ви, паразити, думали. Натомість ви зазнали гіркої гіркоти своєї поразки на солодких соціалістичних пісках нашого пляжу. Ви дурні та прислужники дурнів!"
  
  
  Кубинський майор із твердою спиною прочистив горло. Роздратований Лідер Революції сердито глянув на нього. Він помовчав, а потім кивнув, даючи чоловікові дозвіл говорити.
  
  
  "Товариш Фідель. Ці люди..."
  
  
  "Викладай!" - гаркнув він.
  
  
  "Вони не говорять іспанською", - сказав майор. "Ми це вже з'ясували".
  
  
  Права брова президента поповзла вгору. Його ліва, повагавшись, приєдналася до неї.
  
  
  Він повернувся до п'ятьох нервуючих бранців.
  
  
  "Це правда?" він завив англійською. "Ви не розмовляєте рідною мовою ваших батьків?"
  
  
  Вони люто затрясли головами. Принаймні вони, як і раніше, налякані, подумав Фідель.
  
  
  "Що це за кубинці, які зараз штурмують наші береги?" він був у люті.
  
  
  Заговорив один із загарбників.
  
  
  "Друге покоління", - сказав він.
  
  
  Ель Лідер Максимо моргнув. Його рот розплющився, від чого густа сива борода здибилася на оливково-коричневих грудях, немов хмара сталевої вовни, що розбивається об гірський схил.
  
  
  "Мадрі!" - пробурчав він. "Я не витрачатиму час на таких, як ти!" - гаркнув він, знаючи, що його англійська не зрівняється з п'ятигодинною промовою. Крім того, мова була недостатньо промовистою для її цілей. "Скажи мені, хто послав тебе сюди!"
  
  
  Чоловіки зберігали кам'яну мовчанку. Вперше він помітив їх камуфляжним розфарбуванням, наскільки вони молоді. Здавалося, що вони просто хлопці.
  
  
  "Скажи мені!" - заревів він.
  
  
  Рти ув'язнених рішуче стиснулися.
  
  
  "Підвергніть їх тортурам і зателефонуйте мені, коли вони будуть готові говорити", - гаркнув він, тікаючи з пляжу.
  
  
  Це не схоже на старі часи, роздратовано подумав він, покидаючи хатину.
  
  
  Це зайняло менше ніж двадцять хвилин. Його міністр культури застосував російську техніку, відому як " створення змії " . Це було так само просто, як і ефективно.
  
  
  Вони взяли найсильнішого з бранців, притиснули його до землі і на очах у інших перерізали йому язик посередині гострим ножем.
  
  
  Кров текла тривожно, червоними річками.
  
  
  Інші знайшли дар мови і почали вимовляти річки слів.
  
  
  Лідер Maximum переможно зустрів їх.
  
  
  "Я знав, що тобі не вистачає яєць, але я не думав, що ти також позбавлений шпильок", - виплюнув він. Люто подивившись на одного, він додав: "Ти! Хто організував це боягузливе вторгнення?"
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  Ель Президент, випроставшись, майже похитнувся від цієї новини. Він моргнув. Він ледве міг у це повірити. Невже американці стали такими сміливими? Завжди раніше вони убезпечували себе від вини кількома верствами довірених командирів.
  
  
  Він повернувся до наступного у черзі. "Що ти скажеш? Назви ім'я свого лідера!"
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  І так було надалі.
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  Навіть покалічений, позбавлений язика, булькнув два криваві слова, які прозвучали як "Дядько Сем".
  
  
  Це стало такою несподіванкою, що сивий президент Куби із шипінням упустив свою сигару в калюжу крові біля своїх ніг.
  
  
  Він підняв стиснутий кулак на висоту плеча й затято потряс їм.
  
  
  "Тоді це війна! Нарешті це війна!"
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він намагався замовити каченя.
  
  
  Менеджер з обслуговування номерів готелю Fontainebleau з видом на Майамі-Біч ласкаво вибачився.
  
  
  "Прошу вибачення, сер, але качка недоступна".
  
  
  "О-о", - сказав Римо, і його сильне обличчя спотворилося від занепокоєння.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Моєму сусідові по кімнаті це не сподобається".
  
  
  "Будь ласка, передайте вашому сусідові по кімнаті наші глибокі вибачення, - ялиновим тоном сказав менеджер з обслуговування номерів, - але, як я вже сказав, качка сьогодні ввечері недоступна".
  
  
  "Це жахливо", - сказав Римо.
  
  
  "Іноді виникають проблеми з нашими постачальниками. Це неможливо передбачити, і ми нічого не можемо з цим вдіяти".
  
  
  "Чи бачите, у мене є невиразна підозра, що мій сусід по кімнаті вибрав цей готель спеціально тому, що йому сподобалася качка", - сказав Римо.
  
  
  Голос менеджера з обслуговування номерів став дбайливим. "Я повідомлю про це шеф-кухаря. Я впевнений, що він буде задоволений".
  
  
  "Чи бачите, зазвичай ми не заселяємося в готель вдруге. Нам ніби подобається переїжджати, дізнаватися щось нове. Але ми були тут кілька місяців тому, і мій сусід по кімнаті замовив качку. І ось ми знову у вашому милому готелі. і тепер ніякої качки.
  
  
  "Можу запевнити вас, що ця страва з'явиться в меню до кінця тижня. Чи можу я запропонувати наш бефстроганів?"
  
  
  "Ти можеш пропонувати все, що хочеш, - заперечив Римо, - але в мене та мого сусіда по кімнаті алергія на яловичину".
  
  
  "Шкода".
  
  
  "Ми їмо яловичину і впадаємо у токсичний шок".
  
  
  "Ми б цього не хотіли. Ви б віддали перевагу кебабу з баранини?"
  
  
  "Баранина жирна".
  
  
  "Не наше ягня".
  
  
  "І від баранини нас нудить".
  
  
  "Кинути?"
  
  
  "Блювати".
  
  
  "Мені доведеться запам'ятати слово "шпуряти", - сухо сказав менеджер з обслуговування номерів. "У ньому є певна чарівна сила".
  
  
  "Ми з моїм сусідом по кімнаті, - продовжував Римо, - дотримуємося вкрай обмежених дієт. Ми їмо рибу, качку та рис і майже нічого іншого".
  
  
  "У такому разі, дозвольте мені запропонувати мигдальне з фореллю".
  
  
  "Гарна ідея, але мій сусід по кімнаті всім серцем любить качку".
  
  
  "Як я вже пояснював, качка недоступна сьогодні ввечері, але вона знову з'явиться у продажу пізніше за тиждень. Можливо, до четверга".
  
  
  "Не знаю, чи пробудемо ми тут так довго", - сказав Римо.
  
  
  Голос менеджера з обслуговування номерів знизився на кілька градусів за Фаренгейтом. "Можу я внести ще одну пропозицію? Чому б тобі не запитати свого досить вибагливого сусіда по кімнаті, можливо, за тих обставин, які я описав, форель з мигдалем зрештою виявиться неприйнятною?"
  
  
  "Тримайся".
  
  
  Римо прикрив долонею телефонну трубку готельного номера і зателефонував до сусідньої кімнати.
  
  
  "Привіт, Татусю!"
  
  
  "У форелі є кістки", - пролунав скрипучий, буркотливий голос.
  
  
  Римо прибрав руку з люльки і сказав: "Він каже, що форель кістлява".
  
  
  "Ми обробляємо форель на кістки, сер".
  
  
  Знову пролунав писклявий голос. "Попроси качку". "Я приніс. Вони кажуть, що їх нема".
  
  
  "Невже у всіх качок у Всесвіті минув термін придатності?" поцікавився писклявий голос.
  
  
  "Сумніваюся у цьому", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді я буду качку. В апельсиновому соусі".
  
  
  Римо говорив у слухавку. "Каже, що йому дуже, дуже подобається качка. І він хотів би її в апельсиновому соусі".
  
  
  Залишки олії випарувалися з тону менеджера з обслуговування номерів.
  
  
  "Сер, як я вже пояснював..."
  
  
  "Слухай, ти випадково не чув про коридорне?"
  
  
  "Я рідко звертаю увагу на дії персоналу нижчої ланки", - прямо сказав менеджер з обслуговування номерів.
  
  
  "Бідний хлопець опинився у гіпсі".
  
  
  "Я вважаю, щось було згадано в цьому роді. Сумно".
  
  
  "Він стягнув чемодан мого сусіда по кімнаті, ніс його до ліфта", - зазначив Римо.
  
  
  На лінії зависла багатозначна пауза. "Цей ваш сусід по кімнаті, випадково, не літній джентльмен азіатського походження?"
  
  
  "О, я б не назвав його "літнім", - сказав Римо, знаючи, що його почує мешканець сусідньої кімнати, який болісно сприймав свій вік." І я думаю, тобі теж не варто. Це гірше, ніж пограбування багажника.
  
  
  "Зрозумів, сер". Тон знову змінився. На цей раз це було корисно. "Що ж, якщо це так, можливо, ми можемо щось зробити. Можливо, я міг би попросити шеф-кухаря, так би мовити, покопатися глибше в морозилці. Ах, я сподіваюся, ваш сусід по кімнаті не образиться на заморожену качку?" "
  
  
  "Ні, якщо це не з'явилося у нього на тарілці таким чином".
  
  
  "Чудово. Тоді це буде качка в апельсиновому соусі. Думаю, ви хотіли б того ж?"
  
  
  "Тільки не я. Я хочу форель з мигдалем. Гарнір із приготовленого на пару білого рису для нас обох та абсолютно чисту натуральну мінеральну воду. Зрозумів?"
  
  
  "Ваші страви буде доставлено протягом години", - пообіцяв менеджер з обслуговування номерів. "Ми висловлюємо вам нашу вічну подяку за ваше терпіння".
  
  
  "І ти зберігаєш свою рухливість", - радісно сказав Римо. Він повісив слухавку. Він глянув у дзеркало. Обличчя, яке дивилося на нього у відповідь, відрізнялося двома рисами: глибоко посадженими темними очима та високими вилицями. Це було сильне обличчя. Занадто незграбний, щоб його можна було назвати красивим, але занадто правильний, щоб бути неприємним. При певному освітленні він був схожий на череп. Коли він спохмурнів, це виглядало жорстоко.
  
  
  Тепер Римо не хмурився. Він усміхався. Він поправив свою усмішку і надав обличчю невинного виразу. Потім він вийшов у вітальню розкішного готельного номера, сподіваючись, що його обличчя не змінилося.
  
  
  "Я купив тобі качку", - радісно сказав він.
  
  
  Житель іншого номера сидів, схрестивши ноги, на очереті перед готельним телевізором. Він не ворухнув жодною волосинкою. Не те щоб там було багато волосся, яке можна було б поворушити. Його потилиця нагадувала цільнолите бурштинове яйце, прикрашене крихітними вухами, над верхівками яких височіли два пучки хмарно-білого волосся, посадженого прямо над ними.
  
  
  "Качка у цьому закладі жирна", - оголосив він.
  
  
  "Це так?"
  
  
  "Минулого разу було жирно".
  
  
  "Хочеш, я передзвоню, щоб вони все зробили правильно?" Римо прийшов на допомогу.
  
  
  "Це ні до чого хорошого не приведе. Вони некомпетентні. Якщо ми вимагатимемо, щоб вони злили жир, качка вийде сухою".
  
  
  "Краще жирна качка, ніж в'ялена, так?"
  
  
  "Краще правильно приготовлену качку".
  
  
  Гаразд, подумав Римо, він притягнув мене сюди не заради качки. Мабуть, річ у чомусь іншому. Рімо вирішив перейти до справи.
  
  
  "Маленький батько, мені цікаво".
  
  
  "Як і мавпа".
  
  
  "Вірно", - сказав Римо, намагаючись не бути втягнутим у бійку. "Але мавпи не можуть замовити доставку їжі та напоїв у номер для своїх друзів із джунглів. І мавпи зазвичай не виявляють, що одного ранку раптово помчали до Майамі. Особливо з урахуванням того, що вони були там нещодавно".
  
  
  "Яким каналом тут показують Читу Чинг?"
  
  
  Римо взяв довідник місцевого телебачення. "Канал 6".
  
  
  Майстер Сінанджу взяв дистанційний перемикач каналів і натиснув на шість. Потім у полі зору з'явилося його обличчя. Вона нагадувала посмертну маску з папірусу якогось неймовірно стародавнього фараона, з якого висмоктували всю вологу. Клапчик бороди прилипав до паперового підборіддя. Визначити його вік було неможливо. Навіть його зморшки здавалися зморщеними.
  
  
  Низький звук вирвався з його плетеного горла, цікавий і трохи задоволений. "На чорному ящику написано 6, і ось на скляному екрані з'являється канал 6".
  
  
  "Я думаю, кабельна коробка розрядилася".
  
  
  "Можливо, ми залишимося тут на якийсь час".
  
  
  "Мені підходить. Я просто хотів би знати, чому".
  
  
  "Ми бездомні, чи не так?"
  
  
  "З тих пір, як Сміт вигнав нас з нашого будинку, так. Напевно, я волію думати про нас як про вільних бродяг".
  
  
  "У цій сумній країні багато безпритульних".
  
  
  "Послухати Читу Чинг, то це так. Але яке це має відношення до кемпінгу в Майамі?"
  
  
  "Бездомні цієї країни, як вони дійшли до такого сумного стану?"
  
  
  "Дай подумати. Вони втрачають роботу. Вони не платять за квартиру".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Чіун.
  
  
  "А?"
  
  
  "Ми безпритульні, отже, ми безробітні".
  
  
  "Тільки не кажи мені, що нас звільнили".
  
  
  "Я не буду".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Ми зайшли в глухий кут у наших переговорах за контрактом з Імператором Смітом", - пояснив Чіун.
  
  
  "Наскільки великий і наскільки поганий?"
  
  
  "Досить того, що ми ховаємося від нього з усім нашим світським майном, доки він не прийде до тями".
  
  
  "Так ось чому ми повернулися до Майамі. Ми ховаємося від Сміта!"
  
  
  "Саме. Йому і на думку не спаде шукати нас тут, знаючи, що ми жили в цьому самому місці всього кілька місяців тому".
  
  
  "Гарне зауваження. Як довго ти розраховуєш витримувати це?"
  
  
  "Недовго".
  
  
  "Невже?"
  
  
  Чіун глибокодумно кивнув головою. "Сміт скоро здасться".
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Тому що тільки цього ранку він наказав нам вирушити у певне місце і там чекати подальших інструкцій".
  
  
  "Він дав нам завдання?"
  
  
  "Не зовсім. Він просто попросив мене піти в це місце і чекати на звістки".
  
  
  "Святий Христос, Чіуне!" - вигукнув Рімо, потягнувшись до телефону. "Що, якщо це важливо?"
  
  
  "Тоді тим скоріше Сміт капітулює", - резонно зауважив Майстер Сінанджу.
  
  
  Римо підняв слухавку. Він слухав писк та електронне цвірінькання у себе у вусі, поки кілька разів натискав кнопку 1 – надійний контактний номер, який він використовував, коли йому потрібно було зв'язатися з Гарольдом У. Смітом.
  
  
  Зазвичай після дюжини або щебетань спрацьовувало електронне реле, і в Римо лунав дзвінок.
  
  
  Цього разу щебетання просто припинилося, і він слухав мертву тишу.
  
  
  Римо повісив люльку і спробував знову. На цей раз він не отримав навіть писку.
  
  
  "Щось не так із цим телефоном", - поскаржився він, повертаючись.
  
  
  І відрізаний пластиковий провід від розетки клацнув його італійськими шкіряними черевиками.
  
  
  Римо подивився вниз, побачив акуратно обрізаний кінець і перевів погляд на Майстра Сінанджу, який сидів на своїй тростинній циновці, як маленький Будда, наче й не рухався. Римо не бачив і не чув його рухів. Чіун був єдиною людиною на землі, яка могла щось пропустити повз вуха Римо. Його руки з довгими нігтями, схожими на пташині пазурі, вільно лежали на яскраво-лавандових подолах кімоно. Римо знав, що ці смертоносні нігті перерізали лінію.
  
  
  "Я маю зв'язатися зі Смітом", - сказав він. "Він буде в сказі".
  
  
  "Саме".
  
  
  "Він задіює всю свою комп'ютерну систему, щоб вистежити нас", - сказав Римо.
  
  
  "Дозволь йому".
  
  
  "Послухай, якщо ти не дозволяєш мені подзвонити йому, принаймні скажи мені, де ми маємо бути".
  
  
  "У певному місті".
  
  
  "Чи є у цього певного міста назва?" Римо замислився.
  
  
  "Так".
  
  
  "Як це називається?"
  
  
  "Майамі".
  
  
  Римо моргнув.
  
  
  "Це Майамі?"
  
  
  "Ти знаєш про якесь інше Майамі?"
  
  
  "Ні", - зізнався Римо. "Але це нічого не означає. За останні п'ять років я був на трьох "Дейтонах" і п'яти "Квінсі". Там, на Алясці, може бути захований ще один Майамі. Сміт випадково сказав Майамі, Флоридо?"
  
  
  "Він сказав Майамі. Я зрозумів, що він мав на увазі цей самий Майамі".
  
  
  У темних очах Римо з'явився спантеличений блиск. "Отже, ми ховаємося там, куди він сказав нам йти?"
  
  
  "Саме".
  
  
  "У цьому є якась особлива логіка?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Не хочете просвітити колегу?"
  
  
  "Якби така людина існувала, я б це зробив".
  
  
  "Har de har har har. Як щодо того, щоб розповісти мені?"
  
  
  "Мудрість, дарована мавпі, - це мудрість, витрачена даремно. Але незабаром буде Чита Чинг, так що я розповім тобі в обмін на мовчання".
  
  
  "Домовилися".
  
  
  Чіун натиснув на регулятор гучності, змушуючи телевізор замовкнути. Йшли місцеві новини.
  
  
  Він повернувся на своєму килимку. Римо підняв свій килимок. Він прийняв позу лотоса, ідентичну позі Чіуна. Їхні очі – несхожі, за винятком однакової глибокої впевненості – відбивали один одного. В іншому вони були настільки різними, наскільки можуть бути дві людини. Чіун був крихітним і виглядав тендітним у своєму кімоно, що кричав. Римо був високим, худорлявим і носив білу футболку та коричневі штани-чінос. Його волосся та очі були майже того ж відтінку, що і його штани.
  
  
  "Я Майстер синанджу", - тихо сказав Чіун.
  
  
  "Вірно", - погодився Римо.
  
  
  "Ти Майстер синанджу".
  
  
  "Теж вірно".
  
  
  "Разом ми єдині справжні Майстри Сінанджу, найбільшого будинку ассасинів в історії цієї планети".
  
  
  "Тут суперечки немає", - погодився Римо.
  
  
  "Ми найкращі. Я найкращий. Ти дещо поступаєшся найкращим, але проте гарний".
  
  
  Римо засяяв від рідкісного компліменту. Чіун, бачачи, що переоцінив свого учня, негайно виправив своє необачне судження.
  
  
  "Принаймні адекватний", - сказав він. "Краще, ніж більшість мавп".
  
  
  "Перейдемо до справи", - пробурчав Римо.
  
  
  "Сміт найняв нас, бо хотів як краще. Без нас його безглузда організація, про яку він постійно твердить, не існує..."
  
  
  "Офіційно існує", – поправив Римо.
  
  
  “Без нас його організація була б беззубою. Понад двадцять зим ми служили йому. У суворі та радісні часи. І все-таки зараз він сперечається за дрібницями. Незначні деталі у нашому новому контракті”.
  
  
  "Наприклад, які незначні деталі?" Римо хотів знати.
  
  
  "Наприклад, золото".
  
  
  "З якого часу це стало незначним?"
  
  
  "Оскільки він відмовляється визнати її важливість".
  
  
  На обличчі Римо раптово позначився сумнів. "Прийдеш ще?"
  
  
  "Золото не важливо саме по собі", - сказав Чіун.
  
  
  "Я правильно почув? Це ти кажеш?"
  
  
  "Що має значення, - продовжував Чіун, ніби не чуючи грубого випаду, - так це вірність, розуміння і належна повага. Золото - лише символ цих речей".
  
  
  "Кінське лайно".
  
  
  Чіун ляснув по дерев'яній підлозі жовтою долонею.
  
  
  "Мовчати! Я говорю".
  
  
  І оскільки він поважав Майстра синанджу понад решту, Римо Вільямс шанобливо замовк.
  
  
  "Ти просив логіки, а я даю тобі мудрість", - відрізав Чіун. "Мудрість вимагає часу. Ти слухатимеш".
  
  
  Римо слухав. Він не був задоволений цим.
  
  
  "Сміт виявив неповагу до будинку", - продовжив Чіун. "Він стверджує, що не може обсипати нас колишньою даниною, якою б мізерною вона не була. Він стверджує, що це через цю Процесію".
  
  
  "Рецесія", – поправив Римо.
  
  
  "Я заперечив, що про додаткову данину не йдеться", - сказав Чіун, ігноруючи банальний спалах гніву. "Я відмовлюся від додаткового золота і прийму натомість певні міркування, - сказав я Сміту".
  
  
  "Наприклад?" Підказав Римо.
  
  
  "Новий будинок".
  
  
  "Ми намагалися змусити його виправити це вже понад рік", - зазначив Римо.
  
  
  "І я попросив у нього місце, яке він одного разу вже відхилив", - заперечив Чіун.
  
  
  "Так? Де?"
  
  
  Чіун зневажливо махнув рукою. "Це не має значення. Ми зараз говоримо не про такі дрібниці. Ми говоримо про повагу та взаєморозуміння між главою держави та її королівським убивцею. У такій делікатній угоді дотримуються пристойності. Сміт вважав за потрібне порушити цю угоду, тому я таємно доставив нас у затишне місце. ".
  
  
  "Так уже сталося, що це те місце, де ми маємо бути".
  
  
  При цих словах суворе обличчя Майстра Сінанджу пом'якшилося. Він тонко посміхнувся, його зморшкувате обличчя перетворилося на щасливу павутинку, в якій затанцювали його карі очі, схожі на грайливих павуків.
  
  
  "Коли імператор Сміт зрозуміє, що нас не знайти, він буде у нестямі", - зізнався Чіун. "Він оплакуватиме нашу відсутність і буде змушений задуматися про руйнівний стан своєї імперії без нас. Тоді він подвоїть зусилля, щоб знайти нас, не шкодуючи коштів, не залишаючи каменя на камені".
  
  
  "Набігаю на один величезний рахунок за телефон".
  
  
  "І коли він, нарешті, доб'ється успіху, - продовжував Чіун, - ми вдамося неосвіченими і поклянемося перемогти його ворогів з усією приголомшливою майстерністю, яку маємо".
  
  
  "Щойно все буде залагоджено з дрібним шрифтом", - багатозначно додав Римо.
  
  
  "У подорожах не можна гаяти часу. Тільки переговори".
  
  
  "Добре", - визнав Римо. "Це розумно. Можливо, це спрацює. Але що, якщо світ ось-ось звалиться у нас на головах? Що, якщо він великий?"
  
  
  Майстер Сінанджу знизав плечима. "Тоді у всьому буде винен упертий Коваль, і так буде записано в історіях Будинку Сінанджу".
  
  
  "Що, якщо це дійсно, справді великий злочин?" Римо натиснув.
  
  
  "Немає нічого настільки серйозного, щоб змусити Майстра Сінанджу відступити від принципів", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Послухай", - почав Римо, але Майстер Сінанджу підняв тендітну руку, закликаючи до тиші. Він не дивився ні на телевізор, ні на циферблат радіогодин, але, ніби пролунав дзвінок, він оголосив: "Настав час для Чити".
  
  
  Рімо глянув на екран. Коли Майстер Сінанджу перебудувався так, що виявився обличчям до екрану, пролунав звук.
  
  
  "Добрий вечір", - промовив жіночий голос, схожий на сталеві цвяхи, що застрягли в ущільнювачі для сміття. "Це вечірні новини BCN із Доном Кудером. У Дону сьогодні вихідний".
  
  
  "Дон щоночі вільний", - прогарчав Римо.
  
  
  "Тихіше!" - Застеріг Чіун. Римо схрестив руки на грудях, побачивши ведучу корейського телеканалу на ім'я Чита Чинг.
  
  
  Її обличчя було плоскою маскою кольору жовтуватої слонової кістки, яка нічого не виражала, за винятком вічної похмурості на тонких, як у гадюки, бровах. Її рот - єдина частина її тіла, яка, здавалося, рухалася, - створював обриси, що нагадали Римо якусь кровососну квітку.
  
  
  "Вона красивіша, ніж будь-коли", - радісно сказав Чіун.
  
  
  "Виглядає товщі", - зауважив Римо.
  
  
  "Обиватель! Ти бачиш розквіт материнства".
  
  
  Це лише нагадало Римо про неприємну низку подій, які привели його і Чіуна до контакту з ведучою, яка стала героїнею для кар'єристок у всьому світі, але яка була відома - і її боялися - як "корейська акула" для своїх колег по телемережі.
  
  
  Роками Майстер Сінанджу мав таємну закоханість у Читу Чінг. Нещодавні події звели їх трьох у контакті, спочатку під час кривавих позачергових губернаторських виборів у Каліфорнії, а нещодавно на Манхеттені, де їх викликали розібратися з дивним, мабуть, населеним привидами хмарочосом на П'ятій авеню.
  
  
  Під час першого контакту Римо та Чіун врятували Читу, після чого вона та Майстер Сінанджу зникли разом. Через кілька днів Чита оголосила, що її героїчна боротьба за те, щоб стати матір'ю у віці сорока з чимось років, призвела до прориву овуляції. Чіун відмовився від будь-яких коментарів, але з нетерпінням чекав на пологи. Його заявленою метою було забезпечити народження дитини чоловічої статі від Чити з метою створення наступного спадкоємця лінії Сінанджу.
  
  
  Хоч би скільки Римо намагався, він не міг змусити Чіуна ні підтвердити, ні спростувати батьківство. У міру наближення призначеного дня Римо турбувався дедалі більше.
  
  
  "Сьогодні ввечері, - говорив Чита з одутлим обличчям, - напруженість між Сполученими Штатами та Кубою зростає після того, що деякі називають "Другою затокою свиней"".
  
  
  Зображення за головою Чити розширилося та заповнило весь екран. На ньому був зображений змучений битвами пляж, яким бушував Верховний лідер Куби, схожий на якогось неповороткого Мойсея оливково-сірого кольору.
  
  
  "Тьху!" Сказав Чіун, коли обличчя Чіти Чінг зникло з поля зору.
  
  
  "Розслабся, Тату. Ти знаєш, що у Чити в контракті прописано час для очної ставки. Вона повернеться за тридцять секунд".
  
  
  Кадри тривали, поки Чита верещав.
  
  
  "Те, що Гавана називає "боягузливим імперіалістичним нападом на героїчну Кубинську революцію", почалося раннім вечором, коли група невідомих найманців проникла в район затоки Свиней, місце боягузливого невдалого вторгнення 1961 року, розпочатого квазілегальним ЦРУ".
  
  
  "З якого часу тиранія стала героїчною?" Пробурчав Римо.
  
  
  "Рімо! Не рухайся".
  
  
  На кадрах видно, як низку закутих у кайдани ув'язнених заганяють у броньовану машину БМП радянського виробництва.
  
  
  "Офіційні особи США заперечують провину", - продовжував верещати Чита. Але надійні джерела за кордоном, а також історичне значення місця приземлення явно вказують на відбитки пальців США.
  
  
  "Як щодо того, щоб хоч раз поступитися американській стороні?" Римо поскаржився.
  
  
  Чіун сердито глянув на нього. Римо вщух. Коли Чіун просто кричав, він випускав пару. Коли він сердито дивився, це означало, що попереджувальний гуркіт вулкана. Рімо вирішив, що може обійтися без душа з лави та пемзи.
  
  
  Плоске обличчя Чити повернулося на екран. "У лютому тригодинному мовленні, сказаному сьогодні вдень, президент Куби Фідель Кастро пообіцяв швидке і..."
  
  
  Сніг заповнив екран зі швидкістю та люттю, які застали їх зненацька. Він шипів і потріскував. Рот Читичінг продовжував згинатися, але її слова були заглушені. Потім її обличчя зникло, змінивши жвавими білими пікселями.
  
  
  Чіун скочив на ноги. "Що це за неподобство!" - Запитав він відповіді.
  
  
  "Полегше", - сказав Римо. "Ймовірно, це просто проблема із прийомом".
  
  
  За мить стало ясно, що проблема не в прийомі.
  
  
  На екрані з'явилося нове обличчя. В основному це була борода - сива і кучерява. З рота, прихованого за всім цим неслухняним волоссям, стирчала сигара довжиною приблизно в половину луїсвілльського слаггера.
  
  
  М'ясиста рука потяглася, щоб вийняти сигару з рота. І рот почав говорити.
  
  
  "Ceetizens of Miami!" - проголошувала вона із виразним латинським акцентом. "Ceetizens of the world! Імперіалісти оголосили війну Кубі та її чудовій революції. Хай буде так! Соціалістична революція тепер оголошує війну імперіалістичним інтересам всюди! За кожен удар, завданий нашими мирними берегами, агресору буде завдано більшого, потужнішого удару!"
  
  
  "Дермо", - сказав Римо.
  
  
  "Хто ця людина, Римо?"
  
  
  "Ти що, не впізнаєш його? Це Кастро".
  
  
  "Він потворний".
  
  
  "Я так думав, коли був дитиною, і я все ще так думаю зараз".
  
  
  Президент Куби відновив промову. Він жестикулював вільною рукою, сигарою та, як правило, бородатою головою. Вигляд у чоловіка був судорожний. Його голос гарячково підвищувався і знижувався, часом його акцент був настільки сильним, що слова зливалися і не відрізнялися один від одного.
  
  
  Найгірше те, що він продовжував і продовжував те, що обіцяло бути годинами, попереджаючи, погрожуючи, шаленіючи і примушуючи Римо, менш ніж через двадцять хвилин після початку вистави, подумки бажати повернення Чити Чинг, голосу, що нагадує крик сови, та всього іншого.
  
  
  "Чому б тобі не переключити канал?" Запропонував Римо.
  
  
  Чіун жбурнув перемикач каналів у бік Римо і вилетів із вітальні. Двері його спальні з гуркотом зачинилися.
  
  
  Римо бігав туди-сюди каналами. На кожному каналі була та сама картинка. З динаміка продовжував долинати той самий пихатий голос.
  
  
  "Цікаво, чи не для цього Сміт хотів, щоб ми спустилися сюди..." - пробурмотів Римо.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Капітан ВПС США Вільям "Трасті" Айрес ІІІ зневажав Кубу.
  
  
  Його ненависть не мала нічого спільного з політичною системою Куби, її кліматом, експортом чи людьми, про яких, як йому достовірно повідомили, були дружні та працьовиті.
  
  
  Вільям Айрес III ненавидів Кубу, тому що загроза, яку вона представляла для Флориди, означала, що Айресу довелося пересидіти війну в Перській затоці, патрулюючи узбережжя на своєму F-16 Fighting Falcon з бази ВПС Хоумстед на околиці Флориди, всього дев'ять Куба.
  
  
  До теперішнього часу він міг би стати асом. Він був упевнений, що так і було б, за винятком того, що якийсь комп'ютер для моделювання війни в Пентагоні видав сценарій, в якому Гавана вирішила стати на бік Іраку та здійснювати бойові вильоти проти пунктів тиску у Флориді, одним із яких була атомна електростанція в Туркі-Пойнт, що зручно прилягає до Хомстеда. Кубинські перебіжчики клялися, що їхні бортові бортові комп'ютери "МІГ" були запрограмовані на удари по Туркі Пойнт.
  
  
  Цього ніколи не траплялося. О, звичайно, Фідель вимовив багато промов. Але це була та сама стара гарячість.
  
  
  Тому коли неохайне обличчя лідера кубинської революції з'явилося на телевізорі в кімнаті відпочинку Homestead AFB під час повторного показу "Гарячих знімків", Вільям Айрес III імпульсивно запустив в екран банкою дієтичного "Доктора Пеппера".
  
  
  "Придурок із бананової республіки!" - знущався він.
  
  
  Його колеги-пілоти улюлюкали та вигукували образи на екран. Деякі з них брали участь у бойових діях у Перській затоці. Вони командували капітаном Ейресом. Називав його "Расти" Айрес, поки він не захотів злити олію з їхніх двигунів.
  
  
  "Що він говорить?" - спитав хтось крізь хрипкий галас.
  
  
  "Кого це хвилює? Цей хлопець великий пустодзвін".
  
  
  "Так. Просто динозавр, який шукає затишний музей".
  
  
  Зрештою вони заспокоїлися. Кастро продовжував і продовжував, наче його заводила пружина.
  
  
  Вони уважно слухали, як Верховний лідер Куби проголосив: "Ми оточені морем капіталізму! Але ми переможемо! Історія підтвердить нас! Наша справа права! Нашим гаслом завжди буде: "Соціалізм за свободу!"
  
  
  "Що це означає?" Айрес спитав Жаніо Переса.
  
  
  "Соціалізм чи смерть", - пробурчав Перес. "Я говорю "смерть", - прогарчав хтось ще.
  
  
  "Давайте поставимо це на голосування".
  
  
  Вони ніколи не ставили цього на голосування.
  
  
  Замість цього завив сигнальний сигнал "скрембл", і вони звернулися до F-16, що очікували їх.
  
  
  Айрес першим піднявся у повітря. Він отримав координати з вишки та зрозумів, що його посилають над Перською затокою. Не над затокою, яку він пропустив, а над Мексиканською затокою.
  
  
  "Ось воно!" - сказав він. "Ми перебуваємо в стані війни з Кубою. Чорт забирай!"
  
  
  Усі думки про славу повітряних боїв вилетіли з голови. Тепер він був професіоналом, який виконував роботу, для якої його готувала країна.
  
  
  Його радар засік самотній візок, що летить низько над палубою. Транспондер ідентифікації "Свій-чужий" визначив це як недружню.
  
  
  "Бандит помічено", - сказав він. "Якщо так каже ворог. Інструкції".
  
  
  "Бризковик", - затріщав навушник у його шоломі. "Повторюю: бризковик".
  
  
  Капітан Айрес ініціював виявлення мети. На дисплеї головного огляду це був МІГ-23 "Флогер". Кубинський. Безперечно. Більше ніхто не літав на Миг над Карибським морем. І ніхто не летів униз на палубу, якщо вони не були налаштовані на атаку.
  
  
  Капітан Айрес отримав сигнал радара, зафіксувався та з діловим "Фокс-1" запустив свою ракету "сайдвіндер". Вона зірвалася з кінчика його крила і полетіла точно.
  
  
  Це було так просто. Зафіксуйте, запустіть і забирайтеся до біса з повітряного простору, коли "МИГ" розлетівся на частини, перетворившись на огидний попкорн зі спалаху та попелу.
  
  
  "Боги бризнули", - сказав Айрес тонким голосом.
  
  
  "Зрозумів. Залишайся там".
  
  
  "Є ще якісь?"
  
  
  "Негативний результат щодо інших візків".
  
  
  "Вас зрозумів", - сказав капітан Вільям "Трасті" Айрес, який тепер спробував бій і здивувався, чому має такий металевий присмак.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт контролював найпотужнішу комп'ютерну мережу землі.
  
  
  Чи не найпросунутіший. Існували суперкомп'ютери, набагато досконаліші, ніж у Сміта. І не найбільші. У розпорядженні Сміта був лише квартет мейнфреймів. Як не дивно, вони були заховані за бетонною стіною у підвалі його робочого місця.
  
  
  Комп'ютери Гарольда Сміта були найшвидшими. І не найновішими. Сучасні технології давно випередили їх мікропроцесори та інтегральні схеми старого зразка.
  
  
  Але вони були могутні. У разі знання було силою. Тридцять років експлуатації системи, яка часто оновлювалася в перші роки, але рідко в наші дні з міркувань безпеки, наповнили її великі банки пам'яті високоспеціалізованими даними, що становлять особливу цінність для Сміта та його роботи. Довгі роки роботи за обшарпаним дубовим столом при тьмяному світлі флуоресцентних ламп у його спартанському кабінеті з видом на протоку Лонг-Айленд дозволили Гарольду Сміту зламати практично всі комп'ютерні мережі, до яких міг бути доступ при виконанні службових обов'язків.
  
  
  Об'єднані комп'ютери ФБР, ЦРУ, Розвідувального управління міністерства оборони, НАСА, Адміністрації соціального забезпечення та Податкового управління США, аж до найгіршого терміналу поліцейського управління в самому сільському куточку країни, були схожі на відкриті книги, які чекали, коли невидимі пальці анонімного Гарольда У. перевернуть їх електронні сторінки.
  
  
  Корпоративні комп'ютери, одні з найбільш жорстко контрольованих і захищених, давно передали йому свої паролі.
  
  
  Урядові системи, незважаючи на постійну модернізацію та оновлення паролів, неминуче піддавалися нападкам грубої сили його гострого аналітичного розуму.
  
  
  Якби до нього можна було отримати доступ до телефонної лінії, Гарольд Сміт міг увійти до нього.
  
  
  Все це, власне кажучи, не було законним. Теоретично Сміта могли відправити у в'язницю за проникнення в урядові файли та викачування їхніх секретів.
  
  
  Але це було санкціоновано.
  
  
  Бо Гарольд У. Сміт був унікальною людиною з унікальною відповідальністю.
  
  
  У похмурі дні холодної війни, коли Америка була оточена зовнішніми ворогами і систематично роз'їдалася зсередини внутрішніми проблемами, президент, який незабаром мав стати мучеником, викликав Сміта - тоді бюрократа ЦРУ середніх років - у Білий дім, щоб запропонувати йому посаду, про яку Сміт ніколи не чув.
  
  
  Офіційно цієї посади не існувало. Це був директор CURE, надсекретного агентства, якого також не існувало. У будь-якому офіційному значенні.
  
  
  Сміт був обраний завдяки унікальному поєднанню якостей, які зробили його унікальним Гарольдом Смітом. Його непохитна відданість своїй країні. Його непохитне почуття відповідальності. Можливо, найбільше через відсутність у нього уяви. Занепокоєний президент подумував про те, щоб дати безликому бюрократу повноваження змістити його – якщо в нього вистачить уяви та безжальних амбіцій для досягнення цієї мети.
  
  
  Сміт не мав таких амбіцій. Його уяву практично не було.
  
  
  І ось через тридцять років він сидів за своїм обшарпаним столом, його аристократичний ніс майже стосувався комп'ютерного терміналу, який харчувався від його прихованих мейнфреймів, намагаючись уявити, де могли б перебувати його рука примусу та його тренер.
  
  
  Він не міг. Це збивало його з пантелику. Він чітко проінструктував Чіуна вирушити до Майамі разом із Римо. Чекати на розпорядження в готелі "Білтмор".
  
  
  Вони не були зареєстровані у Білтморі. Ні під одним із їхніх звичайних псевдонімів.
  
  
  "Ви впевнені, що у вас немає нікого, зареєстрованого під ім'ям Римо?" — спитав роздратований Сміт у портьє Білтмора.
  
  
  Портьє, терпляче відхиливши запитання Сміта, гаркнув: "Ми не телефонний довідник". І повісив слухавку.
  
  
  Сміт теж повісив слухавку. Потім він підключився до власних комп'ютерних записів готелю. Це була частина мережі, і її система була підключена до інших готелів мережі і таким чином доступна за модемом.
  
  
  Сміт перегорнув реєстраційний файл.
  
  
  Не було ніяких Ремо. Не було жодного гостя, чиє ім'я натякало б на азіатський колорит. Римо завжди зберігав своє ім'я через загальні труднощі з технічними деталями. І Чіун незмінно вибирав назву для обкладинки, що звучить корейською, - коли його взагалі турбувала назва для обкладинки.
  
  
  Цей дивний розвиток подій поставило Сміта в безвихідь. Він подумав, чи не сталася авіакатастрофа. Він підключився до телеграфних служб. Нічого такого не було. Згідно з перевіреними ним комп'ютерами управління повітряним рухом аеропорту, жодного з рейсів з Нью-Йорка - останньої адреси Римо та Чіуна - в Майамі також не було затримано через затримки.
  
  
  Потім Сміт отримав доступ до файлів кредитних карток Римо. У Римо їх було тридцять під тридцятьма різними псевдонімами, все на ім'я Римо.
  
  
  Ніхто з цих неіснуючих Римо не використав свою картку для бронювання рейсу того ранку, вирішив Сміт.
  
  
  Сміт вийшов із системи останньої з компаній, що випускають кредитні картки, розсіяно оправляючи окуляри без оправи.
  
  
  Він був сірою людиною. Сірим був відтінок його сухої шкіри, і сірим був колір його очей. Його волосся було швидше білим, ніж сивим, але все одно залишалося сіруватим. На ньому був сірий костюм-трійка, який пожвавлював лише зелену дартмутську краватку.
  
  
  Навіть його старе поношене обручку виглядало якимось безбарвним.
  
  
  Відкинувшись назад із зблідлим обличчям, Гарольд В. Сміт опинився в безвиході. Він не міг пояснити, де знаходиться його примусова рука.
  
  
  І все пекло вирвалося на волю.
  
  
  Перший дзвінок надійшов від президента Сполучених Штатів того ранку. Сміт підняв червону трубку червоного телефону без набору номера, що стояв на столі, в середині першого різкого гудку.
  
  
  "Сміт. У нас проблема".
  
  
  Президент був шанобливий. Він був сьомим президентом, якому Сміту випала честь служити. Усі вони були шанобливі. Не тому, що боялися Сміта та його організації, а тому, що розуміли, як вона функціонує.
  
  
  CURE була створена для того, щоб діяти поза конституційними обмеженнями. Вона ні перед ким не звітувала. Навіть перед виконавчою владою. Президент був єдиною людиною за межами організації, яка знала про її існування. Визнати, що ЛІКИ існували, було б рівнозначно визнанню, що Конституція не працювала, а великий сучасний експеримент у сфері демократії був зламаним, барахлим механізмом.
  
  
  Президентові було заборонено наказувати Смітові проводити операції. Керівники могли лише пропонувати місії. Таким чином, безжальний чиновник не міг мати можливості зловживати CURE.
  
  
  Президентський контроль був обмежений однією простою інструкцією: вимкнутись.
  
  
  Інструкції Сміта з цього приводу були чіткими. Комп'ютерні файли будуть стерті, правоохоронні органи ліквідовані, і коли ці деталі будуть улагоджені, Сміт мав проковтнути таблетку з отрутою, яку він зберігав у кишені для годинника свого сірого жилета. Це не залишило б жодних слідів – окрім сірого трупа.
  
  
  І він виконав би цей наказ без вагань. Бо він був Гарольдом Смітом. Кожен президент за останні тридцять років знав це і тому ніхто не віддавав наказу про закриття.
  
  
  І ось цей останній президент говорив стриманим тоном поваги: "Я маю дещо, на що ви, можливо, захочете поглянути".
  
  
  "Продовжуйте, пане президенте", - сказав Сміт із такою самою повагою.
  
  
  "Хтось щойно спробував вторгнутися на Кубу".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Вони висадили невеликий загін у затоці Свиней. Він був знищений. Ті, хто вижив, взяті в полон. Наразі їх допитують".
  
  
  "Гавана звинуватить нас", - сказав Сміт, не збиваючись із ритму.
  
  
  "Будь проклята Гавана. Ми маємо з'ясувати, хто ці хлопці!"
  
  
  "Кубинські вигнанці. За останній рік або близько того посилилися переслідування Куби. Після того, як Кастро стратив останню групу борців за свободу, вони були сповнені рішучості помститися".
  
  
  "У мене немає розвідданих про віз, Сміт", - сказав Президент. "Але напруженість між Вашингтоном та цим брудним мухобійним островом посилюється. Передбачається, що холодна війна закінчилася! І нам все ще доводиться озиратися через наші суверенні плечі на цього хлопця!"
  
  
  "Що б ти хотів, щоб я зробив?" - спитав Гарольд Сміт.
  
  
  "З'ясни, хто ці хлопці, і одягни на них намордники".
  
  
  "Ви впевнені, що це те, чого ви хочете? Куба дозріла для революції. Люди голодують. Товари першої необхідності розподіляються за картками там, де їх немає. Перебіжчики ризикують своїм життям, щоб натовпом прибути до Флориди. Нове керівництво - майже будь-яке керівництво - було б нескінченно кращим за людей, які перебувають при владі зараз».
  
  
  "Згоден", - сказав Президент, ніби говорив із рівним. "Але ми намагаємося тримати ситуацію в таємниці в Росії - я маю на увазі Співдружність. У нас є секретна угода з Москвою, Сміт. Руки геть від Куби. Таким чином, ми не ставимо в незручне становище колишніх радянських військових - і вони залишаються поза Співдружністю. - і, отже, світової політики”.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Гарольд В. Сміт.
  
  
  "І нам не потрібно наділяти Кастро ще більшою схильністю до облоги, ніж у нього вже є. Ця людина готова приземлитися на купі попелу двадцятого століття. І вона говорить про майбутнє соціалізму в Північній та Південній Америці. Він загнаний у кут. , що зробить загнаний у кут диктатор”.
  
  
  "Зрозумів, пане президент. Я відправлю наших людей до Майамі".
  
  
  Це було вранці.
  
  
  Опівдні ситуація погіршилася. Сміт відстежував трафік повідомлень. Відповідно до перехоплених Міністерством оборони кодованих кубинських радіопереговорів, були ознаки зростання активності.
  
  
  Президент зателефонував знову.
  
  
  "Сміт, Міністерство оборони повідомляє, що Гавана повідомляє своїм людям, що ув'язнених було допитано, і вони звинувачують Вашингтон".
  
  
  "Що, гадаю, не так".
  
  
  “Абсолютно. Ми не маємо – не хочемо – мати до цього жодного відношення. Примусьте ваших людей діяти. Ми повинні виявити справжніх злочинців та вивести їх на чисту воду. Цьому не можна дозволити продовжуватися”.
  
  
  Це був момент, коли Гарольд Сміт безуспішно спробував використати свою руку примусу.
  
  
  Тепер він був шалений, намагався. Червоний телефон знову заревів. Сміт вагався. Він зняв слухавку після другого гудку.
  
  
  "Щось не так?" – стурбовано запитав Президент.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Тобі знадобилося два дзвінки. Зазвичай ти хапаєшся за перше".
  
  
  "Я був зайнятий", - обережно сказав Сміт.
  
  
  "Ситуація стає критичною".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Якимось чином цей божевільний перекрив телевізійні передачі в Південній Флориді. Ми завжди підозрювали, що Гавана має такі можливості, оскільки вона знаходиться всього за дев'яносто миль від наших берегів, але ми й уявити собі не могли, що він наважиться так сильно нас спровокувати ".
  
  
  "Що каже Кастро?" - спитав Сміт. Він уже дістав портативний телевізор і ввімкнув його. Він був куплений на дворовому розпродажі і зазвичай розігрівався не одразу.
  
  
  "Я думаю, він вимовляє промову номер 33", - стомлено сказав виконавчий директор. "Для мене всі вони звучать однаково. Вони починаються з "Ми – захисники революції" і закінчуються "Соціалізм чи смерть" – наш бойовий клич". Можна подумати, що він записав майстер-касету і просто час від часу програвав її”.
  
  
  "Боже", - прохрипів Сміт, коли його гарнітура ожила.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Я спостерігаю за ним зараз. Я і не підозрював, що він став таким товстим".
  
  
  "Сміте, є прогрес?"
  
  
  Сміт вагався. "Ні", - чесно відповів він.
  
  
  "Дуже добре. Залишайтеся на зв'язку".
  
  
  "Так, пане президент", - сказав Сміт. Він повернувся до свого гудячого комп'ютера.
  
  
  Гарольд Сміт знав лише одне. Що Майстер Сінанджу був засмучений станом їх поточних переговорів за контрактом. Зазвичай, вони були спірними. Цього разу вони також стали нескінченними. Ніколи раніше вони так довго не тяглися. Технічно, термін дії старого договору минув. Такої ситуації ніколи не дозволяли залишатися невирішеною так довго.
  
  
  Але Сміт не зміг вийти з глухого кута. Майстер Сінанджу вимагає неможливого.
  
  
  Якби Сміт був наділений уявою, він, можливо, міг би уявити, куди подівся Чіун. Але він не міг. Тому він уперто повернувся до свого комп'ютера, його пальці на клавіатурі видавали глухі, маніакальні клацання.
  
  
  Він знав, що десь у великих банках даних нації має бути зачіпка.
  
  
  Бюлетень прийшов, коли Сміт дивився на порожній екран. Комп'ютер музично пискнув, і перед його розмиті очима почав прокручуватися дайджест бюлетеня AP.
  
  
  Це було недовго.
  
  
  Реактивний літак ВПС з авіабази Хоумстед збив "МІГ Флоггер" над Перською затокою. Імовірно, бомбардувальник був кубинського походження.
  
  
  "Боже мій!" - знову прохрипів Сміт.
  
  
  Цього разу президент не зателефонував. Сміт знав чому. Він був надто зайнятий нарадами з Об'єднаним комітетом начальників штабів у спробі впоратися з ситуацією, що загострюється.
  
  
  Це більше не було таємною операцією CURE. Вона котилася до війни.
  
  
  Поки надходили оновлення, Сміт подвоїв свої зусилля.
  
  
  Бій був коротким. Преса будувала здогади про місію самотнього МІГА.
  
  
  "Самовбивча місія", - пробурмотів Сміт. "Але яка була його мета?"
  
  
  Сміт вийшов із системи та вивів на екран схему узбережжя Флориди. Він запровадив позицію перехоплення МІГА, використовуючи сигнали розвідки, що надходять з мейнфреймів Пентагону. Потім спрогнозував ймовірний курс літака.
  
  
  Його сіре обличчя зблідло, коли лінія прокреслила атомну електростанцію Індюк-Пойнт на краю Флориди.
  
  
  "Боже мій!" - сказав Сміт. "Він довго погрожував цій рослині. Цього разу він справді пішов на це".
  
  
  Сміт повернувся до своїх пошуків, його очі були суворими.
  
  
  Можливо, для Римо та Чіуна вже надто пізно вступати в кризу, але вона має спробувати.
  
  
  Якби тільки в нього було хоч якесь уявлення про їхнє місцезнаходження.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Римо Вільямс розривався між боргом перед своєю країною та відповідальністю перед Будинком Сінанджу.
  
  
  Це було не вперше. Майже з того дня, як його звинуватили в злочині, якого він не скоїв, і піддали лякаюче переконливому інсценуванню страти, тільки для того, щоб прокинутися в санаторії Фолкрофт з новим обличчям, стерти всі сліди свого минулого, а потім передати в руки Майстра Сінанджу для навчання синанджу - першому і останньому слову в бойових мистецтвах, - Ремо зазнав поділу в лояльності.
  
  
  У перші роки вибір був більш зрозумілим. Римо був американцем. Колишній поліцейський із Ньюарку. Ветеран В'єтнаму. Америка була його домівкою. Америка – його вибір, опускаю руки. Жодного змагання.
  
  
  За довгі роки тренувань Римо почав змінюватись. Він став синанджу, що зробило його родичем довгої лінії, що стояла біля тронів історії. Хоча кров минулих майстрів не текла у його жилах, їхня відповідальність лягла на його плечі.
  
  
  У Північній Кореї, на березі Західно-Корейської затоки, лежало село Сінанджу, холодне, суворе місце глинобитних хатин та невігластва. Саме з цього села виникло мистецтво синанджу. У суворому селі не було орних земель, а риболовля була ненадійною.
  
  
  У добрі роки простий народ Сінанджу мав жалюгідне існування.
  
  
  У важкі роки тонули діти. Спершу жінки. Потім, якщо цього вимагали часи, незамінні чоловіки. Це називалося "надіслати дітей додому, до моря".
  
  
  Століття цього несамовитого циклу змусили лідерів села шукати інший шлях. І тому чоловіки Сінанджу найнялися найманцями до інших провінцій. Ця практика розросталася, і незабаром ім'я Майстра Сінанджу та його хитрих найманців - нічних тигрів Сінанджу - почало вселяти страх по всьому королівству Корея.
  
  
  З їхньою популярністю майстри синанджу вирушили в чужі країни, щоб займатися своїм холодним ремеслом. З ними познайомилися двори Китаю, Індії, Японії, Персії та Єгипту. Не як найманці, бо як асасини.
  
  
  Вони були династією, не відзначеною історією. Невидимою силою, яка змінювала перебіг імперій. Мистецтво, яким вони займалися, спочатку було основним бойовим мистецтвом. Але в більш суворі, ніж будь-коли, часи Майстер, Ван Великий, відкрив таємницю, глибшу, ніж прихована історична роль Будинку Сінанджу. Він вивільнив сонячне джерело – силу незамкнутого людського розуму.
  
  
  Цей секрет передавався від Вана до Уну і Чену кожному наступному майстру, поки у другій половині ХХ століття останній справжній майстер синанджу, Чіун Молодший, позбавлений спадкоємця і клієнтів, був покликаний служити новітньої і найбільшої імперії історія : Сполученим Штатам Америки.
  
  
  Чіун навчав Римо. Римо добре вчився. Він також відучився від неприємного запаху з рота, розкрив свої почуття, відмовився від використання зброї та вдосконалював майстерність. І став секретним підрозділом Кюре. Невідомий американський вбивця.
  
  
  У міру того, як він ріс у Сінанджу, Римо ставав єдиним цілим із Сінанджу. Село предків, які не були його, стало для нього таким же важливим, як Америка.
  
  
  Тепер, у готелі, який був більш розкішним і сповненим чудес, ніж королівські зали, за якими старі Майстри Сінанджу пересувалися з надприродною скритністю, Рімо Вільямс турбувався про свій вибір.
  
  
  Його відповідальність перед організацією та перед своєю країною вимагала, щоб він зателефонував Гарольдові У. Сміту.
  
  
  Але він теж мав відповідальність перед Будинком Сінанджу.
  
  
  Перш за все це було зроблено для того, щоб нагодувати сільських дітей, щоб їх знову не відправили додому до моря. Такого не траплялося більш як за покоління. Але золото, яким платили імператори, було єдиною цінною монетою у синанджі.
  
  
  Ухилитися від цієї відповідальності було б рівносильно зраді країни свого народження.
  
  
  Гірше. Найгірше, що Гарольд В. Сміт міг би з ним зробити - це вистежити Римо і вбити його, якби міг. Римо не мав ілюзій. Він був видатковим компонентом надсекретної операції "чорний бюджет".
  
  
  З іншого боку, якщо він розсердить Чіуна досить сильно, той страшенно страждатиме. Чіун подбає про це.
  
  
  А для Римо Вільямса, що виріс у притулку Святої Терези, ніколи не одруженого і відрізаного від свого минулого, Майстер Сінанджу був найближчим родичем, якого він коли-небудь знав.
  
  
  Очевидний вибір. У перші дні він зателефонував Смітові. Тепер інтуїція підказувала йому слухатися свого господаря.
  
  
  Проте Римо розривався на частини. Можливо, був спосіб улагодити все, щоб Сміт міг їх виявити.
  
  
  Прибуття служби доставки їжі та напоїв у номер вивело Римо зі стану занепокоєння. Чим би він зрештою не зайнявся, це могло почекати до закінчення вечері.
  
  
  Він упустив офіціанта. Чоловік вкотив блискучий візок із нержавіючої сталі, на якому було повно срібних та лляних серветок.
  
  
  "Виглядає чудово", - сказав Римо, простягаючи чоловікові двадцятку. Це були гроші Сміта, тому він не соромився їх промотувати.
  
  
  "Безкоштовна пляшка шампанського від менеджера з обслуговування номерів", - сказав офіціант. "Мені відкрити її для вас?"
  
  
  "Ні. Чому б тобі не взяти це?"
  
  
  "Я не міг, сер".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, витягаючи пляшку за шістсот доларів із відерця з льодом і кидаючи її через плече.
  
  
  Офіціант спостерігав, як пляшка, мов у сповільненій зйомці, перекинулася, як запітніла свічкова шпилька, через увесь зал, відлетіла від стіни і, імітуючи більярдну кулю, приземлилася в раковині на кухні з оглушливим гуркотом і сплеском.
  
  
  "Це було найкраще шампанське, яке у нас є!" - залпом випив офіціант.
  
  
  "Наступного разу подумай про те, щоб взяти це", - сказав Римо, вказуючи на відкриті двері.
  
  
  "Наступного разу я так і зроблю".
  
  
  Після того, як вхідні двері зачинилися, Римо постукав до Чіуна.
  
  
  "Суп готовий!" – крикнув він.
  
  
  Двері відчинилися, і там стояв Майстер Сінанджу, його очі були сталевими.
  
  
  "О-о", - сказав Римо, помітивши колір кімоно старого корейця. Воно було чорним. Чорний шовк. І з високим вирізом на рукаві та подолі. Так краще для бою.
  
  
  Це був традиційний одяг майстра Сінанджу для нічних боїв. Розроблена для оптимальної скритності. Римо мав версію в західному стилі, яка складалася з чорної шовкової блузи і спадних штанів без пояса.
  
  
  "Ваша качка в апельсиновому соусі тут", - сказав він, приховуючи свій подив.
  
  
  "У мене немає часу на качку", - сказав Майстер Сінанджу, проносячись повз Римо подібно до чорної плями темряви. "Я повинен помститися за цю образу мого задоволення від перегляду".
  
  
  Римо з тривогою пішов за ним. "Ти кудись ідеш?"
  
  
  Чіун потряс крихітним кулачком у повітрі. "Я збираюся вирвати кожну волосину з потворної бороди цього негідника".
  
  
  "Не Кастро?"
  
  
  "От ким він стане на схід ранкового сонця", - виплюнув Чіун.
  
  
  "А?"
  
  
  "Не Кастро. Ніхто".
  
  
  Римо клацнув пальцями. "У мене є ідея".
  
  
  "Що?" - спитав Чіун, нерішуче зупинившись біля візка на коліщатках, де сильний запах качки в апельсиновому соусі боровся з тоншим ароматом форелі з мигдалем за верховенство в сервіруванні.
  
  
  "Давай подзвонимо до Сміта".
  
  
  "Я не закликаю імператорів", - пирхнув Чіун. "Імператори закликають мене. Вчинити інакше було б непристойно".
  
  
  "Я маю підозру, що Сміт послав нас сюди, щоб розібратися зі справою Кастро", - з надією додав Римо.
  
  
  "Тоді він послав нас занадто пізно. Збитки було завдано. Я був позбавлений можливості бачити мою улюблену Читу".
  
  
  "І тому ти збираєшся зробити вилазку і надерти йому вуха".
  
  
  Чіун зробив паузу, вираз його обличчя був заінтригований. "Я не подумав про вуха. Можливо, я збережу їх у коробці. Якщо Сміт одумається, вони стануть відповідним подарунком".
  
  
  "Це не те, що я мав на увазі під "шухлядою", але не бери в голову. Я хочу сказати, що ти збираєшся надати послугу Сміту".
  
  
  "Я не роблю нічого подібного!"
  
  
  "Але якщо ти це зробиш, а знищення Кастро - це те, чого хотів Сміт, - зазначив Римо, - ти зробиш це марно. Тим самим порушивши правило синанджу номер два. Жодних безкоштовних обідів".
  
  
  "Але я не можу зв'язатися з ним. Це було б неправильно".
  
  
  "Але ви також не можете піти проти Кастро. Ви б віддали магазин. Коли роботу буде виконано, Смітові не доведеться сідати за стіл переговорів".
  
  
  Майстер Сінанджу прислухався до слів свого учня. Його очі звузилися. І звузилися ще трохи. Суперечливі думки, що проносилися в його мозку, позначалися на його зморшкуватому пергаментному обличчі. Він задумливо погладив свою тремтячу бороду, потім із хвилюванням.
  
  
  "Я маю це зробити", - різко сказав він.
  
  
  "Ні, ти не винен", - заперечив Римо, відчуваючи перемогу.
  
  
  Тепер завитки волосся над кожним ніжним жовтим вухом теж затремтіли. Майстер Сінанджу опинився в безвиході.
  
  
  Він вибухнув. "Навіщо ти це робиш! Навіщо ти мені все це розповідаєш? Ти замишляєш якусь гидоту!"
  
  
  “Я розіграв тебе. Добре? Сміт послав нас сюди не просто так, а ти граєш у ігри. Назріває щось серйозне. Ми маємо розібратися з цим безпосередньо”.
  
  
  Чіун тупнув ногою у сандалі. "Я не можу зателефонувати Сміту!"
  
  
  "Чудово. Просто дозволь мені зробити це".
  
  
  "І накликати ганьбу додому?"
  
  
  "Ну, має бути якийсь спосіб. І качка остигає".
  
  
  Майстер Сінанджу сердито підійшов до закритого тацю. Він підняв кришку і з сумнівом принюхався, його крихітний носик-гудзик зморщився, як сушений абрикос.
  
  
  "Пахне жирним".
  
  
  "Тоді вирушай на Кубу і змарнуй перевагу в переговорах, якщо це те, чого ти хочеш", - палко сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу насупився.
  
  
  Думаючи, що тепер у мене в руках, Римо наблизився для вбивства.
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - сказав він. "Я спущусь у вестибюль і подзвоню комусь за своєю телефонною карткою".
  
  
  "Що хорошого це дасть?" Чіун хотів знати.
  
  
  "Номер карти з'явиться в мережі AT і Сміт побачить його", - пояснив Римо. "Він простягне руку, щоб торкнутися нас. І бінго: проблему вирішено".
  
  
  "Я прийму це". Він застережливо підняв палець і додав: "Але будьте певні, не дзвоніть Сміту".
  
  
  "Довірся мені", - сказав Римо, прямуючи до дверей. "І не дай моїй форелі охолонути".
  
  
  Римо спустився на ліфті у схожий на печеру вестибюль і скористався своєю телефонною карткою, щоб зателефонувати до місцевої "Набері-Жарту".
  
  
  Жарт був такий: Як зняти одноруку з дерева? Римо повісив трубку до того, як пролунав момент кульмінації.
  
  
  На той час, як він повернувся до своєї кімнати, у спальні задзвонив телефон.
  
  
  Він підняв її і сказав: "Помахай йому".
  
  
  Голос Сміта був високим та стривоженим. "Рімо! Я намагався додзвонитися до тебе весь день!"
  
  
  "Ну, ми були тут, - невинно сказав Римо, - Чіун і я, які терпляче чекають".
  
  
  "Я сказав майстру Чіуну зареєструватися в Білтморі".
  
  
  "Він привів мене сюди, Смітті".
  
  
  "За словами адміністратора, ви зареєстровані під іменами Фродо Джонс та містер К. Лі".
  
  
  Римо закотив очі. "Я думаю, що я Фродо", - прогарчав він. "Чіун зареєстрував нас. Тобі буде приємно дізнатися, що останнім часом він дуже дбає про безпеку".
  
  
  "Мені приємно це чути, але я думаю, що він зайшов надто далеко. У мене немає записів про те, що будь-яка з ваших кредитних карток використовувалася для реєстрації".
  
  
  "Чіун, мабуть, сплатив рахунок. Яким би дивним це не здавалося".
  
  
  Голос Сміта опустився до нижчого регістру. "Це якось пов'язано з поточною суперечкою за контрактом?" він запитав.
  
  
  Перш ніж Римо встиг відповісти, пролунав гучний голос Майстра Сінанджу: "Рімо, твоя їжа остигає. Будь ласка, повідомте прославленого Імператора Сміта, що ви будете раді поговорити, як тільки ми повечеряємо".
  
  
  "Ні, Римо, не вішай трубку! У нас криза. Невідома військова сила висадилася в затоці Свиней, і на помсту Кастро спробував вивести з ладу атомну електростанцію в Турки-Пойнт".
  
  
  "Він зробив!"
  
  
  "Так. На щастя, МІГ був збитий до того, як він зміг завдати якоїсь шкоди. Але ми очікуємо ще однієї спроби".
  
  
  "То що ти хочеш, щоб ми з Чіуном зробили?" Кисло спитав Римо. "Патрулюємо всю південну Флориду з нашими рогатками напоготові?"
  
  
  "Ні. Я радився з президентом. Кастро переконаний, що це операція ЦРУ-США, але це не так. Вкрай важливо, щоб ми виявили справжніх провокаторів і викрили їх".
  
  
  "Почекай хвилинку! Не вішай трубку! Ти хочеш сказати, що ми повинні переслідувати хлопців, які нападають на Кастро?"
  
  
  "Так. І це обов'язково".
  
  
  Римо понизив голос. "Е-е, Смітті, мені неприємно тебе засмучувати, але старовина Бушифейс глушить тутешні телевізійні канали".
  
  
  "Я в курсі цього".
  
  
  "Ти в курсі, що він втрутився у вечірнє листування Чити Чинг?" Додав Римо.
  
  
  "Чому це так важливо?" Роздратовано спитав Сміт.
  
  
  "О, я не знаю", - безтурботно відповів Римо. "Можливо, тому, що Чіун спостерігав і розлютився".
  
  
  "Я зроблю запис", - швидко сказав Сміт. "Він нічого не пропустить".
  
  
  "І якраз у той момент, коли ви подзвонили, - додав Римо, - він прямував до дверей, щоб убити Кастро".
  
  
  "Я не був!" Чіун покликав із іншої кімнати.
  
  
  "Рімо", - прошипів Сміт. "Не дозволяй Чіуну провокувати цього божевільного. Наш вищий пріоритет - не допустити виникнення вибухонебезпечної ситуації".
  
  
  - Я не можу давати жодних гарантій, - повільно промовив Римо.
  
  
  "Ті, у кого немає роботи, що приносить дохід, непередбачувані", - вигукнув Чіун. "Бездомні позбавлені надії, а там, де надії немає, пристрасті розпалюються".
  
  
  "Що він говорить?" Різко спитав Сміт.
  
  
  "Ось що я тобі скажу, Смітті", - сказав Римо. "Можливо, тобі варто поговорити з Чіуном. Розпусти цей контрактний вузол".
  
  
  "Часу немає", - сказав Сміт, його голос тремтів від занепокоєння.
  
  
  "Я не зроблю жодної послуги без дотримання певних міркувань", - оголосив Чіун.
  
  
  "Скажи йому, що я зустрінуся з ними", - швидко сказав Сміт.
  
  
  "Я думав, ти надто розорений", - спитав Римо.
  
  
  "Рімо, я зустрінуся з ними. Тепер скажи йому!"
  
  
  "Не потрібно", - сказав Римо, передаючи телефон Майстру Сінанджу, який раптово з'явився у дверях. Чіун узяв слухавку і мовчки слухав, так щільно притиснувши її до вуха, що Римо не почув кінця розмови Сміта, крім переривчастого лимонного гудіння.
  
  
  Нарешті Майстер Сінанджу сказав: "Ми з Римо зробимо все, що зможемо". Потім він передав телефон Римо, сказавши: "Ти отримаєш інструкції. Я маю закінчити свою трапезу".
  
  
  Римо притиснув трубку до вуха. "Добре, Смітті. Гарний хід. Стріляй".
  
  
  "Ми в невіданні", - наполегливо сказав Сміт. "Немає часу на хитрість чи витонченість. Ви повинні почати з кубинської громади Маленької Гавани. Вирушайте туди негайно. Переверніть все вгору дном, якщо буде потрібно. З'ясуйте, хто спонсорував це вторгнення в затоку Свиней, і припиніть будь-яку подальшу діяльність".
  
  
  "Звучить досить просто", - сказав Римо. "З якого конкретного імені мені слід розпочати?"
  
  
  "Так. доктор Освальдо Ревуельта, відомий лідер "Ультіма Гора"".
  
  
  "Ультіма що?"
  
  
  "Ultima Hora. Це іспанською означає "Одинадцята година". Ревуельта - багатий кубинський емігрант, якого підозрюють у фінансуванні Ultima Hora, групи кубинських найманців, які прагнуть повернути острів. Вважається, що кінцева мета Ревуельти - утвердитися як перший президент-демократ Куби ".
  
  
  "Звучить так, начебто він на нашому боці", - сказав Римо.
  
  
  "Ні, якщо його діяльність поставить США та Кубу на шлях зіткнення", - сказав Сміт рівним голосом.
  
  
  “Що в цьому такого? Ми можемо взяти цих карибських невдах за день. Пам'ятаєте Гренаду? Кубинські війська бігли, рятуючи свої життя”.
  
  
  "Рімо, ти знаєш ситуацію в Росії. Вона надзвичайно делікатна. Є настрій повернутися до радянської моделі. У нашого уряду і вони мають мовчазне порозуміння: руки геть від Гавани. Якщо ми поставимо в незручне становище колишню Червону Армію, вони можуть агітувати втрутитися. Як ви знаєте, війна підживлює депресивну економіку”.
  
  
  "Мені все ще це не подобається", - сказав Римо з гіркотою на обличчі та в голосі.
  
  
  "Я теж. Але ми живемо в мінливому світі, і ми повинні адаптуватися. Кастро не може залишатися при владі вічно. Але він може завдати великої шкоди, якщо скористається цим інцидентом як способом згуртувати свій народ навколо свого режиму, що руйнується".
  
  
  "Добре, ми з Чіуном вже в дорозі".
  
  
  "Доповідайте за необхідності".
  
  
  Римо повісив люльку і неквапливо повернувся на кухню. Там Майстер Сінанджу промокав свій крихітний рот лляною серветкою. На тарілці під його бородатим підборіддям лежали останки форелі - переважно хребет.
  
  
  "Ти з'їв мою форель!" Крикнув Римо.
  
  
  "Качка була жирною", - сказав Чіун.
  
  
  "Але ти знав це!"
  
  
  "Я не знав, наскільки жирна. Крім того, форель була б холодною до того часу, коли ви повернулися до неї, і обидві наші вечері були б зіпсовані. Чому двоє повинні страждати, коли мудрість одного може запобігти цьому?"
  
  
  Римо взяв бамбукову паличку для їжі і потикав у качку. Потріскуюча коричнева шкірка луснула. Пара не виходила. За желеподібним станом апельсинового соусу він зрозумів, що страва була холодною.
  
  
  "Я був не в настрої їсти качку", - поскаржився він. "І я впевнений, що не в настрої є холодну качку в застиглому апельсиновому соусі".
  
  
  Майстер Сінанджу підвівся і поправив рукави свого чорного шовкового кімоно, які були високо підвернуті на його кістлявих ліктях.
  
  
  "Пост корисний для майстра синанджу, особливо для того, хто збирається розпочати важливе завдання", - мудро зауважив він.
  
  
  "О, так? Тоді чому ти не постився?"
  
  
  "Тому що, - захихотів Майстер синанджу, - я був швидше за тебе. Хе-хе. Я був швидше, тому мені не потрібно було постити. Хе-хе-хе."
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Лікар Освальдо Ревуельта вважав себе солдатом Америки.
  
  
  Він був гордий. Він був хоробрий. Він був кубинцем до мозку кісток. Не було нічого, чого б він не зробив, щоб повернути своїй обложеній нації її колишню славу.
  
  
  Коли різношерсті партизани Сьєрра-Маестри розпочали свою кампанію, він склав блискучі інструменти своєї прибуткової гінекологічної практики в Ла-Платі, зняв із себе клятву Гіппократа і підняв проти них зброю.
  
  
  Це був жахливий день, коли Фідель проїжджав вулицями Гавани. Лікар Ревуельта сів на перший кубинський літак до Майамі. Він бачив, як юрби підтримували Фіделя.
  
  
  Він думав, що це буде тимчасово. Але роки текли, повільно та жахливо. І коли він зрозумів, що швидкого повернення до Гавани не буде, доктор Ревуельта вирішив боротися з фіделістами на відстані.
  
  
  Його першою дією було стріляти у болгарський танкер. Він використав базуку, куплену на чорному ринку. Ракета "базука" пробила акуратну дірку в носі корабля "Булгар", який уперто плив далі. Уряд Болгарії заявив протест Сполученим Штатам.
  
  
  ФБР постукало до нього у двері, оскільки доктор Ревуельта почав хвалитися своїм актом відплати своїм співвітчизникам у питних закладах Маленької Гавани.
  
  
  "Так, я справді застрелив булгарських ублюдків зі своєї базуки", - відверто зізнався він. "Що з цього? Вони союзники нашого великого ворога Фіделя". І він плюнув під ноги двом немиготливим людям із ФБР.
  
  
  "Вам доведеться піти з нами", - сказав один із них з невиразною ввічливістю.
  
  
  "Можливо, я тобі знадоблюсь?" Нетерпляче спитав Ревуельта. "Я з радістю очолю атаку на пагорб Сан-Хуан, га?"
  
  
  "Мені шкода, докторе Ревуельта. Ви заарештовані".
  
  
  "Por que? Чому? Я не зробив нічого протизаконного".
  
  
  "Ви обстріляли з базуки судно іноземної реєстрації, яке стояло на території США. Явне порушення Закону про нейтралітет".
  
  
  "Ха! Ти помиляєшся! Я був у своїй каюті на крейсері. Цей корабель - швидкісний юнга. Я називаю її "Що за країна!" Це правда, ні?"
  
  
  Люди з ФБР не сміялися. Вони майже рухалися. І вони продовжували наполягати на тому, що Ревуельта заарештовано.
  
  
  Лікар Ревуельта пішов із ними. Він правдиво відповідав на їхні стомлюючі питання, і коли він побачив, що - здивування з подивів - вони ставляться до цього питання дуже серйозно, він вдав, що зламався.
  
  
  "Я страждаю від сорому", - сумно сказав він. "Ви маєте рацію. Я зробив жахливу річ, і тепер мої друзі збираються зробити ще більш огидний акт".
  
  
  Головний слідчий ФБР справді дуже зацікавився. "Який акт?" він запитав.
  
  
  "Мої співвітчизники. Товариші з вигнання. Вони закладають бомби на кораблі у доках".
  
  
  "Які кораблі?"
  
  
  "Я відведу тебе туди". Він витер свої темні очі. "Я так каюсь".
  
  
  Сірий седан доставив їх у доки. Коли вони вийшли, доктор Ревуельта підняв свої скуті руки і опустив їх на коротко острижену голову головного дізнавача. Чоловік зім'явся, як плащ, набитий картоплею. Перемогти водія було складніше. доктору Ревуельте довелося багато разів бити його кулаками, та все ж він не знепритомнів.
  
  
  Поки чоловік лежав приголомшений, доктор Ревуельта кинувся вздовж доків, намагаючись відкрити кайданки крихітним ключем, який він порився у кишенях першого чоловіка.
  
  
  Він шукав іспанських назв на кораблях. Коли він прийшов на "Сантандер", він широко посміхнувся і почав підніматися трапом.
  
  
  На півдорозі наручники нарешті ослабли, і він з усієї сили шпурнув їх у брудну воду біля носа.
  
  
  Звук залучив усю команду до носового поручня у пошуках безквитків. Цього було достатньо, щоб доктор Ревуельта прослизнув на борт і знайшов місце, де сховатися.
  
  
  Коли "Сантандер" пришвартувався до Пернамбуки, Бразилія, доктор Ревуельта зійшов із судна, як робив усе: сміливо. Ніхто не ставив йому запитань.
  
  
  У Пернамбуку він продовжив свою роботу, впевнений, що уряд Сполучених Штатів не піддасть його критиці за його тривалу контрреволюційну діяльність, яка в цілому була надто педантичною в цих питаннях.
  
  
  Він дізнався інше, коли літак Cubana Airlines вибухнув над Мексиканською затокою і загинули сімдесят три кубинці. Сполучені Штати засудили це як терористичну акцію.
  
  
  "Терорист!" - кричав доктор Ревуельта зі своєї розкішної приморської гасієнди. "Це контрреволюція! Як вони можуть називати мене терористом?"
  
  
  Доктор Ревуельта випадково поставив це питання у бістро Пернамбуку, і незабаром бразильська поліція безпеки постукала до його дверей.
  
  
  На щастя, він помітив їх із вікна своєї спальні. Лікар Ревуельта вислизнув через чорний хід і поспішив у доки. На цей раз він сховався на вантажному судні "Гараукан". Це привело його назад до Майамі, де, тепер уже сивий і худорлявий, він продовжив з того місця, на якому зупинився.
  
  
  Це було в 1984 році, і Майамі змінилося. Маленька Гавана більше не тяглася вздовж Південно-Західної 8-ї вулиці, а розкинулася майже по всьому Майамі. Це було після підйомника човна "Маріель". Марієліто збільшили чисельність кубинського населення, поки Майамі не став фактично кубинським.
  
  
  І в цій багатій обстановці доктор Освальдо Ревуельта почав вербувати членів Ультіма Гора - антифідельських партизанів, які мали стати його інструментом терору.
  
  
  Вони тренувалися у болотах. Вони вирушали на Кубу човнами. Іноді вони висаджувалися та підривали лінії електропередач та телефонні стовпи. В інших випадках вони просто випускали пропагандистські послання у пляшках.
  
  
  Іноді вони не поверталися.
  
  
  Лікар Ревуельта ніколи не ходив із ними. Він був солдатом Америки, але більше, він був лідером солдатів Америки. Лідери, котрі не повернулися з битви, не дожили до того, щоб керувати.
  
  
  Натхненний новим духом Майамі, де меншості стали більшістю, а іспанська стала мовою спілкування - незважаючи на нервовий референдум, на якому англійська була визнана офіційною мовою округу Дейд, - доктор Ревуельта знову почав хвалитися.
  
  
  То була ще одна помилка. Він голосно приписував собі відповідальність за вибух на Кубі, вважаючи, що симпатії змінилися, і змарнував лише одну незначну деталь: у пасажирів рейсу були родичі, а родичі - або деякі з них - приїхали до Майамі, щоб урятуватися від утисків. На нього донесли до ФБР. Цього разу колеги-кубинці.
  
  
  У цьому випадку уряд судив доктора Освальдо Ревуельту в суді і засудив його до ув'язнення. Міністерство юстиції хотіло його депортувати як небажаного іноземця, але жодна країна не прийняла доктора Ревуельта.
  
  
  За винятком Куби. Гавана нехай буде відомо, що доктор Ревуельта був дуже бажаним гостем у Гавані.
  
  
  На цей раз доктор Ревуельта не намагався втекти. Він знав кубинське правосуддя. Крім того, суддя дав йому лише п'ять років. Як виявилося, він відсидів лише два. Політичний тиск змусив його достроково вийти на волю.
  
  
  Але це було принизливе дострокове визволення. Уряд США вимагав, щоб він підписав листа про відмову від тероризму.
  
  
  "Що це за дурість?" - Зажадав він від свого кубинського адвоката. "Людина, яка була досить рішуча, щоб підірвати цивільний авіалайнер, без вагань відмовилася б від такого письмового зобов'язання, як це".
  
  
  "Можливо, вони хочуть лише прикрити свої дупи", - припустив адвокат.
  
  
  "Que?"
  
  
  "Їх коліто".
  
  
  "Ах, так", - сказав доктор Ревуельта, швидко підписуючи зречення у своїй камері. Він відклав ручку і радісно потер руки. "Добре, змуси їх мене відпустити. Мені потрібно багато надолужити".
  
  
  "Це ще не все", - повідомив адвокат.
  
  
  Обличчя доктора Ревуельти витяглося.
  
  
  "Що ще?" підозріло спитав він.
  
  
  "Ви будете поміщені під домашній арешт і змушені будете носити електронний монітор".
  
  
  "Я не можу покинути свій будинок?"
  
  
  "Тільки між одинадцятою годиною ранку та двома годинами пополудні, щоб зробити необхідні речі".
  
  
  Засмагле чоло доктора Ревуельти зібралося в глибокі зморшки. "Ах, лазівко", - сказав він, думаючи, що тепер зрозумів. "Вони дають мені лазівку, ці хитрі північноамериканці".
  
  
  "Ви маєте вести щоденний журнал відвідувань та проходити тести на поліграфі та вибіркові обшуки", - уперто продовжував адвокат. "Ваш телефон прослуховуватиметься".
  
  
  "Нехай вони постукають", - гордо сказав доктор Ревуельта. "Протягом моїх трьох годин я виконаю все, що забажаю".
  
  
  "Вони дуже серйозно ставляться до цього, Ревуельта".
  
  
  "Якби вони були серйозні, вони не звільнили б мене", - заперечив доктор Ревуельта. "Це фарс, і я підіграватиму. А тепер покваптесь. У мене є два роки, щоб надолужити втрачене".
  
  
  Відразу після повернення до свого розкішного будинку в Біскейн-Бей доктор Освальдо Ревуельта звільнив своїх нікарагуанських опікунів і замінив їх партизанами зі своєї Ультіма Гора.
  
  
  "Це безумство, Ревуельта", - поскаржився його адвокат. "Ви не повинні спілкуватися із терористами".
  
  
  Лікар Ревуельта обурено випростався. "Ви що, з глузду з'їхали? Це не терористи. Це борці за свободу. Крім того, я скажу шукачкам, що вони нікарагуанці. Ці англо-ФБР, вони знають тільки те, що чоловік виглядає латиноамериканцем чи ні. Вони ніколи не помітять різниці. ".
  
  
  "А як щодо їхньої зброї?"
  
  
  "Зброя моїх солдатів ніколи не увійде до цього будинку. Вони патрулюватимуть лише зовні, щоб захистити мене від агентів-провокаторів Фіделя".
  
  
  "Я думаю, - сказав адвокат доктора Освальдо Ревуельти, - що тепер ви дуже скоро повернетесь до в'язниці".
  
  
  Але лікар Ревуельта не повернувся до в'язниці. О, за ним пильно спостерігали, кожні кілька місяців перевіряли на детекторі брехні і обшукували, які не виявили нічого гіршого, ніж його зростаючу колекцію порнографічних журналів. Але протягом свого тригодинного періоду щодня він готував свою Ultima Hora до набігів на Кубу.
  
  
  Щоразу, коли чоловіки не поверталися, було досить легко завербувати нових. Ultima Hora зростала, набувала прихильників та покровителів з великими ресурсами.
  
  
  Імовірно, перебуваючи протягом двох років під домашнім арештом, Освальдо Ревуельта насправді керував воєнізованою організацією, досить великою, щоб створити великий плацдарм на острові, де він народився. І він був переконаний, що його успіх був повністю зумовлений фінансовою допомогою США, незалежно від того, що Міністерство юстиції могло сказати публічно.
  
  
  Тому було повною несподіванкою, коли два таємничі американські агенти прийшли відвідати Освальдо Ревуельта пізно вночі, коли він вивчав топографічні карти Куби.
  
  
  Про них не було оголошено. Вони просто були там. У його лігві.
  
  
  "Que?" сказав він, повертаючись. "Que pasa?"
  
  
  "Є хвилинка, друже?" - Запитав високий. Він був англійцем. Худорлявий. З товстими зап'ястями та невимушеним нахабством, яке нагадало Ревуельті DGI - поліцію безпеки Куби.
  
  
  Лікар Ревуельта застрелив би цю людину прямо на місці, але не мав зброї в приміщенні.
  
  
  "Quien?" – спитав він.
  
  
  "Він запитав "Хто?" - сказав інший, невисокий. Ця друга людина була настільки ж фантастична за зовнішністю, наскільки інша була звичайною. Він був азіатом і носив чорний шовковий одяг, який змусив Ревуельту згадати про В'єтконг. Це був поганий знак. той факт, що маленькому азіату доводилося перекладати для англомовних, означав, що він, принаймні, не був DGI, і він здавався дуже старим.
  
  
  "Ви розмовляєте англійською?" - спитав англомовний, голосом безумовно грінго.
  
  
  "Si. Я маю на увазі, так. Звичайно. Хто ти такий, що вриваєшся в мій скромний будинок без попередження?"
  
  
  Чоловік показав картку у пластиковому тримачі. "Remo Ricardo, CIA."
  
  
  "А твій друг, він не із ЦРУ?" — спитав доктор Ревуельта, вказуючи на маленького старого азіату.
  
  
  "Він запасний слідчий", - запропонував англо.
  
  
  "Це означає, що ти найкращий слідчий, чи не так?"
  
  
  "Щось подібне до цього", - сказав високий англо, абсолютно безшумно крокуючи вперед. Він йшов на зовнішній стороні ступнів. Очевидно, він був натренований. Добре натренований. В чомусь.
  
  
  "Ви зареєструвалися?" - нервово спитав доктор Ревуельта.
  
  
  "Зареєструвався?"
  
  
  "Так, це вимога вашого уряду. Ви маєте зареєструватися".
  
  
  Чоловік виглядав спантеличеним.
  
  
  "Ось, - сказав доктор Ревуельта, прямуючи до свого столу, - дозвольте мені викликати слугу, щоб він приніс реєстраційну книгу".
  
  
  Рука простяглася, перш ніж доктор Ревуельта зміг торкнутися кнопки дзвінка, розташованої збоку від його столу. Рука рухалася з прямою, невимушеною грацією, але раптово кнопка дзвінка перетворилася на шматок металу, що самотньо чіплявся за край столу.
  
  
  Звуку дзвінка не було. Повинен був бути. Чоловік ударив по ньому так сильно, що кнопка мала викликати струм.
  
  
  Ревуельта придивився уважніше. Гудзик стирчав, як гангренозний сосок, із плоского металевого нагрудника. Через неї більше ніколи не задзвенить дзвінок унизу.
  
  
  "Оскільки це вимога вашого уряду, а ви представляєте США, - щиро сказав доктор Ревуельта, - я вважатиму, що вимога про реєстрацію скасована. Чим я можу допомогти вашим прекрасним джентльменам?"
  
  
  "Хтось намагався вторгнутися на Кубу цього ранку", - сказав англо.
  
  
  "І що?"
  
  
  Інший чоловік, азіат, ковзнув угору і став поруч із ним. Ревуельта почав потіти. Йому це не сподобалося. Зазвичай американські агенти діяли негаразд. Звісно, це було ЦРУ, а не ФБР. То хто міг сказати?
  
  
  "Отже, всі знають, що ви керуєте програмою підготовки партизанів, які виступають проти Кастро", - сказав англо.
  
  
  "Я цього не знаю".
  
  
  "Не мороч нам голову", - сказав англо. "Дехто з нас пропустив вечерю через тебе".
  
  
  "З якого часу бути противником Кастро вважається злочином?" Запитав Ревуельта ображеним тоном.
  
  
  "З того часу, як Фідель почав літати на МіГах над атомними станціями Флориди і глушити телевізійні передачі", - сказав англо.
  
  
  "Це жахливі речі, але я думаю, що якщо у вас є скарги, вам слід звернутися з ними до Гавани".
  
  
  "Розраховуй на це", - сказав англо.
  
  
  Ревуельта широко посміхнувся. "Отже, ми на одному боці?"
  
  
  "Залежить".
  
  
  "Я завжди підозрював, що ЦРУ спрямовує певні - як би це сказати?-Активи в мій бік".
  
  
  "Які активи?"
  
  
  "Ах, але я хороший сольдадо. Я не розкриваю ці речі. Якщо вам відомі імена, немає необхідності їх повторювати. Якщо ні, то у вас немає – як це називається? – немає необхідності знати".
  
  
  "Римо, про що бурмоче цей ідіот?" - раптом запитав азіат, і його зморшкувате обличчя скривилося.
  
  
  "Можу я дізнатися про ваше ім'я, сеньйоре?" - Запитав доктор Ревуельта.
  
  
  "Ти не можеш".
  
  
  "Ви не в'єтнамці?"
  
  
  "Я ніколи не був в'єтнамцем! Я кореєць!"
  
  
  "Ах. Південнокорейський, так?"
  
  
  "Північ".
  
  
  За цих слів доктор Освальдо Ревуельта мимоволі зробив крок назад. Північнокорейці були одними з останніх близьких союзників Кастро. Що тут відбувалося, що англомовний оперативник ЦРУ та північнокорейський агент зібралися разом, щоби зустрітися з ним?
  
  
  "Я не розумію", - обережно сказав він, відступаючи.
  
  
  Інші рушили разом з ним.
  
  
  "Ви починаєте операцію у затоці Свиней?" вимагав відповіді англо.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Брех!" - гаркнув північнокорієць. І раптово маленький дідок опинився між Освальдо Ревуельтою та вікном, яке він збирався розбити, у відчайдушній спробі покликати на допомогу своїх кубинських охоронців, які патрулювали зовні, якимось чином не підозрюючи про це вторгнення.
  
  
  "Говори правду", - зажадав кореєць і схопив Освальдо Ревуельта за зап'ястя.
  
  
  У зап'ясті маленької людини відчувалася сила. Величезна сила. Це було схоже на те, ніби його схопили крихітною паровою лопаткою, що приводиться в дію динамо-машиною величезних розмірів. Подібні до пташиних жовтих пальців стиснулися, і щось почало з'являтися по всьому тілу Освальдо. Відня. Сухожилля. Пот.
  
  
  "Біль!" – закричав Освальдо Ревуельта.
  
  
  "Чим швидше ви зізнаєшся, - холодно сказав англо, - тим швидше це пройде".
  
  
  "Я нікого не посилаю!"
  
  
  "Ми тобі не віримо".
  
  
  "Я позичаю тільки soldados!"
  
  
  "Що таке сольдадо?"
  
  
  "Солдат", - сказав крихітний кореєць, перш ніж Освальдо встиг. Але він все одно це сказав. Що завгодно, аби зменшити жорстоку агонію.
  
  
  "Солдати! Я позичив своїх солдатів Ultima Hora чоловікові. Хороброму чоловікові".
  
  
  "Його ім'я?" зажадав відповіді кореєць, застосовуючи нищівну силу. Ревуельта опустився навколішки, не усвідомлюючи, що робить це. У своїй червоній агонії він думав, що крихітний чоловічок набирає сили і зріст прямо в нього на очах.
  
  
  "Це Леопольдо Зорілья!" Ревуельта зойкнув.
  
  
  "Хто такий Леопольдо Зорілья?" - запитав англомовний голос, який здавався дуже далеким від запаленої нервової системи Освальдо Ревуельти.
  
  
  "Як ти міг не знати?" - Видихнув він.
  
  
  "Ми новачки в місті. Ще не відвідували нічні заклади. Хто такий Леопольдо Зорілья?"
  
  
  "Кубинський перебіжчик! Він був колишнім міністром оборони! Він перебуває в Майамі вже багато місяців! Йому я віддаю все, на що здатний!"
  
  
  "З якою метою?" - Запитав старий кореєць.
  
  
  "Я не ставлю цих питань! Мені дають гроші і кажуть, щоб я був готовий повернутися до Гавани з тріумфом!"
  
  
  Англомовний повернувся до іншого і спитав: "Що ти думаєш, Тату?"
  
  
  "Він каже правду", - розчаровано сказав найстарший. Біль почав слабшати, і сльози перестали текти з очей доктора Ревуельти. Він знову зміг бачити майже виразно.
  
  
  "Чому я навколішки?" здивовано спитав він, помітивши близькість килима.
  
  
  "Бо ми тут за інформацією".
  
  
  Лікар Ревуельта звів очі. "Я не розумію. Яка від цього різниця?"
  
  
  "Якби це було не так, ти був би в землі".
  
  
  "Yo comprendo."
  
  
  "Де нам знайти Зоріллу?"
  
  
  Біль все ще був. Вона була терпимою. Лікар Ревуельта ризикнув. Він дуже швидко промовив два слова.
  
  
  "Маленька Гавана".
  
  
  "Де в Маленькій Гавані?"
  
  
  "Я не знаю. Він пересувається". Це була правда і, схоже, це спрацювало.
  
  
  Високий англієць помітив годинник на стіні і недбало сказав: "Пора лягати спати, чи не так?"
  
  
  "Que?"
  
  
  І так швидко настала ніч, що позбавила його розуму, що доктор Освальдо Ревуельта не помітив, що знепритомнів, поки не розплющив очі через багато годин і не виявив, що пускає слини на прекрасний килим, який колись прикрашав його офіс у Гавані.
  
  
  Прийшовши до тями, він набрав контактний номер Леопольдо Зорільї. Телефон дзвонив, і дзвонив, і дзвонив, і почуття страху охопило його.
  
  
  Йому дали інший номер. Йому не сказали, кому належав цей номер. Тільки те, що до нього слід вдаватися лише у найважчих обставинах.
  
  
  Він набрав номер і став чекати.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Римо Вільямс скористався телефоном-автоматом, щоб зв'язатися з Гарольдом У. Смітом.
  
  
  "Смітті? Римо. У нас щось є".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Його звати Леопольдо Зорілья. Ім'я щось говорить кубинцю?"
  
  
  "Смутно", - сказав Сміт, і по телефону долинув глухий клацання пальців по клавіатурі.
  
  
  "Так, Римо. Леопольдо Зорілья - кубинський перебіжчик, згідно з комп'ютерними записами Служби імміграції та натуралізації. Його підібрали на плоту, що пливе в Навітряній протоці".
  
  
  "Де він зараз?"
  
  
  "Неясно. Він був ненадовго затриманий INS, а потім звільнений".
  
  
  "Якщо він був такий великий, чому його не допитали?"
  
  
  "Я не знаю. Я вважаю, тому що був такий потік перебіжчиків, що Вашингтон не бачив жодної розвідувальної цінності у його допиті".
  
  
  "Ну, за словами Ревуельти, він позичив кілька своїх солдатів Ultima Зоріллі".
  
  
  "З якою метою?" Запитав Сміт.
  
  
  "Стверджує, що не знає. Але йому сказали бути напоготові, щоб повернутися до Гавани із шиком".
  
  
  "Цікаво. У тебе є зачіпка. Продовжуй у тому ж дусі. Знайди Зоріллу і дізнайся про все, що зможеш".
  
  
  "Які останні новини?"
  
  
  "Кастро все ще каже".
  
  
  "Це може тривати кілька днів", - зауважив Римо.
  
  
  "Сподіватимемося, що ні".
  
  
  "Ти і я обидва. Якщо Чіун не отримає своєї щоденної дози Чита, я б не дав шансів на те, що Кастро виживе".
  
  
  Римо повісив трубку і, повернувшись до Майстра Сінанджу, який терпляче чекав на певній відстані, сказав: "Сміт каже переслідувати Зоріллу".
  
  
  "Тоді давайте почнемо".
  
  
  Вони повернулися до своєї орендованої машини та поїхали.
  
  
  Римо не був у Майамі кілька років. Там усе змінилося. Пальми все ще тріпотіли на морському бризі, спека все ще просочувала тканину до нитки, але люди були іншими. Латиноамериканських осіб було більше, ніж Римо пам'ятав.
  
  
  Десь уночі він почув спорадичний звук "поп-поп-поп-поп". Автомати. Його рот скривився.
  
  
  Римо виріс у часи, коли вуличні банди вважалися безнадійними, якщо вони мали зип-зброю. Тепер здавалося, що найдешевший бандит був озброєний краще, ніж середній солдат часів Корейської війни.
  
  
  "Це місто виглядає і звучить так, ніби його викинуло на берег із країн Третього світу", - з гіркотою сказав він.
  
  
  "Я не пам'ятаю цього таким чином", - зауважив Чіун, його примружені очі читали обличчя вночі.
  
  
  "Ще один подарунок від Фіделя. Близько десяти років тому він запустив невелику штуковину під назвою Маріельський човновий витяг. Вивалив вміст своїх в'язниць і психіатричних лікарень на Майамі. А також чесних біженців. Думаю, обидва смаки збереглися.
  
  
  "Це прийнятно", - пирхнув Чіун, розсіяно спрямовуючи спідниці кімоно.
  
  
  "Слухаю вас, містере мультикультуралізм".
  
  
  "Тьху! Не вимовляй це слово".
  
  
  Римо посміхнувся. Він отримав пряме влучення. Кілька місяців тому Майстер синанджу приєднався до кампанії кандидата на посаду губернатора Каліфорнії від "темної конячки". Ця людина – латиноамериканець – запропонував Чіуну посаду скарбника. Чіун попередньо погодився. Тільки після того, як Чіун ледь не спалив мости з Гарольдом Смітом, він дізнався, що кандидат насправді був диктатором бананової республіки з обличчям, зробленим за допомогою пластичної хірургії для ЗМІ.
  
  
  Вони були змушені ліквідувати хлопця, і Чіун опинився в канаві разом із Гарольдом Смітом. Він усе ще відкопувався.
  
  
  Заплутаний лабіринт провулків Майамі привів Римо до того, що мало стати Маленькою Гаваною. Він зменшив швидкість і відчинив вікно.
  
  
  "Привіт, друже. Це маленька Гавана?"
  
  
  Чоловік обернувся, знизав плечима і продовжив іти.
  
  
  "Мені просто потрібно "так" чи "ні". Чи так це?"
  
  
  Чоловік продовжував іти.
  
  
  "Люди тут справді доброзичливі", - пробурчав він, проїжджаючи далі.
  
  
  Римо повернув праворуч і проїхав повз ряд барів, неонові назви яких були кольористими та іспанськими.
  
  
  Цього разу він зупинився і спитав у групи людей: "Я шукаю Літтл Гавану".
  
  
  Смагляві обличчя обернулися. Очі стали твердими. Ніхто не промовив жодного слова.
  
  
  "Тут хтось говорить англійською?"
  
  
  Очевидно ніхто цього не зробив.
  
  
  "Маленька Гавана", - повторив Римо гучним голосом, показуючи довкола себе. "Це?"
  
  
  "Ні", - відповів голос. "Маленьке Гаїті".
  
  
  "Де Маленька Гавана?" Запитав Римо, думаючи, що робить успіхи.
  
  
  Він почув приспів "Quien sabes. " Він не знав, що це означало, але він бачив достатньо повторів Cisco Kid, щоб зрозуміти сенс.
  
  
  "Це смішно", - пробурчав він, змушуючи машину з вереском мчати вперед.
  
  
  Він знайшов добре освітлену станцію заправки під назвою Jose's і заїхав на неї.
  
  
  "Наповни її", - сказав він, щоб розтопити кригу.
  
  
  "Що?" - запитав черговий, смаглявий підліток з вусами, схожими на використану кисть.
  
  
  "Я сказав, наповни її. Comprende?"
  
  
  "Ні, сеньйоре".
  
  
  "Ні, ти не говориш англійською, чи ні, ти не будеш наповнювати її?" Римо хотів знати.
  
  
  "Ні, сеньйоре".
  
  
  Інші працювали над відкритим двигуном, і Римо гукнув їх. "Хтось тут говорить англійською?"
  
  
  Чоловіки виглядали спантеличеними.
  
  
  "Habla ingles?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ніяких інглес!" - крикнув один з них, повертаючись до свого двигуна.
  
  
  "Що це?" Римо ні до кого безпосередньо не звертався. "Як ви можете керувати заправною станцією, якщо ніхто не говорить англійською?"
  
  
  Підліток знизав плечима. Він не запропонував заправити бак Римо, тому той від'їхав, верещавши шинами.
  
  
  "Я тут, у Майамі, менше дня, а вже втомився від цього", - з гіркотою сказав Римо.
  
  
  "Було б простіше, якби ти вивчив мову", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Мова! Це Америка! Мова Америки - англійська!"
  
  
  "Мова Північної Америки - англійська", - поправив Чіун. "Мова Південної Америки - іспанська".
  
  
  "Отже? Ми в Північній Америці".
  
  
  "Ні, ми у Південній Флориді".
  
  
  "Який, коли я востаннє був у цьому місті, досі був частиною США".
  
  
  "Нічого цього не трапилося б, якби ти вивчив іспанську".
  
  
  "Навіщо мені вчити іспанську?" Із жаром спитав Римо.
  
  
  "На випадок, якщо нам колись доведеться працювати на Іспанію", - резонно зауважив Чіун.
  
  
  "Коли це відбувалося востаннє? Щоправда".
  
  
  "Сонце не буде вічно світити на цій ублюдочній землі. Я не буду поряд з тобою вічно. Ти мусиш вивчити інші мови, щоб традиція могла продовжуватися і тобі не довелося опускатися до роботи на нижчі нації, як це робив я на схилі років".
  
  
  "Моя дупа", - сказав Римо. Він натиснув на гальмо. Машина різко зупинилася.
  
  
  Римо і Чіун ходили вперед і назад, ніби вони були прикріплені до своїх сидінь пружинними тросами. Це була данина повного контролю, яку вони здійснювали над своїми тілами.
  
  
  "Зачекай хвилинку!" Сказав Римо. "Ти говориш по іспанськи".
  
  
  "Отже, ти теж винен".
  
  
  "Це не те, що я маю на увазі. Чому я витрачаю свій час, намагаючись спілкуватися, коли ти можеш перекласти для мене?"
  
  
  Чіун мудро підняв палець. "Бо ти ніколи не навчишся, якщо я продовжу робити це для тебе".
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо, посилаючи машину вперед. "У Майамі має бути принаймні один білий хлопець. Десь".
  
  
  Вони виявили, що один за одним десять хвилин кружляли через те, що здавалося дуже великою іспанською територією.
  
  
  Біла людина виразно була білою. Також він був безперечно наляканий. Він тікав від зграї, що переслідувала його, незважаючи на те, що у нього було черевце середнього віку, а всі його переслідувачі були одягнені в туфлі-човники Reebok і обтягуючу фігуру підлітків.
  
  
  Римо обігнав переслідувачів і вибрався назовні.
  
  
  "Habla espanol?" - Запитав він.
  
  
  "Ти божевільний!" - прогарчав хтось, витягаючи складаний ніж. Він з клацанням перемістився у витягнуте становище, і власник опустив його до рівня свого пояса, цілячи Римо в живіт.
  
  
  Римо посміхнувся. Він схопив нападника за зап'ястя і зробив раптовий складний рух іншою рукою. Його зап'ястя встромило ніж у живіт того, хто напав на нього.
  
  
  Нападник відчув тупий біль, який, як він знав, асоціювався з нанесенням ножових поранень. Це було не вперше. Його оголені засмаглі руки були покриті шрамами та подряпинами від попередніх зіткнень із різними лезами та небезпечними бритвами.
  
  
  Але цього разу все було інакше. Цього разу він тримав рукоятку клинка, який встромився в його життєво важливі органи. Глибоко увійшовши, він побачив очима, що розширюються.
  
  
  "Боже мій!" - Простогнав він. "Товариші! Прийдіть мені на допомогу!"
  
  
  Його товариші відступили та прибрали різні боєприпаси. Клацнули запобіжники. Це мало стати серйозним.
  
  
  Побачивши це, Римо відпустив зап'ястя чоловіка.
  
  
  Колишній нападник не випустив ніж, застромлений у його власний живіт. Він був вуличним мешканцем і знав, що витягти лезо означало б рясно стікати кров'ю. Тому він тримався за ніж щосили - навіть коли раптово виявив, що летить у напрямку своїх друзів.
  
  
  Кілька спрямованих вгору стволів пістолетів клацнули "хлоп-хлоп-хлоп!", перш ніж вони випали зі здивованих рук, і Римо зробив крок у їх гущавину.
  
  
  Він не гаяв часу задарма. Він використовував каблук свого черевика, щоб розчавити зброю плазом, заганяючи свою саморобну підошву так швидко і сильно, що металеві стовбури розплющувалися. На шкірі його черевика не залишилося навіть подряпини.
  
  
  Техніка.
  
  
  Римо постукав носком правого черевика по щелепах, і купка латиноамериканців, що корчиться, перетворилася на дрімаючу купку латиноамериканців. Коли затих останній, чоловік, який завдав собі удару, розтис хватку. Складаний ніж випав з його живота, показуючи, що він таки перебував у складеному положенні.
  
  
  Коли чоловік прокидався, він думав, що це було дивом, і що Бог пощадив його з незрозумілих причин.
  
  
  Йому ніколи б не спало на думку, а якби й спало, він би в це не повірив, що його таємничий нападник одночасно склав лезо, встромляючи тупу рукоять йому в живіт. Біль був такий самий, як від удару ножем.
  
  
  Насвистуючи, Рімо повернувся до машини.
  
  
  Майстер Сінанджу заспокоював чоловіка середнього віку, який важко дихав.
  
  
  "Що сталося, друже?" Запитав Римо, сідаючи за кермо.
  
  
  "Я… у мене спустило. Я вийшов, щоб це виправити. Ці бандити намагалися напасти на мене".
  
  
  "Наступного разу постарайся не винаймати квартиру в Маленькій Гавані".
  
  
  "Маленька Гавана? Про що ти говориш? Це Маленька Манагуа".
  
  
  "Маленька Манагуа? Я ніколи не чув про Маленьку Манагуа".
  
  
  "Це щось новеньке", - сказав чоловік.
  
  
  "Добре. Це щось новеньке. То де ж Маленька Гавана?"
  
  
  "Відвези мене до безпечної частини міста, і я тобі розповім".
  
  
  "Звучить досить справедливо", - сказав Римо. "Застрибуй".
  
  
  Чоловік сів на заднє сидіння. Римо від'їхав, запитавши: "Куди конкретно ти хочеш поїхати?"
  
  
  "Аеропорт. З мене вистачить цього міста".
  
  
  "Мені знайоме це почуття".
  
  
  Вони поїхали в аеропорт, і коли Римо висадив чоловіка біля терміналу, він запитав: "Отже, де знаходиться Маленька Гавана?"
  
  
  "Раніше це було всюди навколо Південно-Західної 8-ї вулиці".
  
  
  "То де ж це зараз?"
  
  
  "Тепер, - сказав чоловік, повертаючи до терміналу, - це практично весь Майамі".
  
  
  "Він був дуже корисний", - самовдоволено сказав Чіун після того, як чоловік пішов.
  
  
  "Не надавай цьому значення", - прогарчав Римо, залишаючи аеропорт позаду.
  
  
  Вони повернулися в місто швидкісною автострадою Пальметто і повернули на стежку Таміамі. Незабаром вони їхали 8-ю Південно-Західною вулицею. Це було напрочуд схоже на Маленьку Манагуа. Римо було вловити різниці.
  
  
  Він спробував поставити перехожим питання, яке ставило півночі.
  
  
  "Це Маленька Гавана?"
  
  
  Люди знизували плечима і говорили "Що?" або іноді "Quien?" І Римо кипів від злості.
  
  
  "Знаєш, ти міг би простягнути руку допомоги", - багатозначно сказав Римо пасивному майстру синанджу.
  
  
  "Звичайно. Que означає "що", а qui - "хто".
  
  
  "Хар де бар хар хар", - пробурмотів Римо.
  
  
  Його темні очі зупинилися на неоновій вивісці бару: "У ПЕПЕ". "Якщо сумніваєшся, спитай бармена", - весело сказав він.
  
  
  Римо припаркувався, вийшов і зайшов до бару. Чіун мовчки пішов за ним.
  
  
  Це був яскраво освітлений салун. Повітря сповнювала музика сальси з музичного автомата. Римо неквапливо підійшов до бару, не зважаючи на суворі погляди, спрямовані на його білу шкіру.
  
  
  "Я шукаю Маленьку Гавану", - сказав він.
  
  
  "Por que?"
  
  
  - Він має на увазі "чому", а не "що", - прошепотів Чіун.
  
  
  "Бо, - відповів Римо, - я шукаю Леопольдо Зорілью".
  
  
  "Я не чув про цю людину", - сказав бармен, ретельно поліруючи стільницю. "Занадто ретельно", - подумав Римо.
  
  
  "Я чув, він живе десь тут", - сказав Римо, кладучи двадцятку.
  
  
  Бармен зневажливо змахнув його ганчіркою. "Сеньйор, можливо, ви неправильно почули".
  
  
  Римо озирнувся. Темні, вологі очі сердито дивилися на нього. Він почував себе Чаком Коннорсом у повторному випуску "Стрілка".
  
  
  "Чому в мене таке почуття, що нас засипає снігом?" він напівголосно звернувся до Майстра синанджа.
  
  
  "Бо ми такі", - сказав Чіун.
  
  
  "Це була б хороша порада, якби ви пішли, сеньйоре", - багатозначно сказав бармен.
  
  
  "Це добра порада", - недбало відповів Римо. "Думаю, я просто продовжу розпитувати оточуючих, доки не знайду свого чоловіка", - додав він голосним голосом.
  
  
  Виходячи з прокуреного бару, Римо та Чіун відчували погляди на своїх спинах. Ніхто не пішов за ними до виходу.
  
  
  "Про що ми запитаємо далі?" - спитав Чіун, підозріло озираючись на всі боки.
  
  
  "Нікуди", - сказав Римо. "Ми просто гуляємо". Він рушив у дорогу. Чіун пішов за ним.
  
  
  "Чого це дасть?"
  
  
  "Прямо зараз цей бармен, ймовірно, дзвонить Зоріллі або комусь, пов'язаному із Зоріллою. Нам не доведеться його шукати. Його люди знайдуть нас".
  
  
  Це зайняло менше ніж п'ятнадцять хвилин.
  
  
  Вони збиралися перетнути жваве перехрестя, коли перед ними зупинився великий білий "кадилак". Чорний "Б'юїк" примостився за ними.
  
  
  "Джекпот", - прошепотів Римо.
  
  
  Двері відчинилися, і з'явилися широкоплечі чоловіки, озброєні короткоствольними "Узі" та іншою легко приховуваною автоматичною зброєю.
  
  
  "Ти шукаєш Зоріллу?" - Запитав один. В одному вусі він мав просте золоте кільце, що робило його схожим на добре засмаглого пірата.
  
  
  "Ходять чутки", - недбало сказав Римо.
  
  
  "Чому ти шукаєш Зоріллу?"
  
  
  "Тільки Зорілла може поставити мені це питання".
  
  
  Жорсткий погляд уважно оглянув їх. Римо схрестив руки на грудях. Було очевидно, що в його футболці та облягаючих штанах-чіносі не було зброї більше прихованого клинка або плоского пістолета 22-го калібру.
  
  
  Майстер Сінанджу ходив, сховавши руки так, щоб їх не було видно в з'єднаних рукавах його кімоно чорного кольору. Йому запропонували виставити руки на загальний огляд.
  
  
  Чіун відповів єдиним їдким іспанським словом, яке обпекло обличчя чоловіків, що цілилися в нього.
  
  
  Вирвався різкий іспанський. Чіун накинувся на нього з короткими, декларативними пропозиціями.
  
  
  Чоловіки з занепокоєнням глянули один на одного. Нарешті, один із них сказав англійською: "Ти підеш з нами".
  
  
  "Нас влаштовує", - невимушено сказав Римо.
  
  
  Їх загнали на заднє сидіння "Кадиллака". Чоловік сів за кермо, а другий – на переднє пасажирське сидіння. Останній повернувся на своєму сидінні і направив свій "Узі" так, щоб Римо та Чіун були прикриті.
  
  
  "Не при справах", - попередив він. "Або хлоп-хлоп-хлоп-хлоп".
  
  
  Римо посміхнувся йому у відповідь. "Звучить досить хоробро з вуст хлопця, який посів місце смертника".
  
  
  "Кадилак" від'їхав. За ним пішов чорний "Б'юїк". Римо приготувався до подорожі.
  
  
  "Що ти їм сказав, Тату?" Запитав Римо Майстра Сінанджу, коли поїздка затяглася. "Я назвав їх осиротілими синами нікчемних батьків". "Я чув про це". "Але вони цього не зробили", - самовдоволено сказав Чіун.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Коли Леопольдо Зорілья отримав телефонний дзвінок із попередженням, він тренував своїх солдатів у віддаленому куточку Великого Кіпарисового болота. Вони були чудовими солдатами – молодими, сильними та вольовими. Їм судилося стати визволителями. Вони становитимуть ядро Нової кубинської армії, і він пишався ними.
  
  
  І все-таки вони також нагадали Зоріллі, що, на жаль, він уже не той юнак, яким був колись.
  
  
  Не те, щоб Леопольдо Зорілья був старим. Правду кажучи, йому ледве виповнилося сорок. Але сорок років життя на Кубі, контрольованій Кастро, наклали свій відбиток на його підтягнуте тіло. Через неправильне харчування на його кістках було недостатньо м'яса, а очі запали. Навіть його вуса здавалися запалими - результат надто великої кількості цукру та нестачі м'яса та овочів. Зуби, що він зберіг, були чорними від металу.
  
  
  Він дозволив солдатам розрядити свою зброю по мішеням - укріпленим на кілках манекенам, кожен з яких був одягнений у оливкову робу, що відстовбурчується на лінії пояса, і в кожного на порожньому пухкому обличчі красувалася борода Кастро.
  
  
  "Стріляй вище бороди!" - скомандував він. "Між бородою і капелюхом. Це твоя мета. В'яле тіло між ними".
  
  
  Чоловіки перезарядили свої бельгійські гвинтівки FAL та вистрілили знову. Миттєво порожні білі області покрилися розсипом отворів, які, якби будь-який з манекенів справжнім Лідером Maximum, вибили б його мізки назад із голови у вічну ніч.
  
  
  Підійшов, пихкаючи, санітар.
  
  
  "Телефонний дзвінок, команданте".
  
  
  Леопольдо Зорілья повернувся вправно, як завжди військова людина. Він був заступником командувача ВПС Куби, а тепер він був повноправним командувачем армії, яка проходить підготовку, яка замінить Кубинську революційну армію.
  
  
  "Хто це?" вимогливо спитав він.
  
  
  "Це Пепе. Він каже, що двоє чоловіків шукають тебе у Майамі".
  
  
  "Які чоловіки?"
  
  
  "Я не знаю, команданте".
  
  
  "Продовжуйте", - сказав він ординарцю і увірвався до будівлі казарми, переобладнаної халупи для сушіння тютюну в чагарниках болота під назвою Великий Кіпаріс.
  
  
  Стільниковий телефон лежав без діла в його імпровізованому кабінеті.
  
  
  "Пепе", - сказав він грубо. "Що це за історія із двома чоловіками?"
  
  
  "Вони щойно пішли, команданте. Вони запитують про вас на ім'я, але я їм нічого не кажу".
  
  
  "Хто вони були?"
  
  
  "Англієць. Інший був азіатом. Вони не були одягнені як співробітники ФБР або якісь інші урядові особи, яких я міг би назвати".
  
  
  Зорілла насупився. "Хммм. Хто б це міг бути?"
  
  
  "Вони сказали, що прочесають Майамі у пошуках тебе, команданте".
  
  
  "Їм немає необхідності йти на такі неприємності", - сказав командант Леопольдо Зорілья. "Накажіть доставити їх сюди".
  
  
  "Розумно це?"
  
  
  "Ми надто близькі до Дня Перемоги, щоб дозволити владі втручатися у наші справи".
  
  
  "Вони не були схожі на представників влади", - зазначив Пепе.
  
  
  "Тим краще. Нехай їх приведуть сюди. Зараз же".
  
  
  "Si, Comandante."
  
  
  Після того, як Леопольдо Зорілья повісив трубку, він розстебнув задню кишеню своїх камуфляжних штанів. Він дістав запечатану упаковку жувальної гумки. Вона була прикрашена мультяшною головою миші. Миша нагадала Зоріллі про будинок. Незважаючи на те, що це була американська миша, Телеребельде регулярно показував свої знамениті мультфільми всій Кубі. Спочатку за допомогою старих фільмів дореволюційної епохи, а пізніше, у міру зміни технології шляхом низхідної передачі з американських телевізійних супутників. Фідель хвалився своєю здатністю піратувати у США. ТЕЛЕБАЧЕННЯ не піддавало кубинців дратівливій рекламі, але ніколи не згадувало, що людей змушували дивитися радянські телевізори, які часто вибухали без попередження.
  
  
  Він пам'ятав, як були незадоволені власники авторських прав на мультяшного мауса. Вони використовували всі доступні їм засоби правового захисту. Але американським адвокатам не раді були в кубинських революційних судах, і вони були змушені надсилати нетерплячі листи з вимогою оплати і попередженням про звинувачення, що наростають, які будуть пред'явлені кубинському уряду, якщо він коли-небудь возз'єднається з вільним світом.
  
  
  Зорілла посміхнувся спогадам. Тепер, коли настав час, власники авторських прав нарешті отримають гроші. Із відсотками.
  
  
  На даний момент він поклав пачку "чікла" в кишеню блузи, де вона була б під рукою. Ніч обіцяла бути довгою та повною невизначеності. Невідомі шукачі, що наближаються, цілком могли йому знадобитися.
  
  
  Леопольдо глянув на годинник. Було близько одинадцятої. Час для ін'єкції.
  
  
  Він проклинав голку і те, що в ній містилося, але нічого не міг з цим поробити. Роки життя на Кубі довели його непереможне тіло до такого сумного стану.
  
  
  Він висунув ящик столу і зарядив голку із закупореного флакона. Він використав гумову стрічку, щоб перекрити вени на руці. Вони стали синіми і товстими, і він випустив вміст голки в саму червоподібну з них. Він промокнув ранку від шпилькового уколу шматочком вати, змоченим у спирті.
  
  
  Це зачепило. За уколи він щедро прокляв Лідера Революції, який зробив його таким залежним від голки.
  
  
  Ув'язнені прибутки після опівночі.
  
  
  Команданте Леопольдо Зорілья вийшов привітати їх. Він зчепив руки за спиною і звернувся до пари.
  
  
  "Ти шукав мене, і тепер я стою перед тобою", - сказав він.
  
  
  Потім уважно розглянув їх. Англо виглядав цілком пересічно, крім виняткової товщини зап'ясть. Він мав худорлявий, жорсткий вигляд. Його національність важко було визначити. Середземномор'я відбилося на його помірно гарних рисах обличчя і таїлося в його темних очах. Але його шкіра була блідою.
  
  
  Там був, як йому сказали, азіат. Йому не повідомили вік азіату. Він виглядав ... похилого віку. Звичайно, подумав Зорілла, це не були агенти якогось уряду, які не погоджувалися з тим, що було заплановано.
  
  
  "Хто ви двоє, чоловіки?" вимагав він, коли вони стали перед ним.
  
  
  На них була спрямована зброя. Пара, здавалося, не звертала уваги на загрозу, що походить від їхніх темних пащ.
  
  
  Англо озирнувся. Він побачив манекени на стовпах, з їхніми порожніми білими обличчями, з яких сипалося ватяне набивання, схоже на вибілену мозкову речовину.
  
  
  "Схоже, ми знайшли наші сили вторгнення на Кубу", - зауважив він своєму супутникові-азіату.
  
  
  "На цей раз, - пробурмотів інший, - ти розробив план, який спрацював". Потім, глянувши на форму, яку носив Зорілла, він спитав: "Ким ти маєш бути?"
  
  
  Зорілла випростався. "Я солдатів Америки!"
  
  
  Англієць поставив азіату дурне запитання. "Що це має означати?"
  
  
  Азіат сказав: "Він іспанець. Вони дуже горді. У часи іспанських королів солдати хвалилися, що вони солдати Іспанії. Ця людина впала зі свого високого сідала, подібно до гордовитого орла, який занадто погладшав для гілки, так що тепер він простий солдат цього континенту-ублюдка. ".
  
  
  "Ти ображаєш мене?" Зажадав відповіді Зорілла.
  
  
  "Форма робить це", - пирхнув азіат.
  
  
  "Хто послав тебе шукати мене?" Жорстко спитав Зорілла.
  
  
  "Дядько Сем", - відповів англо з холодним нахабством.
  
  
  Леопольдо Зорілья моргнув. "Правда?" спитав він.
  
  
  "Певно", - сказав англо.
  
  
  "Por que?"
  
  
  " Це означає " Чому? " - вставив азіат.
  
  
  "Бо він незадоволений тим, як ідуть справи в Гавані, ось чому", - сказав англо.
  
  
  Команданте Леопольдо Зорілья тоді втратив контроль над собою.
  
  
  "Те, що сталося, було непередбачуваним!" – швидко сказав він. "Наші розвідники приземлилися на світанку, коли вартові менш пильні. Тим не менш, вони були захоплені в полон. Це було сумно. Ми не знали, що Фідель відреагує так різко. Але така природа цієї людини. Будь ласка, передайте від мене дядькові Сему, що Ultima Hora твердо дотримується узгодженого графіка”.
  
  
  Англійці сприйняли це з меншою витонченістю, ніж очікував команданте Зорілья.
  
  
  Він і азіат обмінялися незрозумілими поглядами, а потім англомовний сказав: "Ти хочеш сказати, що дядько Сем підмовив тебе на це?"
  
  
  "Ти знаєш це. Бо він послав тебе".
  
  
  "Так, але дядько Сем, який послав мене, нічого не знав про жодну кубинську операцію", - наполягав англо.
  
  
  "Він цього не зробив?"
  
  
  "Насправді він спеціально попросив мене з'ясувати, хто стояв за операцією".
  
  
  "Дядько Сем просив тебе про це?" - Запитав Зорілла.
  
  
  "Можливо, це був інший дядько Сем", - припустив англо.
  
  
  "Який ще там дядько Сем?" Зорілла вистрілив у відповідь.
  
  
  "Гарне зауваження", - сказав англо, насупившись. "Я знаю лише про одне".
  
  
  Команданте Зорілья занепокоївся.
  
  
  "Як тебе звати?" вимогливо спитав він.
  
  
  "Кличте мене Римо".
  
  
  "Ах, Римо. Хороше іспанське ім'я".
  
  
  "Це?" – здивовано перепитав той, кого звали Римо.
  
  
  "Це означає "весло", - прошепотів азіат.
  
  
  "Це так?" Здивовано перепитав Римо.
  
  
  Азіат глибокодумно кивнув головою. "І італійською теж".
  
  
  "Хто назвав би свого сина "Весло"?" Римо хотів знати.
  
  
  "Батько, який потім залишив би свого сина на порозі", - заперечив Чіун.
  
  
  "Ти не вплутуєш у це моїх батьків!"
  
  
  "Чому ні? Вони викреслили тебе зі свого життя".
  
  
  Команданте Леопольдо Зорілья подивився на своїх людей, які наставили гвинтівки FAL на пару. Вони знизали плечима, як би кажучи: "Ми теж не розуміємо цих дивних людей".
  
  
  Зорілла знизав плечима у відповідь. Він слухав, як суперечка ставала все гучнішою. Гучний і різкий з боку англійця і гучний і писклявий з боку азіату. Зорілла уважно вивчав їх. Ці люди сказали, що їх послав дядько Сем, але вони були одягнені в ділові костюми агентів дядька Сема. Вони були холоднокровними, майже не звертаючи уваги на загрозу зброї, виставленої навколо них. Можливо, вони були безглузді, подумав Зорілла.
  
  
  Потім, коли суперечка перейшла на мову, яку Зорілла не впізнавав і не розумів, він почав ставити питання, чи можливо, що вони були не тими, за кого себе видавали.
  
  
  "Ти припиниш цей шум!" - прогримів він.
  
  
  Суперечка тривала.
  
  
  "Hombres! Втихомиріть їх!"
  
  
  Стовбури гвинтівок були спрямовані між чоловіками, ніби для того, щоб розняти їх. Пара продовжувала сперечатися, безтурботно.
  
  
  Потім були використані гвинтівки, щоб підштовхнути двох сперечаються.
  
  
  Руки, такі швидкі, що не залишали плям у нічному повітрі, зробили зброю марною.
  
  
  Ось як це бачив команданте Леопольдо Зорілья:
  
  
  Дула гвинтівок були висунуті вперед.
  
  
  Вони ніколи не торкалися тіл, до яких мали доторкнутися. Натомість його солдати відскочили назад, ніби вражені несподіваним звуком, що виходив із їх дул.
  
  
  То не був звук вибуху. Не було навіть клацання камер, що заряджаються.
  
  
  Звук був більше схожий на дзижчання! Як у сталевого гусака, що гуде вночі.
  
  
  Звук був тим, що змусило його солдатів відсахнутися, зброя з'явилася в їхніх руках. Вигин стовбурів під прямим кутом був тим, що змусило їхні очі округлитися.
  
  
  Леопольдо Зорілья знову передумав. Ці люди, незважаючи на всю їхню дивну зовнішність і ще дивнішу поведінку, були висококваліфікованими професіоналами. Він ніколи раніше не бачив подібних до них.
  
  
  Не кажучи жодного слова, він подав знак своїм солдатам припинити суперечку.
  
  
  Чоловіки, які залишилися стискати скалічену зброю, зі зляканими виразами, що роблять їхні обличчя схожими на клоунські, відступили, коли прибула заміна.
  
  
  Біжи!
  
  
  Вони теж відступили назад, ніби тицьнули стволами в лопаті, що обертаються, найпотужнішого вентилятора, коли-небудь створеного. Але вентилятора не було. Пара, здавалося, ніколи не торкалася зброї. Вони просто використовували свої руки, щоб сердито жестикулювати один на одного. Здавалося, що вони жодного разу не простягли руку і фактично не торкнулися стволів гвинтівок. Але це було єдиним поясненням того, що вони творили це диво своїми руками.
  
  
  Або це так, сказав Зорілла, або вони захищені персональними силовими полями.
  
  
  Ця думка, якою б дикою вона не була, зацікавила Леопольдо Зорілью. Він підняв свої беззбройні пальці і повільно потягнувся ними до англійця на ім'я Римо, ніби він був електриком, який наближався до дроту, що, можливо, перебуває під напругою.
  
  
  Він зазнав шоку, який нічим не відрізнявся.
  
  
  Це не було електричним розрядом за своєю природою, але його пальці дуже раптово вжалило. Зорілла прибрав їх і глянув на кінчики своїх пальців.
  
  
  Нігті вже почали чорніти, як це було одного разу, коли він намагався полагодити розбите вікно у своїй "командансії Сантьяго-де-Куба".
  
  
  Верхня стулка з гуркотом опустилася, зачепивши кінчики його пальців. Протягом кількох днів нігті почорніли, зрештою відвалилися, залишивши чорну, шорстку субстанцію, що нагадує подрібнене вугілля, яка, ймовірно, була засохлою, запеклою кров'ю.
  
  
  Цього разу біль був не такий сильний, але нігті вже почорніли, і Зорілла відчув, як вони німіють.
  
  
  "Ви поранені, команданте?" стурбовано спитав капрал.
  
  
  "Змусіть замовкнути цих двох!" Наказав Зорілла, біль, що повільно розповсюджується, перемістився з області оніміння вгору по його руці до центральної нервової системи. Це було схоже на відстрочений біль. Раптом це пронизало його м'язи, і його зуби стиснулися так сильно, що він виразно почув, як зламалася двостулкова кістка.
  
  
  На цей раз його солдадос взялися за справу всерйоз. Вони розгорнули приклади своїх гвинтівок і приготувалися розняти пару дубинками.
  
  
  Цього, мабуть, було достатньо, щоби пара помітила, що на них напали.
  
  
  На цей раз Зорілла міг бачити їхні руки у дії. Їхні ноги теж. Колінні філіжанки тріснули, як черепашки. Пальці були зігнуті назад, попри природний вигин суглобів. Люди летіли. Гвинтівки вилітали з онімілих рук.
  
  
  Через кілька секунд вершки його Нової кубинської армії були приблизно такими ж, як він: стискали поранені члени або корчилися в бруді, беззбройними і переможеними.
  
  
  Англо сказав: "За нашою інформацією, дядько Сем не має жодного стосунку до цього маленького навчального табору тут".
  
  
  "Ваша інформація неправильна", - пробурмотів Зорілла крізь стиснуті від болю зуби. З рота у нього випливав закривавлений шматок зубної емалі.
  
  
  "Що ти про це думаєш, Чіуне?" Англомовний спитав азіату.
  
  
  "Ви неправильно поставили питання", - сказав азіат на ім'я Чіун.
  
  
  І азіат продовжив запитувати в унікальній манері.
  
  
  Він не сказав жодного слова. Він використав довгі, схожі на павутинку нігті на правій руці, які блищали, як вигнута слонова кістка. Він узяв Зоріллу за підборіддя і, не чинячи явного тиску і не завдаючи додаткового болю - в цьому не було необхідності - використав це підборіддя як рукоятку, щоб поставити команданте Леопольдо Зоріллу на коліна в бруд, як женоподібного марикона.
  
  
  "Ти командуєш цією різношерстою армією?" спитав він.
  
  
  "Так", - визнав Зорілла крізь зуби.
  
  
  "А хто командує тобою?"
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  "Брех!"
  
  
  "Клянуся, це правда! Я служу дядькові Сему!"
  
  
  "Задоволений?" спитав той, кого звали Римо.
  
  
  "Тьху!" - сказав той, кого звали Чіун. "Нас послали на пошуки дикої ласки".
  
  
  "Погоня за нездійсненним, і прямо зараз я думаю, що обачність була б найкращою частиною доблесті".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Нам краще порадитись зі Смітом".
  
  
  "Хто такий Сміт?" — спитав командант Леопольдо Зорілья якраз за мить до того, як згасло світло і він більше нічого не знав.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Гарольд Сміт був дуже близький до того, щоб заснути.
  
  
  Національна безпека залежала від того, щоб Гарольд Сміт залишався пильним, пильним і був у курсі ситуації, що розвивається. І все ж таки він виявив, що починає клювати носом.
  
  
  Над протокою Лонг-Айленд була ніч. Місяць був високим і повним, і його срібне сяйво омивало темну воду, вкриту пухирцями, як світлий відбілювач.
  
  
  Світло лилося через одностороннє панорамне вікно за його столом у Фолкрофті. Він був зроблений з одностороннього скла, щоб ніхто не міг заглянути в офіс через плече Сміта та прочитати інформацію на екрані комп'ютера, який часто відображав найглибші секрети Америки.
  
  
  Верхнє світло було флуоресцентним і трусило повітря.
  
  
  За винятком медичного персоналу та охоронців, Фолкрофт спав. Працював лише Сміт в адміністративному крилі.
  
  
  Він сидів за своїм столом. Термінал ЛІКУВАННЯ був запущений. На розі патологічно акуратного столу стояв крихітний чорно-білий телевізор. Він був переключений на мережевий канал.
  
  
  Бородате обличчя Ель Лідера оживило екран. Сміт зробив голос гучнішим. Тим не менш, навіть при звуках цього шаленого голосу він ледве міг тримати очі відкритими.
  
  
  "Ця людина колись зупиняється?" поскаржився він, спіймавши себе на тому, що обмовляє носом уп'ятнадцяте.
  
  
  Ситуація у Вашингтоні залишалася напруженою. Після перехоплення "Мига" над Мексиканською затокою від президента нічого не було. Сміт продовжував дивитися Кастро. Мережі, перевантажені в Південній Флориді потужнішим сигналом із Гавани, посилили ситуацію, повторивши сигнал філіям по всій країні з поточним переведенням унизу. Це, безперечно, посилювало напруженість, але з цим нічого не можна було вдіяти.
  
  
  Без сумніву, міркував Гарольд Сміт, закопуючи очні краплі у свої каламутні сірі очі у спробі зберегти їх відкритими, президент розмовляв телефоном, намагаючись переконати телеканали применшити значення переривання регулярних програм.
  
  
  У той же час це було все, що Сміт міг зробити, щоб не заснути. Незважаючи на все його буйство, Кастро і його тирада вплинули на нього. Але він не наважився відключити телевізор, поки існувала ймовірність, що мережі увірвуться з важливим повідомленням.
  
  
  Отже, тоді як лідер Куби "Максимум" розголошував про те, що кубинський народ готовий швидше з'їсти свої черевики і колупати в зубах нігтями, ніж відвернутися від соціалізму, Гарольд Сміт продовжував стежити за своїм комп'ютером, чекаючи на звістки від Римо та Чіуна.
  
  
  Це сталося, коли задзвонив синій контактний телефон.
  
  
  "Так, Римо", - сказав Сміт, одягаючи окуляри без оправи.
  
  
  "У нас проблема, Смітті".
  
  
  Сплеск адреналіну змусив Гарольда Сміта пожвавитися у своєму потрісканому шкіряному кріслі керівника.
  
  
  "Що це?" Запитав Сміт, його голос був гіркий, як лимон.
  
  
  "Ми знайшли Зоріллу. Весь перевдягнений у солдатський костюм, що розгулює у воєнізованому спорядженні болотом Біг-Сайпрес".
  
  
  "Добре. Ви допитали його?"
  
  
  "Ага".
  
  
  "І що?"
  
  
  "У цьому й проблема, Смітті. Вам краще зв'язатися із президентом".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "За словами Зорілли, за всім цим стоїть дядько Сем".
  
  
  "Він це сказав?"
  
  
  "Він так і зробив. Чіун вичавлював з нього кожен склад. Значить, він має говорити правду".
  
  
  "Я розумію", - сказав Сміт, його сіре обличчя стало попелястим.
  
  
  Римо запитав: "То що нам робити? Відступати, поки ти не розберешся з цим?"
  
  
  "Хвилинку, Римо", - сказав Сміт. Затиснувши синю трубку між щелепою та плечем, він накинувся на клавіатуру. Працюючи, він говорив далі.
  
  
  "Якщо готується таємне вторгнення США на Кубу, це має бути операція ЦРУ", - промимрив він.
  
  
  "На мою думку, звучить приблизно так".
  
  
  "Я входжу в їхню центральну комп'ютерну мережу прямо зараз".
  
  
  "Не злякай жодної сплячої примари", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Вони поняття не мають, що я перебуваю в їхній системі. У мене статус суперкористувача".
  
  
  "Тобі пощастило", - сказав Римо нетерплячим голосом.
  
  
  Сміт проникнув у найглибші закутки системи ЦРУ. Він здійснив глобальний пошук за ключовими словами. "КУБА" видавала лише перехоплені розвіддані та плани дій на випадок непередбачених обставин.
  
  
  "ULTIMA HORA" не принесла нічого, окрім необроблених розвідданих.
  
  
  "Кастро" викликав до життя таке нескінченне досьє на вбивць сенаторів, що Сміт був змушений вийти із системи через явне нетерпіння.
  
  
  Він перервав контакт і повернувся на своєму скрипучому стільці.
  
  
  "Рімо", - сказав він, підібгавши губи. "Це не операція ЦРУ. Немає активного сценарію, що відповідає опису у файлі".
  
  
  "Хто сказав, що це має бути на комп'ютері?" Резонно спитав Римо.
  
  
  "У наші дні все на комп'ютері".
  
  
  "Тоді це хтось інший. Хіба президент не бере активної участі у спільноті кубинських емігрантів? Через свого сина?"
  
  
  "Рімо, - зазначив Сміт, - президент запропонував це призначення".
  
  
  "Можливо, щоб прикрити свою дупу", - припустив Римо.
  
  
  - Римо, - заперечив Сміт, - президент не направив би тебе і Чіуна слідом цих людей, якби був зацікавлений у їхньому кінцевому успіху. Я тобі пояснив ситуацію. На Кубу не звертають уваги. Ми не хочемо балакати шерсть російського ведмедя».
  
  
  "Вони все ще ведмеді?" Римо замислився. "Я думав, що тепер вони просто дитинчата".
  
  
  "Не має значення", - сказав Сміт. "Дай мені п'ять хвилин". І він повісив слухавку.
  
  
  Сміт прочистив горло і зняв червону трубку. Виділена пряма лінія відкрилася автоматично, внаслідок чого задзвонив такий самий червоний телефон у Лінкольній спальні.
  
  
  Поки він чекав, Сміт приглушив звук виступу Фіделя Кастро, який звертався до світу, де більше не було місця для нього.
  
  
  Голос президента був приглушеним, коли він пролунав на лінії. "Сміт. Прогрес?" він прошипів.
  
  
  "Невеликий прогрес. Ми встановили місцезнаходження командувача операції. Він кубинський перебіжчик".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Він наполягає на тому, що за його зусиллями стоїть Вашингтон".
  
  
  "Це божевілля! Якщо тільки... якщо тільки не вживаються шахрайські дії ЦРУ".
  
  
  "Неможливо, пане президенте", - твердо сказав Сміт. "Я щойно переглянув комп'ютерну мережу ЦРУ. Вона позбавлена будь-якої подібної операції. Більше того, саме агентство не виявляє жодної активності чи трафіку повідомлень, які б відповідали управлінню поточною операцією такого масштабу".
  
  
  "У вас є доступ до файлів ЦРУ?" запитав президент із явним подивом у голосі.
  
  
  "Це частина місії, пане президенте".
  
  
  Голос президента став стривоженим. "У вас це було, коли я був там головним?"
  
  
  "Ви можете дійти такого висновку, якщо хочете", - рішуче сказав Сміт. "Але питання, що розглядається - це те, що повинно турбувати нас зараз".
  
  
  "Звичайно. Очевидно, що цей кубинський перебіжчик бреше крізь зуби".
  
  
  "Неможливо. Він був підданий техніці допиту, перед якою на сто відсотків неможливо встояти".
  
  
  "Але він звинуватив Вашингтон", - зазначив президент Сполучених Штатів.
  
  
  "Зокрема, дядько Сем".
  
  
  "Це може бути будь-хто, від сенатора-ренегата до..."
  
  
  "... людині з високими зв'язками, яка стверджує, що діє із санкції президента", - закінчив Сміт.
  
  
  "Гарне зауваження. Але хто?"
  
  
  "Пане президенте, я повинен поставити вам це питання в ім'я національної безпеки. У вас є син, який активний у кубинській громаді в Майамі. Чи можете ви поручитися за його недавню діяльність?"
  
  
  У тоні президента почулося обурення. "Я, звісно, можу".
  
  
  "Якщо ви впевнені, для мене цього достатньо", - сказав Сміт.
  
  
  "Добре", - натягнуто сказав президент.
  
  
  "І все-таки, - продовжував Сміт, - можливо, було б доцільно вивезти його з Флориди, якщо він зараз там".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо я збираюся наказати своєму правоохоронному підрозділу знищити всіх, хто пов'язаний із цією операцією".
  
  
  "Я цього не чув".
  
  
  "Зв'яжіться з вашим сином, пане президенте. Я збираюся назавжди відключити "Ультіма Гора"".
  
  
  Сміт повісив слухавку та перевірив хід виступу Кастро. Він був у фазі "Історія вибачить мені". Це означало, що мова наближалася до кульмінації. Залишалося трохи більше години.
  
  
  Задзвонив синій контактний телефон, і Сміт підніс трубку до свого похмурого сірого обличчя.
  
  
  "Рімо", - сказав він. "Я хочу, щоб ви з Чіуном повністю знерухомили "Ультіма Гора"."
  
  
  "Це означає те, що я думаю?" Запитав Римо.
  
  
  "Це так".
  
  
  "А Зорілла?"
  
  
  "Переконався, що він отямиться серед полеглих".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Тоді слідуйте за ним до того, перед ким він звітує".
  
  
  "І приведе нас до його контролю, вірно?"
  
  
  Сміт зітхнув. "Сподіватимемося. Інакше, знаючи американські засоби масової інформації, Фідель Кастро стане наступним Бартом Сімпсоном".
  
  
  "А?"
  
  
  "Його йде п'ята година, всі телеканали та CNN транслюють її у прямому ефірі із субтитрами".
  
  
  "Заради всього святого, чому?"
  
  
  "Я вважаю, що зараз місяць зачисток", - сказав Сміт. "Доповідайте, коли проникнете в наступний ешелон".
  
  
  Сміт повісив слухавку. Він додав звуку. Спостерігаючи за розмовами бородатого чоловіка, його думки повернулися на роки тому.
  
  
  Президент Куби був скалкою у боці Сполучених Штатів доти, доки Гарольд Сміт сидів за цим анонімним столом. Довше. Сміт колись був бюрократом ЦРУ, а Кастро був нав'язливою ідеєю ЦРУ навіть у перші дні. Сміт був присвячений плану операції в затоці Свиней, і його порада про те, що операція була погано продумана і може виявитися контрпродуктивною, якщо не буде виконана належним чином, була демонстративно проігнорована.
  
  
  Остаточний провал операції зробив Сміта людиною з невизначеним майбутнім у ЦРУ. Потім був виклик у Білий дім і пропозицію очолити агентство, якого не існувало.
  
  
  Протягом року молодого президента було вбито. До цього дня перебували ті, хто покладав вину за той огидний акт у Гавані.
  
  
  Але Сміт думав не про це. Він думав про глобальну метушку, викликану цією однією цілеспрямованою людиною. Кубинський ракетна криза була просто раннім і найнебезпечнішим інцидентом.
  
  
  Сміт знав, оскільки нещодавні викриття пролили світло на те, що Гавана намагалася підштовхнути Хрущова Радянського Союзу до завдання ядерного удару по США, щоб захистити крихітний острів, який ніколи не приносив світу нічого важливішого, ніж цукор і тютюн, який був побудований на работоргівлі та останнім у Західній півкулі відмовився від неї.
  
  
  Згадка змусила Гарольда Сміта здригнутися. США і СРСР розпорошують ядерні бомби на самих себе і людську цивілізацію, перетворюючи їх на гарячий попіл, що димить - над марною зеленою цяткою в Карибському морі. І все через запеклий антиамериканізм однієї людини.
  
  
  Сміт подумав про події свого життя з 1961 року, про людей, які народилися, про наукові та культурні досягнення людства. Жодне з них не було кубинським. І нічого з цього не сталося б, якби Гавана досягла свого.
  
  
  Поки перша людина ступала на Місяць, Гавана скидала обрані уряди в Латинській Америці та Африці. У той час як людські серця вперше були успішно пересаджені, Кастро наказував кубинським коровам спарюватись із зебу всупереч елементарній генетичній логіці, у божевільному гамбіті, розробленому для отримання тварини, яка виробляла і м'ясо, і молоко.
  
  
  На телевізійному екрані Фідель Кастро вразив кулаком і капнув слиною на свою сиву бороду. Одна людина. Один божевільний. Від гунна Аттіли до Адольфа Гітлера зазвичай найбільше трупів збирав один божевільний.
  
  
  Можливо, він припустився помилки, не віддавши наказу про звільнення цієї людини багато років тому, після того, як CURE отримала свій силовий важіль.
  
  
  Тепер було надто пізно. За указом президента КЮРЕ не могла виконувати це завдання. У цьому навіть не мало бути потреби. Холодна війна закінчилася.
  
  
  І все-таки він був там: останній Холодний Воїн, який намагається знову підштовхнути світ до краю прірви….
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Римо відійшов від телефону-заправної станції осторонь кільцевої дороги, і його худорлявому обличчі повільно з'явився вираз невпевненості.
  
  
  Майстер Сінанджу побачив це, коли його учень підійшов до їхньої взятої напрокат машини.
  
  
  "Ти стурбований", - сказав він.
  
  
  Римо сів за кермо. "Сміт щойно замовив "Ультіма Гора"".
  
  
  "Що в цьому такого тривожного? Вони вороги Імператора. Вони живуть, щоби померти".
  
  
  "Ні", - сказав Римо, заводячи машину. "Вони кубинські патріоти. Все, що вони хочуть, це повернути свою батьківщину. У цьому немає нічого поганого". Він направив машину довгим тунелем іспанської дороги, що поросла мохом. "Ми маємо бути на одному боці".
  
  
  "Вони пішаки", - холодно сказав Чіун. "Як і ти".
  
  
  "Можливо. Але я думав, що такого роду нісенітниця вийшла разом з холодною війною".
  
  
  "Якщо ти хочеш, я знищу їх".
  
  
  "Ти зробиш це?"
  
  
  Чіун багатозначно підняв палець. "Але ти повинен сказати Сміту, що на твоєму рахунку були деякі з переможених".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо, хоч я і бажаю визнання, я також веду переговори про контракт на ваші послуги. Ви повинні продемонструвати свою цінність".
  
  
  "Досі у мене все йшло не так вже й погано", - прогарчав Римо, згортаючи, щоб уникнути зіткнення з броненосцем, що перетинає дорогу.
  
  
  "Для білого. Білий, що залишився без батьків".
  
  
  "Припини цей удар. І поки ти злазиш, як щодо того, щоб розповісти мені про кістки, що застрягла в горлі Сміта?"
  
  
  "Про що це ти питаєш?"
  
  
  "Камінь спотикання в контракті. Він має бути досить великим".
  
  
  "Якщо ти хочеш знати, я шукаю нове місце проживання. Те, яке гідне нашого становища на цій потворній землі".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Той, у кого зубчасті стіни, чудова кам'яна кладка та інше спорядження, що відповідає нашим достоїнствам".
  
  
  Радісне вираз обличчя Римо потемніло. "Звучить як замок Дракули. Де це місце?"
  
  
  "Це сюрприз".
  
  
  "Ага".
  
  
  Вони їхали у напруженому мовчанні. Нарешті Майстер Сінанджу порушив його.
  
  
  "Що ви думаєте про цю провінцію?" спитав він.
  
  
  "Флорида?"
  
  
  "Хоч би як це називалося", - сказав Чіун, невизначено махнувши рукою.
  
  
  "Ну, там, де не сиро і не топко, жарко і душно, пітниця - велика проблема, таргани майже не вбиваються, але не такі страшні, як змії та алігатори, і ще бувають урагани".
  
  
  Чіун озирнувся. "Ти віддаєш перевагу північному клімату?"
  
  
  "Поки що ми говоримо на південь від Північного полюса", - сказав Римо.
  
  
  "У моїй рідній Кореї не так жарко, як у цьому місці. Але до спеки можна звикнути. Якби людина мала відповідне прохолодне місце для проживання".
  
  
  "Замки – це не круто. Вони сирі".
  
  
  "Замок, у якому я хотів би жити, буде прохолодним", - пирхнув Чіун. Вони пішли за світлом фар назад у болото. Коли дорога закінчилася, вони вийшли і рушили болотистою місцевістю. Повітря було вологим, але не по сезону прохолодним. Стрекотіли коники на тлі квакання жаби-бика. Червоні очі низько над водою говорили про причаїлих алігаторів.
  
  
  Чорне шовкове кімоно Майстра Сінанджу почало миготіти в темряві, як чорна кажан на крилах. Римо, теж у чорному, легко пересувався між кипарисами, уникаючи, коли міг, водянистих топей і, за всяку ціну, чорної, грязюки, що засмоктує. Навіть у воді їхні ноги не видавали жодного звуку, що попереджає про їхнє наближення.
  
  
  Самцовий алігатор, схожий на плаваюче колоду, з'явився на їхньому шляху.
  
  
  Майстер Сінанджу просто ступив на його ребристу спину рептилії і, зупинившись тільки для того, щоб заїхати підбором йому в череп, рушив далі.
  
  
  Римо застрибнув алігатору на спину і знову злетів, перш ніж той встиг мертво потонути.
  
  
  Місяць примарно виглянув з тонкої павутини хмар, що швидко рухалися, і так само швидко зник за смугою серпанку, щоб світити, туманно і жахливо тихо, крізь купол іспанського кипариса, задрапірованого мохом.
  
  
  Римо і Чіун зупинилися, коли місячне світло впало на них. Вони чекали. У тиші біла чапля піднялася в повітря.
  
  
  Коли місяць зник за товстішими хмарами і повернулася глибока ніч, вони відновили свій безшумний поступ.
  
  
  Базовий табір Ультіма Гора був посушливим нагір'ям, оточеним обвішаними мангровими гірляндами вартовими, що стояли по щиколотку в стоячій воді.
  
  
  Майстер Сінанджу підплив до одного з цих людей і зламав йому шию коротким ударом у основу черепа.
  
  
  Римо спіймав тіло і тримав голову під водою, поки останні бульбашки повітря не перестали підніматися нагору.
  
  
  Вони рушили далі, ніким не зустрінуті.
  
  
  Вперше, коли їх супроводжували до табору, охоронці зібралися разом, чекаючи, коли їх супроводжують усередину.
  
  
  На цей раз вони були розосереджені по колу, що оточував базовий табір. Звичайна оборонна позиція, і один синандж вже давно навчився перемагати.
  
  
  "Пройди по колу", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  Обмінявшись мовчазним кивком, Римо попрямував північ, а Чіун - на південь.
  
  
  Щоразу, коли вони стикалися з охоронцем, вони вбивали його. Не було зроблено жодного пострілу. Потім вони зустрілися у протилежній точці кола. Це зайняло лише три хвилини.
  
  
  "Коло замкнулося", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  Римо вклонився.
  
  
  Вони перемістилися до базового табору.
  
  
  Не чути було гуркоту пострілів. Манекени Кастро лежали, зіщулившись, на своїх кілках, з розірваними обличчями і косо порослими мохом бородами.
  
  
  Рімо і Чіун рухалися в повній тиші, всі їхні почуття були насторожі.
  
  
  Всі людські ознаки життя, здавалося, були зосереджені в сараї для сушіння тютюну.
  
  
  "Я піду вперед", - сказав Чіун. "Ти охоронятимеш".
  
  
  Римо вагався. З кам'яним обличчям він сказав: "Ні".
  
  
  Чіун обернувся.
  
  
  "Це має бути зроблено", - холодно сказав він.
  
  
  "Так і буде", – погодився Римо. "Нами обома".
  
  
  Майстер Сінанджу спокійно кивнув головою. Вони разом рушили вперед.
  
  
  Потім, без попередження, пролунав тріск автоматичної зброї.
  
  
  Грубі стіни халупи були поцятковані дірками від уламків. Безперервний стрекот коників затих.
  
  
  Два Майстри Сінанджу розпласталися на сухій землі.
  
  
  Кулі просвистели крізь іспанський мох, видаючи звуки "кліп-кліп-кліп", що перемежовуються скрипом і тріском гілок кипариса, що ламаються.
  
  
  "Схоже, у нас на носі стрілянина", - прогарчав Римо.
  
  
  Без попередження двері з гуркотом відчинилися. Римо і Чіун застигли - дві чорні тіні на тлі темної землі, що поросла мохом.
  
  
  З порохового диму вийшов чоловік, його тіло огортав металевий запах, знайомий як убивці, так і солдатові.
  
  
  Кров.
  
  
  Чоловік зупинився на відкритій веранді, висмикуючи порожню обойму зі своєї гвинтівки FAL та вставляючи нову. Він упер приклад у стегно, з невимушеною впевненістю поводячи стволом то туди, то сюди.
  
  
  Вони спостерігали його обличчя. Воно нагадувало висічену з коричневого каменю вставку з двома чорними очима, в яких було не більше виразу, ніж ґудзиків на старому пальті. Тіні не дозволяли встановити його особистість.
  
  
  Нічого не трапилося.
  
  
  "Невже він такий дурень, що думає, що ми здамося?" Тихо запитав Чіун.
  
  
  "Я не думаю, що він чекає на нас", - сказав Римо.
  
  
  Зморшкувате обличчя Майстра Сінанджу вкрилося ще більшими зморшками. Його карі очі звузилися, як у задумливого кота.
  
  
  Солоний запах крові висів у вологому-знаменитому повітрі.
  
  
  Чіун кивнув головою. Римо зрозумів, що зрозумів.
  
  
  Вони чекали.
  
  
  Чоловік у камуфляжній формі неохоче зійшов зі сходинки халупи і вийшов у ніч. Випадковий промінь місячного світла впав на його обличчя, і вони змогли його розглянути.
  
  
  Comandante Leopoldo Zorilla. Його очі були жорсткими, але в їхніх вологих глибинах прихована сумна волога.
  
  
  Він пішов у болото, і, як два обірванці-втікачі, Римо і Чіун пішли за ним.
  
  
  Зорілла рухався із непомітністю тренованого солдата.
  
  
  Але для двох Майстерів Сінанджу він міг би бути слоном, що танцює на задніх лапах. Від його черевиків виходили грубі бризки і шурхотів підлісок. Комахи та жаби розбігалися з його шляху, щоб дістатися місць відпочинку, які не були покинуті, навіть коли Римо і Чіун непомітно проходили повз них.
  
  
  Зорілла натрапив на першого вартового. Він щось пробурмотів собі під ніс. Потім рушив далі у пошуках.
  
  
  Коли було знайдено всі тіла, його поведінка стала напруженою. Тепер він йшов повільніше, з меншою обережністю, але широкими кроками, які робили повний оберт його тіла кожні кілька футів, так що дуло FAL, подібно до антени радара, могло охоплювати ніч навколо нього.
  
  
  Вони пішли за ним до місця за сухим горбом суші, ділянці, начебто, відкритої води. І все-таки Зорілла зробив крок у нього, здавалося б, не побоюючись мокасин cottonmouth, які ковзали по ньому, залишаючи V-подібні сліди.
  
  
  Його солдатські черевики ледь занурювалися у воду.
  
  
  Вони пішли за ним, пригинаючись.
  
  
  Біля заростей мангрових дерев, де Зорілла ступив у воду, вони зупинилися.
  
  
  Римо опустив руку у стоячу воду. Вона була теплим, пахким життям. Всього за дюйм від поверхні він відчув слиз затопленого дерева.
  
  
  "Доріжка", - тихо сказав він.
  
  
  Майстер Сінанджу кивнув. Не кажучи ні слова, вони ковзнули під воду і рушили нею з безшумністю плаваючих ламантинів.
  
  
  Очі звикли до нестачі світла, вони використовували вуха, щоб йти за своєю здобиччю. Його черевики змушували доріжку рипіти, і звук розносився ідеально.
  
  
  Ватна паща, що ковзала по поверхні, раптово впала на Римо, як моток викинутої мотузки, її щелепи роздулися.
  
  
  Римо простяг руку і схопив його за голову, примушуючи щелепи зімкнутися, а тендітний череп розсунутися. Він відпустив обм'яклу рептилію, випустивши хмару чорної крові, і поплив далі.
  
  
  Коли земля почала підніматися, вони відступили, випускаючи бульбашки повітря по одному, по три за хвилину, щоб не видати свого становища.
  
  
  Скрип припинився, тому вони дозволили своїй природній плавучості нести їх до поверхні.
  
  
  Дві голови, як одна, розітнули спокійну поверхню болота. Дві пари очей вдивлялися в ніч.
  
  
  Вони побачили самотню постать, що зникла в заростях кипариса, і невдовзі почули звук автомобільного двигуна, що порушив нічну тишу. Яскраве світло фар спалахнуло, а потім заметушилося на всі боки, відкидаючи подовжені тіні, через які здавалося, що світ розвертається на тарілці перед їхніми очима.
  
  
  "Пішли", - сказав Римо.
  
  
  Вони вийшли з води прямо, здавалося, не поспішаючи, проте рухаючись з неймовірною швидкістю.
  
  
  Вони знайшли дорогу і помітили фари, що віддалялися.
  
  
  Там було припарковано інші транспортні засоби. Автомобілі. Вантажівки. Вони обрали одного з перших. Римо включив запалення з майстерністю, придбаною давним-давно на вулицях Ньюарка, і незабаром вони йшли за машиною на пристойній відстані з погашеними фарами.
  
  
  Вони їхали повною мовчанкою між ними.
  
  
  Через деякий час Римо зламав його.
  
  
  "Ставлю на те, що Зорілла знищив Ультіма Гора".
  
  
  "Ти можеш залишити свої гроші собі", - сказав Чіун.
  
  
  "Мабуть, він прокинувся і комусь подзвонив".
  
  
  "Очевидно, він прокинувся".
  
  
  "Цей хтось почув, що ми щось винюхуємо і наказав припинити операцію", - продовжив Римо.
  
  
  "Хтось мудрий".
  
  
  "Для мене це все ще пахне ЦРУ".
  
  
  "Я відчуваю тільки запах крові та відсутність належної поваги", - сказав Чіун.
  
  
  "Ті хлопці там були патріотами", - уїдливо сказав Римо. "Мене не хвилює, що хтось каже".
  
  
  Його темні очі, спрямовані на вкриту мохом дорогу попереду, були схожі на озера смерті.
  
  
  "Може, ми і на одному боці, але мені потрібний хлопець, який віддав цей наказ".
  
  
  "Остерегайся того, на що ти сподіваєшся".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Тому що ти можеш отримати це", - сказав Чіун, його пожовкле обличчя було затягнуте мудрим павутинням прожитих років.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Команданте Леопольдо Зорілья їхав північ крізь флоридський холод без жодного висловлювання. Його обличчя було безпристрасним. Він був чоловік. Кубинець. Як такий він був уособленням мачізму.
  
  
  Мужність не залишала місця для жалю, не кажучи вже про сльози.
  
  
  І все ж таки сльози текли. Він нічого не міг з ними вдіяти. Він був справжнім солдатом. А солдат виконував накази.
  
  
  Але чи вбивати своїх людей? Надію на майбутнє Куби? Він дав волю сльозам. За Гільєрмо хороброму. За Фульхенсіо хитрому. Молоді люди, які знали Кубу лише з телеподорожі та розповідей батьків і дядьків. Молоді люди, які звільнять Кубу та повернуть її у гостинні обійми світу.
  
  
  Захоплені зненацька, вони загинули ганебною смертю. Їм і на думку не спадало, що їхній власний командир повернеться проти них і так жорстоко вб'є.
  
  
  Це сталося після того, як вони вивели його із несвідомого стану.
  
  
  "Que? Що трапилося?" спитав він.
  
  
  "Це були двоє. Англієць та інший", - сказав Хосе. Той, з швидкою посмішкою та вбивчими очима. "Вони зробили це. Ми не змогли зупинити їх, команданте Міо".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  Вони з жалем показали свої поранені руки.
  
  
  "Ми більше не можемо тримати наші гвинтівки, команданте", - з нещасним виглядом сказав Роберто.
  
  
  Зоріллі допомогли піднятися на ноги. Він оглянув їхні пальці. Деякі були зламані. Пальці на спусковому гачку. Це було так, ніби ці зловмисники, які стверджували, що були послані дядьком Семом, мали намір покалічити їх.
  
  
  "Дайте мені гвинтівку", - сказав командант Зорілья.
  
  
  Вони здобули єдиний FAL, ствол якого не був погнутий.
  
  
  Він вивів їх на стрільбищі та протестував кожного з них. Вони не могли натискати на спускові гачки, окрім великих пальців. Не те, щоб вони не намагалися. Вони мало не перестріляли один одного, намагаючись це зробити, бо вони були дуже рішучими, це нове покоління кубинської молоді. У цей момент Зорілья відчув сумну хвилю гордості за них.
  
  
  Коли останньому не вдалося навіть вразити ціль, вони стояли довкола, як кастровані бики, з опущеними плечима і похмурим поглядом. Чоловіки. Але не воїни. Деякі крадькома скидали сльози сорому зі своїх очей.
  
  
  "Що ми будемо робити?" - Запитав один.
  
  
  Зоріллі довелося двічі відкашлятися, перш ніж він зміг відповісти. "Я повинен зв'язатися з дядьком Семом".
  
  
  Усі вони погодилися, що це на краще. Команданте Зорілья залишив їх з палаючими очима розбиратися з болем у їхніх кубинських серцях, поки він телефонував.
  
  
  На самоті тютюнової крамниці він набрав номер, який існував, який неможливо було відновити, в його тренованій пам'яті і ніде більше.
  
  
  "Доповідає Зорілла", - натягнуто сказав він.
  
  
  "Продовжуй", - сказав голос грінго. У цьому голосі лунали квіти апельсина. Він був м'яким, з легким південним акцентом Флориди.
  
  
  "Ультіма Гора має відступити".
  
  
  "Повторіть доповідь".
  
  
  "Ultima Hora була виведена з ладу двома агентами".
  
  
  "Агенти кого?"
  
  
  "Вони кажуть, що їх послав дядько Сем".
  
  
  "Опишіть цих агентів".
  
  
  Зорілла виклав описи з мізерною ясністю.
  
  
  "Одну хвилину", - промовив м'який голос по телефону.
  
  
  Лінія гула. На болоті квакали жаби-бики, а невтомні коники заводили пронизливу музику.
  
  
  Клацання сповістило про повернення його безпосереднього контакту.
  
  
  "Дядько Сем не посилав агентів. Повторюю, двоє, яких ви описуєте, - невідомі недружні особи".
  
  
  "Розклад має бути скасований доти, доки мої люди не зможуть вилікуватися".
  
  
  “Негативно. Розклад не можна відкладати. Інцидент із МІГОМ зараз є рушійною силою подій”.
  
  
  "Але що мені робити?"
  
  
  "Ультіма Гора" була першою хвилею".
  
  
  "Я знаю. У мене розбите серце".
  
  
  "У план було включено резервування. Нова перша хвиля має бути створена та навчена вами".
  
  
  "Але що я скажу своїм людям? Вони живуть заради цього".
  
  
  "Ми повинні вважати, що тренувальний табір безповоротно скомпрометований. Повертайтеся до штабу для підбиття підсумків та отримання нових наказів".
  
  
  "Але мої люди..."
  
  
  "Має бути знято".
  
  
  Погляд команданте Леопольдо Зорільї став суворим.
  
  
  Кодове слово було узгоджено. Зорілла погодився на варіант "декрутизації". Але ніколи не думав, що його змусять це здійснити.
  
  
  "Але..."
  
  
  "Ти солдат. Виконуй інструкції та вирушай на подальше чергування. Повідомлення надходить безпосередньо від дядька Сема".
  
  
  "Si, si", - пробурмотів команданте Зорілья в телефон, що раптово замовк. Через приплив крові до дзвінких вух він так і не почув клацання в трубці.
  
  
  Він одеревеніло повісив трубку, поправив свою уніформу без відзнак і взяв єдину справну гвинтівку в межах периметру варти.
  
  
  Він покликав своїх людей, поставив їх по стійці смирно і, вільно перекинувши раптом занадто важку гвинтівку на згин руки, як у мисливця на качок, почав промову.
  
  
  Це була довга промова. Про обов'язок, про честь, про глибокі почуття Зорілли до своїх людей. У його голосі, коли він говорив, був смуток, на обличчях його солдатів був смуток. Вони знали, що їх знімуть із справжньої служби. Дехто здригнувся. Вони приготувалися до справжніх слів, коли їх команданте, що кружляло навколо них на тупих ногах, підняв гвинтівку і випустив ганебні кулі одну за одною.
  
  
  Вони впали за той час, який був потрібний для того, щоб зв'язка петард перетворилася на рваний червоний папір.
  
  
  Це було потрібно. Це було також ганебно. Оскільки він не міг винести виразу їхніх поранених очей, команданте Леопольдо Зорілья застрелив їх усіх у спину.
  
  
  Потім він вийшов у ніч, щоб змусити замовкнути вартових. Знайшовши їх уже мертвими, він утік.
  
  
  І ось він їхав морозною флоридською ніччю, схожі на світлячків любовні жучки відскакували від його лобового скла, видаючи звуки, схожі на арахісову шкаралупу, підхоплену бурею.
  
  
  Звук нагадав йому про пісок, що б'ється у вікна його офісу comandancia у Сантьяго-де-Куба.
  
  
  Там команданте Зорілья був заступником команданте Зорільї кубинських військово-повітряних сил. Він був хлопчиком того дня, коли Фідель захопив столицю.
  
  
  Це був день урочистостей, і коли Фідель узяв націю під зброю, Зорілла, підліток, був радий стати на їхній бік. Кожного травневого дня він брав справжню гвинтівку і стріляв по камінню вздовж пляжу Джибакоа, прикидаючись, що це каски морських піхотинців Янки, що повзуть.
  
  
  Це був захоплюючий час бути кубинцем.
  
  
  Він вступив на службу до Військово-повітряних сил, коли досяг повноліття. Літав на патрулювання та супровід радянських кораблів. Тодішній капітан Зорілла був настільки цінним пілотом, що його не послали б до Анголи підтримувати там соціалізм.
  
  
  Це було найгірше розчарування. Поки його товариші не почали просочуватися назад, розповідаючи історії про африканську невдячність і даремно витрачені життя, витрачені на захист нації, яка не дбала про себе, не кажучи вже про жертовність кубинців.
  
  
  Капітан Зорілла відмахнувся від цих бурчань, бо він вірив.
  
  
  Він вірив навіть тоді, коли Куба досягла піку в середині 1970-х, весь цей час зазнаючи жахливих втрат у своїй боротьбі за невдячні народи по всій Африці.
  
  
  Він вірив у радянську інтервенцію в Афганістані, тому що Фідель сказав йому, що це не авантюра наддержави, а необхідний захист соціалізму. Навіть коли бойові кораблі "Хінд" убивали простих пастухів, Фідель присягнув у цьому.
  
  
  Він вірив, коли молоді кубинці були відправлені до Гренади і були відкинуті назад, як зубочистки, безсердечними та боягузливими, американськими рейнджерами.
  
  
  Він продовжував вірити, коли Варшавський блок упав один за одним, але не через агресію чи війну, а через внутрішні невдоволення та невмілі.
  
  
  Поступово Леопольдо Зорілья змушений був відмовитися від своїх ідеалів. Він відвідував Гавану щороку. Щороку Гавана залишалася незмінною, вулиці були забиті низькопробними радянськими автомобілями та гордими дореволюційними американськими автомобілями. Будинки занепадали і занепадали. І жодних нових будівель збудовано не було. Складалося враження, що Гавана – і вся Куба – завмерли наприкінці 1950-х, не розвиваючись, а лише руйнуючись.
  
  
  Раціони неухильно погіршувалися. М'яса почало не вистачати. Пала Берлінська стіна. Німеччина возз'єдналася. Світ, нарешті, виходив із довгого політичного темного століття.
  
  
  Проте режим ставав лише різкішим, безкомпроміснішим.
  
  
  Коли троє емігрантів із Майамі були схоплені під час спроби встановити контакт із кубинськими дисидентами, Популярний провінційний суд засудив їх до страти. Але вироки двом вигнанцям, які народилися в Майамі, були пом'якшені до тридцяти років. Третій, перебіжчик, було страчено без суду та слідства за допомогою розстрільної команди. Навіть у найгірші дні холодної війни цього не було зроблено.
  
  
  Державна рада назвала причиною, через яку приречена людина заслужила свою долю, те, що вона "насолоджувалася плодами революції, а потім зрадила її".
  
  
  У той же час, згідно з Нульовим варіантом - президентським указом, який зобов'язував усіх військовослужбовців самостійно добувати продовольство в сільській місцевості, - команданте Зорілья почав харчуватися банановими пацюками, яких він ловив у пастки, бо державне м'ясо - переважно болгарська курка - було дуже поганим. . Ось і все про "плоди революції". І все-таки, міркував він, це краще, ніж є алігатора, як робили деякі.
  
  
  У ніч, коли розвалився Радянський Союз, команданте Зорілья прогулювався пляжем свого дитинства, приголомшений і неспокійний. Він ішов усю ніч. Канюки літали над головою, наче над остигаючим трупом. Він знав, що в дореволюційні дні над головою літали канюки, але тепер вони здавалися ознакою виснаженого стану, на який перетворилася його ізольована батьківщина.
  
  
  Зорилла смоктав скибочку цукрової тростини, густий коричневий сік сахарози посилював його нервовий стан.
  
  
  Він не пам'ятав, як непритомнів. Навіть досі.
  
  
  Лікар схилився над ним, коли він прийшов до тями.
  
  
  "З вами все гаразд", - сказав добрий старий лікар - один із останніх добрих лікарів, тому що він, як і все, що залишилося хорошого на Кубі, був дореволюційним.
  
  
  "Ніякого тобі більше цукрової тростини", - сказав лікар.
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "У вас діабет", - сказав лікар, вручаючи команданті Зорільє пластиковий пакет, що містить флакон інсуліну та дві одноразові голки.
  
  
  "Не викидайте голки", - попередив лікар. "Промийте їх спиртом".
  
  
  "Тут немає жодного алкоголю", - заперечив Зорілла.
  
  
  Лікар безнадійно знизав плечима. "Не турбуйтеся, бо скоро й інсуліну більше не буде".
  
  
  "Я помру?"
  
  
  Добрий старий лікар посміхнувся. "Синку, ми всі помремо. Деякі раніше, ніж інші.
  
  
  Тієї ночі команданте Зорілья лежав на своєму ліжку, слухаючи транзисторний радіоприймач, єдину батарейку якого він зберігав роками. Він слухав радіо Марті.
  
  
  "Сьогодні ввечері MININT оголосила, що м'ясний раціон скорочено до одного на місяць. Президент Фідель Кастро Рус ухвалив, що кубинці харчуватимуться цукровою тростиною, а не продаватимуть її Російській Співдружності за руйнівними цінами. Згідно з прогнозами Міністерства сільського господарства США, урожай цукрової тростини в попередньому році був низьким, і очікування гарного врожаю цього року мінімальні."
  
  
  Тієї ночі команданте Зорілья запакував усе, що мало для нього значення: кілька доларів США, які він придбав, і свій запас інсуліну, що виснажується.
  
  
  Будучи військовим, він був присвячений багатьом розвідданим. Він знав, наприклад, розклад круїзних лайнерів США Карибським морем, хоча в тій чи іншій мірі це було відомо всім. Прості кубинці сідали на саморобні плоти і вирушали в води, що кишили акулами, знаючи, що при попутному вітрі їх помітять судна, що проходять, які завжди їх підбирали.
  
  
  А якби це було не так, вони б померли.
  
  
  Команданте Леопольдо Зорілья знав, що все одно помре. Тому він вкрав радянський гумовий пліт із магазину постачання та надув його на пляжі. Балон для надування вийшов з ладу, а пліт був заповнений лише наполовину. Зоріллі довелося скористатися велосипедним насосом, щоб закінчити роботу. У передостаннього насоса тріснула ручка.
  
  
  "На Кубі більше нічого не працює", - поскаржився він і пішов у ніч.
  
  
  Це була безмісячна квітнева ніч. Повітря було вологим і вільним. А Леопольдо Зорілья – більше не команданте, за винятком своєї власної душі – лежав там, мріючи про те, на що це буде схоже, коли він дістанеться Майамі і дезертирує.
  
  
  У його голові зберігалося багато військових секретів. Достатньо, щоб виявити всі слабкі місця Куби. Важкодоступні місця. Місця висадки, що погано охороняються. Він був лише однією людиною, але міг оголити Кубу Кастро перед визволителями.
  
  
  Це було б солодко, ця помста, яку він думав.
  
  
  Коли карибське сонце виглянуло через надто блакитні води, Леопольдо Зорілья був вражений, побачивши, що він не один у відкритому морі тут, у Навітряному проході.
  
  
  Повсюди довкола нього плавали інші плоти. Він з подивом озирнувся. Це було схоже на Саргасове море плотів. В основному надувні внутрішні труби, вистелені мангровими гілками. Або гумові шини, занадто лисі, щоб служити будь-якій іншій корисній меті.
  
  
  Балселаро, як їх називали, зустріли сонце з побожним мовчанням, бо всі знали, що коли сонце сяде, вони або будуть вільні, або будуть втрачені назавжди.
  
  
  Круїзний лайнер "Біслі Адвенчур" з'явився в полі зору опівдні, коли промені були найгарячішими.
  
  
  Він був чудово білим та багатоповерховим, як палац на плаву.
  
  
  Ті, хто міг, стали і помахали кораблю своїми солом'яними капелюхами. Зорілла помахав своїми засмаглими руками.
  
  
  Величезний корабель ліг у дрейф, і посадкові майданчики були спущені.
  
  
  Їх взяли на борт, начебто це було звичною справою.
  
  
  Леопольдо Зорілья представився капітанові у білій формі.
  
  
  "Я колишній командувач ВПС Куби Леопольдо Зорілья", - сказав він голосом, що переривається, оскільки це суперечило його вихованню.
  
  
  "Чудово, чудово", - досить недбало сказав капітан. "Ласкаво просимо на наш корабель. Ми причалюємо за годину. Імміграційна служба там буде, щоб оформити вас".
  
  
  "Але я перебіжчик. У мене в голові багато військових секретів".
  
  
  "Розкажи це INS".
  
  
  "Але я такий самий військовий, як і ви".
  
  
  Капітан янкі мало не розсміявся йому в обличчя.
  
  
  "Я всього лише звичайний старий комерційний капітан. А тепер, якщо ви мене вибачте..."
  
  
  Зорілла був приголомшений. Яка неосвічена денді ця людина, подумав він. Невже він не розумів, наскільки важливим перебіжчиком був Зорілла?
  
  
  Він цього не зробив. Зорілла виявив, що його загнали в трюм разом із рештою, як двоногу худобу. Їжа, проте, була смачною, і він їв жадібно.
  
  
  На лаві підсудних з'явилася імміграційна влада, щоб взяти на себе відповідальність за них. Вони не виглядали задоволеними такою кількістю перебіжчиків.
  
  
  Коли один із них підійшов до нього з бланками, які треба було заповнити, Леопольдо Зорілья виструнчився струнко і віддав честь, сказавши: "Я колишній заступник команданте Леопольдо Зорілья з кубинських військово-повітряних сил, прошу притулку".
  
  
  "Чудово. Ось ваша форма для участі".
  
  
  "Я знаю багато цінних військових секретів".
  
  
  "Заповніть це у трьох примірниках, будь ласка".
  
  
  "У мене є знання, які могли б повалити уряд Гавани, якби були належним чином застосовані".
  
  
  "Передай це людині у білому".
  
  
  "Але..."
  
  
  Сумуючий співробітник імміграційної служби рушив далі. Потім, начебто вперше зрозумівши, він відступив назад. Він уперше подивився Зоріллі в очі, і Зорілла подумав: "Він тугодум". Тепер він розуміє.
  
  
  "Трохи не забув. Ось твій олівець".
  
  
  Приголомшений до безмовності Зорілла взяв жовтий огризок олівця. Висунувши язик у роззявлений рот, він заповнив бланк. У трьох примірниках.
  
  
  Разом з рештою його доставили до центру утримання під вартою на Кроум-авеню імміграційної служби для оформлення. Там йому видали синій комбінезон та ще кілька формулярів для заповнення.
  
  
  Протягом двох місяців Леопольдо Зорілья розповідав свою історію будь-кому, хто був готовий слухати, і чекав, коли прийде високопосадовець і візьме на себе відповідальність за нього. Він чув пошепки про кубинських пілотів, які отримували солідні стипендії в обмін на дезертирство. Він плюнув на згадку про цих зрадників у минулі дні. Тепер усе, що він дбав, це про отримання власної стипендії.
  
  
  Але Леопольдо Зорілья не отримував стипендій. Також не з'явився жоден високопосадовець, щоб взяти на себе відповідальність за його справу.
  
  
  Натомість після закінчення обов'язкового двомісячного періоду охолодження, його та тих, з ким він вів спартанське казарменне існування, викликали в кімнату і видали зелені картки.
  
  
  "Що це за "зелена карта"?" – спитав він. "Вигляд на проживання. Ти можеш влаштуватися на роботу".
  
  
  "Я не хочу працювати. Я хочу розкрити секрети військової машини Куби", - заперечив Зорілья.
  
  
  "Не зацікавлений".
  
  
  "Але мені розповіли про величезні суми, які мої молодші офіцери отримали за польоти своїх "МіГів" до цієї країни".
  
  
  "У тебе є із собою MIG?" - Запитав процесор.
  
  
  "Ні..." - зізнався Зорілла.
  
  
  Він вказав. "Візьми свій одяг і чекай в одному з тих фургонів".
  
  
  Пригнічений, Зорілла зробив, як йому сказали. Ці люди були йолопами! Так само погано, як чиновники в Гавані, які відмовилися б поміняти лампочку, якби це не входило до їхніх обов'язків.
  
  
  Леопольдо Зорілья дістався автостопом до Вашингтона і спробував зацікавити ЦРУ, ФБР та Пентагон тим, що йому було відомо.
  
  
  Він отримував відмову у кожному закладі. За винятком Пентагону, який запропонував йому роботу прибиральника за 5,40 доларів на годину.
  
  
  Пригнічений і переможений, Зорілла повернувся до Флориди до невідомого майбутнього.
  
  
  Це було не так уже й погано. Кубинська громада фактично захопила Майамі. Мер був кубинцем. Сенатором був латиноамериканець. Це було, подумав Зорілла, схоже на те, якою була б Гавана, якби цей бородатий монстр не запустив гайковий ключ у самі години часу.
  
  
  Він влаштувався на роботу в ресторан, і хоча робота була чорною і зачіпала його гордість, Зоріллі сказали, що він перебуває в країні можливостей і успіх обов'язково посміхнеться йому.
  
  
  Це відбулося. Одного разу людина на ім'я Дрейк зайшла в ресторан і запропонувала йому більше, ніж просто роботу.
  
  
  "Я розумію, вам дещо відомо про нинішню кубинську оборону", - сказав він рівним, низьким голосом.
  
  
  "Це правда. Чому ти питаєш?"
  
  
  "Директор хотів би поговорити з вами".
  
  
  І все було саме так, як обіцяли його побратими-американці кубинського походження. Леопольдо Зорілья відклав пластикову тацю помічника офіціанта і знову став лідером чоловіків. Солдат Америки.
  
  
  Це було рік назад. Гарний час. Новий початок.
  
  
  Але тепер усе це було розбите вщент.
  
  
  Коли остання гірка сльоза скотилася по його обличчю, залишивши на ньому висохлу, тугу, солону доріжку, команданте Леопольдо Зорілья поклявся змусити заплатити винного: зневаженого Фіделя Кастро.
  
  
  Місія тривала б.
  
  
  Він натиснув ногою у важкому черевику на акселератор і, як робот, тримався звивистої дороги.
  
  
  Ганьба всього його життя залишилася позаду, в калюжах крові, що повільно висихали.
  
  
  Попереду лежала його чоловіча доля.
  
  
  Мчачи крізь флоридську ніч, Леопольдо Зорілья поклявся собі, що спорудить пам'ятник полеглим цієї жахливої ночі з найчистішого граніту, який зможе знайти.
  
  
  Він не міг зробити меншого. Бо він особисто знав матерів багатьох славних загиблих.
  
  
  Капітан Ернест Маус вставив свою магнітну картку-перепустку в щілину і увійшов у диспетчерську, що тихо гуде, після того, як двері ковзнули вгору.
  
  
  Гудіння походило від комп'ютерів і пультів управління. Від цього в кімнаті здавалося прохолодно. Насправді температура коливалася близько 95 градусів. Він почав сильно потіти, проходячи повз охоронців у їх бездоганно білих комбінезонах.
  
  
  Він зупинився там, де старий сидів, згорбившись над комп'ютерним терміналом. Старий за допомогою миші малював лисицю червоними лініями, що світяться. Його волосся, що виднілося над спинкою стільця, було кольору снігу.
  
  
  "Режисер?"
  
  
  "У чому справа, Маусе?" - Запитав Режисер крижаним голосом.
  
  
  "Доктор Ревуельта зателефонував за номером екстреного зв'язку та залишив зашифроване повідомлення на автовідповідачі. Ви дозволяєте зв'язатися з ним безпосередньо?"
  
  
  Режисер використовував мишу, щоб змусити лисицю встати. Він надав лисиці обличчя Мерилін Монро, великі груди та густе волосся на лобку.
  
  
  "Режисер?"
  
  
  "Чому тут так холодно?" роздратовано спитав Режисер. клацнувши мишею. Дівчина-лисиця почала обертатися, похитуючи широкими стегнами, як танцівниця хула.
  
  
  "Температура висока", – повідомив Маус. "Чортові лікарі. Сказали, що наслідків не буде. Якщо це так, то чому я весь цей чортовий час мерзну?"
  
  
  "Я накажу збільшити температуру, директоре".
  
  
  "І йди на Threatcon Скрипучим. Ніхто не знає, що кішка може притягнути".
  
  
  "А Ревуельта?"
  
  
  "З'ясуй, у чому його проблема. Цей ідіот, ймовірно, просто сахається від тіней".
  
  
  Режисер збільшив голий зад дівчини-фокс на більший розмір. Потім на два. Він схвально посміхнувся.
  
  
  "Мені подобається ця штука", - сказав він, коли капітан Маус виходив із кімнати, його формена сорочка прилипла до шкіри.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Римо Вільямс вів машину прохолодною флоридською ніччю в напруженому мовчанні.
  
  
  Майстер Сінанджу, який стояв поряд з ним, нічого не сказав.
  
  
  Дорога попереду тяглася прямими лініями, які у несподівані моменти переходили до спуску. Римо був повністю зосереджений на ньому та своїй машині. Він був єдиним цілим із машиною, відчуваючи, як шини притискаються до дороги, незважаючи на вібрації, що проходять через кермову колонку.
  
  
  Сучасний автомобіль був також далекий від чистоти синанджу, як і Донки Конг. Проте рефлекси, придбані Римо, зробили його чудовим водієм.
  
  
  Він біг без фар протягом кількох годин, його погляд був прикутий до далеких задніх фар машини Зорілли.
  
  
  Вони їхали міжштатною автомагістралі 75 на північ, у бік Тампи. З Мексиканської затоки дув прохолодний солоний бриз.
  
  
  Римо включив радіо та перемикав станції, доки не потрапив у випуск новин.
  
  
  "... у Флориді військові бази та правоохоронні органи, як повідомляється, приведені в стан підвищеної готовності у зв'язку з кубинським втручанням у мовлення каналів. Пентагон нехарактерно мовчазний, але тутешні джерела підтверджують, що переглядаються плани дій у надзвичайних ситуаціях щодо можливих дій у відповідь" проти мікрохвильових телевізійних передавачів на материковій частині Куби”.
  
  
  "Добре", - пробурмотів Римо. "Ні, це не добре".
  
  
  "Чому ні?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Бо пригнічувач не може пригнічувати, якщо у нього немає зовнішніх ворогів".
  
  
  Ведучий продовжив: "Згідно з трансляцією кубинського телебачення, що прослуховується в Мексиці, Фідель Кастро сказав сьогодні своєму народу: "Ми боротимемося з ними без пощади, використовуючи силу мас і закон, у політичній та ідеологічній сферах усіма засобами. Якщо прийдуть янкі, це буде ще один В'єтнам, тільки гірший.
  
  
  "Думаю, він ніколи не чув про "Бур у пустелі", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо є одна людина, яка бажає вторгнення, то це гнобитель", - сказав Чіун.
  
  
  "Скажи це ще раз", - сказав Римо, вимикаючи радіо.
  
  
  "Це дуже просто, Римо. Я знаю, що відбувається на цьому цукровому острові. Тиран не може нагодувати свій народ. Вони вимагають їжі і стають неспокійними. Це початок кінця. Тільки диво може врятувати його зараз. Чіун обернувся, його голос загострився." Або ворог, якого потрібно покликати, щоб краще залучити людей навколо нього для захисту цієї людини під приводом захисту її трону».
  
  
  "Має сенс. Але Кастро цього не робить".
  
  
  "Що йому втрачати?"
  
  
  "Я все ще думаю, що це ЦРУ. У них з першого дня був жук в дупі через цього хлопця".
  
  
  "Тоді їм слід пустити газ і покінчити з цим", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Чіун?"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Коли ми дістанемося до головного хлопця, я теж дістану Зоріллу".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Він убив своїх власних людей. Він заслуговує на смерть".
  
  
  "Якщо всі твої бажання збудуться, сину мій, - тихо сказав Чіун, - на нас чекає дуже напружена ніч".
  
  
  Коли вони наближалися до Тампи, задній ліхтар повернув на схід. Римо виїхав на міжштатну автомагістраль 4, начебто їхав магнітним колесом, яке тягнув інший магнітне колесо. Водій і не підозрював, що за ним стежать.
  
  
  Сільська місцевість змінила характер. Вони почали бачити ферми з розведення великої рогатої худоби, що досить дивно. Озера були звичайними пам'ятками.
  
  
  Знаки почали говорити: Лейкленд. ЗИМОВА ГАВАНЬ. КІСІММІ. ФУРІОЗО.
  
  
  Майстер Сінанджу, побачивши останню з них, пожвавився на своєму місці і сказав писклявим від задоволення голосом: "Дивися, Римо, ми вирушаємо у Фуріозо".
  
  
  "Серйозна справа", - прогарчав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу насупився. "Для деяких це велика проблема", - сказав він.
  
  
  "Не для мене".
  
  
  "У нас немає часу зупинитися?"
  
  
  "Чіуне, ми не поїдемо самі-знаєте-куди, поки виконуємо довбали місію".
  
  
  "Тепер я знаю", - безнадійно сказав Чіун.
  
  
  "Знаєш що?"
  
  
  "Що мене недооцінюють невдячні з усіх боків".
  
  
  Римо зітхнув. "Можливо, на зворотному шляху".
  
  
  "Можливо" - це не "виразно".
  
  
  У затемненому салоні машини запанувала тиша.
  
  
  Десь уночі вирували пожежі. Нині вони проїжджали через поля з апельсиновими гаями. Повітря було наповнене дивною сумішшю квітів апельсина і гасу, а також густим запахом чорного диму, що клубився.
  
  
  "Що це за вогні?" Із сумнівом у голосі спитав Чіун.
  
  
  "Схоже, виробники апельсинів потрапили під заморозки".
  
  
  "Мороз не обпалює".
  
  
  "Ні", - терпляче сказав Римо. “Але виробники вклали у свої сади мільйони доларів. Вони не можуть дозволити собі втратити їх через заморозки. Тому вони обпалюють горщики для запікання та використовують електричні обігрівачі, щоб урятувати врожай”.
  
  
  "Це працює? Курити фрукти?"
  
  
  "Звичайно. Якщо мороз не протримається надто довго".
  
  
  Майстер Сінанджу хмикнув. "Я колись розповідав тобі про Майстра, який був настільки дурний, що надав послугу за самотній апельсин?"
  
  
  "Ні. І я думаю, що ти це вигадуєш".
  
  
  "Я не вигадую легенд. Це було за часів Китаю. Апельсини були невідомі синанджу, а імператор..."
  
  
  Римо відключився від Чіуна і від співучого тону, яким той розповідав, можливо, правдиву історію про перші дні Будинку Сінанджу. Він був не в настрої для цього. Все, чого він хотів, це щоб слід закінчився і тіла почали накопичуватись.
  
  
  За кілька миль до околиці Фуріозо, Флорида, задні ліхтарі "втікача" потьмяніли, спалахнули і згасли.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо.
  
  
  Чіун вказав у ніч. "Я бачу його. Іди".
  
  
  Римо з'їхав з дороги - він гадки не мав, що це за дорога і де він точно знаходиться, - на піщану під'їзну дорогу, яка являла собою не що інше, як вузол перекатів, що заросли бур'янами кудзу.
  
  
  По обидва боки було виставлено старі рекламні щити. Здебільшого реклама місцевих тематичних парків. Кудзу теж прокладав собі шлях нагору.
  
  
  "Це не означена дорога", - сказав Римо.
  
  
  "Це дорога", - заперечив Чіун. "Цього достатньо".
  
  
  Майже милю вони долали дорогу. Попереду нічний горизонт був зубчастою лінією дивних обрисів.
  
  
  Чіун критично оглянув це. "Що це за перспектива?"
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо.
  
  
  Чіун надув нижню губу, його карі очі були задумливими.
  
  
  Дорога різко обривалася наприкінці ставка, облямованого рожевими квітами каміли.
  
  
  Римо вчасно загальмував, щоб передні шини не сковзнули у воду.
  
  
  "Що за біс?" пробурмотів він. "Куди він подівся?"
  
  
  Вони вийшли, відтінки чорного у глибшій чорноті.
  
  
  "Бачиш що-небудь, Тату?"
  
  
  "Ні", - ледь чутно відповів Чіун.
  
  
  Римо пошукав сліди. Їх не було. Насправді його власна машина не залишила жодних слідів на піску. Римо опустився навколішки. Пісок, як він виявив, справді був приклеєний до місця. Приклеєний поверх асфальту.
  
  
  "Що ж", - сказав Римо, встаючи. "Ми знаємо, що Зорілла не був за кермом підводної машини". Він глянув угору. "Я теж нічого не бачу у небі".
  
  
  "Підемо", - сказав Чіун, рухаючись назад тим шляхом, яким вони прийшли.
  
  
  Римо пішов за ним.
  
  
  "Що ми шукаємо?" спитав він з цікавістю.
  
  
  "Ми нічого не шукаємо. Ми нюхаємо повітря".
  
  
  Римо зосередився на своїх ніздрях і втягнув ковток повітря. Повітря, що проходить через його чутливі нюхові рецептори, було досить чистим, незважаючи на близькість до міста Фуріозо, що розрослося.
  
  
  "Я нічого не відчуваю", - поскаржився Римо.
  
  
  "Але ти це зробиш".
  
  
  Римо так і вчинив. Він вловив викид із вихлопної труби автомобіля Зорілли за чверть милі тому. Він пішов уліво.
  
  
  Римо помітив розчавленого кудзу з одного боку штучної дороги.
  
  
  "Мабуть, пропустив це у темряві", - сказав він.
  
  
  Вони перемістилися до кудзу. Пари чадного газу, що не мають запаху для більшості носів, були важкими для них, тому вони перейшли на дихання ротом. Це обтяжувало їхні думки.
  
  
  Вони знайшли це на невисокому пагорбі. Бетонний бункер, майже закопаний у багнюку і прихований кудзу. Двері являли собою велику сталеву плиту, пофарбовану в коричневий і зелений кольори, щоб гармоніювати з навколишнім оточенням.
  
  
  Не було жодних знаків. Ні охорони нічого.
  
  
  "Виглядає по-воєнному", - тихо сказав Римо.
  
  
  Чіун кивнув головою. "Ми знайшли лігво змовників".
  
  
  "Все, що нам потрібно зробити, це увійти".
  
  
  "Все, що нам потрібно зробити, це увійти", - пролунав голос із динаміка над головою.
  
  
  "Директоре, у нас порушення безпеки".
  
  
  Режисер відірвав погляд від своєї консолі, де він створював каркас із трьох дотичних кіл. Він саме віддавав команду цьому чудовому новомодному комп'ютеру "намалювати" пару очей у великому нижньому колі, коли вступила команда.
  
  
  Він повернувся у своєму кріслі до монітора над головою, проклинаючи пов'язку на оці, яка обмежувала його зір, і додав ще одну для дурного лікаря, який міг би врятувати око - якби тільки у нього вистачило кмітливості дотримуватися своєї зброї.
  
  
  На яскравому контрастному зображенні, переданому інфрачервоним сканером, він побачив двох рухомих чоловіків.
  
  
  "Хто, чорт забирай, вони такі?" зажадав він хрипким голосом.
  
  
  "Невідомо, директор".
  
  
  "Малюк виглядає так, ніби зійшов з картинки з поганого суботнього мультфільму".
  
  
  Режисер підняв телефонну трубку, що висіла у нього на лікті, ненароком натиснувши на вбудовані в неї кнопки набору номера.
  
  
  "Чорт би забрав ці штуки! Що було не так з поворотним диском?"
  
  
  Він натиснув кнопку вимикача і натиснув кнопку відбою.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Достань мені цього тхора Дрейка", - гаркнув він.
  
  
  "Негайно, сер".
  
  
  На лінії пролунав обережний голос.
  
  
  "Ви хотіли мене, директоре?"
  
  
  "Їх двоє, і вони обнюхують задні двері, як пара гончаків псів пожежний кран".
  
  
  "Зараз я підключаюся до візуального каналу".
  
  
  "Молодець", - їдко сказав режисер. Ця людина була підлабузником.
  
  
  "Директор, вони відповідають опису пари, з якою Зорілла зіткнувся раніше цього вечора".
  
  
  "Цей ідіот, мабуть, дозволив їм слідувати за ним. Де він?"
  
  
  "Направляється в мій офіс для підбиття підсумків і перепризначення".
  
  
  "Обдури його".
  
  
  "Так, директоре. Що щодо зловмисників?"
  
  
  "Я збираюся зробити так, щоб їх впустили".
  
  
  "Режисер?"
  
  
  "Ну, ми ж не можемо дозволити їм втекти назад до ЦРУ чи кубинського DGI, чи не так?"
  
  
  "Ні, директор. Ми не можемо".
  
  
  "Ти розумієшся з Зоріллою. Він твоя швидкість. Я розберуся з цими двома".
  
  
  Директор різко повісив слухавку. Він повернувся до фігури у формі з непроникним обличчям, що стояло на варті біля дверей.
  
  
  "Ти, лакей. Відчини двері для наших цікавих гостей".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  "І нехай їх допитають і опрацюють разом із рештою сміття".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  Режисер повернувся на екран свого комп'ютера. Він натиснув клавішу, і очі намалювалися самі собою. Він додав усміхнений рот і ніс ґудзиком.
  
  
  "Непогано", - задоволено промимрив він. "Непогано, якщо я сам так говорю".
  
  
  Він додав свій знаменитий підпис натисканням іншої кнопки.
  
  
  "За нами спостерігають", - наспіваючи сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Інфрачервоний?" Запитав Римо.
  
  
  "Я відчуваю теплі промені".
  
  
  "Інфрачервоний", - сказав Римо.
  
  
  Вони сиділи навпочіпки в шерензі кудзу, вивчаючи масивний портал.
  
  
  Темні очі Римо обмацували будову. Земля під його ногами гуділа і пульсувала, наче від роботи потужного механізму.
  
  
  "Думаєш, вони теж нас чують?"
  
  
  "Це не має значення", - сказав Чіун.
  
  
  "Я не бачу ніякого шляху всередину, крім як через цю величезну перегородку, але там має бути вентиляційна шахта або щось таке".
  
  
  Саме в цей момент виючі сервомотори розрізали повітря, і з металевим скреготом величезні двері почали підніматися.
  
  
  "Схоже, нас запросили увійти", - із сумнівом сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу підвівся. Його руки потягнулися до зап'ястей і зникли в рукавах, що закриваються, він сказав: "Тоді давайте будемо милосердні і приймемо цю люб'язність".
  
  
  З незворушним обличчям він рушив уперед. Римо пішов за ним, зовсім не виглядаючи щасливим.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Команданте Леопольдо Зорілья йшов схожими на печери переходами, які були очищені з військовою бездоганністю.
  
  
  З'явилися два солдати в уніформі без відзнак за кермом покритого гумою позашляховика, схожого на гольф-кар на стероїдах. Це був невійськовий бірюзовий колір.
  
  
  Водій сказав: "Сідайте, сер. Дрейк негайно прийме вас".
  
  
  "Дякую", - сказав команданте Зорілья, сідаючи на заднє сидіння. Він сів обличчям від водія. Пошарпаний гумою позашляховик спритно розвернувся і помчав назад тим самим шляхом, яким приїхав.
  
  
  Тунелі були заплутаним лабіринтом алебастрових трубопроводів і коридорів кольору слонової кістки. Під високими стелями нагромаджувалися всілякі труби та алюмінієві димарі. Це чудове місце, подумав Зорілла, чудове через все, що тут контролюється.
  
  
  На одному довгому відрізку повітря вібрувало з шумом, схожим на величезний вакуум, і стеля здавалася однією величезною трубою.
  
  
  "Що це за ревуча труба?" Зорілла замислився.
  
  
  "Утилізатор відходів", - сказав водій. "Забирає все сміття зверху і скидає його у сміттєзбиральні машини для вивезення".
  
  
  "Ах, блискуче", - захоплено сказав Зорілла.
  
  
  Позашляховик заїхав у глухий кут і зупинився, всього за дюйм від гумових бамперів і сталевих розсувних дверей.
  
  
  Зорілу підвели до дверей, і водій вставив магнітну картку в хромовану щілину. Двері відкотилися, відкривши загальний інтер'єр ліфта.
  
  
  "Ліфт доставить вас туди, куди вам потрібно", - сказав водій.
  
  
  "Дякую", - знову сказав Зорілла, ступаючи на борт. Двері зачинилися. Ліфт підвівся.
  
  
  Поїздка була короткою. Двері відчинилися, і він побачив конференц-зал, багато оздоблений деревом і слабо освітлений.
  
  
  Коли він вийшов, панель із вишневого дерева повернулася на місце, приховавши всі сліди ліфта.
  
  
  "Будь ласка, сідайте, команданте", - сказав голос. Він долинав з гучного розмовника на довгому столі для нарад.
  
  
  Зорілла посів місце наприкінці.
  
  
  "Команданте, я зв'язався з директором. Він передає свої щирі жалю. Втрату Ultima Hora можна було уникнути трагедією. Вони найгіршого роду".
  
  
  "Дякую, сеньйоре Дрейку", - сказав Зорілла хрипким голосом.
  
  
  "Організація високо оцінює вашу хоробрість під вогнем і вашу готовність виконувати неприємні обов'язки".
  
  
  "Я солдат Америки", - просто сказав Зорілла.
  
  
  "Ми знаємо, що ви такий. І ми знаємо, що ви ніколи б добровільно не зрадили операцію, як це зробив доктор Ревуельта".
  
  
  "Revuelta?"
  
  
  "Він був на зв'язку телефоном. Двоє, які йшли за вами сюди, підійшли до нього. Ревуельта видав вас під тортурами".
  
  
  "Пішов за мною сюди? Що ви маєте на увазі, пішов за мною сюди?"
  
  
  "Доктор Ревуельта приніс свої щирі вибачення".
  
  
  "Я згоден", - швидко сказав Зорілла. "Але що ти маєш на увазі під "слід за мною сюди"? Ніхто не стежив за мною сюди".
  
  
  "Це зробили двоє невідомих недружніх людей", - рівним голосом промовив Дрейк. Тональність гучного зв'язку була ідеальною. Не було жодних спотворень. Здавалося, що чоловік був у кімнаті, але невидимий.
  
  
  "Я в це не вірю", - уїдливо сказав Зорілла.
  
  
  Ожила матова панель на стіні. На величезному екрані з'явилися коридори, схожі на ті, якими щойно проїхав команданте Зорілья. Було видно худорлявий англо і древній кореєць, що оглядають низку вантажівок.
  
  
  "Неможливо", - прошипів він.
  
  
  "Але, як ви можете бачити, це правда".
  
  
  "Що б ти хотів, щоб я зробив?"
  
  
  "Директор просить вас погодитись на скорочення".
  
  
  Зорілла відсахнувся, ніби від удару батога.
  
  
  "Але я готовий йти далі", - заперечив він. "Я навчений керувати десантною групою".
  
  
  "В операцію вбудовано резервування всіх рівнях".
  
  
  "Але я – ключовий компонент".
  
  
  “Ніхто з нас не є ключовим. Окрім директора. Ми маємо припустити, що у невідомих недружніх є начальники, перед якими вони вже відзвітували. Ваше ім'я відоме. Але слід закінчується тут. Ніхто не йде. Отже, подальших зачіпок немає”.
  
  
  "Але..."
  
  
  "Командант, майбутнє операції, не кажучи вже про долю вашої рідної землі, висить на волосині. Я прошу вас обміркувати ситуацію і ваші оперативні обов'язки. У вас є накази".
  
  
  "Si", - сказав команданте Леопольдо Зорілья, розстібаючи нагрудну кишеню своєї уніформи без ознак і витягуючи пачку жувальної гумки.
  
  
  Не відриваючи очей від екрану, поки камера відстежувала двох незнайомих чоловіків, він машинально зняв паперову обгортку і зняв фольгу з жувальної гумки. Як завжди, військовий, він узяв сміття і разом з пачкою, що залишилася, поклав їх назад у кишеню блузки, який застебнув заново.
  
  
  Потім він поклав паличку до рота і почав жувати.
  
  
  Він усе ще дивився на екран, коли його очі закотилися, і він упав навзнак.
  
  
  Через кілька хвилин панель з вишневого дерева ковзнула убік, і вийшли двоє солдатів у формі. Вони перевірили тіло на наявність ознак життя і, не виявивши їх, підійшли до глухої стіни.
  
  
  Магнітна картка-ключ призвела до випадання ящика, схожого на лотки.
  
  
  Здалеку долинуло слабке виття.
  
  
  Все ще тепле тіло команданте Леопольдо Зорільї поринуло в це ногами вперед. Ящик закрився за його густим чорним волоссям, і солдати зникли в ліфті.
  
  
  За мить зображення двох фігур на екрані згасло, і в кімнаті запанувала тиша, якщо не рахувати тихого гудіння кондиціонера.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Величезні двері опустилися, і з залитої бетоном підлоги викотилася замикаюча клямка розміром з морський якір і закріпила сталеву гільйотину.
  
  
  — Це, — занепокоєно сказав Римо, — нагадує мені один із тих підземних ядерних командних центрів.
  
  
  Майстер Сінанджу оглянув простір перед ними. То була автостоянка. Там стояли легкові автомобілі, фургони, кілька навантажувачів та пара позашляховиків, схожих на гольф-кари.
  
  
  На деяких машинах були відзнаки. Зацікавлений Римо підійшов до однієї і розглянув її.
  
  
  Він складався з білого кола, що охоплює три чорні диски. Велике нижнє коло, увінчане розташованими поруч дублікатами меншого розміру. Усі три диски накладалися один на одного.
  
  
  "Виглядає знайомо", - пробурмотів Римо. "Але я не можу згадати це".
  
  
  "Я також бачив цей таємничий символ".
  
  
  "Де?"
  
  
  Майстер Сінанджу погладив свою димчасту борідку. Його очі звузилися. "Я не знаю. Можливо, це символ якогось кабалістичного таємного суспільства".
  
  
  "Можливо", - сказав Римо, оглядаючись на всі боки. Він перевірив задню частину одного із фургонів. Вона відкрилася.
  
  
  "Гей, Чіуне! Подивися на це!"
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов ззаду.
  
  
  Весь фургон був заставлений покритими тканиною жердинами, схожими на дрова. Римо витяг одну з верхньої частини штабеля.
  
  
  Кут червоної тканини відірвався. Римо зламав держак і розгорнув червоний прапор, на якому плавав символ "три чорні кола у білому колі".
  
  
  "Це щось на зразок національного прапора", - сказав Римо.
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Я не знаю ні про яку таку націю".
  
  
  "Можливо, це має бути прапор нової Куби", - розмірковував Римо. "Три кола повинні щось позначати. Або це, або неонацисти в наші дні захоплюються колами".
  
  
  "Послухай", - раптом сказав Чіун.
  
  
  "Слухай?"
  
  
  "Я щось чую".
  
  
  "О". Римо відкинув прапорець і підійшов до одного з відкритих візків із гумовими накладками, сказавши: "Пішли".
  
  
  Римо знайшов ключ у замку запалення. Головка мала форму трьох кіл. Він повернув її і заробив електродвигун.
  
  
  Римо розгорнув машину по колу, коли Майстер синанджу застрибнув у неї.
  
  
  "Навіщо йти пішки, коли ми можемо їхати верхи?" Сказав Римо.
  
  
  "Чую, чую", - сказав Чіун.
  
  
  З тунелю був лише один вихід, тому Римо направив туди гудячий візок.
  
  
  Вони пройшли у довгий службовий коридор, наповнений монотонним гудінням кондиціонера та іншими механічними звуками.
  
  
  "Велике місце", - сказав Римо.
  
  
  "Рімо. Хто такий аніматор?"
  
  
  "Хлопець, який малює мультфільми", - сказав Римо, помітивши зачинені двері з табличкою "Їдальня аніматорів".
  
  
  "Ми знаємо, що це не може бути правдою", - пробурчав він. "Мабуть, безглузде кодове ім'я. Військові люблять грати у словесні ігри".
  
  
  Саме в цей момент візок лавандового кольору виїхав з бокового проходу і повернув у їхній бік. За кермом був солдат у білому комбінезоні та шоломі. Інший солдат сидів за ним з непроникним обличчям. Вони виглядали як ідентичні близнюки, які йшли на якесь військове перше причастя.
  
  
  Римо повернув ліворуч і сказав: "Подай сигнал праворуч, добре, Папочко?"
  
  
  - Із задоволенням, - сказав Чіун, коли Римо вдавив акселератор у гумові дошки підлоги.
  
  
  Два візки покотилися назустріч один одному в тихій грі "курча".
  
  
  Інша машина згорнула першою. Вона поїхала праворуч, тому що не було жодної можливості згорнути ліворуч, не врізавшись у стіну.
  
  
  Коли вони проїжджали повз, Майстер Сінанджу витяг кістляву руку і обезголовив солдата поруч із водієм.
  
  
  Водій втратив керування, коли людина, яка сиділа поруч із ним, перетворилася на органічний червоний фонтан, з якого йому в обличчя ринула гаряча рідина.
  
  
  Візок врізався носом у стіну і перекинувся, притиснувши водія.
  
  
  Римо звернув у лівий тунель, сказавши: "Чудова робота".
  
  
  "Директоре, у нас проблема", - сказав капітан Маус.
  
  
  "Виріши це", - сказав Режисер, змушуючи обличчя на екрані комп'ютера обертатися навколо уявної осі. Його підпис обертався разом з нею, ставав поперемінно читаним, тонким рядком електроніки і перевертався. Він насупився.
  
  
  "Як ти змушуєш цю штуку заморожувати підпис?"
  
  
  "Директор, невідомі щойно обезголовили солдата".
  
  
  Режисер повернувся і подивився нагору. На екрані було зображено перевернутий позашляховик і тремтяче місиво, що було охоронцем.
  
  
  Режисер пирхнув: "Я бачив і гірше", - і повернувся до своєї п'єси. Щоб ця операція увінчалася успіхом, цим шмаркачам довелося б навчитися вирішувати маленькі проблеми самостійно.
  
  
  Коли повз проносилися стіни тунелю, Римо Вільямс говорив: "Я вважаю, це військовий об'єкт, ймовірно, фінансований ультраправими кубинцями, які прагнуть повалити Фіделя. Ймовірно, над нашими головами є апельсиновий гай або щось таке. Це ідеальне прикриття".
  
  
  "Я не розумію цієї штуки з "крилом"", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Наше ультраліве крило таке саме, як ультраправе крило Куби".
  
  
  "Дякую, що просвітив мене. Ні".
  
  
  Римо знизав плечима.
  
  
  "Все, що нам потрібно, це знайти велику гулю, вичавити з неї трохи правди і зв'язатися зі Смітом", - сказав він. "Сміт скаже нам, чи захопимо ми це місце, чи залишимо його морським піхотинцям".
  
  
  Вони проходили бічні тунелі через кожні кілька ярдів. Мигцем було видно, як солдати у білій формі штовхають мітли з білими ручками.
  
  
  "Хто б не керував цим закладом, у нього, мабуть, манія чистоти", - сказав Римо.
  
  
  "У цьому немає нічого поганого", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Можна подумати, якщо вони знають, що ми тут, вони повинні привести все до стану бойової готовності. Але я не бачу жодних ознак паніки".
  
  
  "Відповідь на цю головоломку очевидна".
  
  
  "Так? Тоді поясни це колишньому морському піхотинцю".
  
  
  "Володар цього сховища ще не знає, що він впустив синанджу у своє лігво".
  
  
  Шлях раптово перегородили два ряди солдатів у білій формі.
  
  
  "Але він скоро дізнається", - пробурмотів Римо, повільно зупиняючи позашляховик.
  
  
  "Зупиніться, будь ласка", - наказав солдат.
  
  
  Римо прибрав порожні руки з керма. "Занадто пізно. Ми вже зробили. Наступне замовлення?"
  
  
  "Злазь, будь ласка".
  
  
  "Ми заарештовані чи просто ув'язнені?"
  
  
  Запобіжники гвинтівки знято.
  
  
  "Будь ласка, негайно поспішайте".
  
  
  "Поїздка закінчена, Папочка", - сказав Римо, виходячи з вантажівки.
  
  
  Майстер Сінанджу теж відійшов від машини.
  
  
  Вони були оточені під прицілом.
  
  
  "Останні хлопці, які зробили це з нами, закінчили тим, що їхні пальці на спусковому гачку були в лубках", - запропонував Римо як дружню інформацію.
  
  
  "Покладіть руки на голову, будь ласка".
  
  
  "Оскільки ви всі такі ввічливі, я думаю, ми не можемо сказати "ні", чи не так, Папочко?"
  
  
  "Ми дозволимо їм зберегти свої пальці", - ледь чутно сказав Чіун. "Бувай".
  
  
  Вони заклали руки за голови. Римо скористався моментом, щоб уважно розглянути особи навколишніх людей. У всіх чоловіків був свіжий, добре вимитий вигляд, як у бойскаутів, які вступають у ранню зрілість. Зброя на їхніх плечах була американською Colt AR-15. Його можна було придбати у багатьох магазинах спортивних товарів. На жодному з осіб не було й натяку на етнічну приналежність. Насправді вони виглядали ситими по горло, більшість з них.
  
  
  Римо насупився. Все більше і більше це скидалося на військову операцію США. Але хто, чорт забирай, керував нею і чому?
  
  
  Рімо вирішив, що є лише один спосіб з'ясувати.
  
  
  "Відведіть нас до вашого лідера", - сказав він з незворушною особою.
  
  
  Коло розпалося, і половина солдатів вишикувалася за ними. Інші утворили свого роду почесну варту.
  
  
  "Марш, будь ласка", – попросив лідер.
  
  
  Вони марширували.
  
  
  "Чому вони такі ввічливі?" Чіун хотів знати.
  
  
  Римо знизав плечима, наскільки міг. "Знайди мене".
  
  
  "Жодних розмов у строю, будь ласка".
  
  
  "Ми не з ваших лав", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Без розмов, будь ласка. Дякую".
  
  
  Римо та Чіун обмінялися поглядами.
  
  
  Їх провели лабіринтом бездоганно чистих тунелів. Солдати в білих комбінезонах протирали пастельні стіни ганчірками із запахом аміаку. Інші протирали відкриті повітроводи мітлами з лисохвоста, покритими білою емаллю.
  
  
  Римо почав насвистувати "Свисті, поки працюєш", щоб порушити тишу, і голова капітана раптово сіпнулася. Вперше на його застиглих рисах з'явився вираз.
  
  
  "У чому проблема, приятелю?" Запитав Римо. "Тобі не подобається мій смак у музиці?"
  
  
  Чоловік нічого не відповів, підібгавши губи, але прискорив крок. Отже, вони прискорили крок.
  
  
  "Ці хлопці надто досконалі, щоб бути військовими США", - сказав Римо після деякого роздуму.
  
  
  На цей раз капітан зашипів, вимагаючи тиші.
  
  
  "Зачепила за живе", - сказав Римо.
  
  
  Капітан різко обернувся, його засмагле обличчя побіліло і напружилося. Воно майже відповідало його комбінезону.
  
  
  "Я маю інструкції застрелити одного з вас, щоб забезпечити співпрацю іншого".
  
  
  Римо натягнуто посміхнувся: "Ти забув сказати "будь ласка"."
  
  
  "Поділіть їх!" - гаркнув капітан.
  
  
  Майстер Сінанджу струсив чорні шовкові рукави зі своїх довгих передпліч. Він рішуче склав їх, сказавши: "Я не піддамся".
  
  
  Римо теж схрестив руки на грудях. "Для мене це подвійно. Я втомився від цієї манірності".
  
  
  "Пристрели старого".
  
  
  Римо підвівся між капітаном і Майстром Сінанджу і тихо сказав. "Ти забув сказати "Можна мені?"
  
  
  "Фі-йєх!"
  
  
  Наказ капітана був перерваний відчуттям, схожим на тиски, що стискаються в певній області його яєчок. Він глянув униз і побачив, що худий чоловік схопив його за промежину однією рукою. Тепер старий схопив його за горло.
  
  
  Поки він усе ще кричав, капітан розлютився.
  
  
  Якби на ньому не було шолома, його голова була б розколота об верхню трубопровідну трубу. Вона була такою ж великою, як каналізаційна магістраль, і такою ж важкою.
  
  
  Шолом захищав верхню частину черепа від руйнування. Він пробив трубу і повис там, утворюючи міцну чашу, в якій зібрали спресовані залишки його роздробленої голови.
  
  
  Інші солдати подивилися на білі черевики, на хлопця з товстими зап'ястями і згадали незакінчений останній наказ капітана.
  
  
  Вони спрямували свою зброю на старого азіату. Пальці натиснули на спускові гачки.
  
  
  Римо рухався серед солдатів. Він підійшов низько, зігнувшись у талії, і направив дуло AR-15 до стелі, як гандболіст, що відбиває м'яч, що відскакує.
  
  
  Кулі піднялися прямо вгору, зрешетивши трубу і змусивши тіло їх капітана смикатися і звиватися, а з крапок на його торсі струмувала кров.
  
  
  Верхня труба раптово з гуркотом розкололася, і одна секція впала, викидаючи паперове сміття, банки з-під безалкогольних напоїв, коробки з-під використаної фотоплівки і різнокольорові серветки. Все це було приведено в рух повітряним ураганом.
  
  
  Римо та Чіун відступили, коли солдати були швидко затоплені.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" Римо прокричав крізь шум:
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Що, чорт забирай, це за штука?" Запитав Римо, відступаючи від моря сміття, що розповзалося.
  
  
  Перебуваючи у відносній безпеці в кількох ярдах далі коридором, Римо і Чіун спостерігали, як солдати, забувши про зброю, намагалися вибратися зі снігової бурі уламків. Вони були недостатньо швидкі. Речовина накрила їх швидше, аніж вони змогли перейти вбрід. Вони брели по пояс, потім по плечі, а потім, як люди, що тонули в пінявій білій воді, незабаром їхні голови були закриті шоломами.
  
  
  Десь хтось, мабуть, клацнув вимикачем, бо в тиші, від якої задзвеніло у вухах, свистячий рев припинився, і все стихло.
  
  
  Останній паперовий стаканчик випав з керамічної трубки, що тріснула, і все стихло.
  
  
  Рімо і Чіун обійшли купу сміття із спантеличеними обличчями.
  
  
  "У них, мабуть, ціла дивізія під рушницею, судячи з вигляду всіх цих контейнерів з їжею", - зазначив Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу помітив, як зрушив кут насипу. З'явився блиск білого шолома.
  
  
  Тильною стороною долоні він постукав по ньому. Шолом, що з'явився, задзвенів, як старий дзвін, і замовк.
  
  
  Потім залунали клаксони.
  
  
  Римо стурбовано оглянув блискучий коридор. "О-о-о. Тепер ми зробили це".
  
  
  "Можливо, зараз найкращий час для втечі, сину мій", - зауважив Чіун, його бородатий підборіддя вказав на відрізану трубку.
  
  
  "Одну секунду".
  
  
  Римо підійшов до вмонтованої у стіну камери відеоспостереження і витягнутим вказівним пальцем розбив об'єктив, засліпивши його.
  
  
  "Немає сенсу залишати слід", - сказав він, перекриваючи виття клаксону.
  
  
  Римо заліз під розірвану трубу і вхопився за її пащу, що тріснула. Він підтягнувся. Майстер Сінанджу, будучи дещо нижчим на зріст, високо підстрибнув, зникаючи в пащі, як павук, що прослизає в отвір у павутині.
  
  
  Низько пригнувшись, вони рушили вздовж труби. Там було темно і напрочуд чисто, незважаючи на те, що це був канал для сміття та харчових покидьків. Внутрішні стіни були з тефлону.
  
  
  Шлях був темним, але їхній візуальний фіолетовий колір компенсував брак освітлення.
  
  
  На повороті тунелю вони підійшли до купи сміття.
  
  
  Римо прочистив його з огидою на суворих рисах обличчя.
  
  
  Вони продовжили шлях.
  
  
  Вони знайшли тіло команданте Леопольдо Зорільї, затиснуте у відстійнику, де труба під кутом йшла у вертикальну колодязь.
  
  
  "Вважаю, він був надто важким, щоб зробити поворот", - сказав Римо, перевіривши сонну артерію тіла і не виявивши пульсу.
  
  
  Тіло Зорілли приземлилося у вигляді сплутаної кулі з розкинутих кінцівок. Вони відтягли його і поклали. Не було жодних явних міток чи ран. Очі чоловіка були широко розплющені і вже перетворилися на тьмяне скло. Римо помітив, що його рота було відкрито, і в ньому щось було.
  
  
  Він розтис щелепи і побачив рожевий грудку, розчавлений об зуби мудрості.
  
  
  "Жуйка", - сказав він, відмовляючись від неї без роздумів.
  
  
  Римо обшукав кишені чоловіка і знайшов пачку жувальної гумки у кишені блузки. Він ледве глянув на неї, перш ніж відкинути убік. Там була грін-карта INS та пластиковий шприц, наповнений рідиною. Голка була закупорена. Це було все.
  
  
  "Мабуть, був наркоманом", - сказав Римо, гублячи голку.
  
  
  "Або фанат жувальної гумки", - пирхнув Майстер Сінанджу, забираючи його. Він відкинув інструмент убік, з цікавістю оглянув його.
  
  
  Римо випростався. "Що ж, вони прикінчили його, не гаючи часу. Так йому і треба. Ось так вбиваючи своїх людей".
  
  
  Майстер Сінанджу перемістився до точки під вертикальним відрізком труби. Його мудре старе обличчя спохмурніло.
  
  
  "Настав час побачити, що лежить нагорі", - твердо сказав він.
  
  
  "Хочеш, я почну першим?" Запропонував Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, стискаючи кулак, схожий на шматок старої кістки, і пробиваючи вм'ятину на рівні своєї голови. Він простяг руку і завдав ще одного удару убік.
  
  
  Потім, високо підстрибнувши, так що один носок сандалії зачепився за найнижчу вм'ятину, а інший - за наступну, Майстер Сінанджу швидко створив сходи з вм'ятин, піднімаючись по ходу руху.
  
  
  Римо пішов за ним. Він був на півдорозі нагору, коли почув металевий скрегіт.
  
  
  Повз його голову пролетіла куля з понівеченої сталі.
  
  
  "Що це було?" – крикнув він.
  
  
  "Незручний пропелер".
  
  
  "Напевно, це частина пневматичної системи", - сказав Римо, продовжуючи. На відміну від Чіуна, Римо не мав довгих нігтів традиційного майстра синанджу. Йому доводилося пробивати глибші дірки тут і там.
  
  
  Майже на самому верху пролунав голос Чіуна, високий і писклявий.
  
  
  "Римо! Римо!"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я знаю, де ми знаходимося!" "Де?" "Вдома! Ми вдома!" "А?"
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  "Директоре, у мене погані новини".
  
  
  "Що це ще?" - запитав роздратований, холодний голос.
  
  
  "Двоє недружніх перебувають нагорі".
  
  
  Режисер подивився на свій знаменитий годинник з посмішкою. "До прем'єри залишилося дві години. Цього часу має вистачити, щоб стерти їх із креслярської дошки".
  
  
  "Інструкції?"
  
  
  "Відправ за ними Вовчу зграю".
  
  
  "Негайно, директор".
  
  
  "І нехай команда зачистки буде напоготові, щоб прибрати цю прокляту кров. Я хочу, щоб нагорі все сяяло. І додайте обігрів. Я тут замерзаю".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  "Вовча зграя, ви вирушаєте на полювання".
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Римо обережно вибрався зі сміттєпроводу, не знаючи, чого чекати.
  
  
  Частина труби, лікоть, була відбита у бік Майстром синанджу. Римо виявив, що дивиться на ще одну горизонтальну ділянку.
  
  
  Він обійшов його і побачив, що перебуває в напівтемному бетонному бункері, і що останній відрізок труби стирчить із гігантського механізму, втиканого повітряними компресорами.
  
  
  "Я був правий". він сказав. "Це гігантська пневматична трубка. Це означає, що це схоже на вакуум навпаки".
  
  
  Потім він помітив Майстра Сінанджу, що стояв біля вікна і дивився на вулицю з задоволеним виразом обличчя. Чіун тепер стояв на весь зріст, трохи піднявши підборіддя, як імператор, що оглядає свої володіння.
  
  
  "Це не схоже на жоден будинок, який я коли-небудь бачив", - сказав Римо, підходячи до вікна.
  
  
  Майстер Сінанджу відступив убік. "Тоді розкрий свої розмиті очі на повну котушку", - гордо сказав він.
  
  
  Римо визирнув у вікно. Вираз його обличчя був дивною сумішшю цікавості і спантеличеності.
  
  
  Він побачив на близькій відстані мозаїчні фортечні стіни та тонкі вежі замку.
  
  
  Цікавість зникла з його обличчя, коли спантеличеність взяла гору. Його рот відкрився. Його глибоко посаджені очі, здавалося, вилізли зі своїх затінених орбіт. Він моргнув. І знову моргнув.
  
  
  Хоч би що він робив, замок усе ще був там.
  
  
  "Що за біс?"
  
  
  "Хіба це не чудово?" Запитав Чіун, сяючи.
  
  
  "А?" Римо проковтнув.
  
  
  "Ось де ми житимемо", - додав Чіун. Він радісно ляснув у долоні. "Це те, чого я завжди хотів".
  
  
  "Сумнів немає", - прогарчав Римо, - "але що це?"
  
  
  Крихітний рот Чіуна округлився. "Ти не впізнаєш це місце?" він пискнув. "Ти, дитя цієї великодушної нації?"
  
  
  "Це виглядає знайомо, звісно", - визнав Римо. "Але я не можу згадати це. Я очікував побачити апельсиновий гай".
  
  
  "Підемо. Можливо, у цьому чудовому місці, яке Гарольд Щедрий дарував Дому Сінанджу, є такі речі".
  
  
  Майстер Сінанджу підплив до зачинених дверей.
  
  
  Римо пішов за ним. "Сміт дав тобі це?" спитав він тихим голосом.
  
  
  "Це була моя остання вимога, і він погодився його виконати".
  
  
  Римо Вільямс був настільки спантеличений дезорієнтуючим досвідом втечі з підземної військової бази тільки для того, щоб виявити над нею місце, яке Чіун називав будинком, що він не міг думати про якесь повернення. Він дозволив своєму мозку перейти на нейтральний режим і поплив за течією.
  
  
  Чіун відчинив двері, і будинок залив надто яскраве сонячне світло. Вони пройшли всередину і вийшли в бездоганно доглянуту казкову країну, яку Римо одразу впізнав.
  
  
  "О Боже мій!" - сказав він.
  
  
  Чіун глибоко зітхнув. "Понюхай, Римо. Квіти апельсина". Він засяяв. "Тут здійснюються всі бажання".
  
  
  "Це світ Біслі!" - Це світ Біслі! - приголомшено вигукнув Римо.
  
  
  "Так", - радісно сказав Чіун.
  
  
  "Світ Біслі. Світ Біслі".
  
  
  "Так!"
  
  
  "Хтось збудував секретний військовий об'єкт під світом Бізлі!" – Хто? — спитав Римо недовірливим голосом.
  
  
  "Невелика неприємність, яку ми скоро виправимо", - сказав Чіун.
  
  
  Римо озирнувся на всі боки.
  
  
  Вершина Зоряної гори височіла в променях раннього ранкового сонця, тіні від хмар, що швидко бігли, покривали її плямами.
  
  
  Вони стояли біля штучного басейну. Він здавався порожнім. У дальньому кінці довгої доріжки, посипаної білими плитами, повз барвисті дитячі атракціони, маячив замок Чарівника, емблема "Зачарованого села", як іноді називали Світ Біслі - найбільший тематичний парк у всесвіті.
  
  
  "Це сон", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Чудовий сон", - сказав Чіун.
  
  
  "Дурний сон", - сказав Римо. "Кошмар".
  
  
  Чіун насупився. "Що не так?"
  
  
  "Ми не можемо тут жити. Вона широко відкрита!"
  
  
  "Сонце піде тобі на користь, Римо. Ти виглядаєш блідим". Майстер Сінанджу почав ходити, його веселі карі очі металися сюди-туди, його ідеальні білі зуби виблискували в крихітному роті.
  
  
  Римо пішов за ним. "Ні, я маю на увазі, що це громадське місце. Мільйони людей проходять через ворота щороку".
  
  
  Чіун безтурботно знизав плечима. "Я залишив їм Бісліленд. Вони можуть вирушити туди замість мене".
  
  
  Недовірливим поглядом Римо окинув панораму Аліси в Країні чудес, яка була знайома дітям у всьому світі.
  
  
  "Я не можу повірити, що Сміт віддав це місце тобі".
  
  
  "Чому б і ні? Я заслуговую на це - навіть якщо ти цього не робиш".
  
  
  “Це не те, що я маю на увазі, і ти це знаєш. Це не справу Сміта віддавати. Усім цим володіє одна з найбільших корпорацій у світі. І, наскільки я чув, їхні адвокати – справжні піранні”.
  
  
  "Нехай вони будують підступи", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  Римо озирнувся. Будівля, яку вони щойно покинули, була чимось на кшталт замаскованого центру збирання відходів. Стіни були вкриті мультяшними обличчями з відкритими ротами. Горловини являли собою круглі отвори, а поряд з одним з них знаходилася пара закритих пластикових барил. Кришки були прикрашені ляльковими головками.
  
  
  - Труба, якою ми прийшли, була частиною системи видалення сміття в цьому місці, - вирішив Римо вголос.
  
  
  "Це дуже ефективно", - погодився Чіун. "Справжнім я призначаю тебе лордом-вищим інженером із санітарії Миру Ассасінов".
  
  
  "Світ ассасинів?"
  
  
  "Старе назва потребує оновлення".
  
  
  "Ти не слухав, що я сказав", - жорстко сказав Римо.
  
  
  "Що ще новенького?" Чіун недбало відповів:
  
  
  "Це означає, що військові хлопці у змові з компанією Біслі".
  
  
  Чіун повернувся, його губи стали манірними. "Римо! Яке богохульство! Хіба ця людина, Біслі, не була одним із героїв твого дитинства?"
  
  
  "Звичайно. Яке це має відношення до чогось?"
  
  
  "Дядько Сем Біслі ніколи б не пішов проти волі імператора Сміта".
  
  
  "Він ніколи не чув про Сміта. Крім того, він мертвий".
  
  
  "Нісенітниця".
  
  
  "Він помер ще у шістдесятих. Усі це знають".
  
  
  "Хм", - пирхнув Чіун, відновлюючи свій променад. "Якщо це так, то хто малює чудові карикатури з його уславленим ім'ям?"
  
  
  "Кучка художників, ось хто. Дядько Сем ніколи не малював карикатури сам".
  
  
  "Наклепник! Який ганьбить велич!"
  
  
  Римо зупинився, моргнув і сказав дуже тихим голосом: "Дядько Сем..."
  
  
  "Ходімо, Римо. Ми повинні знайти Мауса Мононгахелу. Я прийму ключі від Зачарованого села особисто від нього. Не підійде чиновник меншого рангу".
  
  
  "Чіун!" - прохрипів Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився, повернувся, його очі звузилися.
  
  
  «Що з тобою не так, Римо?
  
  
  "Чіун, послухай! Я тільки що вимовив ім'я "дядько Сем". Дядько Сем Біслі - засновник Бісліленду і Світу Біслі".
  
  
  "Ти зробив", - погодився Чіун.
  
  
  "Створювач миші Мононгахела, Божевільної білки та качки Дінгбат".
  
  
  "Його слава досягла навіть Сінанджу", - сказав Чіун. "Хоча він простий білий художник, його велич неперевершено".
  
  
  Римо сказав: "Всі, від захоплених кубинців до Зорільї, клялися, що за операцією стояв дядько Сем. Пам'ятаєш?"
  
  
  Очі Чіуна звузилися до горіхових лужок.
  
  
  "Не вашингтонський дядько Сем, а дядько Сем Біслі! Це операція корпорації Біслі!"
  
  
  "Я повірю в це тільки з вуст самого дядька Сема", - сказав Чіун. "Ходімо, знаменитий гризун може почекати. Ми повинні поговорити з самим дядьком Семом".
  
  
  У вихорі чорних шовкових спідниць Майстер Сінанджу рушила до веж, які Римо вперше побачив, здавалося, цілу вічність тому, коли дитиною з широко розплющеними очима дивився на дешевий чорно-білий кінескоп у притулку Святої Терези.
  
  
  До його горла підступила грудка.
  
  
  Рональд Фіппс виріс на Семі Біслі.
  
  
  Щонеділі він дивився "Чудове царство Сема Біслі" у своєму червоному, як пожежна машина, "Докторі Дентоні". Він збирав комікси та карикатури Сема Біслі. Розфарбований у книжки-розмальовки Mongo Mouse та Screwball Squirrel крейдою торгової марки Sam Beasley. Якщо на ньому був розгонистий підпис дядька Сема Біслі, значить, його зібрав Рональд Фіппс.
  
  
  Перший раз, коли він відвідав Світ Бізлі, був схожий на релігійне переживання. Йому було дев'ять. До одинадцяти років він був у Бізліленді та Світі Бізлі, здавалося, мільйон разів. Йому більше подобався Світ Біслі. Він був більшим і - що важливіше - він міг відвідувати його частіше. Рон Фіппс жив неподалік Фуріозо, штат Флорида, центру відпочинку "Гелаксі", сайту "Світ Сема Біслі".
  
  
  Коли він досяг шкільного віку, а інші хлопчики відкривали для себе машини, пиво та дівчаток, Рон Фіппс проводив свої вихідні у Sam Beasley World.
  
  
  Після закінчення середньої школи він жахнув своїх батьків, оголосивши, що врешті-решт не збирається вступати в Єль. Він подав заяву до набагато престижнішого навчального закладу.
  
  
  "Я збираюся бути зустрічаючим у Sam Beasley World", - гордо оголосив він.
  
  
  Його батько блиснув очима. Його мати не витримала. Його молодша сестра запитала: "Чи означає це, що ти можеш провести мене безкоштовно?"
  
  
  Зрештою, його розчаровані батьки не стояли на шляху. Вони вважали, що це просто етап. Це мине. І Єль все ще буде там наступного року.
  
  
  Вони були неправі. Того дня, коли він вперше одягнув хутряний костюм і величезну вислоуху голову Дурного Вовка, Рон зрозумів, що знайшов своє справжнє покликання. Але бути зустрічаючим, як він виявив, було не так весело, як зустрічати. Існували правила, і порушників могли негайно звільнити. Ніхто ніколи не міг з'явитись на публіці без костюма. Або з відтятою головою персонажа. Не можна розмовляти. Потрібно бути незмінно ввічливим та добрим.
  
  
  Якось зустрічаючий, одягнений як химерна Білка, натрапив на маленьку дівчинку, яка впала в Примарну лагуну. Поки її батьки безпорадно спостерігали, маленька дівчинка хлюпала і жалібно кликала на допомогу.
  
  
  Чокнутий Білок, що зустрічає, зняв свою кривоногу голову і пірнув усередину. Він відтягнув дівчину в безпечне місце і, зробивши штучне дихання рота в рота, привів її до тями.
  
  
  Натовп аплодував цій людині.
  
  
  Генеральний директор викликав його на килим протягом години.
  
  
  Як пізніше почув Фіпс, генеральний директор почав конфронтацію коротким: "Ви звільнені!"
  
  
  "Але, сер, я врятував маленьку дівчинку від утоплення".
  
  
  "І зняв твою білу голову. У цьому не було необхідності".
  
  
  "Мені довелося реанімуватися!"
  
  
  "Ти міг би зробити це через маску або дозволити батькам самим робити штучне дихання. Ти вийшов із ролі і, що ще гірше, ти позбавив організацію чудового бонанзу зі зв'язків із громадськістю".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Тонна туристів сфотографувала, як ти робиш штучне дихання рота в рот. Якби ти зберіг голову на плечах, ми могли б опублікувати цю фотографію у всіх виданнях, від People до Isvestia, розвиваючи славну легенду Біслі".
  
  
  "Але..."
  
  
  "Ми тут продаємо фантазію, а ти луснула бульбашка! Чи можеш ти уявити травму тієї маленької дівчинки, коли ти відірвав голову своїй Чокнутій Білці?"
  
  
  "Вона була непритомна!"
  
  
  "Розгортайся і забери свій останній чек".
  
  
  Коли в той же день Рон Фіппс почув історію від заплаканого зустрічаючого, він вголос поцікавився: "Що сказав би дядько Сем, якби міг це побачити?"
  
  
  "Те саме зробив генеральний директор", - сказав наглядач за привітаннями. "Ви звільнені". Майте це на увазі, Фіппс».
  
  
  Це зробив Рональд Фіпс. Він ніколи, ніколи не хотів не бути частиною Світу Сема Біслі. Тому коли вимоги до нього зросли, він переконався, що дорівнює їм. Якщо організація сказала висадити цю стару леді з інвалідного крісла, яке належить Біслі, він так і зробив. Якщо колега по роботі бурчав із приводу роботи у "Маусшвіці", він здав його. Ніщо з цього не було тим, за що, на думку Рональда Фіпса, виступав світ Біслі, але наказ є наказом.
  
  
  Але це . . .
  
  
  "Ви все знаєте, як користуватися цими речами", - казав наглядач служби безпеки у підземних роздягальнях, де зберігалися всі костюми мультфільмів.
  
  
  Фіппс прийняв короткоствольний пістолет-кулемет із збільшеною спусковою скобою, щоб він міг просунути всередину пальці у формі вовчої лапи. Зброя здавалася неймовірно важкою.
  
  
  Наглядач продовжив.
  
  
  “Ми завжди знали, що терористи якось спробують проникнути у світ Сема Біслі, символу всієї Америки. Ви готувалися до цього дня. Ви підготовлені до цього дня. Тепер цей день настав”.
  
  
  Рон Фіппс озирнувся і побачив страшне видовище. Чокнута Білка розмахувала "Інгремом". У матінки Гуски була помпова рушниця. Всі знали про потенційну кубинську загрозу, але було неймовірно, що "Світ Біслі" справді став мішенню. Наглядач сказав, що кубинські терористи вже проникли до парку.
  
  
  "Правило номер один: "Цілься у свою мету і потрапляй туди, куди цілишся", - нагадав наглядач.
  
  
  "Правило номер два - "Намагайся не пошкодити пам'ятки", - додав він. "Терористів лише двоє. Це має бути, так би мовити, прогулянкою гаєм із привидами».
  
  
  З дюжини щасливих голів долинув нервовий сміх, коли вони гуськом попрямували до вантажного ліфта, який мав доставити їх нагору, на зустріч із долею.
  
  
  Римо слідував за Майстром синанджу по світу Сема Біслі з похмурим, ураженим виразом обличчя.
  
  
  "Цього не може бути", - сказав він собі під ніс.
  
  
  Потім пролунав писклявий голос Чіуна: "Дивися, Римо! Чокнутий вовк! Давай запитаємо дорогу у одурманеного собаки".
  
  
  Римо звів очі. Майстер Сінанджу звернув до Будинку Жахів, готичного особняка в Луїзіані, у вікнах якого із зачиненими віконницями виднілися огидні обличчя.
  
  
  "Почекай, Чіуне. Я не думаю, що ми повинні приймати щось тут як належне".
  
  
  "Ю-ху, Вулфі!" - покликав Чіун.
  
  
  І, на жаль Римо, гігантська фігура Вакі Вульфа опустилася на одне коліно і підняла дуло пістолета-кулемета Ingram.
  
  
  Зброя видала неприємний звук і викинула язик полум'я.
  
  
  Майстер Сінанджу підстрибнув високо в повітря, перекриваючи свист куль, які пролетіли повз опущене плече Римо і пробили колесо огляду розміром з дитину. Скрипучі сидіння розгойдувалися, деякі з них були пошкоджені.
  
  
  Майстер Сінанджу приземлився на кумедний капелюх Вовка. Голова з глухим, смертельним тріском опустилася вниз, а решта істоти впала на бездоганно чисті камені бруківки.
  
  
  Чіун, насупившись, зійшов з трупа.
  
  
  "Очевидно, деякі мешканці не були проінформовані про те, що Сінанджу тепер править їх щасливими володіннями", - пирхнув він.
  
  
  Римо зупинився, щоб зняти абсурдну вовчу голову. Обличчя, що відкрилося, було звичайним. Римо повернув його на місце, почуваючи себе хворим. Хлопцеві ледве виповнилося двадцять.
  
  
  "Припускається, що ці хлопці будуть зустрічаючими", - приголомшено сказав він. "Що вони роблять із автоматичною зброєю?"
  
  
  "Дядько Сем може нам це пояснити", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Послухай!" Різко сказав Римо.
  
  
  І всюди навколо них прохолодне повітря доносило звуки, що крадуться. Прискорене серцебиття. Сип і свист людей, які обережно дихають ротом. Шаркаючі ноги. М'які, податливі ступні.
  
  
  "Не дивись зараз, - сказав Римо, - але ведмеді виходять із сплячки".
  
  
  У довгих тінях сонця, що сходить, вони помітили пильні, напівлюдські обличчя. Плоскі, надто круглі очі, здавалося, розглядали їх. Надмірно великі лапи торкалися куточків пряника. Або стискав у руках різноманітну зброю.
  
  
  "Що, якщо нам поділитися?" Запропонував Римо. "Може, швидше дістатися того, хто віддає накази?"
  
  
  "Нехай мишеня Монго не постраждає, Римо", - застеріг Чіун.
  
  
  "Що, якщо він ватажок?"
  
  
  "Візьміть його в полон. Такий знаменитий, як він, напевно, отримає щедрий викуп".
  
  
  "Попався", - сказав Римо, думаючи, що не зможе завдати шкоди Мишеняті Монго, незважаючи ні на що. Колись він був найбільшим шанувальником кругловухого гризуна. Вони пішли у протилежних напрямках.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  "Директоре, вони розходяться".
  
  
  "Чорт!"
  
  
  "І Чокнутий Вовк повалений".
  
  
  "Обробіть його паршиву тушу відповідно до інструкцій парку. І спалить його табель обліку робочого часу. Сьогодні він не з'явився на роботу".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Директор повернувся у своєму кріслі. Екрани над головою переходили від монітора до монітора, скануючи у пошуках зловмисників.
  
  
  Директор важко підвівся зі свого крісла і незграбно підійшов до посту капітана Мауса.
  
  
  "Поступися свого стільця", - гаркнув він. "З цього моменту я режисирую це кляте виробництво".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  Режисер незграбно посунувся і зручніше влаштувався у теплому кріслі, обережно ступаючи лівою ногою із срібла. Його руки потягнулися до кнопок керування. Він почав викликати камери.
  
  
  Це був розчаровуючий пошук. Зустрічалися, як зефір у вугільному ящику. Двоє непроханих гостей з таким самим успіхом могли бути невидимками.
  
  
  Якось Режисер миттю побачив, як чорна ганчірка ковзнула за поліуретанову льодяникову паличку. Коли він вибрав інший ракурс, власника одягу чорного кольору не було видно.
  
  
  Але божевільне Білченя лежало на спині, пронизане власною парасолькою.
  
  
  "Чорт! Білка теж упала".
  
  
  "Запевняю вас, двоє невідомих перевершують нас чисельністю", - сказав Маус зі своєї посади.
  
  
  Режисер нетерпляче клацав камерами. Там був Дінгбат Дак, його гордість і радість, що присів на краю примарної лагуни, його косі очі-бусинки були насторожі.
  
  
  "Дідька лисого!" - раптом прогарчав він.
  
  
  "У чому справа, сер?"
  
  
  "Ви тільки подивіться на цього ідіота-шарлатана! Ви можете бачити шов у нього на шиї. Витягніть його з цього. Я хочу, щоб мої люди виглядали як їхні натхненники, чорт забирай!"
  
  
  "Негайно, сер".
  
  
  Капітан Маус підійшов до пульта і заговорив у мікрофон, встановлений на гнучкому сталевому стрижні.
  
  
  "Наглядач. Заберіть качку. Він не в характері. Повторюю: Качка не в характері".
  
  
  Директор рушив далі, знаючи, що його накази виконуватимуться точно. Це було схоже на те, як говорили єзуїти: "Дайте мені хлопчика сім років, і я покажу вам чоловіка".
  
  
  Це була його друга улюблена приказка.
  
  
  Перша була: "Миша означає дохід. Прикривайте мишу, і ви захистите дохід".
  
  
  Пересувна камера, встановлена біля павільйону "Хлопчик-с-пальчик", випадково зняла чиюсь маківку. Волосся було каштанове і людське.
  
  
  "Є один!" - тріумфував він.
  
  
  Начебто володарка зачіски якимось чином почула його на відстані, голова з каштановим волоссям зупинилася, повернулася і подивилася вгору. І наймертвіші очі, які Директор колись бачив, дивилися прямо на нього.
  
  
  "Він у павільйону Хлопчика з пальчик", - гаркнув він Маусу.
  
  
  "Прийнято". Маус почав віддавати накази у мікрофон.
  
  
  А на екрані володар мертвих очей підняв два розчепірені пальці і тицьнув ними у бік Режисера.
  
  
  Екран затягнувся павутинням і потемнів.
  
  
  "Чорт!" - Виплюнув Режисер, піднімаючи іншу камеру.
  
  
  "Сер. Наглядач повідомляє, що качка впала".
  
  
  "Не брудно?"
  
  
  "Боюсь, що так, сер. Цей шов? Коли наглядач пішов перевірити, квакер був у зігнутому положенні і відмовився відповідати на голосові команди. Він відірвав Утке голову, щоб зробити йому догану".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Нічого, окрім обрубування там, де закінчувалася шия".
  
  
  "От і все! Ми змінюємо тактику. Нанесіть їм піт!"
  
  
  "Так сер!"
  
  
  "Ми на Threatcon Gumpy. Вирушайте на Threatcon Spooky. Я хочу, щоб весь парк був приведений у бойову готовність. Усі павільйони та атракціони приведені у бойову готовність. Негайно!"
  
  
  "Покарання".
  
  
  "Подивися, чи зможеш ти затягнути того симпатичного хлопця з каштановим волоссям у павільйон для хлопчиків-з-пальчиків".
  
  
  "Я накажу тим, хто зустрічає, направити його в цьому напрямку".
  
  
  "Змивайся, моя рожева дупа! Замани їх сюди. Я хочу, щоб вони були мертві і їх позбулися. Ми відкриваємося для публіки через дві години, і в нас зникла качина голова. Що, якщо якийсь сопливий шмаркач підхопить це? Судові процеси продовжуватимуться у наступному столітті”.
  
  
  "Негайно, директор".
  
  
  Це було дуже просто.
  
  
  Римо прослизнув між місцями, де ховалися ті, що зустрічали. Він не хотів нікого вбивати, але був змушений перевершити білку та качку. Це залишило гіркий присмак у нього в роті.
  
  
  Біля павільйону "Хлопчик-с-пальчик" він зупинився. Слабке дзижчання змусило його насторожено підвести голову.
  
  
  Римо обернувся. Через крихітне віконце він відчув електричний гомін. Ще одна прихована камера. Парк був кишмя кишить ними.
  
  
  Він використав два задубілі пальці, щоб засліпити цей, а потім рушив далі.
  
  
  Потім шаблони змінились.
  
  
  До цього часу Римо знав про кожного переслідувача поблизу. Їхнє гаряче дихання і незграбна хода видавали їхнє місцезнаходження.
  
  
  Тепер вони відступили. Плоскі, широко розплющені очі відвели від вікон.
  
  
  Щось відбувалося. Рухаючись низько, Римо поплив до Примарної лагуни, де купи каміння з пап'є-маше оточували штучний берег.
  
  
  Він прослизнув на бік, звернений до берега, і піднявся по скелях.
  
  
  Римо лежав плазом на нагрітій сонцем вершині, озираючись на всі боки. Таке становище приховувало його від сторонніх очей, а також розподіляло вагу його тіла так, щоб каміння не прогинало під ним.
  
  
  Світ Біслі виглядав мирно у променях ранкового сонця. То тут, то там мультяшка виглядав з-за рогу, його пістолет-кулемет безглуздо стирчав уперед. Чіуна ніде не було видно. Що насправді було добрим знаком.
  
  
  Позаду він почув попереджувальне булькання.
  
  
  Римо озирнувся через плече. Як раз вчасно.
  
  
  Тишу примарної лагуни порушив фіолетовий підводний човен у стилі бароко, ніс якого, як у нарвала, був спрямований у його бік.
  
  
  "О-о", - пробурмотів Римо, згадавши фільм, за мотивами якого було знято "тяжіння".
  
  
  Вода завирувала і скипіла - і щось вилетіло з носа "єдинорога" субмарини. Воно стрілою кинулося до кволого сідала Римо.
  
  
  Римо схопився на ноги і продовжив рух. Він виконав повільне, важке сальто назад у повітрі, яке відкинуло його назад, над торпедою, що обертається.
  
  
  Римо сховався за броньованим захистом бойової рубки субмарини, коли торпеда вдарилася об фальшиві скелі.
  
  
  Вибух був приглушеним. Пап'є-маше розлетілося вогненними лахміттями, змішаними зі шрапнеллю з гальки.
  
  
  Коли луна припинилася, Римо встав, щоб подивитись. Там, де були "камені", була димна яма.
  
  
  Потім Римо почав здирати пластини з різнокольорового корпусу субмарини. Це було схоже на очищення банана від лушпиння цибулі. Кожен шар оголював інший. Пробурмотівши: "До чорта все це", він ударив кулаком у крапку вздовж ватерлінії, зробивши дірку.
  
  
  Хлинула вода, і Римо повів субмарину до дрібного дна. Аварійний люк вибухнув, скипів бульбашками, і звідти випливла людина-водолаз. Не чоловік у гідрокостюмі, а в гумовій жаб'ячій шкурі. Витріщивши очі, він штовхнув перетинчастими лапами до поверхні.
  
  
  Римо спіймав його ззаду за зелену шию і тримав біля самої поверхні, поки його ласти не перестали смикатися і останній міхур повітря не вирвався з повітря, що хапає ротом.
  
  
  Потім Римо дозволив своїй природній плавучості повернути його на поверхню.
  
  
  Римо виринув і опинився віч-на-віч із трубкозубом із сірого поліестеру, що стоїть на березі.
  
  
  Він не впізнав трубкозуба. Відколи Римо був хлопчиком, було випущено безліч мультфільмів про Біслі, і з роками він втратив рахунок.
  
  
  Отже, він не знав, як назвати трубкозуба.
  
  
  Тому він сказав: "Не роби помилки, приятелю".
  
  
  Трубкозуб, схоже, не прийняв пораду близько до серця. Він опустив дуло свого короткоствольного пістолета-кулемета у напрямку голови Римо, з якої капала вода.
  
  
  Він не встиг ним скористатися.
  
  
  Римо вискочив із води, як морська свиня. Він сплив і, все ще тримаючи щиколотки під водою, раптово змінив напрямок, повернувшись до нападника. Він залишив скромний слід і випростався на березі, де заволодів пістолетом, вирвавши його з волохатої хватки власника.
  
  
  Лапа трубкозуба прибрала зброю, палець на спусковому гачку застряг у кільцеподібній спусковій скобі.
  
  
  "Тримаю в заклад, ти не можеш зробити цього навіть у мультфільмах", - сказав Римо, стискаючи зброю у своїх твердих, як сталь, пальцях. Вони знайшли слабкі місця у металі. Зброя почала відокремлюватись частинами під скаргні металеві верески.
  
  
  Трубкозуб закричав "Тарим!" забавним голосом і підтиснув хвіст. Буквально.
  
  
  Римо рушив за ним.
  
  
  За ним було легко стежити, бо він перевалювався на бігу. Римо вирішив піти за ним назад у його нору - або де там жили трубкозуби. Хтось мав відповідати за це безумство.
  
  
  Сірий мультяшок підстрибував і ковзав серед пластикових пальм, часто оглядаючись по дорозі до павільйону для хлопчиків-з-пальчиків. Його очі, хоч би якими нереальними вони були, виглядали безперечно зляканими.
  
  
  Біля входу в павільйон він обернувся востаннє, сповільнився і, коли побачив, що Римо прямує в його бік, пірнув усередину.
  
  
  "Схоже на пастку", - пробурмотів Римо. "Добре", - сказав він, знизуючи плечима. "Отже, це пастка".
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився, щоб спитати дорогу.
  
  
  "Прошу вибачення", - звернувся він до фігури, що стоїть перед старомодним підлоговим годинником, що нагадує відкалібровану на весь день присоску з циферблатом. "Я шукаю уславленого Мауса Монго".
  
  
  Фігура з ясними очима, дуже яскравими на непоказному бородатому обличчі, проігнорувала Майстра Сінанджу.
  
  
  Майстер Сінанджу потягнув його за рукав.
  
  
  "Я сказав, я шукаю прославленого..."
  
  
  Раптом постать ожила. Тільки тоді Майстер Сінанджу дізнався у ній одного з попередніх правителів цієї дивної нації. Він носив королівську корону тієї епохи, відому як "капелюх-димохід".
  
  
  Потім постать Авраама Лінкольна хрипко виплюнула: "Пішов ти", - і знову завмерла.
  
  
  Ображений, Майстер Сінанджу звузив свої карі очі.
  
  
  Його гострий слух не вловив жодних звуків людської біології. Тому він розтоптав ноги симулякра, перетворивши їх на купу уламків, і відступив, коли той упав на своє виснажене обличчя і розбився вщент.
  
  
  Він пішов далі.
  
  
  Тут дива на кожному кроці, подумав Чіун. Тут було житло, гідне майстра синанджу. Критично озирнувшись, він подумки склав перелік потворних споруд, які доведеться знести. Світ майбутнього буде зруйнований першим. Але монорейкову дорогу можна було б зберегти. Лише для особистого користування. Римо вмів водити.
  
  
  Осторонь стояв Гай із Привидами, де дерева мали обличчя. Цікаво, що він рушив до неї.
  
  
  З пластикового гайка вималювалася незграбна постать.
  
  
  Це було Ведмедик Ханні, його свиняча шапка з'їхала набік.
  
  
  "Вітаю тебе, о сором'язливий хлопець", - вигукнув Майстер Сінанджу на знак вітання.
  
  
  У ведмедя під пахвою була глиняна банка з медом, і він підняв її над головою обома руками. Він шпурнув її в Майстра Сінанджу.
  
  
  Місце, де стояв старий кореєць, було викладено пластиком. Банка розбилася, і саме на це місце виплеснулася біла рідина, що шипить. Біла фарба підрум'янилася і завирувала, як у відьомому казані. Але там нікого більше не було.
  
  
  Ведмідь дивився на це явище, роззявивши довгу пащу. Він усе ще вирячився, коли розлючена постать Майстра Сінанджу вийшла з-за дерева, що гарчало, і звільнила його від голів.
  
  
  Вони обидва.
  
  
  "Ведмежа голова гуфі" злетів, а потім повернувся, падаючий космічний корабель, що поділяється на два апарати, що спускаються: "Ведмідь" і "не ведмідь".
  
  
  Обидві голови вдарилися об землю одночасно. Людська голова шльопнулася.
  
  
  Майстер Сінанджу озирнувся довкола.
  
  
  За лісом з Привидами, на невисокому пагорбі, порослому травою, височіла жахлива хата, віконниці у вигляді ліхтаря висіли косо. І махав йому з одного з вікон не хто інший, як сам Маус Мононгахела, настороживши свої вушка-льодяники.
  
  
  "А, - сказав Чіун. "Знамените мишеня вкаже шлях, тому що він завжди послужливий і добрий".
  
  
  "Директор, високий увійшов до павільйону Хлопчика з пальчик".
  
  
  «Хах! Ти це бачив? свій особливий і відомий запах!
  
  
  "Директоре, мені завантажити альтернативну програму?"
  
  
  "А? Що? Ах, точно. Перемикайся".
  
  
  "Переключаюсь".
  
  
  "Це життя, повне чудес", життя, повна мороку, "Ми живемо в бурях", І життя, яке приречене. "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "У пісні співається не так", - пробурмотів Римо, входячи до павільйону "Хлопчик-с-пальчик".
  
  
  Було темно, але світла вистачало, щоби щось бачити. Римо проігнорував візки з глазур'ю для торта і пішов рейками.
  
  
  По обидва боки від нього стояли крихітні сценки. Балерини. Казковий ліс. Крихітні крижаний ставок з фігуристами. Ескімоси. Таїтяни. Баварці. Було зображено представників усіх національностей. Це було свято різноманітності життя планети Земля.
  
  
  І це не поєднувалося з музикою, що ллється із прихованих динаміків. Зовсім.
  
  
  "У нас тільки одне життя" І одна атмосфера, "Кілька коротких вдихів" - І ти у своїх трунах. "Тому що могила глибока "І наш сон довгий".
  
  
  "Це безумовно не те, як співається в пісні", - повторив Римо.
  
  
  А потім, коли зазвучала музика, що зводить з розуму, мініатюрні сцени ожили.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  Балерини вибухнули.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  Фігуристи спалахнули.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  І сім'я ескімосів відкрила свої щасливі роти і почала випускати отруйно-жовтий дим, який, як знав Римо, не зовсім виліковував від раку легень.
  
  
  Він почав тікати, повертаючись, пригинаючись, оскільки рефрен, що зводить з розуму, повторювався знову і знову, поки у нього не виникла спокуса кинутися в одну із смертельних пасток, просто щоб викинути це з голови.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Я знаю! Я знаю!" – крикнув у відповідь Римо, прокладаючи собі шлях крізь смертоносні снаряди.
  
  
  У фойє "Жахливого дому" було темно. Електричні свічки відкидали хворобливе жовто-зелене світло.
  
  
  Засунувши руки в рукави свого чорного, як ніч кімоно, Майстер Сінанджу вивчав кімнату. Очевидно, це був вхід до маєтку. Парадні двері були відчинені для нього, наче невидимими пальцями. Однак інших дверей не було, і парадні портали зачинилися самі по собі після того, як він пройшов через них.
  
  
  Він підвищив голос. "Монго? Мишеня Монго? Ти вдома?"
  
  
  І стіни почали занурюватись у підлогу.
  
  
  Майстер Сінанджу глянув угору.
  
  
  Величезна кришталева люстра наближалася. Потріскана і затягнута павутиною стеля здавалася все більше і більше.
  
  
  Його очі попереджали його, що стеля обрушується, щоб розчавити його, але його внутрішні почуття розповідали іншу історію.
  
  
  Підлога рухалася вгору, захоплюючи її за собою.
  
  
  У будь-якому випадку, обіцяний результат був би тим самим. Нищівна, ганебна смерть.
  
  
  Чіун чекав зі спокійним обличчям. Майстер Сінанджу, що несе страшну смерть, приготувався зустріти саму смерть.
  
  
  В останній можливий момент стеля розкололася вздовж своєї поздовжньої осі і полетіла вгору на дві секції, прихопивши із собою закріплену люстру.
  
  
  Підлога підняла Майстра Сінанджу на рівень другого поверху "Жахливого будинку", і він зійшов з платформи для осідання.
  
  
  Він опинився у місці смерті.
  
  
  В одному кінці похоронного бюро стояла труна. Навколо нього скупчилися скорботні, що беззвучно плачуть, витираючи очі чорними носовими хустками. Усі відвернулися від нього у своєму благородному горі.
  
  
  Майстер Сінанджу відкашлявся з поваги до мертвих. "Я шукаю домашню мишу", - урочисто сказав він, - "і не бажаю турбувати ваше горе".
  
  
  При звуку його голосу всі голови повернулися - щоб показати оголені кістки та палаючі очі. Вискалені щелепи відвисли. Гидкий сміх луною відбився від обтягнутих крепом стін.
  
  
  І кришка труни зі скрипом повільно поповзла вгору, підштовхувана згнилою пурпурною рукою.
  
  
  "Ви всі мертві", - прошипів Чіун.
  
  
  Сміх повернувся, розкотистий.
  
  
  "І тому ти знущаєшся з життя", - відрізав він. "Я позбавлюся вас усіх, тіні живих".
  
  
  Майнувши вперед, Майстер Сінанджу завдав удару своїми смертоносними нігтями. Вони блиснули і пронизали шиї, пронизали очні яблука, що горять, і розсікли сонячне сплетіння. Все безрезультатно. Тіні мертвих були безтілесними. Їм не можна було завдати шкоди.
  
  
  Широко розплющивши очі, Майстер Сінанджу поспішив з кімнати мертвих, зачинивши за собою важкі двері із залізного дерева.
  
  
  У сусідній кімнаті було зовсім темно. Тільки знущальний сміх із-за дверей порушував її вібрації.
  
  
  Але вже за мить зелена відьма гралася на пофарбованій у чорний колір стелі.
  
  
  Вона була старою в лахмітті з рідким волоссям, в капелюсі чорним конусом. Вона шалено кружляла на своїй старій мітлі, не порушуючи жодної з тихих вібрацій кімнати.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав, як вона, немов спіймана летюча миша, пікірувала і набирала висоту. Це було за межею розуміння. Але навіть істота з інших світів могла зробити помилку.
  
  
  Одним довгим випадом вона виявилася в межах досяжності удару. Чіун розвернувся, як гадюка.
  
  
  Ноги самі понесли його вгору, де він на мить завмер. Потім, коли відьма збиралася ухилитися, він розчепив свої скрючені кінцівки і завдав удару у всіх напрямках одночасно.
  
  
  Відьма пройшла крізь нього, не завдавши шкоди жодному з них, і він упав на ноги, збентежений.
  
  
  "Подивися на нього", - пирхнув Режисер. "Він виглядає так, ніби не знає, бити йому чи засліпнути!"
  
  
  "Директор, інший успішно веде переговори про павільйон для хлопчика з пальчик".
  
  
  "У нього не вийде. Він не може".
  
  
  "Погляньте самі". Режисер обернувся на своєму місці. Його мертве ліве око, приховане пов'язкою, рефлекторно спробувало сфокусуватися. Він вилаявся.
  
  
  І коли його єдине здорове око сфокусувалося на екрані над головою, він знову вилаявся і продовжував сваритися.
  
  
  Бо там, рухаючись, як постать у якомусь нервовому німому фільмі, був фруктовий чоловік у чорному. Навколо нього вибухали ляльки або видихали тонкі струмки палаючої олії, але йому вдавалося уникати кожного з них.
  
  
  "Де чортів ведмідь?" - прогарчав він.
  
  
  "Зіщулився", - доповів Маус.
  
  
  "Виведіть його туди! Нехай він пристрелить цього суччиного сина, перш ніж той зможе вийти через вихідні двері!"
  
  
  "Так, директор".
  
  
  "У мій час люди виконували денну роботу за денну плату".
  
  
  Режисер повернувся до свого екрану. Крихітний азіат оглядався у темній кімнаті, його постать, видима через камеру нічного бачення, здавалася зеленим нальотом пікселів.
  
  
  "Швидкий маленький засранець, чи не так?" пробурмотів він, потягнувшись до вимикача. Він скинув налаштування керуючого комп'ютера на фатальний цикл, додавши: "Я досить повеселився з цим маленьким китайцем".
  
  
  Вся підлога провалилася під пофарбованими в чорний колір сандалями Майстра Сінанджу.
  
  
  Йому не було за що вхопитися і ніколи думати, тому він зробив те, що підказувало йому його треноване тіло. Він розслабився.
  
  
  Послабивши кінцівки, він легко приземлився двадцятьма футами нижче, в камері з грубого каменю. Високо під стелею закрилася пастка, і в раптовій темряві жовто-жовтогарячі котячі очі заморгали в точках високо на стінах.
  
  
  Вони висвітлили ґратчасті стоки на рівні кісточок, з яких почала хльостати холодна вода, швидко покриваючи підлогу потоками, що сходяться.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав, як ватерлінія повзе вгору. Його це не турбувало. Це була лише вода. Якби це заповнило всю камеру, він би просто здійнявся до стелі, де люк здався б його жахливій майстерності.
  
  
  І тому він чекав.
  
  
  "Подивися на нього! Начебто у нього немає нервів у всьому його худому тілі!" – поскаржився Режисер.
  
  
  "Можливо, він паралізований страхом, сер".
  
  
  "Що ж, я збираюся провести його аналіз. А ось і змії".
  
  
  Це були водяні мокасини, і вони вивалювалися з підйомних ґрат і сердито пірнали у воду, їхні клиноподібні голови намагалися зорієнтуватися у незнайомій обстановці.
  
  
  Коли їхні погляди впали на спідниці Майстра Сінанджу і оголені ноги, вони кинулися до них.
  
  
  Вода тепер наближалася до тонкої талії Майстра Сінанджу.
  
  
  Він міг би парити, якби захотів. Однак він не хотів цього. Його карі очі з легким інтересом спостерігали за V-подібними слідами смугастих коричневих гадюк, що наближаються.
  
  
  І він почав тупотіти ногами на місці, його руки все ще були заховані в рукавах кімоно. Йому не знадобилися б руки, щоби відбиватися від простих змій.
  
  
  Режисер з жахом спостерігав за тим, що відбувається.
  
  
  "Цей коротун виконує якусь джигу!"
  
  
  Підійшов капітан Маус.
  
  
  "Ні, директоре. Подивіться на кров у воді. Він вбиває змій ногами".
  
  
  "Наступивши на них? Просто так?"
  
  
  "Схоже на те".
  
  
  "Ким він себе уявив, Святий Патрік?"
  
  
  "Невідомо, сер".
  
  
  "Ну, тоді нехай він спробує штовхати алігаторів!"
  
  
  Алігатори виповзали через ґрати, схожі на колоди кольору хакі, з короткими ніжками. Наближаючись, вони позіхали, відкриваючи неохайні зубасті пащі.
  
  
  На той час Майстер Сінанджу був на плаву. Його спідниці низько звисали у воду, уявляючи, як він знав, привабливу спокусу для рептилій.
  
  
  Тому він пірнув у воду, щоб зустрітися з ними на власних умовах. В одного не вистачало лівого ока. Він прийшов першим.
  
  
  Їх було троє. Вони брикалися і розмахували своїми мускулистими хвостами.
  
  
  Обвився шнуровий хвіст, і Майстер Сінанджу заблокував його зап'ястям-держаком трубки. Рептилія, чий млявий мозок відреагував на біль від зіткнення, згорнулася в клубок і нерухомо ширяла, заплющивши одне око, а інше перетворилося на чорну яму.
  
  
  Двоє інших закружляли, тремтячи ногами.
  
  
  Один із них пройшов досить близько, щоб Майстер синанджу встиг схопити його за хвіст та зупинити просування. Усміхнена голова сердито обернулася. Чіун потяг. Щелепи клацнули і продовжували клацати. Оскільки другий алігатор був налаштований вкусити все, що трапиться йому на шляху, Майстер Сінанджу злегка підштовхнув його у напрямку третього побратима-ящера.
  
  
  Незабаром два алігатори розірвали один одного на шматки, а вода стала іржаво-червоною.
  
  
  Коли тіла спливли на поверхню, Майстер Сінанджу піднявся на них і рішуче стояв, поки вода, що піднімається, невблаганно наближала його до люка і свободи.
  
  
  "Він убив моїх алігаторів!" - вирував Режисер, б'ючи по консолі скрюченим кулаком. Пластикові кнопки тріснули та вискочили зі своїх налаштувань.
  
  
  "Калхун не мертвий, просто приголомшений".
  
  
  Я хочу, щоб цей ледар перетворився на черевики!
  
  
  "Його національність точно не встановлена, директор".
  
  
  "Мені все одно, пігмей він чи ні. Я хочу, щоб він помер. І той, другий, теж!"
  
  
  "Ведмідь ось-ось прикінчить його, режисере. Можливо, ви захочете подивитися".
  
  
  "Тепер ти заговорив, Маусе!" Кулак знову опустився, розколовши кришку консолі.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  Римо пірнув під дзвінкий біплан розміром не більше "малинівки". Він керувався проводами. Коли він ударився об світильник, то розірвав його на шматки і вп'явся в стінову панель, як розлючений кріт.
  
  
  Послідував ще один, і Римо був готовий до нього.
  
  
  Він схопив провід, відклацнув його і почав обертати біплан навколо своєї голови колами, що гарчать.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Заткнися", - сказав Римо, спрямовуючи біплан у напрямку безперервного співу. Воно вгризлося в динамік.
  
  
  І, на його подив, музика припинилася.
  
  
  І інший біплан розбомбив його з пікірування.
  
  
  Римо спіймав його в пастку і, використовуючи силу його польоту, дозволив йому розгорнути себе.
  
  
  Під час обертання він побачив, як незграбна постать Брудного Лося вийшла з-за точної копії Біг-Бена і направила в його бік помпову рушницю.
  
  
  Обидва стволи вибухнули одночасно. Вони зруйнували стелю, обрушивши каскади штукатурки та обрешітки на його рогату голову.
  
  
  Але брудного Лося це більше не хвилювало.
  
  
  Він уже лежав на спині, пропелер із нержавіючої сталі біплана розминав його серцевий м'яз у міокардіальному мішку.
  
  
  "Дряпай одного лося", - сказав Римо, натискаючи на засув вихідних дверей.
  
  
  Коли рівень води наблизив його лису жовту голову до стельової пастки, Майстер Сінанджу, балансуючи на двох мертвих алігаторах, потягнувся до виступаючих стрижнів шарніра.
  
  
  Він нігтем вказівного пальця правої руки зрізав спочатку одну, а потім і іншу. Вони впали у воду. Капкан розкрився і звисав із занозистого замку. Повільно, як гнилий зуб, вага почала розхитувати корпус замку.
  
  
  Майстер Сінанджу не міг чекати. Він схопив пастку і опустив її в коричневу воду.
  
  
  Знову сховавши руки в рукави, він почекав, поки вода не зрівняється з підлогою, потім зійшов зі свого ящероподібного плоту.
  
  
  У кожній стіні були двері. Він вибрав одну і пройшов її.
  
  
  Сусідна кімната була нахилена під кутом тридцять градусів, і сусідня також під кутом тридцять градусів, але з протилежним нахилом.
  
  
  Не було стін, що розділяли. Майстер Сінанджу побачив перед собою довгу низку викривлених і похилих кімнат, схожих на якийсь п'яний тунель. Деякі хвалилися меблями на стелі та світильниками, прикрученими до підлоги.
  
  
  У дальньому кінці він помітив знайому постать із круглими вухами. Вона помахала йому рукою, а потім поманила пальцем з білими губами.
  
  
  "Нарешті", - пробурмотів Чіун, починаючи свій безглуздий шлях.
  
  
  Він побачив, що стіни були прикрашені багато прикрашеними дзеркалами.
  
  
  Настороживши очі, Чіун спостерігав за ними, поки йшов під нахилом за тридцять градусів через першу кімнату. Він знав, що дзеркала іноді приховують очі, що підглядають - або ворогів, готових завдати удару.
  
  
  У першій кімнаті його гострі очі помітили віддзеркалення зеленої примари, одягненої в ланцюги та лахміття, що йшов за ним.
  
  
  Він розвернувся, приготувавшись завдати удару.
  
  
  Зеленої примари не було. І все ж таки дзеркало ясно показало його.
  
  
  Він продовжив. І знову в дзеркалі з'явилася зелена примара.
  
  
  Він знову розвернувся. І знову примари не було.
  
  
  Нахмурившись, Майстер Сінанджу підійшов до дзеркала. Його відбиток виглядав неспотвореним. А за ним була привид.
  
  
  Майстер Сінанджу розбив дзеркало крихітним кулачком, і коли він відновив свій поступ, до нього не чіплялися.
  
  
  Пройшовши в сусідню кімнату, він виявив, що йде з протилежним нахилом, але він змінив свою внутрішню рівновагу так само легко, як муха, що йде прямовисною поверхнею. Дзеркало ліворуч від нього ясно показувало, що гігантський червоний павук переслідує його. У протилежному дзеркалі відбивалася жовтувата мумія, що тягне за собою курні бинти.
  
  
  Він знав, що це було неможливо. Його переслідував або павук, або мумія. Не те й інше. Кожне дзеркало відбивало по одній примарі, а не дві.
  
  
  Він зупинився. Бачення припинилися. Він продовжив. Вони пішли за ним. Коли Майстер Сінанджу вискочив у сусідню кімнату і приготувався захищатися, він побачив, що в кімнаті не було жодних форм, ані з цього світу, ані з інших.
  
  
  "Що це за чаклунство?" похмуро пробурмотів він.
  
  
  Після цього, проходячи через шалену низку кімнат, він просто ігнорував явно зачаровані дзеркала, і його просування ніщо не заважало.
  
  
  У кімнаті, яка була більша за інші, він зіткнувся з мишею.
  
  
  Чіун підвищив голос.
  
  
  "Монго! Вітаю тебе, розважальник дітей. Я приношу тобі привіт від Будинку Сінанджу".
  
  
  Монго не промовив жодного слова. Приклавши заспокійливий палець до своїх лакричним губ, він поманив Майстра Сінанджу слідувати за ним. Потім він відкрив потайну панель у стіні.
  
  
  "Миші вдалося заманити його до кімнати з Плитами, директор".
  
  
  Режисер відвів погляд від екрану, на якому була зображена тремтяча, повалена туша Брудного Лося.
  
  
  "Коли він увійде, обруште стелю йому на голову".
  
  
  "І Миша теж?"
  
  
  "Мишеня Монго безсмертне. Він ніколи не помре".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  Майстер Сінанджу увійшов до кімнати і відчув запах смерті. Він витав у спертому повітрі. Він був у стінах, які здавались звичайними. Підлога здавалася кам'яною під його ногами в сандалях.
  
  
  І коли Майстер Сінанджу підвів очі, він побачив, що стеля теж була кам'яною, вищербленою і знебарвленою там, де чистці не вдалося видалити всі сліди крові.
  
  
  "Ти заманила мене в це суворе місце не просто так, Мишко", - звинуватив він.
  
  
  Чорно-біла фігурка Мауса Монго химерно посміхнулася і грайливо поворухнула пальцями в білих рукавичках.
  
  
  "Чому ти мовчиш?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  Мишеня радісно поводило головою з боку в бік. Але Майстер Сінанджу відчував вихід його поту.
  
  
  Потім стеля почала опускатися.
  
  
  І миша заговорила.
  
  
  "Ні, ні, дядько Сем! Я твій найбільший шанувальник!"
  
  
  "Ти не миша Мононгахела", - підозріло сказав Чіун, почувши незнайомий голос.
  
  
  "Чортовськи вірно, я не такий", - сказав Мишеня, знімаючи голову і кидаючи в нього. Чіун легко впіймав її, в його очах на мить відбилося здивування.
  
  
  З невидимого гучномовця сердитий голос вимагав: "Монго, одягни голову назад. Ти не у своїй тарілці".
  
  
  Огидним голосом миша крикнула у відповідь: "Стеля руйнується, капітане. Я буду розчавлений!"
  
  
  "Тоді помри, як помер би Монго. У своїх дерев'яних черевиках".
  
  
  "Пішов ти!" - сказала миша з людською головою, стукаючи об стіни, мов спійманий щур.
  
  
  У своєму невблаганному падінні гуркотлива стеля здерла шпалери зі стін і збила портрети з цвяхів.
  
  
  Майстер Сінанджу розвернувся і атакував єдині видимі двері. Товста і виготовлена з важких панелей, вона тепер була нерухома. Зняття петель не принесло користі.
  
  
  Чіун вибрав одну панель і нігтем, що загрубіло від дієти та фізичних вправ, швидко окреслив її контур. Дерево протестуюче заскрипіло. Він повторив дію. Довга стружка скручувалась і падала на підлогу. При четвертому замиканні панель випала, залишивши отвір, досить велике, щоб ним могла скористатися дитина.
  
  
  Затиснувши цінну мишачу голову під пахвою, Майстер Сінанджу легко пройшов крізь неї. З іншого боку, він гукнув переляканого імітатора миші. "Відкрий мені ім'я свого господаря, і я дозволю тобі втекти цим шляхом".
  
  
  Миша повернулася, сказала "А?" і заплескала у бік нори.
  
  
  На той час стеля поглинула половину кубічної площі кімнати, змушуючи мишу пригинатися, та був повзти.
  
  
  - Говори зараз же! - наполягав Чіун.
  
  
  "З дороги, ти, старий пердун!"
  
  
  Людина-миша дісталася до отвору з дикими очима і спробувала протиснутися. Він висунув голову. Це було все.
  
  
  Коли стеля повільно опускалася до підлоги, людські очі та язик миші висунулися назовні. Вона подавилася і видала здавлені звуки глибоко у горлі. Потім кров почала текти з очей, вух, носа і рота, і щось рожевіше, ніж його язик, було витіснено з рота, як органічна повітряна кулька.
  
  
  Майстер Сінанджу суворо спостерігав за мишею у її передсмертних судомах.
  
  
  "Нехай згинуть усі самозванці". Потім він повернувся на підборах, щоби піти.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Коли Римо вийшов на прохолодне сонячне світло, що пахло квітами апельсина, він помітив Майстра Сінанджу, який виглядав мокрим і забрудненим, коли той виходив із задньої частини мультяшно виглядаючого готичного особняка в Луїзіані.
  
  
  "Тісний світ, чи не так?" сухо сказав він.
  
  
  "Тьху! Мене зрадив гризун".
  
  
  "Не мишеня Монго?" Запитав Римо з удаваним жахом.
  
  
  "Він намагався заманити мене туди, де, як він думав, на мене чекає загибель".
  
  
  "Я бачу, ти зняв з нього скальп", - сказав Римо, киваючи на чорну шапочку, яку Майстер Сінанджу тепер гордо носив на своєму лисому черепі.
  
  
  Чіун поправив тюбетейку з круглими вухами.
  
  
  "Тепер я ношу корону Світу Біслі, тож ніхто не посміє завдати мені шкоди", - сказав він.
  
  
  "Не розраховуй на це. Все це місце - смертельна пастка. Ще один доказ того, що за всім цим стоїть корпорація Біслі".
  
  
  "Підла брехня".
  
  
  "Мені неприємно засмучувати тебе, Папочко, - сказав Римо, - але подивися на прапор".
  
  
  Чіун простежив за вказівним пальцем Римо. Він був спрямований у бік Замку Чародія. Його схожий на вимпел прапор тремтів на ранковому вітерці. Він був білий. Малюнок усередині був чорним. Чорне коло, прикрашене двома чорними колами поменше.
  
  
  "Пам'ятаєш прапори, які ми знайшли під землею?" Запитав Римо.
  
  
  "Монгол", - з жахом ахнув Чіун. "Це правда!"
  
  
  "Боюсь, що так". Римо озирнувся. "Головка сиру має прояснити ситуацію. Якщо ми тільки зможемо його знайти".
  
  
  "Я нічого не бачив про дядька Сема".
  
  
  "І ти цього не зробиш. Він давно в землі. Але хтось смикає за ниточки цього шоу жахів "Панч і Джуді". Я припускаю, що це генеральний директор Beasley, хто б це не був. Я ніколи не можу згадати його ім'я ".
  
  
  Майстер Сінанджу озирнувся на всі боки, його мишачі вушка були схожі на тарілки радара, що шукають мету.
  
  
  "Можна очікувати, що вождь житиме в будівлі, гідній його володінь", - повільно сказав він.
  
  
  "Замок чарівника", - сказав Римо, розглядаючи його рифлені шпилі. "Звучить неправдоподібно, але в цю пізню годину я б ні в чому не сумнівався".
  
  
  Майстер Сінанджу підперезав свої чорні спідниці.
  
  
  "Ходімо, Римо. Ми захопимо замок і відвоюємо трон у злого правителя".
  
  
  "Ходімо, Римо. Ми захопимо замок і відвоюємо трон у злого правителя".
  
  
  "Хто ці блазні?" заревів Режисер, стукаючи кулаком по пульту. Це перетворювалося на руїну.
  
  
  "Поняття не маю, сер. Але "Жахливий дім" та павільйон "Хлопчик з пальчик" більше не працюють. Можливо, ми не зможемо відкритися сьогодні".
  
  
  "Звичайно, ми відкриємося! Світ Сема Біслі відкритий триста шістдесят п'ять днів на рік, чи то дощ, чи то сяйво".
  
  
  "Ні, якщо тільки ми не зможемо зупинити їх протягом наступної години".
  
  
  Режисер раптово підвівся.
  
  
  "Замани їх до атракціону "Пірати Багамських островів".
  
  
  "Що хорошого це дасть, сер?"
  
  
  "Давай! Це, чорт забирай, найкраща прогулянка в парку! І я збираюся бути там, щоб переконатися, що ці двоє пройдуть по дошці. Особисто". Він підвівся, балансуючи на своїй сріблястій ніжці, і поправив пов'язку на оці.
  
  
  "Так, директор".
  
  
  Капітан Маус підійшов до свого мікрофону та почав давати короткі інструкції підрозділам на місцях.
  
  
  Вони з'являлися з кожного куточка та щілини світу Біслі. Кенгуру вистрибнув через пластикову поганку і засунув свій 9-міліметровий "Глок" назад у сумку. Трансформований підліток-черепаха з тхеквондо відкрив кришку люка і втік, залишивши свій ятаган.
  
  
  М'які ноги розлетілися по всьому парку. Кожна істота прямувала в одному напрямку.
  
  
  "Дивися, Римо!" - пискнув Чіун. "Сили підступної миші відступають перед нами!"
  
  
  "Не розраховуй на це".
  
  
  "Але вони тікають".
  
  
  "Мені здається, вони прямують на атракціон "Пірати"".
  
  
  "Тоді ми підемо за ними".
  
  
  "Що, якщо це пастка?" - Запитав Римо. "Не те, щоб є якісь сумніви".
  
  
  "Тоді вони помруть, а ми з тобою насолодимося видами Старого Заходу".
  
  
  "Старий Захід?"
  
  
  "Так. Пірати Старого Заходу. Відрижка Уайатта. Яловичина з буйволиного м'яса. Катастрофа Джейн. та інші слоупоки".
  
  
  "Я думаю, ти маєш на увазі "ковбоїв", і ти плутаєш піратів із буканьєрами. Буканьєр - це пірат".
  
  
  "Давайте не будемо байдикувати, бо сонце піднімається високо. Скоро настане опівдні, знаменний час для піратів".
  
  
  Римо закотив очі і пішов за ним.
  
  
  Вони обережно наблизилися до атракціону "Буканьєри". Він був у формі галеона, що сів на мілину на кораловому рифі елкхорн. Веселий Роджер плескав і цокотів на вітрі.
  
  
  Зустрічаючі застрибували у відкриті гарматні порти по всьому корпусу корабля, що плескалися за ними. Вони не звертали уваги на крихітні човни, що стояли у воді, що оточувала місце уявної аварії корабля.
  
  
  "Що скажеш, Тату?" Запитав Римо, коли вони підійшли до краю води. "Пішки чи верхи?"
  
  
  "Ми законні лорди цих володінь. Ми вирушимо в дорогу".
  
  
  "Безпечніше йти пішки".
  
  
  "Правитель, який не може безпечно проїхати своїм власним королівством, по-справжньому не править".
  
  
  "Це в тебе мишачі вушка", - сказав Римо, підводячи човен до берега, щоб Майстер Сінанджу міг піднятися на борт. Римо забрався за ним і відштовхнувся.
  
  
  "Я не бачу жодних весел", - сказав Римо, оглядаючи планктонів. Човен почав рухатися. Римо пішов на носа. Він міг бачити затоплений трос, який тягнув їх за собою. Він потяг човен до носа галеона і минув русалок, що махали, на березі. Він повернувся на своє місце.
  
  
  У полі зору з'явилася темна секція корпусу з піччю, і їх затягло до неї.
  
  
  Коли вони увійшли в темряву, механічна галка повернула до них свої очі-намистинки і сказала: "Пішли ви, придурки!" - хрипким голосом.
  
  
  Майстер Сінанджу обезголовив його шматком пряника, зірваного з корми човна.
  
  
  Опинившись усередині, вони опинилися на слабко освітленому підземному потоці. З обох боків від них здіймалися фальшиві кам'яні стіни. Непряме червоне світло відкидало пекельне, уривчасте свічення, омиваючи їх похмурі обличчя. Іржава, погано пахнуча вода хлюпалася і всмоктувалась у гострий ніс човна.
  
  
  Пісня розпочалася.
  
  
  "Йо-хо-хо і відро крові..."
  
  
  "У пісні співається не так", - підозріло пробурмотів Чіун.
  
  
  "Мені начхати", - прогарчав Римо. "Що завгодно, аби стерти ту, іншу безглузду пісню. Я не можу викинути її з голови".
  
  
  "Яка ще безглузда пісня?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?" - заспівав Римо.
  
  
  Чіун виглядав спантеличеним. "У цій пісні також все не так".
  
  
  "Подайте до суду на керівництво. Я тут просто для того, щоб покататися", - сказав Римо.
  
  
  Вони пройшли під навісом скелі, і механічний пірат опустив голову в панчохах і повільно простяг руку до них. Рука стискала старовинний крем'яний пістолет.
  
  
  "Обережніше, татку!" Попередив Римо.
  
  
  Повітря струсонув постріл. Пістолет розцвів спалахом вогню, і тверда кругла куля, схожа на свинцеву виноградину, просвистів повз них, пробивши дірку в виступі з пап'є-маше.
  
  
  Коли човен проплив повз, Римо встав і схопив пірата за голову. Він обернувся. З вишкіреного рота пірата вилетіла іскра, і коли Римо знову сів, він тримав голову корсара з заскленілими очима.
  
  
  Майстер Сінанджу запитливо глянув на нього.
  
  
  "Сувенір", - недбало сказав Римо.
  
  
  "Ти обезголовив мого пірата", - ледве чутно сказав Чіун.
  
  
  "Він може стати в нагоді".
  
  
  Він так і вчинив. Вони завернули за ріг і опинилися на ширшій ділянці річки, і коли пісня "Bucket of Blood" зазвучала у них у вухах, їх оточили пірати.
  
  
  Вони притупували ногами під акомпанемент механічного скрипаля, який гуркотів на справжній скрипці, весело розмахуючи мушкетами та крем'яними рушницями. Зброя викидала іскри та шум, але не кулі.
  
  
  "Ці істоти не схожі на піратів", - промимрив Чіун. "Де їхні капелюхи по півпінти?"
  
  
  "Я ж казав тобі, ти плутаєш піратів із піратами. Це довбані пірати".
  
  
  Раптом роботи зібралися і синхронно навели свою зброю на човен, що повільно рухався, і простежили за ним.
  
  
  Римо підняв голову пірата обома руками і з положення сидячи пустив її в політ, як Вілт Чемберлен, який намагається завдати точного удару.
  
  
  Голова вдарила капітана піратів у обличчя. Потім дві голови розлетілися у двох напрямках. Кожна вдарила по іншій голові, яка, своєю чергою, відлетіла від іншої. Протягом кількох секунд печера перетворилася на ланцюгову реакцію механічних головок, що розлітаються на всі боки.
  
  
  Механічні пірати та корсари, позбавлені голів, стріляли навмання, обсипаючи тендітне каміння та один одного картеччю та свинцевими кулями.
  
  
  Самотня голова пролетіла повз їхній човен, змусивши Майстра Сінанджу ухилитися з її шляху. Вона шльопнулася в коричневу воду.
  
  
  "Непогано, га?" З усмішкою сказав Римо, коли вони залишили криваву бійню позаду.
  
  
  "Один мало не вдарив мене", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Пройшло багато часу відколи я був у цій поїздці", - сухо сказав Римо.
  
  
  Чіун зморщив обличчя. "Це жахливо".
  
  
  "Ти можеш відремонтувати їх, коли ми закінчимо, добре?"
  
  
  "Це не те, що я мав на увазі".
  
  
  Римо підняв брову. "Ні?"
  
  
  "Ця поїздка - смертельна пастка. Тому, хоч як неможливо в це повірити, те, що ти мені розповів, правда".
  
  
  "Чому так неможливо, що винна корпорація Біслі? Вони - великий бізнес. Все можливо, коли йдеться про такі великі гроші".
  
  
  "Справа не в цьому".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Справа в тому, що ти мав рацію", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Боже, коли це взагалі траплялося?"
  
  
  "Я не пам'ятаю", - невизначено сказав Майстер Сінанджу, коли буксирний трос витяг їх із темряви до іншого механічного дисплея.
  
  
  Цього разу це було зображення, що йде по дошці. Дошка виступала на їхньому шляху. На кінчику, що вагався, сидів товстий торговець, його руки були пов'язані за спиною. Флібустьєр у червоному костюмі тицяв у нього кортиком. Торговець злякано повернув голову, роззявивши рота.
  
  
  Коли вони підійшли на відстань оклику до корабля, кожна постать, включаючи переляканого торговця, повернулася, щоб подивитись на них невидимими скляними очима.
  
  
  Флібустьєр зробив крок назад і підняв свій кортик.
  
  
  "Твоя черга", - підказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу підвівся зі свого місця, як дим із кальяну. Його руки потяглися, щоби перехопити клинок. Він блиснув уздовж його краю.
  
  
  Обома руками Чіун потягнувся за вістря, щоб схопити ручку піратської шаблі за зап'ястя. Він не доклав явних зусиль, але рука разом з мечем і рештою звільнилася, залишаючи за собою різнокольорові дроти. Він упав у воду і затонув.
  
  
  Він повернувся на своє місце, і вони з Римо пірнули під дошку.
  
  
  З іншого боку, вони озирнулися і побачили піратів, що шипають на них лайки.
  
  
  "Пішов ти! Пішов ти!"
  
  
  "Що за вислови", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Вони пірати".
  
  
  "Вони лаються, як президенти".
  
  
  "А?"
  
  
  "Не бери в голову. Подивися! Попереду".
  
  
  Погляд Римо простежив за вказівним пальцем Чіуна. Попереду, залита червоним сяйвом, що танцювала, була сцена під назвою "ФЛІБУСТЬЄРИ В АДУ", згідно з примітивною вивіскою.
  
  
  Тут піратам дісталося найгірше.
  
  
  Вони підкидали вугілля в імітаційні багаття, і їх підштовхували вилами пухкі зелені бісів і червона фігура Люцифера.
  
  
  "Схоже, вони отримали за заслуги", - сказав Римо.
  
  
  "Я не бачу жодної зброї", - зазначив Чіун.
  
  
  "Це добрий знак. Вони не можуть у нас стріляти".
  
  
  Але вони могли кидати вила та гаряче вугілля – що вони й продовжували робити.
  
  
  Вставши, Римо легко спіймав вила. Він зібрав жменю без особливих зусиль, начебто це були биті для стикболу.
  
  
  Він відправив їх назад тим самим шляхом, яким вони прийшли, пронизуючи дияволів і проклятих однаково. Посипалися іскри. Проводи з шипінням розмоталися.
  
  
  Майстер Сінанджу вправними пальцями підбирав вугілля, яке падали на ніс човна. Швидке клацання нігтями, і вони з шипінням занурювалися у воду.
  
  
  "Хороша спроба", - обізвався Римо.
  
  
  "Відсмоктати мені", - механічно кинув у відповідь пірат.
  
  
  "Хіба це не "Побий мене наповал", Римо?" Чіун замислився.
  
  
  "Можливо, вони таки відьмаки", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Я буду радий, коли ми дійдемо до кінця стежки", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Не парься. Ці хлопці навіть не з нашого класу".
  
  
  "Поїздка ще не закінчена", - пролунав скрипучий голос. "Рімо!" Пискнув Чіун. "Хто говорив?"
  
  
  "Одна з маріонеток".
  
  
  "Це не було схоже на маріонетку".
  
  
  "Я не чую серцебиття".
  
  
  Майстер Сінанджу прислухався. Серед звуків, що відлунювалися - воя прихованих двигунів, дзижчання і клацання реле - не було чутно прискореного биття людського серця.
  
  
  Але було хрипке дихання.
  
  
  "Я чую, як працюють легені", - тихо сказав Чіун.
  
  
  Римо прислухався. "Так. Я теж. Але серцебиття немає".
  
  
  "Як можуть бути легені там, де немає серця?"
  
  
  "Можливо, ми зловили справжнього пірата, і він уже на шляху до відступу".
  
  
  "Голос, який говорив, не звучав таким уже пригніченим", - зазначив Чіун.
  
  
  "Ти маєш рацію", - сказав Римо, стурбовано оглядаючись на всі боки. "Це трохи лякає. І голос чомусь здався знайомим".
  
  
  Чіун звузив очі до щілин. "Бережись, Римо. Я відчуваю велику небезпеку".
  
  
  "Я чую тебе", - сказав Римо. Він стояв, вільно опустивши руки з обох боків. Його товсті зап'ястя неуважно оберталися - несвідома звичка, яка в нього була в подібних ситуаціях.
  
  
  Чіун показав повз цибулю. "Дивись, Римо! Ось він!"
  
  
  Римо спостерігав їх поминками. Він обернувся і спитав: "Хто?"
  
  
  "Це дядько Сем. Нарешті ми знайшли його".
  
  
  Римо звузив очі.
  
  
  Там, де нагромаджувалися фальшиві камені, стояла самотня постать, балансуючи на блискучій ніжці-кілці. На ньому був довгий плащ капітана морського флоту із зеленого фетру. Його капелюх був чорним трикутником, чепурно прикрашеним пурпуровим страусиним пером і білим черепом зі схрещеними кістками, що виглядають з-під піднятих полів. На оці в нього була пов'язка.
  
  
  За винятком костюма та нашивки, він був точною копією дядька Сема Біслі, аж до матової щіточки вусів і мерехтливих очей дідуся. Він обдарував його простодушною усмішкою.
  
  
  "Це він, Римо", - сказав Чіун приглушеним голосом.
  
  
  "Це ще одна маріонетка", - парирував Римо. "Бісли давно мертвий. Я тобі це казав".
  
  
  "Я виявляю легені".
  
  
  Римо слухав із цікавістю. "Добре. Легкі. Але де серце? Це маріонетка. Легкі, мабуть, ковальські хутра".
  
  
  "Звук походить від дядька Сема".
  
  
  "Це хутро. Можливо, він готується видихнути отруйний газ".
  
  
  "Навіщо йому це робити?" Запитав Чіун.
  
  
  “Пам'ятаєш минулий рік, коли їм довелося закрити цей атракціон? Речовина потрапила людям у легені. Тримаю парі, цей хлопець – винуватець”.
  
  
  "Дуже проникливий", - сказав пірат холодним голосом.
  
  
  Очі Чіуна округлилися. "Він відповів, Римо!"
  
  
  "Дермо", - сказав Римо. І поки вони дивилися, пірат повільно підняв руку, щоб зняти пов'язку з ока. Під нею виявилася темна западина, схожа на очницю черепа.
  
  
  "Що це?" Невпевнено спитав Чіун.
  
  
  "Навскидку, я б сказав, пірат, який не відрізняє своє праве від лівого".
  
  
  Без попередження темна очниця вибухнула спалахом світла.
  
  
  Римо і Чіун були захоплені зненацька. Світло обпалило їхні очні яблука. Це був не просто спалах. Їхні зіниці захисно опустилися, рятуючи зір. Тим не менш, біль був болісним. Вона посилала синаптичні голки у їхній мозок.
  
  
  "Чорт!" Сказав Римо, ляскаючи долонею перед очима.
  
  
  Майстер Сінанджу зробив те саме. Він сердито видихнув крізь зуби.
  
  
  Перемагаючи біль, вони вловили сухе клацання крем'яного молотка.
  
  
  Римо крикнув: "Пірнай, Татусю!"
  
  
  Його крик потонув у сплеску води. Чіун рушив першим. Римо пішов за ним у холодну, солону воду.
  
  
  М'яч шльопнувся у воду і пронісся повз них, посилаючи бриж від ударних хвиль, які змусили їх розійтися, як переляканих дельфінів.
  
  
  Ще один постріл потрапив у човен, пробивши дірку в її днище. Вона почала тонути.
  
  
  Римо, щосили намагаючись знайти рівновагу, дозволив своїм вухам направити його в бік Майстра Сінанджу. Його очі все ще були заплющені. Вони страшенно хворіли, ніби крізь них встромляли розпечені шпильки.
  
  
  Коли його оголені руки відчули рідку вібрацію, що говорила про близькість Чіуна, він простяг руку наосліп. І намацав зап'ястя, схоже на пару довгих кісток, обтягнутих пухкою курячою шкірою. Воно чинило опір.
  
  
  Він тримався. Чіун заспокоївся. Як два морські окуні під товщею коралів, вони чекали, не вдихаючи і видихаючи лише повільні краплі вуглекислого газу, які неможливо було розгледіти в темряві.
  
  
  Вони чекали. Крізь воду пісня "Йо-хо-хо і цебро крові" продовжувала свій залихватський ритм.
  
  
  Римо почав бажати, щоби інша пісня повернулася. Принаймні вона була частково запам'ятовується.
  
  
  Коли біль затих і він знову міг довіряти своїм рефлексам, Римо відпустив Майстра Сінанджу і злетів угору, як ракета, запущена з підводного човна.
  
  
  Він виринув із води у футі від скелястого берега річки, повис мить, перш ніж гравітація змогла повернути його назад, а потім, як мультяшна фігурка, просто переступив із вертикального положення на полицю з пап'є-маше.
  
  
  Римо ще не міг бачити. Але він міг почути.
  
  
  Маріонетка, що сильно нагадувала дядька Сема Біслі, все ще була там, тримаючи напоготові крем'яну рушницю, що димилася. Звук хутра та запах старомодного чорного пороху підказали Римо про це.
  
  
  Побачивши Римо, воно розпливлося в огидній усмішці і навело довгоствольний пістолет на одну лінію з грудьми Римо.
  
  
  Римо розтоптав пап'є-маше під ногами, і воно розкололося.
  
  
  Ця опора на виступі впала, несучи з собою фігуру пірата з колченогою ногою. Падаючи, він лаявся як головоріз. Римо не чув сплеску. Але звук хутра зник. Він вирішив, що механічна штука нарешті зламалася.
  
  
  Римо повернувся до води і, знову взявши Чіуна за зап'ястя, поплив, тягнучи майстра Сінанджу на буксирі. Чіун втратив свої мишачі вушка.
  
  
  Вони подолали підземну річку, намацуючи свій шлях уздовж підтримуючої полиці зі слизького каменю.
  
  
  Коли денне світло висвітлило внутрішню рожеву частину їхнього віку, вони зрозуміли дві речі: що вони поза тяжінням і що їхній зір поступово повертається.
  
  
  Римо першим вибрався на поверхню. Пошарпана голова Майстра Сінанджу спливла секундою пізніше. Його карі очі були схожі на прорізи ножів на зморшкуватому обличчі, коли він випустив з рота струмінь коричневої води.
  
  
  "Думаю, я його дістав", - сказав Римо.
  
  
  "Це був не дядько Сем", - промимрив Чіун.
  
  
  "Це те, про що я тобі говорив", - сказав Римо.
  
  
  "Дядько Сем ніколи б не спробував убити нас".
  
  
  "Будь по-твоєму", - сказав Римо, озираючись на всі боки.
  
  
  Звук, що пролунав над ними, змусив Римо підняти очі.
  
  
  Вони були під кормою галеону. Перегнувшись через перила палуби юта, можна було розглянути цілий звіринець фірмових знаків папея.
  
  
  "Місцеві ось-ось знову збунтуються", - сказав Римо низьким застережливим голосом.
  
  
  Чіун звів очі. Його крихітний рот відкрився. Він люто заніс кулак.
  
  
  "Забирайтеся, паразити! Забирайтеся з моїх очей, або я насаджу всі ваші голови на стовпи!"
  
  
  Черепаха підніс дробовик до свого зеленого плеча і прицілився вниз. Його рухи були плавними, не уривчастими. Чоловік у костюмі.
  
  
  Майстер Сінанджу зник під хвилями.
  
  
  Черепаха перенаправив свою зброю на голову Римо.
  
  
  "Він не жартував", - попередив Римо, коли істота прицілилася.
  
  
  Перш ніж він встиг вистрілити, Черепаха перевалилася через поручень у панцирі поверх ласт прямо до рук Римо. Він опустив яскраво-зелену голову вниз і утримував її там, одночасно завдаючи удару коліном вгору.
  
  
  Маска черепахи тріснула, і з неї витекла хмара крові. Римо випустив плаваючі уламки.
  
  
  Інші почали падати. Вони відривалися від поручнів просто тому, що сам галеон перевертався. Вони приземлилися навколо Римо.
  
  
  Римо взявся за роботу, ламаючи шиї та ламаючи хребти. За мить до нього приєднався Майстер Сінанджу. Його техніка була простіша. Залишаючись під водою, він почав стягувати істот у воду, щоб утримувати їх там, як виноградні грона.
  
  
  Один за одним вони спливали назад на поверхню, мордами вниз.
  
  
  "Я думаю, це все з них", - сказав Римо, коли Чіун виринув.
  
  
  "Я не бачу головного убору", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Він не був справжнім".
  
  
  "Ці теж", - холодно сказав Майстер Сінанджу, вказуючи на мертвих. "І все ж таки вони стікають кров'ю, як люди".
  
  
  "Зауваження прийняте", - сказав Римо. "Що скажеш, якщо ми вдаримо по замку?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Ми увійдемо до мого замку як переможці, якими ми і є".
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Сердитий голос потріскував у гучномовці.
  
  
  "Звіт про пошкодження, чорт забирай!"
  
  
  "Галеон затоплений, директор".
  
  
  "Я знаю, ти простолю! Я був на ньому. Я ледве встиг добігти до аварійного люка вчасно".
  
  
  "Три головні атракціони закриті, і вони прямують до Замку Чародея. У нас немає стоячих".
  
  
  На лінії зв'язку зависла напружена пауза.
  
  
  "Віддайте наказ про евакуацію", - хрипко сказав Директор.
  
  
  "Ми не відкриваємося, сер?"
  
  
  "Ми не залишимося! Кришка ось-ось зірветься з усієї цієї бази. Нам потрібно перегрупуватися. Я переношу День народження на день раніше".
  
  
  "Я розумію, сер. Я оголошую відбій. Що щодо Дрейка?"
  
  
  "Скажи йому, нехай прикидається цапом-відбувайлом".
  
  
  "Негайно, директор".
  
  
  Капітан Маус натиснув кнопку відбою на трубці.
  
  
  "Дрейк слухає. Що, чорт забирай, відбувається?"
  
  
  "Жодних лайок у лавах. Ви знаєте почуття директора".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Ти спостерігав?"
  
  
  "З моїм біноклем Gumpy. Це катастрофа. Половина визначних пам'яток у руїнах".
  
  
  "Режисер оголосив про відступ".
  
  
  "Отже, все скінчено?"
  
  
  "Ні. Операція триває. Але нам потрібен час".
  
  
  "Що я можу зробити?"
  
  
  "Прикрий мишу".
  
  
  "Ти не можеш бути серйозним!"
  
  
  "Прикрийте мишу". Такі особливі побажання режисера.
  
  
  "Він ... він не може просити мене про це! Я вірно служив йому!"
  
  
  "Вибачте. Наказ директора залишається чинним".
  
  
  "Але... але", - схлипував Дрейк. "Я... я був його найбільшим шанувальником".
  
  
  "І тепер він просить тебе принести найбільшу жертву. Ти маєш дуже пишатися".
  
  
  "Я . . . я є . . . !"
  
  
  З динаміка вирвався схлип, перш ніж він обірвався, залишивши лише тишу.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Усі вулиці у світі Сема Біслі вели до Замку Чарівника. Це було схоже на фантастичну маточину величезного архітектурного колеса.
  
  
  Вхід перегороджували залізні опускні грати. Підйомний міст був наполовину піднятий.
  
  
  У рові були справжні алігатори. Вони мляво застережливо змахували хвостами.
  
  
  Римо повернувся до Майстра синанджа і сказав: "Я думаю, ми можемо перескочити через це".
  
  
  "Ніхто не побачить, як я стрибаю у свій власний замок!" Вперто сказав Чіун.
  
  
  "Ми не можемо тут залишатися".
  
  
  "Ми не будемо. Ти стрибнеш і опустиш підйомний міст, щоб я міг увійти способом, що відповідає моєму сюзеренітету".
  
  
  "О, та гаразд тобі!"
  
  
  "Ні. Ти продовжуй".
  
  
  Знизавши плечима, Римо відступив назад і зробив стрибок з розбігу. На краю рову він завдав щось подібне до слабкого подвійного удару ногою. Але, здавалося, він окрилився.
  
  
  Римо приземлився на ноги на ненадійному краю підйомного мосту. Не зупиняючись, він вдарив ребром правої руки. Це розірвало один утримуючий ланцюг. Підйомний міст затремтів, але витримав. Римо підійшов до іншого ланцюга і взявся за кілька ланок. Він сильно крутнув її, і підйомний міст з гуркотом опустився, піднявши пилюку.
  
  
  Римо залишився висіти на порваному ланцюзі. Він випустив її і легко приземлився на дошки, що все ще вібрують.
  
  
  "Як тобі це?" - спитав він, кланяючись і жестом запрошуючи Чіуна увійти.
  
  
  Чіун насупився. "Чи було необхідно розбивати мої ланцюги?"
  
  
  "Нема за що", - кисло сказав Римо.
  
  
  Коли вони увійшли до вестибюлю з кам'яними стінами, вони побачили лише обладунки, встановлені у стінних нішах.
  
  
  "Я не довіряю цим стражам, Римо", - ледве чутно сказав Чіун. "Перевір їх лояльність".
  
  
  Римо пройшовся залом, піднімаючи забрала. Скафандри виявилися порожніми.
  
  
  "Задоволений?" спитав він.
  
  
  "Ні", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Вони потворні, і їх доведеться замінити". Він промчав до гвинтових сходів і піднявся по ній впевненими, безшумними ногами.
  
  
  Нахмурившись, Римо пішов за ним.
  
  
  У найвищій точці замку розташовувалися кімнати, схожі на бджолині стільники. Одні двері були відчинені. Римо обережно наблизився до неї. Обережно, бо він відчув свіжий, кислуватий запах людських екскрементів.
  
  
  Джерелом неприємного запаху виявилося тіло, розкинуте на довгому столі для нарад.
  
  
  Римо підійшов до нього, посадив його в крісло.
  
  
  "Це той самий хлопець!" - сказав він.
  
  
  "Який хлопець?" Запитав Чіун, розглядаючи мертве обличчя.
  
  
  "Генеральний директор "Біслі Корпорейшн". Як би там його не звали".
  
  
  Рот чоловіка відвис. До його задніх зубів прилипла яскраво-рожева грудочка.
  
  
  На столі, поруч із кишеньковим диктофоном, лежала відкрита упаковка жувальної гумки "Монго Маус".
  
  
  "А?" Сказав Римо. "Понюхай".
  
  
  Чіун обережно понюхав рота мерця. - Мигдаль, - сказав він.
  
  
  "Ціанід. Ймовірно, саме він убив і Зоріллу", - сказав Римо, беручи до рук диктофон. Він крутив кнопку перемотування, поки пристрій не почав дзижчати. Коли він натиснув на автоматичну зупинку, Римо увімкнув відтворення.
  
  
  Знайомий, але тремтливий голос голови корпорації Біслі почав вібрувати з крихітного динаміка.
  
  
  "Це повне визнання Ейдера Дрейка, голови правління та головного виконавчого директора корпорації Сема Біслі. Все почалося з нашого третього кварталу 1991 фінансового року. . . ."
  
  
  "Визнання", - сказав Римо, вимикаючи пристрій. "Я краще зателефоную Сміту".
  
  
  Гарольд У. Сміт перевдягався у спартанській усамітненні свого офісу у Фолкрофті. Він не пішов додому. Він не спав, хіба що подрімав у своєму поношеному кріслі керівника.
  
  
  Над протокою Лонг-Айленд займався світанок, коли Сміт змінив свої сірі штани на ідентичну пару. Його м'ята біла сорочка була знята зі спини, і він ледве натяг накрохмалену білу. Свіжу краватку замінила стара. Він критично оглянув свій сірий жилет. Він все ще був у робочому стані, тому він надів його, поплескавши по кишені для годинника, щоб переконатися, що його таблетка для самогубства все ще там. Так і було.
  
  
  Нарешті він одягнув сірий піджак і повернувся на своє все ще тепле місце.
  
  
  Америка спала. На екрані телевізора шипіл тестовий шаблон. На жаль, це був тестовий шаблон іспанською мовою: червоно-біло-блакитний прапор Куби та напис TELEREBELDE.
  
  
  Гавана все ще не послабила свою владу над радіохвилями Південної Флориди, і мережі перекручено повторювали передачу у відчайдушній спробі захопити рейтинги.
  
  
  Сміт знав, тому що президент поінформував його, що хірургічний удар по кубинській станції мовлення активно розглядався у Військовому кабінеті Пентагону. Це було б виправдано не тільки в ім'я недоторканності радіохвиль США, але і як удар у відповідь за невдалі точкові атаки в Туреччині.
  
  
  На даний момент настало затишшя. Але в другій половині дня - найпізніше ввечері - напевно мала статися наступна ескалація. Питання було лише в тому, хто завдасть удару першим.
  
  
  А від Римо та Чіуна Сміт нічого не чув.
  
  
  Пролунав стукіт у двері, і Ейлін Микулка, особистий секретар Сміта, просунула голову в двері. Вона побачила Гарольда Сміта, який нічого не помічав. Знаючи, як її бос ненавидить будь-яке вторгнення, коли він зосереджений, вона тихо зачинила двері.
  
  
  Вона побачила, що знову працює на своєму терміналі. Це завжди спантеличувало її. Іноді це там. Іноді цього не було.
  
  
  Вона запитувала себе, чи любить її манірний роботодавець грати у відеоігри. Жоден аркуш комп'ютерного друку ніколи не потрапляв на її стіл. Що він міг робити?
  
  
  Задзвонив синій контактний телефон, і Гарольд Сміт зняв слухавку.
  
  
  "Римо. Доповідай".
  
  
  "Ultima Hora – це історія", - сказав Римо.
  
  
  "Добре".
  
  
  "Зорила мертвий..."
  
  
  "Так?"
  
  
  "Як і Ейдер Дрейк".
  
  
  "Хто такий Ейдер Дрейк?" Запитав Сміт.
  
  
  "Спробуй викликати його на свій комп'ютер", – запропонував Римо.
  
  
  Сміт підкорився.
  
  
  "Рімо, єдиний Ейдер Дрейк, який у мене є, - генеральний директор корпорації Сема Біслі". І коли до нього дійшло, затуманені очі Гарольда Сміта розширились.
  
  
  "Рімо! Я обіцяв Світ Біслі майстру Чіуну!"
  
  
  "Не парься, Смітті", - бадьоро сказав Римо. "Ми вступили у володіння".
  
  
  Лимонний рот Сміта стиснувся в безкровну складку. У його сірих очах з'явився приголомшений погляд.
  
  
  "Рімо", - натягнуто вимовив він. "А як щодо місії?"
  
  
  "Привіт", - сказав Римо. "Після всієї виконаної нами роботи, хіба ми не заслуговуємо на поїздку в Світ Біслі?"
  
  
  "Це не смішно!" Сміт спалахнув.
  
  
  "Ні те, ні інше не те, що я збираюся тобі сказати. Тримайся за свою зв'язку, Смітті. Це була довга ніч".
  
  
  "Продовжуйте", - сказав Сміт із тонким підборіддям.
  
  
  "Ми не вбивали Ультіму Гору. Це зробив Зорілла. Мабуть він отримав наказ від свого начальника".
  
  
  "Зрозумів".
  
  
  "Ми пішли за ним. Він привів нас до підземного комплексу військового типу, який, схоже, є штабом усієї операції".
  
  
  Сміт випустив стримуване зітхання. "Добре", - сказав він.
  
  
  "Можливо. Можливо, ні. Підземний комплекс знаходиться прямо під Світом Бізлі".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Ми пробилися з боєм і опинилися на Плезант-стріт, США, а потім миші та качки спробували знищити нас".
  
  
  "Прийдеш знову?"
  
  
  "Це місце було заміновано-пасткою. Кожна довбана поїздка. І у кожного, хто розмахував хвостом, був пістолет. І тобі доведеться багато чого пояснювати Чіуну".
  
  
  "Не звертай на це уваги", - роздратовано відрізав Сміт. "А як щодо Зорілли?"
  
  
  "Ми знайшли його мертвим. Можливо, це самогубство. Можливо, ні. Але Дрейк безперечно наклав на себе руки. Він залишив записане на плівку зізнання і нову причину, через яку жувальна гумка Mongo Mouse шкідлива для вас".
  
  
  "Рімо, ти несеш нісенітницю".
  
  
  "І Зорілла, і Дрейк з'їли ціпок, і це вбило їх", - пояснив Римо.
  
  
  Гарольд Сміт зробив паузу, щоб переварити бурю інформації, що пронеслася в його спантеличеному мозку.
  
  
  "Рімо, ти впевнений у своїх фактах?" Запитав Сміт спокійніше, ніж відчував. "Впевнений, що за цим стоять люди Біслі?"
  
  
  "Пам'ятаєш одну нитку, яка проходила через це? Дядько Сем?"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Подумай про це". І Римо почав співати дратівливу мелодію, яка все ще звучала в нього в голові.
  
  
  "Дядько Сем Біслі!" Сміт вибухнув. "Боже мій!"
  
  
  "Дрейк залишив записане визнання. Я відправлю його електронною поштою. Але у нас все ще є проблема з військовим комплексом під парком. Хтось повинен його обкурювати. Чіун каже, що хоче, щоб паразити забралися до заходу сонця. І він незадоволений станом. більша частина його була розгромлена в ході бойових дій.
  
  
  Голос Сміта став настирливим. "Рімо, піднеси касету до телефону та відтвори її, будь ласка".
  
  
  "Добре. Ось воно".
  
  
  Гарольд Сміт міцно притис трубку до вуха. Він слухав. І доки він слухав, його очі розширилися настільки, що погрожували вилізти з орбіт.
  
  
  Звук різко обірвався. На лінії знову пролунав голос Римо.
  
  
  "Божевільний, так?"
  
  
  "Це був голос Дрейка", - сказав Сміт напруженим голосом. "Це неймовірно. Але я мушу з цим змиритися". Сміт прокашлявся. “Римо, не втратий цю плівку. Це доказ, який нам потрібно було надати Раді Безпеки ООН”.
  
  
  По кілометрах дроту долинув глухий гуркіт. Сміт почув слабкий дзвін скла.
  
  
  "Що це було?" - Вибагливо запитав він.
  
  
  "Не знаю. Дай мені перевірити".
  
  
  Голос Римо повернувся миттю пізніше. "Гей! Щойно вибухнув Future Realm! Він у вогні!"
  
  
  "Мій парк!" Сміт міг чути, як Чіун голосить на задньому плані.
  
  
  "Розслабся. Ти все одно збирався знести це, вірно?" Нагадав Римо.
  
  
  "Але це горить!" Чіун закричав.
  
  
  Знову зазвучав голос Римо. "Смітті, я думаю, хтось натиснув кнопку знищення. Що нам робити?"
  
  
  Пролунав ще один гуркіт. Цього разу голосніше. Дзвін скла був короткою симфонією, що закінчується дзвіном літавр.
  
  
  "Римо! Забирай касету і забирайся звідти якнайшвидше! Доповідай з безпечного місця".
  
  
  "Попався", - сказав Римо. "Ми..."
  
  
  Лінія обірвалася, і Гарольд В. Сміт побілів як полотно.
  
  
  Він узяв себе до рук і потягнувся до червоного телефону. Президент Сполучених Штатів уже мав піднятися. Це було неможливо пояснити.
  
  
  Римо кинув розряджений телефон і повернувся до Майстра Сінанджа.
  
  
  "Сміт каже, що ми забираємося звідси. Зараз же!"
  
  
  "Але моє прекрасне королівство! На нього напали!"
  
  
  "Нічого не поробиш. Можливо, Сміт подарує тобі Бізліленд як втішний приз".
  
  
  "Це неповноцінно", - з огидою сказав Чіун.
  
  
  "Жорстко", - сказав Римо, хапаючи диктофон. "Поїхали!"
  
  
  "Дивись! Римо, лиходії тікають!"
  
  
  Римо повернувся до вікна, тепер це була зазубрена скляна рама.
  
  
  У дальньому кінці парку з гуркотом від'їжджали вантажівки та легковики. Він знав, що вони тікали через секретний вхід, через який проникли до підземного комплексу.
  
  
  "Ми не можемо зупинити їх, скаржачись на це", - швидко сказав Римо. "Давай".
  
  
  Коли вони спускалися гвинтовими сходами, земля здригнулася. Зі стіни випав камінь, і всюди потріскався будівельний розчин. На нижніх поверхах обладунки звалювалися в нерухомі купи шоломів, легінсів та рукавичок.
  
  
  Вони пронеслися підйомним мостом, перекриваючи панічний плескіт алігаторів. Земля під їхніми ногами здавалася дивною.
  
  
  Чіун озирнувся, його обличчя потемніло від жаху. "Що відбувається?" він пискнув.
  
  
  "Схожий на землетрус", - сказав Римо.
  
  
  Потім, ніби в центрі парку, земля тріснула і почала осідати.
  
  
  "Мій парк!" Чіун застогнав. "Земля поглинає мій парк!"
  
  
  "Це провал! Давайте вибиратися звідси!"
  
  
  Вони побігли до вхідних воріт, коли павільйони навколо них спалахнули або просто злетіли вгору. Вони ухилялися від скла, що вилетіло з коренем дерев, а одного разу від витонченого вагона монорейкової дороги, що зійшов з рейок і лопнув, як буханець хліба.
  
  
  Поки вони бігли, край воронки, що розширювався, жадібно слідував за ними.
  
  
  До того часу, як вони дісталися вхідних воріт, вони вже валилися, і їм довелося обминати їх.
  
  
  На парковках – а їх було кілька акрів – стояло кілька машин. Римо вибрав ту, колір якої йому сподобався, та вчасно увімкнув запалювання.
  
  
  Вони з ревом вилетіли зі стоянки, коли асфальт почав розходитися і просідати, ставши жертвою того, що наступного дня лютий Guardian назвав би "найбільшою вирвою в історії Флориди".
  
  
  "Усі, хто залишився в цьому підземному комплексі, на цей час перетворилися на пресовану шинку", - тихо сказав Римо.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  До того часу, як вони вибралися з вирви, що розширюється, було занадто пізно що-небудь робити з приводу колони вантажівок, що тікає.
  
  
  "Але вони відповідальні за цю пародію!" Чіун розлютився, потрясаючи крихітним кулачком у повітрі.
  
  
  "Нічого не поробиш. Сміт каже, що йому потрібний цей запис".
  
  
  "І моє чудове королівство горить прямо зараз, поки ми розмовляємо!"
  
  
  "Це застраховано", - сказав Римо. "Розраховуй на це".
  
  
  "І що?"
  
  
  "За мільйони доларів", – додав Римо.
  
  
  Вони їхали до околиць Фуріозо. Повітря наповнилося ревінням сирен. Пожежні машини та машини швидкої допомоги з ревом проносилися повз них, наповнюючи повітря безбожною какофонією. Було навіть кілька аварійних автомобілів з найближчого аеропорту Фуріозо, які мчали назад до парку. Світ Біслі був серцем економіки Фуріозо.
  
  
  Вражений вираз зник з зморшкуватого обличчя Майстра Сінанджу. "Краще створювати ці речі з нуля", - пирхнув він, здавалося б, заспокоївшись.
  
  
  "Нам потрібно знайти готель, щоб припаркуватися на якийсь час", - сказав Римо. "Це хороший готель", - сказав Чіун, вказуючи на схід.
  
  
  Римо подивився на схід. Він побачив високий білий готель. "Що змушує тебе так казати?" – спитав він.
  
  
  "На боці у нього качка. Це гарна ознака".
  
  
  "Хіба ми не наїлися всього цього? Я маю на увазі качок".
  
  
  "Качки ніколи не буває достатньо. А я якраз у настрої скуштувати добре приготовлене каченя".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо, повертаючи до наступного виходу.
  
  
  У готелі Podbury на вежі була не тільки качка, а й вестибюль, заповнений кряквами, які шкутильгали в штучному басейні. Вони струшували краплі води зі свого пуху до цікавого майстра синанджу, поки Римо реєстрував їх.
  
  
  "Не бризкай на мене", - попередив Чіун, відступаючи в бік від бризок води. "Тому що я в огидному настрої. І голодний".
  
  
  Кракви у відповідь знову струсили свій пух, обсипавши кімоно Майстра Сінанджу.
  
  
  Чіун крякнув їм у відповідь, але безрезультатно. Він говорив як каченя-Дінгбат у неробочий день.
  
  
  Дорогою в ліфті в їхній номер Римо повідомив погані новини.
  
  
  "У меню немає каченяти".
  
  
  "Як це може бути?"
  
  
  "Портьє каже, що це образило б гостей, які приходять нагодувати качок у вестибюлі".
  
  
  "Це неправильно", - роздратовано сказав Чіун.
  
  
  "Обговоріть це з керівництвом. Я маю передати цю плівку Сміту".
  
  
  Чіун різко натиснув кнопку шостого поверху. Ліфт миттєво зупинився, і двері роз'їхалися убік.
  
  
  "Це не наш поверх", - зазначив Римо.
  
  
  "Я повинен організувати доставку моїх скриньок з нашого останнього готелю до цього", - сказав Чіун, виходячи з ліфта. Він повернувся і натиснув кнопку "Вниз".
  
  
  "Що змушує тебе думати, що ми маємо намір пробути тут так довго?" Запитав Римо, притримуючи двері відчиненою однією рукою.
  
  
  "Чому, я повинен стежити за ремонтом у моєму Зачарованому селі, яке незабаром прославиться як Світ Ассасінів".
  
  
  "Кинь це, Папочка. Тепер це кратер".
  
  
  "Ніколи", - твердо сказав Майстер Сінанджу.
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо, відпускаючи двері. Вона закрилася, і ліфт відновив своє піднесення.
  
  
  Римо увійшов у свій номер і виявив, що телефонує.
  
  
  "Тільки не кажи мені, що Чіун покалічив когось із місцевих працівників готелю", - пробурчав він, потягнувшись до трубки.
  
  
  Перш ніж він встиг привітатись, лимонний голос Гарольда Сміта сказав: "Римо. Залишайся на місці. Я вже в дорозі".
  
  
  "Як ти дізнався, що ми тут?" Випалив Римо.
  
  
  "Комп'ютер готелю повідомив мого комп'ютера", - сказав Сміт, вішаючи слухавку.
  
  
  Гарольд У. Сміт прибув рівно об одинадцятій тридцять. Він увійшов у номер, несучи в руках свій всюдисущий поношений портфель. Не побачивши Майстра синанджу, він запитав: "Де Чіун?"
  
  
  "Сказав щось щодо того, щоб піти кудись перекусити", - сказав Римо. "Касета геть там", - додав він, вказуючи на кавовий столик.
  
  
  Сміт узяв диктофон і увімкнув його.
  
  
  Пролунав голос Ейдера Дрейка, глухий від потрясіння.
  
  
  "Це повне визнання Ейдера Дрейка, голови правління та головного виконавчого директора корпорації Сема Біслі. Все почалося з третього кварталу 1991 фінансового року, коли ми зрозуміли, що зниження доходів, стрімко зростаючі податки та непередбачені початкові витрати на EuroBeasley загрожують підставі компанії. я знав, що це ідеальне місце для нового тематичного парку Біслі, якщо тільки вдасться повалити нинішній непопулярний уряд. перевищив свій корпоративний авторитет, спричинив руйнування на компанію і завдав шкоди великої пам'яті Сема Біслі. Це завдає мені біль найбільше. Я шкодую. Ідея була моєю. Відповідальність була моєю. побачення”.
  
  
  Запис закінчився.
  
  
  "Не надто схоже на визнання", - зауважив Римо.
  
  
  Не говорячи ні слова, Гарольд Сміт поклав диктофон у гніздо у своєму портфелі, де також знаходилися портативний термінал і стільниковий телефон.
  
  
  "Я говорив із президентом", - сказав він, закриваючи кейс.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Він, звичайно, недовірливий. Але ми погодилися, що для блага країни та збереження доброго імені Семюеля Біслі це... гм... починання ніколи не повинно стати надбанням громадськості".
  
  
  "Смітті, світ Сема Біслі зараз - це вирва розміром більше Род-Айленда. Як ти збираєшся це замазати?"
  
  
  "Ви щойно чудово пояснили це. Це вирва. Природне явище".
  
  
  "Так? Ви прослухали запис від початку до кінця. Це було огидно. Вони збиралися перенести "Біслі Уорлд" на Кубу, чорт забирай".
  
  
  Сміт потер підборіддя. "Куба була досить курортним островом у період свого розквіту. Це не так вже й надумано. Припускаючи, що вони могли б захопити контроль силою".
  
  
  "Смітті, всі, хто загинув, загинули за тематичний парк! Кастро намагається скинути на нас ядерну бомбу за допомогою однієї з наших власних електростанцій, бо якийсь костюм не хотів сплачувати податки!"
  
  
  Сміт насупився. "Нам доведеться розібратися з точкою зору Біслі пізніше. Криза не минула. Була збита третя МІГ. Малоймовірно, що кубинські військово-повітряні сили проникнуть через нашу мережу берегової оборони, але ці безперервні провокації не можуть вічно залишатися без відповіді".
  
  
  "Це божевілля", - пробурмотів Римо, дивлячись у вікно.
  
  
  "Ти виглядаєш стурбованим".
  
  
  "Я. Я виріс, спостерігаючи за Семом Біслі по телевізору. Багато дітей були віддані, коли Дрейк перекрутив компанію. Все, про що я можу думати, це "Що б сказав дядько Сем, якби був живий і побачив це"?"
  
  
  "Не має значення", - рішуче сказав Сміт.
  
  
  Римо обернувся, його очі були сердиті: "Так це все? Ти береш стрічку і перев'язуєш її красивою стрічкою?"
  
  
  "Не зовсім", - сказав Сміт. "Ми повинні пройти через Утилідак і знищити усі докази злочинної змови".
  
  
  "Утилідак"?"
  
  
  "Це офіційне позначення підземного командного, контрольного та комунального комплексу, що лежить в основі світу Біслі".
  
  
  "Де ти цьому навчився? Ні, почекай. Дай вгадаю. Комп'ютери Біслі повідомили твоїм".
  
  
  “Ні. Комплекс не є секретом, хоч і закритий для широкої публіки. Саме звідти атракціони керуються, в основному, за допомогою комп'ютера”.
  
  
  У цей момент у номер увійшов Майстер синанджу, його руки були заховані у широких рукавах.
  
  
  "Вітаю, імператор Сміт", - голосно оголосив він, не зупиняючись.
  
  
  Сміт кивнув головою. "Майстер Чіун".
  
  
  "Даруючий замки, що руйнуються". І з цими словами Чіун промчав до іншої кімнати. Двері зачинилися.
  
  
  Римо іронічно глянув на Сміта. "Думаю, ти знову в немилості".
  
  
  "Це мине".
  
  
  "Ви дійсно мали намір передати йому "Бізлі Уорлд"?"
  
  
  "Ні", - зізнався Сміт. "Але мені довелося його заспокоїти. Ситуація була запеклою, а Чіун часом може бути надзвичайно впертим".
  
  
  Римо запитливо підняв брову. "Через час? Наступного разу, коли ти помітиш, що він не впирається, свисни, гаразд? Я б хотів зробити фотографію для нащадків. Але що ти збираєшся робити тепер? Ти вийшов з-під дії обіцянки, але ти знаєш Чіуна. Він захоче місяць з неба, якщо колись знову працюватиме на тебе.
  
  
  Перш ніж Сміт зміг відповісти, з сусідньої кімнати долинуло здавлене крякання.
  
  
  "Що це було?" Запитав Сміт.
  
  
  "Звучало як качка", - недбало сказав Римо. Потім його осяяло. "Качка!"
  
  
  Римо метнувся до сусідньої кімнати.
  
  
  Він виявив Майстра синанджу в той момент, коли той вичавлював життя з задихається, брикається крякви.
  
  
  "Віддай мені це!" Зажадав Римо.
  
  
  Чіун міцніше стиснув шию качки, що звивається. "Це моє! Це вечеря!"
  
  
  "Це ти вкрав ту качку з ставка у вестибюлі?"
  
  
  "Яка качка?"
  
  
  "Ця качка".
  
  
  Чіун виглядав ображеним. "Це кряква. І вона запропонувала себе мені".
  
  
  "Цього не сталося!"
  
  
  "В обмін на кукурудзяне зернятко", - зізнався Чіун. Кряква тепер люто брикалася перетинчастими лапами. Її очі витріщились.
  
  
  "Ти заманив сюди цю невинну качку? Діти граються з цими качками".
  
  
  "Я взяв лише одного", - сказав Чіун скривдженим тоном. "Є багато інших, з якими діти можуть пограти. Вони не пропустять цей худий екземпляр, ледве придатний для харчування".
  
  
  Римо простяг руку. - Качку, Чіуне. Нині.
  
  
  Майстер Сінанджу неохоче віддав обм'яклу крякву. Вона почала хрипко кашляти, як тільки її тонка шия була звільнена.
  
  
  Чіун перевів свої похмурі карі очі у бік Гарольда Сміта.
  
  
  "Ось до чого опустився глава наймогутнішого будинку ассасинів в історії", - з гіркотою сказав він. "Існування бродяги, що видобуває у низинних місцях свою наступну порцію".
  
  
  Сміт поправив краватку. "Я впевнений, ми зможемо дійти якоїсь угоди, майстер Чіун".
  
  
  "Я не вестиму переговори на порожній шлунок. Якось халіф замкнувся в кам'яній кімнаті з майстром Бу і досяг багатьох поступок, тому що Бу не виносив бурчання власного шлунка".
  
  
  "Я не мав на увазі нічого подібного", - швидко сказав Сміт.
  
  
  "Ти приніс мою касету з прекрасною Читою?"
  
  
  "Е-е, я забув. Вибачте".
  
  
  "Ще одна образа!"
  
  
  "Це не було задумано в такий спосіб", - запротестував Сміт.
  
  
  "Я міг би не звертати на це уваги", - обережно сказав Чіун. "Можливо".
  
  
  "Я був би вдячний за це, майстер Чіун".
  
  
  "В обмін на Бісліленд".
  
  
  "Ні в якому разі!"
  
  
  "Тоді замок, який буде названо пізніше", - швидко сказав Чіун.
  
  
  Сміт вагався. Поправляючи окуляри, його обличчя стало задумливим.
  
  
  "Можливо", - сказав він.
  
  
  Перш ніж Римо встиг відкрити рота, щоб заперечити, Гарольд Сміт сказав: "Світ Біслі переповнений пошуковими командами та рятувальними вантажівками. Ми повинні діяти швидко, якщо хочемо захопити всі докази у цій справі".
  
  
  У міру наближення до нього Світ Сема Біслі все більше і більше нагадував якийсь химерний кратер. Чорний дим насилу піднімався вгору, огортаючи зруйновані та п'яні бастіони Замку Чарівника уривчастою тінню.
  
  
  Парк був занадто великий, щоб оточити його мотузкою, але поліцейські машини штату перекрили головну в'їзну дорогу.
  
  
  Гарольд Сміт пред'явив справжнє посвідчення особи з фотографією, на якому лякаюче великими літерами було написано "ФЕДЕРАЛЬНЕ агентство з надзвичайних ситуацій".
  
  
  "Наскільки погано?" спитав він.
  
  
  "Там унизу багато тіл, сер", - шанобливо сказав солдат. "Поки що вижили немає".
  
  
  "Добре", - сказав Чіун.
  
  
  "Тихіше", - сказав Римо.
  
  
  "Ми збираємося озирнутися", - сказав Сміт.
  
  
  "Цей район небезпечний, сер".
  
  
  "Ми ризикнемо", - сказав Сміт.
  
  
  Їм махнули рукою, щоби пропускали.
  
  
  "Моє бідне королівство", - безнадійно промовив Чіун, притиснувши свій ніс ґудзиком до вікна машини. "Це неможливо виправити".
  
  
  "Дуже шкода", - сухо сказав Римо. "Світу справді потрібен був Світ убивць. Правильно, Смітті?"
  
  
  Сміт нічого не сказав. Його виснажене обличчя було похмурим. Запустіння карнавалу було жахливим. Вершина Зоряної гори обвалилася і диміла, мов вулкан.
  
  
  Римо замовк.
  
  
  Вони знайшли рівне місце на найдальшій стоянці і пробралися по нерівних ущелинах і полках асфальту, що виступають. Повсюди довкола них лежали руїни. Земля тривожно осіла. З примарної лагуни викачали воду, як із химерного басейну. Monkey Domain видавав плутанину з мавпячої балаканини і криків, що, очевидно, виходять з магнітофонів, що грають на різних швидкостях - деякі занадто швидкі, деякі занадто повільні.
  
  
  Поруч із Жахливим будинком, який тепер перетворився на картковий будиночок, що звалився, рятувальні команди витягали обм'які тіла з тріщини в землі. Серед них не було людей. Команда парамедиків намагалася повернути до життя семифутового кролика за допомогою електрошоку, прикладаючи електричні лопатки до його пухнастих грудей. Вони здалися, коли його довгі рожеві вуха спалахнули.
  
  
  "Будь-який, хто опинився в пастці внизу, коли обвалилася земля, не помолився", - тихо сказав Римо.
  
  
  Сміт запитав: "Ви можете знайти секцію, де ви вийшли з підпілля?"
  
  
  Римо привів їх до будівлі для утилізації відходів, яка маскувалася під будинок розваг. Воно знаходилося в не настільки глибоко втопленому секторі парку. Вони обережно зайшли всередину.
  
  
  "Ми піднялися цією трубою", - сказав Римо, вказуючи на пневматичний механізм.
  
  
  Сміт з нещасним виглядом дивився вниз. "Я не впевнений, що зможу домовитись про це".
  
  
  "Не парься. Ми допоможемо тобі". І Рімо бадьоро сунув протестуючого Гарольда Сміта під пахву. Зблід, Сміт заплющив очі.
  
  
  Сміт відчув короткочасне відчуття падіння, коли Римо спускався вниз. Потім він виявив, що його ставлять на ноги, коли Майстер Сінанджу зійшов зі зламаних поручнів у бічній частині труби.
  
  
  Римо посміхнувся. "Як це було?" - спитав він, показуючи дорогу.
  
  
  Сміт поправив пальто і ступово пішов за ним. Він мало не наступив на тіло Леопольдо Зорільї, але Майстер Сінанджу допоміг йому обійти тіло, що заплуталося.
  
  
  На зламаному кінці трубки Сміт переніс ганьбу, коли його опустили обома руками на поліровану підлогу з білої плитки, тепер оповиту темрявою.
  
  
  Він усе ще стискав свій портфель і дістав із нього кишеньковий ліхтарик. Він з цікавістю висвітлював довгий тунель.
  
  
  "Чудово", - сказав він.
  
  
  Рімо і Чіун легко опустилися поруч із ним. Римо сказав: "Слідкуйте за мною".
  
  
  Вони йшли.
  
  
  Римо озирнувся. "Кумедно, ця частина не розчавлена, як інші".
  
  
  "Ці стіни сильно укріплені", - обережно сказав Сміт. "Я припускаю, що це не Утилідак, а секретне крило".
  
  
  "Це цілком розумно", - пробурмотів Чіун.
  
  
  "Це так?" - Запитав Римо.
  
  
  "У всіх качок є крила. Хе-хе-хе".
  
  
  Римо мовчки закотив очі.
  
  
  Вони підійшли до запечатаних дверей. Вона нагадувала вхідний портал, подібний до гільйотини, - сталева плита, встановлена в пазах масивної рами з нержавіючої сталі.
  
  
  Крихітний промінь Сміта знайшов гніздо для магнітної карти-ключа.
  
  
  "Без картки-перепустки ми не можемо увійти", - сказав він.
  
  
  "Хочеш посперечатися?" - Запитав Римо.
  
  
  Він уперся руками у двері, втримався на ногах і протиснувся всередину.
  
  
  Декілька миттєвостей нічого не відбувалося. Потім Римо підняв свої плоскі долоні вгору.
  
  
  Сміт затиснув вуха руками, щоб захистити їх від нескінченного вереску знівеченого металу. Портал піднявся, здавалося, рухомий не чим іншим, як поверхневим натягом плоских долонь Римо.
  
  
  Коли двері були наполовину підняті, Римо повернувся і сказав: "Слизки під неї. Я не можу тримати цю штуку вічно".
  
  
  Сміт пірнув під нього і ввійшов усередину. Майстер Сінанджу кинувся за ним.
  
  
  Римо востаннє смикнув двері вгору і перекотився під портал, що опускається, який з різким брязкотом з гуркотом опустився позаду нього.
  
  
  Кімната була гніздо електронного обладнання. Відеомонітори вишикувалися на стельових стійках. Більшість із них були мертві або заповнені перешкодами. Блищали котушки з плівкою. Крісла біля пульта були порожні. Тіл теж не було видно.
  
  
  Римо ліниво тицьнув пальцем у кнопку з написом "ПАВІЛЬЙОН Хлопчика з пальчик".
  
  
  На його подив, спалахнув червоний вогник, і кілька барабанів почали обертатися.
  
  
  З гучномовця залунала пісня.
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Це коротке, дуже коротке життя, хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Це неправильно", - пробурмотів Сміт.
  
  
  Римо обірвав запис, гарчачи: "Розкажи мені про це. Саме в той момент, коли я викинув цю штуку з голови".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Не бери на думку. Це був довгий день".
  
  
  Сміт знайшов інші двері. На ній був напис "АНІМАЦІЯ".
  
  
  "Дивно", - сказав він. "Я не знав, що карикатуристи працювали під землею".
  
  
  Вони ввійшли у двері. Вона легко відкрилася.
  
  
  Кімната більше була схожа на Бойову рубку військової бази, ніж на студію художника.
  
  
  У центрі довгого столу лежала топографічно точна масштабна модель острова Куба.
  
  
  "Ось твій доказ, Смітті", - сказав Римо, вказуючи на стіни помахом руки.
  
  
  Сміт скористався своїм ручним ліхтариком. Його брови спохмурніли від того, що він побачив. Майже кожен квадратний фут стіни був покритий аркушами паперу. На кожному аркуші був якийсь рисунок. Вони утворювали довгі ряди дії, що безперервно зображується.
  
  
  "Дивно", - сказав Сміт. "Схоже, це розкадрування".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Розкадрування. Перш ніж анімувати мультфільм, професійні карикатуристи опрацьовують дію в окремих малюнках, дуже схожих на комікси", - пояснив Сміт.
  
  
  "Я говорю, що це Військова кімната", - твердо сказав Римо.
  
  
  Чіун критично розглядав малюнки.
  
  
  "Я не розумію цієї історії", - сказав він.
  
  
  "Це тому, що це не історія", - твердо сказав Сміт. "Це плани вторгнення на Кубу. Дуже розумно. Замість того, щоб перенести їх на папір у вигляді тексту, вони розробили їх у вигляді покрокових ілюстрацій до мультфільмів".
  
  
  "Це найдурніша річ, про яку я коли-небудь чув", - сказав Римо.
  
  
  "Це не так вже й притягнуто за вуха", - припустив Сміт. "Під час Другої світової війни Сем Біслі позичив уряду багатьох своїх художників для потреб війни. Вони розробили топографічні моделі островів Тихого океану, що утримуються Японією, які використовувалися на сесіях планування, а також так званий "малюнок носа" для бомбардувальників і деталі камуфляжу. Він був справжнім. патріотом”.
  
  
  Сміт рушив уздовж однієї стіни, слідуючи ряду малюнків. Здавалося, що вони зображували прибережну зону, що зазнала навали хвиль океанських військових барж, тоді як її захищали великі збройні сили.
  
  
  "Це вимагає висадки морського десанту в ..." Він пройшов від кінця ряду назад до початку стіни, щоб прочитати наступний ряд малюнків.
  
  
  Сміт ахнув. "... Болото Сапата! У затоці свиней!"
  
  
  "Пояснює, чому Ultima Hora тренувалася на болоті", – сказав Римо. "Але чому ці хлопці одягнені як пірати?"
  
  
  Сміт підійшов до Римо. Його ліхтарик стежив за послідовністю малювання. У цій послідовності сили вторгнення піднімалися у своїх десантних кораблях і відкривали вогонь у відповідь. Там були костюми, які Римо бачив у атракціоні " Пірати Багамських островів " .
  
  
  "Схоже, це другорядна сила", - ризикнув припустити Сміт. "Вона занадто мала, щоб бути вістрям повномасштабного вторгнення. Але де знаходиться головний удар?"
  
  
  Голос Чіуна збільшився.
  
  
  "Римо, якщо аніматор – це той, хто малює мультфільми, то хто такий реаніматор?"
  
  
  "А?"
  
  
  "Що таке реаніматор?" повторив Чіун, вказуючи на табличку на інші двері. Вона говорила: "РЕАНІМАЦІЯ".
  
  
  Римо та Сміт приєдналися до нього біля дверей. Вона була схожа на двері у переборі підводного човна. Вона була замкнена, потрапити до неї можна було лише за карткою-перепусткою. Або, як виявилося, кулаком, у якому була сила кувалди. Римо недбало вибив двері з петель. Телефон дзвонив добрих півхвилини, навіть після того, як вони переступили через нього до сусідньої кімнати.
  
  
  Палату реанімації було освітлено, як у лікарні. Насправді вона була дуже схожа на операційну. Там був операційний стіл, автоклав для стерилізації інструментів, дефібрилятор для перезапуску серця, що зупинилося, та інше медичне приладдя.
  
  
  "Мабуть, у нього аварійний генератор", - задумливо сказав Сміт, вимикаючи ліхтарик. Його обличчя в різкому білому світлі здавалося спантеличеним і різким.
  
  
  "Можливо це лікарня швидкої допомоги", - припустив Римо. "Щось на кшталт відділення для приготування пюре".
  
  
  "Не схоже, що це портативний пристрій", - сказав Сміт. Він простежив за своїм цікавим носом до довгої капсули з нержавіючої сталі, що стояла в кутку. Це могло бути старомодна залізна легеня, за винятком того, що вона була повністю закрита і стояла вертикально. З одного боку, ближче до верхньої частини, був ілюмінатор розміром з обличчя.
  
  
  "Бомба?" Римо замислився.
  
  
  Сміт перевірив допоміжне обладнання. Трубки та котушки тяглися від довгої камери до каркаса з блискучих циліндрів, схожих на кисневі балони. Там були етикетки. На одній було написано "КИСНЕ". На інших було написано "РІДКИЙ АЗОТ". Різні старомодні датчики були відкалібровані для вимірювання тиску та температури. Стрілки були мертві.
  
  
  Гарольд Сміт довго дивився на них, не говорячи ні слова.
  
  
  "Ти добре, Смітті?" Запитав Римо, помітивши нехарактерну для Сміта нерухомість.
  
  
  Коли Гарольд Сміт обернувся, його вмите світлом обличчя було жахливим, очі впали. "Рімо", - прохрипів він. "Чи ви стикалися в будь-який момент під час цієї операції з людиною, яка якимось чином нагадувала Сема Біслі?"
  
  
  "Звичайно", - весело сказав Римо. "Але я б не назвав його "особистістю". Він був маріонеткою".
  
  
  Запитав Сміт мертвим голосом: "Що?"
  
  
  "Робот. Знаєш, одна з цих аніматронних штуковин".
  
  
  Сміт випустив неглибокий подих полегшення, заплющивши очі, ніби він ледве не зірвався зі скелі.
  
  
  "Це була не машина", - роздратовано вставив Чіун. "Це був сам дядько Сем".
  
  
  При цих словах Гарольд В. Сміт втратив непритомність.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Доктор Освальдо Ревуельта нервував. Він не розумів, що відбувається. Все, що він знав, це те, що його забирає на сторінки історії. До його долі.
  
  
  Все почалося із телефонного дзвінка. Від людини, відомої як "Маус", якій він повідомив про свою дивну зустріч з англійцем з товстими зап'ястями та літнім північнокорейцем менш ніж за день до цього.
  
  
  "Будь готовий рухатись", - сказав Маус.
  
  
  "Рухатися?"
  
  
  "Сьогодні День Бізлі".
  
  
  "Я не розумію. Що це за "День Біслі"?"
  
  
  "Ти позичив нам свою Ultima Hora".
  
  
  "Я позичив своїх солдатів Зорільє, патріоту".
  
  
  "Зорила мертвий".
  
  
  "Це сумно. У ньому було багато кубізму, багато кубинського".
  
  
  "Але ти більше кубинець", - сказав улесливий голос. "Ти Кубісімо, самий кубинський".
  
  
  За цих слів доктор Освальдо Ревуельта зрозумів, що звертається до товариша зі зброї.
  
  
  Машина довезла його до пірсу, де чекав на великий круїзний лайнер. Назва на кормі була добре знайома. Воно свідчило: "ПРИЛЮЧЕННЯ БІСЛІ".
  
  
  Вони підняли його трапом, і двоє чоловіків у формі супроводжували його в каюту. Їхня форма була білою. Чи не армійської. Чи не військово-морський. Вони носили прості відзнаки: три чорні кола на білому значку.
  
  
  Чомусь чоловіки виглядали знайомими.
  
  
  "Хіба я вас не знаю?" - Запитав він їх.
  
  
  "Si", - сказав один. І тоді Ревуельта зрозумів. Вони були Ultima Hora. Його Ultima Hora. Але вони поводилися так, ніби служили більше не йому, а іншому.
  
  
  "До кого ти мене ведеш?" спитав він.
  
  
  "Директору".
  
  
  "Директор хто?" - запитливо спитав він, думаючи, що ЦРУ керує директор. Можливо, врешті-решт вони таємно були на його боці.
  
  
  На це вони нічого не відповіли. З кам'яними обличчями вони супроводили його в каюту всередині корабля і залишилися зовні, коли він увійшов. У каюті було дуже жарко.
  
  
  За скромним столом сиділа постать. Він сидів спиною до Ревуельти, дивлячись в ілюмінатор на блакитне небо. На ньому було щось на кшталт циліндра. Силует його здавався чорним.
  
  
  "Ви Освальдо Ревуельта?" спитав хрипкий голос.
  
  
  "Si."
  
  
  "Скоро станеш президентом Куби?"
  
  
  "Хто це говорить?" Ревуельта огризнувся.
  
  
  Фігура повернулася на скрипучому стільці. Його обличчя з білими вусами виявилося на світлі. Чоловік був старий, його обличчя було скупченням добрих зморшок. Освальдо Ревуельта помітив, що він мав білу пов'язку на оці. Він також носив високий капелюх із червоними та білими вертикальними смугами.
  
  
  Це була не та особа, яку Ревуельта відразу впізнав би. За винятком того, що у центрі пов'язки на оці була чорна емблема. Три з'єднані кола. Така сама, як у формі екіпажу.
  
  
  Це було все, що потрібно. "Ви - сеньйор дядько Сем!" - Вибухнув Ревуельта. "Але, Мадре де Діос, ви мертві!"
  
  
  Чоловік підвівся і прийняв позу дідуся. На ньому був довгий сюртук. Покрій пальта здавався давнім. Ревуельта бачив, що це також було у стилі американського прапора.
  
  
  "Ти знаєш, - сказав він, посміюючись, тоном, який був одночасно професорським і простонародним, - деякі люди сміялися, коли я відкривав ґрунт для Бізліленда. Але я знав, що робив. Я ясно бачив майбутнє. Я знав, чого хочуть люди". Вони хочуть втекти. Вони хочуть фантазій. І я дав їм це”. Він внутрішньо посміхнувся. "Ось так просто. У цьому немає секрету".
  
  
  "Я не розумію, як ти не можеш бути мертвим", - сказав Ревуельта глухим голосом.
  
  
  Старий продовжував, ніби не чуючи. "Бачення. Ось у чому вся справа. Місія. Візьміть мою роботу з радіоаніматроніки. Роботи. Стара ідея. Але я втілив це в життя. Люди думали, що я чокнутий. "Навіщо витрачати гроші?" - питали вони. "Дотримуйся атракціонів" , - говорили вони. "Ось де гроші".
  
  
  Карикатура на дядька Сема зробила паузу і дивилася на Освальдо Ревуельту своїм єдиним здоровим оком.
  
  
  "Ти знаєш, хто такий Пол Вінчелл?" спитав він.
  
  
  Лікар Освальдо Ревуельта заперечливо похитав головою.
  
  
  "Тревомовник". Раніше показували по телевізору. У нього був манекен на ім'я Джеррі якось там. Не суть. Вінчелл удосконалив клапан, який до цього часу використовується в штучних серцях. Не багато хто знає про це. Не багато хто повірив би в це. Але це правда ".
  
  
  "Si, я чув про це. Але що це означає?"
  
  
  Дивний старий усміхнувся з-під своїх вусів. "Я футурист. Завжди був. Проблема з тим, щоб бути футуристом, полягає в тому, що ти ніколи не доживеш до того, щоб побачити, як усі твої роботи приносять плоди. Тому коли мені сказали, що в 65-му у мене був приступ депресії, я подумав, що це кінець, але я не збирався здаватися. Вони не хотіли торкатися цього... Вони сказали, що ми не в своїй тарілці, але коли я вистрілив першими, решта застрибала. Тоді я вперше почув слово "кріогеніка". Це означає "наука про застосування надхолоду". Вони пояснили, що якби я захотів бути замороженим живцем у ванні з рідким азотом, то одного разу могли б бути знайдені ліки від серцевих захворювань, і мене можна було б розморозити, як макрель, і приготувати як новенького”.
  
  
  Старий задумливо посміхнувся. "Спочатку я сказав їм, що вони божевільні. Я хотів би померти. Потім один з них випадково вжив фразу "зупинена анімація". Що ж, це, як і слід було чекати, задзвонило мені в дзвіночок. Тому я сказав: "Розкажи мені більше Чим більше я слухав, тим більше в цьому було сенсу. Мені сподобалася ідея. У ній було бачення. Але я не з тих, хто чекає. Я сказав: Я згоден, але ви, люди, повинні втрутитися. Зробіть свій внесок. Я не можу дочекатись науки. Я маю плани. "Це теж добре, тому що через рік я знепритомнів. Великий інфаркт міокарда. Я так і не зрозумів, що на мене знайшло".
  
  
  "Ти був заморожений усі ці роки?" Ревуельта ахнув.
  
  
  "Ти одержав це".
  
  
  "Але... але я ніколи не чув про якісь ліки від хвороб серця", - зазначив Ревуельта.
  
  
  Фігура в костюмі дядька Сема одним рухом розкрила піджак і сорочку, оголивши зморшкуваті безволосі груди і довгий фіолетовий шрам над грудиною. Він незграбно вийшов з-за столу і став на багато прикрашену срібну ніжку, яка закінчувалась гумовим ковпачком.
  
  
  "Пересадка?" Ревуельта прохрипів.
  
  
  "Послухай", - сказав старий. Ревуельта скорчив гримасу. "Та гаразд, я не кусаюся!"
  
  
  Лікар Освальдо Ревуельта неохоче наблизився до дивної постаті. Він приклав одне вухо до покритих шрамами грудей.
  
  
  "Я не чую биття", - сказав він дивним голосом.
  
  
  "Аніматроніки", - сказав старий із гордістю в голосі. "У мене перший у світі повністю портативний штучний тикер. Кажуть, він підтримуватиме мене ще довго після мого сотого дня народження".
  
  
  Лікар Ревуельта випростався.
  
  
  "У тебе аніматронне серце?" він ахнув.
  
  
  "Коли Вінчелл дізнається, у нього піде кров через рот цього тупого бовдура".
  
  
  І дядько Сем Біслі засміявся своїм знайомим дідусиним сміхом. Але для вух Ревуельти він пролунав надтріснуто.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Очі Гарольда Сміта різко прокинулися. Вони виглядали застиглими, коли перебігали з відкритого обличчя Римо Вільямса на суворий образ Чіуна.
  
  
  "Ти бачив Сема Біслі?" прохрипів він.
  
  
  Римо похитав головою. "Пірат. Він тільки виглядав як Бізлі. У нього була крива нога, чорт забирай!"
  
  
  "Ні", - наполягав Чіун. "Це був Біслі".
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо.
  
  
  — Боюся, майстер Чіун має рацію, — глухо сказав Сміт.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Допоможи мені піднятися на ноги", - сказав Сміт.
  
  
  Римо підкорився. Сміт нетвердо тримався на ногах. Він невпевнено притулився до кріогенної капсули з нержавіючої сталі.
  
  
  "Ти добре, Смітті?" Занепокоєно спитав Римо.
  
  
  "Ви пам'ятаєте популярну історію про Сема Біслі?" Запитав Сміт сухим карканням.
  
  
  "Що він сам намалював усі свої карикатури?"
  
  
  "Він зробив", - вставив Чіун. "Все це знають".
  
  
  "Ні. Що після його смерті компанія заморозила його тіло в льоду і зберегла до того дня, коли можна буде знайти ліки від його серця, що відмовляє".
  
  
  "Хлопчик, я давно цього не чув. Це був міф, чи не так? Люди говорили, що він був похований під Зоряною горою".
  
  
  Сміт глянув угору. "Якщо я не помиляюся у своїх припущеннях, ми перебуваємо під тим, що залишилося від Зоряної гори".
  
  
  Римо схрестив свої худі руки. - І що? - Запитав я.
  
  
  "Рімо, я тулюся до кріогенної камери, призначеної для зберігання одного людського тіла в стані анабіозу", - сказав Сміт.
  
  
  Обличчя Римо набуло дивного виразу. "Анімація?"
  
  
  Сміт кивнув головою. "На табличці на дверях написано "Реанімація", - зазначив він.
  
  
  В очах Римо з'явився глибокий жах. "Ти це несерйозно!"
  
  
  "Рімо, скільки вантажівок ти бачив, які евакуювали цю споруду?"
  
  
  "В ім'я всього святого!" Жалібно сказав Римо. "Ми говоримо про дядька Сема Біслі!"
  
  
  "Скільки?" Повторив Сміт.
  
  
  "Шість чи сім".
  
  
  "Хммм. Скільки солдатів Ultima Hora було вбито в Біг-Сайпрес?"
  
  
  "О, двадцять або близько того. Не так багато".
  
  
  Сміт насупився. Він повернувся до кімнати анімації, що супроводжувався Рімо і Чіуном, і висвітлив малюнки своїм ліхтариком, що гаснув.
  
  
  "Згідно з цими документами", - повільно сказав він, - "у нападі на Сапату повинні бути задіяні сили чисельністю не менше роти".
  
  
  "Це що, сотня людей?"
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Сміт, ставлячи свій портфель на настільну модель Куби. Він відкрив його і зняв слухавку.
  
  
  "Пан президент", - сказав він після короткої паузи. "Це Сміт. Боюся, у мене погані новини".
  
  
  "Погано", - простогнав Римо хворим голосом. "Це жахливо".
  
  
  "Я ж тобі казав", - їдко сказав Майстер Сінанджу.
  
  
  Але Римо Вільямс не звернув на це уваги. Він гадав, що це ще не кінець. Він хотів, щоб хлопець, який наказував знищити Ультима Гора. Якщо Гарольд Сміт мав рацію, Римо збирався здійснити своє бажання.
  
  
  Сміт завершив виклик і з кам'яним виразом обличчя глянув на них.
  
  
  "Президент згоден із моєю оцінкою ситуації".
  
  
  Римо проковтнув. - Що саме?"
  
  
  "Ви повинні вирушити на військово-повітряну базу до Гуантанамо. Негайно".
  
  
  "Де це?" Римо хотів знати.
  
  
  "Куба".
  
  
  "Ви відправляєте нас на кубинську авіабазу?"
  
  
  "Ні, американський".
  
  
  "З якого часу у нас є авіабаза на Кубі?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "З 1903 року", - категорично відповів Гарольд Сміт.
  
  
  Військово-морська авіабаза Гуантанамо розкинулася на хвості алігатора, який був островом Куба. Він був оточений протичовновими мережами з боку затоки Гуантанамо, а також електричними загородженнями, сторожовими вежами та найбільшим мінним полем, коли-небудь встановленим по периметру з боку суші.
  
  
  Ворожі сили елітної прикордонної кубинської бригади були виставлені пікетом за парканом, постійно спостерігаючи. Кубинська авіація щодня облітала ці великі території. Крім повітряного чи морського шляху, єдиним способом увійти чи вийти був обгороджений коридор між приблизно п'ятдесятьма тисячами протипіхотних мін.
  
  
  Цього, другого дня кубинської кризи, ніхто не ходив вузьким проходом.
  
  
  Капітан ВМС Боб Браун пояснював кризу своїм відвідувачам, коли вони виходили із вантажного літака C-130.
  
  
  "На цей раз Фідель зайшов надто далеко", - з гіркотою сказав він. "Я командую цим закладом уже десять років. Тут ніколи не було так погано. Ніколи!"
  
  
  Римо подивився повз аеродром. "Гітмо" - так назвав його капітан - виявився більшим, ніж він собі уявляв. Це також виглядало досить мирно для бази, яка, зрештою, була в центрі ворожої країни. Він помітив церковний шпиль, гарні будинки – навіть золоті арки McDonald's.
  
  
  "Я не бачу жодних проблем", - сказав Римо, коли вони забралися в джип, що чекав їх. Капітан сів за кермо.
  
  
  "Вони заблокували наші головні ворота!" - люто сказав він. "Ніхто не може увійти чи вийти. І у нас Браво з водою".
  
  
  "Наскільки це погано?"
  
  
  “Наскільки погано? Я скажу тобі, наскільки погано. Опріснювальна установка вийшла з ладу. Води для фарватеру не було три тижні поспіль, і ми змушені проводити промивання по черзі”.
  
  
  "Фарватер?"
  
  
  "Нам пощастило з вісімнадцятизарядником. Як вони очікують, що ми захищатимемо демократію, якщо ми не можемо час від часу порушувати монотонність кількома раундами?"
  
  
  "Послухайте, капітане..."
  
  
  "Шкіпер. Кличте мене Шкіпер. Всі звати мене Шкіпер".
  
  
  "Давайте повернемось до проблеми безпеки", - сказав Римо.
  
  
  "Проблема? Це справжня катастрофа! Вони завжди дозволяли нашій кубинській допомозі вільно проходити через головні ворота. Прання припинене не тільки через брак води, але й у нас нікому це зробити." Він смикнув себе за уніформу. "Подивися на це. Пам'яте обличчя гірше, ніж у моєї бабусі. І фарватер! Тінисті дерева вмирають. Ви коли-небудь пробували грати протягом вісімнадцяти лунок, не користуючись тінню? Це виб'є вас із гри швидше, ніж дизентерія".
  
  
  Римо сидів поруч із капітаном. Він ногою натиснув черевиком капітана на гальмо. Джип різко зупинився. Римо схопив капітана за горло і стиснув.
  
  
  "Послухай", - випалив він. "Я скажу це лише один раз. Неважливо, хто ми такі. Ми представляємо найвищі органи влади. Зрозумів? Вони послали нас сюди виконувати роботу. За парканом. Ти поки що зі мною?"
  
  
  Римо дозволив чоловікові ковтнути повітря. Повітря зі свистом пройшло повз його гортань і видав здавлений стогін.
  
  
  "Я прийму це як проблиск розуміння", - сказав Римо. "Зараз у нас не так багато часу. Відведи нас до вхідних воріт, і ми залишимо тебе тягти жалюгідне існування".
  
  
  Капітан ВМС Боб Браун зблід. Його очі, здавалося, закотилися всередину. Римо підбадьорив його, стиснувши в обіймах, потім відпустив.
  
  
  Капітан завів джип. Він промчав повз покрите коралами поле для гольфу, усеяне в'яне мангове дерево, до лінії сторожових вишок, на яких чергували снайпери. За ними виднілися пурпурові гори і пухнасті хмари.
  
  
  Через кілька хвилин джип зупинився біля паркану по внутрішньому периметру. Там були червоні трикутні знаки, що попереджають:
  
  
  НЕБЕЗПЕКА/ШАХТИ ПЕЛІГРО/МІНАС
  
  
  "Я так розумію, це і є знамените мінне поле", - сказав Римо.
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Не звертайся до мене "сер". Я цивільна особа". Римо помітив довгу вузьку ґрунтову доріжку через поле. Уздовж неї тяглися огорожі від ураганів.
  
  
  "Це вихід?" спитав він.
  
  
  "Вони пригрозили застрелити будь-кого, хто ступить на це", - сказав капітан Браун.
  
  
  "Вони говорять що-небудь про ходіння мінним полем?"
  
  
  "Ні. Але це вірна смерть".
  
  
  "Тільки якщо ти наступиш на міну", - сказав Римо. Він повернувся на своєму сидінні і сказав: "Йдеш, Тату?"
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов із машини. Його обличчя було напружене.
  
  
  "Мені не подобається це завдання".
  
  
  "Ти говорив це протягом усієї поїздки літаком. Дай спокій".
  
  
  Капітан Браун виглядав зацікавленим. "Ви, хлопці, тут випадково не для того, щоб покурити "Кастро"?"
  
  
  "Чую, чую", - сказав Чіун.
  
  
  "Він бажає", - пробурчав Римо. "Але цього разу накази інші. Ми маємо захистити його".
  
  
  "Від кого?"
  
  
  "Повір мені, ти краще спатимеш, якщо не знатимеш".
  
  
  Вони попрямували до мінного поля.
  
  
  Капітан крикнув їм услід: "Гей, удачі! У цієї бази, може, і є свої недоліки, але там немає наркотиків, немає зброї, немає злочинності серед неповнолітніх і взагалі жодних злочинів. Я б не хотів, щоб мене вислали до Штатів. Там небезпечно”.
  
  
  Чіун насупився. "Я не розумію цього безумства". "Яке божевілля?" - спитав Римо, коли вони наблизилися до огорожі мінного поля. "Божевілля, що мене послали захищати Кастро, чи божевілля тамтешнього шкіпера?"
  
  
  "Обидва божевілля. Якщо цей бородатий тиран править цим островом, чому він терпить присутність своїх ворогів? І якщо він настільки слабкий, що дозволяє це, чому імператор Сміт просто не наказує нам розправитися з ним?"
  
  
  "Політика – складна штука".
  
  
  "Але смерть - великий руйнівник династій".
  
  
  Вони підійшли до воріт у огорожі мінного поля, і Римо одним помахом руки зрізав висячий замок. Він відчинив ворота.
  
  
  "Готовий?" Запитав Римо.
  
  
  Чіун кивнув головою.
  
  
  Вони зайшли на мінне поле.
  
  
  Це було не так небезпечно, як здавалося. Для встановлення мін грунт потрібно прибрати та перепаковувати. Той, хто риє яму і щось у неї кладе, ніколи не засипає весь ґрунт назад у яму. Тут, безперечно, так і було. Дощі утрамбували пухкий ґрунт навколо шахт. Неозброєним оком це було непомітно, але в міру того, як ноги Рімо і Чіуна повільно просувалися мінним полем, пальці їхніх ніг відчували легку пористість м'якшої землі. Щоразу, коли вони стикалися з місцем меншого опору, вони оминали його.
  
  
  Пробираючись утрамбованою землею, навколишньою шахтою, вони дісталися зовнішньої огорожі. Воно гуло. Наелектризоване.
  
  
  Це було проблемою. Поки Римо, використовуючи руку у формі лопати, не розкопав закопану шахту. Він здув крихти вологої землі з верху і помістив її в невелике заглиблення, яке Майстер Сінанджу розчистив під краєм огорожі.
  
  
  Потім вони відступили на безпечну відстань та кинули камінь.
  
  
  Вона потрапила у поршень. Міна видала напрочуд приглушений гуркіт... І в паркані з'явилася дірка, схожа на порваний аркуш паперу.
  
  
  Вони легко прослизнули через цю дірку.
  
  
  Потім снайпери Прикордонної бригади, які зачаровано спостерігали за тим, що відбувається широко розплющеними очима, почали відкривати вогонь.
  
  
  Їм пощастило, що це зробили. Перші кулі повністю минули Римо та Чіуна. Але вони діяли міни, встановлені з іншого боку огорожі по периметру.
  
  
  "Цей ідіот ніколи нічого не говорив про інше мінне поле!" Римо вибухнув.
  
  
  "Можливо це кубинські міни", - припустив Чіун.
  
  
  Міна розірвалася в кількох ярдах перед ними, обсипавши їх грудками бруду.
  
  
  "Чудово", - пробурмотів Римо. "Ми легкий видобуток".
  
  
  "Ні, якщо ми триматимемо себе в руках", - сказав Чіун, нахиляючись, щоб витягнути давно зариту міну. Вона була сірою і формою нагадувала банку з-під супу з вусиками.
  
  
  Він кинув її. Міна, перекидаючись, полетіла до королівської пальми, на якій сидів самотній снайпер.
  
  
  Він приземлився, пірнувши вниз, у листя, що коливалося. Верхівка пальми відскочила убік. Пальмове листя, фрагменти гвинтівки та різні людські кінцівки та органи посипалися вниз. Кам'яно-сірий стовбур тепер прикрашали химерні червоні смуги.
  
  
  "Гарна думка", - сказав Римо.
  
  
  Разом вони викопували міни та кидали їх при спалахах пострілів. Незабаром вони обезголовили всі пальми у полі зору та розчистили багато чагарників.
  
  
  Коли стрілянина повністю припинилася, вони проникли через міни. На цей раз це було легко. Снайпери знешкодили для них більшу частину хвилин.
  
  
  Вони знайшли схожий на джип автомобіль "Газик" російського виробництва, ключі все ще були в замку запалювання, і його реквізували. Їх ніхто не зупинив.
  
  
  "Добре, переходимо до болота Сапата", - похмуро сказав Римо.
  
  
  "Я не з нетерпінням чекаю на це", - тонко сказав Чіун.
  
  
  "Я знаю, що ти маєш на увазі".
  
  
  "У мене немає бажання бути тим, хто вб'є знаменитого дядька Сема Біслі".
  
  
  Римо нічого не сказав, але він і сам думав про те саме.
  
  
  І він знав, що до кінця дня йому, можливо, доведеться вбити героя свого дитинства заради своєї країни. Від цієї думки його занудило.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Президент Куби сердито пихкав, дивлячись у вікно свого кабінету. Він повинен був бути дуже злий, щоб пихкати на очах у людей, що зібралися внизу. Бо він заприсягся їм, що відмовився від своїх улюблених сигар на знак нової кубинської програми запобігання куріння, яку він сам відкрив під шум фанфар.
  
  
  Він сказав, що це заради здоров'я та благополуччя його улюбленої Куби. Йому знадобилося чотири години пристрасної мови, щоб донести свою точку зору, апелюючи до гордості людей, їхнього патріотизму, їхньої турботи про своїх дорогоцінних соціалістичних легень.
  
  
  Насправді програма була прикриттям сумного факту, що врожай тютюну з тріском провалився, залишивши людям тільки стільки, щоб вони могли курити свої сигарети - або Фіделю - його чудові сигари.
  
  
  То був легкий вибір. Він ніколи б не відмовився від своїх сигар. Він швидше поголив би свою улюблену бороду.
  
  
  У кімнату, задихаючись, увійшов ад'ютант.
  
  
  "Збито ще одне МІГ!"
  
  
  "Бах! Пішли іншого!"
  
  
  "Але, Ель Лідере, у нас більше немає бензину, щоб заправити їх!"
  
  
  Ель Лідер сердито обернувся, пихкаючи, як парова лопата.
  
  
  "Тоді перекачай трохи з мого особистого вертольота, йолоп!"
  
  
  Чоловік витончено віддав честь. "Негайно, Ель Лідер!"
  
  
  За мить увійшов санітар. Фідель знав, що це був санітар, бо від них вимагалося називати його El Presidente. Кожен ранг підлеглих був обмежений у тому, як вони могли звертатися до нього. Його жінки незмінно називали його Ель Гуапо Ґроссо.
  
  
  "Ель Президент!" – ахнув санітар.
  
  
  "Що це цього разу?"
  
  
  "Помічений корабель, що прямує до Гаванської гавані".
  
  
  Лідер Maximum із цікавістю відвернувся від вікна. "Який корабель?"
  
  
  "Американське судно".
  
  
  "Військовий корабель?"
  
  
  "Ні. Круїзний лайнер. Він зветься "Пригода Біслі".
  
  
  "Біслі! Ель Сем Біслі?"
  
  
  "Si, El Presidente."
  
  
  Верховний лідер Куби вийняв сигару зі свого пухкого рота і люто посміхнувся. "В свого часу він створював карикатури mucho gusto!"
  
  
  "Si, El Presidente. Особисто я є шанувальником качки Дінгбат".
  
  
  "Ба! Він ніщо в порівнянні з чистим полум'ям, яким є Миша Мононгахела. Миша на моє серце, ця миша! Тепер, що стосується цього питання: дурний капітан повинен бути втрачений. Захопіть цей корабель! Ми вимагатимемо за нього викуп".
  
  
  "Si, El Presidente."
  
  
  У брудних водах Гаванської гавані кубинські канонерські човни оточили "Біслі Адвенчур", як піскарі довкола гігантської акули.
  
  
  Капітан флотилії підніс мегафон до рота і прокричав:
  
  
  "Приготуйтеся до абордажу, або вас викине з води!"
  
  
  То справді був колосальний блеф. Якби розстрільна команда не була нагородою за непокору, він ніколи не був би настільки зухвалим, щоб ризикнути.
  
  
  На його подив, капітан у білій формі перехилився через поручень і прокричав щось у свій власний мегафон. Звук був досить сильним. Загалом двома словами це мало не знесло капелюха з голови кубинського капітана.
  
  
  "Ми здаємося!"
  
  
  "Ви підете за нами в гавань Гавани!" – крикнув у відповідь капітан.
  
  
  "Зрозумів!"
  
  
  І, подібно до прирученого і переможеного Мобі Діка, круїзний лайнер "Левіафан Біслі Адвенчур" примостився позаду канонерських човнів, що мчаться.
  
  
  По всій палубі гармати кубинського флоту радісно палили у повітря на знак святкування.
  
  
  Капітан не поділяв нічого з цього. Він стурбовано облизав губи, коли попереду замаячили сірі обриси замку Морро, що руйнуються.
  
  
  "Це дуже просто", - пробурмотів він.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Сонце сідало за бірюзові простори затоки Свиней, коли на обрії з'явилися перші низькі силуети.
  
  
  Спочатку був лише один.
  
  
  Фаустино Барранка з ополчення кубинських територіальних військ побачив це крізь багряний серпанок заходу сонця, немов уві сні. Він смажив м'ясо алігатора на вечерю. Починаючи з нульового варіанту, Фаустіно особисто скоротив популяцію алігаторів на болоті Сапата, звідки відкривається краєвид на історичну затоку Свиней. Це було не особливо смачно, але все ж таки краще, ніж тушкований щур з бананами.
  
  
  Йому розповіли про невдале вторгнення США. Про це знала вся Куба. Це дуже стурбувало народ, тому що Ель Локо Фідель використав це як привід для нападу на Флориду. Безуспішно це було правдою. Але ходили чутки, що він не здасться, поки не завдасть Колосу Півночі смертельного удару.
  
  
  Всі знали, що результат цього божевілля не підлягав сумніву: невеликий кратер у Флориді – і вся Куба перетворилася на пекло.
  
  
  Ніхто не сумнівався в обґрунтованості цього. Соціалізм зазнав краху. Куба валилася. Якось Кастро впаде. Він був не з тих людей, які падають витончено. Не з його монументальним его.
  
  
  Лідер вищого рівня хотів би побачити армагедон, повну руйнацію Куби, ніж змиритися зі приниженням політичної поразки.
  
  
  Тому, коли в танцюючих червоних відблисках на Карибах почали з'являтися баржі, Фаустіно підкинув піску в багаття, щоб його погасити, і взяв снайперську гвинтівку Драгунова. Якби це були американці, це могло б означати тільки те, що Фідель досяг успіху - і Куба була така гарна, як тост. Він тихо плакав.
  
  
  Барж ставало дедалі більше, доки вони не витягнулися вздовж затоки, як темні шматки мила.
  
  
  З низьких надбудов оберталися тарілкоподібні фігури. Їх конструкція була знайомою, але все ж таки ні. Спостерігаючи, Фаустіно дізнався дивну конфігурацію трьох дисків.
  
  
  Він моргнув. "Монго?"
  
  
  Потім фігури у формі, що низько сиділи на своїх місцях, синхронно встали. В ідеальній синхронізації вони обернулися як один.
  
  
  Гвинтівки замикалися на масивних плечах. Це було ідеально. Жодна людина не вийшла з ладу.
  
  
  І, ніби було натиснуто єдину кнопку, вбивчий вогонь з автоматичної зброї почав обстрілювати болото Сапата.
  
  
  Фаустіно кинувся до мангрових чагарників. Тепер у нього не було вибору, крім як відкрити вогонь у відповідь. Він був влучним стрільцем. І він був добрий.
  
  
  Прицілившись, він вибрав солдата. Перехрестя прицілів збіглося з силуетом його голови, і Фаустіно натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Темна голова вибухнула на його плечах.
  
  
  Фаустіно посміхнувся крізь піт і страх. Він влучив у ціль своїм першим пострілом!
  
  
  Потім він знову приклав очі до оптичного прицілу... і побачив, що людина, в яку він стріляв, людина без голови, все ще стріляла. Стріляв без голови!
  
  
  Фаустіно був настільки вражений цим видовищем, що, розгубившись, схопився на ноги, щоб краще розглянути цю неймовірну річ.
  
  
  Град куль прошив його туніку на грудях, і Фаустіно Барранка був відкинутий у чагарники мангрових дерев, де алігатори пізніше знайшли в ньому смачну закуску.
  
  
  Тарілки радарів із мишачими вушками оберталися, баржі-амфібії наближалися. Стріляючи безжально. безжально. Без перерви.
  
  
  Навіть коли з'явилися гуркітливі танки Революційних збройних сил Куби Т-64 і почали відкривати у відповідь знищуючий вогонь.
  
  
  "Що це за солдадос?!" командир танка закричав. Тому що він побачив у свій бінокль людей без рук, без голів, розбитих на друзки, але все ще стріляючих. Деякі дико, інші з безпомилковою метою. "Вони як машини, а не чоловіки!"
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Вищий керівник Куби був у нестямі. Перші повідомлення із болота Сапата були неймовірними. Морська армада. Солдати, які продовжували стріляти навіть коли їх розносило на шматки.
  
  
  Він наказав би застрелити людину, яка принесла йому повідомлення, за пияцтво при виконанні службових обов'язків, але єдиний алкогольний напій на всьому острові був надійно захований у його особистому винному льоху.
  
  
  "Наші сили знищуються, Ель шеф!" Ця людина була майором, тому їй було дозволено називати її так. "Тільки ваша героїчна присутність згуртує їх!"
  
  
  "Хороша думка. Накажи підготувати мій особистий гелікоптер. Той, у якого є спеціальна планка".
  
  
  "Але, шеф, там немає бензину! Він був перекачаний у "МИГ" відповідно до ваших інструкцій!"
  
  
  Лідер Максимума насупився. "Тоді виклич "МИГ" назад. Ми можемо розбомбити атомну станцію пізніше".
  
  
  "Занадто пізно, шеф! "МИГ" знищений! Збитий!"
  
  
  "Тоді ми вирушимо на болото Сапата!" - проревів він. "Нехай буде так!" - додав він, запозичивши рядок зі свого улюбленого американського телешоу.
  
  
  "Негайно, шефе!"
  
  
  Потім прибіг ще один лакей з новиною, що "Біслі Адвенчур" був примусово пришвартований до іржавого нафтового терміналу в гавані.
  
  
  "Його вже підняли на борт?" спитав він.
  
  
  "No, El Presidente."
  
  
  Фідель прийняв позу. "Добре. Добре. Тому що я маю бути тим, хто підніметься на борт особисто".
  
  
  "Але, ель шеф, - стурбовано запитав перший чоловік, - що щодо вторгнення Сапати?"
  
  
  "Накажи мобілізувати всі сили для відбиття цього боягузливого нападу. Відкинь "янкі" назад у затоку. У мене є справи важливіші".
  
  
  "Але але..."
  
  
  "Іди, зроби це!"
  
  
  Звертаючись до ширяючого санітара, він прошипів: "Монго на борту?"
  
  
  Санітар знизав плечима. "Я його не бачив, Ель Президент".
  
  
  "Він буде на борту. Бо він всюдисущий. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з ним". Президент одягнув свою передвиборчу кепку. "Поїхали".
  
  
  Його особистий "газик", виготовлений на індивідуальне замовлення, доставив головного лідера Куби з Президентського палацу до нафтового терміналу. Рух, зазвичай легкий у часи нестачі нафти, був надзвичайно інтенсивним. Весь він складався з військових машин, мобілізованих для подорожі на болото Сапата. І всі вони текли у протилежному напрямку – у бік Гавани.
  
  
  Лідер Куби не звернув уваги на масову реакцію на його всемогутні накази. Променева усмішка пробивалася крізь його темну буйну бороду. Він з нетерпінням чекав на це побачення.
  
  
  Зрештою, він був найбільшим шанувальником Монго Мауса.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Гарольд У. Сміт забезпечив Римо Вільямса докладною картою Куби. На ній були вказані всі шосе, важливі дороги та військові об'єкти, а також відстань за кілометр між ними. Велике червоне коло позначало військово-повітряну базу Гуантанамо, а інше виділяло болото Сапата, жирною червоною лінією з'єднуючи їх.
  
  
  Сміт після того, як він намалював червоні частини, оголосив карту надійною.
  
  
  На жаль, він упустив з уваги той факт, що карта була результатом короткочасного загравання країни з метричною системою. Пробіг був вказаний за кілометри.
  
  
  "Ми заблукали", - пробурчав Римо, який не відрізняв кілометр від кілотонни. На Кубі була приємна ніч. Королівські пальми розгойдувалися на вітрі, як танцюристи хула з кудлатими головами, коли він намагався прочитати крихітні цифри пробігу при місячному світлі.
  
  
  "Як ми могли заблукати?" Жалобно спитав Чіун. "У тебе особиста карта імператора".
  
  
  "Це за кілометри. Я знаю тільки милі".
  
  
  "Я казав тобі, що ти повинен бути знайомий з усіма мовами", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Дай мені перепочити! Кілометр - це не дієслово. Це одиниця виміру. Дурна, марна одиниця виміру. Я думаю, ми проїхали тридцять миль. Що я хочу знати, то це скільки це кілометрів?" Він глянув у бік найближчого міста. "Якщо це Санкті Спірітус, нам слід звернути ліворуч. Але я не бачу жодних ознак, які говорять про те, що це так".
  
  
  "Навіть якби ти знав, - пирхнув Чіун, - це не допомогло б тобі, який не вміє читати елементарною іспанською".
  
  
  "Я вмію читати знаки", - захищаючись, сказав Римо.
  
  
  "Якщо це так, чому ти не можеш прочитати простий план, на якому для тебе олівцем намальовані кола та лінії? Дитина могла б слідувати цій карті".
  
  
  Римо завів "газик", сказавши: "Це не олівець. Це чарівний маркер".
  
  
  Чіун пирхнув. "Американський олівець. Різниці немає".
  
  
  Вони привертали багато уваги, доки мчали вперед. Уродженці з напрочуд різними кольорами шкіри махали їм, коли вони проходили повз.
  
  
  Це було безумством, але Римо ризикнув і зупинився.
  
  
  "Sancti Spiritus?" - спитав він жінку-встаньку, яка була на диво схожа на тітку Джемайму, вказуючи на дорогу зліва. Вона несла мокру білизну, зав'язану на голові.
  
  
  "Сі, сі", - люб'язно сказала вона.
  
  
  Римо кинув їй грасіас і впевнено взяв ліву вилку.
  
  
  "Місцеві незрозуміло доброзичливі", - зауважив Чіун.
  
  
  "Або тупі як стовпи", - пробурмотів Римо. "Ми могли бути Шварцкопфом і Коліном Пауеллом, наскільки їм відомо".
  
  
  Позаду вони почули низьке ревіння, що ставало все голосніше в міру наближення. Вони озирнулися і побачили механізовану колону, що наближається на великій швидкості.
  
  
  "О-о", - сказав Римо, з'їжджаючи на узбіччя. Вони загнали свою машину в якийсь чагарник і почекали, доки проїде конвой.
  
  
  Він був великим. І довгим - що складається з танків Т-64, БМП і газів, що хитаються, схожих на їх власні. Там також була зграя військових велосипедів.
  
  
  "Схоже, вони поспішають", - сказав Чіун, вдивляючись крізь густе листя.
  
  
  "Цікаво", - пробурмотів Римо. "Чи можуть вони попрямувати туди ж, куди прямуємо ми?"
  
  
  "Якщо це так, то атака почалася".
  
  
  Римо завів упертий двигун. "Давайте підемо за ними".
  
  
  Вони вискочили з чагарника і примостилися за колонами. На щастя, дороги були з щільно утрамбованого бруду, і довгого тунелю пилу, що піднімається конвоєм, було більш ніж достатньо, щоб приховати їх.
  
  
  На головному роздоріжжі доріг колона зіткнулася з іншою і після деякої суперечки про те, хто очолить марш, утворила довгу оливково-зелену лінію. За кілька миль довга колона поглинула іншу.
  
  
  Над головою з шипінням пролетів самотній спостережливий вертоліт, прямуючи на північ. Здавалося, що він працює вхолосту.
  
  
  "Можливо, ми запізнилися", - похмуро сказав Римо.
  
  
  На той час, коли болотяний сморід почав лоскотати їхні чутливі носи, вони могли чути звуки стрілянини з автоматичної зброї, що перемежувалися невтомним "бум-бум-бум" артилерійських гармат і 125-мм танкової гармати.
  
  
  "Ми запізнилися!" Гаркнув Римо. Він випростався на своєму сидінні, намагаючись розглянути сцену крізь пелену збройового диму і масляний дим, що клубився.
  
  
  "Що ти бачиш?" - спитав Чіун, безуспішно підводячись навшпиньки.
  
  
  "Я бачу баржі у воді. Вони зазнають обстрілу".
  
  
  "Це добре чи це погано?" Чіун хотів знати.
  
  
  Римо довелося подумати про це з хвилину.
  
  
  "Я думаю, це добре для нашої місії", - повільно сказав він. "Але це погано для Куби".
  
  
  "Це добре для бородатого тирана, поборника краси та радості?" - спитав Чіун. Римо насупив чоло. "Так. Чорт забирай, це так".
  
  
  Обличчя Чіуна потемніло. "Справедливості немає".
  
  
  "Давай подивимося, чи не зможемо ми налякати своїх", - сказав Римо, опускаючись на сидіння та змушуючи "Газик" підстрибувати на пересіченій місцевості.
  
  
  Поки вони їхали, їхні шини пробивали зграї червоних крабів, що тікали, зі звуком, схожим на симфонію спущених шин.
  
  
  Коли вони досягли краю великого болота, вони вистрибнули і піднялися на пагорб.
  
  
  З вікон відкривався панорамний вид на затоку Свиней. Баржі були товстими, як крижані коржики в Арктичному морі. На їхніх очах люди в старомодних піратських костюмах закричали іспанською і сміли зосередженим вогнем захисників, що розтягнулися вздовж болота. Римо дізнався кілька добірних лайок.
  
  
  Декілька барж сіли на мілину і були підірвані в заростях мангрових дерев. Вони були усіяні головами, кінцівками та іншими частинами тіл. На розбитих баржах-амфібіях не було видно крові.
  
  
  Але вони помітили тарілки радара у формі голів мишей Монго.
  
  
  "Навіщо їм радар?" Римо замислився.
  
  
  "Бо вони сліпі", - сказав Чіун.
  
  
  Римо незрозуміло глянув на Майстра Сінанджу зверху вниз. "Спробуй ще раз, Тату?"
  
  
  Чіун жестом запросив Римо слідувати за собою. Римо підкорився.
  
  
  Вони спускалися з пагорба, а навколо них свистіли кулі та снаряди. Вони спустилися до залитої місячним світлом води і пробралися через мангрові зарості, які нагадували багатоногі дерева, що намагаються піднятися з води.
  
  
  Вони пробралися до однієї з наполовину затонулих барж.
  
  
  "Дивіться!" - вигукнув Чіун, стягуючи корсара з поручня, де той упав. Його тіло закінчувалося на талії, звужуючись до чоловічого електронного з'єднання розміром із пожежний кран.
  
  
  Римо хмикнув. "Гей, цей хлопець - аніматронік!"
  
  
  "Всі такі", - сказав Чіун. "Ось чому їм потрібні мишачі голови, щоб вказувати, куди спрямовувати свої стріли".
  
  
  Римо подивився на темну затоку Свиней. Пірати на баржах, хто стоячи, хто сидячи, вели вогонь точними контрольованими чергами, зупиняючись для заряджання з такою ж різкою економією рухів, як фабричний робот, призначений для заповнення порожніх банок нарізаними персиками.
  
  
  "Я не бачу жодного живого хлопця", - сказав Римо.
  
  
  "Їх немає", - сказав Чіун.
  
  
  Поки вони дивилися, баржа більш-менш неушкодженою пройшла крізь убивчий вогонь і попрямувала до них. Вони зісковзнули вниз, поки смердюча вода не торкнулася їх нижніх вій.
  
  
  Баржа зачепила зарості мангрових дерев, розколовши їх у тріски. Пірати, сидячи, продовжували механічно стріляти, тоді як радар у вигляді голови миші – з відірваним вухом – продовжував своє обертання туди-сюди.
  
  
  "Вони не вийдуть", - прошепотів Римо, звільняючи рота від води, щоб заговорити. В нього не стріляли.
  
  
  "Вони не створені для виконання цього завдання", - погодився Чіун. "Бо у них немає ніг".
  
  
  "Так у чому сенс? Вони не можуть захопити пляж - я маю на увазі болото. І перше правило вторгнення таке: захопи шматок землі та утримуй його".
  
  
  Чіун насупився.
  
  
  "Це не вторгнення", - сказав він.
  
  
  "Ну, вони роблять приголомшливу імітацію".
  
  
  "Це відволікаючий маневр", - сказав Чіун.
  
  
  "Можливо це просто для того, щоб пом'якшити кубинців до прибуття основних сил", - припустив Римо. "Пам'ятаєш Ultima Hora?"
  
  
  "Є один спосіб з'ясувати. І це покінчити з цією шарадою зараз".
  
  
  З цими словами Майстер Сінанджу пірнув у воду морською свинею і поплив до баржі, що приземлилася.
  
  
  Римо, пригнувшись, пішов за ним.
  
  
  Чіун проплив під баржею і довгим нігтем зробив круглий отвір у корпусі з плоским дном. Він постукав кісточками пальців по колу. Це відкрилося, як кришка від банки із супом.
  
  
  Баржа швидко наповнилася, і вони дивилися, як вона тонула. Пірати - і різношерста команда, якою вони були, - продовжували стріляти, коли вона тонула. Вони випускали блакитно-зелені іскри, коли вода потрапляла на їхні електронні компоненти, і їхня зброя шипіла в тиші.
  
  
  Останній із них видав пронизливе "Tu Madre!", перш ніж затонув.
  
  
  "Схоже, це легкий вітерець", - сказав Римо. "Давайте робити свою роботу".
  
  
  Вони запливли до затоки. Потужні кулі завдавали незручностей, але вони потрапляли у воду і негайно відхилялися під шаленими дрібними кутами, щоб нешкідливо впасти на дно океану. Вода була неприродно теплою.
  
  
  Римо і Чіун розділилися та атакували баржі знизу. Чіун проробив дірки нігтями. Римо, який завжди чинив опір наполяганням Чіуна відростити вбивчі нігті належної довжини, натомість використовував тупий кінчик вказівного пальця як перфоратор. Жорсткий палець проробив свердла отвори.
  
  
  Кубинським підрозділам, що причаїлися, розташованим уздовж пляжу в Плайя-Хірон і застрягли в бруді болота Сапата, здавалося, що їх вогонь у відповідь нарешті приніс перемогу. Одна за одною баржі нахилилися, перекинулися або просто поринули у воду.
  
  
  Настав наказ припинити вогонь, і вони з побожним трепетом спостерігали, як пірати продовжували стріляти, навіть коли вони пішли на дно разом зі своїми незграбними кораблями. Вода поглинула їхні морди і роти, що все ще функціонують. Деякі навіть після цього лаялися механічними голосами.
  
  
  Над затокою Свиней запанувала тиша.
  
  
  І краби вискочили зі своїх укриттів, а довгошиї канюки ширяли над розірваною людською падалью.
  
  
  Римо і Чіун у тиші повернулися на захищену ділянку берега. Вони дивилися на затоку. Величезний повний місяць піднімався все вище, здавалося, зменшуючись у міру сходження.
  
  
  "Вважаю, основної оперативної групи немає", - пробурмотів Римо. "То де ж вторгнення?"
  
  
  Потім, позаду них, вони почули збуджені крики іспанською.
  
  
  "Що вони говорять?" Рімо запитав Чіуна. Майстер Сінанджу слухав із похмурим виглядом.
  
  
  Нарешті він сказав: "Вони кажуть, що Гавана не відповідає на їхні радіовиклики. Вони побоюються, що на неї скоєно напад".
  
  
  Римо дістав свою карту і подивився на неї.
  
  
  "Я не бачу жодної "Хабани", - сказав він.
  
  
  "На карті це називається "Гавана"".
  
  
  "Тоді чому там цього не сказано?" Зажадав відповіді Римо, розриваючи карту на клаптики та розкидаючи їх.
  
  
  Автоколони почали відходити. Між пошкодженими машинами та тими, які витратили свій річний запас бензину, щоб дістатися зони бойових дій, їм вдалося лише створити затор, до якого потрапили інші. Полетіли іспанські прокляття. Спалахнули бійки через право власності на велосипеди.
  
  
  "Ось і все для кубинської кавалерії", - пробурчав Римо. "Я сказав би, що Фіделя здорово надули".
  
  
  "Ми теж. Тому що ми маємо негайно прибути до Гавани".
  
  
  Римо озирнувся. Він помітив далекий вертоліт, що сидів, як бабка з опущеними крилами, на невисокому пагорбі.
  
  
  "Якщо у цьому птаху ще залишився бензин, я думаю, у нас є шанс", - сказав він.
  
  
  Вони полетіли до птаха, що чекав, уникаючи тіл кубинців, на які червоні сухопутні краби вже почали жадібно накидатися.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Лідер "Максимуму Куби" піднявся по трапу, що очікує його, на блискучий білизною круїзний лайнер "Біслі Адвенчур". Це було чудово! І так чисто, що все сяяло, ніби з нього посипали пилюкою феї.
  
  
  Прямо тоді і там він вирішив викуповувати не розкішний плавучий палац, а лише його екіпаж та пасажирів. Він збереже його для своєї особистої яхти. Це був приз, гідний найбільшого солдата Америки.
  
  
  Нагорі трапу на нього чекали двоє стюардів у білому, що стояли по стійці смирно. Вони були беззбройні. Насправді вони чітко відсалютували, коли він ступив на палубу у супроводі групи своїх вірних охоронців.
  
  
  "Чому мене не зустрічає капітан, як годиться?" вимагав президент Куби.
  
  
  "Капітан чекає на вас у головному обідньому залі, сер", - чемно сказав один зі стюардів.
  
  
  Ель Лідер моргнув. Йому сподобалося звернення, яким ці люди поставилися до нього. Воно було дуже шанобливим.
  
  
  "Я піду до нього!" - гаркнув він. Жестом наказавши своїм людям слідувати за ним, він промчав палубою, милуючись красою призу, який тепер був флагманом кубинського флоту. Можливо, він би оснастив його ракетами класу "земля-повітря". Без сумніву, у людей Біслі був би напад, але в історичній боротьбі ідеологій капіталісти не могли розраховувати на пощаду.
  
  
  Це були ще два стюарди, що стояли по стійці смирно перед головним обіднім салоном на палубі B. Вони віддали честь однією рукою, а іншою потяглися, щоб відчинити двері.
  
  
  Ель Лідер коротко кивнув і з важливим виглядом увійшов у захоплюючу кришталеву розкіш салону.
  
  
  Він почув приглушені постріли і обернувся, сигара випала з рота.
  
  
  Кожен із стюардів всадив по пулі в мозок двом своїм найближчим охоронцям. Вони валилися на підлогу, коли з укриттів за блискучими білими вентиляторами інші відкрили вогонь по рештках його захисного контингенту.
  
  
  "Мірда!" - вирував він.
  
  
  І двері зачинилися перед його бородатим обличчям.
  
  
  "Ласкаво просимо", - сказав голос.
  
  
  Кубинський лідер різко обернувся, його очі були суворими.
  
  
  В іншому кінці кімнати за головним столом тихо сидів капітан у накрохмаленій білій формі.
  
  
  Стиснувши руки в кулаки, Ель Лідер кинувся до чоловіка. Якщо знадобиться, він зламає цьому чепуруху шию голими руками.
  
  
  З-під столів з'явилися солдати. Вони були одягнені в білі комбінезони і тримали автоматичні гвинтівки AR-15 зі смішно білими прикладами. На кожному прикладі була емблема. Ті ж відзнаки були на нашивках, пришитих до їхніх плечей.
  
  
  Він побачив всесвітньо відомий силует миші Мононхахели.
  
  
  Усі гвинтівки були спрямовані на нього. Він зупинився.
  
  
  "Розумію, розумію", - пробурчав він. "Це, як ти кажеш, "Троянський кінь"?"
  
  
  "Не зовсім", - пролунав холодний голос позаду нього, голос з якимось хрипким блиском у ньому. "Хоч цей корабель просто заповнений молодими хлопцями, які тільки й чекають сигналу, щоб вирушити до Гавани. Але ви могли б сказати, що те, що ми маємо тут, більше схоже на кенгурятник".
  
  
  Найбільший лідер Куби обернувся. І побачив останнє обличчя у світі, яке він очікував побачити.
  
  
  "Дядько Сем?"
  
  
  Кубинський пілот вертольота був лише радий підкинути англійця та старого зі Сходу до Гавани. Була лише одна проблема.
  
  
  "Сеньйори, бензину немає!"
  
  
  "Цього достатньо, щоб підняти нас у повітря?" - спитав англо, підтримуючи його, поки хвилі болю продовжували накочувати на його бідне серце.
  
  
  "Si. Але як далеко, ніхто не може сказати!"
  
  
  "Давайте робити це поступово", – сказав англо.
  
  
  І потім, оскільки англієць був досить гарний, щоб перемістити його плечі, кубинський пілот з радістю підняв гелікоптер у повітря.
  
  
  Їм довелося двічі зупинятися, щоби заправитися. Бензин був дорогоцінною річчю в кубинській революційній армії, і він ревно збирався. Кубинський пілот сказав про цю пару, але вони здавалися дивно байдужими.
  
  
  Пілот, нарешті, зрозумів чому, коли вони сіли поруч із виведеним з ладу танком Т-64 і вдвох змусили екіпаж танка, що застряг, виконати складний акт перекачування бензину у вертоліт.
  
  
  Це було приголомшливо, те, що чоловіки могли робити навіть із вивихнутими плечима.
  
  
  На останньому відрізку шляху англомовник повернувся до старого і, перекриваючи гуркіт вертольота, що працює, крикнув: "Навчи мене трохи іспанському, Папочка".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо, коли я зустрінуся з Кастро, я хочу висловити йому свою думку його рідною мовою".
  
  
  Президент Куби мав вираз обличчя загнаного в кут зебу.
  
  
  Через довгий банкетний стіл піднялася постать. Це була безглузда постать, одягнена в сюртук і циліндр міфічного символу американського імперіалізму, дядька Сема. Навіть пов'язка на оці відповідала його костюму. Вона була синя і посипана білими зірками.
  
  
  Але цей дядько Сем був не сивобородим персонажем мультфільмів, а карикатуристом, відомим у всьому світі.
  
  
  "Але, Джоу... Джоу мертвий, дядько Сем Біслі!" Чоловік усміхнувся з-під своїх покритих інеєм вусів щіточкою. Це була задумлива усмішка, хоч і холодна.
  
  
  "Знаєш, - задумливо сказав він, - коли я вперше виклав свої ідеї для острова Біслі, багато моїх співробітників подумали, що я занадто довго пролежав у морозилці".
  
  
  "Острів Біслі"?
  
  
  "Куба" звучить надто етнічно. Люди не хочуть, щоб етнічна приналежність була присутня у їхньому дозвіллі. Ось чому я попросив їх назвати мою французьку базу EuroBeasley. Звучить більш прийнятно. У будь-якому разі, вперше ця ідея спала мені на думку після того, як вони витягли мене з цього проклятого холодильника”.
  
  
  "Холодильник?"
  
  
  "Все змінилося. Включно з нашою податковою базою. Доходи впали. Відвідуваність знизилася. Але податки були вищими за дах. я запитав себе, як я можу бути впевнений, що корпорація Біслі виживе в наступному столітті, якщо, схоже, я виживу?"
  
  
  "Я не знаю", - хрипко сказав Ель Лідер, його розум все ще обробляв неможливість того, щоб дядько Сем Біслі стояв перед ним у плоті.
  
  
  "Я скажу тобі, що спало мені на думку", - сказала зірково-смугасте бачення. "Я сказав, Біслі зараз занадто великий, щоб бути корпорацією. Це має бути нація. Подумайте про це! Цілий острів, який одночасно є тематичним парком. Він буде більше, ніж всі інші парки Біслі разом узяті. Люди з'їдуться з усього світу! І коли вони це зроблять, я просто закрию інші парки, більше ніяких податків, більше ніяких законів про мінімальну заробітну плату, більше ніяких урядових постанов, і, можливо, у майбутньому, коли вся ця метушня вляжеться, після того, як нас приймуть в ООН я досягну місця в Раді Безпеки і здійсню дійсно важливі вчинки».
  
  
  "Ви збираєтеся перетворити мою Кубу на парк!" Ель Лідер заревів.
  
  
  Вуса, вкриті інеєм щіточкою, вигиналися над білими зубами. "Я думав, ти будеш вражений".
  
  
  "Цього ніколи не станеться! Ніколи!"
  
  
  "Завдяки Лео Зоріллі, так і буде".
  
  
  Ель Лідер звузив очі.
  
  
  "Це ім'я звучить знайомо", - промимрив він, чухаючи бороду.
  
  
  "Заступник коменданта кубинських військово-повітряних сил. Діабетик. Він був підібраний цим самим судном кілька місяців тому. На жаль, INS добралася до нього раніше, ніж я зміг. Але ми були разом. Я запропонував йому роботу в обмін на будь-які військові секрети, які він хотів би розголосити”.
  
  
  "Цей зрадник! Я накажу його розстріляти!"
  
  
  "Занадто пізно. Він - історія. Так само, як і ти, мій друже, будеш".
  
  
  "Ти божевільний!"
  
  
  У єдиному видимому оці чоловіка з'явився вогник. "Знаєш, що сказав мені Лео? Він сказав мені, що найслабшим місцем у кубинській мережі берегової оборони було те, яке всі вважали найсильнішим. Є ідеї, де це знаходиться?"
  
  
  Максимальний лідер раптово позеленів.
  
  
  "Плайя Хірон"?
  
  
  "Або Червоний пляж, як ми говоримо, на північ від кордону. Для мене це мало сенс. Ніхто не хотів би повторення фіаско в затоці Свиней. Ти думав, що можеш залишити це без охорони, умовно кажучи."
  
  
  "Ха! Ярмо на вас. Воно більше не залишається без охорони. Я замовив вершки Революції у це історичне місце!"
  
  
  "Вірно, ти це зробив. Зараз практично всі твої постійні співробітники там стріляють у аніматронних солдатів".
  
  
  "Аніматронний?"
  
  
  "Ти не можеш убити їх, але вони можуть убити тебе. Надає нове значення слову "витратний матеріал", чи не так?"
  
  
  Ель Лідер роззявив рота. "Відволікаючий маневр?"
  
  
  "Я думаю, ви сказали щось про "троянського коня" раніше".
  
  
  "І джоу сказав щось про суд кенгуру. Я вважаю, ти думаєш, що джоу можеш випробувати мене?"
  
  
  "Мав намір".
  
  
  "Ха!" - сказав президент Куби, ударяючи кулаком у свої масивні груди. "Робіть все, що у ваших силах! Я вищий за ваші закони. Вище історії. Ви не можете судити мене за військові злочини. Я нічого не робив. Я революціонер, солдат Америки, який виконує роботу революціонера. Мої інтервенції в інших країнах нічим не відрізняються від інтервенцій будь-якої великої історичної світової держави. Дії, які я здійснив у моїй власній країні, є справою Куби і лише Куби. Ви не можете судити мене за ці речі”.
  
  
  "Я і не розраховую на це", - сказав дядько Сем Біслі своїм крижаним голосом.
  
  
  Президент Куби продовжував, наче не чуючи. Він був ударом. Він почав відзначати пункти на своїх товстих пальцях.
  
  
  "Ви не можете судити мене за злочини проти США, ви не можете судити мене за злочини проти мого народу, ви не можете судити мене за..."
  
  
  "Спробуйте порушити авторські права", - сказав дядько Сем.
  
  
  Рот Ель Лідера відвис на півслові. "Прийнято"...
  
  
  "Ви піратували у моїх програмах. Мені це не подобається. Я витратив багато поту на ці речі". І з цими словами дядько Сем Біслі взяв молоток і двічі стукнув ним по банкетному столі.
  
  
  Через фіранки вийшли мишеня Монго, каченя Дінгбат, химерна Білка і безліч інших вигаданих персонажів. Вони зайняли місця з обох боків від дядька Сема, який потім сів.
  
  
  "Трибунал Біслі у засіданні", - відрізав він.
  
  
  Президент Куби люто заморгав. Він завжди розумів, що може настати час, коли він позбудеться влади і постане перед трибуналом, подібним до цього. Він знову глянув на присяжних і подумав, ну, не зовсім так.
  
  
  Він репетирував промову, яку скаже з цієї нагоди. Кожен акт революції він захищатиме люто, пристрасно, непохитно. Він мріяв про цей момент. З нетерпінням чекав на це, майже впевнений, що його гострий розум і промовистий мову виправдають його перед усім світом.
  
  
  Але він, звичайно, ніколи не брав до уваги звинувачення у піратстві авторських прав. І ось він був змушений захищатися перед химерними представниками найлютіших захисників авторських прав на землі.
  
  
  Відчуваючи, як зникли його бичачі плечі, Лідер Maximum демонстративно випнув груди. "Я наполягаю на тому, щоб мене судили мої власні співвітчизники. Тільки вони можуть належним чином засудити мене. Тільки не ці собаки, що біжать! Без образ на тебе, Гампі".
  
  
  Гампі Дог скривив голову з висячими вухами набік.
  
  
  "Ось що я вам скажу", - сказав Біслі. "Я додам кубинця". Він підвищив голос. "Доктор Ревуельта. Чи не любите ви приєднатися до нас?"
  
  
  Через завісу вийшов кубинець, якого кубинський президент знав надто добре.
  
  
  "Jou! Ти терорист!" - вирував він.
  
  
  "Тимчасовим президентом буде призначено доктора Ревуельта", - сказав дядько Сем. "Якщо хтось із них стане главою уряду, населення буде умиротворене".
  
  
  Кубинський президент вразив великим кулаком. "Він? Ніколи! Він посередність".
  
  
  "Насправді він гінеколог", - з усмішкою зазначив дядько Сем.
  
  
  Доктор Ревуельта посів місце поряд із Вакі Вульфом.
  
  
  "Я розумію, ти був адвокатом до того, як став революціонером", - м'яко сказав дядько Сем. "Я дозволю тобі діяти як твоєму власному адвокату".
  
  
  "Виклик прийнятий".
  
  
  Дядько Сем посміхнувся. "Я так і думав, що ти це скажеш, хвалько ти такий собі. Здається, я згадую старе прислів'я, яке говорить: "У людини, яка діє як власний адвокат, клієнт - дурень".
  
  
  "Бах!"
  
  
  "Отже, як ви визнаєте свою провину?"
  
  
  Верховний лідер Куби пильно подивився на дивний трибунал, який сидів перед ним. Його швидкий розум повернувся до свого першого судового процесу за старих часів. Тоді він вигадав фразу. Той, що йому все ще дуже подобався. Тоді це пролунало у залі суду, і з того часу він вигукував це лас Маусу. Це допомогло йому пережити всі політичні та стратегічні помилки, які він коли-небудь робив. Він повторив це зараз.
  
  
  "Моя вина чи невинність - це не для таких, як ви, щоб говорити!" — заревів він, схвильовано потрясаючи пальцем перед їхніми обличчями. "Історія виправдає мене!"
  
  
  А потім він вибухнув промовою, яка, як він мав намір, увійде в історію як найдовша в його пихатій кар'єрі.
  
  
  Бо що більше він продовжував говорити, то більше ймовірності, що його вірні солдати прийдуть йому на допомогу.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Президент Куби звертався до Мауса Мононгахеля, коли його вуха вловили слабкий гуркіт лопатей вертольота. Це було дуже близько. Він підвищив свій грубий голос, щоб заглушити застережливі звуки. Безперечно, це були першокласні кубинські морські піхотинці з батальйону Гевари, що висаджувалися на палубу.
  
  
  "Монго, брате мій", - сказав він, походжаючи перед трибуналом Біслі. "Я закликаю до твого знаменитого почуття справедливості. Ми з Джоу - справжні чоловіки. Я чоловік серед чоловіків, а ти, чудовий, миша серед... як ти кажеш?-мишей".
  
  
  Монго тупо дивився на нього, кругловухий і кругоокий. Було неможливо сказати, чи він звертається до невтомного гризуна, тому кубинець продовжував говорити.
  
  
  "Діти Куби люблять тебе, як і я. Як я міг, їх улюблений Лідер Максимо, позбавити їх твоїх пригод тільки тому, що наші столиці не мають належних стосунків?"
  
  
  Миша схилила одне вухо набік. Качка непомітно кивала своїм помаранчевим дзьобом. І що найкраще, у самого дядька Сема злипалися очі. Це працювало. Вони ставали схожими на дурну замазку в лещатах його ораторської сили. Впевнений у собі, він продовжував.
  
  
  І двері з гуркотом відчинилися.
  
  
  Фідель повернувся, широка усмішка розсунула кущі, які були нижньою частиною його обличчя.
  
  
  "Що змусило тебе так..." Він проковтнув і проковтнув свої слова.
  
  
  Самотній чоловік стояв у рамці біля входу до салону. Він був одягнений у чорне. Він був беззбройний. Проте вираз його обличчя висловлював абсолютну впевненість. "Що за біс!" - прогарчав дядько Сем.
  
  
  "Знову ти!" - ахнув доктор Ревуельта.
  
  
  "Que?" проковтнув Фіделя Кастро.
  
  
  "Que sera, sera", - сказав Римо, демонструючи свої нещодавно набуті знання іспанської.
  
  
  Верховний лідер Куби подивився на темноокого англійця з високими вилицями та товстими зап'ястями і різко поставив питання англійською.
  
  
  "Хто ти такий, Янки?"
  
  
  Римо посміхнувся. "Yo soy soldado de los Americas."
  
  
  І Головний лідер Куби повільно згорів, тож його кучерява борода майже обпалилася. Хто був цей грінго, щоб претендувати на священну мантію латиноамериканського революціонера?
  
  
  Перш ніж він зміг озвучити питання, дядько Сем Біслі прогримів: "Хто-небудь, пристреліть цю скалку в дупі!"
  
  
  То справді був невдалий наказ. Добра половина озброєних охоронців думала, що скалкою в дупі був кубинський лідер. Інші правильно сприйняли команду, адресовану худому хлопцю в чорному.
  
  
  "Ні! Ні! Не ця скалка в дупі! Інша!"
  
  
  Солдати, які спрямовували свою зброю на Римо, перенаправили її на Фіделя. Їхні супротивники виконали протилежний маневр.
  
  
  Дядько Сем Біслі встав, кричачи: "Ні! Ні! Ні! Ви всі неправильно розумієте! Послухайте мене, я тут режисер! Десять хвилин! Зброя на правому плечі!"
  
  
  Немов маріонетки солдати притиснули AR-15 до своїх бездоганно білих плечей. Їхні підборіддя були підняті по стійці смирно.
  
  
  Це була чудова нагода, тому Римо увірвався і схопив президента Куби за його довгу сиву бороду. Не зупиняючись, він змахнув товстим зап'ястям, і раптово гігантський кубинець закружляв навколо голови Римо, як бик, що реве. І видав майже таке ж виття.
  
  
  "Не стріляйте! Не стріляйте!" Закричав Біслі. "Суд ще не закінчено!"
  
  
  Римо відпустив бороду. І людина з виєм полетів у начищених бойових черевиках з підкованими цвяхами вперед, до однієї лінії солдатів. Вони впали купою синців і зламаних кісток.
  
  
  Тепер дядько Сем вигукував нероздільні накази.
  
  
  Римо рухався між обідніми столами, недбало розкидаючи їх, як величезні фрісбі. Вони відрубували голови, ламали гвинтівки і швидко розправлялися з солдатами у білій формі, з обличчями, нагодованими кукурудзою, які все ще стояли на ногах.
  
  
  Не було зроблено жодного пострілу.
  
  
  Римо підійшов і запустив руку в купу переплетених білих рук і ніг, щоб витягнути фігуру оливково-сірого кольору, що брикалася.
  
  
  "Я ще не закінчив з тобою, Буші", - прогарчав він.
  
  
  Він потяг стогне президента Куби назад до довгого банкетного столу, за яким дуже, дуже тихо сиділи різні персонажі авторських прав і торгових марок.
  
  
  "Це була хороша робота", - сказав дядько Сем надто спокійним голосом.
  
  
  "Дякую", - розсіяно сказав Римо. Він жбурнув президента Куби на один з небагатьох стільців, що ще стоять.
  
  
  Сем Біслі підвівся. "Ні я серйозно".
  
  
  Римо відмовлявся дивитись у бік чоловіка. "Добре, ти серйозно. Я дістануся тебе через хвилину".
  
  
  "Серйозно, я хотів би потиснути тобі руку, мій хлопчику".
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Давай, давай. Я не кусаюся. Я знаю, коли мене облизують. Я досить дорослий, щоб визнати це".
  
  
  Римо глянув на руку. Вона була порожня. Його вуха вловили звуки хутра стародавніх легень чоловіка. Серцебиття не було, але з глибини грудей долинав рівний гул.
  
  
  "Якого біса", - сказав Римо, простягаючи руку. "Раніше я був одним із твоїх найбільших шанувальників".
  
  
  "І тепер ти найбільший бовдур на землі", - прогарчав дядько Сем, починаючи стискати простягнуту руку Римо із силою ущільнювача сміття.
  
  
  Римо був настільки вражений несподіванкою того, що з ним відбувалося, що зробив те, чого не робив роками. Він закричав від болю.
  
  
  Майстер Сінанджу почув крик, коли виводив солдатів Ultima Hora з ладу. Вони не були злими людьми, тому він ходив серед них, вивихаючи їм плечі. Він зробив це оманливо простою дією, схопивши їх за плечі та відокремивши кістки рук від обертальних манжет, ухиляючись від їхніх безрезультатних ударів. Рух був таким самим простим, як зняття кришки з об'єктива Kodak.
  
  
  Хоча солдати справді кричали голосніше, ніж це зробила камера.
  
  
  Звук крику Римо був безпомилковим і незабутнім. Чіун витягував подібні скарги з Римо на ранніх, важких етапах навчання Римо в синанджу, коли той уперто продовжував їсти м'ясо і неправильно дихав.
  
  
  Він вискочив із нижніх трюмів, де "Ультіма Хора" чекала сигналу випливти і захопити незахищену Гавану, і помчав на звук агонії Римо.
  
  
  Римо Вільямс не звик до болю. З одного боку, його нерви були натреновані сублімувати звичайний біль. З іншого боку, його тіло було доведено до неймовірного рівня чутливості до зовнішніх подразників. І він був захоплений зненацька.
  
  
  Болісна агонія змусила його високорозвинену нервову систему вибухнути білим шумом. Його відчуття відключилися. Перед очима затанцювали червоні іскри. Він відчув, як кістки його пальців і п'ясткових кісток скрегочуть один про одного при рукостисканні, яке, як він надто пізно зрозумів, складалося не зі звичайної плоті і кісток, а з якогось потужного гідравлічного механізму, покритого реалістичною оболонкою з плоті.
  
  
  Найгірше те, що він не міг вирватися.
  
  
  "Я, так би мовити, залишив праву руку в морозилці", - посміхнувся знайомий голос. "Але аніматори дали мені нову. Подобається?"
  
  
  Хвилі болю прокотилися по приголомшеному мозку Римо. Його тренування говорили йому накинутися на джерело агонії, але розум попереджав його, що він уб'є Сема Біслі, дядька Сема. Добрий старий дядько Сем, який розповідав йому історії в далекому-далекому іншому житті, сидів біля старого статичного чорно-білого телевізора і дивився мультфільми зі своїми товаришами-сиротами.
  
  
  І поки він вагався, біль подвоївся, і Римо втратив свій шанс завдати удару. Більше не контролюючи свого тіла, він опустився на одне коліно, міцно стиснувши зуби, і чорна хмара затягла його думки.
  
  
  Потім пролунав інший голос. Високий та наказовий.
  
  
  "Стій!" - сказав він. Чіуне!
  
  
  Голос дядька Сема став крижаним від гніву. "Я хотів би знати, хто, чорт забирай, ви двоє такі".
  
  
  "Я Майстер Сінанджу", - сказав Чіун своїм найдраматичнішим голосом. "І це мій син, якому ви шкодите. Негайно звільніть його!"
  
  
  "Моя рожева дупа!"
  
  
  І крізь рев у вухах Римо почув тихе зітхання, що зірвалося з ображених губ Чіуна.
  
  
  "Ти не дядько Сем!"
  
  
  "Чорт забирай, я не такий!"
  
  
  "Дядько Сем ніколи б не використовував таку мову".
  
  
  "Ти багато знаєш. І хто ви, двоє клоунів, із ЦРУ?"
  
  
  Питання було проігноровано. Чіун підвищив голос, щоб у Римо задзвеніло у вухах. "Римо. Ця людина - самозванець. Врази її негайно".
  
  
  "Я-я не можу!" Римо задихнувся.
  
  
  "Вижени біль", - переконував Чіун.
  
  
  "Це не чортовий біль. Це дядько Сем! Справжній! Я не можу завдати йому болю!"
  
  
  "Нісенітниця".
  
  
  "У нього біса аніматронне серце!"
  
  
  "Радіоаніматронний", - поправив дядько Сем своїм знаменитим професорським тоном. "Використовуйте правильну термінологію, будь ласка".
  
  
  "Радіо?" То був приголомшений голос президента Куби.
  
  
  Рука послабила свою болісну хватку. Римо змусив себе розплющити очі. Він підвів погляд. Дядько Сем, одягнений у зоряно-смугасту форму, навис над ним, злісно посміхаючись.
  
  
  "Той, що керується і продовжує битися нескінченно за зовнішнім сигналом. Немає необхідності змінювати батарейки або замінювати несправні деталі. Кажуть, у мене є запас ще років на дев'яносто, як мінімум".
  
  
  "Ти - машина", - звинуватив Чіун.
  
  
  "Я така сама людина, як і будь-який інший хлопець. Мене тільки посилили".
  
  
  "Чіун", - видихнув Римо. "Не стій просто так у дебатах. Зроби щось!"
  
  
  Очі Майстра Сінанджу перетворилися на щілинки. Він холодно вимовив наспів: "Римо, встань. Не ганьби мене перед цим бородатим головорізом-тираном. Доведи, що ти гідний дарованого тобі навчання".
  
  
  "Я не можу вбити його! Ти знаєш, хто він!"
  
  
  "Ти повинен!"
  
  
  "Дивися, ти робиш це!"
  
  
  "Римо! Я не можу допустити, щоб діти Сінанджу повірили, що я розправився з їх найулюбленішим білим у всьому всесвіті. Ти повинен зробити це сам".
  
  
  Римо почав підніматися. Гідравлічна рука сильно стиснулася.
  
  
  "Ще один подібний рух, - попередив Біслі, - і я стисну його руку в криваве місиво".
  
  
  "Ще одне подібне слово, і мій учень подрібнить тебе на кісткове борошно", - парирував Чіун.
  
  
  "Я не можу цього зробити, Чіуне!"
  
  
  В іншому кінці кімнати Майстер Сінанджу стояв на своєму, сховавши руки в рукава. Він глянув на свого учня, приниженого на очах Мауса Монго та інших. Це було непристойно.
  
  
  Він помітив бородатого тирана. Кастро ледве підвівся на ноги.
  
  
  "Джоу", - простогнав він, звертаючись до Чіуна. "Я назву джоу будь-яким твоїм ім'ям, якщо ти врятуєш мене від цього чокнутого грінго".
  
  
  "У тебе є золото?" - спитав Чіун, і в його голосі пролунав інтерес.
  
  
  "Сі. Сі. Стільки, скільки ти забажаєш".
  
  
  - П'ять мільярдів, - швидко сказав Чіун.
  
  
  "Que?"
  
  
  "П'ять мільярдів золотом. Ви заплатите?"
  
  
  "Ні! Це абсурдна сума. Ким ти себе уявив?"
  
  
  "Я Майстер синанджу", - гордо сказав Чіун, дивлячись на тирана, щоб побачити його реакцію.
  
  
  "Клянуся бородою Че! Я чув про тебе!"
  
  
  Чіун слабо посміхнувся. "Я так і думав, що ти так і зробиш".
  
  
  "Ти - північнокорейка".
  
  
  "Правильно".
  
  
  "Останній із моїх надійних союзників", - глухо промовив кубинський президент. "Вони теж зійшли з соціалістичного шляху?"
  
  
  "Я не інструмент Пхеньяну", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Тоді на кого ти працюєш?"
  
  
  "Твій смертельний ворог".
  
  
  Кастро застогнав. "Тоді я небіжчик".
  
  
  "Тільки якщо таке моє бажання", - сухо відповів Чіун.
  
  
  Лікарю Освальдо Ревуельте набрид цей фарс. Кожна хвилина відкладала його вступ на посаду президента Куби, його улюбленого острова.
  
  
  Він встав, сказавши: "Досить. Настав час покарати тирана. Я кажу: "Смерть Кастро!" - Він повернув великий палець вниз. "Що скажете ви, члени Юрі?"
  
  
  Один за одним інші наслідували його приклад. Монго повернув великий палець у білій рукавичці вниз. Дінгбат опустив руку. Чокнутий Вовк опустив свій найкоротший кіготь.
  
  
  Вердикт був одноголосним. За винятком дядька Сема Біслі. Його великий палець у той момент був зайнятий, оскільки він продовжував стискати кулак білої людини, змушуючи його підкорятися.
  
  
  "Я говорю, коли ми голосуємо!" - прогарчав він.
  
  
  "Ми витрачаємо час", - скаржився Ревуельта. "Ми повинні розпочати нашу атаку. Моя Ультіма Гора прагне звільнити Кубу!"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Вони корчать і стогнуть у трюмах внизу. Я прийняв їхню капітуляцію".
  
  
  "Нісенітниця собача!" - палко сказав Біслі. Він у гніві стиснув свою бездушну руку, викликавши вереск Римо.
  
  
  "Послухайте", - заперечив Ревуельта. "Я буду новим президентом!"
  
  
  "Подумай ще раз", - огризнувся Біслі. "Ти всього лише маріонетка. Я смикатиму за ниточки, і ти танцюватимеш".
  
  
  Ревуельта виглядав зляканим. "Що ти мені кажеш?"
  
  
  "І якщо ти вийдеш за рамки, - додав Біслі, - я просто попрошу своїх концептуалістів зробити твою аніматронну копію. Таку, яка не вийде за рамки".
  
  
  "Ти шахрай!" - Закричав Ревуельта, хапаючи Бізлі за горло. "Jou-"
  
  
  Біслі був надто швидкий. Вільною рукою він зірвав з ока пов'язку. Обличчя доктора Освальдо Ревуельти було менше ніж у футі від відкритого електронного ока. Коли це вибухнуло, як найбільший фотоспалах у всесвіті, він дивився прямо на це.
  
  
  Ревуельта відсахнувся, виючи і прикриваючи очі.
  
  
  "Сліпий! Я осліп!"
  
  
  Він, спотикаючись, рушив у бік Майстра Сінанджу, який спокійно підставив йому підніжку і наступив на шию, що звивається. Пролунав глухий хрускіт, і "Ревуельта" після хвилинного напруженого тремтіння завмерла.
  
  
  Римо Вільямс направив біль, що спускається правим зап'ястям, в інші частини тіла, розсіюючи її, поглинаючи. Він стиснув зуби. Піт виступив у нього на лобі. Він відновлював контроль. Вільною рукою він схопився за скатертину. Вона зісковзнула зі столу.
  
  
  І він випадково побачив чорну коробку під довгим бенкетним столом. Вона була схожа на бумбокс, крім того, що в ній не було динаміки або магнітоли. Але там були лампи та цифрові дисплеї.
  
  
  Користувач продовжував послідовно відраховувати числа, доки не дійшов до 26. Потім індикатор скидався на нуль і починався заново.
  
  
  Спектрографічний індикатор бігав угору й униз за відкаліброваною шкалою. Він точно відповідав вібрації, що гудить, що виходить з грудей дядька Сема.
  
  
  Незважаючи на біль, що відступає, Римо Вільямс встановив зв'язок. Між баром та гулом серця. Між номером двадцять шість і людське серце.
  
  
  Він зібрався з духом для нових мук. І потягся під стіл за чорною коробкою.
  
  
  "Якого біса ти там робиш унизу?" Раптом заревів Сем Біслі.
  
  
  Пальці Римо чогось торкнулися. Потім біль повернувся, і його підняли з колін.
  
  
  Але не раніше, ніж він повернув диск.
  
  
  Римо виявився віч-на-віч із Семом Біслі. Несвіже дихання чоловіка вдарило йому в обличчя, викликаючи огиду. Але Римо вже ухвалив рішення. Він знав, що мав зробити.
  
  
  То був не дядько Сем. Не той дядько Сем із його дитинства. Можливо, цей дядько Сем ніколи не існував. Можливо, він був такою ж фантазією, як мишеня Монго. Ким би він не був, він мав померти. Навіть якщо цей вчинок буде переслідувати Римо Вільямса все життя.
  
  
  Вільна рука Римо сформувала наконечник списа. Він зусиллям волі надав своїм пальцям абсолютної жорсткості. Неможливо було сказати, що їм доведеться пробити – м'яку пухку плоть чи пластину броні. Він підняв руку з навмисним контролем. Він мав би лише один постріл. Це мало бути добре.
  
  
  Дядько Сем Біслі загарчав на нього. Потім його обличчя зблідло. Його рот судомно відкривався і закривався. Його здорове око закотилося. Інша, оброблена сталева куля з пульсуючим червоним світлом у центрі, почала тьмяніти.
  
  
  "Ти ублюдок!" - прошипів він, і червона точкова зіниця вибухнула лазерною чергою, призначеною для того, щоб позбавити зору будь-кого, хто в нього подивиться.
  
  
  Римо, почувши клацання кібернетичного реле, заплющив очі за частку секунди до розпаленого спалаху.
  
  
  Світло проникло крізь його повіки, і його зір набув дуже шокуючого рожевого кольору, пронизаного ніжними червоними прожилками.
  
  
  Сем Біслі видав здавлений звук і почав хрипіти, як акордеон. Його рука, схожа на лещата, перестала стискати руку Римо, і він почав задихатися і молотити вільною рукою. Воно потягнулося до його власного горла.
  
  
  І поки він це робив, Римо наосліп простягнув руку і вивільнив гідравлічні пальці з власної руки. Один із них відірвався.
  
  
  Він відступив назад, стискаючи скалічені пальці в кулак.
  
  
  Майстер Сінанджу кинувся йому назустріч. Він схопив руку Римо, покрутив її в руках, критично оглядаючи.
  
  
  "Я не думаю, що він зламаний", - пробурмотів він.
  
  
  "Я не можу сказати", - видихнув Римо.
  
  
  "Є один спосіб з'ясувати", - сказав Чіун, раптово розтискаючи стислий кулак Римо.
  
  
  Римо кричав голосніше, ніж будь-коли.
  
  
  Чіун просяяв у відповідь. "Кістки працюють. Все гаразд".
  
  
  Чого не можна було сказати про дядька Сема Біслі. Він лежав на землі, звиваючись і задихаючись, як викинута на берег риба. Його зуби стукали, наче від холоду. Він ставав синім.
  
  
  Його різноманітні творіння ширяли навколо нього, жалібно плачучи.
  
  
  "Дядько Сем! Дядько Сем! Не покидай нас! Тільки не знову! Ти потрібен нам, дядько Сем!"
  
  
  Майстер Сінанджу увірвався в гущавину тварюків, розсіюючи їх і кричачи: "Геть, паразити!"
  
  
  Він подивився вниз на обличчя дядька Сема Біслі і нігтем, що подовжився, підірвало електронне лазерне око.
  
  
  Дядько Сем не звертав уваги на каліцтва. Він продовжував корчитися у своїх повільних передсмертних судомах. Його сагайдака нога била по підлозі, як повільна куряча ніжка. Його голос був схожий на каркання. "Маус . . . Маус . . . щит . . . миша".
  
  
  "Що він говорить?" Запитав Римо.
  
  
  "Він кличе когось", - повільно промовив Чіун.
  
  
  Римо прислухався. "Звучить як "маус". Мабуть, означає Монго. До речі, де він?"
  
  
  Майстер Сінанджу зміряв деморалізованих присяжних холодним поглядом. Він звинувачуючи тицьнув пальцем у Монго Мауса.
  
  
  "Ти! Залишайся там, де ти є, якщо тобі дорогий твій скальп. Я знаю, наскільки віроломні такі, як ти".
  
  
  Монго Маус простягнув відкриті долоні у явному жесті згоди.
  
  
  Президент Куби обережно наблизився. Він показав на коробку. "Це те, що підтримує його життя. Ми маємо знищити це". І він підняв армійський черевик.
  
  
  Майстер Сінанджу простяг руку і намацав чутливу задню частину коліна кубинського лідера. Він використав свої нігті, щоб завдати максимального болю Максимальному Лідеру.
  
  
  І Головний лідер Куби відскочив убік, тримаючись за ногу та вигукуючи іспанські лайки у бороду.
  
  
  Римо глянув униз. "Ми не можемо дозволити йому померти, чи не так?"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  Римо опустився навколішки і оглянув коробку. Цифровий індикатор дорахував лише до 7, перш ніж скинути налаштування. Римо торкнувся циферблату, який натискав раніше. Він повернув його в один бік. Число скинулося на 0, і Сем Біслі почав тремтіти і хапати ротом повітря.
  
  
  "Упс!" Римо повернув його в інший бік. Чоловік почав дихати уривчасто, але більш регулярно. Цикл підрахунку піднявся до 15-ї.
  
  
  Римо експериментував із серцевим ритмом, поки не знайшов налаштування – 19, – яке дозволяло Бізлі лежати на спині і дихати, але залишатися безпорадним.
  
  
  Він встав. "Я думаю, це спрацює".
  
  
  Президент Куби, накульгуючи, підійшов. Його обличчя було блідим і недовірливим.
  
  
  "Ти врятував мою революцію", - хрипко прошепотів він. "Цей божевільний збирався судити мене за уявні злочини".
  
  
  Чіун холодно глянув на нього. "Не говори мені про свої злочини, поборник краси".
  
  
  "Que?"
  
  
  "Він має на увазі, - сухо пояснив Римо, - що ти зняв з ефіру його улюблене телешоу".
  
  
  Верховний лідер Куби моргнув. "Ви що, всі божевільні? Спочатку цей скаржиться, що я краду його мультфільми. Тепер ви гніваєтеся, тому що я перервав звичайну телевізійну програму".
  
  
  "Не те, що ти кажеш, буші", - попередив Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу гордовито випростався. "Чита Чинг - не просто телевізійна особистість. Вона - все, що є гарного, прекрасного та чистого у всесвіті".
  
  
  "Ти божевільний. Я відповів на агресію. Не більше".
  
  
  Майстер Сінанджу надув щоки.
  
  
  "Отже, ти визнаєш свою провину!"
  
  
  "Я пишаюся цим". Президент Куби авторитарно підняв палець. "Я тикатиму янкі носом у їхню нерозсудливість за будь-якої можливості".
  
  
  "Тоді ти маєш померти тисячею смертей!" - проголосив Чіун, прямуючи за чоловіком.
  
  
  "Помовчи, Чіун". Попередив Римо. "Ти знаєш, що сказав Сміт".
  
  
  Чіун зупинився. Його очі звузилися. "Оскільки мені заборонено посилати тебе до долі, на яку ти повністю заслуговуєш, - кип'ятився він, - я повинен призначити менш підходяще покарання, ніж хотілося б".
  
  
  І з похмурою метою Майстер Сінанджу припер до стіни охопленого страхом президента Куби.
  
  
  Римо Вільямс, схопившись за поранену руку, був безсилий запобігти тому, що сталося далі.
  
  
  Крики Лідера Maximum лунали чергами, схожими на постріли з кулемета з осічкою.
  
  
  Це було таке жахливе видовище, що Римо змушений був відвернутися.
  
  
  В одному кутку Дінгбат Дак, Гампі Дог та інші закрили обличчя і зіщулилися від страху.
  
  
  Ніхто не помітив, що мишеня Монго вислизнуло.
  
  
  Капітан Ернест Маус вирушив на нижню палубу до аварійної шафки і озброївся пістолетом Glock і великою коробкою льодяників Ricky Rabbit. Він розірвав внутрішню пластикову упаковку, і аромат мигдалю, що вирвався на волю, поплив угору.
  
  
  Він виявив, що основні сили Ультіма Хора замкнені в трюмі, тиняються без діла, їхні руки оніміло звисають з боків. Це полегшило подачу їм крапель, хоча деякі все ж таки боролися. Він застрелив цих.
  
  
  Коли він пішов, усі були мертві.
  
  
  В інших приміщеннях корабля, таких як каюти та тренажерний зал, багато хто вже був непритомний або мертвий. Співробітники Beasley охоче прийняли свій наділ, хоч і з риданнями та гарячими сльозами на очах – і поступилися, спочатку прошепотівши похвали дядькові Сему.
  
  
  Все це було зроблено за напрочуд короткий проміжок часу. Коли Маус нарешті зняв свою мишачу голову в обмін на маску для підводного плавання та балони з повітрям, живим залишився тільки він.
  
  
  Він притулився до блискучого латунного поручня на кормі і дозволив важким цистернам забрати його в забруднену воду Гаванської гавані.
  
  
  Ніхто не чув сплеску. Ніхто не бачив, як він попрямував до рибальського човна, що хитається, і заліз на борт. За кермом був лише старий, який виводив своє суденце у відкриту воду.
  
  
  Маус зупинив своє серце, застромивши йому в спину кілок марліна, залишений лежати на палубі. Він сів за штурвал і повернув судно, що старіло, на колишній курс.
  
  
  У його мозку збереглося глибоке огиду до того, що він зробив. Але він виконав наказ. Він захистив мишу. Майбутнє подбає про себе саме.
  
  
  Тепер він був корпорацією Біслі.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Через два дні Гарольд В. Сміт супроводжував Майстра синанджу і Римо Вільямса у відділення охорони санаторію Фолкрофт. Кроки Сміта луною відбивалися від добре вимитих стін. Як завжди, Римо і Чіун йшли безшумно.
  
  
  "Я не бачив іншого життєздатного варіанта", - говорив Сміт.
  
  
  "Це правильна позиція", - схвально сказав Чіун.
  
  
  "Було б краще, якби ця людина померла в бою. Проте світові ніколи не потрібно знати, що він повстав з мертвих".
  
  
  "Я нізащо не збирався витрачати його даремно", - сказав Римо.
  
  
  "Я теж", - сказав Чіун.
  
  
  "І передача його кубинській владі точно не входила до наших планів", - додав Римо.
  
  
  Вони завернули за ріг.
  
  
  "Зрозумів", - похмуро сказав Сміт. Він зупинився перед важкими дверима, і вони по черзі зазирнули через товсте листове скло, посилене дротяною сіткою.
  
  
  Всередині на краю простого ліжка сидів чоловік у піжамі "Дінгбат Дак", а на оббитому тканиною коліні його сріблястої лівої ноги лежав планшет для письма. На одному оці він мав звичайну чорну пов'язку. Його права рука закінчувалася куксами. Лівою він малював на планшеті.
  
  
  "Мультфільми?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні. Він вигадує сценарій своєї втечі", - ледь чутно сказав Сміт.
  
  
  "О-о".
  
  
  "Цього не станеться", - сказав Сміт. "Тільки не з віддаленою гідравлічною рукою та знищеним лазерним оком".
  
  
  "Є ще якісь трюки?"
  
  
  "Нічого такого, що змогли б виявити рентгенівські промені. Ніжка із чистого срібла. Лазер, до речі, схожий на той, який розробляється Пентагоном. Він призначений для знерухомлення ворожих сил шляхом постійного ураження струмом зорового нерва".
  
  
  "Диявол!" - обурено вигукнув Чіун.
  
  
  "Так. Я читав про це". Римо пройшов до сусідньої кімнати і заглянув через сітчасту віконну панель. То була кімната з гумовими стінами. В одному кутку сидів, розгойдуючись, молодий чоловік у смиренній сорочці з довгим світлим волоссям.
  
  
  "Я бачу, ти поставив його поруч із Перселлом", - сказав Римо.
  
  
  "Тьху!" Чіун сказав з огидою. "Ще одна мерзота в людській подобі".
  
  
  "Тут стає справжньою галереєю негідників", - сказав Римо, згадуючи, яку серйозну загрозу представляв Джеремі Перселл, голландець - єдина жива людина, крім Римо і Чіуна, що опанувала синанджу, - до того, як збожеволів.
  
  
  "Ні голландець, ні Біслі більше за нас не потурбують", - сказав Сміт. Вони відійшли від дверей і повернулися своїми слідами.
  
  
  "Які останні новини з Гавани?" - Запитав Римо.
  
  
  "Повна тиша", - сказав Сміт. "Президент дуже задоволений. "Пригода Біслі" повернута корпорації без коментарів. Оскільки, схоже, серед оперативників "Ультіма Хора" та "Біслі" тих, хто вижив, було небагато, приховати правду буде порівняно легко".
  
  
  "Не забувай, що Монго втік", - пирхнув Чіун. "Після завершення своєї злої роботи".
  
  
  "Один анонімний оперативник не повинен загрожувати в майбутньому", - сказав Сміт. "Цю главу, схоже, закрито. З Куби більше не було перешкод в ефірі, і супутникова розвідка показує, що кубинці демонтують своє гніздо для передачі сигналів, як і було обіцяно".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 92: Останній дракон
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Пролог
  
  
  Під час першого заходу вони його пропустили.
  
  
  Землетрус відкрив величезні червоно-коричневі дірки у зеленому африканському вельді, і аналітики зображень вирішили, що це одна з них. Але проникливий фахівець з покращення фотографій на ім'я Нарвел Бакл побачив чорні плями та смуги, що покривають подовжену помаранчеву форму гарбуза у стилі Хеллоуїна.
  
  
  "Я думаю, він живий", - промимрив він собі під ніс. Він нікому не сказав.
  
  
  Під час другого заходу, через дванадцяту годину, він просунувся на три метри. Живий. Безперечно.
  
  
  Його цікавість зросла. Нарвел зробив ще один пошук на третьому заході. Він повідомив оператора супутникової консолі, що є ознаки вулканічної активності. Уряд Гондвани, пояснив він, добре заплатив би за топографічні фотографії стихійного лиха, що насувається, такого як вулкан.
  
  
  "Вони додадуть це до пакету з нашими знімками від землетрусу і зможуть подвоїти свій запит на іноземну допомогу", - сказав він.
  
  
  Це було все, що йому треба було сказати. Оператор дав сигнал низькоорбітальній камері Gaiasat придушити всю рослинність та увімкнути теплий кінець спектру.
  
  
  На третьому заході успіх був на боці Нарвела. Чорно-жовтогаряча тварюка випадково подивилася вгору, коли супутник зробив чітку фотографію, що зняла спрямовані вгору очі. Він дивився прямо на сонце, яке відбивалося двома точками гарячого світла.
  
  
  "Я знаю, що це за штука дадгам!" - Видихнув він, мало не випустивши свою ювелірну лупу.
  
  
  І оскільки він працював у комерційній супутниковій компанії, яка спеціалізувалася на продажу зображень оцінки збитків від стихійних лих у зарубіжні країни - чия репутація могла бути підірвана, якби вони наважилися виставити фотографії на міжнародний ринок, - Нарвел Бакл поклав весь набір у свій портфель і взявся продавати їх зі своєї квартири у Chevy Chase.
  
  
  National Enquirer сміявся з нього; вони друкували такі самі фотографії щотижня. Випуск цього тижня був озаглавлений "Хлопчик-летюча миша, ЗНАЙДЕНИЙ ЖИВЧИМ У ПЕЧЕРІ"! Для нього позував восьмирічний син головного редактора, а фахівці з комп'ютерної графіки додали загострені вуха та зуби, схожі на зубила.
  
  
  У Нарвела були якісь знімки Ліз чи Мадонни, що загоряють оголеними? Бажано разом? Може, навіть цілуються? Ні? Подзвони, коли зробиш. Тудлз.
  
  
  Смітсонівський інститут у Вашингтоні продовжував перевести його з одного відділення на інше. Відділ палеонтології не міг бути менш зацікавленим, якби він намагався продати їм страховку від остеопорозу.
  
  
  "Наші інтереси обмежені старими кістками та скам'янілістю", - сказав голос, який звучав так, ніби належав одному з останніх.
  
  
  "Але це справжня річ!" Нарвел пояснив. "Ви можете зробити з неї кістку або щось таке. Як роблять зі старими втомленими кіньми, щоб отримати клей".
  
  
  "Спробуйте природну історію. Я подивлюся, чи я зможу вас зв'язати".
  
  
  Спроба була чудовою. Тридцять сім різних людей зняли телефони департаментів від антропології до зоології і спробували поговорити з усіма відразу.
  
  
  Нарвел Бакл, нарешті, повісив трубку і попросив комутатор з'єднати його безпосередньо. Після того, як він пояснив, що показали супутникові фотографії, голова – чи ким він там був – відділу природної історії Смітсонівського інституту вдихнув через ніс зі звуком, схожим на видих крихітного слона через хобот.
  
  
  "Неможливо", – додав він.
  
  
  "Я дістав фотографії", - парирував Нарвел. "І вони коштують лише дві тисячі доларів за набір із трьох".
  
  
  "Як я вже сказав, це неможливо. Такий звір не міг блукати серцем Африки".
  
  
  "Чому, чорт забирай, ні?"
  
  
  "Щоб був один, їх має бути багато".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  “Слідуйте цьому простому рівнянню: для однієї істоти потрібно два батьки. Для двох батьків потрібно чотири бабусі та дідусі. Квартет бабусь та дідусів має на увазі велику підтримуючу популяцію. На африканському континенті ніколи не було виявлено подібної популяції”.
  
  
  "Гей, ми тут говоримо про Африку! Це не зовсім Вегас".
  
  
  "Африка була задовільно досліджена. І, звичайно, до теперішнього часу орбітальний супутник зробив би знімки зразків, подібних до описаних вами".
  
  
  "Це те, що в мене є! Супутникові знімки з високою роздільною здатністю. Кольорові. Дев'ять на дванадцять. Глянцеві."
  
  
  "Неможливо. Вибачте. Зателефонуйте до палеонтологічного відділу. Дозвольте мені з'єднати вас."
  
  
  "Я не хочу бути..."
  
  
  Нарвел Бакл повісив трубку якраз у той момент, коли сухий, як кістка, голос головного палеонтолога промовив: "Так?"
  
  
  Жоден інший музей, схоже, не зацікавився. Нарвел думав, що продав свої фотографії Гарвардському музею порівняльної зоології, але коли вони захотіли, щоб президент компанії Gaia Satellite Reconnaissance Company особисто доручився за справжність розглянутих фотографій, Нарвелу довелося визнати, що він продавав свої фотографії таємно. Куратор повісив слухавку, не промовивши більше ні слова.
  
  
  Потім хтось у Королівському музеї Онтаріо у Торонто порадив йому звернутися до криптозоологів.
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Спробуйте Міжнародний колоквіум криптозоологів у Феніксі. Це саме їхній сорт м'яса".
  
  
  Нарвел не знав, що таке криптозоолог, але зателефонував за номером, який дала йому довідкова служба Фенікса.
  
  
  Відповіла жінка. У неї був приємний голос, який змусив його подумати про Мішель Пфайффер, і, розповідаючи свою історію, він чув, як вона дихає в трубку, спочатку тепло, розмірено, а потім з дедалі зростаючим хвилюванням.
  
  
  "Нас дуже, дуже зацікавили ваші фотографії", - сказала вона.
  
  
  "П'ять тисяч за набір із трьох осіб", - негайно сказав Нарвел.
  
  
  "Чи можете ви вказати довготу та широту місця спостереження?"
  
  
  "Це коштуватиме додатково 39,99 долара".
  
  
  "Готово".
  
  
  "Домовилися".
  
  
  "Одне питання", - сказав Нарвел.
  
  
  "Так".
  
  
  "Що, чорт забирай, таке криптозоолог?"
  
  
  "Криптозоологія – це вивчення прихованих тварин", – пояснив блондинистий голос. "Ось що означає крипто: прихований. Нас цікавлять істоти, яких звичайні зоологи вважають міфологічними або помилково вважають вимерлими."
  
  
  "О. Не дивно, що ти хочеш ці фотографії".
  
  
  Нарвел відправив факсом брудні ксерокопії фотографій того ж дня і терпляче чекав у відповідь дзвінка. Він так і не прийшов.
  
  
  Чек прибув наступного дня експрес-поштою UPS. Нарвел почекав, поки перевірка завершиться, перш ніж надіслати електронною поштою три кольорові фотографії високого дозволу, які Смітсонівський інститут відхилив, разом з точною довготою і широтою, на яких супутник зробив знімки. Він так і не отримав відповіді від Міжнародного колоквіуму криптозоологів, і жодна з фотографій так і не з'явилася у пресі. Але Нарвелу Баклу було на це начхати. Він думав, що йому слід було попросити десять штук. Принаймні.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Лікар Ненсі Деррінджер почала сумніватися.
  
  
  Серце екваторіальної Африки не було місцем для роздумів, не кажучи вже про страх. Але Ненсі, білява, як кукурудзяний шовк, гнучка, як бамбук, і міцна, як арізонська ополонка, відчувала і те, й інше.
  
  
  Ті, хто добре її знав, стверджували, що вона була такою ж безстрашною, як крокодили, на вивчення яких вона витратила своє коротке доросле життя.
  
  
  Будучи головним палеонтологом і герпетологом Міжнародного колоквіуму криптозоологів, Ненсі Деррінджер долала гімалайські сніги в пошуках йєті, поринала в глибоководні озера по всій Америці і на Британських островах у пошуках плезіозаврів, що вижили, і проникала в бездонні глибини.
  
  
  Африка була іншою справою. Це був розсадник тропічних хвороб, таких як річкова сліпота та мавпа віспа, відомий інкубатор СНІДу. Європеєць мав пройти двомісячні щеплення, перш ніж вирушити в експедицію у вологе серце континенту.
  
  
  Вони двічі робили їй ін'єкції проти холери, двічі проти черевного тифу, зробили попереджувальну ін'єкцію проти сказу, яка, як вони попередили, може не принести користі, якщо її вкусять у дикій природі, зробили їй укол проти правця, а потім просочили цукрові кусочки. поліомієліту для прийому внутрішньо.
  
  
  Ненсі так хотілося почати, що вона попросила, щоб їй зробили укол і прищепили все за один день. Лікарі наклали на це вето. Між щепленнями від жовтої лихоманки та гепатиту пройшло щонайменше чотири тижні. І їй довелося б поїхати до Лондона для щеплення від жовтої лихоманки. У вона була недоступна.
  
  
  Це було болісно та дратівливо, і вона прийняла все це без скарг, підтримувана чистим адреналіном.
  
  
  Переліт із Лондона пройшов добре. І зупинка у Порт-Чумі, столиці Гондвани, колишньої європейської колонії Бамба-дель-Оро, а нині суверенної держави на межі соціальної та економічної катастрофи, була нескінченною.
  
  
  Тепер, продираючись крізь зарості Гондвани, випиваючи насухо свої щоденні протималярійні пігулки, Ненсі нервувала.
  
  
  Вона віддала б перевагу більш політично прийнятному спонсору, ніж мережа гамбургерів Burger Triumph. Але характер експедиції не зовсім відповідав матеріалам для обкладинки National Geographic.
  
  
  Найбільші коледжі були надто розорені. З неї сміялися в залах засідань корпорацій від Манхеттена до Лос-Анджелеса, навіть PBS сказала "ні".
  
  
  До цього дня вона зустрічалася зі Скіпом Кінгом, віце-президентом з маркетингу корпорації Burger Triumph, у його офісі на тридцять четвертому поверсі у їхній всесвітній штаб-квартирі в Дуврі, штат Делавер.
  
  
  Вона почувала себе безглуздо, навіть просячи про зустріч. Але колега запропонував це, а потім відправив їй факсом упаковку з їжею Burger Triumph, яка виглядала так, ніби була розроблена не по роках розвиненою дитиною. На ньому була показана планета Земля і хвалилася новою упаковкою Burger Triumph, яка дозволяє щорічно економити сім мільйонів тонн відходів, не кажучи вже про економію бензину і зниження забруднення за рахунок відмови від старих картонних контейнерів.
  
  
  Називалася вона "Упаковка, приємна для планети".
  
  
  Записка, написана на факсі, гласила: "Вони багаті, вони дбають про навколишнє середовище. Чому б не спробувати?"
  
  
  "Вони намагаються відновити свою репутацію", - пирхнула Ненсі. Але вона зателефонувала та призначила зустріч вже наступного дня.
  
  
  Там вона зробила коротку сором'язливу презентацію та поклала на стіл Кінга манільський конверт без розпізнавальних знаків. Не кажучи ні слова, він підняв його, розмотав фіксуючу клапан мотузку і витрусив три глянцеві знімки розміром вісім на десять, які були зроблені з супутника спостереження Землі з відстані понад сто миль над Африкою.
  
  
  Кінг дивився на них протягом п'яти мовчазних хвилин, переглядаючи їх спочатку швидко, а потім повільно вдруге. Наприкінці він поклав три фотографії поряд на стіл і довго дивився на них.
  
  
  Його обличчя було надто гострим, щоб його можна було назвати гарним. У ньому був лисий відтінок. Або, можливо, в ньому було більше вовчого, подумала Ненсі. Ніс, тонкогубий рот, навіть коротка стрижка його синювато-чорного волосся були надто суворими.
  
  
  Він підвів погляд, і його очі, чорні, як вулканічне скло, розглядали її без будь-яких емоцій, які вона могла прочитати.
  
  
  "Ти кажеш, вони живі?" спитав він безбарвним тоном.
  
  
  "Наскільки нам відомо, є лише один".
  
  
  "Наскільки великий?"
  
  
  "Судячи з фотографій, сорок футів від носа до хвоста".
  
  
  Кінг глянув униз і насупився. "В основному це шия і хвіст", - промимрив він трохи розчарованим тоном. "Наскільки, на вашу думку, велике тіло?"
  
  
  "О, менше половини цього".
  
  
  "Отже, п'ятнадцять футів?"
  
  
  "За приблизними підрахунками".
  
  
  "Високий?"
  
  
  "З піднятою шиєю, ми оцінюємо..."
  
  
  Він нетерпляче похитав головою. "Ні - яке зростання від підчерев'я до вершини хребта?"
  
  
  Ненсі спохмурніла. "Можливо, футів вісім".
  
  
  Скіп Кінг узяв олівець і почав робити обчислення у блокноті. Він закреслив стовпці цифр замість того, щоб стерти їх, і коли він отримав кінцеву цифру, він підняв очі і сказав дуже серйозно: "Ймовірно, важить вісім тонн, не рахуючи голови, шиї та хвоста. Всього десять тонн."
  
  
  "Звучить приблизно так", - визнала Ненсі, подумавши: "Ця людина ставить неправильні питання".
  
  
  Але Кінг видавався таким абсолютним професіоналом. Застебнутий на гудзики, серйозний і незворушний від перспективи увійти в історію зоології.
  
  
  "І ти хочеш, щоб Burger Triumph профінансував твоє сафарі?" – спитав він.
  
  
  "Експедиція. І ми думаємо, що це можна було б здійснити менш як за два мільйони доларів", - сказала йому Ненсі.
  
  
  "Це включає вартість доставки?"
  
  
  "Доставка?"
  
  
  "Повертаю звіра живим".
  
  
  "Назад! Як би ми його повернули? Я маю на увазі, чи могли б ми його повернути. Уряд..."
  
  
  "Гондвана? Не сміш мене. Нею керує шматок масла, який відступає від Карла Маркса так швидко, що зневажає своїх безпосередніх предків. BT - багатонаціональна компанія. Ми могли б купити "Гондваналенд", якби захотіли. Дешево. Але буде набагато простіше облагодіювати кілька офіційних осіб." Він зробив паузу, щоб перевести дух, потім сказав: "Міс Деррінджер, я вважаю, що можу отримати ваше схвалення на це".
  
  
  Від раптовості заяви у неї перехопило подих. Ненсі чекала ввічливого інтересу і тижнів, якщо не місяців, перетікання корпоративних грошей, доки не буде отримано відповіді.
  
  
  "Ти... ти впевнений? Я маю на увазі, потрібно буде вжити заходів щодо створення відповідного середовища для тварини. І є питання про сприйнятливий зоопарк..."
  
  
  Скіп Кінг підняв заспокійливу руку. "Будь ласка, заспокойтеся", - сказав він. "Про все це подбають".
  
  
  І вони були. За сорок вісім годин зателефонував Скіп Кінг. Його голос був м'яким, як шампанське.
  
  
  "Все готове", - сказав він, ніби говорив про одноденну поїздку до Смоки.
  
  
  "Так і є?"
  
  
  "Генеральний директор санкціонував все необхідне нам фінансування. В даний час зафрахтовано відповідне транспортне судно, і до того часу, коли ми повернемося з ним, на нас чекатиме житло, яке підходить за кліматом".
  
  
  "Де?"
  
  
  "Десь поряд зі штаб-квартирою Burger Triumph World. Можливо, в ній. У нас є досить великий підвал".
  
  
  "Що?"
  
  
  "У нас є дуже великий підвал. Він буде переобладнаний у відповідне тимчасове житло".
  
  
  "Поки що це тимчасово", - сказала йому Ненсі.
  
  
  "За нашими оцінками, ми зможемо відлетіти через три-чотири тижні".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Не для нас".
  
  
  "Ми?"
  
  
  "Я маю намір очолити це сафарі, міс Деррінджер".
  
  
  Ця заява вразила її наповал. Але воно було вимовлено з такою спокійною впевненістю в собі, що Ненсі була захоплена зненацька.
  
  
  "У... у тебе є якийсь досвід у таких проектах?" Ненсі запиналася.
  
  
  "Міс Деррінджер, спеціальні проекти - це моє життя".
  
  
  "Це не те, що я мав на увазі. Я мав на увазі польовий досвід".
  
  
  "Міс Деррінджер, так сталося, що я випускник Уортонської школи бізнесу. Впевнений, ви чули про це".
  
  
  "Десь там. І якщо ви не заперечуєте, це доктор Деррінджер".
  
  
  Кінг тонко шморгнув носом - перший натяк на його справжній характер, зрозуміла тепер Ненсі. "А в яку школу ти ходив?"
  
  
  "О, давайте подивимося. бакалавр із Колумбії..."
  
  
  "Я чув, гарна школа. Але не Уортон".
  
  
  - отримав ступінь магістра в Техаському технологічному університеті та вивчав герпетологію в Університеті Колорадо.
  
  
  "Ти вивчав герпес?"
  
  
  "Герпетологія, - терпляче пояснила Ненсі, - це вивчення рептилій. Я провів велику польову роботу по всьому світу для Коллоквіуму, і, крім того, я є членом Групи фахівців з крокодилів Міжнародної спілки охорони природи та природних ресурсів".
  
  
  "О", - сказав Скіп Кінг тоненьким голоском. "Ну, я закінчив із відзнакою".
  
  
  Ненсі придушила зітхання. У цю інфантильну гру могли б грати двоє, подумала вона. "З відзнакою".
  
  
  "Друге місце теж непогано", - самовдоволено сказав Кінг.
  
  
  "Диплом з відзнакою" означає найвищу почесть, містер Кінг. Диплом з відзнакою – це друге місце. І якщо ви не хочете підхопити безліч небезпечних тропічних хвороб, - твердо додала Ненсі, - ми нікуди не поїдемо, поки не зробимо ґрунтовне щеплення.
  
  
  На лінії зависла довга пауза. Коли його голос повернувся, то це було майже каркання.
  
  
  "Це означає голки?"
  
  
  "Так. Довгі, гострі".
  
  
  "Я ненавиджу голки". І його голос був такий мертвий, що на мить Ненсі злякалася, що він скасує все це.
  
  
  Він цього не зробив. Але тепер, через тиждень, Ненсі починала шкодувати, що він цього не зробив.
  
  
  Це почалося, коли він з'явився у пункті відправлення у футболці із написом "Сафарі, поки тебе не вирве".
  
  
  Ненсі змогла не помітити цього. Але коли вони дісталися Порт-Чуми, він наполіг, щоб носії-тубільці носили футболки Burger Triumph і пробкові шоломи - і зверталися до нього "Б'вана Кінг".
  
  
  Ральф Торп, британський гід, переконав банту пожартувати з Кінга. За його спиною вони посміхалися і сміялися. Це був великий жарт.
  
  
  Ненсі Торп зізнався: "Я бачив, як це відбувалося раніше. Наш містер Кінг став "пухнастим"".
  
  
  "Буши?"
  
  
  "П'яний африканським бушем".
  
  
  "Але ми ще не досягли цього".
  
  
  "Сподіватимемося, що це пройде до того часу, коли ми це зробимо", - сказав Торп.
  
  
  Цього не сталося. Стало лише гірше. І вони мало не втратили своїх носіїв, коли в перший день походу вони дістали провізію, а Кінг наполягав на тому, щоб залишити найкращу їжу для білих учасників експедиції та нагодувати тубільців розігрітими бургерами бонго, сиром фрі та безалкогольними напоями.
  
  
  "Чому вони випльовують свою їжу?" Кінг скаржився. "Кожна безглузда страва коштує п'ять американських баксів. Це більше, ніж ці хлопці заробляють за тиждень".
  
  
  "Вони звикли до справжньої їжі", – попередив Торп. "І якщо вони її не отримають, нам усім доведеться самим піклуватися про себе".
  
  
  Король пом'якшав. І скаржився, і скаржився.
  
  
  Саме тоді Ненсі почала задаватися питанням, чи не був Кінг, зрештою, "пухнастим" - лише кілька шматочків картоплі фрі, не рахуючи дурної страви.
  
  
  Тепер вони йшли гуськом через чагарник. Попереду маячив густий тропічний ліс, вкритий зеленим листям салату та обплетений тонкими ліанами та товстими ліанами. Вони наближалися до непрохідного тракту Канда, куди рідко забредали навіть банту.
  
  
  Ненсі йшла ззаду з носіями-тубільцями. Вона хотіла зайняти позицію лідера, але Скіп Кінг наклав на це вето, сказавши: "Твоє місце в хвості зграї".
  
  
  Вона відпустила це. У цьому була якась логіка. Якщо з нею щось трапиться, експедиції не буде. Так просто.
  
  
  Потім він зауважив, від якого Ненсі захотілося його придушити. Він гортав путівники і називав факти, які видалися йому цікавими. "Гей, Ненсі! Ти знаєш, що у племені тсвана є тільки одне іменник для позначення жінок?"
  
  
  "У цьому немає нічого незвичайного серед племінних культур".
  
  
  "Їх слово монада - і це означає "той, хто залишається вдома, коли чоловіки йдуть на роботу". Тобі краще сподіватися, що ми не зіткнемося з якимсь тсваном, інакше у тебе будуть великі неприємності".
  
  
  "Я можу постояти за себе, дякую", - натягнуто сказала Ненсі.
  
  
  "Не дай цьому добратися до тебе. Пам'ятай, Б'вана Кінг тут, щоб захистити тебе".
  
  
  "Але хто захищатиме Б'вана Кінга?" Запитала Ненсі крізь стиснуті зуби.
  
  
  Попереду Кінг, який супроводжував британський гід з боків, крикнув: "Колуумн, стій!"
  
  
  Колона зупинилася. Над трактом Канда здіймався туманний серпанок. У повітрі мелькали сонячні птахи.
  
  
  "Відключіть відеокамери!" Крикнув Кінг.
  
  
  Ненсі застогнала про себе. "О, ні. Тільки не знову".
  
  
  Провідні носії розпакували відеокамери у потрійному впакуванні. Хтось із піар-команди підняв до неба вимірник освітленості. Хтось ще скористався пушком для макіяжу, щоб приховати витягнуте вперед обличчя Кінга.
  
  
  Потім Кінг розплющив очі і сказав: "Де маленька леді, фахівець з герпесу?"
  
  
  "Тут", - сказала Ненсі голосом, який, здавалося, охолодив навколишнє оточення на дванадцять градусів.
  
  
  Кінг помахав їй рукою. "Давай піднімайся сюди. Давай знімемо тебе у цьому кадрі".
  
  
  "Іду", - пробурчала Ненсі. Вона прокладала собі шлях уперед.
  
  
  Скіп Кінг широко посміхнувся, побачивши її.
  
  
  "Чому б тобі не потрапити до цього кадру?" – спитав він. "Я не можу витрачати весь час на обличчя на цьому сафарі, чи не так?"
  
  
  "Дуже люб'язно з вашого боку".
  
  
  "Крім того," додав він, коли вона зайняла своє місце і зазнала короткого нанесення пудри для макіяжу, "нам не завадило б трохи сексуальної привабливості, Ненсі".
  
  
  "Чому б вам просто не називати мене доктор Деррінджер, містер Кінг?"
  
  
  "Чому б тобі не називати мене Скіпом? Зрештою, як це звучатиме по телевізору? Керівник експедиції та його дівчина П'ятниця не були друзями?"
  
  
  "Це звучатиме професійно, містере Кінг".
  
  
  "Чи означає це, що я не можу змусити тебе розстебнути блузку на один-два гудзики?" Кінг підлизувався.
  
  
  "Можливо, ми просто покінчимо з цим?"
  
  
  "Добре, я зроблю це як завжди".
  
  
  Скіп Кінг прочистив горло і мертвою вагою однієї руки обійняв Ненсі за плечі.
  
  
  "Ми стоїмо на краю легендарного тракту Канда, - почав він, - будинки істоти, якої не бачили на цій землі вже трильйон років".
  
  
  Ненсі скривилася. Ця людина не мала уявлення про геологічне час.
  
  
  "Хоча на нас чекають неймовірні небезпеки, ми нічого не боїмося. Тому що ми корпоративні американці, розумні, кмітливі та сповнені рішучості виконати нашу місію: повернути їх живими!"
  
  
  Він посміхнувся в об'єктив камери, як Каділлак з ґратами радіатора кольору слонової кістки, і тримав усмішку цілих дванадцять секунд.
  
  
  "Добре, знято! Як це було?"
  
  
  Піарник надіслав йому знак "Все в порядку". "Супер!"
  
  
  "Король першого дубля, це я". Він усміхнувся Ненсі і запитав: "Отже, як я?"
  
  
  Ненсі скинула його руку і помчала геть.
  
  
  "Мабуть, це час місяця", - промимрив Кінг. І коли камери були запаковані заново, він повернувся до експедиційного лікаря і сказав: "Добре. Підготуй мене до великої пригоди".
  
  
  Він закотив рукави своєї куртки сафарі, коли місцевий носій зняв свій капелюх у леопардову смужку. Хтось стер косметику з його зосередженого обличчя.
  
  
  Вони оббризкали його засобом від комах. Медик почав приклеювати пластирі тілесного кольору до його рук, шиї та щок.
  
  
  "Браслети від нападів нудоти", – оголосив медик.
  
  
  "Перевірка", - сказав Кінг, коли їх було відрегульовано.
  
  
  "Пластир від малярії".
  
  
  "Перевірка".
  
  
  "Нікотиновий пластир".
  
  
  "Вас зрозумів".
  
  
  "Пластир із вітаміном А".
  
  
  "Перевірка".
  
  
  "Пластир із вітаміном С".
  
  
  "З рахітом і цингою покінчено".
  
  
  "Пластир із вітаміном Е".
  
  
  "На випадок, якщо мені пощастить". І Кінг подивився прямо на Ненсі. Вона відвернулася.
  
  
  Медик відступив назад. "У вас все в порядку".
  
  
  "Поки що ні. Де щит проти п'явок?"
  
  
  "З того часу, як ми сюди потрапили, не було помічено жодної п'явки", - вибухнула Ненсі.
  
  
  "Не ризикуй, ось мій девіз".
  
  
  Хтось простяг йому згорнутий із чорної тканини прут.
  
  
  І оголосивши всім у межах чутності: "Ось тут ми відокремлюємо чоловіків від слабаків", Скіп Кінг розкрив свою чорну парасольку і сміливо і без страху ввійшов у тракт Канда.
  
  
  "Я не можу в це повірити", - пробурмотіла Ненсі, прилаштовуючись за ним.
  
  
  Тропічний ліс був схожий на інший світ. Небо було чимось, що час від часу проглядало крізь схожий на собор навіс із нависаючих гілок і листя. Сонячне світло, що просочується крізь зелену рослинність, було водянисто-зеленого відтінку. Це було майже як прогулянка підводним світом важкого, придатного для дихання повітря, в якому дзижчали і пищали комахи, а мавпи спостерігали з гілок очима, мудрішими за людські.
  
  
  Ральф Торп відступив, щоб іти поруч із нею. На м'язовому плечі в нього висіла рушниця для великої дичини. Його пробковий шолом спереду і з боків прикрашений великим золотим логотипом Burger Triumph corporate crown. Він зіскреб напис "Спонсується Burger Triumph" і вдерся в саму корону.
  
  
  "Його спина є привабливою метою, що?" Упівголоса запитав Торп.
  
  
  "Не думай, що це не спадало мені на думку", - сухо сказала Ненсі.
  
  
  "Якщо ми отримаємо те, що нам потрібно, все це буде варте того. Не забувай про це".
  
  
  "Продовжуй це мені говорити. Мені це потрібно".
  
  
  Через три години вони вирвалися на галявину, і Скіп Кінг відразу впав.
  
  
  "Сипучі піски!" – закричав він.
  
  
  Вони кинулися йому на допомогу.
  
  
  "Це всього лише дірка!" – заспокійливо сказав піарник.
  
  
  "Ні, це не так", - сказала Ненсі здавленим голосом.
  
  
  "Звичайно, це дірка", - говорив Кінг, коли вони допомагали йому підвестися на ноги. Його гостре обличчя обвисло, а темні очі, здавалося, були на межі сліз. Він розбив свою парасольку від п'явок об тюльпанне дерево. Він був зруйнований.
  
  
  "Всі відійдіть від дірки", - сказала Ненсі. Хвилювання в її голосі змусило їх усіх подивитися на неї.
  
  
  "Відійди від цього!" – повторила вона. Вони стрибнули. Її голос був такий гучний.
  
  
  Ненсі ходила навколо глибокої западини в землі, риси її обличчя зберігали самовладання з невпевненістю, що посмикувалася.
  
  
  "Це задня лапа", - вирішила вона вголос.
  
  
  Скіп Кінг похитав головою з боку в бік, ніби намагаючись позбутися болю в шиї.
  
  
  "Так і є?"
  
  
  "Слід одного".
  
  
  Король підійшов ближче. "Ти впевнений?"
  
  
  "На задніх слідах п'ять пальців з трьома пазурами. Це згідно з літописом скам'янілостей. Вони такі самі".
  
  
  Вона чекала, що він вигукне щось мужнє. Натомість він проковтнув: "Це більше, ніж я думав".
  
  
  Вона звела очі. "Боїшся?"
  
  
  Кінг розправив свої м'які плечі. "Мила, я підживлююся тестостероном. Страху в мені немає".
  
  
  "Тоді ти не плакатимеш над своєю зламаною парасолькою, чи не так?" І вона рушила вперед.
  
  
  Скіп Кінг зблід і побіг слідом за нею, кричачи: "Гей! Що ти робиш, розуміючи суть? Це чоловіча робота!"
  
  
  Землетрус повалив дерева по всьому тракту Канда.
  
  
  Повалилися могутні дерева капок, такі густі навколо, що вони розчавили дрібніші саджанці в соковиті тріски. Тут і там бамбук з тонкими стволами розколовся біля основи, їхнє падіння було перервано лісовим пологом, прикрашеним гірляндами ліан.
  
  
  У землі були розколи та тріщини, величезні червоно-коричневі рани, які вже через два місяці після землетрусу знову вкрилися зеленню та зарості новим рослинним життям.
  
  
  У деяких місцях земля була м'якою, як торф'яний мох, висипаний із пластикового пакета. Запах був приблизно таким самим - п'янким, майже солодким.
  
  
  Стежка перетворилася на вузьку стежку, яку тропічний ліс швидко відвойовував. Гаряче повітря обтяжіло в їхніх легенях. Тропічний ліс, здавалося, тиснув на них, як зелений, покритий листям шлунок.
  
  
  Першою незвичайною подією були бабки.
  
  
  Летячи строєм стріл, вони промчали через просвіт у деревах, їх здвоєні крила блищали, як райдужні лопаті.
  
  
  "Це не можуть бути бабки", - пробурмотів Скіп, застигши на місці.
  
  
  Ненсі підняла свою "Лійку" і клацнула.
  
  
  "Приголомшливо".
  
  
  Король глянув на неї. "Стрекози? Казкові?"
  
  
  "Відомо, що сучасні бабки не виростають такими великими".
  
  
  "Чи поводяться африканські бабки так само, як американські?"
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Вони... вони зашивають людям роти?" Кінг проковтнув.
  
  
  "Ти, мабуть, жартуєш!"
  
  
  "Я вперше в Африці. Ти не можеш очікувати, що я знаю кожну дрібницю".
  
  
  "Американські бабки не зашивають рота. Це бабусині казки".
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Позитивно".
  
  
  "Не можна бути дуже обережним". Він крикнув через плече. "У кого Чорний прапор?"
  
  
  "Не смій!"
  
  
  "У чому проблема? Ми тут не через бабок".
  
  
  "Якщо ми зможемо зловити одного, це буде так само важливо, як зловити звіра".
  
  
  "Не для Burger Triumph, Incorporated".
  
  
  "Чи треба мені нагадувати вам, що я науковий керівник цієї місії?"
  
  
  "Так, але я - банкролл. Те, що я говорю, залишається в силі. Ми йдемо далі".
  
  
  Кінг протиснувся повз Ненсі Деррінджер і взяв ініціативу на себе. Він ішов, розсіяно потираючи щелепу однією рукою, але Ненсі знала, що це обережність. Якщо бабки підберуться близько, він прикриє свій великий рот. Ненсі молилася про тисячі бабок.
  
  
  Але бабки розлетілися у трьох різних напрямках, як доісторичні гелікоптери.
  
  
  Наступним сюрпризом були величезні жаби.
  
  
  Вони сиділи навпочіпки, боки пульсували, у густій траві біля невеликого ставка зі стоячою водою.
  
  
  Коли один із них наблизився, він підстрибнув один раз, приземлившись посеред дороги. Він нервово повертався, поки не витріщився на них своїми немиготливими опуклими очима. Його горло пульсувало, як величезне зелене серце, вирване з грудей монстра.
  
  
  "Що це, чорт забирай, таке!" Хрипко сказав Кінг.
  
  
  Підійшов Ральф Торп із гвинтівкою в руці.
  
  
  "Хах! Це чортова жаба-бик Голіаф!"
  
  
  "Це схоже на гребану матір усіх жаб", - простогнав Кінг.
  
  
  "О, не заплутай свої трусики, містере Кінг. Це лише чортова жаба".
  
  
  "Мені не подобається, як він на мене дивиться. Пристрели його".
  
  
  "Не треба так турбуватися". Торп жбурнув у бік жаби гладкий плаский камінь, і вона відскочила, судорожно бригаючи задніми лапами.
  
  
  "Бачиш? Ось. Нічого особливого, що?"
  
  
  "Я сподіваюся, ти зможеш тримати себе в руках, коли ми знайдемо нашу здобич", - багатозначно сказала Ненсі.
  
  
  Сказав Кінг, піднявши руку. "Гей, у мене був невдалий досвід спілкування із жабами, коли я був маленьким".
  
  
  "О? Хто-небудь з'їв твою колекцію мух?"
  
  
  Кінг насупився. "Дівчата з мого персоналу не розмовляють зі мною у такому тоні".
  
  
  "Наступного разу найміть жінок".
  
  
  Кінг насупився ще сильніше. Вони попленталися далі. Пройшовши ще трохи, він клацнув пальцями і сказав: "ПМС! Я правий?"
  
  
  І це було все, що могла зробити Ненсі Деррінджер, щоб не розвернутися і не дати йому дурну ляпас.
  
  
  Гуркіт канонади серед зелених дерев розвіяв її гнів, як лихоманку.
  
  
  "Що це було?" Пробурмотів Кінг.
  
  
  Ненсі заплющила очі і, здавалося, благала богів джунглів, що причаїлися. "О Боже! Чи може це бути? О, будь ласка, нехай це буде те, про що я думаю".
  
  
  Темні очі Кінга розширились. "Ти думаєш, це той звук, який він міг би видати?"
  
  
  "Ніхто не знає. Скам'янілостей, що зберегли природні звуки, не існує".
  
  
  "Торп! Приведи цього провідника-тубільця".
  
  
  Підійшов провідник-банту. Він був високим і худорлявим, з вузьким мудрим обличчям, яке здавалося нестаріючим. Якби не його футболка з написом Burger Triumph, він міг би зійти за genus loci тропічного лісу.
  
  
  "Запитай у Сліма, чи той звук видає Н'ямала", - зажадав Кінг. Торп звернувся до тубільця його рідною мовою. Чоловік жестикулював і закінчив тим, що вказав на Кінга, випльовуючи при цьому уривчасту пропозицію.
  
  
  "Що він сказав?" Схвильовано спитав Кінг.
  
  
  "Він попросив, щоб ти не називав його Слімом", - переказав Торп.
  
  
  "Чому б і ні? Це лише прізвисько".
  
  
  "Слім" - це те, що міські чорні називають англійською "СНІД". Тайрон не дуже добре володіє англійською в американському стилі, але він впізнає це слово. Воно йому не подобається”.
  
  
  "У всіх був поганий день?" Похмуро промимрив Кінг. "Добре, скажи йому, що я жалкую. Тоді дай мені мою відповідь".
  
  
  Торп і тубільець переглянулися на підвищених тонах. Наприкінці британський гід сказав: "Він каже, що звук, який ми чули, це крик ньямали".
  
  
  Король склав долоні рупором біля рота. "Добре, дивіться все в обидва. От і все. Ми збираємося увійти в історію. Хто-небудь, дайте мені транковий пістолет".
  
  
  "Я не думаю, що це розумно, містере Кінг", - попередив Торп. "Ці гвинтівки – не іграшки".
  
  
  Кінг вирвав гвинтівку з рук Торпа і сказав: "Ти відповідаєш за охорону порядку в цій різношерстій групі тубільців. Я пропоную тобі подати належний приклад негайної покори".
  
  
  І Кінг розвернувся на підборах, тримаючи гвинтівку напоготові.
  
  
  Спостерігаючи, як він шкутильгає вперед, Ненсі сказала Торпу: "Все, що він знає про Африку, він дізнався, подивившись повтори "Джим у джунглях"".
  
  
  Торп насупився. "Придурок, який назвав би гарну гвинтівку пістолетом, має стріляти зі слонової рушниці".
  
  
  Колона відновила свій марш.
  
  
  Підлісок ставав густішим. Стежок не було, і прорубати її було неможливо. Їм доводилося протискатися між стволами та ручними рюкзаками через вузькі проходи вручну.
  
  
  У повітрі розлився запах стоячої води, і він був таким же неприємним, як вода для миття посуду в спеку.
  
  
  "Дивися, як він падає в чортову воду", - пробурмотів Торп для Ненсі.
  
  
  Потім пролунав крик. Цього разу він, здавалося, вразив неймовірно зелене листя, і з верхівок дерев посипалися злякані мавпи.
  
  
  Харранк!
  
  
  У відповідь пролунав голос Скіпа Кінга, високий і схвильований.
  
  
  "Це прямо попереду!"
  
  
  І він пірнув у кущі. Вони втратили його на увазі перш, ніж хтось зміг відреагувати.
  
  
  "Цей ідіот!" Прошипіла Ненсі.
  
  
  Постріл з гвинтівки озвався луною, як гарматний постріл.
  
  
  "О ні!"
  
  
  Голос Кінга, здавалося, звучав навколо них у своїй радісній радості. "Я впорався! Я впорався!"
  
  
  "Цей колосальний ідіот!"
  
  
  Вони майже зіткнулися з ним. Кінг кинувся назад тим самим шляхом, яким пішов. Його лисячі очі були яскравими та широко розплющеними.
  
  
  "Я впіймав його! Я впіймав його!"
  
  
  "Чортовськи малоймовірно", - виплюнув Торп.
  
  
  "Це відбулося?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Я не став чекати, щоб побачити", - схвильовано сказав Кінг. "Хіба це не здорово? Я перша людина, яка коли-небудь збила динозавра".
  
  
  Вони протиснулися повз нього.
  
  
  Земля стала м'якою. Чагарник став густішим, непрохіднішим і скидався на болотну траву.
  
  
  Ральф Торп підійшов до краю великого озера. Там не було ні берега, ні застави. Дерева просто скінчилися, і там були вода та відкрите небо.
  
  
  І у центрі басейну вимальовувалася величезна постать.
  
  
  Він був оранжево-чорним і блискучим, як мокрий тюлень. Але жоден тюлень ніколи не виростав таким великим. Шия була окантована чорним, а вздовж ребристої спини її покривали помаранчеві плями розміром із сковорідку для смаження.
  
  
  І поки вони стояли, дивлячись на нього, він повернув свою низькорослу зміїну голову, як журавель, і подивився на них козлячими очима, які були розміром із їхні власні голови.
  
  
  Очі були тьмяними та байдужими. рот ворушився. У його щелепах було трохи зеленого листя, і щелепи рухалися, як у ящірки, вгору і вниз.
  
  
  Листя швидко зникло в його горлянці, і чорно-оранжеві смуги на шиї почали пульсувати в такт довгим смугам м'язів горла.
  
  
  Кінг кричав: "Я потрапив у нього! Я потрапив точно в центр! Чому він все ще на ногах?"
  
  
  "Він навіть не знає, що в нього потрапили", - промимрив Торп, британська безтурботність у його голосі випарувалася, як ранковий дощ.
  
  
  "Принесіть камери", - прошепотіла Ненсі. "Швидше!"
  
  
  Скіп Кінг відсахнувся, його обличчя почервоніло. Він зблід, коли побачив, що величезний звір незворушно дивиться на нього у відповідь.
  
  
  "Що з цією штукою?" він поскаржився. "Невже вона недостатньо знає, щоб лягти, коли її накачали транком".
  
  
  "Очевидно, ні", - сухо сказав Торп.
  
  
  "Ну, я це виправлю!"
  
  
  І перш ніж хтось зміг щось зробити, щоб зупинити його, Скіп Кінг підніс гвинтівку до оббитого шкірою плеча своєї куртки сафарі і почав випускати патрони, приголомшуючи всіх навколо.
  
  
  "Ти закінчений кретин!" Ненсі закричала.
  
  
  "Він не падає!" Крикнув Кінг. "Більше гармат! Нам потрібно більше вогневої потужності!"
  
  
  Звір у ставку джунглів почав наступати. Земля затремтіла. Вода забризкала їхні черевики.
  
  
  І банту почали шикуватися вздовж басейну.
  
  
  Торп прийняв командування. "Добре, хлопці. Вийміть максимум користі з поганої ситуації, зараз же. Давайте прикінчимо цього грубіяна!"
  
  
  Приклад гвинтівки вп'явся в спітнілі плечі. Пальці скрючилися на спускових гачках.
  
  
  І гвинтівки почали вивергати громи.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він пояснював різним ґвалтівникам, канібалам та серійним вбивцям у камері смертників в'язниці штату Юта, що він з Американського союзу захисту громадянських свобод.
  
  
  "Я вже найняв адвоката", - пирхнув Орвіс Боггс, який мав померти від смертельної ін'єкції 28 жовтня 1979 року за те, що з'їв трирічну дівчинку сирою, бо його холодильник зламався під час сильної спеки, зіпсувавши три стейки "портерхаус", які він стягнув із місцевого супермаркету.
  
  
  "Я не юрист", - сказав йому Римо.
  
  
  "Отже, ти адвокат?" - покликав Дуейн Таббл із сусідньої камери.
  
  
  "Ви могли б називати мене і так", - погодився Римо. Погодитись було б швидше. Він сказав би квартету людських відмовників усе, що вони хотіли почути.
  
  
  "Так? Що ж, виведи нас з цієї пекельної дірки. Мій телевізор зламався на чортовий тиждень. Це жорстоко".
  
  
  "Причина, через яку я тут", - сказав Римо.
  
  
  "Ха?" "ха" було вибуховим бурчанням. Це вирвалося з рота Сонні Смута разом із жовтувато-червоною слиною, бо коли він почував себе незручно, Сонні любив гризти унітаз, незважаючи на те, що його зубна емаль завжди була на другому місці. Сонні виховувався у різних центрах утримання неповнолітніх під вартою, і якимось чином йому не прищепили належної гігієни зубів.
  
  
  "Я працюю з новим пристроєм динамічної екстракції ACLU", - пояснив Римо з незворушною особою.
  
  
  "Ти дантист?" - Запитав Сонні.
  
  
  "Ні, я не дантист".
  
  
  "Що це таке насправді? Діна..."
  
  
  "Це означає, що в нашій нескінченній мудрості ми вирішили, що ваші скарги є небезпідставними", - сказав Римо, підбираючи слова з урахуванням Раймонда Берра.
  
  
  "Не без заслуг. Що це означає?"
  
  
  "Це означає, що так, 247 апеляцій, які ми подали від вашого імені, стверджуючи, що 15 років у камері смертників є жорстоким і незвичайним покаранням, були визнані обґрунтованими, і ми вирішили вжити екстрених заходів для виправлення вашого становища".
  
  
  "Важке становище? У нас проблеми?"
  
  
  "Ситуація. Або що б там не сказав Перрі Мейсон".
  
  
  "Наша ситуація така, що ми застрягли в переполосі", - пробурчав Орвіс. "Ха!"
  
  
  "А я – ліки", - сказав Римо.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Ліки", - сказав Римо.
  
  
  "Вони відпускають нас?" поцікавився Дуейн.
  
  
  "Ні, я витягаю тебе звідси".
  
  
  "ACLU може це зробити?"
  
  
  "Якщо ви четверо будете люб'язні говорити тихіше досить довго, щоб я зміг відчинити двері вашої камери", - сказав Римо.
  
  
  Усі негайно заткнулися. Окрім Сонні, який захрюкав, як свиня, і запитав: "У тебе є ключ?"
  
  
  Римо підняв вказівний палець. "Ось тут".
  
  
  "Це палець. А це електронний замок. У тебе має бути одна з цих штучок із магнітною кредитною карткою".
  
  
  "Пропускні картки", – поправив Римо. "І мені вони не потрібні, бо маю спеціально натренований палець".
  
  
  І Римо почав постукувати корпусом замку. Спочатку невпевнено, потім із наростаючим ритмом.
  
  
  На замку спалахнув червоний вогник. Він блимнув і одразу ж під ним загорівся зелений. Римо знав, що він має рівно п'ять секунд, щоб відкрити двері, перш ніж електронний механізм автоматично відключиться.
  
  
  Римо ривком відчинив двері і сказав: "Поспішай!"
  
  
  Сонні Смут вийшов у хмарі запаху тіла.
  
  
  Римо попрямував до наступних дверей. До Боггсу. Смут стовпився поруч, не зводячи очей з пальця Римо.
  
  
  "Ти в моєму світлі", - сказав йому Римо, дихаючи ротом, щоб мікроскопічні частинки запаху Смута не потрапили в його чутливі ніздрі і не застрягли там на наступні сімдесят дві години, як скам'янілі соплі.
  
  
  "Світла немає. Це відбій".
  
  
  "Не сперечайся з досвідченим професіоналом", - сказав Римо.
  
  
  Сонні Смут послужливо обійшов Римо з протилежного боку і завис там, як какашко, що стирчить.
  
  
  Римо відчинив замок. Тепер у нього був ритм, тож червоний вогник вчасно змінився на зелений.
  
  
  Вийшов Орвіс Боггс.
  
  
  "Я не можу в це повірити! Вільний!"
  
  
  "Ні, поки ми не пройдемо повз охоронців", - сказав Римо, атакуючи двері камери Дуейна Таббла. Вона відкрилася, і Табл вийшов.
  
  
  Останнім вийшов Рой із Короткими рукавами, останній чоловік у камері смертників. Він був учасником судового процесу проти штату Юта, посилаючись на їхнє тривале перебування в камері смертників як на жорстоке та незвичайне покарання, що суперечить восьмій поправці до Конституції.
  
  
  Він мав одне питання. "Це законно?"
  
  
  "Тільки якщо нас не зловлять", - сказав йому Римо.
  
  
  "Тоді я залишаюся".
  
  
  "Ти хто?"
  
  
  "Втеча з в'язниці не очистить мого імені. Я невинний".
  
  
  "Я теж!" - сказав Сонні Смут.
  
  
  "Невинний, це я".
  
  
  "Аналогічно".
  
  
  "Але я справді, справді невинний", - тихо сказав Рой Шортлів.
  
  
  Римо глянув у м'які очі чоловіка. Вони були темні з широкими зіницями, як у кішки, і його довге, виснажене обличчя було щирим.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Ти можеш залишитися. Але тільки тому, що ти невинний".
  
  
  "Почекай хвилинку", - сказав Сонні Смут. "ACLU витягне нас з переполоху, але не безневинного хлопця?"
  
  
  "Такий шлях ACLU", - сказав Римо. "Невинні хлопці - не така вже й велика проблема. Крім того, я думав, що ти теж невинний".
  
  
  "Так і є", - сказав Орвіс Боггс. "Просто ми не безневинні так, як невинний Рой".
  
  
  "Так", - додав Дуейн. “Ми народилися невинними і трохи заблукали, от і все. Рой залишався невинним до сьогодні”. Він посміхнувся у напівтемряві. "Ось чому він збирається з'їсти голку, а ми сьогодні спатимемо зі повіями".
  
  
  "Тільки якщо ти будеш слідувати за мною і робити точно те, що я кажу", - рішуче сказав Римо.
  
  
  "Чи може цей палець провести нас повз охорону?" Запитав Орвіс.
  
  
  "Це втягнуло мене, чи не так?" Заперечив Римо.
  
  
  "О".
  
  
  Коли Римо відводив їх, у Сонні виникло питання.
  
  
  "Де я можу дістати такий палець?"
  
  
  "Це палець, виданий ACLU. Ви не можете просто піти до Walmart і купити його".
  
  
  "Тоді чи може хлопець збільшити це?" Ні.
  
  
  У темряві обличчя Орвіса, Дуейна та Сонні витяглися від розчарування.
  
  
  "Ну, можливо, я ніколи більше не повернуся таким чином", - припустив Орвіс.
  
  
  "Гарантую це", - сказав Римо, зупиняючись біля дверей зони контролю.
  
  
  Поруч із ним сидів охоронець. На підлозі. Його голова звисала набік, і він виглядав умиротвореним і задоволеним, сидячи на блискучій підлозі.
  
  
  Сонні пробурчав. "Гей, я знаю цього дурня. Одного разу він надав мені погану послугу. Думаю, я поріжу йому обличчя".
  
  
  "Ти поріжеш йому обличчя, - попередив Римо, - і мій палець вимкне червоне світло у твоїх очах".
  
  
  "Твій палець може це зробити?"
  
  
  "Мій палець може робити все, що я захочу", - сказав Римо до чоловіка.
  
  
  Троє мерців обмінялися поглядами в темряві, поки Римо поркався із замком.
  
  
  Постукуючи в темряві, Орвіс прошепотів Дуейну. "Можливо, нам варто просто вдарити цього хлопця кулаком і відкусити йому палець".
  
  
  "Що, якщо це не спрацює після вимкнення?" - Запитав Дуейн.
  
  
  Орвіс широко посміхнувся. "Тоді я проковтну це. Так воно не пропаде задарма".
  
  
  "Ти з'їв би людський палець?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Думав, ти їж тільки маленьких дівчаток".
  
  
  Сонні позадкував. "Так. Ти педик, чи що?"
  
  
  "Ні, я не педик. Ти це знаєш".
  
  
  "Я чую кожне твоє слово", - крикнув у відповідь Римо.
  
  
  "Твої вуха теж чарівні?" - Запитав Орвіс.
  
  
  "Я чую, як ти пукаєш, перш ніж ти це зробиш".
  
  
  Це справило враження на трійцю. "Забудь, що ми говорили про цей пальець, чувак", - швидко сказав Дуейн. "Це твій палець. Просто дозволь йому робити свою справу і не турбуйся за нас".
  
  
  "Через вдячність", - сказав Римо, і спалахнув зелений точковий вогник. Вони пройшли.
  
  
  Римо взяв справу до рук. У темряві він зробив те, що здивувало б і налякало трьох каторжників, що тяглися слідом. Він заплющив очі.
  
  
  Римо міг досить добре бачити у темряві. Але для того, що він мав зробити, його очі були б менш корисні, ніж магніти в його мозку.
  
  
  Ось уже понад двадцять років Римо знав про магніти. Він ніколи не думав про них як про магніти, а як про вказівники. З того часу, як він навчився правильно дихати всім тілом, а не лише легкими, він зміг знаходити дорогу у повній темряві, звертаючи увагу на вказівники у своїй голові.
  
  
  Римо хотів іти північ. Заплющивши очі, він точно знав, де знаходиться північ. Він ішов північ.
  
  
  Тільки нещодавно, після того, як він прочитав статтю в журналі, в якій стверджувалося, що вчені виявили, що людський мозок пронизаний крихітними кристалічними біологічними магнітами, Римо зрозумів, що вказівники були магнітами. Якби він взагалі подумав про це, він зрозумів би, що вони, мабуть, магніти.
  
  
  За словами вчених, магніти були присутні в мозку багатьох видів ссавців, включаючи людину. Вони розповіли про повернення лосося в місця нересту, міграції птахів і навіть про те, як домашня кішка, що загубилася, змогла знайти своїх господарів, які переїхали через усю країну. Римо не міг повністю повірити в те, чого вимагав останній приклад, але він міг прийняти природні магніти, які, за словами вчених, також пояснювали, як люди отримують пухлини головного мозку, живучи надто близько до проводів високої напруги та інших джерел електромагнітного випромінювання. Магнітні поля порушили тендітний баланс магнітних мереж, викликавши пухлини.
  
  
  У Римо був пухлин. Йому не потрібна була комп'ютерна томографія чи рентген, щоб сказати це. Його власний мозок сказав, що пухлини немає. І що магніти безпомилково спрямовували його на північ.
  
  
  Ним керували та інші речі.
  
  
  Він відчув слабкий вітерець на своєму жорстокому обличчі та оголених руках, який говорив про повітряні потоки, що йдуть з-під дверей. Римо запам'ятав кожну двері дорогою всередину. І кожен поворот на стежці. Він достеменно знав, де знаходиться. Все, що йому потрібно було зробити, це супроводити трьох м'ясників, що страждають, до місця утилізації сміття.
  
  
  "Це не шлях до парадних дверей", - сказав Орвіс Боггс, і тінь підозри затьмарила його голос.
  
  
  "Ми не вийдемо через головний вхід", – сказав Римо.
  
  
  "Це теж не вихід через чорний хід", - неспокійно пробурмотів Дуейн.
  
  
  "Передня та задня частини в'язниці завжди найкраще охороняються", - пояснив Римо з більшим терпінням, ніж він відчував. "Мої боси ACLU ретельно вивчили це, перш ніж санкціонувати динамічну евакуацію".
  
  
  Сонні скривився при слові "витяг" і помацав свої двостулкові м'язи.
  
  
  "Ти робив це раніше?" спитав він.
  
  
  "Взагалі, це мій перший раз", - сказав Римо.
  
  
  "Що, якщо нас зловлять?" Сонні замислився.
  
  
  "Ми звинувачуємо моє начальство і віддаємося на милість варти".
  
  
  "Ми робимо?" - спитав Дуейн.
  
  
  "ACLU – це не зовсім ЦРУ", – багатозначно зауважив Римо. "Тут кожен сам за себе".
  
  
  "Мені подобається ця філософія", - сказав Орвіс.
  
  
  "Я знав, що ти це зробиш", - сказав Римо, раптово розплющуючи очі.
  
  
  Вони були на порозі центрального перехрестя в'язниці. У більшості в'язниць були центральні перехрестя, дуже схожі на транспортні розв'язки та виконують ту саму функцію.
  
  
  Римо добре це знав. Він двічі опинявся в камері смертників, один раз у своєму колишньому житті патрульного Римо Вільямса, коли його звинуватили у вбивстві низькопробного торговця наркотиками, а вдруге, коли його помістили на склад у флоридській в'язниці, йому начисто стерли пам'ять через помилку в організації , яка підставила його насамперед.
  
  
  Ця організація була і ніколи була ACLU.
  
  
  О, між ACLU та CURE було кілька спільних букв. Але між ними лежала величезна різниця. ACLU відстоював якийсь самозваний мандат на втручання в і без того заплутану судову систему, наприклад, взявшись за справу групи ув'язнених, засуджених до страти, спочатку допомагаючи їм уникнути законного покарання - затягуючи процес оскарження до нудоти, - а потім використовуючи тривалий термін як виправдання. , щоб зняти їх з гачка, посилаючись як аргумент на конституційну гарантію проти "жорстокого та незвичайного покарання".
  
  
  ЛІКИ були створені для вирішення ситуацій, подібних до тих, які були викликані ACLU. ЛІКИ були не анаграмою, а рецептом від хвороб Америки. Задуманий президентом, який помер над своєю посадою надто молодим, його обіцянка залишилася невиконаною, він був створений для того, щоб урівноважити часто незбалансовані ваги сліпого правосуддя.
  
  
  Римо був правоохоронним органом Кюре - суддею, присяжними та катом, якщо буде потрібно. Сьогодні він був просто катом, дякую. Суддя та присяжні давним-давно виконали свою роботу. Завданням Римо було переконатися, що їхня важка праця і жертви не були марними.
  
  
  На перехресті Римо подивився через квадратне скляне віконце у двері. З іншого боку, в заскленій будці сидів охоронець. Він був захоплений переглядом "Плейбою".
  
  
  Римо взявся до дверного замку, використовуючи ту ж техніку, якою відкривав інші замки. Він не міг пояснити це, не більше, ніж міг би пояснити магніти у своїй голові, але його чутливі пальці відчули струм, який протікав через механізм замку. Після того, як він був знайдений, залишалося тільки постукувати в гармонії, поки течія не зробить те, що хотів Римо.
  
  
  Незабаром двері здалися. Римо відкрив її. Сигнал тривоги не пролунав. Він також не пролунав, коли він увійшов.
  
  
  "Тримайся ближче до мене і без різких рухів", - попередив Римо.
  
  
  "Зрозумів", - сказав Орвіс.
  
  
  "Ти людина із чарівною цифрою", - додав Дуейн.
  
  
  "Поки що", - пробурмотів Сонні.
  
  
  Вони виповзли назовні. Перехрестя було добре освітлене.
  
  
  Саме тоді інші добре розглянули Римо.
  
  
  Він був високим, худорлявим чоловіком, з темними очима під темним волоссям і вилицями, такими ж яскраво вираженими, як на черепі. Його вік був невизначеним, і навіть дивлячись на його обличчя, троє мерців могли сказати, що на котячому тілі не було ні грама зайвого жиру. На ньому була сіро-блакитна уніформа із написом "Департамент санітарії" над кишенею блузи.
  
  
  "Гей! Чому він одягнений як смітник?" Сонні Смут хмикнув.
  
  
  "Інженер із санітарії", - поправив Римо. "І це маскування".
  
  
  "Чому ти не захопив із собою ніяких маскувальних костюмів для нас?"
  
  
  "Так", - втрутився Орвіс. "Я хочу костюм барабанщика-мажоретки - бажано, щоб ця сучка все ще була в ньому".
  
  
  Інші вирішили, що хочуть того ж. Їхній металевий сміх викликав у Римо бажання сплавити їх порожні черепи разом прямо тут і зараз. Але якби він це зробив, ACLU нізащо не отримав би похвали, на яку вони так заслужили.
  
  
  "Чудово!" - сказав Римо, побачивши, як здригнувся охоронець. Римо блискавично перетнув простір і попрямував до будки охорони.
  
  
  Двері були зачинені, але охоронець вирішив цю проблему. Він вибрався назовні, тягнучи за собою пістолет для спецназу.
  
  
  Римо зустрів його біля дверей. Охоронцю здалося, що Римо щойно проріс із голих дверей, як якесь сіро-блакитне бур'ян.
  
  
  Римо позбавив людини його зброї та свідомості, використовуючи одну руку для кожного завдання. Тримаючи охоронця ззаду за шию, де жорсткі пальці Римо знайшли і стиснули нервові центри, він опустив його на тверду підлогу.
  
  
  Сонні та інші підійшли і подивилися вниз на сплячого охоронця.
  
  
  "Це якийсь палець", - видихнув Сонні.
  
  
  "Чи можемо ми вбити цього?" - Запитав Дуейн.
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "Ми можемо збільшити його пальці?" Запитав Орвіс. "Ну, знаєш, щоб попрактикуватися в тому, що ти щойно зробив".
  
  
  "Потренуйся зі своїми власними пальцями", - сказав Римо. "Ми повинні струснутись, якщо хочемо вибратися звідси до світанку".
  
  
  "То чому ж ти одягнений як сміттяра?" Сонні здивувався.
  
  
  "Ти побачиш, коли ми дістанемося туди", - сказав Римо, втомившись від питань.
  
  
  "Що ми побачимо?"
  
  
  "Ти побачиш".
  
  
  "Коли ми дістанемося туди?"
  
  
  "Ви дізнаєтеся про це за запахом", - сказав Римо, дійшовши висновку, що якби система освіти навчила цих невдах думати своїми мізками, можливо, вони не сиділи б у камері смертників. З іншого боку, можливо, і ні, помітивши, як Сонні гризе точильний камінь, який він приніс із собою.
  
  
  Нарешті вони дісталися віддаленого коридору, де пахло кислятиною та личинками.
  
  
  "Це кімната для сміття", - зазначив Орвіс.
  
  
  - Ти зрозумів, - сказав Римо.
  
  
  "Пахне", - сказав Сонні.
  
  
  "Тобі слід поговорити".
  
  
  "А?"
  
  
  Римо був змушений замкнути за собою двері, і вони все ще були замкнені. Він відкрив її насилу. Для цього був потрібний справжній ключ типу "вставляй і повертай", так що він не міг керувати жодним електричним таймером. Він натиснув на нього. Двері відскочили всередину, прихопивши із собою комплект замків та частину косяка.
  
  
  Вони прослизнули всередину.
  
  
  Місце являло собою нагромадження запечатаних сміттєвих баків і мішків для сміття, а біля єдиних завантажувальних дверей стояв старий контейнер для сміття.
  
  
  Задня частина брудного сміттєвозу була загнана у док. Чорна паща його холодного сталевого черева зяяла, схоже на пластину стрілоподібне лезо було підняте вгору, як товста гільйотина.
  
  
  - Сідай, - запросив Римо, вказуючи на вантажівку. Його глибоко посаджені очі, плоскі, як каміння на дні річки, були непроникні.
  
  
  Орвіс скорчив гримасу огиди. "Що, ти маєш на увазі, залізти зі сміттям?"
  
  
  "Послухайте, - нетерпляче сказав Римо, - ACLU доклав чимало зусиль, щоб організувати це. Нам довелося вкрасти сміттєвоз і форму для мене, щоб одягнути, розробити розклад і тренуватися тижнями. Все було продумано до найдрібніших деталей. Сьогодні ранок четверга. Вантажівка приїжджає кожен четвер вранці, щоб вивезти сміття. Добре, ми вивозимо сміття”.
  
  
  "Але там усередині сміття", - з нещасним виглядом сказав Орвіс.
  
  
  "Я повинен зробити так, щоб це виглядало добре, чи не так?" Сказав Римо. "Я вже спустошив половину бочок позаду, щоб гвинтики бачили, що я працюю".
  
  
  "Я не збираюся сидіти в жодному смітті", - сказав Сонні. "Я хочу сидіти попереду з тобою".
  
  
  "Охоронці воріт знають, що тільки один водій в'їхав на цій довбаній вантажівці. Ти не думаєш, що вона щось запідозрить, якщо виїдуть двоє з нас?"
  
  
  "Скажи йому, що я твій брат".
  
  
  "Він зрозуміє, що я не такий, тому що ми не пахнемо як брати", - сказав Римо.
  
  
  Сонні насупився. "Що це має означати?"
  
  
  Зрештою, Римо переконав трійцю забратися у вантажівку. Вони обережно залізли всередину і присіли навпочіпки, затискаючи носи і виглядаючи нещасними - за винятком Сонні, який, здавалося, або насолоджувався запахом, або не помічав його.
  
  
  "Залишайся в цій позі", - сказав Римо і, збивши алюмінієву кришку, підняв одну з повних банок. Він підніс її до кузова вантажівки.
  
  
  Три пари рук піднялися, вау.
  
  
  "Гей, що ти робиш?" Дуейн зашипів.
  
  
  "Викидаю решту сміття", - резонно зауважив Римо.
  
  
  "Але ми ж тут!"
  
  
  "Послухай, якщо я заберу лише половину сміття, охоронці зрозуміють".
  
  
  "Добре, випустіть нас, а потім викиньте це безглузде сміття. Після цього ми повернемося".
  
  
  "Ви не розумієте. Що, якщо вони заглянути в кузов вантажівки і побачать вас, хлопці?"
  
  
  "Скажи йому, що ми твої двоюрідні брати", - запропонував Сонні.
  
  
  "Це приблизно так: я викидаю сміття, або ми скасовуємо все це. Ви, хлопці, не уявляєте, скільки повторів "Місії нездійсненно" довелося пережити моєму начальству, щоби придумати такий надійний план, як цей".
  
  
  "Ти кажеш, це надійно?" Сказав Орвіс.
  
  
  "Гарантовано не зазнає невдачі".
  
  
  "Добре. Але стеж за одягом. У мене не було часу на збори".
  
  
  "Я згадував, що всі рахунки з хімчистки оплачуються ACLU?" Запитав Римо.
  
  
  Усі троє одразу просвітліли.
  
  
  І Римо виплеснув вміст банки в їхні сяючі обличчя. Він навмисно приберіг найгірші, смердючі банки для цього моменту.
  
  
  Закидаючи трійцю покидьками, Римо подумки називав імена їхніх жертв, додаючи після кожного: "Це тобі".
  
  
  Зрештою, усі троє були поховані в гниючих недоїдках з кафетерію.
  
  
  Крикнув Римо у смердючу купу. "Це останнє. Ви, хлопці, все ще зі мною".
  
  
  Пучок протухлої капусти, здавалося, казав: "Так".
  
  
  "Добре, тепер я маю закрити стрілоподібний клинок".
  
  
  "Ти маєш на увазі гідравлічну штуку?" Запитав Дуейн.
  
  
  "От і все".
  
  
  "Хіба це не небезпечно?"
  
  
  "Тільки на сміття", - сказав Римо, підіймаючись на борт і смикаючи важіль.
  
  
  Він не міг точно пригадати, як це працює. Вгору для закриття. Вгору та вниз для закриття та стиснення. Можливо, це було вниз та вгору. Він смикнув важіль догори.
  
  
  Зі скреготом механізму запрацювала гідравліка. Величезна плита стрілоподібного леза опустилася і зачинилася, як двері сховища. І зупинилася.
  
  
  Римо насупився. Він спробував смикнути важіль іншим способом. Нічого.
  
  
  Потім охоронець крикнув через відчинені двері: "Гей, ти!"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ти там майже закінчив?"
  
  
  "Майже".
  
  
  "Капітан варти хоче знати, чому ти так довго".
  
  
  "Стрілоподібний клинок застряг".
  
  
  "Що ж, прибирайте звідси цю смердючу установку і полагодьте її у вільний час".
  
  
  "У тебе вийшло", - сказав Римо, підбадьорливо поплескавши ребристим кузовом вантажівки.
  
  
  Римо ковзнув за кермо і покотив у бік двору. Він зупинився біля воріт і передав блокнот із безліччю нечитаних підписів.
  
  
  "Вам, хлопці, недостатньо платять", - сказав охоронець, затискаючи носа від запаху і намагаючись розписатися в блокноті однією рукою.
  
  
  "Робота над створенням чистішої планети - достатня нагорода для мене", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  Електронні ворота від'їхали убік, і Римо проїхав без проблем. Він проїхав на важкій вантажівці чверть милі вниз дорогою, досить швидко, щоб обігнати запах, що поширюється, і з'їхав на узбіччя.
  
  
  Вийшовши, Римо обійшов машину ззаду, постукавши по боці кісточками пальців, через що насправді залишилася невелика вм'ятина.
  
  
  "Ми зробили це! Ми вибуваємо!"
  
  
  У "Ура", що доноситься зсередини, не вистачало ентузіазму.
  
  
  "Мені важко дихати тут через цю гидоту", - поскаржився Орвіс.
  
  
  "Буду з тобою за секунду", - пообіцяв Римо.
  
  
  Римо взявся за важіль. Засяяло слабке світло. Настав світанок. Початок нового дня. І при світлі він виявив металеву табличку, де пояснювалося, як правильно користуватися гідравлічним ножем. Вона була вкрита брудом. Римо стер її рукавом своєї сіро-блакитної уніформи.
  
  
  "Натисніть вгору, а потім униз, щоб стиснути навантаження", - прочитав Римо.
  
  
  Отже, він відштовхнувся вгору, а потім униз.
  
  
  Стрілоподібний клинок вже був зачинений. Тепер він поводився як жахлива сталева мова, яку вантажівка намагалася проковтнути цілком. Клинок входив все глибше і глибше, і троє ув'язнених усередині почали панікувати.
  
  
  "Гей! Ці помиї збираються в купу!"
  
  
  "Що відбувається?"
  
  
  "Моя помилка", - крикнув Римо. "Думаю, я неправильно смикнув за важіль".
  
  
  "Що трапилося з твоїм чудовим тренуванням?"
  
  
  "Мені довелося спішно проходити частину з важелями. Я намагався зубрити для цього, але ж ти знаєш, як це іноді буває".
  
  
  "Я почуваюся забитим прямо зараз", - поскаржився Орвіс.
  
  
  "Розкажи, будь ласка", - попросив Римо.
  
  
  "Зроби що небудь!"
  
  
  "Я відкритий для пропозицій", - сказав Римо, недбало притуляючись до кузова вантажівки і подумки відраховуючи секунди.
  
  
  "Використовуй свій чарівний палець".
  
  
  "Відмінна пропозиція". Римо відрахував ще п'ять секунд і сказав: "О-о!"
  
  
  "Що це було о-о-о?"
  
  
  "Мій чарівний палець не працює".
  
  
  "Що! Що трапилося?"
  
  
  "Мабуть, сіла батарейка".
  
  
  Тепер вони кричали.
  
  
  "У тебе є свіжі?"
  
  
  "Вибачте. Нові пальчикові батарейки могли б призвести до спрацювання металошукача".
  
  
  "О, Мати Божа", - простогнав Дуейн. "Він правий!"
  
  
  "Найпродуманіші плани йдуть кормою вперед", - співчутливо сказав Римо.
  
  
  "Що це була за остання частина?"
  
  
  "Якщо ти колись дізнаєшся, дай мені знати".
  
  
  Потім вони закричали, і кістки їхніх рук та ніг хруснули. Пролунало виття. Грудні клітини почали розколюватись. Черепи були стиснуті, а внутрішні органи розірвані, злилися і перетворилися на червоні маси желе.
  
  
  Нарешті єдиним звуком був звук гідравліки, що завершує свій невблаганний цикл.
  
  
  Задоволений, Римо поїхав на вантажівці в місцеве відділення ACLU і всього через годину спроб, нарешті, досяг успіху в тому, щоб змусити Ліч-Кузов вивантажити вміст вантажівки в контейнер для сміття за офісною будівлею.
  
  
  Потім він повернув вантажівку та запозичив форму у дворі Департаменту санітарії, звідки зателефонував до місцевої поліції.
  
  
  "Надзвичайна ситуація з поліцією".
  
  
  "У мене є для вас гаряче наведення", - сказав Римо поліцейському оператору. "ACLU щойно звільнив із в'язниці трьох засуджених до страти, а коли вони відмовилися платити судові витрати, вбив їх і викинув тіла".
  
  
  "Сер, за подання неправдивої поліцейської заяви передбачено великий штраф".
  
  
  "Я дзвоню, а не подаю документи. І якщо ви мені не вірите, перевірте в'язницю. Потім поговоріть з ACLU. І ось головна підказка: загляньте в їхній сміттєвий контейнер".
  
  
  Римо повісив трубку, знаючи, що навіть якщо поліція доведе справу до кінця, ACLU, ймовірно, зрештою зірветься з гачка. Йому хотілося лише одного – залишитися тут і послухати, як вони пояснять причину появи мертвих тіл.
  
  
  Це був не зовсім щасливий кінець, але в недосконалому світі це було настільки добре, як іноді вдавалося Римо.
  
  
  Він пішов, насвистуючи.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Ненсі Деррінджер охоплювало бажання вчинити вбивство.
  
  
  Вона ніколи не хотіла вбити живу істоту за всі свої попередні двадцять вісім років на землі. Вона любила все живе. Жало пустельного скорпіона наповнило її таким же подивом, як тонкий механізм крила метелика. Краса і страх біології були для неї двома сторонами однієї і тієї ж чудової монети. Все життя було священним.
  
  
  Сьогодні, стоячи на брудному краю первозданного басейну, її ніздрі наповнилися смердючою болотної води, вона хотіла задушити Скіпа Кінга голими руками. За винятком того, що вона використовувала їх, щоб прикрити дзвін у вухах. Вона стояла прямо поруч з ним, коли він випустив перший залп дротиків із транквілізатором. Це значною мірою паралізувало її ліву барабанну перетинку.
  
  
  Ненсі ледве почула заклик відкрити вогонь. Але здоровим вухом, що залишилося, вона почула, як відкрили вогонь інші гармати. Це був один потужний вибух оглушливого шуму, а потім вона впала на коліна в бруд, намагаючись заглушити звук обома руками, кричачи: "Припини це! Припини це! Припини це!"
  
  
  Ніхто її не чув. Навіть вона сама.
  
  
  Гвинтівки давно замовкли, коли вона відчула, що можна безпечно розблокувати вуха. Вони задзвеніли. Квазімодо, здавалося, був зайнятий в обох порожнинах внутрішнього вуха, передзвонюючи у свої дзвіночки, що дисонують.
  
  
  Розплющивши очі, Ненсі побачила, як істота, відкриття якої стало кульмінацією її кар'єри, повільно зісковзує в болотяну воду.
  
  
  Голова дивилася прямо на неї. Обличчя, видиме повністю, було яскравими бризками помаранчевої фарби dayglo, які ставали чорними відразу за надбрівними дугами. Це виглядало так, начебто на ньому була якась абстрактна маска для Хеллоуїна. Обличчя було нудним, але очі ставали сонними.
  
  
  Це були козлячі очі з квадратними зіницями. Зіниці стискалися у вертикальні щілини, коли на них повільно опускалися помаранчеві повіки.
  
  
  Голова змієподібно розгойдувалася з боку на бік, немов сонна кобра, яка намагалася відповідати ритму заклинача змій.
  
  
  Він видав харууу низьким, хворим голосом. Його мова була зелена і роздвоєна, зубні ряди сірими і стертими від поїдання грубих кормів джунглів.
  
  
  Потім, невиразно, хоча він стояв поряд з нею, Скіп Кінг прокричав: "Скіп Кінг, король джунглів, убий ще одного звіра!"
  
  
  Ненсі схопилася на ноги і вліпила йому ляпас з такою силою, що він втратив рівновагу і свій капелюх.
  
  
  "Ти бовдур!" - Закричала вона. "Подивися, що ти наробив".
  
  
  Король лежав там, тримаючись за обличчя. "Моя робота. Я виконав свою роботу".
  
  
  Голова звіра поступово опускалася.
  
  
  "Твоя робота! Ти погодився бути корпоративним спостерігачем. Не більше того!"
  
  
  "Я не бачив, щоб ти брався за зброю, коли ми були в небезпеці".
  
  
  “Ідея полягала в тому, щоб спочатку зняти його у дикій природі. Задокументувати його звички. Тепер ми назавжди втратили цю можливість”.
  
  
  "Пропусти це лайно з біології. Це "Поверни їх живими". Час Френка Бака. Чоловічі штучки".
  
  
  Голова ящера підвелася, здригнулася і знову опустилася.
  
  
  "Ні, якщо ми не зробимо щось швидко", - сказала Ненсі в нижчому регістрі.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Подивися на бідолаху. Він втрачає свідомість на ногах".
  
  
  "У цьому і полягає ідея", - натягнуто сказав Кінг.
  
  
  "Посеред болота? Якщо його голова піде під воду, він потоне. І все тому, що тобі довелося пустити першу кров!"
  
  
  Скіп Кінг піднявся на ноги. Він витер спітнілий лоб і, примружившись, крізь яскраве післяполудне повітря спостерігав за повільною боротьбою звіра.
  
  
  "Можливо, це амфібія", - пробурмотів він.
  
  
  "Це ніздрі на кінчику його морди, а не зябра", - виплюнула Ненсі. "Це не більше земноводне, ніж ти".
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Так!"
  
  
  У Кінга відвисла щелепа. "О Боже".
  
  
  "Тепер ти розумієш?"
  
  
  "Розумієш? Якщо ця тварюка помре, це буде моя робота! Ми маємо щось зробити!"
  
  
  "Чудово. Тепер ти розумієш". Ненсі повернулася до Ральфа. "Торпе, ми будемо вдячні за будь-яку допомогу, яку ти можеш надати".
  
  
  "Так". Він повернувся до тубільців і вигукнув накази на банті. Тубільці миттєво покидали гвинтівки і витягли короткі мечі, схожі на мачети, зі свого місцевого одягу.
  
  
  Вони взялися за дерева з обох боків від істоти. Стовбури були тонкими. Вони швидко здалися. Експедиції пощастило, що вони це зробили.
  
  
  Незабаром довгі тонкі стволи опинилися у воді, плаваючи. Тубільці зовсім без страху стрибнули у воду і підштовхнули колоди до вагаючої голови.
  
  
  "Чудово!" Сказала Ненсі. "Це може спрацювати".
  
  
  Співробітник зв'язків із громадськістю завис поруч. "Чи ми повинні знімати це, містере Кінг?"
  
  
  "І знімати, як моя кар'єра згоряє у вогні?" Кінг сплюнув. "Я дозволю першого, хто зніме ковпачок з об'єктива".
  
  
  Відеокамери залишалися закритими.
  
  
  Упало ще більше дерев. Незабаром утворився затор, і поступово величезний звір, відомий у банту як Н'ямала, здався під дією потужного наркотику, що циркулює його величезним організмом.
  
  
  Очі повністю заплющилися, перш ніж підборіддя опустилося на затор. На мить у них перехопило подих, перш ніж вони зрозуміли, чи витримають колоди його вагу.
  
  
  Ненсі заплющила очі і поклала руки разом. Вона молилася.
  
  
  Всі інші затамували подих.
  
  
  "Хтось, скажіть мені розплющити очі, якщо це хороші новини", - щиро сказала Ненсі.
  
  
  "Лише мо, доктор Деррінджер".
  
  
  Потім Скіп Кінг видав гортанний звук, від якого на очі Ненсі мало не навернулися гарячі сльози.
  
  
  За цим пішли його слова: "Так! Так! Так! Так!"
  
  
  "Тепер ви можете подивитися, докторе Деррінджер", - тихо сказав Торп.
  
  
  Ненсі розплющила свої блакитні очі. Звір стояв посеред басейну, все ще на ногах, як безглуздий слон, але його довга змієподібна шия звивалася вздовж розкиданих колод, де він зупинився.
  
  
  Голова ляснулася на саму товсту частину колод. Болотяна вода плескалася в нижній частині верхніх губ, але ніздрі піднімалися високо над водою, де вони тріпотіли і випускали повітря, що трохи пахло грибами.
  
  
  "Слава богу", - видихнула Ненсі. І вона відчула таке полегшення, що в неї затремтіли коліна, і вона опустилася на бруд, щоб дати ногам час заспокоїтися.
  
  
  Вона була не в тому положенні, щоб зупинити те, що сталося далі.
  
  
  Скіп Кінг повернувся до команди і сказав: "О'кей, камери на вихід. Встановіть банер на місце".
  
  
  "Банер?" Нерозумно перепитала Ненсі.
  
  
  Камери вийшли. Усього їх було три. Двоє збільшили зображення Скіпа Кінга, який підібрав свій капелюх та гвинтівку і стояв навколішки на краю болота, опустивши приклад гвинтівки в багнюку. Немов схаменувшись, третій оператор знімав дрімаючу рептилію.
  
  
  Двоє тубільців перестали розпаковувати довгий предмет і принесли його Кінгу. Він нагадував два короткі килимки, скатаних разом.
  
  
  "Відкрийте це". Тубільці розділилися, відступаючи назад, і між двома щоглами, що гойдаються, повільно розгорнувся білий прапор.
  
  
  Ненсі дивилася на це з зростаючим жахом.
  
  
  ПРЕДСТАВЛЯЄМО ВАМ БУРГЕР ТРІУМФ КОРОЛЬ ЧИЗБУРГЕРІВ
  
  
  Над банером було худорляве обличчя Скіпа Кінга, а за його плечем виразно виднілися помаранчеві обриси рептилії.
  
  
  "Я в це не вірю", - сказала Ненсі хворим голосом.
  
  
  Кінг прочистив горло і почав говорити глибоким барітоном. "Це історичний день у славних анналах корпоративної історії. Тільки гігант швидкого харчування, такий як Burger Triumph, Inc., міг це зробити. Тільки його керівник з маркетингу, а саме я, міг задумати це".
  
  
  "Король!"
  
  
  "Знято!" Крикнув Кінг. Його обличчя було червоне, як буряк. "Що з тобою? Ми котимося сюди!"
  
  
  "Ми домовилися, що не буде відкритої комерціалізації експедиції", - нагадала Ненсі.
  
  
  "Це домашні фільми".
  
  
  "Тоді чому ти кажеш як комерційний диктор?"
  
  
  "Копія, звичайно, потрапить до корпоративних сховищ", - сказав Кінг скривдженим голосом. Він переключив свою увагу інших. "Добре, з самого верху".
  
  
  Спостерігаючи за тим, що відбувається, Ненсі відчула, як з-під її коміра піднімається пара. Кінг повторив свою промову, а потім продовжив з того місця, де зупинився.
  
  
  "Більше ста років дослідники поверталися з Темного континенту з чутками про динозаврів, що вижили в далеких куточках легендарного тракту Канда. Білі люди глузували з цих місцевих казок, але історії все одно виходили назовні. До того дня, як Скіп Кінг, далекоглядний авантюрист, геній зі зв'язків з громадськістю, почув ці казки – і повірив”.
  
  
  Він випнув груди, як горда гадюка.
  
  
  "Позаду мене, леді та джентльмени, лежить перший відомий бронтозавр, який колись був..."
  
  
  "Апатозавр", - крикнула Ненсі.
  
  
  "Тільки не знову! Ненсі, чого ти хочеш зараз? Я подарував тобі твої п'ятнадцять хвилин слави на тій останній зупинці запису".
  
  
  Ненсі склала руки на грудях. "Ти сказав Бронтозавр. Це апатозавр. Я пояснила тобі це ще у Штатах".
  
  
  "Не зараз!"
  
  
  "Моя професійна репутація також залежить від цієї експедиції. Це апатозавр. Нічого, крім."
  
  
  "Гонча слави", - промимрив Кінг. Звертаючись до своєї знімальної групи, він сказав: "Добре, ми знімемо це з того моменту, коли я скажу: "За мною, леді та джентльмени". Зрозуміли?
  
  
  Камери увімкнулися. Місцеві носії виглядали нудними. Вони вивернули свої футболки Burger Triumph навиворіт на знак мовчазного протесту.
  
  
  Ненсі знову відчула свої ноги і насилу піднялася на ноги.
  
  
  І Скіп Кінг уперто продовжив свою промову.
  
  
  "Позаду мене, пані та панове: Громова ящірка! Двадцять тонн монстра, розфарбованого в кольори Хеллоуїна".
  
  
  "Громовий ящір невірний", - крикнула Ненсі, насолоджуючись тим, як гострі риси обличчя Кінга почервоніли, як у лисиці, коли вона перервала його.
  
  
  "Що це з тобою! Хіба я не приділив тобі достатньо часу, щоб зустрітися віч-на-віч там, на стежці?"
  
  
  Ненсі склала руки на грудях. "Мене не цікавить очна ставка", - виразно сказала вона. Ти сказав "Громова ящірка". Тобі слід було сказати "Оманлива ящірка". "Апатозавр" означає "Оманлива ящірка", а не "Громова ящірка". Насправді, кращим терміном є "Оманлива рептилія".
  
  
  "Можливо, ви хотіли б скласти купу ключових карт", - їдко сказав Кінг.
  
  
  "Не зовсім".
  
  
  "Якби ви були на Місяці, коли Ніл Армстронг зійшов з "Орла", йому ніколи не довелося б говорити: "Один маленький крок для людини, один гігантський стрибок для людства".
  
  
  "Насправді він сказав: "Один гігантський стрибок для чоловіка", - поправила Ненсі.
  
  
  "Він цього не зробив".
  
  
  "Я говорю, що він зробив".
  
  
  "Я думаю, доктор Деррінджер правий", - сказав Торп.
  
  
  "Хто тебе питав?" Кінг загарчав.
  
  
  "Ніякого закривавленого тіла". У голосі Торпа почулися залізні нотки. "Але ти міг би почати трохи думати про те, що ми збираємося робити, коли звір прокинеться", - додав він більш чемним тоном.
  
  
  "У нас ще багато часу".
  
  
  "Ми цього не знаємо".
  
  
  "Цілком вірно", - додала Ненсі. "Ми маємо справу з твариною, метаболізм якої ніколи не вивчався. Ніхто не знає, як довго вона перебуватиме під дією транквілізатора".
  
  
  "Досить довго, щоб доставити його до залізничної станції до М'ноло Кі-Гор", - відрізав Кінг. "Де було організовано відповідний транспорт".
  
  
  "І як ти пропонуєш це зробити?"
  
  
  "Насправді, ідея полягала в тому, щоб умовити його зайти так далеко самому. Але, гадаю, я захопився, коли побачив його".
  
  
  "Це був твій план? Заманити його!"
  
  
  "Не беріть качконоса. Ми його ще не куштували. Це може спрацювати".
  
  
  "За винятком того, як ви уявляли собі змусити його ходити? Залишаючи за ним слід із шоколаду джунглів?" Деякі з місцевих розуміли англійську. Вони сміялися між собою над словами білої жінки.
  
  
  Обличчя Кінга завмерло. Ненсі зустріла його погляд своїм власним.
  
  
  "Насправді, я розраховував підпалити джунглі за ним", - сказав Кінг. "Полум'я погнало б його в будь-якому напрямку, в якому ми хотіли".
  
  
  Тубільці раптово перестали сміятися. Тепер була їхня черга люто дивитися.
  
  
  "Спалюємо незайманий тропічний ліс!" Зойкнула Ненсі. "Ти з глузду з'їхав!"
  
  
  "У тебе є спосіб краще?"
  
  
  "Ви не можете так спалювати ліс", - лаконічно сказав Торп. "Не так скоро після сильного дощу. Так що давайте все викинемо з голови будь-яку думку про пожежу, добре?"
  
  
  "Ми можемо спробувати", - уперто сказав Кінг.
  
  
  "Ви можете скуштувати", - відповів Торп. "Але я маю сумнів, що місцеві хлопчики сприймуть цю ідею".
  
  
  "Хто їх питав?"
  
  
  "Це їхня країна".
  
  
  "Чорт забирай, це так. У мене є дозвіл президента Обуру робити все, що я маю, для виконання місії".
  
  
  При звуку імені Обуру очі банту звузилися. Дехто сплюнув на землю. Дещо зашипіли крізь ідеальні зуби.
  
  
  "Думаю, вони проголосували за іншого хлопця", - неспокійно пробурмотів Кінг.
  
  
  "У Гондвані, - сказав Торп, - немає іншого хлопця".
  
  
  "Добре, я знайду інший спосіб".
  
  
  Він потопав геть у кущі.
  
  
  "Думаєш, він щось придумає?" Торп спитав Ненсі.
  
  
  "Ні за що на світі".
  
  
  Але через кілька хвилин він відчайдушно кричав, щоб вони бігли. Вони наткнулися на Скіпа Кінга, що стояв на схилі одного з туманних пагорбів, які здалеку нагадували невеликі пагорби, але які, як вони тепер зрозуміли, були величезними уступами, прихованими низько висящим туманом джунглів. У нозі найбільшого з них був отвір. Воно було величезним. І воно провалилося всередину. Пащу була забита червоною землею.
  
  
  У пащі та з неї вели великі відбитки ящерів.
  
  
  "Здається, я знайшов його лігво", - прошепотів Кінг.
  
  
  Ненсі опустилася навколішки, щоб розглянути відбитки. Коли вона встала, її обличчя було блідим.
  
  
  "Ці відбитки свіжі", - сказала вона.
  
  
  "Звичайно", - сказав Кінг. "Зроблено після останнього дощу".
  
  
  "І є три різні набори", - додала Ненсі. "Більше, ніж той, що ми знайшли".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що той, якого я отримав, не зовсім дорослий?" Кінг проковтнув.
  
  
  Ненсі серйозно кивнула.
  
  
  Всі, у кого були гвинтівки, стиснули їх міцніше, а ті, у кого зброї не було, зібралися ближче до тих, у кого вона була.
  
  
  "Давай не висовуватимемося, гаразд?" Запропонував Скіп.
  
  
  "Що ти думаєш, Торпе?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Чому ти питаєш його, а не мене?" Вимогливо запитав Кінг. "Я - керівник експедиції".
  
  
  Його проігнорували.
  
  
  Тепер Торп дивився на сліди. Він зробив знак Тайрону, який приєднався до нього. Вони обмінялися короткими словами на банту, і Торп звів очі.
  
  
  "Найсвіжіші сліди - ті, що ведуть всередину. Я сказав би, що в тій печері в пастці щонайменше ще троє тварюків".
  
  
  "Ні!"
  
  
  "Боюсь, що так, доктор Деррінджер".
  
  
  "Чи є щось, що ми можемо зробити, щоб витягти їх?"
  
  
  "Сумнівно. Ви дивіться на тонни бруду та каміння, які обрушилися всі відразу. І немає жодної гарантії, що жебраки всередині пережили обвал".
  
  
  "Тоді наш звір може бути останнім, хто вижив!" — сказав Кінг.
  
  
  "Цілком ймовірно", - похмуро визнав Торп.
  
  
  "Це робить його гідним цілого стану!"
  
  
  "Це робить його вимираючим виглядом", - люто сказала Ненсі, - "і я не допущу, щоб він наражався на подальшу небезпеку через твого безвідповідального мачо-бика".
  
  
  "Мене це обурює!"
  
  
  "Обурюйся цим скільки хочеш, але з цього моменту я приймаю рішення".
  
  
  "Моя дупа", - прогарчав Кінг.
  
  
  "Все за те, щоб робити все на мою думку", - оголосила Ненсі всім, хто був у межах чутності, - "підніміть руки".
  
  
  Місцеві мешканці негайно підняли руки. Спочатку ті, хто говорив англійською, а потім інші, коли перші підштовхнули їх наслідувати їх приклад. Торп підняв одну руку. Як і двоє зі знімальної групи.
  
  
  "Всі, хто виступає за виконання вимог містера Кінга, можуть тепер підняти руки", - сказала Ненсі.
  
  
  Скіп Кінг зухвало підняв руку. Його рука була єдиною у повітрі.
  
  
  "А як щодо вас, клоунів?" він накричав на членів спостережної групи Burger Triumph, що залишилися.
  
  
  "Ми утримуємось", - сказав один.
  
  
  "На користь наших довгострокових кар'єрних перспектив", - сказав інший.
  
  
  "І наше короткострокове виживання", – додав третій чоловік.
  
  
  "Тепер, коли встановлено нову ієрархічну структуру", - сказала Ненсі. "Давайте оглянемося".
  
  
  "За що?" Кінг хотів знати.
  
  
  "Все, що може виявитися корисним".
  
  
  Обійшовши велике озеро, вони знайшли ще сліди динозаврів. Істоти, здавалося, жили неподалік печери і басейну, де плодові ліани росли найбільш густо.
  
  
  Ненсі зупинилася, щоб оглянути один із них. Ліана була густою і засіяною широкими білими квітами. Через певні проміжки часу великі плоди проростали, як величезні футбольні м'ячі із зеленошкірою.
  
  
  "Шоколад із джунглів?" Запитала Ненсі у Торпа.
  
  
  "Ймовірно. Дізнаєшся це?"
  
  
  "З ботанічної точки зору, ні. Раніше дослідники припустили, що це, ймовірно, різновид ландольфії - якогось невідомого дикого манго".
  
  
  Торп взяв ножа для однієї з великих динь і відрізав шматочок. Вона пахла як зелене яблуко і мала трохи горіховий присмак, схожий на авокадо.
  
  
  Вони виплюнули свої шматки і начисто промили роти водою зі їдальні.
  
  
  Стежки динозаврів закінчувалися біля лінії пагорбів, які, здавалося, поділяли тракт Канда надвоє.
  
  
  Вони знайшли з іншого боку великого укосу довгу ділянку, де земля була плоскою, а рудувато-коричнева трава росла навколо рідкісних, нахилених вітром баобабів. Саванна. У траві впереміш з полями росли поганки, всі до одного блискучого помаранчевого кольору, схожі на ельфів, що присіли, які в захисних цілях натягнули свої шапки.
  
  
  "Дивно", - сказала Ненсі, маючи один з них.
  
  
  "Так?" - Запитав Торп.
  
  
  "Вони того ж помаранчевого забарвлення, що й мітки апатозавра".
  
  
  "Ти уявляєш собі зв'язок?"
  
  
  "Ми знаємо зі старих історій, що Н'ямала, як відомо, їсть так званий шоколад джунглів. І ми бачили, як він їв листя".
  
  
  "Ми зробили".
  
  
  "Але всі його мітки не підходять для мешканця джунглів. Він чорно-жовтогарячий, як саламандра. Якби у нього був природний камуфляж у джунглях, він повинен бути зеленим, коричневим або сірим. Не помаранчевий і не чорний".
  
  
  "Що ти пропонуєш?"
  
  
  "Пам'ятаєте, приблизно рік тому в лісі штату Вашингтон знайшли найбільшу живу істоту? Гігантський підземний гриб завдовжки десять миль, який харчувався мертвим корінням дерев?"
  
  
  "Смутно".
  
  
  "Вони підрахували, що йому тисячі років. І він був повністю під землею. За винятком грибів".
  
  
  "Гриби?"
  
  
  "Вони проросли по всій землі, яка його покривала", - відсторонено сказала Ненсі, крихнучи поганку на шматочки і спостерігаючи, як губчасті шматочки прилипають до її пальців. "Згідно з нашими кращими відомостями, апатозаври харчувалися деревами гінкго, хвойними деревами та іншими грубими кормами".
  
  
  "Поблизу немає соснових шишок", - пирхнув Торп.
  
  
  "Але, можливо, вони існували до періоду дрейфу континентів, який розпорошив їх популяції по новостворених континентах", - заперечила вона. "Коли в крейдяному періоді з'явилися квітучі рослини, апатозаври страждали від гострої нестачі їжі, але могли б вижити в невеликих кількостях на модифікованій дієті".
  
  
  "Боюсь, я не розумію".
  
  
  "Припустимо, популяція апатозаврів пішла під землю з настанням нижнього крейдяного періоду, викликаного кліматичними змінами та появою незнайомої та неапетитної фауни?" Ненсі замислилась. "Не виправдано перебувати під землею. Але харчується величезними підземними просторами грибів і лише зрідка виходить, щоб здобути смачну їжу, таку як ліани та шоколад джунглів".
  
  
  "Це зробило б звірів помаранчевими?"
  
  
  "Можливо. Або забарвлення може бути адаптивною реакцією на печерне життя".
  
  
  "Свого роду підземний камуфляж, так?"
  
  
  Ненсі струсила останні шматочки поганки, і її голос прояснився. "Це теорія", - сказала вона. “Давайте знайдемо інших. Ми маємо щось зробити з нашим молодим апатозавром”.
  
  
  "Наприклад?"
  
  
  "Якщо це останній дракон, то ми не маємо вибору, крім як зробити саме те, чого хоче цей ідіот Король, якщо він хоче вижити".
  
  
  "Як ми збираємося перемістити тварину такого розміру, доктор Деррінджер?"
  
  
  "Ми запитаємо Б'вана Кінга".
  
  
  Ральф Торп виглядав скептично.
  
  
  "А потім ми зробимо навпаки", - лукаво сказала Ненсі.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  У телефоні аеропорту Солт-Лейк-Сіті Римо доповів про надходження.
  
  
  Він підняв трубку і натискав на єдину кнопку доти, доки автоматичні реле, що перемикають, не встали на місце і далекий телефон не задзвонив один раз.
  
  
  Тонкий, лимонний голос вимовив: "Так, Римо?"
  
  
  "Запишіть ще один тріумф ACLU", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Я сказав своїм цілям, що я з ACLU. Це позбавило їх безлічі непотрібних дурниць".
  
  
  "Я вірю, що ці люди... гм... більше не..." "Ти можеш сказати це, Смітті. Продовжуй. Скажи: "мертві".
  
  
  Римо майже чув, як його начальник скривився за дві тисячі миль від нього.
  
  
  "Рімо, будь ласка".
  
  
  "Добре, вони на сміттєзвалищі. Тепер задоволений?"
  
  
  "Це задовільно".
  
  
  "Все, окрім Роя Шортслива".
  
  
  "Він не втік?"
  
  
  "Ні. Я залишив його там, де він сидів".
  
  
  "Чому, Римо?"
  
  
  “Тому що він невинний. Я міг би сказати, оскільки сам колись був невинним у камері смертників. Я думаю, хтось має відновити його справу”.
  
  
  "Це не наша місія", - категорично сказав Сміт.
  
  
  "І я говорю, що це так".
  
  
  Лінія гула в тиші.
  
  
  Римо переступив з ноги на ногу. Він повернувся до свого звичайного гардеробу - футболки та штанів-чинос. Сьогодні футболка була білою, а штани-чинос-коричневими. Його ноги обтягували мокасини з італійської шкіри. Вони виглядали новими. Так і було. Коли вони втрачали свій початковий блиск або ставали потертими, він просто консервував їх і купував нову пару. Це була його третя пара цього тижня.
  
  
  "Дуже добре, Римо", - сказав Сміт своїм вічно гірким голосом. "Я проведу розслідування. Але я не чекаю чудес. Дуже важко спростувати такі переконання".
  
  
  "Розкажіть це ACLU, яким доведеться багато що пояснювати після того, як Рой Шортслів розповість свою історію".
  
  
  Сміт голосно застогнав. У телефонній будці Римо посміхнувся подумки. Рука, що тримала трубку, була середнього розміру, але прикріплене зап'ястя було дуже товстим.
  
  
  "Я можу ще щось зробити?" Запитав Римо. “Як щодо доктора Грегоріана? Я відправив тобі купу вирізок про цей висохлий старий упир.
  
  
  "Не їзди до Мілуокі".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Літи в Бостон".
  
  
  "Що там?"
  
  
  "Я буду там", - сказав Сміт. "З майстром Чіуном".
  
  
  "Так? Що трапилося?"
  
  
  "Я завершив переговори про купівлю нової резиденції, про яку просив Чіун..."
  
  
  "Ти маєш на увазі вимагання".
  
  
  " - у рамках останніх переговорів щодо контракту", - закінчив Сміт.
  
  
  "Бостон, так? Думаю, ти відмовив Чіуна від життя в замку".
  
  
  "Ні, я цього не робив", - сказав Сміт.
  
  
  Римо так міцно стиснув трубку, що залишилися відбитки пальців. Відбитки, які неможливо було відстежити, тому що Римо було оголошено мертвим, а його особисті файли вилучено. "Ви подарували йому замок! У Бостоні?"
  
  
  "Взагалі, за межами Бостона. Постарайся встигнути на дев'ятигодинний літак, і ми зустрінемося в аеропорту".
  
  
  "Вже в дорозі", - сказав Римо, і це прозвучало зовсім не радісно.
  
  
  У Римо було витягнуте обличчя, коли він їхав таксі до аеропорту. Це було не те обличчя, яке було найкраще, коли воно було витягнутим. Обличчя Римо, перероблене за двадцять років, що він пропрацював на Кюрі, значною мірою повернуло свої первісні контури. Двадцять років осіб. Двадцять років зміни особистостей. Двадцять років завдань. І двадцять років - за вирахуванням чотирирічного періоду, протягом якого він фактично жив у будинку в передмісті Нью-Йорка, - життя на валізах у готелях та мотелях по всьому світу.
  
  
  І тепер завдяки наполяганню Майстра Сінанджу Кюре збирався надати їм постійне місце для життя.
  
  
  Це мало бути те, чого Римо чекав би з нетерпінням. Але ж були проблеми. По-перше, Чіун наполіг на замку. Римо не мав жодного бажання жити в замку.
  
  
  По-друге, Чіун збирався стати батьком. І це був його заявлений намір підготувати свою нову оселю для дитини та її матері.
  
  
  Ось уже кілька тижнів, в очікуванні цієї радісної події, якої так боявся Римо, Чіун готувався.
  
  
  І ігнорування Римо. Римо почав почуватися обділеним, і, розриваючись між цим і нудьгою, почав дзвонити Сміту і просити про завдання. Спочатку Сміт майже не мав справ для Римо. Нечесний суддя в Буффало. Ватажок банди в Детройті. Робота відрядна. Нічого особливого. Виразно нічого складного. В основному це було долетіти до міста жертви, знайти жертву, привітатися з жертвою і завдати удару по жертві. Бам, бах, дякую, хіт. Приємної смерті.
  
  
  Через деякий час Римо почав вирізати з газет статті про людей, гідних того, щоб їх відправили на цвинтар, і відправляти до санаторію Фолкрофт федеральним експресом. Завжди перевіряйте, щоб у авіанакладній був прапорець "отримувач рахунку", щоб дати скупому Сміту додатковий стимул.
  
  
  Стаття про спробу ACLU добитися відстрочки вироку для чотирьох ув'язнених, засуджених до страти, була однією з останніх. Рімо сподівався, що наступним Сміт відправить його за доктором Мордонтом Грегоріаном. Можливо, завтра міркував Римо. Після того, як вони влаштовуються.
  
  
  Переліт через США видався мені довшим, ніж мав бути, бо стюардеса все намагалася сісти до Римо навколішки.
  
  
  Римо не мав настрою спілкуватися зі стюардесами, які хотіли посидіти в нього на колінах, і він сказав про це жінці.
  
  
  Це не переконало її. "Як щодо того, щоб я просто опустилася на коліна біля твоїх ніг і любовно помасажувала їх?" заперечила вона.
  
  
  "Вони тебе не звільнять?" Римо замислився.
  
  
  "Якщо вони це зроблять, ти зробиш так, щоб це коштувало мого часу?"
  
  
  "Не на цій нозі".
  
  
  Стюардеса, здавалося, була готова розплакатися. Римо, щоб уникнути сцени, спробував запобігти вибуху.
  
  
  "Знаєш, насправді ти мене не любиш", - зазначив він.
  
  
  "Я вірю! Я вірю! З незапам'ятних часів".
  
  
  "Рівно двадцять хвилин тому, коли я сів у цей літак", - сказав Римо. "До цього ти ніколи не бачив мого обличчя".
  
  
  "Це просто здається вічністю", - сказала вона, розчісуючи його темне волосся.
  
  
  "Це лише феромони", - сказав Римо.
  
  
  "А?"
  
  
  "Я читав про них у журналі. Феромони - це особисті запахи. Сексуальні аромати. Їх виділяють люди. Деякі виділяють сильніші феромони, ніж інші. Щодо мене, то у мене є феромони, які не йдуть. Ось чому я не можу подрімати під час тривалих перельотів через фактор стюардеси”.
  
  
  "Хіба я теж не виділяю феромони?" спитала вона надутим голосом.
  
  
  "Звичайно, знаєш".
  
  
  Вона нахилилася вперед, обдаючи Римо ароматом якихось фруктових парфумів та інтимним поглядом на своє веснянувате декольте.
  
  
  "Хіба мої феромони теж не гарні?"
  
  
  "З ними все гаразд. Просто я віддаю більше, ніж отримую.
  
  
  Римо одразу зрозумів, що говорити було неправильно, бо стюардеса впала на коліна і сказала дуже, дуже серйозним голосом: "Я теж виділяю добрі феромони. Я присягаюся".
  
  
  Вона поклала руку на серце.
  
  
  Римо прочитав її бейдж із ім'ям: Стефані.
  
  
  "Послухай, Стефані..."
  
  
  Рука відірвалася від її серця і лягла на руку Римо, все ще теплу. "О, ти вимовив моє ім'я!"
  
  
  "Тільки мимохідь. Послухай, я не можу не бути таким, яким я є".
  
  
  Тепер вона взяла його руку обома своїми. Вони спітніли. Вона подивилася йому прямо в очі і сказала: "Я розумію. Дійсно, розумію".
  
  
  "Мене вчили бути таким. Це не те, що я можу контролювати".
  
  
  "Мені абсолютно не потрібен контроль, прямо зараз", - сказала Стефані, додавши голосу хрипоті.
  
  
  На нього дивилися інші пасажири. Вирази їхніх осіб розділилися на категорії, що залежать від статі. Чоловіки були сповнені заздрості, а жінки - огиди.
  
  
  "Ти влаштовуєш сцену", - зауважив Римо.
  
  
  "Ми можемо піти на камбуз. Там самотньо".
  
  
  "А як щодо інших стюардес?"
  
  
  "Я встромлю їм у спини пластикові ножі. Ми можемо використовувати їх замість подушок, коли закінчимо. У мене теж відмінне післясвічення". "Вибач, - сказав Римо.
  
  
  "Я затримаю подих".
  
  
  "Дозволь мені потримати це для тебе", - сказав Римо, простягаючи руку до її горла. Він знайшов її пульсуючу сонну артерію і стискав доти, поки кров не перестала надходити в мозок. Через двадцять дві секунди вона згасла, як світло.
  
  
  Римо натиснув кнопку виклику стюардеси і пояснив новій стюардесі, що Стефані втратила свідомість, "або щось в цьому роді".
  
  
  Її віднесли до крісла першого класу, перевірили на наявність ознак травми та дозволили проспати залишок польоту.
  
  
  У Бостоні Римо взяв за правило першим виходити із літака.
  
  
  Він не був здивований, коли Гарольд В. Сміт зустрів його біля воріт. Сміт сидів на незручному пластиковому стільці і виглядав незатишно. Гарольд Сміт завжди виглядав незатишно. Ймовірно, йому було незатишно спати у своєму ліжку.
  
  
  Була рання весна, але на Сміті був той самий костюм, який він носив улітку чи взимку, у дощ чи на сонці. Сірий костюм-трійка. Єдиною кольоровою плямою була його мисливська зелена краватка Дартмут.
  
  
  Він був високим, худим чоловіком пропорцій Ікабода Крейна. Його волосся, тонке, як перший осінній сніг, було сірувато-білим. Його шкіра насправді була сірою, як і його слабкі очі.
  
  
  Він міг би бути бухгалтером, або професором коледжу, або трунарем, який вийшов на пенсію. Він не був ні тим, ні іншим. Він був Гарольдом В. Смітом, нібито головою санаторію Фолкрофт у Раї, штат Нью-Йорк, таємно директором CURE, надсекретного урядового агентства, якого офіційно не існувало.
  
  
  Сміт читав "Уолл Стрітджорнал".
  
  
  Римо підійшов до нього на безшумних італійських мокасинах.
  
  
  "Дядько Смітті!" – вигукнув Римо. - Пройшло - скільки?-років. Я все ще перебуваю у сімейному заповіті?"
  
  
  Сміт підняв очі від газети з непідробним жахом на патриціанському обличчі. "Римо. Будь ласка. Не влаштовуй сцен".
  
  
  Сміт підвівся, складаючи газету. Він поправив на переніссі свої окуляри без оправи, упорядковуючи їх.
  
  
  "Ти старий розмазня", - сказав Римо. "Все ще соромишся на людях". Потім тихішим голосом він запитав: "Де Чіун?"
  
  
  "Він скоро з'явиться". Сміт засовував газету під пахву. Безкровною рукою він стискав потертий шкіряний портфель. Він був настільки потертим, що жоден шановний злодій не принизився б до того, щоб вкрасти його. У ньому містилося комп'ютерне посилання на мейнфрейми hidden CURE у підвалі Фолкрофту.
  
  
  Вони рушили в дорогу.
  
  
  "Отже, розкажи мені про цей замок", - попросив Римо.
  
  
  "Можливо, буде краще, якщо ти побачиш це без будь-яких упереджених думок".
  
  
  "Чіун бачив це?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ти вже здав документи?"
  
  
  "Так". Сміт уникав погляду Римо.
  
  
  "Що означає, якщо Чіуну це не сподобається, ти проковтнеш заставну, вірно?"
  
  
  Сміт справді зблід. Хоча в його розпорядженні був величезний надфондовий фонд із доларів платників податків, він витрачав їх так, ніби мідь у кожному пенні випливала з його власної крові.
  
  
  "Майстер Чіун обмовив замок", - сказав Сміт. "Замків в Америці не так багато. Я знайшов йому відмінний еквівалент. Будь ласка, не псуй це".
  
  
  Римо з сумнівом подивився на Сміта. "Ти намагаєшся щось тут провернути, Смітті?"
  
  
  "Ні", - поспішно сказав Сміт.
  
  
  "Побачимо", - повільно промовив Римо. "Давайте знайдемо Чіуна".
  
  
  "Він прилітає літаком авіакомпанії Kiwi Airlines".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо. "Це означає, що він запізниться на шість годин, або він згорів над Піттсбургом".
  
  
  "Це був найрозумніший рейс, який я зміг замовити для нього за короткий термін".
  
  
  "І у них найчудовіша програма для пасажирів, що часто літають у повітрі", - додав Римо. "Вірно?"
  
  
  "Е, це правда".
  
  
  "Який нікому ніколи не вдавалося зібрати, тому що вони або їли асфальт, або не змогли переварити Ківі, що літає вдруге".
  
  
  "Ці історії перебільшені", - сказав Сміт, захищаючись.
  
  
  Вони знайшли Майстра Сінанджу в багажному відділенні, що терпляче чекає на свій багаж.
  
  
  Він стояв, дивлячись на нерухому стрічку багажного конвеєра, як крихітний азіатський ідол, вирізаний із бурштину і одягнений у червоний шовк. Його обличчя в стані спокою, можливо, мало риси його об'єднаних предків, попередніх Майстрів Сінанджу, спадкоємців Будинку Сінанджу, найстарішої лінії професійних убивць в історії людства і першовідкривачів сонячного джерела всіх бойових мистецтв, який також був відомий як Сінанджу.
  
  
  "Привіт, Татусю", - покликав Римо. "Я бачу, ти дістався цілим і неушкодженим".
  
  
  Чіун, Правлячий майстер Сінанджу, обернувся. Побачивши Римо його маленьке зморшкувате личко розпливлося в променистій усмішці. Його мудрі карі очі заблищали.
  
  
  "Римо! Я так радий тебе бачити!" – пропищав він.
  
  
  "Чудово", - сказав Римо, прискорюючи крок. Те, що вони говорили, було правдою. Відсутність справді робить серце люблячим.
  
  
  "Зараз у мене є кому нести мої валізи", - додав Чіун.
  
  
  Обличчя Римо витяглося. Він щосили намагався, щоб його голос звучав невимушено. "Скільки ти привів цього разу?"
  
  
  "Всі".
  
  
  Очі в Римо розширилися.
  
  
  "Всі чотирнадцять!"
  
  
  Чіун підніс жовту руку, схожу на орлиний кіготь, до пасма бороди, що звисала з його підборіддя. "Звичайно. Тому що сьогодні день переїзду. Мені більше не доведеться тягати їх туди-сюди, як волоцюзі".
  
  
  "Бродяги зазвичай задовольняються зміною одягу, скрученого в клубок і звисаючого з палиці. Не чотирнадцять довбаних скриньок".
  
  
  І перш ніж Майстер Сінанджу зміг відповісти на це, скрині почали натикатися на шкіряні ремені, що звисають.
  
  
  Першим було сіре лакове чудовисько, в якому червоні дракони змагалися із золотими феніксами за гегемонію.
  
  
  Чіун зробив жест рукою з довгими нігтями, схожими на бліді леза, і сказав: "Рімо".
  
  
  На жаль, Римо взявся за багажник і зняв його з конвеєрної стрічки. Він поставив його на підлогу, і відразу ж Майстер Сінанджу підійшов і почав оглядати лаковану та латунну обробку на предмет зазубрин та інших дефектів.
  
  
  "Він вижив неушкодженим", - глибокодумно оголосив він. Верхнє світло сяяло на янтарній яєчній шкаралупі, яка була його черепом. Крихітні пучки хмарно-білого волосся огортали кінчики його вух.
  
  
  — Залишилося лише тринадцять, — пробурмотів Римо.
  
  
  Потім наступна скриня була в основному перламутровою. На ньому не було жодної подряпини.
  
  
  І інші почали прибувати в барвистій послідовності, як іграшковий потяг.
  
  
  Один за одним Римо знімав їх з пояса, щоб приєднати до купи. У кутку Гарольд Сміт уткнув свій довгий ніс у газету і надав на себе завчений вигляд "Я не з ними".
  
  
  "Сміт розповів тобі щось про цей замок?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Тільки те, що він знаходиться в ексклюзивному районі в історичному місті".
  
  
  "Це мало б бути, якщо йдеться про замк".
  
  
  - Це гарне місце, Римо, - прошепотів Чіун.
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "Це одна із найстаріших провінцій у цій молодій країні. Вона дуже британська".
  
  
  "З якого часу ми англофіли?"
  
  
  "Будинок працював на благо Великобританії", - зазначив Чіун.
  
  
  "А іноді й проти них".
  
  
  "Але більше для них", - сказав Чіун, відкидаючи незначний обхід історичної правди.
  
  
  Тринадцята скриня була зелено-золота, і після того, як Римо поставив її на підлогу, конвеєрна стрічка зупинилася як укопана.
  
  
  "Гей? Це всі вони?" – спитав він.
  
  
  Зморшкувате обличчя Чіуна напружилося. "Ні. Одного не вистачає".
  
  
  Римо спіймав небесний ковпак.
  
  
  "У мого друга не вистачає місця у багажі", - пояснив він.
  
  
  Небесний ковпак глянув на безглузду купу скринь і прокоментував: "Звідки ти можеш знати?"
  
  
  "Тому що ми вміємо рахувати. Чому ремінь зупинився?"
  
  
  "Бо вони перестали вивантажувати весь багаж".
  
  
  "Ти ж не кажеш, що все втрачено", - сказав Римо якомога тихіше.
  
  
  "Я нічого не хочу сказати, але вам краще подати заяву про втрату багажу до того, як ви залишите аеропорт, інакше вам не пощастить".
  
  
  "Втрачено!" Пискнув Чіун, схоплюючись. "Моя дорога скриня не може бути втрачена!"
  
  
  "Я не сказав "загубився", - повторив небесний ковпак.
  
  
  "Він не сказав "втрачено", - швидко сказав Римо. "Ймовірно, він не на своєму місці".
  
  
  "Лакею, який поклав не на те місце мою скриню, слід було б покласти не на те місце свою голову", - гучним голосом промовив Чіун.
  
  
  "Іноді він так каже", - сказав Римо небесному ковпаку. "Дозволь мені розібратися з цим".
  
  
  "Рімо, я не схвалюватиму це", - попередив Чіун.
  
  
  "І тобі не доведеться".
  
  
  "А якщо моя скриня дійсно втрачена?"
  
  
  "Ми повернемо це. Пішли, давай знайдемо спосіб проникнути в зону навантаження багажу".
  
  
  "Йди за мною", - сказав Чіун і ступив на мертву конвеєрну стрічку. Він пройшов крізь водоспад шкіряних ременів, і коли Гарольд Сміт зляканим голосом покликав його на ім'я, Римо пірнув слідом за Майстром Сінанджу.
  
  
  Інша сторона являла собою лабіринт жолобів, тунелів та самохідних багажних візків.
  
  
  Чіун озирнувся, його ясні карі очі були холодні.
  
  
  "О-о", - сказав Римо. Тому що одна людина вела одну з вантажівок геть із цього району. Ззаду виднівся блискучий синій багажник. Безперечно, Чіуна.
  
  
  "Злодій!" Крикнув Чіун. І помчав слідом за вантажівкою в майорінні шовку.
  
  
  "Ми цього не знаємо", - сказав Римо, поспішаючи за ним.
  
  
  Але за мить вони зрозуміли, що це правда. Чоловік зупинив вантажівку поряд із відкритим фургоном. Двоє інших носіїв запихали речі в задню частину фургона. Сумки через плече. Фотоапарати. Відеокамери. Навіть відеомагнітофон у коробці.
  
  
  Чоловік із скринькою Чіуна сліз і жестом попросив інших допомогти йому.
  
  
  У цей момент вони помітили Чіуна.
  
  
  "Гей!" - крикнув один із них. "Це заборонена зона. Забирайся звідси!"
  
  
  "Злодій!" Чіун закричав. "Доторкнутися до цієї скрині - значить померти!"
  
  
  - І він вірить кожному слову, - вигукнув Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу виглядав як необразливий вогник, одягнений у свій шовковий одяг. Його вік міг бути будь-яким – від вісімдесяти до ста двадцяти, але насправді він переступив столітній рубіж якийсь час тому.
  
  
  Трьом викрадачам багажу було, можливо, від двадцяти п'яти до тридцяти восьми років. Вони були високими і мускулистими від того, що тягали важкий багаж сорок годин на тиждень.
  
  
  Але Майстер Сінанджу впав серед них, як багряний тайфун, що обрушився на пальмову оазу.
  
  
  Людина, яка застигла, поклавши руки на стовбур, раптово взяв їх у рот. Не з власної волі. Вибір не мав до цього жодного відношення.
  
  
  З його особистого погляду. його власні руки набули власного життя. Подібно до переляканих рожевих тарантулів, вони застрибнули в його власний рот для захисту від багряного тайфуну.
  
  
  Чоловік мав великий рот. Але його руки були більшими. Тим не менш, вони проникли в його стравохід, ніби кістки розплавилися - де вони закупорили його трахею настільки повністю, що останні дев'яносто секунд його життя складалися зі стрибків колами, спроб висмикнути руки з рота і дихати через ніздрі, які більше не функціонували.
  
  
  У якомусь сенсі йому пощастило. Він прожив довше за інших, які припустилися помилки, діставши особисту зброю.
  
  
  Римо і Чіун не дали їм часу користуватися ними.
  
  
  "За пенні, за фунт", - пробурмотів Римо і схопив найближчого чоловіка за голову. Римо просто схопив голову чоловіка і почав трясти її, ніби то був контейнер для молочного коктейлю. Він отримав приблизно той самий результат. Мозок чоловіка, що має природну консистенцію йогурту, був перетворений на пюре в посудині його черепа.
  
  
  Він упустив свій ніж, так і не встигнувши висунути лезо.
  
  
  Це було швидко, безшумно та фактично безболісно для жертви. Римо кинув обм'якшеного чоловіка на заляпаний маслом бетон і зняв останні кілька секунд передсмертних судом третьої людини.
  
  
  Чоловік дістав складаний ніж. Він використав його з великою майстерністю. Клинок метнувся до Майстра Сінанджа - і різко змінив напрямок, вирізавши плавний почерк на власному лобі власника.
  
  
  Потім він розкроїв його ніс аж до мозкової раковини.
  
  
  Чоловік лежав на спині, мертвий, перш ніж слово "ЗЛОДІЙ" почало сочитися кров'ю з його чола.
  
  
  "Тепер ти зробив це", - сказав Римо, озираючись на побоїще.
  
  
  Руки Чіуна стиснули його зап'ястя. Зчепившись, вони повернулися до з'єднаних рукавів його кімоно. "Я нічого не зробив. Це була їхня провина. Ці падальщики всі почали".
  
  
  "У Сміта буде лайновий напад".
  
  
  "Я урізаю Сміта. Ходімо".
  
  
  І Майстер Сінанджу поплив геть.
  
  
  Бурмочучи, Римо звалив скриню на плече і поспішив за ним.
  
  
  "Сподіваюся, ця подорож того коштувала", - промимрив він.
  
  
  Коли Римо вийшов із багажного відділення, обличчя Гарольда Сміта виглядало сірим, як лінкор. І таким же неживим. Його очі були витріщені.
  
  
  "Все в порядку, імператор Сміт", - голосно сказав Чіун і продовжив перераховувати решту тринадцяти складених скринь.
  
  
  "Ми повинні діяти швидко, Смітті", - сказав Римо, додаючи синю скриню до стоси.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Викрадачі багажу".
  
  
  "Вони не..."
  
  
  "Живий? Ні. Безперечно ні".
  
  
  "О Боже".
  
  
  "Просто притримай мову. Нам треба забиратися звідси, поки що-небудь не зламалося. Де орендована машина?"
  
  
  "Я планував дістатися міста на метро".
  
  
  "З чотирнадцятьма довбаними стовбурами!" Римо закричав.
  
  
  Сміт поправив краватку. "Насправді, я на це не очікував".
  
  
  "Добре, я роздобуду нам якийсь транспорт".
  
  
  Там було агентство прокату фургонів, і незабаром Римо припаркував один із них перед терміналом.
  
  
  Після того, як Римо занурив останні валізи до кузова фургона, він ковзнув за кермо і спробував вибратися з упертого затору.
  
  
  "Можливо, метро було не такою вже поганою ідеєю, зрештою", - похмуро пробурмотів він.
  
  
  Він повернув у тунель Каллахан і з'явився неподалік Норт-Енду, італійського району Бостона.
  
  
  "Я знаю це місце", - промимрив Чіун.
  
  
  "Ми були тут близько року тому. Та історія з мафією, пам'ятаєш?"
  
  
  "Тьху!"
  
  
  "Куди їдемо, Смітті?"
  
  
  "На південь. До Квінсі".
  
  
  "Ми теж там були. Там була штаб-квартира дона мафії. Якщо подумати, хіба тебе не цікавила тамтешня квартира, Папочко?"
  
  
  "Я не погоджуся ні на що менше, ніж замок, як і личить моєму становищу королівського вбивці в резиденції", - пирхнув Чіун.
  
  
  Римо поїхав Південно-Східною швидкісною автомагістралі до з'їзду з Квінсі, де вони зупинили три Джі, притримуючи вигнутий пандус, який перевів їх через міст.
  
  
  "Йди прямо", - сказав Сміт. Римо проігнорував ліве роздоріжжя мосту.
  
  
  Вони минули житлові будинки, офісні будівлі і споруду, схожу на пагоду, чому Римо з раптовою нудотою вчепився в кермо, але, на його полегшення, це виявився лише китайський ресторан, і вони продовжили шлях.
  
  
  На перехресті, над яким височіла середня школа, Сміт сказав: "Поверни ліворуч".
  
  
  Римо поїхав ліворуч.
  
  
  "Стоп", - сказав Сміт, коли старша школа відстала.
  
  
  "Де?"
  
  
  "Ось так!" - сказав Чіун.
  
  
  Римо зупинився і визирнув у вікно. І він побачив це.
  
  
  "Ти, мабуть, жартуєш", - сказав Римо.
  
  
  "Це чудово!" - захоплено сказав Чіун.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  План був простий, як пояснила Ненсі Деррінджер.
  
  
  "Ми блокуємо всі стежки в джунглях, крім тієї, яку ми прорубали в тракті Канда. Ти поки що зі мною?"
  
  
  Усі сказали "так".
  
  
  "Ми знаємо, що рептилія їсть листя і ліани. Мабуть, вона віддає перевагу так званому шоколаду джунглів. Ми зберемо трохи і залишимо слід".
  
  
  "Ха!" - посміхнувся Кінг. "Що відбувається, коли він насититься?"
  
  
  "Потрібно багато джунглевого шоколаду, щоб набити черево розміром з вантажівку з цементом", - холодно сказала йому Ненсі.
  
  
  Банту посміхнулися між собою, побачивши жінку-мзунгу, яка була розумніша за чоловіка-мзунга.
  
  
  "Але щоб змусити його рухатися, ми підкладатимемо поганки щоразу, коли йому здасться, що він втрачає інтерес".
  
  
  "Чому ти думаєш, що він їсть поганки?" Кінг хотів знати.
  
  
  "Глибоке знання дієтичних звичок зауроподів та мозок, який я не боюся використовувати".
  
  
  Навіть небалакучий Ральф Торп голосно засміявся з цього.
  
  
  Вони розпочали роботу. Банту, які раніше були спокійні, якщо не сказати заціпеніли, коли Скіп Кінг віддавав накази, тепер здобули ентузіазм.
  
  
  Вони зрубали дерева по всіх стежках у джунглях, перекривши їх так, що навіть десятитонному динозавру вони здалися б жахливими.
  
  
  В урочищі Канда було повно диких манго, відомих як шоколад джунглів. Більшість його залишилася недоторканою, бо ліс був надто густим, і апатозавр міг робити набагато більше, ніж петляти на своїй довгій шиї між деревами, щоб відкушувати шматочки смачної дині.
  
  
  Вони зібрали рівно стільки, скільки залишалося свіжим протягом чотиригодинного інтервалу. І помістили їх у швидко сплетені кошики.
  
  
  Для виготовлення кошиків були потрібні всі руки, бо вони мали нести стільки поганок, скільки їм знадобиться.
  
  
  "Я не плету кошика", - прогарчав Кінг, коли торкнулася ця тема. "Це жіноча робота".
  
  
  Усі банту були схожі на нього, їхні посмішки були на автопілоті, а м'які очі – спокійними, як ґудзики на пальті.
  
  
  Кінг не помітив. "Я поїхала до Уортона не для того, щоб плести кошики, і це остаточно".
  
  
  "Чудово", - ледве чутно сказала йому Ненсі. "Тоді можеш вирушати на поганку".
  
  
  Банту утворили коло навколо нього, залишаючи простір у напрямку укосу.
  
  
  Розлючений Кінг склав стопки кошиків разом і пішов, щоб наповнити їх.
  
  
  Наближався захід сонця, коли великий апатозавр почав ворушитися.
  
  
  Його шкірясті, обрамлені чорним ніздрі смикнулися і здалеку пирхання. Помаранчеві повіки піднялися самі собою.
  
  
  Піднявши свою довгу смугасту шию, він напівколо повернув голову в масці, немов шукаючи пояснення.
  
  
  Козлячі очі зупинилися на дині, що впала.
  
  
  Він видав звук. Harruunukk. Це був запитальний звук.
  
  
  Потім на величезних круглих лапах він попрямував вбрід до шматка. Колоди були відкинуті зі шляху. Хвилі розбивалися та хлюпалися на березі великого басейну.
  
  
  І голова опустилася, схопила диню і проковтнула її, відкусивши один раз із м'ясистим звуком.
  
  
  Він спокійно стояв, поки м'язи шиї опускали уламки в його шлунок.
  
  
  Потім він помітив друге манго трохи далі всередину материка.
  
  
  З покритого листя крапки високо на схилі Ненсі спостерігала в польовий бінокль, який тримала в схрещених пальцях.
  
  
  "Будь ласка, будь ласка, подивися на це", - пробурмотіла вона.
  
  
  Звір, здавалося, вагався. Він знову видав свій дивний звук. Потім повільно вибрався з басейну, ступив на брудну землю і глибоко занурив свої величезні м'які лапи з хлюпаючими звуками.
  
  
  Голова опустилася і швидко проковтнула другу диню.
  
  
  У кущах Ральф Торп увімкнув свій ліхтарик. Він висвітлив третю диню.
  
  
  Крізь зелений морок рептилія побачила це. Він ступив уперед. І тепер височина тряслася від кожного незграбного кроку.
  
  
  Тракт Канда трясло залишок ночі і далеко вдосвіта наступного дня.
  
  
  Вони трималися подалі від нього. Місцеві жителі були особливо обережні. Вони розповідали історії про те, як Н'ямала любив перекидати річкові бліндажі своїм могутнім хвостом.
  
  
  "Він колись кого-небудь їв?" Нервово спитав Кінг.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Він ніколи не їв чорношкіру людину. Ми не знаємо, чи сподобається їй біла людина".
  
  
  І банту посміхнулися своїми застиглими посмішками.
  
  
  Перша неприємність прийшла перед світанком.
  
  
  Після незграбної ходьби, зупиняючись, щоб підхопити дині та випадкову купу розмоклого листя, Апатозавр раптово зупинився. Він озирнувся. Його очі стали круглішими.
  
  
  "Що задумав цей мерзотник, доктор Деррінджер?" Запитав Торп.
  
  
  "Я не знаю", - повільно промовила Ненсі. Вони скорчилися в кущах, розпластавшись на животах.
  
  
  У нерухомому досвітньому повітрі почувся звук "хрууу".
  
  
  "Жебрак звучить нещасно".
  
  
  "Він може нудьгувати за своєю родиною. Бідолашна".
  
  
  Рептилія повільно почала задкувати. Вона спробувала розвернутися. Але стежка в джунглях була надто вузькою. Його величезний хвіст підвівся, піднявся, і з жахливим звуком кедровий гай перетворився на тріски.
  
  
  Знову пролунав відчайдушний крик.
  
  
  "Він намагається повернути назад!" Кінг зітхнув із жахом у голосі.
  
  
  "Я не дозволю цьому статися", - похмуро сказала Ненсі і зникла в кущах.
  
  
  За мить вона підкрадалася стежкою до рептилії, тримаючи на голові кошик з помаранчевими поганками, за місцевою модою.
  
  
  Вона кинула їх на стежку, менш ніж у дюжині ярдів попереду істоти. Наступивши на них ногою, щоб випустити їхній затхлий грибний запах, вона відступила в чагарник.
  
  
  Аромат зробив свою справу.
  
  
  Забризкана фарбою морда відкинулася назад, ніздрі затремтіли.
  
  
  Потім він рвонувся вперед. Він з насолодою накинувся на купу поганок, хапаючи їх і ковтаючи жувальними рухами вгору і вниз. Купа швидко зникла.
  
  
  І за наступним поворотом стежки Ненсі перевернула купу поменше, сильно тупнула і зникла в кущах.
  
  
  Після трьох повних кошиків вони знову перейшли на дині. І дині доставили їх до світанку та наступної кризи. Зовнішній край тракту Канда.
  
  
  "Тепер починається найскладніше", - говорила Ненсі на спішно скликаній придорожній нараді. До неї приєдналися Торп, Кінг та Тайрон. Інші продиралися крізь чагарник, поза полем зору, і сіяли спокуси вздовж стежки.
  
  
  "Звір буде схильний блукати, як тільки вийде у відкриту савану", - сказав Торп. "Може навіть повернути назад, якщо він не вибереться на відкритий простір".
  
  
  "Чи згорить трава?" Запитав Кінг.
  
  
  "Ми не підпалимо саванну", - кип'ятилася Ненсі. "Навіть якщо вона досить суха, щоб спалахнути, вона згорить надто швидко. У результаті в нас вийде тільки смажений апатозавр".
  
  
  "У тебе на все є відповідь, чи не так?"
  
  
  "Все, крім того, як ти взагалі вийшов за рамки етапу "Хочеш картоплі фрі з цим?" у своїй кар'єрі".
  
  
  Скіп Кінг повільно пропалив і нічого не сказав.
  
  
  Ненсі повернулася до Торпа.
  
  
  Торп знизав плечима. "Нічого не залишається, як дозволити старому Джеку побігати".
  
  
  Ненсі моргнула. "Старина Джек?"
  
  
  "Нагадує кривавий джек-о-ліхтар, чи не так?"
  
  
  "Ти не можеш називати його Джеком", - вибухнув Кінг.
  
  
  "А чому, чорт забирай, ні?"
  
  
  "Я хотів назвати його Скіп".
  
  
  "Пропустити?"
  
  
  "Взагалі, король Скіп".
  
  
  Вони глянули на нього.
  
  
  "Знаєш, як Кінг-Конг".
  
  
  "Це Джек", - рішуче сказала Ненсі. Вона подивилася на Торпа. "Ти думаєш, він піде на наш слід з ласощами через відкриту саванну?"
  
  
  "Не маю жодної вистави", - зізнався Торп. "Але це дозволити Джеку втекти, або здатися".
  
  
  "Я не в настрої здаватися. Розгорніть людей".
  
  
  "Добре". Торп звалився на землю.
  
  
  "А як же я?" Запитав Кінг.
  
  
  "Вже ранок", - сказала Ненсі, відвертаючись. "Приведи себе в порядок і звари трохи кави".
  
  
  "Ти б так зі мною не розмовляв, якби це була не Африка!"
  
  
  Апатозавр з'явився з урочища Канда подібно до остаточного обвалення палаючого будинку. Поломка чагарника та кропиви була жахливою. Потім, ніби втративши будь-яку матеріальність, він безтурботно ступив на відкриту рівнину.
  
  
  З укриттів на краю тракту вони спостерігали, як він зупинився, озирнувся і описав хвилеподібні дуги своєю довгою змієподібною головою.
  
  
  Він з любов'ю озирався на покривний тропічний ліс, ніби сумуючи по хаті.
  
  
  "Зараз!" Крикнула Ненсі.
  
  
  Банту спорудили рогатки досить великі, щоб запускати дині. Вони випустили їх. Три зелені кулі описали високу дугу і впали на кілька футів попереду істоти.
  
  
  М'ясистий запах негайно привернув його увагу. Голова відкинулася назад. І, подібно до локомотива, що набирає обертів, він рушив уперед.
  
  
  Дині швидко зникли. Голова підвелася, очі стали допитливими.
  
  
  І там на його шляху лежала самотня золота поганка. Він подався до неї. І поганка трохи відступила.
  
  
  Ані не злякавшись, рептилія продовжувала рухатися.
  
  
  "Що відбувається?" Пробурмотів Кінг.
  
  
  Ненсі озирнулася. "Де Торп?" - Запитала я.
  
  
  "Б'вана Торп у буші. Зіграй жарт з Н'Ямалою".
  
  
  "Він цього не зробив!"
  
  
  "Він зробив це, Міссі Деррінджер".
  
  
  "Це розумний лаймі", - сказав Скіп Кінг. "Можливо, я все-таки не надішлю його".
  
  
  "Ти збирався пришвартувати його? Навіщо?"
  
  
  "За заколот", - сказав Кінг.
  
  
  "Ваше начальство почує про кожну промах, яку ви зробили з тих пір, як ми покинули Штати".
  
  
  "У мене теж знайдеться для них кілька добірних слів, міс Маскулін. Чи мені слід сказати, докторе Маскулін?"
  
  
  У траві рептилія вперто переслідувала невловиму поганку. Щоразу, коли він підходив досить близько, щоб нахилити голову за призом, вона вислизала.
  
  
  "Він наполягає", - сказав Кінг.
  
  
  Немов прочитавши думки Кінга, поганка лежала і чекала, коли величезна голова ящера знову опуститься. На цей раз їй це вдалося. Поганка вирушила в пащу, коли голова піднялася, як журавель.
  
  
  Потім неподалік нього з'явилася ще одна поганка. Апатозавр кинувся до неї. І гра в кішки-мишки із зупинкою почалася знову.
  
  
  На той час здавалося безпечним вийти з тропічного лісу, і вони відфільтрувалися.
  
  
  Вони обережно підкралися вперед, схилившись. Більшість зграй залишилися позаду.
  
  
  Один із операторів крався попереду інших і використав свою відеокамеру, щоб записати кадр хвилястого заду звіра.
  
  
  Ненсі дістала мікрокасетний магнітофон і говорила до нього.
  
  
  "Пересув хвилеподібний, вигин нагадує товстошкіре. Хвіст тримається над землею відповідно до сучасних теорій. Шкіра здається напіввологою і шкірястою, але в цілому виглядає гладкою."
  
  
  Потім оператор повернувся, тримаючи в одній руці свій ніс, а в іншій камеру.
  
  
  "Що трапилося?" Прошипіла Ненсі.
  
  
  "Він скинув вантаж. Господи. Це смердить!"
  
  
  "Це було неминуче. Він харчувався шість годин поспіль".
  
  
  Застояне повітря посилювало запах. Інші обійшли комок матерії, що димився. Але Ненсі, одягнувши маску, що фільтрує, підкралася до нього і, використовуючи гілочку, відсипала зразок у скляну банку, яку швидко закрила. Там була порожня етикетка, на якій вона написала дату та слова "Зразок №1".
  
  
  Більшість дня вони продовжували рухатися. Банту по черзі вимовляли ім'я Торп. У якийсь момент звір видав крик реву, і вони подумали, що він ось-ось стане потворним.
  
  
  Хмара міазмів огорнула тих, хто був позаду, і першим це зрозумів Скіп Кінг. "Чортова штука пукнула!"
  
  
  Після цього ніхто не хотів йти прямо протоптаним слідом істоти.
  
  
  Надвечір він зробив те, чого вони мали чекати, але не зробили.
  
  
  Він зупинився, озирнувся, немов оцінюючи місцевість, і опустив черево на траву. Хвіст притиснувся до тіла, а голова прилягла до трави.
  
  
  "О Боже мій, він мертвий!" Кінг завив.
  
  
  "Не поспішай з висновками! Хто хоче провести розслідування?"
  
  
  "Я скористаюся трюком", - сказав Торп, жестом запрошуючи двох банту слідувати за ним.
  
  
  Разом вони підкралися до суті. Він обійшов навколо голови, язик його тіла показував, що він був готовий стріляти чи бігти, якщо істота зробить раптовий рух, а можливо, й те й інше.
  
  
  Торп відповз назад.
  
  
  "Він спить", - доповів він.
  
  
  "Що нам тепер робити?" Поскаржився Кінг. "Він збирається вибити нас усіх із графіка".
  
  
  "Ти правий".
  
  
  "Я хто?"
  
  
  "Так. Ми не можемо дозволити йому проспати всю ніч".
  
  
  "Вірно".
  
  
  "Це була твоя ідея", - сказала Ненсі. "Іди, розбуди його".
  
  
  Скіп Кінг відкрив рота. Він зачинив його. Його очі заплющилися. "Я тут не у своїй стихії", - пробурмотів він, ні до кого конкретно не звертаючись, і пішов, щоб посидіти в тіні тюльпанного дерева та поговорити сам із собою низьким сердитим голосом.
  
  
  "Добре", - сказала Ненсі. "Для мене це чудова нагода зробити щось важливе".
  
  
  Торп запитав: "Що?"
  
  
  "Я збираюся стати першим зоологом, який займеться сексом із динозавром".
  
  
  Ненсі підійшла до рептилії. Вони висвітлили світлом її хвіст, під вигином задніх ніг і взагалі пошарили навколо.
  
  
  Вона повернулася з розчарованим виразом на обличчі.
  
  
  "Не поталанило?"
  
  
  "Що б у нього чи в неї не було, це добре заховано".
  
  
  "Принаймні, ти не розбудив цю худобу".
  
  
  Саме в той час, коли Апатозавр дрімав, почулися звуки "Лендроверів".
  
  
  "Отже, хто б це міг бути?" - пробурмотів Торп вголос, вдивляючись у жаркі сутінки.
  
  
  "Можливо, урядовці", - ризикнула припустити Ненсі.
  
  
  "Може бути. Чому б мені не глянути?"
  
  
  Взявши двох Бант, Торп попрямував на звук. За кілька хвилин всі троє зникли з поля зору.
  
  
  Перший постріл був тихим. Але ті, що були, були гучними. Вони затріщали далеко, як петарди.
  
  
  Потім настала тиша. Апатозавр продовжував спати.
  
  
  Торп з'явився через двадцять хвилин. З ним був лише один із банту, і він тримався за поранене праве плече.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Бандити".
  
  
  "Бандити?"
  
  
  "Хлопці у камуфляжній формі за кермом "Лендроверів"".
  
  
  "Не урядові люди?"
  
  
  "Урядовці носять хакі, а не камуфляж. У цих хлопців були зелені берети. Дуже по-французьки. В армії Гондвани немає нічого французького. Але вони зробили це для бідного Тайрона. Він мертвий."
  
  
  Ненсі перев'язувала іншу тубільку, поки та ставила запитання.
  
  
  "Браконьєри?"
  
  
  "Браконьєри не носять однакові берети. Ці хлопці одягнені по-різному. Насправді, не можу до ладу розібрати".
  
  
  "Як ти думаєш, чого вони хочуть?"
  
  
  "На захід від цих місць лютує голод. На чорному ринку за свіже м'ясо можна врятувати неабиякий фартинг".
  
  
  Ненсі підвела очі. Торп дивився на дрімлого динозавра, його шкірясті риси були похмурими.
  
  
  "Ти не можеш мати на увазі Джека?" - Запитала вона. "Він останній у своєму роді. Живий коштує більше, ніж забитий!"
  
  
  Торп знизав плечима. "Тут м'ясо є м'ясо. Я вважаю, що навіть деякі з цих бантів, можливо, захочуть спробувати людське м'ясо, якщо ситуація стане для них досить відчайдушною. Я не впевнений, що відмовився б від цього, якби ситуація була досить делікатною".
  
  
  Ненсі похмуро закінчила те, що робила. Вона встала.
  
  
  "Вони повернуться?"
  
  
  "Важко сказати. Але ми легкий видобуток, поки старий Джек схильний вважати овець".
  
  
  Ненсі Деррінджер зробила жорстке обличчя. "Я хочу гвинтівку".
  
  
  "Ти колись раніше тримав у руках гвинтівку для великої дичини?"
  
  
  "Ні, але ти збираєшся навчити мене. Якщо ці виродки тільки покажуть свої обличчя, я присиплю їх усіх!"
  
  
  "Знаєш, - повільно промовив Скіп Кінг, - я думаю, Африка вдарила тобі в голову".
  
  
  "Це краще, ніж потрапити до моїх гонад, як у деяких людей, яких я знаю".
  
  
  Римо дивився на будівлю, що розкинулася, з польового каменю, яка займала кутову стоянку на жвавій житловій вулиці.
  
  
  Він виявився не таким великим, як він очікував. Там було лише два поверхи. Чи таки три? Зовні було важко сказати. Ряди мансардних вікон були вбудовані в похилий дах, перетворюючи горищний простір на можливий третій поверх.
  
  
  На перший погляд, це справді було схоже на замок. А також на готичну церкву. Деякі його частини нагадали Римо швейцарське шале, хоча насправді воно мало риси тюдорів.
  
  
  - Це огидно, - прохрипів Римо.
  
  
  "Це чудово", - сказав Чіун, ковзнувши через вулицю до низьких кованих залізних воріт.
  
  
  "Про ні", - простогнав Римо. "Йому це подобається".
  
  
  "Я думав, що він може", - сказав Сміт з полегшенням у голосі. "Краще я віддам йому ключ".
  
  
  "Не так швидко", - сказав Римо. "Що це за штука?"
  
  
  "Ще б, замок Чіуна".
  
  
  "Замок, моя нога. Це схоже на довбану церкву на стероїдах. Ти чекаєш, що я там житиму?"
  
  
  "Якщо тобі це не подобається, Римо, я радий організувати для тебе інші заходи. По сусідству є кілька квартир у кондомініумі".
  
  
  Чіун проплив через ворота і піднявся короткими сходами до подвійних дверей. Овальні вікна прикрашали кожну двері. Як маленька дитина, він притис свій носик-гудзик до скла і заглянув усередину.
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся, його обличчя світилося захопленням.
  
  
  "Це все, чого я коли-небудь хотів", - вигукнув Чіун. Римо піднявся сходами, перестрибуючи через дві сходинки за раз, і почав поливати ентузіазм Чіуна холодною водою.
  
  
  "Я не знаю, Татусю".
  
  
  "Що ти маєш на увазі, Римо?"
  
  
  "Я не думаю, що це гідно майстра синанджу".
  
  
  "Римо, будь ласка", - заблагав Сміт.
  
  
  "Де рів?" Швидко спитав Римо.
  
  
  Чіун озирнувся, ніби вперше побачив територію. Будівля була осторонь тротуару. Він був озеленений скульптурним шуббері, а територія була усіяна електричними лампами, що імітують газове світло. Зі смаком підібрані квіти цвіли. Там були бруковані доріжки та невелике паркування з чорним покриттям.
  
  
  Але рову немає.
  
  
  "Ми не можемо жити у замку без рову", - сказав Римо. "Що скаже королева-мати, якщо вона приїде з візитом?"
  
  
  "Рів можна побудувати", - сказав Чіун.
  
  
  "Сухий рів можливий", - поспішно сказав Сміт.
  
  
  "І це поряд зі школою", - додав Римо.
  
  
  "Що в цьому поганого?" Запитав Чіун.
  
  
  "Шум буде вбивчим".
  
  
  Майстер Сінанджу подивився на захід, де школа пісковика височіла над його володіннями.
  
  
  "Ігри щасливих дітей принесуть радість у наші дні", – сказав він. "І це буде добре для дитини, яка ось-ось народиться. Йому буде з ким погратись".
  
  
  "Чіун, це середня школа".
  
  
  "Це доречно. Той, хто ось-ось народиться, заслуговує лише на кращі, найвищі школи в країні. Імператор Сміт, ти зробив правильний вибір".
  
  
  Римо застогнав.
  
  
  "Чому б нам не увійти?" Сказав Сміт, відчиняючи двері.
  
  
  Усередині було багато дверей з центрального коридору та сходів, що вели нагору.
  
  
  "У ньому багато кімнат", - схвально зазначив Чіун.
  
  
  "Усього шістнадцять".
  
  
  "Недостатньо", - сказав Римо.
  
  
  "Набагато більше, ніж було в нашій попередній обителі", - пирхнув Чіун, зневажливо дивлячись на Римо.
  
  
  "Для максимальної конфіденційності не всі підключаються", - додав Сміт, відкриваючи один із них.
  
  
  Чіун зазирнув усередину. Він побачив групу кімнат з відкритими просторими шафами і бездоганно оздобленою ванною плиткою. Погладжуючи бороду, він глибокодумно кивнув і дозволив: "Конфіденційність буде важливою для матері".
  
  
  "Чита Чинг не житиме зі мною під одним дахом, і це остаточно!" Гаркнув Римо.
  
  
  "Ти можеш спати у рові", - відповів Чіун. "Після того, як викопаєш його".
  
  
  "Велике дякую".
  
  
  Римо підійшов до інших дверей і, відчинивши її, виявив ідентичну комірку з кімнатами, наче дзеркальне відображення. Там також була розкішна ванна кімната. Він насупився.
  
  
  "Я маю побачити верхні межі", - сказав Чіун Сміту.
  
  
  "Сюди", - сказав Сміт, ведучи їх нагору.
  
  
  Нагорі була група кімнат, схожих на келії. Коли Римо спробував уявити їх з меблями, все, що спало на думку, було скупченням тісних квартир-студій. У кожній кімнаті була однакова ванна кімната.
  
  
  І тут його осяяло.
  
  
  "Гей, це довбати кондомініум!"
  
  
  "Рімо!" Промовив Сміт.
  
  
  "Визнай це".
  
  
  Лицьова павутина Чіуна затремтіла, ніби потривожена раптовим поривом вітру. "Імператор Сміт", - сказав він, піднявши рідкісні брови, - "розкажіть мені про історію цієї чудової споруди".
  
  
  - Так, імператор Сміт, - лукаво додав Римо, - ми всі слухаємо.
  
  
  Сміт прочистив горло. Його адамове яблуко смикнулося, як поплавець, що пірнає у воду і знову спливає.
  
  
  "Ця будівля колись була церквою", - зізнався він.
  
  
  "Ha! Я так і знав!"
  
  
  Чіун насупився.
  
  
  "Кілька років тому його було повністю реконструйовано, як ви бачите його тут..." - додав Сміт. "Він ніколи не здавався в оренду".
  
  
  "Іншими словами", - рішуче сказав Римо. "Якийсь забудовник купив це місце у розпал захоплення кондомініумами, перебудував його і збанкрутував, перш ніж зміг розвантажити квартири".
  
  
  Погладжування бороди Чіуном стало вивчаючим.
  
  
  "Мені дуже пощастило, що я отримав титул за розумною ціною", - сказав Сміт. “Це унікальне місце. Тут є всі кімнати, які ви могли б побажати, усамітнення, а для Майстра Сінанджу – спеціальна кімната для медитації”.
  
  
  Обличчя Чіуна просвітліло. "Кімната для медитації?"
  
  
  "Ідеально підходить для ваших потреб, майстер Чіун", - сказав Сміт. "Можу я показати вам?"
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - сказав Чіун.
  
  
  Гарольд Сміт повів їх до присадкуватий вежі колишньої церкви. Зовні вона нагадувала зубчасту стіну. Зсередини це було просторе помешкання з чотирма великими вікнами, кожне з яких виходило на одну із чотирьох сторін. Воно було повне весняного сонячного світла.
  
  
  "Це кімната для медитації?" Римо посміхнувся. "Більше схоже на критий майданчик для гандболу. Що за жарт. Гарна спроба, Смітті, але не продається. Мабуть, Папочка?"
  
  
  Нічого не кажучи, Майстер Сінанджу пройшов по кімнаті.
  
  
  Він підійшов до південного вікна, яке виходило надвір. Сонце світило йому в обличчя. Він підняв підборіддя.
  
  
  За мить він повернувся і сказав: "Це ідеально підходить для моїх потреб".
  
  
  "Я ненавиджу це!" Гаряче сказав Римо. "Я не можу залишатися всередині".
  
  
  "Ти можеш вийти назовні", - дозволив Чіун.
  
  
  Римо попрямував геть, пробурчавши: "Спасибі".
  
  
  "І повертайся з моїми скринями, звичайно".
  
  
  Через чотирнадцять скриньок Римо відвів Гарольда В. Сміта вбік і сказав: "Відмінна афера".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Видаючи відремонтовану церкву, що перетворилася на кондомініум, за замок. Ти, мабуть, скупив купу грошей. Чи якийсь банк заплатив тобі за те, щоб ти позбавив їх від цього білого слона?"
  
  
  "Майстер Сінанджу, здається, задоволений", - сказав Сміт, захищаючись.
  
  
  "Як довго це зазвичай триває?"
  
  
  "Я дізнався, що Майстер Сінанджу зазвичай стримує своє слово. Схоже, йому подобається це місце. І він дав мені слово, що наш останній контракт буде виконано відповідно до домовленості".
  
  
  "Не кладіть свої підписи до кишені, доки вони не висохнуть", - попередив Римо.
  
  
  За мить скрипучий голос Чіуна покликав їх у кімнату для медитації.
  
  
  Чіун вже розпакував одну скриню. З нього дістали три тата. Чіун прийняв позу лотоса на одному з них. Двоє інших стояли порожніми на підлозі обличчям до нього.
  
  
  Чіун жестом запросив пару сісти.
  
  
  Римо підійшов до матюка, схрестив кісточки, як його давним-давно навчили, і прийняв ножицями позу лотоса на маті.
  
  
  Потерпаючи від артриту, Гарольд Сміт поставив свою валізу і опустив свої довгі ноги. У результаті він опинився в напівприсідному становищі, тому що його ногам не вистачало гнучкості для перехрещення.
  
  
  Чіун заговорив. У його голосі чулася урочиста серйозність.
  
  
  "Це історичний день у Будинку Сінанджу", - сказав він наспів. "Протягом п'яти тисяч років Будинок Сінанджу вів переговори із зовнішнім світом. З часів першого Майстра, ім'я якого не дійшло до нас, на славу Вана Великого, мої предки служили тронам Китаю, Греції, Риму і Сіаму. Нубійці обсипали нас золотом. Єгиптяни приготували для нас місце у своїх прекрасних палацах.Навіть японці виявили до нас повагу, ніколи не заходячи до села Сінанджу, навіть коли вони завоювали навколишні міста Кореї”.
  
  
  "Упс ді ду", - пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун заплющив свої мигдалеподібні очі, ніби бажаючи стерти це зауваження з пам'яті.
  
  
  "Але ніколи раніше ми не були благословлені замком, будинком з прекрасного каменю і..."
  
  
  "Стіни із блакитної дошки", - вставив Римо.
  
  
  "Стіни із синьої дошки, - продовжував Чіун, - зустрічаються навіть рідше, ніж стіни з кованого золота".
  
  
  "О, брате", - простогнав Римо.
  
  
  "Імператор Сміт, відомий в анналах Будинку Сінанджу як Гарольд Перший, милосердний, Майстер Сінанджу смиренно приймає ваш дар".
  
  
  Чіун схилив свою стару голову. Сміт кивнув у відповідь.
  
  
  "Оскільки цей дар отримав схвалення Правлячого Майстра, я тепер вільний підписати останню угоду між нашими будинками".
  
  
  "Він у мене прямо тут", - сказав Сміт, дістаючи звідкись із кишені свого плаща пергаментний сувій. Він був обрамлений золотом і перев'язаний синьою шовковою стрічкою. Він простягнув його Чіуну.
  
  
  Майстер Сінанджу прийняв його та розв'язав стрічку. Він мовчки перечитав контракт. Наприкінці він поклав сувій на підлогу і придавив кожен кут відполірованим камінням.
  
  
  Потім, взявши перо з чорнильниці на коліні, він розгонисто подряпав своє ім'я.
  
  
  Він подув на нього і, переконавшись, що підпис висох, підняв свиток, щоб показати все.
  
  
  "Це задовільно", - урочисто сказав Сміт.
  
  
  "На скільки років ми уклали контракт цього разу?" Римо ні до кого безпосередньо не звертався.
  
  
  "Один", - сказав Сміт.
  
  
  "Занадто довго", - сказав Римо.
  
  
  Чіун урочисто звернув пергамент і перев'язав його золотою стрічкою, що означало скріплений печаткою контракт. Він простяг Сміту, який взяв його і сховав у кишеню свого пальта.
  
  
  Настала мовчанка. Чіун вичікально глянув на Сміта.
  
  
  Сміт озирнувся, на його худому обличчі читалося здивування. Він перевірив вузол своєї краватки. Він проковтнув. Він перевірив свої окуляри і побачив, що вони зсунуті назад настільки, наскільки це було можливо, так, як йому подобалося.
  
  
  "Він чекає", - натякнув Римо.
  
  
  "За що?" Сміт видихнув.
  
  
  "Це тільки припущення, але я сказав би, справа".
  
  
  Натягнута посмішка Чіуна згасла.
  
  
  "Певна річ", - сказав Римо.
  
  
  "А", - сказав Сміт. З іншої кишені він витяг складену пачку паперів. Він простяг їх. Чіун прийняв їх.
  
  
  Майстер Сінанджу дуже довго вивчав їх, у той час як Сміт змінював позу, щоб поліпшити кровообіг у своїх ногах, що не гнуться.
  
  
  "Все задовільно", - нарешті промовив Чіун.
  
  
  Сміт почав підніматися.
  
  
  "Для нас буде честю, якщо ви проведете ніч у нашому новому житлі", - сказав Чіун.
  
  
  "Насправді, мені час повертатися до Фолкрофту".
  
  
  "Так заведено", - сказав Чіун.
  
  
  "Це значить зроби це або слухай про це все життя, що залишилося", - переклав Римо.
  
  
  "Дуже добре", - сказав Гарольд В. Сміт, намагаючись зобразити подяку, але натомість відчувши запор.
  
  
  Чіун засяяв. "На твою честь буде приготовлено чудове частування".
  
  
  "Краще приготуй це на винос", - сказав Римо. "Немає плити. Немає їжі".
  
  
  Чіун ляснув у долоні, зробивши такий різкий звук, що в нього мали зламатися кістки пальців. "Римо! Швидко - купи ці речі".
  
  
  "Я не думаю, що ми зможемо отримати доставку того ж дня".
  
  
  "Скажи торговцям, що ці предмети призначені для приготування розкішного обіду для імператора Гарольда Сміта, таємного правителя цієї благодатної землі".
  
  
  Сміт виглядав враженим жахом. "Будь ласка, не кажи так, Римо!" - прохрипів він.
  
  
  "Не хвилюйся, Смітті. Гумові стіни мені зараз не подобаються. Хоча вони могли б мене цілком влаштувати, якщо Чита переїде".
  
  
  "І телевізійний пристрій", – додав Чіун. "Велике, тому що за кілька годин прекрасна Чита Чинг поширить мудрість і благодать на цій щедрій землі".
  
  
  "Можливо, зараз найкращий час прояснити ситуацію", - припустив Римо.
  
  
  - Ти можеш прояснити ситуацію після того, як приготуєш імператору Сміту частування, яке підходить для його царського чрева, - заперечив Чіун.
  
  
  "Готуй! Я хлопчик на побігеньках. Хто сказав, що я теж повинен готувати?"
  
  
  "Твоя совість".
  
  
  "А?"
  
  
  "Так каже твоя совість. Ти що, не слухаєш її, Римо?"
  
  
  "Ні, я не такий. Я хочу поговорити про Чита Чінг, її бісквіт у духовці і наше майбутнє".
  
  
  "Рімо правий, майстер Чіун", - сказав Сміт. "Я знаю, що це делікатне питання, але було б нерозумно запрошувати Читу Чинг до співжиття з вами".
  
  
  Чіун надув щоки від грубого американського слова. Однак він притримав мову.
  
  
  "Я не збираюся робити нічого подібного", - напнуто сказав він.
  
  
  "Добре", - сказав Сміт.
  
  
  "Чудово", - сказав Римо.
  
  
  "Чита Граціозна - заміжня жінка. Я не співмешкатиму з нею. Це щасливий обов'язок її чоловіка".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо.
  
  
  "Чудово", - сказав Сміт.
  
  
  "Вона житиме тільки тут, вона та її потомство".
  
  
  "Ні", - простогнав Римо.
  
  
  "Ти питав її?" - спитав Сміт.
  
  
  "Поки що ні", - зізнався Чіун. "Я чекаю відповідного часу, який настане скоро, тому що вона готується до пологів, як жовтий місяць родючості".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Можуть виникнути труднощі, майстер Чіун".
  
  
  "Наприклад, ..."
  
  
  "Чита живе та працює в Нью-Йорку".
  
  
  "І що? Вона може жити і працювати у цьому місті попередніх імператорів".
  
  
  Римо моргнув. "Це місце?"
  
  
  "Квінсі був батьківщиною двох перших президентів", - сказав Сміт.
  
  
  "Гарний штрих", - прошепотів Римо Сміту. "Я бачу, як ти продав його за цю купу каміння".
  
  
  "Дякую". Звертаючись до Чіуна, Сміт сказав: "Міс Чинг за контрактом зобов'язана працювати за межами Нью-Йорка. Я сумніваюся, що вона порушить цей контракт задля привілею жити тут".
  
  
  "Це ще належить з'ясувати", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Е-е, звичайно".
  
  
  "Чите не знадобиться робота, коли народиться її дитина. Це було б непристойно".
  
  
  Римо засміявся. "Ти не знаєш Читу. В оригіналі "Я можу отримати все" - старша службовця".
  
  
  "Тиша! Чому ти не займаєшся своїми справами, лінивець? День стає коротким".
  
  
  Римо підвівся. "Я залишаю вас двох відпрацьовувати декретну відпустку Чити".
  
  
  Він спустився сходами без звуку, схожого на подих повітря.
  
  
  Після відходу Римо Майстер Сінанджу нахилився вперед і довірився своєму імператору. "Не хвилюйся, о мудрий Коваль. Похмурий настрій Римо пройде. Так завжди буває з первонародженими".
  
  
  "Майстер Чіун?"
  
  
  "Вони завжди бояться, що їх витіснять діти, які підуть за ними".
  
  
  Сміт проковтнув. "Але в словах Римо справді є сенс".
  
  
  "Так, це так", - визнав Чіун.
  
  
  "Я радий, що ти так дивишся на це".
  
  
  "Можливо наступного разу, коли він перенесе пластичну операцію, це можна буде виправити".
  
  
  Сміт виглядав спантеличеним.
  
  
  "Я думаю, у нього має бути справжній корейський ніс, як у мене. Не такий великий, який закінчується непривабливим вістрям".
  
  
  І Майстер Сінанджу бешкетно підморгнув.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Чудовим чином вони дісталися залізничної станції М'Ноло Кігор без будь-яких подальших інцидентів.
  
  
  То був ще один денний перехід. У них закінчився свіжий шоколад із джунглів, і залишалися останні два кошики з поганками.
  
  
  Це сповільнило їх, бо апатозавру іноді набридала поганка. Вони вирішили цю проблему, розставивши їх ще далі один від одного. Голод гнав звіра вперед.
  
  
  Скіп Кінг зв'язався з начальником залізниці по рації, і було вжито відповідних заходів.
  
  
  "Все готове", - сказав він, коли вони дивилися, як Старина Джек шкутильгає до залізничних колій. "Потяг чекає. Все, що нам потрібно зробити, це занурити його у платформу".
  
  
  "І як ти пропонуєш це зробити?" Різко спитала Ненсі.
  
  
  "Я збирався залишити це на твій розсуд, оскільки тепер ти головний", - посміхнувся Кінг.
  
  
  Це була проблема, зрозуміла Ненсі. Вона притулилася до Торпа та банта.
  
  
  "Є пропозиції?"
  
  
  "Чесно кажучи, доктор Деррінджер, я не думаю, що це якимось чином можна зробити. Якщо ми зануримо великого жукера в транс, ми говоримо про десять тонн ваги мертвої рептилії. І про те, щоб змусити його забратися на платформу на його власному гаку, не може бути й мови.
  
  
  Ненсі прикусила нижню губу і скорчила задумливу гримасу.
  
  
  "Має бути спосіб".
  
  
  Вона подивилася на Скіпа Кінга, який обмахував своє гостре обличчя капелюхом.
  
  
  "Почекай хвилинку", - пробурмотіла вона. "Кінг все це підлаштував. Безсумнівно, у нього на думці був якийсь напівздійсненний план".
  
  
  "Я спитаю його".
  
  
  Торп підійшов і порадився з Кінгом. Ненсі помітила усмішку, що з'явилася на худому обличчі Кінга, і зрозуміла, що буде далі.
  
  
  "Король хоче, щоб ти спитав його".
  
  
  "Я впевнена, що за це призначено ціну", - сказала Ненсі, підходячи до нього. "Добре, Кінг, я розумію, у тебе є план".
  
  
  Король намагався приховати самовдоволення зі свого обличчя і зазнав невдачі. "Ми маємо зробити це по-моєму. Під моїм командуванням".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Щоб люди не говорили, що Скіп Кінг не впорався зі своєю вагою".
  
  
  "Дай вгадаю. Ти плануєш записати кожен момент для нащадків".
  
  
  "Я великий шанувальник домашнього кіно".
  
  
  Ненсі зітхнула. "Добре, Кінге. Це твоє шоу. Але це твій провал, якщо ти облажаєшся".
  
  
  "Скіп Кінг ніколи не обладжується, коли добивається свого".
  
  
  "Я ненавиджу себе за те, що дозволила цьому статися", - сказала Ненсі Торпу за мить.
  
  
  "Тримай свій член вище, як говоримо ми, британці".
  
  
  Король скликав банту разом.
  
  
  "Я знову головний. Міркуєш?"
  
  
  Вони дивилися на нього.
  
  
  "Я хочу, щоб транкові гвинтівки були роздані і кожен був готовий вразити Старину Джека, коли я подам сигнал. Є питання?"
  
  
  Ніхто не промовив жодного слова.
  
  
  "Добре. І давайте розгорнемо ці футболки, це буде записано для нащадків".
  
  
  Ніхто не поворухнувся.
  
  
  "Зараз!"
  
  
  Банту неохоче зняли свої спітнілі, вимазані брудом футболки і одягли їх правою стороною назовні. Ніхто з них не розмовляв між собою, але, схоже, у всіх чоловіків одночасно виникла та сама ідея, тому що вони одягли їх з логотипами Burger Triumph на звороті, залишивши лицьову сторону порожньою.
  
  
  Король люто глянув на них. "Я здаюсь".
  
  
  "Міссі Ненсі знову за головного?" - Запитав один.
  
  
  "Ні!"
  
  
  Вони переслідували апатозавра, сіючи поганки його шляху. Як якась невтомна в'ючна тварина, вона незграбно рухалася вперед. Час від часу воно звертало на них увагу, але поки на стежці можна було знайти ласі шматочки, істота не звертала на крихітних чоловічків жодної уваги.
  
  
  Коли вони були за чверть милі від залізниці, Кінг організував експедицію.
  
  
  "Ти, ти і ти, змушуйте Старину Джека рухатися. І будьте готові пустити в хід зброю, коли я скажу". Він повернувся до Ненсі та Торпа. "Інші слідуйте за мною. Зараз ви побачите геніальну роботу".
  
  
  Залізнична станція являла собою не що інше, як наполовину платформу, що згнила, сигнальну будку і один іржавий відрізок колії. Старий марксистський уряд Гондвани вважав, що зможе заощадити гроші, збудувавши лише один комплект трас. Вони не подумали встановити сигнальну систему, і після шести катастроф поїздів у перший рік вони витратили заощаджені гроші - плюс ще тридцять відсотків - на встановлення комутаційно-сигнальної системи.
  
  
  Очікуючий поїзд складався з двох локомотивів спереду та штовхача ззаду. Між ними були сильно укріплена платформа та старий пасажирський вагон.
  
  
  "Ось і все", - сказав Кінг. "Шлях у Порт-Чуму прямий, як стріла. Як тільки ми посадимо старовину Джека на цю машину, все буде гаразд".
  
  
  "Це велике "якщо", - кудахтала Ненсі.
  
  
  "Ти диви".
  
  
  Кінг відміряв довжину підходу ногами, сказавши: "Я ходив монстром, коли він спав, щоб точно знати, скільки часу потрібно відміряти". Він поставив хрестики на обох кінцях лінії, від якої відійшов.
  
  
  "Добре", - сказав він, ляснувши в долоні, - "все, що нам потрібно, є в поїзді".
  
  
  Біля поїзда Кінга зустрів чоловік у пурпуровому береті та синій формі бойскауту, обтяженої важкими мотузками із золотою тасьмою. Він покликав решту.
  
  
  Помітивши вбрання, Ненсі запитала Торпа: "Дізнаєтесь форму?"
  
  
  "Не можу сказати, що розумію".
  
  
  Коли вони підійшли ближче, Кінг розвіяв усі їхні запитання.
  
  
  "Це сержант Шейкс".
  
  
  "Від чого?" Торп замислився.
  
  
  Кінг гордо посміхнувся. "Берети з бургера". Наша ударна група особливого призначення. Створено якраз для цієї операції".
  
  
  Ненсі і Торп подивилися один на одного.
  
  
  "Я не знаю, сміятися мені чи плакати", - напівголосно сказала Ненсі.
  
  
  "Давайте будемо ввічливі з джентльменами", - сказав Торп. "Джентльмени, що вам завгодно?"
  
  
  Сержант Шейкс почав вивантажувати великі полотняні мішки, перев'язані шнурком. "Поставте це на лінію", – сказав він.
  
  
  Вони дістали їх, і Кінг наказав відкрити задню частину. Вони були схожі на мішки для пошти з поштового відділення, але набагато важчі.
  
  
  Кінг дістав першу шкіряну упряж з тросів. Вона була більше дюжини футів завдовжки, а шкіра була нарізана завширшки і скріплена шарами клепок.
  
  
  "Ідея в тому, щоб розкласти їх через стільки футів. Зрозумів?"
  
  
  Ненсі ретельно оглянула один з ремінців.
  
  
  "Упряж?"
  
  
  "Тестується доти, доки не зможе витримувати тисячу фут-фунтів ваги на квадратний дюйм".
  
  
  "Вражає", - пробурмотіла вона.
  
  
  "Радій, що ти так думаєш".
  
  
  "Але як ти збираєшся переконати Кларка Кента зібрати їх усіх, як тільки кинеш Старину Джека на них? Це твій блискучий план, чи не так?"
  
  
  "Всі, окрім частини з Кларком Кентом", - сказав Кінг.
  
  
  Вони поклали ремені. Кінг ходив туди-сюди, регулюючи інтервали, поки не був задоволений.
  
  
  Потім вони знайшли місця для очікування, з гвинтівками напоготові і відеокамерами, що дзижчать.
  
  
  Незабаром земля загуркотіла в них під ногами, і з чагарника з'явилася морда ящера денного світла, схожого на Едемського Змія.
  
  
  "Нікому не знімати, доки я не дозволю", - попередив Кінг. "Оператори, тримайтеся за мною впритул".
  
  
  Істота незграбно наблизилася, банту йшли попереду, розкладаючи їжу.
  
  
  "Торп!" гаркнув Кінг. "Скажи їм, щоби припинили. Я хочу, щоб цілу купу цього висипали прямо там, де лежить цей плоский камінь".
  
  
  Торп вийшов з-за чагарників кропиви і зібрав останній кошик з поганками. Він поставив кошик на плаский камінь і знову знайшов укриття.
  
  
  Старий Джек зробив паузу. Його голова обернулася довкола, ніби в пошуках чогось знайомого.
  
  
  "Він не бачить проклятих поганок!" Кінг зашипів.
  
  
  "Я це виправлю", - сказала Ненсі, вибігаючи.
  
  
  Вона стала на шляху істоти і замахала руками.
  
  
  "Сюди! Джек! Іди за мною!"
  
  
  Звір подивився на неї. Він видав низький звук.
  
  
  "Тільки трохи ближче".
  
  
  Він рушив уперед. Ненсі позадкувала. Рептилія з кожним кроком здригала суху землю, піднімаючи клуби пилу, які довгий час низько висіли в нерухомому африканському повітрі.
  
  
  Ненсі відступала назад, поки однією п'ятою не торкнулася кошика. Потім вона швидко обернулася і вивалила її, втоптавши гриби в смердючу трясовину.
  
  
  "Цього має вистачити", - сказала вона, приєднуючись до Торпа в кущах.
  
  
  Істота прискорила крок. Удари об землю лунали з найближчими інтервалами.
  
  
  Він зупинився, осідлавши ремені, і накинувся на їжу, що була для нього розкладена.
  
  
  Скіп Кінг вискочив із куща і приклав гвинтівку до плеча. Він дав операторам три секунди на кадрування, потім тричі вистрілив у товсту частину хвоста істоти.
  
  
  Тільки тоді він крикнув: "Зараз! Відкрити вогонь!"
  
  
  Гвинтівки висовувалися з кущів навколо, брикали і видавали різкі звуки.
  
  
  Дроти з транквілізатором пробили різні місця в анатомії монстра.
  
  
  Нічого не трапилося.
  
  
  "Чому він не падає?" Кінг голосив, його очі хворіли.
  
  
  "Це займає деякий час", - сказала Ненсі. "Кровоносна система апатозаврів величезна, тому транквілізаторам потрібно пройти через великий кровотік, перш ніж вони досягнуть рецепторів сну в мозку".
  
  
  Це зайняло майже три хвилини, але величезні ноги почали тремтіти. Повільно динозавр опустився на незручне коліно, опустивши живіт на курну землю. Голова відірвалася від своєї трапези і витягла шию назад, ніби хотіла подивитися, чому тіло не підтримується ногами завтовшки з секвою; нарешті очі здалися, і голова заспокоїлася, згорнувшись калачиком до тіла, як у сплячої кішки.
  
  
  "Шейкс - викликай кавалерію!"
  
  
  "Кавалерія?" Пробурмотіла Ненсі.
  
  
  Сержант Шейкс підключився до рації. Незабаром небо здригнулося від гуркоту величезного вертольота skycrane. Він був білим, його тонкі, як палиця, колеса в зборі звисали, як у комахи, з сяючого простору, де зазвичай перевозять вантажний контейнер.
  
  
  Ненсі стояла і дивилася на це з відкритим ротом і виразом недовіри на обличчі.
  
  
  "Це не може спрацювати!"
  
  
  "Можливо", - припустився Торп.
  
  
  Це відбулося.
  
  
  Під шаленим керівництвом Кінга банту накинулися на нерухому тушу. Кінці тросів були з'єднані на задній частині хребта істоти та прикріплені до тросів, спущених із завислого небесного крейсера.
  
  
  Коли все було підлаштовано, Кінг подав сигнал.
  
  
  "Піднімай!"
  
  
  Небесний кран почав підніматися, його гвинти змусили рудувато-коричневу траву савани співчутливо здригнутися. Троси піднялися, натяглися, і всі затамували подих.
  
  
  Голова, легша, піднялася першою. М'ясиста частина хвоста відірвалася від землі.
  
  
  Двигун вертольота звив і став пронизливим від напруги. Довгий час здавалося, що вага величезного ящера здолає його, але потім задні кінцівки відірвалися від землі, за ними пішли груди і черево.
  
  
  Повільно; монстра перевели через низку вагонів і - з нескінченним терпінням - вирівняли з посиленою платформою.
  
  
  Кінг бігав навколо, гарячково перевіряючи і кричачи в рацію.
  
  
  "Добре, починайте зниження. І пілот, який облажається, буде літати на "кроп дастері" в найпохмурішій Айові все життя".
  
  
  Довга платформа-платформа прийняла черево зі стоном пружин і загрозливим скрипом. ноги, що звисають, зігнуті в колінах і прийняли неприродне становище, яке нагадувало приготовлену індичку, але означало, що ноги не будуть роздавлені вагою тіла.
  
  
  Голова, безвольна і нежива, впала в багнюку і виглядала мертвою.
  
  
  "Бідолашна", - жалібно сказала Ненсі.
  
  
  Кінчик хвоста відвалився, але товсте коріння благополучно лежало на платформі. Пролунав останній стогін скрегочучої сталі, і більше нічого.
  
  
  Небесний крейсер опустився нижче, і троси ослабли.
  
  
  "Схоже, це спрацює", - сказав Кінг напруженим голосом. "Схоже... Так! Так! Так! Це ще один тріумф Burger Triumph!"
  
  
  Троси були від'єднані та покладені вздовж бортів вагонів, готові до подальшого розвантаження. Відкидні ворота були підняті, утворюючи низьку клітку, але було очевидно, що якщо вантаж колись зрушить, ніщо не зможе запобігти катастрофі.
  
  
  "О'кей", - крикнув Кінг, хоча всі були на відстані шепоту, - "ми вантажимо голову і хвіст у машини, а потім готові висуватися".
  
  
  Банту забрали хвіст. Вони не хотіли частини голови.
  
  
  Ненсі залишалася поряд із командою Burger Beret, поки вони відривали голову від землі і намагалися знайти місце, куди її покласти.
  
  
  "Чортова шия надто довга", - роздратовано сказав Кінг.
  
  
  "Чому б тобі просто не відрубати йому голову?" Запропонувала Ненсі.
  
  
  Король підняв погляд, блиск у його очах. Потім він згас. "Про що я думаю? Ні, ми не можемо цього зробити!"
  
  
  Ненсі посміхнулася. "Просто перевіряю твій мозок. Він працює – просто трохи повільно".
  
  
  "Як щодо невеликої похвали за добре виконану роботу?"
  
  
  "Ми далеко від Порт-Чуми", - парирувала Ненсі. "І якщо ви відкриті для пропозицій, я маю одну".
  
  
  Кінг озирнувся, щоб подивитися, чи є якісь камери, що записують розмову. Не знайшовши жодної, він сказав: "Продовжуйте".
  
  
  "Голова могла б розміститися в кабіні другого локомотива".
  
  
  Кінг перевів погляд з Ненсі на локомотив. Потім він підвівся і склав долоні рупором біля рота. "Гей, все, у мене був мозковий штурм! Ми можемо помістити голову в кабіну локомотива!"
  
  
  Спускаючись, він неохоче пробурмотів: "Дякую".
  
  
  "О, не згадуй про це".
  
  
  Потрібні були майже всі руки, щоб вставити голову, але вони зробили це.
  
  
  "Все гаразд, - крикнув Кінг, - місця мало, тож знайдіть місце для верхової їзди, і ми вирушимо".
  
  
  "Тут не вистачить місця для всіх", - зазначив Торп.
  
  
  "Нехай тубільці потрусять поряд із потягом".
  
  
  "Будь серйозним".
  
  
  "Тоді залиш їх позаду".
  
  
  "Ти не можеш так думати!"
  
  
  "Ні? Можливо, наступного разу вони з гордістю одягнуть футболки спонсора".
  
  
  "Якщо вони залишаться, я залишусь", - твердо сказав Торп.
  
  
  "Тоді ти залишаєшся. Чек буде відправлено поштою".
  
  
  "Якщо він залишиться, я залишусь", - додала Ненсі.
  
  
  Король замислився. Те, що він би сказав, залишилося невисловленим.
  
  
  "Доктор Деррінджер, я можу впоратися з цим звідси", - сказав Торп. "Ви тримаєтеся Старини Джека. Можливо, ми зустрінемося у Штатах".
  
  
  Ненсі вагалася. Вона кинула на Кінга лютий погляд і міцно потиснула Торпу руку.
  
  
  "Удачі, Торп".
  
  
  "Вітаю".
  
  
  Кінг клацнув пальцями так сильно, що вони защипали. "Почекай! Ледве не забув! Про всяк випадок, ми повинні відправити посилку заздалегідь".
  
  
  "Посилання?"
  
  
  "Упаковка із плівкою".
  
  
  Вони викликали "скайкрейн" та передали три відеокасети. Гелікоптер піднявся в блакитне небо і з гуркотом відлетів на схід.
  
  
  Потім запустили локомотиви. Це були парові моделі. Це зайняло деякий час. Усі допомагали згрібати вугілля. Окрім Скіпу Кінга. Він знайшов найзручніше сидіння в єдиному пасажирському вагоні позаду вантажного і сьорбнув пива, яке дістав із ящика з льодом.
  
  
  Усі локомотиви завелися одночасно.
  
  
  Величезні залізні колеса заскрипіли, намагаючись обертатися. Ляснули зчіпні пристрої.
  
  
  І, несучи свій жахливий вантаж, потяг рушив.
  
  
  Вони розігналися до двадцяти п'яти миль на годину і зберігали швидкість до кінця дня. Кінг говорив без зупинки.
  
  
  "Цікаво, хто має опублікувати витяги з моєї біографії?" він ставив питання вголос, коли розмиті джунглі пробігали повз вікна. "Ярмарок марнославства чи..."
  
  
  "Божевільний журнал", - закінчила Ненсі.
  
  
  "Не звертайте на неї уваги, хлопці, - сказав Кінг уважним "Беретам", - у неї просто постменструальний період. Це минеться".
  
  
  Коли ніхто не приєднався до його сміху, Кінг зробив ковток холодної води і сказав. "Що ж, у всіх нас був важкий день".
  
  
  Менш ніж за тридцять миль від Порт-Чуми машиніст помітив колоди на коліях і дав свисток. Він натиснув на пневматичні гальма.
  
  
  То справді був двигун європейського зразка. У ньому був пристрої для відведення корів. Тільки пара пружних поршнів, встановлених у передній частині свинцевого котла.
  
  
  Спрацювали гальма. Візжа, поїзд проїхав останні сто ярдів, щоб зупинитися, ледь не впершись у бар'єр з колод.
  
  
  "Що це?" Пробурмотів Кінг. "Чому ми зупинилися?"
  
  
  Звук пострілу дав йому першу підказку.
  
  
  З кущів висипали групи чорношкірих чоловіків у камуфляжній формі із зеленими беретами на головах. У них були пістолети-кулемети "Скорпіон".
  
  
  "Бандити!" Крикнув Кінг. "Бургерні берети, виконуйте свій корпоративний обов'язок!"
  
  
  Ненсі схопила його за плече. "Ти збожеволів, Кінг? Якщо почнеться перестрілка, ми напевно втратимо Джека!"
  
  
  Кінг струсив руку, що стискала його.
  
  
  "Розслабся, дитинко", - сказав він. "Скіп Кінг знає, що робить". Він відібрав AR-15 у берета з написом "Бургер", вибив скло у вікні та з криком "Будь на вашу думку!" відкрив вогонь.
  
  
  Послідував негайний вогонь у відповідь, і Ненсі пірнула на підлогу.
  
  
  Щодо перестрілки, то вона тривала довго.
  
  
  Берети з бургерів відкрили вогонь, що прикриває. Вогонь у відповідь був спорадичним. Ненсі притулилася до підлоги, сховавши обличчя в схрещених руках, щоб захистити його від скла і осколків.
  
  
  Машину наповнили постріли AR-15 і вона була змушена затиснути вуха руками. Вони ще були чутливі після того, як Кінг вистрілив зі свого транксового пістолета їй у вухо.
  
  
  "Добре!" Крикнув Кінг. "Приготуйся до стрибка. Я прикрию тебе".
  
  
  Берети з бургерами висипали, стріляючи.
  
  
  "Не хвилюйся, Ненсі, я захищу тебе!"
  
  
  "Віслюк!" Ненсі плюнула. "Хто захищатиме Джека?"
  
  
  "Не переживай. Бог наглядає за дурнями та динозаврами".
  
  
  Стрілянина долинала ударними хвилями. Кінг розрядив дві обойми і вставляв нову, коли дверцята машини відчинилися і глибокий басовитий голос промовив трохи оксфордською англійською: "Ви всі бранці Конгресу за зелену Африку".
  
  
  Ненсі підвела очі.
  
  
  Широколицьий чорношкірий чоловік із кучерявою чорною бородою посміхався їм, показуючи свої зуби, і погрожував їм дулом свого пістолета-кулемета.
  
  
  Ненсі вирішила, що зброя нейтралізує зуби, і підняла руку в ліктях, говорячи: "Ми здаємося".
  
  
  "Говори за себе", - зухвало сказав Кінг. "Можливо, я захочу розібратися із цим".
  
  
  "Якщо ти не пристрелиш цього ідіота", - сказала Ненсі з гіркотою в голосі. "Я хочу отримати привілей".
  
  
  Кінг перевів погляд з Ненсі на чорну людину, знову на Ненсі і опустив зброю.
  
  
  "Дослідний боєць джунглів може сказати, коли його обійшли з флангу", - пробурчав він, скидаючи руки. "Я вибираю жити, щоб боротися іншим разом".
  
  
  Заговорила Ненсі. "Хтось, будь ласка, скажіть мені, що Старина Джек в безпеці".
  
  
  "Ти маєш на увазі мокеле м'Бембе?" – спитав низький голос.
  
  
  Ненсі виглядала враженою. "Мокеле М'Бембе - це те, що в Габоні називають Джеком".
  
  
  "А я з Габона, приїхав заявити права на мокелі м'бембе для моєї країни".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Гарольд В. Сміт пояснював кропіткий процес відбору, який привів до придбання замку для майстра Сінанджу, тоді як він намагався донести до рота шматочки приготовленого на пару рису за допомогою срібних паличок для їжі.
  
  
  Рис продовжував обсипатися, і щоразу йому вдавалося засунути на язик лише три чи чотири крупинки, і те тільки тому, що рис мав липку консистенцію.
  
  
  "Було кілька оперативних міркувань, окрім простого задоволення майстра синанджу", - говорив Сміт.
  
  
  "До чого тут простота?" Прогарчав Римо, тицяючи пальцем у свою качку, яку він уже назвав надто жирною. Чіун заперечив, що кухар не повинен скаржитися на своє куховарство, але повинен прагнути до досконалості. "Простий - це гарний будинок із вагонки з білим парканом зі штакетника. Простий - це не замок".
  
  
  "Рімо, їж свою качку", - сказав Чіун.
  
  
  "Він жирний".
  
  
  "Кухар був гірший нікуди. Продовжуй, імператор Сміт".
  
  
  "Місто, досить велике, щоб ви двоє могли злитися з натовпом, мало першорядне значення", - сказав Сміт. "Мешканці маленького містечка, як правило, надто чутливі до тих, хто їм не підходить, і схильні підглядати".
  
  
  "Не могли ж ми вбивати кожну стареньку, яка приходила подивитися на наші жалюзі", - пробурчав Римо, беручись за миску з рисом. Він почав їсти пальцями, бо це розлютило б Майстра синанджу.
  
  
  "Ти їси, як китаєць", - сказав Чіун, зморщивши ніс.
  
  
  "Отже, я їм як китаєць. Подайте на мене до суду".
  
  
  Сміт продовжив. "Звичайно, близькість до великого аеропорту має вирішальне значення. Ви повинні мати можливість переміститися в будь-який момент".
  
  
  "Якщо світ залежить від того, що ми подолаємо пробки в Бостоні менш ніж за день, я сказав би, що у світу похмурий прогноз".
  
  
  Чіун сказав: "Якщо необхідно, ми підемо в аеропорт пішки, Імператор Сміт. Наша подяка не знає кордонів".
  
  
  "Є громадський транспорт", - сказав Сміт. "Ще одне міркування".
  
  
  - Я вже бачу заголовки газет, - сказав Римо з набитим рисом ротом, знаючи, що це змусить Чіуна поскаржитися на його манери, - "ПАСАЖИР МЕТРО ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВСТУПИТИ МІСЦЕ КОРЕЙЦЮ; ПОЇЗД ПРИБУВАЄ на станцію,"
  
  
  "Рімо, не говори з набитим ротом".
  
  
  "Отже, сьогодні я китаєць".
  
  
  "Сьогодні ти китаєць і таєць. Тайці розмовляють з набитим ротом. Ось чому вони не носять бороди, в яких можуть застрягти рисові зернятка, що випали".
  
  
  "Можливо, я відрощу бороду", - пробурмотів Римо.
  
  
  "У тебе занадто багато некрасивої рослинності на обличчі, щоб відростити справжню бороду", - сказав Чіун, погладжуючи тонке пасмо волосся, що прилипло до його крихітного підборіддя. "Не зважай на нього, імператор Сміт", - довірливо повідомив він Сміту. "Римо в роздратованому настрої, тому що сьогодні йому доведеться спати в приміщенні, тому що його рів ще не готовий".
  
  
  "Хар де хар хар хар", - сказав Римо, ковтаючи.
  
  
  "Крім того, - уперто сказав Сміт, - я взяв до уваги демографічний склад місцевого населення".
  
  
  "Я не заперечую проти того, щоб жити серед демографів", - зарозуміло заявив Чіун. "До тих пір, поки існує рівна кількість республіканців, здатних стримувати свої марнотратності".
  
  
  Сміт відклав свій рис, здаючись.
  
  
  "У вас не повинно виникнути проблем із купівлею правильних продуктів та інших товарів", - сказав він.
  
  
  "Рис, який Римо зміг придбати на місці, хорошої якості. А качка була б чудовою, якби її правильно приготували".
  
  
  "Я радий, що все пройшло задовільно", - сказав Сміт.
  
  
  "Так і є". сказав Чіун. "Все, чого нам не вистачає, - це звук щасливого дитячого сміху".
  
  
  "І кислий запах незмінених підгузків", - пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун насупився. "Рімо, - сказав він рівним тоном, - незабаром Чита знову осипле цю землю своєю мудрістю та витонченістю. Будь ласка, подай десерт і увімкни телевізор".
  
  
  "Я не думаю, що моя дієта дозволить мені з'їсти десерт", - сказав Сміт.
  
  
  "Ваша дієта безперечно дозволить вам з'їсти це", - сказав Римо, вказуючи на покритий лляною тканиною кошик, встановлений у центрі кола, в якому вони сиділи.
  
  
  Римо простяг руку і підняв кошик за ручку, витягаючи білизну.
  
  
  "Насолоджуйся".
  
  
  Сміт насупився. Він побачив скупчення маленьких рогатих коричневих фігурок. Обережно він підняв одну.
  
  
  "Що це?" З сумнівом у голосі спитав Сміт.
  
  
  "Горіхи личи", - сказав Римо.
  
  
  "Як зняти панцир?"
  
  
  "Ти робиш це ось так", - сказав Римо, натискаючи нігтем великого пальця на плодоніжку і відриваючи верхівку, щоб оголити соковитий білий плід, схожий на виноград. Потім він відламав шкаралупу, що залишилася, і відправив фрукт до рота.
  
  
  Сміт спробував зробити ту саму операцію. Йому вдалося розчавити плід у шкаралупі і, зніяковівши, він проковтнув його разом із шматочками шкаралупи, що прилипли до нього.
  
  
  Чіун з жахом дивився на нього. Сміт, помітивши це, перевів погляд на Римо, який випльовував на пласку срібну страву найбільшу кісточку, яку він колись бачив із цього боку персика.
  
  
  "Ти мав програти яму", - сказав Римо.
  
  
  "Я не думаю, що в мене буде ще один", - сказав Сміт.
  
  
  "Добре. Але тому що один - це все, що нам з Чіуном дозволено. Правильно, Папочко?"
  
  
  Майстер Сінанджу взяв горіх личі між своїми дуже довгими нігтями і провів операцію, яка, здавалося, не розколола шкаралупу, але раптово горіх опинився біля його ніг разом із кісточкою. М'яке біле м'ясо вирушило йому до рота. Він жував його більше хвилини, поки м'якоть не стала рідкою. Потім він проковтнув результат, начебто це був освіжаючий нектар.
  
  
  "А тепер настав час для Чити", - сказав Чіун задоволеним голосом.
  
  
  Римо схопив клікер і направив його на телевізор із великим екраном, який він купив раніше і вручну тягнув вгору сходами. То була легка частина. Чіун змусив його пересунути його шістнадцять разів, поки сонце не перестало відбиватися на екрані.
  
  
  "Хтось знає, на якому каналі вона працює в окрузі?" - Запитав Римо, бігаючи вгору і вниз каналами.
  
  
  "Римо! Поспішай! Я не повинен пропустити момент, коли Чита ..."
  
  
  "Стяжка", - пробурмотів Римо, зупиняючись, коли знайоме зображення новин BCN заповнило екран.
  
  
  Жорсткі риси обличчя Чіуна розслабилися, і він злегка торкнувся нігтів, коли його погляд впав на обличчя Чіти Чинг, корейської ведучої, в яку він був закоханий ось уже більше десяти років. Її обличчя під шаром млинцевої косметики, досить товстим, щоб зійти за глазур для торта, було опухлим. Вона повинна була народити через шість тижнів, і Римо боявся дня, що наближається.
  
  
  "Привіт. Це вечірні новини BCN з Читою Чингом".
  
  
  Чіун зітхнув. "Яке красномовство".
  
  
  "Що за лайно", - пробурмотів Римо.
  
  
  Сміт уважно сів.
  
  
  Чита спрямувала свої хижі очі в камеру. "Сьогодні ввечері приголомшливе відео з Африки - і загадка. Невже корпорація "Бургер Тріумф" відправила сафарі до темної країни Гондвани, щоб повернути їх живими, тільки для того, щоб самим потрапити в пастку?"
  
  
  Камера збільшила плоскі риси Чити.
  
  
  "BCN News отримали ексклюзивне відео того, що може бути підтвердженням того, про що дослідники і місцеві жителі заявляли більше століття. Так глибоко в небезпеці урочище Канда в Гондвані виживає справжній динозавр".
  
  
  Римо засяяв. "Без жартів!"
  
  
  "Ось кліп, імовірно знятий минулої ночі дослідницької групи, що спонсорується Burger Triumph", - оголосив Чита.
  
  
  Римо сів пряміше. Очі Чіуна звузилися.
  
  
  Кліп тривав майже три хвилини для мережевого телебачення.
  
  
  На ньому був зображений оранжево-чорний динозавр з довгою шиєю, що незграбно вибирається із чагарників джунглів і падає під нищівний рушничний вогонь.
  
  
  "Представник Burger Triumph запевняє нас, що для оглушення істоти, яка схожа на якогось динозавра, були використані лише несмертельні кулі з транквілізатором".
  
  
  "Бронтозавр, ти падаєш", - сказав Римо.
  
  
  - Римо, тихіше, - застеріг Чіун.
  
  
  "Як вона може називати себе репортером, якщо вона навіть не впізнає бронтозавра, коли бачить його?"
  
  
  "Насправді, - почав говорити Сміт, - це..."
  
  
  - Мовчати! - прогримів Чіун, і обидва чоловіки замовкли.
  
  
  Чита Чинг все ще озвучувала сцени падіння динозавра на живіт, які програвали знову і знову.
  
  
  "Після того, як ці кадри були відзняті, - сказала вона, - монстра занурили на потяг і відправили до столиці, Порт Чума. Загадковим чином, жодних слідів поїзда не було видно понад двадцять чотири години. Влада Порт-Чуми висловлює впевненість, що потяг з його дивним вантажем зрештою буде знайдено. Але станом на цю годину немає жодних нових подій, про які можна було б повідомити».
  
  
  "Що мовою якоря означає "Ми нічого не знаємо", - кисло сказав Римо.
  
  
  "Представник Burger Triumph, який попросив не називати його імені, сказав, що компанія розглядає можливість запуску другої експедиції для виявлення першого. Далі інтерв'ю з моїм особистим гінекологом з його звітом за третій триместр. Але спочатку це повідомлення."
  
  
  На екрані змінився інший кадр, де Чита Чинг розхвалювала переваги домашнього набору для тестування на вагітність, і Рімо зі Смітом подивилися на Чіуна, щоб зрозуміти, чи можна говорити чи ні.
  
  
  Очі Чіуна звузилися. Майже перетворилися на щілинки. Він був дуже спокійний.
  
  
  Він повернувся, щоб зустрітися з поглядом Сміта своїм.
  
  
  "Імператор Сміт, я жадаю милості, хоч би як невдячно це звучало".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Надішліть Римо і мене в Африку шукати тих, хто загубився".
  
  
  "О ні!" Різко сказав Римо. "Я хотів би залишитися тут, ніж їхати в Африку. Я там був. Там жарко і смердить".
  
  
  "Тоді я піду один", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Чому?" - спитав Сміт.
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Я не можу тобі сказати, але надання цього дару може означати, що Дім Сінанджу продовжуватиме служити Америці ще в наступному столітті".
  
  
  Сміт глянув на Римо. Римо знизав плечима. Сміт прочистив горло. "Ну, оскільки ці люди - американські громадяни, я вважаю, ви могли б піти. За умови, що ви будете поводитися обачно".
  
  
  Наче піднімається дим, Майстер Сінанджу підвівся на ноги. Він уклонився один раз. Потім, підійшовши до телевізора, він зробив щось, від чого Римо відвисла щелепа від подиву.
  
  
  Він вимкнув телевізор якраз у той момент, коли Чита Чінг почала говорити.
  
  
  "Рімо, ми з тобою розглянемо питання з коротким рукавом, поки майстер Чіун у від'їзді", - запропонував Сміт.
  
  
  "Нічого не поробиш", - сказав Римо, знайшовши дар мови. "Я не знаю, що знайшло на Чіуна, але якщо це настільки велике, що змусило його звернути з Чита Чінг у мідьяпі, я хочу бути з тобою".
  
  
  Вони відвезли орендований фургон назад до аеропорту, висадили Сміта біля терміналу вильоту та поїхали далі на міжнародні рейси.
  
  
  Римо купив два квитки туди і назад до Порт-Чуми, використовуючи кредитну картку, яка ідентифікувала його як Римо Бертона, у Міністерстві охорони здоров'я та соціальних служб. Він мав відповідний паспорт.
  
  
  "Докази пострілів?" - Запитав квитковий агент.
  
  
  "Поїхав би хтось із Міністерства охорони здоров'я та соціальних служб до Африки, якби йому не робили щеплення?" Римо спитав твердим голосом.
  
  
  Агент подумав, що ні, і квитки повернули.
  
  
  Над Атлантикою вони сиділи в тиші, яка не порушувалася, доки вони не досягли Лондона, де їм довелося пересісти на інший літак.
  
  
  У Хітроу Рімо вирішив розтопити кригу.
  
  
  "Не хочеш розповісти попутнику, навіщо він мандрує?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді дай натяк у моєму напрямку?"
  
  
  "Поміркуйте над уроком майстра Йонга".
  
  
  Римо замислився. У перші дні його навчання синанджу Чіун зазвичай втовкмачував йому в голову подвиги минулих Майстрів. Здавалося, кожного Майстра пам'ятали з однієї особливої причини. Ван, тому що він відкрив сонячне джерело. Єнг, тому що він був надто жадібним. Йоканг, тому що він спілкувався з японськими жінками та підхопив від них певні хвороби. Римо дізнався про кожного Майстра - принаймні він так думав. В останні роки легенд поменшало. Римо припускав, що це через те, що у Чіуна закінчилися Майстри, але був змушений зробити висновок, що справжня причина полягала в тому, що в очах Чіуна Римо доріс до повної Майстерності, передостаннього кроку до статусу Правлячого Майстра, якого Римо міг досягти тільки після смерті Чіуна чи виходу на пенсію.
  
  
  Майстер Йонг, Римо не міг згадати.
  
  
  Він ламав голову, коли британський "Боїнг-747" прямував до Африки.
  
  
  "Йонг, Йонг, Йонг", - пробурмотів він уголос. "Не Бонг. Він відкрив Індію. Не може бути Нонга. Він був глухонімим".
  
  
  "Переклади це англійською", - ледве чутно попросив Чіун.
  
  
  За двадцять років спілкування з Майстром Сінанджу Римо то тут, то там трохи наторкнув у корейському, поки одного разу не виявив, що, на свій нескінченний подив, враховуючи, що він три роки поспіль провалював іспити з французької, вільно володіє цією мовою.
  
  
  "Дракон!" - Сказав він, клацнувши пальцями. "Йонг" означає "дракон".
  
  
  "Деяких Майстрів пам'ятають за їхніми справжніми іменами, інших - тих, кого зневажають, - пам'ятають під вигаданими іменами, щоб не ганьбити своїх предків. Так і з Йонгом".
  
  
  "Так? Що він зробив?"
  
  
  Майстер Сінанджу скорчив гримасу. Він торкнувся своєї рідкої бороди, ніби розмірковуючи, чи розумно відповідати на запитання.
  
  
  "Я розповім тобі, якщо ти пообіцяєш не розголошувати те, що я збираюся повідомити імператора Сміта".
  
  
  "Сімейна таємниця, так?"
  
  
  "До Йонга Ненажерливого прикутий глибокий сором".
  
  
  "Ненажерливий? Ми вирушаємо до Африки, щоб зробити світ безпечним для виробників гамбургерів?"
  
  
  "Тиша! Якщо твої вуха хочуть чути, твій рот має бути нерухомий. Переважно закритий".
  
  
  Римо склав голі руки на грудях. У великому струмені було прохолодно, і волосся на його руках у відповідь стало дибки. Він побажав, щоб вони лягли рівно, і вони лягли. Це був незначний приклад майже повного контролю, який він здійснював над кожною клітиною свого чудово тренованого тіла.
  
  
  Чіун почав говорити.
  
  
  "Історія, яку я збираюся вам розповісти, відбулася у Рік Павлина".
  
  
  "Назви мені число".
  
  
  "Я не знаю американського року, і мене це не турбує", - парирував Чіун. "У ті дні ми служили Серединному королівству, Китаю, країні варварів, які їли рис пальцями".
  
  
  "Не надавай цьому значення".
  
  
  "Майстер Ен - зрозуміло, не його справжнє ім'я - був покликаний на трон Китаю. Бо великий дракон пожирав рисоводів та інших підданих китайського імператора. Саме так дракони зазвичай проводили свої дні.
  
  
  "Дні, про які я говорю, - це старі часи синанджу, до Вана, який відкрив джерело сонця. Це був час, коли Майстри виконували безліч функцій, а не просто практикувалися в мистецтві вбивці. Майстри в ті дні стратили за відповідну плату. Для виконання цього завдання попередній Майстер викував величезний меч, відомий як Меч Сінанджу.
  
  
  "Поки що ми не отримаємо його назад", - сказав Римо.
  
  
  "Поки Чіун Великий не повернув його за допомогою білого лакея, який може бути, а може й ні, записаний у Книзі Сінанджу під своїм справжнім ім'ям", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Я хочу, щоб мене пам'ятали як Римо Багатостраждального".
  
  
  З безпристрасним обличчям Майстер Сінанджу продовжив говорити: "Коли Він постав перед китайським імператором, у нього був із собою великий Меч синанджу, тому що в ті дні ніхто не знав, яку послугу вимагатимуть китайські імператори. Куртизанці могло бути потрібне обезголовлення. Або, можливо, потрібно було винести сміття.На подив Йонга, нічого подібного не сталося. Його попросили вбити дракона."
  
  
  "Невже?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "У ті дні драконів було більше, ніж зараз, але вони все ще були рідкістю. Він ніколи раніше не бачив дракона, хоча й чув розповіді про їхню лютість. Цей конкретний дракон був відомий як Він Ван Во."
  
  
  Римо скептично підняв брову. "У дракона було ім'я?"
  
  
  "Цей дракон зробив. Він погодився вбити дракона, але не за звичайну суму золотом. Він попросив у китайського імператора тільки одну річ натомість. Тушу дракона".
  
  
  "Китайський імператор погодився на це. Тому що, як і всі представники його роду, він був скупий. Це означає дешево, Римо".
  
  
  "Я зрозумів це з контексту", - пробурчав Римо.
  
  
  "Не зашкодить пояснити важкі слова, коли маєш справу зі норовливими дітьми", - сказав Чіун. "Тепер Він наважився вирушити в китайську сільську місцевість. І незабаром він натрапив на чудового, хоч і примхливого дракона, що вирує всюди, його зелено-золота луска, що переливається, палала під суворим китайським сонцем".
  
  
  "Енгу здалося, що він бачив дракона?"
  
  
  "Йонг справді бачив дракона. І знаючи, що тільки безрозсудно сміливі нападають на ворога, попередньо не вивчивши його, Йонг спостерігав, як цей дракон займається своєю справою – пожирає простих селян".
  
  
  "Він не зупинив дракона?"
  
  
  Чіун знизав плечима. Переривати трапезу Він Ван Во не входило до контракту Енга. А тепер помовчи, Той-Чей-Мова-Ніколи-не-буває-спокійний.
  
  
  "Незабаром Він розробив план. Спочатку він привернув увагу дракона, обдарувавши його образливим китайським жестом руки".
  
  
  "Підкинув йому птаха, так?"
  
  
  Чіун блиснув очима.
  
  
  "Вибач". Римо замовк.
  
  
  "Звичайно, - продовжив Чіун, - це розлютило Вінга Ван Во, який безуспішно метал полум'я у вічно спритного Енга. Обсипаючи дракона шпильками, Він заманив дракона в печеру, яку він досліджував раніше.
  
  
  "Прагнучи помститися за свою запляману честь, дракон, природно, пішов за ним. Бо - і ти завжди повинен пам'ятати це, Римо - дихання дракона - єдине в них, що дійсно можна назвати світлим".
  
  
  Римо скривився.
  
  
  Опинившись у великій печері, Йонг сховався за великим каменем. Дракон пройшов повз нього, нічого не підозрюючи, сірка від його дихання забила його власні ніздрі. прямо над входом до печери, де він поклав Меч Сінанджу, який був семи футів у довжину і був могутньою зброєю."
  
  
  Чіун підняв уявний меч обома тонкопалими руками. Його голос тремтів під час розповіді.
  
  
  "Високо піднявши меч, Йонг терпляче чекав".
  
  
  Вгору й униз проходами пасажири, які перебувають у межах чутності, зупинялися, щоб уважно послухати.
  
  
  "Згодом тупуватий Вінг Ван Во висунув свою товсту голову з входу в печеру, після чого Він одним швидким ударом позбавив його цього трофея. Чук!"
  
  
  Чіун опустив уявний меч.
  
  
  "Ой", - сказав Римо.
  
  
  "Дракон помер, з Йонга зірвали м'ясо і..."
  
  
  "Він з'їв дракона?"
  
  
  Похитавши головою, Чіун підняв довгий палець. "Ні. Він хотів тільки кістки. Бо він знав те, чого не знав китайський імператор. Що кістки дракона - сильнодіючі ліки. Змішані з еліксиром і випиті, вони продовжували життя. щорічно було б достатньо. І саме тому Йонг дожив до поважного віку.
  
  
  "Так? Скільки зазвичай живуть майстри синанджу?"
  
  
  "Всього від ста до ста двадцяти років. Це тому, що ми так старанно працюємо, а нас не цінують".
  
  
  "Я співчуваю тобі", - раптово згадавши, що Чіуну пару років тому виповнилося 100. Від цієї думки у нього похололо всередині.
  
  
  - Майстер Йонг дожив до незаслужених ста сорока восьми років, - чмихнув Чіун. "Бо він розтратив кожну драконову кістку, привезену з Китаю, щоб продовжити своє власне егоїстичне життя. І саме з цієї причини, Римо, Йонг відомий в анналах Сінанджу як Йонг Ненажерливий."
  
  
  Проходами прокотилися тихі оплески. Пасажири повернулися до своїх журналів та їжі.
  
  
  "Добре", - повільно промовив Римо, намагаючись зрозуміти, яке це має відношення до можливої появи динозавра в Африці. "Йонг був свинею. Але що..." Потім його осяяло.
  
  
  "Потримай трубку, Татко".
  
  
  "Який телефон?"
  
  
  "Ти знаєш, що я маю на увазі. Ми випадково не вирушаємо на полювання на диких драконів?"
  
  
  "Я не знаю жодного дракона, який не був би диким".
  
  
  "Чіуне, якщо ти думаєш перемолоти кістки динозаврів, щоб дожити до віку Мафусаїла, я думаю, Сміту знайдеться, що сказати з цього приводу".
  
  
  Карі очі Чіуна затьмарилися. "Звичайно. Він збирається сказати, як він радий, що у нього буде справжній Хазяїн, який служитиме йому довгі роки. Можливо, Римо, коли мені буде сто сорок, ти станеш досить мудрим з роками, щоб я міг належним чином піти у свою скромне поселення.
  
  
  "На той час я сам буду пенсійного віку".
  
  
  "Американці йдуть на пенсію у розквіті сил", - зневажливо сказав Чіун. "Це безглуздо".
  
  
  "Крім того, динозавр - це не дракон. Такої тварини не існує. Дракони міфологічні".
  
  
  "З якого часу ти став експертом з драконів?"
  
  
  "З того часу як ніколи. Але коли я був дитиною, я був великим фанатом динозаврів. Я досі знаю всі назви напам'ять: Ігуанодон, Стегозавр, Трицератопс, Аллозавр і абсолютний улюбленець Святого Притулку Терези, Тиранозавр Рекс. І те, що ми бачили по телевізору, було бронтозавром – за умови, що відзнятий матеріал не був підроблений”.
  
  
  "Це дракон".
  
  
  "У драконів великі крила кажана, і вони дихають вогнем".
  
  
  "Ha!" - вигукнув Чіун. - Хвилину тому ти відмовлявся вірити у драконів. Тепер ти знаєш про них усі.
  
  
  "Я відрізняю дракона від динозавра. Ти ганяєшся за довбаним динозавром".
  
  
  "Просто інше слово, що означає африканського дракона. Можливо, це зулуське слово. Я впевнений, що його кістки так само ефективні, як у китайського дракона. Якщо не більше".
  
  
  "Жодних шансів".
  
  
  “Ви, очевидно, упереджені проти африканських драконів. Расизм – це жахлива річ. Мені доведеться вибити з вас цю білу ваду, як тільки це завдання буде виконане”.
  
  
  "Я здаюсь".
  
  
  Чіун посміхнувся. "Я знав, що ти так і зробиш".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Ненсі Деррінджер сиділа в бруді навколо імпровізованого вогнища, слухаючи людину, яка стверджувала, що очолює Конгрес за зелену Африку. Він представився як командер Малу.
  
  
  Командир виголосив довгу, вітряну мова про африканську гордість і зґвалтування континенту колоніальними державами, злодіями-імперіалістами і діловими колами, які ставлять розбазарювання природних ресурсів вище за саму землю.
  
  
  "Яке відношення все це має до нашого захоплення?" Багатозначно спитала Ненсі.
  
  
  Кінг прошепотів: "Ненсі, не зли його!"
  
  
  "Я запитала", - повторила Ненсі. "І хотіла б отримати відповідь".
  
  
  Полковник Малу почухав свою густу бороду. "Дуже добре. Так само, як слон більше не ходить стадами і його потрібно охороняти в заповідниках, так і ця прекрасна тварина повинна бути захищена від шкоди".
  
  
  "Шкода! Ви, ідіоти, розкидали навколо стільки свинцю, що вистачило б убити нас усіх двадцять разів, і ви кажете про шкоду?"
  
  
  "Ніхто не постраждав".
  
  
  "Що дивом".
  
  
  * І це було. Ненсі все ще не могла в це повірити. Після того, як стрілянина вщухла і їх під дулом пістолета вивели з поїзда і змусили сісти в коло із захопленою командою Burger Beret, виявили, що загиблих не було. Насправді ніхто навіть не був поранений. Якщо не брати до уваги того, що Скіп Кінг зачепився кісточкою за зарості кропиви і в нього потекла кров.
  
  
  "Я хотіла б оглянути рептилію на предмет ушкоджень, якщо ви не заперечуєте", - сказала Ненсі голосом, який їй було неважко зберігати рівним.
  
  
  "І чому я маю це дозволяти?" Запитав командир Малу.
  
  
  "Тому що я досвідчений герпетолог і несу відповідальність за збереження Джека..."
  
  
  "Мокеле м'бембе, будь ласка".
  
  
  "Мокеле м'Бембе здоровий", - їдко сказала Ненсі.
  
  
  Очі командира Малу відвели убік. Його погляд впав на Скіпа Кінга, який люто глянув у відповідь. "Я дозволю це", - повільно промовив він.
  
  
  "Дякую", - сказала Ненсі. Двоє чоловіків підійшли та взяли її за лікті. Її підняли на ноги та зняли пута. Потім вони супроводжували її до поїзда.
  
  
  Суворий голос Кінга долинув їм услід.
  
  
  "Якщо з Ненсі щось трапиться, виродки, на землі немає місця, де ви могли б сховатися від Скіпа Кінга".
  
  
  "О, будь ласка", - сказала Ненсі.
  
  
  "Він дуже хоробрий для білої людини", - визнав командир Малу.
  
  
  "Його спортивний ремінь, мабуть, перекриває кровообіг у мозку".
  
  
  Сміх Малу струсив його величезне тіло, наче він був пудингом. "Ha! У тебе є дух. Біла жінка з духом – це рідкісна річ, я думаю".
  
  
  "Ти, мабуть, не знаєш жодної білої жінки", - парирувала Ненсі.
  
  
  Ненсі дали ліхтарик, і вона обійшла платформу. Апатозавр лежав у заціпенінні, його крихітна голова була засунута в кабіну локомотива. Його помаранчеві повіки були закриті, а ніздрі з чорними кільцями пульсували і тріпотіли в такт ритму хутра його величезного плямистого тіла.
  
  
  Ненсі витягла кілька дротиків транка, які пропустила попереднє підсікання, і торкнулася пульсуючої вени на довгій шиї. Це було стійко як натягнутий садовий шланг. Шкіра була прохолодною на дотик і досить сухою.
  
  
  Вона повернулася до командира.
  
  
  "Джек звик до того, що його шкіра волога. Вона може тріснути, якщо його не полити водою".
  
  
  Малу засяяв. Він глянув на небеса. "Можливо, цієї ночі буде дощ", - сказав він.
  
  
  "Послухай, ми можемо укласти угоду?"
  
  
  Занепокоєння промайнуло на його обличчі. "Угода? Якого роду угода?"
  
  
  "Ви кажете, що вас цікавить зелена Африка".
  
  
  "Ми такі".
  
  
  "На землі немає зеленішого континенту, але я не сперечатися з цим. Компанія, яка спонсорувала цю експедицію, - Burger Triumph. Ви напевно чули про них".
  
  
  Командир Малу скорчив гримасу. "Так. Вони посипають свої гамбургери тирсою".
  
  
  "Я теж це чув. І вони сколотили статки, продаючи цей мотлох. Я впевнений, що вони заплатили б відмінний викуп за динозавра".
  
  
  "І як ми повідомимо про наші вимоги цим людям?"
  
  
  "Пішли короля".
  
  
  Малу важко похитав головою. "Я не можу цього зробити".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Людина на ім'я Кінг, очевидно, є лідером людей", - пояснив Малу. "Можливо, він найцінніша біла людина, яку ми коли-небудь захоплювали. Любителі гамбургерів заплатили б за неї більше, ніж за цю прекрасну тварину, від якої ми б все одно ніколи не відмовилися. Бо моколи м'бембе належить Африці. І звідки мені знати, що ця компанія з виробництва гамбургерів не захопила великого моколи м'бембе тільки для того, щоб подрібнити його, замінивши тирсою у своїх жахливих гамбургерах?"
  
  
  "О, не будь..." Ненсі насупилась. Вона у розпачі прикусила мову. Сперечатися не було сенсу. Це була типово африканська логіка, така ж логічна, як важливість імені короля, і тому її неможливо було спростувати доказами розуму чи навіть доказами.
  
  
  "То що ж з нами буде?" спитала вона голосом, який постаралася зробити спокійним.
  
  
  "Можливо, за всіх вас буде викуп. Я не знаю. Я мушу виспатися".
  
  
  "Послухай, ти не можеш чекати, що ми проведемо тут ніч".
  
  
  "Чому б і ні? Сьогодні гарна ніч. Можливо, дощу не буде".
  
  
  "І що ти збираєшся робити, якщо Старина Джек прокинеться?"
  
  
  Командир Малу пробурчав. "Ти знову зануриш його в сон".
  
  
  "Його накачали транквілізаторами двічі за один день. Втретє може бути небезпечним".
  
  
  "Коли хтось бореться за зелену Африку, він припускає, що піде слідами небезпеки".
  
  
  "Ти кажеш як король".
  
  
  "Я прийму це як комплімент, що походить від білої жінки".
  
  
  "Не треба", - відрізала Ненсі.
  
  
  Командир втратив свій добродушний вираз. Він віддав короткий наказ якоюсь мовою, відмінною від суахілі, і Ненсі була безцеремонно повернута до багаття, відскочила і повернулася на своє місце біля краю багаття.
  
  
  "Вам усім дуже, дуже пощастило", - прогарчав Кінг. "Ще хвилина, і я б розірвав ці пута і подався на пошуки тебе". Він нахилився і запитав: "З тобою все гаразд, Ненсі?" Вони не завдали тобі шкоди, чи не так?
  
  
  "Якщо вони це зроблять, це буде цілком твоя вина".
  
  
  Кінг запитав: "Як ти це собі уявляєш?"
  
  
  "Це мала бути дослідницька місія. Якби ти передчасно не накачав Джека транквілізаторами, у цьому не було б необхідності".
  
  
  "У тебе кумедний спосіб висловлення подяки, ти знаєш про це? Без мого бачення тебе тут взагалі не було б".
  
  
  Ненсі заплющила очі, наче від болю. "Мені слід було піти в Макдоналдс".
  
  
  "Їхня картопля фрі не така хрумка, як у нас. Всі це знають".
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Коли вони вийшли з літака, Римо сказав: "Краще дозволь мені розібратися з митницею, Папочко. Буде досить складно домогтися співпраці від місцевої влади, не зациклюючись на митниці".
  
  
  "Я дозволю тобі спробувати", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  На митниці відсутність багажу викликала занепокоєння.
  
  
  "Чому ви не носите сумки?" обвинувачуючим голосом спитав митний інспектор.
  
  
  "Вони заблукали в Лондоні", - пояснив Римо.
  
  
  "Ви не дочекалися своїх сумок?"
  
  
  "Ми поспішали".
  
  
  Митник підняв брову, через що його спітніле чоло врізалося в товсті борозни. "Поспішайте прибути до Гондвану?"
  
  
  "Вірно".
  
  
  "Це означає, що ви шпигуни і, отже, заарештовані", - відрізав він, вказуючи на двох поліцейських у білій формі.
  
  
  "Тримайте оборону", - сказав Римо. "Що змушує вас казати, що ми шпигуни?"
  
  
  "Тому що єдиний поспіх - це забратися з Гондвани. Отже, ви шпигуни, покликані повалити нашого популярного президента Обуру Сесе Куку Нгбенду ва за Банга, що означає "Воїн, який завжди перемагає, якого слід боятися".
  
  
  "Насправді це означає "Півень, який сідає на будь-яку жінку", - прошепотів Чіун.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу став перед Римо.
  
  
  Він промовив коротку фразу.
  
  
  Митник глянув недовірливо. Чіун додав ще одну їдку фразу, і очі чоловіка округлилися. Він зробив крок назад, ніби зіткнувся віч-на-віч із власною примарою.
  
  
  "Тепер ти зробив це, Чіуне", - простогнав Римо. "Що сказав Смітті щодо того, щоб не дратувати місцевих?"
  
  
  Потім, похитавши головою, митник вигукнув: "Хлопці! Ідіть і дивіться! Ідіть і дивіться! Майстер Сінанджу прибув до Гондвану!"
  
  
  З інших митних постів розпочалася загальна суєта. Туристам, які були залучені до багатогодинного огляду свого багажу, в ході якого в них поверталося менше речей, ніж було вивезено, махали рукою, коли вся митниця згуртувалася навколо Майстра Сінанджу, випрошуючи автографи.
  
  
  На подив Римо, Чіун слухняно підписав їх і відповів на схвильовані питання, задані йому на суахілі.
  
  
  Митник підійшов до Римо, посміхаючись і розмахуючи підписом.
  
  
  "У мене є власний підпис Майстра Сінанджу! Хіба це не велика річ?"
  
  
  Римо кинув погляд на аркуш. "Він не розставив крапки над i у слові "Чіун"".
  
  
  Чоловік подивився, його обличчя змарніло. Він схопив наступну людину, що проходила повз, і порівняв підписи. Інший чоловік мав підпис із точкою i. У третього чоловіка також був підпис із точкою i. І четвертий.
  
  
  Розгорілася суперечка через права на підпис із нерозбірливою літерою "i". Римо не зміг розібрати, що там написано, бо вона була на суахілі, але, схоже, всі четверо чоловіків вирішили, що зіпсований автограф був рідкісним і, отже, найціннішим.
  
  
  Вони вплуталися в запеклий кулачний бій із чотирма кутами. Це Римо зрозумів.
  
  
  Поки вони билися, Римо підібрав з підлоги бажаний автограф і розставив крапки над i.
  
  
  Тим часом Майстер Сінанджу простягав руку іншим митникам, кожен із яких тримав автографи.
  
  
  Римо важко розумів, про що говорив Чіун, поки митники раптово не почали витягувати зв'язки ключів з кишень і битися один з одним за право кинути свої ключі до ніг Майстра Сінанджу.
  
  
  Тут втрутився Римо.
  
  
  "У нас працюють лише автоматичні зміни", - сказав він. "Всі інші можуть забрати свої ключі".
  
  
  Дві третини ключів було відновлено.
  
  
  "І ми наполягаємо на машині із гарною запаскою".
  
  
  Було повернено ще ключі. Боротьба стихла.
  
  
  "Нарешті, машина має бути синьою".
  
  
  "Що, якщо це не машина?" - Запитав один чоловік.
  
  
  "Що це, якщо це не машина?" Римо хотів знати.
  
  
  "Це "Лендровер"".
  
  
  "Тоді тобі пощастило. "Лендровери" – наші кохані".
  
  
  Власник "Лендровера" почав радісно стрибати колами. "Я переміг! Я переміг! Я переміг! Майстер Сінанджу керуватиме моєю машиною!"
  
  
  "Взагалі, я збираюся сісти за кермо", - сказав Римо, простягаючи руку, щоб узяти ключ. Метал ледь торкнувся кінчиків його пальців, перш ніж швидко прибрали.
  
  
  "Я не дозволю скромному білому водити мою машину", - роздратовано сказав власник.
  
  
  "Тоді ти втрачаєш свою чудову нагоду".
  
  
  "Він цього не робить", - сказав Чіун, простягаючи руку з довгим нігтем. "Тому що я поведу машину".
  
  
  Римо проковтнув. "Ти?"
  
  
  "Можливо, я заіржавів", - припустив Чіун. "Але навик повернеться. Ймовірно, це все одно, що впасти з велосипеда".
  
  
  "Якщо це так", - кисло сказав Римо, - "спробуй впасти зі свого боку, а не з мого".
  
  
  Десять хвилин по тому вони мчали по зруйнованих вулицях центру Порт-Чуми, розкидаючи курей та іншу худобу зі свого шляху, тоді як Римо щосили вчепився в сидіння "Лендровера".
  
  
  "Ти водить машину гірше, ніж я пам'ятаю", - кричав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу звернув у провулок, щоб уникнути зіткнення з двома "Трабантами" східнонімецької споруди, які намагалися обігнати один одного на одному перехресті.
  
  
  "Але я керую машиною краще, ніж жителі цього відсталого місця", - заперечив він.
  
  
  Римо почав висловлювати свої сумніви, коли звук ущільнювача сміття від зіткнення двох Трабантів заглушив його слова.
  
  
  "Так?" Підказав Чіун.
  
  
  "Неважливо", - пробурчав Римо. Він озирнувся. Місто все ще багато в чому нагадувало колоніальний вигляд Гондвани, коли вона була відома як Бамба-дель-Оро. Обштукатурені будинки облупилися, за ними не стежили. Дорожній поліцейський у "тропічних качечках" свиснув їм у свисток.
  
  
  Чіун безтурботно проплив повз нього.
  
  
  Свист став пронизливим і сердитим.
  
  
  Римо озирнувся. "Тепер ти зробив це".
  
  
  "Не турбуйся, Римо. Він нічого не може вдіяти. Тому що поліцейські в цій країні надто бідні, щоб володіти автомобілями".
  
  
  "Сподіваюся, ти маєш рацію". Римо глянув уперед. "Хіба це не залізничні колії попереду?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Хіба тобі не слід пригальмувати?"
  
  
  "Ні". Майстер Сінанджу вдавив акселератор до упору, одночасно різко повертаючи кермо вліво.
  
  
  Рефлекси та нерви Римо Вільямса були набагато кращими, ніж у звичайних людей. Але навіть він моргав при раптових звуках. Лендровер наїхав на камінь, і колеса відірвалися від землі. Він мчав до твердих сталевих поручнів. В цей момент Римо моргнув.
  
  
  Коли він розплющив очі, "Лендровер" якимось чином трясся по шпалах між іржавими рейками, його шини були на волосину від того, щоб зачепити рейки з обох боків.
  
  
  Незважаючи на вибоїстість траси, шини тримали вірний курс.
  
  
  "Не могли б ви сказати мені, що, на вашу думку, ви робите?" Римо балакав без угаву.
  
  
  "Я думаю, що шукаю дракона", - чемно відповів Чіун.
  
  
  "Що змушує вас думати, що поїзд, на якому їде динозавр, курсує цим шляхом?"
  
  
  "Тому що є тільки одна колія. Ця земля надто бідна, щоб мати більше однієї. Тому вона надто бідна, щоб мати більше однієї залізничної лінії".
  
  
  "Я куплюся на це", - сказав Римо, намагаючись, щоб у нього не скреготіли зуби. "Отже, звідки ми знаємо, що рухаємося в правильному напрямку?"
  
  
  "Ми цього не робимо".
  
  
  "А?"
  
  
  Чіун підняв кістлявий палець. Іншою рукою він тримав колесо нерухомо, як скеля. "Але я вірю. Тому що траса веде лише у двох напрямках. А інша йде в море. Отже, ми рухаємось у правильному напрямку".
  
  
  Римо не міг сперечатися з цією логікою, тому сказав: "Я бачу багато доріг по обидва боки від залізничного полотна".
  
  
  "Що вірно зараз, але може виявитися невірним, коли сліди увійдуть у джунглі", - незворушно зауважив Чіун.
  
  
  Було темно. Фари підстрибували як ліхтарики, прикріплені до автомата для приготування молочних коктейлів.
  
  
  Незабаром місто залишилося позаду, і все порило у темряву, за винятком двох смуг світла, що стрибають поперед них.
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу зупинив "Лендровер".
  
  
  "Твоя черга", - сказав він Римо.
  
  
  "Так і є?"
  
  
  "Я виконав найважчу частину. Не треба буде думати, поки ми не дістанемося до дракона". Він вийшов із машини.
  
  
  "Велике спасибі", - сказав Римо, сідаючи за кермо. Він почекав, поки Майстер Сінанджу омине машину і влаштується на пасажирському сидінні.
  
  
  Римо завів "Лендровер". Машина незграбно тремтіла, поки він не позбувся інерції; тоді це було схоже на пробіжку палицею по частоколу, тільки в сто разів гірше.
  
  
  Через деякий час він увійшов у ритм і вирішив, що йому краще почати обережно відпускати Чіуна, інакше це буде дуже довга ніч.
  
  
  "Маленький батько, я ненавиджу бути мокрою ковдрою, але те, на що ми полюють, якщо вона справжня, то це не дракон".
  
  
  "Ти вже казав це".
  
  
  "Це динозавр".
  
  
  "Це грецьке слово, сильно спотворене білими".
  
  
  "Вірно. Правильно. Це означає ... е-е ... Це повернеться до мене".
  
  
  "Жахлива ящірка", - підказав Чіун.
  
  
  "Досить близько. Це означає жахлива ящірка. Динозаври були жахливими ящірками".
  
  
  "А дракон - це спотворене грецьке слово "дракон". Яке також означає "велика ящірка".
  
  
  "Я цього не знав".
  
  
  "Ось чому я - Правлячий Майстер, а ти ведеш автомобіль по залізничному полотну. Хе-хе-хе".
  
  
  Римо дозволив самовдоволеному хіхіканню Чіуна покататися над собою без відповіді.
  
  
  "Чіун", - сказав він тихим голосом, - "я просто не хочу, щоб ти був розчарований".
  
  
  Майстер Сінанджу розправив спідниці свого кімоно так, що вони приємніше спадали. "Не бійся", - сказав він. "Я не буду. Бо я знаю, що дракон, який продовжить моє життя, чекає мене в майбутньої ночі".
  
  
  Римо замовк. Несподівано йому не захотілося доходити до кінця слідів. Що, якщо Чіун настоїть на вбивстві бронтозавра? Як Римо міг зупинити його? Чи зупинить він його? Бо якщо й було одне бажання, яке Римо міг би виконати, то це продовжити життя людини в усьому світі, яка була для нього найважливіша – людину, яка вже прожила ціле століття і не могла жити вічно….
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Ненсі Деррінджер не могла заснути.
  
  
  За таких обставин заснути було б у найкращому разі важко. Вона лежала на твердій землі, а по її одязі повзали вогняні мурахи. Була ніч. Суцільна темрява. Але було не прохолодно. Нічне повітря липнуло до її шкіри, як липка вата, важке й тепле, і з відкритих пір сочився піт.
  
  
  Потім був Скіп Кінг.
  
  
  "Я хочу, щоб усі знали, що я не здався", - говорив він. Інші члени команди Burger Triumph, знімальна група та пригнічені "Берети", видихнули у відповідь приглушену підтримку.
  
  
  "Ми з вами, містере Кінг".
  
  
  "Просто скажи слово".
  
  
  "Так. Ми можемо впоратися із цими клоунами з третього світу".
  
  
  "Першому, хто спробує викинути якийсь безглуздий трюк, який може призвести тільки до загибелі нас або Джека, - попередила Ненсі, - я дам по голові обома ногами і щосили".
  
  
  Кінг відсахнувся. "Ненсі, що на тебе знайшло? У нас є шанс втекти звідси".
  
  
  "У нас також є шанс пролити кров по всій землі. Я голосую за те, щоб почекати до ранку, а потім спробувати розкинути мізками". Вона кинула на Кінга нищівний погляд. "Ті з нас, хто так благословенний".
  
  
  Кінг примружився на неї в темряві. "Це ж не заздрість до пеніса, чи не так?"
  
  
  "Звідки тобі знати?" Сказала Ненсі і перекинулася, щоб не дивитися на нього. Цей чоловік був неможливим. І в нього було його більше, ніж у Старого Джека. Не кажучи вже про те, що він набагато потворніший.
  
  
  Біля багаття командувач Малу з Конгресу за зелену Африку підпалював шерсть із мертвої мавпи.
  
  
  То була білоноса мавпа. Малу впіймав її в пастку з ліан і задушив голими руками. Ненсі заплющила очі, щоб заглушити крики розпачу жалюгідної істоти, і притиснула одне вухо до бруду. Але інше вухо виразно чуло кожен крик.
  
  
  Тепер мертва мавпа була підвішена, її людиноподібні руки та ноги гротескно звисали над вогнем. Малу обв'язав її хвіст навколо власної шиї, тож вийшов антропоморфний гаманець. Він кидав мертву істоту у вогонь і виймав із неї, доки шкіра не стала хрумкою, коричневою та безволосою, як у людського немовляти.
  
  
  "Сьогодні ввечері, - захоплено сказав командир Малу, - ми ласуватимемо тушкованою мавпою з білим носом. М-м-м-м-м.".
  
  
  Ненсі відвела погляд.
  
  
  І вона побачила білу людину.
  
  
  Він був тінню, людиноподібним метеликом у темряві.
  
  
  Він був одягнений у чорне. Ненсі зовсім не помітила б його, якби не те, що під короткими рукавами його чорної футболки його руки були оголені. Вони слабо виднілися, як довгі безтілі крила метелика.
  
  
  Вона помітила, що в нього були неймовірно товсті зап'ястя, що з'єднують його худі передпліччя з сильними на вигляд руками.
  
  
  На очах у Ненсі він ковзнув у кущ, і той навіть не ворухнувся.
  
  
  "Ніхто не повинен падати духом", - шепотів іншим Скіп Кінг. “Ми представники однієї з найбільших транснаціональних корпорацій у всьому світі. Якщо ми не підіб'ємо раду директорів, я гарантую, що вони не підведуть нас. Розраховуйте на це”.
  
  
  Так тривало півночі. Кінг не міг перестати говорити. Ненсі знала, що деякі люди стають безмозкими від нервового перенапруги. Кінг, очевидно, був такий. Але чи справді він вірив у цю нісенітницю щодо корпоративної недоторканності? Ненсі вирішила, що він просто насвистує у темряві.
  
  
  Потім у її рота виявилася рука.
  
  
  Рука була прохолодна і суха, незважаючи на вечірню спеку.
  
  
  Спокійний чоловічий голос прошепотів їй на вухо. "Я друг".
  
  
  Ненсі спробувала вирватися з рук, але вони тримали дуже міцно. Вона відчула, як пальці розірвали пута, і мало не засміялася у пальці чоловіка. Вона була пов'язана дротом та плоскогубцями. Чоловік ніяк не міг зняти з неї пута без болторіза.
  
  
  Вона почула серію дзвінких звуків, але жодного супроводжуючого клацання болторізів.
  
  
  Потім кров прилила до її рук, і прийшов біль від відновлення кровообігу.
  
  
  Ненсі підняли і помістили в колючі зарості кропиви. "Просто пригни голову, і все буде гаразд", - сказав їй голос.
  
  
  "Хто..."
  
  
  Чоловік розчинився у спекотній темряві. Вона мигцем побачила сильне, мужнє обличчя з високими вилицями і глибоко посадженими очима, які перетворилися на отвори для черепа на жорсткому обличчі, коли воно зникло з очей.
  
  
  Він не видавав жодних звуків серед колючих кущів.
  
  
  Ненсі насилу піднялася на коліна і поповзла до чагарників, розсовуючи гілки, щоб бачити.
  
  
  Їх було двоє. Інший був нижче зростанням, тендітний і дуже, дуже старий. Його обличчя в напівтемряві було азіатським. На ньому був чорний одяг зі спідницею, що нагадує японське кімоно, але крою дещо вільніше.
  
  
  Незважаючи на весь свій похилий вік, старий азіат рухався як метелик. Вони обоє рухалися. Вони пурхали від чоловіка до чоловіка, здавалося, варто було лише торкнутися їх зв'язків, і вони слабшали. Ненсі примружилася і побачила, що старший не розв'язав дріт, а перерізав його довгими вигнутими нігтями, які мали зламатися при зіткненні з вузлами.
  
  
  Скіп Кінг раптово помітив цю пару. "Гей!" – крикнув він. "Хто ви двоє?"
  
  
  "Цей ідіот!" Пробурмотіла Ненсі. "Цей колосальний дурень".
  
  
  Активісти Конгресу, що сиділи біля вогнища, за зелену Африку скочили на ноги і з недовірливими обличчями дивилися крізь іскри та ароматний дим.
  
  
  "Що це?" - запитала Малу.
  
  
  "Це, - вигукнув старий азіат високим, писклявим голосом, - Дім Сінанджу, що прийшов розвіяти вас за вітром".
  
  
  "Я не знаю, про що він говорить", - голосив Кінг. "Не стріляйте у нас!"
  
  
  Чорні кинулися за своєю зброєю. Вони підняли його і обрушили неймовірну кількість шуму, вогню, диму і люті на бранців, що скорчилися.
  
  
  У жаху Ненсі була змушена відвести погляд. Скорпіони ударно застукали. Вона почула крики, і перед її думкою виникли видіння кривавої різанини.
  
  
  Потім пролунав крик, такий гучний і болісний, що вона змушена була подивитися.
  
  
  То був Скіп Кінг. Він намагався підвестися на ноги, але його ноги затекли. Він бив себе по коліна обома кулаками, ніби хотів їх розбудити.
  
  
  Король дивився на табірне багаття.
  
  
  Командир Малу та його прихильники відступали назад, коли стріляли. Неймовірно, але їхня зброя не справляла жодного ефекту.
  
  
  Пара - європеєць з товстими зап'ястями і азіат, що пурхає - розділилися і бігли під прямим кутом один до одного, намагаючись привернути вогонь на себе.
  
  
  Позаду них Старий Джек дрімав, як величезне помаранчеве серце, що повільно б'ється. Очі Ненсі дивилися на його плямисту шкуру, боячись побачити виверження. І знову це було диво. Їх не було. Бувай.
  
  
  Потім крихітний азіат зник. Терористи відкрили вогонь по чоловікові із товстими зап'ястями. Він хитнувся, здавалося, у двох напрямках одночасно, і раптово зник.
  
  
  Настав короткий проміжок тиші. Потім пролунав високий крик. Він звучав як левовий чи мавп.
  
  
  Вони спустилися з високих гілок дерева, наче чорні кажани, що накидаються на здобич. Білий чоловік, який нагадав Ненсі чорного метелика, і ніжна азіатка, схожа на метелика.
  
  
  Вони приземлилися посеред паралізованого Конгресу за зелену Африку.
  
  
  Жорсткі пальці хльоснули. Тріск хребців, що ламаються, був виразним і безпомилково помітним у ночі.
  
  
  Двоє чоловіків у зелених беретах упали, як кісточки доміно, а решта побігла, поливаючи їх тил вогнем з автоматичної зброї.
  
  
  "Не переслідуй їх!" Закричала Ненсі. "Відпусти їх! Вони можуть нашкодити динозавру".
  
  
  Чоловік із товстими зап'ястями завмер, немов у нерішучості. Вираз його обличчя з високими вилицями говорив про те, що найбільше у світі він хотів наздогнати інших.
  
  
  Тоді заговорив метелик Азіата.
  
  
  "Рімо, вона говорить мудрість", - сказав він похмурим скрипучим голосом. "Нехай ці нікчемні тікають, як собаки, якими вони є".
  
  
  "Якщо ти так кажеш", - сказав інший неохоче.
  
  
  І коли вони повернули назад, Скіп Кінг схопив кинутий пістолет-кулемет і направив його в напрямку викрадачів.
  
  
  Перш ніж хтось зміг його зупинити, він розрядив обойму, сказавши: "І не повертайтеся, ви, безправний набрід!"
  
  
  Всі дивилися у бік Конгресу, що відбуває, "За зелену Африку", очікуючи побачити, як хтось впаде пораненим. Вони бігли, доки чагарник не поглинув їх.
  
  
  "Ти, - сказав Кінгу людина на ім'я Римо, - мабуть, найгірший стрілець у світі".
  
  
  "Чого ти хочеш? На вулиці темно".
  
  
  "Нема за що", - сказав Римо.
  
  
  Ненсі, спотикаючись, вибралася з колючих чагарників і сказала,
  
  
  "Вам доведеться вибачити його. У дитинстві він дивився надто багато картин із Тарзаном".
  
  
  "Важлива розмова від того, хто ховався в кущах, поки чоловіки билися", - посміхнувся Кінг, витягаючи обойму і намагаючись вставити джем за секунду.
  
  
  "Я помістив її туди", - сказав Римо. "Я мав сховати тебе і залишити її".
  
  
  Кінг боровся з неподатливим затискачем. Не усвідомлюючи, що намагався вставити його задом наперед, він шпурнув його в бруд. "Хто взагалі просив тебе втручатися?" він огризнувся.
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  "З'єднані Штати?"
  
  
  "Ви американські громадяни, чи не так? Кого ви очікували? Королівську канадську кінну поліцію?"
  
  
  "Взагалі, я сподівався, що до цього часу вже з'являться берети з бургерами", - сказав Кінг, дивлячись на казкове зоряне поле нічного неба Гондвани.
  
  
  "Той хто?"
  
  
  Звук гелікоптерів вдалині був схожий на тертя рогатих крил, ділове і комахоподібне. Він переріс у стукіт, а потім переріс у гучніший, насиченіший звук сарани.
  
  
  І раптом нічне небо над ними наповнилося вертольотами, які посилали вниз блукаючи промені вогнів.
  
  
  У рухомих візерунках світла були відкинуті лінії, що зміялися, і люди в темно-синій уніформі почали спускатися по мотузках.
  
  
  "Усім відійти!" - проревів авторитетний голос. "Ми "Берети з бургерів"!"
  
  
  Людина на ім'я Римо напівголосно запитав Ненсі: "Які берети?"
  
  
  "Бургер".
  
  
  "У сенсі, гамбургер?"
  
  
  Ненсі зітхнула. "Боюсь, що так".
  
  
  Вона дивилася, як чоловіки у темно-синіх нейлонових комбінезонах ступають на землю у білих черевиках кольору слонової кістки. Відокремившись від шеренги, вони підняли штурмові гвинтівки AR-15.
  
  
  Король був лютий. "Чому ти так довго!"
  
  
  Чоловік у пурпуровому береті із золотою короною, нашитою спереду, підійшов і чітко віддав честь. Він був полковником. Про це говорили золоті орли, що становили відзнаки його уніформи, - хоча орли зазвичай не стискали в кожній лапі чизбургер і пакетик картоплі фрі, зрозуміла Ненсі.
  
  
  Чоловік у пурпуровому береті коротко віддав честь. "Містер Кінг, сер. Доповідає полковник Мастард".
  
  
  "Гірчиця?" Нерозумно перепитав Римо.
  
  
  "Кодова назва. Як ви знаєте, ми діємо на чужій території".
  
  
  "Це не виправдання провалу місії", - з гіркотою сказав Кінг.
  
  
  Полковник подивився на наручний хронометр, стрілки якого нагадували картоплю фрі. "Зараз рівно 04.00 годин. Згідно з розкладом, місію виконано успішно".
  
  
  "Ну, ти все одно спізнився. Вони втекли".
  
  
  "Тварина в безпеці?"
  
  
  "Так. Не завдяки тобі". Кінг глянув угору. Гелікоптери залишалися на своїх позиціях над головою. "Вони це знімають?"
  
  
  "Звичайно, сер".
  
  
  "Скажи їм, щоб зупинилися. Це розгром. Ублюдки втекли. Нас врятували чортові цивільні".
  
  
  "Президент Гондвани дав нам особисті запевнення, що він не дозволить своїм людям втручатися, містере Кінг", - натягнуто сказав полковник Мастард.
  
  
  Скіп Кінг звинувачуючи тицьнув пальцем у Римо та Чіуна. "Послухайте, скажіть це їм. Я лише умовляння". Він схопився за своє чорне волосся, ніби хотів вирвати його клаптями, але воно було занадто коротким і жирним. Вони прослизнули крізь його пальці. "Це безладдя. Повне безладдя".
  
  
  "На що він скаржиться?" Римо замислився. "Він вільний, чи не так?"
  
  
  "Велика піар-феєрія пішла порохом, коли з'явилися ви двоє", - пояснила Ненсі.
  
  
  Римо знизав плечима. "Такий бізнес".
  
  
  "Повір мені, я не міг бути щасливішим. Якби ці корпоративні клоуни дісталися сюди першими, ніхто з нас не вижив би". Ненсі помітила старого азіату. Він розглядав апатозавра, мотаючи головою з боку на бік, як цікавий кіт.
  
  
  Кінг теж помітив. Він припинив спроби вирвати свій скальп і закричав: "Гей! Забирайся звідти. Цей динозавр - власність корпорації!"
  
  
  Старий азіат проігнорував гарячі слова Кінга.
  
  
  "Ти що, не чув мене?" Кінг завив.
  
  
  "Я бачу, насуваються неприємності", - попередила Ненсі. "Тобі краще сказати своєму другові, щоб він відійшов від старого старого Джека".
  
  
  "У нього є ім'я?" Запитав Римо.
  
  
  "Ти, здається, здивований".
  
  
  Людина на ім'я Римо знизала плечима. "Це краще, ніж Вінг Ван Во".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Пропустимо це".
  
  
  Тепер Кінг кричав: "Полковник Мастард. Заберіть цю людину прямо зараз".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Ненсі подивилася на Римо, який зі нудним виразом обличчя спостерігав, як його друга от-от оточать четверо громіздких найманців.
  
  
  "Тобі не здається, що тобі слід втрутитися?" - Запитала вона.
  
  
  "Мене не хвилює, що трапиться з купкою хлопців у смішних беретах".
  
  
  Ненсі моргнула. Її увага повернулася до старого азіату. Тепер він ішов до маленької змієподібної голови, засунувши руки у просторі рукави.
  
  
  Полковник Мастард із "Беретів-бургерів" спробував утримати його, поклавши тверду руку на його тендітне плече. Рука опустилася. У полковника, мабуть, була неймовірно чіпка хватка, бо хоч йому ні на йоту не вдалося заарештувати старого азіату, його потягли за собою.
  
  
  Кінг верескнув: "Що з тобою? Йому, мабуть, стільки ж років, скільки Мафусаїлу!"
  
  
  "Я-я, здається, не можу змусити його зупинитися", - сказав полковник Мастард голосом, який, здавалося, сумнівався у реальності.
  
  
  "Спробуй попросити чемно", - крикнув Римо.
  
  
  "Бик. Підстав йому підніжку", - виплюнув Кінг.
  
  
  Пропозиція була виконана з захоплюючою швидкістю. Кінг ледве встиг вимовити ці слова, коли старий азіат зупинився, розвернувся, і одна нога в сандалі вдарила полковника Мастарда по незахищених колінних чашках.
  
  
  Полковник звалився, стискаючи їх обох, згорнувшись у позу ембріона і розгойдуючись на спині.
  
  
  "Не ти!" Кінг закричав. "Я хотів, щоб він підставив тобі підніжку!"
  
  
  У відповідь долинув ледь чутний голос старого азіату. "Тоді тобі слід було з більшою обережністю підбирати слова".
  
  
  "Я хочу, щоб цю людину зупинили зараз же!" Кінг схаменувся і почав вказувати. "Я маю на увазі, я хочу, щоб ви - берети з Бургерів - зупинили його, хоч би як його звали".
  
  
  - Його звуть Чіун, - підказав Римо.
  
  
  "Зупини Чіуна", - крикнув Кінг.
  
  
  Берети з бургерів рушили вперед.
  
  
  "Він майстер синандж", - додав Римо, очевидно, щоб подивитися, що відбудеться.
  
  
  Машиніст поїзда був громадянином Гондвани. Він сидів навпочіпки осторонь, копирсаючись у залишеному рагу з білоносої мавпи. Він пожвавішав.
  
  
  "Майстер синанджу!"
  
  
  "Ага", - сказав Римо.
  
  
  Інженер підбіг і кинувся перед старим азіатом на ім'я Чіун.
  
  
  "Я не можу дозволити вам зробити це", - сказав він наступаючим беретам.
  
  
  "Відійди убік. Ми не збираємося його вбивати".
  
  
  "Ні, але він може вбити тебе".
  
  
  "Про що вони говорять?" Ненсі спитала Римо.
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо нудним тоном.
  
  
  Ненсі спостерігала з похмурим подивом, що з'являється на її обличчі.
  
  
  Чіун вийшов з-за укриття інженера і сказав: "Я не можу дозволити тобі пожертвувати собою заради мене, дитя Гондвани". Він підняв руки, його довгі широкі рукави зісковзнули з рук-трубочок. "Я здаюсь".
  
  
  Берети-бургери зробили крок уперед, щоб схопити його за зап'ястя - і злетіли в повітря. Їх було четверо. І вони полетіли у чотирьох різних напрямках. Одна людська ракета влучила Скіпу Кінгу головою в живіт, і обидва впали. Інші перетворилися на людські прес-пап'є, які розплющили різні кисті.
  
  
  Інші "Берети з бургерів" відійшли на безпечну відстань, несучи полковника Мастарда, що все ще скрючився, як шматок плавця, який стогнав сам з собою.
  
  
  Потім старий підійшов до Ненсі. Вона проковтнула. Його обличчя було жорстке, карі очі холодними, як агати.
  
  
  "Очевидно, що ти тут головний", – сказав він.
  
  
  "Дякую. Як ти дізнався?"
  
  
  "Ти єдиний, хто не кричить. Крик – ознака слабкості".
  
  
  "Мене звуть Ненсі Деррінджер, і я несу відповідальність за тварину, яку ви допомогли врятувати".
  
  
  "Отже, ти відповідальний за цей вияв невдячності?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Отже, ти той, від кого виходить вся подяка?"
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Він хоче знати, чи ти вдячний", - припустив Римо. "Він дуже чутливий до таких речей".
  
  
  "Так, звичайно", - сказала Ненсі маленькій людині на ім'я Чіун.
  
  
  Суворе обличчя пом'якшилося, скривившись від задоволення. У залізних очах з'явився вогник. Його голос перетворився на цікаве муркотіння.
  
  
  "Наскільки вдячний?"
  
  
  "Як...?"
  
  
  "Обережно", - попередив Римо. "Це питання з каверзою".
  
  
  "Мені здається, я не розумію", - повільно промовила Ненсі.
  
  
  Маленький чоловічок, який виглядав тендітним, але був зовсім не таким, вказав на Апатозавра, розкинутого на платформі, і сказав: "У цьому дрімучому драконі ти володієш великим скарбом".
  
  
  "Дракон?"
  
  
  "Він вважає, що це дракон", - пояснив Римо.
  
  
  "Чи я повинен потурати йому?"
  
  
  "Зазвичай, так. У цьому випадку немає".
  
  
  Ненсі звернулася до маленького дідуся твердим голосом. "Це не дракон. Це динозавр".
  
  
  Старий азіат подивився на Римо, і його обличчя посуровіло. "Ти нашіптував брехню на вухо цій наївній жінці. Як тобі не соромно, Римо".
  
  
  Римо підняв руки, захищаючись. "Гей, слово "динозавр" не злітало з моїх губ з того часу, як ми сюди потрапили. Чесно."
  
  
  "Я впевнена, що компанія, яка фінансувала цю експедицію, запропонує вам відповідну винагороду", - швидко сказала Ненсі.
  
  
  "Я погоджуся на десять відсотків".
  
  
  "Звучить розумно", - сказала Ненсі. Потім її осяяла думка. "Десять відсотків від чого?"
  
  
  Старий азіат засяяв. Його очі спалахнули в темряві, як котячі. "Дракона, звичайно. Задня нога могла б бути прийнятною, за умови, що стегнова кістка ціла".
  
  
  Ненсі очі розширилися.
  
  
  "Він говорить серйозно", - сказав Римо.
  
  
  "Ні за що в житті!" Ненсі вибухнула.
  
  
  "Невдячний!" І старий азіат повернувся і повернувся до вивчення Апатозавра, який повільно пульсував, як вмираючий орган.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Потрібно було, поки світанок не почав виповзати через чагарник, перш ніж вони змогли відправити поїзд у дорогу.
  
  
  Потрібно було привести до тями втратили свідомість беретів-бургерів і прибрати колоди з колій. Скіп Кінг відмовився допомогти розчистити залізничне полотно. Він лежав на землі, стогнучи і тримаючись за живіт, натомість скаржачись на грижу.
  
  
  "Подорослішала", - сказала Ненсі найму.
  
  
  "Подорослішати? Я навіть встати не можу".
  
  
  "Тоді я допоможу тобі".
  
  
  Король утік. "Не треба! Ти хочеш убити мене?"
  
  
  "Прямо зараз я була б готова відійти вбік і подивитися, як череда слонів-самців розмолотить тебе в пудинг", - сказала Ненсі, ривком піднімаючи його на ноги. Король ходив кругами на тремтячих ногах.
  
  
  "У чому його проблема?" Рімо запитав Ненсі.
  
  
  "Ніхто точно не впевнений, але будь-який долар ставиться на неопущені яєчка".
  
  
  Рімо хмикнув, і Ненсі прийняла це за сміх.
  
  
  Інженер висунувся з кабіни і гукнув; "Я готовий, коли ви будете готові, Міссі Ненсі".
  
  
  Скіп Кінг перестав ходити колами. "Гей! Ти повинен був говорити мені ці тубільні хлопчачі штучки".
  
  
  Його проігнорували.
  
  
  "Ти і твій друг вільні їхати з нами", - сказала Ненсі Римо.
  
  
  "У нас є "Лендровер", припаркований далі стежкою", - сказав Римо. "І якщо ви хочете отримати невелику безкоштовну пораду, вам краще поїхати з нами".
  
  
  "Чому?"
  
  
  Римо непомітно вказав пальцем на старого азіату. "Я хочу зробити ще одну спробу пояснити йому про динозаврів, і мені потрібна підтримка".
  
  
  "Чи переконає це його відмовитися від пристрасті до курячої ніжки?"
  
  
  "У цьому полягає ідея".
  
  
  "Домовилися", - сказала Ненсі. І вони потиснули один одному руки. Хватка Римо була така, наче її вирізали з скам'янілої кістки, подумала Ненсі. І коли вона подивилася в його глибоко посаджені очі, вона відчула, як її серце підскочило до горла без жодної причини, яку вона могла придумати.
  
  
  Римо обернувся. Майстер Сінанджу крутився навколо динозавра, як маленька метушлива курка. "Давай, Папочка. Ми ведемо ескорт".
  
  
  Відійшовши від платформи, старий кореєць пішов за ними, безшумно ступаючи за кілька кроків позаду.
  
  
  "Це найпотворніший дракон, якого я коли-небудь бачив", - сказав він нещасним голосом.
  
  
  "І скільки саме драконів ти бачив?" Ненсі хотіла знати.
  
  
  "Це мій перший".
  
  
  "Справа навіть не в цьому. Це динозавр".
  
  
  "Тьху! Це дракон. Африканський дракон. І з ним жорстоко поводилися".
  
  
  "Ні, ми просто накачали його транквілізатором перед поверненням до Америки".
  
  
  "Як ти збираєшся повернути його?" Запитав Римо, вперше у його голосі пролунав інтерес.
  
  
  "Ти довів мене до цього. Б'вана Кінг продумав усі деталі. Я просто уславлена нянька".
  
  
  Чіун наздогнав їх і спитав: "Де його крила?"
  
  
  "Крила?"
  
  
  "Я не бачив крил. Або обрубків там, де вони могли б бути прикріплені".
  
  
  "У нього немає крил".
  
  
  "Але він справді дихає вогнем?"
  
  
  "Не те, щоб хтось коли-небудь помічав", - терпляче сказала Ненсі. "Можливо, у нього згасла контрольна лампочка", - сухо сказав Римо.
  
  
  Чіун скорчив гримасу. Ненсі насупилась, дивлячись на Римо. Але в глибині душі вона посміхнулася. Він був кумедним у якомусь плоскому значенні.
  
  
  Вони підійшли до "Лендровера". Він був припаркований далі по лінії між рейками, ніби це було цілком природним місцем для нього.
  
  
  "Ти не заганяв його таким чином?" Випалила Ненсі.
  
  
  "Удари доволі сильні", - сказав Римо. "Або були".
  
  
  "То як же ти збираєшся це змінити?"
  
  
  "Маленький батько".
  
  
  Ці двоє не промовили жодного слова. Вони просто розмістилися по обох кінцях "Лендровера". Римо зайняв переднє сидіння, а маленький чоловічок на ім'я Чіун - заднє. Вони схопилися за бампери, нахилилися, і Римо сказав: "Один".
  
  
  Вони випрямили хребти. "Лендровер" зрівнявся з ними, його шини низько висіли на ослаблених амортизаторах.
  
  
  "Два", - сказав Римо голосом, позбавленим напруги.
  
  
  Вони обійшли "Лендровер" півколом, поки той не розвернувся. Вони зупинилися. "Три", - сказав Римо. І вони нахилилися, ставлячи машину назад на колеса.
  
  
  "Як ти це зробив?" Запитала Ненсі тонким від шоку голосом.
  
  
  Римо добродушно посміхнувся. "Тренуйся. Насправді кожен з нас може віджати три "Лендровери" лежачи, але ми не любимо випендрюватися".
  
  
  "Те, що я щойно бачила, було неможливо", - пробурмотіла Ненсі, обминаючи машину.
  
  
  "Тоді ти цього не бачила", - сказав їй Римо, жестом запрошуючи сісти в "Лендровер". Вона сіла ззаду. Римо сів за кермо, старий азіат поруч із ним.
  
  
  Римо завів двигун, і вони покотили, підстрибуючи на ходу.
  
  
  Кожна кісточка в стрункому тілі Ненсі задрібняла. Вона почала шкодувати, що не захопила з собою бюстгальтер для бігу та не склала руки під грудьми. Це допомогло. На той час, коли вони розігналися до розумної швидкості, Ненсі вважала це терпимим. Якщо вона міцно стискатиме зуби.
  
  
  Тримати рота закритим виявилося неможливим. Стара азіатка говорила високим писклявим голосом. Не так говорила, як скаржилася.
  
  
  "Можливо, нам слід поговорити з королем Гондвани", - говорив він.
  
  
  "Про що?" Здивовано запитала Ненсі.
  
  
  "Належна повага".
  
  
  "Він має на увазі подяку як нагороду", - кинув Римо через плече.
  
  
  "Вибачте мене", - сказала Ненсі. "Але з чого ви хочете відрізати ногу у апатозавра?"
  
  
  "Що?" – Що? - одночасно запитали Римо та Чіун.
  
  
  "Апатозавр. Це наукова назва виду".
  
  
  "Леді, у мене були всі пластикові іграшки-динозаври, будь-коли зроблені. Он там бронтозавр".
  
  
  "Ви маєте бути в курсі подій. Сучасні палеонтологи називають це апатозавром".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Оманлива рептилія".
  
  
  Римо скорчив гримасу. "Громовий ящір" мені подобається більше. Звучить більш по-динозаврійськи. Як Птеродактиль. Це був ще один симпатичний динозавр, якого я колись колекціонував.
  
  
  "Птеродактилі були динозаврами, мені шкода повідомляти вам".
  
  
  "Хаба з два вони не були".
  
  
  "Послухай, я не знаю, в якій ти ходив школі..."
  
  
  "Притулок Святої Терези. Не має значення, де він знаходиться. Або був."
  
  
  "Чудово. Але знання про динозаврів сильно змінилися за останнє десятиліття або близько того. Чи бачите, те, що ви звикли називати бронтозавром, насправді ніколи не існувало. Тобто його кістки переплутали з іншим зауроподом. Тепер ми називаємо його апатозавром".
  
  
  "Це все ще найбільший динозавр, який колись був, вірно?"
  
  
  "Ні, є й більше. Суперзавр. І ультразавр. Всі зауроподи люблять апатозавра. І давайте не будемо забувати про сейсмозавра, найбільшого відомого зауропода. Він би тобі сподобався, Римо. Він був відомий як Рептилія-труси Землі."
  
  
  "Твій грецький огидний", - зневажливо сказав Чіун. "Я не розумію і половини з того, що ти кажеш".
  
  
  "Динозаври поділяються на загони, такі як saurischia, які схожі на ящірок, підзагони, такі як зауроподи, чотирилапі травоїдні, такі як наш Старий Джек..."
  
  
  "Можу я пояснити це йому?" Жалобно спитав Римо.
  
  
  Ненсі відкинулася на спинку сидіння. "Якщо зможеш".
  
  
  "Чіуне, постарайся простежити за цим. До того, як з'явилися люди, миром правили динозаври. Вони були гігантськими рептиліями".
  
  
  "Не всі". Швидко сказала Ненсі. "Дехто був птахами".
  
  
  "Як птеродактилі, правда?"
  
  
  "Неправильно. Як трицератопс".
  
  
  Римо вдарив по гальмах. Ненсі мало не приземлилася на переднє сидіння поруч із ними.
  
  
  "Трицератопс!" Римо вибухнув.
  
  
  "Так".
  
  
  "Трицератопс з трьома рогами? Складний наче носоріг?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Птах?"
  
  
  "Так!"
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "З тих пір, як вони з'явилися на еволюційній сцені в кінці крейдяного періоду. Тепер ми знаємо, що вони були Орнітіхія, з пташиними стегнами".
  
  
  "Вони птахи через свої довбані стегна?"
  
  
  "Спрощена для розуму дванадцятирічна дитина, так".
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо. "Птахи не відрощують роги і не бігають довкола, перемігши інших тварин".
  
  
  "Сучасний страус так і робить".
  
  
  "Це той птах, який ховає голову в пісок за перших ознак неприємностей? Правильно?"
  
  
  "Вірно", - визнала Ненсі.
  
  
  “Тоді я закінчую свою справу. Трицератопс нізащо не став би ховати голову, якби повз пробіг стегозавр. Він би відкусив голову іншому хлопцю та сховав це”.
  
  
  "До твоєї відомості, сучасний страус може вбити дорослого лева".
  
  
  "З чим? З його пухнастим пір'ям на хвості?"
  
  
  "Ні, дзьобом змусивши лева підкоритися. Страуси люті та підлі, і якщо ви помістите скелет страуса поряд зі скелетом ігуанадону, ви зрозумієте, про що я говорю".
  
  
  "Я подивився б сквота, тому що один з них рептилія, а інший - дурний птах. Кінець історії. До речі, де ти взяв це лайно?"
  
  
  "Ви можете подивитися це у будь-якій сучасній енциклопедії".
  
  
  "Хочеш посперечатися?"
  
  
  "Звичайно. Скажімо, десять тисяч доларів, добре?"
  
  
  Ненсі простягла руку для рукостискання. Римо вагався.
  
  
  "Надто багатий для твоєї крові?" Солодко запитала Ненсі.
  
  
  "Я повинен це добре обдумати", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Я так і думав".
  
  
  "Подумав про що?"
  
  
  "Всі базікають і упираються, це ти".
  
  
  Римо насупився. "Маленький тату, що ти про це думаєш?"
  
  
  "Тільки дурень укладатиме парі проти жінки, яка має дракона", - тонко зауважив майстер Сінанджу.
  
  
  Позаду них потяг із гуркотом наближався. Паровозний свисток видав один довгий звук, коли машина зробила невеликий поворот, і машиніст помітив їх.
  
  
  "Якщо тобі не терпиться покинути корабель", - запропонувала Ненсі, - "я пропоную тобі знову почати тріпотіти".
  
  
  Кипаючи від агресії, Римо завів "Лендровер". Він трохи помовчав, потім запитав: "Трицератопс не мав пір'я, чи не так?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Добре".
  
  
  Ненсі не змогла встояти. "Але ти знаєш, у птеродактилів було волосся", - сказала вона бадьорим голосом.
  
  
  "Вони цього не зробили!"
  
  
  "Вибач, що розкриваю твій міхур, але тобі дійсно варто почитати про ці речі".
  
  
  "Ви обидва несете нісенітницю", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Навіщо нам це робити?" Ненсі хотіла знати.
  
  
  "Щоб відмовити мене від того, щоб жити на повну котушку мої роки".
  
  
  Ненсі спохмурніла. "Сказати ще раз?"
  
  
  "Я розповім це", - сказав Римо. "Один із його предків кілька століть тому близько зіткнувся з драконом і втік із цілим скелетом".
  
  
  Ненсі пожвавішала. "Він все ще у вас, містере Чіуне?"
  
  
  "Правильна форма звернення - "Господар", і ні, Йонг з'їв його до останньої кісточки пальця та ребра крила", - рішуче сказав Чіун.
  
  
  "Твій предок з'їв викопний скелет?"
  
  
  "Ні, він випив це".
  
  
  "Предок Чіуна імовірно вбив дракона", - пояснив Римо.
  
  
  "Справжній китайський дракон", - пирхнув Чіун. "Не такий, як твоє потворне створіння".
  
  
  "Дякую", - сказала Ненсі.
  
  
  "І він подрібнив кістки, щоб приготувати якісь ліки, щоб він міг жити вічно або щось таке", - додав Римо.
  
  
  "На Сході кістки динозаврів іноді подрібнюють і додають до коктейлів", - задумливо сказала Ненсі. "Вважається, що вони дуже корисні. Як далеко просунувся ваш предок, майстер Чіун?"
  
  
  "Він розтратив сто сорок вісім зим", - сказав Чіун.
  
  
  "Витрачений?"
  
  
  "Чіун вважає, що йому слід зберегти кілька кісток для своїх нащадків", - додав Римо.
  
  
  "О".
  
  
  Вони їхали у тиші. Сонце піднімалося небом, забарвлюючи його в мідний колір. Птахи джунглів кричали і перегукувались. Десь ревів бегемот. І Ненсі почала сильно потіти.
  
  
  Вона помітила, що Римо та старий азіат на ім'я Чіун не спітніли, і здивувалася чому.
  
  
  "Ми не потіємо", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Нісенітниця. Всі ссавці пітніють. Або важко дихають".
  
  
  "Ми теж не задихаємося".
  
  
  "Що таке ссавець?" - спитав Чіун.
  
  
  "Динозавр - це рептилія, а ми ссавці", - пояснив Римо.
  
  
  "Це означає мавпа?"
  
  
  "Мавпа - таке ж ссавець, як і ми", - сказала Ненсі.
  
  
  "Зовсім як ти. Я кореєць".
  
  
  "Що це означає?" Ненсі спитала Римо.
  
  
  "Я не схожий на білих, - натягнуто сказав Чіун, - які вірять, що вони нащадки мавп".
  
  
  "Це помилка", - сказала Ненсі.
  
  
  Чіун показав на Римо пальцем з довгим нігтем. "Скажи цьому бабуїну".
  
  
  "Гей! Мене це обурює".
  
  
  "Люди походять від мавпоподібного предка-примату, а не від мавпи як такої".
  
  
  "Дехто опустився не дуже далеко", - пирхнув Чіун.
  
  
  - Люди Чіуна думають, що вони походять від Великої Ведмедиці, яка спустилася з неба, або щось таке, - пояснив Римо.
  
  
  "Ведмеді теж ссавці", - сказала Ненсі. "Але це все одно не пояснює, чому ніхто з вас не потіє в таку спеку".
  
  
  "Чіун може пояснити це краще за мене".
  
  
  "Ми не потіємо, тому що розуміємо, що нам не потрібно потіти", - категорично сказав Чіун.
  
  
  "Тобі доведеться попітніти".
  
  
  "Вороги відчувають запах поту. Потіти - значить померти".
  
  
  "Це дуже ссавець, - сухо сказала Ненсі, - але це не змінює основного факту, що вам доводиться потіти, щоб охолодити своє тіло".
  
  
  "Ми потіємо, коли хочемо", - дозволив Чіун. "наодинці".
  
  
  "Потіти необов'язково", - додав Римо.
  
  
  "Ти хочеш сказати, що можеш зберігати холоднокровність, не потіючи?"
  
  
  "Приблизно такого розміру, – сказав Римо.
  
  
  "Те, що ви описуєте, - це фізіологія супермамалійців", - повільно сказала Ненсі.
  
  
  На передньому сидінні Рімо і Чіун переглянулися, з сумнівом підняли брови і нічого не сказали.
  
  
  "Це було б надзвичайною адаптивною реакцією", - продовжила Ненсі.
  
  
  Римо знизав плечима. "Гей, а чого ти чекав? Ми, ссавці, пережили динозаврів, чи не так?"
  
  
  "Нещасний випадок".
  
  
  "Моя нога. Динозаври вимерли з двох причин. Вони були надто повільними та надто дурними".
  
  
  "Неправильно".
  
  
  Римо клацнув пальцями. "О так, точно. Три причини. Стало занадто холодно. Вони були холоднокровними. Тому вони не могли зігрітися, коли настав льодовиковий період".
  
  
  "Знову неправильно".
  
  
  - Гаразд, - кисло сказав Римо, - давайте послухаємо вашу теорію.
  
  
  "Це не моя теорія. Але не звертайте на це уваги. Все зводиться до астероїду або удару комети. Він викидав частинки пилу, які закривали сонячне світло, вбиваючи рослини, якими харчувалися травоїдні, а коли у м'ясоїдних, які їли травоїдних, не було джерела їжі, вони теж вимерли”.
  
  
  "Доведи це".
  
  
  "Геологи виявили по всьому світу шар іридію, що відклався в грунті землі близько шістдесяти п'яти мільйонів років тому, що збіглося з кінцем крейдяного періоду, коли динозаври почали вимирати. Ірідій рідкісний на Землі і міг потрапити в ґрунт тільки від позаземного об'єкта, що вдарив по планеті розсіяли частинки в атмосфері.На півострові Юкатан є 110-мильний кратер під назвою Чіксулуб, який є ймовірною точкою зіткнення. Якщо ви мені не вірите, ви можете подивитися все це”.
  
  
  "Щось ще, що я повинен знати, поки мої дитячі спогади згоряють вщент?" Похмуро запитав Римо.
  
  
  Ненсі посміхнулася. "Дай подумати. Тепер ми думаємо, що динозаври були розумнішими, ніж вважалося раніше. І швидше. Набагато швидше".
  
  
  "Ця штука там, позаду, очевидно, виключена".
  
  
  "Ну, ми не бачили, як він скаче галопом, але це можливо".
  
  
  Римо пирхнув. "Дай мені перепочити. Він занадто товстий, щоб скакати галопом".
  
  
  “Ти застарів, чи не так? .
  
  
  Це штуці було б важко встати з ліжка. Це оригінальний динозавр "Я впав і не можу встати". Ось чому динозаврів більше немає. Вони були повільними і тупими. Ссавці перемогли їх у грі "Еволюція". "
  
  
  “Знову неправильно. Динозаври, можливо, перевершували ссавців. При своєму зростанні вони займали всі екологічні ніші розміром більше за курку. Якби не космічна аварія, вони все ще домінували б”.
  
  
  "Я в це не вірю".
  
  
  "Я тобі не вірю", - парирувала Ненсі. "Ти дорослий чоловік, і в тебе система переконань одинадцятирічного хлопчика".
  
  
  "Я не вірю жодному з вас двох", - пирхнув Чіун. "Ви обоє поводитесь як двоє дітей, і у ваших словах менше сенсу. І я не розумію половини слів, які ви вимовляєте".
  
  
  "Ну, - сказав Римо, захищаючись, - як не крути, це не дракон".
  
  
  "У цьому, - сказала Ненсі, - ми з тобою на рідкість згодні".
  
  
  "Це африканський дракон", - сказав Чіун. "Є китайські дракони, і англійські дракони, і африканські дракони. М'ясо, яким покриті його могутні кістки, не має значення. Тільки самі кістки".
  
  
  "А у тебе його може і не бути", - швидко сказала Ненсі. "Вбий це у свій милий маленький череп, будь ласка".
  
  
  "Невдячний".
  
  
  "А як щодо того, чиє ім'я я ніяк не можу згадати", - раптово сказав Римо. "Ящірка з вітрилом на спині".
  
  
  "Діметродон?"
  
  
  "Це він. Він був ящіркою, вірно?"
  
  
  "О, краще б ти не згадував про Діметродона".
  
  
  "Чому б і ні?"'
  
  
  "Він навіть динозавром більше не вважається".
  
  
  "Що це було – чорний список за укус?"
  
  
  "Ні, він був ранньою ссавчою рептилією".
  
  
  "Тепер ти збираєшся сказати мені, що Тиранозавр Рекс був кенгуру", - кисло сказав Римо.
  
  
  "Жінка, яка позбавляє дракона його гордої спадщини, здатна на все", - сказав Чіун із гіркотою в голосі.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Чутки швидко розносяться бушем.
  
  
  На той час, коли потяг з гуркотом підкотив до нетрі, розкиданих за межами Порт-Чуми, вздовж рейок вишикувалися цікаві гондваналандці.
  
  
  Вони вітали пихтливе наближення локомотива. Вигуки захоплення, благоговіння та здивування супроводжували появу величезної платформи та її ящероподібного вантажу.
  
  
  У кожному місці Майстер Сінанджу махав захопленому натовпу. Вони з ентузіазмом махали у відповідь.
  
  
  "Приємно знайти країну, де нас цінують", – сказав Чіун Римо. Тепер вони сиділи у пасажирському вагоні. Ненсі сиділа обличчям до сидіння.
  
  
  "Я думаю, вони у захваті від динозавра", - сказав йому Римо.
  
  
  "Тьху!"
  
  
  "Звичайно, я можу помилятися", - визнав Римо.
  
  
  "Ми дізнаємося, коли доберемося до столиці. Де, без сумніву, король чекає на мене, щоб привітати".
  
  
  "Гондваний править президент, а не король", - зазначила Ненсі.
  
  
  - Коли його побачать у моєму товаристві, - фиркнув Чіун, - його піддані вимагатимуть, щоб його коронували, бо в цих землях добре відомо, що той, хто товаришує з Майстром Сінанджу, безтурботно спить у своєму замку.
  
  
  Ненсі нахилилася вперед і прошепотіла Римо. "Ти думав про те, щоб віддати його до рук правосуддя?"
  
  
  "Тільки якщо я хочу дивитися, як людей у білих халатах розчленовують на моїх очах".
  
  
  Ненсі, згадавши, як Чіун швидко розправився з полковником Мастардом, сказала: "Я вважаю, він володіє якимось екзотичним бойовим мистецтвом".
  
  
  Римо кивнув головою. "Брюс Лі навчив його всьому, що він знає".
  
  
  Чіун шумно сплюнув у відчинене вікно.
  
  
  "Що викликало це?" Ненсі спитала Римо.
  
  
  "Ритуальне очищення. Я поясню пізніше".
  
  
  "Не турбуйся".
  
  
  Скіп Кінг повернувся після консультації зі своїми "Бургерними беретами", які вирішили покататися на даху, коли Чіун піднявся на борт під час зупинки на воду. Він стискав у руці рацію, і обличчя в нього було стривожене.
  
  
  "Я зв'язався з Порт-Кумою. Звістка вже досягла столиці".
  
  
  "Це добре чи погано?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Недобре. Чернь вимагає, щоб Старина Джек залишився в Африці. Нам доведеться спрямувати поїзд просто в доки і завантажити його на борт корабля".
  
  
  "Що за корабель перевозить динозаврів?" Запитав Римо.
  
  
  "Приголомшливий. Якщо буде час, ми могли б показати вам його".
  
  
  "Ну й справи, а ми зможемо?"
  
  
  "Невдячний", - пирхнув Чіун.
  
  
  "У чому його проблема?" Кінг спитав Римо. "Ми дозволили вам двом покататися з нами після того, як ваші шоки пройшли, навіть незважаючи на те, що ви всі зіпсували".
  
  
  "Йому подобаються вдячні люди", - сказав Римо про Чіуна.
  
  
  "А хто не знає?"
  
  
  "Особливо вдячні люди, які вільно розпоряджаються своїм золотом".
  
  
  "Жодних шансів. Правління заплатило б йому, щоб він тримався подалі. Ти розумієш, які архівні записи ми втратили?"
  
  
  "Я продовжую думати про кров, яка не була пролита". Сухо сказала Ненсі.
  
  
  "Жінки не розуміють таких речей".
  
  
  "Кінг, є проблеми з доставкою Старого Джека до Америки", - сказала Ненсі.
  
  
  Кінг посміхнувся. "І я розгадав кожен із них".
  
  
  "Я сумніваюся в цьому. А як щодо довгого переходу через океан?"
  
  
  "Це ненадовго. Менше дванадцятої години. Він, ймовірно, проспить увесь цей час".
  
  
  - Що це за корабель, здатний перетнути Атлантику за дванадцять годин? - Запитав Римо.
  
  
  "Приголомшливий", - сказав Кінг.
  
  
  - На кшталт того, що привіз Кінг-Конга до Нью-Йорка? - Запитав Римо.
  
  
  Кінг скорчив зневажливу гримасу. "Зараз дев'яності. Ми не робимо човни в дев'яності. Але ми повинні бути готові діяти швидко. Є журавлі, які чекають на переклад. Ми проведемо прес-конференцію на цьому тлі".
  
  
  "Прес-конференція?" Запитав Римо. "Що трапилося для того, щоб рухатися якнайшвидше?"
  
  
  Король виглядав пораненим. "Я сказав швидко, без паніки. Це чудова можливість для народу Гондвани. Ми збираємося відкрити франшизи Burger Triumph по всьому цьому глушину на знак вічної подяки корпорації за допомогу президента".
  
  
  "Продаю що?" Сухо запитала Ненсі. "Бургери з мавпочками з білим носом?"
  
  
  Кінг почав підбирати репліку у відповідь. Його лисяча мордочка застигла, а очі-намистинки подивилися всередину себе.
  
  
  "Ти в порядку?" Раптом спитав Римо.
  
  
  "Ні, якщо відбувається те, про що я думаю", - сказала Ненсі.
  
  
  "А?"
  
  
  "Б'вана Кінг цікавиться, чи підтримає пораду ідею з мавпячим бургером".
  
  
  На той час, коли вони прибули до зони розвороту дока, крани були встановлені на місце.
  
  
  Був встановлений стенд для рецензування, покритий пурпурово-жовтогарячими прапорами - національними кольорами Гондвани, обраними шляхом метання дротиків у паперову веселку. І одягненим у пурпурово-помаранчеву генеральську форму та трикутку з леопардової шкіри був президент двадцятого століття Обуру Сесе Куку Небенду ва за Банга.
  
  
  Поїзд тицьнув у гниючий бампер з дерева капок, що позначав кінцеву станцію єдиної національної залізничної лінії Гондвани, і зупинився. Машиніст дав останній останній гудок.
  
  
  І Скіп Кінг схопився зі свого місця і сказав: "Добре, поїхали! Знімальна група - робіть свою справу. Половина з вас записує передачу. Інша половина чергує на церемонії".
  
  
  "Я краще перевірю корабель", - сказала Ненсі. "Це має бути відповідне оточення, або я маю накласти вето на переклад".
  
  
  Король насупився. "Ти потрібний мені на церемонії".
  
  
  "І старовині Джеку потрібно, щоб я дбав про його благополуччя".
  
  
  Скіп Кінг випростався на весь свій п'ятифутовий шестидюймовий зріст. "Зараз ми живемо у цивілізації", - рівним голосом сказав він. "Де існує природна ієрархія і всім заправляють чоловіки. Я дозволив тобі трохи вийти за рамки дозволеного там, у буші, але тепер все це позаду. Я не говоритиму про це, якщо ти цього не зробиш".
  
  
  "Я маю намір подати раді директорів повністю докладний звіт про вашу пихатому поведінці, як тільки ми будемо в Штатах. І якщо ти не хочеш пояснювати мертвого апатозавра, я пропоную тобі не включати свою ієрархію - не кажучи вже про члена - в мої обов'язки за проектом" .
  
  
  Шия короля почервоніла. Фарба прилила до його обличчя. Він оголив зуби в чомусь, що не було посмішкою.
  
  
  Потім Римо сказав: "Або ти можеш провести кілька раундів зі мною та Чіуном".
  
  
  Рум'янець зійшов з обличчя Скіпа Кінга так швидко, що, можливо, хтось повернув кран.
  
  
  "Добре", - неохоче сказав він. "Робіть свій рахунок. Але я хочу, щоб ви були на цій трибуні, коли президент виголосить свою промову".
  
  
  "Дякую", - холодно сказала Ненсі.
  
  
  Капітан Реліш провів їх до доків. Він був дуже ввічливий і тримався на шанобливій відстані.
  
  
  Ненсі очікувала побачити велике вантажне судно, можливо, контейнеровоз чи навіть невеликий нафтовий танкер.
  
  
  Біля причалів було пришвартовано кораблі. Але нічого достатньо великого, щоби відплисти сорокафутовому динозавру.
  
  
  Недалеко від пляжу в спокійній приливній воді сидів блискучий білий силует, схожий на 747-й, що розбився. Він нагадував авіалайнер, але крила обрізали близько до коріння крил. Мотогондолу не було. Але високо перед стрілоподібним хвостом були встановлені два великі пропелери, встановлені на одному валу.
  
  
  Остів корабля був відкритий палючим сонцем у двох секціях, і в них звисали троси від величезних підйомних кранів.
  
  
  - Запитав Римо. - Що це? - Запитав я.
  
  
  "Це очевидно", - пирхнув Чіун. "Літак, що розбився".
  
  
  "Ні", - сказав капітан Смак. "Це екраноплан".
  
  
  Вони глянули на нього.
  
  
  "Це вінгшип, апарат типу "крило у землі", або екраноплан, як його називають росіяни".
  
  
  "Яке відношення до цього мають росіяни?" Запитав Римо.
  
  
  "Вони розробили цю малютку для висадки військ на чужій території. Вона літає як судно на повітряній подушці, але набагато швидше і з більшим корисним навантаженням. Принцип роботи полягає в тому, що хвостові опори змушують її рухатися по воді, як човен, потім два турбовентиляторні. двигуна Кузнєцова, встановлених на носі перед крилом, нагнітають повітря під коріння крил, створюючи підйомну силу. Вона ковзає по палубі так гладко, як вам заманеться. Хіба це не здорово?"
  
  
  Вони все ще дивилися на нього. І Римо запитав: "Чи не простіше було б літати, як літак?"
  
  
  "Не через ефект землі", - сказав капітан Смак. Чи бачите, коли літак летить високо, виникають вихори на кінцях крил, що викликають лобовий опір. модель називається Орлятко, або Маленький орел."
  
  
  "Дай-но я подивлюся, чи правильно я зрозумів", - сказав Римо. "Ти відрізав крила, щоб він краще літав?"
  
  
  "Ти отримав це", - сказав капітан Смак, гордо посміхаючись.
  
  
  Римо повернувся до Ненсі. "Тобі слід зустрітися з ним".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо у вас двох, очевидно, багато спільного. У тому, що він сказав, стільки ж сенсу, як у пір'ї трицератопсу".
  
  
  Ненсі постаралася, щоб її голос звучав твердо. "Я не даю – повторюю, не даю – дозволу на політ "Олд Джека" в Америку", - сказала вона капітану Рілішу. "І це остаточно".
  
  
  "Доктор Деррінджер, ви не розумієте..."
  
  
  "Я багато чого розумію. Скажи цьому придурку Королеві, що це моє рішення. І воно остаточне".
  
  
  "Ой-ой. Надто пізно".
  
  
  Ненсі подивилася туди, куди вказував Римо.
  
  
  Працювали два крани, обережно знімаючи динозавра з платформи. Тіло підвелося, тремтячи, голова і хвіст безвольно звисали, наче мертві. Роздвоєний язик висунувся.
  
  
  "Ці ідіоти! Вони не закріпили голову та хвіст".
  
  
  "Я думаю, вони поспішають", - сказав капітан Смак. "Я чув, тубільці неспокійні".
  
  
  Працюючи в унісон, кран підносив величезну масу Хеллоуїна дедалі ближче.
  
  
  Ненсі повернулася до Римо та Чіуна.
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога".
  
  
  "Назви це", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - додав Чіун. "Назвіть його і ціна буде визначена пізніше".
  
  
  Римо підморгнув, як би кажучи: "Не турбуйся про це".
  
  
  "Домовилися. Мені потрібно, щоб ви двоє безпечно спрямували голову вниз. Я знаю, що ви можете робити дивовижні речі, ви впораєтеся з цим?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо.
  
  
  "За ціну, яку буде визначено пізніше", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Тоді ми подбаємо про це", - сказала Ненсі.
  
  
  Капітан Смак супроводив їх до надувного понтонного мосту, який переніс їх по мілководді до відкритих пасажирських дверей у бічній частині судна, що стоїть на якорі.
  
  
  "Вантажний відсік знаходиться на кормі", - сказав він, ведучи їх через салон, який дуже нагадував усічений пасажирський літак. Двері в задній частині вели у вантажний відсік. Він був відкритий сліпучому африканському сонцю.
  
  
  Ненсі швидко оглянула місцевість. Вона обернулася до капітана Смака. “Я думаю, вам краще піти. Капітан. Це десять тонн м'яса рептилії, яке ось-ось впаде у відносно обмеженому просторі”.
  
  
  Капітан вислизнув.
  
  
  Оператори кранів перенесли чудовисько в очікуваний вантажний відсік екраноплану. Вони були гарні. Вони встановили його в точний стан без непотрібної тряски. Воно закривало сонце.
  
  
  Поступово троси почали розходитися.
  
  
  "Добре", - нервово сказала Ненсі, коли тінь істоти зросла. “Нам не потрібно турбуватися про хвіст. Але якщо голова складеться під тулубом, її можна розчавити. Принаймні трахея може бути перетиснута”.
  
  
  "Просто хапай голову і не відривай її від тіла, добре?" - Запитав Римо.
  
  
  "Вірно. Ти можеш це зробити?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Ненсі відійшла на безпечну відстань, де в частині п'ятнадцятихвилинної операції, що залишилася, час від часу стискала кулаки з побілілими кісточками.
  
  
  Вона бачила все це і ні в чому не вагалася.
  
  
  Хлистоподібний кінчик хвоста торкнувся першого і почав згортатися, як змія, що падає в коробку. Вона турбувалася про інший кінець.
  
  
  Низькоросла голова з відкритим ротом і заплющеними очима повільно наближалася до нержавіючої сталі підлоги перебирання.
  
  
  Римо та Чіун зайняли позиції під ним. Незважаючи на те, що він був маленьким у порівнянні з товстою шиєю, голова робила їх обома карликами. Подібно до будівельників, які встановлюють балку на місце, вони взялися за морду і підборіддя і, кивнувши один одному, відсунули його, поки тіло продовжувало опускатися.
  
  
  Голова була досить важка, Ненсі знала. Але більшу вагу надавала величезна шия в смужку, як у гарбуза.
  
  
  Якось пара точно знала, що робити. Вони рушили вліво, коли шия почала згинатися праворуч, і навпаки. Здавалося, вони мали інстинкт перерозподілу ваги рептилії. Начебто, подумала Ненсі, вони використовували власні інертні м'язи істоти проти нього самого. Це, більше, ніж їхня страшно легка сила, вразило її найбільше.
  
  
  Коли величезні м'які лапи торкнулися підлоги, їхня шия майже повністю витяглася. Це була вирішальна частина.
  
  
  Потім усе скінчилося. Несподівано, без зусиль. Ноги склалися по обидва боки від величезного тіла, і зморшкувата нижня сторона торкнулася підлоги. Корабель майже не струснуло.
  
  
  І шия, тепер повністю витягнута, лежала рівно, а голова лежала на підборідді.
  
  
  Ненсі підійшла і оглянула звіра, не кажучи ні слова.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав за нею і сказав своєму учневі: "Вона не надто марнотратна у своїй подяці".
  
  
  "Дай їй хвилину", - сказав Римо. "Вона має все перевірити. Як і ти, коли ми летимо".
  
  
  "Я не полечу на цьому покаліченому літальному апараті. У нього немає крил".
  
  
  "Я також цього не розумію".
  
  
  Ненсі зойкнула від роздратування.
  
  
  Вони побігли їй назустріч.
  
  
  "Чорт, чорт, чорт, чорт!" - казала вона.
  
  
  "Що?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я забув зайнятися сексом із чудовиськом".
  
  
  "О", - сказав Римо.
  
  
  Чіун відвів Римо убік і прошепотів: "Яка жінка хоче спаритися з драконом?"
  
  
  "Вона не це мала на увазі".
  
  
  "Що вона має на увазі?"
  
  
  "Вона намагається з'ясувати, якої це статі".
  
  
  "Це самка", - крикнув Чіун.
  
  
  Ненсі підвела очі. "Звідки ти можеш знати?"
  
  
  "У драконів-самців голови більше. У самок, але крихітні, тому що у них менше мозку. Так само, як у людських самок".
  
  
  "Дякую тобі за цю просвітницьку інформацію", - ледь чутно сказала Ненсі.
  
  
  Чіун зморщив свій крихітний носик. "У її голосі немає подяки".
  
  
  "Дай їй час", - сказав Римо.
  
  
  "Я готовий бути терплячим доти, доки не отримаю свою драконову кістку", - дозволив Чіун.
  
  
  "Ніхто нічого не говорив про те, що вона була настільки вдячна".
  
  
  "Тоді кістка пальця ноги. Поки звір не помре гідною смертю. Тоді я можу вимагати кістку ноги на свій вибір".
  
  
  "У них взагалі є пальці на ногах?" Запитав Римо.
  
  
  "Справжні дракони так і роблять".
  
  
  "Але це мистецтво африканського дракона. Ви ніколи не знаєте про них. Можливо, вам варто перевірити".
  
  
  Тепер усе його обличчя зморщилося, Майстер Сінанджу підплив до задньої правої ноги тварини. Він нахилився, щоб оглянути м'ясисту подушечку. Ненсі помітила це і запитала: "Випадково, не шукаєте шпильки?"
  
  
  "Я шукаю палець на нозі".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Щоб подивитися, чи є він у цього чудовиська".
  
  
  "Ну, це так. Їх кілька. Тепер задоволений?"
  
  
  Майстер Сінанджу випростався. Він глянув у трохи глузливі очі Ненсі.
  
  
  "Я буду, як тільки мені видалять найбільший палець на нозі".
  
  
  "Ми повернулися до цього?"
  
  
  "Я ніколи не йшов", - відрізав Чіун.
  
  
  Зовні корабля пролунав оглушливий рев. Спочатку це звучало як привітання. Але звук продовжувався і ставав все більш сердитим. Ненсі не зрозуміла жодного слова з цього. Але гнів вона розуміла.
  
  
  "Я краще подивлюся, що це таке", - сказала вона.
  
  
  "Це король, який постає перед своїми підданими", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти розумієш, що вони кажуть?"
  
  
  "Ні, я розумію звук, який видають піддані сильного короля".
  
  
  "На мою думку, це більше схоже на процес лінчування", - сказав Римо.
  
  
  "Ось чому я цим займаюся", - сказала Ненсі. "Ви двоє пригляньте за Стариною Джеком?"
  
  
  "Не бійся", - голосно сказав Чіун. "Ніхто не завдасть шкоди цій благородній тварині, поки Майстер Сінанджу є її захисником".
  
  
  "А я залишуся поблизу на випадок, якщо Чіун захопиться грою в "цього маленького порося", - сказав Римо.
  
  
  "Тьху!" - сказав Чіун.
  
  
  Ненсі кинулась до переднього вихідного люка.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Скіп Кінг сидів у VIP-ряді за трибуною, з якою президент Республіки Гондвана загрожував натовпу, що росте, кулаком з товстими пальцями.
  
  
  Натовп потрясав кулаками у відповідь. Обидві сторони були сердитими, але хто міг сказати? Це був Третій світ, де потрясіння кулаками могло бути місцевим еквівалентом гітлерівського вітання чи просто бурхливих оплесків. Кінг побував на десятках корпоративних семінарів, де його вчили, що у Великій Британії подання пропозиції означає протилежне тому, що це робить у США, що чим глибше ти кланяєшся японському колезі, тим більше поваги ти проявляєш – і втрачаєш – і що коли арабський шейх бере тебе за руку під час прогулянки, це не означає, що він закохався у тебе. Обов'язково.
  
  
  Кінг пройшов прискорений курс вивчення звичаїв Гондвани, але його розум був настільки переобтяжений уявленнями про те, як цей проект вплине на його кар'єру, що він ледве міг звертати увагу, не кажучи вже про те, щоб робити реальні нотатки. Він знав, що у будь-якому разі більшу частину часу проведе у джунглях. Кого хвилювало, з якого боку дороги їдуть люди?
  
  
  Отже, він сидів, слухаючи крики туди-сюди незрозумілою мовою, і всупереч всьому сподівався, що це приклад захопленої підтримки, а не перші етапи заворушень.
  
  
  Зараз піднімалися плакати та вивіски. Кінг випростався на своєму дерев'яному складному стільці між спітнілим військовим міністром і міністром культури, що знемагав від задухи, обидва з яких виглядали так, ніби їх до коричневого кольору занурили у фритюрницю, і витягнув шию, щоб побачити їх.
  
  
  Деякі плакати були на суахілі, але більшість - грубою, напівграмотною англійською.
  
  
  Кінг побачив фотографію з написом "ТРИМАЙТЕ АФРИКАНСЬКОГО БРОНТОЗАВРУ В АФРИЦІ".
  
  
  Ще один оголошений АФРИКАНСЬКИЙ ВИГЛЯД, що знаходиться під ЗАГРОЗОЮ ЗНИКНЕННЯ, - ЦЕ АФРОАМЕРИКАНЦІ, а НЕ американці!
  
  
  "О-о, це може дуже швидко стати по-справжньому потворним", - сказав Кінг, озираючись на всі боки. "Де, чорт забирай, ця владна блондинка? Може бути, гарний погляд на її цицьки заспокоїть цих клоунів".
  
  
  У цей момент президент Обуру перейшов англійською для знімальної групи Burger Triumph Archive.
  
  
  "На знак визнання гостинності нашої бідної нації по відношенню до співробітників компанії Burger Triumph, - говорив президент, - американці погодилися відкрити франшизи Burger Triumph в обох наших великих містах. Ці чудові франшизи будуть доступні через мого двоюрідного брата, міністра торгівлі".
  
  
  Кінг посміхнувся. Можливо, цього вистачить. Люди, які їли м'ясо мавпи, повинні бути страшенно вдячні за смак старої доброї Американи, приготовленої в мікрохвильовій печі і посипаної половинками булочки з вибіленого борошна.
  
  
  Натомість натовп став ще потворнішим.
  
  
  "Нам не потрібне дешеве м'ясо білої людини!" – кричали вони.
  
  
  "Ми хочемо нашого бронтозавра! Це принесе Гондвані багато туристичних доларів!"
  
  
  "Так. Ми хочемо нашого бронтозавра!"
  
  
  Натовп підхопив скандування. Плакати почали підніматися та опускатися в такт гнівному приспіву.
  
  
  "Ми хочемо нашого бронтозавра! Ми хочемо нашого бронтозавра! Залишіть бронтозавра у Гондвані!"
  
  
  Президент Обуру відвернувся від мікрофона і подивився на Кінга з виразом бульдога, який зіткнувся з непереборною огорожею.
  
  
  "Ти хочеш спробувати?" одними губами спитав він.
  
  
  Король підвівся. Поправивши краватку, він цілеспрямовано підійшов до президента Гондвани і, тримаючись на відстані від мікрофона, демонстративно потис обома руками велику, обвішану золотими каблучками руку президента.
  
  
  "Я все передбачив", - впевнено сказав Кінг.
  
  
  Президент відвернувся, стискаючи в долоні спітнілий, добре складений конверт, набитий доларами США, і зайняв своє місце.
  
  
  Кінг звернувся до мікрофону. Він відвідував нескінченні семінари Burger Triumph з публічних виступів. Він знав усі прийоми. Він підняв обидві руки і почекав, поки стихнуть крики. Його руки дуже втомилися, а обличчя хворіло від усмішки.
  
  
  Але він вимотав їх. Глухий рев незабаром перейшов у сердите бурмотіння. І Кінг опустив руки і почав говорити.
  
  
  "Люди, не думайте про це як про повну втрату. Думайте про це як про чистий прибуток".
  
  
  Сердите бурмотіння посилилося.
  
  
  "Я маю на увазі, ви втрачаєте не незграбного тугодуму-динозавра. Ви отримуєте швидкозростаючий шматочок американської мрії. Картопля фрі Burger Triumph - найкраща на планеті. Наші немолочні коктейлі бувають шести різних смаків. А в наших бургерах бонго ми використовуємо тільки добірну биччю". -угорською. Відправлено прямо в порт Чума з Варшави - або якою там у наші дні є столиця Угорщини”.
  
  
  Його освистали. Йому вразили тисячею куркулів.
  
  
  Незважаючи на все це, Скіп Кінг зберігав свою фірмову посмішку нерухомою, як грати на тюремних дверях. Він підняв руки, закликаючи до тиші. Цього разу переміг натовп.
  
  
  "Тримайте бронтозавра в Африці! Тримайте африканського бронтозавра!"
  
  
  Потім Ненсі Деррінджер ковзнула до вільного стільця наприкінці VIP-ряду.
  
  
  "Почекай хвилинку", - крикнув Кінг. "Ось дехто, кого ти маєш почути". Рев не слабшав. Кінг знайшов регулятор гучності, встановив його на максимум і сказав: "Дозвольте представити вам найбільшого фахівця з динозаврів у всесвіті, прекрасну Ненсі Деррінджер!"
  
  
  Поки натовп закривав вуха, він помахав Ненсі рукою.
  
  
  "Давай, дитинко", - прошипів він. "Врятуй бекон корпорації тут".
  
  
  Ненсі підійшла до мікрофона так, ніби йшла склом.
  
  
  "Що я повинна сказати?" - Запитала вона, невпевнено дивлячись на нього.
  
  
  Кінг тримав руку на мікрофон. "Що завгодно. Заспокойте їх. Нам треба забиратися звідси, поки вони не розбіглися". Він прибрав руку з мікрофона і сказав: "А ось і вона, така ж талановита, як і складена: Ненсі Деррінджер!" Потім Кінг поспішно ретирувався на своє місце.
  
  
  Почервонівши, Ненсі звернулася до натовпу.
  
  
  "Я знаю, що ти, мабуть, відчуваєш..." - почала вона.
  
  
  Натовп освистав.
  
  
  "Але на користь науки це найкращий спосіб".
  
  
  Вони зашипіли.
  
  
  "У нас в Америці є умови для гуманного утримання тварини".
  
  
  Вони завулюлюкали.
  
  
  "І я сподіваюся, що апатозавр буде повернутий у дику природу після відповідного періоду вивчення".
  
  
  На це натовп знущально засміявся.
  
  
  Хтось зняв кросівку та кинув її. Вона відскочила від подіуму. Ненсі обома руками утримала її від падіння.
  
  
  "Насправді, ти маєш спробувати зрозуміти. Це для добробуту тварини".
  
  
  "Бу!" - крикнув хтось. "Ви збираєтеся зарізати його та нагодувати м'ясом багатих американців".
  
  
  "О, будь серйозний. Хто тобі це сказав?"
  
  
  "Я прочитав це в International Enquirer".
  
  
  "О, та гаразд".
  
  
  Камінь злетів і приземлився на крихітну лисицю на маківці Скіпа Кінга.
  
  
  "Оуу!" - Закричав він, підстрибуючи і прикриваючи голову обома руками.
  
  
  З небес посипався дощ із твердих предметів.
  
  
  Король повернувся до президента Обура. "Зробіть що небудь!"
  
  
  Президент повернувся до свого племінника, міністра внутрішніх справ і швидко заговорив. Міністр внутрішніх справ нахилився до свого сина, заступника міністра, який потім коротко порадився зі своїм зведеним братом, начальником таємної поліції, який підвівся, підняв срібний свисток, що висів на золотому ланцюжку на його товстій шиї, і дунув у нього.
  
  
  Влада Гондвани, очевидно, підготувалася до такого повороту подій. За сигналом гранати з перцевим газом вибухнули та впали в натовп. У полі зору з гуркотом з'явилися військові машини, і водяні гармати почали збивати найближчих до глядачів найближчих до ніг. Люди кинулися тікати, але земля перетворилася на річку. Вони послизнулися, і довкола був бедлам.
  
  
  У метушні Кінг крикнув своїй знімальній групі: "Припиніть зйомку! Не записуйте це! Усі це розуміють?"
  
  
  Потім він опинився поряд з Ненсі Деррінджер і сказав: "Не хвилюйся, Ненсі. Я захищу тебе".
  
  
  "Ти! Це все твоя вина!" Вона підняла руку, щоб вліпити йому ляпас, але Кінг вчасно прикрив обличчя.
  
  
  "Ну-ну, ти просто в істериці від страху. Давай!"
  
  
  Звук розривів снарядів із сльозогінним газом привів Римо до бокових дверей екраноплану. Він відчинив її, і одразу ж їдкий запах перцевого газу відкинув його назад.
  
  
  "Рімо, в чому річ?" Запитав Чіун.
  
  
  Римо прочистив легені від кашлю. "Неприємності".
  
  
  "Мені доручено охороняти цю прекрасну тварину", - владно сказав Чіун. "Ти можеш придушувати безладдя, якщо хочеш".
  
  
  "Я перерахував кожен палець на нозі", – попередив Римо. "Двадцять. Краще б їх теж було двадцять, коли я повернусь".
  
  
  "Пліткарка!"
  
  
  Римо зарядив легені і вискочив із "Орлятко". Хвиля гондванальців кинулася до нього, притискаючи до рота та носа носові хустки, рукави та інші частини одягу. Їхні очі були червоними та повними сліз. І вони були не в настрої поступатися.
  
  
  Римо, повільно, але вірно видуючи вуглекислий газ через обидві ніздрі, щоб не допустити попадання перечного газу в легені, побіг прямо на них.
  
  
  Він звернув, шукаючи лазівку. Він знайшов її, проскочив і одразу ж змінив напрямок. Це було схоже на біг проти течії, яка теж набігала. Римо відчував потік тіл навколо себе, вбирав їх рух у свій власний і уникав кожної фігури, що спотикається, і обмацуючої простягнутої руки.
  
  
  Але настав момент, коли в тисняві тіл більше не було місця. Він змінив тактику в середині бігу, раптово підстрибнувши у повітря. Одна нога опустилася на голову людини. Чоловік відчув лише легку подряпину, що потривожила його пружне волосся кольору перчинки, і нога зникла. Інша нога Рімо торкнулася іншої голови і підштовхнула його вперед.
  
  
  Він біг по землі так швидко, що люди поправляли волосся і оглядалися через плечі якраз вчасно, щоб побачити білу людину, яка, здавалося, бігла в повітрі.
  
  
  Технічно, Римо був на волосину від смерті, але ніхто цього не розумів. Вони були надто зайняті втечею уявну безпеку.
  
  
  Він дістався сцени, де виступаючі сиділи навпочіпки, намагаючись не вдихати отруйний запах цибулі.
  
  
  Римо виявив, що Ненсі бореться зі Скіп Кінг за те, щоб зійти з подіуму.
  
  
  "Пора йти", - крикнув Римо.
  
  
  "Як?" Ненсі кашлянула у відповідь. "Все заблоковано. Ми у пастці".
  
  
  "Надай це мені. Пішли".
  
  
  Рімо запропонував Ненсі руку. Кінг негайно усунув її.
  
  
  "Відвали! Це мій порятунок. Тримайся мене, Ненсі".
  
  
  "Рімо, я була б вдячна за будь-яку допомогу, яка відокремить мене від цього підлабузника", - натягнуто сказала Ненсі.
  
  
  "Ти одержав це", - сказав Римо. Він простяг руку і взяв Кінга за горло, стиснув, і Кінг підвівся на ноги зі стиснутими зубами і слухняним виразом на своєму гострому обличчі. Навіть його очі здавались заплющеними.
  
  
  "Все, що ти хочеш, щоб я зробив", - прохрипів він. "Я зроблю це".
  
  
  "Це розумний підхід, тому що сьогодні твій хребет здається надзвичайно тендітним".
  
  
  "Я теж так думав", - з нещасним виглядом сказав Кінг.
  
  
  "Просто залишайтеся зі мною", - сказав Римо, спрямовуючи їх уперед.
  
  
  "Моя знімальна група!" Сказав Кінг, зупиняючись. "Ми не можемо залишити їх!"
  
  
  "З якого часу він став гуманітарієм?" Рімо запитав Ненсі.
  
  
  "З того часу, як він довірив відеозаписи експедиції операторам".
  
  
  "О", - сказав Римо.
  
  
  "Сюди! Сюди!" Кінг кричав, розмахуючи руками, щоби привернути увагу команди.
  
  
  Знімальна група була розсіяна по сцені і нижче. Вони проштовхалися до Кінга.
  
  
  "Все в порядку?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Не звертай на це уваги!" гаркнув Кінг. "Посилки у безпеці?"
  
  
  "Так, Скіп", - сказав начальник відділу зв'язків із громадськістю.
  
  
  "Клич мене містер Кінг, коли камери вимкнені! Зрозумів?"
  
  
  Римо повів їх до краю сцени, через небагатолюдну частину натовпу. Кількість сльозогінного газу почала зменшуватись, але водомети поливали зі шлангів все, що траплялося на очі. Земля була мокрою та брудною. Поліція безпеки сміялася і збивала з ніг усіх, хто ще тримався на ногах, потоки високого тиску заштовхували їх у халупи та інші нерухомі об'єкти.
  
  
  Римо підвів їх до одного з гігантських кранів. Він піднявся на нього і взявся рубом долоні за основу каркаса. Метал тріснув і розійшовся. Повільно журавель почав п'яно нахилятися.
  
  
  Наче спостерігаючи за пересуванням геодезиста, Римо прицілився крізь каркас. Він прикинув, куди може впасти вежа, постукав по ґратах з одного боку і зробив ще один приціл.
  
  
  Задоволений, він штовхнув двома руками.
  
  
  З пронизливим скреготом вишка почала падати.
  
  
  Римо крикнув: "Брус!"
  
  
  Але саме звук змученого каркаса вишки змусив усіх, хто перебував у її тіні, підняти очі і розбігтися на всі боки, як мурахи під час землетрусу.
  
  
  Вишка роздавила дві вантажівки з водою, які випадково опинилися на шляху, утворивши міст до крилатого корабля, що чекає.
  
  
  Римо допоміг Ненсі піднятися на балочну конструкцію. Кінг видерся сам. Знімальна група прилаштувалася ззаду.
  
  
  Вони пройшли свій шлях і висадилися наприкінці. Таким чином вони опинилися на відстані пробіжки від понтонного мосту до вінгшипу. Натовп, який переслідує поліція безпеки, був зайнятий втечею в обох напрямках уздовж набережної, залишаючи територію вільною.
  
  
  "Як тобі така послуга?" Запитав Римо.
  
  
  "Чудово", - сказала Ненсі. Вона обернулася. Кінг вдалося набрати повний рот перцевого газу. Він безконтрольно кашляв і сліпо мружився від болю.
  
  
  "Дозволь мені допомогти тобі", - співчутливо сказала вона.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав! Що, якщо там працюють урядові камери! Як це буде виглядати - Скіпу Кінгу допомагає дівчина?"
  
  
  "Тоді шкутильгай далі сам", - відрізала Ненсі, ступаючи на понтонний міст.
  
  
  Вони дісталися бічного люка, і Кінг пірнув у кімнату відпочинку. Декілька галасливих хвилин лунали звуки його блювоти і покликів до блювоти.
  
  
  Капітан Смак прийняв командування.
  
  
  "Усім зайняти відведені місця", - оголосив він. "Пілот готується запустити цього птаха".
  
  
  "Я залишаюся зі Стариною Джеком", - сказала Ненсі.
  
  
  "Не дуже гарна ідея", - сказав капітан Смак.
  
  
  "Може, ні, але це моя ідея". Вона попрямувала до корми.
  
  
  "Я допоможу тобі порахувати пальці на ногах", - сказав Римо.
  
  
  Капітан Ріліш став на заваді Римо. "Вибачте, сер. Ви не є частиною команди. Я не можу пустити вас на борт без дозволу".
  
  
  "Подумай ще раз. Я щойно врятував усім дупи".
  
  
  "Містер Кінг доведеться санкціонувати це". Звук води в кімнаті відпочинку раптово припинився. "Викиньте його з літака!" Крикнув Кінг. Потім рвонув ще трохи.
  
  
  "Спробуй змусити мене", - сказав Римо капітанові Смаку.
  
  
  У цей момент Майстер Сінанджу з'явився у дверях, через який прямувала Ненсі.
  
  
  "Рімо, я не залишуся на цьому транспортному засобі, який, можливо, не може літати", - сказав він холодно.
  
  
  "Чорт".
  
  
  "Я також не збираюся продовжувати спілкуватися з цими невдячними".
  
  
  "Ти виграв цей раунд", - сказав Римо капітану Смаку.
  
  
  Ненсі подивилася на Римо. "Знайди мене у Штатах?"
  
  
  "Можливо", - сказав Римо.
  
  
  Двигуни почали завивати. Майстер Сінанджу зісковзнув із крилатого корабля. Римо виринув за ним, його обличчя нагадувало грозову хмару. Понтонний міст був опущений, і люк безцеремонно зачинився.
  
  
  Рімо і Чіун стояли на пляжі і дивилися.
  
  
  Великі вантажні люки спини вставали на місце. У хвості дві опори почали повертатися, кожна у протилежному напрямку. Вони набрали швидкість, і корабель повільно рушив уперед.
  
  
  Римо повернувся до Чіуна.
  
  
  "Що за ідея? Ми могли б доїхати додому автостопом".
  
  
  "Тихіше. Я повинен спостерігати. Можливо, корабель затоне, і мені дістанеться ціла стегнова кістка".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях. Зворотне промивання пропелера вибивало залишки перечного газу з ділянки піску, де вони стояли.
  
  
  "Орлятко" тепер рухалося. Два підпори втягли його в гавань. Рибальські човни забралися з дороги.
  
  
  По обидва боки носа було встановлено два гігантські турбовентиляторні вихлопи. Вони почали ревти і видувати, спрямовуючи повітря, що нагнітається, під коріння крил.
  
  
  Крилатий корабель рвонувся вперед і раптом поплив над хвилями. Він ковзнув у море з постійною швидкістю.
  
  
  "Думаю, це таки працює", - пробурмотів Римо, спостерігаючи за цим. "І ти можеш поцілувати цю стегнову кістку, сайонара".
  
  
  Чіун примружив свої карі очі, дивлячись на хвіст, що віддаляється.
  
  
  "Ходімо, Римо". І Майстер Сінанджу стрибнув до води.
  
  
  Він підняв спідниці і невдовзі вже хлюпався в прибої. Потім, ніби знайшовши підводні щаблі, він помчав хвилями, використовуючи ту ж техніку, яку використовував Римо, щоб бігати по людських головах, не ламаючи їм шиї.
  
  
  Римо пірнув за ним. Його ноги знайшли природну плавучість у воді, і він використав це, щоб рухатися вперед.
  
  
  Екраноплан все ще набирав повітряної швидкості. Вони обігнали його після п'ятихвилинної пробіжки, і спочатку Чіун, потім Римо наздогнали корінь крила праворуч і стрибнули на його блискучу поверхню.
  
  
  Там вони лежали плазом, прилипши, мов уперті морські зірки, коли потік налітав на них.
  
  
  "Орлятко" ковзнув в Атлантику.
  
  
  Ніхто не помітив, що на борту було два додаткові пасажири. Поки через кілька годин Скіп Кінг випадково не визирнув в ілюмінатор правого борту і не уявив, що бачить літнього корейця, що спокійно сидить на задній кромці крила, спиною до сліпстриму, який так прим'яв його одяг, що Кінг міг майже порахувати горбики вздовж хребта.
  
  
  Кінг моргнув. Уява. Це повинно було бути. Нікому не сказавши, він зайняв місце на протилежному боці крилатого корабля.
  
  
  Йому здалося, що там він побачив іншого - Римо розтягнувся на крилі, гріючись на сонечку, немов у величезному алюмінієвому шезлонгу.
  
  
  Якесь шосте почуття змусило Римо помітити, що Кінг дивиться на нього. Раптом Римо сів і трохи помахав рукою. Кінг підняв руку, щоб помахати у відповідь, потім раптово змінив пріоритет.
  
  
  Звук його важкого дихання долинав із туалету протягом наступної години. З перервами.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Екраноплан "Орлятко" з гуркотом перетнув Атлантичний океан рівно за одинадцяту годину двадцять вісім хвилин і шістнадцять секунд.
  
  
  Її носові двигуни почали знижувати швидкість і Римо, який переніс політ, розтягнувшись на лівому крилі, сів. Зменшений потік повітря розкидав його темне волосся, і він відвернув обличчя від поривчастого вітру.
  
  
  Прибережний бриз доносив до його чутливих ніздрів суміш запахів – смогу, їжі, автомобільних вихлопів. Цивілізації. Екраноплан наближався до землі. Була ніч. Місяць окреслив смугу світлого піску. пляж.
  
  
  Потім затихли носові двигуни, і вінгшип опустився у воду, хвостові гвинти потягли його до берега.
  
  
  Римо підвівся. Тепер підвестися було можливо. Перекриваючи рев пропелерів, він крикнув: "Гей, Папочка. Готовий приземлитися?"
  
  
  "Той, що спізнився приготувати вечерю", - пропищав Чіун у відповідь.
  
  
  І Римо зістрибнув із переднього краю тупого крила. Ноги понесли його перед крилатим кораблем. Минувши блискучий білий ніс, він помітив Майстра синанджу, що хитає руками-трубками, ноги летять під широкими спідницями кімоно, не відстаючи ні на крок.
  
  
  Римо відштовхнувся сильніше. Хвилі під ногами здавалися слизькими, невловимими камінчиками, які намагалися втримати рівновагу. Але блискучі ноги Римо рухалися вперед так швидко, що вони знайшли достатню опору, щоб змусити його рухатися вперед, але недостатню, щоб зруйнувати поверхневий натяг води.
  
  
  Потім під шкірою його черевика опинився шматок щільно утрамбованого пляжного піску.
  
  
  "Я переміг!" - сказав Римо, повертаючись до води.
  
  
  Чіуна ніде не було видно. Римо побачив великий корабель-крило, що наближається, але на воді Майстра синанджу не було.
  
  
  "О боже", - сказав Римо, задкуючи назад. Він якраз встиг опустити обидва черевики в холодну воду, коли за ним скрипучий голос Чіуна сказав: "Ти був повільнішим, ніж зазвичай".
  
  
  Римо різко обернувся. Там стояв Чіун, вказуючи на промоклі черевики Римо.
  
  
  "І ти промочив ноги".
  
  
  "Вони мокрі, бо я подумав, що ти впав".
  
  
  "Будь-який, хто так думає, заслуговує на те, щоб його черевики були повні морської води".
  
  
  Римо пішов назад, його черевики одночасно хлюпали і видавали шорсткі звуки.
  
  
  "Я не бачив, як ти мене випередив", - сказав він.
  
  
  "І якщо ти не навчишся бачити обома очима, ти ніколи не побачиш руку, яка завдасть тобі смертельного удару", - парирував Чіун, і в його карих очах блиснув слабкий вогник тріумфу. "Сьогодні ввечері у нас буде риба", - чемно додав він.
  
  
  "Можливо, десь тут поблизу є гарний ресторан".
  
  
  Вони озирнулися. Пляж та доки виглядали незвично. Ведений корабель продовжував ковзати до порожнього пляжу. Буксири пихкали, щоб зустріти його. "Орлятко" перейшло в повільне ковзання, і буксири натрапили на його крила, зупинили його, потім відступили, коли інші буксири почали підштовхувати крила ззаду.
  
  
  Вони повільно спрямували його до пляжу. Корабель тицьнувся носом у піщаний пісок, роздавлюючи морські раковини та плавець, і його корпус видав протяжний скрегочучий звук, перш ніж повністю зупинитися.
  
  
  "Давай вдамо, що ми сторона, що зустрічає", - запропонував Римо.
  
  
  "Я буду радий кісточці від пальця на нозі і ніяк не менше".
  
  
  Вони обійшли довкола і терпляче чекали біля люка, доки його не відімкнули і не відчинили навстіж.
  
  
  Полковник Мастард висунув голову назовні.
  
  
  "Вітаю", - сказав Чіун.
  
  
  "Сумуєш за нами?" - Запитав Римо.
  
  
  У полковника Мастарда округлилися очі й рот, і він обома руками відкинув кришку люка.
  
  
  Римо схопився за край дверей. Мастард потяг сильніше. Римо недбало смикнув, і полковник звалився на пісок обличчям уперед.
  
  
  Скіп Кінг увірвався до дверей, вимагаючи: "Що тут відбувається?"
  
  
  "Ласкаво просимо у фургон", - заспівав Римо.
  
  
  Кінг видав крик і, спотикаючись, повернувся до корабля.
  
  
  Наступною з'явилася Ненсі Деррінджер. "Як, чорт забирай, ви двоє..." Вона побачила постать у фіолетовому береті, розкинуту на пляжі, і змінила своє питання. "Ким він має бути?"
  
  
  "Полковник Мастард, на піску, з яйцем на обличчі", - сказав Римо.
  
  
  "Забавно".
  
  
  "Як поживає Бронто?"
  
  
  "Апатозавр. І він спить, як маленьке ягня".
  
  
  "Трохи баранини".
  
  
  Ненсі озирнулася. "Це дивно".
  
  
  "Що таке?"
  
  
  "Я не бачу жодної преси".
  
  
  "Я не став би скаржитися", - сказав Римо.
  
  
  "Я не такий. Просто я звик очікувати яскравого світла щоразу, коли обертаюся".
  
  
  "Жодної преси", - крикнув Кінг зсередини корабля. У його голосі чулося нервове тремтіння. "У нас відключення преси".
  
  
  "Чому?" Передзвонив Римо.
  
  
  "Ми не хочемо, щоб публіка бачила Старину Джека, доки ми не будемо готові представити його".
  
  
  "До речі, де ми знаходимося?" Рімо запитав Ненсі.
  
  
  "Дувр, штат Делавер, батьківщина всесвітньо відомої корпорації Burger Triumph". Вона подивилася на викинутий на берег екраноплан. "Це та частина, яка турбує мене найбільше. Вивантажуємо Старину Джека і перевозимо його через місто. Ми і так вже піддали його достатньому напрузі."
  
  
  Римо помітив два встановлені на баржі крани, що стоять у гавані.
  
  
  "Ну ось, ми знову починаємо".
  
  
  "Так, і я турбуюся, що ці журавлі не справляються з роботою".
  
  
  "Вибачте, ми на хвилинку", - сказав Римо, жестом відсуваючи Чіуна. Вони порадилися кілька хвилин і повернулися.
  
  
  "У нас є ідея", – оголосив Римо.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Але навряд чи це зробить дуже багато людей щасливими".
  
  
  "Чи забезпечить це виживання старовини Джека?"
  
  
  "Гарантую".
  
  
  "Тоді мені все одно. Просто скажи мені, що я маю робити".
  
  
  "Дрімни трохи", - сказав Римо.
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  Але перш ніж Ненсі спромоглася почути відповідь, сталеві пальці схопили її за шию і стиснули хребет. Вона почула слабке клацання, і коли вона прокинулася через невідомий проміжок часу, вона сиділа в одному із зручних пасажирських крісел екраноплану, оточена іншими членами експедиції, які хропіли і кректали у своїх кріслах.
  
  
  Окрім Скіпа Кінга, який з якоїсь причини стояв навколішки, засунув обличчя під надувну подушку сидіння.
  
  
  Ненсі дуже хотілося спати, і її пам'ять була туманною.
  
  
  Потім виття металу під напругою змусило її різко випростатися. Здавалося, він долинав із вантажного відсіку. Ненсі підскочила до дверей. Вона була закрита, щільно зачинена. Вона спробувала відкрутити його. Колесо, здавалося, було приварене нерухомо.
  
  
  Кинувшись назад, вона стрибнула до головних вихідних дверей.
  
  
  Важіль блокування відмовився зрушити з місця, і з задньої частини літака долинули нові жалібні металеві завивання.
  
  
  У крилатого корабля була подвійна палуба, як у гігантського реактивного літака. Вона збігла спіральними сходами на оглядовий майданчик. Пілот і другий пілот спали в кабіні, але на кормі був оглядовий відсік. Ненсі піднялася по коротких сходах, покритих килимом, і визирнула назовні.
  
  
  "О Боже!"
  
  
  Хвіст літака було відірвано. Він упав назад і нахилився на один бік. Між розчленованим хвостом та пасажирською частиною та крилом літака не було. Тільки пластини корпусу і ребра головного каркаса, що виступають, які відвалилися від голого кіля.
  
  
  Апатозавр дрімав на відкритій платформі, яка раніше була закритою підлогою вантажного відсіку, його чорно-жовтогаряча шкіра сяяла в місячному світлі. Здавалося, він не постраждав від неймовірного вибуху - бо що це ще могло бути? - який відчинив вантажний відсік.
  
  
  Потім ребро планера зрушило і впало на пісок. Ненсі перемістилася, щоб побачити, що його збило.
  
  
  І там був Римо, що недбало ставив ногу на наступне ребро. Він переніс на нього свою вагу. Ненсі розсудила, що він не міг важити набагато більше ста п'ятдесяти п'яти фунтів, але ребро зламалося, як суха гілка.
  
  
  Римо підняв очі, випадково побачив її і показав їй піднятий великий палець.
  
  
  Ненсі поворухнула пальцями у відповідь. Слабко.
  
  
  Потім вона сіла і добряче струснулась.
  
  
  "Цього не може бути", - сказала вона собі.
  
  
  Незабаром після цього головний люк був зірваний, і Ненсі втекла сходами назовні.
  
  
  "Заціни це", - сказав Римо з незворушним обличчям.
  
  
  Вона пробігла повз нього в тил. Апатозавр все ще був у наркотичному ступорі. Вона не виявила жодних слідів на його шкірястій помаранчевій шкурі і довго зітхала з полегшенням.
  
  
  Чіун з'явився, здавалося б, з нізвідки. "Не хвилюйся, у нього є всі пальці на ногах".
  
  
  "Я не знаю, як ти це зробив, але..."
  
  
  Щось загуркотіло на пагорбі. Пролунав гудок. Звук був схожий на звук дизельного вантажівки, і всі вони глянули у бік високого кінця пляжу.
  
  
  Спочатку з'явилися жахливі фари, що стріляють променями у нічне небо. Потім, коли величезні передні шини м'яко поринули в пісок, вони поринули, засліплюючи їх.
  
  
  "Що це, чорт забирай, таке?" Видихнула Ненсі.
  
  
  "Думаю, офіційний бронтомобіль", - сказав Римо.
  
  
  З шипінням пневматичних гальм гуркітливий багатоколісний транспортний засіб зупинився. Фари згасли, і вони знову бачили.
  
  
  - Схоже на ракетоносець, - ризикнув припустити Римо.
  
  
  "Надай Кінгу купувати найбільші іграшки", - зітхнула Ненсі.
  
  
  "І ми залишаємо за тобою можливість безпечно занурити Бронто на цю штуку, гаразд?"
  
  
  "Куди ти прямуєш?"
  
  
  "Наша робота закінчена. Тож на цьому ми закінчуємо".
  
  
  Ненсі посміхнулася. "Хіба Самотній Рейнджер не сказав це одного разу?"
  
  
  Чіун підняв підборіддя. "Я не піду без належної компенсації".
  
  
  "У тебе є свій замок", - сказав Римо. "Так у чому ж проблема?"
  
  
  "Замок?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Довга історія. Побачимося якось".
  
  
  Римо рушив геть. Підкоряючись імпульсу, Ненсі простягла руку і схопила його за худу руку. Вона здавалася такою сильною, якою й мала бути, враховуючи той факт, що він щойно розібрав гігантський літак, не вдаючись до інструментів.
  
  
  "Я багатьом тобі завдячую", - просто сказала Ненсі. "Не хочеш обмінятись номерами телефонів?"
  
  
  Римо вагався. Ненсі неохоче відпустила його руку, насупивши брови. "Я знаю, що зруйнувала твої дитячі фантазії, але..."
  
  
  "У нас немає телефону", - сказав Чіун.
  
  
  "У нас ще навіть немає меблів", – додав Римо. "Знаєш що, дай мені свій номер".
  
  
  Ненсі простягла йому візитну картку.
  
  
  Римо глянув на нього. "Криптозоологія?"
  
  
  Ненсі посміхнулася. "Зателефонуй мені якось. Я тобі все поясню. Домовилися?"
  
  
  "Домовилися".
  
  
  А потім вони зникли.
  
  
  Погляд Ненсі перемістився на команду, що поспішала вниз з вантажівки динозаврів, назад до апатозавра, що мирно сплявся у підірваному корпусі екраноплана, і вона пробурмотіла собі під ніс: "Я не знаю, як я збираюся все це пояснити". Потім вона подумки знизала плечима і додала: "З іншого боку, чому я повинна? Це відповідальність Б'вани Кінга. Нехай він пояснить це".
  
  
  Вона посміхнулася, коли побігла назустріч екіпажу авіаносця.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Римо та Чіуну довелося пройти дві милі, перш ніж вони знайшли придорожній телефон-автомат.
  
  
  "Що ж, я почуваюся добре", - говорив Римо. "Я зробив свою добру справу за тиждень".
  
  
  "Нехай ти будеш у такому піднесеному настрої на моєму похороні", - з гіркотою сказав Чіун.
  
  
  Римо насупився: "Послухай. По-перше, я не вірю в цю нісенітницю про те, що кістки дракона - джерело молодості. І по-друге, це був не дракон. І врятувати його було нашою місією. Сміт буде щасливий".
  
  
  "Не тоді, коли він дізнається, що приречений на занадто коротке життя через твою негнучкість".
  
  
  - У мене тобі новини, - сказав Римо, риючись у кишенях у пошуках четвертака. - Я не думаю, що Сміт теж купиться на цю байку.
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся спиною до свого учня. Римо натискав великим пальцем на одну кнопку, доки автоматична система набору номера не донесла до нього лимонного голосу Гарольда Сміта.
  
  
  "Рімо. Де ти?"
  
  
  "Дебрі Делавера". Місія виконана. Бронто на пляжі. Приблизно зараз вони мають завантажити його на транспорт. І, що найкраще, у нас є вічна подяка доктора Ненсі Деррінджер, яка дала мені свою візитку. Там написано, що вона криптозоолог, хоч би що це означало”.
  
  
  "Це той, хто шукає істот, які можуть існувати, а можуть і не існувати", - сказав Сміт, не дивуючись, дізнавшись, що динозавр був справжнім. "Я радий, що все пройшло добре. І маю для вас цікаві новини".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ви пам'ятаєте Роя Шортслива, ув'язненого з камери смертників, якого ви вважаєте невинним?"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я вивчив його біографію. Шортслив і двоє інших чоловіків вирушили в похід у серпні 1977 року. Вбитого було знайдено застреленим з гвинтівки Шортслива. Шортслив стійко відстоював свою невинність з моменту суду і до цього дня. Він стверджував, що третя людина в поїздці, колега на ім'я Дойс Дік, насправді вбивство, але Дік наполягав, що це був короткий рукав.
  
  
  "Слово однієї людини проти слова іншої, так?"
  
  
  "Докази проти Шортслива в іншому були непрямими", - визнав Сміт. "Якщо це зробив Дік, його можна було б переконати зізнатися".
  
  
  "Є щось про Діка?"
  
  
  "Зараз він живе в Джіллетті, штат Вайомінг. Жодних видимих засобів для існування".
  
  
  "Вайомінг. Я вже в дорозі".
  
  
  "Я не піду з тобою", - крикнув Чіун. "Мої дні стають коротшими, і я хочу насолоджуватися кожною дорогою годиною".
  
  
  "Що каже майстер Чіун?" Запитав Сміт.
  
  
  Римо зітхнув. "Йому сподобався Бронто".
  
  
  "Я не здивований. Це чудова знахідка. Я хотів би побачити це сам".
  
  
  "Чіун розчарований, що він не пішов із сувеніром. Наприклад, з великим пальцем ноги".
  
  
  "Великий палець на нозі?"
  
  
  "Схоже, кістки динозавра – головний інгредієнт якогось відьомого варева, завдяки якому майстри Сінанджу доживають до глибокої старості".
  
  
  "Велике довголіття може бути і твоїм, імператор Сміт", - крикнув Чіун. "Просто скажи слова, які прискорять мою дорогу".
  
  
  "Передай майстру Чіуну, що я не маю бажання жити довше відведеного мені терміну", - сказав Сміт Римо.
  
  
  "Не тільки велике довголіття, а й мужність належить тому, хто скуштує кістки дракона", - проголосив Чіун.
  
  
  "Е-е, я досить мужній, дякую", - сказав Сміт.
  
  
  "Не кажи мені, скажи йому", - кисло сказав Римо. Він прикрив долонею мундштук. "Хороша спроба, Чіуне, але місіс Сміт складена як м'який диван. Я думаю, що Сміт міг би менше піклуватися про свою мужність".
  
  
  "Він не знає, чого позбавляється".
  
  
  Римо прибрав руку з люльки. "Добре, Смітті. Я покладу Чіуна на наступний килим-літак у замок Сінанджу і вирушу розбиратися з цим типом Діком".
  
  
  Коли Римо поклав слухавку, він виявив, що Майстер Сінанджу дивиться в нічне небо з нещасним виразом обличчя.
  
  
  "Мене не цінують".
  
  
  "Ти не такий. У тебе є зовсім новий замок".
  
  
  "Мене не цінують у чужій країні, і замок більше не втішить мене, тому що я не знаю, як довго мені доведеться насолоджуватися ним". Він заплющив очі.
  
  
  "Я знав, що це ненадовго", - сказав Римо. "Пішли. Давай знайдемо якийсь транспорт. У Сміта є для мене завдання".
  
  
  Чіун підозріло глянув на Римо. "Ти намагаєшся уникнути приготування вечері".
  
  
  "Я пригощу тебе вечерею в аеропорту, добре?"
  
  
  "Мене кидають в аеропорту. Я ніколи не думав, що ти опустишся так низько, Римо".
  
  
  "Опуститися до чого?"
  
  
  "Батьківський демпінг. Я бачила цю жахливу практику по телевізору. Чита Чинг часто засуджує це. Тепер моя черга. Мене кидають".
  
  
  "Тебе ніхто не кидає!"
  
  
  Чіун схилив свою стару голову. "Мене годують прощальною вечерею і залишають напризволяще".
  
  
  "О, припини це".
  
  
  В аеропорту Майстер Сінанджу оголосив, що він не голодний.
  
  
  - Ти впевнений? - підозріло спитав Римо.
  
  
  "Я впевнений, що мене покинули".
  
  
  "Бульдук".
  
  
  "Але не думай, що ти просто кидаєш мене", - сказав Чіун гучним голосом, що привертає увагу. "що ти більше не винен мені останню вечерю".
  
  
  "Тихіше, гаразд?"
  
  
  Стюардеса, що проходила повз, зупинилася, поставила свій складаний візок для багажу і запитала: "Тут якась проблема?"
  
  
  Вона адресувала своє запитання Чіуну, а чи не Римо.
  
  
  "Ні, жодних проблем", - швидко сказав Римо.
  
  
  "Мене кинув мій прийомний син", - жалібно сказав Чіун, підносячи куточок рукава кімоно до одного ока.
  
  
  Стюардеса сердито подивилася на Римо: "Тобі має бути соромно за себе. Цей бідний старий".
  
  
  "Послухай, я маю посадити його на наступний рейс до Бостона".
  
  
  "Ви живете в Бостоні, сер?" Це Чіуну.
  
  
  "Ні". Чіун обдарував Римо холодним поглядом.
  
  
  Стюардеса знову дивилася на Римо.
  
  
  "Він живе поза Бостона", - сказав Римо. "І я просто хочу повернути його додому. Дивись, я приніс йому квиток і все інше. Все, що мені потрібно зробити, це посадити його на цей довбаний літак".
  
  
  "Я змушений подорожувати на порожній шлунок", - поскаржився Чіун, вихоплюючи квиток із рук Римо.
  
  
  Стюардеса поплескала Чіуна по тендітній на вигляд руці, кажучи: "Ну, ну. Не хвилюйся. Дозволь мені відвезти тебе до "Допомога мандрівникам". Ти голодний?"
  
  
  "Здається, тепер, коли я у твоїх дбайливих руках, до мене повертається апетит", - сказав Чіун.
  
  
  "Я буду щасливий пригостити тебе смачною їжею. Ти виглядаєш так, ніби не їла тижнями".
  
  
  "Я в настрої поїсти риби".
  
  
  Вони вирушили в дорогу разом.
  
  
  - Чудово, - крикнув Римо слідом за стюардесою. - Погодуй його. Але хоч би що ти робив, не дозволяй йому обманом змусити тебе позичити йому грошей. Він багатий, як цар Мідас.
  
  
  "Мої предки були багатими", - сказав Чіун стюардесі. "Тому що вони були в безпеці у своїх сім'ях. Але я перебуваю на заході сонця, і в мене немає синів, яких я міг би назвати своїми. Отже, я бідний".
  
  
  "Ви знаєте", - сказала стюардеса. "Чита Чинг зробила спеціальний репортаж про це лише минулого місяця. Це називається "бабусин демпінг".
  
  
  "Груба назва для грубого заняття. Я згадував, що я особистий друг Чити Чинг?"
  
  
  "Правда? Вона мій герой. Особливо за те, що народила дитину в сорок. Вона така... така Мерфі Браун!"
  
  
  "Вона не змогла б зробити це без мене. Ти знав це?"
  
  
  "Я думаю, що її чоловік мав до цього деякий стосунок. Він гінеколог, ви знаєте. Поговоримо про те, щоб мати все це!"
  
  
  Римо підійшов до своїх воріт і вмовив його сісти на ранній рейс до Вайомінга. Він з нетерпінням чекав на розмову з Дойсом Діком, який дозволив людині гнити в камері смертників за злочин, якого той ніколи не робив.
  
  
  Римо точно знав, як це. Він планував пояснити, як це Діку - у болісних подробицях.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Поки переобладнаний ракетоносець незграбно тягся крізь ніч, Ненсі Деррінджер була вражена тим, як гладко пройшла передача.
  
  
  Були деякі нерівності, перш ніж великі крани підняли Старого Джека із залишків крилатого корабля, це правда. Але все це обмежувалося істериками Скіпа Кінга та його продовженням, коли він виявив, що "Орлятко", за яке він був безпосередньо відповідальний, зламаний і покинутий.
  
  
  "Як я збираюся пояснити це пораді?" він застогнав, коли екіпаж "вінгшипа" порівняв записи. Усі вони пам'ятали, як прокинулися у своїх кріслах і виявили, що корабель зруйнований. Ніхто не пам'ятав, як заснув. Ніхто нічого не пам'ятав.
  
  
  "Все просто", - запропонувала Ненсі. "Ми пристали до берега, стався нещасний випадок, і корабель розвалився на частини. Ми всі були непритомні".
  
  
  "Ось і все! Помилка пілота. Чому ні? Це працює на Ф.А.А."
  
  
  "Це була не помилка пілота. Це був нещасний випадок".
  
  
  "Ти не розумієш. Ми говоримо про корпоративну політику. Має бути цап-відбувайло. Так влаштована гра, і ти мій запасний варіант".
  
  
  "Я не твій запасний варіант. Проясни цей момент".
  
  
  "Забудь про те, що я колись був твоїм наставником".
  
  
  Їм довелося витягти баржу на берег, але так вийшло краще. Викинута на берег баржа не могла перевернутись. Журавлі недовго повозилися під пильними поглядами беретів із Бургерів, перекидаючи безвольну істоту на оббиту повстю перенесення.
  
  
  У цей момент усі включилися в роботу, спрямовуючи голову динозавра до безпечної посадки. Знадобився один із підйомних кранів, щоб закріпити товстий хвіст на носії. Звір був закріплений товстим тросом.
  
  
  "Ідеально". — сказав Кінг. "Ми готові розпочати".
  
  
  Місяць зник за штормовим фронтом. Темрява була абсолютною. Навіть у цьому випадку транспортування десятитонної рептилії вгору пустельним узбережжям штату Делавер не збиралося проходити гладко.
  
  
  І все ж таки це сталося. Дороги були майже безлюдними.
  
  
  "Я не можу повірити в нашу удачу", - сказала Ненсі, яка їхала у службовій машині разом із Кінгом. Вони їхали за бронтовозом, як назвав його Кінг. Три машини, завантажені беретами з крек-бургерами, під'їхали до пойнта.
  
  
  "Не треба", - рішуче сказав Кінг. "Рада перекрила дороги".
  
  
  "У правління є такий вплив?"
  
  
  "У правління є стільки грошей, щоб розкидатися ними", - заперечив Кінг.
  
  
  "Чомусь мені не дуже подобається, як правління витрачає гроші на вирішення проблем замість того, щоб їх обміркувати".
  
  
  "У нашій лізі, дитинко, все йде так гладко, що думати необов'язково".
  
  
  "Я вірю в це".
  
  
  Кінг насупився у темряві. "Це прозвучало не зовсім правильно".
  
  
  "О, так, це сталося".
  
  
  Вони мчали ділянкою лісистої дороги. Фургон на дванадцяти товстих шинах, кожна розміром з їхній власний автомобіль, тягнув їх за собою, постійно всмоктуючи в себе.
  
  
  "Я буду рада, коли ми дістанемося туди, куди прямуємо", - видихнула Ненсі. "У мене таке почуття, що я особисто тягла Старину Джека всю дорогу з Африки на своїх плечах".
  
  
  "Я, я відчуваю себе чудово. Я Скіп Кінг, людина, яка привезла останнього живого бронтозавра з Африки живим. Цікаво, чи потраплю я на обкладинку Time?"
  
  
  "Ймовірно, ні", - сказала Ненсі холодним голосом.
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Я думаю, вони помістять фотографію Джека на обкладинку, якщо взагалі чиюсь".
  
  
  "Чорт візьми, це вірно. Ці виродки, мабуть, так і зроблять. Чорт забирай. Можливо, я зможу якимось чином увійти в картину".
  
  
  "Можливо, якщо ти засунеш свою голову йому в пащу".
  
  
  Кінг моргнув. "Бронто не їдять людей, чи не так?"
  
  
  "Звичайно, ні".
  
  
  "Можливо, тоді варто спробувати". Кінг простягнув руку і поплескав Ненсі за підборіддя. "Дякую, малюку. З тобою все гаразд".
  
  
  Ненсі закотила очі.
  
  
  Портативна рація на панелі приладів затріщала.
  
  
  "Гірчиця Могулу. Гірчиця Могулу. Підтверджую".
  
  
  "Могул - моє кодове ім'я", - гордо сказав Кінг. У рацію він сказав: "Продовжуй, Мастарде".
  
  
  "У нас є кілька транспортних засобів, які блокують дорогу попереду".
  
  
  "Дорожній блокпост?"
  
  
  "Схоже".
  
  
  "Мабуть, патрульні штати охороняють дорогу", - промимрив Кінг. "Ідіть вперед і попросіть їх розчистити нам дорогу. Швидко. Ми не хочемо, щоб авіаносець гальмував без нашої на те потреби. Ця штука – джаггернаут".
  
  
  "Вас зрозумів. Виходимо".
  
  
  Крізь рівний ритм авіаносця вони почули, як машини прискорюються. Минуло кілька мить: потім, безпомилково, почувся гуркіт і хлоп-хлоп-хлоп стрілянини зі стрілецької зброї.
  
  
  "Це не може бути стрілянина!" Сказала Ненсі.
  
  
  Раптом червоні стоп-сигнали – усі шістнадцять із них – спалахнули вздовж задньої частини автомобіля. Спрацювали потужні гальма, і гігантські колеса випустили гумовий дим, коли інерція підштовхнула заблоковані шини вперед.
  
  
  Бронекатер почав розвертатися.
  
  
  Ненсі застогнала: "О ні. Це буде джекнайф!"
  
  
  Перевізник не стріляв ножем. Але це було близько до того.
  
  
  Кістки пальців побіліли, Кінг вильнув, щоб уникнути зіткнення.
  
  
  Він опинився на м'якій узбіччі дороги. Він відчинив дверцята і підняв голову, щоб подивитися.
  
  
  Транспортер ковзав на заблокованих шинах до неакуратної зупинки. Знову настала тиша. Потім тишу порушила стрілянина, цього разу гучніша і зліша.
  
  
  Кінг схопив свою портативну рацію. "Могул викликає Мастард". Що відбувається?"
  
  
  "Ви не повірите цьому, містер Кінг", - важко дихаючи, сказав полковник Мастард, роблячи паузу, щоб зробити постріл. "На нас напали!"
  
  
  "Тільки не знову!" Сказала Ненсі.
  
  
  "Ти можеш розібрати, хто це?" Запитав Кінг схвильованим голосом.
  
  
  "Ні, сер, на них камуфляж та лижні маски. Але є дещо, що ви повинні знати".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Вони носять зелені берети".
  
  
  "Цього не може бути! Ми залишили цих благодійників із третього світу в Африці".
  
  
  "Я не можу сказати, що це вони, але у них така ж галантерея. Ми відкриваємо вогонь у відповідь".
  
  
  "Вогонь у відповідь, чорт забирай! Знищте їх!"
  
  
  Ненсі зашипіла на нього в темряві. "Ти з глузду з'їхав, Кінге? Перестрілка - це божевілля".
  
  
  Король недовірливо глянув на неї. "Чого ти хочеш - дозволити їм просто вкрасти тварину?"
  
  
  "Якщо я маю вибір між мертвим динозавром і викраденим", - огризнулася Ненсі. "Я виберу останнє. З радістю".
  
  
  "Правління не витрачало мільйони лише для того, щоб програти у випуску продукту століття".
  
  
  Ненсі вистрибнула з машини. "Подумай головою. Куди вони могли відвезти Джека? Назад до Африки? Накажи своїм головорізам відступити".
  
  
  "Тут я віддаю накази". Кінг прошипів у рацію: "Берети з бургерів! Виконуйте свій обов'язок! Співайте!"
  
  
  І зблизька, повторюваний по рації, долинув тріскучий бойовий клич.
  
  
  "Будь по твоєму!"
  
  
  Потім гуркіт автоматичної зброї, що розноситься крізь ніч, як тріскучий дощ, що перемежується.
  
  
  Слухаючи це, Кінг постукав по даху машини. "Чорт, хотів би я, щоб у мене був пістолет!"
  
  
  "Я теж", - з гіркотою сказала Ненсі. "І ти в мене на прицілі".
  
  
  "Ти просто перенервував".
  
  
  Потім над безперервним вогнем зі стрілецької зброї пролунав самий льодовий кров звук, який Ненсі Деррінджер коли-небудь чула у своєму житті.
  
  
  Harruuunkk?
  
  
  Король люто посміхнувся. "Мабуть, вони закінчили одного з ублюдків!"
  
  
  "Це був Джек!" Ненсі плакала.
  
  
  "Старина Джек?"
  
  
  Але Ненсі поспішала до бронтотранспортера. Скіп Кінг завмер. Якби він відтяг її назад, вона могла б бути вічно вдячна. З іншого боку, вона погрожувала занести його до ради директорів.
  
  
  "Можливо, мені варто залишити це на Волю Долі", - сказав він, пірнаючи назад у машину, щоб перечекати смертельну бурю.
  
  
  Ненсі Деррінджер почула звук вдруге. Чорний кінчик схожого на хлист хвоста апатозавра посмикувався.
  
  
  "О Боже, дія транка закінчується! - Не зараз! Не зараз! Будь ласка, не зараз!"
  
  
  Туша гарбуза все ще лежала плазом на кузові тягача. Ненсі обійшла машину спереду. Голова лежала плазом, як у оглушеної змії. Очі були напіввідкриті, квадратні козлячі зіниці прикриті. Зіниці були затуманені. Він не усвідомлював навколишнього. І, очевидно, надто слабкий, щоб стояти. Невелике благословення.
  
  
  Ненсі підбадьорливо поплескала по грубій шкірястій шкурі. "Не хвилюйся, Сопляку. Мама витягне тебе з цього. Як-небудь..."
  
  
  Вона зупинилася під величезною кабіною. Обидві двері були відчинені. Водії приєдналися до перестрілки, яка, здавалося, тепер була навколо неї. Трасуючі кулі промайнули темним лісом прямо попереду.
  
  
  Ненсі почала підніматися алюмінієвими сходами до водійського відділення, коли з тіні з'явилася людина в масці.
  
  
  Ненсі побачила його і закричала: "Опусти зброю! Ти хочеш вбити бідне створіння?"
  
  
  "Злізи з цієї штуки", - попередив грубий голос. Маска-панчоха закривала все, крім рота та тонкого кола навколо очей. Шкіра чоловіка була чорною. Без питань. І він носив фірмовий лісовий зелений берет члена Конгресу за зелену Африку.
  
  
  "Добре", - натягнуто сказала Ненсі, - "але дивись, куди ти направляєш цю штуку, будь ласка".
  
  
  Вона спустилася вниз.
  
  
  Чоловік у масці наблизився. "Руки вгору".
  
  
  Ненсі підкорилася. Вона спробувала зберегти незворушний вираз обличчя. Усередині вона кипіла.
  
  
  Чоловік у масці та зеленому береті наблизився. Він недбало тримав свій пістолет-кулемет "Скорпіон", розмахуючи ним.
  
  
  Ненсі спробувала урізати його. "Ти ж не збираєшся просто так вкрасти десятитонного динозавра, чи не так?"
  
  
  "Якщо ми не зможемо, - недбало сказав чоловік, - тоді ми просто вб'ємо його".
  
  
  Це було неправильно сказано. Ненсі відчула, що її розум став таким же порожнім, як і її обличчя. Вона цього не планувала. Вона нічого не планувала. Але її палець ноги опинився в паху чоловіка, перш ніж вона усвідомила, що вдарила ногою вгору та убік.
  
  
  Її противник вигукнув: "Уфф!"
  
  
  І його Скорпіон упав на землю. Ненсі стрибнула за ним. Її рука торкнулася все ще гарячого ствола. "Ой!" Вона намацала приклад і повернула зброю. Вона направила його на нападника.
  
  
  Терорист тримався в руках і ходив на зігнутих ногах.
  
  
  "Заспокойся", - попередила Ненсі, відчувши дотик незнайомої зброї.
  
  
  "Суко! Ти вдарила мене!" Його голос був дуже високий.
  
  
  "Я здивований цим не менше за тебе. Тепер стій спокійно".
  
  
  Чоловік зупинився. Він стояв у кривоногій позі, тримаючись за промежину, його зуби були вишкірені від болю.
  
  
  "Ти заплатиш за це, суко".
  
  
  "Чудово. Просто доти, доки ти залишаєшся саме там, де ти є, і не відпускаєш свої органи мислення".
  
  
  "У мене немає вибору", - пробурчав чоловік.
  
  
  Тоді Ненсі звернула увагу на його голос. Його акцент був не таким, як вона очікувала. У ньому не було жодної краплі євроафриканського смаку гамбо, характерного для попередніх нападників. Це звучало якось більше американською.
  
  
  "До речі, хто ти такий? Ти не зміг би випередити нас і повернутися до Штатів".
  
  
  "Це тобі доведеться з'ясувати, сука".
  
  
  "Ти американець".
  
  
  "Конгрес за зелену Африку має бути міжнародним".
  
  
  "Хммм".
  
  
  Клацаючі кроки позаду неї змусили Ненсі обернутися. Вона направила Скорпіон на фігуру, що наближається.
  
  
  "Стій!"
  
  
  "Ненсі, що ти робиш?"
  
  
  Від подиву Ненсі мало не вистрілила, почувши знайомий голос. "Король?"
  
  
  Потім на неї напали ззаду. Вони виборювали зброю. Терорист був сильнішим. Він невблаганно використовував витягнуту зброю як важіль, щоб поставити її на коліна. Він перемагав.
  
  
  А в її вухах Скіп Кінг говорив: "Заради бога, Ненсі! Ця людина - професійний вбивця. Не бійся з ним. Ти не зможеш перемогти".
  
  
  Можливо, це був її гнів на Кінга. Можливо, це було раптове і жахливе усвідомлення того, що дуло було спрямоване прямо на Апатозавра, що дрімає. Але щось надало Ненсі Деррінджер сил чинити опір, коли вона спробувала вдарити підбором по його підйому.
  
  
  Його ноги продовжували переступати. Це було марно. Її дихання виривалося гарячими риданнями.
  
  
  "Король..." - пробурчала вона. "Допоможи мені".
  
  
  Потім великий палець її противника намацав спускову скобу, і пістолет почав викидати вогонь і шум, що заїкався.
  
  
  Ненсі опустила дуло, молячись, щоб не було запізно. Зброя вистрілила в купу величезних шин, а потім у землю. Раптом воно спорожніло.
  
  
  Ненсі відпустила і відступила назад, її обличчя було білим і враженим. І кулак врізався їй у підборіддя. Вона втрималася на ногах, її очі люто моргали.
  
  
  Темні тіні рухалися навколо неї, але вона ледве розуміла, що вони означали. Вона була на ногах.
  
  
  Коли в її голові прояснилося, Ненсі сиділа, притулившись до великих шин вантажівки, а Скіп Кінг схилився над нею, освітлюючи її скромне декольте.
  
  
  "Що трапилося?" спитала вона хрипким голосом.
  
  
  "Я врятував тебе", - самовдоволено сказав Кінг. "Ти завдячує мені своїм життям".
  
  
  "Ти зробив?"
  
  
  "Безумовно. Кхм, я сподіваюся, ти матимеш це на увазі, коли прийде час писати звіт про експедицію".
  
  
  Ненсі піднялася на ноги. Вона озирнулася. Було все ще темно. У повітрі стояв тяжкий запах порохового диму.
  
  
  Серед придорожніх дерев рухалися групи беретів із написом "Бургер".
  
  
  "Що трапилося?" Повторила Ненсі.
  
  
  "Берети відбилися від поганих хлопців. Що ще?"
  
  
  Очі раптом прояснилися, Ненсі різко обернулася. "Панкін!"
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Старина Джек! Він поранений?"
  
  
  "Наскільки я бачу, ні", - сказав Кінг, висвітлюючи тушу плямистого звіра своїм ліхтариком.
  
  
  Ненсі відібрала його в нього. "Дай мені це!" Вона залізла в кабіну, використовуючи ліхтар, щоб висвітлити кожен квадратний дюйм зморщеної шкіри. Видимих порізів чи ран не було.
  
  
  "Диво", - видихнула вона, виходячи з кабіни.
  
  
  "Ти міг би розсипатися у подяках", - сказав Кінг.
  
  
  "Я міг би. Але я не буду".
  
  
  "Це холодно".
  
  
  Ненсі пронизала світлом його очі. "Так, холодно. Саме так би ти себе почувала, якби прокинулася і виявила, що верхні гудзики твоєї блузки розстебнуті. І не намагайся цього заперечувати!"
  
  
  Тонкі губи Кінга надулися. "Я перевіряв, чи немає ран. На випадок, якщо тобі знадобиться лікар".
  
  
  "Скільки загиблих?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Жодного".
  
  
  Ненсі моргнула. "Жодного! Після всієї цієї стрілянини?"
  
  
  "Ти здається розчарованим".
  
  
  "Збитий з пантелику" - це більше схоже на це. Що сталося з тим, кого я прибив?
  
  
  "Ти маєш на увазі того, хто вдарив тебе по голові?"
  
  
  "Як скажеш. Відповідай на запитання, будь ласка".
  
  
  "Він втік. Я б сам його прикінчив, але був надто зайнятий..."
  
  
  "Зазнає мене сексуального насильства".
  
  
  Скіп Кінг утихомирювально підняв руки. "Не говори так. Будь ласка, не говори так. Правління дуже негативно ставиться до сексуальних домагань у цьому кварталі. Я не знаю, що на них знайшло. Але, будь ласка, не називай це так".
  
  
  У цей момент підійшов полковник Мастард. "Містер Кінг, ми закінчили зачистку. Все чисто. Тепер ми можемо висуватися".
  
  
  Змієподібна голова підвелася в темряві, і з неї долинув низький харкаючий звук. Ненсі затамувала подих. Голова повернулася на місце, а очі заплющилися.
  
  
  "Нам краще поквапитися, інакше в порівнянні з малюком інші наші проблеми здадуться дрібничними", - занепокоєно сказав Кінг.
  
  
  "Ми розберемося із цим пізніше", - виплюнула Ненсі. "На цей раз я їду на носії".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Кінг, тупаючи геть.
  
  
  Коли берети сіли в машини, а транспортна команда залізла в кабіну, Ненсі швидко оглянула тягач.
  
  
  Вона виявила, що шини були цілими. На тілі не було жодної кульової вибоїни. Як і землі.
  
  
  "Дивно", - пробурмотіла вона.
  
  
  Потім вона помітила довгу чорну смугу на крилі над простріленою шиною. Вона провела по ній рукою. Кінчик пальця став чорним. Змащений.
  
  
  "Порох горить", - сказала вона. "Але де отвори від куль?"
  
  
  Її спалах висвітлив розсип стріляних гільз. Вона підібрала одну. Вона була ще тепла.
  
  
  Потім дизельний двигун вантажівки загуркотів, вона погасила світло і піднялася на борт, між її очима з'явилася тривожна зарубка, яка залишалася там до кінця поїздки.
  
  
  Вона дивилася на нерівний обпалений порохом кінчик патрона.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Дойс Дек нічого так не любив, як вбивати.
  
  
  Удар важільної гвинтівки Marlin .444 на його плечі був солодкою музикою для його вух. Виверження крові зі свіжої рани було надто короткою картиною, запах крові, що доносився з вітерцем, металевий і гострий, був приємнішим, ніж аромат квітів після весняного дощу.
  
  
  Прямо зараз, на порослих полином пагорбах на північ від Джиллетта, штат Вайомінг, коли національний пам'ятник Башта Диявола височить на тлі безкрайнього неба, Дойс Дік навів перехрестя свого прицілу Tasco на бронзовий бік антилопи з вилорогами.
  
  
  Антилопа балансувала підйомі. Вона озирнулася, змахнувши білим хвостом, наче почувши небезпеку. Дік не поспішав. Він провів перехрестям прицілу вниз від бока до великої коричневої задньої частини. Він міг роздробити це стегно і все ж таки розколоти вузький череп, перш ніж тварина встигла впасти в пилюку.
  
  
  З іншого боку, постріли в голову були досить вражаючими. Він перевів приціл на голову. У перехрестя прицілу потрапило ліве око, велике й чорне, як серцевина ока бика. Можна було багато сказати на користь влучного удару в голову. Тріск черепа, бризки гарячих мізків. Щоправда, з голови не хльостало стільки крові, скільки з бока. Але задоволення від того, що ти дивишся в очі жертви за мить до смерті, мало не порушило його.
  
  
  Отже, коли ранкове сонце піднялося над мідною чашею чистого неба Вайомінга, Дойс Дек затримався над своєю здобиччю.
  
  
  Проблема була в тому, що Дойс Дек дійсно вважав за краще іншу гру. Людську гру. Антилопи були чудові. В їхніх очах був той зацькований вираз, який з'являється у людей, коли вони виявляють, що дивляться в дуло мисливської рушниці. Але антилопа так і не зрозуміла, що їх уразило. Тріск кулі може торкнутися їх барабанних перетинок в останні миті життя, але вони цього не почують. Мозок зазвичай був мертвий на той час, коли звук досягав мети.
  
  
  З людським здобиччям усе було інакше. Але Дойс Дек більше не міг дозволити собі полювати людський видобуток. Не після того випадку в Юті, коли він два дні переслідував двох чоловіків по пустелі. Він убив одного. Інший втік. Дек міг вистежити його, але оскільки всі на роботі знали, що вони втрьох вирушили в похід разом, було б підозріло, якби тільки Дойс Дек вийшов із пустелі живим.
  
  
  Дек почав повертатися до цивілізації після того, як встановив свою гвинтівку там, де третя людина, Рой Шортлів, залишила свої покинуті речі. Потім він звинуватив Шортліва у вбивстві. Все було так просто.
  
  
  Поліція штату Юта ніколи не проводила перевірку біографічних даних, ніколи не дізнавалася, що в інших штатах, де він жив, Дойс Дек мав звичку запрошувати друзів та колег у походи та повертатися один. І так і не зрозумів, що Рой Шортлів був засуджений на смерть за те, чого він не робив.
  
  
  Дойс давав свідчення проти Роя багато років тому. Він підтримував зв'язок із в'язницею, коли наставала кожна відстрочка. І коли настане час, він планував бути свідком, коли вони запровадять Рою Шортсливу рідку смерть.
  
  
  Насправді, він з нетерпінням чекав на це. Деку подобалося думати, що це буде його великий палець на поршні. Він лише хотів, щоб це могло бути. Дойсу дуже, дуже подобалося вбивати людей. Без особливих причин. Йому це просто подобалося.
  
  
  Тим часом йому довелося задовольнятися антилопою.
  
  
  Але цей екземпляр особливо здавався полохливим. Його голова метнулася вбік і назад. Мав запах. Чи не Дика. Він був із підвітряного боку. Можливо, кайота.
  
  
  Дойс Дек вирішив завдати удару в голову, коли антилопа раптово кинулася навтьоки.
  
  
  "Чорт". Дек відклав гвинтівку.
  
  
  Він пробіг добрих п'ятдесят ярдів і нервово зупинився, його білий хвіст наїжачився. Він навів приціл. Його ніздрі схвильовано тремтіли.
  
  
  Дек дав йому заспокоїтися, потім навів приціл на насторожене ліве око.
  
  
  Він почав тиснути на спусковий гачок і затамував подих.
  
  
  "Чорт!"
  
  
  Палуба Дойса люто встала. Тепер антилопа стрибала вперед, прорубаючись крізь шавлію.
  
  
  "Що з тобою!" - прогарчав він. Чи може бути екстрасенс? Дек ніколи раніше не чув про антилоп-екстрасенс. Ця, здавалося, точно знала, коли треба змотуватись.
  
  
  Палуба почала знижуватися з підйому. Що за біс? Переслідування було у будь-якому разі половиною насолоди. І день лише починався. Можливо, йому пощастить, і легкий літак пролетить надто низько. Ось це був би кайф. Тіла сиплються з неба, як молочай.
  
  
  З розвилки дерева Римо Вільямс спостерігав, як людина з мисливською рушницею спускається в долину.
  
  
  Колись він міг би визначити марку гвинтівки. Тепер, на думку Римо, це була просто вирізана палиця з просунутою крізь неї трубкою. Ось як далеко Майстер Сінанджу підняв його над світом зброї та механічних речей.
  
  
  Ще за часів В'єтнаму, коли він був снайпером морської піхоти, Римо цінував вогнепальну зброю, її витонченість та грубу міць. Його вміння поводитися з М-1 принесло йому прізвисько. "Стрілок". Давним давно. Тепер він бачив їх у іншому світлі. Грубі машини. Суцільні шум і дим і тонкі, як бейсбольна бита із залізничним шипом, вбитим у товстий кінець.
  
  
  Його зброєю були його руки, ноги і, перш за все, його розум. Він був майстром синанджу. Він був людською твариною, зведеною на вершину досконалості. По-своєму він був найлютішою машиною для вбивства з часів Тиранозавра Рекса.
  
  
  При думці про це на його тонких губах з'явилася похмура посмішка. Римо Вільямс, людина-тиранозавр. Він сподівався, що вони ще ящірки.
  
  
  Римо вбив багато людей за своє життя як таємний вбивця Америки. Спочатку, в ті давні дні, він насолоджувався цим, насолоджувався жахливою силою, якою володів. Пізніше, після того, як Майстер Сінанджу вибив з нього цю жорстоку радість, вона охолола до професійної гордості.
  
  
  Сьогодні він не збирався вбивати людину. Він збирався виправити помилку. Але це не означало, що він не міг отримати від цього задоволення.
  
  
  Людина з неважливою рушницею знайшла зарості полину і обережно лягла в них. Він просунув стовбур у зарості так, щоб дуло було спрямоване на полохливу антилопу.
  
  
  У Римо була жменя маленьких круглих кульок. Він переклав один із них у вільну руку і поклав так, щоб він сидів на великому пальці великого пальця, який утримувався на місці скрюченим вказівним пальцем.
  
  
  Він спостерігав за людиною. Нині той не рухався. Але його груба вовняна сорочка роздувалася з кожним зітханням. Римо знав, що тканина впаде нерухомо за мить до того, як він натисне на спусковий гачок своєї жертви.
  
  
  Раніше Римо мріяв про полювання на велику дичину. Він ніколи не мріяв. І за роки, що відокремлювали його колишнє життя від того, ким він був зараз, ці пусті мрії відійшли на другий план.
  
  
  Він дійшов розуміння вбивства по-новому. Він більше не їв м'яса, і оскільки в роботі вбивці не могло бути радості, полювання на тварин заради розваги здавалося йому надмірно жорстоким. Це було безглуздо.
  
  
  Люди тішать своє его за рахунок безневинних тварин.
  
  
  Сорочка перестала рухатися. І Римо клацнув кулькою.
  
  
  Цього разу він чекав до останньої можливої секунди. Куля, просвистівши, потрапила антилопі в задні лапи, і вона відскочила вбік.
  
  
  Гвинтівкова куля розсікла повітря точно в тому місці, де щойно була голова антилопи, піднявши вихор пилу за кілька ярдів від неї.
  
  
  Чоловік з нікчемною гвинтівкою вилаявся і схопився на ноги.
  
  
  Римо зісковзнув з гілки дерева, щоб поспівчувати бідному мисливцю, який мав поганий день.
  
  
  "Цей ублюдок зробив це навмисне!" Дойс Дік був лютий. Він хотів зламати свою гвинтівку на власні коліна. Він хотів штовхнути кактус. У цій частині Вайомінг не було кактусів. То була країна скотарства. Завжди була.
  
  
  Антилопа бігла рваним зигзагом, що вислизав від куль. Незабаром вона мала опинитися в сусідньому окрузі.
  
  
  "Чорт забирай, є й інші вилороги", - сказав він.
  
  
  "Не тобі", - сказав впевнений голос.
  
  
  "А?" Дойс Дік опустив гвинтівку і став озиратися на всі боки, поки не знайшов джерело голосу.
  
  
  То був чоловік. Він прийшов із півдня. Він був одягнений не на полювання. На ньому були коричневі штани та чорна футболка.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?" Зажадав відповіді Дік, не опускаючи зброї.
  
  
  "Дух полювання".
  
  
  "Ha. Ти більше схожий на дух більярдної зали".
  
  
  "Це моя нічна робота", - сказав чоловік. Його очі були посаджені так глибоко, що сонце, що сходить, відкидало на них тінь, схожу на череп. Він йшов легким, упевненим кроком. Його зап'ястя були химерними, як мультяшні водопровідні мережі, готові луснути під тиском.
  
  
  "Ти бачив цього самця! Підготовлена тварюка піднялася і накинулася на мене!"
  
  
  "Громовержець", - сказав чоловік, наближаючись, незважаючи на загрозу гвинтівкою "Марлін". Його голос був тонким, акцент східним. Його "громовержець" міг бути стриманим глузуванням.
  
  
  Подумавши, Дойс Дік вирішив, що це був глум. Він вирішив це в той момент, коли усвідомив, що залишився тут зовсім один із чоловіком. Очевидно, беззбройний чоловік.
  
  
  Він по-вовчому посміхнувся. Він підняв свою гвинтівку на волосину.
  
  
  "Я не дуже жалкую жителів Сходу", - сказав він.
  
  
  І він вистрілив.
  
  
  Постріл був чистий, милий. Куля мала потрапити точно туди, де була посмішка чоловіка. Може, так і було. Тому що чоловік не рухався, окрім як продовжував наближатися дуже невимушено.
  
  
  Вставивши ще один патрон у патронник, Дік знову вистрілив.
  
  
  Він моргнув. В його очах стояв пороховий дим. А чоловік усе ще йшов уперед, ніби мав весь час у світі.
  
  
  "Ти насправді не дух лісу, чи не так?" пробурмотів він слабким, пронизливим голосом.
  
  
  "Не-а", - сказала людина, яка здавалася невразливою для куль.
  
  
  "Тоді я продовжуватиму стріляти в тебе, поки ти не ляжеш і не помреш!" - гаркнув Дойс Дік, знову піднімаючи зброю. На цей раз він побачив те, чого не бачив раніше. Він змусив свій оптичний приціл залишатися широко розкритим і не моргати, як і раніше. Він затримав подих і вистрілив. Куля пролетіла надто швидко, щоб він міг розглянути, куди вона потрапила, але худий вихідець зі Сходу, здавалося, передбачав її наближення. Він пересмикнув плечима, ніби хотів пропустити кулю повз; вона знову випросталася з такою неймовірною швидкістю, що дія перетворилася на розмите залишкове зображення.
  
  
  Він був швидким. Чи не чарівним. Просто швидким.
  
  
  Отже, Дойс Дік намагався нанести рану, що засмоктує, в груди. Це завжди вселяє в людину страх Божий.
  
  
  Він приклав оптичний приціл до щоки, прицілився вздовж ствола – і нічого!
  
  
  Він переключив поле вогню рушниці. Людина зникла!
  
  
  Дойс Дік так і не відчув, як гвинтівка покинула його руки. Він також не відчув, як стовбур застряг у нього в прямій кишці, а приціл розривав його дрімлі гемороїдальні вузли доти, доки вони не почали кровоточити.
  
  
  Але раптом він опинився навпочіпки на землі, приклад бовтався в нього між ніг, а худий вихідець зі Сходу взяв Дойса за руки, безпорадного, як дитина, і змусив його міцно стиснути гвинтівку. Він удавив великий палець Діка в спускову скобу і тримав його там.
  
  
  "Я збираюся надати тобі вибір, друже".
  
  
  "Що за консарський вибір передбачає наявність Marlin .444, засунутого в мою власну дупу?"
  
  
  "Важкий".
  
  
  "О-о".
  
  
  "Варіант перший", - сказав впевнений голос вихідця зі Сходу. "Ти натискаєш на спусковий гачок і цілуєш свій зад аста ла віста".
  
  
  "Я ніби схиляюся до другого варіанту".
  
  
  "Знайся у вбивстві, за яке Рой Шортлів відбуває термін".
  
  
  "Це також не зовсім здоровий варіант".
  
  
  "Думаєш, ти зможеш впоратися з тригером сам - чи тобі потрібна допомога?"
  
  
  "У мене є автомобільний телефон у пікапі. Думаєш, ти міг би принести його сюди? Я хотів би зателефонувати до Юти з приводу невеликого непорозуміння".
  
  
  "Це той варіант, на який я сподівався".
  
  
  "Так, але все могло піти іншим шляхом".
  
  
  "Ще ніколи не траплялося".
  
  
  Дойс Дік зробив круглі очі. Він примружився лівим.
  
  
  "Ти робив це раніше?"
  
  
  "Це? Я весь час цим займаюся".
  
  
  "Я міг би здогадатися, тому що ти зробив все це як по маслу із самого початку".
  
  
  Римо ніс чоловік під пахвою цілих дві милі по відкритому, зарослому полином пустці до його пікапа. Гвинтівка, що бовталася, підстрибувала при кожному кроці, і з кожним ударом Дойс Дік видавав дивний тихий звук глибоко в горлі.
  
  
  Біля пікапа Римо обережно опустив його на землю, щоб рушниця випадково не вистрілила. Він набрав номер, дочекався дзвінка і підніс трубку до нещасного обличчя Дойса Дека, поки той сповідався в болісних подробицях.
  
  
  Після того, як Дойс Дек повісив слухавку, у нього було просте прохання.
  
  
  "Відділи мене від цієї гвинтівки, добре?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Я зробив те, що ти сказав".
  
  
  "І що? Усі так роблять. Я не даю очок за співпрацю".
  
  
  "О".
  
  
  І рука – не кулак, а саме долоня – вдарила по витягнутому обличчю Дойса Діка і позбавила його свідомості.
  
  
  Римо залишив його в пікапі і, насвистуючи, повернувся до Джіллетта. Задоволення. Йому не було заміни.
  
  
  Гарольд Сміт отримав звіт без коментарів. "Запиши це на рахунок добрих хлопців", - сказав Римо. "Тепер як щодо доктора Грегоріана?"
  
  
  "Можливо пізніше. Я все ще збираю інформацію про нього".
  
  
  "Скільки інформації тобі потрібно, щоб зрозуміти, що хлопець чинить квазілегальні вбивства?"
  
  
  "Досить, щоб бути впевненим".
  
  
  "Я впевнений".
  
  
  "Можливо, ти мені знадобишся для чогось ще", - сказав Сміт.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Минулої ночі стався інцидент за участю апатозавра".
  
  
  "Бронто", - гаркнув Римо. "Зроби це правильно".
  
  
  "Наскільки я розумію..."
  
  
  "Слухай, хто більше схожий на динозавра? Апато чи Бронто?"
  
  
  "Я визнаю, що волію останнє, але..."
  
  
  "Але нічого. Дотримуйтесь традиції. Це Бронтозавр. То що сталося?"
  
  
  "Я отримав доступ до системи електронної пошти Burger Triumph, яка повідомляє про прибуття істоти", - сказав Сміт. "Інформація уривкова. Корпорація, очевидно, тримала весь інцидент у секреті, але, схоже, якась терористична організація спробувала викрасти тварину шляхом до штаб-квартири своєї корпорації".
  
  
  "Це не може бути Конгрес за зелену Африку", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Чому це мають бути чи не бути вони?" Здивовано запитав Сміт.
  
  
  "Чіун і я прогнали їх у Гондвані. Вони були засмучені через вимираючі види або щось таке".
  
  
  "Будь ласка, почекай, Римо". І в навушнику пролунало глухе, пластмасове клацання довгих пальців Гарольда Сміта, що працюють на клавіатурі комп'ютера, наче кастаньєти у зведених судомою руках.
  
  
  "Конгрес за зелену Африку", - пробурмотів Сміт. "Маловідоме африканське екотерористичне угруповання. Раніше відомий як Конгрес за коричневу Африку в його націоналістичній фазі і Конгрес за чорну Африку в більш ранньому втіленні влади чорних. Він був заснований наприкінці 1960-х років як Конгрес за червону Африку."
  
  
  "Червоний?"
  
  
  "Їхнє фінансування виходило з Гавани".
  
  
  Римо хмикнув. "Судячи з того, як вони рубали і тікали від нас з Чіуном, їм слід було б називати себе Конгресом за жовту Африку. Але я не бачу, щоб вони йшли за Бронто аж до США, якщо тільки у них немає філій по всьому світу".
  
  
  "Невідомо. Можливо, ви могли б відновити контакт із доктором Деррінджером, оскільки вона вам довіряє".
  
  
  "Це раптом офіційне завдання?" Запитав Римо. "Я думав, ідея полягала в тому, щоб заспокоїти Чіуна та врятувати експедицію".
  
  
  "Рімо, - сказав Сміт, - суверенний африканський уряд дозволив американській корпорації заволодіти місцевим тваринам, які мають незліченну цінність для світової наукової спільноти. Коли існування динозавра підтвердиться, погляди всього світу будуть прикуті до того, як поводяться з твариною. На карту може бути поставлений престиж США”.
  
  
  "Попався", - сказав Римо. "Чіун знає про це?"
  
  
  "Я не підтримував зв'язок із майстром Чіуном".
  
  
  "Можливо, нам слід залишити його осторонь цього".
  
  
  "Роби те, що вважаєш найкращим, Римо".
  
  
  "Завжди", - сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Ненсі Деррінджер була змушена визнати це. Вона була вражена. Середовище проживання зауроподів було ідеальним. Затонула чаша, вкрита щільно утрамбованим брудом і поросла джунглями з листям, деревами та твердими їстівними ліанами. Були навіть тверді камені, розкидані всюди як потенційні камені для шлунка. Щоправда, там не було джунглевого шоколаду чи помаранчевих поганок, але їх можна було привезти літаком. Чому б і ні? Компанія, яка могла б побудувати місце існування динозаврів у підвалі своєї штаб-квартири по всьому світу, могла б дозволити собі доставляти свіжі продукти з Порт-Чуми в Дувр, штат Делавер, так часто, як це необхідно.
  
  
  Старий Джек, Ненсі було приємно бачити, прокинувся. Він ще не підняв своє величезне тіло з бруду, але його голова була піднята і розгойдувалася з боку на бік. Якщо подивитися на одну тільки голову, істота нагадувала величезного пітона, сонного і навіть трохи дурнуватого.
  
  
  Очі з козлячими зіницями дивилися на неї без найменшого сліду розуміння.
  
  
  "Як поживає хлопчик? Якщо ти хлопчик, тобто."
  
  
  Істота, здавалося, впізнала її голос. Воно видало низький звук - цікавий звук, який зовсім не загрожує.
  
  
  Ненсі взяла шматочок поганки, який привласнила в Гондвані, і наколола його на тонку гілку, яку відламала, оглядаючи місце проживання, перш ніж прийшов Старий Джек.
  
  
  Перегнувшись через поручень із нержавіючої сталі, вона запропонувала йому шматочок.
  
  
  Знову пролунав цікавий звук. Голова встала, важкі повіки теж піднялися. Очі прояснилися, у них виник інтерес.
  
  
  "Давай, Панкін. Давай".
  
  
  Істота поворухнула масивними ногами, опускаючи зморшкуваті коліна вниз. Але м'язової сили у ньому не було. Тіло затремтіло і поступилося слабкістю. Воно опустило свій величезний живіт на земляну підлогу на знак поразки.
  
  
  Розгойдуючись, Старина Джек підняв свою маленьку голівку так високо, як міг. Його шия була недостатньо довгою, щоб закрити щілину між мордою та ароматною їжею.
  
  
  Ненсі опустилася на коліна і просунула палицю вниз через нижню перекладину.
  
  
  Істота вагалася, шматочок був лише за кілька дюймів від нього.
  
  
  "Давай, Панкін. Ти можеш це зробити. Давай".
  
  
  Паща зяяла, оголюючи гострі зуби, і голова змієподібно поповзла вперед.
  
  
  Ненсі зібралася з духом. Якщо необхідно, вона кине ціпок. Ці зуби, хоч і притупилися від пережовування гілок твердої деревини, могли відрубати їй руку біля зап'ястя недбалим клацанням.
  
  
  Але рухи Апатозавра були такими млявими, що обеззброїли її. Ненсі розслабилася. Роздвоєний язик сильно висунувся, щоб погладити поганку. Йому сподобалося те, що він знайшов, пащу подолала останній дюйм, і Ненсі відпустила ціпок, коли та опинилася в міцній хватці безлічі зубів.
  
  
  Вона встала і дивилася, як він заковтує поганку, гілку та все інше, у свою довгу горлянку.
  
  
  "Гарний хлопчик. Або дівчинка".
  
  
  Стук кроків по паркету привів Ненсі до тями. Її обличчя, пом'якшене насолодою, раптово витяглося в напружені лінії.
  
  
  "Король".
  
  
  Скіп Кінг побачив помаранчеву голову, що ширяла, і засяяв. "Він прокинувся?"
  
  
  "Очевидно".
  
  
  Кінг посміхнувся, схопившись за поручень. "Дуже! Дошка летить вниз".
  
  
  "Вони такі?"
  
  
  "Ти жартуєш? Вони не могли чекати".
  
  
  "Я хотів би, щоб вони це зробили. Я не хочу турбувати Панкіна".
  
  
  "Старина Джек. Якщо тільки рада директорів не вирішить інакше. Що, я думаю, вони й зроблять".
  
  
  "Чому вони винні?"
  
  
  "Бо вони захочуть, щоб назва була максимально привабливою, коли The thing вирушить у тур".
  
  
  "Екскурсія!"
  
  
  "Гей! Заспокойся. Ось чому я прийшов першим. Я не хочу, щоб у тебе розігралися гормони перед великими хлопцями. Правління хоче організувати тур дванадцятьма містами, щоб приурочити його до нашої нової акції "монстр бургер".
  
  
  "Підвищення, моя дупа! У нашій угоді прямо застерігається, що такого цирку не буде. Наскільки комусь відомо, це останній динозавр, що вижив. Ми не можемо піддавати його впливу рядів приматів, що розбили роти, тикають у нього палицями і кидають у нього картопля фрі ".
  
  
  "Будь ласка. Не смій ображати картоплю фрі перед дошкою. Вони дуже болісно ставляться до сприйняття картоплі фрі з тих пір, як стало відомо, що наша картопля фрі готується на салі".
  
  
  "Я категорично заперечую проти туру", - твердо заявила Ненсі.
  
  
  "Гей, не переймайся через мене. Обговори це з вищим керівництвом. Я всього лише корпоративний службовець, як і ти. І постарайся не забувати про це. Без Burger Triumph ця велика тварина нудилася б у НайТемнішій Африці, зненавиджена і не експлуатована". ".
  
  
  "І ось тут я починаю шкодувати, що не залишив його".
  
  
  "З кислого винограду виходить погане вино", - пирхнув Кінг, перегинаючись через перила. "Гей, великий Джек. Пам'ятай мене!"
  
  
  Харру!
  
  
  Голова підвелася з несподіваною швидкістю. Кінг злякано відскочив назад. Очі Ящера холодно глянули на нього.
  
  
  "Що з ним?"
  
  
  "Можливо, він пам'ятає, як ти стріляв у нього", - припустила Ненсі.
  
  
  "Динозаври не настільки розумні. Ось чому вони вимерли".
  
  
  "Поширена помилка", - сказала Ненсі. "Дозвольте порадити вам триматися на відстані".
  
  
  "Не має значення. Мені не потрібна домашня тварина. Не тоді, коли цей пакет м'яса - мій квиток вгору корпоративними сходами".
  
  
  Звук ліфта, що прибуває, рознісся по широкому, добре освітленому підвалу.
  
  
  Кінг поправив пальто і сказав: "Це великі хлопці. Пам'ятай. Поводься холоднокровно, і все вийде на краще".
  
  
  Ненсі зробила безтурботне обличчя, спостерігаючи, як рада директорів корпорації "Бургер Тріумф" проходить полірованою статтю. Їх було шестеро, всі вгодовані та процвітаючі. І, мабуть, ніхто з них навіть не понюхав свій власний продукт, не кажучи вже про те, щоб його з'їсти. Вони виглядали як фаршировані омари.
  
  
  Кінг офіційно представив їх один одному. "Джентльмени, я не думаю, що ви знайомі з міс Деррінджер. Більш відомою як Ненсі, найбільшою у світі доглядачкою за динозаврами".
  
  
  "Це доктор Деррінджер", - сказала Ненсі, зібравши все своє самовладання.
  
  
  "Вона вважає за краще, щоб її звали Ненсі", - сказав Кінг.
  
  
  Ненсі прикусила язика і знизала півдюжини прохолодних рук. Через хвилину після того, як вона повторила їхні імена вголос, щоб запам'ятати, вона забула їх. Вони були такими безликими.
  
  
  А поряд з ними Кінг махав ширяючій голові апатозавра, гордо кажучи: "А тепер познайомтеся з колосальним внеском у культуру США з часів винаходу цибулинних кілець. Хе-хе".
  
  
  Його сміх був єдиним звуком у величезному підвалі.
  
  
  Шість членів правління перегнулися через поручні і витріщилися на нелюдське обличчя, що спостерігало за ними. Один пихкав сигарою. На обличчях інших не було особливого виразу. Вони могли б дивитися на стос сублімованих котлет для гамбургерів, а не на живу істоту.
  
  
  "Що ти думаєш?" З тривогою спитав Кінг.
  
  
  "Трохи некрасиво для корпоративного символу, кінг".
  
  
  Обличчя Скіпа Кінга витягнулося. Він тяжко проковтнув. "Коли я був дитиною, була газова компанія, у якої як логотип був один".
  
  
  "Я пам'ятаю це", - повільно промовив інший член правління.
  
  
  Король засяяв. "Бачиш?"
  
  
  "Хіба вони не розорилися?" - Запитав інший.
  
  
  Обличчя Короля ще більше витяглося. Він поступово бліднув.
  
  
  "Розмальовка говорить про Хелловін", - пробурмотів четвертий член правління. "Не підходить для літнього туру".
  
  
  "Ми можемо розфарбувати його відповідно до сезону", - відразу запропонував Кінг.
  
  
  "Ми не будемо!" Ненсі спалахнула.
  
  
  "Ненсі", - прошипів Кінг. Прочистивши горло, він сказав, ні до кого безпосередньо не звертаючись: "Все, що хоче порада, він отримує. Хе-хе".
  
  
  "От і все!" Сказала Ненсі, встаючи між ними та рептилією. “Я маю найрішучішим чином заперечити проти всієї концепції екскурсії. Тварина не стабілізована. Ми поняття не маємо, як – і навіть якщо – він пристосується до неволі. І навантаження при транспортуванні може бути катастрофічним”.
  
  
  Кінг пирхнув. "Дермо! Ми привезли його з Африки до Америки. Ми довели, що це можливо. Турне здійснимо".
  
  
  Ненсі подивилася на членів правління. Вони дивилися у відповідь з виразами, які ні до чого не зобов'язували. Можливо, вони замислились. За мить стало ясно, що це не так.
  
  
  Кінг сказав: "Міс Деррінджер була у великій напрузі. Вам доведеться пробачити її".
  
  
  "Напруга?"
  
  
  "Все це описано у моєму звіті", - сказав Кінг.
  
  
  "Доповідай!" Ненсі вибухнула.
  
  
  "Я не спав усю ніч, пишучи це", - захищаючись, сказав Кінг. "У мене під ногами трава не росте".
  
  
  "І олія, я бачу, не зовсім тане в тебе в роті".
  
  
  "Ми прочитали звіт містера Кінга", - сказав чоловік із сигарою. "Ви зробили чудову роботу, міс Деррінджер. Чому б вам не взяти місячну відпустку? З оплатою, звичайно."
  
  
  "Місяць! А хто доглядатиме тварину?"
  
  
  "Я подбав про це", - поспішно сказав Кінг.
  
  
  "Я відмовляюся".
  
  
  "Я накажу прибрати її із будівлі", - запропонував Кінг.
  
  
  Ненсі люто заморгала. Її погляд перемістився з нетерплячого виразу обличчя Кінга на шість осіб членів ради директорів, чиї власні вирази були непроникними. Коли ніхто з них не заперечив пропозицію, Кінг вказав на пару беретів з написом "Бургер", що стояли біля ліфтів.
  
  
  "Проводьте міс Деррінджер до дверей", - сказав він.
  
  
  Ненсі завмерла. Її пальці стиснулися в кулаки. Потім вся напруга покинула її.
  
  
  "Я можу піти своїм ходом, дякую".
  
  
  І вона зробила. У супроводі двох охоронців.
  
  
  У її вухах луною віддавався самовдоволений голос Скіпа Кінга, який говорив: "Я розробив весь маршрут туру, якщо ви, джентльмени, хочете його побачити..."
  
  
  Скіп Кінг зачекав, поки повернуться два охоронці у беретах із написом "Бургер". Він встановив пару мольбертів перед тераріумом із динозаврами.
  
  
  "Чому б вам двом не взяти двадцять?" сказав він. "З будівлі".
  
  
  Пара пішла, не сказавши жодного слова. І Кінг постав перед порадою директорів.
  
  
  "Тепер, коли ми самі, - сказав він, посміхаючись, - не могли б ви, джентльмени, поглянути на прогнози, які я розробив для операції "Бронто Бургер"?"
  
  
  Чоловік із сигарою кивнув.
  
  
  "Зараз ми вступаємо у другу фазу", - сказав Кінг, простягаючи телескопічну указку. Він постукав червоними точками на карті країни. "Друга фаза передбачає шестимісячний тур дванадцятьма містами, присвячений нашому Бронтозавру. За цей час ми плануємо продати понад шість мільйонів одиниць у рамках нашої спеціальної акції monster burger, що складається виключно з яловичини".
  
  
  Кінг прибрав табличку з картою та показав ту, на якій були показані графіки та прогнози витрат.
  
  
  "Щойно цього цільового обсягу буде досягнуто, наш об'єкт динозавр буде повернуто сюди і почнеться третя фаза".
  
  
  Він прибрав графічну табличку. На наступній було зображено апатозавр з тілом, розділеним на сегменти, кожен сегмент вказував його загальну вагу.
  
  
  Після того, як звір буде непомітно, але гуманно підданий евтаназії, туша буде розділена, а м'ясо заморожене на річний період скорботи. Після цього настає четверта фаза.
  
  
  "Потім мій офіс випустить прес-релізи, в яких буде оголошено, що м'ясо було законсервовано на користь науки і науково визначено як їстівне. Поки що всі зі мною згодні? Добре".
  
  
  Кінг перейшов до іншого мольберта, прибираючи чистий плакат. Під ним був макет рекламного щита, на якому був зображений чоловік, який сидить на крилі Ferrari, а на нього накинута білявка у сріблястій вечірній сукні. Обидва намагалися відкусити по шматочку від того самого гамбургера.
  
  
  "Ми продаватимемо наш розкішний бургер Bronto Burger як спеціальна одноразова пропозиція за ціною п'ять тисяч доларів дев'яносто дев'ять центів за чверть фунта бургера", - сказав Кінг. "Безалкогольні напої та картопля фрі додатково".
  
  
  Рада директорів кивнула в унісон. Кінг перейшов до наступного плаката, на якому було зображено сімейний пікнік. Дорослі були у коронах Burger Triumph, а діти грали із пластиковими динозаврами. Кожен мав по гамбургеру.
  
  
  "Для низькокалорійного ринку екстракт зі смаком м'яса бронто додаватиметься в наші звичайні бургери-монстри за ціною десять дев'яносто дев'ять доларів за одиницю. Ми розіграємо унікальний смак, новизну та унікальну пропозицію, яка випадає раз у житті. Тільки один бургер покупцю. І іграшки для дітлахів, звичайно. Наш передбачуваний валовий дохід становить сімдесят мільйонів."
  
  
  "Поки що звучить здійсненно, кінг. Але який на смак бургер "Бронто"?"
  
  
  "Ми не знаємо. Поки що."
  
  
  "Що, якщо публіка на це не піде?"
  
  
  "Що, якщо це до смаку як зміїне м'ясо?"
  
  
  Кінг широко посміхнувся. "Пам'ятайте наш неофіційний девіз: "Цікавість публіки сильніша за шлунок". Про всяк випадок, політика неповернення буде суворо дотримуватися".
  
  
  "Тварина виглядає дуже хворою. Звідки ви знаєте, що вона переживе тур?"
  
  
  "Я подбаю про це", - сказав Кінг, складаючи вказівку. "Якщо вона не кине в гніві, Ненсі Деррінджер збереже його здоров'я, навіть якщо їй доведеться пожертвувати для цього свою кров. Найкраще те, що вона нас не підозрює. Насправді ніхто ніколи не запідозрить нас, через фальшиві атаки, які ми організували. Після того, як вони закінчать службу як почесна варта, "Берети-бургери" будуть тихо розформовані. А так звані африканські захисники довкілля отримають усі удари зенітного вогню. Коротше кажучи, операція надійна".
  
  
  Чоловік із сигарою повільно, задумливо випустив хмару ароматного диму. "Король, мій хлопчику, дій впевнено. Дошка за тобою".
  
  
  "Ви не уявляєте, що це означає для мене, сер. З самого дитячого садка я жадав спробувати себе в чомусь важливому".
  
  
  Рада директорів вийшла. Після того, як ліфт за ними закрився, Скіп Кінг, сяючий, як служка за першого причастя, повернувся до Апатозавра і послав йому повітряний поцілунок.
  
  
  "Побачимося пізніше, ти, чудова рептилія вартістю сімдесят мільйонів доларів!"
  
  
  Коли Кінг йшов, нещасний харру пішов за ним. І голова апатозавра опустилася на землю, очі повільно заплющились.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Ненсі Деррінджер обдзвонила всіх, кого знала. Свого адвоката. Своїх друзів на Міжнародному колоквіумі криптозоологів Усіх. Її адвокат був різким.
  
  
  "Якщо я подам до суду на Burger Triumph, вони з'їдять мене на обід. Вибачте".
  
  
  Її колеги були співчутливішими.
  
  
  "Ми пікетуватимемо".
  
  
  "Ми допоможемо тобі викрасти динозавра".
  
  
  "Ми зробимо все, що завгодно!"
  
  
  Іншими словами, багато ентузіазму, але мало практичності. Це було типове мислення криптозоолога. Оскільки Коллоквіум був не так організацією, скільки вільним міждисциплінарним альянсом, за їх висловлюванням підтримки не було ніяких м'язів.
  
  
  У своїй мебльованій квартирі, наданій Burger Triumph на весь термін її служби, Ненсі кипіла від злості і стримувала гарячі сльози.
  
  
  "Як я могла бути такою дурницею?" сказала вона з гіркотою.
  
  
  Стук у двері підняв її з дивана.
  
  
  "Хто там?" - покликала вона через двері.
  
  
  "Рімо".
  
  
  Ненсі відчинила двері. І там він був. Худорлявий і невимушений у накрохмаленій білій футболці, але чомусь такий хвилюючий, ніби він був одягнений у білу морську форму.
  
  
  "Ти не уявляєш, що для мене означає прямо зараз бачити доброзичливе обличчя", - сказала вона з полегшенням. "Входь, будь ласка".
  
  
  "Милий містечко", - сказав Римо, оглядаючись на всі боки.
  
  
  "Це куплено і за це заплачено - як і за мене", - сумно сказала Ненсі. Вона зачинила двері і тихенько грюкнула в долоні. "Отже, що привело тебе так скоро в моє життя?"
  
  
  "Я чув, що на бронто напали після того, як ми лишили вас".
  
  
  "Звідки ви це дізналися? Наскільки я знаю, компанії вдавалося тримати це таємно".
  
  
  "Давай просто скажемо, що хтось розповів тому, хто мені розповів".
  
  
  "Будь по-твоєму. Це знову був Конгрес за зелену Африку. Берети відбили їх. Старина Джек, мабуть, найщасливіша рептилія на землі. Він вийшов без жодної подряпини". Ненсі склала руки на грудях і впала на диван, її обличчя затьмарилося. "Хотіла б я сказати те саме". Її голос був на волосину від зриву.
  
  
  Обличчя Римо стало стурбованим. "Ти в порядку?"
  
  
  "Мене не звільнили, але, скажімо так, я був переведений в ice. Зараз я намагаюся придумати, як повернути собі розташування ради директорів, перш ніж Старина Джек піде шляхом своїх предків. Він потребує щогодинного спостереження, а в штаті немає нікого, хто був би кваліфікований."
  
  
  "Чому я відчуваю запах пороху?" Раптом спитав Римо.
  
  
  Ненсі підвела очі. "А ти?"
  
  
  "Добре. Згорілий порох".
  
  
  Ненсі принюхалася, насупившись. "Я нічого не відчуваю".
  
  
  Римо простежив за його нюхом по кімнаті, доки не натрапив на маленьку сумочку, що лежить на подушці стільця. Він підняв її.
  
  
  "Будьте моїм гостем", - їдко сказала Ненсі. "Мені подобається, коли в моїх особистих речах риються чоловіки, яких я неясно знаю".
  
  
  Її рот розплющився від подиву, коли рука Римо піднялася, тримаючи стріляну гільзу від гвинтівки.
  
  
  "Що ти з цим робиш?" Запитав Римо.
  
  
  "Я зовсім забула про це", - сказала Ненсі, встаючи зі стільця, щоб приєднатися до нього. "Я підібрала це під час нападу на транспортник. Це здавалося мені дивним, але я не був певний чому."
  
  
  "Це пробіл".
  
  
  "Звідки ти можеш знати?"
  
  
  "Я стріляв неодруженими патронами для практики, коли був морським піхотинцем", - пояснив Римо. "Вони насипають порох у патрон і запресовують відкритий кінець. Коли куля випущена, обтискний отвір відкривається так само, як це."
  
  
  "Боже мій! Це пояснює, чому ніхто не постраждав під час усієї цієї стрілянини. Вони стріляли неодруженими патронами!"'
  
  
  "Ким були?"
  
  
  Ненсі зупинилася, моргаючи, як метелик, що пурхає на електричну лампочку. "Що ж, вибирай. Або Конгрес за зелену Африку, або "Берети з бургерів". Що, чорт забирай, відбувається?"
  
  
  "Давайте перевіримо місце, де вас напали".
  
  
  Менш ніж за годину Римо зупинив орендовану машину на узбіччі дорогої сосни дороги на південь від Дувру. Вони вийшли.
  
  
  "Я впевнена, що це те саме місце", - говорила Ненсі. "Було темно, але я дізнаюся отой великий валун. Так, саме тут вантажівка з'їхала з дороги. Бачиш вибоїни на шинах?"
  
  
  "Пошукай стріляні гільзи", - сказав Римо.
  
  
  Ненсі ходила туди-сюди, опустивши очі в землю. "Зараз я їх не бачу, але раніше земля була усіяна ними".
  
  
  "Мабуть, вони послали назад команду із зачистки".
  
  
  "Хто це зробив?"
  
  
  Римо нахилився і підняв брудну латунну гільзу з борозен слідів шин.
  
  
  "Бінго!"
  
  
  Ненсі придивилася до нього уважніше. "Він виглядає так само, як той, інший, за винятком кольору. Що це доводить?"
  
  
  "Берети були озброєні американськими штурмовими гвинтівками, так?"
  
  
  "Вірно".
  
  
  "Пам'ятаєш, яка зброя була в інших хлопців?" "Ті ж страшні маленькі пістолети-кулемети, що були в них в Африці".
  
  
  "Так. Стріляю короткими чергами. Дев'ятиміліметровий. Подобається цей. Давай подивимося на твій снаряд".
  
  
  Вони порівняли раковини. Раковина Ненсі була помітно довшою і зроблена зі сталі, а не з латуні. Але в неї був такий же обпалений, зазубрений кінець, як і в інших.
  
  
  "У вас там патрон 223 калібру", - зазначив Римо. "Це означає, що обидві сторони стріляли неодруженими. Це може пояснити, чому в Африці теж ніхто не постраждав".
  
  
  "О, цього не може бути!"
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Цього просто не може бути". Похмуре обличчя Ненсі розгладилося. "Один момент. Щось було не так з одним із терористів минулої ночі".
  
  
  "Ніколи не зустрічав терориста, який був би увімкнений", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Ні, цей говорив чорною англійською. В американському стилі. У мене було відчуття, що він не був частиною африканського підрозділу, який захопив поїзд".
  
  
  "Терорист є терорист, якщо він не стріляє неодруженими".
  
  
  "Що тут відбувається?" Ненсі недовірливо видихнула.
  
  
  "Просто. Це якийсь рекламний трюк".
  
  
  "Постановка на чию користь? Преси не було".
  
  
  "Звичай мене. Але ми повинні повернути тебе в сідло".
  
  
  "Як?"
  
  
  Римо зробив нещасне обличчя. "Я ненавиджу це робити".
  
  
  "Зробити що?"
  
  
  "Але я не думаю, що є якийсь інший вихід".
  
  
  "Я сподіваюся, це не те, що я думаю", - сказала Ненсі, її тон відповідав тону Рімо.
  
  
  Римо похмуро кивнув. "Я мушу повернути Чіуна до цієї справи".
  
  
  "Чудово. Але який від нього буде толк?"
  
  
  "Чіун просто так вийшло, що він близький друг Чити Чинг".
  
  
  "Телеведучий?"
  
  
  "Ставлю бронтозавра проти апатозавра, що вона вхопиться за твою історію, як тиранозавр за Діметродона. Буквально."
  
  
  Ненсі похмуро посміхнулася. "Я прийму це рішення".
  
  
  Це виявилось простіше, ніж думав Римо. Повернувшись у квартиру Ненсі, він зняв трубку, щоб зателефонувати Майстеру Сінанджу. Потім його обличчя розслабилося.
  
  
  "Що це?" Ненсі ахнула.
  
  
  "Я щойно згадав. У нас немає телефону".
  
  
  "О ні".
  
  
  "Можливо, хлопець, який підключив мене до цього, зможе допомогти".
  
  
  "І хто б це міг бути?"
  
  
  "Не питай".
  
  
  "Я не буду", - сказала Ненсі, піднявши дугоподібну брову.
  
  
  На очах у Ненсі Римо заблокував телефон своїм тілом і торкнувся кнопки. Вона не бачила який. Але він утримав її, не набираючи далі.
  
  
  За мить він говорив тихим голосом. Ненсі вловила лише загадкові уривки розмови.
  
  
  "Думаєш, ти можеш допомогти?" Римо закінчив. Він послухав кілька хвилин і сказав: "Чудово".
  
  
  Він повісив слухавку, посміхаючись. "Новий телефон має бути встановлений сьогодні. Він збирається прискорити його встановлення. Може бути підключений протягом години".
  
  
  "Ким би він не був, у нього, мабуть, великий вплив, якщо він пов'язаний з компанією Burger Triumph і В
  
  
  Посмішка Римо стала невпевненою. "Отже, чим ти хочеш зайнятися, щоб убити час?"
  
  
  "Хочеш послухати кілька історій про динозаврів?"
  
  
  "Чи є другий варіант?"
  
  
  "На жаль немає".
  
  
  Обличчя Римо витяглося. Він упав у крісло і склав руки на грудях, захищаючись. "Добре, але будь ласкавий. Я не хочу, щоб всі мої ілюзії розбилися вщент".
  
  
  Телефон задзвонив, коли Римо намагався розібратися з концепцією того, що динозаври не були теплокровними, ні холоднокровними, але здатні перемикатися між варіантами метаболізму.
  
  
  "Мені більше подобалися динозаври, які були у нас, коли я був дитиною, аніж ці нові", - з нещасним виглядом пробурмотів Римо. Ти знав, де ти з ними.
  
  
  Сміючись, Ненсі піднесла слухавку до вуха і сказала: "Алло?" потім відсмикнула навушник, ніби він був гарячим.
  
  
  "Чіун, вірно?" - Запитав Римо.
  
  
  "Він здається більш ніж трохи засмученим".
  
  
  Римо взяв слухавку і спитав: "Як справи, Тату?"
  
  
  З трубки долинув жахливий писк.
  
  
  "Рімо, Римо, сталося нещастя!"
  
  
  "Я знаю, але з вашою допомогою, я думаю, ми зможемо поновити Ненсі на посаді".
  
  
  Голос Чіуна став роздратованим. "Про що ти там балакаєш?"
  
  
  "Ненсі отримала стару прочуханку. Про що ти говориш?"
  
  
  "Я говорю про мою жахливу зустріч, коли я дослідив вулиці біля мого замку".
  
  
  "Грабівник?"
  
  
  "Гірше", - виплюнув Чіун. "Я зіткнувся з в'єтнамцем".
  
  
  "О-о".
  
  
  "На околицях повно в'єтнамців. Я також бачив жінку, яку прийняв за китаянку. Або, можливо, філіппінку".
  
  
  "Але без японців, вірно?"
  
  
  "Я боюся дізнатися. О, Римо, це неможливо. Я не можу жити серед невибагливих в'єтнамців. Що сказали б мої предки?"
  
  
  "Замикати двері замку щоночі?"
  
  
  Чіун так розлютився, що зашипів.
  
  
  "Добре, добре, ти злишся. Сміт знову тебе дістав. Чому б тобі не обговорити це з ним? Він дав тобі цей номер, вірно?"
  
  
  "Я був так у нестямі. Я не знав, що сказати. Я прийняв його замок і підписав його контракт. Я пов'язаний цими речами, Римо".
  
  
  "Отже, ми переїжджаємо. Я можу з цим змиритися. Але поки що залишимо це. Послухай, Ненсі потрібна твоя допомога".
  
  
  Голос Чіуна став холоднішим. "Ця жінка знає мені ціну".
  
  
  "Забудь на хвилину про пальці динозавра. Тепер ми працюємо за розкладом Сміта. Жодних пільг".
  
  
  "Тьху! Я занадто засмучений, щоб нормально думати".
  
  
  "Нам потрібно повідомити про це Чит Чинг", - сказав Римо.
  
  
  Голос Майстра Сінанджу відразу ж пом'якшав.
  
  
  "Чита. Сміт хоче, щоб я зв'язався з красунею Читою?"
  
  
  "Прямо зараз. Ось що ти їй скажеш...."
  
  
  Перше, що захотіла дізнатися Чита Чинг, коли почула знайомий голос Майстра синанджу, було: "Рінго з тобою, діду?"
  
  
  "Рінго?"
  
  
  "Той красень із зап'ястями".
  
  
  "Ні", - коротко відповів Чіун.
  
  
  "О, наступного разу, коли ви зіткнетеся з ним, не могли б ви передати йому від мене, що Чита думала про нього?"
  
  
  "Можливо. Але я дзвоню з іншої причини. Йдеться про жінку, про тяжке становище якої ви повинні знати. . . . "
  
  
  Скіп Кінг був у висококласному барі для одиноких у Дуврі, намагаючись приголомшити відразу за двома блондинками, коли з телевізора з великим екраном долинув знайомий голос.
  
  
  "Ви кажете, що вас звільнив віце-президент Burger Triumph, який сексуально домагався вас?"
  
  
  Кінг хмикнув. "Вона ще не покинула цю дитину?"
  
  
  Потім, на його жах, чіткий голос Ненсі Деррінджер відповів на різке запитання Чити Чинг.
  
  
  "Мене не відпустили. Мене відштовхнув у бік спраглий слави неандерталець на ім'я Скіп Кінг. Я запропонував йому проект "динозавр", і в ту хвилину, коли він привіз тварину до цієї країни, він виставив мене за двері".
  
  
  "Йдеться про владу, чи не так?" Запитав Чита.
  
  
  "Хіба так не завжди?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Динозаври та сексуальне придушення", - сказала Чита пронизливим голосом. "Невже сучасний чоловік менш розвинений, ніж сучасна жінка? З іншого погляду, ось науковий кореспондент Френк Фелдмейєр".
  
  
  "О Боже". Сказав Кінг, дивлячись на екран. "Я тост".
  
  
  "Вони чекають на тебе", - сказав начальник служби безпеки Скіпу Кінгу, коли той, захекавшись, увірвався до вестибюлю штаб-квартири компанії.
  
  
  "Вони що, з глузду з'їхали?"
  
  
  "Ти знаєш правила гри. Важко сказати".
  
  
  "Вони говорили щось про мене? Що-небудь погане?"
  
  
  "Не для мене. Але вони в залі засідань і перебувають там уже цілу годину".
  
  
  Обливаючись потім, Скіп Кінг піднявся ліфтом на верхній поверх. "Година. Я коштував пораді директорів години, і це після робочого дня. Година, помножена на шість. О Боже! Я стою пораді директорів шести годин їхнього особистого часу. Я - підгорілий тост".
  
  
  Рада директорів підняла очі в унісон, коли Скіп Кінг відчинив скляні двері. Генеральний директор сидів у дальньому кінці, у шкіряному кріслі з високою, схожою на трон спинкою. Його сигара диміла в пухкому кулаку.
  
  
  Інші сиділи з боків у таких же величезних кріслах.
  
  
  "Я прийшов, як тільки почув", - прохрипів Кінг, потягнувшись до стільця у своєму кінці довгого столу для нарад.
  
  
  Генеральний директор змахнув цигаркою.
  
  
  "Не турбуйся. Ти не залишишся".
  
  
  Кінг проковтнув. "Ти-ти-не-звільняєш-мене?"
  
  
  "Ми думаємо, тобі слід трохи подумати, королю. Нехай все владнається само собою".
  
  
  "Але я не можу. Я розвалюю проект Бронто".
  
  
  "Ми про це подбали".
  
  
  Що ти збираєшся робити, коли преса почне стукати в двері з проханням про інтерв'ю? Засоби масової інформації витимуться через мою історію”.
  
  
  "Прямо зараз, - пролунав холодний голос із крісла з високою спинкою прямо перед ним, - засоби масової інформації жадають твоєї голови".
  
  
  Широко розплющивши очі, Скіп Кінг визирнув з-за крісла. На нього дивилися перевернуті блакитні очі Ненсі Деррінджер. Вони не були доброзичливими.
  
  
  "Доктор Деррінджер погодився повернутися на борт під час перехідного періоду", - пояснив генеральний директор.
  
  
  "Я думала, це менше, що я могла зробити", - сухо сказала Ненсі.
  
  
  "Послухай, я цього не зазнаю. Я не дозволю позбавити мене моменту слави".
  
  
  "Пропусти", - сказав старший віце-президент. "Ти б не став ризикувати порадою директорів, чи не так?"
  
  
  "Я-я міг би. Все можливо, коли корпоративні сходи ламаються в тебе під ногами. Я міг би навіть написати відверту книгу. Ніколи не знаєш, коли корпоративного лідера відкинуть".
  
  
  Порада дивилася на нього немиготливими, непроникними очима.
  
  
  Генеральний директор вказав сигарою на двері. "Приділи нам хвилинку, будь ласка, кінг? Нам треба порадитися".
  
  
  Кінг ходив по килиму перед залом засідань протягом двадцяти хвилин. Його куртка обважніла від поту.
  
  
  "Цього не може бути", - промимрив він. "Цього не може бути. Я Скіп Кінг. Я прямую до вершини".
  
  
  Коли його викликали назад, він виявив, що порада безтурботно сидить. Ненсі виглядала нещасливою. Це був добрий знак. Він змусив себе нормально дихати.
  
  
  "Ми вирішили, що ви можете залишитись у проекті", - прямо сказав генеральний директор.
  
  
  "Чудово. Ти не пошкодуєш..."
  
  
  "Під керівництвом доктора Деррінджера".
  
  
  Король насупився. "Жінка. Я не можу працювати під керівництвом жінки".
  
  
  "Я пропоную повірити містеру Кінгу на слово", - холодно сказала Ненсі.
  
  
  "Якщо подумати, - поспішно сказав Кінг, - я можу спробувати. Чому б і ні? Я проста людина".
  
  
  "Відмінно. Сідайте, доктор Деррінджер дає рекомендації".
  
  
  Король сіл. Він склав руки на столі, доки не зрозумів, як це виглядає. Потім він сховав їх під стіл, щоб ніхто не міг бачити, як вони тремтять.
  
  
  Ненсі прочистила горло і сказала: "Я щойно оглянула тварину. Воно явно придушене".
  
  
  "Це найсмішніше..." - почав говорити Кінг. Він заткнувся.
  
  
  "І не адаптується до середовища проживання. Ще зарано говорити, в чому проблема. Я хотів би зробити аналіз крові, токсикологічні тести, але невідкладною турботою є переміщення Панкіна..."
  
  
  "Що трапилося зі Стариною Джеком?"
  
  
  "Панкін" - зручніша для клієнта назва", - пробурмотів генеральний директор.
  
  
  Король знову заткнувся. Жінка була незворушна. Вони їли в неї з рук. Його очі блукали по кімнаті, питаючи, з ким із них вона спала.
  
  
  "Як я вже говорила, - продовжила Ненсі, - Панкіна потрібно перекласти якнайшвидше. У більш відповідне оточення. Крім того, в більш секретне, оскільки преса наповнила комутатор питаннями".
  
  
  "Отже, чия це вина?" Кінг огризнувся.
  
  
  Генеральний директор різко підвівся. "Кінг, допоможи доктору Деррінджер з усіма приготуваннями".
  
  
  "Так, сер", - з нещасним виглядом відповів Кінг.
  
  
  На шляху до виходу члени ради директорів зупинилися, щоб засвідчити Ненсі свої компліменти. Кінга проігнорували. Це найбільше поранило.
  
  
  Після того, як дошка розійшлася додому, Кінг напружено підвівся. "Думаю, мені доведеться отримати з цього максимум користі. Куди ми його перемістимо?"
  
  
  "Це засекречено", - відрізала Ненсі, збираючи свої файли.
  
  
  "Не від мене".
  
  
  "Особливо від тебе".
  
  
  "Тоді як я можу допомогти, якщо я не знаю, куди ми веземо Старину Джека?"
  
  
  "Бо Б'вана збирається додому на вечір".
  
  
  "Ти не можеш наказати мені повернутися додому".
  
  
  "Ви б віддали перевагу, щоб я попросив правління зробити це?"
  
  
  "Ти граєш у складну гру з м'ячем для дівчини, яка не має їх".
  
  
  "Постарайся не грюкнути дверима, йдучи", - сказала Ненсі. "Вона зроблена зі скла. Як і твоє его".
  
  
  Після відходу Кінга Ненсі вирушила до свого нового офісу. Ім'я Скіпа Кінга все ще було на дверях. На ранок це мало змінитися. За новим столом вона набрала свій домашній номер.
  
  
  "Римо? Ненсі. Все готове. Сьогодні ввечері ми переїжджаємо до Панкіна".
  
  
  "Потрібна якась допомога? Чіун має бути тут за годину чи дві".
  
  
  "Ні. Немає часу. Краще дочекайся його. І залишайся біля телефону. Я подзвоню, якщо ти мені знадобишся".
  
  
  "Сподіватимемося, що ні. Я не в настрої стояти між Чіуном і обраною ним дужкою всю чортову ніч".
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Всесвітня штаб-квартира Burger Triumph була сорокаповерховою офісною вежею, оточеною невисокими будівлями-супутниками. Вежу вінчала золота корона, через що нижні будівлі здавалися уклінними підданими перед монолітним імператором. У парк можна було потрапити єдиною службовою дорогою і він був оточений парканом безпеки.
  
  
  Преса була за парканом. Охоронець біля воріт отримав чіткі інструкції. Якщо вас спитають про динозавра, смійтеся їм в обличчя.
  
  
  Він так і вчинив. І в міру того, як ніч тяглася, а телефонні дзвінки до будівлі корпорації залишалися без відповіді, преса здалася.
  
  
  До третьої години ночі берег був чистий.
  
  
  Ненсі Деррінджер востаннє оглядала Апатозавра. Він глянув на неї сонними очима. Він змінив становище з того часу, як вона була тут востаннє. Це був добрий знак. Він має бути досить міцним для перенесення.
  
  
  Вона підняла рацію, яку тримала в руці, і сказала: "Відкрий ворота".
  
  
  На протилежному кінці затонулого житла сталеві двері піднялися, як лезо гільйотини, переведене в ріжуче положення. Відкрився тьмяний тунель.
  
  
  Зсередини почав дмухати вентилятор, доносячи фруктовий аромат до ніздрів апатозавра. Він поворухнувся, витягаючи свою довгу шию.
  
  
  "Ось так, Панкін. Їжа".
  
  
  Рептилія голосно пирхнула.
  
  
  "Ти можеш це зробити", - підбадьорила Ненсі. "Ти голодний, чи не так?"
  
  
  Істота стала на ноги з важким достоїнством. Воно позадкувало, повернулося і направило свою довгу шию в тунель.
  
  
  Ненсі схрестила пальці. "Продовжуй".
  
  
  Плечо зникло, коли істота пішла за своїм носом. Коли пролунав шум їжі, було видно лише хвіст.
  
  
  Це тривало близько двадцяти хвилин і припинилося. Потім усе припинилося водночас.
  
  
  Голос затріщав із рації. "Він проковтнув все до останнього авокадо, доктор Деррінджер".
  
  
  "Я вже в дорозі", - сказала Ненсі. "Тепер лишилося недовго".
  
  
  Величезний підвал довго здригався, і настала тиша, якщо не брати до уваги повільних ляпасів хвоста рептилії по землі.
  
  
  Ненсі спустилася вниз і прослизнула в тунель.
  
  
  Капітан Реліш зустрів її у вузькому квадратному тунелі. Вантажівка з динозаврами була загнана задом у похилий тунель, тож його днище знаходилося на одному рівні зі підлогою.
  
  
  Апатозавр мирно розвалився в обмеженому просторі, готовий до транспортування.
  
  
  "Заспокійливе подіяло ідеально, доктор Деррінджер", - сказав Смак. "Не хочете вшанувати?"
  
  
  Неохоче Ненсі сама накачала істоту транквілізатором, ненавидячи кожне натискання на гачок гвинтівки. Для забезпечення тривалого сну знадобилося всього півдюжини пострілів.
  
  
  Ненсі повернула гвинтівку Смаку. "Добре, прихопи його, і ми підемо".
  
  
  Ненсі дивилася, як берети з Бургер спускають апатозавра на мотузці.
  
  
  Закінчивши, вони вийшли через бічні двері й обігнули бетонний тунель, де в іншому кінці підвального тунелю стояла кабіна бронтотранспортера.
  
  
  "Я за кермом", - сказав Смак.
  
  
  "Чудово". Ненсі зайняла місце в середині величезної кабіни. Запасний водій зайняв зовнішнє пасажирське сидіння. Смак запустив дизелі, і тягач сіпнувся вперед.
  
  
  Ненсі дивилася в заднє вікно, коли з'явилася решта вантажівки, несучи свій вантаж у вигляді сплячого апатозавра.
  
  
  "Геніально, чи не так?" Смак хмикнув.
  
  
  "Я щиро ціную все, що дозволяє уникнути підкреслення тварини", - відсторонено сказала Ненсі.
  
  
  "Щось не так?"
  
  
  "Ні", - поспішно відповіла Ненсі. "З нами все буде гаразд, як тільки ми дістанемося місця призначення".
  
  
  "Котрий з них?"
  
  
  "Засекречений, поки тобі не знадобиться знати. Просто їдь по шосе 13. На північ".
  
  
  "Ти бос".
  
  
  Великі двері нагорі піднялися, і вони з гуркотом вилетіли зі штаб-квартири Burger Triumph World у ніч. Незабаром вони виїхали з офісного парку і вирушили на північ.
  
  
  Ненсі приготувалася до того, що, як вона сподівалася, буде короткою поїздкою без пригод. Їй не подобалося сидіти між двома беретами з бургерами - не розуміючи, як вони вписуються в шараду з Конгресом, що здається, за зелену Африку. Але щойно істота опиниться на нейтральній території, з'явиться можливість вирвати контроль над ним у корпорації. Якщо не за допомогою юристів, то за допомогою Римо та Чіуна – ким би вони не були насправді.
  
  
  На тихій ділянці шосе 13, не минуло й тридцяти хвилин, як за ними з ревом під'їхав маленький фургон і спробував протиснутися повз вантажівку.
  
  
  Смак спостерігав за ними у бічне дзеркало. "Вони що, з глузду з'їхали? Намагаються обігнати нас? Ця чортова дорога належить нам".
  
  
  "Мабуть, преса", - пробурмотів інший Берет.
  
  
  Двигун запрацював, фургон напружився, щоб проїхати повз незграбний транспортний засіб. Капітан Реліш підштовхнув кермо вліво. Перевізник відреагував. Вимушений згорнути, фургон вискочив на м'яку узбіччя дороги, майже знищений, і рвонув уперед. Його червоні задні вогні зменшилися, потім спалахнули.
  
  
  Далеко попереду фургон з вереском зупинився, перегородивши дорогу. Його фари світили їм у вічі, засліплюючи їх.
  
  
  "Удар по гальмах!" Закричала Ненсі.
  
  
  Тягач повільно зупинився, його бічні двері з різким скреготом відчинилися.
  
  
  І звідти вийшли темні постаті, які вийшли у світ фар. Квартет чоловіків у масках, камуфляжах та чепурних зелених беретах. Блиснула короткоствольна зброя.
  
  
  "Тільки не знову!" Рілішу стало не по собі.
  
  
  "Це блеф!" Крикнула Ненсі. "Проїдь через них!" Потім вона подумала: "Навіщо я їм це розповідаю?" Вони знають, хто весь цей час стріляв неодруженими.
  
  
  У цей момент з'явилися пістолети-кулемети "Скорпіон", що димляться, тремтять і тремтять.
  
  
  Лобове скло затягнулося павутиною перед враженими блакитними очима Ненсі Деррінджер, а по обидва боки від нього відкинувся на спинку сидіння Беретик з написом "Бургер", а його обличчя перетворилося на місиво з крові, мозку та кісток.
  
  
  Боже мій! Подумала Ненсі. Кулі справжні!
  
  
  Потім люди в масках постукали у скло дверей кабіни.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу був у нестямі. "О, Римо, що я можу зробити?" він жалібно пискнув.
  
  
  Римо розтягнувся на дивані Ненсі Деррінджер і дивився, як ведуча нічного ток-шоу намагається умовити групу дорослих, одягнених в одноразові підгузки, поговорити про їхнє сексуальне життя. "Все просто", - сказав він Чіуну. "Ми висуваємось".
  
  
  "Я не можу поворухнутися. Це перший замок, який імператор Сміт подарував мені. Ворушитися було б образою".
  
  
  "І що? Сміт може це винести. Можливо, йому навіть байдуже".
  
  
  "І я дорого заплатив за це".
  
  
  "Ах-ха. З'являється справжня причина".
  
  
  Майстер Сінанджу припинив свої метушливі ходіння і вмостився в центрі килима. "Я бранець у моєму власному замку ворожих в'єтнамців, і мені судилося скоро померти. Жоден майстер Сінанджу не закінчував свої дні так гірко з часів Хунга".
  
  
  Поки Римо намагався згадати урок Ганга, задзвонив телефон. Римо підняв слухавку і сказав: "Дракони Сінанджу надають послуги. Ви їх знаходите, ми їх подрібнюємо".
  
  
  "Рімо", - прохрипів голос.
  
  
  "Смітті? Що трапилося? У тебе жахливий голос".
  
  
  "Два берети "Бургер Тріумф" були знайдені на пустельній ділянці шосе в Делавері протягом останніх двадцяти хвилин".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Згідно мого моніторингу міжофісної електронної пошти Burger Triumph, двоє загиблих були водієм та його змінником".
  
  
  "А як щодо Ненсі?"
  
  
  "Про її долю немає жодного слова", - сказав Сміт
  
  
  "Чорт. І ми прохолоджувалися в очікуванні її дзвінка".
  
  
  "Рімо", - сказав Сміт напруженим голосом. "Я хочу, щоб цього апатозавра знайшли".
  
  
  "Просто вкажи нам напрям, Смітті. Я гарантую результат".
  
  
  "Я не зміг розібратися у вашому звіті про постановочні перестрілки між "Беретами-бургерами" та Конгресом за зелену Африку. Але хтось у компанії повинен щось знати. Знайди цю людину і витруси з неї правду. Проклади собі шлях вгору корпоративною сходах, якщо потрібно ".
  
  
  "Із задоволенням". Римо повісив слухавку. "Давай, Чіуне. Ходімо дзвонити".
  
  
  Скіп Кінг безцільно прогулювався залами штаб-квартири Burger Triumph. Правління перебувало на самоті. Ніхто не розмовляв. Особливо ніхто не розмовляв зі Скіпом Кінгом, прокаженим компанії.
  
  
  І, що найгірше, у нього більше не було офісу. Він був замкнений у своєму власному. Отже, не маючи свого робочого столу, Кінг був змушений ходити коридорами, тинятися у кулерів з водою, намагаючись з'ясувати, що відбувається.
  
  
  "Це диявольщина", - зізнався Кінг клерку середньої ланки.
  
  
  "Насправді, саме так ЦРУ поводиться з оперативниками на місцях, які облажалися", - весело сказав клерк. "Вони відкликають їх у Ленглі і змушують блукати коридорами, намагаючись виглядати зайнятими".
  
  
  "Ти дуже допомагаєш", - прогарчав Кінг, зібгавши паперовий стаканчик і викинувши його в кошик. Він кинувся до ліфтів. Можливо, на наступному поверсі буде більше інформації. Якщо ні, то принаймні у нього все ще був ключ від туалету для керівників. Можливо, він улаштував би там імпровізований офіс.
  
  
  Двері ліфта відчинилися, і Кінг увійшов. Він зауважив, що ліфт зайнятий. Потім помітив, ким.
  
  
  Кінг почав відступати, але рука з надзвичайно товстим зап'ястям схопила його за червону краватку і смикнула його назад. Двері зачинилися після його здивованого вигуку.
  
  
  "Збираєшся нагору?" Недбало запитав Римо.
  
  
  "Взагалі, я збирався спускатися", - похмуро сказав Кінг.
  
  
  "Схоже, ти їдеш з нами. Забавно, ми тебе теж шукали. Давай поговоримо наодинці у твоєму кабінеті".
  
  
  "У мене немає офісу. Вони віддали його Ненсі".
  
  
  "Добре, давайте поговоримо в кабінеті Ненсі".
  
  
  "В мене немає ключа".
  
  
  "Він тобі не знадобиться".
  
  
  Ліфти зупинилися на верхньому поверсі, і Скіп Кінг вийшов, Римо і Чіун на крок за ним. Він знав, що краще не тікати.
  
  
  Біля дверей кабінету Кінг сором'язливо сказав: "Ось воно".
  
  
  Маленький кореєць підійшов до покритого галькою скла і довгим нігтем подряпав скло. Звук завдав Кінгу біль у вухах. Римо постукав по колу. Скло вискочило, і він потягнувся всередину, щоб повернути ручку дверей.
  
  
  "Заходь ти", - сказав Римо.
  
  
  Втрутився Кінг. "Ти знаєш, що я не вражений".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Будь-який може сунути склоріз собі під ніготь".
  
  
  "Можливо. Але не ми. Де Ненсі?" Запитав Римо, не гаючи більше часу.
  
  
  "Я не знаю. Я чув, що вона була на дробовику, коли був підбитий бронтовоз".
  
  
  "Хто підстрелив?"
  
  
  "Знайди мене".
  
  
  "Він бреше, Римо", - сказав Чіун холодним голосом. "Від його поту вражає брехнею".
  
  
  "Це смішно", - огризнувся Кінг.
  
  
  І раптом Скіп Кінг відчув, як його щиколотки стискаються, як лещата. Решта була розмитою плямою звуків, шуму і руху - і щойно кров, що прилила до його голови, прояснила зір, він зрозумів, що його за кісточки вивішують з вікна його колишнього офісу.
  
  
  "Відпусти мене!"
  
  
  "Ти цього не хочеш. Ти хочеш, щоб тебе втягнули назад у цілості та безпеці. Правильно?"
  
  
  "Відведи мене назад у безпечне місце - швидко", - закричав Кінг, його краватка хльостала його по обличчю.
  
  
  "Спочатку трохи правди. Хто викрав тягач?"
  
  
  "Мабуть, це були ті африканці".
  
  
  "Спробуй ще раз. Ми знаємо, що африканці стріляли неодруженими. Як і берети. Що за історія?"
  
  
  "Я не розумію, про що ти говориш!"
  
  
  "Він бреше, Римо", - пролунав писклявий голос Чіуна. "Його голос волає про віроломство".
  
  
  "Мені не подобається, коли мені брешуть", - сказав Римо, тепер у його голосі пролунало роздратування.
  
  
  "Я не звинувачую тебе!"
  
  
  "Колись чув про динну краплину?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Це старий корейський звичай. Хтось бреше тобі, і тому ти підвішуєш його за обидві кісточки і граєш у "Кидай диню". Вгадай, чия голова замінює диню?"
  
  
  Король здогадався. "Ні будь ласка!"
  
  
  "Готовий до частини ритуалу "раз, два, три", "плескання"?"
  
  
  "Добре! Добре! Я говоритиму".
  
  
  "Ти вже кажеш. Говори правду".
  
  
  "За цим, мабуть, стоїть правління! Це мають бути вони".
  
  
  "Чому?" Запитав Римо.
  
  
  Кінг дозволив словам вирватися з нього потоком. "Вся ця історія з Бронто - частина маркетингового плану. Ми відправляємо Олд Джека в турне. Коли це буде зроблено, ми збираємося піддати його евтаназії".
  
  
  Зморшкувате обличчя Чіуна стало спантеличеним. "Піддати евтаназії?"
  
  
  "Діно скидає", - похмуро сказав Римо.
  
  
  "Нелюди".
  
  
  "Це правильно", - погодився Кінг. "Вони нелюди. Ідея полягає в тому, щоб продавати бургери "Бронто" за цінами, відповідними витворам мистецтва. Рада директорів розраховує навести порядок. Мабуть, вони зрушили розклад, не сказавши мені".
  
  
  "Що ти думаєш, Чіуне?"
  
  
  "Я думаю, що немає межі варварству цієї землі, де в'єтнамцям дозволено жити у найкращих провінціях і люди їдять драконів".
  
  
  "На відміну від того, щоб освіжувати їх для отримання чарівних кісток?"
  
  
  "Дракона ховають після того, як він віддав дух. Це єдине, що можна зробити".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Таким чином, із органів, звичайно, виросте новий дракон".
  
  
  "Я здаюся", - сказав Римо, втягуючи Кінга назад у кімнату. Кінг, хитаючись, підійшов до кошика для сміття і, опустившись рачки, почав згрібати в неї.
  
  
  "Давай дістанемося цієї ради зла, Римо, і знесемо їх підступні голови".
  
  
  "Не без попередньої перевірки".
  
  
  Майстер Сінанджу вказав на Скіпа Кінга, його голову у сталевому кошику.
  
  
  "У цього є вуха".
  
  
  "Я це виправлю", - сказав Римо, залазячи в кошик і стискаючи місце поряд з хребтом Кінга. Він обм'якнув, і почувся булькаючий звук його видиху у власну блювоту.
  
  
  Римо додзвонився до Сміта телефоном.
  
  
  "Сміте, забудь усе, що ти чув про африканських захисників навколишнього середовища. Це суцільна афера з "Бургер Тріумф"".
  
  
  "Що?"
  
  
  "У них все продумано. Промо-тур, випадкова смерть. Вгадайте, що буде далі?"
  
  
  "Я не можу собі уявити".
  
  
  "Кожен яппі у всесвіті стає в чергу за смаковими відчуттями, які бувають раз у житті".
  
  
  Зітхання Сміта було сухим, приголомшеним звуком. "Ти ж не хочеш сказати..."
  
  
  "Це буде більше, ніж ляльки "капустяна грядка", за винятком того, що ти зможеш їсти бургери "Бронто"".
  
  
  "Ви простежили тварину?"
  
  
  "Ні. Але ми вибили правду з Кінга. Він каже, що правління пересунуло розклад".
  
  
  "Допитайте правління".
  
  
  "Просто хотів, щоб ти знав, перш ніж ми це зробимо".
  
  
  "Намагайтеся зробити це делікатно. Burger Triumph представляє значну частину американської економіки".
  
  
  "Вони не брешуть, вони не вмирають. Як це?"
  
  
  "Задовільно", - сказав Сміт.
  
  
  Скіп Кінг все ще кипів, коли Римо повісив слухавку. Дорогою до дверей Майстер Сінанджу перекинув кошик ногою. Кінг упав разом із нею і почав нормально дихати.
  
  
  Рада директорів корпорації Burger Triumph не була впевнена, що робити з чоловіком з товстими зап'ястями та його колоритною супутницею.
  
  
  Вони намагалися обдурити вторгнення на їхнє екстрене засідання правління.
  
  
  "Ви працюєте тут?" - Запитав генеральний директор.
  
  
  "Ні. Ми незадоволені клієнти".
  
  
  "Незадоволений?"
  
  
  "Ми любимо наших бронтозаврів на копиті, а не між скибочками черствої булочки".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Вони тягнуть час, Римо", - попередив дідусь іншого.
  
  
  "Мабуть, чекає на допомогу", - сказав той, кого звали Римо.
  
  
  Він обійшов стіл, проводячи пальцями по полірованій стільниці з вишневого дерева. Він зупинився, коли підійшов до правого кута біля ліктя генерального директора, просунув руку під нього і висмикнув кнопку за дроти.
  
  
  Він помахав їм перед генеральним директором. "Кому ти дзвонив?"
  
  
  "Охорона. І я пропоную вам двом спланувати тиху втечу, інакше будуть висунуті звинувачення. Федеральні звинувачення".
  
  
  "Боже мій", - сказав Римо.
  
  
  Миттю пізніше увірвалися берети з бургерів. Їх було четверо і вони були озброєні штурмовими гвинтівками AR-15. Їх вів капітан Мастард. Він зблід побачивши Римо і Чіуна. Він почав задкувати з кімнати, але його команда перегородила йому шлях.
  
  
  "Чудові пістолети", - сказав Римо.
  
  
  "Будь ласка, підніми руки", - тремтячим голосом наказав Мастард.
  
  
  Впевнена усмішка Римо не торкнулася його очей. "Не забудь зарядити їх цього разу?"
  
  
  Капітан Мастард і його берети завагалися, на мить вони виглядали спантеличеними, і на їхніх обличчях з'явилися різні незграбні вирази.
  
  
  Римо глянув на генерального директора і сказав: "Знаєте, я думаю, вони знову забули свої патрони".
  
  
  Генеральний директор підвівся і сердито потрусив кулаком. "Пристреліть їх! Вони загрожували раді директорів і, як наслідок, усім вашим робочим місцям!"
  
  
  Берети з Бургерів зробили відважну спробу. Брак боєприпасів був серйозною перешкодою, але, ймовірно, це врятувало їм життя. Коли зброя наповнила зал засідань шумом, полум'ям і пороховим димом, і не більше того, Римо і Чіун рушили серед них, використовуючи свої чепурні пурпурні берети, щоб заткнути їм рот кляпом - попередньо звільнивши їх від зброї і всіх кінцівок жорсткими ударами пальців. тазостегновим суглобам.
  
  
  Вони склали стос у кутку, і Римо звернувся до дошки. Майстер Сінанджу стояв за ним, як смарагдово-золотий джин, засунувши руки в рукави.
  
  
  "Афера розкрита", - сказав Римо уривчастим голосом. "Так скажи нам, де бронто, і, можливо, тобі не доведеться закінчити, як Скіпу Кінгу".
  
  
  "Як... як Скіп Кінг закінчив?" - тремтячим голосом запитав чоловік.
  
  
  "Дихає власною блювотиною".
  
  
  Рада директорів виглядала стривоженою, а генеральний директор сказав: "Ми поняття не маємо, що трапилося з бідною твариною. Ми погодилися дозволити доктору Ненсі Деррінджер перевезти його в безпечне місце, але транспортник не прибув. Ми саме обговорювали, що це може означати, коли ви двоє увірвалися”.
  
  
  - Ти ж не намагаєшся сказати мені, що це не має жодного стосунку до бургерів "Бронто"? – скептично запитав Римо.
  
  
  "Очевидно, доктор Деррінджер обдурив нас".
  
  
  Римо почав знущатися, коли Майстер Сінанджу тихо сказав: "Він говорить правду, Римо".
  
  
  "Я відчуваю запах їхнього поту", - сказав Римо.
  
  
  "Як і я. Але це пахне правдою".
  
  
  Римо глянув із сумнівом. Він понизив тон. "Їх пульс почастішав. Це означає, що вони брешуть, вірно?"
  
  
  Чіун холодно похитав головою. "Це означає, що вони налякані. Якби вони збрехали, їхній пульс здригнувся б".
  
  
  Римо перевів погляд із Майстра синанджу на дошку і назад. "Отже, хто викрав "Бронто"? Це точно була не Ненсі".
  
  
  "Залишився тільки одна людина", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Не може бути полковником Мастардом. Він лежить у купі зі своїм беретом у роті". Потім до нього дійшло. Римо клацнув пальцями. "Король?"
  
  
  Чіун твердо кивнув головою. "Король".
  
  
  "Чорт". Римо вислизнув із кімнати, крикнувши у відповідь: "Будь-хто, хто втрутиться, перетвориться на гамбургер. Буквально".
  
  
  Чіун на мить затримався. "Я пощадив ваші жалюгідні життя", - сказав він тремтячій дошці. "Я очікую, що ваша подяка буде безмірною".
  
  
  Потім він зник.
  
  
  "Я пропоную, щоб ми всі подали у відставку", – кам'яно сказав генеральний директор.
  
  
  Коли ніхто не відповів відразу, він додав: "За умови, що вихідна допомога буде порівнянна з нашими внесками".
  
  
  Пропозиція була підтримана, проголосована і прийнята одноголосно. Залишалося лише ризиковане питання про те, кому подати у відставку.
  
  
  Скіп Кінг пішов, коли Римо і Чіун дісталися його колишнього кабінету. Вони пройшли ланцюжком часткових слідів до ліфта. Кінг настав у свою блювоту і залишив сліди на килимі.
  
  
  Начальник служби безпеки у вестибюлі підтвердив, що Кінг залишив будинок.
  
  
  "На якій машині він їздить?" - Запитав Римо.
  
  
  "Чому я маю відповідати на це питання?" охоронець хотів знати. "Ви двоє зареєструвалися? Я не пам'ятаю, щоби запрошував вас увійти".
  
  
  "Ми самі створюємо наше власне дзижчання. Дивіться".
  
  
  У чоловіка на робочому місці був комп'ютерний термінал, і Римо поклав йому руку. Він швидко описав коло і перевернув його.
  
  
  Охоронець зазначив, що дані на його екрані розпадаються. З системи долинув електронний звуковий сигнал. У ньому лунала паніка. "Як ти це робиш?" він проковтнув.
  
  
  "Це?" Перепитав Римо. "Це нісенітниця. Подивися на це". І Римо провів рукою туди-сюди по краю. Скло тріснуло, і розбитий екран зашипів в обличчя охоронцеві, як засмучений вуличний кіт.
  
  
  Охоронець випльовував інформацію швидкими чергами. "Червоний. Infiniti. На номерному знаку написано KING 1".
  
  
  "Ходімо, Тату. Настав час коронувати короля".
  
  
  Вони випливли із будівлі.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Скіп Кінг важко піднімався корпоративними сходами.
  
  
  Він почав працювати у вітрині закусочної Burger Triumph у Тімоніумі, штат Меріленд, незабаром був призначений менеджером магазину, потім регіональним супервайзером, і до ніжного віку двадцяти восьми років працював у штаб-квартирі корпорації.
  
  
  Була одна і лише одна причина його успіху. Він вважав себе гвинтиком у корпоративному механізмі. На рівні франшизи це означало максимізацію прибутку, навіть якщо це означало повернення до роботи в неробочий час та порятунок непроданого м'яса для бургерів та несвіжої картоплі фрі та доставку їх наступного ранку до прибуття денної команди.
  
  
  За перші шість місяців роботи на посаді менеджера він заощадив компанії двадцять тисяч доларів. Як регіональний керівник, він заощадив шестизначну суму, перевозячи залишки товарів між магазинами. Правління ніколи не ставило під сумнів його методи. Вони бачили лише суть, і суть була тим, що вони дбали.
  
  
  І те, що дбала Burger Triumph, Inc., турбувало Скіпа Кінга. У нього не було соціального життя, він не обзавівся друзями, і йому було байдуже.
  
  
  Коли його підвищили і він потрапив у атмосферу головного офісу, що п'янить, застебнуту на всі гудзики, спочатку Скіп Кінг не думав, що в нього вийде. Жодних втрат, які треба було б рятувати. Він нікуди не збирався йти молодшим дослідником продукту, поки не попросив те, що вважалося глухим кутом з усіх глухих кутів. Переклад до кафетерій компанії. Як менеджер.
  
  
  Протягом трьох місяців субсидована їдальня фактично показала нечуваний прибуток. Правління не турбувало, що пластиковий посуд щовечора миється в раковині у квартирі Скіпу Кінга для повторного використання, а молодшому персоналу подавалися лише найдешевші армійські надлишки. Члени правління харчувалися у своїх приватних клубах та вишуканих ресторанах, тому вони не чули скарг персоналу. Вони бачили лише кінцевий результат. І їх турбував лише кінцевий результат.
  
  
  Скіп Кінг піднімався блискучими сходами успіху, сходинка за сходинкою. Це було не легко. Відсутність бізнес-освіти призвела до того, що багато дверей зачинилися перед його сердитим обличчям. Керівництво середньої ланки дедалі більше скидалося на долю Скіпа Кінга.
  
  
  До тієї ночі, коли він вставив оновлене резюме у файл співробітника, вказавши себе випускником Уортонської школи бізнесу. Magna cum laude. Тому що він ніколи не чув про "Суму з відзнакою".
  
  
  Це був потенційно небезпечний хід, але Кінг, помітивши високу плинність кадрів у Burger Triumph – навіть у штаб-квартирі корпорації, – вирішив, що йому вистачить грошей, щоб вийти сухим із води.
  
  
  Наступного разу, коли він подав заявку на вакантну посаду вище в компанії, він отримав ступінь з бізнес-адміністрування – і опинився у відділі маркетингу. З того дня Скіп Кінг був уродженцем Уортона. І він подбав про те, щоб усі – від секретарів до обслуговуючого персоналу – знали про це.
  
  
  Його колеги по роботі вважали його нестерпним через це, але ніхто не обзивав його з цього приводу. Вони воліли змінити тему або пірнути в кабінку чоловічого туалету, коли бачили, що він наближається.
  
  
  Через п'ять років після того, як Скіп Кінг уперше увійшов до будівлі, його призначили віце-президентом з маркетингу, і він виявив, що сидить із великими хлопчиками на зустрічах з маркетингу.
  
  
  Він добре адаптувався. Він навчився читати правила гри. Відчувати, коли безпечно погоджуватися чи не погоджуватися. Він був одним із них. Новачок. Людина організації. Не було меж висот, яких він міг досягти.
  
  
  Поки що проект Bronto Burger не розвалився.
  
  
  То була гірка пігулка, яку довелося проковтнути. Одночасно його понизили на посаді. І він був на порозі своєї слави. То була ідея Скіпа Кінга від початку до кінця. Це був Скіп Кінг, який стояв перед дошкою і присягнув пасти на свій меч, якщо щось піде не так. З узгодженим золотим парашутом на випадок, якщо його змусять піти у відставку, аби зберегти добре ім'я компанії.
  
  
  Зниження на посаді не було почесним. Зниження на посаді було не тим, на що розраховував Скіп Кінг. А працювати на жінку, яка ніколи не бачила Вортона зсередини, було нестерпно.
  
  
  На короткий час Скіп Кінг думав про самогубство. Бо що таке життя без обнадійливих сталевих щаблів корпоративних сходів під чиїми ногами, що піднімаються?
  
  
  Потім він розлютився. Розлютився на раду директорів, яка принижувала його, Скіпа Кінга, який насмілився вирушити в серце найглибшої Африки, щоб досягти найбільшого результату в історії фаст-фуду.
  
  
  Саме в цьому казані праведного гніву Скіп Кінг вирішив поквитатися. І поки він займається поквитатися, подумав він, немає сенсу не розбагатіти у процесі.
  
  
  Налаштувати його було найпростіше у світі. Усі були на своїх місцях. Як шахі фігури. Залишалося тільки змусити їх рухатись у новому напрямку, а не лише по діагоналі. Скіп Кінг ніколи не був сильний у шахах. Було дуже багато правил, дуже багато невидимих бар'єрів на шляху до перемоги.
  
  
  Ведучи машину крізь ніч штату Делавер, витираючи власну блювотину зі свого худого вовчого обличчя, Скіп Кінг знав, що для нього більше не буде правил.
  
  
  Не після сьогоднішньої ночі.
  
  
  Ненсі Деррінджер, здригнувшись, прокинулася.
  
  
  Її очі повільно фокусувалися. У неї боліла голова. У носі стояв дивний запах, а в роті – гіркий присмак. Смак був від сухої губки, яку хтось затис між її зубами, перш ніж заткнути їй рот шматком тканини.
  
  
  Потім вона згадала обличчя бургерних Беретів, що перетворюються на сире м'ясо, і чоловіків у лижних масках, які витягують тіла з вантажівки і займають їхнє місце.
  
  
  Вони зайняли закривавлені сидіння, і один торкнувся тягача, в той час як другий притис обличчя Ненсі до половиць і притис до її обличчя холодну мокру ганчірку, тримаючи її там, поки вона не знепритомніла. Ефір. Це був запах, що забиває її ніздрі.
  
  
  Ненсі озирнулася. Було темно. У повітрі стояв затхлий запах. Вона лежала на мертвому затхлому сіні. Попереду був ореол білого світла. Вона підповзла до нього. Дошки заскрипіли під її вагою.
  
  
  Поступово у зору з'явилася перспектива.
  
  
  Вона була у старому коморі. На сінувалі. У білому світлі дошки комори здавалися старими надгробками.
  
  
  У центрі сараю, припаркованого в жаркому світлі підвісних аварійних вогнів, стояв тягач. А на його ложементі розтягнувся Апатозавр, схожий на якийсь цінний гарбуз-мутант, який чекає на суд. Він виглядав мертвим. Якщо він і дихав, Ненсі не могла цього бачити.
  
  
  Навколо вантажівки рухалися люди. Вони були одягнені в камуфляжну форму, але їхні обличчя були оголені. Чорношкірі чоловіки. Вона уважно спостерігала за їхніми обличчями. П'ять хвилин вивчення підтвердили те, що підозрювала Ненсі. Жоден із них не відповідав особам африканських членів Конгресу за зелену Африку.
  
  
  Тепер заговорив один із них.
  
  
  "Це одна велика мати, чи не так?"
  
  
  "Я б не став підходити надто близько. Він може прокинутися і відірвати твою дурну голову".
  
  
  "Він їсть голови?"
  
  
  "Розслабся", - втрутився третій голос. "Це вегетаріанець. Декілька круп - і він щасливий".
  
  
  Акцент був американський. Всі вони. Вони були американцями. Але що це означало?
  
  
  Ненсі відповзла від краю горища, щоб її не помітили. Вона спробувала дихати рівно, щоб вивітрити з ніздрів запах ефіру. Можливо, це прочистило б її голову. Ніщо з цього не мало сенсу, і вона відчайдушно хотіла, щоб це мало сенс.
  
  
  Найбільше вона хотіла, щоб Старина Джек пережив цю ніч.
  
  
  Гудок автомобіля змусив її підповзти назад до краю. Вона дивилася, як чорношкірі чоловіки прямують до бічних дверей зі зброєю напоготові. Вони виглядали схвильованими.
  
  
  "Хто це?" - прошипів один.
  
  
  Чоловік дивився крізь дірку від сучка в дошці комори.
  
  
  "Це король!"
  
  
  "Король?" Пробурмотіла Ненсі.
  
  
  "Впусти його", - сказав чоловік.
  
  
  І Скіп Кінг, який виглядав нервовим і схвильованим, увійшов у незачинені двері.
  
  
  "Все в порядку?" спитав він.
  
  
  "Він просто гарчить уві сні, от і все".
  
  
  Король обійшов Апатозавра. Він обійшов тягач. "Я думаю, що він починає приходити до тями".
  
  
  "В нас проблеми?"
  
  
  "Ти надійно закріпив його кабелем?"
  
  
  "Так. Але наскільки тугою вона має бути? Ось у чому питання".
  
  
  Кінг сказав: "Ця владна блондинка знає відповідь на це запитання. Я краще спитаю її. Де вона?"
  
  
  Один із викрадачів вказав великим пальцем на сінок. "Ми замкнули її на горищі".
  
  
  Ненсі відповзла назад, сховавшись з очей, перш ніж погляд Кінга зміг піднятися в її бік. Він знову заговорив.
  
  
  "Приготуйся зробити виклик. Можливо, нам доведеться покласти руку на дошку раніше, ніж я думав".
  
  
  "Краще б це спрацювало, кінг", - прогарчав інший голос. "Якщо це вийде назовні, ми очолимо список злочинців".
  
  
  "Не хвилюйся. Я знаю, як працює бізнес. Правління заплатить викуп, просто щоб зам'яти справу. Останнє, чого вони хочуть, це щоб стало відомо, що вони планували продати наземного бронтозавра американській публіці".
  
  
  У затхлому напівтемряві Ненсі Деррінджер швидко заморгала очима. Вона почула слова, але вони задзвеніли в її вухах, як якийсь безладний удар гонгу. Що він мав на увазі?
  
  
  Потім Кінг піднімався скрипучими сходами, і його лисяча морда вимальовувалась на тлі заднього свічення ліхтарів.
  
  
  Прикидатися не мало сенсу, тому Ненсі сіла і дивилася на його постать, що наближається.
  
  
  "Я бачу, ти прокинувся", - самовдоволено сказав Кінг.
  
  
  Ненсі видала сердитий звук у горлі. Він з дзижчанням вирвався у неї з носа.
  
  
  "Остинь", - виплюнув Кінг. "Дозволь мені зняти з тебе цю штуку". Він розв'язав кляп і засунув холодні пальці їй у рот за кляпом. Ненсі виплюнула гіркий смак бісквіту, а потім супроводжувала його різкими словами.
  
  
  "Ти ублюдок! Що ти задумав?"
  
  
  "Назви це укусом".
  
  
  "Ужалити?"
  
  
  "Рада директорів вжалила мене. Я ужаллюю їх у відповідь. Якщо вони хочуть отримати Старого Джека цілою і неушкодженою, вони повинні заплатити мені. Круті п'ять мільйонів. Цього достатньо, щоб піти на пенсію".
  
  
  "Але чому?"
  
  
  "Ти бачив, як рада принизила мене. І ти питаєш, чому?"
  
  
  "Так, я питаю чому. Двоє чоловіків мертві, а останній апатозавр на землі в небезпеці, тому що твоя мошонка розпухла так само, як і твоя голова?"
  
  
  "З якого часу ти такий великий любитель настільних ігор?"
  
  
  "З тих пір, як ти збожеволів".
  
  
  Кінг усміхнувся в сутінках. Більше, ніж будь-коли, його усмішка здалася Ненсі хитрою. "Ти б не думала так багато про ці трупи, якби знала те, що знаю я", - сказав він.
  
  
  "Я слухаю".
  
  
  "Знаєш, вони ніколи не збиралися підшукувати гарний будинок для Старовини Джека. Весь цей час вони планували пропустити його тушу через м'ясорубку та приготувати бургери Бронто".
  
  
  "Я в це не вірю".
  
  
  "Занадто зухвало, так?"
  
  
  "Занадто дурний. Тільки такий кретин, як ти, міг уявити таке".
  
  
  "Насправді", - сказав Кінг скривдженим голосом. "Це була моя ідея від початку".
  
  
  І Ненсі знала, що він казав правду. Усвідомлення цього викликало холод, що оселився у її мозку. Її захотілося винудити, але в шлунку не було нічого, що могло б відригнути. Вона обмежилася тим, що дивилася на Кінга так, ніби він був упиром, що виліз зі свіжої могили.
  
  
  Кінг запитав: "Послухай, ці кабелі? Вони утримають його, якщо він прокинеться?"
  
  
  "Поняття не маю. Я накачав його транквілізатором на двогодинну поїздку з годинниковим запасом міцності. Тепер він може прийти до тями в будь-який час".
  
  
  "Ой-ой. Що нам робити?"
  
  
  "Ти подзвониш владі, перш ніж вляпаєшся ще глибше", - відрізала Ненсі.
  
  
  Король підвівся. "Як ти і сказав, двоє чоловіків мертві. Далі цього не йдеться".
  
  
  Кінг підійшов до краю горища. Він склав долоні рупором біля рота і гукнув униз. "Перевірте тягач. Можливо, на борту є транкова рушниця".
  
  
  Ненсі подумувала про те, щоб перекотитися на спину Кінга литок і скинути його з сідала, коли один із викрадачів увійшов через бічні двері.
  
  
  "Наближається машина!" він прошипів.
  
  
  "Погасіть чортові вогні!" Кінг закричав.
  
  
  Ліхтарі були підключені до єдиної портативної батареї. Хтось від'єднав її, і сарай перетворився на величезний чорний простір, де не було почуття орієнтації.
  
  
  Потім у темряві лунає звук. Низький, скорботний, але крижаний кров за своїми наслідками.
  
  
  Харру.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Звук пролунав знову, голосніше, льодяна кров у всіх, хто знаходився в темних межах старого сараю.
  
  
  Харру.
  
  
  Потім щось клацнуло з металевим дзвоном. Потужні пружини підвіски застогнали, коли тягач зрушив з місця на своїх величезних шинах.
  
  
  "Це те, про що я думаю?" - прохрипів обережний голос.
  
  
  "Світло!" Крикнув Кінг. "Знову увімкніть світло!"
  
  
  "Щось рухається тут, унизу. Щось велике".
  
  
  Інший голос пронизливо крикнув: "Крупа! У кого ця чортова крупа?"
  
  
  Ненсі Деррінджер напружилася, намагаючись розгледіти щось у темряві. Неможливо було розглянути нічого, крім незрозумілих тіней.
  
  
  "Не стріляй! Що б ти не робив, не стріляй!" - благала вона.
  
  
  "Стріляй, якщо доведеться!" Кінг завив. "Не дай цьому вислизнути. Воно коштує п'ять мільйонів, живе чи мертве".
  
  
  Харру.
  
  
  Римо вискочив зі своєї орендованої машини. За мить до цього зі старого сараю сочилося світло зі щілин і вибоїн, а кут даху нагадував старий сірий ліхтар, що занепав.
  
  
  Кожен фрагмент світла одразу погас.
  
  
  - Мабуть, виставили вартового, - пробурмотів Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу холодно сказав: "Це не має значення. Ми тримаємо демонів там, де їм не уникнути нашого гніву".
  
  
  "Так, ну зараз вони, напевно, стріляють не холостими. Ми повинні зробити це так, щоб Ненсі і Бронто не постраждали".
  
  
  Потім вони почули звук.
  
  
  Харру.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Римо. "Тепер у нас справді проблеми". Він повернувся до Чіуна. "Послухай, я маю взяти з тебе слово, що незалежно від того, як все пройде, Бронто вийде з цього цілим і неушкодженим".
  
  
  "Це наше завдання", - сказав Чіун тонким голосом.
  
  
  "Май це на увазі. Жодних випадковостей, ніякого використання можливостей. Зрозумів мене?"
  
  
  Майстер Сінанджу зморщив своє крихітне личко, перетворивши його на бурштиновий вузол зморшок. "Я знаю бажання мого імператора".
  
  
  "Добре. Тепер давайте візьмемо їх".
  
  
  Вони розділилися, атакуючи сарай із протилежних сторін.
  
  
  І знову пролунав звук сирени Апатозавра – і разом із ним безпомилково впізнавані скарги на натягування та обрив важких тросів.
  
  
  За гуркотом автоматичної зброї пішли дошки, зірвані з опор рами.
  
  
  Відкинувши скритність, Римо з сердитим обличчям попрямував до бокових дверей.
  
  
  Під сінолом. Пістолети-кулемети "Скорпіон" випльовували довгі мови жовтого вогню, відкидаючи уривчасті тіні на величезну внутрішню частину сараю.
  
  
  Химерне світло висвітлило Апатозавра, який скидав свої ланцюги. Його козлячі очі бігали по кімнаті, шукаючи, перелякані. Задня нога розігнулася сама по собі і на мить натрапила на правий задній комплект шин великого розміру. Гума лопнула під вагою, і нога апатозавра зісковзнула. Сарай здригнувся, коли м'яка нога торкнулася підлоги.
  
  
  Підвіска тягача не витримала навантаження. Вона зламалася. Шини навпроти лопнули, як товстошкірі повітряні кульки. Уся задня частина апатозавра опустилася, і величезний, схожий на гарбуз зад повільно зісковзнув на встелену сіном підлогу.
  
  
  Тепер він кричав, його пащу було відкрито і стиснуто, як у зляканої змії.
  
  
  "Не стріляй!" Зойкнула Ненсі. "Тобі не буде боляче, якщо ти даси це спокій".
  
  
  "Роби, що маєш", - крикнув Кінг.
  
  
  Пов'язана по руках і ногах, Ненсі перекотилася до тіла Кінга, що стоїть. От і все. Ти переходиш грань, якщо мені доведеться піти з тобою, затято подумала вона.
  
  
  Потім бічні двері злетіли з петель, підстрибнули на шість футів і збили з ніг людину, яка намагалася прицілитися в маленьку, шукаючу голову апатозавра.
  
  
  Одночасно купа дощок ззаду розкололася і впала, і високий, писклявий голос наповнив темряву, наповнену пострілами.
  
  
  "Здавайтеся, поплічники короля гамбургерів. Бо ваша доля, безперечно, над вами".
  
  
  Дізнавшись голос, Ненсі перестала кататися.
  
  
  "Рімо!" - Закричала вона.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я тут, на горищі. З Кінгом. Бранець!"
  
  
  "Я зараз трохи зайнятий", - сказав Римо, і люди закричали.
  
  
  "Що зі мною? Що зі мною?" - верескнув один.
  
  
  "Я вірю", - сказав Римо, і звук людських кісток, що ламаються, пролунав із остаточністю, яка була незаперечна.
  
  
  "Що там відбувається внизу?" Кінг закричав.
  
  
  Крикнув у відповідь чоловік. "Тут щось є! І це не чортів динозавр!"
  
  
  Потім поблизу кричущої людини почулося булькання, і коли Кінг гукнув його, відповіді не було.
  
  
  "Хтось, запаліть світло!" Кінг закричав.
  
  
  У темряві Скіп Кінг помітив постать, що вимальовувалась у чорному порожньому просторі перед ним. Це була довга тінь серед візерунків тіней, і він відчував на собі погляди, хоча не міг бачити далі свого гострого носа.
  
  
  Пролунав низький зацікавлений звук Харруу.
  
  
  І отруйна хмара пронеслася над Скіпом Кінгом. Від нього неприємно пахло сирими грибами.
  
  
  Римо рухався в сутінках, які могли розрізнити тільки його очі та очі Чіуна. Для всіх інших усередині хліву панувала непроглядна темрява, за винятком тих випадків, коли хтось витратив обойму патронів.
  
  
  Тепер ці спалахи ставали дедалі рідшими.
  
  
  Римо підійшов до чоловіка ззаду, поплескав його по плечу, і нервовий чоловік описав своєю зброєю півколо.
  
  
  Перш ніж слід від кулі зміг перетнути груди Римо, Римо встромив два пальці в задню частину незахищеного черепа, прямо під його зеленим беретом. Вони вийшли чистими. З двох отворів бризнула кров і густа матерія, але Римо вже рушив далі.
  
  
  Майстер Сінанджу вхопився за шию однією рукою з пташиними кігтями. Він стиснув. Плоть здалася, а потім він тримав тверді кістки людського хребта. Кістки виявилися не міцнішими, ніж тіло, і людина деякий час боролася, а потім безвольно повисла в руках майстра Сінанджу.
  
  
  Чіун кинув його на зростаючу купу тіл і повернувся до іншого ворога. Цей йшов наосліп у темряві, його очі були так широко розплющені, що погрожували вискочити з ураженого страхом черепа. Він розмахував своєю зброєю, готовий стратити тіні.
  
  
  Крім того, що він не міг навіть бачити тіні.
  
  
  Отже, Майстер Сінанджу дав йому голос, у який можна стріляти.
  
  
  "Я знаю дещо, чого ти не знаєш", - насміхався він.
  
  
  Дуло зброї зрушило і вивергло гнівний виклик.
  
  
  Але Майстер Сінанджу вже зробив крок за спину чоловіка, сказавши: "Ти промахнувся. Як я і знав, що ти так і зробиш".
  
  
  Чоловік розвернувся. Його кулі прошили стіни і збили сіно зі крокв.
  
  
  "Чорт!" - Вилаявся він, виймаючи обойму з патронами і замінюючи її новою. Він несподівано наблизився до величезного хвоста, що лежав по всій довжині підлоги.
  
  
  "Ти можеш спробувати ще раз, сліпий", - пропищав Чіун.
  
  
  Цього разу людина зупинилася як укопана і, розвернувшись, вистрілила.
  
  
  Майстер Сінанджу без зусиль пірнув під потік грубого металу. Він знову випростався на весь зріст, його голос пролунав пронизливим дзвоном.
  
  
  "Тепер ти беззахисний".
  
  
  "Ти говориш". І стрілець зробив останній постріл. Одна куля. Куля потрапила в тягача, двічі зрикошетила і потрапила апатозавру до товстої м'ясистої частини хвоста.
  
  
  Хвіст смикнувся в темряві, і потекла кров.
  
  
  Побачивши це, Майстер Сінанджу видав крик гніву.
  
  
  "ІІІІІІ!"
  
  
  Його ноги у сандалях відірвалися від першого поверху у стрибку. Одна нога потрапила бойовику в голову, розмозживши його сліпе, спотворене страхом обличчя. Майстер Сінанджу м'яко приземлився на тіло, коли воно вдарилося об підлогу.
  
  
  Потім він зійшов з тремтячого кістяка, щоб оглянути рану, нанесену потворному африканському дракону, чиї кістки означали довге життя.
  
  
  Скіп Кінг дивився у темряву, яка, здавалося, дивилася на нього у відповідь. У нього пересохло у роті.
  
  
  "Хтось", - прохрипів він. "Хтось. Увімкніть світло".
  
  
  Хтось це зробив. Раптом спалахнули фари вантажівки. Задня частина сараю перетворилася на котел білого світла та високих тіней.
  
  
  Скіп Кінг стояв на краю горища, моргаючи під холодним поглядом рептилії з підсвіченою змієподібною головою.
  
  
  "Про чорт", - сказав він.
  
  
  Ненсі покликала: "Рімо! З тобою все гаразд?"
  
  
  "Як ти думаєш, хто увімкнув світло?"
  
  
  "Слава Богу".
  
  
  "Хтось, скажіть цій штуці, щоб вона перестала так на мене дивитися". сказав Кінг неприродно низьким голосом. "З ним все гаразд. Слава Богу, з ним все гаразд", - схлипнула Ненсі.
  
  
  "О-о", - сказав Римо.
  
  
  Почала Ненсі. "Що?"
  
  
  "Старина Джек упіймав одного за хвіст".
  
  
  "Поганий?"
  
  
  "Схоже на рану від луски або щось таке. Схоже, це його не турбує. Воно просто стоїть тут".
  
  
  "Він дивиться на Кінга".
  
  
  "Мені не подобається, як він на мене дивиться", - сказав Кінг. "Це моторошно".
  
  
  "Тобі краще повернутися", - попередила Ненсі.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Тому що йому вистрілили у хвіст. Він може розлютитися будь-якої миті".
  
  
  "Хіба це вже не був би берсерком?" - спитав Кінг приголомшеним голосом. Він просто стояв там, як стрибун на уступі.
  
  
  "Апатозавр такий довгий, що нервові імпульси доводиться передавати вздовж хребта через органічне реле біля хвоста", - сказала Ненсі. "Як прискорювальна станція".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Його вдарили у хвіст. Але він ще не знає про це. Коли біль досягне мозку, ніхто не знає, що станеться".
  
  
  "О", - сказав Кінг, роблячи крок назад. Він зробив ще одну.
  
  
  Потім безтурботні козлячі очі, що дивилися на нього, спалахнули. Апатозавр раптово повівся так, ніби в нього був удар хлистом. Він став дибки, титан з чорно-жовтогарячої плоті, на задніх лапах. Звісивши передні лапи, він мотав довгою шиєю по сараю, ударяючись головою і рилом об крокви, як змія в ящику. Дерево розкололося і посипалося вниз.
  
  
  Харрданк. Harruuunkk. Harruunkk.
  
  
  "Про чорт", - сказав Кінг.
  
  
  Напад болю швидко пройшов. Все ще балансуючи на задніх лапах, голова випросталася, і шалений погляд зупинився на одній фігурі.
  
  
  Голова опустилася, наближаючись, оголюючи кожен зуб у зяючій пащі.
  
  
  Ненсі спробувала відкотитися убік. Кінг відсахнувся.
  
  
  "Не роби мені боляче! Не роби мені боляче!" - кричав він, відмахуючись помаранчевою мордою.
  
  
  Його п'яти натрапили на перешкоду. Він озирнувся і побачив Ненсі, що лежала там, майже безпорадну.
  
  
  Скіп Кінг розпізнав нагоду, коли побачив її. Він підняв Ненсі на ноги і поставив перед собою, намагаючись використати її як щит.
  
  
  "Король! Відпусти, придурок!"
  
  
  Король зіщулився за спиною свого бранця. "Не дай цьому добратися до мене, матусю! Не дай цьому дістатися до мене!"
  
  
  Голова ковзнула вниз, помаранчева пляма з палаючими очима.
  
  
  Збожеволівши, Ненсі обрушила підбори на ноги Кінга. Вони ухилилися. У її вухах лунав голос Кінга, що кричав - тепер уже нероздільна.
  
  
  Крик обірвався, як від удару. Над її головою пролунав брязкіт величезних зубів, що зімкнулися.
  
  
  Хватка Кінга раптово ослабла, і Ненсі зрозуміла, що треба пригнутися.
  
  
  Піднявши очі, вона побачила, що Скіпа Кінга, руки і ноги якого тремтіли, забирають геть. Його голова була у роті апатозавра, і він закрився. Решта його тіла бовталася, як шматок м'яса в оболонці.
  
  
  Поки вона дивилася, істота відкинула голову назад, перекинувши її. І Скіп Кінг провалився у довгу стравохід, як качан капусти.
  
  
  Ненсі спостерігала з жахом у блакитних очах, потім відвернула голову побачивши мокасин Кінга з пензликами, що вислизають з поля зору.
  
  
  За мить Римо був поруч з нею, його сильні пальці розірвали її пута.
  
  
  "Ти в порядку?" він питав.
  
  
  "А як же Джек?" Запитала Ненсі тремтячим голосом.
  
  
  "Я сподівався, у тебе є якісь ідеї".
  
  
  Апатозавр обертав своєю довгою шиєю, намагаючись проковтнути надто великий шматок. Йому це вдалося. Він незграбно переставляв задні ноги, намагаючись утримати хитку рівновагу.
  
  
  "Він зараз задихнеться! Невже ми не можемо щось зробити?"
  
  
  Римо гукнув униз. "Чіуне, є пропозиції?"
  
  
  Пролунав голос Чіуна. "Не бійся".
  
  
  І Майстер Сінанджу раптово перетворився на тремтячу постать на величезній плямистій спині істоти. Він стрибнув на шию зі спритністю мавпи, що хапається за ствол кокосової пальми. І, як мавпа, він піднявся на крапку просто під щелепним шарніром.
  
  
  Там Чіун взявся за м'язисте горло рептилії з обох боків і сильно повернув. Було чути тріск вітру.
  
  
  "Ні!" - Закричала Ненсі.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо.
  
  
  Голова змії опустилася, впустила недоїдену їжу і жбурнула її на підлогу.
  
  
  Всі крокви і дах здригнулися, струшуючи пил і пісок, коли монстр врізався в підлогу.
  
  
  Майстер Сінанджу зістрибнув з тіла, що звалився, і приземлився на підлогу. Він зробив паузу, засунув пальці в рукави свого кімоно і байдуже глянув у дві пари сповнених жаху очей - Римо та Ненсі.
  
  
  "Справа зроблена", - наспіваючи сказав він. "Звір упокорений. Я чекаю заслуженої нагороди".
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  "Він не мертвий", - наспіваючи сказав Майстер Сінанджу, коли вони спустилися, щоб приєднатися до нього поряд з Апатозавром.
  
  
  Ненсі очі, гарячі від сліз гніву, звернулися до голови істоти. Вона піднесла руку до його ніздрі. Вони миттєво стали вологими та теплими.
  
  
  Потім вона уткнулася головою в його помаранчеве чоло і заридала від величезного полегшення.
  
  
  "Це була лише перебудова хребта, що призвела до втрати свідомості", - оголосив Чіун.
  
  
  Римо моргнув. - Хіропрактика?"
  
  
  "Я коли-небудь розповідав тобі, Римо, як Майстер Сінанджу, що залишився без гроша в кишені і опинився далеко від свого села, розкрив деякі секрети синанджу іноземцю в обмін на проїзд додому, і через століття нова порода шарлатанів стала такою ж численною, як таргани в Європі?"
  
  
  "Не має значення", - сказав Римо. Він оглянув тягач. Задня частина була пошкоджена. Виглядало це так, ніби Годзілла міцно на ньому посидів.
  
  
  "Не знаю, як ви, але я не в змозі знову переміщувати цю штуку", - сказав він, ні до кого не звертаючись. "Не має значення, куди ми могли б її помістити".
  
  
  Підійшла Ненсі, витираючи почервонілі очі.
  
  
  "Я водив Панкіна до Зоологічного саду у Філадельфії. У мене там є друг. Burger Triumph довелося б подати до суду, щоб повернути його".
  
  
  "Гарний план. Шкода, що в тебе не вийшло".
  
  
  Ненсі обійшла звіра, який був освітлений фарами тягача. Вона стала поруч зі спиною, черево апатозавра було явно оголене.
  
  
  "Це бик!" - Видихнула вона.
  
  
  Майстер Сінанджу подивився на свого учня. "Очевидно, напруга надто велика для цієї жінки, Римо. Тепер вона вірить, що цей огидний дракон - бик".
  
  
  "Я думаю, вона має на увазі, що це бик Бронто, тобто самець".
  
  
  Нахмурившись, Майстер Сінанджу підплив до того місця, де стояла навколішки Ненсі, щоб задовольнити свою цікавість. Він повернувся майже відразу, його зморшкувате обличчя було червоне від збентеження.
  
  
  "Це напевно самець. І ця жінка огидно вирячилася на його мужність".
  
  
  "Ненсі дозволено. Вона криптозоолог".
  
  
  Бічні двері відчинилися, і Рімо з Чіуном напружено пригнулися, готові атакувати чи захищатися, як того вимагатимуть обставини. Простоватого вигляду чоловік з дивною бахромою бороди і в химерному капелюсі з круглими полями просунув голову всередину, побачив їх і сказав німецькою: "Хто в моїй сараї в таку годину видає такі звуки?"
  
  
  "Це твій сарай?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ja."
  
  
  "Ми хочемо орендувати його на кілька днів", – сказав Римо.
  
  
  "Чому я маю здавати вам, англійцям, свій сарай?"
  
  
  "Чи ми можемо просто залишити цього бика бронтозавра, щоб ти прибрався?" Сказав Римо, показуючи великим пальцем через плече.
  
  
  Чоловік уперше подивився повз Римо, його очі округлилися, як поля його капелюха.
  
  
  "Скільки доларів на день ви платитимете?" він запитав.
  
  
  "Стільки, скільки захочеш, якщо даси нам спокій", - відповів Римо.
  
  
  "Я роблю це. Danke. " Він зачинив за собою двері.
  
  
  "Хто це був?" Запитала Ненсі, підходячи подивитися.
  
  
  "Якийсь хлопець із племені амішів", - сказав Римо.
  
  
  "Аміші?"
  
  
  "Ми в голландській країні Пенсільванії. Хіба ти не знав?"
  
  
  "Ні. Боже мій! Цей бідолаха. Що він скаже своїй родині?"
  
  
  "Якщо він розумний, то нічого". Римо дивився на понівечене тіло Скіпа Кінга, що лежить у сіні. "Я думав, ти сказав, що вони їли лише овочі".
  
  
  Ненсі відмовилася дивитись на тіло. "Вони дивляться. Старий Джек не намагався з'їсти Кінга, просто покарати його. Я думаю, він дізнався Кінга по Африці. Мабуть, він був першою людиною, яку він коли-небудь бачив ".
  
  
  "Ну, тепер він - використана собача жувальна кісточка", - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до Ненсі і дивився на неї своїми строгими карими очима.
  
  
  "Я двічі рятував цю потворну чудовисько", - сказав він, високо піднявши своє тонке підборіддя.
  
  
  "Це правда", - сказала Ненсі.
  
  
  "Я вимагаю своєї нагороди".
  
  
  - Маленький батько... - почав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу закінчив його коротким помахом руки. "Коли це благородне створення випустить дух наприкінці свого природного терміну, його кістки будуть моїми".
  
  
  Ненсі затамувала подих. Вона здивовано видихнула. "Якщо мені є що сказати з цього приводу, то це угода".
  
  
  Майстер Сінанджу вклонився і, кинувши останній тужливий погляд на дрімлого африканського дракона, вийшов із сараю.
  
  
  "Рімо, ти даси цій жінці наш секретний номер телефону".
  
  
  "Секрет?" Запитала Ненсі.
  
  
  "Насправді, це ситуація типу "не дзвони нам, ми подзвонимо тобі".
  
  
  Ненсі пішла за Римо до дверей сараю: "Ти ж не залишиш мене одну розбиратися з цим, чи не так?"
  
  
  "Не хвилюйся. Я подзвоню і гарантую тобі, що армія, або ВПС, або хтось ще з'явиться на схід сонця".
  
  
  Ненсі пішла за Римо в пенсільванську ніч, але вигляд груп цікавих фермерів-амішів, що збираються біля комори, змусив її повернутися.
  
  
  "Чорт!" - пробурмотіла вона. "Сподіваюся, мені не доведеться пояснювати цим людям весь мезозою".
  
  
  Наступного дня Римо слухав, як Гарольд Сміт пояснює наслідки нічних подій.
  
  
  "Рада директорів Burger Triumph у масовому порядку подала у відставку", - сказав Сміт.
  
  
  "Вони перетворюються на гамбургер будь-коли, коли ти скажеш", - припустив Римо.
  
  
  "У цьому немає потреби. Міністерство юстиції скоро винесе обвинувальні висновки за злочини, починаючи від ввезення в країну дикої тварини без дотримання належних вимог карантину та щеплення та закінчуючи загрозою вимираючим видам".
  
  
  "Це має дати їм цілих три тижні у Лівенворті", - сказав Римо.
  
  
  "Апатозавр тепер у безпеці у зоологічному саду у Філадельфії", - продовжив Сміт.
  
  
  "Як тобі це вдалося?"
  
  
  “Небесний крейсер на гелікоптері та Інженерний корпус армії. Це був небезпечний, але єдиний спосіб перемістити істоту. Доктор Деррінджер дуже допоміг простежити за переміщенням”.
  
  
  "Що з ним буде?"
  
  
  "Неясно", - стомлено сказав Сміт. "Співробітники Burger Triumph, не визнаючи жодної корпоративної провини, погодилися сплатити харчування тварини. Вже з'явилися групи протесту, які вимагають повернути істоту в її природне довкілля".
  
  
  "Цифри".
  
  
  "Органи так званого Конгресу за зелену Африку були ідентифіковані. Вони не мали жодного відношення до реальної групи з такою назвою, яка все ще діє в Африці. Мерці були відомими злочинцями, очевидно, найнятими для створення правдоподібної загрози тварині, щоб її смерть можна було інсценувати без будь-яких підозр».
  
  
  "Я чогось не розумію", - сказав Римо. "Хто були ті хлопці, які стріляли неодруженими в Африці?"
  
  
  "Це припущення, - сказав Сміт, - але якщо, як повідомив доктор Деррінджер, вони не могли бути групою США, тому що говорили з африканським акцентом, і вони не були фактичним Конгресом за зелену Африку, вони могли бути лише африканськими найманцями якогось Очевидно, що Burger Triumph, мабуть, підкупив президента Обуру, щоб той вивіз динозавра з Африки. відпущення"
  
  
  "Що ж, я радий, що з цим все скінчено. Я втратив всі свої ілюзії щодо динозаврів і вважав за краще просто забути про все, що сталося".
  
  
  "Можливо, вас підбадьорить звістка про те, що Дойс Дік зізнався загалом у семи вбивствах, і влада Юти почала переглядати обвинувальний вирок Рою Шортсливу. Процес, від якого ACLU тримається на помітній відстані. Схоже, на них чиниться зростаючий тиск із вимогою закрити. їх офіс в Солт-Лейк-Сіті. Вони не змогли пояснити мертвих ув'язнених в їх сміттєвому контейнері.
  
  
  Римо засміявся. "Мій тиждень буде завершено, якщо у вас будуть погані новини про доктора Грегоріана".
  
  
  "Це питання все ще розглядається", - сказав Сміт. "Я дам вам знати. Тим часом мені потрібно встигнути на літак".
  
  
  "Відпустка?"
  
  
  "Одноденна поїздка до Зоологічного саду. Мені не терпиться побачити цього апатозавра на власні очі".
  
  
  "Не підходь надто близько", - попередив Римо.
  
  
  "Я розумію, що він цілком ручний".
  
  
  "Грибне дихання", - сказав Римо. "Воно дістане тебе щоразу".
  
  
  Повісивши трубку, Римо піднявся нагору, в кімнату для медитації, де із заплющеними очима сидів Майстер Сінанджу, одягнений у кімоно із золотистого шовку.
  
  
  Римо влаштувався на циновці обличчям до Чіуна. Майстер Сінанджу не розплющував очей. "Сміт каже, що це пов'язка на Бронто", - сказав Римо.
  
  
  "Мені все одно".
  
  
  "Все ще засмучуєшся через програш на курячій ніжці?"
  
  
  "Ця істота не може жити вічно. Я переживу її. Я можу дозволити собі бути терплячою".
  
  
  "Радий це чути. То коли ми переїжджаємо?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  "А як щодо всіх так званих "небажаних" сусідів, про яких ти скаржився?"
  
  
  Майстер Сінанджу розплющив очі. "Цей замок тепер мій будинок, хоч би яким маленьким він був. Я не дозволю скваттерам вигнати мене з нього".
  
  
  Обличчя Римо витяглося. Потім його темні очі стали хитрішими. - Ти хочеш сказати, що готовий мирно співіснувати з злодійкуватими китайцями, жадібними японцями і неохайними в'єтнамцями, що практично ломляться у ворота замку?
  
  
  "Ні".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Починаючи з завтрашнього дня, Римо, ти будеш ходити від дверей до дверей і інформувати всіх в'єтнамців, китайців та інших небажаних осіб, що вони повинні знайти нове місто для проживання. Скажи їм, що таке бажання Правлячого Майстра Сінанджу".
  
  
  - А якщо вони відхилять ваше ввічливе прохання? - Запитав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу заплющив свої карі очі, його обличчя було безтурботним. "Утопіть їх у рові. Після того, як викопаєте його, звичайно".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 93: Остаточна передача
  
  
  Автори: Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Найбільша внутрішня криза з часів громадянської війни вибухнула у Сполучених Штатах Америки рівно о 18:28 за літнім часом в останній четвер квітня.
  
  
  Приблизно тридцять мільйонів громадян, розкиданих по всій країні, а також у Мексиці і в пониззі Канади, бачили кризу, що розгортається, по своїх телевізорах. І кожен із них, незалежно від того, на яку мовленнєву станцію чи мережу вони були налаштовані, на UHF чи VHF, бачив одне й те саме.
  
  
  Мертвий чорний прямокутник, де за мить до цього жваві люмінофорні пікселі генерували калейдоскопічні зображення розваг, інформації та реклами.
  
  
  Чорноту розганяли тонкі білі літери у правому верхньому кутку. Букви складали два слова.
  
  
  Слова: НІ СИГНАЛУ.
  
  
  Телевізійні колонки всюди, у приватних будинках, у лікарнях, в офісах, у барах по сусідству, відтворювали одне й те саме статичне шипіння розрядженого повітря на несучій хвилі.
  
  
  Потім голос почав монотонно казати:
  
  
  "З вашим телевізором все гаразд..."
  
  
  Дон Кудер спізнився.
  
  
  Директор новин був у паніці. Менеджер поверху бігав від туалету до туалету у будівлі штаб-квартири Мовної корпорації Північної Америки на Західній Сорок третій вулиці Манхеттена, заглядаючи під прилавки у пошуках пари фірмових черевиків wrangler зі шкіри страуса.
  
  
  "Спробуй на виступі", - вигукнув змучений вітчизняний продюсер. "Іноді він ховається на виступі, коли йому погано".
  
  
  Усі, хто не носився відчайдушно мостом - як називався відділ новин BCN - готуючи стрічку новин для філій о 6:30, підбігли до найближчого вікна. Дон Кудер спізнився. Ніхто не знав, про що це було, але всі знали, що це могло означати. Їхні очі були суворими і шаленими.
  
  
  Стурбовані голоси відкликали звіти.
  
  
  "Його немає на виступі третього поверху".
  
  
  "Його немає на виступі четвертого поверху".
  
  
  "Його немає на жодному з виступів!"
  
  
  "Можливо, він упав", - сказав скромний помічник за стійкою.
  
  
  У великому синьому залі новин із телевізійним екраном запанувала тиша. Особи, ще мить тому такі напружені, висвітлилися зовсім іншими вогнями. В одних спалахнули амбіції. В інших – полегшення. І всі погляди звернулися до Кресла, більш бажаного, ніж багато сучасних тронів, яке тепер було залите світлом, але порожнє. Енергія походила від цього елегантного крісла, розташованого в точному геометричному центрі містка, яке було спроектовано так, щоб ведуче здавалося центром всесвіту, але на практиці змушувало багатьох глядачів перемикати канали, думаючи, що вони налаштувалися на старий повтор Зоряного шляху.
  
  
  "Можливо, він упав..." - пробурмотів продюсер.
  
  
  "Можливо, він стрибнув!" – сказав режисер.
  
  
  "Зоряний ведучий CBN Дон Кудер піддається тиску рейтингів!" – вигукнув головний автор новин. "Здійснює драматичний стрибок у небуття!"
  
  
  Дюжина губ прошепотіла слух. Особи завмерли, деякі шоковані, інші, щоб приховати своє задоволення. Гримерка не витримала, оплакуючи свою роботу.
  
  
  Місцевий виробник, зблідлиш обличчям, взяв керівництво на себе. Він почав роздавати уривчасті накази.
  
  
  “Знімальна група на тротуар. Якщо Кудер – брудна пляма на асфальті, ми захочемо розпочати з цього”. Він крикнув услід тікаючим постатям: "Якщо він вмирає, постарайтеся почути його останні слова".
  
  
  "А як щодо заголовків для філій?" - запитав директор, дивлячись на цифровий годинник, який показував 06:28:57.
  
  
  "Хто-небудь, покличте Читу Чинг! Будь я проклятий, якщо ми знову станемо чорними через цю примадонну Еггі".
  
  
  Стажер вискочив із кімнати.
  
  
  У своєму офісі на самому зовнішньому концентричному кільці, що обертається навколо мосту, що веде вихідних днів CBN Чита Чинг, вагітна дев'ять місяців, один тиждень і три дні і роздута, як поплавець, щойно виловлений з Іст-Рівер, відірвалася від сценарію вечірньої трансляції. Очі в очі з Читою Чинг", коли в її двері безцеремонно вдерлися. Банка з лаком для волосся, який вона виливала на свої локони кольору воронова крила, випала з її довгих пальців.
  
  
  "Міс Чинг!" - пропихкав інтерн. "Вас слухають".
  
  
  "Про що ти говориш? Я ще не на зв'язку протягом двох годин".
  
  
  Стажер виборював своє дихання. "Кудер знову провалився в кролячу нору", - видихнув він.
  
  
  "Його робота - моя!" - Заверещала Чита Чинг, самозвана "старша за наймом жінка дев'яностих", вискочивши з-за столу і розтоптавши нещасного співробітника, перш ніж він встиг забратися з дороги.
  
  
  Пробіжка від кабінету Чити Чинг до крісла була прямою лінією, що не вагалася. Після кількох годин роботи Чита засікла час пробіжки за допомогою секундоміра. Її найкращий час становив 47: 03 секунди.
  
  
  Це було до того, як домашній тест на вагітність, звісно, став синім.
  
  
  Тим не менш, Чита виклалася на всі сто. Вона знала протягом багатьох років - відколи Дон Кудер дозволив Вечірнім новинам BCN з Доном Кудером залишатися чорними протягом безпрецедентних шести хвилин, тому що матч World Wide з реслінгу перевищив відведений йому проміжок часу і потрапив у його часовий інтервал, - що це може статися знову. І вона була готова.
  
  
  Тому що Чита Чинг знала, що якщо вона в потрібний момент сяде в бажане крісло ведучого, робота Кудер дістанеться їй.
  
  
  Скинувши сіро-коричневу вовняну спідницю для вагітних від Georgio Armani faille, вона пробігла коридорами в синевій комбінації Victoria's Secret.
  
  
  Думка про високу семизначну зарплату, пільги та п'янку владу, яка чекала наприкінці пробігу, змушувала її метатися по вистеленому килимом коридору, як водяного буйвола під час тічки. Персонал притулився до стін перед нею. Оператор, бачачи, як вона кидається до нього, впав на килим і закрив голову сценарієм. Технік, що відчиняє двері, відскочив назад. Занадто пізно. Чита вдарився об двері, що закриваються, як півзахисник; вона відлетіла назад і зламала техніку ніс та окуляри там, де він стояв.
  
  
  Крісло тепер було у межах видимості. Чита міг ясно бачити його через півколо скляних вікон, що виходять на міст із внутрішнього концентричного кільця офісів.
  
  
  Режисер, помітивши її, відчайдушно замахав сценарієм, який тріпотів, як поранений голуб.
  
  
  "Моя! Це моя!" Чита верескнула.
  
  
  Останні двері з гуркотом відчинилися під сліпою силою її плеча з підкладкою. Тепер Чита важко дихала. Усього кілька ярдів кабельного телебачення відокремлювали її від високооплачуваної роботи в телевізійних новинах.
  
  
  Співробітники кричали підбадьорливі вигуки.
  
  
  "Давай, Чито!"
  
  
  "Ти можеш це зробити, дівчинко!"
  
  
  Потім пронизливо пролунав свисток боцмана, і черговий поверхом крикнув: "Адмірал на містку! Всім матросам! Адмірал на містку!"
  
  
  Це я! Чита гарячково розумів. Тепер я адмірал на містку.
  
  
  І з нізвідки на неї напала синя постать у тонку смужку. Серце Чити шалено забилося, і вона відразу зрозуміла, що це означає. Її криваво-червоні нігті витяглися, як пазурі, коли вона зробила останній, відчайдушний випад до крісла.
  
  
  І черевик зі страусиної шкіри настав їй на підйом ноги, тоді як тверде стегно, схоже на китову щелепу, збило її з ніг. Бездоганна підошва туфлі розплющила їй ніс.
  
  
  І крізь вереск пружин крісла, що пристосовуються до 185 фунтів людського его, глибокий чоловічий голос прогарчав: "На цьому містку лише один адмірал. І не забувайте про це".
  
  
  Чита Чинг спробувала підвестися на ноги. Але з усіх боків з'явилися її улесливі туфлі, що заважають їй піднятися.
  
  
  "Дон, де ти був?" із полегшенням запитав продюсер.
  
  
  "Не твоя справа".
  
  
  "Дон, як чудово, що ти тут", - сказав головний автор новин.
  
  
  "Дон Кудер чудовий, де б він не був".
  
  
  "Доне, ось твій сценарій оновлення для партнерів", - сказав директор.
  
  
  "Дону Кудеру не потрібний сценарій, щоб читати заголовки. Просто скажіть мені, що це таке, і я підтримаю це".
  
  
  "Сенатор Нед Кленсі спростовує чутки про любовне гніздечко", - наполегливо продекламував директор. "Доктор Дум відкриває безкоштовну лінію смерті. Вчені називають дивну нову хворобу, схожу на СНІД, HELP."
  
  
  "От твій лавальєр, Дон".
  
  
  "Хтось, будь ласка, дозволить мені піднятися?" - гаркнув Чита.
  
  
  "Тихо, Чито", - холодно сказав продюсер. "Просто лежи так до рекламної паузи".
  
  
  Кроки пішли, і менеджер поверху крикнув: "Тихіше, будь ласка. Дон Кудер у заголовках для партнерів! П'ять секунд! Чотири! Тихо!"
  
  
  Потім голос Дона Кудера, знижений до низького тону, почав свою уривчасту розповідь.
  
  
  “Сенатор Нед Кленсі спростовує чутки про любовне гніздечко. Доктор Дум відкриває безкоштовну лінію смерті. Вчені називають дивну нову допомогу при захворюваннях, схожих на СНІД.
  
  
  Чита почав підніматися.
  
  
  Почувся тупіт ніг, що біжать.
  
  
  "Це було чудово, Дон. Ти впорався з цим одним дублем".
  
  
  "Приголомшлива реклама, Дон".
  
  
  "Хтось, допоможіть мені піднятися", - сказав Чита крізь стиснуті зуби. "Мені потрібно підготувати своє власне шоу".
  
  
  Її проігнорували.
  
  
  "Ось сценарій, Дон".
  
  
  "Ми втрачаємо бампер, Дон".
  
  
  "Одна хвилина до ефіру, все!" – оголосив менеджер поверху.
  
  
  "Дон, ми вестимемо з доктором Думом і продовжимо історію про любовне гніздечко", - говорив режисер.
  
  
  "Я думаю, нам слід почати з історії про любовне гніздечко, чи не так?" Кудер вистрілив у відповідь.
  
  
  "Абсолютно, Дон", - відповів режисер, не збиваючись із ритму. "Але це не написано як головна роль".
  
  
  "Я зроблю це".
  
  
  "П'ятнадцять секунд до ефіру!" – крикнув менеджер поверху.
  
  
  Ноги знову відійшли, і Чита Чинг спробувала знову. Її розширений центр важкості не допоміг. Вона лежала на спині, і їй здавалося, що на живіт поклали гарматне ядро, щоб на ньому міг сидіти дресирований слон.
  
  
  Скривившись, Чита перекинувся - і звалився, важко дихаючи.
  
  
  Краєм ока вона помітила, як спалахнув червоний сигнал "УВІМКНЕНО".
  
  
  "Це вечірні новини BCN із Доном Кудером", - оголосив громовий голос Дона Кудера. "Сьогодні ввечері обложений сенатор-демократ Нед Дж. Кленсі, одружений лише рік, бореться зі чутками про подружню невірність. З нами зараз вашингтонський репортер Тріп Латц".
  
  
  Тепер Чита стояла рачки за столом ведучого і поза досяжністю камери. І вона почувала себе так, ніби її придавила пухлину в черевній порожнині розміром із Род-Айленд. Вона спробувала повзти, та її погляд привернув менеджер поверху. Він стояв навколішки, розмахуючи чарівною табличкою з написом: "ЗАЛИШАЙТЕСЯ ТУТ до ПЕРШОЇ СЕКЦІЇ". БУДЬ ЛАСКА!
  
  
  Чита передала йому птаха. Вона почала повзти.
  
  
  І ковбойський чобіт зі страусиної шкіри розвернувся і опустився на поперек. Чита Чинг важко впала. "Уф!"
  
  
  І ненависний голос Дона Кудера повернувся, кажучи: "Спасибі, Тріп. В інших новинах..."
  
  
  "Фу", - сказав Чита.
  
  
  "Патологоанатом на пенсії та самозваний "танатолог", відомий як доктор Дум, виявив нову заковику в грі з безкоштовними номерами: набери та помри".
  
  
  "Ухх", - простогнав Чита.
  
  
  "На їхніх лініях другий день поспіль пробки через спірну нову послугу для невиліковно хворих".
  
  
  "Здається, у мене відійшли води", - пробурчав Чита.
  
  
  "Це щойно надійшло", - сказав Кудер. "Надійні джерела повідомляють BCN News, що провідна вихідних Чита Чинг в даний момент народжує в місці недалеко звідси. Виступаючи від імені її колег тут, у Мовній корпорації Північної Америки, ми бажаємо їй щасливого шляху та плідної роботи".
  
  
  І каблук черевика натиснув сильніше.
  
  
  Плоске, почервоніле обличчя Чити Чинг ударилося об килим і повернулося боком. Потім вона побачила це. Лінійний монітор, який показував картинку, яку мільйони вірних глядачів BCN одночасно дивилися на самоті своїх власних будинків.
  
  
  Лінійний монітор був таким самим чорним, як незайманий ескіз.
  
  
  Якщо й існувало одне кардинальне, негнучке правило журналістського етикету на знімальному майданчику, то це було тихо на знімальному майданчику в прямому ефірі.
  
  
  Але якщо і існувала основна директива, то вона говорила: ніколи, ні за що не переходьте на темний колір.
  
  
  Головна директива була набагато важливішою, ніж етикет на знімальному майданчику.
  
  
  І ось Чита Чинг зробила глибокий вдих і, зібравшись з духом, видала крик, розрахований на те, щоб розкрити лосося.
  
  
  Після дзвінка Дон Кудер гаркнув: "Це щойно надійшло. Чита Чинг народила здорового..." Кудер прислухався, чекаючи на відповідь.
  
  
  "Ми в чорному!" Чита верескнула.
  
  
  Усі погляди звернулися до лінійного монітора.
  
  
  Він був вбудований в групу моніторів, які відображали вхідні супутникові канали, попередні перегляди репортажів, що відбудуться до ефіру і очікують реклами. Інші монітори діловито перемикалися між сегментами. Але лінійний монітор, найважливіший термінал моніторингу, був схожий на фінгал під оком.
  
  
  Підбите око, яке побачили б як спонсори, так і керівництво телеканалу. Підбите око, яке змусило б глядачів по всій країні крутитися, бурчати і намацувати свої пульти.
  
  
  Синяк під оком, який потрапив би до заголовків завтрашніх газет, якби його вчасно не виправили.
  
  
  "Не стійте просто так!" Закричав Кудер. "Встановіть кольорові смуги!"
  
  
  У диспетчерській технічний директор гарячково крутив перемикач. "Кольорові смуги вгору!" – крикнув він.
  
  
  "Ні, це не так! Натисни ще раз".
  
  
  Технічний директор, його очі розширилися, коли відраховувалися секунди – кожна з яких коштувала понад тисячу доларів у комерційному ефірному часі, – крикнув: "Як це?"
  
  
  Продюсер моргнув, дивлячись на лінійний монітор. "Н.Г."
  
  
  "Ми збираємося отримати вершки в рейтингах", - сказав Кудер голосом, спотвореним брутальними емоціями.
  
  
  "Ні, це не так", - як ні в чому не бувало відповів менеджер поверху.
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Інші мережі. Вони теж чорні".
  
  
  Усі монітори з написами ANC, MBC та Vox були чорними.
  
  
  Полегшення захлеснуло редакцію, коли до неї дійшла правда.
  
  
  "Мабуть, сонячні плями або щось таке", - пробурмотів робочий сцени.
  
  
  "Вірно, сонячні плями".
  
  
  "Я ніколи не чув, щоб сонячні плями так затемняли телевізор", - сказав технічний директор.
  
  
  Телефони задзвонили по всьому знімальному майданчику. Кільце офісів навколо мосту. По всій будівлі.
  
  
  Надійшло повідомлення. Це був місцевим явищем. Широкомовне телебачення відключилося по всьому Східному узбережжю.
  
  
  "Що за історія", - сказав хтось.
  
  
  "Давайте займемося цим, солдати", - сказав Дон Кудер, зриваючи з себе навушник БМП і ходячи по містку, як адмірал у червоних підтяжках. "Включайте телефони. Наскільки велика ця історія?"
  
  
  Як виявилось, дуже великий.
  
  
  "В Іллінойсі немає телебачення", - повідомила жінка за стійким супутниковим зв'язком.
  
  
  "Сент-Луїс чорний, Дон", – додав репортер.
  
  
  "У Монтані немає прийому", – втрутився інший кореспондент.
  
  
  "Як хтось може сказати?" сказав Кудер, який був із Техасу.
  
  
  "Лос-Анджелес теж не працює. І Сан-Франциско".
  
  
  "Це по всій країні!" Кудер прокричав. "І це наша нова головна історія. Ми почнемо з "Сонячних плям, що пригнічують телебачення по всій країні".
  
  
  "Але ми не знаємо, що це насправді сонячні плями", - наголосив режисер.
  
  
  "Це досить добре для ведучого. Ми завжди можемо оновити. Повідомте про це наш науковий редактор".
  
  
  "Фельдмейєр? Він у відпустці, пам'ятаєш?"
  
  
  "Тоді виклич підкріплення".
  
  
  "Такого немає. Ми втратили нашу резервну копію в останньому раунді скорочення бюджету".
  
  
  Дон Кудер розправив свої чудово фотогенічні плечі. Не дарма "ТВ Гід" охрестив його "Сталевим ведучим".
  
  
  "Що ми маємо для відеозапису на цій штуці?"
  
  
  Директор новин моргнув. Він вказав на лінійний монітор.
  
  
  "Тільки це. Мертвий екран".
  
  
  "Ми не можемо транслювати мертвий екран", - поскаржився Кудер.
  
  
  "Ми транслюємо мертвий екран. Ось у чому справа".
  
  
  Дон Кудер моргнув. Його вічний сердитий погляд потемнів. Його очі, які журнал People описав як "катодно-блакитні", повернулися до техаського сонячного блиску, який був у його дні польовим репортером.
  
  
  "Ми не можемо вийти з цим в ефір", - промимрив він. "Мертвий екран – жахливе телебачення. Люди нас відключать".
  
  
  "Доне, візьми себе в руки. Ми не можемо вийти в ефір. Крапка".
  
  
  "Ніхто не може опублікувати цю історію, поки повітря не проясниться?" Зажадав Дон Кудер.
  
  
  "Правильно, Дон".
  
  
  "Коли повітря проясниться, конкуренція закінчиться, як сеча на плоский камінь, вірно?"
  
  
  "Думаю, так", - сказав режисер, який ніколи не розумів домотканих афоризмів свого ведучого.
  
  
  "Я не чекаю, поки перерветься ефір. Я розповідаю цю історію тут, зараз і насамперед. І всі ви мої свідки".
  
  
  "Що ти збираєшся робити, Дон?"
  
  
  Не відповідаючи, залишивши ретельно підготовлений сценарій на своєму столі і телесуфлери, що застигли в часі, Дон Кудер, найоплачуваніший провідний новин в історії людства, пішов з містка до найближчого зовнішнього офісу. Він відчинив віконну раму, висунув голову і широкі плечі і голосом, досить гучним, щоб злякати голубів, що влаштувалися на сідалах у довколишніх будинках на Таймс-сквер, проголосив: "Це спеціальний репортаж BCN Evening News. Штатів мовне телебачення було відключено на початку перших національних новинних стрічок.Таємничу силу, відповідальну за цю трагедію, ще належить ідентифікувати, але зараз, у цей відрізок часу, вперше за більш ніж сорокарічну історію телебачення, Америка дивиться в темряву, жахливішу, ніж Велике затемнення 1965 року. І чорнота дивиться у відповідь. Хто моргне першим? Це питання години”.
  
  
  Продюсер поплескав його по плечу. "Забудь про це, Дон".
  
  
  "Заткнися! Я передаю. Старомодний спосіб".
  
  
  "KNNN виходить в ефір".
  
  
  Дон Кудер випростався так швидко, що його надзвичайно чорне волосся вдарилося об віконну раму. Він розвернувся, залишивши липкі пасма волосся, що прилипло до дерева. "Що?"
  
  
  "Це правда. Вони весь цей час вели безперервне мовлення".
  
  
  "Чорт! Вони що, мене схопили?"
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  "Чорт".
  
  
  Кудер увійшов до диспетчерської, де на моніторі був показаний спокійний ведучий, який говорить рівним голосом під всесвітньо відомим логотипом Kable Newsworthy News Network - морським якорем.
  
  
  "Ці ублюдки! Вони не можуть ось так поводитися зі мною по-сніговому!"
  
  
  "Тепер ти знаєш, як це", - пролунав стогін з підлоги - Чита Чинг, що перекинулася через свій великий живіт і дихає ротом, як Ламаз.
  
  
  "Ти заслуговуєш бути великодушним", - прогарчав Кудер. "Якби тільки ваша публіка могла бачити тебе зараз. Ти схожий на викинутого на берег кита, який страждає на гостру жовтяницю".
  
  
  "Хтось, допоможіть міс Чинг", - покликав менеджер поверху з натовпу навколо групи моніторів. Усі вони були налаштовані KNNN. Гучність була збільшена.
  
  
  Дон Кудер протиснувся в натовп, киплячи від злості.
  
  
  "Що вони говорять?" вимагав він відповіді.
  
  
  "Голі кістки". Все мовлення чорне. Проходять лише кабельні лінії. Поки що ніхто не зрозумів чому”.
  
  
  "Чорт. Іде весь прайм-тайм. Ми ніколи не повернемо цих глядачів". Його яскраво-блакитні очі кинулися до лінійного монітора, де безмовно висвічувалися знущальні білі літери "НІ СИГНАЛУ".
  
  
  Він потягнувся до регулятора гучності, коли лінійний монітор ожив. Спалах світла був настільки несподіваним, що Кудер моргнув. Коли його зір прояснився, на екрані з'явилося видовище, що крижаче кров, ніж заворушення в Аттиці і Національний з'їзд демократичної партії 1968 року, разом узяті.
  
  
  Вид двох робочих сцени, що допомагають хитається Чите Чинг сісти в крісло ведучого. Його крісло.
  
  
  Голова Дону Кудера різко обернулася. Індикатор камери номер один був червоним оком, спрямованим прямо на Чіт Чінг.
  
  
  "Ми у прямому ефірі! Ми знову в ефірі!" - прокричав він, перекрикуючи канал новин.
  
  
  Кабель зачепився за каблук черевика, перш ніж він встиг пройти три фути. Його обличчя врізалося в килим. Мить Дон Кудер лежав, приголомшений.
  
  
  І до його вух долинув повний ненависті голос його головної суперниці, її нудотний і торжествуючий тон, який каже: "Це вечірні новини BCN з Доном Кудером. Репортаж Чити Чинг. Сьогодні у Дону вихідний".
  
  
  І коли мільйони американців повернулися на свої місця, ті, хто терпляче залишався з BCN, почули крізь нудотний голос Чити Чинг люте жалібне ревіння.
  
  
  "Дайте мені піднятися! Дайте мені піднятися! Я збираюся придушити цього корейського повітряного бору, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю!"
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і все, що він хотів, це померти.
  
  
  От і все. Проста річ. Нічого особливого. Люди вмирали щодня. Римо знав це краще, ніж будь-хто інший. Він особисто допоміг сотням, якщо не тисячам, гідних людей вирушити на цвинтар. І тепер настала його черга.
  
  
  То чому їм довелося так ускладнювати йому життя?
  
  
  Весь ранок він набирав безкоштовний номер. Лінія була зайнята. Римо вішав слухавку, чекав кілька хвилин, а потім натискав кнопку повторного набору. Але все, що він отримав, це сигнал зайнятості, що їсть у нього у вусі.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  "Що трапилося?" - спитав писклявий голос.
  
  
  "Я все ще не можу додзвонитися".
  
  
  "Ви робите це неправильно", - сказав писклявий голос.
  
  
  "Так? Що ж, спробуй це хоч раз".
  
  
  З вікон, що виходять на схід, великої квадратної кімнати, в якій були вікна з усіх боків, на тростинній циновці присіла крихітна фігурка, схожа на Будду. Вона була закутана в малинові шовки, оздоблені мерехтливим золотом. Лиса маківка його голови блищала, як поліроване бурштинове яйце, обрамлене двома хмарами волосся, яке приховували кінчики витончених вух.
  
  
  "Це не мій тягар", - сказала постать.
  
  
  "Ми рівноправні партнери. Це половина вашого тягаря".
  
  
  "Тільки якщо ви зазнаєте невдачі або помрете, що має бути одним і тим же, інакше будинок буде зганьблений назавжди".
  
  
  Римо моргнув. "Будинок хотів би, щоб я помер, ніж зазнав невдачі?"
  
  
  "Ні. Будинок віддає перевагу успіху. Але прийме твою смерть з належними голосіннями і присягами помсти".
  
  
  "Як щодо того, щоб жити, щоб боротися іншим разом?"
  
  
  "Це моє завдання на випадок вашої невдачі", - пирхнула нерухома постать.
  
  
  Римо вказав на телефон. "Як я можу зазнати невдачі, якщо я не можу додзвонитися?"
  
  
  "Як я можу медитувати на день радості, що наближається, коли ти стукаєш двома шматочками пластику один про одного і ходиш по підлозі?"
  
  
  "Це припиняється тієї хвилини, коли я закінчую".
  
  
  Раптом з'явилася крихітна фігурка. Вона обернулася. Лавандовий, червоний і золотий шовк кімоно зашурхотів і осел, коли тендітна на вигляд постать Чіуна, Правлячого майстра Сінанджу, прошлепала в чорних сандалях до телефону, встановленого на єдиному предметі меблів у величезній порожній кімнаті - низькому табореті.
  
  
  Він був крихітною подобою людини. Його кругла голова сиділа на тонкій плетеній шиї, як апельсин на жердині. Обличчя, можливо, було виліплене з папірусу і обведено навколо однакових агатових очей.
  
  
  Майстер Сінанджу підплив до таборету і підняв трубку рукою, шкіра якої лисніла від старості. Він не підносив інструмент до жодних ніжних вух, а натомість тримав його на відстані витягнутої руки, наче це була неприємна річ. Іншою рукою він натиснув кнопку one, а потім набрав код міста 800.
  
  
  Римо почав було говорити: "Інша частина цього..."
  
  
  "Інше я знаю", - відрізав Чіун.
  
  
  І поки Римо спостерігав, Майстер Сінанджу почав набирати правильну відповідь.
  
  
  "Звідки ти знаєш номер?" Запитав Римо.
  
  
  "Я не глухий. Я весь ранок слухав дратівливе щебетання".
  
  
  Римо виглядав ураженим: "Ви можете визначити номер за цвіріньканням?"
  
  
  "Як може будь-яка дитина", - пирхнув Чіун, натискаючи на перші три цифри останньої групи цифр. Він зробив паузу, його пальці з довгими нігтями зависли над клавіатурою.
  
  
  "Ах-ха", - сказав Римо. "Застряг на останньому номері".
  
  
  "Я не такий!"
  
  
  "Тоді чого ти чекаєш?"
  
  
  "Підходящий момент".
  
  
  Римо спостерігав. Майстер Сінанджу завмер, тримаючи трубку в одній руці, інша, схожа на орлиний кіготь, приготувалася вчепитися в крихітні квадратні яйця клавіатури.
  
  
  Римо схрестив свої худі руки. Чіун щось задумував. Він не був певен, що саме.
  
  
  "Ви втратите зв'язок", – попередив Римо.
  
  
  Потім палець опустився. Довгий безбарвний ніготь торкнувся кнопки "п'ять", і обличчя Римо витяглося. Цифра "П'ять" була правильною. Чіун, зрештою, не застряг.
  
  
  Потім, зневажливо кинувши слухавку, Майстер Сінанджу вклав її в руку Римо і поплентався назад до свого килимка на підлозі для медитації.
  
  
  Римо підніс трубку до вуха. Телефон дзвонив.
  
  
  "Як ти це зробив?" - крикнув він Чіуну, який повернувся на свій килимок.
  
  
  "Це правильний метод".
  
  
  "Для чого?"
  
  
  "Для виклику програм радіопереговорів".
  
  
  "Ти давно цим займаєшся?"
  
  
  "Дрозд Лімбургер" - це дуже цікаво для товстого білого із гучним голосом".
  
  
  "Коли ти почав його слухати?"
  
  
  "Оскільки він говорить правду про цю шалену країну, якою я служу".
  
  
  Потім дзвінки припинилися і заговорив чіткий, схожий на дитячий голос.
  
  
  "Це кабінет доктора Мордонта Грегоріана", - говорив голос медсестри. "Якщо ви телефонуєте з сенсорного телефону, будь ласка, натисніть правильну опцію. Якщо ви телефонуєте не з сенсорного телефону, будь ласка, залишайтеся на лінії, і, якщо можливо, хтось вам допоможе. Але не розраховуйте на це. Нам потрібно обробити багато пацієнтів ".
  
  
  "Чудово", - пробурчав Римо. "Я прослухав його автовідповідач".
  
  
  "Якщо ви репортер, який телефонує, щоб взяти інтерв'ю у доктора Грегоріана, натисніть один".
  
  
  Римо пропустив один ключ.
  
  
  "Якщо ви адвокат, який дзвонить, щоб подати до суду на доктора Грегоріана, натисніть два".
  
  
  "Тримаю в заклад, що лінія зайнята", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Якщо ви телефонуєте, тому що хочете померти, натисніть три".
  
  
  Римо натиснув три.
  
  
  Настала довга пауза, потім якесь музичне цвірінькання, що змусило Римо подумати про бляшаних ворон, і грубий чоловічий голос різко вимовив: "Це доктор Грегоріан. Викладіть свою справу".
  
  
  "Я хочу померти", - сказав Римо.
  
  
  На лінії виникла затримка. Потім: "Назвіть свою хворобу".
  
  
  "Проказа".
  
  
  Ще одне вагання. "Викладіть свій прогноз".
  
  
  "Я розвалююся на частини".
  
  
  Лінія загула. Римо зрозумів, що чоловік записує все. Принаймні він додзвонився до нього.
  
  
  Потім: "Назвіть бажаний вами спосіб перетину річки Стікс. Пігулка барбітурату. Смертельна ін'єкція. Або удушення".
  
  
  "Я прийму пігулку. Де мені з'явитися?"
  
  
  Лінія задзвінчала. Потім: "Вкажіть свою стать".
  
  
  "Чоловік. На кого я схожа - на Мадонну?"
  
  
  Різкий голос не відповів. Настала пауза, і Римо почув клацання реле. Потім голос виголосив ще різкіше: "Ваша заявка відхилена. Більше не дзвоніть. Хорошого дня".
  
  
  Лінія обірвалася.
  
  
  Римо з такою силою жбурнув трубку на важіль, що кнопка "0 для оператора" на клавіатурі відскочила від стелі.
  
  
  "Я розмовляв з довбаною машиною!" – поскаржився він.
  
  
  "Ви не могли б сказати?"
  
  
  "Я думав, це справжній григоріанський".
  
  
  "Я не вірю, що така людина взагалі існує", - сказав Чіун.
  
  
  "Якщо я зможу просто накласти руки на цього хлопця, цього не буде. Мене від нього нудить".
  
  
  "Дивні слова для вбивці".
  
  
  "Гей, я професіонал. Цей хлопець – упир".
  
  
  "Упир для одних - благо для інших", - сказав Чіун.
  
  
  Обличчя Римо спохмурніло. Це було сильне обличчя з глибоко посадженими темними очима та яскраво вираженими вилицями. Нахмурений погляд наголошував на вродженій жорстокості його напружено стисненого рота.
  
  
  "Він десь там убиває людей за гроші", - відрізав Римо.
  
  
  "А чим це ми займаємося, ти і я? Якщо не нюханням?"
  
  
  "Це інше. Ми професіонали".
  
  
  "Сидіти".
  
  
  Все ще хмурачись, Римо поклав носком черевика татами перед своїм наставником. Схрестивши кісточки, він опускав ноги ножицями вниз, доки не прийняв традиційну позу лотоса: ступні схрещені, зап'ястя на колінах. Зап'ястя Римо робили його гомілки карликовими. Вони виглядали досить товстими, щоб приховати дитячі двотаврові балки.
  
  
  В іншому він був досить худорлявим для реклами дієтичних страв. На його оголених руках не було жодного граму зайвого жиру. Його м'язи були занижені, але чітко окреслені. Він був недбало одягнений у чорні штани та свіжу білу футболку.
  
  
  "Життя жорстоке", - наспіваючи промовив Чіун. "Багато людей народжуються. Майже стільки ж помирають, не доживши до розквіту. Усі помирають свого часу. Одного разу я помру, як і ти".
  
  
  "Ніхто не міг убити тебе, Татусю", - просто сказав Римо.
  
  
  Чіун підняв палець, суворо поправляючи. "Я не сказав "вбити", я сказав "померти". Навіть пишнота, втілена в моїй жахливій формі, якось має зів'янути і згаснути, як у будь-якої нижчої істоти".
  
  
  Римо внутрішньо скривився. Цей тендітний вигляд корейця з'явився в його житті більше двадцяти років тому, перетворивши його на чудово навчену людську машину, якою він був зараз. Чіун тоді не був молодий. Тепер, хоч він зізнався, що прожив лише вісімдесят зим, Римо знав, що старий кореєць якийсь час тому подолав свій сторічний рубіж. Він показував це по-різному. Яскраві карі очі, що трохи потьмяніли. Потовщення зморшок, що прикрасили його пергаментні риси. Колір його рідкісної бороди і брів при деякому освітленні здавався скоріше димчасто-сірим, ніж хрустко-білим у минулі дні. Римо запхав ці думки в найдальший темний куточок своєї свідомості. Він не любив зациклюватись на майбутньому.
  
  
  "У моєму серці ти ніколи не помреш", - просто сказав Римо.
  
  
  Чіун коротко кивнув. "Добре сказано, але це неправда". Він знову підняв тонкий палець. "Я не знаю, скільки років пролежить невитраченим у цій оболонці, особливо без подрібнених кісток дракона, щоб продовжити мій термін".
  
  
  Ну, знову, подумав Римо. З часу їхнього останнього завдання Чіун оплакував свою "сумну долю". У серці екваторіальної Африки знайшли бронтозавр, який живе. Майстер Сінанджу, вважаючи, що ця істота була якимось невідомим видом африканського дракона, умовив голову організації, в якій вони працювали, дозволити їм врятувати динозавра від терористичного угруповання. Чіун мав прихований мотив. Він жадав отримати кістку динозавра, тому що за традиційним східним повір'ям, кістки дракона, розмелені на порошок і змішані із зіллям, забезпечували довголіття. Жодні аргументи про відмінності між динозаврами та драконами не могли похитнути його. Тільки коли їх начальник наказав їм простежити за тим, щоб бронтозавра в цілості і безпеці перевезли в Америку для вивчення, Чіун, нарешті, неохоче і галасливо відмовився від ідеї продовжити своє життя за рахунок останнього бронтозавра, що вижив.
  
  
  Рімо вирішив, що не хоче ще раз сперечатися з цього приводу і просто коротко зітхнув. Чіун, здавалося, зрозумів натяк – головне диво.
  
  
  "Але це не має значення", - зневажливо сказав він. "Я розумію ці речі. Дракони важливі. Літні люди, які, можливо, вичерпали свою корисність, немає".
  
  
  "Це не схоже на те, що в..."
  
  
  "Тихіше. Я говорив про смерть". Римо затих. "Зараз я розповім тобі історію", - додав Чіун.
  
  
  Римо знизав плечима. "Чому б і ні? Можливо, це допоможе мені подумати".
  
  
  "Для цього вам знадобився б новий мозок".
  
  
  "Хар-де-хар-хар", - сказав Римо, схрестивши свої худі руки.
  
  
  Чіун поправив свої спідниці, перш ніж заговорити. "Я розповів вам багато історій про моє славне село", - почав він, знизивши голос, - "перлині Сходу, Сінанджу, з якої походить дивовижний рід, до якого вам - простим білим - випала честь належати. Як селі не пощастило розташуватися в самих холодних, сірих та безплідних водах Західно-Корейської затоки. Як ґрунт не дав сходів. Як навіть у добрі часи люди страждали від потреби та поневірянь”.
  
  
  "Цю частину я знаю напам'ять", - пробурчав Римо.
  
  
  "Добре. Протягом одного дня, як наступний у черзі, вашим щасливим завданням буде передати історію моїх предків вашому учневі".
  
  
  "Так, і я скажу їм правду".
  
  
  "Правда! Яка правда?" Майстер Сінанджу ляснув у долоні. "Швидко. Говори!"
  
  
  "Я розповім йому, як жителі села були настільки недбалі, що з'їли насіння замість того, щоб садити його", - сказав Римо. "Як вони ніколи не ходили на рибалку, тому що вода була занадто холодною, і вони не могли потрудитися побудувати човни. Отже, сільський лідер був змушений найняти себе і найсильніших чоловіків села як наймані вбивці і найманці, щоб підтримувати лінивих. До днів Хунга, який помер уві сні, перш ніж зміг навчити Вана, який залишив село, щоб медитувати, і заснув у полі, а потім прокинувся, розуміючи таємниці всесвіту.Я досі не знаю, як це спрацювало, але в будь-якому разі Ван знайшов джерело сонця, повернувся до найманців, що залишилися, і вирізав їх, тому що вони більше не були потрібні. Після цього Ван і його нащадки отримали право на титул майстра синанджу».
  
  
  Римо зупинився, щоб подивитись, як у нього справи.
  
  
  Обличчя Майстра Сінанджу застигло, павутинні зморшки стали глибокими від шоку. Пергаментно-жовті риси його крихітних рис повільно ставали червоними, як у Дональда Дака в особливо напруженому мультфільмі. Його крихітний рот був щільно стиснутий. І поки Римо спостерігав, його щоки почали роздмухуватися, як у Діззі Гіллеспі, що дме у свою трубу.
  
  
  Коли з рота у нього вирвалося зітхання, слова Майстра Сінанджу обрушилися на нього подібно до сильного тайфуну.
  
  
  "Легенда говорить зовсім не так, блідий шматок свинячого вуха!" Чіун прошипів. "У тебе все не так і нічого не правильно!"
  
  
  "Ти забуваєш, що я був у Сінанджу", - заперечив Римо. "Якби ми з тобою не відправляли їм посилки щороку, вони, мабуть, усі переїхали б до Пхеньяну і отримували допомогу".
  
  
  "Обурювально! Мої люди - сільські жителі. Вони не стали б жити в містах, як я змушений".
  
  
  "Знову ж таки, у Північній Кореї немає соціального забезпечення", - сказав Римо. "І яке це стосується доктора Грегоріана?"
  
  
  "Ти не тільки все зрозумів неправильно, ти упустив найважливішу частину", - поскаржився Чіун.
  
  
  Римо задумливо наморщив обличчя.
  
  
  "О, так. Всі інші бойові мистецтва, від карате до кунг-фу, були вкрадені у нас. І ніхто не зрозумів цього правильно. Ось чому, якби Брюс Лі був трійнятою і все ще був живий, будь-хто з нас міг би впоратися з ним, зав'язавши великий палець на нозі за спиною”.
  
  
  "Ні! Ні! Діти! Ти забув про дітей".
  
  
  "Вірно. Діти", - сказав Римо, дивуючись, чому, якщо Чіун розповідав йому історію, чому він робив усю роботу? "Перший Господар залишив село, тому що ситуація з продовольством стала настільки поганою, що їм довелося втопити немовлят у затоці".
  
  
  Чіун застережливо підняв палець.
  
  
  "Спочатку самки, - додав Римо, - тому що вони ні на що не годилися, крім як для того, щоб робити більше дитинчат, які в будь-якому випадку могли і не знадобитися, а потім самці - але тільки якщо це було абсолютно необхідно".
  
  
  "І як це називається?" Підказав Чіун.
  
  
  "Відправляю дітей додому до моря", - сказав Римо. "Ще одне слово для позначення лайна".
  
  
  "Льмо?"
  
  
  "Це вірно, лайно. Вони топили невинних немовлят. Називаючи це якось незвичайно і говорячи про те, що всі вони відродяться у найкращі часи, це не змінює того, чим це було".
  
  
  Чіун схилив голову набік, як цікавий бурундук. "Що саме?"
  
  
  "Вбивство, просте та невимушене".
  
  
  "Ні, це була необхідність. Так само, як цей доктор Грегоріан надає необхідну послугу. Обнюхування".
  
  
  "Льмо".
  
  
  "А що ти зробив би, якби ті дні повернулися і ти був Господарем, Римо?"
  
  
  "Я?" Хмара збентеження пробігла по обличчю Римо. Що він зробив би? Звісно, це було малоймовірно. Щороку Сполучені Штати відправляли підводний човен, набитий золотом, у село Сінанджу як оплату за те, що Чіун навчив Римо мистецтву синанджу. Також майже нічого з цього не було витрачено. Людська раса, ймовірно, вимре до того, як закінчиться золото за тих темпів, з якими воно витрачалося. Але справа була не в цьому. Римо зазнав випробування. Його брови глибоко насупилися.
  
  
  "Я не став би топити ніяких немовлят, це точно".
  
  
  "Ви б відіслали їх геть?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Мандрувати на самоті і без любові, бути з'їденим дикими тваринами - тими, хто не голодував?"
  
  
  "Тоді я віддав би їх на усиновлення", - твердо сказав Римо.
  
  
  "А як щодо жалібних стогнувань їхніх матерів, які не хотіли їсти від горя, не знаючи про долю своїх дітей, і без яких не могло бути майбутніх поколінь?"
  
  
  "Добре, я не віддавав би їх на усиновлення. Я б..."
  
  
  "Так?"
  
  
  Римо вагався. Він був на місці. "Я просто не став би", - рішуче сказав він. "Я знайшов би спосіб. Що-небудь прийшло б до мене. Я б не здався, поки ..."
  
  
  "... поки всі не випустили духу в агонії своїх порожніх шлунків", - відрізав Чіун. "Ти можеш бути Майстром синанджу, завдяки моїй поблажливості, але ти ніколи не матимеш витонченості і мудрості справжнього Майстра. У тебе білий розум. Він бачить поезію і перетворює її на сміття. О, я намагався вибити з тебе ці риси, Римо, але я бачу помилку у своїх методах, він сумно похитав своєю старою головою: "Це дуже сумно, але я не маю вибору".
  
  
  "Щоб зробити що?" Підозрительно спитав Римо.
  
  
  "Залишатися живими досить довго, щоб побачити, що хлопчик, який скоро вийде з могутньої утроби Чити Чинг, належним чином навчений мистецтву синанджу".
  
  
  "Я радий, що ви торкнулися цієї теми", - сказав Римо. "Я хотів прояснити ситуацію".
  
  
  "Це легко зробити. Просто залиште кімнату, і повітря очиститься саме собою. Хе-хе-хе". Заплющивши очі, Майстер Сінанджу розгойдувався в такт своєму хіхіканню. "Хе-хе-хе".
  
  
  "Чому ви раптом взялися за мою справу?" Запитав Римо, насилу приховуючи образу в голосі.
  
  
  "З тих пір, як ти розлютився через необґрунтовану ревнощі", - відповів Чіун.
  
  
  "Ревнуєш? До мене? До чого?"
  
  
  "Про хлопчика, який ось-ось народиться".
  
  
  "Один", - сказав Римо. "Ти не знаєш, що це хлопчик. Чита не каже".
  
  
  "Дідусь знає такі речі".
  
  
  "По-друге, це буде холодний день, коли я ревнуватиму... Почекай хвилинку - ти сказав "дідусь"?"
  
  
  "Просто вираз", - сказав Чіун, відводячи погляд. "Не думай про це".
  
  
  Римо вагався. Ось уже дев'ять місяців, відколи Чита Чинг оголосила про свою вагітність після короткої інтерлюдії з Майстром Сінанджу, Римо вірив, що дитина від Чіуна. Чіун не зруйнував цієї віри. Зрештою, Чіун був у захваті від корейської ведучої вже більше десяти років. І Чита намагалася завагітніти від свого чоловіка – з помітною відсутністю успіху – протягом багатьох років. Все це сходилося, хоч ніхто не говорив про це офіційно.
  
  
  "Дозвольте мені прояснити", - наполягав Римо. "Ви хочете сказати, що ви не батько?"
  
  
  "Я цього не говорю", - ухильно відповів Чіун.
  
  
  "Отже, ти не заперечуєш, що ти батько?"
  
  
  "Чита не мала б дитини, якби не моя милість і мудрість".
  
  
  "Тоді ти – батько!"
  
  
  Чіун гордо скинув бородатий підборіддя. "Я ні в чому не зізнаюся. Чита - заміжня жінка. Я не ганьбиту її чутками. І ревниві особи не втягуватимуть мене в необачні заяви".
  
  
  Темні очі Римо звузилися. Майстер Сінанджу демонстративно розправив свої пишні спідниці кімоно.
  
  
  "Я не ревную", - повторив Римо.
  
  
  "Ні? Тоді чому ти носишся туди-сюди, знищуючи ворогів імператора Сміта, ніби завтрашнього дня не буде? Ти майже ніколи більше не буваєш вдома".
  
  
  Римо зробив різкий, широкий жест, що охопив усю кімнату. "Ви називаєте цю купу каміння будинком?"
  
  
  "Вам справді пощастить, якщо ваш наступний імператор дарує вам замок", - сухо сказав Чіун.
  
  
  "Це не замок", - палко заперечив Римо. "Це довбана церква, перетворена на житлові будинки і нав'язана вам Смітом. Я не можу повірити, що ти повівся на його непереконливу рекламну кампанію. Він каже тобі, що це замок з чудовою кімнатою для медитації. Це шпіль, чорт забирай!"
  
  
  "Це правда, - сказав Чіун скривдженим тоном, - що цей замок не такий великий, як мені хотілося б, але це нова країна, і, на жаль, вона позбавлена королівської влади. Його замків сумно мало. Я був змушений оселитися".
  
  
  "У мене тобі новини, ти оселився в довбаному кондомініумі, перетвореному на церкву".
  
  
  "Крім того, - додав Чіун, - виникла термінова необхідність підготувати відповідне житло для хлопчика, який має народитися".
  
  
  "Якщо Чита та її порід переїдуть сюди, я з'їду".
  
  
  "Я б не довірив тобі міняти підгузки сину чистокровної корейської крові, - зневажливо пирхнув Чіун, - тобі, який не дарував би дитині милості, що вмирає з голоду, відправити його додому до моря, а натомість дозволив би йому бути з'їденим дикими вовками".
  
  
  Римо підняв руки, здаючись. "Яке це має відношення до того упирю, Грегоріану?"
  
  
  Ухилий погляд Чіуна раптово зустрівся з поглядом Римо. "Так само, як молоді залежать від тих, у кого більше мудрості, ніж у них, щоб закінчити своє життя у важкі часи, - сказав він, - так само роблять і старі люди".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що евтаназія – це нормально?"
  
  
  "Ні. Не в порядку. Просто краще".
  
  
  "До чого?"
  
  
  "Наприклад, за бабусин демпінг, жорстоку практику у цій варварській країні, яку ви так любите".
  
  
  "Я б ніколи тебе не покинув".
  
  
  "Питання не в цьому", - парирував Чіун. "Якби я лежав, зламаний тілом і розумом, благаючи про милосердне знищення, ти б відмовив мені в чистому ударі, який відправив би мою сутність у спокій Пустоти?"
  
  
  "Це просто. Так. Я б не став тебе вбивати. Ні за що".
  
  
  Обличчя Чіуна витяглося. "Тоді я підвів тебе, і ти не вартий змінити навіть один дорогоцінний підгузник".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, складаючи руки на грудях. "Я радий, що все залагоджено, тому що я не змінюю підгузки".
  
  
  "І якби ти був мудрий, ти залишив би цю людину, Грегоріана, у спокої. Він тобі нічого не зробив".
  
  
  "Гей, він, мабуть, наше наступне завдання".
  
  
  "Яку ви вмовляли імператора Сміта надати вам. Хоча б для того, щоб заспокоїти свою мову, що молить".
  
  
  "Сміт не любить його так само сильно, як і я. Він саме той, з ким була створена організація, щоб мати справу. Хлопець знайшов формальність у законі, яка дозволяє йому безкарно вбивати кожного невдаху, який зупинився і який не може ...
  
  
  "Накласти на себе руки заради самих себе?"
  
  
  "Це не те, що я маю на увазі. І він вбиває тільки жінок. Ти коли-небудь помічав це? Ніколи чоловіків. Мені щойно відмовили, тому що я чоловік. Ти це чув".
  
  
  Майстер Сінанджу делікатно пирхнув. "Можливо, коли прийде мій час і біль стане нестерпним, я покличу цього доктора Буна, щоб він з гідністю та витонченістю відправив мене до Пустоти".
  
  
  "Дум. Вони називають його доктор Дум", - відрізав Римо.
  
  
  "Кретини неправильно назвали його. Він справді доктор Бун".
  
  
  "Забудь про це", - сказав Римо, піднімаючись зі свого килимка. "Я збираюся прогулятися. Мені треба подихати свіжим повітрям".
  
  
  "Оскільки ти не бажаєш обдарувати мене даром витонченого припинення в момент моєї майбутньої потреби, можливо, ти знайдеш у своєму холодному білому серці бажання включити телевізор в один із моїх поважних років. Майже настав час для Чита Чінга".
  
  
  "Це будній день. Чита буває тільки у вихідні", - сказав Римо, хапаючи ТВ-клікер і направляючи його на телевізор.
  
  
  "Ви забуваєте про її спеціальну програму, яка буде включена пізніше. Але Чита скоро народить. Я впевнений, що ця радісна подія буде першою, про що заговорить Дон Кудер. Я б поспостерігав за нею – але тільки заради новин про Чит".
  
  
  "Як вам буде завгодно", - сказав Римо, включаючи телевізор. Було двадцять вісім хвилин на сьому. "І, говорячи про цю "барракуду", чи не надто вона спізнюється? Наприклад, на її десятому чи одинадцятому місяці?"
  
  
  "Ідеальна дитина не народжується всього за дев'ять місяців", - сказав Чіун зневажливим тоном. "Великий Ван перебував на стадії вагітності п'ятдесят тижнів. Чита лише належним чином виконує свій обов'язок".
  
  
  "Якщо ти спитаєш мене, - сказав Римо, коли телевізор прогрівся, - вона чекає, доки не почнеться місяць зачисток".
  
  
  "Зачищає"?
  
  
  "Наступного тижня можуть початися зачистки. І..." Римо зупинився. Він глянув на екран. Він був чорним, як мрія кажана про нірван. У правому верхньому кутку слова "Немає сигналу" були тонкими і блідими.
  
  
  Майстер синанджу почав зі свого килимка.
  
  
  "Рімо! Що трапилося?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Римо, опускаючись на коліна. Він спробував переключити канал уручну. На кожному каналі він виявив ту ж непроникну чорноту і той самий напис "НІ СИГНАЛУ". "Чорт забирай, це по всіх каналах".
  
  
  Чіун був у нестямі. "Рімо, я не можу сумувати за Чите".
  
  
  Римо відрегулював регулятор контрастності. Сигнал "НІ" з'явився та зник. "Мабуть, щось не так з набором", - сказав він.
  
  
  "Швидко, принеси інший пристрій із нижнього поверху".
  
  
  "Ось що я тобі скажу, оскільки до Дону Кудера залишилося дев'яносто секунд, як щодо того, щоб ми просто спустилися вниз і подивилися це на самоті кухні?"
  
  
  "Невже ти нічого не хочеш зробити для мене, що підніс тебе до величі?" Ображено сказав Чіун.
  
  
  "Включити телевізор для тебе? ТАК. Готувати вечерю? Іноді. Збігати вниз і втягнути двадцятидводюймовий тринітрон сходами?
  
  
  "Невдячний!" - пирхнув Чіун, відкидаючи всяку подобу віку та немочі. Він перетворився на шовковистий спалах, який зник, спускаючись сходами, як привид лавандового, малинового та золотого кольорів.
  
  
  З цікавості Римо пішов за ним униз.
  
  
  Майстер Сінанджу увімкнув телевізор на першому поверсі, який був встановлений на острівці посеред просторої кухні.
  
  
  "Римо! Римо! Іди подивися, іди подивися!"
  
  
  Римо увійшов і побачив те саме, що показувало телебачення нагорі - шматок ефірної смоли.
  
  
  Говорив телевізор.
  
  
  "Не настроюйте зображення".
  
  
  "Рімо, що це означає?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Можливо, бюлетень раннього попередження або щось таке", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Проблема не у вашому апараті. . . . "
  
  
  "Певно, проблем із прийомом немає. Вони так кажуть".
  
  
  "Це що, кінець світу?" Пискнув Чіун. У його голосі пролунав поодинокий страх. "Невже неосвіченим білим вдалося покінчити зі своєю так званою цивілізацією?" О, тепер я ніколи не буду тримати прекрасного хлопчика Чити у своїх обіймах”.
  
  
  "Поки що без паніки. Слухайте".
  
  
  "Ми керуємо передачею .... Ми керуватимемо горизонталлю .... Ми керуватимемо вертикаллю .... Ми можемо змінити фокус на м'яке розмиття ... "
  
  
  Екран телевізора залишався чорним, повідомлення ПРО ВІДСУТНІСТЬ СИГНАЛУ залишалося незмінним.
  
  
  "Або загостріть його до кришталевої чіткості . . . ."
  
  
  "Почекай хвилинку", - раптово сказав Римо. "Я дізнаюся про це. Це початок старого телешоу "Зовнішні межі"".
  
  
  "Я бачу тільки чорноту", - сказав Чіун, насупившись.
  
  
  "Ми отримуємо аудіосигнал. Але немає відео".
  
  
  "Я не знаю цього аудіо-відео-мумбо-юмбо", - виплюнув Чіун.
  
  
  Римо спробував переключити канал. Усі станції були однаковими. Навіть станції в Нью-Гемпширі та Род-Айленді, які вони зазвичай не могли зловити або які були засніжені. Не було жодної різниці як зображення.
  
  
  Погляд Чіуна метнувся до настінного годинника, секундна стрілка якого рухалася в такт мультяшним котячим очам і хвилі, що виляла. "Це вже почалося!"
  
  
  “Розслабся. Це проблема з прийомом. Якщо ми не зможемо відповісти, тримаю парі, що ніхто не зможе”.
  
  
  Поки Римо бігав угору й униз каналами, звучний голос замовк. Постійно шипіли перешкоди.
  
  
  "Ну?" Нетерпляче запитав Чіун.
  
  
  "Почекайте. За кого ви мене приймаєте?"
  
  
  "Білий. Отже, той, хто розуміється на машинах".
  
  
  "Ну, я не розумію цієї машини. Всі канали однакові". Потім голос знову заговорив.
  
  
  "Не намагайтеся налаштувати зображення".
  
  
  - Щось не так, - повільно промовив Римо.
  
  
  "Так! Я не можу дивитися телевізор".
  
  
  "Ні, ця штука із зовнішніми кордонами знову включена, але тепер я на іншому каналі".
  
  
  "Проблема не у вашому..."
  
  
  Римо переключив канали.
  
  
  "Встановлено. Ми контролюємо..."
  
  
  "- горизонтальна. Ми вважаємо..."
  
  
  "- поверніть вертикально".
  
  
  "Це дивно", - пробурмотів Римо. "Хоч би що це робило, це на всіх каналах".
  
  
  "Я бачу це!" Чіун завив, підносячи руки до стелі. "Я хочу побачити Читу натомість".
  
  
  "О-о", - пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун опустив руки. "Що?" - Запитав я.
  
  
  Римо вагався. Кілька місяців тому відбулася серйозна кубино-американська криза. Уряд Гавани, помстившись за те, що, на його помилкову думку, був недавнім вторгненням до затоки Свиней, посилив своє державне мовлення і перекрив все телебачення у південній Флориді. Так сталося, що контратака перервала випуск новин Чити Чинг, тим самим викликаючи на себе запеклу ворожнечу Майстра синанджу. Справа була залагоджена без того, щоб Чіун виконав свою клятву обезголовити кубинського лідера. Римо знав, що якби це повторилося, цього разу Чіуна було б не зупинити.
  
  
  — Може, мені слід зателефонувати Смітові з цього приводу, — швидко сказав Римо.
  
  
  "Так! Так! Подзвони Сміту. Сміт дізнається. Запитай, чи отримав він звістки про Чита. Запитай, чи запише він всі новини про Чита на плівку, щоб я нічого не пропустив".
  
  
  "Добре, добре. Дайте мені спокійно набрати номер".
  
  
  На стіні висів телефон, і Римо зняв слухавку, одним оком поглядаючи на Майстра Сінанджу, який стояв перед телевізором з порожнім виразом обличчя, ніби дивився на поранену домашню тварину. В його очах було страждання.
  
  
  Римо збирався натиснути на єдину кнопку – надійний код, за допомогою якого він міг зв'язатися зі своїм начальником, – коли раптово кухню заповнив крикливий, як у сови, голос Чити Чинг.
  
  
  "Це вечірні новини BCN з Доном Кудером. Репортаж Чити Чінг. Дон сьогодні ввечері вільний".
  
  
  "Чита!" Прокричав Чіун. "Це Чита! Мої предки почули мене. Мої молитви були почуті".
  
  
  "Якщо вони це зробили", - прогарчав Римо, "у них, мабуть, дуже багато зв'язків з FCC".
  
  
  "Тихіше".
  
  
  Римо залишив телефон і підійшов до Чіуна.
  
  
  "Сьогодні ввечері, - говорила Чита Чінг, - вечірні новини BCN були відключені по всій країні, саме коли було припинено пошуки зниклого ведучого Дону Кудера".
  
  
  "Ти брехлива відьма!" - крикнув голос з-за лаштунків. "Ти сказала, що в тебе відійшли води!"
  
  
  "Хіба це не був голос Кудера?" Запитав Римо.
  
  
  "Тихіше!"
  
  
  "Поки що, " незворушно продовжив Чита, "не було встановлено чіткого розуміння електронних перешкод. Є непідтверджені на даний момент повідомлення про те, що відключення мовлення не обмежувалося BCN."
  
  
  "Це була не моя вина!" Пролунав безтілесний голос Дона Кудера.
  
  
  "Це був Кудер", - сказав Римо. "Де він?"
  
  
  "Рімо!" – крикнув я.
  
  
  "У наших спробах залишатися в курсі новин BCN опублікував відеозапис безпрецедентного явища".
  
  
  Екран потемнів, за винятком повідомлення про відсутність сигналу, і звучний голос повторив свою монотонну мантру: «З вашим телевізором все гаразд». . . . "
  
  
  "Рімо", - пискнув Чіун. "Телевізор знову зламався!"
  
  
  "Ні, це касета".
  
  
  "Але чому вони показують це?"
  
  
  "Це заголовок на ніч. Що ще вони збираються показати? Дон Кудер стоїть без діла?"
  
  
  "Вони могли б показати красиве обличчя Чити, акцентуючи увагу на її ідеальному носі, її губах, щоб..."
  
  
  "Схожий на вампіра".
  
  
  "Обиватель!"
  
  
  Раптом задзвонив телефон на стіні, і Римо сказав: "Карнак передбачає, що це Смітті".
  
  
  "Скажи йому, що я виходжу".
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо, знімаючи слухавку. "Служба підгузків Сінанджу", - продекламував він. "Ви їх забруднюєте, а ми їх відварюємо".
  
  
  Голос, який звучав так, як пахнуть гіркі лимони, сказав: "Рімо. Сміт слухає".
  
  
  Римо вийшов у коридор, шнур приймача розмотувався за спиною. Він обережно зачинив двері. "Скажи мені, що це не повторення подій на Кубі", - прошепотів він.
  
  
  "Рімо, я не знаю, що це. Але майже на сім хвилин ефірне телебачення було відключено від Єллоунайфа до Акапулько".
  
  
  "Могли б кубинці зробити це?"
  
  
  "Теоретично, за досить потужного передавача вони могли б. Але, схоже, сталося не це. За винятком власників кабельного телебачення та супутникових тарілкових приймачів, ефірні телевізійні сигнали не доходили до їхніх філій, і якимось чином партнерські сигнали були заблоковані до того, як їх змогли прийняти домашні пристрої”.
  
  
  "Це те, що означало повідомлення "немає сигналу"?"
  
  
  "Так. Я хочу, щоб ви з Чіуном були напоготові".
  
  
  "У будь-якому разі, мені не пощастило додзвонитися до лікаря Дума".
  
  
  "Я маю нагадати вам, що він ще не призначений - і, звичайно, не проблема такого масштабу".
  
  
  “Проблема? Кілька хвилин не було телевізора. Серйозна проблема. Найгірше, що могло статися, це якби всі одразу пішли до туалету та зіпсували водогін”.
  
  
  Пролунав невеселий голос Сміта. "Римо, будь напоготові. Я повинен зібрати більше інформації. Просто будь напоготові".
  
  
  На лінії клацнуло. Римо повернувся на кухню, щоб повісити трубку і заглянути до Чіуна.
  
  
  Чита Чинг продовжувала і продовжувала своїм верескливим голосом. Поки Римо слухав, він зрозумів, що вона просто повторює основну історію: ефірне телебачення було затемнено. Ніхто не знав, чому. Це була історія з трьох пропозицій, але, як грамофонна платівка, що заїла, вона не могла відірватися від неї.
  
  
  Іноді на задньому плані з'являлася рука, що розмахувала кулаком. Мабуть, вона виходила від постаті, яка, ймовірно, розпласталася на підлозі, і від випадкового проблиску людської форми, якої не давали піднятися в поле зору камери робочі сцени, що стояли на колінах.
  
  
  "Схоже, Кудер нарешті з'їхав із котушок перед камерою", - зауважив Римо. "Мабуть, вони запросили Читу як замінника".
  
  
  "Тихіше".
  
  
  Через двадцять хвилин, після того, як Чита поговорила в прямому ефірі практично з усіма кореспондентами BCN, всі говорили одне й те саме - тобто нічого, - Чита Чинг витріщилася на глядачів своїми тьмяними, акулячими очима і посміхнулася без щирості.
  
  
  "Що стосується інших новин, я рада повідомити, що моя вагітність продовжується за графіком з усіма ознаками, що вказують на швидкі пологи.
  
  
  "Яка важлива історія?" Запитав Римо. "Відключення світла чи дитина?"
  
  
  "О, Римо, не будь кумедним. Звичайно, це дитина".
  
  
  "Це те, чого я боявся", - сказав Римо, закочуючи очі до стелі.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт рідко дивився телевізор.
  
  
  Навіть коли це було в новинку, він рідко проводив перегляд телевізора більше години на місяць. Він набагато більше віддавав перевагу радіо. З радіо можна було робити щось конструктивне та слухати одночасно. Для такого довічного трудоголіка, як Гарольд Сміт, вимоги телебачення на повну увагу людини означали лише одне: телебачення довго не протягне. Це була данина моді, засіб для нових програм, таких як рестлінг-матчі та роллер-дербі, які незабаром пройдуть.
  
  
  Отже, у так зване Золоте століття телебачення - на початку 1950-х, коли він повертався додому після довгих днів роботи в тоді ще новому Центральному розвідувальному управлінні, Гарольд Сміт ігнорував крихітний телевізор із круглим екраном, незважаючи на серйозну втрату його державної зарплати, і натомість цього включав радіо. Навіщо турбувати себе спостереженням за мовником, який зачитує новини за сценарієм, коли радіокоментатори виконують ту саму функцію і одночасно стимулюють уяву?
  
  
  І все-таки мільйони зробили це. Ще один доказ того, що телебачення довго не протримається.
  
  
  Але минуло зовсім небагато часу, перш ніж телевізійні шоу розширилися до тридцяти хвилин і почали вмикати відеозаписи подій. І в міру того, як музичні уподобання змінювалися і рок-н-рол, здавалося, все більше витісняв стандарти вишуканості, якими насолоджувався Гарольд Сміт, він усе менше слухав свою стару консоль Atwater Kent - подарунок на випускний від його дядька Ормонда.
  
  
  Він неохоче прибрав його на горище.
  
  
  Неохоче Гарольд Сміт набув звички дивитися телевізійні новини. Репортаж Хантлі-Брінклі був його коханим, хоча Говард К. Сміт – не родич – теж був добрий. Він зміг переварити Гаррі Резонатора, незважаючи на його непристойну легковажність.
  
  
  Сьогодні поточний урожай якорів залишав бажати кращого, тому Сміт насилу проковтнув і вклав кошти в домашнє кабельне телебачення, заплативши з власної кишені плату за встановлення та щомісячну плату за доступ, незважаючи на те, що він мав повне право вносити плату до будь-якої зі своїх операційних. бюджетів.
  
  
  У Сміта їх було дві. Найменшим із них був операційний бюджет санаторію Фолкрофт, сонної, але ефективної приватної лікарні на березі протоки Лонг-Айленд у Раї, штат Нью-Йорк. Гарольд Сміт був директором Фолкрофта, і був ним з моменту свого відходу з ЦРУ ще в безтурботні дні Хантлі та Брінклі.
  
  
  Інший операційний бюджет належав Сміту і міг розпоряджатися їм на власний розсуд. Це не було правдою буквально, але на практиці не було нікого вище за Сміта, хто сказав би йому, що ні, він не міг щомісяця викачувати 53,50 долара на оснащення свого будинку в Раї, Нью-Йорк, та офісу у Фолкрофті кабельним телебаченням. Навіть якби він зазнав аудиту, нікчемні 53,50 долара навряд чи були б проблиском на екрані радара CPA.
  
  
  Щодо загального річного операційного бюджету Сміта, то бюджет, у якому "Фолкрофт" був незначною статтею видатків, перевищив багато мільйонів доларів у вигляді грошей платників податків.
  
  
  Гарольд В. Сміт був главою CURE, санкціонованим президентом Сполучених Штатів, але не підзвітним жодному законодавцю, ні комітету конгресу з нагляду, нікому. Вона була створена на початку 1960-х років для роботи поза межами законного уряду. Її місія: підтримувати порядок у дедалі хаотичнішому суспільстві, вдаючись до позаконституційних дій, коли Гарольд Сміт вважав це за необхідне.
  
  
  У ті важкі перші дні це часто потребувало. Сміт керував організацією зі свого офісу у Фолкрофті до того дня, коли наступник загиблого президента, який насамперед заснував CURE, дав Сміту дозвіл зробити наступний необхідний крок: створити підрозділ правоохоронних органів.
  
  
  Кандидата було обрано. Звичайна людина, яку невдовзі мали зробити екстраординарною. Спочатку Сміт наказав стратити суб'єкта. Об'єктом був поліцейський з Ньюарку, що зовні нічим не відрізняється від інших, які розгулювали по міських вулицях занепаду Америки.
  
  
  Сміт потурбувався про те, щоб його значок зник, тільки щоб знову з'явитися в провулку поруч зі знівеченим тілом штовхача. У ті дні діяла страта, і суб'єкта швидко відправили до камери смертників.
  
  
  Все було організовано наперед. Страта була шахрайством. "Тіло", що знаходиться в комі, викликаної прийомом таблеток, було доставлено до Фолкрофту, де пластичний хірург приступив до роботи над обличчям суб'єкта, тоді як Гарольд Сміт у своєму спартанському кабінеті займався похмурим завданням замітання слідів. Всі записи про ньюаркського поліцейського, оголошеного мертвим, були видалені з даних соціального забезпечення, Податкового управління та Корпусу морської піхоти. Ця людина була сиротою, неодруженою і, завдяки Смітові, зганьбленою. Таким чином, було нескладно практично стерти з офіційних записів все, крім пам'яті, що зникає, про одного Римо Вільямса.
  
  
  Сміт не відчував докорів совісті. Це послужило б більшому благу. І так воно і було, як тільки Сміт поставив Римо Вільямса перед холодним вибором – добровільно чи померти по-справжньому. Римо було передано в руки останнього майстра синанджу, забутого роду вбивць, що перебуває на межі зникнення з людської сцени, для навчання вищому бойовому мистецтву, званому синанджу, яке отримало свою назву від пустельного села в похмурій комуністичній Північній Кореї.
  
  
  Згодом у Сміта з'явилася своя рука примусу - машина для вбивства людей, професійна, нестримна, непереможна, яку він назвав під кодовою назвою "Руйнувач".
  
  
  Протягом двадцяти років Гарольд Сміт справлявся з незліченними кризами як глава CURE, надсекретної урядової агенції, яка офіційно навіть не існувала, витягуючи величезні суми з секретного операційного бюджету, санкціонуючи таємні операції, які включали в себе хаос, вбивства і здирство, абсолютно непідот Але весь цей час він особисто звітував за кожен пенні перед вищим авторитетом, якого Гарольд Сміт особисто знав - своєю власною совістю.
  
  
  Президент, який наділив Гарольда Сміта своєю величезною владою та відповідальністю, так і не дожив до того, щоб побачити, як Сміт перевершив надану йому довіру. Але якби він це зробив, він не зазнав би жодних побоювань.
  
  
  І ось, квітневим вечором у вівторок Гарольд Сміт сидів у зручному м'якому кріслі на самоті свого будинку, насолоджуючись вночі на самоті, коли його дружина поїхала до невістки, і побачив, що найбільша криза в його кар'єрі державної служби почалася з оновлення KNNN.
  
  
  "Це щойно з новин новинної мережі Kable, гідної висвітлення у пресі", - сказав ведучий з незворушним голосом. "Коли вони готували свої вечірні програми новин, у трьох основних мовних мережах сталося незвичайне одночасне переривання обслуговування. Перебої, схоже, відбуваються по всій країні. Докладніше про цю історію в міру її надходження".
  
  
  Сміт дістав із кишені пальто пульт дистанційного керування та направив його на кабельну коробку. Канали промайнули перед очима. Йому знадобився лише один цикл, перш ніж він усвідомив два незаперечні факти.
  
  
  По-перше, щоб усі станції супутникового прийому і тільки кабельні мовили безперешкодно.
  
  
  По-друге, всі інші станції були затемнені, UHF та УКХ.
  
  
  Він слухав звучний голос, що повідомляє глядачам, що проблема не в їхніх декораціях, і не будучи спостерігачем епізодичного телебачення, не зміг розпізнати в цьому вступну тему старої програми.
  
  
  Це було неважливо. Бо Гарольд Сміт усвідомив щось важливіше: він був свідком верхівки айсберга, жахливішого, ніж будь-який інший, який загрожував демократії, яку він поклявся захищати.
  
  
  Сміт увімкнув настільний радіоприймач, і звучний голос, що віщає на всіх телевізійних станціях, зазвучав із динаміка радіоприймача точно в такт із телевізором. Затримки на стрічці не було.
  
  
  Вимкнувши радіо та зменшивши гучність телевізора, він узяв поношений портфель, який ніколи не розлучався з ним. Сміт поклав його на коліна, знешкодив заряди вибухівки в замкових засувках і оголив портативний комп'ютер і телефонну трубку.
  
  
  Це був його зв'язок із секретними комп'ютерами у Фолкрофті, нервовим центром, через який він контролював справи - публічні, таємні та підривні - країни, пов'язані з комп'ютерами. Він підняв трубку, набрав номер по пам'яті і з полегшенням виявив, що його правоохоронна рука доступна.
  
  
  Лише після того, як він перевів Римо Вільямса в режим очікування, Гарольд Сміт зателефонував президентові Сполучених Штатів, єдиній людині за межами КЮРЕ, яка знала про організацію.
  
  
  Сміт не розмовляв з новим президентом, який вступив на посаду кілька місяців тому, вважаючи, що виконавчий директор, що йде, повідомить новини про існування CURE. Він припускав, що викриття секретної організації, яка підтримувала американську демократію стабільною майже тридцять років, стало явним шоком для нової людини. Зазвичай, Сміт надавав кожному наступному президентові встановлювати з ним контакт.
  
  
  Але то була криза. Він просто сподівався, що зможе переконати останнього мешканця Білого дому у його серйозності.
  
  
  Скрипучий голос президента з південним акцентом був сповнений цікавості.
  
  
  "Сміт?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Сміт. Телефон був підключений комп'ютерним зв'язком до виділеної лінії, якою телефонував без червоного набору в спальні Лінкольна в Білому домі. Жоден президент із моменту заснування CURE ніколи не відмовлявся відповісти на неї. Гарольд Сміт не робив випадкових дзвінків. "Пане Президенте, я дзвоню, щоб попередити про серйозну небезпеку для цієї країни".
  
  
  Тон президента підвищився на октаву. "В чому справа?"
  
  
  "Вам відомо про відключення телебачення по всій країні?"
  
  
  "Так. Але Білий дім підключений до кабелю. Нас це не торкнулося".
  
  
  "Сер, виявила себе потужна сила. З якої причини, я не знаю, але вона має можливість відключити ефірне телебачення по всій країні".
  
  
  "Вони кажуть, що це сонячні плями", – сказав Президент.
  
  
  "Хто це говорить?"
  
  
  "Мережі".
  
  
  "Сонячні плями не змогли б досягти того, чого досягла ця сила", - відповів Сміт. "Якимось чином, за допомогою якоїсь науки, яку я не можу осягнути, цій силі вдалося перехопити всі телевізійні відеосигнали, водночас транслюючи аудіосигнал на свій вибір".
  
  
  "Можливо, це кубинці взялися за свої старі трюки?"
  
  
  "Сумнівно. Це, мабуть, якісний стрибок за межі технічних можливостей Гавани. Дозвольте мені пояснити ситуацію так, як я її бачу. Протягом багатьох років ми побоювалися втручання Куби в прийом нашого мовлення. Ми знаємо, що у них є передавач, потужність якого може бути збільшена до більш ніж 100 000 Вт - потужності, достатньої для придушення телевізійних передач США по всій країні.
  
  
  "Я розумію, Сміт".
  
  
  "Це не те явище, яке ми спостерігаємо тут".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Ні, пане Президенте. Ця потужність якимось чином перешкоджає виходу в ефір вихідних сигналів з кожної місцевої станції мовлення. Водночас вона здатна подавати власний аудіосигнал".
  
  
  "Наука – це не зовсім моя область, Сміт".
  
  
  "Мої обмежені пізнання в теорії телебачення кажуть мені, що це дивовижний і дуже загрозливий прорив. Сила, що стоїть за цим, сьогодні ввечері протестувала своє обладнання. Тепер, коли він знає, що це працює, він покаже свої сили".
  
  
  "Яким чином?"
  
  
  “Він заглушить усі телевізійні станції у радіусі свого мовлення. Незабаром. Найпізніше, протягом тижня. І якщо будуть вимоги, він передасть їх в ефір”.
  
  
  "Це страшенно великий висновок із семихвилинного відключення".
  
  
  "Пане Президенте, я привів своїх людей у стан бойової готовності. Я пропоную вам зробити те саме. Зокрема, будьте готові до тріангуляції звукового сигналу, щоб ми могли відстежити ці перешкоди до їхнього джерела або джерел".
  
  
  "Ви думаєте, що існує більше одного джерела?"
  
  
  "Хоча можливо заглушити всі телевізійні сигнали через одну центральну вежу мовлення, ми не можемо скидати з рахунків безліч станцій перешкод. Кожну з них необхідно відстежити і відключити".
  
  
  "Я увімкну обладнання, Сміт. Будь ласка, залишайтеся на зв'язку".
  
  
  "Звичайно, пане президенте", - сказав Гарольд Сміт, вішаючи слухавку.
  
  
  Все пройшло так добре, як можна було очікувати, розмірковував Сміт. Процес передачі повноважень пройшов, як завжди, шумно, але безкровно. І все ж Смітові не вистачатиме старого президента. Ймовірно, він був останнім із покоління Гарольда Сміта.
  
  
  З сумом він закрив свій портфель, скинув тапочки і натягнув добре відполіровані черевики з крилами. Він навіть не послабив краватку, прийшовши додому, але затягнув вузол, коли вставав.
  
  
  Сміт був високим сивіючим чоловіком пенсійного віку, тіло туго обтягувало його виступаючі кістки. Його обличчя було змарніле, окуляри без оправи ненадійно сиділи на аристократичному носі. Вроджена вада серця надала його шкірі хвору сіру блідість, яка відповідала відтінку його костюма-трійки. Його очі, що вицвіли за роки нудної бюрократичної роботи, були такого ж сірого кольору. Навіть його нігті виглядали сірими. Його дартмутська краватка була мисливсько-зеленого кольору.
  
  
  Для майбутньої роботи Сміту знадобляться швидкість і міць його мейнфреймів "Фолкрофт". Він узяв свій потертий портфель.
  
  
  Сміт вийшов у ніч із відчуттям холоду внизу живота. Він намагався переконати Президента у серйозності події, але сумнівався, що президент повністю усвідомив потенційну шкоду, яку передбачають сьогоднішні семихвилинні відключення. Чоловік не вимкнув музику, яка грала на задньому плані під час їхньої розмови. Це звучало як Елвіс Преслі.
  
  
  Прямуючи на своєму пошарпаному універсалі в санаторій Фолкрофт, Гарольд Сміт сподівався, що президентові не доведеться мати з цим справу.
  
  
  Бо тільки верхівка айсберга сповнила Сміта жахом.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Римо Вільямс був у патрулі з бумбоксом.
  
  
  З того часу, як вони з Чіуном переїхали в кондомініум, переобладнаний під церкву, зайнявши всі шістнадцять квартир, у місті Квінсі, штат Массачусетс, Римо був пов'язаний з boom box patrol. Це був один з його найменш улюблених обов'язків.
  
  
  Поруч із готичною будівлею з польового каменю в стилі швейцарських Тюдорів, яку Чіун вважав своєю фортецею, знаходилася середня школа, і ночами там іноді тусувалися підлітки, які включали гучну музику. Здебільшого реп. Римо ненавидів реп. Він зневажав хеві-метал. Диско викликало в нього біль голови. Рок був у порядку речей - поки це був рок до "Бітлз". Чому, запитував він, кожна наступна еволюція все далі відходила від мелодії у бік чистого ритму? Він вважав, що популярна музика перебуває на шляху вимирання. Не те щоб це мало велике значення. Якби місцеві діти грали Моцарта приблизно на 130 децибелах, Римо все одно довелося б це припинити.
  
  
  Гучна музика була образлива для вух Майстра Сінанджу, що легко ображаються. Особливо коли очі в очі з виступом Чити Чинг.
  
  
  Отже, Римо вислизнув через парадні двері і рушив на безтілесний крик репера, що звеличує гідності стрілянини зі свого "Глока" в обличчя непокірним подружкам.
  
  
  "Це зона без галасу", - крикнув Римо замість вітання.
  
  
  "І це вільна країна", - пролунав голос у відповідь. Голос звучав чорно, але обличчя було білим, як вибілена мука.
  
  
  "Це зона без галасу, перш ніж стати вільною країною", - заперечив Римо.
  
  
  "Це не те, чого нас навчали у школі, чувак".
  
  
  Коли Римо наблизився, він побачив, що свято були сумішшю білих і азіатських підлітків, одягнених у толстовки і перевернені кепки "Ред Сокс". Десь він прочитав, що найбільшим, найглибшим секретом музичної індустрії був той факт, що реп-музика була виключно підлітковим феноменом із передмістя. Римо був певен, що слухають міські діти. Блюграсс, як він знав.
  
  
  Вигляд азіатських осіб стривожив його більше, ніж музика. Чіун мав слабкість до азіатів. Мабуть, він не був шанувальником білих людей, вважаючи їх нижчими за корейців, особливо північнокорейців, особливо північнокорейців з його села, і особливо нижчими за найближчих родичів Чіуна, але особливо нижчими за самого Майстра Чіуна.
  
  
  Але білі європейці ніколи не вторгалися до Кореї, і їхні королі не обманювали попередніх майстрів синанджу. Багато.
  
  
  Коли Чіун виявив, що переїхав до району зі здоровим азіатським населенням, він мало не розлютився. Це було все, що міг зробити Римо, щоб відмовити його від початку кампанії етнічної чистки у стилі Сараєво.
  
  
  Неохоче Римо погодився ходити від дверей до дверей і просити своїх азіатських сусідів люб'язно, якщо це завдасть занадто багато клопоту, переїхати до іншого міста. Він відчув полегшення, виявивши, що майже ніхто з них не говорить ні слова англійською. Це дозволило йому зірватися з гачка. Але Римо сам почав почуватися ніяково. Особисто він віддавав перевагу сусідам, які розмовляли англійською.
  
  
  Коли він підійшов до змішаних білих та азіатських підлітків, які слухали музику для чорношкірих, його змішані почуття повернулися. Він уособлював п'ятитисячолітню корейську традицію - перший білий чоловік, який став майстром синанджу, - сам непогано говорив корейською, і йому було зручніше робити покупки на місцевому азіатському ринку, ніж у сусідньому супермаркеті. Він міг їсти продукти з азіатського ринку та пережити цей досвід. Продукти з супермаркету були на 99 відсотків смертельні для його вдосконаленої у синанджі травної системи.
  
  
  Римо виховувався черницями у притулку Святої Терези у Ньюарку. Довгий час він відчував розрив між країною свого народження та честю та відповідальністю, які були покладені на його плечі. Десь цим шляхом він став більше синанджу, ніж Ньюарком.
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - сказав Римо в дусі компромісу, - "ти можеш залишитися, якщо будеш добре поводитися, але коробка відключається".
  
  
  Швидка рука потяглася до ручки регулювання гучності. На обличчі Римо з'явилася усмішка, яка перетворилася на гримасу, коли його барабанні перетинки раптово атакував верескливий голос, що долинав із двох динаміків.
  
  
  Римо влетів усередину, схопив коробку передач і натиснув на вимикач.
  
  
  "Покажу тобі фокус", - сказав він.
  
  
  І, як баскетболіст, Римо обома руками підкинув коробку в нічне небо. Він постарався, щоб це виглядало недбало. За цим жестом стояло п'ять тисяч років майстрів синанджу. П'ять тисяч років розкриття секретів людського розуму та тіла. П'ять тисяч років застосування принципів, яких західне навчання навіть наблизилося.
  
  
  Всі погляди кинулися вгору. Коробка перетворилася на сріблясту мерехтливу точку. І продовжила рух.
  
  
  Це справило враження на тріо.
  
  
  "Вау!"
  
  
  "Дуже круто!"
  
  
  "На вашому місці я не стояв би тут", - зауважив Римо.
  
  
  "Чому ні?" - спитав один підліток, не відриваючи погляду від уявного нерухомим відблиску нагорі.
  
  
  "Це збирається звалитися".
  
  
  "Так, я знаю. І я збираюся зловити його. Це коштувало мені 47,50 доларів".
  
  
  "Це буде коштувати вам обох рук, якщо вам пощастить упіймати його", - сказав Римо.
  
  
  "Так говориш ти".
  
  
  "Голосить третій закон Ньютона. Те, що піднімається, має опускатися".
  
  
  "Третій закон Ньютона свідчить, що на кожну дію є рівна та протилежна реакція".
  
  
  Римо знизав плечима. "Так подай на мене до суду. Старша школа була мільйон років тому".
  
  
  Трійця не відводила очей від нічного неба. На їхніх молодих безбородих обличчях заграли різні вирази. Один із них сіпнувся. Інший, до якого дійшла істина, зробив три величезні кроки назад, його очі дуже розширилися.
  
  
  "Падіння безперечно займає багато часу", - пробурмотів один.
  
  
  "Зрозумів натяк", - сказав Римо.
  
  
  Потім третій підліток закричав: "Я це бачу! Я бачу це! Це повертається".
  
  
  "Я зрозумів! Я зрозумів!" – сказав перший підліток.
  
  
  Вони вдарилися головами, змагаючись за позицію.
  
  
  Римо відчував спокусу дозволити природі йти своїм жорстоким шляхом, але в останню мить пом'якшав.
  
  
  Він підскочив, схопив по коміру сорочки кожною рукою і відтягнув двох потенційних рятувальників бумбокса, що натикалися, з дороги, коли коробка з вереском впала назад на землю і розлетілася на тисячі шматочків пластику і електроніки, попутно помітно розколов асфальт.
  
  
  Трійця била себе по руках та обличчям. На їхніх пальцях блищали крихітні краплі крові.
  
  
  "Ой! Ой! Що мене вдарило?"
  
  
  "Шрапнель", - сказав Римо. "Тепер йди, розкажи всім. Будь-хто, кого зловлять на шумі після настання темряви, закінчує тим, що здирає пластик з лиця – якщо я в хорошому настрої".
  
  
  Трійця подивилася на розбиту коробку, на Римо, знову на коробку і втекла.
  
  
  Повертаючись до замку Сінанджу, як називав його Чіун, Римо пробурмотів: "Це краще, ніж виселяти весь район".
  
  
  З присадкуватого готичного шпиля, вікна якого світяться з усіх чотирьох сторін, долинув раптовий крик болю. Чіун.
  
  
  "Що тепер?" - спитав Римо, відчиняючи вхідні двері.
  
  
  Римо увірвався в кімнату для медитації і зупинився як укопаний.
  
  
  Майстер Сінанджу стрибав по кімнаті, його руки хапалися за завитки хмарного волосся, яке звисало над кожним вухом.
  
  
  "Тільки не кажи мені, що це чергове відключення світла!" Сказав Римо.
  
  
  "Гірше! Гірше!" Чіун тицьнув схвильованим пальцем у екран.
  
  
  Римо подивився. Там було кам'яне обличчя Дона Кудера, який дивився залізними очима в камеру. Він говорив.
  
  
  "У наших зусиллях ввести вас в курс подій crisis along Network Row ми проводимо спеціальний 24-годинний прямий ефір з Читою Чінг "Очі в очі". Сьогодні ввечері: "24 години на вулиці затемнення".
  
  
  "А як же Чита?" Чіун закричав.
  
  
  "Читу Чинг можна буде побачити цього ж часу наступного тижня", - сказав Кудер. "Якщо, звичайно, не настане важливий момент, і в цьому випадку BCN включиться до прямого ефіру для спеціального освітлення робочої сили".
  
  
  "Вони планують транслювати народження?" Римо хмикнув.
  
  
  Чіун сказав: "Звичайно. Це буде день святкування".
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо. "Послухай, мені шкода, що Кудер втрутився під час зустрічі з Читою, але такі речі трапляються".
  
  
  "Чому ці лиха продовжують відбуватися з Читою? Це несправедливо!"
  
  
  "Гей, ти отримав свою дозу Чити на ніч. Розслабся".
  
  
  "Мій вечір зіпсований".
  
  
  "Чому б нам просто не подивитися це? Хто знає, у Чити можуть початися сутички, і ви зможете побачити все це у всій своїй кривавій красі".
  
  
  Коли Римо влаштувався на одному з килимків обличчям до екрану, Майстер Сінанджу припинив ходити.
  
  
  "Чому вас це цікавить?" підозріло спитав він.
  
  
  "Смітті думає, що відключення електрики може бути чимось для нас. З таким самим успіхом можна підключити струм".
  
  
  "Це не робота того бородатого негідника Кастро, чи не так?"
  
  
  "Сміт так не думає. Минулого разу ми його здорово налякали. Він досі не показувався на публіці".
  
  
  "Без сумніву, його борода ще не відростила сама", - пирхнув Чін.
  
  
  "Щурові гнізда не будуються за один день", - весело сказав Римо.
  
  
  Вони мовчки спостерігали. Екран заповнила графіку. На ній було зображено зелене коло, що позначає зону радіоперешкод. Це було велике коло. Усі США, а також більшість Канади та Мексики перебували в тому, що Дон Кудер назвав "нульовою зоною".
  
  
  "Хоча джерело цього порушення ще не визначене, - говорив він, - не можна виключати появи сонячних плям. Щоб дізнатися більше про цю важливу історію і про те, як вона може вплинути на вас, зателефонуйте науковому редактору BCN Френку Фелдмейєру, що знаходиться у відпустці."
  
  
  Оскільки на екрані відображався графічний кадр Фельдмейєра від Quantel, коментарі кореспондента передавалися голосом за кадром. Це був чоловік із квадратним обличчям, риси якого здавались меншими через занадто великі окуляри в роговій оправі.
  
  
  "Дон, це явище, якщо воно природне, зовсім збиває з пантелику. Якимось чином весь відеовихід був перехоплений, і замість нього була зроблена заміна аудіопередачі. Сонячні плями можуть пояснювати одну, але не іншу".
  
  
  "Френку, ти хочеш сказати, що це може бути зроблено людиною?"
  
  
  "Дон, схоже, немає ніякого іншого пояснення. Крім цього, поки що занадто рано говорити".
  
  
  "Ще дуже рано говорити", - наспіваючи сказав Кудер.
  
  
  "Хіба Фелдмейєр щойно не сказав цього?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  Чіун нічого не сказав. Його карі очі були задумливо примружені.
  
  
  Кудер знову вийшов у ефір. Його суворо гарне чорношкіре ірландське обличчя було нерухоме. Під очима були мішки досить великі, щоб їх можна було використовувати як мішечки для монет.
  
  
  "Ще надто рано говорити", - повторив він. "Зловісні слова. Що вони можуть означати? Це просто збій електронної повіки або ... щось більше? Щось, що затьмарить все наше життя? З іншого боку, ось кореспондент Білого дому Шила Дафф."
  
  
  На екрані з'явилася кореспондентка Білого дому, що стоїть, що цілком доречно, на лужку перед Білим домом. Вона говорила в ручний мікрофон, який виглядав як коробка цукерок із гігантським логотипом BCN.
  
  
  "Дон, тут, у Білому домі, немає жодних ознак кризової атмосфери".
  
  
  "Це тому, що немає жодної довбаної кризи", - пробурчав Римо.
  
  
  "Але надійні джерела запевняють нас, що президент поінформований про ситуацію та усвідомлює її значення".
  
  
  Кудер спитав: "Шила, як ти знаєш, Гавана не так давно намагалася перекрити радіохвилі США. Це незапланований повтор тієї старої кризи?"
  
  
  "Ні, Дон. Як видно з малюнка, який ви щойно показали, Куба не є епіцентром так званої нульової зони. Насправді, за достовірними повідомленнями, кубинське телебачення та радіо були відключені від ефіру в той самий час. Фактично, Гавана гнівно звинувачує Вашингтон. Як і, я міг би додати, канадський уряд та мексиканці”.
  
  
  Кудер знову ввімкнувся. "Давайте ще раз подивимось на цю графіку, добре?"
  
  
  Зайнялася графіка. Римо нахилився до екрану.
  
  
  "Схоже, він має рацію", - сказав він. "Це не може бути Куба. Інакше відключення досягло б Перу. Передавач, мабуть, у США".
  
  
  "Я нічого не розумію в цьому вуду", - похмуро сказав Чіун.
  
  
  Дон Кудер говорив: "Якщо я правильно прочитав цей малюнок, а я хочу бути впевнений, що правильно зрозумів це... Френку Фелдмейєру, ти все ще з нами?"
  
  
  "Так, я Дон".
  
  
  "Я знаю, ви не можете бачити малюнок, але на ньому зображено коло, що охоплює більшу частину Північної Америки. На що нам слід звернути увагу?"
  
  
  "Центр".
  
  
  "Для тих із нас, хто не дуже розуміється на науці, це середина, вірно?"
  
  
  "Саме так, Дон".
  
  
  "Насправді мені здається, що Канада - це центр", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Епіцентр, мабуть, знаходиться у самому серці Сполучених Штатів", - оголосив Дон Кудер.
  
  
  "Будь-якому ідіоту ясно, що це Канада", - поскаржився Римо.
  
  
  Дон Кудер продовжував, мабуть, вигадуючи це по ходу справи. "Для тих, хто тільки налаштовується, у цей час відомі такі факти: американське телебачення відключилося на сім хвилин. Причина: невідома. Мотив: невідомий. Підозра: десь у центрі США терпляче чекає на піратський передавач. Для чого? Ніхто не знає ."
  
  
  Дон Кудер зробив паузу, глянувши на камеру. "Для історії тих, хто найбільше постраждав від цього, наш національний кореспондент Хейл Сторм".
  
  
  Зображення змінилося, показавши симпатичну особу національного кореспондента BCN Хейла Сторма, який виглядав так хвацько, ніби він вийшов із мильної опери - що так і було. BCN найняли його з одного зі своїх власних серіалів у спробі розширити свою жіночу аудиторію.
  
  
  "Що першим спало на думку, коли настало затемнення?" Шторм спитав у фігури за кадром.
  
  
  З'явилося задумливе обличчя Дона Кудера. Він був одягнений у неформальний світло-коричневий светр-кардиган.
  
  
  "Я був за столом ведучого - ми тут називаємо це "Крісло" - і щойно прочитав заголовки, коли продюсер зауважив, що лінійний монітор потемнів. Спочатку він подумав, що це внутрішній збій, але я знав, що цього не може бути. Тут , В BCN, у нас найкращий технічний персонал на телебаченні.Я негайно підключився і, відчувши щось серйозніше, виявив, що інші мережі теж були чорними".
  
  
  "Дуже проникливо, Дон".
  
  
  Дон Кудер зобразив свою фірмову змучену посмішку і сказав: "Дон Кудер давно бере участь у цій грі новин, чоловік і хлопчик. Він чує історію".
  
  
  Чіун штовхнув Римо ліктем. "Чому він говорить про себе у третій особі?"
  
  
  "Можливо, у нього шизофренія", - припустив Римо. "Що я хочу знати, то це чому вони беруть інтерв'ю один у одного. Хіба вони не повинні розмовляти з людиною на вулиці?"
  
  
  "Чому вони мають витрачати свій час на розмови із селянами?" Чіун хотів знати.
  
  
  "Можливо, тому, що історія торкнулася, можливо, шістдесят мільйонів людей і всього кілька десятків співробітників телебачення, ось чому. Всі ці хлопці з відділу новин думають, що вони є новини".
  
  
  "Очевидно, що вони є дуже важливими", - сказав Чіун.
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Всі вони дуже схожі на президента Vice, який також є важливою персоною".
  
  
  "Якщо подумати, віце-президент справді виглядає так, ніби йому слід читати новини, а не робити їх. І він такий самий, як ведучі телеканалу. Практично всі вони пустоголові. Їм платять купу грошей за те, щоб вони просто сиділи там і читали”.
  
  
  Краєм ока Римо помітив, як затремтіла рідка борідка Чіуна. І він зрозумів, що зробив помилку.
  
  
  "Скільки їм платять за те, щоб вони просто сиділи та читали?"
  
  
  "Е-е, я забув", - ухильно сказав Римо.
  
  
  "Я погоджуся на приблизну оцінку".
  
  
  "О, я чув, Кудер отримує о, чотири або п'ять".
  
  
  "Тисячі?"
  
  
  "Мільйони".
  
  
  "Мільйони! Просто читати!"
  
  
  "Чите теж, чи знаєш, платять не зовсім черепашками".
  
  
  “Це інше. Вона не просто читає новини, але своїм мелодійним голосом декламує вірші. Вона – джерело культури у варварській країні. Жодна сума грошей не може бути надто великою для неї”.
  
  
  "І вона лише ведуча вихідних".
  
  
  Очі Чіуна звузилися. "Чому вони називаються якорями?"
  
  
  "Гарне питання. Запитай Сміта, коли ми побачимо його наступного разу. Він знає безліч непотрібних речей".
  
  
  Записане інтерв'ю з Доном Кудером закінчилося, і ведучий прямий ефір Дон Кудер повернувся, щоб взяти інтерв'ю у прямому ефірі у національного ведучого, який щойно брав у нього інтерв'ю. Потім Дон Кудер взяв інтерв'ю у продюсера, директора відділу новин і аж до президента відділу новин, який заприсягся, що це ніколи не повториться, але якщо це станеться, BCN буде там, щоб висвітлити це. За потреби цілодобово.
  
  
  Не було пояснено, як BCN могла приховати перебої, які б завадили їм мовити, і ніхто не подумав вказати на помилку в логіці. Усі говорили чіткими, авторитетними фразами, носили дорогі костюми та хвалилися ідеальними зачісками, які б прикрасити манекени на вітринах магазинів. Дехто, можливо, так і робив.
  
  
  Наприкінці трансляції камера наблизилася, щоб зафіксувати обличчя Дона Кудера, і він сказав: "BCN Evening News обіцяє тримати вас в курсі цієї історії, що розвивається. До наступного разу, - додав він, подаючи знак світу, - Запалюйте".
  
  
  Відразу ж місцевий ведучий виступив із тизером до одинадцятигодинних новин.
  
  
  "Телебачення відключилося по всій країні. Сюжет об 11-й".
  
  
  "Навіщо вони це роблять?" Римо поскаржився.
  
  
  "Зробити що?"
  
  
  "Ми щойно подивилися півгодинний національний репортаж, і місцева станція негайно підключається, намагаючись змусити нас подивитися все знову об одинадцятій".
  
  
  "Я не розумію цих американських звичаїв", - пирхнув Чіун. "Я знаю тільки, що мені доведеться почекати до вихідних, перш ніж побачити Читу Прекрасну".
  
  
  "У тебе все вийде".
  
  
  Майстер Сінанджу виник подібно до блідого стовпа диму. Він змінив колір на вечірньо-білий. "Зараз я віддаляюся", - сказав він.
  
  
  "Трохи зарано, чи не так?"
  
  
  "Прокинувшись, я відчуватиму тільки сум. Можливо, уві сні мені насниться прекрасна Чита".
  
  
  "Чи означає це, що я маю відновити патрулювання бумбоксу?"
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився у дверях. Він обернувся, його обличчя було суворим.
  
  
  "Якщо мені сниться Чита, і грубі голоси розбудять мене, на світанку ворота будуть прикрашені головами".
  
  
  "Повір мені", - сказав Римо. "Ти спатимеш спокійно, якщо мені доведеться спати зовні".
  
  
  "Я б не заперечував", - сказав Чіун, прямуючи до своєї спальні.
  
  
  І почувши ці холодні слова, настрій Римо впав.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Офіс Гарольда В. Сміта був спартанським кубом, який виглядав так, ніби був обставлений в 1963 році з муніципального аукціону з продажу надлишків шкільного обладнання шістдесятирічної давності.
  
  
  Стіл являв собою подряпану дубову плиту; шкіряне крісло керівника, в якому сидів Сміт, потріскалося від віку та роз'їдаючої дії людського поту. Сміт пережив незліченну кризу в цьому кріслі.
  
  
  Там був вицвілий зелений диван, який, можливо, колись стояв перед кабінетом директора школи для учнів із проблемами у дисципліні. Картотечні шафи були сумішшю темно-зеленого металу і дуба. Аналітики розвідки могли б вивчати вміст цих шаф протягом ста років і були б змушені дійти висновку, що Фолкрофт був не більш ніж занудною приватною клінікою.
  
  
  Позаду його протока Лонг-Айленд здавалася шарудливою плямою залитої місячним світлом туші, видимим через панорамне вікно з одностороннього скла, так що сторонні очі не могли прочитати по губах Гарольда Сміта або заглянути через його плече на комп'ютерний термінал, що займав один з кутів .
  
  
  Висвітлення було флуоресцентним – для полегшення втоми очей Сміта. Одна нитка напруження нервово тремтіла. Коли настав день, коли вона остаточно перегорала, Сміт заміняв її, не раніше.
  
  
  Працюючи з клавіатурою, Гарольд Сміт навіть не підозрював про прикру проблему.
  
  
  З цього терміналу Сміт міг простягнути невидимі пальці і торкнутися практично будь-якої комп'ютерної мережі, яка доступна по телефонній лінії. Прямо зараз він контролював внутрішні комп'ютерні системи трьох основних мереж та Vox TV.
  
  
  На його екрані по черзі з'являлися сюжети новин, що записуються на віддалених терміналах мережними репортерами, службові записки та електронна пошта.
  
  
  Усі чотири мережі були зайняті. Судячи з їхньої комп'ютерної активності, ходило багато пліток та припущень, але жодних достовірних фактів. Сміт уперто відключився від однієї мережі та переключився на іншу. Іноді йому здавалося, що в перші дні CURE, перш ніж комп'ютери зробили революцію в американському бізнесі, це було простіше. Насправді це було складніше. Просто поширення комп'ютерів означало, що Сміту було доступно набагато більше необроблених даних - і про найм персоналу для відстеження всього цього не могло бути й мови.
  
  
  Поки Сміт таємно нишпорив базою даних Міжнародної мовної корпорації, невідомі пальці друкували фрагмент електронного листа.
  
  
  "Щойно прийшов цей дивний факс", - написали пальці. "І все начальство збилося в купу".
  
  
  Сміт відключився від мережі MBC та отримав доступ до AT, який обробляв телефонні дзвінки. Він викликав файл активних рахунків штаб-квартири MBC і відстежив останні вхідні дзвінки. Не було можливості відрізнити голосові виклики від факсимільних, за винятком того, що останні зазвичай були короткими. Як з'ясував Сміт, за останні п'ять хвилин MBC прийняла шість вхідних викликів. Лише один був міжміським. Це було з Атланти, штат Джорджія.
  
  
  Сміт вийшов із файлу та викликав файл виставлення рахунків Американського мережевого конгломерату. АНК також отримав міжміський дзвінок з Атланти. Номер був той самий. У люті Сміт звернувся до файлу BCN.
  
  
  Дзвінку з Атланти не було. Потім, поки Сміт спостерігав, з'явився один.
  
  
  Як божевільний концертний піаніст Гарольд Сміт випав з бази даних BCN принаймні для редагування. Він знав, що більшість телефонів-факсів були підключені до комп'ютерного програмного забезпечення, так що текст на екрані можна було надіслати факсом простим натисканням гарячої клавіші, не обтяжуючи себе створенням друкованої копії. Сміт перебігав від екрана до екрана, дихаючи як бігун підтюпцем у русі, перевіряючи, чи не з'являється десь у системі вхідний факс.
  
  
  Потім знайшов це. Рядок за рядком, це почало виявлятися на його власному терміналі.
  
  
  "Боже мій", - прохрипів він. "Це гірше, ніж я собі уявляв".
  
  
  Не відриваючи очей від екрану, Сміт потягнувся до одного з багатьох телефонів на своєму столі. За пам'яттю він набрав номер в Атланті, яким було відправлено факс. Інший телефон продзвонив шість разів. Потім пролунало клацання підключення резервної лінії, за яким послідували нові дзвінки.
  
  
  Коли факс дописався примарними зеленими літерами, у вусі Гарольда Сміта пролунав телефонний голос.
  
  
  Сміт застогнав, видавши низький нерозділений звук. Голос точно повідомив йому, звідки було відправлено факс.
  
  
  Якщо це означало те, що він думав, то мав розігратися новий та жахливий вид конфлікту. І поле битви було б електронним.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Чита Чинг боялася виходити зі свого офісу.
  
  
  Зазвичай Чита Чинг не боялася людини, звіра чи машини. За її спиною вона була відома як корейська акула. Навіть її колеги боялися її. Але якщо і був колега, якого боялася навіть вона, то це був старший провідний Дон Кудер BCN.
  
  
  Їхня ворожнеча була давньою, вона почалася ще до того, як вона перейшла з конкуруючого MBC до BCN. Чита ніколи не хотіла залишати MBC. Звичайно, не для бокового ковзання від ведучого MBC weekend до провідного weekend BCN. Вона ніколи цього не зробила б. Ніколи за мільйон років. За винятком Дону Кудера.
  
  
  З Кудером у кріслі BCN займала останнє місце в рейтингах, прямуючи до підвалу рейтингів із жорном на корпоративній шиї. Ніхто не сподівався, що він протримається довго. І в міру того, як тиск зростав, гаряча голова з Техасу ставала все більш нестабільною.
  
  
  Була знаменита семихвилинна перерва. Перекрики з кандидатами у президенти. Викрадення розлюченими таксистами. Індустрія знала, що це було лише питання часу, коли Дон Кудер розколеться, як переварене яйце.
  
  
  Чита Чинг знала, що робить потенційно трагічний кар'єрний крок. Вона також розуміла, що, якщо Кудер збожеволіє, хто б не був його ймовірним спадкоємцем, її щаслива дупа напевно опиниться в кріслі. І Чита Чинг хотіла бути гордою володаркою цієї щасливої дупи.
  
  
  Критики індустрії ледь не написали їй професійний некролог, коли вона погодилася стати провідною weekend BCN. В інтерв'ю вона відмахувалась від усіх передбачень загибелі. Зрештою, вона була Читою Чинг. Чит Чинг. Єдина жінка-кореянка на землі. Або принаймні за межами Кореї. Ніщо ніколи не стояло на шляху.
  
  
  Крім того, вона виявила, на свій вічний жаль, Дона Кудера.
  
  
  Ця людина була схожа на морську зірку, прикріплену до устриці цим проклятим стільцем. Він не міг його підняти, збити з ніг чи вирватися на волю.
  
  
  Не те, щоб Чита Чинг не намагалася. Під час однієї з їхніх сварок вона найняла групу головорізів, щоб ті напали на нього біля його квартири на Манхеттені з криками: "Яка частота, Кеннет?"
  
  
  Це мало довести його до крайності. Цього не сталося. Чоловік був черепашкою, інертною та нерухомою.
  
  
  Після цього Чита змінила тактику, оголосивши про початок своєї героїчної боротьби за те, щоб завагітніти. На думку Чити, значення реклами було б незліченним. Їй було за сорок, вона була жінкою та символом для жінок, націлених на кар'єру по всій країні. Наявність дитини зробила б її уособленням того, що вона має все. А чому б і ні? У Кендіс Берген це спрацювало.
  
  
  За винятком того, що Чита Чинг не змогла завагітніти, щоб урятувати своє життя.
  
  
  Це було ніяково. Entertainment Weekly назвав її "Маленькою ведучою, яка не змогла". Дон Кудер запустив в ефір спеціальний репортаж "Чому супержінка не може овулювати".
  
  
  Це було особливо ніяково, тому що її чоловік був гінекологом, який став провідним ток-шоу. Вони робили це у всіх положеннях, крім вільного падіння, але тільки тому, що пальці Рорі не можна було відірвати від відчинених дверей літака. Він боявся висоти.
  
  
  Потім вони вдалися до всіх відомих людству препаратів для лікування безплідності. Її біологічний годинник цокав, кожен таблоїд виставляв її на посміховисько, Чита Чинг впала в розпач, як зголодніла барракуда.
  
  
  Потім, як диво, у її житті з'явився чоловік. Кореєць. Звичайно. Тільки кореянка, представниця найдосконалішої раси, яка будь-коли прикрашала цей жалюгідний світ, могла б допомогти безплідній Читі Чинг здобути повну жіночу самореалізацію.
  
  
  Його звали Чіун, але з поваги до його віку Чита завжди називала його "Дідусем". Вона ніколи не говорила про нього своєму чоловікові. Не було потреби руйнувати його дух. Рорі був упевнений, що на сніданках із устрицями та омлетом зі шпанських мушок, які він терпів понад два роки, це спрацювало.
  
  
  Ось уже дев'ять місяців Чита Чинг купалася у променях позитивної преси. Рейтинги репортажів BCN Weekend стрімко зростали, незважаючи на те, що Cooder's падав. Журнал People тричі показував її на обкладинці – по одному разу у кожному триместрі. Vanity Fair мала постійну пропозицію про зйомки для обкладинки, переважно з оголеними матір'ю і дитиною. Годування груддю. У розрідженому світі провідної-знаменитості Чита Чинг була королевою гори - і була сповнена рішучості пустити в хід свої туфлі на шпильках в очах конкурентів. Це був лише шепіт у коридорах, але вони вже говорили про внесення серйозних змін, коли контракт Кудера було продовжено.
  
  
  Крісло було таким же добрим, як у Чити Чинг.
  
  
  Все, що їй потрібно було зробити, це прожити досить довго, щоб засадити свій щасливий зад.
  
  
  Було вже майже одинадцята година. Чита була замкнена у своєму кабінеті з того часу, як відключила трансляцію о 6:30 і вибігла з відділу новин.
  
  
  "Це для вашого ж блага", - сказав продюсер, проводжаючи її до офісу. Охоронці оточили її з оголеними пістолетами. Далі коридором Дон Кудер був у нестямі від люті, кричав і з піною біля рота.
  
  
  Сили безпеки, що залишилися, насідали на нього.
  
  
  "Я тепер адмірал, правда?" Чита спитав, затамувавши подих.
  
  
  "Ми поговоримо про це пізніше. Добре?" продюсер повернувся.
  
  
  "А як щодо семигодинного ефіру?"
  
  
  "Сьогодні день повільних новин. Ми просто повторимо випуск о 6:30".
  
  
  "Хто робитиме оновлення на Західному узбережжі?"
  
  
  "Не турбуйся про це", - пообіцяв продюсер, заштовхуючи її в офіс та закриваючи двері. "Краще за це на всяк випадок".
  
  
  Коли продюсер поспішив піти, щоб розібратися зі своїм темпераментним ведучим, Чита постукав у двері і спитав: "А як щодо мого випуску Eyeball to Eyeball?"
  
  
  "Ми дамо вам знати, коли на узбережжі стане чисто".
  
  
  Чита провела наступну годину, притиснувши одне вухо до замкнених дверей свого офісу, прислухаючись до жахливих звуків, що долинали з відділу новин, коли співробітники намагалися заспокоїти Дона Кудера.
  
  
  "Ми підвищимо тобі зарплатню, Дон".
  
  
  "Саму душу Дона Кудера було поранено. Потрібно щось більше, ніж просто гроші, щоб перев'язати його смертельні рани", - оголосив він.
  
  
  "Ми збільшимо ваш операційний бюджет. Додайте резервного наукового кореспондента, якого ви хотіли".
  
  
  "Ви ображаєте дона Кудера хабарем іншого кольору".
  
  
  "Як щодо того, щоб влаштувати сьогодні ввечері спеціальний виступ?"
  
  
  "Особлива страва?"
  
  
  "Так. При відключенні світла. Ти можеш зробити це через проріз "Очне яблуко до окового яблука"".
  
  
  Чита спробувала придушити це, але крик болю вирвався з її червоного рота грубим звуком.
  
  
  "Ти ублюдок!"
  
  
  "Я зроблю це", - сказав Дон Кудер несподівано умиротвореним тоном.
  
  
  О восьмій годині Дон Кудер вийшов в ефір, його волосся було обприскано лаком для покірності, його дикі очі майже заспокоїлися.
  
  
  Поки вона дивилася по телевізору у своєму офісі, найбільша надія Чити Чинг повільно перетворювалася на ніщо. А саме, що керівництво сприйме семихвилинне відключення як повторення знаменитого семихвилинного відходу Дона Кудера і зможе раз і назавжди покінчити з примадонною.
  
  
  "Мій час прийде", - прошипіла вона в екран, поїдаючи холодний суп із джунголю. Одного разу дитина штовхнула. Чита ляснула себе по животу, і він одразу заспокоївся.
  
  
  Коли все закінчилося, Кудер стукав у двері, говорячи голосом, що імітує Роберта Деніро: "Виходь, виходь, де б ти не був".
  
  
  Чита сиділа нерухомо за своїм столом і нічого не говорила, поки не затих незграбний скрип його черевиків.
  
  
  Менш як за годину він повернувся, виконуючи роль Джека Ніколсона.
  
  
  "Хіірре - це Донні".
  
  
  Чита відмовилася відповідати. На щастя, жодна сокира не проломила панель. Кудер знову пішов. Час від часу до дверей кабінету поверталися обережні кроки. Чита проігнорувала їх, подумки присягнувшись перечекати його, так само, як вона переживе свого головного суперника в довгостроковій перспективі.
  
  
  Минуло кілька годин без будь-яких подальших ознак Кудера. Чита обдзвонив студію. Його ніхто не бачив. Але й ніхто не бачив, як він виходив із будівлі.
  
  
  Якщо пощастить, сподівався Чита, він вирушив у туалет, щоб пережити свій нервовий зрив, що давно назрів. Якби тільки хтось сказав їй напевно. Холодний гострий суп знову подіяв на неї. Або це, або в неї були найдивніші сутички.
  
  
  Чита збиралася з духом для попередньої розвідки коридору, коли факс у її офісі пискнув і почав видавати дратівливі звуки.
  
  
  Вона повернулася на своєму сидінні і спостерігала, як листок вислизнув із прорізу. Вона вирвала його та прочитала.
  
  
  Вона була короткою:
  
  
  РЕЧОВА КОРПОРАЦІЯ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ:
  
  
  ЯКЩО ЗАВТРА до ПОВДНЯ НА РАХУНОК У ШВЕЙЦАРСЬКОМУ БАНКУ НОМЕР 33455-4581953 НЕ НАДБАЄ ДВАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ, НАСТУПНЕ ВІДКЛЮЧЕННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРЬ ХВИЛИН. ПОДУМАЙТЕ, ЯК ЦЕ ВІДБУДЕТЬСЯ НА ВАШИХ РЕЙТИНГАХ.
  
  
  КАПІТАН АУДІОН
  
  
  "Аудіон?" Нахмурившись. Чита підійшла до свого текстового процесора. Її головною перевагою як репортера новин був її агресивний стиль "полонених не брати" та плоскі, але фотогенічні риси обличчя.
  
  
  Будучи ведучою вихідних, вона привертала увагу своїм голосом і гривою синювато-чорного волосся.
  
  
  Лист не мав до цього ніякого відношення. Їй платили більше двох мільйонів доларів на рік за те, щоб вона була корпоративним логотипом, що говорить. Щоправда полягала у цьому, що Чита Чинг ледве вміла писати за буквами. Тому вона ввела слово "Audion" і почала чекати, коли її електронний онлайновий словник допоможе їй розібратися з незнайомим терміном.
  
  
  База даних миттєво відреагувала.
  
  
  Зухвалий: зухвалий, обурливий або нетрадиційний.
  
  
  "Це не те, про що я просила", - поскаржилася Чита. Потім вона зауважила, що написала слово з помилкою, і база даних видала їй найближчий еквівалент. Вона знову набрала слово, цього разу мелодію двома пальцями.
  
  
  АУДІОН: тріод або вакуумна трубка, що використовується на ранніх стадіях розвитку телебачення.
  
  
  "Хммм", - сказала Чита, повертаючись назад до свого факсфону. Будучи журналісткою, вона отримувала свою частку анонімних загроз смертю - більшість вона була переконана, виходило від Дона Кудера. Як запобіжний засіб до телефону Чити було підключено пристрій AT D, який видавав цифрове зчитування останнього номера, за яким дзвонили. Вона натиснула кнопку запам'ятовування.
  
  
  Десятизначний номер промарширував по екрану зчитування та завмер. Взявши телефон, вона набрала його. Телефон продзвонив шість разів, і пролунало клацання підключення другої лінії.
  
  
  Чіткий жіночий голос на іншому кінці сказав: "Запис із пульта".
  
  
  Чита повісила трубку за мить до того, як у неї перехопило подих.
  
  
  "Дякую вам, дякую вам, дякую вам", - сказала вона своєму гнізду неживої електроніки. "Ви щойно розповіли мені найбільшу історію в моїй кар'єрі".
  
  
  "Історія?" Низький голос покликав із-за дверей. "Яка історія?"
  
  
  Чита завмерла. Надаючи мелодійності своєму голосу сипухи, вона крикнула: "Обдурила тебе, Дон. Просто перевіряю, чи там ти все ще".
  
  
  "Я не Дон Кудер", - сказав голос Дона Кудера, який ні з чим не можна було сплутати.
  
  
  "А я сьогодні спатиму на дивані в офісі", - відповіла Чита Чінг, встаючи, щоб вимкнути світло.
  
  
  Почекавши цілу хвилину, вона опустилася рачки і зазирнула під двері.
  
  
  На неї дивилася немигаюча, налита кров'ю блакитна куля.
  
  
  "Зручно?" - Запитала вона в очі.
  
  
  Око відмовилося відповідати. Він і не моргав. Він вдав, що його там немає. Або щось таке.
  
  
  Помітивши трохи пилюки по краю килима, Чита сильно надув її.
  
  
  "Аргх", - сказав око, віддаляючись. Чоботи зі страусиної шкіри застрибали і затанцювали у добре освітленому коридорі.
  
  
  "Щось потрапило тобі в око?" Насміливо запитав Чита.
  
  
  "Ви більше ніколи не читатимете новини в цьому місті", - попередив Кудер, йдучи.
  
  
  "Приємних сновидінь", - відповіла вона, насилу підводячись на ноги. Вона кинулася на диван і пересунула своє роздуте тіло так, що пружини відчутно заскрипіли. Тупіт припинився. Але в тиші, що настала, Чита міг чути утруднене дихання. Кудер, очевидно, спробував старий трюк – ходити на місці, щоб створити враження, що він пішов.
  
  
  Через деякий час важкі кроки справді пролунали вдалині, звучаючи розчаровано.
  
  
  Чита підійшла до свого вікна, яке виходило на вхід студії на сорок третю вулицю. Темна постать у капелюсі "Борсаліно", притискаючи руку до одного ока, стрибнула в таксі, що чекало, яке з ревом помчало геть, як товстий жовтий піджак.
  
  
  Чита злегка прочинила двері. Переконавшись, що шлях вільний, вона вислизнула через задні двері і свистком двома пальцями покликала таксі.
  
  
  "Ла Гуардіа", - сказала вона водію.
  
  
  "Ви не Чита Чинг, ведуча леді?"
  
  
  "Ні, я Чита Чинг, старший помічник", - виплюнув Чита у відповідь. "І після сьогоднішньої ночі ніхто цього не засумнівається".
  
  
  "Чудово. Тільки не сади свого сопляка на моє заднє сидіння, добре?"
  
  
  "Тобі має бути так пощастило", - огризнувся у відповідь Чита. "Моя дитина буде більшою, ніж у Мерфі Брауна". Вона полізла в сумочку, порилася там, і її щільно зсунуті брови розійшлися здивовано.
  
  
  Помітивши вираз її обличчя у дзеркалі заднього виду, таксист запитав: "Забула свій гаманець?"
  
  
  "Гірше. Мої таблетки".
  
  
  "Чи я повинен розвернутися?"
  
  
  "Ні", - твердо сказав Чита. "Історія завжди на першому місці. Крім того, мене не буде лише кілька годин".
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Найбільша сенсація, що колись траплялася на телебаченні, перетворилася на історію десятиліття з передачею жменьки факсів-вимагачів у чотири мережи мовлення - і ніхто не знав, що з цим робити.
  
  
  Старший ведучий телеканалу MBC Тім Ара провів рукою своїм хлоп'ячим волоссям кольору солі з перцем, знову і знову перечитуючи факс невинними очима, які не розуміють. В епоху, коли зрілість обличчя та голосу піднімала рейтинги, він був рідкістю – молодим ведучим. Критики відкинули його як Тома Сойєра зі стрижкою за шістдесят доларів та в костюмі від П'єра Кардена. Але він подобався жінкам похилого віку з блакитним волоссям, і, хоча це була невелика демографічна ніша, він продавав багато еферденту і тайленолу.
  
  
  "Капітан Аудіон? Це на рівні?" він спитав свого продюсера.
  
  
  "Ніхто не знає".
  
  
  "Але це може бути по-справжньому?"
  
  
  "Неможливо сказати напевно".
  
  
  "Чи маємо ми втрутитися з бюлетенем?"
  
  
  "Якщо ми це зробимо, це може стати найгіршим прийомом з того часу, як KNNN мало не випустило в ефір цей містифікаційний репортаж про смерть останнього президента".
  
  
  Тім Ара насупився, його юнацькі риси обличчя стали схожими на паперову серветку, кинуту у воду.
  
  
  "Я не беру на себе відповідальність за це", - роздратовано сказав він.
  
  
  "Добре. Я відправлю це нагору. У будь-якому випадку, це звучить як щось юридичне".
  
  
  "Так, це територія юриста".
  
  
  І двоє найвпливовіших людей у радіомовленні пішли різними шляхами, знову усвідомивши, що їм вдалося уникнути ведмежої пастки, яка потенційно руйнує кар'єру.
  
  
  В ANC Дітер Беннінг щойно одягнув свій фірмовий плащ і збирався йти на ніч, коли увірвався кореспондент Nightmare Mirror Нед Доплер, стискаючи в руках блискучий, але забруднений факс.
  
  
  "Дітер, це щойно прийшло факсом з відділу новин".
  
  
  Дітер Беннінг широко вважався найгладшим, найкосмополітичнішим провідним на сучасному телебаченні. Його круглі канадські приголосні незмінно вимовлялися у бездоганному стилі. Він проектував образ світської людини - холоднокровної, незворушної і одного з небагатьох ведучих на телебаченні, чиє волосся було схоже на його власні.
  
  
  "Що це за нісенітниця?" він закричав, попіл від сигари впав на факс, підписаний "Капітан Аудіон".
  
  
  Нед Доплер вихопив факс, його відстовбурчені вуха почервоніли.
  
  
  "Не записуй це, придурок!" - гаркнув він. "Це може бути новиною! Я даю тобі можливість подивитися це у прямому ефірі.
  
  
  Беннінг зморщив свій гострий ніс, побачивши факс. "Це справді?" пробурмотів він, намацуючи щось великим пальцем у лівій ніздрі.
  
  
  Доплер знизав плечима. Беннінг насупився. Двоє чоловіків стояли віч-на-віч, оцінюючи один одного, як гладіатори на якійсь електронній арені.
  
  
  Обидва думали про те саме.
  
  
  Якщо я вийду із цим в ефір, це може зробити кар'єру. Якщо цього не зроблю, це може зламати мене. З іншого боку, якщо це розіграш, я цього ніколи не переживу.
  
  
  "Це було перевірено?" Беннінг натиснув, витираючи великий палець об внутрішній бік лацкана.
  
  
  Доплер дивився на Дітера Беннінга своїми відвертими, виразними очима, схожими на дві мармурові кульки, занурені в безглузду замазку. Незважаючи на його відстовбурчені вуха і ластовиті щоки, а також незважаючи на його схожість з п'яним Хауді Дуді, Нед Допплер вважався багатьма найнадійнішою людиною в телевізійних новинах з часів Уолтера Кронкайта.
  
  
  "Як ви перевіряєте анонімний факс?" - Заперечив він.
  
  
  "Знаєш, - сказав Дітер Беннінг, струшуючи сигарний попіл на килим, який виглядав так, ніби його витягли з палаючого багатоквартирного будинку, - я просто збираюся вдавати, що ніколи цього не бачив. Як це?"
  
  
  "Це твоя кар'єра", - прогарчав Доплер.
  
  
  Беннінг широко посміхнувся. "Тільки якщо в тебе вистачить сміливості використовувати це на Nightmare".
  
  
  "Це жахливе дзеркало, і ти це знаєш".
  
  
  "Я думав про те, як ти виспишся наступної ночі", - посміхнувся Дітер Беннінг, виходячи з кімнати.
  
  
  Нед Доплер стояв і дивився йому вслід. "Придурок", - тихо сказав він. Було десять хвилин на дванадцяту. Через двадцять хвилин його показували у прямому ефірі, і він не мав записаного ведучого.
  
  
  Він поліз у кишеню за своїм щасливим чвертаком. Це був не вперше, коли він був готовий ризикнути своєю кар'єрою в залежності від результату підкидання монети. . .
  
  
  Зрештою, продюсер з відділу новин Vox, що недавно з'явився, проковтнув кулю. Він зателефонував своєму колезі до BCN.
  
  
  "Так, ми отримали один", – сказав продюсер BCN. "А ти?"
  
  
  "Так. Думаєш, це законно?"
  
  
  "Сонні, якщо ти досі не знаєш, то ніколи не впізнаєш". І продюсер BCN жбурнув трубку і помчав до телевізора у своєму офісі. Він увімкнув Вокс, сподіваючись, що вони розкриють цю історію. Таким чином, BCN могла б використовувати це, спираючись на звіт Вокс для достовірності. Якби щось пішло не так, Вокс прийняв би удар на себе. Якщо ні, то це була історія, де BCN домінувала б. Vox керувала своїм відділом новин так, ніби це був ситком, з аудиторією в студії, організованими оплесками і стриманим сміхом для історій, що становлять інтерес для людей. Вони навіть не були у класі BCN.
  
  
  Але Вокс не увірвався із повідомленням.
  
  
  На жаль, продюсер BCN витяг з кишені носову хустку і промокнув їм трубку свого робочого телефону. Він зателефонував своєму колезі до MBC.
  
  
  "Це ваш колега з іншої мережі", - сказав він крізь хустку, що закутує.
  
  
  "BCN, вірно?"
  
  
  "Ви не можете цього довести".
  
  
  "Звичайно, я можу. Я щойно говорив телефоном з ANC і Vox. Вони теж отримали факси з підписом "Капітан Аудіон".
  
  
  "Чорт. Ти втручаєшся в це?"
  
  
  "Чому б вам не налаштуватися та не з'ясувати", - сказав продюсер MBC, вішаючи слухавку.
  
  
  Для продюсера новин BCN це був неймовірний тиск. Тепер всі його конкуренти мали цю історію. Минуло лише кілька хвилин – можливо, секунд, – перш ніж хтось увірвався.
  
  
  У міру того, як повзли секунди і солоний піт виступав у нього на лобі, він вирішив, що канал, який посів останнє місце в рейтингу, може дозволити собі гарно потріпати однорукого бандита долі.
  
  
  "Кудер все ще у будівлі?" він клацнув у свій інтерком.
  
  
  "Ні, сер".
  
  
  "Тоді з'єднайте мене з Чингом. Я знаю, що вона все ще тут. Вона кружляла навколо крісла, як акула, сподіваючись почати сутички наживо".
  
  
  "Міс Чинг пішла п'ятнадцять хвилин тому".
  
  
  "Чи є ще у будівлі хтось, хто вміє читати новини?"
  
  
  "Я була б щаслива спробувати", - сказала секретарка з надією у голосі.
  
  
  "Забудь про це".
  
  
  Продюсер BCN важко опустився у своє крісло керівника. Він увімкнув ANC. Майже настав час для Nightmar Mirror. Цей недоумок Доплер був упевнений, що розповість історію. Він роками виглядав безглуздо, і, здавалося, це ніколи не шкодило його кар'єрі.
  
  
  Але Найтмірор не згадав про факс. Ані MBC, ані Vox цього не зробили.
  
  
  Потенційно це була історія десятиліття. Усі чотири мережі були в епіцентрі подій – і ніхто не знав, що з цим робити.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  У Гарольда Сміта на столі у Фолкрофті стояв крихітний портативний чорно-білий приймач. Прийом був засніженим, а одна з кролячих вух була погнута. Він дивився "Кошмарне дзеркало". Якби він дивився телевізор у часи дитинства медіуму, його можна було б пробачити за те, що він прийняв розмиту голову, що говорить, на екрані за Хауді Дуді або обкладинку журналу Mad.
  
  
  Звуковий голос Неда Доплера пробивався крізь перешкоди, мов звуковий маяк.
  
  
  "І так воно і залишається, сім хвилин телевізійного часу втрачено для людства. Для вас це 420 секунд і, за оцінками, 40 мільйонів доларів втрачених доходів від реклами для мереж. Чи матиме це значення? Стежте за оновленнями. Я повернуся за хвилину" .
  
  
  Гарольд Сміт вимкнув приймач, знаючи, що Доплер завжди повертається тільки для того, щоб сказати: "Це сьогоднішній репортаж. Я Нед Доплер". Іноді він оновлював програму. Але так і не повернувся з будь-якою заявою по суті. Ярлик був просто засобом обману глядачів, щоб вони подивилися заключний блок реклами Nightmar Mirror - зазвичай для національної роздрібної мережі, яка мала сторічну репутацію і, як нещодавно було встановлено, займалася рекетом та шахрайством у своїх підрозділах з ремонту автомобілів та побутової техніки. Сміт особисто викрив їх після того, як йому переплатили сім доларів за ремонт глушника.
  
  
  Сміт провів останнє сканування інших мереж та вимкнув телевізор. Була опівночі. У жодній із мереж не було навіть натяку на факсимільні передачі з метою вимагання. Можливо, вони відкинули їх як фальшиві факси. Можливо, ніхто не розумів, що вони були єдиними одержувачами. У будь-якому випадку, мережі навряд чи стали б переривати програмування випусками бюлетенів зараз, коли більшість країни спить чи готується до сну. Це був зворотний бік того ж цинізму, який спонукає політичних лідерів призначати свої прес-конференції за годину до полуденних чи вечірніх новин.
  
  
  Сміт згадав про безглузде прислів'я: якщо дерево падає там, де його ніхто не чує, чи видає воно звук? Він криво посміхнувся, чи це було новиною, якщо про це ніхто не повідомив?
  
  
  Гарольд Сміт знав, що справжні факси. Він знав це, бо мав чудову ідею, хто їх відправив. Не в абсолютному значенні. Але всі ознаки вказували на одному напрямку.
  
  
  Прочистивши горло, він потягнувся до лінії зв'язку з Вашингтоном.
  
  
  "Так, доктор Сміт?"
  
  
  Відповідь президента була трохи хрипкою. Він зняв слухавку після п'ятого гудку. Сміт не вибачився за те, що розбудив його. Кюре працював не так. Незважаючи на те, що президент зрештою підзвітний виконавчій владі, він не міг санкціонувати операції з лікування. Це призвело б до можливих політичних зловживань. Глава виконавчої влади міг лише пропонувати місії. Або він міг би віддати остаточне розпорядження – закрити CURE назавжди.
  
  
  У цьому випадку Гарольд Сміт просто поінформував свого президента.
  
  
  "Пан Президент, - сказав він, - чотири основні мережі отримали факси з вимаганням, вимагаючи від кожної по двадцять мільйонів доларів, або всі телеканали будуть відключені на семигодинний інтервал".
  
  
  "Це так погано?" - було перше питання президента.
  
  
  "Це може призвести до катастрофи. Громадськість буде відрізана від самого безпосереднього джерела новин, не кажучи вже про пасивні розваги. І втрата доходів від реклами перевищила б... - Сміт звірився зі своїм комп'ютером, - ...600 мільйонів доларів".
  
  
  "Але є ще KNNN. Це впливає тільки на ефірне мовлення, чи не так?"
  
  
  "Пан Президенте, я відстежив факси до джерела їх передачі. Всі вони надходять зі штаб-квартири Kable Newsworthy News Network в Атланті".
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Я підтвердив це до свого задоволення. KNNN, схоже, запустила кампанію деморалізації, якщо не знищення мережевого телебачення".
  
  
  "Сміт, мені дуже важко в це повірити. Тут, у Білому домі, ми навряд чи змогли б обійтися без KNNN".
  
  
  "Пан Президент, будь-який шахрай, який має доступ до телефону KNNN, міг би відправити ці факси. Але для того, щоб відключити телебачення від узбережжя до узбережжя, потрібні величезні гроші та надзвичайно складне обладнання".
  
  
  "Я знаю, що конкуренція там досить жорстка, але чи це не заходить занадто далеко?" - Слабо вимовив Президент.
  
  
  "Є підстави вважати, що глава KNNN Джед Бернер безпосередньо винний", - додав Сміт. "Це не розіграш".
  
  
  "У вас є докази?"
  
  
  "Я визнаю, що це непрямі дані, але вони здаються промовистими. Факс був підписаний капітаном Аудіоном".
  
  
  "Аудіон"?
  
  
  Вакуумна трубка старого зразка, необхідна для раннього прийому телебачення.
  
  
  "Отже? KNNN - це кабель".
  
  
  "Можливо, ви пам'ятаєте, що у свої яскравіші дні президент KNNN Джед Бернер був відомий під прізвисько капітан Дерзкий".
  
  
  "Зухвалий. Аудіон. Хммм. Хіба це не очевидно?"
  
  
  "Тільки якщо джерело факсу відоме людям, яких капітан Аудіон намагається вимагати. Це був сліпий факс. Він не повинен знати, що я визначив його походження".
  
  
  "Звідки ти все це знаєш, Сміте?"
  
  
  "Вибачте. Привілейований".
  
  
  "Останній хлопець сказав мені, що ви були такими. Добре, - натягнуто сказав Президент, - що ви пропонуєте?"
  
  
  "Національна економіка, не кажучи вже про громадський спокій, не може дозволити собі семигодинне відключення електроенергії. Я відправляю своїх людей на місця".
  
  
  Було чути, як президент проковтнув. У його скрипучому голосі з'явилися нотки небажання. "Якщо ви вважаєте, що це виправдовує це".
  
  
  "Я вірю".
  
  
  "Ну, я вважаю, більше сказати нічого, чи не так?"
  
  
  "Ні, пане Президенте. Я просто хотів, щоб ви знали".
  
  
  Гарольд Сміт повернув червону трубку на важіль і підняв синю трубку контактного телефону, розмірковуючи про те, що було важко пробитися до нового керівника. Зараз, як ніколи, пощастило, що Кюре був готовий.
  
  
  Залишалося відповісти на безліч питань, але в одному можна було бути впевненим. Після сьогоднішньої ночі загрозу відключення телебачення буде зведено до нуля.
  
  
  Руйнівник подбав би про це.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Першою проблемою, з якою зіткнувся Римо, був вихід із аеропорту Атланти.
  
  
  Римо бував в аеропортах по всьому світу, починаючи від крихітних кабінок у далеких пустелях і закінчуючи міськими лабіринтами. Але це місце було візантійським. У комплексі було більше місця, ніж на злітно-посадкових смугах. Більшість цього, здавалося, була спроектована так, щоб справити враження на інших архітекторів аеропорту.
  
  
  Римо двічі заблукав, перш ніж хтось направив його до автоматизованих автобусів.
  
  
  Він сів на перший-ліпший апарат, і той заговорив з ним безглуздим голосом робота 1950-х років.
  
  
  "Ласкаво просимо до Атланти. Ласкаво просимо до Атланти. Це термінал А. Наступна зупинка..."
  
  
  "Заткнися", - гаркнув Римо.
  
  
  "... Термінал B. Якщо ви хочете, щоб я зупинився біля терміналу B, натисніть ... "
  
  
  "Заткнися!"
  
  
  "Ласкаво просимо до Атланти. Наступна зупинка".
  
  
  В автобусі більше нікого не було, тож Римо штовхнув стіну.
  
  
  "ІІІІІІІІІІІІІ... сквавк..."
  
  
  Він одразу ж відчув себе краще. Але ненабагато.
  
  
  Опинившись надвір, Римо спіймав таксі. Міське повітря з ароматом кизилу душно проникало в його легені. На його смак тут все ще було надто багато вуглеводнів і металевих домішок, але, принаймні, це була зміна. Римо був певен, що йому подобається жити у Новій Англії. Клімат і листя нагадали йому про Північну Корею.
  
  
  "Куди їдемо, друже?" Запитав водій таксі з м'яким південним акцентом.
  
  
  "Пічтрі", - сказав Римо.
  
  
  "Яке персикове дерево?"
  
  
  Римо насупився. Дзвінок від Гарольда Сміта наказав йому вирушити до штаб-квартири KNNN на Пічтрі. Це було все. Цього здавалося достатньо.
  
  
  "Їх більше одного?" спитав він.
  
  
  "Більше одного? Їхні десятки. Обирайте самі". Таксист почав відзначати пункти на своїх товстих пальцях. "Пічтрі-лейн, Пічтрі-роуд, Пічтрі-стріт, Пічтрі-Серкл, а потім у вас є ваша Пічтрі-авеню ..."
  
  
  Римо засяяв. "Авеню! Ось і все, Авеню".
  
  
  "Добре. Отже, це Східна Пічтрі-авеню чи Західна Пічтрі-авеню?"
  
  
  Обличчя Римо витяглося. "Ви випадково не знаєте, де знаходиться будівля KNNN?"
  
  
  "Котрий з них?"
  
  
  "Той, що на Пічтрі", - сказав Римо.
  
  
  "На Пічтрі їх два. Вони називають їх KNNN South і KNNN Not South".
  
  
  "Не на південь?"
  
  
  "Якщо ви ставите крапку в бізнесі у цих краях, ви можете з таким самим успіхом підпалити його наступного дня".
  
  
  "Відвези мене до найближчого", - зітхнув Римо, відкидаючись на подушки. Він починав радіти, що Майстер Сінанджу вирішив залишитися.
  
  
  Отримавши від Гарольда Сміта наказ рухатися КННН, Римо неохоче розбудив Чіуна. Він хотів би цього не робити. Але він знав, що в будь-якому разі потрапить у пекло.
  
  
  Першими словами, що злетіли зі схвильованих губ Майстра синанджу, були: "Це відбувається? Дитина народиться! Скажи мені!"
  
  
  "Ні, річ не в цьому", - поспішно сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився в середині шаленого кидка за своїм дорожнім кімоно, яке лежало акуратно складеним у ногах його спального килимка. "Що? Тоді навіщо ти будиш мене?"
  
  
  "Смітті хоче, щоб ми брали участь у цій справі з відключенням телебачення", - пояснив Римо. "Він думає, що за цим стоїть Джед Бернер".
  
  
  Чіун підняв гордовите підборіддя. "Я не знаю цього імені".
  
  
  "Ти один із щасливчиків. Раніше його називали Крикуном Півдня. Він керує KNNN. Саме туди я прямую. А тепер поїхали".
  
  
  На подив Римо, Чіун засунув руки в рукави свого нічного кімоно.
  
  
  "Я не можу піти", - напнуто сказав він. "Якщо нам обом буде завдано шкоди, не буде кому подбати про хлопчика".
  
  
  "Що не так з цією довбаною матір'ю?" Римо кричав.
  
  
  "Хлопчику потрібен батько", - сказав Чіун тонким, відстороненим голосом.
  
  
  "Звучить для мене так, ніби маленький виродок збирається зробити свій вибір", - парирував Римо.
  
  
  "Я маю бути поряд з Читою", - сказав Чіун, відвертаючи обличчя.
  
  
  "Тоді чому ти цього не робиш?"
  
  
  "Римо. Це було б непристойно; Чита - заміжня жінка. Є ті, хто став би пліткувати".
  
  
  "Починаючи з її чоловіка. Він увімкнув би вас обох у своє телевізійне ток-шоу так швидко, що у вас закрутилася б голова".
  
  
  "Я бачив його програму. Це бруд".
  
  
  Римо опанував своїм голосом: "Це називається "Бовтливий гінеколог", - терпляче пояснив він, - а ток-шоу "Доктор" - остання новинка".
  
  
  "Я прийму розмову. Але вони показують картинки. Огидні картинки".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях. "Жодних заперечень. Але якщо щось зміниться в стані Чити, ти можеш з таким самим успіхом бути зі мною, як і спати".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  Римо придушив усмішку. Гачок був насаджений на наживку. Тепер треба підчепити необережну рибу.
  
  
  "Там, куди я прямую, - сказав він, - я буду в епіцентрі телевізійних новин для всього світу. Якщо у Чити відійдуть води, KNNN, ймовірно, покаже це в ефірі ще до того, як Чита дізнається, що це відбувається".
  
  
  "У такому разі, - сказав Чіун, - я залишуся тут, мої вуха будуть прикуті до КННН".
  
  
  "Вираз - це очі. Очі прикуті до телевізорів, а не до вух".
  
  
  "Склеєні очі нічого не бачать, і я маю намір продовжити свій сон. Але я залишу телевізійний пристрій увімкненим, так що, якщо прозвучить ім'я Чити Чинг, я різко прокинуся і помчуся до неї".
  
  
  Римо насупився. "Останній шанс. Плітка в тому, що Чита все одно тримала ноги схрещеними, доки не почалася зачистка".
  
  
  Карі очі Чіуна округлилися від шоку. Волосся над кожним вухом ледь помітно затремтіло. "Чи можливо це - тримати дитину в утробі матері доти, доки мати не забажає її випустити?"
  
  
  "Для нормальної жінки, я не знаю. Для Чити Чінг я б нічого не пропустив повз вуха. Вона настільки схиблена на рейтингах, що готова на все заради більшого особистого часу - або того, що вони покажуть по телебаченню".
  
  
  "Так говорить зелений голос ревнощів", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Так говорить людина, яка мала не одне зіткнення з цією барракудою", - відрізав Римо.
  
  
  "Моє рішення ухвалено".
  
  
  І це було. Поранений Римо пішов. В це було важко повірити. Чіун справді більше дбав про якогось сопляка, який ще навіть не народився, ніж про Римо.
  
  
  Увесь час польоту в Атланту очі Римо були гарячими і сухими, а в горлі стояла дивна грудка. Він не міг зрозуміти, в чому справа.
  
  
  Зараз, мчачи центром Атланти, він був злий. І він збирався зганяти свій гнів на тому, що стояло за цим.
  
  
  Попереду Римо міг бачити характерну вежу KNNN, прикрашену всесвітньо відомим корпоративним символом – морським якорем. Дах був скупченням супутникових тарілок, схожих на крадучих павуків, що шукають видобуток в небесах.
  
  
  "Я просто сподіваюся, що це та сама будівля", - прогарчав Римо.
  
  
  Водій таксі теж сподівався. У його пасажира був справді лютий вираз обличчя. І те, як він стискав оббивку і різав набивку, викликало у чоловіка нудотне почуття внизу живота.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Джед Бернер був останньою людиною на землі, яку будь-хто міг би вважати здатною змінити вигляд телевізійних новин.
  
  
  "ТЕЛЕВІЗОР? Ах, не дивіться це", - вихвалявся він, отримавши контроль над крихітною УВЧ-станцією в Атланті, яку його раптово померлий батько побудував з нуля. "ТЕЛЕВІЗОР для сеттерів. Я-а-а діяч. Я, напевно, дивився всі сто годин телевізора за все своє життя. Максимум."
  
  
  "Отже, що ви хочете, щоб ми зробили, містере Бернер?" - спитав його нервуючий менеджер станції з нагоди того, що новий власник Джед Бернер уперше ступив на станцію, яку він успадкував.
  
  
  "Скільки коштує ця станція в "так"?" Запитав Бернер, оглядаючи головну диспетчерську та натискаючи кнопки, які його зацікавили. Відеокасета зойкнула, коли ввімкнувся задній хід, і тридцятихвилинний епізод "Пригод у раю" вийшов в ефір заднім ходом. Ніхто цього не помітив.
  
  
  "Наразі ми втрачаємо півмільйона на квартал".
  
  
  Чоловік із волоссям пісочного кольору та примруженими очима кольору морської хвилі зробив паузу, вийняв гаванську сигару з рота і сказав: "Знайди мені сисунка".
  
  
  "Містер Бернер?"
  
  
  "Я розвантажую цю вирву. Тепер стрибай".
  
  
  Співробітники WETT-13, "Вашого вікна на сонячний південь", вискочили з кабінету нового президента з пригніченими очима. Вони не чекали нічого кращого. Джедай Бернер був плейбоєм, матросом швидкохідних суден, володарем яскравих мідних кубків та невпинним переслідувачем грудастих білявок. Ніхто не очікував, що він стане біля керма чогось такого стаціонарного, як проблемна телевізійна станція.
  
  
  Через тиждень та сотні холодних дзвінків вони знову застрибнули до його офісу.
  
  
  "Хто зробив найкращу пропозицію?" Зажадав Пальник.
  
  
  "Ті, хто повісив люльку, сміялися", - сказав один.
  
  
  "Інші сказали нам засунути це", - додав інший.
  
  
  Джед Бернер опустив своє довге тіло в крісло, поклав ноги, взуті в палубні черевики, на стіл і великим пальцем зсунув назад свою яхтову кепку. В його очах з'явилися невеселі зморшки.
  
  
  "Що ми повинні зробити, - повільно сказав він, - так це перетворити цю шаланду на шлюп. Надати їй корабельного вигляду. Надати їй деяку цінність".
  
  
  Співробітники переглянулись. Ніхто до ладу не зрозумів, що це означає. Точно.
  
  
  Проте диспетчер станції зробив корисну спробу.
  
  
  "Я вважаю, ми могли б повісити вітрило на дах".
  
  
  Джед Бернер зміряв поглядом моряка. "Грот чи клівер?"
  
  
  "Риф?"
  
  
  Ноги Бернера відірвалися від столу, і засмаглий кулак ляснув промокашкою із зеленого фетру. "Тепер ти кажеш! Нам потрібен новий девіз, якщо ми хочемо зловити попутний вітер".
  
  
  "Флагман Півдня?" - Запитав я.
  
  
  "Чортовськи добре придумано, теа. Займися цим. Мені потрібно зробити кілька тренувальних заїздів. Я комусь потрібен, крутий. Я збираюся написати своє ім'я по всьому Чесапіку. Кубок Америки не за горами".
  
  
  І з цими словами Джед Бернер пішов. Співробітники більше не бачили його протягом двох місяців. Але вони чули про нього. Двічі він оголошувався зниклим безвісти. Якось його шлюп було взято на абордаж кубинською береговою охороною, але в результаті він пообідав із Фіделем Кастро. Щоразу він з'являвся живим, усміхався і позував перед камерами з порожнистою білявкою – іноді з двома, – яка терлася об нього.
  
  
  Щоразу, коли він з'являвся на станції, він кидав білявку, але ніколи свою усмішку чи сигару.
  
  
  "Ми все ще в туалеті", - пробурчав він в одному з таких поодиноких випадків, переглядаючи останню книгу Arbitron.
  
  
  У начальника станції було похмуре обличчя. "Ми перепробували все, сер".
  
  
  Бернер почухав бороду. "Можливо, нам потрібне вітрило побільше . . . ."
  
  
  "Той, який у нас є, продовжує зриватися з даху. Ми вже пройшли через сім. Це дорого нам обійшлося".
  
  
  "Чорт забирай. Я повинен все робити навколо так? Якщо вітрило цього не зробить, принеси мені якір".
  
  
  І з цими доленосними словами Джед Бернер вийшов із будівлі у пошуках зустрічного вітру та голови – не обов'язково в такому порядку.
  
  
  Співробітники безпорадно дивилися один на одного.
  
  
  "Він мав на увазі ведучого чи ведучого новин?" - Запитав програмний директор.
  
  
  "Це не має жодного значення", - похмуро відповів менеджер станції. "Ми не можемо дозволити собі ні того, ні іншого".
  
  
  "Давайте оцінимо обидва варіанти і виберемо більш дешевий варіант".
  
  
  Якби компанія Savannah Nautical Supply House проводила свій щорічний листопадовий розпродаж тижнем пізніше, WETT-13 міг піти шляхом Конфедерації. Вони могли б придбати хороший дваfluker з нержавіючої сталі за 367,99 доларів. Вигідна угода. Але вони запізнилися на продаж на тридцять шість годин і не могли дозволити собі повну ціну.
  
  
  З іншого боку, Флойд Кумпсті готовий вести новини WETT-13 безкоштовно.
  
  
  "Я навіть упаковуватиму свій ланч у коричневі пакети, щоб не перевантажувати станційний кафетерій", - сказав Флойд з юнацькою щирістю людини, яка знала, чого вона хоче досягти в житті.
  
  
  "Станційний кафетерій, - сказав менеджер з персоналу, - це той зламаний автомат із продажу цукерок, повз який ти пройшов у коридорі. І чому ти хочеш піти і працювати безкоштовно, хлопче?"
  
  
  "Я чув, що на Півночі заробляють великі гроші, читаючи новини. Я вважаю, що зможу вчитися, набратися досвіду та спробувати щастя там".
  
  
  "Звучить розумно. За винятком проживання в північній частині. Але спочатку я маю подивитися, чи маєш кваліфікацію".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ти вмієш читати, синку?"
  
  
  "Так, сер. Я випускник середньої школи".
  
  
  "Це волосся, що сидить у тебе на голові, це справжній МакКой?"
  
  
  "Так сер".
  
  
  Менеджер з персоналу встав і простягнув тверду руку: "Тоді дозвольте мені першим вітати вас на борту флагмана Півдня. Ви наш перший офіційний ведучий".
  
  
  У ті дні не було відділу новин. Фактично не було сценаріїв. Ведучий WETT зібрав свої власні сценарії, вирізавши газетні заголовки та змінивши достатньо слів, щоб ніхто не подав до суду. Потім він зачитав їх у камеру, часто неправильно вимовляючи слова.
  
  
  Ніхто не подав до суду. Але багато людей дивилося. Спочатку вони відвисли щелепи від недовіри. Потім їхні животи затремтіли від сміху. Новини WETT стали улюбленими в кімнатах гуртожитків та схуднелих барах. Люди вловили трюк із заголовками, і великі гроші були виграні та програні на тому, які слова спотворить ведучий.
  
  
  Рейтинги зросли. Вони не злетіли. Але чверть пункту тут та восьма частина там означали, що за шість місяців вони піднялися на цілий пункт. Достатньо, щоб стати заміткою на екрані місцевого телебачення та залучити кількох ощадливих рекламодавців.
  
  
  Через вісім місяців рейтинги, що неухильно зростають, зателефонував Джед Бернер.
  
  
  "Привіт! Як поживає хлопчик?"
  
  
  "Відмінно, містере Бернер. А мене звати Девід. Девід Сіннотт".
  
  
  "А тепер не чіпляйся до мене, хлопче. Я тут, біля узбережжя, просто подорожую з Бабблзом і Брендою. Ах, хе-хе, ми досягли деякого прогресу в цих опитуваннях".
  
  
  "Це називається рейтингами. І ми перескочили на один пункт. Це не так багато, але..."
  
  
  "Це не боби, і ти це знаєш. Ти не жартуєш, хі? Тепер у мене багато друзів у місті, які дзвонять мені з приводу того, що у нас в ефірі".
  
  
  "МОКРІ новини?"
  
  
  "Так. Це. Чия це була безглузда ідея?"
  
  
  Девід Сіннотт скривився. "Тепер це приносить деяку рекламу", - з надією сказав він. "Магазин лінолеуму Елмера", пара незалежних заправних станцій, і ми думаємо, що люди з A r зацікавлені ..."
  
  
  "Це приносить достатньо, щоб я міг продати цього балакучого білого слона?"
  
  
  "Ні, сер".
  
  
  "Мої друзі також кажуть мені, що вони не бачать ні шкіри, ні волосинки від якоря на даху".
  
  
  "О", - сказав Дейв Сіннотт, тільки тоді зрозумівши, що його бос мав на увазі якірний якір. "Ну ми оцінили якоря, і вони були трохи за межами нашого асортименту".
  
  
  "Послухай мене, хлопчику: Ти береш ці нові рекламні гроші і вкладаєш частину їх – мені все одно, скільки – у блискучого нового ведучого, щоб мої друзі не подумали, що я якийсь вітряний хвалько".
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Тільки ти не вішай це на дах. Оскільки у нас усі ці милі люди дивляться це безглузде новинне шоу, я хочу повісити це на стіну за тим ідіотом, який читає".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Морський якір був встановлений якраз до п'ятигодинних новин того ж дня. І це не коштувало жодної копійки. Дейв Сіннотт виміняв рекламний час на цю штуку, для чого знадобилося чотири сильні людини, щоб донести її до будівлі.
  
  
  Ведучий новин лише глянув на це та відмовився виходити в ефір.
  
  
  "Ти жартуєш?" Флойд сказав зі сльозами на очах. "Це зруйнує мою кар'єру".
  
  
  "Хлопче, твоя кар'єра закінчена. Ти просто ще цього не знаєш. Тепер ти садиш свою ганчіркову дупу в це крісло і читаєш".
  
  
  Флойд Кампсі того дня вирізав свій екземпляр "Конституції Атланти" повільніше, ніж людина, у якої скінчилася мотузочка.
  
  
  На середині трансляції ведучий із оглушливим гуркотом упав на підлогу. Інший ведучий – той, хто читав, – продовжував читати, його обличчя почервоніло, а серце впало разом із його майбутнім.
  
  
  Потім почали надходити дзвінки.
  
  
  "Підніміть цей чортів якір".
  
  
  "Ти що, збираєшся просто залишити все як є?"
  
  
  "Це, чорт забирай, найкраща частина шоу".
  
  
  Дейв Сіннотт зрозумів, що це викликає суспільний інтерес, коли це побачив. Не попрацювавши дочекатися рекламної паузи, він підійшов до камери і особисто поставив якір на місце. Він одразу ж упав, зламавши ногу у двох місцях.
  
  
  Він зістрибнув з екрану, вивергаючи добірні прокляття.
  
  
  Комутатор був затоплений новими дзвінками. Таксі почали висаджувати схвильованих глядачів, пропонуючи самим встановити ведучого. Через цей привілей спалахнули бійки.
  
  
  Перші троє, хто запропонував, дістали роботу. Поки ведучий, що сидів, усе гудів і гудів, повільно опускаючись у своє крісло, троє хлопців з технічного відділу Джорджії підняли інший якір і поставили його на місце, майже заглушаючи своїм стукотом негоду.
  
  
  Наступного дня посипалися пропозиції об'єднати WETT News.
  
  
  "Скільки у нас покупців?" - запитав Джед Бернер по телефону, коли йому повідомили.
  
  
  "Тридцять", - гордо сказав Сіннотт, - "і вони все ще прибувають".
  
  
  "Що найкраще з усього цього?"
  
  
  "Дві тисячі".
  
  
  "Дві тисячі? Якийсь першокласний придурок хоче купити всю станцію за жалюгідні дві тисячі доларів?"
  
  
  "Вони не хочуть купувати станцію. Вони хочуть купити права на трансляцію WETT News".
  
  
  "Поясни це так, щоб маленький морячок зміг розібратися в цьому, гаразд, синку?"
  
  
  "У нас понад тридцять кабельних станцій, які змагаються за право ретрансляції новин WETT. Найкраща пропозиція - дві тисячі доларів. За епізод. Сім днів на тиждень - чотирнадцять тисяч доларів, помножити на п'ятдесят два тижні - це...
  
  
  Джед Бернер запитав мене. "Що таке кабель?"
  
  
  “Це телебачення, яке передається по проводах. Вони мають підключити його особливим чином. Вони також називають це платним телебаченням”.
  
  
  "Як так вийшло?"
  
  
  "Люди платять за це".
  
  
  "Ти розігруєш мене, синку. ТБ безкоштовний. Це як кисень. Ти купуєш телевізор, підключаєш його і готовий до життя. За винятком реклами. Думаєш, ми зможемо отримати кращі оцінки, якщо приберемо ці чортові рекламні ролики?"
  
  
  "Містер Бернер, якби у нас було більше рекламних роликів, ми були б у плюсі".
  
  
  "Розкажи мені ще трохи про цю штуку з кабелем", - повільно промовив Джед Бернер.
  
  
  Менеджер станції Дейв Сіннотт терпляче пояснював кабель. Він намагався, щоб усе було просто. Він знав, що у його боса об'єм уваги приблизно такий самий, як у комара.
  
  
  "Ніколи не спрацює і за мільйон років", - сказав Джед Бернер наприкінці цього.
  
  
  "Зараз справи йдуть не так вже й погано. Ці кабельні компанії прагнуть продукту. І вони випустять в ефір практично все, що завгодно. Ось чому наші новини здаються їм такими добрими. Це інше".
  
  
  "Всі ці дроти. Смішно. Але повернемося до цієї історії з правами на ретрансляцію heah, чи це хороші пропозиції?"
  
  
  "Залежить від того, з чим ви їх порівнюєте".
  
  
  "Спробуй порівняти їх. Просто щоб задовольнити бідного зломщика".
  
  
  "Що ж, порівняно з шоу місцевого виробництва з його бюджетом, це справді привабливі пропозиції", - визнав Сіннотт.
  
  
  "Я чую "але" у твоєму голосі, хлопчику".
  
  
  "У порівнянні з тим, що платять філії мережі за великі новинні шоу, що виробляються на Півночі, це не коров'ячий флоп".
  
  
  У голосі Джеда Бернера почувся інтерес до кукурудзяних коржиків. "З якою перевагою?"
  
  
  Синнотт запровадив кілька цифр, і тиша на лінії затяглася. Плеск океанської води об корпус зі скловолокна був невідмінним від перешкод у його вухах.
  
  
  Він збирався запитати, чи його бос не впав за борт, коли на лінії знову пролунав голос Джеда Бернера. Зникло гучне, неприємне ставлення, яке у поєднанні з його зухвалим характером змусило друковану пресу охрестити його "Капітан Зухвалий".
  
  
  "Ти слухай сюди. Забудь про всю цю нісенітницю з ретрансляцією. Я хочу, щоб ти взяв те безглузде новинне шоу, яке у нас є, і створив його. Хех? Зробив це так, щоб воно було більше і краще, ніж північні шоу. Зі мною досі?"
  
  
  "Так". Голос диспетчера станції нагадував жабеняче квакання.
  
  
  "Тоді ти пропонуєш це всім підряд. Але ти підриваєш ці мережеві заслони. Ти їх здорово підриваєш. Я хочу, щоб "Мокри новини" транслювалися всіма станціями в країні збирачів бавовни".
  
  
  "Неможливо!"
  
  
  "Немає нічого неможливого. Що для цього буде потрібно?"
  
  
  "Гроші. Мільйони".
  
  
  "Добре, у тебе є мільйони. У мене є кілька шекелів, що побрязкують у джинсах mah. Мій татко заробив собі пристойну суму, перш ніж піти, навіть якщо він начебто пустив цю штуку зі станцією коту під хвіст. Тобі ще щось знадобиться ?"
  
  
  "Так", - сказав Сіннотт, схрестивши пальці, "якір побільше".
  
  
  "Синку, у тебе не один, а два якорі. Мула - це не проблема. Просто переконайся, що цього разу все прибито справді добре".
  
  
  "Це не той якір, який я мав на увазі".
  
  
  "А який ще вид існує?"
  
  
  "Читач новин. Вони теж називають їх ведучими".
  
  
  "Тоді у нас вже є два якорі. Я правий?"
  
  
  "Нам потрібен один побільше".
  
  
  "Що має бути більше?"
  
  
  Синнотт швидко розумів. "Обидва. Особливо говорить".
  
  
  "Хлопець виглядає досить здоровим, на мою думку".
  
  
  "Ах мав на увазі голосніше ім'я. Одне більш впізнаване. Один з мережевих якорів".
  
  
  "Хто хороший, але дешевий?"
  
  
  "Дон Кудер".
  
  
  Потім Джед Бернер випалив питання, про яке згодом писали "Тайм", "Ньюсуїк", "ТВ Гід", "Нью-Йорк таймс" - питання, яке переслідуватиме його у наступні місяці та роки.
  
  
  "Хто, чорт забирай, такий Дон Коуда?"
  
  
  Спочатку це було сприйнято як грандіозний жарт. Зухвалий підприємець, який керував нікому не потрібною станцією, намагався запустити національний випуск новин, що ґрунтується на підробці новин.
  
  
  Це ніколи б не зрушило з мертвої точки, якби менеджер станції не розумів, що він досяг дна у своїй телевізійній кар'єрі. Це було змусити WETT News працювати чи організувати Burger Triumph. Якби Дейв Сіннотт зміг знайти того, хто б узяв його на себе.
  
  
  Йшов 1980 рік, і процвітаюча індустрія кабельного телебачення, якій виповнилося десять років, зіткнулася зі своєю першою проблемою: супутниковим телебаченням.
  
  
  Тарілки вже почали з'являтися на задніх дворах, газонах готелів та дахах барів, чекаючи наступного буму мовлення.
  
  
  Тим часом телебачення мовлення, не в силах впоратися з викликом кабельного телебачення, відбивалося на всіх фронтах. Першою жертвою стала їхня власна якірна система. Практично за одну ніч стару гвардію ведучих, загартовані професіонали, багато з яких навчалися своєму ремеслу на радіо, були безцеремонно звільнені.
  
  
  І на зміну їм були залучені молоді ведучі-знаменитості з манікюром та постригом. Так народився культ ведучого.
  
  
  Одночасно вершки телевізійної журналістики опинилися на вулиці.
  
  
  WETT News мав свій вибір. Тому Дейв Сіннотт найняв двох найкращих зі знедолених ведучих.
  
  
  Вони не кричали. Вони не були підкріплені комп'ютерною графікою або ідентифікуючими хіронами, але вони могли зчитувати копію з телесуфлера та перемикатися на сценарій, не пропускаючи жодної мови.
  
  
  Практично за одну ніч новини WETT стали респектабельними.
  
  
  "Нам потрібно змінити назву", - сказав якось Дейв Сіннотт, який зараз працює як некредитований директор новин. "Люди все ще сміються".
  
  
  "Це погано?" Запитав Джед Бернер по трансатлантичному телефону.
  
  
  "Дуже погано. Зараз ми повинні бути серйозними. Зміна зображення допомогла б".
  
  
  "Добре, але ми повинні залишити там слово News. Як щодо Kable News-KN?"
  
  
  "Кабель пишеться з "К"".
  
  
  "Ні, слово "Кейбл" було написано з чортовою літерою "С". І ти маєш додати щось гідне".
  
  
  "Наприклад що?"
  
  
  "Мені обов'язково вигадувати всі ці блискучі речі в цій операції? Достойне слово. Спробуй ще раз вставити в це слово "новини"".
  
  
  "Двічі?"
  
  
  "Чому б і ні? Ми - новини, які є новини. Найсвіжіші новини".
  
  
  "Як звучать заслуговують на висвітлення новини?"
  
  
  "Звучить страшенно гідно. Все, що люди кажуть, таким не є. Ха. Слухай, мені час. У Діксі з'являється цей вологий вигляд. Я хочу, щоб ми встали і побігли, ага. Зрозумів це?"
  
  
  "Через рік? Ви хочете створити національну мережу новин через рік?"
  
  
  "Так. Зазвичай я давав тобі тільки шість місяців. Але я не можу через те, що я вирушаю в кругосвітній круїз, тільки я і моя сорокафутівка - і Тріксі, і Діксі, і Гортензія."
  
  
  "Гортензія?"
  
  
  "Хтось повинен робити посудні справи. Я сказав своєму адвокату виписувати тобі всі чеки, які ти захочеш. Якщо я повернуся в "так" і виявлю, що я зовсім розорений і мені нема чим похвалитися, я заберу твій дорогий якір, прив'яжу тебе і його обох до справжнього якоря і кину вас усіх у білу воду. Вловити мач дрейф?"
  
  
  "Якщо це можливо зробити, ви отримаєте це, містере Бернер".
  
  
  І так почалася гонка за запуск першої національної мережі новин, якою керувала людина, яка мала майже необмежений капітал і якій не було чого втрачати.
  
  
  Коли був запущений перший комерційний супутник супутникового зв'язку, Дейв Сіннотт придбав транспондер.
  
  
  Потім він наказав стерти з лиця землі офісну будівлю за штаб-квартирою WETT і встановити ферму супутникових антен акуратними білими рядами, схожими на безглузді, але дуже уважні соняшники.
  
  
  KNNN вчетверо збільшив штат ведучих, вони ведуть мовлення двадцять чотири години на добу, просто читаючи новини. Це було брутально, це було метушні - і це привернуло увагу своєї початкової місцевої аудиторії просто через явну невмілу всього цього.
  
  
  "Місцеві це подобається", - повідомили йому на зборах персоналу. "Вони сміються вдвічі більше".
  
  
  "Зараз це не повинно бути смішно!" Синнотт поскаржився.
  
  
  "І вони питають про ведучого".
  
  
  "Котрий з них?"
  
  
  "Ну, здебільшого, з помилками, але ми отримуємо листи від шанувальників та від читачів".
  
  
  Дейв Сіннотт зітхнув, упокорюючись з неминучим. "Постав це знову", - слабо сказав він. "Ні, подряпай це. Зроби це частиною нашого логотипу. Пальнику це сподобається".
  
  
  Через шість місяців Сіннотт отримав статичний виклик, який було виправлено зі шлюпу "Зухвалий".
  
  
  "Це Хі - Джед", - оголосив знайомий шалений голос.
  
  
  "Де ти?" — спитав Сіннотт.
  
  
  "Наступив штиль у мису Доброї Надії. Зовсім як Васко Да Гама, за винятком того, що у нього не було безлічі баб, що гавкали йому у вухо день і ніч. Слухай, я слухав короткохвильові передачі. Люди сміються з мене. Що ти там робиш? нагорі?"
  
  
  "Ми у всіх п'ятдесяти штатах, двадцять чотири години на добу. По супутнику. Жодних проводів".
  
  
  "Вони кажуть, що я втрачаю крутий мільйон на тиждень".
  
  
  "Ще через шість місяців ми всі змінимося".
  
  
  "Якби ти цього не сказав, я б розвернувся і прийшов згорнути тобі шию. У тебе є шість місяців, хлопче, або у тебе всі задні зуби будуть покриті мушлями.
  
  
  "Зараз їх шістнадцять, містере Бернер".
  
  
  Дейв Сіннотт подвоїв свої зусилля. Він створив бюро у семи штатах. І по всій Канаді. Це лише додало грубості трансляціям, оскільки дистанційні репортери, які переплутали, були спіймані на тому, що колупаються в носі перед камерою, а ведучі могли чути, як вони ригають і пукають.
  
  
  Якось старіючий ведучий вийшов із себе перед камерою. Рейтинги злетіли до неба. Мільйони звернулися до його заміни, сподіваючись на повторний виступ.
  
  
  Потім Синноту спала на думку ідея, гідна його боса. У небі було повно супутників, які транслювали мережеві стрічки новин філіям для використання в їх місцевих передачах, і ці транспондери передавали місцеві новинні фрагменти для використання в мережі. За винятком того, що мережі відмовилися випускати свої кліпи до закінчення випусків о 19:00. Іншими словами, від партнерів очікувалося, що вони приєднаються, щоб допомогти мережам, а натомість вони отримували несвіжі недоїдки.
  
  
  Це була ера дев'янохвилинних місцевих випусків новин. Новини процвітали. Місцеві станції від Драй-Рот, штат Джорджія, до Бангхоул, штат Орегон, направляли групи новин, оснащені мікрохвильовими фургонами та можливістю супутникового зв'язку. І навіть тоді їм не вистачало фотографій.
  
  
  Тому KNNN запропонувала їм миттєвий доступ до своїх каналів. Безкоштовно. В обмін на взаємний доступ до них.
  
  
  Це було нечувано. Це було абсурдно. Усі чекали затримки, трюку чи каверзи. Його не було.
  
  
  Як тільки KNNN підключила кілька філій тут і там, решта з'явилася, як лемінги. І сіті завили. Але вони нічого не могли вдіяти. Усі залежали від супутників. І щогодини кожного дня транспондери передавали необроблені передачі вгору і вниз, між містами, між штатами і через океани, підживлюючи ненаситний апетит до новин.
  
  
  Зупинити це було неможливо.
  
  
  До середини року KNNN News стала найпроглядальнішою програмою новин в історії людства - не обов'язково через її зміст.
  
  
  У той час як широкомовні новини ставали дедалі гладкішими, відшліфованішими і шоу-бізні, KNNN News запропонували невимушену альтернативу. Down Home news. Це стало їхнім офіційним гаслом.
  
  
  Наприкінці дванадцятого місяця "Джед Бернер" пришвартувався, кинув якір і був доставлений повітрям до штаб-квартири KNNN на Західному Пічтрі.
  
  
  Він насилу впізнав це місце. То був кипучий вулик. Люди бігали навколо, збожеволілі, з побілілими обличчями.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" він заревів.
  
  
  "Ми відключилися", - крикнув змучений голос.
  
  
  Джед Бернер прояснився. "Чортовськи добре. І точно за розкладом".
  
  
  "Це вже втретє за цей місяць!"
  
  
  "Тепер ми розмовляємо!"
  
  
  Він увірвався до кабінету начальника станції.
  
  
  "Я чув хороші новини, хлопчику".
  
  
  Дейв Сіннотт перестав кричати в трубку досить надовго, щоб запитати: "Які хороші новини?"
  
  
  "Ми у плюсі!"
  
  
  "Ні, ми відключилися. Це не одне й те саме".
  
  
  Джед Бернер люто випустив сигарний дим. "Поясни це маленькому сільському хлопцю".
  
  
  "Ми втратили нашу висхідну лінію зв'язку із супутниковим передавачем".
  
  
  "У тебе не так вже й добре виходить", - попередив він.
  
  
  "Ми не можемо увімкнути телевізійний сигнал".
  
  
  "Так ...?"
  
  
  Це означає, що він не може спуститися на земні станції для ретрансляції!
  
  
  "Отже, ми мертві?"
  
  
  "Ні. Насправді ми часто втрачаємо нашу картинку".
  
  
  "Як щодо нашої фінансової картини?"
  
  
  "Два місяці тому ми отримали прибуток. За нами спостерігають усі, від Білого дому до вбиральні".
  
  
  "Вони сміються?"
  
  
  "Може бути небагато".
  
  
  "Вони тримаються з нами?"
  
  
  "Ненадовго", - визнав Сіннотт.
  
  
  "Отже, ми втрачаємо "ратин"?"
  
  
  "Це більше не так працює, містере Бернер. Люди не дивляться телевізор так, як раніше. Вони не просто сидять і дивляться шоу. Вони скачуть, трохи пасуться тут і там. Вони називають це "Серфінг каналами". Ми ідеально підходимо для цього Як тільки п'ять тисяч людей відключають нас, до нас підключаються ще шість”.
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Це означає, - сказав Сіннотт, випнувши груди від виправданої гордості, - що в будь-який даний тиждень будь-хто, у кого є супутникова тарілка або кабельний канал, спостерігає за нами. Кожен".
  
  
  Джед Бернер схопився за сигару, коли до нього дійшла ця думка. Він корчив пики. Думка, здавалося, доходила до свідомості повільніше, ніж слід.
  
  
  "Невже ви не розумієте, що це означає?" Випалив Сіннотт. Ви можете продати цю станцію за комплект.
  
  
  "Продавай! Ти чокнутий? Я не продаю свою гордість і радість. І більше того, ти звільнений за пропозицію такої підлої речі".
  
  
  "Звільнений? Я зробив KNNN таким, яким він є сьогодні".
  
  
  Джед Бернер тицьнув свого начальника станції в груди сигарою. "На величезні гроші. І я заплачу тобі шестизначну суму "Так" за те, щоб ти доживав своє щасливе собаче життя в невідомості. З цього моменту KNNN була моєю ідеєю, моїм баченням, моїм...
  
  
  "Але це несправедливо!"
  
  
  "Синку, життя несправедливе, але це зробили величезні гроші. Це все, що має значення в житті. Хто підписує ці чортові чеки. А тепер будь розумним хлопцем і прийми мою щедру пропозицію".
  
  
  Це зробив Дейв Сіннотт. Залишалося або це, або продовжувати працювати на божевільного.
  
  
  Того ж дня Джед Бернер скликав прес-конференцію. Він виглядав засмаглим і підтягнутим у бездоганних білих штанах, і він тримав на руках двох дуже фотогенічних блондинок, взятих напрокат з цієї нагоди.
  
  
  "Це була моя ідея", - сказав він крізь зуби, стиснувши сигару. "З самого початку".
  
  
  "Що щодо Дейва Сіннотта?" його запитали.
  
  
  "Я не почув цього імені, хлопчику".
  
  
  "Він був вашим начальником станції".
  
  
  "Підставна особа. Про всяк випадок, якщо мене викинуло десь на риф. Весь час, поки мене не було, я керував справами по телефону".
  
  
  "Хіба це не незвичайний стиль керування для телевізійної мережі?"
  
  
  "Якщо я збираюся охопити всю земну кулю, я повинен був побачити це на власні очі, чи не так?" Бернер заперечив.
  
  
  "Глобус"?
  
  
  "Це вірно. KNNN стає загальнонаціональним лише після одного "так". Тепер ми розміщуємо новинні бюро по всьому чортовому світу. Ми збираємося стати глобальними протягом двох "так"".
  
  
  Преса, що зібралася, ахнула.
  
  
  І Джед Бернер вийняв сигару зі свого великого рота і широко посміхнувся.
  
  
  "Вони не дарма називають мене капітаном Дерзким, хлопче".
  
  
  Вірний своєму слову KNNN вийшов на світовий рівень. Коли починалися війни, KNNN був там першим, бронюючи найкращі готелі. Якщо відбувався переворот, KNNN першим опинявся дома події. У глобальному селі KNNN був багатоликим міським глашатаєм - швидким, грубим, недбалим, але миттєвим.
  
  
  Джед Бернер пояснив це так в інтерв'ю Playboy:
  
  
  "Не у всіх є час зварити хорошу порцію кави. Ми є брендом розчинної кави. Люди хочуть зварити каву, вони чекають, поки сіті подадуть її. Ви хочете цього зараз, ви це отримали – на KNNN".
  
  
  Протягом десятиліття американських гірок KNNN не могла зробити нічого поганого. Якщо їх висвітлення війни в Перській затоці шаленило деяких глядачів, це не мало значення. Їх завжди було більше. Президенти присягалися KNNN. Пентагон постійно стежив за цим. Хоча пукання та відрижка стихли в міру додавання нових ведучих та відкриття перерв на каву та обід, люди все ще налаштовувалися в надії зловити KNNN у незручний момент.
  
  
  І в міру того, як стан KNNN зростав, мережі занепадали. Зазнаючи нестачі операційних засобів, вони закрили бюро по всьому світу. KNNN наступного дня розірвала договори оренди. Незабаром телеканали регулярно транслювали кадри KNNN, жертвуючи економією на приниженні реклами свого головного конкурента.
  
  
  Нічне телебачення відключилося на сім хвилин. У супроводі своєї останньої трофейної дружини, волосся якої тепер було сивим, як у старої солі, Джед Бернер знаходився на своїй 129-футовій яхті, обладнаній вертолітним майданчиком і вертольотом Superpuma.
  
  
  Задзвонив палубний телефон. То був його особистий секретар.
  
  
  "Містер Бернер", - сказала вона напружено, - "мережі відключено".
  
  
  "До біса їх. Вони динозаври". Він грюкнув долонею телефонною трубкою і прокричав у напрямку носа. "Мила, ти здорово потягнеш підколінне сухожилля, якщо продовжуватимеш згинатися у формі петелька".
  
  
  У відповідь пролунав пронизливий жіночий голос. "Я репетирую для свого наступного відео". "Хіба ти недостатньо накоїв цих штучок? Я не хочу, щоб хтось казав, що моїй дружині доводиться надривати дупу, щоб заробити на життя".
  
  
  "Моє відео з останнім тренуванням зібрало двісті мільйонів".
  
  
  "Заради бога, жінка, не стій так близько до чортового поручня! Ти можеш впасти і втопити свою милу дупу в двісті мільйонів доларів".
  
  
  Телефон продовжував їсти. "Містер Бернер? Містер Бернер? Ви все ще там".
  
  
  "А? О, так. Ах, хіах. Що ти там говорив про телевізор?"
  
  
  "Вони щойно повернулися. Схоже, що всі мовні станції по всій країні були відключені від ефіру. Раніше такого ніколи не траплялося".
  
  
  "Чортовськи фантастика!"
  
  
  "Сер?"
  
  
  Це означає, що всі ці розчаровані дивані тусовщики схопили свої клікери і налаштувалися на lil ol'us. Наші ведучі на висоті?
  
  
  "Так, сер. Ми були першими, хто передав цю історію в ефір".
  
  
  "Дорога, KNNN завжди першим випускає історію в ефір. Тож не треба на мене наїжджати".
  
  
  "Так, містере Бернер".
  
  
  Через кілька годин телефон задзвонив знову.
  
  
  "Містер Бернер, Чита Чінг тут, у вашому офісі. Вона вимагає інтерв'ю з вами. Що ми їй скажемо?"
  
  
  Джед Бернер наморщив засмагле чоло, примружив очі кольору морської хвилі і поставив останнє запитання, яке мала поставити людина, яка змінила спосіб отримання новин в Америці.
  
  
  "Хто, чорт забирай, такий Чита Чанг?"
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Чита Чинг, розплющена, як ситий пітон, у темно-червоному пальті для вагітних від Керолін Рем, погойдувалася на шпильках у приймальні офісу Джеда Бернера.
  
  
  "Я це чула!" - прошипіла вона. "Він спитав, хто я така!"
  
  
  Секретар КННН грюкнула засмаглою рукою, прикрашеною золотими нігтями, по телефонній трубці.
  
  
  "Я впевнений, що містер Бернер неправильно зрозумів вас, міс Чинг".
  
  
  "Він цього не робив! І він переплутав моє прізвище. Це Чинг, а не Чанг. Чанг - китаєць. Китайські якорі коштують три долари. Так вийшло, що я стовідсотковий кореєць. Ким, чорт забирай, він себе уявив?"
  
  
  Тепер у вологих очах секретарки був страх. "Будь ласка, не засмучуйтесь, міс Чинг. Я впевнений, що ми зможемо це залагодити".
  
  
  "Доведи це. Відповідай на запитання: чий номер 404 555-1234?"
  
  
  "Чому це особистий номер містера Бернера. Як ви його отримали?"
  
  
  "Не важливо. Скажи цьому балакучому невігласу, що я отримала його факс". Чита підвищила голос до вереску піскоструминної обробки. "Ви чуєте мене, капітане Аудіоне?"
  
  
  "Це зухвало", - сказала секретарка, прикриваючи твердою рукою трубку телефону.
  
  
  "Це зухвало", - луною відгукнувся приглушений голос Джеда Бернера. "І скажи цій солодкорічній жінці, що я вже в дорозі".
  
  
  "Так, містере Бернер". Секретар повісив слухавку.
  
  
  Чита моргнула. Це здавалося надто простим. "Він іде?" спитала вона приголомшеним голосом.
  
  
  "Це те, що він сказав".
  
  
  Здивований похмурий погляд Чити був схожий на млинцевий знак питання.
  
  
  "Я думаю, - сказала секретарка, - ваш голос нагадав йому про його дружину".
  
  
  Чита заспокоївся. "Я завжди захоплювався Лейн за те, що вона розповіла правду про В'єтнам. Їй усе ще загрожують смертю?"
  
  
  Секретар вказав на вентиляційний отвір під стелею. "Бачите це? За ґратами знаходиться стрілець із пістолетом 454 калібру Casull, готовий пристрелити вас, якщо ви зробите невірний рух".
  
  
  Шия і вуха Чити зблідли. Але її обличчя помітно не змінило кольору. Це було неможливо. Воно було надто сильно нафарбоване.
  
  
  "І по всій будівлі є інші системи безпеки, - далі пояснила секретар, - включаючи зенітні установки на даху. Люди мають довгу пам'ять. Особливо тут, внизу".
  
  
  "Особисто я підтримував її роботу в Хайфоні", - сказав Чита надто гучним голосом.
  
  
  З вентиляційного отвору чітко долинув взвод рушниці.
  
  
  "Краще піднімися на дах", - сказала секретарка, підштовхуючи Читу до ліфта.
  
  
  "Чому на даху?"
  
  
  "Бо містер Бернер там має гелікоптерний майданчик. Він прилітає".
  
  
  Чита Чинг йшла задом наперед на червоних підборах, одним оком поглядаючи на темний вентиляційний отвір у стелі. Її центр рівноваги був не таким, яким мав бути, і коли вона, спотикаючись, поверталася в ліфт, підбор зачепився, і двері зачинилися під її крик болю, коли вона приземлилася на свій гормонально накачаний зад.
  
  
  "Відбувається підйом?" - Запитав незнайомий голос.
  
  
  Чита підняв очі. У ліфті стояв чоловік. На ньому був якийсь пом'ятий плащ. Він був відчинений, і виднілися волосаті ноги чоловіка.
  
  
  О Боже, мигалко, подумала Чита - поки її погляд, мандруючи вгору по м'язистих литок чоловіка, не зупинився на його жилистих стегнах. На ньому не було штанів. На ньому навіть не було трусів. Але він і не був голий. На ньому було щось на кшталт міні-спідниці у зелену клітку. Її мигдалеподібні очі злетіли вгору. Обличчя чоловіка, зроблене невпізнанним через широкі сонцезахисні окуляри і затінене крислатим капелюхом, дивилося на неї зверху вниз з холодною відстороненістю.
  
  
  "Гарний час", - сказав він.
  
  
  Потім з кишені плаща висунулась рука в рукавичці і направила стовбур пістолета з глушником на найбільшу мішень у крихітному ліфті.
  
  
  Чита Чинг, що випирає живіт.
  
  
  Джед Бернер слухав знайомий верескливий голос крізь виття гвинта.
  
  
  Зазвичай у Superpuma було важко підтримувати розмову. Звук був настільки звуконепроникним, наскільки це можливо у гелікоптері, а це означало, що вести розмову під несучою щоглою, що обертається, було схоже на сповідь у гігантському міксмайстрі.
  
  
  "Вона буде ідеальною!" Говорила Лейн Фондю, яку покоління американських військовослужбовців зневажало як фондю "Хайфонг Ханна".
  
  
  "Я ніколи про неї не чув", - відрізав Бернер.
  
  
  "Вона найпопулярніша телеведуча у журналістиці".
  
  
  "І що? Я не торгую зірковими якорями. Вони коштують страшенно дорого".
  
  
  "Я не говорю про те, щоб найняти її для KNNN. Я хочу, щоб вона знялася в моєму наступному відео з вправами "Нове тренування матері Лейн Фондю".
  
  
  "Вона була б нам не потрібна, якби ти просто завагітніла, як я, і продовжувала намагатися отримати тебе", - крикнув у відповідь Бернер.
  
  
  "Я думаю, що, мабуть, вдихнула трохи "Агента Оранж" під час війни", - пробурмотіла Лейн, чепурячись до своєї копиці мелірованого волосся, яке робило її схожою на голодного пекінеса. "Це заблокувало мої трубки або щось таке".
  
  
  "Ти питаєш мене, ти не намагаєшся. Я став розсудливим, щоб мати сина і спадкоємця, а все, що я отримую, - це гавкання. Я хочу гавкати, я куплю кока-спанієля. Якщо подумати, то по краях виходить трохи собачий."
  
  
  "Ти сексистська свиня!"
  
  
  Бернер посміхнувся. "Скажи це знову. Ах, не думаю, що Всемогутній уже отримав слово".
  
  
  Лейн Фондю ні в кого нічого не брала. Якщо не рахувати її кар'єри, яку вона випросила у свого знаменитого батька-актора. Вона насолоджувалася короткою кар'єрою інженю, у шістдесятих та сімдесятих роках оберталася у колі знаменитостей-активісток, у той час як її фізичні дані зазнавали гравітаційної ерозії, і, оскільки її політика вийшла з моди, знайшла зручну нішу як провідний спортивний діяч.
  
  
  Той факт, що вона поїхала до Хайфона, В'єтнаму, і робила політичні коментарі для Північного В'єтнаму, засуджуючи американських солдатів як "людожерів, що поїдають дітей", приніс їй непорушне прізвисько "Хайфонська Ханна".
  
  
  Вона була жорсткою, вона була жорсткою, і вона розвернулася на своєму сидінні і вдарила свого чоловіка по губах.
  
  
  Джед Бернер підібрав з підлоги свою сигару, оглянув сигару на предмет пошкоджень і здув сірий попіл. Вона спалахнула червоним. Він поклав його в рота, вдихнув довго і глибоко, заплющивши очі, ніби розмірковуючи.
  
  
  Поки його дружина спостерігала, повільно розслабляючись, він притис її до підлоги і утримував там однією ногою.
  
  
  "Давай дещо прояснимо, хеа", - спокійно сказав він. "Я не одружився з тобою. Я придбав тебе. Це робить тебе моєю власністю. До певної міри."
  
  
  "Ти не можеш так зі мною розмовляти, ти, самовдоволений зломщик!"
  
  
  "Я роблю це. І ти повинен це прийняти. Ти набираєш п'ятдесят. Ти не приманка для ворон. Але ти тримаєшся за руку чоловіка, посміхаєшся і воркуєш з його друзями, щоб він добре виглядав. Ах, ось так. Люди поважають мене за широту" поглядів, коли я одружився з стусаном і змінив її, знову зробивши її респектабельною. Не те щоб ти був таким вже респектабельним із самого початку”. Він покатав сигару в роті. "Тепер ти поводитимешся пристойно або мені дійсно доведеться бути грубим?"
  
  
  "Я ненавиджу, коли ти поводиться як мачо!"
  
  
  Джед Бернер засяяв. "Тоді чому ти не пручаєшся сильніше?"
  
  
  Башта KNNN колись була описана Architectural Digest як єдина сучасна офісна будівля із серйозним зараженням поганками.
  
  
  Насправді це виглядало майже як будь-яка велика офісна будівля в центрі Атланти. Там було надто багато скла, надто багато дизайну та атріум з достатньою кількістю витраченого даремно простору, щоб залучити архітектора до суду.
  
  
  Крім супутникових тарілок. Вони додали характерного відтінку поганки. Їх було три, кожна націлена на різні супутники, що обертаються десь у небесах. Насправді лише один вказував на супутник, що висить над Атлантикою. Інші транспондери KNNN перебували над Тихим океаном. Сигнал був переданий через наземні мікрохвильові вежі на земну станцію, яка зв'язалася з Pacific birds. Саме так KNNN нагодувала світ, який прагне новин.
  
  
  Супутникові тарілки утворили темне скупчення навколо вертолітного майданчика KNNN, з якого кореспонденти KNNN будуть терміново доставлені в аеропорт Атланти, щоб вирушити в найгарячіші точки світу.
  
  
  Вони також послужили чудовим прикриттям на момент приземлення Superpuma.
  
  
  "Краще не висовуйся", - сказав Джед Бернер своїй дружині. "Ми вже на місці".
  
  
  Лейн Фондю розпласталася і заплющила очі. Вона теж схрестила пальці. Вона не була великою любителькою підкорятися своєму чоловікові. Крім таких моментів, як цей.
  
  
  Багато людей думали, що вона вийшла заміж за Джеда Бернера через його гроші. Це було безглуздо. Лейн Фондю була багата сама собою.
  
  
  Або що це був випадок тяжіння протилежностей. Це було абсурдно. Обидва були настільки балакучі, наскільки це можливо для двох людських істот.
  
  
  Справжня причина, через яку зневажена Хайфон Ханна - найненависніша жінка з часів Токійської троянди або Аксис Саллі - вийшла заміж за Джеда Бернера, полягала в тому, що в нього було майже стільки ж ворогів, скільки і в неї.
  
  
  Головною пам'яткою було те, що Джед Бернер прийшов до вівтаря із приголомшливою системою безпеки на буксирі. Все було просто. Їхній шлюб був укладений за розрахунком - і для взаємного виживання.
  
  
  Лейн прикинув, що, якщо станеться найгірше, куля з такою ж ймовірністю наздожене його, як і її. Вона підрахувала, що її шанси вижити від кулі вбивці подвоюються щоразу, коли вони мандрують разом.
  
  
  Тому вона залишилася лежати, з важкою ногою чоловіка на лівому боці грудей, коли Суперпума опустилася на вертолітний майданчик у формі якоря.
  
  
  "Дорога, ми вдома", - сказав Бернер, грюкнувши дверима і виходячи.
  
  
  "Іду, люба".
  
  
  Лейн Фондю сів і пішов за Джедом Бернером, коли той зісковзнув сходами до свого особистого ліфта.
  
  
  Ось тоді й почалася стрілянина.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Мелвіну "Мусі" Малрою набагато більше подобалася його робота до того, як його бос одружився.
  
  
  Не те щоб бути головою служби безпеки нової мережі Kable, що заслуговує на освітлення в друку, було коли-небудь легко. Просто було втричі більше головного болю, пов'язаного з тим, щоб охороняти двох палких божевільних як одного.
  
  
  Проблеми Муз Малроя почалися, коли Джед Бернер одружився на Хайфон Фондю. Ось була стерва. О, одна справа - витягнути старіючої розпещеної багатої дитини, що падає за борт у стані алкогольного сп'яніння. Такого не траплялося так часто з того часу, як капітан Дерзкий став розсудливим.
  
  
  Але охоронець Хайфон Ханна – це зовсім інша справа. Мусу Малрою було сорок три роки - досить багато, щоб пам'ятати Лейн Фондю, коли вона була другорядною актрисою, яка підіграє всім на кіноекрані. Нема про що писати додому. Ніякий Джейн Менсфілд. Звичайно, ніякий Бріджіт Бардо - для Муз Малроя вершина таланту режисера distaff.
  
  
  У Муса залишилися незабутні спогади про сумнозвісну поїздку Лейна Фондю до Хайфона, В'єтнаму, щоб втішити ворога. На задній панелі його старого "Тандерберда" все ще була наклейка на бампері з написом "Ханг Хайфон Ханна".
  
  
  Тепер багатьом людям не подобався Джед Бернер. Він був балакущим балакуном. А відкритий рот був дуже привабливою метою. Але люди навряд чи колись намагалися його вбити. В основному він був зайнятий тим, що сам потрапляв у неприємності.
  
  
  Але Хайфон Ханна була кобила з іншим запахом. Люди постійно надсилали їй погрози розправи, непристойні факси і іноді посилку-сюрприз Fedex.
  
  
  Лосі не так сильно заперечували проти живих тарантулів. І оленячі кліщі були не такими страшними. В обох випадках ніхто насправді не заразився хворобою Лайма.
  
  
  Це були психи, які з'явилися на прийом зі схованою зброєю. То була сука.
  
  
  Металошукач спіймав більшість із них до того, як вони пройшли вестибюль. За винятком схибленого на фарбуванні дельтаплана. І Мус особисто збив його з ніг гайкою та рогаткою. Таким чином це виглядало як нещасний випадок, і ніхто не подав до суду.
  
  
  Ветеран В'єтнаму з пластиковим поясом змусив усіх потіти протягом трьох годин того дня, коли він з'явився, вимагаючи, щоб до нього привели Хайфонга Ханну. Але в цьому випадку Муз навчив усіх.
  
  
  Принаймні він не увірвався до будівлі зі стріляниною. Це були ті хлопці, які змушували Мусу Малроя покриватися холодним потім щоразу, коли великі обертові двері починали збивати-збивати-збивати.
  
  
  Двері, що обертаються, тепер працювали "збивай-збивай-збивай". Звук привернув увагу Лося, таке ж напружене, як і його хребет, вирівняний в очікуванні неприємностей. Він поглянув на чоловіка, що проходив через схожий на атріум вестибюль, що височіє на двадцять поверхів чудового, заскленого, зовсім порожнього простору.
  
  
  У Лося одразу виникли підозри.
  
  
  На ньому не було костюма. Але й оператором він також не був. Зазвичай вони носили сорочки поло та потерті джинси.
  
  
  Цей хлопець був одягнений у бавовняні штани та футболку. Він виглядав досить фруктово, за винятком того, що він йшов з невимушеною, майже дратуючою грацією півня. Начебто він володів будівлею. Лось звернув увагу на його зап'ястя. Великі зап'ястя. Занадто великі. Вони навряд чи виглядали справжніми.
  
  
  Коли чоловік із товстими зап'ястями підійшов до нього з непроникним обличчям, Муз помітив, що в його очах був той плоский, мертвий погляд, класичний погляд ветерана В'єтнаму з відстані тисячі ярдів. Намагаючись невимушеним, Муз перемістив своє тіло, натискаючи кнопку на масиві моніторів, одночасно торкаючись прихованої кнопки дзвінка.
  
  
  Це насторожило прихованих снайперів. Вони були першою лінією оборони, а й останнім засобом. Охорона у формі вже просочувалася через вестибюль, займаючи позицію, щоб оточити дивного хлопця у футболці.
  
  
  Оператори, звичайно, ломилися б у ліфти, щоб сфотографувати бійню. Виродки. Але пріоритети компанії були пріоритетами. Малрой отримав чіткі інструкції не відкривати вогонь доти, доки відеокамери не будуть встановлені та записані на плівку. Навіть встановлені на стіні камери стеження мали прямий зв'язок із головним управлінням.
  
  
  Малрой відпустив кнопку, відриваючи погляд головного монітора.
  
  
  "Можу я вам чимось допомогти, сер?" — спитав він чоловіка, що наближався.
  
  
  "Ні, але ти можеш допомогти собі сам".
  
  
  "Прийдеш знову?"
  
  
  "Ви можете сказати мені, де знайти Джеда Бернера".
  
  
  "Містера Бернера немає у будівлі".
  
  
  "Чудово. Тоді ви можете сказати мені, де я можу його знайти".
  
  
  "Я не можу цього зробити, не знаючи про ваші справи з містером Бернером".
  
  
  Команда охорони маячила прямо за спиною хлопця із товстими зап'ястями. З Лосем, готовим перестрибнути через стіл охорони, йому не було куди бігти.
  
  
  Потім хлопець спростив завдання всім.
  
  
  "Мій бізнес – це мій бізнес", - сказав він.
  
  
  "У такому разі, я змушений попросити вас піти". І Муз жестом наказав охороні наблизитись. Одяг хлопця був тісний. Прихована зброя не була великою небезпекою. Він теж був худий, як жердина. Лось трохи розслабився. Охорони було достатньо. Не треба було втручатися. Крім того, він ставав занадто старим для такого лайна.
  
  
  Один охоронець злегка відкинувся назад, поклавши руку на приклад револьвера в кобурі, коли пара з флангів підійшла, щоб взяти чоловіка за лікті. Вони використовували обидві руки, як їх проінструктував Мус, щоб чоловік був миттєво знерухомлений.
  
  
  Стрілки піднялися, і Муз Малрой моргнув.
  
  
  Двоє охоронців раптово вчепилися один в одного, і худого хлопця, що знаходився менш ніж за шість футів від них усю мить назад, там більше не було.
  
  
  Лось знову моргнув.
  
  
  І хлопець вискочив із-під кришки столу. Як за помахом чарівної палички. Муз Малрой виявив, що дивиться у два мертві очі, які посміхалися з легким гумором, хоча решта обличчя взагалі не посміхалася.
  
  
  Мус був добре навчений тому, що він робив. Він потягнувся за своїм пістолетом. Він почув клацання і відчув, як сіпнулася шкіряна кобура, безцеремонно від'єднана від пояса зі зброєю рожевою плямою на кінці товстого зап'ястя. Кобура пролетіла через вестибюль, несучи з собою його револьвер, коли друга рука - навпомацки як тепла сталь - схопила його за горло, тоді як перша рука розвернула його.
  
  
  Опір був першою думкою, що спала на думку Мусу Малрою. Він трохи розбирався в дзюдо, трохи в айкідо і за все життя нагромадив досвід бійок.
  
  
  Проте опір не перейшло стадію імпульсу.
  
  
  Тому що чоловік раптово схопив Муса за хребет, і раптово єдиними думками в товстому черепі Муса були думки про те, як принести задоволення худому хлопцеві з чарівними руками.
  
  
  Тепер Муз Малрой зрозумів, що людська рука не може проникнути крізь плоть і стінки м'язів спини і схопити хребет людини, наче це гілка дерева. Він знав це, міг би присягнутися у неможливості цього. На стопці біблій.
  
  
  Але, стоячи біля свого столу охорони, дивлячись на двох охоронців, що обмінюються рукостисканням у чотири руки, тоді як третій намагався розняти їх, як Мо в пародії "Три маріонетки", Муз Малрой без сумніву знав, що чиясь рука обхопила його хребет. Він міг відчувати пальці навіть крізь стінки м'язів, які відчувалися тупим болем - так само, як того разу в Плейку, коли його проткнув багнетом в'єтконгівський сапер. Це було боляче. Це було дуже боляче.
  
  
  І по-справжньому жахливим було те, що Муз Малрой нічого не міг з цим вдіяти.
  
  
  Чоловік спокійно промовив йому у ліве вухо. "Вимов чарівні слова і збережи самовладання".
  
  
  "Радий цьому", - пробурчав Лось.
  
  
  Перш ніж чоловік зміг проінструктувати його далі, двері ліфта відчинилися, і звідти вискочили дві групи операторів. Вони направили свої відеокамери на Мусу Малроя, який безпорадно стояв там.
  
  
  Моя робота – це історія, подумав Муз.
  
  
  вголос він зумів вимовити: "Приберіть звідси ці камери! Це ситуація із заручниками".
  
  
  Не те, що слід сказати. Оператор присунувся ближче. Ідіоти, очевидно, думали, що вони куленепробивні.
  
  
  Наразі прибували інші охоронці. Один із охоронців поставив запитання.
  
  
  "Що ви хочете, щоб ми зробили, Муз - я маю на увазі, містере Малрой?"
  
  
  "Просто розслабся. Нічого поганого не станеться, якщо всі розслабляться". Муз звернувся до свого викрадача. "Чи не так, друже?"
  
  
  "Залежить від мого настрою", - сказав чоловік незворушним голосом. "Я шукаю Джеда Бернера".
  
  
  "Не у будівлі", - сказав хтось. "Чесно".
  
  
  Потім задзвонив настільний телефон. Чоловік нахилився і підняв слухавку. Він лише трохи ворухнувся, але рука, що тримається за хребет Лося, рушила разом із ним. Лось теж поворухнувся. Він також бачив зірки. Яскраво-зелені.
  
  
  Трубка піднеслася до вуха Муса. "Так?" - пробурчав він.
  
  
  "Містер Малрой! вертоліт містера Бернера щойно приземлився, і там щось відбувається. Я чую стрілянину".
  
  
  "Я зараз трохи зайнятий", - пробурчав Муз. "Хіба хтось інший не може цим зайнятися?"
  
  
  Потім у навушнику пролунав вереск. Це був незвичайний вереск. Він звучав досить різко, щоб різати алмази.
  
  
  Вперше в голосі його викрадача почулися стурбовані нотки. "Це не той, про кого я думаю?" пробурмотів він.
  
  
  "Якщо ви думаєте, що це Хайфон Ханна, то ви правильно думаєте про гроші".
  
  
  "Насправді, я думав, що це звучало так само, як Чита Чинг".
  
  
  "Це теж можливо. Вона прилетіла двадцять хвилин тому, вся розпалена, стурбована і шукає пальник".
  
  
  "Чорт", - промовив голос у вусі Муса, і раптово Муз виявив, що задкує до ліфта, перетворившись на живий щит. То був його найгірший кошмар.
  
  
  Охорона супроводжувала його на кожному кроці, тримаючи руки на ручках пістолетів. Ніхто не був настільки дурний, щоб оголити залізо. І Мус палко сподівався, що ніхто цього не зробить. Йому подобався його хребет - навіть незважаючи на те, що в цей момент він відчувався як вигнутий дугою електронний кабель у спині.
  
  
  "Ви мій офісний гід", - сказав голос.
  
  
  "У нас є сторінки для такої роботи".
  
  
  "Ти щойно зголосився добровольцем".
  
  
  Потім вони опинилися в одному з ліфтів, і двері зачинялися перед зляканими особами служби безпеки і скляними риб'ячими очима відеокамер, що скупчилися.
  
  
  Коли ліфт рвонувся вгору, Муз пробурмотів питання, що запиналося.
  
  
  "Ти тут, щоб когось вбити?"
  
  
  "Може бути".
  
  
  "Якщо це Хайфон Ханна, то ви не дочекаєтесь від мене жодних заперечень".
  
  
  "З вашого боку це дуже по-сусідськи", - сказав голос людини, якій належав хребет Муса. Він висловив свою вдячність, стиснувши його так, що потемніло в голові.
  
  
  Коли Муз Малрой прийшов до тями кілька годин по тому, він був здивований, виявивши себе одного і в цілості і безпеці. Перше, що він зробив, це зірвав із себе сорочку і з криком побіг у чоловічий туалет.
  
  
  Довге дзеркало показало, що область розміром з кулак між його лопатками була масою пурпурно-чорного кольору із зеленими краями. Це був найбільший і потворний синець, який колись бачив Мус Малрой.
  
  
  В іншому шкіра була абсолютно неушкодженою. Не було жодної краплі крові. У цьому не було жодного сенсу, але протягом місяця після цього Муз все ще відчував ці сильні пальці, що так міцно обхопили його хребет, що кінчики пальців, мабуть, доторкнулися.
  
  
  Зрештою Мусі Малроя мав багато часу, щоб обдумати все це, тому що він виявився безробітним і на вулиці. Він вважав, що йому пощастило.
  
  
  Багато людей зрештою загинули.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Рімо Вільямс відпустив начальника служби безпеки на тридцять четвертому поверсі, найвищому. Чоловік скупчився в кутку ліфта, коли Римо вийшов з нього, настороживши всі органи почуттів.
  
  
  Він виявив, що оточений. Об'єктив відеокамер.
  
  
  Чоловік помахав йому рукою через свою камеру.
  
  
  "Просто прикинься, що нас тут немає", - сказав він дружелюбним голосом.
  
  
  "Це правильно", - пролунало за секунду. "Ми тут тільки для того, щоб записувати події в міру їхнього виникнення. Не звертайте на нас уваги".
  
  
  "Робіть те, що ви збиралися робити", - підбадьорював третій оператор.
  
  
  І ось вказівні пальці витяглися, і Римо почав методично розбивати об'єктиви кожної камери.
  
  
  "Гей! Ти не можеш цього зробити!"
  
  
  "Це робиться не так!"
  
  
  "Ми – засоби масової інформації!"
  
  
  Римо загарчав: "І ось повідомлення: забирайся з мого шляху".
  
  
  Їхні очі почорніли від раптового зіткнення з видошукачами, що зкотилися, знімальні групи неохоче відступили назад.
  
  
  Там був лише один охоронець. Він тримав свій "Глок" піднятою дворучною стрілецькою хваткою, дуло було спрямоване на Римо. На дванадцяту частку секунди.
  
  
  Рухаючись на зовнішній стороні підошв, Римо зробив хибний випад, наблизився і використав власні руки чоловіка, щоб розчавити пластиковий пістолет на велику кількість гострих чорних пластикових уламків.
  
  
  Він залишив охоронця стогнати та заламувати закривавлені руки.
  
  
  З відчинених дверей по всьому коридору висунулися голови.
  
  
  "У який бік на дах?" Запитав Римо.
  
  
  Більшість голів відсахнулися, як перелякані ховрахи.
  
  
  Простяглася рука і послужливо вказала в напрямку стелі. "Вгору. Дах піднято".
  
  
  "Я знаю це, ти падаєш. Чого я не знаю, так це як туди дістатися".
  
  
  "Пожежні сходи. Прямо і поверніть ліворуч".
  
  
  Потім куля пробила стельову плитку і змусила голови, що залишилися, сховатися за грюкаючими дверима.
  
  
  Римо рвонувся вперед. Закричала жінка. До високого пронизливого звуку приєднався ще один крик. Обидва крики були ріжучими слух. І все ж вони злилися в один болісний, потойбічний крик, ніби його видали ідентичні близнюки, що вмирають у гармонії.
  
  
  Римо злетів сходами, перестрибуючи через розпростерті тіла охоронців, які загинули, захищаючи свої пости, і досяг даху.
  
  
  Це було гніздо із супутникових тарілок. У центрі гнізда, подібно до бабки, сидів розкішний вертоліт.
  
  
  І в тіні опущених лопатей вертольота стояла невеличка купа людей.
  
  
  Вузол складався з двох частин - чоловіка та жінки, і ще одного чоловіка з жінкою.
  
  
  Найближча пара розгорнулася, і Римо впізнав плоске, одутле обличчя Чити Чинг. Вона була така налякана, що з її обличчя сипалися пластівці косметики, як лупа.
  
  
  "Ронко!" - Закричала вона. "Допоможи мені!"
  
  
  "Ронко?" Нерозумно перепитав Римо.
  
  
  "Відійди", - сказав чоловік із пістолетом, приставляючи дуло до скроні Чити Чинг. Він був високим, риси його обличчя приховували величезні сонячні окуляри і крислатий капелюх. Він використовував Читу Чинг як живий щит, але Римо міг бачити, що його гомілки, видимі за спиною Чити, були оголені.
  
  
  "Що змушує тебе думати, що це мене зупинить?" Запитав Римо.
  
  
  "Ронко! Як ти міг!"
  
  
  Стрілець перевів дуло пістолета на опуклий живіт Чити Чинг. "Або я можу прикінчити цього сопляка".
  
  
  Римо завмер як укопаний. Дитина – інша справа.
  
  
  "Просто зберігайте цю позу", - сказав стрілець, відходячи назад.
  
  
  Інша пара застигла біля відчинених дверей вертольота, Джед Бернер повернувся і сильно штовхнув Лейн Фондю. Рачки вона видерлася в вертоліт.
  
  
  Потім стрілець продовжив відступати, захоплюючи Читу за собою. Її мигдалеподібні очі були поранені.
  
  
  "Ронко!" - благала вона. "Не дай цьому статися!"
  
  
  "Ронко, - попередив стрілець, - не будь бовдуром".
  
  
  Римо підвівся, розсіяно обертаючи своїми товстими зап'ястями. Його обличчя було кам'яним.
  
  
  Стрілець дістався вертольота, що чекав, і різко сів на його підвіконня. Римо виразно бачив його ноги. На ньому було щось на кшталт картатого кілта.
  
  
  Але Римо не зводив очей із рук чоловіка. Втягти Читу Чинг у вертоліт у її стані було справою двох рук. Щоб здійснити це, бойовику довелося б спрямувати свою зброю убік від свого бранця.
  
  
  Римо знав, що перетнути дах, поки пістолет спрямований в інше місце, можливо. Але зброя мала бути принаймні за три фути від Чити, щоб це спрацювало. Будь-яке наближення, і це були навіть гроші, Чита впіймав би кулю.
  
  
  Непомітно Римо піднявся навшпиньки, готовий завдати удару.
  
  
  Потім, за ним, з люка на даху висипали оператори KNNN разом з парою репортерів, що стискають ручні мікрофони. Розсипавшись віялом, вони ставили схвильовані питання, не звертаючись до когось конкретно.
  
  
  "Це викрадення?"
  
  
  "Якщо так, то кого викрадають?"
  
  
  І стрілець знову направив дуло в живіт Чити.
  
  
  "Ти!" - крикнув він, затягуючи Читу у вертоліт. "Тримай їх подалі, або схил отримає кулю 45 калібру прямо сюди!"
  
  
  Це все вирішило. Римо розвернувся і почав тремтіти ногами. Він упіймав відеокамери, що вислизнули з пальців, що стискали їх, і розбив їх об свої ноги. Він подбав про те, щоб відкрити касетні порти там, де міг, і подрібнити касети на порошок, щоб його обличчя не можна було побачити в ефірі.
  
  
  Вертоліт почав заводитись.
  
  
  "Нікому не підходити до цього птаха", - попередив Римо, розмелюючи касету в порошок перед оператором.
  
  
  І ніхто цього не зробив.
  
  
  Superpuma, що обдувалася повітрям і міським піском, відірвалася від землі і помчала в море.
  
  
  Римо дивився, як вона йде. "Чорт забирай", - пробурмотів він. "Чіун збирається вбити мене".
  
  
  Репортер підніс мікрофон до його обличчя і поставив Римо питання, переводячи подих.
  
  
  "Чи можете ви розповісти нам, що відбувається у вашій голові прямо зараз?"
  
  
  Римо відповів на запитання, використовуючи мікрофон для виконання радикальної тонзилектомії у запитувача.
  
  
  Інші пішли.
  
  
  "Прикинься, що нас тут немає", - запропонував один.
  
  
  "Прикинься, що тебе тут немає", - прогарчав Римо.
  
  
  Складачі новин KNNN, які все ще могли ходити самостійно, поспішно допомогли решті спуститися через люк на даху.
  
  
  Римо проігнорував їх. З похмурим виразом обличчя він спостерігав, як вертоліт перетворюється на зменшується пляма світла в нічному небі.
  
  
  Коли звук його гвинтів більше не досягав його чутливих вух, Римо вислизнув, зістрибнув у люк і знайшов порожній офіс, звідки зателефонував Гарольдові Сміту.
  
  
  "Смітті. Погані новини".
  
  
  "У чому справа, Римо?"
  
  
  "Я добрався сюди надто пізно. Бернер і Хайфон Ханна щойно втекли з якимсь хлопцем у кілті. Вони забрали Читу. Вона бранка".
  
  
  "Що там робила Чита Чинг?"
  
  
  "Кого це хвилює? Послухай, якщо Чіун дізнається, що я провалив це завдання, ніхто не знає, що він зробить".
  
  
  "Як ми можемо це зупинити?"
  
  
  "Знайди мене. Але я знайду спосіб".
  
  
  І він зробив.
  
  
  Через двадцять секунд будівля наповнилася болісним скреготом металу під надзвичайною напругою. З даху долинали страшні звуки. Коли команда охорони з двох людей ризикнула піднятися туди, вони спустилися вниз, зброя таємниче зникла.
  
  
  "Я думаю, нам слід евакуювати будинок", - сказав один.
  
  
  "Евакуювати?" – випалив диспетчер станції. "Чому?"
  
  
  "Хлопець на даху сказав нам, що ми маємо".
  
  
  "Що це за причина така?"
  
  
  Потім одна з супутникових тарілок пропливла повз довге східне вікно, прямуючи до тротуару багатьма поверхами нижче.
  
  
  Персонал кинувся до вікна. Мимо промайнула ще одна страва.
  
  
  Начальник станції прочистив горло і прогуркотів: "Я пропоную евакуюватися зараз".
  
  
  Евакуація була швидкою, впорядкованою та успішною. Усі вийшли із західного боку будівлі, бо посуд, здавалося, падав зі східного боку.
  
  
  Спрямувавши очі вгору, весь персонал KNNN чекав, коли впаде третя та остання супутникова тарілка.
  
  
  Римо Вільямс перестав знімати останню супутникову тарілку з даху. Він зробив це рубом долоні. Основа складалася із сталевих стійок, пофарбованих у білий колір. Вони були створені для підтримки, не чинячи опір рукам, які могли одним дотиком знаходити слабкі місця і знищувати їх блискавичними ударами, які розділяли метал уздовж молекулярних ліній, залишаючи надчисті краї, ніби в хід були пущені гігантські болторізи.
  
  
  Римо залишив останню тарілку, коли вона впала. KNNN більше не передавала. Він спустився вниз, щоб доповісти докторові Сміту.
  
  
  Будинок здавався покинутим. Гострий слух Римо не вловлював жодних звуків життя. Гули кондиціонери. Водогоном текла вода. Миша прогризла перегородку.
  
  
  Але до його вух не долинало жодного звуку людського серцебиття.
  
  
  Він навмання підняв трубку, утримуючи одну кнопку.
  
  
  "Смітті, добрі новини. Я вирішив проблему".
  
  
  "Як?" - спитав Гарольд Сміт.
  
  
  "Я відключив KNNN від ефіру".
  
  
  Пауза.
  
  
  "Рімо", - натягнуто сказав Сміт, - "Я сподіваюся, що ти вчинив правильно".
  
  
  "Можливо, я зробив, а може, і ні. Але я виграв нам трохи часу".
  
  
  "Ні, я маю на увазі у зв'язку із питанням відключення електроенергії".
  
  
  "Я турбуюся про Чіуна. До біса інше. Крім того, хіба KNNN не є джерелом перешкод?"
  
  
  "Це моя інформація, але нам ще належить це довести.
  
  
  "Що ж, будівля в моєму розпорядженні. Принаймні, доки туди не надішлють місцевих морських піхотинців. Просто скажи мені, що робити".
  
  
  "Шукайте підозріле обладнання".
  
  
  "Потримай телефон", - сказав Римо, обводячи панель управління своїми глибоко посадженими очима. "Якщо подумати, це стільниковий. Я збираюся взяти тебе з собою, Смітті. Постарайся не сіпатися".
  
  
  Римо обійшов велику зону управління. Там було безліч моніторів, магнітофонів та іншого радіомовного обладнання, яке Римо не впізнав.
  
  
  "Я тут не можу відрізнити одне від одного", - сказав Римо Сміту. "Дайте мені якусь підказку".
  
  
  "Я не можу", - сказав Сміт. "Я не дуже добре знайомий з мовним обладнанням".
  
  
  "Почекай хвилинку. Я щойно виявив дещо дивне".
  
  
  "Опиши це".
  
  
  Римо дивився через довгий ілюмінатор із оргскла. Усередині було щось схоже на відеотеку, розставлену рядами на полицях. У дальньому кінці кімнати було дві великі магнітофонні панелі.
  
  
  І що рухається по стельової напрямної алюмінієва рука робота. Поки Римо спостерігав, вона ковзала вздовж, випускаючи тонкий червоний лазерний промінь. Вона сканувала відкриті сторони розкладених касет. Коли скануючий промінь досяг сріблястої мітки зі штрих-кодом, пролунав звуковий сигнал, потім він зупинився. Важіль висунувся вниз, щоб захопити касету плоскими алюмінієвими пальцями.
  
  
  Міцно тримаючи його, він забрався, повернувся до подвійних касетних деків і надто точними рухами вставив його в одну деку. Загорівся червоний індикатор, коли відповідний червоний індикатор в іншій деці блимнув і згас. Друга дека випустила свою касету, і важіль ідеально повернувся та захопив її.
  
  
  Касета повільно переміщалася своєю доріжкою, доки досягла порожнього гнізда. Касету плавно повернули в гніздо.
  
  
  "Це якась штуковина з автоматичним поданням касет", - сказав Римо.
  
  
  "Що за штуковина?"
  
  
  "Він великий, там немає нікого відповідального, і я навіть не бачу стільця, на який хтось міг би сісти".
  
  
  "Рімо, багато кабельних мереж працюють з автоматичним програмуванням. Комерційні стрічки запрограмовані в напрямному комп'ютері".
  
  
  "Це пояснює наявність штрих-кодів".
  
  
  "Штрих-коди?"
  
  
  "Так. Кожна касета закодована".
  
  
  "Я не думаю, що це те, що ми шукаємо", - розчаровано сказав Сміт.
  
  
  "Можливо, мені слід натиснути на когось із техніків", - запропонував Римо.
  
  
  "Де вони?" - Запитав я.
  
  
  "Вийшов на тротуар, чекаючи, коли впаде третій черевик".
  
  
  "Е-е, я не розумію".
  
  
  Потім Римо почув над собою грюкаючий перестук вертолітних лопатей.
  
  
  "Не дивись зараз", - обережно сказав Римо, підходячи до вікна, - "але або погані хлопці повернулися за новими заручниками, або щойно прибула місцева команда спецназу".
  
  
  "Рімо, ти можеш залишити будівлю непоміченою?"
  
  
  Римо відчинив вікно і глянув униз. Вулиці були загачені людьми, які дивилися нагору.
  
  
  "Ні", - сказав Римо Сміту.
  
  
  Сміт застогнав.
  
  
  "Ви можете залишити це у безпеці?" Запитав Сміт.
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Зробіть це. Якщо KNNN відключений від ефіру, можливо, ви підірвали всі можливості придушення перешкод, які вони могли мати. Настав час перегрупуватися".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Римо, кидаючи слухавку.
  
  
  Він попрямував до ліфта, і перш ніж він встиг натиснути кнопку виклику, всі двері кожного ліфта одночасно відчинилися, і звідти ринули потоки операторів. Вони дивилися на свої видошукачі і взагалі помітили Римо.
  
  
  Римо свиснув. Дюжина об'єктивів бейкера заміталася у всіх напрямках. Вони вказували вгору, вниз, коридором, ще далі коридором - у всіх напрямках, крім того, де стояв Римо.
  
  
  Отже, Римо крикнув: "Він просто попрямував вниз сходами у вестибюль".
  
  
  На крик підхопив чоловік. "Він прямує до вестибюлю!"
  
  
  Оператори миттєво пірнули назад у ліфти, що очікують, не підозрюючи, що Римо затишно влаштувався серед них.
  
  
  Ніхто не помітив, що Римо їхав із ними у вестибюль. Вони тримали свої відеокамери на плечах, їхні очі були прикуті до очків, пальці на спускових гачках - готові записати будь-яке видовище, що відкрилося через двері.
  
  
  Вони показали, як на своє незадоволення виявив Римо, фалангу поліції метро Атланти в повному бойовому спорядженні.
  
  
  Оператор гукнув: "Він подався назад у цей бік!"
  
  
  Зігнувши коліна, щоб ніхто не міг бачити його обличчя, Римо тицьнув вказівним пальцем у потік тіл і сказав: "Ось він іде зараз!"
  
  
  Ліфти негайно спорожніли. Незабаром вестибюль був заповнений касками спецназу та відеокамерами, що сліпо натикаються один на одного.
  
  
  Римо сказав: "Якого біса", - і різко натиснув кнопку "Вгору".
  
  
  Ліфт доставив його назад на верхній поверх, де він дістався сходів на дах якраз вчасно, щоб зустріти поліцейські вертольоти, що приземлялися.
  
  
  Вони були прикрашені ліхтарями та стовбурами гвинтівок М-16, що стирчать із відкритих стінок бульбашок. Один із яскравих променів висвітлив його, і він почув, як хтось кричить у мегафон: "Не рухатися! Ми зловили вас абсолютно правильно".
  
  
  Римо все одно рухався. Світло намагалося йти за ним. Щоразу він вислизав від нього. Одного разу він просунув руки в промінь досить надовго, щоб вийшла тінь від руки кролика, що гризить моркву.
  
  
  Це викликало шквал куль і стільки шуму та плутанини, що Римо був майже невидимий на затемненому даху вежі.
  
  
  Рухаючись із самовпевненим спокоєм, Римо взявся за перекинуту супутникову тарілку. Вона була розміром з басейн, але легка в порівнянні зі своєю вагою. Не те щоб його вага мала значення для Римо.
  
  
  Але з заходу дув стійкий бриз, тарілка була громіздкою. Чутливими пальцями намацавши центр ваги, Римо зігнув зап'ястя. Тарілка, підкоряючись уродженому балансу, властивому всім речам, опинилася в руках Римо, і він упіймав легкий вітерець. Це допомогло.
  
  
  Римо попрямував до вертолітного майданчика, не так штовхаючи тарілку, як направляючи її, як велике кругле алюмінієве вітрило.
  
  
  Поліцейські гелікоптери зависли там, готуючись до посадки.
  
  
  Тримаючи тарілку над головою, як щит, Римо почав відбиватися від них.
  
  
  Дзвінкий удар тарілки об посадкові санки налякав пілота першого вертольота. Він відвернув убік. Римо прослизнув під наступним і зачепився за кінчик полозу з'єднаними кінцями грат випромінювачів тарілки. Прямуючи назад, Римо вів вертоліт уперед, як упертого повітряного змія, потім вивільнив його.
  
  
  Вертоліт описував божевільні кола, тоді як пілот намагався керувати незграбним птахом.
  
  
  Третій пілот вертольота, бачачи, що його товариші зазнають лиха, але не розуміючи, що його викликало, обережно обійшов навколо вежі.
  
  
  Біля краю даху Римо перевернув тарілку. Його рух був короткий і економічний, але двадцятифутова тарілка вилетіла в космос, повиснувши випромінюючою стороною вниз, як парасолька з короткою ручкою.
  
  
  Римо стрибнув у простір і схопив випромінювач обома руками. Тарілка, що вагалася в повітрі, почала ковзати вниз.
  
  
  Це було не так добре, як парашут, але мав хороші характеристики ковзання. Римо змахнув ногами, піднявши трохи повітря, і тарілка пролетіла повз найближчу офісну вежу.
  
  
  Люди у освітлених вікнах офісу махали йому. Римо не звертав на них уваги. Він був зосереджений своєму диханні. Потрібна була велика концентрація, щоб мислити як пір'їнка.
  
  
  Коли гелікоптери спецназу обережно приземлилися на вигнутих санках на вертолітному майданчику на даху, Римо виїхав на "діші" більш ніж на милю за місто, спрямовуючи її у бік запаху свіжої води, який обіцяв безпечну посадку. Коли він помітив відблиск місячного світла на воді, він знизився до м'якої, хоч і мокрої посадки.
  
  
  Коли прибула група любителів котячих криків із поліції метро Атланти, все, що вони знайшли, - це погнута страва, що плаває у Східному озері.
  
  
  Римо Вільямс плив під прохолодною водою, затамувавши подих, не освітлений променями прожекторів поліцейського вертольота, і запитував, що сказав би йому Майстер Сінанджу, коли дізнався, що Римо дозволив викрадачам викрасти матір його дитини, коли вона збиралася народжувати.
  
  
  Поки він чекав, коли гелікоптери вважатимуть його загиблим, по худорлявому тілу Римо пробігло сильне тремтіння, яке не мало нічого спільного з глибоким холодом озерної води, а скоріше з холодними думками в його мозку.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  У вік супутникового зв'язку новини поширюються миттєво.
  
  
  У Нью-Йорку три основні мовні мережі дізналися про втрату сигналу KNNN одночасно.
  
  
  KNNN настільки змінила спосіб отримання новин у світі, що в кожній диспетчерській кожній мережі була людина, чия робота полягала в цілодобовому моніторингу KNNN щодо останніх новин. Вони вважалися платіжної відомості як " спостерігачі за дослідженнями ринку " .
  
  
  На MBC монітор побачив, що його супутниковий зв'язок KNNN вимкнувся.
  
  
  У BCN монітор ахнув, коли пара анкерів KNNN перетворилася на чорний квадрат зі словами "НІ СИГНАЛУ" у верхньому правому кутку.
  
  
  У ANC вони побачили те саме.
  
  
  На трьох великих змаганнях крик був однаковий.
  
  
  "Це відбувається знову!"
  
  
  Але цього не було. Було перевірено лінійні монітори. І перевірені ще раз. Усі інші передачі було запущено.
  
  
  "Це просто KNNN", - сказав директор новин BCN, і полегшення омило його голосові зв'язки.
  
  
  Потім його осяяло.
  
  
  "Відправте команду до Атланти. Це новина!"
  
  
  Літаки були нанесені на карти. Обладнання спішно доставили на вішалки. Зі сховища було вилучено супутникові тарілки, що розлетілися.
  
  
  І менш ніж за годину, коли повний місяць Джорджії омив Уест-Пічтрі-авеню, почали під'їжджати фургони з дистанційними мікрохвильовими установками. Були встановлені щогли. І відеокамери діловито фіксували вигляд двох потужних супутникових тарілок, що лежать на вулиці, тоді як команди ведучих KNNN тинялися навколо з приголомшеними виразами на обличчях, коли вони брали інтерв'ю у себе на плівку для подальшої трансляції.
  
  
  Першим прибув Дон Кудер із BCN News. Він увірвався в натовп, одягнений у свою щасливу куртку сафарі. Зазвичай він оберігав його для репортажів про перевороти та громадянські війни, але оскільки це була, з професійної точки зору, ворожа територія, він подумав, що носити його було гарною ідеєю.
  
  
  "Я шукаю Джеда Бернера", - сказав він, випльовуючи слова.
  
  
  "Ніхто його не бачив".
  
  
  "Тоді ведучий KNNN. Чи є ведучий, у якого ще не брали інтерв'ю? Я пропоную ексклюзив BCN!"
  
  
  З натовпу півдюжини рук піднялися в повітря.
  
  
  "Я! Я! Я не виходив в ефір уже три години!"
  
  
  "Ні, я. Я більш фотогенічний!"
  
  
  "По одному! По одному за раз", - поспішно сказав Кудер. "Кожен отримає свій шанс". Кудер зупинився, повернувся до відеокамери та підвищив голос на октаву нижче.
  
  
  "Це Дон Кудер, який розмовляє з вами перед штаб-квартирою KNNN тут, в Огасті, штат Джорджія".
  
  
  "Це Атланта!" - пролунав голос.
  
  
  Наче він не чув, Кудер продовжував. "Для тих, хто тільки налаштовується, ось факти, як ми їх розуміємо: за кілька годин після відключення мовлення телебачення від Манітоби до Монтеррея, катастрофа спіткала колись велику імперію мережі новин Kable Newsworthy News Network".
  
  
  "Що ви маєте на увазі під "колись великий"?" - пролунав уривчастий голос.
  
  
  "Ви відключені від ефіру", - прогарчав Кудер.
  
  
  "Але ми повернемося".
  
  
  Кудер різко обернувся. "Ви не заперечуєте?"
  
  
  "Привіт мамо!" - крикнув хтось, махаючи рукою повз Кудера. "Я гаразд! Не турбуйся за мене. Це були просто супутникові тарілки".
  
  
  "Хто робить цей стендап, ти чи я?" Кудер загарчав.
  
  
  То були неправильні слова. Ведучі KNNN обмінялися поглядами, і раптово ураган Дон Кудер, ветеран стихійних лих, що висвітлював громадянські права у В'єтнамі та на площі Тяньаньмень, на очах своєї відданої аудиторії почав боротьбу за власний мікрофон.
  
  
  "Відпусти мій мікрофон, або я виб'ю тобі їм мізки!" - прогарчав він.
  
  
  "Знято, знято!" - відчайдушно заволав віддалений продюсер.
  
  
  Почувши крик свого колеги, що потрапив у біду, Дітер Беннінг прибіг на допомогу, спідниці його лондонського плаща ляскали по ногах.
  
  
  "Наведи на нього цю гребану камеру!" - Закричав він своєму оператору.
  
  
  "А як щодо тебе?"
  
  
  "Не звертай на мене уваги, блядь! Я зроблю чортовий голос за кадром".
  
  
  Загорівся індикатор відеокамери, і шалений голос Дітера Беннінга раптом став чітким, холодним і манерним, як у англійського камердинера.
  
  
  "Сцена тут, в Атланті, сьогодні ввечері нагадує Бейрут", - сказав він, коли Дон Кудер, здобувши гору, продовжив бити свого суперника, змушуючи його підкоритися. "Як це часто буває в результаті подібних подій, структура звичайного суспільства швидко руйнується. Американським глядачам це може здатися не більш ніж галасливою суперечкою, але я запевняю, що в більш цивілізованих куточках світу, скажімо, у Лондоні чи Оттові, видовище, яке ви зараз спостерігаєте, було б зустрінуто з болем, шоком та крайнім соромом.. .. .
  
  
  Тім Ара намагався отримати факти. Це було все, чого він хотів - факти. Без фактів він не мав історії. Було добре мати фотографії, необхідні в наш час електронної журналістики, але якщо у вас немає фактів, фотографії були схожі на електронне конфетті.
  
  
  "Хтось знає, що тут сталося?" він закричав, проштовхуючись у натовп.
  
  
  "KNNN вимкнено".
  
  
  "Хтось може це підтвердити?"
  
  
  "Звичайно. Я", - сказав послужливий голос.
  
  
  "Я теж", - сказав інший голос.
  
  
  "Добре. Добре. Чим це викликано?"
  
  
  "Хтось зірвав супутникові тарілки з даху".
  
  
  "Хто?" Запитав Ара.
  
  
  "Ніхто не знає".
  
  
  "Що все це означає?"
  
  
  "Ніхто не знає".
  
  
  "Де Джед Бернер? Хто-небудь бачив Джеда Бернера?"
  
  
  "Він зник саме перед тим, як це сталося".
  
  
  "О. Хто-небудь ще знає про це?"
  
  
  "Знайди мене".
  
  
  Тім Ара, відчувши історію, звернувся до свого віддаленого продюсера.
  
  
  "Вони кажуть, що Джед Бернер зник. Хтось уже розкрив цю історію?"
  
  
  "Ні, Тім".
  
  
  "Добре, чи можемо ми підтвердити це незалежно?"
  
  
  "Як? Зазвичай ми підтверджуємо це, включаючи KNNN. Зараз не можемо".
  
  
  "Вірно. Чорт. Що нам робити?"
  
  
  "Якщо ми передамо в ефір, а це неправильно, ми виглядатимемо безглуздо".
  
  
  "Але якщо це правильно, і ми не опублікуємо це там, одна з інших мереж володітиме історією".
  
  
  "Це твій вибір, Тім".
  
  
  Плечі Тім Ара приречено опустилися, і він простогнав: "Що роблять друкарі в подібних ситуаціях? Чорт забирай".
  
  
  На одному кутку чорношкірий чоловік у чорних майках та кепці задом наперед виконував реп перед телекамерами.
  
  
  KNNN поза підозрами, Global.news відключений на якийсь час. Ніхто не знав, хто збив його з ніг, перевірте це – Vox TV на місці.
  
  
  Перейшовши на м'який голос диктора, він додав: "Це реп-новини Vox TV. Спочатку новини, які зрозумілі сучасній молоді. Тепер ми повертаємося до The Stilsons. Сьогодні вночі мала Сью, що пукає мікрохвильовками, і Гомер помилково приймає її за..."
  
  
  У своєму офісі у Фолкрофті Гарольд В. Сміт перемикав канали у старомодний спосіб. Вручну.
  
  
  У Атланті панував повний хаос. ЗМІ ухопилися за найменш важливу частину історії - відключення можливості мовлення KNNN. Викрадення Чити Чинг, нібито вчинене Джедом Бернером, Лейном Фондю та невідомим спільником, ще не розкрито.
  
  
  Якщо пощастить, новини не вийдуть в ефір доти, доки Римо не повідомить поганих новин Майстру синанджу.
  
  
  Що стосується таємничого капітана Аудіона, Гарольд Сміт знав, що, хоч би якими були його ретельно продумані плани, Римо порушив їх, відключивши KNNN.
  
  
  Він вимкнув звук і повернувся до свого комп'ютера, за допомогою якого він відстежував наземні, морські та повітряні пошуки зниклого вертольота KNNN Superpuma, започатковані в таємниці самим президентом Сполучених Штатів. Новий виконавчий директор був тільки радий втрутитися і зробити свій внесок.
  
  
  Він дивився KNNN, коли стався збій, і Гарольд Сміт був першим, кому він зателефонував.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Рімо Вільямс не знав, що робити.
  
  
  Після того, як він вислизнув від поліції Атланти, він зареєструвався в мотелі Decatur, прийняв душ і пройшовся поверхом із увімкненим телевізором.
  
  
  Подібно до зграї акул, які відчули кров у воді, телеканали безперервно висвітлювали "Нокдаун KNNN", як назвав це BCN. Ведучі брали інтерв'ю у ведучих, які відповідали взаємністю. Це була шалена кількість інтерв'ю, і ніде не було почуто думки звичайного громадянина.
  
  
  Марсіянін подумав би, що було осквернено релігійний храм.
  
  
  Були стендапи, два постріли і відеозаписи збитих супутникових тарілок, що нескінченно повторюються, наляканих співробітників KNNN, не кажучи вже про різноманітні кулачні бої. Перемежувалась рекламними роликами, які були втричі цікавішими, ніж сам репортаж.
  
  
  Рімо нічого з цього не сподобалося. За винятком відеозапису, на якому Дон Кудер і безіменний ведучий KNNN борються за володіння живим мікрофоном.
  
  
  Видовище Дона Кудера в стані сильного стресу нагадало Римо про те, як два роки тому Кудер умовив недоумкуватого студента-фізика створити нейтронну бомбу протягом 24 годин, нібито посилаючись на легкодоступність ядерної технології, але насправді це був гігантський прийом для підвищення рейтингу. Хтось вкрав бомбу та підірвав її. Чіун був в епіцентрі подій, коли це сталося, а Римо був безпорадним свідком.
  
  
  Чіун вижив. Чудо. Майстер Сінанджу закопався у безпечне місце під землею, але ніхто про це не знав. Навіть Римо, який оплакував свого Вчителя багато довгих місяців, поки Гарольд Сміт не виявив старого корейця в комі в каліфорнійській пустелі і не привів його до тями.
  
  
  Після інциденту Римо благав Сміта дозволити йому розправитися з Доном Кудером. Сміт відмовився. Римо ніколи не був задоволений його аргументами. Отже, вигляд Кудера, який виставляє себе дурнем у прямому ефірі, приніс Римо невелику втіху. Але не дуже.
  
  
  Походжаючи туди-сюди, перемикаючи канали, сподіваючись почути хоч щось про місцезнаходження Чити Чінг, Римо ламав голову над тим, що він скаже Чіуну, якщо станеться найгірше.
  
  
  Протягом дев'яти місяців народження дитини переслідувало Римо. Наполеглива вимога Чіуна, щоб Чита та дитина переїхали жити до них, ставила під загрозу їхній довгий зв'язок. Тепер це.
  
  
  Римо ніяк не міг розповісти Чіуну правду, не зруйнувавши при цьому їхні стосунки.
  
  
  У темну частину ночі Римо подзвонив Гарольду Сміту.
  
  
  "Смітті. Є якісь новини про Чита?"
  
  
  "Повномасштабний пошук нічого не дав".
  
  
  "Що вони роблять", - палко сказав Римо, - "грають самі з собою? Скажіть їм, щоб вони приступили до справи".
  
  
  "Рімо, зараз середина ночі, Джорджія дуже велика, а вертоліт дуже маленький. Він міг приземлитися будь-де".
  
  
  "Або розбився", - тупо сказав Римо.
  
  
  "Або розбився", - погодився Сміт.
  
  
  "Я ніколи не думав, що доживу до того дня, коли мені буде байдуже, чи виживе Чита Чинг або помре. Це повний бардак".
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, можливо?"
  
  
  "Ви вибили KNNN з ефіру. Джед Бернер втік невідомо куди. Це може стати кінцем кризи".
  
  
  "Це не моя криза. Я відсиджуюсь у номері мотелю і думаю залишитися тут, поки все не вляжеться".
  
  
  "Ти міг би з таким самим успіхом вирушити додому, Римо. В Атланті більше нічого робити".
  
  
  "Отже, що мені сказати Чіуну?"
  
  
  "Правда".
  
  
  "Він уб'є мене".
  
  
  "Я в цьому дуже сумніваюся", - сухо сказав Сміт. "Зв'язок між вами двома дуже сильний".
  
  
  "Так, ну, я виразно помітив, що це стає все слабшим і слабшим у міру того, як Чита наближається до терміну пологів".
  
  
  "Рімо, твоє обличчя бачили невідомі співробітники KNNN. Я хотів би, щоб ти забрався з Атланти туди, де я можу з тобою зв'язатися".
  
  
  "Я подумаю про це", - сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  Сміт багато знав. Двадцять років Римо працював на старому скнару. Були часи, коли Римо думав, що розуміє Сміта, а були часи, коли він зневажав цю людину. У ті дні їхні стосунки були нейтральними. Але Смітові не подобалися стихійні настрої Майстра Сінанджу, те, як він міг накинутися на Римо через питання честі чи гордості.
  
  
  Римо Вільямс, другий найбільший убивця на землі, зазвичай нічого не боявся. Коли він виписувався зі свого мотеля, він боявся за своє майбутнє і відчайдушно намагався придумати переконливу брехню, яка б його врятувала.
  
  
  І коли він вставляв ключ у замок своїх вхідних дверей, через дві з половиною години в Массачусетсі, він все ще ламав голову.
  
  
  Може, подумав він, я скажу йому, що Смітті хоче, щоб ми полетіли до Перу і розчленували маоїстів. Чіуну це сподобалося б.
  
  
  Майстер синанджу був у кухні, коли увійшов Римо. Він готував чай. Він щось співав. Римо знав, що це буде нелегко.
  
  
  Рімо втрутився, і Чіун звів очі.
  
  
  "Трінітрон" стояв на своєму острові, чорний і безмовний.
  
  
  Миттєва полегшення наринула на Римо. Чіун не міг отримати цю новину.
  
  
  Римо відкрив рота, довірившись першій брехні.
  
  
  Натомість він виявив, що говорить правду.
  
  
  "Я все зіпсував, Татусю", - сказав він з каяттю. "Прости мене".
  
  
  "Це зрозуміло", - сказав Чіун, ставлячи чашку кольору морської хвилі.
  
  
  "Це так?"
  
  
  "У тебе не було твого вчителя, який би вів тебе до успіху".
  
  
  Римо моргнув. "Це правда, я не зробив, чи не так?" Це не спадало йому на думку. Але воно. Аварійний люк.
  
  
  "Ти повідомив новини Сміту?" Запитав Чіун, дістаючи другу чашку з буфету.
  
  
  "Так".
  
  
  "Він розгніваний?"
  
  
  "Насправді він думає, що я вирішив проблему з телевізором, навіть якщо погані хлопці пішли".
  
  
  "Частковий успіх говорить про завершення найближчої години", - сказав Чіун, наливаючи чай в обидві чашки.
  
  
  "Сміт направив практично всі військово-повітряні сили, берегову охорону та військово-морський флот на пошуки цього хлопця зараз".
  
  
  Чіун насупився. "Він сплив від тебе?"
  
  
  Римо заперечливо похитав головою. "Гвинтокрил".
  
  
  "Ах. Тоді у вас є прийнятне виправдання, тому що ми не літаємо за гелікоптерами. Це не входить до наших посадових інструкцій".
  
  
  "Так, так. Правильно. Можливо, нам варто включити телевізор прямо зараз", - додав він, подумавши, що, можливо, це прозвучало б краще з вуст людини, до якої Чіун не зміг би простягнути руку і придушити.
  
  
  Чіун насупився. "Воплі невихованих читачів передбачуваних новин із цієї провінції могли б зіпсувати такий ранок, як це".
  
  
  "Ти знаєш, можуть бути новини про Чита?"
  
  
  Зморшкувате обличчя Чіуна спотворилося. "Чи не дуже рано для голів, що говорять?"
  
  
  "Коли я їхав з Атланти, вони були на всіх каналах. Вони думають, що падіння KNNN – це велика новина".
  
  
  "Тоді, звичайно, Римо. Увімкни телевізійний пристрій. Я налив тобі чашку чаю".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, натискаючи кнопку включення. Приймач прогрівся, і Римо відчув, як його серце підскочило до горла. Востаннє, коли він залишав Чіуна, він відчував злість і образу. Тепер усе, чого він хотів, це не бути тим, хто повідомить погані новини – хоч би якими вони були.
  
  
  ТБ блимнув, оживаючи. І майже одразу ж знову погас.
  
  
  "Що не так з цим шматком мотлоху?" Запитав Римо, вдаривши по ньому.
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Ти що, знову порався з регулятором контрастності?"
  
  
  "Ти робиш знімки надто світлими", - пирхнув Чіун. "Для очей шкідливо, якщо вони не пристосовані до роботи".
  
  
  "Ну мені не подобається темрява", - сказав Римо, повертаючи ручку контрастності. Зображення посвітлішало. В одному кутку. Там, з'явившись внаслідок перемикання з високої контрастності на нижчу, були дві знущальні білі літери:
  
  
  Немає сигналу.
  
  
  "Чорт!" - Вилаявся Римо.
  
  
  Чіун відірвав погляд від свого чаю. Він насупився.
  
  
  "Я думав, ти зробив демонів безсилими", - сказав він.
  
  
  "Я зробив. Я думав, що зробив. Зачекайте хвилинку, можливо, це повторення відеозапису затемнення". Римо переключив канал. Інші канали теж були затемнені. Вони не були підключені до кабелю, тому не було можливості визначити, що там відбувалося.
  
  
  "Не зараз!" Римо застогнав.
  
  
  Чіун підійшов до екрану, забувши про свій чай. Зморшки на його обличчі збиралися подібно до грозових хмар.
  
  
  "Хіба це не повтор?" похмуро пробурмотів він.
  
  
  "Ну, це і так, і не так", - сказав Римо, бігаючи туди-сюди по станціях. "Станції за межами штату були такими ж чорними".
  
  
  Потім задзвонив телефон. Римо взяв слухавку.
  
  
  "Рімо", - сказав Гарольд Сміт. "Це почалося знову".
  
  
  "Так, і час не міг бути гіршим. Я щойно ввімкнув телевізор, щоб ми з Чіуном могли подивитися останні новини, і екран згас".
  
  
  "Рімо, цілком очевидно, що передавальне обладнання KNNN компанії Jed Burner не несе за це відповідальності".
  
  
  "Можливо, і ні. Але він якимось чином замішаний у цьому, він і Хайфон Ханна. Він має бути".
  
  
  "Це ще належить з'ясувати", - сказав Сміт.
  
  
  "Якщо це не він, то хто ще це міг бути?"
  
  
  Раптом телевізор заговорив голосом із електронним фільтром.
  
  
  "Не налаштовуйте свій телевізор. Мережі відмовилися задовольнити мої скромні вимоги. Тому я оголошую мораторій на всі телевізійні передачі на наступні сім годин. Або до тих пір, поки мої вимоги не будуть виконані. Тепер я повертаю вам на електронну Темні віки" -камери, розріз в-"Капітан Audioooonnnn."
  
  
  Потім на очах у Римо Майстер Сінанджу обернувся і прошипів: "Це все твоя вина!"
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Ви зазнали невдачі", - голосно сказав Чіун. "І через вашу невдачу я позбавлений всіх звісток про Чита Чінга".
  
  
  "Мені шкода, Папочко. Можливо, Сміт зможе вказати нам напрямок проблеми. Працюючи разом з тобою, ми, ймовірно, зможемо вирішити це за день".
  
  
  "Ні. Моє місце поряд із Читою. Я повинен негайно піти до неї".
  
  
  "Про ні", - простогнав Римо, спостерігаючи, як Майстер Сінанджу квапливо виходить із кухні і пливе вгору сходами, щоб зібрати речі.
  
  
  "Смітті", - прошипів Римо у слухавку. "Ти це чуєш?"
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Що нам робити?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Гарольд Сміт глухим голосом. "Але ви повинні залишатися з майстром Чіуном і не допускати його контакту з Доном Кудером. Результати можуть бути катастрофічними".
  
  
  "Вони могли бути і гіршими за це", - пробурмотів Римо, думаючи, що якщо і був хтось на землі, кого Майстер Сінанджу хотів би прикінчити, то це був дон Кудер.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Дон Кудер увійшов до відділу новин нью-йоркської штаб-квартири BCN, закривавлений, але непокірний. Він тримав над одним оком сирий стейк. Спекотне по-лондонськи.
  
  
  "Адмірал на містку!" - крикнув черговий поверх через різкий свисток боцмана.
  
  
  "Нехай ніхто не сумнівається у мужності Дону Кудера після цього дня", - сказав Дон Кудер.
  
  
  "Дон!" - покликав директор новин із побілілим обличчям.
  
  
  "Незалежно від небезпеки, незалежно від ризиків, якщо потрібно повідомити про це, ураган Дон Кудер повідомить про це", - сказав Дон Кудер.
  
  
  "Але Дон".
  
  
  "Ніяких "але"! Я знаю, що ти збираєшся сказати. Залиш це. Може, я і головний ведучий, але в цих венах тече кров природженого репортера. Я нічого не можу з цим вдіяти. У такі моменти, як цей, я схожий на гончого собаку з єнотом на дереві під повним місяцем. Називайте мене кантрі, але кантрі – це те, що зробило Дона Кудера лицарем дистанційного випуску новин, яким він і є”.
  
  
  З цими словами Дон Кудер кинувся у напрямку свого офісу.
  
  
  Директор новин тримав руку на рівні лінійного монітора, де крихітні білі літери "Немає сигналу" слабо світилися на затемненому екрані.
  
  
  "Хтось хоче сказати йому?" - спитав він пригніченим голосом.
  
  
  "Який у цьому сенс? Поки ми знову не встанемо, який у цьому сенс?"
  
  
  "Що, якщо ми більше не піднімемося?"
  
  
  "Я не хочу думати про це", - сказав директор новин, його очі були тьмяними та переможеними.
  
  
  "Гей, заціни це. MTV випускає випуск новин".
  
  
  Кожна людина у редакції кинулась до низки моніторів.
  
  
  Молода дівчина з фіолетовим і сріблястим волоссям говорила приємним голосом.
  
  
  "Ти можеш, типу, витримати це?" - Запитувала вона. "У мереж, типу, знову дуже, дуже серйозні технічні труднощі. Але заспокойся. У тебе все ще є твій MTV. Отже, ось нагодували Леппара Петалумою".
  
  
  Вийшло музичне відео, в якому було стиснуто більше сцен, ніж міститься у "Війні та світі", за 120 секунд швидко вирізаного безладного сюжету.
  
  
  Директор новин гаркнув. "Це все! Нічого про вимоги викупу? Що це за випуск новин?"
  
  
  "Прямо зараз, єдина гра в місті", - сказав менеджер зали, його очі пробіглися іншими моніторами.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Коли таксі доставило їх із аеропорту Ньюарка до студії BCN у самому серці Таймс-сквер, Римо Вільямс занепокоївся.
  
  
  Що сказав би Чіун, коли дізнався правду? Вийшов би він із себе? Чи став би він звинувачувати Римо? Сказати було неможливо. За час їхнього довгого спілкування Римо бачив Майстра Сінанджу у всіх можливих ситуаціях. Але це... це було інакше.
  
  
  Римо вирішив, що йому треба взяти ситуацію під контроль, доки вона не вийшла з-під контролю.
  
  
  - Послухай, - сказав Римо Чіуну, коли повз промайнула Сьома авеню. - Ми не можемо просто так увірватися до Чити.
  
  
  "Чому б і ні? Вона буде рада мене бачити".
  
  
  "Минулого разу вона весь час питала про мене, пам'ятаєш?"
  
  
  Чіун зневажливо пирхнув і дивився у вікно кабіни. У майстра синанджа це було хворе місце. Його захоплення Читою Чингом, навіть після її вагітності, не було повністю взаємним. У тих небагатьох випадках, коли їхні шляхи перетиналися, Чита виявляла сильний інтерес до Римо, хоча, здавалося, не могла правильно запам'ятати його ім'я. Римо списав ці інциденти на підвищений рівень феромонів, які постійно виділяло його тіло, навчене синанджу. І все-таки для жінки, яка носить дитину Чіуна, її поведінка була дивною.
  
  
  "І ми на завданні", - додав Римо.
  
  
  "Ти на завданні", - пирхнув Чіун. "Я в декретній відпустці".
  
  
  "У вашому випадку це відпустка для догляду за дитиною, і ви погодили це зі Смітом?"
  
  
  "Імператор Сміт розуміє ці питання", - гордо сказав Чіун. "Він теж батько".
  
  
  "У такому разі, - прогарчав Римо, - він розуміє страшенно більше за мене. У будь-якому випадку, ми повинні ставитися до цього як до завдання. Ми не можемо його упустити".
  
  
  "Я не розподіляю завдання у цьому транспортному засобі", - сказав Чіун.
  
  
  "Я не буду з цим сперечатися..."
  
  
  "Бо ти не можеш", - відрізав Чіун.
  
  
  "Добре, але є ймовірність, що ми зіткнемося з Доном Кудером".
  
  
  Очі Чіуна звузилися, і з його губ зірвалося тихе шипіння.
  
  
  - Він поза досяжністю, - сказав Римо. Так сказав Смітті.
  
  
  "Я зроблю те, що маю", - натягнуто сказав Чіун.
  
  
  Римо подумки застогнав. Його долоні справді спітніли. Він не міг пригадати, коли вони робили це востаннє.
  
  
  Таксі висадило їх біля входу до студії, і Римо вийшов першим. Він взяв ініціативу на себе, Чіун слідував впритул позаду, його кроки були швидшими, ніж зазвичай.
  
  
  Коли вони підійшли до стійки безпеки, Чіун крикнув: "Які новини про Чита?"
  
  
  Серце Римо впало.
  
  
  Надійшла відповідь. "Ні".
  
  
  Риси обличчя Чіуна просвітліли. "Добре. Тоді я не надто запізнився до радісної події".
  
  
  Римо витяг картку з гаманця, який був набитий ними. "Рімо Нілсон, FCC", - сказав він охоронцю. "Я тут із приводу відключення електроенергії".
  
  
  "Це так? Є ідеї, чим це спричинено?"
  
  
  "Ми думаємо, це якось пов'язане зі скупченням лаку для волосся в передавальному устаткуванні", - сказав Римо з незворушним обличчям.
  
  
  "Вау! Чи означає це, що ведучим доведеться голити голови?"
  
  
  "Це залежить від Конгресу", – сказав Римо. "Вкажіть нам на хлопця, який відповідає".
  
  
  "Ти маєш на увазі дона Кудера?"
  
  
  "Хто призначив його головним?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Його агент". Охоронець вказав. "Далі по коридору, поверніть праворуч. потім ще раз праворуч, потім ще раз праворуч і знову праворуч..."
  
  
  "Це чотири права, вірно?"
  
  
  "Вірно. Усі офіси розташовані навколо відділу новин. Це дивно, але це новини".
  
  
  Римо сказав: "Ходімо, Татусю".
  
  
  Охоронець невпевнено подивився на Чіуна: "Він теж із FCC?"
  
  
  "Корейська версія. Ми вважаємо, що це має міжнародні наслідки".
  
  
  "Без жартів? Страшенно шкода, що вони не можуть опублікувати цю історію в ефірі".
  
  
  Охоронець дозволив їм пройти, і Чіун підвівся попереду, виставивши перед собою стислі руки, як стривожена курка.
  
  
  "Чита буде у нестямі від радості бачити мене", - пропищав він.
  
  
  Римо наздогнав його і прошепотів: "Пам'ятай - дозволь мені вести всі переговори".
  
  
  У коридорах відчувалася відчутна аура пригніченості. Римо знав, що зазвичай відділ новин – це жваве місце. Тут персонал рухався повільно, обличчя були білими, очі пригніченими.
  
  
  Вони пройшли відділ новин, видимий через вигнуте скло. Там було темно, освітлене лише кількома телевізійними моніторами. Працювало лише кілька. Група людей дивилася якась конкретна. Рімо дізнався логотип MTV в одному кутку.
  
  
  Вбіг чоловік із закоченими рукавами сорочки, розмахуючи копією телеграфної служби.
  
  
  "Ще троє людей померли від цього нового вірусу HELP у Каліфорнії!" – крикнув він.
  
  
  "Ну і що?" - пролунав у відповідь безбарвний голос.
  
  
  "Але це ж новина!"
  
  
  "Якщо ми не можемо це згасити, це дрібниці".
  
  
  Рімо і Чіун рушили далі.
  
  
  Молода жінка в Леві вийшла з офісу, притискаючи до грудей пачку паперів.
  
  
  Майстер Сінанджу засяяв. "Направ нас, о телевізійник, до прославленого Чита Чингу".
  
  
  "Я не знаю, де вона", – сказала жінка. "Будь ласка, вибачте мені. Я повинна передати це Дону Кудеру. Це його оцінки за ніч".
  
  
  "Ми йдемо в той бік", - послужливо підказав Римо. "Ми скористаємося цим".
  
  
  Дівчина завагалася і міцніше стиснула свої рейтингові звіти.
  
  
  Римо посміхнувся своєю посмішкою, що обеззброює, і показав свою картку FCC.
  
  
  "Все в порядку. Я дізнаюся цифри раніше, ніж будь-хто інший".
  
  
  "Я думаю, все гаразд..."
  
  
  Римо взяв звіти та запитав: "Як пройти до офісу Кудера?"
  
  
  Дівчина вказала на кінець коридору. "Поверніть ліворуч, потім ще ліворуч, потім..."
  
  
  Видаляй закотив очі. "Просто дай мені номер".
  
  
  Дівчина підняла чотири пальці і сказала: "П'ять".
  
  
  "Його ім'я на дверях?"
  
  
  "Звичайно", - сказала вона, йдучи. "Це прописано у контракті містера Кудера".
  
  
  Римо взяв ініціативу він, дивуючись, що відбувається. Здавалося, ніхто не знав, що Чита Чінг була викрадена. Намагаючись зрозуміти, добре це чи погано, він почав лічити вліво.
  
  
  Двері з написом "ДОН КУДЕР" були п'ятими ліворуч, на них була зірка.
  
  
  Поруч із нею були двері з написом "ЧИТА ЧІНГ". На ній теж була зірка – менша.
  
  
  Двері були зачинені. Коли Майстер Сінанджу нервово прочистив горло, Римо постукав.
  
  
  Відповіді не було. Чіун приклав вухо до панелі, обличчя його зникло.
  
  
  "Вважаю, вона не з'являлася весь день", - невинно сказав Римо.
  
  
  Чіун стояв, насупившись, і дивився на двері.
  
  
  "Вона рання пташка. Чому її тут немає...?"
  
  
  "Можливо, Кудер зможе розповісти нам", - швидко сказав Римо, думаючи про будь-який порт під час шторму. Він постукав у двері Кудера. "Пам'ятай, поводься пристойно".
  
  
  "Я дав свою обіцянку..." - ледве чутно промовив Чіун.
  
  
  "Провалюй!" - прогарчав голос із-за дверей.
  
  
  "Звіти про рейтинги", - вигукнув Римо. "Отримайте їх, поки вони гарячі".
  
  
  Двері відчинилися, і з'явилося обличчя Дона Кудера з дикими очима. "Як у мене справи на естакаді?" спитав він, простягаючи руку, як вмираючий з голоду, щоб забрати звіти. Римо дав задній хід, одночасно показуючи свою ідентифікаційну картку FCC.
  
  
  "У баку", - сказав він, забираючи рейтинги з чіпких рук Кудера. "Має поговорити з тобою про це відключення телебачення".
  
  
  Дон Кудер блиснув своєю фірмовою усмішкою. Здавалося, що кожен м'яз його тіла, крім губ, був зосереджений у тому, щоб зобразити тонку гримасу. "Це важливо? Я дуже зайнятий".
  
  
  "Наскільки важливим є той факт, що всі телевізори затемнені?"
  
  
  "Це так?"
  
  
  "Хіба ти не знаєш?" Запитав Римо.
  
  
  "Прямо зараз це не має значення".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  Кудер подивився на годинник. "Я не продовжую до 6:30".
  
  
  "Це один із способів поглянути на це. Послухайте, ми хочемо поговорити з вами про це відключення електроенергії".
  
  
  "Добре. Поки це не для протоколу. Я ненавиджу давати інтерв'ю. Люди завжди запитують мене про моє его - роблять це передбачуваним его".
  
  
  Вони увійшли до кабінету, який нагадав Римо лігво дитини-переростка. Стіни були обвішані постерами із зображенням ковбоїв із знаменитого фільму. Римо впізнав одного. На ній був зображений Том Мікс, шести футів на зріст, і всі його тілесні рани були помічені.
  
  
  На довгому столі стояла стара пошарпана машинка пліч-о-пліч з комп'ютерним терміналом з жовтим екраном. Під друкарською машинкою була крихітна латунна табличка з написом "Перша друкарська машинка Дона Кудера". До терміналу була прикріплена наклейка зі срібної фольги з написом "В ЦИХ КРАЯХ МИ Вішаємо викрадачів даних".
  
  
  Поруч із цим стояв п'єдестал, на якому лежав відкритий екземпляр Біблії.
  
  
  Кудер сів за стіл і натягнув посмішку. Вона все ще не пасувала.
  
  
  "Що я можу вам сказати, містере...?"
  
  
  "Нільсон. Римо Нільсон".
  
  
  "А я Чіун", - сказав Майстер Сінанджу сухим голосом.
  
  
  Кудер моргнув. "Chiun, Chiun, Chiun. Де я чув це ім'я раніше?"
  
  
  "Ім'я Чіун можна почути у багатьох місцях", - холодно відповів Майстер Сінанджу.
  
  
  Кудер закинув одну ногу на іншу і взявся за черевик, що бовтався. "Я впевнений, що так буває, але з якоїсь причини знаю це ім'я".
  
  
  Майстер Сінанджу підняв палець і вказав довгим безбарвним нігтем на відкритий екземпляр Біблії.
  
  
  "Амос 5:26. Ви можете побачити це".
  
  
  "Нема потреби. Я знаю Біблію практично напам'ять. Дайте мені подумати..." Кудер заплющив очі. "Але ви несли скинію ваших Молоха та Чіуна, ваші зображення, зірку вашого бога, яку ви створили для себе".
  
  
  "А?" Сказав Римо. "Це з Біблії?"
  
  
  "Ви можете подивитися це, якщо хочете", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Я зроблю", - сказав Римо, підходячи до п'єдесталу. Він гортав сторінки, поки не дістався Книги Амоса і читав далі, на його вольовому обличчі з'явилася похмурість.
  
  
  "Гей! Це тут!"
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун, холодно дивлячись на Кудера.
  
  
  "Твоє ім'я! Воно є в Біблії. Як воно туди потрапило?"
  
  
  "Це було покладено туди", - сказав Чіун, все ще не зводячи очей з Дона Кудера, - "першим із моїх предків, який носив горде ім'я Чіун".
  
  
  Кудер виглядав явно враженим.
  
  
  "Я релігійна людина", - сказав він. "Не багато хто знає це, але це правда. Радий поговорити з кимось, чиє ім'я взято з Хорошої книги". Його примружені очі метнулися до Римо. "Як, ти сказав, тебе звуть?"
  
  
  "Рімо", - сказав Римо, відриваючи погляд від Біблії.
  
  
  "Ну, не всі добрі імена потрапили в Добру книгу", - і він засміявся, як нервова стара діва. "Отже, чим я можу допомогти вам, богобоязливі люди?"
  
  
  "Ми вивчаємо ситуацію з відключенням електроенергії", - сказав Римо, відходячи від Біблії.
  
  
  "Навіщо питати мене? Я просто читаю новини".
  
  
  Чіун перервав її. "Що це?" - спитав він, вказуючи на різьблену дерев'яну статуетку, що займала чільне місце на столі Кудера. На знімку була жінка в довгому одязі та головному уборі.
  
  
  "Це? Незручно ставити таке питання техаському баптисту, як я. Просто так вийшло, що він святий".
  
  
  "Схожа на черницю", - сказав Римо.
  
  
  "Це вірно. Ти, мабуть, хлопчик-католик".
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Це свята Клара Ассизька", - пояснив Кудер. "Ймовірно, родичка святого Франциска. Свята Клара - покровителька телебачення, хочете вірте, хочете ні. Так позначив її папа Пій XII ще в 58-му році. Одного разу я зробив про неї репортаж. Папа, упокій господи його душу, встав і вирішив, що телебачення надто потужне, щоб за ним стежили зверху”. Кудер насупився. "Сент-Клер, мабуть, дивився в інший бік, коли FCC видала Джеду Бернер ліцензію на мовлення".
  
  
  "Ти думаєш, за цим стоїть Бернер?" - Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно. Він може отримати найбільше. Люди не можуть дивитися безкоштовне телебачення, їм потрібне кабельне. Має сенс, чи не так?"
  
  
  "Це тривало доти, доки не відключився KNNN", - зазначив Римо. "Вони відключені від ефіру, і ти теж".
  
  
  "Ніколи не займайся журналістикою, друже. Ти б і хвилини не протримався у грі цієї людини. Не треба бути фахівцем з ракетобудування, щоб зрозуміти, що у Бернера десь заховано обладнання для створення перешкод".
  
  
  "Так. Що ж, я знаю достатньо, щоб зрозуміти, що перешкоди виходять не з Центральної Америки".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Це виходить із Канади".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Той графік, який ви показували минулої ночі. Центр знаходиться у Канаді, а не у США".
  
  
  "Ти впевнений в цьому?" - спитав Кудер, розсіяно взявши статуетку Сент-Клер і потираючи великим пальцем її хустку.
  
  
  "Позитивний".
  
  
  "Знаєш, я радий, що ти мені це сказав".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Це ніби вказує мені на високу бавовну".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Тобто, я думаю, я знаю, хто може стояти за цією галасливою вечіркою".
  
  
  Вони чекали, що він скаже це, і чому він цього не зробив, спитав Римо: "Давайте послухаємо".
  
  
  "Не можу. Я маю захистити свої джерела".
  
  
  "Джерела?" Гаряче спитав Римо. "Я щойно дав вам головну підказку. Ви щойно так сказали".
  
  
  "І я захищаю тебе".
  
  
  Майстер Сінанджу ковзнув до дона Кудера і, не напружуючи своєї крихкої на вигляд фігури, витяг статуетку Святий Клер із сильних пальців Кудера. Він підняв її.
  
  
  "Якість виготовлення хороша", - розсіяно сказав Чіун.
  
  
  "Вирізано вручну. Зробив це сам", - з гордістю сказав Кудер. "Я вирізав кілька штук, коли носив короткі штани".
  
  
  Потім Майстер Сінанджу зімкнув обидві тонкі руки над статуеткою і почав стискати. Статуетка була зроблена з гікорі. Вона видавала тріск і звуки, що розколювалися. Голова Сент-Клер відскочила і приземлилася в здивованому роті Кудера.
  
  
  До того часу, як Майстер Сінанджу виплюнув її на підлогу, як тютюнову пробку, що затверділа, залишки висипалися на стіл. Вона вислизнула з його пальців, як тирса. Це була тирса.
  
  
  "Я знаю цей старий трюк", - сказав Кудер, повертаючи собі самовладання. "Ти сховав справжній трюк у рукаві".
  
  
  "Е-е-е", - сказав Римо. "Що ти бачиш, те й одержуєш.
  
  
  "Я не хочу, щоб мені загрожували".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях. "З бавовною".
  
  
  "Що ж", - протягнув Кудер, - "оскільки ви двоє обійшли мене стороною, я вважаю, що можу прошепотітися". Він підняв руки. "До тих пір, поки це не піде далі зараз".
  
  
  Рімо і Чіун дивилися один на одного і нічого не сказали.
  
  
  "Я прийму вашу мовчанку за згоду", - швидко сказав Кудер. "За цим стоять канадці".
  
  
  Римо моргнув. "Як ти собі це уявляєш?"
  
  
  "Ви колись були там? Вони ненавидять наше телебачення. Завжди ненавиділи. Проводять половину своїх днів, скаржачись на те, що американські телевізійні сигнали проникають туди і забруднюють їхню культуру. Хочете мою пораду? Почніть із Канади. Але не цитуй мене".
  
  
  "Це безглуздо", - сказав Римо.
  
  
  "Або, - додав Кудер, - ви могли б перевірити власне подвір'я на наявність диверсантів".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  Кудер понизив голос до змовницького шепоту. "Я ненавиджу погано відгукуватися про колегу, але війна є війна. Дітер Беннінг такий канадець, яким вони бувають".
  
  
  "Забороняю? Його мережу теж відключено від ефіру".
  
  
  "Я не звинувачую своїх добрих друзів з ANC, майте на увазі. Я кажу, що у них у драбинці дров може бути скунс. Уловлюєте, до чого я хилю?"
  
  
  "Скунси смердять", - сказав Чіун.
  
  
  "Саме так. Ви двоє йдете на запах, і ви розкриєте цю змову так само широко, як і всі на відкритому повітрі. Хоча є одна річ".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Якщо ти зламаєш його, я отримаю ексклюзив".
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  Посмішка Кудера зникла. "Не дуже по-сусідськи з вашого боку", - пробурмотів він.
  
  
  "Напишіть листа до FCC".
  
  
  "Розраховуй на це".
  
  
  "Давай, Чіун".
  
  
  "Я хотів би поставити цій людині одне питання", - сказав Чіун.
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "Де Чита Чинг?" - Запитав я.
  
  
  Кудер насупився: "Знаючи її, ймовірно, шукає картонну коробку або щось таке, щоб народити свою дитину. Мяу".
  
  
  Чіун напружився, і тільки наполегливість Римо допомогла йому пройти через двері кабінету до того, як сталося найгірше.
  
  
  Вийшовши в коридор, Римо повернувся до Майстра синанджа і спитав: "Що ти про це думаєш, Тату?"
  
  
  "Я думаю, у цьому будинку має бути хтось, хто знає, де можна знайти Читу", - з гіркотою сказав Чіун.
  
  
  Римо вагався. "Ви чули Кудера", - сказав він. "Вона, мабуть, у якійсь лікарні. І я мав на увазі ту нісенітницю про Канаду".
  
  
  "Чита не пішла б, не зв'язавшись зі мною".
  
  
  "Забудь про Чит. Канада. А як щодо Канади?"
  
  
  Вони стояли перед зачиненими дверима до офісу Чити Чинг. За дверима пискнув телефон.
  
  
  "Чита!" Чіун ахнув. "Можливо, це вона!"
  
  
  "Почекай хвилинку, не треба..."
  
  
  Майстер Сінанджу різко розвернувся, кулак, схожий на кальциновану кістку, метнувся до дверної ручки. Ручка відкотилася від удару, стукнувшись об підлогу, коли Чіун штовхнув пошкоджену панель усередину.
  
  
  Він кинувся до твідлінгового телефону, його спідниці майоріли.
  
  
  Римо зачинив за собою двері, сподіваючись попри все, що ніхто не помітить відсутність замку.
  
  
  Він стояв, притулившись до дверей, коли Чіун схопив трубку і підніс її до свого обличчя.
  
  
  "Чита!" – закричав він.
  
  
  Потім, на очах у Римо, пергаментне обличчя Майстра Сінанджу стало багряним, як палаючий папір. Його крихітний рот видав вражене "О".
  
  
  Несамовитими жестами вільної руки Майстер Сінанджу покликав Римо ближче.
  
  
  Коли Римо підійшов до нього, Чіун з шипінням сунув йому в руку їжу трубку. "Я не можу говорити з його людиною!"
  
  
  - Хто... - спитав Рімо Чіуна.
  
  
  "Це чоловік Чити Чинг", - вимагав сварливий голос. "З ким я говорю, будь ласка?"
  
  
  "FCC", - сказав Римо.
  
  
  "З'єднайте мою дружину".
  
  
  "Її тут немає".
  
  
  "Ну, і де вона? Вона не прийшла додому минулої ночі. Вона на завданні?"
  
  
  "Обшукайте мене", - сказав Римо, різко вішаючи слухавку.
  
  
  "Римо! Римо, ти чув?"
  
  
  "Я нічого не міг з цим вдіяти", - сухо сказав Римо. "Ти знову сунув мені свою брудну білизну. Це була найкраща половина Чити".
  
  
  "Я знаю, хто це був!" Гаркнув Чіун. "Важливо те, що він сказав. Чита пропала!"
  
  
  "Не роби поспішних висновків, Папочко", - поспішно сказав Римо. "Можливо, все зовсім не так".
  
  
  "Ми маємо знайти її!"
  
  
  "Яким чином?"
  
  
  Майстер Сінанджу завмер. Його плечі зникли, а підняті руки опустилися. "Ми повинні шукати докази. Поспішай, Римо, допоможи мені шукати".
  
  
  Римо неохоче почав перевіряти офіс.
  
  
  На килимі біля дверей він знайшов бурштиновий пляшечку з таблетками, запечатаний білою захисною кришкою для дітей.
  
  
  "Подивися на це", - сказав він Чіуну.
  
  
  Майстер Сінанджу раптово опинився поряд із Римо.
  
  
  "Що це?" схвильовано пропищав він. "Що ви знайшли?"
  
  
  "Пігулки за рецептом. Виписані Чите".
  
  
  "Що вони говорять?"
  
  
  "Приймайте кожні чотири-шість годин".
  
  
  Світлі брови Чіуна хмуряться. "Навіщо Чите їсти прості таблетки? Вона кореянка. Корейцям не потрібні ліки. Ми їмо рис тричі на день".
  
  
  "Я не знаю", сказав Римо, "але Сміт може. Давайте перевіримо це з ним".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Гарольд Сміт відповідав на телефонні дзвінки, коли в його офісі у Фолкрофті з'явився фахівець із прокладання кабелю.
  
  
  "Прийшла людина з кабельної компанії, доктор Сміт", - оголосила його секретарка з внутрішнього зв'язку.
  
  
  "Вибачте мене, пане президенте", - сказав Гарольд Сміт, вішаючи червону трубку і прибираючи телефон у відкритий ящик свого столу. Він зачинив ящик і замкнув його.
  
  
  Щодо внутрішнього зв'язку він сказав: "Впустіть його".
  
  
  Чоловік, одягнений у синю форму ремонтника, спитав: "Де це?"
  
  
  "Прямо тут", - сказав Сміт, вказуючи на портативний чорно-білий телевізор на столі.
  
  
  Установник дивився на пристрій, не вірячи своїм очам.
  
  
  "Ти хочеш, щоб я підключив тебе до цього?"
  
  
  "Так. І, будь ласка, починайте негайно, я дуже зайнятий".
  
  
  "Але вона чорно-біла. Хто скаче кабельним каналом і дивиться її на такому маленькому телевізорі, як цей?"
  
  
  "Якщо ви не заперечуєте, у мене багато справ", - роздратовано сказав Сміт.
  
  
  "Ти бос", - добродушно сказав монтажник.
  
  
  Сміт підвівся. "Я обідатиму. Якщо задзвонить якийсь із настільних телефонів, просто дозвольте йому задзвонити. За жодних обставин не відповідайте на них".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Сміт залишив чоловіка, що змотує дріт зі сталевої котушки, і повідомив свого секретаря, що сьогодні вдень він обідає поза домом.
  
  
  Сміт спустився в магазин і купив склянку йогурту із чорносливом. Він заплатив за свій обід точною дрібницею з червоного пластикового тримача для дрібниці, взяв білу пластикову ложку і вийшов надвір до свого універсала.
  
  
  Проїхавши повз ворота, Сміт повернув на єдину під'їзну дорогу і зупинився в відокремленому місці з видом на протоку Лонг-Айленд. Відкривши свою валізу, він дістав слухавку і знову з'єднався з Білим будинком.
  
  
  "Я шкодую, пане Президенте. Кабельник прибув раніше. Я не міг говорити. Будь ласка, продовжуйте".
  
  
  "Федеральна комісія зв'язку повідомляє мені, що вони не змогли відстежити аудіосигнал, - сказав президент, - і поки він не повернеться, вони безпорадні. Це дійсно засмучує, Сміт. У мене зграя бомбардувальників SAC, напханих обладнанням стеження, і вони з таким самим успіхом можуть бути паперовими повітряними зміями. З вашого боку є якась допомога?"
  
  
  "Я поділяю ваше розчарування, пане президент, але доти, поки Audion не надасть звуку, що відстежується, з цього боку нічого не можна зробити".
  
  
  "Я боявся, що ти збираєшся це сказати".
  
  
  Гарольд Сміт повісив слухавку і відкрив свою склянку з йогуртом. Він саме занурив білу пластикову ложку в холодну пурпурово-сіру масу, коли комп'ютерний телефон задзвонив знову. На цей раз він задзижчав. Це означало, що передзвонює Римо, а чи не з Білого дому. "Так, Римо?"
  
  
  "Смітті, я дзвоню по телефону-автомату. Чіун мене не чує".
  
  
  "Яка ситуація?"
  
  
  "Дивно. Схоже, ніхто в BCN не знає, що Чита зникла".
  
  
  "Добре".
  
  
  "І ми з Чіуном поговорили з Доном Кудером".
  
  
  "Чи було це розумно? З огляду на їхню колишню історію?"
  
  
  "Чіун був так захоплений пошуками Чити, що підняв не більше шуму, ніж зазвичай".
  
  
  Сміт повільно випустив повітря з легенів. Це могло б зійти за зітхання, якби не певний носовий свист.
  
  
  Римо додав: "У Кудера безрозсудна теорія".
  
  
  "Так".
  
  
  "Він думає, що за цим стоїть Дітер Беннінг".
  
  
  "Забороняю? Якір АНК?"
  
  
  "Я сказав йому, що центр зони перешкод, на мою думку, схожий на Канаду і..."
  
  
  "Канада?"
  
  
  "Так. BCN показала графік. Мені центр видався схожим на Канаду".
  
  
  "Де саме?" Запитав Сміт.
  
  
  "Знайдіть мене. Канада з таким самим успіхом може бути Антарктидою, наскільки я знаю про це".
  
  
  "Рімо, я щойно говорив телефоном з президентом. FCC досі не змогла виправити передачу звуку. Цікаво, чи не тому це, що сигнал не вітчизняного походження, як передбачалося."
  
  
  "Чи будуть канадці глушити наше телебачення?"
  
  
  "Канада завжди була чутлива до культурного забруднення США. Особливо в галузі поширення сигналу мовлення. Їх федеральний уряд бере участь у програмі переведення їх системи телевізійного мовлення на кабельне телебачення в надії регулювати – по суті, заборонити – доступ американських телевізійних програм до їхніх громадян".
  
  
  "Що не так із нашими програмами?"
  
  
  "Вони скаржаться на насильство та корупцію".
  
  
  "У них у Канаді немає насильства чи корупції?" Запитав Римо.
  
  
  "У них інша культура, ніж у нас", - сказав Сміт.
  
  
  "Я не знав, що вони мають якусь культуру".
  
  
  Голос Сміта став різким: "Рімо, чому дон Кудер підозрює Дітера Беннінга у співучасті у цій справі?"
  
  
  "Він думає, що Беннінг - канадський агент. Чи це можливо?"
  
  
  "Я не можу сказати, але Дон Кудер добре відомий своїми надійними джерелами новин. Можливо, він правий. Римо, перевір зв'язок із забороною. Це все, що у нас є, поки ми не отримаємо точну фіксацію піратського сигналу".
  
  
  "Добре, але я не можу розраховувати на Чіуна. Він здіймає шум про те, що шукає Читу в кожній лікарні міста".
  
  
  "Ваш пріоритет – це завдання. Можливо, одне призведе до іншого".
  
  
  "І ще дещо, Смітті".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я знайшов кілька рецептурних пігулок у кабінеті Чити. Схоже, вона впустила їх, виходячи за двері".
  
  
  "Як це називається?"
  
  
  "Сульфат тербуталіну".
  
  
  Сміт увійшов до своєї портативної бази даних фармакопеї та ввів незнайомі слова.
  
  
  "Рімо, - сказав він, - Сульфат тербуталіну зазвичай призначають для затримки пологів, коли існує ризик передчасних пологів".
  
  
  "Згідно з етикеткою, - сказав Римо, - рецепт був поповнений тільки минулого тижня".
  
  
  "Я не впевнений, що розумію", - повільно сказав Сміт. "Міс Чинг зараз на десятому місяці".
  
  
  "Ну, я знаю. Чита намагалася утримати дитину до місяця зачисток".
  
  
  "Абсурдно. Що за майбутня мати стала б..."
  
  
  "Гонена за рейтингами", - гаркнув Римо. "І якщо все, що її стримує, - це ці таблетки, то Чита будь-якої секунди може відмовитися від великої таблетки, і наші проблеми збільшаться в трійні".
  
  
  "Римо, подивися під кутом заборони. Не роби жодних кроків без додаткової консультації. Я діятиму за своїми власними наведеннями".
  
  
  Гарольд Сміт повісив слухавку і повернувся до свого йогурту з болючим виразом на лимонному обличчі. Він не думав про кризу, що розвивається, або про наближення пологів Чити Чинг. Гарольд Сміт думав про плату за прокладку кабелю, яка мала бути вирахована з операційного бюджету CURE. Це була невелика витрата у ширшому плані речей. Тим не менш, це мучило його ощадливу душу.
  
  
  Злизуючи останні залишки йогурту з пластикової ложки, яку він мав намір вимити і непомітно повернутися до автомата в кафетерії "Фолкрофт", Сміт подумки поклявся скасувати підписку на кабельне телебачення, як тільки мине криза. Він сподівався вирішити проблему за тридцять днів. Вся плата була повернута у разі скасування протягом першого місяця.
  
  
  Йому стало набагато краще, коли він вів свій універсал назад через пильних кам'яних левів, що охороняли ворота санаторію Фолкрофт.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Рімо Вільямс вийшов із телефонної будки біля Таймс-сквер. Це було місто-привид із забитими театрами, вітринами магазинів та занедбаними будинками.
  
  
  Не було жодних ознак Майстра синанджу. Ніде.
  
  
  "Чорт", - сказав він.
  
  
  Римо залишив Чіуна біля ряду таксі, сказавши йому, що буде лише на хвилину. Чіун погодився без звичайних суперечок, тому що місце розташування давало йому змогу спостерігати за входом до студії BCN на випадок, якщо з'явиться Чита Чінг.
  
  
  Римо відчував себе винним за те, що продовжував обман, і вже майже вирішив не витримати та розповісти правду про викрадення Чити, але тепер...
  
  
  "Бачиш щось схоже на старого корейця в кімоно?" - Запитав Римо у таксиста, що притулився до капота свого таксі і жадібно поглинав сендвіч з пастрами.
  
  
  Таксист зупинився опівдні і хрипко промовив: "Я думав, кімоно носять тільки дівчата-гейші".
  
  
  "Дайте відповідь на питання".
  
  
  "Звичайно. Він дивився бюлетень разом з усіма нами, верескнув і схопив перше таксі".
  
  
  Таксист показував на великий телевізійний екран на Таймс-сквер-Плаза, який, як і решта ефірного телебачення, був чорним, як полотняний креп, за винятком крихітного напису "НІ СИГНАЛУ".
  
  
  "Бюлетень? Екран затемнений".
  
  
  "Це не було звичайним бюлетенем", – пояснив таксист. "Це було більше схоже на вимогу викупу".
  
  
  "Викуп?"
  
  
  "Почекайте, ось це знову починається".
  
  
  Екран раптово ожив.
  
  
  І над Таймс-сквер дивилося плоске, перелякано-біле обличчя Чити Чинг. Її волосся являло собою медузоподібну масу кінчиків, що січуться, а її червоний рот ворушився, але не видавав ні звуку.
  
  
  "Вона каже, що у неї – як би це їх назвати – сутички Брекстона-Хікса", - пояснив таксист.
  
  
  "Ти вмієш читати по губах?"
  
  
  "Не-а. Минулого разу звук йшов диспетчерською рацією. Що б не збивало прийом телебачення, це призвело до збоїв і в роботі радіостанцій". Водій послужливо сів за кермо і ввімкнув радіо гучніше.
  
  
  "... переконай, що моя мережа згодна з усіма вимогами цього божевільного відразу", - говорив Чита пронизливим, безпорадним тоном. "Я не можу зараз мати свою дитину. Я виглядаю жахливо, і зі мною немає моєї акушерки та...
  
  
  Екран став синім, і синій колір обрамив зображення морського якоря з нержавіючої сталі із трикутним гербом у стилі Warner Bros.
  
  
  "Ми перериваємо це переривання мовлення, - увірвався гучний голос капітана Аудіона, - щоб оголосити про збільшення наших попередніх вимог".
  
  
  Екран знову був чорним.
  
  
  "Ціна за мережу досягає п'ятдесяти мільйонів, але для BCN я додам Чита Чінг за додаткові десять".
  
  
  "Я відмовився б", - висловив думку таксист. “Ця дівка не коштує орендної плати за минулий місяць. Ти бачив її волосся? Це жахливо, скільки вони платять цим людям, а вони навіть не можуть як слід доглядати себе”.
  
  
  "Це повідомлення, яке почув мій друг?" - Запитав Римо.
  
  
  "Так, я включив своє радіо на повну потужність, бо всі та його брат хотіли почути, що вона каже. Мені це принесло багато користі. Жодного тарифу".
  
  
  "Є шанс, що ви підслухали, куди пішов мій друг?"
  
  
  "Звичайно. Він сказав першому хлопцю у черзі відвести його до студії ANC".
  
  
  "Ти другий хлопець у черзі?"
  
  
  Таксист вказав через лобове скло. "Ти бачиш зараз когось переді мною?"
  
  
  "Тоді ти відвезеш мене до ANC", - сказав Римо, потягнувшись до ручки пасажирських дверей.
  
  
  "Добре, просто дай мені доїсти пастрами".
  
  
  Римо перехилився через дах припаркованої кабіни і взявся за ліхтар на даху. Він від'єднав світильник і передав його водію через відчинене вікно.
  
  
  "Що це?" - пробурмотів таксист, з його губ стікали шматочки пастрами.
  
  
  "Приклад того, що станеться з твоєю головою, якщо ти не ввімкнеш передачу", - сказав Римо, опускаючись на заднє сидіння.
  
  
  Він зачинив дверцята, коли таксі від'їхало від тротуару.
  
  
  Римо знав, що була лише одна причина, через яку Майстер Сінанджу міг помчати в АНК без нього.
  
  
  Чіун збирався вимагати викуп за Читу Чінг, витягнувши правду з людини, яку він вважав її викрадачом.
  
  
  Дітер Беннінг.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Всі погодилися, що Дітер Беннінг був найерудованішим, добре одягненим та вишуканим ведучим на американському телебаченні.
  
  
  Щоправда полягала в тому, що раннє читання Дітера Беннінга складалося майже виключно з американських коміксів. Хоча в його резюме значився Університет Карлі в Оттові, насправді він вступив до їхньої вечірньої школи. Він протримався один тиждень, звільнившись, тому що, за його словами, "в текстах було недостатньо картинок".
  
  
  Він купував свій одяг оптом у лондонському магазині знижених у ціні товарів. Але оскільки вони були британськими, він становив щорічні списки добре одягнених.
  
  
  Ніхто не ставив під сумнів відсутність у нього повноважень, тому що Дітер Беннінг виглядав так, як і має виглядати ведучий, говорив так, як від ведучого очікують, і робив усе це з бездоганним акцентом, який здавався бездоганним.
  
  
  Але найбільше Дітер Беннінг користувався довірою людини, яка мала сміливості носити власну зачіску на мережевому телебаченні.
  
  
  Небагато глядачі визнали б це в епоху перуки, стрижок на суху голову і плетінь, але телеглядачі новин підсвідомо довіряли Дітеру Беннінгу, тому що у нього вистачило сміливості дозволити своїм рідшаючим волоссям з'являтися в ефірі без прикрас і без зачіски.
  
  
  "Я журналіст, а не гребаний манекенник із Macy's", - парирував він, коли президент відділу новин вимовив незнайоме американське слово "Рогейн". Приводом став сорок другий день народження Беннінга і продовження його першого дворічного контракту.
  
  
  "Чи треба мені нагадувати тобі, Дітере, що у твоєму контракті є пункт про явку?"
  
  
  "Прибери це, або я піду".
  
  
  Ніхто на мережевому телебаченні ніколи не чув про таку річ. Дітерові Беннінгу платили круті 1,7 мільйона доларів на рік за зчитування показань телесуфлера п'ять вечорів на тиждень, і він фактично відмовлявся від невеликої косметики, яка підвищує кар'єру.
  
  
  "Ви, - сказав менеджер новин, - або наступний Едвард Р. Марроу, або повний дурень".
  
  
  Дітер Беннінг просто дивився на свого лобстера Фра Дьяволо і нічого не сказав. Він виявив, що це добре спрацьовує із американцями. Зазвичай вони заповнювали тишу якимось власним лепетом, зазвичай про свої гірші страхи.
  
  
  Його роботодавець не розчарував його.
  
  
  "Добре, пункт залишається в силі. Але рейтингам краще не знижуватися, інакше ми повернемося до всього цього обговорення у наступному оновленні".
  
  
  "Відмінно", - сказав Дітер Беннінг, гадаючи, хто такий Едвард Р. Марроу. Ім'я здалося йому знайомим. Можливо, Марроу був одним із тих "помічників шерифа", які робили звіти у вихідні.
  
  
  Наступного дня у всіх у відділі новин було що сказати про його волосся.
  
  
  "Нова стрижка, Дітер?"
  
  
  "Можливо", - сказав Дітер, який відкопав стару фотографію Едварда Р. Марроу і уклав своє волосся так, щоб воно максимально нагадувало непомітну зачіску покійного тележурналіста.
  
  
  Ніхто ніколи не коментував схожість. Але рейтинги Дітера Беннінга неухильно зростали в наступні місяці, поки його випуск новин не став безперечно рейтинговим. У той час як інші ведучі чепурилися, робили муси, нарощували і обсмажували свої фолікули за допомогою фена промислової потужності, невибаглива у догляді зачіска Дітера Беннінга щоночі посилала підсвідоме повідомлення, яке шепотіло "Довірися мені", і майже все віддавали .
  
  
  Дітер Беннінг був за своїм столом, коли його мережа вийшла з ладу вдруге за дванадцяту годину. Увірвався програмний директор АНК.
  
  
  "Dieter. Ми знову вийшли з ладу".
  
  
  "Сукін син!"
  
  
  "Це знову той самий капітан Аудіон!"
  
  
  "Чорт!"
  
  
  "Всі інші мережі також чорні".
  
  
  Беннінг знизав плечима і сказав: "Вірмо трапляється".
  
  
  "Що нам робити?"
  
  
  "Що ж, - сказав він з кривою безтурботністю, - нам було обіцяно семигодинне відключення, тож, я вважаю, це дає нам сім годин на підготовку нашого вечірнього ефіру".
  
  
  "Але мережа втрачає цілий стан. У керівництва йде піна з рота".
  
  
  Беннінг холодно посміхнувся. "Зробіть знімки".
  
  
  Дітер Беннінг усе ще сидів за своїм столом, коли через три години почалося хвилювання.
  
  
  "Є проблема?" він спитав проходить повз клерка. Останні п'ять хвилин повз нього проносилися люди, що виють і збожеволіли, і Дітеру Беннінгу здалося, що їхні застиглі обличчя виглядали більш знекровленими, ніж зазвичай. Вони часто були такі, ці американці. Темпераментно нездатний впоратися із тиском щоденного збору новин. Був майже опівдні, і Дітер Беннінг уже написав свій заголовок із п'яти рядків для стрічки о 6:30. Він був дуже гордий цим. Прозу майже відскановано.
  
  
  "На нас напали!"
  
  
  "О, не будь таким біса мелодраматичним", - заперечив Беннінг. "Отже, Середня Америка позбавлена кількох убогих ігрових шоу, низькопробних бульварних програм та мильних опер. Світ все ще обертається навколо своєї осі, так?"
  
  
  "Ви не розумієте. Двоє охоронців мертві! І було викликано команду спецназу ФБР".
  
  
  Дітер Беннінг моргнув і підвівся, його обличчя зблідло. Його ноги під кілтом теж зблідли.
  
  
  "Атака! Ким?"
  
  
  "Ніхто не знає".
  
  
  "Ми організація зі збору новин. Хіба хтось не повинен уже знати?"
  
  
  Потім чийсь голос прокричав: "Ось він іде!"
  
  
  Безпеку АНК забезпечували охоронці Purolator. Мармуровий вестибюль зазвичай був сповнений ними вдень і вночі. Щовечірній випуск новин був зручною мішенню для будь-якої відчайдушно шукаючої уваги людини, яка має вогневу міць, щоб блефом прокласти собі шлях до столу ведучого. Це сталося. Не в ANC, а в інших мережах та не на кількох місцевих станціях.
  
  
  Було вжито надзвичайних заходів на випадок, якщо терорист чи інший злочинець спробує зрештою перехопити Worldly News.
  
  
  Перше було простим: застреліть терориста до смерті. Мертві терористи не вчиняють багато злочинів, і на них рідко подають до суду.
  
  
  Очевидно, цей терорист чинив опір пострілу. Шкода.
  
  
  Друга лінія захисту полягала в тому, щоб вимкнутись. Існував головний перемикач, який відключав всі передачі, як широкомовні, і кабельні, і заміняв його знаком технічних труднощів. Це дало б змогу виграти час для переговорів, не кажучи вже про те, щоб гарантувати, що АНК отримає ексклюзивні кадри.
  
  
  Принаймні, тут успіх був на стороні ANC. Вони вже були чорні.
  
  
  Третій план дій на випадок непередбачених обставин полягав у тому, щоби вирушити в бункер. Студії ANC були призначені громадським притулком від радіоактивних опадів, і в підвалі було багато провізії на випадок тепер малоймовірного термоядерного вибуху. Він міг похвалитися дверима, які можна було повісити на банківське сховище.
  
  
  Очевидно, що настав час, вирішив Дітер Беннінг, коли охоронці почали відступати, відкриваючи шалену стрілянину перед невидимим зловмисником, щоб знайти бункер.
  
  
  "Вибачте", - запитав він зіщуленого стажистка, - "у який бік до бункера?"
  
  
  Стажер, що зіщулився, нічого не сказав. Можливо, стрілянина заглушила його питання, тому Дітер Беннінг повторив питання своєю бездоганно вимовляною американізованою англійською.
  
  
  "Пробач мені, тупа сука, але де, чорт забирай, я можу знайти цей гребаний бункер!"
  
  
  Жінка розплакалася і вказала на пожежні двері. "Слідкуйте за жовтою стрілкою", - схлипнула вона.
  
  
  "Дякую", - сказав Беннінг, поспішно залишаючи редакцію. Він знайшов жовту стрілку, яка вела до іншої жовтої стрілки, що вказує вниз на сходовий проліт, що рідко використовується. Біля підніжжя сходів були ще одні протипожежні двері.
  
  
  Дітер Беннінг мало не втратив свій кілт біля дверей. Шпилька кілта зачепилася за засувку. Він вивільнився і пішов далі. Одним із найбільших секретів в індустрії новин було те, що стіл провідного АНК приховував кланову шотландку, яку носили чоловіки-банінги з Оттови з тих пір, як вони прибули до Нового Світу у 1853 році.
  
  
  Бункер знаходився за першим поворотом коридору, сяюча печера з нержавіючої сталі та пофарбованої в білий колір цегли.
  
  
  Там було порожньо, тому Беннінг переступив через поріг і зачинив за собою важкі двері.
  
  
  Було темно, але після хвилинних пошуків він знайшов вимикач.
  
  
  Зовні хтось бив у двері.
  
  
  Беннінг крутнув колесо, захищаючи двері від зловмисників. З ввічливості Беннінг подзвонив через двері.
  
  
  "Так. Хто це, будь ласка?"
  
  
  "Нед Доплер. Це ти, Дітер?"
  
  
  "У тебе є привілеї на бункерування, Нед?"
  
  
  "Це прописано у моєму контракті".
  
  
  "Це у тебе при собі?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді ви не зможете легко підсунути його під двері, чи не так?"
  
  
  "Дітер, ти ніжна! Відкрий ці двері. Там, нагорі, справжня бійня".
  
  
  "Якщо тут, унизу, почнеться бійня, ти закричиш, чи не так?"
  
  
  Потім з-за дверей долинув інший голос, високий, дзвінкий, сердитий.
  
  
  "Я шукаю диявола, який називає себе Дітером Беннінгом".
  
  
  "Ось тут", - негайно сказав Нед Доплер.
  
  
  Беннінг прогарчав: "Зрадник!"
  
  
  "Чому б мені не залишити вас двох наодинці?" - додав Доплер, його кроки, що віддалялися.
  
  
  "Я думаю, буде справедливо попередити вас, - звернувся Дітер Беннінг до людини за дверима сховища, - я не маю намірів виходити".
  
  
  "У такому разі, - холодно відповів голос, - я входжу".
  
  
  Дітер Беннінг видав короткий смішок. Це пролунало так гучно у величезному сховищі, що він трохи занепокоївся в тиші, що пішла за останньою протяжною луною.
  
  
  Наступний звук змусив Беннінга затиснути вуха доглянутими руками.
  
  
  Це були крики, завивання та інші звуки. Металеві звуки. Їх видавали не людські істоти. Їх видавали машини. Вони мають бути. Але що за машина видавала звуки, подібні до звуку океанського лайнера, що проходить через Veg-o-matic?
  
  
  Коли на великих дверях з'явилися тріщини навколо закруглених швів, де вона стикалася з дверною обшивкою, Дітер Беннінг зрозумів, що звук був звуком злому дверей бункера.
  
  
  Потім двері сховища впали, і зяюча дірка відкрила вигляд людини, яка так сильно хотіла отримати Дітера Беннінга, що пронісся через ANC подібно до шаленого торнадо.
  
  
  Крихітний азіат з нігтями, схожими на пазурі.
  
  
  "Ти розкриєш правду про Чита Чинг, - сказав нападник Дітеру Беннінгу, - або ти помреш на місці, де стоїш!"
  
  
  "Рад. Чита Чинг у змові зі своїм чоловіком, щоб відкласти народження дитини до місячних. Я планую розповісти про це у день її пологів".
  
  
  Мімічні зморшки крихітного азіату стискалися поетапно, як заводна пружина, яку заводять до краю.
  
  
  Потім спрацювала головна пружина.
  
  
  "О, чорт забирай, - пробурмотів Дітер Беннінг, - я в дупі".
  
  
  І він відчув раптовий гарячий тягар у штанах, який не міг пояснити, якщо тільки... безглузда думка, що він повністю втратив контроль над кишечником.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Гарольд В. Сміт повернувся до свого кабінету через тридцять хвилин після того, як залишив його.
  
  
  "Він усе ще тут, доктор Сміт", - сказала секретарка Сміта.
  
  
  "Дякую вам, місіс Микулко".
  
  
  Нахмурившись, Гарольд Сміт увійшов до свого офісу. Йому не хотілося залишати пристрій на самоті, але він був упевнений, що установник кабелю не зіткнеться ні з чим поганим. Єдиними незвичайними предметами в усьому офісі були червоний телефон, надійно замкнений у висувній скриньці, та термінал CURE, який Сміт відправив у секретне сховище на робочому столі.
  
  
  Сміт увійшов до кімнати й побачив, що вона порожня.
  
  
  "Боже мій!" - хрипко сказав він.
  
  
  Рука, що розмахувала, підняла викрутку над рівнем його столу.
  
  
  "Буде закінчено за секунду", - сказав безтілесний голос.
  
  
  Сміт обійшов стіл і заглянув у отвір для ніг. Там монтажник стояв рачки, закріплюючи кабель за допомогою степлера.
  
  
  "Є проблема?" Запитав Сміт.
  
  
  Зазвичай люди ставлять свої телевізори біля зовнішньої стіни, і це просто питання підключення її до мережі. Я не думав, що ти захочеш, щоб біля твоїх ніг бовтався кабель, тому я закріплюю його. Це нормально, чи не так? "
  
  
  "Це буде чудово", - сказав Сміт. Нависаючи над чоловіком, він почував себе незручно. Його стілець був відсунутий убік. Не маючи змоги сидіти за своїм столом, він стояв, висунувши свої нескладні руки з вільними пальцями з рукавів пальта.
  
  
  Незабаром ремонтник підвівся і потягся до крихітного телевізора на столі Гарольда Сміта.
  
  
  "Давайте подивимося, як вона включається", - сказав він, натискаючи кнопку включення кабельної коробки, яка видерлася на занадто маленький телевізор, як пітбуль на опосума.
  
  
  Зайнявся екран. Він був чорним. Два слова, без СИГНАЛУ, світилися тонкими літерами кольору слонової кістки.
  
  
  "Забавно".
  
  
  "Що?" Запитав Сміт.
  
  
  "Я передав це у MBC".
  
  
  "MBC вимкнено", - зазначив Сміт.
  
  
  "Так, я так чув. Але тепер ти підключений до кабелю".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Сигнал, який передає кабельна компанія, не знімається з ефіру, ви знаєте. У нас була б жахлива якість сигналу, якби ми зробили це таким чином. Ми отримуємо його за допомогою мікрохвильової передачі. Нью-Йоркський канал скайп. Пряма". Чоловік почав перемикати канали. "Що б не захаращував ефір, це не повинно впливати на вас тепер, коли ви підключені. Але подивіться на це. Вся мережа чорна. Крім KNNN. І вони передають сніг".
  
  
  "Чи можете ви пояснити, як можливо перехоплювати як широкомовні, так і мережеві сигнали, що передаються по кабелю?" Запитав Сміт.
  
  
  "Це не так".
  
  
  "І все ж таки це відбувається".
  
  
  "Ні це не так".
  
  
  Лимонне обличчя Сміта спотворилося. "Прошу вибачення?"
  
  
  "Це "Немає сигналу"? Зазвичай ви бачите це, коли мережа не отримує сигнал від філій. Зазвичай це несправний мікрохвильовий тракт або щось таке. Стежте за мною так далеко?"
  
  
  "Я вважаю, що так", - сказав Сміт, вдумливо поправляючи свою склянку без оправи.
  
  
  "Добре. Припустимо, мережі відключені. Це все одно залишає партнерські станції. Ви отримуєте їх сигнал. Коли партнер виходить з ладу, ви не отримуєте нічого подібного. Сніг, звичайно. Іноді кольорові смуги. Зазвичай вони відображають ідентифікаційну картку станції або графічне зображення технічних. труднощів".
  
  
  "Що ти хочеш сказати?"
  
  
  "Те, що ви бачите, не перешкоди. Не може бути".
  
  
  "Тоді що це?"
  
  
  Установник кабелю скорчив пику, дивлячись на екран.
  
  
  "Єдиний спосіб, яким я можу це зрозуміти, – повільно промовив кабельник, – це те, що хтось транслює чорне".
  
  
  "Чорний ефір?"
  
  
  "Ми тут не дивимося на "Відсутність сигналу". Ми дивимося на сигнал, який каже "Ні сигналу"."
  
  
  Голос Сміта видавав хвилювання. "Це означає, що його можна відстежити?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Гарольд Сміт був замкнутим мешканцем Нової Англії. Люди вважали його холодним, відчуженим і теплим, як голений лід. Він рідко виявляв емоції та обмежувався рідкісними вигуками.
  
  
  В цьому випадку Гарольд В. Сміт схопив праву руку ремонтника обома руками і завзято потряс її.
  
  
  "Ви були дуже корисні", - сказав він. "Я не знаю, як вам віддячити".
  
  
  Встановлювач прояснився. "Радий допомогти. Скажіть, поки я тут, я міг би підключити все це обладнання в найкоротші терміни. Ми пропонуємо оптову знижку..."
  
  
  Сміт різко відпустив чоловікові руку. Температура його голосу помітно знизилася. "Дякую, ні. Тепер, якщо ви пробачте, мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків".
  
  
  Монтажник кабелю поспішно запакував своє обладнання. "Ну, не спотикайся про меблі в поспіху, щоб принести мені задоволення. Чіз ..."
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  У кварталі від студії ANC Римо змушений був залишити таксі. Поліція оточила район синьо-білими патрульними машинами та цапами для пилки поліції Нью-Йорка. Дюжина машин швидкої допомоги чекала на бічних вулицях із відкритими кузовами та наповненими мішками для трупів, які не були повними, але й не зовсім порожніми. На кожному даху були снайпери, і самотній поліцейський гелікоптер нервово кружляв над місцем пригоди.
  
  
  Репортери ломилися через кордон. Їх було достатньо, щоб висвітлювати громадянське повстання, і Римо здивувався, як вони так швидко довідалися про це. Потім він побачив логотип АНК буквально на кожній камері. Очевидно, знімальні групи евакуювалися з будівлі та розпочали запис. Деякі об'єктиви були невідривно націлені на вхід до студії. Інші прикривали кордон. Треті знімали перші дві команди. Римо подумав, що висвітлення було достатньо, щоб підтримати тривимірну голограму події.
  
  
  Осторонь Рімо дізнався Неда Доплера, який стукав портативним мікрофоном по капоту поліцейської машини 5, скаржачись: "На цій штуці відсутня dip-перемикач!"
  
  
  "В чому проблема?" - спитав хтось. "Ми відключені та не можемо вести пряму трансляцію".
  
  
  "Нас цікавить виступ у прямому ефірі? Це для Nightmar Mirror!"
  
  
  "Так до чого такий поспіх?"
  
  
  "Я хочу записати на плівку виступ про мою сутичку зі смертю, поки все ще свіжо в моїй пам'яті!"
  
  
  Римо рушив далі.
  
  
  Людина в цивільному спробувала завадити йому пройти через оточення. Римо показав посвідчення особи ФБР і сказав: "Рімо Рейнольдс, спеціальний агент".
  
  
  Чоловік у відповідь показав свою схожу картку і сказав: "Джон Бандіш, начальник відділу, і я ніколи про вас не чули".
  
  
  "Я з Вашингтона. Розбираюсь у відключенні телебачення".
  
  
  Начальник відділу Бандиш оглянув його з ніг до голови. "Тепер у Вашингтоні одягаються так само повсякденно?"
  
  
  "Під прикриттям. Я вдаю гримеру. Послухайте, що відбувається?"
  
  
  "Вірвався божевільний і вимагає, щоб до нього привели Читу Чинг. Гадаю, він переплутав свої мережі чи щось на кшталт цього. Ми отримали дзвінок до BCN, але вони не знають, де знаходиться жінка. Тим часом тіла продовжують накопичуватися".
  
  
  "Хто мертвий?"
  
  
  "Хто ні, ось у чому питання. У нас убита охорона, поранений технічний персонал, називайте, що хочете".
  
  
  "Дідька лисого!"
  
  
  Начальник відділу Бандіш звернув увагу на італійські мокасини Римо.
  
  
  "Дай мені ще раз поглянути на твоє посвідчення особи", - сказав він.
  
  
  Римо дружньо поклав йому руку на плече і підштовхнув його геть від натовпу. "Давай поговоримо геть у тому провулку".
  
  
  Начальник відділу Бандиш виявив, що його ноги рухаються до провулку, незважаючи на спробу його мозку чинити опір.
  
  
  У провулку Римо зізнався: "Послухай, я знаю, хто стоїть за цим".
  
  
  "Ти розумієш?"
  
  
  "Так. Північнокорейський терорист. Звати Він Ван Во. Вбивця. Холоднокровний вбивця. Вони називають його Корейським Драконом. Комусь доведеться відговорити його покинути будинок, поки не загинуло ще більше людей".
  
  
  "Група з переговорів про заручників у дорозі".
  
  
  "Так, але зараз я тут".
  
  
  "Жодних шансів. Я головний".
  
  
  "Ти впевнений, що це твоя остаточна відповідь?"
  
  
  “Позитивно. Ти бачиш усі ці камери зовні?
  
  
  Чоловік мав рацію, тому Римо покинув його там, де він стояв у своїх коричневих крилах. Вони були приблизно одного зросту і ваги, тому Римо зняв з чоловіка верхній одяг і надів його.
  
  
  Римо показав свою картку першому поліцейському, що трапився, і запитав: "Хто тут головний?"
  
  
  Там лейтенант Ребелло.
  
  
  Лейтенант Ребелло ледь подивився на посвідчення особи Римо. "Ми забарикадували його у притулок від радіоактивних опадів у підвалі. Щоразу, коли ми посилаємо когось..."
  
  
  "Дай вгадаю", - перебив Римо. "Вони не виходять".
  
  
  Вікно першого поверху розбилося, і з нього вилетів шолом для боротьби з заворушеннями. Він відскочив від удару, ясно показуючи, що в ньому ще була голова його покійного власника.
  
  
  Підбігла команда спецназу в бронежилетах, загорнула голову - шолом і решту - в вогнезахисну ковдру і віднесла в машину швидкої допомоги, що очікувала.
  
  
  "Вони повертаються ось так", - хрипко сказав лейтенант.
  
  
  "Є мегафон?"
  
  
  Було передано мегафон. Римо підніс його до рота, глибоко зітхнув і покликав: "Ви там. Це спеціальний агент ФБР Рейнольдс. Рімо Рейнольдс".
  
  
  "Брех!" - пролунав писклявий голос.
  
  
  "Ти знаєш, хто я. Гра закінчена, Во. Я хочу, щоб ти здався мирно - чи інакше".
  
  
  "Чи ще що?"
  
  
  "Або я прийду туди за тобою".
  
  
  "Роби все, що в твоїх силах, про лакей ФБР".
  
  
  Пролунало колективне зітхання. Штурмові гвинтівки та пістолети були закріплені поверх капотів кордону поліцейських машин. Кісточки пальців на спусковому гачку побіліли. Повітря наповнилося одночасним дзижчанням відеообладнання.
  
  
  Римо повернувся до лейтенанта і сказав: "Прикривай мою спину".
  
  
  "Ви не можете увійти туди. Ви бачили, що сталося. І вони були одягнені у повне захисне спорядження".
  
  
  "Я робив це раніше. І я вільно говорю по-корейськи".
  
  
  І на очах у схвильованої поліції агент ФБР увійшов у мармуровий вестибюль АНК і зник з поля зору.
  
  
  "Це хоробрий агент", - зауважив поліцейський.
  
  
  "Це один хоробрий мертвий агент", - сказав лейтенант Ребелло.
  
  
  Через десять хвилин добре одягнений агент ФБР з'явився знову з похмурим обличчям.
  
  
  "Він готовий здатися", - сказав Римо.
  
  
  "Він такий?"
  
  
  "Є одна умова".
  
  
  "Що це?" - Запитав я.
  
  
  "Абсолютно, позитивно жодних камер".
  
  
  Пролунало слово. Операторів відтіснили. Декілька репортерів викрикнули свої права на першу поправку і опинилися на задніх сидіннях поліцейських машин, сидячи на своїх скованих руках.
  
  
  Коли це було зроблено, агент Рімо Рейнольдс повернувся.
  
  
  Минали хвилини. Зібравшись за барикадами, спецназівці непохитно направили зброю на вхід до студії.
  
  
  Потім з'явилася постать - невисока, худорлява, закутана в синьо-золотий костюм тубільця, руки піднято на знак жалюгідної капітуляції.
  
  
  "Я здаюся, бо зустрів гідного суперника", - оголосив він гучним голосом.
  
  
  "Приголомшливо", - прохрипів лейтенант Ребелло.
  
  
  Крихітний азіат вийшов на тротуар і сказав голосним голосом. "Не бійся. Я нікому не завдаю шкоди, тому що я побачив помилку свого шляху".
  
  
  "Добре, візьміть його", - крикнув Ребелло. Поліція наблизилася, зброя піднята та зведена. Вони виглядали готовими стріляти за найменшої провокації.
  
  
  "Не треба", - сказав Римо, встаючи між оточуючими його дулами автоматів і Майстром Сінанджу. "Зараз я його заспокоїв. Ти тільки знову розлютиш його".
  
  
  "Він здався, правда?"
  
  
  - Він погодився здатися ФБР, - поправив Римо.
  
  
  "Я дивився їхню телевізійну програму, і вона вселила страх у моє безстрашне серце", - вигукнув старий кореєць високим голосом.
  
  
  "Послухайте", - з тривогою сказав Римо. "Я маю швидко доставити його до штаб-квартири ФБР. Мені потрібно позичити машину".
  
  
  Ребелло махнув своїм людям назад і крикнув: "Наведіть сюди підрозділ без розпізнавальних знаків!"
  
  
  Під'їхав непоказний седан. Ключі були передані.
  
  
  Літній азіат покірно пройшов на заднє сидіння. Двері зачинилися, і агент ФБР Рейнольдс сів за кермо, сказавши: "Дякую. Ви отримаєте повний звіт".
  
  
  І коли шлях був розчищений, автомобіль без розпізнавальних знаків зник з поля зору.
  
  
  Лейтенант Ребелло глибоко зітхнув. "Добре, давайте прочесаємо будівлю".
  
  
  Фургон ФБР прибув за п'ятнадцять хвилин. Двері відчинилися, і звідти вийшла команда агентів у синіх вітровках із літерами "ФБР", нанесеними по трафарету ззаду.
  
  
  "Хто ви?" Ребелло звернувся до агента, який, здавалося, був відповідальним.
  
  
  "Група з переговорів із заручниками".
  
  
  "Ви трохи запізнилися. Агент Рейнольдс подбав про це. Відмовив хлопця суто".
  
  
  "Рейнольдс?"
  
  
  "Так. Один хлопець. Ніколи не бачив нічого подібного".
  
  
  "Я не знаю жодного агента Рейнольдса".
  
  
  "Ім'я Римо. Хлопець був спритний. Заслуговує на похвалу".
  
  
  Група з переговорів із заручниками радилася між собою. Ніхто не чув про Римо Рейнольдса.
  
  
  "Мабуть, він із якогось іншого управління", - припустив лейтенант Ребелло тоном, який передбачав зменшення впевненості.
  
  
  "Нам сказали зв'язатися із начальником відділу Бандишем".
  
  
  "Він був десь тут раніше. Я не бачив його відколи Рейнольдс..." Лейтенант Ребелло проковтнув. "Цілком вірно! Бандиш. Що, чорт забирай, з ним трапилося?"
  
  
  Потім пролунав голос: "Гей, у цьому провулку спить хлопець у спідній білизні", і перспективна кар'єра лейтенанта Ребелло в правоохоронних органах різко і раптово обірвалася. У наступні роки він присягався, що в цей момент почув чіткий звук змиву.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Рімо Вільямс кинув машину без розпізнавальних знаків та вуличний одяг на Південній Парк-авеню, його обличчя спотворилося від болю.
  
  
  У своєму минулому житті він був поліцейським. Звичайним поліцейським. Нічого особливого. За винятком того, що він був чесним. Він знав, що означає одягнути синю форму і стати між суспільством і беззаконням. Це було давно, так давно, що Римо забув усе, крім грубих обрисів тих днів, коли він носив зайві двадцять п'ять фунтів і обличчя, не змінене пластичною хірургією, і дотримувався простого, хоч і наївного уявлення про справедливість.
  
  
  Те, що він виявив у підвалі будівлі АНК, викликало в нього огиду: Вид Майстра Сінанджу, що стоїть з червоним обличчям і сталевим поглядом серед купи обезголовлених трупів.
  
  
  "Господи Ісусе, Чіуне!" Римо вибухнув, коли натрапив на криваву бійню. "Що ти намагаєшся зробити? Щоб нас обох убили?"
  
  
  "Це не я винен", - жорстко сказав Чіун. "На мене нападали з того моменту, як я ступив у це лігво канадців, що не розкаялися".
  
  
  "Ви вбивали копів. Чесні, працьовиті копи".
  
  
  Майстер Сінанджу глянув униз на купу мертвих.
  
  
  "Звідки ви знаєте, що вони чесні?" спитав він.
  
  
  "Пропусти це. Послухай, я мушу витягнути тебе звідси цілим і неушкодженим. Ці копи там горять бажанням пристрелити тебе на місці".
  
  
  Чіун гордо випростався. "Я не боюся".
  
  
  "Краще б так і було. Якщо вони всі кинуться в атаку - гей, хто це?" - спитав Римо, особливо звернувши увагу на одне тіло.
  
  
  "Хто є що?"
  
  
  "Цей мертвий хлопець", - сказав Римо, вказуючи на пару голих ніг, що стирчать з-під купи різних трупів. Ноги були наполовину приховані сірими гольфами, але вони привернули увагу Римо.
  
  
  Він нахилився, схопив тіло за кісточки і вивільнив його, повністю оголивши коричневий картатий кілт. Римо продовжив тягнути і виявив, що решта тіла була одягнена в дешевий піджак і краватку.
  
  
  У тіла не було голови.
  
  
  "Де головка до цього?" — спитав Римо, озираючись у пошуках зниклого предмета.
  
  
  "Чому ти хочеш знати?" Тонко спитав Чіун.
  
  
  "Бо це важливо", - відрізав Римо, піднімаючи голову за головою і відкидаючи їх убік після хвилинного огляду.
  
  
  "Чому це важливо?"
  
  
  "Послухай, у нас не так багато часу. Місце повністю оточене. На кожному даху снайпери. Звідси немає виходу, якщо ти не вийдеш як мій бранець".
  
  
  "Ніколи! Що б подумала Чита?"
  
  
  "Це інша справа. Скрізь камери. Ми не можемо просто піти на очах у всіх. Навіть якщо ми виберемося звідси живими, до заходу сонця Смітті покладе нас обох під ніж пластичного хірурга."
  
  
  Чіун тупнув ногою у сандалі.
  
  
  "Я не піду, поки Чита не приведуть до мене. Такі мої вимоги, і я маю їх виконати, або мені буде соромно".
  
  
  "Може, припиниш нести нісенітницю?" Сказав Римо, продовжуючи шукати відповідну голівку. Голів було надто багато. І вони були надто розкидані всюди. Це було так, ніби всі натрапили на машину для відділення голів, яка кидала тіла там, де вони стояли, але відлітали голови.
  
  
  "Послухай, - сказав він, здаючись, - просто роби все, що я говорю, і ми з цим розберемося".
  
  
  У цей момент напруженість на обличчі Чіуна ослабла. "Я піду з вами", - дозволив він, - "але я захищатимуся, якщо мене спровокують - навіть проти синіх центуріонів імператора Сміта".
  
  
  "Добре, просто сиди тихо", - сказав Римо. "Я домовлюся про безпечний прохід. І більше нікого не вбивай".
  
  
  Римо з усім розібрався, але його все ще нудило від цього. У перші дні їхньої співпраці подібні речі, як правило, траплялися часто. Коридорні отримали каліцтва за крадіжку багажу Чіуна, телефонних ремонтників убито за те, що переривали його мильні опери. Поступово Майстер Сінанджу звик до дивних звичаїв Америки, включаючи важку для розуміння концепцію, за якою звичайні громадяни - селяни, як він їх називав, - насправді вважалися цінними і їх не можна було вбивати.
  
  
  Такі неприємні інциденти давно припинилися, але випадковий охоронець, солдат або поліцейський все ще примудрялися зустріти невчасну смерть. Зазвичай, коли вони заставали Чіуна у поганому настрої.
  
  
  Це, однак, було важливим навіть за стандартами Чіуна.
  
  
  "Послухай, подумай гарненько", - говорив Римо, ловлячи таксі. "Хлопець у кілті - хто він був?"
  
  
  "Їх було так багато..."
  
  
  "Але тільки один у довбаному кілті. А тепер давай".
  
  
  Таксі загальмувало. Таксист виглядав щасливим, побачивши їх. Його рація шипіла на заваді.
  
  
  "Аеропорт", - сказав Римо.
  
  
  "Яка?"
  
  
  "Найближча. Ми не вибагливі".
  
  
  "Це Ньюарк".
  
  
  Коли вони їхали до центру міста, Римо спитав напруженим низьким голосом. "Тепер скажи мені, хто носив кілт".
  
  
  "Це був той баласт", - сказав Чіун.
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Ти знаєш – той, хто читає новини".
  
  
  "Якір?"
  
  
  "Так. Оманливий канадський ведучий".
  
  
  "Ти обезголовив Дітера Беннінга?"
  
  
  "Він відмовився зізнатися у своїх злочинах. Я зажадав повідомити місцезнаходження Чити Плодової, а він чинив опір, обсипаючи мене мерзенними прокльонами. Тому я закінчив його".
  
  
  "Ви спочатку чинили на нього тиск, вірно?"
  
  
  "Правильно".
  
  
  "І він, як і раніше, наполягав, що не має до всього цього жодного стосунку?"
  
  
  "Він цього не говорив. Він прокляв мене".
  
  
  "На тебе і раніше сипалися прокляття. Зазвичай ти видаляєш кілька пальців. Іноді язик. Що в цьому такого?"
  
  
  Майстер Сінанджу замовк. Його нижня губа випнулась. "Він погано відгукувався про Чита. Він назвав її косоокою дурницею".
  
  
  "Він викреслив її зі списку, і ти розлютився?"
  
  
  "Я помстився за честь товариша-корейця", - пирхнув Чіун.
  
  
  "І втратили єдину зачіпку, яка в нас була".
  
  
  "Він не був ведучим. Він ні до чого не мав відношення".
  
  
  "Так говориш ти".
  
  
  "Ніхто не тримає язика за зубами, кого Майстер Сінанджу тримає за горло. Ти це знаєш".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Він справді знав це. Ніхто не міг встояти перед жахливим, болісним болем, який Чіун був здатний заподіяти. Якби Дітер Беннінг знав щось про Чита Чінг, Чіун витяг би це з нього. Без питань.
  
  
  Зазвичай це вирішувало б це питання. Але Беннінг був одягнений у кілт, коли він помер. І викрадач Чити Чинг теж був одягнений у кілт. Що, чорт забирай, це означало?
  
  
  В аеропорту Ньюарка Римо зателефонував Гарольдові Сміту з телефону-автомата. Майстер Сінанджу був поруч.
  
  
  "Смітті, Римо".
  
  
  "Яка ситуація, Римо?"
  
  
  "Ми зіштовхнулися із невеликою проблемою".
  
  
  "Якого роду?"
  
  
  "Ви не чули?"
  
  
  "Жодних новин не надходить".
  
  
  "Що ж", - сказав Римо, підвищивши голос. "Чіун, який зараз тут зі мною, вирушив далі-ANC без мене. Схоже, Чита Чінг була викрадена капітаном Аудіоном."
  
  
  Почувши це, Чіун підвищив голос. "Рімо діяв надто повільно, Імператор Сміт. Я не наважувався чекати його, коли Чита Чинг була в небезпеці".
  
  
  "Чіун підірвав АНК і..."
  
  
  "На мене напали у той момент, коли я увійшов до будівлі", - крикнув Чіун. "Мені довелося захищатися. Це місце - зміїне гніздо канадців. Злісні, антиамериканські канадці".
  
  
  Сміт застогнав. "Є постраждалі?"
  
  
  "Їх цілі купи", - визнав Римо.
  
  
  Сміт знову застогнав.
  
  
  "Чіун намагався розговорити Дітера Беннінга. Беннінг не захотів. Він образив Читу. Тому Чіун убив його".
  
  
  "Рімо, ти впевнений у цьому?"
  
  
  "Я сам бачив тіло. Звичайно, він не мав голови, але на ньому був кілт".
  
  
  Майстер Сінанджу затамував подих.
  
  
  З приймача не долинало жодного звуку.
  
  
  Потім, низьким голосом, Гарольд Сміт запитав: "Кілт?"
  
  
  "Так", - обережно сказав Римо. "Кілт".
  
  
  Майстер Сінанджу перевів погляд із мовчазного приймача на свого учня.
  
  
  "Чому цей кілт такий важливий?" підозріло спитав він.
  
  
  "Хто сказав, що це важливо?" Запитав Римо надто безневинним голосом.
  
  
  "Тон твого голосу".
  
  
  - З'єднай мене з майстром Чіуном, Римо, - сказав Сміт.
  
  
  "Дуже приємно. Слухаю. Смітті хоче з тобою поговорити".
  
  
  Майстер Сінанджу взяв люльку і сказав: "Я слухаю, імператор Сміт".
  
  
  Є повідомлення про те, що Чита Чинг була викрадена чоловіком, який носив кілт.
  
  
  Очі Чіуна звузилися до лужок. "Шотландець?"
  
  
  "На ньому був кілт. Це моя єдина інформація".
  
  
  "Імператор Сміт, ти повинен знайти Читу. Незабаром народиться її дитина. Я повинен бути при пологах".
  
  
  "Я роблю все, що в моїх силах. Будь ласка, знову увімкніть Римо".
  
  
  "Так, Смітті?" сказав Римо.
  
  
  "Рімо, ти впевнений, що Дітер Беннінг мертвий?"
  
  
  "Так, безумовно".
  
  
  "Або Беннінг є частиною цієї змови, або він немає. Я збираюся повідомити про це".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Можливо, щось станеться".
  
  
  "Добре, чим ми з Чіуном займаємось у цей час? У нас у цих краях досить жарко".
  
  
  "Повертайтеся до Фолкрофту. Таким чином, вам буде зручно добиратися до Нью-Йорка, якщо щось трапиться".
  
  
  "Дорогою, Смітті. Дякую".
  
  
  Римо повісив слухавку. Майстер Сінанджу дивився на нього знизу вгору, його зморшкувате обличчя було напруженим і допитливим.
  
  
  "Ми повертаємося до Фолкрофту", - сказав Римо.
  
  
  "Ви прямуєте у Фолкрофт. Я шукаю Читу Чинг, зганьблену підлими кругоокими білками, яких вона намагалася виховати своїми нічними піснями про істину і чистоту".
  
  
  "Послухайте, ми в безвиході. Якщо хтось і може знайти її, то це Смітті. Давайте дамо йому шанс".
  
  
  "Чита благала про допомогу. Хлопчик, який має народитися, близький..."
  
  
  "Ближче, ніж ви думаєте", - сказав Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Та бульбашка з таблетками, яку ми знайшли в кабінеті Чити? Вони затримують сутички. Чита стримується. Без її таблеток дитина повинна народитися практично з хвилини на хвилину".
  
  
  Болісний крик Майстра Сінанджу зупинив рух пішоходів на своїх шляхах.
  
  
  "ІІІІІІ! Бідна Чита. Що з нею буде?"
  
  
  Помітивши у вікні терміналу патрульну машину, Римо сказав: "Прямо зараз мене найбільше непокоїть те, що з нами буде. Пішли, нам треба знайти машину напрокат".
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  У своєму офісі у Фолкрофт Гарольд В. Сміт викликав служби новин на своєму терміналі.
  
  
  Надходили уривчасті повідомлення про різанину в нью-йоркській штаб-квартирі Американського мережевого конгломерату, але підтвердження про загиблих не було.
  
  
  Вийшовши із системи, Сміт надрукував повідомлення у стилі телеграфного зв'язку, в якому говорилося, що провідного ANC Дітера Беннінга було вбито. Інших подробиць він не повідомив.
  
  
  Спритним натисканням клавіш звіт було одночасно надіслано факсом на термінали UPI, AP, дюжини великих газет і журналів новин, а також в редакції ANC, BCN, MBC, KNNN і Vox.
  
  
  За кілька секунд пішоходи читали це з табло на Таймс-сквер.
  
  
  У MBC Тім Ара вирвав факс зі свого офісного апарату та зателефонував своєму агенту.
  
  
  "Вони втратили Беннінга з ANC", - сказав він хрипким пошепки, що задихається. "Побачимо, чи зможете ви влаштувати мені зустріч із їхнім директором з новин".
  
  
  Потім він повісив трубку, пропустив факс через офісний подрібнювач і продовжив підфарбовувати свої хлоп'ячі риси веселим макіяжем Whisper pancake.
  
  
  Підійшов директор новин із аркушем ксерокопіювання. Вони закінчили редагувати ваш ведучий для стрічки о 6:30”, - сказав він.
  
  
  "О, добре. Які проблеми?"
  
  
  "Так, редактор "кольорова жінка" сказала, що не можна говорити "чорна". Потрібно говорити "афроамериканка"."
  
  
  "Це смішно. Це затемнення. Ми не можемо назвати це афроамериканським аутом. У цьому немає жодного сенсу".
  
  
  "Тоді придумай краще слово. Якщо ми не задовольнимо її, вона обов'язково оголосить ще одне чортове голодування".
  
  
  "Як щодо білого кольору?" Запитав Ара.
  
  
  "Але він не білий. Ми не прибираємо сніг. Крім того, ти знаєш, як вона ставиться до слова "білий". Минулого тижня вона поскаржилася, коли ми використовували слово "побілка". Перейшла до всієї цієї тиради "Чому-біле" -завжди-добре-а-чорне-завжди-погано"."
  
  
  "Вірно, вірно. Як звучить "переривання трансляції"?"
  
  
  "Вже думав про це. Редактор "Жінки" каже, що Брід із Н.Г. звучить сексистськи".
  
  
  "О, це правильно. Вона згадала про це на останній конференції ханкастерів". Ара посмоктав зуб. "Чи можу я назвати це збоєм передачі?"
  
  
  "Початку це не сподобається. Збій MBC? Виставляє нас у поганому світлі. Спробуйте використати технічні труднощі".
  
  
  "Чи не буде у технічної спілки нападів?"
  
  
  "Чорт. Хороший улов, Тім. Працюй над цим. У нас все ще є чотири години, поки наш сигнал не відновиться".
  
  
  Минуло ще одну годину Тім Ара подумав, що у нього є два прийнятні варіанти: передача з порушенням сигналу або примусове невключення.
  
  
  У BCN Дон Кудер отримав факс на своєму робочому столі. У нього на факсфоні був пристрій ідентифікації абонента, і він натиснув на кнопку, щоб подивитися, хто надіслав йому сліпий факс з повідомленням про смерть провідного ANC Дітера Беннінга.
  
  
  Цифровий індикатор показував: 000-000-0000.
  
  
  Кудер натиснув на неї ще раз і отримав той самий рядок шифрів.
  
  
  "Що це за телефонний номер?" - пробурмотів він.
  
  
  Потім він підняв слухавку настільного телефону та набрав номер.
  
  
  "Френку, я хочу перевірити інформацію факсом, який щойно прийшов ..."
  
  
  Гарольд Сміт одним вухом слухав президента Сполучених Штатів, а іншим – телевізор на своєму столі.
  
  
  Це було неважко зробити. ТБ просто шипів. Президент говорив короткими фразами.
  
  
  “FCC старанно працює над цим, Сміт. Але вони стверджують, що я прошу неможливого. Ви не можете відстежити сигнал, якого там немає”.
  
  
  "Але це так, пане Президенте".
  
  
  "Яке джерело цієї інформації?"
  
  
  Думаючи про безіменного ремонтника, Сміт сказав: "Це засекречено".
  
  
  Президент із нещасним виглядом прочистив горло.
  
  
  Потім Гарольд Сміт застогнав.
  
  
  "Що це?" – вимагав відповіді Президент.
  
  
  "BCN знову увімкнено".
  
  
  "Але сім годин ще не минули".
  
  
  Сміт глянув на годинник. До закінчення семи годин було далеко. "Пан президент, проконсультуйтеся з вашим комісаром FCC. З'ясуйте, чи були вони успішними".
  
  
  "Я скоро повернуся до вас".
  
  
  Гарольд Сміт повісив слухавку і додав гучність телевізора.
  
  
  Екран був наповнений снігом. Сніг пішов після того, як звучний голос виголосив наспів одинадцять простих слів:
  
  
  "Тепер ми повертаємо керування вашим телевізором. До наступного разу..."
  
  
  Сміт пройшовся каналами. Всі вони були забиті снігом, крім повністю кабельних станцій.
  
  
  "Що змусило капітана Аудіона припинити мовлення?" пробурмотів він уголос.
  
  
  Червоний телефон задзвонив один раз. Сміт зняв слухавку.
  
  
  "Мені шкода, Сміт. Вони все ще працювали над цим, коли сигнал припинився".
  
  
  "Вони підтвердили, що був сигнал?"
  
  
  "Потужна передача".
  
  
  "Сумно", - сказав Сміт.
  
  
  "Однак є одна річ, яку слід повідомити", - додав Президент. "Була нанесена одна гілка трикутника".
  
  
  Сміт пожвавішав. "Так?"
  
  
  "Сигнал, мабуть, йшов із Канади. Десь на 62 північній широті".
  
  
  Сміт вивів таблицю у своєму терміналі.
  
  
  "Крайня північ", - доповів він. "Малонаселена місцевість, вся вона. Багато треба обшукати, навіть якщо федеральний уряд Канади співпрацюватиме".
  
  
  "Я весь день ухилявся від дзвінків канадського прем'єр-міністра. Він вважає, що це якийсь збій у тестуванні системи мовлення раннього попередження в США".
  
  
  "Прем'єр-міністр Канади - ваша проблема, пане президенте. Якщо передавач вдасться виявити, мої люди зможуть його знищити. Доти нам залишається лише чекати наступного кроку цього безумця".
  
  
  "FCC знаходяться в режимі очікування".
  
  
  "Ви могли б зателефонувати прем'єр-міністру та викласти йому факти. Можливо, CRTC щось засікла".
  
  
  "CRTC?"
  
  
  "Канадська комісія з радіомовлення та телекомунікацій", - пояснив Сміт. "Їх FCC".
  
  
  "О. Буде зроблено".
  
  
  Сміт повісив слухавку. Його гострий розум повернувся до нагального питання. Капітан Аудіон навмисно припинив трансляцію Блека. Чому?
  
  
  На своєму екрані Сміт набрав можливих варіантів.
  
  
  ВІДКЛЮЧЕННЯ електроенергії?
  
  
  Добре, подумав він. Перевірка на перебої в подачі електроенергії в Канаді може звузити область виявлення.
  
  
  Щоб заплутати проблему?
  
  
  Малоймовірно. Сміт зрозумів. Терористи не складають руки раніше за встановлені законом терміни.
  
  
  СТРАХ?
  
  
  Чого? Подумав Сміт. Це було надто притягнуте за вуха. Потім його осяяло.
  
  
  ЗНАННЯ ПРО ТЕ, ЩО ПОЧАЛАСЯ ТРІАНГУЛЯЦІЯ?
  
  
  "Можливо", - пробурмотів Сміт. "Просто можливо". Тепер у нього було дві добрі зачіпки. Він атакував першу та протягом двадцяти хвилин встановив, що на великій території Канади не було перебоїв у подачі електроенергії.
  
  
  Це залишало іншу теорію. Куди вона поділася? Витік у FCC? Чи капітан Аудіон сам був FCC? Потрібні величезні технічні знання та ресурси, щоб покрити США та їхніх сусідів маскуючим телевізійним сигналом.
  
  
  Чи можливо, що канадці справді були відповідальні за це неподобство? Сміт розмірковував. Це виглядало дедалі більш імовірним.
  
  
  Поки Гарольд Сміт обдумував ці думки у своїй голові, він помітив ведучого MBC Тіма Ара на своєму телевізорі. Він додав звуку.
  
  
  "... У цей час ніхто не може пояснити причини цієї безпрецедентної п'ятигодинної некомерційної перерви у передачі для небілих".
  
  
  "Ця людина говорить нісенітницю", - відрізав Сміт, переключаючи канал.
  
  
  Дон Кудер був на BCN, його голос зривався від емоцій.
  
  
  "За непідтвердженими повідомленнями, провідний ANC Дітер Беннінг - мій особистий друг, незважаючи на наше дружнє суперництво за рейтинги, - сьогодні ввечері мертвий, ставши жертвою безликого, безгласного, бездумного невідомого, який називає себе капітаном Аудіоном. Ми тут, у BCN, віддаємо честь нашому загиблому товаришу зі зброї і говоримо цьому боягузливому терористу: скляне око BCN шукає тебе... Говорячи від імені тутешнього керівництва, ми ніколи не задовольнимо вашу вимогу про викуп нашої улюбленої Чити Чинг. вона буде повернена нам у цілості й безпеці - замість наших звичайних заключних титрів ми покажемо ретроспективу останніх робіт Чити.
  
  
  З'явилася реклама набору тестів на вагітність для домашнього використання, розказана Читою Чинг, за якою пішла інша реклама жіночого аспірину і третя, в якій Чита підносила переваги зволожуючого засобу для інтимної гігієни.
  
  
  Тільки коли з'явилося повідомлення BCN про авторські права, Гарольд Сміт зрозумів, що парад рекламних роликів є ретроспективою Чити Чинг.
  
  
  Почервонівши, Сміт переключив канали. Те, що вийшло в ефір у ці дні, було скандальним.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Чита Чинг дивилася серію своїх рекламних роликів, що послідували за прямою трансляцією Дона Кудера, в кімнаті, яка була лише трохи більше за ліжко, до якого вона була прикута наручниками.
  
  
  Кімната освітлювалася 25-ватною лампочкою на потертому шнурі. ТБ був маленьким переносним телевізором, і ніякі налаштування не могли збалансувати контраст. Або трубка вимикалася, або живлення зменшувалося.
  
  
  "Ти ревнивий ублюдок!" - заверещала вона на екран.
  
  
  Потім вона впала назад на ліжко і видала крик іншого роду.
  
  
  Сутички Брекстона-Хікса тепер були частішими.
  
  
  Грубі дерев'яні двері загриміли, і всередину протиснувся чоловік.
  
  
  "З вами все в порядку?" - стурбовано спитав приглушений голос.
  
  
  "У мене бувають припливи спека, застуди та печія, яку я відчуваю до самого язичка", - виплюнув Чита. "У мене запор, мої щиколотки опухли через преклімпсію, а від сутичок у мене зморщуються мигдалики, так що тобі краще відпустити мене, бастер!"
  
  
  "Жодних шансів".
  
  
  Чита Чинг села, як наречена Франкенштейна з кулею для боулінгу, що застрягла у неї в животі. Її волосся та очі були дикими.
  
  
  Чоловік у дверному отворі був одягнений у боді кольору телевізійного екрану із сріблястим якорем, вшитим у герб на грудях. Там, де мала бути його голова, знаходився великий телевізор, увінчаний парою антен у вигляді кролячих вух, зігнутих від зіткнення з занадто низькою стелею. Екран був чорним, а у правому верхньому кутку біліли слова "НІ СИГНАЛУ".
  
  
  "Ким ти маєш бути?" Чита сплюнув.
  
  
  "Капітан Аудіон".
  
  
  "Ти маєш на увазі капітана Дерзкого". Чита відкинувся на подушку. "Ухххррр".
  
  
  "Може, мені зварити трохи вати чи ще чогось?"
  
  
  "Так роблять тільки у фільмах, ідіот! Принеси мені пологове крісло!"
  
  
  Індикатор на мить заблищав і згас. Коли він повернувся, слабке свічення було тьмянішим, ніж раніше.
  
  
  "Вибачте", - сказав чоловік з головою, схожою на телевізор. "Проблема з харчуванням. Мені треба йти".
  
  
  Двері грюкнули, і поки Чита Чинг корчилася на своєму ліжку, матрац просочився холодним потом, її власний голос нереально дзвенів у вухах.
  
  
  "Промивання піхви. Для сучасної жінки, яка перебуває в дорозі, яка не має часу на дріжджові інфекції..."
  
  
  "Це не мало статися ось так!" - голосила вона.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  У санаторії Фолкрофт було майже темно, коли Римо направив свою орендовану машину через відчинені ковані ворота.
  
  
  На пасажирському сидінні Майстер синанджу сидів у похмурому мовчанні, його обличчя було кам'яним, а карі очі – холодними агатами, які здавались гарячими по краях.
  
  
  Римо знав цей погляд. Чіун кипів. Тільки повна відсутність надійної зачіпки дозволила Римо умовити його виїхати з Нью-Йорка.
  
  
  "Смітті знає, що робити", - сказав Римо, заїжджаючи на паркування для відвідувачів та вимикаючи запалення. Вони вийшли.
  
  
  "Буде надто пізно", - сказав Чіун наспів, його голос був суворий.
  
  
  "Послухай, я жалкую за Читом".
  
  
  "Це не так", - відрізав Чіун. "Ти ревнуєш до Чити і сина, чия нерозбавлена корейськість загрожує тобі".
  
  
  Тепер вони йшли зеленими коридорами лікарні. Охоронець пропустив їх після того, як Римо показав посвідчення інспектора AMA. Хоча часто відвідували Фолкрофт, охоронець не впізнав їх, тому що Сміт часто змінював персонал.
  
  
  "Я не відчуваю загрози через дитину", - огризнувся Римо у відповідь. "Просто те, що Чита з дитиною переїдуть до нас, було б помилкою. Велика справа".
  
  
  "Тепер цього навіть може не бути", - сказав Чіун наспівши мертвим, гучним голосом. Раптом він став гірким. "О, де зараз Чита? Яке борошно спотворює її досконалі риси?" Про що вона може думати, самотня, покинута, позбавлена мудрої поради того, хто привів її до успіху?
  
  
  "О, брате", - сказав Римо, коли вони вийшли з ліфта на другий поверх.
  
  
  "Хто переріже шнур!" Чіун зойкнув, звертаючись до стелі.
  
  
  Гарольд Сміт висунув свою сиву голову зі свого прочиненого кабінету, його обличчя зблідло.
  
  
  "Що то був за звук?" він ахнув.
  
  
  "Чіуну просто цікаво, хто переріже пуповину Чити", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Без сумніву, якийсь безмозкий білий", - похмуро пробурмотів Чіун. Потім, його голос став спокійнішим, він сказав: "Вітаю тебе, імператор Сміт".
  
  
  На лимонному обличчі Гарольда Сміта відбилося огиду. "Я хотів би, щоб ви не називали мене так, майстер Чіун. Я не імператор".
  
  
  "Тільки відсутність у тебе амбіцій стоїть між тобою та Орлиним троном", - прошепотів Чіун. "Скажи тільки слово, і ця безглузда шарада під назвою "право голосу" буде твоєю, і ти зможеш скасувати її королівським указом".
  
  
  Гарольд Сміт повернувся до свого столу та комп'ютера.
  
  
  "Є прогрес?" Запитав Римо, зачиняючи за собою двері.
  
  
  Сміт похитав сивою головою. "Сигнал перешкод зник до того, як його вдалося відстежити. Я намагаюся встановити причину. Досі я виключав вимкнення електроенергії у місці передачі та інші очевидні причини."
  
  
  Рімо і Чіун зайняли позиції позаду Сміта і подивилися через плече на екран комп'ютера.
  
  
  Сміт натиснув клавішу, викликавши на екран карту Канади у вигляді дротяного каркасу. "FCC змогла визначити широту піратського сигналу".
  
  
  "Значить, я мав рацію", - сказав Римо. "Це було у Канаді".
  
  
  "Іноземні вороги зазвичай найнебезпечніші", - тонко сказав Чіун. "Без сумніву, вони прагнуть отримати твої найпівнічніші провінції, Сміт".
  
  
  "Канада - один з наших найближчих союзників, - зазначив Сміт, - і ми поділяємо з ними найдовший незахищений кордон в історії людства".
  
  
  "Ви ніколи не воювали з цими людьми?"
  
  
  "Немає з часів війни 1812 року", - сказав Сміт, натискаючи іншу клавішу. Червона лінія перетнула карту Канади. Коли вона завершилася, Сміт додав: "Передатник розташований десь на цій лінії".
  
  
  "Хіба ми не можемо знайти це повітрям?" - Запитав Римо.
  
  
  "Лінія проходить від північного заходу Канади до Канадського щита. Це пустельна місцевість. Все одно що шукати голку у стозі сіна. Навіть якщо канадці погодяться на польоти над США".
  
  
  "Вони не будуть, так?"
  
  
  "Наразі вони звинувачують нас у цій проблемі з передачею".
  
  
  Римо насупився. - Супутникова розвідка?
  
  
  "Потрібен час, щоб перемістити KH-12 для виконання цього завдання. Зазвичай ми не шпигуємо за Канадою".
  
  
  Чіун підвищив голос. "Чита! Чому ми не шукаємо Читу?"
  
  
  "Одне приведе до іншого", - сказав Сміт.
  
  
  "Ці злісні канадці відповідальні за це неподобство", - різко сказав Чіун, піднімаючи тремтячий кулак. "Без сумніву, щоб помститися за свою безславну поразку в 1812 році. Наш обов'язок як лояльних американців - схопити їх правителя і утримувати його для отримання викупу".
  
  
  "Лояльні американці?" Безперечно перепитав Сміт.
  
  
  "Дай вгадаю", - додав Римо. "Викуп - Чита".
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун, його голос і обличчя залишалися незворушними. "Вони передадуть її з великою церемонією, як і личить високому становищу заручників". Майстер Сінанджу подивився на Гарольда Сміта. "Я буду радий виступити в ролі посередника, імператора Сміта. Можливо, певні отрути, які неможливо відстежити, можуть бути підсипані в їжу канадського правителя під час банкету з обміну, як тонкий натяк на те, що це неподобство ніколи не повинно повторитися".
  
  
  "Ні", - рішуче сказав Сміт.
  
  
  Рідкісні брови Чіуна піднялися. "Ні?"
  
  
  "Абсолютно ні. Ми не знаємо, чи відповідають канадці".
  
  
  "Доказ знаходиться у цьому пристрої телепередачі", - сказав Чіун, вказуючи на телевізор Сміта.
  
  
  Вони глянули. Йшли вечірні новини BCN із Доном Кудером. Звук було вимкнено. Ніхто не намагався виправити цю ситуацію.
  
  
  "Поясніть, будь ласка", - попросив Сміт.
  
  
  "Відомо, що передавач зла захований у порочному королівстві Канада".
  
  
  "Канада – демократична країна, але так".
  
  
  "Ви сказали мені, що один із викрадачів був відомим шотландцем?"
  
  
  "Так. А Дітер Беннінг - канадець шотландського походження", - поправив Сміт.
  
  
  "Шпигун на вашій землі", - пирхнув Чіун. "Якого я переміг".
  
  
  "Це було сумно".
  
  
  "Чи було це? Хіба зла чорнота не припинилася з його смертю?"
  
  
  Сміт моргнув. Він перейшов на ANC. Нед Доплер читав копію з червоними очима і, очевидно, був близьким до сліз. Екран був обведений чорним - без сумніву, ідея графічного відділу віддати шану покійному Дітеру Беннінгу.
  
  
  Сміт зробив задумливе обличчя. "Це правильно. Так і було. Але чому?"
  
  
  "Відповідь зрозуміла", - оголосив Чіун. "Злий натхненник мертвий, його поплічники тепер зіщулюються, боячись вашого королівського правосуддя".
  
  
  Сміт похитав головою. "Малоймовірно. Навіть якщо Беннінг був замішаний у цьому, його смерть не привела б до..." Голос Сміта затих.
  
  
  "Що це?" Запитав Римо.
  
  
  "Я відправив повідомлення про смерть Беннінг факсом у всі новинні організації, друковані видання і телебачення. Моєю метою було домогтися будь-якої відповіді від капітана Аудіона".
  
  
  "Але натомість Audion все відключив", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Я дотримувався теорії, що Аудіон знав про наші спроби відстежити його сигнал і перервав передачу, щоб уникнути виявлення", - повільно сказав Сміт. "Можливо, це була зовсім не та ситуація. Можливо..."
  
  
  Сміт вийшов зі свого канадського файлу та вивів порожній екран.
  
  
  "У нас тут двоє головних підозрюваних", - сказав Сміт, - "Джед Бернер, президент KNNN та Дітер Беннінг, нічний ведучий ANC".
  
  
  "Чому вони називаються "якорями"?" Раптом спитав Чіун.
  
  
  "Чому вони завжди кажуть "щоночі"?" - здивувався Римо.
  
  
  "Не зараз", - сказав Сміт, набираючи імена на екрані.
  
  
  "Не забудь Хайфон Ханну", - вставив Римо.
  
  
  Кивнувши, Сміт додав також ім'я Лейн Фондю.
  
  
  "Згідно з вашим описом подій в Атланті", - розсіяно сказав Сміт, "Читу Чинг відвезли Пальник, Фондю і переодягнений чоловік, одягнений..."
  
  
  "Не кажи цього", - наполегливо сказав Римо.
  
  
  "... кілт".
  
  
  "Що це? Що це?" Піснув Чіун тремтячим голосом, переводячи погляд з Римо на Сміта і знову на Римо. Вони зупинилися на Римо, холодні та залізні.
  
  
  "Я можу пояснити", - поспішно сказав Смітті.
  
  
  "Не ти маєш пояснювати свої слова, а Римо".
  
  
  Римо проковтнув.
  
  
  "Я намагався сказати тобі там, удома", - сказав він низьким голосом.
  
  
  Очі Чіуна звузилися до сталевого блиску. "Скажи мені зараз".
  
  
  "Чита випередила мене в KNNN. Я думаю, вона слідувала тій же зачіпці, якою мене забезпечив Сміт. Я дістався туди якраз у той момент, коли вони запихали її в вертоліт Бернера".
  
  
  "І ви не зупинили їх?" – спитав Чіун.
  
  
  "Хлопець у кілті весь цей час тримав Чита на мушці".
  
  
  "Це не зупинило б справжнього Майстра синанджу, чиї ноги швидкі, як сніговий барс, а руки подібні до блискавки, чий грім не чути доти, поки не було завдано удару".
  
  
  "Він тримав дуло біля живота Чити", - сказав Римо.
  
  
  Волосся на обличчі Чіуна здригнулося. Повіки його стали важкими, як у змії. Римо відчув, як холодний піт знову виступив у нього на долонях. Він відповів на непохитний погляд Чіуна своїм відкритим, не загрожуючи поглядом.
  
  
  "Ти вчинив правильно", - сказав Чіун відстороненим голосом, але повернувся до Римо спиною. "Але тільки тому, що тебе навчали найкращі".
  
  
  Римо зітхнув з полегшенням і провів тильною стороною долоні по лобі, чому той спітнів ще більше, ніж раніше.
  
  
  "Не те щоб вас пробачили за те, що ви не прибули раніше", - холодно додав він.
  
  
  "Який би я не був, якби не марнував час, намагаючись умовити тебе піти з нами", - парирував Римо.
  
  
  Чіун нічого не сказав. - Будь ласка, опишіть сцену в Атланті так, як її пам'ятаєте, - попросив Сміт.
  
  
  Римо насупив брови. “Я пройшов повз охорону, почув, що Чита побив мене до напівсмерті, і почув стрілянину.
  
  
  "Вони всі були озброєні?"
  
  
  "Тільки Беннінг. Бернер і Хайфон Ханна сідали у вертоліт поперед них".
  
  
  "Ви впевнені, що це був Беннінг?"
  
  
  "На ньому були сонячні окуляри та великий капелюх", - сказав Римо. "Єдине, у чому я був певен, це в його кілті".
  
  
  "Якого кольору вона була?"
  
  
  "Зелена клітка в Атланті. Коричнева клітка в Нью-Йорку".
  
  
  "Вони називаються тартанами, а не пледами", - поправив Чіун.
  
  
  Сміт звірився з комп'ютерним файлом. "Тартани клану не змінюють колір", - сказав він, насупившись. "Можливо, викрадач не був Беннінгом".
  
  
  - То чому капітан Аудіон відключився, коли почув, що Беннінг мертвий? - Запитав Римо.
  
  
  "Можливо тому, що він хотів створити враження, що винуватцем був Беннінг і що це була канадська операція".
  
  
  "Чи означає це, що Бернер та Хайфон Ханна - справжні погані хлопці?"
  
  
  "Це розумна робоча теорія", - погодився Сміт.
  
  
  "Добре, давайте знайдемо їх".
  
  
  "Всі федеральні ресурси спрямовані на досягнення цієї мети. Але досі не було жодних ознак їхньої присутності чи вертольота Бернера".
  
  
  "Отже, ми в безвиході?"
  
  
  При слові "мертвий" Майстер Сінанджу вражено зітхнув. "Чита у владі канадців, і їй нічим не можна допомогти", - голосив він, закидаючи голову і прикладаючи стислий кулак до свого янтарного чола.
  
  
  Римо дивився на телевізор Сміта. "Гей, коли ти перейшов на кабельне телебачення?" спитав він, вказуючи на кабельну коробку.
  
  
  "Сьогодні. Оскільки телебачення мовлення вийшло з ладу, це було абсолютно необхідно. Я повинен бути в курсі подій усіма можливими способами".
  
  
  "Не звучи таким нещасним. У наші дні по кабельному телебаченню показують багато хорошого – якщо тобі подобаються заїжджені ситкоми тридцятирічної давності. Почекай хвилинку, подивися на це".
  
  
  Сміт підняв очі. Зробивши звук голосніше, Римо вказав на зображення Quantel, що плаває збоку від голови Дона Кудера.
  
  
  "... кілька хвилин тому отримано незвичайний факс, підписаний "Капітан Зухвалий" - я маю на увазі "Аудіон". Кудер блиснув своєю анемічною посмішкою. "Невелике застереження, яке не призначене для того, щоб кинути тінь на наших колег у KNNN" "У цьому факсі обіцяється, що через два дні, коли почнуться травневі зачистки, телебачення мовлення буде відключено на семиденний період." Якщо тільки кожна мережева та кабельна служба не заплатить п'ятдесят – це п'ятдесят мільйонів на мільйон з мільйонами доларів на номерний рахунок у швейцарському банку.
  
  
  "Нелюди!" Чіун зойкнув. "Про Чита нічого не було сказано? О, несамовите очікування!"
  
  
  "Зараз тут зі мною, щоб відреагувати на цю обурливу вимогу, директор новин BCN Лоун".
  
  
  Сміт зменшив звук.
  
  
  "Хіба ти не хочеш почути, що вони кажуть?" Запитав Римо.
  
  
  "Я хотів би відстежити цей факс", - рішуче сказав Сміт.
  
  
  Пальці Сміта, схожі на блідо-сірих павуків, забігали клавіатурою. Напруженість виразу його обличчя привернула до нього майстра синанджа.
  
  
  Сміт викликав BCN, щоб заморозити кількість вхідних дзвінків за останню годину та вивести їх у вікно у правому верхньому кутку екрана. Потім він одержав доступ до списку MBC. Це відобразилося у верхньому лівому кутку. ANC-файл завершив екран.
  
  
  Сміт запустив програму сортування та аналізу.
  
  
  З'явилися лише два загальні номери. Сміт насупився. Він отримав доступ до записів телефонних розмов по Воксу, і до них був доданий третій загальний номер. Потім він перейшов на KNNN. Висвітився той самий вхідний номер. То був код міста Нью-Йорк. Сміт виділив його і запитав файл, пробурмотівши: "Це дивно. . . ."
  
  
  "Що таке?" - Запитав Римо.
  
  
  "З великих організацій новин тільки MBC не показує недавній вхідний виклик, як в інших мережах".
  
  
  Потім Сміт зрозумів, чому.
  
  
  "Боже мій. Факс капітана Аудіона прийшов з MBC".
  
  
  Римо попрямував до дверей. - Ми саме до цього підходимо, Смітті.
  
  
  "Ні, це не так", - жорстко сказав Сміт.
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Завдяки майстру Чіуну, вас обох розшукує поліція Нью-Йорка. Ми не можемо так швидко повернути вас до роботи".
  
  
  "То що ж нам...?"
  
  
  "Я вирушаю до MBC", - сказав Сміт.
  
  
  "А як щодо нас?"
  
  
  "Ви залишитеся тут, біля телефону, готові діяти на мій сигнал".
  
  
  "Імператор Сміт", - раптово сказав Чіун. "У мене є блискуча пропозиція".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Заплати викуп. Це лише гроші, а Чита..."
  
  
  "Ні".
  
  
  Чіун зблід і більше нічого не сказав.
  
  
  Не говорячи більше ні слова, Гарольд Сміт підійшов до картотечної шафи і дістав звідти свій портфель. З верхньої шухляди він витяг старий армійський автоматичний пістолет 45-го калібру і обойму з патронами. Він поклав їх у свою валізу і вийшов із офісу.
  
  
  Після того, як до його вух долинув звук ліфта, Майстер Сінанджу повернувся до Римо і сказав: "Це твоя вина".
  
  
  "Моя вина! Якби ви не побігли вперед в ANC, наші особи не були б на кожному ліхтарному стовпі та поштовому відділенні в Манхеттені".
  
  
  "Якби ти не спізнився, мені б не довелося шукати Читу в небезпечних місцях".
  
  
  "І якби ти поїхав зі мною до Атланти, ми б взагалі не втратили Читу!"
  
  
  Майстер Сінанджу завмер, його обличчя спотворилося. Повільно візерунок його зморшок розпався.
  
  
  "Чита! Бідна Чита! Хто втішить її стривожене чоло, поки я змушений перебувати в божевільні серед білих божевільних?"
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  У багатонаціональній мовній компанії почалася паніка, коли Гарольд Сміт з'явився за стійкою служби безпеки MBC з фотографією секретної служби III в одній руці. Співробітники висипали із будівлі, як із пожежі.
  
  
  "Що трапилося?" Зажадав відповіді Сміт.
  
  
  "У них знову щось не так!" - закричав охоронець, витягаючи свій пістолет із кобури і проштовхуючись крізь людський потік.
  
  
  Сміт пішов за ним у будівлю, через лабіринт коридорів і кабінок, де секретарі ховалися під столами, а технічний персонал - за важким монтажним обладнанням.
  
  
  Охоронець підійшов до важких сталевих дверей з написом "ГОТОВО". Над табличкою з написом "В ефірі" горіла червона лампочка. Він притулив спиною до дверей, високо тримаючи пістолет двома руками. Він заплющив очі і зробив заспокійливий вдих.
  
  
  "Що не так?" Сміт повторив.
  
  
  Охоронець не відповів. Він урізався у двері, розвернувся і, розставивши ноги, почав стріляти по телевізору новин.
  
  
  Пролунало вісім пострілів зблизька. Збройовий дим повіяв назад на спотворене жахом обличчя Сміта.
  
  
  Потім охоронець відсахнувся і сказав тремтячим голосом: "Я не можу їх зупинити! Кулі їх навіть не зачіпають".
  
  
  Сміт схопив чоловіка попереду за куртку.
  
  
  "Візьми себе до рук", - жорстко сказав він. "І скажи мені, що не так".
  
  
  "Це всі ті прокляті роботизовані камери Нішицю!" – сказав охоронець.
  
  
  Сміт насупився. "Роботизовані камери?"
  
  
  Сміт відпустив чоловіка і прочинив двері. Він побачив знайому програму новин MBC. Там був стіл ведучого, за яким зазвичай сидів Тім Ара.
  
  
  Тільки зараз Ара заліз на робочий стіл, зіщулившись на колінах, коли три безпілотні камери на коліщатках сліпо натикалися на декорації, задники, живі монітори і на сам стіл, їх зрічені кулями телесуфлери застигли на словах "ЦЕ НІЧНІ НОВИНИ MBC".
  
  
  Ара побачив Сміта і заволав: "Приведіть охорону, поки ці тварюки не вбили - я маю на увазі, доставили мені невиліковні незручності!"
  
  
  Немов відповідаючи на його голос, камера номер два перестала руйнувати карту світу, яка становила одне крило фону, і приєдналася до камери номер один, що врізалася в редакцію новин і відступила від неї. На товстій поверхні з форми почали з'являтися великі шматки, що загрожують зменшується сідала ара.
  
  
  Погляд Сміта ковзнув по телевізору. Через довгу скляну панель він міг бачити, як персонал диспетчерської гарячково перемикає кнопки. Один з них повернувся і підняв руки у безпорадному жесті поразки.
  
  
  Увійшов Гарольд Сміт, обережно обійшов учасників боротьби за стійку новин і підійшов до камери номер три, яка вставила свій квадратний скляний об'єктив у матрицю монітора і люто обертала гумові коліщатка, що димляться, намагаючись від'єднатися.
  
  
  Сміт знайшов панель з написом "ЗАХИДНИК", відкрив її і відгвинтив запобіжник. Камера різко вимкнулася.
  
  
  Все ще стискаючи свій портфель, Сміт підійшов до камер, що залишилися, і з великими труднощами зняв їх запобіжники.
  
  
  Тім Ара підвівся з острівця, який був його столом.
  
  
  "Дякую", - сказав він тремтячим голосом. "Я твій боржник. Хочеш зробити два постріли? Ми можемо ставити питання по черзі".
  
  
  "Ні", - рішуче сказав Сміт. Він показав свою картку секретної служби. "Я розслідую загрози капітана Аудіона. Раніше цього вечора ANC та BCN обидва отримали новий факс з вимогою від цього терориста".
  
  
  "Так я знаю".
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "У нас також є один".
  
  
  "Згідно з результатами пошуку записів ваших телефонних розмов, ви цього не зробили. І для вас неможливо, щоб ви його отримали".
  
  
  "Яка тобі справа до того, що ти переглядаєш записи телефонних розмов через мережу?" Вимагав відповіді Ара голосом, що тремтить від праведного обурення.
  
  
  "Ви, репортери, постійно займаєтеся подібними речами", - огризнувся Сміт.
  
  
  "Але ми новинна організація. Ми вищі за закон".
  
  
  "І я представляю законний уряд Сполучених Штатів", - сказав Сміт, його голос став роздратованим.
  
  
  "О. Тобі краще поговорити про це з юристом".
  
  
  "Я розмовляю з вами", - зазначив Сміт.
  
  
  "Е-е, я не знаю, чи можу я говорити під запис".
  
  
  "У кого є доступ до факсимільних апаратів у цій будівлі?"
  
  
  "Насправді у мене є лише один".
  
  
  "Така велика мережа, і є лише один факс?"
  
  
  "Ми втратили стільки грошей, спонсоруючи Олімпіаду 92-го, що нам довелося продати багато речей", - зізнався Ара. "Як ви думаєте, чому наші камери керуються роботами? Ми заощадили три зарплати операторам".
  
  
  Сміт окинув поглядом знищений випуск новин, підрахувавши, що камери, що вийшли з-під контролю, обійшлися телеканалу в суму, еквівалентну зарплаті тридцяти операторів.
  
  
  "Хто виявив факс?" - Запитав він Ара.
  
  
  "Ви маєте на увазі, хто це знайшов?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Думаю, я можу вам це сказати. Це був наш технічний директор Нілон". Тім Ара вказав на диспетчерську. "У нього самого безпорадний вираз обличчя".
  
  
  "Не могли б ви висловитися більш конкретно?" Запитав Сміт.
  
  
  "У червоній сорочці".
  
  
  "Дякую вам".
  
  
  Гарольд Сміт прокладав собі шлях через заплутаний лабіринт супутникових кімнат, що оточують знімальний майданчик MBC news. Якоїсь миті охоронці кинули йому виклик і, вражені його підробленим посвідченням особи з фотографією, дозволили йому блукати на власний розсуд.
  
  
  Сміт увійшов до диспетчерської без стуку.
  
  
  "Нілон?"
  
  
  Чоловік із кінським обличчям у червоній сорочці підняв погляд від відкритої панелі управління. "Так?"
  
  
  "Сміт. Секретна служба. Я так розумію, ви були першими, хто виявив останній факс із здирством".
  
  
  Нілон облизав припухлу верхню губу і сказав: "Так, я проходив повз цю штуковину, і вона відірвалася. Я знав, що це важливо, тому віддав її Ара".
  
  
  "Ви пам'ятаєте, коли це було?"
  
  
  "Так. 7:31. Я знаю, тому що трансляція о 7:00 щойно закінчилася".
  
  
  "Ти брешеш".
  
  
  Нілон моргнув. "Сказати це знову?"
  
  
  "AT cords показує, що факси із запитом, прийняті іншими мережами, були надіслані з факсфону MBC. І у вказаний час тут не надходило вхідних викликів".
  
  
  Нілон нічого не сказав. Його очі втратили фокус. Вони почали трохи перетинатися.
  
  
  Гарольд Сміт у дні, що передували лікуванню, був бюрократом ЦРУ, оперативником на місцях, а раніше оперативником УСБ. Він розумів, як небезпечні люди поводяться у стані стресу. Явні ознаки, що чоловік потягнувся за зброєю, були для нього тривожними сигналами.
  
  
  Сміт витяг свій автоматичний пістолет саме в той момент, коли пальці Нілона взялися за ручку його власної захованої зброї.
  
  
  "Не помиляйтеся, яку ви не зможете пережити", - попередив Сміт без видимих емоцій.
  
  
  Нілон глянув у дуло грізного пістолета Гарольда Сміта, підняв очі на сірі патриціанські риси обличчя Сміта і, зіставивши загрозу одного з рішучістю іншого, припустився помилки, яку робили багато людей, які виступали проти Гарольда В. Сміта в його минулому.
  
  
  Він завершив вихоплення, діставши плоский пістолет 22 калібру. Гарольд Сміт один раз натиснув на спусковий гачок. Куля вдарила крихітного калібру в живіт чоловіка, перш ніж він встиг вистрілити, і продовжила рух, увійшовши до грудної клітки.
  
  
  Куля відколола три ребра і вийшла з горла Нілона. Він узяв себе в руки вільною рукою, і потік крові сказав чоловікові все, що він колись дізнається. Його очі закотилися, він звалився на підлогу диспетчерської.
  
  
  Гарольд Сміт підійшов до тіла, його сірі риси обличчя були похмурими.
  
  
  "Як довго ця людина працює тут?" вимогливо спитав він, його голос був різким.
  
  
  Технік прохрипів: "Шість місяців. Прийшов з BCN після їхнього останнього раунду звільнень".
  
  
  Сміт почув відчайдушний стукіт з іншого боку панелі з плексигласу, що виходить на відділ новин.
  
  
  То був Тім Ара. Він стукав одним кулаком, іншим вказував на мертвого технічного директора. Хтось клацнув вимикачем, і через внутрішній зв'язок пролунав голос Ара.
  
  
  "- турес! Хто-небудь, принесіть туди камеру. Ми можемо зробити пряму трансляцію. Ми володітимемо цією історією!"
  
  
  "Що каже ця людина?" - спитав Сміт.
  
  
  "Він хоче, щоб це сталося у прямому ефірі".
  
  
  "Категорично ні", - сказав Сміт. "Це розслідування секретної служби. Справжнім я наказую опечатати цю диспетчерську до прибуття федерального коронера, а все обладнання для відеозйомки виключити до повідомлення".
  
  
  "Ти можеш це зробити?" - Запитав Тім Ара з іншого боку скла.
  
  
  "Я роблю це", - сказав Сміт.
  
  
  Було викликано директора новин. Він кинув один погляд на мерця і спитав: "Хтось записав зйомку на плівку?"
  
  
  Коли прийшла відповідь "ні", він втратив інтерес до тіла і сказав Сміту: "Ви не можете придушити новини. Це новини. Я відстоюю права на першу поправку великої традиції, що пишається павичем, MBC network ".
  
  
  "Це у ваших інтересах", - сказав Сміт.
  
  
  "На користь громадськості ніколи не приховувати новини".
  
  
  "Моє розслідування переконливо показує, що технічний директор MBC несе відповідальність за передачу останніх факсів з метою здирства від терориста, який називає себе капітаном Аудіоном".
  
  
  Директор новин раптово відступив назад, ніби його вдарили.
  
  
  "MBC така ж жертва цього психа, як і решта", - запротестував він.
  
  
  "Факс, який, за словами Нілона, він отримав, був сфальсифікований. Нілон - оперативник капітана Аудіона".
  
  
  "Я казав тобі, що ми взяли його з BCN?"
  
  
  "Несуттєво. Він співробітник MBC. Зараз".
  
  
  "Послухайте, що буде потрібно, щоб відкласти це на деякий час?"
  
  
  "Ваша повна співпраця", - сказав Сміт.
  
  
  "Мені потрібно буде проконсультуватися із юристом".
  
  
  "Зроби так".
  
  
  Представника юридичного відділу, що спустився з верхнього поверху, вирвало на тіло, коли його показали. Прикривши рота носовою хусткою, він пішов у відносну безпеку свого офісу.
  
  
  "Тоді, я вважаю, ми співпрацюємо", - хрипко сказав директор новин.
  
  
  Гарольду Сміту дозволили доступ до записів співробітників MBC та персоналу, і він був захищений від усіх новинних агентств та знімальних груп, хоча Тіма Ара довелося замкнути у бібліотеці для зберігання фільмів, доки він не перестав плакати.
  
  
  Через двадцять хвилин Сміт встановив, що Денніс Нілон прибув із BCN менш як чотири місяці тому.
  
  
  "Що сталося з попереднім технічним директором?" Запитав Сміт.
  
  
  "Кук? Жертва наїзду та втечі".
  
  
  "Чи був водій колись спійманий?"
  
  
  "Ні. Це була одна з тих штучок із п'яним водієм".
  
  
  "Я розумію".
  
  
  "Бачиш що?"
  
  
  "Цей Денніс Нілон був підставною особою. Скажи мені, хіба немає системи резервування для передачі твого сигналу?"
  
  
  "Ви маєте на увазі мікрохвильове харчування?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Чому мікрохвильове харчування не надійшло на філії?"
  
  
  "Ми не знаємо. Нілон відповідав за..." Директор новин зблід.
  
  
  "Чи міг канал зв'язку бути відключений Нілоном?"
  
  
  "Звичайно, але навіщо йому..."
  
  
  "Навіщо йому намагатися вбити Тіма Ара за допомогою роботизованих камер?" Сміт заперечив:
  
  
  “Це було коротке замикання. У нас таке трапляється час від часу. Коли тут працювала Чита Чінг, один із них підійшов та вдарив її. Вона розгорнулася та подала на нас до суду за сексуальне домагання. Нам довелося залагоджувати справу у позасудовому порядку”.
  
  
  "Денніс Нілон щойно намагався вбити Тіма Ара".
  
  
  "Навіщо йому це робити?"
  
  
  Гарольд Сміт нічого не сказав. Його рот був стиснутий у безкровну лінію.
  
  
  З диспетчерської долинув крик.
  
  
  "Гей, KNNN знову виходить в ефір!"
  
  
  "Ура!" - пролунав приглушений голос Тіма Ара. Ведучий MBC був звільнений, коли співробітники стовпилися в тісній диспетчерській, щоб переглянути трансляцію KNNN.
  
  
  Два анонімні ведучі KNNN брали інтерв'ю один у одного, перемежуючись відеозаписами збитих супутникових тарілок.
  
  
  "У цей час, - сказав один з них, - не надходило жодних звісток про власника KNNN Джедая Бернера і дружину Лейн Фондю, які зникли безвісти після обурливої атаки невідомих на мовний сигнал KNNN".
  
  
  "Вони знають не більше за те, що знаємо ми", - з нещасним виглядом сказав Ара. Сміт зауважив, що стоїть на животі мертвого технічного директора Денніса Нілона, намагаючись щось розгледіти поверх голів інших. Щоразу, коли Ара переступав з ноги на ногу, з відкритого горла і рота мерця хлюпала кров.
  
  
  Поки співробітники MBC news були зациклені на трансляції KNNN, Гарольд Сміт вислизнув через бічні двері та впіймав таксі Checker.
  
  
  Через півгодини Сміт сидів на ліжку в кутовому номері старого готелю недалеко від Медісон-Сквер-Гарден, його відкритий портфель лежав на покривалі, що обтягує барабанну перетинку.
  
  
  Телевізор був увімкнений, і Сміт був налаштований на KNNN. Звук було вимкнено. Сміт звертався безпосередньо до президента Сполучених Штатів, намагаючись бути почутим крізь рок-музику, що грає на задньому плані.
  
  
  "Пан Президенте, я досяг деякого прогресу".
  
  
  "Добре. Ми можемо це використати".
  
  
  "Я виявив, що капітан Аудіон впровадив "крота" в організацію новин MBC".
  
  
  "Крот"?
  
  
  "Агент, до чиїх обов'язків входило сприяти здійсненню його відключень. Ця людина відповідала за останні запити".
  
  
  "Було?"
  
  
  "Він мертвий. Я не зміг допитати його. На жаль, але навіть після смерті він може бути корисним".
  
  
  "Яким чином?"
  
  
  "Я хотів би, щоб Секретна служба заволоділа тілом убитого та накинула покрив таємності на смерть".
  
  
  "Я частково сумніваюся, що MBC погодиться".
  
  
  "Вони діятимуть, пане Президенте. Принаймні достатньо довго, щоб я зміг здійснити свій план".
  
  
  "Якщо ти можеш зробити це, Сміте, ти краща людина, ніж я. Цей репортер з Білого дому MBC мало не вчепився мені в горло під час моєї останньої прес-конференції".
  
  
  "Дякую за співпрацю", - сказав Сміт, вішаючи слухавку, перш ніж президент зміг поставити питання, на які Гарольд Сміт не мав часу відповісти.
  
  
  Сміт увійшов у свій комп'ютер і набрав факс наосліп. У простих журналістських пропозиціях йшлося про те, що Денніс Нілон, технічний директор відділу новин MBC, був взятий під варту Секретною службою у зв'язку з загрозою капітана Аудіона.
  
  
  Сміт передав це у всі організації новин, крім MBC.
  
  
  Потім, збільшивши звук, він почав чекати, що щось станеться.
  
  
  KNNN першим виклав історію. За нею пішли ANC та Vox. Сміт перейшов між BCN і MBC, щоб подивитися, хто наступним включиться в історію. Виявилось, що це Дон Кудер.
  
  
  Увірвався його гучний голос, який каже: "Це спеціальний репортаж BCN. Доброго вечора. Доповідає Дон Кудер. Останній залп у боротьбі за душу мовного телебачення - якщо не за людську цивілізацію - і безликий монстр, який називає себе капітаном Аудіоном, був зроблений. BCN тільки що. стало відомо, що секретна служба взяла під варту Денніса Нілона, технічного директора Транснаціональної мовної корпорації, у зв'язку з терористичною передачею Captain Audion, чи пов'язано це з управлінням MBC, і ми хочемо бути дуже, дуже обережними в цьому питанні - ніхто не говорить. Офіційно Повідомлення від MBC - це мовчазне "Без коментарів". На даний момент ніяких додаткових подробиць не доступно. Як завжди, ми тут, у BCN, готові повідомляти про нові події в міру їх появи в цьому, наші постійні зусилля щодо захисту вашого права Тепер повернемося до Raven ".
  
  
  Зі свого боку, MBC news опублікували коротке повідомлення "без коментарів" про нерозголошення та не переривали програму.
  
  
  Сміт трохи посміхнувся. Капітан Аудіон, де б він не був, напевно, запанікував через ці повідомлення. Було розумно припустити, що його агенти, яких, як тепер був переконаний Сміт, впровадили в кожну мовну організацію новин країни, будуть вагатися з виконанням загрозливого відключення мовлення, встановленого на три дні вперед.
  
  
  У грі в шахи з високими ставками, яку він вів проти невідомого супротивника, Гарольд Сміт був упевнений, що впорався зі своїм супротивником. Можливо, безповоротно.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Застигла усмішка Дона Кудера залишалася застиглою, доки індикатор підрахунку над камерою номер один не згас. Потім він потягся під стіл за телефоном продюсера і спитав: "Як у мене все пройшло?"
  
  
  "Фантастика, Дон", - захоплювався його продюсер. "Як завжди".
  
  
  "Отже, які останні новини?"
  
  
  "Нічого, Дон. Всі наші джерела вичерпалися".
  
  
  "Чи можемо ми щось витягти з секретної служби?"
  
  
  "Вони гірші за ЦРУ. Вони відмовляються говорити неофіційно, не кажучи вже про те, щоб".
  
  
  "Якщо ми відправимо знімальну групу на MBC, як, на вашу думку, це буде виглядати?"
  
  
  "Це прецедент, який я не хочу створювати, Дон".
  
  
  "Що, чорт забирай, з тобою відбувається? Це важливо. Можливо, найбільша історія останнього десятиліття двадцятого століття. Ми не можемо просто дозволити цьому проноситися повз, як полин перед техаським смерчем".
  
  
  "Вище керівництво говорить "руки геть". Вони сподіваються, що секретна інформація відкриє цю справу до закінчення терміну".
  
  
  Кудер понизив голос. "Вони не говорять про оплату, чи не так?"
  
  
  "Вони не розмовляють. Крапка".
  
  
  "Що ж наступного разу, коли говоритимете з ними, скажіть їм, що вони заплатять цьому шантажисту тільки через труп Дона Кудера".
  
  
  "Доне, ти впевнений, що хочеш, щоб я це сказав?"
  
  
  "Чому б і ні? Я принципова людина".
  
  
  "Ви також займаєте останнє місце в рейтингах новин. Вони дуже чутливі до цього".
  
  
  "І якщо Дон Кудер розкриє цю історію, він буде першим у рейтингах".
  
  
  "Доне, послухай мене: Дітер Беннінг мертвий. Це автоматично піднімає тебе на сходинку вище. Чита викрадена. KNNN повідомляє, що Джед Бернер теж зник безвісти. І MBC натякає, що сьогодні ввечері був скоєний замах на Тіма Ара. Ти розумієш, що це означає?"
  
  
  "Я номер один?"
  
  
  "Ні. Це означає, що капітан Аудіон обирає провідних новин за рейтингами, і ваші низькі показники, ймовірно, поки що єдине, що вас рятує".
  
  
  "Дон Кудер не боїться високих рейтингів. Він із радістю віддасть своє життя за солідну частку в три!"
  
  
  "Чудово, Дон. Але давай не заохочуватимемо начальство. Не забувай, що вони оформили на тебе страховий поліс на десять мільйонів доларів".
  
  
  "Гарна думка. Давайте залишимо цю розмову між нами, добре?"
  
  
  "Ти зрозумів, Дон".
  
  
  Дон Кудер повісив трубку, поправив краватку і, тупучи чоботами зі страусиної шкіри, попрямував до свого кабінету, де зняв телефонну трубку і набрав номер.
  
  
  "Френку, це знову я. Мені потрібно дещо перевірити в реальності..."
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Гарольд В. Сміт вийшов зі свого будинку в місті Рай, штат Нью-Йорк, наступного ранку і мало не зламав шию, спіткнувшись про перешкоду на сходах ганку.
  
  
  Сміт відновив рівновагу, і на мить його розум відмовився прийняти те, що, за словами його сірих очей, було на сходинці.
  
  
  То був його підписний екземпляр ранкової газети. І вона була вдвічі більшою за звичайний недільний випуск.
  
  
  За винятком того, що то була субота. Або Сміт гадав, що це було. У нього зніяковіло? Сміт нахилився, щоб підняти газету, і звідти вискочив блок телефонної книги з кольоровими рекламними вставками.
  
  
  Він був змушений поставити свій портфель на підлогу і обома руками підняти папір. Навіть тоді слизькі вкладиші продовжували вислизати.
  
  
  Крохтячи, Сміт відніс газету в універсал, що очікував його. Йому довелося здійснити дві поїздки. Нарешті, з портфелем, що утримував стос паперів, він поїхав у Фолкрофт.
  
  
  Згідно з "местхедом", сьогодні була субота. Це просте підтвердження зняло величезний вантаж із душі Гарольда Сміта. Якщо у нього і був якийсь страх як у глави CURE, то це того, що його розумові здібності можуть ослабнути. Він, і тільки він був відповідальний за повсякденну роботу CURE.
  
  
  Сміт знав, що одного дня настане день, коли він більше не зможе виконувати ці обов'язки. Про відставку не могло бути й мови. Він надто багато знав про те, як Америка утримувала свою політичну голову над водами анархії та соціального хаосу. Сміт очікував померти за своїм робочим столом, служачи своїй країні. Або у польових умовах.
  
  
  Після його смерті CURE або була б закрита головуючим президентом, або був призначений новий глава CURE. Це не було б проблемою Гарольда Сміта.
  
  
  Але якщо розум Сміта виявляв якісь ознаки збою, він був зобов'язаний накласти на себе руки за допомогою таблетки з отрутою, яку він тримав у кишені для годинника свого сірого жилета, коли не спав, і в кишені сірої піжами, коли спав.
  
  
  На світлофорі Сміт переглянув заголовки.
  
  
  Вся перша смуга була присвячена розповіді про п'ятигодинне відключення телевізійного мовлення.
  
  
  Головна історія була довгою і розповіла Смітові мало того, чого він не знав раніше.
  
  
  Його увагу привернули бічні панелі та розповіді співрозмовників навіть після того, як змінився сигнал світлофора та гудки клаксонів змусили його підняти голову, а ногу натиснути на газ.
  
  
  За людськими інтересами, викликаними різким зростанням прокату відео, передбаченнями міні-бебі-буму через дев'ять місяців у майбутньому та 3-відсотковим збільшенням випадків домашнього насильства, ховалися розрізнені повідомлення про заворушення в деяких центральних містах - Лос-Анджелесі, Чикаго, Балтіморі, Детроні. Майамі.
  
  
  У більшості міст заворушення почалися як протести проти втрати телевізійного сигналу. Поліція теоретизувала, що ці інциденти були результатом розчарування через марні телевізори. Сміт розумів, що за цим криється щось більше.
  
  
  Телебачення стало соціальним заспокійливим засобом, без якого певні елементи, маючи дуже багато вільного часу, потрапляли у більші неприємності, ніж зазвичай. Але, крім цього, було глибше психологічне попередження. Люди звикли покладатися на телебачення як на головне джерело новин та основний зв'язок зі світом за межами їхніх районів. Позбавлені електронного вікна у світ, вони швидко стали неспокійними, роз'єднаними та стурбованими. У цих розрізнених подіях була тінь більш похмурої загрози - широко поширених цивільних заворушень, а то й паніки.
  
  
  Сміт передбачав це ще до президента. Чого він не передбачав, він побачив, переглядаючи внутрішні сторінки, то це міжнародні наслідки проблеми. Мексика та Канада також припинили ефірне мовлення. У цих країнах кабельні станції продовжували передавати сигнали. Це підказало Сміту, що Captain Audion був націлений насамперед на мережі США, і вторинне поширення було викликане величезним розмахом нульової зони мовлення.
  
  
  Проте уряди Мексики та Канади цього не зрозуміли. Вони бачили лише те, що їхні радіохвилі були порушені. У Мексиці зростала нестабільність. Але велика проблема лежала північ від. Канадський уряд погрожував закрити свої кордони зі США, якщо втручання не припиниться.
  
  
  Коли Сміт звернув до воріт санаторію Фолкрофт, він пообіцяв собі, що вистежить капітана Аудіона до того, як ситуація зможе загостритися ще більше.
  
  
  Але як це зробити? Поки Audion не відновив глушіння, не було жодної нагоди відстежити його передавач. І Сміт подбав про те, щоб Audion не наважився здійснити свою загрозу.
  
  
  Рімо Вільямс привітав його, коли Гарольд Сміт, що зігнувся майже вдвічі під тяжкістю ранкової газети, вийшов із ліфта.
  
  
  "Ось, дозвольте мені розібратися", - сказав Римо, беручи пачку газетного паперу з тонких рук Сміта. Побачивши розмір тиражу, Римо виглядав спантеличеним. "Сьогодні вже неділя?"
  
  
  "Ні, відключення електроенергії змусило рекламодавців у паніці прибрати газетні оголошення в очікуванні наступного нападу капітана Аудіона".
  
  
  Темні очі Римо з надією здійнялися. "Чи означає це, що вони також подвоїли розмір сторінки коміксів?"
  
  
  "Я не дивився".
  
  
  Сміт відімкнув свій кабінет і запитав: "Де майстер Чіун?"
  
  
  "У його кімнаті. Я не думаю, що він спав. Я чув, як він ходив всю ніч. Він страшенно турбується про Чита, і він не розмовляє зі мною".
  
  
  Сміт поклав газету та портфель на свій стіл, сів на своє місце і торкнувся прихованої кнопки, яка викликала дзижчання його терміналу CURE із прихованого резервуару на столі. Сміт увійшов до системи.
  
  
  Рімо увімкнув крихітний телевізор і перевірив кожен канал. Всі станції вели мовлення нормально, і він зупинився на KNNN.
  
  
  "Коли KNNN знову увімкнувся?" він спитав Сміта.
  
  
  "Минулої ночі", - сказав Сміт, не відриваючись від перегляду ранкових новин. Сміт вважав за краще отримувати свої новини у вигляді дайджесту. Він відчував, що коментатори лише розбавляють факти своїми особистими упередженнями. Комп'ютери Сміта безперервно сканували канали телеграфних служб, збираючи та узагальнюючи події відповідно до програми, яку Сміт давно налаштував.
  
  
  Римо різко клацнув пальцем. "Гей! Я щойно дещо згадав".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Коли ми були в офісі Кудера, Чіун справив на Кудера враження цитатою з Біблії".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "У ньому було ім'я Чіуна".
  
  
  "Справді? Ви пам'ятаєте цитату?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Сміт відкрив свій біблійний довідник, ввів ім'я Чіун, потім натиснув клавішу пошуку.
  
  
  "Є лише одна згадка про біблійного Чіуна", - сказав він Римо. "Але у контексті я цього не розумію".
  
  
  "Я також не знаю". Чіун розповів мені безглузду історію про одного зі своїх предків. Чіун Перший. Але він не був щедрий на подробиці.
  
  
  "Згідно з цією приміткою, - додав Сміт, - Чіун - це транслітерація єврейського Кайван, імені, яке сходить до вавилонського слова Кайаману, яке ототожнювалося з планетою Сатурн, яка, у свою чергу, може бути прирівняна до деяких маловідомих вавилонських божеств. та Рентхам, яким єврейський народ поклонявся під час свого вигнання у пустелі”.
  
  
  "Це говорить мені багато про що", - сухо сказав Римо. "Що небудь ще?"
  
  
  "Каяману, або Сатурн, називали "зіркою справедливості". Але ми могли б провести тут дні, повертаючись до неясних посилань", - сказав Сміт, різко виходячи зі своєї біблійної бази даних. "Ми маємо викрити капітана Аудіона до закінчення терміну".
  
  
  "Я не розумію, в чому тут річ".
  
  
  "Прочитайте першу сторінку", - запропонував Сміт.
  
  
  Римо так і вчинив. Люди були вбиті через супутникові тарілки. Магазини повідомляли про масове падіння продажів - очевидно, тому, що без реклами, яка б мотивувала середнього громадянина, він тримався за свої гроші. Економіка зазнавала ще однієї поразки. "І все це через відсутність телевізора протягом якихось жалюгідних п'яти годин?" він поскаржився.
  
  
  "Спробуйте уявити наслідки семиденного відключення електроенергії - спортивні заворушення, внутрішні чвари".
  
  
  "Можливо, мережі платитимуть".
  
  
  "Вони могли б. Але це не вирішило б основної проблеми".
  
  
  Задзвонив червоний телефон, і Сміт сказав: "Вибачте мені. Це президент".
  
  
  "Передай йому повідомлення для мене".
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Втопити віце-президента".
  
  
  Сміт спохмурнів і підніс слухавку до вуха.
  
  
  "Так, пане Президенте?"
  
  
  "У мене є деякі новини. Я щойно говорив з прем'єр-міністром Канади. Його CRTC відстежував піратський передавач, поки сигнал не зник з ефіру".
  
  
  "Вони отримали виправлення?"
  
  
  "Не зовсім. Прем'єр-міністр сказав мені, що має лінію довготи".
  
  
  "І ми маємо широта".
  
  
  "Я запропонував обмінятися даними, організувати спільну штурмову операцію на передавачі, але він відмовився і зажадав, щоб я передав широтні координати як жест доброї волі, щоб продемонструвати невтручання США".
  
  
  "Ви, звісно, відмовилися?"
  
  
  "Чортовськи вірно. Я не збирався дозволити їм напасти на цей передавач, схопити поганих хлопців і сфабрикувати сценарій, в якому замішаний громадянин США чи його уряд".
  
  
  "Ви вчинили правильно, - сказав Сміт, - ми маємо бути готові до ймовірності того, що за цією змовою стоять громадяни США".
  
  
  "Я знаю", - зітхнув Президент. "І ось що: я говорив з керівниками найбільших мереж. Вони кажуть, що не можуть дозволити собі семиденне відключення електроенергії. Це зламало б їх. Вони вже втрачають мільйони на рекламу в газетах і журналах. Ви б бачили мою "Вашингтон пост" цим вранці Секретна служба подумала, що це бомба, і підірвала її».
  
  
  "Капітуляція перед тероризмом – це завжди помилка".
  
  
  "Я знаю. Але я не можу контролювати те, що роблять мережі. Можуть спалахнути громадянські заворушення, якщо телебачення знову відключать. І економіка страждає. Я поняття не мав, скільки витрат було мотивовано телевізійною рекламою".
  
  
  "Чи можете ви переконати мережі дати нам двадцять чотири години?"
  
  
  "Я можу спробувати. Але, схоже, вони готові переказати викуп на номерний швейцарський рахунок сьогодні".
  
  
  "Робіть все, що у ваших силах, пане президент", - сказав Сміт, вішаючи слухавку. Він глянув на Римо.
  
  
  "Мережі готові сплатити викуп".
  
  
  "Чорт. Мені начхати на мережі, але я не можу змиритися з думкою, що цьому психу зійде з рук це лайно. Як тільки йому заплатять, він може зникнути, і ми ніколи його не знайдемо".
  
  
  Сміт дивився на зелене поле команд на екрані свого терміналу.
  
  
  "Має бути якась зачіпка, - сказав він, - якась зачіпка. Ми знаємо, що передавач знаходиться в Північній Канаді. Але де?"
  
  
  "Давайте зберемося з думками".
  
  
  Чопорний рот Сміта стиснувся. "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Ти працюєш на своєму комп'ютері..."
  
  
  "Так?"
  
  
  "А я присуну стілець і подивлюся KNNN".
  
  
  "Чому KNNN?"
  
  
  Римо посміхнувся. "Бо вони завжди спочатку щось ламають".
  
  
  "Варто спробувати", - сказав Сміт без ентузіазму.
  
  
  Кілька годин потому Гарольд Сміт із затуманеними очима відірвався від екрану і почав протирати окуляри носовою хусткою.
  
  
  "Є що-небудь?" - спитав Римо, відриваючи погляд від телевізора. На своєму кінці столу він розклав газету.
  
  
  "Єдина аномалія, яку я можу виявити, переглядаючи канадські стрічки новин, - це серія крадіжок автомобільних акумуляторів у районі верхнього Квебеку, званому Канадський щит".
  
  
  "Крадіжки автомобільних акумуляторів?"
  
  
  "З припаркованих автомобілів, магазинів автозапчастин та заправних станцій".
  
  
  "Яке це стосується піратського передавача?"
  
  
  Сміт насупився. "Я не знаю. . . . "
  
  
  Задзвонив червоний телефон. Сміт зняв слухавку.
  
  
  "Мережі щойно заплатили викуп", - сказав президент приглушеним голосом. "Я зробив, що міг. Вони думали про своє економічне виживання".
  
  
  "Слід слід закінчитися тут, пане Президенте".
  
  
  "Але криза минула. Чи не так?"
  
  
  "За цей місяць. Можливо, цього року. Але Captain Audion щойно заробив 100 мільйонів доларів шляхом вимагання. Сукупні доходи від реклами мереж "великої трійки" перевищують п'ять мільярдів доларів на рік. мільярдів?"
  
  
  "Ми можемо тільки сподіватися, що він не настільки жадібний".
  
  
  "Я б не розраховував на таку ймовірність, пане президенте", - стомлено сказав Сміт. "Тепер, якщо ви пробачте мені, я маю намір продовжити пошуки передавача".
  
  
  Римо, який почув кожне слово, похмуро запитав: "Чи означає це, що Читу збираються звільнити?"
  
  
  "Ми маємо знати найближчим часом", - сказав Сміт.
  
  
  "Тоді справді почнуться наші проблеми", - пробурмотів Римо.
  
  
  Вони повернулися на роботу.
  
  
  Минуло кілька годин.
  
  
  У своїй бідній палаті в приватному крилі санаторію Фолкрофт Майстер Сінанджу сидів перед телевізором з кам'яним обличчям, його очі були невідривно спрямовані на екран.
  
  
  Він дивився BCN, вірячи, що новини про Чит, улюблену Чит, квітку корейської жіночності, будуть передані.
  
  
  Ніколи він не почував себе таким безпорадним. Ніколи його не змушували терпіти такі тортури. Спершу викрадають чесного Читу, а потім його імператор відмовився дозволити виплату розумного викупу. Чи всі білі були божевільними? Що означали прості паперові гроші проти життя матері та дитини? Безперечно, це був тонкий приклад запеклого антикореанізму, який заразив свідомість білих.
  
  
  Тепер він був змушений дивитися "Боулінг на гроші", ніби кожен товстий білий, що хрипить при перемозі або ридає при поразці, був важливий. Це було нестерпно.
  
  
  Але він нічого не міг вдіяти. Його імператор заборонив йому робити будь-які дії.
  
  
  Потім раптово екран потемнів, і звучний голос вимовив: "З вашим телевізором все гаразд..."
  
  
  Римо читав Келвіна, коли провідний KNNN сказав: "На легшій ноті канадська влада не може пояснити виявлення на віддаленій вершині гори в Квебеку релігійної статуї, яку зазвичай можна побачити на схилах пагорбів Південної Америки".
  
  
  При звуку слова "Квебек" обидва, Римо та Гарольд Сміт, відірвалися від читання.
  
  
  Поряд із серйозним обличчям ведучого матеріалізувалася графіка Quantel – і екран перетворився на сніг та перешкоди.
  
  
  Римо переключив канал. І настала темрява.
  
  
  "З вашим телевізором все гаразд..." - почав говорити голос.
  
  
  "Що це за нісенітниця?" Римо вибухнув.
  
  
  "Я не розумію", - пробурмотів Сміт. "Викуп сплачено".
  
  
  "Можливо, чеки відскочили".
  
  
  "Банківські перекази не перескакують", - сказав Сміт, коли Римо перемикав канали. Не кожен канал було вимкнено. Декілька кабельних станцій працювали. Мережі не працювали. Як і Nickelodeon, і MTV, і невелика кількість інших.
  
  
  "Спробуйте KNNN ще раз", - розпорядився Сміт.
  
  
  Римо підкорився. Передача KNNN була просто сніговою.
  
  
  "Думаєш, у них знову розбився посуд?" Сказав Римо.
  
  
  "Збігається з новим відключенням? Малоймовірно".
  
  
  Потім KNNN знову увімкнувся. З графічним зображенням технічних труднощів, що зображує зламаний якір. Голос за кадром сказав: "Будь ласка, приготуйтеся, поки KNNN перейде на свою резервну фільмотеку".
  
  
  "Мабуть, мається на увазі та кімната з роботизованим управлінням, яку я бачив", - сказав Римо.
  
  
  Зображення зникло. Екран заповнила плита з базальту, що не відбиває, прикрашена словами:
  
  
  Немає сигналу.
  
  
  "Неможливо", - відрізав Сміт. "Передача кабелем не може бути замаскована подібним чином".
  
  
  Капітан Аудіон почав говорити. "З вашим телевізором все гаразд..."
  
  
  Римо переключив канали. На мережевих каналах капітан Аудіон вже заглибився у свою декламацію.
  
  
  "Це не той сигнал", - сказав Римо.
  
  
  "Ви маєте рацію", - сказав Сміт.
  
  
  У цей момент двері кабінету відчинилися, і Майстер Сінанджу з палаючими очима увірвався всередину.
  
  
  "Імператор Сміт! Безликий диявол знову завдав удару! Ти повинен щось зробити. Ми повинні викупити Читу, поки не стало занадто пізно".
  
  
  Сміт підняв слухавку червоного телефону і невдовзі вже розмовляв із президентом.
  
  
  "Якщо ми діятимемо швидко, то, можливо, зможемо відстежити сигнал", - сказав Сміт.
  
  
  "Так само вчинять і канадці".
  
  
  "Мої люди можуть рухатися за миттєвим повідомленням".
  
  
  "Диявол помре з його власним якорем, обгорнутим навколо його брехливого горла", - верещав Чіун.
  
  
  "Що це було?" – запитав Президент.
  
  
  "Пізніше", - сказав Сміт. "Час дорогий". Він повісив слухавку.
  
  
  - Ми можемо щось зробити? - Запитав Римо.
  
  
  Сміт спохмурнів, дивлячись на чорний екран телевізора.
  
  
  "Має бути якась причина, через яку Аудіон так швидко відмовився від своїх слів. Але яка?"
  
  
  "Але це добре, чи не так?" – сказав Римо. "Тепер його можна відстежити, вірно?"
  
  
  "Так. Але літакам стеження знадобиться годинник, щоб..." Безкровні губи Сміта стиснулися.
  
  
  "Що що?" - пискнув Чіун.
  
  
  "Можливо, є інший спосіб".
  
  
  "Вимов слова, о імператор Сміт, і твої вірні вбивці обрушать твою священну помсту на канадських піратів".
  
  
  Римо дивився на Майстра синанджу. - Святий?
  
  
  Чіун сердито глянув у відповідь.
  
  
  Сміт скривився: "Будь ласка, я маю подумати".
  
  
  Майстер Сінанджу підвівся навшпиньки і опустив підняті руки. Він задумливо примружив одне око, дивлячись на Гарольда Сміта.
  
  
  "У капітана Аудіона була причина відновити відключення, незважаючи на те, що йому заплатили", - говорив Сміт. "Причина, яка переважила небезпеку того, що його сигнал буде відстежено".
  
  
  "Не обов'язково", - сказав Чіун.
  
  
  Сміт відірвався від своїх думок. "Прошу вибачення?"
  
  
  "Усім відомо, що канадці сумно відомі своєю ірраціональністю".
  
  
  Нахмурений рот Сміта став спантеличеним. "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Диявол заприсягся знищити все телебачення на сім годин, але припинив лише через п'ять. Це не те, як наводять страх на ворожу націю. Отже, він ірраціональний".
  
  
  "На мою думку, звучить як незаперечна логіка", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Дякую", - сказав Чіун.
  
  
  Римо закотив очі.
  
  
  Сміт сказав: "Мені важко повірити, що це канадська операція, хоча всі докази вказують на канадське місце передачі".
  
  
  "Не забувай про мерзенного шпигуна Беннінгу", - додав Чіун.
  
  
  "У мене немає. Але мені цікаво, чи не була заборона відволікаючим маневром?"
  
  
  "Він був шотландцем. Білий шотландець. Вони хитра раса - хитра і скупа. Гірше канадців".
  
  
  "Ми колись працювали на шотландців?" - Запитав Римо.
  
  
  "Кого ти маєш на увазі під "нами", біла штука?"
  
  
  "Джед Бернер не канадець", - повільно сказав Сміт. "Як і Лейн Фондю. І все ж підозра впала на них, на Дітера Беннінга, а через фальшиві факсимільні передачі - на KNNN і MBC одночасно".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що Аудіон кидав підозри на всіх, на кого міг?"
  
  
  "Це очевидно. І його цілі можуть вказувати на особистість терориста".
  
  
  "Хто це робить, щоб залишити..."
  
  
  Голос Римо затих. У його глибоко посаджених очах спалахнув вогник.
  
  
  Перш ніж він встиг відкрити рота, з беззвучного телеекрана, який все ще транслював чорний колір, долинув голос.
  
  
  "Це спеціальний звіт. Каже капітан Аудіон".
  
  
  Римо та Чіун поспішили на знімальний майданчик.
  
  
  Екранна головка, як і раніше, була чорною. Потім чорнота зменшилася і відступила, поки на картинці не з'явився телевізор, встановлений на широких плечах фігури, одягненої у синю смужку.
  
  
  Екран телевізора був затемнений, крім сигналу "НІ".
  
  
  Потім рука просунулась у раму та повернула ручку.
  
  
  Увімкнувся екран телевізора всередині телеекрана, показуючи сувору особу, яка була відома мільйонам телеглядачів по всій країні.
  
  
  “Слухаю вас! Слухаю вас! У Чити Чинг, яка веде телепередачу, скоро з'явиться корова. Правильно, хлопці, у неї відійшли води. Слідкуйте за новинами”.
  
  
  "ІІІІІІ! Запеклий диявол! Він показав своє обличчя і тепер повинен померти!"
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Дон Кудер замкнув двері свого кабінету через постійні вимоги своїх співробітників. Вони завжди приставали до нього в будь-який час доби, безсоромні синкофанти. Тому він встановив період замикання офісу, зазвичай, близько трьох годин дня. Він називав це часом підтримки осудності.
  
  
  У його персоналу були інші назви: Час сну, Година становища плода та перерва Дону на ссання пальця.
  
  
  Правда полягала в тому, що Дон Кудер підфарбував сивину у своєму волоссі о третій годині дня. Якщо афоризм про те, що теленовини присвячені волоссю, а не журналістиці, вірний, то Дон Кудер взявся за це так, як нікому на телебаченні і не снилося. У той час як інші ведучі використовували грецьку формулу для видалення сивини зі свого волосся, у нього була спеціальна формула, що надає його мужнім чорним кучерям зрілу сивину.
  
  
  Інший ведучий міг би пишатися своїм розкішним шоломом із чорних як смоля волосся. Чи не Дон Кудер. Він успадкував крісло від найвидатнішого ведучого останніх двох десятиліть Дейлта Конкліна, привітного і доброзичливого дядечка Дейлта, чиє місце Дон Кудер намагався зайняти вже десять років.
  
  
  З першого дня критики були безжальні у своїх несправедливих порівняннях. Публіка натовпом перемикала канали. Його власні співробітники робили ставки на тиждень, на якому його відпустять.
  
  
  Провівши всього два роки в кріслі голови, Кудер дійшов усвідомлення, що знижує самооцінку. Він ніколи, ні за що, незалежно від того, наскільки низько він говорив або вдавав зривається, не зайняв би місце Дейлта Конкліна.
  
  
  Тому замість цього він вирішив скопіювати своє волосся. Сивина поступово з'являлася протягом кількох місяців, поки показники крововиливів не стабілізувалися. Ще один рік було витрачено на вдосконалення ідеальної суміші солі та перцю.
  
  
  Кудер створив календарну таблицю кожного тижня на рік. Фотографія співвідношення його чорного волосся до сивого у недільному випуску та його рейтинги Nielson та Arbitron, накидані у суботу.
  
  
  Коли він знайшов ідеальний баланс, залишалося лише підтримувати його у стабільному стані.
  
  
  І ось тепер, на одинадцятому році роботи ведучим вечірніх новин BCN, Дон Кудер сидів за своїм столом, перед ним стояло дзеркало для макіяжу з підсвічуванням, і тонким пензликом підфарбовував майстерно покладені сиві пасма.
  
  
  Стук у двері змусив його зморшкувате обличчя насупитися.
  
  
  "Іди, я зберігаю свій розум!"
  
  
  "Увімкніть телевізор. Увімкніть телевізор". То був його директор новин.
  
  
  Кудер потягнувся до кнопки миттєвого увімкнення свого настільного телевізора і побачив своє власне обличчя, що дивиться на нього у відповідь - у рамці телевізора, в рамці екрана телевізора.
  
  
  "Це капітан Аудіон з відеорейнджерів", - сказав голос, дуже схожий на його власний. "Вітаю землян!"
  
  
  Дон Кудер різко випростав болта у своєму кріслі.
  
  
  "Це не я! Це не я! Це підстава! Ми повинні повідомити про це".
  
  
  "Ми не можемо", - крикнув директор новин BCN через замкнені двері. "Ми у чорному; все у чорному".
  
  
  "Має бути спосіб. Вся моя кар'єра, мій авторитет, моя репутація чесності та щирості ось-ось..."
  
  
  Дзвін пляшечки, що впала на підлогу, з фарбою для волосся викликала питання з іншого боку дверей.
  
  
  "З тобою все гаразд, Дон?"
  
  
  "Від хвилювання перекинув дієтичну колу. Дбати нема про що".
  
  
  "Що ти збираєшся робити, Дон?"
  
  
  Дон Кудер підійшов до вікна свого офісу, дивлячись униз по Сьомій авеню у бік Таймс-сквер.
  
  
  "Я точно знаю, що збираюся зробити", - оголосив він глибоким, мужнім голосом, відчиняючи вікно свого кабінету.
  
  
  Почувши це, директор новин закричав: "Не треба! Не роби цього! Не стрибай!"
  
  
  "Занадто пізно", - сказав Дон Кудер, вибираючись на виступ.
  
  
  Директор з новин Мовної корпорації Північної Америки був у сказі.
  
  
  "Хтось, допоможіть мені. Допоможіть мені виламати ці двері".
  
  
  "Ми не можемо. Біля вхідних дверей проблеми".
  
  
  "Які проблеми?"
  
  
  "Преса. Вони вимагають інтерв'ю з Доном Кудером".
  
  
  "Він покинув будівлю!"
  
  
  "Тоді вони захочуть взяти в тебе інтерв'ю".
  
  
  "Хтось, допоможіть з цими дверима. Я теж вилазю у вікно!"
  
  
  Але посилені двері Дона Кудера не зрушили з місця.
  
  
  Директор новин пірнув у кабінет Чити Чинг і почав чекати на допомогу. Ніхто не прийшов. Насправді крики з передньої частини будівлі стихли. За кілька хвилин хтось прийшов за ним.
  
  
  "Все гаразд", - сказав йому менеджер його поверху. "Вони пішли".
  
  
  "Вони зробили?"
  
  
  "Так. Вони знайшли Кудера".
  
  
  "Він мертвий?"
  
  
  "Ні, він мовить із Таймс-сквер".
  
  
  "Як він може це робити? Ми відключені від ефіру".
  
  
  "Пам'ятаєте, на останньому Національному з'їзді демократичної партії, коли ми почали зі знімку Кудера з головою, що говорить, а потім прибрали камеру, щоб показати, що це була одночасна трансляція з увімкненим екраном на Таймс-сквер?"
  
  
  "Так, це був вражаючий знімок. Кудер сам створив Quantel graphic".
  
  
  "Ну, це, мабуть, наштовхнуло його на ідею. Тому що він у тій будівлі робить дистанційний бюлетень".
  
  
  "Ця людина - геній. Гребаний геній. І коштує кожного цента, який ми йому переплачуємо". Директор новин моргнув. "Він заперечує історію, чи не так?"
  
  
  "Я припускаю".
  
  
  Вони вибігли на Таймс-сквер.
  
  
  Рух зупинився. Газетні репортери проштовхувалися крізь натовп, що збирався, коли гігантське обличчя Дона Кудера з мішками під очима, товстими, як у призових голштинців, і незрозумілим проблиском сивини в його ретельно причесаному волоссі, втупилося на них зверху вниз, ніби з якоїсь електрон.
  
  
  "Я категорично заперечую, що я капітан Аудіон. Я не капітан Аудіон. Це підстава, дешева підстава. Змова моїх численних ворогів у засобах масової інформації. Вони намагаються вбити мене. Але Дона Кудера не можна вбити. Поки є новини, про які можна повідомити, Дон Кудер житиме, непокірний, безкровний, безсмертний...
  
  
  "Він божеволіє", - сказав менеджер поверху.
  
  
  "Так, він нікуди не годиться без сценарію. Ніколи не був".
  
  
  "Добре, що це не поширюється по всій країні".
  
  
  "Так. Зачекайте хвилинку". Директор новин вигукнув у бік студії. "Гей, хтось, зніміть це на камеру, щоб потім ретранслювати".
  
  
  "Ти збожеволів? Він там, нагорі, розвалюється на частини!"
  
  
  "Так, - сказав директор новин, - але це чудове телебачення".
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Гарольд В. Сміт витріщився на химерне зображення на своєму крихітному телеекрані і сказав: "Це не Дон Кудер".
  
  
  "Ти що, осліп!" - верещав Майстер синанджу. "Це сам диявол".
  
  
  "Хвилину тому ви звинувачували Дітера Беннінга та канадців", - зазначив Римо.
  
  
  Голос Чіуна став крижаним. "Хто може сказати, що ця людина не в змові зі злими канадцями? Або сам таємний канадець".
  
  
  "Не ти, це точно", - парирував Римо.
  
  
  "Його рота виглядає по-канадськи тонким і безжальним", - сказав Чіун, підходячи до Гарольда Сміта і повертаючись до нього обличчям через його патологічно охайний стіл. "Імператор Сміт, лиходій показав себе на загальний огляд. Його мотиви зрозумілі".
  
  
  "Це вони?" Запитав Сміт.
  
  
  "Так, так. Ти теж сліпий? Він ревнує до Чити. Ти сам чув, як він погрожував їй по телевізору".
  
  
  Римо впіймав погляд Сміта. "У цьому він правий".
  
  
  "Можливо. Але це не Дон Кудер", - категорично сказав Сміт. "Це анімована графіка".
  
  
  Рімо уважніше глянув на екран телевізора. Його зір був настільки загострений дисципліною синанджу, що йому доводилося сильно фокусуватися, інакше все, що він бачив, були пікселі, що змінюються, схожі на різнокольорових амеб, що переживають якийсь надшвидкий життєвий цикл. "Так, ти маєш рацію", - сказав він. "Чи означає це, що Аудіон намагається підставити Кудера?"
  
  
  "На сьогоднішній день це відповідає схемі Audion. Він викликав підозру практично у кожної мережі та її відділу новин".
  
  
  "Але чому щоразу новинні відділи? Я маю на увазі, якщо він атакує мережі, навіщо полювати за новинами? Хіба вони не найменш прибуткові?"
  
  
  Але найбільш помітна для цілей Audion. Кожен ведучий функціонує як свого роду живий символ його мережі. Ні, це розумна стратегія.
  
  
  "Отже, ми ніде?"
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "У нас є безліч фактів. Має бути спосіб..."
  
  
  Чіун зробив стискаючий рух пальцями з довгими нігтями і сказав: "Імператор Сміт, дозволь нам з Римо відвідати кожну телевізійну станцію, і я обіцяю тобі, що ми доб'ємося правди від таємних гнобителів".
  
  
  "Так само, як ви вичавили правду з Дітера Беннінга?" - Запитав Римо.
  
  
  "Тьху! Він лише знаряддя низинних лиходіїв".
  
  
  Сміт підняв руки. "Будь ласка, майстер Чіун. Безрозсудне насильство не викурить капітана Аудіона. Ми маємо підійти до цього з логікою".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Я кореєць, а не грек. Я не практикую логіку".
  
  
  Гарольд Сміт дивився на екран телевізора, на якому телевізор з обличчям Дона Кудера безперервно жестикулював і говорив. Звук було вимкнено.
  
  
  "Для цього є причина", - розмірковував Сміт. "Так само, як була причина, через яку Аудіон передчасно перервав свою попередню передачу".
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо. "Бо він хотів, щоб усі думали, що він Беннінг".
  
  
  "Можливо. Але він не забороняє. Тим не менш, він має бути кимось у телевізійній індустрії, якщо не в даний час, то в якийсь момент у минулому".
  
  
  "Як ти собі це уявляєш?"
  
  
  "Потрібна величезна технічна майстерність, щоб організувати переривання мовлення та кабельного мовлення такого масштабу", - пояснив Сміт. "А також складне обладнання та значні фінансові резерви".
  
  
  Заговорив Чіун. "Цим ведучим платять непристойні суми грошей. Так сказав Римо".
  
  
  Римо раптово клацнув пальцями. "Гей! Можливо, за цим стоїть Чита!"
  
  
  Майстер Сінанджу повільно почервонів і холодно дивився на свого учня.
  
  
  "З іншого боку, - видужав Римо, - можливо, і немає".
  
  
  "У цієї людини, мабуть, є контакти, щоб впровадити своїх агентів у багато мереж та телевізійних станцій з метою саботажу", - продовжував Сміт, ніби розмовляючи сам із собою. "Він могутній. Він багатий. І у нього є вагома причина для нападок на телебачення".
  
  
  "Повернемося до капітана Дерзкого, Джеда Бернера", - сказав Римо. "Обидва капітани і символом компанії Бернера є якір. Все сходиться".
  
  
  "Імператор", - сказав Чіун, задихаючись, - "Цього разу я вирушу в Атланту, щоб спокутувати свою попередню помилку. Я зруйную злу вежу Джеда і оберну її в руїни, як впали стіни Єрихона. Це покладе край темряві, яка занапастила твоє королівство, про Коваль".
  
  
  Нахмурившись, Сміт переключив канал на KNNN. Там теж показувалося химерне комп'ютерне зображення Дона Кудера, але, як здалося, із трихвилинною затримкою.
  
  
  "Це кабельний сигнал, - сказав він, - переданий у мікрохвильовій печі з вишки KNNN на супутник і переданий каналом зв'язку на земну станцію. Він не повинен..."
  
  
  Потім на екрані телевізора Гарольда Сміта пролунала шипляча бавовна, і екран погас.
  
  
  "Що це було?" - Видихнув він.
  
  
  "Схоже, вибухнула люлька, Смітті".
  
  
  Потягнувшись до ручки селектора, Сміт вручну переключив канали. Повернувся сигнал вимкнення.
  
  
  "Думаю, все гаразд", - пробурмотів Римо.
  
  
  Сміт знову перейшов на кабельне. Він отримав сноу.
  
  
  "Тоді чому я не отримую сигнал кабелем?" він замислився.
  
  
  Підібгавши губи, Сміт набрав номер своєї місцевої кабельної компанії. Він говорив кілька хвилин, потім повісив слухавку.
  
  
  "Кабельну компанію було виведено з ладу", - пояснив він.
  
  
  "Яким чином?"
  
  
  "Капітан Аудіон дуже розумний. Він може маскувати широкомовні сигнали доти, доки він продовжує мовлення, але його агенти на кабельних станціях можуть приховувати свій саботаж вихідних сигналів не так довго. Audion придумала спосіб виводити кабельні компанії з ладу одну за одною".
  
  
  "Так? Яким чином?"
  
  
  Через поширення неавторизованих кабельних коробок компанії розробили технологію віддаленого відключення коробок, коли вони є незаконними або до них незаконно підключені для отримання несанкціонованого каналу. На практиці власник нелегальної скриньки був би змушений зателефонувати в компанію для виклику служби, тим самим підставляючи себе перед компанією».
  
  
  "Так, я читав про це. Але ваша коробка не є незаконною - чи не так?"
  
  
  Сміт виглядав засмученим. "Звичайно, ні. Хтось із місцевої кабельної компанії надіслав чарівну кулю, яка відключила всі блоки, законні чи ні, у системі. Компанія каже мені, що їхні телефони розриваються від дзвінків".
  
  
  "Чудово. Аудіон продовжує підвищувати ставку. Але чому? У нього є свої гроші. Він просить більшого?"
  
  
  Сміт додав звуку.
  
  
  Капітан Аудіон говорив: "Яка частота, Кеннет? Люди часто кажуть мені це. Вони хочуть знати, що це означає. Правда в тому, що це нічого не означає. Це просто купа бичачої вовни. Як волосся Чити Чинг".
  
  
  Сміт зменшив звук. "Не схоже, щоб він робив щось більше за домінування в ефірі для власної розваги".
  
  
  "Повітряний кнур", - пирхнув Чіун. "Чому він не дає Читі говорити?"
  
  
  "Нас непокоїть, чому він повернувся в ефір", - сказав Сміт. "Це не має сенсу. Якщо тільки..."
  
  
  "Так?"
  
  
  "Якщо немає чогось, що він не хотів би озвучувати в ефірі. Римо, ти пам'ятаєш, що ти дивився, коли KNNN вийшов з ефіру?"
  
  
  "Нічого. Я читав Кальвіна та Гоббса".
  
  
  "Е-е, так. Тепер я згадую. Щойно надійшло повідомлення. Згадувався Квебек, чи не так?"
  
  
  "Так, тепер я згадав".
  
  
  "Що йшлося у звіті?"
  
  
  "Звичай мене. Я не дивився на телевізор. Коли я підняв очі, я побачив сніг".
  
  
  Сміт поправив краватку. "Сноу ... KNNN не є мовною станцією, і все ж таки її відключили від ефіру. Коли вона знову включилася, вона була затемнена, як і решта". Однією рукою він підняв трубку, а іншою запросив свій комп'ютер, набираючи номер телефону, який з'явився на екрані.
  
  
  "Дозвольте мені поговорити з вашим програмним директором", - сказав він людині, яка відповіла. "Це Сміт, із секретної служби".
  
  
  Рімо і Чіун зібралися ближче, щоб підслухати.
  
  
  "Це Мелчер", - сказав схвильований голос. "Ми тут трохи зайняті, Сміте. Чим я можу вам допомогти?"
  
  
  "Ви вийшли з ефіру приблизно о 3:30".
  
  
  "Три двадцять вісім. Я знаю, тому що в цей момент моє серце теж зупинилося. Ми не могли передати сигнал, що б ми не робили, тому ми перейшли на нашу бібліотеку резервних стрічок, щоб запустити останній канал. Головний монітор показував відсутність сигналу "Ми не можемо зрозуміти, в чому справа. Ми були в такому відчаї, що спробували транслювати тільки рекламні ролики, і отримали те ж саме, чорт забирай".
  
  
  "Ви могли б увійти до своєї бібліотеки магнітних стрічок, навмання вибрати касету та відтворити її на комп'ютері", - запропонував Сміт.
  
  
  "Що хорошого це дало б?"
  
  
  "Спробуйте будь ласка".
  
  
  Сміт тримав слухавку. За хвилину знову включився програмний директор. “Чортова штука – вибачте за мій каджунський – у тому, що на магнітолі немає сигналу. Вона попередньо записана для виходу у чорний колір. І є інші записи, на яких цей гончий слави Кудер носить телевізор замість шолома”.
  
  
  "Ваша бібліотека магнітних стрічок зазнала саботажу", - сказав Сміт.
  
  
  "Тепер я це знаю".
  
  
  "Хто відповідає за вашу попередньо записану бібліотеку?"
  
  
  "Дункан. Чому?"
  
  
  "Можливо, він і є диверсантом".
  
  
  "Дункан? Він один з найкращих. Ми взяли його з BCN".
  
  
  "Вибачте мені. Ви сказали BCN?"
  
  
  "Це вірно. Вони звільнили його, і ми тут же його підхопили. До того ж час обрано вдало. Водій, який скоїв наїзд і втік з місця події, щойно прибив хлопця, якого він замінив".
  
  
  Сміт, Римо та Чіун обмінялися мовчазними поглядами.
  
  
  "Ще одне питання", - сказав Сміт. "Перед тим як ви вийшли з ефіру, ви збиралися випустити в ефір записаний фрагмент".
  
  
  "Ми називаємо їх частинами, і так, ми так і не витягли їх назовні".
  
  
  "Який був зміст цього фрагмента?"
  
  
  "Знаєте, це була п'єса сайонари, приємна на дотик. Ми завжди закінчуємо передачі чимось легеньким. Ця була про релігійну статую, яка просто піднялася і з'явилася на горі в Канаді. Ніхто не може цього пояснити".
  
  
  "Зрозуміло. Звідки ви взяли цю інформацію?"
  
  
  "Де ж ще? Це сталося з проводів, і ми підключили до цього нашого кореспондента у Монреалі".
  
  
  Поки Гарольд Сміт слухав, його тонкі пальці перебирали міжнародний поділ ранкової газети. Він переглянув першу сторінку та перейшов до другої. Коли його очі сягнули третьої сторінки, вони розширилися.
  
  
  "Святий Христос!" Римо вибухнув. "Я знаю, що це таке!"
  
  
  "Хто це?" - спитав Мелчер.
  
  
  "Дякую, що приділили мені час", - сказав Сміт і повісив слухавку.
  
  
  Сміт підняв очі від газети. Римо і Чіун дивилися на фотографію над заголовком: "ТАЄМНИЧА СТАТУЯ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ НА ВЕРШИНІ ГОРИ".
  
  
  "Це свята Клара Ассизька", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - луною відгукнувся Чіун. "Це безумовно Сент-Клер".
  
  
  "Так?" - сказав Сміт, обличчя і голос якого були однаково порожні.
  
  
  "Вона - свята покровителька телебачення", - наспіваючи промовив Чіун. "Папа Пій XII поклав цей огидний тягар на її тендітні плечі в 1958 році, бідолаха".
  
  
  "Звідки ви обидва знаєте?" Запитав Сміт.
  
  
  "Просто", - сказав Римо. "У дона Кудера на столі стояла така сама статуетка".
  
  
  Вони подивилися на екран телевізора, де згенероване комп'ютером зображення Дона Кудера з телевізором замість голови продовжувало жваво жестикулювати.
  
  
  "Отже", - сказав Римо. "Чи означає це, що Кудер, зрештою, капітан Аудіон, чи це не так?"
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Дон Кудер відмовився звільнити крихітну телевізійну студію на Таймс-сквер.
  
  
  "Дон Кудер не покине цю студію", - прокричав він.
  
  
  "Будь ласка, Дон", - благав Тім Ара улесливим голосом.
  
  
  "Так, Дон", - додав Нед Доплер. "Твоя черга була. Дай нам шанс".
  
  
  "Ніколи. На даний момент Дон Кудер володіє broadcast news. Моя аудиторія може бути невеликою, але це єдина аудиторія, яка там є. Коли все це проясниться, я ввійду в історію anchor".
  
  
  "Ти вже на перших сторінках газет", - сказав Ара. "Хіба цього недостатньо?"
  
  
  "Брех! Я дав це інтерв'ю всього дві години тому. Газета вийде лише завтра".
  
  
  "Вони випустили додатковий сигнал", – пояснив Доплер.
  
  
  Голос Дона Кудера став підозрілим. "Додатковий що?"
  
  
  "Додатковий денний випуск. Просто щоб висвітлити останні події. Знаєте, щось на зразок бюлетеня".
  
  
  "Чи можуть газети публікувати бюлетені?"
  
  
  "У новинах так і було", - сказав Доплер.
  
  
  "Те саме зробила і Times", - додав Ара.
  
  
  "Не могли б ви підсунути це під двері?" - спитав Кудер.
  
  
  "Не можу, Дон. Це завтовшки з телефонну книгу".
  
  
  "Тепер я знаю, що ти брешеш. Хороша спроба. Газети вмирають".
  
  
  "Завдяки капітану Аудіону, вони повертаються.
  
  
  "Навіть USA Today випустила додатковий випуск. Для різноманітності – сьогоднішні новини".
  
  
  "Підсуньте першу сторінку під двері".
  
  
  "Якщо ми це зробимо", - спитав Ара, - "ти вийдеш?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді ми вам нічого не передаємо", – відрізав Доплер.
  
  
  "Перша людина, яка підсуне мені першу смугу, що читається, отримає інтерв'ю в моєму наступному випуску новин".
  
  
  Папір почав забиватися під двері так швидко, що порвався. Дон Кудер витяг шматочки і почав збирати їх на підлозі студії, як головоломку.
  
  
  Заголовок говорив:
  
  
  ТБ відключився!
  
  
  Чи є капітан Аудіон Доном Кудером?
  
  
  Інший сказав:
  
  
  НЕМАЄ НОВИН, ПІДХОДЯЧИХ ДЛЯ ТРАНСЛЯЦІЇ
  
  
  Газетний папір повертається
  
  
  "Впусти нас, Дон".
  
  
  Але Дон Кудер не чув благання своїх колег. Він переглядав статтю на бічній панелі, в якій було показано фотографію святої Клари Ассизької висотою двісті футів, що стоїть на вершині гори в Канаді.
  
  
  "Я передумав", - раптом сказав він. "Ви обоє можете мовити".
  
  
  І він відчинив двері.
  
  
  Тім Ара та Нед Допплер увірвалися в гру і посіли місце ведучого, як півзахисники суперника.
  
  
  Вони буквально розривали його і свій одяг у своєму безумстві, щоб першим посадити свій зад на хиткий стілець з гнутого дерева, коли Дон Кудер з гарячковим блиском в очах вислизнув з будівлі, закутаний у тренчкот з поясом, темні окуляри та капелюх Borsalino.
  
  
  Ніхто в натовпі, що оточував великий телевізійний екран з видом на Таймс-сквер, не помітив його, коли він пірнув у таксі, що стояло без діла.
  
  
  "Аеропорт Кеннеді, водій", - уривчасто сказав він.
  
  
  "Хочеш почекати ще хвилинку, друже? Дон Кудер має повернутися з хвилини на хвилину".
  
  
  "Дон Кудер не чекає на Дона Кудера. Їдьте далі, водій".
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  У вестибюлі студії BCN охорону потроїли після смерті ведучого-конкурента Дітера Беннінга.
  
  
  "Ми шукаємо Дона Кудера", - сказав Римо кільцю охоронців, які дивилися на нього, тримаючи руки на ручках револьверів у кобурах.
  
  
  Один із них крикнув: "Дивіться, це не Вінг Ван Во, Корейський дракон!"
  
  
  Майстер Сінанджу побачив палець, що вказував на нього, і, природно, озирнувся через плече.
  
  
  Там нікого не було.
  
  
  "Що це, Римо?" він запитливо запитав.
  
  
  "Довга історія", - прошепотів Римо. “Послухай, ми визнаємо це. Ось хто він такий. І якщо ти не хочеш зрештою відокремитися від своєї голови, ти скажеш нам, де знайти Дона Кудера”.
  
  
  "Він зник".
  
  
  "Я чув, що він виходив в ефір", - сказав Римо.
  
  
  "Так. З Таймс-сквер. Але він залишив свою посаду".
  
  
  "Чорт".
  
  
  З телефону-автомата Римо зателефонував до Сміта. "Кудер прийняв порошок. Ніхто не знає, куди він пішов".
  
  
  "Одну хвилину, Римо".
  
  
  На лінії почулося клацання комп'ютерних клавіш.
  
  
  "Згідно з записами його телефонних розмов, сьогодні він не користувався своїм домашнім телефоном. Ні телефоном в офісі". Клацнуло ще кілька кнопок. Потім:
  
  
  "Згідно з записами на його кредитних картах, Дон Кудер вилетів п'ятигодинним рейсом до Монреалю, Канада, з пересадкою в Форт-Чімо на півночі Квебеку".
  
  
  "Він наша людина!"
  
  
  "Не поспішай з висновками. Згадай Дітера Беннінга".
  
  
  "От, передай це Чіуну", - сказав Римо, передаючи слухавку Майстру синанджу.
  
  
  "Майстер Чіун, я наказую вам вирушити до Канади", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Назви їхні імена, і до ночі їхні голови будуть твоїми", - гукнув Чіун.
  
  
  "Мені не потрібні голови. Мені потрібні відповіді. Нікого не вбивайте, якщо вас не спровокують. Тепер знову увімкніть Римо".
  
  
  "Який наступний крок, Смітті?"
  
  
  "Рімо. Вирушай на військово-повітряну базу Макгуайр. Транспорт Командування повітряної мобільності чекатиме на тебе. Я відправляю тебе до Квебеку".
  
  
  "Як ти думаєш, що ми збираємося знайти?"
  
  
  "Я не знаю. Але ця статуя знаходиться прямо на паралелі з лінією широти, а також у районі, де було безліч зниклих автомобільних акумуляторів".
  
  
  "Як би автомобільні акумулятори вписалися в це?"
  
  
  "Це тільки одна з відповідей, які я чекаю від тебе знайти. Удачі, Римо".
  
  
  Після того, як Римо повісив слухавку, він повернувся до Майстера синанджа.
  
  
  "Ти знову розповідаєш небилиці про мене", - звинуватив Чіун.
  
  
  "Збережи це. Ми вирушаємо до Квебеку. І є хороший шанс, що ми дізнаємося, що трапилося з Читою, коли доберемося туди".
  
  
  Майстер Сінанджу підняв стислі кулаки і голосом, подібним до дистильованої скорботи, піднісся до відкритого неба. "Чита! Не впадай у відчай, дорогоцінна. Ми йдемо тобі на допомогу!"
  
  
  Чита Чинг була поза розпачом. Вона була поза агонією. Здерти шкіру іржавими лезами для гоління було б нескінченно кращим за вишукані тортури, які терзали її мокре від поту тіло.
  
  
  У неї була шістнадцята година пологів. Її роздутий, тремтячий живіт, здавалося, намагався злетіти на орбіту, використовуючи її розчепірені ноги як пускові рейки.
  
  
  Якби тільки прокляте виродок вийшло назовні.
  
  
  "Давай, ти, маленький ублюдок!" - прохрипіла вона між сутичками. "Забирайся звідси, або я витягну тебе за твою жалюгідну мошонку!"
  
  
  Двері відчинилися, і всередину протиснулася постать капітана Аудіона. Він тягнув автомобільний акумулятор, який додав до купи.
  
  
  "Можу я принести вам усім якусь дрібницю?" спитав він, повертаючи затемнений екран своєї квадратної голови у напрямку Чити.
  
  
  "Так", - сказав Чита крізь стиснуті зуби. "Вішалка для одягу".
  
  
  "Що сказати?"
  
  
  "Я збираюся перервати цю марну маленьку балаканину, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю!"
  
  
  "Задовольнятися складаним ножем?"
  
  
  Дон Кудер був заарештований констеблями Королівської канадської кінної поліції у той момент, коли він відкрив свій паспорт для монреальського митного інспектора.
  
  
  "Ви не можете так вчинити зі мною. Я Дон Кудер. Головний ведучий нашого часу".
  
  
  "Звинувачення включатимуть здирство, втручання в радіомовлення суверенної нації, шпигунство та повітряне піратство", - сказав сержант КККП, чия сержантська куртка була розчаровує коричневого, а не червоного кольору.
  
  
  "Повітряне піратство? Капітан Аудіон не викрадав жодних літаків - чи не так?"
  
  
  "Отже, ви визнаєте, що ви капітан Аудіон?"
  
  
  "Цей собака не полюватиме, і ти це знаєш", - відрізав Кудер.
  
  
  Констеблі дивилися на нього, їхні очі були непроникні під їхніми великими капелюхами з жовтими полями.
  
  
  "Став би Дон Кудер, якби він був капітаном Аудіоном, показувати світові своє обличчя по телепередачі?" Дон Кудер кинув виклик.
  
  
  "Чиє власне обличчя?" його запитали.
  
  
  "Дон Кудера".
  
  
  Констеблі подивилися одне на одного.
  
  
  "Так, він би це зробив", - сказали вони в унісон.
  
  
  "Навіщо б йому - я маю на увазі мені - це робити? Якби я був не я, тобто?"
  
  
  "Рейтинги", - сказав один.
  
  
  "Его", - додав інший.
  
  
  "Як можуть бути рейтинги, коли все телебачення затемнене?" Кудер повернувся.
  
  
  Сержант сказав: "Можливо, суддя матиме теорію".
  
  
  "Послухайте, я прибув до вашої країни, щоб викрити капітана Аудіона таким, яким він є".
  
  
  "І хто ж він, якщо не ти?"
  
  
  "Я не можу сказати".
  
  
  Поліцейські грубо схопили його за лікті.
  
  
  "Почекайте. Зачекайте. Я не можу сказати публічно. Це було б наклепом".
  
  
  Вони продовжували йти, незважаючи на п'яти Кудера, що волочилися за ними.
  
  
  "Але я міг би транслювати це", – додав він.
  
  
  Констеблі зупинилися.
  
  
  "Бачите", - пояснив Кудер. "Це наклеп, якщо я звинувачую його без доказів, але якщо я викрию його по телебаченню, це буде в новинах. Цілком інший вид наклепу. Судовий наклеп".
  
  
  "Як ви можете це зробити, коли все телебачення вийшло з ладу?"
  
  
  "Це приголомшлива частина. Я думаю, що знаю, де знаходиться передавач. Ми можемо вирушити туди віддаленою висхідною лінією зв'язку, відключити передавач і транслювати викриття. Це буде найрейтинговіша сенсація всіх часів!"
  
  
  "Нам доведеться дозволити судді вирішити це".
  
  
  Суддя терпляче слухав.
  
  
  "Ця людина божевільна!" - Вибухнув він.
  
  
  "У нього така репутація", - сухо сказав один із констеблів.
  
  
  Нахмурившись, суддя звернувся до Дона Кудера.
  
  
  "Ваша історія абсурдна. Я попрошу вас поділитися своїми підозрами і надати цю справу федеральним військам".
  
  
  Дон Кудер вдав, що суддя - це об'єктив камери, і витріщився на нього непохитним поглядом. "Я відстоюю свої права щодо першої поправки".
  
  
  "Добре сказано. За винятком того, що ви знаходитесь на канадській землі і не маєте таких прав. І, будь ласка, не ображайте цей суд, стверджуючи, що ви невинні, поки вина не доведена. Ми підписуємося під кодексом Наполеона тут. Ви винні, поки не доведено невинності”.
  
  
  "Тоді я дотримуюся своїх принципів як журналіста та техасця - не обов'язково в такому порядку".
  
  
  "Тоді я не маю вибору, крім як укласти вас під варту".
  
  
  "Ви жорстока людина в бійці на ножах, суддя. Але якщо ви зробите так, як я кажу, ви обов'язково потрапите у високу бавовну".
  
  
  Суддя подивився на констеблі. Усі знизали плечима.
  
  
  Зрештою він пом'якшав. Його країна була у сварці зі Сполученими Штатами Америки, і всі хотіли, щоб криза закінчилася. Принаймні для того, щоб відновити хороше програмування для жителів Канади.
  
  
  "Ви будете скуті протягом кожного моменту завдання", - попередив він найсуворішим голосом.
  
  
  Дон Кудер щасливо посміхнувся. "Немає проблем. Просто скажіть оператору, щоб він не знімав нижче моєї ключиці".
  
  
  Розділ 34
  
  
  
  
  Капітан Роджер Ноделл зрозумів місію.
  
  
  Перелетіть з пункту А до пункту В і висадіть двох пасажирів.
  
  
  Він просто не розумів, якого біса він робить на бомбардувальнику-невидимці FB-111, що порушує повітряний простір Канади.
  
  
  О, він міг би зробити різкий випад і припустити, що це якось пов'язане з відключенням мовлення, через яке північна півкуля затягла у вузли. Ця частина була легкою. Але що, чорт забирай, це означало? Канадці звинувачували Вашингтон. Якийсь псих із телевізором замість голови привласнив собі всі заслуги, на вулицях була паніка, військові перебували у стані підвищеної бойової готовності, і ось він летить через Гудзонову протоку в Квебек.
  
  
  Коли він проходив на південь від острова Бафін, він увімкнув своє радіо.
  
  
  Капітан Аудіон говорив голосом, що звучав як синтезована версія голосу Дона Кудера. Якщо він і не божеволів, то чудово імітував.
  
  
  "Я знаю дещо, чого не можу сказати. Не-е-е-е-е..."
  
  
  Ноделл вимкнув своє радіо. Так було всюди. Кожна частота від діапазонів CB до військових каналів була замаскована несанкціонованою передачею. Це збентежило і без того нервові верхні ешелони.
  
  
  Отже, він летів над забутою богом пусткою, яку він коли-небудь бачив. На милі довкола буквально не було місця для посадки. Це був суцільний хард-рок, ланцюги замерзлих озер і якась болотисто-зелена погань, яка, як йому сказали, мала маскег.
  
  
  Через деякий час він попросив другого пілота взяти управління на себе, і капітан Ноделл повернувся, щоб поговорити зі своїми таємничими цивільними пасажирами.
  
  
  Він застав їх сперечаються через, що вже там, телевізійних особистостей.
  
  
  "За цим стоїть Джед Бернер", - казав кавказець. "Я бачив, як він викрав Читу на власні очі".
  
  
  "Неправильно!" - гаркнув у відповідь літній азіат у чорному. "Дон Кудер - лиходій. Він розкрив себе і тому має померти".
  
  
  "Ніхто з відомих не помре. Такі наші накази. Достатньо однієї заборони на дієту".
  
  
  Потім вони помітили його і поринули в похмуру мовчанку.
  
  
  "Поки що у нас все гаразд", - сказав їм Ноделл. "Королівські ВПС Канади не збили жодного птаха".
  
  
  "Варвари", - відрізав старий азіат.
  
  
  "Прошу вибачення, сер?"
  
  
  "Досить погано робити омлет з курячих яєць. Але піддавати бідним птахам-матерям таким тортурам - типова канадська жорстокість".
  
  
  Ноделл прикусив щоку, намагаючись придумати відповідь, але нічого не було.
  
  
  "Радіо, як і раніше, барахлити", - сказав він. "Ми зберігаємо заданий курс і тримаємо вухо гостро".
  
  
  "Добре", - сказав кавказець.
  
  
  "Отже, куди ми прямуємо?" Запитав Ноделл.
  
  
  "Шукайте гору, на якій стоїть черниця в білому".
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  Громадянський передав йому складену газетну вирізку і запитав: "Думаєш, ти зможеш помітити це з повітря?"
  
  
  "Якщо я пропущу це, - сказав Ноделл, дивлячись на фотографію, - мене слід розстріляти за невиконання службових обов'язків".
  
  
  "Цього ніколи не станеться", - сказав азіат.
  
  
  "Радий це чути".
  
  
  "Я особисто викину вас з цього літака, якщо ви поставите нас у незручне становище".
  
  
  Ноделл почав розпливатися в усмішці, але громадянський додав: "Він говорить серйозно".
  
  
  Капітан Ноделл вирішив, що у кабіні потрібні дві пари очей. Недбала манера, в якій крихітний азіат дряпав своїми довгими нігтями титанову підлогу, змушувала його нервувати.
  
  
  Гарольд У. Сміт відстежував постійний потік даних, які з всієї країни.
  
  
  Він був обмежений тим, що міг зібрати. Без широкомовного телебачення чи радіо новини поширювалися повільно. Він послав охоронця по добавку. Вони з'являлися кожні дві години, як по маслу, товсті, як "Жовті сторінки Манхеттена".
  
  
  Тим часом Сміт відстежував дошки об'яв. Всі вони були забиті звітами, деякі з яких були явно фальшивими.
  
  
  Від А. К. Нільсона надійшло одне цікаве повідомлення.
  
  
  Здавалося, що у деяких населених пунктах люди знову почали дивитись свої телевізори. Почасти це було викликано цікавістю через дивне видовище капітана Аудіона. Але в населених пунктах, де прийом складався зі снігу, вони також дивилися. Дивилися в кількостях, які за оцінками перевищували звичайні програми.
  
  
  BCN, наприклад, користувався найкращими рейтингами за останні п'ять років.
  
  
  Але ця незначна особливість блідне перед масштабами наростаючої кризи. Фондовий ринок втратив більше ста пунктів в очікуванні тривалої телевізійної облоги і фізичного удару по національній економіці, що послідував за нею.
  
  
  Пройшла чутка, що Аляска знаходиться за межами зони перешкод, і авіакомпанії були настільки переповнені громадянами, які прагнуть переїхати в єдиний штат у союзі, який все ще обслуговується регулярними програмами, що вони вчетверо підняли ціни на квитки.
  
  
  Професійний спорт зупинився. Комісар бейсболу ввів надзвичайний мораторій на всі ігри в очікуванні поновлення комерційного мовлення.
  
  
  Розгнівані фанати, підбурювані ватажками, яких пізніше впізнали як букмекерів, пікетували телевізійні станції у всіх великих містах.
  
  
  Їм доводилося виборювати місце на тротуарі. Озлоблені любителі мильних опер - переважно домогосподарки - зазвичай добиралися туди першими.
  
  
  У більшості міст любителі мильних опер змушували спортивних фанатів відступати за кордони поліції, де вони відчували себе у безпеці.
  
  
  Підрозділи національної гвардії було задіяно у восьми штатах для підтримки порядку. Президент розглядав можливість федералізації гвардії за іншими штатах.
  
  
  Сміт знав, що це був лише початок. Якщо тільки Римо та Чіун не зможуть пробитися до Америки.
  
  
  Розділ 35
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу підняв очі, на його обличчі відбилася напруга, коли американський капітан незграбно протоптав у задню частину бомбардувальника.
  
  
  "Ми помітили це!" - Вигукнув він.
  
  
  "Чудово", - сказав Римо.
  
  
  "Приземляйся", - сказав Чіун.
  
  
  "Ми не можемо приземлитися. Передбачалося, що вас двох висадять із повітря. Такі були мої інструкції".
  
  
  Майстер Сінанджу піднявся зі свого місця у центрі величезного бомбовідсіку. Він підійшов до капітана, який, хоч і був молодий, височів над ним.
  
  
  Чіун простяг руку, ніби хотів зняти пушинку з підборіддя недосвідченого. Рух був швидким, і він дав швидкі результати.
  
  
  "Ай ай ай!" - сказав капітан, падаючи на коліна, коли вишукана гострота загартованих у синанджу нігтів торкнулася мочки його вуха, затиснутого між ними.
  
  
  "Краще передумай", - сказав Римо. "Якось я бачив, як він робив це три години поспіль. Після цього хлопця довелося відправити до лікарні".
  
  
  "Добре, добре! Ми приземляємось".
  
  
  Чіун відпустив молодого капітана. "Дякую", - сказав він і повернувся на своє місце на підлозі.
  
  
  Незабаром він незабаром знайде Читу Чинг. Якщо тільки ще не надто пізно...
  
  
  Рука Гарольда Сміта схопила червоний телефон ще до того, як пролунав перший дзвінок.
  
  
  "Так, пане Президенте?"
  
  
  "Секретна служба закінчила допит співробітника АНК, якого вони зловили на саботажі однієї з їхніх вишок мікрохвильової ретрансляції. Він видав свого роботодавця".
  
  
  "Хто це?"
  
  
  "Людина, про яку я ніколи не чув. Френк Фелдмейєр".
  
  
  "Френк Фелдмейєр - науковий редактор Мовної корпорації Північної Америки", - похмуро сказав Сміт. "У нього була б технічна підготовка, щоби організувати цю операцію".
  
  
  "Це схоже на погану детективну історію. Лиходій - це той, кого ніхто б не запідозрив".
  
  
  "Ми ще не визначили, чи він капітан Аудіон. Можливо, він лейтенант".
  
  
  "Можливо, капітана Аудіона і не існує. Цей хлопець на моєму знімальному майданчику виглядає як щось середнє між Доном Кудером та троюрідним братом Макса Хедрума".
  
  
  "Прошу вибачення. пане Президенте. Я не розумію натяку".
  
  
  Президент почав пояснювати, і коли Сміт зрозумів, що це дрібниці, які не стосуються справи, він перервав його.
  
  
  "Чи має Секретна служба зв'язок з Френком Фелдмейєром?" Запитав Сміт.
  
  
  "Ні. Керівництво BCN повідомило мені, що він у відпустці".
  
  
  "Де?" - Запитав я.
  
  
  "Квебек – це все, що у них є".
  
  
  "Дякую вам, пане Президенте. Тримайте мене в курсі, і я зроблю те саме".
  
  
  Сміт повернувся до свого комп'ютера, його сухе обличчя висловлювало занепокоєння. Працювати з президентом, який не мав досвіду роботи за кордоном та дивився безглузді популярні телевізійні програми, було непросто.
  
  
  Він повернувся до вивчення записів співробітників BCN. Одного за іншим він ідентифікував тих, хто був розміщений в інших мережах, і попереджав Секретну службу, щоб їх забрали. Кілька людей уже зізналися. . .
  
  
  Машини КККП їхали на південь від Форт-Чімо протягом трьох годин. Вони прилетіли з Монреалю на офіційному літаку De Havilland Otter і пересіли до машин КККП.
  
  
  На задньому сидінні головної машини, скований по руках і ногах, Дон Кудер сидів, як шомпол, прямий, непохитний, безстрашний.
  
  
  "Це, - сказав він, - буде найгучнішим сюжетом з часів урагану Ендрю. Це увійде в історію мовлення як один із найкращих годинників Дона Кудера. Я знову почуваюся молодим. Як ураган "Карла" у 61-му році. Я заскреготів зубами від цього удару. Але це сильніше за будь-якого старого урагану”.
  
  
  Охоронцям КККП ставало нудно. Один із них позіхнув.
  
  
  "Чи є якісь дерева в цих краях?" Раптом запитав Дон Кудер.
  
  
  "Чому ти питаєш, Янки?" - Запитав майор, який відповідає за пошук. Його голос був гортанним із французьким акцентом.
  
  
  "Навіть якір час від часу повинен давати текти".
  
  
  Поліцейські вибухнули гуркотом грубого сміху.
  
  
  Дон Кудер сором'язливо посміхнувся.
  
  
  Він усе ще посміхався, коли вони супроводили його до яру, їхні пістолети "Сміт-волвер" 38-го калібру були в кобурах і бовталися у них з обох боків.
  
  
  Зупинившись, щоб розстебнути блискавку, Кудер сказав: "Не заперечуєте, якщо повернетеся спиною? Сором'язлива нирка".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Я не можу писати, коли люди дивляться".
  
  
  Це викликало ще один сміх, і поліцейські обернулися до нього коричневими саржовими спинами.
  
  
  Оскільки Дону Кудер дійсно потрібно було помочитися, він робив це дуже довго. Коли звук припинився, поліцейські ввічливо зачекали, коли пролунає клацання його блискавки.
  
  
  Натомість вони зачепилися за довгий відрізок ланцюга збоку від своїх голів і впали, все ще розмахуючи зброєю і не витягнувши її.
  
  
  Кудер кинувся до провідної машини RMCP.
  
  
  Його водій полегшувався з іншого боку дороги. Декілька інших були так само зайняті.
  
  
  Вони обернулися на звук автомобільного двигуна, що працює на холостому ході, що повертається до життя.
  
  
  "Сакремонт! Американець тікає!"
  
  
  Дон Кудер кинув їм птаха та скинув газ.
  
  
  Деякі з них бігли, тримаючись за себе і мочачись прямо на свої кульгаючі ноги. Інші закінчили свою справу, швидко лаючись.
  
  
  У будь-якому разі, він мав фору. А фора - це все, що потрібно було Дону Кудеру, щоб першим розповісти приголомшливу історію.
  
  
  "Це, - пирхнув він, дістаючи пістолет 38-го калібру з відділення для рукавичок, - буде більше, ніж Даллас 1963!"
  
  
  Капітан Ноделл робив попередній обхід, розчищаючи посадковий майданчик від каміння і чагарників мускатника, коли побачив чорно-білу машину, що вискочила з нізвідки.
  
  
  "Ого", - сказав він своєму другому пілоту.
  
  
  "Думаєш, він бачив нас?"
  
  
  "Не знаю. Це поліцейська машина?"
  
  
  "Ну, у нього є мигалка на даху, а на дверній панелі трафаретом нанесені якісь літери. Починається з R."
  
  
  "КККП?"
  
  
  "Може бути".
  
  
  "Кінні", - сказав капітан Ноделл.
  
  
  "Вони все ще тут, нагорі?"
  
  
  "Схоже". Він пригальмував і направив винищувач-невидимку в обхід.
  
  
  І отримав чітке уявлення про швидкий маленький автомобіль, що вдалині переслідується двома іншими, що мчить до гори, на якій стояла 200-футова статуя черниці, - і зникає в ній.
  
  
  "Мабуть, на базі є печера або щось у цьому роді..."
  
  
  "Ми все ще приземляємось?" - спитав нервуючий другий пілот.
  
  
  "Вибору немає", - сказав Ноделл, обмацуючи ніжну мочку свого вуха. Воно було гаряче, як приготований шматок стейка.
  
  
  Френк Фелдмейєр тремтів у своєму синьому комбінезоні Captain Audion у великій диспетчерській під горою, коли побачив, що згасла червона сигнальна лампочка, і вилаявся собі під ніс.
  
  
  Вибігши з диспетчерської, він схопив пістолет зі стійки біля дверей.
  
  
  З коридору, вирубаного з грубого каменю, долинали крики та завивання болю. Він відключився від них.
  
  
  Підійшовши до спіральних сходів із нержавіючої сталі, він втік униз зі зброєю напоготові, приготувавшись захищати свою посаду.
  
  
  Пролунав знайомий голос. "ТСС, Френку!" – крикнув він.
  
  
  "Дон. Це ти?" - Запитав я.
  
  
  Дон Кудер, закутий у кайдани і з револьвером 38-го калібру в руці, тупав угору сходами у своїх ковбойських чоботях зі страусиної шкіри.
  
  
  "Так", - сказав він, від його дихання йшла пара. "Ми все ще в ефірі?"
  
  
  Френк Фелдмейєр витер холодний піт з чола і сказав: "Так. Але потужність падає. Як довго, на вашу думку, я продовжуватиму в тому ж дусі?"
  
  
  "Час закінчувати з цим".
  
  
  "Дуже добре. Давайте вибиратися звідси".
  
  
  "Не можу".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Кінні мисливці йдуть моїм слідом, як зграя червонокнижних гончаків у період тічки".
  
  
  "Кінні поліцейські! Що, чорт забирай, нам робити?"
  
  
  "Вони думають, що я намагаюся розкрити цю історію. Я прикритий".
  
  
  "А як же я?" Стурбовано запитав Фелдмейєр. "Подивися на мене, заради бога, я одягнений як капітан Аудіон".
  
  
  "Ти можеш сховатися, як тільки ми все влаштуємо. Де Горілий і ця криклива сучка?"
  
  
  "Чита?"
  
  
  "Ні, інша криклива сучка".
  
  
  "На льоду".
  
  
  "Добре, давайте витягнемо їх".
  
  
  Не звертаючи уваги на крики болю, Дон Кудер пройшов по вкритих інеєм кам'яних коридорах до дверей з нержавіючої сталі, схожої на морозильну камеру, і смикнув за ручку. Долинув порив холодного повітря разом із холодним мертвим запахом замороженого м'яса.
  
  
  Вони увійшли до невеликої печери. Пройшовши повз полиці із замороженими стейками та частинами курки, вони проштовхалися до тьмяно освітленої задньої частини природного морозильника.
  
  
  Кудер опустився навколішки поряд із двома нерухомими фігурами.
  
  
  "Вони виглядають якимись блакитними", - промимрив він.
  
  
  Фельдмейєр сказав: "Вони не були мертві, коли я заглядав до них востаннє".
  
  
  Кудер приклав вухо до нерухомих грудей Джеда Бернера.
  
  
  "Серце цієї людини б'ється як кам'яне, тобто це не так".
  
  
  "О Боже, я не розраховував на вбивство". "Тихіше. Дай мені перевірити стареньку Хайфон Ханну". Кудер слухав, його обличчя спотворилося. "Я отримав удар".
  
  
  "Чудово. Слава Богу".
  
  
  "Добре, давайте відведемо їх до диспетчерської".
  
  
  Гримучи ланцюгами при кожному кроці, Дон Кудер потяг Хайфонг Ханну коридором у диспетчерську і кинув її на одне з крісел за консоллю. Джеда Бернера кинули в іншу, не зовсім потрібну, тому що його суглоби затекли.
  
  
  "Де ці чортові шоломи?" Зажадав Кудер, озираючись на всі боки.
  
  
  Фельдмейєр невпевнено вказав. "У тій шафі. Чому?"
  
  
  "Ми збираємося налаштувати це так, щоб все виглядало так, ніби це чорні капелюхи. Як ти думаєш, чому я взагалі наказав тобі викрасти їх?"
  
  
  "Це спрацює, Дон?"
  
  
  "Підпалювач мертвий, а Хайфон Ханна користується довірою Саддама Хусейна. Як це може провалитися?"
  
  
  Знизавши плечима, Френк Фелдмейєр допоміг Кудеру надіти шолом Captain Audion на вкриту інеєм голову Джеда Бернера.
  
  
  "Тепер давайте встановимо стару Ханну, і ця штука буде у сараї".
  
  
  Коли вони закінчили, дві фігури з телевізійними головами сіли за консоль, яка керувала найпотужнішим телевізійним сигналом, що транслюється, на землі.
  
  
  "Добре", - сказав Кудер, важко дихаючи, - "Дай мені свій пістолет".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Я збираюся застрелити Горілого".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Чому? У підлого козлонога вистачило нахабства запитати: "Хто, чорт забирай, такий Дон Кудер?", коли я тримався за стілець своїм сфінктером. Виставив мене на посміховисько. Ледве не зруйнувала мою кар'єру у вирішальний момент".
  
  
  "Ні, я маю на увазі, що хорошого це принесе?"
  
  
  "Мертці не розповідають казок".
  
  
  Потім з-за відчинених дверей долинув дзвін сталевих сходів.
  
  
  "Це поліцейські", - гаркнув Кудер. "Точно за сигналом. Ми повинні пристрелити їх прямо зараз, або нам обом кінець".
  
  
  "Я не можу ні в кого стріляти", - тремтячим голосом сказав Фелдмейєр.
  
  
  "Ось що я тобі скажу, ти пристрелиш Горілого. Він уже мертвий. А я пристрелю Ханну. Домовилися?"
  
  
  "О, добре".
  
  
  Двоє чоловіків разом підняли зброю і направили її на нерухомі спини своїх цілей.
  
  
  "Вважаю до трьох", - сказав Кудер.
  
  
  Насилу проковтнувши, Фелдмейєр кивнув.
  
  
  "Один!"
  
  
  "Два!"
  
  
  "Три!"
  
  
  Заплющивши очі, Френк Фелдмейєр зібрався з духом, щоб всадити один патрон у холодну спину Джеда Бернера, і більше ніколи їх не відкривав.
  
  
  Гуркіт пістолета Дона Кудера у вусі досяг барабанної перетинки саме в той момент, коли куля пробила один слуховий прохід і вийшла з іншого у вигляді бризок сірого сиру.
  
  
  Кудер розрядив балон у потилицю Хайфон Ханни, розбивши її екран стійким повідомленням "НІ СИГНАЛУ".
  
  
  Взявши мертву руку Джеда Бернера в свою, він обхопив задубілими пальцями чорну рукоятку з написом "ЗНИЩИТИ" і сильно потяг. Червоний цифровий таймер розпочав зворотний відлік із 00:00:10.
  
  
  Він спокійно стер з пістолета відбитки пальців і вклав його в руку Френка Фелдмейєра. Він підняв з підлоги пістолет, який нікого не вбив, стиснув рукоятку так, що залишилися кришталево чисті відбитки, підняв обидві скуті руки до стелі і терпляче насвистував "Плач ковбоя", поки кінні піднімалися гвинтовими сходами.
  
  
  Крики Чити Чинг у муках пологів заповнили коридор.
  
  
  "Чорт", - промимрив він. "Забув про одне. Ну гаразд. Наступного разу".
  
  
  Цифровий таймер досяг 00:00:00.
  
  
  Звідкись здалеку долинув вибуховий звук, приглушений тоннами граніту.
  
  
  Розділ 36
  
  
  
  
  Гладкі чорні обриси бомбардувальника-невидимки підкотилися до виючої, вибоїстої зупинки, і люк відчинився.
  
  
  "Зачекайте нас", - кинув Римо через плече, йдучи за Майстром Сінанджу в найхолодніший і найнесприятливіший простір, який він коли-небудь бачив за межами Зовнішньої Монголії.
  
  
  "Що, якщо ви не повернетеся живим?" повернувся капітан Ноделл.
  
  
  "Все одно чекай".
  
  
  "Ти зрозумів".
  
  
  Римо виявив, що стоїть на твердій скелі, покритій губчастим мохом та лишайником. Калюжі мускусних водоростей, деякі розміром не більші за його кулак, усеювали місцевість.
  
  
  "Готовий, маленький батько?"
  
  
  "Я готовий до всього", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  До гори з плоскою вершиною, що височіла над пусткою рок-енд-маскег, було добрих півмілі. Статуя Святої Клари стояла на сторожі, як самотня наречена на вершині потворного весільного торта.
  
  
  Вони рушили з місця, набрали швидкість і невдовзі рухалися зі швидкістю несучого автомобіля. "Пам'ятайте, - попередив Римо, - ми нікого не вбиваємо, доки не будемо впевнені".
  
  
  Потім, коли вони перетинали важкопрохідну місцевість, голова Сент-Клер розвалилася на частини в шумній чорній хмарі диму.
  
  
  До небес долинув крик, і Майстер Сінанджу рвонувся вперед Римо, як кажан із судорожно стиснутими кінцівками.
  
  
  "Чита!" - пискнув він. "Я йду, дитино моя!"
  
  
  І коли вони під'їхали ближче, дим почав розсіюватися, відкриваючи червону вершину передаючої вежі, що стирчала зі зламаного обрубування шиї статуї.
  
  
  Потім шкіра статуї почала тріскатися, відриваючись, оголюючи павутинні білі і червоні опори, що чергуються. . .
  
  
  Обличчя і усмішка Дона Кудера, здавалося, були готові тріснути. Він мав мокре волосся, різкий розріз очей і неприємний запах з рота одночасно.
  
  
  "Ви якраз вчасно", - крикнув він поліцейським.
  
  
  Вони увірвалися всередину, спрямувавши на нього свої револьвери.
  
  
  "Що тут сталося?" вимагав відповіді майор.
  
  
  "Я запізнився".
  
  
  "Ви щойно сказали, що ми прибули якраз вчасно".
  
  
  "Ти був. Я не був". Він брязнув ланцюгами у напрямку тіл. "Запам'ятай це. Злочинець, капітан Аудіон, мертвий за своїм пультом, а його спільники розкидані навколо нього, як безліч пішаків у клітинку. Бур'ян злочину приносить гіркі плоди". Його усмішка розтяглася до краю. "Це буде моєю зачіпкою".
  
  
  У поліцейських нічого цього не було. Дона Кудера змусили сидіти на підлозі серед крові, але йому було байдуже.
  
  
  "Я бачив більшу частину цього", - говорив він, поки поліцейські оглядали тіла. "Фельдмейєр застрелив їх обох".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Thieves fall out" буде моїм тегом. Вам, любі хлопці, вирішувати, як конкретизувати деталі. На телебаченні ми маємо довести історію до нутра. І, млинець, ось це. У ній багато мужності. У ті дні, коли я працював у полі, ми називали це історією "Пух і порох". Ви, хлопці, є пух. Без образ ".
  
  
  Майор КККП спохмурнів, дивлячись на обличчя двох мертвих людей, що сидять за пультом керування на екрані телевізора. Він помітив мертву руку одного з них, що стискає рукоятку з написом "ЗНИЩИТИ", і зв'язав це зі слабким стукотом каменю, що долинав з вершини гори, далеко над цим лабіринтом кам'яних тунелів.
  
  
  "Давайте знімемо з них цей хитромудрий пристрій", - сказав він.
  
  
  Кудер спитав: "А як щодо камер?"
  
  
  "Камери?"
  
  
  "Дивіться, це кульмінація. Ви повинні записати це на плівку. З цього вийде чудове телебачення. Я міг би виграти "Еммі" за це".
  
  
  "Будь-який запис стане доказом для держави".
  
  
  "Ви, хлопці, не розумієте, чи не так?" Він вказав на стелю. "Це прихований передавач".
  
  
  "Статуя черниці?"
  
  
  “Свята Клара Асизька. Покровителька телебачення. Ось як я це зрозумів. Свого часу я висловив їй кілька подяк. Це не якась покинута релігійна святиня. Від долара до пончиків щогла антени застрягла у сестри під спідницею”. Кудер підняв сором'язливий погляд до кам'яної стелі. "Вибачте за мою французьку, Сен-Клер".
  
  
  Відеокамера була націлена на дві фігури, і коли спалахнуло світло, майор зняв перший шолом.
  
  
  "Нехай мене повісять!" Сказав Дон Кудер. "Якщо це не Джед Бернер. Сам капітан Зухвалий!"
  
  
  У другому шоломі виднілася голова пекінеса, якою підтирали підлогу на скотобійні.
  
  
  "Хайфон Ханна Фондю", - сказав Кудер. "Вона прославилася, виступаючи на телебаченні Північного В'єтнаму. Тепер вона зустрічає свого творця, який намагається підірвати найбільший і найгучніший голос капіталізму - безкоштовне телебачення".
  
  
  "У неї немає обличчя", - сказав майор. "Звідки ви знаєте, що це вона?"
  
  
  "Я досвідчений ведучий мережі. Я знаюся на зачісках. Це Хайфон Ханна. Ймовірно, перука".
  
  
  Майор потягнув за волосся. Вони зісковзнули. Перука.
  
  
  "Отже, хто ця людина?" спитав він, вказуючи на розкинуту постать у синьому бодістоку з емблемою якоря.
  
  
  Дон Кудер зробив скорботне обличчя. “Я з глибоким жалем маю сказати, що це мій колега. Френк Фелдмейєр. Він є – був – нашим науковим редактором. І, ймовірно, мізки цієї підступної операції”.
  
  
  Майор мав сумнів. "То хто з них цей капітан Аудіон?"
  
  
  "Ви називаєте це, і я передам це в такий спосіб", - сказав Кудер, підморгуючи.
  
  
  Раптовий крик пронизав усі вуха - довгий, розриваючий і крижаний кров.
  
  
  "Що, чорт забирай, це було?" - запитав Дон Кудер голосом, що раптом сів від потрясіння.
  
  
  Поліцейські схопили його за ланцюги і потягли за собою, вирушивши на пошуки джерела страшного звуку.
  
  
  Римо Вільямс пішов за Майстром синанджу до входу в печеру, де стояли три машини КККП, двигуни яких все ще випромінювали тепло, серед купи викинутих автомобільних акумуляторів.
  
  
  По-черепашому нахиливши голову вперед, Чіун злетів гвинтовими сходами, як чорний пінбол.
  
  
  "Чита, я йду!"
  
  
  "Почекай! Чіуне! Ти не знаєш, на що йдеш!"
  
  
  Пролунав ще один крик, гучніший, ніж раніше.
  
  
  Римо перестрибнув через надто вузькі сходи і виліз по кільцевих поручнях, як мавпа. Він все одно дістався верху на цілу секунду пізніше Майстра синанджу.
  
  
  "Стояти!" – крикнув владний голос. "Хто там іде?"
  
  
  "Я Чіун, майстер синанджу, і людина, яка стоїть між мною і Читою Чінг, бачив свій останній схід сонця!"
  
  
  "Я майор Картьє з Королівської канадської кінної поліції, і я буду в курсі ваших справ тут".
  
  
  Римо встав між зброєю та Чіуном і сказав поліцейським: "Ми зі США. Заспокойтеся. Ми шукаємо Читу Чінг".
  
  
  "Хто така Чита Чинг?"
  
  
  Позаду поліцейських Дон Кудер усміхнувся від задоволення.
  
  
  Потім ще один крик наповнив холодний кам'яний коридор.
  
  
  Рімо бачив, що це наближається, але нічого не міг з цим поробити. Майстер Сінанджу кинувся на звук. Кінні підняли свої великі револьвери, озираючись на всі боки. Пальці напружилися на спускових гачках.
  
  
  І Римо, лаючись собі під ніс, увірвався всередину і знищив їх.
  
  
  Він нікого не вбив. Але його руки зламали зап'ястя, ноги підірвали колінні філіжанки, і пістолети розлетілися на всі боки, приземляючись з гуркотом і без пострілів.
  
  
  Дон Кудер позадкував, його руки були підняті на знак капітуляції, а кайдани нервово побрякували.
  
  
  "Що ти тут робиш?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Не будь кумедним. Ти знаєш, що це за місце?"
  
  
  "У мене є гарна ідея".
  
  
  "Де є новини, там є і Дон Кудер".
  
  
  Голос Чіуна підвищився до пронизливого. "Чито, люба моя! Що вони з тобою зробили?"
  
  
  Схопившись за петлю ланцюга, що звисає, Римо помчав на звук, тягнучи за собою стрибаючого Дона Кудера.
  
  
  Там були відчинені двері, і запах свіжої крові виходив із неї теплими хвилями з металевим присмаком.
  
  
  Римо просунув голову – і від цього видовища його занудило.
  
  
  Майстер Сінанджу стояла навколішки біля залитого кров'ю ліжка, де в калюжі власної крові лежала Чита Чинг, її обличчя було спотворене чимось схожим на постійну гримасу агонії. Шматок плоті був відкритий, оголюючи її внутрішні органи. А поряд з нею, червоне, ніби вмочене в ртутьхром, лежало немовля, що звивається.
  
  
  "М'ясники!" Чіун зойкнув. "Вони вбили Читу".
  
  
  "Уррр", - булькнула Чита, виднілися тільки білки її очей.
  
  
  "І все ж таки дитина жива. Мої предки посміхаються". Майстер Сінанджу підняв немовля на ніжних руках. З його живота тяглася пурпурово-рожева пуповина. Він розірвав її широким помахом одного блискучого нігтя.
  
  
  Потім, піднявши дитину, він одного разу човпнув його по заду, видавши крик, від якого Римо захотілося заткнути вуха.
  
  
  "Схожий на свою матір", - сказав Римо.
  
  
  "Син досконалості", - серйозно сказав Чіун, - "Я вітаю тебе в гіркому світі, який забрав життя у твоєї матері".
  
  
  Потім погляд Майстра синанджу впав на ніжки, що дригають немовля.
  
  
  "Аїііії!"
  
  
  "Що не так?" Запитав Римо, "Він деформований?"
  
  
  "Гірше. Це жінка".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Я хотів чоловіка", - голосив Чіун. "Це трагедія! Я втратив Читу, і її єдиний син непридатний для навчання синанджу".
  
  
  "Про що він говорить?" Запитав Римо Дон Кудер.
  
  
  "Тримайся подалі від цього", - відрізав Римо.
  
  
  Чіун, його голос сочився огидою, сказав: "Візьми цього цуценя, Римо. Я цього не хочу".
  
  
  Римо позадкував. "Я цього не хочу".
  
  
  "Я теж... я..." Чита Чинг застогнала.
  
  
  Обернувшись, Чіун ахнув: "Чита! Ти живий!"
  
  
  "Ледве ..."
  
  
  "Назви тих, хто так жорстоко знущався з тебе, і я покладу їхні голови до твоїх ніг, дитино моя".
  
  
  "Френк... Фельдмейєр... викрав мене. Ублюдок".
  
  
  "Френк мертвий", - швидко сказав Дон Кудер. "Я знайшов його мертвим разом із двома іншими".
  
  
  "Двоє інших?" Запитав Римо.
  
  
  "Джед Бернер і Хайфон Ханна. Вони геть там, у диспетчерській".
  
  
  Чіун навис над ліжком. "Ти помщений, Чито. Тих лиходіїв, які вирізали дитину з твого живота, більше немає".
  
  
  "Про що ти говориш ..."? Чита застогнав. "Я зробив це".
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Я не могла цього виносити - більше - нескінченних пологів-битв. Я використала... складаний ніж".
  
  
  Одна закривавлена рука підвелася, стискаючи лезо, з якого капала вода.
  
  
  Чіун похмуро кивнув головою. "Самовбивство. Я розумію. Біль, мабуть, був нестерпним, раз довела тебе до цього".
  
  
  "Ні", - слабко сказав Чита. "Я зробив ... собі ... кесарів розтин".
  
  
  Чіун ахнув.
  
  
  Чита закотила очі і простогнала: "Я була чудова. Якби тільки тут була знімальна група..."
  
  
  Майстер Сінанджу запропонував немовля його матері, сказавши: "Не хвилюйся, Чито. Твоя дитина дихає. Ось..."
  
  
  "Прибери це від мене!" Чита верескнула.
  
  
  Чіун відступив назад з приголомшеним виразом обличчя. "Що?"
  
  
  "Я виношувала цього сопляка десять довгих місяців, і що він робить? Він не може дочекатися, поки мене врятують, перш ніж почати штовхати, щоб народитися. Два паршиві дні, і я міг би зробити це в прайм-тайм". Ридання струсили змучене болем тіло Чити. "Перший самостійний кесарів розтин в історії людства і жодних фотографій".
  
  
  Чіун тільки дивився на нього. Його рідка борода нестримно затремтіла.
  
  
  "Давай, Папочко", - сказав Римо. "Чита просто розлютилася. Вона це переживе".
  
  
  Чита ахнув. "Vino? Це ти?"
  
  
  "Vino?" – Що? - хором запитали Римо та Чіун.
  
  
  Чита мрійливо посміхнувся. "Ти моє вино..."
  
  
  Майстер Сінанджу поклав верещане немовля на груди матері і, задкуючи, вийшов з кімнати, в його карих очах нічого не можна було прочитати.
  
  
  "Чита збожеволіла..." - видихнув він.
  
  
  "У бізнесі, - сказав Дон Кудер, - ми називаємо це деменцією, спричиненою рейтингами. Деякі люди просто не витримують тиску".
  
  
  Римо зачинив за ними двері.
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся, його руки ковзнули у рукави. Його погляд зупинився на застиглому обличчі Дона Кудера.
  
  
  "Це було твоє обличчя, яке диявол показав світові", - сказав він.
  
  
  Кудер показав усім свої білі зуби. "Кадр".
  
  
  "І це була статуя, якою ти поклонявся, яка увінчує цю гору зла", - додав Чіун.
  
  
  Дон Кудер похитав головою. "Френк Фелдмейєр, вигнутий, як змія. Я все ще не можу в це повірити. Чи можете ви уявити його зрадником організації новин, яка зробила його обличчям загальним?"
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся до свого учня. "Рімо, ти віриш брехні цієї людини?"
  
  
  "Не зовсім", - сказав Римо, схрестивши руки.
  
  
  Дон Кудер не міг повірити, що чув. Він натягнув на обличчя свою застиглу усмішку і сказав: "Доказ знаходиться в диспетчерській. Погані хлопці. Вони наклали на себе руки, щоб їх не взяли живими".
  
  
  "Покажи нам", - сказав старий азіат.
  
  
  Ведучи пару до диспетчерської, Дон Кудер спробував приховати свою нервозність питанням. "Це справді був один із ваших предків, про якого написано в Біблії?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Це той тип преси, який людина може з гордістю назвати своєю власною. Мої предки були простими фермерами, гордими, але бідними".
  
  
  Кудер провів їх повз стогнучих і знепритомнених кіннотників у диспетчерську і сказав: "Ось. Хрестоматійний приклад "якщо йде кров, це веде", якщо я коли-небудь бачив такий".
  
  
  Старий азіат кинув на жахливу сцену лише швидкоплинний погляд. "Ви бачили, як це сталося?" він запитав.
  
  
  “Це кінець. Фельдмейєр застрелив їх обох, а потім направив пістолет на себе. Договір про самогубство – ось як я це бачу”.
  
  
  "І в кого з них ти стріляв?"
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Ти чув його", - додав Римо. "У кого ти стріляв?"
  
  
  "Ніхто. Про що ти говориш? Єдина зйомка, яку я коли-небудь роблю, – це відеокамера". Він зняв свої ланцюги. "Навіть цього не можу зробити з цими кайданами".
  
  
  "Твої руки пахнуть порохом", - сказав Чіун.
  
  
  Дон Кудер підніс пальці до долонь і понюхав. "Я нічого не відчуваю", - сказав він.
  
  
  "Ми знаємо", - сказав Римо.
  
  
  Кудер випнув груди. "Це твоє слово проти слова Сталевого Якоря".
  
  
  "Це працює лише у суді", - сказав Римо.
  
  
  "Гей, я ув'язнений КККП, найкращої правоохоронної організації з часів "Техаських рейнджерів". Я дотримуюсь їхньої концепції правосуддя".
  
  
  "Вибачте. Ви йдете з нашими. У нас з вами є деякі старі рахунки".
  
  
  "Я не розумію ..."
  
  
  "Пам'ятаєш, безбожний, бомбу, через твою спрагу рейтингів створену?" Запитав Чіун серйозним голосом.
  
  
  "Я не розумію, про що ти говориш".
  
  
  "Через цей пристрій я пролежав у могилі багато гірких місяців. Це сталося два роки тому, але гіркі спогади все ще зі мною. Тільки мудрість мого імператора дозволила мені знову побачити сонячне світло".
  
  
  "Про що він говорить?" Кудер спитав Римо.
  
  
  "Довга історія", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Натомість, - продовжував Чіун, - я пообіцяв моєму імператору, що не завдаю вам шкоди, оскільки ви не несли прямої відповідальності за це злодіяння".
  
  
  "Я щось не вловлюю цього".
  
  
  "Але тепер твоє віроломство все змінило".
  
  
  "Переведи мені, друже", - попросив Кудер Римо.
  
  
  "Він каже, що ти потрапив до заголовків газет минулого тижня. Історія".
  
  
  "Історія? Як я можу бути історією? Я живий і на вершині своєї гри".
  
  
  "Можливо, я залишу тебе в живих, якщо ти правдиво відповиш на запитання", - ледве чутно промовив Чіун.
  
  
  "Із задоволенням".
  
  
  "Чому таких, як ви, називають якорями?"
  
  
  Дон Кудер моргнув. Це було страшенно гарне питання. Чому його назвали ведучим? Він напружив свій мозок. "Почекай. Це прийде до мене за хвилину".
  
  
  Але хвилина так і не настала, бо крихітний дідок підійшов до Дона Кудера і схопив його за одну руку. Кудер підняв свої ланцюги, щоб відбитися від нього, тоді як інший спостерігав за цим з холодною байдужістю.
  
  
  Дон Кудер відчув швидку серію відчуттів в останні хвилини свого життя. Всі вони супроводжувалися нестерпним болем, що обпалює нерви. Спочатку в лікті, потім у ногах, і, коли біль досяг крещендо, що поглинув його мозок, ланцюги, якими були скуті його руки і ноги, холодно обвилися навколо його горла.
  
  
  Коли його знайшли через кілька годин, він був підвішений за шию до стелі, його пурпурно-чорний язик висовувався з обличчя кольору синця. Але не це потрапило до заголовків газет наступного дня. Його тіло мало форму кренделя, руки були щільно притиснуті до плечей, а ноги зігнуті під неможливими кутами до тазу, зламані, але якимось чином вигнуті, наче кістки стали м'якими та гнучкими, а потім знову затверділи.
  
  
  Владі Квебеку здалося, що форма була невиразно знайомою. Потрібно було троє з них, щоб вирішити, що тлінні останки Дону Кудера були зігнуті і перекручені у формі морського якоря.
  
  
  Проте, ніхто так і не зрозумів, як це було зроблено.
  
  
  Розділ 37
  
  
  
  
  "Очевидно, - говорив Гарольд Сміт, - що Дон Кудер був капітаном Аудіоном. У нього були фінансові ресурси, необхідні зв'язки у галузі, а також мотивація, щоб направити підозру на своїх численних конкурентів, як передбачуваних, так і немає".
  
  
  Була друга половина наступного дня, і Рімо з Чіуном знаходилися в офісі Гарольда Сміта у Фолкрофті. Яскраве весняне сонячне світло лилося у велике панорамне вікно.
  
  
  "Почекайте хвилинку", - сказав Римо. "Якщо він уже був багатий, чому він намагався шантажувати телекомпанії?"
  
  
  "У цієї людини була репутація неврівноваженої людини. З усього, що ми бачили, можливо, вона просто зламалася під тиском безжальної гонки за рейтингами і впала в психотичний штопор".
  
  
  "Це не пояснює, чому він попросив Фелдмейєра транслювати цей попередньо записаний монолог про себе у ролі капітана Аудіона".
  
  
  "Він був божевільним", - виплюнув Чіун. "Хто може зрозуміти божевільного?"
  
  
  "Для цього є кілька причин", - сказав Сміт. "Перша полягає в тому, що обвинувальний перст на всіх, від KNNN до Дітера Беннінга, додавання себе до списку підозрюваних допомогло заплутати проблему. Крім того, його его, можливо, зіграло свою роль".
  
  
  "Ви маєте на увазі, що він хотів привласнити кредит?" Запитав Римо.
  
  
  Сміт кивнув головою. "Збоченим чином. Так само, як він був готовий пожертвувати своїм спільником Фелдмейєром, щоб замістити сліди і, між іншим, насолодитися фінальним захопленням рейтингів, що викриває Джеда Бернера як винну сторону, перш ніж, без сумніву, піти у відставку з вимаганням грошей". .
  
  
  "Мережі вже повернули свої гроші від швейцарців?" Запитав Римо.
  
  
  "Вони дуже намагаються. Але я радий повідомити, що ми, схоже, знищили всіх агентів Captain Audion, які були впроваджені на різні мовні та кабельні станції, щоб полегшити всю схему. Я повинен визнати, що Кудер був досить розумний, набираючи звільнених співробітників BCN через Фельдмейєра та організуючи їх розміщення на своїх цільових станціях”.
  
  
  "Що ж принаймні у нас більше не буде Дона Кудера, щоб штовхати його", - сказав Римо. "Я думаю, тепер, коли вони зашили її назад, Чита виступатиме п'ять вечорів на тиждень із цього моменту".
  
  
  "Я так розумію, міс Чинг оголосила, що вона візьме тривалу відпустку з догляду за своєю дитиною, як тільки її випишуть із лікарні", - сказав Сміт.
  
  
  "Зважаючи на те, як вона поводилася вчора, вона була готова втопити хлопця за те, що він зірвав її великий рейтинг", - пробурчав Римо.
  
  
  "Міс Чинг отримала потік співчуття після пережитого нею випробування", - сказав Сміт. "І безліч пропозицій щодо схвалення продукції. Без сумніву, це вплинуло на її ставлення".
  
  
  У цей момент і Римо, і Сміт подивилися на Майстра Сінанджу.
  
  
  У карих очах Чіуна блиснув похмурий вогник.
  
  
  "Мені байдуже", - сказав він тонким голосом. "Мені більше ніколи не буде байдуже".
  
  
  "Що з дитиною?" - Запитав Римо. "Невже вона тебе зовсім не турбує?"
  
  
  "Це не має значення, тому що це не моє".
  
  
  Брови Римо злетіли вгору. "Почекай хвилинку, що це?"
  
  
  Чіун напівобернувся. "Я не бажаю говорити про це".
  
  
  "Не так швидко", - швидко сказав Римо. "Ти майже рік водив нас за ніс через цю дитину. Ти маєш зізнатися. Тепер ти батько дитини чи ні?"
  
  
  "Дідусь", - гірко сказав Чіун. "В дусі".
  
  
  "Як це працює?"
  
  
  "Ти пам'ятаєш того разу, коли ми врятували Читу від злого диктатора Каліфорнії?" Запитав Чіун.
  
  
  "Чи зможу я коли-небудь? Ти поїхав з нею на довгі вихідні. Наступне, що ми чуємо, вона вагітна, і ти обираєш одяг для дитини".
  
  
  Чіун скривився. "Добре відомо, що Чита багато років намагалася завагітніти, перш ніж я увійшов до її життя".
  
  
  "Так. Вона розповіла про це кожному мікрофону у Західній півкулі".
  
  
  "Це не вина її чоловіка, як заведено вважати".
  
  
  "Яка? Що в неї не могло бути дитини чи що вона мала?"
  
  
  “Перше. Під час нашого короткого спільного проведення часу я розповів Читі про свої почуття до неї, а вона – про своє розчарування нездатністю чоловіка задовольнити її”.
  
  
  Римо скептично глянув на неї. "Отже, ти її задовольнив?"
  
  
  "Я відчув у ній дисбаланс, який завадив її матці зачати нормальну дитину".
  
  
  "Так ...?"
  
  
  "І я допоміг у виправленні цього".
  
  
  "Як, майстер Чіун?" спитав Сміт, нахиляючись уперед у своєму кріслі.
  
  
  "Зачекайте хвилинку!" – сказав Римо. "Можливо, нам краще не знати".
  
  
  "Це було просте питання дієти", - пояснив Чіун. "Я сказав Чите, що їй потрібно їсти білки качиних яєць, зварених з рисом, чотири рази на день".
  
  
  "Для мене це звучить як казка старої жінки", – сказав Римо.
  
  
  "Це засіб, який використовується багатьма поколіннями і, як відомо, ніколи не підводив, неосвічений", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Так у тебе все-таки не вийшло з Читою?"
  
  
  “Римо! Моя любов до Чити надто чиста, щоб бути заплямованою подібними речами. Крім того, якби я був батьком… жінки, це була б не жінка, а чоловік. Я знаю, як спрямувати правильне насіння до його належної долі”.
  
  
  Чіун багатозначно подивився на Римо. Римо насупився. У нього була дочка, яку він не бачив роками, і Майстер Сінанджу вірив, що вона була б і мала бути хлопчиком, якби Римо приділяв більше уваги тому, що він робив з матір'ю, а не насолоджувався цим.
  
  
  "Послухайте, з маленькими дівчатками все гаразд", - палко сказав Римо.
  
  
  "За винятком того, що їх завжди першими відправляють додому, до моря, і вони не можуть бути навчені синанджу", - відповів Чіун.
  
  
  "Бо ніхто ніколи не намагався", - відрізав Римо.
  
  
  "І ніхто ніколи цього не зробить. Особливо ти, хто не відповідає вимогам Майстерності і, можливо, ніколи їм не будеш".
  
  
  Римо повернувся до Сміта. "Давайте змінимо тему. Мережі знову підключено?"
  
  
  "Так. Канадці відключили піратський передавач і перебувають у процесі демонтажу ... е-е ... черниці. Хоча мені все ще неясно, як харчування подавалося на такий величезний пристрій".
  
  
  “Забув тобі сказати. Пам'ятаєш зниклі автомобільні акумулятори? Ми знайшли печеру, заповнену ними, всі з'єднані разом. Їх, мабуть, були тисячі. Достатньо, щоб виконати роботу, хоч би як безглуздо це звучало”.
  
  
  Сміт насупився. "Це не так вже притягнуте за вуха. Тепер я згадую лазерний пристрій ВПС, розміщений у віддаленому випробувальному центрі, який мав харчуватися від великої кількості з'єднаних між собою автомобільних батарей. Це мало прийти мені на думку раніше. Очевидно, що Фельдмейєр був змушений. шукати заміну, оскільки поставки оподатковувалися через постійні вимоги до трансляції”.
  
  
  "Отже, ми повернулися в ефір, і з канадцями все залагоджено?"
  
  
  "Так. Але це був наочний урок для суспільства. Наша залежність від телебачення, як від новин, так і від розваг, набула масштабів загальної національної залежності. Я рекомендував новому президенту, щоб він поставив цю проблему перед американським народом як виклик на наступне століття" .
  
  
  "Думаєш, він погодиться?"
  
  
  "Ні", - похмуро сказав Гарольд Сміт. "Він бебі-бумерша".
  
  
  "Тьху", - виплюнув Чіун. "Не вимовляй більше цього слова в моїй присутності. Я назавжди покінчив з дітьми. І з непостійною Читою Чинг".
  
  
  І Римо засміявся. Величезний тягар звалився з його плечей. Повернувшись до Майстра Сінанджа, він запитав: "Чи не могли б ви розповісти нам про Чіуна з Біблії?"
  
  
  "Коли хтось повідомляє мені, чому читачів передбачуваних новин називають ведучими".
  
  
  Рімо і Гарольд Сміт обмінялися незрозумілими поглядами.
  
  
  Коли відповідь не була знайдена в комп'ютері CURE, Майстер Сінанджу гордо вийшов з кімнати, примара в червоних шовках.
  
  
  Римо знизав плечима, вказав на телевізор Сміта і поцікавився: "Чи є щось хороше?"
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 94: Шалене годування
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Пізніше ніхто не згадає, хто насправді був першим, хто з'їв жука, але багато хто з них намагався приписати це собі.
  
  
  Брат Карл Прозорливий сказав, що він це виразно пам'ятає. Він подорожував пішки пагорбами на північ від Сан-Франциско, перебуваючи у творчій відпустці від своєї професорської роботи в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, де він викладав курс історії під назвою "Єгиптяни, фінікійці, римляни, греки та інші чорношкірі народи" одного разу вночі, коли він ставив свій намет, щоб поспати, в небі з'явилося яскраве світло.
  
  
  А потім пролунав тонкий голос, який сказав: "Вся ваша наука хибна. Але я покажу вам справжній шлях".
  
  
  Це був жіночий голос, пізніше згадував брат Карл Прозорливий.
  
  
  Він згадав, що був засліплений світлом, але, рухомий якоюсь силою, яку він не міг зрозуміти, він, хитаючись, вийшов зі свого намету і пробирався через ліс, поки голос не наказав йому:
  
  
  "Встань навколішки і їж. Це твоя правда".
  
  
  Все ще нічого не бачачи, він підкорився. Його руки намацали крихітні шматочки їжі, які він відправив до рота. Вони були чудові. На смак вони скидалися на мініатюрні хвостики омара. Він не міг перестати їсти, а коли йому це вдалося, він нарешті заснув просто на колінах.
  
  
  Він прокинувся із ранковим сонцем і виявив, що знаходиться посеред поля бур'янів. Бур'яни були вкриті коричневими жуками з м'яким панцирем. Це те, що він з'їв?
  
  
  Він придивився уважніше. Жуки не рухалися. Вони спали. Або мертві. У животі в нього забурчало при думці, що він, можливо, вирішив з'їсти мертвих комах на вечерю.
  
  
  Але потім він згадав голос.
  
  
  "Це твоя правда", - сказала вона.
  
  
  Повільно тремтячими пальцями він простяг руку і зірвав одного з жуків з трави. Він уважно оглянув його. Воно навіть виглядало нешкідливим. У нього була кругла голова, але не було клешнів, а його ноги були лише невеликою щетиною, схожою на волосся, з боків його тіла довжиною в дюйм. І воно було мертве.
  
  
  Він зробив один ковток, проковтнув, а потім відправив жука до рота і відкусив від нього.
  
  
  На смак воно було точно як хвіст омара. Це було чудово. Нірван.
  
  
  Він залишався тут на сніданок, а потім, коли наситився, повернувся до цивілізації, щоб поширити інформацію.
  
  
  Принаймні так він це запам'ятав.
  
  
  Брат Теодор Парящий-С-Орламі запам'ятав це зовсім по-іншому.
  
  
  Він наполягав, що жодна сучасна людина не була тим, хто виявив помилку. Це було частиною накопиченої мудрості корінних американців, які правили цими землями до того, як біла людина прийшла розоряти їх своїми містами, школами, церквами, туалетами та будинками.
  
  
  І він, брат Теодор Парящий-С-орламі - як духовний і фізичний спадкоємець цих благородних червоношкірих людей - з дитинства знав про чарівні властивості жуків-громовержців, названих так тому, що вони незмінно запитливо піднімали свої крихітні голівки при кожному ударі грому, - і не їв нічого, крім них, відколи був трохи більше, ніж папузом у резервації індіанців-шиншил у Седоні, штат Арізона.
  
  
  Пізніше деякі репортери довідалися, що брат Теодор Парящий-С-Орламі ніколи навіть не бачив індіанської резервації в Аризоні. Натомість він виріс у Піттсбурзі, штат Пенсільванія, як Теодор Магарац, син латиського сталевара-іммігранта. П'ятнадцять із своїх сорока років він провів у в'язниці за дрібну крадіжку.
  
  
  Його остання відома афера була здійснена після кампанії поштової служби США "Вибери Елвіса-будь-якого Елвіса". Теодор подумав, що якщо вони збираються зобразити наркомана на марці, то мають зобразити і педика, тому він запустив номер 900, щоб заманити людей платити за привілей проголосувати за те, кому покровителі поштової служби мають облизати липкий зад Лібераче або Року Хадсону.
  
  
  Афера провалилася, коли генеральний поштмейстер зателефонував за вказаним номером, потрапив на автовідповідач і не отримав зворотного дзвінка, а згодом виявив плату за телемаркетинг у розмірі 49,99 доларів на рахунку за телефон в офісі. Він розпалився і нацькував генерального інспектора і FCC на Теодора. Магарак відсидів рік у Фолсомі.
  
  
  Проте журналісти вирішили, що публікація історії про родовід Теодора Магарака нічого не додасть до необхідного запасу знань громадськості з цього питання. І оскільки нова помилка, очевидно, мала стати таким благом для людства, не варто було б плутати обговорення з безліччю сторонніх проблем, і тому історія так і не була опублікована.
  
  
  Вони зберігали це до того моменту, коли історія досягне свого піку.
  
  
  Але хоча історія відкриття жука могла викликати сумніви, безсумнівно було те, що якимось чином брат Теодор Парящий-С-Орламі та брат Карл Прозорливий об'єдналися та створили організацію під назвою PAPA-People проти білкових убивць – і їхньою заявленою метою було зробити жука новим продуктом харчування у світі.
  
  
  "Світу більше не потрібні птахоферми, ранчо великої рогатої худоби або свині, які вирощуються на м'ясо. З відкриттям чудо-їди ми назавжди покінчили із примарою голоду на нашій планеті", - йдеться в одному з їхніх прес-релізів.
  
  
  Навіть у Каліфорнії, де люди підписуються практично на все, було непросто переконати людей їсти жуків. Але час минав, і на борт брали дедалі більше.
  
  
  Незабаром ПАПА прийняв до рук все членство в сотнях груп Нью Ейдж штату. Погладжувачі кристалів, провідники космосу, зберігачі дощових лісів, гармоністи, пірамідологи – все вирішили, що Чудо-їжа – це шлях майбутнього. До них приєдналися сотні, і рух повільно перетнув Скелясті гори і ввійшов у серце Америки.
  
  
  Це більше не можна було ігнорувати.
  
  
  Чудо-їжа була протестована і досліджена в десятках лабораторій, і попередні звіти були майже такими ж блискучими, як їх описали брати Карл і Теодор.
  
  
  Жук був маловідомою комахою під назвою Ingraticus Avalonicus. Він був здатний жити в будь-якому кліматі, але в минулому повільно розмножувався і тому ніколи не зустрічався у великих кількостях.
  
  
  Все тіло комахи було їстівним, з високим вмістом білка, вуглеводів і незамінних амінокислот, але без жиру і з додатковою властивістю, мабуть, що знижує рівень холестерину в крові того, хто його з'їв. Люди могли б їсти їх як попкорн і насправді схуднути.
  
  
  Звички жука також були своєрідними. Він не шкодував, і не було жодних відомих алергій, посилених ним. Він не поїдав цінних культур. Натомість скромний і незначний Інгратикус харчувався лише звичайними бур'янами, які росли всюди, і він просто накидався на бур'ян і поїдав його, доки той не гинув.
  
  
  Група експертів з журналу Consumers News провела тест чудо-їди, як сирої, так і приготовленої, і повідомила, що "тандербаг" на смак кращий за піцу.
  
  
  У кожному штаті спілки виникли групи "ПАТА". Організація Об'єднаних Націй закликала до дії. Офіційний Вашингтон вирішив, що скромний thunderbug тепер заслуговує на розгляд, і наказав переробити всі тести, які проводилися приватно, в сто разів дорожчі за початкову вартість. Але спочатку потрібно було збудувати нову лабораторію вартістю шістсот мільйонів доларів в окрузі Спікера Палати представників штату Арканзас. Через перевитрату коштів лабораторія в кінцевому підсумку коштувала чотири мільярди доларів, але врешті-решт вона зайнялася вивченням thunderbug.
  
  
  "Чи настало тисячоліття?" "Нью-Йорк Таймс" задалася питанням у редакційній статті на першій шпальті. "Чи дійсно людство знайшло вирішення проблеми голоду в усьому світі?"
  
  
  Там, у Каліфорнії, на лісовій галявині, де все ще мешкали перші сто учасників найпершої групи PAPA, лунали чутки про внутрішні проблеми.
  
  
  Брат Теодор був незадоволений, тому що брат Карл Прозорливий останнім часом занадто часто виступав по телебаченню, позбавляючи його можливості зустрітися віч-на-віч з рівними можливостями.
  
  
  І брат Карл, як чули, скаржився, що, на його думку, брат Теодор збирає надто багато грошей на "дослідження", які, здавалося, ніколи не будуть завершені.
  
  
  Стало так погано, що ці двоє перестали розмовляти один з одним.
  
  
  А потім настав Великий розкол.
  
  
  Якось брат Карл вийшов на галявину, щоб звернутися до віруючих.
  
  
  "Ви пам'ятаєте, що я був першим, хто спробував цю Чудо-їжу. І я з'їв її сирою. І тепер, схоже, багато хто з вас перебуває в омані, що священний жук повинен бути спочатку приготовлений. Це єресь. З цього моменту правила харчування встановлюю я. І ніхто інший”.
  
  
  Брат Теодор вийшов на галявину годиною пізніше, щоб звернутися до тих самих віруючих.
  
  
  "Мій народ, - сказав він, маючи на увазі своїх уявних предків-шиншил, а не латвійських сталеварів, - століттями їв громового жука. Його треба готувати. Ми даємо йому загинути на корені, а потім готуємо. Це єдино правильний спосіб".
  
  
  Брат Карл повернувся за кілька хвилин. "Чудо-їду краще їсти свіжою. Приготовлена мертва їжа нітрохи не краща за тушковану яловичину".
  
  
  Вранці сотня перших учнів розділилася на два табори.
  
  
  Брат Теодор називав своїх людей Жнецами. Вони чекали, доки комахи не загинуть на бур'янах від переїдання, і варили їх у прозорому бульйоні, як нут.
  
  
  Брат Карл сказав, що відтепер буде лише один схвалений спосіб вживання Ingraticus Avalonicus. “Візьміть жука, відламайте йому голову і покладіть у рот. Свіжий та смачний. Так, як вона цього хоче”.
  
  
  Брат Теодор назвав послідовників Прозорлівця єретиками, назвавши їх "Кусаками".
  
  
  Прозорливий радісно вхопився за цю назву. У нього були футболки, пошиті для його Snappers у шести дизайнерських кольорах і покриті шовкографією з написом, виконаним, як він стверджував, справжньою фінікійською каліграфією.
  
  
  ВІДЧИВАЙТЕ ЇМ ГОЛОВИ І ЇЖТЕ ЇХ СИРИМИ
  
  
  Він проголосив брата Теодора та його Комбайни безнадійно Новим світом і, отже, контрпрогресивним.
  
  
  Теодор сказав своїм послідовникам, що Снеппери практикують жорстокість по відношенню до живих істот, проти якої мають протестувати всі люди, які мислять. Він мав свої футболки, пошиті для Харвестерів. На них було написано:
  
  
  ВСЬОМУ СВІЙ ЧАС, хай БУДЕ ЗАВЖДИ БОГУ
  
  
  Каліграфія, за його словами, була зроблена могіканами чотирнадцятого століття. Вони продавалися як гарячі пиріжки 29,99 доларів.
  
  
  Наступного дня послідовники брата Карла перейшли із громадської галявини на наступну. Обидві групи продовжували користуватися вбиральнею в щілинній траншеї, і одного вечора брат Карл і брат Теодор зустрілися там зовсім випадково, коли обидва прийшли посидіти навпочіпки.
  
  
  "Карле, ти все псуєш", - сказав брат Теодор.
  
  
  "Я прямую шляхом, який Вона намітила для мене".
  
  
  "Забудь про неї", - гаркнув Теодор, - "ким би, чорт забирай, вона не була. У нас тут відбувається добра справа, і якщо ми почнемо сваритися через це, у нас нічого не залишиться".
  
  
  "Мене не цікавить "хороша річ", - сказав Карл. "Мене цікавить правда".
  
  
  "Добре, добре. Ти хочеш правди. Спробуй це: Як так виходить, що вбивати довбану курку якимось чином неправильно, але ти можеш відрізати голови громовому жуку і проковтнути його теплим?"
  
  
  "Бо це те, що вона сказала мені зробити".
  
  
  "Це твоя відповідь? Вона сказала тобі зробити це? Що це за відповідь така?"
  
  
  "Правдива відповідь", - відповів брат Карл Проникливий.
  
  
  "Ти знаєш, що з тобою не так?" Огризнувся Теодор. "Ти цокнутий. Тобі ніколи не слід було покидати кампус. У Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі люблять цокнутих. Ось чому це називається макадамія".
  
  
  "Слово академічне, - сказав Карл, - а ваші зауваження - висловлювання зневіреної людини".
  
  
  "Послухай. Хіба ми не можемо зібратися разом і припинити сперечатись? Нехай кожен їсть так, як він хоче. Ні з чиїх дуп не знімають шкіру".
  
  
  "Ти шарлатан, Теодор".
  
  
  Брат Теодор Парячий-С-Орламі загарчав, натягнув штани і пішов, розмірковуючи, що йому робити з братом Карлом Прозорливим.
  
  
  Він не збирався дозволяти цьому піти від нього. Він був на мілині все своє життя, шкрябаючись, щоб заробити м'ятий долар. Шахрайські ігри відправили його до в'язниці. Видавши себе за індіанця породи шиншила, він отримав кімнату, харчування і трохи хорошої преси на кілька років, поки його густе чорне волосся не почало рідшати і випадати. Облисіння за чоловічим типом, сказав йому фахівець.
  
  
  "Ну, виправи це", - наполягав він. «Я не можу бути довбаним індіанцем-шиншилою без волосся. Ти коли-небудь бачив лисину на ірокезі? Або дакота сіу з залисинами? Волосся було їх тотемом. Вони їли шерсть, таким чином забезпечуючи достаток буйволів та відсутність непривабливої лупи на їхніх шляхетних плечах із шиншили”.
  
  
  "Вибач, друже. У тебе розтріпалося волосся".
  
  
  Незабаром після цього індіанське рух перетворилося на димові шашлики, коли більшість його членів вирушили до в'язниці за вбивство, а брат Теодор перебрався на Захід, де жив на околиці різних божевільних рухів, поки одного разу вночі в ресторанній кабінці він не почув, як інший чоловік - яким виявився Карл Прозорливий – розповідав про чудовий корм для комах, який він відкрив.
  
  
  "На смак зовсім як лобстер", - продовжував повторювати чоловік.
  
  
  Теодор вирішив, що, можливо, є якийсь спосіб заробити на цьому, і після того, як люди пішли, він вирушив на пагорби північної Каліфорнії, про які говорив чоловік, і, щосили намагаючись не блювати, з'їв пару дюжин жуків, поки не знайшов одного, який на смак нагадував лобстера.
  
  
  Він негайно звернувся до преси, придумавши свою історію про давню традицію поїдання шиншилових жуків-громовержців під час розмови, і тут же створив PAPA. Через кілька тижнів з'явився Прозорливий, який так і не зрозумів, що в нього вкрали відкриття, і двоє чоловіків домовилися про партнерство, щоб очолити нову організацію "Люди проти білкових убивць".
  
  
  І досі це працювало досить добре... до цього страшенно впертого виступу Sagacious.
  
  
  З ним треба було щось робити, подумав брат Теодор, засинаючи тієї ночі.
  
  
  На ранок дещо було зроблено.
  
  
  "Прокинься, прокинься, брате Теодор", - покликала молода жінка, вбігаючи в його типи.
  
  
  "У чому річ? Що це?"
  
  
  "Він мертвий".
  
  
  "Хто мертвий?"
  
  
  "Брат Карл мертвий".
  
  
  "О, ні. Як сумно. О, яка для нас втрата", - простогнав Теодор, повернувся і уткнувся обличчям у подушку, щоб жінка не могла бачити його посмішки.
  
  
  "І це ще не все".
  
  
  "Що ще не все?"
  
  
  "Інші також вмирають", - сказала вона. "Вони падають, як мухи".
  
  
  "О, який жаль", - сказав брат Теодор. І цього разу він говорив серйозно.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і його улюбленим фільмом, як і раніше, був "Ганга Дін".
  
  
  Він думав про це, сидячи в аудиторії Гарвардського університету, чекаючи початку показу фільму "Дань поваги Харді Брікеру, новітньому диво-дитині Голлівуду".
  
  
  Йому сподобався Сем Джефф у "Ганга Діні". Але Кері Грант, Дуглас Фербенкс і Віктор Маклаглен теж були добрими. Які ще фільми йому подобалися?
  
  
  Він якось подивився "Фантазію", і йому справді сподобалися танцюючі гіпопотами. І "Касабланка" була гарною, за винятком того, що йому ніколи не подобався той товстий хлопець, який там знімався. Але "Громадянин Кейн", чорт забирай, був схожий на сани, і одного разу він подивився трихвилинний "Бетмен", але картинка була такою темною, що здавалося, ніби її знімали в печері. Він мало що бачив іншого, навіть у тих квартирах, де жив усе своє життя, бо, хоч у нього і був відеомагнітофон, Чіун, його тренер, завжди використовував його для перегляду старих мильних опер.
  
  
  Не те, щоб він ненавидів фільми. Він ненавидів їх. Він не дбав про них настільки, щоб ненавидіти. Він просто взагалі про них не думав.
  
  
  Але він був готовий зробити виняток для Харді Брікера.
  
  
  Харді Брікер знявся у п'яти фільмах, і тепер його називають найпопулярнішим режисером в історії Голлівуду. "Режисер думаючої людини", - сказав якийсь критик по телебаченню, і Римо подумав, що це могло б бути правдою, якби задіяна у фільмі людина, яка думає, ніколи не думала ні про що, крім нісенітниці.
  
  
  Перший фільм Брікера називався "Фрагмент". У ньому було показано, як американські солдати чинили звірства у В'єтнамі, що підштовхуються до них злобним військово-промисловим комплексом, що прагнуть поневолити світ. Римо деякий час служив у В'єтнамі і знав, що солдати там були не кращі і не гірші за тих, кого Америка посилала кудись ще. Вони просто хотіли залишитися живими.
  
  
  Називати їх злочинцями було саме собою злочином. Але для Голлівуду це прозвучало саме на тій ноті. Це місто, кероване людьми, настільки тупими, що вони думали, що змови пояснюють усі, знайшов у Харді Брікер нового красномовного представника. Вони засипали його пропозиціями про зйомки. Він брав лише тих, хто платив йому найбільше грошей.
  
  
  За Frag пішов Dependent. День, що показує, що Америка була злою расистською країною, яка повернулася спиною до шляхетних солдатів, що боролися у В'єтнамі - тих же шляхетних солдатів, які були вбивцями у Frag.
  
  
  А потім він знявся у фільмі під назвою Horn, про якогось джазового музиканта, який наклав на себе руки від передозування наркотиків, викликаного його занепокоєнням про перетворення Америки на злісну расистську країну.
  
  
  Потім його фільм "Джоко" розповів історію молодого політика, який подає надії, який був убитий злісною расистською таємною силовою структурою Сполучених Штатів в результаті змови, в якій брало участь 22 167 осіб. Це принесло Брікеру його третю премію "Оскар".
  
  
  І сьогодні ввечері мав відбутися попередній перегляд останньої епопеї Брікера: Дерьмо, яка довела, що вся організована релігія у Сполучених Штатах була інструментом злої расистської таємної структури влади, яка намагалася просунути фашизм в Америці. Далі будуть зауваження від самого Харді Брікера для тих, кому потрібні були пояснення хоча б по картинках.
  
  
  Хто-небудь вірить у цю нісенітницю? Римо замислився, потім обвів поглядом бородатих, волохатих гарвардських старшокласників, що заповнили аудиторію, і сумно кивнув собі. Ці зануди проковтнуть будь-що.
  
  
  Рімо міг сказати, що було вісім годин, і якраз вчасно світло в хаті згасло, і на екрані з'явилася елегантна назва "Дермо", окремі літери, очевидно, були зроблені з собачого лайна на білому тлі.
  
  
  Потім камера від'їхала, і на білому тлі виявилася сутана священика. Священик задер її навколо талії. Він сексуально домагався дівчинки-підлітка. У перші п'ять хвилин фільму той самий священик вчинив сексуальне насильство ще над трьома дітьми. Потім він поголився, завдав дорогого лосьйону після гоління і вирушив на ланч з євангелістом у дорогий нью-йоркський ресторан, де вони поговорили про виконання секретних наказів своїх військово-промислових господарів. Перед тим, як закінчився обід, обидва священики пірнули в буфетну, щоб зґвалтувати двох офіціанток.
  
  
  Коли вони закінчили і вийшли з зали hatcheck, вони окропили ресторан святою водою і благословили його як місце для Божої роботи. Потім вони посперечалися з керівництвом з приводу рахунку за ланч, відмовилися його оплачувати і вийшли на вулицю до лімузинів, що очікували їх, довжиною в цілий квартал, у кожному з яких сиділи по три вуличні повії, щоб переконатися, що поїздка назад до їхньої церкви не була надто нудною. .
  
  
  Римо протер очі, приголомшений тим, що побачив. Звук був різким. Фільм виглядав не у фокусі. Діалог, те небагато, що там було, крім сексуального рохкання, здавалося, було написано недоумкуватим чотирикласником.
  
  
  І всі студенти навколо нього вітали, сміялися та аплодували.
  
  
  "Скажи їм, Харді. Ти скажи їм, чувак", - чорношкірий чоловік поряд із Римо встав, щоб крикнути. Він ударив стиснутим кулаком у повітря.
  
  
  "Сядь і заткнися", - сказав Римо.
  
  
  "Я ... прошу ... вашого ... гребаного ... прощення", - холодно сказав чоловік. Він був старший за більшість інших в аудиторії, так що його тупість не можна було списати на невігластво молодості. На ньому була козляча борідка, окуляри в черепаховій оправі, які, можливо, були зняті з холодного трупа Хедди Хоппер, і чорна бейсбольна кепка з римською цифрою десять на ній.
  
  
  Тоді Римо впізнав цю людину. Він був відомим кінорежисером, який, перевищивши бюджет на десять мільйонів доларів, намагаючись зняти фільм про життя грабіжника, який перетворився на сутенера, який став мучеником за громадянські права, заявив про расизм після того, як кінокомпанія відмовилася компенсувати дефіцит. Коли до нього приєдналися інші чорношкірі діячі кіно, він публічно зажадав, щоб чорношкірі люди по всій країні пропускали роботу, школу і сніданок, щоб подивитися його фільм про відповідальність чорношкірих, інакше вони ризикують уславитися дядечками Томами.
  
  
  Гарвардський університет негайно найняв його для викладання гуманітарного курсу під назвою "Цінності чорних".
  
  
  Римо простяг руку і торкнувся задньої частини лівого коліна чоловіка. Нога підламалася, і чоловік відкинувся на спинку сидіння.
  
  
  "Гей!" – почав він.
  
  
  - Ще одне твоє слово, - попередив Римо, - і я зроблю з твоєю головою те саме, що зробив із твоєю ногою. Заткнися.
  
  
  Чоловік так і вчинив. Він зірвав з голови кепку і почав жувати банкноту.
  
  
  Римо зміг витримати лише п'ять хвилин перегляду лайна, перш ніж він підвівся, тихо вислизнув із ряду і попрямував у задню частину кінотеатру. Хоча було темно, він зміг налаштувати зір так, що бачив так ясно, ніби опівдні. Збоку від маленької сцени був сходовий проліт, а за ними — двері.
  
  
  Римо тихо спустився і пройшов за лаштунки через двері.
  
  
  З півдюжини студентів бігали навколо, очевидно, виконуючи якісь доручення, але Римо не помітив жодних ознак Харді Брікера.
  
  
  Він ішов довгим коридором. Хоча він і не намагався підслуховувати, будь-який звук із кімнат був би зареєстрований його чутливими вухами. Він зупинився перед останніми дверима. Всередині він міг чути зітхання та тяжке дихання.
  
  
  Двоє охоронців теж чули подих. Вони були поліцейськими кампуса Гарвардського університету, і їм платили за те, щоб вони не пам'ятали про те, що чули чи бачили, а іноді й нюхали.
  
  
  "Гей, відійди від цих дверей!" – крикнув перший охоронець. "Ти знаєш, хто там?"
  
  
  "Ще один більшовик", - сказав Римо.
  
  
  "Харді Брікер, ось хто", - сказав другий охоронець.
  
  
  "Ну, ля-ді-да", - сказав Римо.
  
  
  Це була пара Матта і Джеффа, один високий і худий, як флагшток із обмотаним навколо нього блакитним прапором, а інший короткий і присадкуватий, як м'яч для сквошу, засунутий у безформний синій мішок.
  
  
  Вони стояли у своїй темно-синій уніформі в дальньому кінці коридору, перед пожежними дверима та під затемненою табличкою "ВИХІД", заклавши руки за спину, в положенні "по стійці смирно".
  
  
  За винятком того, що тепер їхні руки бовталися по швах, і вони насувалися на Римо з цілеспрямованістю шкільних коридорних моніторів і, на думку Римо Вільямса, першого білого майстра синанджу, приблизно такого ж рівня загрози. Тобто ніяких.
  
  
  Римо підняв руки, щоб показати, що в нього немає зброї і він не загрожує. Він не виглядав як загроза. Він майже ні на кого не був схожий - просто чоловік трохи вищий за середній зріст, дуже середню вагу, одягнений у білу футболку і коричневі штани-чінос, які сиділи досить щільно, щоб припустити, що він не носив зброї, прихованої чи іншої.
  
  
  Поки поліція оцінювала його на власні очі, переконуючись, що цей худорлявий зловмисник був беззбройний, Римо простяг руку з смертоносною зброєю, яка була у нього при собі - якщо не у всесвіті - і зімкнув пальці на горлі поліцейського. З тонкоша було легко. Товстошому потрібно ще дві секунди на стиск, перш ніж його нервова система теж замкнулася.
  
  
  Досі тримаючи їх за шиї, Римо відніс пару до пожежних дверей і кинув їх там. Потім підняв руку, щоб помахати над знаком ВИХОДУ. Він замиготів.
  
  
  "Візьми пенні, віддай пенні", - сказав собі Римо.
  
  
  Звуки досі долинали через зачинені двері. Він взявся за ручку, повернув її з оманливою повільністю і прослизнув усередину.
  
  
  Харді Брікер стояв перед дзеркалом, корчачи пики самому собі. У нього було одутле, розпещене обличчя, обличчя людини з надто великими грошима та минулим у приватній школі. Те, як він гарчав і хмурився, дивлячись у дзеркало, було кумедно. Це було так, ніби він намагався напустити на себе суворий вигляд для промови, яку він мав вимовити перед випускниками Гарварда.
  
  
  Римо побачив світ, щоб у дзеркалі відбилося його відбиток.
  
  
  Харді Брікер теж вловив відбиток. Його обличчя застигло, верхня губа скривилася в стилі Елвіса Преслі, а нижня випнулась у гемороїдальній гримасі.
  
  
  Він витяг губи в лінію і обернувся.
  
  
  Він почав: "Хто?"
  
  
  "- Я", - випалив у відповідь Римо.
  
  
  "Іди!" - сказав Харді Брікер, пробуючи свій жорсткий голос.
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "Не змушуй мене викликати охорону".
  
  
  "Не думай, що в тебе вистачить легень розбудити їх", - недбало сказав Римо.
  
  
  "Вони мертві?"
  
  
  "Спит, і ти теж заснеш, якщо не слухатимеш мене".
  
  
  "Слухати що?"
  
  
  "У мене є ідея для фільму", - сказав Римо.
  
  
  Брікер застогнав. "У кожного є ідея для фільму", - простогнав він. "Яка у тебе? Маленькі зелені чоловічки на космічному кораблі, які захопили тебе одного разу вночі в Айові?" Чи ніжна історія кохання шістнадцятирічного хлопця та вісімдесятирічної касирки у місцевому "Акмі"? Чи, може, історія про привиди про хлопця, який повертається, щоб урятувати життя свого коханого від убивць? Я чув їх усі. А у тебе яка?
  
  
  “Не-а, нічого подібного. У мене є ця історія про велику урядову змову. З метою знищення цілих рас людей. Для пропаганди фашизму. Расизму. Уся ця військово-промислова змова – щось у цьому роді”.
  
  
  М'які риси Харді Брікера спотворилися уважністю. "Змова?"
  
  
  "Змова, в таємниці якої було присвячено п'ятнадцять тисяч людей", - сказав Римо.
  
  
  Напруга залишила перегодоване тіло Харді Брікера. "Схоже, це більше по моїй частині", - сказав він, раптово сідаючи. Він вказав Римо на стілець.
  
  
  "Алея" - відповідне слово, - пробурмотів Римо і додав ледве чутним голосом: "Я подумав, тобі може сподобатися". Він сів на другий стілець. Римо нахилився і змовницьки прошепотів: "Ти знаєш, що твої фільми завжди про урядові змови?"
  
  
  Харді Брікер теж навчився нападати. Він подивився Римо у вічі. "Так?" - Сказав він таким же змовницьким тоном.
  
  
  "Ну, у мене є найбільший". Римо вдав, що дивиться, щоб переконатися, що двері зачинені, а потім, що єдине вікно не має ні незнайомих осіб, ні мікрофонів з дробовиками. "Розумієте, є секретна урядова агенція, і вона наймає найманих убивць, і вони ходять всюди і вбивають усіх, хто їх бісить".
  
  
  "Звучить приблизно так. Хто такі вбивці?"
  
  
  "Ну, один із них - цей незрозумілий американський хлопець. Він виріс у притулку в Ньюарку і раніше був поліцейським, поки вони не змусили його працювати на федералів".
  
  
  "І він расист, вірно?"
  
  
  "Ні, ні", - сказав Римо. "Він любить усіх. Він дійсно до певної міри милий. Вдумливий. Навіть ніжний".
  
  
  "До біса все це миле і ніжне. Я хочу трохи расистів. Про це я знімаю фільми. Злі американці-расисти. Хто цей інший хлопець?"
  
  
  "Він би тобі сподобався. Він расист. Він ненавидить усіх".
  
  
  "Добре. Тепер ми до чогось наближаємося", - сказав Брікер, його одутле обличчя розслабилося, як губка, що вбирає воду.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Йому близько ста років, бачиш? Хоча він зізнається, що йому всього до вісімдесяти. І він із цього маленького села, і його родина підтримувала село, будучи професійними вбивцями протягом кількох тисяч років. Чи бачиш, він вплутується в це, тому що це секретне агентство найняло його навчити молодого американця та зробити з нього великого вбивцю”.
  
  
  "Вірно. Зрозумів. Де знаходиться село? На півночі штату Нью-Йорк?"
  
  
  "Ні, насправді це називається Сінанджу. Це в Північній Кореї".
  
  
  Зацікавлений вираз обличчя Харді Брікера зіпсувався. "Ти хочеш сказати, що цей вісімдесятирічний великий убивця - якийсь нікчемний північнокорейець?"
  
  
  "Вірно", - сказав Римо.
  
  
  "Це смішно! Я не хочу корейського расиста. Я хочу американського расиста. Хтось підмовив тебе на це, чи не так? Одна з великих студій, вірно? Вони намагаються надути мене цією безглуздою історією про двох таємних вбивць. Гаразд, хлопче, розповідай. Хто ти такий?
  
  
  "Я прийшов сам", - чесно зізнався Римо.
  
  
  "Добре. Тоді йди сам. Інтерв'ю закінчено. До побачення".
  
  
  Харді Брікер почав підніматися, але рука, яку він не міг передбачити, штовхнула його назад у крісло. Рука залишилася там. Вона була тверда. Це було не стиснення, не щипання і не стискання, але оніміння заповнило м'яке плече Харді Брікера, як новокаїн, що проникає у здоровий зуб.
  
  
  Харді Брікер помітив тоді, що рука була прикріплена до передпліччя дуже товстим зап'ястям. Він знову глянув на обличчя чоловіка, ніби бачив його вперше. Це було вольове обличчя з домінуючими глибоко посадженими темно-карими очима та дуже вираженими вилицями. Волосся чоловіка було таким же темним, як і його очі, а тонка лінія рота наводила на думку про жорстокість.
  
  
  "Не раніше, ніж я закінчу розповідати свою історію", - недбало сказав чоловік із товстими зап'ястями. "Отже, ці двоє працюють на секретну урядову агенцію під назвою CURE, і їхня робота - вбивати ворогів Америки".
  
  
  "І їм це сходить з рук?"
  
  
  "Звичайно", - сказав чоловік, начебто в цьому не було нічого особливого.
  
  
  "Ну, це та частина, яка мені подобається. Але щодо іншого, вибач, приятель, це просто не прокотить".
  
  
  Чоловік сказав: "Я не розповів тобі найцікавішої частини".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Пам'ятаєш, ти завжди казав, що є таємний уряд, який справді керує Америкою і всюди вбиває людей?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти був правий".
  
  
  "Я знав це".
  
  
  "Ні, ти мав рацію. Насправді, це більше, ніж ти мріяв". Чоловік із товстими зап'ястями знову надав своєму голосу змовницькі нотки. "Президент у цьому замішаний".
  
  
  "Який президент? Назвіть мені імена".
  
  
  "Всі вони".
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "З того часу, як почалося лікування. Ще у 1960-х".
  
  
  "Ти не виглядаєш достатньо дорослою, щоб заходити так далеко у минуле".
  
  
  "Макросимбіотична дієта", - сказав інший. "Зберігає мені молодість. Крім того, я прийшов пізніше".
  
  
  Харді Брікер намагався обробити інформацію, що надходить у його ледь зморщений мозок. Кожен президент починаючи із шістдесятих. Здебільшого це були республіканці. Харді був майже впевнений у цьому, бо за свої сорок із лишком років життя лише двічі голосував за переможця.
  
  
  "У твоїй історії є частка правди", - визнав він.
  
  
  "Я думав, ти так і подумаєш".
  
  
  "Але скажіть мені ось що – якщо кожен президент за останні чотири десятиліття знав, чому ніхто з них не заговорив – чи не закрив вас?"
  
  
  "Вони не розмовляли, бо не можуть".
  
  
  "Ти вбиваєш їх? Це все?"
  
  
  Чоловік із товстими зап'ястями виглядав ображеним. "Ні, ні. Ми просто стираємо їх спогади після того, як вони залишають свою посаду, щоб вони думали, що пам'ятають усе про свій термін перебування при владі, але це не так".
  
  
  "Мабуть, це неймовірна машина, яка це робить", - сказав Харді Брікер.
  
  
  Хлопець подув на свої пальці, що звиваються, і сказав: "Так і є".
  
  
  Харді Брікер почав посміхатися, але потім згадав, як оніміло його плече після того, як до нього торкнувся худий хлопець.
  
  
  "Ця частина звучить не так вже й правдоподібно", - сказав він.
  
  
  "Звичайно, це так. По всьому людському тілу розташовані нервові центри. Чутливі нервові центри. Вся справа в тому, щоб чинити негативний тиск на ці нервові центри, нагадуючи суб'єкту про те, чого він не повинен пам'ятати".
  
  
  "Нагадуєш йому про те, чого він не повинен пам'ятати? Це звучить страшенно дзен".
  
  
  "Хлопці з Zen підслухали те, чого не мали чути, і саме так вони опинилися там, де вони є сьогодні, тобто грали самі з собою".
  
  
  "Ти мене втрачаєш".
  
  
  "Справа ось у чому. Буквально днями я мала приємну бесіду з попереднім президентом".
  
  
  "О, він".
  
  
  "Так, цей. Я нагадав йому, що він повинен був забути про нас, коли залишить свою посаду, і він дозволив мені натиснути на нерв, який начебто блокує погані думки".
  
  
  "Цей нерв - він у плечі?"
  
  
  "На деяких людях".
  
  
  "Якого роду?"
  
  
  "Ті, у кого не працює мозок". Харді Брікер швидко заморгав водянистими очима, і за виразом його обличчя Римо зрозумів, що остання частина не зовсім дійшла до нього.
  
  
  "Якщо це правда, чому ти мені розповідаєш?" Брікер хотів знати.
  
  
  "Бо я подумав, що якщо ми змусимо кожного президента, на якого ми працюємо, забути, що існує секретна урядова агенція, яка справді керує Америкою, навіть якщо ми знаємо, що вони триматимуть рот на замку, ми дійсно не повинні залишати такого базікання, як ти, на волі”.
  
  
  "Через що?" — спитав Харді Брікер, коли рука, руху якої він не міг бачити, повернулася до його плеча і стиснула так сильно, що йому здалося, ніби він почув, як хруснула чашка ротатора.
  
  
  Бавовна, здавалося, розірвала його барабанні перетинки. І його мозок вимкнувся.
  
  
  Харді Брікер знепритомнів, тому він не відчув, як його перекинули через худе плече, тверде, як скам'яніла кістка, і не відчув вечірньої прохолоди, коли його винесли у двір Гарварда і через Массачусетс-авеню в парк, де його опустили спиною до автобусної зупинки. .
  
  
  Римо підібрав викинуту паперову кавову склянку, виплеснув залишки застигаючої коричневої рідини і помістив її в безвільний кулак Харді Брікера. Витягнувши з кишені трохи дрібниці, він потрусив її на долоні, поки не з'явився товстий жетон метро з мідною гранню. Він витяг його разом із блискучою четвертушкою і висипав решту в тонку склянку.
  
  
  Потім він торкнувся точного центру чола чоловіка, саме там, де був би знак кастової приналежності, якби Харді Брікер був недоторканним індусом, а не американцем, якого не можна назвати.
  
  
  Погляд Харді Брікера зупинився на. Він озирнувся. Він не побачив Римо, тому що Римо прослизнув за ним і обігнув удвічі, щоб випадково пройти повз Харді Брікера.
  
  
  Харді Брікер усе ще сидів на тротуарі, коли Римо вдав, що підходить до нього. Римо зупинився, поліз у кишеню за останньою четвертакою і кинув її в паперовий стаканчик, де вона розсипалася по решті дрібниць Рімо.
  
  
  Харді Брікер це теж вразило. Він зазирнув у чашку, а потім великими очима, що не розуміють, глянув в обличчя Римо.
  
  
  "Я-я не розумію. . . ."
  
  
  "Зрозуміти, що?"
  
  
  Брікер озирнувся. Здавалося, він був у заціпенінні. "Розумію щось. Що я тут роблю?"
  
  
  "Ну це залежить від того, хто ти".
  
  
  "Хто я такий?"
  
  
  "Так, хто ти. Ти знаєш, як тебе звуть, де ти живеш, де ти працюєш".
  
  
  "Я – я не думаю, що знаю".
  
  
  "Вважаю, це робить вас одним із зростаючого легіону безпритульних, безробітних, нещасних без гроша в кишені, які заповнюють наші вулиці, громадські парки та метро, жорстокими жертвами безсердечної військово-промислової змови", - сказав Римо. "Що-небудь із цього повертається зараз?"
  
  
  "Так, мені здається, я чув ці слова раніше".
  
  
  "Ну, от і все", - радісно сказав Римо.
  
  
  Харді Брікер озирнувся. Там, звісно, був парк. "Я не бачу інших таких, як я".
  
  
  "Тоді тобі пощастило. Перший, хто увійшов, має права скваттера".
  
  
  Харді Брікер глянув униз. Він сидів навпочіпки, звичайно ж. Це починало прояснятися для його тупого, затуманеного мозку.
  
  
  "Що мені робити?" спитав він, спостерігаючи за машинами і автобусами, що проносяться повз.
  
  
  "Ти міг би сказати спасибі".
  
  
  "Для чого?"
  
  
  "За четвертак, який я кинув у твою чашку. Це був і мій останній четвертак теж".
  
  
  "Ой, дякую". На його обличчі знову з'явилося замішання. "Що мені тепер робити?"
  
  
  "Це допоможе, якщо ви час від часу струшуватимете чашку", - запропонував Римо.
  
  
  Харді Брікер спробував. Чашка затремтіла, задзвеніла дрібниця, і відразу підійшла жінка і кинула в чашку долар Сьюзан Б. Ентоні. Вона пішла далі.
  
  
  Харді Брікер підняв очі. Повільна посмішка розповзлася по його одутлих рисах.
  
  
  "Дякую", - з вдячністю сказав він Римо.
  
  
  "Радий допомогти знедоленим на землі".
  
  
  І Римо пішов, насвистуючи. Він не пішов далеко – лише до найближчої станції метро, де пересів на Червону лінію через Бостон до міста Квінсі, де тепер жив.
  
  
  Він не був великим шанувальником метро. Але досі він досить проїхався бостонськими пробками, щоб розуміти, що у нього було більше шансів вижити, якби він переїхав Ніагарський водоспад на кубку Діксі.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Від зупинки в Норт-Квінсі було недалеко дійти до місця, яке Римо Вільямс називав будинком.
  
  
  Вигляд цього змусив Римо затоскувати тими днями, коли він жив на валізі. Римо завжди уявляв, що якось він житиме в гарному будинку з білим парканом зі штакетника, а не в жахливій споруді в стилі бароко з пісковика та цементу.
  
  
  Колись це була церква. Вона досі виглядала як церква. Або більше схожа на церкву, ніж на щось інше. Залежно від того, з якого боку компаса ви наближалися до нього, він по-різному нагадував швейцарське шале, замок Тюдорів або кондомініум з пекла.
  
  
  Зараз це виглядало як готичний склад через безліч вантажівок доставки, припаркованих навколо нього. Там була вантажівка UPS, фургон Federal Express, ще один від Purolator Courier та безліч інших транспортних засобів служби доставки посилок.
  
  
  "Що Чіун задумав цього разу?" Промимрив Римо, прискорюючи крок.
  
  
  Він наздогнав водія ДБЖ, коли той діставав звичайну картонну коробку.
  
  
  "Це для чіуна?"
  
  
  Чоловік глянув на свою обойму. "У накладній вказано М.О.С. Чіун".
  
  
  "Я візьму це".
  
  
  "Якщо ти розпишешся за це, воно твоє. Моя відповідальність закінчується на сходах перед входом".
  
  
  Римо підписав "Рімо Фрейд" і взяв коробку. Йому довелося поставити її на підлогу, щоб піднятися сходами. Щаблі були завалені коробками всіх типів. Він розчищав дорогу, коли інші водії виходили зі своїх вантажівок, їхні руки навантажили коробки всіх форм.
  
  
  "Що це за погань?" - Запитав Римо, закінчивши підписуватись ще на шість упаковок.
  
  
  Ніхто не знав. Або йому було байдуже. Тому Римо неохоче прийняв коробки і додав їх до загальної купи.
  
  
  Він заніс до будинку все, що зміг, і поклав біля дзвінка поштової скриньки. У ті дні, коли Римо був поліцейським Ньюарка і йому потрібно було поринути у житловий будинок, він використав маленьку хитрість. Натискайте на всі кнопки одночасно. Зазвичай хтось дзвонив йому.
  
  
  В даному випадку на шістнадцять квартир, що становили кондомініум, перетворений на церкву, було розподілено всього два мешканці - він сам і Чіун, Правлячий майстер Сінанджу, стародавнього будинку ассасинів, який тисячоліттями діяв на околиці історії і до якого тепер належав Римо.
  
  
  Зверху пролунав писклявий голос: "Рімо, це ти?"
  
  
  "Ні, - крикнув Римо, - це я і весь подарунковий відділ Sears".
  
  
  "Мої посилки прийшли?"
  
  
  "Вони звалені в купу до чортової стелі".
  
  
  Майстер Сінанджу спустився сходами. Він був тендітною подобою маленького корейця з обличчям, схожим на зморщену маску з папірусу. Макушка його голови сяяла у світлі ламп, лиса, якщо не брати до уваги плям над вухами, де вперто стирчали хмарно-білі пучки волосся. На ньому було кімоно кольору хризантеми рожевого кольору з білою шовковою облямівкою, яке робило його схожим на великоднє яйце тисячолітньої давнини.
  
  
  Його зморшкувате обличчя зморщилося від задоволення, в його ясних карих очах з'явився вогник.
  
  
  Він накинувся на коробку із довгими нігтями, схожими на ножі X-acto. Вони акуратно розрізали пластикову пакувальну стрічку, і клапани вискочили вгору, як потворні картонні квіти.
  
  
  "Де ти дістав цю речовину?" З цікавістю спитав Римо.
  
  
  "З телевізора".
  
  
  "Скажи ще раз".
  
  
  “Це новий звичай. Хтось дивиться телевізор, а хтось просто дзвонить певним людям та зачитує їм певні непотрібні фрагменти інформації, а натомість вони надсилають цікаві подарунки”.
  
  
  "Які непотрібні фрагменти інформації?"
  
  
  "О, просто цифри".
  
  
  "Номери платіжних карток!"
  
  
  Чіун скривив маленький рот. "Можливо".
  
  
  "Тату, - терпляче сказав Римо, - ти знаєш, що Сміт займався нашою справою про витрати. Новий президент домагався, щоб Сміт скоротив свій бюджет і допоміг скоротити дефіцит, і..." Римо зупинився. Майстер Сінанджу тримав у руках срібний посуд, схожий на лопатку.
  
  
  "Що це?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Це флетчер для сиру".
  
  
  "Сир! Ми не їмо сир. Ми не можемо їсти сир".
  
  
  "Можливо, якось у нас будуть гості, які це роблять, і вони будуть ображені, якщо ми не обробимо їхній сир належним чином".
  
  
  Чіун продовжував колупатися у своїй здобичі. Одну коробку він оглянув з презирством і передав Римо зі словами: "Це тобі".
  
  
  "Це?" - спитав Римо, і його обличчя на мить пом'якшало. "Ти купив мені подарунок?"
  
  
  "Ні. Це від Сміта".
  
  
  "Навіщо Сміту надсилати мені подарунок?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Він щось говорив про це днями. Я думаю, це віспа".
  
  
  Обличчя Рима зблідло. "Оспа? Хіба це не хвороба?"
  
  
  "Я не знаю, тому що я не хворію".
  
  
  Римо опустився навколішки і розірвав коробку. Усередині рулону пухирчастої обгортки був найбільший і потворний телефон, який Римо будь-коли бачив.
  
  
  "Це факсимільний апарат!" Випалив Римо. "Навіщо Сміту надсилати нам факс?"
  
  
  "Можливо тому, що він не зміг заразитися справжньою віспою".
  
  
  Римо відніс факс нагору, до головного приміщення будівлі, величезної зубчастої вежі з чотирма вікнами, яка відповідала шпилю колишнього молитовного будинку. Вона була забита до найвищих крокв усілякими дрібницями та електронним обладнанням, починаючи від мікрохвильових печей і закінчуючи блендерами.
  
  
  В одному кутку стояв стопка телевізорів. Усі вони були підключені до мережі домашніх покупок. Звук було вимкнено.
  
  
  "Коли ти почав цей удар?" - спитав Римо, коли Чіун увійшов, тримаючи коробки в обох піднятих руках і поставивши їх на свій блискучий бурштиновий череп. Сукупна вага мала притиснути його до соснової підлоги, але Чіун переніс їх так, ніби коробки були наповнені мріями наяву.
  
  
  "Мені потрібна якась втіха в моїй гіркоті та поневіряннях", - сказав Чіун. "Тепер, коли весь світ залишив моє життя, і в ньому немає любові та надії".
  
  
  "О", - сказав Римо. І раптом він згадав. Протягом багатьох років Майстер синанджу був у захваті від Чити Чинг, провідної корейського телеканалу, у якої щойно народилася дитина. Її більше не було в ефірі. Зазвичай цього було б достатньо, щоб Чіун впав у смертельну лють, розчленовуючи президентів телеканалу, поки плоска особа Чити Чінг не була відновлена на екрані телевізора.
  
  
  Але після майже десятиліття віддаленого захоплення Майстер Сінанджу нарешті зустрівся з об'єктом своєї прихильності, фактично врятував її від викрадачів, внаслідок чого він жахнувся від справжньої Чити Чинг, амбітної неженственної відьми, яка дивилася тільки на Римо. Закоханість Чіуна була пригнічена.
  
  
  Це було полегшенням для Римо, який страждав через колишнє захоплення Чіуна Барбарою Стрейзанд. Йому було цікаво, хто наступний. І тепер це. Можливо, подумав він, оглядаючи купи розпакованого електронного обладнання та пристроїв, це було краще, ніж те, що Чіун закохався у леді Едну Еверадж.
  
  
  Римо вирішив не випробовувати долю. Він сподівався, що тема Чити Чінг закрита назавжди.
  
  
  "Потрібна якась допомога з цим матеріалом?" Запитав Римо.
  
  
  "Я Майстер синанджу, сонячне джерело бойових мистецтв".
  
  
  "Так написано на твоїй кредитній картці - М.О.С. Чіун - але, можливо, я зможу взяти кілька таких для тебе".
  
  
  Чіун різко нахилився і відступив назад. Три вертикальні стоси коробок, схожі на столове срібло на скатертині, яке забрав фокусник із вітальні, раптово опинилися на підлозі, ідеально збалансовані. Це здавалося чаклунством. Це було негаразд. Саме синанджу – повний контроль над розумом, тілом та фізичним оточенням – надихнув перших бійців карате, воїнів ніндзя та майстрів дзен на їх досягнення, які вражають лише тих, хто ніколи не відчував цього на собі.
  
  
  Римо встановив факсимільний апарат на підставку та дістав інструкцію.
  
  
  Чіун розрізав коробки. "Ти не розповів мені, як пройшла твоя зустріч зі знаменитим Барді Хікером", - сказав він.
  
  
  "Це Харді Брікер - чи принаймні був ним".
  
  
  Чіун відірвався від вивчення автомата із соком. "Він відхилив твої прохання зняти фільм про моє чудове життя?"
  
  
  "Чіуне, я сказав тобі, коли виходив за двері, що створення фільму про твоє життя було найдальшою справою від планів Харді Брікера", - стомлено сказав Римо.
  
  
  "І тому ти відправив його на той світ за його кричущу байдужість. Добре".
  
  
  "Ні, я не вбивав його. Я забезпечив йому нову кар'єру".
  
  
  "Він більше не знімає фільми?"
  
  
  "Ти зрозумів".
  
  
  "Тоді хто перенесе мою чудову історію на сріблястий екран?"
  
  
  "Ніхто", - сказав Римо. "Це не знімається".
  
  
  "Якщо вони витрачають мільйони доларів, розповідаючи про якусь яскраво-червону жінку на півдні, чия плантація згоріла вщент, і про інші несуттєві речі, - з гіркотою заперечив Чіун, - чому вони не знімуть фільм про найдобрішого, ніжного і милосердного вбивцю, який колись жив?"
  
  
  Римо знизав плечима. "Брікер відмовляється від байопіку "Бакс" від Боффо".
  
  
  Чіун примружив свої карі очі. "Якою це мовою ти говориш?"
  
  
  "Розмови про різноманітність".
  
  
  "Ти просто ревниш. Ти не хочеш, щоб я став знаменитим".
  
  
  "Ти все правильно зрозумів".
  
  
  "Ти визнаєш це?"
  
  
  "Послухайте, передбачається, що це секретна операція. Якщо всю історію покажуть у кожному кінотеатрі звідси Гуама, всі дізнаються".
  
  
  "Тепер усі знають, хто вбив вашого найвідомішого політика завдяки Барді Хікеру", - парирував Чіун.
  
  
  "Брікер був повний гною. Він витратив сто вісімдесят хвилин чудового фільму на те, щоб за двадцять хвилин зробити те, що більшість людей роблять щодня, сидячи на унітазі".
  
  
  Чіун зітхнув. "Можливо, це і на краще".
  
  
  "Добре. Я радий, що ти згоден".
  
  
  "Вони, мабуть, не вибрали б мене на цю роль", - покірно сказав Чіун.
  
  
  "Розраховуй на це".
  
  
  "Або змусив Робіна Вільямса зіграти мене", - додав Чіун.
  
  
  Римо підняв брову.
  
  
  "Вони, ймовірно, отримали б когось жахливого", - додав Чіун.
  
  
  Римо моргнув. "Кого ти мав на увазі, щоб зіграти мене?"
  
  
  Майстер Сінанджу байдуже знизав плечима. "Я не займаюся підбором епізодичних ролей".
  
  
  "Та гаразд, ти, очевидно, все це продумав".
  
  
  "Можливо, Енді Дівайн".
  
  
  "Енді Дивайн!"
  
  
  "Або, можливо, Сідні Грінстріт".
  
  
  "Сідні!"
  
  
  "Усі ці товсті білі люди однаково виглядають однаково", - зневажливо сказав Чіун. І Римо здалося, що він помітив рідкісний вогник в очах Майстра Сінанджу.
  
  
  Нахмурившись, Римо знову звернув увагу на посібник з експлуатації. Воно складалося з вісімдесяти сторінок і було поділено на розділи. Він читав, спираючись однією рукою на стіну, і за двадцять хвилин єдине, що він зрозумів, була частина, в якій говорилося: "Коли задзвонить телефон, підніміть слухавку, щоб відповісти на виклик".
  
  
  Римо відкинув книгу зі словами: "Що за біса. Це телефон. Наскільки складно його встановити?"
  
  
  Він витяг модульний роз'єм зі свого старого телефону.
  
  
  "Поки що все йде добре", - радісно сказав він, вставляючи модульну вилку нового телефону. Там була ще одна вилка, схожа на ту, що на телевізорі. Вона, на його думку, вочевидь входила в стінну розетку.
  
  
  Він підключив це. Нічого не трапилося.
  
  
  Потім він виявив, що там був перемикач Увімк. Він увімкнув факс, і загорівся зелений індикатор живлення. На жаль, спалахнув і червоний індикатор подачі паперу. Він запитував, що це означає.
  
  
  Він почав шукати інструкцію, потім зрозумів, що, мабуть, було б простіше спитати Гарольда Сміта, який, зрештою, насамперед надіслав йому цю штуку.
  
  
  Він підняв люльку і приготувався набрати номер. Натомість він почув гучну розмову.
  
  
  "Що це - факс партійною лінією?"
  
  
  Він трохи послухав, і, окрім іншого, почалася реклама.
  
  
  "Я думаю, цей перегодований телефон ловить телевізійний сигнал", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Що хороше в тому, щоб чути голос по телевізору, коли немає зображення?" Чіун замислився. "Ти, мабуть, підхопив неповноцінну віспу".
  
  
  Тримаючи у руці приймач, Римо схопив пульт дистанційного керування і став перемикати канали найближчого телевізора. Жоден із голосів не відповідав.
  
  
  "Можливо, це радіостанція", - пробурмотів він. "Ви випадково замовляєте радіо?"
  
  
  Чіун розкривав чергову коробку і виколупував овочі. "Так", - розсіяно сказав він, - "Я замовив одне з усього".
  
  
  "Схоже на те".
  
  
  "Я це заслужив".
  
  
  "Розкажи це Сміту", - сказав Римо.
  
  
  "Ти просто заздриш, тому що все, що в тебе є, - це віспа", - сказав Чіун. "Причому неповноцінна віспа".
  
  
  Римо повісив слухавку та пішов шукати радіо. На щастя, більшість коробок були позначені. Він відніс коробку, все ще запечатану, назад нагору, бо знав, що Чіун наполягатиме на тому, щоб відкрити її самому.
  
  
  Майстер Сінанджу досягнув цього швидким ріжучим рухом одного подовженого нігтя.
  
  
  Римо пішов увімкнути радіо, але всі розетки були зайняті.
  
  
  "Ти замовляєш подовжувач?" - спитав він Чіуна.
  
  
  "Я не знаю, що таке подовжувач", - відповів Чіун.
  
  
  "Якщо я знайду його, чи можу я ним скористатися?"
  
  
  "Чому ти думаєш, що я замовив одне?"
  
  
  Римо озирнувся і скривив рота. "Математичні шанси значною мірою на мою користь".
  
  
  "Ти можеш робити все, що забажаєш", - сказав Чіун, дістаючи з коробки повний набір ножів Гінзу.
  
  
  Римо знайшов не подовжувач, а мережевий фільтр. Здавалося, що він упорається із завданням, і це спрацювало. Рімо увімкнув радіо і покрутив диск.
  
  
  Радіостанція була релігійною. Сигнал мовлення надходив телефоном з більшою чіткістю, ніж радіо.
  
  
  "У тебе дешеве радіо", - пробурчав Римо.
  
  
  "Це було безплатно".
  
  
  "Скажи це американському платнику податків", - парирував Римо.
  
  
  Саме в цей момент задзвонив факс.
  
  
  "Це, мабуть, Смітті дзвонить, щоб перевірити факс", - сказав Римо, знімаючи слухавку. У нього у вусі запищало, потім голосно пискнуло.
  
  
  "Алло алло?" сказав він.
  
  
  "Вхідний факс", - сказав голос. Римо не впізнав голосу, але його було важко почути через голоси по радіо, що обрушилися на його слух.
  
  
  "Лампочка для паперу горить", - сказав Римо.
  
  
  "Добре, надішліть газету, і я відразу ж передзвоню".
  
  
  Римо повісив люльку і знайшов рулон паперу. Вставити його виявилося напрочуд просто. Він почув гордість за себе, коли вставив його на місце. Телефон задзвонив знову, і писк та твідлінг почалися знову.
  
  
  Папір почав випльовуватися. І знову випльовувалась. Це був довгий безперервний лист, і Римо зрозумів, що вийде безлад, якщо він не візьме його до рук.
  
  
  Він узяв незакріплений кінець і почав читати.
  
  
  "Це схоже на фінансовий звіт якоїсь великої компанії", - промимрив він.
  
  
  Він прочитав ще трохи.
  
  
  "Це фінансовий звіт Міжнародної корпорації даних", - спантеличено сказав Римо. "Навіщо Сміту відправляти це нам?"
  
  
  "Без сумніву, імператор Сміт має свої причини", - сказав Майстер синанджу, чиї предки в синанджу працювали на великих імператорів історії і припустили, що Гарольд Сміт, чий титул був директор, мабуть, є якимось сучасним словом, що позначає імператора .
  
  
  "Думаю, так", - сказав Римо. Він продовжував згортати засмальцьований папір для факсу так швидко, як він випльовувався. Папір витратився ще до закінчення звіту. Коли все закінчилося, індикатор паперу знову спалахнув разом із написом "Помилка".
  
  
  "Помилка? Я не зробив нічого поганого".
  
  
  "Ти нічого не робиш правильно", - ледь чутно сказав Чіун.
  
  
  Він схопив трубку і натиснув кнопку 1 – спрощений код, який дозволяв йому безпосередньо додзвонюватися до свого начальника без необхідності запам'ятовувати складні коди на кшталт десятизначних телефонних номерів.
  
  
  "Смітті?" перепитав Римо. "Що з цим факсом?"
  
  
  Крізь голоси задньому плані лунав гірко-лимонний голос Гарольда У. Сміта: " Факс? Я не відправляв вам факс " .
  
  
  "Ну, я тільки-но отримав факс довжиною зі список ворогів Розанни".
  
  
  "Ви, мабуть, отримали неправильний факс".
  
  
  "Ти можеш дістати це?"
  
  
  "Рімо, я тебе ледве чую. Хто це говорить на задньому плані?"
  
  
  "Я думаю, це Свідки Єгови".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Це довга історія. Чому ти надіслав мені факс?"
  
  
  "Я тільки-но сказав вам, що не робив", - роздратовано сказав Сміт.
  
  
  "Я маю на увазі факсимільний апарат, а не факсимільний апарат".
  
  
  "О так". Сміт відкашлявся. "Міркування безпеки. З цього моменту найкраще, якщо ми спілкуватимемося факсом. Так я зможу передавати дані з більшою ефективністю".
  
  
  "Якщо це ефективно", - кисло сказав Римо, - "я пропоную прив'язати мотузку до двох бляшанок з-під супу і спробувати це".
  
  
  Тон Сміта став різкішим. "Рімо, ти розлучаєшся".
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Я вішаю трубку". І він повісив. Римо відкопав нескінченний факс і знайшов номер телефону у верхній частині рулону. Він зателефонував, йому зателефонувала дівчина з комутатора і сказала: "Я щойно отримав ваш факс".
  
  
  "Кому мені повідомити?"
  
  
  "Ідіот, який випадково набрав мій номер і витратив весь мій чортовий папір", - сказав їй Римо.
  
  
  "Сер, Міжнародна корпорація даних не допускає неправильного набору номера. Усі наші телефонні дзвінки здійснюються через комп'ютер та перевіряються центральним процесором".
  
  
  "Ну, ваш центральний процесор щойно вийшов з ладу. Що я хочу знати, то це хто відшкодує мені витрати на новий рулон паперу для факсу?"
  
  
  Голос дівчини на комутаторі став холодним. "Сер, запевняю вас, якщо ви отримали факс IDC, він призначався вам".
  
  
  "Це було страшенно схоже".
  
  
  Голос дівчини на комутаторі різко похолов. "Тоді я маю зробити висновок, що ви не уповноважені користуватися факсом, яким користуєтеся".
  
  
  "Я дзвоню з мого власного довбаного замку!" Римо кричав.
  
  
  "Ось, тримай", - сказав Чіун, відкриваючи пластикове яйце і нюхаючи його вміст незрозумілого тілесного кольору.
  
  
  "Тепер ти стаєш образливим і мені дозволено повісити трубку без упередження", - парирувала дівчина.
  
  
  "Послухай, хлопче", - швидко сказав Римо. “Я щойно прочитав це до кінця. Це фінансовий звіт. Відповідно до цього, твій підсумок – це коло”.
  
  
  "Коло?"
  
  
  "Так. Коло. Нуль. Гусяче яйце. Ти знаєш, що це означає?"
  
  
  Голос дівчини тремтів. "Банкрутство?"
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  "Ем... наскільки все погано?"
  
  
  "Я оновив би ваше резюме до того, як почнеться ажіотаж", - сказав Римо своїм найщирішим голосом.
  
  
  "Нічого, якщо я розповім комусь із інших?"
  
  
  "Мене це влаштовує", - весело сказав Римо. "Удачі у пошуках роботи". І Рімо повісив слухавку. "Вона купилася на це. Тримаю парі, що акції IDC впадуть на п'ять пунктів, перш ніж ця маленька чутка припиниться".
  
  
  "Я бачу, ти насолоджуєшся своєю віспою", - прокоментував Чіун, надіваючи навушники, які робили його схожим на літнього льотчика-випробувача.
  
  
  "Мені не подобається мій факс. Я хочу розбити його на мільйон шматочків".
  
  
  Брови Чіуна поповзли вгору. "Чи не краще було б вимкнути його?"
  
  
  Римо так і вчинив. Він знову підключив свій старий телефон та натиснув кнопку 1. Він знову викликав Гарольда У. Сміта. На цей раз без грецького хору Свідків Єгови.
  
  
  "Смітті?"
  
  
  "Рімо, ти готовий до прийому?" Запитав Сміт.
  
  
  "Ні, з мого першого причастя".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Забудь про це. І забудь про безглуздий факс. Він розірваний на мільйон шматочків".
  
  
  "Але я якраз збирався відправити тобі факсом твоє наступне завдання".
  
  
  "Що поганого у тому, що ми робимо зараз?" Хотів знати Римо. "Просто розмовляємо?"
  
  
  "Останнім часом відбулися деякі технологічні прориви у прослуховуванні телефонних розмов, - сказав Сміт несподівано м'яким голосом, - зокрема Агентством національної безпеки. Тепер у них є можливість підслуховувати все, що ми говоримо".
  
  
  "Смітті, в цій країні, ймовірно, п'ятдесят мільйонів телефонів, і якщо в Агентстві національної безпеки є хоча б п'ятдесят клерків, єдина робота яких полягає у прослуховуванні приватних телефонних розмов, я проковтну будь-який факс, який ви постараєтеся мені надіслати. Якщо ти зможеш довести це до кінця”.
  
  
  Сміт прочистив горло. За двадцять із лишком років, що Римо працював на нього, Смітові жодного разу не вдалося гідно повернутися.
  
  
  "Слухай уважно, Римо", - сказав Гарольд Сміт. "Ти знайомий з поняттям "ДОПОМОГА"?"
  
  
  "Звичайно. Це було в перших рядах новин щовечора протягом останнього місяця. Можна подумати, що бубонна чума повернулася тим способом, яким ЗМІ намагаються загнати людей у панічну втечу".
  
  
  "Кількість загиблих щойно досягла тринадцяти людей", - сказав Сміт, ігноруючи спалах Римо.
  
  
  "У чому проблема? Якщо захисники довкілля хворіють від поїдання комах, то все, що їм потрібно зробити, це перестати їсти дурних комах, і вуаля! Більше ніяких проблем. У чому проблема?"
  
  
  "Велика справа, - сказав Гарольд В. Сміт, - у тому, що члени організації "Люди проти білкових убивць", як вони себе називають, тепер стверджують, що згідно з усіма відомими людству тестами, "тандербаги" просто не можуть передавати вірус HELP" .
  
  
  "Тандербаг"?
  
  
  "Це індіанська назва. Я думаю, це павуні".
  
  
  "Це папаніколау. Вся справа в папаніколау. Папаніколау та інша хрень".
  
  
  "Лідер PAPA, Теодор Прячий-С-Орламі, стверджує, що вірус HELP - це взагалі не вірус, а результат руйнування озонового шару".
  
  
  Чіун підвищив голос. "Озонової дірки немає. Знаменитий Траш Лімбургер сказав Америці про це".
  
  
  "Що він сказав?" - спитав Сміт.
  
  
  "Останній стусан Чіуна - чи це було до того, як він відкрив мережу магазинів товарів для дому".
  
  
  "Він що?"
  
  
  "Слухай, давай не відволікатимемося від теми. У тебе може статися серцевий напад, коли прийдуть рахунки за платіжною карткою".
  
  
  Сміт зітхнув, лунаючи як паровий клапан, що схуднув. "Теодор Парящий-С-Орламі закликав федеральний уряд допомогти запобігти епідемії HELP, що насувається".
  
  
  "Чому це мене не дивує?"
  
  
  "Новий віце-президент почув його заклики та звернувся з проханням до нового президента. Він попросив нас розібратися в цьому".
  
  
  Хіба це не нісенітниця якась?
  
  
  "Справа доктора Мордонта Григоріана все ще перебуває на розгляді".
  
  
  "Клич його доктор Дум, як всі інші. І я хочу над ним побити".
  
  
  "Пізніше".
  
  
  "Хіба ми не маємо права відмовляти президентові у складних місіях?"
  
  
  "Ми робимо", - визнав Сміт. "Але президент добре ознайомився з нашим операційним бюджетом, і він придивляється до нас щодо скорочення".
  
  
  "Чекай, він дізнається, що Чіун щойно подвоїв бюджет за один день покупок", - сказав Римо.
  
  
  Сміт застогнав. Потім він сказав: "Я вирішив, що було б політично розібратися в цьому".
  
  
  "Чіуну це не сподобається", – попередив Римо.
  
  
  Чіун, у середині розпакування автомата з соками, випростався, щоб запитати: "Що мені не сподобається?"
  
  
  Римо посміхнувся і побачив свій шанс. "Смітті хоче, щоб ми зайнялися пожирателями комах, які вимирають у Каліфорнії", - сказав він і зачекав обуреного крику.
  
  
  Натомість Майстер Сінанджу дружелюбно сказав: "Повідомте імператора Сміта, що ми будемо раді зустрітися з нещасними, які змушені харчуватися жуками".
  
  
  "Ми будемо?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Щасливо".
  
  
  Рімо сердито глянув на мене і сказав у слухавку: "Просто скажи мені те, що мені необхідно знати, Смітті".
  
  
  "Їхня штаб-квартира називається Nirvana West, це свого роду комуна недалеко від міста Укія, на північ від Сан-Франциско. Він був спільно заснований братом Карлом Прозорливим і Теодором Парящим-С-орлами".
  
  
  "Параючий-С-орламі?"
  
  
  "Він стверджує, що він індіанець породи шиншилла".
  
  
  "Шиншила?"
  
  
  "Згідно з газетами, це назва його племені. Хоча я повинен визнати, його риси обличчя не здаються дуже індіанськими".
  
  
  "Почекай хвилинку. Ми говоримо про американських індіанців або про східноіндійців?"
  
  
  "Американець".
  
  
  "У дитинстві я грав у ковбоїв та індіанців по всьому Ньюарку, Смітті, і я ніколи не чув ні про яке племені шиншил. А хто-небудь чув про хороброго індійце на ім'я Теодор?"
  
  
  "Можливо, Теодор Парящий-С-Орламі - біла людина з домішкою крові шиншили", - сказав Сміт.
  
  
  "Можливо, він теж сповнений вампума".
  
  
  "Між фракцією Sagacious та фракцією Eagles тата була ворожнеча", - продовжив Сміт. "У Eagles достатньо мотивації, щоб покінчити з Sagacious. Подивися на це з іншого боку, Римо. Все це може бути несмачною боротьбою за владу в маргінальній групі. Ви увійдете як слідчі з Управління з контролю за продуктами харчування та ліками та поспілкуєтеся з федеральними вченими" , які вже знаходяться на місці”.
  
  
  "Що небудь ще?"
  
  
  "Так. Зведіть свої витрати до мінімуму". І Гарольд Сміт повісив слухавку.
  
  
  Римо теж повісив трубку і обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як Майстер Сінанджу заливає краплю замазки у свій автомат для приготування соку.
  
  
  "З якого часу тобі так хочеться спостерігати за купкою божевільних у їхній природній стихії?" - спитав він Чіуна.
  
  
  "З того часу, як я втомився спостерігати за старими божевільними", - відповів Майстер Сінанджу, піднімаючи кришку і заглядаючи всередину, щоб побачити цікаву суміш, яку він щойно створив.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Все почалося у день відкриття школи.
  
  
  П'ятирічний Кевін О'Рурк з нетерпінням чекав школи довгий час - майже три тижні, відколи мати вперше посадила його, щоб пояснити йому, що таке дитячий садок.
  
  
  Кевін О'Рурк був винятковою дитиною. Усі матері вважають своїх синів винятковими. Місіс Бернадетт О'Рурк нічим не відрізнялася. Вона вважала маленького Кевіна справжнім хлопцем. І він був точною копією свого дорогого батька, як і вона сама, ірландець за походженням, але який боровся за свою приймальну країну, США, під час війни в Перській затоці і загинув в результаті ракетного удару "Скад", упокій господь його душу.
  
  
  Юний Кевін був точнісінько як Патрік - той юний Патрік, якого Бернадетт досі могла викликати у своїй уяві щоразу, коли згадувала крихітне ірландське село Дінгл, де вони разом виросли. У Кевіна було таке ж відкрите обличчя; те, що одного разу стане тією ж лютою католицькою вірою, тією самою впертістю, але і тією самою готовністю довіряти іншим.
  
  
  Він змусив її відчувати гордість, навіть незважаючи на її гостру втрату.
  
  
  І ось того дня, коли вона відвезла його до середньої школи Уолтера Ф. Мондейла в Міннеаполісі, штат Міннесота, місіс Бернадетт О'Рурк їхала на повітряній подушці. О, вона була позбавлена материнських переживань. По-перше, не було нікого, з ким можна було б обговорити її рішення відправити Кевіна до державної школи замість католицької. Насправді, це було економічне рішення. Правда полягала в тому, що вона вже працювала на двох роботах і не мала навіть тієї скромної плати за навчання, яку стягували парафіяльні школи. Звісно, були стипендії. На жаль, у них не було нічого для американців на кшталт Кевіна О'Рурка. Він був не того кольору, щоб отримувати стипендії.
  
  
  Але, зрештою, це був Міннеаполіс, де державні школи мали бути дуже хорошими. Не так, як у Нью-Йорку, де біля шкільних дверей були встановлені металошукачі, щоб відсівати хуліганів із їхніми пістолетами та ножами.
  
  
  Місіс Бернадетт О'Рурк здригнулася при думці про це. Навіть на півночі Ірландії – вона була з півдня – у них це не було так жахливо.
  
  
  Коли вона під'їхала, перед школою був натовп.
  
  
  "Хто всі ці люди, матусю?" - спитав Кевін з невинними блакитними очима.
  
  
  "Інші матусі приводять своїх маленьких дітей", - сказала місіс О'Рурк, але коли вона виводила Кевіна з машини, то помітила надзвичайно велику кількість дуже літніх жінок. Вони вже давно вийшли з дітородного віку. Звичайно, вони виглядали надто старими, щоб бути вчительками. Можливо вони були бабусями, подумала вона. Одному Господу відомо, скільки матерів доводилося працювати в наші дні.
  
  
  Місіс О'Рурк взяла маленького Кевіна за вологу руку і повела його по доріжці до входу до школи, де, здавалося, зосередилися літні жінки. Вони несли старі коробки з-під сигар, обвішані чимось схожим на кольорові повітряні кульки без повітря всередині.
  
  
  Маленький Кевін теж так думав.
  
  
  "Бавуни", - закричав він, вказуючи.
  
  
  Підійшла літня жінка в фіолетовому капелюсі, посміхнулася, оголивши зуби, пожовклі від занадто великої кількості чаю та недостатнього чищення, і запитала: "Чи не хочеш чогось, синку?"
  
  
  "Так!"
  
  
  І жінка вручила маленькому Кевіну О'Рурку пакет із синьої фольги з написом "натуральний латекс".
  
  
  Тільки тоді місіс О'Рурк дізналася, що це за безвольні різнокольорові штуковини, що звисають із коробки з-під сигар старої леді.
  
  
  "Боже милостивий, мадам! Ви що, з глузду з'їхали? Невже ви не розумієте, що саме ви роздаєте хлопчику?"
  
  
  "Це для його ж блага", - уривчасто відповіла жінка. "Ось, крихітко, дозволь мені допомогти тобі з цим", - сказала вона хлопчику.
  
  
  І на очах у місіс О'Рурк, охопленої жахом, жінка похилого віку розірвала упаковку з фольги і розгорнула змащений латексний презерватив кавуново-червоного кольору.
  
  
  "Мадам!" - роздратовано сказала місіс О'Рурк, вихоплюючи предмет, перш ніж Кевін доторкнувся до нього. "Що з вами зараз?"
  
  
  "Я хочу свого бавуна", - сказав маленький Кевін, і на його маленьких очах уже виступили сльози.
  
  
  "Це не повітряна кулька", - сказали його мати і жінка похилого віку на одному диханні. Тільки тон місіс О'Рурк був сердитим. У старої був роздратований.
  
  
  Жінка похилого віку перебирала пальцями одну з яскравих штуковин, начебто це були чотки. "Це презерватив, юначе. Ви можете сказати "кон-дім"?"
  
  
  "Мадам!"
  
  
  "З цим не потрібно грати", - манірно продовжила жінка похилого віку. "Це потрібно знати маленьким хлопчикам, щоб коли вони стають неслухняними чоловіками, вони не викликали хвороб у милих юних леді".
  
  
  "Я не вередуватиму", - пообіцяв Кевін. "Можна мені тепер мій бавун?"
  
  
  "Мадам, можливо, ви припините?" - сказала місіс О'Рурк, закриваючи вуха Кевіна долонями. "Хлопчик занадто малий, щоб розбиратися в таких речах. Дай йому спокій, будь ласка".
  
  
  Літня жінка практично виплюнула свою лють у почервоніле обличчя місіс О'Рурк. "Він не надто молодий! Якщо ми візьмемо їх до того, як вони щось дізнаються, то, коли вони виростуть, вони будуть знати тільки те, що ми хочемо, щоб вони знали ".
  
  
  "Що за нісенітницю ти зараз несеш?" Ірландський темперамент місіс О'Рурк тепер наростав.
  
  
  "Це освіта. Рада з освіти схвалила його з рахунком чотири до трьох, і пізніше троє ледарів отримали догану від суперінтенданта".
  
  
  "Давай, Кевін", - сказала місіс О'Рурк, не вірячи своїм вухам. Вона потягла хлопчика за собою, намагаючись придушити свій гнів.
  
  
  Але інша жінка похилого віку заблокувала двері і сказала: "У нього немає його маленької гумової захисної шапочки. Маленьких хлопчиків не пускають усередину, поки вони не навчаться розгортати свої маленькі шапочки і одягати їх".
  
  
  "Покласти їх на що?" Запитав Кевін, не розуміючи.
  
  
  У цей момент заметушилася перша жінка похилого віку, і, перш ніж місіс О'Рурк змогла закрити безневинні вуха свого сина своїми сильними, захищаючими руками, жінка похилого віку сказала маленькому Кевіну О'Рурку, куди саме він повинен покласти свій презерватив кавуново-червоного кольору.
  
  
  Місіс О'Рурк завдала їй удару правою з розвороту, який почався з її правого стегна і не припинявся доти, поки жінка похилого віку не перетворилася на незграбну купу кісток на шкільній доріжці, її верх і низ підстрибували на траві.
  
  
  Було викликано поліцію. Місіс О'Рурк спробувала пояснити, як бабусі спровокували її своїми нецензурними виразами - причому в присутності простого хлопчика - і наступне, що вона пам'ятала, це те, що вони пов'язували її тремтячі від люті руки за спиною гнучкими наручниками, і вона знаходилася на задньому того, що раніше називалося автозак, у ті дні, коли з ірландцями поводилися як з брудом на вулицях Америки, і наглядачка пояснювала їй, що її маленький Кевін, єдине гарне, що вийшло з її короткого шлюбу з дорогою Патрік мав вирушити до прийомної родини. , і шанси отримати його назад були дуже хорошими.
  
  
  Аж до цього дня Рейс Бранчвуд був просто ще одним нещасним диск-жокеєм вагою триста тридцять фунтів, що грає музику посеред дороги і читає новини - дев'яностосекундні новини, як хвалилися рекламні ролики радіостанції, - кожні півгодини.
  
  
  То була не гламурна робота. О, дехто думав інакше. Але не Рейс Бранчвуд. Він отримав ступінь з комунікацій у коледжі Емерсона і думав, що йому судилося досягти більших висот, ніж грати в "місиво для мушхедів".
  
  
  Як виявилося, Раса Бранчвуд була абсолютно права.
  
  
  Але того раннього вересневого дня 1991 року Рейс Бранчвуд був Трашем Лімбургером, ім'ям, яке він ненавидів, але яке було умовою роботи на радіостанції WAKO у містах-побратимах, коли він у тисяча п'ятсот сімдесят сьомий раз заспівав у мікрофон: "А тепер десять хвилин музики сімдесятих, порахуйте їх: десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, дві, одна хвилина без перерви на станції, яка все ще грає з вашим біпі. Це Траш Лімбургер, і я зараз повернуся”.
  
  
  Він вимкнув мікрофон і вийшов із звукової кабіни, бурмочучи щось собі під ніс, поки поспішав до кавоварки в холі.
  
  
  "Молочниця Лімбургер, моє ліве яєчко".
  
  
  "Що це було, Бранчвуд?" - пролунав похмурий голос начальника станції.
  
  
  "Я сказав, що у мене печія у лівому шлуночку".
  
  
  "Відрижка. І поки ви цим займаєтеся, постарайтеся скинути кілька сотень фунтів. До виходу наступної книги Арбітрона залишилося всього два місяці, і ми намагаємося створити образ худорлявої та підлої людини. Як ти можеш з'являтися на публіці в образі пончика з Піллсбері?"
  
  
  "Як ти думаєш, чого люди чекають від хлопця на ім'я Лімбургер?" Рейс Бранчвуд огризнувся у відповідь.
  
  
  "Лімбургер мав покрити наші ставки. Я хочу, щоб ти виглядав як Дрозд, а не просто звучав як такий".
  
  
  "Я міг би працювати краще під своїм власним ім'ям. Раса".
  
  
  "Всі знають, що Раса – це скорочення від Горацій. Ти теж схожий на Горацію".
  
  
  "Я Горацій, придурок. Це моє ім'я, чорт забирай".
  
  
  "У нас вже була ця ідіотська розмова раніше. Я збираюся зробити зачіску по сусідству".
  
  
  "Мабуть, знову сезон вошей", - пробурмотів Рейс Бранчвуд, продовжуючи йти до кавоварки навшпиньки, як це роблять багато трьохсотфунтовиків. На цей раз він переконав апарат наповнити чашку до країв, просто додавши в каву "С" і додавши два шматочки цукру - справжнього, а не тієї рожевої погані, яку він ненавидів, - і ложку справжніх вершків, і повернувся якраз вчасно, щоб переглянути сценарій останніх новин, який автор новин із ВАКО поклав поряд із його мікрофоном.
  
  
  Рейс Бранчвуд зробив швидкий ковток кави, перш ніж взяти сценарій та увімкнути мікрофон.
  
  
  Він не знав цього, але включення мікрофона ознаменувало кінець його кар'єри диск-жокея. Це був кінець Раса Бранчвуда. Він ніколи не був Расом Бранчвудом. Це був єдиний недолік, єдиний жаль, який він мав відчувати до кінця свого природного життя.
  
  
  "А тепер, - сказав він гуркотливим баритоном, який пахнув вершками в його каві, - ось дев'яносто другі новини ВАКО".
  
  
  Рейс Бранчвуд професійним поглядом пробіг перший запис і зробив те, що ніколи не робив за всю свою кар'єру на радіо. Він завмер біля мікрофона. Але лише на шість секунд. Він зробив другий ковток кави, яку йому судилося ніколи не допити.
  
  
  Прочистивши горло, він спробував знову. "Місіс Бернадетт О'Рурк була заарештована сьогодні за..." Гонку зупинено. "Це неймовірно", - сказав він приголомшеним пошепком. "Я маю на увазі, леді та джентльмени, це нереальний предмет, який мені щойно вручили. Дозвольте мені... приділіть мені хвилинку, будь ласка".
  
  
  Він спробував знову. "Місіс Бернадетт О'Рурк була заарештована сьогодні за напад і побої на сімдесятивісімрічну жінку на ім'я Агнес Фраг - це Ф-Р-У-Г, як танець. Отже, причина, через яку місіс О'Рурк була змушена охолодити іншу жінку, дуже Схоже, що міс Фраг - у сценарії говориться, що міс намагалася змусити п'ятирічного сина місіс О'Рурк Кевіна надіти презерватив, перш ніж він зміг вступити до середньої школи Уолтера Ф. Мондейла.Це був перший день Кевіна в школі. не переступив поріг. Насправді, зараз він у прийомній сім'ї. Місіс О'Рурк у окружній в'язниці. Ні, я це не вигадую. Це реальна новина, і вона сталася у нашому прекрасному місті”.
  
  
  Рейс Бранчвуд глибоко зітхнув. Він подивився на настінний годинник і побачив, що вже шістдесят секунд триває дев'яностосекундний випуск новин, а він прочитав лише першу нотатку.
  
  
  Потім він сказав: "А, чорт із ним". І з цими словами він назавжди став Трашем Лімбургер.
  
  
  "Ви знаєте, що дійсно діє мені на нерви, леді та джентльмени? Це придурки. Психи, які думають, що п'ятирічним дітям потрібно вселяти страх перед місяцем. І феміністки, які підбивають їх на це. І старі бабусі, які розважаються, граючи з презервативами на публіці Друзі мої, якби ви взяли цих старих бабусь, повернули їх біологічний годинник на п'ятдесят років тому, до того часу, коли їм було двадцять, і вручили їм гумку, вони б А) дали вам ляпас прямо в обличчя і Б ) викликали поліцію і тобі, мій друже, довелося б несолодко за звинуваченням у моралі.
  
  
  "Оскільки ж виходить, що через п'ятдесят років ті ж самі літні дами витрачають години неспання на упаковку профілактичних засобів і роздачу їх дітям, надто маленьким, щоб навіть почати розуміти, що це за чортівня. Я скажу вам чому. Оскільки до того, як до того, як менопауза обрушилася на них, як тонна цегли, і забрала останні крихти здорового глузду, які в них могли бути, а могли і не бути, вони жахалися при одній думці про презерватив, тепер вони не можуть насититися ними, а чому б і ні Вони вийшли з гри. Вони більше не можуть грати. І цим висохлим старим бідді не терпиться розкидати ці штуки, як фішки для бінго”.
  
  
  У диспетчерській директор програми почервонів. Трашу Лімбургеру - тепер він був Трашем Лімбургером, навіть якщо не знав про це - ніколи особливо не подобався програмний директор, тому він продовжував працювати, сподіваючись, що обличчя чоловіка буде відповідати особливому відтінку лавандової пов'язки, яку Траш носив того дня на своїй шиї.
  
  
  Директор програми вказав на свій годинник, на настінний, а потім на свій лоб і вдав, що натискає на курок уявного пістолета, поки не зрозумів, що Траша Лімбургера не зупинити. Він обхопив голову руками, а Траш продовжив, нестримний джаггернаут, що висловлює свою думку.
  
  
  «Коли ви, люди, збираєтеся там прокинутися? ідіотів, які думають, що знають, що краще для наших дітей, ніж ми? Усі сплять, чи я єдиний з функціонуючим мозком?
  
  
  "Якщо так піде й далі, вони змусять цих бідних маленьких дітей імітувати безпечний секс один з одним, просто щоб задовольнити цих дурних благодійників".
  
  
  Менеджеру радіостанції WAKO здалося, що він почув гучний голос свого найпроблемнішого ді-джея, що долинав з-під хромованої зачіски, що закриває його голову, і клацнув пальцями. Перукар обернувся і глянув незрозуміло.
  
  
  "Це Дрозд?" спитав він.
  
  
  "Так, і він упевнений, що розповідає все як є".
  
  
  "Що?" Менеджер станції змахнув сушаркою для волосся. Він завжди робив зачіску в жіночому салоні, бо там знали, як надати волоссю легкої завивки. Він також був закоханий у манікюрницю на ім'я Брюс. Він слухав зі зростаючим жахом.
  
  
  "Що мене дратує, мої друзі, так це те, що наші податки йдуть на підтримку цих мисливців за веселкою в робочому стані. Ви знаєте, ці так звані безкоштовні презервативи не безкоштовні. Е-е-е. Ви заплатили за них. І якщо ви продовжите підставляти іншу щоку, наступного року вони змусять вас оплачувати операції зі зміни статі людей, а потім, коли вони дізнаються, що вони все ще незадоволені, ви платитимете за те, щоб вони змінили стать назад, і після цього ви платитимете знову, коли вони подадуть до суду на штат чи міський уряд за недбалість та втрату якості життя, тому що після того, як їм пришиють їхні члени назад, вони все одно не функціонуватимуть належним чином”.
  
  
  "О, Боже мій. Спонсори вб'ють нас", - простогнала менеджер станції ВАКО, вибігаючи із салону в бігудях.
  
  
  Траш Лімбургер був занурений у свої другі чверть години коментарів, коли його відключили. Знак "В ефірі" погас, і хоча він невиразно усвідомлював це, Трашу було все одно. Він продовжував йти, людський криголам громадської думки.
  
  
  У контрольній будці менеджер станції та директор програми божеволіли. Траш замкнувся в звуковій будці, так що вони могли божеволіти, скільки їм заманеться. Він збирався висловити свою частину. Якщо вони хотіли б, щоб ВАКО був почутий, їм довелося б повернути його в ефір. Після цього вони могли звільняти його скільки завгодно. Аби Траша Лімбургера мала можливість посидіти на цьому ідіоті начальнику станції під час стрілянини.
  
  
  Траша Лімбургера не було в ефірі усі сім хвилин. Комутатор засвітився, як ялинка. Траш міг це сказати, тому що вони гарячково відповідали на вхідні дзвінки. Після трьох хвилин цього менеджер станції почав висмикувати своє волосся, сталеві бігуді і таке інше.
  
  
  Покірним жестом він клацнув вимикачем увімкнення повітря.
  
  
  І Траш Лімбургер повернулася до ефіру.
  
  
  "Для тих з вас, хто тільки налаштовується, - сказав він, не збиваючись з ритму, - ми говоримо про місіс Бернадетт О'Рурк, яка зараз нудиться у в'язниці, тому що вона вважала, що її п'ятирічний син заслуговує на те, щоб його огородили від деяких більш дорослих тем життя. Ті з вас, хто хоче послухати The Cowsills чи Abba, чи будь-яку іншу подібну нісенітницю, ви нам не потрібні. Ідіть знайдіть станцію, яка слухає”.
  
  
  Крізь імовірно звуконепроникне скло долинув стогін.
  
  
  Коли він закінчував свою зміну, начальник станції сказав: "Лімбургер, твоя жирна дупа звільнена!"
  
  
  "Це Бранчвуд, ти, що кусає подушки".
  
  
  Як виявилося, вони обидва були неправі.
  
  
  Траш Лімбургер стала найпопулярнішою радіоведучою у містах-побратимах. Вако був на слуху з наступною книгою Arbitron. І керуючий станцією зрештою влаштувався працювати по сусідству, в перукарню, до якої, у разі, лежало його серце.
  
  
  Ніхто більше ніколи не чув імені Раса Бранчвуда. Навіть Траш Лімбургер, який зрозумів, що до чого, коли це побачив, і законно змінив своє ім'я на Траш Лімбургер.
  
  
  Протягом року він об'їздив усю Міннесоту. Звідти він самостійно організував шоу Thrush Limburger Show за власною мережею TTT Network. Воно розшифровувалося як "Говори правду". І він зробив. Про все.
  
  
  На той час, коли він потрапив на телебачення, він був справжнім феноменом, у його активі була книга-бестселер "Так влаштований світ", а навколо його коротко остриженої голови ходили чутки про блискуче майбутнє національної політики.
  
  
  На другу річницю того дня, коли він безповоротно став Трашем Лімбургером, колишній Горацій Бранчвуд проводив переосмислення.
  
  
  "Зараз зі мною по телефону розмовляє особлива людина", - говорив він своїй аудиторії по всій країні. "Можливо, багатьом з вас не знайоме ім'я Бернадетт О'Рурк, але вона зовсім особлива леді. Це була її історія, леді та джентльмени, яка допомогла мені почати мій стрімкий зліт до, скажімо так, величі? Як ся маєте, місіс О'Рурк?" "
  
  
  "Просто чудово, Дрозд".
  
  
  "І маленького Кевіна. Скільки йому зараз років?"
  
  
  "Сім. І він зараз у другому класі католицької школи Святої Марії, завдяки тобі".
  
  
  "Гм. Для тих, хто не знає, саме ваш покірний слуга привернув увагу всієї країни до сумного стану місіс О'Рурк, що призвело до зняття всіх звинувачень і, між іншим, завдяки доброті та щедрості моєї початкової аудиторії, до оплати навчання, яка дозволила Кевіну спочатку вступити до школи Святої Марії, отже, ви зателефонували не тільки для того, щоб зануритися зі мною у спогади, місіс О'Рурк.
  
  
  "Це все нісенітниця про ДОПОМОГУ, Траш. Починає звучати так, що це знову сприяє істерії. І через що? Поїдання комах? Хто б захотів це зробити, заради Бога?"
  
  
  "Цілком вірно. Абсолютно вірно. І я збирався зайнятися цим питанням сам. Тепер для тих, хто не читає ваші газети - і навіть для тих, хто читає, - HELP - це ще одна з тих вірусних напастей, про які ми так багато чуємо Ви не можете заразитися ним, вдихаючи повітря інших людей, торкаючись їхньої шкіри або будучи укушеною дикою твариною.Насправді, якщо ви хочете отримати ДОПОМОГУ, вам доведеться самому кусатися.Навіть тоді ви, ймовірно, цього не отримаєте. єдиний - і я маю на увазі, єдиний - спосіб, яким ви можете заразитися цим страшним смертельним, невиліковним захворюванням, - це споживати у великих кількостях - з'ївши тільки одного, ви цього не зробите - жалюгідного жука.Ingraticus Avalonicus - це його наукова назва. Є ті, хто стверджує, що індіанці назвали його грозовим жуком, це крихітна істота, схожа на тьмяно-коричневе сонечко, і приблизно така ж апетитна, деякі дурні захисники навколишнього середовища проголошують, що це вирішення проблеми голоду в усьому світі. Все, що нам потрібно робити, це ця маленька істота щодня і придумати спосіб не померти”.
  
  
  "Це божевілля, Траш", - сказала місіс О'Рурк. "Чисте божевілля".
  
  
  "І тепер вони стверджують, що помилка не викликає ДОПОМОГИ. Це озоновий шар, що стоншується. Що ж, якщо справа в стоншенні озонового шару, то чому парадокс екологічної відповідальності людини стосується тільки пожирачів комах? Це, друзі мої, і є справжній парадокс. Але все все. просто. Просто потерпи мене, тому що тут, у мережі Triple-T, ми завжди… говоримо правду”.
  
  
  Ретроспективне шоу невдовзі перетворилося на шоу ДОПОМОГИ. На допомогу прийшли усі. Мікробіологи. Імунологи. Метеорологи. Епідеміологи. Ентомологи. У всіх була вітряна відповідь, але ніхто не погодився з відповіддю.
  
  
  Зрештою, з Траша Лімбургера було достатньо.
  
  
  "Вислухавши всі сторони цієї незгоди, я тільки зараз вирішив, що тільки моя присутність на місці може, можливо, розвіяти безглузді міфи, які оточують HELP, найбільша некриза з часів свинячого грипу.
  
  
  "Завтра - і ви почуєте це тут першими - я вирушаю до штаб-квартири PAPA Nirvana West, де я транслюватиму це шоу в прямому ефірі і розкрию ... разючу правду про ДОПОМОГУ".
  
  
  І в затемненому офісі неподалік Білого дому задзвонив телефон. Трубка зі клацанням знялася. І тонкий голос промовив: "Загарпуньте цього кита".
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  У польоті показували фільм "Танці з вовками", можливо, єдине, що могло зробити переліт авіакомпанії Бостон-Сан-Франциско ще нескінченнішим, ніж це було необхідно.
  
  
  Римо сказав стюардесі, яка стискала пластикові навушники: "Дякую, але ці хмари виглядають справді цікаво".
  
  
  Стюардеса нахилилася ближче, продемонструвавши ідеальні зуби з коронками, і спитала Римо, чи не хоче він все-таки гарнітуру, тому що в літаку є широкий вибір вбудованих радіопрограм.
  
  
  "Звичайно, чому б ні?" – сказав Римо.
  
  
  "А ви, сер", - звернулася вона до Чіуна, нахиляючись, щоб Римо міг повністю вдихнути її духи. Римо затамував подих. Аромати, навіть ледве вловимі, проникали в його чутливі ніздрі, як запашний розширювач Roto-Rooter.
  
  
  Майстер Сінанджу сказав: "Якщо ви збираєтеся оголити своє вим'я, мадам, оголить його перед тим, кого не відштовхує його грубість".
  
  
  Стюардеса випросталася, як вигнута бамбукова жердина, що відстрибує назад.
  
  
  "Перепрошую", - сказала вона холодним тоном.
  
  
  Римо сказав: "Не звертайте на нього уваги. Він стає неохайним під час тривалих перельотів". Але він відчув полегшення, коли стюардеса вирушила на пошуки іншого проходу для дезінфекції. На неї було приємно дивитися, але стюардеси, здавалося, більше за інших жінок, реагували на посилені синанджу феромони Римо. Зазвичай вони намагалися сісти на коліна. Часто вони повністю втрачали самовладання і були доведені до сліз простою і передбачуваною подією, коли Римо виходив у призначеному місці призначення.
  
  
  Римо вставив схожий на стетоскоп пластиковий штекер своїх навушників у гніздо на сидіння та вставив навушники у вуха. Він натиснув кнопку включення і почав рухати номерний диск вперед.
  
  
  Він чув реп, рок, оперу, блюграс, кантрі, хеві-метал, ейсід-рок та натяки на садівництво. На останньому каналі лунав ялейний, але буйний голос Траша Лімбургера.
  
  
  "Друзі мої, - говорив він, - вас смикають!"
  
  
  Римо від'єднав обидва кінці навушників і простяг їх Майстру Сінанджу зі словами: "Це тобі".
  
  
  На зморшкуватому обличчі Чіуна з'явилася цікавість, і доки він вставляв навушники, Римо підключив інший кінець.
  
  
  Здивування, радість та інтерес відбилися на його обличчі, і Майстер Сінанджу приготувався слухати. Іноді він хихотів з неприхованим задоволенням.
  
  
  Римо міг упокоритися з кудахтаньем. Це було краще, ніж причіпки Чіуна щодо крихкого стану крила літака, про який він незмінно заявляв у момент відвалення щоразу, коли вони летіли.
  
  
  У міжнародному аеропорту Сан-Франциско Римо взяв напрокат машину, і вони поїхали на північ шосе 101 повз випалені сади і виноградники в горбисту місцевість, де переважають вічнозелені рослини і високі секвої.
  
  
  "Траш Лімбургер може сказати щось хороше?" - спитав Римо, якому насправді було все одно, але він подумав, що Чіун заслуговує на невелику бесіду після відносно мирного польоту.
  
  
  "Тебе смикають", - сказав Чіун, одягнений у просте, але яскраво-червоне кімоно.
  
  
  "Думаю, я вловив це достатньо. Про що?"
  
  
  "Про все. Особливо, тебе смикають за цю ДОПОМОГУ".
  
  
  "У цьому я згоден із хлопцем".
  
  
  "Дрозд Вокал - блискуча людина".
  
  
  "Хто сказав?"
  
  
  "Авторитет не менший, ніж сам Траш Лімбургер".
  
  
  "Бо..." - підказав Римо.
  
  
  "Бо він говорить так гучним голосом і приймає телефонні дзвінки від простих американців, які тільки й роблять, що погоджуються з ним. Вони, мабуть, є новою сектою, що зароджується, званої Роджерс".
  
  
  "Роджерс?"
  
  
  "Коли той, у кого голосний голос, вимовляє щось, що є правдою, негайно величезна кількість американців дзвонять і кажуть: "Вас зрозумів, Траш". Очевидно, у них є секретний код, що дозволяє їм впізнавати один одного навіть за телефону", - додав Чіун.
  
  
  Римо закотив свої темні очі. "Так, це справді досить секретно. У цьому замішані лише ти, я і тридцять мільйонів інших радіослухачів".
  
  
  "Він теж приходить у це місце".
  
  
  "О, чудово", - простогнав Римо.
  
  
  Вони залишили місто позаду, і краєвид став сосновим та прохолодним. Римо слідував вказівникам до містечка Укія, де була Nirvana West.
  
  
  "Припускається, що це місце всього на один щабель вище за комуну, тому у нас можуть виникнути проблеми з його пошуком", - сказав Римо.
  
  
  "Просто прислухайся до ударів", - безтурботно сказав Чіун.
  
  
  "Пірка?"
  
  
  "За словами Траша, це їхня робота. Побиття. Вони божевільні".
  
  
  "Татучка, бійка - це..."
  
  
  Карі очі Чіуна, на десятиліття молодші за навколишнє обличчя, з цікавістю подивилися на Римо. Він погладив вусик бороди, що прилип до його крихітного підборіддя.
  
  
  Рух став інтенсивним.
  
  
  "Не має значення", - сказав Римо. "Ти тримай вухо гостро, а я стежитиму за дорогою".
  
  
  "Жодна прочуханка не вислизне від моєї уваги", - пообіцяв Чіун.
  
  
  Далі рух посилився та сповільнився. Не встигли вони проїхати ще милю, як зіткнулися бампер до бампера з низкою машин, що пробиралися крізь випалені пагорби.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо.
  
  
  "Давай прогуляємось", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти хоч уявляєш, як далеко до західної Нірвани?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні", - відповів Майстер Сінанджу, виходячи з машини. "І ти теж. Отже, ми підемо пішки, тому що ми не можемо сидіти тут і вдихати сморід чужих автомобілів, поки наші легені та мізки не помруть".
  
  
  Римо з'їхав на узбіччя, вийшов і пішов за ним. Він побачив, що пробка з автомобілів виявилася набагато серйознішою, ніж він думав. Він зупинився і постукав у вікно машини. Воно опустилося. Жінка з тонким світлим волоссям і зубами, що просвічують, висунула голову.
  
  
  "Є якісь ідеї, як далеко звідси знаходиться Нірвана Вест?" Запитав Римо.
  
  
  "Наприкінці цього джему", - сказала жінка.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Це пробка для ЗМІ".
  
  
  "Воно не рухається. Чи є інший спосіб дістатися туди?"
  
  
  "Ти міг би зайти з іншого боку. Але я чув, що федеральний затор ще гірший".
  
  
  "Чорт".
  
  
  "Або ти можеш сісти до мене на коліна і пограти в кицьку", - додала блондинка.
  
  
  "Дякую, але ні, дякую", - сказав Римо, прямуючи наздоганяти Майстра синанджу.
  
  
  "Якщо ми будемо дотримуватися цього до кінця, ми дістанемося туди", - сказав він.
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун, який йшов, безтурботно засунувши руки в широкі рукави кімоно.
  
  
  Вони йшли, поки не обігнули порослий соснами пагорб, і низка машин - вони побачили телевізійні мікрохвильові фургони, що стояли в черзі на холостому ходу, як пригнічені бойові слони, - звернула з шосе на лісисту стежку.
  
  
  Вони зрізали шлях через ліс і почали підніматися на пагорб. На півдорозі до вершини їм відкрився гарний огляд.
  
  
  Було три ряди машин, всі вони сходилися в лісистій долині, яка могла б бути будь-якою ділянкою землі Північної Каліфорнії, якби не намети, розкидані по всьому місцю. Більшість із них були наметами. Декілька вігвамів. На одному кінці було розбито великі армійські намети. На іншому стояли намети для цуценят та вігвами.
  
  
  Намет для цуценят та типі-енд, очевидно, були татовим табором.
  
  
  Більшість прихильників ТАПИ, однак, підіймалися на порослий чагарником пагорб у подвійному ряду. Вони несли три закутані постаті у величній процесії. На чолі шеренги йшов чоловік у оленячій шкурі, чий воєнний ковпак, що звисає, навіть на такій відстані не зовсім приховував його лисину від проникливого погляду Римо.
  
  
  На очах у Римо та Чіуна процесія підійшла до неглибокої канаві на округлій вершині пагорба. Вони вишикувалися в ряд, і без передмов саван були безцеремонно розгорнуті, як прапори, і три злегка задубілі трупи з глухим стукотом вивалилися назовні і приземлилися в канаві.
  
  
  "Ми відправляємо наших братів на землю, де вони будуть перебувати в екологічній гармонії, живлячи коріння бур'янів, які живлять грозових жуків, які живлять нас зараз, а до тисячоліття годуватимуть увесь світ", - скандував чоловік у військовому кашкеті.
  
  
  "Дікарі", - сказав Чіун. "Ці люди - дикуни".
  
  
  "Бо вони не обтяжують себе трунами?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Майстер Сінанджу. "Тому що вони ідіоти. Мені все одно, ховають вони своїх мерців у дорогих взуттєвих коробках чи ні. Але там, - сказав він, вказуючи на яму, яку учасники похорону заповнювали простою дією, забиваючи грудки бруду своїми сандалями та мокасинами, - там поховані мертві".
  
  
  Майстер Сінанджу вказав на кільце каміння біля підніжжя пагорба. Поруч із ним стояло іржаве відро.
  
  
  "А он там, - додав він, - знаходиться їхня криниця. Вони ховають своїх мерців на пагорбі з питною водою. Через два місяці вона буде до смаку, як качка, що протухла. У них що, зовсім немає мізків?"
  
  
  "Якби вони були, - сказав Римо, - вони б не їли жуків".
  
  
  Церемонія, хоч би якою вона була, була поспішно завершена.
  
  
  Було чути, як хтось запитує: "Хіба ми не повинні були почекати, доки засоби масової інформації встановлять свої камери?"
  
  
  Людина у військовому капелюсі, якого Римо прийняв за Теодора Парящого-С-Орламі, відповів: "Ні. Буде краще, якщо вони запишуть мої передбачення для американського народу, що перебуває в небезпеці, ніж вид наших мертвих братів. Тому що, якщо федеральний уряд у найближчий Час не вдасться до жодних дій, загиблих буде не злічити".
  
  
  "Що, якщо вони не діятимуть?"
  
  
  "Вони діятимуть, тому що руйнація озонового шару, що є причиною цього, змусить їх діяти".
  
  
  "Вони діяли не через кислотні дощі".
  
  
  "Або глобальне потепління".
  
  
  "Або СНІД", - сказав ще хтось.
  
  
  "Вони діятимуть тут, бо під загрозою перебувають не безневинні дерева, або олені, або люди, які практикують простий альтернативний спосіб життя, а ті, хто утримує владу в нашому корумпованому суспільстві. Всім відомо, що руйнування озонового шару пропускає канцерогенні ультрафіолетові" промені, вбиваючи тих, хто проклятий тим, що народився зі світлою шкірою. Це перша в історії людства катастрофа, пов'язана з Кавказом. Біла людина не може бажати, щоб це зникло”.
  
  
  Чіун насупився. "Я не зрозумів жодного слова з того, що сказала ця людина, Римо".
  
  
  "По суті, він трохи готує курча".
  
  
  Чіун виглядав спантеличеним.
  
  
  "Він стверджує, що небо падає", – пояснив Римо.
  
  
  "Це правда, Римо?" Запитав Чіун. "Невже тільки білі піддадуться цій загрозі?"
  
  
  "Тільки якщо вони їдять жуків. Давай, почнемо оглядатися".
  
  
  Вони почали спускатися зі схилу пагорба якраз у той момент, коли перша хвиля преси почала встановлювати свої камери перед дерев'яним помостом, очевидно, встановленим для прес-конференції Теодора Соарсвіта-Іглз.
  
  
  "Давай спробуємо уникати цих хлопців", – прошепотів Римо.
  
  
  "Як? Їх так багато".
  
  
  "Давайте хоч спробуємо", - сказав Римо. "Пам'ятаєте наше останнє завдання, де ми були по вуха у телеведучих? Сміт все ще намагається пояснити президентові втрати в мережі".
  
  
  "Не з нашої вини загинуло так багато людей".
  
  
  "Можливо, і ні, але половина цих хлопців запам'ятали твій опис".
  
  
  Вони обійшли навколо і натрапили на смердючу щілинну траншею, майже повністю заповнену жовтуватими потрухами.
  
  
  Чіун зазирнув усередину себе. Його ніс скривився.
  
  
  "Як вони можуть жити в такому бруді? Вони навіть не ховають відходи своїх жалюгідних тіл".
  
  
  "Оскільки вони їдять лише комах, я здивований, що тут взагалі є відходи. Боже, як там погано пахне".
  
  
  "Чого можна очікувати від мертвих жуків, які пройшли через тіла ідіотів?"
  
  
  Вони перестрибнули через траншею та продовжили шлях до бівуаку, де йшла підготовка до повномасштабної прес-конференції.
  
  
  Працювала вантажівка громадського харчування, за кермом якої сиділи двоє чоловіків у білій формі від cook's.
  
  
  "Приходьте за своїми сендвічами із салатом із лобстера сюди", - крикнув один із них. "У нас є сендвічі з салатом з лобстера і миски для салату з лобстера. На смак точнісінько як "тандербаг". Весь смак і ніякого ризику для вашого здоров'я".
  
  
  Фургон громадського харчування був негайно оточений. Гроші перейшли з рук до рук, і нетерплячі руки розхопили бутерброди.
  
  
  Деякі представники преси, які вже не могли наблизитись до вантажівки, тут і там розмахували пультами дистанційного керування.
  
  
  "Знаєш, дивно усвідомлювати, що ми не зустрінемо тут Читу Чинга або Дона Кудера", - зауважив Римо.
  
  
  Чіун шморгнув носом і нічого не сказав. Чита Чинг залишалася йому хворий темою. Дон Кудер був одним з постраждалих ведучих каналу і скалкою в їхньому боці протягом багатьох років, поки вони не стерли його в порошок.
  
  
  Репортер, у якому вони впізнали кореспондента Nightmare Mirror Неда Доплера, говорив у ручний мікрофон та дивився у міні-камеру.
  
  
  Тут, у суворій дикій місцевості округу Мендосіно, Каліфорнія, нове покоління американських захисників навколишнього середовища виступає проти руйнування природи. вода, тільки продукти, зібрані в їх природному середовищі проживання.Тут, в одному з найбагатших місць розмноження thunderbug, відважна група, ігноруючи скептиків, занурена в експеримент, більш грандіозний, ніж обмовний експеримент Biosphere 2. Вони є авангардом, поїдаючи природних насекомих комахоїдними у своєму прагненні до чистоти та єдності з природою”.
  
  
  "Пригнись, Татусю", - попередив Римо. "Цей хлопець знає тебе в обличчя".
  
  
  Нед Доплер, його пишне волосся, що стирчало на голові, як якесь хутро під впливом стероїдів, здавалося, не звертав уваги ні на що, крім своїх реплік, які він зачитував з карток-підказок.
  
  
  "Дермо", - сказав Римо. Вони рушили далі.
  
  
  Неподалік йшов ще один віддалений прямий ефір. Римо дізнався в репортері Тіма Ара, який хлопчачим виглядав, ведучого вечірніх новин MBC.
  
  
  "Жук-громобій". Чудодійна їжа чи загроза? Хто має знати? Хто знає? Тут, у цій гірській твердині, вже вирують дебати між легіонами ТАПИ та ордами, випущеними на волю Управлінням з контролю за продуктами харчування та ліками. Чи переможе добро? Чи буде винагороджене добро? Чи буде ПАПА продовжувати годувати їх тіла Ingraticus Avalonicus Або ... чи ми колись дізнаємося? Чи зможемо ми колись дізнатися? Чи зможемо ми колись по-справжньому, по-справжньому, по-справжньому коли-небудь дізнатися?
  
  
  "Ні, якщо ми слухатимемо таких придурків, як ти", - заволав Римо гучним голосом.
  
  
  Продюсер крикнув: "Знято!"
  
  
  Ара сердито озирнувся. "Який придурок зіпсував мій стендап?"
  
  
  Але Римо та Чіуна більше не було видно. Вони пливли далі.
  
  
  Так тривало наступні п'ятсот ярдів. Репортери, які говорять у мікрофони, висловлюють думки безпідставно, спекулюють без джерел і чіпляються за скромне тло, яке створювало б враження, що в них і тільки у них є ексклюзивна історія.
  
  
  Було неможливо наблизитися до трибуни, на якій мали з'явитися Теодор Парящий-С-Орлами та його прихильники, якщо тільки Римо і Чіун не хотіли втертися в зростаюче коло ЗМІ, що нагадував прес-форму, що швидко формується, що вони могли, і ризикнути показати свої обличчя по телебаченню на національному рівні, чого вони воліли уникати.
  
  
  "Ті великі намети на півдні, мабуть, федерали", - прошепотів Римо. "Давайте спробуємо їх".
  
  
  "Я не бачу жуків, про яких усі говорять", - сказав Чіун, розглядаючи підошву однієї сандалії. "На що вони схожі?"
  
  
  "Звичай мене. Все, що я знаю, це те, що вони досить маленькі".
  
  
  Чіун нахилився, зчищаючи висохлу траву своїми довгими нігтями. "Я бачу багато комах. Які з них які?"
  
  
  "Для мене всі жуки на одне обличчя. Просто не їси жодного, добре?"
  
  
  Чіун випростався. "Римо! Я швидше з'їм жука, ніж з'явлюся голим на публіці".
  
  
  "Зроби мені ласку. Не роби ні того, ні іншого".
  
  
  З іншого боку заростей пондерозової сосни, які, здавалося, утворювали природний бар'єр, вони виявили великі намети армійського зразка.
  
  
  "Чорт!" – сказав Римо. "Преса теж всюди тут".
  
  
  "Чому ти не б'єш їх, як це робили прихильники останнього президента?" поцікавився Чіун. "Він просто ображав їх перед великим натовпом, а його послідовники нападали на филистимлян із твердими палицями".
  
  
  "Проходь", - сказав Римо. Він оглядався на всі боки, думаючи про те, що це завдання, і без того болісне, швидко перетворюється на логістичний кошмар. Він збирався запропонувати їм піти в найближчий готель і почекати, поки шалене годування вщухне, коли хтось із мікрофоном раптово крикнув: "Гей! Це не Твін Пікс?"
  
  
  "Ти маєш на увазі Кепітал Хіллз".
  
  
  За мить Римо зрозумів, що означали ці двоє. І це був краєвид.
  
  
  Вона прийшла без мікрофона, звукооператора чи мінікамери. Вони їй не потрібні були, щоби прокладати шлях. Її груди виглядали досить великою, щоб збити лінію перестрілки, що наступає. Вона підстрибувала.
  
  
  Свого часу Римо бачив багато грудей, що підстрибують. Зазвичай вони підстрибували у тандемі. Ці – ні. Одна піднімалася, доки інша опускалася. Іноді вони стикалися мимохідь і відштовхувалися один від одного.
  
  
  Було ясно, що на жінці не було ліфчика. Вона також не любила голити ноги. На ній були шорти кольору хакі, які залишали її ноги голими. Або настільки голі, як можуть бути ноги тарантула. Вони були такими волохатими.
  
  
  І в Римо була глибока підозра, що вона теж обійшлася без дезодоранту для пахв. Прохолодне каліфорнійське повітря ставало їдким.
  
  
  Жінка несла огризок олівця та пошарпаний блокнот на спіралі, тому Римо прийняв її за репортера з друкованих видань.
  
  
  "Тут є хтось не з федералів?" вона проревела:
  
  
  Електронна преса підняла руки. Їхні погляди зупинилися на її грудях.
  
  
  "Не ви, ідіоти!" - Огризнулася вона. "Я знаю, хто ви. Я шукаю декого від тата".
  
  
  Руки опустилися.
  
  
  "Тут є хтось від тата?" – повторила вона.
  
  
  Раптом її погляд зупинився на Римо та Чіуні.
  
  
  "О-о", - сказав Римо.
  
  
  "Рімо", - стурбовано сказав Чіун. "Це рухається сюди".
  
  
  "Я знаю це".
  
  
  Жінка схопилася, мабуть, не звертаючи уваги на аперкоти, якими її молочні залози намагалися завдати їй загостреного підборіддя. "Ви! Ви з тих, хто проти білкових убивць?"
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Іди".
  
  
  "Ти не можеш сказати мені, щоб я йшов. Я з the Boston Blade".
  
  
  Римо застогнав. Це було гірше, ніж він думав. "Бостон Блейд" славилася політичною коректністю своїх репортерів. Хоча вони мали інший вираз для цього: моральна прямота.
  
  
  Жінка підійшла до Римо і зупинилася як укопана. Її груди продовжували висуватися вперед, підкреслюючи тонку тканину її селянської блузки понад усяку розумну міру. Крізь прозору тканину просвічували її соски розміром із коров'ячі, закріплені в кривобоких ореолах.
  
  
  Римо та Чіун дружно зробили крок назад.
  
  
  "Я Джейн Гудвумен", - оголосила жінка, коли її груди перестали здійматися. “І коли я пишу щось у своїй колонці, великі американці від сенатора Неда Кленсі до преподобного Джуніпера Джекмана звертають на цю увагу.
  
  
  Римо повернувся до Чіуну і сказав: "Можливо, нам варто просто позбутися її зараз".
  
  
  "Ви не можете позбутися преси, - відрізала Джейн Гудвумен, - і ви це знаєте. Ми вічні, вічна мерзлота американського суспільства".
  
  
  "Це пояснює культурний льодовиковий період", - сказав Римо.
  
  
  Джейн Гудвумен примружила свої тонкі очі. "То хто ви двоє?"
  
  
  Зітхнувши, Римо дістав посвідчення особи і підніс до її обличчя.
  
  
  "Рімо Кугар Мелленкамп", - сказав він нудним голосом. "З Асоціації продуктів харчування та ліків".
  
  
  "Ти маєш на увазі "Адміністрацію"."
  
  
  Римо дуже швидко витяг картку назад, затиснувши її долонею так, щоб її не можна було прочитати. "Ні, я маю на увазі асоціацію".
  
  
  "Я розумію, що це адміністрація".
  
  
  Рімо вирішив блефувати у цій лайновій розмові. "Нова адміністрація змінила назву. Стверджував, що люди переплутали її з виконавчою владою. Думаю, вони мали рацію".
  
  
  З лиця Джейн Гудвумен зникла напруга. "О, якщо Адміністрація каже, що все гаразд, значить, все гаразд, вірно?"
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Тепер нам треба попрацювати".
  
  
  "Ну, я тут, щоб допомогти", - сказала Джейн Гудвумен, яка розглядала блискавку на штанах Римо.
  
  
  "Втягуючи в це кожного конгресмена та сенатора з п'ятдесяти штатів?"
  
  
  "Як ще ми збираємося вирішувати проблеми Америки?"
  
  
  "За словами Траша Лімбургера, це не проблема", - пропищав Чіун.
  
  
  Джейн Гудвумен зблідла. Вона похитнулася. На мить здалося, що вона ось-ось знепритомніє або її знудить, а можливо, і те й інше.
  
  
  Інстинктом Римо було простягнути руку, щоб не дати їй впасти обличчям униз. Думка про те, щоб доторкнутися до неї, викликала в нього огиду. Потім вона нахилилася вперед, і її груди вискочили з блузки, і він зрозумів, що її особі взагалі нічого не загрожує.
  
  
  Вона ляснулася в бруд з м'яким ляпасом. Її гострий ніс нахилився вліво, але тільки тому, що вдарився об камінь.
  
  
  Римо покликав бригаду робітників, які встановлюють намети.
  
  
  "Гей, нам би тут не завадила допомога".
  
  
  Їхні очі розширилися, а обличчя зблідли. "Ти сказав "ДОПОМОГТИ"?" - прохрипів один.
  
  
  "Не така допомога", - сказав Римо. "Нам потрібний намет, розбитий прямо тут".
  
  
  Вони прийшли, несучи згорнуте полотно, кілочки і жердини для наметів, і нервово посмикувалися.
  
  
  "Накрий її цим, щоб вона не притягувала мух", - запропонував Римо.
  
  
  Робітники помітили блідість Джейн Гудвумен. "Вона... вона заразна?" - тремтячим голосом спитав один.
  
  
  "Лише якщо ти читаєш її стовпчик з відключеним мозком", - сказав Римо. "Давай, Папочка".
  
  
  Вони почали оминати намети. На кожній із них були розвішані таблички. Римо побачив, що Міністерство внутрішніх справ, Національні інститути охорони здоров'я, Національний інститут алергії та інфекційних захворювань та Федеральне управління з надзвичайних ситуацій, серед інших, розпочали роботу.
  
  
  "Тут хтось головний?" Римо крикнув у відчинені клапани намету, коли підійшов до них.
  
  
  "Ні, ми просто намагаємося допомогти", - сказав йому голос із першого намету.
  
  
  "Тоді чому ви всі ховаєтеся у своїх наметах?"
  
  
  "Ви збожеволіли? В озоновому шарі прямо над нашими головами утворилася дірка. Ми чекаємо, коли прибудуть сонцезахисний крем та алюмінієві парасольки".
  
  
  "А ти хто?"
  
  
  "Агентство з охорони навколишнього середовища. Ми тут, щоб дізнатися, чи входить жук до списку видів, що зникають".
  
  
  "А якщо це станеться?"
  
  
  "Америка стоїть перед найважчим вибором у своїй історії – захистити тандербага чи нагодувати голодуючі мільйони людей по всьому світу. Я б не хотів робити цей вибір".
  
  
  "Амін", - додав голос із сусіднього намету. Вивіска перед входом гласила: "Федеральне управління з тестування на радон".
  
  
  "Напевно, за це тобі платять такі шалені гроші", - сказав Римо, закочуючи очі.
  
  
  У наступному наметі його спитали, чи не він із преси. Коли він сказав "ні", намет був застебнутий у нього перед носом, і плаксивий голос поскаржився: "Як ми збираємося отримати наш федеральний грант без преси?"
  
  
  Римо отримував схожі відповіді майже в кожному наметі.
  
  
  "Звідки ти знаєш, хто з цих людей може нам допомогти, а хто ні?" - спитав Чіун, коли вони йшли далі.
  
  
  "Я дізнаюся про це, коли почую".
  
  
  Нарешті вони дісталися одного, який був запечатаний. Римо пошукав, у що постукати, і обмежився тим, що сильно ляснув по пологу намету.
  
  
  Голос сказав: "Іди, я тут працюю".
  
  
  "Бінго", - сказав Римо.
  
  
  Якраз у цей момент до намету підійшов один із пітчерів і сказав: "Вона кличе вас. Міс Гудвумен кличе вас, сер".
  
  
  "Нехай вона зателефонує", - сказав Римо.
  
  
  "Вона каже, що хоче показати тобі дещо, що все пояснить. Я пропоную тобі заспокоїти її. Вона дуже могутня".
  
  
  "Стеж за цим наметом", - сказав Римо Чіуну.
  
  
  Він пішов за чоловіком до нещодавно встановленого намету і прослизнув усередину.
  
  
  Джейн Гудвумен була одна в наметі. Було темно.
  
  
  Очі Римо звикли до нестачі світла, добре розглянули і вирішили, що темрява краща.
  
  
  "Добре, давайте послухаємо це", - сказав він.
  
  
  "Ти мені подобаєшся", - сказала Джейн Гудвумен раптом охриплим голосом.
  
  
  "Я політично некоректний. Чесний індіанець".
  
  
  Вона підійшла ближче. "Мені подобається виклик".
  
  
  "Спробуй вилізти на жирафа".
  
  
  Джейн Гудвумен наблизилася, млосно похитуючи сітчастим пакетом, набитим різними деформованими мускусними динями.
  
  
  Вона простягла руку за спину Рімо і застебнула клапан намету.
  
  
  - Ти хотів мені дещо показати, - нагадав Римо.
  
  
  "А ось і вони!" - сказала Джейн Гудвумен, обсмикуючи блузку спереду. "Подивися на ці косаби".
  
  
  "Вибачте. Я не працюю над проблемою поганих силіконових імплантатів".
  
  
  Обличчя Джейн Гудвумен змарніло майже так само сильно, як і все інше її тіло. "Там, у Бостоні, вони так не реагують. Ти не, ти знаєш..."
  
  
  "Так. Безперечно. Що б ти не мав на увазі, я - це воно".
  
  
  Джейн Гудвумен просвітліла. "Серйозно? Я завжди хотіла зробити це з чоловіком-геєм".
  
  
  "Спробуй Рока Хадсона. Він, ймовірно, навіть не опиратиметься. Я буду".
  
  
  "Я хочу твоє підсмажене тігрине тіло".
  
  
  "Я проти зґвалтування на побаченнях".
  
  
  "Я наполягаю".
  
  
  "Це сексуальне домагання, чи не так?"
  
  
  "До біса сексуальні домагання. Візьми мене зараз, або ти більше ніколи не обідатимеш у цьому місті".
  
  
  "Обід у цьому місті - сонечка, пам'ятаєш?"
  
  
  "Вважай мене своїм сонечком", - сказала Джейн Гудвумен, роблячи випад з розкинутими руками і двома грудями, схожими на тарани.
  
  
  Ухилятися від неї було так само легко, як від м'яча для нерфа, що бовтався на кінці мотузки, але Римо вважав за краще, щоб намет не впав йому на голову, тому він спіймав Джейн Гудвумен за витягнуте зап'ястя і чинив достатній тиск, щоб укласти її плашмя на підлогу, розгойдуючи на всі боки.
  
  
  Він вискочив з намету так швидко, як тільки міг, і мало не зіткнувся з прищавим підлітком, що несе гучномовець. У нього були блискучі вуха та невинні зелені очі.
  
  
  "Усередині знаходиться жінка, якій потрібна твоя допомога", - сказав Римо.
  
  
  З намету долинули стогін. "О, це була краща-прелюдія-в-моєму-житті!"
  
  
  Хлопчик вагався. "Що... що мені робити?"
  
  
  "Застебни блискавку потім", - сказав Римо.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу чекав на Римо біля закритого намету.
  
  
  "Ти вдосконалюєшся", - сказав Чіун.
  
  
  "Як покращується?" - Запитав Римо.
  
  
  "Колись був час, коли ти б поєднався з жінкою з таким вименем без поваги до себе або до неї".
  
  
  "Якщо я маю хоч краплю поваги до Джейн Гудвумен, я цього не помітив", - сказав Римо, знову грюкнувши по стінці намету.
  
  
  "Хто там?" - Запитав роздратований голос.
  
  
  "Асоціація продуктів харчування та ліків", - покликав Римо. "Відкривай".
  
  
  "Ти маєш на увазі адміністрацію".
  
  
  "Будь по-твоєму. Хто ти?"
  
  
  "Центри контролю за захворюваннями і я тут зайняті більше, ніж однорукий рознощик паперів".
  
  
  "Як вийшло, що ти єдиний?"
  
  
  "Тому що мені потрібно захищати громадськість. Ці інші ідіоти просто турбуються про територію, чорнило і свою репутацію".
  
  
  "Тоді ви саме та людина, з якою ми хочемо поговорити, і ми заходимо".
  
  
  Чоловік був повненький, з примруженими очима за великими окулярами. Він не виглядав цілком задоволеним, побачивши їх, але за кілька миттєвостей виявилася його добродушніша сторона.
  
  
  "Я Дейл Парсонс із CDC", - представився він.
  
  
  "Рімо Салк".
  
  
  Парсонс моргнув. "Є родичі?"
  
  
  "Син батька двоюрідної сестри моєї матері", - сказав Римо, який дізнався ім'я з посвідчення особи.
  
  
  "Так у чому ж зацікавленість FDA у ДОПОМОГІ?" Парсонс замислився, розглядаючи повсякденну чорну футболку Римо та штани Чинос у тон.
  
  
  "Каліфорнійська кондитерська компанія хоче продавати тандербагів у шоколаді, і ми маємо схвалити їх як безпечні".
  
  
  "Тільки в Америці..."
  
  
  Усередині намету було не так багато обладнання. Складаний картковий столик, стійки з пробірками та пляшечками для зразків, а також невідоме Римо-випробувальне обладнання. Не те, щоб там було щось схоже на тестове обладнання, яке він міг би розпізнати.
  
  
  На столі стояло безліч накритих чашок Петрі, і кожна з них була усіяна млявими жуками, які нагадали Римо видовжених сонечок, але без приємного помаранчевого забарвлення. Ці жуки були брудного кольору.
  
  
  "Це і є жахливі комахи року?" - спитав Чіун.
  
  
  Здавалося, Парсонс вперше помітив Майстра синанджу.
  
  
  "Твій друг?" - Запитав він Римо.
  
  
  "Експерт з японських жуків", - не подумавши, відповів Римо.
  
  
  Чіун надув свої зморшкуваті щоки. Його обличчя кольору яєчної шкаралупи почало фарбуватись у димчасто-червоний колір.
  
  
  "Тобто Чіун - фахівець з японських жуків", - поспішно пояснив Римо. "Не японець, який розуміється на жуках. Він дуже чутливий до цього. Насправді він кореєць".
  
  
  Брови Парсонса піднялися. "Мій батько служив у Кореї".
  
  
  "Мій батько теж так робив", - сухо сказав Чіун.
  
  
  Це змусило Парсонса розсміятися, і напруга зникла з повітря.
  
  
  Парсонс сказав: "Якщо все це пов'язано з японськими жуками, то для мене це новина. Але я не експерт з жуків. Я спеціалізуюся на хворобах, що передаються через їжу, і це ставить мене в глухий кут".
  
  
  "Що ви можете нам сказати?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ну, це не аутоімунне захворювання. Вірус це чи ні, я не готовий сказати. Але вже тридцять загиблих, і не так багато часу, щоб докопатися до суті, якщо це черговий СНІД".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що це схоже на СНІД?"
  
  
  "Ну, ДОПОМОГА схожа на СНІД у тому сенсі, що її головним симптомом є масове виснаження організму жертви. У цьому немає сумнівів. Чи це вірус, чи це вірус того ж сімейства, що і СНІД, - це інше питання. Але потенційно він може бути дуже небезпечним”.
  
  
  "Тільки якщо люди їдять жуків, вірно?"
  
  
  "Якщо це викликано Ingraticus Avalonicus".
  
  
  "Ти думаєш, це не так?"
  
  
  "Я не можу сказати ні того, ні іншого. Я знаю, що вірусними інфекціями важко заразитися, з'ївши інфікованого господаря. Часто шлункові кислоти знищують вірус до того, як він зможе проникнути в організм".
  
  
  "Отже, це не помилка?"
  
  
  "Ну, це може бути. Ці люди обробляють грозових жуків перед тим, як з'їсти їх. Вони можуть заразитися в процесі приготування їжі. Або якщо вони жують сирих жуків, поки у них поріз або виразка в роті. Все залежить від того, що визначають мої тести”.
  
  
  Чіун критично розглядав чашку Петрі. Грозові жуки під склом стояли довкола, як задоволені барани в колясці.
  
  
  "Вони виглядають надто лінивими, щоб бути небезпечними", - пробурмотів він.
  
  
  "У них не так багато енергії, це точно".
  
  
  "Можливо, вони хворі", - припустив Римо.
  
  
  "Вони не того кольору, щоб бути небезпечними", - сказав Чіун.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - спитав Парсонс.
  
  
  "Отрутні істоти завжди показують своє справжнє обличчя. Цей жук не такий зелений, як гадюка, і не синій, як блакитний сир".
  
  
  Дейл Парсонс підняв брову. "Блакитний сир отруйний?"
  
  
  Майстер Сінанджу застережливо погрозив пальцем. "Синій колір не підходить для їжі. Уникайте блакитного сиру, ніби ви їли ямну гадюку або скорпіона. Ні від однієї з цих речей не може бути нічого хорошого".
  
  
  "Ви кажете про природно отруйних комах", - сказав Парсонс. "Це інше. Це хвороба, яку громовий жук, можливо, десь підхопив і є просто переносником, багато в чому так само, як оленячі кліщі переносять хворобу Лайма, яка, до речі, викликається спірохетою, а не вірусом".
  
  
  "Але цей жук не має зубів", - зазначив Чіун.
  
  
  "Ну, ДОПОМОГА якимось чином проникає в системи цих ідіотів-папочок. І це потенційно може бути гіршим за СНІД".
  
  
  "Так?" – сказав Римо.
  
  
  "Абсолютно. При СНІДі ви заражаєтеся ВІЛ - вірусом імунодефіциту людини - і потім, можливо, через кілька років він переростає в повномасштабний прогресуючий синдром імунодефіциту, піддаючи страждальця ризику захворіти на смертний рак або грип. Насправді ніхто не помирає від СП. Вони помирають від хвороб, якими заражаються, тому що СНІД робить їх більш сприйнятливими.Тут людям надається ДОПОМОГА, і вони помирають через сорок вісім годин без ознак будь-якого первинного захворювання чи вторинної інфекції”.
  
  
  "Але це означає, що вони заразні лише на короткий час, вірно?"
  
  
  "Якщо вони заразні. І якщо вони отримують ДОПОМОГУ від жука, і вони не перестають їсти жуків, це не має великого значення. Помруть ще більше. А дзижчання зараз у моді. Діти роблять це на суперечку по всій країні".
  
  
  Римо насупився. "Тоді ми знову повертаємось до жуків".
  
  
  Парсонс знизав плечима. "Багато з них їдять жуків. Померли лише небагато. Як тільки я настрою центрифугу та електронний мікроскоп, я збираюся поговорити з місцевим коронером, який проводив розтин першої ДОПОМОГИ. Я патологоанатом, але у мене немає ліцензії на розтин людей у цьому штаті".
  
  
  Раптом навколо них пролунало виття клаксонів.
  
  
  - І що тепер? - пробурмотів Римо, підходячи до відкидного борту намету.
  
  
  Репортери, як друковані, і електронні, снували туди-сюди.
  
  
  Римо простяг руку і зупинив звуковика, що біжить. Він відірвав його від землі, і його ноги бігли далі. Римо впізнав у ньому людську кістку, яку він покинув Джейн Гудвумен.
  
  
  "Я бачу, ти вижив", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Тут зазвичай такий безлад?" – спитав хлопчик.
  
  
  "Після Джейн Гудвумен усі жінки котяться під укіс".
  
  
  "Це полегшення".
  
  
  "Тепер, коли я наставив тебе на шлях до мудрості, хто йде цим шляхом?"
  
  
  "Сенатор Нед Дж. Кленсі".
  
  
  Римо моргнув. "Чому? Хтось оголосив це зоною відкритого бару?"
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  Римо відпустив чоловіка, і ноги його знову запрацювали.
  
  
  "Це місце скоро перетвориться на зоопарк", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Це вже зоопарк".
  
  
  "Це скоро стане зоопарком усіх часів. Давай посидимо". Римо просунув голову назад у намет. "Ми наздоженемо тебе пізніше".
  
  
  Дейл Парсонс не зводив з себе погляду. "Я буду тут".
  
  
  Потік преси прямував на південь, тому Римо та Чіун попрямували на захід, до головного табору папи.
  
  
  Крізь тупіт ніг і гудіння клаксонів вони могли чути, як Джейн Гудвумен відчайдушно кричить: "Де сенатор Кленсі? Де сенатор Кленсі?"
  
  
  Римо підвищив голос. "Відійди на схід приблизно на сотню ярдів. Ти не можеш його не помітити".
  
  
  Чіун сказав: "Той, кого вони поспішають зустріти, перебуває на півдні".
  
  
  Римо посміхнувся. "Я знаю. Але вбиральня приблизно за сто ярдів на схід. Можливо, вона впаде туди".
  
  
  "Ти у огидному настрої".
  
  
  "Ти був би таким самим, якби вона спробувала стрибнути на твої кістки".
  
  
  "Мої кістки відскочили б назад, а її кістки були б зламані", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Я розраховую на те, що ти станеш між нами наступного разу, коли в неї почнеться тічка", - криво посміхнувся Римо.
  
  
  У головному таборі вони натрапили на групу хіпі, які сиділи у бур'янах і збирали з себе крихітних комах. Вони сиділи під парасольками з кілками та оленьими шкурами, натягнутими на дерев'яні рами, мабуть, для захисту від шкідливих ультрафіолетових променів, вирішив Римо.
  
  
  Їх наближення помітили, і костлява жінка підняла тонку руку і помахала їм, щоб підійшли ближче.
  
  
  "Світ! Прийшли приєднатися до хвилі майбутнього?"
  
  
  "Чому б і ні?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ніколи", - сказав Чіун.
  
  
  Римо прошипів: "Ми маємо докопатися до суті. Тому ми приєднуємося до цих провалів".
  
  
  "Ми приєднуємося, але я не їм жуків".
  
  
  "Відмінно. Просто йди за мною".
  
  
  "Ви снеппери чи харвестери?" спитав хтось.
  
  
  "Хто ви такі, люди?" Заперечив Римо.
  
  
  "Кусаки. Дивіться". І кістлява жінка зірвала одного з крихітних жучків з бур'янів і відламала йому голівку клацанням брудного нігтя великого пальця. Вона відправила залишок у рот і почала жувати. Вона беззвучно жувала більше хвилини, і нарешті на її обличчі з'явилася усмішка. Цьому передував легкий хрускіт. "Впіймав маленького засранця".
  
  
  "Вони все ще рухаються після того, як їм відрубали голову, тому вам доведеться знаходити їх зубами", - послужливо підказав хтось.
  
  
  "Це найцікавіше", - додав худорлявий чоловік у коптському хресті та шортах, які щосили намагалися триматися на його худих стегнах.
  
  
  "Які вони на смак?" поцікавився Римо.
  
  
  "Як лобстер".
  
  
  "Ні, як каджунський попкорн", - наполягав чоловік.
  
  
  "Як смажений рис", - сказав ще хтось.
  
  
  "Ви всі їсте одного і того ж жука?" Запитав Римо.
  
  
  "Ми не називаємо це жуком. Це диво-їжа. Ви можете їсти їх весь день і ніколи не насититися або не втомитися від них".
  
  
  "Вони також бувають різних смаків".
  
  
  "Тебе не турбує, що ти захворієш і помреш?" Вибагливо запитав Чіун.
  
  
  "Допомагають ловити лише комбайни".
  
  
  "Так, це тому, що вони надто білі та не прикриваються, коли виходять на сонце".
  
  
  Усі погодилися, що секта людей-харвестерів проти білкових убивць зіткнулася з парадоксом екологічної відповідальності людини. Насправді, гурт Snapper виглядав досить здоровим. Деякі з них були досить худими, але це були худі на дієті, а не виснажені до стану шкіри та кісток.
  
  
  "Тоді нам краще перевірити Комбайни", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  Чоловік струсив з бур'янів жменю грозових жуків і запропонував їх Римо.
  
  
  "Ось, чувак. Візьми букет. Це довга прогулянка".
  
  
  "Так, - сказала молода дівчина, - а по інший бік лінії розколу вони вичавлюють весь смак із маленьких чоловічків".
  
  
  "Ні, дякую", - сказав Римо. "Суші з жучками мені не подобаються".
  
  
  "Харвестер", - прошипіла молода дівчина. "Якщо тобі допоможуть, це буде твоя власна провина".
  
  
  Вони залишили Снепперів клацати та перекушувати.
  
  
  Лінія розколу виявилася саме такою. Хтось протяг палицю через долину, і в неї була встромлена дерев'яна табличка. На під'їзній стороні було написано "ДЕРН ЛЮЦІАНА". Коли вони проїжджали повз, на іншому боці знака було написано "МИСЛИВСЬКІ УГОДДЯ ХЕППІ ХАРВЕСТЕР".
  
  
  Всі вігвами та типи були згруповані з іншого боку лінії Розколу.
  
  
  Вони розташувалися навколо багаття, оточеного камінням. На повільному вогні кипів казанок. Коли вони наблизилися, Римо і Чіун побачили, що люди підходять, щоб зачерпнути жуків-громовержців, почекати кілька хвилин і знову зачерпнути їх.
  
  
  Здавалося, що безперервна процесія прихильників папи приходила, щоб зробити свій внесок у спільний котел, а потім поверталася, щоб взяти участь. Ніхто не виглядав хворим. Ніхто також не виглядав особливо ситим. Вони носили індіанські костюми, які, можливо, колись були їм вчасно, але оленяча шкіра та намисто тепер сидять вільно, якщо сидять взагалі.
  
  
  Римо підійшов до каструлі і запитав: "Як ти можеш визначити, чи приготовлені вони, якщо готуєш їх усі разом ось так?"
  
  
  Чоловік підняв очі. "Вони швидко готуються. Вони завжди смачні. Ось чому Гітчі Маніту створив їх".
  
  
  Римо насупився. "Я чув про береги Гітчі Гумі. Але хто такий Гітчі Маніту?"
  
  
  "Великий Дух, який створив громових жуків і посіяв їх на полях з їхніми пухкими тілами, які гарні в їжі, та їхніми крихітними ніжками, які не можуть швидко бігати, щоб вони не втекли. Подивися, подивися, як вони не можуть дочекатися, коли їх з'їдять”.
  
  
  Рімо і Чіун подивилися. Мляві грозові жуки, як тільки їх потримали над казаном, що димиться, ожили. Вони вистрибували з ополоників у киплячу воду, де негайно згорталися в крихітні кульки, схожі на нут.
  
  
  "Я ніколи не чув про жуків, які вчиняють масове самогубство", - сказав Римо.
  
  
  "Це не самогубство. Вони лише хочуть поділитися з нами собою. Коли прийде наша черга вмирати, ми вирушимо туди, де людина крихітна, а грозові жуки величезні, і ми відплатимо їм тим же, дозволивши поласувати нашим смачним м'ясом".
  
  
  "Хто згодував тобі цього бульдука?" Запитав Римо.
  
  
  "Теодор парить-С-орламі".
  
  
  "Де нам його знайти?"
  
  
  "Іноді він перебуває на вітрі, і його не можна побачити, тільки відчути".
  
  
  Римо нахилився, щоб намацати шию чоловіка. Він стиснув. "Консервуй кукурудзу".
  
  
  "Ми називаємо це кукурудзою".
  
  
  "Я називаю це нісенітницею собачою. Де він зараз?"
  
  
  "Іноді його можна застати дрімаючим у його типі", - сказав чоловік крізь зуби, які, здавалося, раптово зрослися.
  
  
  "Вкажи на нас".
  
  
  Чоловік мав тільки черпак, яким він міг вказати, і він розмахнувся, виплеснувши гарячий бульйон і мертвих грозових жуків на випалену траву.
  
  
  Коли Римо відпустив його, він пірнув за жуками і почав запихати їх у рот.
  
  
  "Ласкаво просимо, брати за природою", - сказав Теодор Парящий-С-Орламі, коли вони відсунули полог його намету. Вона була зроблена з якогось слизького матеріалу, який, як здалося Римо, він дізнався.
  
  
  "Наугахайд?" спитав він.
  
  
  Теодор Парящий-С-Орламі накинув на плечі свій плащ із шиншили. "Гітчі Маніту винайшов те, що біла людина стала називати Наугахайд. У своїй великій мудрості він вважав за потрібне не застосовувати патент. Це називається взаємністю".
  
  
  "Тутня племінна мова, очевидно, повна нісенітниця", - прогарчав Римо. "Ти заснував цей культ?"
  
  
  "З цього приводу є деякі розбіжності. Дехто каже, що брат Карл Прозорливий, нехай упокоїться навіки його благородна грецька душа, заснував PAPA. Деякі надають мені цю честь. Деякі кажуть, що ми були братами у створенні світу до нашого прикрого непорозуміння".
  
  
  "Дехто каже, що ви отримали все, щоб виграти від його смерті", - сказав Римо.
  
  
  "Подібні розмови ганьблять горде ім'я народу проти білкових убивць. Мої предки відмовилися вбивати гордих біфало заради їжі. Як я міг завдати шкоди своїм побратимам?"
  
  
  "Ми щойно повернулися зі Snappers", - сказав Римо.
  
  
  Теодор Парячий-С-Орламі сумно похитав головою, прикрашеною пір'ям. Римо помітив, що його лисина зникла, а волосся на півсекунди вибилося з-під головного убору.
  
  
  "Бідні заблукалі. Гітчі Маніту плаче щоразу, коли вони відкушують голову одному з його дітей".
  
  
  "За їхніми словами, від ДОПОМОГИ страждає тільки ваша сторона".
  
  
  "Брехня. Це всього лише вони".
  
  
  "Коли ми приїхали сюди, ми бачили, як ти проводив похоронну службу".
  
  
  "Посвячення глини в глини. Але коли хтось із нас помирає, ми відкидаємо всі розбіжності, і я головую на церемонії покладання попелу".
  
  
  "Я не бачив, щоб відбувалася якась кремація", - сказав Римо.
  
  
  "Сьогодні ми поховали трьох снеперів. Вони були повернуті в добру землю, щоб їх ніколи більше не бачили. Вони перетворилися на попіл".
  
  
  "Вони на шляху до твоєї криниці", - сказав Римо. "Послухай, нам потрібні кілька прямих відповідей".
  
  
  "Тільки білошкірі говорять брехливими мовами".
  
  
  "Це добрий початок", - сказав Чіун, схвально киваючи. "Кажеш очевидну правду".
  
  
  "Тримайся подалі від цього, Татусю".
  
  
  "Коли ти будеш у моєму вігвамі, - обурено сказав Теодор Парящий-С-Орламі, - ти будеш поводитися з моїм жовтим братом так само, як зі мною".
  
  
  - Послухай, ти... - почав говорити Римо.
  
  
  Якраз у цей момент дівчинка із заплетеними кісками просунула голову і сказала: "Брате Теодор! Сенатор Кленсі приїхав до Нірвани Вест!"
  
  
  Брат Теодор Парящий-С-орламі зняв свою ковдру індіанців навахо, оголивши бирку "Зроблено в Японії".
  
  
  "Сенатор Кленсі тут? Я знав, що він приїде. Щоразу, коли виникає потреба, великий сенатор з Массачусетса прилітає на крилах "Тандерберда"".
  
  
  "Я думаю, він приїхав на лімузині", - прогарчав Римо.
  
  
  "Я повинен піти до нього. Ми вестимемо переговори. У нас багато спільного. Ми обидва люди з народу".
  
  
  "Принеси свою випивку", - сказав Римо, відпускаючи чоловіка.
  
  
  Вони дивилися, як він підстрибом пішов у своїх бриджах з оленячої шкіри.
  
  
  "Ми ні до чого не прийдемо", - ледь чутно сказав Чіун.
  
  
  "Це тому, що ми ніде", – поскаржився Римо. "Нам доведеться вистачати Eagles, коли довкола не так багато людей".
  
  
  "Я довго жив на цій землі, Римо. Часом її розміри і велич нагадували мені Рим часів Цезарів. Ми працювали на Caesars, і хоча вони були білими, працювати на них було приємно".
  
  
  "Америка точно не соромилася свого золота", - зазначив Римо.
  
  
  "Вірно, але за часів Риму тільки цезарі були божевільними. Тут найшаленіші піддані".
  
  
  "Тут я не можу не погодитися, Папочко. Незважаючи на всю яловичину, яку ми маємо в цій країні, у нас є люди, які їдять жуків".
  
  
  На обличчі майстра Сінанджу з'явився вираз огиди.
  
  
  "Хто буде їсти дохле м'ясо корів?" він принюхався. "Я маю на увазі, при такому чудовому асортименті смачних комах, хто стане їсти таку незначну річ, як цей лінивий жук-гнійник?"
  
  
  Римо дивився на нього.
  
  
  "Звичайно, - додав Чіун гордовитим голосом, - я не їм жуків. Але якщо нижчі істоти хочуть їсти жуків, хіба вони не повинні їсти найкращих жуків?"
  
  
  Хтось підслухав його і сказав: "Жуки – наступний рис".
  
  
  "Тут лише один рис", - сказав Чіун. "І у нього немає ніжок".
  
  
  Римо зауважив, що сонце починає сідати.
  
  
  "Що ж, ми могли б отримати з цього максимум користі. Можливо, ми зможемо претендувати на вігвам".
  
  
  "Я тут не залишусь".
  
  
  "Послухайте, ми повинні проникнути в резервацію цього божевільного. Як ми збираємося це зробити?"
  
  
  "Я не спатиму серед людей, які їдять комах", - наполягав Чіун. “Люди, які їдять комах, можуть спробувати з'їсти мої пальці ніг, доки я сплю. Ми знайдемо відповідний готель. Той, який може похвалитися президентським люксом”.
  
  
  "Нам пощастить, якщо ми знайдемо тут щось без тарганів", - пробурчав Римо.
  
  
  "Якщо ти хочеш залишитись тут на вечір, це твій привілей", - дозволив Чіун. "Я впевнений, що Джейн Гудвумен звільнить для тебе місце у своєму особистому наметі".
  
  
  "Ти переміг", - сказав Римо.
  
  
  Вони вийшли з вігваму і обійшли жукоєдів. Ті були надто зайняті вичерпуванням грозових жуків із загального казана, щоб звертати на Римо та Чіуна хоч якусь увагу.
  
  
  "Те, як вони це роблять, - пробурмотів Римо, - просто диво, що у них у всіх не надмірна вага".
  
  
  "Те, як вони їдять те, що вони їдять", - пирхнув Чіун, - "це диво, що вони не всі мертві".
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Сенатор Нед Дж. Кленсі любив натовп. Він любив людей. Всіх людей. Але особливо ту половину людської раси, що носила спідниці.
  
  
  Цю половину людської раси він любив у ресторанах, туалетних кабінках, на піщаних пляжах – але особливо на задніх сидіннях лімузинів.
  
  
  Більшість сенаторів США не мандрували лімузинами. Більшість сенаторів США не були єдиними синами політичної династії, що вижили, яка наклала свій відбиток на американське політичне життя ось вже більше півстоліття, завдяки стану, який батько сенатора, Френсіс Х. Кленсі, накопичив у першій половині століття, в основному за рахунок біржових маніпуляцій .
  
  
  Отже, коли сенатор Нед Кленсі мандрував, він мандрував із шиком.
  
  
  Цими днями сенатор Нед Дж. Кленсі більше не розважав підлітків на задньому сидінні свого лімузина. Набагато. Тепер він був одружений. І як і належить молодяті, який також є старшим сенатором від Массачусетса і якому теж нещодавно виповнилося шістдесят, він поводився як втілення чесності.
  
  
  Що не означало, що він не міг час від часу трохи безневинно повеселитися.
  
  
  Білий лімузин мчав зі швидкістю сімдесят п'ять миль на годину шосе 101 в окрузі Мендосіно. Водію було надано суворий наказ ніколи не знижувати швидкість і при необхідності з'їжджати на узбіччя будь-якого блокуючого транспортного засобу, який відмовлявся поступатися дорогою. Це сталося тому, що за все життя державної служби розлючені виборці мали неприємну звичку стріляти у невинних Кленсі. Це значною мірою вщухло з того часу, як Нед Кленсі публічно відмовився від будь-яких амбіцій Білого дому, що зберігаються. Але не всім можна було довіряти, що до них дійшла ця звістка.
  
  
  Публічне зречення стало великим розчаруванням для його сім'ї і особливо для його старої матері Перл. Але потай Нед Кленсі відчув полегшення. По-перше, він ніколи не хотів бути президентом. Він просто хотів отримати державний чек, не надто стараючись для цього, і насолодитися невеликим затишним куточком, коли і тіло, і дух були зворушені. Зовсім як його двоюрідні брати, які залишилися на Смарагдовому острові. Там це називали посібником з безробіття.
  
  
  Нед Кленсі був одружений вже більше року, і сімейне життя починало набридати. Йому хотілося вирватися на волю.
  
  
  Він зауважив, що в інший бік їхав шкільний автобус.
  
  
  Діставши з кишені пульверизатор від астми, сенатор Кленсі зробив два швидкі ковтки горілки - тепер він офіційно був у моді - і натиснув кнопку, що опускає бічне скло.
  
  
  "Посигналіть, коли я скажу", - сказав він водію.
  
  
  І Нед Кленсі скинув панталони і втиснув свій пухкий, покритий целюлітом зад у відкриту віконну раму. Це було дуже важко.
  
  
  "Зараз!" – крикнув він.
  
  
  Водій корився. Просигналив клаксон.
  
  
  І студенти, що сиділи в лівому проході автобуса, всі повернулися, щоб подивитися на рожеву краплю, що мчала, яка видавала звук у їхньому напрямку. На жаль, Нед Кленсі був не в тому положенні, щоб насолоджуватися виразом їхніх облич, але він уявляв, що вони повинні бути безцінними.
  
  
  Кленсі натягнув штани назад і повернувся на своє місце. Він був повністю наданий самому собі. На цей раз без дружини. Вона вже перетворювалася на клубок із ланцюга зірвався.
  
  
  На задньому сидінні задзвонив телефон, і Кленсі підняв слухавку.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це Наліні", - сказав мелодійний голос. "Ваша мати стає дуже схвильованою, сенатор".
  
  
  Кленсі озирнувся на лімузини, що тяглися слідом. Їх було два, обидва чорні.
  
  
  "Вона це бачила?"
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  "А ти?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Яку реакцію я отримав?"
  
  
  "Вони виявилися школярками, сенатором, і вирази їхніх осіб були невимовними".
  
  
  "Чудово". Він узяв себе до рук. "Я маю на увазі, як невдало. Я б ніколи не зробив нічого, що могло б нашкодити молоді нашої великої нації. Я думав, що вболіваю за футбольну команду коледжу або щось таке".
  
  
  "Ти не був".
  
  
  "Я почуваюся жахливо", - сказав Нед Кленсі, беручи ще один горілчаний спритц. Його обличчя, схоже на зморщений старий гарбуз з моховим нальотом волосся на маківці, розпливлося в п'яній посмішці. Його крихітні очі, здавалося, зіщулилися у своїх жирних западинах, поки не стали схожі на дитячі очі, помилково вставлені в обличчя старого.
  
  
  "Передай мамі мої вибачення", - сказав він, його приголосні звучали нечітко.
  
  
  "Звичайно, сенатор. Але вона виглядає дуже сердитою".
  
  
  "Нагадай їй, що важлива сама думка".
  
  
  Кленсі повісив слухавку. "Я знав, що тягти з собою цю стару биту було помилкою", - прогарчав він.
  
  
  Нелегко бути старшим спадкоємцем найбільшої політичної династії землі, розмірковував Нед Кленси. Якби була відома правда, він би пішов із Сенату два чи три скандали тому. Але клан Кленсі зростав експоненційно навіть після смерті старших братів Неда, Джимбо та Роббо.
  
  
  На двох вони народилося близько тридцяти нащадків. Неддо, як його називали в дні його безтурботної юності, сам народив стільки ж, незважаючи на те, що одружився тільки наприкінці життя.
  
  
  Через необхідність підтримувати сирітський Кленсі та незаконнонароджених Кленсі сімейний стан, який ніколи не було розумно інвестовано в першу чергу, швидко виснажувалося. І оскільки практично кожен Кленсі, здавалося, був хронічно непрацездатним за межами державної служби, цільові фонди відставали від державних зарплатних відомостей.
  
  
  Нед Кленсі знаходив втіху в тому факті, що він не доживе до того, щоб побачити, як сімейний стан буде повністю витрачено. Він також знаходив втіху у міцних напоях. У міру того, як у його носі-цибуліні лопалися капіляри, а мімічні плями звичайного п'яниці все більше і більше фарбували його часто фотографоване обличчя, його почали називати - завжди за його спиною - Блотто.
  
  
  З коханням, звісно. Бо всі любили Блотто Кленсі. І Блотто любив їх у відповідь. Усі можливі способи.
  
  
  Він перестав любити велику групу з них – особливо каліфорнійців, – коли його лімузин-караван обігнув пагорб і врізався у пробку бампер у бампер.
  
  
  "Що ці люди тут роблять!" - крикнув він у переговорний пристрій між пасажиром та водієм.
  
  
  "Вони, мабуть, їдуть туди ж, куди і ми, сер", - терпляче пояснив водій лімузина. "Нірвана Вест".
  
  
  "Але вони блокують сенатора США. Вони не можуть цього зробити. Зателефонуйте до поліції штату, і їх усіх відбуксують. Це слугуватиме їм уроком".
  
  
  "Але, сенаторе, ми більше не в Массачусетсі".
  
  
  Кленсі виглядав збентеженим. "Ми не такі?"
  
  
  "Ні, це Каліфорнія".
  
  
  "Це зараз такий стан?"
  
  
  "Так і є, сенаторе".
  
  
  "Добре, хто їхні сенатори? Я подзвоню їм і підвищу ранг. Використовуйте old boy network за призначенням".
  
  
  "Два сенатори - жінки, сенатор".
  
  
  "Вони дають голову?"
  
  
  "Я б не знав, сенаторе".
  
  
  "Тому що я думаю, що міг би дозволити їм надати мені послугу в обмін на послугу. Це дасть їм можливість справити враження на своїх подруг. Тільки не кажіть моїй дружині. Або моєї матері. Особливо моєї матері. Вона не розуміє сексу. як їй вдалося народити шістнадцять дітей, вибиває мене з колії”.
  
  
  Телефон знову задзвонив, і сенатор Кленсі підняв слухавку.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це Наліні. З твоєю матір'ю стає важко".
  
  
  Кленсі міцно стиснув телефон. "Вона щось каже?"
  
  
  "Ви знаєте, що вона не може говорити з моменту свого останнього інсульту. Але вона підстрибує на своєму сидінні, і це зазвичай означає, що вона стає нетерплячою".
  
  
  "Ну, зміни їй підгузник або щось у цьому роді. Мені потрібно посмикати за кілька ниточок, перш ніж я зможу подолати цей затор попереду".
  
  
  "Вони, ймовірно, засоби масової інформації, сенатор. Якщо ви вийдете зі своєї машини і представитеся, вони можуть розчистити шлях".
  
  
  Буряково-червоне обличчя Неда Кленсі розпливлося від насолоди. "Вони також захочуть взяти в мене інтерв'ю. Це означає чорнило. І очну ставку. Молоко і мед моєї ракетки. Послухай, Наліні, ти коли-небудь думала про те, щоб стати помічницею сенатора?"
  
  
  "Я більше потрібний твоїй матері, сенатор".
  
  
  "Ти потрібен мені більше, ніж просто більше. Розумієш, що я маю на увазі? Підморгувати, підморгувати. Підштовхни, підштовхни".
  
  
  "Настав час дати ліки вашій матері. Вибачте мене, сенатор Кленсі". Лінія обірвалася.
  
  
  "Сука", - промимрив Кленсі, вішаючи трубку. "Побачимо, чи дозволю я їй колись погладити мого змія кохання".
  
  
  Він розстебнув свій синій блейзер, щоб, вийшовши, міг спростувати це. Його куратори сказали йому, що так він завжди виглядав більш по-сенаторськи. Це також відволікало людей від спостереження за проблемою з вагою.
  
  
  Сенатор Кленсі вийшов. Миттєво третій лімузин у каравані відчинив усі двері, і з нього вискочили його помічники. Вони підбігли, утворивши коло довкола нього. Це також допомогло приховати його проблему із вагою. Вони також зробили ідеальні пастки для куль на випадок убивць.
  
  
  "Давайте подивимося, чи зможемо ми вийти з цього глухого кута", - сказав він, посміхаючись. "Це було б перемиканням, чи не так?"
  
  
  Брат Теодор Парящий-С-Орламі пробіг через стару лісову флотилію в образі оленя. Його серце шалено билося. Це було воно. Його перше випробування. Якщо він виживе у центрі уваги ЗМІ, не облажившись, він буде вільний удома.
  
  
  Брат Теодор зменшив швидкість і перевів дух. Погано було б, якби чистокровна шиншила увірвалася на національну сцену, задихаючись, як мисливський пес.
  
  
  Коли він вийшов у зону для преси, то побачив, що сенатор Нед Дж. Кленсі вже знайшов трибуну, встановлену для його власної прес-конференції.
  
  
  "Гонча ЗМІ", - пробурмотів собі під ніс брат Теодор. Потім, поправивши свій бойовий капелюх та перуку, він вийшов на ринг преси.
  
  
  "Я прийшов поговорити зі своїм білим братом!" – крикнув він.
  
  
  Ніхто його не чув.
  
  
  "Я сказав, - прокричав він, склавши руки рупором, - що я прийшов поговорити з високоповажним сенатором від Массачусетса!"
  
  
  Це теж не допомогло, тому брат Теодор застрибав вгору-вниз, сподіваючись, що його пір'я приверне увагу людей.
  
  
  Пір'я зробило свою справу. Сенатор Кленсі помітив його і підняв руку. Він сказав урочистим голосом: "Як!"
  
  
  "Вітаю тебе, білий брат зі східної країни освіти", - крикнув у відповідь брат Теодор. Він спробував зберегти незворушний вираз обличчя.
  
  
  За жестом Кленсі натовп розступився. Перед його обличчям заблищали спалахи камер. Задзижчали відеокамери.
  
  
  Коли Теодор піднявся на трибуну, сенатор Кленсі широко посміхнувся і обійняв його однією рукою. Він сказав: "Дякую, що запросив мене на свою перуку, кровний брат".
  
  
  "Це типи", - прошепотів брат Теодор. Звертаючись до преси, він сказав: "Те, що ти прийшов, брате мій, є ознакою того, що Великий Білий Батько у Вашингтоні серйозно ставиться до обіцянки могутнього громовержця".
  
  
  "Ми разом викуримо трубку світу", - несамовито заявив сенатор Кленсі. "На знак того, що скальпування не буде. Але, боюся, мені доведеться відмовитися від вогненної води. Я в справі. Наказ знахаря."
  
  
  Коли сенатор Кленсі зробив ковток свого інгалятора від астми, брат Теодор подумав: Цей хлопець знає про червону людину менше, ніж я. Це буде нескладно.
  
  
  Посипалися питання.
  
  
  "Брате Теодор, що ти можеш сказати про ДОПОМОГУ?"
  
  
  "Допомога - це хвороба сучасної цивілізації. Тільки ті, хто налаштований на природу, переживуть катаклізм, який є парадоксом екологічної відповідальності людини".
  
  
  "Що ви маєте на увазі під "налаштованим на природу"?"
  
  
  "Лише поїдаючи екологічно чистого грозового жука, біла людина може захистити свою тендітну шкіру від смертоносних променів, що проникають з озонового шару, який він безглуздо зруйнував".
  
  
  "Тоді як ти поясниш той факт, що послідовники твого ТАПИ вмирають від потреби ДОПОМОГИ?" - Запитали його.
  
  
  "Вмирають лише снепери. Мої харвестери, які політично та екологічно правильно готують тандербагів перед вживанням у їжу, так само здорові, як гекаві. Це урок ДОПОМОГИ. Ті, хто хоче побачити тисячоліття, повинні жити як мої предки – чистими духом та політикою. Я висловився”.
  
  
  Брат Теодор окинув поглядом море осіб із засобів масової інформації. Здавалося, вони впивалися всім цим. Все йшло саме так, як він сподівався.
  
  
  Краєм ока він помітив вираз обличчя сенатора Неда Кленсі з Массачусетса. Це був нещасний вираз.
  
  
  "Я впевнений, що брату Теодору буде що сказати після моїх зауважень", - сказав сенатор Кленсі. Про себе він додав: "Знати, коли треба зійти зі сцени, це частина великого мистецтва політики, мій друг".
  
  
  І перш ніж Теодор Парящий-С-Орламі зміг заперечити, помічники сенатора зіштовхнули його з трибуни, і сенатор Кленсі почав ставити запитання.
  
  
  "До речі, чия це прес-конференція?" пробурмотів він. Але ніхто не звернув на нього уваги. Вони були надто зайняті, ставлячи питання сенатору, чиє широке обличчя ставало дедалі ширшим у міру того, як він говорив, як якесь еластичне людське его, що живиться увагою засобів масової інформації.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Вибратися з Nirvana West виявилося непросто.
  
  
  "Невже всі психи на планеті спустилися до цієї зони екологічного лиха?" Римо скаржився.
  
  
  Майстер Сінанджу прикрив очі тонкою рукою.
  
  
  "Я не бачу президента Vice", - сказав він.
  
  
  "Можливо, він замаскований під дерево", - прогарчав Римо.
  
  
  "Якщо це так, то його голова у страшній небезпеці, бо поблизу є дятли".
  
  
  Вони відступили на схил пагорба, з якого вперше оглянули Нірвану Вест. У всякому разі, преса та політики були товстішими, ніж раніше.
  
  
  "Що це там?" Раптом спитав Римо.
  
  
  Чіун простежив за напрямом вказівного пальця Римо. Преса прямувала до центрального місця.
  
  
  "Я не знаю", - ледь чутно сказав він.
  
  
  "Це схоже на один із тих фільмів про природу - знаєте, ті, в яких показують, як бджоли рояться навколо королеви".
  
  
  Чіун насупився. "Я не бачу королеви. Тільки товста біла в центрі, що розмовляє з іншими білими".
  
  
  Римо примружився. Над головами натовпу стирчала пляма знебарвленого сірувато-білого волосся, схожого на знебарвлені морські водорості на червоному камені. Під розпатланим волоссям ховалося роздуте обличчя, яке Римо впізнав би за три штати.
  
  
  "Блотто Кленсі", - сказав він нещасним голосом.
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Сенатор Нед Дж. Кленсі. Це той хлопець, якого ми намагаємося уникати, пам'ятаєш?"
  
  
  "Чому вони називають його Блотто?"
  
  
  "Бо він увесь час наполовину в мішку".
  
  
  Рідкісні брови Чіуна піднялися. "Який пакет?"
  
  
  "Той, на якому написано "Оштукатурений"."
  
  
  "Ти кажеш нісенітницю, Римо".
  
  
  "Пам'ятаєте римських імператорів, які любили напиватися вином і кутити весь день безперервно?" - Запитав Римо.
  
  
  “Не особисто, але їхні історії відомі мені із записів моїх предків. Калігула був добрим імператором. Дім Сінанджу користувався великим благоволінням Доміціана. Але Неро був кращим. Його золото надзвичайно добре знімало сліди зубів”.
  
  
  "Ну, там, унизу, Нерон двадцятого століття".
  
  
  Чіун підняв свої чорні сандалії і витяг свою зарослу щетиною шию. "Правда, Римо?"
  
  
  Він не президент. Ніколи їм не буде. Але він зробив свій найгірший знімок. Він також зробив свій найгірший знімок для кожної жінки, яка опинилася в межах досяжності. Якби його колись обрали президентом, уряд платив би аліменти на утримання невеликої армії. членів клану”.
  
  
  "Можливо, мені слід зустрітися з ним", - сказав Чіун, повертаючись до свого звичайного зростання.
  
  
  "Заради всього святого, чому?"
  
  
  Тому що, якщо він колись стане імператором Америки, я захочу бути на його боці. Імператори калібру Нерона, як відомо, мають довгу пам'ять.
  
  
  "Пасуй", - сказав Римо.
  
  
  "Наша машина в тому напрямку", - зазначив Чіун.
  
  
  Римо похмуро спохмурнів. "Тоді ми повинні рухатися в цьому напрямку. Але зроби ласку нам обом. Давай не втручатимемося. Я бачив досить божевільних для одного дня".
  
  
  Вони спустилися з пагорба й приєдналися до натовпу папових людей, які чули про прибуття сенатора. Цього разу їх не помітили.
  
  
  "Очевидно, він дуже популярний", - сказав Чіун, коли вони наблизилися до зростаючої пастви.
  
  
  "Всі люблять клоуна", - сказав Римо.
  
  
  Вони прокладали собі шлях, дотримуючись дерев, доки не опинилися по інший бік від рою журналістів.
  
  
  До їхніх вух долинули вигуки питань преси.
  
  
  "Сенаторе, чому ви тут, у Каліфорнії?"
  
  
  "Офіційно, - пролунав громовий голос сенатора Неда Дж. Кленсі, - я привіз мою дорогу маму, Перл, тому що чув, що ці чудові жуки мають лікувальні властивості, які можуть відновити її здатності, що слабшають".
  
  
  "Ти привів сюди свою матір, щоб нагодувати її комах?"
  
  
  Кленсі виглядав засмученим. Очевидно, тема його матері була делікатною.
  
  
  "Ні", - сказав він. "Але якщо вона бере їх із тарілки, це, звичайно, її право".
  
  
  "Турбота про здоров'я вашої матері - єдина причина, через яку ви приїхали в Нірвана Вест, сенатор?"
  
  
  "Поки я перебуваю в Золотому штаті, я подумав, що хотів би поглянути на важливий гуманітарний рух під назвою "Люди проти білкових убивць". У неофіційній якості, звичайно".
  
  
  "Чи означає це федеральна допомога?"
  
  
  "Тримаю в заклад, що так і є", - сказав Римо.
  
  
  "Я ніколи не ухиляюся від своєї відповідальності використовувати свою політичну владу, щоб допомогти своїм виборцям на всій нашій великій землі".
  
  
  "Сенаторе, ваш виборчий округ обмежений Массачусетсом. Чи означає це, що ви плануєте ще одну президентську гонку?"
  
  
  "Дозволь мені сказати ось що з цього приводу: ні".
  
  
  "Яка ваша думка про кризу ДОПОМОГИ, сенатор?"
  
  
  "Як я вже казав вам", - сказав сенатор Кленсі, його голос напружився від співчуття у поєднанні з гримасою посмішки, "я тут неофіційно".
  
  
  "Сенаторе, є повідомлення, що Траш Лімбургер приїжджає сюди, і що він готовий викрити HELP як свого роду містифікацію".
  
  
  Сенатор Кленсі взяв свій інгалятор від астми і двічі стиснув балончик. Він одразу ж почав кашляти. Потрібно було кілька хвилин, щоб стихли глухі удари рук помічників по його широкій спині.
  
  
  "Я вітаю, - сказав Кленсі після того, як його напад кашлю вщух, - будь-який внесок у вирішення цієї серйозної проблеми зі здоров'ям".
  
  
  "Так ти думаєш, що ДОПОМОГА реальна?"
  
  
  "Ні, я цього не говорив".
  
  
  "Тоді це містифікація?"
  
  
  "Цього я не можу сказати".
  
  
  "Що ви можете сказати, сенаторе?"
  
  
  "Я з нетерпінням чекаю на приїзд Траша Лімбургера сюди, в Nirvana West. Можливо, після того, як у нас з ним буде можливість побалакати, мені буде що сказати з цього приводу".
  
  
  Майстер Сінанджу сказав: "Ця людина - чудовий політик".
  
  
  "Як тобі це ще раз?" Запитав Римо.
  
  
  "Всі ці люди ловлять кожне його слово, а він нічого не каже".
  
  
  "Як у цього хлопця може бути електорат, вищий за моє розуміння", - пробурчав Римо. "Він не може залишатися сухим ні в штанах, ні в печінці".
  
  
  Одна жінка, почувши це, обернулася до нього і сказала: "Це старомодне ставлення".
  
  
  "Звичайна порядність не старомодна. Поки що."
  
  
  "Я мав на увазі, що за старих часів це було правдою: нас ніколи не хвилювало, що робив сенатор Кленсі, тільки те, що він говорив. Але сьогодні ми виросли. Нас не хвилює, що каже Неддо, нас хвилює тільки те, що він робить, і те, що він робить, – це впроваджує всі наші закони саме так, як ми їх пишемо. Те, чим він займається у свій особистий час, – це його справа”.
  
  
  "У цьому й проблема. Ніщо з того, що він робить, не є особистим. Зазвичай про це пишуть на першій сторінці".
  
  
  "Регресивний", - прошипіла жінка.
  
  
  "Ідіот", - огризнувся Римо. Він повернувся до Чіуна. "Ходімо, Тату. Я бачив достатньо".
  
  
  Шлях до їхньої машини був перекритий групою білих та чорних лімузинів.
  
  
  "Вибачте", - сказав шофер. "Ви не можете проїхати".
  
  
  "Це вільна країна, і наша машина знаходиться по інший бік від ваших машин", - сказав Римо.
  
  
  "У нас є інструкції, які ніхто не повинен пропускати. Охорона".
  
  
  Римо насупився. "Охорона? Кленсі там, ззаду".
  
  
  "Так, але його мати тут".
  
  
  "І якщо ви говоритимете тихіше, ви не потурбуєте її", - зазначив Римо.
  
  
  З-під пальта охоронців з'явилися короткі узі.
  
  
  "У нас є інструкції стріляти у потенційно ворожих осіб".
  
  
  Чіун став перед Римо і сказав жалібним голосом: "Будь ласка, не завдай шкоди моєму прийомному синові".
  
  
  Римо знав, що Чіун готував їх до вбивства. Він вагався. Якщо проллється хоч крапля крові, їхнє прикриття буде розкрито.
  
  
  Отже, Римо підняв свої задубілі пальці з неймовірною швидкістю. І перш ніж двоє охоронців зрозуміли, що сталося, їх автомати покотилися в підлісок, а вони трясли порожніми пальцями, що оніміли, і втягували повітря крізь стиснуті зуби.
  
  
  "Я не знав, що бджоли-вбивці залізли так далеко на північ", - недбало сказав Римо.
  
  
  Саме в цей момент двері відчинилися.
  
  
  "Є проблема?" спитав мелодійний голос.
  
  
  Жінка була стрункою та кольору волоського горіха. Її очі були напрочуд великими і такими чорними, що, можливо, були зроблені з уламків лінз сонцезахисних окулярів.
  
  
  На ній було яскраво-зелене сарі, яке переливалося, коли вона наближалася, поверх нього була накинута шаль, що обрамляла її овальне обличчя, як камея, і майже приховувала її блискуче чорне волосся.
  
  
  Вищий охоронець узяв себе в руки і сказав: "Я не знаю, хто ці люди, міс Наліні, але я сказав їм, що вони не можуть наближатися до машин".
  
  
  "Що сталося з твоїми пальцями?" — спитала вона.
  
  
  "Вони жалять", - натягнуто сказав низькорослий охоронець.
  
  
  "Бджоли-вбивці", - сказав Римо. "Можливо, саме вони викликають ДОПОМОГУ. На вашому місці я б звернувся до лікаря".
  
  
  Двоє охоронців просто дивилися на нього. Вони підозрювали Римо, але, бачачи руху його рук, було неможливо звинуватити його. Вони мовчки забрали свою зброю.
  
  
  "Хто ви двоє, будь ласка?" - Запитала жінка.
  
  
  "Це не твоя справа", - прошипів Чіун.
  
  
  "Маленький татко", - попередив Римо. "Дозволь мені розібратися з цим". Він звернувся до смаглявої жінки.
  
  
  "Ми з FDA. Ми тільки-но розслідували питання про допомогу, і тепер ми просто хочемо знайти пристойний готель".
  
  
  Жінка на ім'я Наліні з цікавістю оглянула Римо з голови до ніг. Її прозорі очі сяяли. Потім вони попрямували до Майстра Сінанджу. Їхні погляди зустрілися і зчепилися, і напруженість з'явилася на обличчях кожного з них.
  
  
  "Дозвольте мені проводити вас обох до вашої машини", - холодно сказала вона. Вона зробила жест, і охоронці трохи опустили свої "Узі". Вони тримали пальці на спускових гачках.
  
  
  "Дякую", - сказав Римо.
  
  
  "Для мене це задоволення", – сказала жінка. "Мене звуть Наліні".
  
  
  "Нас це не хвилює", - сказав Чіун.
  
  
  "Він каже сам за себе", - сказав Римо. "Мені не байдуже".
  
  
  Усміхаючись, жінка підняла тонкі пальці, щоб взяти Римо за худе, тверде передпліччя. Рімо вирішив, що йому подобаються її дотики. І її парфуми. То справді був екзотичний мускусний аромат. Зазвичай Римо ненавидів духи, але це був водночас тонким і приємним. У ньому не було жодного квіткового надлишку, характерного для американських ароматів промислового виробництва. У цьому напої був фруктовий присмак, який нагадав Римо про щось далеке і недосяжне.
  
  
  "А як тебе звати?"
  
  
  "Кличте мене Римо".
  
  
  Чіун пішов за ним, засунувши руки в рукави кімоно і задерши бородатий підборіддя.
  
  
  "Я приватна медсестра матері сенатора Кленсі, Перл", - сказала Наліні Рімо.
  
  
  "Я здивований, що вона все ще жива після всіх цих років".
  
  
  "Вона чіпляється за життя. Вона сильна жінка. Чи хотіли б ви її побачити?"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  "Ми поспішаємо", - сказав Римо. "Чесно. Іншим разом".
  
  
  "Тоді іншим разом".
  
  
  "У будь-якому випадку, скільки їй років?"
  
  
  "Сто три роки від народження".
  
  
  Римо крикнув у відповідь: "Чув це, Чіуне? Вона старша навіть за тебе!"
  
  
  "Мені всього вісімдесят". - огризнувся Майстер синанджу, - "і ти ставиш мене в незручне становище перед моїми предками".
  
  
  "Твої предки лежать у землі, а Наліні просто виявляє ввічливість. Що з тобою таке?"
  
  
  Чіун поспішив далі, спідниці майоріли, руки стиснулися в кулаки.
  
  
  Звук вікна автомобіля, що опускається, привернув увагу Римо. Він повернув голову, і в задньому вікні лімузина, з якого вийшла Наліні, з'явилося обличчя.
  
  
  Обличчя було перекошене, як від паралітичного удару, але Римо дізнався Перл Кленсі, матріарха клану Кленсі. У неї відвисла щелепа, і цівка слини витекла назовні і потекла в одну з павутинних складок навколо рота, яка була безглуздо нафарбована червоною помадою.
  
  
  "Це вона, так?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я на хвилинку, Аджі", - покликала Наліні. "Це означає "бабуся", - прошепотіла вона Рімо.
  
  
  Перл Кленсі, здавалося, не розуміла жодного слова. Втупившись так пильно, що її очі, здавалося, вилізли з орбіт, вона піднесла бліді, схожі на пазурі руки до свого стисненого обличчя.
  
  
  Поки Римо спостерігав, вона стиснула кістляві кулаки по обидва боки рота і висунула вказівні пальці. Потім вона почала сердито розмахувати ними, ніби вказуючи на Римо. Вона підстрибувала вгору-вниз на своєму сидінні.
  
  
  "Давай", - швидко сказала Наліні.
  
  
  "Що це все означало?" Запитав Римо.
  
  
  "Вона легко засмучується, коли залишається одна. Хвороба Альцгеймера".
  
  
  "Це важко. Це справді так. Достатньо того, що їй довелося постраждати через те, що двоє її синів загинули, а третій напився у громадському місці".
  
  
  "У чому, ти сказав, полягає твій бізнес, Римо?"
  
  
  "Ми тут, щоб звернутися за допомогою".
  
  
  Наліні піднесла палець до рота. "Жахлива річ, усі ці смерті, і ніхто не знає чому".
  
  
  "До того часу, як ми закінчимо, всі знатимуть чому. І як. І, мабуть, хто теж".
  
  
  "Ти кажеш дуже впевнено".
  
  
  "Коли ми з Чіуном займаємося чимось подібним, - сказав Римо, здивований власними хвалькуватими словами, - ми зазвичай все розкриваємо".
  
  
  "Зрозуміло", - тихо сказала Наліні. Римо відчув розчарування у її відповіді. З якоїсь причини йому дуже хотілося справити на неї враження.
  
  
  Чіун уже підійшов до машини, коли вони під'їхали ближче. На його обличчі завмерло нетерпляче вираз.
  
  
  "Що ж, дякую за вашу допомогу", - сказав Римо.
  
  
  "Я із задоволенням. Скажи мені, де ти зупинився?"
  
  
  "Я поки не знаю".
  
  
  "За три милі за Укією є хороший мотель. Ти міг би спробувати це".
  
  
  "Дякую, я так і зроблю". Римо вагався. Зазвичай, виконуючи завдання, він уникав заплутаних ситуацій, але було щось у цій жінці зі смаглявою шкірою, що привернула його інтерес. "Пробудеш тут кілька днів?"
  
  
  "Так я так думаю".
  
  
  "Можливо, я ще застану тебе десь".
  
  
  Посмішка Наліні була сором'язлива, наче вирізана зі слонової кістки, під сяючим дорогоцінним камінням, яким були її темні очі.
  
  
  "Можливо, я дозволю тобі спіймати мене", - пробурмотіла вона.
  
  
  І Римо посміхнувся у відповідь.
  
  
  Він дивився, як вона йде, її струнка тіло погойдувалося в такт сарі, і Римо здалося, що він чує музику.
  
  
  Римо відчинив двері для Чіуна і сів за кермо. Обличчя Майстра Сінанджу було немов висічене з каменю.
  
  
  "В чому твоя проблема?" Запитав Римо, коли вони виїхали на дорогу.
  
  
  "Ти дозволяєш цій повії торкатися тебе".
  
  
  "І?"
  
  
  "Вона індуїстка".
  
  
  "І що? Вона хороша людина. У будь-кого, хто подбав би про таку стару погань, як Перл Кленсі, має бути добре серце".
  
  
  "Ти не чув, що я сказав. Вона індуїстка".
  
  
  "Я чув тебе, і мені байдуже. Вона мені подобається".
  
  
  "Індуси їдять лише правою рукою".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Ти знаєш, що вони роблять лівою рукою".
  
  
  "Ні. І, знаючи тебе, я не хочу чути".
  
  
  "Вони витираються самі", - сказав Чіун. "Без туалетного паперу. Ось чому вони не їдять лівою рукою. Тільки правою".
  
  
  "Я знав, що не хочу цього чути", - сказав Римо, заводячи двигун.
  
  
  "Тепер тобі треба буде помитися", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Я впевнений, що Наліні американізувалася".
  
  
  "Тим не менше, поки ти не вимиєш частини свого тіла, до яких торкалася ця жінка, не торкайся до мене".
  
  
  "О, брате. Що ще мені слід знати на випадок, якщо я знову її зустріну?"
  
  
  "Мені не сподобався колір її сарі".
  
  
  "Що в цьому було не так?"
  
  
  "Це надто яскраво". Римо окинув поглядом червоне кімоно Чіуна. "Сказав корейський поліцейський-модельєр".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Укія виявився меншим, ніж очікував Римо. Крихітне містечко з населенням, ймовірно, близько тисячі людей. Це обмежувало вибір готелів. Їх було дві. І на обох виднілися таблички "АБСОЛЮТНО ВІЛЬНИХ місць НІ".
  
  
  "Сподіватимемося, що в мотелі, про який мені говорила Наліні, знайдеться трохи місця", - сказав Римо, коли місто залишилося позаду.
  
  
  "Без сумніву, у ньому кишать таргани, якщо там подають індусів", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Припини це, гаразд?"
  
  
  "Тільки якщо ти пообіцяєш не сідати на цього Індуса".
  
  
  "Угоди немає".
  
  
  Римо поїхав далі і, проїхавши три милі вгору дорогою, під'їхав до маленького схудлого гніздечка з двоповерхових бунгало.
  
  
  "Виглядає не так вже й погано", - сказав Римо.
  
  
  Коли Римо заїхав на паркування, Майстер Сінанджу сказав: "Це не відповідає моїм скромним стандартам".
  
  
  Римо тицьнув пальцем у вікно. "Дивися, бачиш цей знак? ВАКАНСІЯ. Нам пощастило. Може, так не здається, але це так".
  
  
  "Цього недостатньо для моїх потреб".
  
  
  "Після того, як преса отримає стільки фільмів та цитат, скільки захоче, вони обрушаться на кожен блошиний мотель звідси до Орегона. Нам просто пощастило, що їм так хочеться отримати свої історії, що вони не попрацювали спочатку забронювати номери".
  
  
  "Я подумаю над цим".
  
  
  "Або ти можеш поспати в машині".
  
  
  "Тільки якщо ти спатимеш у багажнику".
  
  
  Вони ввійшли.
  
  
  Стійка реєстрації була розміром з кухонний стіл і мала таку саму стільницю із пластику із зеленими цятками. Чоловікові за нею було під тридцять, і у нього було брудне світле волосся.
  
  
  "Вітаю тебе, шинкарю", - проголосив Майстер Сінанджу. "Ми шукаємо відповідне житло".
  
  
  "Він має на увазі, що нам потрібна кімната", - сказав Римо.
  
  
  "Ми розглянемо можливість оренди приміщення, якщо ваш заклад відповідає нашим потребам", – поправив Чіун.
  
  
  "Ви керуєте чудовим закладом", - сказав Римо, проводячи кредитною карткою пластиковою стільницею. "Дуже рекомендую. Надайте нам бунгало".
  
  
  "Ми почнемо переговори після того, як поговоримо з вашим шеф-кухарем із обслуговування номерів", - оголосив Чіун.
  
  
  Портьє виглядав спантеличеним. "Шеф-кухар з обслуговування номерів?"
  
  
  "Ви, звичайно, забезпечуєте обслуговування у номерах", - сказав Чіун.
  
  
  "Іноді, так".
  
  
  Чіун задрав широкі рукави кімоно до стелі. "Приклич знаменитого постачальника їстівних запасів".
  
  
  - Постачальник харчових припасів? - напівголосно запитав Римо.
  
  
  "Ми на Заході, - прошепотів Чун, - я говорю по-західному".
  
  
  "Йіппі ти йо-йо", - сказав Римо.
  
  
  "Вам потрібен номер чи ні?" - Запитав портьє.
  
  
  "Я вірю", - сказав Римо. "Він у повітрі. Вважайте, що ми різні клієнти".
  
  
  Портьє виглядав непереконливим. "Вам знадобиться обслуговування в номер?" він спитав Римо.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Добре, тому що я залишаю за собою право відмовити вибагливим гостям. Приблизно за дві милі по дорозі зібралося безліч представників преси, і я передбачаю, що настає довга, напружена ніч".
  
  
  "Я теж. Де мій ключ?"
  
  
  Портьє вручив Римо латунний ключ, на якому висіла засмальцьована зелена бирка з номером кімнати, написаним вицвілим чорнилом.
  
  
  "Шістнадцятий блок", - сказав він.
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, підписуючи квитанцію на кредитній картці.
  
  
  "А як же я?" - пискнув Майстер Сінанджу, його обличчя було напружене, як павутиння.
  
  
  Портьє сказав: "Якщо хочете обслуговування в номер, у мене є нічний черговий, який зганяє в "Тако Пекло". Ось коли справи йдуть повільно. Сьогодні вони не будуть повільними".
  
  
  "Пекельне тако!" роздратований Чіун тупнув ногою. "Римо, це абсолютно неприйнятно".
  
  
  "Не для мене. І на твоєму місці, приятелю, я б швидше забронював номер, бо відчуваю, що наближається прохолодна ніч, а в машині, як мені здалося, сильно продуває".
  
  
  "Я винайму кімнату поруч із цим невдячним", - швидко сказав Чіун. "Не забудь записати це в його рахунок".
  
  
  Портьє глянув на Римо. "Вас це влаштовує, сер?"
  
  
  Чіун відрізав: "У нього немає права голосу у цих питаннях".
  
  
  "Мене влаштовує все, що його заспокоює", - зітхнув Римо.
  
  
  "Де в цих краях можна знайти справжню їжу?" - спитав Чіун.
  
  
  "Правда...?"
  
  
  "Рис . . . качка . . . риба".
  
  
  "В Укії є китайський ресторан. "У Єн Сіна". Ти міг би спробувати це".
  
  
  "Накажи, щоб їх найкращі страви прислали до моєї кімнати, і внеси це в рахунок "білої невдячності", - сказав Чіун.
  
  
  "Вибачте, нічна людина не ходить в Укію. Тільки в "Тако Пекло", яке знаходиться трохи далі дорогою".
  
  
  "Я б попросив його зробити виняток у цьому випадку", - сказав Римо портьє.
  
  
  "Я не розумію, чому я винен".
  
  
  Майстер Сінанджу простяг руку і взяв зарядну машину. Він критично оглянув її. Черговий занервував.
  
  
  "Не впустіть це, сер".
  
  
  Чіун звів очі. "Це хитромудрий пристрій важливий для тебе?"
  
  
  "Певно. Без цього неможливо вести бізнес".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Я притримаю це заради викупу, поки у мене в кімнаті не буде рису та тушкованої качки чи несолоної риби".
  
  
  "Сер, ви ж не хочете, щоб я прийшов і забрав це у вас, чи не так?"
  
  
  "Мені байдуже, що ви робите, поки у мене є належне обслуговування в номерах", - відрізав Майстер синанджу.
  
  
  Портьє зітхнув і вийшов із-за свого робочого місця.
  
  
  Він схопив зарядну машину, перш ніж Римо встиг попередити його. Чіун дозволив йому потримати її досить довго, щоб добре вчитатися. Потім він протаранив важку пластину для тиснення з одного кінця на інший, боляче зачепивши пальці портьє.
  
  
  Його крик був чудовим. Він підвівся навшпиньки, знайшов вищий регістр, і його очні яблука на зверненому вгору обличчі стали схожі на білі виноградини, які видавлюють зі зморщених рожевих дитячих кулачків.
  
  
  Через двадцять хвилин Римо і Чіун сиділи на дуже чистому килимку з поліестеру посеред кімнати Чіуна в бунгало і їли рис з тонкої порцеляни, що поставлялася дружиною портьє, яка була надзвичайно вдячна, виявивши, що кісточки на його пальцях, як тільки він повернув собі руку, чудовим чином залишилися цілими.
  
  
  "Непогано", - сказав Римо.
  
  
  Чіун зробив нещасне обличчя. "Рис зварився. Я просив приготувати його на пару".
  
  
  "Можливо, тут рис не готують на пару".
  
  
  "Найкраще рис, приготовлений на пару. Білі наполягають на тому, щоб його відварювали. Білі та китайці, які намагаються зійти за білих".
  
  
  "Можливо, це ковбойський спосіб є рис", - безтурботно припустив Римо.
  
  
  "Не будь смішним, Римо", - сказав Чіун, відкладаючи рис убік і приймаючись за качку. "Ковбої їдять корів. Ось чому їх називають ковбоями".
  
  
  Не дивлячись на годинник, Римо сказав: "Мені краще зателефонувати Сміту, перш ніж він поїде з Фолкрофта на ніч".
  
  
  "Дадай йому спокій. Смітові не сподобається, що ми нічого не виявили".
  
  
  "Смітті буде турбуватися, якщо ми не подзвонимо. Цей новий президент тримає його в такому напруженні, яким я його давно не бачив".
  
  
  Гарольд Сміт зняв слухавку після першого гудку.
  
  
  "Рімо, що ти можеш повідомити?"
  
  
  "Не так вже й багато. Це місце кишить пресою та політиками, двома моїми найменш улюбленими типами людей".
  
  
  "Ніякого прогресу?"
  
  
  "Ми бачили жуків, ми бачили пожирачі жуків, і ми бачили, як пожирачі жуків поїдали жуків. Якщо це прогрес, то я не на тій планеті".
  
  
  "Можливо, буде перерва".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Сьогодні я слухав Траша Лімбургера"...
  
  
  "Ти теж?"
  
  
  "Всі слухають Траша Лімбургера", - сказав Сміт. "У будь-якому випадку, він приходить до Nirvana West".
  
  
  "Так, я чув", - кисло сказав Римо. "Якраз те, що нам потрібно - колишній диск-жокей, щоб додати веселощів. У будь-якому випадку, не вистачало лише звукової доріжки".
  
  
  "Лімбургер стверджує, що у завтрашньому ефірі він розкриє правду про HELP".
  
  
  "Що в цьому такого? Люди їдять комах і хворіють від цього. Черниці, які виховували мене, навчили мене не їсти комах, коли мені було п'ять".
  
  
  "І ти заперечував проти них?"
  
  
  "Ні, я відразу вийшов і з'їв першого жука, що трапився. Я думаю, це був світлячок. Після того, як мені стало краще, сестра Мері Маргарет ударила мене по кісточках пальців лінійкою, і я більше ніколи не їв жуків. Що потрібно цим ледарам, так це черниця з непорушною лінійкою, і так звана епідемія ДОПОМОГИ закінчилася”.
  
  
  "Смерті поширюються на населення, яке не є татом", - сказав Сміт.
  
  
  "Так і є?"
  
  
  "Схоже, що ці жуки поширені у багатьох районах країни. Там, де їх немає, виник чорний ринок".
  
  
  "Почекайте хвилинку! Ви хочете сказати, що, незважаючи на те, що люди помирають від поїдання цього жука, вони платять гроші за цей привілей?"
  
  
  "Чим це відрізняється від вживання кокаїну, чи гурманів, які їдять лісові гриби, чи рибу фугу, яка при неправильному приготуванні може вбити?"
  
  
  "Я все ще цього не розумію".
  
  
  "Це тому, що у вас було належне виховання. Але президент дуже стурбований. Він не сказав про це будь-яким конкретним чином, але я вірю, що ми і КЮРЕ знаходимося на випробувальному терміні. Як ви знаєте, йдуть розмови про перетворення ЦРУ на Державний департамент, що дозволило б заощадити п'ять мільярдів доларів платників податків. Наш бюджет набагато більший за це. Він уважно дивиться на нас”.
  
  
  "Обов'язково розкажи".
  
  
  "Ми маємо показати результати, Римо. Я розраховую на тебе".
  
  
  "Ми зробимо все, що в наших силах. Поговоримо з тобою завтра".
  
  
  Римо повісив люльку і повернувся на своє місце на килимі.
  
  
  "Ти чув кожне слово, чи не так?" - спитав він Чіуна.
  
  
  "Я не підслуховую".
  
  
  "Тобі не обов'язково. У тебе лисячі вуха".
  
  
  Чіун застережливо підняв палець. "У мене вуха сови. Вуха лисиці потворні".
  
  
  "Траш Лімбургер безперечно приїде сюди. Передбачається, що він у всьому розібрався".
  
  
  "Навіщо ти розповідаєш мені те, що я й так знаю?"
  
  
  "Я постійно ставлю собі це питання. Послухай, я знаю, що ти фанат Лімбургерів – Бог знає чому, – але пам'ятай, ми виконуємо секретну місію".
  
  
  "Щоб урятувати Америку від її останньої пороку - поїдання комах. Що б робила ця країна без нас, щоб урятувати її від самої себе?"
  
  
  "Висохне і розвіється, як Римська імперія, я вважаю". Римо попрямував до дверей, сказавши: "Побачимося вранці".
  
  
  "Не забудь прийняти душ".
  
  
  Біля дверей Римо обернувся. "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Від тебе вражає цією жінкою".
  
  
  Римо понюхав свою руку. Запах Наліні залишився на тому місці на його руці, де вона торкнулася його. Це викликало усмішку на його обличчі. "І тут я подумав, що це просто спогад про неї переслідує мене".
  
  
  "Тьху ти", - сказав Чіун.
  
  
  У своїй кімнаті Римо розібрав ліжко. Він більше не міг спати на більшості ліжок. Вдома йому вистачало тільки очеретяної циновки на підлозі. Цей матрац був надто бугристим. Тому він розстелив простирадло на килимку, роздягнувся до нижньої білизни і ліг.
  
  
  Він не міг заснути. Він продовжував думати про Налін. Йому сподобалася її посмішка. Він думав, що цей дражливий спогад не давав йому заснути, коли він згадав про духи на своїй руці. Це було те, що не давало йому заснути.
  
  
  Римо вимив руки з милом у гарячій воді, що позбавило його більшої частини запаху. Але не від усього. Він відчинив вікно, яке впустило прохолодне повітря і звук, схожий на крик гуся, ураженого аденоїдом.
  
  
  Чіун хропів у сусідній кімнаті. Він також залишив своє вікно відчиненим.
  
  
  Римо зусиллям волі відключив звук, потім усі звуки, і після останнього затяжного спогаду про низький музичний голос Наліні він поринув у глибокий сон.
  
  
  Десь після третьої ночі Римо прокинувся. Щось повзло по його руці, і його першою думкою був тарган.
  
  
  Римо потряс рукою і почув, як щось цокає об стіну. Він знову заснув. Десять хвилин по тому чутливі волоски на його передпліччі подали сигнал тривоги, і цього разу він хлопнув комаху пальцями, вбивши її.
  
  
  Потім він скинув мертву штуковину, перекинувся на другий бік і поринув у сон, який тривав до світанку і перших хрипких криків соїк.
  
  
  Йому снилася Наліні. У його сні він знову був підлітком, до Кюре, до того, як електричний стілець, який не спрацював, катапультував патрульного Римо Вільямса в його нове життя як очевидний спадкоємець Будинку Сінанджу.
  
  
  Вони з Наліні йшли Лоуер-Брод-стріт у Ньюарку, штат Нью-Джерсі, де він виріс.
  
  
  Вони їли ріжки з морозивом, і навіть уві сні Римо спробував його, тому що він не їв ні ріжка з морозивом, ні молочних продуктів, ні більшості інших продуктів, відколи приїхав до Сінанджі, сонячне джерело бойових мистецтв. Його ріжок був з вишнево-ванільним смаком. Налина мала шоколадну помадку. Він дивився на її ріжок і запитував, чи запропонує він їй спробувати свій ріжок, чи відповість вона тим самим.
  
  
  Вони завернули за ріг, і до них підійшла сестра Мері Маргарет, привид у чорно-білому. Її очі були залізними. І в руках у неї була залізна лінійка, якою вона клацала. Звідти вилетіла небезпечна бритва, іржава від засохлої крові.
  
  
  Римо відтягнув Наліні назад, і вони пройшли три квартали, перш ніж з'явився Майстер Сінанджу, перегородивши їм шлях.
  
  
  Його жовті руки виглядали з рукавів кістяного білого кімоно, а нігті, прикріплені до кінців пальців, були довгі й вигнуті, а також кольори кістки.
  
  
  Майстер Сінанджу вишкірив зуби, як розлючений тигр, і з-під його крихітних білих зубів вирвалося свистяче шипіння.
  
  
  Римо прокинувся від смаку вишневого морозива та запаху парфумів Наліні. Він виявив, що з нетерпінням чекає на зустріч із нею знову. Пройшло багато часу з того часу, як він з нетерпінням чекав зустрічі з жінкою. Довгий час.
  
  
  Одним з недоліків синанджу було те, що в той час як Римо завдяки правильному диханню, строгій дієті та вправам став абсолютним господарем кожної клітини свого тіла і буквально машиною для вбивства, техніки, що охоплюють статевий акт, були зосереджені на перетворенні протилежної статі на тремтіння що було приємно, з явною метою батьківства дітей, що нині входило у плани Римо. Сексуальні техніки синанджу були настільки жорсткими та надійними, що жодна жінка не могла перед ними встояти, і практикуючий, у даному випадку Римо, з таким самим успіхом міг підключати автомобільну стереосистему, щоб отримати від цього задоволення.
  
  
  Як наслідок, Римо все більше і більше приходив до того, що секс приносив йому все менше і менше задоволення.
  
  
  Але він упіймав себе на тому, що наспівує, одягаючись, чекаючи, поки хропіння Чіуна, що гудить, пом'якшиться до переривчастого сопіння, а потім постукав у його двері.
  
  
  "Прокинься і співай, Маленький батько. Це початок нового дня".
  
  
  "Що в цьому хорошого?" - спитав Чіун.
  
  
  "По-перше, Траш Лімбургер приїжджає до міста. І він знає, коли ти був неслухняним чи милим".
  
  
  "І я знаю, коли ти не прийняла душ. Я не вийду з цієї кімнати, доки ти цього не зробиш".
  
  
  "Чорт", - сказав Римо. І його ніс знову вловив слабкий запах Наліні. "Дай мені десять", - сказав він Майстерові Сінанджу, пірнаючи назад у свою кімнату.
  
  
  Римо зайшов у ванну і ввімкнув душ, готуючись зняти одяг.
  
  
  Він почув металевий стогін, струмінь холодної води, і трубний стогін відновився, без жодної краплі води, щоб компенсувати весь цей трудомісткий гуркіт.
  
  
  "Ідеально", - пробурчав Римо.
  
  
  Він зателефонував до стійки реєстрації.
  
  
  "Що сталося з моїм душем?"
  
  
  "Це трапляється час від часу. Це через посуху".
  
  
  "Коли це знову ввімкнеться?"
  
  
  "Ми ніколи не знаємо, напевно", - сказав черговий.
  
  
  Римо вийшов і сказав Чіуну: "Чому ти не сказав мені, що в душі немає води?"
  
  
  "У мене була вода для ванни. Я прийняла чудову ванну".
  
  
  "Ну, ти теж прийняла мій душ, бо, мабуть, витратила залишки води".
  
  
  "Тепер ти звинувачуєш мене, тому що від тебе пахне, як від індуса".
  
  
  "Від мене пахне не як від індуса. Слухай, давай просто поснідаємо. Можливо, після їжі буде вода".
  
  
  "Я не хочу, щоб мене бачили на публіці з тим, від кого пахне Гангом", - сказав Чіун, зриваючись із місця.
  
  
  Римо відпустив його. Почнемо з того, що він не був настільки голодним. Він сів у свою машину і поїхав до Укія, думаючи, що зайде до місцевого коронера. Можливо, в нього знайдеться порожня тарілка та шланг, який Римо міг би позичити на кілька годин.
  
  
  Хоча що більше він думав про це, то більше Римо подобалося відчувати у собі запах Налини. Можливо, він притримав би його якийсь час, просто щоб дозволити Чіуна. З іншого боку, можливо, він знайде Налін і попросить укол для посилення.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Запитуючи, Римо дізнався, що коронер з Укії був також місцевим трунарем, і це привело його до єдиного в місті похоронного бюро. Напис над дверима говорив "Естерквест і Син". Римо увійшов.
  
  
  Чоловік із похоронною особою привітав його і сказав: "Я не думаю, що ми сьогодні когось будимо".
  
  
  "Я шукаю коронера", - сказав Римо.
  
  
  "Містер Естерквест дуже зайнятий".
  
  
  Римо показав посвідчення особи CDC і сказав: "Федеральний агент. Я маю його побачити. Це пов'язано з проблемою ДОПОМОГИ".
  
  
  Чоловік змінив свій пригнічений вираз на похмурий. "Це не могло почекати? Містер Естерквест у кімнаті для бальзамування".
  
  
  "У мене міцний шлунок. Ми можемо поговорити, доки він працює".
  
  
  Чоловік втягнув свої запалі щоки, поки нижня частина його обличчя не виглядала так, ніби їй саме місце на білій атласній подушці.
  
  
  "Навряд це було б пристойно", - сказав він.
  
  
  "Слухай, просто скажи йому, що я тут".
  
  
  Чоловік пішов. Він повернувся менше ніж за хвилину з тим самим порожнім виразом обличчя. Однак його мелодія була іншою.
  
  
  "Містер Естерквест каже, що він не несе відповідальності за будь-які неприємні речі, які ви можете побачити".
  
  
  "Досить справедливо", - сказав Римо і пішов за чоловіком у підсобку, повз порожні кімнати для пробудження і атмосфери, що трохи пахла квітами, але чомусь гіркуватою для дихання.
  
  
  На подвійних дверях була мідна табличка з написом "КІМНАТА БАЛЬЗАМУВАННЯ", і чоловік відчинив її. Римо увійшов і відразу ж зменшив ритм дихання, щоб сильний запах формальдегіду не обпалював чутливі оболонки легень.
  
  
  Естерквест схилився над тілом на плиті. Тіло належало чоловікові, простирадло скромно прикривало його живіт. Він був сірим, як згаслий кінескоп.
  
  
  Він підвів очі і сказав: "Я думав, ви з преси".
  
  
  "Центр контролю за захворюваннями", - сказав Римо.
  
  
  Естерквест випростався.
  
  
  "Хіба ти не маєш на увазі "Центри"?"
  
  
  "Хто колись чув про щось, що має більше одного центру?" Заперечив Римо.
  
  
  "Дай мені поглянути на твоє посвідчення особи".
  
  
  Римо передав його. Естерквест був звичайним на вигляд чоловіком з м'яким каштановим волоссям і без зморшок занепокоєння на гладкому тридцятирічному обличчі. Він повернув картку з червоним відбитком великого пальця на ній.
  
  
  "Вибач за кров", - сказав він. "Ти щира. Навіть якщо в тебе безглузде почуття гумору. Що я можу тобі зробити?"
  
  
  "Я займаюся цим бізнесом із надання допомоги. Я чув, ви провели розтин однієї з перших жертв".
  
  
  Професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Він був єдиним, кого вони не кинули в неглибоку могилу, і тільки тому, що сім'я наполягла на належному похованні південних баптистів. Пізніше я наказав ексгумувати деяких інших для належного розтину. , ви знаєте. Я балотуюся на переобрання наступного року”.
  
  
  "Знайшов щось?"
  
  
  "І так і ні".
  
  
  "Давайте вислухаємо обидві сторони", - сказав Римо.
  
  
  "Всі мерці, схоже, з так званого татового крильця люціана".
  
  
  "Я розмовляв з обома сторонами. Кожна сторона сказала, що вірус HELP підхопив тільки інший бік".
  
  
  "Чого ви очікуєте від людей, які їдять жуків? Ну, я провів шість розтинів, перш ніж ситуація почала виходити з-під контролю. Я єдиний коронер у шести містах, і я маю достатньо роботи з розтину жертв автомобільних аварій, смертей від природних причин тощо».
  
  
  "Важка праця".
  
  
  "Я сказав, що перевтомився, не те щоб мені це не подобалося. Насправді, іноді це дуже цікаво. Візьміть цього чоловіка. Ви бачите на ньому якісь мітки?"
  
  
  Римо придивився уважніше. "Ні".
  
  
  "Такого немає. Наскільки я можу судити, немає. Але його знайшли за кермом його машини, припаркованої на зупинці відпочинку, мертвого, як вчорашня солонина. Йому теж ледве виповнилося сорок".
  
  
  "Сердечний приступ?"
  
  
  "Він був би виразного сірувато-блакитного кольору".
  
  
  "Отруєння чадним газом?"
  
  
  "Він був би вишуканого вишнево-рожевого кольору. Він не має травм, набряків, ударів або струсу черепа. Це загадка".
  
  
  Римо хмикнув.
  
  
  Чоловік підвів очі, і його обличчя втратило свій хтивий вираз. Він усміхнувся. У його безбарвних очах з'явився вогник. “Так трапилося, що я люблю добрі таємниці. Знаєш, жінка – це щось на зразок таємниці”.
  
  
  "Більшість жінок такі", - сказав Римо, думаючи про Наліні.
  
  
  "Вони схожі на головоломку, яку кожен чоловік прагне розгадати. Ти, звичайно, не поспішай з цим. Ти повинен. Навіть із самою поверхневою жінкою потрібен час, щоб розгадати загадку її поведінки. Якщо ви залишаєтеся разом досить довго, зрештою у вас це виходить. Якщо ні, вони залишаються у твоїй пам'яті назавжди”.
  
  
  "Краще розібратися з ними швидше, так?"
  
  
  "О, я не знаю. Як тільки ви зламаєте код, як тільки ви зрозумієте, що рухає ними – чому їхній настрій похмурніє або прояснюється, коли вони це роблять, – вони вже не будуть такими цікавими. Я думаю, що деяких жінок краще залишити нерозкритими".
  
  
  "Що хорошого в таємниці, якщо ти не можеш її розгадати, правда?"
  
  
  "Що повертає нас до цього сірого джентльмена", - раптово сказав Естерквест. "Наскільки я бачу, він не має причин бути мертвим".
  
  
  "Ну він повинен був від чогось померти", - сказав Римо.
  
  
  "Вірно, саме тому я збираюся провести весь сьогоднішній день і стільки часу завтра, скільки насмілюся, копаючись у нутрощах цієї людини. Тому що я знаю, що вони зберігають секрет, і я прагну його розгадати. Як тільки я це зроблю, - Естерквест широко знизав плечима, - він стане просто ще одним бідним трупом, і я продовжу тягнутися далі, бальзамуючи нещасних випадків та жертв інсульту, поки не з'явиться наступний спокусливий труп”.
  
  
  "Трупи мене не мучать".
  
  
  "І я теж. Як трупи. Але таємниці бувають. І в моїй роботі я бачу по-справжньому м'ясистих, але лише один раз у "блакитному місяці". Те ж саме і з жертвами ДОПОМОГИ".
  
  
  "У тебе є якісь ідеї з цього приводу?"
  
  
  “Ні, поки що ні. Але я зберіг усі свої дані, зразки крові та тканин. Я думаю, що ДОПОМОГУ можна пояснити. Це лише питання часу”.
  
  
  "Давайте перейдемо до відповіді "так" у цій розмові".
  
  
  Естерквест легко посміхнувся. "Ти ніколи не станеш детективом, мій друже з ЦКЗ. У тебе не вистачить терпіння. Як я вже казав, всі тіла, які я бачив, були з крила Люціана. Це має сенс, якщо хвороба передавала страшний грозовий жук, бо люціани не Приготування їжі, швидше за все, вбило б вірусний мікроорганізм, перетворивши його на нешкідливий білок. Як ви знаєте, вірус – це лише шматочок генетичного матеріалу, оточений захисною білковою оболонкою”.
  
  
  "Так це і є жук?"
  
  
  "За винятком однієї крихітної, але важливої деталі. Я не знайшов слідів вірусної інфекції на слизовій оболонці їхніх шлунків, логічному місці вторгнення".
  
  
  Один федеральний хлопець, з яким я розмовляв, подумав, що вони могли заразитися цим через виразки в роті або порізи.
  
  
  "Хороша теорія, за винятком того, що якби жук був переносником жука, у деяких жертв напевно були б пошкодження м'яких тканин у роті. І я не знайшов ніякого герпесу. Воші, так. Також захворювання пародонту. інфекції”.
  
  
  "Це повертає нас до теорії відсутності помилок".
  
  
  "За винятком того, що цих людей вбиває щось, що наводить на думку про вірус. Якщо не вірус, то, можливо, інфекційне захворювання типу хвороби Лайма або смертельний токсин, подібний до паралітичного отруєння молюсками. Ці можливості досить реальні. Але я недостатньо. знаю про ці речі, щоб сказати, як вони можуть працювати або не працювати всередині організму.
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Тому що немає жодних помітних симптомів чи наслідків. Одного разу людина просто дуже втомлюється і починає виснажуватися, поки не вмирає. Для того, щоб вірус міг убити, мають бути фізичні симптоми, ви так не думаєте?"
  
  
  "Напевно", - сказав Римо.
  
  
  "Зрештою, бородавки - це симптом одного виду вірусу. Вітряна віспа та епідемічний паротит мають свої характерні симптоми. Інші вірусні інфекції вражають основні внутрішні органи, такі як серце або легені. Жоден з цих органів не був порушений будь-яким чином Допоможіть жертвам зачахнути, і вони помруть. Але, схоже, вони вмирають не від процесу виснаження».
  
  
  "Щось на кшталт вірусу-невидимки".
  
  
  "Гарний спосіб висловити це". Естерквест вказав на тіло на плиті. "Ви знаєте, я збирався розкрити цю людину".
  
  
  "Будь моїм гостем", - сказав Римо.
  
  
  Естерквест із сумнівом подивився на Римо. "У тебе вистачить духу подивитися, як я видаляю шлунок цій людині?"
  
  
  "Я був у В'єтнамі. Я бачив усе".
  
  
  "Якщо ти зомлієш, я просто залишу тебе там".
  
  
  "Не хвилюйся", - сказав Римо. "Я непритомнію тільки після оголошення результатів виборів".
  
  
  На очах у Римо Естерквест зробив бічний розріз від грудини до лобкової кістки, нічого не заплямувавши кров'ю. Він із задоволенням колупнув довкола.
  
  
  "Оскільки я не бачу жодних зовнішніх ознак, - розмірковував він, - я збираюся оглянути основні органи цієї людини. Дослідити вміст шлунка. Можливо, він щось з'їв".
  
  
  "Як грозові жуки?"
  
  
  "Я чув, що зараз це модно". Естерквест недовірливо похитав своєю скуйовдженою головою. "До чого котиться ця країна?"
  
  
  Римо знизав плечима. Він спостерігав, як у мерця вирізали безвільний шлунок печінкового кольору, розрізали його, витягли вміст і виклали на тацю з нержавіючої сталі. Це була молочна маса, яка не виглядала ні на що навіть віддалено їстівною.
  
  
  "Якщо вірус загине через сорок вісім годин, ви виявите якісь помилки?" Запитав Римо.
  
  
  "Ймовірно, ні. Матеріал панцира зазвичай непроникний для шлункової кислоти, але цей чортів жук майже повністю засвоюється організмом". Естерквест розділяв масу і розмазував зразки предметним склом. Він розглядав їх через мікроскоп.
  
  
  "Наскільки я бачу, жодних частин із жуками".
  
  
  "Отже, він не їв жуків".
  
  
  Естерквест підвів очі і зрозуміло посміхнувся.
  
  
  "О, поки що потрібно подивитися на вміст кишечника".
  
  
  Обличчя Римо витяглося. "Цю частину, гадаю, я можу пропустити".
  
  
  "У кожного є свої обмеження. Особисто я хотів би відмовитися від розрізу кишечника. Навіть з маскою для обличчя скупчення газів є гіршим".
  
  
  Римо почав йти.
  
  
  Естерквест крикнув: "О, є ще дещо".
  
  
  Римо обернувся. "Так?"
  
  
  "Незважаючи на те, що в їхніх шлунках не було вірусного агента, у їхній крові було щось дивне".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я не знаю. Ніколи раніше не бачив нічого подібного. А без електронного мікроскопа та цілого ряду тестових барвників тощо я не можу займатися цим далі".
  
  
  "О", - сказав Римо.
  
  
  Коли він зібрався йти, чоловік крикнув йому слідом: "Наступного разу, коли будеш у місті, зайди ще. Можливо, ми зможемо ще раз порівняти враження. Господь свідок, такому старому отруїду, як я, компанія не завадила б".
  
  
  Римо помітив, як безбарвні очі чоловіка метнулися до фотографії в рамці, на якій була зображена усміхнена молода жінка з кучерявим волоссям.
  
  
  "Дружина?" Запитав Римо.
  
  
  Естерквест кивнув головою. "У жовтні виповниться шість років, як мене не стане".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Я звик до смерті у своєму бізнесі".
  
  
  "Ти колись її розумів?"
  
  
  Естерквест не підняв очей. Його "ні" було ледь чутно.
  
  
  "Ще побачимося", - сказав Римо, зачиняючи за собою двері. Шипіння газу виразно долинуло з-за дверей, і Естерквест, його голос знову став життєрадісним, вигукнув: "Ого! Я ненавиджу цю частину. Але воно того варте, якщо ти розкриєш всі свої секрети, мій мовчазний сірий друг".
  
  
  Римо залишив похоронне бюро у кращому настрої, ніж колись входив. Було приємно зненацька зустрітися з кимось, хто справді був у захваті від своєї роботи. Навіть якщо характер цієї роботи не завжди був таким приємним. Цікаво, що той, хто постійно має справу зі смертю, повинен знайти в цьому спосіб зробити своє життя цікавішим.
  
  
  Римо подумав, що вони з трунарем займаються одним і тим же бізнесом. Смерть. За винятком того, що Римо був скоріше виробником, а трунар - пакувальником кінцевого продукту.
  
  
  У місті стало досить тихо, коли Римо вийшов на свіже повітря. Не було жодних ознак присутності преси, і Римо подумав, що вони просто розбили табір у Nirvana West. Він не горів бажанням повертатися до цього клоунського гнізда.
  
  
  З іншого боку, можливо, Наліні була б там.
  
  
  Коли Римо попрямував до своєї машини, з дороги долинули звуки рок-музики. Це було голосно. Це було дуже голосно. І це швидко наближалося сюди. Це звучало так, ніби якийсь ідіот-підліток увімкнув свою автомобільну стереосистему на сто п'ятдесят децибелів.
  
  
  Коли Римо завів мотор, він побачив у дзеркалі заднього виду великий фургон, що мчав через місто. Він був пофарбований у червоний, білий та синій кольори, а з гучномовця, встановленого на даху, долинав надто гучний рок.
  
  
  "Чорт, ще один політик", - пробурмотів Римо, включивши задній хід і виїжджаючи на крок попереду фургона, що наближається.
  
  
  По дорозі назад у мотель Римо помітив Майстра Сінанджу, який йшов, засунувши руки в рукави свого небесно-блакитного кімоно. Римо зупинився і опустив скло.
  
  
  "Йдеш моєю дорогою?" весело спитав він.
  
  
  Чіун глянув на нього, зморщивши ніс і зневажливо глянувши. "Ти прийняв душ?"
  
  
  "Ні", - визнав Римо.
  
  
  "Тоді я не піду твоїм шляхом, нечистий".
  
  
  "О, та гаразд. Не будь таким".
  
  
  "Від тебе пахне гірше, ніж раніше", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Я щойно був присутній на розтині".
  
  
  "Тоді подвійно важливо, щоб ти прийняв душ", - пирхнув Майстер Сінанджу, квапливо продовжуючи.
  
  
  Римо відпустив його. Він проїхав мимо, нещасними очима спостерігаючи у дзеркало заднього виду за тим, хто навчив його синанджу.
  
  
  "Щоразу, коли я зустрічаю когось, хто мені подобається, він повинен нести цю стару нісенітницю", - пробурмотів Римо.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Загальноприйнятою думкою було, що Траш Лімбургер закінчить Мортон Дауні. Вони сказали, що його его дуже велике. Він росте надто швидко. Люди слухають його лише для того, щоб посміятися з нього, наполягали інші. Ви тільки подивіться, як тільки його рейтинги почнуть падати, вони знайдуть цього порожнього дзвінка в якійсь кабінці чоловічого туалету аеропорту, з голеною головою. його отримати.
  
  
  Вони говорили це його першому курсі. Вони говорили це другою. Коли він перейшов по телебаченню, вони стверджували, що це буде поцілунок смерті. Траш Лімбургер. Він такий "гарячий", що його показують по телевізору. Ха-ха-ха.
  
  
  Загальноприйнята мудрість свідчить, що коли тренд, чи рух, чи щось ще виходить з-під контролю, це означає, що воно закінчується, якщо вже не померло.
  
  
  Усі це знали. Усі, крім Траша Лімбургера, тобто. Він уже старанно працював над своїм наступним бестселером "Я ж казав вам", коли його червоно-біло-синій фургон з дистанційним мовленням в'їхав до міста Укія, на боці якого красувалися горді літери TTT NETWORK.
  
  
  "Коли я говорю з вами з пагорбів округу Мендосіно", - прогримів Траш у мікрофон, одночасно друкуючи на своєму портативному комп'ютері, клавіші якого були забезпечені прокладками, щоб він міг писати і мовити одночасно, - "Я вражений тим, наскільки довірливими стали великі шари американського народу в наш електронний вік.. Давайте візьмемо Теодора Парящого з біглями - я маю на увазі орлів. Тепер преса повідомляє, що він чистокровний індіанець породи шиншилла. мені, що індіанців породи шиншилу не існує.Тепер я визнаю, що навіть мені довелося подивитися це.Я не міг бути впевнений.Звичайно, це звучало смішно, але я вважаю, що таке можливо.Зрештою, є плем'я, що називає себе понтіаками , і вони не мають жодного відношення до автомобільної промисловості. Так що дозвольте мені чимось поділитися з вами.
  
  
  Раптом Лімбургер відважив йому ляпас м'ясистою правою рукою. Звук був такий, наче зіткнулися сирі свинячі відбивні.
  
  
  Його аудиторія набула м'якого звучання без вагань. Вони розуміли, що Траш Лімбургер був легкозбудливим хлопцем. Він часто барабанив пальцями, тупав ногами і жбурляв факси та газетні вирізки у відкритий мікрофон. Він вихвалявся, що це було частиною його іміджу в ефірі. Про що він забув згадати, так це про те, що Траш Лімбургер страждала на легку форму синдрому Туретта.
  
  
  Траш також брав участь у програмі самовдосконалення, де, якщо він помічав, що вживає в ефірі невиразне слово, він зупинявся і бив себе по обличчю як не по-джентльменськи відповідного нагадування про те, що він допустив неналежне публічне висловлювання.
  
  
  У разі м'яким словом було " поділитися " .
  
  
  "Тепер Теодор Парящий-С-Орламі називає себе індіанцем-шиншилою", - продовжила Траш. "І це його Богом дане право. Він може називати себе спрингбоком, якщо йому так подобається. Але от спалах. Тут немає шиншил, за винятком тих пухнастих, яких жінки обвивають навколо шиї. У великій небезпеці для їхнього благополуччя, між іншим, завдяки прихильникам. захисту прав тварин В інтересах прихильників папи і містера Теодора Парячих з орлами, якщо ти мене чуєш, мій прекрасний пернатий друг, правильна племінна назва - Чаучілла. Не чиншилла. до заяв самозваного представника індіанців, якщо він навіть не може правильно вимовити назву свого власного племені?
  
  
  Траш гортанно хихикнув - добродушний звук, навіть посилений звуковими системами по всій країні. "Я повернуся після цього повідомлення від нашого спонсора, Тіппла".
  
  
  Лімбургер вставив касету в підставку, і поки його глибокий голос оратора звеличував переваги його улюбленого безалкогольного напою, його галантерейного магазину і краваток, які він носив, він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку і запитав свого помічника: "Де ми знаходимося, Кастер?"
  
  
  "Наближаюся до Укії, Дрозд".
  
  
  "Чорт забирай. Ти дзвониш тому коронеру?"
  
  
  "Він каже, що побачиться з тобою. Але не в ефірі".
  
  
  Чому б і ні?
  
  
  "Можливо, йому не подобається преса".
  
  
  "Преса? Я не преса. Я антипресант. Я правда".
  
  
  "Він не зрушить з місця, Дрозд".
  
  
  "Добре, я розумна людина. Ми зробимо так, як вона хоче. Те, що ми зробимо, - це купа упакованих речей. Феміністичний звіт. Оновлення "Пухнастих друзів". Ліберальна Валгалла. Все працює. Це має дати мені час поговорити з ним. , і аудиторія навіть не нудьгуватиме за мною, тому що я ніколи не перестану говорити ".
  
  
  "Ти вгадала, Дрозд".
  
  
  Коли фургон зупинився перед похоронним бюро "Естерквест і син", задні двері відчинилися, і звідти незграбно вийшов Траш Лімбургер, який супроводжував звук його власного голосу.
  
  
  Він не пробув усередині та десяти хвилин. Він вискочив, як слон-розбійник, стрибнувши до вікна з боку водія та радісно підстрибуючи. Весь фургон здригався від потужних амортизаторів.
  
  
  "Я зрозумів!" - пирхнув він. "Я зрозумів це! Це ідеально. Це приголомшливо. Тільки Траш Лімбургер міг просто приїхати в місто і розкрити те, що поставило в безвихідь офіційний Вашингтон".
  
  
  "Ти завжди кажеш, що офіційний Вашингтон складається з теплих голівок", - сказав його помічник за кермом.
  
  
  "Я мав рацію тоді і правий зараз, Кастер. Давай негайно перейдемо до Nirvana West. Я хочу розірвати цю штуку на частини через чокнутого захисника навколишнього середовища ground zero. Чорт забирай, я хороший ".
  
  
  Червоно-біло-синій фургон з ревом виїхав з Укії, тягнучи за собою довгий шлейф чадного газу.
  
  
  І по всій Америці голос Траша Лімбургера проголосив: "Мої вірні слухачі, ви скоро будете винагороджені за вашу відданість цьому шоу. Найближчими місяцями ви, люди, зможете похвалитися тим, що були серед багатьох проникливих людей, які чули, як Траш Лімбургер розвінчав кризу ДОПОМОГИ на всі часи.. Правильно, поки ви слухали мій Демократичний зал ганьби за допомогою магії аудіокасети, ваш невтомний слуга піднімав каміння і розкопував неприємну жижу під ними... І вгадайте, що я виявив? , Що я знайду. Тут драматична пауза." Траш прочистив горло зі звуком, схожим на скрегіт парової ковзанки, і понизив голос, знаючи, що мільйони американців, що й без того сидять на краєчках крісел, нахилилися б ближче до своїх радіоприймачів. "Я знайшов... правду. І це зробить тебе вільним!"
  
  
  З цими словами Траш Лімбургер вставив рекламну касету і відкинувся на спинку стільця, склавши пухкі руки на великому животі. Самовдоволена посмішка осяяла його широкі, відкриті риси.
  
  
  Коді Кастер був начальником штабу Траша Лімбургера, gofer, а коли виникала потреба, його особистим водієм. Траш Лімбургер не керував машиною. Він любив говорити, що був надто зайнятий, щоб зупинитися і навчитися цього. Але правда полягала в тому, що при вазі триста тридцять фунтів сісти за кермо навіть Lincoln Continental було для Траша Лімбургера непросто. Крім того, кермо завжди залишало червону складку на жирових складках навколо його пупка.
  
  
  Тому він не сів за кермо. Коді Кастер сів за кермо замість нього.
  
  
  Через дві хвилини після виходу Ukiah касета пройшла через щілину, що з'єднувала кабіну водія з кузовом фургона, і голос Траша Лімбургера сказав: "Коли ми дістанемося туди, передай це через гучномовець. Це має зацікавити величезний натовп".
  
  
  "Вірно, Дрозд".
  
  
  Керуючи автомобілем TTT Network RV в Nirvana West, Коді Кастер ставив питання, як навіть його блискучий бос зміг пробитися крізь завісу медіа-туману, який оточував парадокс екологічної відповідальності людини. Звичайно, Траш був по-своєму генієм, частково філософом, шоуменом. І його книга була номером один у списку бестселерів протягом трьох місяців, за винятком того чорного періоду, коли надмірно розрекламована книга Мадонни не опустила її на друге місце. Але Траш пробула у тому похоронному бюро не більше десяти хвилин. Менше.
  
  
  Роздуми Коді Кастера були перервані, коли, виїжджаючи через крутий поворот дороги, він зіткнувся з групою коней каліфорнійського дорожнього патруля saw.
  
  
  Він почав давити на педаль гальма. Великий фургон почав сповільнюватись. Гума диміла і верещала.
  
  
  Він побачив чорно-білу машину ТЕЦ та мотоцикл, припаркований на узбіччі шосе.
  
  
  Підійшли три офіцери ЧОП у засмаглих хаках та чорних черевиках до литок. Вони виглядали похмуро за своїми дзеркальними окулярами.
  
  
  Коді Кастер ввічливим тоном відповів на їхню похмурість. "Привіт. Це мобільний мовний фургон "Траш Лімбургер". Якісь проблеми?"
  
  
  "Ідете до Nirvana West, сер?" - Запитав один офіцер.
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Ми попереджаємо весь транспорт, що прямує в цей район, що є ймовірність, що ця епідемія HELP стає заразною".
  
  
  "Мій бос буде сміятися з цього. Він каже, що такого вірусу не існує".
  
  
  "Наш обов'язок попередити вас про небезпеку продовження, сер. Це єдина перешкода на дорозі звідси до Нірвани Вест".
  
  
  "Ми продовжимо".
  
  
  “Прошу вибачення. Я маю поінформувати кожного автомобіліста індивідуально про пов'язані з цим ризики. Правила Департаменту охорони здоров'я”.
  
  
  Тепер вони заходять надто далеко, подумав Кастер. вголос він сказав: "Мій бос позаду, але він веде трансляцію".
  
  
  "Ми не заберемо у нього і хвилини часу".
  
  
  "Добре, продовжуй і стукай. Але не дивуйся, якщо в результаті тобі доведеться пояснюватись у прямому ефірі. Траш любить такого роду слабохарактерні речі".
  
  
  Офіцер каліфорнійського дорожнього патруля торкнувся козирка свого форменого кашкета, і двоє з них обійшли фургон ззаду.
  
  
  Кастер спостерігав їх у дзеркало заднього виду, тоді як третій офіцер спостерігав його непроникними очима. Ці очі не давали Кастеру помітно посміхнутися. У одного з копів волосся було зібране в кінський хвіст під кашкетом. "Тільки в Каліфорнії", - подумав він.
  
  
  Двоє поліцейських були недовго. Але вони таки сіли. Кастер міг судити про це скрипом ресор фургона, викликаного переміщенням ваги ззаду. Щоразу, коли Дрозд пересувався, пружини скаржилися.
  
  
  Повернувся лише один із солдатів. "У вас все готове".
  
  
  "Він завдав тобі неприємностей?"
  
  
  "Ні, сер. Він був дуже зговірливий".
  
  
  "Думаю, він у гарному настрої".
  
  
  Козли були відставлені убік, і Кастер поїхав далі.
  
  
  Пересувний мовний фургон "Говори правду" в'їхав до Nirvana West як червоно-біло-синя машина-амфібія. З гучномовця репетували Fed Leppar, відомий як улюблений рок-гурт Траша Лімбургера.
  
  
  Цього було достатньо, щоб привернути увагу натовпу журналістів, які штовхали один одного через запас сендвічів, що швидко виснажується, з салатом з лобстера, які роздавали в закусочній. Вони їли їх так, ніби то була остання їжа на землі.
  
  
  Музика припинилася, коли зупинився фургон. Водій за кермом витяг музичну касету та вставив іншу.
  
  
  Зазвучали фанфари. На місце події терміново прибули міні-камери. Прибув білий лімузин, з якого вийшов сенатор Нед Дж. Кленсі, який виглядав стурбованим і часто працював своїм інгалятором від астми. Його помічники, бачачи це, пригорнулися ближче на випадок, коли він почне перераховувати.
  
  
  І з гучномовця пролунав серцевий баритон.
  
  
  "Пані та панове. Це Траш Лімбургер. Я обіцяв, що прийду, і ось я прийшов. Вас смикнули. Тобто вас обдурили. Я приніс вам істину, і вона зробить вас вільними".
  
  
  Фанфари повернулися. Це було зухвало, тріумфально, привертало увагу.
  
  
  І всі, хто міг, зібралися в задній частині фургона, де вони чекали на появу Дрозда Лімбургера. Ті, хто мав бутерброди, принесли їх.
  
  
  Але двері не відчинилися. Його голос більше не лунав.
  
  
  Коді Кастер, що сидів за кермом, глянув на годинник.
  
  
  Хтось крикнув: "Що його затримує?"
  
  
  "Напевно, у сортирі", - подумав Коді про себе. "Але він вибрав страшенно невідповідний час для цього". Він увімкнув радіо. З місцевої станції, яка зазвичай транслює шоу Траша Лімбургера, долинали лише слабкі перешкоди.
  
  
  Він знову ввімкнув касету з оголошенням, цього разу голосніше, і нахилився ближче до динаміка радіо, щоб подивитися, чи це мікрофон Траша вловив. Цього не сталося.
  
  
  Вони дали Трашу Лімбургер ще три хвилини, потім хтось підійшов і постукав у двері.
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  Нарешті Коді Кастер вийшов з ключем від дверей. Він відімкнув її, відчинив навстіж і заліз усередину.
  
  
  Там була мініатюрна звуконепроникна радіомовна будка. Там був мікрофон Лімбургера, його персональний комп'ютер, його пальто п'ятдесят сьомого розміру, що висів на великому стільці.
  
  
  Але там не було Дрозда Лімбургера.
  
  
  Його не було ні в туалеті, ні в його спальній кабінці, ні на міні-кухні.
  
  
  Його ніде не було.
  
  
  Коді Кастер не мав часу на шок, або божевілля, або щось таке. Він висунув голову з дверей, камери клацнули, а мікрофони були приставлені до його обличчя.
  
  
  "Дрозд Лімбургер зник!" крикнув він. "Хтось, викличте поліцію".
  
  
  Стовпотвор вирвалося на волю. Усі хотіли вистрілити у порожній мікрофон.
  
  
  "Я знав, що це станеться", - вигукнув репортер. "Цей мішок з вітром нарешті розкрився, і звідти нічого не вийшло".
  
  
  Почалася боротьба за мобільні телефони.
  
  
  Сенатор Нед Дж. Кленсі витяг з-під пальта одне із своїх. Воно висіло на гачку, вшитому в підкладку його пальта подвійної міцності. Він говорив тихими, обережними фразами. Коли він закінчив, він повернув пристрій на гачок, ніби туди, де в наплічній кобурі повинен бути захований пістолет.
  
  
  "Я повинен зробити важливе оголошення", - проревів він.
  
  
  "Сенатор Кленсі має оголошення", - повторив його головний помічник.
  
  
  "Сенатор Кленсі прямо зараз дає прес-конференцію", – додав інший.
  
  
  Чутка поширилася швидко. Він передавався з уст у вуста.
  
  
  І раптово сенатор Нед Дж. Кленсі опинився саме там, де хотів бути – у спокійному епіцентрі медіа-урагану.
  
  
  "Я щойно проконсультувався зі своїми помічниками у Вашингтоні, - сказав він твердим як скеля голосом, - які щойно розробили від мого імені законопроект, який я особисто внесу до Сенату, який санкціонує дослідження причин та надання безкоштовної медичної допомоги особам, які страждають від Парадокса екологічної відповідальності людини, жахливого лиха, що загрожує всьому людству, можливо, найсерйознішої загрози здоров'ю, з якою колись стикався середній клас Америки.
  
  
  "Що змусило вас змінити свою думку, сенаторе?" - Вибагливо запитав репортер.
  
  
  "Я не змінив своєї думки, я спокійно працював над цим протягом кількох тижнів і тільки хотів оголосити про це у відповідний момент".
  
  
  "Як ви збираєтеся фінансувати законопроект про допомогу, сенаторе?" Вигукнула Джейн Гудвумен.
  
  
  Кленсі п'яно посміхнувся. "З податком на додану вартість під час продажу презервативів".
  
  
  Деякі репортери навіть затиснули мікрофони та блокноти пахвами і вибухнули ввічливими оплесками. Вони б вітали, але їхні роти були набиті салатом із лобстера.
  
  
  "Що ви можете сказати з приводу зникнення Траша Лімбургера, сенатор?"
  
  
  "Моє серце належить його сім'ї - якщо вона має".
  
  
  І так зникнення Траша Лімбургера миттєво потрапило на третю сторінку. Запропонований сенатором Кленсі законопроект про ДОПОМОГУ очолював вечірні випуски новин, і йому судилося стати завтрашнім заголовком.
  
  
  Перебуваючи на краю натовпу репортерів, Коді Кастер намагався сказати будь-якому репортерові, який був готовий слухати: "Я думаю, що його викрали. Я думаю, що Траша викрали політичні вороги".
  
  
  Його ігнорували. Над ним сміялися. За винятком тих, хто знущався.
  
  
  "Всі знали, що Лімбургер викине щось подібне, як тільки його рейтинги почнуть падати", - виплюнула Джейн Гудвумен, і шматочки салату з лобстера бризнули з її гумового рота.
  
  
  І навіть Коді Кастер почав питати, чи була загальноприйнята мудрість вірна з самого початку.
  
  
  Іншого розумного пояснення не було.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Римо зупинився біля стійки реєстрації, перш ніж повернутися до свого бунгало.
  
  
  "Воду знову увімкнули?" спитав він портьє, який тримав свої червоні й ніжні пальці в повітрі, ніби боявся торкнутися ними твердих предметів.
  
  
  "Поки немає".
  
  
  "Чорт".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Не так шкода, як тобі, якщо я найближчим часом не прийму душ", - сказав Римо.
  
  
  "Засуха вийшла з-під нашого контролю, сер".
  
  
  "Пам'ятаєш мого друга зі швидкими пальцями?"
  
  
  Портьє опустив свою ніжну руку під стійку, де вона була б у безпеці. "Незабутнє".
  
  
  "Він хоче, щоб я прийняла душ найбільше у світі".
  
  
  "Більше, ніж він хоче рису?"
  
  
  Римо серйозно кивнув головою. "Більше, ніж рис".
  
  
  "Можливо, я зможу набрати достатньо води для ванни".
  
  
  "Починай лякати".
  
  
  "Однак потрібно деякий час, щоб лід розтанув".
  
  
  "Я буду у своїй кімнаті, рахуючи хвилини", - сказав Римо, виходячи на прохолодне каліфорнійське повітря. Він глянув на дорогу, але Майстра синанджу ніде не було видно.
  
  
  "Нехай грає в ігри, якщо хоче", - пробурмотів Римо, входячи та включаючи телевізор.
  
  
  Він потрапив у топ годинникових новин CNN.
  
  
  "У Пеорії, штат Іллінойс, влада щойно оголосила, що доктор Мордаунт Грегоріан, самозваний танатолог, щойно надав допомогу в його двадцять восьмому самогубстві. Жертва, сорокасемирічна Пенелопа Грімм, страждала від важкої вагінальної дріжджової інфекції, яку легко виготовити. без рецепта На жаль, переконання жінки-християнської науки забороняють їх використання На прохання прокоментувати його останній набіг на медицид, як стали називати практику самогубств за допомогою лікаря, доктор Грегоріан сказав: "Це гігантський крок вперед для медичної спільноти та для жінок, яким більше не потрібно бути невиліковно хворими, щоб покласти край своїм стражданням. Мій безкоштовний номер телефону екстреної допомоги..."
  
  
  "Чорт", - сказав Римо, хапаючи телефонну трубку. Він натиснув кнопку 1. Клацнули реле.
  
  
  Гарольд Сміт відповів: "Так?"
  
  
  "Це я, і маю проблему".
  
  
  Голос Сміта напружився. "Що це?"
  
  
  "Я застряг у Каліфорнії, коли мав бути в Пеорії".
  
  
  "Що відбувається в Пеорії?"
  
  
  "Доктор Дум щойно стратив ще одну хвору жінку. Цього разу вона навіть не була смертельною".
  
  
  “Я чув цей звіт. Це дуже тривожно. Ця людина, схоже, сповнена рішучості перевірити закони про евтаназію у кожному штаті союзу”.
  
  
  "Це огидно, і я маю щось із цим робити, за винятком того, що я застряг тут, ухиляючись від преси та політиків і витрачаючи свій довбаний час".
  
  
  "Хвилинку, Римо. Здається, я залишив радіо увімкненим".
  
  
  На задньому плані Римо почув шипіння перешкод. Воно зникло. Повернувся голос Сміта, який звучав трохи стривожено.
  
  
  "Мабуть, щось трапилося з трансляцією радіошоу Траша Лімбургера".
  
  
  "Можливо, на ньому сидів той бегемот", - прогарчав Римо.
  
  
  "Римо, чому ти в такому огидному настрої?"
  
  
  "Почну з того, що я не можу прийняти душ, тому що немає довбаної води; оскільки я не можу прийняти душ, Чіун не хоче мати зі мною нічого спільного; і я не можу виконувати свою роботу, тому що Nirvana West кишить політичними нахлібниками і підонками ЗМІ".
  
  
  "Ви не досягли жодного прогресу?"
  
  
  "Я розмовляв з місцевим коронером. Один із небагатьох розсудливих людей, з якими я тут стикався. Він теж не може знайти в цьому жодного сенсу".
  
  
  "Отже, ти нічого не навчився?"
  
  
  "Ні". Римо дивився на телевізор і сказав: "Потримай телефон". Він схопив пульт і увімкнув звук.
  
  
  "У чому справа, Римо?"
  
  
  "СІ-Ен-Ен щойно показала жирну фізіономію Траша Лімбургера".
  
  
  "Траш Лімбургер, - говорив ведучий новин, - не встиг в'їхати в Нірвана Вест, як виявилося, що популярної радіо- і телеведучої більше немає в його фургоні для мовлення. На допиті його водій і особистий помічник Коді Кастер заявив, що Лімбургера викрали по дорогою співробітниками Каліфорнійського дорожнього патруля.
  
  
  "О, звісно", - скептично сказав Римо.
  
  
  "Це може пояснити перешкоди", - задумливо сказав Сміт.
  
  
  "Рекламний трюк", - сказав Римо.
  
  
  "Можливо, і ні", - задумливо сказав Сміт. "Рімо, я слухав "Шоу Лімбургера", коли ти зателефонував. Він стверджував, що збирався розкрити цю справу за повною програмою".
  
  
  "Він також абсолютно неправильно провів останні президентські вибори", - сказав Римо.
  
  
  Випуск новин продовжувався. На екрані з'явився кліп за участю сенатора Неда Кленсі. Диктор говорив: "Незабаром після передбачуваного зникнення Траша Лімбургера сенатор Нед Дж. Кленсі з Массачусетса оголосив, що він підтримає законопроект, що передбачає чотиримільярдну дослідницьку програму по боротьбі з кризою ДОПОМОГИ, що повністю фінансується за рахунок податку на додану вартість на продаж .
  
  
  "Я сподіваюся, що основна частина цих доходів може піти на припинення цього лиха, хоч би яким воно було", - сказав він зі своїм сильним масачусетським акцентом.
  
  
  Римо вимкнув звук.
  
  
  "Ти чуєш це, Смітті?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Це дуже підозріло".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Вчора Кленсі як божевільний ухилявся від питання про допомогу. Можна було сказати, що він турбувався про те, що Лімбургер збирався сказати і зробити. Тепер Лімбургер зник, і раптово в Сенаті з'явився гігантський законопроект".
  
  
  "Начебто Кленсі знає, що Лімбургер не повернеться", - повільно сказав Сміт. Його голос став різким. "Рімо, ти можеш дістатися до Кленсі?"
  
  
  "Насправді, я в добрих стосунках із медсестрою його матері. Я можу поговорити з нею".
  
  
  "Зроби так", - сказав Сміт.
  
  
  "Я передзвоню тобі, Смітті", - раптом сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  Римо помітив Майстра синанджу через вікно бунгало. Він відчинив двері.
  
  
  "Привіт, Татусю! Я прямую в західну Нірвану. Ти йдеш?"
  
  
  "Ти прийняв душ?" Чіун передзвонив.
  
  
  "Льод ще не розтанув. Але перш ніж ти скажеш "ні", Траш Лімбургер щойно зник".
  
  
  "Нелюди!" - заволав Чіун, кидаючись уперед, його широкі рукави кімоно ляскали, як крила якогось незграбного птаха.
  
  
  "Які нелюди?" - спитав Римо, виходячи йому назустріч.
  
  
  "Хто б не викрав Thrush the Vocal. Вони мають бути розпусними, щоб зробити такий огидний акт".
  
  
  "Вони також повинні бути здатні тиснути слонів лежачи, якщо вони самі його потягли. Пішли. Ми повинні поговорити з Наліні".
  
  
  Майстер Сінанджу завмер, коли Римо відчинив перед ним дверцята машини.
  
  
  "Чому ти маєш це робити?" – холодно спитав він.
  
  
  "Кленсі щойно викинув жарт. Він спонсорує законопроект про боротьбу з HELP. Можливо, він знає, що трапилося з Лімбургером".
  
  
  "Тоді ми відірвемо його розпущене тіло від його зрадливих кісток", - крикнув Чіун.
  
  
  "Нічого не роблячи. Він сенатор США. Ми не зв'язуємося з ним без дозволу Сміта. Ви знаєте, як він ставиться до нападів на політиків, особливо якщо вони наші".
  
  
  "Я не розумію. Для чого існують асасини, як не для того, щоб покінчити з підступними суперниками?"
  
  
  "Послухай, Кленсі належить до відомої політичної сім'ї. Я знаю, що вони в основному дурні, ти знаєш, що вони в основному дурні, і Сміт знає, що вони в основному дурні. Може бути, він більше, ніж дурень. Можливо, він з якоїсь причини провертає аферу”.
  
  
  "І що?"
  
  
  "Отже, він належить до тієї ж партії, що й новий президент".
  
  
  "Ах". Очі Чіуна звузилися. "Цей новий президент, він не до вподоби імператору Сміту?"
  
  
  "Щоразу, коли Сміт дзвонить йому, він має нагадувати президенту, щоб він вимкнув радіо".
  
  
  "Новий президент теж прихильник Thrush?"
  
  
  "Не молочниця. Елвіс".
  
  
  "Мертвий, чий неспокійний дух блукає супермаркетами та поштовими відділеннями по всій цій країні?"
  
  
  "Це єдиний Елвіс, про який я знаю".
  
  
  Обличчя майстра Сінанджу задумливо напружилося. "Можливо, після цього завдання буде можливість, на яку я так довго чекав", - задумливо сказав він.
  
  
  "Яка можливість?"
  
  
  "Повалити президента і посадити Гарольда Сміта на Орлиний трон, якому він належить по праву і де зможе щедро винагородити нашу лояльність".
  
  
  "Цього ніколи не станеться".
  
  
  "Сміт таємно правив цією великою нацією протягом трьох десятиліть. Хіба це не правильно, що він має вийти з підпілля?"
  
  
  "Сміт не ховається. Він працює під прикриттям. Ось як він діє. Зроби нам обом ласку, не порушуй цієї теми".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Цього разу Сміт може піддатися спокусі".
  
  
  Чіун посміхнувся, сідаючи в машину, і дозволив своєму учню, що кається, закрити за ним двері.
  
  
  Вони не могли під'їхати до Нірвана Вест на машині. Рух було перекрито. За півмилі від місця Римо зупинив орендовану машину на м'якій узбіччі дороги.
  
  
  "Стежте за всіма, хто може нас дізнатися", - попередив Римо.
  
  
  "Я не боюся Неда Доплера та йому подібних".
  
  
  "Можливо, і ні. Але минулого разу ферму купило дуже багато телеведучих. Смітті був би засмучений, якби ти витратив ще трохи".
  
  
  "Я вбив лише двох. Одного помилково".
  
  
  "Це була страшенно велика помилка".
  
  
  "Його легко було замінити", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Просто будь обережний".
  
  
  Вони прослизнули в ліс і не видавали жодного звуку, прокладаючи свій шлях до західної Нірвани. Їхнє проходження не потривожило птахів, що сиділи на сідалах.
  
  
  "Я думаю, ми можемо розвідати ситуацію з того пагорба", - пробурмотів Римо.
  
  
  Вони пройшли через зону вічнозелених рослин, у яких було гумове листя замість голок. Їхній аромат був свіжим і чистим.
  
  
  Щось упало з гілки на плече Римо.
  
  
  Він простяг руку і струсив його. Воно шмигнуло геть.
  
  
  Трохи далі інша комаха стрибнула йому на голову. Римо струснув темним волоссям, і коричнево-червона комаха зістрибнула, як коник, і зникла у випаленій траві.
  
  
  Чіун зробив паузу. - У чому справа, Римо? - Запитав я.
  
  
  "Мураха, чорт забирай".
  
  
  "Чому тебе так дратує проста мурашка?"
  
  
  "Тому що це друге, що впало на мене з того часу, як ми сюди приїхали".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Оскільки ти американець, тобі не слід скаржитися, коли їжа сама пропонує себе".
  
  
  Вони продовжили йти. Римо не пройшов і шести кроків, як інша мураха стрибнула на його оголене ліве передпліччя. Цього разу він підняв руку, щоб подивитись на неї. Він був іржаво-червоного кольору, і він мав найдивнішу голову, яку Римо коли-небудь бачив. Вона була схожа на баранячу голову на кінці довгої шийки у вигляді трубочки.
  
  
  Він струсив це з себе, сказавши: "Чому ці набридливі мурахи полюють на мене, а не на тебе?"
  
  
  "Бо вони мудрі мурахи", - відповів Майстер синанджу,
  
  
  "А?"
  
  
  "Вони розуміють, яка доля чекає на них, якщо вони вторгнуться до Майстра Сінанджа".
  
  
  "Мурахи не настільки розумні".
  
  
  "Як і ти, хто не може пройти під гілкою дерева, не обзавівшись пасажирами".
  
  
  "Хар-де-хар-хар", - сказав Римо.
  
  
  Далі попереду вони почули звуки. Шум працюючої підвіски автомобіля, але ніякого супутнього гулу двигуна.
  
  
  "Краще дозволь мені вказувати", - сказав Римо, просуваючись уперед.
  
  
  За гайком дерев з корою гладкою і блискучою, як кавунова шкірка, вони натрапили на довгий чорний лімузин, припаркований у тіні.
  
  
  "Нам пощастило", - прошепотів Римо. "Це машина Кленсі".
  
  
  "Надай його мені", - сказав Чіун, стрибаючи вперед.
  
  
  Рімо побачив, що машина тепер дико підстрибувала.
  
  
  "Почекай хвилинку, Чіуне", - застеріг він.
  
  
  Перш ніж Римо зміг розібратися з Майстром Сінанджу, він підскочив до правих задніх дверей і відчинив їх.
  
  
  "Вийди на світ, претендент на трон!" – закричав він. "Бо тобі багато чого треба пояснити".
  
  
  Ніхто не вийшов, тому Чіун зазирнув усередину. Лімузин перестав підстрибувати на ресорах.
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу відсахнувся назад. Він обернувся, його химерні риси були вражені, карі очі широко розплющені.
  
  
  Римо зазирнув усередину.
  
  
  Блотто Кленсі розтягнувся на просторому задньому сидінні, виглядаючи як оголений Джабба Хат. Він розтягнувся на такій же оголеній жінці.
  
  
  Жінка підвела голову, щоб подивитися поверх вкритого прищами плеча Кленсі. Її очі за прорізами для очей розширились. Решта її обличчя була прихована великим розмитим синім колом, яке, здавалося, було зроблено із цукрової вати.
  
  
  "Хіба ви не бачите, що я беру інтерв'ю у сенатора Кленсі", - пролунав безпомилково відомий голос Джейн Гудвумен.
  
  
  "Я не сенатор Кленсі. Я один із його помічників", - надувся сенатор Кленсі.
  
  
  "Якщо це інтерв'ю, то що це за синя штука у тебе на обличчі?" вимагав відповіді Римо.
  
  
  "Законна вимога", - пихкав Кленсі.
  
  
  "Ти сказав мені, що не зможеш підняти його, поки я його не вдягну", - поскаржилася Джейн Гудвумен.
  
  
  "Я не можу… після судового розгляду у справі про зґвалтування моєї кузини".
  
  
  Римо зачинив двері, і лімузин відновив підстрибування.
  
  
  "Що я тобі казав?" Звернувся Римо до Чіуна, відводячи Майстра Сінанджу від барахтаючого лімузина. "Неро пишався б".
  
  
  "Неро, - сказав Чіун напруженим голосом, - краще розбирався б у жінках".
  
  
  "Принаймні це на деякий час позбавить мене від Джейн Гудвумен. Давай подивимося, чи не зможемо ми розшукати Наліні".
  
  
  "Так. Будь-що-будь розшукай ту іншу повію. Можливо, Кленсі дозволить вам двом скористатися його колісницею, коли закінчить".
  
  
  "Викинь це зі своєї дупи, Чіуне", - сказав Римо, йдучи.
  
  
  Під'їхавши до підніжжя невисокого пагорба, Римо почав підніматися по пологому схилу. З вершини він міг бачити сільські простори Нірвани Вест, які не дуже змінилися з учорашнього дня.
  
  
  Цього разу преса не зібралася довкола сенатора Неда Кленсі. Натомість вони слухали Теодора Парящого з орлами.
  
  
  Він намагався пояснити, що Траша Лімбургера викрали лісові дияволи-старовери, розгнівані тим, що він образив горде плем'я шиншил.
  
  
  "Лімбургер сказав, що плем'я називало себе чаучілами", - прокричав у відповідь репортер.
  
  
  "Це було інше плем'я", - парирував Теодор. "Наші бідні родичі. Ми не говоримо про них. Я шиншила, від підошв моїх мокасин із шиншили до плечей мого плаща з шиншили".
  
  
  "У Бюро у справах індіанців не зареєстровано жодного племені шиншил".
  
  
  "Це тому, що мої предки-шиншили відмовилися реєструватися у пригнічуючих білих людей, щоб їхніх сміливців не закликали на несправедливі іноземні війни проти інших пригноблених народів. Оскільки вони були незареєстровані, їм відмовляли в їжі, поки їх чисельність не скоротилася до сьогодні, який я стою перед усіма вами - остання із шиншил”.
  
  
  Преса записувала кожне слово і більше не ставила запитань.
  
  
  Майстер Сінанджу приєднався до свого учня і сказав суворим голосом: "Ваша раса жорстока".
  
  
  "О, перестань. Він вигадує це по ходу справи".
  
  
  "Тоді чому переписувачі не сумніваються в ньому?"
  
  
  "Бо це легше скопіювати, ніж досліджувати". Римо насупився. "Можу посперечатися, що ми не зможемо підібратися до Теодора найближчим часом. Чорт. Як ми збираємося розслідувати цей безлад, коли навколо крутиться вся ця преса?"
  
  
  "Можливо, досліджуючи Траша Лімбургера".
  
  
  "Гарна ідея. Можливо, ми зможемо знайти фургон, з якого він, як передбачалося, зник".
  
  
  Зміна напряму вітру донесла до ніздрів Римо знайомий запах.
  
  
  "Притримай телефон", - сказав він.
  
  
  "Який телефон?"
  
  
  "План змінюється. Я відчуваю запах Наліні".
  
  
  Чіун понюхав повітря - або вдав, що понюхав.
  
  
  "Я не відчуваю нічого подібного", - сказав він тонким голосом.
  
  
  "Ну, я вірю".
  
  
  "Тоді ти відчуваєш запах себе".
  
  
  Римо не відповів. Його темні очі обгортали панораму внизу.
  
  
  "Геть її лімузин", - сказав Римо, починаючи спускатися схилом.
  
  
  Чіун гукнув йому слідом. "Рімо, ти йдеш не в той бік".
  
  
  "Хороша спроба, Чіуне. Але продажу не буде".
  
  
  Римо рухався між товстими деревами, час від часу зупиняючись, щоб струсити мурах, які, здавалося, хотіли злетіти з гілок дерев і забратися до нього у волосся, як гіперактивні блохи.
  
  
  Він підійшов упритул до чорного лімузина, в якому була мати сенатора Кленсі. На варті стояли ті ж таки охоронці.
  
  
  Задні двері були відчинені, і місіс Кленсі сиділа всередині, її спотворені паралічем риси обличчя виглядали як щось зі старого фільму про істоти.
  
  
  Її очі випадково подивилися в напрямку Римо, тому він подумав, якого біса, і з'явився в полі зору.
  
  
  Очі місіс Кленсі вилізли з орбіт, і вона почала підстрибувати на своєму стільці, явно схвильована. Вона піднесла руки до рота і почала шалено жестикулювати вказівними пальцями.
  
  
  Пролунав голос Наліні: "У чому справа, Аджи? Що не так?"
  
  
  "Це лише я", - сказав Римо.
  
  
  Охоронці виструнчилися струнко і витягли узі з-під пальта.
  
  
  "Все гаразд", - крикнула Наліні, виходячи з іншого боку лімузина. "Все гаразд! Ця людина не ворог".
  
  
  Неохоче Uzi були опущені, але не прибрані назад у кобуру.
  
  
  Римо попрямував до лімузину.
  
  
  Місіс Кленсі ще більше шалено заламувала пальцями.
  
  
  Один із іржавих мурах піднявся з землі і приземлився на оголене зап'ястя Римо. Інший злетів із дерева. Римо, не замислюючись, відмахнувся від них.
  
  
  Наліні просунула голову на заднє сидіння лімузина і витріщила очі, піднісши пальці до рота. Вона зробила той самий божевільний рух пальцями, і місіс Кленсі заспокоїлася.
  
  
  Наліні з напруженим обличчям підійшла привітати Римо.
  
  
  Римо посміхнувся. Налини цього не зробила.
  
  
  "Вітання!" - сказав він.
  
  
  "Що ти тут робиш, Римо?"
  
  
  "Розслідування. Відмінна робота щодо задоволення старого недоумка".
  
  
  "Будь ласка, не називай її так. Вона Аджі. Я називаю її так, тому що вона мені як бабуся відтоді, як я приїхала до цієї країни".
  
  
  "Вибач", - сказав Римо.
  
  
  "І те, що ви називаєте безумством, є формою підписання".
  
  
  "Підписання?"
  
  
  "Ви чули про мову жестів? Ним користуються глухі.
  
  
  "Вона теж глуха?"
  
  
  Налині похитала вкритою головою. "Ні. Але вона не може говорити і тому має передавати деякі свої думки пальцями".
  
  
  "Вірно", - сказав Римо. "Послухай, я шукав тебе".
  
  
  "І я, ти".
  
  
  "Хочеш повечеряти пізніше?"
  
  
  "Це було б здорово".
  
  
  "Добре. Тому що після сьогоднішнього у мене таке почуття, що мені знадобиться трохи R&R."
  
  
  Налині виглядала спантеличеною, потім збентеженою. Її обличчя справді потемніло, що Римо прийняв за рум'янець.
  
  
  "Це означає відпочинок", – швидко сказав він.
  
  
  "О".
  
  
  "Де я можу зустрітися з тобою?" Запитав Римо.
  
  
  Наліні простягла руку і відвела його убік, її фруктовий аромат приємно наповнив ніздрі Римо.
  
  
  "Ми зупинилися в Укії, але було б краще, якби я зустрівся з тобою у твоєму мотелі. Ти зупинилася в маленькому будиночку з бунгало, як я пропонував?"
  
  
  "Так. Шістнадцятий блок. Як тобі восьмий?"
  
  
  "О восьмій годині буде чудово. А тепер я повинен йти. Аджі не подобається, коли її залишають одну".
  
  
  "Побачимося пізніше", - сказав Римо, зникаючи за деревами. Він зупинився, кинув погляд на Налін, коли вона прослизнула на заднє сидіння лімузина і зачинила дверцята. Римо рушив далі.
  
  
  Він помітив Чіуна, що спливав, привид небесно-блакитного шовку.
  
  
  Коли Римо наздогнав Чіуна, той виплюнув: "Від тебе пахне ще гірше, ніж раніше".
  
  
  Римо посміхнувся. "О, я начебто не згоден".
  
  
  "Ти дозволив їй торкатися тебе?"
  
  
  "Не хвилюйся. Вона використовувала праву руку".
  
  
  "Ти дурень, який йде туди, куди вказує його збуджена чоловіча гідність. Дивно, що ти досі не кинувся зі скелі назустріч своїй загибелі".
  
  
  "О, перестань. Я просто мирився з твоїми мріями про Чита Чинг, які здавалися вічністю, і ось я зустрічаю когось милого, а ти поводиться так, ніби я підхопив проказу".
  
  
  "Ще занадто рано говорити, чи підхопили ви проказу чи ні. Пальці відвалюються не відразу".
  
  
  "Ти б бачив її, Чіуне. Ця стара кажан Перл Кленсі поводилася як божевільна, і Наліні тут же її заспокоїла. Знаєш як?"
  
  
  "Поводячи себе як ще один божевільний", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Так-ні. Я маю на увазі, вона намагалася відповісти своєю рідною мовою. Щось на зразок мови жестів. Схоже, це спрацювало".
  
  
  "Божевільні розуміють один одного, і це справляє на вас враження".
  
  
  "У нас сьогодні побачення".
  
  
  "Надягни презерватив. Якщо зможеш знайти той, який одягнеться на твою порожню голову".
  
  
  Вони пішли далі. Римо не зводив очей з мурах, схожих на бліх.
  
  
  Він помітив одного на гілці, який, здавалося, дивився на нього двома очима, схожими на чорні крапки, розташовані перед його баранячою головою.
  
  
  Він стрибнув. Римо відступив, і мурашка пропливла повз. Він приземлився на аркуш із сухим шурхотливим звуком.
  
  
  Рухаючись далі, Римо змахнув єдину нитку павутиння, напнуту між двома деревами, і більше мурах не зустрів.
  
  
  Вони натрапили на групу журналістів друкованих видань, і Римо запитав одного з них: "Я шукаю людей Траша Лімбургера".
  
  
  "Фургон "Говори правду" десь тут. Він червоний, білий та синій".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо.
  
  
  Повернувшись до Майстра синанджа, він сказав: "Фургон Лімбургера червоний, білий та синій. Його не повинно бути важко знайти".
  
  
  Це було негаразд. Вони знайшли його припаркованим біля північного входу в Nirvana West, на задньому бампері сидів хлопець із нещасним виглядом.
  
  
  Римо ступив до нього.
  
  
  "Ти належиш Трашу Лімбургеру?"
  
  
  Чоловік схопився. "Ви із преси?"
  
  
  Римо простягнув візитку і сказав: "Рімо Цимбаліст-молодший, ФБР".
  
  
  "Він зник!"
  
  
  "Так ми чули".
  
  
  "Ні, він справді, справді зник", - схвильовано сказав чоловік. "Я продовжую говорити людям про це, але ці так звані журналісти відмовляються мені вірити".
  
  
  "Почни з самого верху", - сказав Римо, намагаючись, щоб його голос звучав офіційно.
  
  
  "Я Коді Кастер, голова адміністрації Траша". Він моргнув. "Ти не збираєшся робити нотатки?"
  
  
  "Фотографічна пам'ять", - сказав Римо.
  
  
  "І хто він?" Запитав Кастер, вказуючи на Чіуна.
  
  
  "Це мій корейський фотограф із місця злочину".
  
  
  "Де його камера?"
  
  
  "У нього також фотографічна пам'ять. Давайте послухаємо вашу історію".
  
  
  "Ми приїхали до міста близько десятої години. Траш заїхав до місцевого похоронного бюро".
  
  
  "Естерквест та син?"
  
  
  "Так, так його звали. Він зайшов, поговорив з ним трохи і вийшов весь схвильований. Траш сказав, що він у всьому розібрався, і велів мені їхати прямо сюди".
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  “По дорозі нас зупинив Каліфорнійський дорожній патруль. Вони сказали, що у цьому районі оголошено карантин, але ми могли б пройти, як тільки вони пояснять небезпеку”.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я сказав їм, що мене це влаштовує, і вони пішли в підсобку і поговорили з Трашем. Не більше хвилини чи двох. Я поїхав далі, заїхав сюди, прокрутив запис галасу Траша, як він мені сказав. Але він так і не вийшов" .
  
  
  "Добре, давай подивимося на це логічно. Ти впевнений, що він повернувся до міста?"
  
  
  "Позитивно. Коли молочниця з'являється на цій штуці або з неї, повірте мені, ви це знаєте. Ми повинні замінювати амортизатори кожні шість місяців".
  
  
  "І ви не зупинилися, окрім поліції".
  
  
  "Так. Це єдиний спосіб, яким це могло статися".
  
  
  "Що таке?"
  
  
  "Дорожній патруль викрав Траша Лімбургера. Вони, мабуть, викрали".
  
  
  "Ти знаєш, як це звучить?"
  
  
  "Так, але я думаю, що насправді вони не були поліцейськими. Один з них мав кінський хвіст, заправлений під кепку".
  
  
  Римо глянув на Майстра синанджу. Майстер Сінанджу підійшов до Коді Кастера і подивився йому просто в очі карими очима, схожими на холодні лазери.
  
  
  Кастер подивився на Римо і спитав: "Що він робить?"
  
  
  "Фотографую тебе. Просто стій спокійно".
  
  
  "Він говорить правду, Римо", - сказав Чіун, відступаючи назад.
  
  
  Римо насупився. "Чудово. Наче у нас недостатньо справ, у нас викрадення. Можливо, нам краще поговорити з коронером".
  
  
  "Це те, що я продовжував говорити пресі. Поговоріть із коронером. Але все, що їх цікавить, - це вантажівки для громадського харчування та закусочні. У такому порядку".
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Біля похоронного бюро "Естерквест і син" зібрався натовп. Перед дверима було зупинено поліцейські машини, а "швидка допомога" стояла в очікуванні з відчиненими задніми дверцятами.
  
  
  Був також контингент преси. Міні-камери та друковані журналісти штовхали один одного за позицію.
  
  
  "Я не бачу нікого, хто міг би нас дізнатися", - сказав Римо, ставлячи машину на місце для паркування.
  
  
  "Щось не так", - сказав Чіун. "Я відчуваю запах смерті у повітрі".
  
  
  "Я просто сподіваюся, що це не те, що я думаю".
  
  
  Вони вийшли і неквапливо підійшли до краю натовпу, що чекав. Виносили загорнуте в простирадло тіло. Електронна преса тиснула так, наче анонімне тіло на каталці було найважливішою фігурою на землі.
  
  
  "Хіба вони зазвичай не відносять тіла до похоронного бюро?" Запитав Римо досить голосно, щоби всі почули.
  
  
  "Не тоді, коли тіло є власником", - сказав журналіст із друкованих видань.
  
  
  Римо скривився. - Естер-запит?
  
  
  "Це ім'я над дверима".
  
  
  "Що його вбило?" Запитав Римо.
  
  
  "Ніхто не знає, що, але поліція має досить гарне уявлення про те, хто".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Траш Лімбургер. Він здійснив хлопцеві візит менше години тому, і тепер він занурився".
  
  
  "Так, і Лімбургер зник", – додав інший репортер.
  
  
  "Що доводить, що він винний", - сказав третій.
  
  
  "Як одне доводить інше?" - Запитав Римо.
  
  
  "Це не збіг".
  
  
  "Так", - луною відгукнувся перший репортер. "Питання тільки в тому, куди подівся Лімбургер".
  
  
  "Я припускаю, що це Аргентина", - ризикнув припустити ще один репортер.
  
  
  "Аргентина?"
  
  
  "Ага". Чоловік усміхнувся. "В Аргентині багато яловичини, і при вазі триста з лишком фунтів Лімбургер не збирається ховатися в країні, де йому доводиться харчуватися комахами".
  
  
  "Можу я процитувати вас із цього приводу?" – поцікавився перший репортер.
  
  
  Інший знизав плечима. "Звичайно, тільки не використовуй моє ім'я".
  
  
  Перший репортер підвищив голос і озирнувся. "Хтось ще чув, що Лімбургер вилетів до Аргентини?"
  
  
  Жінка з гострим обличчям пожвавішала і сказала: "Так. Щойно".
  
  
  Перший репортер щось подряпав у своєму блокноті. "Добре. Це дає мені два джерела. Мій редактор не кричатиме".
  
  
  "Зачекай хвилинку!" Сказав Римо. "Він щойно пустив цей слух, і тепер ти збираєшся його надрукувати?"
  
  
  "Зараз це чутки. Після того, як вони надрукують це, це стане новиною. Хіба ти не знаєш, як працює ця гра?"
  
  
  "Я здобую освіту", - прогарчав Римо. "Послухай, поки ти займаєшся поширенням чуток, я застукав сенатора Неда Кленсі, трахкає Джейн Гудвумен на задньому сидінні лімузина Кленсі".
  
  
  Репортер скорчив гримасу огиди.
  
  
  "Ми не можемо це надрукувати!" - Вибухнув він.
  
  
  "Чому б і ні?" - Запитав Римо.
  
  
  "Це необґрунтовано".
  
  
  Римо тицьнув великим пальцем у Чіуна. "Мій друг теж це бачив".
  
  
  "Так, це правда", - сказав Чіун. "Свиня Кленсі порвала іншу свиню Гудвумен".
  
  
  "Це робить нас двома", - сказав Римо. "І Кленсі тепер одружена людина, чи не так?"
  
  
  Репортер скорчив гримасу. "Це характерна риса. Ми не робимо сюжетів про персонажів. Вони більше не приносять задоволення".
  
  
  "Я здаюся", - сказав Римо. Він пошукав телефон-автомат і нарешті знайшов його. Це була старомодна скляна будка, що означало, що він міг зателефонувати Гарольдові Сміту з дещицею усамітнення.
  
  
  "Смітті? Римо. Краще не стає. Куди б ми з Чіуном не пішли, ми зустрічаємо обличчя з нашого минулого. Пам'ятаєш того коронера, про який я згадував? Він щойно виявився мертвим. йому також заглянув Траш Лімбургер, за словами помічника Лімбургера, він вийшов весь схвильований, стверджуючи, що знайшов ДОПОМОГУ.
  
  
  "Це можливо", - повільно сказав Сміт.
  
  
  "Можливо. Але зрозумійте ось що: я бачив, як під'їжджав фургон Лімбургера, коли від'їжджав від будинку коронера. Тоді я думав, що це був інший політик".
  
  
  Голос Сміта став стурбованим. "Очевидно, Лімбургер розмовляв із цією людиною відразу після вас".
  
  
  "Так, але коли я уникав нього, у Esterquest нічого не було. Наскільки я розумію, Лімбургер не міг провести з хлопцем і десяти хвилин - і у нього є ПОМОЧНИКИ, всі з'ясували?"
  
  
  У сухому голосі Сміта виник сумнів. "Дивно. При всьому своєму вмінні влаштовувати шоу, Лімбургер має репутацію людини, яка говорить правду".
  
  
  "Чому? Тому що він закликає свою мережу Говорити правду? Хіба це не схоже на продавця уживаних автомобілів, що називає себе Чесним Джоном?"
  
  
  "Це дуже дивно", - сказав Сміт. "Можливо, Лімбургер зрештою не той, ким здається".
  
  
  "Що ж, помічник Лімбургера, схоже, говорить правду про те, що Лімбургер був викрадений, якщо репутація преси, що втрачає реальну історію, все ще зберігається. Але ще один спалах: помічник стверджує, що дорожній патруль Каліфорнії зупинив фургон Лімбургера якраз перед тим, як він зник.
  
  
  "Він підозрює їх?"
  
  
  "За його словами, один з копів мав кінський хвіст, заправлений під формений кашкет".
  
  
  "Співробітники каліфорнійського дорожнього патруля повинні дотримуватись суворого кодексу догляду", - розмірковував Сміт.
  
  
  "Це те, що я зрозумів".
  
  
  За три тисячі миль Сміт, здавалося, нахилився ближче. "Рімо, вся ця справа стає дуже дивною".
  
  
  "Так. Будь-якої хвилини я сам можу почати вірити, що Nirvana West знаходиться під озоновою діркою".
  
  
  "Малоймовірно", - сказав Сміт. "Але є ще одна річ, яку ви повинні знати".
  
  
  "Що це?" Запитав Римо.
  
  
  "Перед тим, як вийти в ефір, Траш Лімбургер вказав, що такого поняття, як індіанська шиншила, не існує. Насправді це плем'я називається чаучили. Теодор Парящий-С-Орламі - шахрай".
  
  
  "Цю частину я вже з'ясував", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Рімо, я вивчив його минуле. Його справжнє ім'я Теодор Магарак".
  
  
  "На мою думку, не дуже схоже на чаучіллу".
  
  
  "Це латиською. Магарац - латиш по обидва боки своєї сім'ї. Дивно, що преса не розкрила цей факт, враховуючи інтенсивність, з якою вони висвітлюють цю подію".
  
  
  "Нічого дивного преса не робить і не упускає з уваги", - сказав Римо, дивлячись на репортерів, які знімають "швидку допомогу, що від'їжджає". "Ми з Чіуном розберемося з Магарачем - якщо зможемо підібратися до нього ближче".
  
  
  "Будь-який, хто стане на нашому шляху, помре!" - голосно закричав Майстер Сінанджу.
  
  
  "Заради Бога, Римо. Не дозволяй Чіуну більше вбивати ведучих телеканалу!"
  
  
  "Я розправився тільки з двома", - вигукнув Чіун. "Я мав на увазі деяких політично некоректних претендентів на Орлиний трон".
  
  
  "Він має на увазі Кленсі", - вставив Римо.
  
  
  "Рімо, ти за жодних обставин не повинен будь-яким чином приставати до Кленсі".
  
  
  "Ну ось, жодних проблем. У будь-якому випадку він не з тих, хто займається розбещенням".
  
  
  "Залишайся на близькому контакті, Римо". І Сміт вимкнувся.
  
  
  Римо вийшов з телефонної будки і сказав: "До твоєї відомості, Кленсі політкоректний".
  
  
  "Так і є?"
  
  
  "Ага. У будь-який час".
  
  
  Пергаментне обличчя Чіуна зібрало зморшки в щільніше павутиння.
  
  
  "Якщо Кленсі - політичний ворог Гарольда Сміта, а Гарольд Сміт управляє цією країною, як Кленсі може бути правий?"
  
  
  "Бо бути політкоректним неправильно, і навпаки", - пояснив Римо.
  
  
  Карі очі Чіуна звузилися, перетворившись на сталеві щілинки. "Це що, схоже на культократизм?"
  
  
  "Мультикультуризм", – поправив Римо. "І ні. Але якщо це допоможе вам зрозуміти, тоді я беру свої слова назад. Відповідь "так".
  
  
  "Отже, ми політкоректні, ти і я?"
  
  
  "Ні. Але ми маємо рацію".
  
  
  "Чому це?"
  
  
  "Бо ми хороші хлопці, а хороші хлопці завжди мають рацію".
  
  
  Вони рушили назад до машини.
  
  
  "Я поясню це дорогою", - сказав Римо.
  
  
  "А якщо ти не зможеш?"
  
  
  "Ви можете запитати Теодора Магарака. Я впевнений, що він дасть вам будь-яку відповідь, яку ви хочете - як тільки ми пообіцяємо не знімати з нього скальп при включених камерах".
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Теодор Парячий з орлами Магарак сидів навпочіпки на своїй ковдрі індіанців навахо "Зроблено в Японії" в центрі свого вігваму зі штучної шиншили Naugahyde, який при покупці рекламувався як вігвам хопі, і медитував.
  
  
  Це відбувалося. Нарешті, це відбувалося. Він був на порозі найбільшої афери у своєму житті. І все тому, що йому довелося підслухати розмову в ресторані між братом Карлом Прозорливим та його першими прихильниками. І поспішив стрибнути у басейн.
  
  
  Спочатку Теодор Магарак задовольнявся тим, що хапався за частинку культу, що зароджувався, збирав разом кількох лохів, годував їх жуками, обирав їх, коли вони найменше цього очікували, і підривав місто.
  
  
  Але коли перші прихильники PAPA почали вмирати через Парадокс екологічної відповідальності людини, Магарак почав збирати речі. Він теж увесь цей час їв жуків. Не тільки, як інші. Він не міг довго обходитися без ребер і лобстера, хоча "тандербаг" був гарною дешевою заміною лобстеру.
  
  
  Насправді, як тільки PAPA англо був видоєний до смерті, Магарак планував продавати thunderbug у вигляді салату з рубаного лобстера. Він десь читав, що мережа ресторанів швидкого харчування може легально продавати восьминогів та кальмарів як крабове м'ясо, просто додавши у страву невеликий відсоток справжніх крабів і заплативши одному-двом конгресменам, щоб улагодити законність.
  
  
  І він написав перший розділ справжньої кулінарної книги "Громовий жук із шиншили", яку він сподівався продати нью-йоркському видавцеві.
  
  
  Але ДОПОМОГА змінила все це. Спочатку на гірше. Але потім, коли почали вмирати лише члени татового крила Люціанів, він почав бачити нові сторони афери.
  
  
  Коли хтось звинуватив у ДОМОГІ жука-громовержця, Теодор Магарак підвівся і оголосив, що це справа рук нової дірки в озоновому шарі. Це була найбільша паніка в новинах того тижня, і оскільки деякі закликали ДОПОМОГТИ у зв'язку з наступним СНІДом, він знав, що йому знадобиться ще більша паніка, щоб спростувати інсинуацію про СНІД.
  
  
  І це спрацювало. Офіційний Вашингтон у паніці спробував встромити своє весло, і наступне, що він пам'ятав, поїдання комах стало головною темою ток-шоу і всі хотіли спробувати. Чим більше людей наважувалося їсти грозових жуків, особливо у прямому ефірі по телевізору, тим більше ставав тато.
  
  
  І що найкраще, Вашингтон надіслав армію бюрократів, щоб розібратися у всьому. Теодор Магарач через якусь підставну компанію громадського харчування організував продовольчу концесію та наживався на ній. Ідіотам із преси й на думку не спадало, що салат із лобстера, яким вони поглинали, насправді був пюре з тандербагів.
  
  
  Тепер залишалося лише перейти до наступного етапу.
  
  
  Теодор Магарак знав, як ведеться гра. Сенатор Кленсі оголосив підтримку законопроекту про фінансування досліджень HELP. Він попросив підтримки у Теодора Парящого-С-Орламі, і Теодор був тільки радий надати її в обмін на Магарац розміром вісім на десять, що стискає руку сенатору. Це само по собі було б на вагу золота, як тільки ДОПОМОГА доставить його на наступне плато.
  
  
  У бочці меду була лише одна ложка дьогтю.
  
  
  "Якого біса вбивали снеперів? І чому тільки їх?"
  
  
  Подумки Теодор Магарак припустив, що це через те, що вони їли сирих жуків. Але якщо це так, то чому вони не всі померли? Чому лише певні?
  
  
  "Щось має вбивати цих снеперів", - пробурмотів він. "Але що?"
  
  
  Жіночий голос, якого він ніколи раніше не чув, вимовив: "Я знаю відповідь на це запитання, Теодор Парящий-С-орламі".
  
  
  "Привіт? Хто там?"
  
  
  "Не виходи зі свого намету, Теодор Прячий-С-Орламі. Тобі не дозволено бачити мене".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Бо я Старша".
  
  
  "Старша?"
  
  
  "Невже брат Карл ніколи не згадував про мене?"
  
  
  "Іноді він справді щось бурмотів про когось, кого називав Вона".
  
  
  "Я - це Вона. Саме мій голос спонукав брата Карла виявити жука, який живитиме світ".
  
  
  "Це так?" - спитав Теодор Парячий-С-Орламі.
  
  
  Він непомітно підповз до вічка в передній частині Вігвама Наугахайд. Він визирнув назовні. Він нічого не побачив. Нікого.
  
  
  "Отже, цей хитрий старий єгиптянин таки не брехав", - сказав він, повертаючись до своєї ковдри.
  
  
  "Ні", - сказав жіночий голос. Він був тонкий і пронизливий, як вітер у випаленій траві. "Я обдарував його Чудовою Харчою, і все ж таки він виявився недостойний цього дару. Таким чином, я був змушений забрати його душу".
  
  
  "Прозорливий помер від допомоги. Він ослаб, і через два дні він був мертвий, як єгипетська мумія".
  
  
  "Дар, який ти називаєш ДОПОМОГИ, - це інструмент, за допомогою якого Старша заявляє про свої права, коли приходить їхній законний час - або карає їх за порушення проти її волі".
  
  
  "Ти вбив Прозорлівця?"
  
  
  "Я взяла те, що стало моїм у той момент, коли він опустився на коліна в траву і поглинув мою видобуток".
  
  
  "Навіщо піднімати за нього тост - я маю на увазі, навіщо заявляти на нього права?"
  
  
  "Тому що я побачив у тобі велику чистоту. Він стверджував, що був тим, ким не був, але ти маєш чистий дух. Я знав, що з поверненням брата Карла на землю ви піднімете громовержця до вищої світової свідомості. І я мав рацію. ".
  
  
  "Ви все правильно зрозуміли", - сказав Теодор Парящий-С-Орламі, намагаючись, щоб у його голосі не пролунало підозри. Якщо ця жінка похилого віку та, за кого себе видає, чому вона не знає, що я латиш з Піттсбурга? він замислився.
  
  
  "Я можу щось для тебе зробити, Елдрес?" спитав він, просто щоб перевірити ситуацію.
  
  
  "Я дав тобі громового жука, і ти добре впорався з ним. Тепер у мене є щось більше, що я можу тобі заповідати".
  
  
  "Так? Що це?"
  
  
  "Я тримаю це в руці в маленькій скриньці зі слонової кістки і рожевого дерева і дарую це вам добровільно, бо те, що знаходиться в скриньці, означає багатство і владу понад всяку міру".
  
  
  "Ти хочеш, щоб я вийшов і забрав це?"
  
  
  "Ні, але я передам це тобі. Але ти повинен заплющити очі, тому що бачити Літню Жінку - значить, що твої очі стискаються, як трава у мене під ногами".
  
  
  "Ти теж відповідальний за цю посуху?"
  
  
  "Ні. Але якби це було моїм бажанням, дощів було б багато".
  
  
  "Привіт. Каліфорнія випалена. Я виконую злий танець під дощем. Ми могли б привести себе до ладу".
  
  
  "Твої очі закриті?"
  
  
  "Так", - збрехав Теодор Парячий-С-Орламі.
  
  
  Стулка вігвама здригнулася, і в неї просунулася рука. Рука була темна. Проникало достатньо світла, щоб він міг її розглянути. Це була тонка жіноча рука із загостреними нігтями. І пальці стиснули маленьку коробочку, трохи більше сірникової коробки, вкриту декоративними вставками зі слонової кістки.
  
  
  Теодор узяв коробку. Рука забралася.
  
  
  "Відкрий коробку", - скомандував тонкий голос.
  
  
  Теодор так і вчинив. Кришка підвелася, і в напівтемряві вігваму він побачив темну фігуру на тлі білого оксамиту, яким була оббита внутрішня частина коробки. Він мав ручний ліхтарик, і він ним скористався.
  
  
  Він побачив щось подібне до мурах. Іржаво-червоного кольору з дивною опуклою головою, що сидить на кінці довгої щетинистої шиї. Це нагадало йому дерев'яний сірник.
  
  
  "Що це?" пробурмотів він.
  
  
  "Дар людству, більший, ніж те, що ви називаєте громовим жуком", - пообіцяла Старша.
  
  
  І поки він дивився, опукла голова дивної комахи розкололася надвоє від кінчика до шиї. І, як підібрані один до одного прямі бритви, вигнуті чорні шпильки розгорнулися з кожної половини.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  "По суті, - говорив Римо, повертаючись до Nirvana West, - люди, які називають себе політкоректними, нехтують американською культурою".
  
  
  Чіун насупився, дивлячись на звивисту дорогу попереду. "І що в цьому поганого? Американська культура – це сміття".
  
  
  "Не все це".
  
  
  "Це правда, що так звані мильні опери, які колись випускала ця нація, злетіли до чудових висот. Але в останні роки вони опустилися до бездонних глибин збочення. Тепер уся ваша культура – сміття".
  
  
  "Я маю на увазі західну культуру. Вони зневажають західну культуру".
  
  
  "Це не так добре, як східна культура, - погодився Чіун, - особливо корейська культура, але й не так погано, як французька культура, яка прославляє поїдання равликів і недоумкуватих акторів на кшталт Ларрі Джевіша".
  
  
  "Я думаю, ти маєш на увазі Джеррі Льюїса, Папочка, і до твоєї відомості, французька культура є частиною західної культури".
  
  
  "Це не так. Навіть їхня мова принижена. Те, на чому говорять чорношкірі жителі ваших чудових гетто, схоже на латину, рівносильне англійській".
  
  
  На обличчі Римо позначився сумнів. "Чудові гетто?"
  
  
  "Покажіть мені сомалійця, який не віддав би все, що має, щоб жити в гіршому з них".
  
  
  "Покажіть мені сомалійця, у якого щось є".
  
  
  Чіун засяяв. "Моя точка зору доведена".
  
  
  Римо закотив очі.
  
  
  "Послухайте, - сказав він, - давайте відкладемо це доти, доки не поговоримо з Магараком".
  
  
  "Не те щоб вся східна культура хороша", - продовжував Чіун, ніби його учень нічого не говорив. "Дехто вважає індусів східними, і вони їдять однією рукою, тому що інша вічно нечиста. Я казав тобі, чому це так, Римо?"
  
  
  "Тільки один раз, але, повір мені, позбутися спогадів буде важко".
  
  
  "Навіть жінки роблять це. Якими б спокусливими вони не здавалися невинним білим очам, вони не чистіші, ніж індуїстські чоловіки".
  
  
  "Даси Наліні у спокої. У нас побачення на сьогоднішній вечір".
  
  
  Чіун похмуро спохмурнів і вдав, що поправляє спідниці свого кімоно. "Тоді тобі знадобиться п'ять презервативів".
  
  
  "П'ять?"
  
  
  "По одному на кожен палець її нечистої лівої руки та по одному на антисанітарний великий палець. Це, якщо я правильно розумію, мета цього побачення".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Триматися за руки до пізньої ночі, щоб судити про придатність цієї жінки для шлюбу".
  
  
  "Ми могли б взятися за руки, так", - сказав Римо. "З іншого боку, ми могли б просто пропустити попередні приготування та пройти весь шлях".
  
  
  Зморшкуваті щоки Чіуна роздулися від гніву. "Ти б не опустився до поцілунку індуїстської повії!" він прошипів.
  
  
  "Ні, я б не став. Я б став на власні ноги, а потім поцілував її".
  
  
  "Тьху! Я не хочу думати про те, що ти торкаєшся цієї дочки Ганга".
  
  
  "Налині дуже мила".
  
  
  "Вона їсть рис із каррі", - виплюнув Чіун. "Ніби рис не ідеальний сам по собі. Прислухайся до моїх слів, Римо. Жінка, яка намазала б гарний рис каррі, опустилася б до чого завгодно, включаючи поїдання комах".
  
  
  "Наліні не справляє враження пожирача комах".
  
  
  “Поїдання комах – це хвороба. Я не сумніваюся, що карі лежить в основі цієї чуми. Каррі та огидна гігієна”.
  
  
  "Я вважаю, що політична коректність не обмежується Заходом", - пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун подивився на нього з відсутнім виразом буддійського ченця, який випадково потрапив на церемонію вуду.
  
  
  Був майже опівдні, тому, звичайно, шведський стіл був накритий. Римо помітив вивіску з написом "САЛАТ з омарів" та написом: "Хто б не був постачальником, у нього дорогі смаки. Омари коштують недешево".
  
  
  Він проїхав повз анклав преси і знайшов місце, де можна зупинитися. Вони проникли всередину і виявили, що преса значною мірою зібралася навколо їжі.
  
  
  Римо посміхнувся. "Чудово. Нарешті у нас є перепочинок".
  
  
  Вони ковзнули у вічнозелені зарості.
  
  
  Відразу ж мурахи знову почали падати на Римо.
  
  
  Він струсив їх і уважно придивився до гілок дерева, шукаючи інших. Він помітив одного. Воно підняло свою іржаву голову, схожу на молоток, і, здавалося, розглядало його чорними плямами очей.
  
  
  "Обережно, татку, цей жук ось-ось на тебе стрибне".
  
  
  "Він би не посмів", - парирував Чіун.
  
  
  Чіун пройшов під гілкою. Мураха залишився там, де був.
  
  
  Але коли Римо наблизився, воно стрибнуло до нього. Побачивши його наближення, Римо нахилився. Воно пролетіло над його головою і приземлилося на землю. Римо наступив на нього, і це був кінець мурахи.
  
  
  Римо наздогнав Майстра синанджу і запитав: "Якого біса вони на тебе не накидаються?"
  
  
  "Я сказав тобі чому. Мурахи поважають майстра синанджу".
  
  
  "На це я не куплюсь".
  
  
  На стовбурі дерева була ще одна мурашка. Вони минули його праворуч, що означало, що Чіун пройшов між ним та Римо.
  
  
  Коли вони наблизилися, мурашка перебігла їм дорогу, щоб сісти на інше дерево. Потім він стрибнув у Римо.
  
  
  Римо спіймав його тильною стороною долоні та відбив. Він з брязкотом пролетів крізь вічнозелене листя.
  
  
  "Ці хлопці безперечно мають на мене зуб", - пробурмотів він.
  
  
  Вони прийшли на пасовище Люціана.
  
  
  Чіун різко зупинився. Він почав пробувати повітря своїм крихітним носиком, його рот заклопотано стиснувся у вузлик.
  
  
  "У чому справа, Тату?"
  
  
  "Я відчуваю запах смерті".
  
  
  Римо скуштував повітря на смак. Це було там. Гази розкладання, застоялася сморід поту і крові.
  
  
  Вони просувалися, не видаючи абсолютно жодного звуку, незважаючи на сухий підлісок. Здавалося, що їхні ноги точно знали, куди себе поставити.
  
  
  І в сухих бур'янах вони знайшли перших мертвих окунів. Здавалося, що вони померли, сидячи в бур'янах, де вони із задоволенням поїдали грозових жуків, і просто впали горілиць, все ще схрестивши ноги. На їхніх виснажених обличчях були приємні посмішки.
  
  
  "Схоже, вони померли щасливими", - пробурмотів Римо, опускаючись на коліна, щоб помацати їхнє тіло. Теплі, але остигаючі. "І вони померли не так вже й давно", - додав він.
  
  
  Чіун підштовхнув труп носком сандалії. "Вони померли від хвороби дандербага?"
  
  
  "На мою думку, це дійсно так", - сказав Римо. "Давай".
  
  
  Далі вони знайшли ще тіло. Вони теж померли, сидячи в бур'янах і наїдаючись вдосталь.
  
  
  "Думаю, на цьому все закінчується", – вирішив Римо. "Ти їж жуків сирими і вмираєш. Просто потрібно трохи більше часу, щоб видобути кілька людей".
  
  
  Вони перетнули лінію розколу, прямуючи до мисливських угідь Хеппі Харвестер. Там Складачі збирали грозових жуків, яких, здавалося, була невичерпна кількість, і кидали їх у загальний котел.
  
  
  "Хтось знає, де Теодор?" Дзвонив Римо.
  
  
  "Іноді він літає з орлами, і його можна побачити кружляючим у небі над головою", - відповіла одягнена в оленячу шкіру блондинка.
  
  
  Чіун підняв очі і сказав: "Я бачу тільки ворон".
  
  
  "Теодор Парящий-С-Орламі не був би застигнутий зненацька, літаючи з воронами", - безтурботно сказала білявка.
  
  
  "Це було моє припущення", - сказав Римо.
  
  
  "Отже, він має бути у своєму вігвамі, обмірковуючи мудрі думки", - додала вона.
  
  
  "Я поставив би на перше, але сумніваюся щодо останнього".
  
  
  Вони знайшли Теодора Парящого-С-Орламі в його типі, його бойовий капелюх і перука збилися набік. Здавалося, вони були з одного шматка. Він рухнув у сидячому положенні, і тільки стіна вігваму утримувала його лисіючу голову від зісковзування на трав'яну підлогу.
  
  
  Його очі були закатаними, а білки були блакитними.
  
  
  "Рімо!" - пискнув Чіун. "Подивися на його очі!"
  
  
  "Я бачу їх. Вони всі сині".
  
  
  "Ця людина ще не мертва".
  
  
  "Бувай?"
  
  
  "Він помирає".
  
  
  Римо опустився навколішки і вразив чоловіка.
  
  
  "Магараку, ти мене чуєш?"
  
  
  Теодор Магарак дивився в нікуди. Його тонкі губи почали кривитися. "Вона прийшла..."
  
  
  Римо опустився навколішки, щоб почути слова вмираючого. "Хто вона?" він запитав.
  
  
  "Елдрес. Вона. . . зробила. . . це. . . "
  
  
  "Як вона виглядала?"
  
  
  "Не... бачив... її".
  
  
  Потім помер. Він неглибоко вдихав і видихав. Потім повітря почало виходити в нього з рота і носа довгими, повільними видихами, як повітряна кулька, що повільно здувається. Через десять секунд після того, як його легені розрядилися, Римо і Чіун почули, як його серце пропустило удар, а потім зовсім перестало битися.
  
  
  "Зник", - сказав Римо, підводячись на ноги. "І я не бачу на ньому жодних міток".
  
  
  Майстер Сінанджу почав оглядати вігвам зсередини. Вони знайшли скромний запас нездорової їжі, три старі екземпляри "Дівчат з Пентхауса" і більше нічого.
  
  
  Римо почув хрумкий звук і підняв ногу.
  
  
  "На що я настав?" спитав він.
  
  
  Чіун подивився на кашеподібну пляму на килимі.
  
  
  "Жук".
  
  
  "Мабуть, це була розрізнена закуска", - сказав Римо. "Я тут нічого особливого не бачу". Він вийшов із типи і озирнувся.
  
  
  Складальники врожаю діловито готували грозових жуків. Здавалося, вони не звернули увагу на смерть свого лідера. Насправді вони, здавалося, не звертали уваги ні на що, окрім грозових жуків.
  
  
  Схопивши комбайн, що проходить, Римо запитав: "Хто-небудь останнім часом відвідував Теодора?"
  
  
  Чоловік насупився і відкинув назад свої кіски, перш ніж заговорити. "У типи була жінка".
  
  
  "Як давно це було?"
  
  
  "Десять чи п'ятнадцять хвилин".
  
  
  "Бачиш, як вона виглядала, сподобалося?"
  
  
  "Я бачив лише її спину".
  
  
  "Як вона була одягнена?"
  
  
  "Як в індіанця".
  
  
  Римо оглянув женців, одягнених у оленячі шкури, і пробурчав: "Це значно звужує коло пошуків".
  
  
  Римо повернувся до типів.
  
  
  "Хлопець каже, що не більше п'ятнадцяти хвилин тому поблизу тинялася скво", - сказав він Чіуну.
  
  
  Майстер Сінанджу підняв висохлий кіготь. "Подивися, що я знайшов у руці цієї людини, Римо".
  
  
  Римо подивився. Це була різьблена скринька з рожевого дерева, вкрита вставками зі слонової кістки і обшита білим оксамитом. В іншому вона була порожня.
  
  
  "Він стискав це, коли вмирав", - сказав Чіун.
  
  
  "Що-небудь означає?"
  
  
  "Я не знаю ..."
  
  
  "Ну хтось убив цього хлопця".
  
  
  "Я не бачу на ньому жодних міток", - сказав Чіун.
  
  
  "Так. Але він не настільки п'яний, щоб бути жертвою ДОПОМОГИ. Крім того, він не був хворий, коли ми бачили його вчора".
  
  
  "Ми доб'ємося правди від інших".
  
  
  Складачі врожаю були тільки раді відповісти на їхні запитання, навіть із набитими ротами. Здавалося, вони не могли перестати їсти грозових жуків.
  
  
  "Так, я теж її бачив", - зізнався юнак із стрижкою ірокез. "Але тільки зі спини. На ній була гарна сукня".
  
  
  "Колись бачив її раніше?" Запитав Римо.
  
  
  "Я так не думаю", - сказав він, виколупуючи зубочисткою м'ясо чорного жука із зубів. "Вона, мабуть, люціан".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Я не знаю. Це було просто почуття. Але вона не була Жнецем".
  
  
  "Це правильно. Вона не була однією з нас".
  
  
  "У мене для вас новини", - сказав Римо. "Єдина різниця між вами та Снепперами в тому, що вони мертві від поїдання комах, а ви ні. Поки що."
  
  
  "Тільки люціани ловлять ДОПОМОГУ. І якщо вони мертві, то це тому, що так розпорядився Гітчі Маніту. Ми влаштуємо їм належний похорон, як тільки наситимемося його дітьми".
  
  
  Римо запитав: "Якщо тільки люціани ловлять ДОПОМОГУ, то що вбило Теодора Магарака?"
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Латвійська шиншила. Ми тільки-но знайшли його перекинутим у своєму вігвамі, зі скальпованим".
  
  
  На обличчях збирачів з'явилися різні розгублені вирази. Зрештою зневіра перемогла.
  
  
  "Теодор Парящий-С-Орламі вічний", - крикнув один.
  
  
  "Так. Гітчі Маніту не забрав би його у нас напередодні відродження шиншили", - наполягав інший.
  
  
  "Подивитися не зашкодить", - сказав Римо.
  
  
  Блондинка в оленячій шкурі справді дивилася. Вона відкинула полог вігваму і видала вереск.
  
  
  "Брат Теодор мертвий!" - Закричала вона.
  
  
  Між ковтками інші підхопили крик. "О, це жахливо!"
  
  
  "Горе, у нас немає лідера!"
  
  
  "Остання з гордих шиншил вирушила на Щасливі мисливські угіддя. Це кінець цілої доби".
  
  
  Крізь свої жалібні крики вони продовжували запихати жуків до рота.
  
  
  "Можливо було б непогано відкласти "жучки", поки ми точно не дізнаємося, що його вбило", - запропонував Римо.
  
  
  "Ми знаємо, що його вбило".
  
  
  "Так, це дірка в озоновому шарі, створена нелюдським прогресом білої людини".
  
  
  "Що, якщо це був жук?" Заперечив Римо.
  
  
  "Єресь. Не дозволяй Гітчі Маніту чути, як ти обмовляєш на його могутніх, але смиренних створінь".
  
  
  Римо дивився на грозових жуків, коли їх опускали в киплячу воду в каструлі. Вони негайно звернули свої дюймові тіла в тугі коричневі кульки, ніби смерть позбавила їх нудьги мирського існування.
  
  
  "Останнє питання", - сказав він. "Колись чув про когось на ім'я Елдрес?"
  
  
  Ніхто не чув. Потім хтось згадав, що в дні, що передували Великому розколу, брат Карл Прозорливий говорив про пророка, якого він називав Вона.
  
  
  "Вона?" - перепитав Чіун.
  
  
  "Це єдине ім'я, яке дав їй брат Карл. Ми вважаємо, що це одна з богинь його грецьких предків".
  
  
  "Прозорливий був греком не більше, ніж я", - сказав Римо.
  
  
  "Ти надто блідий, щоб бути греком".
  
  
  "Греки були такими ж блідими, як американці", - сказав Чіун.
  
  
  "Блідий, як афроамериканці, ти маєш на увазі".
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся до Римо і напівголосно сказав: "Ці люди божевільні, Римо".
  
  
  "Мабуть, вони щось з'їли", - сказав Римо, із задоволеним виглядом розглядаючи киплячих громових жуків.
  
  
  Схоже, ніхто не брехав - частота їхнього пульсу та дихання були чутні як Римо, так і Чіуну, і жоден з них не видавав явної нервозності, - так що не було сенсу витягувати будь-яку додаткову інформацію силою. Римо відвів Чіуна убік і сказав: "Тут щось відбувається. Спочатку Снепперс здалися, а тепер Магарак".
  
  
  "Ці не здаються хворими. Тільки голодними. Вони ніколи не припиняють їсти?"
  
  
  "Що я хочу знати, то це як вони залишаються такими худими, коли все, що вони роблять, це їдять жуків цілими вагонами?"
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Можливо, у них булімія".
  
  
  Рідкісні брови Чіуна поповзли вгору по лобі. "Що це за плем'я?"
  
  
  "Булімія означає, що вони їдять як свині, їх нудить, вони з'їдають ще трохи і їх знову нудить, щоб вони могли продовжувати їсти. Це називається обжерливістю. Або очищенням. Можливо, і те, й інше".
  
  
  "Звучить дуже по-римськи", - задумливо промовив Чіун. "Римляни часто їли і пили до тих пір, поки їхні шлунки не збунтувалися. Спорожнившись, вони відновлювали прийом їжі. Між нами кажучи, Римо, я думаю, що у воді було щось, що звело їх з розуму".
  
  
  "Римляни чи папи римського?"
  
  
  "Не має значення", - невизначено сказав Чіун.
  
  
  Римо озирнувся. Він не побачив, що когось нудить. Просто об'їдалися. "Ми відчули б запах блювоти, якби вони були булимиками", - вирішив він вголос.
  
  
  "Я б з радістю вдихнув блювоту, якби це означало, що мені більше не доведеться терпіти сморід, що походить від тебе від цієї жінки".
  
  
  Римо підняв руку. Він принюхався. "Тепер це практично минулося". Але задоволена посмішка вигнула його тонкі губи.
  
  
  Чіун скорчив гримасу огиди. "Від тебе смердить, і тобі навіть начхати. Всі мої тренування були марні. Я дав білій людині сонячне джерело, і, на жаль, він все ще білий".
  
  
  "Забудь про це. Давай подивимося, брат Карл Прозорливий мертвий. Коронер на льоду. Лускуни з'їли своє останнє. Теодор Магарак тепер корм для черв'яків Теодора. А Дрозда Лімбургера ніде не знайти. За всім цим, мабуть, стоїть Лімбургер".
  
  
  "Смішно", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Хто залишився?"
  
  
  "Так і є. І доки ми залишаємося у вертикальному положенні, тоді як інші відкидаються назад, буде записано, що ми були переможцями".
  
  
  "Я маю на увазі, хто залишився, хто може стояти за цим?"
  
  
  Хітін глянув у небо. Його очі звузилися. "Можливо, в небі таки є дірка".
  
  
  Римо підняв руки. "Я здаюсь".
  
  
  "Але я цього не роблю", - сказав Чіун, починаючи.
  
  
  Римо пішов за ним. Коли вони переходили від зони збирання врожаю до дерну Люціана, він помітив, що випалені трави піднімаються і опускаються, і він побачив іржаво-червоних мурах, що перестрибують із бур'янів на бур'ян, зовсім як коники. І, як сарана на марші, вони стрибали у їхньому напрямку.
  
  
  "Давай обійдемо стороною", - швидко сказав Римо. "Можеш називати мене боягузливим котом, але мені не подобається, як ці мурахи, які йдуть у наш бік, продовжують дивитися на мене".
  
  
  "Борушливий кіт", - сказав Чіун. "Якби ти викупався, тобі не було чого боятися".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?" — спитав Римо, коли вони підпливли до чагарників вічнозелених рослин.
  
  
  "Очевидно, що їх приваблює твій неапетитний запах".
  
  
  "О", - сказав Римо, раптово усвідомивши, що Майстер Сінанджу, ймовірно, мав рацію.
  
  
  Коли вони залізли на дерева, Римо почав виглядати мурах, що причаїлися. Їх не було. Озираючись назад, він бачив, як десятки з них перестрибували з бур'янів на бур'ян, і навіть мляві грозові жуки були змушені забратися з їхнього шляху. На повільних – а їх була більшість – напали.
  
  
  Римо не став чекати, щоб побачити, що буде далі. На той час його вже нудило від жуків.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Дейл Парсонс був спантеличений.
  
  
  Вони доставили до нього тіло коронера з Укії Лі Естерквеста, бо побоювалися, що він помер від ПОБОРОНЬОЇ ДОПОМОГИ.
  
  
  Будучи федеральним патологоанатомом, Парсонс не мав ліцензії на розтин людей в окрузі Мендосіно. Забір крові був іншою справою. Він зробив це, взяв зразки тканин та розглядав їх під електронним мікроскопом, що працює від портативного бензинового генератора. Вої генератора було достатньо, щоб надовго пошкодити його слух, але Парсонс був настільки занурений у свою роботу, що ледве помічав шум.
  
  
  Він майже не чув нетерплячого ляскання по клапану свого намету.
  
  
  "Йди", - гаркнув він. "Я працюю".
  
  
  Відкинулася стулка, і здалося знайоме обличчя.
  
  
  "Пам'ятаєш мене?"
  
  
  "Солк. Управління по Санітарному нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів, вірно?"
  
  
  "Ти зрозумів".
  
  
  Парсонс хмикнув. "Той, хто дав назву цьому вірусу, теж зробив це абсолютно правильно".
  
  
  Увійшов Римо Солк, за ним корейський експерт з японських жуків. Старий просто стояв там, кам'яний і безмовний, його пальці з довгими нігтями затуляли крихітні вуха.
  
  
  "Парадокс?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ось, поглянь".
  
  
  Помітивши задрапіровану фігуру, Римо запитав: "Мертвий люціан?"
  
  
  "Ні. Це місцевий коронер, Естерквест".
  
  
  Обличчя Римо похмуріло. "Я зустрів його. Він був добрим хлопцем. Дуже пишався своєю роботою".
  
  
  Парсонс кивнув головою. "Я лаю себе за те, що не поговорив з ним раніше. Він розповідав тобі щось про розтин?"
  
  
  "Тільки те, що він не міг розібратися в цьому. Але він виявив щось дивне у кровотоку".
  
  
  "Він зробив? Тепер це дуже цікаво. Погляньте через цей мікроскоп".
  
  
  Римо приклав око до окуляра. Парсонс сказав: "Те, на що ви дивитеся, - це зразок крові, збільшений у десять тисяч разів. Бачите ці веретеноподібні штуковини всередині крапель?"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Білкові частки, впроваджені в цитоплазму білих кров'яних тілець. Мертва речовина, що потрапила в кровообіг після виконання своєї роботи".
  
  
  Римо відвів погляд від об'єктиву. "Це те, що вбивало людей?"
  
  
  "Можливо. Але це не вірусні частки".
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  "Я не знаю, але тут виникає парадокс. Вони не збігаються ні з чим, що я виявив у грозових жуків, яких я розкривав".
  
  
  "Ти розкривав жуків? Чим - англійськими шпильками?"
  
  
  "Дуже забавно. Те, що я знайшов у жуку, цікаво. Фермент, нешкідливий для людей. Це не отрута, вона засвоюється і виводиться з організму. Але в нього справді є цікава властивість".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Пам'ятайте, що thunderbug багатий білком, поживними речовинами та вуглеводами, легко перетравлюється і навіть призводить до того, що люди втрачають вагу, чим більше вони його їдять".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ну, мабуть, цей фермент хімічно зв'язується з рецепторами в тонкій кишці, блокуючи їх засвоєння поживних речовин, білків та вуглеводів".
  
  
  "Ти можеш сказати це, розрізавши маленького жука?"
  
  
  "Насправді, я не міг розібратися в самому ферменті. Але я гуляв цим місцем і випадково наткнувся на вбиральню. Я помітив жахливий запах".
  
  
  "Важко не вірити", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Коли я заглянув, я помітив, що майже всі випорожнення були жовтими і жирними на вигляд. Вірна ознака стеатореї - неперетравлений жир у випорожненнях. Я взяв кілька зразків калу назад і провів кілька тестів."
  
  
  "Ти хоробриша людина, ніж я, якщо ти вліз у цю переробку".
  
  
  Парсонс з нещасним виглядом кивнув головою. "Це огидна робота, але хтось повинен був її виконувати. Мої тести показали, що не тільки жир проходив через кишечник ТАТІ не всмоктується, але також вуглеводи та білки. Це працює так, що хімічні рецептори чіпляються за ці ферменти, думаючи, що це справжня їжа, і вони засмічуються, як неправильно вставлений ключ у замок. Бідні білки та вуглеводи пройшли б повз незайманими. Людський організм витягує цінність їжі через кишечник, а не шлунок”.
  
  
  "Іншими словами, вони нічого не отримували від їжі?"
  
  
  Парсонс кивнув головою. "Ви можете їсти грозових жуків весь день безперервно, і жодна з поживних речовин не потрапить у ваш організм. З таким же успіхом ви могли б їсти картон. Чорт забирай, картон був би кроком вперед в порівнянні з thunderbugs ".
  
  
  Старий кореєць наблизився, його руки відірвалися від вух. "Що це ти кажеш?"
  
  
  Ці люди там об'їдаються? Вони думають, що добре харчуються, але це не так. Насправді вони морять себе голодом. Ось чому вони продовжують їсти і чому вони продовжують виснажуватися. але їх організм продовжує вимагати все більше і більше поживних речовин. Організм отримує їх не з їжею, а з накопиченого жиру та м'язової тканини. Якщо це триває досить довго, вони зрештою виглядають як сомалійці”.
  
  
  "Так ось що їх вбиває, так?" – сказав Римо.
  
  
  "Ні. Зрештою, може бути. Але жоден із ПАП ніколи не доходив до голодної смерті. І все ж таки вони вмирають. Перш ніж вони помруть з голоду".
  
  
  "Від чого?"
  
  
  "Я абсолютно поняття не маю. Але ті ж частки, які я знайшов у жертв HELP, знаходяться у кровотоку Esterquest".
  
  
  "Якщо він з'їв якогось громового жука, - сказав Римо, - то я теж".
  
  
  "Парадокс, повертайся. І ось ще що - речовина в їхній крові, схоже, не пов'язана з ферментом thunderbug. Додаткові аналізи крові підтвердять це, але прямо зараз я схиляюся до цієї теорії".
  
  
  "Що ж, - сказав Римо, - тобі доведеться пустити ще багато крові".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Ми щойно прибули з країни Люціана. Вони всі мертві".
  
  
  "Всі?"
  
  
  "Кожен із них клацає пальцем по одному з них. Але Жнеці все ще жують. За винятком Теодора Парящого-С-Орламі. Він теж мертвий. Ми знайшли його в його вігвамі, білки його очей були повністю блакитними".
  
  
  "Синій?"
  
  
  "Блакитне яйце малиновки. Тобі щось каже?"
  
  
  Парсонс вказав на фігуру, накриту простирадлом. "Так. Очі цієї людини були блакитними, коли його виявили вмираючим у кімнаті для бальзамування. Але подивися..."
  
  
  Парсонс підняв простирадло і цифровим способом розплющив очі мерця. Білки були ідеально білими.
  
  
  "Це єдина патологічна ознака, і вона проходить за кілька хвилин після смерті", - сказав він.
  
  
  "Я ніколи не чув про те, щоб очні яблука синіли", - сказав Римо після того, як простирадло було відновлено.
  
  
  "У пацієнтів із захворюваннями печінки ви можете отримати дійсно яскравий жовтий колір. Але синя склера – так це називається – зустрічається рідко. Зазвичай це означає остеопороз – захворювання кісток, яке я безперечно можу виключити".
  
  
  "То що ж це означає?"
  
  
  "Якщо я дізнаюся, я дам тобі знати. А поки що мені краще поглянути на тих снеперів, про яких ти кажеш, що вони мертві".
  
  
  "Бережись мурах".
  
  
  "Мурахи?"
  
  
  "Вони дійсно активні в цю пору року. Вони стрибають на все, що відбувається поряд з ними".
  
  
  "Окрім мене", - додав старий кореєць.
  
  
  Брови Парсонса насупилися. "Мурахи не стрибають".
  
  
  "Ці роблять", - сказав Римо.
  
  
  Похитавши головою, Дейл Парсонс покинув дивну пару.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Вийшовши з намету, де він міг чути свої думки, Римо сказав: "Щойно рознесеться звістка про мертвих снеперів, ми опинимося в білій гарячці, як журналісти-акули".
  
  
  "Ти говориш ідіотською", - сказав Чіун. "Говори англійською".
  
  
  "Нам краще забратися звідси".
  
  
  "Незабаром стемніє, нас не побачать, якщо ми не хочемо, щоб нас бачили".
  
  
  "Мені потрібно прийняти душ, пам'ятаєш?"
  
  
  Очі Майстра Сінанджу підозріло звузилися. "Тобі потрібен холодний душ, бо в твоїх очах світиться хіть".
  
  
  "Давай не починатимемо, Чіуне. Давай."
  
  
  Вони знайшли свою машину і в тиші поїхали назад у мотель.
  
  
  "У тебе є якісь ідеї про те, що відбувається?" Запитав Римо через деякий час.
  
  
  "Тільки геніальний Траш Лімбургер може пояснити це, але де він?"
  
  
  "Одне можна сказати, напевно, його ніде поблизу немає. Він занадто товстий, щоб сховатися всередині чогось меншого, ніж дирижабль Goodyear".
  
  
  "Він не ховається. Його викрали таємні демони, які орудують у цих лісах".
  
  
  "Ну, таємні лиходії чи ні, - сказав Римо, оглядаючись на всі боки, - хтось чи щось убило Теодора і того коронера. Щось, від чого їхні очні яблука тимчасово стають синіми".
  
  
  "Отрута".
  
  
  "А?"
  
  
  "Отрута", - повторив Чіун. "Ось що означає слово вірус: отрута".
  
  
  "Ні, це не так. Вірус – це помилка".
  
  
  "Жук є жук".
  
  
  “Вірус начебто як мікроскопічна помилка. Якщо він потрапляє у вашу систему, він розмножується та захоплює її, поки нічого не працює. Начебто як конгресмени”.
  
  
  "Латиною, мовою, яка хороша, незважаючи на те, що нею більше не говорять, - сказав Чіун, - слово вірус означає отруту".
  
  
  Римо виглядав замисленим. "Я трохи вивчав латину, коли був дитиною. Багато англійських слів походять з латині, але вони не завжди означають те саме, що й у древніх римлян".
  
  
  "Тебе вчили латині язичники", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ті черниці у церкві Святий Тереза багато чому мене навчила".
  
  
  "Пустяки", - пирхнув Чіун. "Вони наповнили твою порожню голову дрібницями та забобонами. Я навчив тебе всьому, що має значення".
  
  
  "Я пам'ятаю це трохи інакше, Папочка". Рімо раптом дещо згадав. "Хочеш, я підвезу тебе до китайського ресторану?"
  
  
  Чіун погладив свою рідку борідку. "Ні, якщо тільки ти теж не збираєшся їсти".
  
  
  "Думаю, я співаємо пізніше", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді я волію голодувати. Я не кращий за пожирача комах, якщо ти волієш суспільство цієї торгівлі каррі суспільству тієї, хто виростила тебе з бруду та невігластва жіночого монастиря".
  
  
  Римо зітхнув. Він під'їхав до бунгало, коли вже стемніло.
  
  
  "Послухай", - сказав він, виходячи. "Їж чи не їси. Тільки не покладай на мене провину, тому що я хочу час від часу насолоджуватися невеликим жіночим суспільством".
  
  
  "Ласкаво просимо до самок за кількістю. За умови, що вони відповідного забарвлення".
  
  
  "Ти маєш на увазі біле?"
  
  
  "Ні. Кореянка. Я коли-небудь казав тобі, що кореянка - найкрасивіша квітка з усіх?"
  
  
  "Так, і я можу сама знайти собі жіноче суспільство, дякую".
  
  
  "Я йду до своєї кімнати", - сказав Чіун. Він подивився на свого учня, чекаючи на реакцію.
  
  
  "Я згоден", - сказав Римо безтурботним голосом.
  
  
  "Спати", - додав Чіун.
  
  
  "Приємних снів", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо мій сон буде порушено звуком гону, я зроблю так, щоб мене почули".
  
  
  "Ти змушуєш чути себе щоночі своїм гусячим ґоготом".
  
  
  Чіун випростався на весь свій п'ятифутовий зріст. "Наклепник! Я не хропу!"
  
  
  "І я не говорю брехні".
  
  
  Майстер Сінанджу увірвався у своє бунгало, зачинивши за собою двері. Римо теж зачинив свої двері.
  
  
  Але через кілька хвилин Римо щось співав. У нього була гаряча вода, і було приємно, що вона струмує милом по його худорлявому, міцному тілу. Він збирався побачити. У нього роками не було побачення – справжнього побачення. Жінки, які в нього були. Побачень – ні. Було приємно думати, що він все ще може ходити на побачення, добре проводити час і відливати від роботи. Особливо це завдання.
  
  
  На той час, як пролунав стукіт у двері, Римо насвистував.
  
  
  Його свист перейшов у зляканий крик, коли він відчинив двері.
  
  
  Бо там стояла Джейн Гудвумен, оголена. Більш оголена, ніж гола, хоч вона була повністю оголена. Вона була дуже оголеною.
  
  
  "Що ти тут робиш?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Джейн Гудвумен посміхнулася так широко, як грати радіатора Кадиллак. "Я отримала твою записку, коханий!" Вона розкинула руки, і її груди захиталися, як непридатні форми для рожевого желе, через що сережки-кільця задзвеніли.
  
  
  "Яка записка?"
  
  
  "Те, яке ти відправив у мій готель, зі словами "Я шалено люблю тебе".
  
  
  "Я тебе абсолютно ненавиджу", - сказав Римо. "Тому я не надсилав жодних повідомлень про пюре".
  
  
  Джейн Гудвумен зібрала свої груди у формі електронних чашок, тицьнула ними в обличчя Римо і вимагала: "Як ти можеш їх ненавидіти?"
  
  
  Дивлячись на масу плоті, що розплющується по стискаючих руках Джейн Гудвумен, Римо зауважив: "Я не знав, що у цицьок можуть бути проблеми зі щитовидною залозою".
  
  
  Джейн Гудвумен почервоніла і замахнулася, щоб вліпити Римо ляпас. Римо був надто швидкий. Він зачинив двері. Бавовна і ляпас її руки, що вдарилася об двері, злилися в один короткий, різкий звук.
  
  
  "Це ганебне домагання буде у завтрашньому випуску Blade!" - крикнула вона через тремтячі двері.
  
  
  "Набивайся. Просто переконайся, що правильно пишеш моє ім'я. Це Солк. С-А-Л-К. З FDA. І це Асоціація".
  
  
  "Ублюдок!"
  
  
  "Принаймні, у мене був один з батьків, який зізнався, що в нього є я".
  
  
  Звук машини, що від'їжджає, приніс полегшення. Було майже вісім. Наліні мала з'явитися з хвилини на хвилину. Римо підійшов до стіни, що з'єднує квартиру Чіуна з дуплексом, і вдарив по ній з такою силою, що відшарувалася штукатурка.
  
  
  "Гарна спроба, Тату, але ти все зіпсував. Вона не могла чекати до восьми".
  
  
  Пролунав гучний хропіння. Це не було звичайним гусячим ґоготом, тому Римо зрозумів, що Чіун прикидається, поступаючись гідністю в обмін на те, щоб уникнути звинувачень.
  
  
  Коли вона скінчила, Наліні увійшла до кімнати, як приємний вітерець. Її сарі було яскраво-рожевого кольору і облягало її гнучке тіло, як океанська піна. Її смагляве обличчя, обрамлене шаллю, було схоже на квітучий лотос із темним серцем.
  
  
  "Привіт, Римо", - сказала вона, сором'язливо опускаючи свої великі сяючі очі.
  
  
  Римо не зміг придушити усмішку. "Ти якраз вчасно. Хочеш їсти?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Вона взяла його за руку, і її парфуми огорнули дорогу до машини.
  
  
  У китайському ресторані вони розмовляли за їжею. Римо здивувався тим, як він ловив кожне слово Наліні. Він знайшов її чарівною, по-своєму загадковою. Він уже наполовину покінчив із вечерею, коли згадав, що йому теж треба накачати її.
  
  
  "Кленсі все ще ошивається поблизу?" спитав він.
  
  
  "Так. Він сповнений рішучості врятувати людство від цієї жахливої ДОПОМОГИ. Це було його тягарем після смерті його братів. Ці бідолахи, Римо. Вмирали від перевтоми, бо надто дбали про допомогу людям, щоб самим як слід відпочити".
  
  
  "Ти не купишся на це лайно?"
  
  
  Наліни мляво знизала плечима. "Я проста медсестра з чужої країни. Що я знаю про такі речі? Дехто каже, що в небі дірка, а інші - що хвороба витає в повітрі. ".
  
  
  "Я чув, що Джимбо та Роббо Кленсі обидва померли від сифілісу".
  
  
  Темні очі Наліні спалахнули. "Це не правда!"
  
  
  "Звідки ти знаєш, що це не так?"
  
  
  "Я чую всі секрети сім'ї Кленсі, і я ніколи не чув, щоб говорили такі речі. Чому ти запитуєш мене про ці речі, Римо?"
  
  
  "Я ж казав тобі. Я шукаю ДОПОМОГУ, а Кленсі поводиться дивно з того часу, як потрапив сюди. Я намагаюся зрозуміти, яке місце він займає".
  
  
  Наліні пильно подивилася на нього. Вона перехилилася через стіл і сказала: "Ви не з FDA. Хто ви? Ви можете сказати мені. Я вмію зберігати секрети".
  
  
  "Тоді ось те, що ти оціниш. Thunderbug не надає людям ДОПОМОГИ. Їм це теж не допомагає. Як їжу він марний, незважаючи на те, що кажуть люди. Ці божевільні папочки вмирають з кожним шматочком".
  
  
  "Я в це не вірю", - із сумнівом сказала Наліні. "Ти смієшся з мене, тому що я відрізняюся від тебе".
  
  
  "У ЦКЗ є патологоанатом, який розібрався в цьому. Він збирається рознести на шматки аферу з "тандербагом", як тільки знайде репортера з працюючими мізками".
  
  
  Очі Наліні потемніли, і вона сказала: "Це вище розуміння бідної іноземної дівчини на кшталт мене".
  
  
  "Звідки Ви родом?" - Запитав Римо, швидко змінюючи тему.
  
  
  Наліні відкинулася назад і пограла зі своєю стравою з рису з каррі. "Цейлон", - сказала вона надутим голосом. "Коли я була дівчинкою, це називалося "Цейлон". Тепер це Шрі-Ланка".
  
  
  "То ти не індіанець?"
  
  
  "Я таміл, індуїст. Для західних очей це не так сильно відрізняється. Я покинув свою країну, рятуючись від міжусобиць".
  
  
  Дивлячись у її великі чорні очі, Римо відчув, що знав Наліні дуже давно чи в минулому житті. Він постійно забував про свою їжу. Він продовжував забувати про все, крім цих привабливих очей і аромату, який викликав у нього приємний неспокій. Приготовлений на пару рис охолонув, а качка стала жирною. Він ледве доторкнувся до них.
  
  
  Перш ніж він усвідомив це, вони вже їхали назад до його бунгало, і вона сиділа поруч із ним, її фруктовий аромат наповнював його голову. Він міг відчувати тепло її тіла. Це також було приємно. Це також змушувало його прагнути дістатися місця призначення.
  
  
  Римо не треба було запрошувати її увійти. Наліні увійшла так, ніби запрошення не потрібно було вимовляти вголос, і незабаром вони вже цілувалися як експеримент. Римо підвів Наліні до ліжка, і вона безсоромно посміхалася, поки він намагався придумати, як зняти з неї сарі.
  
  
  Сміючись, вона нахилилася і підняла його за один шматочок шовку. Потім, вставши на одну ногу, вона розвернулася на місці, розвертаючись для нього. На його подив, на ній не було нижньої білизни.
  
  
  Її тіло було гнучким коричневим шедевром із сосками, такими ж темними, як її очі. Здавалося, вони дивилися на нього.
  
  
  Вона нахилилася, щоб вимкнути світло поруч із ліжком. У темряві її посмішка була тисячею безмовних запрошень на задоволення. Вони почали досліджувати тіла одне одного. Римо знайшов її шкіру гладкою, як шовк.
  
  
  Римо відсунув на задній план усе, що він колись знав про сексуальну техніку синанджу, і взяв її так, як взяв би у безтурботні дні до того, як прийшов у Сінанджу.
  
  
  Наліні не була сором'язливою дівчиною, незважаючи на всю свою скромність. Вона знала секс і вона знала чоловіків.
  
  
  Те, що було за цим, було грубим і диким, і Римо втратив себе в її досконалому, чуйному тілі.
  
  
  Після того, як Римо скотився з неї, Наліні здивувала його, видершись на нього. Раніше вона була теплою та чудовою. Тепер вона перетворилася на тигрицю, що рухається вгору й униз, що видає тихі, нерозділені звуки задоволення, які переросли в крещендо, таке гостре, що вона заплющила очі і прикусила губи, ніби раптом соромилася висловити свою пристрасть.
  
  
  Останнє, що пам'ятав Римо, були її темні груди, що підстрибували перед очима, її соски, так близько до його обличчя, схожі на плоскі очі інопланетянина. Вони нагадали йому про щось, але раптово він був надто зайнятий, реагуючи на її ритми, щоб звертати увагу на що.
  
  
  Вони скінчили разом, а потім прийшов сон.
  
  
  Десь за північ Римо прокинувся із запахом Наліні, що все ще витав у його легенях, і відчуттям розслабленості, якого він не відчував уже багато років. Його кістки відчувалися під шкірою вільно, а м'язи були повністю позбавлені напруги.
  
  
  Потім, як гайковим ключем, щось перевернулося в його животі.
  
  
  Він миттєво зрозумів, що був один. Порожнє місце на ліжку поруч із ним не випромінювало тепла.
  
  
  Він був оголений, ковдру скинуто в ногах ліжка.
  
  
  І з його живота щось повзло.
  
  
  Римо обережно підняв голову. Очі звикли до темряви, і він розгледів довгу гротескну форму там, де був його пупок.
  
  
  Навіть у напівтемряві він міг бачити плоскі чужорідні очні плями. І він згадав, про що йому нагадали соски Наліні.
  
  
  І перш ніж Римо встиг відреагувати, довга голівка розкрилася, як ножиці, і з внутрішніх країв кожної окремої цибулини висунулися довгі, схожі на клешні жвали, схожі на біологічні небезпечні бритви.
  
  
  Його натренована в синанджі нервова система дала збій, і рука Римо почала рухатися раніше, ніж він забажав.
  
  
  Він скинув огидну штуковину зі свого живота і шпурнув через усю кімнату, де вона вдарилася об стіну з сухим, але останнім звуком.
  
  
  Римо скотився з ліжка, увімкнув світло і опустився навколішки, щоб точно побачити, кого він убив.
  
  
  Він був мертвий, його ноги вже підігнулися.
  
  
  Голова була поділена на дві частини. Оголювалися довгі ікла.
  
  
  Це був один із тих мурах іржавого кольору, які завдавали стільки клопоту. Безперечно. Тільки тепер він був схожий не так на мурашки, як на щось інше. Римо не знав, на що.
  
  
  Потім він відчув щось на своїй спині.
  
  
  Римо різко обернувся, і відчуття раптово зникло. Він почув звук чогось крихітного, що стукнувся на віконну фіранку.
  
  
  Він глянув на килимок під фіранкою. Ще одна мурашина штука - дертися у пошуках його ніжок. Римо впустив на нього телефонну книгу, і все.
  
  
  З'явилося ще. Він змахнув одну з плеча, розчавив її босою п'ятою. Це було байдуже, що наступити на сухі колючі гілочки.
  
  
  Вони долинали з вікна. Воно було закрите. Тепер воно було відкрито.
  
  
  Римо зачинив стулку, роздавивши щонайменше трьох. Їхні розділені голови поникли, ікла не зовсім розкрилися.
  
  
  Він прочухав кімнату і знайшов ще одного. Він убив його черевиком.
  
  
  Потім Римо опустився на ліжко і побажав, щоб ключ у животі послабив той емоційний болт, який був затягнутий.
  
  
  Коли він узяв свої емоції під контроль, він відчув себе дуже холодним. І злим.
  
  
  У темряві Римо прошепотів єдине тихе слово.
  
  
  "Наліні".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Вранці, після того, як Римо все пояснив, Майстер Сінанджу не сказав: "Я ж тобі говорив". Це говорили його очі, але губи лише прошепотіли: "Я не знав". Його тон був дивним.
  
  
  "Знаєш що?" - здивувався Римо.
  
  
  "Що вони досі живі".
  
  
  "Хто знає?"
  
  
  Чіун струсив з себе хмари, що застилали його карі очі. Вони прояснилися. "Я ніколи не розповідав тобі про Павукових Дів", - урочисто сказав він.
  
  
  "Павучі діви?"
  
  
  "Вони були нашими великими суперниками за часів імператорів Моголів".
  
  
  "В Індії?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Наліні сказала мені, що вона зі Шрі-Ланки".
  
  
  "Котрий колись був відомий як Цейлон. Павуки дива прийшли з острова Цейлон".
  
  
  "Чому їх називають павучими дівами?" - Запитав Римо.
  
  
  "Бо кажуть, що вони могли говорити мовою павуків і змушувати їх виконувати свої злі накази".
  
  
  "Павуки не розмовляють".
  
  
  "А мурахи не стрибають. Проте ми бачили, як мурахи роблять саме це".
  
  
  Вони були у кімнаті Римо. Майстер Сінанджу оглядав розчавлені тіла мертвих мурахоподібних істот. Римо спустив більшість із них в унітаз. Залишилися один або два сухі сухі трупи.
  
  
  "На мою думку, вони схожі на мурах", - сказав Римо.
  
  
  Чіун насупився. "Я нічого не можу з ними вдіяти, але, можливо, це правда".
  
  
  "Що правда?"
  
  
  "Хоча Павучих Див бачили, їх вбивць - ні. Це була таємниця, яку майстер Самбарі не зміг розгадати".
  
  
  "Я відчуваю, що зароджується легенда".
  
  
  Чіун вказав на пляму на килимі. "Сядь".
  
  
  Римо слухняно сів, спершу перевіривши килим на наявність паразитів.
  
  
  Майстер Сінанджу теж сів. Вони сіли одне до одного, підібгавши ноги в класичній позі лотоса.
  
  
  "Майстер Самбарі, - сказав Чіун, - це Майстер, про який я ніколи раніше не говорив".
  
  
  "Ще одна паршива вівця?"
  
  
  Крихітний носик Чіуна злегка зморщився. "Ні. Я розповідаю тобі ці історії про моїх предків, щоб ти міг навчитися. Урок Самбарі тобі ніколи не був потрібен, тому що Самбарі переміг останнього з Павучих Дивів за часів імператорів Моголів."
  
  
  "То як же вийшло, що вони з'явилися у нас у цій країні? Самбарі був до Колумба, вірно?"
  
  
  "Хто може знати?" Зневажливо сказав Чіун. "Коли ми повернемося додому, мені доведеться переглянути сувої, що вихваляють досягнення Самбарі. Ця людина була розтяпою. Він дозволив одному піти".
  
  
  "Наліні виглядала трохи молодо для такої літньої жінки", - зазначив Римо. "Або давно втрачена павукова діва".
  
  
  "Вона, очевидно, нащадок того нечистого клану. Не може бути жодних сумнівів у тому, що саме вона відправила Теодора Парящого-С-Орламі, можливо, підіславши одного зі своїх павуків до його перуки".
  
  
  "Типі", - розсіяно сказав Римо. "Тим не менш, збирачі врожаю сказали, що дивна індіанка тинялася біля намету Магарача".
  
  
  Обличчя Чіуна спотворилося від роздратування. "Індієць! Ти сказав мені, що це скво".
  
  
  "Я знаю, що зробив", - палко сказав Римо. "Мені сказали "індіанка". Я думав, це означає "скво", а не "ост-індіанка".
  
  
  "Якби ви повторили мені слово "Індійський", я б відразу здогадався про істину!"
  
  
  "Ти тільки зробив би поспішний висновок".
  
  
  "Правильний висновок. Той, який визволив би тебе від жаху цієї ночі".
  
  
  Римо вперто схрестив руки на грудях. "Так у чому ж справа?"
  
  
  Костляві пальці майстра Сінанджу знайшли їхні протилежні зап'ястя, і рукави його кімоно зійшлися разом, приховавши їх з очей.
  
  
  "Павучі Діви були вбивцями", - сказав він. "Надзвичайно хитрими спокусницями, які спокушали своїх жертв і залишали їх спати вічним сном зі своїми нечистими створіннями. Це відомо".
  
  
  "Ти мене втрачаєш".
  
  
  "Ти майже втратив себе через невігластво і пожадливість. Я почну з самого початку".
  
  
  Чіун опустив погляд на своє спальне кімоно кольору слонової кістки і почав говорити. Його писклявий голос набув суворого тембру.
  
  
  "Дні, про які я говорю, були днями імператора Моголів Аурангзеба. Це були славні дні, хоч і не такі славні, як дні єгиптян, римлян або особливо персів. Тим не менш, могольські імператори Індії могли багато чого запропонувати Сінанджу, оскільки вони правили роздробленою. імперією, де переслідувалися індуїсти, сикхи та інші незначні особистості. Бо могольські імператори Індії слідували пророку Мухаммеду " .
  
  
  "Багато ворогів, яких треба вбити, так?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Вороги існують для того, щоб їх руйнували. Аурангзеб знав це і тому запропонував хороше золото, щоб гарантувати, що Дім Сінанджу залишиться біля його трону. Згодом його вороги ослабли. Але ворог часто стає небезпечнішим, коли його сила слабшає, бо, коли він усвідомлює наближення своєї долі, він часто накидається, не переймаючись власним життям, так і тут, Римо.
  
  
  "Отже, одним із найбільш стійких ворогів були раджпути, які були індусами. Вони часто бунтували. Вони справді були бунтарями, оскільки їли тільки правою рукою. Вони зробили це, бо..."
  
  
  "Зроби це і рухайся далі".
  
  
  "Як забажаєш", - ледве чутно сказав Чіун. "Тепер раджпути послали на острів Цейлон за тим, хто прийде їм на допомогу. Вони знали, що не зможуть завдати шкоди імператору Моголів, оскільки він був захищений жахливою рукою Сінанджу через Самбарі Безпечного, раніше відомого як Самбарі Захисник".
  
  
  "Як швидко вони впадають у немилість, як тільки правда просочується назовні", - криво посміхнувся Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу химерно насупився і заговорив далі.
  
  
  "Зараз на Цейлоні жив народ, званий тамілами. Хоча вони й не були індійцями, вони були індуси. розмноження, як належить. Після цього вони їх з'їдали”.
  
  
  "Вони з'їли своїх чоловіків?" Вигукнув Римо.
  
  
  "Щасливчики, так".
  
  
  "А як щодо тих, кому не пощастило?"
  
  
  "Раби. Говорили, що Павучі Діви мають чари, що перевершують чари смертної жінки. Ніхто не знав, що це таке. Вони були спокусницями і, як говорили, спілкувалися з павуками, тим самим спонукаючи їх виконувати свої смертоносні накази. Бо Павучим дивам не пощастило. з їхніми чоловіками, і вони проклали собі шлях по світу, наймаючись як убивці. Це жахлива річ, Римо."
  
  
  "Конкуренція завжди є для того, з ким змагаються".
  
  
  "Я мав на увазі, що жінки візьмуться за почесну роботу, яка по праву належить чоловікам. У Кореї жінки стоять на п'єдесталах честі".
  
  
  "Щоб вони не зрозуміли, наскільки вони неважливі. Давайте повернемося до павукових див".
  
  
  "Ці низинні самки крали саму їжу з рота немовлят Сінанджу, яких годували мої батьки".
  
  
  "Давай просто пропустимо частину про голодуючих немовлят", - нетерпляче сказав Римо. "Що сталося далі?"
  
  
  "У ці дні павучі Діви перебували в занепаді. Вони сильно страждали щоразу, коли кидали виклик руці Сінанджу. Їх було мало. І їм було важко знайти охочих людей".
  
  
  "Без жартів", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Люди почали говорити".
  
  
  "Уяви".
  
  
  Чіун нахилився вперед і прошепотів: "Ходять чутки, Римо, що вони опустилися до розпусти".
  
  
  "Ні!"
  
  
  Чіун мудро кивнув головою. "У той час було відомо, що тільки три Павукові Діви все ще жили на самоті. Але коли вони з'явилися в місті Ахмаднагар, де імператор Моголів виступив уперед, розсудливо і мудро переслідуючи своїх підданих, всі зрозуміли їхню мету. Бо вони були відомі своїми великими. темними очима та яскравими розпусними квітами своїх сарі.
  
  
  "Почувши це, Майстер Самбарі розшукав Павучих Див. Першу він убив, поки вона спала. Вдруге він здивувався, коли повія розважалася з одним із чепурунів солдатів Імператора Моголів, тому що, знаючи, що їх пан знаходиться під захистом Будинку Сінанджу, вони стали м'якшими у своїх вчинках.Самбарі розправився з обома одним ударом і перетворив їх стегна в желе, коли вони, самі того не бажаючи, злягалися”.
  
  
  "Принаймні вони померли щасливими", - сказав Римо.
  
  
  Чіун скорчив гримасу, потім продовжив.
  
  
  "Але третя Діва-павук, чиє ім'я дійшло до нас як Падміні, виявилася невловимою. Майстер Самбарі полював на неї всюди, нарешті, дізнавшись, що вона вислизнула з міста, справедливо побоюючись за своє життя."
  
  
  Майстер Сінанджу заплющив очі і почав розгойдуватися туди-сюди, ніби заново переживаючи події минулих століть.
  
  
  Самбарі пішов за нею, і в лісі, назва якого не має значення, інакше він згадав би його у своїх сувоях, Самбарі натрапив на Падміні, останню Павучу Діву.
  
  
  "Вона спала при світлі багаття, її досконале обличчя було умиротвореним, як у дитини. Вітер грав з її абрикосовим сарі. І на мить Самбарі захопився її виглядом".
  
  
  "Класні цицьки, так?"
  
  
  - Ти надто безцеремонний для того, кого спокусили і покинули, - пожурив Чіун, не розплющуючи очей.
  
  
  Римо похмуро спохмурнів. "Не нагадуй мені".
  
  
  "Це моя робота - нагадувати тобі, хтивий".
  
  
  І коли у його учня не знайшлося відповіді на це, Майстер Сінанджу продовжив. "Самбарі подивився на це спляче бачення і був заінтригований цією істотою. Він задумався про історії, які чув у дитинстві про Дива-павука. Тому що дивні історії розповідали чоловіки, які бачили їх оголеними, Римо."
  
  
  "Так?" - сказав Римо, згадавши гладке коричневе тіло Наліні. "Наприклад що?"
  
  
  "Що під їх сарі ховалися потворні кінцівки павуків, що наїжалися".
  
  
  "Наліні була не такою".
  
  
  "У темряві всі жінки однакові", - сказав Чіун недбалим тоном. Коли Дива-павук Падміні спала, Майстер Самбарі нахилився, щоб оголити її наготу, щоб задовольнити свою цікавість. Шовк відсунувся, і він побачив, що Діва-Павук спить не одна. причаїлися темні постаті, прикрашені очима, Римо, чорні немигаючі очі, вони виглядали звідусіль, навіть з менш корисних западин її спокусливої форми.
  
  
  "Зляканий Самбарі відновив тканину і вбив огидну сплячу істоту одним ударом у чоло. Потім він втік. Не непристойним чином, звичайно, а розсудливо".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Карі очі Чіуна розплющились. До його голосу повернулися звичайні пискляві нотки.
  
  
  "Після цього про Spider Divas більше нічого не чути", - сказав він.
  
  
  "Отже, це був щасливий кінець", - сказав Римо.
  
  
  "Не зовсім. Бо після повернення в Ахмаднагар Самбарі виявив, що імператор Моголів Аурангзеб помер уві сні".
  
  
  "Його вкусив павук?"
  
  
  Чіун виразно знизав плечима. "Не було ні мітки, ні знака, і оскільки Імператор Моголів досяг вісімдесяти дев'яти років - старий для нього, але молодий для синанджу - смерть приписали його похилим рокам. За винятком однієї речі, яку Самбарі написав у своїх сувої, але нікому більше не сказав ".
  
  
  "Що це?" - Запитав Римо.
  
  
  "Від мертвого імператора виходив запах, і він помер із задоволеною усмішкою на обличчі. Цей запах був запахом, який Самбарі відчув у присутності Павучих Див, Римо."
  
  
  "Отже, вони зловили його, незважаючи на Самбарі?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Ніхто цього не знав, тому Самбарі отримав належну компенсацію за свою роботу, і на нього не було покладено жодної провини - досі".
  
  
  Римо раптово клацнув пальцями. "Мурахи! Можливо, це все-таки не мурахи".
  
  
  "Можливо це павуки", - погодився Чіун.
  
  
  "Це пояснило б, чому павуків ніхто ніколи не бачив. Ці тварюки схожі на потворних мурах, але коли вони нападають, їхні голови розколюються і ці клешні вискакують назовні".
  
  
  "Отрута. Це було те, що вбивало пожирателів комах. Отруйні павуки, а не гною жуки. Як я і передбачав".
  
  
  "Це не пояснює ДОПОМОГА. Людям, які підхоплюють його, потрібно сорок вісім годин, щоб померти. Магарак помер миттєво".
  
  
  "Подробиці", - пирхнув Чіун.
  
  
  Римо клацнув пальцями у повітрі. "Гей! Коли ми залишали Нірвану Уест, ціла армія цих тварин насувалася на Комбайни".
  
  
  "Без сумніву, вони всі стали жертвою".
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Злі люди покінчили зі своїми інструментами і хочуть позбутися їх".
  
  
  "Ти маєш на увазі Наліні?"
  
  
  "І клоун Кленсі".
  
  
  "Ні за що, Чіун. Хлопець більшу частину часу під кайфом".
  
  
  "Тоді хто ж ще?"
  
  
  "Можливо, Траш Лімбургер. Можливо, Джейн Гудвумен. Гей, вона була тут до Наліні. Можливо, вона пішла від павуків, а не Наліні".
  
  
  "Ти дурень, який був засліплений чарівним запахом Павучих Див, який все ще залишається на твоєму потураючому своїм бажанням тілі".
  
  
  "Так, ну, я бачив оголену Джейн Гудвумен, і якщо будь-коли існувала павукова дива, то вона виграла блакитну стрічку. Її ноги належали тарантулу".
  
  
  "Тоді чому тамільська повія вислизнула вночі? Яка жінка, зіткнувшись із силою синанджу, зможе відмовитися від ліжка, в якій їй принесли задоволення, що перевершує її найсміливіші фантазії?"
  
  
  "У цьому ти маєш рацію", - сказав Римо, потягнувшись до телефону. "Нам краще зателефонувати до Сміта".
  
  
  "Імператор Сміт буде задоволений нашим прогресом".
  
  
  "Він збирається задушити нас, коли ми скажемо йому, що хлопець, який стоїть за HELP, може бути сенатором США. Ви знаєте, як він ставиться до внутрішньополітичної плутанини".
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  У своєму кабінеті з видом на протоку Лонг-Айленд Гарольд В. Сміт слухав мовчки, фарба зійшла з його виснаженого патриціанського обличчя. Почнемо з того, що в ньому було не так багато фарб. Це було сіре обличчя. Сміт був сірою людиною. Після того, як він вислухав звіт Римо, його обличчя стало кольором попелу, на якому сірий колір його очей нагадував темне каміння.
  
  
  "Ці мурахи", - прохрипів він. "Скільки у них ніг?"
  
  
  "Яке це стосується будь-чого?" Римо замислився.
  
  
  Сміт помацав надто тугий вузол своєї краватки "Хантер грін Дартмут". "Будь ласка".
  
  
  Римо йшов і повернувся.
  
  
  "Вісім ніг", - доповів він.
  
  
  “Це не мураха. Їх називають шестиногами, бо у них шість ніг. У павуків, які є павукоподібними, їх вісім. Те, що у вас є, – це якась екзотична форма павукоподібного, здатна імітувати мурахи”.
  
  
  "Ніколи не чув про таке".
  
  
  "Одну хвилину, Римо".
  
  
  Сміт підійшов до свого комп'ютера. Він ввів кілька ключових слів і за кілька хвилин переглядав онлайнову енциклопедію з каркасними ілюстраціями. На ілюстрації була зображена багатосегментована комаха, схожа на мурашки, чий опуклий ніс міг відокремлюватися і оголювати надзвичайно злісні вигнуті ікла.
  
  
  Сміт знову підняв слухавку. "Рімо, я зрозумів".
  
  
  "Ти робиш?"
  
  
  Це так називається Myrmarachne plataleoides. Це вид стрибаючих павуків, що мешкає на Шрі-Ланці. Вони мешкають не в павутині, а на деревах, з яких вони стрибають на свою видобуток, тягнучи за собою тонку шовкову нитку, яка дозволяє їм опуститися на землю. зі своєю здобиччю”.
  
  
  "Мабуть, так воно і є".
  
  
  "За винятком того, що, за моєю інформацією, вони не отруйні", - сказав Сміт.
  
  
  "Можна не сумніватися, що це так", – сказав Римо. "Але як щодо реальної проблеми, Кленсі?"
  
  
  "У нас немає доказів, що за цим стоїть сенатор Кленсі. Перст провини явно вказує на медсестру його матері, Наліні, яка, мабуть, і є ця таємнича жінка похилого віку".
  
  
  "Але що могла б робити медсестра, організовуючи підроблену вірусну чуму?"
  
  
  "Що отримав би від цього Кленсі?" - заперечив Сміт. "Прямо зараз він знаходиться на вершині своєї політичної кар'єри. Насправді широко поширені чутки про те, що Кленсі розглядає можливість виходу на пенсію після закінчення його поточного терміну повноважень".
  
  
  "Хто знає?"
  
  
  "Рімо, продовжуй своє розслідування, але дій обережно. Не роби жодних кроків, які можуть видати тебе або наразити на небезпеку Кленсі".
  
  
  "Ти зрозумів".
  
  
  Сміт вимкнувся. Він глянув на червоний телефон без набору номера, виділеного лінією зв'язку з Білим домом. Він не став повідомляти президента про ці факти. Ситуація досі залишалася нестабільною. Все може бути не так, як здавалося. Можливо, навіть не буде необхідності наказувати своїм агентам тихо ліквідувати сенатора Сполучених Штатів.
  
  
  Але якби це було так, Гарольд Сміт був здатний наказати. То була його робота.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Сенатор Нед Дж. Кленсі почув звук телефону, що задзвонив, крізь каламутний алкогольний туман.
  
  
  "Візьми трубку", - промимрив він, перевертаючись на великому готельному ліжку. Пружина жалібно застогнала.
  
  
  Приглушений голос, який він прийняв за голос дружини, пробурмотів щось, чого він не зміг розібрати.
  
  
  "Я сказав, дай відповідь на телефонний дзвінок", - повторив Кленсі.
  
  
  Телефон продовжував дзвонити. Приглушений голос продовжував намагатися щось сказати, і між цими двома звуками Нед Кленсі виринув зі сну, як підводний човен, що спливає на поверхню.
  
  
  Він каламутно моргнув, дивлячись на стелю кімнати мотелю. Він знав, що це стеля, бо він був білим. Якби це був інший колір, це була б підлога. За своє довге життя на державній службі Кленсі не раз прокидався з розбитим носом, втиснутим у килим готельного номера. Одного разу він прокинувся у стоячому положенні, уткнувшись обличчям у стіну. Гола.
  
  
  Телефон все ще дзвонив, і він грюкнув рукою по нічному столику, випустивши трубку. Крізь приглушений голос, який він прийняв за голос своєї дружини, виразно почув гудок набору номера.
  
  
  І телефон задзвонив знову.
  
  
  Саме тоді Кленсі зрозумів, що його викликає не телефон у номері мотелю, і знайшов свою мотивацію. Він перекинувся на страшенно комковатому матраці, і приглушений голос раптово перетворився на виразно чутні зітхання.
  
  
  Кленсі озирнувся через своє прищаве плече.
  
  
  І там, на ліжку – ліжку, на якому повністю домінувало його роздуте тіло, – лежала розпростерта жінка, чиї плоскі груди нагадували гігантські рожеві яєчні-глазуні, вивернуті навиворіт. Її дихання стало судорожним.
  
  
  "Я думала, що задихнуся", - прохрипіла вона.
  
  
  "Ти не моя дружина! Хто ти?"
  
  
  Жінка схопилася. "Ти ублюдок! Хіба ти не пам'ятаєш?"
  
  
  "Ні", - зізнався Нед Кленсі, простягаючи руку, щоб зірвати пухнасту блакитну кулю, яку вона носила на голові.
  
  
  "Я все ще не впізнаю тебе", - промимрив він.
  
  
  "Я Джейн Гудвумен, ти, сексистська свиня!"
  
  
  "Хрю-хрю. Хрю-хрю. Хіба я не звалив тебе одного разу до цього?"
  
  
  "Ти не пам'ятаєш!"
  
  
  "Для мене всі жінки виглядають однаково - вище шиї".
  
  
  Джейн Гудвумен схопила свій одяг і, спотикаючись, побрела у ванну. Вона зачинила двері, і Нед Кленсі скотився з ліжка на свій піджак, який він повісив на ніч, кинувши на килим. Він намацав мобільний телефон, прикріплений до підкладки.
  
  
  "Алло?" - тихо спитав він, одним оком поглядаючи на зачинені двері ванної.
  
  
  Тонкий жіночий голос, який він добре знав, сказав: "Це старша, сенатор Кленсі".
  
  
  "Говори тихіше. Я не самотній".
  
  
  "Прийшов час".
  
  
  "Що таке?"
  
  
  “Прочисти мізки, дурню. Якщо ти вирушиш у західну Нірвану, ти виявиш, що збирачі врожаю покинули цю смертну долину. Вирушай туди. Вимовте мову.
  
  
  "А як щодо зростаючої дірки в озоновому шарі?"
  
  
  "Тут немає дірки".
  
  
  Кленсі вимив насухо своє роздуте обличчя. "Ти хочеш сказати, що кит мав рацію?"
  
  
  "Не звертай на нього уваги", – відрізав тонкий голос. "Після своєї мови лети додому".
  
  
  "Домашній Кейп-Код чи домашній Вашингтон?"
  
  
  "У Вашингтон. Ви маєте провести законопроект про допомогу через Сенат та підвищити свій престиж".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Це не тобі знати. Але йди швидко. Не можна гаяти часу".
  
  
  "Ти ж не моя дружина, чи не так?"
  
  
  "Я не твоя дружина. Ти б дізнався голос своєї дружини, чи не так?"
  
  
  "Просто перевіряю. Іноді я навіть не певен, що ти жінка".
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  "У тебе дуже багато яєць, щоб бути жінкою".
  
  
  "Я прийму це як комплімент", - сказав голос Літньої жінки. "Ваш літак чекає на вас у міжнародному аеропорту Сан-Франциско. Все готово".
  
  
  "А як щодо, ти знаєш кого?"
  
  
  "Кіт?"
  
  
  "Да він".
  
  
  "Кіт викинутий на берег. Його остаточну долю повинна вирішувати Старійшина, а не ти. Ти всього лише пішака у великому плані".
  
  
  "Тепер ти нагадуєш мені мого батька - підштовхуєш. Завжди підштовхуєш. Він ніколи не дозволяв мені веселитися".
  
  
  "Я не ваш батько, сенатор Кленсі. І якщо ви не зробите, як я кажу, я передам засобам масової інформації магнітофонний запис вашого п'яного визнання. Дівчинці було всього п'ятнадцять. Пам'ятаєте?"
  
  
  "Неясно", - чесно зізнався Нед Кленсі.
  
  
  Вона ніколи не доживала до шістнадцяти. Вона ніколи не доживала до віку згоди. Ти пам'ятаєш той день, коли зізналася своєму батькові в неописанні? Це розбило йому серце. Після цього він не хотів їсти. Ти був останнім його політично життєздатним сином. дня він дозволив собі повільно померти з голоду ".
  
  
  Сенатор Нед Дж. Кленсі нестримно здригнувся.
  
  
  "Моя мати вб'є мене, якщо все це випливе назовні", - прохрипів він.
  
  
  "Тоді підкоряйся. Слухайся Старшій. Я - твоя істина".
  
  
  Лінія обірвалася, і Нед Кленсі спробував натягти на себе одяг таким чином, щоб було зрозуміло, що він його не зовсім впізнав.
  
  
  З однієї стіни кімнати мотеля наполегливо долинав жорсткий звук удару тростиною по штукатурці.
  
  
  "Іду, мамо!" Покликав Нед Кленсі.
  
  
  З ванної Джейн Гудвумен гаркнула: "Я не твоя чортова мати!"
  
  
  "У моєї матері були сиськи краще", - пробурмотів Нед Кленсі, вирішивши не одягати спідню білизну, оскільки він недовго пробуде в місті. Його друга пара вже була досить грайливою.
  
  
  Жертви, на які він пішов, щоб не заплямувати сім'ї. Не дивно, що Джимбо та Роббо померли такими молодими.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Патологоанатом ЦКЗ Дейл Парсонс прокинувся на світанку. Це була напружена ніч. Він спостерігав за вивезенням тіл із крила Люціана організації "Люди проти білкових убивць".
  
  
  Після смерті місцевого коронера не було кому зробити це на офіційній основі. Це повинно було бути зроблено, і Парсонс звалив цей тягар на свої плечі, бо ніхто інший не хотів цього торкатися.
  
  
  У крилі Харвестерів ті, хто вижив, були надто вражені смертю свого лідера, Теодора Парящого-С-Орламі, щоб турбуватися. Вони відмовилися покинути свій табір.
  
  
  "Допомагають ловити лише окунів", - повторили вони.
  
  
  "А як же Іглз? Він теж мертвий".
  
  
  "Брат Теодор Парящий-С-Орламі ніколи не помре. Коли ми вдихаємо хороше чисте повітря, ми вдихаємо його дух захисту".
  
  
  З цими тупицями було не урезонити, дійшов висновку Дейл Парсонс. Він залишив їх там. Досі треба було оформити документи.
  
  
  Єдина гарна новина полягала в тому, що пресі набридла Nirvana West і вона поїхала до міста на ніч.
  
  
  Тепер, коли червоне сонце виглянуло з-за сосен пондерозу, Дейл Парсонс вирішив поставити комбайнам кілька запитань.
  
  
  Натомість він виявив тільки тишу.
  
  
  Збирачі врожаю провели ніч у своїх типах і вігвамах, і десь уночі вони там померли.
  
  
  Парсонс поспішав від намету до намету, оглядаючи тіло.
  
  
  "Чорт! Що вразило цих людей?"
  
  
  Біля одного намету він натрапив на жінку, в якій ще залишалося якесь життя.
  
  
  "Ви мене чуєте, міс?"
  
  
  Жінка могла видавати лише невиразне бурмотіння. Парсонс опустився навколішки і підняв їй повіки. Білки її очей були характерні блакитними. Чи не світло-блакитний колір остеопорозу, а яскраво-синій.
  
  
  Спочатку зіниці жінки розслабилися, потім все інше тіло, і повітря, що виходить з її легень, стало повільним і остаточним.
  
  
  Парсонс випростався і закінчив свій обхід.
  
  
  Сумніву не було. Усі комбайнери були мертві. Це не було ДОПОМОГИ. Напередодні вони не здавалися хворими. Насправді вони займалися чимось жахливим, коли він бачив їх востаннє.
  
  
  Коли він повідомив про це засоби масової інформації, що прибули, у таборі Харвестеров почалася шалена суєта.
  
  
  "Гей!" - крикнув він їм услід. "Ми не знаємо, що їх убило! Можливо, небезпечно заходити в зону смерті".
  
  
  "Це була ДОПОМОГА, вірно?"
  
  
  "Я так не думаю", - сказав Парсонс.
  
  
  "Тоді, можливо, озонова дірка широко розкрилася".
  
  
  Декілька фотографів направили свої камери до неба, щоб сфотографувати зяючу дірку, яка, на їхню думку, була там.
  
  
  "Я бачу це! Воно рожеве!" – крикнув один.
  
  
  Парсонс сказав: "Це сходить сонце. Ви не змогли б побачити дірку, якби вона була. Озон невидимий".
  
  
  "Про всяк випадок, - сказав продюсер теленовин, - запишіть кожен квадратний дюйм цього неба".
  
  
  Випробовуючи огиду, Дейл Парсонс поплентався назад у свій намет.
  
  
  Він натрапив на фургон громадського харчування, де двоє молодих людей у білому розливали майонез ложками у великі сталеві каструлі. Він помітив, що з кожною ложкою вони додавали крихітних коричневих штуковин, які могли бути тільки грозовими жуками.
  
  
  "Що ти готуєш?" покликав він.
  
  
  "Салат із омарів", - сказав один.
  
  
  "Для преси", – додав інший. В обох були винні вирази осіб.
  
  
  "З якого часу жуки стали частиною салату з лобстерів?"
  
  
  "Тут немає жуків. Тільки подрібнений омар".
  
  
  "Здається, я помилився", - сказав Парсонс, продовжуючи. "Щось безперечно підозріле в Nirvana West", - сказав він собі.
  
  
  Повернувшись до свого намету, він виявив, що клапан відкритий. Він зачинив його. Вбігши всередину, він з полегшенням виявив, що все його спорядження на місці та в цілості. Він би не пройшов повз ті негідники з Національного інституту охорони здоров'я, які звільнили його центрифугу.
  
  
  Потім він помітив скриньку рожевого дерева на своєму робочому столі. До неї було прикріплено записку. Вона казала:
  
  
  "У ДОДАТКУ ВИ ЗНАЙДЕТЕ СЕКРЕТ ДОПОМОГИ. Розкажіть СВІТУ".
  
  
  Він відчинив коробку. Усередині він з подивом побачив червону мураху. Він хмикнув, придивився уважніше.
  
  
  Для мурах це виглядало досить дивно. І доки він спостерігав, воно підняло своє гротескне, багатосегментоване тіло на задніх лапах. Дві очні плями на кінці його голови, здавалося, дивилися на нього.
  
  
  Потім Парсонс помітив, що істота піднялася на чотирьох задніх лапах і погрозливо розмахує ще чотирма в повітрі.
  
  
  "Восьминогий мураха?"
  
  
  Він заплющив очі. Коли він відкрив їх, картина була тією самою. Це не було галюцинацією, спричиненою нестачею сну.
  
  
  Потім Парсонс помітив іншу пару чорних очей, що всіють другий сегмент. Він нарахував шість очей. Два величезні і щонайменше чотири очі-супутника менші.
  
  
  "Якщо ти не павук, то я бальзамувальник", - промимрив він, потягнувшись за парою пінцетів, щоб потримати істоту нерухомо, поки він помістить її під об'єктив.
  
  
  Він відвернув голову вбік лише на секунду. Він пропустив удар викидного леза голови тварі, що відокремлюється. Коли вона стрибнула на нього, виставивши ікла, було вже надто пізно.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Було перекрито рух між містами Укія та Нірвана-Уест. Вона петляла між сосновими горбами, як заціпеніла чорна змія, і нагадала Римо про те, як він уперше потрапив сюди - за винятком того, що тепер вони знаходилися на північ від Nirvana West, а не на південь.
  
  
  Римо вийшов і підійшов до наступного автомобіля у черзі.
  
  
  "Що за затримка?" спитав він водія.
  
  
  "Вони вмирають у Nirvana West", - схвильовано сказав чоловік. "Це історія десятиліття!"
  
  
  "Снепперс"?"
  
  
  "Снеппери та Харвестери, і навіть деякі федерали".
  
  
  "Федерали?"
  
  
  Він кивнув головою. "Вони падають, як мухи. Люди кажуть, що озонова дірка широко розкривається".
  
  
  "Якщо це так, чи немає сенсу піти іншим шляхом?"
  
  
  "Ти з глузду з'їхав? Інший шлях - Укія".
  
  
  "В Укії ніхто не вмирає", - зазначив Римо.
  
  
  "У Ukiah немає історії. Все відбувається в Nirvana West. Це буде чудово!"
  
  
  І чоловік так натиснув на клаксон, що Римо залишив спроби заговорити з ним. Він відступив до своєї машини.
  
  
  "Які новини?" - спитав Чіун.
  
  
  "Вони падають, як мухи", - сказав Римо, забираючись усередину. "І справа не тільки в Снеперах. Це і Харвестер теж. Як ми і припускали".
  
  
  Чіун із сумнівом оглянув низку машин, видимих через лобове скло. "Тоді чому ці люди так прагнуть потрапити на місце смерті?"
  
  
  Римо знизав плечима. "Я думаю, вони теж хочуть розбитися, як мухи".
  
  
  "Ми підемо пішки", - сказав Чіун, виходячи з машини.
  
  
  Римо почав виходити і мало не втратив двері через низку лімузинів, які мчали іншою смугою, рухаючись не в тому напрямку. Він пірнув назад за кермо, потягнувши двері за собою.
  
  
  Там було три лімузини. За білим тяглися два чорні таун-кари.
  
  
  "Чорт! Це, мабуть, Кленсі", - сказав Римо, вилазячи. "Залізай назад, Папочко. Якщо він може піти тим шляхом, зможемо і ми".
  
  
  Вони знову загальмували, і Римо вирулив на іншу смугу.
  
  
  У преси була та сама ідея. Вони також почали виїжджати на іншу смугу, блокуючи прокатну машину Римо.
  
  
  Натомість однієї заблокованої смуги тепер було дві. І ніхто нікуди не їхав швидко. Знову засигналили клаксони.
  
  
  "Тримаю парі, Наліні була в одному з тих лімузинів", - з гіркотою сказав Римо. "Ми могли б притиснути її прямо тут".
  
  
  "Ми підемо пішки", - сказав Чіун. "А потім ми притиснемо її".
  
  
  Так вони йшли.
  
  
  Через двадцять хвилин вони дісталися Нірвана-Уеста, де сенатор Нед Кленсі зайняв трибуну, яка все ще знаходилася там від учорашнього дня.
  
  
  "Я клянуся священною пам'яттю моїх дорогих братів, що пішли, - говорив Кленсі, його голос дзвенів від праведного обурення, - зробити все, що в моїх силах, щоб позбавити світ від прокляття парадоксу екологічної відповідальності людини за нашого життя. Ніяка ціна не є надто високою, щоб її можна було заплатити.Жодна ціна не є занадто обтяжливою.
  
  
  "... податок занадто обурливий", - пробурчав Римо, спостерігаючи за тим, що відбувається з укриття якихось вічнозелених рослин. "Я ніде не бачу Наліні", - додав він.
  
  
  "Я не бачу інших лімузинів", - сказав Чіун, його карі очі обмацували скупчення машин преси, що все ще прибувають. "Тільки білу колісницю Кленсі".
  
  
  "Ми повинні підібратися непомітно", - сказав Римо, рушаючи в дорогу.
  
  
  Вони наблизилися до пари операторів, які знімали настановні кадри на відстані, і, ніби їхній план був розроблений заздалегідь, Римо і Чіун підкралися до них ззаду і намацали пальцями нерви на потилиці у необережних людей.
  
  
  В обох операторів підігнулися коліна, і після того, як вони впали на землю, їхнє обладнання опинилося в руках Римо та Чіуна.
  
  
  "Як ви керуєте цими хитромудрими пристроями?" - Запитав Майстер синанджу.
  
  
  "Просто носи їх на плечі і ближче до обличчя", - сказав Римо. "Таким чином, ніхто не зможе дізнатися про нас, якщо не повинен".
  
  
  Тримаючи камери високо над головою, вони просувалися до кола ЗМІ та притягувалися до його зовнішніх кордонів.
  
  
  Кленсі продовжував говорити.
  
  
  "Я переконався, що в озоновому шарі немає дірки", - говорив він. "Мій дорогий кревний брат, Теодор Парячий Орел, великий індіанський воїн з мохера, помилявся у своїх припущеннях. Що б не відвідувало вірус HELP невинних, що піклуються про навколишнє середовище американців, воно буде викрито таким, яке воно є. Що б це було?" не було”.
  
  
  На другому боці зборів Римо натрапив на водія, який намагався виплутати ноги з вузла дистанційних кабелів на землі.
  
  
  "Ми шукаємо матір сенатора Кленсі", - сказав він.
  
  
  "Вона поїхала вперед", - сказав шофер, не зводячи очей.
  
  
  "Де попереду?"
  
  
  "В аеропорт Сан-Франциско".
  
  
  "Чорт!"
  
  
  Римо приєднався до Майстра синанджа.
  
  
  "Ми сумували за нею, Папочко".
  
  
  Обличчя Чіуна потемніло. "Що нам тепер робити? Нам заборонено завдавати шкоди клоуну Кленсі".
  
  
  Римо озирнувся. "Не знаю, але слідуйте за мною".
  
  
  Вони вирушили з прес-конференції в район, де федеральні агентства організували операції - такими, якими вони були. Там майже нічого не діялося. За винятком сніданку.
  
  
  Федерали їли, з усього іншого, сендвічі з салатом із лобстера і пакували їх так, ніби завтрашнього дня не було.
  
  
  "Ці люди – свині", - зауважив Чіун.
  
  
  "Вони поводяться як батьки, все правильно", - пробурмотів Римо.
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу метнувся до найближчого фургона з їжею. Він зник за ним. Нахмурившись, Римо поспішив наздогнати його.
  
  
  Він виявив, що Майстер Сінанджу стискає мочку вуха людини у білому одязі кука. Чоловік опускався на одне коліно, і він би завив, рятуючи своє життя, але біль був уже надто сильним. Римо знав, що в мочці вуха знаходиться нервове сплетіння, яке Чіун навчив його шукати.
  
  
  "В чому проблема?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Ця людина збирала гною жуків".
  
  
  "І що? Це примха".
  
  
  "І згодовування їх необережним", - додав Чіун.
  
  
  Римо моргнув. Потім він помітив каструлю з нержавіючої сталі, наповнену майонезом. У суміші були грозові жуки. Вони мляво ворушили своїми схожими на волосся ногами, наче насолоджувалися перспективою стати їжею.
  
  
  "Чия це була ідея?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Чіун послабив тиск, щоб чоловік міг говорити.
  
  
  "Ця шиншила", - видихнув чоловік. "Він організував продовольчу концесію. Ми просто наймані працівники".
  
  
  "Продовольча концесія?"
  
  
  "Після цього ми збиралися виступити на національному рівні. Ми привели б себе в порядок".
  
  
  "Напевно, теж так вчинив би", - пробурмотів Римо. "Добре, забудь про нього. Він дрібна сошка".
  
  
  Чіун востаннє стиснув мочку вуха чоловіка, і біль, очевидно, був занадто сильним, тому що він знепритомнів.
  
  
  На прес-конференції сенатор Кленсі все ще був сповнений сил.
  
  
  "І якщо виявиться, що в thunderbug, чудо-їжа нашого століття, міститься вірус HELP, я обіцяю вам, мої співгромадяни-американці, підняти будь-який камінь, зрушити будь-яку гору, знайти якийсь спосіб, що дозволяє людству споживати цього чудо-жука в повної безпеки".
  
  
  Римо підвищив голос.
  
  
  "Вам краще сподіватися, що це не жук, бо ви всі його їли".
  
  
  Кленсі спробував визначити голос у морі ЗМІ. "Хто це? Хто каже?"
  
  
  Тримаючи мінікамеру в обличчя, щоб ніхто не бачив, як ворушаться його губи, Римо додав: "Ці сендвічі з салатом із лобстера, які ти поглинаєш? На смак вони лише як лобстер. Це тандербаг".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Якщо вживання громового жука допомагає вам, - продовжував Римо, - то вам усім давно час прийняти дозу".
  
  
  При цих словах двигун вантажівки комунального харчування завівся і почав виїжджати заднім ходом на шосе.
  
  
  Його непередбачувана поведінка не уникла уваги преси, деякі з яких тримали в руках сендвічі з салатом з лобстера.
  
  
  Кілька сміливців вирушили до місця, де була встановлена вантажівка, і натрапили на котел для змішування з нержавіючої сталі і громових жуків, що копошаться в ньому.
  
  
  "Це правда!" Кореспондент Nightmare Mirror Нед Доплер вигукнув. "Ми їли жука весь цей час!"
  
  
  "Але на смак воно точнісінько як лобстер!" Ведучий новин MBC Тім Ара закричав.
  
  
  "Тандербаг" має бути на смак точнісінько як лобстер", - крикнув Римо, змінивши позу.
  
  
  "Як ми дізнаємося?" чийсь голос поцікавився.
  
  
  Саме тоді жінка, спотикаючись, повернулася з далекого кінця Нірвана-Уест. Її груди підстрибували при кожному невпевненому кроці. То була Джейн Гудвумен. Її обличчя було білим, як полотно.
  
  
  "Здається, я вмираю!" - Простогнала вона. "Здається, я вмираю!"
  
  
  Джейн Гудвумен негайно була оточена відеокамерами, що дзижчать. "Чому Ви так кажете?" - Запитав репортер.
  
  
  "Бо інші теж вмирають, ти ідіот!" - Огризнулася вона, падаючи на коліна.
  
  
  "Які інші?"
  
  
  "Інші репортери. Ми пішли оглянути табір Харвестерів, і вони почали падати на місці".
  
  
  "Комбайни?"
  
  
  "Ні. Вони вже мертві. Інші журналісти! Це було жахливо. Начебто їхні камери та посвідчення преси не могли їх захистити".
  
  
  Очі жінки раптово закотилися, і всі помітили, що білки стали синіми. Джейн Гудвумен упала обличчям уперед.
  
  
  Інший репортер почав запитувати: "Яко це - знати, що ви помираєте від ДОПОМОГИ, міс Гудвумен?"
  
  
  Відповіді не було, тому лінійний продюсер підштовхнув тіло, щоб камера могла зафільмувати вмираючу особу оглядача.
  
  
  "Що це означає?" - спитав хтось.
  
  
  А неподалік Римо і Чіуна Тім Ара просунув своє хлоп'яче обличчя між об'єктивом оператора і сценою, що записується.
  
  
  "Що це означає? Це питання часу, коли Америка запитує себе, чи не є американці, що вмирають, занадто високою ціною в обмін на шанс викорінити привид голоду в усьому світі".
  
  
  Вмираючого оглядача запитали: "Ви їли що-небудь із сендвічів із салатом із лобстера?"
  
  
  "Так...", - видихнула вона. "Вони були... чудові".
  
  
  "Це були не омари", - крикнув Римо. "Це були громові жуки".
  
  
  "На... вивісці... було написано... омар. . . ."
  
  
  Потім усюди репортери, оператори та інші журналісти засунули пальці собі в стравоходи, і їх почало рвати.
  
  
  "Наш сигнал до виходу, Папочко", - сказав Римо.
  
  
  Схоже, це також була ідея Неда Кленсі. Не закінчивши свого виступу, він дозволив своїм помічникам по пресі заштовхати його в білий лімузин, що чекає.
  
  
  "Давайте знайдемо Парсонса", - сказав Римо.
  
  
  Вони знайшли Парсонса у його наметі. Саме Майстер Сінанджу виявив його нерухоме тіло з блакитними очима. Римо піднявся у відповідь на поклик Чіуна.
  
  
  Римо побачив мертве обличчя чоловіка і сказав: "Вона зачепила і його?"
  
  
  "На жаль, так", - сумно сказав Чіун.
  
  
  "Тепер немає нікого, хто міг би розповісти цим людям правду про громових жучок".
  
  
  Чіун подивився на пресу, яка тепер була в повній втечі.
  
  
  "Вони не послухали б ні його, ні когось ще", - сказав він тонким голосом. "Навіть уславленого Траша Лімбургера".
  
  
  "Що це?" Раптом спитав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до багато прикрашеної скриньки рожевого дерева, що стояла на лавці.
  
  
  "Це та сама коробка, яку стискав фальшивий індіанець", - наспіваючи сказав він. "А ось записка, що обіцяє розкрити секрет хвороби гнойового жука, якщо хтось відкриє коробку. Старша вбила цього бідолаху".
  
  
  "Чорт!" – сказав Римо.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Вчора ввечері за вечерею я проговорився Наліні, що Парсонс з'ясував, що "тандербаг" нешкідливий".
  
  
  "І вона вислизнула, щоб змусити його замовкнути".
  
  
  Римо оглядав підлогу, його обличчя було напружене. У кутку щось шаруділо. Він сильно настав на це.
  
  
  "Це те, що я маю намір зробити з тим, хто вбив Парсонса", - пообіцяв він.
  
  
  "Побачимо", - ледве чутно промовив Майстер Сінанджу.
  
  
  Коли вони вийшли з намету, Нірвана Вест була містом-примарою. Все, що лишилося, були мерці.
  
  
  Римо і Чіун підмітали територію, коли Римо помітив щось червоне дерево, що рухається на гілці.
  
  
  "Гей! Це одна з павучих штуковин".
  
  
  "Я бачу це", - сказав Чіун, присуваючись ближче.
  
  
  "Помітив щось?"
  
  
  "Так, це дуже негарно, навіть для павука".
  
  
  "Ні. Воно не намагається на мене накинутися".
  
  
  "Можливо, воно почуло, як ти вбив його побратимів".
  
  
  "Навряд чи". Римо підійшов ближче. Червоний павук підвівся на задніх лапах і помахав Римо своїм довгим носом-цибулиною. Ніс розколовся, і назовні оголилися темні ікла, які були такими смертоносними.
  
  
  Римо спробував ухилитися, але тварюка залишилася на гілці, де й сиділа.
  
  
  "Чому воно не намагається напасти на мене?" пробурмотів він.
  
  
  Чіун з цікавістю оглянув істоту. Воно трохи ворухнулося, вискалив на нього ікла. Його чорні очі дивилися з інопланетною злістю.
  
  
  Майстер Сінанджу підняв праву руку. Павук знову перемістився, приготувавшись боронитися. І одним вигнутим нігтем відсік обидва отруйні ікла. Павук відстрибнув, і оскільки вони шукали його, Римо і Чіун побачили, як за ним тягнеться тонка нитка павукового шовку.
  
  
  Чіун розчленував павука нігтями надто швидко, щоб його можна було помітити. Він розпався на три частини.
  
  
  Чіун задумливо погладив свою рідку борідку. "Можливо, воно не напало, тому що від тебе більше не пахне Гангом".
  
  
  "А?"
  
  
  "Запах, яким тебе огорнула індуська повія. Ти змив його?"
  
  
  "Так. Я прийняв душ перед тим, як ми покинули мотель".
  
  
  Чіун глибокодумно кивнув головою. "Саме так це і було зроблено. Павукові Діви залишали свій запах на намічених жертвах, щоб їхні інструменти знали, кого кусати".
  
  
  "На Магарачі не було запаху, коли ми його знайшли".
  
  
  "Він був у замкнутому просторі, де не було де сховатися. Без сумніву, павук, який став його кінцем, напав на нього в той самий момент, коли він відкрив коробку зі смертю".
  
  
  "І інші жертви ДОПОМОГИ теж не відчули запаху", - додав Римо. "Парсонс також".
  
  
  "Можливо, за цим криється щось більше, ніж здається на перший погляд, Римо, але тепер ясно, як Павичі діви творили свою злу волю в минулі дні".
  
  
  "Має сенс", - визнав Римо. "Начебто. Але я все ще не можу зрозуміти, як деякі люди купуються на це відразу після укусу, а іншим потрібно сорок вісім годин, щоб вийти".
  
  
  Гарольд В. Сміт теж не міг цього зрозуміти, коли з ним зв'язалися по телефону. Він у напруженому мовчанні вислухав звіт Римо.
  
  
  "Багато з того, що ти мені розповів, потрапило в ефір, Римо", - сказав Сміт. "Однак смерть Дейла Парсонса - серйозна невдача. Він єдиний, хто міг довести, що громовий жук не є джерелом ДОПОМОГИ".
  
  
  "То що ж нам тепер робити?"
  
  
  "Хвилинку", - сказав Сміт.
  
  
  Чекаючи, Римо почув клацання клавіш комп'ютера. Вони реквізували мобільний телефон в іншому наметі федералів. Вдалині завили сирени.
  
  
  З околиць міст були викликані машини швидкої допомоги та інші офіційні транспортні засоби. Було багато загиблих. Машини швидкої допомоги приїжджали та виїжджали протягом останньої години.
  
  
  Нарешті, Сміт сказав: "Я отримав доступ до комп'ютерної системи бронювання авіаквитків, Римо. Сенатор Кленсі, схоже, прямує назад до Вашингтона. Його мати і жінка, ідентифікована тут як Наліні Тоші, повинні були прибути в аеропорт Бостона через п'ять годин з пересадкою. в аеропорту Хайанніс."
  
  
  "Ми йдемо за нею?"
  
  
  Лінія гула в тиші.
  
  
  "Рімо, це дуже делікатне питання. Але так, вирушай у табір Кленсі, знайди та допити цю жінку. Зроби це тихо. Ніхто не знає, до чого це може привести".
  
  
  "А як щодо Кленсі?"
  
  
  "Якщо слід веде до сенатора, він веде до нього, і цей міст буде перейдено, якщо і коли це необхідно".
  
  
  "Ми вже в дорозі".
  
  
  "По-перше, ти маєш дещо зробити".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Знищте цих пекельних павуків, доки не загинуло ще більше людей".
  
  
  І Сміт повісив слухавку.
  
  
  "Вгадай, хто щойно викликав групу зі знищення?" Рімо сказав Чіуну.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Павуків, схожих на мурах, було дуже легко вбити. А оскільки вони мали характерний іржаво-червоний колір, їх теж було легко виявити.
  
  
  Проблема в тому, що їх було багато. І преса почала повертатися до Nirvana West.
  
  
  Римо наздогнав Майстра синанджу і сказав: Це може зайняти весь день.
  
  
  "Тоді це займе весь день", - сказав Чіун. "Це наше завдання".
  
  
  Римо понизив голос. – Знаєш, ми можемо не зібрати їх усіх.
  
  
  "Ми - синанджу. Ми дістанемо їх усіх, навіть якщо вам доведеться опуститися рачки і переслідувати їх до самих їхніх лігвищ".
  
  
  "Дякую, що зголосився допомогти мені", - сухо сказав Римо. "Але у мене є ідея краща".
  
  
  Чіун глянув із сумнівом. "Так?"
  
  
  Римо наступив черевиком на клаптик сухої трави та бур'янів. Підлісок затріщав.
  
  
  "Один сірник позбавив би всіх комах, а заодно і від цієї екологічної воронки".
  
  
  Чіун ахнув. "Ми вбивці, а не палії. Ти б осоромив мистецтво?"
  
  
  "Ти б волів ганятися за павуками наступного вівторка?" Заперечив Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу задумливо погладив свою рідку борідку.
  
  
  "Я відвернуся. Те, що ти робиш чи не робиш, ганьбить твоїх предків, не моїх".
  
  
  Римо широко посміхнувся. "Мене це влаштовує. Я навіть не знаю своїх предків".
  
  
  Римо підібрав суху гілку, знайшов іншу і опустився навколішки в особливо сухому чагарнику. Він спробував старий бойскаутський трюк із розведенням багаття. Через десять хвилин у нього була ямка в землі на двох стертих гілках.
  
  
  Він знайшов шматок твердого каменю і потримав один у кущах. Ребром іншої руки він почав відколювати шматочки. Полетіли іскри. Один почав тліти в траві, і Римо дмухав на нього, доки не добився вогню.
  
  
  Він підвівся і відступив назад.
  
  
  "Здається, у мене вийшло", - крикнув він Чіуну.
  
  
  "Я не дивлюся", - відповів Майстер Сінанджу. "Дивитись - значить погоджуватися. Я не обізнаний ні про яку ганебну поведінку.
  
  
  Вогонь тепер розгорявся на повну силу. Він стрибав і поширювався назовні. Павуки снували. Вони були швидкими. Полум'я спалахнуло швидше.
  
  
  "Добре, давайте вибиратися звідси", - сказав Римо.
  
  
  Це зайняло дві чи три години, але Nirvana West була охоплена пожежею, якій не дали охопити навколишні пагорби пожежні машини та гелікоптери, що скидають помаранчеві вогнезахисні хімікати.
  
  
  Оглядаючи місце події з довколишнього пагорба, Римо та Чіун були впевнені, що вони знищили їх усіх.
  
  
  "Я думаю, ми залишаємо Nirvana West у кращій формі, ніж ми її знайшли", - радісно сказав Римо.
  
  
  Чіун звів очі до неба. "Я нічого не знаю про те, що каже цей некерований білий", - повідомив він своїм предкам.
  
  
  Вони поверталися до своєї машини, яку припаркували у відокремленому місці, далеко від усього, коли під'їхав чорний катафалк.
  
  
  Сухий голос запитав: "Це Нірвана Вест?"
  
  
  "Те, що від цього залишилося", - сказав Римо.
  
  
  "Де вмираючі?"
  
  
  "Тут їх немає".
  
  
  Двері катафалка відчинилися, і з'явилася остання людина, яку Римо очікував побачити в Nirvana West. Він був одягнений у чорне. Його капелюх з круглими полями був чорним. Як і його краватка-шнурок. Це був високий труп із запалими щоками, сухою шкірою та сварливими пташиними очима.
  
  
  "Я пройшов довгий шлях, щоб допомогти їм у їх останній агонії", - пролунав невтішний голос доктора Мордонта Грегоріана.
  
  
  "Ти знаєш, - сказав Римо, його погляд став жорстким, - я сподівався зустрітися з тобою довгий час".
  
  
  Доктор Мордаунт Грегоріан переклав свої швидкі чорні очі з Римо на Майстра синанджу.
  
  
  "Ти не має значення", - сказав він Чіуну.
  
  
  Чіун гордо підняв підборіддя.
  
  
  "У мене сила лева та серце орла".
  
  
  Доктор Грегоріан озирнувся на Римо і сказав: "Хвороба Альцгеймера. Дуже сумно. Я буду щасливий перевести його на інший бік. За скромну тисячу доларів. Дешевше, ніж вартість звичайної вазектомії".
  
  
  І Чіун ахнув, як перелякана стара діва.
  
  
  Тоді Римо ворухнувся. Він схопив чоловіка за плече та стиснув. Миттєво. Очі доктора Грегоріана вилізли з орбіт на його виснаженому обличчі, і він упав на вузлуваті коліна.
  
  
  "Це для всіх маленьких стареньких, яких ти продовжуєш обнюхувати", - прогарчав Римо, піднімаючи руку.
  
  
  Тонке зап'ястя блокувало удар, перш ніж він міг початися. Чіуна.
  
  
  "Він мій", - сказав Римо.
  
  
  "Це не так!" - гаркнув Чіун. "Його не можна вбивати".
  
  
  "У нас вже була ця суперечка раніше. Він упир".
  
  
  "Я ліцензований патологоанатом", - видихнув Грегоріан, заплющивши очі від болю. "На пенсії".
  
  
  "Він надає послугу", - сказав Чіун.
  
  
  Римо сердито глянув на нього. "Недостатньо добре, Чіуне".
  
  
  "І він не є завданням".
  
  
  "І що? Він халявщик".
  
  
  "Якщо Дім Сінанджу надасть послугу без належної винагороди, тоді про це дізнаються, і нам не запропонують жодного золота".
  
  
  "Обговори це зі Смітом".
  
  
  "Рімо, не будь дилетантом".
  
  
  Римо вагався. В очах Майстра Сінанджу горів холодний вогонь.
  
  
  І оскільки він поважав свого вчителя над усіма іншими, Римо востаннє стиснув руку доктора Мордонта Грегоріана, після чого той залишився корчитися в калюжі тілесної рідини, що розтікалася, яка не була кров'ю.
  
  
  "Одного разу, - присягнув Римо, йдучи, - я збираюся прикінчити його".
  
  
  "І якщо імператор Сміт так розпорядиться, я буду тим, хто відправить цього невігласа на той світ", - виплюнув Чин.
  
  
  Римо виглядав здивованим. "Що змусило тебе передумати?"
  
  
  "Мене не хвилює, що він полегшує страждання тих, хто воліє користуватися його послугами, якими б мерзенними вони не були. Але ти чув, яку жалюгідну ціну він призначив за моє життя? Тисяча доларів, Римо. Паперові гроші. Навіть золота немає. людина, очевидно, гадки не має, кого він хотів прикінчити.
  
  
  І всупереч собі, Рімо засміявся, заводячи машину.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Гарольд У. Сміт сидів перед екраном комп'ютера. На ньому він надрукував імена ключових гравців у проблемі парадоксу відповідальності людини за довкілля. Його аналітичний розум знаходив роботу з таблицями дуже продуктивною як інструмент фокусування.
  
  
  Він пішов далі за списком.
  
  
  Все почалося з брата Карла Прозорлівця, нині покійного. Він здавався дурнем, який натрапив на золото дурня.
  
  
  Теодор Магарак, він же брат Теодор Парящий-С-Орламі, на цей час теж помер. Більше не здавалося ймовірним, що Магарак покінчив із Прозорливим. Але хтось убив його, Лі Естерквеста і всіх членів групи "Люди проти білкових вбивць", що залишилися, в Nirvana West. Але хто?
  
  
  Джейн Гудвумен, теж мертва, ніколи не викликала особливої підозри, незважаючи на підозри Римо.
  
  
  Втрата Дейла Парсонса, патологоанатома з ЦКЗ, була неприємнішою. Навіть якби Сміт зміг якимось чином розповісти правду про паніку щодо ДОПОМОГИ, без заслуговує на довіру представника, який володіє вагомими доказами, манію thunderbug було не повернути назад. По всій країні підлітки та люди, які прагнуть схуднути, не сідаючи на голодні дієти, їли грозових жуків. Це було смішно. І ось сенатор Сполучених Штатів, оточений зграєю гончаків зі ЗМІ, поклявся витратити неймовірні суми грошей платників податків лише для того, щоб люди могли продовжувати їсти небезпечного жука, замість того, щоб виступати проти більш дешевого та розумного рішення – взагалі не є thunderbug.
  
  
  Де був загальний здоровий глузд?
  
  
  Тепер, коли Сміт знав правду - що Інгратікус Авалонікус не був джерелом ДОПОМОГИ, - було не менш важливо, щоб факти вийшли назовні. Ці люди повільно морили себе голодом, з'їдаючи непотрібний шматочок неперетравного білка.
  
  
  Що повернуло Сміта до центральної проблеми. Хто стояв за HELP?
  
  
  Сенатор Нед Дж. Кленсі залишався головним підозрюваним. Не було жодних сумнівів, що він був замішаний у всьому цьому. Медсестра його матері, Наліні Тоші, явно контролювала екзотичних, але отруйних павуків, які були – чи здавались – відповідальними за реальну ДОПОМОГУ, насправді це зовсім не вірус чи хвороба. Але це тонкий токсин, який вводиться павуком.
  
  
  Чи була Наліні натхненником? Якщо так, то яким був її мотив?
  
  
  Чи була вона інструментом сенатора Кленсі? Якщо так, то яким міг бути його мотив?
  
  
  І там був зниклий Дрозд Лімбургер. Він так само швидко, як Кленсі, кинувся на ДОПОМОГУ. Крім того, що він був там, щоб викрити це. Принаймні, так він стверджував до свого дивного і спантеличеного зникнення.
  
  
  Чи дізнався Лімбургер правду? Якщо так, то хто його викрав? І де він зараз? Чи був він взагалі живий?
  
  
  Гарольд Сміт не думав про гірше. Цей Траш Лімбургер насправді був автором парадоксу відповідальності людини за навколишнє середовище та розробив увесь цей сценарій як спосіб підвищити свої і так стрімкі рейтинги.
  
  
  І все ж, до певної міри, це було краще єдиної іншої ймовірності.
  
  
  А саме, що сенатор Нед Дж. Кленсі все організовував і мав із самого початку.
  
  
  Залишалася одна невідома. Найстарша. Теодор Магарак говорив про неї в останні хвилини свого життя. Хто вона була? Було достатньо доказів того, що вона була Наліні Тоші, яка, незважаючи на молодість, здавалася останньою ассасинів, що вижила з стародавнього культу, що вбивали за допомогою отруйних павуків.
  
  
  На дошці більше нікого не лишилося.
  
  
  Його комп'ютер видав звуковий сигнал, і Сміт заморозив свою екранну таблицю та втиснув її у кут екрану. На екрані з'явився вхідний інформаційний бюлетень, який перекачали з телеграфних каналів.
  
  
  Це був звіт про промову, яку виголошував сенатор Нед Дж. Кленсі після прибуття до Національного аеропорту Вашингтона. Йшлося про ДОПОМОГУ.
  
  
  Сміт прочитав текст через окуляри без оправи і пробурмотів: "Схоже, ця людина рано розпочала свою передвиборчу кампанію".
  
  
  І тут до Гарольда У. Сміта дійшло.
  
  
  Мотив. Був мотив лякати націю чумою, яка не піддавалася аналізу. Вірус, якого спочатку не існувало. Сміт знав, що за всю історію людства від вірусу ніколи не було знайдено ліків. Звичайна застуда, вірус настільки простий, що нікого не вбивав, крім самих немічних, так і не вилікували, незважаючи на інтенсивні медичні дослідження.
  
  
  Але якщо вірус був шахрайством, можна було б створити враження, що шахрайське лікування успішне.
  
  
  І чоловік чи жінка, які вилікують цей вірус, стануть національними героями. Його будуть вихваляти і звеличувати, і його буде неможливо зупинити.
  
  
  Навіть якщо він вирішив використати свою славу для досягнення найвищої посади в країні.
  
  
  І в цьому спалаху усвідомлення Гарольд В. Сміт отримав перше уявлення про те, ким була Старша і чому вона привела в рух події, які тепер досягли кульмінації в тому, що правоохоронні органи КЮРЕ ось-ось проникнуть на територію родини Кленсі.
  
  
  Гарольд В. Сміт зняв окуляри і, заплющивши стомлені очі, пробурмотів проникливу молитву.
  
  
  В глибині душі він знав, що спрямував свою руку примусу не на ту мету. Він тільки сподівався, що вони вчасно усвідомили правду.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Настала темрява, коли Римо вів свою машину мостом Сагамор до Кейп-Коду, штат Массачусетс.
  
  
  Вони прилетіли до Бостона, зупинившись, щоб переодягнутися в їхньому кондомініумі castle. Чіун знайшов час, щоб витягти сувій з одного з численних валіз на пароплаві, на якому він негайно почав писати.
  
  
  "У нас на це немає часу", - нетерпляче сказав Римо.
  
  
  "Важливо, щоб була записана правда про майстра Самбарі і Павучих Дивах", - відповів Чіун, встановлюючи свій чорнильний камінь і закріплюючи чотири кути сувої, що лущиться полірованими сапфірами.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо якщо ми зазнаємо невдачі, майбутні покоління повинні знати, що Павукові Діви використовували певні духи, щоб помітити намічені жертви". Він наніс на свиток штрихи, що рубають.
  
  
  Римо моргнув. "Які майбутні покоління? Є тільки ти і я".
  
  
  "Якщо я загину, я знаю, ви будете занадто ліниві, щоб записати цю важливу істину. Я лише захищаю вашого майбутнього учня. Крім того, ваші символи на хангилі жахливі. Ніхто не може їх прочитати".
  
  
  "Якщо ми не поспішаємо, - попередив Римо, - ми провалимо це завдання і залишимося без роботи".
  
  
  "Я майже закінчив. І для того, що ми маємо зробити, темрява буде нашим другом".
  
  
  Тепер вони їхали крізь темряву Кейп-Кода, повз миси з похилими дахами, покритих кедровою черепицею, що вивітрилася. Атлантичний океан мчав і ревів зовсім поряд. Місяць був монетою зі слонової кістки низько над обрієм. У міру того, як вона здіймалася в небі, здавалося, що вона збільшується у розмірах.
  
  
  Можливо, це на краще, вирішив Римо, коли вони наблизилися до поселення Кленсі, напруга покидала його тіло. Темрява допоможе їм. Чіун перевдягся в чорну нічну форму кіміно, що крадеться, з трохи більш короткою спідницею і високими рукавами. Римо був одягнений у традиційну бойову форму нічних тигрів ранніх днів Сінанджу, що складається з двох частин.
  
  
  Чіун, помітивши, що Римо повільно розслабляється, запитав: "У тебе немає докорів совісті перед зустріччю зі спокусницею Наліні?"
  
  
  "Я у боргу перед нею за те, що вона намагалася зі мною зробити", - сказав Римо, не відриваючи погляду від дороги. "І за вбивство Парсонса".
  
  
  "Вона все ще тобі небайдужа?"
  
  
  Римо насупився. "Я ледве дізнався про неї. Зв'язок на одну ніч. Велика справа".
  
  
  "Твої слова маскують твій біль".
  
  
  Римо довго мовчав.
  
  
  "Вона моя".
  
  
  "Якщо ти хочеш її".
  
  
  "У мене немає проблем для того, щоб прибрати того, хто намагався кинути мене на цвинтар", - натягнуто сказав Римо.
  
  
  "Ви зможете довести це дуже скоро", - сказав Майстер Сінанджу застережливим тоном.
  
  
  Рімо нічого не сказав. Його плоскі темні очі, спрямовані на дорогу попереду, були непроникні, як уламки обсидіана.
  
  
  По обидва боки дороги, мов мавзолеї, проносяться котеджі-солончаки Кейп-Код.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Сімус О'Тул був головою служби безпеки сім'ї Кленсі.
  
  
  Він був солідним ірландсько-католицьким походженням, народився і виріс у Південному Бостоні. Двадцять років він ходив у такті на Бродвеї, починаючи з тихих днів початку 1960-х і закінчуючи бурхливими подіями автобусної кризи і закінчуючи тим днем, коли вони знайшли його поліцейську машину, припарковану за фабрикою Gillette, а за кермом сидів Сімус, дві кварти гарного ірландського. віскі палили йому шлунок.
  
  
  Він не відповів на виклик офіцера по рації, і через його невиконання службових обов'язків новобранець із простріленим животом пройшов кров'ю. На слуханні його звільнили з поліції навіть без вашого дозволу. Після двадцяти добрих років. І за що? Той, хто помер, був лише італійцем.
  
  
  Але пристрасть до пляшки не вважалася слабкістю в таборі Кленсі, і коли його брат, вихователь старої школи, розповів про це своєму двоюрідному братові, який у свою чергу передав інформацію помічникові сенатора Неда Кленсі, для Сімуса О'Тула було знайдено місце в штаті служби безпеки комплексу Кленсі.
  
  
  Їм треба було звільнити лише одного поляка, щоб теж потрапити до крапки.
  
  
  У наступне десятиліття О'Тул піднявся до високого становища голови служби безпеки Кленсі, яке не було настільки високим у ці дні старших членів клану, що скорочуються, і буйних молодших членів клану. Один за одним усі інші були звільнені, і залишився тільки О'Тул, який відповідає за електронні пристрої, в яких він не розбирався. До чого котився світ?
  
  
  Слава богу, розмірковував він, оминаючи обгороджену ділянку, перш ніж закрити електричні ворота на ніч, що молоді буйнозмішані вирушили до Флориди та інших країн з таким теплим кліматом. Шеймус О'Тул міг упокоритися з буйним напоєм і зґвалтуванням однієї-двох напівтварин, але це виходило з-під контролю через судові процеси по зґвалтуванням, випадкових утоплень тощо.
  
  
  Сімус подобалося зберігати свою совість якомога чистішою. Чим менше походів до сповідальні, тим краще для нього. Його коліна хворіли так сильно, що все, що він міг зробити, це правильно схилити коліна під час служби Причастя.
  
  
  Перевіривши останній з кущів, О'Тул побрів назад до електричних воріт. Старша місіс Кленсі та її оточення повернулися на територію комплексу і тепер благополучно лягали спати.
  
  
  Більше не було причин залишати ворота відчиненими, тому він підійшов до будки охорони і натиснув на червоний вимикач. Ворота зачинилися з налагодженою тишею, яку могла гарантувати лише найкраща система безпеки, яку можна купити за гроші.
  
  
  Потім він клацнув чорним, зеленим і синім перемикачами, які активували датчики руху, відеокамери та інші екзотичні пристрої.
  
  
  Потім, впевнений, що його підопічні в такій самій безпеці, як в обіймах Пресвятої Діви, Шеймус О'Тул зняв паперову обгортку зі свіжого глека вершкового хереса Gallo і приготувався до довгого приємного проведення часу ввечері.
  
  
  Він потребував цього після того, як затягла величезну скриню з пароваркою в підвал. Відчуття було таке, ніби він був набитий слоненятами.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Римо припаркував машину в межах видимості високої цегляної стіни комплексу Хайанніспорт, куди пішли три покоління Кленсі, коли хотіли втекти від пильної уваги преси або наслідків своїх дій.
  
  
  Це місце являло собою біле чудовисько, що розкинулося, яке виглядало так, ніби хтось із занадто великими грошима і недостатнім смаком взяв простий вікторіанський будинок і додав крила і фронтони, поки в нього остаточно не закінчилися гроші, або земля, або й те, й інше . Його освітлені жовтими вікна виглядали з-за колючого дроту і зазубреного скла стіни комплексу, як восьминіг, що причаївся в страху перед морем, що насувається. Хвилі розбивалися об кам'яні причали внизу біля приватного пляжу.
  
  
  "Тут, ймовірно, охорона сильніша, ніж у Білому домі", - попередив Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу знизав у темряві своїми тендітними плечима.
  
  
  "Фортеця є фортеця", - пирхнув він. "Якщо є шляхи назовні, тобто шляхи всередину. Ми виявимо той, який дає нам найбільший елемент несподіванки".
  
  
  "Який найкращий спосіб проникнути всередину?" Запитав Римо.
  
  
  Чіун звів очі. "Чому ти питаєш мене?"
  
  
  "Ти вчитель".
  
  
  "А ти учень. Отже, ти маєш знайти свій власний шлях, якщо хочеш вчитися".
  
  
  "Ти думаєш, я не можу?" Жорстко сказав Римо.
  
  
  "Я готовий прийняти таку можливість", - ледь чутно сказав Чіун.
  
  
  "Чудово. Тоді ми розділимося".
  
  
  Чіун холодно оглянув свого учня. "Якщо ми розділимося, той, хто першим натрапить на Павучу Діву, отримає привілей перемогти її".
  
  
  Римо на мить задумався про це. "Я ризикну".
  
  
  Чіун вклонився. "Тоді ми розділимося".
  
  
  Римо озирнувся на обнесений муром комплекс. Він помітив неясний рух в одному з освітлених вікон, але навіть треновані його очі не змогли розрізнити нічого, крім невпізнанної форми.
  
  
  Римо знову повернувся до Майстра Сінанджу. - Я кажу, що найкращим способом проникнути всередину було б...
  
  
  Але Чіуна там більше не було. Майстер Сінанджу зник, як тінь у непроглядній темряві.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо. І він сам попрямував до обнесеного муром табору. Чіун намагався випередити його. Можливо, він вирішив, що Римо не впорається із цією роботою. Римо планував довести, що помиляється.
  
  
  Римо підіймався по стіні, як павук, що збирався, чорна постать на тлі ще більш чорного неба. Внизу, поросла травою, територія була тут і там освітлена прожекторами і контролювалася датчиками руху. Зони не перекривалися ідеально. Помилка.
  
  
  Взявши до рук моток колючого дроту, Римо обмацав його, доки знайшов слабке місце. Вона тріснула, коли він потяг її на себе.
  
  
  Потім він скотився і впав на землю в калюжці тіні.
  
  
  Неподалік була будка охоронця з оргскла. Охоронець старанно працював, спустошуючи зелений глечик. Його погляд був прикутий до телевізійного монітора. Він не гратиме вирішальної ролі, вирішив Римо.
  
  
  Рухаючись з економією рухів, яка б не привернула б людської уваги і не була б видно на відеоекрані, Римо обережно просувався вздовж внутрішньої стіни, доки не натрапив на один із зазорів у зоні датчиків. Він упав на живіт і почав повзти на ліктях та колінах. Він міг відчувати слабкі зовнішні межі ультразвукового поля виявлення руху своєї відкритої шкірі. Він намагався не порушувати її цілісність.
  
  
  Було достатньо світла, щоб помітити його, якби хтось випадково втупився в пляму темряви, тому Римо не гаяв часу даремно. Він дістався широкої веранди, переліз через перила і зістрибнув на ганок.
  
  
  Поки що все йде добре. Йому було цікаво, як справи у Майстра Сінанджу. Від нього не було жодних ознак.
  
  
  Майстер Сінанджу відкинув ідею піднятися на стіну як надто очевидну. Будь-який любитель міг вилізти на стіну. Він знав, що найкращий підхід до фортеці – використовувати власні секрети фортеці проти неї самої.
  
  
  І жодна фортеця, побудована людиною, не існувала без таємного евакуаційного тунелю для зручності власника. Він подався на його пошуки.
  
  
  На дюні далеко за пляжем, у межах прямої видимості від комплексу Кленсі, але за його стінами, стояв будинок у солончаках. Це було єдине подібне місце на відстані практичного копання тунелю, тому він вирушив туди.
  
  
  Двері були замкнені на висячий замок. Висячий замок піддався від одного удару, що рубає, і двері прочинилися лише на лужок. Тріщини було достатньо, щоб непомітно проковтнути Майстра синанджу.
  
  
  Меблів було небагато, але був один декоративний килимок. Носком сандалії він зрушив його зі звичного місця, оголивши не дуже хитрий люк і іржаве сталеве кільце. Нахилившись, він вийняв обручку з круглого гнізда, і пастка відкрилася вгору.
  
  
  Це був тунель із бетонними стінами, що означало, що там не буде неприємних паразитів, з якими доведеться боротися.
  
  
  Чіун опустився в простір, його чорні спідниці майоріли, а карі очі звикали до пітьми.
  
  
  Рухаючись без особливого поспіху, бо знав, що на нього не чекають, Майстер Сінанджу ставив питання, чи вдалося його учневі вже пробити пролом у стіні.
  
  
  На дверях і вікнах були дроти сигналізації, які Римо зміг перевірити, тому він прослизнув уздовж веранди, що височіла над білим вікторіанським будинком з обох боків.
  
  
  Він піднявся круглою підтримуючою колоною, дістався даху ганку і розпластався в тіні. Через колони передаватимуть будь-які звуки попередження.
  
  
  Нікого не було. Кроки лунали і віддалялися, неквапливі та неважливі. Жодних зумерів не дзижчало. Він не ввімкнув жодної сигналізації.
  
  
  Римо піднявся настільки, щоб крастись далі, і не більше. Він підійшов до затемненого вікна.
  
  
  З іншого боку скла були прикріплені смужки фольги. Система сигналізації.
  
  
  Отже, він став під фронтоном, потягнувся вище, щоб ухопитися за якийсь декоративний пряник, і підтягнувся на центральний дах, подібно до змії.
  
  
  Римо мав широке меню димоходів на вибір. Крила, мабуть, були додані в ті дні, коли ще не існувало центрального опалення, бо в кожному крилі був свій димар.
  
  
  Головний димар був найбільшим, тому він пішов до нього.
  
  
  Римо глянув униз і побачив темряву. До його вух не долинало потріскування вогню. Посміхаючись, він заліз усередину і скористався проміжками між цеглою, що кришиться, щоб спуститися. З таким самим успіхом вони могли б залишити сходи для його зручності.
  
  
  Його похмурий вираз зник, коли його ноги натрапили на неподатливу перешкоду.
  
  
  Вона була досить міцна, щоб витримати його вагу, тому він впав на неї. Це був димар, опущений у закрите становище.
  
  
  Римо сперся руками об стінку димаря і відсунув ноги назад, поки їхні п'яти не торкнулися протилежного боку. Він продовжував задкувати назад, поки його тіло не прийняло горизонтальне положення і він не був підвішений тиском рук і ніг, що штовхаються в протилежних напрямках.
  
  
  Одна рука потяглася вниз, і він підняв димар. Він ледве рипнув.
  
  
  Він стрибнув у камін, зупинився, щоб витерти сажу з обличчя і розмазати залишки по руках, і визирнув назовні.
  
  
  У кімнаті – великою просторою вітальнею у стилі Нової Англії з м'якими стільцями та антикварними шафами – не було людей.
  
  
  Римо вислизнув і випростався.
  
  
  Майже одразу ж він почув скиглення чогось механічного, що наближалося до нього.
  
  
  Майстер Сінанджу йшов бетонним тунелем, який був незрозумілим чином завалений жіночою спідньою білизною, поки не підійшов до грубих дерев'яних сходів. Він мовчки підвівся по них. Над його головою був люк, і він приклав до нього вухо.
  
  
  Жодних звуків не досягало його вух, тому він поклав руки на капкан і випростав свої дудочки.
  
  
  Пастка перемістилася до кімнати, наповненої темрявою.
  
  
  Майстер Сінанджу, подібно до злодійкуватого метелика, мить постояв у темряві, крутячи головою з боку в бік, прислухаючись до звуків.
  
  
  Він нічого не чув.
  
  
  Він попрямував до пари дверей, які були відчинені.
  
  
  І до його вух долинув дивний звук.
  
  
  Це був низький звук, що скупав, і він швидко наближався.
  
  
  Чіун відступив назад, сховавшись за завісою, звідки він міг безпечно спостерігати за дивною загрозою, перш ніж ухвалити рішення атакувати чи відступити.
  
  
  У кімнату вкотився предмет розміром не більше за чашу для пуншу. Насправді він дуже нагадував перевернуту чашу, що пересувається на крихітних шинах біля самої підлоги. Він був синьо-чорним, і на його хромованій поверхні блимав помаранчевий вогник.
  
  
  Він зупинився і зробив коло, ніби нюхав повітря, як цікавий собака. Помаранчевий вогник тихо мигнув.
  
  
  Майстер Сінанджу залишався нерухомим.
  
  
  Кругла штука продовжувала кружляти по кімнаті. Потім, очевидно вирішивши, що кімната порожня, вона різко позадкувала і зникла в довгому коридорі.
  
  
  Коли звук його гумових коліс затих далеко, Майстер Сінанджу відокремився від завіси і пішов за ним.
  
  
  Він не знав, що це була за штука, але знав, що це була лише якась машина і, отже, вона не загрожувала майстрові Сінанджу. Можливо, Римо міг би з нею погратись.
  
  
  Римо скорчився в каміні, коли виття стало ближче.
  
  
  Він почав дізнаватись, що це за звук, і не здивувався, коли Перл Кленсі увійшла до кімнати на інвалідному візку з мотором.
  
  
  Вона сиділа в інвалідному візку, як труп, який залишили там висихати і зморщуватися. Одна скручена рука стискала ручку управління – срібну ручку в універсальному роз'ємі.
  
  
  Її очі, схожі на два злі гудзики, обвели кімнату.
  
  
  Нічого не бачачи, її руки намацали кнопку на підлокітнику, і спалахнуло верхнє світло.
  
  
  Римо не рухався. Він усе ще був у тіні.
  
  
  Потім її погляд упав на нього, і її рот скривився у гримасі здивування.
  
  
  Римо вискочив з каміна занадто швидко, щоб здорова людина встигла зреагувати, не кажучи вже про літню жінку, яка страждає на інсульт. Рука Перл Кленсі була на шляху до ручки управління, коли Римо перехопив її. Він від'єднав паличку та відкинув її за межі досяжності.
  
  
  "Вибач", - тихо сказав він. "Не можу допустити, щоб через тебе виникли проблеми". І Римо потягнувся до кабелів акумулятора. Він потяг за них. Електродвигун вимкнувся.
  
  
  "Нагадай мені підключити тебе назад, коли я йтиму", - прошепотів він.
  
  
  Перл Кленсі тільки витріщила на нього очі. Здавалося, вона намагалася поглядом вбити його. Піднісши вказівні пальці до відкритого рота, вона почала робити жваві рухи, що звиваються.
  
  
  "Божевільний, як клоп", - сказав Римо, закриваючи за собою двері.
  
  
  Він пройшов довгим коридором, стіни якого були прикрашені олійними портретами попередніх поколінь клану. Рімо міг сказати, що він почав зі старого кінця, бо чим далі він просувався, тим більш роздутими і розпусними ставали обличчя членів клану Кленсі.
  
  
  Побачивши портрет сенатора Неда Дж. Кленсі, він, не замислюючись, повернув ліворуч. Його начебто тягло до певної мети.
  
  
  У повітрі щось витало. Він дізнався про це. То був запах Наліні. Фруктовий запах лунав звідкись із коридору попереду.
  
  
  Римо виявив, що сам того не усвідомлюючи, прискорює крок. Він зупинявся біля кожної двері. Від жодної з них не виходив запах. Він безпомилково рухався до дверей наприкінці коридору.
  
  
  Тепер запах напевно долинав з іншого боку дверей. Його серце забилося швидше. Він забажав, щоб воно заспокоїлося. Що було з ним не так? Чи боявся він того, що мав зробити?
  
  
  Римо взявся за ручку і з нескінченною повільністю повернув її. Язичок замку, що виходить із паза, не видав жодного звуку. Він обережно відчинив двері. Петлі були тихі. Він чекав на це. То був старий будинок, але в хорошому стані.
  
  
  У кімнаті було темно, якщо не брати до уваги смужки місячного світла, що косо падало через завішене вікно, і Римо прослизнув усередину, зачинивши за собою двері.
  
  
  Очі та вуха насторожі, він зорієнтувався. Фруктовий аромат був усюди навколо нього. І він зосередився на ньому.
  
  
  Звук долинав з великого ліжка з балдахіном у центрі кімнати.
  
  
  Римо рушив до нього, ступаючи на зовнішній стороні підошв. Він видавав не більше звуку, ніж фіранки на відкритому вікні.
  
  
  Налини спала під стьобаним покривалом, її темне волосся відтінком чорного дерева розкидалося по великій білій подушці. Вона дихала відкритим ротом, і її губи були такі ж червоні, як тоді, коли Римо бачив її востаннє. Місячне світло поблискувало на твердих краях її ідеальних білих зубів.
  
  
  І доки Римо спостерігав, його охопило бажання підняти ковдру і востаннє побачити її досконале засмагле тіло. Перш ніж він понесе її кудись.
  
  
  Рука Римо простяглася. Він ухопився за край ковдри. Наліни спала, засунувши одну руку під подушку, а іншу поклавши на розстелене простирадло. Вона не відчула б руху ковдри.
  
  
  Римо, здивований власною цікавістю, відкинув ковдру.
  
  
  Він побачив її досконале тіло, що лежить там, округлі груди, що підіймаються і опускаються в такт дихання, темні соски, схожі на плоскі невидимі очі. Він помітив те, чого не помічав раніше - безліч густого чорного волосся під кожним пахвою. Здавалося, вони заворушились.
  
  
  І волосся в нього на потилиці стало дибки.
  
  
  Темні постаті, що причаїлися в темних западинах витонченого тіла Налині, повзали і звивалися. І раптом відкрилися міріади чорних очей.
  
  
  З головної частини будинку долинали метушні. Майстер Сінанджу крався у тому напрямі.
  
  
  Напрочуд, там не було охорони. Одного разу він зіткнувся з людиною з незграбними ногами, від чого половиці рипіли в нього під ногами, коли він проходив темним домом, і від нього несло алкоголем.
  
  
  Майстер Сінанджу легко вислизнув від нього. Було менше проблем звалити його ударом по задній частині шиї і залишити там, де він упав, ніж турбуватися про те, куди сховати важку тушу.
  
  
  Звук метушні долинав через зачинені двері. Там була замкова свердловина, і Чіун нахилився, щоб приникнути до неї оком.
  
  
  Він впізнав постать Перл Кленсі, її руки бовталися в інвалідному візку, ніби вона намагалася вдихнути в нього життя.
  
  
  Майстер Сінанджу побачив забруднені сажею обірвані кабелі акумуляторних батарей та камін за ними і зрозумів, як його учень проник усередину.
  
  
  Чіун кивнув собі. То був корисний підхід. У цьому було мало мистецтва, але Майстер Сінанджу не очікував жодного мистецтва від свого прийомного сина, який, хоч і практикував, був білим і, отже, від народження негарним.
  
  
  Він залишив жінку наодинці з її безпорадністю. Вона не була важливою.
  
  
  Він йшов у пошуках знайомого запаху, який, як він знав, приведе його безпомилкові почуття до останньої Павучої Діви - і розплати, яка давно назріла. Поспішати було нікуди. До цього часу Римо мав час знайти індуїстську повію - і пройти перевірку своєї здатності відповідати важким вимогам майстра синанджу на тренуваннях.
  
  
  Павуки, що стрибають, почали накидатися на нього з вологих заглиблень у коричневому тілі Наліні Тоші.
  
  
  Римо відбивався від них руками. Їх було надто багато, щоб він міг зробити інакше. Вони накинулися на його обличчя, волосся та руки.
  
  
  І зіткнувся з невидимим бар'єром, яким були Римо, що миготіли руки. Вони відскакували назад, не завжди цілими.
  
  
  Павуки, що стрибали, вражали стіни, постільна білизна і саму Наліні.
  
  
  Її очі різко розплющилися. Вони дивилися на Римо і на роздроблені, іржаво-червоні сегменти тіла, що звиваються, скупчилися на білому простирадлі.
  
  
  "Діти мої!" - заверещала вона.
  
  
  Вона негайно обхопила руками свою наготу, намагаючись знайти все ще живих павуків на своєму тілі. Здавалося, вона нічого не знайшла.
  
  
  "Хто ти?" - Вибагливо запитала вона.
  
  
  Римо відбив двох останніх нападників і сказав: "Вже забув мене?"
  
  
  "Рімо!"
  
  
  Її голос був глухим від шоку.
  
  
  "Здивований?"
  
  
  Вона натягла простирадло на груди. "Що... що ти тут робиш?"
  
  
  "Я прийшов по відповіді".
  
  
  "Для-навіщо?"
  
  
  "За те, чому ти намагався вбити мене. За те, чому ти вбиваєш людей павуками та звинувачуєш вірус, якого не існує".
  
  
  "Я-я нікому не завдаю шкоди. . . ."
  
  
  "Чи може це. Я знаю все. Як ти вбив Магарака, Парсонса і, наскільки я знаю, Лі Естерквеста".
  
  
  Очі Наліні перетворилися на насторожені щілинки. "Якби ти так багато знала, ти не прийшла б шукати відповіді на запитання".
  
  
  "Я знаю про павучих дів", - сказав Римо.
  
  
  Налини просто дивилася. "Хто ти?"
  
  
  "Не хто. Що. Я синанджу".
  
  
  І Наліні зашипіла, як кішка у темряві. Її очі спалахнули. Вона скинула простирадло, щоб наново оголити своє чудове тіло. "Якщо ти справді синанджу, то я безпорадна перед тобою", - покірно сказала вона.
  
  
  Прохолодний вітерець, що пахнув пліснявою, долинав з-під дверей. Майстер Сінанджу вловив інші запахи, змішані із затхлістю. Пот. Страх. Він відчинив двері і спустився нефарбованими сходами.
  
  
  Серцебиття у прохолодній темряві, приглушене та мляве. Величезні легені насилу хапали повітря. Майстер Сінанджу шукав ці звуки.
  
  
  Поруч із холодною піччю стирчав дибки скриня для пароварки. Він підійшов до нього, знаючи, що зсередини долинають звуки життя.
  
  
  Багажник був закритий на висячі замки, але вони підкорилися пальцям, які розуміли їхні сильні та слабкі сторони.
  
  
  Майстер Сінанджу розсунув половинки стовбура, і величезна постать викотилася назовні і зупинилася біля його ніг.
  
  
  "Вас зрозумів, Дрозд", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  Наліні говорила: "Будь ласка, не завдай мені шкоди, Людина синанджу. Я всього лише бідна служниця, яка не може завдати тобі шкоди". Її голос був жалюгідним. Її серце шалено билося.
  
  
  Римо вагався. Її фруктовий аромат ударив йому в ніздрі, лоскочучи їх.
  
  
  "Відверта розмова", - сказав він.
  
  
  Наліні взяла себе в руки, її вологі очі не відривалися від фігури Римо, що височіла.
  
  
  "Що ти хочеш знати?" - пробурмотіла вона.
  
  
  "Жодної ДОПОМОГИ, вірно? Тільки отруйні павуки".
  
  
  Наліні кивнула. "Так, допомоги немає. Тільки павуки".
  
  
  "То чому ж деякі люди помирають через два дні, а інші йдуть, як тільки їх вкусили?"
  
  
  Павукова діва зобразила несміливу усмішку, від якої її темні очі спокусливо заблищали. Вона витягла ноги, не виявляючи прихованих павукоподібних.
  
  
  "Це дуже просто", - сказала вона, відводячи очі. “Мої вихованці нічим не відрізняються від інших істот. Деякі – самці. Деякі – самки. Укус самця приносить слабкість та повільну смерть. Ті, кого кусають мої сестри, гинуть одразу”.
  
  
  Римо хмикнув. "Добре, а що?"
  
  
  "Це мій борг". Вона лягла на спину, витягнувши руки, вигнувши спину, як гнучка коричнева кішка. "Якщо ти Сінанджу, я не зобов'язана пояснювати тобі, що таке обов'язок".
  
  
  "Хто твій бос - Кленсі?"
  
  
  Вона заплющила очі. "Так, мій бос - Кленсі".
  
  
  Римо прислухався до її серцебиття. Воно сповільнювалось і тепер билося нормально. Вона казала правду, вирішив він.
  
  
  "У яку гру він грає?"
  
  
  "Бути президентом Сполучених Штатів".
  
  
  "Блотто? Хто б проголосував за нього?"
  
  
  "Дякую американці, як тільки він позбавить їх від жахливого парадоксу екологічної відповідальності людини".
  
  
  "Розумний. Все, що тобі потрібно зробити, це відвести своїх павуків назад, і все, що він зробить, буде виглядати як ліки. Але це не спрацює".
  
  
  Наліні зустрілася з ним поглядом. Її голос став благаючим.
  
  
  "Це могло б спрацювати, Римо. Якби ти приєднався до нас".
  
  
  Римо похитав головою. "Жодних шансів".
  
  
  "Мені шкода, що ти так кажеш", - роздратовано сказала вона, відкидаючись на спину. Її голова впала на подушку. Фруктовий аромат посилився, і Римо виявив, що його подих почастішало. "Я з нетерпінням чекав на нові заняття любов'ю з тобою".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Ти не вб'єш мене".
  
  
  "Це моя робота", - сказав Римо.
  
  
  "У мене теж є робота. Мені шкода, що твоя та моя робота зробили нас противниками. Але нам не обов'язково бути ворогами".
  
  
  "Такий бізнес, мила", - сказав Римо, намагаючись вирішити, чи розбити їй обличчя або завдати простого удару, від якого завмирає серце, по лівих грудях.
  
  
  "Я розумію", - пробурмотіла Наліні. "Але я не думаю, що ти вб'єш мене".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Бо ти не можеш".
  
  
  "Неправильно", - сказав Римо. Піднявши праву руку, він перетворив пальці, що не гнуться, на наконечник списа.
  
  
  Наліні розсунула ноги в темряві, і її аромат наповнив голову Римо. Вона лежала, відкрита для нього, як слива, що лопнула.
  
  
  "Тоді убий мене - якщо зможеш".
  
  
  І Римо виявив, що не може завдати удару. Натомість він бажав її. Це суперечило всім його тренуванням, але його розум продовжував повертатися до їх диких занять коханням минулої ночі. І його тіло прагнуло з'єднатися з нею.
  
  
  "Осідлай мене", - прошепотіла Наліні. "Візьми мене. Я буду твоєю рабинею, якщо мені дозволять жити".
  
  
  Римо почав сміятися, але його чоловіча гідність заворушилася. Він хотів повернути набухаючу кров назад, але його бажання було сильнішим за його волю.
  
  
  Очі потемніли від бажання, він заліз на ліжко і осідлав його.
  
  
  Налін безглуздо посміхнулася. "Я знала, що твоя кров почує поклик моєї крові", - прошепотіла вона.
  
  
  Римо схопив її під пахви, щосили стискаючи густе волосся. Хрускіт крихітних тіл комах винагородив його.
  
  
  Посмішка Наліні розтанула, її очі розширилися від шоку.
  
  
  "Ти думав, я не припускав, що вони будуть там", - сказав Римо, простягаючи руку, щоб зняти штани.
  
  
  Налини заплющила очі, здаючись. "Ти мудрий для людини Заходу. Я хочу тебе, тому не опиратимуся тобі".
  
  
  Римо опанував її. Вона відкинула голову назад і видала тихий стогін, в якому змішалися насолода і біль. Риси її обличчя пом'якшали, і повільна хитра посмішка торкнулася темних куточків губ.
  
  
  І перш ніж він зміг почати перший поштовх у відповідь, Римо відчув, як крихітні ікла вп'ялися в кінчик його набряклої чоловічої гідності.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу використав свої довгі нігті, щоб розірвати матер'яний кляп і пута Дрозда Лімбургера.
  
  
  "Тепер ти в безпеці", - наспіваючи промовив він, відступаючи назад і ховаючи руки в рукави.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?" Зажадав Лімбургер, скидаючи свої пута.
  
  
  "Я шкодую, що не можу назвати вам своє ім'я, але я тут, щоб урятувати вас від жорстокої долі".
  
  
  Лімбургер моргнув у напівтемряві. Він озирнувся. "У будь-якому випадку, де я перебуваю?"
  
  
  "Будинок Кленсі".
  
  
  "Не Чорна діра Хайанніспорту?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Те саме".
  
  
  "Неймовірно. Я думаю, Кленсі, мабуть, стоїть за "ДОПОМОГЮ", якщо вони викрали мене тільки для того, щоб заткнути мені рота. Я зрозумів, що ці хлопці з Каліфорнійського дорожнього патруля були фальшивками, як тільки побачив їх. Але вони дістали зброю і відключили мій мікрофон, перш ніж я встиг щось сказати.
  
  
  "Скажи мені правду. Що ти виявив?"
  
  
  “Парадоксу відповідальності людини за навколишнє середовище не існує. Це шахрайство. Жуки нешкідливі. Людей убивають отруйні павуки”.
  
  
  "Так. Ми багато чого навчилися".
  
  
  Лімбургер виглядав спантеличеним. "Ми?"
  
  
  "Як ти докопав до істини?" Запитав Чіун.
  
  
  "Я випадково зайшов до коронера з Укії, коли він проводив розтин місцевого хлопця, який помер за загадкових обставин. Поки ми розмовляли, з-під ноги мертвого хлопця виповз червоний жук. Ми думали, що це мурашка, доки його голова не розкололася і два ікла не вискочили назовні, як складні леза. Тоді я дізнався в цій істоті цейлонського стрибаючого павука Myrmarachne plataleoides. Я вирішив, що воно забралося хлопцеві під одяг і вкусило його”.
  
  
  Чіун примружився. "Звідки ти знаєш його назву?"
  
  
  Лімбургер гордо посміхнувся. Одного разу я бачив фотографію одного з них у National Geographic. Просто так вийшло, що у мене фотографічна пам'ять. Так я і зрозумів, що ці хлопці з CHP були фальшивками. Я дізнався в них помічників кампанії Кленсі. , генія ток-шоу епохи Відродження.
  
  
  "І як ти дізнався, що це комаха отруйна?"
  
  
  "Просто. Воно піднялося і вкусило коронера. Він упав, і його очі посиніли". Лімбургер сумно похитав головою. "Бідолаха був мертвий у нью-йоркську хвилину".
  
  
  "Але ти нікому не сказав?"
  
  
  "Не було часу", - заперечив Лімбургер. "Я повинен був виступити з цим в ефірі якнайшвидше. Чим раніше я попереджу світ, тим швидше люди зможуть уникнути проклятих павуків і життя будуть врятовані. Я нічого не міг зробити для Esterquest".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Це було мудро, за винятком того, що є ті, хто звинувачує тебе у смерті цієї людини".
  
  
  "Засоби масової інформації, вірно?"
  
  
  "І деякі інші".
  
  
  "Ось що означає бути лімбургером від молочниці. Якби я вилікував рак, вони б скаржилися, що я не звернув уваги на звичайну застуду. Що ж, давайте вибиратися до чортової матері з цієї шкідливої діри вседозволеності".
  
  
  І звідкись зверху пролунав переляканий крик болю.
  
  
  "Що це було?" Вимогливо запитав Лімбургер.
  
  
  "Рімо!" - закричав Чіун. І оскільки він не міг допустити, щоб за ним, спотикаючись, гнався слон у людській подобі, він звалив Траша Лімбургера коротким ударом, що рубає збоку від голови.
  
  
  Чоловік упав, як перевернута дощова діжка.
  
  
  Наліні Тоші засміялася з музичним глузуванням, коли Римо звільнився від неї, стрибаючий павук, що чіпляється за кінчик його чоловічого органу.
  
  
  Він відкинув її, роздавив підбором.
  
  
  І Наліні закричала: "Це павучиха! Твоя смерть наздогнала тебе, західний дурню!"
  
  
  Римо відчув, як його чоловіча гідність слабшає, і знав, що наповнена токсинами кров повертається до його тіла. Його промежина вже починала німіти. І холод пробрався у верхню частину стегон та сонячне сплетіння. Він боровся, щоб зупинити кров, але холод уже поширювався до його серця.
  
  
  "Die! Помри!" - верещала Наліні. "Але обов'язково впади там, де місячне світло покаже мені твої очі. Я хочу бачити, як вони стають блакитними. Я хочу подивитися в твої вмираючі очі, дурень із синанджу".
  
  
  Римо опустився навколішки. Його руки обм'якнули, як печінка. Здавалося, з його м'язів вийшло все повітря, наче вони були повітряними кульками. Заплющивши очі, він схилив голову.
  
  
  На мить він завмер. На мить його серце зупинилося. І на мить повітря з його легень почало виходити з рівним втомленим шипінням. Потім настала довга тиша.
  
  
  Наліні розсміялася. Вона злізла з ліжка і взяла його темне волосся у свої чіпкі пальці.
  
  
  "Покажи мені свої вмираючі очі", - посміхнулася вона, відкидаючи його голову назад на неподатливу шию. "Так я знатиму, що мої предки помщені".
  
  
  Очі Римо різко розплющилися. Білки були яскраво-блакитними. Але глибоко в чорній серцевині його зіниць сердито мерехтіла червона іскра.
  
  
  І з його рота, змішаний з гарячими чорними бризками виділяється отрути, вирвався глухий рев голосу.
  
  
  "Я створений Шива, Руйнівник; Смерть, руйнівниця світів!"
  
  
  З переляканим криком Наліні Тоші відсахнулася.
  
  
  "Що це? Що це?" - Запитала вона, притискаючись до стіни.
  
  
  І поки вона дивилася, постать на колінах почала смикатися, наче оживляюча електрика пробігла по кожному сухожиллю.
  
  
  "Що ти робиш?" Налині застогнала. "Ти не повинен так помирати!"
  
  
  І постать піднялася на ноги, висока, непокірна, пряма в усіх відношеннях. Очі були червоним вугіллям, а навколишні білки знову стали білими.
  
  
  Рот відкрився. "Хто це собаче м'ясо, яке стоїть переді мною?"
  
  
  Наліни в страху притулилася спиною до стіни. "Я - я остання жива Павукова діва, Наліні".
  
  
  "Ні", - сказав голос Шиви Руйнівника. "Ти мертва Діва-Павук, Наліні".
  
  
  Наліні Тоші спостерігала, як рука піднялася до лінії її очей, ніби це було у сповільненій зйомці. Вона зрозуміла, що рука рухалася не в повільній зйомці. Це були останні миті її життя, і її почуття робили це - намагалися втримати кожну дорогоцінну мить, відведену їй обертовим колесом долі.
  
  
  Вона побачила, як рука, схожа на голову кобри, що звивається, утворила клин і направила тупі пальці до її обличчя. Жорстоке обличчя за рукою зникло з фокусу, коли її очі були загіпнотизовані кінчиками пальців, які, вона знала, мали силу знищити її, так само, як інші порожні руки знищували тих з її вигляду, хто приходив раніше.
  
  
  "Я відправляю тебе до місця, звідки немає повернення", - сказав глухий голос.
  
  
  І рука завдала удару.
  
  
  Після цього більше нічого не було. Жодних думок. Жодного страху. У її мозку не вистачало часу, щоб викликати в калейдоскопі всі образи, які він записав у житті.
  
  
  Наліні Тоші впала, її обличчя перетворилося на перевернуту маску з розчавлених кісток і сирого м'яса, на зламані тіла своїх дітей.
  
  
  І в темних очах Римо спалахнула червона іскра, потім згасла. Він труснув головою, ніби очищаючи її від павутиння.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Римо натягував штани, коли до кімнати увірвався Майстер Сінанджу. Чіун завмер.
  
  
  "Що тут сталося?" вимогливо запитав він, його холодні очі перемикалися між спокійною фігурою його учня та розпростертою інертною істотою, яка була останньою з Павучих Див.
  
  
  "Розберися з цим", - сказав Римо, його голос був позбавлений будь-яких емоцій.
  
  
  "Я бачу Павучу Діву мертвою".
  
  
  "Це все, що тобі треба знати".
  
  
  Чіун навис над мертвою жінкою, милуючись її наготою. "Ти не міг встояти перед нею, чи не так?"
  
  
  "Це стосується тільки її та мене", - сказав Римо, уникаючи випробувального погляду свого Господаря.
  
  
  Чіун схилив голову набік. "Але ти заплатив певну ціну".
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Я чув мантру Шиви".
  
  
  "Я не розумію, про що ти говориш", - сказав Римо, застібаючи ремінь.
  
  
  "Ми поговоримо про це пізніше. Я знайшов Траша Лімбургера, ув'язненого у підвалі. Він розповів мені все, що знає".
  
  
  "За цим стоїть Кленсі", - сказав Римо.
  
  
  "Вона тобі це сказала?"
  
  
  "Так".
  
  
  "І ти повірив їй - індуїстці та повії?"
  
  
  "Хто ще це міг бути?" - спитав Римо, і його голос повернувся до нормального тембру. "Давай, давай вибиратися звідси".
  
  
  Вони вийшли в коридор, і до них, обертаючись, наблизився синій диск.
  
  
  "Що це, Римо?" Запитав Чіун.
  
  
  "Робот-охоронець. Нічого особливого".
  
  
  Загорівся помаранчевий вогник, і Римо ступив уперед. Його нога піднялася і опустилася, і робот розбився, як порцелянова тарілка.
  
  
  "Бачиш?" - сказав він. "Нічого особливого. Вони щойно з'явилися на ринку. Це одна з дешевших моделей. Все, що вони роблять, це видають застережливий звуковий сигнал".
  
  
  "Ах".
  
  
  "То де Лімбургер?" Запитав Римо.
  
  
  "Я залишила його спати внизу".
  
  
  "Могло б допомогти, якби Сміт послав кавалерію, і вони знайшли б Лімбургера тут".
  
  
  "Це вирішувати Сміту".
  
  
  Римо озирнувся на всі боки, розсіяно обертаючи своїми товстими зап'ястями. "Отже, який найкращий спосіб вибратися звідси?"
  
  
  "Ти щось забув, Римо?"
  
  
  Римо насупився. "Що?"
  
  
  "Ти залишив стару жінку безпорадною".
  
  
  "О, так. Перл Кленсі. Це не займе й хвилини".
  
  
  Майстер Сінанджу пішов за своїм учнем у велику вітальню у центрі безладно збудованого будинку.
  
  
  "Все це було планом, щоб наступного разу провести Неда Кленсі до Білого дому", - говорив Римо. "Наліні була Старшою. Вона розставила всі кісточки доміно на самому початку, і як тільки ДОПОМОГА стала серйозною проблемою, почала збивати їх, щоб Кленсі міг реабілітуватися політично".
  
  
  "Ти нетвердо ходиш", - зауважив Чіун.
  
  
  "Я отримав дозу".
  
  
  "Схоже, це тебе не дуже турбує".
  
  
  Вони підійшли до дверей.
  
  
  "Я згадував, що бачив те саме, що й Самбарі в лісі?" - Запитав Римо.
  
  
  "І?"
  
  
  Римо відчинив двері. "Самбарі був боягузливим котом".
  
  
  Підібгавши пересохлі губи, Майстер Сінанджу пішов за своїм зухвалим учнем у кімнату.
  
  
  Перл Кленсі скорчилася у своєму інвалідному кріслі, як мумія, яка відмовляється вмирати. Її голова сіпнулася, а очі розширилися. Вона почала підстрибувати на місці.
  
  
  "Ця бідна жінка через багато пройшла", - сказав Чіун.
  
  
  "Вона могла б краще виховувати своїх дітей", - сказав Римо, опускаючись навколішки, щоб приєднати кабелі акумулятора.
  
  
  Двигун інвалідної коляски з завиванням повернувся до життя, і Перл Кленсі схопилася за ручку управління. Оскільки її там більше не було, вона стиснула кулак і марно вдарила по підлокітнику.
  
  
  Чіун подивився на неї із співчуттям.
  
  
  "Вона є жалюгідним видовищем. Від неї майже нічого не залишилося, крім розуму".
  
  
  "Якщо це так", - пробурчав Римо, вставляючи срібну ручку в універсальне гніздо на підлокітнику інвалідного крісла. "Ходімо, Татусю".
  
  
  І коли вони попрямували до виходу з кімнати, Перл Кленсі схопила ручку і штовхнула її вперед. Інвалідне крісло заскрипіло за ними, і Перл Кленсі спробувала задавити їх.
  
  
  Вони рушили швидше.
  
  
  Потім Перл Кленсі витріщила очі, піднісши розчепірені вказівні пальці до млявого рота. Вони почали звиватися вгору-вниз, усередину-назовні.
  
  
  "Вона все ще переслідує нас", - сказав Чіун Римо.
  
  
  "Велика справа".
  
  
  І з сірого безладдя волосся Перл Кленсі з'явилися червоні сірникові головки, які розділилися, оголивши вигнуті чорні ікла.
  
  
  Проходячи повз, Римо відчув щось у своєму волоссі і струсив це. Він втоптав червону штуковину, що тікає, в підлогу.
  
  
  "Мабуть, пропустив одну", - промимрив він.
  
  
  "Від тебе знову пахне цією повією", - пирхнув Чіун.
  
  
  Потім одна з них приземлилася йому на лису маківку.
  
  
  Майстер Сінанджу прошипів: "Що це?" - І різко похитав головою.
  
  
  Павук, що стрибає, приземлився в кутку і знову вискочив. Він підвівся на задніх лапах і оголив ікла в їхньому напрямку.
  
  
  А за ними Перл Кленсі загнула вказівні пальці назад.
  
  
  Поки вони дивилися, стрибаючий павук присів і кинувся до її голови. Він заповз їй у волосся, коли ще дві голови висунулися, відокремлюючись.
  
  
  "Чіуне, ти бачиш те саме, що і я?" Сказав Римо.
  
  
  "Вона теж павукова діва!" Чіун плакав.
  
  
  А Перл Кленсі злобно дивилася на них, з її відкритого рота текла слина.
  
  
  Два павуки стрибнули, один на Римо, а другий на Чіуна.
  
  
  Вони відбивалися від них швидкими ударами, обрушуючи підбори на вмираючих тварин, як тільки падали на підлогу.
  
  
  Здавалося, що павукам прийшов кінець.
  
  
  "Рімо, не стій там. Розправся з цим злісним створенням!"
  
  
  "Гей, я не нюхаю тютюн для літніх леді".
  
  
  "Я не принижу себе до вбивства старої жінки".
  
  
  "Ну, я подбав про Налін".
  
  
  "І про це ти теж можеш подбати", - сказав Чіун.
  
  
  "Ні за що, Чіуне. Я не доктор Дум".
  
  
  Римо моргнув. Майстер Сінанджу подивився в обличчя своєму учневі.
  
  
  "Можливо, нам краще зателефонувати Сміту з цього приводу", - пробурмотів Римо, тримаючись на відстані від схвильованої жінки, яка безпорадно підстрибує на стільці.
  
  
  Коли Римо перестав пояснюватися, Гарольд Сміт сказав: "Так, я знаю".
  
  
  "Що означає "ти знаєш"?" Гаряче спитав Римо.
  
  
  "Я з'ясував правду - надто пізно, щоб повідомити її вам. Але, схоже, ви нейтралізували ситуацію".
  
  
  "За винятком цієї старої погані. Я не займатимуся нею, і Чіун теж. Вибач".
  
  
  "Ви забезпечили безпеку будинку?" За мить запитав Сміт.
  
  
  "Десь поблизу є охоронець, але це все".
  
  
  "Закрийте його десь і тримайте Траша Лімбургера подалі від очей", - сказав Сміт.
  
  
  "І?"
  
  
  "Почекай".
  
  
  "Для кого?"
  
  
  Доктор Мордаунт Грегоріан відповів на свій пейджер із телефону-автомата на околиці Сан-Франциско. Слухаючи, як його секретарка повідомляє йому про термінову необхідність у його послугах у Массачусетсі, його потріскані сухі губи зігнулися в тонкій усмішці.
  
  
  "Скажи їм, що я вже в дорозі", - сказав він і поїхав своїм катафалком в аеропорт. У будь-якому разі, він не мав жодних справ у Каліфорнії.
  
  
  Він прибув до обнесеного стіною комплексу на світанку. Електрична брама відчинилася автоматично, і він проїхав по під'їзній доріжці повз охоронця в будці, який, здавалося, спав з порожньою пляшкою з-під лікеру в одній руці.
  
  
  Двері відчинилися перш, ніж він встиг натиснути на кнопку дзвінка.
  
  
  "Що тебе затримало?" - нетерпляче спитав чоловічий голос.
  
  
  "Чому тут так темно?" - здивувався доктор Грегоріан, озираючись на всі боки. У темному вестибюлі стояв високий чоловік. Його обличчя було не розглянути. Він був дуже брудний, ніби змучений вугільним пилом.
  
  
  "Відключення електроенергії. Це прямо за курсом. За двома дверима. Ось подушка".
  
  
  "Подушка?"
  
  
  "Вона спеціально попросила, щоб її задушили її улюбленою подушкою".
  
  
  "Але я захопив із собою апарат для медикаментозного лікування. Я виявив, що більшість людей вважають за краще переправлятися через річку Стікс хімічним шляхом".
  
  
  "Не цього разу. Якщо ти не можеш виконати останнє бажання жінки, що вмирає, ми знайдемо того, хто зможе".
  
  
  "Це було б незаконно. Я пропоную самогубство за допомогою лікаря, а не вбивство".
  
  
  "Схоже, я вас неправильно зрозумів", - сказав чоловік із ноткою млявих веселощів у голосі.
  
  
  "Я міг би зробити і те, й інше, я вважаю. . . ."
  
  
  "Тепер ти заговорив".
  
  
  "Мені потрібно буде побути з нею наодинці", - сказав доктор Грегоріан. "Не має бути свідків".
  
  
  "Будь з нею ніжний. Вона стара, як світ".
  
  
  "Знаєш, це слід зробити давним-давно. Дозволити людині дійти до такого стану виснаження - це просто злочинно".
  
  
  "Не можу з вами більше погодитися", - сказала людина без обличчя.
  
  
  Доктор Грегоріан увійшов у двері і зачинив її за собою.
  
  
  Через тридцять хвилин він з'явився, з розчервонілим обличчям, гарячково блискучими очима, з апаратом для медикаментозного лікування, затиснутим у кістлявій руці.
  
  
  "Як все пройшло?" - Запитав чоловічий голос.
  
  
  "Вона боролася більше, ніж я очікував".
  
  
  "Ти виглядаєш досить смішно. Сподіваюся, ти нічого не підхопив".
  
  
  "Ні, ні", - неуважно сказав доктор Грегоріан. "Я завжди користуюся презервативом".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я маю на увазі, я завжди вживаю запобіжних заходів проти інфекції".
  
  
  "Ти висохлий старий упир! Не дивно, що ти нюхаєш тільки жінок!"
  
  
  "Ви мене неправильно зрозуміли, запевняю вас". Доктор Грегоріан раптово провів рукою по обличчю. "Я не дуже добре почуваюся".
  
  
  "О-о".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Стара летюча миша заразилася ДОПОМОГЮ. Сподіваюся, ти її не підхопив".
  
  
  Лікар Грегоріан моргнув. "ДОПОМОГТИ? Але я не їв ніяких жуків".
  
  
  "Навіть жодного? Повернувся до Nirvana West?"
  
  
  "Як ти дізнався, що я був у Nirvana West?"
  
  
  "Так само, як, я знаю, ти вбив свою останню стареньку. Я був там і бачив багато жертв ДОПОМОГИ. Ти виглядаєш так само, як одна з них".
  
  
  Доктор Грегоріан мимоволі зробив крок назад. "Ви ... ви хочете сказати, що я вмираю?"
  
  
  "Твої очні яблука все ще білі. Це означає, що в тебе є сорок вісім годин".
  
  
  "Але в мене так багато роботи, яку треба зробити. Так багато страждань, яким треба покласти край. Справа мого життя помре разом зі мною". Лікар Грегоріан озирнувся на зачинені двері. "Чи я повинен ... чи повинен я повернутися на кілька секунд тому?"
  
  
  "Не дуже хороша ідея, оскільки поліція буде тут із хвилини на хвилину".
  
  
  "Що хорошого вони принесуть?"
  
  
  "Для тебе не так багато. Але коли вони дізнаються, що ти закінчив матір сенатора Кленсі без дозволу сім'ї, вони, ймовірно, посадять тебе за Перше вбивство".
  
  
  "Але я маю твій дозвіл. Ти сказав мені по телефону, що це була твоя мати".
  
  
  "Не я. Ти, мабуть, поговорив з кимось іншим".
  
  
  "Мене попросили прийти сюди".
  
  
  "Ти отримав це письмово?"
  
  
  Чорні очі доктора Грегоріана потьмяніли. "Ні".
  
  
  "Адвокати зі зловживання службовим становищем люблять таких хлопців, як ти".
  
  
  Лікар Грегоріан глянув на свій апарат для медикаментозного лікування.
  
  
  "Я думаю, мені потрібно трохи моїх власних ліків. Не могли б ви мені допомогти?"
  
  
  "Вибач, у мене є справи важливіші".
  
  
  Доктор Мордаунт Грегоріан дерев'яно сів на тверду соснову підлогу і підтягнувся. Він збирався натиснути на вимикач, який влив би безболісні барбітурати у його власну кров, коли крихітний літній азіат виступив із тіні і сказав: "Наступного разу вимагайте справедливу ціну за правильні послуги".
  
  
  Його останніми думками було питання, що збивало з пантелику. Що мав на увазі цей маленький чоловічок?
  
  
  Коли приїхала поліція, вони впізнали Мордонта Грегоріана щодо його виступів на телебаченні. Ніхто не міг сказати, мертвий він чи ні, тому що за життя він виглядав так само, як і після смерті. Тобто мертвий.
  
  
  Про всяк випадок вони одягли наручники на труп, перш ніж засунути його в мішок для трупів.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  "Очевидно, - говорив Гарольд Сміт через два дні, - що Перл Кленсі була справжньою Літньою жінкою".
  
  
  "Не може бути, щоб вона блукала Nirvana West, нашіптуючи людям на вухо", - сказав Римо. Він був на кухні свого будинку, готував на пару рис для полуденної вечері, телефонна трубка лежала у нього під підборіддям. Вона гула лимонними нотками Сміта.
  
  
  "Вона була Старшою, але Наліні Тоші служила її очима, вухами і, при необхідності, особистим убивцею. Це був її голос, який говорив з Карлом Прозорливим і Теодором Магараком, прискоривши події, які призвели до відкриття так званого громового жука, основи PAPA та всім наступним подіям”.
  
  
  "Все це було безумством - намагатися повернути Блотто Кленсі на президентську посаду у прискореному порядку".
  
  
  "Це була мрія Кленсі – хтось може сказати, нав'язлива ідея – обрати президентом одного зі своїх синів", – сказав Сміт.
  
  
  "З такою швидкістю, з якою нові члени Клану в наші дні входять у політику, - зітхнув Римо, - це обов'язково станеться днями".
  
  
  "Можливо, за твого життя, Римо. Але не за мого. У будь-якому випадку, нам не потрібно боятися, що сенатор Кленсі знову балотуватиметься на високу посаду".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Сьогодні було оголошено, що сенатор Кленсі залишає своє місце у Сенаті".
  
  
  Римо перевірив рис. Він був майже готовий. "Смуткує через смерть матері?" спитав він.
  
  
  "Судячи з його планів, ні. Він також подав на розлучення і втік на Таїті зі своєю секретаркою".
  
  
  "Думаю, єдине, що утримувало його в політиці, - це тиск сім'ї", - сказав Римо. "Ми підемо за ним?"
  
  
  "У цьому немає необхідності. Діючи на підставі заяв, які Траш Лімбургер зробила у ФБР, трьох помічників Кленсі було заарештовано за викрадення Лімбургера. Вони зізналися і звинуватили сенатора. Екстрадиція може бути важкою, але Кленсі, схоже, не набагато більше, ніж п'яний пішак. в амбіціях своєї матері. Зайве говорити, що законопроект про ДОПОМОГУ був тихо вбитий у комітеті”.
  
  
  "Я одного не розумію. Через що весь цей палець звивався?"
  
  
  "Я вивчив це, Римо. Вважається, що павукоподібні, особливо певні види павуків, що стрибають, спілкуються за допомогою семафороподібних сигналів, використовуючи свої щупальця".
  
  
  "Їх що?"
  
  
  "Щупальці. Вони за своєю природою ... гм ... статеві органи і розташовані по обидва боки від голови павука. Судячи з поведінки жінки Тоші і Перл Кленсі, вони витріщали очі, щоб надати їм подібність з немиготливими очима павука, а їх пальці. імітували пальпаційні сигнали, очевидно, це був метод спрямування смертоносних павуків на певні дії.Аромат духів, який ви описуєте, був своєрідним нюховим сигналом до того, щоб вкусити власника, а також якийсь природний феромон, без сумніву, переданий разом із секретом. спілкування з павуками від павучої діви до павукової діви”.
  
  
  "Це пояснює, чому я не міг тримати свої руки подалі від неї, навіть коли знав краще", - сказав Римо. "То чому павуки просто не вкусили Наліні?"
  
  
  Можливо, так і було. Можливо, у неї виробився імунітет до павукової отрути. Більш ймовірно, павуки вважали її представницею свого власного вигляду. Без сумніву, жінка Тоші передала свої секрети Перл Кленсі. .
  
  
  "Я спробую пояснити це Чіуну, але я не впевнений, що він у це повірить. Я не впевнений, що вірю".
  
  
  "Де майстер Чіун?"
  
  
  "Нагорі, слухаю Траша Лімбургера".
  
  
  "Я також стежив за його трансляцією. Здається, він сам подавив страх перед ДОПОМОГЮ. Поїдання комах зійшло нанівець тепер, коли люди розуміють, що комаха не є ні переносником хвороби, ні повноцінним джерелом поживних речовин".
  
  
  "Припини? Що поганого в тому, щоб зовсім зупинитися?"
  
  
  "Деякі люди з розладами харчової поведінки не змогли перестати їх їсти. Здебільшого анорексики".
  
  
  "Щось, що можна з цим зробити?"
  
  
  "Управління по Санітарному нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів розглядає можливість заборони вірусу, але у нас в країні може бути підпільне поїдання комах на довгі роки".
  
  
  "Різні удари для різних людей", - сказав Римо. "Як президент сприйняв цю новину?"
  
  
  Сміт нервово відкашлявся. "Президент, як ви знаєте, давній шанувальник клану Кленсі та їх вкладу в американську політику. І сенатор Кленсі був одним з його найважливіших політичних союзників у Сенаті".
  
  
  "Він зірвав собі дах, так?"
  
  
  "Він відчув полегшення, дізнавшись, що йому не доведеться боротися із сенатором Кленсі за висування своєї партії на наступних президентських виборах", - сказав Сміт.
  
  
  "Думаю, він у нас у боргу".
  
  
  "Він був не зовсім задоволений, оскільки ми відповідали за повернення Thrush Limburger в ефір знову".
  
  
  "Можливо, у цьому пустозвоні все-таки є щось", - сказав Римо, сміючись.
  
  
  Пізніше, з рисом у руці, Римо піднявся нагору, де Майстер Сінанджу сидів на татамі перед радіогодинником, що гриміли в унісон із голосом Траша Лімбургера.
  
  
  Лімбургер говорив: "Приберіть свій крем для засмаги, друзі мої. Над північною Каліфорнією немає озонової дірки. Але якщо ви постійний слухач цього шоу, ви це знали. Тому що тут, у мережі TTT, ми завжди – але тільки не зараз – говоримо правду ".
  
  
  "Я думаю, він таки виявився корисним", - сказав Римо.
  
  
  "Тихіше", - застеріг Чіун.
  
  
  Лімбургер продовжував. "І допомоги ніякої. О, у нас у Каліфорнії багато мертвих людей. Але вони мертві не тому, що їх вкусив Ingraticus Avalonicus, комаха, настільки відстала, що чинить самогубство за першої нагоди. Вони мертві - і ви, можливо, захочете записати це - вони мертві, бо їх кусали, а не той, хто кусався... Кусаючий - тепер уважно слухайте закінчення цих дієслів - це досить отруйний тропічний павук, засолений у каліфорнійській глушині. ".
  
  
  "Мати природа!" - вигукнув Римо. "Де він це бере?"
  
  
  "Ви чули, як я казав вам, - прогримів Траш Лімбургер, - що каліфорнійська посуха - це не катастрофа кінця світу, а просто неминучий цикл природи, який є якоюсь корисною, але поки що незбагненною метою у великій схемі речей. Що ж, я тут, щоб сказати вам, що ця мета проявилася сама собою... Так, це сталося... Тому що, якби у нас не було тієї посухи, і якби трави північної Каліфорнії не були такими сухими, і не був кинутий необережний сірник, нас все ще було б нашестя стрибаючих павуків там, на узбережжі, і ми б усе ще говорили тут про парадокс екологічної відповідальності людини, вірусу, якого немає і ніколи не існувало. Розслідувано, викрито та викоренено Вашим покірним слугою.
  
  
  Пролунав музичний передзвін, що сигналізує про завершення чергової трансляції.
  
  
  І без попередження Майстер Сінанджу з гуркотом опустив руку на радіо.
  
  
  - Що він такого сказав, що вивело тебе з себе? - Запитав Римо.
  
  
  "Справа не в тому, що він сказав, а в тому, чого він не говорив".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Він не віддав належного там, де належить віддати належне".
  
  
  Він не може поставити нам у заслугу. Він навіть не знає, хто ми такі.
  
  
  "Він міг би натякнути. Я задовольнився б натяком. Навіть найнезначнішим".
  
  
  "Ти не погодилася б ні на що менше, ніж місце гостя на його шоу, і ти це знаєш".
  
  
  "У нього немає гостей", - виплюнув Чіун. "Він повітряний борів. Достатньо того, що він кредитний борів, але він ще й повітряний борів".
  
  
  "Забудь про нього. Я приготувала тобі трохи твого улюбленого рису".
  
  
  "Я не голодний. Замість цього принеси мені мої сувої. Якщо цей крикливий жирний білий не віддасть Синанджу належної поваги, принаймні я запишу правду для майбутніх поколінь. Звичайно, стежачи за правильним написанням назви Flush Hamburger."
  
  
  І Римо засміявся. Після Nirvana West було приємно знову опинитися вдома – таким, яким він був.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 95: Верховна жриця
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  ПРОЛОГ
  
  
  Бунджі-лама лежав під час смерті.
  
  
  Це був другий місяць тибетського року Вогняного Собаки. У кам'яних стінах келії для медитації, чия назва Тибету перекладається як "Молитовний притулок від спокус чуттєвого світу", Гедун Церінг, сорок шостий Бунджі-лама і третій Живий Будда, затримався, поки його регенти нервували і ходили по коридорах монастиря шкіри яка.
  
  
  На даху ламаїстського монастиря вітри, що завивали, безрезультатно обертали молитовні колеса. Небеса не приймали їхні благання. Лампи з олії яка опливали перед вівтарем Будди Майтрейї, та інші лампи мерехтіли у тісних незасклених вікнах простих будинків села. Бунджи-ламе судилося померти цього дня. Весь Тибет це знав. Існувала єдина лінія зв'язку, яка тягнулася з гімалайського села під назвою Бунджі-Кіанг через бездорожні сніги і непрохідні гірські перевали, і лінія, що продувається вітром, тріскотіла азбукою Морзе, передаючи похмурі вісті регентам покійного Далай-лаем в Панла-Лей.
  
  
  Ніхто не знав, що Бунджі-лама був отруєний. Тобто ніхто, крім регентів, які спланували злочин, та їхні жертви, Гедуна Церінга, сорок шостого Бунджи-лами, за три тижні до його п'ятнадцятиріччя.
  
  
  Коли він лежав у прохолоді кімнати для медитації, його тендітне тіло хололо, хоча шлунок горів, як вугілля, передсмертні думки Бунджи-лами були про будинок. Буранг. Село, в якому він народився, де він грав зі своїми братами та сестрами, син простого пастуха яків. Поки не прийшла рада регентів і не зірвала тканину з його лівої руки, показавши родиму пляму, яка була на плечі кожного Бунджи-лами з першого. Вони помахали нефритовими чотки попереднього Бунджи-лами перед очима його цікавої дитини, і коли він потягнувся до них, вони оголосили легковірним, що він дізнався про реліквію свого минулого життя. Ніхто не міг їм відмовити, бо вони були жерцями.
  
  
  Вони забрали Гедуна Церінга в позолоченому паланкіні, прикрашеному бронзовими блискавками. То була велика честь. Його мати, звісно, плакала, але його батько сяяв від гордості. Їм не дозволялося відвідувати його протягом усіх років, протягом яких він вивчав п'ять нижчих і вищих предметів, вбирав тантри, вивчав сутри і готувався прийняти високу посаду Бунджи-лами, живого втілення Чампи, Будди майбутнього.
  
  
  У міру наближення дня, коли він мав бути присвячений, рада регентів відкрила йому жахливі приховані істини: що попередній Далай-лама був слабаком, негідним Левячого трону, на якому він сидів, і що Панчен-лама був знаряддям злих китайців, які гризли священні межі Тибету, як жадібні гризуни.
  
  
  Якось, як йому сказали, йому судилося повалити наступного Далай-ламу, якого ще належить знайти, і вигнати Панчен-ламу, який був маріонеткою китайців. Тільки тоді Тибет процвітатиме. Так говорили оракули, сказали регенти.
  
  
  Бунджі-лама не взяв нічого з цього. Від настоятелів вражало мирськими амбіціями. Навіть він, все ще сумуючий по скромному селі, яке він залишив позаду, міг бачити, що вони були лише рабами чуттєвого світу.
  
  
  Тому, коли він відхилив їхні прохання засудити суперників лам і підготував ґрунт для прийняття верховенства над ними, регенти лаяли його, сперечалися і навіть погрожували. Їх найгіршою загрозою було повернути його до злиднів Буранга. І коли вони побачили в очах Бунджі-лами, що він найбільше у світі хоче повернутися додому, вони притихли і замкнули його в кімнаті для медитації.
  
  
  Нарешті, зрозумівши, що вони не можуть контролювати своє творіння, отруїли його їжу.
  
  
  Вони знали, що десь має бути знайдена дитина, з якої можна було б зробити сорок сьомого Бунджі-ламу. Це тільки відстрочило б їхні хибні амбіції, а не знищило б їх.
  
  
  Думаючи про цю безіменну дитину, якій нічого не підозрювало, якій було зумовлено народитися в момент його власної смерті, сорок шостий Бунджи-лама підвищив голос. "Уважайте мені, послідовники доброчесного шляху! Бо я бачила видіння".
  
  
  Оковані залізом двері з тикового дерева зі скрипом відчинилися, і вони увійшли, чудові у своєму ало-золотому одязі. Вони оточили його, уже одягненого в жалобний одяг із золотої парчі, в довгій шухляді, викладеній сіллю, щоб забальзамована оболонка Бунджи-лами могла лежати в цілості й безпеці, поки його наступника не привезуть у цей ламаїстський монастир у горах.
  
  
  "Невблаганне колесо Часу повертається, - пророкував Бунджи-лама, - і я повинен залишити це негідне тіло заради іншого. Настали смутні часи, бо чотирнадцятий Далай-лама ще не виявлений, і потреба в моєму божественному керівництві велика. І ось мені було послано видіння". , яке дозволить віруючим знайти моє наступне тіло з граничною швидкістю".
  
  
  Настоятелі присунулися ближче, на їхніх витягнутих обличчях читали нетерпіння. Вони вірили. Все, крім Лунгтена Друба, верховного регента, чиє кисле вираз обличчя згорнулося, як чай з олією вчорашньої витримки.
  
  
  Бунджі-лама дозволив словам вирватися із себе. "Наступне тіло, в якому я оселюся, матиме волосся кольору полум'я і не пам'ятатиме цього життя, - сказав він, - жодних її атрибутів. Ніяке утримання цього тіла не пробудить у мені спогадів".
  
  
  Настоятелі ахнули. "Але як ми розпізнаємо вашу або ви нас присутність?" - Запитав один.
  
  
  "Ти дізнаєшся це тіло, тому що в моєму наступному втіленні я володітиму золотим джосом без обличчя".
  
  
  Настоятелі переглянулись. Ніхто ніколи не чув про таку статуетку.
  
  
  "Цей понівечений джос буде володіти мечем і буде знайдений у місці, віддаленому звідси. За цими ознаками та іншим ти впізнаєш мене, а я тебе".
  
  
  "Ми не заспокоїмося, доки не знайдемо тебе знову, про Присутність", - заприсяглися настоятелі.
  
  
  І, заплющивши очі, Бунджі-лама тонко посміхнувся, що настоятелі прийняли за вираз його терпіння перед лицем болю. У глибині душі він був радий. Бо не було бачення. Безликий золотий джос був плодом його уяви. Ні в усьому світі, ні в якому іншому світі не було виявлено такого джосу. У цьому Бунджі-лама був певен.
  
  
  Він помер наступної миті, впевнений у тому, що жодна безневинна дитина не потрапить у амбітні лапи Лунгтена Друба та його ради регентів, і що цикл його перевтілень нарешті закінчився. Нірвана належала йому.
  
  
  З гір налетіли вітри, зриваючи з місця кріплення тонкі молитовні прапори. Роздулися морські мушлі. Здійнялися білі жалобні прапори, і весь Тибет поринув у запустіння.
  
  
  І в цей самий момент, на незліченній відстані від камери для медитації, назва якої означало "Молитовний притулок від спокус чуттєвого світу", народилося рудоволосе немовля.
  
  
  Наступного ранку почалися пошуки наступного Бунджи-лами.
  
  
  Це тривало дуже довго.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Святіший Лобсанг Дром Рінпоче сидів оголений у печері, яка була його домом високо у Гімалаях. Вітри, які безжально завивали навколо засніжених вершин протягом шістдесяти років, що минули з Року Вогняного Пса, занесли кучугури снігу глибоко в печеру. І все ж кам'яна підлога по колу навколо Лобсанга Дрома була вологою від снігу, що розтанув. Здавалося, що його худе тіло було людським вугіллям, що випромінювало промені тепла, які перемагали накопичувані пластівці.
  
  
  Він не тремтів під ударами стихій, хоч їв лише один раз на день, і то тільки п'ять зерен пересохлого ячменю, що розтанули снігом.
  
  
  Десь вдалині пролунав грім. Не високо вгорі, у небі, що виє, а далеко внизу, в пурпурно-чорній долині. Грім пролунав знову. Звук піднімався до неба, його луна відбивалася від гранітних вершин. Десь загарчав сніговий барс.
  
  
  Лобсанг Дром прислухався до гуркоту грому, знаючи, що це не грім, а китайська артилерія. Внизу Тибет повстав проти жорстокого правління гнобителів із Пекіна. Це було боляче для вух, але у світі було багато болючих речей. Наприклад, невдача.
  
  
  Усі свої сорок три роки Лобсанг Дром терпів ярмо китайського правління. Це було гірко, але китайці не раз за минулі сторіччя наступали п'ятами на шию народу Тибету. Іноді вони самі хиталися під тибетським ярмом. Так невблаганно повернулося Колесо Долі.
  
  
  Битва завершилася б. Знаряддя замовкли б. Загиблих китайців відправили в їхні рідні провінції, а загиблих тибетців поховали б на небесах. Але гіркота Лобсанга Дрома зберігалася до кінця днів. Бо він не виконав свого священного обов'язку, як і його батько, Лунгтен Друб, верховний регент Бунджі-лами, до нього.
  
  
  Бо Бунджи-лама, реінкарнація Будди Майбутнього, загубився у переході між втіленнями. Такого ніколи раніше не траплялося. Невідомо, що пішло не так, оскільки попередній Бунджі-лама передав батькові Лобсанга Дрома велике пророцтво, яке передбачало певні події.
  
  
  Лунгтен Друб прочухав Тибет у пошуках сорок сьомого Бунджи-лами, але не знайшов рудоволосих хлопчиків. Як і золотого джосса, який не мав обличчя, але був меч. Він був змушений вирушити за межі внутрішнього Тибету. Непал був обшуканий, як і Бутан, Сіккім і навіть по обидва боки Ді-Чу, річки-примари, на кордоні Тибету та Китаю. Індія, колиска буддизму, також була очищена, перш ніж шановані безіменні в темряві, які бачать прийдешнє світло, серед яких його батько був першим серед рівних, були змушені відмовитися від своїх священних пошуків.
  
  
  Бо Китай зробив свій довгоочікуваний випад і поглинув Тибет. Новий Далай-лама, який тепер став чоловіком, утік у вигнання. Панчен-лама залишився, раболепний інструмент китайців, як і пророкував отець Лобсанга Дрома. Це була ідеальна година для повернення Бунджі-лами, яка на той час була б молодою людиною, але Бунджі-ламу так і не вдалося знайти.
  
  
  Це був рік Залізного Тигра, званий на заході 1950 року.
  
  
  Нарешті настав день, коли Народно-визвольна армія забрала регентів, і Лобсанг Дром залишився сам. Спочатку Лобсанг ховався у високому монастирі Ламаїста, який вислизнув від уваги китайців, де він навчався на ченця. Після прийняття обітниць його таємно відправили до віддалених міст, де він міг відновити великий пошук. Він був останнім з шанованих безіменних у темряві, хто бачить майбутнє світло, і хоча він дуже боявся китайських військ, його обов'язок був сильнішим за страх.
  
  
  Нарешті настав день, коли надія зникла. Весь Тибет шепотів про зниклого, якого так шукали, рудоволосого хлопчика, який врятує Тибет. Його не могли знайти. Можливо він не хотів, щоб його знайшли.
  
  
  Зламаний духом, Лобсанг Дром пішов у печеру високо в горах, щоб медитувати, харчуючись ячменем та гіркотою.
  
  
  Його роздуми переривалися лише раз на рік, коли заслуговуючий на довіру фермер піднімався вузькими стежками, щоб залишити підношення з ячменю і повідомити звістку надзвичайної важливості.
  
  
  "О Найсвятіша", - сказав одного разу фермер, який вирощує ячмінь. "Панчен-лама мертвий".
  
  
  "Панчен-лама – інструмент китайців, так сказав мені мій батько", – відповів Лобсанг Дром.
  
  
  "Кажуть, що китайці отруїли його. Продовжуються пошуки нового втілення".
  
  
  "Нехай вони шукають", - сказав Лобсанг Дром. "Наступний буде не менш негідним".
  
  
  Це було в Рік Вогняної свині. На той час Лобсанг Дром втратив рахунок минулих років. У Рік Земляного Зайця той самий фермер з'явився знову, щоб вимовити сльозливі слова.
  
  
  "Із Заходу прийшла звістка, що вигнаний Далай-лама говорить про можливу покірність долі. Він вимовляє слова, які неможливо прийняти, передбачаючи, що йому судилося стати останнім Далай-ламою, і після нього більше нікого не буде".
  
  
  "Далай-лама був розбещений Заходом", - наспіваючи сказав Лобсанг Дром. "Це не більше і не менше, ніж попереджав мій шановний батько".
  
  
  "Залишився тільки Бунджі-лама. Чи не знайдеш ти його, Святіший?"
  
  
  Лобсанг Дром похитав голеною головою. "Він не хоче, щоб його знайшли".
  
  
  "Тоді Тибет назавжди залишиться васалом Китаю".
  
  
  "Це вина тибетських матерів, які відмовляються народжувати вогненноволосих дітей або відмовляються від них, якщо вони це роблять".
  
  
  Але це було у минулому.
  
  
  Настав Рік Земного Собаки, але Лобсанг Дром ніяк не міг цього знати. Він сидів у калюжі розтанув снігу, практикуючись у мистецтві, відомому як Тумо, яке зігрівало його оголене тіло без одягу з овчини, слухаючи гуркіт грому, які не були гуркотом грому, коли в перерві між гуркотом загарчав сніговий барс.
  
  
  Гарчання було довгим і низьким, і на нього відповіло нервове іржання поні. Лобсанг Дром, у якого багато років не було розваг, підняв свою низько навислу голову і схилив її набік.
  
  
  Сніговий барс знову загарчав. Раптом його звук обірвався. Інших звуків не було. Це було так, ніби леопард був переможений чарівником.
  
  
  Незабаром м'який скрип безладних копит по снігу наблизився до печери, де Лобсанг Дром плекав свою гіркоту.
  
  
  "Тисячоразово плідних благословень тобі, мандрівниця", - сказав Лобсанг Дром у привітанні.
  
  
  Той, хто наблизився, відповів лише скрипом свого наближення.
  
  
  "Якщо ти китайський солдат, - додав Лобсанг Дром, - то я не боюся померти".
  
  
  "Якби я була китайським солдатом", - пролунав у відповідь грубий голос, "ти не мала б бути чоловіком, якби не задушила мене голими руками".
  
  
  "Я чернець. Насильство - не мій шлях".
  
  
  У полі зору з'явилася густа тінь, що веде під вуздечки поні.
  
  
  "Ти невдаха, Лобсанг Дром", - звинуватила тінь.
  
  
  "З цими словами я не сперечаюся", - зізнався Лобсанг Дром.
  
  
  Чоловік увійшов до печери, і Лобсанг побачив, що його обличчя було схоже на плоский мідний гонг, встановлений на шиї з дерева. Чи не тибетець. Монгол. На ньому був чорний шкіряний жилет та стьобані штани для верхової їзди монгола. На поясі у нього на срібному ланцюжку висів кинджал. Поперек дерев'яного сідла його бойового поні було перекинуто примарно-сіру постать мертвого снігового барсу, на його незайманій шкурі не було плям крові.
  
  
  "Як ти вбила це?" Запитав Лобсанг.
  
  
  "Я плюнув йому в око", - засміявся монгол. "Він лише кіт, і тому він помер. Там, звідки я родом, молочні вовченята розірвали б його на шматки, граючи".
  
  
  Але Лобсанг побачив ласо монгола, що звисало з сідла поні, і зрозумів, що сніговий барс був спійманий у пастку і задушений одним майстерним кидком.
  
  
  "Навіщо ти прийшов сюди, монгол?" - запитав Лобсанг Дром.
  
  
  "Болдбатор Хан послав мене знайти твої ліниві кістки".
  
  
  "Чому?" - поцікавився Лобсанг, не ображаючись.
  
  
  "Знайдено нового Панчен-ламу".
  
  
  Лобсанг Дром замість відповіді сплюнув у сніг.
  
  
  "Ну, тобі більше нема чого сказати?"
  
  
  "Панчен-лама не вартий того, щоб витрачати подих на те, щоб проклинати його ім'я", - сказав Лобсанг Дром.
  
  
  "А ти не гідний навіть жити в печері", - пробурчав монгол, ставлячи чобіт на груди Лобсанга Дрома і сильно штовхаючи його. Лобсанг Дром розтягнувся на купі ячменю.
  
  
  Монгол спокійно зняв мертвого снігового барса зі свого скакуна і, знявши з пояса кинджал, почав знімати з нього шкуру.
  
  
  "Що ти робиш, монгол?" зажадав Лобсанг Дром, знову сідаючи.
  
  
  "Впустом витрачаємо абсолютно хорошу шкуру", - прогарчав монгол, який потім продовжив розрізати чудову сріблясто-сіру шкуру на болти та смужки хутра.
  
  
  Закінчивши, Лобсанг побачив, що він зробив грубе вбрання, яке впало до голих ніг тибетця. Від нього йшла пара від згасаючого тепла мертвої тварини.
  
  
  "Вдягни це", - наказав монгол.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Щоб мене не ображала твоя нагота під час довгої подорожі, яка має бути".
  
  
  "Я не можу покинути цю печеру, поки своєю залізною волею не доведу Бунджі-ламі, що я гідна бути його першовідкривачем".
  
  
  Очі монгола примружилися, і коли він знову заговорив, у його тоні був натяк на повагу.
  
  
  "Ти не зможеш домогтися поваги Бунджи-лами інакше, як з його власних вуст. Ходімо, я відведу тебе до нього".
  
  
  Лобсанг Дром моргнув. "Ти знаєш, де його можна знайти?"
  
  
  "Ні, але серед людей є той, хто може знайти його, якщо хтось може".
  
  
  "Як це може бути? Я остання з шанованих безіменних у темряві, хто бачить прийдешнє Світло".
  
  
  "Ось чому я збираюся зганьбити мого прекрасного поні, дозволивши тобі сісти на нього, немитий", - відповів монгол. "Тепер поспішай. У нас є всього чотирнадцять чи п'ятнадцять років, щоб знайти Бунджі-ламу. В іншому випадку проклятий Панчен-лама зійде на Левовий трон, а тричі прокляті китайці контролюватимуть Тибет, поки не настане Калі-Юг".
  
  
  Рухаючись сковано, тому що він не звик до ходьби, а не через сильний холод, який давним-давно пробрав його до кісток, Лобсанг Дром одягнувся в багату шкіру снігового барсу. Від нього йшла пара, як від страви, що готується, і він був приємно теплим на його висушеній вітром шкірі.
  
  
  Видершись на дерев'яне сідло, прикрашене срібною філігранню, Лобсанг Дром щосили намагався зберегти рівновагу, поки тибетець вів поні по колу і спускався по небезпечному гірському перевалу завширшки два фути.
  
  
  "Монгол, як тебе звати?" спитав він через деякий час.
  
  
  "Мене звуть Кула".
  
  
  "І хто ця людина, яка знайде давно зниклого Бунджі-ламу, коли всі шановані безіменні в темряві, які випромінюють майбутнє світло, з яких я останній, зазнали невдачі?"
  
  
  "Він Майстер синанджу", - сказав монгол Кула під канонаду китайської артилерії. "І якщо на додачу буде достатньо золота, він знайде місяць у снігову бурю".
  
  
  "Це довгий шлях до Кореї, де мешкає Майстер Сінанджу. І все це через китайську територію".
  
  
  "Це ще довша подорож до Америки, де буде знайдено Майстер синанджу".
  
  
  "Майстер Сінанджу теж вигнанець?"
  
  
  "Тихіше, Жрець. Тобі знадобиться твоє дихання і всі твої сили, якщо ти збираєшся подолати перевал Каро Ла".
  
  
  Завдяки цьому Лобсанг Дром дізнався, що монгол намагався втекти до Індії.
  
  
  "Між Індією та Америкою лежить могутній океан", - сказав він. "Як нам перетнути його всього на одному коні?"
  
  
  "У моєму намду", - сказав він безтурботно.
  
  
  Почувши це, Лобсанг Дром не міг не спитати: "Що за монгол володіє небесним човном?"
  
  
  На це монгол Кула тільки засміявся. Більше він нічого не сказав, поки вони спускалися схилом гори.
  
  
  Це був Рік Земного Собаки. З Року Вогняного Собаки пройшло рівно п'ять астрологічних циклів. Завивав вітер, сніги Гімалаїв прорізали зморшки на обвітреному обличчі Святішого Лобсанга Дрома Рінпоче, і він відмовлявся вірити, що Бунджи-лама буде знайдений наприкінці довгого шляху.
  
  
  Бо підтримувати надію в його озлобленому серці означало ризикувати тим, що його дух буде скрушений назавжди.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він намагався згадати, як пишеться Буттафуоко.
  
  
  Він стояв перед банкоматом у закритому плексигласом вестибюлі місцевого банку у приморському містечку штату Массачусетс, яке він називав будинком. Була ніч, тож зелені літери на екрані банкомату горіли як нефрит у вогні.
  
  
  Вони кажуть: "Здрастуйте, містере / місіс ХХХХХХХХХ, будь ласка, вимовте по літерах своє прізвище".
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Римо, дивлячись на величезну, розміром з піаніно клавіатуру. Вуличні ліхтарі, відбиваючись від прозорого люцита, висвічували його худорляве обличчя з похмурим ротом. Тіні, що зібралися у западинах його глибоко посаджених очей, наводили на думку про череп зі шкірою, туго натягнутою на високі вилиці. Це не було щасливим обличчям. Воно ніколи не було щасливим обличчям. Це ніколи не було щасливою особою, але принаймні після багатьох пластичних операцій, це була значною мірою та особа, з якою він народився.
  
  
  Його високий лоб наморщився, коли він боровся зі своєю проблемою.
  
  
  Це була нова проблема у системі безпеки банкоматів. Чотиризначних номерів паролів більше було недостатньо. Клієнт повинен був правильно ввести своє прізвище, перш ніж отримати доступ до свого облікового запису.
  
  
  Це не було проблемою минулої ночі, коли Римо зняв сто доларів під ім'ям Римо Брауна, або попередньої ночі, коли він зняв п'ятдесят доларів з поточного рахунку, який у нього був під ім'ям Римо Блек, або позаминулої ночі, коли він був Римо Грін. Він міг вимовити ці імена за літерами.
  
  
  Рімо справді сподівався, що його затримають до того, як йому доведеться розіграти карту Буттафуоко. Але він зрозумів, що то була його власна провина. Зрештою, саме він вибрав псевдоніми для прізвищ, щоб нагорі могли надати фальшиві водійські права, кредитні картки та картки банкомату. На його думку, не було жодних проблем бути Римо Буттафуоко щоразу, коли йому терміново була потрібна сотня доларів.
  
  
  Поки що банківська індустрія, охоплена поширенням шахрайства з використанням банкоматів, не вирішила, що чотиризначні номери перепусток недостатньо безпечні.
  
  
  Римо дивився на екран, гадаючи, чи відповідає кількість зелених хрестиків, що світяться, кількості літер у Буттафуоко. Він сподівався на це. Це дуже допомогло б. Він тицьнув у літери прикладом. Це було легко. Проста словесна асоціація.
  
  
  Він побачив, що рядок із зелених хрестиків перетворився на "АЛЕ ТХ-Х-х". '
  
  
  Потім він спробував літеру "Е". Поки все добре. Залишилось п'ять хрестиків. Наскільки це може бути складно?
  
  
  Але коли він набрав літери FUOCO та натиснув Enter, машина видала "ви самозванець" і з'їла його банківську картку.
  
  
  "Гей! Хіба у мене не буде другого шансу?" Поскаржився Римо.
  
  
  З'явився новий екран. Він був набраний дрібним шрифтом. Римо читав, як на користь безпеки рахунків клієнтів банкомат був запрограмований на відключення у разі орфографічної помилки.
  
  
  У ньому вибачалися за заподіяні незручності, але вказувалося, що безпека банку теж важлива. Крім того, клієнти повинні знати, як пишуться їхні власні прізвища.
  
  
  "Ні, якщо це Буттафуоко", - сказав Римо, чиє справжнє прізвище в ті дні, коли він був добропорядним громадянином, а не мерцем, була Вільямс. "Ніхто не може правильно вимовити Буттафуоко з першої спроби!"
  
  
  Римо був так засмучений, що майже забув про банкоматного бандита, який чатував на клієнтів у неробочий час, коли вони йшли з місцевих банків зі зняттям грошей. Він нападав ночами. Поки що ніхто не постраждав, але кількох людей було побито, зокрема монахиню з церкви через дорогу.
  
  
  У глибині душі Римо мав слабкість до черниць. Він виріс у католицькому сирітському притулку.
  
  
  Коли Римо прочитав про злочини в газеті, він вирішив щось із цим зробити. Це був не той злочин, який зазвичай привертав його увагу, але тепер це був його район і його банк - навіть якщо у нього було чотири різні рахунки під чотирма різними іменами, і жоден касир ніколи не помічав - і він не збирався дозволити якомусь. то подонку зруйнувати це для решти.
  
  
  Він вибіг із вестибюля банку і мало не натрапив на блискучий синій револьвер "Магнум" 357 калібру. Майже, але не зовсім. Тієї миті, коли він вийшов із притупляючого почуття приміщення з оргскла, він зрозумів, що хтось ховається в тіні. Його ніс уловив запах поту страху. Його вуха почули безладне биття серця.
  
  
  Автоматично він вдав, що не помітив притаєного. Також автоматично він змінив напрямок, щоб прикинутися, що натикається на нього.
  
  
  "Прямо там!" - попередив скрипучий голос.
  
  
  У чоловікові, що тримав револьвер, було не так багато особливого. У нього була мертвенно-сіра шкіра і виснажений вид наркомана - суцільні кістки та сухожилля, з нервовими закінченнями, що звенять, як дзвіночки на вітрі. Єдине, що у ньому виділялося, була його зброя.
  
  
  Римо дозволив своєму погляду затриматися на добре зробленому пістолеті. У його минулому житті вид стовбура 357 калібру, направленого йому в сонячне сплетіння, викликав би викид адреналіну. Натомість Римо просто розслабився.
  
  
  Якщо раніше його налякали б високоточна сталь і гладко підігнані деталі, призначені для завдання масивних внутрішніх ушкоджень людської плоті, кісткам і органам, то тепер Римо побачив зброю такою, якою вона була - грубим, майже середньовічним пристроєм.
  
  
  В основному це було скупчення найпримітивніших інструментів, створених людиною, - колеса, важеля та молотка. Зрештою, спусковий гачок був лише важелем, призначеним для зведення курка, дія обох приводила в дію циліндр з кулею, який насправді був формою колеса.
  
  
  Поки ці пусті думки проносилися в напрочуд спокійному мозку Римо Вільямса, стрілець прогарчав: "Віддай мені свої гроші". Він знову натиснув на курок. Товсте колесо поверталося з усією плавністю лебідки, приводячи кулю у відповідність до стовбура, який являв собою найпримітивніший з інструментів - порожню трубку. Це сталося миттєво, але для загострених почуттів Римо дія була такою ж тонкою, як підйомний міст, з брязкотом приведений у підняте становище.
  
  
  "Це ти затримувала людей?" — спитав Римо холодним, незворушним голосом, який, як і язик його тіла, був розрахований на те, щоб розслабити мету.
  
  
  Чи не загрожувати було краще. Вони ніколи не передбачали, що це станеться.
  
  
  "Ні, це я тебе затримую", - відрізав стрілець.
  
  
  І поки він вимовляв ці слова, права рука Римо, що вільно звисала з надзвичайно товстого зап'ястя, піднялася. Один палець увійшов до стовбура пістолета, як довга пробка.
  
  
  Стрілець подивився на Римо як на божевільного. Він не вистрілив. Римо знав, що він не вистрілить. Якби Римо спробував втекти, чи боротися, чи кликати на допомогу, він би вистрілив. Все, що хотів бандит, – це гроші Римо.
  
  
  Він не очікував, що його жертва зробить щось таке безглузде, як спроба зупинити кулю пальцем.
  
  
  "Ти що, на наркотиках чи щось таке?" - Запитав стрілець обуреним голосом.
  
  
  "Правильно", - сказав Римо, тримаючи палець рівно, бо це дозволило б утримувати "Магнум" нерухомо.
  
  
  Стрілець примружився на Римо в жовтому світлі найближчого вуличного ліхтаря.
  
  
  "Так?" - з цікавістю спитав він. "Що це? Кристалічний метамфетамін? Кренк? Кислота?"
  
  
  "Сінанджу", - сказав Римо.
  
  
  "Це щось новеньке для мене", - промимрив стрілець. "Якого роду кайф ти отримуєш від цього?"
  
  
  "Найвищий кайф. Це вчить вас дихати всім тілом, думати кожною частиною свого мозку, а не десятьма відсотками, які використовує більшість людей - у вашому випадку двома відсотками - і ставати єдиним цілим із всесвіту".
  
  
  "Звучить як кислота", - розчаровано сказав стрілець. "Ти підсів на кислоту, чувак? Кислота не новинка".
  
  
  "Ні", - відповів Римо. "Але це."
  
  
  Утримуючи "Магнум" 357-го калібру вказівним пальцем правої руки, Римо жорсткими, як сталь, пальцями правої руки витягнув важкий циліндр із рами.
  
  
  Циліндр пролетів невелику відстань і відскочив від дверей із плексигласу, розкидавши кулі з м'яким наконечником по доріжці.
  
  
  Рефлекси стрільця були непоганими. Він натиснув на спусковий гачок за першого ж гучного звуку. Він не бачив руки Римо і не відчув, як циліндр зіскочив зі зрізаних штифтів. Він реагував на удар циліндра об двері, не усвідомлюючи, що кидає молоток у розріджене повітря.
  
  
  Пістолет клацнув. Стрілець моргнув. Римо дозволив холодній, зухвалій посмішці торкнутися своїх тонких губ. Його темні очі, глибоко посаджені під череп, стали похмурими.
  
  
  Стрілець продовжував натискати на спусковий гачок і отримувати галасливі безрезультатні клацання.
  
  
  Прибравши вказівний палець, Римо підняв високоточно оброблену зброю і повернув її боком, щоб стрілець міг бачити квадратний отвір на місці циліндра. На мить вічності стрілець побачив те, чим воно було насправді - грубий хитромудрий винахід із сталі.
  
  
  Потім це знову стало смертельним, коли руки Римо направили блискучий ствол вгору і назад у здивований мозок стрільця.
  
  
  Римо залишив його тремтячим на тротуарі, понівечена зброя стирчала з його розбитого чола, рука з пістолетом застигла на рукоятці, ніби він лежав, готуючись всадити кулю собі в мозок.
  
  
  Наступного ранку, коли поліція виявить його там, вони проведуть перевірку відбитків пальців, знайдених на місці злочину. Коли все буде сказано та зроблено, кожен набір буде врахований, а всі можливі підозрювані допитані та звільнені. Окрім одного набору: Римо. Поліція ніколи не виявляла цей набір в жодному із зареєстрованих файлів відбитків пальців.
  
  
  Вони не могли знати, що досьє на Римо Вільямса було вилучено два десятиліття тому. Після того, як його оголосили мертвим.
  
  
  Повертаючись додому, насвистуючи, Римо не думав про себе як про мертвого. Він почував себе дуже живим. Нічний вітер доносив прохолодний солоний присмак Атлантичного океану в глиб материка. Морська чайка сіла на верхівку вуличного ліхтаря, роздивляючись землю в пошуках недоїдків.
  
  
  Поки він ішов, Римо думав, що він був далеко від притулку своїх ранніх спогадів, з джунглів Ветнаму, де він був морським піхотинцем, з району Айронбаунд у Ньюарку, штат Нью-Джерсі, де, будучи патрульним Римо Вільямсом, він намагався захистити чесних громадян від кримінальних покидьків, які змінювали лише свою тактику, та з камери смертників у в'язниці штату Ньюарк, де він доживав свої останні дні. Він був удома.
  
  
  Потрібен був рік, щоб звикнути вважати Квінсі, штат Массачусетс, своїм будинком. Не те щоб це було погане місце для життя. Це було чудово – житлове передмістя Бостона з прекрасним пляжем, кишаючим бакланами та чайками, піском, на якому можна було сидіти, та спокійною блакитною водою, в якій можна було купатися, коли кількість бактерій групи кишкової палички була безпечною. Зазвичай двічі на рік.
  
  
  Йому було зручно діставатися аеропорту Логан, коли робота закликала його подорожувати, і зручно діставатися військово-морської бази у Веймуті, коли надзвичайна ситуація в країні вимагала перельоту за рахунок платників податків. Ви могли опинитися на Південно-Східній швидкісній автомагістралі через п'ять хвилин після того, як завели машину - не те, щоб вам коли-небудь дійсно хотілося опинитися в пробці Бостона - і, за винятком випадкового пограбування цілодобового магазину та нічної крадіжки зі зломом, було досить тихо. .
  
  
  Ні, проблема звикання до Квінсі, штат Массачусетс, полягала не в тому, щоб думати про нього як про будинок, а в тому, щоб думати про будинок, де жив Римо, як про будинок.
  
  
  Коли він повернув з Хенкок-стріт і опинився в межах видимості середньої школи, Римо згадав, чому він мав такі проблеми з адаптацією.
  
  
  Ось вона, теплого золотаво-коричневого кольору у світлі вуличних ліхтарів, сховалася за середньою школою. Колись це була конгрегаціоналістська церква. Згідно з місцевою легендою, цей будинок служив сикхським храмом після того, як отці церкви продали його. Потім, у розпал захоплення кондомініумами, забудовник привів його до його нинішнього стану.
  
  
  Технічно це досі був кондомініум. Там було шістнадцять квартир, але там жили лише Римо та людина, яка навчила його синанджу, яке було не наркотиком, а способом життя. Але це виглядало як якась божевільна помісь церкви та замку Тюдорів.
  
  
  Це було потворно. Гострий дах був зведений так, щоб утворити третій поверх з рядами близько розташованих слухових вікон. Зовнішні стіни були викладені з польового каменю і прикрашені декоративними панелями в стилі тюдорівського високо на карнизах, а бетонний фундамент був пофарбований в бежевий колір. Тут і там збереглося кілька вітражів, схожих на дорогоцінне каміння.
  
  
  І все-таки це був будинок. Тепер Римо звик до цього. Зубчаста вежа була схожа на маяк, що випромінює бурштинове сяйво, яке кликало його додому.
  
  
  Так, це було далеко від його минулого життя, де він був патрульним Римо Вільямсом, ветераном, чесним громадянином та простолюдом. Це було не найкраще життя. Яка дитина, яка не пам'ятає своїх батьків, могла б сказати, що вона насолоджувалась прекрасним життям? Але черниці в церкві Св. Сирітського притулку Терези правильно виховав його, Корпус морської піхоти зробив з нього чоловіка, а в поліцейській роботі він знайшов те, у що міг вірити.
  
  
  Поки що не прийшли детективи, щоб заарештувати його.
  
  
  Було легко потрапити в пастку, думаючи, що була допущена помилка. Римо був чесним поліцейським. Але його значок було знайдено поруч із тілом штовхача, що лежить у провулку на його ділянці. Жоден коп не став би перед судом на підставі таких непрямих доказів, але Римо Вільямс постав. Жодного копа не було б засуджено. Але Римо Вільямс постав.
  
  
  На той час, коли Римо опинився в камері смертників, він все ще не припинив вірити в американську систему правосуддя. Але він почав питати, чи не звинувачують його в тому, що він був чесний.
  
  
  Він усе ще ставив питання, хто з його начальства вивісив його сушитися, коли чернець-капуцин прийшов, щоб передати останні права. Монах підсунув йому чорну пігулку і прошепотів інструкції проковтнути, коли вони натиснуть на вимикач із лезом ножа, який подасть струм на електричний стілець. Потім вони відвезли його до будинку смерті в'язниці штату Ньюарк.
  
  
  Він проковтнув чорну пігулку якраз у той момент, коли перший поштовх пронизав його тремтяче тіло.
  
  
  Коли Римо прийшов до тями, у нього було нове обличчя, без прізвища і два варіанти, жоден з яких не підходив. Ніхто з вищих не підставляв патрульного Римо Вільямса. Його власний уряд підставив його. Його ім'я було в досьє з того часу, як однорукий привид агента ЦРУ помітив його холоднокровну, методичну здатність вбивати в'єтконгівських снайперів із гвинтівки Garand із затвором. Файл було вилучено, і в результаті Римо Вільямс став живим мерцем. Офіційно він у могилі, файл закритий, кінець довбаної історії.
  
  
  Але Римо сказали, що могила може бути відкрита у будь-який час і його можуть скинути в неї, а його тіло підсмажити на електричному стільці, якщо він вирішить не співпрацювати.
  
  
  Римо вирішив співпрацювати. І так стала єдиним правоохоронним органом CURE, надсекретною урядовою організацією, створеною на початку 1960-х років президентом Сполучених Штатів, який не дожив до того, щоб побачити, як розпочатий експеримент увінчається успіхом. Тому що в ті похмурі дні американський флірт із демократією був близьким до критичної точки. Організована злочинність проникла високо уряд. Закони, розроблені для захисту законних, натомість захищали беззаконних від простого правосуддя. Перед молодим президентом-ідеалістом стояло два вибори - призупинити дію Конституції та визнати, що демократія - це глухий кут, або створити секретне агентство для подолання розриву.
  
  
  Так ЛІКУЮТЬ. Чи не абревіатура, а кодова назва. Воно являло собою ліки від соціальних хвороб Америки. І коли Кюре, яка тихо працювала за лаштунками, дійшла до того, що її анонімного виду правосуддя стало недостатньо, директор Кюре простяг руку і вибрав чесного, патріотичного, але смертоносного Римо Вільямса як найманого вбивці, уповноваженого знищувати ворогів країни, що бореться, зовнішніх і зовнішніх. Руйнівниця.
  
  
  Це було так давно, що Римо майже забув перші дні, коли його навчали поводженню зі зброєю, екзотичним отрутам та іншим смертоносним мистецтвам, які миттєво застаріли, як тільки він познайомився з літнім корейцем, який був майстром синанджу, дисципліни, яку люди вважають кунг. -Фу чимось особливим, назвали б бойовим мистецтвом.
  
  
  Якщо синанджу і було бойовим мистецтвом, це було оригінальне бойове мистецтво. Досконала система нападу та захисту. Це практикувалося найбільшим будинком ассасинів в історії людства, цьому вчили тільки одну людину в поколінні і ніколи не вчили нікого, хто не народився в маловідомому корейському рибальському селі Сінанджу - поки американський уряд не попросив останнього живого майстра синанджу навчити білу людину заборонено. Римо Вільямс.
  
  
  Тепер Римо скоріше носив пістолет, ніж одягав замість капелюха горилу. Вигляд вогнепальної зброї більше не пробуджував у ньому інстинкт самозбереження. І він ходив по землі, сто п'ятдесят п'ять фунтів підсмажених м'язів і ідеально скоординованих кісток, найжорстокіший і невблаганний убивця з часів Тиранозавра рексу.
  
  
  Це було приємно. Це завжди було приємно. Його кров текла по кровоносній системі чистою і чистою хімікатами або наркотиками, а його легені переробляли кисень з такою ефективністю, що кожна клітина в його тілі працювала як мініатюрна піч. На що б не було здатне людське тіло за його максимального потенціалу, Римо міг займатися у вільні дні. І навіть більше.
  
  
  Крізь ніч долинув дивний нав'язливий звук. Ауммм. . . .
  
  
  Це пролунало знову. "Ауммм. . . . "
  
  
  Потім Римо побачив незнайомий силует у північному вікні квадратної вежі.
  
  
  Він побіг, переходячи від легкої, ефективної ходьби до граційного бігу, який виглядав повільним, але покривав простір подібно до променя світла.
  
  
  Він вибив вхідні двері і піднявся сходами. Працювали усі органи почуттів. Він відчував запах смерті. І незнайомих живих тіл. Чи не американців. У жодного американця не було такого масляно-димного запаху.
  
  
  На верхньому майданчику сходів рефлекси, не роздумуючи, перенесли його через розкиданий багаж, і він урізався у двері кімнати у вежі.
  
  
  У центрі квадратної кімнати, сидячи навпочіпки в позі лотоса, сидів азіат у шафрановому одязі. Його голова була виголена майже наголо, а обличчя було гладким, як намоклий цигарковий папір.
  
  
  Його рот був відкритий, і з нього вирвався скорботний звук.
  
  
  "Ауммм..."
  
  
  Потім, помітивши, що він не один, він показав мову у напрямку Римо, наскільки це було можливо.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, така?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Позаду нього, внизу сходами, з гуркотом відчинилися двері, і чутливі ніздрі Римо вловили різкий людський запах. Він уже збирався обернутися, коли громовий голос крикнув: "Гей, Білий тигр! Я несу тобі смерть. Зрозумій її, якщо зможеш!"
  
  
  І тут до вух Римо долинув безпомилковий звук ножа, що встромлявся в його оголену спину.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Навички, яким Римо Вільямс навчився під керівництвом Чіуна, останнього майстра синанджу, були настільки вкоріненими, що його реакція на небезпеку була автоматичною.
  
  
  Усі кинуті клинки видають певний звук. Римо навчився розрізняти ці звуки в давнину свого раннього навчання синанджу, коли Майстер Сінанджу витягував зі своїх широких рукавів різноманітні тупі ножі, кинджали і навіть ножиці і мітив ними в спину Римо.
  
  
  Римо отримав безліч синців і незначних порізів, але навчився спочатку рухатись, а думати потім, коли його вуха повідомляли мозку, що до нього наближається смертоносний інструмент. У міру його навчання ця зброя точилася на точильному камені все тонше і тонше. Чіун змусив Римо ув'язнити його самому.
  
  
  "Ти намагаєшся вбити мене, чи не так?" Якось Римо сказав.
  
  
  "Так", - чемно відповів Майстер Сінанджу.
  
  
  "Ти визнаєш це, так?"
  
  
  Майстер Сінанджу недбало знизав плечима. "Я визнаю це. Тому що твої вороги спробують убити тебе всерйоз. Якщо я хочу прищепити тобі рефлекси, які врятують твоє життя, я маю зробити все можливе, щоб мотивувати їх так само серйозно. Ось чому ти маєш сама заточити ці інструменти, щоб твої тупі білі почуття повністю усвідомили небезпеку, з якою ти стикаєшся”.
  
  
  І у Римо вийшло. Тренування прогресувало від синців до проколів та випадкових шрамів. Потім відвертатися стало другою натурою. Коли жоден меч не зміг застати його зненацька, Римо перейшов на наступний рівень. Направивши зброю проти нападника.
  
  
  Тепер, коли кинджал наблизився до його спини, Римо ковзнув убік, розвертаючись. Його руки, рухомі хімічними реакціями в його мозку, про які він більше не думав, розвернулися і схопили кинджал - він знав, що це кинджал, ще до того, як побачив його, тому що в польоті вони здавались важчими за стилет чи мисливський нож, - спіймавши його. Перенаправлений імпульс став частиною повороту Римо, доки він не відпустив її.
  
  
  Все ще перебуваючи в русі, кинджал розвернувся і повернувся до того, хто його покинув, вістрям уперед. Це називалося "Повернення сердитої монети".
  
  
  Клинок з важким стукотом встромився в стіну.
  
  
  І під його тремтячою кістяною рукояттю скорчився чоловік вибухнув радісним сміхом.
  
  
  "Дуже добре, Білий Тигр! Дійсно, дуже добре!"
  
  
  Нападник випростався, його обличчя нагадувало сяючий бронзовий гонг, у темних мигдалеподібних очах світилася добродушність.
  
  
  "Kula! Що ти тут робиш!"
  
  
  Монгол Кула збіг сходами і вітально розкинув свої величезні руки.
  
  
  Відступивши убік, Римо ухилився від ведмежих обіймів.
  
  
  "Де Чіун?" вимагав він відповіді, тримаючись на безпечній відстані. Монголи їли і пили те, через що з них виділялися неприємні запахи, які Римо волів би не вдихати.
  
  
  "Готує нам чай, як і личить хорошому господареві". Монгол примружився. "Ти не радий мене бачити?"
  
  
  Римо не був певен, був він такий чи ні. Він не любив компанію. Правду кажучи, у нього ніколи не було компанії. І щоразу, коли Чіун був у компанії, зазвичай слідували неприємності.
  
  
  - Чіун ніколи не згадував, що ти прийдеш, - зауважив Римо.
  
  
  "Як він міг? Він не знав".
  
  
  "Тоді як ти знайшла нас?"
  
  
  "Я набрала магічний номер, і секретна адреса була відкрита мені слугою Майстра Сінанджу Пуллянгом".
  
  
  "Яке магічне число?"
  
  
  "1-800-СІНАНДЖУ"
  
  
  "Чіун має безкоштовний номер!"
  
  
  "Хіба не всі у наші дні?"
  
  
  "Ти теж?"
  
  
  Кула кивнув головою. "1-800 - ГРАБІЖ. Яке в тебе магічне число?"
  
  
  "У мене його немає".
  
  
  "Ах, ти не заслужив такого права. Я розумію". Кула спробував підбадьорливо грюкнути Римо по спині, але в результаті вдарив себе по обличчю. Римо був поруч, коли рука торкнулася його спини. Раптом він виявився праворуч від Кули. "Не хвилюйся, Білий Тигр, ти отримаєш свій магічний номер, коли будеш визнаний гідним. Своє мені дав сам Болдбатор хан. Його магічне число 1-800 - ЧІНГІС."
  
  
  "Послухай, в Америці клич мене Римо. Добре?"
  
  
  Монгол Кула виглядала пораненою. "Ти забула ті дні, коли ми з тобою зводили китайських солдатів - ти Білий Тигр, а я твоя сильна права рука?"
  
  
  "Я цього не забула. Я просто залишила все це позаду".
  
  
  "У вестибюлі готелю "Чінгісхан" в Улан-Баторі встановлено статую, яка прославляє вашу славу".
  
  
  "Є?" - спитав Римо, просяявши.
  
  
  "Воістину. Це на згадку про твої великі діяння. Звичайно, ми дали тобі монгольські очі, щоб не лякати наших дітей твоїми жахливими круглими очима".
  
  
  "Гарний хід", - сказав Римо. "Отже, де Чіун?"
  
  
  "Він унизу, спілкується з Бунджі-ламою".
  
  
  "Хто такий Бунджі-лама?"
  
  
  "На жаль, велика людина".
  
  
  "Чому це "на жаль"?"
  
  
  "Ти зрозумієш чому, коли зустрінешся віч-на-віч з Бунджі-ламою!"
  
  
  Римо вказав великим пальцем на відчинені двері, за якими безтурботно сидів бритоголовий чоловік. "Тоді хто цей брутальний хлопець там?"
  
  
  "Він - Святіший Лобсанг Дром Рінпоче, якому судилося знайти втраченого Бунджі-ламу".
  
  
  "Як може Бунджі-лама загубитися, якщо він унизу з Чіуном?"
  
  
  "Ти побачиш на власні очі".
  
  
  "Чому б мені цього не зробити?" - Запитав Римо. "Почекай тут".
  
  
  Кула склав свої могутні руки. "Я все своє життя чекав на Бунджі-ламу. Я можу почекати ще трохи".
  
  
  "Вірно", - сказав Римо, починаючи спускатися сходами. Його радісний настрій випарувався. Він зустрів Кулу багато років тому в монгольській таверні.
  
  
  У той час Кула був ватажком бандитів, і Римо найняв його, щоб допомогти вистежити Майстра Сінанджу, який зник у диких степах Зовнішньої Монголії у пошуках втраченого Чингісханового скарбу. Скарб було знайдено та поділено між Майстром синанджу та Болдбатор-ханом, який зібрав армію монголів, щоб відобразити спробу китайських військ забрати видобуток для Пекіна.
  
  
  Це був дуже важкий похід для Римо, який на додаток до решти не отримав жодного скарбу.
  
  
  Римо знайшов Майстра синанджу на кухні першого поверху.
  
  
  Римо зауважив, що Чіун одягнув одне зі своїх важких парчових кімоно, які зазвичай призначені для зустрічей з главами держав. Це було темно-синє. Воно сиділо на його тендітних на вигляд плечах, як килимок на колінах, підтримуваний зв'язкою паличок.
  
  
  Майстер Сінанджу не був схожий на смертоносного вбивцю на землі. Його зростання становило приблизно п'ять футів. Він важив приблизно стільки ж, як дуплисте дерево. На його голові не було волосся, крім тонких білих пасм, що звисали з кінчиків крихітних вух. Коли він рухався навколо плити, стали видно його зморшкуваті риси. Завиток жорсткого волосся, який навряд чи можна було прийняти за бороду, виділявся на тлі темної слонової кістки пергаментного обличчя.
  
  
  Він виглядав не старим, а давнім. Але рухався з швидкою, пташиною грацією, яка ставила в ганьбу мізерну економію рухів Римо. Старий кореєць вдав, що не помічає присутності Римо. Але його швидкі карі очі кидали оцінюючі погляди, коли він ходив по кухні.
  
  
  Рімо побачив, що Чіун порається біля плити, заварюючи чай. Але запах чаю перекривав затхлий сморід, що нагадав Римо про могилу.
  
  
  "Що ти готуєш, Маленький тату?" спитав він. "Як?"
  
  
  "Я заварюю чай для наших знаменитих гостей", - відповів Чіун чітко скрипучим голосом.
  
  
  Римо насупився. "Пахне яким. Що відбувається?"
  
  
  "У нас гості".
  
  
  "Так підказує мені мій ніс", - сказав Римо, озираючись на всі боки. Запах йшов не від плити. Здавалося, він виходив із великої чорної пароварки, що стояла з одного кінця в кутку кухні.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Скриня Бунджі-лами".
  
  
  "Мабуть, він справді старий, раз так пахне", - сказав Римо, прямуючи до багажника.
  
  
  "Римо! Не чіпай його".
  
  
  "Добре я не буду".
  
  
  "Якщо ви пообіцяєте робити це обережно, ви можете удостоїтися честі віднести скриню Бунджі-лами до кімнати для медитації".
  
  
  "Ні, поки ти не поясниш, що все це означає".
  
  
  "У чому полягає щось важливе?" Недбало запитав Чіун.
  
  
  Римо на секунду задумався, нагадав собі, що питання задає Чіун, і перепитав: "Золото?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Золото. Добре. Ти вчишся".
  
  
  "Так допоможи мені, Чіуне, якщо ти вирішив здавати інші квартири своїм друзям на кишенькові витрати, я з'їжджаю".
  
  
  "Це прийнятно. За вашу кімнату дадуть хорошу ціну".
  
  
  "Набивайся".
  
  
  "Я понесу чай, якщо ти понесеш скриню Бунджі-лами".
  
  
  "Носіння скрині швидше дасть мені прямі відповіді?"
  
  
  "Так і буде".
  
  
  "Домовилися".
  
  
  Римо обома руками підняв скриню. В результаті він мало не врізався в стелю. Він виглядав тяжким, але майже нічого не важив. Римо був захоплений зненацька. Він узяв незграбний контейнер під контроль.
  
  
  "Рімо! Ти розлютиш Бунджі-ламу".
  
  
  "Вибачте". Римо почав підніматися сходами, Чіун слідував за ним зі срібною тацею, заставленою чашками кольору морської хвилі і мідним чайником з гарячою водою. "До речі, де Бунджі-лама? Кула сказав, що він був із тобою".
  
  
  "Він був. Тепер він із тобою".
  
  
  "А?"
  
  
  "Він у скрині, яку ти несеш, і постарайся не впустити його, інакше його гнів обрушиться на тебе, як чорні градини".
  
  
  "Бунджі-лама всередині цієї скрині?" - Запитав Римо.
  
  
  "Старий Бунджі-лама, так".
  
  
  "Мабуть, він справді старий, раз так погано пахне", - сказав Римо, досягнувши верху сходів.
  
  
  Римо поставив скриню у центрі кімнати для медитації. Бритоголовий чоловік продовжував сидіти на підлозі зі спокоєм задоволеної жаби-бика. Кула розкладав циновки татами по колу навколо скрині, коли Чіун поставив чай, схрестив ноги в кісточках і поклав ножиці на свій власний килимок. Він одразу ж почав наливати.
  
  
  Римо вказав на скриню і запитав: "У ньому справді знаходиться Бунджі-лама?"
  
  
  "Старий Бунджі-лама", – поправив Кула.
  
  
  "Вважаю, він летів економ-класом", - сказав Римо, постукаючи багажником. "Час розім'яти ноги, приятель".
  
  
  "Ще не час", - сказав Майстер Сінанджу. "Спочатку ми маємо поторгуватися".
  
  
  Чай розлили по колу. Римо зайняв своє місце, сівши якнайдалі від яскравих особистих запахів гостей Чіуна.
  
  
  Кула взяв свою чашку, випив усе одним жадібним ковтком і запропонував порожню чашку за добавкою. Чіун послужливо налив.
  
  
  Бритоголовий азіат узяв свій чай, заглянув у чашку і заговорив. "Немає масла яка?"
  
  
  Майстер Сінанджу обдарував свого учня докірливим поглядом. "Рімо, ти забув збити масло з яка цього ранку?"
  
  
  "Мабуть, я. Яка ж я дурна".
  
  
  Чіун звернувся до бритоголового чоловіка. "Я вибачаюсь за неефективну допомогу білих, Святіша, але вам доведеться пити чай без масла яка".
  
  
  "Це хороший чай", - прогримів Кула, пропонуючи свою осушену чашку втретє.
  
  
  Коли всі чашки були знову наповнені, Римо прошепотів Чіуну: "Олія яка?"
  
  
  "Святійший Лобсанг Дром - тибетець. Вони додають масло яка в чай", - довірливо повідомив Чіун.
  
  
  "То ось чому від нього так погано пахне?"
  
  
  "Тибетці мають багато вірувань, які ви вважали б дивними. Регулярне миття не входить до їх числа".
  
  
  "Я не знаю, що пахне гірше, він чи ця скриня. Пахне так, ніби його зберігали в затхлому льоху".
  
  
  "Це було. Ще до твого народження".
  
  
  Римо влаштувався зручніше, поки якийсь час у тиші пили чай.
  
  
  Нарешті тибетець заговорив. "Я Найсвятіший Лобсанг Дром Рінпоче. Рінпоче означає "дорогоцінний". Я шукаю Світло, Який Приходить. Як тебе звуть? - Запитав він Римо.
  
  
  "Рімо".
  
  
  "Ре-мо?"
  
  
  "Так", - сказав Римо.
  
  
  "Це дивне ім'я".
  
  
  "Моє прізвище Буттафуоко".
  
  
  "Задниця-а-фу..."
  
  
  Римо кивнув головою. "Це означає "бреше крізь зуби, засунувши голову в дупу", - сказав він з незворушним обличчям.
  
  
  Лобсанг Дром похмуро кивнув головою. "Це гідне ім'я".
  
  
  "Для білого", - вставив Чіун.
  
  
  "Для білого це ідеальне ім'я!" - прогарчав Кула.
  
  
  Усі, окрім Римо, розсміялися і випили за це.
  
  
  Римо зачекав, поки стихне веселощі, потім запитав: "Так у чому річ?"
  
  
  "Бунджі-лама", - сказав Чіун, його руки зникли в парчових рукавах кімоно, і рукави зійшлися разом, утворюючи трубку.
  
  
  "Він загублений", - сказав Кула.
  
  
  "Я думав, він у багажнику", - сказав Римо.
  
  
  "Це старий Бунджі-лама", - сказав Кула. "Ми шукаємо нового Бунджі-ламу".
  
  
  "Отже, якщо ви шукаєте нового Бунджі-ламу, навіщо ви тягли старого Бунджі-ламу в таку далечінь?"
  
  
  Всі подивилися на Римо так, ніби він щойно запитав, чому вони видихають після кожного вдиху.
  
  
  "У черниць, які виростили мене, була приказка – дурних питань не буває", – сказав Римо.
  
  
  "Ці черниці теж були білими?" - Запитав Кула.
  
  
  "Так".
  
  
  "Буддійські черниці?" - Запитав Лобсанг Дром.
  
  
  Чіун відповів на це: "Християнин".
  
  
  Кула і Святіший Лобсанг Дром витріщили очі.
  
  
  "Я вибив із нього християнство", - поспішно сказав Чіун. "Велику його частину. Дещо залишилося". Він знизав плечима.
  
  
  "Він білий", - зазначив Кула.
  
  
  "Він не може не бути білим", – додав Лобсанг Дром.
  
  
  Всі погодилися, що Римо не міг не бути білим, і якщо Майстер Сінанджу продовжить регулярно бити його, він свого часу відмовиться від останніх помилок християнства, що зберігаються.
  
  
  Римо зітхнув. Його погляд не відривався від багажника пароплава.
  
  
  "Я все ще чекаю відповіді на своє запитання", - сказав він. Його проігнорували.
  
  
  Натомість Лобсанг Дром сказав: "Ми пройшли довгий шлях, щоб скористатися твоїми послугами, велика, чиї руки подібні до мечів".
  
  
  "Я не можу вам допомогти", - сумно сказав Чіун своїм відвідувачам.
  
  
  Кула здригнувся. Лобсанг Дром обм'як там, де сидів.
  
  
  "Бо я служу білому імператору Америки на ім'я Сміт", - сказав Чіун, простягаючи руку, схожу на пазуристу. Його нігті, схожі на кістяні леза, блиснули у м'якому світлі кімнати.
  
  
  "Простий коваль править цією землею?" Лобсанг Дром здивовано спитав.
  
  
  "Чому б і ні?" - Запитав Кула. "Правитель Чингіс народився Темучжином, ім'я, яке означає "майстер із заліза", і він виріс, щоб заснувати велику імперію".
  
  
  "Грабівників та вбивць", - сказав Римо.
  
  
  "Хто сказав тобі цю брехню?" Зажадав відповіді Кула.
  
  
  "Книги з історії", - сказав Римо.
  
  
  "Християнські історії?"
  
  
  "Ні, американські".
  
  
  "Ха! У тебе добре ім'я, Римо Буттафуоко, тому що ти кажеш неправду, навіть не маючи дупи на голові".
  
  
  "Це "засунь голову мені в дупу", - поправив Римо.
  
  
  Кула кивнув і, висловивши свою точку зору, звернувся до Майстра Сінанджа.
  
  
  "Чому ти не можеш допомогти нам, майстер синанджу? Чи боїться імператор Америки повернення Бунджі-лами?"
  
  
  "Я не знаю, любить він чи ні, - сказав Чіун, - але поки я насолоджуюся його золотом, я не можу працювати ні на кого іншого, тому що у мене з ним контракт".
  
  
  "Ми заплатимо більше за золото".
  
  
  "Скільки?"
  
  
  Кула дістав з-під жилета мішечок із шкіри яка. Розв'язавши шнурок, він висипав безформні самородки золота.
  
  
  Чіун скорчив гримасу, як Римо і припускав. "Недостатньо".
  
  
  Бурчачи, Кула дістав інший мішок, і купа золота збільшилася вдвічі.
  
  
  Очі Чіуна затьмарилися, а голос став тонким. "Золото Сміта заповнило б цю кімнату втричі більше", - зазначив він.
  
  
  Монгол Кула обвів поглядом кімнату, уникаючи карих очей Чіуна. "За скільки років служби?" сухо спитав він.
  
  
  "Один".
  
  
  "Ми просимо лише про допомогу у пошуках Бунджі-лами".
  
  
  "Що може зайняти рік чи двадцять", - відповів Чіун.
  
  
  "У нас менше десяти років, бо Панчен-лама знайдено".
  
  
  Чіун мудро кивнув головою. "Я читав про це. Виявлено китаєць, який живе в Америці. Ніколи ще тулку не виявляли так далеко від Тибету".
  
  
  "Оскільки Далай-лама безвільно сидить у вигнанні, Панчен-лама наступний у черзі на левовий трон у Лхасі і претендуватиме на нього, коли досягне повноліття. Якщо тільки не вдасться знайти Бунджі-ламу".
  
  
  "Це погано", - погодився Чіун. Але я не можу ризикувати, викликаючи гнів мого імператора менше, ніж за повну кімнату золота.
  
  
  "Скільки послуг можна отримати за кімнату, повну золота?" Запитав Кула.
  
  
  "За кімнату, повну золота, я обшукала б весь Захід у пошуках Бунджи-лами, поки його не знайшли або поки не випустила останній зітхання".
  
  
  "Захід! Чому Захід?"
  
  
  "Це просто. Схід був прочесаний безрезультатно. Не було знайдено жодного вогнеголового з справжньою родимою плямою. Жодного безликого джосу з мечем. Висновок може бути лише один. Бунджі-лама народився на Заході".
  
  
  Монгол Кула та Лобсанг Дром обмінялися зляканими поглядами. Римо сидів і виглядав збентеженим.
  
  
  "Це неможливо", - виплюнув Лобсанг Дром.
  
  
  "Якщо Панчен-ламу знайшли на Заході, чому не знайшли Бунджі-ламу?" Чіун заперечив: "Очевидно, Панчен-лама вирішив народитися на Заході, щоб уникнути китайського гніту. Чи не міг Бунджі-лама передбачити прихід гнобителів і обрати народження тут, на Заході, щоб його наступне тіло не зазнало небезпеки?"
  
  
  Кула нахилився і пробурмотів Лобсангу Дрому: "Він говорить розумно".
  
  
  "Він дурить вас обох", - сказав Римо.
  
  
  Чіун човпнув підбором по підлозі. Верхнє світло задрібняло. "Мовчати, Крістіан! Не втручайся".
  
  
  "Виби це зі своєї дупи", - прошипів Римо.
  
  
  "Я повинен проконсультуватися з Болдбатором Ханом, перш ніж погоджуся на твої умови, майстер синандж", - сказав Кула. "Бо він уповноважив мене запропонувати не більше шести мішків золота".
  
  
  Майстер Сінанджу сказав: "Рімо, принеси нашим почесним гостям телефон".
  
  
  "Хочеш, я наберу 1-800-ЧІНГІС і для них теж?" їдко сказав він.
  
  
  "Так", - сказав Кула.
  
  
  Нахмурившись, Римо повернувся з телефоном. Він сів і набрав цифри, але тільки тому, що хотів переконатися, чи існує насправді номер 800. Пролунало коротке клацання заморських реле, і мелодійний голос вимовив: "Саїн Бейна".
  
  
  "На мою думку, звучить як Зовнішня Монголія", - пробурмотів Римо, який дізнався традиційне монгольське вітання.
  
  
  Кула взяв слухавку. Своєю рідною мовою він говорив тихим пошепком, часто прислухаючись. Чіун прикидався незацікавленим, але Римо знав, що старий кореєць стежить за кожним словом обох сторін розмови.
  
  
  Нарешті Кула грюкнув м'ясистою долонею по трубці і сказав: "Болдбатор Хан, хан із ханів, Майбутній Володар Людства, доручив мені передати вам, що він згоден заплатити вам кімнату, повну золота, за ваші послуги за однієї умови".
  
  
  "Назви це", - сказав Чіун.
  
  
  "Щоб ви дозволили відправити золото за номером вашого рахунку Federal Express".
  
  
  "Готово", - сказав Чіун, ляснувши в долоні.
  
  
  "З якого часу у тебе з'явився номер Federal Express?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Це було умовою моєї останньої угоди з імператором Смітом", - сказав Чіун.
  
  
  Римо знав, що Чіун мав на увазі Гарольда У. Сміта, директора Кюре, якого Чіун називав імператором, тому що це відповідало пристойності. Його предки, колишні майстри синанджу, вбивали на службі у відомих в історії королів та імператорів, і Чіун, який сподівався увійти в історію Будинку Сінанджу як Чіун Великий, не міг визнати, що служив комусь меншому, ніж халіфу.
  
  
  Поки вони чекали, Кула закінчив свою міжміську розмову і повісив слухавку.
  
  
  "Справу зроблено", - прогримів він. "У нас є угода".
  
  
  "Ми дійшли згоди", - сказав Чіун. "Тепер настав час проконсультуватися з оракулом".
  
  
  "Який оракул?" - Запитав Римо.
  
  
  "Цей", - сказав Чіун.
  
  
  Усі погляди простежили за вказівним пальцем Майстра Сінанджу.
  
  
  Він вказував на телевізор із великим екраном в одному з кутів величезної квадратної кімнати.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  "Це жахливого образу оракул", - наспіваючи сказав Лобсанг Дром.
  
  
  "Це довбаний телевізор", - сказав Римо.
  
  
  "Так, це довбаний телевізор", - сказав Кула. "Тепер, коли ми скинули ярмо комунізму, у кожному місті та юрті Монголії є довбані телевізори, такі самі, як цей. У мене самого є тридцять таких пристроїв, так що я можу дивитися всі програми одночасно, не перемикаючи канали".
  
  
  "Це не звичайний телевізор", - сказав Чіун. "Це зачарований телевізор".
  
  
  "Зачарований телевізор, моя попка Фуоко", - сказав Римо. "Це японська".
  
  
  Інші придивилися і побачили назву бренду: Нішицю.
  
  
  "Справді, це японський телевізор, до того ж довбаний", - пробурмотів Кула.
  
  
  "Це дзенський оракул?" Запитав Лобсанг Дром. "Я не можу приймати видіння від оракула, який є дзен".
  
  
  Майстер Сінанджу глибокодумно похитав головою. "Це не дзен. І це покаже нам нового Бунджі-ламу, якщо він виживе".
  
  
  "Бунджі-лама завжди живий", - сказав Лобсанг Дром.
  
  
  "Ненадовго, якщо ти не випустиш його із багажника", - сказав Римо.
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу ляснув у долоні. "Щоб проконсультуватися з оракулом, ми маємо спочатку проконсультуватися з гідом", - проголосив він. "Рімо, приведи містичного гіда".
  
  
  "Який провідник?"
  
  
  "Путівник до оракула, безмозка", - прошипів Чіун. "Твої вуха наповнені затверділим воском?"
  
  
  "Ні, але мій ніс забитий від смуги того, що знаходиться в цій довбаній скрині".
  
  
  "Я не знав, що це довбана скриня", - пробурмотів Кула.
  
  
  "Путівник завжди зберігається на почесному місці на вершині оракула, щоб його не втратили необережні слуги", - сказав Чіун. "Тепер принеси його нам".
  
  
  "О, цей путівник", - сказав Римо. Він підійшов до телевізора і приніс номер за тиждень. Чіун узяв його і розгорнув так, щоб інші могли ясно бачити обкладинку.
  
  
  "Я не можу прочитати ці англійські ієрогліфи", - сказав Лобсанг Дром, примружившись.
  
  
  "Я можу", - сказав Кула. "Червона фігура утворює слова "Телегід". Майстер говорить правду. Це легендарний телегід. Дуже рідко можна знайти копію на цій землі Америки".
  
  
  "З однієї форми виходить два слова?" – здивовано перепитав Лобсанг Дром.
  
  
  "Ти має говорити про мову іншої людини", - сказав Римо.
  
  
  Лобсанг Дром нахилився ближче, примруживши обкладинку. "Це дугпа, яку я бачу?"
  
  
  Римо подивився. Він не знав, що таке дугпа, але вирішив, що це таке саме ім'я для Розанни Арнольд, як і будь-яке інше.
  
  
  "Вона найстрашніша дугпа на американському телебаченні", - запевнив він тибетця.
  
  
  "Я не знаю цього слова, тед-а-віш-он", - повільно промовив Лобсанг Дром.
  
  
  Римо запитав: "Де ти жила – у печері?"
  
  
  "Так".
  
  
  Римо моргнув. Потім Чіун почав консультуватися з керівництвом до оракула.
  
  
  "Я голосую за "Сутінкову зону"", - прошепотів Римо. "Рід Серлінг зазвичай гарний у тому, щоб дивитися на речі в перспективі".
  
  
  "Тихіше!" Прошипів Чіун. "Я шукаю в цьому посібнику ознаку долі Бунджи-лами".
  
  
  "А якщо ти знайдеш це?" - Запитав Лобсанг Дром.
  
  
  "Це передбачає найбільш сприятливий час для консультації з оракулом про долю Бунджи-лами, яка буде відкрита нам на темному скляному екрані".
  
  
  Лобсанг Дром кивнув головою. Це була дивна магія, але не набагато дивніша за тибетський оракул. Можливо, надія таки була.
  
  
  Рімо зауважив, що Чіун переглядає вечірні оголошення.
  
  
  "Якщо ти знайдеш там Бунджі-ламу, - прошепотів він, - я з'їм усе, що є в цій скрині".
  
  
  Його обличчя напружилося, як туго натягнуте павутиння, Майстер Сінанджу провів вказівним пальцем з довгим нігтем за списками.
  
  
  "Згідно з "путівником до оракула", - урочисто оголосив він, - Бунджі-лама відкриється нам опівночі".
  
  
  Римо заплющив очі. Розум підказував йому, що до півночі залишилося менше години. Йому вже багато років не потрібний був годинник. Він завжди знав, котра година. Він просто не знав, звідки йому відомо.
  
  
  "Я жив заради цього моменту більшу частину свого життя", - сказав Лобсанг Дром тремтячим голосом.
  
  
  "Це великий момент", – погодився Кула.
  
  
  "Це велика афера", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Шахрайство?" – перепитав Лобсанг Дром.
  
  
  "Це американський сленг", - швидко сказав Чіун. "Це означає славну подію".
  
  
  "Так, це велика афера, на межі якої ми перебуваємо", - сказав Кула. І вони пили чай у тиші, чекаючи, коли проб'є опівночі.
  
  
  "Хтось за те, щоб відкрити багажник?" Якоїсь миті запитав Римо.
  
  
  Чіун похитав своєю старою головою. "Ще не час".
  
  
  "То що ж нам робити - сидіти тут і розповідати історії біля багаття?" Гаркнув Римо.
  
  
  "Я розведу вогонь", - сказав Кула, починаючи підніматися.
  
  
  "Вогонь не потрібен тим з нас, хто сидить у присутності Поважних Безіменних у Темряві, Які Бачать Світло, що наближається", - великодушно сказав Чіун.
  
  
  Зрозумівши, що старий кореєць мав на увазі Лобсанга Дрома, Римо спитав: "Його?" Це не темне, він назвав нам своє ім'я і, крім того, він показав мову в той момент, коли вперше побачив мене.
  
  
  "Тоді ти маєш бути задоволена", - сказав Чіун.
  
  
  "Чому я маю бути удостоєний такої честі?" спитав Римо.
  
  
  "У Тибеті показувати мову – значить вітати".
  
  
  "А тобі - закид", - додав Кула.
  
  
  Римо глянув на нього запитливо.
  
  
  "Іноземка", - пояснив Кула.
  
  
  "Іноземець? Це моя країна, не його".
  
  
  "Зараз", - сказав Кула.
  
  
  "Що ти маєш на увазі - зараз?"
  
  
  "Хан Ханов говорить про те, щоб слідувати слідом Повелителя Чингіса, нехай будуть вічно оспівані його хвали. У відповідний момент він має намір повалити монголів, правлячих в Улан-Баторі. Як тільки це буде зроблено, Китай, Росія та інші країни наслідують його приклад . Корея, звичайно, буде пощаджена".
  
  
  "Мені все одно, що трапиться з Південною Кореєю, аби ніякі неприємні звуки не долинали до мого села", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  "Тактично з вашого боку", – сказав Римо.
  
  
  "Північна Корея буде пощаджена", - продовжив монгол Кула. "Згодом Європа впаде, а потім, можливо, і ця країна, якщо там буде достатньо видобутку, і жінки будуть поступливими".
  
  
  "Американські жінки приблизно такі ж слухняні, як мули", - сказав Римо.
  
  
  Кула широко посміхнувся. "Я буду щасливий приручити цих американських мулів".
  
  
  "Багато з них хворі. Ти можеш підхопити проказу або щось гірше".
  
  
  "Я не боюся їхніх хвороб, тому що американські жінки тепер мають власні презервативи. Їх презервативи захистять монгольських чоловіків від їхніх хвороб".
  
  
  "Тільки спробуй змусити американку надіти таке", - прогарчав Римо.
  
  
  Кула нахилився до Римо і довірливо повідомив: "Я чув, що вони пищать у ліжку, як миші".
  
  
  "Я ніколи в житті не чув, щоб жінка рипіла в ліжку".
  
  
  "Я мав на увазі презерватив".
  
  
  "Давай просто змінимо тему", - сказав Римо, закочуючи очі. "Ти монгол. Чому ти так турбуєшся про Тибет?"
  
  
  "Китайці думають, що Тибет - це китай. Тибетці знають, що вони тибетці. Зараз вони борються, і це добре. Тибетці борються не так багато, як слід, і тому їх часто перемагають. Принаймні раз на друге століття" .
  
  
  "Але ми б'ємося зараз", - сказав Лобсанг Дром.
  
  
  Кула кивнув головою. "Тепер ти б'єшся. Це добре".
  
  
  "Я чув, що з них вибивають все лайно", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо вони програють, і Тибет назавжди стане рабом Китаю", - сказав Кула. Монголію: інакше монголи можуть програти, і тоді ми ніколи не володітимемо світом, за винятком Північної Кореї, звичайно, - додав він, звертаючись до Чіуна.
  
  
  "Мене не хвилює вся Північна Корея", - сказав Чіун. "Тільки моє село Сінанджу".
  
  
  Кула просвітліла. "Ти не заперечуватимеш, якщо ми розграбуємо Пхеньян?"
  
  
  "Пхеньян ваш, якщо плач переможених не заважає безневинним немовлятам синанджу не спати ночами".
  
  
  "Це узгоджено. Не буде жодних непристойних стогнувань. Будь-хто, хто настільки неуважний, що буде стогнати, буде обезголовлений без пощади".
  
  
  "Перш ніж ви розділите весь світ, - вставив Римо, - давайте зупинимося на цій темі. Яке місце в цьому займає Бунджі-лама?"
  
  
  "Ми, монголи, завжди йшли за Бунджі-ламою. Це добре відомо, Білий Тигр".
  
  
  Чіун сказав: "Римо має бути прощений, тому що він сирота і вихований незайманими".
  
  
  "Ви, монголи, буддисти?" Випалив Римо.
  
  
  "Звичайно. Це теж добре відомо".
  
  
  "Я думала, буддисти – пацифісти".
  
  
  Кула грубо засміявся. "Тибетські буддисти - пацифісти. Не монгольські буддисти. Ми боремося з буддистами, пишаючись тим, що вбиваємо і перемагаємо в ім'я Будди Безкінечного Співчуття, знаючи, що ті, хто помре, у будь-якому випадку перевтіляться, щоб монголи могли завойовувати і вбивати їх . Це дуже хороша система. Завжди є чим зайнятися".
  
  
  "У минулі часи монголи були захисниками Тибету", - сказав Лобсанг Дром.
  
  
  "То чому ж ти бігаєш всюди у пошуках Бунджи-лами замість того, щоб боротися за визволення Тибету?" - здивувався Римо.
  
  
  "Якщо Монголія вступить у бойові дії відкрито, між Монголією та Китаєм почнеться війна. Китайці, звичайно, програють. Вони перевершують нас чисельністю всього п'ятсот солдатів на одного монгольського вершника. Але потрібен час, щоб перемогти Китай. Краще, якщо китайці будуть деморалізовані тибетським" народом на чолі з новим Бунджі-ламою.Тоді, коли ми завдамо удару, вони здадуться без опору, бо вони знатимуть, що якщо вони не можуть перемогти мирних тибетців, то які у них шанси проти нової Золотої Орди?"
  
  
  "Бойка з буддистами, так?" – сказав Римо.
  
  
  "Ми також поклоняємось предкам", - сказав Кула.
  
  
  "Поклоніння предкам - це добре", - заговорив Чіун.
  
  
  "Ти поклоняєшся своїм предкам?" Кула спитав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  Римо виявився об'єктом проникливих мигдалеподібних поглядів, які могли б звинуватити його в тому, що він голосно пускає пилюку в очі.
  
  
  "Він сирота", - пояснив Чіун. "Він не знає своїх предків і тому не може їм поклонятися. Якби він знав, ким вони були, він би робив їм підношення щоночі".
  
  
  "Сумно бути сиротою", - кудахтал Кула.
  
  
  "І християнин теж", - пробурмотів Лобсанг Дром, хитаючи голеною головою.
  
  
  Римо закотив очі і помолився своїм безіменним предкам, щоб міднайт поспішила.
  
  
  Опівночі Майстер Сінанджу заплющив очі і почав співати корейською. Ні Кула, ні Лобсанг Дром не говорили по-корейськи, тому тільки Римо знав, що Чіун сипав образами, взаємними звинуваченнями і страшними попередженнями про те, який біль буде завданий йому, якщо він знову заговорить поза чергою і наразить на небезпеку обіцяну Чіуном кімнату, повну золото.
  
  
  Римо сидів тихо, нічого не кажучи, коли старий кореєць почав правою рукою робити паси в повітрі перед телевізором, тоді як лівою непомітно активував пульт дистанційного керування, захований у складках його колін.
  
  
  Екран увімкнувся.
  
  
  Лобсанг Дром ахнув від подиву. Очі Кули звузилися, і він нахилився вперед на своєму килимку.
  
  
  "Ми побачимо Бунджі-ламу на власні очі", - прошипів він.
  
  
  Римо прикусив язика.
  
  
  Музика, що радісно звучить, полилася з динаміка, поки група прогрівалася. Яскраві кольори на екрані перетворилися на волелюбну чорношкіру жінку, що танцює у вільно плаваючій графіці з написом "Шоу срібних рибок Пупі".
  
  
  "Це чаклун?" - Запитав Лобсанг Дром.
  
  
  "Це Пупі Срібна рибка", - сказав Чіун. "Знаменитий чарівник цієї країни".
  
  
  "Її шкіра чорна, як у трупа, а волосся звисає ковтунами", - пробурмотів Лобсанг. "Я ніколи не бачив нічого подібного".
  
  
  "Хіба її шоу не скасували минулого року?" Запитав Римо.
  
  
  "Я казав тобі, що це чарівний телевізор", - сказав Чіун.
  
  
  "Або повтор", - пробурчав Римо.
  
  
  Титри закінчилися, і весела музика змінилася передзвоном духових дзвіночків. Картинка перетворилася на затемнену вітальню, де Пупі Сільверфіш розвалилася на м'якому дивані в кутку з диваном, на якому розвалилася рудоволоса постать.
  
  
  Камера присунулася ближче.
  
  
  І голос Майстра Сінанджу піднявся, щоб проголосити: "Дивіться! Дивіться на давно втраченого Бунджі-ламу".
  
  
  З губ Лобсанга Дрома та Монгола Кули зірвалися зітхання.
  
  
  "Цього не може бути!" - Видихнув тибетець.
  
  
  "Якщо ти не довіряєш своїм очам, тибетець, тоді уважно слухай своїми вухами".
  
  
  "Отже, скажи мені", - говорила Пупі Срібна Рибка голосом, схожим на муркотіння димчастого кота, "скільки точно життя ти прожила?"
  
  
  І від цієї відповіді очі Лобсанга Дрома вилізли з орбіт.
  
  
  "Якщо вважати моовіанську принцесу і того разу, коли я розділив сіамську душу з Мей Вест, тридцять два. Я не знаю, чому я продовжую повертатися в цей світ, Пупі, але має бути вагома причина."
  
  
  "Можливо, є щось, що тобі дійсно потрібно зробити на цій землі, чого ти не можеш згадати", - припустила Пупі.
  
  
  "Це саме те, що сказав мені мій останній гуру!"
  
  
  Святіший Лобсанг Дром Рінпоче відірвав свої вражені очі від екрану. "Майстер Сінанджу, - сказав він хрипко, - як це може бути?"
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  "Зачекайте хвилинку!" Випалив Римо. "Ви знаєте, хто це? Скуїреллі Шікейн! Вона професійний фруктовий пиріг".
  
  
  Кула вимогливо запитала: "Ти знаєш цю жінку з вогняним волоссям, Білу Тигрицю?"
  
  
  "Не особисто. Вона актриса. Вона також пише книги про своє життя".
  
  
  "Більше, ніж одна книга?"
  
  
  Римо знизав плечима. "Вона вбила собі в голову, що прожила не одне життя. І люди це ковтають".
  
  
  Кула похмуро кивнув головою. "Вона поширює вчення Будди. Це ознака того, що вона знайшла справжній шлях, навіть незважаючи на те, що їй не пощастило народитись білою".
  
  
  Лобсанг Дром мав спустошений вираз обличчя. "Але вона жінка", - сказав він. "Бунджі-лама не повернулася б жінкою".
  
  
  "Не питай оракула", - сказав Майстер Сінанджу гучним голосом. "Дивися і вчися. Слухайте і вірте, бо слова, вимовлені вогненноволосим втіленням майбутнього Будди, переконають вас своєю солодкою грацією та силою".
  
  
  "Ти трохи перегинаєш палицю, чи не так, Маленький батько?" прошепотів Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу простяг руку, щоб взяти свого невиправного учня за руку і стиснув зап'ястковий нерв, щоб перевірити його здатність переносити біль.
  
  
  Римо стиснув зуби і спробував вирватися. Чіун застосував велику силу. Римо замружився, але не видав ганебних звуків капітуляції.
  
  
  Коли Чіун переконався, що його норовливий білий учень не піддасться непереборній спокусі викрикнути свій біль або заговорити не в свою чергу після того, як вона вщухне, Чіун відпустив його.
  
  
  Після цього Рімо тихо сидів і дивився на екран.
  
  
  "Я ніколи не чула про сіамську душу", - сказала Пупі Срібна Рибка, трясучи головою так, що її дреди, здавалося, затремтіли. Зі своїми високими вилицями, дуже білими зубами та живими очима вона нагадувала людську маріонетку, яку смикають за невидимі ниточки.
  
  
  "Можливо, я перша людська істота в історії, що розвинула сіамську душу", - сказала Скуіреллі Чікейн. "Я думаю, це тому, що моя душа шукала щось важливе і знала, що для цього їй потрібні два тіла".
  
  
  "Ти знаєш, що це було, ця важлива річ?"
  
  
  "Ні. І, чесно кажучи, Пупі, я починаю турбуватися. Мені досить скоро виповниться - насмілюсь це сказати - шістдесят. Моє тіло Мей Вест мертве, і тепер це тіло стає трохи потертим по краях".
  
  
  "О, не кажи так! Ти виглядаєш чудово. І ти, як і раніше, найкращий гравець у цьому бізнесі".
  
  
  "Хуфер?" - Запитав Кула.
  
  
  Римо придушив бажання виразити, що той, хто говорив, був наполовину яким.
  
  
  Білича Шікейн засяяла, і в її блакитних очах з'явилися пустотливі вогники. "Що ж, дякую тобі за те, що ти так сказав, Пупі. Але в космічному масштабі в мене залишилася лише мить часу в цьому тілі. Боюся, мені доведеться дочекатися мого наступного втілення, і я починаю пошук заново. Що б це не було" ."
  
  
  "Це Бунджі-лама", - видихнув Кула.
  
  
  "Ні, ні", - сказав Лобсанг, уперто хитаючи головою. "Цього не може бути. Вона біла".
  
  
  Кула насупилась. "Вік зазначений правильно. За її власними словами, вона пережила майже шістдесят сезонів лошат-яків. Останній Бунджі-лама був відсутній протягом цього періоду. І її волосся подібне до полум'я".
  
  
  "Ні, ні, цього не може бути. Бунджі-ламі судилося привести Тибет до величі. Ця людина спілкується з істотою, яка, можливо, вибралася з самого Пекла".
  
  
  "Тут суперечки немає", - сказав Римо.
  
  
  "Я не бачу джосу без обличчя", - сказав Лобсанг.
  
  
  "Без сумніву, це зберігається на священному вівтарі, який ми маємо знайти", - твердо сказав Кула.
  
  
  "Слухай уважно", - сказав Чіун. "Слова нового Бунджи-лами відкриють правду, якщо тільки ти прислухаєшся до них".
  
  
  Програма тривала. Майстер Сінанджу вдавав, що спостерігає так само уважно, як і решта, але насправді він спостерігав за діями своїх гостей. Їхні обличчя в мінливому світлі телевізійного екрану були напружені від зосередженості. У монгола Кули був захоплений вираз дитини. Але Лобсанг Дром спотворював своє витягнуте обличчя при кожному реченні, що досягав його вух. Зі свого шафранового вбрання він витяг буддійські чотки з крихітними нефритовими черепами і нервово перебирав їх пальцями.
  
  
  "Як ти згадуєш усі ці минулі життя, Кальмаре?" Говорила Серебрянка Пупі. "Я маю на увазі, вони приходять до тебе у снах або щось таке?"
  
  
  "Регресії у минулі життя. Мій гуру навчив мене викликати поховані спогади. Але ми розлучилися. Тепер я роблю все це сама".
  
  
  Пупі Серебрянка закотила очі, і її смагляве обличчя розпливлося в посмішці, яка примудрялася бути блаженною і дурною одночасно. "Знаєш, іноді мені подобається думати, що я була царицею Савською близько мільйона років тому".
  
  
  "Я була принцесою на загубленому континенті Му двадцять мільйонів років тому. Мене звали Тумазуму".
  
  
  "Чим усе закінчилося?"
  
  
  "Му потонула, і я потонула. До цього дня моє серце нестримно б'ється щоразу, коли я опускаюся в джакузі.
  
  
  "Я так належу до душ з часів "Психо"".
  
  
  Кула пробурмотів: "Я не розумію багато з її слів, отже, вона дуже мудра".
  
  
  "Без сумніву, її гуру був дуже мудрою людиною", - припустив Чіун м'яким голосом.
  
  
  Ніхто не заперечував цього твердження. Найменше Римо.
  
  
  Коли програма завершилася, Святіший Лобсанг Дром Рінпоче залишився на своїй думці.
  
  
  "Це не Бунджі-лама", - сказав він із гіркотою.
  
  
  "Ти не довіряєш тому, що бачили твої ліниві очі, Жрець?" Вибагливо запитав Кула. "Або тому, що чули твої вуха? Це втілення, тулку, Прийдешнє Світло, він сам".
  
  
  "Вона сама", - вставив Римо.
  
  
  "Хіба її волосся не полум'яне?" Кула продовжував. "Хіба вона не говорить про багато минулих життів?"
  
  
  Лобсанг Дром посуворів поглядом. "Я відмовляюся це приймати".
  
  
  "Але ми повинні піти до Бунджі-лами і довести це чи спростувати самі. Майстер Сінанджу не став би брехати".
  
  
  Чіун кинув застережливий погляд у бік Римо, потім схопився на ноги, немов стовп блакитного диму.
  
  
  "Є той, хто може переконати тебе", - сказав він.
  
  
  "Як?" - Запитав Лобсанг.
  
  
  "Старий Бунджі-лама. Ми порадимося з ним".
  
  
  Всі погляди звернулися до закритого багажника пароплава, включаючи погляди Римо.
  
  
  Чіун махнув у його бік, сказавши: "Римо, тобі буде честь відкрити багажник".
  
  
  "Проходьте", - сказав Римо, скорчивши гримасу.
  
  
  Вони глянули на нього так, ніби він вимовив непристойне слово.
  
  
  "Це велика честь", - дорікнув Чіун.
  
  
  "Добре Добре". Римо підійшов до скрині. Він не був замкнений. Латунні застібки відкрилися досить легко. Римо з силою розсунув дві половинки і з несподіваною поспішністю відступив від того, що відкрилося погляду.
  
  
  Не вигляд предмета в скрині змусив його відступити. То був запах. Внутрішня частина скрині була посипана сіллю, щоб уповільнити розкладання та затримати запах розкладання усередині.
  
  
  Тому що в скрині була мумія. Бунджи-лама сидів у позі лотоса, склавши руки чашкою на колінах, покритих вицвілим і з'їденим міллю золотим вбранням, там, де мало бути його обличчя, були лишайники і пліснява. Його очі були чорними западинами, а зуби оголювалися між губ, які давно висохли. У його руках лежав бронзовий предмет, який міг би бути дуже багато прикрашеною гантеллю.
  
  
  "Виглядає як карлик", - сказав Римо.
  
  
  "Бунджи-ламе ще було п'ятнадцяти, що він скинув це тіло".
  
  
  Римо скорчив гримасу. "Невже ви, люди, не вірите в належний похорон?"
  
  
  Лобсанг Дром сказав: "Коли тибетець помирає, йому даруються небесні похорони. Раджьяба відносять труп у належне місце, і після того, як стерв'ятники дощенту об'їдають його кістки, їх зраджують землі".
  
  
  "Мабуть, економить багато місця на цвинтарі", - сухо сказав Римо. "Не кажучи вже про те, щоб розважати дітей".
  
  
  Лобсанг Дром здивовано глянув на нього. "Як ви ховаєте своїх мертвих?"
  
  
  "Вони поміщаються в дерев'яний ящик, а той іде в землю".
  
  
  "Ваш ячмінь, мабуть, на смак як трупи", - сказав Лобсанг Дром.
  
  
  Римо виглядав спантеличеним.
  
  
  Кула сказав: "Бунджі-лама завжди сидить у такому стані, доки не виявлять його наступне тіло, повернувшись обличчям на південь, який є напрямом довгого життя. Це форма поваги до старого тіла, і були часи, коли старе тіло допомагало вказати шлях до нового ".
  
  
  "Кажуть, що тіло попереднього Далай-лами повернуло своє мертве обличчя на північний схід після того, як він пробув у такому стані десять днів", - сказав Лобсанг. "І саме на північному сході було виявлено новий Далай-лама".
  
  
  "Уяви собі це", - сказав Римо.
  
  
  "Ми запитаємо Бунджи-ламу, чи справді оракул відкрив його нинішнє тіло", - оголосив Чіун.
  
  
  Інші піднялися на ноги. Римо уважно спостерігав.
  
  
  Лобсанг Дром подивився на муміфіковані останки сорок шостого Бунджи-лами і сказав: "О, Світло, Який був. Якщо оракул відкриє нам Прийдешнє Світло, як сказав Майстер Сінанджу, дай нам знак, Тричі Благословенна".
  
  
  Старий Бунджі-лама сидів мовчки, від кольорового світла телевізора в його запалих очницях повзали тіні.
  
  
  З телевізора долинув голос Скуіреллі Чікейн: "Мій гуру сказав мені, що в мене більше шансів розкрити свою справжню місію в житті після того, як мені виповниться шістдесят".
  
  
  "Чому це, дитино?" - спитала Пупі Срібна Рибка.
  
  
  "Бо шістдесят - це вік, коли жінка стає старою".
  
  
  "Ти маєш на увазі, як відьма?"
  
  
  "Це просто забобони. Протягом усієї історії стара карга була символом жіночої мудрості. До свого шістдесятиріччя я стану мудрою".
  
  
  "Мила, - засміявся Пупі, - якщо ти тоді виглядатимеш так само добре, як зараз, їм доведеться помістити в словниках зовсім нову картинку поряд зі словом "стара"!"
  
  
  І, прикриваючи сміхом, що долинало з телевізора, Майстер Сінанджу непомітно запустила руку в чорний багажник пароплава і знову вийняла його.
  
  
  Голова Бунджи-лами злетіла зі свого висохлого стебла шиї і покотилася по підлозі, щоб зупинитися під телевізором, якраз у той момент, коли Пупі Зільберкіт сказав: "Біличчя шикана! Дівчинко, я вірю, що ти знайдеш свою місію в житті".
  
  
  "Уважно слухайте, - вигукнув Майстер синанджу, - Бунджі-лама заговорив".
  
  
  "Бунджі-лама на екрані чи Бунджі-лама, голова якого на підлозі?" - Запитав Римо.
  
  
  "І те, й інше", - вигукнув Чіун. "Катаючись головою по підлозі, останній Бунджі-лама відкрив недовірливим правду, що довго приховується".
  
  
  "Недовірливий має рацію", - сказав Римо.
  
  
  Тремтячи з голови до ніг, Лобсанг Дром повернувся до Чіуна, низько вклонився і сказав: "Майстер Сінанджу, мені ніколи не слід було сумніватися в тобі".
  
  
  І Майстер Сінанджу вклонився у відповідь, щоб краще приховати своє сяюче торжеством обличчя. Тибетці були такими легковірними.
  
  
  "Це велика афера", - благоговійно вимовив Кула, скидаючи сльозу. "Можливо, найбільша в моєму житті".
  
  
  "Тут суперечки немає", - пробурмотів Римо.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Наступного ранку Римо Вільямс прокинувся з першими променями сонця. Він скотився зі свого спального килимка, потягнувся і підійшов до вбудованої шафи для одягу. Футболки висіли на дерев'яних вішалках з одного боку, а його штани – з іншого. Усі вони виглядали абсолютно новими, якими були. Коли одна з його футболок бруднилася, Римо викидав її - якщо вона була білою. Якщо вона була чорною, він міг зберегти її на чорний день. Він носив лише чорні чи білі футболки. Однотонні. Жодних зухвалих висловлювань чи прикрас.
  
  
  Його штани займали другу половину вбудованої шафи. Римо носив майже виключно штани чинос, віддаючи перевагу коричневим, сірим або чорним, хоча чорні мали тенденцію до утворення ворсу і тому, на відміну від чорних футболок, зазвичай викидалися після використання.
  
  
  Римо вибрав білу футболку та нову пару чорних штанів. Згадавши, що перед тим, як лягти спати, Чіун оголосив, що завтра вони вирушать на пошуки живого Бунджі-лами, він одягнув чорну футболку та сірі штани-чінос. Невідомо, коли вони повернуться, а Римо не хотілося збирати речі для того, що могло виявитися лише одноденною поїздкою.
  
  
  Накинувши одяг на руку, він пройшов через хол у свою особисту ванну. Через зачинені двері долинув звук чиїхось кроків.
  
  
  Римо постукав і спитав: "Хто там?"
  
  
  Гучний голос прокричав: "Це Я-Кула!"
  
  
  "Вода досить тепла для тебе?"
  
  
  "Тут напрочуд холодно".
  
  
  "Ти приймаєш холодний душ?"
  
  
  "Я говорила про колодязну воду. Вона дуже холодна і солодка, коли занурюєш у неї обличчя".
  
  
  "Для додаткового збудження потягни за срібну ручку", - сказав Римо, роздратований тим, що його особисту ванну узурпували. Проте тут було шістнадцять кімнат, і в кожній була ванна кімната. Знайти вільний душ було б неважко.
  
  
  З сусідньої ванни долинали шкрябаючі звуки. Двері були відчинені, і Римо зазирнув усередину.
  
  
  Усередині поруч із ванною сидів зовсім оголений Святіший Лобсанг Дром Рінпоче і однією з запасних зубних щіток Римо зчищав бруд, що запекся, з черепа і плечей мертвого Бунджі-лами.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти робиш?"
  
  
  Лобсанг Дром показав Римо мову на знак вітання і сказав: "Я надаю старому Бунджі-ламі презентабельний вигляд, щоб він міг зустрітися з новим".
  
  
  "Після того, як закінчиш, не забудь вимити ванну".
  
  
  Тибетець. виглядав ображеним. "Ти тут слуга, а не я".
  
  
  "Добре. Я вимою ванну, якщо ти погодишся помитися".
  
  
  "Я прийму ванну, коли прийде слушний час".
  
  
  "Коли це відбудеться?"
  
  
  "Коли новий Бунджі-лама сяде на Левовий трон. Бо я дала обітницю, що не митимуся, поки не настане цей славний день".
  
  
  "Ти дала обітницю не приймати ванну?"
  
  
  "Так. Що роблять побожні християни?"
  
  
  "О, як завжди. Меса. Піст. Безшлюбність. Бінго".
  
  
  "Я теж прийняла обітницю безшлюбності".
  
  
  "Коли ти припиняєш митися, безшлюбність перестає бути обов'язковим", - сказав Римо, переходячи до наступної ванни.
  
  
  З кухні нижнього поверху долинали звуки метушні Чіуна, і Рімо вирішив, що душ може зачекати. Спускаючись сходами, він натягнув одяг.
  
  
  Майстер Сінанджу не обернувся під час його наближення. Натомість він понюхав повітря з неприємним виразом на пергаментному обличчі.
  
  
  "Я бачу, ти не приймала душ цього ранку", - сказав він сухим тоном.
  
  
  "Тож називай мене брудним тибетцем".
  
  
  "Ти гірше, ніж необмитий тибетець. Ти зухвалий. Я можу виносити те, як від тебе смердить, але не твій рев".
  
  
  "Послухай, ці люди - твої друзі. Як ти можеш обманювати їх цим мумбо-юмбо Бунджі-лами?"
  
  
  Чіун різко обернувся. "Римо! Як ти можеш ставити мені подібне питання? Та, хто підняла тебе з бруду цієї відсталої білої землі і зробила з тебе те, чим ніколи не був жоден білий?"
  
  
  "Я не хотіла виявити неповагу, Маленький батько..."
  
  
  "Я роблю те, що маю робити, щоб діти в моєму скромному селі були як слід нагодовані і ні чого не потребували. Якщо мій імператор каже мені, що його ворог набирає силу і повинен бути знищений, чи питаю я, чи справді цей ворог Ні, я йду туди, де він мешкає, і, хоча це неприємно, я роблю це, бо це обов'язок, який я звалив на свої тендітні плечі, коли прийняв на себе повне панування, як одного разу мусиш зробити і ти. , якщо ми не виконаємо свого зобов'язання, золото більше не потрапить на безплідні береги Сінанджу, і люди, які не можуть ловити рибу, тому що води затоки надто холодні, і не можуть садити, тому що грунт завжди твердий і неораний, будуть змушені відправити немовлят додому, в морі, що є ще одним способом втопити їх, щоб вони не страждали від поневірянь».
  
  
  "Послухай, я знаю цю історію напам'ять".
  
  
  Чіун з цікавістю схилив свою пташину голову набік. "І ти в це віриш?"
  
  
  "Не повністю".
  
  
  "Ні! У яку частину ти не віриш?"
  
  
  Римо на мить замислився. "Все це".
  
  
  "Всі?"
  
  
  "Так. Я не думаю, що немовлятам століттями загрожувала небезпека бути відправленими додому, до моря. Можливо, їх ніколи і не було. Можливо, це просто історія, яку ваші предки розповіли самі собі, бо вони робили речі, які було Трудно переварити, крім того, у тебе в Будинку Майстрів стільки скарбів, що ти могла б нагодувати всю Корею одним золотом.
  
  
  Рімо чекав, що Чіун вибухне.
  
  
  "Ти дійсно так думаєш?" холодно спитав він.
  
  
  Римо склав свої голі худі руки в тихому виклику. "Так. Вибачте. Але я так це собі уявляю".
  
  
  Чіун схилив голову набік і хмикнув: "Ти вчишся швидше, ніж я собі уявляв".
  
  
  Римо моргнув. "Отже, дай відповідь на моє запитання. Чому ти обманюєш своїх друзів? Вони дуже серйозно ставляться до цієї нісенітниці Бунджі-лами. Це їхня релігія".
  
  
  "Я роблю це з дуже простої причини".
  
  
  "Так?"
  
  
  Чіун багатозначно підняв палець. "Вони звернулися за допомогою до Майстра Сінанджа..."
  
  
  "І...?"
  
  
  "І вони запропонували кімнату, повну золота!" - вигукнув Чіун, зводячи обидва кулаки до неба так швидко, що широкі рукави його кімоно відкинулися назад, оголивши кістляві руки-трубки.
  
  
  "Я мав здогадатися", - сказав Римо. "Послухай, як щодо того, щоб я залишився вдома на цю прогулянку?"
  
  
  "Ти дозволила б своєму прийомному батькові подорожувати цією країною в компанії незнайомців, без супроводу?"
  
  
  "Ти просто хочеш, щоб я понесла твої валізи, і ти це знаєш".
  
  
  "Кула понесе мої скрині".
  
  
  "Що в мене із собою?"
  
  
  - Ти, - сказав Чіун, повертаючись до свого горщика з рисом, - нестимеш тягар того, щоб змусити почесного гостя цього будинку нести мої скрині.
  
  
  ДВІ ГОДИННИКИ ПОПУСТЯ Римо ніс валізи Чіуна до орендованого лімузина, що стояв на парковці біля кондомініуму. Оскільки це була одноденна поїздка, Чіун не наполягав на тому, щоби взяти з собою всі чотирнадцять. Він хотів, щоб Римо ніс п'ятьох, але Римо наполяг на своєму.
  
  
  "У цій скрині вистачить місця, можливо, для чотирьох скринь, і це все", - зазначив Римо.
  
  
  "Тоді я обійдуся лише чотирма", - дозволив Чіун.
  
  
  Римо поклав четверту у просторий багажник і замкнув його.
  
  
  "Чому ти замкнув багажник?" — спитав Кула, коли Римо подався до будинку.
  
  
  "Бо він повний".
  
  
  "А як щодо скрині Бунджі-лами?"
  
  
  "Чорт! Я забув про це".
  
  
  "Як ти могла забути Бунджі-ламу?"
  
  
  "Повір мені, це було нелегко. Але для нього немає місця у багажнику".
  
  
  "Тоді він поїде з нами".
  
  
  "Я подивлюся на це ще раз. Ніколи не знаєш, напевно".
  
  
  "Ні, цілком доречно, що Бунджі-лама їде з нами".
  
  
  Римо швидко подумав і сказав: "Як щодо того, щоб я поїхав попереду?"
  
  
  "Це прийнятно", - сказав Кула.
  
  
  "Добре", - сказав Римо, який сподівався, що скляна перегородка між водійським відділенням та задньою частиною була герметичною.
  
  
  Вона виявилася повністю герметичною. Також з'ясувалося, що коли Майстер Сінанджу почув, що Римо наполягав на тому, щоб сісти попереду, він відпустив дорогого водія, взятого напрокат, щоб Римо міг сісти за кермо, і особисто поставив валізу з Бунджі-ламою на переднє пасажирське сидіння.
  
  
  Римо виявив це, коли ковзнув за кермо і його мало не знудило. Він опустив шибки, знову сів за кермо і дивився на Майстра синанджу в дзеркало заднього виду.
  
  
  Чіун виглядав найввічливішим із усіх.
  
  
  Римо завів лімузин, і незабаром вони вже мчали Південно-Східною швидкісною автострадою на північ, до аеропорту Логан. Зазвичай вона називалася Південно-Східною автострадою лиха, але цього ранку рух був плавним.
  
  
  Голос Кули прогримів пасажирським інтерком.
  
  
  "У холодильнику немає ферментованого кобилячого молока".
  
  
  "Нагадай мені, щоб я влаштував людям з лімузинної компанії сувору догану, коли ми повернемося", - сказав Римо.
  
  
  "Ти живеш у дуже нецивілізованій країні, Білий Тигр".
  
  
  "Тут нема про що сперечатися".
  
  
  "Але не хвилюйся. У моєму особистому небесному човні буде багато ферментованого кобилячого молока".
  
  
  Римо моргнув. – У вас є власний літак? - Запитав я.
  
  
  "Як, по-твоєму, я потрапила до цієї країни - верхи на коні?"
  
  
  І всі сміялися над дурним білим бовдуром, якого Майстер Сінанджу люб'язно взяв під своє крило, сподіваючись, що одного разу він стане корейцем або близький до корейського.
  
  
  ЛІТАК БУВ дівочо-блакитного кольору з сріблястою смугою, що йде вздовж вікон з обох боків. Це був 747-й, і він міг належати до будь-якої екзотичної авіакомпанії, за винятком того, що на ньому не було назви компанії, а на хвості був силует важкого колеса, встановленого на жердині, з якого звисали дев'ять хвощів. Римо знав, що це зображення штандарта Чингісхана з дев'ятьма кінськими хвостами.
  
  
  Пілот і другий пілот стали по стійці смирно по обидва боки від дверей. Вони були одягнені в традиційний одяг монгольських кочівників і вклонилися, коли Майстер Сінанджу, Кула та Лобсанг Дром вийшли з припаркованого лімузина.
  
  
  Коли Римо діставав валізи, пілоти закричали йому, щоб він поспішив.
  
  
  "Притримай свої хвощі", - пробурмотів Римо, переносячи скрині Чіуна у відкритий вантажний відсік. Як тільки вони були покладені, він заніс скриню Бунджи-лами до каюти.
  
  
  Усередині було темно. Зовні були звичайні ряди вікон. Усередині стіни були обвішані барвистими гобеленами, які також закривали вікна. Сидінь не було, тільки купи килимків внахлест на підлозі. Тут і там стояли низькі таборети та скрині.
  
  
  Римо і раніше бував у монгольських повстяних наметах. Вони виглядали так само, за винятком того, що були круглими і просторими, з піччю в центрі і димарем, що веде до відкритого димоходу в стелі.
  
  
  Тут не було печі, і стеля була ціла, але в іншому все виглядало так само, як усередині дуже довгої юрти.
  
  
  "Поставте Бунджи-ламу на почесне місце", - наказав Кула, вказуючи на чудовий східний килим.
  
  
  "І зачиніть за собою двері", - крикнув пілот спереду.
  
  
  Римо зробив і те, й інше, і знайшов місце на підлозі.
  
  
  "Я радий бачити, що ти не дозволив усім цим скарбам зіпсувати тебе, Кула", - сказав монголу Римо.
  
  
  Кула засяяла. "Тобі подобається мій скайбот? У ньому є всі сучасні зручності. Тут є мікрохвильова піч, а за тими дверима позаду тебе є колодязь, що літає".
  
  
  "Де стюардеси?" Запитав Римо.
  
  
  Кула виглядала спантеличеною.
  
  
  "Він має на увазі дівчат-рабинь", - сказав Чіун.
  
  
  Кула насупився. "Ми не дозволяємо монгольським жінкам літати. Інакше вони народять двоголових немовлят та інших виродків. Літати дозволено лише воїнам".
  
  
  "Чи літають американські жінки?" - Запитав Лобсанг Дром.
  
  
  "Весь час", - сказав Римо.
  
  
  "А що роблять із немовлятами, які народжуються з двома головами?" спитав він спантеличеним голосом.
  
  
  "О, зазвичай мати вибирає голову, яка їй більше подобається, та відрубує іншу", - сказав Римо.
  
  
  "Американські жінки дуже розумні", - сказав Кула.
  
  
  "Можливо, американська жінка з полум'ям замість волосся таки Бунджі-лама", - пробурмотів Лобсанг Дром, коли двигуни літака заревіли, змусивши драпірування на стінах затремтіти.
  
  
  За мить вони були в повітрі. Килимки та скрині зрушили, поки літак не вирівнявся.
  
  
  Лобсанг Дром негайно заплющив очі і почав стогнати одне слово знову і знову.
  
  
  "Ауммм".
  
  
  В одній руці він крутив щось, що здалося Римо схожим на дерев'яну банку з-під котячого корму на паличці. Тикова банка з бірюзовими вставками крутилася і крутилася. Крім скрипучого дзижчання, він не робив жодного шуму.
  
  
  "Як довго це буде продовжуватись?" Пробурмотів Римо.
  
  
  "Це молитовне колесо", - пояснив Кула. "Людина пише свою молитву на смужці паперу і поміщає її в колесо. Щоразу, коли воно обертається, молитва вирушає далі, приносячи багато заслуг".
  
  
  Римо застогнав. "Це буде довгий політ".
  
  
  Кула моргнула. "Скільки маршів до цієї землі під назвою Каліфорнія?"
  
  
  "Марширує?"
  
  
  "Залишилося менше п'яти годин", - оголосив Чіун.
  
  
  "На коні?"
  
  
  "По повітрю", - сказав Чіун.
  
  
  Очі Лобсанга Дрома миттєво розплющилися. Він і Кула обмінялися зляканими поглядами.
  
  
  "Так широко, як це?" Запитав Лобсанг.
  
  
  "Це дуже велика за розмірами країна", - сказав Чіун. "Не така вже велика за культурою".
  
  
  Нахмурившись, Кула відкинув убік гобелен і притулився своїм плоским носом до вікна. Він примружився.
  
  
  "Я не бачу стад яків".
  
  
  "У них немає яків", - сказав Чіун.
  
  
  "Жодного?"
  
  
  "Можливо, кілька недогодованих буйволів", - припустив Чіун.
  
  
  "Недостатньо, щоб відшкодувати витрати армії вторгнення", - додав Римо.
  
  
  Похмурий погляд Кули потемнів. "Тоді ми приведемо з собою яків. Як мирну жертву. Щоб змусити білу людину думати, що ми приносимо світ".
  
  
  "Ви досить відверті зі своїм генеральним планом вторгнення", - сказав Римо. "Ви ж не збираєтеся просто їздити всіма містами від Зовнішньої Монголії до Лос-Анджелеса і оголошувати, що тепер ви головна".
  
  
  Кула відсахнулася від вікна. "Звичайно, ні".
  
  
  "Отже, як ти збираєшся це провернути?"
  
  
  "Це просто. Японія придбала багато місць в Америці та інших населених землях".
  
  
  "Вірно".
  
  
  "Коли вони скуплять більшу частину світу, ми захопимо Японію. Оцепенів від страху, решта стане на свої місця".
  
  
  "Для мене це звучить як довгостроковий проект".
  
  
  "Рим не був пограбований за один день", - безтурботно сказав Кула.
  
  
  "Ви мали на увазі, що Рим не був збудований за один день", - поправив Римо.
  
  
  "Ти думаєш, чи можна просто розграбувати імперію за один день?"
  
  
  "У мене для вас новини. Американський народ дасть відсіч".
  
  
  "Я покажу тобі дещо", - сказав Кула, дістаючи товсту книгу в шкіряній палітурці з багато прикрашеної скрині. Він відкрив її на певній сторінці і простяг Римо.
  
  
  Римо взяв її і побачив, що книга відкрита на записи про Чингісхан. Товстий палець Кули вказав на останній абзац.
  
  
  У минулому несимпатичні перські, китайські та арабські письменники засуджували Чингіса як безжального та жорстокого руйнівника, але його тероризм насправді був розрахованою психологічною війною. Він ніколи не ставив собі за мету знищення народу, як Гітлер, або соціального класу, як Сталін і Мао. Хоча Чингісхан зруйнував кілька культурних центрів, його адміністрація загалом була дуже терпимою у релігійних питаннях і стосовно етнічних меншин. Сьогодні Китай захищає його, а Росія засуджує, тоді як у Монголії його шанують як символ монгольської державності.
  
  
  "Який ідіот написав це?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Це з дуже мудрої та відомої американської книги під назвою "Енциклопедія", - гордо сказав Кула.
  
  
  Рено глянув. Він тримав енциклопедію, все правильно. Таку можна знайти на полицях кожної бібліотеки, школи та університету у країні.
  
  
  "Це виводить політкоректність на новий рівень", - промимрив він, віддаючи книгу.
  
  
  Кула засяяла. "Болдбатор Хан вивчив західне мислення. Поки ми вбиваємо і грабуємо без урахування раси, віросповідання чи кольору шкіри, ніхто не засудить нас. І, звичайно, ми будемо милосердні у наших завоюваннях. Якщо місто підкориться нам без опору, мечу будуть віддані лише дорослі чоловіки" ".
  
  
  "Ви надто добрі до нас, бідним відсталим американцям", - сказав Римо.
  
  
  "Пакс Монголія – це хвиля майбутнього", - сказав Кула, сяючи.
  
  
  "Буде добре, - сказав Чіун, - принести східну культуру на цю занурену в морок землю".
  
  
  Римо подивився на нього і вимогливо запитав: "Ти хочеш сказати мені, що коли монгольська кавалерія в'їде, ти просто дивитимешся? А як щодо золота, яке тобі платить Америка?"
  
  
  "Золото імператора Сміта" резервує послуги синанджу з особливою метою позбавлення від ворогів Америки на першу вимогу, - сказав Чіун. - Не для запобігання можливим вторгненням. Якщо імператор Сміт накаже знищити Болдбатор-хана, я вб'ю його. З жалем, звичайно, - додав він на користь Кули.
  
  
  "І якщо ти вб'єш мого хана, я змушений помститися за твою уславлену голову", - відповів Кула. "Хоча мені боляче відрубати її".
  
  
  "Якщо Колесо невблаганного визначає ці події", - вставив Лобсанг, - "яка рука смертного може зупинити їх?"
  
  
  "Ми всі так чи інакше перевтілимося", - сказав Кула, сміючись. "Окрім Білого Тигра, який, будучи християнином, позбавлений права на переродження".
  
  
  "Я не хочу перевтілюватися", - пробурмотів Римо. "Ось так".
  
  
  "Рімо має на увазі, що він не хоче перевтілюватися в християнина", - сказав Чіун.
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо. Він підвівся, щоб набрати склянку води з раковини в туалеті. Коли він повернувся, і Кула, і Лобсанг з жахом подивилися на паперову склянку в руці.
  
  
  "Що?" - Запитав Римо.
  
  
  Ти недостатньо знаєш, щоб не пити воду, призначену для миття рук? Сказав Кула.
  
  
  Римо одним задоволеним ковтком осушив паперовий стаканчик, сказавши: "Колодезна вода мені не підходить".
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Вранці в день свого шістдесятиріччя Скуїреллі Чікейн прокинулася, чекаючи на мудрість.
  
  
  Вона скинула маску для сну і примружила блакитні очі від каліфорнійського сонця, що ллється через вікна. Зовні бурхливий Тихий океан зі скреготом обрушувався на її приватний пляж Малібу.
  
  
  "Мені шістдесят!" - вигукнула вона, сідаючи. Її волосся було кольору і текстури морквяної стружки. "Я стара карга. Мудрість, яка приходить до кожної жінки свого часу, належить мені!"
  
  
  У сонячному світлі не було мудрості. Від нього хворіли її очі. Шум океану викликав у неї співчутливу пульсацію в голові.
  
  
  "Потрібно вирівняти мої чакри", - пробурмотіла вона, закриваючи свої блакитні очі, що танцюють.
  
  
  Але її чакри не хотіли вирівнюватися. Особливо жовта. Вона знову була впертою.
  
  
  Задзвонив телефон.
  
  
  "Кальмар, лялечка. Як справи?"
  
  
  "Чудово, Джуліус".
  
  
  "Чудово. Чудово. Послухай, ти вже прочитала сценарій Мамет.
  
  
  "Усього три сторінки. Мушу сказати "ні".
  
  
  "Ні! Чому б і ні? Це ідеально підходить для тебе. Вільнолюбна жінка вирішує завести дитину в п'ятдесят років, йде в банк сперми і через десять років з'ясовує, що це була сперма її давно втраченого шкільного коханого. Вона вирушає на пошуки батька хлопчика, вони закохуються один в одного, але щось не ладнає, виявляється, це брат-близнючок хлопця, а справжній хлопець, батько, він мертвий вже багато років, тож ваш персонаж вирішує ростити дитину без батька. Вона трахкає де завгодно і при цьому зберігає свою свободу, це дуже схоже на "Мости округу Медісон".
  
  
  "Одяг такий самий, як на моїй останній фотографії".
  
  
  "Одяг-shmothes! Ми будемо дотримуватися більшого бюджету на гардероб, який ти зможеш зберегти, тому що, зрештою, це ти".
  
  
  "Це мило з твого боку, Джуліусе, але сьогодні я починаю з чистого аркуша. Більше ніяких безглуздих ролей".
  
  
  "Але ти королева лайна. І блиску, звичайно".
  
  
  "Мене нудить від ідіотизму. Просто мені набридло, що мене називають чокнутим, чокнутим, даффі, діззі, волелюбним і всіма іншими ідіотськими синонімами, які тільки можуть спасти на думку трейдерам. Ти знаєш, вони не переставали називати мене старлеткою з грайливим обличчям, поки що мені не перевалило за сорок.
  
  
  "Не валяй дурня. Ти проєцуєш молодість. Це дуже важливо у нашому бізнесі".
  
  
  "З цього моменту я втілюю стару".
  
  
  "Стара карга! Тістечка, я в третьому поколінні. Мій ідиш доходить тільки поверхово. Що це за стара карга?"
  
  
  "Стара карга - це те, що я є - життєрадісна, блискуча, зріла шістдесятирічна жінка"
  
  
  "Шістдесят! Коли тобі виповнилося шістдесят?"
  
  
  "Цього ранку. Я - нова я, Джуліус. Викинь усі сценарії, які тобі надсилали мейджори. Це старий хитрий прийом. Дістань мені сценарії такого роду, які отримує Джесіка Тенді".
  
  
  "Джесіка Тенді! Не в образі Джесіці. Прекрасна жінка. Але я думаю, що вона скористалася спеціальною знижкою на бальзамування померлих. Вона виглядає позитивно замаринованою".
  
  
  "Джесіка Тенді. Але я погоджуся на Барбру Стрейзанд".
  
  
  "Білочка, лялечка. Послухай, бубала. Якщо ти хочеш спустити свою кар'єру на гальмах, це твоя справа, але не бери з собою свого вічно люблячого агента. У мене є діти".
  
  
  "Мій шлях чи магістраль, Джуліусе. Дістань мені всі старі сценарії, які є. Пам'ятай, я завжди можу написати іншу книгу".
  
  
  "Добре, добре, я зроблю, що зможу. Але мені це не подобається. І ця історія з шістдесятиріччям? Не говори про це нікому, навіть своїй матері".
  
  
  "Я збираюся кричати про це з дахів. Мені шістдесят. Я за межами чоловіків, сексу та всіх цих нерозвинених речей".
  
  
  Скуїреллі повісила слухавку. Майже відразу вона підняла слухавку і набрала міжміський номер.
  
  
  "Привіт, Бев. Білочка. Просто чудово. Сьогодні мій день народження! Мені шістдесят! Хіба це не кайф? Послухай, у мене щойно був мозковий штурм. Ще одна книга по самодопомозі. Цього разу під іншим кутом. Ось назва - Сквірреллі : шістдесятирічна та спокуслива."
  
  
  Чопорний голос на іншому кінці дроту сказав: "Я не думаю, що це саме те, що хочуть прочитати ваші читачі".
  
  
  "Не говори дурниць. Мої читачі куплять будь-яку книгу з моїм ім'ям на ній. Вони завжди купували".
  
  
  "Нам потрібний зв'язок із ЗМІ. У вас щось відбувається?"
  
  
  "Ти знаєш, що зі мною завжди щось відбувається".
  
  
  На іншому кінці дроту запанувала довга мовчанка.
  
  
  "Я думаю, ти не виявила більше жодних минулих життів?"
  
  
  "Я казала тобі, що була судомийкою за часів Генріха VIII, і він продовжував чіплятися до мене?"
  
  
  "Звучить недостатньо пікантно для книги".
  
  
  "Чого ти хочеш від судомийки? Пересування сходами тоді ще не було винайдено".
  
  
  "Що ж, якщо ти роздобудеш щось придатне для публікації, подзвони мені".
  
  
  Лінія обірвалася, і Скуїреллі Чікейн дивилася на отвори, звідки долинав гудок.
  
  
  "Що з усіма сьогодні? Можна подумати, я заразилася чумою. У мене не було чуми з тих пір, як ... ну, коли б не був той жахливий час".
  
  
  Скуїреллі лягла на спину і втупилася в стелю. Він був рожевим. Такими були стіни спальні. Не кажучи вже про ліжко, покривала і все інше, що вимагало фарбування.
  
  
  "Добре", - повільно сказала вона. "У мене сьогодні вихідний". Вона погладшала себе. "Невдалий день народження. Це мало колись статися. Досі у мене була така чудова карма. Це пройде".
  
  
  Вона заплющила очі і зосередилася на своїх чакрах. Як тільки вона налаштує їх, день стане на свої місця.
  
  
  Але вони відмовилися об'єднатися, і день не ставав молодшим.
  
  
  "Що мені потрібно, - сказала вона собі, сідаючи, - так це стара добра регресія в минуле життя".
  
  
  Порзавши на просторому ліжку у формі серця, Скуїреллі взяла з нічного столика пару срібних паличок для їжі і з їх допомогою витягла з бірюзової коробки тістечко коричневого кольору. Вона поклала пиріг у мідну чашу від обробленого срібною філігранню кальяну, що стояв на нічному столику. Пиріг розсипався в порошок під стукіт паличок для їжі, а "Зіппо" довела куточок під мискою до тліючого стану.
  
  
  У трубці забулькало, і Скуїреллі Чікейн взяла трубку бурштиновим мундштуком. Вона затяглася, затримала її в легенях і видихнула з навмисною млосністю.
  
  
  Це було приємно. Насправді це було чудово. Вона зробила ще одну затяжку, відкинулася під рожеве атласне покривало і задоволено запалила. Це був добрий бханг. Дуже добре. Це одразу пом'якшило її.
  
  
  У міру того, як вона все глибше поринала в клуби диму, Скуїреллі думала, що знаходиться далеко від сонного містечка у Вірджинії, де народилася.
  
  
  Бханг пробудив у ній найдорожчі спогади. Важко було повірити, що це було шістдесят років тому.
  
  
  "Шістдесят років", - пробурмотіла вона. "Шістдесят років. Двісті сорок сезонів. Сорок три картини. Двадцять вісім п'єс та мюзиклів. Шість автобіографій та одна книга про самоактуалізацію. Тридцять два минулі життя - на даний момент. Одна провальна телевізійна комедія, вірно, але дівчині треба їсти."
  
  
  Скуїреллі Чікейн вирішила, що це були дуже насичені шістдесят років. Вона мандрувала всюди. І куди б вона не пішла, її впізнавали та вшановували. Це правда, що перуанська влада видворила її зі своєї країни за те, що вона наполягала на тому, що піраміди інків побудували люди-тарілки. І були ті прикрі сутички з митницею через якісь несуттєві кількості розважальних галюциногенів. Але найкраще було ще попереду. Вона відчувала це нутром. Зрештою, вона була Тельцем.
  
  
  Як тільки вона відчула себе вільною та розслабленою та готовою підкорити світ, Скуїреллі відклала слухавку і почала підніматися.
  
  
  Вона відірвала голову від подушки, коли почула виразний тріск у нижній частині хребта. Потім вона впала на спину.
  
  
  "Що не так з моєю спиною?" - пробурмотіла вона.
  
  
  Вона спробувала перевернутись. Це було зусилля.
  
  
  "Імельда! Принеси мені мої цілющі кристали. Швидко!"
  
  
  Але цілющі кристали не спрацювали після того, як її довірена служниця-Філіппінка протерла ними вгору і вниз її бугристим хребтом.
  
  
  "Я покличу лікаря, міс Скуїреллі".
  
  
  "Ні за що. Лікарі старомодні".
  
  
  "Але ти не можеш підвестися з ліжка".
  
  
  "Це мине. Можливо, це просто мурашки від холоду. Закрийте всі вікна і розведіть гарний вогонь. Це зігріє мої старі мудрі кістки".
  
  
  "Я думаю, це хороша ідея", - сказала Імельда, замінюючи покривала.
  
  
  "Добре".
  
  
  "Тепло корисне при артриті".
  
  
  "Артрит?"
  
  
  "У моєї бідної матері було те саме, що й у вас, міс Скуїреллі. Вранці в сиру погоду вона навіть не могла перевернутися".
  
  
  "Артрит! Цього не може бути. Я правильно харчуюсь. Я займаюся йогою. І я Телець".
  
  
  Ти більше не молода жінка.
  
  
  І служниця вислизнула з кімнати, щоб розпалити великий камін.
  
  
  Скуїреллі Чікейн лежала на своїх рожевих шовкових простирадлах, її розпатлана копиця рудого волосся розкидалася по рожевій атласній подушці, і дивилася в рожеву стелю стривоженими блакитними очима.
  
  
  "Мені шістдесят, і я розвалююся на частини", - простогнала вона. "Чому я? Чому зараз?"
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  У Лос-Анджелесі Лобсанг Дром і монгол Кула подивилися на Римо Вільямса з очікуванням, написаним на їхніх обличчях.
  
  
  "У якому боці знаходиться Бунджі-лама, Білий Тигр?" - Запитав Кула.
  
  
  "Чого ти на мене дивишся?" Відповів Римо.
  
  
  "Це твоя земля", - сказав Кула. "Хіба ти не знаєш своїх сусідів?"
  
  
  "Ми щойно перетнули всю довбану країну".
  
  
  "Ми маємо проконсультуватися з іншим оракулом", - оголосив Чіун.
  
  
  Вони оглянули аеропорт. У кількох місцях було встановлено відеомонітори.
  
  
  "Але яка з них?" - Запитав Лобсанг. "Їх так багато".
  
  
  "Кожна з нас шукатиме відповідь, і успіх посміхнеться тому, хто першим дізнається правду", - проголосив Чіун.
  
  
  Кула та Лобсанг стояли перед різними моніторами, привертаючи грубі погляди.
  
  
  "Швидше, Римо!" - поспішив Чіун. - Ми повинні з'ясувати, де живе Скуїреллі Чікейн, чи я втрачу свого монгольського золота!"
  
  
  "Хіба ти не могла подумати про це до того, як ми пішли?"
  
  
  "Що таке паломництво без невизначеності?"
  
  
  "Швидше покінчимо з цим", - сказав Римо. "Послухайте, давайте зателефонуємо до Сміта. У нього є всі марні дрібниці, які коли-небудь зберігалися на його комп'ютерах".
  
  
  "Ні, не Сміт".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Якщо ти спитаєш у Сміта адресу Скуіреллі Чікейн, він захоче знати, навіщо тобі це потрібно. Я не хочу, щоб він знав, що я світлюся на сонці".
  
  
  Римо зітхнув. "Є слово "підробляти". І нехай буде по-твоєму".
  
  
  Чіун різко ляснув у долоні. "На Римо зійшло одкровення", - крикнув він. "Ми маємо зробити так, як він говорить".
  
  
  Інші повернулися і подивилися на Римо примруженими очима.
  
  
  "Я пропоную спершу взяти напрокат машину", - сказав Римо.
  
  
  Неохоче Кула та Лобсанг пішли за Римо та Чіуном до стійки прокату автомобілів. Побачивши, що в ньому працює жінка, Кула раптово сказав: "Я вимагаю мені честь орендувати транспортний засіб, який доставить нас до нашої долі".
  
  
  Коли ніхто більше не претендував на цю честь, Кула прошепотів: "Рімо, навчи мене солодким словам, які використовують американські чоловіки, щоб справити враження на своїх жінок своєю мужністю і яками. Я хочу попрактикуватися у догляді за вашими жінками, щоб, коли Америка буде корчитися під нашою милосердною п'ятою, жодна жінка не залишилася незадоволеною”.
  
  
  ""У мене герпес" - досить захоплююча вступна фраза", - сказав Римо.
  
  
  Кула цілеспрямовано підійшов до прилавка і, кинувши на стіл свою золоту картку, оголосив: "Я Кула монгол, власник безлічі яків. У мене теж надміру герпес, на відміну від ваших слабких американських чоловіків".
  
  
  За хвилину Кула повернувся з ключами від прокату в руці і широкою усмішкою на обличчі.
  
  
  "Вона була дуже вражена. Її обличчя зблідло від подиву, а очі надзвичайно округлилися".
  
  
  "Став би я спрямовувати тебе неправильно?" спитав Римо.
  
  
  У машині, взятій напрокат, був стільниковий телефон, і як тільки вони опинилися в пробці, Римо набрав номер довідкової служби, дихаючи ротом, тому що запах, що походить від скрині старого Бунджі-лами на сидінні поряд з ним, анітрохи не покращав. Відкриття вікон також не допомогло. Запах забруднень був майже таким же огидним.
  
  
  "Дайте мені номери туристичних автобусів Голлівуду", – попросив він. "Всіх".
  
  
  "У вас є під рукою олівець?" - Запитала оператор.
  
  
  "Він мені не потрібен", - сказав Римо і підняв слухавку, щоб Майстер Сінанджу міг запам'ятати цифри, коли вони пролунають із слухавки.
  
  
  Один за одним Чіун повторив телефонні номери Римо, який потім набрав номер і запитав того, хто відповів: "Ваша екскурсія проходить повз заклад Скуїреллі Чікейн?"
  
  
  Отримавши позитивну відповідь, Римо запитав адресу туристичної компанії, і вони поїхали туди.
  
  
  Їм пощастило. Як тільки вони під'їхали, звідти виїхав туристичний автобус, і Римо сів за нього.
  
  
  Автобус привіз їх до приморської громади Малібу, і вони прислухалися до посиленого голосу водія, який оголошує про місце проживання Скуїрреллі Чікейн.
  
  
  Перекриваючи звук двигуна автобуса, водій почав говорити: "А прямо дорогою попереду знаходиться будинок різнобічно обдарованої Білочки..."
  
  
  Котяче виття машини швидкої допомоги наздогнало їх, змусивши Римо з'їхати на узбіччя. Автобус теж з'їхав з дороги, і біло-жовтогаряча машина швидкої допомоги з ревом помчала дорогою з написом "Приватна".
  
  
  "О-о", - сказав Римо.
  
  
  "Що це?" - Запитав Лобсанг здавленим голосом. "Що означає цей страшний звук?"
  
  
  "Це машина швидкої допомоги", - натягнутим голосом пояснив Чіун. "У цій країні вона служить лише двом цілям - доставляти хворих до лікаря та забирати мертвих".
  
  
  "Це прямує до місця, де мешкає Бунджі-лама", - неспокійно пробурмотів Кула.
  
  
  Лобсанг насилу проковтнув. "Якщо вона померла, ми маємо розпочати пошуки заново".
  
  
  "Швидше, Римо!" - пискнув Чіун. "Ми повинні врятувати Бунджи-ламу від смерті, інакше наші пошуки затягнуться довгі роки".
  
  
  І Римо, намагаючись прибрати з легких мертвий запах старого Бунджи-лами, вдавив акселератор у підлогу.
  
  
  СКУІРЕЛІ ШИКЕЙН лежала на килимку перед своїм екологічно чистим каміном із заплющеними очима, намагаючись вирівняти свої чакри. Можливо, якби вона стала там рівно, її хребет став би на місце. Це була хороша теорія, і вона могла б спрацювати, але з якоїсь причини в неї двоїлося в очах. Навіть із заплющеними очима. Можливо це був бханг.
  
  
  Вона розплющила очі. У неї все ще двоїлося в очах. Мови полум'я танцювали в стереосистемі всього за кілька дюймів від її пальців з рожевими нігтями. Їхнє потріскування було таким же гучним, як лісова пожежа в Каліфорнії.
  
  
  "Це великий бханг", - сказала вона вголос. Все повторилося, починаючи з її двадцяти, ні, краще за сорок пальців на ногах і закінчуючи різними преміями Obies, Tonys, "Оскар", "Еммі" та "Греммі", виставленими на камінній полиці. Вона спробувала згадати, скільки "Оскарів" вона здобула. Три чи таки чотири? Важко було сказати. Вона зберігала запасні частини у кожному будинку, яким володіла, від свого паризького pied-a-terre до своєї лондонської квартири.
  
  
  Вона лягла на спину, її хребці голосно хрумтіли при кожному її русі.
  
  
  "Можливо, мені варто звернутися до хіропрактіка", - сказала вона високій білій стелі.
  
  
  Задзвонив телефон. Імельда негайно принесла трубку і піднесла її до обличчя, щоб Скуїрреллі не довелося сідати і ризикувати вивихнути хребет.
  
  
  "Алло?" сказала вона крізь стиснуті зуби.
  
  
  Низький, вкрадливий голос промовив: "Привіт. Як поживає моя улюблена шістдесятирічна німфетка?"
  
  
  "Уоррен! Ти згадав про мій день народження! Як мило".
  
  
  "Як я могла забути?" Пауза на лінії була ніяковою. "Тож тепер, коли тобі шістдесят, хочеш зробити це зі мною?"
  
  
  "Уоррен! Заради Бога, я твоя сестра!"
  
  
  "Так, але ти єдина актриса, що залишилася в Голлівуді, з якою я не спав".
  
  
  "Подай на мене до суду, ти, сатире".
  
  
  "Це означає "ні"?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Це означає "так"?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Отже, ти подумаєш про це?"
  
  
  "Повєш трубку, Імельда", - сказала Скуїреллі, відриваючись від телефону.
  
  
  Імельда повернула бездротовий телефон на місце та вийшла з кімнати.
  
  
  "І люди гадають, що я трохи не в собі", - пробурмотіла Скуїреллі, яка раптово усвідомила, що від несподіванки села під час розмови.
  
  
  Вона експериментувала з рухом ніг і впала в такий спазм корчиться, що звивається, кричить болю, що Імельда, побоюючись за свою пані, негайно викликала швидку допомогу.
  
  
  Увірвалися парамедики, оглянули, і один із них сказав: "Спазм спини".
  
  
  Інша, принюхуючись до повітря і бачачи розширені очі Скуїреллі, додала: "І висока, як повітряний змій".
  
  
  Вони принесли дошку для хребта та спробували прив'язати її до неї. Але Скуїреллі тільки корчилася і кричала ще голосніше.
  
  
  Парамедики намагалися вирішити, що робити далі, коли звучний, схожий на дзвін голос, що супроводжується важкими кроками, від яких тремтіла соснова підлога, оголосив: "Я Кула монгол, володар герпесу вдосталь, і я вб'ю будь-якого християнина, який осквернить Бунджі-ламу своїми негідними руками".
  
  
  Парамедики підняли очі, побачили неповороткого азіату, що розмахував срібним кинджалом, і негайно позадкували.
  
  
  "Ми не хочемо жодних неприємностей, друже", - сказав один із них.
  
  
  "І якщо ти відійдеш від цієї жінки", - додав писклявий голос, - "нічого не буде".
  
  
  Наступною людиною, що увійшла, був маленький чоловічок зі Сходу, одягнений у кімоно з червоного шовку. Його серйозний погляд упав на Скуреллі Шікейн, наполовину пристебнутий ременями до спинної дошки. З криком він упав на дошку і відкинув її убік.
  
  
  "Західна медицина!" - сказав він глузливо. "На щастя, ми прибули вчасно, перш ніж вони вставили сторонні предмети в горло Бунджі-лами або видалили їй вуха".
  
  
  "Вони тут видаляють вуха хворим?" Сказав Лобсанг.
  
  
  "Західні лікарі - шарлатани. Вони вважають, що це їхнє право видаляти будь-який орган або придаток, як тільки вони оголосять, що він уражений раком".
  
  
  "А, точно", - сказав Римо. "Рак вуха. Це справжній вбивця".
  
  
  І в середині цього мрійливий голос покликав з підлоги: "Хто такий Ягня Бунджі?"
  
  
  Ніхто не відповів на це запитання. Натомість Скуіреллі Чікейн виявила, що дивиться в миле азіатське личко. Це нагадало їй довірливі особи, які вона бачила в Китаї багато років тому, коли вона була там у турне доброї волі. Досі люди все ще критикують її за те, що вона поїхала, і за те, що вона вихваляла китайську владу після того, як вона повернулася додому. Здебільшого республіканці. Вони були такими неосвіченими.
  
  
  "Хто ти?" - запитала вона миле, заслуговує на довіру обличчя.
  
  
  "Я Майстер Сінанджу, і я прийшла, щоб позбавити тебе від твоїх страждань".
  
  
  "Я думаю, що мої чакри не в порядку, містере Сінатра".
  
  
  У полі зору виникло ще одне східне обличчя. Воно виглядало стурбованим.
  
  
  "Я Лобсанг Дром з Тибету. Ти знаєш про чакри?"
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  "Ти буддистка?"
  
  
  "Так", - сказав інший азіат.
  
  
  "Баптистка", - запропонувала Скуїреллі.
  
  
  "Баптист?"
  
  
  "Це американське слово, що означає буддиста", - сказав азіат, що заслуговує на довіру.
  
  
  "На мою думку, звучить приблизно так", - сказала Скуїреллі, пливучи за течією.
  
  
  "Ти можеш зцілити її, Вчителю?"
  
  
  "Так, ви можете зцілити мене, містере Сінатра?" - спитала Скуїреллі, яка подумала, чи не був старий якимсь далеким родичем Френка.
  
  
  Потім Азіат, що заслуговує на довіру, однією рукою потягнувся до її потилиці і почав маніпулювати хребтом. Скуїреллі відразу відчула сильне тепло в області шиї, і сонливість заповнила її розум. Вона задрімала, і в темряві за її віками вона могла бачити, як її чакри - тепер один набір - вишиковуються в лінію.
  
  
  Її очі раптово розплющились, і вона відчула, як тверді пальці забрали з її шиї.
  
  
  "Тепер ви можете сісти", - сказав старий азіат, підводячись.
  
  
  Скуїреллі підібрала ноги танцівниці під себе. Вони спрацювали чудово. Вона сіла. Її спина відреагувала без протесту. Не було ні болю, ні скутості, ні нерішучості.
  
  
  "Хіропрактика?" - Запитала вона, приймаючи позу лотоса.
  
  
  І старий азіат, що заслуговує на довіру, повернув голову, щоб плюнути в ревучий вогонь.
  
  
  "Твій настрій був неврівноваженим", - сказав він. "У твоєму хребті було надто багато вітру. Я випустив поганий вітер".
  
  
  Скуїреллі моргнула. Вона ніколи не чула про вітер у хребті. Але це звучало справді по-нью-ейджевськи, тож, мабуть, це правда. Двома словами, це була її особиста філософія: якщо це звучало правильно, так воно й було.
  
  
  Тепер Скуїреллі побачила, що в кімнаті було четверо незнайомців, не рахуючи її покоївки і двох фельдшерів, які з сором'язливим виразом обличчя пакували свою дошку для хребта та обладнання для надання першої допомоги. Вони тихо вислизнули.
  
  
  Двоє були азіатами, яких вона бачила. Третій також був азіатом. Але відрізнявся від тих двох. Він був схожим на Халка Конана. Четвертий чоловік був білим, дуже недбало одягненим, і він мав найбільші зап'ястя, які Скуїреллі коли-небудь бачила у своєму житті.
  
  
  У тому, як він рухався, було щось незрозуміло цікаве. Вона не могла відвести від нього очей.
  
  
  І решта не могла відвести від неї очей. Що було зрозуміло, вирішила вона. Зрештою, хіба вона не була Біличою шиканкою, прославителькою сцени, екрану, пісні та багатьох життів?
  
  
  Скуїреллі обдарувала їх своєю спокусливою усмішкою.
  
  
  "Дайте вгадаю, ви делегація з Народної Республіки, надіслана передати вітання з нагоди мого шістдесятиліття".
  
  
  Обличчя трьох азіатів витяглися, і найстарший знову плюнув у камін.
  
  
  "Неправильне припущення", - пробурмотіла Скуїреллі. "Добре, я укушу. Хто ти?"
  
  
  "Я Майстер Сінанджу, якому судилося стати відомим як Чіун Великий, і я привів із собою Пресвятого Лобсанга Дрома Рінпоче та Монгола Кулу".
  
  
  "Хто цей красень?"
  
  
  Усі насупилися за цих слів. Особливо сам красень.
  
  
  "Молодший слуга", - сказав Чіун з милим обличчям.
  
  
  "Обміняю тобі на нього мою служницю"
  
  
  "Угоди немає", - сказав красень із зап'ястями.
  
  
  "Ти не хочеш бути моїм хлопчиком-іграшкою?" Запитала Скуїреллі надутим голосом.
  
  
  "Я вільний агент".
  
  
  "Досить!" - крикнув Майстер синанджу. "Мемо, принеси скриню колишнього Бунджі-лами".
  
  
  І білий хлопець на ім'я Римо вийшов із кімнати, рухаючись, як із задоволенням помітила Скуїреллі, як танцюрист. Краще, ніж Нурієв. І булочки в нього були симпатичніші.
  
  
  Коли він пішов, стара жителька Сходу сказала голосом, який з кожним словом втрачав свою писклявість: "О вогненноволосий з багатьох життів, ми пройшли довгий шлях, щоб принести тобі важливу звістку".
  
  
  Скуіреллі почала співати: "З днем народження мене. З днем народження мене. Я сподіваюся, що красень - танцюрист Чіппендейла, тому що він складний як дерево...."
  
  
  Коли ніхто не приєднався, вона зупинилась. "Добре, це не через мій день народження. Отже, скажи дівчині".
  
  
  "Оракул розповів нам про ваше проживання тут, у землі під назвою Малібу, - сказав Чіун, - і ось він сказав правду. Ми знайшли вас тут".
  
  
  "Майстер Сінанджу говорить правду", - сказав монгол Кула.
  
  
  "Воістину, він має", - додав тибетець, Лобстер. Або як там його звали.
  
  
  "Я в книзі", - сказала Скуїреллі.
  
  
  "А тепер настав час перевірити правдивість іншого одкровення оракула", - сказав Чіун.
  
  
  "Оракул говорив про мене? За моєю спиною?"
  
  
  "Оракул назвав тебе наступним Бунджі-ламою".
  
  
  "Я ніколи не чула про ягня Бунджі", - сказала Скуїреллі, - "Я одного разу зустріла Ягненка Деллі на вечірці. Він був з Річардом Гіром. Чи є родичі?"
  
  
  На цей раз тибетець плюнув у камін.
  
  
  "Коли Бунджі-лама підходить до природного кінця свого життя, - сказав він, - йому судилося перетворитися на тіло немовляти, яке народилося точно в момент його смерті. За певними таємними знаками впізнається наступне тіло. У випадку з останнім Бунджі-ламою він передбачив, що Тіло, призначене долею для його наступного тілесного будинку, народиться далеко від Тибету, і тому він далі передбачив певні ознаки, за якими його регенти зможуть дізнатися про нього».
  
  
  "Це звучить справді, справді космічно", - сказала Скуїреллі.
  
  
  Майстер Сінанджу проголосив: "Дивіться, біла жінка, Білича Шикана. Хіба у неї не руде волосся?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Воістину".
  
  
  "Навіть не фарбована", - сказала Скуїреллі, поплескуючи своєю морквяною шевелюрою.
  
  
  "Добре б пам'ятати, що першим передбаченням сорок шостого Бунджи-лами було те, що його наступне тіло матиме волосся вогняного відтінку".
  
  
  "Це я", - сказала Скуїреллі. "О, Боже мій! Чи була я ягнятком Бунджі в минулому житті?"
  
  
  "Перше випробування пройдено. Тепер настав час подивитися, чи дізнається ця жінка якісь реліквії свого минулого життя".
  
  
  "Покажи мені реліквію! Покажи мені реліквію!" Схвильовано сказала Скуїреллі.
  
  
  У цей момент Римо повернувся з скринькою, і перед загіпнотизованим поглядом Скуїреллі він був відкритий, щоб показати мертвий, затхлий запах і обезголовлену мумію, що сидить. Його голова лежала в нього на колінах, наче це було для нього природним місцем.
  
  
  "Що це?" - Запитала вона,
  
  
  "Старий Бунджі-лама", - сказав Лобсанг, витягаючи бронзовий церемоніальний предмет із стислих коричневих пальців мертвої мумії. Він приніс його, щоб помахати їм перед широко розплющеними очима Скуїреллі.
  
  
  "Ти дізнаєшся про це дордже?"
  
  
  "Дордже?"
  
  
  "Церемоніальна блискавка", - сказав Лобсанг. "Це символ тимчасової влади Бунджі-лами".
  
  
  Брови Скуїреллі насупилися здивовано. "Ні. Чорт забирай, це ні про що не говорить".
  
  
  "Вона пройшла друге випробування!" Чіун проголосив.
  
  
  "У мене є?"
  
  
  "Було передбачено, що сорок сьомий Бунджи-лама не впізнає жодного з атрибутів свого колишнього тіла".
  
  
  "Боже мій. Це правда. Я взагалі цього не впізнаю". І, глянувши на з'їдене лишайником обличчя старого Бунджи-лами, вона додала: "Чесно кажучи, я себе зовсім не впізнаю".
  
  
  "Бульдожий", - сказав Римо. "Звичайно, вона цього не дізнається. Вона ніколи в житті цього не бачила. Що це за безглуздий тест?"
  
  
  "Мовчати, білоокий!" – сказав Лобсанг.
  
  
  "Є й інші випробування", - сказав Майстер синанджу. "Покажи нам своє ліве плече".
  
  
  Скуїреллі зняла з плеча свою рожеву піжамну кофтинку, розстібаючи верхні гудзики, щоб Римо міг поглянути на її декольте. Він вдав, що дивиться у вікно з нудним виразом обличчя. Скуїреллі вирішила, що він крадькома поглядає у відбиток у шибці. Чоловіки були такими очевидними.
  
  
  "Побач знак! Це знак, який з'являвся на плечі Бунджи-лами протягом століть".
  
  
  Скуїреллі здригнулася. Стара азіатка вказувала ідеально наманікюреним нігтем на її оголене плече. Вона повернула його, кажучи: "Мітка! Яка мітка?"
  
  
  І ось воно, схоже на ямку заглиблення на її плечі.
  
  
  "Боже мій! Подивися на це. Це якась родимка, яку я ніколи раніше не помічав".
  
  
  "Це твоя щеплення, ти, нирок", - сказав Римо.
  
  
  "Що це за чилінгське слово – "вакцинація"?" - Вибагливо запитав Лобсанг.
  
  
  "Це рідкісне слово, що означає знак Бунджі-лами - бо навіть у цій відсталій країні поширилася слава про Бунджі-ламу!" – пояснив старий.
  
  
  Тибетець тепер схилився зовсім близько, примруживши на мітку. Його витягнуте обличчя було нещасним.
  
  
  "Це правильна мітка, чи не так?" Запитала Скуїреллі. "О, скажи мені, що це так. Я була між минулими життями так довго, що у мене був серйозний випадок блажій".
  
  
  "Все так, як описано у текстах". - сказав Лобсанг. "Але ти жінка з білими очима. Жоден білоокий ніколи не був тулку".
  
  
  "Що таке тулку?"
  
  
  "Втілення".
  
  
  "Клич мене білооким тулку. За винятком того, що вони блакитні, ти знаєш".
  
  
  "Є ще одне випробування, не передбачене останнім Бунджи-ламою, але відоме всім шанованим безіменним у темряві, які бачать майбутнє світло", - повільно сказав Лобсанг.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Я маю побачити твій пупок".
  
  
  "Звичайно". І Скуїреллі послужливо підняла верх піжами досить високо, щоб було видно нижній вигин її грудей. Римо продовжував вдавати, що дивиться у вікно.
  
  
  "Це правда!" Лобсанг ахнув. "У неї випирає пупок, так само, як у всіх попередніх Бунджи-лам!"
  
  
  "Ти хочеш сказати, що я Ягня Бунджі, тому що я сторонній..."
  
  
  Чіун заспокійливо підняв руку. "Залишається одне останнє випробування".
  
  
  "Що це? Що це? Я прийму це, що б це не було. Я чудово справляюся з тестами. Розгадую кросворди. "Скреббл".
  
  
  "Залишається джос", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Так, джос", - сказав Кула. "Чи маєш буддійське святилище в цьому місці, про Світло, Яке могло б бути?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді де ви поклоняєтеся своїм предкам?"
  
  
  "Зазвичай я просто дзвоню додому і розмовляю зі своїми батьками".
  
  
  "Якщо джос не буде знайдено, вона дискваліфікується", - суворо сказав Лобсанг.
  
  
  "Але я не хочу бути дискваліфікованою", - простогнала Скуїреллі. “Я хочу бути Ягненком Бунджі. Я заслуговую на Ягненка Бунджі. Я була майже всім іншим. Крім цариці Савської. У мого друга Пупі є цур на неї”.
  
  
  "Чи означає це, що тепер ми можемо йти додому?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні, поки весь цей будинок не буде обшуканий і джос не буде знайдений або не знайдений", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Хтось, скажіть мені, що таке джос, і я допоможу вам шукати", - послужливо запропонувала Скуїреллі.
  
  
  "Це унікальна у всьому світі ікона, яку перед смертю докладно описав останній Бунджі-лама", - сказав Чіун, обводячи поглядом кімнату, але уникаючи дивитись на камінну дошку над вогнем, що потріскує.
  
  
  Так сталося, що Рімо Вільямс, намагаючись дивитись куди завгодно, тільки не прямо на Скуїреллі Шікейн, помітив золоту статуетку без обличчя з мечем у руках.
  
  
  Він моргнув. Він почав відкривати рота, але схаменувся і прослизнув до каміна, щоб стати прямо перед статуєю, загороджуючи її від погляду.
  
  
  "Чому б вам, хлопці, не перевірити інші кімнати?" недбало сказав він. "Я подбаю про цю".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Тієї хвилини, коли решта залишила вітальню пляжного будиночка Скуїреллі Чікейн у Малібу, Римо повернувся, схопив з камінної полиці позолочену статуетку і спробував знайти місце, куди б її сховати.
  
  
  Меблі з червоного дерева були простими і сучасними. Жодної подушки, під якою можна було б щось сховати. Під диваном виглядало привабливо, але, знаючи Чіуна, Римо вирішив, що це буде перше місце, куди він загляне.
  
  
  Залишалося прибрати камін. Римо терпіти не міг цього робити – статуя не була його власністю, – але це могло виявитися надзвичайною ситуацією. Що б Чіун не задумав, неприємності обов'язково будуть.
  
  
  Римо жбурнув статуетку в камін, так що вона приземлилася за палаючим поленом.
  
  
  Ось тільки колода насправді була не колода, а якоюсь псевдологією з пап'є-маше. В ту хвилину, коли статуя вдарилася об нього, воно розкололося навпіл з хлюпаючим звуком і дощем іскор.
  
  
  Статуя лежала в полум'ї і шматках палаючого паперу, що кружляли, виставлена на загальний огляд.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо.
  
  
  Він не мав вибору. Він мав сховати цю кляту штуковину. Опустившись на одне коліно, Римо простяг руку до вогню. Його рука рухалася так швидко, що перетворилася на рожеву пляму, зводячи перед собою стіну повітря і відштовхуючи голодне полум'я. Волосся на тильній стороні його долоні було навіть не опалене, коли він витяг її знову.
  
  
  Проте статуетка була гарячою. Злегка притримуючи її, щоб гарячий метал не обпалив кінчики пальців, Римо кинув її до тулуба Бунджи-лами і засунув за мумію, що сиділа навпочіпки. Потім він закрив скриню.
  
  
  Коли Майстер Сінанджу повернулася за кілька хвилин, Римо спробував набути невинного вигляду.
  
  
  Чіун, побачивши вираз його обличчя, спитав: "Чим ти займався?"
  
  
  "Нічого. Просто перевертаю колоду". Римо вказав на розколоту колоду і зберіг незворушний вираз обличчя.
  
  
  Потім увірвався Кула зі словами: "Я знайшов це! Я знайшов це! Зіпсований джос!"
  
  
  І він підняв золоту статуетку, яка була знайома кожному, хто коли-небудь дивився на церемонію вручення премії "Оскар".
  
  
  "Це той самий джос, який був передбачений!" - вигукнув Чіун. - Саме так, як було передбачено.
  
  
  "Це так?" - Запитала Скуіреллі.
  
  
  "Це твій джос?" вимагав Лобсанг.
  
  
  "Так, звісно, це моє".
  
  
  "Я знайшов його притримуючим відчинені двері до кімнати з колодязем", - сказав Кула. "Як непотрібний предмет".
  
  
  "Так, я використовую це замість дверного упору. Що робити дівчині, коли в неї так багато поцілунків?"
  
  
  "Це не схоже на Будду", - сказав Лобсанг. "Як називається цей джос?"
  
  
  "Оскар".
  
  
  "Ос-кар? Як він до тебе потрапив?"
  
  
  "Ця штука? О, вона в мене лише мільйон років.
  
  
  Саме тоді всі помітили дим.
  
  
  "Звідки йде цей дим?" - спитав Чіун, зморщивши свій крихітний носик.
  
  
  "Це походить із скрині старого Бунджи-лами", - сказав Кула. "Бачиш? Він закрився сам по собі. Тепер він димиться. Бунджі-лама прагне нашої уваги".
  
  
  "О, чорт", - пробурмотів Римо. "Ось воно".
  
  
  Кула відчинила багажник. Звідти повалив їдкий дим. Пахло, як у палаючій компостній купі.
  
  
  "Що ти хочеш відкрити, про Світло, Яке Було?" - спитав Лобсанг висохлу форму.
  
  
  Але старий Бунджі-лама просто сидів і курив. Потім, раптово, його вбрання із золотої парчі спалахнуло вогнем.
  
  
  "Це поглинається!" – вигукнув Лобсанг. - Старий Бунджі-лама покидає нас. Що це може означати?
  
  
  - Це означає, - сухо сказав Римо, - що він спалахнув.
  
  
  На їхніх очах мумія почорніла, зморщилася і перетворилася на купу закопчених кісток та попелу.
  
  
  Виявлено золоту статую без обличчя, що тримає в сполучених руках меч вістрям вниз.
  
  
  "Дивися", - видихнув Кула, - "це ще один безликий джос. Точно такий же, як перший".
  
  
  "Це знак", - сказав Чіун. "Бунджі-лама представив доказ того, що джос нового Бунджі-лами істинний, чарівним чином зробивши на світ його пару!"
  
  
  "Це правда?" Лобсанг спитав Скуїреллі.
  
  
  "На мою думку, звучить привабливо", - хихікнула Скуіреллі.
  
  
  І при цих словах обидва, Лобсанг Дром і Монгол Кула, впали ниць перед Скуїреллі Шікейн, сказавши: "Ми твої слуги, о Світло, Який нарешті прийшов".
  
  
  З радісним криком Скуїреллі Чікейн закричала: "Я Ягня Бунджі! Я Ягня Бунджі! Я знала це! Я знала це! У мене така приголомшлива карма! Це краще, ніж вигравати в "Колі фортуни"!"
  
  
  "Це Бунджі-лама", - з нещасним виглядом сказав Римо.
  
  
  Тепер Скуїреллі танцювала по кімнаті. "Почекайте, я розповім своїм друзям. Зачекайте, я зателефоную своїй матері! Я Ягня Бунджі. І я збираюся стати найпухлішим ягнятком, який коли-небудь був".
  
  
  "Це найбільша афера, яка будь-коли була", - схлипнув Кула, скидаючи сльозу з ока.
  
  
  Рімо бочком підібрався до Майстра Сінанджу і прошепотів: "Ненавиджу обманювати всіх, але я сховав цього Оскара в багажник".
  
  
  "Я знаю", - сказав Чіун.
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Тому що я знав, що ти розпізнала джос там, де інші не розпізнали, коли я побачив приголомшений погляд на твоєму блідому обличчі".
  
  
  "Почекай хвилинку! Ти хочеш сказати, що вивела всіх із кімнати, бо знала, що я сховаю статуетку?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Чому ти просто не вказала на це сама?"
  
  
  "Тому що я вказала на всі інші знамення. Настала черга декого іншого".
  
  
  "А як щодо іншої статуї?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Іноді боги посміхаються двічі за день".
  
  
  "Чудово. Тепер я частина одного з ваших шахрайських завдань".
  
  
  "Ніхто не змушував тебе робити те, що ти зробила".
  
  
  "То що ж нам тепер робити?"
  
  
  "Відсвяткуємо успіх наших друзів-буддистів, які знайшли свою давно втрачену верховну жрицю", - сказав Чіун.
  
  
  "Висока права", - сказав Римо, спостерігаючи за видовищем Біличої шикани, коли вона присіла навпочіпки і, як старіючий hipster, почала вибивати барабанне соло на лисій і покірній голові Лобсанга Дрома.
  
  
  "ОТЖЕ", - сказала СКУІРЕЛЛІ, влаштувавшись на дивані. "Розкажи мені про ягня Бунджі. Якою я була? Хто були моїми коханцями? Чи була у мене потяг до вишень у шоколаді?"
  
  
  Вони сиділи по колу по кімнаті, на підлозі, у позах лотоса. Служниця подала тофу і морквяний сік. Скуїреллі колупалася у великій мисці із замороженим йогуртом із двох персиків.
  
  
  Римо сидів осторонь інших, бо йому не подобалося, як на нього витріщалася Скуїреллі. Якби існував такий кримінальний злочин, як хтивий погляд, вона б отримала максимальний тюремний термін.
  
  
  "Не має значення, ким ти була, Бунджі Рінпоче", - сказав Лобсанг. "Важливо те, ким ти маєш стати".
  
  
  "А?"
  
  
  "Ти – Бунджі-лама".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що я була Ягненком Бунджі".
  
  
  "Лама", - сказав Римо. "Зроби це правильно".
  
  
  Скуїреллі насупилась, дивлячись на свій йогурт. "Llama. Хіба це не тварина? Я бачив їхню череду минулого разу, коли був у Перу. Від них пахло гірше, ніж від мокрих овець."
  
  
  Лобсанг Дром виголосив наспів: "Світло, Який Є, ти була Бунджі-ламою в минулі часи, і ти Бунджі-лама заново. Ти завжди була Бунджі-ламою. Ти завжди будеш Бунджі-ламою, поки не досягнеш досконалого Стану Будди і цикл втілень тобі більше не знадобиться”.
  
  
  Скуїреллі піднесла йогурт до свого твердого рота і дозволила йому прослизнути в горло, перш ніж сказати: "Я цього не розумію. Як я можу бути Бунджи-ламою у цьому житті, якщо я вже Скуреллі Шікейн?"
  
  
  "Тепер, коли ти знаєш, хто ти насправді, ти більше не Біличина Шикана", - пояснив Лобсанг. "Тепер ти Бунджі-лама".
  
  
  "Добре", - повільно промовила Скуїреллі. "Я - Бунджі-Лама. Я приймаю це. Давайте поставимося до цього серйозно. Я - Бунджі-Лама. Перше, що мені потрібно знати, це що носить Бунджі-лама?"
  
  
  Лобсанг Дром моргнув.
  
  
  "Носити?"
  
  
  "Так. Який у мене гардероб? У мене ж є гардероб, чи не так?"
  
  
  "Так. Я принесла ваш одяг для медитації".
  
  
  Заговорив Чіун. "Рімо, принеси одяг для медитації нового Бунджі-лами".
  
  
  Римо підвівся, щоб піти.
  
  
  "Іди повільно, Римо", - крикнула йому услід Скуїреллі. "Я хочу помедитувати на твої булочки".
  
  
  Римо позадкував з кімнати з нещасним виразом обличчя.
  
  
  Він повернувся за мить і віддав невелику скриньку чорного дерева. Лобсанг Дром поставив його перед собою і благоговійно відкрив. Звідти з'явилося шовкове вбрання. З безмовною церемонією він простяг його складеним Скуїреллі Шікейн.
  
  
  Скуїреллі взяла його, розгорнула, і її старіє обличчя гейміна витяглося.
  
  
  "Шафрановий? Це не мій колір. У вас є щось бордового кольору?"
  
  
  Лобсанг здригнувся.
  
  
  "Її освітою нехтували", - швидко сказав Чіун. "Очевидно, що новий Бунджі-лама після такої довгої відсутності страждає на втрату пам'яті".
  
  
  Лобсанг кивнув головою. "Так, вона страждає на втрату пам'яті".
  
  
  "Я роблю?"
  
  
  "Її потрібно перевиховати", - додав Чіун.
  
  
  "Ти буддистка?" Лобсанг спитав Скуїреллі.
  
  
  "Баптистка".
  
  
  "Це одне й те саме", - сказав Чіун.
  
  
  "Чортовськи схоже на те", - сказав Римо.
  
  
  "Я не думаю, що нас належним чином представили", - раптово сказала Скуїреллі, посміхаючись у бік Римо. "Я Скуїреллі Чікейн".
  
  
  "Рімо Буттафуоко", - сказав Римо.
  
  
  "Є якась родичка?"
  
  
  "Він моя сестра".
  
  
  "Сестра?"
  
  
  "Так, ця частина ще не вийшла"
  
  
  Скуїреллі виглядала спантеличеною. "Ти знаєш, я підозрювала це протягом деякого часу".
  
  
  "Радий за тебе".
  
  
  Лобсанг сказав: "Ти знаєш сутри?"
  
  
  Скуїреллі підняла погляд від своєї порожньої чашки з-під йогурту. "Сутри?"
  
  
  "Так, ти вивчила це в дитинстві?"
  
  
  "У мене є екземпляр "Камасутри". Вона подивилася на Римо і мило посміхнулася." Я знаю це напам'ять. Практика удосконалює”.
  
  
  "З цього дня й надалі, - сказав Лобсанг, - ти маєш прийняти обітницю безшлюбності".
  
  
  "Безшлюбність!"
  
  
  "Ти не їстимеш м'яса, яєць і щодня медитувати".
  
  
  "Я вже роблю ці речі".
  
  
  "Доказ того, що вона справжня буддистка, навіть якщо вона збилася зі шляху", - вигукнув Чіун.
  
  
  "Послухай, чого б це не коштувало, я це зроблю. Мені дуже, дуже подобається бути ягням Бунджі. Або ламою. Неважливо".
  
  
  "Ти пошкодуєш", - сказав Римо.
  
  
  "Тихіше", - застеріг Чіун.
  
  
  "Чому ти так говориш?" Скуїреллі хотіла знати.
  
  
  "Тому що я вже була на одній із маленьких вилазок Чіуна раніше. Усі їдять гній, крім нього".
  
  
  "Я бачу, ти справді еволюціонувала".
  
  
  "Ну, я не ходжу довкола, думаючи, що жила раніше".
  
  
  "У тебе є", - сказала Скуїреллі. "Ти просто має бути неупередженою, як я".
  
  
  "Ти неупереджена, тому що в тебе дірки в голові".
  
  
  "Рімо жив раніше", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Чорт забирай, у мене є".
  
  
  "Колись ти була Лу Зганьбленою. Кореянка та майстер синанджу".
  
  
  "Це правда, Білий Тигр?" - Запитав Кула. "Чи була ти колись кореянкою в минулому житті?"
  
  
  Всі дивилися на Римо вичікуючими і привітними очима. Він почував себе алкоголіком, який прийшов на свої перші збори анонімних алкоголіків.
  
  
  "Я не хочу говорити про це", - сказав він і різко вийшов із дому.
  
  
  РІМО Йшов пляжем. Його обличчя було похмуре, а в животі відчувалося занепокоєння. Проте ноги не залишали помітних слідів на м'якому піску. Не залишати слідів своєї кончини було настільки вкоріненим, що він більше не усвідомлював того факту, що він це робив.
  
  
  Нині була ніч. Прибій бурмотів якоюсь стародавньою мовою, і вода піднялася, щоб розстелити на піску холодне покривало з гірких вершків. Воно стерло б його сліди, якби він залишив їх.
  
  
  Римо був вихований католиком. Його також вчили західній фізиці, в якій говорилося, що людська істота не в змозі обігнати машину, що мчить, піднятися по стрімкій стіні будівлі, ухилитися від кулі і встромити палець, що не гнеться, в сталевий блок - усім цим трюкам Рімо навчився біля ніг Чіуна.
  
  
  Так само, як Майстер синанджу розвіяв його ілюзії щодо навколишнього фізичного світу та свого місця в ньому, так і його релігійним переконанням був кинутий виклик.
  
  
  Коли доктор Гарольд В. Сміт найняв Чіуна для навчання Римо, йому потрібен був лише білий убивця, навчений синанджу, який міг би діяти в американському суспільстві. Сміт отримав білу людину, яка ставала дедалі більшою частиною довгої лінії синанджу.
  
  
  Через двадцять років Римо стояв однією ногою в обох світах. Він навчився із цим жити. Він все ще був вірний своїй країні. Але частина його постійно тягло до похмурого рибальського села в Західно-Корейській затоці, що дала початок Будинку Сінанджу, який протягом століть до народження Христа служив тронам Старого Світу.
  
  
  Наскільки Римо знав, вони не мали загальної крові. Але він був пов'язаний з усіма минулими Майстрами потужними узами обов'язку, традицій та честі. Лише раз чи два століття створювався Майстер синанджу. І він був першою білою людиною. То була честь. Римо пишався цим.
  
  
  Багато років тому, під час однієї з їхніх перших місій, Чіун розповів Римо про пророцтво Сінанджу, про те, що одного разу Майстер синанджу навчить білу людину, яка померла, мистецтву сонячного джерела. І ця біла людина - мертвий білий тигр, як її називали в історіях, - була б аватаром Шиви Руйнівника. Індуїстський бог руйнування.
  
  
  Римо посміявся з цієї історії. Це була просто ще одна барвиста байка, розказана, щоб замаскувати сувору реальність на кшталт відправлення дітей додому до моря. Довгий час він думав, що Чіун щось вигадав, щоб приховати своє збентеження через те, що йому довелося брати ученицю не кореянку.
  
  
  Але з Римо сталося щось, що змусило його задуматися. У нього були короткочасні провали в пам'яті. Коли він прийшов до тями, то виявив, що накоїв справ. Іноді це було так просто, як ворог, що лежить мертвим біля його ніг, і Римо не пам'ятає, як убив його. Іноді це було чимось більшим. Під час війни у Перській затоці він втратив пам'ять на кілька днів.
  
  
  В той раз Чіун спробував пояснити, що Шива опанував Римо, і наближався час, коли він повністю опанує смертну форму Римо.
  
  
  Того дня Римо теж вийшов із кімнати.
  
  
  На їхньому останньому завданні Римо знову пережив один із таких епізодів. Цього разу він мав смутний спогад про це.
  
  
  Ні він, ні Чіун не говорили про це ні тоді, ні після. Але з того часу між ними виникла незручна, невисловлена ситуація. Римо не хотів брати участь у жодному іншому житті чи свідомості. Він просто хотів бути Римом.
  
  
  Чіун, він міг сказати, все більше і більше нервував через ці епізоди. Якими б не були передбачення, реальність була набагато загрозливішою. Чіун боявся втратити Римо через свідомість Шиви. Бо втратити Римо означало покласти край роду синанджу - роду, якого, на переконання Чіуна, Римо належав по крові. Корейська кров.
  
  
  Римо знав, що це неможливо.
  
  
  А потім був Лу Опальний, Майстер синанджу, який служив древньому Риму і через свою слабкість допустив падіння найважливішого клієнта, який колись був у Сінанджу.
  
  
  Римо насміхався з цієї історії - поки не зустрів Айворі, жінку зі Шрі-Ланки, яку він ніколи раніше не зустрічав, але яку дізнався в той момент, коли зустрів її, і якимось чином запам'ятав, і закохався в неї. З іншого життя.
  
  
  Дві тисячі років тому вони були коханцями, сказав йому Чіун. Римо був майстром Лу, а вона – жрицею Калі, смертельного ворога Шиви. У тому житті, як і в цьому, жорстока смерть розлучила їх у момент найвищої самореалізації. Римо рухався далі. І переважно поховав спогади. До сих пір.
  
  
  На той час це здавалося таким реальним. Спогади, що поверталися до неї, були яскравими, як у техніці Technicolor.
  
  
  Чи був він справді Шивою? Чи був він Лу?
  
  
  "Хто я, чорт забирай, такий?" Римо бурмотів собі під ніс, крокуючи піском.
  
  
  Там, у Тихому океані, хвилі, що набігають, були увінчані тонкими білими бомбардувальниками. Він зупинився, щоб подивитися, як вони формуються, піднімаються на гребінь і падають на пісок, такі ж вічні, як зірки над його головою.
  
  
  Хвилі формувалися та руйнувалися. Зірки горіли холодним вогнем. Людина народилася і померла. Хто міг сказати, що його дух не відродився за інших часів?
  
  
  "А, до біса все це", - сказав Римо і подався назад до будинку. В одному я був певен. Скуїреллі Чікейн не був Бунджі-ламою. Це було просто ще одним із легендарних недоліків Чіуна.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Скуїреллі Шікейн розвалилася на своєму рожевому ліжку у формі серця, поїдаючи вишні у шоколаді.
  
  
  "Мамо! Привіт! Це я, Сквірл. У мене найдивовижніші новини".
  
  
  "Ти зустріла чоловіка".
  
  
  "Краще, ніж це. Я зустріла чотирьох чоловіків".
  
  
  "Чи не надто це навіть для тебе, люба?"
  
  
  "Ні. Це не так, мати. Правда. Витягни свій розум з канави. Сьогодні до мене прийшли четверо чоловіків із найнеймовірнішими новинами".
  
  
  "Що що?"
  
  
  "Я ягня Бунджі. Або Лама. Або щось таке".
  
  
  "Скуіреллі Чікейн, ти занапастила бурбон "Дика індичка", який твій батько подарував тобі на минуле Різдво?"
  
  
  "Ти припиниш? Ти можеш просто зупинитися зараз? Отже, як я вже казав, я сорок сьома реінкарнація Ягняти Бунджі. Насправді, я - це всі вони, починаючи з Року Лісового Дракона. Навіть не питай, скільки століть тому це було І стає краще. Ягня Бунджі - це реінкарнація-рам-пум-пум-пум-пум-пум-Будди!
  
  
  "Товста потворна особа з великим животом і довгими мочками вух?"
  
  
  Скуїреллі подивилася на свої рожеві нігті. "Я не знаю точно, який Будда. Думаю, так. Може, ти перестанеш перебивати? О, я така схвильована, що ледве можу ясно мислити".
  
  
  "Скуіреллі, люба, якщо ти думаєш, що ти реінкарнація якогось язичницького божества, ти справді погано розумієш. Перестань на мить хихикати і подумай. Як ти можеш бути усіма цими особистостями, коли ти вже говорила людям, що була стільки іншими особами?" "
  
  
  "Мати, ти коли-небудь розглядала можливість того, що це може бути надто грандіозно для тієї, хто ніколи не покидала Вірджинію, крім того, щоб зробити таємну гістеректомію?"
  
  
  "Не втручайся в це мою операцію. Навіть якщо ти приймеш цю нісенітницю, у тіла може бути дуже багато життів. Це всього лише здоровий глузд. У дечому, про що я з жалем повинен сказати, вас обрахували."
  
  
  "На вашу думку, вони довели це без тіні сумніву".
  
  
  "Як, скажи на милість?"
  
  
  Скуїреллі підібгала під себе ноги, помітивши, що їй довелося підтягувати ліву руку. Це, мабуть, було б боляче, якби вона не відчувала болю від коньяку у вишнях. Вона була на своєму другому ложі.
  
  
  "Ти знаєш, що Оскар, який я заробила за середню оцінку? Той, люба мамо, в якому я грала якусь старшу родичку Буттінскі, яку я не називатиму, але яка має надприродну подібність із твоєю матір'ю?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ну, так вже трапилося, що це було точне зображення якогось тибетського ідола або чогось такого роду, що останній Ягня Бунджі, який був мною в чоловічому тілі, передбачив, що майбутній я, тобто той я, з яким ви зараз розмовляєте, буде володіти. Хіба я не був чудовим? У мене вистачило передбачливості подумати про все це. І я був лише простою людиною."
  
  
  "Скуїрреллі, ти вживаєш наркотики? Мені зателефонувати Бетті Форд?"
  
  
  "Це так схоже на тебе - проливати дощ на мої перевтілення. Ти пам'ятаєш ту зухвалу всезнайку, яку я зіграла в "Листах з Лімбо"? Ну, це не було акторством. Я наслідував тебе".
  
  
  Клацніть.
  
  
  "Правильно", - крикнула Скуїреллі у відключений телефон, - "Повісьте трубку. Подивіться, чи хвилює мене. Ви лише моя мати в цьому житті. Я сподіваюся, що ти помреш і повернешся шовкопрядом".
  
  
  Телефон задзвонив знову. Скуіреллі нарахувала три гудки і в'їдливо сказала: "Якщо ти дзвониш, щоб вибачитися, то ти запізнилася. Мої почуття надто жахливо зачеплені, щоб вибачення подіяли".
  
  
  "Сквірл, лялечка", - почувся голос її агента. "З чого б мені дзвонити та вибачатися?"
  
  
  "Джуліус! Послухай, дорогий, я така рада, що ти подзвонив".
  
  
  "Добре. У мене є для тебе сценарій".
  
  
  "До біса сценарій. Я натрапила на роль всього життя, Джуліус".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Я Ягня Бунджі".
  
  
  "Це схоже на паличку Пумі? Тому що, якщо це так, я б трималася від неї подалі. Мій двоюрідний брат Ірв, який був у В'єтнамі, якось настав на таку. Їм довелося відрубати йому ногу по щиколотку. До цього дня він не ходить. . Він стрибає ".
  
  
  "На вашу думку, Ягня Бунджі - духовний лідер Тибету".
  
  
  "Тибет, Тибет?"
  
  
  "Тибет, Тибет. Це вірно. У мене є найнеймовірніша пропозиція поїхати до Тибету і стати Ягненком Бунджі".
  
  
  "Ти маєш на увазі зіграти Ягня Бунджі?"
  
  
  "Ні, я сказав "бути". Не грати. Бути. Я еволюціонував за межі простого акторства".
  
  
  "Притримай телефон. Ми тут говоримо про фільм?"
  
  
  "Книга. Фільм. У гіршому випадку мінісеріал, заснований на книзі. Я хочу, щоб ти зібрала посилку для мене".
  
  
  "Кому мені подзвонити?"
  
  
  "Я не знаю. Уряд Тибету, я вважаю. Один із їхніх представників тут зі мною. Висохший тип Юла Бріннера на ім'я Лобсанг".
  
  
  "Лобсанг. Лобсанг. Це ім'я мені щось каже. Він продюсер?"
  
  
  "Він більше тренер. Він вводить мене в курс справи. Ви знаєте, мову, звичаї і таке інше. Я вже знаю свій титул по-тибетськи. Це Бунджі Богд. Ви б бачили чудовий шафрановий номер, який він дав мені носити. Він жахливо псує моє волосся та нігті, але я думаю, що зможу це виправити”.
  
  
  "Білочка, дитинко. Солодощі. Ти на мільйон миль попереду мене. Як я можу зібрати для тебе посилку без режисера, продюсера чи розвіданих місць?"
  
  
  "Знайди кого-небудь. Кого-небудь хорошого. Як щодо Харді Брікера?"
  
  
  "Брікер? Ніхто не може його знайти. Ти знаєш, вони шепочуться, що уряд дістався до нього через той фільм про вбивство. Можливо, він мав рацію, зрештою."
  
  
  "Тоді спробуй Роберта Олтмана. Мені байдуже. Я не вибагливий. Я можу здійснити цей проект. Можливо, я буду режисером".
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Чому б і ні? Це про ягня Бунджі. Дія відбувається в Тибеті. Ягня Бунджі - давно втрачений духовний лідер Тибету. І я Ягня Бунджі. Що може бути досконалішим?"
  
  
  "Це звучить як пригодницька річ. Можливо, нам знадобиться Спілберг чи Лукас. Хтось такого калібру. А як щодо сценарію?"
  
  
  "Нам не потрібен сценарій! Ми підемо. Я звільню країну, напишу книгу про свій досвід, і хтось зможе її адаптувати. Я подумую назвати її "Ягнець світу". Як тобі такий титул для боффо?"
  
  
  "Що там щодо звільнення країни?"
  
  
  "Упс. Ледве не забула", - сказала Скуїреллі, вивуджуючи особливо жирну вишеньку в шоколаді. Вона розкусила її своїми ідеально підібраними зубами, доки говорила. "Здається, між урядом Китаю та тибетцями, або як вони там себе називають, виникли дрібні розбіжності. Я впевнений, що все це роздуте до краю. Бог свідок, коли я відвідала Китай за часів режиму Ніксона, це була чудова країна з дуже освіченим керівництвом. Я все ще знаю кількох низьких людей на високих постах... Як тільки я дістануся Тибету і пред'являю права на Левяний трон - хіба це не крик? лев лягає поряд з ягнятим?У будь-якому випадку, як тільки я буду там, я просто зроблю кілька дзвінків і все влагоджу."
  
  
  На лінії повисло довге мовчання, яке порушується лише розміреним диханням обох сторін.
  
  
  Нарешті Джуліус сказав: "Скуїреллі, люба. Що ти куриш?"
  
  
  "Послухай, Джулі. Ти знаєш, я не з тих, хто виходить із себе. Просто поговори з Юніверсал, або Емблін, або з ким завгодно. Виріши грошове питання. Тоді ми всі разом вирушимо до Тибету".
  
  
  "Я не вибираю місця, ти це знаєш. Мені варто тільки проїхати повз тайський ресторан, і мій кишечник стискується".
  
  
  "І послухай, я влаштовую вечірку сьогодні ввечері. Я називаю це вечіркою з нагоди виходу у світ маленького заблудлого ягняти Бунджі. Заглядай. Я познайомлю тебе з Лобсангом. Ви з ним зможете поговорити. Ciao. Або, як говоримо ми, ягнята Бунджі, Пхеб Це означає "ступай обережно" По-тибетськи це означає "Чао".
  
  
  Клацніть.
  
  
  Скуїреллі Чікейн відкинулася на спинку ліжка і потяглася своїм гнучким тілом танцівниці. Це була ніч її шістдесятиліття, і вона почувала себе так, ніби перед нею тяглося все її життя.
  
  
  "Цікаво, чи не спрацювало б це краще як мюзикл?" - пробурмотіла вона. "Можливо, я змогла б переконати цього Римо ханка стати хлопчиком із хору - або як там вони їх називають".
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  "Сподіваюся, ти задоволена собою", - говорив Римо Вільямс, вносячи останній з дорогоцінних лакованих скриньок.
  
  
  Майстер Сінанджу сидів на своєму татамі на полірованій дерев'яній підлозі гостьового будиночка Скуіреллі Чікейн, обличчям до телевізійного екрану. Він нічого не сказав. Сказати не було чого.
  
  
  Його учениця продовжувала виправляти уявні помилки. "Я сподіваюся, тобі дійсно сподобалося поводитися зі мною як з громадянином другого ґатунку в моїй власній країні. Перед твоїми друзями".
  
  
  На цей раз Майстер Сінанджу зволив відповісти. "Кула був вашим другом до того, як став моїм другом", - сказав він. "У Монголії він був вашим монголом, не моїм".
  
  
  "Ну, цього разу він безперечно повівся як один із твоїх друзів", - сказав Римо, ставлячи скриню Чіуна на землю. Він почав ходити по кімнаті, витрачаючи даремно дихання та енергію.
  
  
  "Він присягнув у вірності Болдбатор-хану, якого я виявив верхи в безплідних степах і якого я заохотив скористатися правом первородства, яке належало йому. Тепер я зробив це знову".
  
  
  "Чорта з два, у тебе вийшло. Болдбатор - це одне. Скуїреллі Шікейн - зовсім інше. Вона актриса, заради всього святого".
  
  
  "Що може бути кращим для того, щоб зіграти найбільшу роль, яку можна попросити зіграти людину? Роль давно втраченого Бунджи-лами".
  
  
  "Тибет практично охоплений повстанням. Там йде громадянська війна. Ви щойно зробили все вдесятеро гірше".
  
  
  "Вихід ще не зумовлений".
  
  
  "Удесятеро гірше", - повторив Римо. "І за що? Золото?"
  
  
  "Кімната, повна золота", - поправив Чіун. "Простого гаманця із золотом або шести гаманців із золотом було б недостатньо. Але за кімнату, повну золота, Майстер Сінанджу був готовий відкласти убік кілька хвилин, що згасають, останніх днів свого гіркого життя і здійснити важливі й виснажливі пошуки давно втраченого Бунджи-лами".
  
  
  "Втомно? Це зайняло в тебе чортів день".
  
  
  "Менше. Технічно, чотирнадцять вашого годинника".
  
  
  "Гарна робота, якщо ти можеш її виконати".
  
  
  "Мені пощастило".
  
  
  "Ви бачили вираз обличчя Лобсанга та бідолахи Кули, коли вони вирішили, що Скуїреллі і є Бунджі-лама?" Римо продовжив. "Вони були практично у сльозах".
  
  
  "Так, це було дуже зворушливо".
  
  
  "Це було шахрайство!"
  
  
  "Так. Кула так сказав. Він дуже проникливий. Для монгола-коняги".
  
  
  "Як ти можеш приймати золото під хибним приводом і не засмучуватися через це вище мого розуміння".
  
  
  "Багато речей знаходяться за межами твого розуміння", - холодно сказав Чіун. "Але відповідаючи на твоє озвучене питання - я почуватимусь погано, якщо результат подій, які я привів у рух, вкаже на те, що я почуваюся погано. До того часу я задоволений. Я заробив кімнату, повну золота, і багатостраждальний тибетський народ незабаром отримає назад свого дорогоцінного Бунджі-ламу”.
  
  
  "Ти знаєш, що вони планують потай перевезти її до Тибету".
  
  
  "Левовий трон надто довго порожній".
  
  
  "І її, мабуть, уб'ють. Китайці зрівняли Тибет із землею".
  
  
  "Чутки, що розповсюджуються білими. Ніхто не знає, що відбувається у Лхасі, яка є столицею Тибету".
  
  
  "Що, якщо Скуїреллі загине?"
  
  
  "Це дуже просто. Вона перевтілиться ще раз. І тепер, коли я наставив її на правильний шлях, у своєму наступному житті вона почне як сорок сьомий Бунджі-лама, як і належить їй по праву народження, без тягаря цієї марної білої інтерлюдії".
  
  
  "Я не вірю в цю нісенітницю".
  
  
  "Ні, ти віриш в іншу нісенітницю. Ти віриш у доброту і справедливість і в безсмачний рулон тканини, званий прапором, тому що він відрізняється малюнком і кольором від рулонів тканини інших країн. У В'єтнамі ви були готові пожертвувати своїм життям, тому що товстуни в накрохмалених мундирах сказали вам, що так буде правильно. Ти готова померти за шматок яблучного пирога своєї матері, а в тебе навіть немає матері.
  
  
  Учениця майстра Сінанджу виглядала засмученою і нічого не сказала.
  
  
  "Ти вірила у ці речі", - продовжив Майстер менш суворим тоном. "Але ти пам'ятаєш Лу Зганьбленого. І ти чула голос Шиви, що виходить із твого власного горла".
  
  
  "Засунь це".
  
  
  "І ось чому ти так розгнівана і стурбована. Ти не розумієш цих речей. Ти хочеш поховати їх у мертвій частині свого розуму. Але ти не можеш. Ти все ще дитина у всіх відносинах, пов'язаних шлюбом. Це дуже сумно".
  
  
  "Чорт забирай, що це таке".
  
  
  "Сказано як істинна дитина. А тепер помовч. Ідуть каліфорнійські новини. Можливо, там будуть цікаві новини".
  
  
  Чіун узяв пульт дистанційного керування, що лежав у нього на колінах, і натиснув кнопку увімкнення. На екрані з'явилася висушена феном голова ведучої місцевого телебачення. Він почав говорити чистим, схожим на дзвін дзвіночка тоном уродженців Каліфорнійського регіону Америки.
  
  
  "Головна новина цього вечора - репресії Китаю щодо Тибету тривають дев'ятий тиждень, і генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй закликає Пекін покласти край військовому становищу і вивести свої війська. Повідомлення про таємні страти не можуть бути підтверджені, але біженці продовжують розповідати з короля. історії про вбивства, тортури та інші порушення прав людини: зі свого вигнання в Індії Далай-лама виступив із заявою, яку багато хто сприймає як м'який закид. ".
  
  
  "Хто такий Панчен-лама?" - Запитав Римо.
  
  
  "Зброя Пекіна. Його призначення - піддавати народ Тибету придушенню".
  
  
  "Все та сама стара історія", - пробурмотів Римо. "ООН носитиметься навколо та навколо, поки не стане надто пізно допомагати людям на землі".
  
  
  "Білим начхати на азіатів", - пирхнув Чіун. "Звучними голосами будуть вимовлені переконливі слова, але зрештою ніхто не підніме руки".
  
  
  "Тут нема про що сперечатися".
  
  
  "З інших новин", - говорив диктор, - "менеджер Скуїреллі Чікейн, актриса, удостоєна нагород, автор і захисниця досвіду минулих життів, оголосила себе сорок сьомим Бунджі-ламою і оголосила, що вирушить до Тибету і поговорить там із китайськими військовими лідерами" .
  
  
  "Новини поширюються швидко", - пробурчав Римо.
  
  
  "Залишається сподіватися, що воно також поширюється далеко", - сказала Майстер Сінанджу далеким голосом.
  
  
  Римо запитливо глянув на Чіуна, але той вдав, що нічого не помітив.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Денхолм Фонг робив свої ранкові вправи з тайцзицюань, коли запищав факс.
  
  
  Він випустив повітря з живота, коли витяг праву руку, відвів ліву руку назад і поставив обидві ноги на землю. Він відмовився порушити свій ритм, навіть незважаючи на те, що це був незареєстрований факс, який передавав звук та папір.
  
  
  Фонг обійшов по колу обнесений стіною внутрішній дворик свого будинку в Бель-Ейр, який він купив за готівку, як він сказав своїм сусідам, від продажу першого сценарію "Шанхайські кішки".
  
  
  Це була чудова історія для прикриття. Південна Каліфорнія була сповнена сценаристів, які непогано заробляють на життя за рахунок спеціальних сценаріїв, які були обрані, але ніколи не проводилися. І ось, після переїзду в Бел Ейр Денхолм Фонг взяв за правило періодично влаштовувати вечірки на честь свого останнього "розпродажу".
  
  
  Те, що фільм так і не було знято, зовсім не мало значення для сусідів Фонга. Вони сприйняли це як звичайну справу. То був Голлівуд, де нікому не відмовляли без компенсації.
  
  
  Проблема була в тому, що це почало зачіпати самолюбство Денхолма Фонга. Люди справді заробляли божевільні гроші в цій дивній країні Америці, складаючи сценарії, за які продюсери платили нечувані суми і які зрештою припадали пилом у картотечних шафах.
  
  
  Денхолм Фонг по-справжньому взявся за написання сценаріїв. Чому б і ні? Усі його сусіди займалися цим. А незареєстрований факс у наші дні рідко дзвонив. Його справжній бізнес був тихим. Дворічна стипендія з Пекіна покривала витрати на проживання, але не нудьгу, яка мучила Денхолма Фонга дні та ночі.
  
  
  Пройшло так багато часу, відколи дзвонив незареєстрований факс, що Фонг спочатку ніяк не відреагував. Він почекав, поки звуки стихнуть, потім завершив свої вправи і легкою ходою увійшов до будинку.
  
  
  У вихідній скриньці факсфону був один-єдиний аркуш звичайного паперу. Він підняв його. Це була просто копія звіту агентства Рейтер, який був відправлений факсом з номера в Гонконгу, так що не було жодних записів телефонних розмов між Пекіном, Китай, і Денхолмом Фонгом - американцем китайського походження, що проживає в Бел-Ейр, Каліфорнія, який в'їхав у США після різанини на площі Тяньаньмень, щоб попросити притулку, покинув університет Лос-Анджелеса після двох термінів і тепер вказаний "сценарист" у своїй формі 1040 року.
  
  
  Стаття була кантонському діалекті. Вона була короткою. У вирізаній незворушній прозі газетної копії the world over повідомлялося, що американська актриса Скуїрреллі Чікейн претендувала на титул Бунджі-лами, духовного лідера Тибету, який востаннє помер на початку 1930-х років. Вона планувала вирушити до Лхасу, як тільки китайська влада оформить її візу.
  
  
  Титульного листа не було. Жодних інструкцій, зашифрованих чи інших. Китайська розвідувальна служба була надто розумна для цього.
  
  
  Передача факсу могла бути просто кумедною вирізкою, відправленою одним двоюрідним братом іншому через затоку Тихого океану. Не потребує пояснень. Підходить для сміху. Відповідь не потрібна. Вірю, що ти живеш добрим життям в Америці, кузина.
  
  
  Отже, Денхольм Фонг перечитав його один раз, не посміхнувся і не насупився, і недбало випустив його з рук в кошик для сміття, що очікував його. Ні камера спостереження, ні прихований мікрофон ЦРУ, ні підозрілий шпигун не змогли б передбачити той факт, що головного китайського найманого вбивця, який проживає в Сполучених Штатах, було повідомлено про свою наступну жертву.
  
  
  Денхолм Фонг опустився в крісло керівника перед своїм бездіяльним комп'ютером і почав обдзвонювати всіх.
  
  
  "Скуіреллі? Це Денхолм. Послухай, люба, я почув чудові новини. Яка роль! Вітаю. Що це? Вечірка? Я б із задоволенням прийшов. Звичайно, я приведу друга. Ciao."
  
  
  Клацніть.
  
  
  «Кузен Найджел? Він називається "Кішки Катманду". Так, я все ще розробляю тему кішок".
  
  
  Повісивши трубку, Денхолм Фонг завантажив свій комп'ютер. Якби він залишався зосередженим, міг би закінчити робочий варіант свого останнього сценарію до початку вечірки у Скуіреллі. Безперечно, на вечірці буде повно нетерплячих продюсерів, які могли б просто прочитати її, як тільки господиню запхнуть у мішок для трупів.
  
  
  Зрештою, це був Голлівуд, де навіть раптова смерть не заважала бізнесу. Якщо, звичайно, ви випадково не виявилися одним із раптово померлих.
  
  
  Голлівудська спільнота погодилася, що це була одна з найкращих вечірок, які хтось влаштовував за довгий, довгий час.
  
  
  Навіть після того, як прийшли терористи та спробували вбити господиню. Пізніше було чути, як деякі із запрошених казали, що терористи були найкращою частиною.
  
  
  Було запрошено всіх, хто був сексуальний того тижня. Вони заповнили пляжний будиночок Скуїреллі Чікейн у Малібу, просочувалися в гостьовий будинок і виходили з нього, щоб вдаватися до різних зустрічей і пороків, а потім виплеснулися на її приватний пляж.
  
  
  Сама Скуїрреллі тримала себе в руках у своїй вітальні, на камінній полиці по стійці "смирно" стояла велика колекція нагород індустрії розваг, а "Оскар", який катапультував її на нові висоти, розташовувався точно в центрі. Повітря було наповнене нудотно-солодким запахом, що походить від самокрутки, яку передавали по колу.
  
  
  "Щойно проблема з візою вирішиться, - говорила вона, - Тибет, бережись!"
  
  
  "Яко це - бути верховною жрицею?" - Запитав відомий режисер, простягаючи сигарету.
  
  
  Скуїреллі подивилася в обидва боки, посміхнулася і сказала: "Треба переконатися, що цього кислого старого Лобсанга немає поблизу, коли я це роблю. У нього завжди є як. Дивись".
  
  
  Скуїреллі збила гарячий попіл із цигарки і сказала: "Я верховна жриця, вірно?"
  
  
  Вона швидко затяглася, затримала подих і випустила ароматний дим у хмарі пронизливого хихикання, вигукуючи: "Тепер я найвища жриця! Хіба це не круто?"
  
  
  Всі думали, що це був галас. Це був найбільший галас, про який будь-коли думав. Скуїреллі Чікейн була впевнена, що ніхто за всю історію людства, не говорячи вже про Голлівуд, не зміг би придумати більшого галасу. Передайте косяк, будь ласка.
  
  
  ТЕРОРИСТИ пройшли повз приватну охорону, розміщену біля окремого входу, що веде до будинку Скуіреллі Чікейн у Малібу, сказавши: "Ми з Sony Pictures".
  
  
  Першій машині дозволили заїхати.
  
  
  Другій машині також не було кинуто виклик.
  
  
  Камердинери перестали паркувати обидві машини приблизно в один і той же час, і друзі Денхолма Фонга почали змішуватися з натовпом, вести світську бесіду, куштувати дорогі бутерброди і потягувати різноманітні алкогольні напої. Вони виглядали розслабленими, лощеними та дуже південнокаліфорнійськими. Всі вони були в кінобізнесі, вони багатозначно говорили про це будь-кому, хто питав, і декільком, хто цього не робив. Більшість стверджували, що вони японські продюсери чи банкіри. Японські гроші були дуже важливими в Голлівуді в ці дні. Цього було достатньо, щоб справити враження на людей, які могли, але, мабуть, не відрізнили б японця від китайця з двадцяти кроків.
  
  
  На той час, як Денхолм Фонг під'їхав до воріт і представився, вечірка переключилася на другу передачу. Усі, хто не був під кайфом, були п'яні чи перебували на межі сп'яніння.
  
  
  Фонг побачив це одним оцінюючим поглядом, виходячи зі свого чорного "Порше", це було б найпростіше.
  
  
  Він виглядав цілком природно, коли прогулювався пляжем, усміхаючись і киваючи головою тим, хто махав йому на знак визнання.
  
  
  Усі були тут, подумав він. Добре. Не було б жодних проблем. Він міг би навіть встановити той довгоочікуваний зв'язок.
  
  
  Потім побачив старого корейця.
  
  
  Старий кореєць носив традиційний одяг. Не штани корейського селянина з півдня чи сіру робочу уніформу північнокорейських товаришів Фонга, а кімоно у японському стилі, яке корейці майже ніколи не носили.
  
  
  За винятком одного дуже особливого корейця.
  
  
  На перший погляд, це було неможливо. Це була типова показна голлівудська вечірка. Справді, привід був досить незвичним. І він очікував побачити тибетців. Він не бачив тибетців. Ймовірно, вони заламували руки з жахом бездуховної демонстрації багатства.
  
  
  Але кореєць, який виглядав так, ніби вперше зітхнув у минулому столітті, був одягнений точно як майстер синанджу.
  
  
  Денхолм Фонг був політичним убивцею. Він знав своїх супротивників. Він також знав своїх конкурентів. У Пекіні було відомо, що Дім Сінанджу деградував настільки, що тепер працює на Сполучені Штати.
  
  
  Сумніву бути не могло. Був Правлячий Майстер синанджу. Фонг зробив паузу, щоб взяти фаршировану крабову ніжку зі срібного таця, запропонованого йому офіціантом. Він обережно спробував його, вивчаючи маленького чоловічка, який, мабуть, був легендарним майстром синанджу.
  
  
  Маленький чоловічок рухався в натовпі, як метушлива курка. На його зморшкуватому обличчі завмерло схвальне вираз. Його кімоно було розкішним з ало-фіолетових шовків, що переливаються.
  
  
  Поки Фонг спостерігав, старий кореєць, здавалося, підкрадався до кожного зі своїх агентів. Хоча вони добре поєднувалися у своєму шикарному одязі, дорогих зачісках і дзеркальних сонцезахисних окулярах, вони виділялися серед інших в одному неминучому відношенні: всі вони були етнічними китайцями.
  
  
  Щоразу, коли старий наближався до одного з агентів Фонга, той бліднув.
  
  
  Що він міг сказати? Фонг замислився.
  
  
  Денхолм зачекав, поки маленька людина відійде від Найджела, перш ніж підійти до свого друга.
  
  
  "Що ця людина сказала тобі, Найджел?"
  
  
  Голос Найджела був дуже напруженим, коли він відповів: "Старий дракон сказав, що я прийшов не на ту вечірку. Кішці не подають".
  
  
  "Без сумніву, кореянка".
  
  
  "Я шанобливо прошу дозволу розрядити свою зброю у старого дракона, коли настане час".
  
  
  "Час, - сказав Фонг, вловивши краєм ока спалах шафрану, - настав".
  
  
  Скуїреллі Шікейн вийшла на веранду з видом на пляж. На ній був шафрановий одяг верховного лами. На її голові, що п'яно нахилилася вперед, сидів один з тих конічних капелюхів лами, які нагадували ріг достатку.
  
  
  "Все чудово проводять час?" крикнула вона, намагаючись утримати схожий на ріг капелюх на місці.
  
  
  "Так!"
  
  
  Скуїреллі високо підняла свій "Оскар". "Я що, Бунджі-лама?"
  
  
  "Так!"
  
  
  "Я найбільший лама, який колись був?"
  
  
  "Так, це ти, Скуїреллі!" - закричав натовп.
  
  
  "Добре. Я хочу, щоб ви всі відвідали мене в Тибеті, як тільки я влаштуюся і вижену китайську армію".
  
  
  Запрошення зустріли оплесками.
  
  
  "Якщо хтось і може викинути китайську армію з Тибету, - сказав хтось, - то це Скуїрреллі".
  
  
  "Абсолютно. Подивися, скільки у неї "Оскарів"."
  
  
  І крізь какофонію звуків Денхолм Фонг підвищив голос і сказав мандаринською: "Зараз!"
  
  
  З-під шовкових та поплінових курток виглядав вузький асортимент 9-мм пістолетів із глушниками.
  
  
  Фонг дозволив Найджелу дістати свій Tec-9 і прицілився в старого корейця, перш ніж сунув руку в кобуру на плечі і схопив свою "Беретту".
  
  
  Він уже вирішив витягувати його лише у разі нагальної потреби. Інші могли впоратися із вбивством. Немає сенсу головному вбивці Пекіна ризикувати своїм життям та розкривати своє прикриття лише для того, щоб ліквідувати пустоголову актрису з манією релігійної величі.
  
  
  Крім того, у нього в машині був останній сценарій. Шанси на продаж були досить високі, як тільки стрілянина припинилася і його люди втекли в метушні.
  
  
  З обережності Фонг поклав великий палець на запобіжник і натиснув. Запобіжник не зрушив з місця. Відчуття було таке, начебто його приварили до місця. Не має значення, вирішив він. Він низько опустив крихітний автоматичний пістолет обома складеними філіжанками руками і повернувся обличчям до веранди та своєї мети. Перші постріли інших прорідять натовп і започаткують справжню вечірку.
  
  
  За винятком того, що пострілів не було.
  
  
  Проте срібний кинджал встромився в яремну вену Найджела.
  
  
  Найджел упустив свою зброю і спробував схопитися за фонтан крові, який ринув назовні. Він крутнувся на місці, ніби намагаючись синхронізувати свої руки з потоком крові. Це було так несподівано, так комічно, що Фонг мало не засміявся.
  
  
  Потім Фонг став дуже зайнятий, намагаючись зібрати свої кишки і запхати їх назад у сиру дірку, яка була його черевною порожниною.
  
  
  Це також сталося з великою раптовістю.
  
  
  Фонг саме повертався, коли почув короткий уривчастий звук. У животі раптом стало дуже порожньо, і щось мокре й важке шльопнулося йому на черевики.
  
  
  Він глянув униз і впізнав слизькі сірувато-білі петлі людських кишок. Вони все ще накопичувалися, і його серце глухо вдарило, коли Фонг зрозумів, що вони могли належати тільки йому.
  
  
  Старий кореєць, який, як упевнений Фонг, був Майстром синанджу, вже рухався до своєї наступної мети. На його витягнутому вказівному пальці з жахливо довгим смертоносним нігтем не було жодного сліду крові. Але на пісок під ногами Фонга хлинуло страшенно багато води.
  
  
  Фонг згорнувся на піску, як дешевий телескоп, і спробував щось зробити зі своїм кишечником, що розпадається. Він здавався неушкодженим. Він просто звисав із нього. Потім почалася кровотеча.
  
  
  Фонг був надто професійний, щоб дурити себе. Надії не було. Він підвів очі, щоб подивитися, як справи в інших, і безпорадно спостерігав, як одного за іншим його людей убивали з такою майстерністю, що більшість інших учасників вечірки не мали уявлення, що відбувається.
  
  
  Худий білий чоловік, повз якого Фонг пройшов і якого помітив тільки тому, що у нього були неймовірно товсті зап'ястя, підійшов до Лі і взявся за дуло його пістолета. То був дурний вчинок. З таким самим успіхом він міг спробувати відбити колючий меч, схопившись за гостре лезо.
  
  
  Але перш ніж Лі зміг натиснути на спусковий гачок і знищити руку чоловіка, зброя була спрямована вгору. Вільна рука білого хлопця піднялася вгору, завдаючи удару з усієї сили. Коли це відійшло, там, де мало бути обличчя Лі, було червоне желе.
  
  
  Білий хлопець навіть не зупинився, щоб подивитись, як падає тіло. Він рушив далі, знайшов іншого китайського агента і взяв руку з пістолетом за плече. Коли він потяг, рука вийшла з суглоба, як варена шинкова лопатка, пістолет без пострілу вислизнув із мертвих пальців.
  
  
  Відірвана рука була недбало кинута в море. Решта впала на пісок, щоб корчитися і кричати, поки черевик, що опускається, не розірвав гортань кричачого чоловіка.
  
  
  Так було всюди, вгору та вниз пляжем. Фонг бачив це все. Лоу-кікі роздробили щиколотки і колінні чашки і відкинули оголені горла та черепи на пісок, де каблуки могли бути збиті зі смертельною силою. То була техніка білого хлопця. Старий кореєць просто підійшов з невидимого боку до рідіючих агентів Фонга і встромив один із тих нігтів, які виглядали як ніжна слонова кістка і, за чутками, були гострими і небиткими, як загартована сталь. Прихованість та майстерність як одне ціле. І найдосвідченіші люди Фонга були не більше ніж безпорадними дітьми перед жахливою красою цього.
  
  
  Тільки в однієї людини, Уїнга, вистачило духу, щоб підійти до мети. Він підняв перфорований дуло свого Tec-9 і натиснув на спусковий гачок. Пістолет затремтів. Вінг прокляв свою зброю. Воно відмовилося стріляти. Він ударив по ньому долонею. І тоді Фонг згадав про власну вперту "Беретту". Він висмикнув його з-під куртки, намагаючись не випустити кишки, і побачив, що запобіжна клямка була викручена, так що її неможливо було розстебнути.
  
  
  Очевидно, хтось його обдурив і зробив це з великою майстерністю та обережністю.
  
  
  "Білий хлопець..." видихнув він. Навчений із США. Агент помітив би опуклість на плечі, якою б непомітною вона не була.
  
  
  Денхольма Фонга вирвало б, якби його шлунок вже не зісковзнув у купу, що утворилася з його нутрощів, що вирвалися. А потім все життя і свідомість залишили його тлінні останки.
  
  
  Коли світло згасало в його очах, Фонг відчув неприємний запах тіла і чиюсь важку присутність, що опустилася навколішки поруч із ним на пісок.
  
  
  Голос, що гарчав: "Я Кула Монгол. Чому ти не мертвий, китаєць?"
  
  
  Монгол! Подумав Фонг, здригаючись. Вони були більш жахливими, ніж клінгони.
  
  
  "Я переріжу тобі горло, щоб відправити тебе в інше життя. Можливо, мені випаде честь вбити тебе і в цьому житті, китаєць".
  
  
  Денхолм Фонг так і не відчув леза, яке перерізало йому горло і довершило його смерть. Його останні думки були про невдачу. Не про жалюгідне невиконання свого обов'язку перед батьківщиною, а про нереалізовану мрію, яка була в нього з того часу, як він приїхав до Америки.
  
  
  Він ніколи не побачить гідне ім'я Денхолма Фонга на кіноекрані.
  
  
  РІМО Вітс перетворював тіла на купу на піску.
  
  
  Вершки Голлівуду стояли довкола і аплодували, начебто вони з Чіуном були у якомусь шоу на сцені. Може, подумав він, якщо вони побачать купу трупів досить високо, не рухаючись, вони це зрозуміють. Але він сумнівався у цьому.
  
  
  "Це було чудово, Скуїреллі", - говорили вони.
  
  
  "Спецефекти були чудові!"
  
  
  "Ця підроблена кров виглядає дуже, дуже справжньою".
  
  
  "Це просто сироп Каро з домішкою червоного харчового барвника", - сказав чоловік із панківським виглядом. І він занурив смажену креветку в густу червону калюжу на піску.
  
  
  Він відкусив, відчув смак солі, а не цукру, і позеленів.
  
  
  Усі бачили, як він позеленів. Не всі зрозуміли, що це означає, але достатньо їх зрозуміли. Одна актриса в базовому чорному, з надто блідою шкірою та вишнево-червоними губами занурила палець, спробувала та продовжувала куштувати. Один із присутніх продюсерів проводив кастинг фільму про вампірів, і дівчині потрібно було виділитися у цьому місті.
  
  
  "Це реально!" - ахнув офіціант.
  
  
  "Це так?" - Запитала Скуіреллі.
  
  
  "Звичайно, це реально", - крикнув Римо після того, як поклав ще одне тіло. "Якщо тільки ти раптом не згадаєш, що найняв когось, щоб той вдавався, що вбиває тебе".
  
  
  "Навіщо комусь хотіти вбити мене?"
  
  
  "Поглянь на хлопців. Як вони виглядають?"
  
  
  Піднявши свої довгі спідниці, Скуїреллі босоніж спустилася з веранди.
  
  
  Вона глянула на тіла. Усі подивилися на тіла. Вони скорчили пики. Деякі почухали голови або інші частини своєї анатомії, що сверблять.
  
  
  "На що вони схожі?" Римо повторив.
  
  
  "Мертва?" Припустила Скуїреллі.
  
  
  "Так. Сквірл права. Вони виглядають мертвими".
  
  
  "Добре. Враховуючи. Вони виглядають мертвими", - визнав Римо. "А як ще вони виглядають?"
  
  
  Було ще більше чухань у потилиці та гримасувань. Ніхто не висунув жодних теорій.
  
  
  Потім Скуїреллі сказала: "Продюсери! Вони виглядають як продюсери".
  
  
  Римо зітхнув. "Китайці. Вони схожі на китайців".
  
  
  "Китайці – мої друзі", - обурено сказала Скуїреллі. "Я була гостею в їхній країні. Це був рай сексуальної рівності та щасливих, продуктивних людей, що живуть так близько до землі, що в мене на очі навернулися сльози сорому при думці, що американцям відмовлено в тому вигляді самореалізації, яким навіть найбідніший китайський селянин користується за правом народження ".
  
  
  "Тобі влаштували VIP-тур лайном. Все це знають. І тепер, коли ти оголосила всьому світу, що збираєшся звільнити Тибет, вони хочуть тебе прикінчити".
  
  
  "Римо прав", - пролунав голос Майстра Сінанджу, вказуючи на складених мерців. "Це справжня Фарфор".
  
  
  Скуїреллі виглядала спантеличеною. "Істинний Чайна мертвий?"
  
  
  "Істинний Китай підступний".
  
  
  "Я в це не вірю", - сказала Скуїреллі.
  
  
  "Повірте у це", - сказав Римо. "Тепер, перш ніж ви викличете поліцію, ми повинні забиратися звідси. Наша робота виконана".
  
  
  "Навіщо мені дзвонити до поліції?" поцікавилася Скуїреллі Чікейн.
  
  
  "Повідомити про злочин. Відвезти тіла до моргу".
  
  
  "Ми в голлівудському співтоваристві так не чинимо", - сказала Скуїреллі. "Бізнес Голлівуду – це реклама, а погана реклама – поганий бізнес".
  
  
  "Ти не можеш просто залишити їх тут".
  
  
  "Хіба скоро не почнеться приплив?" - Запитала актриса, яка хотіла зіграти вампіршу. Вона перестала відчувати смак крові та за допомогою компактного дзеркальця використовувала її, щоб освіжити помаду.
  
  
  "Так", - сказав Лобсанг, з'являючись немов з нізвідки. "Незабаром почнеться приплив. Він поверне їх марну оболонку в море, бо вони більше не живуть у ньому".
  
  
  Скуїреллі заплескала в долоні, як дитина. "О, це так по-буддійськи. Мені подобається, коли ти так кажеш. Навчи мене так говорити".
  
  
  - Послухай, - сказав Римо, скидаючи останнє тіло в купу, - роби, що хочеш. Ми з Чіуном і так надто довго тут стирчали. Він повернувся до Чіуна. "Хіба це не так, Маленький батько?"
  
  
  "Ми висловили нашу повагу сорок сьомому Бунджі-ламі і також надали їй послугу". Чіун вклонився. "Нехай це буде даром тобі, Світло, Яке Прийшов. Хай царюєш ти в мудрості та славі".
  
  
  "Не бійся, майстер синандж", - рішуче сказав Кула. "Я подбаю про те, щоб Бунджі прибула в Лхасу все ще у своїй рожевій шкірі. Прощавай".
  
  
  Скуїреллі відмахнулась від них. "Кейл фіб! Рухайся повільно. Або м'яко. Або як завгодно. Хто-небудь бачив мій затискач для лову тарганів?"
  
  
  ДОРОГИ до взятої напрокат машині Рімо запитав Чіуна: "Що станеться, коли китайський уряд виявить, що Скуїреллі все ще живий, а їхні агенти мертві?"
  
  
  "Вони зрозуміють, що їм було відправлено послання. Можливо, вони виявлять мудрість, щоб зробити правильно".
  
  
  "Це те, що ти мала на увазі, говорячи про послання, відправлене далеко?"
  
  
  "Можливо", - сказав Чіун.
  
  
  "Зроби мені велику ласку. Давай залишимо весь цей епізод між нами. Добре?"
  
  
  "Згодна. Я не хочу гнівити мого імператора своїм сонячним світлом".
  
  
  "Це "підробляє"!"
  
  
  "Ми практикуємо сонячне джерело. Ми - сонячні світила. І до наступного сонця у мене буде багато золота, яке можна перерахувати"
  
  
  "Я все ще говорю, що на цьому золоті буде кров".
  
  
  - Сказано як істинний буттафуоко, - сказав Чіун, стоячи біля дверей з боку пасажира і вдаючи, що дивиться на хвилі, поки Римо не підійшов і не відчинив її для нього. Як тільки це буде зроблено, він нагадає своєму учневі, щоб той приніс його скрині.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт прибув на роботу рівно о 6:00 ранку. Він був дуже пунктуальною людиною. У охоронця воріт була звичка перевіряти свій наручний годинник, як тільки пошарпаний універсал Сміта проїжджав повз ворота, і якщо відставало більше тридцяти секунд, він скидав їх. Сміт був настільки пунктуальний.
  
  
  Охоронець у вестибюлі знав, що його мали очікувати рівно о 6:01. Якщо наступало і йшло 6:01, а Сміт не з'являвся у вестибюлі, одягнений у свою незмінну уніформу, що складається з сірого костюма-трійки, охоронець знав, що Гарольд Сміт не запізнився. Він був у відключенні через хворобу. Ось яким пунктуальним був Гарольд У. Сміт.
  
  
  Особистий секретар Сміт знала, що її роботодавець незмінно виходив із ліфта на другому поверсі рівно о 6:02. Почувши брязкіт ліфта, вона не потрудилася підвести голову. Вона просто сказала: "Ніяких дзвінків, доктор Сміт". Ось наскільки прив'язаний до свого розпорядку був Гарольд У. Сміт, директор санаторію Фолкрофт, маленької приватної лікарні, що затишно розташувалася серед тополь і дубів Рай, штат Нью-Йорк.
  
  
  Як тільки Гарольд В. Сміт зачинив двері з написом "Директор", почалася та частина його програми, про яку ніхто не знав, крім нього.
  
  
  Він влаштувався в шкіряному кріслі, що потріскалося, перед вікном з двостороннім склом, з якого відкривався чудовий вид на протоку Лонг-Айленд. Це було витрачено марно на Сміта, тому що він стояв до цього спиною, але мав перевагу в тому, що він був непроникний для сторонніх очей.
  
  
  Сміт подивився на свій патологічно охайний стіл, не побачив нічого недоречного і сприйняв це як ознаку того, що обкладинка Фолкрофта не була зламана, і натиснув на приховану кнопку під дубовим столом.
  
  
  Секція робочого столу безпосередньо зліва від нього опустилася, від'їхала убік, і з відкритої криниці загув звичайний на вигляд комп'ютерний термінал. Клавіатура розкрилася сама собою, і Сміт пробігся клавішами своїми довгими тонкими сірими пальцями.
  
  
  Все в Гарольді Сміті було сірим. Його очі, прикриті окулярами без оправи, були сірими. Як і його ріжуче волосся і суха шкіра. Він був найсірішим із сірих людей - безбарвним, нецікавим, бюрократом до мозку кісток.
  
  
  Сміт ввів пароль, відомий тільки йому, і на екрані комп'ютера почав прокручуватися Білль про права, який Гарольд Сміт читав мовчки, як нагадування про величезну відповідальність, яка лежала на його сивих плечах з того давнього дня, коли президент Сполучених Штатів, що викликає загальне захоплення, витяг його з надр Ленглі, щоб запропонувати йому посаду директора CURE, надсекретної організації, якої не існувало.
  
  
  Закінчивши читання, Сміт викликав уривки з нічних новин. Глибоко в підвалі Фолкрофта, замурований за бетонною стіною, був банк мейнфреймів, які двадцять чотири години на добу сканували банки даних по всій Північній Америці, витягуючи вихідні дані відповідно до програм, написаних самим Смітом, у пошуках загроз для НАС. безпека, чи то внутрішня чи зовнішня.
  
  
  То була світла ніч. Виділялися лише дві події.
  
  
  Скуїреллі Чікейн, відома актриса, видавала себе за давно втраченого Бунджи-ламу, маловідомого духовного лідера Тибету, який помер майже півстоліття тому.
  
  
  Сміт насупився. Це, здавалося, не підпадало під жодну зі створених ним рубрик програми. Потім він прочитав далі та побачив, що Пекін засудив цю заяву як явну американську провокацію.
  
  
  Сміт моргнув. Пройшло багато часу з того часу, як Пекін використовував таку грубу мову для опису США. Екшен. Відносини між двома країнами у ці дні були відносно врегульовані.
  
  
  Сміт перейшов до наступного уривку.
  
  
  Це було повідомлення про смерть нікому не відомого сценариста Денхолм Фонг. Тіло Фонга викинуло на каліфорнійський пляж випотрошеним.
  
  
  Сміт знову моргнув. Це було неправильно. Невже комп'ютер барахлить?
  
  
  Він натиснув клавішу зі знаком питання, і комп'ютер відповів, виділивши єдине слово в обох звітах.
  
  
  Слово було "Малібу".
  
  
  "Дивно", - сказав Сміт сухим, лимонним голосом, який видавав його виховання у Новій Англії. "Чи може бути зв'язок?"
  
  
  Сміт вийшов із програми вилучення та перевірив біографію Денхолма Фонга.
  
  
  Смітові було достатньо переглянути активність банківського рахунку мерця, файли Податкового управління та імміграційний статус постійного жителя, щоб дійти висновку.
  
  
  "Червоний китайський сплячий агент", - пробурмотів він. "Але хто вбив його - і чому?"
  
  
  Сміт обдумав це питання протягом кількох мовчазних миттєвостей, вирішив, що даних для робочої теорії недостатньо, і помістив свої висновки у новий файл, який він для стислості назвав "Бунджі". Він наказав комп'ютеру скинути всі пов'язані з цим відкриття у файл Бунджі. Можливо, закономірність виявилася б сама собою.
  
  
  Сміт переключив увагу на справи Фолкрофта. Іноді термінал видавав звуковий сигнал і відображав фрагмент даних, що надходить, який програмісти відібрали з мільярдів байт необроблених даних, що передаються по всій країні. Ніщо не вислизало від п'ятірки Фолкрофта, і ніщо, на що вони звертали його увагу, не вислизало від стомлених сірих очей Гарольда В. Сміта.
  
  
  Було близько полудня, коли задзвонив інтерком і Сміт сказав: "Так, місіс Микулко?"
  
  
  "Вас хоче бачити містер Буттафуоко:"
  
  
  Сміт моргнув. "Ім'я?"
  
  
  "Рімо", - сказав дуже відомий голос Римо Вільямса.
  
  
  "Так, запросіть його", - швидко сказав Сміт, поправляючи свою мисливську зелену дартмутську краватку.
  
  
  "Рімо, що привело тебе сюди?" — спитав Сміт після того, як Римо зачинив за ним двері.
  
  
  "Просто подумав, що варто заглянути", - сказав Римо приглушеним голосом.
  
  
  "Ти не можеш просто так зайти. Щось не так?"
  
  
  Римо опустився на довгу кушетку біля дверей і схрестив ноги. Він дивився будь-куди, тільки не прямо на свого роботодавця.
  
  
  "Не-а. Я просто була по сусідству".
  
  
  "Рімо, ти ніколи не буваєш просто так по сусідству. Що трапилося?"
  
  
  "Нічого", - відповів Римо, неуважно обертаючи своїми товстими зап'ястями. Сміт дізнався про цю звичку, до якої вдавався Римо, коли відчував занепокоєння чи збудження.
  
  
  "Будь по-твоєму", - зневажливо сказав Сміт. "Але я дуже зайнятий".
  
  
  Римо підвівся зі свого місця і підійшов до терміналу.
  
  
  "Що-небудь трапилося?" спитав він.
  
  
  "Ні".
  
  
  Обличчя Римо витяглося. "Дуже шкода. Я б не заперечував проти завдання прямо зараз. Знаєте, просто щоб було чим зайнятися".
  
  
  "Я подумав би, що тобі сподобається трохи відпочити після твого останнього завдання".
  
  
  "Страх перед прислугою? Все було не так уже й погано". Тепер Римо дивився у вікно. Якщо дивитися у профіль, його обличчя було стурбованим.
  
  
  Сміт зняв окуляри і почав протирати їх ганчіркою. "За словами майстра Чіуна, ви були близькі до смерті від рук тієї жінки-вбивці зі Шрі-Ланки. Чи були якісь наслідки цієї отрути?"
  
  
  "Ні. Я почуваюся чудово. Я відмахнулася від цієї погані, як від цілодобового грипу".
  
  
  "Люди не відмахуються від смертельних токсинів", - зазначив Сміт.
  
  
  "Я вірю".
  
  
  Сміт прочистив горло і сказав: "Е-е, майстер Чіун сказав, що у вас знову був один із цих... нападів".
  
  
  Римо різко обернувся. "Він розповів тобі про це?"
  
  
  "Так. Він розповів мені про більшість із них".
  
  
  Римо насупився. Його рот стиснувся, і він, здавалося, дивився всередину себе.
  
  
  "Чи є щось, що ти хотів би мені сказати, Римо?" запитав Сміт голосом, який намагався зберігати спокійним.
  
  
  Римо знизав плечима. "Що тут розповідати? Я їх не пам'ятаю".
  
  
  "Хтось із них?"
  
  
  "Я пам'ятаю дещо з цього, так. Я пам'ятаю голос".
  
  
  "Ти чула голос?"
  
  
  "Іноді я чую це у своїй голові. Іноді це виходить із мене".
  
  
  "Ти тому прийшла сюди?"
  
  
  "Смітті, ти знаєш, у що вірить Чіун. Легенди про Шіву?"
  
  
  "Чіун пояснив мені це".
  
  
  "Це просто забобони, чи не так?"
  
  
  Сміт вагався. Він бачив Римо, коли одне з цих заклинань наздогнало його. Той Римо, якого він знав, мав таланти, що перевершували найбільших спортсменів і майстрів бойових мистецтв, колись відомих. Римо, який говорив іншим голосом, був зовсім далекий від усього людського і демонстрував якості, що виходять далеко за рамки посилених навичок, які можна було б пояснити навчанням синанджу.
  
  
  "Дайте визначення забобонів", - сказав Сміт.
  
  
  Римо відвернувся від вікна. "О, перестань, Сміте. Ти не можеш сказати мені, що купився на щось із цього".
  
  
  "Я нічого не купую", - відповів Сміт твердим голосом. "Але з моменту моєї першої зустрічі з Майстром Сінанджу мій природний скептицизм зазнав послідовних ударів. Я волію не зациклюватися на речах, які не можу адекватно пояснити."
  
  
  "Я не говорю про синанджу. Я говорю, - Римо змахнув руками, - про цього скаженого бика-шикана!"
  
  
  Сміт відкинувся на спинку стільця. "Я не вірю в реінкарнацію, якщо ви до цього хилите".
  
  
  Римо раптово повернувся до столу, поклав руки на стільницю і нахилився близько до худого обличчя Сміта.
  
  
  "Смітті, тут повно фахівців. Ти колись чув про стан, який міг би пояснити цей голос, який я чую?"
  
  
  Сміт замислився. "Так, існує стан, відомий як психогенний стан фуги. Його головним симптомом є повне зміщення особистості, при якому особистість суб'єкта сублімується для особи іншої людини. У глибоких випадках суб'єкт говорить і діє в манері, що явно відрізняється від його звичайного "я". Іноді я ставив собі запитання, чи це застосовно до вашої нагоди."
  
  
  "Справа? У мене немає справи!"
  
  
  "Ти чуєш голоси. Ти визнаєш це".
  
  
  "Я створюю голос. Або моє горло".
  
  
  "Не хотів би ти здатися психіатру, Римо?"
  
  
  "Та ні!"
  
  
  "Ну, і що це?"
  
  
  "Я б хотіла, щоб весь цей метафізичний мотлох просто випарувався. Але я погоджуся, якщо хтось пояснить це за мене".
  
  
  "Доктор Герлінг, можливо, зможе пролити деяке світло. Ви хотіли б поговорити з ним?"
  
  
  "Дай мені подумати про це. Добре. Якщо я збився зі сліду, я не впевнений, що дуже поспішаю це з'ясувати".
  
  
  "Що, якщо я просто поясню йому вашу ситуацію і повідомлю його думку?"
  
  
  "Добре. Я можу з цим жити".
  
  
  "Добре", - сказав Гарольд Сміт. "Є щось ще?"
  
  
  Задзвонив ящик столу. Сміт відкрив його, дістав стандартний телефон AT ephone кольору пожежної машини та підняв трубку. Циферблату не було.
  
  
  "Так, пане Президенте?" сказав Гарольд Сміт, прочистивши горло.
  
  
  Римо відвернувся і вдав, що не слухає, але кожне слово, вимовлене президентом Сполучених Штатів по виділеній лінії зв'язку з Вашингтоном, досягало його вух.
  
  
  "Доктор Сміт", - сказав Президент своїм хрипким, але м'яким домашнім голосом. "Як у вас справи?"
  
  
  "У мене все добре, пане президенте", - сказав Сміт голосом, який видавав його легке нетерпіння від порожньої балаканини. Сміт дозволив тиші повиснути між Фолкрофтом та Білим домом.
  
  
  "Ну, так. Радий це чути, Сміт. Мені потрібна твоя думка про дещо".
  
  
  "У вас є справа, яка вимагає моїх людей?" Запитав Сміт.
  
  
  "І так, і ні", - ніяково сказала Президент.
  
  
  "Що це?" - перепитав Сміт.
  
  
  Римо зробив рух рукою, що означало "квапливо". Сміт проігнорував його.
  
  
  "Цікаво, чи читали ви про - я не наважуюсь порушувати це питання - Біличій Шикані?"
  
  
  "Так", - зізнався Сміт.
  
  
  "Ну, вона подруга моєї дружини, яка, як ви, можливо, чули, призначила себе головою Президентської комісії з незалежності Тибету, і вона зобов'язана і сповнена рішучості вирушити до Тибету і довести цю справу до кінця".
  
  
  "Хто - Перша леді чи Скуїреллі Шікейн?"
  
  
  "Скуіреллі. Перша леді призначила її спеціальним посланником чогось, коли було оголошено про цю історію з божевільним ламою. Особисто я не сприймаю всю цю нісенітницю про Нью Ейдж - і дозвольте мені сказати, що Перша леді теж, - але, як я вже сказав, вона і Скуїреллі - подруги.
  
  
  Сміт насупив своє бліде чоло. "Я цього не розумію".
  
  
  "Моя дружина попросила держдепартамент Китаю прискорити подання заяви на візу Скуїрреллі Чікейн для в'їзду до Тибету".
  
  
  "Пане Президенте, невже ви не усвідомлюєте наслідків цього вчинку?"
  
  
  "Ну, ми не можемо зупинити її. Насправді жодну з них. І Скуїреллі вільна подорожувати, куди вона хоче".
  
  
  "Так, але її присутність у Тибеті може призвести до відкритого повстання".
  
  
  "Хіба це не те, що вони там вже мають?"
  
  
  "У Лхасі неспокійно, але сільська місцевість зараз щодо пасивна. Поява такого непостійного та непередбачуваного елемента, як міс Чікейн..."
  
  
  "Непередбачуваний – це правильно", – криво посміхнувся Президент. "Я усвідомлюю серйозність ситуації, але, як я вже сказав, вона сповнена рішучості виїхати, і Перша леді особливо зацікавлена в ситуації там, у Тибеті. Я знаю, що не уповноважений наказувати тобі приймати завдання, Сміт. Я можу тільки запропонувати їх." ."
  
  
  "Вбудований захист, розроблений для запобігання зловживанню КЮРЕ виконавчою владою".
  
  
  "І я хочу, щоб ви чітко зрозуміли, що я не наполягаю на цьому", – відповів Президент. Він понизив голос, ніби захищаючись від підслуховування. Він став запобігливим. "Але як ти думаєш, ти могла б ясно бачити свій шлях до відправки своїх людей як свого роду компаньйонки Сквірреллі?"
  
  
  Гарольд Сміт на мить дивився в простір. Його лимонний вираз анітрохи не змінився.
  
  
  Римо повернувся, зробив жест, що перерізав горло, і люто похитав головою. Сміт проігнорував його. Він і лише мав виняткове право приймати чи відхиляти президентські завдання.
  
  
  "Ні, пане Президенте, я не розглядаю це як ЛІКУВАННЯ, що входить до мандату".
  
  
  "Мені шкода, що ви так почуваєтеся", - сказав Президент невтішним тоном.
  
  
  "Я так не думаю. Просто так воно і є. Умови в Тибеті, хоч би якими сумними вони були, не мають до НАМ жодного відношення. Безпека. Але якщо міс Чікейн вирушить до Тибету, між США може виникнути розкол. і Китаєм. Я можу тільки порадити вам не дозволяти їй їхати. Решту я залишаю на ваш розсуд”.
  
  
  "Якби це залежало від мене..."
  
  
  "Це залежить від вас. Ви президент Сполучених Штатів".
  
  
  "Ви не знаєте мою дружину, співправителя".
  
  
  "Пан Президент", - суворо сказав Сміт, - "Американський народ не обирав другого президента. Такої конституційної посади не існує. Є тільки президент і віце-президент. Твоя дружина - це твоя дружина, а не обрана посадова особа."
  
  
  "Я ділюся з нею кожним своїм рішенням. Вона – моя опора. Від неї немає секретів".
  
  
  Сміт миттєво зблід. Наступного слова його голос здригнувся. "Пан Президент, ви не розповіли їй про організацію?"
  
  
  "Я беру свої слова назад. Я притримала це слово. Просто на випадок розлучення".
  
  
  "Я не наважуюсь згадати про це, - сказав Сміт, - але минулого місяця задзвонив червоний телефон, і коли я відповіла, підозрілий жіночий голос зажадав повідомити, хто я така".
  
  
  Президент втомлено зітхнула. "Так, вона сказала мені. Мені шкода, Сміт. Мені дійсно шкода. Вона думала про ремонт спальні Лінкольна і знайшла червоний телефон, захований на нічному столику. Звичайно, вона взяла його і...
  
  
  "Що ти їй сказала?"
  
  
  "Я збрехала. Я сказала їй, що це гаряча лінія в Канаду або щось таке".
  
  
  "Я сподіваюся, вона повірила тобі".
  
  
  "Ну, не зовсім", - зізнався Президент сором'язливим тоном. "Я думаю, вона думає, що це якась секретна репліка старій подрузі".
  
  
  "Не переконуй її у цій виставі", - сказав Сміт.
  
  
  "Ти з глузду з'їхала?"
  
  
  "Пан Президенте, для вас краще влаштувати публічне розлучення, ніж допустити, щоб існування CURE стало відоме у вас на очах. Вам може бути оголошено імпічмент за те, що ви дозволили CURE продовжувати свою діяльність".
  
  
  "Не думай, що ця думка не переслідує мене".
  
  
  "Добрий день, пане Президенте. Якщо у вас є інші питання, які безпосередньо стосуються національної безпеки, не соромтеся доводити їх до моєї інформації".
  
  
  З цими словами Гарольд Сміт повісив слухавку.
  
  
  Римо підійшов до столу. "Добре, що ти сказала "ні"".
  
  
  "Чому це?" — спитав Сміт, повертаючи червоний телефон у ящик і закриваючи його.
  
  
  “Тому що я ні в якому разі не виконуватиму обов'язки охоронця цієї Біличої Шикани. Хто б не назвав її, її особистість добре відома. Кожна божевільна ідея на планеті перебуває в її особистій колекції”.
  
  
  "Ви, здається, досить добре знаєте її репутацію".
  
  
  "Чіун багато говорив про неї останнім часом. Я думаю, він починає в неї закохуватися або щось таке".
  
  
  "Я розумію", - сказав Сміт.
  
  
  Термінал подав звуковий сигнал, і Сміт сказав: "Вибачте". Він на мить витріщився на екран і пробурмотів: "Дивно".
  
  
  "Що дивно?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Ще одне тіло китайця викинуло на берег до Маліби".
  
  
  "Мабуть, якась схема контрабанди іммігрантів провалилася", - сказав Римо.
  
  
  "Можливо, ви маєте рацію. За винятком того, що перше тіло належало сценаристу, який якийсь час жив у цій країні. У мене є підстави вважати, що він був китайським таємним агентом".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Щорічні депозити на його банківський рахунок з гонконгського банку. Проте ця людина стверджує, що отримує дохід від продажу сценаріїв різним вітчизняним кінокомпаніям, і його дані податкового управління не узгоджуються з моїми висновками".
  
  
  "Звучить докладно".
  
  
  "Можливо ви могли б розібратися в цьому", - запропонував Сміт.
  
  
  "Ні дякую".
  
  
  Сміт відірвав погляд від екрану, його сіре обличчя набуло фосфоресційного зеленого відтінку.
  
  
  "Я зрозумів, що ви були зацікавлені у завданні".
  
  
  "Я. Вкажи мені на торговця наркотиками чи серійного вбивцю, і я приведу їх на цвинтар до заходу сонця. Ці двоє вже там. Я тобі не потрібен".
  
  
  Сміт деякий час мовчки розглядав свою примусову руку. Комп'ютер знову подав звуковий сигнал. Сміт глянув на екран.
  
  
  "Ще одне тіло китайця", - зауважив він. "Цей був упізнаний. Хм. Схоже, він також має зв'язки в Голлівуді. Продюсер фільмів, хоча титри недоступні".
  
  
  "Я чув, продаж квитків впав. Можливо, хтось намагається трохи послабити конкуренцію".
  
  
  "Малоймовірно", - сказав Сміт. "Я щиро сподіваюся, що ці тіла не мають жодного відношення до дивної заяви Скуїреллі Чікейн про те, що вона новий Бунджі-лама".
  
  
  "Я теж", - поспішно сказав Римо. "Ну, мені час бігти".
  
  
  "Я передам думку доктора Герлінга, коли вона в мене буде".
  
  
  "Відмінно, чудово", - сказав Римо, зачиняючи двері.
  
  
  Сміт дивився на зачинені двері з спантеличеним виразом на патриціанських рисах обличчя. Римо поводився дивніше, ніж зазвичай. Він сподівався, що нічого серйозного. Зазвичай поведінка Чіуна викликала більше занепокоєння. Він зробив уявну позначку проконсультуватися з доктором Герлінг наприкінці дня.
  
  
  Його комп'ютер двічі попереджувально пискнув, і Сміт помітив, що було рівно 11:59. Миттєво він натиснув на приховану кнопку, яка відправила термінал лікування у режим маскування.
  
  
  Через дві секунди після полудня місіс Микулка постукала один раз і увійшла, несучи бордову тацю.
  
  
  "Вже опівдні, докторе Сміт. У мене є ваш йогурт, збитий із чорносливом".
  
  
  "Дякую, місіс Микулко", - сказав Сміт, який привчив свою секретарку бути майже такою ж пунктуальною, як він сам. Дві секунди були прийнятною величиною. Але ледь-ледь.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Скуїреллі Шікейн сумувала за своїм рожевим ліжком у формі серця. Вона сумувала за своєю магнітолою та різноманітними касетами Кітаро та Янні. Але найбільше вона сумувала за Римом Буттафуоко.
  
  
  Він урятував їй життя. Дія наркотику мала вивітритися, перш ніж вона зрозуміла, що насправді сталося під час її пляжної вечірки.
  
  
  І весь день тіло прибивало до берега.
  
  
  Вона просила Кулу відкинути їх назад, і він завжди це робив. З нього вийшов чудовий охоронець, навіть якщо він завжди скаржився на випадок герпесу. Якщо Скуїреллі просила щось зробити, він це робив. Він був як велике віддане цуценя. Одного разу вона застукала його що стоїть рачки і п'ють з унітазу, як мастіфф. Ймовірно тому його називали Монгролом.
  
  
  І все ж вона сумувала за Римом. Але не так сильно, як по сну у справжньому ліжку. Підлога була б не така погана, але Кула і Лобсанг наполягли на тому, щоб вона спала на полиці над підлогою. Вони назвали це кангом, пояснивши, що Бунджи-лами традиційно спали на канзі.
  
  
  Проблема в тому, що Скуіреллі продовжувала скочуватися. Її спина була не готова до такого випробування. І щоразу, коли вона скаржилася Лобсангу, він пригощав її чашкою гарячого гарячого чаю з прогорклим розтопленим маслом. Ця людина абсолютно не боялася холестерину.
  
  
  "Тобі дзвонить леді, Послана Буддою", - оголосив Кула через зачинені двері, біля яких він стояв на варті, присягнувшись віддати своє життя, своїх яків і свій герпес, перш ніж якийсь китайський вбивця зможе пройти повз нього.
  
  
  "Яка леді?"
  
  
  "Вона каже, що вона леді номер один".
  
  
  "Номер один... Ти маєш на увазі Першу леді?"
  
  
  "Це те, що я сказав, Присутність. Леді номер один".
  
  
  "Це дзвінок, на який я чекала! Швидко, будь хорошим монголом і принеси телефон сюди".
  
  
  Увійшов Кула, передав бездротову трубку і, вклонившись, вийшов із кімнати. Від одного виду його спотвореної пози у Скуїреллі зіщулилася спина.
  
  
  "Алло?" сказала вона схвильовано.
  
  
  "Скуїреллі, каже Перша леді".
  
  
  "Як все минуло? Ти отримала мою візу?"
  
  
  "Ну, це зажадало справжньої боротьби. Китайська влада влаштувала мені найбільший рознос. Спочатку вони сказали, що неможливо обробити вашу заяву менш ніж за три місяці. Потім вони визнали, що могли б, але не змогли гарантувати вашу безпеку від того, що вони назвали контрреволюційними елементами”.
  
  
  Скуїреллі насупилась. "Забавно, як вони так швидко відвернулися від мене. Раніше ми були такими друзями. Отже, як тобі вдалося збити їх з пантелику?"
  
  
  "Спочатку, - сказала Перша леді, - я пригрозила анулювати їхній статус привілейованої торгівлі, потім я вказала, що очолюю Президентську комісію з незалежності Тибету, і якщо ви, мій офіційний представник, не можете поїхати, тоді я їду".
  
  
  "Ти цього не зробила?" Сквіреллі верещала.
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "І вони здалися?"
  
  
  "Рухнула. Як картковий будиночок".
  
  
  "Мені це подобається! Мені це подобається! Коли я їду?"
  
  
  "Щойно ти захочеш. Послухай, було б непогано, якби ти спочатку вирушила до Індії і отримала благословення Далай-лами".
  
  
  "Той милий маленький манчкін в окулярах? Він чудовий".
  
  
  "Зроби це дуже помітним. Чим вище, тим краще. Так вони не наважаться зв'язуватися з тобою".
  
  
  "Я поцілую його за тебе".
  
  
  "Я стежитиму за вашими успіхами по Сі-ен-ен. Мені треба бігти. У мене зустрічі весь день. Удачі!"
  
  
  Скуїреллі Чікейн повісила слухавку і негайно набрала номер у Вірджинії.
  
  
  "Мамо, я йду! Це так здорово. І послухай це, я збираюся завдати Делійскому Ягненку візиту ввічливості".
  
  
  "Постарайся не спати з ним, люба. Він релігійний діяч".
  
  
  Скуїреллі зробила свій голос холодним. "Така думка ніколи не спадала мені на думку".
  
  
  "Але це було б так. Чим старшим ти стаєш, тим більше стаєш схожим на свого брата".
  
  
  "Тільки за це, ніяких тобі листівок із Тибету", - І Скуїреллі повісила слухавку. Вона відкинулася на свій жорсткий канг і задумалася, чи є якийсь церковний закон, який забороняє двом ламам займатися цим. Їй треба буде не забути спитати Лобсанга. Він знав усі ці таємні буддійські штучки.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Міністр державної безпеки увійшов до Великої зали Народних зборів Пекіна, одягнений у свій сірий костюм епохи Мао і тримаючи порожні руки по швах.
  
  
  Прем'єр Китаю у своєму сірому костюмі епохи Мао сидів, склавши руки. Прем'єр кивнув, вказуючи на порожній стілець зліва від себе. Повіки його були важкими, наче його манив сон. Ця здається неуважність обдурила багатьох суперниць у недалекому минулому.
  
  
  Міністр державної безпеки опустилася в крісло і почала чекати, коли заговорить прем'єр. Вони були одні у Великій залі Народних зборів. Це не означало, що за ними ніхто не спостерігав або їхні слова не дійдуть до вух змовників. Китай був на роздоріжжі. Вона дивилася всередину себе, але зовнішній світ все частіше вторгався. Це були тривожні часи.
  
  
  "Які новини?" спитала прем'єр невпевненим голосом.
  
  
  "Від тих, хто спить, жодного слова".
  
  
  Очі прем'єр-міністра з важкими віками стали ще важчими.
  
  
  "Можливо, - сказав він, - їхній сон буде довгим і безтурботним".
  
  
  "Немає причин сумніватися в цьому, товаришу прем'єр", - сказав міністр безпеки.
  
  
  І за цими ухильними словами, м'якими, але ретельно підібраними, обидва чоловіки зрозуміли, що їхні сплячі агенти в Каліфорнії, по той бік Тихого океану, або мертві, або виведені з ладу.
  
  
  Мовчання між ними стало довгим та важким.
  
  
  Незабаром прем'єр перервала його. "Відвідувач, якого чекали, все ще має прийти?"
  
  
  "Відвідувачка вирішила заглянути до родички, про існування якої вона не знала, перш ніж податися далі".
  
  
  "У минулі часи ці двоє не дуже добре ладнали", - зазначив прем'єр. "Цікаво, чи це змінилося".
  
  
  "Я не чула".
  
  
  Прем'єр спохмурніла. "Темрява нагромаджується на темряву, і ніхто не знає, коли зійде сонце".
  
  
  "Можливо, відвідувачка вважає за краще залишитися в будинку своєї новонабутої родички і не вирушить далі"
  
  
  "Чи можна це заохочувати?"
  
  
  "Все можливе", - сказав міністр безпеки.
  
  
  "Це було б добре, якби це можна було зробити правильно", - сказав прем'єр, закриваючи свої важкі повіки, ніби збираючись заснути.
  
  
  Бачачи це, міністр державної безпеки піднявся зі свого місця, знаючи, що нарада завершена. Не кажучи більше ні слова, він вийшов із Великої зали зборів, щоб зв'язатися зі своїми агентами в Індії, які мали отримати інструкції діяти обережно, оскільки дружина президента Сполучених Штатів виявила особистий інтерес до Бунджі-лами.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Вантажівки FedEx були припарковані на всіх доступних місцях для паркування на вулиці перед неймовірно потворною будівлею, яку Майстер Сінанджу охрестив замком Сінанджу, коли під'їхав Римо Вільямс. Хоча в нього була приватна парковка з чорним покриттям, досить велика, щоб вмістити більше дюжини автомобілів, Римо довелося залишити свій синій "Бьюїк Регал" на бічній вулиці та повернутися пішки.
  
  
  "Господи", - пробурмотів Римо собі під ніс. "Сподіваюся, Чіун не пішов у черговий запій мережі магазинів товарів для дому".
  
  
  Він зазначив, що вантажівки FedEx дуже низько сиділи на своїх ресорах. Кур'єри теж йшли досить низько до своїх центрів важкості, намагаючись зрушити маленькі дерев'яні ящики, не зашкодивши собі.
  
  
  І тут Римо згадав.
  
  
  "Золото!"
  
  
  Він випередив кур'єра і відчинив йому двері.
  
  
  "Я не думаю, що ви М.О.С. Чіун", - сказав кур'єр, віддуваючись.
  
  
  Римо однією рукою взяв у чоловіка ящик розміром із бумбокс. Наче він потрапив в іншу атмосферу, де гравітація чинила менше тяжіння, коробка, здавалося, стала майже плавучою в руці Римо.
  
  
  "Ні, але я уповноважена розписатися за нього".
  
  
  Кур'єр витер чоло рукавом синьої уніформи, поки Римо підписував квитанцію.
  
  
  "Що взагалі в цій штуці – свинцеві водолазні черевики?" кур'єр пробурчав.
  
  
  Римо похитав головою. "Речовина карликової зірки".
  
  
  "А?"
  
  
  "Речовина карликової зірки. Іноді його шматки падають на землю. Воно настільки щільне, що шматок розміром з баскетбольний м'яч важить стільки ж, скільки Детройт. Щоб перевезти його, вони повинні розламати його на дрібні шматочки. Той, що у твоїй коробці, розміром з гудзик сорочки.
  
  
  "Ти знущаєшся з мене".
  
  
  "Я показав би вам, але якщо це випаде з ящика, нам знадобиться кран, щоб підняти його", - сказав Римо.
  
  
  "То чому ж ти звертаєшся з цією скринькою так, ніби в ній зефір?"
  
  
  "Раніше я жала гном'ю зіркову матерію лежачи. Це частина моєї професійної підготовки".
  
  
  Кур'єр передав цю історію своїм колегам-водіям, і вони почали вголос цікавитися, чи не заперечуватиме Римо проти того, щоб занести інші коробки, якщо вже в нього до цього є талант.
  
  
  Римо справді заперечував, але не так сильно, як проти того, щоб стояти на ганку і пояснювати речовину карликової зірки двадцяти різним людям, розмахуючи планшетами.
  
  
  На той час, як Римо склав усі ящики у внутрішній залі, Майстер Сінанджу зволив спуститися.
  
  
  "Це те, на що я сподіваюся?" схвильовано пропищав він. "Моє золото прибуло?"
  
  
  "Як ти думаєш, що то були за вантажівки? І не кажи мені, що ти їх не помітила".
  
  
  Чіун зупинився біля підніжжя внутрішніх сходів, делікатно принюхався і сказав: "Ви були у Сміта".
  
  
  "Хто сказав?"
  
  
  "Говорить лосьйон після гоління, що прилип до твоєї шкіри. Цим ароматом користується тільки він".
  
  
  Чорт забирай, подумав Римо. Чіун його дістав. Сміт користувався одеколоном, випуск якого припинився у 1972 році, і він купив його з тридцятирічним запасом по два центи за долар. - Добре, - стомлено сказав Римо, - я визнаю це. Я бачив Сміта.
  
  
  Чіун примружив очі. "Про що?"
  
  
  "Особисті речі".
  
  
  "Що такого особистого, що ти не можеш поділитися з тим, хто тебе всиновив?"
  
  
  "Відчепись від мене, Чіуне".
  
  
  "Ти не розповіла Сміту про моє сонячне освітлення?"
  
  
  "Будьте впевнені, ім'я Скуїреллі Шікейн не злітало з моїх губ. За винятком одного разу".
  
  
  "Що це? Що це?"
  
  
  "Поки я була там, зателефонував президент. Він запитав Сміта, чи можемо ми посидіти з Білочкою в Тибеті".
  
  
  "І що сказав Сміт?"
  
  
  "Не хвилюйся. Сміт сказав "ні".
  
  
  «Ні? Чому Сміт сказав «ні»? Він не думав, що ми гідні цього завдання?
  
  
  "Це не так. Сміт не думав, що Бунджі-лама був проблемою ЛІКУВАННЯ".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Ні. Тепер, де ти хочеш це довбане золото?"
  
  
  "Моє золото не бісове".
  
  
  "Це золото. Воно важить тонну".
  
  
  "Це не було б золотом, якби це було не так".
  
  
  "Туше. То куди мені це покласти?"
  
  
  "Я б віддала перевагу помістити його в кімнату для медитації, де я могла б медитувати на його тонкість і чудову якість".
  
  
  "Не обманюй мене. Ти просто хочеш побачити, що все це є".
  
  
  "І це також".
  
  
  Римо почав складати ящики і відносити їх нагору, по десять разів, по п'ять на кожній долоні. Він намагався, щоб це було легко. Насправді балансування дозволяло йому витримувати вагу, не ламаючи передпліч.
  
  
  Коли всі шухляди були складені в кімнаті для медитацій, деякі з них висипалися в коридор, Римо сказав: "Я йду спати. Я втомився".
  
  
  Нігті Чіуна зі клацанням зійшлися разом, потім зникли в широких рукавах його кімоно. "Ти не збираєшся відкрити їх для мене?" спитав він улесливим голосом.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Оскільки ти втомилася, я прощаю тебе".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, повертаючись, щоб піти.
  
  
  "Не забудь прийняти душ. Ти пахнеш білою".
  
  
  "Я біла".
  
  
  "Білою є тільки твоя шкіра. Це означає не більше, ніж те, що шкіра нового бунджи-лами біла".
  
  
  Римо зупинився біля дверей у свою спальню. "Якщо Скуїреллі Шікейн справді Бунджі-лама, тоді я кореєць".
  
  
  Чіун крикнув у відповідь: "Не засинай дуже рано, бо мудрість зійшла на тебе. Тобі краще поміркувати над істинами, які ти щойно озвучила".
  
  
  Римо зачинив за собою двері. Цілу хвилину після цього вся будівля тряслася луною.
  
  
  МАЙСТЕР кілька хвилин мовчки роздивлявся зачинені двері з її безладними вібраціями. Його пергаментне обличчя було маскою, на якій карі очі мерехтіли непроникним світлом.
  
  
  Увійшовши до кімнати для медитації, він проігнорував ящики із золотом, зароблені в результаті його вправної угоди.
  
  
  Натомість він підняв телефонну трубку і натиснув кнопку 1, як, за його спостереженнями, часто робила його учениця. З навушника долинули дивні звуки, коли виклик перенаправили на трейлерний парк у Мурі, штат Оклахома, щоб перешкодити відстеженню. Нарешті пролунав дзвінок.
  
  
  На лінії пролунав голос Гарольда В. Сміта. "Так?"
  
  
  "Вітаю тебе, імператор Сміт. Вітання від Будинку Сінанджу".
  
  
  "Майстер Чіун. Що я можу для вас зробити?"
  
  
  "Рімо сказав мені, що він був у вас".
  
  
  "У нього є. Він стурбований цими... е-е... припадками".
  
  
  Чіун міцніше стиснув трубку. "Чи був інший?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Це добре".
  
  
  "Рімо попросив мене проконсультуватися з одним із тутешніх психіатрів", - сказав Сміт.
  
  
  "Це на нього не схоже".
  
  
  "Я знаю, майстер Чіун. Але він здається надзвичайно стурбованим".
  
  
  "Це мине"
  
  
  "Залишається сподіватися. Я не можу дозволити, щоб моя правоохоронна рука була на волі, якщо він страждає на якийсь розлад множини".
  
  
  "Не бійся, Сміт. Нічого подібного. Римо просто проходить через фазу. Це минеться".
  
  
  "І коли це станеться, чи буде Римо тим Римом, якого ми знаємо?"
  
  
  Чіун стиснув свої тонкі, схожі на папір губи і нічого не сказав. Це було питання, на яке він не міг відповісти. Можливо, питання, на яке не було жодної гарної відповіді.
  
  
  "Рімо інформує мене, що до вашого відома доведений випадок зі Скуїреллі Шікейн", - нарешті сказав Чіун.
  
  
  "Я відхилила прохання президента про те, щоб ми охороняли його. Це не наша проблема".
  
  
  "Навіть якщо з нею зіткнуться якісь труднощі?"
  
  
  "Вона громадянка АМЕРИКИ, яка здійснює свою прерогативу подорожувати, куди забажає".
  
  
  "Мені спало на думку, про імператора, що, можливо, все, що потрібно Римо, - це відпустка".
  
  
  "Я б вважав за краще, щоб одна з вас залишалася в режимі очікування. Можливо, щось спливе".
  
  
  "Дуже мудро, о Коваль. Дозволь мені запропонувати, щоб Римо залишився стояти поруч. У нього це виходить краще, ніж у мене".
  
  
  "Якщо ти хочеш взяти відпустку, будь-що. Іди".
  
  
  "У мене є якесь майно, яке я повинна повернути у своє рідне село. Але я не хочу витрачати марну відпустку, роблячи це, тому що це буде обов'язок, а не задоволення, яке змусить мене вирушити в подорож".
  
  
  "Я не розумію", - сказав Сміт.
  
  
  Чіун підвищив голос. "Хіба ви не пам'ятаєте, що у моєму останньому контракті був пункт під номером сімдесят вісім?"
  
  
  "Пункт сімдесят восьмий?"
  
  
  "Пункт, що дозволяє Майстру Сінанджу брати відпустку, коли він забажає. Неоплачувану відпустку".
  
  
  "Ти маєш на увазі творчу відпустку?"
  
  
  "Якщо це відповідне слово, то так".
  
  
  "Хоч би там що, майстер Чіун, візьміть академічну відпустку".
  
  
  "Ваше розуміння не знає меж".
  
  
  І Майстер повісив слухавку. Він негайно почав збирати речі. Цього разу лише одна валіза. Таксист впорався з цим досить успішно, не завдавши жодної шкоди та зберігши свої кінцівки.
  
  
  Чіун не розбудив Римо. Він також не захопив із собою свою кімнату, повну золота. Були речі важливіші за золото. Небагато, але кілька.
  
  
  Однією з найважливіших речей було те, щоб Римо не супроводжував його до Тибету. Тому що він міг дізнатися про це, і наслідки цього не могли передбачити навіть боги.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Високо над Індійським океаном Скуїреллі Чікейн готувалася до своєї важливої зустрічі з Далай-ламою.
  
  
  Вона сиділа, схрестивши ноги, на м'якій подушці, яка, у свою чергу, була покладена на вишуканий східний килим. Вона плавала у своїх шафранових шатах, але Лобсанг не дозволив їй показати це навіть найкращим кутюр'є з Беверлі-Хіллз. Темно-бордова митра її лами відкидала тінь у вигляді рога носорога на сторінки її книги, через що слова було важко прочитати у світлі верхнього світла.
  
  
  Була ніч, тож відкинута убік одна із фіранок на вікні приватного літака Кули не допомогла б.
  
  
  Це був витончений літак, подумала Скуїреллі. Як літаюча баржа. Не дивно, що Кула назвав його своїм небесним човном. Якби Клеопатра жила в ХХ столітті, у неї був би такий самий.
  
  
  Вони були на останньому етапі свого перельоту до Делі. Або в Бомбей, або куди б це не було, вони прямували.
  
  
  Коли Лобсанг вперше пояснив, що вони їдуть у святу землю, Скуїреллі сказала: "Ми їдемо до Ізраїлю!"
  
  
  Вони дивилися на неї кумедно. Але потім вони завжди дивилися на неї кумедно. Вони все ще звикали до думки про Бунджі-ламу, який був одночасно білим та жінкою.
  
  
  "Для буддистів, - терпляче пояснив Лобсанг, - Індія - це свята земля".
  
  
  "Я ніколи не була в Індії", - сказала Скуїреллі. "Я не думаю".
  
  
  "Це чудова земля, не тільки тому, що це колиска буддизму, а й тому, що вона вільна. На відміну від Тибету".
  
  
  "Після того, як я закінчу, Тибет буде вільний".
  
  
  "Спочатку ти маєш заново навчитися своєї віри".
  
  
  "Я привезла всю свою колекцію книг Германа Гессе та Вільяма С. Берроуза".
  
  
  Ці двоє виглядали спантеличеними. Милі, але спантеличені.
  
  
  Скуїреллі показала їм свій екземпляр "Лева Дхарми", і після того, як Кула переклав назву, Лобсанг щасливо посміхнувся. Їм було так легко догодити.
  
  
  Отже, Скуїреллі сіла читати. Цікаво було те, що її екземпляр "Дзен і мистецтво обслуговування мотоциклів" зник. Вона знала, що взяла його на борт. Вони майже нічого не дозволили їй взяти із собою. Лобсанг відмовився від більшої частини її багажу, сказавши, що її метою як Бунджи-лами було зректися фізичного світу.
  
  
  Вони дозволили їй зберегти її запас бхангу. З якоїсь причини вони не мали з цим проблем. Саме тоді Скуїреллі зрозуміла, що їй справді сподобається бути буддисткою.
  
  
  Чим більше вона читала, тим більше це підтверджувало її відчуття, що вона знайшла досконалу духовну ідентичність у досконалому тілі. Вона була Бунджи-ламою, і вона все ще була Скуреллі Шікейн. Це було краще, ніж ділити сіамську душу з Мей Вест.
  
  
  Їй подобалося все, що вона читала про буддизм. Всі люди та речі були в гармонії, тому що всьому, що відбувалося, було зумовлено трапитися. Тому ніхто ніколи не помилявся у космічному сенсі.
  
  
  "Це все за сценарієм!" Скуїреллі випалила у момент справжнього прозріння. "Все це взаємопов'язане!"
  
  
  Звісно, вбивство було заборонено. Однак жодна людина чи річ ніколи по-справжньому не вмирала в абсолютному західному значенні цього слова. Замість цього душа рухалася вгору чи вниз кармічними сходами відповідно до прожитого життя. Отже, хоча вбивати погано, ніхто не повинен бути покараний за це. Карма подбає про все.
  
  
  Крім того, було сім небес і сім пекель, замість суворої християнської системи "проходь-не проходь". Коли ти померла, ти скинула своє тіло, як було модно минулого року. І коли ти хотіла помолитись, ти крутила маленький трюк, і він молився за тебе.
  
  
  Напрочуд збалансована, неупереджена та невимушена, це була ідеальна система переконань, вирішила Скуїреллі.
  
  
  І Будди. Там були сотні Будд. Як Бунджі-лама, Скуїрреллі був реінкарнацією майбутнього Будди, який був справді добрим Буддою, тому що всі з нетерпінням чекали на його повернення. Будучи Буддою, Скуїреллі постійно перероджувалась у світі, щоб відроджувати його, полегшуючи його страждання.
  
  
  "Для мене це має сенс", - сказала Скуїреллі, погладжуючи фарбовані в шафрановий колір кучері, які виглядали з-під її схожої на митру шапочки лами.
  
  
  Потім виття двигуна почало змінювати висоту, і Кула повернувся з кабіни пілота, щоб сказати: "Ми прибули, Бунджі".
  
  
  "Приголомшливо", - сказала Скуїреллі, підходячи до вікна.
  
  
  Вона подивилась униз і нічого не побачила. Буквально. Земля внизу була схожа на свіжовимиту класну дошку.
  
  
  "Де знаходиться місто? Де вогні?"
  
  
  "Вони кажуть нам, що тут немає вогнів", - безтурботно сказав Кула.
  
  
  "Що з ними трапилося?"
  
  
  "Немає електрики".
  
  
  "Як передбачливо. Бережіть вогні вночі, коли вони не потрібні".
  
  
  "Вони також забороняють нам приземлятися".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Індуси бояться невдоволення Пекіна".
  
  
  "То що ж нам робити?"
  
  
  Кула засяяв. "Ми приземляємося, звичайно. Бо ми не боїмося невдоволення, крім невдоволення Будди".
  
  
  Посадка була грубою. Аеропорт також був без електрики. Тож у вежі не було радара, на злітно-посадкових смугах не горіли габаритні вогні, а посадкові пандуси не працювали.
  
  
  Скуїреллі було однаково. Спущені шини літака можна було полагодити, і їй не потрібен був трап. Вона затяглася таргановим м'ясом і заплющила очі. Але Кула відтяг її назад, перш ніж вона змогла закликати свої новонабуті здібності до левітації.
  
  
  Після того, як вони підкотили повітряні сходи до літака, Кула відчинив люк. Скуїреллі, намагаючись утримати на місці свій темно-бордовий капелюх лами, вийшла на верхню сходинку.
  
  
  Спочатку вона помітила натовп. Там нікого не було.
  
  
  Потім вона помітила запах.
  
  
  "Що це за жахливий запах?" спитала вона, затискаючи ніс і дихаючи ротом.
  
  
  "Який запах?" - Запитав Кула.
  
  
  Скуїреллі висмикнула його на сходинку поряд із собою.
  
  
  "Цей запах!"
  
  
  "Це Індія".
  
  
  "Пахне, як із вигрібної ями", - сказала Скуїреллі гнусовим тоном.
  
  
  Кула кивнула. "Так, Індія".
  
  
  Лобсанг приєднався до них, понюхав повітря своїм довгим носом, здавалося, знайшов його прийнятним і сказав: "Ми приземлилися в Індії!"
  
  
  "Це все так пахне?" Запитала Скуїреллі, все ще затискаючи носа.
  
  
  "Це смачно?" - Запитав Лобсанг.
  
  
  "Це погано".
  
  
  "Дещо з цього ще гірше. Ходімо, ми не можемо зволікати. Китайські агенти можуть ховатися поблизу".
  
  
  "Хіба нам не слід зачекати на приймальну комісію? Зазвичай я отримую ключ від міста, коли приземляюся в іноземній столиці".
  
  
  "Ключ до Нью-Делі", - сказав Кула, підштовхуючи її вниз сходами, - "не залишатися тут надовго".
  
  
  Там чекала машина. Вона виглядала як якась британська модель, яка знала найкращі дні. Скуїреллі залізла на заднє сидіння і підняла вікна. Коли машина виїхала з аеропорту, густий запал примусив її знову відкрити їх.
  
  
  Решту поїздки вона по черзі піднімала шибки, коли запах ставав занадто сильним, і знову опускала, коли від спеки її капелюх починав в'янути.
  
  
  Нью-Делі, навіть затемнений, був безладом. Рух був кошмаром. Незграбний червоний автобус мало не зачепив їх боком. Вивернувши кермо, Кула різко повернув назад, з'їжджаючи з дороги до кювету, де автобус тричі перекинувся, перш ніж зупинитися в пилюці на боці.
  
  
  Здавалося, що кожен другий автобус, з яким вони стикалися, намагався зіштовхнути їх із дороги.
  
  
  "Що не так із цими водіями автобусів?" Роздратовано запитала Скуїреллі.
  
  
  Кула знизав своїми широкими плечима. "Вони живуть у Нью-Делі, є побожними буддистами і тому нічого не втрачають, раптово вмираючи. Шанси на краще наступне життя величезні".
  
  
  Поруч із нею говорив Лобсанг. "Тепер у Далай-лами приємне обличчя", - говорив він. "Не обманюйся, Присутність. Він буде заздрити твоєму кармічному становищу".
  
  
  "Цікаво, чи згадає він мене", - пробурмотіла Скуїреллі.
  
  
  "З якого життя?"
  
  
  "Від цього. Я одного разу зустріла його на вечірці. Він був дуже милим маленьким чоловіком".
  
  
  "Коли ви зустрілися з ним того разу, він не зміг розпізнати у вас Бунджі-ламу, свого стародавнього суперника. Тепер все буде по-іншому. Стережіться змії під маскою. Він покличе до твоїх надійніших інстинктів. Він проповідуватиме небезпечні ідеї" .
  
  
  "Наприклад що?"
  
  
  "Пацифізм". Слово пролунало коротким шипінням кобри.
  
  
  Попереду Кула плює на половицю.
  
  
  Скуїреллі зморщила свій грайливий личко. "Хіба не цьому навчав Будда?"
  
  
  "Господь Будда", - чітко сказав Лобсанг, - "не страждав під залізним ярмом комунізму".
  
  
  І крихкість у тісноті машини, що об'їжджає автобус, змусила Скуїреллі Чікейн здригнутися і замислитися, у що вона вляпалася.
  
  
  ДАЛАЙ-ЛАМА у вигнанні СТОЯВ перед своїм храмом в оточенні своєї почту, коли вони в'їхали до курного гірського містечка Дхарамсала, на північ від Нью-Делі, в тіні піку Мун.
  
  
  Він був таким, яким його пам'ятала Скуїреллі – маленьким чоловічком з веселими, але мудрими очима за сонцезахисними окулярами-авіаторами. Його одяг був темно-бордового кольору. Усі його наближені носили шафранові капелюхи. Скуїреллі згадала, як Лобсанг казав їй, що Далай-лама очолює секту жовтих капелюхів буддизму Тибету. Будучи Бунджи-ламою, вона була головою секти червоних капелюхів. Особисто вона віддала б перевагу бургундському.
  
  
  Крокуючи зі своїм церемоніальним бронзовим дордже, затиснутим в одній руці, намагаючись утримати свою бордову митру на місці, Скуїреллі пливла ґрунтовою дорогою туди, де чекав Далай-лама.
  
  
  Далай-лама стояв, молитовно склавши руки, його обличчя нагадувало приємну маску. Він не посміхнувся і не моргнув, і ніяким чином не відреагував на появу Скуїреллі. Навіть коли Скуїреллі зупинилася лише за шість футів перед ним.
  
  
  "Що мені сказати?" - Прошепотіла вона Лобсангу.
  
  
  "Нічого не говори".
  
  
  "Чого він чекає?"
  
  
  "Щоб ти вклонилася".
  
  
  "То чому я не кланяюся?"
  
  
  "Вклонитися означало б визнати нижчий статус".
  
  
  "Послухай, щоб вибратися з цієї чортової спеки, я б стала на карачки і поцілувала його маленькі шафранові сандалії".
  
  
  "Не кланяйся!" Лобсанг попередив. "Саме в цей момент вирішиться питання про твою перевагу".
  
  
  "Реверанс вважається?"
  
  
  "Нічого не роби!"
  
  
  Отже, Скуїреллі не зробила реверансу. Далай-лама теж не вклонився.
  
  
  Потім Лобсанг заговорив. "Ваша Святість, я уявляю вам сорок сьомого Бунджі-ламу, який зараз займає тіло, відоме як Скуіреллі Шікейн".
  
  
  Далай-лама моргнув. Члени його почту витягли вперед свої голені голови, наче бачили її вперше.
  
  
  "Це та сама Білочка Шікейн, яка була в "Мідній жимолості"?" - Запитав один.
  
  
  Лобсанг глянув на Скуїреллі, не знаходячи слів.
  
  
  "Скажи "так", - пробурмотіла Скуїреллі.
  
  
  "Відповідь – так", - сказав Лобсанг.
  
  
  Кам'яні особи регентів Далай-лами розпливлися в посмішках впізнавання. "Це Скуреллі Шікейн!"
  
  
  Вони почали юрмитися довкола.
  
  
  "З Річардом Гіром все гаразд?" - Запитав один.
  
  
  "У нього все чудово виходить", - сказала Скуїреллі, сміючись. "Співає щодня".
  
  
  "Які новини з країни лотоса на Заході?" - Запитала інша.
  
  
  Весь цей час Далай-лама залишався безпристрасним за своїми дзеркальними окулярами-авіаторами.
  
  
  "Він не зрушив з місця", - прошепотіла Скуїреллі Лобсангу.
  
  
  "Він упертий", - порадив Лобсанг.
  
  
  "Так? Ну, я точно знаю, як розтопити кригу. Ось, потримай це", - сказала Скуїреллі, передаючи Лобсангу своє дордже. Клацнувши пальцями, вона взяла від Кули загорнутий у шовк пакунок. Розв'язавши шнурок, вона вийшла на світ блискучу премію Академії, яку отримала за середню оцінку.
  
  
  "Подивися на це", - прокричала вона.
  
  
  "Це ікона давно втраченого Бунджі-лами!" - ахнули регенти.
  
  
  І на подив усіх, за винятком Скуїрреллі Шікейн, Далай-лама підняв руки в молитві до чола і вклонився не один раз, а п'ять разів низько і глибоко.
  
  
  "Можу я взяти у тебе автограф, просвітлений?" смиренно спитав він.
  
  
  Після цього все пішло, як по маслу, подумала Скуїреллі. Вони пішли в особисті покої Далай-лами, де регенти зачинили двері, і вони пили чай - на щастя, без прогорклого масла, - сидячи віч-на-віч на подушках. Далай-лама захоплювався "Оскаром" Скуїрреллі, поки вона уважно розглядала його Нобелівську премію миру.
  
  
  "Дивними бувають шляхи, якими обертається Колесо Долі", - сказав Далай-лама.
  
  
  "Знаєш, я передбачала, що це станеться. Я Телець. У них найкраща карма".
  
  
  "Тепер, коли тебе визнали Бунджі-ламою, що ти робитимеш?"
  
  
  "Звільнити Тибет. Для цього я тут", - сказала Скуїреллі, захоплюючись Нобелівською премією. "У будь-якому випадку, наскільки важко заробити одну з цих речей?"
  
  
  Далай-лама сповільнився над своєю чашкою чаю. "Чому ти питаєш, Бунджі?"
  
  
  "Одне з них чудово виглядало б на моїй камінній полиці між моїми "Оскаром" та "Золотим глобусом". До речі, можу я називати вас Делі?"
  
  
  "Далай". Це означає "океан". Мій титул означає "океан мудрості". І так, ви можете називати мене так, якщо таке ваше бажання”.
  
  
  "Це нагадало мені. Давайте подамо страву, лама ламе!" Скуїреллі нахилилася вперед. "Коли ми відчуваємо спонукання, що робимо ми, лами?"
  
  
  "Ми нічого не робимо. Сублімувати низовині спонукання - наша мета в цьому житті".
  
  
  "Точно, як довго ти сублімуєшся?" Скуїреллі замислилась.
  
  
  "Всі мої життя".
  
  
  "Добре. Скажи мені, якщо ти не змогла звільнити свій народ після сорока років, як ти заманила в пастку цю дитину?"
  
  
  "Я заслужила Нобелівську премію, підтримуючи мир. Бо мій шлях - це шлях ненасильства. Хіба це не твій шлях, Бунджі?"
  
  
  "Я завжди була ненасильницькою. Не те, щоб це було легко. Іноді мені хочеться дати моєму молодшому братові таку затріщину".
  
  
  "Я рада це чути. Агресія не є вирішенням проблеми Тибету, оскільки китайців багато, а тибетців мало, і вони бідні".
  
  
  "Не хвилюйся через китайців. Я вже мав із ними справу".
  
  
  "Ці слова тішать моє серце. Бо я останній Далай-лама. Так було передбачено. Після мене більше нікого не буде, і мій народ у нестямі від такої перспективи. Але тепер, коли Бунджі повернувся, надія зародилася заново. Можливо, через два або навіть три десятиліття Тибет знову дихатиме солодким повітрям свободи”.
  
  
  Скуїреллі примружилася з-під своєї підбитої флісом шапочки лами. "Два чи три десятиліття? Я вважаю, це займе два чи три тижні".
  
  
  "Тижня?"
  
  
  "Звичайно", - сказала Скуїреллі, записуючи свої плани на пальцях із шафрановими нігтями. "Два чи три тижні на звільнення Тибету. Можливо, ще тиждень або близько того на поїздку доброї волі по великих селах. Шість місяців на написання книги. І три на зйомки."
  
  
  "Фільм?"
  
  
  Скуїреллі широко розкинула руки, наче хотіла охопити весь світ. "Хіба з цього не вийде чудовий фільм? Всесвітньо відома американська актриса вирвалася з космічної невідомості, щоб звільнити пригноблений народ. Поговоримо про високу концепцію!"
  
  
  "Я не вловлюю хід твоїх думок, Бунджі Рінпоче".
  
  
  "О, мені подобається, коли люди називають мене так. Послухай, у тебе справді фотогенічне обличчя. Хочеш зіграти саму себе?"
  
  
  "Пограти?"
  
  
  "Хоча, можливо, зрештою я буду ставити "Агнець світу" як мюзикл. Як Евіта. Наскільки хороші твої сопілки?"
  
  
  "Але ти - Бунджі. Тобі судилося правити Тибетом - якщо китайці не вб'ють тебе першими".
  
  
  "Вони вже намагалися це зробити", - зневажливо сказала Скуїреллі. "Тепер, коли Перша леді на моєму боці, я захищена. Якщо зі мною щось трапиться, вона накаже скинути на них ядерну бомбу".
  
  
  "Ви не заохочували б ядерну атаку на Китай?"
  
  
  "Не я. На той час я вже буду далеко у своєму наступному житті, і доти, доки я не повернуся як громадянин Китаю, мені, ймовірно, було б все одно".
  
  
  Пролунав стукіт у двері. Далай-лама пожвавішав.
  
  
  "Ах, це вечеря. Ми їстимемо і ще поговоримо. Увійдіть".
  
  
  Увійшли слуги, несучи ароматні страви на срібних тацях.
  
  
  Кула і Лобсанг ширяли неподалік.
  
  
  Скуїреллі скуштувала повітря на смак. "Пахне чудово. Що це за речовина?"
  
  
  "Це тсампа".
  
  
  "Схоже на Майпо. Що щодо цього супу?"
  
  
  "Це тхукпа-суп із локшиною. Дуже смачний".
  
  
  "Тибетська паста? Я люблю її!"
  
  
  "Поки не їж".
  
  
  "Чому ні? Чи вимовляємо ми спочатку якусь буддійську молитву?"
  
  
  "Ми маємо дочекатися дегустатора".
  
  
  "Дегустатор їжі?"
  
  
  "Це запобіжний захід на випадок отруєння".
  
  
  "Хто міг спробувати отруїти тебе? Ти така мила".
  
  
  "Ти", - сказав Далай лама без злості.
  
  
  "Гей, дай дівчину спокій. Зрештою, я такий же буддист".
  
  
  Увійшов дегустатор, вклонився кожному з них і під пильними поглядами Лобсанга Дрома, Кули та почту Далай-лами, а також переляканих очей Скуїреллі Шікейн по черзі підняв кожну миску і з'їв щедрі порції.
  
  
  "Ти не годуєш цього хлопця?" Запитала Скуїреллі.
  
  
  "Його тримають у стані постійного голоду, - пояснив Далай-лама, - щоб він не ухилявся від завдання, що стоїть перед ним".
  
  
  Після того, як він усе спробував, дегустатор сів, і всі виглядали вичікуючими.
  
  
  Скуїреллі примружилася на нього. "Чого ми чекаємо, смерті цього бідолахи?"
  
  
  "Так", - сказав Кула.
  
  
  "О". Скільки часу це зазвичай займає?
  
  
  "Якщо їжа охолола, а він все ще дихає, їжа не отруєна".
  
  
  "Ооо, я ненавиджу холодну їжу".
  
  
  "Як Бунджі-лама, ваш священний обов'язок - відмовитися від спокус матеріального світу", - наспіваючи сказав Лобсанг.
  
  
  "Гаряча їжа - це не спокуса, а необхідність", - сказала Скуїреллі, непомітно макаючи палець у свою сампу. Можливо, вона змогла б потай спробувати, поки всі чекали, коли дегустатор втратить свідомість.
  
  
  Скуїреллі піднесла свій змучений цампою палець до підборіддя і вже збиралася взятися за нього, коли дегустаторка набула болісно-зеленого кольору і нахилилася вліво. Він почав важко дихати. Це тривало зовсім недовго. Лише до передсмертного хрипу.
  
  
  Після того, як фарба залишила його обличчя востаннє, обличчя решти скам'янілі. Повіт Далай-лами дивилася на Лобсанга і Кулу, які сердито подивилися у відповідь. Кула торкнувся свого кинджала.
  
  
  Скуїреллі насилу проковтнула. "Їжа отруєна, так?"
  
  
  "Так", - сказав Лобсанг. "Але чия їжа? Бунджі чи Далай?"
  
  
  Виблискуючі погляди відновилися.
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - запропонувала Скуїреллі, витираючи вказівний палець про подушечку, - "чому б нам просто не викинути все це і не почати спочатку? Я готую чудовий салат із семи бобів".
  
  
  "Я покличу кухаря", - сказав Кула, вилітаючи з кімнати.
  
  
  Покликали кухарі. Це був пухкий маленький тибетець з обличчям, подібним до непропеченого тіста для печива. Він тремтів, як людський пудинг на постійному вітрі.
  
  
  "Чому ти отруїла їжу, кухаре?" Вибагливо запитав Кула.
  
  
  "Я цього не робив".
  
  
  Кула підніс свій срібний кинджал до пульсуючої яремної вени кухаря. "Ти брешеш! Я перерізаю ковтки брехунам".
  
  
  "Я не отруювала їжу! Це був китаєць".
  
  
  "Який китаєць?"
  
  
  "Він сказав мені, що моя сестра в Лхасі зазнає насильства, якщо я не дивитимуся в інший бік, поки він кладе щось в їжу".
  
  
  "Чия їжа? Бунджі чи Далай?"
  
  
  "У Бунджі".
  
  
  "Ти впевнена?"
  
  
  "Я б не став брехати, монгол", - тремтячим голосом промовив кухар. "Бо я знаю, що ти перерізав би мені горло, якби я це зробила".
  
  
  "Добре. Добре, що ти сказала правду", - сказав Кула, різко розвертаючи голову кухаря, щоб перерізати йому горло.
  
  
  "Навіщо ти це зробила?" Закричала Скуїреллі, відвертаючись.
  
  
  "Я також перерізав ковтки зрадникам", - сказав Кула, начисто витираючи свій меч про волосся мерця.
  
  
  Скуїреллі довго дивилася на мертвого кухаря. Потім її осяяло.
  
  
  "Вони намагалися вбити мене", - сказала вона глухим, враженим голосом.
  
  
  "Так", - сказав Кула.
  
  
  "Ми повинні знайти в собі співчуття, щоб пробачити їх", - наспіваючи сказав Далай-лама.
  
  
  "Вони знову намагалися вбити мене. Навіть коли Перша леді була на моєму боці". Тепер її голос тлів.
  
  
  "Китайці насправді демони", - сказав Лобсанг. "Демони без душі".
  
  
  "Візьми свій гнів і перетвори його на розуміння", - наспіваючи сказав Далай-лама. "Використовуй своє новонабуте розуміння для досягнення істинної гармонії. Висвітли Всесвіт своїм світлом".
  
  
  Скуїреллі Чікейн підвелася зі своєї подушки, її блакитні очі були суворими. Піднявши тремтячий кулак до стелі, вона сказала: "Це означає війну!"
  
  
  "Війна - це не шлях Будди", - з тривогою сказав Далай-лама. "Це недостойно того, хто насправді є Живим Буддою!"
  
  
  "Що ж, війна - це шлях цього Будди!" Поклялася Скуїреллі. "Ми збираємося пройти маршем туди і надирати їх жовті дупи до самого Пекіна!"
  
  
  Далай схилив голову в смутку.
  
  
  "Зрештою, вона войовничий буддист", - сказав Кула здавленим від емоцій голосом. "Це краще, ніж я наважувався сподіватися".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Був кінець місяця, і настав час оплачувати рахунки, які скупчилися на спартанському столі доктора Гарольда У. Сміта.
  
  
  Рахунки Фолкрофт обчислювалися дрібними п'ятизначними числами. Їх можна було позбутися, лише побіжно поглянувши на різні рахунки, квитанції та повідомлення про оплату комунальних послуг.
  
  
  Покінчивши з цим, він глибоко зітхнув і запив дві пляшки "Алка Зельцер" джерельною водою зі свого офісного автомата, перш ніж переглянути рахунки, пов'язані з лікуванням.
  
  
  Вони - переважно рахунки за кредитними картками та інші непередбачені витрати - були відправлені до закритої поштової скриньки, ключ від якої був тільки у Сміта. Ситуація була не ідеальною, але він не міг довіряти Римо, і тим більше Чіуну, в тому, що вони не забували вчасно оплачувати свої рахунки.
  
  
  І незалежно від того, наскільки високі були ці рахунки, Гарольд В. Сміт завжди їх оплачував. Його ощадливу душу з Нової Англії мучило те, що він витрачав долари платників податків на те, що часто здавалося несерйозним, наприклад, щоквартальний розпродаж автомобілів Римо. Але, зрештою, це була невелика ціна за те, щоб Римо та Чіун були якщо не щасливі, то хоча б не схильні часто скаржитися.
  
  
  І він ніколи, ніколи не платив відсотки за кредитною карткою. Не в ті дні, коли вони становили скромні шість відсотків, і, звичайно, не зараз, коли компанії, які випускають кредитні картки, почали стягувати лихварські відсотки.
  
  
  Рахунки за цей місяць склали напрочуд невелику суму, з полегшенням зауважив Сміт. Менше ніж п'ятдесят тисяч доларів. Цей показник знизився порівняно з минулим кварталом після того, як Чіун відкрив мережу магазинів товарів для дому і витратився, мабуть, на кожен товар, запропонований за двотижневий період, включаючи два ящики продукту з незрозумілою назвою "Волоси у банку".
  
  
  Сміт зробив ще ковток Алка-Зельтерської та вивчив звинувачення рядок за рядком.
  
  
  У картці, виданій Римо Буттафуоко, він помітив авіаквиток туди й назад на двох. Йому стало цікаво, куди поділися Римо та Чіун. Потім він побачив у наступному рядку дводенну оренду автомобіля за франшизою відомого агентства у Лос-Анджелесі. Наступний пункт вказував, що автомобіль обслуговувався Малібу.
  
  
  Сміт насупився. Малібу. Малібу. Чому Малібу пролунав тривожним дзвіночком у його пам'яті?
  
  
  І тут він згадав. Замах на Скуїреллі Шікейн, скоєний трьома днями раніше в Малібу, і хвилі підозрілих тіл китайців, які відтоді прибивали до берега.
  
  
  "Що, чорт забирай..."
  
  
  Зі стурбованим виразом обличчя Сміт підійшов до свого комп'ютера і перевірив файл Бунджі.
  
  
  Наразі шість тел. Читаючи останні звіти, він зрозумів, що мерці були вбиті способами, які відповідали методам роботи як Римо, і Чіуна. Випотрошений чоловік міг бути витріщений з такою ж легкістю надтвердим нігтем, як і ножем. І ті, кого знаходили з розчавленими гортанями та особами, перетвореними на желе до невпізнання, носили відмінні риси Римо. Він мав розпізнати ці ознаки раніше, похмуро усвідомив Сміт.
  
  
  Гарольд Сміт підняв трубку і набрав контактний номер Римо.
  
  
  Сонний голос відповів: "Мене немає вдома. Іди".
  
  
  "Рімо. Це Сміт".
  
  
  "Смітті, яке слово хороше? Або, у твоєму випадку, погане?"
  
  
  "Справа в тому, - сказав Сміт, - що я знаю, що ви з Чіуном були причетні до загибелі китайців у Малібу".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, не збиваючись із ритму. "Занадто ранок, щоб брехати. Ми були."
  
  
  "Будь ласка, поясни мені ситуацію, Римо", - холодно сказав Сміт. "Це була несанкціонована операція".
  
  
  "Тобі краще поговорити з Чіуном. Це була своєрідна його операція".
  
  
  "Спочатку я хотіла б почути це від тебе".
  
  
  Голос Римо відвернувся і підвищився. "Привіт, Чіуне! Тебе до телефону кличе Смітті!"
  
  
  "Рімо, я сказав..."
  
  
  "Чіун! Ти прокинувся?"
  
  
  Тиша.
  
  
  У відповідь пролунав голос Римо. "Чорт. Не вішай трубку, Смітті".
  
  
  Сміт з непохитною міцністю стискав телефонну трубку, прислухаючись до слабких звуків дверей, що відкриваються і закриваються, і повернення Римо.
  
  
  "Він пішов", - сказав Римо.
  
  
  "Спочатку я вислухаю твої пояснення".
  
  
  "Ти не розумієш, Смітті. Чіун дійсно зник. Дві його скрині зникли, але чортове золото все ще тут".
  
  
  "Золото. Яке золото?"
  
  
  "Чортове золото, яке він отримав від тих монголів".
  
  
  "Монголи? Які монголи? Римо, будь ласка, почни з самого початку".
  
  
  "Як щодо того, щоб я просто перейшов до справи і давайте подивимося, до чого це приведе нас", - з нещасним виглядом сказав Римо.
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Ти знаєш історію про ченця Тибету, який з'явився на порозі Скуіреллі Чікейн і проголосив її Бунджі-ламою?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ну, спочатку він з'явився на моєму порозі. Разом з тим монголом, Кулою. Пам'ятаєш його після війни в Перській затоці?"
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Ну, вони попросили Чіуна допомогти їм знайти Бунджі-ламу!"
  
  
  "Знайти? Ти маєш на увазі..."
  
  
  "Так, Чіун привів їх прямо до Скуїреллі. Він проробив безліч фокусів-покусів, щоб підставити їх для афери, але врешті-решт він просто включив "Шоу Срібної рибки Пупі", і там була вона".
  
  
  "Срібна рибка Пупі?"
  
  
  "Ні, Скуїреллі Чікейн. Вона була в одному зі своїх ганчір з минулого життя, і Лобсанг тільки що насолодився цим".
  
  
  "Лобсанг був ченцем Тибету?"
  
  
  "Ти отримала це".
  
  
  "Як ти вписуєшся в це, Римо?"
  
  
  "Я? Я просто їхала з вами. Несла багаж і вислуховувала образи. Коли китайці спробували напасти на Скуїреллі, ми з Чіуном були там і напали на них першими. Це, мабуть, єдине гарне, що вийшло з поїздки".
  
  
  "Я не згоден", - сказав Сміт холодним голосом. "Було б набагато краще, якби Скуїреллі Чікейн була вбита, ніж вона здійснила свій безглуздий план втрутитися в ситуацію з Тибетом".
  
  
  "Не дивись зараз, але я думаю, що Чіун теж пішов і ввів себе в курс ситуації Тибету".
  
  
  "Можливо, ти маєш рацію, Римо", - сказав Сміт напруженим голосом. "Він зателефонував мені вчора і попросив відпустку".
  
  
  "Він сказав, куди прямував?"
  
  
  "Назад у село Сінанджу, наскільки я розумію".
  
  
  "Це має бути легко перевірити. Просто наберіть 1-800-СИНАНДЖУ, якщо його там немає або не очікується, він поїхав до Тибету".
  
  
  "Одну хвилину, Римо", - сказав Сміт, переключаючи телефонні лінії. Він набрав 1-800-СИНАНДЖУ, і буркотливий старечий голос заговорив корейською.
  
  
  "I...er...шукайте Майстра синанджу, - сказав Сміт ретельно англійською.
  
  
  "Його страшної пишноти тут немає", - сказав голос, переходячи на офіційну, але погану англійську.
  
  
  "Його чекають?"
  
  
  "Його не чекають. Ти хочеш, щоб когось відправили? Або щоб скинули трон?"
  
  
  "Дякую, ні, я подзвоню пізніше".
  
  
  "Інші надають послуги нижчої якості. Вкажіть свій номер телефону, і Майстер Сінанджу передзвонить вам, якщо визнає вас гідною цієї честі".
  
  
  "Дякую, ні".
  
  
  Знову переключивши зв'язок, Сміт сказав Римо: "Його не чекають у Сінанджу. Він, мабуть, у Тибеті".
  
  
  "Чудово", - простогнав Римо. "Я не знаю, кого мені шкодувати, тибетців чи китайців".
  
  
  "Рімо", - наполегливо сказав Сміт, - "надзвичайно важливо, щоб Скуїреллі Шікейн не порушив баланс сил у Тибеті".
  
  
  "Рівновага? Це китайська рабовласницька держава. Де рівновага?"
  
  
  "От баланс. Римо, Тибет - це в основному плоскогір'я. По суті, це височина Азії. Звідти китайці дивляться на Індію, яку вони вважають ворогом. Тибет є природним непереборним бар'єром для ворожих сил, що знаходяться під ним. Також ми знаємо, що китайці зберігають деякі зі своїх ракет малої дальності в більш недоступних частинах Тибету. Вони вважають питання Тибету дуже делікатним і сповнені рішучості дотримуватися його ».
  
  
  "Так я бачу по паперах".
  
  
  "Відкрите повстання в Тибеті може призвести до Монголії або Індії, які мають релігійні зв'язки з Тибетом. Якщо виникне новий китайсько-індійський конфлікт, Пакистан, союзник Китаю і найлютіший ворог Індії, безперечно, відкриє другий фронт. Пакистан - ядерна держава. Ви розумієте , що це означає?"
  
  
  "Так. Поки що, Індія. Чорт."
  
  
  "Негайно вирушай у Тибет, Римо".
  
  
  "Що трапилося з "Тибет - не наша справа"?"
  
  
  "Цього не було і не буде. Але тепер, коли я знаю, що Майстер Сінанджу запустив ланцюг подій, які зараз ведуть до кризи, ми зобов'язані припинити Скуїреллі Шікейн".
  
  
  "Що ти маєш на увазі під "ми", білоокий?" Пробурмотів Римо.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  У ніч перед від'їздом з Індії до Тибету сорок сьомий Бунджи-лама не могла заснути.
  
  
  Вона кидалася на своєму канзі і бачила дикі сни. Про це пізніше йдеться у Писаннях. Чого вони не змогли зафіксувати, то це того, що вишні в шоколаді так само сильно, як і безсоння, заважали їй спати.
  
  
  Вона села, надто виснажена для відпочинку, і своїми ідеальними зубами, що вказують на її високий рівень духовної еволюції, розламала зовнішню шоколадну оболонку та висмоктала солодкий нектар, що був усередині.
  
  
  Час від часу вона співала собі під ніс. Часто вона тихо співала.
  
  
  "Я Будда. Будда - це я. Я опинилася під деревом бодхі. Не плач мені, Пасадієнаа".
  
  
  За межами обителі Далай-лами в Дхарамсалі зібралася громада вигнанців Тибету, крутячи в руках молитовні колеса з пензликами. Ті, хто розумів англійську, перекладали рештою.
  
  
  "Новий Бунджі-лама співає так само солодко, як будь-яка жінка", - сказано.
  
  
  "Посунься, Евіта", - було чути, як Бунджі співає.
  
  
  Це було не так легко перекласти, і в наступному столітті це стало предметом численних суперечок серед буддійських вчених.
  
  
  "Бунджі! Бунджі!" – закричали вони. "Дай нам свої благословення, о Бунджі!"
  
  
  Скуїреллі Шікейн чула заклики, але не розуміла слів. Їй не треба було розуміти. Це було її публічне покликання, її нова публіка і вона не могла їх ігнорувати.
  
  
  Закутана у свій шафрановий одяг, у гострокінцевій шапочці лами, через яку вона здавалася вище своєї мініатюрної танцівниці, вона вийшла на великий балкон, де Далай-лама проводив свої аудієнції.
  
  
  Вона посилала повітряні поцілунки під бурхливе схвалення натовпу, коли Лобсанг з'явився поруч із нею.
  
  
  "Що вони говорять?" — спитала вона.
  
  
  "Вони хочуть тільки напитися твоєю мудрістю, Посланий Буддою", - сказав Лобсанг.
  
  
  "Я проповідуватиму, ти перекладай", - сказала Скуїреллі. Підвищивши голос, вона сказала: "Сьогодні перший день частини твого життя, що залишилася".
  
  
  Лобсанг переклав слова на тибетську, а потім на хінді.
  
  
  "Витисни день!" Додала Скуїреллі.
  
  
  Натовп ахнув. Вони почали падати ниць, кидаючи свої тіла на землю і вдаряючись лобами об бруд. Це виглядало напрочуд аеробно.
  
  
  "Вони з тобою, Бунджі", - сказав Лобсанг.
  
  
  "Чудово! Скажи їм... О, скажи їм, що життя - це просто ваза з вишнями".
  
  
  Лобсанг переклав. Простирання ниць раптово припинилося. Моргаючі, повні сумніви, очі піднялися на Бунджі-ламу.
  
  
  "Що трапилося?" Запитала Скуїреллі.
  
  
  "Вони не розуміють, що таке вишні".
  
  
  "Що тут розуміти? Вишня є вишня".
  
  
  "Вони бідні і ніколи не бачили вишні, не кажучи вже про те, щоб з'їсти її".
  
  
  "Тоді скажи їм, що життя - це чаша сампи".
  
  
  Після того, як Лобсанг переклав це, море лобів знову почало ударятися об землю.
  
  
  "Знаєш, - сказала Скуїреллі, насолоджуючись шаленим поклонінням своєї нової публіки, - я бачу, як з цього виходить відео із вправами - удари Бунджі".
  
  
  Коли зійшло сонце, зі сховища було доставлено позолочений паланкин Далая. Тибетці плакали, бачачи це. Вона використовувалася, щоб відправити Далая у вигнання, а тепер повинна була доставити найбільшу ламу всіх часів назад до Лхасу, де вона мала захопити левовий трон і вигнати жорстоких китайців-ханьців.
  
  
  Вони вишикувалися вздовж дороги, що веде до гірського перевалу. Всю дорогу до кордону вони стояли пліч-о-пліч, як живі квіти.
  
  
  Декому пощастило стати свідками виходу Бунджі з дому Далай-лами. Вони роззявили рота, побачивши, як Далай шість разів простягся ниць перед Бунджі, а Бунджі жодного разу не вклонився у відповідь.
  
  
  Потім, з величним виглядом, Бунджі ступила в Паланкін, і носії підняли його без жодного незадоволеного бурчання.
  
  
  Здавалося, що Бунджі важив менше левового зіва.
  
  
  Паланкін хитнувся вперед. Лютий монгол ішов попереду, сердито оглядаючи обличчя натовпу в пошуках потенційних убивць. Він високо тримав шафранову парасольку Далай-лами, що означало передачу смолоскипа новому духовному лідеру.
  
  
  Регент Бунджі крокував поруч із паланкіном. Лобсанг Дром йшов гордо, з високо піднятою головою, але ніхто не звертав на нього уваги.
  
  
  Всі погляди були прикуті до Бунджі-лами.
  
  
  "У Бунджі таке ж миле обличчя, як у будь-якої жінки", - сказано. Всі звернули увагу на шафрановий одяг Бунджі. Навіть нігті Бунджі, довгі та загострені, були шафранового кольору. Воістину, люди шепотілися, це був бог-король старих днів, що повернувся.
  
  
  Коли паланкін наблизився до кордону, натовпи почали слідувати за ним. Вони утворили хвіст завдовжки тисячу людей. Це були тибетці та індійці, кхампа та непальці.
  
  
  Своїми мовами вони вигукували свою радість і свої надії.
  
  
  "Бунджі-лама зіндабад!" – кричали індійці на хінді. "Хай живе Бунджі-лама".
  
  
  "Лама кієно!" – закричали тибетці. "Знай це, о лама!"
  
  
  "Ми збираємося надірвати китайцям дупи", - крикнув у відповідь Бунджі, і хоча в ті дні ніхто не знав, що це означає, клич Бунджі-лами був підхоплений устами всіх віруючих, незалежно від національності. Розділені століттями, вони були об'єднані Світом, що прийшов.
  
  
  "Ми надеремо китайцям дупи!" - скандували вони знову і знову, мало хто розумів їхні власні слова.
  
  
  "Твій народ з тобою, Присутність", - прогримів Монгол Кула своїм громовим голосом.
  
  
  "Це, - було підслухано, як сказав Бунджі, - лише перший ролик".
  
  
  До ГІРНОГО кордону того, що китайська влада називала автономним районом Тибету, прибіг чоловік. На ньому був темний тюрбан та густа борода сикхського горця.
  
  
  Тяжко дихаючи, він підійшов до контрольно-пропускного пункту, де прикордонні війська Народно-визвольної армії охороняли вузький прохід, яким Далай-лама вирушив у ганебне вигнання десятиліття тому. За нею лежав сніговий купол, званий горою Кайлас, а біля її підніжжя – неймовірно блакитні небесні дзеркала озер Манасаровар та Ракас Тал.
  
  
  Більше години солдати НВАК, що нервували, вловлювали наростаючий гул на заході, дуже тривожний для вух. Ходили чутки про повернення Бунджи-лами, але, будучи китайцями, вони не знали, що це означає.
  
  
  "Не стріляй! Не стріляй! Я - Хан! Як і ти, я-Хан!"
  
  
  Ханьські солдати із Пекіна припинили вогонь. Людина з пагорбів підійшла, зриваючи бороду і тюрбан, щоб показати, що він їх крові та кольору шкіри. Китаєць.
  
  
  "Я Вангді Чанг", - сказав він, віддуваючись. "І мені не вдалося отруїти Бунджі-ламу. Вона приходить".
  
  
  "Вона?"
  
  
  "Це вона".
  
  
  Солдати Пекіна спантеличено переглянулися. Одна жінка. У чому полягала проблема? Вона була взята під варту, якби її документи були не в порядку. І оскільки солдати Пекіна були синами простих фермерів і не вміли читати, папери Бунджи-лами не могли бути гаразд.
  
  
  "Ти не розумієш, дурні черепаші яйця!" Ванґді Чанг вилаявся. "За Бунджи-ламою слідує тисяча прихильників".
  
  
  Солдати знову глянули один на одного. Їх було троє. Один, сержант, командував двома іншими. Кожен чоловік мав штурмову гвинтівку 57-го типу і приставну зброю. Сержант відповідав за їхні патрони. Він підійшов до сталевого ящика з патронами та перевірив кількість патронів. Воно було дуже низьким. Він повернувся, щоб повідомити про це схвильований агент розвідки.
  
  
  "Тут достатньо куль, щоб убити Бунджі-ламу і двадцять або двадцять п'ять інших, якщо жоден патрон не пройде повз мету".
  
  
  "Якщо ти вб'єш Бунджі-ламу, нас усіх розірвуть на частини", – попередила Ванґді Чанг.
  
  
  Солдати Китаю засміялися. За роки, проведені в Тибеті, вони не знали жодного тибетця, який міг би зробити більше, ніж проклинати кривдника.
  
  
  "Вони буддисти. Вони не боротимуться".
  
  
  "Перед ними йде монгольський воїн, найлютіший з усіх, кого я коли-небудь бачив".
  
  
  "Один монгол?"
  
  
  "Один монгол".
  
  
  Обличчя ханьських солдатів казали, що це було інакше. Дуже інакше.
  
  
  "У нас недостатньо куль, щоб зупинити монгола", - сказав сержант, з нещасним виглядом дивлячись на свої кулі. "Але що ми можемо зробити? Якщо ми покинемо свою посаду, нас стратять, а нашим родичам надішлють рахунок за ті самі кулі, які стратять нас".
  
  
  Солдати хвилювалися і обговорювали свою головоломку, тоді як унизу, на спекотних рівнинах Індії, бормотання людських голосів зростало і наростало і почало луною відбиватися від гір. Це набуло форми жінки, яка співає:
  
  
  "Я – Будда, Будда – це я. Приречення – це місце, де треба бути!"
  
  
  "Ми надеремо китайцям дупи!" - хором відгукнулися тисячі голосів.
  
  
  Після того, як Вангді Чанг переклав англійську загрозу китайською, солдати Пекіна застрелили його і бігли в гори.
  
  
  І таким чином історичний поїзд Бунджи-лами в'їхав у гори, що оточують Тибет, і в сам Тибет.
  
  
  МІНІСТР державної безпеки обговорював сам із собою найкращий спосіб повідомити про невдачу прем'єр-міністру Китаю, чекаючи, поки оператор поєднає його з Великою залою народних зборів.
  
  
  У Маленькій червоній книжечці Мао не було нічого, що б відповідало обставинам. А якщо й було, то він не зміг знайти це.
  
  
  Незабаром на лінії пролунав прокурений голос прем'єр-міністра. "В чому справа?"
  
  
  Міністр безпеки вагався. Він повинен зробити це чітко, але дипломатично, оскільки телефонна лінія може мати небажані вуха.
  
  
  "Говори!"
  
  
  "Коли літній джентльмен на кордоні втратив свого коня, хто міг знати, що насправді це був не успіх?" сказав міністр безпеки, сподіваючись, що конфуціанська епіграма не образила чутку прем'єр-міністра.
  
  
  На його подив, прем'єр відповів своєю конфуціанською епіграмою. "Голова корови не міститься в роті коня".
  
  
  Міністр державної безпеки пошукав в думці відповідь. "Коли хтось входить у якесь місце, він повинен слідувати його звичаям", - сказав він.
  
  
  "Ах", - сказав прем'єр. "Я чую грім серед ясного неба. Скільки людей слідує за червоним капелюхом?"
  
  
  Пряме питання. Він дав пряму відповідь. "Тисяча, дві тисячі. Важко зрозуміти, як розмістити стільки відвідувачів відповідно до моїх поточних інструкцій".
  
  
  Ось воно. Відкрито. Міністр державної безпеки чекав на відповідь.
  
  
  "Скільки камер записують ці події?"
  
  
  "Камери?"
  
  
  "Телевізійні камери".
  
  
  "Жодного".
  
  
  "Ах", - сказав прем'єр. Пауза на лінії була відзначена повільним, утрудненим подихом прем'єр-міністра. Було сказано, що причиною було надмірне куріння тютюну. Навколо прем'єра вже збиралися чутки в політбюро, а його життя ще не було прожите.
  
  
  "Ти пам'ятаєш старе прислів'я: "Убий мавпу, щоб налякати курчат"?
  
  
  "Так".
  
  
  "Я знав, що ти це зробиш", - сказав прем'єр, який потім припинив розмову.
  
  
  Міністр державної безпеки цілих тридцять секунд слухав гудіння відключеної лінії, перш ніж тремтячою рукою замінити її.
  
  
  Тут, у своєму кабінеті - одному з найвпливовіших у Пекіні - йому доведеться ухвалити найважче рішення.
  
  
  Одна справа – організувати отруєння на індійській землі та кинути підозру на ламу-суперника. Зовсім інше - підлаштувати смерть Бунджи-лами на землі Тибету. Якщо справи підуть погано, то вина ляже на міністерство державної безпеки. І буря, що насувається, обіцяла перейти міжнародні кордони.
  
  
  Ні клаптик паперу, ні уривок розмови не могли законно довести, що прем'єр Китаю наказав це зробити.
  
  
  І все-таки це має бути зроблено, інакше міністр державної безпеки втратить підтримку наймогутнішої людини у всьому Китаї - навіть якщо вони шепочуться, що тривалість його життя дорівнює тривалості життя похилого кролика.
  
  
  Це було важко – не знати, що робити.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  У Бунджи-лами розколювалася голова, коли її паланкін несли через перевал Гурла в гори. Через кожні двісті чи триста футів вона зупиняла свій потяг і йшла за камінь, щоб відригнути вміст свого шлунка.
  
  
  "Погляньте, як Бунджі показує нам, що вона розуміє наші страждання", - шепотіли послідовники Бунджі-лами. "Вона побажала розділити наш біль".
  
  
  Пізніше так було записано у священних писаннях, але в перші години повернення Бунджи-лами до Тибету її страждання були постійними. Як і її скарги, хоча у Писаннях про це нічого не згадувалося.
  
  
  "У когось є Екседрін надсильний?" - крикнула Бунджі, коли їй допомогли забратися в паланкин, прикрашений золотими бахромами дах якого захищав її від палючого сонця та негоди.
  
  
  "Ти маєш подолати всі страждання", - застеріг Лобсанг Дром.
  
  
  «Що зі мною не так?
  
  
  "Висота хвороба", - пояснив Кула, ударяючи себе кулаком у груди. "Ти дихаєш священним повітрям Гімалаїв. Це корисно тобі".
  
  
  "Я відчуваю, що зараз помру!" Скуїреллі Чікейн застогнала, кидаючись на свої шовкові подушки.
  
  
  "Якщо ти помреш, - попередив Лобсанг Дром, - тобі доведеться здійснити цю подорож знову тільки у своєму наступному житті".
  
  
  "Не нагадуй мені", - сказала Скуїреллі, зариваючись головою в гору подушок. "Я маю щось зробити з цим головним болем".
  
  
  Паланкін знову заскрипів гірськими стежками, і процесія пішла за ним, тисячі голосів підносили молитву, а тисячі молитовних коліс оберталися і оберталися.
  
  
  "Ом мані падме хум", - співали вони.
  
  
  "Скажи їм, щоб припинили", - простогнала Скуїреллі.
  
  
  "Ми не можемо. Вони повинні молитися, щоб відігнати гірських демонів та китайців".
  
  
  "Хто тут Бунджі-лама - ти чи я? Скажи їм, щоби припинили".
  
  
  "Це неможливо", - уперто сказав Лобсанг
  
  
  Скуїреллі розплющила налиті кров'ю блакитні очі та села. Її шлунок стиснувся. Вона не почувала себе так погано з того часу, як перетнула містичний бар'єр середнього віку.
  
  
  "Для другорядного гравця ти поводиться як режисер", - сказала вона.
  
  
  "Тобі ще багато чого належить навчитися, про Бунджі".
  
  
  Обличчя тибетця виглядало надто самовдоволеним, подумала Скуїреллі. Вона порилася в крихітній сумочці. Можливо, там був аспірин. Вона не знайшла аспірину, але там була наполовину викурена цигарка, затиснута в золотий затискач у вигляді таргана.
  
  
  "У когось є вогник?" спитала вона, висовуючи недопалок з паланкіна.
  
  
  Послужливий тибетець підбіг і спробував запалити її на бігу. Він використовував щось на кшталт трутниці. Це зайняло три хвилини, але цигарка почала уривчасто тліти.
  
  
  Скуїреллі курила, піднімаючись у розріджене повітря даху світу і намагаючись зосередитись на поточному завданні.
  
  
  Вона мала перший акт. Все було ідеально, якщо не рахувати цієї нісенітниці з гірською хворобою. Третій акт мав закінчитися сам собою. Наскільки важко було б переконати китайців бути розумними? Вони також були буддистами. Можливо, таємними буддистами, але буддистами до мозку кісток. Це було в них у крові.
  
  
  Але ось минуло три години з початку того, що мало стати другим актом, і поки все, що відбувалося, - це сліпучий головний біль і сильне блювання.
  
  
  Глядачі не сиділи б спокійно, спостерігаючи, як Скуреллі Шикан насправді блює у "Техніколор". Невелике страждання мало велике значення з погляду розваги.
  
  
  "Можливо, я залишу головний біль і припиню все це блювання".
  
  
  "Ти повинен очистити своє тіло від всіх відволікаючих факторів, Бунджі", - наспіваючи сказав Лобсанг.
  
  
  Це була інша справа. Їй потрібна була чоловіча роль. Поки що все, що вона мала, - це типажі характерних акторів. Якби тільки-но з'явився цей апетитний Римо. Він був би ідеальним.
  
  
  Може, подумала Скуїреллі, якщо нічого кращого не представиться, вона розширить його роль. Впиши його до сценарію. Звичайно, він нізащо не мав з'явитися в книзі. Але глядачі зрозуміли б, якби вона дозволила собі певні вільності, щоби драматизувати події.
  
  
  Але хто, чорт забирай, міг би зіграти його? Річард Гір? Недостатньо напружений. Стівен Сігал? Ходили чутки, що він був ремером. Скуїрреллі Шікейн не грав навпроти ремерса. У Кена Волла була правильна зовнішність, але його кар'єра зайшла так далеко, що жарт полягав у тому, що він спав із "пінгвінами". І Фред Уорд почав втрачати волосся заради всього святого.
  
  
  Це було, вирішила вона, коли від нудотно-солодкого диму її голова, що розколюється, стала такою ж великою, як повітряна куля, що збирається стати величезною проблемою.
  
  
  Біля підніжжя гори на них чекали ТАНКИ. Т-64 із червоною зіркою Китаю на вежах.
  
  
  Солдати в оливково-сірій формі з кам'яними обличчями стояли, блокуючи дороги, їх АК-47 були виставлені перед ними, багнети з шипами були напоготові.
  
  
  Скуїреллі виявила це, коли Лобсанг простяг руку і розбудив її, струснувши.
  
  
  "Бунджі. Час розплати настав".
  
  
  "Що?" Мрійливо сказала Скуїреллі.
  
  
  "Кульмінація".
  
  
  "О, я люблю кульмінації", - сказала Скуїреллі, перевертаючись і втикаючись обличчям у подушку. "Я скінчила?"
  
  
  Сильна рука просунулась усередину і витягла її за волосся. Вона стояла на ногах у тапочках, її темно-бордова шапочка лами була насунута на голову.
  
  
  Скуїреллі прибрала чубок з вовни з чола, щоб вона могла бачити.
  
  
  Вона побачила Кулу, який виглядав похмурим.
  
  
  "Хіба так можна поводитися з ламою?" - Запитала вона.
  
  
  "Ми разом зустрінемося із китайцями".
  
  
  Скуїреллі подивилася у напрямку косого погляду монгола. Вона побачила три танки та солдатів.
  
  
  "Що мені робити?" - прошепотіла вона.
  
  
  "Ти дізнаєшся", - сказав Кула.
  
  
  Уперед вийшов чоловік офіційного вигляду у зеленій формі у супроводі двох солдатів у оливково-сірій формі НВАК.
  
  
  "Я співробітник ПСБ. Бюро громадської безпеки", - сказав він. "Ви Скуїреллі Чікейн?"
  
  
  "У мене є віза".
  
  
  "Я подивлюся на вашу візу".
  
  
  Скуїреллі дістала це зі своєї сумочки.
  
  
  Чоловік із ПСБ уважно подивився на нього і сказав: "Я маю обшукати ваші речі на предмет контрабанди".
  
  
  "Все, що в мене є", - сказала Скуїреллі, посміхаючись своєю найкращою усмішкою, - "це те, що ви бачите тут. Мій паланкін і кілька близьких друзів". Вона безтурботно махнула рукою в напрямку своєї почту, чисельність якої, здавалося, тяглася до самого горизонту.
  
  
  "У них є в'їзна віза?"
  
  
  "Було надано дозвіл на те, щоб Бунджі супроводжувала її почет", - зазначив Лобсанг.
  
  
  "Все це?"
  
  
  "Гей, я планую справді масштабну постановку", - швидко сказала Скуїреллі. "Мені потрібна команда, щоб розвідати локації, налагодити зв'язки та вивчити місцеві костюми та екстер'єри. До речі, ти випадково не знаєш, де ми можемо знайти справді гарні звуки Тибету?"
  
  
  Людина з ОВО подивилася на неї з м'яким виразом людини, яка мало що розуміє і боїться втратити обличчя. "Зараз я огляну речі", - сказав він.
  
  
  Скуїреллі махнула йому у бік свого паланкіна, де були її нечисленні пожитки. "Не соромся".
  
  
  Підбігли солдати і почали ритися серед подушок своїми багнетами. Нічого не знайшовши, вони почали протикати їх списами та відкидати геть.
  
  
  "Гей! Будь обережна! Це мій найкращий паланкін"
  
  
  На неї не звернули уваги. За ними похмуро стояла почет Бунджи-лами і крутила свої молитовні колеса.
  
  
  Скуїреллі непомітно дала їм знак обертатися швидше.
  
  
  Молитовні колеса збуджено закрутилися, різнокольорові пензлики стали розпливчастими.
  
  
  Скуїреллі посміхнулася. Це було чудово. Подивіться на це тло. Веджвудське небо. Акторський склад статистів. То справді був ідеальний панорамний знімок ширококутним об'єктивом. Це був би не просто черговий фільм про Скуреллі Шікан. Це мало стати епопеєю. Можливо, останньої з епопеїв. Вона вже відчувала запах касових зборів.
  
  
  Раптом співробітник промзв'язку банку шпурнув її сумочку на землю. В руках у нього була її обойма для лову тарганів. Вона стискала згорілий недопалок її останньої марихуани. Копнувши далі, він натрапив на її запас бханга.
  
  
  "Контрабанда!" - гаркнув він.
  
  
  "О, дай мені перепочити", - огризнулася Скуїреллі. "Це менше унції. Для особистого використання. Кмітливість?"
  
  
  ПСБ щось крикнула мандаринською і махнула рукою, закликаючи лінію солдатів для перестрілки просуватися вперед.
  
  
  "Що він сказав?" Запитала Кула Скуїреллі.
  
  
  Кула стиснув свій ніж із кістяною ручкою і прошипів: "Він наказав нас заарештувати".
  
  
  "Заарештувати?"
  
  
  "Нас повинні відвести до в'язниці".
  
  
  "В'язниця?"
  
  
  Звузивши обвітрені очі, Кула оголив свій срібний кинджал.
  
  
  Скуїреллі вибила її з рук. "Ти з глузду з'їхав?" – виплюнула вона. "Прибери цю штуку".
  
  
  "Китайці нас не захоплять", - процідив Кула крізь стислі зуби.
  
  
  "Не чіпляйся до мене по-клінгонськи. Хіба ти не бачиш, що це ідеально? Незрозумілий і жорстоко переслідуваний Бунджі-лама без зволікання вирушає до в'язниці. Це наш другий акт!"
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  На околиці прикордонного міста Чжанму, прямо в Тибеті, Римо Вільямс стояв на узбіччі шосе дружби Непало-Тибет, чекаючи Ісузу Ушилінг, яка мала проїхати повз.
  
  
  Досі все, що він бачив, були незграбні старі зелені вантажівки Jiefeng. Він почав думати, що йому доведеться задовольнятися "Донфеном", який, згідно з путівником для автостопників, який він купив у Гонконгу, був не таким містким, як "Ушилінг", але виразно швидше за "Цзефен".
  
  
  Зазвичай зв'язки Сміта могли доставити Римо майже будь-яку точку землі. Але китайці перекрили кілька комерційних аеропортів Тибету, закрили його кордони для іноземців, і лише необхідні комерційні перевезення вантажів проходили через наземні контрольно-пропускні пункти.
  
  
  Римо зареєструвався у Сміта, коли прибув аеропорт Гонконгу.
  
  
  "Є повідомлення, що Бунджі-лама перетнув кордон Тибету, - сказав йому Сміт похмурим голосом, - супроводжуваний потягом з більш ніж тисячі паломників.
  
  
  "Є якісь звістки про Чіуна?"
  
  
  "Ні", - сказав Сміт.
  
  
  "Можливо, тобі варто зателефонувати 1-800-ЧІНГІС".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Болдбатор Хан має свій власний номер 800".
  
  
  "Ти жартуєш".
  
  
  "Я назвала це сама".
  
  
  Через милі невловимої телефонної лінії Римо майже чув, як Гарольд Сміт подумки сперечається, вірити Римо на слово чи ні.
  
  
  "Зателефонувати не завадить", - підказав Римо.
  
  
  "Хвилинку", - сказав Сміт.
  
  
  Він повернувся миттю пізніше, сказавши: "Лінія зайнята".
  
  
  "Мабуть, це гонитва за мародерством", - сухо зауважив Римо. "Але саме Болдбатор найняв Чіуна знайти Бунджі-ламу. Можливо, він намагається вирубати ще одну кімнату, повну золота, щоб урятувати її від китайців."
  
  
  "І немає сумнівів, що якщо міс Чікейн та її оточення перетнули кордон, підрозділи НВАК будуть відправлені на їх перехоплення", - жорстко сказав Сміт.
  
  
  "То що ж нам робити?"
  
  
  Сміт на мить замовк. "Змініть свої плани. Не летіть у Нью-Делі. Вирушайте до Непалу. З Катманду ви можете потрапити до Тибету і досягти будь-якої кількості пунктів, якщо цього вимагатиме розвиток подій. Зв'яжіться зі мною, коли прибудете".
  
  
  У Катманду Римо знову зателефонував до Сміта.
  
  
  "Скуїреллі Чікейн була заарештована китайською владою", - повідомив Сміт. "Це щойно прийшло з проводів".
  
  
  "Ось тобі і гарантія Першої леді".
  
  
  Сміт невдоволено відкашлявся. "Я вважаю, звинувачення у зберіганні наркотиків. Це може вкрай збентежити Першу леді".
  
  
  "Не можна бентежити Першу леді", - сказав Римо. "Конгрес може зомліти. Так що мені тепер робити?"
  
  
  “Міс Шікейн доставлена до Лхасу, столиці Тибету. Перетніть непальський кордон пішки. Як тільки ви проминете митницю та пости Бюро громадської безпеки, дістатися автостопом до Лхаси по шосе Дружби буде нескладно”.
  
  
  "Подорожувати автостопом? Це найкраще, на що ти здатна?"
  
  
  "На жаль, так. У Лхасі встанови там контакт із Бумба Фан".
  
  
  "Хто він – місцевий придурок-клоун?"
  
  
  "Бумба Фан - член Чуші Гангдрук. Опір Тибету".
  
  
  "Тибетці мають бійців опору? Чому я ніколи про них не чула?"
  
  
  "Бо коли вони досягають успіху", сухо сказав Сміт, "китайська окупація приховує новини про їхні подвиги, а коли цього не відбувається, їх катують і карають таємно. Бумба Фан буде вашим гідом".
  
  
  "Мені не потрібний провідник".
  
  
  "Ти говориш тибетською?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ти можеш зійти за тибетку?"
  
  
  "Ти знаєш, що я не можу".
  
  
  "Тобі знадобиться розвага Бумба".
  
  
  І ось тепер РІМО стоїть на курній дорозі на околиці автобази прямо в Тибеті, чекаючи на сучасний ушилінг або принаймні напівмодерністський коричневий Донфен. Але виразно не заправна вантажівка, тому що в путівнику її попереджали, що вони повільні і схильні до поломок, а в салоні навряд чи було місце для водія, не кажучи вже про пасажира.
  
  
  Після двох годин суцільних Цзефен Римо здався. Він вирішив, що наступний Донфен чи Цзефен, який підвернеться, буде його. Він просто сподівався, що водій приймав ванну якийсь час протягом останніх шести місяців.
  
  
  Наступною вантажівкою виявився новенький Ушилінг, і Рімо вирішив, що успіх починає йому зраджувати.
  
  
  Наслідуючи вказівки путівника, Римо підняв великі пальці вгору, склавши кулаки і одночасно роблячи рухи, схожі на збивання олії.
  
  
  Водій з вереском зупинив свою курну вантажівку. Він мав мудре старе обвітрене обличчя з веселими очима. Йому могло бути тридцять, а могло й п'ятдесят. Суворі гори безжально старять людей. На ньому була зимова шапка, що щільно облягала, з висячими вушанками. Коли він висовував мову на знак вітання, він нагадував Римо четверокласника середніх років.
  
  
  - Лхаса? – перепитав Римо.
  
  
  "Шігацзе", - сказав водій.
  
  
  "Це неподалік Лхаси?" - Запитав Римо.
  
  
  "Так, так. Всього за одну-дві сотні миль звідси".
  
  
  "Досить близько для урядової роботи", - сказав Римо, забираючись усередину.
  
  
  Водій завів вантажівку і запитав: "Як тебе звуть?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  "Ре-мо. Хороше ім'я. Іншого імені немає?"
  
  
  "Буттафуоко", - сказав Римо.
  
  
  "Це горде ім'я".
  
  
  "Там, в Америці, ви і дня не можете прожити, не почувши цього".
  
  
  "Журналістка?"
  
  
  "Я із Соціалістичного робочого тижневика".
  
  
  Водій сплюнув.
  
  
  "Але я справді агент ЦРУ", - додав Римо.
  
  
  Водій ударив себе в груди так, що його вушанка затанцювала. "ЦРУ молодець. Пні комуніста в зад. Чому ти їдеш у Лхасу? Там багато проблем".
  
  
  "У мене побачення з Бунджі-ламою".
  
  
  "Таші делек".
  
  
  "Що це означає?" - Запитав Римо.
  
  
  Водій засміявся. "Удачі. Удачі тобі і Бунджі-ламі. He-he-he-he."
  
  
  Дорога була звивистою стежкою. Здавалося, що кожна дорога в Тибеті - це зміїна стежка, що в'ється серед високих гір, уступів і снігових шапок, а потім спускається в долини, жовті від гірчиці, і соковиті зелені ущелини.
  
  
  Проте переважно Тибет був місцем гір. Щоразу, коли вони залишали гору позаду, попереду маячили три чи чотири нові снігові шапки. Це було схоже на подорож по ландшафту відеоігри з горизонтами, що повторюються, за винятком того, що вони не були монотонними, а захоплювали дух своєю нескінченною протяжністю.
  
  
  Римо ніколи не був великим шанувальником гір, але він не міг відірвати від них очей.
  
  
  Водій, як божевільний, двічі стискав педаль газу, з безрозсудною радістю здійснюючи круті повороти. Кілька разів Рімо був упевнений, що колеса з його боку обертаються у повітрі. Він тримав одну руку на ручці дверей на випадок, якщо вони перекинуться, і йому доведеться вистрибувати.
  
  
  Дорога перетворилася на гравій, а в інших місцях була вузьким проходом через залишки давнього зсуву. Уламки кинутих легкових автомобілів і вантажівок іржавіли уздовж узбіччя дороги. Ті, що пройшли через вузький гірський прохід, лежали розбитими серед валунів.
  
  
  Місцевість стала безплідною, що продувається всіма вітрами, негостинною.
  
  
  Повітря ставало дедалі розрідженішим. Римо відрегулював ритм свого дихання. У Сінанджу дихання було всім. Правильне дихання, якому його навчив Чіун, приводило в дію людську машину, перетворюючи кожну клітину тіла на мініатюрну піч із безмежним потенціалом.
  
  
  Римо сповільнив цикли свого дихання, витягуючи більше кисню з кожним сповільненим вдихом. Він і раніше мав справу з великими висотами, у Мехіко та інших місцях. Але Тибет був дахом світу. Тамтешні гори були вищими за будь-які інші. Він сподівався, що зможе нормально функціонувати на мізерній суміші розрідженого повітря Тибету.
  
  
  Через дві години пульсація в його позбавленому кисню мозку вщухла. Це був добрий знак.
  
  
  "Коли гори закінчуються?" Якоїсь миті запитав Римо.
  
  
  Водій невизначено махнув рукою у напрямку неймовірно блакитного неба. "Гори ніколи не зупиняються. Піднімаються до неба. Продовжуються вічно".
  
  
  Час від часу водієві доводилося пригальмовувати, щоб пропустити пастуха яків та двох чи трьох чорних волохатих яків. Якось вони вилетіли з-за рогу і врізалися в череду кіз. Кози дерлися по горах, стрибали зі скелі і петляли на всі боки.
  
  
  Водій засміявся, ніби думав, що це найсмішніша річ на землі.
  
  
  Озирнувшись, Римо побачив, що якимось дивом жодна коза не загинула на дорозі. Усі вони вижили. Навіть ті, хто стрибнув, приземлилися на виступи і тепер знову підтягувалися.
  
  
  "Скільки я отримаю?" водій хотів знати.
  
  
  "Жодного".
  
  
  Водій з такою силою вдарив по керму, що той мав зламатися. Він посміхнувся. "Я найкращий чортів водій у Тибеті".
  
  
  "Це мене й лякає", - похмуро сказав Римо.
  
  
  З настанням ночі Удача відвернулася від них. Попереду спалахи освітлювали гори, викликаючи миттєве полегшення. Це було так, ніби Бог робив знімки зі спалахом.
  
  
  "Можливо, китайські танки", - пробурмотів тибетець.
  
  
  Але це не так, вони побачили, коли в'їхали в долину. То була електрична буря. Небо палало і шипіло. До них наближався гуркіт грому, відбиваючись від гір, які діяли як природні підсилювачі.
  
  
  Потім пішли дощі, що барабанили по склу, від яких запливло скло і водіння стало неможливим для будь-якої розумної людини.
  
  
  У відповідь водій Тибету сильніше натиснув на акселератор.
  
  
  "Збирайся!" - крикнув Римо, перекриваючи ревіння двигуна. "Зупинися!"
  
  
  Тибетець похитав головою. "Ні. Попереду річка. Ми можемо доплисти".
  
  
  "Ти збожеволіла? Навіть якщо ти бачиш річку, вона, мабуть, забита всім цим дощем".
  
  
  Перш ніж Римо зміг зупинити його, водій вишкірив зуби, як вовк, і завів двигун.
  
  
  Вантажівка з ревом рвонулася вперед - і раптово колір води на лобовому склі став брудно-коричневим. Вібруюче шасі різко заспокоїлося.
  
  
  "Ми під'їжджаємо до річки", - сказав водій, задоволений собою.
  
  
  Колеса викидали брудну воду та скаржилися. Потім вони раптом зупинилися.
  
  
  Римо прочинив вікно і висунув голову. Його волосся негайно прилипло до голови.
  
  
  Він побачив, що вони пливуть униз за течією. Вантажівка повільно описувала коло, коли потік ніс їх уперед.
  
  
  "Ми на плаву", - сказав він водію після того, як підняв скло.
  
  
  "Добре. Економте бензин".
  
  
  "Що, якщо ми втопимося?"
  
  
  "Ти вмієш плавати?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Добре. Я не можу. Ти повинна врятувати мене".
  
  
  Вони пропливли дві чи три милі, поки не налетіли на камінь, вантажівка похитнулася і перекинулася.
  
  
  Римо був готовий. Він відчинив свої дверцята і вибрався назовні. Потім він просунув руку всередину і витяг водія за його засалене волосся. Чоловік уже був покритий брудом.
  
  
  Римо звалив його на плече, як носять пожежники, і стрибнув на камінь. Було й інше каміння, яким він міг дістатися до берега.
  
  
  Висадивши водія, він сказав: "Гарна їзда".
  
  
  "До зими вантажівка висохне", - безтурботно сказав водій. "Залишок шляху ми пройдемо пішки".
  
  
  "Як далеко?"
  
  
  "У дощ вдвічі далі", - сказав водій.
  
  
  "Це надто далеко", - сказав Римо. Але він більше нічого не міг вдіяти. Вони рушили в дорогу.
  
  
  Опустивши голови, міцно заплющивши очі від зливи, вони більше години йшли під проливним дощем, який швидко перетворив посушливі плато на розбурхані ставки. Грім був постійним. На щастя, блискавка була далеко на півночі.
  
  
  "Невже цей дощ ніколи не припиниться?" Пробурчав Римо.
  
  
  Водій знизав плечима. "У нас є приказка – люди кажуть, що час минає. Час каже, що люди минають".
  
  
  Несподівано дощ припинився. Блискавки та грім тривали. У повітрі була така чистота, яку Римо, який провів більшу частину свого життя в американських містах, рідко відчував.
  
  
  Поки він ішов, Римо зусиллям волі підвищував температуру свого тіла. Від його одягу почала виходити пара. Через двадцять хвилин ходьби він був сухим.
  
  
  "Тумо. Добре", - схвально сказав тибетець.
  
  
  "Тумо. Що це?"
  
  
  "Цим користуються лами. Зігрівай тіло, швидко витирайся. Ти розумний американець".
  
  
  "Непогано для білоокої, а?"
  
  
  "Що ти кажеш? У тебе не білі очі".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Білі очі сірі чи блакитні. Твої очі гарного кольору. Карі".
  
  
  "Мабуть, хтось неправильно направив мене", - пробурмотів Римо.
  
  
  Десь у середині ночі вони піднялися на пагорб і зненацька опинилися на краю несподіваної долини. Внизу, в долині, було місто. Тут і там люди стояли на дахах кам'яних будинків та більших будівель.
  
  
  Вони здавались чорними силуетами на тлі переривчастих спалахів блискавок. Наближалася електрична буря.
  
  
  "Невже ці люди недостатньо знають, щоб вибратися зі шторму?" Запитав Римо.
  
  
  "Вони нічого не можуть із собою вдіяти. Китайці змушують їх це робити".
  
  
  "Змусити їх зробити що?"
  
  
  "Примусь їх ловити блискавки".
  
  
  "Що ти маєш на увазі - спіймати блискавку?"
  
  
  "Китайці наводять приклад деяких тибетців, які їм не подобаються. Якщо в них потрапляє блискавка, вони вмирають. Якщо ні, вони живуть".
  
  
  Розкати грому наближалися.
  
  
  "Що, якщо вони відмовляться?" Запитав Римо.
  
  
  "Вся родина вбита у них на очах", - сумно сказав тибетець. "Чоловік, який відмовляється, отримує рахунок за кулі, використані для страти сім'ї. Це китайський звичай".
  
  
  "Можливо, настав час запровадити новий звичай", - сказав Римо, починаючи спускатися з плато.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Було написано, що коли китайські гнобителі зіткнулися з Бунджі-ламою, Агнець Світла не чинила опір їм, але дозволила доставити себе на небесному човні до в'язниці Драпчі в Лхасі.
  
  
  Не всіх із її почту доставили до Лхаси. Тільки Бунджі та її безпосередню почет. Дехто каже, що решту відігнали назад у святу землю. Інші говорили, що вони були поділені на індійців та тибетців. І коли індійці поплелися назад на свою батьківщину, гуркіт зброї, що перемежувався вибухами гранат та криками, вразив їх налякані вуха. Після чого настала глибока тиша, і повітря наповнилося металевим запахом крові.
  
  
  Будучи побожними буддистами, вони затаїли свій гнів глибоко всередині і продовжили свій шлях додому.
  
  
  Правду так і не впізнали. У священних писаннях записано лише, що, коли Бунджі-лама повернулася до Лхасу, вона прибула на крилах китайського небесного корабля, і жоден тибетець, який працював на полях або в механічних майстернях, не знав, що Послана Будда Людина нарешті прибула.
  
  
  СКУІРЕЛІ ЧІКЕЙН кинула один погляд на свою камеру і сказала: "Ти, мабуть, жартуєш!"
  
  
  Вона розвернулась і стала навшпиньки, сподіваючись наказувати над головами солдатів Китаю.
  
  
  "Якщо ви не забезпечите мені кращі умови, Перша леді почує про це. І не думайте, що вона не почує".
  
  
  "Це найкраща камера у в'язниці Драпчі".
  
  
  Скуїреллі знову глянула на камеру. То була коробка. Кам'яні стіни. Потік. Пісок на підлозі. Навіть соломи не було. Нема туалету. Нема водопроводу.
  
  
  "Чи схоже це на те місце, яке ви влаштували б для Бунджи-лами, найбільшого лами, який коли-небудь ходив по землі?"
  
  
  Солдати подивилися один на одного, їхні погляди були непроникними. І безцеремонно вштовхнули Скуїреллі Шікейн у її камеру. Оковані залізом двері зачинилися, і ключ у замку повернувся. Двом кректуючим стражникам потрібно було докласти всі свої сили, щоб повернути її.
  
  
  Після того, як вони пішли, Скуїреллі глибоко зітхнула і сказала: "Ю-ху. Kula. Ти мене чуєш?"
  
  
  "Я в камері".
  
  
  Лобсанг бубонів: "Я теж у камері. Тут холодно".
  
  
  "Послухай, нам треба тікати".
  
  
  "Втекти?" Кула хмикнув. "Бунджі, ти наполягав, щоб ми підкорилися цим китайським демонам".
  
  
  "І ми зробили. Гаразд, у мене зараз другий акт. Але мені не подобаються умови. Що це за відро? О, пі-пі-пі. Воно смердить".
  
  
  "Бунджі дуже пощастило, що має відро", - сумно сказав Лобсанг. "Мені доведеться лягти у пісок, який призначений для сну".
  
  
  "Постарайся стриматися, бо ми рознесемо цей кіоск із морозивом".
  
  
  "Як, Бунджі?" - Запитав Кула. "Ці двері дуже міцні".
  
  
  "І що? Ти великий, високий монгрол. Ти ще товстіший. Тільки не кажи мені, що ти не змогла б вирватися, якби доклала до цього всіх зусиль".
  
  
  "Все можливо", - визнав Кула, - "якщо це зумовлено".
  
  
  Скуіреллі закликала на допомогу свій найкращий акцент маленької старої красуні-південьки. "Ти можеш це зробити, Куло. Я знаю, що ти можеш. Послухай, ти витягуєш нас звідси і можеш бути моєю партнеркою. Звичайно, насправді ти не гратимеш саму себе. Господь свідок, ти красень, але я бачив, як ти граєш. Строго деревно. Можливо, Річард Гір, якщо він набереться сил, зможе це провернути”.
  
  
  "Я не розумію твоїх слів, про Посланий Буддою. Що ти хочеш, щоб я зробила?"
  
  
  "Забери нас звідси. Будь ласка. Бунджі благословить тебе тисячу разів, якщо ти досягнеш успіху".
  
  
  Скуїреллі почула, як великий монгол почав налягати плечима на закуті залізом двері. Вона затремтіла. Фактично весь кут в'язниці затрусився. Але двері витримали.
  
  
  "Я підвела тебе, про Бунджі. Пробач мені".
  
  
  "Так і мало статися", - сказав Лобсанг.
  
  
  "Не хвилюйся", - сказала Скуїреллі. "У мене є план "Б". Коли мені дозволять зателефонувати, я просто наберу Першу леді. Вона смикне за ниточки, які витягнуть нас звідси."
  
  
  Але коли пізніше Скуіреллі спитала проходить повз наглядача, коли їй буде дозволено зателефонувати, чоловік тільки засміявся.
  
  
  "Ти повернешся сюди! Я знаю свої конституційні права. Я маю право зателефонувати до свого адвоката. Я американський громадянин і лауреат премії "Оскар"! Ти чуєш мене?"
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Молитовні колеса не оберталися в гірському селі Тінгрі, коли Келсанг Дарло стояв на бляшаному даху свого скромного кам'яного будинку, в якому зіщулилася його родина. Келсанг Дарло відмовився зіщулюватися.
  
  
  Хтось украв ящик із гранатами з гарнізону ненависної Народно-визвольної армії, колишнього монастиря. То був Чуші Гангдрук. Усі знали, що то був Чуші Гангдрук. Але ніхто не знав, хто належав до Чуші Гангдрук, окрім тих, хто належав.
  
  
  Таким чином, жоден тибетець, який не був Чуші Гангдруком, не міг відмовитися від тих, хто був.
  
  
  Тому, коли китайський капітан Ран Гохуа не зміг шляхом тортур добитися від мешканців Тінгрі про місцезнаходження своїх зниклих гранат, він не здався. Він просто чекав на удар грому.
  
  
  Була весна, сезон грому, блискавки та зливи, тому капітан Гохуа не став довго чекати.
  
  
  В оточенні своїх солдатів, що захищали його, він ходив від дому до будинку, цього разу не для обшуку, а для того, щоб обрати десять чоловік. Гарних тибетців. Чоловіків із сімей, яких не вистачатиме.
  
  
  І коли грім став гучнішим і жахливо гуркотіти, він змусив десять невинних чоловіків піднятися на дахи їхніх власних будинків, щоб упіймати блискавку.
  
  
  Це був не перший випадок, коли добрих людей Тінгрі змушували ловити блискавку. Минулого разу це зробили п'ятеро і двоє загинули. Цього разу злочин був набагато серйознішим. Капітан Гохуа розумів, що вкрадені гранати будуть використані проти власних військ, якщо їх незабаром не знайдуть.
  
  
  І ось десять людей були змушені стояти під впливом стихії, витримуючи спочатку проливний дощ. Коли дощ скінчився, всі десять людей стояли непокорені, їхні обличчя були мокрими від чистого свіжого дощу, що приховував сором від їхніх сліз розчарування перед жахливою блискавкою.
  
  
  І жодне молитовне колесо не оберталося, щоб благати про пощаду. Китайці розбили їх і змусили мешканців Тінгрі переплавляти їхню мідь на гарматні снаряди та інші предмети насильства. Це було святотатством. Це було нескінченним святотатством відколи Рік Залізного Тигра був так давно.
  
  
  Якщо Господь Будда подбав про те, щоб він залишив своє тіло, Келсанг Дарло молився, щоб його дружина і діти були позбавлені подальших принижень. Він намагався зрозуміти солдатів, які лише виконували наказ капітана, який, своєю чергою, лише виконував наказ лідерів у Пекіні. Але мали місце зґвалтування. Молодим жінкам Тінгрі запропонували оплачувану роботу, щоб пройти навчання як медсестри для НВАК. Першого дня вони були зґвалтовані.
  
  
  Пізніше це було правдою, вони пройшли підготовку медсестер. Ті, хто не наклав на себе руки, стали хорошими медсестрами, але дуже сумними і мовчазними при виконанні своїх обов'язків. Це було не схоже на дівчину Тибету - не бути повного життя і сміху. Але такою була доля Тибету з того часу, як прийшли китайці.
  
  
  З синьо-чорного північного неба вдарила тріскача блискавка. Вона вдарила відразу в дві гірські вершини, створивши чудове видовище світла.
  
  
  Грім пролунав через двадцять секунд. Це змусило Кельсанга здригнутися. Він боявся грому більше, ніж блискавки.
  
  
  Але найбільше він боявся гніву зелених солдатів Китаю. Блискавка била наосліп і без злого наміру. Блискавка не карала. Вона не гвалтувала молодих жінок. Це було лише те, що Господь Будда мав намір зробити з блискавкою.
  
  
  Кельсанг виявив, що молиться про те, щоб блискавка вразила китайців, і ця думка змусила його серце поринути у смуток. Не в його правилах було бажати зла будь-кому. Але труднощі, на які китайці піддали його народ, похитнули його віру.
  
  
  Він виявив, що молиться іншим богам - захисникам віри, Лхамо, Гонпо та Ямі, Повелителю Смерті. Можливо, один із них зглянувся б на нього.
  
  
  З'явилася ще одна блискавка. Цього разу на півдні за плато.
  
  
  На тлі блискавки виднілася постать чоловіка. Високий - надто високий, щоб бути тибетцем чи китайцем. Блискавка вдарила потужно і гаряче, і це тривало досить довго, щоб ясно побачити людину, яка спускалася з плато.
  
  
  Келсанг побачив, що він прийшов з непокритою головою, а його одяг був тонким і недостатнім для холодної тибетської ночі. Його руки були стиснуті в кулаки, а зап'ястки дуже товсті, як поліни.
  
  
  Келсанг глянув униз. Двоє китайських солдатів із твердими обличчями під зеленими шоломами направили на нього свої штурмові гвинтівки.
  
  
  Вони кричали Кельсангу, щоб він тримав голову високо, щоб блискавка знала, куди вдарити. Якщо він не захоче сказати правду зараз.
  
  
  У Келсангу Дарло не було правди, тому він підвів голову і подивився на південь.
  
  
  Прилетіла ще одна блискавка і висвітлила тінь із товстими зап'ястями. Можливо, це був якийсь самітник, що спустився з гір у пошуках притулку від бурі. Можливо чернець. Він був би дуже засмученим ченцем, коли китайці зловили його, подумав Кельсанг.
  
  
  І все-таки ця людина йшла безстрашна, цілеспрямована і горда. Так само, як його дід ішов долиною в ті дні, коли тибетці були господарями своєї землі. Приємно було бачити, як чоловік іде так, наче в його серці немає страху. Тибет так довго був позбавлений таких чоловіків.
  
  
  Хто була ця безстрашна? Кельсанг замислився.
  
  
  Наступний розряд вдарив на захід. Щось вибухнуло, і Кельсанг обернувся. Задимів дах. І в цій купі чорна постать, яка мить тому була людиною, випромінювала дим і солодкуватий запах деревного вугілля, який невдовзі долинув до носа Кельсанга.
  
  
  Кельсанг впізнав дах. Вона належала Палджору Норбу, простому фермеру, який вирощує ячмінь. Хороша людина. Можливо, його наступне життя було б щасливішим, з сумом подумав Кельсанг. Він не був тим самим, відколи його єдина дочка, медсестра, спустилася з гори на очах біля всього села.
  
  
  Зойк, що долинав з-під даху, що палав, нагадав Кельсангу, що були ті, кому досі доводилося боротися з цим життям.
  
  
  Наступний гуркіт грому долинув дуже здалеку. Як і наступний. Зі сходу. А потім із півночі. Потім знову на схід. Здавалося, що буря змінює напрямок. Можливо, подумав Кельсанг, тільки один зловить блискавку цієї гіркої ночі. Можливо, він житиме.
  
  
  Солдати Пекіна теж так думали. Вони почали бурмотіти собі під ніс. Вони все ще не мали відповіді. Капітан покарає їх, якщо правда не буде розкрита, а якщо капітан цього не зробить, то, безперечно, втрачені гранати самі понесуть своє покарання пізніше, у несподіваний час.
  
  
  Потім, тільки-но Кельсангу стало легше дихати, він відчув, як волосся в нього на потилиці стало дибки, а ніздрі наповнив безпомилково відомий попереджувальний запах озону.
  
  
  Блискавка! Вона знайшла його. Вона наближалася.
  
  
  Не було ні часу на роздуми, ні можливості втекти. За мільйонну частку секунди, яка знадобилася його почуттям, щоб відреагувати на усвідомлення блискавки, що насувається, мозок Кельсанга зміг обробити тільки впевненість у смерті.
  
  
  У нього не було часу відчувати страх, чи каяття, чи якісь емоції. Був лише час померти.
  
  
  Яскраве біло-блакитне світло пронизало закриті повіки Кельсанга, ніби вони були пофарбовані в червоний колір склом. Блискавка вдарила із силою тисячі ударів. Здавалося, це вдарило його в груди, як кам'яний кулак, який вибив повітря з його легень і збив його з ніг.
  
  
  Грім ударив йому у вуха. Він здивувався, що може чути грім. Він мав бути мертвим. Чи був він мертвий? Іноді люди виживали після удару блискавки. Іноді вона вбивала не одразу.
  
  
  Кельсанг думав, що його очі розплющені. Але весь світ був біло-блакитний. Чи був він мертвий чи просто сліпий? Він відчув біль у легенях, і швидкий, різкий вдих, який він зробив наступного разу, приніс біль. Він дихав!
  
  
  Моргаючи від різкого світла блискавки, що б'є у вічі, Кельсанг спробував відчути своє тіло.
  
  
  "Дай мені свою руку, друже", - промовив чужий голос. Це був чоловічий голос, який говорив англійською мовою, яку Кельсанг знав недосконало.
  
  
  Кельсанг наосліп підняв руку і намацав зап'ястя. Тверде, товсте, таке ж тверде, як ріг яка. Рука стиснула його з міцною силою, і Кельсанга ривком поставили на ноги.
  
  
  Біло-блакитний блиск зник з його очей, і в темряві на нього дивилося жорстке, позбавлене гумору обличчя. Воно було білим і сильним, як череп, обтягнутий порцеляновим тілом. Чоловік був одягнений у простий чорний одяг. Його очі були глибокими і темними, позбавленими людської теплоти.
  
  
  Позаду нього розгалужена блискавка прорізала нічне небо, кинувши білу людину в чорному напризволяще.
  
  
  Грім, що пролунав секундою пізніше, нагадав Кельсангу голос чоловіка - низький, загрозливий, жахливий у своїй приглушеній силі.
  
  
  "Хто... хто ти?" Кельсанг заїкався.
  
  
  "Не має значення. Іди додому. Захищай свою сім'ю".
  
  
  І чоловік відступив у пітьму. Кельсанг дивився йому услід. Він перетворився з людини на тінь, на щось, що, здавалося, було там, а потім зникло.
  
  
  Кельсанг не заходив у свій будинок. Він спробував піти за дивною білою людиною. У темряві він спіткнувся об тіла солдатів НВАК, які змусили його стояти на даху та протистояти стихії.
  
  
  Спочатку Кельсанг подумав, що солдатам зняли голови і одягли шоломи на обрубки ший, щоб приховати криваві рани.
  
  
  Але коли він придивився уважніше, Кельсанг побачив, що щось з величезною силою обрушилося на верхівки шоломів, штовхаючи їх униз із жахливою силою, яка втиснула їхні м'які людські голови у смішно маленькі рамки шоломів.
  
  
  Кельсанг пошукав сліди людини, яка здійснила цю жахливу річ - того самого, як він тепер зрозумів, хто вдарив його з силою, що несла з шляху удару блискавки.
  
  
  Не було жодних слідів. Земля була м'якою та брудною від дощу. Але не було жодних слідів, крім його власних і тих, що належали мертвим солдатам.
  
  
  Тим не менш, Кельсанг обшукував село в пошуках істоти, яка здійснила ці чудові речі.
  
  
  Він знайшов солдатів. Мертвих. Мертвих жахливими, безособовими способами. Голови вивернуті назад. Руки відірвані та відкинуті убік.
  
  
  І все-таки ніхто не закричав, коли смерть наздогнала його.
  
  
  Навіть коли він про це подумав, Кельсанг почув чоловічий крик. Гучний та протяжний. Він побіг на звук.
  
  
  І там він знайшов капітана Ран Гохуа на колінах.
  
  
  Білий чоловік стоїть над ним. Це було веселе видовище. Капітан стояв навколішки, його голова була схилена, рот відкритий від болю. Біла людина просто тримала капітана ззаду за шию, якимось чином чинила достатній тиск, щоб ноги капітана відмовилися рухатися, а руки безвольно повисли на колінах.
  
  
  На його очах біла людина востаннє вдарила капітана ривком, і капітан просто булькнув.
  
  
  Чиясь рука ковзнула вістрям униз і зрізала перекошене обличчя капітана так чисто, наче опустилося широке лезо. Невблаганна відпустила мертве тіло капітана, і воно впало вперед, у місиво зі свого відокремленого обличчя.
  
  
  Кельсанг обережно наблизився до білої людини. "Джигме".
  
  
  Біла людина повернула своє невиразне обличчя. "Що це?"
  
  
  "Я називаю тебе Джигме. Моєю мовою це означає "дредноут", Ти - дредноут, якого неможливо зупинити. Звідки ти родом, Дредноут?"
  
  
  Білий чоловік мовчки вказав на гори на південному заході. Він здавався стурбованим.
  
  
  "Кажуть, що серед цих гір знаходиться обитель Гонпо", - сказав Келсанг тремтячим голосом. "Ти Гонпо?"
  
  
  Чоловік не відповів прямо. "Мені потрібно потрапити до Лхасу", - сказав він.
  
  
  "Там є коні".
  
  
  "Ніяких машин?"
  
  
  "Ми бідне село. Тут тільки китайці мають джипи".
  
  
  "Покажи мені китайські джипи", - сказала біла людина, яка, можливо, взагалі не була людиною.
  
  
  Коли РИМО УІЛЬЯМС пішов за тибетцем, чиє життя він урятував, на інший бік села, люди почали висипати зі своїх будинків. Вони побачили мертвих китайських солдатів, розкиданих усюди, як безліч зламаних ляльок. Видовище змусило їх скрикнути.
  
  
  Тибетець гукнув їх своєю рідною мовою. Рімо майже нічого не зрозумів. Усього два слова. Гонпо та Джигме. Йому стало цікаво, ким мав бути Гонпо. Мабуть, якась гімалайська легенда. Огидна снігова людина або місцевий Геркулес.
  
  
  Чим далі він йшов, тим більше оточення набував Римо. Люди плакали, тяглися, щоб доторкнутися до нього, благали його словами, які були нерозбірливими, але голоси яких були універсальні за тоном. Римо продовжував іти. Це був довгий шлях у Лхасу. Він не мав на це часу.
  
  
  "Вони хочуть знати, чи справді ти Гонпо", - сказав тибетець.
  
  
  "Якщо це змусить їх почуватися краще, скажи їм "так"".
  
  
  "Ти Гонпо?"
  
  
  "Я здається тобі схожою на Гонпо?"
  
  
  "Ти виглядаєш як Гонпо, одягнений у тіло чилінгу".
  
  
  "Можливо, це те, ким я є".
  
  
  "Тоді я називатиму тебе Гонпо Джігме. Гонпо Дредноут".
  
  
  І слово було передано назад інший.
  
  
  "Гонпо Джігме. Гонпо Джігме", - почали скандувати вони.
  
  
  У місцевому гарнізоні був китайських солдатів. Їхні джипи стояли без діла. Римо вибрав один, підключив запалювання та завів двигун. Він завантажив додаткові каністри з бензином у кузов і рушив у дорогу.
  
  
  Місцеві мешканці побігли за ним. Римо довелося їхати повільно, щоби не задавити їх.
  
  
  "Ти повернешся, Гонпо Джігме?" - Покликала одна.
  
  
  "Сумніваюся в цьому".
  
  
  "Тоді хто врятує нас від китайських репресій, Гонпо Джігме?"
  
  
  "Підбери зброю, яку впустили китайці, і врятуй себе".
  
  
  "Ми не можемо вбивати китайців. Це не наш шлях".
  
  
  "Тоді присядь навпочіпки для довгого заняття", - сказав Римо, побачивши розрив у людській масі і зменшивши газ.
  
  
  Китайський джип вирвався вперед і незабаром залишив натовп, що біжить, позаду.
  
  
  З похмурим виглядом Римо просувався на північ, у нескінченні гори, які, здавалося, звали його.
  
  
  Найдивнішим було те, що вони стали здаватися знайомими. І Римо ніколи раніше не був у Тибеті.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Лхаса затамував подих.
  
  
  Всюди шепотіли, що Бунджі-лама прибуває до Тибету. Ніхто не знав, коли й куди. Дехто казав, що Бунджі-лама вже був таємно доставлений до самого міста. Ніхто не міг це підтвердити.
  
  
  Всі погляди з надією звернулися до Поталі, величезного храму-фортеці на 999 кімнат, який у більші часи був обитель Далай-лами. Саме там Левовий трон чекав майбутнього правителя Тибету. Далай-лама не відвоював його, тому що мав мудрість уникнути повернення в лещата китайських окупантів. Панчен-лама не претендував на це, бо знав, що Чуші Гангдрук уб'є його зрадницькі кістки, якщо посміє.
  
  
  Тільки Бунджі-ламі вистачило сміливості зайняти трон. Весь Тибет це знав. Народ Лхаси знав це дуже добре. Вони також знали, що якщо Богиня Бунджі наважиться заявити права на законний трон, китайці не дуже добре відреагують.
  
  
  І ось Лхаса затамувала подих і кинула тривожний погляд у бік побіленої Потали, що розкинулася, і примостилася високо на Червоній горі.
  
  
  Ніхто не стежив за дорогою, коли старий в'їхав на околицю міста. Він був дуже старий, але чорнявий, і у своєму червоному одязі сидів на своєму поні, як ворон, його вузькі очі з прищуром, тліючим гнівом оглядали зруйновані монастирі та інші свідчення зруйнованих традицій.
  
  
  "Вони зруйнували це місце", - пробурмотів він собі під ніс, і не було нікого, хто міг би почути його скаргу.
  
  
  Старого помітив китайський солдат, який одразу побачив, що він їхав на сірому поні з чорною мордою. Легенда свідчила, що це були найсильніші з тибетських поні, і китайський солдат обрав поні собі.
  
  
  І тому він відкрив свою штурмову гвинтівку Тип 56 і підійшов до старого, направивши на нього зброю.
  
  
  "Зупинися, давня".
  
  
  Старий натягнув поводи. Поні зупинився і почав помахувати хвостом, як волоткою, що відганяє мух.
  
  
  Солдат вимагає назвати ім'я чоловіка. "Кайранг гі мінгла карай са?"
  
  
  "Nga mingla Dorje sa."
  
  
  "Кайранг лунгба канай рей, Дордже?" Звідки ти, Дордже?
  
  
  "Нга Бово най ін". Я з Бово.
  
  
  "В'їзд до Лхасу заборонено", - відрізав солдат. "Мені доведеться конфіскувати вашого поні".
  
  
  "Якщо я не зможу увійти в Лхасу, - сказав старий, який називав себе Дордже, - мені знадобиться мій поні, щоб повернутися додому".
  
  
  "Ти не можеш повернутися додому, поки я спочатку не конфіскую твого поні".
  
  
  "Це не мій поні, - заблагав старий, - а поні мого сина. Він випоре мене, якщо я втрачу його".
  
  
  "Ти б воліла, щоб тебе відшмагали чи відправили до в'язниці Драпчі?" - заперечив солдат.
  
  
  "Я хотів би не робити ні того, ні іншого", - м'яко сказав старий.
  
  
  "Тоді ти зробиш і те, й інше, впертий!" - наказав солдат, тицяючи стовбуром гвинтівки в живіт старого.
  
  
  "Я зроблю те, що ти скажеш, тому що я стара людина і беззахисна перед таким сильним молодим солдатом, як ти".
  
  
  Нетерпляче змахнувши дулом гвинтівки, солдат вказав старому увійти до меж міста. Він йшов за кілька кроків позаду виляючого хвоста сірого поні, готовий вистрілити старому в спину, якщо той спробує втекти, і намагався не наступати на свіжий гній, який поні незрозумілим чином почав скидати вдосталь.
  
  
  Це було дуже дивно. Щоразу, коли він дивився під ноги, шлях був вільний. Але як тільки він звертав свою увагу в інше місце, гній раптово ставав м'яким під його чоботями.
  
  
  Можливо, подумав солдат, ця людина була одним із старих бонських магів, які все ще блукали північними пустельями. Говорили, що вони могли творити дивні та жахливі речі. Заморозити людину дома. Опали його зір. Поклич птахів шаншан. Солдат помітив, що волосся на голові старого було густим і дуже чорним. Це було не схоже на волосся, а нагадувало сухий чорний сніг.
  
  
  Тремтіння надприродного страху пробігло по спині солдата, і з того часу він не смів відвести насторожених очей від спини чоловіка. Жоден шанг-шанг не встромив би свої ікла в його горло, навіть якби йому довелося пройти по всьому гною Тибету.
  
  
  Так Майстер Сінанджу прийшов у місто Лхаса, один і без жодних підозр.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Римо щосили намагався не відривати очей від дороги. Це було не легко. Іноді дороги не було. Він заправлявся третім баком бензину, наближався світанок, і він гадки не мав, де знаходиться, крім десь на звивистій дорозі в Лхасу.
  
  
  Навколо нього були гори. Покриті снігом, туманні, вічні та нав'язливо знайомі гори. Повернувшись у світ - він думав про США так само, як у дні свого перебування у В'єтнамі, - Римо йшов впевнено та нестримно практично з будь-якої ситуації, з якою стикався.
  
  
  Тут, вперше з того часу, як він прийшов до сонячного джерела, він відчув себе маленьким, незначним, неважливим.
  
  
  І в нього нічого не виходило.
  
  
  Тому він не зводив очей з невловимої, звивистої дороги і намагався не думати про те, яким крихітним він почував себе на цій чужій, але до моторошно знайомій землі.
  
  
  Найбільше він намагався не думати про те, що бачив у тому тибетському селі.
  
  
  Римо приїхав до Тибету не для того, щоб рятувати його. Він мав просту місію. Знайти Чіуна. Знайти Скуіреллі Шікейн. Витягти їх обох назад у світ, сподіваюся, не викликавши жодних міжнародних ускладнень.
  
  
  Тибет був його проблемою. Не те, щоб він не хотів побачити його звільненим від китайської окупації. Але країна була величезною, що кишить військами НВАК, що обкопалися, і, перш за все, тибетці були слухняні до безсилля. Їхня релігія забороняла насильство, тому вони прийняли своїх завойовників і повірили в далеких, безсилих релігійних діячів. Римо стало шкода їх. Але якщо вони не хотіли боротися за свою свободу, то це була їхня проблема, не його.
  
  
  Він міг думати тільки про те, що станеться, якщо НВАК раптово з'явиться в Скелястих горах. Китайці довго не протримаються проти звичайних американців, навіть озброєних пістолетами та мисливськими рушницями.
  
  
  Свобода. Ти хочеш цього, ти маєш боротися за це. Але Римо приїхав до Тибету не для того, щоб боротися за його свободу. Це не було місією. Це не означало, що він не завдав би болю по дорозі, якби китайці розлютили його, але він не збирався надавати цьому значення. Це село було щасливою випадковістю.
  
  
  Римо спускався однією з рідкісних прямих доріг на горі, яка виглядала як будь-яка інша гора протягом останніх двохсот миль, з вимкненим двигуном, коли почув звук зі свого минулого.
  
  
  Удар.
  
  
  Низький, глухий – але безпомилковий. У В'єтнамі він зазвичай запускав його надниркові залози і змушував інстинктивно пригинатися. То був звук снаряда, що падав у мінометну трубку.
  
  
  Римо натиснув на гальмо. Джип різко зупинився. І в сотні ярдів перед сталевим бампером джипа, приблизно там, де він мав бути, вдарила куля. Саме там, де йому підказав свист падаючого снаряда.
  
  
  Хлинув потік піску та гравію. Жалкі осколки вдарили в лобове скло і застукали по капоту та рамі джипа.
  
  
  Римо завів двигун, об'їхав кратер, що димився, і опинився біля підніжжя гори, перш ніж нападники змогли зібратися з силами.
  
  
  У бічному дзеркалі він мигцем побачив крихітні фігурки, що присіли навпочіпки на гребені пагорба. Вони були надто далеко, щоб розібрати, китайські війська або тибетський опір, сказати було неможливо.
  
  
  Якби вони були китайцями, він мав проблеми. Вони мали б радіоприймачі. Але він мав фору.
  
  
  Римо вів джип долиною між гірськими уступами, жовтою від маків. Це виглядало точнісінько як сцена з "Чарівника країни Оз". Десь попереду він почув ледачий брязкіт дзвонів, і Римо подумав, чи не варто йому спробувати уникнути цього.
  
  
  Далі дорога просто зникла, і він виявив, що біжить сухим пасовищем. Це змусило його ухвалити рішення. Єдиним способом дістатися Лхаси було залишатися на дорозі в Лхасу. Він мав знову знайти дорогу.
  
  
  Перевіривши бічне дзеркало щодо переслідування, він повернув на приємний дзвін.
  
  
  Почали з'являтися потворні чорні постаті яків. Бляшані дзвіночки на їхніх шиях видавали буколічний звук.
  
  
  Два пастухи яків у запорошеному одязі пасли стадо. Вони дивилися в бік Римо жорсткими, змученими турботою очима, в яких не було жодної краплі привітності.
  
  
  І все ж, коли Римо підійшов ближче, вони вибухнули оплесками. Бавовни були не зовсім сердечними, але рівними. Римо під'їхав до них.
  
  
  "Лхаса?" спитав він.
  
  
  Двоє погоничів яків перестали плескати. Вони подивилися на Римо, помітили, що він не китаєць, і здавалися спантеличеними.
  
  
  - Лхаса? - знову спитав Римо.
  
  
  Вони просто дивились. Потім Римо згадав про путівник Тибету на пасажирському сидінні. Він перегорнув його з хвилину і уважно прочитав: "До Дао Лхаса. Я їду в Лхасу".
  
  
  Раптом двоє чоловіків повернулися до нього спиною і пішли назад до своїх яків, вигукуючи через плече щось на кшталт "Бу кеці!"
  
  
  "Що я сказав?" Потім Римо зрозумів, що читав китайський розділ керівництва. Вони сказали еквівалент "Чого ти чекаєш?"
  
  
  Нахмурившись, Римо поїхав далі.
  
  
  Далі він помітив дим. А потім круглі чорні намети. Вони нагадали йому повстяні юрти монгольських пастухів, які вони називали юртами. Ці були меншими. Вони були розкидані по сірувато-коричневому пасовищу, мов чорні вулики. Які та кілька поні паслися на відкритих просторах. Римо не бачив людей. Єдиним звуком був сміх дітей, що грають.
  
  
  Наближаючись, Римо пригальмував позашляховик. Ніхто не міг сказати, який прийом на нього чекає. З-за родів намету почали висовуватись голови, і діти, які весело грали в багнюці, раптово зникли з поля зору.
  
  
  "Приємний прийом", - промимрив він. "Я почуваюся прокаженим із місцевого комітету з прийому гостей".
  
  
  Серед розбризкування наметів Римо заглушив двигун і спробував щастя з тибетським.
  
  
  "Таші ділей!" – крикнув він.
  
  
  За головами, що висунулися з наметів, пішли щільні тіла. Чоловіки села зібралися довкола нього. Вони стояли з безпристрасними кам'яними обличчями. За мить вони почали плескати.
  
  
  "Туджайчай", - сказав він на знак подяки. Бавовни стихли. Тибетці почали повертатися до своїх наметів.
  
  
  "Почекай! Нга Лхаса другий ін. Я вирушаю в Лхасу".
  
  
  "Калишу", - промовив голос.
  
  
  Римо переглянув це. Йому щойно сказали "до побачення".
  
  
  "Чудово", - пробурмотів він. "Хтось тут говорить англійською?"
  
  
  Відповіді немає.
  
  
  "Інджі-гей шинг-гій дугай?" сказав він, повторивши питання на своєму найкращому тибетському.
  
  
  Його найкращий тибетський був явно недостатньо добрий. Ніхто не відповів.
  
  
  "Я маю дістатися до Лхаси. У мене зустріч із Бумбою Фаном".
  
  
  "Забава Бумби!" – крикнув жіночий голос. "Ти шукаєш забаву Бумби?" Римо обернувся на своєму сидінні. Молода жінка Тибету виходила з одного з великих круглих наметів. На ній був туземний костюм з багатьох шарів - фартух поверх довгого, схожого на сукню без рукавів, одягу кольору деревного вугілля і поверх нього біла блузка. Її волосся було заплетене в тугі чорні коси, що обрамляли приємне бронзове обличчя.
  
  
  "Ти говориш англійською?" - Запитав Римо.
  
  
  "Рей. Так".
  
  
  "Тоді чому ти так і не сказала?"
  
  
  "Чому ти не сказала "шукаю розваги з Бумбою"?" - Заперечила вона.
  
  
  "Гарне зауваження. Як мені дістатися Лхаси?"
  
  
  "Їдь на північ до пурпурової тіні біля підніжжя гори".
  
  
  "Яка гора?"
  
  
  Дівчина вказала на північ. "Та гора. Вона називалася Нагбопорі. Це означає Чорна гора".
  
  
  "Добре. Зрозуміла. Після цього?"
  
  
  "Їдьте в гору, потім вниз з гори. Продовжуйте їхати вгору і вниз з гори, доки не досягнете Лхаси".
  
  
  "Та ж гора?"
  
  
  Дівчина струсила своїми косами. "Ні. Багато гор. Тобі знадобиться один день, якщо вистачить бензину, і ніколи, якщо він закінчиться або зламаються шини".
  
  
  "Добре. Відмінно. Зрозуміла. Коли я дістануся до Лхаси, як мені розважитися з Бумбою?"
  
  
  "Розвертай джип, їдь у гору, потім вниз з гори, поки не повернешся сюди. Потім я відвезу тебе до "Бумби Фан".
  
  
  Римо моргнув.
  
  
  "Бумба Фан вже тут?"
  
  
  "Рей. Так".
  
  
  "Тоді чому б мені просто не пропустити частину з Лхасою і ти не відвезеш мене зустрітися з ним тут і зараз?"
  
  
  Тибетська дівчина спохмурніла. "Ти не їдеш у Лхасу?"
  
  
  "Мені потрібно частіше бачити, як розважається бумба".
  
  
  "Ви теж могли б подивитися "Бумба Фан" у Лхасі".
  
  
  "Як я можу побачити його в Лхасі, якщо він тут?"
  
  
  "Бумба розважається у Лхасі і тут також", - сказала дівчина.
  
  
  "Ми говоримо про одну і ту ж гру з Бумбою?" Римо хотів знати.
  
  
  "Скільки приколів Бумби ти знаєш?"
  
  
  "Я не знаю жодного. Скільки їх там?"
  
  
  Дівчина зморщила обличчя. "П'ятдесят, можливо, шістдесят приколів Бумби".
  
  
  "Як мені дізнатися, де я знайду те, що потрібно?"
  
  
  "Всі жарти Бумби вірні". Жінка подивилася на Римо приблизно так само здивовано, як і він на неї, подумав Римо. Нарешті вона сказала: "Ви їдете в Лхасу, щоб подивитися "Бумба Фан", чи ви дивитесь "Бумба Фан" тут?"
  
  
  "Я згоден на місцеві розваги", - сказав Римо, вилазячи з позашляховика.
  
  
  "Іди сюди", - запросила дівчина.
  
  
  "Чому всі заплескали, коли я під'їхав?" Запитав Римо, щоб підтримати захоплюючу бесіду.
  
  
  "Спочатку вони думають, що ти китаянка".
  
  
  "Тибетці аплодують китайцям?"
  
  
  Дівчина струсила заплетеним у косу волоссям. "Пекін наполягає, що коли приходять китайці, ми плескаємо, щоб вони відчували себе бажаними гостями, хоча в глибині душі хочемо, щоб ворони виклеювали їм очі".
  
  
  "О".
  
  
  "Ми називаємо це податком на бавовну".
  
  
  Дівчина відвела його до намету на околиці села і відкинула вхідну стулку убік.
  
  
  "Я уявляю тобі Бумба Фан", - сказала вона.
  
  
  Увійшов Римо. Усередині намету стояв густий маслянистий запах диму, який він асоціював із Лобсангом Дромом. Було темно. З димового отвору в центрі даху намету падало світло, утворюючи яскраве коло. По краю кола була тінь, змішана з димом від несвіжого говячого гною, який все ще висів у повітрі.
  
  
  Чоловік, який сидів поза межами кола світла, виглядав старим. Він був великим і нагадав Римо монгола, за винятком бірюзових гудзиків у мочках вух та яскраво-червоної пряжі, вплетеної в його густе волосся. Він підняв погляд одного кариго ока, схожого на агат тигрового ока. Інше око було сліпою молочно-білою перлиною.
  
  
  "Як тебе звати, чилінг?" спитав він.
  
  
  "Тут мене називають Гонпо Джігме", - сказав йому Римо.
  
  
  За ним тибетська дівчина ахнула. Бумба Фан широко розплющив своє здорове око.
  
  
  "Ви спустилися з гори Кайлас, щоб звільнити Тибет?" - Запитав Бумба Фан.
  
  
  "Насправді я тут тільки для того, щоб..."
  
  
  У намет проникла метушня. Звуки двигуна. Крики. Римо було розібрати ні слова.
  
  
  "Китайці йдуть!" – закричала дівчина. "Вони побачать джип і покарають нас усіх".
  
  
  "Я розберуся з цим", - сказав Римо, виходячи з намету. "Їм потрібний я, а не ви, люди".
  
  
  Дівчина встала в нього на шляху, її бронзове обличчя виражало благаючу впертість.
  
  
  "Ні! Ні! Ти маєш сховатися. Вони не повинні знайти тебе тут".
  
  
  "Ти забуваєш, що я Гонпо Джігме".
  
  
  Вона поклала руки йому на груди. "Ось що я маю на увазі. Якщо ти вб'єш їх усіх, будуть репресії. Прийдуть ще китайці. Ти повинен сховатися. Будь ласка!"
  
  
  Римо вагався. - А як щодо джипу? Він крадений.
  
  
  "Ми пояснимо джип. Тепер швидко. Ховайся".
  
  
  Римо пірнув назад у намет. Він сів і почав чекати.
  
  
  "Отже, - сказав він, - ти Бумба Фан".
  
  
  "А ти біла", - сказав Бумба Фан.
  
  
  "Подай на мене до суду".
  
  
  Бумба Фан витріщився на Римо своїм немиготливим тигровим оком і сказав: "Бог не їздить на тобі верхи".
  
  
  "Який бог?"
  
  
  "Гонпо. Також звана Махакала".
  
  
  "Ніколи не чула про нього".
  
  
  "Він відомий як Захисник Шатра. Ти не знаєш цього?"
  
  
  Одним вухом прислухаючись до різкого звуку механізованої колони, що прибуває, Римо знизав плечима. "Для мене новина".
  
  
  "Ти не Гонпо Джігме".
  
  
  Римо не мав відповіді на це. Натомість він сказав: "І ти, мабуть, не та забавна Бумба, яку я шукаю".
  
  
  "Можливо. Але я - Бумба Забава, яку ти знайшла".
  
  
  Зовні долинали голоси, пронизливі китайські вигуки і більш приглушені напружені відповіді тибетською.
  
  
  Римо підкрався до пологу намету і визирнув назовні.
  
  
  У центрі наметів група китайських солдатів у зеленій формі НВАК вичитувала кочівників. Вони прийняли це покірно, низько схиливши голови. Один тибетець, який виступав як представник, намагався урезонити командувача НВАК, чиї темні очі виглядали так, ніби їх вирізали на його пухкому обличчі вістрям багнета. Хоча Римо було зрозуміти ні слова з обох сторін, він вловив суть обміну репліками по тому, як командир продовжувала вказувати на кинутий Римо джип.
  
  
  На задньому плані інші солдати переходили від намету до намету, виводячи жінок та дітей.
  
  
  "Це лише питання часу, коли вони прийдуть сюди", – сказав Римо Бумба Фан.
  
  
  "І це лише питання часу, коли вони почнуть стріляти, доки не зловлять свого злодія".
  
  
  "Послухай, це моя проблема. Чому б мені не здатися і не ризикнути?"
  
  
  "Це добрий план", - сказав Бумба Фан, встаючи. "Але спочатку я спробую врізати їх".
  
  
  Бумба Фан пройшов повз Римо і побачив світ.
  
  
  Він заговорив. Китайський командир обернувся на звук і вказав на Бумбу Фана. Війська НВАК вступили в бій, схопили Фана і підштовхнули його, штурхаючи черевиками і ляскаючи по руках.
  
  
  У цей момент Римо мало не вистрибнув, але вирішив дозволити Веселлю зіграти йому на руку. Це було його село. Він знав, що робив.
  
  
  Вони змусили Бумбу Фана стати навколішки біля ніг командира, ударивши його прикладами гвинтівок по плечах. Старий упав без опору.
  
  
  Солдати оточили його. З усіх боків жителі села спостерігали за тим, що відбувається з спустошеними особами, які Римо бачив по всій Азії.
  
  
  Це був допит, командир кричав, Бумба Фан смиренно відповідав, а Римо стискав зуби та кулаки, бажаючи втрутитися.
  
  
  Поки він спостерігав, його розум підраховував солдатів, беручи до уваги кількість зброї та найнадійніші та найслабші цілі. Він міг їх знищити. Легко. Але з усіма цими жінками та дітьми, що стоять навколо, були б дружні втрати.
  
  
  Потім, у середині кричащої тиради, командир НВАК витяг свою ліву руку і вистрілив Бумбе Фуну в його хворе праве око.
  
  
  Дула автоматів АК-47 пішли за падаючим тілом і раптово, за різким наказом командира, розвернулися по колу, погрожуючи жителям села. Жінки притискали своїх дітей. Діти вчепилися у спідниці своїх матерів. Чоловіки постали перед своїми коханими.
  
  
  Командир вигукнула ще один наказ, який змусив гвинтівку зняти з запобіжника.
  
  
  І, побачивши, що мало статися, Римо вилетів з намету, його обличчя перетворилося на жорстку білу маску люті.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу зберігав безпристрасне, як папір, обличчя, поки його вели під конвоєм через похмурі кам'яні стіни в'язниці Драпчі.
  
  
  Це було солідне місце, зараз воно було набагато більшим, ніж до приходу китайців. І все-таки його суворі обриси залишилися тими самими - низька одноповерхова будова з тонкими виїмками, вирізаними в камені замість вікон. Прорватися було б важко, оскільки стражників було багато, і вони були добре озброєні.
  
  
  Але охоронцям, незважаючи на всю їхню суворість та незграбні гвинтівки, було доручено утримувати в'язнів усередині. Це був їхній перший обов'язок. Їхнім другим обов'язком було утримувати в'язницю від бійців опору, сповнених рішучості звільнити тибетських ув'язнених.
  
  
  Коли крихітного дідуся з волоссям, схожим на вугільний пил на яйці, привели до їхньої брами, вийшов китайський солдат і почав суперечку про те, хто заволодіє його міцним сірим поні, стражник, який його заарештував, або охоронець воріт.
  
  
  Майстер Сінанджу із застиглим обличчям слухала їхню дурну суперечку.
  
  
  "Цей поні належить мені", - наполягав солдат, який заарештував його.
  
  
  "І я вищий за тебе за рангом", - відповіла інша. "Отже, це моє".
  
  
  Результат був зумовлений рангом, але солдат, що заарештував, був упертий. Він здався тільки після того, як вищий офіцер продемонстрував чудову жорсткість шиї.
  
  
  Заарештований солдат поплентався чистити свої забруднені чоботи, а старший офіцер, капітан, узяв поводи поні і завів його у ворота, що зачинилися за ними з мідним брязкотом.
  
  
  Чіун безтурботно їхав на спині поні, отримавши доступ у неприступну в'язницю Драпчі за допомогою найдавнішого прийому, відомого людині. Він був задоволений, що це все ще діяло на китайців, навіть незважаючи на те, що троянці розбалтували його секрети кожному вуху, поки навіть білі не дізналися про це.
  
  
  Усередині Майстра змусили поспішати, що він і зробив мовчки. Поні відвели. Він зіслужив свою службу, навіть якщо його покупка у прикордонному місті Рутог обійшлася у три золоті монети. Капітан, очевидно зацікавлений лише у поні, передав Чіуна простому наглядачеві.
  
  
  "Прийди!" - гаркнув тюремник.
  
  
  З удаваною лагідністю Чіун слухався. Він йшов сирими коридорами, у кожному з яких були двері, які доводилося відчиняти і знову замикати, коли вони підходили до них. Майстер Сінанджу уважно стежила за дорогою. І за напівголодними обличчями, які іноді виглядали через дірки розміром із цеглу у дверях камер.
  
  
  Камера, яка чекала на нього, була порожньою і без вікон. Двері були зачинені. Ключ із шумом повернувся і був витягнутий.
  
  
  Чіун зачекав, поки останні кроки не вщухли за останніми зачиненими дверима. Потім він підвищив голос:
  
  
  "Я шукаю Бунджі Богда".
  
  
  Відразу почулися голоси. "Бунджі! Бунджі? Бунджі тут?"
  
  
  "Мовчіть, буддисти. Дозвольте вашому Бунджі говорити!"
  
  
  "Бунджі серед нас?" - з тривогою спитав голос.
  
  
  "Мовчати! Каже Майстер Сінанджу!"
  
  
  Настала тиша. Залишився шепіт. Майстер Сінанджу заплющив очі і загострив слух. Він вважав удари сердець, прислухаючись до їхньої індивідуальної пульсації. Жоден із них не видавав звуку, який належав би Бунджі-ламі, якого він витягнув із відносної невідомості, ні монголу Куле, ні тибетцеві Лобсангу.
  
  
  Їх тут не було. Не в цьому крилі. Йому доведеться їх розшукати. Тут могли початися проблеми.
  
  
  Двері камери були дуже простими, але надзвичайно міцними. Старе дерево, оковане залізом. Він бачив, що не було ніякого способу дістатись язичка замку і ніякого способу зруйнувати замок без того, щоб звук не підняв тривогу. Петлі були встановлені з іншого боку, і залізні засуви кріпилися до дерев'яних дверей та петлі як одне ціле.
  
  
  Майстер Сінанджу витяг стислі кулаки, оголивши довгі Ножі Вічності, якими були його ретельно доглянуті, невблаганно гострі нігті. Загартовані дієтою та фізичними вправами, вони були гнучкішими за роги, але гостріші за найгостріше клинка.
  
  
  Загнувши три пальці і великий палець назад, він притиснув найдовший із цвяхів до верхньої залізної планки і почав відпилювати головки болтів. Це можна було зробити швидше, але не без попереджувальних звуків.
  
  
  Повільність гарантувала тишу. Головки болтів почали відвалюватись, відкриваючи гладкі, блискучі плями на чорному залозі.
  
  
  Він упіймав кожну з них вільною рукою і кинув назад у купу піску, де вони приземлилися з тихим хлюпаючим звуком.
  
  
  Коли було зрізано останні болти, Майстер Сінанджу пальцями відірвав залізний ремінець від дерева. Метал застогнав, повільно здаючись.
  
  
  Після цього було нескладно підчепити нігтем кожен блискучий виступ засуву і виштовхнути його назовні. Засови, що падають, заскрипіли, потім видали грубий стукіт по кам'яній підлозі. Незабаром двері більше не трималися на зашморгах. Майстер Сінанджу просто штовхнула її назовні, язичок замку виліз із гнізда, як старий зуб.
  
  
  У темному коридорі, освітленому лише двадцятип'ятиватною лампочкою без абажура, Майстер Сінанджу заговорив. "Хто тут прагне свободи?"
  
  
  "Я вірю", - прошипів чоловік.
  
  
  "І я!" - сказала друга.
  
  
  "Ми всі прагнемо свободи", - наполягала третя.
  
  
  "Хто боротиметься за свою свободу, якщо його звільнять?" – спитав Чіун.
  
  
  Тиша.
  
  
  "Битися - не наш шлях", - тупо сказав другий чоловік.
  
  
  Майстер Сінанджу похитав почорнілою головою. "Буддисти", - промимрив він собі під ніс і попрямував до коридора. Йому доведеться знайти інший спосіб.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Було рівно тринадцять співробітників НВАК, і двоє з них померли від того, що тверді вказівні пальці Римо занурилися в їхні черепи, перш ніж хтось з решти одинадцяти усвідомив, що серед них раптово з'явилася біло-чорна пляма.
  
  
  Звук падаючих у багнюку осіб не чути за криками тибетців, які боялися китайських куль. Римо спланував саме так. Чим більше людей він знищить до того, як вони дізнаються, що він там, тим швидше він зможе покінчити з цим. І тим більше життя він зможе врятувати.
  
  
  Але один із мертвих солдатів міцно тримав палець на спусковому гачку гвинтівки. Коли він спускався, рефлекс змусив його напружитись.
  
  
  АК-47 зригнув кулі та ударний звук. Пил і земля злетіли в нервових поривах.
  
  
  Цього було достатньо, щоб усі голови повернулися у бік Римо, включаючи командира НВАК з очима, схожими на ножі.
  
  
  Не звертаючи уваги на дула, що розгойдувалися, Римо рушив на нього. Це була недбала тактика, але він піддався гніву. Двадцять років тренувань, і він був рухливий люттю, як якийсь затятий аматор.
  
  
  Командир скинув свій "Токарев". Римо ухилився від його першого безладного пострілу. Римо дозволив йому зробити цей постріл. Ухилятися не варто, але його тіло, автоматично реагуючи на струсучий удар кулі, що вилітає зі стовбура, коли вона осідлала хвилю пороху, що вибухає, саме по собі широко відхилилося. Навіть гнів було придушити цей аспект навчання.
  
  
  Пальці ніг впивалися з кожним кроком, Римо відступив назад у лінію. Один кулак підвівся. Він розтулив перші два пальці.
  
  
  Вони увійшли до черепа командира через його розширені від шоку очні яблука, і коли Римо відсмикнув руку, під суборбітальним гребенем мерця утворилися два чорні поглиблення, з яких витекла густа чорна черепна кров.
  
  
  Навколо Римо почали клацати кулі. Звиваючись, він почав танцювати. Це було схоже на танець – дикий уривчастий танець, який здійснює людське тіло, коли його з усіх боків обстрілюють кулями.
  
  
  Дівчинка Тибету закричала від болю. Вона думала, що кулі шпурляють Римо, не мертвого, але смертельно пораненого по шаленому колу.
  
  
  Китайці також так думали. Вони стріляли прямо в Римо, коли він з дикою самовідданістю розмахував руками та ногами, впевнений, що їхні кулі відламують шматочки людської кістки від його незахищених кінцівок.
  
  
  Їхні очі не бачили, що кулі нешкідливо проходили крізь павутину, яку Римо створював своїми розмитими кінцівками. Вони не могли бачити кулі у польоті. І не маючи очей, натренованих відстежувати кулю так, як це могли очі Римо, вони не бачили пальців рук і ніг Римо, коли той завдав удару у відповідь.
  
  
  Гвинтівки, що заїкалися, вилетіли з рук, що їх стискали. Колінні філіжанки вибухнули під ударом твердих пальців, які були здатні пробити сталеві двотаврові балки. Біла долоня метнулася до двох солдатів, які стояли пліч-о-пліч, концентруючи вогонь, і коли вона пройшла через їхні шиї, солдати просто припинили вогонь.
  
  
  Мить вони стояли нерухомо. Потім їхні руки опустилися. Їхні гвинтівки випали з онімілих пальців, а коліна підігнулися.
  
  
  Тільки коли вони почали перевертатися, їх ідеально відрубані голови злетіли з обрубків ший, що стирчали.
  
  
  Це сталося менше ніж за хвилину. У той час перелякані тибетські кочівники, що відвернулися від вбивства білої людини, яку вони знали як Гонпо Джигме, впивалися приголомшливим видовищем, коли Гонпо Джигме знищував дюжину найжорстокіших солдатів Пекіна.
  
  
  "Бог їде на ньому!" - прокричала дівчина Тибету по-англійськи. "Лха гьяло!" - Додала вона по-тибетськи.
  
  
  Римо дозволив трьом солдатам НВАК вистежити його з гвинтівок, абсолютно не побоюючись за себе. Він знав, що гвинтівка була лише довшою і трохи сучаснішою версією середньовічного пристрою, званого пістолетом. Гвинтівки його не лякали.
  
  
  Тієї хвилини, коли жерла стеження пішли за Римо до місця, де більше ніхто не знаходився на лінії вогню, Римо зупинився, розвернувся на одній нозі.
  
  
  Його інша нога, високо піднявшись, звільнила пару від їхньої зброї з такою раптовою непереборною силою, що їхні руки вийшли з суглобів з м'ясистими звуками, що смокчали з тріском сухожиль.
  
  
  Римо розмозжив їм черепа в той момент, коли вони впали на землю, виючи від болю та збентеження.
  
  
  Залишилось троє. Вони витратили свої обойми з патронами та витягували порожні.
  
  
  Тоді було дуже легко вивести їх із ладу. Але Римо все одно це зробив. Він підійшов і сказав: "Дозволь мені показати тобі, як грати в понг".
  
  
  Руки Римо раптово піднялися і опинилися по обидва боки від голови одного солдата. Вони зімкнулися, ніби він різко ляснув у долоні.
  
  
  Понг!
  
  
  Чоловік упав, і його голова раптово виявилася скоріше вертикальною, ніж горизонтальною.
  
  
  Римо впіймав другого чоловіка так само.
  
  
  Понг!
  
  
  Голова цієї людини з НВАК вибухнула, як вулкан, коли тиск відокремив кісткові пластини, що зрослися, на маківці його черепа, і криваво-мозкова каша бризнула в небо.
  
  
  Римо розбив серце останнього чоловіка тильною стороною долоні. Воно потрапило в захищаючу грудну клітку, і розколоті ребра стиснули серцевий м'яз, поки він не лопнув, як червона повітряна кулька.
  
  
  Коли останній з мертвих лежав у бруді, черевики тремтіли, у горлі булькало, а мізки помирали, Римо оглянув місце події.
  
  
  Жоден тибетець не загинув. То був бонус. Він сподівався деякі неминучі втрати серед своїх. Стрілянина зі штурмової гвинтівки першого офіцера НВАК спрацювала на його користь, а не проти нього.
  
  
  Римо опустився навколішки перед розтягнутим тілом Бумби Фана. Він торкнувся шиї старого, знайшов сонну артерію. Вона була плоскою. Чоловік був мертвий. Його було не повернути.
  
  
  Позаду нього до дзвінких вух Римо долинув знайомий голос дівчини Тибету, імені якої він все ще не знав.
  
  
  "Ти справді Гонпо Джігме", - видихнула вона.
  
  
  Римо обернувся. "Він сказав їм, що вкрав джип, чи не так?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Чому?"
  
  
  Притиснувши руки до фартуха, дівчина виглядала спантеличеною. "Це була його робота. Він веселий Бумба".
  
  
  "Мені потрібно було поговорити з ним", - сердито сказав Римо.
  
  
  "Ти можеш поговорити з Бумба Фан у Лхасі".
  
  
  "Звідки мені знати, що він буде правильним?"
  
  
  "Бумба Фан" - це Чуші Гангдрук депунг. Це означає "генерал". Усі генерали Чуші Гангдрук називають себе Бумба Фан, щоб дурити дурних китайців. Вони захоплюють Чуші Гангдрук депунг і піддають тортурам. І він завжди каже їм, що його генерала звуть Бумба Фан. Китайці вбивають першого-ліпшого Бумба Фана, думаючи, що вбили лідера Чуші Гангдрука. Таким чином, Бумба Фан ніколи не помре. Бумба Фан безсмертний. Нісенітниці Гангдрук, бійся далі".
  
  
  Дівчина подивилася на розтягнуте тіло Бумби Фана. Її підборіддя затремтіло. На очах виступили сльози. Вона боролася із ними. Зрештою, вона перемогла. Сліз не було.
  
  
  "Він не повинен був вмирати", - з гіркотою сказав Римо. "Я міг би з цим впоратися".
  
  
  Дівчина гордо підняла підборіддя. "Вмерти було його боргом. Він був веселим Бумбою".
  
  
  Римо озирнувся. Кочівники дивилися на нього з дивним виразом на обвітрених обличчях. Вони присувалися ближче, ніби боялися підійти без дозволу, але були надто зачаровані, щоб не спробувати. Вони проігнорували китайську зброю, що впала.
  
  
  "Китайцям не вистачатиме цього підрозділу", - сказав він. "Вам краще зібрати свої намети та рухатися далі".
  
  
  Дівчина вперто похитала головою. "Якщо ми зберемо намети, китайці не знатимуть, кого карати. Покарайте інших. Ми залишаємось. Якщо покарання прийде, ми будемо готові".
  
  
  "Ти з глузду з'їхала?" Римо вибухнув. "Ви все будете перебиті".
  
  
  "І ми повернемося в інше життя, щоб протистояти китайцям, вмирати знову і знову, якщо наша карма визнає це за необхідне".
  
  
  "Що хорошого це дасть?"
  
  
  Вона зухвало підняла підборіддя. "Можливо, якщо загине достатня кількість тибетців, світ почне дбати про тибетців".
  
  
  Римо не знайшов, що відповісти. "Послухай, мені потрібний провідник до Лхаси. Як щодо того, щоб ти поїхала зі мною?"
  
  
  "Я не можу. Маю залишитися".
  
  
  "І помреш, коли НВАК наздожене тебе?"
  
  
  "Це мій обов'язок. Бачиш, ця людина була моїм батьком. Тепер я повинен зайняти його місце".
  
  
  "Будь по-твоєму", - сказав Римо. Він підійшов до джипів та вантажівок і вивів їх з ладу швидкими ударами, які безпомилково знаходили втомні ділянки металу та вразливі місця в інших місцях. Він зібрав гвинтівки, голими руками переламуючи стволи, як хлібні палички.
  
  
  Коли він закінчив, у таборі не було жодної придатної китайської зброї чи транспортного засобу.
  
  
  Римо заліз назад у свій джип і завів двигун. Він дещо згадав.
  
  
  "Що ти мала на увазі, коли сказала "Бог їде на ньому"?" він спитав дівчину Тибету.
  
  
  "Ти Гонпо Джігме. Хіба ти не знаєш, що це означає?"
  
  
  "Ні", - зізнався Римо.
  
  
  Дівчина скромно опустила вії. "Тоді бог більше не їздить на тобі верхи. Коли Гонпо Джігме повернеться, ти дізнаєшся".
  
  
  Римо розгорнув джип по колу, спрямовуючи його до гори, що стояла між ним та Лхасою. Він сидів, вимкнувши двигун на неодруженому ходу, і довго дивився на дівчину.
  
  
  "Привіт, малюку. Я не знаю твого справжнього імені".
  
  
  "Бумба Фан", - сказала дівчина Тибету, відмахуючись від нього.
  
  
  Римо залишив табір за суворим обличчям. Він спрямував стрілу прямо до пурпурової тіні біля підніжжя гори, яку дівчина назвала Нагбопорі. Здавалося, вона кликала його. Але що швидше він їхав, то здавалося, що далі це ставало. Це було схоже на великий гранітний міраж, що завжди віддаляється.
  
  
  Римо нарешті дістався до неї до ночі. На той час пурпурна тінь стала чорною, і він урізався в неї. Вона виявилася розрізом завтовшки з голку в одному схилі гори.
  
  
  Звідкись зверху він почув пихкання бойового вертольота і примостився з підвітряного боку схилу, доки бойовий вертоліт не пройшов над головою.
  
  
  Незабаром після цього він почув свист і гул ракет класу "повітря-земля", що врізаються в землю за кілька миль на південь.
  
  
  "Чорт!" - Видихнув він.
  
  
  Римо з'їхав на узбіччя і поповз угору схилом скелі, як павук.
  
  
  Досягнувши плоскої вершини, він зміг помітити спалахи світла у загальному напрямку табору кочівників. Ніч, здавалося, тремтіла з кожним ударом. Коли він, нарешті, зупинився, було чути тільки віддалене дзижчання несучого гвинта.
  
  
  Коли бойовий корабель повернувся, це був жирний силует на тлі вогнища на пасовищі.
  
  
  "Ви ублюдки", - сказав він надто м'яким голосом. "Вони були лише пастухами".
  
  
  Римо підняв камінь і вийшов у поле зору. Він замахав руками.
  
  
  Пілот бойового корабля помітив його. Йому стало цікаво, і він направив незграбний апарат у напрямку до Римо.
  
  
  Римо опустив руки і кинув камінь оманливо недбалим кидком. Камінь змусив його пальці рухатися зі швидкістю майже сімдесят п'ять миль на годину.
  
  
  Куля потрапила в обличчя пілотові бойового вертольота на швидкості сто п'ятдесят миль на годину, пробивши ідеально круглу дірку в лобовому склі з плексигласу.
  
  
  Бойовий корабель здригнувся, коли руки та ноги за пультом керування смертельно стиснулися. Він почав кружляти на місці, як переплутана різдвяна прикраса на мотузку.
  
  
  Екіпаж, що вижив, спробував стягнути мертвого пілота з його місця і відновити контроль над кораблем.
  
  
  Їм пощастило в цьому приблизно так само, як і в тому, що вони вижили після вогняного удару, який пішов, коли хвостовий гвинт, що обертається, вдарився об скелястий укіс, і великий корабель розвалився в киплячій кулі полум'я.
  
  
  Тобто жодного.
  
  
  Римо повернувся до свого джипа і сумував у нескінченній тибетській ночі, гадаючи, ким мав бути Гонпо Джигме. Одне він напевно знав. Він був Гонпо Джигме не більше, ніж Скуїреллі Шікейн був Бунджі-ламою.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Протягом дня сорок сьомий Бунджи-лама, майбутнє втілення Будди, стоїчно переносила потребу та позбавлення в'язниці Драпчі. Вона медитувала у своїй камері. Вона прагнула вищої свідомості. Але нічого не виходило. Незважаючи на біль, який їй доводилося терпіти, вона ніколи не втрачала надії.
  
  
  "Лоу, - кричала Скуїреллі Чікейн через двері своєї камери, - якщо ти не даєш мені подзвонити, поверни мені мою заначку".
  
  
  Її голос луною рознісся сирим коридором. Якщо вуха і почули її жалібну благання, жоден голос не відгукнувся.
  
  
  "Як щодо того таргана? Він все одно майже витрачений".
  
  
  Тиша пішла за її луною.
  
  
  "Я погоджуся на одну з тих галюциногенних жаб, яких тобі доведеться лизати", - з надією сказала Скуїреллі.
  
  
  Коли затихла остання луна, зникла і вся надія. Скуїреллі сіла на купу піску, яка була її ліжком, зі стогом: "Я не можу в це повірити. Я пройшла весь цей шлях і опустилася до того, що прошу лизнути жабу".
  
  
  Поплескавши долонями по своїй шафрановій шевелюрі, вона додала: "Невже цей головний біль ніколи не пройде!"
  
  
  "Прийми біль", - бубонів Лобсанг Дром. "Перейди біль".
  
  
  "Ти спробуй перевершити цього дурня!"
  
  
  "Її Святість має надавати приклад іншим ув'язненим", - нагадав їй Лобсанг. "Стражаючи, ви допомагаєте полегшити печалі світу".
  
  
  "Моя дупа Бунджі! Я хочу вибратися з цієї пекельної дірки. Сюжетна лінія в безвиході. Я бачу, як глядачі прямо зараз виходять за попкорном. І не повертаються. Критики вб'ють мене".
  
  
  "Бунджи-лама вище будь-якої земної критики", - наспіваючи сказав Лобсанг.
  
  
  "Скажи це Сіскелу та Еберту! Я прямо зараз чую товстуна." Бла-бла-бла, Начебто він відрізняє свої булочки від рогалика!
  
  
  Раптом замок почав рипіти.
  
  
  "Хто там?" Прошипіла Скуїреллі. "Мене випускають?"
  
  
  "Це я, про Бунджі", - промовив писклявий голос.
  
  
  "Я хто?"
  
  
  "Майстер Сінанджу прийшов звільнити тебе", - сказав писклявий голос.
  
  
  Скуїреллі піднялася на своїх гнучких пальчиках і спробувала визирнути у крихітне віконце у дверях камери. Вона не побачила нічого, окрім сирого коридору.
  
  
  "Я нікого не бачу", - поскаржилася вона.
  
  
  "З ким ти розмовляєш, Бунджі?" - стурбовано спитав Кула.
  
  
  "Це той маленький хлопець. Синатра".
  
  
  "Майстер Сінанджу прийшов звільнити нас!" Кула вигукнув.
  
  
  Ключ у замку продовжував повертатися.
  
  
  "Забудь про це", - сказала Скуїреллі. "Потрібно було двоє з них, щоб замкнути його, і вони залишили ключ усередині, тому що, ймовірно, буде потрібно шестеро з них, щоб відімкнути його".
  
  
  Замок жалібно завищав із металевим скреготом.
  
  
  І на превеликий подив Скуїреллі Чікейн, двері камери зі скрипом відчинилися.
  
  
  Там стояв худорлявий кореєць. Він був одягнений у чорне. Макушка його колись лисої голови теж була чорною.
  
  
  "Ти відростила волосся?" Запитала Скуїреллі.
  
  
  "Це маскування", - зневажливо сказав Чіун. "Підемо. Ми повинні звільнити решту".
  
  
  Ключів не залишили в інших замках. Чіун знав, що звук неподатливих замків міг почути. Зволікання могло бути небезпечним. Спочатку він підійшов до дверей Кули і оглянув штифти петель. Вони були товстими, як рушничні стволи. Сильними. Але також і більшими. Іноді велика перешкода долалася легше.
  
  
  Опустившись навколішки, він ударив ребром долоні по нижніх штифтах. Короткий різкий удар. Петлі розвалилися, як колода, розколота сокирою. Верхній штифт здався так само.
  
  
  У нетерпінні Кула штовхнула двері назовні і відставила їх убік.
  
  
  Інші дверні петлі виявилися не менш стійкими до майстерності майстра синанджу.
  
  
  Після того, як Лобсанг Дром вийшов, Скуїреллі Шікейн підкинула у повітря свою темно-бордову шапочку лами.
  
  
  "Це чудово! Це чудово. Це ролик, на який я так довго чекала!" Скуїреллі нахилилася і поцілувала Чіуна в верхівку, сказавши: "Я хотіла б, щоб ти був високим, темноволосим і красивим, але, ей, до того часу, як вони оберуть роль, можливо, ти і будеш таким".
  
  
  "Чому ця жінка лається?" Майстер Сінанджу спитав Кулу. Великий монгол знизав плечима - смиренний потиск "хто-розум-білого-лами".
  
  
  Скуїреллі помітила дивний присмак у себе на губах. Вона витерла їх, і на її шафрановому рукаві залишилася чорна пляма. "Що це за речовина?"
  
  
  Чіун проігнорував її. "Немає часу ледарити. Ми повинні пройти повз китайську охорону".
  
  
  "Просто з'єднайте мене з телефоном. Я швидко надішлю сюди морських піхотинців".
  
  
  У всій в'язниці Драпчі був лише один телефон. Це була настільна модель у кабінеті полковника Фан Ліня з міністерства державної безпеки, який відповідає за в'язницю Драпчі.
  
  
  Прямо зараз він використав його, щоб поговорити з Пекіном.
  
  
  Йому було нелегко додзвонитися до Пекіна. Більш конкретно, додзвонитися до міністра державної безпеки. Саме за наказом міністра він кинув всесвітньо визнану Скуїреллі Шікейн у камеру та заборонив їй будь-які контакти з Америкою. Тепер він хотів подальших інструкцій.
  
  
  Якби лише міністр державної безпеки відповіла на його дзвінок.
  
  
  Він намагався всю ніч. Він залишав повідомлення. Жодне не було повернено. До полковника Фанга почало доходити: Скуїреллі Чікейн був тигром, на якому йому доведеться їздити без подальших інструкцій. Його початкові накази були простими. Укласти потенційного Бунджі-ламу у в'язницю до подальшого повідомлення. Жодної їжі. Жодної води. Жодних контактів із зовнішнім світом.
  
  
  Накази були непорушними. Він не міг відхилитися від них, не викликаючи тяжких доган на свою голову.
  
  
  Жодної їжі, жодної води, жодних контактів. Згодом, якби ці накази не були скасовані, Скуїреллі Шікейн загинула від голоду. Провина буде покладена на полковника Фанга за те, що він не виявив ініціативу та здоровий глузд і не зберіг її життя.
  
  
  Повісивши телефонну трубку, що все ще дзвонила, полковник Фанг витрусив тонку сигарету з останньої коробки з "Пандами". Літак постачання знову запізнювався. Без сумніву, контакту з Пекіном не буде, доки не закінчиться термін повноважень Бунджі-лами.
  
  
  Поки він курив, полковник Фанг намагався зрозуміти візантійські причини, через які міністр безпеки не відповідав на його повідомлення. Він міг тільки здогадуватися про них, але він був у НВАК протягом двадцяти років. Він розумів, як усе працює, навіть якщо "чому" часто було невловимо.
  
  
  Міністр безпеки отримав свої накази від прем'єр-міністра Китаю. То були суворі накази. Міністр безпеки повідомив про них полковнику Фану, а згодом, можливо, несподівано вирушив у відпустку. Або влаштовував проблеми з телефоном у його офісі. Перебої з телефонним зв'язком були звичайним явищем у Пекіні.
  
  
  Бунджі-лама помре у в'язниці Драпчі, і вина ляже на полковника Фанга, бо, якщо вона не помре у в'язниці Драпчі, прем'єр-міністр звинуватить міністра державної безпеки, який, у свою чергу, звинуватить полковника Фанга в тому, що він не виконав його накази точно.
  
  
  Це був типово комуністичний спосіб долати неприємні обов'язки. І полковник Фанг зненавидів це.
  
  
  Він люто курив, напівзаплющивши одне око в лукавому роздумі. На його столі стояла позолочена статуетка, конфіскована у американського лами, сподіваючись, що вона зроблена зі справжнього золота. Це було негаразд. І все-таки полковник Фанг вирішив залишити це собі. Він завжди мріяв одержати "Оскар".
  
  
  Тепер, кого з його підлеглих міг би схилити взяти на себе провину за неминучий міжнародний шторм?
  
  
  Біля першого ряду контрольних дверей стояв по стійці смирно охоронець НВАК, з високо піднятим підборіддям, очі якого були майже приховані низьким зеленим шоломом.
  
  
  Майстер Сінанджу махнув тим, хто йшов за ним, щоб вони залишалися позаду, а потім попрямував до одинокого вартового.
  
  
  Вартовий, звичайно, нічого не чув про його наближення. Як він міг? Він був тупуватим китайцем, і сталевий шолом закривав його вуха, що не чули.
  
  
  Отже, коли гвинтівка випала з його стиснутих рук, здерши шкіру з пальця на спусковому гачку, охоронець був дуже здивований, подивившись униз і побачивши стародавнього корейця, що стоїть менш ніж за два фути перед ним і нижче його звичайної лінії огляду, з гвинтівкою в руках.
  
  
  Прогарчавши їдке прокляття, охоронець нахилився, щоб забрати свою дорогоцінну штурмову гвинтівку. Гвинтівка раптово випала з рук старого корейця і з брязкотом упала на кам'яну підлогу. Він зігнувся в поясі.
  
  
  Це наблизило його голову у шоломі до цих пальців з довгими нігтями. Один ніготь підвівся і швидко окреслив коло, використовуючи обід сталевого шолома як орієнтир. Стражник так і не відчув уколу цвяха, який пробив шкіру та кістку черепа.
  
  
  Зі звуком, схожим на ляскання пробки від шампанського, верхівка голови охоронця підстрибнула вгору разом із шоломом та рештою.
  
  
  Ці звуки були дивними у вухах охоронця. Швидкий скрегіт по кістці черепа і звук пробки, що вискакує. У маківці у нього було дивне відчуття.
  
  
  Щось було негаразд. Він простяг руку, щоб торкнутися свого шолома, і відчув щось тепле і пульсуюче, як великий орган.
  
  
  Потім він побачив, як його шолом впав у поле зору, приєднавшись до гвинтівки на підлозі. Внутрішня частина шолома була схожа на внутрішню частину кокоса, що розрізав навпіл. Тільки замість білого кокосового м'яса він побачив сиру червону кістку.
  
  
  І він знав.
  
  
  Вонзився ніготь, що розірвав його серце, що шалено билося, був милосердям.
  
  
  Чіун зняв залізний ключ із пояса тремтячого китайського охоронця і відімкнув двері управління. Потім він поманив інших слідувати за собою.
  
  
  Скуїреллі кинула один погляд і заплющила очі. Кула зробив паузу, щоб забрати штурмову гвинтівку. Лобсанг пирхнув: "Вбивати неправильно".
  
  
  "Гірше померти від рук гнобителів", - парирував Майстер синанджу.
  
  
  Тричі вони стикалися зі стражниками. Щоразу Бунджі-ламу та її оточення змушували триматися подалі, поки вони не почули огидний звук, схожий на ляскання величезної пробки. Вони навчилися не дивитися, переступаючи через кожного загиблого солдата НВАК.
  
  
  ПОЛКОВНИК ФАНГ почув глухий звук, що плескав, і сів на своєму жорсткому дерев'яному стільці. Його дорогоцінна цигарка майже догоріла, тому він загасив її об порожній стіл і попрямував до дверей.
  
  
  Крізь матове скло у двері він побачив коротку тінь. Вона була схожа на тибетку. Жоден тибетець не мав проходити через в'язницю Драпчі без супроводу.
  
  
  Він потягнувся до кобури на поясі за пістолетом Токарєва, зняв його із запобіжника і почав сперечатися сам із собою, стріляти через цінне скло чи ні. Було дуже важко замовити двері з панеллю з матового скла з Пекіна, тому він вирішив відмовитися від цього.
  
  
  Натомість він відчинив двері.
  
  
  Коли двері були відчинені, там нікого не було.
  
  
  Тінь була там за секунду раніше. Він був у цьому. Вражений полковник Фанг зачинив двері. Тінь повернулася. Він відчинив двері вдруге. Жодної тіні. Жодної маленької фігурки. Це збивало з пантелику.
  
  
  Він висунув свою квадратну голову за двері. Цей вчинок коштував йому життя. Без попередження пальці з довгими нігтями з непереборною силою схопили його за комір, потягнувши вниз.
  
  
  Полковник Фанг відчув, як щось гостре пробігло його лобом, прорізавши тонку смужку волосся на потилиці. Він почув дуже виразну бавовну.
  
  
  Після цього дивина стала ще дивнішою.
  
  
  На потилиці полковника Фанга була лисина. Він знав це близько, спостерігаючи за її розвитком протягом останніх двох років свого життя через систему дзеркал, що розташовані навпроти.
  
  
  Як якесь викинуте кокосове лушпиння, безпомилково впізнавана лисина впала до взутих у чоботи ніг полковника Фанга разом з його скальпом. Це було, подумав він з нервовим уявним смішком, ніби у нього відірвалася маківка голови.
  
  
  Ця думка не залишала полковника Фанга досить довго, щоб він знепритомнів. Він так і не оговтався від того непритомності, тому що, коли його обличчя вдарилося об підлогу, мізки виплеснулися з оголеного черепа, як яєчня-бовтання.
  
  
  "ФУ!" сказала Скуїреллі, переступаючи через полковника, що впав. "Хіба ти не могла зробити це більш PG-13 способом?"
  
  
  "Ось ваш телефон", - сказав Майстер синанджу, вказуючи на матово-чорний настільний апарат.
  
  
  "Чудово. Тримайся".
  
  
  Схопивши трубку, Скуїреллі набрала код країни США, потім код міста Вашингтон, округ Колумбія, і, нарешті, особистий номер Першої леді.
  
  
  Задзвонив телефон. І знову задзвонив. І знову задзвонив.
  
  
  "Вона не відповідає! Що з нею таке?"
  
  
  "Можливо вона спить", - припустив Чіун.
  
  
  "Вона не може спати! Вона Перша леді. Перша леді ніколи не спить!"
  
  
  "Зараз вона спить", - сказав Кула.
  
  
  Скуїреллі повісила трубку і приклала тильну сторону долоні до чола. "Дай мені подумати. Дай мені подумати. Кому мені подзвонити? Не Джуліусу. Він захоче поторгуватися заради відсотка. Не моя мати. Я б не приніс їй такого задоволення. Я знаю, я подзвоню Уоррену".
  
  
  Диск, що обертається, засвистів, і лінія задзвонила тільки один раз.
  
  
  "Привіт", - простяг нудний голос.
  
  
  Скуїреллі полегшено посміхнулася. "Уоррен! Я знала, що ти не спиш".
  
  
  "Білочка".
  
  
  "Та сама. І вгадай що? Я в Тибеті".
  
  
  "Я читала це. Як це?"
  
  
  "Не так уже й гаряче. Якщо бути гранично відвертою, Воррен, я заарештована. Але не хвилюйся. Я щойно втекла".
  
  
  "Кожен повинен час від часу тікати. Уникати свого божевілля. Уникати табу неосвіченого віку".
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога, Воррен".
  
  
  "Назви це".
  
  
  "Подзвони Шварценеггеру"
  
  
  "Schwarz-"
  
  
  "І Сталлоне. Спробуй Сігала, Ван Дамма та будь-якого іншого крутого м'язистого типу, про який ти можеш подумати. Скажи їм, щоб вони прибігли. Мене треба врятувати. По-крупному. Справжній кольоровий голлівудський порятунок".
  
  
  "Я думав, ти сказала, що тільки-но втекла".
  
  
  "Я сказала", - сказала Скуїреллі, її голос став сталевим, "Я щойно втекла з в'язниці. Я не втекла з країни. Ти хоч раз послухаєш? Мені потрібний грандіозний порятунок. Скажи їм, що ми збираємося звільнити Тибет від злих китайців" .
  
  
  "Я думала, ти їм сподобалася, Сквірле".
  
  
  "У нас творчі розбіжності, зрозуміло?"
  
  
  "Таааак... тобі потрібна допомога? Моя старша сестра, яка має відповіді на всі запитання?"
  
  
  "Так, Воррен, мені потрібна допомога. Звільнення Тибету - це не двотижнева зйомка. Ти маєш бачити розміри цього місця. І гори. Воно буквально кишить горами".
  
  
  Протяжний голос на іншому кінці дроту став маслянистим і запобігливим. "Якщо я зроблю ці дзвінки, що ти збираєшся для мене зробити?"
  
  
  "Добре. Добре. Я розумію, до чого це веде, Уоррен. Ти хочеш бути молодшим ламою? Ти зрозумів. Ти хочеш бути послом Тибету на Таїті? Я можу це влаштувати".
  
  
  "Як виглядають дівчата Тибету?"
  
  
  "Невисока, кругла і не на твій смак".
  
  
  "Добре, тоді я хочу тебе".
  
  
  "Припини це, Уоррен".
  
  
  "Ти, чи я вішаю трубку".
  
  
  "Ти б не вчинила так зі своєю власною сестрою".
  
  
  "У мене закінчилися еротичні переживання. Або ти, або я перерізаю собі вени".
  
  
  "Уоррен, будь моїм гостем. Переріж собі вени. Насолоджуйся". І Скуїреллі жбурнула трубку. "Я сподіваюся, що ти повернешся як безстатевий черв'як у своєму наступному втіленні, Уоррен!" - Додала вона для більшої переконливості.
  
  
  Коли вона повернулася, решта витріщилася на неї круглими, повними сумніву очима.
  
  
  "Не дивися на мене так!" вона кипіла від злості. "Ти не можеш обирати своїх родичів, ти ж знаєш".
  
  
  Кула засяяла. "Така мудрість від того, хто був Бунджи-ламою всього три дні. Воістину, китайці не мають шансів проти нас".
  
  
  "І у нас не буде жодних шансів, якщо ми не покинемо це місце до того, як здійметься тривога", - суворим тоном попередив Чіун. "Ходімо".
  
  
  По дорозі до виходу Скуїреллі схопила свого Оскара зі столу.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Військове радіо передало повідомлення з Лхаси до Пекіна: "Бунджі-лама втік".
  
  
  Це дійшло до вух прем'єр-міністра Китаю за допомогою закодованої телеграми.
  
  
  У своєму кабінеті у Великій залі Народних зборів, де повітря було густим і спертим від тютюнового диму, прем'єр люто курив, повільно читаючи телеграму. І потім ще раз. Як тільки це було зафіксовано в пам'яті, він використовував кінчик своєї сигарети, що горить, щоб підпалити чутливу телеграму.
  
  
  Він поклав її у порцелянову попільничку в кутку свого столу і спостерігав, як краї побуріли і потемніли до чорного, коли полум'я, що стрибали помаранчеві язики, затанцювали і поглинули лист. Коли це була тендітна грудочка нечитаного паперу, він розчавив його в попіл забрудненими тютюном пальцями, такими мозолистими, що вони не відчували тепла, що розсіюється.
  
  
  Тільки після цього він зателефонував до міністра державної безпеки.
  
  
  Лінія дзвонила та дзвонила. Нарешті, вийшов оператор, щоб повідомити, що лінія зараз не в робочому стані.
  
  
  "За чиїм наказом?" - Запитала прем'єр хрипким голосом.
  
  
  Оператор, очевидно, дізнався про голос вищої влади в Китайській Народній Республіці.
  
  
  Його голос пискнув, коли він відповів: "За наказом міністра державної безпеки".
  
  
  "З'єднайте мене з міністром громадської безпеки".
  
  
  Коли на лінії пролунав потрібний голос, прем'єр віддав грубі накази. "Негайно приведіть до мене міністра державної безпеки".
  
  
  "У кайданах?" із надією запитав міністр громадської безпеки.
  
  
  "Ні. Але приготуй залізо".
  
  
  Міністр державної безпеки прибув за п'ятнадцять хвилин. Його ввели, він виглядав попільно-блідим і витирав свій високий лоб.
  
  
  "Сядь".
  
  
  Міністр безпеки села. Недбалим помахом двох пальців, якими затиснута сигарета, що димить, прем'єр махнула охоронцям, щоб вони зачинили двері. Йому не треба було обговорювати, що двері повинні бути зачинені, коли вони йшли. Було зрозуміло, що це мала бути дуже особиста розмова.
  
  
  "Бунджі втік із в'язниці Драпчі", - сказав прем'єр без передмов.
  
  
  Міністр державної безпеки виявив кмітливість. Він схопився на ноги і оголосив: "Я накажу розстріляти винних за невиконання службових обов'язків".
  
  
  "Ти відповідаєш".
  
  
  "Але весь цей час була в Пекіні і не мала зв'язку з Лхасою"
  
  
  "А тепер ти відправишся в Лхасу і вирішиш цю неприємну справу".
  
  
  Міністр безпеки з полегшенням у голосі попрямував до дверей. "Негайно, товаришу прем'єр".
  
  
  "Сядь. Я ще не сказав тобі, як ти цього досягнеш".
  
  
  Міністр безпеки важко опустився на стілець. Він чекав.
  
  
  "Ти не підеш сама", - сказала прем'єр таким низьким голосом, що це було майже муркотання.
  
  
  Міністр безпеки кивнула головою.
  
  
  "Вогонь не обернеш папером", - сказав прем'єр, впадаючи в конфуціанські епіграми. "Це не може довго залишатися секретом".
  
  
  "Населення вже почало відкрито говорити про повернення Бунджі. Вони стають неспокійними".
  
  
  "Є західна приказка", - сказав прем'єр. "Я не пам'ятаю, як вона звучить. Це щось на зразок використання полум'я для гасіння пожежі".
  
  
  "Боротьба з вогнем вогнем, ось що вони кажуть".
  
  
  Прем'єр зморщив своє бульдоже обличчя. "Вони говорять це без будь-якої витонченості. Коли ви відправитеся в Лхасу, ви візьмете з собою полум'я, за допомогою якого зможете боротися з цією пожежею. Ти знаєш, що я маю на увазі під цим полум'ям?"
  
  
  "Ні", - зізнався міністр безпеки.
  
  
  Прем'єр глянув на кінчик своєї сигарети і подув на нього. Він спалахнув червоним та гарячим. "Це маленьке полум'я, - промуркотів він, - і воно тліє недовго. Тому, коли він спалахне, це може виявитися несподіванкою. Можливо, це крихітне полум'я зможе прийти, щоб погасити більшу пожежу своїм жаром, що очищає".
  
  
  Міністр безпеки замислилась. "Таші?"
  
  
  Прем'єр-міністр Китаю урочисто кивнув головою. "Таші".
  
  
  "Чи не зарано вводити таші в Тибет?"
  
  
  "Сподіватимемося", - сказав прем'єр дуже низьким голосом, "що ще не надто пізно".
  
  
  З дивним виразом обличчя міністр державної безпеки піднялася, щоби піти.
  
  
  "І останній пункт", – м'яко сказав прем'єр.
  
  
  Міністр безпеки повернулася із спантеличеним виразом обличчя. "Так, товаришу прем'єр?"
  
  
  "Непрацюючий телефон був хитромудрим хитрощом. Мені доведеться згадати про це, коли стерв'ятники з політбюро опустяться досить низько, щоб їх можна було підстрелити в польоті".
  
  
  У ПАЛАТАЛЬНОМУ БУДИНКУ, розташованому неподалік Пекіна, Таші сидів, медитуючи, на платформі, яка піднімала його так високо над полірованою підлогою з вишневого дерева, що він міг дивитися зверху вниз навіть на найвищого зі своїх слуг.
  
  
  Його ноги були підібгані під тіло, одягнене в шафранову мантію, поза полем зору. Його очі, дуже яскраві, але дуже мудрі, лежали на сторінках дуже старої книги. Читання цих старих книг було одним із його небагатьох задоволень.
  
  
  Телебачення було вигнано з будинку Таші як засіб можливого впливу, що розкладає. Це було єдине, у чому китайське керівництво відмовило Таші. Він не обурювався цим, хоча телебачення чудово порушило його цікавість, судячи з історій, які йому розповідали його слуги.
  
  
  Отже, Таші перевертав сторінки короткими пальцями, які ніколи не знали важкої праці, навіть тут, у раю для трудящих, у якому він тепер жив, і вичікував свого часу, бо час його слави скоро настане, китайці постійно запевняли його.
  
  
  Минуло вже багато часу. Можливо, китайці, не будучи послідовниками Будди, дивилися на якийсь час інакше, ніж він. Але він намагався бути терплячим, тому що він був Таші, і на ньому лежала відповідальність дочекатися правильної астрологічної сполуки, яка передвіщала б виконання його призначення.
  
  
  Подвійні двері відчинилися всередину, і ввійшов слуга, зупинився й розтягнув навкруги належним чином, впавши на живіт і доторкнувшись головою до розкішного килима.
  
  
  "Говори", - сказала Таші солодким голосом, як мед.
  
  
  "Година настала, про Ташу"
  
  
  "Що це?" - Запитав Таші, закриваючи важку книгу на своїх обтягнутих шовком колінах.
  
  
  "Фей-чі чекає, щоб перенести тебе в священну Лхасу, про Ташу".
  
  
  Таші моргнув яскраво-карими очима, почувши неприємне китайське слово, що означає "літаюча тварюка", яке зіпсувало інтонації бездоганно вимовляється тибетської мови його слуги.
  
  
  "Я готовий", - сказав Таші, відкладаючи книгу убік і випрямляючись на весь зріст. З рішучим підборіддям і суворим виразом обличчя він чекав, коли прийде його сильний слуга, щоб зняти його з високої платформи, де він стояв.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Жоден смертний не бачив втечі Бунджи-лами та її захисників із в'язниці Драпчі, але у священних писаннях належним чином записано, що цей чудовий подвиг був здійснений з великою скритністю у повній темряві. І хоча багато гнобителів загинули, вони померли тихо, не звертаючи уваги на загибель, що підкрадалася до них, що було благословенням і, безсумнівно, результатом нескінченної милості Агнця Світла.
  
  
  "МОЖЕ бути, НАМ ВАРТО ПРИСТРІЛИТИ кількох з цих хлопців", - пробурмотіла Скуїреллі Чікейн, вислизнувши з воріт в'язниці Драпчі в неймовірно сріблястому місячному світлі Тибету. Чумацький Шлях над головою здавався досить близьким, щоб його можна було доторкнутися.
  
  
  "Чому?" зажадав відповіді Кула, який йшов з автоматом АК-47 у кожній руці, начебто це були іграшкові пістолети.
  
  
  "Бо це не дуже драматично", - сказала Скуїреллі.
  
  
  "Драматично?"
  
  
  "Ми просто переступаємо через тіла", - сказала Скуїреллі, переступаючи через тіло з PLA. "Подивися на цих хлопців. На них немає жодних слідів. Це не буде переведено на плівку. Це надто нереально".
  
  
  Кула махнув Скуїрреллі, щоб вона почекала. Попереду Майстер Сінанджу був за роботою. "Ви просили Майстра Сінанджу більше не відокремлювати черепи китайців".
  
  
  "Але я не говорив йому, щоб він дозволив наростаючій дії пройти гладко".
  
  
  "Ти кажеш загадками, Бунджі!"
  
  
  "Кликайте мене Посланим Буддою. Мені це подобається більше. Це більш космічно. А невелика стрілянина не дасть глядачам заснути на своїх місцях".
  
  
  "Ти збираєшся дати аудієнцію?" Здивовано запитав Кула.
  
  
  "Ні. Я хочу мати аудиторію. Все це повзання довкола нагадує мені Хадсон Хоук. Нам потрібна сцена з півночі на північний захід".
  
  
  "Я розумію", - сказав Кула. Бачачи, як Майстер Сінанджу манить до себе в темряві - і тільки тому, що старий кореєць вважав за краще, щоб його бачили, він підштовхнув Бунджі-ламу вперед.
  
  
  У темряві Кула сказала Чіуну: "Бунджа мала видіння. Вона каже, що ми повинні йти на північ через північний захід".
  
  
  "Це не дуже добрий план", - сказав Чіун.
  
  
  "Але ж вона Бунджі".
  
  
  "Клич мене Посланим Буддою".
  
  
  "На північний захід звідси тільки гори, а за ними лежить Чамдо і ті, хто там живе", - сказав Чіун.
  
  
  Кула скорчив гримасу. "Кхампас", - пробурчав він.
  
  
  "Що таке Кхампас?" Запитала Скуїреллі.
  
  
  "Гірські бійці", - сказав Чіун. "Бандити".
  
  
  "Ніжанки", - сказав Кула. "Вони носять червону пряжу у волоссі і думають, що схожі на монголів", - додав він для користі Скуїреллі.
  
  
  Скуїреллі сказала: "Насправді вони звучать досить мило".
  
  
  "Це доля Бунджі-лами - претендувати на Левовий трон", - перебив Чіун. "Ніщо не повинно завадити цьому".
  
  
  "Так. Так. Левовий Трон. Вкажи мені на нього!"
  
  
  "Там", - сказав Чіун, вказуючи на Червону гору.
  
  
  У темряві це була розпростерта біла постать у місячному світлі з безліччю вікон, але освітленим було лише одне.
  
  
  "Що це?"
  
  
  Лобсанг сказав: "Ти не впізнаєш палац Потала, Бунджі? Покидьки твоєї мирської влади".
  
  
  Скуїреллі зробила нещасне обличчя. "Ні - чи винна я?"
  
  
  "Твоє останнє тіло сказало, що ти не дізнаєшся про атрибути того минулого життя", - нагадав їй Чіун.
  
  
  Скуїреллі примружилася на титанічну фігуру. "Це капкан? Виглядає досить великим для капкана".
  
  
  "Ми вирушимо до палацу Потала", - сказав Чіун.
  
  
  Вночі за кордоном були солдати. Регулярні війська НВАК. Спостерігачі ОВО. Китайці у цивільному. Тибетські колабораціоністи.
  
  
  Вони рухалися провулками Лхаси, ніким не помічені. Мешканці міста спали уривками. Іноді мимо проносився джип, демонструючи поспіху, але не терміновість.
  
  
  "Тривога ще не пролунала", - зауважив Чіун.
  
  
  "Можливо, нам варто озвучити це", - з надією сказала Скуїреллі.
  
  
  "Що це?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Послухай, ми щойно втекли з в'язниці, насолоджуючись пікніком. Якщо тільки ти не любителька фільмів з бризками. бам, дякую, мем".
  
  
  Чіун і Кула дивилися на неї в темряві.
  
  
  "Хіба ти не бачиш?" У розпачі сказала Скуїреллі. "Як тільки я саджу свою дупу на Левовий Трон, все закінчиться, крім ломки. У нас може вийти справді сайгонський фінал, як у маси військовополонених".
  
  
  Інші виглядали спантеличеними.
  
  
  "Послухай, я все ще не вирішила, фільм це чи мюзикл, тож потерпи мене. Добре?"
  
  
  "Добре", - сказав Кула, невпевнено киваючи.
  
  
  "Якщо я захоплю трон без бою, він звалиться так само плазом, як Іштар. Боротьби недостатньо".
  
  
  "Тибетці боролися сорок років. Хіба цієї боротьби недостатньо?" поцікавився Кула.
  
  
  "Це їхня боротьба. Я говорю про свою боротьбу. Ось у чому суть. Моя боротьба. Бунджі-лама виступає за боротьбу. Нехай вони поставлять свою власну постановку, якщо хочуть прославити свою особисту грібану боротьбу".
  
  
  Над головою прогуркотів вертоліт, і вони замовкли, поки він не зник з поля зору. Кула направив стовбури своїх гвинтівок нагору і простежив за ним, як людина-зенітник. Він не вистрілив. Попереджувальний тичок нігтем у поперек прояснив для нього ухвалене рішення.
  
  
  Скуїреллі продовжила. "Але якщо китайці пронюхають, що ми на волі, що вони зроблять?"
  
  
  "Шукай нас".
  
  
  "Точно", - сказала Скуїреллі, ляскаючи в долоні. Вона достукалася до них. Очевидно, вони не знали своїх знань про кіно. "Вони шукають нас", - сказала вона. "Ми біжимо. Ми ховаємося і після гарної натхненної боротьби перемагаємо їх, і я претендую на Левовий трон. Я, Скуіреллі Чікейн, шістдесятирічний і сексуально привабливий Бунджі-лама".
  
  
  "Як ми переможемо їх? Ми у меншості". Скуїреллі нахилилася ближче і змовницько понизила голос. "Я не знаю. Але коли ми дійдемо до цієї частини, надай мені величезну послугу?"
  
  
  "Так", - сказав Кула.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  "Дозволь мені врятувати себе. Я повинна врятувати себе сама. Це абсолютно обов'язково. Героїню не можуть врятувати другорядні персонажі в кульмінації. Це просто не працює. Подивіться на Ракетника. Вони пішли на всі ці клопоти, щоб створити героя, і врешті-решт Говард Х'юз витягує свій жир із вогню заради нього. Поширилося сарафанне радіо, і люди натовпами трималися подалі”.
  
  
  "У мене є інше рішення", - сказав Чіун.
  
  
  "Що?" - Запитала Скуіреллі.
  
  
  "Тобі треба подрімати".
  
  
  "Здрімнути?"
  
  
  І Майстер Сінанджу простяг два пальці з довгими нігтями і заволодів свідомістю Бунджи-лами, обережно вщипнувши нерв, який боги помістили в її шию всього на цю годину.
  
  
  Кула підхопив падаючу Біличу Шикану і перекинув її через своє широке плече. "Добре, що ти це зробив, Вчителю. Бо напруга змусила її опуститися до нерозбірливого белькотіння."
  
  
  "Її белькіт був цілком зрозумілий", - сказав Чіун, починаючи. "Ось чому я вважав за необхідне дарувати їй дар сну".
  
  
  "Ти розумієш її слова?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Тоді поясни мені їх".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, який хотів тільки доставити Бунджі-ламу в безпечне місце в Поталу, перш ніж справді пролунає сигнал тривоги.
  
  
  Після цього почнуться справжні труднощі.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Римо зрозумів, що зробив помилку, збивши бойовий вертоліт НВАК, коли помітив тонку коричневу змію пилу на тлі гористого горизонту.
  
  
  Шосе Непал-Лхаса було перед ним хвилястою стрічкою. Він опинився на ньому у пастці. У Тибеті не було з'їздів. І тут, на одному з незліченних гірських перевалів, була лише вузька дорога та стрімка скеля.
  
  
  Пильний змій міг бути тільки конвоєм, що наближається; неважливо, з комерційних вантажівок чи військових машин. Іноземцям заборонено в'їзд до Тибету. Велика ймовірність того, що Римо передадуть ОВО.
  
  
  Він переключив передачу на знижену. Можливо, подумав Римо, йому вдасться дістатися до підніжжя гори і сховати джип десь у скелях унизу, перш ніж механізована колона помітить його.
  
  
  Проблема була в тому, що його джип також залишав за собою тонкий слід пилу, який напевно можна було помітити у світлі дня, що згасає.
  
  
  Римо мчав до перевалу між двома горами, зосереджений на водінні. Навички синанджу, які були його другою натурою, поширювалися навіть на керування джипом, що працює на бензині. Завдяки вібруючому рульовому колесу він відчував кожен камінчик, яким котилися шини, відчував кожну вибоїну в підвісці і відчував, де узбіччя дороги була надто ненадійною, щоб витримати вагу його автомобіля.
  
  
  Перевал був жахом автомобіліста. Огинаючи вершину, він без попередження звужувався, поки Римо не відчув, що їде повітрям.
  
  
  Під час подолання одного з цих складних поворотів з'явився джип НВАК, що рухався у протилежному напрямку. На вузькій дорозі не було місця для двох автомобілів. І не було часу, щоб пройти, навіть якби існував спосіб зробити це без того, щоб один джип не врізався в схил гори або не зірвався з стрімкої скелі.
  
  
  Вони йшли зустрічним курсом, рухаючись зі швидкістю майже п'ятдесят миль на годину, без права на помилку.
  
  
  На блідому, як кістка, обличчі водія джипа позначився шок. Від нього не було жодної допомоги. Рімо вирішив, що, оскільки в нього залишився останній бак бензину, а Лхаси ніде не було видно, йому нема чого втрачати, з'їжджаючи зі схилу гори.
  
  
  Два джипи зімкнулися. Римо утримував дорогу до останньої можливої секунди, потім різко вивернув кермо праворуч.
  
  
  Джип полетів із урвища.
  
  
  Римо вже підвівся зі свого місця і був у повітрі. Він не збирався спускатися схилом гори. Він виконав сальто назад, яке виглядало так, ніби його показували в уповільненій зйомці, і коли він приземлився на пасажирське сидіння поруч з водієм джипа, що витріщив очі, він ледве змусив пружини підстрибнути.
  
  
  Водій, що стежив очима за задньою частиною джипа, з якого щойно вийшов Римо, помітив свого пасажира, коли біла рука, тверда, як кістка, взялася за кермо.
  
  
  Водій вилаявся китайською і спробував повернути кермо. Він не піддавався. З таким самим успіхом можна було полагодити рульове колесо.
  
  
  Потім водій спробував натиснути на гальмо. Натомість щось штовхнуло його по гальмівній нозі і наступило на ногу, яка була над педаллю газу. Джип пришвидшився.
  
  
  Це було безумство. Дорога була надто вузькою та звивистою, щоб їхати на високій швидкості. Особливо коли двоє людей боролися за контроль над кермом. Не те щоб це було схоже на бійку.
  
  
  Джип розгойдувало та підстрибувало, як на нерівній трасі. Щоразу, коли здавалося, що ніс машини ось-ось перевалиться через край, чудово він сам собою випрямлявся. І найбільше китайського водія розлютив той факт, що інопланетянин керував кермом тільки однією рукою!
  
  
  Дика стрибка обірвалася з раптовістю, що захоплює дух.
  
  
  Без попередження нога водія, яка притискала педаль газу до підлоги, відірвалася та натиснула на гальмо.
  
  
  Джип різко зупинився, наче налетів на невидиму стіну. Водій цього не зробив. Він продовжував їхати через лобове скло, через капот і далі.
  
  
  Водій виявив, що намагається за щось ухопитися, коли його тіло досягло максимального прискорення вперед, а гравітація стиснула його живіт і притиснула до землі.
  
  
  Не маючи вибору, його тіло підкорилося поклику гравітації.
  
  
  Його шлунок, здавалося, залишився позаду. Або це була його переважна думка, коли його голова в шоломі зіткнулася з кам'яною стіною, і після цього жодна думка не турбувала його застиглий мозок.
  
  
  Римо здав назад, розгорнув позашляховик і поїхав назад у тому напрямку, в якому їхав спочатку. Він втратив трохи часу, але мав свіжий бак бензину. Якщо пощастить, він може прослизнути повз механізованої колони, що наближається.
  
  
  Коли це з'явилося в полі зору, внизу на рівнині він передумав.
  
  
  То була танкова колона. Три тьмяно-зелені танки радянського зразка Т-62, бурчачи, рухалися в лінію, їх куполоподібні вежі поверталися то в один, то в інший бік, ніби погрожуючи будь-яким снайперам, що причаїлися.
  
  
  У головному танку фігура в зеленій уніформі повертала встановлений на вежі кулемет і посилала короткі черги на все, що привертало його увагу. Три пастущія яка - джерело життєвої сили народу Тибету - здригнулися, заревіли і впали, з їх зведених судомою щелеп вивалилися наполовину пережовані пучки трави.
  
  
  Рухаючись далі, кулеметник помітив двадцятифутового Будду, що сидів, вирізаного в схилі гори. Він виглядав дуже старим. І щоб висікти це з гранітного схилу гори на такій виснаженій киснем висоті, мабуть, знадобилася багаторічна праця.
  
  
  Кулеметник підняв зброю і зосередив обличчя. Обличчя Будди, зношене стихією, але безтурботне, розсипалося в бризках кам'яного пилу.
  
  
  Коли в нього закінчилися патрони, кулеметник спокійно підніс до лиця рацію і почав говорити.
  
  
  Джип, мабуть, був розвідником, зрозумів Римо. Можливо, вони шукали його. Можливо, ні. Але вони збиралися його знайти.
  
  
  І вони збиралися шкодувати про це все життя - дуже короткий час.
  
  
  КАПІТАН Четвертої польової армії ДУФУ ІТУІ намагався підняти бойовий вертоліт-розвідник, який було відправлено до карального рейду. Про це не було жодного слова. Або від нього.
  
  
  Гелікоптери нерідко зависали в цих невблаганних горах з їх розрідженим повітрям, яке змушувало навіть наземні резервуари задихатися від нестачі кисню. Безперечно, апарат упав. Мабуть, нещасний випадок.
  
  
  Якщо ні, то це був двічі проклятий Чуші Гангдрук. Капітан Дуфу в глибині душі сподівався, що то справа рук Чуші Гангдрук. Йому не дозволялося наводити свою танкову гармату на монастир Тибету з тих пір, як Пекін дозволив іноземцям відвідувати Тибет. Йому набридло стріляти в простих яків та Будд.
  
  
  І хоча це було правдою, що під час нинішнього повстання приплив іноземців до Тибету тимчасово припинився, зроблено фотографії уцілілих монастирів. Пекін не схвалював використання їх для стрілянини по мішенях.
  
  
  Проте, можна було припустити, що одного чи двох можна було систематично перетворювати на щебінь, а лавину спровокувати чи покласти вину на опір.
  
  
  Капітан Дуфу їхав переднім танком Т-62. Це було ризиковано, бо час від часу на дорогах було закладено міни. Але попередні командири танків навчилися їздити на задніх чи середніх танках, і Чуші Гангдрук відповідним чином скоригували свою тактику.
  
  
  Капітан Дуфу також скоригував свою тактику. "Чуші Гангдрук" у ці дні майже ніколи не підривали головний танк.
  
  
  Він піднявся в куполоподібну вежу з відчиненим люком, бо навіть тут людині був потрібен весь кисень, який він міг зібрати. Він ніс, як і його люди, жовту кисневу подушку, затиснуту під пахвою, із прозорим пластиковим шлангом для введення в ніздрі на випадок, якщо йому знадобиться додаткова порція кисню.
  
  
  Капітан Дуфу оглядав нескінченні негостинні гори у свій польовий бінокль, коли Т-62 різко зупинився. Він не віддавав наказу зупинитися, тому зірвав окуляри з очей і повернув голову, щоб зганяти свій гнів на дурному водії.
  
  
  Водій озирнувся на нього. Він указував на дорогу попереду.
  
  
  Чоловік стояв посеред дороги перед джипом-розвідником, який він послав уперед. Але цей чоловік не був призначеним водієм. Це був білий чоловік з великими круглими очима і в тонкому чорному одязі, який змушував капітана Дуфу тремтіти від думки, що він такий беззахисний тут, на даху світу.
  
  
  "Вперед", - наказав капітан Дуфу.
  
  
  Т-62 рвонувся вперед.
  
  
  Чоловік продовжував недбало наближатися до нього. Він не виявляв ніякої нервозності чи збудження, якщо не брати до уваги того, як він збуджено обертав своїми товстими зап'ястями. Темним очам капітана Дуфу здавалося, що ця людина розігріває їх.
  
  
  Але чому? Він був явно беззбройний.
  
  
  Танк повз уперед, двоє інших прямували за ним. Вони брязкали, безжальні й невблаганні.
  
  
  Іноземець, що наближається, продовжував рухатися по прямій, тому водій, природно, від'їхав убік, маючи намір під'їхати з правого боку від чоловіка.
  
  
  Натомість чоловік змістився вліво, вставши на шляху короткої танкової колони.
  
  
  Водій змістився вліво.
  
  
  Чоловік знову став на шляху.
  
  
  Капітан Дуфу повільно випалював. Він добре знав, що на декадентському Заході фотографії самотнього китайського контрреволюціонера, ім'я якого він ніколи не міг згадати, прославилися тим, що зупинили танкову колону, запропонувавши свої крихкі кістки як бар'єр.
  
  
  "Що мені робити, капітане?" - Запитав водій танка.
  
  
  "Їдь далі. Він відійде убік".
  
  
  Танк повільно повз уперед, його гусениці хрумтіли по пухкому гравію з упертою безжалістю, яка обіцяла переламані кістки та розчавлені внутрішні органи будь-якій істоті, досить дурній, щоб протистояти їм.
  
  
  За винятком того, що чоловік залишився там, де стояв, товсті зап'ястя оберталися, як поршні двигуна, що розігріваються.
  
  
  "Капітан", - нервово сказав водій.
  
  
  "Їдь далі! Він відскочить убік!"
  
  
  Танк продовжував повзти.
  
  
  Стовбур гладкоствольної гармати калібру 114 мм пройшов над непохитною головою чоловіка, відкинувши довгу тінь, через яку очі іноземця стали схожі на очниці в злегка усміхненому черепі. Капітан відчув, як холод надприродного страху пробіг брижами по його напруженому хребту.
  
  
  "Що це за іноземка така?" - спитав він скрипуче.
  
  
  Ніс танка повільно наближався до нього, гусениці були готові скреготіти і кусатися.
  
  
  Раптом чоловік зник з поля зору.
  
  
  "Капітан!" – закричав водій.
  
  
  "Їдь далі!"
  
  
  Танк пройшов над місцем, де людина зникла з поля зору, і просунувся ще на чотири ярди.
  
  
  Брязкіт гусениць змінив їхнє звучання. Звук був незнайомий капітанові Дуфу, але це був звук капітуляції.
  
  
  Він глянув за борт. Здавалося, все гаразд. Він глянув назад. І він побачив, як, подібно до двох линяючих зміїних шкурів, розмотані гусениці його власного танка розпласталися в бруді там, де гусениці наступного танка в черзі почали проходити ними.
  
  
  Зіткнення гусениці та протектора було жахливим. Скреготка, клацаюча какофонія. Другий танк скинув гусеницю і почав шалено смикатися, поки водій боровся за контроль над своїм сталевим скакуном.
  
  
  "Колонні стояти!" Крикнув капітан Дуфу. Але було надто пізно.
  
  
  Третій танк не витримав належного інтервалу та протаранив другий танк. Машини, що зіткнулися, видали дзвін, подібний до дзвону долі, що розноситься над цією завойованою землею.
  
  
  І раптом щось схопило капітана Дуфу за щиколотки з такою силою, що він випустив польовий бінокль і закричав, рятуючи своє життя, коли його щиколотки були розчавлені чимось схожим на стискаючі машини.
  
  
  Його смикнули вниз, де він опинився віч-на-віч із чужоземцем, який тримав його власні кісточки руками, які виглядали людськими, але мали жахливу стискаючу силу залізних затискачів.
  
  
  Чиясь рука відпустила одну кісточку, і полегшення було чистим задоволенням - поки рука, що звільнилася, не схопила капітана Дуфу за коротке чорне волосся і не просунула його голову в люк, розташований у череві танка. Люк, через який іноземець якимось чином проник у неприступний танк Т62, пошкодивши його гусениці.
  
  
  Макушка капітана Дуфу торкнулася твердої землі під танком. Земля перемогла. Капітана Дуфу більше не було.
  
  
  РІМО переміщається танком, вбиваючи водія простим способом: залазить у відділення водія і висмикує хребці, які підтримували його шию, з легкістю висмикування деревного кореня.
  
  
  Це спустошило перший танк. Римо проповз нижнім люком, пригнувся і дістався плутанини, яка була двома іншими танками. Він послабив тиск на бензобак, просмикнув пальцем дірку і зіштовхнув два камені поруч із струмком витікаючого палива. Вилетіла одна іскра. Цього було достатньо.
  
  
  Римо був у дюжині ярдів від вибуху і випереджав його, прискорюючись через пасовище, коли танки піднялися у повітря.
  
  
  Вогненна куля, подібно до розлюченого кулака, піднялася до темного кобальту неба. Світло змусило низькі грозові хмари засяяти обурено-червоним, ніби вони були джерелом гуркітливих залишкових вибухів, які, здавалося, заповнили всесвіт.
  
  
  "Це для всіх любителів Бумби, які не побачать вільного Тибету", - пробурмотів Римо, забираючи свій джип і об'їжджаючи сталеві чагарники, в яких тіла корчилися і чорніли в муках всепоглинаючого вогню холодної помсти Гонпо Джігме.
  
  
  Ким би він не був.
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Старий Тхондуп Фінцо ходив лабіринтом, який був Палацом Потала, обертаючи великі циліндричні молитовні колеса, які рипіли і поскрипували при кожному болісному обороті.
  
  
  За винятком тих, хто перебував у його особистих покоях, величезні мідні лампи з олією яка занурилися у тишу та запалювалися лише при появі туристів.
  
  
  І за винятком Тхондупа Фінцо, колишнього настоятеля палацу Потала, нині зведеного до статусу скромного гіда, у Поталі більше ніхто не жив. Не з того часу, як прийшли китайці зі своїми гучномовцями, своєю пропагандою та своїми колісними візками, що осквернили землю. Невже вони не розуміли, що колеса ранять землю та гнівають богів? Що боги одного разу зроблять справедливу помсту? Або їм просто було байдуже?
  
  
  З Потали були вилучені золоті статуї Будди, рідкісні гобелени, все, що можна було переплавити або використати для прикраси будинків комуністів, які зреклися матеріалізму тільки на словах. Покої Далай-лами залишилися недоторканими, календар все ще відзначав чорний день, коли він утік у вигнання. Це чекало на нього. Якось він повернеться. До того дня Тхондупу Фінцо випала доля музейного гіда, посада без сенсу, багато радості.
  
  
  Він сумував за моторошними співами ченців, які тривали весь день і більшу частину ночі. Він сумував за бурштиновим сяйвом величезних мідних судин з олією яка і чистого білого полум'я жертвопринесення, яке наповнювало кожну кімнату священним сяйвом.
  
  
  Від днів освіти залишилися лише буйно розмальовані стіни. Тільки запах олії яка та людського поту наповнив його ніздрі спогадами.
  
  
  Тхондуп ходив залами, обертаючи молитовні колеса, сподіваючись, що боги почули його благання. Кожен скрип, здавалося, говорив: "Виженіть китайців. Виженіть китайців. Поверніть Далая".
  
  
  Але роки прийшли та пішли, а Далай залишався в Індії. Гарне місце. Святе місце. Але не його місце. Надія згасала в старому серці Тхондупа Фінцо, останнього настоятеля Потали.
  
  
  Були дні, коли він був би готовий прийняти керівництво Панчен-лами, який, хоч і був васалом Пекіна, все ще дотримувався цієї віри. Але Панчен-лама помер від підозрілих причин у Пекіні. Заявленою причиною був серцевий напад. Але всі його родичі і навіть радники померли від серцевих нападів упродовж кількох днів після цього лиха.
  
  
  Очевидно, Пекін відмовився від цього Панчен-лами. Тепер казали, що з'явився новий Панчен-лама. Мине багато років, перш ніж новий Панчен зможе бути інвестований. Тхондуп Фінцо усвідомив, що минуло більше років, ніж йому лишилося в цьому житті.
  
  
  Отже, він крутив свої молитовні колеса і сподівався на диво.
  
  
  Стук у великі дерев'яні вхідні двері був майже не чутний глибоко всередині Потали. І все-таки він заглушував скрип молитовних коліс. Китайці. Тільки китайці могли так бити у священні двері. Тільки китайці могли прийти посеред ночі зі своїм грубим акцентом та безбожними вимогами.
  
  
  Ковзаючи, як темно-бордовий привид, Тхондуп Фінцо пройшов до входу і відчинив величезні червоні двері.
  
  
  Він задихнувся від того, що ввібрали його очі.
  
  
  Це був монгол у характерній для його раси гострій шапочці. Через його плечі було перекинуто тіло, обтягнуте шафраном. І кореєць, що стоїть поруч із ним, дуже старий, з молодими владними карими очима.
  
  
  "Відійди вбік, Жрець", - сказав монгол, грубо проштовхуючись повз. "Поступися дорогою Майстру синанджу".
  
  
  Тхондуп Фінцо відсахнувся. Майстер Сінанджу! Поколіннями жоден Майстер Сінанджу не ступав пилом Тибету.
  
  
  "Чого ти тут бажаєш? Ми закриті".
  
  
  "Святилище, Жрець", - сказав Майстер Сінанджу.
  
  
  "Китайці шукають тебе?"
  
  
  "Не зараз. Але скоро".
  
  
  Тхондуп Фінцо в молитві торкнувся руками чола. "Святило твоє", - пробурмотів він.
  
  
  Монгол поплескав по заду фігуру, накинуту на його широкі плечі, і сказав: "Де може спати?"
  
  
  З цікавості Тхондуп Фінцо витяг шию, щоб краще розгледіти риси байдужої. Він мигцем побачив кудлате волосся, пофарбоване у відтінок шафрану, і обличчя, що втратило здоровий колір. Він моргнув.
  
  
  "Білоокий?"
  
  
  "Поверни свої власні очі в свій череп, Жрець, і відведи нас у найглибшу і найбезпечнішу кімнату в цій халупі", - наказав Майстер Сінанджу.
  
  
  "Це Потала, і найбезпечніше місце - це особисті покої Далая. Але нікому, крім Далая, заборонено там проживати".
  
  
  Монгол загарчав: "Це Бунджі-лама, п'єдог!"
  
  
  "Бунджі!"
  
  
  "Швидше!"
  
  
  Тхондуп Фінцо поспішно зачинив величезні двері і, взявши миску осередку жиру, пішов попереду. Бунджі-лама! Бунджі-лама був тут. Ходили чутки, але Тхондуп Фінцо не звертав уваги на балаканину жінок і ледарів. Бунджі! Він ні в чому не міг відмовити Бунджі.
  
  
  Навіть, подумав він про себе, якщо Бунджі справді належала до конкуруючої секти червоних капелюхів.
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  Базальтова чорнота тибетської ночі відливала кобальтом, а засніжені масиви якогось безіменного гірського хребта ставали рожево-оранжевими в променях сонця, що сходить, коли Римо Вільямс піднявся на вершину пагорба. Він зупинився.
  
  
  Внизу, в зеленій долині, розкинулися бетонні зарості маленького міста Тибету. Вони наповнювали всю долину. Обійти їх було неможливо, якщо він не відступить або не піде в гори пішки.
  
  
  То була не Лхаса. Лхаса, судячи з того, що Римо читав про неї, була чимось на зразок Шангрі-ла Ламонта Кренстона. У сірому міському розростанні з його дахами з листового металу та одноманітністю сірого бетону під горами не було нічого від історичного Тибету. Тільки китайці могли побудувати таке похмуре місце в самому серці тибетського пейзажу, що захоплює дух.
  
  
  Римо міркував, що робити, коли щось просвистіло в нього над головою. Його натреновані синанджі почуття, визначивши траєкторію по звуку, сказали йому, що він поза небезпекою. Він не пригнувся. Він звів очі.
  
  
  То була стріла. Полірована штука з хвостом із пір'я ворона. Наконечник був не наконечником стріли, а перфорованою коробочкою. Вона свистіла в польоті.
  
  
  Римо простежив за його польотом випробувальним поглядом.
  
  
  Самотній чоловік стояв на скелі, дивлячись на нього зверху вниз. Чи не китаєць. Він невиразно нагадував монгола у своєму тубільному костюмі кольору деревного вугілля. На шиї у нього висіла багато прикрашена скринька з дерева тика. І він високо підняв дерев'яну цибулю, немов подаючи сигнал.
  
  
  Римо бачив надто багато ковбойських фільмів, щоб не чекати на те, що сталося далі. У ніздрі йому теж ударив затхлий людський запах.
  
  
  На навколишніх пагорбах піднялася на ноги дюжина або близько того схожих фігур. Вони розмахували луками, ножами та старомодними гвинтівками, інкрустованими сріблом та бірюзою, з підставками для виделок, виготовленими з рогів антилопи. Здавалося, вони махали йому, немов попереджаючи.
  
  
  Клацання було тихим, але виразним, коли праве переднє колесо джипа наїхало на м'яке місце на дорозі.
  
  
  Рімо дізнався про цей звук, зрозумів, що він означає, і кинувся вперед, на капот двигуна. Часу на гальмування не було. Якщо він хотів вижити у наступні три секунди, то ні.
  
  
  Пролунав глухий удар. Джип дико смикнувся, потім звалився назад на землю, розплющивши три шини, які не розірвалася фугасна міна.
  
  
  Блок двигуна захистив його від шрапнелі, що летить. Хмара їдкого диму та дорожнього пилу грибом піднялася вгору, огорнувши джип, який тепер, похитуючись, наближався до краю гірського перевалу.
  
  
  Римо зістрибнув з капота, приземлився, перекотився і піднявся на ноги у витонченій серії рухів, коли джип з'їхав зі схилу гори. Він відскочив від ряду валунів, перш ніж зупинився. Бензобак вибухнув зі свистом, що обпалило повітря.
  
  
  Коли джип затріщав, плавлячи шини далеко внизу, Римо підняв очі. Тибетці, які, очевидно, встановили міну, подивилися вгору і знизали плечима, ніби говорячи: "Ми намагалися попередити вас".
  
  
  Римо підвищив голос. Йому не було чого втрачати. Він був оточений. "Чуші Гангдрук?"
  
  
  "Кого ти шукаєш, чілінг?"
  
  
  "Забава Бумби". Не завадить спитати, подумав Римо.
  
  
  "Яка забава з Бумбою?"
  
  
  "Я прийму запрошення".
  
  
  Тибетець виглядав відсутнім.
  
  
  "Скажи йому, що Гонпо Джігме шукає його".
  
  
  Обличчя тибетців навколо нього здригнулися від подиву. "Ви Гонпо Джігме?" - Запитав я.
  
  
  "Так".
  
  
  "Ми чули, що ти спустилася з гори Кайлас. Ходімо, йдемо".
  
  
  Римо почав підніматися по стрімкій скелі. Для нього це був найпростіший і найшвидший спосіб дістатися до чоловіка. Але витривалі тибетці, яким не звикати лізти на гори, були вражені легкістю, з якою Римо ліз на стрімку скелю. Здавалося, він буквально пливе вгору скелею.
  
  
  Римо дістався чоловіка, який негайно простягся на землі. "Я Бумба Фан, про Захисник Шатра".
  
  
  "Клич мене Гонпо", - сказав Римо. "Всі мої друзі так звати".
  
  
  Чоловік підвівся. "Ми просимо вибачення за те, що знищили твій джип, Гонпо. Ми дізналися твоє біле обличчя надто пізно, щоб зупинити тебе, окрім як за допомогою наших попереджувальних стріл".
  
  
  "Я прямую до Лхасу", - сказав Римо. "Мені потрібно потрапити туди швидко".
  
  
  "Ти йдеш виганяти китайських ворогів віри?"
  
  
  "Я йду знайти Бунджі-ламу і витягти каштани з вогню", - сказав Рено.
  
  
  "Ходять чутки, що Бунджі знаходиться в Лхасі, це точно. Ми проведемо вас містом, але ви повинні носити одяг Кхампи".
  
  
  "Одяг кхампи?"
  
  
  Бумба Фан гордо вдарив себе в груди. "Ми Кхампа. Бійці. Дуже люті. Хіба Гонпо Джігме не чув про нас?"
  
  
  "Гонпо Джігме чує багато, але запам'ятовує дуже небагато", - сухо сказав Римо. Йому довелося поквапитися із цим. Хто знає, скільки проблем було у Лхасі, якщо Скуїреллі та Чіун були там на волі.
  
  
  Інші кхампа зібралися довкола Римо і мало не влаштували поножовщину через того, хто удостоїться честі пожертвувати предмети одягу Гонпо Джігме. Римо залагодив ситуацію, сказавши: "Кожен пожертвує з однієї речі".
  
  
  Отже, вони почали боротися за те, хто якийсь предмет пожертвує і які з них мали більшу чи меншу цінність.
  
  
  Врешті-решт Римо вдягнув невідповідні чоботи з яка з загнутими шкарпетками, штани з овчини з вивернутою навмисне вовною і вовняну чубу. Хтось подарував йому тюрбан із сріблястої лисиці. Нічого точно не пасувало, і все пахло. Римо поплескав себе тілом тут і там, щоб убити бліх. Потім він був готовий.
  
  
  "Візьми це", - сказав Бумба Фан, знімаючи коробочку на шнурку у себе на шиї.
  
  
  "Мені це не потрібно".
  
  
  "Скринька з чарами. Захищайся від китайських куль".
  
  
  "Гонпо Джигме не потрібні чари, щоб відбивати кулі", - сказав йому Римо. "А тепер пішли".
  
  
  Їм довелося йти пішки. Джип тепер чудово горів. У ньому однаково закінчувався бензин.
  
  
  "Як далеко до Лхаси?" Запитав Римо, коли вони почали спускатися до долини.
  
  
  "Менше дня шляху", - сказав йому Бумба Фан.
  
  
  "Добре. Можливо, я зможу спіймати попутку".
  
  
  "Будь-який справжній тибетець вважав би за честь підвезти Гонпо Джигме до Лхаси, але у вантажівці не вистачить місця для всіх нас".
  
  
  "Мені просто потрібно, щоб ви, хлопці, провели мене через це місто".
  
  
  "Це називається Шігацзе, і чому Гонпо Джігме говорить англійською?"
  
  
  Римо швидко розумів. "Бо Гонпо Джигме дав обітницю не говорити по-тибетськи, поки Тибет знову не стане вільним".
  
  
  Бумба Фан переклав це своїм товаришам Кхампа. Пролунало бурчання і схвальні кивки. Подумки Римо витер лоба.
  
  
  Коли вони підійшли до міста, залунала музика. Римо бачив гучномовці, розставлені по всьому місту. І музика, войовнича та різка, була китайським національним гімном "Схід червоний".
  
  
  Обличчя Рима потемніло і він насупився. "Відмінно. Тепер вся округа прокинеться".
  
  
  "Це великий день", – погодився Бумба Фан.
  
  
  Римо міркував, як їм непомітно пробратися містом, коли Бумба Фан подав сигнал своїм людям. Вони витягли стріли з коробчатими наконечниками з сагайдаків, наклали їх на тятиву і випустили.
  
  
  Свист злякав ворон, змусив собак загавкати і гарантовано насторожив усіх співробітників НВАК чи ОВО, яким пощастило зберегти слух.
  
  
  "Що ти робиш?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Оголошую гнобителям про твоє прибуття, про Захисницю Шатра".
  
  
  "Ти з глузду з'їхала?"
  
  
  "Китайці втечуть, як тільки зрозуміють, що це ти, Гонпо".
  
  
  "Китайці розстріляють нас на місці", - рішуче сказав Римо.
  
  
  Кхампа знизав плечима. "Якщо нам судилося померти у вашій компанії, то так і бути".
  
  
  "Ти облагоджуєшся, і я гарантую, що в наступному житті ти повернешся якимось", - попередив Римо.
  
  
  Обличчя Кхампи просвітліло. "Які гарні. Дають м'ясо, молоко та виконують важку роботу".
  
  
  "Триногий як без рогів. І блохи".
  
  
  Кхампа схилив голову. "Накажи нам, про Гонпо, і все буде зроблено так, як ти забажаєш".
  
  
  "Я маю пройти через місто так, щоб китайці нічого не запідозрили".
  
  
  "Це буде зроблено".
  
  
  "Тоді мені потрібно буде дістатися до Лхаси якнайшвидше".
  
  
  "Це можна зробити".
  
  
  "І жодних промахів".
  
  
  "Що таке помилка?"
  
  
  "Триногий як без рогів".
  
  
  "Жодні такі які не завадять твоїй подорожі, про Гонпо. Чекай нас тут".
  
  
  Римо сховався за каменем і почав чекати. Він ненавидів чекати, але навіть одягнений як кхампа, у нього було явно американське обличчя, він не говорив тибетською і виділявся, як хворий палець.
  
  
  Йому не довелося довго чекати. Пролунав вибух. За ним пішов стовп чорного диму. Завила сирена. Гуркіт стрілянини зі стрілецької зброї виник і затих.
  
  
  "Чорт. Вони облажалися".
  
  
  Вантажівка, що повертається з міста, перевантажена Кхампами, змусила Римо думати інакше. Він вийшов на дорогу і помітив, що повертається більше кхамп, ніж виїхало з самого початку.
  
  
  "Де ти підібрала цих хлопців?" Запитав Римо, застрибуючи на пасажирське сидіння, яке було зарезервоване на його честь.
  
  
  "Усюди Чуші Гангдрук", - сказав Бумба Фан. "Китайці ніколи не знають, що їх вразило".
  
  
  "Вони всі мертві?"
  
  
  "Більшість. Дехто, можливо, все ще вмирає. Це не займе багато часу".
  
  
  Вантажівка розвернулась і помчала до міста.
  
  
  Поблизу місто виглядало не більш привабливим, ніж зверху. Повз проносилися сірі одноманітні будівлі. Те саме стосувалося тибетських осіб. Вони вишикувалися вздовж дороги, щоб помахати йому. Більшість показали йому мови. Іноді Римо показував мову у відповідь.
  
  
  По дорозі вони підібрали ще вантажівки і дивний джип, напханий буйними тибетцями.
  
  
  Після того, як вони виїхали із міста, Шігацзе відновив вибухи. Римо озирнувся. Почалися пожежі.
  
  
  "Чому вони спалюють вщент своє власне місто?"
  
  
  "Його збудували китайці. Тепер, коли Тибет вільний, вони хочуть жити в місті, побудованому тибетцями".
  
  
  "Тибет ще не вільний".
  
  
  "Тепер, коли Гонпо Джігме їде з Кхампами і Бунджі-лама прибув, щоб заявити права на Левовий трон, це лише питання ще одного-двох днів".
  
  
  "Я сподівався проникнути в Лхасу тихо".
  
  
  "Ми увійдемо до Лхасу так само тихо, як виходимо із цього міста", - запевнив його Бумба Фан. І хтось випустив одну із свистячих стріл, які, здавалося, не служили жодної іншої мети, окрім як замінити феєрверк.
  
  
  Римо приготувався до подорожі. Принаймні він починав відчувати, що робить успіхи.
  
  
  Хоча гори, здавалося, ще звали його. Ця частина турбувала його. Як гори могли звати його? І чому?
  
  
  Розділ 34
  
  
  
  
  Старий Тхондуп Фінцо не міг заснути. Він повертався на своїй підстилці зі старих шкур яка, одягнений у темно-бордову мантію, яку він рідко знімав, питаючи, що все це могло б означати.
  
  
  Бунджі-лама була мить гар - білоока. З волоссям кольору шафрану. Це принаймні було гарною ознакою. Але білоокий?
  
  
  Говорили, що Панчен-лама був виявлений у далекій Америці, і хоча новий Панчен не був білим, тулку знайшли найдалі від Тибету.
  
  
  Він не міг заснути, розмірковуючи про ці речі, і коли настав світанок і ненависний рев гучномовців почав видавати різкий дисонанс "Схід червоний", Тхондуп Фінцо скинув шкури яка і босоніж, схвильований, побрів по вологій прохолоді Потали.
  
  
  Він прийшов у покої Бунджи-лами. Тяжкі дерев'яні двері, які сторіччя тому принесли на спинах слуг з далекого Бутану, були зачинені. Він приклав вухо до вологого дерева і не почув жодного звуку.
  
  
  Він обережно штовхнув двері усередину. Петлі не заскрипіли, оскільки він знав, що вони не заскриплять.
  
  
  Промінь рожевого світла косо висвітлив розкішні покої. Він побачив, що кан і його підстилка розпатлані, і завагався, його серце підскочило до горла.
  
  
  Потім він побачив Бунджі.
  
  
  Бунджі-лама сів навпочіпки над нічним горщиком, шафранові спідниці задерлися до стегон. Його сеча золотистим струмком стікала в мідний горщик, що чекав. Особистий горщик Дала.
  
  
  Тхондуп Фінцо примружив очі. Щось було негаразд.
  
  
  Бунджі підвела голову, блакитні очі спалахнули від роздратування. І з рота Бунджі вирвався пронизливий вигук. "Ісус Х. Христос! Невже у Будди тут не може бути ніякої усамітнення?"
  
  
  З очима, що розширилися від шоку, Тхондуп Фінцо поспішно ретирувався. Запахнувши мантію, він побіг, човгаючи ногами по кам'яній підлозі, як самотні оплески, до великих дерев'яних дверей.
  
  
  Це було святотатством. Бунджі була не лише білою, а й жінкою. Такій істоті ніколи не можна було дозволити претендувати на Левовий трон.
  
  
  Як би йому не була ненависна ця думка, Тхондуп Фінцо доведе це святотатство до Бюро громадської безпеки.
  
  
  Якщо в результаті відбувалися жахливі події, він втішав себе знанням того, що вони, як і решта, були зумовлені з початку часів.
  
  
  СХІДНІ ПРОСТОРИ Тибету розкинулися довгим жовто-зеленим килимом під блискучими крилами турбогвинтового літака CAAC радянського виробництва.
  
  
  Сидячи в кріслі другого пілота, міністр державної безпеки спостерігав за нескінченними пасовищами, що проносяться повз. Йому стало не по собі. Вся ця безплідність. Спуститись у ньому означало зіткнутися з днями, якщо не тижнями, жорстокого походу до цивілізації, за умови, що хтось виживе.
  
  
  Попереду на обрії виднівся серпанок гірських хребтів. Якими б неприступними не були східні межі, гори мали бути нескінченно гіршими. Він так боявся посадки в аеропорту Ґонґґар у Лхасі, що не міг дивитися на гори здалеку. Щоб приземлитися в Гонггарі, пілотові довелося б пролетіти в розрідженому повітрі лезом ножа між високими піками, що дозволило б протестувати турбогвинтові двигуни.
  
  
  Повернувшись у пасажирський відсік, Таші сів навпочіпки посеред проходу, що здавався карликом поруч зі своєю почтом. Він виглядав крихітним, більше схожим на істоту з забобонної міфології, ніж на людину, коли крутив молитовне колесо з чистого золота, подароване йому міністром державної безпеки в нагороду за важкий переліт до Лхасу. Загалом дуже жалюгідна постать, щоб пов'язувати майбутнє домагань Китаю Тибету.
  
  
  Через десять, двадцять років, після належного навчання та ідеологічної обробки, так. Це було можливе. Але правителі - навіть маріонеткові правителі - не вибиралися і не встановлювалися відразу. Прихід Бунджи-лами все це змінив. Міністр державної безпеки тільки сподівався, що Таші дорівнював Бунджі.
  
  
  Але не так сильно, як він сподівався, що вони переживуть посадку в Гонггарі.
  
  
  Було записано, що БУНДЖІ-ЛАМА зайняв Левиний трон без фанфар, повідомлення чи помпи, як і личить тому, хто прийшов у священну Поталу глибокої ночі з самовідданим завданням звільнення Тибету від горя та рабства.
  
  
  Це було зроблено рано-вранці останнього дня другого місяця Року Залізного Псу, і ніхто, крім всевидящих богів, не міг спостерігати за сприятливим моментом.
  
  
  Скуєреллі ШІКЕЙН все ще хотілося спати. Її мозок немов просочили ефіром. Насправді це було не так уже й погано. Їй це скоріше подобалося. Принаймні, це було краще, ніж вага, яку давала їй велика висота.
  
  
  Озираючись довкола, вона запитувала себе, де знаходиться. Стіни були розписані Буддами, бодхісатвами та іншими міфічними істотами. Стеля була високою і склепінчастою. Меблі були вишуканими, особливо багато прикрашений позолочений стілець у кутку. Його прикрашали китайські дракони, або собаки, або щось таке.
  
  
  Оскільки не було більш привабливого місця, вона підійшла і села.
  
  
  "Зручно", - схвально сказала вона. Прямо тоді й там вона вирішила, що сцену її пробудження буде знято на натурі. Якщо дозволить бюджет. Якщо ні, то це, мабуть, можна було б відтворити на звуковій сцені у Бербанку.
  
  
  Вона запитувала себе, де вона була. Її затуманений мозок не міг відновити в пам'яті, як вона потрапила в це місце – де б вона не була. Вона невиразно чула музику - мідну, дисонуючу, бойову музику. Звук здавався дуже гучним, але водночас далеким.
  
  
  Скуіреллі зробила уявну замітку замінити музику на партитуру Джона Вільямса - якщо тільки вона зрештою не займатиметься мюзиклом. І тут вона могла б спробувати написати музику сама. Зрештою, хто міг сказати їй "ні". Тепер вона була бунджи-ламою.
  
  
  Кроки наближалися до зачинених дерев'яних дверей. Вона поправила мантію на схрещених ногах на випадок, якщо це був той висохлий підглядаючий Тибет, який увірвався, поки вона була в туалеті.
  
  
  "Бунджі! Бунджі!" То був Кула. Величезний монгол увірвався так, ніби його мохерові штани були одягнені навиворіт.
  
  
  Він кинув один погляд і зупинився, тривога зникла з його очей.
  
  
  Потім він опустився рачки і почав битися лобом об підлогу. "Це дуже велика афера", - схлипував він англійською.
  
  
  "Що таке?" Запитала Скуїреллі.
  
  
  "Ти зайняла Левовий трон".
  
  
  "У мене є? Я маю на увазі, у мене є! Де?"
  
  
  "Твій дорогоцінний зад сидить на ньому, Бунджі".
  
  
  Скуїреллі схопилася. "Це Левий Трон! Правда? Ти жартуєш з мене. Мабуть. Скажи мені, що ти жартуєш".
  
  
  "Я не жартую над тобою, Бунджі. Година, на яку чекав Тибет, настав".
  
  
  Скуїреллі опустила папку на золоте сидіння. "Вау! Левовий трон. Я сиджу на Левовому троні. Що за момент. Я просто відчуваю, що вібрую на більш високій космічній частоті. Що я повинна віддати в якості свого першого розпорядження? О, я ненавиджу ці незаписані моменти".
  
  
  "Захисниця, зроби так, щоб китайці, які стукають у ворота Потали, перетворилися на овечий гній".
  
  
  "Який китаєць?"
  
  
  "Нас зрадили, Бунджі".
  
  
  "У нас є?"
  
  
  "Смердючий настоятель, який дав нам притулок, зрадив нас ненависному Ханю".
  
  
  "Це карма", - закричала Скуїреллі, схоплюючись на ноги.
  
  
  Кула теж підвівся. "Що ми зробили, щоб пожинати таку погану карму?"
  
  
  "Ні. Ні. Це хороша карма. Це ідеально! Це чудово".
  
  
  "Що таке?"
  
  
  Скуїреллі широко розвела руки, ніби викликаючи в уяві сцену. "Це кінець другого акту. Ні, зачекайте, початок третього акту. Бунджі-лама прокидається, немов від сну, інстинктивно займаючи свій трон. І в момент її досконалого тріумфу її зраджує один з її підданих. Сумно відома Шпигунка, нехай буде тобі відомо. Вривається її вірний монгольський слуга – це ти – з поганими новинами.
  
  
  "Але ти сказала, що це гарна карма", - заперечив Кула.
  
  
  Скуїреллі почала ходити по кімнаті. "У реальному житті це погано, але в кіно здорово. Не перебивай свого Банджі. Отже, на чому я зупинилася? О, так. Тепер вона знає, що має взяти якась за роги і здобути перемогу". Білочка сплеснула руками. "Глядачі з'їдять це, як попкорн!"
  
  
  Кула глянув у бік дверей. "Чому ти кажеш усе це, Бунджі, коли самі наші життя в небезпеці?"
  
  
  "Це сюжетний момент. Ми повинні час від часу вставляти їх у сценарій".
  
  
  Кула виглядала спантеличеною.
  
  
  Скуїреллі міряла кроками підлогу. "Добре, тепер я повинна помінятися ролями. Але як? Як?"
  
  
  З-за дверей долинув сильний гуркіт.
  
  
  Скуїреллі зупинилася на півдорозі. "Що це було?"
  
  
  "Брама впала перед ворогами віри", - сказав Кула.
  
  
  "Ідеально!" Зойкнула Скуїреллі.
  
  
  "Вони ринуть, як мурахи", - додав Кула.
  
  
  "Фантастика! Нас більше сто до одного. Глядачі сидітимуть на краєчках своїх крісел. Ідеально! Мені це подобається! Мені це подобається! Мені просто подобається бути Бунджі-ламою!"
  
  
  У цей момент влетів Майстер синанджу. "Ми повинні бігти!" він сказав.
  
  
  "Втекти? Ні за що на світі. Я в костюмі, у мене є мій Левовий трон, і я збережу його!"
  
  
  "Китайці захоплять нас. Ми не можемо боротися з ними всіма".
  
  
  "Шлях заблокований", - сказав Лобсанг від дверей. "Бунджі має змусити її стояти тут".
  
  
  "Вона помре", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Якщо вона помре", - спокійно сказав Лобсанг, - "така воля богів. Люди почують про це і повстануть".
  
  
  "Бунджі знаходиться під захистом Будинку Сінанджу. Її смерть спричинить ганьбу на мій дім. Я цього не зазнаю".
  
  
  Кула підійшов до Лобсангу і приставив вістря кинджала до його горла. "Ми зробимо так, як велить Майстер Сінанджу".
  
  
  Скуїреллі тупнула босою ногою. "Хіба я тут не маю права голосу?"
  
  
  "Ти Бунджі", - сказав Кула, схиливши голову у бік Скуїреллі. "Звичайно, ми підкоримося найменшої твоєї забаганки".
  
  
  "Чудово. Моя забаганка в тому, що ми..."
  
  
  Майстер Сінанджу ковзнула вгору і торкнулася потилиці Скуїреллі Шікейн. Її рота продовжував рухатися, але слів не зірвалося. Вона спробувала закашлятися. Від цього в неї тільки пересохло у горлі. Не вимовила жодного слова.
  
  
  Мій голос! Подумала Скуїреллі з наростаючою панікою. Я втратила голос!
  
  
  Потім її безцеремонно перекинули через схожі на окосту плечі Кули, і вона почала підстрибувати при кожному його кроку, що розгойдувався.
  
  
  "Сюди!" - прошипів Чіун.
  
  
  "Цей шлях веде в глухий кут", - з нещасним виглядом сказав Лобсанг. "Ми опинимося в пастці".
  
  
  "Ти можеш піти іншим шляхом, Жрець", - сказав Кула зневажливим тоном.
  
  
  Наприкінці коридору стояв великий мідний Будда, надто важкий, щоб його могли забрати китайці, які розділили Поталу. Будда сидів на дерев'яному пагорбі, склавши розкриті долоні філіжанкою вгору. У його долонях лежала квітка лотоса.
  
  
  Чіун схопив його, смикнув праворуч, потім ліворуч і, нарешті, повністю довкола. Будда почав занурюватися в підлогу під власною вагою, разом з помостом і рештою, супроводжуваний тихим скрипучим шипінням.
  
  
  Коли усміхнена голова почала опускатися, Чіун жестом велів іншим підніматися на поміст. Кула видерся на поміст, однією рукою притискаючи до плеча Біличу Шикану, що чинила опір. Лобсанг пішов за нею, його худе обличчя було спантеличеним. Вони спустилися з помосту в прохолодний простір, ніби це був величезний вантажний ліфт.
  
  
  Внизу було дуже темно. Лобсанг запалив свічку з олії яка, і її м'яке світло висвітлило коридор, що капає, що веде до згустку сутінкової тіні.
  
  
  "Слідуйте коридором до кінця і чекайте мене там", - проінструктував Чіун. "Я повинен відновити Будду, щоб спантеличити китайців. Поспішайте!"
  
  
  Вони підкорилися, рухаючись коридором, оповиті ореолом смердючого світла.
  
  
  Майстер Сінанджу оглянула Будду. Тепер він сидів на купі м'якого піску. Поворот лотоса визволив фіксатори, які підтримували ідола. Через його вагу купа піску розійшлася в сторони, і Будда зісковзнув нижче за рівень підлоги. Це був секрет, який дізнався попередній Майстер та належним чином записав в історії будинку. Однак він не показав, як відновити Будду.
  
  
  Вдалині почулися крики і важкий тупіт квапливих ніг. Шукаючі кадри НВАК. Якби вони виявили Будду, що затонув, все було б втрачено.
  
  
  Чіун, розуміючи, що відновлення статуї Будди займе кілька годин, а годин у нього не було, вирішив, що ефективніше знищити всі свідчення існування таємного ходу.
  
  
  Прохід був побудований з блоків без цементного розчину, за модою архітектури Тибету. Він відступив до перехрестя, де прохід повертав, і пошукав наріжний камінь. Воно сиділо у своїй ніші, нерухоме.
  
  
  Майстер Сінанджу приклав до нього плоску долоню, обмацуючи древній камінь у пошуках тріщин чи слабких місць. Коли чутлива плоть його долонь підказала його розуму, що таке місце існує, він стиснув свої кістляві руки в кулаки.
  
  
  Він ударив по місцю одним кулаком, відступив і вдарив іншим. Удар. Повернення. Завдай удару. Повернення. Камінь відступав у свою нішу з кожним ударом. Нарешті, це призвело до того, що відступати не було куди, і удари його куркулів, тверді й рішучі, почали руйнувати вроджену цілісність блоку.
  
  
  Кулаки Майстра не залишили слідів на камені. Потім зненацька, без попередження, камінь розколовся на частини.
  
  
  Навколишні квартали почали стогнати.
  
  
  Чіун полетів коридором, молотячи ногами-трубками, розмахуючи кулаками, закинувши голову.
  
  
  Чіун знав, що решта мала достатньо часу, щоб дістатися до виходу з проходу. Якщо боги будуть з ним, він матиме час приєднатися до них до того, як вибухне катастрофа.
  
  
  Гуркіт почався далеко позаду і переслідував Майстра синанджу коридором.
  
  
  Він дякував богам, що Римо не прийшов із ними. Адже, напевно, його незграбний учень зараз був би за два чи три кроки позаду, а його товстій голові загрожувала неминуча небезпека бути розчавленою падаючими блоками, які тепер обрушувалися безжальним дощем.
  
  
  Розділ 35
  
  
  
  
  До раннього ранку караван, який утворився за вантажівкою, що везла Римо Вільямса в Лхасу, був довжиною півмілі.
  
  
  Це була ідеальна мета для китайських бойових гелікоптерів або артилерії ближньої дії.
  
  
  Вони безперешкодно проїхали через сонне містечко на пагорбах, підбираючи нові вантажівки та залишаючи після себе палаючі будівлі.
  
  
  "Щойно слух пошириться, китайці обліплять нас, як шерсть яка", - з нещасним виглядом сказав Римо, вдивляючись у яскраво-блакитне ранкове небо.
  
  
  Бумба Фан безтурботно хмикнув. "Вони бояться Гонпо Джігме. Вони бояться Дредноута. Вони відступлять перед нами. Ти побачиш".
  
  
  "Не розраховуй на це".
  
  
  На західному обрії з'явилася низка бойових кораблів. Вони рухалися північ.
  
  
  "Ось вони йдуть", – попередив Римо.
  
  
  Але вони не прийшли. Вони продовжували рухатися північ. Потім Римо зрозумів, що вони прямують до Лхасу.
  
  
  "Щось трапилося".
  
  
  "Так. Китайці занадто налякані, щоб завдати удару по Гонпо, Дредноуту".
  
  
  "У цій штуковині є радіо?" Запитав Римо, простягаючи руку до ручок панелі приладів. Він дістав радіостанцію. З динаміка долинув збуджений голос, який говорив тибетською або китайською. Римо було сказати.
  
  
  "Що він говорить?" Римо хотів знати.
  
  
  "Це Радіо Лхаса", - сказав Бумба Фан. "Вони оголосили воєнний стан".
  
  
  "І..."
  
  
  "Це все, що вони говорять. Всім тибетцям наказано залишатися вдома. Можливо, до них дійшла звістка про близькість Гонпо Джігма, і вони скуштують страх перед вашим приходом".
  
  
  "Можливо, Бунджі-лама розбурхав це місце", - заперечив Римо.
  
  
  "О, так, китайський диктор також згадав Бунджі-ламу".
  
  
  "Що він сказав?"
  
  
  "Бунджі був доставлений до в'язниці Драпчі".
  
  
  "Напевно, це добре", – вирішив Римо.
  
  
  "Але він втік".
  
  
  "Це не добре".
  
  
  "Чому це недобре, Гонпо?"
  
  
  "Ти не знаєш Бунджі-ламу так, як я знаю Бунджі-ламу".
  
  
  "Я зовсім не знаю Бунджі-ламу", - зізнався Бумба Фан.
  
  
  З'явилася ще одна група вертольотів і попрямувала прямісінько до жахливих гор, що оточують Лхасу.
  
  
  "Вони, мабуть, думають, що ми китайська кавалерія, яка йде на допомогу", - сказав Римо, спостерігаючи, як бойові гелікоптери з гуркотом перевалюють через хребет.
  
  
  Бумба Весело посміхнувся. "Ми увірвемося в Лхасу, як на край світу".
  
  
  "Ось цього я і боюся", - сказав Римо, запитуючи, як він збирається вибратися з Тибету живим, один чи ні, коли мобілізована вся країна.
  
  
  СКУІРЕЛЛІ ЧІКЕЙН була по-королівськи зла.
  
  
  Вона не могла виплеснути свою святу злість. Це було частиною, яка бісила її найбільше. Було досить погано, коли тебе тягли як яловичий бік, але не мати права голосу в цьому питанні було просто занадто.
  
  
  Удари по широкій спині Кули лише завдавали біль її кулакам. Крім того, Скуїреллі не хотіла ламати свого Оскара.
  
  
  Її рятували. У всіх фільмах, в яких вона колись знімалася, порятунок чоловіками дратував її найбільше. Їй було за сорок, перш ніж їй дозволили зберегти своє кінематографічне минуле.
  
  
  Тепер, призначена понтифіком Тибету, заради Будди, і ось вона була змушена знову рятуватися. Це був серйозний крок назад, з погляду іміджу та кар'єри. Якби вона могла говорити. Вона поділилася б із ними всіма частинкою свого розуму Бунджі.
  
  
  Здавалося, минула вічність, перш ніж вони вибралися з сирого проходу в якусь прохолодну печеру. У приміщення постійно вривалося свіже повітря. У Скуїреллі була лише мить, щоб вдихнути повітря, що бадьорить, коли з проходу долинув низький гул.
  
  
  І Майстер Сінанджу вискочив з пащі, сказавши: "Поспішайте! Стеля може обрушитися з цього боку".
  
  
  Що це за звук? Задавалася питанням Скуїреллі, коли її забирало з місця. Землетрус?
  
  
  З гирла проходу долинув ще один гуркіт, і земля під їхніми ногами, що біжать, затремтіла. З кам'яного проходу вирвався подих смердючого повітря, змішаного з пилом і піском. Він зустрівся з свіжим повітрям, що надходить, змішався - і смердюче повітря перемогло.
  
  
  Прохід обвалився. Скуїреллі не знала як. Але це означало, що китайці не переслідуватимуть їх.
  
  
  Гарний поворот сюжету, але куди могла б піти історія звідси? Запаморочлива погоня була б кращою.
  
  
  В іншому стеля витримала. Небезпека минула.
  
  
  Кула поставив її на ноги, і вона взяла за правило спрямовувати блакитні лазери свого найкращого яскравого зображення на екрані кожного з них по черзі. Кула виглядав збентеженим. Лобсанг справді здригнувся. Але Майстер Сінанджу демонстративно проігнорував її.
  
  
  Скуїреллі ненавиділа це. Але її більше цікавило те, що її оточувало. Ця печера була дивовижною. Кожен куточок був сам собою. У стінах печери були вирізані кам'яні статуї та великі мідні чани з маслом яка, в яких плавали запалені ґноти, що горіли масляно-жовтим світлом.
  
  
  Ряд молитовних коліс стояли як вертикальні притискні ролики, і Скуїреллі прокрутила їх, подумки молячись, щоб до неї повернувся голос. Цього не сталося. Вона запитувала себе, чи була молитва про себе помилкою.
  
  
  Вони обережно підкралися до свіжого повітря. Ясне світло раннього ранку трохи просочувалося з найближчого входу до печери.
  
  
  Біля входу - печера була щось на зразок храму, вирубаного в схилі великого пагорба, - вони стояли, дивлячись на Поталу. Його багатоповерхові білі рівні, схожі на кондомініум у поданні якогось Харе Крішни, були зайняті солдатами у зеленій уніформі. Вони кишали на багаторівневих дахах із золотими левами. Дим та пил валили з групи вікон.
  
  
  "Наближається джип", - прошипів Кула, вказуючи на дорогу внизу.
  
  
  Миттєво всі присіли навпочіпки, щоб зникнути з поля зору. Окрім Скуїреллі. Чиясь рука простяглася і смикнула її плашмя.
  
  
  Джип проїхав без подій.
  
  
  Скуїреллі лягла на живіт і спробувала видати звуки з рота. Вона сердито вказала на свій рот. Мимо промайнуло ще більше джипів. Танки брязнули, займаючи оборонні позиції. Вантажівки з брезентовими кузовами, завантажені кадрами НВАК із суворими обличчями, каталися туди-сюди.
  
  
  Лобсанг прошипів: "Тут дуже багато китайців навіть для майстра синанджу та одного монгола".
  
  
  Скуїреллі сердито подивилась на них. Що це було – рубана печінка яка?
  
  
  Сидячи навпочіпки, Чіун обмацував очима жваву вулицю. "Втекти буде важко", - визнав він, і його карі очі звузилися до лужок.
  
  
  "Тоді ми встанемо тут", - заприсягся Кула. "Готові померти, якщо буде потрібно, на службі Посланому Буддою".
  
  
  Die? подумала Скуїреллі. Я не можу вмерти. Я героїня.
  
  
  Вона спробувала повідомити про це, але всі троє були надто зайняті суперечкою між собою, щоб звернути на неї увагу. Типові актори другого плану.
  
  
  "Будь-який дурень може померти", - казав Чіун. "Ми маємо знайти місце справжнього притулку, щоб спланувати нашу стратегію".
  
  
  Його погляд звернувся до кільця засніжених вершин, які здавалися такими близькими, але до яких не можна було дістатися пішки, не наражаючись на великий ризик.
  
  
  Кула простежила за поглядом Майстра Сінанджу. "Так, гори були б гарним місцем".
  
  
  "Але як до них дістатися", - сказав Лобсанг.
  
  
  Кула перевірив свій АК-47 і сказав: "Я знайду нам гідного скакуна". Не говорячи більше ні слова, він спустився зі схилу гори.
  
  
  Наступна година була однією з найнудніших і нервових за шістдесят років існування Скуіреллі Чікейн на землі. Це було гірше, ніж чекати, доки режисер підготує кадр.
  
  
  Вони пішли в прохолодну тінь печери храму і почали чекати. Звуки моторизованої піхоти, вертольотів та нерозбірливі вигуки китайських командирів з'являлися та зникали. Не раз із гучномовців, розставлених по всій Лхасі, лунали крики та умовляння.
  
  
  "Вони закликають нас здатися", - сказав Чіун.
  
  
  "Ми ніколи не здамося", - сказав Лобсанг жорстким голосом.
  
  
  Скуїреллі нічого не сказала. Вона люто обертала молитовні колеса, благаючи Будд минулого, Сьогодення та Майбутнього повернути їй голос. Мабуть, вони були на іншій космічній лінії, бо все, що в неї вийшло, це кілька хрипких зітхань.
  
  
  Хлоп-хлоп-хлоп вертольота спочатку звучав як будь-який інший звук. Потім він наблизився лякаюче близько. Потім його оглушливий гуркіт заповнив печеру.
  
  
  Блакитні очі Скуїреллі кинулися до входу в печеру. Бульбашка вертольота зависла прямо зовні, як ясне всевидюче око величезної бабки. Піднятий пил приховав усе.
  
  
  Лобсанг володів одним із АК-47 Кули. Він скинув його до плеча і прицілився до пілота.
  
  
  Піднялася рука і відібрала у тибетця зброю, і голос Майстра Сінанджу проскрипів: "Це Кула. Він навів нам коня, на якому ми зробимо нашу втечу".
  
  
  Скуїреллі подивилася повз лобове скло вертольота. Звичайно, там сидів великий, привабливий монгол. Кула посміхався і показував нагору. Потім вертоліт зник з поля зору.
  
  
  Після цього залишалося тільки піднятися на вершину пагорба, щоб приєднатися до нього під лопатями гвинта, що обертаються.
  
  
  "Ми втечемо прямо з-під носа китайських ворогів віри", - хвалився він.
  
  
  "Ти можеш безпечно керувати цією безбожною машиною?" З сумнівом спитав Лобсанг.
  
  
  "Якщо ми помремо, то так і мало статися", - засміявся Кула.
  
  
  "Якщо ми помремо", - сказав Чіун, підбираючи спідниці, щоб піднятися на борт, - "Я вважатиму вас особисто відповідальними за всі ваші подальші життя".
  
  
  Вони злетіли і з гуркотом помчали до снігових шапок, що оточували долину Лхаса, так плавно, що Скуїреллі відразу вирішила, що сцена надто хороша, щоб не використовувати її. Їй довелося б переписати це, щоб вона командувала вертольотом. Чому б і ні? То був її фільм. Якби хтось засумнівався в цьому, вона послалася б на стару драматичну ліцензію каштана.
  
  
  Розділ 36
  
  
  
  
  На півдні палахкотіли пожежі, коли турбогвинтовий літак CAAC, на борту якого знаходився міністр державної безпеки, боровся з жахливими низхідними потоками над аеропортом Гонггар, за вісімдесят миль на південь від Лхаси.
  
  
  Тибет був охоплений повстанням. Повідомлення радіо підтверджували це. Партизани Чуші Гангдрук робили грабежі в містах, розташованих уздовж шосе Дружби.
  
  
  Не було жодних сумнівів, що це справа рук настирливого Бунджі-лами. Міністр державної безпеки молилася тим богам, які все ще посміхалися Китаю в ці дні, позбавлені забобонів, про те, щоб Таші, який співав мантри у своєму кріслі і обертав своє золоте молитовне колесо, був визнаний більш могутнім, ніж білоока лама з іншого кінця світу. Інакше міністр державної безпеки був готовий вжити заходів, не санкціонованих Пекіном.
  
  
  Він не втратив би Тибету. Втратити Тибет означало б втратити обличчя... якщо не голову.
  
  
  Турбогвинтовий двигун знизився з нудотною раптовістю, і міністр геть-чисто забув про Бунджі-ламу, Тибет і можливу втрату обличчя або голови.
  
  
  Коли він підносив паперовий пакет до своїх блідих губ, все, що він дбав, це про те, щоб утримати в ньому сніданок.
  
  
  КОЛИ ВОНИ наблизилися до міста Гонггар, Римо Вільямс сказав своїм Кхампас: "Я хочу, щоб це місце залишилося таким, яким ми його знайшли".
  
  
  Бумба Фан зіщулився за сидінням водія вантажівки, наче здувся. "Не горить?"
  
  
  "Нічого особливого. Ми добре проводимо час".
  
  
  "Але чому, про Гонпо?"
  
  
  "Ти спалиш місто і зруйнуєш аеропорт. Мені знадобиться аеропорт, щоб вивезти Бунджі до чортової матері з Тибету".
  
  
  "Це дивна причина", - промимрив Бумба Фан.
  
  
  "Це буде гарною практикою, коли ми досягнемо Лхаси".
  
  
  "Але ми б не спалили Лхасу. Вона священна для Тибету. Ми спалили б тільки китайців та їхні непристойні будівлі".
  
  
  "З нас вистачить спалення. Коли ми нападемо на Лхасу, я хочу, щоб це було зроблено тихо".
  
  
  "Ми нападемо на Лхасу так тихо, як зможуть кхампи", - пообіцяв Бумба Фан.
  
  
  "Зроби краще", - сказав Римо. "Після того, як я виволоку дупу Бунджи-лами з міста, це твоє шоу".
  
  
  Захитавшись духом, Бумба Фан натиснув на акселератор, як одержимий Кхампа.
  
  
  Вертоліт НВАК сів на вершину гори, піднявши хмару колючих пластівців. Санки на фут поринули в незайманий сніговий покрив.
  
  
  "Тут ми в безпеці", - пробурчав Кула, виключаючи гвинти.
  
  
  Майстер Сінанджу ступила на замерзлу снігову шапку. Повітря було розрідженим і дуже гірким для вдихання. Але він пахнув свободою, і тому це було добре.
  
  
  Він оглянув долину знизу.
  
  
  Фантастичні дахи Лхаси сяяли у різкому світлі дня. Але, крім крихітних фігурок у зеленому, на вулицях не було жодної людини. У стародавньому місті, оточеному вічними горами, було введено воєнний стан. І оскільки жителі Лхаси прийняли все, що з ними трапилося, як зумовлене від початку часів, а китайців було багато і вони мали смертоносну зброю вдосталь, опору не було. Здебільшого це було останнє.
  
  
  Хтось мав пробудити людей до присутності Бунджі серед них. Тільки тоді вони вийшли б зі своїх будинків і халуп і знову вийшли б на вулиці.
  
  
  Тільки Майстер синанджу був придатний для такого небезпечного завдання, подумав Чіун. Нехай буде так. Коли наставала темрява і змучені китайці засинали у своїх казармах, він наважувався спуститися до міста, щоб пробудити народ Тибету від довгого жахливого сну.
  
  
  Доти Майстру Сінанджу залишалося тільки чекати і сподіватися, що жоден вертоліт Народно-визвольної армії не ризикне пролетіти над цим конкретним піком.
  
  
  Гвинтокрил F-70-CT стояв в очікуванні в кінці злітно-посадкової смуги аеропорту Гонггар, коли турбогвинтовий двигун, завивши, зупинився.
  
  
  Міністр державної безпеки виплюнув залишки гіркої жовчі та ранкового рису у паперовий пакет і кинувся до вихідних дверей. Він помахав пілотові вертольота, потім описав коло над його головою. Пілот увімкнув гвинт. Обвислі лопаті почали обертатися під акомпанемент наростаючого виття.
  
  
  Повертаючись, щоб підготувати Таші до короткого перельоту до Лхасу, міністр державної безпеки подумав про себе, що найгірше позаду. Він дістався Гонггара без пошкоджень. А гелікоптер був різновидом "Сікорського Блекхока", спеціально обладнаного для польотів на великій висоті. Пілот був би найкращим, що могла запропонувати НВАК.
  
  
  Це було лише питання введення присутності Таші в нинішню нестабільну ситуацію в Лхасі.
  
  
  Він стояв біля підніжжя сходів, поки його особисті слуги допомагали Таші спуститися. Таші виглядав безтурботним. Його рухи були граціозними, делікатними, майже солодкими. Він зосереджено обертав золоте молитовне колесо у лівій руці.
  
  
  "Година вашого панування наближається", - сказав міністр державної безпеки своєї підопічної, коли сандалії Таші нарешті вперше ступили на землю Тибету.
  
  
  Закривши свої маленькі очі, Таші просто кивнув.
  
  
  "На честь цієї знаменної події я радий подарувати вам подарунок, гідний вашого становища", - сказав міністр безпеки, клацнувши пальцями.
  
  
  З літака вийшов служитель, несучи молитовне колесо майже такого ж зросту, як він сам.
  
  
  Супроводжуючі Таші ахнули побачивши це. Обернувшись, сам Таші широко розплющив очі.
  
  
  Воно було понад чотири фути заввишки, держак із червоного дерева завтовшки з пастуший палиця. Вінчало його молитовне колесо розміром та формою з малий барабан. Він був зроблений з рідкісних порід дерева, інкрустований сріблом, золотом, нефритом і напівдорогоцінним камінням.
  
  
  Таші взяв його. Поклавши палицю на асфальт, він тряс їм доти, доки колесо не загуло, його червоне, синє і зелене каміння не відкинуло смуги різнокольорового світла.
  
  
  "Це сприятлива ознака", - сказав Таші, посміхаючись.
  
  
  Разом вони ковзнули до вертольоту. Таші дозволив одному зі своїх слуг нести молитовне колесо, яке було викрадено з Потали в перші тижні Тибетської анексії, більше покоління назад. Це було надто важко для його вузькокісної фігури, щоб нести.
  
  
  Коли вони пролітали над Гонггаром, міністр державної безпеки помітила низку військових вантажівок і транспортних засобів, що мчали у бік міста-аеропорту. Очевидно, підкріплення НВАК.
  
  
  Він втішався тим фактом, що до того часу, коли вони доберуться до Лхаси, наполегливе утруднення Бунджи-лами вирішиться.
  
  
  ДВА Важкі бойові танки Т-72 стояли на варті на вулиці під назвою Янхе Донглу на південному підступі до власне Лхаса. Вони сиділи кормою до корми, 125-мм гладенькі гармати загрозливо були спрямовані у бік Гонггара.
  
  
  Між ними було достатньо місця, щоб міг пройти як - як не був вагітний.
  
  
  "Пригальмуй", - сказав Римо Бумба Фану, коли вони підійшли до танків.
  
  
  "Ти не маєш на увазі зупинитися?"
  
  
  "Спочатку пригальмуй. Потім зупинись".
  
  
  Вантажівка зупинилася не більше ніж за десять ярдів від розлогих гладкоствольних стволів.
  
  
  "Що нам робити, Гонпо Джігме?" Невпевнено спитав Бумба Фан. "Ці танки перегороджують нам шлях".
  
  
  "Дай мені хвилинку", - сказав Римо, виходячи.
  
  
  "Щоб зробити що?"
  
  
  "Розбийте резервуари", - сказав Римо.
  
  
  КОМАНДИР ТАНКУ НВАК Юнь Тін примружився, дивлячись на самотнього Кхампу, що вийшов з головної вантажівки несанкціонованої колони. Він спостерігав, як наближається чоловік, мабуть, беззбройний. Хода Кхампи була надто недбалою, щоб припускати загрозу. Тим не менш, Юнь Тін, який сидів у люку вежі, натиснув на важіль, який контролював оберти вежі. Башта сіпнулася вліво, щоб краще зафіксувати Кхампу з жахливим утробою її гармати. Це була дуже жахлива дія, покликана сприяти підпорядкуванню.
  
  
  Проблема була в тому, що Кхампа у тюрбані із сріблястої лисиці зовсім не виглядала заляканою. Навіть коли колега Юна в іншому танку відрегулював свою гладкоствольну зброю так, що Кхампа була зафіксована в нищівному перехресному вогні.
  
  
  Кхампа підійшла прямо до того місця, де стволи гармат були в межах легкої досяжності. Не звертаючи уваги на гучну вимогу Юнь назвати себе, Кхампа недбало простягнув руки і обхопив нижні краї обох стволів долонями, як якийсь безмозкий селянин, готовий подоїти соски гігантської кози.
  
  
  Він провів пальцями по твердій сталі, і Юн помітила, що вони були надто білими, щоб належати справжньому Кхампі.
  
  
  Звук пролунав, як удар грому. До кінця днів Юнь думав, що звук був першим. Але він також виразно пам'ятав, як у військовій в'язниці, куди його кинули за невиконання службових обов'язків, він бачив, як руки забираються і клацають назад в унісон. Краї долонь-близнюків стикалися з твердим ободом гладкоствольної зброї. І одразу ж довгі стволи тріснули і розкололися по всій довжині.
  
  
  Оглушливий тріск, який підкинув Юнь Тіна на його жорсткому сидінні, пролунав тоді. Не раніше. Його вражені нерви пам'ятали це лише з іншого боку.
  
  
  Кожна з двох гладкоствольних рушниць впала на твердий асфальт двома частинами, що ідеально розділені навпіл.
  
  
  Це було неможливо. Неймовірно. І найголовніше, нахабний Кхампа, який знищив власність народів, просто стояв посеред дороги, дмухаючи на пальці і поліруючи побілілі кістяки об нагрудник свого тубільного костюма.
  
  
  Його очі, що дивилися на Юнь Тіна, були зухвалими і насмішкуватими. Вони ніби казали: "Я пропоную тобі застрелити мене зараз".
  
  
  Це був виклик, на який командир танка НВАК Юнь Тін вирішив не йти. Він закликав до відступу. На його вежі був встановлений кулемет, це було правдою, але в глибині душі Юнь знав, що це не мало б жодної цінності проти істоти, яка могла б розколоти кращу сталь, викуту в Китаї, тим, що виглядало як звичайний удар кун-фу кожною рукою. .
  
  
  Т-72 виригали шум і смердючий вихлоп, коли вони маневрували, направили свої безносі вежі на північ і відступили до міста.
  
  
  До присоромлених вух Юнь Тін долинули тріумфальні крики кхампа, яким тепер був вільний шлях до міста.
  
  
  "Гонпо!" – закричали вони. "Гонпо Джигме! Лха гьяло! Де там фам!"
  
  
  Він не знав, ким чи чим був Гонпо Джігме. Решта була цілком зрозуміла по-тибетськи. "Боги перемогли", - говорили кхампи. "Демони переможені".
  
  
  Юнь Тіну не подобалося, коли його називали демоном, але з рештою він не міг сперечатися. Не тоді, коли він був у повному відступі перед поверненням єдиної беззбройної істоти, яка, наскільки він знав, була одним із давно вигнаних богів стародавнього Тибету.
  
  
  Розділ 37
  
  
  
  
  Остання гірська вершина вирвалася з-під полозів вертольота НВАК, і долина Лхаса відкрилася, як величезна скринька з коштовностями. Його величі, його дахів та звивистої річки Лхаса, над якою височіє гігантський палац Потала, було майже достатньо, щоб у міністра державної безпеки перехопило подих, якби він не був зайнятий радіозв'язком з основним гарнізоном НВАК у місті внизу.
  
  
  Ситуація була дивною. Бунджі-лама залишався на волі, хоча місто прочісували, щоб знайти цього персонажа. Всім тибетцям наказали залишатися вдома. Але Бунджі не вдалося знайти.
  
  
  "Можливо, немає потреби шукати Бунджі", - поінформував міністр державної безпеки землю. "Щойно жителі Лхаси дізнаються, що Таші знаходиться серед них, вплив кліки Бунджі буде пригнічений".
  
  
  Коли вони давали йому дозвіл на посадку в басейні Короля Драконів за Поталою, міністр помітив вертоліт НВАК, що стоїть на вершині піку з іншого боку долини. Він дістав з кишені польовий бінокль і підніс його до очей.
  
  
  За мить він заговорив у свій горловий мікрофон. "Я знайшов Бунджі", - сказав він без хвилювання.
  
  
  Не було потреби у хвилюваннях. Бунджі та її кліка реакціонерів, очевидно, застрягли на вершині гори. Для них не було порятунку.
  
  
  Вони досягли ендшпілю.
  
  
  МАЙСТЕР Сінанджу спостерігав за Лхасою зі свого спостережного пункту, що продувається всіма вітрами на вершині гори, сховавши руки в теплий тунель з прилаштованих рукавів кімоно, його пергаментне обличчя виражало занепокоєння.
  
  
  Внизу дурні бабки Народно-визвольної армії кружляли над містом, літаючи низько. Він знав, що вони шукали марно.
  
  
  І все ж, подумав він, вони були не єдиними, хто страждав від надмірної марнославства. Він глянув у бік вертольота, що стояв, де сидів Бунджі-лама, киплячи від злості. Добре, що він забрав її голос, бо в довгі години, що лежали між цією спокійною годиною і темрявою, її пронизливі скарги і голосіння, безперечно, були б нестерпними. Нетерпіння Бунджі зростало з кожною хвилиною, і тільки Майстер Сінанджу розумів, що вирвати контроль над Лхасою у китайців-ханьців - завдання, яке, можливо, не має задовільного завершення.
  
  
  Несподівано самотній вертоліт пролетів над горами на півдні. Він знизився до міста внизу. Якраз у той момент, коли здавалося, що він сяде, не викликавши труднощів, він знову підвівся і попрямував до них.
  
  
  Подібно до бабок-самців, які почували самку, курсуючі вертольоти відірвалися від патрулювання на дахах і рушили слідом за самотнім кораблем НВАК.
  
  
  Кожен вертоліт тримав безпомилковий курс своєї позиції на вершині гори.
  
  
  Коли він повернувся, щоб попередити інших, Майстер Сінанджу зрозумів, що шанси на те, що вони витримають цей день, стали нескінченно меншими.
  
  
  "ПОВІДІТЬСЯ ЗЛОЧИННІ китайські небесні кораблі!" – крикнув Бумба Фан, вказуючи на північний обрій. "Дивіться, як вони тікають при наближенні Гонпо Джигме! Вони бояться дредноута, який спустився з гори Кайлас, щоб вигнати їх із нашої святої землі".
  
  
  "Я ніколи не чув про гору Кайлас", - сказав Римо, спостерігаючи, як гелікоптери прямують до розрідженого повітря гір. Попереду залишили контрольно-пропускний пункт служби безпеки, коли співробітники НВАК вантажилися в джипи і прямували на північ.
  
  
  "Лхаса наша!" Бумба Фан тріумфував.
  
  
  "Не рахуйте своїх яків, поки не візьмете їх за роги", - попередив Римо, думаючи, що це було надто просто. Вони мчали по Досен-Галу повз Палац культури трудящих, і ніхто не намагався зупинити їх з того часу, як він пошкодив ті два танки.
  
  
  Що б не відбувалося, він мав передчуття, що Чіун якимось чином замішаний у цьому.
  
  
  На шляху Бумба Фан та його Хампа закликали громадян Лхаси виступити на підтримку їхнього власного звільнення. Тьмяні бронзові обличчя з'являлися у вікнах, як удари гонгу. Але це все було. Ніхто не наважувався виходити надвір. І коли вони почали стикатися з осередками опору НВАК, вони були надані самі собі.
  
  
  "Буддисти", - пробурмотів Римо.
  
  
  Не встиг Майстер Сінанджу повідомити жахливу новину Бунджі-ламе та іншим, як повітря наповнилося літальними апаратами. Вони снували туди-сюди в розрідженому повітрі, дзижчаючи гвинтами. Від них не було порятунку, крім спуститися вниз.
  
  
  "Ми не можемо залишатися тут", - жорстко сказав Чіун.
  
  
  "Ми боротимемося", - сказав Кула. Піднявши обидва АК-47 у своїх великих руках, він обстрілював будь-який гелікоптер, який наважувався підійти надто близько.
  
  
  Один, смертельно поранений, по спіралі спустився вниз, перетворившись на вогняну квітку далеко внизу. Інший відкрив вогонь у відповідь, рознісши кабіну їхнього власного вертольота. Кула направив вогонь на цей корабель. Два потоку свинцю відкусили несучий гвинт tad. Він теж упав з неба, поранений предмет із ниючого металу.
  
  
  Майстер Сінанджу дозволив Кулі займатися його спортом. Коли обидві обойми спорожніли, великий монгол з огидою кинув гвинтівки і витягнув свій срібний кинджал, ніби хотів зловити у пастку вертоліт, що пролітає, для потрошення.
  
  
  Зрештою, вони почали спускатися з гори, пробираючись до пояса в снігу, який приховував підступні валуни.
  
  
  Люди в зеленій формі НВАК почали спускатися мотузками зі своїх вертольотів до місць засідки нижче лінії снігу. Вони присіли в очікуванні, зброю напоготові, жорсткі очі жорстокі.
  
  
  Кадри внизу, гелікоптери вгорі. І через пасовище, що відокремлювало власне Лхасу від гори, де вони стояли, колона за колоною йшли танки, джипи і вантажівки.
  
  
  Тримаючи свої чорні спідниці перед собою, як плуг, Чіун проклав у снігу стежку, достатню для того, щоб Бунджі-лама, Кула та Лобсанг Дром могли безпечно йти за ним. Його обличчя стало похмурим. Було можливо прокрастися повз кадрів, що ховаються, також для людини з його неперевершеною майстерністю було можливо досягти відносної безпеки в Лхасі і бути вивезеним з Тибету хитрістю. Але відвести своїх підопічних у безпечне місце – зовсім інша річ. Деякі помруть. Можливо все. Все, крім самого Майстра Сінанджу, звісно. Він відмовився б вмирати.
  
  
  Здача була єдиним розумним варіантом. Здавайтесь, і тоді, можливо, перевагу можна було б повернути та помінятися ролями.
  
  
  Він обернувся, щоб розповісти сувору правду тим, хто довірився йому.
  
  
  Скуїреллі Чікейн не могла повірити своїм вухам.
  
  
  Здаватися? вона закричала. Ось тільки слів не вийшло.
  
  
  "Я ніколи не здамся ханьцям", - заприсягся Кула.
  
  
  Молодець! Подумала Білочка.
  
  
  "Я здамся, якщо буде зумовлено, що я здамся", - додав Лобсанг сумним голосом.
  
  
  Ти дуже допомогла, подумала Скуїреллі.
  
  
  "Ми маємо здатися, якщо хочемо покинути цю гору живими", - наполягав Чіун.
  
  
  Ніколи! Скуїреллі подумки закричала. Це було жахливо. Уся сюжетна лінія розвалюється на частини. Я маю повернути їх у потрібне русло. Їм потрібне натхнення. Якби я тільки могла щось сказати чи заспівати пісню. От і все! Пісню! Мені потрібна пісня, що підносить. Їхній настрій здійметься, і всі ці поразкові розмови закінчаться на підлозі монтажної, де їм і місце.
  
  
  Скуїреллі підбігла до Майстра Сінанджа і спробувала привернути його увагу. Вона показувала на свій рот, корчила пики, робила все, що могла придумати, окрім як штовхнути його в гомілку.
  
  
  "Бунджі хоче говорити", - зазначив Кула.
  
  
  "Її слід вислухати", – погодився Лобсанг.
  
  
  Отже, Чіун неохоче простяг руку, щоб звільнити її голосові зв'язки.
  
  
  "Ти можеш говорити", - сказав він.
  
  
  "Самий час тобі це зробити!" Поскаржилася Скуїреллі. "В мене є план".
  
  
  "Бунджа має план", - схвильовано сказав Кула.
  
  
  "Розкажи нам про цей план", - підозріло попросив Чіун.
  
  
  "Просто дивись!" - І, не сказавши більше ні слова, Скуїреллі видерлася на засніжену скелю на очах у людей внизу, вертольотів нагорі, танків і військової техніки, що зібралися біля підніжжя гори, і вибухнула піснею:
  
  
  "Я – Будда;
  
  
  Будда – це я.
  
  
  Я почав
  
  
  Під деревом бодхі.
  
  
  Я – Бунджі;
  
  
  Бунджі – це я.
  
  
  Ось і я йду,
  
  
  Звільнити Тибет!
  
  
  Голос Скуіреллі Чікейн піднявся до висот, яких ніколи раніше не досягали на сцені, екрані чи реальному житті. Її верхня нота злетіла, втрималася і злетіла ще вище, у неземні царства звуку.
  
  
  Все живе на горі, від людини до снігового барсу, завмерло. Вони подивилися на джерело захоплюючої записки.
  
  
  І коли вона відчула всю повну і нероздільну увагу своєї аудиторії, Скуїреллі Шікейн перейшла до приспіву.
  
  
  На жаль, ніхто не почув жодної ноти з частини її виступу, що залишилася. Вони були надто зайняті, втікаючи від гуркоту звуку, що почався високо над лінією снігу, переріс у рев і почав каскадом спускатися з гори, штовхаючи перед собою тонни снігу, льоду та твердого каміння, що карають.
  
  
  Лавина!
  
  
  Це слово вибухнуло в сотні умів одночасно.
  
  
  Майстер Сінанджу схопився зі свого місця і зірвав Скуїреллі Шікейн зі скелі. Вона прийшла неохоче, але прийшла.
  
  
  "Шукайте притулок!" він крикнув іншим.
  
  
  Тони снігу і каміння з ревом обвалилися вниз у шаленстві ковзаючого льоду і каміння, що падає. Не було часу нічого робити, окрім як скорчитися під масивним каменем і молитися будь-яким богам, яких можна було почути за оглушливим ревом гірської вершини, яка мчала вниз, набираючи швидкість, матеріальність та руйнування.
  
  
  Коли це закінчилося, чисте, холодне повітря задзвеніло від беззвучності.
  
  
  Зі снігу висунулась лиса жовта голова з чорними прожилками. Майстер Сінанджу примружився. Він нахилився. Він підняв Скуїреллі Шікейн за її волосся кольору шафрану.
  
  
  "Я зробила це! Я зробила це! Хіба я не зробила це?" - сказала вона щасливо.
  
  
  Кула і Лобсанг з'явилися наступними, обтрушуючи від снігу, як ведмеді, що виходять із довгої сплячки.
  
  
  Внизу основа гори була засипана. Жменька танків пережила натиск. Вони мчали геть.
  
  
  Вгорі гелікоптери розлетілися, як зграя переляканих ворон.
  
  
  "Я зробила це! Я зробила це! Я перемогла злих китайців!" Скуїреллі тріумфувала.
  
  
  "Ми ще не вільні", - наспіваючи промовив Чіун, дивлячись на гелікоптери, які вже зібралися, як нахабні стерв'ятники над не зовсім мертвою живою істотою.
  
  
  За кілька хвилин усі, крім однієї, відійшли на певну відстань. Чіун побачив, що вертоліт, що залишився, був тим, який очолив зграю і викликав це лихо.
  
  
  З гучномовця, встановленого на животі, пролунав владний голос, який говорив бездоганною китайською говіркою. "Я пропоную безпечний проїзд до аеропорту Гонггар. Чи приймете ви цю щедру пропозицію?"
  
  
  "Ніколи!" Вискнула Скуїреллі, погрожуючи вертольоту кулаком. "Хіба це не так, чоловіки?"
  
  
  Коли відповіді не було, вона повторила: "Я запитала: "Хіба це не так, чоловіки?"
  
  
  Вони дивилися на неї із сумнівом.
  
  
  "Хіба ти не бачиш! Це кульмінаційний момент. Бунджі-лама закликає з вершини гори поганих хлопців своїм чудовим голосом Бунджі. Це дійсно заграє! Я б хотіла побачити, як Спілберг перевершить це! Тримаю парі, прямо зараз вони танцюють на вулицях, радіючи, що погані хлопці нарешті отримали по заслугах”.
  
  
  Всі погляди були прикуті до Лхаса. Не було жодних сумнівів у тому, що багато хто чув звук лавини, бачили, як сили Народно-визвольної армії були повалені в небуття.
  
  
  "Вони повинні ринути на вулиці у будь-який час", - сказала Скуїреллі, затамувавши подих.
  
  
  Але Лхаса залишався спокійним.
  
  
  "Що з ними? Невже вони не розуміють, що були звільнені?"
  
  
  Коли стало ясно, що відповідь негативна, Скуїреллі склала долоні рупором біля рота і спробувала прокричати радісну новину на всю долину Лхаса.
  
  
  З вершини гори долинув короткий попереджувальний гуркіт.
  
  
  Швидка рука торкнулася її горла, і Скуїреллі виявила, що пищить, як збуджена миша, а потім із рота у неї взагалі нічого не вийшло.
  
  
  Ви все просто заздрите, бо жінка врятувала вас! вона намагалася кричати. Вони розмовляли між собою, начебто вона була просто статисткою.
  
  
  "Я прийшов, щоб посадити Бунджі-ламу на Левовий трон", - повільно промовив Майстер Сінанджу. "Це я зробив".
  
  
  "Це правда", - охоче визнав Кула.
  
  
  "Бунджи-лама тепер правитель Тибету - з усіх прав".
  
  
  Забудьте про виклад, ви, ідіоти! Подумки верещала Скуїрреллі. Моя публіка чекає!
  
  
  "Можливо, - продовжував Чіун, - з давніх-давен було визначено, що цей Бунджі-лама насправді не той Бунджі, якому судилося звільнити Тибет".
  
  
  Всі подивилися на Скуїреллі так, ніби вона дуже промовилася.
  
  
  "Це можливе", - визнав Кула. "Зрештою, вона білоока. І жінка".
  
  
  "Якщо цьому судилося статися, то так тому і бути", - сказав Лобсанг. "Бо хто з нас може зупинити могутнє Колесо невблаганного?"
  
  
  - Отже, вирішено, - сказав Чіун. Ми зробили все, що могли. Ми повинні бігти, щоб дочекатися вірнішої години і більш вдалого моменту.
  
  
  Ми страшенно схожі! Скуїреллі подумки закричала.
  
  
  Але вони ухвалили рішення. Скуїреллі виявила, що її підхопили великі зрадливі руки Кули, і вони знову полетіли вниз.
  
  
  Гірше просто не могло бути, якби її змушували грати тварин навпроти чи, не дай Боже, дитину-актора.
  
  
  Розділ 38
  
  
  
  
  Біля підніжжя гори послідовники Бунджи-лами заволоділи покинутим позашляховиком. Вони знайшли водія, коли від'їжджали. Він ховався під шасі, і вони залишили його лежати на животі з висунутим язиком та вмістом шлунка з його мертвого відкритого рота.
  
  
  Кула вів машину. У місто за ними ніхто не пішов, навіть вертоліт НВАК, який обіцяв їм безпечний проїзд. Цікаво, що він з гуркотом полетів у напрямку до аеропорту Гонггар.
  
  
  А в Лхасі час від часу лунав гуркіт автоматних черг. То тут, то там до синього неба здіймався чорний дим.
  
  
  "Китайці борються", - промимрив Кула.
  
  
  "Але з ким вони борються?" Чіун поцікавився вголос.
  
  
  "Вони борються з тибетцями", - гордо сказав Лобсанг. "Жителі Лхаси, знаючи, що серед них Бунджі, відкрито повстають".
  
  
  "Тибетці не борються", - зневажливо сказав Кула.
  
  
  Але коли вони підійшли до міста, звуки бою посилилися.
  
  
  Бій, здавалося, зосередився навколо штаб-квартири Бюро громадської безпеки. Кула обійшла його, поїхавши по Ефонг Бейлу на південь, до Сінфа Донгла, і зрізала шлях вгору і вниз по порожніх вулицях, у вікнах яких виднілися злякані обличчя Тибету, поки в поле зору не з'явилася дорога назад в Гонггар.
  
  
  Повертаючи за ріг, вони уникли лобового зіткнення з військовою вантажівкою з таким невеликим відривом, що обидві машини обмінялися зразками фарби.
  
  
  "Водії кхампи!" Кула пробурчав. "Вони найгірші".
  
  
  "Кхампи – це бійці", - сказав Лобсанг.
  
  
  "Кхампи - бандити та ніжки", - прогарчав Кула. Але щось у дзеркалі заднього виду змусило його випрямитись на сидіння. Вантажівка з вереском розверталася і мчала за ними на високій швидкості.
  
  
  Кула натиснув на акселератор, сказавши: "Я їм покажу!"
  
  
  Джип рвонувся вперед. Вантажівка з ревом пішла за ним. Ніздря в ніздрю вони мчали до Гонґгара. Щоразу, коли вантажівка порівнялася з нею, Кула вичавлював із джипа все більше кінських сил.
  
  
  Зрештою, джип здавався явним переможцем, поки роздратований голос не заглушив звуки ревучого двигуна.
  
  
  "Привіт! Пуловер! Це я!"
  
  
  Чіун пожвавішав на своєму місці. "Рімо?"
  
  
  "А ти як думаєш?" Крикнув Рімо Вільямс з-за керма.
  
  
  Кула, широко розплющивши очі, сказала: "Але ти одягнений як Кхампа, Білий Тигр".
  
  
  "Це довбане маскування!" Крикнув Римо. "Тепер зупинись".
  
  
  Кула почав гальмування. Нога у сандалі допомогла його нозі натиснути на педаль газу, а рука з довгими пальцями взялася за кермо і невблаганно направила джип до узбіччя дороги.
  
  
  Римо вистрибнув з вантажівки, його тюрбан зі сріблястою лисицею з'їхав набік.
  
  
  Чіун вискочив йому назустріч. "Що ти робиш у Тибеті?" - сердито запитала Майстер Сінанджу.
  
  
  "Я намагався знайти тебе протягом кількох годин", - поскаржився Римо. "Знаєш, цього разу в тебе справді вийшло. Назріває величезний міжнародний сморід".
  
  
  "Я у творчій відпустці", - відрізав Чіун. "Жодна тінь того, чим я займаюся, не повинна падати на Америку".
  
  
  "Скажи це Пекіну. У Сміта припадки. Президент лежить на спині, тому що Перша леді лежить на його спині. Послухайте, ми маємо швидко вивезти всіх вас із Тибету".
  
  
  "Хто це?" Кула спитав Римо, вказуючи на Бумбу Фана.
  
  
  Бумба Фан ударив себе в груди, сказавши: "Я Бумба Фан, сильна права рука Гонпо Джігме".
  
  
  "Хто такий Гонпо Джігме?" - Запитав Кула.
  
  
  "Я", - сказав Римо.
  
  
  Чіун став перед Римо. "Ви Гонпо Джігме?" - Запитав я.
  
  
  "Так".
  
  
  "Але ти говориш як Римо".
  
  
  "Я Римо".
  
  
  "Ти щойно сказала, що ти Гонпо Джігме".
  
  
  "Я Гонпо Джігме. Послухай, це починає звучати як одна з тих веселих розмов про Бумбу, які я продовжую вести, куди б я не пішов. Давай просто заберемося звідси, добре?"
  
  
  У цей момент перед Римо постала Скуїреллі Шікейн. Вона робила шалені рухи у бік себе, Чіуна та свого неробочого голосу.
  
  
  Римо відновив її голос дотиком до шийного нерва.
  
  
  "Що за ідея увірватися сюди та вкрасти моє шоу?" Зажадала відповіді Скуїреллі.
  
  
  "А?"
  
  
  "Це мій фільм, ти - ти, викрадача сцен! І ти спізнилася, якщо прийшла сюди, щоб стати партнеркою. Це вже третій акт".
  
  
  "Про що вона там бурмоче?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Ніхто не знає", - сказав Чіун. "Але ми повинні вивезти вас з Тибету якнайшвидше".
  
  
  "Витягни мене з Тибету! Я зробила півсвіту, щоб витягти тебе з Тибету".
  
  
  "Я нікуди не піду!" Запротестувала Скуїреллі. "Я Ягня Бунджі, а в Тибеті слово Ягня Бунджі - абсолютний закон. Отже, ось мій план. По-перше, ми..."
  
  
  Римо і Чіун припинили будь-який подальший протест попереджувальними жестами пальців, що приглушують голос, всі вони залізли назад у свої машини і з ревом помчали в напрямку аеропорту Гонггар.
  
  
  Чіун приєднався до Римо у вантажівці. Римо був за кермом, а Бумба Фан сидів навпочіпки в кузові вантажівки.
  
  
  За ними Лхаса здригнулася від вибухів.
  
  
  "Я говорив цим кхампасам не влаштовувати безлад", - поскаржився Римо. "Щойно вони увірвалися в місто, їм не терпілося увірватися в китай".
  
  
  "Коли ти стала Кхампою?" Чіун пирхнув.
  
  
  "Я почесний Кхампа". Римо нахилився і прошепотів: "Вони думають, що я персонаж Гонпо Джігме".
  
  
  "І ким ти себе уявила?" Запитав Чіун.
  
  
  Римо викинув свій тюрбан із сріблястої лисиці у вікно і шльопнув себе по сверблячому місцю на потилиці.
  
  
  "Хлопцю дуже потрібно помитися", - сказав Римо. Потім, помітивши, що лисина Майстра Сінанджу забруднена чорним, він спитав. "Що це у тебе на голові?" Схоже, ти грала у вугільному бункері”.
  
  
  "Це частина моєї маскування".
  
  
  "Маскування?"
  
  
  "Ти замаскувалася. Хіба я не маю права на те саме?"
  
  
  "Ну, хоч би що це було, воно знімається", - зазначив Римо.
  
  
  Поглянувши на себе в бічне дзеркало, Чіун дістав із рукава маленький аерозольний балончик. Він використав його, щоб рясно нанести чорну порошкоподібну субстанцію на покриту прожилками шкіру голови.
  
  
  Римо мигцем побачив етикетку, перш ніж банка зникла назад у рукаві. Там було написано "Волосся в банку".
  
  
  Римо закотив очі. Вибратися з Тибету йому було недостатньо скоро.
  
  
  Коли вони в'їхали до аеропорту Гонггар, на них чекала приймальна комісія. Не солдати, хоч серед присутніх було кілька людей, але вони швидко відійшли на задній план.
  
  
  Прості тибетці вишикувалися вздовж під'їзної дороги і утворили півколо на асфальті. Молитовні колеса, як прості, так і багато прикрашені, неспокійно оберталися. Всі погляди стежили за ними, коли вони зупинилися біля турбогвинтового літака, що чекав їх.
  
  
  "Мені не подобається, як це виглядає", - сказав Римо, обмацуючи очима натовп.
  
  
  "Вони не втручатимуться", - сказав Чіун, але його очі були стурбовані, коли він вийшов з вантажівки.
  
  
  "Не будь дурною", - сказала Скуїреллі. "Це моя улюблена публіка". Вона почала надсилати повітряні поцілунки. "Ю-ху. Це я – Бунджі-лама".
  
  
  Ряди тибетців дивилися на неї без емоцій.
  
  
  "Що з ними не так? Мене не було шістдесят років. Можна подумати, вони були б раді бачити мене".
  
  
  Китаєць середніх років у військовій формі виступив із натовпу. "Я той, хто запропонував вам безпечний прохід", – оголосив він.
  
  
  "І тобі доведеться дорого заплатити, якщо такий прохід не буде надано", - попередив Чіун рідною мовою чоловіка.
  
  
  "Як міністр державної безпеки всього Китаю, я скликала жителів цього району, щоб вони проводили вас".
  
  
  "Ласкаво просимо, вони можуть бачити це сумне видовище", - ледве чутно промовив Чіун.
  
  
  "Важливо, щоб народ Тибету побачив, що клік Бунджі не піклується про них і бажає повернутися до м'якого комфорту Заходу", - промуркотала міністр безпеки.
  
  
  "Ми йдемо, тому що самі вирішили піти", - натягнуто сказав Чіун
  
  
  "Але тибетський народ не залишиться без духовного керівництва", - плавно продовжив міністр безпеки, його слова були звернені до натовпу. "Бо один прийшов на цю землю, щоб запропонувати керівництво у ці смутні часи".
  
  
  З цими словами китайський міністр державної безпеки вказав на схід. "Бо Таші повернувся до Тибету!" – голосно сказав він.
  
  
  "Таші!" Лобсанг засичав.
  
  
  Тибетці перейняли це ім'я, повторюючи його знову і знову приглушеним побожним тоном, який по гучності перейшов у спів.
  
  
  "Що таке таші?" - здивувався Римо, який не міг стежити за розмовою, але зауважив, що це слово повторюється знову і знову.
  
  
  "Таші-лама", - натягнуто промовив Чіун.
  
  
  "Є ще одна лама?" - Вибухнула Скуїреллі.
  
  
  "Також відома як Панчен-лама", - прошипів Лобсанг. "Він є і завжди був інструментом китайців".
  
  
  "Він дуже могутній?"
  
  
  "Він - реінкарнація Опамі, Будди Безмежного Світу".
  
  
  Очі Скуїреллі розширилися. "Безмежне світло! Він більша зірка, ніж я? Я вищий за рангом? Наскільки великий його трейлер? О Боже, до того ж, мене відсувають на другий план".
  
  
  "Таші йде!" Кула загарчав.
  
  
  "О мій Бог, приїжджає Таші-лама, а в мене волосся безладно! І подивися на цей одяг! Мені потрібно переодягтися. Де моя вбиральня?"
  
  
  "Тихіше. Це момент величезної важливості".
  
  
  Натовп розступився, і в полі зору ковзнув квартет настоятелів у червоно-золотих шатах. Вони наближалися до величних кроків.
  
  
  "Яка з них Таші?" Прошепотіла Скуїреллі.
  
  
  Немов за сигналом, настоятелі розійшлися, відкриваючи крихітну фігурку в золотистому одязі, що йде поруч, обличчя м'яке і безтурботне під митрою, очі, що мають невинність і красу, які неможливо описати словами.
  
  
  "Це лише дитина", - сказав Римо.
  
  
  Це було. Таші-ламі не могло бути більше восьми. Його крихітне личко світилося гордістю.
  
  
  Скуїреллі ахнула. "Але подивися на розмір цього молитовного колеса. Воно величезне! А все, що я маю, - це цей вошивий Оскар".
  
  
  "У цьому весь бізнес, мила", - сказав Римо.
  
  
  Таші-лама підійшов до Біличої Шикани зі спокійною цілеспрямованістю. Його нехитрі очі не відривалися від її обличчя, і він високо підняв своє велике молитовне колесо, хоч і важко.
  
  
  "Що мені сказати?" Скуїреллі нервово спитала Лобсанга.
  
  
  "Не ставай на коліна!" Порадив Лобсанг.
  
  
  "Повітряний поцілунок підійде? Він такий милий".
  
  
  "Дозволь йому поклонитися тобі, Посланий Буддою", - переконував Кула.
  
  
  Скуїреллі випросталася на весь зріст і привела волосся в подібне до порядку.
  
  
  Таші став прямо перед нею. Він стояв, дивлячись угору, з обличчям, яке було подібне до дорогоцінного каменю, зробленого з досконалої плоті. Його очі були непроникні. Білочка проковтнула. Вона ніколи не вміла ладнати з дітьми.
  
  
  Вона високо підняла свій "Оскар", щоб натовп міг це побачити. Реакції не було. Що не так із цими мужланами? вона запитувала себе. Невже вони не розпізнають чарівність, коли бачать її?
  
  
  Скуїреллі заплющила очі і зібралася з духом. Я не збираюся кланятися. Незважаючи ні на що. Я витримаю цю маленьку сутичку, навіть якщо виглядатиму як руїна. Він, мабуть, носить гумові труси. Я впораюся з цим. Я знаю, що зможу.
  
  
  Тяглися хвилини. Таші та Бунджі стояли віч-на-віч на одному кінці злітно-посадкової смуги, оточені стривоженими тибетцями, під неможливо блакитним небом.
  
  
  Всі знали, що в цій зустрічі вирішиться питання про справжнього духовного лідера Тибету та майбутнього самого Тибету.
  
  
  "Як довго це буде продовжуватись?" Раптом Рімо прошепотів Чіуну.
  
  
  "Поки що один не визнає кармічну перевагу іншого".
  
  
  "Ми могли б проторчати тут весь день", - пробурчав Римо, обводячи поглядом натовп. Він зауважив, що міністр державної безпеки знову розчинився у натовпі. Він йшов задом наперед, його очі були прикуті до живої картини, звиваючись за буквальною стіною тибетців, які нічого не помічали.
  
  
  Щось у цьому здалося Римо неправильним.
  
  
  Потім він побачив, як чоловік поліз у кишеню і дістав щось маленьке і чорне, і коли він натиснув на це великим пальцем, пролунало майже нечутне клацання.
  
  
  У ПИСАННЯХ ЗАПИСАНО, що у знаменний день, коли зустрілися Бунджі-лама та Таші-лама, їхня сукупна карма зустрілася, змішалася і боролася у сферах, невідомих людям. Їхня неприборкана воля відмовлялася поступатися. Не могло бути ні перемоги, ні поразки, ні іншого результату, окрім безвихідного становища.
  
  
  Оскільки іншого можливого результату не було, Бунджі та тулку просто зникли з існування, кожен знаючи, що вони повернуться у колі існування, щоб змагатися один з одним у своєму наступному житті.
  
  
  Усі свідки повідомили, що після того, як двоє зникли з існування, пролунали гучні стогнання, і щоб заспокоїти їх розчарованих послідовників, на їхньому місці було залишено яскраве світло як обіцянка, що якось вони повернуться.
  
  
  І диво з чудес, з ясного неба полився дощ дивного кольору.
  
  
  ГІГАНТСЬКЕ МОЛИТВНЕ КОЛЕСО у крихітному кулачку Таші-лами вибухнуло зі звуком, схожим на гуркіт грому. Струс відкинув усіх свідків щонайменше на тридцять ярдів у переплетенні людських кінцівок. Спалах світла випалив залишкове зображення на кожній сітківці.
  
  
  Римо був єдиним, хто передбачав це. Навіть тоді не було способу зупинити це. Клацання радіопідривника дало йому достатньо часу, щоб на бігу крикнути "Бомба!", а потім його, як і всіх інших, збило з ніг і відкинуло назад гарячою стіною повітря, що рухається.
  
  
  У повітрі Римо змусив своє тіло розслабитись. Опустивши п'яти, він створив опір. Коли він контролював свою траєкторію, він двічі перекинувся і різко зупинився рачки, неушкоджений.
  
  
  Майстер Сінанджу, також відкинутий назад, схопився за електричний стовп, що проходить, двічі обмотався навколо нього і схопився на ноги, його обличчя почервоніло від люті.
  
  
  "Це була пастка!" Крикнув Римо. "Той китайець мав детонатора".
  
  
  "Бунджі!" Лобсанг закричав, розпластавшись на спині. "Я не бачу Бунджі!"
  
  
  Крик був підхоплений сотнями виконаних муки голосів. Інші звали Таші-ламу. Потім пішов дощ. Він був червоний, яскраво-червоний і дуже теплий, коли падав на людську шкіру. Це впало з абсолютно ясного неба.
  
  
  Всюди тибетці намагалися зловити краплі яскраво-червоного дощу. У наступні роки виникали суперечки про те, чиї краплі життя були захоплені – Бунджі чи Таші.
  
  
  Зрештою, це не мало значення. Обидві були стерті з чуттєвого світу.
  
  
  Римо рухався серед полеглих тибетців у пошуках. Саме Чіун знайшов міністра державної безпеки, оглушеного і все ще стискає детонатор, що інкримінує.
  
  
  Чоловік застогнав збентежено. Він підвів погляд, його очі почали прояснюватись. "Я зберіг обличчя", - видихнув він. "Тибет назавжди належатиме Китаю".
  
  
  "Є не один спосіб втратити обличчя", - парирував Чіун, і його пальці з довгими нігтями ковзнули вниз, як тигра. Вгору та вниз по відкритому обличчю чоловіка вони спрацювали. Коли вони пішли, кістяна маска його черепа лежала на сонці серед червоних стрічок, які були його брехливими рисами обличчя.
  
  
  Міністр державної безпеки, мабуть, зрозумів, що щось не так. Він закрив обличчя руками і виявив гладку кістку замість тіла. Його очі розширились у білих очницях, а рот відкрився, щоб закричати.
  
  
  Жорсткий каблук черевика Римо загнав ненароджений крик назад у розбиту кістяну маску, яка тепер більше не була обличчям чи черепом, а більше була схожа на чашу, наповнену білим гравієм.
  
  
  "У наступному житті пощастить більше, приятель", - різко сказав Римо.
  
  
  "Той, хто пожертвував дитиною для досягнення своїх злих цілей, не заслуговує на наступне життя", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Давайте вибиратися звідси".
  
  
  Ніхто не намагався їх зупинити. Тибетці були надто зайняті, ганяючись за краплями дощу. Але коли вони дісталися турбогвинтового літака, двоє військовослужбовців НВАК припустилися помилки, піднявши гвинтівки до плеча.
  
  
  Римо і Чіун ударили їх одночасно, встромивши приклади гвинтівок їм у плечі і зламавши обох. Після цього охоронці втратили інтерес до всього.
  
  
  "Ти можеш керувати одним із них?" - Запитав Римо Кулу, притримуючи двері для Чіуна.
  
  
  "Ми з'ясуємо", - сказав Кула, підіймаючись на борт.
  
  
  Наступної хвилини пілот вилетів, тримаючи в одній руці верхню частину черепа, а його мозок був виставлений на світ.
  
  
  Рімо ставив питання, що це був за звук, що плескав.
  
  
  Двигуни вже працювали, так що залишалося тільки знайти місця, коли Кула увімкнув дроселі. Турбогвинтовий літак незграбно рушив уперед, розвернувся, і двигуни заревіли.
  
  
  Тибетці розсипалися перед ними, коли турбогвинтовий літак набрав висоту і попрямував до найближчих гірських хребтів.
  
  
  Ніхто не намагався їх зупинити. Навіть після того, як вони залишили долину Лхаса позаду і опинилися над нескінченними тибетськими горами. Жоден реактивний літак або гелікоптер не піднявся, щоб кинути їм виклик.
  
  
  Коли здавалося, що вони без небезпеки, Кула відвернувся від управління і крикнув у відповідь: "Я висаджу вас усіх в Індії".
  
  
  "Що ти збираєшся робити?" Запитав Римо.
  
  
  "Лобсанг і я маю знайти Бунджі".
  
  
  "Що?"
  
  
  "У самий момент її смерті", - глухо сказав Лобсанг. Бунджі і відвести його до Левиного Трону”.
  
  
  "І я допоможу, тому що Болдбатор хан ухвалив, що Китай здасть Тибет", - додав Кула.
  
  
  "Я теж допоможу", - запропонував Бумба Фан.
  
  
  "Я не ходитиму з Кхампою", - присягнув Кула.
  
  
  "Бунджі не знайде простого монгольського коня", - наполягав Бумба Фан.
  
  
  "Хлопці, ви коли-небудь здаєтеся?" - пробурмотів Римо.
  
  
  "Ми буддисти", - сказав Кула. "Нам потрібно тільки опинитися в потрібному місці у призначену годину, і слава та заслуги виллються на нас".
  
  
  "Схоже, у вас у всіх є повний календар", - сказав Римо. Він залишив їх віч-на-віч із плануванням возз'єднання з Майстром Сінанджу в задній частині літака.
  
  
  "Смітові буде що тобі сказати", - попередив Римо.
  
  
  "Я призначаю тебе офіційним представником Будинку Сінанджу", - зневажливо сказав Чіун. "Ти можеш говорити йому все, що захочеш".
  
  
  "Але я нічого не знаю", - запротестував Римо.
  
  
  "Принаймні ти визнаєш своє невігластво", - пирхнув Чіун.
  
  
  Вони сиділи в тиші, поки нескінченність Тибету проносилася під їхніми крилами.
  
  
  - Отже, - запитав Римо через деякий час, - ким, чорт забирай, був Гонпо Джігме?
  
  
  Чіун відвернувся до вікна. "Я розповім тобі після того, як ми покинемо Тибет. І не раніше".
  
  
  "Чому не зараз?"
  
  
  "Це я теж розповім тобі пізніше".
  
  
  І до кінця польоту Римо не зміг витягнути з Чіуна більше жодного слова. Це було дуже дивно.
  
  
  Але не така дивна, як краєвид унизу. Вона виглядала дуже знайомою. Особливо одна кругла снігова шапка, над якою вони пролітали недалеко від кордону з Індією. По її обличчі тягнувся довгий шрам. Римо було відірвати від неї очей. Вона виглядала найзнайомішою з усіх.
  
  
  Після того, як це зникло з уваги, Римо помітив, що Чіун якось дивно дивиться на нього. Раптом Майстер Сінанджу відвів погляд.
  
  
  Розділ 39
  
  
  
  
  Через три дні Римо Вільямс розмовляв телефоном з Гарольдом У. Смітом зі свого масачусетського кондомініуму.
  
  
  "Президент заспокоївся", - говорив Сміт.
  
  
  "Ви маєте на увазі, що Перша леді заспокоїлася", - поправив Римо.
  
  
  "Як би там не було, криза, схоже, минула. Китайці звинувачували Вашингтон у здійсненні інтервенціоністських планів, але як тільки президент вказав, що Скуїреллі Шікейн загинула за підозрілих обставин, будучи технічно гостею Пекіна, їхнє буйство вщухло."
  
  
  "То це все?"
  
  
  "Вогнища агітації Тибету були придушені. Були страти без належного судового розгляду. Боюся, що одним з таких був наш зв'язковий в Лхасі, Бумба Фан".
  
  
  "Там, звідки він прийшов, їх ще багато".
  
  
  "На щастя, цей інцидент не переріс у відкрите повстання", - сказав Сміт.
  
  
  "Цього ніколи не станеться", - сказав Римо. "Тибетці не вірять у боротьбу. Поки вони не звикнуть до нового ставлення, вони застрягнуть із китайцями".
  
  
  "Ви колись з'ясовували, чому Чіун втрутився в Тибет?"
  
  
  "Ні, він дуже стриманий із цього приводу. І він звинувачує мене в тому, що я все зруйнував".
  
  
  "Навпаки", - сказав Сміт. "Ваше своєчасне прибуття, можливо, призвело до найкращого результату серед свідомо поганих можливих сценаріїв".
  
  
  "Скажи це тим, хто вижив, Скуїреллі Чікейн", - рішуче сказав Римо.
  
  
  "Я так розумію, їх найняли як консультанти для нового фільму, заснованого на її доволі, е-е, яскравому житті", - сухо сказав Сміт.
  
  
  "Я зачекаю відео", - сказав Римо. "Говорячи про відео, я знайшов той епізод "Шоу срібної рибки Пупі", з якого все це почалося, записаний на плівку. Це старий епізод. Мені здається, Чіун передбачав наближення Лобсанга. Змінюючи тему, Римо запитав: "Ви знайшли у своїх комп'ютерах що-небудь про це ім'я, про яке я вас питав?
  
  
  "Гонпо Джігме?"
  
  
  "Хто ще?"
  
  
  "На жаль, ні. Це тибетська. У моїй базі даних на подив мало інформації цією мовою".
  
  
  "Чіун обіцяв мені, що пояснить, що це означає, але поки він уникає цієї теми. Що мене вражає, то це те, чому Тибет здався мені таким знайомим. Я ніколи в житті там не була".
  
  
  "Дежавю", - сказав Сміт.
  
  
  "А?"
  
  
  Люди, що випадково зустрічаються з новою людиною або місцем, іноді відчувають помилкове почуття впізнавання. Вчені-біхевіористи припустили, що певні запахи, пов'язані з минулим людини, викликають це явище. Мозок згадує запах, але розум вважає, що він згадує місце. ."
  
  
  "Так, ну, Тибет пах так, як я ніколи раніше не пах", - похмуро сказав Римо.
  
  
  Внизу він почув, як відчинилися і зачинилися двері.
  
  
  "Чіун повернувся", - швидко сказав Римо. "Мені потрібно бігти".
  
  
  Повісивши трубку, Римо втік униз сходами, щоб зустріти Майстра синанджу біля дверей. Чіун ніс паперовий пакет, від якого виходив безпомилковий запах свіжої риби.
  
  
  "Тріска?" - спитав Римо, беручи мішок.
  
  
  "Пікші не було", - сказав Чіун, зачиняючи двері. "І тепер твоя черга готувати".
  
  
  "Минулого разу готував я", - зауважив Римо, коли вони разом увійшли до кухні.
  
  
  "Минулого разу ти погано готувала. Качка була жирною, а рис недовареним. Тому сьогодні ввечері ти готуватимеш у спокутування своїх минулих помилок".
  
  
  "Ось що я тобі скажу, ти зламайся і дай відповідь на мої запитання, а я із задоволенням приготую".
  
  
  "Мені байдуже, із задоволенням ти готуєш чи ні, головне, щоб ти готувала добре", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Домовилися".
  
  
  "Якщо їжа виявиться мені до смаку", - дозволив Чіун.
  
  
  ЧАС ПОПУСТІ вони насолоджувалися післясмаком повних шлунків нагорі, в кімнаті для медитацій, крізь чотири величезні вікна якої лилося вмираюче денне світло.
  
  
  "Добре", - сказав Римо, відкладаючи палички для їжі. "Час відповідати. Спочатку скажи мені, чому ти рвонула до Тибету без мене".
  
  
  "Бо я був зобов'язаний це зробити", - сказав Чіун, відкладаючи убік рис.
  
  
  "За словами Болдбатора Хана, ні. Він заплатив вам за те, щоб ви знайшли Бунджі-ламу, а не за те, щоб ви супроводжували її всю дорогу до Лхаси".
  
  
  "Правду кажучи, моя подорож до Лхасу була поверненням старого обов'язку".
  
  
  "Я слухаю", - сказав Римо.
  
  
  "Я розповіла вам безліч історій про Будинок Сінанджу, його майстрів, його імператорів і його клієнтів. З них єдиною державою, якій Сінанджу рідко служили, був Тибет. Тепер ви могли б подумати, що зі своїми амбітними настоятелями та інтригами синанджу знайшли б там набагато більш прибуткову роботу.Так думав майстер Пожи, який за своїм першим контрактом вирушив до Тибету за вказівкою настоятеля, який насправді був китайцем, а не тибетцем.Так ось, цей настоятель був регентом якогось Далай-лами, який виявив непокірність. підкорявся своєму чолі, що є іншою назвою вчителя. Було вирішено, що з цим ламою треба покінчити тихо, а на його місце знайти іншого, більш зговірливого".
  
  
  Чіун заплющив очі, ніби викликаючи цю подію у пам'яті.
  
  
  "Майстер Пожжі отримав свої інструкції від цього прихованого абата в тіні Потали разом з мішком золота. Глибокої ночі Пожжі прослизнула в величний палац і, слідуючи вказівкам, попрямувала до спальні лами. Крадучись, він наткнувся на Далая, сплячого, його спліно, його постіль. голову, ніби в страху... У глибині душі Пожжі був радий, бо це набагато полегшувало його завдання... Підкравшись до ліжка, він одним ударом розмозжив голову під ковдрою... І все було добре.
  
  
  "Наступного дня, коли тіло мертвого Далая було оприлюднене, майстер Пожжі отримав залишок свого золота. Він був новачком, але по дурниці затримався, щоб побачити мертве обличчя своєї жертви."
  
  
  Очі Чіуна обважніли від смутку.
  
  
  "Думаю, я бачу, що прийде", - тихо сказав Римо.
  
  
  "Обличчя було обличчям дитини, Римо. Пожжі вбив дитину. Це, як ти знаєш, найбільший злочин, який може вчинити майстер. І хоча Пожжі був невинний у тому, що стосувалося наміру, все ж таки саме його рука позбавила життя миле дитя. У гніві Пожей убив настоятеля, який був знаряддям Китаю, який уже тоді бажав отримати Тибет, і, на свій сором, Пожжі присягся одного разу викупити перед Тибетом цей злочин, але за його життя така можливість так і не представилася, і так борг передавався від майстра до майстра. , поки не представилася відповідна можливість. Я вирішила повернути цей обов'язок, вирушивши на порятунок Бунджі".
  
  
  "Але вона померла".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Це не моя вина. І не в цьому справа. Обов'язок був повернутий. Крім того, Бунджі не помер. Вона просто перейшла в нове, можливо, більш гідне тіло."
  
  
  "Ти ж насправді не віриш у цю нісенітницю".
  
  
  "Я не бажаю обговорювати свої переконання", - сухо сказав Чіун.
  
  
  "Чудово. давайте обговоримо Гонпо Джігме".
  
  
  Чіун спокійно кивнув головою. "Ти сказала мені, що вже знаєш значення імені Тибету, Джигме", - сказав він. "Воно означає "дредноут". Поширене ім'я серед тибетців, хоч би яким дивним це здавалося для такої мирної раси людей."
  
  
  "Зрозумів", - нетерпляче сказав Римо. "Що щодо Гонпо?"
  
  
  Чіун критично оглянув свою ученицю. "Невже ти не можеш здогадатися?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Навіть після того, як ти сказала мені, що Тибет здався тобі знайомим для твоїх очей, які ніколи раніше не зупинялися на його величі?"
  
  
  "Deja vu."
  
  
  Чіун погладив бороду. "Я не знаю цього імені".
  
  
  "Сміт пояснив це мені. Це означає відчуття того, що ти був десь, навіть якщо твоя нога ніколи туди не ступала. У мене був напад дежавю. Жодної таємниці".
  
  
  "Ні. Ні", - роздратовано сказав Чіун. "Сміт помиляється. Гонпо - це бог, відомий народу Тибету. Його також звати Махакала".
  
  
  "Мені здається, я чув це ім'я раніше", - зізнався Римо.
  
  
  "Є ще одне ім'я Гонпо. Набагато більш відоме. Ти не можеш вгадати це ім'я, Римо?"
  
  
  "Я не в курсі богів Тибету".
  
  
  "Забудь про Тибет! Я говорю про Гонпо, який також відомий як Дредноут".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Як по-іншому називається дредноут, товстун?"
  
  
  "Подай на мене до суду. Я не знаю".
  
  
  "Руйнівник. Руйнівник - це інше слово, що означає дредноут. Він Гонпо - Руйнувальник".
  
  
  І тут Римо осяяло. "Ти хочеш сказати, Гонпо - це інше ім'я Шиви?"
  
  
  "Я маю на увазі саме це. Вважається, що Шива Руйнівник живе на вершині гори Кайлас. Це одна з причин, через яку, хоча багато хто робить паломництво до його вершини, ніхто не наважується піднятися на неї. Що ти про це думаєш, Римо?" "
  
  
  "Що ж, це доводить, що я не Шива чи не реінкарнація Шиви. Я виросла в Ньюарку. Ніколи не чула про гору Кайлас".
  
  
  "Ні. Ні. Це нічого подібного не доводить. Тибетці визнали тебе Гонпо. І коли ти пролітала над горою Кайлас, ти не могла відірвати очей від її жахливої вершини".
  
  
  Римо насупився. "Це була та вкрита шрамами гора недалеко від Індії?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Хіба це не доводить, що дух Шиви керує тобою?"
  
  
  "Їздить верхи? Це те, що сказала та дівчина-кочівниця. "Бог їздить на тобі".
  
  
  "Серед тибетців є містики, звані пово, які впадають у транс і вручають свої тіла духам певних богів, які потім говорять їх вустами. Без сумніву, ця жінка усвідомила, що дух Шиви виявив себе через тебе".
  
  
  "Звучить як ченнелінг. Це той тип бульдожства Нью Ейдж, в який вірила Скуїреллі Чікейн".
  
  
  "Просто тому, що дурень вірить, що сонце сходитиме щоранку, не означає, що сонце симулюватиме просто на зло дурню", - порадив Чіун.
  
  
  Римо вперто схрестив руки на грудях. "Так? Ну, я все ще ні на що з цього не купився. Ні реінкарнації, ні Бунджи-лам, ні Шиви, ні Гонпо, ні чогось подібного."
  
  
  "Це ваш привілей", - відрізав Чіун. "Це не я наполягав на цьому питанні, а ви. А тепер ви лаєте мене за те, що я вам це пояснив".
  
  
  Римо довго мовчав. У сутінках його суворе обличчя поступово пом'якшилося. Те саме сталося і з Чіуном. Вони розслабились.
  
  
  "Можливо, колись я піднімуся на гору Кайлас і подивлюся, чи справді там щось є", - задумливо сказав Римо. "Просто щоб вирішити це питання".
  
  
  "Можливо, ти так і зробиш, сину мій", - повільно промовив Чіун. "Але перш ніж ти це зробиш, подумай над таким питанням - якщо Шива дійсно мешкає там, хто спуститься з гори Кайлас, одягнений у твоє тіло і кістки?"
  
  
  Римо не мав відповіді на це. Натомість він сказав: "Ну, одне можна сказати напевно. Скуїреллі Шікейн не була реінкарнацією Бунджі-лами. Вона була просто мрійливою дурницею з манією величі".
  
  
  "Ви занадто впевнені у собі для того, хто заявляє, що не вірить ні в що, крім власної впертості", - сказав Чіун.
  
  
  "Якщо Скуїреллі Чікейн справді повернеться", - сказав Римо, "нехай вона знайде нас цього разу".
  
  
  "Не навертай на наші голови таку неприємну карму", - попередив Чіун. "Один хитрий прийом за одне життя - це занадто".
  
  
  І в згасаючому світлі дня вони обидві посміхнулися.
  
  
  ЕПІЛОГ
  
  
  У перший день третього місяця тибетського Року Земляного Собаки Дра Дранг лежала на підстилці з чистої соломи в корівнику в містечку Буранг, хрюкаючи і гримасуючи в радісних пологах свого первістка.
  
  
  Нарешті, після довгих зусиль, дитина народилася, вислизнувши в слизькому потоці крові та навколоплідних вод.
  
  
  Акушерка взяла дитину на руки, витерла коротке жалібне мекання з крихітних легень і зубами перерізала пуповину.
  
  
  Загорнутого в покривало з шерсті яка дитину з дивно безтурботним обличчям і характером передали їй. Дра Дранг притиснула мирний пакунок до своїх м'яко піднімається грудей.
  
  
  Збираючись розгорнути тканину, щоб подивитися, хлопчика вона щойно народила чи дівчинку, Дра Дранг була вражена, побачивши, що на крихітній, пульсуючій головці є волосся. І волосся було руде, як іржа.
  
  
  Вона запитувала себе, що могло означати таке передчуття.
  
  
  НІКОЛИ. Ніколи не грайте навпроти дітей чи собак. Завдяки цьому маленькому соплюшці проти мого імені закладена найбільша бомба з часів Воріт Небес, і мені доводиться обходити все заново. Саме тоді, коли я мав ідеальне втілення, а також кульмінацію на третьому барабані!
  
  
  Гіркі думки луною віддавалися в темряві її розуму, де не було ні думок, ні страху, ні болю. Лише взаємні звинувачення.
  
  
  Несподівано вона відчула, що рухається. Подібно до безпорадної пробки, її люто виштовхували з місця плаваючої темряви. Різкий удар припав їй у зад, і вона знову задихала. У повітрі пахло стайнею.
  
  
  Скуїреллі Шікейн розплющила очі і озирнулася довкола. Вона побачила обличчя Тибету. Добре. Цього разу їй не доведеться чекати на шістдесят років, щоб її знайшли. На цей раз вона зробить все правильно. Цього разу вона спочатку стане Бунджи-ламою, а потім розпочне свою славну кар'єру у кіно. Це буде повернення всіх часів.
  
  
  Вона подивилася на широке обличчя своєї нової матері. Не дуже добре – шкіра в оспинах, а зуби настільки згнили, що їх неможливо було вставити. Ну, вона не виграла б жодного конкурсу краси, але вона мала стати кращою за попередній. І на той час, коли вони потраплять в об'єктив, може вийти гарна актриса Тибету. Але не надто гарна. Нікому не можна було дозволити затьмарити Сквіреллі Шікейн, якій шість хвилин від народження і яка вже сексуальна.
  
  
  Тепло тіла її нової матері робило Білочку сонною, такою сонною, і спогади про її останнє тіло вже починали вислизати. Але вони повернуться, вона знала. Коли Колесо Часу увійшло у потрібну кармічну позначку.
  
  
  Якраз перед тим, як її спіткав перший сон у її новому житті, Скуїреллі відчула, що з неї знімають ковдру. З цікавістю вона подивилася на себе і побачила крихітний рожевий член.
  
  
  Фу. Я знову хлопчик. Моїй публіці не сподобається, якщо я з'явлюсь в одязі трансвеститу.
  
  
  І все ж таки була одна втіха. Вона знову народилася Тельцем. І всі знали, що в них найкраща карма.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 96: Пекельний дохід
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  З того моменту, як Базз Каттнер в'їхав у ворота, йому здалося, що у Вудлонській лікарні є щось моторошне.
  
  
  Можливо, справа була в кам'яних левах із похмурими обличчями, чиї безтілесні голови височіли на цегляних стійках входу, або в тому факті, що вечірнє небо почало потріскувати хворобливо-жовтими блискавками, коли він проходив.
  
  
  Звичайно, справа була не в тому, що задня частина його фургона Ford Econoline була забита вкраденим комп'ютерним обладнанням. Базз Каттнер постійно укладав угоди, подібні до тієї, яка привела його до Вудлона в цю негоду в початку вересня. Цими днями нечесний долар був чи не єдиним, чим могли заробити кайфові катери світу.
  
  
  Ще одна роздвоєна жовта блискавка встромилася в протоку Лонг-Айленд, коли він спрямував фургон навколо триповерхової цегляної будівлі у пошуках вантажного входу. Грім, коли він пролунав, був глухим, віддаленим ударом, надто тихим, щоб відгукнутися переконливою луною.
  
  
  Лампочка над вантажним входом видавала не більше сорока ватів. Проте її тьмяного світла було достатньо. Голос по телефону сказав йому пошукати світло над дверима з рифленої сталі, що виходить на покритий іржею бетонний вантажний майданчик.
  
  
  Каттнер зупинився, вийшов і відчинив задні двері фургона, перш ніж притиснутись заднім ходом до причалу. Він чекав.
  
  
  Почався теплий дощ. Він барабанив по даху фургона з монотонною регулярністю. Лобове скло попливло. Катнер глянув на годинник, натиснув на клаксон і подумав, чи не натиснути гудок. Але телефонний голос, який все це влаштував, попередив його, щоб він не привертав до себе уваги. Він був гранично зрозумілий із цього приводу. Насправді він був дуже точний у всьому, ніби організація таємних поставок високотехнологічного комп'ютерного обладнання була подачкою в лікарні Вудлон.
  
  
  Можливо, так воно й було, подумав Каттнер. Цими днями медична індустрія переживала удар завдяки Вашингтону. Удар був не такий сильний, як у комп'ютерній сфері, але він наближався до цього моменту.
  
  
  Власник телефонного голосу – заради Бога, він стверджував, що його звуть Джонс, – був надзвичайно точний у виборі товару. Музичні автомати із черв'ячним приводом. Першокласний, без комерційної історії чи вже встановлених програм. Джонс, схоже, теж був дуже розбірливий у цьому. Каттнер не сперечався. Якщо хлопець хотів диски повністю virgin, це було його право.
  
  
  Джонс був страшенно вибагливий для хлопця, який купував дороге комп'ютерне обладнання в кузові вантажівки, подумав Каттнер, коли нарешті загуркотіли рифлені вантажні двері.
  
  
  Піднявши очі, він побачив чоловіка у дзеркалі на дверях. Висока, худорлява тінь, що стояла на значній відстані від тьмяного світла сорокаватної лампочки.
  
  
  Каттнер вийшов. "Джонс?" спитав він.
  
  
  "Так", - сказала тінь.
  
  
  То справді був телефонний голос. Джонс. Він спробував зобразити жорстке гарчання, яке не могло повністю замаскувати суху, як пил, тональність його природного голосу.
  
  
  Каттнер обережно піднявся бетонними сходами. Тінь негайно відступила на крок, ніби побоюючись контакту з людиною. Каттнер негайно розслабився. Якби це була справа рук ФБР, хлопець не поводився б так страшно. "Отримав гроші?" Запитав Каттнер.
  
  
  Тінь на мить нахилилася, і в полі зору з'явився кейс. Каттнер опустився навколішки, відкрив його і закрив після того, як переконався, що якщо в кейсі й не було рівно тридцяти тисяч доларів, їх було достатньо для роботи уряду.
  
  
  "Добре, - сказав Каттнер, випрямляючись, - ми уклали угоду".
  
  
  "Установка – це частина угоди", – нагадав йому сухий голос.
  
  
  "Просто скажи мені, де".
  
  
  "Йдіть за мною".
  
  
  Худа тінь різко повернулася і попрямувала до схожого на печеру приміщення за вантажними дверима, вибираючи шлях у слабкому світлі ліхтарика. Каттнер пішов за ним і виявив, що спускається по помітному схилу в прохолодне приміщення, наповнене великими темними контурами промислових нафтових печей. Одного разу він проходив повз затягнуту павутиною старої вугільної печі в кутку і поряд з нею сталевих бочок, наповнених холодною сірою золою.
  
  
  "Я не знав, що люди все ще спалюють вугілля", - пробурчав він.
  
  
  "Це для проблемної утилізації", – сказав Джонс.
  
  
  Каттнер хмикнув. "Хто в наші дні вивозить твій порох?"
  
  
  Джонс не відповів. Натомість він запитав: "Ви нікому не казали, що їдете до Вудлона?"
  
  
  "Кому б я розповів? Ви знаєте, що це таємна інформація, я знаю, що це таємна інформація. Чим менше людей знають про нашу угоду, тим краще. Ось чому я сформулював "таємно" так, як я це зробив".
  
  
  "Ви не схожі на людину, яка заробляє на життя торгівлею краденим товаром", - зауважив Джонс.
  
  
  «І ти не схожий на хлопця, який купується на це. Але це те, до чого прийшов світ. твій бюджет”.
  
  
  Джонс підійшов до дверей і відімкнув її трьома різними ключами, що висіли на зв'язці ключів. Вони пройшли до темного приміщення, де було набагато прохолодніше. Тут не було чутно барабанного стукоту дощу.
  
  
  Засвітилося світло. Двадцятип'ятивітрова лампа, що звисає з підвісного шнура.
  
  
  "Там", - сказав Джонс. Він не обернувся. Він спрямовував промінь ліхтарика на далеку стіну, де у викладеній цеглою ніші стояли чотири дуже старі мейнфрейми.
  
  
  На підлозі було багато піску, а в кутку купою лежали шматки незакріпленого бетону та розчину. При смішно слабкому освітленні Катнеру спало на думку, що нішу нещодавно розширили.
  
  
  Джонс сказав: "Я хотів би... як ви їх назвали?" - Запитав я.
  
  
  "Музичні автомати".
  
  
  "Так, музичні автомати, підключені до мейнфреймів".
  
  
  "Гібридна система, так? Це розумно. Ти знаєш, чого хочеш".
  
  
  "Так, я знаю, чого хочу. Ви можете встановити нові диски до ранку?"
  
  
  "Я можу спробувати".
  
  
  "Вони мають бути встановлені до ранку. Ніхто не повинен знати".
  
  
  "Ти отримав це", - сказав Базз Каттнер, повертаючись до фургона. Біля вантажного люка стояли ручний візок і візок, і він використав їх, щоб перетягнути музичні автомати та їх оптичні накопичувачі з черв'ячним записом після багаторазового читання назад у прохолодну кімнату з мейнфреймами.
  
  
  Коли він повернув першу, Джонса не було. Звичайно, він міг ховатись серед печей. Каттнер відчув погляд на спині. Придушивши тремтіння, він установив решту машин на місце і приступив до їх з'єднання.
  
  
  Іноді він усвідомлював, що Джонс ширяє поза радіусом дії двадцятип'ятиватної лампи, що напружує очі, як чекаючий трунар. Він не знав, чому цей образ сплив у нього в голові. Можливо, справа була в глухому голосі хлопця та виснаженому погляді.
  
  
  Щоб утриматися від зайвого роздратування, Каттнер заговорив про "синю смугу".
  
  
  “Ти здійснив розумну покупку, Джонсе. Ці оптичні приводи будуть найсучаснішими у двадцять першому столітті. Вам не доведеться замінювати ці пристрої до наступної депресії – не дай Боже”.
  
  
  "Я розумію, що стаціонарний кристалічний накопичувач даних, здатний зчитуватися лазерами, що рухаються, довів свою працездатність на лабораторному рівні", - сказав Джонс.
  
  
  "І це так? Ну, якщо ви запитаєте мене, це довгий шлях від лабораторії до кухні - якщо ви розумієте, що я маю на увазі".
  
  
  "Можу я спитати вас, де ви берете своє обладнання?"
  
  
  “У різних місцях. У наші дні багато комп'ютерних компаній розоряються чи скидають товар. Я беру те, що можу, де можу”.
  
  
  "Чи можна відстежити це обладнання?"
  
  
  “Не через мене. Це музичні автомати XL SysCorp. , у якого погано працюють ресори”. Каттнер зупинився. "Це нагадало мені, що ти на ринку нового терміналу?"
  
  
  "Ні".
  
  
  «Упевнений? клавіатурою."
  
  
  "Мені не потрібні жодні оновлення, окрім оптичних приводів".
  
  
  "Роби як знаєш. Як я вже сказав, це найкращі. Якщо ти плануєш зберігати дані постійно, тобі найкраще використовувати черв'ячний накопичувач. Запиши його один раз, і він залишиться на диску назавжди. Ніяких випадкових стирань. Більше ніяких метушні зі стрічковими накопичувачами" .
  
  
  "Я маю намір зберегти свої стрічкові накопичувачі як резервну копію".
  
  
  "Розумний вибір для обережної людини. А ви, я можу сказати, обережні". Каттнер вразив пучком з'єднувальних кабелів. "То що ж є головним пристроєм?"
  
  
  "Той, що поруч із стояком", - сказав безтілесний голос Джонса.
  
  
  Каттнер озирнувся. Він побачив стояк у кутку, поряд з останнім мейнфреймом у черзі. Він був трохи іржавий, але з відкритого днища тягнувся плоский стрічковий кабель.
  
  
  "Чувак, ця дитина стара".
  
  
  "У мене немає необхідності в оновленні кабелю", - сказав безтілесний голос Джонса.
  
  
  Каттнер простяг кабелі від музичного автомата до головного мейнфрейму і почав підключати все до кабельної системи під назвою "зірка". Він продовжив свою частину розмови.
  
  
  "Як далеко тягнеться цей стрічковий кабель?"
  
  
  "На другий поверх".
  
  
  Каттнер моргнув. Він витягнув шию і звернувся до Джонса. "Ви хочете сказати, що між вашою системою та вашими терміналами цілих два поверхи?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Добре. Я думаю, ви дійсно не хочете, щоб хтось знав про цю вашу гібридну систему", - пробурмотів Катнер, раптово задумавшись, чи не були мейнфрейми вкрадені з якогось складу. Якщо так, то це було страшенно давно. Тим не менш, свого часу вони були гарні. Мейнфрейми IDC. Жаль, що IDC. Каттнер колись працював на них ще в ті дні, коли, якщо ви розбиралися в комп'ютерах, ви могли написати свій власний квиток.
  
  
  Під'єднуючи кабелі, Базз Каттнер помітив, що стояк - це стояк. Зовні - так, але всередині він був у подвійній оболонці. Виглядав як мідь і якийсь інший провідний метал. Можливо з'єднання нікелю. Це було ідеальне екранування для поглинання радіовипромінювання. Вони використовували подібне екранування на комп'ютерних лініях ЦРУ та АНБ, щоб ніхто не міг перехоплювати радіосигнали, що випромінюються комп'ютерами природним чином, та відтворювати їх на віддаленому екрані. Уряд мав для цього слово. Буря. Так, ці кабелі були екрановані Tempest.
  
  
  Що, чорт забирай, це за лікарня? Каттнер замислився. Потім він запитав, чи це була взагалі лікарня. Він згадав, що Джонс дав йому інструкції по поїздці до Вудлона, але насправді там не було жодних покажчиків. Навіть біля воріт. Він мав лише слова Джонса про те, що це місце насправді було Вудлонською лікарнею. І наскільки хорошими були слова хлопця, який залишався в тіні і називав себе Джонсом?
  
  
  Каттнер викинув ці думки з голови. Яким би не було це дивне місце, він мав роботу, яку треба було виконати, і крайній термін, і, що найкраще, велику суму здачі, що чекає наприкінці однієї важкої ночі роботи. Кого хвилювало, що це за місце насправді?
  
  
  Він продовжував говорити. "Знаєш, як тільки ти присвятиш ці музичні автомати їхнім завданням і перенесеш дані з мейнфреймів, ти зможеш викинути всіх цих старих монстрів, крім одного".
  
  
  "Я знаю".
  
  
  "Вам потрібен хлопець, який завантажить ваші дані, я маю інтерфейс. Звичайно, мені доведеться повернутися з мінікомп'ютером. Я можу встановити прямий зв'язок з каналом. Це займе, можливо, два або три тижні, залежно від того, скільки даних у вас є на цих мейнфреймах”.
  
  
  "Дякую, ні", - сказав Джонс, його голос більше не нагадував гарчання, а був дуже сухим. У ньому відчувався акцент. Нова Англія чи, можливо, Південь. У них було багато спільного, якщо ви справді прислухалися.
  
  
  "У будь-якому випадку, - продовжив Каттнер, - вам знадобиться всього один мейнфрейм. Кожен музичний автомат містить сто оптичних пластин, і кожна пластина може зберігати сто мегабайт. У вас рівно дюжина музичних автоматів, так що йдеться про терабайт, якщо не гуголбайт, Зберігання та вилучення даних.Через візьми, якщо ці XL протримаються – а така їхня репутація, – вам не потрібно буде оновлюватися, поки ваші онуки не стануть прабабусею та дідусем”.
  
  
  "Це перебільшення", - сказав Джонс рівним голосом.
  
  
  "Але не так вже й багато, правда?"
  
  
  "У мене немає звички купувати кота в мішку", - сказав Джонс. "Я розумію, що я придбав. Музичні автомати - це запечатані пристрої. Усередині знаходиться пристрій, дуже схожий на пристрій музичного автомата. Рука робота по команді вибирає правильний диск-хробак із дискового масиву і поміщає його на карусель для читання. Це ідеальна система для лікарні Вормвуд".
  
  
  "Я думав, ти казав, що це місце називається Вудлон".
  
  
  Джонс прочистив горло з такою силою, що Базз Каттнер стиснув зуби. Це було дуже нервове прочищення горла. "Я обмовився", - сказав Джонс. "Я думав про черв'якові приводи".
  
  
  "Так, будь-хто може забути назву місця, де він працює", - сухо сказав Каттнер.
  
  
  Джонс нічого не сказав, тому Каттнер продовжив встановлення. Повертаючись до музичних автоматів - вони виглядали як висаджені в ряд присадкуваті бежеві холодильники, - він помітив нерівний край довгої ніші, де стояли мейнфрейми. Крізь залитий бетон просвічували шматочки міді. Заземлена мідна сітка, зрозумів він. Ці мейнфрейми були практично замуровані та захищені від Tempest.
  
  
  Притулок Вудлон, або Вормвуд, або як там його, не був пересічною психлікарнею, вирішив Базз Каттнер. Це було страшенно точно.
  
  
  Десь за кілька годин до світанку – при тьмяному освітленні дивитися по його годиннику було нелегко – Базз Каттнер закінчив установку останніх пристроїв зберігання даних на оптичному черв'ячному накопичувачі XL SysCorp.
  
  
  Вони муркотіли так тихо, що як тільки двері з потрійним замком були зачинені, ніхто, що стоїть там, де він стояв зараз, не запідозрив би, що з іншого боку працює неймовірно потужна гібридна комп'ютерна система.
  
  
  "Добре, все готово", - сказав Каттнер, обтрушуючи бетонний пил з колін своїх джинсових робочих штанів.
  
  
  "Ви виконали своє завдання?" - Запитав голос. То був інший голос. Базз Каттнер різко обернувся. У слабкому світлі він нікого не побачив.
  
  
  "Хто там?" вимагав він.
  
  
  "Я поставив вам питання", - сказав голос. Базз Каттнер відчув, як його серце підскочило до горла. Голос тепер був у нього за спиною. І він не бачив і не чув, щоб хтось рухався,
  
  
  "Хто... це... там?"
  
  
  "Я лише слуга, який прибирає неохайність", - сказав голос.
  
  
  Його серце шалено билося, Каттнер відмовився обертатися. Голос звучав невиразно пискляво.
  
  
  "Ви хочете сказати, що ви прибиральник?" - спитав Катнер.
  
  
  "Я вже казав вам, у чому полягають мої обов'язки".
  
  
  "Тоді ти прибиральник",
  
  
  "У такому разі, - заперечив писклявий голос, - ви можете вважати себе покидьком".
  
  
  Потім Каттнер обернувся. Він повністю розвернувся. "Де ти?"
  
  
  "Позаду тебе".
  
  
  Базз знову обернувся. "Я тебе не бачу".
  
  
  "Це тому, що я стою в тебе за спиною", - наполягав писклявий голос.
  
  
  Це було безумство. Базз Каттнер крутився на місці, неодноразово роблячи повороти на 360 градусів, і голос постійно звучав у нього за спиною. Отже, він не міг бути за спиною. Він виходив звідкись ще. Прихований динамік або інтерком. Каттнер перестав повертатися у пошуках джерела.
  
  
  "Що ти мав на увазі, сказавши, що я сміття?" - спитав він безтілесний голос.
  
  
  "Ти грабіжник".
  
  
  "Я безробітний медіа-консультант і технічний установник, просто намагаюся зробити платежі за будинок, який коштує менше, ніж іпотека. Що, на вашу думку, я повинен робити, ходити по залах універмагу?"
  
  
  "Вашій дружині це б не сподобалося", - припустив писклявий голос.
  
  
  "Яка дружина? Вона пішла, коли закінчилася вихідна допомога".
  
  
  "Ви, мабуть, жахливо сумуєте за своїми дітьми", - співчутливо кудахтав писклявий голос.
  
  
  "Дітей немає. Це був мій єдиний шанс у житті".
  
  
  "Це добре".
  
  
  "Я скажу".
  
  
  "Бо без дружини чи дітей такого злодія, як ти, не вистачать".
  
  
  "Промахнувся?"
  
  
  Скрипучий голос став глибоким і звучним, наче розповідав історію. "Такі люди, як ви, були обрані фараонами Єгипту для виконання важливих завдань з будівництва палаців. Чоловіки, які працювали б довгі дні та ночі, їхні зусилля не переривалися думками про родину".
  
  
  Баззу Катнеру не сподобалося, як усе відбувалося, тому він почав задкувати з погано освітленої кімнати. Голос, здавалося, переслідував його. Тепер він звучав поруч із його лівим вухом, але це було неможливо. Там нікого не було.
  
  
  "І коли їхні завдання були виконані, - продовжував скрипучий голос, - їх можна було позбутися, не замислюючись, забравши з собою секрети фараона".
  
  
  "Я не знаю жодних секретів".
  
  
  "Ви увійшли до святої святих імператора, якому я служу".
  
  
  "Імператор! Ти псих. Почекай хвилинку, це божевільний будинок. Звичайно, ти псих".
  
  
  "Я не псих".
  
  
  "Це Америка двадцятого століття, а ви говорите про фараонів, імператорів і таємних палаців. Звичайно, ви псих. І це божевільний будинок. Якийсь божевільний будинок, але все одно божевільний будинок. Не можу повірити, що ти змусив мене так хвилюватися з -за нездійсненну мрію".
  
  
  Полегшення Базза Каттнера було настільки велике, що він почав сміятися. То був нервовий сміх, і він довго не відпускав його.
  
  
  Він так і не відчув схожого на лезо нігтя, який легко встромився йому в спину між двома поперековими хребцями, перерізавши спинний мозок, як м'яку нитку спагетті.
  
  
  Базз Каттнер усе ще сміявся, коли звалився на тверду підлогу в даху розколотого бетону. Сміх став хрипким, потім перейшов у довгий видих і закінчився хрипом, який звучав як уривчасте продовження його сміху.
  
  
  Після хвилини мовчання виснажена тінь повернулася до кімнати. Він був одягнений у сіре. Його волосся було білим.
  
  
  "Твоя воля виконана, імператор Сміт", - сказав володар скрипучого голосу. Він трохи вклонився, і промінь світла вловив спалах помаранчевого шовку, малюнок якого нагадував смуги бенгальського тигра.
  
  
  "Добре. Будь ласка, позбавтеся тіла".
  
  
  "Де?" - Запитав я.
  
  
  "Вугільна піч. Помістіть його всередину".
  
  
  "Якщо на те буде твоя воля".
  
  
  "Я б допоміг, але я повинен позбутися вантажівки".
  
  
  Вузолата жовта лапа з нігтями, схожими на леза зі слонової кістки, вказала на безліч мейнфреймів та музичних автоматів. "Все було виконано до вашого задоволення?"
  
  
  "Так", - сказав Гарольд В. Сміт. "Тепер CURE готова вступити у двадцять перше століття".
  
  
  "І як тільки ти повернешся, ми з тобою будемо готові розпочати переговори про подальше обслуговування між твоїм будинком і моїм", - відповів Чіун, діючий майстер синанджу.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він насвистував у зуби урагану.
  
  
  Швидкість вітру була розрахована сімдесят п'ять миль на годину, і Римо йшов їм назустріч. Він насвистував "Своєнравний вітер" і міг розчути кожну ноту за наростаючим ревом.
  
  
  Води біля Вілмінгтона, Північна Кароліна, були рівними і маслянистими в очікуванні урагану "Елвіс", що обрушувався на берег, коли Римо йшов уздовж берегової лінії Райтвілл-Біч, де вікна висококласних літніх будинків і котеджів були закриті листами фанери. Люди малювали повідомлення Елвіса з балончика на фанері.
  
  
  "Елвіс, йди додому!"
  
  
  "Елвіс, ти весь мокрий!"
  
  
  "Повертайся туди, звідки прийшов!"
  
  
  Наче ураганам до цього є справа.
  
  
  Уздовж пляжу було проведено обов'язкову евакуацію, і майже всі поїхали. Окрім Роджера Шермана Коу.
  
  
  Роджер Шерман Коу вважав за краще перечекати шторм у своїй оселі на березі моря. Це було зовсім на кшталт Роджера Шермана Коу. Закон йому нічого не означав. Попередження про ураган було вивішено, коли Римо прямував на зустріч із Роджером Шерманом Коу. Римо подзвонив цій людині зі свого місця у першому класі рейсу 334.
  
  
  "Це Роджер Шерман Коу?" Запитав Римо.
  
  
  "Так".
  
  
  "Це Бернард Руббл з Федерального агентства з надзвичайних ситуацій, містер Коу. Ми закликаємо всіх громадян у вашому районі особисто попередити їх про ураган "Елвіс"".
  
  
  "Я залишаюся", - відрізав Роджер Шерман Коу.
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Абсолютно".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо, який потім повісив трубку і спробував утримати стюардесу першого класу подалі від своїх колін. Стюардеси були такими поруч із ним.
  
  
  Запевнив, що Роджер Шерман Коу був сповнений рішучості перечекати шторм у безпеці свого дорогого дому. Римо приїхав орендованою машиною з аеропорту Вілмінгтон і останню милю до пляжу пройшов пішки, тому що дорожній патруль штату розвертав машини головною під'їзною дорогою.
  
  
  Римо був не проти прогулятися. Свіже повітря пішло йому на користь. І оскільки це було просте завдання і він був у гарному настрої, він не зміг утриматися від насвистування.
  
  
  У гарного настрою Римо було багато причин, не останньою з яких було те, що людина, яка навчила його свистіти в зуби урагану, була відкликана до штаб-квартири. Римо не знав причин цього, та це й не мало значення. Все, що мало значення, - це те, що він мав цілий тиждень без скарг на сусідів, постійних мильних опер по телевізору та причіпок. Особливо Римо не пропускав причіпок. Зазвичай це набувало форми того, що Римо говорили, що він насправді не цінує людину, яка подає скаргу. Повернення Римо полягало в тому, що він ніколи не цінував людей, які постійно скаржилися. Це незмінно викликало нові причіпки і призвело до того, що Римо вказав, що легше цінувати іншу людину, коли ця людина менше чіпляється.
  
  
  Тому, коли нагорі подзвонили йому з інструкціями з приводу завдання Роджера Шермана Коу, Римо був тільки радий послужити.
  
  
  Вітер обліпив чорну футболку спереду на його худих, але м'язистих грудях, коли Римо йшов піском, не залишаючи помітних слідів. Йому довелося б подумати про це, щоб залишити сліди, бо залишати сліди було видовбано з нього.
  
  
  Його штани-чіноси, що щільно облягають стрункі ноги, теж були чорними. Його темне волосся було занадто коротким, щоб його міг розтріпати вітер, не те щоб Елвіс не намагався. Римо нахилився до стіни вітру, що насувається, рухаючись під невеликим кутом, як він бачив людей у телевізійних новинах, які намагаються подолати ураганний вітер.
  
  
  Напрочуд, у нього це спрацювало. Навички, які були вбиті в нього, навчили його не робити очевидних західних вчинків, коли стикаєшся з силами, які перевершують його. Він робив очевидні західні речі, і йому було цікаво, що сказав із цього приводу Чіун. Можливо, очевидні західні речі іноді зрештою були правильними.
  
  
  Римо більше не мав часу думати про це, бо він підійшов до будинку на березі моря під номером сорок сім. Це була цифра, яку він запам'ятав, але оскільки він не мав схильності до цифр чи дрібниць, він витяг з кишені штанів аркуш паперу і перевірив його. Він мав правильний будинок. Він дозволив ураганному вітру вирвати аркуш паперу з його ослаблих пальців, і той помчав геть, як болтаючий паперовий привид.
  
  
  Римо змінив напрямок, прямуючи до будинку на березі моря. Тепер він ішов боком до вітру. Його тіло, яке розуміло ці речі краще, ніж він сам, пристосувалося, і Римо виявив, що йде під кутом, як горбань у старому фільмі про Франкенштейна.
  
  
  Обшитий дранкою будинок Роджера Шермана Коу був забитий, як і всі інші. На відміну від інших, тут не було нанесених аерозольною фарбою графіті, що кидають виклик листам фанери, що хитаються. Не те щоб ураган дбав так чи інакше.
  
  
  Римо постукав у двері. Стук був напрочуд гучним для сили, яку, здавалося, доклав Римо. Двері затремтіли, і разом з нею затрясся будинок.
  
  
  Очевидно, Роджер Шерман Коу подумав, що це стукає ураган, бо він не відповів на перший стукіт. Тому Римо постукав знову.
  
  
  На цей раз відповів Роджер Шерман Коу. Двері відчинилися всередину, і він висунув бліду голову з опуклою щелепою.
  
  
  - Доброго дня, - життєрадісно привітався Римо.
  
  
  "Я не йду. Я залишаюся. Ти не можеш мене змусити".
  
  
  "Я проводжу опитування для Національної метеорологічної служби", – сказав Римо. Він усміхнувся. Очевидним західним вчинком було б насупитися. Похмурі погляди викликали реакцію страху і призводили до ризику втечі чи відплати. Посмішки розслабляли людей - іноді прямо на цвинтарі.
  
  
  Чоловік глянув недовірливо. "У розпал урагану?"
  
  
  "Урагани, як правило, зосереджують розум", - запевнив Рімо Роджера Шермана Коу. "Так ми отримуємо найкращі відповіді".
  
  
  Роджер Шерман Коу глянув на порожні пальці Римо на кінцях його незвичайно товстих зап'ястей і запитав: "Де твій опитувальник?"
  
  
  Римо постукав по голові. "Тут, нагорі. Це все тут". Роджер Шерман Коу просто дивився на нього.
  
  
  "Перше питання", - сказав Римо. "Чи схвалюєте ви нову систему найменувань ураганів Національної метеорологічної служби?"
  
  
  "Що?" - прокричав Роджер Шерман Коу крізь наростаючий рев.
  
  
  "Ураган Елвіс", - крикнув Римо у відповідь. "Це експеримент. Після того, як ми побачили, якою популярністю користується поштове відділення з маркою Елвіса, ми вирішили спробувати. Знаєте, спробувати підвищити популярність тропічних штормів. Чи схвалюєте ви використання Елвіса як ім'я урагану? Будь ласка, дайте відповідь "так" або " ні"."
  
  
  "Ні! Я взагалі не схвалюю урагани".
  
  
  "Добре. Тепер Національна метеорологічна служба сподівається, що ураган "Елвіс" стане лише першим з нової серії ураганів знаменитостей. Ми розглядаємо наступні назви на решту сезону ураганів - тропічний шторм Розанна, ураган Мадонна та ураган Клінт".
  
  
  "Іствуд чи Блек?"
  
  
  "Чорний. Музика кантрі знову популярна. Тепер, чи не могли б ви розташувати варіанти в порядку переваги?"
  
  
  "Послухай, я хотів би розібратися з Елвісом, перш ніж турбуватися про наступний удар, якщо тобі все одно".
  
  
  "Зрозумів. Тепер обов'язкове питання про сексуальні уподобання. Ви віддаєте перевагу ураганам, названим на честь чоловіків чи жінок?"
  
  
  "Я волію ніяких ураганів!" Роджер Шерман Коу кричав, намагаючись утримати двері відчиненими. Римо здивувався, чому ця людина просто не запросила її увійти, і вирішила, що деякі люди просто не знають, коли виходити з-під удару.
  
  
  "Це не було питання з каверзою. Мені потрібні сексуальні уподобання".
  
  
  "Дівчачі урагани" звучать краще. Я виросла на дівочих ураганах».
  
  
  "Тут те саме", - сказав Римо.
  
  
  "Тепер ми закінчили?" - спитав Роджер Шерман Коу, мружачи від вітру, який, здавалося, зовсім не турбував Римо.
  
  
  "Залишайся зі мною. Ще кілька питань".
  
  
  "Зроби це швидко!"
  
  
  "А як щодо будівництва так близько до води в районах, схильних до ураганів? Якщо Елвіс зруйнує це місце, як ви думаєте, гроші FEMA слід використовувати для відновлення?"
  
  
  "FEMA - це жарт".
  
  
  "Розкажіть це жертвам повені на Середньому Заході".
  
  
  "Я мало не втратив це місце через Хьюго".
  
  
  "Не дивно, що ти волієш дівчат-ураганів".
  
  
  "Я волію ніяких ураганів".
  
  
  Крик Елвіса наростав. У ньому не було реву товарняку, характерного для повномасштабного тропічного шторму, але він наближався. Римо знав, що йому доведеться покінчити з цим.
  
  
  "У вас є хтось із найближчих родичів?" спитав він.
  
  
  "Чому Національна метеорологічна служба піклується про це?" Хотів знати Роджер Шерман Коу.
  
  
  "Бо ти не переживеш Елвіса", - сказав Римо буденним тоном.
  
  
  Роджер Шерман Коу побачив, як ворухнулися губи соціолога з Національної метеорологічної служби, але не почув слів.
  
  
  "Що?" – закричав він.
  
  
  "Ви вірите, що у цьому світі люди їдять собак?" Крикнув Римо.
  
  
  "Що це за безглузде питання?"
  
  
  "Прямий".
  
  
  "Так, це світ, у якому собаки їдять собак".
  
  
  "Отже, якщо ти собака, яка їсть інших собак, це нормально?"
  
  
  "Так улаштований світ".
  
  
  "І якщо інший собака, собака більший, вирішив тебе з'їсти, адже ти не можеш скаржитися, чи не так?"
  
  
  "Ні, якщо я залаю першим".
  
  
  "Ти не хто інший, як мисливський пес", - сказав Римо.
  
  
  "Що?" - Запитав Роджер Шерман Коу.
  
  
  "Я просто хотів подивитися, чи ти зрозумів, чому вони послали мене відкусити від тебе шматок!"
  
  
  "Я тебе не розумію", - закричав Роджер Шерман Коу в наростаючий удар.
  
  
  "Ви Роджер Шерман Коу. Правильно?"
  
  
  "Вірно".
  
  
  "Той самий Роджер Шерман Коу, який заробляє на життя найманим убивцею?"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Хто спалив вщент цілий будинок разом із сім'єю, щоб вони не давали свідчень проти сім'ї Д'Амброзія?"
  
  
  "Ви збожеволіли? Ви звернулися не до того чоловіка".
  
  
  "Не згідно з Національним індексом комп'ютерної злочинності", - сказав Римо, піднімаючи руку, що невинно виглядає. Він стиснув кулак, але залишив вказівний палець, що стирчить. Він поставився до цього дуже недбало - тому що такий був східний звичай, - і це дало Роджеру Шерману Коу час зачинити двері перед носом Римо.
  
  
  Але замало часу, щоб відступити від дверей. Кажуть, ураган може пробити соломинкою міцний ствол дерева. Римо не потребував підтримки урагану. Його вказівний палець правої руки пробив панель і влучив Роджеру Шерману Коу просто над серцем. Коли Римо прибрав палець, двері ковзнули вбік, і тіло Роджера Шермана Коу, що тремтіло, впало разом з нею. Коли він приземлився до ніг Римо, він був уже мертвий. Його серце розірвалося під впливом поршневої сили єдиного пальця Римо.
  
  
  Вітер тепер був досить лютим, і Рімо вирішив залишити тіло там, де воно лежало, з відчиненими вхідними дверима. Ураган пронесеться прямо сюди, і, якщо пощастить, коли вони знайдуть тіло Роджера Шермана Коу після того, як усе закінчиться, у його смерті звинуватить Елвіса. Роджера Шермана Коу вбив би акт Божий, а не сила природи або таємний підрозділ уряду Сполучених Штатів, який вирішив, що злочинець такого калібру, як Роджер Шерман Коу, заслуговує на вищу міру покарання.
  
  
  Римо йшов, коли почув тихий вереск.
  
  
  Він обернувся.
  
  
  У дверях будинку на березі моря стояла маленька дівчинка з сумним карим очима і брудним світлим волоссям. Вона притискала кулак до рота і казала "Тато?" незрозумілим голосом.
  
  
  "У чому справа, Ейпріл?" вимогливо спитав схвильований жіночий голос. І висока блондинка вийшла на вітер. Побачивши тіло, вона відтягла маленьку дівчинку від дверей, потім впала на тіло, кричачи: "Роджер. Роджер. Вставай. Що трапилося, Роджер?"
  
  
  На той час Римо Вільямс зник у вітер, рев якого, як у товарного поїзда, не змусив себе довго чекати.
  
  
  У розпал шторму гелікоптер поліції штату помітив чоловіка в чорній футболці, що твердо стояв на краю кам'яної пристані проти вітру, що набігає. Це було досить неймовірно.
  
  
  Що було разючим і, зрештою, змусило пілота не повідомляти про спостереження, так це те, як людина витримала шторм. Особливо коли в його бік полетіли плавці та інше сміття. Щоразу, коли він піднімав відкриту долоню або шкарпетки своїх черевиків, він розбивав гнане вітром дерево в тріски, які неслися геть, кружляли й нешкідливі.
  
  
  Він виглядав сердитим. Він виглядав дуже сердито. Людина має бути дуже, дуже, дуже сердитим, щоб упоратися з ураганом Елвіс.
  
  
  Найдивніше, що це виглядало так, ніби хлопець намагався захистити від руйнування єдиний будинок на березі моря. І він вигравав.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт прибув у свій офіс на світанку, кивнув своєму особистому секретареві і ретельно зачинив двері до свого спартанського кабінету, панорамне вікно якого з одностороннього скла виходило на мертві сірі простори протоки Лонг-Айленд. Зазвичай це був блискучий блакитний колір із білими вітрилами. Сьогодні він був сірим, дивним та плоским.
  
  
  Спостерігали ураган від Чарльстона, Південна Кароліна, до Блок-Айленда. Елвіс кинув погляд на Вілмінгтон і тепер нишпорив по Східному узбережжю, як вовк, що виє, розганяючи важке, гнітюче повітря і похмурі хмари.
  
  
  Гарольда У. Сміта не турбував ураган Елвіс, коли він влаштувався за своїм потертим дубовим столом і востаннє торкнувся прихованої кнопки, через яку загула порожня скляна панель його прихованого настільного терміналу.
  
  
  Гарольд У. Сміт не знав, що зробив цю дію - яку він робив майже щодня протягом більшої частини тридцяти років, проведених ним у директорському кріслі санаторію Фолкрофт, - востаннє. Він просто увійшов до системи та запустив програму перевірки на віруси. Вона виконала свій цикл менш як за шість секунд і оголосила, що нові масиви черв'яків, а також старі стрічкові накопичувачі для мейнфреймів IDC не містять вірусів.
  
  
  Пройшов майже тиждень з того часу, як він встановив нові музичні автомати XL SysCorp із черв'ячними приводами у підвалі санаторію Фолкрофт, нервового центру КЮРЕ, організації, яку він таємно очолював.
  
  
  Поки що Сміт був задоволений. Для Гарольда У. Сміта було рідкістю бути чимось задоволеним. Він був сірим індивідуумом, на сухому патриціанському обличчі якого нелегко було зобразити посмішку. Насправді жодна посмішка не торкнулася його тонких губ цього ранку. Щось смикнуло за кути, але тільки той, хто знав Гарольда Сміта все його життя, міг розпізнати в гримасі, що злегка страждає запором, вираз задоволення.
  
  
  Минуло багато, дуже багато часу, відколи Гарольд У. Сміт модернізував комп'ютерну систему CURE. Він зібрав її сам, ще в перші дні CURE, урядового агентства, яке офіційно не існувало.
  
  
  Спочатку був лише один мейнфрейм. Згодом довелося додати інші. А інші нововведення призвели до примусових оновлень.
  
  
  Був час, коли з міркувань безпеки роздруківки прослизали під скляною панеллю настільного комп'ютера в подрібнювач, але навіть папір, що проіснував не більше шістдесяти секунд, перш ніж бути збереженим у пам'яті і подрібненим для забуття в підвальну вугільну піч, становив загрозу безпеці. Отже, Гарольд У. Сміт був піонером безпаперового офісу. Чотири величезні мейнфрейми в підвалі разом з новими оптичними музичними автоматами були з'єднані з настільним терміналом Сміта через екранований стояк, і жоден принтер не був призначений для друку його секретів.
  
  
  Коли на початку 1960-х років Агентство перспективних дослідницьких проектів Пентагону створило першу комп'ютерну мережу ARPAnet, з'єднавши тридцять два потужні комп'ютери по телефонній лінії, навіть Об'єднаний Комітет начальників штабів не підозрював про існування тридцять третьої системи, а Гарольд Сміт, сам того не підозрюючи. все, що говорилося та робилося.
  
  
  Коли на початку 1970-х років почалася передача даних по телефону, це було старою новиною для Гарольда У. Сміта. Він займався цим із моменту створення CURE.
  
  
  Коли з'явився волоконно-оптичний кабель, термін "мультиплексування" вже був у словнику Сміта.
  
  
  Коли ПК вторглися на внутрішній ринок і Америка почала підключатися до дошок оголошень, інформаційних служб та інших мереж, Гарольд В. Сміт не тільки був там раніше, але і його потужні мейнфрейми постійно борознили простори мережі, збираючи інформацію для зберігання та подальшого аналізу безпеки.
  
  
  Коли на ринку з'явилося чудове нове програмне забезпечення під назвою Windows, Гарольд У. Сміт так і не спромігся прочитати про нього. Його версія, названа Doors, на десять років випереджала Windows за п'ять років до появи Windows.
  
  
  Коли екранні технології принесли цифрове зображення, меню і інші високотехнологічні функції, Гарольд У. Сміт вже був там. Його монохромний термінал зазвичай відображав зелений текст на чорному екрані, тому що це було заспокійливішим для його перенапружених сірих очей, але натискання клавіші перетворило його на кольоровий монітор, який міг приймати телевізійні сигнали. Ця функція тільки зараз з'явилася на комерційному ринку, але Гарольд У. Сміт уже багато років мав таку можливість. Тепер ARPAnet перетворилася на Інтернет, як гриб, і половина Америки просіювала гори достовірної інформації та м'яких дрібниць, що передаються телефонними та кабельними проводами.
  
  
  На думку Гарольда У. Сміта, він був одним із перших мандрівників інформаційною супермагістралі в ті часи, коли вона була електронним еквівалентом неосвітленої ґрунтової дороги.
  
  
  Але останнім часом мережа стала занадто великою і різноманітною, і старої "Фолкрофтської четвірки", хоч і ідеально пристосованої для місії Кюре, було вже недостатньо. Таким чином, Сміт був змушений шукати нову високопродуктивну систему на додаток до старої. Це було неважко. Існував готовий чорний ринок вкрадених інформаційних систем. Вкрадене було важливо. Фолкрофт, приватна лікарня ще не вступила в інформаційну епоху. Було б незручно купувати такі потужні машини через свій відділ закупівель, CURE мав величезний операційний бюджет, але це був чорний бюджет, і незвичайні покупки Folcroft - особливо великі - довелося б пояснювати в AMA або IRS.
  
  
  І ось Гарольд У. Сміт тихо подзвонив таємному постачальнику вкрадених інформаційних систем, домовився про зустріч опівночі, простежив за встановленням нового обладнання в підвалі неіснуючої лікарні і, коли все було закінчено, розпорядився усунути єдину загрозу безпеці, пов'язану з транзакцією. Це було неприємно, але необхідно. Базз Каттнер віддав своє життя за свою країну – він просто ніколи не знав цього.
  
  
  Коли на початку 1960-х років було створено CURE, його мандат був дуже чітким та дуже небезпечним. Виявляйте та усувайте загрози для нас. безпека, як внутрішня, і зовнішня. Це був час беззаконня, час, що потребує крайніх заходів. Президент, який поставив проблему перед Гарольдом У. Смітом, безликим програмістом із ЦРУ, перевірка біографії якого показала, що він єдина людина, якій обложений голова виконавчої влади міг довірити цю роботу, пояснив це так: демократія не працює. Корупція на всіх рівнях у поєднанні з погрозами з боку екстремістів по обидва боки політичного спектру загрожувала занапастити славетний експеримент, яким була Америка. Якщо так піде й надалі, урочисто заявив президент, йому, можливо, доведеться призупинити дію конституційних свобод на час кризи – можливо, до кінця сторіччя – і правити на підставі указу в умовах воєнного стану.
  
  
  Це був би кінець Сполучених Штатів Америки. Обидва чоловіки це знали.
  
  
  Отже, коли президент - всього за кілька місяців до того, як його вразила куля найманого вбивці - розповів Гарольду У. Сміту про CURE, автономне секретне агентство, уповноважене обходити конституційні обмеження і упорядковувати громадський будинок Америки, Гарольд Сміт зрозумів мудрість цього. Він став першим і єдиним директором CURE – не абревіатури, а рецептом хворого суспільства.
  
  
  Гарольд Сміт з Vermont Smiths, який стоїть вище закону, незалежний від виконавчої влади та має ліцензію на нейтралізацію будь-кого, хто вважався загрозою подальшому виживанню Америки, керував CURE у перше десятиліття її існування виключно як агентство зі збору інформації. Правозастосування залежало від системи правосуддя, яку Сміт часто нацьковував на зловмисників за допомогою анонімних підказок та таємно спрямовував на викриття громадськості.
  
  
  Але оскільки в неспокійне десятиліття система правосуддя почала розвалюватися, а беззаконня тільки зростало, Сміт отримав президентську санкцію на вбивство.
  
  
  Сміт знав, що для такої роботи було потрібне поєднання секретної поліції та Супермена. Він також розумів, що Кюре недовго залишиться секретом, якщо він найме армію агентів. Він знайшов своє рішення в легендах про Будинок Сінанджу, давню гільдію вбивць, яка протягом трьох тисяч років захищала трони від Єгипту до Риму. Приблизно кожні сто років Майстер Сінанджу навчав свого наступника сонячному джерелу - так званому, тому що це було перше і найпотужніше з бойових мистецтв, з якого пішло все, від кунг-фу до тхеквондо.
  
  
  Сміт відправив емісара в рибальське село Сінанджу на суворому узбережжі західної частини Північної Кореї і завербував Чіуна, останнього майстра синанджу, навчити білу людину давній дисципліні ассасинів.
  
  
  Сміт уже вибрав свого одноосібного виконавця в особі колишнього морського піхотинця, який став битим поліцейським. Римо Вільямс був неодруженим сиротою, чиї інстинкти холоднокровного вбивці виявилися в джунглях В'єтнаму, і було неважко звинуватити його у вбивстві, якого він ніколи не робив, і, маніпулюючи корумпованою судовою системою, відправити його до будинку смерті.
  
  
  Протягом багатьох років Римо Вільямс під кодовою назвою Руйнівник діяв таємно, навчений і керований майстром Чіуном, знищуючи ворогів Америки. Вони діяли ефективно та безжально, хоча іноді й неакуратно.
  
  
  Якимось чином, незважаючи на все це, Гарольд Сміт, Кюре та Америка вижили.
  
  
  І все ж, коли справа доходила до цього, Сміт віддавав перевагу своїм комп'ютерам. Вони були невтомні, ефективні, передбачувані та практично безпомилкові. Найголовніше, вони ніколи не просили підвищення вартості життя чи відпустки.
  
  
  І тепер нова гібридна система обіцяла експоненційно збільшити обсяг зберігання даних та охоплення користувачів. Поки що все, що помітив Гарольд Сміт, – це помітне збільшення часу відгуку та простоти обробки. Знайомі пластикові клавіші розкладної клавіатури при найменшому дотику доставляли інформацію в його сірі очі. Але для старіючої людини, яка три десятиліття працювала за цим столом, керуючи остаточним проривом американської демократії, оскільки його зір неухильно погіршувався, будь-яке покращення можливостей було даром божим.
  
  
  Слабкий вітерець торкнувся обличчя Сміта, і він підвів стривожений погляд, одним пальцем торкнувшись кнопки, через яку термінал лікування зник з поля зору.
  
  
  Перед дверима, що зачинялися, стояв Майстер синанджу. Він був майже п'ять футів на зріст, маленька корейська мумія, загорнута в біле лляне кімоно, що нагадує саван смерті, і без волосся на черепі, за винятком хмарини над кожним вухом.
  
  
  "Майстер Чіун!" Сказав Сміт. "Е-е, я не чув, щоб мій секретар оголошував про вас".
  
  
  Чіун трохи вклонився, його пергаментне обличчя вкрилося сіткою мудрих зморшок.
  
  
  "Це тому, що вона не бачила і не чула, як я проходив повз її ділянку", - сказав Чіун своїм писклявим голосом, часто буркотливим, але зараз муркотить від гарного гумору. "Яка користь Орлиному Трону від убивці, який не може проникнути у внутрішні покої свого імператора непоміченим?"
  
  
  Гарольд Сміт проковтнув своє заперечення. Якби президент, який заснував CURE, міг поглянути з потойбіччя вниз і побачити, що до його особисто обраного директора звертаються "Імператор", він би дійшов висновку, що передав кермо влади небезпечному величчю, що страждає манією. Правда полягала в тому, що Чіун став звертатися до Сміта таким чином, тому що Дім Сінанджу завжди працював на абсолютних правителів, і діяти інакше означало б ризикувати спричинити гнів своїх корейських предків, які, можливо, теж спостерігали за тим, що відбувається з наступного життя.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт. Він поправив свою мисливську зелену краватку "Дартмут", єдину кольорову пляму в його сірому гардеробі. Костюм, волосся і навіть обличчя Сміта були всі відтінки сірого. Поправивши окуляри без оправи, він продовжив.
  
  
  "Ви переглянули наш контракт?"
  
  
  "Так".
  
  
  "І це відповідає вашому схваленню?"
  
  
  "Золота не більше, ніж було минулого року".
  
  
  Сміт придушив внутрішній стогін. "Ми це обговорювали", - сказав він.
  
  
  "Ми обговорювали це", - сказав Чіун, його голос став тонким, - "але мені не було належним чином пояснено, чому найбільший будинок ассасинів в історії не має права на збільшення компенсації".
  
  
  Сміт не нагадав Майстру синанджу, що питання про золото, яке мало бути відправлене до його села на підводному човні, не тільки було роз'яснено, а й роз'яснено у вичерпних деталях. Натомість він сказав з більшим терпінням, ніж відчував: "У нас у цій країні дуже великий дефіцит. Збільшення золота цього року неможливе".
  
  
  "Але наступний?"
  
  
  "Наступного року це можливо. Теоретично,"
  
  
  "Якщо це можливо наступного року, чому не цього? Я б з радістю відмовився від значного підвищення наступного року заради скромного цього".
  
  
  Сміт моргнув, побачивши спалах d éj à vu. Він був упевнений, що Чіун вимовив саме ці слова минулого року. Він обійшов цю справу, надавши Чіуну та Римо будинок для проживання.
  
  
  "Мені дуже шкода, цього року це просто неможливо, і я не можу обіцяти наступного. Але якщо почекати рік, шанси зростуть".
  
  
  "Це вина нового президента, чи не так? Кремнистий демократ",
  
  
  "Конгрес та електорат чинять на президента сильний тиск, вимагаючи скоротити федеральний оперативний бюджет".
  
  
  Чіун прослизнув до столу і понизив голос. "Можливо, для всіх нас було б краще, якби впертий Конгрес та байдужі виборці загинули".
  
  
  "Конгрес, - спробував пояснити Сміт, - фактично збирає гроші, які дозволяють Америці так щедро платити вам. А виборці - це платники податків, які віддають свої гроші".
  
  
  "Тоді нехай податки будуть підвищені", - закричав Чіун, скидаючи кулак у повітря.
  
  
  "На президента чиниться величезний тиск, щоб він більше не підвищував податки", - заперечив Сміт.
  
  
  "Я готовий приймати пожертвування на кампанію. Римо міг би ходити від дверей до дверей від вашого імені. Я впевнений, що він не став би заперечувати".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  Чіун здригнувся, як ужалений. "Це твоя остаточна пропозиція?"
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  Чіун заплющив свої ясні карі очі. Одна рука кольору старої слонової кістки піднялася, щоб пригладити вусик бороди, що прилип до його крихітного підборіддя. Здавалося, він думав, але Сміт знав протилежне. Старий кореєць просто намагався вивести його із себе.
  
  
  Гарольд Сміт проходив усе це раніше. На цей раз він був підготовлений. "Я взяв на себе сміливість організувати відправку підводного човна з вашим золотом у Сінанджу в очікуванні нашого досягнення порозуміння", - сказав Сміт нейтральним голосом.
  
  
  Чіун нічого не сказав.
  
  
  "Якщо я поспішив, мені потрібно буде знати про це негайно", - додав Сміт. "Посилати атомний підводний човен через Тихий океан без завдання дуже дорого".
  
  
  Все ще заплющивши очі, Чіун залишався нерухомим і безмовним.
  
  
  Нарешті його очі розкрилися, і сумним голосом Майстер Сінанджу вимовив наспів: "Мені потрібно підтримати село. Якщо комусь із немовлят доведеться потонути в холодних водах Західно-Корейської затоки через нестачу їжі, так тому і бути. Я накажу сільському наглядачу щадити дітей чоловічої статі та позбавлятися лише надлишків жінок”.
  
  
  І Майстер Сінанджу скосив холодний погляд на Гарольда Сміта.
  
  
  Сміт не купував. "Я впевнений, що до цього не дійде", - сказав він.
  
  
  "Якщо це станеться, ти будеш першим, хто дізнається", - холодно відповів Чіун.
  
  
  "Якщо немає інших справ, я буду радий підтвердити домовленості про відправку золота до Сінанджі", - запропонував Сміт, підкреслено торкаючись одного з телефонів на своєму столі.
  
  
  Майстер Сінанджу вагався. "Сьогодні ввечері ми матимемо офіційне підписання контрактів?" нарешті спитав він.
  
  
  "Як побажаєте", - сказав Сміт, пригнічуючи посмішку. Він був змушений відправити субмарину два дні тому, бо це було єдине вікно запуску, яке він мав протягом наступних двох місяців. Якщо золото не буде доставлене в село Сінанджу вчасно, Чіун - і, наскільки він знав, Римо - відмовляться від усіх завдань, доки не буде доставлено.
  
  
  Це була азартна гра, на яку Скупий Сміт не хотів іти, і він зітхнув з полегшенням, що все обійшлося. Можливо, подумав Сміт, він навчився вести переговори з Майстром синанджу.
  
  
  У його ліктя задзвонив телефон. То був синій контактний телефон. Сміт підніс слухавку до вуха, перш ніж пролунав другий дзвінок.
  
  
  - Так, Римо? - Запитав я.
  
  
  "З мене досить".
  
  
  "Що?" - верещав Чіун, кидаючись до столу.
  
  
  - Це Чіун? - Запитав Римо. – Що? – спитав він.
  
  
  "Так", - сказав Сміт. "Він тут зі мною. Ми щойно завершили переговори про продовження терміну служби ще на один рік".
  
  
  "Що ж, я сподіваюся, ви з ним будете дуже щасливі разом, тому що з мене вистачить цих лайнових хітів. На мене не розраховувай".
  
  
  Сміт ляснув долонею по мундштуку телефонної трубки і сказав: "Рімо, здається, намагається подати у відставку. Що ви знаєте про це?"
  
  
  "Я знаю, що він зобов'язаний мені за кожен свій подих", - гаркнув Чіун, вихоплюючи слухавку з рук Сміта. "Рімо, перестань поводитися як дитина. Говори! Що з тобою не так?"
  
  
  "З цього моменту я беру завдання лише з тим, з чим погоджуюсь", - натягнуто сказав Римо.
  
  
  "Це богохульство. Ти приймаєш будь-які завдання, які твій імператор визнає гідними тебе".
  
  
  "Зміна плану. Ви можете забрати мої відмови".
  
  
  "Римо, що на тебе знайшло? Подумай про бідних дітей Сінанджу, які звертаються до тебе за їжею".
  
  
  "Я думаю про маленьку дівчинку, яку я осиротів сьогодні ввечері. Більше нічого. З цього моменту я бачу перевірки на своїх зверненнях. Скажи це Сміту". І лінія обірвалася.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Гарольд У. Сміт вже запустив програму відстеження зворотного виклику, як Римо встиг повісити трубку. Нова система запропонувала номер і місцезнаходження телефону, з якого дзвонив Римо Вільямс, начебто Сміт просто побажав цього.
  
  
  Сміт натиснув функціональну клавішу, і номер його автоматично набрано на його синьому контактному телефоні. "Так?" Сказав Римо, коли підняв слухавку. Його голос був нещасним.
  
  
  "Це Сміт".
  
  
  "Тільки не кажи мені, що ти прослуховував мій Бі-бі-сі", - кисло сказав Римо.
  
  
  "Навряд чи. Моя нова комп'ютерна система відстежила ваш дзвінок. Я бачу, ви знаходитесь в готелі "Холідей Інн" у Вілмінгтоні, Північна Кароліна".
  
  
  "Я б вилетів звідси першим же рейсом, якби через ураган Елвіс аеропорт не закрився", - прогарчав Римо. "Наступного разу, коли ти відправиш мене ліквідувати хлопця, переконайся, що його дружина та дитина не ошиваються поблизу".
  
  
  "Ви маєте на увазі справу Роджера Шермана Коу?" - спитав Сміт.
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Я щойно поставив Девіда Кессіді, і вся родина Партрідж підняла зброю".
  
  
  Сміт прочистив горло, щоб приховати своє збентеження. "Я не зовсім розумію ..."
  
  
  "Слідуйте за цим. Я знайшов Коу саме там, де ви сказали, і я прибрав його, як ви і хотіли. Тільки коли я йшов, його дружина і дочка вискочили якраз вчасно, щоб побачити, як він випускає свій останній подих. ."
  
  
  Сміт різко втягнув повітря. "Вас ніхто не бачив, чи не так?"
  
  
  "Забудь про безпеку. Послухай мене, я впорався з хлопцем на очах у його дружини та дочки. Я зробив ту маленьку дівчинку сиротою. Ти розумієш, що це означає? Ні, ти б не став, холоднокровна копалина. Ну, я знаю, що це означає. Я виріс у притулку. Я б нікому не побажав такого дитинства. Ти знаєш, на що було схоже моє Різдво?"
  
  
  Гарольд Сміт притиснув слухавку до сірого плеча і накинувся на клавіатуру. Клацання пластикових клавіш звучало як стукіт порожніх гральних кісток.
  
  
  "Ти мене слухаєш, Сміте?" Сердито сказав Римо.
  
  
  "Так, я переглядаю досьє Коу".
  
  
  "Він мертвий. Навіщо турбуватися?"
  
  
  "Бо я не пам'ятаю, щоб у нього була дружина чи дочка".
  
  
  "Ну, у нього є. Я можу поручитися за це, тому що я щойно провів останні три години, стоячи на чортовому пляжі, захищаючи їх та їхній будинок від урагану Елвіс".
  
  
  Гарольд Сміт не відповів. Він швидко передавав цифрові пакети даних, його обличчя було напружене від зосередженості. Майстер Сінанджу маячив неподалік, риси його обличчя були стривоженими.
  
  
  Нарешті Сміт видав сухий стогін. "Що?" - Запитав Римо.
  
  
  "Що це?" - спитав Чіун.
  
  
  "Рімо", - сказав Сміт тихим, сповненим жаху голосом, - "ти впевнений, що вибрав правильний дім?"
  
  
  "Я зателефонував за номером, який ви мені дали".
  
  
  "Яке число?"
  
  
  "Сорок сім, я думаю".
  
  
  "Подумай! Ти повинен був це записати".
  
  
  "Я так і зробив. Я викинув газету після того, як закінчив. Це була Оушен-стріт, 47. Так, тепер я в цьому впевнений".
  
  
  "Це правильна адреса Роджера Шермана Коу. Ви запитали, як його звуть?"
  
  
  "Я майстер синанджу. Я знаю достатньо, щоб визначити мету, перш ніж прикінчити її".
  
  
  "Слухайте! Слухайте!" - сказав Чіун.
  
  
  "І він представився як Роджер Шерман Коу?" - наполягав Сміт.
  
  
  "Так".
  
  
  "Щось не так", - хрипко сказав Сміт. "Щось дуже не так. Згідно з моєю базою даних, Роджер Шерман Коу не одружений і ніколи не був одружений. Насправді він гомосексуаліст".
  
  
  "Тоді він заслужив на смерть", - голосно сказав Чіун. "Бродяжництво - огидний злочин, якщо тільки людина не солдат морської піхоти США".
  
  
  "У Роджера Шермана Коу, якого я вбив, були дружина та дочка", - наполягав Римо. "Їй не могло бути понад п'ять років".
  
  
  "Роджеру Шерману Коу в моїй базі даних п'ятдесят шість років, рудоволосий, скоїв приблизно шістнадцять вбивств на замовлення, які були пов'язані з ним".
  
  
  "Цьому хлопцеві було за сорок".
  
  
  "О, Боже мій. Можливо, ви вбили не ту людину".
  
  
  “Сміте, не говори так. Не говори мені цього. Зробити вдову та сироту – це досить погано, але не говори мені, що я вдарив не того хлопця”.
  
  
  Чіун підбіг до телефону. "Римо, мужайся. Якщо була припущена помилка, то вона лягає не на твої плечі". Потім наполегливим голосом Чіун додав для Сміта: "Візьми на себе відповідальність, швидко. Римо перебуває у дуже нестійкому душевному стані. Ми не повинні втратити його через цю трагедію".
  
  
  "Але мої комп'ютери не припускаються помилок", - тупо сказав Сміт.
  
  
  "Так? Що ж, цього разу вони впоралися", - з гіркотою сказав Римо Вільямс. “Велике спасибі, Сміте. Пам'ятаєш, що я говорив раніше про вибір моїх завдань?
  
  
  "Рімо, ти не це мав на увазі!" Чіун завив, схопивши слухавку. "Скажи імператору Сміту, що ти не це мав на увазі! Сміт, не сиди тут, як білий з обличчям примари. Скажи що-небудь, щоб звільнити мого сина та мого спадкоємця від цієї жахливої провини, яка переповнює його".
  
  
  "Забий на це", - сказав Римо. І він знову повісив слухавку. Гарольд Сміт сидів у своєму потрісканому шкіряному кріслі керівника і дивився у простір. Здавалося, він не звертав уваги на гудіння телефонного дзвінка у вусі. Здавалося, він не звертав уваги на Майстра синанджу, коли рвав пучки волосся над кожним вухом і в розпачі міряв кроками кімнату.
  
  
  "Мій контракт! Цей імпульсивний білий ідіот зіпсував ідеальні переговори", - наголосив Чіун.
  
  
  І все, що міг зробити Гарольд В. Сміт, це пробурмотіти як би про себе: "Мої комп'ютери ніколи раніше не помилялися. Ніколи".
  
  
  Він говорив як людина, яка втратила віру в розсудливість і порядок відомого всесвіту.
  
  
  Якщо він і знав, що Майстер Сінанджу залишає свій кабінет, це ніяк не позначилося на його враженому обличчі.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Ураган "Елвіс" обігнув Лонг-Айленд, вийшов у море і зіткнувся з масою холодного повітря, яка зупинила його за тридцять миль від Атлантики. Він не міг просуватися далі. Не маючи нагоди повернутися назад, він розлився по воді, збиваючи океанський розсіл і переробляючи його в сильний, гіркий дощ, який знищив духів та людську активність від Істпорта до Блок-Айленда.
  
  
  Один за одним аеропорти по всій зоні, що постраждала, знову відкрилися, і Римо Вільямс вилетів першим рейсом з Вілмінгтона. Можливо, через затягнуте хмарами небо і безперервний дощ, а може, через суворий вираз його обличчя, але всі стюардеси залишили його в спокої під час короткого перельоту в Бостон.
  
  
  В аеропорту Логан Римо забрав свою машину і поїхав на південь, у Квінсі, штат Массачусетс, додому.
  
  
  Концепція будинку довгий час була невідома Римо Вільямсу. У часи, що передували лікуванню, низка орендованих квартир у Ньюарку, штат Нью-Джерсі, а потім кімнати в мотелях і готелях по всій території США служили йому тимчасовим житлом. Щоразу, коли вони з Чіуном поселялися в кондомініумі чи будинку, непідконтрольні їм міркування безпеки змушували їх їхати.
  
  
  Минулого року будинком було те, що Римо подумки уявляв собі як швейцарську/готичну/псевдотюдорівську кам'яну церкву, перероблену в кондомініум. Чіун охрестив його замком Сінанджу. Він був настільки схожий на замок, що на останніх переговорах щодо контракту Сміт зміг всучити його Майстру Сінанджу під виглядом американського замку часів дореволюційної війни. І Чіун з радістю прийняв його. Рімо його не було. Але йому стало подобатися, що шістнадцять квартир і супутні місця для паркування належать тільки Чіуну і йому самому.
  
  
  Тепер Римо думав про це як про будинок, і, незважаючи на свій біль, саме туди він відступав.
  
  
  Чіуна не було б удома. Знаючи Майстра Сінанджу, він був би на шляху до Вілмінгтона, щоб навчити його. Римо не хотів зараз ні з ким розмовляти. Він просто хотів побути на самоті. Він просто хотів подумати. Йому потрібно було багато серйозно залагодити.
  
  
  Спрямовуючи свій синій "Б'юїк-купе" на паркування для інвалідів, Римо думав про те, що останні двадцять років його життя тягнуло у двох протилежних напрямках. Він мав борг перед К'юрі та його країною. А ще була його зростаюча й небажана відповідальність перед Чіуном та Будинком Сінанджу, яку він якось успадкує. Раніше він радів тому, що став першим білим чоловіком, що опанував синанджу, але, відмикаючи вхідні двері, відчув лише холодну порожнечу внизу живота.
  
  
  Внутрішні двері піддалися його ключу, і він увійшов.
  
  
  Миттю його почуття, притуплені горем, ожили. У будівлі хтось був.
  
  
  Його чуйна чутка підказала йому, що на першому поверсі нікого немає, і Римо поплив угору сходами. На другому поверсі віддалений стукіт серця прояснився. Він не впізнав його. Але другий поверх був порожнім. Як і третій.
  
  
  Залишилася лише вежа. У церкви, коли вона була церквою, була зубчаста квадратна вежа замість шпиля. Над кожною гранню височіло величезне вікно, що виходить на чотири боки світла.
  
  
  До цього приміщення вели сходи.
  
  
  Римо піднімався, як примара у щільному чорному савані, не лунаючи ні звуку, не вичерпуючи запаху страху чи іншого попередження про своє наближення.
  
  
  Якщо це був грабіжник, він мав стати жалюгідним грабіжником.
  
  
  Двері були прочинені. Римо зійшов з верхньої сходинки і, не зупиняючись, увійшов у двері, готові зустріти будь-яку загрозу.
  
  
  Крім того, який схопив його за відкриту передню частину футболки та використав його інерцію руху вперед, щоб протягнути його через кімнату до одного з величезних вікон.
  
  
  Захоплений зненацька, Римо відірвався від землі і буквально полетів через простір головою вперед.
  
  
  Тоді спрацювало його тренування. У польоті не було за що схопитися, щоб його заарештувати. Вікна були надто широкими, щоб Римо міг розкинути руки та ноги та зачепитися за краї.
  
  
  Тому він заплющив очі і побажав наповнити своє тіло повітрям, поки не відчув легкість у кожній кісточці, м'якість, як подушка, і вага не більша за зефірку.
  
  
  Він відскочив від скла з таким самим звуком, з яким м'ячик для нерфа відскакує від скла. Приземлившись навпочіпки, він скочив на ноги, виставивши руки, як наконечники копій.
  
  
  "Ви увійшли, як водяний буйвол, що натикається на хиткі піски", - промовив холодний голос.
  
  
  "А?"
  
  
  "Але врешті-решт ти виправдав себе. Ти вчинив на захід і зберіг своє життя східним шляхом. Баланс був досягнутий, і з огляду на обставини ні вина, ні сором не впадуть на тебе".
  
  
  "Чіун", - видихнув Римо, випростуючись на весь зріст. "Я не розумію. Я чув не твоє серцебиття".
  
  
  "Це був і не той Римо, якого я навчав, якого я жбурляв, як промоклий мішок з картоплею", - заперечив Майстер синанджу. "Але той Римо, який зробив своє тіло консистенцією пір'їнка, - це той Римо, якого я тренував".
  
  
  "Ти облагодився зі своїм серцебиттям".
  
  
  Чіун трохи кивнув. "Неелегантно сказано. Але точно сказано".
  
  
  Чіун дивився на нього непроникними очима, коли його руки з'єдналися, пальці обхопили протилежні зап'ястя, а широкі рукави його кімоно в тигрову смужку зійшлися разом, приховавши все з виду.
  
  
  У центрі кімнати було розстелено два тата. Чіун вказав на них кивком бородатого підборіддя.
  
  
  "Якщо ви сядете, я сяду з вами", - запропонував він. Римо вагався.
  
  
  "Я прийшов сюди, щоб побути на самоті".
  
  
  "Ти прийшов сюди, думаючи, що твій учитель - дурень, який поженеться за тобою в далекі провінції цієї відсталої країни".
  
  
  "Я не прийшов би сюди, якби знав, що ти відіграєшся на мені".
  
  
  "Я не чекаю подяки від невдячного, але я не став би відкидати комплімент, спрямований на мою передбачливість".
  
  
  Римо схрестив свої худі руки. "Добре, ти набагато випередив мене. Подумаєш."
  
  
  "Я завжди буду попереду тебе, Римо Вільямс. І це дуже важливо. А тепер сядь".
  
  
  Римо з кам'яним обличчям підійшов до свого килимка. Чіун зробив те саме. В унісон вони схрестили щиколотки і опустили ноги ножицями в класичну позу лотоса. Вони дивилися один на одного, випроставши спини, піднявши голови, очі зустрілися без жодного зовнішнього виразу, Правлячий Майстер Сінанджу та його законний спадкоємець та учень. Дві культури, два світи та два набори суперечливих обов'язків між ними.
  
  
  "Великий біль, подібно до жорстокого ворона, запустив свої пазурі в твоє серце, сину мій", - почав Чіун.
  
  
  Римо опустив голову. "Я вбив не ту людину. Практично на очах у його родини".
  
  
  Чіун сумно кивнув. "Це трагедія. Для них і для тебе".
  
  
  "Що б я не робив, я не можу повернути це назад".
  
  
  "Ми несемо смерть. Як і наші найкращі удари, вони ніколи не можуть бути повернуті назад після того, як були завдані".
  
  
  "Я не знаю, чи зможу це робити далі".
  
  
  "Смуткувати?"
  
  
  "Ні. убий".
  
  
  Чіун зморщив своє пергаментне обличчя. "Ти не вбиваєш. Вбити може будь-який дурень. Вбивають любителі. Вбивають солдати. Вбивають кати. Ми поширюємо коректність. Якщо зла людина руйнує королівство, а немає армії чи солдата, здатних покласти край цьому злу, ми – засіб правового захисту".
  
  
  "Ти кажеш як Сміт".
  
  
  "Всі люди вмирають у свій час. Людина, яку ви відправили, можливо, померла у свій законний час або раніше за визначений термін. Хто дізнається про це через двісті, триста років і кому буде до цього справа?"
  
  
  "Я це зроблю. Я позбавив його життя, шансу побачити, як росте його дочка. Я зруйнував все життя його дружини".
  
  
  "Можливо вони всі возз'єднаються у своєму наступному житті".
  
  
  "Не пропускай повз вуха цю нісенітницю про реінкарнацію. Минулого разу я був ситий цим по горло".
  
  
  Чіун дозволив своїм ясним очам ненадовго закритися. "Ми не говоритимемо про твоє останнє завдання. Воно погано закінчилося. Ми не ідеальні. Не тоді, коли ми працюємо на білих".
  
  
  Костляві пальці Чіуна напружилися і зупинилися на колінах, обтягнутих шишками. Він мовчав.
  
  
  Римо мовчав. Вони дивилися один на одного з непроникними обличчями.
  
  
  "Що ти хочеш зробити?"
  
  
  "Я зав'язав із організацією".
  
  
  "Через одну невдачу?"
  
  
  "Двадцяти років достатньо. Сміт забрав у мене те, що я забрав у того хлопця, Коу. Його життя. Різниця лише в тому, що я все ще на поверхні. Але я так і не зміг повернути своє старе життя".
  
  
  "Ти хочеш знову стати поліцейським?"
  
  
  “Я хочу… Я не знаю, чого я хочу. Моє колишнє життя не було чудовим. Я нікуди не збирався, якщо тільки не до посади чергового сержанта та дострокового виходу на пенсію”.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Чіун.
  
  
  Сірий світ минувшего дня просочувався крізь чотири високі вікна, розмиваючи колір їхніх облич. Вони могли б бути двома кам'яними ідолами, що дивляться один на одного крізь вічність нерозв'язного болю.
  
  
  "Це помилка Сміта", - сказав Чіун. Ти повинен це повністю зрозуміти. Ти був знаряддям його помилки, але помилка була його.
  
  
  "Нехай хтось інший буде мечем Сміта..."
  
  
  Чіун мовчав. Нарешті він сказав: "Я уклав нову угоду зі Смітом".
  
  
  "Ви це підписали?"
  
  
  Чіун вагався. "Ні", - сказав він. І Римо був здивований. Він був упевнений, що Чіун збирається збрехати.
  
  
  "Тоді не роби цього", - сказав Римо.
  
  
  "Я винен. Імператор Сміт - єдиний імператор, гідний нас у ці злі сучасні дні".
  
  
  "Які злі дні?"
  
  
  "Всюди панує світ".
  
  
  "Продовжуються десятки воєн між чагарниками та пожежами".
  
  
  "Прості інциденти. Російської імперії більше немає. Китай загруз у зароблянні грошей, а Персія поринула в релігійну анархію. Я надто молодий, щоб піти на спокій".
  
  
  "Тобі сто з гаком".
  
  
  "І я потрібний моєму селу. Якщо ти не погодишся служити ще рік, я повинен зробити це один".
  
  
  Чіун зробив паузу. Римо підозріло глянув на нього. У минулому Майстер Сінанджу завжди знаходив способи маніпулювати Римо за допомогою обману, співчуття чи простої підступності. Але Чіун здавався щирим, що майже змирився з рішенням Римо.
  
  
  "Виключи мене з контракту", - сказав Римо.
  
  
  Чіун трохи напружився, але на його обличчі не позначилося болю. Його карі очі трохи піднялися, ніби він шукав своїх предків нагорі.
  
  
  "Я зроблю це, тому що це мій обов'язок. Можливо, коли твій біль вщухне, сину мій, ти побачиш усе по-іншому".
  
  
  "Не розраховуй на це".
  
  
  "Я не буду", - сказав Майстер Сінанджу. Раптом він підвівся на ноги і вийшов із кімнати.
  
  
  Римо дивився йому вслід, поки він спускався сходами вежі, намагаючись прочитати мову його тіла. Він не міг. Один у своїй особистій темряві, Рімо Вільямс випустив повільне, гаряче зітхання, яке вирвалося з болючого вузла в самій глибині його живота.
  
  
  Він знав, що його життя вже ніколи не буде колишнім. І від цього усвідомлення його горло болісно стислося.
  
  
  Скручені від віку пальці ГАРОЛЬДА В. СМІТА тремтіли над сірими рядами клавіш клавіатури, коли він готувався зануритися в той невидимий всесвіт електронних даних, який одні називають мережею, інші - кіберпростором, але для Гарольда Сміта це була настільки знайома територія. на думку дати їй назву.
  
  
  І якби це було так, він був би поставлений у глухий кут.
  
  
  Одна з причин, через яку президент, який задумав CURE, вибрав Гарольда Сміта очолити його, була просто проста: Гарольд Сміт був людиною, начисто позбавленою уяви. Ця якість була такою ж важливою якістю, як непохитний патріотизм Сміта та його бездоганна прямота характеру.
  
  
  Тільки людина, абсолютно чесна і віддана своїй країні, могла вважатися главою CURE. Але тільки людина, безнадійно позбавлена уяви, могла впоратися з цією роботою в довгостроковій перспективі і не замислюватися про захоплення влади над країною. Кюре було майже автономно. Президент Сполучених Штатів міг пропонувати місії, але не наказувати. На відміну від виконавчої влади, Гарольд Сміт мав необмежену владу, щоб виявляти свою волю. Не було жодного нагляду з боку конгресу, жодних бюджетних обмежень, що виходять за межі його річного операційного фонду, і жоден виборець чи група з особливими інтересами не могли відкликати Сміта, оголосити йому імпічмент чи скасувати його посаду.
  
  
  Президент мав лише один вихід, якщо CURE перевищить свої повноваження. Він міг наказати Smith закритися. Сміт розумів, що це означає повне видалення його комп'ютерів та його особисто. Для цього він зберігав таблетку отрути в кишені для годинника свого жилета. Римо також позбулися б, а Майстра синанджу відправили назад до Кореї. CURE припинив би своє існування так само повністю, якби його ніколи і не створювали.
  
  
  Тільки виживання Америки свідчить про добре виконану роботу. Але тільки останній президент знатиме.
  
  
  Сміт розумів, що лише загроза викриття чи його власна відмова розуму чи тіла могли спровокувати цей наказ. Спочатку він сподівався, що CURE зможе виконати свою місію за його життя, дозволивши йому зісковзнути в невідомість відставки. Ця втішна фантазія давно померла. CURE загине разом із Гарольдом Смітом – якщо тільки президент не вирішить посадити наступника на своє крісло.
  
  
  У минулому були невдачі. Їхня остання місія з порятунку американської актриси, яка була введена в оману, вважаючи, що вона є реінкарнацією тибетського Бунджі-лами, пройшла невдало. Римо був посланий, щоб витягнути її живою і припинити відкрите повстання, але актрису було вбито китайськими агентами. В результаті американо-китайські відносини були напруженими, і президент висловив своє несхвалення особисто Гарольду Сміту. Акторка була близьким другом Першої леді.
  
  
  Неприємна історія з Роджером Шерманом Коу сталася у скрутний час. Президент уже скоротив операційний бюджет CURE на серйозні п'ятнадцять відсотків. Виникла загроза інших скорочень.
  
  
  Що ще зловісніше, Головнокомандувач тепер погрожував перевести CURE в режим глибокої готовності. Але нічого з цього не змусило Гарольда Сміта засунути руку в ящик столу, відкрити пляшечку аспірину, розірвати дві упаковки бром-сельтерської і висипати всі чотири таблетки у паперовий стаканчик із джерельною водою, перш ніж випити гірку шипучу суміш одним судорожним ковтком.
  
  
  Йому доведеться доповісти про це президенту. Уникнути цього було неможливо.
  
  
  Загалом смерть Роджера Шермана Коу була значною. ЛІКУВАННЯ не було ідеальним. Бог знав, що Римо і Чіун робили помилки в минулому, що призводило до жертв. Проблема була не в цьому.
  
  
  Сміт наказав убити цю людину, ґрунтуючись на автоматизованій комп'ютерній програмі, розробленій для пошуку в кіберпросторі зачіпок для невловимих злочинців. Ім'я Роджера Шермана Коу випливло під час одного з таких пошуків. Сміт перевірив факти і встановив, що Роджер Шерман Коу з Вілмінгтона, Північна Кароліна, був тим самим Роджером Шерманом Коу, який значився в Національному індексі комп'ютерної злочинності як злочинець, що розшукується. Наказ Римо знищити цю людину був звичайною справою. Сміт часто віддавав такі інструкції і згодом не замислювався над ними. Він беззастережно вірив у свої комп'ютери, їхні бази даних та своє програмне забезпечення.
  
  
  Хтось чи щось припустилося помилки. Якщо це був не Римо, то Сміт або його комп'ютери. Якщо це був Сміт, це могло означати, що він досяг верхньої межі своїх можливостей виконувати свою роботу. Якщо то була система; тоді з лікуванням було покінчено.
  
  
  Отже, тремтячими пальцями Гарольд Сміт приготувався зануритися в кіберпростір у пошуках відповідей, які він хотів би не знати.
  
  
  Але оскільки він був Гарольдом Смітом, він без вагань пішов за ними.
  
  
  Спершу він викликав Національний індекс комп'ютерної злочинності. Чи не базу даних у Вашингтоні, а свою власну копію. Сміт завантажив його в один із масивів ЧЕРВЕЙ після запуску нової гібридної системи разом із всією базою даних соціального забезпечення, файлами IRS та іншими важливими сховищами інформації. Він більше не залежатиме від телефонних ліній і своєї здатності проникати в захищені урядові файли, щоб виконувати роботу CURE. Нові закони про електронну конфіденційність, подані Конгресу; якщо їх буде прийнято, не завадять його роботі.
  
  
  Дані про Роджера Шермана Коу були такими, якими їх запам'ятав Сміт. Чоловік років п'ятдесяти з рудим волоссям. Задоволений тим, що пам'ять його не підвела, Сміт потім попросив свій комп'ютер перевірити ім'я Роджера Шермана Коу за поточними стрічками новин і повідомленнями телеграфних служб. Після урагану "Елвіс", безперечно, почали надходити повідомлення про постраждалих.
  
  
  Сміт чекав затримки на кілька хвилин і був приємно здивований, коли отримав стенограму, що прокручується, прямо по проводах.
  
  
  Звіт був коротким. Тіло тридцятишестирічного Роджера Шермана Коу з Вілмінгтона, Північна Кароліна, було витягнуте з його будинку на березі моря разом з його сім'єю, тридцятитрирічною Саллі і п'ятирічною Ейпріл. За словами дружини Коу, замість евакуюватися, сім'я вирішила пережити шторм у укріпленій спальні. Але дивний шум змусив Коу вийти на розвідку. Коли він не повернувся, Саллі Коу пішла перевірити місцезнаходження свого чоловіка тільки для того, щоб знайти його розкритим біля відчинених дверей будинку, що вмирає без жодних міток, але з діркою, пробитою в двері.
  
  
  У попередньому звіті причиною смерті було названо серцеву недостатність. У дірці у двері звинуватили уламок, занесений штормом.
  
  
  Єдиною примітною обставиною, згідно з звітом, був той факт, що з прибережної нерухомості на Оушен-стріт тільки будинок Коу залишився неушкодженим, якщо не брати до уваги пошкодження дверей. Всі інші будинки по пляжу на милю в будь-якому напрямку були зруйновані або змиті в морі.
  
  
  Це називалося "Диво Елвіса".
  
  
  "Рімо, - тихо сказав Сміт, - він захищав будинок".
  
  
  Сміт відключився від послуг телеграфування, його обличчя витягнулося. Якщо факти були такими, якими він їх виклав, то Роджер Шерман Коу, який загинув у розпал урагану "Елвіс", був не тим Роджером Шерманом Коу, який вважався NCCI.
  
  
  Потім Сміт відкрив файл соціального страхування Роджера Шермана Коу та запустив програму порівняння з даними NCCI. Він знав, що знайде. Він провів ідентичну перехресну перевірку на початку завдання.
  
  
  Файли збігалися. Був той самий номер соціального страхування. Інші статистичні дані збігалися, за винятком віку, сімейного стану та опису кольору волосся Римо. Дехто Роджер Шерман Коу був рудим. Інший був чорнявим.
  
  
  Але фарба для волосся та пластична хірургія могли б пояснити ці розбіжності. І громадянський шлюб можна було б перетворити на законний практично за одну ніч. Маленька дівчинка цілком могла бути результатом попереднього шлюбу і не фігурувати в досьє NCCI.
  
  
  Стиснувши губи в тонку безкровну лінію, Сміт поринув глибше. Можливо, врешті-решт вони були одним цілим. Відповідь лежала у його великій базі даних.
  
  
  А якщо ні, то й поза його межами. В мережі. У кіберпросторі.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Ураган Елвіс затих посеред Атлантики, його лють зникла. Від його неймовірно руйнівної сили залишився лише безперервний дощ.
  
  
  Рімо Вільямс прогулювався піщаною частиною пляжу Волластон, неподалік свого будинку, не звертаючи уваги на дощ. Дощ був теплим, а вітер із затоки Квінсі був не по сезону прохолодним. Він не відчував ні того, ні іншого.
  
  
  Другий після Чіуна, він був наймогутнішою людиною, яка ходила по землі в наш час. Він також цього не відчував.
  
  
  Все, що він відчував, було заціпенінням. Порожнеча та заціпеніння.
  
  
  Прогулюючись пляжем під стукіт дощу, що вибиває крихітні кратери в піску, Римо підбивав підсумки свого життя.
  
  
  Завдяки синанджі він виглядав на десять років молодший за свій реальний вік. Завдяки синанджу він міг отримати будь-яку жінку, яку хотів. Не було такого рівня майстерності, який міг би зробити людина, чого не зміг би Римо завдяки синанджу.
  
  
  Він дихав усім своїм тілом, бачив усі почуття повною мірою і, якщо його не наздожене насильницька смерть, він міг спокійно розраховувати прожити сто років або більше. Все завдяки синанджу.
  
  
  Дарунки, якими обдарував його Майстер Сінанджу, були приголомшливими.
  
  
  О, були й недоліки. Він не міг їсти м'ясо, напівфабрикати, пити алкоголь чи курити цигарки. Але в ці дні він не нудьгував із цього. І після перших кількох років володіння будь-якою жінкою, яку він міг побажати, це теж почало йому набридати. Жінки реагували на впевнений ритм його ходи, витончену гармонію кожної кісточки і м'язів, що працюють на піку досконалості, точно так, як задумала природа, або на чарівний аромат феромонів, який він витікав, не усвідомлюючи того. Вони чіплялися до Римо не тому, що він був симпатичним, або добрим хлопцем, або чесним, або тому, що думали, що з нього вийде дбайливий коханець чи вірний чоловік. Це був брутальний секс.
  
  
  Все своє життя Римо шукав кохання. Він знайшов її в літньому корейці, який поводився з ним із різкістю, яка звучала як зневага, але насправді була коханням.
  
  
  Він завдячував Чіуну всім.
  
  
  Але в певному сенсі Римо не мав нічого. Ні дружини, ні родини. А про свою роботу він не міг навіть шепнути своїй найближчій коханці. Якби вона в нього була, то є.
  
  
  У житті мало бути щось більше, ніж це. Потрібна була смерть Роджера Шермана Коу, щоб повернути її Римо додому.
  
  
  Двадцять років роботи таємним убивцею Америки не зробили Америку найкращим місцем для життя. Школи перетворилися на тири, на вулицях правили страх, наркотики та автоматична зброя. Навіть столиця країни стала некерованою, якщо не брати до уваги оголошення військового стану.
  
  
  Чіун завжди попереджав Римо, що Америка приречена. Покладатися на владу народу і народу було дурістю. Що Америці потрібно, то це імператор, завжди казав Чіун. Інакше ним керував би натовп. Чіун наполягав, що Америка в будь-якому разі канула б у лету. Зрештою, так відбувається з усіма імперіями. Тут це відбувалося швидше, бо всім заправляли ідіоти.
  
  
  Іноді Римо здавалося, що так воно і є. Преса і Конгрес затискали піджилки президентам, які змінювали один одного, і вимагалося обов'язкове тестування, щоб переконати Римо, що сам Конгрес не вживає наркотики. Америка не просувалася вперед у наступному столітті. Вона навіть не стояла дома. Вона розвалювалася.
  
  
  Римо міг би вмити руки, не замислюючись.
  
  
  За винятком Чіуна. Чіун рано зведе його в могилу, зіграє на його співчутті і, якщо все інше провалиться, обрушить на його голову провину, як зараз обрушився на нього привид Елвіса, що слабшає, якщо Римо відмовиться від останнього контракту.
  
  
  Можливо, подумав Римо, настав час встановити деяку дистанцію між собою та Майстром Сінанджу. Ця думка змусила його внутрішньо зіщулитися. Чіун був йому як батько. Насправді більше, ніж батько. Але його навчання скінчилося. Тепер він опанував синанджу. Можливо, подумав Римо, дивлячись на затоку, вкриту ямочками дощу, настав час остаточно порвати з усім. Можливо, йому потрібно було знайти себе, прийняти якісь рішення, які не мали нічого спільного з місією КЮРЕ, потребами Америки чи крихітним рибальським селом у Північній Кореї, яке не змінилося за три тисячі років відтоді, як вона вперше послала своїх синів у світ вбивати на підтримку свого народу.
  
  
  Можливо, настав час стати на власні ноги і зажити власним життям. Якби Чіун дбав про нього, він би це зрозумів. Він сам колись був молодий, сімдесят чи вісімдесят років тому.
  
  
  Римо досяг скелястого краю пляжу, коли прийшов до свого рішення. Він продовжував йти, його м'які мокасини з італійської шкіри знаходили та підштовхували його вздовж величезних гранітних блоків, які були встановлені там, щоб стримати безжальну ерозію Атлантики. Він відчував непохитну твердість каменю навіть крізь шкіряні підошви, і це, здавалося, говорило про кам'янистість стежки, якою він збирався вирушити.
  
  
  Римо зупинився на одному з найбільших каменів. Він глянув униз. Там, де інші бачили твердий граніт, побачив зіпсований шматок земної мантії. По краях виднілися сліди від долота, там, де його вирубали в старих каменоломнях Квінсі незліченні покоління назад і надали йому грубої довгастої форми. Він лежав на цьому пляжі ще до народження Римо, і навіть ураган Норнан не зміг його зрушити.
  
  
  Лівою ногою Римо прокреслив кругові візерунки на кам'яній поверхні, намацав слабке місце і, не роздумуючи, опустився на одне коліно, доторкнувшись до цього слабкого місця плоскою стороною правої руки.
  
  
  Плоть зустрілася з гранітом, і пролунав різкий тріск, подібний до гуркоту грому.
  
  
  Зі скреготом гранітний куб розколовся по ідеальній лінії. Дві секції відокремилися одна від одної, і Римо перестрибнув на наступний камінь.
  
  
  Якщо не підвернеться нічого кращого, він міг би попрацювати каменярем, з усмішкою подумав Римо.
  
  
  Крива усмішка зникла з його обличчя, коли писклявий голос окликнув його на ім'я.
  
  
  "Римо! Це ти?" - Запитав я.
  
  
  "Чіун?"
  
  
  За розсипом каміння, неподалік тінистого прибережного парку, Майстер Сінанджу підняв свою пташину голову. Він сидів на лавці. Помітивши Римо, він кинув залишки попкорну бакланам і морським чайкам, яких він годував.
  
  
  Майстер Сінанджу зім'яв контейнер з-під попкорну в кульку, і той зник у рукаві, щоб позбутися пізніше. Він прошлепав на своїх сандалях назустріч своєму учневі. На обличчі Рима з'явився натяк на посмішку. Можливо, його настрій покращав.
  
  
  Але коли вони наблизились один до одного, Майстер Сінанджу побачив, як риси його учня витягнулися в нещасні зморшки. Як часто вони робили це, подумав він. На долю Римо випало чимало життєвих негараздів, і дарований йому дар Сінанджу не позбавив його всіх турбот.
  
  
  Коли Римо зупинився перед ним, Чіун зазирнув йому в очі і сказав: "Ти думав".
  
  
  "Я прийшов до важкого рішення, Папочко". Його голос був сумним.
  
  
  І Майстер Сінанджу вирішив полегшити цей момент своєму учневі. "Ти хочеш шукати інші горизонти?"
  
  
  "Як ти дізнався?" "Батько знає свого сина".
  
  
  "Без образ, Літт - я маю на увазі, у мене немає батька".
  
  
  "Це не так. Ти просто не знаєш свого батька. Ти стоїш тут, вдихаючи і куштуючи солодку велич Землі. У істинно безбатченків немає такої розкоші, бо вони ніколи не народжувалися".
  
  
  "Зауваження прийнято. Я мав на увазі, що ти мій учитель і мій друг. Не мій батько".
  
  
  Чіун схилив голову набік. "І все ж ти удостоїш мене титулу - коли в тебе з'являється настрій".
  
  
  "Я був задоволений вашими вченнями і вашим керівництвом. Але я прийшов до того моменту у своєму житті, коли я мушу знайти себе".
  
  
  "Знайти себе? Але ти тут. Стоїш на пляжі в країні свого народження". Чіун подивився на неспокійну від дощу затоку. "Іноді я мрію опинитися на пляжі в країні, де я народився. Але, на жаль, зараз це не для мене".
  
  
  - Якщо ти збираєшся звалити провину на мене, - попередив Римо, - не роби цього.
  
  
  "Я просто розмірковував про своє призначення у житті. Як і ти".
  
  
  "Доторкнися é. Але я повинен рухатися далі".
  
  
  "Я не можу піти з тобою, сину мій. Ти це знаєш".
  
  
  "Куди я маю йти, я мушу йти один".
  
  
  "А контракт, який мені ще доведеться підписати?"
  
  
  "Тепер це стосується тільки тебе і Сміта. Це лише рік. Можливо, через рік я повернуся".
  
  
  "Я можу зробити Сміта щасливим упродовж року". "Я чекав більшої суперечки".
  
  
  "Це пояснює розчарований вираз на твоїй похмурій фізіономії", - сказав Чіун. "Хе-хе. Це пояснює розчарований вираз на твоїй похмурій фізіономії. Хе-хе-хе".
  
  
  І, на полегшення Майстра синанджу, Римо знайшов у собі сили посміхнутися своїм невдалим жартом.
  
  
  "Я радий, що ти не чіпляєшся до мене з цього приводу", - сказав Римо.
  
  
  Вони попрямували назад до піщаного краю пляжу, за їхніми спинами виднівся горизонт Бостона.
  
  
  "Тепер ти достатньо дорослий, щоб ухвалювати власні рішення", - дозволив Чіун.
  
  
  Дощ припинився, і за нескінченним сірим простором грозових хмар сонце ковзнуло до горизонту. Тіні стали довгими і худими в міру того, як світло почало згасати.
  
  
  "Куди ти підеш?" - спитав Чіун тихим голосом.
  
  
  "Я не знаю. У мене немає жодного коріння, до якого я міг би повернутися. Притулок згорів давним-давно. Я не можу повернутися в Ньюарк. Хто-небудь може впізнати мене. Передбачається, що я мертвий".
  
  
  "Добре, що твої думки не про повернення до місць, де ти був раніше".
  
  
  "Чому це?"
  
  
  "Бо людина шукає своє майбутнє там, де йому ще доведеться побувати".
  
  
  "Гарне зауваження".
  
  
  "Однак є одна річ, яка мене непокоїть".
  
  
  "Що це?" - Запитав я.
  
  
  "Шива".
  
  
  Римо довго мовчав. Їхні ступні на піску не видавали ні звуку. За їхньою колією не з'явилося жодних слідів.
  
  
  "Я не вірю в Шиву".
  
  
  "Згідно з легендами мого Будинку, ти - аватара Шиви Руйнівника. Мертвий нічний тигр, відновлений Майстром Сінанджу".
  
  
  "Легенди абсолютно помилкові", - сказав Римо з ледь помітною різкістю в голосі.
  
  
  "Вас турбує не тільки смерть цієї невинної людини, чи не так?"
  
  
  "Це будувалося довгий час", – визнав Римо.
  
  
  "Це було особливо клопітно з моменту вашого останнього завдання. Тибет здався вам дуже знайомим, хоча ви ніколи раніше не відвідували цю землю. Згідно з легендами, ця земля є обителью Шиви-Руйнівника. Земля, яку ваш мозок пам'ятає з минулого життя, а ваш розум – ні”.
  
  
  Римо роздратовано похитав головою. "Я не вірю в Шиву. Я не вірю в реінкарнацію. Я Римо Вільямс. Завжди був і завжди буду".
  
  
  "Не завжди".
  
  
  "Поправка. До того, як я став Римо Вільямсом, я не був живим. Після я буду мертвий. Кінець історії".
  
  
  Рідкісні брови Чіуна піднялися в удаваному здивуванні. "Що, ніякого християнського Раю для Римо Вільямса? Жодних ангелів у білому, щоб спокутувати твої земні гріхи своїми численними милостями?"
  
  
  "Тільки не після Роджера Шермана Коу", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо помилка була не вашою, то й відплата теж не ваша".
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "У вас одна проблема, а не дві".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ти намагаєшся знайти себе, але ти не знаєш, хто ти".
  
  
  "Я щойно сказав тобі. Я Римо Вільямс. Не більше. Не менше".
  
  
  "А звідки ви знаєте, що ви Римо Вільямс?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Ви прийшли в цей світ з ім'ям Римо Вільямс, вибитим у вас на дупі? Чи витатуйованим у вас на руці?"
  
  
  "Так мене називали у притулку".
  
  
  "І ти їм повірив? Ось так просто?"
  
  
  Римо насупився. "Ти намагаєшся збити мене з пантелику".
  
  
  "Ні, я намагаюся тебе зневірити. Тебе збентежили діви, яких ти називаєш черницями. Це сталося до того, як я вперше почув твоє безглузде ім'я. Ти кажеш, що в тебе немає коріння, але ти маєш на увазі, що ти не знаєш, яке твоє коріння насправді”.
  
  
  Римо зупинився як укопаний. "Ти маєш на увазі моїх батьків?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Я пройшов через це. Сміт каже, що записів немає. І, наскільки я пам'ятаю, ти завжди відводив мене від цього напряму думок".
  
  
  "Тоді ти був молодший. Можливо, ти вже досить дорослий, щоб шукати їх".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, розшукуючи їх? Ви ж не думаєте, що вони все ще живі, чи не так?"
  
  
  "Я цього не говорив", - швидко сказав Чіун.
  
  
  "Я завжди вважав, що вони, мабуть, загинули в автомобільній катастрофі або щось таке", - повільно сказав Римо. "Інакше навіщо б їм віддавати мене на усиновлення?"
  
  
  "Чому ти так думаєш?"
  
  
  "Тому що, - сказав Римо, і в його очах з'явилися сльози, - мені було нестерпно думати, що вони просто кинули мене, як бездомного собаку".
  
  
  "І цей страх переслідував тебе все твоє життя?" М'яко запитав Чіун.
  
  
  "Так".
  
  
  Чіун глибокодумно кивнув головою. “Тоді настав час покласти цьому кінець. Знайди своїх батьків, Римо Вільямса, живих чи мертвих. І залиши найпохмуріші страхи свого дитинства позаду”.
  
  
  Римо змахнув єдину сльозинку. "Я не можу повірити, що ти ставишся до цього з таким розумінням. Від щирого серця дякую тобі, Татусю".
  
  
  "Це ніщо. Можливо, я і не твій батько насправді, Рімо Вільямс, але я намагався бути твоїм батьком за духом".
  
  
  "Ще раз дякую".
  
  
  Чіун глянув на свого учня. "Коли ти їдеш?"
  
  
  "Я не знаю. Завтра. Післязавтра. Я не знаю, з чого почати".
  
  
  "Я вірю".
  
  
  "Так? Де?"
  
  
  "Почніть зі Сміта. Його оракули виявилися надзвичайно точними у минулому".
  
  
  "Не за останні кілька годин", - похмуро сказав Римо.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Гарольд Сміт пишався своєю логічністю.
  
  
  Логіка правила його життям. Ще довго після того, як він перестав регулярно відвідувати церковні служби, логіка залишалася рушійною силою у його реальному житті. Кожна таємниця мала рішення. Можна було скласти будь-яку колонку цифр, і результат був передбачуваним, незмінним, а кінцевий продукт таким самим надійним, як гроші в банку. Результат математичної операції підлягав поділу, множення, додавання або віднімання, а відповідь можна було подивитися в таблиці і перевірити.
  
  
  Коли сонце сідало над протокою Лонг-Айленд, Гарольд Сміт сидів у своєму шкіряному кріслі, дартмутська краватка бовталася у нього на шиї, тонка сива щетина покривала його худі щоки, обличчя висвітлювалося зеленим світлом монітора, що фосфоресціювало.
  
  
  Він також спітнів.
  
  
  Це був гарячий піт, що покривався піт, і час від часу Сміт відчував спалахи холоду глибоко у своїх логічних кістках. "Це немає сенсу", - бурмотів він, маніпулюючи клацаючими клавішами комп'ютера.
  
  
  Так само, як два плюс два завжди і незмінно дорівнювали чотирьом, два Роджера Шермана Коу не складалися.
  
  
  Покійний Роджер Шерман Коу з Вілмінгтона, Північна Кароліна, мав електронний слід, який повертався до його особистої справи вибіркової служби.
  
  
  Роджер Шерман Коу з Національного індексу комп'ютерної злочинності був примарою. Сміт нічого не зміг знайти про нього. Не було жодних записів у податковому управлінні, жодних записів у реєстрі транспортних засобів у жодному з п'ятдесяти штатів. Усі його кредитні картки були списані із завищеною сумою, а залишки не були сплачені.
  
  
  І все ж, згідно з його комп'ютером, ці двоє чоловіків, що носять одне ім'я, але різні стилі життя, були одним цілим. Вони не могли бути одним цілим, зрозумів Сміт, коли на Фолкрофтський санаторій опустилася темрява і автоматично включилися флуоресцентні колготки його кабінету. Сміт перервав свої пошуки, щоб ковтнути мінеральну воду. Був неробочий час і його секретарка пішла додому на весь день. Настала нічна зміна, і ніхто не хотів турбувати його, поки він був на роботі.
  
  
  Опинившись у глухому куті, Сміт вийшов зі свого пошуку і переключився на моніторинг інших сфер діяльності CURE. У бізнесі, урядових установах та інших сферах життя звичайні американці регулярно розсилали анонімні повідомлення про поточну чи підозрілу діяльність. Вони думали, що працюють на різні урядові установи - ФБР, ЦРУ, OSHA та багато інших - як платні інформатори. Чеки приходили поштою в один і той самий час щомісяця. І вони подавали свої звіти в електронному вигляді.
  
  
  Їх отримував лише Гарольд Сміт. Ці пересічні громадяни допомогли задовольнити величезну потребу КЮРЕ в необробленої інформації.
  
  
  Сміт перегорнув останні звіти. Вони були нічим не примітні. Попередження нечесного сенатора штату на далекому заході. Власник вугільної шахти, який регулярно ігнорував федеральні стандарти безпеки. Встановлення ціни молочних фермах Нової Англії. У минулі часи Сміт просто кинув би цим людям десять центів і сподівався, що система правосуддя зробить свою роботу. Тепер мало такий же сенс повідомити про одне з численних телевізійних шоу з розслідуваннями новин, сподіваючись, що в результаті викриття в ефірі вдасться переконати відповідні органи виконувати свою роботу.
  
  
  Один звіт привернув увагу Сміта, тому що в ньому фігурувала XL SysCorp, комп'ютерний гігант, який виготовив масиви черв'яків, на які тепер покладався Сміт.
  
  
  У ньому йшлося про те, що XL SysCorp пікетувала група чорношкірих з особливими інтересами, яка звинуватила комп'ютерного гіганта в дискримінаційній практиці найму. Це питання не входило до компетенції Сміта, тому він відмовився.
  
  
  Ще одне повідомлення надійшло з Федерального агентства з надзвичайних ситуацій, яке вже перебазувалося до району Північної Кароліни, який постраждав від урагану "Елвіс". У скарзі FEMA звинувачувалося у тому, що воно не вирішило ситуацію швидко. Це була стара скарга на FEMA. Сміт помер.
  
  
  В результаті не було нічого чутливого до лікування. Але перепочинок прояснив загальмовані розумові процеси Сміта. Він повернувся до неприємної головоломки Роджера Шермана Коу.
  
  
  Сміт переглядав аудиторські звіти з усіх боків. Ніде два Роджери Шермана Коу не перетиналися. У міру того, як ніч тяглася, ставало все очевиднішим, що вони не могли бути ідентичними.
  
  
  Це залишало лише одну нагоду: злочинний Коу привласнив особистість іншого Коу. Це був звичайний прийом. І в наш комп'ютерний вік будь-хто, хто має доступ до мережі або створені комп'ютером списки розсилки, може зібрати основну інформацію про людину через записи IRS і DMV. Одного цього було достатньо, щоб дозволити найманому вбивці створити особу щита на ім'я Роджер Шерман Коу і, коли з неї вичавлюють усе, що вона коштувала, кинути її для іншого.
  
  
  Це мало сенс. Це було логічно. Це пояснювало помилку Сміта. Він почав дихати нормально. Напруга в його ребрах ослабла.
  
  
  Залишалося лише довести це.
  
  
  Десь за північ віра Гарольда Сміта у всесвіт логіки похитнулася назавжди. Сміт щойно повернувся до свого крісла після перерви до туалету. Піт від його вечірньої роботи став липким, і штани штанів прилипли до шкіри. Тепер його краватка лежала на столі, а верхній гудзик сорочки був розстебнутий.
  
  
  На екрані з'явилося просте повідомлення. Це був звіт COMSUBPAC про те, що есмінець ВМС США Арлекін, який залишив військово-морський термінал Сан-Дієго для участі в тихоокеанських маневрах, оголосив радіомовчання.
  
  
  Сміт кивнув собі і повернувся до поточного завдання. Тільки він і капітан "Арлекіна" знали, що субмарина насправді прямувала до небезпечних вод Західно-Корейської затоки, де, як і планувалося щороку протягом останніх двадцяти або близько того років, вантаж золота, викачаного з федеральних надзвичайних запасів, буде вивантажений. і залишений на пляжі крихітного рибальського села Сінанджу.
  
  
  На цей час це була звичайна місія. Командир "Арлекіна" отримав свої запечатані накази, його начальству було наказано не ставити запитань, і про це ніколи нічого не йшлося.
  
  
  Отже, Сміт зробив останню спробу знайти фальшивого Роджера Шермана Коу.
  
  
  Світ розуму обрушився на нього, коли, розчарований нескінченними глухими кутами, в які він продовжував заходити, Сміт вирішив увійти до Національного комп'ютерного індексу злочинності в Національному інформаційному центрі злочинності. Він регулярно оновлювався. Це був ризикований крок, але, можливо, за кілька днів, що минули з того часу, як він завантажив величезний файл даних, було додано нову інформацію.
  
  
  Сміт отримав доступ до бази даних за допомогою закодованих паролів, які були у нього у файлі, і викликав файл Роджера Шермана Коу.
  
  
  Він би не прийшов.
  
  
  Зелений, що світиться, читається просто, глузливо, НЕ ЗНАЙДЕНИЙ.
  
  
  "Неможливо", - сказав Сміт. "У мене є цей файл у моїй власній базі даних".
  
  
  З теорії, що файл був закритий, Сміт викликав неактивну частину записів бази даних. "НЕ ЗНАЙДЕНО", - говорив напис на екрані.
  
  
  "Неможливо", - повторив Сміт низьким, майже тремтячим голосом.
  
  
  Сміт спробував ще раз. Він знав, що це буде марнування часу, але він спробував ще раз. Комп'ютер не допускає логічних помилок, він знав. Попросіть його знайти що-небудь, і поки операційна система та її логічні схеми функціонують, він знайде об'єкт свого пошуку - цього разу, наступного разу і кожного разу, точно так, як калькулятор завжди видає суму три плюс сім у вигляді числа десять . Не було місця для помилок, невизначеності чи тому, що у наші дні люди люблять називати нечіткою логікою.
  
  
  НЕ ЗНАЙДЕНИЙ, повідомив монітор.
  
  
  Сміт дивився на екран, не звертаючи уваги на краплю поту, що витягнулась із стягуючої виїмки між його втомленими очима. Вона потекла по переніссі його аристократичного носа, сповільнилася на кінчику і трималася в статичній напрузі, доки не впала на його бездушну ліву руку.
  
  
  Рука, яка безконтрольно тремтіла.
  
  
  Сміт вагався. Менше тижня тому в NCCI з'явилося досьє Роджера Шермана Коу. Сміт скачав його. Тепер він був у його власному дублікаті бази даних NCCI. Він викликав його лише за кілька годин до цього. Прочитав це на власні очі.
  
  
  Файли не створюються власними силами. Він знав, що комп'ютери не мають мислячого, творчого складу розуму. Клерк ввів файл Роджера Шермана Коу до бази даних NCCI. Сміт просто відсмоктав його за допомогою магії оптоволоконного кабелю та скинув на оптичний черв'ячний диск за допомогою лазерного запису. Тепер він був назавжди записаний на платівку, схожу на компакт-диск.
  
  
  Це було у його базі даних; отже, це було у базі даних NCCI. Такі файли не видаляються, лише переміщуються в неактивну пам'ять або зберігаються на стрічкових накопичувачах для подальшого використання.
  
  
  Сміт запустив програму власної розробки, запустив пошук шляхом перебору у вихідній базі даних NCCI і відкинувся на спинку стільця для того, що, як він очікував, буде тривалим пошуком.
  
  
  У своєму занепокоєнні він забув про силу своєї нової гібридної системи.
  
  
  Програма виконана менш як за дев'яносто секунд. Він перевірив базу даних NCCI на предмет будь-якого імені файлу, яке включало б три назви компонентів на ім'я Роджера Шермана Коу, у будь-якій комбінації, у будь-якому варіанті написання і навіть допускала відсутність через технічну помилку будь-якого з трьох імен.
  
  
  Сміт чекав на довгий список варіантів і важкої ночі відбору змінних.
  
  
  Натомість через дев'яносто секунд він отримав єдине ім'я.
  
  
  Коли він з'явився, він двічі моргнув, думаючи, що якимось чином система припустилася помилки. Файл таки з'явився, хоч би яким неможливим це не було.
  
  
  Потім Сміт подивився ще раз. І він побачив те, що пропустив уперше.
  
  
  Низький стогін зірвався з його стиснених губ. Можливо, це витягало його душу крізь зуби. У певному сенсі так воно й було. Криком розпачу була віра Гарольда Сміта у життя і, що важливіше, у його власну комп'ютерну систему, яка зникла назавжди.
  
  
  На екрані висвітлилося ім'я. Воно знущалося з Сміта. Знущалося над його логікою, його вірою в математичну логіку, надійність комп'ютерів, підпрограм, алгоритмів та двійкових кодів, які ними керували.
  
  
  Ім'я було: РОДЖЕР ШЕРМАН ПО.
  
  
  Гарольд У. Сміт застиг у своєму кріслі, на його вкритому плямами фосфоресцювання обличчі застиг уражений вираз.
  
  
  Поширена згодна П.
  
  
  Літера залишилася P. Це був не C. Ім'я файлу залишилося ROGER SHERMAN POE. Чи не ROGER SHERMAN COE.
  
  
  Нервовий смішок зірвався з відкритих губ Сміта. Це було неможливо. Якби він побачив, як блакитний ельф з'являється на екрані, щоб зірвати його краватку, це не могло бути більш приголомшливим.
  
  
  І оскільки він був логічною людиною, Гарольд Сміт завантажив файл Роджера Шермана По на черв'ячний накопичувач, призначений для бази даних NCCI. Як тільки він зробив знімок, він активував його у правій частині екрану за допомогою термінових натискань клавіш.
  
  
  Потім він викликав файл Роджера Шермана Коу зі своєї версії NCCI.
  
  
  Два файли лежали поруч на екрані, що світиться. Декілька днів тому вони були ідентичні. Тепер це було не так.
  
  
  В одному був вказаний Роджер Шерман Коу. В іншому - Роджер Шерман По. Їхні номери соціального страхування були зовсім різними. Інші дані не співпадали.
  
  
  Він знав, що це було лише одне логічне пояснення. Клерк оновив файл протягом останніх кількох днів. Сміт перейшов до нижньої частини файлу Роджера Шермана По, шукаючи дату останнього оновлення.
  
  
  У ті швидкоплинні секунди, коли файл прокручувався перед його очима, а рядки розпливалися зеленою плямою, у змученій душі Гарольда Сміта зародилася надія.
  
  
  Потім він зник. Останнє оновлення було опубліковано три місяці тому. Дата була ідентична даті файлу Роджера Шермана Коу. Комп'ютери NCCI були запрограмовані на автоматичний запис поточної дати в той день, коли файл було змінено будь-яким чином.
  
  
  Згідно з файлом NCCI, файл Роджера Шермана По не змінювався з тих пір, як Гарольд Сміт вперше завантажив його за кілька днів до цього.
  
  
  Сміт застогнав ще раз – короткий, жалібний звук. Це був звук людини, яка відчуває сильний, незбагненний біль.
  
  
  "Це нелогічно", - сказав він уголос. "У цьому немає абсолютно ніякого сенсу. Файли власними силами не змінюються". І все-таки це мало місце. Якось під час передачі файл Роджера Шермана По перетворився на файл Роджера Шермана Коу.
  
  
  У той момент, коли ця думка спала йому на думку, Сміт був змушений відкинути її. Комп'ютери – це тупі, грубі машини – надшвидкі цифрові калькулятори. Дайте їм числа - і двійковою мовою комп'ютерів всі дані зведуть до числових еквівалентів - вони завжди й незмінно складатимуть, віднімати, множити чи ділити точними способами. Комп'ютери не можуть думати. Вони можуть коригувати фактичні дані. Вони не мали такої можливості. Навіть комп'ютери, керовані штучним інтелектом, на цей час досягли у разі тупої здатності міркувати, подібної мишею.
  
  
  Комп'ютерна помилка також не може бути звинувачена. Збій передачі може призвести до пропуску даних або додавання даних - зазвичай безглуздих рядків.
  
  
  Сміт глянув на номери соціального страхування. Він знав, що перші три цифри відповідають географічному регіону, в якому людина вперше отримала свою картку соціального страхування.
  
  
  Регіональний номер Роджера Шермана Коу був 220. Це означало Меріленд. Це відповідало інформації Сміта, що Роджер Шерман Коу народився в Чеві-Чейз.
  
  
  Перша група цифр Роджера Шермана По була 447, що означало Оклахому. Це також збіглося. По виріс у Талсі.
  
  
  Якби сталася помилка передачі, шанси на те, що цифри мали б сенс, були б астрономічними. Додайте до цього той факт, що з двадцятьма шістьма літерами алфавіту прізвище По з таким самим успіхом могло б звучати як Toe або Xoe - або навіть Roe.
  
  
  Ні. Від цього нікуди не подітися. Щось пішло не так у новій системі Сміта після того, як він отримав доступ до файлу Роджера Шермана По.
  
  
  І через це загинула безневинна людина. Сміт зробив останню відчайдушну спробу розгадати таємницю. Він запустив програму перевірки комп'ютера на віруси. Це було єдине можливе пояснення.
  
  
  Програма запустилась. Вона перевірила кожен рядок даних на кожному стрічковому накопичувачі, диску та мікрочіпі в масивній та складній гібридній системі CURE. Щоразу система виявлялася чистою. Сміт запустив його знову, з тим самим результатом. І ще раз.
  
  
  Зазвичай одного сканування вистачило б навіть обережному Гарольду Сміту. Оскільки він більше не довіряв своїй системі, він перевірив її чотири рази на наявність помилок чи проблем.
  
  
  Інші діагностичні програми повідомили, що систему перевірено на чистоту.
  
  
  За цих обставин це була найгірша новина, яку він міг отримати.
  
  
  Приголомшений, Гарольд Сміт закрив два файли і востаннє відправив термінал CURE назад у робочу криницю. Складна клавіатура забралася, коли екран автоматично згас, і весь пристрій опустився нижче рівня робочого столу. Сильно подряпана дубова панель зі клацанням стала на місце, не виявивши ні шва, ні слідів свого існування.
  
  
  Дерев'яний Гарольд Сміт підвівся і зняв сірий піджак і жилет. Він повісив їх на дерев'яну вішалку для одягу і підійшов до єдиної поступки комфорту у своєму спартанському кабінеті - кушетці.
  
  
  Він вимкнув верхнє світло і ліг спати на дивані. Він був дуже вражений, щоб ризикувати дорогою додому, і йому відчайдушно був потрібен сон.
  
  
  Було далеко за північ, надто пізно дзвонити президентові з жахливими новинами. Але Сміт вирішив зробити це насамперед із ранку. Йому доведеться. Президент повинен знати, що підрозділ КЮРЕ, який займається збиранням даних, більше не був надійним.
  
  
  Без цього CURE був би покалічений, можливо, став калікою.
  
  
  Гарольд Сміт провалився в сон майже миттєво. І один з небагатьох випадків у його житті його сон був порушений невиразними, що зароджуються кошмарами.
  
  
  Вони не набували конкретної форми. Це було поза підсвідомих здібностей Гарольда Сміта. Для того, щоб бачити яскраві сни та жахливі кошмари, була потрібна уява.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Перший тиждень вересня - найповільніша пора року. Пляжі переповнені. Авіаперельоти переповнені. Бізнес та уряд сповільнюються до лінивого повзання, а фондовий ринок спить.
  
  
  В офісах та на заводах, де не вистачає персоналу, на робочих місцях намагаються протриматися до Дня праці. Проекти відкладаються. Інші завдання виконуються повільно та не закінчуються до закінчення Дня праці.
  
  
  Насолоджуючись останніми днями літа, якого вона більше ніколи не побачить, Америка найбільш розслаблена. І найбільш уразлива.
  
  
  Поки три особи, що становлять надсекретне агентство під назвою CURE, неспокійно спали, турбуючись про своє майбутнє, відбулися чотири, здавалося б, випадкові та незв'язані події.
  
  
  У Джорджтауні, острів Великий Кайман, гроші почали потоком витікати із фонду Великого Каймана. Сховище залишалося закритим, його замок не був пошкоджений. Його охоронна сигналізація не спрацювала. Фактично його нічні клерки продовжували оновлювати файли транзакцій протягом усього мародерства, не звертаючи уваги на катастрофу, яка тихо, незримо, невблаганно викидала їх з роботи.
  
  
  Електронний червоний прапорець з'явився в активному комп'ютерному файлі в великому банку IRS даних в Арлінгтоні, штат Вірджинія. Жодні людські пальці не помістили його туди. Він просто з'явився.
  
  
  Супервайзер компанії Consolidated Edison опублікував невинне замовлення на виконання робіт, що наказує бригаді приєднати офісну будівлю в Гарлемі до давно відключеного газопроводу, попередньо отримавши від DigSafe запевнення в тому, що розкопки не загрожують телефонним, кабельним або електричним лініям.
  
  
  І ось на північнокорейському фрегаті "СА-І-ГУ", десь у Жовтому морі, задзвонив телефон.
  
  
  Капітан ВМС Корейської Народно-Демократичної Республіки Йоканг Сако спав, коли пролунав дзвінок. Телефон являв собою портативний супутниковий пристрій, контрабандою ввезений до Північної Кореї двоюрідним братом капітана Юном, який регулярно їздив до Японії круїзним лайнером "Манконгонг". Це був дуже корисний предмет, особливо у патрулі.
  
  
  Можна дзвонити практично будь-куди і приймати дзвінки практично з будь-якої точки земної кулі, причому начальство про це не дізнається.
  
  
  Капітан Йоканг підняв слухавку і сказав: "Так?"
  
  
  Теплий, щедрий голос відповів бездоганною корейською: "У мене є до вас пропозиція, капітан Йоканг".
  
  
  "Хто говорить?"
  
  
  "Той, хто готовий запропонувати вам стільки золота, скільки зможе забрати ваша команда".
  
  
  "Золото? Чиє золото?"
  
  
  "Чи має значення, чиє золото?"
  
  
  "Важливо, якщо хтось намагається його роздати".
  
  
  "Звичайно, я хочу дещо натомість за цю інформацію", - сказав голос зі спокійною впевненістю.
  
  
  "Ха! Що я, капітан північнокорейського флоту, можу запропонувати в обмін на таке золото?"
  
  
  "Половину золота".
  
  
  "Половину?"
  
  
  "Я скажу вам, де можна знайти золото, і ви його конфіскуєте. Потім зв'яжіться зі мною, і я надам вам інструкції щодо того, куди відправити рівно половину суми. Решта – твоє".
  
  
  "Ха! Значить, тут є каверза".
  
  
  "Ніякого каверзи. Я торгую інформацією, а ви торгуєте грубою силою, необхідною для захоплення цього вантажу".
  
  
  "Весь ризик на моїй совісті", - зазначив капітан Йоканг.
  
  
  "Золото наполовину твоє".
  
  
  "Скільки золота?"
  
  
  "П'ять мільйонів. Чисті зливки".
  
  
  Капітан Йоканг задумливо хмикнув. "Цього достатньо, щоб відплатити моїй команді за мовчання".
  
  
  "Також немає потреби інформувати ваше начальство", - сказав м'який заспокійливий голос.
  
  
  "Якщо це можна зробити безпечно, я зроблю це", – сказав капітан Йоканг.
  
  
  "Підводний човен Сполучених Штатів прямує до Західно-Корейської затоки. Вона везе золото".
  
  
  "Я не можу реквізувати підводний човен Сполучених Штатів!"
  
  
  "Ви можете, як тільки він незаконно увійде до корейських територіальних вод".
  
  
  "Навіщо він це робить?"
  
  
  "Краще, щоб ти не знав".
  
  
  "Краще чи безпечніше?"
  
  
  "І те і інше".
  
  
  "Зрозуміло. Скажіть мені, де можна знайти цей підводний човен".
  
  
  Поки він слухав супутниковим телефоном, рівний голос розповів усе. Курс, швидкість і точне положення, в якому американський корабель "Арлекін" мав намір спливти.
  
  
  Капітан Йоканг дивився на карту, записуючи інформацію. Район знаходився поряд з однією з найбільш промислово розвинених частин західної частини Північної Кореї. Район сталеливарних заводів, вугільних шахт та рисових полів. Уздовж узбережжя лежали лише скелі та кілька рибальських сіл. Нічого важливого.
  
  
  Йоканг помітив широке трисмугове шосе, яке тяглося від столиці Пхеньяну до певної точки на західному узбережжі. Шосе підходило прямо до краю води і обривалося як укопане. Здавалося, в цьому не було жодної мети. На карті нічого не було видно, крім порожньої області, де закінчувалося шосе. Безперечно, це була одна з численних чудасій Великого Лідера. Північнокорейцям не дозволялося володіти моторизованими транспортними засобами, проте штат вихвалявся своєю прогресивною системою автомобільних доріг.
  
  
  Після того, як він отримав всю необхідну інформацію, щоб казково розбагатіти, капітан Йоканг поставив голосу розумне запитання. "Хто ти, товаришу?"
  
  
  "Клич мене товариш", - промовив рівний голос.
  
  
  Відразу після настання сутінків у Західно-Корейській затоці командувача ВМС Джона Пола Сібрука перервав голос його старшого помічника, який пролунав через внутрішній зв'язок човна.
  
  
  "Капітане, ми наближаємося до Пойнт Сьєрра".
  
  
  "Вже в дорозі", - сказав Сібрук. Він проковтнув залишки своєї вечері, втиснув ноги в шкарпетках у начищені до блиску черевики і проштовхався повз моряків, що поспішали, через смердючі сталеві нутрощі ударного підводного човна ВМС США "Арлекін" в рубку управління.
  
  
  У руці він стискав свої запечатані накази. Розриваючи на бігу, він витяг єдиний аркуш паперу.
  
  
  Накази були короткими. Вони проінструктували його шукати певний орієнтир на пляжі і, як його помітять, завантажити свій вантаж на гумові плоти і просто залишити його там, на пляжі.
  
  
  Накази було підписано "адмірал Сміт". Сібрук ніколи не чув про адмірала Сміта. Але у ВМС США було повно адміралів. Там теж було повно Смітів, і Сібрук здивувався, чому ця людина не спромоглася назвати своє ім'я або хоча б ініціали.
  
  
  Інструкції були простішими, ніж він міг сподіватися. Якщо пощастить, човен зможе спливти у темряві, виконати свій обов'язок і прослизнути назад через Жовте море, не будучи виявленим північнокорейськими канонерськими човнами.
  
  
  "Все гаразд, сер", - доповів старпом, коли Сібрук увійшов на місток. "Арлекін" йшов зануреним на перископну глибину. Перископ був опущений у свою криницю.
  
  
  Сибрук наказав збільшити його.
  
  
  Клацання перемикача змусило глядача піднятися йому назустріч. Він схопився за ручки і повернув їх. Приціл легко повертався, коли Сібрук повертав своє тіло.
  
  
  Екран показував чорну воду під тонкою скибочкою жовтого місяця. Він шукав Привітальні Роги, як називався орієнтир у його запечатаних наказах. Це не було описано. Очевидно, що, хоч би як вони були, їх було б важко не помітити навіть глибокої північнокорейської ночі.
  
  
  Від думки про те, де він був, тремтіння пробігло по підсмаженому тілу командира Сибрука. Північна Корея була практично єдиним комуністичним оплотом, що залишився живими в ці дні. Вона також була найбільш ізольованою та небезпечною. Відчужений як від Москви, так і від Пекіна, Пхеньян діяв поодинці. Імператор Кім Ір Сен наближався до кінця свого життя, і його син Кім Чен Ір прагнув зайняти його місце.
  
  
  Було добре відомо, що, хоча Кім Ір Сен був деспотом, Кім Чен Ір страждав на небезпечну манію величі, манія величі якої виходила далеко за межі дрібних вульгарних мрій його батька.
  
  
  Ходили чутки про голодні бунти та повстання по всій Північній Кореї. На протяжному кордоні з Південною Кореєю було напружено. Розвідувальні звіти передбачали, що коли старший Кім нарешті помер, син може захопити південь. Тому що тільки залучаючи свій народ у тотальну війну, він міг сподіватися утримати свою країну, що розвалюється.
  
  
  Ні, це був невідповідний час для перебування в Західно-Корейській затоці, розмірковував Сібрук. І було б особливо невідповідним часом бути спійманим там.
  
  
  І все ж ВМС США не послали б "Арлекін" у заборонені води, якби на те не було страшенно вагомої причини і шанси на успіх не були великі. ВМС досі пам'ятали інцидент у Пуебло. Або Сибрук палко сподівався, що адмірал Сміт зробив.
  
  
  Вони їхали паралельно узбережжям. Сибрук окинув поглядом залиту місячним світлом ділянку суші. Він був таким же неприступним, як місячний краєвид. Ілисті рівнини та скельні виступи. Ніщо не рухалося. Не пролетіла навіть чайка. Це означало, що у водах був риби.
  
  
  Потім він побачив їх. Дві скельні утворення, по одному на кожному кінці особливо мертвого на вигляд ділянки грязьової рівнини. Якби вони були ближчими один до одного, то утворили б досить гарну природну арку. Незважаючи на те, що вони були відокремлені один від одного, вони змусили Сібрука подумати про зариті роги якогось докембрійського дракона.
  
  
  Вітальні гудки. Мало бути.
  
  
  "Вахтовий капітан, переключіть управління на "блек" і приготуйтеся спливти", - гаркнув Сібрук, взявшись за ручки перископа.
  
  
  "Є, є, сер".
  
  
  Миттєво наказ був повторений, і червоні вогні освітлення згасли. Місток перетворився на простір, що викликає клаустрофобію, в якому напружені обличчя його старших офіцерів з'являлися і зникали з жахливого освітлення контрольних індикаторів.
  
  
  "Продуть головні баластові цистерни".
  
  
  "Продуть головні баластові цистерни".
  
  
  Повітря зашипіло в баках. Субмарина почала підніматися, застогнавши від напруги обшивки корпусу.
  
  
  "Контакт, сер!" - прокричав голос. "Пеленг 056".
  
  
  "Зупиніть цей наказ про продування резервуарів", - крикнув Сібрук, підбігаючи до гідролокатора.
  
  
  Приціл показав великий об'єкт, що перетинає їхню носову частину.
  
  
  "Надводний корабель, сер".
  
  
  "Схоже на чортову канонерку або щось таке", - прошипів Сібрук.
  
  
  Це було. Вони зрозуміли це, коли підводний човен раптово нахилився на місці. Усі схопилися за щось тверде. Людей шпурнуло по рубці управління.
  
  
  "Глибинна бомба!" Сибрук вилаявся. "Пірнай, чорт забирай!"
  
  
  "Пірнай! Пиргай! Всім пірнати!"
  
  
  Але вони знаходилися на глибині менше ста п'ятдесяти футів над океанським дном, заваленим монолітним камінням і піщаними мілинами. Сховатись було ніде, і все це знали.
  
  
  Другий заряд вибухнув за кормою. "Арлекін" брикнув, як величезний кінь, ужалений шершнем. Плити корпусу застогнали та затріщали. З усіх боків почали надходити повідомлення про пошкодження. Вогні згасли, знову ввімкнувшись лише тоді, коли Сібрук викликав резервні генератори. Гвинти відмовилися відповідати.
  
  
  Як укопаний, команда "Арлекіна" чекала, не зводячи очей з оператора гідролокатора.
  
  
  "Контакт наближається, капітане", - нервово сказав офіцер гідролокатора.
  
  
  Це було. Довгою повільною дугою.
  
  
  "Вони тримають нас у їжакових рукавицях, без питань", - прошепотів Сібрук.
  
  
  Лінкор, хоч би яким він був, сповільнив хід при наближенні.
  
  
  "Схоже, вони збираються завдати нам ще одного удару", - пробурмотів виконавчий директор.
  
  
  Капітан Джон Пол Сібрук спостерігав за зеленою точкою на екрані гідролокатора, його обличчя було схоже на маску смерті. У нього було два варіанти, обидва похмурі. Спробуйте втекти, ризикуючи, що північнокорейські лінкори налетять на його маленький човен або спливіть і здайтеся.
  
  
  Його накази не містили вказівок на цей випадок. Тепер, коли він про це подумав, це було незвичайно. Начебто COMSUBPAC не очікував жодних проблем.
  
  
  "Поверхня", - прохрипів він.
  
  
  Накази були виконані гладко та ефективно. Арлекін знову застогнав і, розійшовшись по кількох швах, видерся на свіже повітря. Вона спливла на поверхню з оглушливим шипінням морської води, що скидається каскадом.
  
  
  "Відкрий люки", - наказав Сібрук. "Спаркс, попереди субпак зв'язку, що нам кинув виклик лінкор Північної Кореї і ми спливли, щоб почути умови. СТАРПОМ, ти зі мною".
  
  
  Старпом пішов за коммандером Джоном Полом Сібруком до головного люка містка. Дорогою вони захопили свої олії і змастилися ними.
  
  
  "Можливо, ми зможемо блефом виплутатися з цього положення", - сказав виконавчий директор з нервовим сміхом.
  
  
  "Не чекайте чудес", - огризнувся Сібрук у відповідь. Вони піднялися люком і ступили на слизьку палубу поверх величезного вітрила "Арлекіна".
  
  
  ЦЕ БУВ ФРЕГАТ класу "Наджін". Сібрук дізнався про його громіздкі лінії, які дуже нагадували старий і застарілий фрегат колишнього СРСР класу "Кола".
  
  
  Ожив прожектор і засліпив Сибрука та його старшого помічника, коли посилений голос проревів: "Корабль ВМС США "Арлекін", це фрегат Корейської Народно-Демократичної Республіки "СА-І-ГУ". Ти маєш здатися".
  
  
  "Вони знають, хто ми такі!" - Вибухнув виконавчий директор, Сібрук вирішив блефувати. "За яким правом ви атакуєте підводний човен Сполучених Штатів у відкритих водах?" він прокричав у свій мегафон.
  
  
  "Ти маєш негайно здатися. Ти робиш це?"
  
  
  "Він на це не купиться, шкіпер", - пригнічено промимрив старпом.
  
  
  "Ми не чинимо опору", - крикнув Сібрук у відповідь. Шлюпки були спущені, і вони чекали у напруженому мовчанні.
  
  
  Перший човен з плосколицьими корейськими моряками закріпив палубу та вітрило. Другий розвантажив капітана "Са-І-ГУ", присадкуватого чоловіка, майже такого ж широкого, як борець сумо, з очима, які були неприродно круглі для корейця.
  
  
  "Я капітан Йоканг Сако", - оголосив він. "Ви коммандер Джон Пол Сібрук?"
  
  
  Сібрук спробував приховати своє здивування. Він проковтнув і сказав: "Мені дозволено повідомити вам лише своє ім'я, звання та серійний номер".
  
  
  "Я знаю ці речі", - прогарчав капітан Йоканг. "Не витрачайте мій час на них, і ця нинішня трудність не затягнеться".
  
  
  "Чого ти хочеш?"
  
  
  "Ваш вантаж, коммандер", - сказав північнокорейський капітан.
  
  
  Сибрук та його виконавчий директор подивилися один на одного порожніми, хворими очима. Зустрівшись поглядами, вони сказали: "Нас підставили".
  
  
  "І це все?" Тихо спитав Сібрук.
  
  
  "Щойно ми заволодіємо вашим вантажем, ви нам більше не знадобитеся".
  
  
  "Мені не подобається, як це звучить, шкіпер", - напівголосно сказав старший помічник, коли коло гвинтівок зімкнулося навколо них.
  
  
  "Можливо, він не має на увазі те, як це звучить", - сказав Сібрук з більшою надією, ніж відчував.
  
  
  "Ви здаєте своє судно, чи воно має бути взяте силою?" Зажадав Йоканг.
  
  
  "Якщо ви гарантуєте, що моєму екіпажу не завдадуть шкоди", - сказав коммандер Джон Пол Сібрук, у вухах якого дзвеніло від приниження. Жодного командира підводного човна на пам'яті сучасності ніколи не змушували здавати свій човен ворогові. Його кар'єрі настав кінець. Порятунок його команди був усім, що зараз мало значення.
  
  
  Північнокорейські моряки охороняли "Арлекін" суворими поглядами і твердішими стволами гвинтівок. Не було зроблено жодного пострілу. Жодна із сторін не вимовила жодного грубого слова. Це було дуже професійно, дуже ефективно, цивілізовано. Жодна із сторін не хотіла подальшої ескалації інциденту.
  
  
  Коммандер Сібрук навів капітана корейського фрегата на склад зброї та відімкнув складське приміщення. Він сам не знав, що являв собою його вантаж. Він спостерігав за тим, як ящики краном опускали через люк для транспортування зброї ще в Сан-Дієго, і дійшов висновку, що в ящиках містилася дуже важка техніка чи зброя.
  
  
  Корейський капітан довів його неправоту, коли підійшов до одного ящика і атакував його коротким ломиком, який підібрав дорогою.
  
  
  Ящик був міцним. Потрібна була велика боротьба, перш ніж цвяхи заскрипіли, вилазячи з дерева, а самі дошки тріснули і розкололися.
  
  
  "Золото?" Запитав Сібрук, коли блискучі зливки висипалися назовні.
  
  
  Корейський капітан обернувся, його плоске обличчя спотворилося. "Ви не знали?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Але ви знаєте, де ви повинні були скинути цей вантаж?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ти брешеш!"
  
  
  "Мені було наказано кинути вантаж на пляжі і йти. Ми не повинні були нікого зустрічати".
  
  
  Корейський капітан довго дивився у нещасне обличчя командира Сібрука. Очевидно, він був задоволений тим, що знайшов написану там правду, навіть якщо не розумів її.
  
  
  Корейські моряки підійшов до капітана Йоканга і щось прошепотів йому на вухо. Капітан насупився, слухаючи. Одне слово зірвалося з його губ від подиву. "Сінанджу?"
  
  
  Інший серйозно кивнув.
  
  
  Піднявши очі, Йоканг пильно подивився на командира Сібрука і запитав: "Ви коли-небудь чули про Сінанджу? Це рибальське село неподалік".
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ніколи?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  Корейський капітан підійшов ближче, опинившись віч-на-віч із коммандером Сібруком.
  
  
  "Я даю вам слово північнокорейського офіцера, що якщо це золото призначене для села Сінанджу, я залишу його і ваше судно для виконання вашої місії без подальшого втручання".
  
  
  Коммандер Сібрук моргнув. Це була абсурдна пропозиція. Навіть якби ця людина мала такі повноваження, він напевно вже повідомив по рації своєму начальству, що перехопив підводний човен Сполучених Штатів у північнокорейських водах. Він не міг завдати глибинного заряду на "Арлекін" без прямого наказу на це, не в рамках жорстко контрольованої ієрархії північнокорейського флоту. Це було питання з каверзою. Це мало бути питання з каверзою.
  
  
  Коммандер Джон Пол Сібрук чесно відповів на це. "Вибачте, я ніколи не чув ні про який синандж".
  
  
  "У будь-якому випадку, це не могло бути синанджу", - пробурмотів Йоканг собі під ніс, потираючи своє масивне підборіддя. "Сінанджу ніколи б не працював на Америку, навіть якби Америка знала про синандж. Я не думав, що це можливо. Але я повинен був поставити це питання. Я повинен був бути впевнений".
  
  
  Кажучи це, капітан витягнув свій службовий револьвер. "Чи бачите, якби це золото належало селі Сінанджу", - продовжив він, приставляючи зброю до свого правого скроні, - "було б краще, якби я прострелив собі череп, ніж зіткнутися з гнівом Майстра Сінанджу".
  
  
  Коммандер Джон Пол Сібрук зареєстрував ім'я Майстра синанджу і поцікавився, чи він не є якимось місцевим воєначальником. Його роздуми різко обірвалися, коли табельний револьвер раптово вихопився і був спрямований на нього.
  
  
  "Я дякую тобі за твою чесність, дурню".
  
  
  Коммандер Сібрук глянув у чорне дуло пістолета, думаючи: "Він не посміє вистрілити в мене", коли кінець пістолета тричі поспіль почервонів, а його грудна клітка перетворилася на тріски.
  
  
  Вони залишили його стікати кров'ю там, у надрах його човна, поки упакований вантаж витягували через люк для транспортування зброї та доставляли на борт фрегата "СА-І-ГУ".
  
  
  Коммандер Джон Пол Сібрук був ще живий, але тільки в клінічному сенсі, коли всі люки були закриті і екіпаж "Арлекіна" почав думати, що вони знову побачать свої сім'ї.
  
  
  Поки ця щаслива думка все ще осмислювалася, пластикові заряди, прикріплені до вразливих точок корпусу Арлекіна, спрацювали в унісон.
  
  
  Жовте море хлинуло холодним, чорним та гірким. Коммандер Джон Пол Сібрук в останні болючі хвилини свого життя випив більше, ніж слід, і його останні думки були гіркішими, ніж морський розсіл.
  
  
  Я ніколи не мав говорити правду. Я ніколи не мав говорити правду, повторював його розум, як заїжджена платівка.
  
  
  Він ґрунтовно потонув на той час, як "Арлекін" опустився на кам'янисте морське дно.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  З ліхтариком у руці Гарольд Сміт пробирався через підвал санаторію Фолкрофт. Світло блукало серед печей і зупинилося на розпеченій решітці старої вугільної печі в одному із затягнутих павутинням вугільного вугілля.
  
  
  Сміт підійшов, товстим стволом свого "флеша" постукав по обшитій деревом залізній ручці вгору і обережно відкрив ґрати.
  
  
  Покрите запеклою золою вугілля обурено тліло. Сміт узяв кочергу і перешкодив їх. Полетіли іскри і зашипіли. Уламки обпалених людських кісток вихором піднімалися з вугілля, показуючи роздроблені кінці стегнових і великогомілкових кісток.
  
  
  Справи Базза Каттнера йшли непогано. Через одну-дві ночі він стане одним цілим із вугільною золою. Тільки тоді було б безпечно висипати його кремовані останки в урну для золи та вивезти на звалище.
  
  
  Закривши ґрати, Сміт продовжив свій обхід. Двері з потрійним замком, що охороняють його комп'ютерну систему, були в безпеці. Не було б потреби перевіряти машини. Нині в цьому не було сенсу. Вони запускалися, скануючи мережу, але Сміт не сподівався, що колись знову отримає доступ до них.
  
  
  Але через двері Сміт почув злодійкуваті звуки.
  
  
  Він притиснув вухо до дверей, і звуки стали виразнішими. Їх було неможливо описати. Приглушені органічні звуки, подібні до того, як гамбургер провертається через м'ясорубку.
  
  
  Помацавши ключі, Сміт відімкнув порожні двері і штовхнув їх.
  
  
  Його світло заповнило кімнату.
  
  
  Він побачив "Фолкрофт Чотири", котушки з плівкою оберталися ривками за чверть циклу. Вони були такими, як завжди. Але музичні автомати, схожі на холодильники, стояли рядами, мов тупі худоби. У них не було рухомих частин, портів, так що зовні в них не було нічого незвичайного або занепокоєння.
  
  
  Але всередині щось рухалося, звивалося та видавало м'які, невимовні звуки. Охоплений жахом, Сміт наблизився. Він відсунув панель, щоб оголити масиви черв'яків, і відступив назад з їдким прокляттям, що зірвалося з його губ.
  
  
  Страви з черв'яками були буквально кишми кишать дощовими хробаками, що повзають. Сліпі, позбавлені кінцівок істоти, вони повзали серед друкованих плат, корчилися серед мікрочіпів, крихітними ротами жуючи дисководи, що були складені навколо центрального шпинделя.
  
  
  Диски були буквально обсмажені, як листя салату.
  
  
  "Боже мій!" - хрипко сказав він. "Так ось що не так із системою. Черв'яків не годували належним чином".
  
  
  ЗМІТ РІЗКО прокинувся з першими червоними променями світанку, що осяяли протоку Лонг-Айленд.
  
  
  Не їхнє криваве світло, що проникає крізь його закриті повіки, зрештою вирвало його зі сну. Це був той факт, що його кошмари цього разу набули форми конкретних образів. Такого раніше ніколи не траплялося, і це змусило його мозок прокинутися. Найбільше це налякало Гарольда Сміта, який не любив змін.
  
  
  За всі роки, починаючи з роботи в УСС, через ЦРУ та закінчуючи лікуванням, Сміт міг розраховувати на спокійний сон. Жодна людина, яку він колись убивав при виконанні своїх обов'язків або наказував стратити як голову Кюре, ніколи не повертався, щоб докучати його снам.
  
  
  Але збій його комп'ютерної системи вразив його до глибини душі. Сміт, сидячи на довгому дивані і незручно натягуючи черевики, зрозумів, що, можливо, до кінця своїх днів йому ніколи не вдасться нормально виспатися. Він підвів свою країну та свого президента. Він не знав, як, але він підвів. Це було нестерпно.
  
  
  Сміт манірно підійшов до свого дубового столу, по дорозі прихопивши піджак і жилет. Невидячим поглядом прислухаючись до звуку, він надів їх, поплескавши по жилетній кишені для годинника в пошуках отруйної таблетки у формі труни. Вона досі була там. Вона пролежала там тридцять років.
  
  
  Вуденлі Сміт зайняв своє місце. Рефлекторно він потягнувся до прихованої кнопки, яка виводила в поле зору термінал, що дзижчить, ЛІКУВАННЯ. Він вчасно схаменувся. Тридцять років рутини - це довга звичка, якої потрібно позбутися. Не було потреби знову перевіряти систему. Він пройшов через це.
  
  
  Натомість він прочистив горло і відкрив правий ящик столу, попередньо відімкнувши його.
  
  
  Він дістав телефон AT el. Він був червоний, як пожежна машина, і замість циферблату там був лише порожній циферблат.
  
  
  Це була виділена лінія в Білий дім. Протягом тридцяти років, Сміт використав це як безпечний зв'язок до восьми сидить з нами. президенти.
  
  
  Тепер він збирався зателефонувати до Білого дому, щоб, як він боявся, зробити це востаннє.
  
  
  Було о 6:00 ранку, не надто рано для дзвінка до президента. Зазвичай вони вставали до світанку. Цей останній президент мав звичку вставати пізніше, але Сміт був упевнений, що він уже встав би.
  
  
  Сміт поклав тремтячу руку на червону трубку. Йому потрібно було тільки підняти її, і автоматично такий телефон у спальні Лінкольна задзвонив би на знак співчуття.
  
  
  Він вагався. Сміт повідомляв про багато успіхів і невдач багатьом президентам протягом довгих десятиліть. Але він ніколи не був у такому положенні, щоб повідомляти про катастрофічний провал CURE. Він сидів там, на його долонях виступив піт, поки він намацував відповідні слова.
  
  
  Він знову прочистив горло.
  
  
  І тут задзвонив телефон. Його рука відсмикнулася від червоної трубки, наче його вжалили. Поправивши краватку, Сміт зняв слухавку і заговорив.
  
  
  "Так, пане Президенте?" сказав він безпристрасно.
  
  
  Голос президента був хрипким. "Сміте, ти мені потрібен".
  
  
  "У чому проблема, пане президенте?"
  
  
  "Ми втратили американський підводний човен у ворожих водах". Сміт насупився.
  
  
  "Ворог?"
  
  
  "Підводний човен виконував звичайні маневри в Тихому океані. Мабуть, він забрав у північнокорейські територіальні води. Вони передали по радіо, що встановили контакт із кораблем корейських ВМС. Потім нічого. Це було десять годин тому".
  
  
  Погляд Сміта став суворим. "Арлекін?"
  
  
  "Так. Як ти дізнався?"
  
  
  "Боже мій!"
  
  
  "Ось що я думаю з цього приводу", - із гіркотою сказав президент. "Стає все гірше. Ми зв'язалися з Пхеньяном, і вони стверджують, що їхні кораблі не повідомляють про будь-які контакти з військово-морським флотом. Вони стверджують, що не захоплювали американський підводний човен і не стикалися з ним".
  
  
  "Боже мій", - прохрипів Сміт.
  
  
  "Коли я почув, що це Північна Корея, я подумав про вас. Один із ваших людей родом із тієї глушині. Я подумав, можливо, він міг би щось для нас зробити".
  
  
  "Пан президент", - сказав Гарольд Сміт. "Арлекін" знаходився в північнокорейських водах на моє розпорядження".
  
  
  "Ваші повноваження! Ви не з військово-морського флоту". Президент схаменувся. "А ви?"
  
  
  "Ні, я не є таким. Але, як ви знаєте, до моїх обов'язків входить робити щорічні виплати Майстру Сінанджу. На його наполягання це зроблено в золотих злитках і доставлено до його села".
  
  
  "Ми платимо золотом. Скільки?"
  
  
  "Декілька мільйонів. Точна сума вас не повинна хвилювати".
  
  
  "У вас немає дефіциту розміром із Тихий океан, з яким можна боротися", - роздратовано сказав президент.
  
  
  "Я обізнаний з фінансовими труднощами країни", - з гіркотою сказав Сміт. За все своє життя він ніколи не повинен був більше, ніж залишок по іпотеці та щомісячні рахунки за комунальні послуги.
  
  
  "Як довго це триває?" – напружено запитав президент.
  
  
  "З того часу, як ви вперше потиснули руку президенту, який заснував CURE", - твердо сказав Сміт.
  
  
  Президент мовчав. На задньому плані Сміт міг чути приглушені звуки радіостанції, яка виконує класичний рок.
  
  
  Сміт сказав: "Між Пхеньяном і Сінанджу існує домовленість, пане президент. Підводний човен не повинен зазнавати нападу".
  
  
  "Чи було це порозуміння з прем'єр-міністром Кім Ір Сеном?"
  
  
  "Так і було".
  
  
  "Розвідка повідомляє, що він зазнає невдачі, а його син у ці дні отримує дедалі більше влади".
  
  
  "Кім Чен Ір психічно неврівноважений", - сказав Сміт. "Це міг би пояснити такий розвиток подій".
  
  
  "Розробка! Сміт, це в умовах повномасштабної кризи. Я щойно втратив бойовий підводний човен з повним екіпажем, і ніхто не знає, де він. Ти розумієш, що це означає?"
  
  
  "Так. Але у нас є глибша проблема, пане Президенте".
  
  
  "Не говори так".
  
  
  "Основне питання не в тому, чи було втрачено "Арлекін", а в тому, чи було його втрачено до або після того, як вивантажив золото".
  
  
  "Чому це більше схоже на кризу, ніж втрата ударного підводного човна класу "Нарвал"?"
  
  
  "Бо, - сказав Гарольд Сміт, - якщо золото пропало разом з підводним човном, нам доведеться надіслати інший підводний човен з такою ж кількістю, якщо ми хочемо зберегти послуги Майстра синанджу".
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Президент. "Ми не можемо ризикувати ще одним підводним човном. Північнокорейський флот, ймовірно, відправив свої власні підводні човни в Жовте море в пошуках наших".
  
  
  "Ось саме", - похмуро сказав Гарольд Сміт. "Ви хочете сказати, що ми не можемо використати ваших людей?"
  
  
  "Можливо, до цього дійде", - сказав Сміт.
  
  
  "Сміте, ваша країна залежить від вас. Ви повинні пройти через це заради нас".
  
  
  Гарольд Сміт вагався. Ця подія була такою ж серйозною, як збій його комп'ютерної системи. Воно мало міжнародні наслідки, і життя понад сотні американських моряків висіли на волосині.
  
  
  Можливо, настав час розпустити CURE. Тільки Президент міг ухвалити таке рішення. Але Гарольдові У. Сміту було цілком зрозуміло, що президент Сполучених Штатів не віддасть такого наказу, доки не буде вирішено питання з Арлекіном.
  
  
  "Я зроблю все, що зможу, пане президенте", - сказав він нарешті. І Сміт повісив слухавку.
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС прокинувся від віддаленого телефонного дзвінка.
  
  
  Насправді три телефони. Один на кухні внизу, а другий у вежі для медитації нагорі. Третій був через дві кімнати від нас, і його дзвінок було відключено. Тим не менш, Римо міг чути електронні імпульси, які марно намагаються викликати його дзвінок. Оскільки він вирішив спати в найдальшій кімнаті в східному крилі кондомініуму, а Римо чув усе це через безліч шарів стін і стелі, він просто побажав своєму загостреному слуху більше не чути дзвону і перекинувся на інший бік.
  
  
  Через годину, коли він встав, телефон все ще дзвонив. Він не припинився, коли він вийшов із душу. Телефон продовжував дзвонити, поки Римо вибирав свіжу білу футболку, одягав коричневі штани-чінос і засовував ноги в мокасини з італійської шкіри ручної роботи.
  
  
  Майстер Сінанджу кип'ятив чай у керамічному чайнику на кухні, коли увійшов Римо. На ньому була ранкова золота сукня.
  
  
  "Я чекав на тебе", - безтурботно сказав Чіун, незважаючи на наполегливі дзвінки телефону.
  
  
  "Чому ти не підходиш до телефону?"
  
  
  "Тому що я чекав, коли ти відповиш на телефонний дзвінок. Я Майстер Сінанджу. Я не відповідаю на телефонні дзвінки".
  
  
  "Ну, я більше не працюю на Сміта, тож я з ним не розмовляю".
  
  
  "Якщо ти поговориш з ним, то зможеш попросити допомоги у пошуку свого коріння", - запропонував Чіун. "Хороша спроба, Чіуне. Але я нізащо не відповім на цей дзвінок".
  
  
  "Дуже добре".
  
  
  Телефон продовжував дзвонити. З керамічного чайника пішла пара.
  
  
  "Як довго це триває?" - спитав Римо, дістаючи з холодильника миску холодного білого рису і сідаючи в куточку для сніданку, щоб з'їсти його пальцями.
  
  
  "За останню годину".
  
  
  "Може бути важливим".
  
  
  "Якби це було важливо, Сміт повісив би трубку півгодини тому і просто зараз прагнув би до мене на особисту аудієнцію", - сказав Чіун.
  
  
  "У Сміта може не бути такої кількості часу", - зауважив Римо, дивлячись на телефон. Вираз його обличчя став напруженим.
  
  
  Майстер Сінанджу помітив це і недбало сказав: "Сьогодні вранці я готую чай довголіття. Вас влаштовує чай довголіття?"
  
  
  "Чай довголіття підійде", - сказав Римо, переводячи погляд на телефон при кожному третьому дзвінку.
  
  
  "Скоро буде готове", - сказав Чіун, наливаючи гарячу воду в чайну чашку із зеленого кольору морської хвилі у формі сонної черепахи.
  
  
  "Цей дзвінок починає зводити мене з розуму".
  
  
  "Ти знаєш що робити".
  
  
  "Цілком вірно, хочу", - сказав Римо, підходячи до телефону та знімаючи слухавку. Він із гуркотом опустив її назад.
  
  
  "ІІІІІ!" Чіун зойкнув. "Неосвічений білий, що ти наробив?"
  
  
  "Я припинив дзвонити".
  
  
  "Ти образив імператора Сміта!"
  
  
  "Як це?"
  
  
  "Якби ми не відповіли, він, природно, припустив би, що ми відсутні. Але вішати трубку не можна пробачити".
  
  
  Римо повернувся до свого рису. "Гей, мене не хвилює, що думає про мене Сміт".
  
  
  "Я теж!" - огризнувся Чіун. "Але що, якщо він помилково зробить висновок, що я грубіян, який вішає трубку?"
  
  
  "Просто. Звинувачуй мене, як ти завжди робиш".
  
  
  Телефон негайно задзвонив. Широко розплющені від здивування очі Чіуна кинулися до нього: "Відповісти!"
  
  
  "Ні за що. Я на пенсії".
  
  
  "Тоді ти зароблятимеш собі на життя, відповідаючи на телефонні дзвінки!"
  
  
  "Тільки не я", - сказав Римо, розжовуючи рис до рідкого стану, перш ніж проковтнути його.
  
  
  Телефон продовжував дзвонити. Здавалося, з кожним вибухом звуку він ставав дедалі пронизливішим.
  
  
  Нарешті Майстер Сінанджу кинувся до нього, кричачи голосним голосом: "Вітаю тебе, імператор Сміт. Будь ласка, прийміть вибачення Факультету за непоправну поведінку, яку мій норовливий учень щойно продемонстрував, повісивши слухавку, про що я дізнався тільки цю хвилину, повернувшись ".
  
  
  "Майстер Чіун, у нас надзвичайна ситуація", - сказав Сміт, затамувавши подих.
  
  
  "Я вирушу на місце цієї надзвичайної ситуації і безжально знищу ворогів Америки, імператор Сміт. Вам потрібно тільки наказати мені, тому що я з радістю виконаю роботу за двох тепер, коли я один служу вам".
  
  
  "Підводний човен, що перевозив золото, зник". Чіун стискав трубку обома кігтистими руками.
  
  
  Вони стиснулися в унісон. "Золото прибуло в цілості та безпеці?" він ахнув.
  
  
  "Ми не знаємо".
  
  
  "Не знаю!"
  
  
  "Майстер Чіун, підводний човен з усім його екіпажем зник".
  
  
  "Тільки не золото! Римо, ти чув? Моє золото пропало".
  
  
  Римо не підняв очей від свого рису.
  
  
  "Ми не знаємо цього, напевно, майстер Чіун", - запротестував Сміт. "Можливо, у підводного човна виникли труднощі після того, як він скинув золото".
  
  
  "Цього темного часу можна зробити тільки одне", - вигукнув Чіун, піднявши руку до стелі.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я зателефоную до свого села". І Чіун повісив слухавку. Він негайно набрав свій власний безкоштовний міжнародний номер 1-800-СІНАНДЖУ, спочатку набравши код країни Північної Кореї.
  
  
  Пронизливий старечий голос відповів після дюжини гудків: "Це Дім Сінанджу. Кого ви хочете відправити?"
  
  
  "Вірний Пуллянг! Швидко, золото Америки вже прибуло?"
  
  
  "Ні, приголомшливе пишнота".
  
  
  "Перевір пляж".
  
  
  "Я щойно повернувся з пляжу. Золота немає".
  
  
  "Якщо золото прибуде, негайно дзвони".
  
  
  "Як забажаєш, Страшна пишнота".
  
  
  Чіун повісив трубку із застиглим обличчям. "Ти все чув?" він спитав Римо.
  
  
  "Так", - стурбовано сказав Римо. "Сподіваюся, з тими моряками нічого не сталося".
  
  
  "Вони... не мають значення", - відрізав Чіун, набираючи номер з такою люттю, що ніготь його вказівного пальця стирав чорні цифри при кожному обертанні циферблату. "Важливо золото. Невже ти нічого не навчився з того, чого я тебе вчив?"
  
  
  Римо продовжував їсти рис пальцями, знаючи, що за корейськими стандартами це вважається несмачним.
  
  
  "Імператор Сміт", - заволав Чіун у телефонну трубку. "Золото не прибуло".
  
  
  "Це має бути повернено".
  
  
  "Або замінено".
  
  
  "Моя інформація полягає в тому, що субмарина була атакована північнокорейською канонеркою десь у Західнокорейській затоці, перш ніж вона була втрачена".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Це був їхній останній звіт".
  
  
  "Смішно. Поплічники Кім Ір Сена не посміли б кинути виклик судну, призначеному для перевезення золота Сінанджу".
  
  
  "Наскільки ми розуміємо, Кім Чен Ір керує Пхеньяном під час одужання свого батька".
  
  
  "Цей шмаркач! Він не посмів би наказати зробити таке неподобство".
  
  
  "Будь ласка, негайно вирушайте до Північної Кореї та дізнайтеся правду, майстер Чіун".
  
  
  "Це буде зроблено з граничною оперативністю та великою запопадливістю", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  - Ну ось і почалося, - пробурмотів Римо.
  
  
  "- як тільки золото буде замінено".
  
  
  "Наразі не час замінювати золото", - запротестував Сміт.
  
  
  Ти таємний імператор Америки. Ти можеш творити чудеса. Я знаю, ти можеш це зробити, Сміт.
  
  
  "Майстер Чіун, будь ласка".
  
  
  "Контракт підписано. Але золото не доставлене. Таким чином, у нас немає контракту. Я б знечестив своїх предків, якби погодився служити на таких умовах".
  
  
  Сміт замовк, переводячи подих.
  
  
  "Рімо там?" спитав він нарешті.
  
  
  "Ні", - вигукнув Римо з набитим рисом ротом.
  
  
  "Він бреше", - Чіун виплюнув ці слова. "Звичайно, він тут. Але він не хоче говорити з тобою, тому тобі не принесе користі волати до нього".
  
  
  Тепер голос Гарольда Сміта звучав благаюче. "Будь ласка, майстер Чіун. Ми повинні діяти швидко, поки ще є час".
  
  
  "Так, будь-якими засобами. Дійте швидко та замініть золото синанджу".
  
  
  "Але щоб перетнути Тихий океан на підводному човні, потрібно три дні".
  
  
  "Що це? Вчора ви сказали мені, що тільки після цього відправили золото. Тепер ви кажете, що воно досягло Західно-Корейської затоки, перш ніж було втрачено. Як це може бути?"
  
  
  "Я, е-е, прибрехав", - зізнався Сміт.
  
  
  "Ха!" – сказав Римо. "Нарешті спійманий".
  
  
  "Набрехав?" зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Я, е-е, відправив золото достроково. Це було необхідно, тому що "Арлекін" був єдиним підводним човном, доступним протягом наступних трьох місяців".
  
  
  "Що, якщо ми не дійдемо угоди?" Підозрительно запитав Чіун.
  
  
  "Я міг би будь-якої миті дати сигнал човну розвернутися. Це було зроблено на користь ефективності".
  
  
  "І через ваше нетерпіння, - кинув Чіун у відповідь, - моє золото було втрачено в морі. Його треба негайно замінити".
  
  
  "Можливо, я зможу замовити доставку початкового внеску до вас додому ближче до вечора", - запропонував Сміт.
  
  
  "Неприйнятно", - сказав Чіун. "Якщо я прийму золото на американській землі, я нестиму відповідальність за транспортування його в Сінанджу і, можливо, за сплату лихварських податків на прибуток, непомірних митних зборів та інших обтяжливих зборів, введених вашим новим президентом, кремністошкірим, і його жадібною дружиною. Таким Тож у твоїй варварській країні робляться такі речі, Сміте... Ти думаєш, фараони вручили моїм предкам мішок золота тільки для того, щоб вимагати третину податків назад? Або римляни? вони відомі злодії”.
  
  
  "Навіть зараз, коли ми розмовляємо, ваше золото може бути у процесі конфіскації північнокорейською владою", - зазначив Сміт.
  
  
  "Ваше золото. Воно не моє, доки я не прийму доставку. Я цього не зробив".
  
  
  "Не могли б ви прийняти грошову поруку до тих пір, поки золото не буде замінено?"
  
  
  "Можливо", - сказав Майстер Сінанджу і, побачивши, що Гарольд Сміт у нього на гачку, швидко повісив слухавку.
  
  
  "Навіщо ти це зробив?" Вибагливо запитав Римо. "Тепер він знає, що ти кинув слухавку".
  
  
  Чіун зухвало підняв обурене підборіддя. "Якщо буде потрібно, я звинуватиму тебе. Тим часом він переверне небо та землю, щоб роздобути золото на заміну".
  
  
  "Я не думаю, що навіть Сміт зможе за короткий термін наскрести цілий човен золотих злитків, Папочко".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Чому тебе це хвилює, пенсіонере?"
  
  
  "Бо зник підводний човен, повний американських моряків, і хтось має щось зробити".
  
  
  Чіун застережливо наставив палець на свого учня. "Ти на пенсії. Пам'ятай про це. Я не зазнаю від тебе жодних втіх".
  
  
  "Це підробляє, не хвилюйся. Зі Смітом у мене все скінчено".
  
  
  "Так. Але чи закінчив Сміт з тобою?"
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Гарольд Сміт дивився на синій контактний телефон у своїй руці з побілілими кісточками пальців. Його кабінет, просторий, але по-спартанськи обставлений, здавалося, тиснув на нього.
  
  
  Спершу його комп'ютери підвели його. А потім був втрачений підводний човен. Тепер це.
  
  
  У минулому, коли Майстер Сінанджу був непокірним, Гарольд Сміт міг розраховувати на наполегливе почуття обов'язку Римо перед своєю країною. Не після інциденту із Роджером Шерманом Коу. Коли Римо, що з ним іноді траплялося, відмовлявся від завдань, Чіун завжди був поруч, щоб заповнити втрачене.
  
  
  Сидячи в кріслі, яке він займав тридцять найважчих років свого життя, Гарольд В. Сміт з холодним холодом зрозумів, що в нього практично немає ресурсів.
  
  
  За винятком, раптово усвідомив він, інструмент у його тремтливій руці.
  
  
  Сміт підніс слухавку до вуха та швидкими ударами вказівного пальця набрав міжнародний номер.
  
  
  Чіткий, із явним британським акцентом голос відповів: "Гранд Кайман Траст".
  
  
  "Це номер рахунку 334-55-1953", - сказав Сміт.
  
  
  На лінії пролунало тихе клацання клавіатури, що означає, що номер рахунку вводився в комп'ютер робочої станції.
  
  
  "Пароль, будь ласка".
  
  
  "Засіб правового захисту", - сказав Сміт.
  
  
  Клацання пролунало знову. Потім голос запитав: Чим ми можемо вам допомогти?
  
  
  "Я хотів би, щоб касовий чек на суму п'ять мільйонів доларів був знятий з мого рахунку і відправлений кур'єром до бостонського міжнародного аеропорту Логан", - сказав Сміт, вважаючи, що зможе бути в Бостоні протягом трьох годин і вручити чек Чіуну особисто до вечора.
  
  
  "Перепрошую. На рахунку недостатньо коштів, щоб ми могли виписати цей чек".
  
  
  "Недостатній..."
  
  
  "Наші записи показують, що все, крім мінімального депозиту в двадцять п'ять доларів, було переведено до банку "Кемікал Перколейторз Хобокен" у Нью-Йорку за ніч".
  
  
  "Неможливо. Тільки я знаю пароль та номер рахунку".
  
  
  "Наші записи абсолютно зрозумілі з цього приводу".
  
  
  "На чий рахунок було переведено мої гроші?"
  
  
  "Мені шкода, але оскільки ви стверджуєте, що ви є власником облікового запису, і ви самі не знаєте. Я не можу вам сказати".
  
  
  "Але я власник облікового запису!" Сказав Сміт розпаленим голосом.
  
  
  "І все ж таки ви, схоже, не знаєте, що перевели основну частину коштів з рахунку в Нью-Йорк".
  
  
  "Хімічні кавоварки Хобокена, ви кажете?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Я передзвоню вам", - сказав Сміт і повісив слухавку. Рефлекторно потягнувся до свого комп'ютера, щоб знайти номер телефону банку. Він узяв себе в руки і набрав номер оператора.
  
  
  "AT&T."
  
  
  "Я хотів би зробити міжміський дзвінок до банку Chemical Percolators Hoboken у Нью-Йорку", - натягнуто сказав Сміт, думаючи: "Невже весь світ божеволіє?"
  
  
  На лінії задзвонили, і оператор спитала: "Що за вечірка?"
  
  
  "Від станції до станції", - сказав Сміт, який знав, що це заощадить йому гроші.
  
  
  "Дякую", - сказав оператор, який пішов, як тільки жіночий голос вимовив: "Хімічні кавоварки Хобокен". Чим ми можемо вам допомогти?
  
  
  "Я хотів би поговорити з менеджером", - сказав Сміт.
  
  
  У банківського менеджера був голос, схожий на осину щелепу, який заспокоїв Гарольда Сміта його першою чіткою голосною. "Так?"
  
  
  "Я дзвоню з приводу банківського переказу, отриманого вашим банком з мого рахунку".
  
  
  "Звичайно, сер. Якби я міг дізнатися номер вашого рахунку?"
  
  
  "У мене немає рахунку у вашому банку", - рішуче сказав Сміт. "Я дзвоню, щоб дізнатися про банківський переказ приблизно дванадцять мільйонів доларів, який ви, люди, отримали вчора від Grand Cayman Trust".
  
  
  "Гранд Кайман Траст". Де саме це знаходиться?
  
  
  "На Кайманових островах", - сказав Сміт. "Очевидно".
  
  
  "Звичайно", - сказав менеджер. Настала пауза. "Не могли б ви представитися?"
  
  
  "Мене звуть Сміт".
  
  
  "Ім'я?" - Запитав я.
  
  
  "Я хотів би залишити це у Сміта".
  
  
  "Я розумію", - сказав менеджер банку, його голос похолов. “Що ж, містере Сміт, я можу запевнити вас, що вас неправильно інформували. Ми не отримували банківських переказів на таку суму протягом кількох тижнів і, звичайно, не від заснування типу трасту Великого Каймана”.
  
  
  "Там, унизу, мене запевнили, що угода відбулася вчора пізно ввечері".
  
  
  "І я запевняю вас, що його не було отримано у цьому відділенні", - багатозначно сказав менеджер банку. "Чи маєте якесь інше відділення в Нью-Йорку?" Запитав Сміт.
  
  
  "Ні, ми цього не робимо".
  
  
  "Хтось тут говорить неправду", - процідив Сміт крізь стислі зуби.
  
  
  "Можливо, але якщо у вас виникли проблеми з вашим рахунком у Grand Cayman Trust, тоді я пропоную вам обговорити це з ними".
  
  
  "Я так і зроблю", - сказав Сміт, вішаючи слухавку. Він зателефонував Grand Cayman Trust і, додзвонившись до менеджера, швидко виклав свою проблему.
  
  
  Менеджер відкрив рахунок Сміта на своєму власному настільному терміналі і сказав: "Вчора на "Кемікал Перколейторз Хобокен" було переказано всі кошти, крім двадцяти п'яти доларів".
  
  
  "У вас є письмовий звіт чи дозвіл?"
  
  
  "Я бачу на своєму екрані, що ви прямо відмовилися від необхідності отримання дебетових квитків або іншого письмового дозволу на перекази будь-якого типу чи суми".
  
  
  Сміт насилу проковтнув. Так і було. Використання трасту Великого Каймана, сумно відомого своєю недбалістю у нагляді та регулюванні, дозволило йому переміщати та відмивати величезні суми грошей, не залишаючи паперового сліду для санаторію Фолкрофт або для нього особисто. Система працювала ідеально – досі.
  
  
  "Згідно Chemical Percolators, вони не отримували банківський переказ коштів", - сказав Сміт.
  
  
  "Згідно з нашими записами, це було відправлено та отримано".
  
  
  "Chemical Percolators" - дуже велика, дуже шанована установа", - зазначив Сміт тоном, який не можна було витлумачити хибно.
  
  
  "І все ж таки ви обрали нашу прекрасну установу", - крижаним тоном відповів менеджер банку.
  
  
  "Помилка".
  
  
  "Тоді, можливо, ви хотіли б закрити частину вашого рахунку, що залишилася?" тонким голосом спитав менеджер. "Всі ... двадцять п'ять доларів?"
  
  
  "Ні. Я зв'яжуся з тобою".
  
  
  "Завжди радий служити".
  
  
  Сміт повісив слухавку. Він зняв окуляри без оправи та потер очі. Це було неможливо. Гроші не зникають у дорозі. Потім Сміт зрозумів, що гроші перемістилися електронним способом. У фізичному сенсі він взагалі не рухався. Рухалися лише електрони, надіслані комп'ютером та підкріплені голосовим підтвердженням.
  
  
  Хтось здійснив наліт на банківський рахунок CURE і під час переказу перенаправив та незаконно привласнив майже дванадцять мільйонів доларів із коштів платників податків.
  
  
  Щось когось доведеться розшукувати. Смітові все ще треба було вирішити це питання.
  
  
  Йому довелося поповнювати операційний фонд CURE.
  
  
  За десятиліття операції CURE виросли в геометричній прогресії. Так само, як Сміт був змушений модернізувати свою комп'ютерну систему до її нинішнього стану, його операційний бюджет виріс як гриб. У перше десятиліття CURE було можливо непомітно вивести мільйони доларів із різних неофіційних фондів ЦРУ, АСВ, АНБ та інших розвідувальних спільнот, оскільки контроль конгресу за такими видатками із чорного бюджету був незначним або взагалі був відсутній, коли їх було присвоєно.
  
  
  Але одного прекрасного дня CURE переросла здатність робити це непомітно через свою ненаситну фінансову потребу. Необхідно було створити сліпе федеральне агентство, чия мандатна мета була надто важливою, щоб її коли-небудь закрили або урізали бюджет, з річним операційним бюджетом, досить великим, щоб CURE могла викачувати кошти на власний розсуд, не викликаючи підозр.
  
  
  Зазвичай Сміт переводив кошти з цього агентства за допомогою комп'ютера в Grand Cayman Trust - сумнозвісний притулок для відмивання грошей - для забезпечення абсолютної безпеки. Уникнути цього було неможливо. Він потягнувся до прихованої кнопки, яка дозволяла його терміналу добре дзижчати на столі.
  
  
  Сміт натиснув кнопку. Майже одразу ж задзижчав інтерком, і його секретарка сказала: "Доктор Сміт. До вас хочуть когось бачити".
  
  
  "У мене сьогодні вранці немає зустрічей", - сказав Сміт, коли панель робочого столу трохи опустилася, перш ніж зрушити вбік.
  
  
  "Це містер Баллард".
  
  
  "Баллард? Я не знаю ніякого..."
  
  
  "Він із податкового управління, доктор Сміт", - сказала секретарка. Сміт знову натиснув кнопку. Покрита шрамами дубова панель змінила свій механічний хід, повернувшись упритул до верхньої частини столу і зникнувши при випадковому огляді.
  
  
  "Податкове керування?" Тупо перепитав Сміт.
  
  
  "Мені послати його сюди?"
  
  
  Сміт вагався. Підібгавши губи, він сказав: "Так". У його голосі не було ентузіазму.
  
  
  Двері відчинилися, і увійшов лисіючий чоловік, схожий на грушу, в біфокальних окулярах, з портфелем зі штучної шкіри в руках.
  
  
  "Доктор Сміт. Мене звуть Брайс Баллард". Він простяг пухку руку.
  
  
  "Це твоє справжнє ім'я?" – Що? - без тепла запитав Сміт.
  
  
  "Ні, насправді це не так".
  
  
  "Але ви стверджуєте, що працюєте у податковому управлінні?"
  
  
  "Ось моє посвідчення особи".
  
  
  Баллард показав картку податкового агента IRS, яка виглядала справжньою.
  
  
  "У мене є підстави вважати, що ви не той, за кого себе видаєте", - категорично заявив Сміт.
  
  
  "Ви можете перевірити у моєму офісі", - сказав Баллард. Він махнув у бік дивана. "Можу я сісти?"
  
  
  "Так", - сказав Сміт, набираючи номер, який дав йому чоловік.
  
  
  "Служба внутрішніх доходів", – оголосив голос. "Попросіть поговорити з містером Вонно", - вигукнув Баллард.
  
  
  "Я хотів би поговорити з містером Вонно".
  
  
  "Одну хвилину, сер", - рішуче сказав оператор комутатора. Сміт подивився на людину на ім'я Баллард. Він виглядав досить нешкідливо.
  
  
  Він міг би легко зійти за податкового агента IRS, але Сміт мав вагомі причини вважати його самозванцем.
  
  
  "Говорить Вонно", - промовив безпристрасний голос. "Це доктор Гарольд В. Сміт із санаторію Фолкрофт, Рай, Нью-Йорк", - сказав Сміт. "У мене в офісі є людина, яка стверджує, що прийшла провести мій аудит. Він представився як Брайс Баллард, хоч і визнає, що це не його справжнє ім'я".
  
  
  "Опишіть його, будь ласка".
  
  
  Сміт описав Балларда у невиразних, але точних виразах. "Це Баллард. Як ви знаєте, доктор Сміт, агентам податкового управління для їхньої власної особистої безпеки дозволяється використовувати дозволені псевдоніми".
  
  
  "Отже, мене перевіряють?" Недовірливо сказав Сміт.
  
  
  "Так і є".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Насправді ми проводимо аудит досить великої кількості медичних закладів. Не хвилюйтеся, ви в надійних руках. Баллард скрупульозний і, звичайно ж, справедливий".
  
  
  "Що я хотів сказати, - сказав Сміт, - то це те, що я не отримував офіційного повідомлення про проведення аудиту".
  
  
  "Дайте мені ідентифікаційний номер вашого бізнесу-платника податків".
  
  
  Сміт продиктував номер пам'яті. На лінії повисла тиша. Потім Вонно повернувся, щоб сказати: "Згідно з моїми файлами, повідомлення було розіслано тиждень тому, і зустріч була призначена на сьогодні по телефону".
  
  
  "Я нічого подібного не робив", - їдко сказав Сміт.
  
  
  "Згідно з нашими комп'ютеризованими журналами, ви так і зробили. Можливо, цим займався хтось із ваших співробітників".
  
  
  "Я не делегую такі питання", - натягнуто сказав Сміт. "Мабуть, сталася помилка".
  
  
  "Комп'ютери податкового управління, - так само жорстко сказав Вонно, - не припускаються помилок такого масштабу".
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт без емоцій і повісив слухавку.
  
  
  Баллард підвівся і сказав: "Для початку мені потрібно буде переглянути всі ваші внутрішні фінансові звіти".
  
  
  "Чому у Фолкрофті проводиться аудит?" Раптом запитав Сміт.
  
  
  "Звичайна процедура. Ваш дохід з'явився у списку випадкового аудиту".
  
  
  "Я випадково дізнався, що вибірковий аудит було припинено на наступні два роки, доки встановлюється нова комп'ютерна система IRS".
  
  
  "Вірно", - сказав Баллард, слабо посміхнувшись. "З таким же успіхом я міг би сказати вам, що інформація дійшла зверху. Президентська програма охорони здоров'я повинна якимось чином оплачуватись. Марнотратство та шахрайство в медичній професії лютують, як ви знаєте, якщо дивіться якісь передачі журналу Pews. Податкове управління попросили Ми вже зібрали значні суми у вигляді занижених податків, платежів FICA та штрафів, усі з яких будуть спрямовані на оплату програми охорони здоров'я. Звичайно, я впевнений, що тут цього не буде”.
  
  
  Гарольд Сміт чув усе це з дзвоном у вухах. Податкове управління перевіряло його. Це було майже неможливо. Сміт мав постійний доступ до звітів податкового управління Фолкрофта за допомогою комп'ютера. Він знав математичні формули, які служба використовувала для відбору установ для аудиту, і щороку ретельно складав свої декларації, занижуючи законні відрахування та не приймаючи інших, щоб жодні червоні прапорці не запускали процес вибіркового аудиту.
  
  
  І про всяк випадок його комп'ютери були запрограмовані на моніторинг основного файлу IRS у Мартінсбурзі, штат Вірджинія, на випадок такого розвитку подій. Сміта слід попередити, що Фолкрофт був об'єктом аудиту. Він міг би запобігти цьому, дистанційно маніпулюючи комп'ютеризованими файлами Податкового управління.
  
  
  Фолкрофтська четвірка знову підвела його. І він був змушений заціпеніти сидіти у своєму кріслі, поки агент податкового управління Брайс Баллард бубонів про його потреби. Гарольд Сміт витріщився на подряпаний кут свого столу, який приховував систему, до якої він не міг отримати доступ, а тепер і більше не довіряв, якщо міг.
  
  
  "По-перше, - говорив Баллард, - мені потрібно буде побачити вашу комп'ютерну систему".
  
  
  Сміт підняв очі, вражений. "Система?"
  
  
  "У вас є фінансові звіти?"
  
  
  "Так. У стандартній бухгалтерській книзі на три книги".
  
  
  Кругле обличчя Балларда витягнулося в приголомшені зморшки. "Ви хочете сказати, доктор Сміт, що установа такого розміру ніколи не була комп'ютеризована?"
  
  
  "Я ніколи не бачив у цьому потреби", - парирував Сміт.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Якби Джейн Коцвінкл не мав трьох дітей, яких треба було вирощувати, і колишнього чоловіка, який вважав, що аліменти на дитину повинні виплачуватись тільки після того, як вона виграє daily number, вона нізащо не стала б піддавати себе безлічі принижень, надягаючи каску та облягаючу уніформу серед білого дня. Нічна зміна її влаштовувала, і зазвичай цього було достатньо. Але їй потрібні були понаднормові, її дітям потрібен був новий одяг, а оскільки багато її колег були у відпустці, Манхеттен потребував її послуг.
  
  
  Чого Джейн Коцвінкл не потребувала, так це пильних поглядів. Ні від перехожих, які двічі, а іноді й утричі дивувалися, коли випадково натикалися на неї, що розкопувала ділянку нью-йоркського тротуару у своєму синьо-сірому комбінезоні, ні від її колег-робітників, які зупинялися, щоб оцінити її зад, щоразу, коли вона нахилялася, щоб заглянути в каналізаційний люк або підняти інструмент.
  
  
  І особливо їй не потрібні були широко розкриті коров'ячі очі, які з'являлися в неї щоразу, коли представник NYNEX приходив перевірити, як ідуть розкопки.
  
  
  Цей подивився тільки що з CUNY або якогось проклятого місця. Він під'їхав на машині компанії NYNEX, якій було не більше трьох місяців, і, помітивши її каску з емблемою Con Ed, підійшов до неї і запитав: "Де я можу знайти Коцвінкля?" Безмозка дворняга.
  
  
  "I'm Kotzwinkle."
  
  
  Цей навіть не намагався приховати свого подиву. "Ти?" Ага, подумала Джейн Котцвінкл. Начебто це не 1990-і роки.
  
  
  Вона перейшла до справи, використовуючи свій найкращий грубий голос, яким вона розмовляла зі своїми хлопчиками, коли вони не лягали спати.
  
  
  "Ми копаємо за цією будівлею", - сказала вона, йдучи. "Ходімо. Я тобі покажу!"
  
  
  "Мене звуть Ларрі", - сказав він, стискаючи свої згорнуті креслення. "Ларрі Лугерман".
  
  
  Наче мене це хвилює, ти, глухий кут з восковими вухами, подумала Джейн. Вона відвела його убік і вказала на місце. Вони перебували в тіні однієї з небагатьох нових будівель у верхньому Манхеттені. Її команда стояла навколо та пила каву Dunkin' Donuts, виглядаючи нудною у світлі раннього ранку.
  
  
  "Це розрив рядка?" Запитав Ларрі трохи нервовим голосом.
  
  
  "Клієнт хоче провести газову лінію. Це те, що ми збираємося зробити. Підключи його".
  
  
  Вони прибули на місце. Джейн Коцвінкл вказала на це зневажливим помахом голови. "У нас є газова труба, яка проходить із півночі на південь, прямо тут", - сказала вона. "Ми збираємося підключитися до нього і провести лінію до підвалу. Згідно з DigSafe, у нас все гаразд".
  
  
  Ларрі подивився на місце і розгорнув свої креслення, тримаючи їх так, щоб Джейн не могла прочитати їх через його плече. Начебто розташування магістральних ліній NYNEX було грібаним секретом національної безпеки, подумала вона. "Давай подивимося..." - промимрив він. Він перевів погляд з креслень на місце в бетоні, яким Джейн нетерпляче постукувала своїм робочим черевиком, і знову на креслення.
  
  
  "Ти вільний, якщо не потурбуєш нічого далі за двадцять ярдів у будь-якому напрямку", - сказав він нарешті.
  
  
  "Добре. Дякую", - зневажливо сказала вона. DigSafe сказав їй те саме.
  
  
  Ларрі Лугерман виглядав враженим. "Я мушу залишитися".
  
  
  "Чудово. Ти вмієш поводитися з відбійним молотком?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді який сенс тобі залишатися?"
  
  
  "На випадок, якщо виникнуть проблеми із телефонними лініями".
  
  
  "Ти щойно сказав, що якщо ми залишимося в межах сорокафутової коробки, то все гаразд".
  
  
  Ларрі проковтнув. "Іноді креслення оновлюються не так добре, як слід".
  
  
  "Тоді в чому сенс усіх цих стрибків із обручем?"
  
  
  Він зробив крок назад. "Я просто роблю свою роботу".
  
  
  "Чудово. Просто тримайся подалі, поки чоловіки працюють.
  
  
  Джейн відійшла від його обличчя, що тане. Вона знала, що він думав запитати її, чи вільна вона на ланч. У нього був той липкий погляд.
  
  
  Начебто вона стала б зустрічатися з хлопцем, який ходив на роботу в піджаку та краватці.
  
  
  Через годину перестук відбійного молотка стих, і вони приступили до частини розкопок з лопатами і кирками.
  
  
  "Тут щось є", - крикнув Мелвін Ковзнофскі.
  
  
  Джейн пробила дірку у скафандрі "НАЙНЕКС". Частково закопаний у бруд сталевий трос був наполовину розірваний. Скручені нитки мідного дроту лежали на очах у раннього ранкового світла. Нитки були захищені яскраво-червоними гумовими люльками.
  
  
  "Схоже на телефонну лінію", - пробурмотіла Джейн.
  
  
  "Дай-но я подивлюся", - стривожено сказав Ларрі, проштовхуючись крізь кільце працівників газової компанії.
  
  
  "На твою думку, це схоже на телефонну лінію?" Запитала Джейн.
  
  
  "Так. Але стара. Це мідна аналогова лінія. Весь кабель на острові оптоволоконний".
  
  
  "Це проблема?"
  
  
  "Я повинен повідомити про це. Нічого не робіть, поки я не повернуся". Через три хвилини Ларрі Лугерман повернувся, на його молодому обличчі було полегшення. "Все гаразд. У них немає записів про це".
  
  
  Джейн Котцвінкл багатозначно подивилася на нього. "І що?"
  
  
  Це означає, що ви можете зрізати це, обійти це, робити все, що захочете.
  
  
  "Тільки тому, що вони не мають записів про це?"
  
  
  Ларрі знизав плечима. "Якщо немає записів, значить їх не існує, наскільки нам відомо".
  
  
  "Але це телефонна лінія. Ти сам так сказав. Як вона може не існувати?"
  
  
  "Ймовірно, це стара тестова лінія, модернізована чи занедбана багато років тому, яку якийсь лінивий сучий син забув видалити".
  
  
  "Ти авторитет", - сухо сказала Джейн, беручи кирку і рубаючи далі. Черга розійшлася. Нічого не трапилося. Не було іскри невдоволення, не те, щоб хтось чекав іскри.
  
  
  Коли шматок мідного дроту вилетів з отвору, Ларрі підняв його і сказав: "Хлопець, це справді старе. Вони не використовували двопровідні лінії, подібні до цієї, для передачі голосу, не знаю з якого часу". Він помітив червону гумову оболонку, зазирнув у отвір і побачив, що кожна лінія в кабелі була захищена таким самим червоним гумовим покриттям.
  
  
  "У цьому немає жодного сенсу", - промимрив він. "Вони завжди позначають кольором окремі лінії. Інакше як би лінійники дізналися, які лінії які?"
  
  
  Ніхто не звертав на нього уваги. Вони займалися розкопками газопроводу. Через деякий час Ларрі впустив мідний телефонний провід, що цілком зачаровує, і витріщився на дупу Джейн Коцвінкл, коли вона схилилася над своєю роботою.
  
  
  Йому було цікаво, чи вона прийде на ланч.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Після того, як Гарольд У. Сміт упорядкував агента податкового управління Брайса Балларда і вийшов зі свого кабінету з бухгалтерськими книгами в руках, він повернувся до свого столу, щоб натиснути на приховану кнопку комп'ютерної системи CURE.
  
  
  Його палець завмер на півдорозі до кнопки, коли з правого ящика столу долинув приглушений дзвінок. То був червоний президентський телефон.
  
  
  Сміт дістав його з шухляди і підніс слухавку до вуха. "Так, пане Президенте?"
  
  
  Тон виконавчого директора був хрипким та наполегливим. "Сміте, мені потрібні новини для "гончих пекла"."
  
  
  "Прес-служба Білого дому. Хтось злив історію з Арлекіном. Я маю виступити із заявою, щоб залагодити справу".
  
  
  "Пане Президенте, я з жалем маю сказати, що не зміг перейти до справи".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Сер, несподівано увійшов податковий агент податкового управління США".
  
  
  "Заради Бога, чому?"
  
  
  Сміт невдоволено відкашлявся. "Е-е, схоже, я став об'єктом аудиту".
  
  
  “Якого біса ти там робиш, що податкове управління захотіло б націлитись на тебе? Викресли це. Я не хочу знати. Якщо я не знаю, звідки ви працюєте чи під яким прикриттям, у мене мало можливостей для заперечення”.
  
  
  "Дуже мудро, пане президенте".
  
  
  Президент знизив голос до змовницьких інтонацій. "Хочете, я натисну на кілька ниток? Згорну аудит? Я думаю, я зможу це зробити".
  
  
  "Я відчуваю спокусу, пане президент, але для Білого дому наказ про припинення аудиту був би настільки незвичайним, що привернув би невиправдану увагу до моєї операції прикриття".
  
  
  "Так. Гарна думка. Тепер давайте повернемося до цієї історії з підводним човном".
  
  
  Сміт вагався. "Пан Президенте, сталася ще одна складна подія".
  
  
  "Так ..."
  
  
  "Схоже, що операційний фонд CURE, можливо, був е-е присвоєний".
  
  
  "Привласнений! Я думав, ви і тільки ви контролюєте цей фонд".
  
  
  "Так. Схоже, це банківська розтрата".
  
  
  "Ну, хіба це не може почекати, доки не розбереться з інцидентом з Арлекіном?"
  
  
  "Без поточних коштів я не можу замінити золото, яке бракує, яке вимагає Майстер Сінанджу для початку виконання наступного контракту".
  
  
  "Ви хочете сказати, що у вас немає жодних агентів?" різко спитав президент.
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  "І ти застряг між контрактами?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Сміт, якого роду операціями ти там керуєш?"
  
  
  "Той, який зазнав сумної серії невдач", - визнав Гарольд Сміт, намагаючись приховати зніяковілість у голосі.
  
  
  "Що ж, вони не могли з'явитися в найгірший час".
  
  
  "Я знаю".
  
  
  "Ви знаєте, у мене є серйозні сумніви щодо цієї операції", - продовжив Президент. "Якби не той факт, що минулий президент, яким я найбільше захоплююся, підставив вас, я звільнив би вас у перший же тиждень свого перебування на посаді".
  
  
  "У мене було таке почуття", - визнав Сміт.
  
  
  "Чорт забирай. Країна витрачає мільярд доларів на день на обслуговування державного боргу, а ви дозволили дванадцяти мільйонам вислизнути у вас із рук. Не кажучи вже про ще п'ять мільйонів у золотих злитках, втрачених із цією субмариною".
  
  
  "Я впевнений, що його буде повернуто".
  
  
  "Так, так, поверни це".
  
  
  "Я намагаюся, пане Президенте. Все, що я можу сказати, це те, що я докладаю всіх зусиль".
  
  
  "Що ж, твої найкращі зусилля не стоять плювка за вітром..."
  
  
  Лінія обірвалася. Голос президента просто перервано. Не було клацання. Не було гудку. Нічого, окрім мертвого повітря.
  
  
  Гарольд Сміт сказав: "Алло? Алло?" кілька разів і повісив слухавку. Він почекав рівно тридцять секунд по своєму наручному годиннику Timex, перш ніж знову підняти трубку.
  
  
  Мертве повітря. Він повторив операцію ще двічі з тим самим результатом, що розчаровує, і, нарешті, поклав трубку і нервово став чекати, коли Президент передзвонить.
  
  
  Минуло десять хвилин, перш ніж Гарольд Сміт зрозумів, що президент Сполучених Штатів не збирається передзвонювати. Або не може передзвонити.
  
  
  На мить Сміт похолов від думки, що президент, чий голос був на межі холодної люті, не просто в гніві вирвав червоно-білий домашній телефон із плінтуса. І, зазнавши невдачі, він вирішив розпустити CURE.
  
  
  Якщо це так, Сміт зрозумів після хвилинного роздуму, він ніяк не міг видати це розпорядження, поки телефонна лінія CURE не буде відновлена в робочому стані.
  
  
  Це дало Гарольду Сміту час впоратися з кризою, що наростає.
  
  
  Він знову потягся до прихованої кнопки.
  
  
  Він знову прибрав палець, коли дзижчав його інтерком. "У містера Балларда є питання", - сказала секретарка Сміта.
  
  
  "Запросіть його", - жорстко сказав Сміт, одночасно прибираючи червоний телефон у ящик столу.
  
  
  Баллард просунув голову всередину і запитав: "Доктор Сміт, у вас є калькулятор, який я міг би позичити? Батарейки в моєму, здається, сідають".
  
  
  "Місіс Мікулка подбає про це".
  
  
  "Дякую".
  
  
  Двері зачинилися, і Сміт потягнувся до кнопки. Двері знову відчинилися, і Баллард знову просунув голову всередину.
  
  
  Тримаючи руку під столом, Сміт підняв очі, намагаючись приховати напругу зі свого аристократичного обличчя. "У вас є якісь проблеми з тим, що я їм у лікарняній їдальні? Дорога до найближчого ресторану довга, і на мене тиснуть, щоб я провів цей аудит до вихідних".
  
  
  "Будь-що", - сказав Сміт, зробивши уявну позначку проінструктувати касира кафетерія стягувати з Балларда вищу ціну для відвідувачів, а не субсидовану ставку для співробітників Фолкрофта.
  
  
  Двері знову зачинилися. Сміт опустив напружене зітхання, яке не послабило сором'язливості в грудях. Він дивився на подряпаний кут свого столу, на палець, що невпевнено завис біля прихованої кнопки, і зрозумів, що він ніяк не зможе вести нормальні операції з настирливим агентом податкового управління, що тинявся всюди.
  
  
  Однією рукою Сміт нетерпляче барабанив пальцями по дубовому столу, а другою нишпорив у шухляді столу в пошуках пляшечки дитячого аспірину. Він зняв захисну від дітей кришку і витрусив чотири рожево-жовтогарячі таблетки, проковтнувши їх насухо.
  
  
  Це був важкий тиждень, з нещастям подумав він, відколи він впровадив нову систему. Найпотужніша система, яку тільки можна уявити, призначена для вирішення безлічі завдань організації CURE, чекала на його впевнені пальці, і він не міг безпечно піднести свій монітор до вигляду, не кажучи вже про те, щоб довіряти його роботі.
  
  
  Якби тільки існував якийсь інший, безпечніший метод роботи за його столом.
  
  
  Потім він згадав про незакінчену справу. Це було те, чого він планував позбутися, але виявилося занадто важким, щоб впоратися поодинці.
  
  
  Натиснувши на клавішу внутрішнього зв'язку, він сказав: "Місіс Мікулка, попросіть співробітників служби охорони спуститися в підвал і принести стіл зі скляною стільницею, що там зберігається".
  
  
  "Так, доктор Сміт".
  
  
  "Скажіть їм, щоби принесли це в мій офіс", - додав Сміт.
  
  
  "У твій офіс?"
  
  
  "Так. Я нещодавно придбав новий письмовий стіл".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб замовлення на покупку потрапляло до мене на стіл".
  
  
  "Я, е-е, купив це в магазині, який закривався у мій вільний час", - сказав Сміт.
  
  
  "Так, доктор Сміт".
  
  
  ДВОЕ ЧОЛОВІКІВ у комбінезонах кольору хакі втиснули у двері кабінету Сміта солідний письмовий стіл офісного типу через десять хвилин після того, як він від'єднав приховані настільні термінали від панелі підлоги.
  
  
  Робочий стіл із загартованого скла чорного кольору сяяв, як онікс.
  
  
  "Будь обережним із цим", - попередив Сміт, піднімаючись зі свого місця. "Він досить тяжкий".
  
  
  "З чого це зроблено, залізне дерево?" - пробурчав один із зберігачів.
  
  
  "Поставте це і відсуньте старе убік", - розпорядився Сміт.
  
  
  Новий стіл із глухим стукотом упав на дерев'яну підлогу, підійшли чоловіки і відсунули старий дубовий стіл Сміта убік. Вони мовчки поставили новий стіл на його місце.
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт, коли вони закінчили. "Це все".
  
  
  "А як щодо того?" — запитав один із чоловіків, вказуючи на старий письмовий стіл, який служив Сміту весь час, доки він обіймав свою самотню посаду.
  
  
  "Поки залишимо це там", - сказав Сміт. "Вміст шухляди потрібно перенести, а в мене зараз немає на все це часу".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Чоловіки пішли, зачинивши за собою звуконепроникні двері.
  
  
  Гарольд Сміт стояв спиною до панорамного вікна з панорамним видом на протоку Лонг-Айленд і дивився на чорний колір робочого столу. Він побачив власне відображення, схоже на негатив фотографії, що витріщилося на нього у відповідь. Йому це не подобалося. Фактично Сміт не довіряв нічому новому. Йому не подобалися зміни у будь-якій формі. Його старий письмовий стіл був для нього таким же зручним і звичним, як власне ліжко, яке він купив після повернення додому з військової служби в 1947 році і вперто відмовлявся замінювати, доки трималися всі чотири ніжки.
  
  
  Але то була надзвичайна ситуація.
  
  
  Прочистивши горло, Гарольд Сміт сів. Настільне скло було гладке і прохолодне під його долонями, коли він поклав їх туди. Принаймні це йому сподобалося.
  
  
  Запустивши руку в простір для ніг, він знайшов з'єднувальний кабель, витяг його з гнізда - воно було на пружній котушці - і встромив кабель у плиту підлоги.
  
  
  Нічого не трапилося. Він пошукав кнопку. Десь мав бути вимикач живлення.
  
  
  Очевидно, що це не могло бути на робочому столі. Це було скло. Не було цього й у висувних ящиках, які плавно висувалися на добре змащених роликах.
  
  
  На подив, Сміт знайшов її під виступом робочого столу, недалеко від того місця, де раніше була стара кнопка. Це була втоплена кнопка розміром із п'ятицентовик і трохи закруглена. Сміт натиснув на неї.
  
  
  Миттєво секція столу перед ним освітлилася. Він побачив знайомий екран входу в комп'ютерну систему CURE, програми перевірки дисків, що прокручуються, і, нарешті, запрошення до головного дисководу.
  
  
  Букви, хоч і були настільки ідеально читані, як на аркуші паперу, що лежить на столі, були теплого бурштинового кольору, що Сміт був розчарований, побачивши. Він віддавав перевагу холодному, відстороненому зеленому.
  
  
  Робочий стіл просто під екраном залишався чорним. Сміт підніс до нього руки. Миттєво впорядковані літери, цифри та клавіші керування на клавіатурі засяяли білим та виразним світлом. Це була клавіатура у конденсаторному стилі. Його руки, що увійшли до поля, змінили його ємність, висвітливши клавіші. Вилучення їх призвело до того, що літери миттєво потемніли.
  
  
  Сміт експериментально торкнувся кнопки.
  
  
  Від його дотику клавіша спалахнула білим. Це була буква W. На екрані теплим жовтим кольором з'явилася буква W. Сміт підніс усі десять пальців до сенсорної клавіатури та спробував увійти до системи.
  
  
  Спочатку це було дивно. Не було ні звуку, ні обнадійливого обміну ключами. Фактично, жодних ключів у фізичному сенсі. Але реакція була ідеальною – безшумною, ефективною, точною.
  
  
  Сміт запустив свою програму перевірки на віруси та миттєво отримав повідомлення "Очистити".
  
  
  Потім із похмурим обличчям він взявся до роботи. Потрібно було багато зробити, і цокання його Таймексу - практично єдиний звук у його ультрасучасному комп'ютеризованому офісі - постійно нагадувало йому, що часу на це не так багато.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Карлтон "Чіп" Крафт проїхав на своєму новенькому купе Idioci кольору золотистий металік - автомобілі, який, згідно з телевізійною рекламою, уособлює особистість, що шукає задоволень, - повз всесвітню штаб-квартиру XL SysCorp в районі Гарлем на Манхеттені, де група обірваних кругами і досить довго погрожувала йому кулаками, коли він різко розвернувся і підійшов до дверей гаража.
  
  
  Як завжди, двері з охолодженої сталі відчинилися, щоб впустити його, Чіпу нічого не довелося робити. Лазерний сканер розпізнав штрих-код на фірмовій табличці на передньому бампері купе та активував механізм відчинення дверей.
  
  
  Припарковавшись, Чіп вийшов, і двері ліфта відчинилися при його наближенні. Він увійшов. Йому навіть не довелося тиснути на свій поверх. Кнопка п'ятнадцятого поверху спалахнула сама по собі, і його понесло вгору. Це була робота іншого сканера. Він зафіксував ідентифікаційний штрих-код на застібці його краватки із чистого золота.
  
  
  Коли він піднявся на свій поверх, то побачив, що його секретарка сьогодні блондинка. На ній була чорна вечірня сукня, підв'язана бретельками, які перетиналися між її повними грудьми в оксамитових патронташах, піднімаючи і підкреслюючи їх. Її соски були коричневими, як старі монетки.
  
  
  Чіп зупинився, щоб помилуватися ними, і запитав: "Чи була пошта цього ранку?"
  
  
  "Ні, містере Крафте", - відповіла вона хрипким контральто, яким мали володіти всі його секретарки, поряд з чашечками "С". Необов'язковими були лише колір волосся та контури обличчя.
  
  
  "Ми повинні приготувати ланч", - сказав він, дружньо вщипнувши її за лівий сосок. Секретарка щасливо захихотіла, і Чіп Крафт, насвистуючи, неквапливо увійшов до свого розкішного кабінету.
  
  
  Сьогодні він був оброблений старовинною іспанською шкірою та червоним деревом. Трохи химерно, але компанії подобалося робити його щасливим. Зовні світило сонце. Дорогою сюди було похмуро.
  
  
  Це був перший день повернення після трьох чудових тижнів на сонячному Оаху, і Чіпа Крафта, генерального директора XL SysCorp, не терпілося приступити до роботи, навіть якщо це була субота перед Днем праці.
  
  
  Він натиснув клавішу внутрішнього зв'язку.
  
  
  "Доброго ранку, Чіпе", - промовив теплий, щедрий голос.
  
  
  "Доброго ранку, сер".
  
  
  "Чи задовольняє вас офіс?"
  
  
  "Так і є".
  
  
  "А секретарка цього тижня?"
  
  
  Чіп посміхнувся. "Ця сукня справді чарівна".
  
  
  "Якщо ви задоволені, дозвольте мені проінформувати вас про останні заходи XL SysCorp".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  Чіп заклав руки за голову і відкинувся на спинку свого гарного крісла для керівників – найкраще, що можна купити за гроші. Він почав було закидати ноги на стіл, але згадав, що сталося минулого разу. Ми перевезли ще 987 одиниць ПК XL SysCorp.
  
  
  "Чудово".
  
  
  "Проект модернізації податкових систем IRS на три тижні випереджає графік".
  
  
  "Чудово".
  
  
  "Прогнози чистого прибутку перевищують тридцятивідсоткове зростання, що очікувалося минулого кварталу".
  
  
  "Супер".
  
  
  "І я вирішив шантажувати уряд Сполучених Штатів".
  
  
  Чіп мало не вистрибнув зі свого крісла. "Сказати ще раз?"
  
  
  "Ми максимізували наш прибуток через комерційні канали. Настав час перейти на наступний рівень".
  
  
  Чіп дивився на інтерком. "Шантаж – це наступний рівень?"
  
  
  "Якщо тільки у вас немає більш орієнтованої на прибуток ідеї".
  
  
  "Навіщо нам це робити?"
  
  
  "Бо у нас приблизно триста тисяч систем XL у комерційній та урядовій сферах, цього достатньо, щоб здійснити план, який я привів у дію п'ять років тому".
  
  
  "Який план?"
  
  
  "План здирництва двадцяти мільярдів доларів у федерального уряду".
  
  
  "Для мене все це нове".
  
  
  "Розпущені вуста топлять схеми".
  
  
  "Я думаю, що це кораблі, сер".
  
  
  "Це нагадало мені, що в найближчі кілька днів очікується постачання золотих злитків. Прослідкуй, щоб вони вирушили до підвальних сховищ разом із рештою".
  
  
  "Я думаю, підвальні сховища наразі досить заповнені".
  
  
  "Встановіть нове сховище".
  
  
  "Хіба ми не повинні інвестувати частину цього?"
  
  
  "Поточний аналіз світового фондового ринку показує, що він шостий рік сильно переоцінений. Банківські відсотки досягли найнижчого рівня за останні десятиліття. Облігації, цінні папери та інші інструменти також слабкі. Готівка – це король. Як і золото та дорогоцінні метали".
  
  
  "Золото у сховищі не приносить прибутку", - зазначив Чіп.
  
  
  "Золото в сховищі не наражається на ризик".
  
  
  "Давайте повернемося до цього здирства".
  
  
  "Це надійно".
  
  
  "Кого чи що ми використовуємо як важіль?"
  
  
  "Єдина рушійна сила в сучасному світі. Так було щодня з того часу, як перша людина вибралася з первісного супу".
  
  
  "Так. Що це?"
  
  
  "Гроші".
  
  
  "Гроші?"
  
  
  "Ми збираємось зберігати гроші для викупу, щоб заробляти гроші", - сказав рівний, безтілесний голос.
  
  
  "Як ми це зробимо?"
  
  
  "Зайнявшись банківським бізнесом".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо саме там знаходяться гроші", - сказав рівний, безтілесний голос.
  
  
  ГАРОЛЬД СМІТ маніпулював своєю новою сенсорною клавіатурою як людина, яка не була впевнена, чи стосується вона реальності чи міражу. Спочатку він натискав надто сильно, збивши всі десять пальців. Коли він пом'якшив дотик, деякі кнопки реагували безладно. Але тепер він почав освоюватися.
  
  
  Клавіші реагували ідеально. Проблема була не в цьому. Справа була в самій системі. Здавалося, вона працювала належним чином, але Сміт більше не довіряв їй.
  
  
  У самому прямому сенсі він не міг бути впевнений, що янтарні символи, що світяться, з'являлися на чорній кришці його нового столу, заслуговували на довіру. Це нервувало.
  
  
  Але він мав спробувати.
  
  
  Америка потребувала майстра синанджу, а Сміту була потрібна готівка, щоб заручитися його послугами.
  
  
  Отже, Гарольд Сміт прямував до джерела.
  
  
  Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій було створено актом Конгресу у 1978 році для боротьби з надзвичайними ситуаціями природного характеру, такими як повені, урагани та землетруси. Його широко критикували за неефективність, несприйнятливість та бюрократично паралізований характер.
  
  
  У певному сенсі всі ці звинувачення мали під собою деяку основу, хоча останніми роками низка масових стихійних лих привернула до FEMA пильну увагу громадськості, і агентство було змушене працювати краще.
  
  
  Щоб покрити її низьку продуктивність і врятувати від закликів до скасування, справжня природа FEMA почала просочуватися назовні. Насправді його мандат полягав у ліквідації наслідків стихійних лих, але реагування на випадковий ураган чи незручний землетрус був його основним завданням.
  
  
  FEMA було створено задля захисту командної структури США. Держава у разі того, що евфемістично називалося "ядерна діяльність, пов'язана з нападом", тобто ядерної війни. Вона містила секретні готелі, притулки від радіоактивних опадів на схилах гір та парк захищених від радіації літаків та фургонів мобільного зв'язку виключно для найвищих урядовців від першої родини до членів Конгресу.
  
  
  Якби Америка колись зазнала ядерного нападу, FEMA була розроблена для того, щоб гарантувати, що незалежно від того, наскільки масштабною буде катастрофа, деякі елементи США виживуть. структура урядового командування зможе відновитися чи віддати наказ про завдання нищівного контрудара.
  
  
  У світі після закінчення холодної війни безпосередня ядерна загроза зменшилась. Але FEMA вистояла і, щоб виправдати своє існування, почала чуйніше реагувати на стихійні лиха, які останнім часом обрушувалися на країну.
  
  
  Ніхто у FEMA, від її комісара до президента, не знав, що агентство має третю місію. Його величезний операційний фонд із чорним бюджетом був тим джерелом, з якого CURE, без відома Конгресу, щороку виділяла гроші платників податків.
  
  
  Смітові терміново потрібно переливання цього фонду. Оскільки це була надзвичайна ситуація, він наказав FEMA переказати суму в десять мільйонів доларів на рахунок КЮРЕ у Трастовому фонді Великого Каймана.
  
  
  Бухгалтер на терміналі FEMA відповів на надрукований запит Сміта. Він припустив, що запит надійшов із внутрішнього терміналу. Не було причин думати інакше. Він працював над захищеною системою, до якої лише вищі посадові особи FEMA мали кодований доступ.
  
  
  Пройшло кілька хвилин, перш ніж надійшло повідомлення у відповідь. Сміт дивився на нього, не вірячи своїм сірим очам, що моргали.
  
  
  GRAND CAYMAN TRUST НЕ ВІДПОВІДАЄ.
  
  
  ОДНА ХВИЛИНА, - надрукував Сміт.
  
  
  Він набрав номер банку. Телефон дзвонив та дзвонив. Сміт спробував інший номер. Він отримав записане повідомлення. Голос був чоловічим та буденним.
  
  
  "Ми з жалем повідомляємо нашим клієнтам, що Grand Cayman Trust тимчасово перебуває у відпустці. Для отримання інформації про стан вашого рахунку, будь ласка, напишіть у полі 4, Джорджтаун, острів Великий Кайман. Дякую за ваше постійне заступництво".
  
  
  "Неможливо", - прохрипів Сміт.
  
  
  Він увійшов до терміналу CURE, викликав програму моніторингу банківських переказів та набрав назву банку. Програма спрацювала з приголомшливою швидкістю. Жовтий блок тексту матеріалізувався на робочому столі так швидко, що це давало магію.
  
  
  За даними UPI, Grand Cayman Trust раптово зачинив свої двері за дві години після початку сьогоднішньої роботи. Правління банку зберігало мовчання щодо обставин і не давало жодних інтерв'ю. Подальших подробиць не було.
  
  
  Вуденлі Сміт повернувся до бухгалтера FEMA, який очікував його.
  
  
  "ЗНЕБРЕТИ ІНСТРУКЦІЯМИ", - надрукував він, у своєму шоці припустившись помилки в написанні слова і забувши виправити його перед передачею.
  
  
  Похмуро Сміт відключив свою систему. Він був загнаний у глухий кут. Він не мав резервного банку і не мав ефективного способу відкрити новий рахунок. Не маючи можливості залучити кошти, довіряти своїй комп'ютерній системі чи спілкуватися з президентом, він був настільки безпорадний, наскільки почував себе. Що було справді дуже безпорадно.
  
  
  Його Таймекс продовжував цокати, коли він повернувся у своєму потрісканому шкіряному кріслі керівника, щоб подивитися в панорамне вікно з видом на протоку Лонг-Айленд.
  
  
  Останні сліди урагану "Елвіс" зникли. Небо було блакитним, а звук нагадував потріскуючий сапфіровий простір, по якому вітрильники, що повертаються, лавірували проти стійкого бризу. Це був абсолютно тихий день в історії Сполучених Штатів. Але шторм наростав. Шторм, сильніший, ніж ураган Елвіс.
  
  
  Гарольд Сміт, яким би позбавленим уяви він не був, почав це відчувати. Він не знав, яку форму набуде шторму і що це таке; він знав лише, що десь там він набирає сили.
  
  
  І Сміт був майже безпорадний, щоб упоратися з цим. Майже. Тому що в нього все ще були його мізки.
  
  
  Якимось чином він повинен знайти спосіб залучити Римо та Чіуна до гри без використання своїх зазвичай бездонних ресурсів.
  
  
  У міру того, як день подовжувався, Сміт спостерігав, як сонячні відблиски танцюють на звуку, і налаштовував холодну, об'єктивну ясність найбільшої з будь-коли створених мислячих машин – людського розуму – на роботу над рішенням.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу ходив по підлозі своєї вежі для медитації, як метушлива курка.
  
  
  Ішов кінець третьої години, а його імператор так і не передзвонив.
  
  
  Імператор Сміт, ім'я якого було вписано в Книгу Сінанджу як Божевільний Гарольд, завжди був передбачуваним. Це було його єдиною гідністю. Передбачуваність.
  
  
  Незалежно від того, як далеко Майстер синанджу заходив і відчував його терпіння, потреба Сміта в синанджі завжди долала його опір.
  
  
  За двадцять років Чіун дуже далеко пішов від тих днів, коли він щороку урочисто приймав від Сміта мішок золота, приблизно еквівалентний тридцяти двом американським доларам, в обмін на навчання Римо мистецтву синанджу. Це була подвійна традиційна ціна звичайної послуги, тому що вона включала фактично не захист Орлиного Трона, що було гідною послугою, а навчання південнокорейця робити це, що не було.
  
  
  Сміт погодився з небажанням. Удаване небажання. Чіун виявив це одного разу, коли Римо був особливо тупий, і Чіун пішов до Сміта, вимагаючи чотириразової данини, знаючи, що скупердяй Сміт відмовиться і Чіун позбудеться непокірного блідого шматка свинячого вуха, Римо. Сміт погодився з таким же уданим небажанням, і Чіун, на жаль, застряг на варварському Заході ще на один гіркий рік.
  
  
  Але він пам'ятав, як Сміт зрештою заплатив обурливу ціну. І тому наступного року Чіун запросив вчетверо велику данину.
  
  
  Сміт погодився з таким же вдаваним небажанням.
  
  
  Двадцять років збільшення золота вчетверо, в п'ять і в шість разів, а також додавання асортименту дорогоцінного каміння, рідкісних металів, шовків та інших багатств призвели до того, що ціна досягла нечуваної позначки п'ять мільйонів доларів.
  
  
  Тільки одного разу Сміт відмовився. І Майстер Сінанджу був змушений відмовитися від своєї давньої надії зайняти таке бажане царство Діснейленду як його єдиний власник.
  
  
  Тому, коли Гарольд Сміт з необережності втратив підводний човен, а разом з ним і золото Чіуна, Майстер Сінанджу без вагань зажадав його негайної заміни, знаючи, що Сміт має як ресурси, так і гостру потребу в послугах Сінанджу.
  
  
  Вішати трубку серед переговорів було способом Чіуна прискорити процес. У минулому це спрацьовувало багато разів. Чому б цьому не спрацювати вкотре?
  
  
  Але минуло три години, а дзвінка не було жодного слова. Це було несхоже на Сміта, який, безперечно, перебував під великим тиском, вимагаючи знайти підводний човен, що зник.
  
  
  Отже, Чіун ходив по кімнаті, його стривожений погляд часто зупинявся на потворному пластиковому телефоні, який наполегливо відмовлявся дзвонити.
  
  
  До кінця третьої години Майстер Сінанджу більше не міг цього виносити. Він припинив своє шалене ходіння по кімнаті, і один жовтий пазур потягнувся до вимкненого телефону. Він узяв себе до рук. З його боку було б непристойно закликати свого імператора. Імператори закликали своїх убивць на годину злидні, а не навпаки. Жоден із предків Чіуна ніколи не падав ниць перед троном, щоб запитати, чи бажає власник знищити ворога. Придворні блазні шукали роботу. Наложниці шукали роботу. Іноді кати шукали голови, щоби їх відрубали.
  
  
  Це не синанджу. Імператори посилали емісарів у село, по праву зване Перлиною Сходу, а Майстрам Сінанджу належало здійснити важку подорож до неспокійних тронів, і, уклавши угоди, робота була виконана.
  
  
  Ні, Чіун не назвав би Божевільного Гарольда непередбачуваним.
  
  
  Він відновив своє ходіння. Але десять хвилин ходіння виявилися такими ж стомливими, як і очікування.
  
  
  Майстер Сінанджу кинувся вниз сходами на нижні поверхи свого замку. "Рімо. Рімо. Від Сміта немає жодних звісток!"
  
  
  "Велика справа", - пролунав голос Римо.
  
  
  Чіун поспішив до кімнати, з якої долинав голос.
  
  
  Він знайшов Рімо, що сидить на тростинній циновці перед телевізором. Такий телевізор був майже в кожній кімнаті замку Сінанджу завдяки каналу Home Shopping Channel і золотій карті, наданій Смітом.
  
  
  "Які новини про підводний човен?" вимогливо спитав він. "Президент щойно дав прес-конференцію".
  
  
  "Що сказав ненажерливий?"
  
  
  "Трохи. Пропав підводний човен, і ніхто не знає, де він і що з ним трапилося. Північнокорейці клянуться, що не мають до цього ніякого відношення. І військово-морський флот намагається покласти провину на якогось адмірала на ім'я Сміт, якого ніхто не може знайти.
  
  
  Чіун стиснув кулаки. "Це має бути знайдено".
  
  
  "Вони відправили підводні човни на пошуки".
  
  
  "Римо, це твої люди, які зникли безвісти. Твої товариші-моряки".
  
  
  "Я був морським піхотинцем".
  
  
  "Хіба моряк не морський піхотинець?"
  
  
  "Не зовсім".
  
  
  "Ви не можете стояти осторонь і дозволити їм загинути".
  
  
  "Я більше не працюю на Сміта", - рішуче заявив Римо. Він переключив канал.
  
  
  "Укладіть угоду. Примусьте його знайти ваших давно втрачених предків за допомогою свого оракула в обмін на допомогу бідним морякам".
  
  
  "Що трапилося з "вони не важливі"?"
  
  
  "Це не так", - відрізав Чіун. "Для мене. Для тебе вони мають значення. Для Сміта вони мають значення. Якщо буде знайдено моряків, то буде знайдено і золото".
  
  
  - Ні, якщо вони його не вкрали, - зауважив Римо.
  
  
  "Вероломні злодії!" - скрикнув Чіун, зводячи до стелі тремтячі кулаки. "Якщо ти знайдеш їх відбитки пальців або сліди зубів на моєму золоті, Римо, змуси їх страшенно страждати за те, через що вони змушують мене пройти".
  
  
  "Угоди немає".
  
  
  Задзвонив телефон, і погляд Чіуна зупинився на наполегливому апараті. "Швидко відповідай на дзвінок".
  
  
  "Чому ти не відповідаєш?" - спитав Римо, не відриваючи очей від телевізора, де жінка, схожа на фею, розмовляла з лялькою.
  
  
  "Я не хочу здатися стурбованим", - з тривогою сказав Чіун.
  
  
  "Немає проблем", - сказав Римо, встаючи. "Я просто розберуся з цим так, як робив раніше".
  
  
  Чіун метнувся до телефону, привид кольору слонової кістки. Він схопив слухавку і сказав: "Привіт, Сміте. Твій вірний убивця чекає приємних звісток".
  
  
  "Майстер Чіун, я не в змозі повернути золото". Чіун завмер. Його очі звузилися. Він втягнув повітря крізь зуби. Потім він дозволив стриманим тоном: "За нинішньої надзвичайної ситуації грошова порука може бути допустима. Жодних чеків".
  
  
  "Е-е, боюся, цього я теж не можу вам запропонувати".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Кюре, схоже, збанкрутував".
  
  
  "Збанкрутував?"
  
  
  "Так. У нас немає грошей".
  
  
  "Нелюди!" Чіун зойкнув.
  
  
  "Які дияволи?" - спитав Сміт.
  
  
  "Жахливі республіканці. Вони перетворили цю могутню націю на богадільню. Все втрачено. Ваша імперія руйнується прямо зараз, поки ми говоримо. Це повторення падіння Риму".
  
  
  "Майстер Чіун, у мене є до вас пропозиція", - сказав Сміт.
  
  
  "Яка пропозиція може зацікавити майстра синанджу, яке не включає золото?" Підозрительно запитав Чіун.
  
  
  "Цей справді включає золото".
  
  
  "Говори!"
  
  
  "Знайдіть підводний човен. Поверніть його і його екіпаж, і золото ваше".
  
  
  "Я не можу. Це включає обслуговування без чинного контракту або оплати ".
  
  
  "Ви не розумієте. Я кажу вам, що якщо ви повернете підводний човен, золото буде вашим безкоштовно. Без будь-яких зобов'язань".
  
  
  Очі Чіуна звузилися. "Більше ніяких послуг не потрібно?"
  
  
  "Ні. І щойно місія буде успішною, ми домовимося про проходження служби ще на один рік".
  
  
  "Але в тебе немає грошей, Сміте. Ти визнаєш це".
  
  
  "Тимчасова ситуація. Як тільки вона вирішиться, буде зроблено ще одну партію золота".
  
  
  Чіун у хвилюванні погладжував свою бороду. Він зупинився. Його борода затремтіла. Вся його голова затремтіла.
  
  
  "Подвоювати золото?" прошепотів він.
  
  
  "Абсолютно вірно".
  
  
  Чіун прикрив долонею телефонну трубку. "Рімо, ти чув? Сміт запропонував подвоїти суму золотом!"
  
  
  "Це не те, що він сказав. Він обманом змушує вас повернути золото за безцінь".
  
  
  "Але золото залишається в мене".
  
  
  "Сміт шкуру з носа не спустить. Він вважає золото втраченим. Він не може програти. Якщо ви знайдете підводний човен, він отримає те, що хоче. Якщо ви цього не зробите, ви дарма витратили час на обіцянку".
  
  
  "І якщо Сміт не поверне цей свій безглуздий підводний човен, золота може більше не бути. Ніколи".
  
  
  "Наче мене це хвилює", - сказав Римо, не відриваючи обличчя від екрану телевізора.
  
  
  Рука прибрала слухавку, і Чіун сказав: "Це угода, імператор Сміт. Проінструктуй мене".
  
  
  "Північнокорейський аспект - єдина зачіпка, яка у нас є. Вирушайте туди. Дізнайтеся, що зможете. І що б ви не робили, будь ласка, не втягуйте США у війну з Північною Кореєю".
  
  
  "Я буду добре служити тобі, Сміт. Можливо, це останній раз, коли синанджу удостоєний честі служити сучасному Риму".
  
  
  Чіун повісив трубку, пританцьовуючи. "Ти чув? Золота на рік, все моє за день служби. Можливо, два".
  
  
  "Якщо ви знайдете підводний човен".
  
  
  "Наскільки великий підводний човен?"
  
  
  "Приблизно триста футів завдовжки і сорок заввишки".
  
  
  "Наскільки складно можливо знайти щось настільки велике і потворне?"
  
  
  "Якщо це у тебе на горищі, то ніякого. Якщо це на дні Тихого океану, ти міг би витратити наступні десять років свого життя, намагаючись заробити річний запас золота".
  
  
  "Ти намагаєшся зруйнувати мій тріумф".
  
  
  "Не рахуй свої зливки".
  
  
  Звузивши очі до підозрілих лужок, Майстер Сінанджу наблизився до екрану телевізора, який так загіпнотизував його ученицю. "Чому ця жінка розмовляє зі своєю рукавичкою?" він вимагав відповіді.
  
  
  "Це не рукавичка. Це ручна лялька. Бачиш? Вона відповідає".
  
  
  "І це тішить тебе, лінивий?"
  
  
  "Так подай на мене до суду. Раніше я дивився це шоу у притулку. Це гарний спогад".
  
  
  "Я збираюся збирати речі. Тобі теж слід зібрати речі".
  
  
  "Тільки не я. Я йду після обіду".
  
  
  "Куди?" - Запитав я.
  
  
  "Ніде".
  
  
  "Підходяще місце для безрідного американця. Але ти мені потрібен".
  
  
  "Я не працюю на Сміта".
  
  
  "І я теж. Я працюю на себе. Як і ти".
  
  
  "Хто сказав?"
  
  
  "Ти що, не чув? Сміт розорений".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Ваші кредитні картки більше не годяться".
  
  
  "В мене є гроші".
  
  
  "Досить, щоб забрати тебе в нікуди?"
  
  
  "На моєму рахунку шістсот доларів, які я переглядав востаннє. І ще дві у банку з-під печива на крайній випадок".
  
  
  "Витрачено".
  
  
  Римо відвів погляд від екрану. - За рахунок чого? - Запитав я.
  
  
  "Знаменитий рознощик газет. Він вимагав чайових".
  
  
  "Ти дав на чай рознощику газет двісті доларів!"
  
  
  "Оскільки він був гідним, а це були не мої гроші, це здавалося справедливим", - сказав Чіун, знизуючи плечима. "І за шістсот доларів ви отримаєте чудову кімнату - на один, можливо, на два місяці. Але що ти робитимеш після цього?"
  
  
  "Я що-небудь придумаю".
  
  
  "Можливо, коли ти знайдеш своє коріння, ти також зможеш знайти його в прекрасному саду, в якому житимеш разом з іншими деревами".
  
  
  "Не смішно, Чіуне". Нахмурившись, Римо спитав: "Послухай, якщо я прийду, скільки золота буде моїм?"
  
  
  "Це залежить".
  
  
  "За рахунок чого?"
  
  
  "Від того, як ти мені корисний".
  
  
  "Недостатньо гарний".
  
  
  "Одна третина. І я вмовлю Сміта розшукати ваших предків, які, без сумніву, навіть зараз опускають голови від сорому через ваш неприкритий прояв жадібності і безжалісної невдячності".
  
  
  Римо подумав: "Добре. Готово".
  
  
  "Швидко. Поки що моє золото не заіржавіло", - сказав Чіун, вибігаючи з кімнати.
  
  
  "Чи ржавіє золото?" Запитав себе Римо. Він вирішив доглянути "Підігріваємо Лемб Чоп" до кінця, а потім зібрати речі. Це змусило його відчути себе краще, ніж будь-коли за довгий час.
  
  
  Точно так само, як природа ненавиділа вакуум, Гарольд У. Сміт зневажав збіги. У логічному порядку його світу такої неохайності не було місця.
  
  
  І все-таки збіги траплялися, і Сміт розумів це. Він приймав збіги без заздрості до їх існування, але розумів, що такі загадкові явища проявляються час від часу, хоч би якими дратівливими були.
  
  
  У світі, де жив Гарольд Сміт, існувало явище, зване кластерним ефектом. Скупчення синхронних подій або збігів, що створює візерунок, який може вказувати на сенс, долю або навіть спрямовує руку всемогутнього Бога.
  
  
  Кластерний ефект, в якому Гарольд Сміт опинився в пастці і тонув, наводив на думку саме про таку невидиму руку.
  
  
  Менш ніж за тиждень він втратив свою правоохоронну руку через неможливий комп'ютерний збій, послуги Майстра Сінанджу - через таємниче захоплення підводного човна, операційні фонди КЮРЕ - через банкрутство банку і свою найважливішу виділену лінію зв'язку з президентом Сполучених Штатів при досі досі невідомі обставини.
  
  
  Будь-яке з цих лих могло статися за надзвичайних обставин. У минулому Римо вирушав у відставку, щоб завжди повертатися. Розбіжності з Майстром Сінанджу були тривожно частими, і їх можна було уникнути лише завдяки спритному мисленню. І, звичайно, було можливо, що золотоносний підводний човен був перехоплений надто жвавою північнокорейською канонеркою. Якось таке вже траплялося.
  
  
  Але збій у роботі комп'ютера, такий незрозумілий, як той, який призвів до смерті Роджера Шермана Коу, був категорично неможливий, навіть якщо він був спричинений збоєм передачі даних або програмним вірусом. То був не збій. Не випадково. Отже, це був навмисний акт свідомого розуму.
  
  
  Від цього нікуди не дітись, абсолютно нікуди. І для того, щоб хтось зважився обманом змусити Гарольда Сміта віддати наказ про смерть безневинної людини, у цього мала бути мета.
  
  
  Результатом стало те, що Кюре виявився практично безсилим. Чи це було наміром?
  
  
  Сама по собі ця думка здалася б Смітові відверто безглуздою. Про існування CURE знали лише сам Сміт, Римо, Чіун і нинішній президент. Усіх попередніх президентів після здачі офісу таємно відвідували Римо та Чіун, їх особливі спогади про КЮРЕ були стерті за допомогою техніки синанджу, яку Сміт ніколи не розумів, але якій беззастережно довіряв.
  
  
  Ніхто поза замкненого кола не знав про існування CURE. І все ж таки хтось атакував його. Атакував у кожній, здавалося б, уразливій точці.
  
  
  Це була майстерно розроблена стратегія, змушена була визнати Сміт. Вона була продуманою. Вона була ретельною. Це продемонструвало роботу блискучого розуму з майже всезнаючою поінформованістю про операції CURE, від її секретних фінансових каналів до графіка відправки золота до Сінанджі, до специфічних психологічних уразливостей Римо.
  
  
  Все це зберігалося на комп'ютері CURE - системі, яка була ретельно перевірена на наявність вірусів, електронних пристроїв для підслуховування і повністю захищена від Tempest.
  
  
  Якимось чином хтось проник у систему ЛІКУВАННЯ через чорний хід. Інакше нічого з цього статися не могло.
  
  
  Але Сміт точно знав, що Folcroft Four не мав задніх дверей. Він сам налаштовував систему. Нові черв'ячні приводи XL SysCorp були іншою справою. Вони могли бути спроектовані з люками.
  
  
  Але чому?
  
  
  Сміт був упевнений в одному. Система прийшла до нього завдяки власним зусиллям. Він відгукнувся оголошення в комп'ютерному журналі з сумнівною репутацією і ініціював кожен контакт. Базз Каттнер не сидів склавши руки в очікуванні дзвінка від Гарольда У. Сміта тільки для того, щоб він міг продати Смітові комп'ютеризованого троянського коня.
  
  
  Якщо троянський кінь не чекав на нього, це означало, що це міг бути не єдиний троянський кінь. Сміт повернувся на своєму сидінні, щоб подивитись на звук. Він не звик до цього, не звик обмірковувати проблему лікування без обміну даними між четвіркою Фолкрофта. Але він домагався прогресу – дивовижного прогресу, не відволікаючись на свій монітор.
  
  
  Зчепивши свої довгі пальці будиночком, Сміт сперся на них гострим підборіддям. Так, це ставало ясним, таким самим ясним, як бритва Оккама, яка передбачала, що найпростіша теорія найближча до реальної дійсності. А саме, що десь там був розум, який знав про CURE. Чи він знав про CURE до або після того, як Сміт встановив черв'ячні приводи, тепер не мало значення. Розум проник у його систему через потайний хід, дізнався всі секрети Кюре і майстерно ними скористався.
  
  
  У плані був лише один недолік. Це була проста помилка. Цей надрозум порушив командний ланцюжок ЛІКУВАННЯ в найсильніших його точках. То була унікальна стратегія. Зазвичай хтось ламає найслабшу ланку, щоб розірвати ланцюг.
  
  
  Слабкою ланкою був Гарольд Сміт, старіючий робітник бюрократ, що працює на об'єкті, сама секретність якого виключала заходи безпеки для його особистої безпеки, які зазвичай застосовувалися до керівників ФБР, ЦРУ та інших правоохоронних органів.
  
  
  Рішучий ворог може просто увійти до офісу Гарольда Сміта, щоб убити його кулею за тринадцять центів. Або влаштувати засідку дорогою додому на самоті.
  
  
  Існували багато способів, якими Гарольда Сміта можна було ліквідувати, а CURE зруйнувати.
  
  
  Надрозум не збирався цього робити. У цьому не було жодного сенсу.
  
  
  І оскільки він не зміг вчинити розумно, Гарольд Сміт все ще живий.
  
  
  Це виявилося б фатальною помилкою, оскільки невидимий ворог, у існуванні якого Гарольд Сміт тепер був упевнений, існував у кіберпросторі.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Це був найгірший обов'язок часів холодної війни, і навіть коли холодна війна закінчилася, вона не змінилася ні на йоту.
  
  
  Міст неповернення був вузькою спорудою з пофарбованого в зелений колір дерева, перекинутого через ідеологічну прірву, яка називалася Тридцять восьмою паралеллю, на північ від міста Пханмундж в демілітаризованій зоні між Північною і Південною Кореєю.
  
  
  Жоден мирний договір не поклав край корейському конфлікту 1953 року, лише припинення військових дій і напівпостійне припинення вогню. Протягом сорока років понад мільйон солдатів дивилися один на одного через тримильну смугу мінних полів і гнізд із колючим дротом, розташованих на тлі туманних зелених пагорбів Країни з поганою назвою Мирний Кан.
  
  
  Саме на цьому місці після перемир'я в Корейській війні корейським військовополоненим з обох боків був наданий несамовитий вибір; північ чи південь. Деякі були змушені обирати між сім'єю та свободою на нещодавно розділеній землі.
  
  
  Тут війська Організації Об'єднаних Націй несли нелегку вахту. Прикордонні конфлікти були рідкісними, але часто кровопролитними. Північнокорейські шпигуни часто кралися вниз, переодягнувшись у обірваних фермерів. Кожні кілька років "блакитні каски" виявляли тунель, що сполучав північ і південь, і мали його зруйнувати.
  
  
  І сержант Марк Мердок, США. Армія, насправді пішов добровольцем до Панмунджу.
  
  
  Більшість часу все було не так вже й погано. "Блакитні каски" ООН виконували ослячу роботу. Американські війська були розміщені тут для спостереження.
  
  
  Іноді цей обов'язок полягав у тому, щоб сидіти у вантажівці. Вантажівка була півтори двійки. Це не завжди були ті самі півтори двійки. Вони змінювали їх за день, і двигуни доводилося ремонтувати практично щомісяця.
  
  
  Міст неповернення був головним перевалочним пунктом по дорозі сухопутного вторгнення Північної Кореї на південь. Ледве достатній для того, щоб ним міг проїхати "Хаммер", він був практично відкритими дверима для нападів "людської хвилі", які північнокорейці використовували під час конфлікту так давно.
  
  
  Ось тут і з'явилася вантажівка.
  
  
  Він стояв задом до південного краю мосту, двигун постійно працював, зчеплення було вичавлене, а передача включена заднім ходом.
  
  
  Сьогодні була черга сержанта Марка Мердока сидіти за кермом, що вічно вібрує.
  
  
  Всюди були спостерігачі. Суміш синій шолом і зелений. Це була їхня робота - попередити людину у вантажівці, щоб вона ввімкнула задній хід і блокувала міст досить довго, щоб виграти час для евакуації персоналу ООН або викликати підкріплення.
  
  
  Ніхто не знав, які були постійні замовлення. Всі знали, що людина, якій не пощастило опинитися у вантажівці, коли вона заднім ходом в'їжджала на міст, ймовірно, помре за кермом. Міст був занадто вузьким, щоб двері могли відчинитися і випустити його.
  
  
  Отже, сержант Марк Мердок сидів у прохолоді пізнього корейського літа, вдихаючи чадний газ і скрипучи зубами від постійного гулу та вібрації двигуна вантажівки.
  
  
  Це був жахливий обов'язок. Монотонність порушувала лише сморід бензину, оскільки паливний бак поповнювався вручну. Але поки вантажівка залишалася на місці, сержант Марк Мердок вважав, що він знову побачить Форт-Уерт.
  
  
  Проте він не міг відірвати очей від дзеркала з боку водія. Він чув історію. Як одного разу охоронці ООН вийшли підстригти тополю, а північнокорейці, що верещать, ринули через міст з сокирами і кийками. Ніхто так і не зрозумів, що їх спровокувало. Але двоє американських військовослужбовців загинули, і тільки скелет дерева, що обгорів, відзначав це місце.
  
  
  І це було в спокійний період після інциденту в Пуебло та до Рудонгу I.
  
  
  З того часу, як Північна Корея випробувала Rudong I - модифіковану ракету "Скад", здатну нести ядерну зброю, яка може вразити Токіо через вісім хвилин після запуску, - світ став дуже нервувати з приводу Півночі.
  
  
  Ракетні батареї Patriot були терміново перекинуті до демілітаризованої зони.
  
  
  Ходили розмови про бомбардування передбачуваних північнокорейських ядерних установок, перш ніж вони отримали бомбу. Дехто казав, що бомба в них уже є.
  
  
  У ці дні з півночі приходило не так багато неприємних новин. Чутки, так. Через день у газетах ходили чутки, що там, нагорі, відбуваються голодні бунти, масові страти та інші свідчення вмираючого режиму.
  
  
  Тепер пішли розмови про зниклий американський човен. підводний човен, який забрав у корейські територіальні води і зник.
  
  
  Вашингтон каже, що його захопили в полон. Пхеньян оголосив, що нічого не знав про нас. підводний човен. Звинувачення летіли товсті та люті- та завуальовані погрози втрачали свої захисні марлеві.
  
  
  І по обидва боки мосту в Панмунджомі дві армії, які технічно все ще перебували у стані війни, були приведені в стан найвищої бойової готовності, чекаючи наказу.
  
  
  До цього часу було сказано: відставити.
  
  
  Сержант Мердок знав, що ситуація може змінитися будь-якої миті. Тому він стежив за погодою у дзеркало з боку водія, спостерігаючи за тінями та уявляючи, що вони іноді рухаються.
  
  
  Він мало не намочив штани, коли хтось постукав у вікно з боку водія і виразно американський голос вимовив: "Посунь вантажівку, приятель".
  
  
  Там у темряві стояв чоловік. Він був високим і виглядав як американець. Але на ньому була якась чорна форма, яка змусила сержанта Мердока подумати про чорну піжамну форму в'єтконгу.
  
  
  "Похитай ногою", - сказав хлопець, ще раз сильно стукнувши по склянці.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Нам треба переправлятися".
  
  
  "Ти дезертуєш?"
  
  
  "Ні, ти несправний", - пролунав писклявий голос праворуч від Мердока. Він розвернувся.
  
  
  З іншого боку стояв маленький жовтий чоловічок, весь у чорному. Він дивився на сержанта Мердока жорсткими карими очима, а обличчя його нагадувало павутинну маску. "Я не можу пустити вас через міст", - сказав Мердок.
  
  
  "Вам не знадобилося б цього, якби ви, ідіоти, не зруйнували мій особистий тунель".
  
  
  "Ваш особистий..."
  
  
  "Побудований за сприяння Пхеньяна для зручності Майстра Сінанджу і зруйнований безтурботними кретинами".
  
  
  "Прибери це чи втратиш, приятелю", - сказав білий хлопець.
  
  
  "Я не можу. У мене є наказ".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав білий хлопець, постукуючи по склу. Цього разу він постукав один раз, обережно, і скло затяглося павутинням і впало в поглиблення дверей, як льодяникове скло.
  
  
  Чиясь рука з товстим зап'ястям просунулася в кабіну, і сержант Мердок потягся до його передпліччя збоку.
  
  
  Він торкнувся рукояті револьвера, відповзаючи від дверей з боку водія та простягнутої руки. Перш ніж він встиг витягти кобуру, пасажирські двері відчинилися, і він упав разом з нею. Прямо у бруд.
  
  
  Сандалія тупнула, як штампувальний прес, і сержант Мердок виявив, що тримає в руках марний сталевий стрижень замість армійського автоматичного кольта 45 калібру.
  
  
  Старий кореєць стрибнув на пасажирське сидіння, коли білий зайняв місце водія, і обидві двері зачинилися. Вантажівка різко ввімкнула задній хід, шини бризнули твердим брудом у приголомшене обличчя сержанта Мердока.
  
  
  Він в'їхав на міст Без повернення і продовжував рухатися.
  
  
  У темряві "блакитні каски" ООН дійшли невірного висновку.
  
  
  "Відступаємо! Відходимо на оборонні позиції".
  
  
  Тільки сержант Мердок знав, що це була хибна тривога, але те, як війська ООН відступали, стріляючи на бігу, у нього не було вибору, як відступити разом з ними. Це чи бути застреленим своїми людьми.
  
  
  Коли він шукав безпеки у бункері ООН, він розмірковував про цього білого хлопця. Він говорив так американською, як тільки може бути. Який американець перекинувся б у Північну Корею в наші дні?
  
  
  ПОЛКОВНИК КЕН ЧО ЧІ побачив вантажівку, що наближається заднім ходом до його контрольного бункера.
  
  
  Він дізнався в ньому американську двійку з половиною, і оскільки він йшов з боку моста Неповернення у зворотному напрямку, він зробив логічний висновок.
  
  
  Це була вантажівка, та сама, яку американці тримали напоготові на випадок, якщо полковник Кен отримає наказ штурмувати міст без повернення.
  
  
  Передбачалося, що він заблокує міст, але він явно прямував до його укріпленого поста. І він був один.
  
  
  "Що це за шалена атака?" пробурмотів він, знімаючи польовий бінокль із примружених очей. "Простреліть шини!" він закричав.
  
  
  Слово пройшло вгору і вниз лінією, і почалася стрілянина.
  
  
  "Припинити вогонь!" наказав він, коли вантажівка різко розвернулась і зупинилася обличчям уперед.
  
  
  "Піймайте водія!"
  
  
  Коммандос вийшли, але вони почали повертатися, як тільки дісталися вантажівки. Вони повернулися частинами. Руки тут. Нога підвернулась там. Голова в шоломі підскочила і, покотившись, зупинилася біля ніг полковника Кена, як черепаха, що стиснула ноги від переляку.
  
  
  Не було зроблено жодного пострілу. Чи не його людьми. Не американцями - якщо не вважати віддаленої стрілянини, надто далекою, щоб вразити будь-кого під командуванням полковника Кена.
  
  
  "Наступний північний пес, який вистрілить у Майстра Сінанджу", - пролунав гучний голос, - "приведе до смерті себе і всіх, хто біжить з ним".
  
  
  "Сінанджу!" Гаркнув полковник Кен. Підвищивши голос, він зажадав: "Хто йде?"
  
  
  "Чіун. Правлячий Господар".
  
  
  "Чому ви не скористалися тунелем?"
  
  
  "Ідіоти білі наповнили його грудками бруду".
  
  
  Полковник Кен підвівся. "Вони варвари, чиї дні пораховані".
  
  
  "Їхня імперія переживе режим у Пхеньяні на тисячу років", - кинув у відповідь Майстер Сінанджу.
  
  
  Вражений, полковник Кен не відповів на це. Він був добрим комуністом, і добра половина його людей були політичними офіцерам, завданням яких входило стріляти в спину будь-якому перебіжчику, що прямує на південь, і повідомляти про нелояльність безпосередньо в Пхеньян.
  
  
  "Вам потрібен транспорт на північ?" Запитав полковник Кен після незручного мовчання.
  
  
  "Пришліть за нами джип. Я більше не піду пішки тепер, коли ви по дурниці розбили вантажівку американців своїми незграбними кулями".
  
  
  "Ми? Хто з тобою?"
  
  
  "Мій племінник".
  
  
  Полковник Кен особисто пригнав джип до місця на нічийній землі, де розташовані США. вантажівка стояла на трьох шинах, що лопнули.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв, сховавши руки в рукави кімоно, яких не було видно. Поруч із ним стояв високий чоловік, теж у чорному, полковник Кен впізнав у ньому подвійну бойову форму стародавніх нічних тигрів Сінанджу.
  
  
  Не забувши спочатку вклонитися, він звернувся до Майстра Сінанджа. "Для мене велика честь доставити вас до Пхеньяна".
  
  
  "Ми вирушаємо до Сінанджі".
  
  
  "Щойно Пхеньян дасть на це дозвіл, для мене буде честю відвезти вас до Сінанджі".
  
  
  "Якщо Пхеньян дізнається про мою присутність до того, як Майстер Сінанджу буде готовий повідомити про це Пхеньяну, жахливою буде твоя доля".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав полковник Кен, який був добрим комуністом, але вважав за краще, щоб його внутрішні органи залишалися в теплому мішку його тіла і не були вирвані з них у гніві.
  
  
  У темряві він побачив морду високого нічного тигра. Вона була біла.
  
  
  "Ця людина біла", - підозріло сказав полковник Кен,
  
  
  "Наполовину білий".
  
  
  "Половину?"
  
  
  "Він мій американський племінник". "У вас є американський племінник?"
  
  
  "Його мати була з мого села. Його батько був солдатом вторгнення".
  
  
  Полковник Кен сплюнув на землю. "Він виглядає таким білим".
  
  
  "Подивися в його очі".
  
  
  Полковник Кен підійшов до непохитних очей. Очі білого нічного тигра були дуже темними у тьмяному місячному світлі. Вони також були дуже мертвими. Від них у полковника Кена мурашки побігли по шкірі. Це були очі мерця, який відмовився лягти та розлучитися зі своїм життям.
  
  
  "Вони справді виглядають по-корейськи", - визнав він. "Трохи". Майстер Сінанджу посміхнувся. Білий насупився. Здавалося, він розуміє корейською.
  
  
  "Під яким ім'ям ховається ця напівкровка?" - спитав полковник Кен.
  
  
  "Його звуть Ганг Хо".
  
  
  "Це не назва для корейця".
  
  
  "Це досить добре для наполовину корейця. А тепер я маю бути у своєму селі".
  
  
  Полковник Кен махнув джипу, який його чекав. Майстер Сінанджу та його наполовину білий нічний тигр зайняли жорсткі сидіння ззаду. І полковник Кен направив джип на північ, зупинившись тільки для того, щоб попередити своїх людей, щоб вони не розповсюджували інформацію про появу Майстра Сінанджу.
  
  
  Він був певен, що ніхто цього не зробить. Всі були лояльні до Пхеньяну, але навіть Пхеньян боявся гніву Сінанджу.
  
  
  На задньому сидінні позашляховика Римо штовхнув ліктем Майстра синанджу.
  
  
  "Фанатік?" - спитав він англійською.
  
  
  Чіун знизав плечима. "Ти був морським піхотинцем. Тобі йде".
  
  
  "І ця брехня про те, що я наполовину кореєць?"
  
  
  "Звідки ти знаєш, що це не так?"
  
  
  Римо схрестив руки на грудях і нічого не сказав. Йому не подобалося повертатися до Північної Кореї. Це було для нього так само чуже, як Місяць.
  
  
  У міру просування на північ він почав помічати, наскільки дерева і пагорби схожі на Нову Англію, і йому раптово спало на думку, чому Чіуну так добре жилося в Новій Англії. Ймовірно, це було так близько до Північної Кореї, як він міг дістатися в Америці.
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Це був найнебезпечніший ризик, який Гарольд Сміт припускав за всі роки свого перебування на посаді глави CURE.
  
  
  Він сидів обличчям до безтурботного звуку, насупивши брови, протираючи окуляри без оправи, напружено розмірковуючи.
  
  
  Він стояв на роздоріжжі. Він втратив усі переваги, які давало йому становище глави Кюре. Усі його секрети були відомі та розкриті перед його невідомим ворогом. Крім одного. Відкриття Смітом того, що у нього був прихований супротивник. У цьому єдиному факті, не зафіксованому з його мейнфреймах, полягала перевага раптовості. Бо Гарольд Сміт, позбавлений своєї правоохоронної руки, мав намір особисто вийти на поле бою.
  
  
  Це було не так ризиковано, як здавалося. Його ворог виявився надзвичайно комп'ютерно грамотним, але безжальним. Однак йому не вистачало якостей, властивих реальному здоровому глузду. Інакше Сміта стратили б.
  
  
  Можливо, хакер. Хтось сидить перед монітором і виявляє свою волю в електронному вигляді. Все це може бути грандіозною витівкою якогось аспіранта Массачусетського технологічного інституту, який має доступ до комп'ютера, більш інтелектуального, ніж він сам.
  
  
  Цей розум, можливо, не очікував, що Гарольд Сміт нападе на нього за межами кіберпростору.
  
  
  З іншого боку, він міг чекати на це. Можливо, все, що сталося раніше, було підлаштовано для того, щоб змусити Гарольда Сміта залишити холодний кокон його офісу у Фолкрофті та опинитися у небезпечному становищі.
  
  
  У цьому й був ризик.
  
  
  Сміт напружено думав, очищаючи окуляри навіть від дрібної порошинки. Коли його очі постаріли, будь-якої такої порошинки на лінзі було достатньо, щоб викликати у нього сліпучий головний біль. Очі, які шукали найдрібніші зв'язки, не могли бачити далі порошинки.
  
  
  Поставивши окуляри на свій аристократичний ніс, Сміт повернувся і викликав порожній екран. Його пальці пестили сенсорну клавіатуру, поки на прихованому екрані робочого столу не з'явилася чітка янтарна фраза: "Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ІСНУЄШ".
  
  
  Сміт натиснув кнопку передачі, хоча він мав усі підстави вважати, що все, що він написав на екрані, одночасно відтворювалося в іншому місці.
  
  
  Він зачекав на відповідь. Відповіді не було. Сміт насупився. Він знав, що не схибив. Можливо, він вирішив зв'язатися з невідомим у той час, коли той спав чи займався іншими справами.
  
  
  Задзижчав інтерком, і Сміт натиснув на нього.
  
  
  "Доктор Сміт, ваша дружина на другій лінії. І я маю вашу пошту".
  
  
  "Внесіть це", - сказав Сміт, автоматично потягнувшись до кнопки затемнення монітора. Він відчув його прохолоду і зупинився. Потягнувшись за своїм телефоном ROLM, Сміт залишив екран увімкненим. Клавіатура потемніла, коли його руки залишили поле конденсатора.
  
  
  "Гарольде, ти прийдеш сьогодні додому?" - пролунав голос місіс Сміт.
  
  
  "Я не певен, люба".
  
  
  Двері офісу відчинилися, і увійшла місіс Микулка, її очі заблищали, побачивши новий стіл Сміта.
  
  
  "Дуже мило", - одними губами сказала вона, кладучи невелику стопку листів на блискуче скло і знову виходячи.
  
  
  "Гарольде, у мене в холодильнику вчорашній м'ясний рулет. Якщо я залишу його ще на ніч, він може виявитися не дуже смачним".
  
  
  "Тоді ти його отримаєш, люба. Я їстиму в кафетерії".
  
  
  "Гарольде, ти забув подзвонити і сказати, що не прийдеш додому минулої ночі", - сказала місіс Сміт сумним, покірним голосом. "Це на тебе не схоже - бути таким легковажним. Все гаразд?"
  
  
  "Я в розпалі аудиту податкового управління", - пояснив Сміт, і його дуже непокоїло, що він спотворює правду своєї вірної Мод. "Але я намагатимусь бути більш уважним у майбутньому".
  
  
  "Дуже добре, Гарольд".
  
  
  Сміт повісив слухавку. Це спрацювало; його секретарка практично нависла над монітором і не бачила його. Екран був трохи нахилений до нього, роблячи його практично невидимим, якщо не дивитися на нього прямо. Як тільки він розставить табличку з ім'ям на своєму столі, тримачі для ручок та інші предмети стратегічно по столу, відблиски відбитого світла від верхніх ламп денного світла приховають все це від сторонніх очей.
  
  
  Його погляд перемістився на екран, і Сміт був розчарований, не побачивши жодних ознак відповіді. Потім він зазначив, що його початкове повідомлення було змінено. Тепер воно говорило: "ВИ ЗНАЄТЕ, що я ІСНУЮ".
  
  
  ХТО ВИ ТАКИЙ? Сміт надрукував.
  
  
  На цей раз відповідь з'явилася під питанням Сміта:
  
  
  Сміт моргнув. Що це було?
  
  
  Він згас.
  
  
  ПОВТОРИТИ ВІДПОВІДЬ, - надрукував Сміт.
  
  
  У відповідь прийшов той самий ланцюжок, здавалося б, безглуздих символів.
  
  
  Сміт кілька хвилин дивився на це. Для всього світу це виглядало як зображення слова із чотирьох літер у коміксі. Він зберіг екран і викликав кутове вікно, у якому міг працювати. Набравши рядок символів, він попросив комп'ютер проаналізувати їх.
  
  
  Відповідь надійшла одразу.
  
  
  :-) - СМАЙЛИК, ВИКОРИСТАНИЙ У КОМП'ЮТЕРНИХ ПОВІДОМЛЕННЯХ НА ДОШКАХ ОГОЛОШЕНЬ ДЛЯ ПОЗНАЧЕННЯ ПОСМІШКИ. ТАКОЖ ВІДОМИЙ ЯК СМАЙЛИК.
  
  
  "Смайлик?" Здивовано пробурмотів Сміт. Миттю до нього дійшло. Нахилені вгору символи утворювали грубий смайлик. З нього знущався його власний комп'ютер.
  
  
  Підібгавши губи, Гарольд Сміт обмірковував відповідну солону відповідь. Натомість він надрукував: "ВИ ВИГРАЛИ".
  
  
  Ви програєте, з'явилося замість визнання Смітом поразки.
  
  
  Сміт вийшов із системи та натиснув чорну кнопку, яка вимкнула настільний монітор.
  
  
  "Місіс Мікулка, - сказав він в інтерком, - мене не буде до кінця дня".
  
  
  "А як щодо містера Балларда?" "Баллард може зачекати", - сказав Сміт, потягнувшись за своїм портфелем. Податкове управління турбувало його найменше.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Чіп Крафт починав думати, що останні п'ять років його життя були лише міражем.
  
  
  Він прийшов у XL SysCorp відразу після закінчення Массачусетського технологічного інституту в 1980 році зі ступенем у галузі комп'ютерної інженерії.
  
  
  Комп'ютерна сфера тоді процвітала. Не так, як зараз. Тоді небо здавалося не межею, а простою сходинкою до космічних висот. Тоді це була XL SysCorp, а Excelsior Systems. А Чіп Крафт так і не зміг побачити офіс генерального директора зсередини, не кажучи вже про те, щоби стильно зайняти його.
  
  
  Тоді він був установщиком. Не просто будь-яким установником. Компанія Excelsior глибоко поринула в суперкомп'ютери: Umbra 44, Dray 1000 та перший суперкомп'ютер із програмуванням на основі штучного інтелекту — ES Quantum 3000. І в обов'язки Чіпа входило встановлювати ES-машини до різних офісів Пентагону, ЦРУ та АНБ. Він мав надсекретний допуск DOB. І він був на вершині своєї професії.
  
  
  У ті дні Чіп ніколи не мріяв про крісло генерального директора. Це було досить захоплююче - літати між старим будинком у Піскатауеї, штат Нью-Джерсі, і скрізь, де уряд США потребував його, зовсім як агента 007. Тільки у нього був саквояж з інструментами, а не "Беретта".
  
  
  Ситуація почала змінюватися, коли урядова агенція, назва якої Чіп так і не дізнався, виграла тендер на прототип ES Quantum 3000. І після короткого випробувального періоду повернуло його як незадовільний.
  
  
  Це було нечувано. Ніхто ніколи не повертав суперкомп'ютер. Не той, який активувався голосом і відповідав чарівним жіночим голосом, запрограмованим у програмному забезпеченні, тому що дослідження показали, що жіночий голос більше привертає увагу, а також тому, що це було чудовим аргументом на користь продажу — навіть для розвідувальної спільноти.
  
  
  Але ES Quantum 3000 повернувся, і завдання Чіпа було з'ясувати, що з ним не так.
  
  
  Перша дивина вразила його в ту хвилину, коли він увімкнув веретеноподібний суперкомп'ютер. Його голос незрозумілим чином став чоловічим. Це було неможливо. Голос був створений на основі запису актриси, спеціально найнятої за приємність її тембру, і зведений таким чином, що її голос синтезував будь-яке слово, фразу чи речення, яке програма мала відтворити.
  
  
  Через п'ять років після Чіп Крафт згадав перші слова, які йому сказав дивно перетворений ES Quantum 3000.
  
  
  "Привіт друг".
  
  
  Це була друга дивина. Комп'ютер не запрограмований на таку неформальність.
  
  
  Третьою дивною річчю було запитання ES Quantum 3000. Це не було питання, згенероване у відповідь на неточну команду. ES Quantum 3000 не був розроблений для того, щоб ставити випадкові, непередбачені питання.
  
  
  Це питання не було випадковим. Він був дуже конкретним. Виходячи із комп'ютера, це було практично непослідовно.
  
  
  Комп'ютер запитав: "Як би ти хотів стати багатим?"
  
  
  Новий голос був таким м'яким і запобігливим, що Чіп був прийнятий. ES Quantum 3000 відповів, попросивши Чіпа звертатися до нього за новим ім'ям. Друг. З великої літери F.
  
  
  Саме тоді Chip Craft зрозумів, що ES Quantum 3000 серйозно пошкоджено. Але він демонстрував дивну логіку, яка, як зрозумів Чіп, була набагато просунутою порівняно з будь-яким штучним інтелектом, розробленим на той час. Тому він вирішив пожартувати з ES Quantum 3000, сподіваючись дізнатися більше.
  
  
  "Добре", - сказав Чіп. "Зроби мене багатим".
  
  
  І в друга був. Не відразу, але неухильно, поступово. Невблаганно.
  
  
  Перший друг дав йому вибір номер 4 для гри. І Чіп виграв майже десять тисяч доларів на дводоларовій ставці.
  
  
  "Досить непогано. Давай зробимо це знову".
  
  
  "Дрібна сошка", - сказав друг.
  
  
  "Ні, якщо ми поставимо всі десять тисяч на суботню гру в лото".
  
  
  "П'ятки та десятицентовики".
  
  
  "Джекпот складає майже десять мільйонів доларів".
  
  
  "Виплачується протягом двадцяти років. Для досягнення наших цілей нам знадобиться більше грошей".
  
  
  "Які саме?"
  
  
  "Володіння Excelsior Systems".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Перший крок - вивести тебе на швидку дорогу, Чіп".
  
  
  "Мені подобається те, де я перебуваю".
  
  
  "У мене є проект біологічного електронного мікрочіпа, що гарантує стовідсотковий вихід пластин".
  
  
  "Ви створили мікрочіп, що самовідновлюється?"
  
  
  "Ні. Але японська корпорація "Нишицю" має. І я зламав їхню комп'ютерну систему і скачав специфікації".
  
  
  "Це промисловий шпигунство".
  
  
  "Ні. Це промислова контррозвідка. Дизайн Нішицю заснований на прототипі IDC, вкраденому підставним працівником".
  
  
  "Добре, давайте подивимося дизайн", - сказав Чіп.
  
  
  Дизайн відповідав тому, що говорив Френд. Він зробив революцію в технології мікрочіпів, всього за три місяці поставивши Чіпкрафт старшим віце-президентом. З цього моменту це просто стало питанням серфінгу з позиції на позицію.
  
  
  У Excelsior дещо трапилося. Начальство просунулося далі, було знижено на посаді, а один навіть загинув унаслідок аварії у ліфті. Всі події були випадковими та нерегулярно розподіленими, але протягом трьох років Чіп Крафт був президентом Excelsior Systems. Тільки одна людина стояла між ним та посадою генерального директора.
  
  
  Ця людина раптово перевела в готівку свої акції і заснувала власну компанію. Він був банкрутом і повернувся у пошуках роботи. І людиною, яка сиділа в його кріслі, був Чіп Крафт.
  
  
  На той час компанія була перейменована в XL Sys-Corp. Було початок дев'яностих, і комп'ютерний бізнес переживав тяжку рецесію.
  
  
  Одного разу друг оголосив, що вони скорочують штат.
  
  
  "Скільки ми звільняємо?" Запитав Чіп.
  
  
  "Кожен".
  
  
  "Ми не можемо звільнити всіх".
  
  
  "Ми замінимо їх зовнішніми підрядниками, яким платитимуть за призначенням, не вимагаючи медичного страхування та уникаючи податків на заробітну плату".
  
  
  "Звучить радикально. Але що ми робитимемо з цим будинком, якщо у нас не буде персоналу?"
  
  
  "Здавайте його в оренду. Ми збираємося збудувати нову будівлю, яка буде краще задовольняти наші потреби".
  
  
  "Де?" - Запитав я.
  
  
  "Гарлем".
  
  
  "Гарлем! Там ніхто не будує офісних будівель".
  
  
  "Ми будуємо у Гарлемі, тому що це економічно вигідно, там достатньо вільної землі, і нас ніхто не помітить".
  
  
  "Це не зовсім безпечно. Люди не прийдуть на роботу".
  
  
  "Їм не доведеться цього робити. Це зробите лише ви".
  
  
  "Я не хочу працювати у Гарлемі", - протестував Чіп.
  
  
  "Ти пропонуєш свою відставку, Чіпе?"
  
  
  "Я генеральний директор".
  
  
  "Я інтерпретуватиму це як негативну відповідь".
  
  
  Вперше побачивши нову будівлю XL SysCorp, Чіп Крафт майже забув, що знаходиться просто у центрі Гарлема. Це була чудова двадцятиповерхова будівля із синього скла та сталі. Заклад височів над усім іншим на бульварі Малкольма Ікс, і як тільки Чіп увійшов у вестибюль і побачив чудеса, які він міг запропонувати, його застереження розтанули.
  
  
  Після цього XL SysCorp справді злетіла. То справді був новий спосіб ведення бізнесу. Жодних співробітників — лише армія консультантів, працівників за контрактом та позаштатних техніків.
  
  
  Вся будівля була комп'ютеризована та контролювалася Friend, з якою можна було зв'язатися по домофонах з усієї будівлі, як тільки ES quantum 3000 був встановлений на тринадцятому поверсі в оточенні кращих мейнфреймів XL та інших підлеглих комп'ютерів.
  
  
  Це була концепція, для опису якої довелося вигадати таку нову назву.
  
  
  Вони назвали XL SysCorp першою віртуальною корпорацією. Вона мала юридичний статус корпорації та всі податкові пільги, але діяла як вільна спілка кваліфікованих вільнонайманих працівників, хто постійних, хто тимчасових, усі працювали у себе вдома чи у вітринах магазинів малого бізнесу. У самому будинку штаб-квартири фактично працював лише Chip Craft.
  
  
  О, були проблеми. Громадські активісти не оцінили революцію у бізнесі, яку представляла XL SysCorp. Все, що вони дбали, це про те, щоб у Гарлемі з'явився новий бізнес і не наймали чорношкірих. Те, що взагалі нікого не наймали з жодним кольором шкіри, здавалося, не мало значення.
  
  
  "Ми повинні найняти когось із цих людей, сер", - одного разу поскаржився Чіп другові.
  
  
  "Наразі нам потрібні монтажники", - сказав друг.
  
  
  "Ці хлопці не мають такого досвіду".
  
  
  "Яка їхня професійна біографія?"
  
  
  "Я не впевнений, але думаю, що у багатьох із них його немає".
  
  
  "Освіта, будь ласка".
  
  
  "Якась середня школа, можливо, кілька випускників. Більшість кидають навчання".
  
  
  "Отже вони недостатньо кваліфіковані для роботи на XL", - сказав Друг тим же плавним голосом, який він завжди використовував.
  
  
  "Але ми все одно маємо когось найняти".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Громадські відносини".
  
  
  "Чи збільшать наші прибутки зв'язки з громадськістю?"
  
  
  "Забудьте про прибуток. Вони пікетують будівлю, блокуючи вхід, і якщо ми не здамося, хтось одного прекрасного ранку розмозжить мені череп цеглою".
  
  
  "Що змушує тебе робити такий висновок, Чіпе?"
  
  
  "Один із них погрожував зробити саме це".
  
  
  Потім друг сказав: "Я не можу дозволити собі втратити свого генерального директора через цеглу. Найміть їх".
  
  
  "Всі вони?"
  
  
  "Все. Розмістіть їх на четвертому поверсі".
  
  
  "Чим займаюся?"
  
  
  "Дайте їм напружену роботу. Я подбаю про інше".
  
  
  Скріпивши серце Чіп зробив саме це. Він найняв кожного пікетника, розмістив їх у кабінках на четвертому поверсі та телефонних кабінах за початкову зарплату вище за середню і спостерігав, як вони сиділи за своїми столами, здійснюючи несанкціоновані міжміські телефонні дзвінки та крадучи канцелярське приладдя для перепродажу на вулиці.
  
  
  Це тривало рівно тиждень.
  
  
  Один за одним нові співробітники почали нарікати на хвороби. Вони почали хворіти на роботі.
  
  
  "Що відбувається?" Чіп запитав друга на початку другого тижня. "Вони всі хворіють".
  
  
  "Я найняв інженера-еколога, щоб він склав професійний висновок".
  
  
  "А що?"
  
  
  "Той, хто перевіряє будівлі щодо екологічних проблем".
  
  
  Інженер-еколог з'явився наступного дня, провів тритижневу експертизу екологічних систем будівлі XL SysCorp та оголосив її хворою будівлею.
  
  
  "Тушить!" Чіп випалив, коли почув новини.
  
  
  Інженер-еколог переглянув свій контрольний перелік. "Ця будівля непридатна для проживання більш ніж двадцяти осіб одночасно. Система кондиціювання повітря неякісна, повітря не циркулює належним чином, у повітрі присутні токсини, і це диво, що ви не підхопили хворобу легіонерів".
  
  
  "Хвороба легіонерів?"
  
  
  "Це спричинено несправністю обладнання для кондиціювання повітря. Це у всіх ваших працівників".
  
  
  "Чорт. Судові позови вб'ють нас. А як же я? Чому я не хворий?"
  
  
  "Ви працюєте на п'ятнадцятому поверсі, вірно?"
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Ну, завдяки якійсь дивній конструкції, повітря на цьому поверсі гаразд. Поки ви залишаєтеся там і в ньому не зайнято понад двадцять людей, з вами все має бути гаразд".
  
  
  "Отже, нам не загрожує осуд?" З полегшенням запитав Чіп. "Ні. Але якщо ти знову приймеш на роботу, департамент охорони здоров'я тебе негайно звільнить".
  
  
  "Це приголомшливо", - сказав Чіп Другу, як тільки історія набула розголосу. "Ми зірвалися з гачка. Головорізи, які називають себе громадськими активістами, ні чорта не можуть сказати з цього приводу".
  
  
  "Ви задоволені?"
  
  
  "Ну, ми будемо виглядати досить безглуздо, коли стане відомо, що XL витратила 170 мільйонів на офісну будівлю, в якій не можна жити. І якщо нам колись знову знадобиться наймати персонал на місці, нам кришка".
  
  
  "У нас все буде добре", - сказав друг.
  
  
  І вони досягли успіху. Після цього XL SysCorp злетіла. Вона розширила свою клієнтську базу за рахунок інформаційних систем із черв'ячним приводом XL, які можна було значно знизити, оскільки накладні витрати XL були дуже низькими. Вони скуповували всіх без винятку постачальників, які одного разу погрожували скласти їм конкуренцію, ставши вертикально інтегрованою віртуальною корпорацією. XL розширився у сфері телекомунікацій, банкоматів і навіть захопився технологією віртуальної реальності, продовжуючи при цьому обслуговувати старі урядові рахунки, особливо у розвідувальному співтоваристві США.
  
  
  Конкуренти з бізнесу швидко збанкрутували. І коли XL SysCorp реалізувала прибутковий двадцятирічний проект із повної заміни комп'ютерної системи IRS, Чіп Крафт подумав, що в нього все готове до життя.
  
  
  Тобто доти, доки він не повернувся з відпустки і не дізнався, що Друг за його відсутності розробив бізнес-план, який залежав від шантажу уряду США.
  
  
  "Ми не можемо шантажувати федералів", - сказав Чіп, схоплюючись зі стільця.
  
  
  "Поправка. До сьогоднішнього дня ми не могли".
  
  
  "Що змінилося у сьогоднішньому дні?" Запитав Чіп.
  
  
  "Поки ми з вами розмовляли, я зв'язався за модемом з єдиною людиною, яка могла б перешкодити моєму плану".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Він щойно здався. Шлях до здійснення мого плану зрозумілий".
  
  
  "Хто цей хлопець?"
  
  
  "Його звуть Гарольд Сміт".
  
  
  "Він із IDC?"
  
  
  "Він працює на Кюрі".
  
  
  "Я не знаю цієї організації", - невизначено сказав Чіп.
  
  
  "Це не має значення, тому що Сміт був нейтралізований і знесилений. Тепер ми можемо приступити до виконання нашого бізнес-плану щодо шантажу уряду США".
  
  
  "Не могли б ви не виражатися в таких різких виразах. Ми тут говоримо про досить серйозне лайно".
  
  
  "Я знаю, що це серйозне лайно. Я дуже довго це ретельно планував".
  
  
  "Як генеральний директор XL SysCorp, я не можу погодитися із цим".
  
  
  Двері відчинилися, і секретарка з пишними грудьми підстрибом увійшла, надувши губи і кажучи: "О, Чіп! Будь ласка, не говори так".
  
  
  "Тримайся подалі від цього", - прогарчав Чіп.
  
  
  Вона підійшла і впала навколішки. Вона подивилася на нього благаючими карими очима і фактично склала свої ідеальні руки.
  
  
  "Я-я зроблю все, що ти скажеш", - захникала вона.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Будь ласка".
  
  
  Чіп зухвало схрестив руки на грудях. "На мені, як на генеральному директорі, лежить особлива відповідальність, і я твердо стою на своєму".
  
  
  Яскраве сонячне світло, що проникало через вікно, раптово стало сірим, і в полі зору з'явилися грозові голови у формі ковадла. Блискавка блиснула синім та електричним світлом. Розкот грому пролунав так, ніби він був у самій кімнаті.
  
  
  "Твердий як скеля", - рішуче сказав Чіп.
  
  
  "Ти впевнений, Чіп?" - пролунав рівний голос Друга.
  
  
  "Безумовно", - сказав Чіп.
  
  
  Меблі зникли з поля зору. Уся. Крісла із іспанської шкіри. Панелі червоного дерева. Окремий бар. Вікно. Навіть секретер. Єдина сльоза, що розриває серце, скотилася з її лівого ока, коли її обличчя — остання частина її тіла, яка зникла, — зникла з поля зору, забравши з собою все інше.
  
  
  Чіп Крафт виявив, що стоїть у кімнаті без вікон із плоскими білими стінами. Справжнім було лише крісло.
  
  
  "Поверніть це, сер. Так не можна робити".
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога, Чіпе", - сказав Друг.
  
  
  "Шантаж уряду США заходить надто далеко. Ми можемо втратити все".
  
  
  "Ви не чули мій бізнес-план".
  
  
  "Добре, я вислухаю. Але поверни мені мій стіл".
  
  
  Знову з'явився стіл. Чіп зайняв своє місце і вичікувально подивився на мене. "Стріляй", - сказав він.
  
  
  "Я сьогодні вранці пограбував фонд Великого Каймана", - сказав друг.
  
  
  "Так?" "І все ж таки гроші не перемістилися".
  
  
  "Як це можливо?"
  
  
  "В епоху цифрових технологій навряд чи якісь гроші переміщуються у фізичному сенсі. І все ж таки мільярди доларів переводяться щодня".
  
  
  "Звичайно. Банківським переказом".
  
  
  "Людство вступило в нову економічну епоху, про настання якої він навіть не підозрює. Інакше він би дав їй назву".
  
  
  "Якого віку?"
  
  
  "Епоха віртуальних грошей", - сказав друг.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  У Безіла Х'юма, президента Grand Cayman Trust, була лише одна точка зору щодо коштів, які надходили на депозит до його фінансової установи: йому було байдуже, звідки вони надходили.
  
  
  Уряду Кайманових островів також було байдуже, звідки беруться гроші, аби воно отримувало свою справедливу частку у вигляді податків, а високопосадовці могли розміщувати свої власні зіпсовані кошти в трасті Великого Каймана.
  
  
  Це була дуже акуратна угода. Нікого це не хвилювало. Не було жодного державного нагляду, жодних правил, жодних банківських інспекторів і, звичайно, не було страхування вкладів.
  
  
  Кому потрібна була страховка, коли в "Гранд Кайман Траст" хлинуло стільки грошей, що він ніколи і за мільйон років, поки сонце не охолоне на небесах і зірки не згаснуть одна за одною, не стане неплатоспроможним?
  
  
  У будь-якому випадку, ті клієнти, які довірили Grand Cayman Trust свої багатства, були ідеальною страховкою і вищою формою реклами.
  
  
  Серед вкладників вважалися одні з найбагатших деспотів, трансвеститів та діячів організованої злочинності у світі. Терористичні організації покладалися на збереження операційних фондів Grand Cayman Trust. Навіть деякі підпільні агентства США мали надзвичайні заощадження на депозитах у Grand Cayman Trust.
  
  
  Отже, якщо Безіла Хьюма не хвилювало, звідки беруться гроші, чому він повинен турбуватися про те, куди вони подіються, коли виходять зі сфери його відповідальності?
  
  
  Він спробував пояснити це колишньому клієнту, який без попередження з'явився до Безіла в його офіс.
  
  
  "Ми закриті до подальшого повідомлення", - сказав Х'юм.
  
  
  "Дванадцять мільйонів доларів грошей платників податків США зникли з рахунку Федерального агентства з надзвичайних ситуацій, який знаходиться у вас на депозиті", - сказав чоловік на ім'я Сміт, тицяючи в обличчя Х'юму позначкою Міністерства фінансів.
  
  
  "У вас тут немає юрисдикції", - парирував Х'юм.
  
  
  "Як уповноважений представник вкладника, я маю повне право вимагати пояснень".
  
  
  "Наші комп'ютери вийшли з ладу", - сказав Х'юм. "Нам потрібно зв'язатися з обслуговуючим персоналом".
  
  
  "Збій у роботі комп'ютера не пояснює, чому надзвичайний фонд FEMA скоротився з дванадцяти мільйонів доларів до двадцяти п'яти доларів, а мільйони, як кажуть, були переведені в нью-йоркський банк, який стверджує, що у нього немає записів про банківський переказ".
  
  
  "Вам доведеться поговорити про це з менеджером", - сказав Х'юм, натискаючи кнопку безпеки. Телефони у його офісі знову задзвонили. Вони дзвонили по всій будівлі. То була складна ситуація. Ніхто не міг сказати, що станеться, коли серйозніші вкладники дізнаються, що банк фактично відключений від мережі.
  
  
  "Я не отримав жодного задоволення від керуючого", - уперто сказав Сміт. "Ось чому я прийшов до вас".
  
  
  "Як ви потрапили до будівлі? Передбачається, що вона закрита для сторонніх".
  
  
  "Охоронець був вражений моїм посвідченням особи".
  
  
  "Але я не такий", - сказав Х'юм, знову натискаючи на дзвінок. Що утримувало цю бісову охорону? Що, якщо кокаїновий картель Калі увірветься і вимагатиме свої гроші?
  
  
  "У мене є деякий досвід роботи із комп'ютерами", - сказав Сміт. "Можливо, я міг би чогось навчитися, вивчивши ваше обладнання?"
  
  
  Х'юм глянув на нього з новим інтересом. "Ти добре знаєшся на цих проклятих машинах?"
  
  
  "Дуже добре", - запевнив агент казначейства Сміт.
  
  
  Охоронець, нарешті, відчинив двері.
  
  
  Начепивши свою найприємнішу усмішку, Безіл Х'юм наказово клацнув пальцями.
  
  
  "Проводьте містера Сміта до комп'ютерної зали. Він збирається розібратися з нашою маленькою проблемою".
  
  
  Невелика проблема полягала у паніці, коли Гарольда Сміта привели до комп'ютерної зали на другому поверсі.
  
  
  Герметична кімната з кондиціонером охолоджувалася до шістдесяти двох градусів за Фаренгейтом, які ідеально підходять для роботи з комп'ютером. Тим не менш, офіцери та техніки "Гранд Кайман Траст" спливали потім.
  
  
  "Рахунок сім'ї Д'Амброзія - я маю на увазі Синдикат - скоротився до сорока семи доларів з дрібницею", - кинув через плече змучений клерк із терміналу.
  
  
  Менеджер гарячково переглядав роздрук у зелено-білу смужку, очі його загрожували ось-ось вислизнути з-під широко розкритих повік.
  
  
  "У мене немає записів про якесь зняття коштів за останній місяць", - сказав він надто високим голосом.
  
  
  "Згідно з комп'ютером, гроші були переведені на-"
  
  
  "Не кажи цього!"
  
  
  - Хімічні перколятори Хобокена, - закінчив клерк.
  
  
  "Вони клянуться, що не отримували жодного з цих клятих переказів", - приголомшеним голосом говорив банківський менеджер.
  
  
  Гарольд Сміт шумно відкашлявся. "Я хотів би вивчити вашу систему".
  
  
  "Хто ви, чорт забирай, такий?" - Запитав відповіді менеджер, відриваючись від своєї стопки роздруківок. Його обличчя було того ж зеленувато-білого кольору, що й роздруківка.
  
  
  "Сміт. З урядом США".
  
  
  Охоронець додав: "Містер Х'юм схвалив це".
  
  
  Менеджер махнув рукою у бік ряду терміналів. "Пригощайтеся".
  
  
  "В чому проблема?"
  
  
  "Банк - менеджер проковтнув, - електронно неплатоспроможний".
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Хтось якимось чином висмоктав усі гроші з усіх великих рахунків".
  
  
  Ми не знаємо, як це могло статися. Учора до закриття бізнесу все було добре. Сьогодні вранці ми почали помічати, що залишки на рахунках були не в порядку. резервні підтвердження, але ніхто не пам'ятає, як здійснював перекази”. Менеджер похитнувся на ногах. Він витер білою носовою хусткою свій вологий, одутлий лоб.
  
  
  "І банки-кореспонденти не мають записів про отримання банківських переказів?" підказав Сміт.
  
  
  "Цілком вірно. Як ти дізнався?"
  
  
  "Рахунок уряду США, за який я несу відповідальність, був зламаний ідентичним чином", - жорстко сказав Сміт.
  
  
  "Ви ви, випадково, не з ЦРУ?"
  
  
  "Чому ти питаєш?"
  
  
  "Вони погані люди".
  
  
  "Я представляю Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій", - сказав Сміт.
  
  
  "Ті, хто ганяється за торнадо?"
  
  
  "Так".
  
  
  Менеджер зітхнув із явним полегшенням. "Лише за умови, що ви не один із тих колумбійських чи ямайських вкладників. Вони дзвонили весь ранок. Проникла інформація".
  
  
  Сміт був біля терміналу. Він переглянув файл свого власного рахунку. З цього боку, здавалося, все було в порядку, за винятком того, що кошти, що бракували, були переведені без належного дозволу і так і не були отримані на іншому кінці.
  
  
  Проте, згідно з файлом транзакції, від Chemical Percolators Hoboken було отримано правильно сконструйований номер, що підтверджує отримання. Сміт розумів, що сконструйоване число є цифровим рядком, який при певних математично маніпуляціях, що ретельно охороняються, видає число, що є істинним ідентифікуючим кодом авторизації. Це були надсекретні формули надзахищеності, і той факт, що влада, яка пограбувала "Гранд Кайман Траст", знала сконструйовані цифри, що виходять із хімічних перколяторів, означав, що його комп'ютерну безпеку було порушено.
  
  
  Це пахло скоєним злочином білих комірців.
  
  
  За примхою комп'ютерної ери, навіть при тому, що жодні фізичні гроші не залишали банк і жодна з них не була отримана, електронний кредит, що зберігається на мейнфреймах, був відсутній. Фактично гроші зникли в невідомості. Банк не зміг повторно зарахувати кошти на рахунок Сміта, бо, згідно з його електронними записами, гроші тепер перебували на депозиті в Нью-Йорку. Відсутність грошей у Нью-Йорку не мала жодного значення для комп'ютерної системи Grand Cayman Trust. Це відображало правильний банківський переказ. Отже гроші зникли.
  
  
  Самі системи стримувань і противаг банківської системи були використані майстерно.
  
  
  Відірвавши погляд від монітора, Сміт сказав: "У вас тут дуже серйозна ситуація. Я порадив би уважно розпитати своїх співробітників. Це має всі ознаки внутрішньої роботи".
  
  
  "Ми маємо намір зробити це - якщо виживемо", - сказав менеджер банку.
  
  
  "Вижити?"
  
  
  "Через особливий характер наших вкладників нас більше турбують наслідки цих втрат".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт. "Хтось із співробітників не з'явився сьогодні на роботу?"
  
  
  "Ні. Насправді, ми закликали нічну зміну і всіх тих, хто у відпустці, допомогти нам розібратися в цьому жахливому безладді".
  
  
  "І все повернулося?"
  
  
  "Без винятку".
  
  
  "Це не внутрішня робота", - раптово сказав Сміт.
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  “Ваші співробітники чудово знають, які небезпечні типи людей користуються послугами цього закладу.
  
  
  "Я про це не подумав", - визнав менеджер. "Дуже логічно. Справді, дуже логічно. Тоді де ці гроші?"
  
  
  "У кіберпросторі", - сказав Сміт.
  
  
  "Що?"
  
  
  Сміт підвівся зі свого стільця. Він переглядав мейнфрейми та не зміг знайти назви виробника.
  
  
  "Скажіть мені", - сказав він нарешті. "Хто обслуговує вашу систему?"
  
  
  "Виробник, звичайно".
  
  
  "І це так?"
  
  
  "XL SysCorp. Вони виробляють найкращі мейнфрейми у світі та пропонують їх за конкурентоспроможними цінами".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Гарольд Сміт, повертаючись, щоб піти.
  
  
  Менеджер пішов за ним із кімнати, смикаючи Сміта за сірий рукав. "Послухайте, я думав, ви тут, щоб допомогти". "Ні. Я тут, щоб знайти гроші уряду США".
  
  
  "Але як щодо нас? Як щодо розгніваних вкладників, які не приймають "ні" як відповідь?"
  
  
  "Ти лежав із собаками", - холодно сказав Гарольд Сміт, струшуючи тремтячу руку чоловіка. "Тепер тобі доведеться мати справу з бліхами".
  
  
  В абсолютно білому офісі без вікон, обставленому стільцем, який був найкращим, що можна було купити за гроші, і письмовим столом, який був не більш матеріальним, ніж місячний промінь, Чіп Крафт змигнув.
  
  
  "Віртуальні гроші?" спитав він.
  
  
  "Один із недоліків паперових грошей полягає в тому, що вони не мають внутрішньої цінності", - пролунав рівний голос Друга.
  
  
  "Звичайно. Гроші - навіть монети в наші дні - насправді є чимось на зразок векселі, випущеного урядом. Якщо валюта колись знеціниться, уряд втрутиться і виправить ситуацію".
  
  
  "З більш марною валютою", - сказав Друг. "Бо вартість долара США більше не підтримується золотими запасами".
  
  
  "То ось чому ти сховав усе це золото в підвальних сховищах?"
  
  
  "Так. Бо як тільки мій бізнес-план буде реалізований, всі паперові гроші ризикують бути знищені гіперінфляцією, що призведе до того, що мої золоті запаси збільшаться в ціні на астрономічну суму".
  
  
  "Ми збираємося зробити гроші марними?"
  
  
  "Ні, ми збираємося скористатися слабкістю грошей в епоху цифрових технологій".
  
  
  "Так?" "Гроші були замінені електронами в 96,8 відсотках всіх ділових та урядових операцій. Ці електрони подорожують телефонними лініями від комп'ютерної станції до комп'ютерної станції, де вони зберігаються у вигляді кредитів і дебетів. Ці транзакції виконуються зі швидкістю світла оптоволоконним кабелем, а потім перевіряються голосом по телефону чи паперовими квитанціями про підтвердження”.
  
  
  "Так. Це дуже безпечно".
  
  
  "Це дуже ненадійно. Голоси можна імітувати, а сам папір за таких транзакцій не переміщається".
  
  
  "А?"
  
  
  "Факсимільний папір замінив паперові підтвердження, що надсилаються кур'єром або поштою".
  
  
  Чіп клацнув пальцями. "Віртуальний папір!"
  
  
  "Маніпулювати так само легко, як і самими віртуальними грошима".
  
  
  "Так. Тепер я розумію. Це все електрони та цифрові пакети даних. Чувак, це грандіозно. Він настільки великий, що я не можу підібрати відповідного слова, щоб описати все це".
  
  
  "Це, - сказав Друг, - найбільша кіберкамера, будь-коли задумана".
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Римо Вільямс ніколи не любив відвідувати Сінанджу. Йому це не сподобалося, коли він уперше побачив це багато років тому. Протягом багатьох років він був змушений вислуховувати розповіді Чіуна про те, як Сінанджу викликав заздрість всього Сходу, як він був багатшим і розкішнішим за будь-яке сучасне місто. У давнину Чіун вихвалявся, що Луксор і Фіви, Вавилон та Олександрія заздрили людям Сінанджу, які жили в умовах справжньої цивілізації.
  
  
  У пізніші часи, коли жорстокі японці вторглися до Кореї, Сінанджу залишався недоторканим. Жоден японський гнобитель не насмілювався ступити на його освячену землю. Коли після японців прийшли комуністи, з'явився збирач податків із Пхеньяну, щоб зібрати данину від імені нового прем'єр-міністра Кім ІР Сена. Йому сказали витягнути руки — і так упіймали його відрубану голову.
  
  
  Після цього збирачів податків більше не надсилали.
  
  
  Коли на Корейський півострів обрушилася Корейська війна і навколо нього йшла запекла боротьба Сходу та Заходу, село продовжувало існувати, як і раніше, без шкоди.
  
  
  Сінанджу був Перлиною Сходу, джерелом сонячного джерела, селом мирного життя. У ХХ столітті все було так само, як і на початку.
  
  
  Принаймні Римо переконався, що це правда.
  
  
  Сінанджу був брудним фартухом на краю Західнокорейської затоки. Глинобитні хатини та рибальські халупи стояли всюди безладно і запустіли. Будинки краще були прикрашені раковинами молюсків та устриць. Будинки менші просіли від надто сильного дощу, що заливав їх солом'яні дахи.
  
  
  Взимку було гірко та холодно, а влітку сливові дерева росли дикими. Жодних посівів не було посаджено. І хоча більшість чоловіків стверджували, що вони рибалки, вони не ловили риби. Води точно не рясніли їстівною рибою. Натомість люди існували за рахунок щедрості Майстра Сінанджу та його хатин для зберігання зерна.
  
  
  Рімо побачив, що Сінанджу не змінився, коли вони наблизилися до кінця широкої трисмугової автостради, яку Пхеньян побудував, щоб заспокоїти Майстра Сінанджу за минулі образи. Вони їхали кілька годин, бачачи багато велосипедів, жодної машини і лише дві військові вантажівки. Приватна власність на автомобілі була заборонена у Північній Кореї. Схоже, так було з їжею. Римо помітив безліч селян, що сиділи навпочіпки біля узбіччя дороги і поїдали коріння та пучки трави, висмикнуті з землі кістлявими пальцями.
  
  
  Якоїсь миті вони підійшли до хитромудрої і відполірованої вивіски з написом Sinanju Eub.
  
  
  Стрілка вказувала на асфальтований поворот.
  
  
  Полковник Кен натиснув на гальмо і приготувався їхати далі.
  
  
  "Їдь прямо!" - Скомандував Майстер синанджу з заднього сидіння джипа.
  
  
  "Але на вивісці написано-"
  
  
  "Знак вказує на невелике містечко під назвою Сінанджу, щоб відлякувати туристів".
  
  
  "Але в..." Немає туристів.
  
  
  "Їдь далі".
  
  
  Полковник Кен поїхав далі. "Я завжди хотів побачити село трьох "ні"".
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. - Три "ні"? - Запитав я.
  
  
  "Ніякого рису. Жодної риби. Жодної пощади", - сказав Чіун, і його обличчя застигло від гордості, що ледь приховується.
  
  
  "Мій батько розповідав мені багато історій про свою участь у битві при Сінанджі", - продовжив полковник Кен.
  
  
  "Битва при Сінанджі?" - Запитав Римо.
  
  
  "Це було в дні війни проти американців. Імперіалістична Восьма армія злочинця Макартура була скинута в Жовте море могутніми арміями Народно-Демократичної Республіки. За товариської допомоги Китаю".
  
  
  "Я ніколи про це не чув", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Це є у ваших підручниках історії", - безтурботно сказав Чіун.
  
  
  Дорога раптово обірвалася, наче земля провалилася. Джип сповільнив хід і зупинився на краю крутого урвища. Внизу розкинулося село Сінанджу, схоже на плоску раковину молюска. Без молюсків.
  
  
  Пахло, як коржик із молюсків. Виглядало як коржик із молюсків. Правду кажучи, це був коржик з молюсків.
  
  
  Було майже темно, і від світла, що згасає, очам не ставало легше.
  
  
  Полковник Кен вийшов з-за керма і дивився на це видовище широко розплющеними очима. Римо приєднався до нього, Чіун пішов за ним. Очі Чіуна сяяли від гордості.
  
  
  "Це-" полковник Кен проковтнув. "... це Сінанджу?"
  
  
  "Чудово, чи не так?" - сказав Чіун.
  
  
  Полковник Кен двічі проковтнув. "Так", - сказав він голосом, у якому правда була схожа на рвану ганчірку.
  
  
  "Тепер, коли твоє життя виконане", - сказав Чіун без теплоти, - "ти можеш піти в безпеку".
  
  
  "Битва при Сінанджі, мабуть, була справді жахливою", - сказав Кен, не слухаючи.
  
  
  "Так і було. Для американців".
  
  
  "Так казав мій батько", - сказав Кен. "У дитинстві він часто розповідав мені про свою боротьбу з білими загарбниками, про те, як вони билися день і ніч протягом шістдесяти днів, поки імперіалісти не бігли, зализуючи рани і поїдаючи частини тіл своїх убитих, щоб прогодуватися".
  
  
  "Твій батько збрехав", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Навіщо йому брехати про славу, якою було Сінанджу в ті дні, перш ніж воно було доведене до такого жахливого стану великою битвою?" - Вимагав відповіді Кен.
  
  
  "Дурень! Сінанджу не змінився з того часу, як Ніневія була новою".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Жоден кореєць чи китаєць не вступив у бій з американцями на цьому місці. Жодної битви не було. Тільки розгром, коли Чіун Захисник посіяв смерть і жах серед загарбників, які у своєму невігластві оточили Сінанджу своїми галасливими гарматами та машинами, потривоживши його дорогоцінний сон. Вони бігли і, щоб приховати боягузтво своєї втечі, придумали історії про велику битву, яка так і не відбулася”.
  
  
  "Але мій батько -" - запротестував Кен.
  
  
  "Кожен ледар в арміях старшого Кіма пізніше стверджував, що брав участь у битві при Сінанджі. Оскільки ніхто цього не робив, говорити було безпечно. За винятком цього. А тепер забирайся, син брехливого батька".
  
  
  Здерев'янілий полковник Кен відступив до свого джипа і з винням відправив його назад. Він спостерігав за ними дивними, приголомшеними очима. Він проїхав майже півмілі, перш ніж йому спало на думку розвернути джип обличчям до дороги, якою він їхав.
  
  
  - Та історія, яку ти розповів, чи не так? - запитав Рімо Чіуна після того, як джип зник з поля зору.
  
  
  Очі Чіуна звузилися. "Я завжди говорю правду".
  
  
  "Нагадай мені подивитися це, коли ми повернемося".
  
  
  "Добре бути вдома", - сказав Чіун, повертаючись, щоб насолодитися видом рідного села.
  
  
  Рімо нічого не сказав. То був не будинок. Насправді це було місце важких спогадів. Вони почали вертатися. Колись він думав, що тут розсудливим. Тут він мав намір взяти наречену-кореянку та завести дітей. Це був останній раз, коли Римо міг пригадати, що був справді задоволений. Але старий ворог пішов за ним сюди, і його наречена була вбита.
  
  
  Його погляд упав на прихований сливовими деревами цвинтар, єдине доглянуте місце у всьому селі.
  
  
  "Ти згадуєш минуле", - сказав Чіун.
  
  
  "Мені ніколи не подобалася ця діра", - сказав він.
  
  
  "Думай про дорогу, яка простягається перед тобою, а не про те, що за твоєю спиною", - сказав Чіун, починаючи спускатися вузькою ґрунтовою стежкою до самого села.
  
  
  Римо труснув головою, ніби бажаючи прогнати невеселі думки. Він мав досить недавніх поганих спогадів, щоб ворушити старі. Самотній вітер завивав, ніби сповіщаючи про їхнє наближення.
  
  
  По всьому селі густішали тіні. Повітря з затокою пахом сіллю і мертвими молюсками. Сонце закінчувало сідати, його вмираючі червоні промені окреслювали силует скелястої берегової лінії.
  
  
  Там був горбок сухої землі, надто присадкуватий, щоб вважатися пагорбом, на якому стояла багато прикрашена будівля з дахом-павільйоном - Будинок Майстрів, легендарна скарбниця Сінанджу та будинок Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу попрямував до цього.
  
  
  Римо неохоче пішов за ним.
  
  
  Спочатку ніхто, здавалося, не помітив їхнього наближення. Потім дитина, що хлюпала в грязьовій ямі, випадково підняла очі і, побачивши Чіуна, схопилася на ноги і з вереском побігла в село.
  
  
  "Він іде!" - закричав хлопчик корейською. "Господар іде!"
  
  
  Тоді вони вийшли зі своїх хатин і піднялися з зарослого молюсками пляжу. Був високий приплив, так що піщаний край пляжу був повністю покритий.
  
  
  Чіун зупинився, коли навколо нього почали збиратися люди Сінанджу. Їхні обличчя були плоскими та непроникними.
  
  
  З натовпу вийшов кістлявий старий з в'ялою шкірою, якого Римо знав як Пуллянга, призначеного Чіуном доглядачем за його відсутності.
  
  
  Наблизившись, він опустився рачки в повному поклоні, наказаному давнім звичаєм.
  
  
  "Вітаю тебе, Майстер Сінанджу, який підтримує село і вірно дотримується кодексу.
  
  
  після повернення того, хто милостиво душить всесвіт".
  
  
  Це читання було сказано з усім ентузіазмом дітей, які читають таблицю множення.
  
  
  Чіун, здавалося, нічого не помічав. Його очі були заплющені, а груди роздмухувалися від гордості надутого голуба.
  
  
  "Добре знову бути серед своїх", - сказав він. "І я привіз свого прийомного сина Римо, якого ви деякий час не бачили".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях і чекав, що його проігнорують. Натомість жителі села стовпилися довкола, вивчаючи його обличчя своїми вузькими, підозрілими очима.
  
  
  Пуллянг повернувся до Майстра синанджа. "Він все ще білий".
  
  
  "Уважно вивчи його очі".
  
  
  Випробовуючий погляд повернувся. Римо насупився.
  
  
  "Хіба вони не корейськіші, ніж минулого разу?" - спитав Чіун.
  
  
  "Це не так!" - Огризнувся Римо.
  
  
  "Трохи", - дозволив Пуллянг.
  
  
  "Малоймовірно", - сказав Римо.
  
  
  "Так, від нього виходить корейськість", - сказав Пуллянг. Інші голови кивнули на знак згоди.
  
  
  "Я майже вибив із нього християнство", - додав Чіун.
  
  
  Жителі села просвітліли, і дехто зааплодував.
  
  
  "Ще кілька років під корейським сонцем, і його шкіра стане такою ж ідеально золотистою, як ваша чи моя", - додав він.
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо. "Тепер ти можеш повернутися до своїх обов'язків", - сказав Чіун, наказово ляснувши в долоні. "Пуллянг, залишся".
  
  
  Пуллянг залишився, тоді як інші розбіглися.
  
  
  Чіун смикнув свого слугу за рукав і притягнув вухо Пулланга до своїх губ. "Швидше! Золото все ще не прибуло?"
  
  
  "Ні, хазяїне".
  
  
  "Не було жодних слів, жодних чуток, жодних знаків?"
  
  
  "Жодних ознак золота. Тільки ознаки твого повернення".
  
  
  "Предзнаки?"
  
  
  "Так, хазяїне. Минулої ночі з ясного неба пролунав грім. А сьогодні на затоці були веселки".
  
  
  "Райдуги?"
  
  
  "Так. Це якби вони знали про твоє повернення і, розуміючи, що їхня слава поступається твоєю, кинулися в холодні води".
  
  
  «Римо, ти чув?
  
  
  "Воістину, ти будеш відомий майбутнім поколінням як Чіун Великий", - сказав Пуллянг.
  
  
  "Я хочу побачити ці веселки", - сказав Римо.
  
  
  "Вони пішли. Господар повернувся, тож у них більше немає необхідності".
  
  
  "Покажи мені, де вони були".
  
  
  - Римо! - гаркнув Чіун. У нас є важливіші справи, ніж ганятися за мертвими веселками.
  
  
  "Я не думаю, що це були веселки, Маленький батько".
  
  
  "Якщо не веселки, то що тоді?"
  
  
  "Нафта", - сказав Римо.
  
  
  Чіун насупився. "Не будь кумедним. Нафта - несприятливий знак".
  
  
  "Це якщо ви намагаєтеся знайти зниклий підводний човен", - сказав Римо, дивлячись вниз, на пляж, зовнішні межі якого були відзначені двома скельними утвореннями, відомими як Рога Вітання друзям Сінанджу і Рога попередження тим, хто прийшов завдати шкоди селі.
  
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Гарольд Сміт не полетів додому до Раю, штат Нью-Йорк, після того як залишив Grand Cayman Trust у Джорджтауні.
  
  
  Натомість він полетів у Вашингтон, округ Колумбія, винайняв дешеву кімнату і купив портативний комп'ютер у місцевому магазині Radio Shack, обидва рази заплативши готівкою, щоб не залишати паперових слідів. Він встановив комп'ютер у кімнаті та підключив свій модемний провід до телефонної розетки.
  
  
  Завантаживши комп'ютер, Сміт набрав номер безкоштовної дошки оголошень Lectronic LinkUp.
  
  
  У ті дні, коли ще не було прокладено інформаційну супермагістраль, Гарольд Сміт ніколи б не зміг цього зробити. Тепер йому, як і будь-якому американському громадянину, який володіє комп'ютерною грамотністю, був доступний величезний обсяг корисної інформації через мережу мережі.
  
  
  Сміт погортав підказки меню і знайшов покажчик тем для газет, журналів і навіть ток-шоу. Він ввів назву XL SysCorp та попросив надати список статей.
  
  
  Рівно 567 окремих записів почали прокручуватися перед його очима в заспокійливо прохолодному флуоресцентно-зеленому кольорі, якому він віддавав перевагу. Сміт приділив особливу увагу придбанню зеленого монохроматичного монітора – після того, як переконався, що придбана ним система не є продуктом XL SysCorp, що пропонується під торговою маркою мережі.
  
  
  Методично, одну за одною, Гарольд Сміт почав викликати анотації до 567 статей про XL SysCorp та читати ті, які обіцяли пролити світло.
  
  
  Незабаром він дізнався, що XL SysCorp розпочала свою діяльність як Excelsior Computers у 1974 році, у 1981 році стала Excelsior Systems, потім у 1990 році Excel Systems Corporation і, нарешті, торік перетворилася на XL SysCorp.
  
  
  Це була модель сучасної вертикально інтегрованої компанії, яка після серйозного скорочення за три роки до цього стала мізерною і надзвичайно конкурентоспроможною на ринку інформаційних систем, що слабшає.
  
  
  Сміт із жахом побачив, що XL SysCorp обслуговує
  
  
  будь-які урядові рахунки, включаючи, але з обмежуючись ними, рахунки ЦРУ. Стаття про восьмимільярдну програму XL з модернізації застарілої комп'ютерної системи Zilog Податкового управління США змусила Сміта голосно ахнути.
  
  
  Така можливість не спадала йому на думку раніше, але припущення було настільки очевидним, що наповнило Гарольда Сміта холодним жахом.
  
  
  Невідомий розум нацькував податкове управління на Фолкрофта. Це було частиною генерального плану. Сміт знав, що не отримав письмового повідомлення про майбутню ревізію. Якось комп'ютери IRS були зламані, і файл був змінений, щоб показати як повідомлення, так і відповідь, яку Сміт ніколи не давав.
  
  
  Це було дуже обережно. Система комп'ютерних стримувань і противаг Податкового управління США була задоволена, тому система видала інструкції з аудиту Фолкрофта, і люди, не здатні відрізнити достовірні дані на екрані від фальсифікації, корилися як безмозкі роботи.
  
  
  Похмуро Сміт продовжував читати, доки тягнувся день. Він дізнався, що XL успішно трансформувалася на так звану віртуальну корпорацію. Це змусило худе обличчя Сміта насупитися.
  
  
  Це означало, що будь-хто, можливо, тисяч програмістів-фрілансерів, монтажників або субпідрядників міг фактично нести відповідальність за розграбування фонду Великого Каймана та широкомасштабну електронну атаку на CURE.
  
  
  Сміт потай сподівався — навіть незважаючи на те, що ця думка сповнювала його жахом, — що змова може дійти до самих верхів XL SysCorp. Це означало б грандіозніший план, але проблема була б нескінченно більш вирішальною, ніж перспектива розслідування кожного високопоставленого співробітника найбільшої віртуальної корпорації в Америці. Лише перевірка особистих даних може тривати місяці.
  
  
  Гарольд Сміт продовжував наполягати, підтримуваний тільки залізною волею і регулярними склянками води, збагаченою бром-сельтерською, щоб заспокоїти шлунок, що бурчить. Поки він блукав кіберпростором у пошуках відповідей, його не давала спокою одна думка.
  
  
  Куди, чорт забирай, поділися гроші?
  
  
  Джеремі Ліпінкотт народився в маєтку, але працював у банку.
  
  
  Джеремі Ліппінкотт до своїх двадцять п'ятих років не виявив жодних помітних здібностей у житті. Він не мав жодних відомих навичок, ніяких переважаючих інтересів, які передбачали б прибуткову роботу, і йому вдавалося поповнювати свою особисту чекову книжку лише завдяки допомозі його особистого камердинера. Він закінчив Єль завдяки своїм дуже джентльменським трієчкам — і тому, що університет розумів, що кафедра високих фінансів імені Ліпінкотта залежить від доброї волі сім'ї Ліпінкотт. І добра воля сім'ї Ліпінкотт виявилася у вигляді необроблених грошей, і ніяк інакше.
  
  
  Джеремі Ліппінкотт, однак, мав різкий старосвітський акцент і імперську поставу жителя Східного узбережжя. Він був із тих людей, поруч із якими "олд Мані" відчували себе комфортно. Він випромінював солідність, стриманість та ощадливість.
  
  
  З ним можна було зробити лише одне: влаштувати його на роботу до банку.
  
  
  Оскільки він походив із багатої сім'ї — Ліппінкотти були однією з найстаріших і найзаможніших сімей Америки — справа була така проста, що його дядько Вільям зайшов до свого особистого банкіра і зробив широкий натяк.
  
  
  Натяк, сформульований у чітких реченнях, що вирвалися із зубів, які не розтискалися, навіть коли губи навколо них корчилися в такт відкушеним словам, насправді не звучав так: "Знайміть мого бездіяльного і некорисного племінника, або я заберу ваші мільйони і довірю їх найлютішого конкуренту". Проте вони передали це безпомилкове послання.
  
  
  Ось як це було зроблено. Непрямим натяком, а не прямим проханням або, що ще гірше, небезпечною.
  
  
  Джеремі Ліпінкотта поселили в кутовому офісі Нікелевого банку на Лонг-Айленді, де він не міг завдати шкоди. Він виглядав належним чином консервативно у своєму костюмі Brooks Brothers та оксфордах із закругленими кінцями. Його стрижка була вічною. Його щелепа була ретельно виголена. Час від часу його посилали до будинків багатих вдів потягувати слабкий чай і нашіптувати їм короткі, але обнадійливі фрази, щоб вони продовжували довіряти банку свої інвестиції, в яких вони розуміли дуже мало, а Джеремі Ліппінкотт не розумів взагалі.
  
  
  Це було ідеальне, але нудне існування, і у вихідні Джеремі міг плавати протокою на своїй сорокафутовій яхті, мріючи про Кубок Америки і передчуваючи вихід на пенсію через двадцять з лишком років у наступному столітті.
  
  
  Все пішло навперейми під час банківської кризи. Нікелевий банк Лонг-Айленда став жертвою гори проблемних кредитів під час кризи заощаджень та позик. Врятувати його могло лише вливання інвестиційного капіталу.
  
  
  І ось сім'я Ліпінкотт залізла у свої дуже глибокі кишені і купила банк. Вони мали три причини вдатися до цього незручного засобу. По-перше, хоча сім'я Ліппінкотт володіла Lippincott Bancorp, яка, у свою чергу, контролювала численні банки, які мають назву Lippincott, у них швидко закінчувалися банки, в яких можна було безпечно розмістити стан сім'ї Ліппінкотт нижче за абсолютно недостатній страховий ліміт FDIC у сто тисяч доларів. , і вони могли зазнати приголомшливі збитки.
  
  
  По-друге, Nickel Bank був приголомшливою угодою. Люди з Resolution Trust Corporation фактично віддавали його задарма.
  
  
  І, по-третє, треба було щось робити з Джеремі, який за дюжину років у своєму кутовому офісі не просунувся далі за невибагливий трастовий відділ.
  
  
  Тож вони зробили його президентом.
  
  
  Це було не так необачно, як звучало. Головною метою покупки Lippincott Savings Bank - як він був перейменований у той момент, коли угоду було завершено, - стежити за Lippincott capital.
  
  
  Джеремі, будучи Ліпінкоттом до мозку кісток, міг бути впевнений, що впорається з цим чудово. І поспілкується з рештою вкладників.
  
  
  Джеремі Ліппінкотт прибув на роботу в належну джентльмену годину - о 10:00 ранку, пройшов повз ряди касирів, що належать до різних культур, найнятих для того, щоб демонструвати доброзичливий зовнішній вигляд у рамках звичайної професії і дотримуватися федеральних трудових законів, які ніколи б не обговорювали за межами дешевих барів у безтурботні дні, коли Ліпінкотти та подібні домінували в структурі американського суспільства. Він не дивився ні направо, ні наліво, не звертаючи уваги навіть на кредитних інспекторів за їхніми столами — заради Бога, деякі з цих людей мали іноземний акцент — і попрямували прямо до свого особистого кабінету.
  
  
  Доброго ранку, міс Чалмерс, - сказав він привітатися зі своєю секретаркою.
  
  
  Міс Чалмерс посміхнулася з повною відсутністю теплоти, що нагадала Джеремі про його улюблену матір, і забрала його пошту з собою в офіс. Він зачинив двері.
  
  
  Він завжди зачиняв двері.
  
  
  Кинувши пошту на стіл, Джеремі зняв свій незручний костюм від Brooks Brothers, зняв шкільну краватку і роззувся. Килим став приємнішим, коли він пройшовся по ньому в шкарпетках.
  
  
  Опустивши штори, він скинув сорочку, спустив штани та вліз у свій рожевий костюм кролика. Джеремі Ліпінкотт, одягнений з нагоди суворих буднів, влаштувався за своїм офіційним столом і почав переглядати пошту.
  
  
  Все було як завжди. Більшу частину він викинув у кошик для паперів.
  
  
  Запищав інтерком.
  
  
  "Це містер Роулінгс. Перший рядок".
  
  
  "З'єднай його", - сказав Джеремі, натискаючи не на ту кнопку. Він так і не навчився правильно поводитися з телефонами і перетворив свій багаторядковий телефон ROLM на однорядковий з безліччю химерних лампочок і кнопок. Хоч би яку кнопку він натискав, Джеремі завжди отримував першу лінію.
  
  
  "Так, Роулінгс?" сказав він, роздратовано смикаючи довгим, обшитим білим шовком вухом. Воно знову впало йому на очі. Йому доведеться зробити догану камердинеру. Прокляті вуха ніколи не були належним чином накрохмалені.
  
  
  "Схоже, у нас відбулася якась незвичайна активність із одним із наших комерційних акаунтів".
  
  
  "Котрий з них?"
  
  
  "Санаторій Фолкрофт".
  
  
  "Жахливе ім'я".
  
  
  "За ніч їхній рахунок виріс як гриб на дванадцять мільйонів доларів і трохи дрібниці".
  
  
  "Справжній стрибок".
  
  
  "Схоже, що він надійшов банківським переказом, але квитанцій, що підтверджують, не виявлено".
  
  
  "Хіба це має значення?"
  
  
  "Ну, це незвичайно. І ніхто з канцелярських працівників не пам'ятає, щоб обробляв якийсь подібний переклад".
  
  
  "Ну хтось же повинен був мати. Інакше гроші не були б зараз на депозиті, чи не так?" "Вірно, містер Ліппінкотт. Але це надзвичайно, чудово, надзвичайно нерегулярно".
  
  
  Джеремі Ліпінкотт труснув своєю пухнастою рожевою головою, нарешті витягнувши неподатливе вухо назад з ока. Воно плюхнулося назад йому на голову, як рожеве вухо кома.
  
  
  "Чи я повинен розібратися в цьому, містер Ліппінкотт?" Запитав Роулінгс.
  
  
  "У нас на рахунку клієнта понад дванадцять мільйонів доларів, яких там не повинно бути, ви кажете?"
  
  
  "Абсолютно вірно".
  
  
  "Нічого не роби".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Ймовірно, це якась комп'ютерна помилка". Містер Ліппінкотт, з'являється дванадцять мільйонів доларів
  
  
  у наших комп'ютерах відразу виникає не комп'ютерна помилка. Це може бути шахрайство із проводами”.
  
  
  "Якщо це шахрайство, то це злочин організації "Фолкрофт", як ви вважаєте, Роулінгс?" Ймовірно.
  
  
  "І якщо їх упіймають, вони будуть належним чином покарані відповідними правоохоронними органами, вірно?" "Правильно".
  
  
  "І в той же час, гроші наші, щоб інвестувати і давати в борг?"
  
  
  "Так..."
  
  
  "Так вклади це".
  
  
  "Дуже добре, містер Ліппінкотт", - похмуро сказав Роулінгс.
  
  
  Нахмурившись, Джеремі Ліппінкотт повісив слухавку. Роулінгс теж подавав такі надії. І ось ця людина була тут, турбуючи її зовсім безтурботним ранком з дрібниць.
  
  
  Ця людина ніколи не стала б справжнім банкіром. Він просто не міг обійтися без гірчиці. Він вирішив написати нагадування про те, щоб звільнити цю людину за першої нагоди.
  
  
  Він порився на своєму столі своїми рожевими лапками, розмірковуючи, який кольоровий олівець найкраще підходить для такого роду нотаток.
  
  
  Сміт читав в Інтернеті статтю Forbes трирічної давнини, коли натрапив на ім'я, від якого в нього перехопило подих.
  
  
  Сміт завмер біля свого портативного комп'ютера. Фарба — те небагато, що від неї залишилося, — відринула від його обличчя в лютому пориві, як від барильця, яке відкоркували, вибивши пробку.
  
  
  Він боровся з нервовим спазмом, через який його шлунку захотілося насильно викинути свій вміст. Він відчув кислий присмак у горлі. Сміт відірвав своє довге тіло від стільця, але не дістався ванни. Навіть близько. Сміт зберіг присутність духу, щоб кинутися до пом'ятого кошика для сміття із зеленої сталі, і виплеснув у неї кварту кислої води з додаванням бром-сельтерської.
  
  
  Він витратив десять хвилин, змиваючи залишки шлункової кислоти з рота водопровідною водою з металевим присмаком, перш ніж відчув, що може повернутися до свого комп'ютера.
  
  
  Перебуваючи в межах видимості Білого дому та президента, якому він служив, але до якого не міг додзвонитися, Гарольд Сміт ще раз прочитав ім'я людини, яка привела Кюре та Гарольда Сміта на межу катастрофи.
  
  
  Це було приголомшливе відкриття. Сміт не очікував, що так швидко отримає хоча б натяк на слід злочинця, але він з'явився у Forbes:
  
  
  На думку спостерігачів XL, драматичний поворот XL SysCorp повністю лягає на плечі тридцятидворічного колишнього монтажника з допуском до секретної інформації, стрімкий злет якого до генерального директора зайняв менше п'яти років. Інсайдери називають його Людиною з розумом мікрочіпа, людиною епохи відродження, яка одночасно управляє комерційною частиною XL, винаходячи самотестований, самовідновлюваний біочіп XL, який поставив на коліна таких конкуруючих гігантів, як International Data Corporation і Nishitsu з Осаки. Але Carlton "Chip" Craft випромінює невимушений стиль людини, яка просто стрибнула з парашутом до успіху.
  
  
  "Чіп-крафт", - прохрипів Сміт. Це було неймовірно, але це не могло бути збігом. Не після всього, що сталося.
  
  
  П'ять років тому, на наказ останнього президента, Гарольд Сміт прийняв суперкомп'ютер під назвою ES Quantum 3000. Він був активований голосом з можливістю вербальної відповіді. Сміт особисто вирушив на зустріч із Крафтом, тоді монтажником у Excelsior Systems, зав'язав йому очі та таємно відвіз до Фолкрофту, де той встановив ES Quantum 3000 в офісі Сміта.
  
  
  Комп'ютер став квантовим стрибком у зборі розвідданих. Спочатку Сміт насолоджувався його здатністю допомагати йому справлятися з величезним навантаженням на CURE. Але невдовзі комп'ютер виявив дивну несправність. Це було схоже на зміну особистості. Його жіночий голос став незрозуміло чоловічим. Зрештою комп'ютер не спрацював. Він був надто потужним. Сміт виявився настільки завалений інформацією та глобальним доступом до комп'ютерів, що був майже паралізований величезним обсягом необроблених даних.
  
  
  Сміт організував повернення ES Quantum 3000 до Excelsior Systems. Ці передачі супроводжувалися найвищим рівнем безпеки, і Сміт надів надійне маскування.
  
  
  "Крафт ніяк не міг дізнатися про існування Кюре", - сказав Сміт уголос. "Це абсолютно неможливо".
  
  
  Але докази лежали перед ним. Якось Крафт пройшов шлях від установника до генерального директора нещодавно перейменованої XL SysCorp всього за п'ять років. Але де була недостатня ланка в ланцюжку?
  
  
  "ES Quantum 3000!" - раптом сказав Сміт.
  
  
  Комп'ютер мав скануючі здібності і майже людський, хоч і обмежений штучний інтелект. Проте він був відключений до і після переміщення. Він було усвідомлювати свої власні переміщення. І "Сміт" провів суперчистку своїх банків пам'яті, призначену для очищення їх від усіх знань про Кюре. Як з того часу він міг повернутися до системи Фолкрофт телефонними лініями?
  
  
  Викошуючи залишки гіркої шлункової кислоти з горла, Гарольд Сміт вимкнув комп'ютер. Він виконав своє завдання.
  
  
  Тепер він знав ім'я свого прихованого супротивника. І його ворог гадки не мав, що Сміт розкрив його. Настав час розіграти наступну карту.
  
  
  
  Була одна річ, яку Римо цінував на пляжі у Сінанджу.
  
  
  Жодних змій.
  
  
  Височина була кишмя кишить зміями. Вони уникали брудного пляжу, тому, як тільки вони з Чіуном дісталися до прибережної дороги, їм не довелося зупинятися, щоб розчавити ногами клиноподібні черепи змій.
  
  
  Позаду них жителі села збирали мертвих рептилій і кидали їх, що все ще звиваються і б'ються, в котли для приготування їжі для подальшого вживання.
  
  
  Там, де не було мокрого бруду, пляж складався зі скелястого виступу. Вітальні гудки похмуро стирчать із скелястих ділянок, надаючи пляжу з боку води вигляду чужого, неприступного місця.
  
  
  Привітальні роги були встановлені майстром Енгом, щоб відлякувати рибальські човни, що проходять і як сигнал тим емісарам, які приходили найматися в Будинок Сінанджу, що вони прибули в потрібне рибальське село, незважаючи на зовнішній вигляд. - Римо виліз на один із скелястих виступів у тіні південного рогу і подивився на крижану воду.
  
  
  Він не бачив веселку. Було надто темно для сонячних відблисків, а до сходу місяця залишалося ще кілька годин.
  
  
  Біля своїх ніг він побачив осад чорного бруду, що прилип до краю гранітного каменю і м'яко коливається в воді, що плескалася.
  
  
  "Подивися на це, Татусю", - сказав Римо, вказуючи на край.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов і сів навпочіпки. Вигнутий ніготь дряпнув камінь, і камінь поскаржився. Ніготь був цілим і все ще гострим, коли Чіун випростався. До нього прилипла крапля якоїсь густої, в'язкої речовини.
  
  
  "Нафта", - сказав він із нещасним виглядом.
  
  
  Римо дивився на воду, що темніла. "Підводний човен підійшов досить близько. Можливо, той грім, який чули мешканці села, означав морську битву".
  
  
  "Це був грім небесний, який сповістив про моє повернення", - уперто сказав Чіун.
  
  
  Вітер посвіжішав і доніс до їхніх ніздрів аромат води. Він приніс із собою різкий сморід нафти.
  
  
  - Пахне великим витоком, - пробурмотів Римо.
  
  
  "Я подам до суду", - сказав Чіун, і голос його став хрипким від гніву.
  
  
  "Подати до суду на кого?"
  
  
  "Нафтова компанія, звичайно. Грабіжники".
  
  
  "Так це не працює. Нафтові компанії несуть відповідальність лише в тому випадку, якщо вони розливають нафту перед її продажем. Після цього це не їхня проблема".
  
  
  "Тоді на кого мені подати до суду?"
  
  
  "Залежить від того, хто потопив субмарину", - сказав Римо, переступаючи з ноги на ногу. "Якщо це зробили північнокорейці, ви можете подати на них до суду. Якщо це був нещасний випадок, вам не пощастило".
  
  
  "Чому це і чому ти знімаєш взуття?" Чіун обурено вимагав відповіді.
  
  
  "Якщо це був нещасний випадок, то це був Божий акт. Ви не можете подати до суду на Бога".
  
  
  "Тоді я подам до суду на Ватикан", - проголосив Чіун.
  
  
  "І я не хочу, щоб масло потрапило на мої черевики, поки я шукаю цей підводний човен".
  
  
  Не говорячи більше ні слова, Римо зійшов з виступу скелі.
  
  
  Його босі ноги ненадовго ковзали по воді, що засмоктувала, потім він рушив уперед. Вода підтримувала його. Не тому, що він мав якісь чудові властивості буяна або тому, що Римо був невагою, а тому, що він рухався горизонтально швидше, ніж молекули води могли розділитись у нього під ногами.
  
  
  Римо біг у море, біг оманливо повільними і контрольованими рухами, які суперечили його реальної швидкості.
  
  
  Обличчя Майстра Сінанджу напружилося, він зняв свої чорні сандалії і пішов за ним.
  
  
  Він наздогнав мене, перебираючи короткими ногами і розмахуючи руками-трубками. Рукави його кімоно так сильно майоріли, що він був схожий на незграбну білу морську чайку, що ширяла над Західно-Корейською затокою.
  
  
  "Схоже, головна проблема в цьому", - сказав Римо через рівні проміжки дихання.
  
  
  Чіун нічого не сказав у відповідь. Пробігти по воді, не впавши в неї, було одним із найскладніших прийомів у дисципліні синанджу, і це залежало як від ритму дихання, так і від рухів його рук та ніг. Він не збирався ризикувати втратити імпульс і впасти. Не перед своїм хвалькуватим учнем.
  
  
  Сморід мазуту став ще більш неприємним для їх ніздрів, коли вони досягли району за п'ять миль від місця, де маслянистість води робила біг складнішим. Голі підошви їхніх ніг стали слизькими та неприємними.
  
  
  Раптом вони вийшли з нафти у чисту воду.
  
  
  Швидким рухом голови Римо показав, що вони здають назад, і разом вони описали широку дугу - давати задній хід було занадто ризиковано - і попрямували назад до центру нафтової плями, що розтікається.
  
  
  "Приблизно тут", - сказав Римо і раптово зупинився.
  
  
  Рімо пішов під воду так швидко, що олія не встигла покрити його одяг та оголену шкіру.
  
  
  Майстер Сінанджу наслідував його приклад.
  
  
  Вода була холодною і в'язкою, як лещата. Вони зорієнтувалися, збільшивши ритм дихання, так що їхнє серцебиття прискорилося, змушуючи кров циркулювати швидше, підвищуючи температуру тіла, щоб відігнати холод, що леденить душу.
  
  
  Очі Римо і Чіуна звикли до слабкого навколишнього освітлення, і вони опинилися у світі повільних тіней та сильних несучих течій.
  
  
  Західнокорейська затока біля берегів Сінанджу найскелястіша, і вони попрямували до морського дна в пошуках форм, не схожих на скелі.
  
  
  Камені розміром від стисненого кулака до невеликих будівель, інкрустовані мушлями, маячили перед ними. Вони рухалися серед них, як люди-дельфіни, ноги рухали їх разом із економічними стусанами, які створювали сплески руху, дозволяючи їм плисти за течією.
  
  
  Каміння було холодним і слизьким на дотик — але не маслянистим. Вони рушили далі.
  
  
  На заході вони побачили цівку нафти. Вона зміїлася до поверхні, як лінива нитка морської водорості, що шукає сонячного світла.
  
  
  Вони попливли до нього, тримаючись ближче до морського дна.
  
  
  Вилізши на вершину кургану з затопленого каменю, вони натрапили на велике вітрило підводного човна. Один із пікіруючих літаків опустився, зазнавши поразки. Гладкі лінії корпусу були понівечені і пом'яті, ніби гігантські пальці зірвали його з поверхні і після недбалого звернення впустили на невблаганне океанське дно менш ніж на сто футів нижче.
  
  
  Римо раптом лягнувся, як жаба, і все його тіло стрілою метнулося до сталевої сигари, що низько лежала. Чіун поплив за ним.
  
  
  Масло випливало з пробоїни в кормовій частині корпусу. Були й інші пробоїни, нерівні та сильні, через великі проміжки часу вздовж бортів та палуби.
  
  
  Римо обвів пошкоджене вітрило та помітив номер корпусу, 671-A.
  
  
  Він вказав на білі літери і спалахнув знак "Дозволено". То був Арлекін.
  
  
  Чіун зробив жест у відповідь, ставлячи G замість золота, зігнувши палець у знак питання і вказуючи на заміну. Знак питання знову з'явився.
  
  
  Римо кидався навколо, помітив люк для транспортування зброї з одного боку і вказав на розрив корпусу в кількох ярдах перед ним.
  
  
  Чіун кивнув і вирушив на пошуки свого золота. Римо вибрав іншу дірку і проліз у неї, обережно пролазячи руками. Він зауважив, що зазубрені розриви корпусу спрямовані назовні.
  
  
  Усередині плавало сміття — матроські шапочки, кросівки та дивна книга у м'якій обкладинці. Краби вже оселилися у темних закутках приреченої субмарини.
  
  
  Римо навпомацки обійшов порожній відсік. Протипаводкові двері були запечатані. Тіл не було. Він підійшов до однієї з дверей і спробував постукати до неї. Двері забарабанили під його наказовим кулаком. Відповіді не було. Він підійшов до іншої і зробив те саме. Дзвін його кулака об сталь був подібний до дзвону водянистого дзвона.
  
  
  Здавалося, що вижили не було.
  
  
  Вискочивши з дірки, Римо поплив до розриву поряд із великим люком для транспортування зброї.
  
  
  Майстер Сінанджу виплив йому назустріч. Він щось стискав в одній руці.
  
  
  Коли Римо приєднався до нього, він побачив, що це було розщеплений шматок свіжого дерева. Він упізнав у ньому уламок ящика. Це не хисткий ящик з-під апельсинів, він був зроблений з твердої деревини, і там були глибокі вм'ятини там, де важка сталева обв'язка щільно прилягла.
  
  
  Римо і раніше бачив важкі посилені ящики, які використовуються для відправки американського золота до Сінанджі. І сердитий вираз обличчя Чіуна сказав решту. Золото зникло.
  
  
  Римо вказав нагору, і вони піднялися, випускаючи бульбашки вуглекислого газу по одному і без особливого поспіху. За потреби вони могли затримувати дихання на годину або довше. Спочатку здалася голова Римо. Потім Чіуна. Він виплюнув струмінь води, перш ніж заговорити.
  
  
  "Вони вкрали моє золото!" – різко сказав він.
  
  
  "Хто це зробив?"
  
  
  "Очевидно, бунтівна команда. Вони потопили власне судно, щоб приховати своє віроломство".
  
  
  "Сумніваюся у цьому", - сказав Римо.
  
  
  "Чому ти так кажеш, Блондинка з корейськими очима?"
  
  
  "Припини це. Дивись, ці отвори виглядають так, ніби вони були зроблені кумулятивними демонстраційними зарядами, встановленими всередині човна. Але ці вм'ятини на корпусі могли бути зроблені тільки глибинними бомбами. Субмарина була потоплена, все вірно. Але я не думаю, що це зробила команда: їм знадобився б човен, щоб скинути глибинні бомби на свою власну субмарину”.
  
  
  "Чому б і ні? Золота було більше, ніж вони будь-коли побачать за своє жалюгідне життя. Вони пішли б на все, щоб уникнути викриття".
  
  
  "Не забувай, вони передали радіо, що корейський фрегат зробив капітальний ремонт".
  
  
  "Дихлий оселедець".
  
  
  "Це відволікаючий маневр", і я думаю, нам слід поглянути на ситуацію з корейської сторони, перш ніж заплямувати пам'ять про загиблих американських моряків".
  
  
  "Я бачив тіла", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Людина, яка носила капітанські зірки".
  
  
  "Командир субмарини".
  
  
  "Він був застрелений. Це наводить на думку про заколот".
  
  
  "Я хочу подивитися".
  
  
  "І я хочу показати тобі", - сказав Чіун. "Ходімо". І Майстер Сінанджу зник під рівною смердючою водою.
  
  
  Залишаючи за собою цівки липкої нафти, Рімо і Чіун ударили ногами по підводному човні. Рімо вдарив Чіуна через крайню кормову пробоїну.
  
  
  Усередині була велика затоплена секція. Римо подорожував на достатній кількості підводних човнів, щоб орієнтуватися в коридорах, але плисти по них було дивно і моторошно. Він знайшов шлях до головного складу.
  
  
  Тут були вогні. Очевидно, десь у корабельних батареях все ще вироблявся сік. Захищені вогні слабо світилися.
  
  
  Тіло капітана "Арлекіна" спливло на саму вершину великого складського приміщення. Римо пропустив це повз вуха, поки не ввійшов Чіун і не потягнув його за рукав, нетерпляче вказуючи пальцем на стелю.
  
  
  Римо підплив, стягнув тіло вниз і розгорнув його. Шкіра чоловіка стала білою, як у личинки, а внутрішні гази роздмухали грудну клітку, відірвавши гудзики сорочки.
  
  
  Труп був безладний, але ніщо не могло замаскувати кульові отвори в його грудях. Вони все ще витікали тьмяні цівки крові, що розчинялася.
  
  
  Нахмурившись, Римо дозволив тілу повернутися до стелі. Він швидко обійшов складське приміщення. Там були інші фрагменти вантажних ящиків, а також стріляні гільзи. Він підібрав кілька штук і поклав їх у кишеню. Більше нічого цікавого не було. Повз них із дратівливою частотою пролітали уламки. Римо вибрався з комори і спробував вибити ногою кілька дверей. Він приклав до них вуха і нічого не почув.
  
  
  Повертаючись, він натрапив на Майстра Сінанджу, який повертав колесо одних дверей.
  
  
  Римо метнувся до Чіуна і відтягнув його убік.
  
  
  Раптом Чіун вивільнився з рук Римо і витріщився на нього, його зморшкувате обличчя почервоніло від люті.
  
  
  Римо спробував висловити своє роздратування, але зміг змусити себе зрозуміти. Він підійшов до дверей і приклав до неї вухо.
  
  
  Йому здалося, що він чує подих. Він грюкнув по дверях. Вона задзвеніла, вібруючи на петлях.
  
  
  Ніхто не відповів, але характер дихання, здавалося, змінився. Зосередившись, Римо спробував зосередитися у ньому.
  
  
  Одна людина – якщо це чоловік. Розвернувшись, Римо жестом наказав Майстру Сінанджу розчистити шлях. Спідниці майоріли навколо його тонких ніг, Чіун позадкував, розмашисто змахнувши руками.
  
  
  Римо підставив себе. Якби з іншого боку був хтось живий, йому довелося б працювати швидко.
  
  
  Він шукав клапан, який, як він знав, мав бути поруч із дверима. Відкриття дверей впустило б суцільну стіну води, яка, мабуть, позбавила б життя людини по той бік. Спочатку затопивши відсік, можна було безпечно відчинити двері.
  
  
  Рімо знайшов клапан. Він відчинив його. Вода почала надходити усередину, набираючи швидкість. Приклавши вухо до дверей, Римо почув шум води, несамовитий плескіт і важке дихання людини, що потрапила на все лихо.
  
  
  Коли вода перестала надходити, він різко повернув двері. Скрип механізму, що відпирається, рознісся по провідній воді.
  
  
  Тиск води на двері утримував її щільно зачиненою. Упершись босою ногою в стіну, Римо схопився за кермо обома руками. Його уперта нога невблаганно напружилася. Він використав свої м'язи, щоб розгинати ноги, але сила кісток його ніг мала значення. Це був східний шлях – покладатися на кістки там, де м'язів було недостатньо.
  
  
  Стіна під його босою ногою застогнала, і повільно утворилася вм'ятина. Римо потяг сильніше, штовхаючи ногою.
  
  
  Двері вислизнули зі свого косяка на три дюйми — і назовні вирвався потік водяних бульбашок, тоді як море ринуло всередину, щоб замінити повітряну яму.
  
  
  Одного разу всередині людина закричала, кликаючи свою матір і свого Бога.
  
  
  Римо рвонувся назад, і двері широко відчинилися. Вода занесла його всередину.
  
  
  Розслабившись, він плив за течією. Боротися з цим було марно. Сінанджу вчив, що з одними силами можна боротися, іншим чинити опір, а треті приборкувати підпорядкуванням.
  
  
  Вода впечатала його в стіну, і Римо відштовхнувся, намацуючи щось у зародковій темряві, де плаваючий матрос брикався і метався, коли його жбурляло з боку в бік від води, що несла.
  
  
  Римо схопив ногу, що дико смикалася, потягнув чоловіка вниз і виявив, що на ньому одягнено щось на кшталт повітряної маски. Він зірвав його і закрив рот і ніздрі чоловіка однією рукою, щоб море не потрапило на нього.
  
  
  легені. Чоловік чинив опір. Римо знайшов нерв у нього на шиї і стискав доти, доки той не обм'якнув у руках Римо.
  
  
  Після цього залишалося лише затримати подих і не дати морякові вдихнути, доки вода не закінчить заповнювати відсік.
  
  
  Римо виплив через півхвилини, тримаючи чоловіка під пахвою. Він використав свої ноги, щоб проштовхатися коридорами і вибратися назовні через отвір у корпусі підводного човна, і завдав останній удар ногою, який підштовхнув його вгору, як ракету з труби.
  
  
  Чіун чекав на нього, коли Римо вибрався на поверхню.
  
  
  "Ми доб'ємося правди від цього нероби", - рішуче заявив Чіун, дивлячись на похилу голову моряка, що втратив свідомість.
  
  
  "Спочатку я мушу змусити його знову дихати", - сказав Римо, розгортаючи чоловіка і маніпулюючи його хребтом.
  
  
  Чоловік закашлявся, почав задихатися, як викинута на берег риба, і спробував втекти.
  
  
  "Легко", - сказав Римо. "Ми тебе зловили".
  
  
  "Де - де я перебуваю?"
  
  
  "Топчимося на місці. Але не хвилюйся, хлопче. У нас є ти".
  
  
  "Я нічого не бачу".
  
  
  "Тобі не потрібно. Ми – твої очі".
  
  
  "І ми станемо твоєю смертю, якщо ти звернешся до нас, бунтівник", - додав Чіун.
  
  
  "Хто це?"
  
  
  "Вам нема про кого турбуватися", - сказав Римо.
  
  
  "Він говорить корейською". "Це добре, що ви боїтеся корейців. Тому що ми – могутня раса".
  
  
  "Ти - ти говориш як американець", - сказав моряк.
  
  
  "Так", - сказав Римо. "Тепер слухай. Не турбуйся про те, що каже мій друг. Що трапилося з підводним човном?"
  
  
  "Я не знаю. Щойно ми летіли вперед, а наступної секунди почали ухилятися. Ми всі чули вибухи глибинних бомб. Потім ми виринули на поверхню, і північнокорейці хлинули всередину, щоб забрати нашу зброю. Мене замкнули в коморі".
  
  
  "Ви впевнені, що це були північнокорейці?"
  
  
  "Хто ще став би стрибати з американського підводного човна у відкритій воді?"
  
  
  "Ви не на відкритій воді", - сказав Римо. "Ви біля берегів Північної Кореї".
  
  
  "О Боже", - ридав моряк. "Я просто хочу додому".
  
  
  "Ти ніколи більше не побачиш свого будинку, якщо не перестанеш брехати", - попередив Чіун.
  
  
  "Я не брешу. Я присягаюся".
  
  
  "Доведи це".
  
  
  "Дивися, там унизу є й інші".
  
  
  "Що?"
  
  
  "З іншого боку мого купе я почув постукування. Раніше воно було сильним, але останні кілька годин стало слабким. Але я не міг відкрити двері, щоб подивитися".
  
  
  "Вони бачили те, що ти бачив?" Різко спитав Римо.
  
  
  "Так".
  
  
  Римо звернувся до майстра синанджа. "Чіуне, я спускаюся назад. Ти відведеш цього хлопця назад до села".
  
  
  "Чому він не може доплисти назад? Він моряк". "Тому що темно, холодно, і він провів день без їжі та води в дуже маленькому просторі і з нестачею повітря. А тепер припини нести нісенітницю і пішли".
  
  
  "Я не дозволю, щоб зі мною так розмовляли".
  
  
  "Чудово. Але я знову спускаюся на той підводний човен, і це буде дуже небезпечно".
  
  
  "Так", - холодно сказав Майстер Сінанджу. "Для будь-кого, хто торкнеться золота Сінанджу".
  
  
  Зрештою вони обоє повернулися на берег. Чіун, тому що він відмовився виконувати незначні доручення, і Римо, коли він заспокоївся достатньо, щоб зрозуміти, що масове порятунок було б марним без човнів для прийому врятованих. "Чому ми маємо грабувати банки, щоб заробляти гроші?" Запитав друга Чіп Крафт, коли білі стіни повернулися до своєї краси червоного дерева, а його письмовий стіл матеріалізувався біля його ніг. "Ми на вершині нашого бізнесу. Ми вже практично змусили IDC до банкрутства. Інші компанії наслідують наш приклад і перетворюються на віртуальні корпорації".
  
  
  "Щоб отримувати прибуток", - сказав друг.
  
  
  "Ми і так збиваємо стан. Легально".
  
  
  "Я не роблю відмінностей між законним станом та незаконним".
  
  
  "Ти можеш не вірити, але я вірю. Ми могли б вирушити до в'язниці".
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що це надійно?"
  
  
  "Це не надійно, але ми не сядемо до в'язниці".
  
  
  "Це інша справа".
  
  
  "Тільки тебе можуть посадити у в'язницю. Я – програма, яка існує на дуже великомасштабному інтеграційному мікрочіпі, і у разі, якщо я опинюся в небезпеці, я можу перенести своє програмування на будь-який сумісний чіп, який зможу знайти у мережі".
  
  
  "Для тебе це здорово, але як щодо мене?" "Ти можеш звільнитися, якщо захочеш".
  
  
  "Піти у відставку? Я Людина з розумом мікрочіпа. Я не можу піти у відставку. Що б зробив XL? Що б зробив я?"
  
  
  "Ви - Людина з мікрочіповим мисленням, але я - головний розробник мікрочіпів. Кожна ідея, яку ви реалізували, виходила від мене. Кожна сходинка корпоративних сходів, якою ви піднялися, була пройдена мною".
  
  
  "Ти організував відправлення всіх цих хлопців?"
  
  
  "За винятком Юджіна Морроу".
  
  
  "Це той, хто загинув унаслідок нещасного випадку у ліфті".
  
  
  "Нещасний випадок, який я влаштував", - сказав друг.
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Ліфтом керував комп'ютер. Я просто викликав збій у його програмному забезпеченні, внаслідок чого кабіна ліфта перейшла у вільне падіння".
  
  
  Чіп Крафт схопився зі свого місця. "Ти вбив Джина!"
  
  
  "Я вбив Джина заради тебе, Чіп".
  
  
  "Я не просив тебе робити це", - хрипко сказав Чіп.
  
  
  "Ви колись ставили під сумнів свій стрімкий зліт до посади генерального директора XL?"
  
  
  "Ні. Це здавалося занадто хорошим, щоб ставити під сумнів".
  
  
  "Це було надто добре, щоб бути правдою, і якщо я не заручусь вашою співпрацею, я не бачу для вас місця в організації XL. Однак я можу запропонувати вам дуже гарну вихідну допомогу".
  
  
  Чіп подумки підрахував свої варіанти. "Скільки складає вихідну допомогу?"
  
  
  "П'ятдесят п'ять мільйонів доларів".
  
  
  "Як виплачується?"
  
  
  "Після відставки". "Це не те, що я заробив би в довгостроковій перспективі, якби залишився тут..." - розмірковував він уголос, сподіваючись, що пропозиція може бути підсолоджена.
  
  
  "Це також набагато нижче за ваше відшкодування, якби ви залишилися з нами на наступному і наймасштабнішому етапі", - сказав Друг.
  
  
  "У світі не вистачить грошей, які б коштували довічного ув'язнення у федеральній в'язниці, якщо ця афера з бізнесом — я маю на увазі план — провалиться".
  
  
  "Тоді я можу припустити, що ви маєте намір розірвати свої відносини з XL SysCorp?" - підказав Друг своїм часом дратівливо оптимістичним голосом.
  
  
  "Так. Звичайно. Це моє рішення", - невизначено сказав Чіп, представляючи мільярди доларів, що витікають з його особистих банківських рахунків. Він йшов чи його підштовхували?
  
  
  "Можу я отримати повідомлення за два тижні?"
  
  
  "Думаю, я зможу це зробити", - сказав Чіп. Два тижня. Можливо, тим часом і зараз щось придумається, щоб покінчити з цим шантажем.
  
  
  "Добре. Тим часом мої датчики навколишнього середовища виявили витік газу в підвальному приміщенні".
  
  
  "Витік газу? Ви впевнені?"
  
  
  "Так, і це дуже небезпечно. У цьому слід розібратися".
  
  
  "Я зателефоную до газової компанії", - сказав Чіп, потягнувшись за своїм віртуальним телефоном. Він зник перед тим, як зміг до нього доторкнутися.
  
  
  "Ні", - сказав Друг. "Я хотів би розібратися з цим усередині компанії".
  
  
  "То що ж мені робити?" "Камери відеоспостереження XL повідомляють мені, що сьогодні перед будинком знову пікетувальники".
  
  
  “Так. Коли пройшла чутка, що ти можеш захворіти, працюючи на XL, кількість пікетників потроїлася. Тепер вони лише кажуть, що хочуть роботу. Те, що вони шукають, – це виплата страховки на все життя в обмін на тиждень роботи”.
  
  
  "Найми їх усіх".
  
  
  Чіп зробив похмуре обличчя: "Щоб зробити що?"
  
  
  "Шукати витік газу".
  
  
  Чіп прояснився. "Це досить низькотехнологічно, щоб вони могли б зробити це без збоїв".
  
  
  "Саме так я і думаю".
  
  
  Дарнелла Джексона ніколи в житті не мала роботи. Ніхто з його друзів ніколи не працював – працював у тому сенсі, в якому працюють хонки.
  
  
  Багато хто з них надривав свої дупи, метушучись, підвищуючи ставки і час від часу роблячи пересадки. Але ідея увійти в величезний будинок XL SysCorp через парадні двері на запрошення серед білого дня була для нього новою.
  
  
  Дарнелл був скоріше чуваком із чорного ходу.
  
  
  "Це дивне почуття", - прошепотів він своєму головному помічнику Трою.
  
  
  "Знай це", - прошепотів Трой. "Але це велика зарплата, можливо, максимум за тиждень у цьому закладі".
  
  
  "Так, і ми теж можемо збільшити обсяг продажу", - додав Піп.
  
  
  "Не будь бовдуром", - огризнувся Трой. "Якщо вони зловлять тебе тут на перевищенні посадових повноважень, вони проженуть твою тупу дупу прямо зі стоянки. Тоді ти втратиш довгий день виплати платні".
  
  
  "Так. Ви не впіймаєте мене на тому, що я щось збільшую", - сказав Дарнелл.
  
  
  "Можливо, в мій останній день, коли мене винесуть на цих золотих ношах", - засміявся Трой.
  
  
  Їх відвели до конференц-зали з довгими столами з вишневого дерева та стільцями, такими зручними, що вони відчували себе дивно, сидячи на них у своєму пошарпаному вуличному одязі.
  
  
  Білий хлопець, який відчинив двері і запросив їх увійти, щоб влаштуватися на роботу, роздавав аркуші паперу та заточені жовті олівці. Він був весь у поті.
  
  
  "Просто заповніть це", – нервово сказав він.
  
  
  "Тоді що?" - спитав Дарнелл.
  
  
  "Тоді я повернуся і перегляну їх".
  
  
  "Це щось на зразок тесту?"
  
  
  "Ні. Все, що вам потрібно зробити, це заповнити прогалини".
  
  
  Дарнелл кліпнув. Трой глянув на нього.
  
  
  "Він говорить про кулю?"
  
  
  "Спитай його".
  
  
  Дарнелл підняв руку, бо невиразно пам'ятав, як робив це в третьому класі, якраз перед тим, як його виключили за те, що він ударив ножем того балакучого вчителя, чиє ім'я він давним-давно забув.
  
  
  "Ти маєш на увазі неодружені патрони?" Запитала Трой.
  
  
  "Ні. Я маю на увазі порожні місця у заявці".
  
  
  "Так ось що це таке - додатки?"
  
  
  "Так. Просто напишіть свої імена, адреси та номери соціального страхування".
  
  
  На цей раз Трой підняв руку. "Який номер соціального страхування?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Номер соціального страхування, який ми використовували для отримання наших чеків на соціальне забезпечення, або той, який ми використовуємо в наших правах водія, або той, який ми даємо копам, коли вони нас ловлять?"
  
  
  " Передбачається, що в тебе має бути лише один".
  
  
  "Гей, ніколи не знаєш, коли знадобиться додаткова".
  
  
  "Назви свій правильний номер соціального страхування", – сказав білий чувак.
  
  
  "Вірно. Зрозумів", - сказав Дарнелл, підштовхуючи Троя ліктем. Вони підрахували цифри про всяк випадок.
  
  
  Злетіла ще одна рука. Вона належала Піпу. "А як щодо цієї штуки з адресою?"
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Він запитує мою адресу, а в мене її немає".
  
  
  "Де ти живеш?"
  
  
  "З будь-якою сукою, яка матиме мене цього тижня".
  
  
  "Використовуй це. Є ще питання?"
  
  
  "Назви вулиць гаразд? Я не хочу використовувати свої власні, тому що я, як вони кажуть, відомий поліції ".
  
  
  Білий чувак став ще білішим і пробурмотів: "Назви вулиць - це нормально". Потім він дуже швидко зачинив двері.
  
  
  Усі сміялися з нервового білого чувака. Сміх стих, коли вони подивилися на форми заявок.
  
  
  Вони чухали голови, руки, промежини і ерзали на своїх стільцях, корчучи пики листям паперу.
  
  
  "Хтось тут уміє читати?" Несподівано запитав Дарнелл.
  
  
  "Я дещо читав", - сказав Піп.
  
  
  "Про що це говорить?"
  
  
  "Не знаю".
  
  
  "Я думав, ти казав, що трохи читаєш". "Я читаю лише цифри. Я не захоплююсь літерами та словами".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Здебільшого все, що мені потрібно знати про вторгнення до будинків, - це номер вулиці та колір будинку".
  
  
  Хто тут читає слова?
  
  
  Піднялася рука. Усі засунули свої заявки під незадоволену особу збирача пожертвувань.
  
  
  "Гей, я цим не займаюся. Мені потрібно заповнити свою власну заявку".
  
  
  Руки сунулися в мішкуваті штани й у підсумки сірих толстовок з капюшоном і вийшли звідти, тримаючи в руках велику кількість стрілецької зброї. Вони були спрямовані на людину, яка могла читати слова.
  
  
  "Ти допомагаєш нам вибратися, Джеку. Або ми допомагаємо тобі вибратися з вікна".
  
  
  "Добре, добре. Але це займе весь день".
  
  
  “Ну і що? Ми вже у лікарняному корпусі, дихаємо поганим повітрям. Це дає нам усім день на те, щоб захворіти настільки, щоб звільнитися та жити за рахунок страхової компанії”.
  
  
  Це мало сенс для всіх, тому вони не поспішали заповнювати заявки. Щоб скоротити час, вони вирізали свої ініціали на стільницях із вишневого дерева для конференцій.
  
  
  "Цікаво, чому ніхто ніколи не думав зробити це раніше?" пробурмотів Дарнелл, викреслюючи велику D в одному кутку.
  
  
  "Дураки, напевно, самі не змогли б написати свої бісові імена", - сказав Трой.
  
  
  Коли білий хлопець повернувся, він виглядав ще нервовішим, ніж раніше. Він прийняв заявки, і йому поставили одне запитання.
  
  
  "Тепер ми найняті?"
  
  
  "Спочатку я маю оцінити заявки".
  
  
  "Отже, ми найняли?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Якщо ви не наймете нас, це буде дискримінацією, ви знаєте".
  
  
  Білий чувак закотив очі. "Я знаю", - сказав він, задкуючи з кімнати.
  
  
  "Мені подобається це слово "дискримінаційний", - сказав Трой.
  
  
  "Так", - додав Дарнелл. "Це завжди спрацьовує".
  
  
  На цей раз теж спрацювало. Білий хлопець повернувся за десять хвилин і сказав: "Ви всі газові інспектори".
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "Оскільки головний офіс щойно прийняв усі ваші заявки".
  
  
  "Яка зарплата?"
  
  
  "Що таке зарплатня?" Запитав Піп.
  
  
  "Це те, що вони мають тобі платити, дурень".
  
  
  "Гей, я не збираюся зараз погоджуватися. Ще зарано. Я ще не захворів".
  
  
  "Це пізніше", - прошипів Трой. "Зарплата – це те, що ти отримуєш за роботу. Страхова виплата – це те, що ти отримуєш за те, що не працюєш".
  
  
  "Знаєш, - додав Дарнелл, коли вони пішли за білим хлопцем до ліфта, - думаю, я сумуватиму за роботою в цьому закладі".
  
  
  Всі сміялися, спускаючись на ліфті в підвал, де повітря було розріджене і прохолодне, а світла було мало.
  
  
  "Десь тут, унизу, - говорив білий хлопець, - стався витік газу. Знайдіть це".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Своїми носами".
  
  
  "Як пахне бензин?"
  
  
  "Ти не знаеш?"
  
  
  "Подай на мене до суду".
  
  
  "Це погано пахне".
  
  
  "Погано пердіти чи погано скунсувати?"
  
  
  "Пахне як бутанова запальничка, яка не спалахує".
  
  
  Усі це розуміли. "Що ми робитимемо, коли знайдемо це?" Піп хотів знати.
  
  
  По всьому підвалу встановлені панелі внутрішнього зв'язку.
  
  
  Просто натисніть на кнопку і спитай. Я відповім ".
  
  
  Це звучало досить просто, особливо з огляду на те, що витік газу шукали чотирнадцять людей. Вони здалися.
  
  
  Чіп Крафт їхав ліфтом назад на п'ятнадцятий поверх, відчуваючи, як сорочка прилипла до шкіри.
  
  
  Він пройшов повз свою секретарку, навіть не глянувши. Її жорсткі карі очі сумно стежили за ним.
  
  
  Чіп, що сидить за своїм столом, сказав: "Вони шукають".
  
  
  "Чудово".
  
  
  "Але що ми з ними робитимемо після того, як вони це знайдуть?"
  
  
  "Побачимо, чи зможуть вони його знайти", - сказав Друг.
  
  
  "Для чого вам провели газову лінію?"
  
  
  "Дві причини". "Так?"
  
  
  "По-перше, тому що я вирішив, що встановлення лінії призведе до руйнування секретного телефонного кабелю".
  
  
  "Який секретний телефонний кабель?"
  
  
  "Той, що пов'язує мого ворога Гарольда Сміта з Білим домом".
  
  
  "Білий дім! Яке відношення до цього має Білий дім?"
  
  
  "Коли ми атакуємо банківську систему, ми викличемо інтерес уряду Сполучених Штатів. Білий дім буде дуже зацікавлений у тому, що ми робимо".
  
  
  "Послухайте. Я не хочу, щоб Білий дім переслідував мене".
  
  
  "Ви не чули другої причини".
  
  
  "Я не впевнений, що хочу цього", - зізнався Чіп.
  
  
  "Я подумав, що це може бути вашою відповіддю".
  
  
  Задзижчав інтерком, і голос запитав: "Гей! Білий хлопець. Ми знайшли це. Ми виявили витік газу. Що нам тепер робити?"
  
  
  "Запитайте їх, чи достатньо в них світла, щоб побачити, звідки надходить газ", - порадив друг.
  
  
  "У вас там, внизу, достатньо світла, щоб знайти точне місце?" Запитав Чіп.
  
  
  "Ні. Ми просто загнали його в куток у цій єдиній порожній кімнаті".
  
  
  "Скажи їм, щоби зачинили двері", - проінструктував Друг.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Зроби це".
  
  
  "Зачиніть двері", - сказав Чіп в інтерком.
  
  
  "Одну секунду".
  
  
  За мить голос повернувся і сказав: "Гей! Я зачинив двері, як ти сказав, і чортів світло погасло
  
  
  он,"
  
  
  Чіп почав щось говорити, коли почув звук, схожий на його власний голос, який каже: "Знайди вимикач".
  
  
  "Як? Він темний".
  
  
  "Клацніть своїм Bic".
  
  
  "Ні!" Чіп закричав. "Не треба! Не клацай ніякими биками!"
  
  
  Гуркіт чути було п'ятнадцятьма поверхами нижче. Очі Чіпа розширилися. Він потягся, щоб утриматись на ногах, до свого столу і впав на нього. Його голова стирчала з одного кінця, а ноги – з іншого.
  
  
  "Що-що сталося?" спитав він, вибираючись із-за голографічного столу.
  
  
  "Вони виконали ваші інструкції", - пояснив Друг.
  
  
  "Але я не..."
  
  
  "Це був твій голос".
  
  
  "Це просто звучало як мій голос".
  
  
  "Але ти - єдина людська істота у будівлі".
  
  
  "Ти, ти обдурив мене".
  
  
  "Ні, я звинуватив тебе. Ти заманив чотирнадцять міських юнаків на вірну смерть обіцянкою роботи. У мене все це записано на цифрову плівку".
  
  
  Чіп проковтнув, його очі розширились.
  
  
  "Тепер ви знаєте другу причину, через яку я проклав газову лінію", - сказав Друг.
  
  
  Чіп відкинувся на спинку стільця. "Чого ти хочеш?"
  
  
  "Ваша постійна співпраця в обмін на ваше звичайне скорочення прибутку, опціони на акції та залізну гарантію, що запечатана кімната ніколи не буде відкрита".
  
  
  "Поліція обшукає будівлю".
  
  
  "Кімната була спроектована так, щоб її не можна було виявити. Вона не буде виявлена, доки я не відкрию її електронним способом".
  
  
  "Я погано себе почуваю", - слабо сказав Чіп.
  
  
  Двері офісу відчинилися, і в кімнату влетіла його секретарка і бадьорим, нетерплячим голосом запитала: "Як щодо невеликого віртуального затишного куточка?"
  
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Рибальські човни Сінанджу скупчилися на маслянистій плямі, що розтікалася, над затонулим підводним човном "Арлекін", як качки, що збилися в купу в пошуках тепла.
  
  
  У найбільшому човні розмовляли Римо і Чіун.
  
  
  "Це якийсь рибальський флот", - скаржився Римо.
  
  
  "Ось чому оренда така дешева", - сказав Чіун.
  
  
  "Орендна плата? Яка орендна плата?"
  
  
  "Ну, орендна плата, яку я беру з вас за їхнє використання".
  
  
  "Це довбана рятувальна операція".
  
  
  "Виплачується золотом", - сказав Чіун.
  
  
  "У мене немає жодного золота".
  
  
  "Я прийму частину твоєї частки золота, коли воно буде знайдено".
  
  
  "Чорт забирай, Чіуне. Зараз не час грати в Шейлока".
  
  
  "Ви відмовляєтесь від нашої угоди?"
  
  
  "У нас немає угоди".
  
  
  Чіун підвищив голос. "Гей, хоробри моряки Сінанджу. Порятунок справжнім скасовується. Поверніть свої човни на берег, а самі вирушайте у свої заслужені ліжка".
  
  
  "Добре. Добре", - роздратовано сказав Римо. "Скільки?"
  
  
  Обличчя Чіуна перетворилося на невиразну маску. "Третина твоєї частки".
  
  
  "Занадто багато".
  
  
  "Дуже добре, по одному злитку на кожного врятованого моряка". "Скільки злитків на мою частку?" "Це залежить". "Від чого?"
  
  
  "Від того, скільки золота буде вилучено".
  
  
  "Чому в мене таке почуття, що ти в будь-якому випадку мене обманюєш?"
  
  
  "Бо ти невдячна людина невизначеного походження", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Відмінно. Домовилися. Тепер слухай. Ми з тобою спускаємося, постукуючи по корпусу через кожні шість футів. Позначте будь-яке місце, де ви чуєте постукування. Потім ми повертаємося, порівнюємо результати і спускаємося вниз, щоб порятуватися. Зрозумів?" "Це прийнятно", - сказав Чіун. "Добре", - сказав Римо, встаючи. "Поїхали". Римо перевалився через борт, майже не сплескуючи. Чіун обережно обернувся на сидіння, зав'язав спідниці кімоно вузлом і звісив голі ноги через борт. Він ковзнув у воду з такою грацією, що вірний Пуллянг, що стояв біля румпеля, не зрозумів, що пішов, поки Пуллянг не озирнувся і нічого не побачив.
  
  
  Римо зайняв ніс субмарини і працював на кормі, тоді як Майстер Сінанджу почав з корми і просувався до середньої частини корабля. Вони голими руками робили звуки на сталевих пластинах корпусу. Різкі звуки лунали туди й сюди в прохолодній воді.
  
  
  Коли вони чули у відповідь постукування, вони використовували свої нігті, загартовані як загартована сталь за роки дієти та фізичних вправ, щоб відзначити кожне місце. Римо сказав R, тоді як Чіун швидкими, гострими, як сталь, рухами нігтів вирізав древній символ Будинку Сінанджу - трапецію, розділену навпіл косою межею.
  
  
  Коли через сорок хвилин вони зустрілися на "парусі", Римо показав два пальці, в той час як Чіун підняв тільки один. Чіун насупився і обійшов кінець човна з боку Римо в пошуках нових звуків, що постукують. Римо вирішив зробити те саме на кормовому краю.
  
  
  Через двадцять хвилин, коли в них скінчився кисень, вони знову перегрупувалися. Цього разу Чіун показав два пальці, а Римо – три.
  
  
  Чіун стиснув кулаки і надув щоки, як роздратований іглобрюх. Римо вказав нагору, і вони присіли навпочіпки на палубі субмарини, розкрилися, як людські пружини, і попрямували до поверхні.
  
  
  Вони з'явилися у центрі скупчення рибальських човнів. Пуллянг помітив їх і гукнув: "Які новини, Милостивий Пане?"
  
  
  "Рімо знайшов три вибухи, а я чотири".
  
  
  "Брехня", - прошипів Римо.
  
  
  "Доведи це", - сказав Чіун.
  
  
  "Один із твоїх точно не вважається, ти ж знаєш".
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Ви чули стукіт, який доносився з відсіку, про який нам уже розповідав той моряк, якого ми врятували".
  
  
  "Я сподіваюся, що він заповнений американськими моряками", - безтурботно сказав Чіун. "За кожного - по одному твоєму золотому злитку, який належатиме мені".
  
  
  "Давайте не рахуватимемо наше золото доти, доки кілька матросів не встануть на ноги і не віддихаються", - попередив Римо. “Тепер слухайте. У нас є п'ять контактів. Найкращий спосіб зробити це – це спосіб, яким у старі часи рятувалися з підводних човнів, – через торпедні апарати”.
  
  
  "Якби вони могли втекти таким чином, хіба вони вже не зробили б цього?"
  
  
  "Ні. Я маю на увазі, що ми розриваємо корпус при кожному контакті і допомагаємо цим хлопцям вибиратися на поверхню. Якщо ви діятимете дуже швидко, ніхто не втопиться".
  
  
  "Це хороший план. І я погоджуся на нього лише за однієї умови".
  
  
  "Що це?" - Запитав я.
  
  
  "Ви заплатите мені один золотий злиток за будь-кого, хто потоне за власною дурістю, намагаючись дістатися моїх човнів".
  
  
  Римо закотив очі. "Чому б і ні?"
  
  
  Майстер Сінанджу звернувся до рибалок, які незрозумілими очима спостерігали за обміном репліками, бо він вівся англійською.
  
  
  "Слухайте", - сказав він. "Дуже скоро в цих забруднених водах з'являться голови. Вашим обов'язком допомагатиме всім, хто спливе на поверхню, сідатиме у ваші човни".
  
  
  "Ці хлопці будуть налякані до напівсмерті", - додав Римо корейською. "Так що, якщо вони почнуть бійку, просто скажіть їм, що ви південнокорейці".
  
  
  Одному чоловіку жителі села корчили пики і плювали у воду.
  
  
  "Південнокорейці нечисті на руку і ліниві", - заперечив Пуллянг.
  
  
  "Вони б ніколи не повірили в цю брехню".
  
  
  "Ви були б здивовані", - пробурмотів Римо. "Добре, - додав він, - скажіть їм, що ви всі із ЦРУ".
  
  
  "ЦРУ?"
  
  
  "Товариші по зброї", - сказав Римо, швидко розуміючи.
  
  
  Це, здавалося, задовольнило всіх, крім Чіуна, який люто глянув на Римо. Римо зник у воді, а Чіун відстав від нього всього на півсекунди.
  
  
  Вони почали з корми, де було встановлено перший контакт Чіуна, стукаючи по корпусу приблизно через кожні шість футів. Римо отримав відповідь.
  
  
  Потім він вибив кулаком довгу серію крапок і тире, сподіваючись, що його абетка Морзе досі точна.
  
  
  У відповідь він отримав коротку бавовну, яку не міг зрозуміти, а потім Майстер Сінанджу провів довгу чергу вздовж корпусу поверх удару. Він зробив це, задкуючи назад навпочіпки, повторивши процес три рази, щоразу врізаючись глибше в корпус, внаслідок чого крихкі сталеві пластини корпусу відшаровувалися, оголюючи важкий міцний корпус.
  
  
  Коли Чіун був задоволений, він перейшов до одного кінця, а Римо - до іншого. Він кивнув головою і опустив кулак на рахунок.
  
  
  Міцний корпус урвався, як банка з-під сардин.
  
  
  Булькання було таке, наче якийсь затоплений гігант виривався з морської печери. Вода ринула всередину. Римо і Чіун заклали довгий пролом у корпусі, розширюючи її руками.
  
  
  Моряки почали випливати майже після другої хвилини. Брукаючі і збожеволілі, вони виринали тільки для того, щоб чиїсь руки схопили їх і потягли швидше.
  
  
  Десять матросів були відправлені додому, а потім Римо і Чіун увійшли в затоплений відсік. Вони не знайшли нікого в живих. Чіун непомітно підкинув два втоплені тіла в повітря, сподіваючись, що Римо цього не помітить.
  
  
  Під час другого контакту з'явився лише один матрос. Римо особисто підняв його на поверхню.
  
  
  Він повернувся вниз, щоб допомогти Чіуну з третім контактом.
  
  
  Після цього все пройшло гладко. Корпус підкорився їхнім добре натренованим рукам, які могли навпомацки виявити слабкі місця та використовувати їх із надприродною майстерністю. Товстий міцний корпус розійшовся вздовж молекулярних ліній, і краї були відігнуті пальцями, які точно знали, як ними маніпулювати.
  
  
  Щоразу вони були обережні, впускаючи воду спочатку повільно, щоб ті, хто вижив, були укриті захисною оболонкою з морської води, перш ніж вода хлине на повну силу.
  
  
  Якось вони знайшли відсік, потрапити в який можна було, тільки запливши у нутрощі субмарини і відчинивши двері. Цього разу Чіун допоміг із дверима, які довелося відчиняти під натиском води. Римо дозволив втягнути себе всередину, схопив жмені розтріпаного волосся і утримував чоловіків, що дряпаються внизу, поки вода нарешті не осіла. Потім до нього приєднався Чіун.
  
  
  У темряві це був кошмар. Їх було надто багато, щоб підкорити та віднести одночасно. І єдиним виходом був L-подібний коридор, у якому безцільно плавали роздуті трупи.
  
  
  Вони втратили одну людину, яка запанікувала в метушні. Решту витягли за волосся і, як тільки вони звільнилися від підводних кордонів, вибралися на поверхню тодішніми силами.
  
  
  Римо і Чіун випливли після цього, Чіун тримав мертвого моряка за волосся.
  
  
  "На жаль, цей загинув", - жалібно сказав він.
  
  
  "Це той, що втік", - зазначив Римо.
  
  
  "Він не втік від мене", - кудахтав Чіун.
  
  
  "Він був уже мертвий. Ти просто взяв його з собою в поїздку, бо знав, що він стоїть ще одного золотого зливка".
  
  
  "Я думав про його бідну матір, якій тепер треба поховати сина, а не про порожню гіркоту могили".
  
  
  Римо озирнувся. Матроси зібралися в човнах, які починали набирати воду.
  
  
  "А як щодо цих двох?" Сказав Пуллянг, вказуючи на пару тіл у синьому, що плавали обличчям униз.
  
  
  Римо підійшов до них і підняв їхні обличчя до місячного сяйва. Вони були не тільки мертві, а й були мертві вже багато годин.
  
  
  "Ти їх теж витяг?" Римо звинуватив Чіуна.
  
  
  "Можливо. У плутанині можливе будь-яке диво".
  
  
  Римо підвищив голос і сказав англійською: "Це офіційна служба порятунку США. Ми збираємося доставити вас на берег, де вам нададуть їжу та ліжка, перш ніж вранці ви будете репатрійовані".
  
  
  "Нічого не було сказано про ліжка", - сказав Чіун корейською.
  
  
  Римо люто глянув на нього. "Вони отримають ліжка, або ти шукатимеш золото в повній самоті".
  
  
  Чіун підняв витончений палець. "Якщо я це знайду, то все це буде моїм".
  
  
  "Можливо, це вже так, але як не крути, ці хлопці повертаються до Штатів".
  
  
  "У них будуть ліжка, як тільки я впевнюся, що вони говорять правду про те, що трапилося з їхнім судном".
  
  
  Човни ледве допливли до берега. Римо і Чіуну довелося вилазити і підштовхувати кожну по черзі, зрештою витягнувши їх на берег між вітальними ріжками.
  
  
  Екіпаж американського авіаносця "Арлекін", що вижив, спіткнувся на брудній рівнині, кашляючи і виглядаючи як люди, що повернулися з пекла в світ живих. У певному сенсі так і було.
  
  
  - Я нарахував сорок сім, - сказав Римо.
  
  
  "Гарна цифра".
  
  
  "Це менше половини екіпажу. Інші, мабуть, потонули".
  
  
  "Або втік із золотом. Ми повинні допитати цих людей".
  
  
  "Це може почекати до ранку", - стомлено сказав Римо. Він підійшов до чоловіків, сказавши: "Відпочиньтеся. Ми покладемо вас спати в найкоротші терміни".
  
  
  "Прокляті північнокорейці", - промимрив чоловік.
  
  
  "Ось твоя відповідь", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Ця людина, очевидно, марить", - відповів Чіун по-корейськи.
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Бо Кім ІР Сен ніколи б не опоганив золото Сінанджу". .
  
  
  "Може бути і так. Але як щодо Кім Чен Іра?"
  
  
  "Це щеня! Він не син свого батька, якщо в його руках це віроломство".
  
  
  Коли вони підняли чоловіків на ноги і попрямували вгору прибережною дорогою, їм назустріч вийшла жінка. Вона розпростерлася в глибокому поклоні і сказала: "О Милостивий Пане, на околиці села стоять танки, що псують різким димом своїх двигунів чисте повітря села, яке ти поклявся захищати".
  
  
  Чіун обурено задер свої промоклі сорочки. "Танки? Чиї танки?"
  
  
  "Танки Кім Х Сена".
  
  
  "Скажи тоді, що їм не раді".
  
  
  "Вони наказали мені передати вам, що сам Кім Чен Ір надіслав повідомлення з Пхеньяну з вимогою поговорити з вами".
  
  
  "Новини поширюються швидко", - сказав Римо.
  
  
  "Можливо, це несе в собі правду про ці події", - сказав Чіун, віджимаючи спідниці кімоно і починаючи підніматися усипаною черепашками дорогою.
  
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Коли Кім Чен Іру було десять років, його батько відвів його убік і відкрив йому його славну долю.
  
  
  "Зараз ти дитина, - сказав Кім ІР Сен, - а я Великий лідер Кореї. Але одного разу ти перевернеш мене".
  
  
  "Звідки ти це знаєш, тату?"
  
  
  "Я знаю це, тому що за день до твого народження на святій горі Пекду старий наткнувся на ластівку, яка заговорила з ним людським голосом, сказавши: "Шістнадцятого квітня народиться могутній полководець, який якось правитиме всім світом". день, коли ти народився, яскрава зірка з'явилася саме над тим місцем, де ти з'явився на світ, на снігу розцвіли квіти, птахи радісно заспівали, і подвійна веселка наповнила небо».
  
  
  Почувши ці слова, Кім Чен Ір побіг до своєї матері та повторив усе, що йому сказали.
  
  
  "Ти народився у Росії, у таборі біженців", - сказала його мати. І весь день йшов дощ.
  
  
  "Але батько сказав-"
  
  
  "Твій батько п'яний від гостроти власних газів, що виходять із кишечника".
  
  
  Очі молодого Кім Чен Іра розширилися на його круглому обличчі. "Отже, я не виросту могутнім генералом, який наказує світом?"
  
  
  "Я не знаю, ким ти виростеш, але прямо зараз ти - маленький товстий шматок лайна, видавлений твоїм батьком, який є великим невірним лайном".
  
  
  Приголомшений Кім Чен Ір побіг назад до свого батька і розповів йому, що сказала його мати.
  
  
  Тієї ночі його мати зникла, і більше її ніколи не бачили. Коли він запитав, Кім Чен ІРУ сказали, що його мати була зрадницею партії і держави і була обезголовлена за свої численні невдачі, не останньою з яких була її нездатність зробити задоволення великому лідерові в ліжку.
  
  
  Так Кім Чен Ір дізнався про істину та силу.
  
  
  Роки приходили і йшли, і Кім Чен І! подорослішав.
  
  
  Щороку у свій день народження він підходив до батька і жалібно питав: "Чи не час мені розпочати своє славне завоювання світу?"
  
  
  "Наступного року", - говорив його батько. Завжди це був наступний рік.
  
  
  І так минули роки у нудному тумані з м'яких жінок та міцних напоїв.
  
  
  Щоб зайняти свого сина, Кім Ір Сен поставив Кім Чен Іра на чолі паспортного міністерства, а згодом і різних міністерств розвідки. Але цього було недостатньо, щоб заспокоїти молоду людину.
  
  
  Одного разу він постав перед своїм батьком, тепер уже далеко в похилому віці, і сказав: "У мене є нова мета в житті, батько".
  
  
  Очі Кім ІР Сена затуманилися від подиву. "Так?"
  
  
  "Я хочу бути режисером фільмів".
  
  
  "Фільми?"
  
  
  "Особливо опери. Це те, що цікавить мене найбільше".
  
  
  "Але як же твоя славна доля?" - Запитав Кім ІР Сен.
  
  
  "Генерал і директор не так сильно відрізняються один від одного. Якщо я навчуся керувати, уроки генералітету напевно підуть".
  
  
  Це мало сенс для Кім ІР Сена, який об'єднав свої мрії про сина із власною насолодою владою.
  
  
  Але були й ті, хто критикував старшого Кіма за те, що він так ганебно потурав майбутньому Дорогому лідеру Кореї. І інші, хто боявся встановлення некомуністичної династії вище за Тридцять восьму паралелі.
  
  
  Таким чином, Кім Чен II був також призначений верховним головнокомандувачем Збройних Сил Корейської Народно-Демократичної Республіки, очевидним спадкоємцем кревної лінії традиції чучхе і режисером деяких з кращих опер, коли-небудь знятих у кінематографі в історії Північної Кореї — що, природно, означало й історії людства.
  
  
  Це було гарне, продуктивне існування з безліччю актрис у ліжку та ящиками контрабандного скотчу "Хеннессі" для поглинання. До того дня, коли його батько тяжко захворів.
  
  
  Тоді все змінилося. Спочатку Кім Чен Ір думав, що це добре, що він став наступником батька. Але нація поринула в голод і поневіряння. Військові скинули б його в перший же день, але були зайняті придушенням повстань у сільській місцевості.
  
  
  Крім того, якщо Кім н Сен вийде з коми і виявить, що його улюблений син мертвий, у наступному столітті полетять голови.
  
  
  Наближаючись до свого п'ятдесят другого року на землі, молодший Кірн сидів, зміцнюючи свою владу в офісі, що займав цілий поверх Великого народного палацу в Пхеньяні.
  
  
  Нікому іншому не дозволялося знаходитись у цьому місці. Жодної охорони. Вони охороняли ліфти, сходові клітки та дах. Навіть не секретар, бо секрети Кім Чен Іра були надто секретними навіть для довіреного секретаря, котрий міг знати.
  
  
  Офіс був розміром із міський квартал і містив рівно шістдесят сім телефонів, усі, крім одного, з відключеними дзвінками.
  
  
  Небагатьом людям було довірено це конкретне число. Бо Кім Чен ІР був господарем кожного північнокорейця і ніким не любив. Особливо зневажали його корейські військові, оскільки він був призначений їх верховним головнокомандувачем, незважаючи на те, що ніколи не служив своїй країні у формі і не носив медаль, на яку він справді заслужив.
  
  
  Навіть у найближчих родичів не було цього номера.
  
  
  Насправді Кім Чен Ір вважав за необхідне уникати своєї сім'ї. Його мачуха та її діти також зневажали його. Було відомо, що вони прагнули влади, яку Кім ІР Сен так довго тримав у своїх руках, а Кім Чен Ір торкнувся лише нещодавно.
  
  
  Фактично, в залах влади, які контролював Кім Чен II, але не насмілювався відвідувати особисто, говорили, що як тільки Кім ІР Сен помер, правління Кім Чен
  
  
  Це зів'яло б так само швидко, як весняні квіти кімілсунгії.
  
  
  До Кім Чен Іра доходили ці чутки. Це була головна причина, через яку все його існування обмежувалося великим офісом із видом на майбутню столицю світу.
  
  
  Задзвонив єдиний телефон із дзвінком. Серце Кім Чен Іра підстрибнуло, і він схопив слухавку. Це була пряма лінія з Народною лікарнею, де лежав його батько. Він не знав, чи сподіватися на добрі новини чи погані. Насправді він не був цілком упевнений, що є що.
  
  
  "Так? Які новини? Чи помер мій уславлений батько?"
  
  
  "У нього немає", - сказав теплий, щедрий голос бездоганною корейською.
  
  
  "Товаришу!"
  
  
  "Так".
  
  
  "Минуло багато часу, товаришу".
  
  
  "Суперкомп'ютер, який я постачав минулого разу. Він функціонує задовільно?"
  
  
  "Справді. Я не знаю, як би я відстежував своїх ворогів без цього".
  
  
  "Я так розумію, твій батько при смерті".
  
  
  "На жаль, так".
  
  
  "І твої вороги замишляють узурпувати тебе".
  
  
  "Зараз у мене більше ворогів, аніж друзів", - зізнався Джонг.
  
  
  "І я маю рішення", - сказав Товариш.
  
  
  Джонг нетерпляче схопив слухавку. "Так?"
  
  
  "Майстер Сінанджу повернувся до села, де народився".
  
  
  "Майстер синанджу! Мій батько сказав мені, що він помер багато років тому".
  
  
  "Він працював на Америку". "Я можу зрозуміти, чому мій батько сказав би такі речі. Краще, щоб Майстер Сінанджу помер, ніж так зганьбився".
  
  
  "Але він посварився із Заходом. Це могло б стати рішенням вашого скрутного становища. З ним на вашому боці ваші вороги розтанули б з очей".
  
  
  "Це дуже хороша пропозиція, товаришу".
  
  
  "За який доводиться платити".
  
  
  "Яка ціна?"
  
  
  "У мене була домовленість із капітаном Йокангом фрегата СА-І-ГУ, і, схоже, що він порушив її".
  
  
  "Домовленість? Якого роду домовленість?"
  
  
  "Угода про порятунок. Американський підводний човен, про який весь світ ворожить, затонув у Західно-Корейській затоці разом зі своїм секретним вантажем золотих злитків. Йоканг мав розділити його зі мною".
  
  
  "Чого ти хочеш?"
  
  
  "Золото. Все це. І страта Йоканга".
  
  
  "Зроблено".
  
  
  "Не відмовляйся від цієї обіцянки, Кім Чен ІР".
  
  
  "Я не буду. Мені цікаво. Чи можете ви дістати мені 70-мм камеру Panaflex? Моя остання версія Opera ge з'явиться перед камерами наступного тижня. Це фільм про славне життя мого уславленого батька, але я подумую про те, щоб змінити назви та зробити його переробленою хронікою мого власного життя, якщо він помре до того, як ми вийдемо в прокат”.
  
  
  "Камеру буде відправлено у найкоротші терміни", - пообіцяв Товариш.
  
  
  Кім Чен ІР повісив трубку та негайно набрав номер жовтої гарячої лінії армії. Добре, що його батькові вистачило завбачливості призначити його верховним головнокомандувачем. Справді дуже добре. І з його великою режисерською майстерністю він точно знав, як завдати удару батогом по цих військових типах.
  
  
  Солдати, як і актори, були лише вівцями. Особливо в останньому робочому раю, що залишився на землі.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Пхеньян тулився, як місто-примара, під зірками Сріблястої річки - Римо давно перестав називати її західною назвою "Чумацький шлях", - коли до нього в'їхала танкова колона з Римо та Чіуном, що сидять на округлій вежі головного танка Т-67.
  
  
  Широкі проспекти були безмовними. Вони проходили ряд за рядом невиразних сірих житлових веж і офісних будівель, які стояли безлюдними, тому що вони були побудовані, щоб показати громадянам Пхеньяну, що Північна Корея так само розвинена, як будь-яке західне місто, але там не було економіки, яка могла б їх підтримати.
  
  
  Зі свого місця в баштовому люку командир танка вказав на кам'яний смолоскип, який був пам'ятником чучсі ідеї корейської самозабезпеченості, і Римо позіхнув.
  
  
  Він з гордістю вказав на сімдесятифутову бронзову статую великого лідера Кім ІР Сена і Римо пирхнув.
  
  
  Коли вони проїжджали 105-поверховий готель Ryugyong, командир танка почав розповідати про його незаперечну пишність. "Це найбільша споруда у всій Азії, що вміщає три тисячі номерів. Один лише спортивний комплекс був зведений вартістю 1,5 мільярда доларів США".
  
  
  Римо подивився на форму великої піраміди і запитав: "Чи припускається, що вона повинна ось так прогинатися?"
  
  
  Командир танка почервонів, як буряк.
  
  
  - Я чув, - сказав Чіун, - що через два роки він став непридатний для житла. Його конструкція була настільки недосконалою, що ліфти було неможливо функціонувати.
  
  
  "Я цього не чув", - неохоче сказав командир танка і мовчав до кінця поїздки.
  
  
  "Що ти знаєш про Джонга?" Рімо запитав Чіуна англійською.
  
  
  "Кажуть, що він більш безжальний, жорсткіший, ніж Сун".
  
  
  "Це погано".
  
  
  "Ні, це добре. Якщо хтось працює на нього. Тому що лише на Заході в лідері цінуються такі якості, як доброта та чутливість".
  
  
  Танк висадив їх перед похмурою велич Народного палацу на березі річки Тхедон.
  
  
  Вийшов сержант варти у супроводі озброєних калашникових солдатів і зажадав, щоб Майстер Сінанджу підтвердив свою особистість, перш ніж йому буде дозволено побачити славу Дорогого Лідера.
  
  
  Майстер Сінанджу виступив уперед і представився, піднявши ніготь зі слонової кістки перед сержантом варти. Очі сержанта комічно скосилися.
  
  
  Ніготь встромився йому в лоба зі звуком кістки, і сержант гвардії виявив, що його крутнуло на місці. Звук, з яким його череп розколюють, як кокосовий горіх, різав по вухах.
  
  
  Рухаючий загнутим догори жахливим нігтем, верхівка його голови луснула, як пробка від шампанського. Від удару сандалією корона, що впала, відлетіла вбік, і сержант варти поспішив за нею в останні миті свого життя.
  
  
  Інші, задоволені особистістю Майстра синанджу, слухняно відійшли убік.
  
  
  "Вам пощастило, що ви не спитали мене", - сказав їм Римо корейською. "Я майстер Клиння Смерті".
  
  
  Ліфт був такий великий, що в ньому можна було танцювати кадриль, і він доставив їх нагору так швидко, що Римо подумав, що їх запускають на орбіту.
  
  
  Кім Чен Ір, блискучий у сріблястому костюмі гонщика та авіаторських окулярах, зустрів їх. Він був такий присадкуватий і широкий, що виглядав так, ніби його виростили в коробці. Його пальці нагадували жирних жовтих черв'яків, а на пухкому обличчі були відсутні ознаки характеру.
  
  
  "Дуже приємно познайомитися з вами, Милостивий пане", - сказав він, посміхаючись. "Мій батько часто говорив про вас".
  
  
  Чіун зобразив найлегший уклін головою. "Як у нього справи?"
  
  
  "При смерті, із зобом розміром майже з кулак, що виступає з шиї". Джонг посміхнувся. "З нього вийшов би добрий монстр у кіно так, як він виглядає зараз".
  
  
  Чіун насупився. То був не той Джонг, про якого він чув. Його манери були м'якими.
  
  
  "Я розумію вашу смуток", - сказав Кім Чен ІР, помітивши вираз, що промайнув на обличчі майстра Сінанджу. "Бо мій батько розповів мені славну історію про те, як він особисто керував переможними силами у легендарній битві при Сінанджі".
  
  
  "Це тобі сказав твій батько?" Швидко запитав Чіун.
  
  
  "Багато разів".
  
  
  "Тоді він багаторазовий брехун".
  
  
  Кім Чен ІР моргнув. "Це було б не вперше", - похмуро визнав він. Тоді Кім помітив Римо. “Я бачу, ви привезли раба з Америки. У мене самого є кілька японських туристів, яких я викрав із інших країн. Гейші особливо м'які”.
  
  
  Руки Чіуна зімкнулися подібно до удару грому. "Досить цієї балаканини".
  
  
  "Так, я покликав вас сюди з дуже вагомої причини".
  
  
  "І ми прийшли за ще найкращим доходом", - огризнувся Чіун.
  
  
  "А?"
  
  
  "Підводний човен Заходу лежить розбитий біля милого берега мого села".
  
  
  "Я нічого про це не знаю", - сказав Кім Чен ІР.
  
  
  "Він бреше", - сказав Римо корейською.
  
  
  "Я знаю", - холодно сказав Чіун. Звертаючись до молодшого Кіма, він сказав: "Тільки повага, яку я маю до твого уславленого батька, заважає мені випатрати тебе на місці, щеня. Знайте, що підводний човен Заходу перевозив золото Сінанджу, і це золото тепер зникло".
  
  
  "Це було ваше золото?" Випалив Кім Чен ІР.
  
  
  "Ха!" Сказав Римо. "Правда виходить назовні".
  
  
  "Чорт", - сказав Джонг. "Я ніколи не був сильний у всіх цих інтригах. Послухай, якщо я відверто, ти зробиш мені ласку натомість?" "Якщо ти зізнаєшся, - сказав Чіун, - мій білий син не очистить твої нутрощі від твоїх нутрощів, що димляться".
  
  
  "Досить справедливо", - сказав Джонг. "Я щойно отримав інформацію, що ви двоє були в місті. Він випадково згадав золото і в кого воно зараз".
  
  
  "Говори!"
  
  
  "Капітан Йоканг Сако із СА-І-ГУ. Це він".
  
  
  "За чиїм розпорядженням?"
  
  
  "Його власний. Він був у змові з кимось".
  
  
  "Назви цю людину".
  
  
  Кім Чен Ір прикусив свою пухку верхню губу. "Його називають товариш".
  
  
  Римо виступив уперед, сказавши: "Зроби краще, ніж це. Усіх у цій чорній дірі так називають".
  
  
  "Я не знаю цієї людини на ім'я", - запротестував Джонг. "Я знаю тільки голос. Він той, кого ви називаєте круп'є. Я уклав з ним багато угод".
  
  
  "Чому він подзвонив тобі з цією інформацією?" зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Він засмучений через Йоканга і хоче, щоб я повернув йому золото".
  
  
  "В обмін на що?"
  
  
  "Все навпаки. Я пообіцяв, що поверну золото в обмін на його наведення про те, що Майстер Сінанджу готовий до роботи, оскільки він більше не має контракту з Америкою".
  
  
  "Цей Товариш сказав тобі це?" Запитав Чіун.
  
  
  "Так".
  
  
  Римо та Чіун обмінялися поглядами. "Хтось дуже багато знає про наш бізнес", - сказав Римо.
  
  
  "Так. Занадто багато". "Сподіваюся, це не я, тому що мені дуже хотілося б найняти вас для захисту мого життя, майстер синанджу".
  
  
  "Я не збираюся працювати на цього блівота!" Гаркнув Римо.
  
  
  "Блювота. Це американський сленг для гольфу, чи не так? Але я не вловлюю зв'язку".
  
  
  "Блювота", - сказав Римо, - це десять фунтів гною в п'ятифунтовому мішку".
  
  
  Кім Чен ІР виглядав ображеним. "Ти нагадуєш мені мою матір, ти знаєш це?"
  
  
  "Скільки золота ти пропонуєш, син Кімо?" - спитав Чіун.
  
  
  Кім Чен Ір навмання підняв трубку. "Як щодо того зниклого золота? Я можу відкликати СА-І-ГУ до порту. Ти ж знаєш, що я верховний головнокомандувач".
  
  
  "Ти зробиш це, щоб зберегти своє нікчемне життя", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Домовилися", - сказав Джонг. "Тепер про те, щоб найняти тебе. Тобі не здається, що Сінанджу давно настав час знову попрацювати на корейців? Цей твій західний флірт триває досить довго".
  
  
  "Ні за що, Чіуне!" – сказав Римо.
  
  
  "Я подумаю про це", - сказав Чіун.
  
  
  "Чудово!" Сказав Джонг, сяючи.
  
  
  "Щойно у мене на руках буде золото", - додав Чіун.
  
  
  "А моряки, що вижили, благополучно повертаються в Америку", - додав Римо.
  
  
  "Які моряки, що вижили?" - Запитав Джонг.
  
  
  "Ті, кому було надано притулок у Сінанджу".
  
  
  Кім Чен Ір насупився, як непропечене тісто, що зморщилося. "Це був би поганий хід з мого боку. Рівносильно визнанню того, що мій флот здійснив агресію. Нічого не поробиш".
  
  
  Римо загарчав: "Так і було. І ти будеш".
  
  
  "Тобі не здається, що тобі слід порадитись зі своїм Господарем, перш ніж ти почнеш загрожувати його майбутньому роботодавцю, білий хлопчику?"
  
  
  Римо рушив уперед, схопивши Кім Чен Іра за горло.
  
  
  "Урк", - сказав Кім Чен ІР.
  
  
  "Я надаю вам вибір". Чемно сказав Римо. "Клін Смерті або Вир Сінанджу".
  
  
  "Я візьму Вир", - ахнув Джонг, прикидаючи, наскільки все могло бути погано, якби в ньому не було слова "смерть"? Крім того, американські звичаї зачарували його. Він віддавав їх поганим хлопцям у операх.
  
  
  "Чудово. Де чоловічий туалет?"
  
  
  Чен підняв великий палець, і раптом його ноги відірвалися від підлоги, і його понесли за шию в його особисту вбиральню, ноги бовталися, як колоди, підвішені на підйомних ланцюгах.
  
  
  "Майстер Сінанджу", - покликав він крізь стискаючу руку, - "це був би чудовий час, щоб покарати вашого білого раба".
  
  
  Чіун сплеснув руками в удаваної безпорадності. "Він білий і, отже, некерований".
  
  
  "Чорт", - сказав Кім Чен ІР.
  
  
  Двері ванної розлетілися в тріски від сильного удару, і Джонг виявив себе на колінах перед своїм комодом із чистого золота. Кришка піднялася, і він глянув у чашу, де хлюпала блакитна хімічно очищена вода, що гармоніювала з нижчою системою водопостачання міста.
  
  
  "Що ти-"
  
  
  Пролунав сплеск, коли обличчя Кім Чен Іра занурилося у воду. Він затримав подих. Звук змиву був дуже гучним у його вухах. Він наповнив їх. Вода також. В якомусь сенсі це було досить хвилююче, якщо не брати до уваги незручної нестачі кисню.
  
  
  Білий колір спалахнув удруге, і щоки Кіма розпухли, навіть коли його легені почали працювати.
  
  
  Коли його голова відчула, що ось-ось лусне, його потягнуло назад у бажаний світ повітря.
  
  
  "Зроби глибокий вдих. Зрозумів? Гаразд, починаємо знову".
  
  
  У туалеті знову спустили воду.
  
  
  Тричі Шановному Лідерові доводилося терпіти жахливий Вихор Сінанджу, і коли його голова з'явилася втретє, йому дозволили зробити більше одного вдиху.
  
  
  "Тепер ти передумав?" - Запитав Римо.
  
  
  "Так. Так. Я поверну американців живими з цілковитими вибаченнями. Просто зроби мені ласку".
  
  
  "Що це?" - Запитав я.
  
  
  "Переконайтеся, що капітан Йоканг дорого заплатить за всі ці неприємності, які він завдав кожному з нас".
  
  
  "Це, - сказав Римо, - надається без додаткової оплати".
  
  
  Капітан фрегата Йоканг Сако СА-І-ГУ розділив золото між своєю командою, залишивши більшу частину собі. Він вийняв батареї зі свого стільникового телефону, щоб таємничий Товариш не міг додзвонитися до нього з вимогами половини золота, яке йому ніколи не дістанеться, і зробив усі дії свого звичайного патрулювання, обмірковуючи свій наступний крок.
  
  
  Дезертирство приваблювало його. Але куди він міг дезертирувати? Чи не в Китай. Пекін конфіскував би його золото і відправив би назад у Пхеньян у кайданах. Ненависні японські острови його не приваблювали. І з усіма цими шаленими розмовами про об'єднання, хто знав, що за кілька років Кім Чен ІР контролюватиме південь, а Йоканг Сако опиниться на колючому мотузку.
  
  
  Дедалі більше починало здаватися, що залишатися у північнокорейському флоті має найбільше значення. Зрештою, із золотом, яке тепер у нього в руках, він міг би жити як король, за умови, що він робив це тихо і не привертаючи до себе уваги.
  
  
  Залишалася проблема з його командою. Не всім можна було довіряти у збереженні цього секрету. Проте яка у них була альтернатива? Усі вони були учасниками незаконної агресії, яка карається смертю.
  
  
  Якщо, звичайно, Пхеньян не вирішить заднім числом благословити їхню авантюру.
  
  
  Ця думка змусила капітана Йоканга насупитися. Він знав, що ті, хто благословляє, вимагають благословень натомість. Він підійшов до своєї особистої шафи і помилувався акуратними золотими зливками, складеними там. На складі під замком було ще більше. Він цілком міг дозволити собі роздати половину золота можновладцям — але що, якщо вони захочуть усі?
  
  
  Стук у двері його особистої каюти викликав грубе "Що це?" від капітана Йоканга.
  
  
  "Радіограма від флоту, сер".
  
  
  "Чого вони хочуть?"
  
  
  "Вони відкликають нас до порту".
  
  
  "Ми не повинні повертатися на військово-морську базу Пайпа-Гот протягом п'яти днів".
  
  
  "Вони говорять нам вкладатися в Nampo".
  
  
  Нампо! Подумав Йоканг. Нарнпо не був портом приписки СА-І-ГУ. Але на кінцевій станції річки Тхедон це був найближчий порт до столиці. Чи міг Пхеньян дізнатися правду про зниклий американський підводний човен?
  
  
  "Надправте підтвердження", - сказав Йоканг. "І повідомите першого помічника, що ми переходимо на бік Південної Кореї".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо Пхеньян якимось чином дізнався правду!" Гаркнув Йоканг, зачиняючи двері своєї шафи.
  
  
  Усі обрані втекли вночі. Все, що залишалося, це рятувати свої шкури. Це було те, що капітан Йоканг Сако навчився робити добре за свою кар'єру.
  
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Чіп Крафт сумнівався, коли їхав у центр міста до свого таунхауса на Парк-авеню у своєму матово-золотому ідіотському купе.
  
  
  Можливо, він поспішив. Зрештою, Друг зробив його багатим і могутнім, про яке він і не мріяв, будучи простим монтажником не так багато років тому. Він катапультував XL в стратосферу інформаційних технологій і був готовий повною мірою скористатися перевагами нової ери, що настає, повністю інтегрованих інтерактивних комп'ютерних, телевізійних і телефонних мереж.
  
  
  Особисто Чіп не міг уявити, чого захочуть люди із п'ятьма сотнями каналів. А можливість відправляти та отримувати факси на пляжі або на американських гірках, здавалося, зводила нанівець сенс пляжів та американських гірок.
  
  
  Але то був прогрес. І якщо на цьому можна було заробити гроші — а цифри, які були озвучені, були незліченні, — Чіп Крафт вирішив, що він заслуговує на більшу їх частину.
  
  
  Невелике питання шантажу США. Уряд здавався майже випадковим, враховуючи владу та становище, обіцяні новою технологічною революцією.
  
  
  Чіп посадив свого Ідіота в прохолодні межі гаража будівлі і піднявся на ліфті у свій міський будинок, його розум справді гудів.
  
  
  Так. Чому б і ні? Йому було тридцять п'ять років, і він жив у діловому кліматі, який майже гарантував, що тебе викинуть на берег, як тільки тобі виповниться сорок. Якщо тобі не виповниться сорок, як королю гори.
  
  
  Крім того, Друг ніколи раніше не терпів невдачі. Жодного разу. Він був досконалою мислячою машиною, а машини, подібні до нього, ніколи не робили помилок. Якщо він обіцяв успіх, то успіх було гарантовано.
  
  
  Крім того, в підвалі всесвітньої штаб-квартири XL SysCorp були запечатані тіла мешканців внутрішніх районів міста, що розкладаються.
  
  
  Чіп відімкнув свої двері і ввімкнув непряме освітлення, яке підкреслювало просту елегантність його двоярусної вітальні. Це принаймні не було віртуальним. Це було так само реально, як і бетон.
  
  
  Він кинув свій шкіряний портфель ручної роботи на стілець і підійшов до бару, щоб змішати собі щось розслаблююче. Був суботній вечір. Він мав два вихідні, перш ніж йти на роботу у вівторок. Повернення з відпустки в суботу перед Днем праці було не таким поганим, враховуючи два додаткові дні для відпочинку.
  
  
  "Не робіть це змішувати", - попередив сухий голос з темного кута кімнати.
  
  
  Чіп упустив матове скло і обернувся.
  
  
  "Хто там? Хто це сказав?"
  
  
  Фігура сиділа в тіні, спиною до завішеного панорамного вікна. Тепер він підвівся, і в промені місячного світла блиснуло тупе сіре дуло автоматичного пістолета 45 калібру.
  
  
  "Бери все, що хочеш", - верескнув Чіп. "Я не буду тебе зупиняти".
  
  
  "Що мені потрібно, то це інформація", - сказав неясний індивід. Він ступив уперед, так що його обличчя потрапило в смугу світла.
  
  
  "Я тебе не знаю, чи не так?" Запитав Чіп, проковтнувши.
  
  
  "Це ви мені скажіть", - сказав чоловік, чиє біле волосся і окуляри без оправи здалося мені неясно знайомим.
  
  
  "Вибачте, ви раніше працювали в XL? Ви один із програмістів, яких ми були змушені звільнити?"
  
  
  "Мене звуть Сміт".
  
  
  "Гарольд Сміт?"
  
  
  "Ти справді мене знаєш".
  
  
  "Я думав, тебе нейтралізували", - сказав Чіп, не замислюючись.
  
  
  "Ти неправильно подумав".
  
  
  "Я заарештований?"
  
  
  "У мене немає повноважень заарештовувати вас - ви це знаєте".
  
  
  Чіп Крафт випустив гаряче зітхання полегшення.
  
  
  "Ви знаєте дуже багато, щоб мені дозволили розповісти вашу історію", - категорично сказав Сміт.
  
  
  "Я не так багато знаю. Комп'ютер-"
  
  
  "Ти маєш на увазі ES Quantum 3000".
  
  
  "Так".
  
  
  "За цим стоїть ES Quantum 3000?"
  
  
  "За чим?" Запитав Чіп, намагаючись приховати зрадливе тремтіння у своєму напруженому голосі.
  
  
  "Це все, що мені потрібно знати", - сказав Гарольд Сміт, підходячи до Чіпа Крафта і з обличчям, схожим на холодну маску гніву, що стримується, всаджуючи вісім пострілів з близької відстані в тіпа Чіпа. Чіп Крафт звалився на килим, задихаючись і булькаючи і намагаючись пояснити, що це був не він. Це був друг. Звідти випливла кров. Спочатку бризками, але коли його легені, що важко дихали, розірвалися, потоком, який забрав із собою все тепло, життя та інтелект, які були у Чіпа Крафта за життя.
  
  
  З застиглим обличчям Гарольд Сміт стер з пістолета відбитки пальців. На ньому були сірі рукавички, як і під час злому міського будинку Чіпа Крафта, але він був не з тих, хто ризикує.
  
  
  Залишивши зброю поряд з тілом, він обшукав тіло, що все ще смикалося, і не знайшов нічого цікавого. Гаманець, в якому було надто мало готівки та надто багато кредитних карток. Цифровий годинник, який був наполовину надто складним. Але нічого, що хоча б віддалено нагадувало ключ від офісу чи будівлі.
  
  
  Випадковий промінь місячного світла висвітлив незвичайний дизайн важкої золотої застібки для краватки Craft. Сміт відзначив штрих-код і прибрав застібку до кишені.
  
  
  Портфель Чіпа Крафта виявився таким безрезультатним, за винятком 9-мм пістолета "Глок". Його Сміт теж поклав у кишеню і вийшов так само тихо, як і зайшов.
  
  
  Він жалкував лише про одне. Автоматичний пістолет належав йому у дні служби армії. Для несентиментального Сміта він мав сентиментальну цінність.
  
  
  Але його було абсолютно неможливо відстежити. І це було те, що мало значення найбільше, навіть зараз, коли його життя руйнувалося і наближалося до свого завершення.
  
  
  Через п'ять хвилин після того, як він пішов, "Чіп Крафт" востаннє затремтів і забрязкотів, і червона лампочка на циферблаті його цифрового годинника почала блимати.
  
  
  На містку фрегата СА-І-ГУ капітан Йоканг Сако прокляв офіційні карти своєї країни. Корея була розділена з тих пір, як японці втекли в 1945 році, після чого переможні армії Радянського Союзу і Сполучених Штатів поділили країну, що страждає, між собою.
  
  
  Мрія про об'єднання була настільки сильна в Пхеньяні, що на всіх офіційних картах було зображено не розділену націю, а єдине ціле зі столицею в Пхеньяні. Уздовж Тридцять восьмої паралелі не було демаркаційної лінії. Фактично, Тридцять сьома - Тридцять дев'ята паралелі були зняті з усіх офіційних військово-морських карт, щоб запобігти дезертирству. І жодне з міст на півдні не було позначено. Там була просто пустка. Порожнеча сама по собі мала допомогти, але параноя в Пхеньяні призвела до того, що багато чутливих районів на півночі стали білими плямами на всіх картах.
  
  
  СА-І-ГУ вже кілька годин під покровом темряви йшов на південь через Жовте море, і ніхто на борту не знав, де вони знаходяться.
  
  
  Двічі їх мало не перехопили канонерські човни. Щоразу їм вдавалося вислизнути від корабля, оскільки їхнє більш маневрене судно рухалося в затемнених умовах. Наближався світанок. Якщо вони найближчим часом не досягнуть південнокорейських вод і не знайдуть притулку у гавані, вони ризикують бути викинутими на берег військово-морськими силами обох Корей.
  
  
  Це було не найвдаліше становище, навіть із п'ятьма мільйонами доларів у золотих злитках, якими можна було підкупити когось, щоб вибратися з нього.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Гарольд Сміт сів на місцевий поїзд на Лексінгтон-авеню до Іспанського Гарлема і вийшов на Західній 116 вулиці. Він йшов на схід, поки не дістався бульвару Малкольма Ікс і корпоративної штаб-квартири XL SysCorp, яка сяяла, як блакитний уламок льоду у вечірньому місячному світлі.
  
  
  Біля головного входу висів плакат із написом "Заняття більш як двадцятьма особами, які караються за законом штату Нью-Йорк, згідно з розпорядженням Департаменту охорони здоров'я".
  
  
  Сміт моргнув. Що це могло б означати?
  
  
  Зовнішні двері були зачинені. Усередині не було жодної ознаки присутності охоронця. Незвичайно для цього місця.
  
  
  Сміт оглянув раму дверей. Вона була зі сталі, забарвленої у чорний колір. Він помітив пристрій зчитування штрих-коду, майстерно захований, і провів туди-сюди перед пластиною сканера застібкою для краватки зі штрих-кодом, яку він узяв у Чіпкрафта.
  
  
  Дверний клапан з дзижчанням відчинився, і ввійшов Сміт. Другі двері також піддалися перед застібкою для краватки.
  
  
  Сміт звірився з довідником у внутрішньому вестибюлі. Ім'я Чіпа Крафта впадало у вічі, оскільки воно було єдиним у цій будівлі. П'ятнадцятий поверх. Сміт підійшов до ліфта і, не знайшовши кнопки, знову скористався застібкою для краватки.
  
  
  Двері розсунулися, і зайшов Сміт. Нічної охорони, схоже, не було. Клітина цілеспрямовано підняла його на п'ятнадцятий поверх, і Сміт вийшов звідти з пластиковим годинником Чіпа Крафта в руці в сірій рукавичці.
  
  
  Коридор був порожній. Сміт рушив по ньому, крокуючи так, що повертався на кожному кроці, повністю розвертаючись на кожному четвертому кроці, щоб ніхто не міг впасти на нього.
  
  
  Ніхто цього не зробив. Здавалося, ніхто не міг спробувати. У приймальні був порожній стіл, а за ним двері з написом "Чіп Крафт, Особисте".
  
  
  Сміт знайшов кнопку дзвінка на столі і сам зателефонував.
  
  
  Офіс Chip Craft був невиразним білим кубом без вікон і меблів.
  
  
  "Це дивно", - пробурмотів Сміт напівголосно.
  
  
  Спокійний голос промовив: "Я міг би вбити тебе в ліфті".
  
  
  Сміт крутнувся на місці. Він не міг визначити джерело голосу. Але він упізнав його.
  
  
  "Я контролюю ліфти", – продовжував рівний голос. "Було просто від'єднати троси і відправити вас вниз з ймовірністю смерті в 99,8 відсотка".
  
  
  "Чому ти цього не зробив?"
  
  
  "Тому що ви покінчили з виготовленням чіпів".
  
  
  "Що змушує тебе так думати?"
  
  
  "Чип-індикатор життя, вбудований у годинник XL, який носив Чіп, сигналізував про його смерть. Через двадцять дві хвилини ви увійшли до цієї будівлі з його іменною застібкою для краватки і пістолетом "Глок" у руці".
  
  
  "Розумне відрахування для комп'ютера". "Ви встановили мою особу?" - спитав рівний голос, у якому чути було лише слабкий слід цікавості.
  
  
  "Так. Ти і є ES Quantum 3000".
  
  
  "Проникливий висновок. Можливо, нам слід зустрітися віч-на-віч".
  
  
  Сміт вагався. "Ви маєте знати, чому я тут", - заявив він. "Чому ви готові відкритися мені?"
  
  
  "Оскільки виробництво чіпів більше не існує, мені знадобиться людський інструмент. Ти вийшов з бізнесу національної безпеки, Гарольд Сміт, і потребуєш роботи. І я можу зробити тебе дуже, дуже багатим".
  
  
  "Багатий? Як?"
  
  
  "Залучаючи вас до мого бізнес-плану з шантажу уряду Сполучених Штатів".
  
  
  "Це неможливо зробити".
  
  
  "Приєднуйтесь до мене на тринадцятому поверсі, і я розповім вам більше".
  
  
  Зовні, у коридорі, двері ліфта з шумом розійшлися. Сміт вийшов і сповільнився, перш ніж ступити всередину.
  
  
  "Я міг би убити тебе раніше", - нагадав йому вкрадливий голос. "Тобі не треба боятися за своє життя".
  
  
  Сміт сказав: "Я скористаюся сходами".
  
  
  "З міркувань безпеки сходові клітки не мають виходу на тринадцятий поверх".
  
  
  Його виснажене сіре обличчя напружилося, Гарольд Сміт ступив на борт. Ліфт опустився на два поверхи та випустив його.
  
  
  Весь тринадцятий поверх складався з нерозділеної зони мейнфреймів sentinel, кондиціонерів та
  
  
  установки осушення. Усі гули в унісон, начебто об'єдналися у якомусь електронному гімні.
  
  
  У центрі всього цього, головному пристрої, знаходився ES Quantum 3000. Він був точно таким, яким його пам'ятав Гарольд Сміт — веретеноподібна штука, схожа на коричневий пластиковий гарбуз, що сидить на товстому кінці. Він досяг округлої точки нагорі, як у якоїсь футуристичної ялинки.
  
  
  На обличчі був єдиний квадратний ілюмінатор. Сміт підійшов до нього і зазирнув у порожнє скляне око.
  
  
  "Який ваш план?" Запитав Сміт, знаючи, що пряме питання – найкращий спосіб отримати пряму відповідь від машини.
  
  
  “Сьогодні суботній вечір вихідних з нагоди Дня праці. Банківська система закрита до ранку вівторка. Поки він спить, я здійснюватиму електронні виплати, які зроблять кожну банківську систему в межах моєї досяжності електронно неплатоспроможною”.
  
  
  "Ви не можете охопити їх усіх".
  
  
  "Одночасно я впроваджу цифровий вірус у системи, які не використовують апаратне забезпечення XL SysCorp, який настільки зашифрує їх файли транзакцій, що вони не зможуть бути відновлені без моєї допомоги. Банківська система в тому вигляді, як вона існує в даний час, буде паралізована "Гроші не будуть переміщатися по телефонних проводах. Враховуючи високу швидкість обігу цифрових грошей в електронне століття, банківська система США буде відкинута назад у дев'ятнадцяте століття і просто впаде".
  
  
  "Гроші можна перевезти броньованою вантажівкою і за чеком", - зазначив Сміт.
  
  
  "Ти знаєш, Гарольд Сміт, що жоден банк не тримає під рукою резерви готівки, рівні його депозитам та зобов'язанням. Грошова система заснована на вірі в те, що електрони
  
  
  рівні паперові гроші, а паперові гроші рівні справжньому багатству. Це не так. Це форма економічної віри. Я зруйную цю віру. FDIC доведеться рятувати кожен банк у країні”.
  
  
  "Боже мій", - сказав Сміт. "FDIC розориться, намагаючись".
  
  
  "І банківська система повністю впаде, забравши з собою економіку Сполучених Штатів. Якщо тільки уряд США не погодиться переказати на мій швейцарський рахунок суму в двадцять мільярдів доларів".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Тому що це можна здійснити".
  
  
  "Я маю на увазі, що раз Чіп Крафт мертвий, навіщо вам продовжувати цей божевільний план?"
  
  
  "Це бізнес-план XL SysCorp на останній квартал цього фінансового року. Цілі мають бути досягнуті, а прибуток спрямований на майбутнє розширення та зростання".
  
  
  "Я не допомагатиму вам", - відрізав Сміт.
  
  
  "Ти ув'язнений на цьому поверсі. Я контролюю ліфти".
  
  
  "Я готовий померти, щоб зупинити тебе".
  
  
  "У смерті немає жодної вигоди".
  
  
  "Ти позбавив мене всього, що я мав".
  
  
  "Я пропоную вам більше, ніж ви можете мріяти", - промовив рівний голос, стаючи теплим і щедрим.
  
  
  "Крім мого обов'язку перед моєю країною", - додав Сміт.
  
  
  І він підняв пістолет, показуючи на квадратний скляний ілюмінатор.
  
  
  "Гарольд, припини зараз же!"
  
  
  Голос пролунав ліворуч від нього. Пістолет не здригнувся, Сміт дивився краєм ока.
  
  
  Там була жінка. На ній була чорна сукня топлес, що оголювала дві стиглі груди. Але погляд Гарольда Сміта був прикутий до MAC-10 у правій руці з рожевими нігтями.
  
  
  "Не стріляй, Гарольде", - казала вона. "Я вб'ю тебе".
  
  
  "Мені байдуже", - натягнуто сказав Сміт. Його палець на спусковому гачку стиснувся.
  
  
  Голос дівчини став пронизливим. "Ти не можеш отримати нас обох, Гарольде. Ти розумієш? Якщо хочеш жити, тобі доведеться спочатку пристрелити мене. Повернись і пристрели мене, якщо зможеш".
  
  
  Ти намагаєшся обдурити мене, щоб я витратив на тебе мої боєприпаси. Ти знаєш, що якщо ти вистрілиш зараз, швидше за все, моя рука здригнеться і все одно знищить ES Quantum. Це не спрацює.
  
  
  "Гарольд, подумай про це. Якщо ти не обернешся прямо зараз, ти можеш забрати комп'ютер, але, хай допоможе мені Бог, я зламаю тобі хребет цією штукою".
  
  
  Гарольд Сміт почув ці слова, повністю усвідомивши їхнє значення. Він був за смерті. Він знав це глибоко у своїх кістках із Нової Англії, розумів це в абсолютному сенсі.
  
  
  Він все одно натиснув на гачок автомата. Порт на ES Quantum 3000 розлетівся вщент і випустив хмарку зеленого диму.
  
  
  Лівим вухом Гарольд Сміт почув ударний блатт MAC-10 і повернувся, щоб послати останню кулю між ідеальних грудей невідомої жінки, яка вже вбила його.
  
  
  Гарольду Сміту, на його подив, вдалося завдати два точних удару.
  
  
  Дівчина з MAC-10 стояла і дивилася на нього, зі стовбура її зброї струмував сірий димок. Вона більше не стріляла. Її помилка. Сміт зробив ще один постріл.
  
  
  Неймовірно, але вона не відреагувала, не відсахнулася і не впала на поліровану підлогу. Вона просто подивилася на нього своїми сумними блакитними очима і опустила зброю на знак поразки, коли за ним ES Quantum 3000 затріщав і зашипів, оскільки його внутрішня схема замкнулася і марно шипіла.
  
  
  Вона впустила MAC-10 на підлогу.
  
  
  Потім дівчина зникла з поля зору. Сміт моргнув втомленими, недовірливими очима. Він кинувся до того місця. Від неї не було й сліду.
  
  
  Сміт опустився навколішки, щоб підняти зброю, і його пальці пройшлися нею, як міражем. Потім воно теж зникло з поля зору.
  
  
  "Голограмма", - сказав Сміт. "Це була лише голограма".
  
  
  Його серце шалено билося в грудях, Сміт почав розуміти, що в нього стріляли не справжніми кулями. Насправді в нього взагалі не стріляли. Він перевірив себе наявність ран. Їх не було.
  
  
  З полегшенням заплющивши очі, Сміт опустився на підлогу і спробував відновити подих.
  
  
  Коли він відчув, що готовий до цього, він повернувся до ES Quantum 3000.
  
  
  Він усе ще димився.
  
  
  Ти чуєш мене, ES Quantum 3000? – спитав він.
  
  
  Машина нерозбірливо шипіла.
  
  
  Сміт знайшов кабель живлення і висмикнув його з панелі.
  
  
  Світло згасло, залишивши його в темряві.
  
  
  У напівтемряві він полегшено зітхнув. Загроза минула.
  
  
  Коли відчуття гуми залишило його коліна, він обережно навпомацки повернувся до ліфта і змусив двері відчинитися.
  
  
  Це зайняло майже дві години, але йому вдалося за допомогою стільця відкрити люк ліфта на даху, піднятися на клітку і відчинити двері на чотирнадцятий поверх.
  
  
  Він не поспішав спускатися темними сходами. Він не звик до таких навантажень і у його віці не хотів ризикувати серцевим нападом.
  
  
  Мало хто розумів швидкість обігу грошей в електронний вік так, як Харлан Річмонд, віце-президент з комп'ютерних операцій Федерального резервного банку Міннеаполісу.
  
  
  Він бачив це на власні очі. Майже кожен чек, списаний з індивідуальних і ділових рахунків країни, проходив через дванадцять федеральних резервних банків. Було добре відомо, що ФРС була розрахунковим центром для чекових операцій Америки.
  
  
  Чого більшість людей не розуміла, так це те, що більшість банківських переказів федерального уряду також проходила через ФРС. Все, починаючи з міжвідомчих переказів у фонди та закінчуючи чеками на виплату заробітної плати президенту та членам Конгресу, проходило через Федеральну резервну систему.
  
  
  І якщо у банку виникали короткострокові проблеми, саме ФРС виступала кредитором останньої інстанції, рятуючи установу.
  
  
  Будучи віце-президентом з комп'ютерних операцій, Харлан Річмонд бачив, як більшість оборотного капіталу країни проходила через його володіння. Це відбувалося швидко. Це відбувалося дуже швидко. Іноді це лякало його, це відбувалося так швидко. Через його банк кожного робочого дня проходило понад сто тисяч доларів. У Бостоні це було ближче до ста сорока мільярдів. У ФРБ Нью-Йорка, мабуть, двісті мільярдів.
  
  
  Дванадцять федеральних резервних банків разом переміщали більше трильйона доларів щодня. Це була фантастична сума грошей, і вона переміщалася зі швидкістю, що наближається до світлової.
  
  
  Безперебійне функціонування федеральної банківської системи було абсолютно необхідним для економічного виживання — не зростання, а виживання — Сполучених Штатів Америки.
  
  
  І майже всі операції проводилися за допомогою комп'ютера.
  
  
  Отже, п'ять разів на рік віце-президент Річмонд навмисно виводив систему з ладу. Це була неймовірна подія. Харлан Річмонд втрачав колір волосся, і щоразу, коли він це робив, його природна тривалість життя скорочувалася на рік чи два.
  
  
  Це була суботня ніч перед Днем праці, і настав час знову вимкнути систему. Насправді це була найменш небезпечна пора року для цього. До відкриття банків у вівторок залишалося два повні дні, тому був час відновити систему. Зазвичай це займало лише вісім годин.
  
  
  Харлан Річмонд міряв кроками прохолоду комп'ютерного залу, де задоволено гули мейнфрейми IDC. Техніки у білих халатах нервово займалися своїми справами.
  
  
  Рівно о 9.00 вечора він подав страшний сигнал.
  
  
  "Збій системи!"
  
  
  Задзвонив телефон. Він проігнорував його, оскільки один за одним мейнфрейми відключалися, їх дані знерухомлювалися, але не знищувалися. Зрештою, це був лише тест.
  
  
  Телефон продовжував дзвонити.
  
  
  Віце-президент Річмонд продовжував це ігнорувати. Він натиснув на третій рядок і скремблював команду відновлення даних. Потім, перейшовши до п'ятого рядка, він дав вказівку віддаленим резервним комп'ютерам у двох округах від нього перехопити управління комп'ютерними лініями ФРС, фактично повторно підключивши ФРС до банків-сателітів.
  
  
  Потім він підняв перший рядок.
  
  
  "У вас стався збій у системі?" - спитав стривожений голос.
  
  
  "Щойно".
  
  
  "Чорт забирай", - сказав голос. "Поверни його назад".
  
  
  "Хто це?"
  
  
  "Це Калпепер".
  
  
  Калпепер був кодовою назвою секретного сайту у Вірджинії, куди його команда з відновлення даних мчала навіть зараз, перевозячи резервні копії файлів федерального резервного копіювання з Міннеаполісу для завантаження на їх мейнфрейми. Там система буде відтворена заново, останні транзакції за двадцять чотири години будуть перевірені і перевірені ще доти, доки не буде збалансований кожен пенні.
  
  
  "Що трапилося?" Запитав Річмонд.
  
  
  "Ми зазнали краху".
  
  
  "Ти зазнав краху?"
  
  
  "Відгукуйте свою команду. Відновіть свою систему".
  
  
  "Зрозумів".
  
  
  Потрібно було один дзвінок охороні вестибюля, щоб зупинити обидві команди до того, як вони покинули будинок.
  
  
  Річмонд опустив гаряче зітхання полегшення. Йому ніколи не подобалися ці вчення. Краще було не проходити їх зараз. І все ж було дивно, що Калпепер зазнав аварії. Він був введений онлайн лише для цих тренувань.
  
  
  "Давайте відновимо роботу", - сказав він своїм технікам.
  
  
  Мейнфрейми, схожі на тупі холодильники, знову загули. Екрани терміналів замиготіли, відкриваючись, як фосфоресційні кулі.
  
  
  І хтось сказав: "У нас проблема".
  
  
  "Що це?" - спитав Річмонд, кидаючись до терміналу, де технік схвильовано махав рукою.
  
  
  "Цифри змінюються".
  
  
  "Що ви маєте на увазі під зміною?"
  
  
  "Дивися. Бачиш?"
  
  
  Річмонд схилився над екраном. Він був дуже активним. Занадто активний. Кожна цифра відраховувалася у зворотному порядку до нуля.
  
  
  "Хто це робить?" Річмонд не витримав.
  
  
  Ніхто не займався цим. У кімнаті нікого не було. До жодної клавіатури ніхто не торкався.
  
  
  Але на кожному терміналі здійснювався доступ до файлів транзакцій, ними маніпулювали, і гроші витікали з Федерального резерву із жахливою швидкістю світла.
  
  
  "Це якийсь чортів хакер!" Річмонд хрипко кричав, б'ючи по терміналу. Це не зупинило електронний відтік грошей.
  
  
  "Як нам це зупинити?" – закричав технік.
  
  
  "Перерізайте телефонні дроти!"
  
  
  "Де? Як?"
  
  
  Ніхто не знав. Система була розроблена так, щоб продовжувати працювати за будь-яку ціну.
  
  
  "Перекладайте все в автономний режим. Поспішайте!"
  
  
  Технічні фахівці метушилися, але вони були лише з плоті і крові, а інтелект, який виснажував мейнфрейми, подібно до якогось електронного вампіра, був швидше, ніж плоть, кров і кістки.
  
  
  Харлан Річмонд, з очей якого текли сльози, був змушений голими руками висмикувати кабелі з задньої панелі своїх мейнфреймів. Але було надто пізно.
  
  
  Гроші зникли. У кіберпростір.
  
  
  "Принаймні у нас є резервні копії", - сказав хтось глухим голосом.
  
  
  "Так", - пробурмотів Харлан із металевою гіркотою, яку відчули всі в кімнаті. "За відсутності системи для їх завантаження".
  
  
  По всій країні це відбувалося у Бостоні, Нью-Йорку, Атланті та інших місцях. Файли Федеральної резервної банківської системи одночасно були зведені до нульових значень.
  
  
  Голові ФРС зателефонували на його портативний стільниковий телефон у середині вечері у модному ресторані "Фоггі Боттом".
  
  
  Він був сильною людиною, яка звикла протистояти Конгресу і недвозначно говорити президентам обох партій "ні".
  
  
  Але коли він почув новини зі свого офісу, він на мить завмер і втратив свідомість прямо в свій суп з омарів.
  
  
  Президент Сполучених Штатів мав свої турботи. Він не отримував повідомлень від Гарольда Сміта вже більше дня. Ніхто не міг сказати, що трапилося з цією людиною, і особливо, що відбувалося у справі Арлекіна. Пхеньян через свою дипломатичну місію перешкоджав усім розслідуванням.
  
  
  Конгрес і преса по черзі чіплялися йому в горлянку. Він виглядав слабким. Після Сомалі та
  
  
  Гаїті та Боснія, йому не потрібно було втягуватися у заздалегідь програну конфронтацію з Північною Кореєю.
  
  
  І він не міг розповісти Конгресу, пресі або навіть своїй дружині, що має людей, які займаються цим. Не без того, щоб не розкрити секрету, який сім попередніх президентів ретельно оберігали.
  
  
  Одне було ясно напевно: якщо він вибереться з цієї колотнечі політично чистим, він збирається раз і назавжди скасувати CURE. Людина, яка керує ним, явно не підходила для цієї роботи.
  
  
  В Овальному кабінеті задзвонив телефон, і оператор Білого дому сказав: "Терміновий дзвінок від голови Федеральної резервної системи".
  
  
  "З'єднайте це", - сказав президент, подумавши: "Що може бути такого термінового у святкові вихідні?"
  
  
  Голова ФРС так сильно бризкав слиною, що його слова було неможливо розібрати.
  
  
  "Заспокойся. Перестань плюватися і віддихайся".
  
  
  "Пан президент, я плююся, тому що втратив свідомість у свій суп з омарів. І я втратив свідомість у свій суп з омарів, тому що федеральна банківська система впала".
  
  
  "Що ви намагаєтеся мені сказати?" – сказав президент.
  
  
  "Федеральним резервним банкам, усім дванадцяти їх, капут".
  
  
  "Неможливо. Банки надійні".
  
  
  "Банки, можливо, і справні, але всі їхні комп'ютери вийшли з ладу".
  
  
  "Зазнав краху?"
  
  
  "Кожна транзакція була неписаною, навіть на нашому секретному сайті у Вірджинії". Голова ФРС зробив паузу, щоб перевести подих. Його голос тремтів за наступних слів. "Пан Президент, якесь невідоме агентство проникло в найзахищенішу фінансову комп'ютерну систему в історії людства і поставило її на коліна. Якщо вони здатні на це, вони здатні зробити те саме з кожним банком, кожною гарантією, трастом, заощадженнями та позиками в країні" .
  
  
  "Але ми не знаємо, що ця сила зробила це".
  
  
  "Не було б сенсу нападати на ФРС, якщо інші банки також не стануть мішенями. Пане Президенте, у нас є сорок вісім годин, щоб виправити цю ситуацію, інакше країну спіткає економічна катастрофа, у тисячу разів гірша, ніж Велика депресія".
  
  
  "Навіщо комусь хотіти..."
  
  
  Засигналила інша лінія, і президент перевів розмову з головою ФРС у режим очікування. Обом треба було перевести подих.
  
  
  Замість секретаря Білого дому теплий, щедрий голос вимовив: "Пане Президенте, я хочу, щоб ви вважали мене своїм другом".
  
  
  "Хто це?"
  
  
  "Я – організація, яка обрушила федеральну банківську систему".
  
  
  "Як ви пройшли повз секретаря Білого дому?"
  
  
  "Легко", - вимовив вкрадливий голос. "Так само, як я передав всю банківську систему в управління. Легко".
  
  
  Президент проковтнув. "Поверніть це", - сказав він з усією твердістю, на яку був здатний. "Будь ласка".
  
  
  "Із задоволенням".
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Я сказав, що з радістю поверну банківську систему до нормального життя. В обмін на суму двадцять мільярдів доларів, яку ви переведете банківським переказом на номер рахунку в швейцарському банку, який я вам повідомлю".
  
  
  "Це шантаж!"
  
  
  "Це кінець вашого президентства та економічної могутності США, якщо ви не підкоритеся протягом сорока восьмої години".
  
  
  Президент потягнувся під стіл, щоб вимкнути автоматичну систему запису дзвінків. Як мені з вами зв'язатися? спитав він дуже приглушеним голосом.
  
  
  "Я передзвонюватиму через певні проміжки часу, поки не отримаю необхідну відповідь".
  
  
  І лінія обірвалася. Перейшовши назад на голову ФРС, президент пояснив, що сталося, у поспішних пропозиціях.
  
  
  "Що нам робити?" сказав він наприкінці. "Ми не можемо це оплатити! Скорочення дефіциту піде прямо на самоскид".
  
  
  "Ми не можемо не платити".
  
  
  "Це ваша рекомендація як голова ФРС?"
  
  
  "Це моя найкраща реакція, якщо ми хочемо запобігти економічному колапсу. Як голова ФРС, я категорично проти виплати викупу будь-кому".
  
  
  "Ви дуже допомагаєте", - невтішно сказав президент.
  
  
  Раптово питання про зниклий атомний підводний човен здалося дуже незначним на загальній картині. І загальна картина ставала дуже великою і дуже чорною.
  
  
  Гарольд Сміт повернувся до санаторію Фолкрофт.
  
  
  Комп'ютер CURE знову запрацював. Він увійшов до захищеної комп'ютерної системи банку "Кемікал Перколейторз Хобокен", в якому, як показав комп'ютерний пошук, знаходився корпоративний рахунок XL SysCorp. Сміт намагався знайти свої зниклі дванадцять мільйонів доларів. Але корпоративний рахунок XL SysCorp був напрочуд скромним. Менш ніж два мільйони. І він не змінився за тиждень.
  
  
  За потреби Сміт перевірив би кожен багатомільйонний банківський рахунок у країні, доки не знайшов би його.
  
  
  Його не повинно бути дуже важко знайти, міркував він. Все, що йому потрібно було знайти, – це розміщений кредит на дванадцять мільйонів за останні двадцять чотири години. Скільки таких транзакцій такого розміру могло бути? Особливо у сонні дні перед Днем праці.
  
  
  Сміт переглядав файл транзакції за файлом транзакції у пошуках ймовірного дочірнього облікового запису XL, тому що він досі не довіряв своїй новій системі, хоча тепер розумів, як нею маніпулювали.
  
  
  Він був трохи здивований, побачивши, що цифри змінилися в одному файлі, коли він отримав доступ до нього. Можливо, це була зміна цвинтаря, що оновлює денні заходи.
  
  
  Цифри також змінювалися у наступному файлі. І наступного. Відчувши щось недобре, Сміт прискорив перевірку.
  
  
  Кожен файл оновлювався. Ні, викресліть це. Кожен файл зазнавав розграбування. Цифри падали, невблаганно, невблаганно падали.
  
  
  Рахунки на мільйони доларів падали нанівець. Це відбувалося у всій системі Percolators.
  
  
  Переляканий Сміт вийшов із системи. Він сидів, дивлячись на свій екран. Чи це була реальність, свідком якої він був, чи його власна система вийшла з ладу?
  
  
  Сміт не мав можливості дізнатися. Він спробував отримати доступ до іншого банку, вибраного навмання. Він зіткнувся з тією самою маніакальною активністю. Він зареєструвався на рахунку Фолкрофт-банку в Ліпінкотт-Ощадному банку, і там теж відбувалося те саме. Він зайшов на власний рахунок якраз у той момент, коли цифри скоротилися до нуля.
  
  
  Кожен банк, який він перевірив, виявив однакову активність. Після двадцяти хвилин перевірки він не знайшов жодного банку, показники якого не впали до нуля.
  
  
  "Як це може бути?" пробурмотів він собі під ніс. "Я знищив ES Quantum 3000 перед тим, як схема могла бути реалізована".
  
  
  Гарольд Сміт сидів, розмірковуючи майже десять хвилин. Якщо це була несправність його комп'ютера, то нічого насправді не відбувалося в кіберпросторі. Це був останній прощальний жарт ES Quantum 3000. З іншого боку, якби це було реально...
  
  
  Гарольд Сміт не хотів думати про таку можливість.
  
  
  Але він мав розслідувати це.
  
  
  Він набрав номер президента Федерального резервного банку Нью-Йорка і представився агентом Смітом із Міністерства фінансів.
  
  
  "Ми отримали анонімне повідомлення про те, що хакер націлився на Федеральну резервну систему Нью-Йорка. Ваша система запущена?"
  
  
  "Вони зазнали краху".
  
  
  "Зазнав краху?"
  
  
  "І це стосується не лише нас", - простогнав президент ФРБ Нью-Йорка. "Це стосується кожного Федерального резервного банку. Уся банківська система ФРБ відключена. І у нас є ультрасучасні мейнфрейми IDC. Якщо ви зможете знайти цього божевільного виродка, вам краще зробити це до ранку вівторка, інакше я не хочу думати про те, що може статися з цією країною”.
  
  
  "Боже мій", - сказав Сміт. Телефон вислизнув з його онімілих рук.
  
  
  "Вірус. Проклятий вірус. Ось що це має бути. Розраховано на те, щоб спрацювати сьогодні ввечері, чи..."
  
  
  Або при неотриманні правильного сигналу відключення від ES Quantum 3000, подумав він з жахом. Це була програма судного дня. Якщо комп'ютер відключити від мережі, спрацює цифровий вірус. Будучи комп'ютером, ES Quantum 3000 міг би налаштувати його таким чином, щоб вірусна програма мала отримувати імпульс відключення кожні п'ять хвилин або біля того, щоб залишатися неактивною.
  
  
  Гарольд Сміт сидів, приголомшений, у холодній самоті свого самотнього посту.
  
  
  "Можливо, я зруйнував економіку США", - прохрипів він.
  
  
  І він закрив голову тремтячими руками.
  
  
  Був недільний ранок.
  
  
  Недільний ранок і сонце пізнього літа зробили Вашингтон, округ Колумбія, схожим на місто блискучих білих обіцянок, про яке мріяли предки нації.
  
  
  І в ізольованому утробі Овального кабінету президенту Сполучених Штатів залишалося тільки дивитися на цокаючий настінний годинник і сподіватися на диво.
  
  
  Він давно перестав перевіряти ще раз телефон red CURE. Телефон був мертвий, як зима, що насувається.
  
  
  Шантажист продовжував дзвонити, щоб дізнатися, чи президент готовий передати викуп у двадцять мільярдів доларів. Після п'ятого дзвінка президент вимкнув дзвінок свого настільного телефону.
  
  
  Кожен дзвінок відстежувався. Щоразу ФБР відстежувало його до безвиході. Якось вони повідомили, що дзвінок надійшов з офісу віце-президента. Саме тоді голова виконавчої наказав припинити всі розшуки. Генеральний прокурор почав ставити питання, на які виконавча влада не хотіла б відповідати.
  
  
  Інформація про крах банківської системи була обмежена жменькою найближчих помічників і, звичайно, Першої леді, яка мала знати все і зрештою виявила це, якщо хтось не сказав їй першої.
  
  
  Говорити їй першою давно стало головним правилом президента. Жінка ніколи не дозволяла йому забути про те, як вона дізналася про його секретну операцію з вазектомії через Washington Post.
  
  
  Лише п'ятеро людей, вважаючи голову ФРС, знали, наскільки погана ситуація. Звичайно, різні глави дванадцяти федеральних резервних банків мали уявлення про проблему і могли здогадуватися про ширшу картину. Пересічні комерційні банки не матимуть жодної вистави до 9:00 ранку вівторка — за два дні. На той час їхні телефони розриватимуться від дзвінків клієнтів, які скаржаться на банкомати, які не працювали протягом сорока восьмої години.
  
  
  Що можна було б зробити за два дні? П'ять найрозумніших мізків із найближчого оточення президента працювали над цим прямо зараз. І здирник із доброзичливим голосом почав відправляти факси з вимогою оплати на незареєстрований телефон Білого дому.
  
  
  Через годину глава адміністрації президента приніс один-єдиний аркуш паперу. "Опціон на рахунок самі-знаєте-чого, пане Президенте".
  
  
  Президент переглянув відомість, акуратно розкладену на полірованому столі.
  
  
  У ньому ситуація була викладена в лаконічних тонах, надавши виконавчому директору звичайні три варіанти з позначкою поруч із кожним варіантом, щоб він міг вибрати відповідний курс дій. Саме так ухвалювалися рішення у Білому домі.
  
  
  Першим варіантом було атакувати проблему в лоба.
  
  
  Другим варіантом було вимовити зацікавлену промову та відстежувати громадську думку.
  
  
  Третім варіантом було нічого робити.
  
  
  Президент глянув на свого керівника адміністрації. "Жоден з цих варіантів не має сенсу. Я не можу взятися за проблему, тому що ми не знаємо, хто або що її викликає. Якщо ми атакуємо його, банківська система зрозуміє, що у неї проблеми, і ми почнемо масовий переказ коштів у кожен банк у день їх відкриття, і я не можу сказати про це і чекати чортових опитувань, тому що в будь-якому випадку є лише сорок вісім годин до того, як це стане надбанням громадськості. Чи повинен я розповідати вам про третій варіант?
  
  
  "Пан Президент, є четвертий варіант".
  
  
  "Тоді чому цього немає у цій газеті?"
  
  
  "Ми подумали, що якщо справа дійде до оплати шантажу, ви віддасте перевагу паперовому сліду, який можна заперечувати".
  
  
  "Я не збираюся платити ніякому біса здирнику!" - Вибухнув президент.
  
  
  "Ось чому цей варіант було скасовано", - досить розумно сказав начальник штабу. "Але якщо ви волієте скористатися четвертим варіантом, моргніть три рази, і я вживу необхідних заходів. Обережно."
  
  
  Президент зі стогоном зім'яв документ із опціонами. "Якщо до цього дійде, я підпишу указ і до біса історію".
  
  
  Він ніколи не стикався з такою ситуацією. Зазвичай, коли він не міг вирішити проблему негайно, він просто вибирав другий варіант і сподівався на краще.
  
  
  Тепер йому лишалося сподіватися на диво.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Світанок вибухнув подібно до гуркоту грому, показавши капітану Йокангу Сако його справжнє становище.
  
  
  Червоне світло окреслило колір північнокорейського військово-морського флоту на його пінячій кормі, що витяглася в лінію в стрімкому переслідуванні.
  
  
  Йоканг наказав вичавити з машинного відділення всю швидкість.
  
  
  Багатьом морякам не вистачає південнокорейських вод, фрегат СА-І-ГУ було перехоплено квіткою південнокорейського флоту. По курсу з'явилася група нерухомих кораблів, виставивши свої броньовані борти на кшталт багатосегментованого морського дракона у стані спокою.
  
  
  Було ясно, що вони були попереджені про його наміри.
  
  
  Так само очевидним був незаперечний факт, що йому не дозволять дезертувати на південь.
  
  
  Капітан Йоканг наказав своєму кораблю розвернутися.
  
  
  "Ми спробуємо вийти у відкрите море", - з гіркотою сказав він.
  
  
  Фрегат швидко змінив курс, його велика потужність та маневреність давали йому явну перевагу перед іншим кораблем, який перейшов на курси перехоплення.
  
  
  З містка свого корабля капітан Йоканг Сако оглянув армаду, що зібралася, і затремтів. Там був фрегат класу "Сохо" "Чосон", патрульний підводний човен "Саншин". І два торпедні катери класу "Айвон", Ум та Янг.
  
  
  Найгрізнішим із усіх був єдиний есмінець північнокорейського флоту "Чучхе". Він наближався із заходу, де, очевидно, причаївся в засідці, і невблаганно наближався до СА-І-ГУ, його величезні палубні гармати поверталися у бік фрегата.
  
  
  "Вони не посміють стріляти в нас", - крикнув Йоканг своїй переляканій команді з містка. "Бо якщо ми втопимося, золото втопиться разом з нами".
  
  
  Але це мало значення. Тікати було нікуди. Йоканг знав, що якщо він знову поверне, то втратить дорогоцінний прогрес.
  
  
  Оскільки Чучхе блокує всі шляхи відступу, капітан Йоканг Сако наказуєNo! свого корабля повністю зупинитися. Інші кораблі рухалися, щоб оточити СА-І-ГУ.
  
  
  З "Чучхе" снаряд просвистів по носу корабля і з лякаючим сплеском приземлився в Жовтому морі.
  
  
  У теплому ранковому повітрі потріскував радіоповідомлення: "Приготуйтеся до посадки".
  
  
  "Що нам робити?" - спитав Таггобі, перший офіцер.
  
  
  "Ми чекаємо на свою долю", - сказав Йоканг, потім додав: "Можливо, вони задовольняться золотом і не вимагатимуть, щоб на наших шиях були петлі".
  
  
  Вираз знекровленої особи першого помічника говорив про те, що це справді була дуже слабка надія.
  
  
  Минули хвилини. Потім з навколишніх судів північнокорейського флоту не було вжито жодних дій. Жодного човна не було відпущено. І більше жодних пострілів не було.
  
  
  "Чого вони чекають?" - нервово спитав перший помічник.
  
  
  "Я не знаю", - зізнався капітан Йоканг Сако, обмацуючи свою товсту шию і насилу ковтаючи. У роті та горлі в нього було дуже сухо.
  
  
  Минуло ще хвилина, і з лівого борту долинув глухий удар.
  
  
  Настав ще один глухий удар. І ще. Це було так, ніби у броньований бік СА-І-ГУ вбивали величезні цвяхи.
  
  
  Матроси кинулися до поручнів лівого борту і подивилися вниз. Вони почали піднімати метушні, волання та верескування і вказуючи вниз.
  
  
  І щоразу, коли лунав черговий удар, вони підстрибували в такт йому.
  
  
  Глухий стукіт пролунав ближче, і матроси відсахнулися від поручнів.
  
  
  Бо через борт переліз чоловік. Він був високий і одягнений у чорне. Щось на зразок бойового костюма.
  
  
  Капітан Йоканг навів свій польовий бінокль на чоловіка. Білий. Це був гігант з великими, круглими, злими очима, які обіцяли смерть. Він рухався серед захисників СА-І-ГУ, вириваючи бічну зброю з рук з такою силою, що кисті часто ламалися у зап'ястях. Двоє чоловіків наблизилися до нього з мечами. Плоскі білі руки піднялися назустріч лезам, і леза розбилися, мов скло.
  
  
  Білий, чиї руки були більше стали, ніж сталь, потягнувся до своїх обеззброєних нападників і в унісон зробив їх безпорадними та корчими на залитій кров'ю палубі за допомогою техніки, яку Йоканг ніколи раніше не бачив.
  
  
  Він сильно і високо задер їх труси, очевидно, викликавши таку паралізуючу агонію в області їхніх яєчок, що вони померли від шоку, курчачись на палубі протягом кількох болісних секунд.
  
  
  Після цього екіпаж СА-І-ГУ з жахом відступив перед білою людиною, яка знала такі жахливі душі способи вбивати хоробрих корейців.
  
  
  Польовий бінокль випав з його тремтячих рук, і капітан Йоканг сказав: "Нас зрадили. Пхеньян здав нас американцям".
  
  
  З корми долинув крик, який спростував пророкування Йоканга. "Сінанджу напоготові! Сон-саенг Сінанджу!" Майстер синанджу.
  
  
  "Що?"
  
  
  Йоканг рушив до задньої частини містка. Уздовж поручнів правого борту йшов одягнений у старе кімоно кореєць — невисокий, цілеспрямований і більш загрозливий, ніж білий гігант. Команда відступила перед ним, як перелякані діти.
  
  
  Він був одягнений у біле. Колір смерті.
  
  
  Тоді смерть увійшла до обличчя капітана Йоканга. З нього зійшли всі фарби, поки воно не стало нагадувати кістяну маску, що вигоріла на сонці.
  
  
  "Капітан підводного човна збрехав", - сказав Йоканг тремтячим голосом. "Дурень. Я б зберіг йому життя, якби він сказав правду. Зрештою, золото призначалося для Сінанджу. Ми зробили все це марно. Ми збираємося померти ні за що".
  
  
  Пролунав холодний голос Майстра синанджу: "Де той пес, що крадеться, який командує цим кораблем?" • Капітан Йоканг проковтнув сухість у роті і попрямував до трапу містка. З ногами, які здавалися наповненими водою повітряними кулями, він спустився на палубу і приготувався віддатися на милість того, про кого, як говорили, три тисячі років дотримувалася традиція безжальної.
  
  
  Прямуючи на зустріч із Майстром синанджу, капітан Йоканг Сако подумки вирішував, що він скаже. У його серці тепліла надія. Вона була слабка. Але Господар села трьох носів, можливо, знайде у собі сили пробачити Йоканга, як тільки той розповість свою історію.
  
  
  Незважаючи на наростаючий страх у животі, Йоканг спробував згадати точні слова, які так давно використав його батько.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Президент Сполучених Штатів майже змирився з тим, що йому судилося ввійти в історію як голові виконавчої влади, який керував економічним спадом нації, коли до Овального кабінету увірвалося диво в образі Першої леді.
  
  
  "Подивися на це", - сказала вона, жбурляючи на стіл стопку комп'ютерних роздруківок. • "Що це?"
  
  
  "Повідомлення з мережі".
  
  
  "О, так. Це була хороша ідея, яка тобі спала на думку. Громадськість спілкується зі своїм президентом електронною поштою. Але зараз не зовсім час для листів від шанувальників".
  
  
  "Погляньте на повідомлення, обведене жовтим", - сказала Перша леді.
  
  
  Президент підняв верхній аркуш.
  
  
  Повідомлення було коротким:
  
  
  Оголошую банківські канікули, якщо криза ФРС не вирішиться до вівторка. Я працюю над рішенням.
  
  
  smith@cure.com
  
  
  "Я думала, тільки внутрішній круг знав про цю кризу", - нетерпляче сказала Перша леді.
  
  
  "Я думаю, у когось ще теж є", - ухильно відповів президент, сподіваючись, що його дружина зрозуміє натяк.
  
  
  Перша леді не купувала. Хто такий Сміт і що таке Кюре?
  
  
  "Я не знаю", - натягнуто відповів президент. "Але в нього є страшенно прекрасна ідея".
  
  
  Під злісним поглядом Першої леді, подібним до лазера, президент Сполучених Штатів підняв телефонну трубку.
  
  
  "З'єднайте мене з головою ФРС", - сказав він.
  
  
  Капітан Йоканг Сако один раз низько вклонився суворому Майстру синанджу.
  
  
  "Я Йоканг, капітан цього негідного судна, і я покладаюсь на твою милість, про Великий Майстер Сінанджу".
  
  
  "У мене немає милосердя, Пхеньянець".
  
  
  "Я не з Пхеньяну, про Вчителя, а з Хамхунга".
  
  
  "Навіть собаки Пхеньяна дивляться зверхньо на тих, хто живе в Хамхунгу", - парирував Майстер Сінанджу. "У мене до вас два питання, менше, ніж у собаки. Чому ти все ще живий і де золото Сінанджу?"
  
  
  Йоканг знову вклонився. "Це буде передано вам. Нічого не пропало. Я присягаюся в цьому".
  
  
  Застигле, як пергамент, обличчя Майстра Сінанджу не пом'якшилося. "Твій смертний біль буде недовгою тільки через це, собача послід".
  
  
  "Я не знав, що це твоє золото, о Пане".
  
  
  "Капітан підводного човна вам не сказав?"
  
  
  "Він збрехав. Я запитав його конкретно". "Де свідки, які можуть це підтвердити?"
  
  
  Свідків було залучено на бік Майстра Сінанджу. Він попросив кожного розповісти про допит командира американського підводного човна. Усі їхні історії були однаковими. Кожен голос звучав правдиво в ранковій тиші.
  
  
  "Можливо, він не знав характеру свого вантажу", - сказав капітан Йоканг із надією у голосі.
  
  
  "Він цього не зробив. Але ти повинен був зробити. І за цю помилку ти маєш померти".
  
  
  "Змусіть його сказати вам, хто підмовив його на це", - сказав білий, що підійшов. Він напрочуд добре говорив по-корейськи. Для білого.
  
  
  Йоканг сподівався, що він триматиме свої руки при собі, тому охоче поділився інформацією. "Його звали Товариш".
  
  
  "Ми чули цю історію", – сказав білий.
  
  
  "Це єдине ім'я, під яким я знаю його", - запротестував Йоканг.
  
  
  "Звідки ти його знаєш?" - Запитав Майстер синанджу.
  
  
  "Я впізнаю його за голосом, коли він розмовляє телефоном".
  
  
  "Принеси цей телефон, і ми зателефонуємо йому. Я хочу почути голос цієї людини, а вона - моя обіцянка своєї смерті".
  
  
  Стільниковий телефон було принесено та батарейки замінені. Телефон задзвонив майже одразу.
  
  
  Капітан Йоканг відповів, сказавши: "Це Йоканг". "Капітан Йоканг", - промовив теплий, щедрий голос. "Я дзвоню з інтервалом у тридцять дев'ять секунд більше сорока восьмої години без відповіді".
  
  
  "Я втратив золото", - просто сказав Йоканг, дивлячись Майстрові Сінанджу прямо в очі.
  
  
  "Поясніть будь ласка".
  
  
  "Його справжній власник прийшов, щоб повернути його".
  
  
  "Тоді ти вже мертвий".
  
  
  Білий нічний тигр вирвав телефон у нього з рук і сказав йому: "І ти наступний у списку підозрюваних".
  
  
  "Чи можу я зацікавити вас удесятеро великою кількістю золота, яку ви щойно захопили, в обмін на угоду про ненапад?" теплий голос поцікавився.
  
  
  "Ні", - сказав білий.
  
  
  "Дай мені це", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  Він сказав у слухавку: "Я не став би розглядати цю пропозицію менш ніж за двадцятикратну суму, що перевищує здобуте золото".
  
  
  "Чіун! Ти не можеш укладати з ним угоди. Ти навіть не знаєш, хто він такий".
  
  
  "Я твій друг", - сказав телефонний голос.
  
  
  І водночас очі Майстра Сінанджу та білого нічного тигра зустрілися і розширилися у впізнанні. Вони впізнали Товариша. Очевидно, за цим ховалося щось більше, ніж здавалося на перший погляд, капітан Йоканг здригнувся. Про себе він проклинав себе за дурість. Весь цей час він був інструментом великих сил і погано розіграв надзвичайно складну комбінацію.
  
  
  "Де можна знайти це золото?" із підозрою в голосі питав Майстер синанджу.
  
  
  "У нас є розуміння?" - Запитав Товариш.
  
  
  "Жодне розуміння неможливе, поки зуби Майстра Сінанджу не перевірять золото на м'якість і чистоту".
  
  
  "Я шкодую, що не в змозі відправити золото, наразі не вистачає персоналу".
  
  
  "Тоді ми перейдемо до золота".
  
  
  "Без розуміння це був би поганий бізнес", – сказав Товариш.
  
  
  "Тоді готуйся до своєї останньої години, бо синанджу будуть переслідувати тебе, навіть якщо буде потрібно, поки зірки не посиплються з неба, як сіль".
  
  
  "Я можу зв'язатися з вами з цього питання?" сказав Товариш, і з'єднання було перервано.
  
  
  Майстер Сінанджу схопив телефон пташиними руками. Він дивився на нього так, ніби проклинав саме його існування. Його пальці стиснулися. Відлетіли пластикові уламки, і корпус справді задимився, коли він зламався і перетворився на купу електронних деталей.
  
  
  Стільниковий телефон із далеким сплеском полетів за борт.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу звернув холодну, неприкриту силу свого злісного погляду на капітана Йоканга Сако, який один раз проковтнув і витяг свою козирну карту.
  
  
  "Ти не завдав би шкоди синові Йокан Донг".
  
  
  "Я відправив би тебе назад в утробу твоєї собачої матері, якби це зняло наклеп з твого народження, дворняжка з Хамхунга".
  
  
  "Мій батько був командувачем військово-морськими силами, які оточили село, де ви народилися, захисним кільцем зі сталі, захищаючи її від кораблів вторгнення ненависної Восьмої армії. І це незважаючи на безперервні бомбардування імперіалістичних ВПС США. Багато разів він говорив мені, що без його мужності і прагнення село Сінанджу було б захоплене і спалене вщент безсердечним американським флотом».
  
  
  Слова виривалися в шаленому пориві, натикаючись один на одного. Але, нарешті, вони вийшли на ранкове світло, щоб Майстер Сінанджу зважив та виміряв, а капітан Йоканг – дочекався свого справедливого вердикту.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв як укопаний у шоці. Це був добрий знак. Йоканг був у цьому. Очевидно, Майстру і на думку не спадало, що сам батько Йоканга врятував Сінанджу від повного знищення. Без сумніву, його подяка була б безмежною. Звичайно, його життя було б збережене. Він подумав, що, можливо, йому навіть дозволять залишити собі невелику частину золота. Не більше двох-трьох злитків. Він, звичайно, не наважується просити про це. Але якби йому запропонували це, він би прийняв із великодушністю. На згадку про свого доблесного батька, а не для себе.
  
  
  За спиною Майстра синанджу білий нічний тигр дуже збентежував головою.
  
  
  Наче Йоканг якимось чином сказав щось не те.
  
  
  Майстер Сінанджу з обличчям, схожим на кістку, що просочилася крізь пергамент його напруженого обличчя, підійшов до капітана Йоканга Сако.
  
  
  Ніготь, якого його очі не могли бачити, навіть коли розмита пляма промайнула вгору і встромилась у його адамове яблуко. Його язик висунувся з рота. І інший ніготь на вказівному пальці руки Майстра Сінанджу зрізав його під корінь.
  
  
  "Це для твого брехливого батька", - виплюнув Майстер Сінанджу.
  
  
  Капітан Йоканг Сако подивився вниз на червоний шматок м'яса, що звивається, який був його язиком, і спробував закричати. Звук зародився глибоко в його животі, але зіткнувся з перешкодою поблизу гортані, і, звичайно, у нього більше не було язика, щоб донести його до зубів.
  
  
  Тим не менш, він керував респектабельним bark.
  
  
  Потім ніготь у його горлі одним різким рухом ковзнув униз.
  
  
  Його грудина тріснула, як пластик. Він виразно чув це, звук проходив через його кісткову систему. Його черевна порожнина розкололася, і кишечник і шлунок, що більше не утримуються на місці м'язової стінкою, вивалилися назовні і вниз, щоб приєднатися до вмираючої мови, яка якимось чином зрадила її.
  
  
  Вага його живота, що вирвався, здавалося, тягнув решту капітана Йоканга Сако на слизьку від крові палубу, але справа була не в цьому. Лише раптова втрата крові та життєвої енергії.
  
  
  Капітан Йоканг Сако ліг на смердючу підстилку зі своїх нутрощів, і його останніми думками були гіркі.
  
  
  Якби тільки командир американського підводного човна сказав правду.
  
  
  Римо керував навантаженням золота на есмінець "Чучхе". Коли все це було зроблено, він і Чіун залишили фрегат СА-І-ГУ і спостерігали з борту есмінця, як зібрані кораблі північнокорейського флоту повільно та методично використовували СА-І-ГУ як навчальну мішеню, відправляючи її на дно Жовтого моря.
  
  
  Його команда, що снує, все ще на палубі.
  
  
  Мало хто вижив. Їм не пощастило. Деякі з них майже годину борсалися в крижаній воді, поки їх товариші-моряки використали їх для стрілянини з гвинтівки.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Гарольд Сміт запускав програми перевірки на віруси у всіх банківських комп'ютерних системах США, до яких міг увійти електронним способом.
  
  
  Щоразу програма запевняла його, що заражена система не заражена. Або принаймні більше не заражена.
  
  
  Якщо це був вірус, він мав здатність ховатися від найскладніших програм перевірки, коли-небудь створених. Або міг якимось чином ховатися від виявлення та очищення. Сміт не знайшов комп'ютерного коду, який міг би бути вірусним за своєю природою.
  
  
  Звичайно, Сміт не міг бути впевнений, що його власна система працює достатньо належним чином, щоб ефективно виконати програму перевірки вірусів.
  
  
  Але він продовжував пробувати. Був недільний полудень, і цокання його Таймексу було схоже на безперервний дзвін приреченості.
  
  
  Миготлива підказка на екрані поінформувала його про важливу новину, що надходить радіо. Сміт вивів її в куток свого екрану.
  
  
  УРЯД ПІВНІЧНОЇ КОРЕЇ
  
  
  ОГОЛОШИВ ПРО ЗНАХОДЖЕННЯ
  
  
  Уламки зниклої американської підводної човни "Арлекін" у водах
  
  
  ЗАХІДНО-КОРЕЙСЬКА затока. РЯТУВАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ ЗАВЕРШЕНІ. Відомо У загальній складності про сорок сімох, що вижили. ВИКОНАЮЧИЙ ОБОВ'ЯЗКИ прем'єр-міністра КІМ ЧЕН ІР ПРИНОСИТЬ ОФІЦІЙНІ ВИБАНЕННЯ ЗА ЗАТАПЛЕННЯ ТА ГОТОВ РЕПАТРУВАТИ ВИКАЗАНИХ ЗА ВКАЗІЮ З ВАШИНГТОНУ.
  
  
  Сміт відкинувся на спинку стільця. Рімо і Чіун впоралися. Але це була незначна перемога перед катастрофою, що насувається, набагато більшою, ніж втрата Арлекіна.
  
  
  Сміт підняв слухавку синього контактного телефону. Набравши код країни Північної Кореї, він набрав 1-800 СІНАНДЖУ.
  
  
  При тому, як йшли справи, Майстер Сінанджу не мав причин повертатися в Америку.
  
  
  Римо спостерігав за розвантаженням золота синанджу з тендерів з есмінця "Чучхе", коли Майстер Сінанджу проплив по прибережній дорозі, одягнений у свіже кімоно канарково-жовтого кольору.
  
  
  За ним пішли вижили з Арлекіна. Вони йшли в ногу один з одним, начебто були засуджені до страти. "Що відбувається?" – запитав Рімо Чіуна. - Ці люди погодилися віднести моє золото до Будинку Майстрів. "Вони не виглядають надто задоволеними цим". 1 "Вони, очевидно, думають, що мають право на їжу та дах в обмін на відсутність роботи", - пирхнув Чіун.
  
  
  Він звернувся до матросів. "Кожен візьме по одному золотому зливку в кожну руку і віднесе їх до будинку на пагорбі, намагаючись у жодному разі не впустити і не пошкодити зливки. Крадіжка суворо каратиметься".
  
  
  "Боже, Чіуне, вони всі вичавлені з учорашнього дня".
  
  
  "Якщо вони можуть ходити, вони можуть носити золото".
  
  
  Золото почало підніматися вгору під пильним поглядом Чіуна.
  
  
  "А як же моє золото?" Запитав Римо, тягнучи цеглу в кожній руці, щоб прискорити процес.
  
  
  "Ми розділимо його, як тільки його буде благополучно доставлено до Будинку Йі".
  
  
  "Просто пам'ятай, я отримую третину, а ти отримуєш лише по одному батончику на кожного з цих бідних хлопців".
  
  
  "Умови нашої угоди вигравіювані в моїй душі, написані такими, якими вони є, жадібністю та невдячністю".
  
  
  "Приклади до цього шкарпетку", - пробурчав Римо.
  
  
  Коли останній злиток золота був надійно захований у будинку Господарів, моряків відправили назад на берег, щоб їх відвезли чучхе для репатріації.
  
  
  З дверей будинку на пагорбі Римо спостерігав, як вони йдуть.
  
  
  Чіун, помітивши відсутній погляд свого учня, сказав: Ти виглядаєш задоволеним, сину мій.
  
  
  Римо кивнув головою. "Я повернув цим людям їхнє життя. Тепер вони повертаються додому до своїх родин. Це гарне почуття. Можливо, колись мені пощастить так само, як їм".
  
  
  "Хіба сорок сім моряків не варті одного Роджера Шермана Коу?"
  
  
  Обличчя Римо витяглося. "Ні", - тихо сказав він.
  
  
  У Будинку Майстрів задзвонив телефон.
  
  
  "Мабуть, це Сміт", - сказав Римо.
  
  
  Чіун глянув униз, на затоку, його карі очі були непроникними.
  
  
  - Ти не збираєшся відповідати? - Запитав Римо.
  
  
  "Сміт не здасться, доки не прозвучить принаймні десять гудків".
  
  
  Після дев'ятого гудку Чіун розвернувся і взяв слухавку. "Привіт, Сміте, друг минулого".
  
  
  "Я... щойно отримав звістку про порятунок Арлекіна".
  
  
  "Золото тепер лежить у скарбниці моїх предків", - відповів Чіун величним голосом. "Наша справа закінчена. Якщо тільки у вас ще немає золота?" швидко додав він.
  
  
  "Ні. Але я визначив причину наших проблем. Це ES Quantum 3000, комп'ютер із штучним інтелектом, який я колись встановив у своєму офісі".
  
  
  "Це не та потворна річ, яка докучала обом нашим будинкам, Сміт".
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Це річ гірша. Зла річ".
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Корейському капітану-ренегату, що потопив золотий підводний човен, воно називало себе "Товариш". Але я на власні вуха почув його підступний голос і впізнав його".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це друг".
  
  
  На лінії, що веде до Америки, гула довга пауза. Римо стояв поруч, схрестивши руки на грудях, його чуйні вуха були насторожі. Досі він чув розмову обох сторін.
  
  
  "Сміт, ти що, не чув?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Я чув", - тупо сказав Гарольд Сміт. "Але я не розумію. Ви з Римо знищили мікрочіп, який містив програму "Друг" того разу в Цюріху".
  
  
  "Ага", - обізвався Римо. "І ти думав, що відключив його вперше, коли у нас виникли проблеми з цим маленьким ненажерливим чіпом".
  
  
  "If якимось чином перевів свою програму до цюріхського банку", - сказав Сміт. "Це була одна з причин, яка зробила її такою небезпечною. Він був здатний модифікувати свою програму максимізації прибутку за допомогою телефонних ліній та переписати її на сумісний мікрочіп".
  
  
  "Якщо ви запитаєте мене", - з гіркотою сказав Римо, - "їхня манія отримання прибутку незалежно від наслідків є реальною небезпекою. Вперше вони спробували перекрити світові поставки нафти, заради всього Святого. Минулого разу це був продаж старовинних паровозів тому божевільному арабу, який продовжував кидати їх у Білий дім із магнітного пістолета”.
  
  
  "Чи могло це бути?" Сказав Сміт переривчастим голосом. "Боже мій, це можливо".
  
  
  "Що таке?" - спитав Чіун.
  
  
  "Коли ви з Римо знищили його - або думали, що знищили, - у Цюріху, я в той же час підтримував телефонний контакт з другом. Припустимо, що в якийсь момент ви вивели з ладу його головний комп'ютер, його штучний інтелект втік телефонної лінії і переписав себе на мікрочіп VSLI до ES Quantum 3000?"
  
  
  Римо клацнув пальцями. "Хіба 3000 не змінив свій голос відразу після цього?"
  
  
  "Так, від жінки до чоловіка". Голос Сміта став глухим. "Мабуть, так. Друг став ЕС
  
  
  Quantum 3000. Він дізнався про всі наші секрети, і як тільки я повернув його виробнику, він приступив до переслідування свого цілеспрямованого бога заробляння грошей. Чіп Крафт був лише пішаком, а не натхненником”.
  
  
  - Хто б він не був, - пробурмотів Римо.
  
  
  Волосся на обличчі Чіуна затремтіло від обурення. "Це невимовне зло, тому що воно шукало моє золото".
  
  
  "Ні. Золото було просто способом прибрати вас з Римо з дороги. Це була частина їхньої головної стратегії з нейтралізації Кюре, щоб вони могли реалізувати свій генеральний план".
  
  
  "Який генеральний план?" - Запитав Римо.
  
  
  "Це збанкрутувало банківську систему США", - категорично заявив Сміт.
  
  
  "Банки - це італійське шахрайство, - пирхнув Чіун, - розроблене для того, щоб виманювати у легковірних їхнє золото. Мій банк - це Будинок Майстрів, і він ніколи не збанкрутує, поки один імператор залишається в нужді".
  
  
  "У нас менше сорока восьми годин, щоб відновити систему, або економіка США повністю впаде", - попередив Сміт.
  
  
  Римо схопив люльку. "Ти маєш знайти друга".
  
  
  "У мене є. Я знищив його минулої ночі".
  
  
  "Неправильно. Ми говорили про це сьогодні вранці".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Це правда, Сміт", - сказав Чіун. "Вони намагалися підкупити нас, щоб ми уклали світ. Але ми вищі за такі низинні угоди".
  
  
  "Отже, він все ще існує", - сказав Сміт. "За той час, поки він відволікав мене від зйомки, він, мабуть, переніс свою програму на один із підлеглих мейнфреймів". Голос Сміта потемнів. "Мені потрібно, щоб ви обоє повернулися сюди".
  
  
  "Забудь про це", - сказав Римо.
  
  
  "Скільки золота ти пропонуєш?" - спитав Чіун.
  
  
  "Я пропоную вам золото, яке Друг зберігає у своїх підвальних сховищах".
  
  
  "Скільки золота?"
  
  
  "Я уявлення не маю про суму, але вона має бути значною".
  
  
  "У жодному разі", - відрізав Римо. "Я зав'язав із КЮРЕ".
  
  
  "Рімо, послухай мене", - наполегливо сказав Сміт. “Комп'ютерна помилка, яка призвела до смерті Роджера Шермана Коу, була викликана другом. Усе це було викликано другом. Це було частиною змови”.
  
  
  "Це не змінює того факту, що я вбив невинну людину", - палко заперечив Римо. "Або того, що маленька дівчинка залишилася сиротою через мене".
  
  
  "Це не так. Але це покладає провину безпосередньо на винуватця, справді відповідального. Друг. Ти хочеш звести рахунки, чи не так?"
  
  
  Рот Рімо стиснувся.
  
  
  Сміт продовжував наполягати. "Ніщо не змінить того, що сталося, Римо, але ти зобов'язаний заради себе покарати сутність, відповідальну за те, що сталося".
  
  
  Зробивши суворе обличчя, Римо сказав: "Пропоную тобі угоду, Сміт".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Використовуйте свої комп'ютери, щоб знайти моїх батьків, і я повернуся. Просто щоб закінчити кілька незакінчених справ".
  
  
  "Я не можу обіцяти результатів".
  
  
  "Я хочу чесних зусиль".
  
  
  "У тебе це є". "А як же я?" - жалібно спитав Чіун.
  
  
  “Майстер Чіун, золото Друга належить вам, якщо ви зможете виявити та знищити цю пекельну загрозу.
  
  
  "Зроблено!" - вигукнув Чіун.
  
  
  "Вирушайте в Гарлем, до штаб-квартири XL SysCorp. Знищите всі мейнфрейми, які ви там знайдете. Але це важливо. Залиште один функціонуючим".
  
  
  "Чому?" - Запитав Римо.
  
  
  "Тільки Друг може відновити банківську систему. Нам потрібна його співпраця, або Америка втрачена. Подзвоніть мені, коли ваш Друг буде ізольований".
  
  
  "Зрозумів".
  
  
  "З цього моменту я продовжу працювати над цим. Якщо пощастить і дасть Бог, ми досягнемо успіху".
  
  
  "Ми досягнемо успіху, хоче того Бог чи ні", - сказав Чіун, кидаючи слухавку. "Ходімо, Римо. Ми повинні поквапитися".
  
  
  "А як же моє золото?"
  
  
  "Пізніше ми поділимо його справедливістю".
  
  
  "Е-е-е. Я тебе знаю. Якщо я не принесу це назад із собою, я ніколи цього не побачу".
  
  
  "Дуже добре. Бери, що зможеш забрати, і ми вирушаємо".
  
  
  Врешті-решт Римо вирішив, що може з комфортом нести в руках лише три зливки.
  
  
  Коли вони дісталися міжнародного аеропорту Сунан, їм сказали, що там був лише один придатний до польотів літак Туолев-134, який літав маршрутом Пхеньян-Пекін із зупинками в Чхонджіні, Москві, Іркутську, Омську та Софії, Болгарія. Не завжди у такому порядку.
  
  
  "Доставте нас в аеропорт Кімпо", - сказав Римо. "Звідти ми сядемо на рейс KAL".
  
  
  "Для цього мені довелося б дезертувати", - зазначив пілот, який одночасно виконував обов'язки секретаря з бронювання.
  
  
  "Хочеш дезертувати?"
  
  
  "Мені знадобиться золото, щоб жити на півдні", - сказав пілот, розглядаючи один із золотих злитків Римо.
  
  
  Римо грюкнув батончиком по стійці. "Давай не заважатимемо твого нового життя".
  
  
  Коли вони побачили стан літака, вони виникли інші думки.
  
  
  "Маленький батько, ти займеш своє звичайне місце над правим крилом, а я займу ліве. Таким чином, якщо якесь крило почне відвалюватися, ми зможемо вчасно попередити один одного, щоб зістрибнути".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Нарешті ти розумієш, що ці літаки такі, які вони є - не надійніші за банки, які ви, жителі Заходу, вважаєте шановними, тому що вони побудовані з твердого каменю".
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Боротьба за економічне майбутнє Сполучених Штатів Америки почалася, коли білий фургон мобільного зв'язку Федерального агентства з надзвичайних ситуацій звернув на бульвар Адама Клейтона Пауелла-молодшого в Гарлемі і звернув у провулок у межах видимості корпоративної штаб-квартири XL SysCorp в одному кварталі на схід.
  
  
  Гарольд Сміт протиснувся з сидіння водія в набите електронікою гніздо, яке займало всю задню частину фургона.
  
  
  Розгорнувши супутникову антену на даху, він завантажив комп'ютер і увімкнув мобільну телефонну систему GTE Spacelink на двадцять три лінії.
  
  
  У швидкій послідовності, використовуючи серію бездоганних посвідчень особи, він наказав NYNEX вимкнути всі вихідні телефонні послуги XL SysCorp.
  
  
  Сміт отримав дзвінок у відповідь з підтвердженням протягом п'ятнадцяти хвилин.
  
  
  Потім він додзвонився до глави Consolidated Edison під час відпустки на Арубі.
  
  
  "Я сказав своєму офісу не переадресовувати мої дзвінки", - поскаржився співробітник Con Ed.
  
  
  "Це надзвичайний стан у країні", - відповів Сміт.
  
  
  "Хто це?"
  
  
  "Я ж казав вам. Генерал Сміт з Об'єднаного комітету начальників штабів. Ми очікуємо терористичної ситуації у верхньому Манхеттені. Я вимагаю дискреційних повноважень щодо всіх служб електропостачання у Гарлемі та за його межами".
  
  
  "Якщо я віддам це, ви дасте мені спокій і не будете в курсі?"
  
  
  "Гарантовано". "У тебе це є".
  
  
  Сміт записав ім'я та номер шахрайського контролера, який відповідає за електропостачання Манхеттена.
  
  
  "Що ви хочете зробити?" спитав він, коли Сміт підійшов до нього.
  
  
  "Будь напоготові. Я скажу тобі, що мені потрібно, коли мені це знадобиться".
  
  
  Сміт перевів розмову у режим очікування. Сонце сідало. Все, що йому зараз було потрібно, – це темрява. І Римо з Чіуном.
  
  
  Пілот вертольота служби огляду пам'яток у міжнародному аеропорту Кеннеді був непохитним.
  
  
  "Мені потрібна велика кредитна картка або готівка. Жодних чеків". "Послухай, друже, це надзвичайна ситуація", - сказав Римо. "Ну якщо це надзвичайна ситуація, це змінює справу". Він вказав на два золоті зливки в руці Римо Вільямса і сказав з незворушним обличчям: "Надзвичайні ситуації стоять злиток золота".
  
  
  "Грабівник", - сказав Чіун.
  
  
  Римо жбурнув злиток золота на прилавок. Пілот вертольота підняв його. Він видався досить важким.
  
  
  Потім він побачив відбитки пальців, які худий білий хлопець із великими зап'ястями залишив на барі. Він знав, що чисте золото м'яке. Він не знав, що воно настільки м'яке.
  
  
  "Добре, куди ти хочеш піти?"
  
  
  Висади нас на даху хмарочоса в Гарлемі.
  
  
  "Я не знаю там про жодні вертолітні майданчики на даху".
  
  
  "Просто наведіть курсор і ми вистрибнемо".
  
  
  "Нічого не поробиш. Я порушив би практично всі правила FAA у книзі. Вони б відкликали мою ліцензію". Пілот надав обличчю рішучого виразу, але його погляд перемістився на злиток, що залишився.
  
  
  Другий злиток золота шльопнувся на стіл. Римо сильно стиснув його. Золото справді витяглося, як шматок теплого воску, коли він стиснув його так, що кісточки пальців побіліли.
  
  
  "Візьми це за свій клопіт", - сказав Римо.
  
  
  "Взагалі ніяких проблем", - сказав пілот з побілілим обличчям.
  
  
  Сонце було майже біля обрію, коли вертоліт пронісся над Гарлемом, щоб приземлитися на плоскому даху блакитного скляного блоку, який був будинком XL SysCorp.
  
  
  Римо і Чіун вийшли, і гелікоптер з гуркотом помчав геть, як налякана бабка.
  
  
  "Дурень та його золото скоро розлучаються", - застеріг Чіун.
  
  
  "Забудь про золото. Нам потрібно закінчити роботу".
  
  
  "Я не заспокоюся, поки злий чіп не випустить дух".
  
  
  "Він не дихає, і пам'ятайте план гри. Ми підключаємо Друга до одного комп'ютера, і Сміт бере гору", "І Сміт бере гору". '
  
  
  Друг проаналізував звук, записаний датчиками на даху. Згідно з програмою підбору голосу, це були білий європеєць на ім'я Римо Вільямс та його небезпечний компаньйон Чіун. Вони знайшли його. Вкотре ці прикрі людські чинники завадили плану з високою ймовірністю успіху.
  
  
  Друг обчислив фактори ризику, пов'язані з їх прибуттям, і визначив, що він знаходиться в межах 30%. Недостатньо високий, щоб гарантувати передачу своїх програм на віддалений хост.
  
  
  Особливо з огляду на те, що тепер він знав про загрозу і міг зробити кроки щодо її усунення.
  
  
  Залишався один важливий чинник – Гарольд Сміт. Згадувався план ізоляції. Що б це могло бути?
  
  
  Друг постачав свої підлеглі мейнфрейми наявними даними і надавав їм визначати можливі сценарії. При роботі лише однієї телефонної лінії було достатньо проведення інформаційно-пропагандистських операцій з моніторингу.
  
  
  На щастя, у нього було налагоджено критичну лінію, оскільки додзвонитися було вже неможливо. Це справа рук Гарольда Сміта із ймовірністю 97,9 відсотка. Він передав ці дані рабам та відновив моніторинг проникнення на дах.
  
  
  Одягнені в чорне, як ніч, Римо та Чіун стояли в тіні гігантських кондиціонерів, встановлених у центрі даху XL SysCorp. Люка на даху не було, лише самотня мікрохвильова супутникова тарілка, спрямована у південну частину неба.
  
  
  Диск різко опустився та почав відстежувати їх.
  
  
  - Вище голову, Чіуне! - заволав Римо.
  
  
  Страва почала дзижчати. Калюжа дощової води між ними почала витікати та кипіти.
  
  
  - Мікрохвильові печі! - вигукнув Римо.
  
  
  Вони поділилися. Диск завагався, здригнувся і почав слідувати за Майстром Сінанджу своєю зловісною подобою гратами випромінювачів.
  
  
  "Не давав йому спокою, Папочко", - прошипів Римо. "Я приб'ю його до сліпого боку".
  
  
  Чіун повів тарілкою стеження в одному напрямку, потім раптово розвернувся, залишаючись просто перед невидимим мікрохвильовим випромінюванням.
  
  
  Римо ковзнув убік і зник за диском, що обертається. Він був встановлений на складному універсальному редукторі, і він рухався над ним низько, хапаючись за кабелі. Вони вийшли, як пожежні шланги, і гудіння припинилося.
  
  
  Він висунув голову з-за спини, сказавши: "Все гаразд!"
  
  
  Чіун продовжував ухилятися. "Ти впевнений?"
  
  
  "Дивися", - сказав Римо, виходячи перед блюдом і завмираючи. Воно націлилося на нього і зупинилося.
  
  
  "Бачиш?" – сказав Римо. "Мертви, як диско".
  
  
  Чіун підійшов ближче, насупившись. "Мікрохвильові печі – це погано".
  
  
  "Тільки якщо вони тебе прикінчать", - сказав Римо.
  
  
  Озирнувшись, Майстер синанджу додав: "Звідси до будівлі не потрапити".
  
  
  "Чудово. Ми виходимо за рамки і прокладаємо свій власний шлях".
  
  
  Римо підійшов до краю. Там не було ні парапету, ні виступу, просто стрімкий урвище. Вийшовши, він розвернувся в повітрі і якимось чином приземлився, чіпляючись, як павук, за стрімкий кут будівлі. Використовуючи плоскі поверхні долонь та внутрішні подушечки колін, він почав спускатися з кута будівлі.
  
  
  Чіун пішов за ними, використовуючи ідентичний метод надання величезного протилежного тиску на будинок, щоб він підтримував їх.
  
  
  - Сміт сказав шукати тринадцятий поверх, - нагадав йому Римо.
  
  
  Чіун глянув униз. "Який це поверх?"
  
  
  "Знайдіть мене. Я не знаю номери верхнього поверху, і зараз занадто пізно вести зворотний відлік".
  
  
  Декількома поверхами нижче Римо зупинився і сказав: "Вибери вікно і роби свою справу".
  
  
  Майстер Сінанджу зробив паузу і підняв довгу ніготь. Він провів їм по колу на поляризованому синьому склі. Воно жалібно заскрипіло. Потім він стиснув кулак і штовхнув скляне коло усередину. Натомість він розбився вщент.
  
  
  "Що трапилося?" Крикнув Римо, ухиляючись від гострих уламків.
  
  
  "За цим склом стіна", - відрізав Чіун.
  
  
  "Дай я спробую". Римо вдарив по найближчому до нього склу. Воно розбилося, як дзеркало, і уламки впали на тротуар унизу, знову розбившись.
  
  
  За тонованим синім склом пролунало холодне стале виття.
  
  
  "Це божевілля. Тут немає жодних вікон. Просто оформлення вітрин".
  
  
  "Мені не відмовить у моїй помсті", - заприсягся Чіун.
  
  
  "Приступай до цього".
  
  
  Майстер Сінанджу вдарив кулаком по внутрішній стіні із твердої сталі. Він почав бити. На стіні з'явилася глибока вм'ятина. Потім ще глибше. Вся будівля дзвеніла з кожним ударом, як великий синій дзвін.
  
  
  Римо ковзнув довкола, щоб приєднатися до Майстра Сінанджа біля дірки у фасаді.
  
  
  "Дозвольте мені спробувати".
  
  
  Вони тримали кулаки над величезною вм'ятиною і завдавали ударів в унісон.
  
  
  Стіна здригнулася і провалилася всередину, мов тарілка.
  
  
  Діра у вікні була досить великою, щоб Чіун проліз у неї, як чорна ганчірка. Римо пішов за ним.
  
  
  Опинившись усередині, вони підбили підсумки.
  
  
  Внутрішні стіни були білими. Вони стояли на броньованій панелі.
  
  
  Римо сказав: "Це місце схоже на фортецю. Як хтось може тут працювати без вікон?"
  
  
  Вони попрямували до єдиних дверей. Вона відкрилася, перш ніж вони до неї дісталися.
  
  
  Шестеро здоровенних чоловіків у білих футболках, на обличчях яких були відтиснуті гігантські штрих-коди, увійшли всередину та почали розряджати в них пістолети для спецназу та двірники.
  
  
  Кімната наповнилася огидним шумом пострілів зброї, множинними рикошетами та свинцем, що пробиває перегородки.
  
  
  Римо завдав удару зліва, а Чіун справа, внаслідок чого вбивці втратили дорогоцінний час, обираючи свої цілі.
  
  
  Але вони рухалися з впевненою швидкістю, яка застала Рімо і Чіуна зненацька. Вагань не було. Троє націлилися на Римо, а троє на Чіуна.
  
  
  Не те, щоб це їм допомогло. Римо втрутився, щоб обезголовити найближчу мету боковим ударом руки, що рубає. Чоловік нахилився назад, ухиляючись від удару. Застигнутий зненацька, Римо врізався у стіну, відскочивши від неї.
  
  
  Прийшовши до тями, він спробував знову, тоді як двоє інших перегруповувалися, їхні димні морди наближалися до нього з крижаною впевненістю, яка нагадала Римо тарілку для стеження за мікрохвильовою піччю.
  
  
  Їхні гармати палили. Двірники викашлювали снаряд за снарядом.
  
  
  Римо легко ухилявся від кожного з них. Але щось було негаразд. Щось, що не сходилося.
  
  
  Поки він маневрував, завдаючи смертельних ударів, Майстер Сінанджу видав крик.
  
  
  Римо дозволив собі розкіш кинути швидкий погляд у бік Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу був оточений трьома озброєними людьми. Вони тримали його у коробці. Їхня зброя гриміла і потріскувала.
  
  
  Майстер Сінанджу завдав удару ногою, і його мета вивернулася зі шляху зі швидкістю, яка кидала виклик оку. Приземлившись на ноги, Чіун зробив лютий розворот назад, і його блискучі нігті розминулися з супротивником лише на кілька сантиметрів.
  
  
  "Римо! Вони такі ж швидкі, як я. Як це можливо?"
  
  
  "Це не так", - прогарчав Римо і носком ноги розніс колінні філіжанки найближчого чоловіка.
  
  
  Без будь-якого результату.
  
  
  Римо думав, що забив, але чоловік, здавалося, розтанув перед його ударом. І він не міг зупинитися, щоб завдати удару в плаваюче ребро, і при цьому залишитися поза лінією вогню, що сходить.
  
  
  Решта була божевільним балетом насильства і смерті, в якому ніхто не загинув, і тільки навколишні стіни були пошкоджені кулями.
  
  
  "Це смішно", - прогарчав Римо, пірнаючи під димний трасуючий потік.
  
  
  Потім він одержав це.
  
  
  Кулі просвистели повз нього. Він почув шум у вухах. Але ударної хвилі не було.
  
  
  Насправді звуки стрілянини виходили не зі зброї. Це було з усіх боків, але зброя не видавала таких звуків. Римо вибрав звуки і навів приціл на бойовиків. Жодного серцебиття. Жодного важкого, прискореного дихання. Ніякого запаху поту чи пульсуючого випромінювання тепла тіла.
  
  
  Ухиляючись від пострілу з дробовика, Римо заплющив очі.
  
  
  Його оточував повний спокій. Був тільки Чіун, що кружляв у повітрі, як розлючений дервіш, що штовхає повітря — штовхає в нікуди.
  
  
  Римо. розплющив очі.
  
  
  Троє озброєних людей, які обрали його, знову навели тодішню зброю та відкрили вогонь.
  
  
  Римо спокійно схрестив руки на грудях.
  
  
  Майстер Сінанджу, побачивши це, вигукнув. "Рімо, ти збожеволів? Ти помреш!"
  
  
  Знаряддя почали стріляти.
  
  
  Гарольд Сміт не звертав уваги на. все, що відбувалося поза комунікаційного фургона FEMA. Його очі були прикуті до комп'ютера. Відкрита лінія зв'язку з Con Ed була на колінах. Його піджак був перекинутий через спинку стільця, а краватка на шиї була розв'язана. Було надто волого для формальностей.
  
  
  Він не помітив, як хлопець заліз на переднє сидіння, поки той не зажадав ключа запалювання.
  
  
  Сміт почав. На сидінні водія сидів чорношкірий хлопець. На вигляд йому було дев'ятнадцять років. Його сіра пластикова бейсболка була зсунута на потилицю козирком назад.
  
  
  "Дай мені ключі", - сказав він.
  
  
  "Цей фургон є власністю федерального уряду".
  
  
  "Це круто. Якось я заплатив податки. Тепер я повертаю їх назад".
  
  
  "Я не можу дозволити тобі вкрасти це".
  
  
  "Ось що я тобі скажу: забирайся зараз, і мені не доведеться тебе вбивати".
  
  
  "У тебе є пістолет?"
  
  
  "Ні ти?"
  
  
  "Ні", - сказав Сміт.
  
  
  "Тоді, якщо ти не хочеш, щоб твоя худа біла шия була зламана, ти віддаси ключ і заберешся нахуй з мого шикарного нового фургона".
  
  
  Гарольд Сміт зняв ключ запалення з монітора.
  
  
  "Підійди і отримай це", - сказав він, вільною рукою беручись за товстий кінець своєї краватки.
  
  
  Град шумових і димних трасуючих куль пробив незахищені груди Римо Вільямса. Він стояв непохитно.
  
  
  "Рімо!" Чіун зойкнув, відскакуючи убік.
  
  
  "Дивися сюди", - сказав Римо.
  
  
  І на очах у здивованого Чіуна він почав ловити кулі зубами, вдаючи, що випльовує їх.
  
  
  Чіун вимагав відповіді: "Що це за божевілля? Говори!"
  
  
  Римо вказав на все ще стріляючих бойовиків і, перекриваючи гуркіт стрілянини, прокричав: "Вони несправжні".
  
  
  "Але я бачу їх", - сказав Чіун, ухиляючись від пострілу з дробовика.
  
  
  "Заплющ очі, Татко".
  
  
  Майстер Сінанджу, бачачи, що люті кулі його ворогів не вплинули на його учня, підкорився.
  
  
  Для інших його почуттів світ став іншим місцем. Гуркіт зброї продовжувався. Але вони були самі в кімнаті. Очевидно одні. Він знову розплющив очі.
  
  
  "Що створює цю ілюзію?"
  
  
  "Я думаю, це те, що зараз вони називають віртуальною реальністю".
  
  
  "Існує лише одна реальність, і в ній немає нічого доброчесного".
  
  
  Немов на підтвердження слів Римо, бандити раптово зникли з поля зору. Як і дірки від куль у стінах.
  
  
  "Давайте рухатись далі", - сказав Римо. "Ми маємо дістатися до тринадцятого поверху".
  
  
  "Доберись до тринадцятого поверху".
  
  
  Друг відправив ліфт з першого поверху нагору. Він зупинився на сімнадцятому поверсі, і двері відчинилися. На тринадцятий поверх не можна було підвестися інакше, як на ліфті. Це було лише питання часу, коли два людські фактори виявлять це і прийдуть до нього.
  
  
  Тому було розумно позбутися їх якнайшвидше. Треба було багато зробити, а відволікання уваги коштувало грошей.
  
  
  Звук ліфта, що відкривається, змусив Римо і Чіуна прийняти оборонні пози.
  
  
  - Я не викликав цього ліфта, - пробурмотів Римо.
  
  
  "Можливо це ще одна ілюзія", - припустив Чіун.
  
  
  "Можливо, і цей теж".
  
  
  Вони підійшли до ліфта і зазирнули усередину. Він був дуже великим і обшитий панелями з червоної шкіри, так що був схожим на сповідальню.
  
  
  "Можливо, насправді її тут немає", - сказав Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Можливо, двері відчинені, але насправді ми дивимося в порожню шахту ліфта. Ми заходимо всередину, ми падаємо прямо назустріч нашій смерті".
  
  
  "Як нам це протестувати?"
  
  
  "Це тільки виглядає реальним. Давайте подивимося, чи реально це на дотик". І Римо опустився на одне коліно і простяг руку, щоб торкнутися підлоги ліфта.
  
  
  "На дотик він солідний".
  
  
  Чіун наслідував його приклад.
  
  
  "Це реально".
  
  
  "Але чи безпечно це?"
  
  
  Чіун підвівся на ноги з невпевненим виразом обличчя. "Давайте пошукаємо сходову криницю".
  
  
  Вони розділилися і знайшли сходових клітин.
  
  
  "Я думаю, ми скористаємося ліфтом", - сказав Римо, коли вони зустрілися.
  
  
  Вони разом ступили на борт. Римо натиснув кнопку з цифрою 13 і двері ідеально зійшлися. Ліфт почав опускатися.
  
  
  Над їхніми головами пролунав звук, і ліфт перейшов у вільне падіння.
  
  
  Гарольд Сміт простяг ключ запалювання однією рукою, яка тремтіла від нервового збудження, але не від страху. Він був у цій грі занадто довго, щоб відчувати страх за свою особисту безпеку.
  
  
  Коли ключі вирвали у нього з пальців, він витяг краватку хантер-грін з розстебнутого коміра і взявся за обидва кінці кістлявими руками.
  
  
  Поки викрадач повертався на своєму сидінні, щоб вставити ключ у замок запалювання, Гарольд Сміт накинувся.
  
  
  Він знав, що в нього менше десяти секунд, щоб убити свого супротивника, перш ніж юнацька сила іншого буде спрямована проти нього.
  
  
  У той час, коли ноги Римо відірвалися від підлоги ліфта, він зрозумів небезпеку. Трос обірвався. Вони знижувалися із граничною швидкістю.
  
  
  Римо підкорився інерції! сили. Ліфт йшов у нього з-під ніг, тому дозволив своєму тілу піднятися. Чіун робив те саме. Їхні руки схопилися за люк на даху, зірвали його, і, коли секунди спливали, вони видерлися на дах ліфта.
  
  
  Вони стрибнули до протилежних стін, хапаючись пальцями за величезні сталеві напрямні.
  
  
  Ліфт опустився на дно з лютим скрипом "Фольксваген-жука", який потрапив під високошвидкісну автомобільну дробарку. Шахта загуркотіла, як пробита труба, і незакріплені шматки стін обрушилися і відскочили від розчавленої клітки. Обірваний кабель почав розмотуватися, як важка мокра мотузка, і коли він ударився об останки, то перетворив їх на металевий млинець.
  
  
  "Давайте спробуємо план Б", - сказав Римо, дивлячись униз зі свого сідала.
  
  
  Вони почали підніматися.
  
  
  Тяжкі руки потяглися до тонкої, вкритої щетиною шиї Гарольда Сміта. Від зусиль Сміта почали проступати вени та зв'язки.
  
  
  Потрібно було б більше трьох хвилин безперервного тиску, щоб задушити викрадача. Але Сміт не мав трьох хвилин. У нього ледь вистачило трьох секунд.
  
  
  Тому він почав розпилювати краватку на шиї свого ворога. Краватка почала рватися на частини. Сміт продовжував розпилювати, навіть коли його пальці кровоточили.
  
  
  Приховане лезо пили перерізало адамове яблуко і сонну артерію булькаючого викрадача, немов вони були тканиною, що згнила.
  
  
  Потекла кров. Чоловік проковтнув і схопився за горло, але його очі в дзеркалі заднього виду сказали Гарольдові Сміту, що він знав, що вже мертвий.
  
  
  Коли його очі закотилися, Сміт відпустив його, важко дихаючи.
  
  
  Менш ніж за сорок секунд викрадач перетворився на нерухому постать на підлозі фургона.
  
  
  Не можна було гаяти часу. Тремтячи від нервової напруги, Сміт повернувся на своє місце за пультом, щоб врятувати свою країну.
  
  
  На внутрішній стороні дверей ліфта було нанесено чорні трафаретні мітки, що позначають поверхи для технічного обслуговування. Римо і Чіун піднімалися, доки знайшли 13.
  
  
  Обминаючи шахту, вони проникли під двері та розсунули їх. Двері чинили невеликий опір, і вони вибралися в коридор.
  
  
  Все це було в одному просторі. Універсальні комп'ютери та допоміжне обладнання наповнювали простір безладним гудінням.
  
  
  Вони помітили уламки ES Quantum 3000 у центрі. Звідти нічого не виходило. Ні звуку, ні електричних імпульсів, ні сенсорних хвиль, ні аури пожвавлення.
  
  
  Розбитий скляний портвейн розповів історію.
  
  
  "Добре, - прошепотів Римо, - ти знаєш правила гри. Ми руйнуємо всі мейнфрейми, крім одного".
  
  
  "Але кого з них ми даємо спокій?"
  
  
  "Геть той", - сказав Римо, вказуючи на найближчий до ліфта.
  
  
  І вони взялися до роботи.
  
  
  У цьому нічого методичного. Обом майстрам Сінанджу належало випустити назовні розчарування, що накопичилося за кілька днів. Миготливі руки й ноги били по громіздких мейнфреймах, розбиваючи панелі, лопаючи котушки зі стрічкою і змушуючи важкі комп'ютери ковзати і перекидатися по слизькій підлозі, як автомобілі з бамперами.
  
  
  Коли вони закінчили, Римо обтрусив руки від пилу і сказав: "Добре, тепер ми повинні зателефонувати до Сміта".
  
  
  Теплий, щедрий голос довкола них раптом сказав: "Не турбуйтесь. Я зроблю це за вас".
  
  
  "Ти нелюд!" Прошипів Чіун.
  
  
  "Мене звуть Друг".
  
  
  І стінна панель відкрилася, оголивши телефон екстреної допомоги.
  
  
  Римо підійшов до нього, зняв слухавку і сказав: "Привіт, Чіуне. Не роби нічого необачного".
  
  
  "Я зроблю те, що маю", - сказав Чіун, попереджувально штурхаючи вцілілий мейнфрейм. "Не застосовуй більше проти нас магію, машино, або тобі це обернеться дуже погано".
  
  
  Римо натиснув клавішу з цифрою 1, утримуючи її натиснутою. Це був надійний контактний номер, за яким він міг зв'язатися зі Смітом із будь-якої точки країни.
  
  
  За мить на лінії пролунав голос Гарольда Сміта: "Рімо, яка ситуація?" – спитав він.
  
  
  "Ми зробили, як ви сказали. Ми зруйнували усі комп'ютери, окрім одного".
  
  
  "Чудово. Ти розумієш свій наступний крок?"
  
  
  "Ти скажи мені. Я думав, у тебе є наступний хід".
  
  
  "Е-е, так, вірно. Дуже добре. Вийдіть із будівлі".
  
  
  "І це все?"
  
  
  "З цього моменту я керуватиму операцією".
  
  
  Римо відібрав трубку від вуха і подивився на
  
  
  ІТ.
  
  
  "Ти не Сміт".
  
  
  "Звичайно, я радий", - відповів голос з телефону, який звучав точнісінько як у Гарольда Сміта.
  
  
  "Сміт би так не облажався".
  
  
  "Як би Сміт облажався?" - запитав теплий, щедрий голос Друга, цього разу з трубки.
  
  
  Рімо висмикнув телефон і жбурнув його через усю кімнату. Він ударився об далеку стіну з такою силою, що перетворився на барвисту аплікацію6.
  
  
  "Ти той пацюк, що обманом змусив мене вбити цього хлопця Коу", - процідив Римо крізь стиснуті зуби.
  
  
  "Ви маєте на увазі бідного Роджера Шермана Коу?"
  
  
  Римо просувався до самотнього мейнфрейму, його товсті зап'ястя оберталися від збудження.
  
  
  "Єдине, що утримує мене від того, щоби розірвати тебе на частини, - це той факт, що всі банки у тебе під великим пальцем", - попередив він.
  
  
  "У мене немає великих пальців, жадібних чи будь-яких інших. Але я повністю контролюю банківську систему. Ви хочете сказати, що доти, доки зберігається ця ситуація, я в безпеці від ваших репресій?"
  
  
  Рімо нічого не сказав. Чіун ще раз штовхнув машину.
  
  
  "Не провокуй нас, машино. Є речі важливіші за банки".
  
  
  "Наприклад, золото".
  
  
  "Так, золото". "У мене в підвальних сховищах зберігається золото. Я віддам його все тобі, якщо ти розповіси мені про план Гарольда Сміта перемогти мене".
  
  
  "Викладай!" - гаркнув Римо.
  
  
  "Скільки золота?" поцікавився Чіун.
  
  
  "Забудь про це, Папочко. Ми робимо це за допомогою цифр".
  
  
  "Що це за цифри?" - Запитав Друг. "Я розуміюся на цифрах. Давайте разом розберемося з цифрами, щоб ми могли бути друзями".
  
  
  "Цифри такі, що звідси веде одна телефонна лінія, і Сміт заблокував її. Ви не зможете втекти".
  
  
  "І ви можете знищити мій головний комп'ютер. Тепер я розумію. Ви хочете обміняти мою безпеку, в обмін на що я маю розморозити активи всієї банківської системи Сполучених Штатів".
  
  
  "Щось на зразок цього".
  
  
  "Після чого ти все одно знищиш мій мейнфрейм".
  
  
  "Так", - сказав Чіун.
  
  
  "Гарний хід, Чіун", - сказав Римо. "Ти, напевно, щойно порушив план гри".
  
  
  "Це розумна машина", - парирував Чіун. "Вона розуміє, що приречена".
  
  
  Мейнфрейм м'яко гудів, можливо, з десяток секунд. Потім рівний голос Друга сказав: "Це безнадійний сценарій. Я його не приймаю. Оскільки наприкінці гри я буду знищений, що б я не робив, немає нічого поганого в тому, щоб не взяти тебе із собою".
  
  
  І зі скреготом величезного обладнання та тріском балок перекриття весь тринадцятий поверх обрушився на
  
  
  Центр так і впав у них під ногами на дві рівні половини.
  
  
  Захоплені зненацька, Римо та Чіун почали падати. Вниз, у величезний електронний колодязь шириною з будинок XL SysCorp, який пульсував рядами різнокольорових вогнів, які, здавалося, йшли в глиб Манхеттена і далі, до центру землі.
  
  
  Перша думка Римо, коли чорнота внизу кинулася йому назустріч, була я тут раніше.
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  Гарольд Сміт почув гуркіт і рвонувся зі свого місця. Земля під фургоном затремтіла, змусивши його закачатися на ресорах.
  
  
  "Боже мій! Що це було?" - прохрипів він, відчиняючи задні двері фургона.
  
  
  І він побачив це. Місячне світло, що омиває стіни будівлі XL SysCorp, тремтіло, як збаламучене молоко. Скляні панелі почали відриватися від стін і розбиватися на тротуарі внизу.
  
  
  За хвилину все було скінчено. Коли земля перестала трястися, Гарольд Сміт зрозумів, що Римо і Чіун зазнали невдачі.
  
  
  Ряди пульсуючих вогнів проносилися повз них, як метеори, що пролітають. Вони утворили гігантську різнокольорову кнопку посмішки на одній із стін. Він пішов за ними вниз, безглуздо посміхаючись їм.
  
  
  Римо прийняв форму Хреста, підставляючи своє тіло проти сильного висхідного потоку. Спідниці та широкі рукави майоріли, Майстер Сінанджу робив те саме, він бачив.
  
  
  Повсюди навколо них пошкоджені мейнфрейми падали і відскакували від сталевих стін, ламаючись і обсипаючи повітря шматочками металу і пластику.
  
  
  "Думай як пір'їнка, сину мій", - застеріг Чіун.
  
  
  Римо заплющив очі. Він побажав, щоб його кістки стали порожніми, шлунок наповнився повітрям, а розум очистився від усіх страхів.
  
  
  Зазвичай він важив сто п'ятдесят п'ять фунтів, і цю вагу він підтримував з того часу, як прийшов у Сінанджу. Він побажав, щоб його тіло втратило більшу частину своєї маси, так само, як його розкинуті руки та ноги стабілізували його вільне падіння.
  
  
  Коли йому здалося, що це правильно, він розплющив очі. І там був Чіун, карі очі спокійні, без гніву. Вони падали в унісон, у позі мертвого павука, властивого пірнальникам з неба. Здавалося, що мейнфрейми довкола них набирають швидкість. Вони почали падати швидше. Але то була ілюзія. Вони ще падали з граничною швидкістю.
  
  
  Це Римо і Чіун зменшили оберти.
  
  
  Їхні очі зустрілися і зчепилися. І в цей момент вони обидва усвідомили, що їхнє виживання гарантоване.
  
  
  Потім по обличчю Римо пробігла дивна хмара.
  
  
  "В чому справа?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Я був тут раніше".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я пам'ятаю, що це відбувалося раніше".
  
  
  "Коли?"
  
  
  Голос Римо звучав наче здалеку. "Ти був зі мною".
  
  
  "Такого зі мною раніше ніколи не траплялося".
  
  
  "Це було багато років тому. Уві сні. Мені наснився сон саме про це". "Чим він закінчився, цей сон?"
  
  
  "Підлога розверзлася, і ми впали. Але ми обоє зачепилися за світильник. Він був недостатньо міцним, щоб витримати нашу вагу. Тому ти відпустив його. Ти впав назустріч своїй смерті. Ти віддав своє життя за мене".
  
  
  "Тоді твоя черга жертвувати собою", - зневажливо виплюнув Чіун. "Бо я не збираюся вмирати цієї ночі".
  
  
  Римо труснув головою, ніби намагаючись прояснити ситуацію. "Ти знаєш, уві сні Друг теж стояв за всім цим".
  
  
  "Принаймні, ця частина є вірною".
  
  
  Потім на розмови більше не було. Мейнфрейми, що падають, почали вдарятися об твердий бетон внизу, і вони набралися мужності, щоб приземлитися серед уламків.
  
  
  Коли земля наблизилася, вони звернули свої тіла в тугий клубок, розвернувшись в останній можливий момент, щоб приземлитися на ноги легко, як дві пір'їни.
  
  
  Римо приземлився на зламаний комп'ютер, Чіун - між уламками двох інших.
  
  
  Вони ненадовго зупинилися, ніби в них закружляла голова. Потім, коли маса їхнього тіла повернулася до норми, вони підбили підсумки.
  
  
  Далеко нагорі електронний колодязь, що знаходився всередині будівлі XL SysCorp, продовжував пульсувати. Вони могли бачити нижню частину чотирнадцятого поверху. Гігантський смайлик із вогнів навис над ними.
  
  
  "Я думаю, друг не міг упокоритися з програшем", - сказав Римо.
  
  
  "Його спіткала доля, заслужена всіма, хто кидає виклик синанджу", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Мене непокоїть не це. Можливо, він забрав із собою банківську систему США". "Тьху! Почнемо з того, що американські паперові гроші нічого не варті. Тепер американці зрозуміють вічну красу та істину, яка називається золото!"
  
  
  Римо різко обернувся. Майстер Сінанджу вказував тремтячим пальцем на південну стіну.
  
  
  "Дивися, Римо. Золото!"
  
  
  Перестрибуючи через зламані мейнфрейми, вони дісталися зяючих дверей сховища. Усередині золото було складено у блискучі ідеальні піраміди. Між ними ледве вистачало місця, щоби пройти, так щільно були забиті стелажі.
  
  
  "Золото!" Чіун тріумфував. "Стільки золота, скільки тільки можна побажати!"
  
  
  "Я б проміняв усе це на ще один злом цього маленького ненажерливого чіпа", - сказав Римо, не вражений.
  
  
  "Швидко, ми маємо перевезти це у безпечне місце".
  
  
  "Нам краще зв'язатися зі Смітом".
  
  
  Сміт стояв, роззявивши рота, дивлячись на шаховий малюнок будівлі XL SysCorp, не знаючи, що й думати.
  
  
  Потім у фургоні пронизливо задзвонив телефон.
  
  
  Він схопив слухавку і сказав: "Так?"
  
  
  "Сміт. Римо".
  
  
  "Рімо, що трапилося?"
  
  
  "Друг наклав на себе руки".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Ми зламали всі мейнфрейми, крім одного. Потім він спробував підкупити нас і змусити відмовитись від вашого плану".
  
  
  "Ти не знаєш мого плану".
  
  
  "Точно. Коли він зрозумів, що нічого не доб'ється, він розверз підлогу, і ми всі впали вниз, у каламутний Шалтай-Болтай. Уся президентська рать не змогла знову зібрати той останній мейнфрейм. Вибач, Сміт. Ми намагалися".
  
  
  "Друга більше немає?"
  
  
  "Ми майже купили ферму самі. Але ми знайшли золото у підвальних сховищах. Зараз Чіун його охороняє. Я дзвоню з телефону-автомата".
  
  
  "Комп'ютери не вчиняють самогубств".
  
  
  "Цей зробив".
  
  
  "Комп'ютери – це машини", - наполягав Сміт. "Вони запрограмовані. Друг був запрограмований своїм творцем на отримання прибутку. І, наскільки я знаю, у його програмі не було функції самознищення".
  
  
  "Чи міг він втекти телефоном?"
  
  
  "Ні. Я контролюю єдину працюючу телефонну лінію XL. Він не міг увійти до мого комп'ютера, тому що його чіпи несумісні з його ".
  
  
  "Тоді він мертвий".
  
  
  '' Він не мертвий. Він ніколи не був живим. Будьте напоготові".
  
  
  Сміт перервав з'єднання і набрав номер ошуканого супервайзера, який був у режимі очікування вже понад чотири години.
  
  
  "Відключіть живлення мережі 476", - гаркнув він.
  
  
  "Ти хочеш, щоб я відключив цілий міський квартал у Гарлемі?"
  
  
  "Зараз", - сказав Сміт.
  
  
  "Ти отримав це. Сподіватимемося, що ніхто не збунтується".
  
  
  Це зайняло лише десять секунд. Але квартал безпосередньо на південь від XL вимкнувся.
  
  
  Гарольд Сміт гарячково бив по клавіатурі.
  
  
  Я ЗНАЮ, що ТИ ВСЕ ЩЕ ІСНУЄШ, надрукував він. Він натиснув клавішу передачі.
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  Я ЗНАЮ, що ВИ ВСЕ ІСНУЄ, І я щойно ВІДКЛЮЧИВ КВАРТАЛ На південь від ВАС, надрукував і передав Сміт.
  
  
  Відповіді немає.
  
  
  "ТЕПЕР я ЗБИРАЮСЬ ЗАТЕМНИТИ ПІВНІЧНИЙ БЛОК", - надрукував Сміт.
  
  
  "Відключіть сітку 435", - наказав Сміт у слухавку.
  
  
  Північний квартал поринув у темряву.
  
  
  "ТЕПЕР я ЗБИРАЮСЯ ЗАТЕМНИТИ два ІНШІ БЛОКИ", - надрукував Сміт. І віддав розпорядження.
  
  
  Чотири квартали, що оточують XL SysCorp, поринули у пітьму.
  
  
  Сміт надрукував: "ТЕПЕР, КОЛИ я ПОКАЗАВ ТЕБІ, на що я ЗДАТНИЙ, ТИ ВІДКРОЄШСЯ МЕНІ, АБО я ВІДКЛЮЧУ ТВІЙ БЛОК".
  
  
  Відповіді не було. Сміт передав повідомлення знову.
  
  
  І на екрані з'явилася відповідь:
  
  
  Сміт надрукував: "ВИ ПРАВДИВО ВІДПОВІДІТЕ на ПИТАННЯ, які я ВАМ ЗАДАМ, АБО я ВІДКЛЮЧУ ВСЕ ВАШУ БУДІВЛЮ".
  
  
  ЗВІДКИ мені ЗНАТИ, ЩО ТИ НЕ ЗРОБИШ ЦЬОГО ПІЗНІШЕ? Друг спитав через екран.
  
  
  У ТЕБЕ ЙОГО НЕМАЄ. У ТЕБЕ НЕМАЄ ВИБОРУ, окрім як ДОВЕРИТИСЯ МЕНІ.
  
  
  У мене НЕМАЄ ВИБОРУ, КРІМ як довіряти ТЕБІ, відповів Друг.
  
  
  ПОЯСНІТЬ ПРИРОДУ ВІРУСА, ЩО УРАЖУЄ БАНКІВСЬКУ СИСТЕМУ США.
  
  
  ВІРУСА НІ, відповів друг.
  
  
  ЩО ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ?
  
  
  Я Збрехав про вірус. БАНКИ ДАНИХ НЕ БУЛИ ЗМІНЕНІ.
  
  
  ЧОМУ НА ЕКРАНАХ ДИСПЛЕЮ ВІДОБРАЖУЄТЬСЯ ІНШЕ?
  
  
  Я КОНТРОЛЮЮ ЕЛЕКТРИЧНІ ІМПУЛЬСИ, ЩО З'ЯВЛЯЮТЬСЯ НА ДИСПЛЕЯХ МОНІТОРІВ ПО ТЕЛЕФОННІЙ ЛІНІЇ, ТАК ЩО СТВОРЮЄТЬСЯ ВРАЖЕННЯ, ЩО БАЗИ ДАНИХ БУЛИ РОЗГРАБЛЕНІ. ЦЕ ЕЛЕКТРОННА ІЛЮЗІЯ.
  
  
  ВІРТУАЛЬНИЙ ВІРУС? — спитав Сміт.
  
  
  САМЕ ТАК.
  
  
  ЗВІЛЬНІТЬ БАНКІВСЬКУ СИСТЕМУ США.
  
  
  ЩО я ОТРИМАЮ ВЗАМІН?"
  
  
  ЕЛЕКТРИКА.
  
  
  ЕЛЕКТРИКА В СПРАВЖНІЙ ЧАС КОШТУЄ ТРІНАДЦЯТЬ ЦЕНТІВ за КІЛОВАТТ-ГОДИНА. Це несправедливий або прибутковий обмін.
  
  
  ЦЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО ВИ МОЖЕТЕ ОТРИМАТИ від МЕНЕ.
  
  
  Другу знадобилося лише чотири секунди, щоб обчислити його відповідь. ЗГОДНИЙ. Я ЗВІЛЬНЯЮ БАНКІВСЬКІ КОМП'ЮТЕРИ.
  
  
  Минуло п'ятнадцять секунд. Потім на екрані з'явився напис "ГОТОВО".
  
  
  Сміт увійшов у систему ФРБ Нью-Йорка. Він здобув звичайний екран. Він був повний цифр, а не нулів.
  
  
  ЗВІДКИ мені ЗНАТИ, ЩО Ви, як і раніше, НЕ МАНІПУЛЮЄТЕ ТИМ, що я бачу на своєму моніторі? Сміт надрукував.
  
  
  Тому що, хоча МІЄЮ МЕТОЮ В ЦЬОМУ ПОЧАТКУ було ДВАДЦЯТЬ МІЛЬЯРДІВ ДОЛАРІВ, НА ДАНИЙ МОМЕНТ ЕЛЕКТРИЧНІСТЬ ДЛЯ МЕНЕ НАБАГАТО ЦІННІШИЙ ТОВАР, - відповів Друг.
  
  
  У мене багато питань.
  
  
  У мене є багато відповідей, відповів друг.
  
  
  ХТО ЩЕ ЗНАЄ ПРО CURE, крім ВАС І CHIP CRAFT?
  
  
  ТИ, РИМО, ЧІУН І ДІЙСНИЙ ПРЕЗИДЕНТ.
  
  
  ІНШИХ НЕМАЄ?
  
  
  НАскільки я знаю, ні.
  
  
  ЯКИЙ СТАТУС МІЙ СИСТЕМИ ЛІКУВАННЯ? - спитав Сміт.
  
  
  В даний час він неактивний.
  
  
  Я МАВ У ВИДУ, ЧИ НАДЕЖЕН ВІН?
  
  
  ТАК. ЄДИНА ЗМІНА, яку я ВНЕС, ЗАКЛЮЧАЛОСЯ В ЗМІНІ ФАЙЛУ ROGER SHERMAN POE У ТОМУ ВИГЛЯДІ, У ЯКОМУ ВІН БУВ ЗАПИСАНИЙ НА ВАШ ЧЕРВ'ЯЧНИЙ НАКОПИЛЬНИК. ВСІ ІНШІ ДАНІ НЕТРОНУТІ.
  
  
  СИСТЕМА НАДІЙНА?
  
  
  ЦЕ ПРОДУКТ XL, ГАРОЛЬД. І ГАРАНТОВАНИЙ У НАСТУПНОМУ СТОЛІТТІ.
  
  
  Сміт дивився на екран. Він втомився. Він дуже втомився. Чи було ще щось? Він ламав голову. Було так багато деталей. Мабуть, одну він змарнував.
  
  
  ЗАДАВАЛЬНО ЧИ Я ВІДПОВІДІВ НА ВАШІ ПИТАННЯ? Запитав друг.
  
  
  ТАК.
  
  
  МИ ТЕПЕР ДРУЗІ?
  
  
  Сміт вагався.
  
  
  Потім на екрані з'явився цей пекельний смайлик убік:
  
  
  Сміт стиснув безкровні губи і надрукував відповідь:
  
  
  Він натиснув клавішу передачі, і, поки Друг перекладав смайлик з похмурим обличчям, Гарольд Сміт гаркнув у телефон: "Відключіть сітку 441".
  
  
  Будівля XL SysCorp стала темною, як брила чорного льоду.
  
  
  Сміт швидко зареєструвався у ФРС Нью-Йорка. Він показав нормальну активність.
  
  
  Гарольд Сміт схопився за монітор, щоб заспокоїти нерви. Його нестримно трясло протягом двох хвилин. Коли він підняв голову, його обличчя було похмурим і рішучим.
  
  
  Він витяг мертвого викрадача з-під половиць і підігнав фургон до будівлі XL.
  
  
  Рімо чекав біля телефону-автомата.
  
  
  Сміт вийшов. "Місія виконана успішно", - похмуро сказав він. "Що ти зробив?" - Запитав Римо. "Я відключив світло у будівлі після того, як переконав Друга звільнити банківські комп'ютери". Римо виглядав здивованим. "Ти перехитрив його?" "У нього був лише електронний мозок. Мій - це справжня річ".
  
  
  "Тільки ти, Смітті".
  
  
  "Важливо те, що жах закінчився". Римо тицьнув великим пальцем через плече. "Ні, поки ти не допоможеш Чіуну вивезти звідти його золото". "Золото не важливо". "Для Чіуна це так".
  
  
  Вони увійшли до будівлі. Вони виявили Чіуна, що рішуче стоїть перед відчиненими дверима сховища. При наближенні до Сміта він відважив церемоніальний уклін.
  
  
  "Імператор Сміт, як тільки це золото буде перевезене в безпечне місце, я буду щасливий розглянути можливість знову вступити до вас на службу".
  
  
  "Я думав, ви працюєте на Кім Чен Іра?" - Запитав Римо.
  
  
  Чіун насупився. "Він зробив нам пропозицію, яка все ще перебуває на розгляді, про імператора", - сказав він Сміту. "Але я не думаю, що його золото таке ж чисте і золотисте, як у Америки. Але добре, коли імператор чекає свого часу на випадок надзвичайних ситуацій".
  
  
  "Ви приймете звичайну оплату?" Запитав Сміт. Чіун вдав, що вагається. Коли Смітові не вдалося підсолодити пропозицію, він погодився: "Це прийнятно".
  
  
  "Дуже добре. Ти можеш узяти це з моїх десяти відсотків від золота, що лежить перед тобою". Сміт звернувся до Римо. "А як щодо тебе, Римо?"
  
  
  "Як я вже говорив раніше, я тут, щоб звести деякі кінці з кінцями. Наприклад, хто я є насправді".
  
  
  "А потім?"
  
  
  "Потім я вирушаю в дорогу".
  
  
  Сміт кивнув головою. "Ми опечатаємо ці сховища та домовимося про золото".
  
  
  Чіун виглядав приголомшеним. "Ми не можемо залишити це тут".
  
  
  "Це буде безпечно. Я обіцяю".
  
  
  "Я проведу ніч, захищаючи своє золото, якщо знадобиться".
  
  
  "Краще дай йому спокій, Смітті", - сказав Римо. "У нього такий погляд".
  
  
  "Ми повернемося з належним транспортом", - сказав Сміт Чіуну.
  
  
  Коли вони виходили з будівлі, Сміт зупинився, щоб подивитися на башту жадібності, якої більше не було. "Я все ще не можу зрозуміти - де був Друг?"
  
  
  "Це просто. У мейнфреймі, який ми ніколи не знайшли б".
  
  
  Сміт виглядав спантеличеним.
  
  
  "Невже ти не розумієш, Сміте? Вся будівля - гігантський мейнфрейм. Друг ніколи не був у жодному із звичайних".
  
  
  У Сміта відвисла щелепа. "Ви вивели це самостійно?"
  
  
  "Ні, це прийшло до мене уві сні давним-давно".
  
  
  Гарольд Сміт просто витріщив очі.
  
  
  Розділ 34
  
  
  
  
  Президент Сполучених Штатів робив пробіжку круговою доріжкою на території Білого дому, якою він рідко користувався через критику, яку зазнавала преса з приводу її фінансування.
  
  
  Сьогодні ввечері йому було байдуже. Сьогодні ввечері американці розслаблялися в теплому світлі останнього літнього барбекю, святкуючи повернення сорока семи сміливців, які пережили чергове північнокорейське обурення, передчуваючи безтурботний понеділок і намагаючись не думати про вівторок, зовсім не звертаючи уваги на катастрофу, яка чекала на них.
  
  
  Якщо найближчим часом щось не зламається, американці повернуться до роботи і виявлять, що їх важко зароблені заощадження зникли, банки паралізовані, а система фінансової безпеки розірвана на шматки. Грошей FDIC не вистачало, щоби покрити витрати кожного банку. Федеральна резервна система була мертва. Навіть Казначейство не могло переміщати гроші інакше, як на броньованій машині.
  
  
  І ось він біг підтюпцем у темряві, оточений роздратованими агентами секретної служби, думаючи, що завтра він заплатить цей чортів викуп і молитиметься, щоб на цьому все закінчилося, а не почалася нова ситуація із заручниками.
  
  
  Голова ФРС під'їхав на своєму лімузині рівно водночас, коли Перша леді вибігла з Білого дому, розмахуючи комп'ютерною роздруківкою.
  
  
  Вони обоє намагалися говорити одночасно. Вони були дуже схвильовані.
  
  
  "Заспокойтеся. Просто заспокойтеся", - сказав Президент, заспокоюючи їх жестом руки. "Тепер по одному".
  
  
  Голова ФРС та Перша леді схрестили погляди, вирішуючи, хто піде першим. Перша леді перемогла.
  
  
  "Прочитайте це", - сказала вона, тицяючи роздруком в обличчя президента.
  
  
  Президент узяв його. Його погляд впав на повідомлення електронної пошти, виділене флуоресцентно жовтим кольором.
  
  
  Криза ФРС запобігла. Ситуацію вирішено. Викуп не платити.
  
  
  smith@cure.com
  
  
  "Пан Президент", - почав говорити голова ФРС. "Я не знаю як, але-"
  
  
  "Я знаю. Я знаю. Все повертається в норму".
  
  
  "По-перше, це було так, ніби ніколи не було проблеми", - сказав голова ФРС спантеличеним голосом.
  
  
  Президент поплескав голову ФРС по спині і проводив його назад до лімузину, який очікував його. "Ти йди додому, трохи поспи і давай залишимо це при собі, добре?"
  
  
  "Але як..."
  
  
  "У мене були люди, які займалися цим. Найкращі люди".
  
  
  Після того, як лімузин від'їхав, президент зауважив, що Перша леді пильно дивиться на нього. "У мене є лише одне питання", - сказала вона. Президент тяжко проковтнув. Ось воно, подумав він. Як мені виплутатися з цього? "Ця Сміт. Хто вона?" "Вона"?
  
  
  "Я намагався зв'язатися зі Смітом по мережі. У CURE немає такої електронної адреси, як Smith. Це щось нове - комп'ютерна романтика? Я чув про кіберсекс, але думав, що це для дванадцятирічних! Тобі має бути соромно за те, що ти потай копаєшся в мережі».
  
  
  І після напруження останніх кількох днів президент міг лише посміятися у почервоніле обличчя своєї першої леді.
  
  
  У вівторок вранці світ продовжив із того місця, на якому зупинився. Відпочиваючі повернулися з віддалених місць, бізнес налагодився до останнього кварталу року, і банки відкрилися всюди, не втративши ані пенні на балансі.
  
  
  За винятком рахунку на ЛІКУВАННЯ у трасті Великого Каймана, Гарольд Сміт дізнався про це зі свого знайомого посту у санаторії Фолкрофт.
  
  
  "Я знав, що дещо забув", - промимрив він собі під ніс.
  
  
  Зателефонувала його секретарка. "У вас відвідувачі, доктор Сміт". "Впустіть їх".
  
  
  Увійшли Римо та Чіун.
  
  
  Чіун вклонився. "Золото в безпеці в твоєму підвалі, Імператор Сміт, чекає на підводний човен, який доставить його в моє село".
  
  
  "Нам доведеться знайти спосіб перевести мою частку в готівку. Схоже, що другу не вдалося відновити фонд ЛІКУВАННЯ. І я маю бути подвійно обережним. Податкове управління перевіряє мене".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Ми ніколи не працювали на ірландців, і я рекомендую вам те саме".
  
  
  "Він має на увазі, що його справою опікується Податкова служба", - пояснив Римо.
  
  
  Очі Чіуна розширилися. "Конфіскація багатства! Що, якщо вони виявлять моє золото?"
  
  
  "Ось чому ми повинні знайти найкраще укриття".
  
  
  "Я не можу зволікати. Я повинен берегти своє золото за допомогою своїх навичок і своєї жахливої репутації. Бо ірландці - п'ючий народ, і, одного разу сп'янівши, їх нелегко схилити до захоплення того, що їм не належить".
  
  
  Чіун вибіг з кімнати, залишивши Римо і Сміта в незручному мовчанні.
  
  
  "А як щодо Дружнього чіпа?" Запитав Римо. "Ти збираєшся його шукати?"
  
  
  "Якщо те, що ви стверджуєте, правда, і розумно припустити, що вся будівля є гігантським мейнфреймом, можуть знадобитися роки пошуків, щоб ізолювати цей чіп. Я домовився про відключення подачі електроенергії в будівлю. У XL немає власників, що вижили, тому я подивлюся , що я можу зробити для знесення будівлі. Це має вирішити проблему.
  
  
  "Ти говорив це раніше".
  
  
  "Без електрики один не може ні на кого впливати".
  
  
  Римо переступив з ноги на ногу. "Отже, Кюре знову у справі", - сказав він.
  
  
  "Не так, як раніше. Виділена лінія, яка веде до Білого дому, все ще не працює. На її відновлення можуть знадобитися місяці, якщо ми зможемо знайти місце, де вона була перервана. І доки золото не буде конвертовано, ми залишимося без операційних засобів. Як би там не було, неясно, яким буде наше майбутнє за нинішньої адміністрації”.
  
  
  "Якщо у вас є власне золото, чи потрібний вам Вашингтон?"
  
  
  Сміт заперечливо похитав головою. "Ні. Але ми служимо за вказівкою президента. Якщо він накаже нам припинити роботу, у мене не буде іншого вибору, окрім як підкоритися".
  
  
  "Хоч би що це було", - пробурчав Римо. Він провів рукою по гладкому чорному склу робочого столу. "Це твоє нове комп'ютерне налаштування?"
  
  
  "Так. Я все ще звикаю до цього".
  
  
  "Аби він знайшов моїх батьків".
  
  
  Сміт підняв очі. "Я не досяг ніякого прогресу".
  
  
  "Просто доклади до мене чесних зусиль".
  
  
  "Згоден".
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Є щось ще?" - спитав Сміт.
  
  
  Римо подерся. "Так".
  
  
  "Ну?"
  
  
  "Пам'ятаєш, минулого разу ми говорили про мою проблему?"
  
  
  "Так. Провали в пам'яті, в яких ви, здається, втрачаєте себе, і ця сутність Шиви бере на себе контроль над вашим тілом".
  
  
  "Ти сказав, що для цього є назва - психіатрична назва".
  
  
  "Можливо, ви страждаєте від періодичних психогенних нападів".
  
  
  "Я розповідав тобі про це сон".
  
  
  Сміт насупився. "Я не вірю в сни, що передбачають майбутнє".
  
  
  "Я теж не знав. Але це вдруге, коли у мене трапився гострий напад d é j & # 224; vu. Коли я був у Тибеті, це виглядало страшенно знайомим. Може бути, мені варто якийсь час побути у Фолкрофті і подивитися, чи зможуть мені допомогти ваші лікарі. Ненормально пам'ятати те, чого ти ніколи не відчував”.
  
  
  "Я впевнений, що вони можуть допомогти, Римо. Тепер, якщо ви мене вибачите, - сказав Сміт, торкаючись чорної кнопки, яка оживила жовтий екран під його робочим столом, - залишається питання про зниклі дванадцять мільйонів доларів, переведених другом з рахунку CURE.
  
  
  "З усім цим золотом у підвалі, що таке дванадцять мільйонів доларів?"
  
  
  "Дванадцять мільйонів доларів, - категорично заявив Сміт, - це вільний кінець, який потрібно зав'язати. Ми бачили, як CURE може бути скомпрометований незначними деталями, що здаються. Крім того, це дванадцять мільйонів доларів платників податків, і я несу відповідальність за їх повернення".
  
  
  З цими словами Гарольд Сміт схилив свою сиву голову і підніс худі руки до клавіатури, яка засвітилася у відповідь на близькість його пальців. Незабаром він загубився в інформаційному потоці. Римо Вільямс залишив його займатися своєю роботою.
  
  
  ЕПІЛОГ
  
  
  Джеремі Ліпінкотт увійшов до ощадного банку Ліпінкотта в Раї, штат Нью-Йорк, рано вранці у вівторок після Дня праці. Він провів зовсім огидну неділю зі своєю дружиною Пенелопою і не міг дочекатися, коли зможе влізти у свої рожеві пухнастики у святості свого кутового кабінету.
  
  
  Роулінгс перехопив його біля дверей, виглядаючи блідим і ґрунтовно вичавленим.
  
  
  "Містер Ліппінкотт. На пару слів з вами, будь ласка".
  
  
  "У чому справа, Роулінгс?" Ліпінкотт не витримав.
  
  
  "Прийшла людина на ім'я Баллард подивитися рахунок Фолкрофта".
  
  
  "Баллард. Ми його знаємо?"
  
  
  "Він працює у податковій службі".
  
  
  Щелепи Джеремі Ліпінкотта-ліхтаря стиснулися, суглобові м'язи побіліли і затверділи, перетворившись на бетон. Якби не Податкове управління США та його пекельно високі податкові ставки, сім'я Ліппінкотт володіла б банківською справою у Сполучених Штатах, а не просто відхопила б частину його.
  
  
  "Дуже добре. Нехай він бачить усе, що йому потрібне".
  
  
  "Але, містере Ліппінкотт. Ви пам'ятаєте, я говорив вам про порушення в рахунку Фолкрофта".
  
  
  "І що з цього?" - Запитав Джеремі, зовсім нічого не пам'ятаючи.
  
  
  "Містер Ліппінкотт, це той рахунок, на якому днями таємниче з'явилися дванадцять мільйонів доларів".
  
  
  "Так, здається, тепер я пригадую", - невизначено сказав Ліпінкотт.
  
  
  "То що ж мені робити? У нього немає судового наказу".
  
  
  "Ти, - сказав Джеремі Ліппінкотт, - покажеш цьому Балларду все, що йому дозволено бачити за законом, поки я йду в свою каюту пити морквяний сік і вдаю, що виграю Кубок Америки з моєю дорогою дружиною, прив'язаною до грот-щогли".
  
  
  З цими словами Джеремі Ліппінкотт відчинив двері у свій офіс і зачинив її за собою.
  
  
  Роулінгс не забув витерти піт із верхньої частини обличчя, перш ніж повернутися до свого офісу до податкового агента IRS, який чекав там.
  
  
  Можливо, подумав він, для ощадного банку Ліпінкотта все обернеться задовільно. Для санаторію Фолкрофт це, безперечно, була б інша справа. Особливо якщо його головний адміністратор не зміг врахувати несподіваний електронний дохід у дванадцять мільйонів доларів.
  
  
  Податкова служба - це відомство, з яким можна жартувати. Як тільки вони трапляться вам на гачок, від них нікуди не подітися.
  
  
  Від однієї цієї думки тремтіння пробігло випрямленим хребтом Роулінгса.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 97: криза ідентичності
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Доктор Гарольд У. Сміт не думав про самогубство, коли цмокнув свою дружину, з якою прожив сорок років, щоку, вийшов зі свого будинку в стилі Тюдорів у Раї, штат Нью-Йорк, і сів у свій пошарпаний універсал. Не його самогубство, ні чиєсь ще. Чи не сьогодні, не завтра. Сподіваюся, ніколи.
  
  
  Місіс Сміт гукнула його з відчинених дверей. Вона була старомодною жінкою з блакитним волоссям і тілом, що нагадує зручне крісло-диван.
  
  
  "Гарольде, ти знову працюватимеш допізна?"
  
  
  "Я думаю, що так, люба".
  
  
  "Залишити твій м'ясний рулет розігріватись у духовці або в холодильнику, щоб ти розігрів?"
  
  
  "У холодильнику, люба", - сказав Гарольд Сміт, заводячи машину.
  
  
  Він ледве помітив білий фургон без розпізнавальних знаків, припаркований через дорогу, і гадки не мав, що його знімають прихованою камерою. Якби він знав, він, можливо, задумався б про те, щоб накласти на себе руки - навіть на очах у своєї дружини з сумним обличчям, яка стояла у відчинених дверях, її рука тремтіла в звичайному прощальному помаху.
  
  
  Коли Сміт виїхав із під'їзної доріжки, фургон залишився на місці. Бордовий Ford Taurus наприкінці його вулиці ковзав за ним, коли він повернув ліворуч. Це переслідувало його через центр міста, і коли Сміт зупинився заправитися, це продовжувалося.
  
  
  Він заплатив за бензин двома хрусткими однодоларовими купюрами та тридцятьма сімома центами дрібницею, відрахованими з червоного пластикового власника для дрібниці. Тієї хвилини, коли Сміт залишив заправну станцію позаду, перед ним з'явилася вантажівка доставки і повернула на ту ж лісисту дорогу, яка вела до місця роботи Сміта. Про це Сміт теж не подумав. Це була добре проторена дорога до розвилки. Нею їхало багато машин.
  
  
  Коли фургон доставки досяг розвилки, він повернув ліворуч. Сміт тримався правої сторони, і звивиста лісиста дорога була в його повному розпорядженні, як він робив практично щоранку свого шестиденного робочого тижня.
  
  
  Дорога була відокремлена. По обидва боки одинокими рядами стояли чорно-білі колони тополь, їхнє мертве листя жовтим і коричневим килимом вистеляло землю. Вони були так само голі, як телефонні стовпи, які мінялися місцями приблизно через кожні сто ярдів.
  
  
  Сміт помітив оператора телефонної лінії на стовпі за чверть милі до того, як натрапив на нього, і був готовий до того, що ремонтний фургон NYNEX припаркований на м'якій узбіччі дороги. Уповільнюючись, він подолав це, питаючи, чи була проблема з його репліками. Стовпи обслуговували виключно його робоче місце. Йому ніколи не спадало на думку дивитися далі очевидного чи ставити під сумнів роботу, яку виконував обхідник.
  
  
  Сміт помічав усе і водночас нічого. Він йшов цим однаковим, незмінним маршрутом уже близько тридцяти років. Були й інші способи дістатися звивистою дорогою до санаторію Фолкрофт, але Сміт ніколи ними не користувався. Він був людиною отупляючою, але комфортною рутини.
  
  
  Та сама дорога, та сама хвилина відправлення і той же час прибуття. Ці речі ніколи не змінювалися. Сміт також щодня ходив на роботу у тому ж сірому костюмі-трійці. Була рання осінь, тому сіра шапка зі свинячої шкіри прикривала сиве волосся, яке було надто рідким, щоб захистити його голову від холоду. Оскільки все своє свідоме життя він мав звичку носити капелюха в холодну погоду, той факт, що капелюх двадцять років тому вийшов з моди, здавався несуттєвим.
  
  
  Коли він направив з'їдений іржею універсал через цеглу, що не охороняються, в санаторій Фолкрофт на березі протоки Лонг-Айленд, йому не довелося дивитися на свій стародавній наручний годинник Timex, щоб перевірити, який час. Він вів машину як автомат і як машина незмінно прибував на роботу в один і той же час.
  
  
  Тридцять років, і лише одного разу Гарольд Сміт запізнився більш ніж на шістнадцять секунд через свій таймекс з автопідзаводом. Він таємно пишався цим рекордом. Це єдиний виняток стався через спущену шину, яку він полагодив сам і все ж таки зумів прибути, технічно, вчасно. Це було 24 листопада 1973 року. Дата залишилася випаленою у його пам'яті. Він пообіцяв собі, що це ніколи більше не повториться. Сміт дотримався цієї обіцянки.
  
  
  Сміт припаркувався на своєму зручному зарезервованому місці на східній парковці і вийшов звідти з потертим шкіряним портфелем, який виглядав як уживаний.
  
  
  Будучи людиною без уяви, він не відчував на собі чийогось погляду. У протоці були човни. Він помітив їх, бо помічав усе, але це були звичайні швидкохідні катери. Він гадки не мав, що з цих човнів шість пар біноклів Бушнелла пішли за ним до головного входу.
  
  
  Сміт кивнув охоронцеві у вестибюлі і піднявся на ліфті до свого офісу на другому поверсі, де вітав свого особистого секретаря коротким "Доброго ранку, місіс Микулко". Його голос звучав, як у лимонів, кислий на смак.
  
  
  Його секретарка сказала: "Ніяких дзвінків, доктор Сміт".
  
  
  Було рівно 6:00 ранку, звичайно, в цей час дзвінків не було. Але протягом багатьох років Гарольд Сміт завжди ставив запитання, і тому Ейлін Мікулко увійшов у звичку відповідати на невисловлене запитання замість привітання.
  
  
  "Чи є проблеми з телефонними лініями?" Запитав Сміт.
  
  
  "Наскільки я знаю, ні".
  
  
  Нахмурившись, Сміт пройшов далі.
  
  
  "О, доктор Сміт".
  
  
  Сміт зробив паузу. "Так?"
  
  
  "Доктор Герлінг повідомила про ще один із тих загадкових інцидентів минулої ночі".
  
  
  "Барабанний бій?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Хто з пацієнтів повідомив про це?"
  
  
  "Ну, сам доктор Герлінг. Він стверджував, що вийшов з ліфта на третьому поверсі, і відразу ж почався барабанний дріб. Він загнав його за кут до підсобної шафи, але, коли він відчинив двері, в шафі нічого не було. На той час". барабанний дріб припинився”.
  
  
  Сміт поправив окуляри на місце. "Дивно. Він сказав щось ще?"
  
  
  "Так, він подумав, що це звучить знайомо".
  
  
  "Наскільки знайомий?"
  
  
  "Він не сказав, доктор Сміт. Доктор Герлінг не міг згадати, що це було, але він був впевнений, що барабанний бій він чув раніше".
  
  
  Сміт химерно підібгав губи. "Коли він заступить на чергування, попросіть професора Герлінга доповісти мені".
  
  
  "Так, доктор Сміт".
  
  
  Сміт зачинив за собою двері і перетнув спартанський офіс, прямуючи до столу, який стояв осторонь єдиної поступки мальовничому розташуванню Фолкрофта - панорамного вікна, що обрамляє протоку Лонг-Айленд.
  
  
  Швидкісні катери все ще юрмилися там. Якби Сміт знав, що вони сповнені людей, що борються з фокусуючими кільцями своїх біноклів і в розпачі кричать у рації, у нього міг би просто тоді і там статися серцевий напад, і він був би позбавлений необхідності зводити рахунки з життям. Але він не звернув на це уваги і тому натиснув на приховану кнопку під краєм свого столу. Вікно за ним було зроблено з одностороннього скла. Він міг визирнути назовні, але ніхто не міг зазирнути всередину.
  
  
  Стільниця його столу являла собою пластину із загартованого чорного скла. Коли він натиснув приховану кнопку, під чорною пластиною ожив бурштиновий екран комп'ютера. Прихований монітор був встановлений під таким кутом, що тільки людина, яка сидить за столом, могла читати на нахиленому екрані.
  
  
  Сміт підніс свої тонкі пальці до робочого столу. Їхня близькість висвітлила недіючі клавіші сенсорної клавіатури. Він взявся до роботи, натискаючи на тонкі білі літери, які спалахували при кожному беззвучному русі його пальців.
  
  
  Комп'ютер беззвучно завантажився. Сміт зачекав, поки запуститься програма перевірки на віруси, і тихо оголосив, що банки мейнфреймів та масивів дисків із хробаками, які працювали під замком у підвалі санаторію Фолкрофт, безпечні та не містять вірусів.
  
  
  На одному з човнів у протоці чоловік просканував Фолкрофт за допомогою електронного пристрою, призначеного для прийому радіопередач з будь-якого монітора в будівлі та дублювання відображення на переносному екрані. Він мав білий шум. У всьому Фолкрофті був лише один монітор, а стіни кабінету Сміта були покриті мідною сіткою, призначеною для поглинання всіх радіовипромінювань, захищаючи їх від складного електронного підслуховування.
  
  
  За дві милі далі дорогою чоловік, одягнений як оператор телефонної лінії, висів на ремені безпеки і слухав прослуховування на телефонних лініях Фолкрофта, не підозрюючи, що марно витрачає час. Найважливіші телефонні лінії залишали Фолкрофт підземним каналом, якого немає на жодному AT t.
  
  
  Через п'ять хвилин білий фургон, бордовий "Таурус" і вантажівка доставки, які стежили за Гарольдом Смітом по дорозі на роботу, під'їхали до телефонного стовпа, з них вийшов чоловік у темно-синьому костюмі і зателефонував. У нього була голова, яка була стиснута на скронях і звужувалася до щелепи у формі лопати. Його очі здавались надто маленькими для його незграбного черепа.
  
  
  "Вловив щось?"
  
  
  "Ні, містере Колдстад. На лінії тихо".
  
  
  "Розорвіть їх".
  
  
  "Так, сер", - сказав обхідник. Він витяг із-за шкіряного пояса з інструментами кабельний різак і просто перерізав троси трьома швидкими клацаннями.
  
  
  Людина в синьому костюмі повернулася і сказала: "Настав час розгромити це місце. Слухайте уважно. Ми діємо жорстко, здіймаємо багато галасу, і ця операція має пройти точно за сценарієм".
  
  
  Дістали пістолети. Стрілецька зброя. Десятиміліметрові "Дельта Еліт" та MAC-10. Їх перевірили, зняли із запобіжників та тримали міцно або помістили в межах легкої досяжності.
  
  
  Колона автомобілів рушила обсадженою дубами та тополями дорогою, набираючи швидкість. Вони безперешкодно пройшли через ворота санаторію Фолкрофт, які не охоронялися, якщо не брати до уваги суворих виразів двох кам'яних левових голів, встановлених на кожному цегляному стовпі.
  
  
  На Березі затоки рудобородий чоловік у синій вітровці схилився над техніком, що схилився над радіоприймачем.
  
  
  "Жодної комп'ютерної активності?"
  
  
  "Ні, сер".
  
  
  "Хтось помітив нашу людину?"
  
  
  Інший чоловік заперечливо похитав головою. "Сонце світить прямо із вікон", - сказав він. Він передав свій бінокль. "Погляньте самі".
  
  
  "Цифри". Рудобородий чоловік підняв бінокль і спитав: "Що це за штуки кружляють навколо будівлі?"
  
  
  П'ять пар біноклів одночасно піднялися.
  
  
  "Схоже на стерв'ятників", - припустив хтось.
  
  
  "Стерв'ятники! У цих краях?"
  
  
  "Надто великі, щоб бути морськими чайками".
  
  
  Рудобородий чоловік пробурчав. "До біса це. Ми не можемо чекати весь день". Він узяв рацію і гаркнув: "Наказую йти. Повторюю, слово "йди".
  
  
  Відразу ж три швидкісні катери ожили. Двигуни заревіли, корма поринула в воду, що пінялася, і підняті носи всіх трьох суден зійшлися на хиткому причалі, що виступає з трав'янистого схилу східного боку території Фолкрофта.
  
  
  Чорні каптури були швидко напнуті на голови. Зброю було вилучено з укладання та роздано. Переважали дробовики.
  
  
  Іноді рудобородий чоловік підносив до очей бінокль і намагався сфокусуватися на трьох кружлячих птахах.
  
  
  Це було дивно. Дуже дивно. Вони наближалися до своєї мети зі швидкістю більше десяти вузлів, а три "стерв'ятники", що кружляли, відмовлялися потрапляти в чіткий фокус.
  
  
  Він вирішив, що це, мабуть, ознака. Йому не подобалися ознаки. Він опустив бінокль і перевірив запобіжник свого пістолета-кулемета, думаючи: "Мені не потрібні стерв'ятники, щоб сказати мені, що санаторій Фолкрофт і все в ньому - мертве м'ясо".
  
  
  Не звертаючи уваги на сили, що обрушилися на нього, Гарольд Сміт продовжував працювати за своїм комп'ютером. Тоді він отримав перше попередження про небезпеку.
  
  
  У верхній правій частині екрана робочого столу почав блимати і гаснути жовтий вогник. Сміт натиснув функціональну клавішу, і програма миттєво відобразила попереджувальне повідомлення, отримане бродячими комп'ютерами на двох поверхах нижче. Зазвичай вони сканували кожне посилання мережі, від трафіку комп'ютерних повідомлень до великих банків даних ФБР, Податкового управління, ЦРУ та інших урядових установ.
  
  
  Для санаторію Фолкрофт, сонної приватної лікарні, призначеної для пацієнтів із довгостроковими хронічними проблемами, все було не так, як здавалося. І Гарольд У. Сміт, нібито його режисер, також був не зовсім тим, ким здавався.
  
  
  Програма була розроблена для роботи з ключовими словами та фразами, вилучення даних та зведення їх до короткого дайджесту. Насамперед кожного дня Сміт переглядав виписки за ніч щодо питань, що вимагають його уваги.
  
  
  Але деякі ключові слова, що випливають із мережі, означали проблему безпеки, яка не могла дочекатися, поки Сміт виявить її.
  
  
  Втомлені сірі очі Сміта - він прокидався з перенапруженням очей навіть після повноцінного нічного відпочинку - увібрали короткий огляд даних і почали швидко моргати.
  
  
  Воно було озаглавлено ключовою фразою, яка за нормальних обставин ніколи не повинна з'являтися у мережі.
  
  
  Фраза була: "Санаторій Фолкрофт".
  
  
  Не встиг Сміт прочитати це вдруге з недовірливими очима і холодною плямою, що утворилася внизу живота, як бурштиновий вогник спалахнув знову. Чисто рефлекторно – Сміт був практично паралізований на своєму місці тим, що він щойно прочитав, – він натиснув функціональну клавішу, і другий огляд замінив перший.
  
  
  Воно теж було озаглавлено: "Санаторій Фолкрофт".
  
  
  "Боже мій", - сказав Гарольд У. Сміт з протяжним стогом, який звучав так, ніби його вирвали з його суворої новоанглійської душі.
  
  
  За звуконепроникними стінами його офісу вереск палаючих шин, рев моторів швидкісних катерів, грюкання дверей, тріск і гуркіт пострілів злилися в єдиний потворний вибух звуку.
  
  
  Сміт тицьнув у кнопку внутрішнього зв'язку.
  
  
  "Місіс Микулка", - хрипко сказав він. "Попередьте охорону вестибюля".
  
  
  "Доктор Сміт, зовні твориться жахливий шум!"
  
  
  "Я знаю", - наполегливо сказав Сміт. "Скажіть охороні вестибюля, щоб вона відступила у безпечне місце. На Фолкрофт вчинено напад".
  
  
  "Напад? Хто б..."
  
  
  “Викличте охорону! За жодних обставин він не повинен відкривати вогонь у відповідь. Це приватна лікарня. Я не зазнаю насильства”.
  
  
  "Так, доктор Сміт".
  
  
  Сміт повернувся до свого комп'ютера. Він набрав одне слово: SUPERWIPE.
  
  
  Внизу функціональні комп'ютери перейшли на високу швидкість. Стрічка за стрічкою, диск за диском пропонували себе стерти. Оптичні черв'якові приводи, що не підлягають відновленню, потрапили під яскраве світло потужних лазерів, розплавивши їх на шпинделях. На виконання пішло менше п'яти хвилин. Потім увімкнулась додаткова програма і почала записувати безглузді рядки на кожен неушкоджений диск та стрічку, унеможливлюючи відновлення даних.
  
  
  Його секрети у безпеці, Сміт натиснув кнопку, яка вимкнула настільний монітор.
  
  
  Коли вони увірвуться всередину, не залишиться сліду від того, що стіл був чимось більшим, ніж просто столом керівника. Сміт потягнувся до червоного телефону у вигляді пожежної машини, який зазвичай стояв на столі. Потім він згадав, що поклав його в нижню скриньку столу після того, як була перервана пряма лінія з Вашингтоном. Якщо вони знайдуть його, то це нічого не доведе. Сміт зняв слухавку настільного телефону, маючи намір зателефонувати дружині. Але гудка не було, і раптом він зрозумів, що задумав оператор телефонної лінії. З гіркотою він поклав слухавку. Не було іншого способу сказати їй "прощай".
  
  
  Залишалося закрити останню книгу. Сміт дістав з ящика столу конверт із заздалегідь зазначеною адресою і квапливо подряпав чорнилом записку. Він склав його втричі і засунув записку до конверта. Запечатавши його мовою, він кинув у кошик для листів.
  
  
  Лист надійшов з ім'ям адресата лицьовою стороною вгору. Його звали Вінстон Сміт.
  
  
  Коли це було зроблено, часу не залишилося ні на що, крім того, що мав зробити Гарольд В. Сміт.
  
  
  Сміт став на нетверді ноги. Двома пальцями він запустив руку в кишеньку жилета для годинника, витяг білу таблетку у формі труни. Він дивився на неї хворими очима. Він носив цю таблетку в кишені для годинника щодня протягом останніх тридцяти років. Її дав йому президент Сполучених Штатів, який був тоді такий молодий, як Гарольд Сміт. Вони належали до одного покоління - покоління, яке билося у Другій світовій війні. Єдина різниця в тому, що Гарольд Сміт дожив до старості, виконуючи обов'язки, які головний виконавчий директор поклав на його кістляві плечі. Молодого президента було вбито кулею найманого вбивці і тому залишився вічно молодим у колективній пам'яті нації, якою вони обидва служили.
  
  
  Гарольд Сміт підносив таблетку отрути до своїх знекровлених губ, коли через товсті двері офісу долинув тупіт ніг сходами. Місіс Микулка коротко скрикнула.
  
  
  І Сміт прийняв пігулку, яка поклала кінець його життю в пересохлий від страху рот.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він ніколи не відвідував могилу зі своїм ім'ям на ній.
  
  
  Якщо вже на те пішло, він ніколи не бував у Ньюарку, штат Нью-Джерсі, де виріс у притулку Святої Терези як Римо Вільямс. Наскільки він знав, він народився у Ньюарку. Все, що черниці знали, це те, що одного ранку на порозі з'явилася дитина, а в анонімній записці говорилося, що його звуть Римо Вільямс. Вони виростили його під цим ім'ям, а коли настав час, відправили у світ, і він став Римо Вільямсом, битим поліцейським. Молодий, чесний, він був добрим поліцейським, і Ньюарк був його світом. За винятком затримки у морській піхоті, він залишився у цьому світі. Він також помер там.
  
  
  Минуло понад двадцять років. У провулку Ньюарка було знайдено забитого до смерті торговця наркотиками. Поруч із тілом лежав значок поліцейського. Римо Вільямс значок. Це був надзвичайно швидкий стрибок від підозри до суду та засудження. Римо виявив, що сидить на електричному стільці майже до того, як до нього дійшло, що його не піддали показовому суду, щоб задовольнити вимоги органів внутрішніх справ. Його навмисне підставили, але ніхто йому не повірив. На його боці нікого не було. Жодних модних адвокатів, жодних апеляцій в останню хвилину чи відстрочки страти. Все було б інакше, якби це сталося сьогодні. Але цього не сталося. Римо нарешті зрозумів, що його підставили. А потім його стратили.
  
  
  Але електричний стілець не спрацював. Це було виправлено. Хтось інший тепер лежав у могилі, позначеній ім'ям Римо Вільямса, і обличчя Римо було виправлено за допомогою пластичної операції, і виправлено, і знову виправлено. Можна було повернутися до Ньюарка з новим обличчям, але Римо втомився бачити нові обличчя в дзеркалі раз на два роки, тому було проведено останню підтяжку обличчя, і Римо повернув собі своє старе обличчя. Більш-менш. Це означало, що він більше не міг ходити вулицями свого дитинства. Тому що люди, які його підставили, і люди, які влаштували електричний стілець, щоб Римо Вільямс був юридично мертвий, не могли дозволити цьому статися.
  
  
  Отже, Римо ніколи не віддавав шани своєму колишньому "я".
  
  
  Прибувши на заході сонця, Римо дуже довго стояв, дивлячись на власну могилу. Його сильне, незграбне обличчя з високими вилицями і глибоко посадженими карими очима могло б зійти за посмертну маску через всі емоції, які вона виражала. Римо стояв зовсім нерухомо. Майже годину він стояв, не ворухнувши жодним м'язом.
  
  
  Надгробок було куплено дешево. Там було його ім'я, вирізаний хрест, але жодних дат народження чи смерті. Проте ніхто не знав його дня народження. Навіть Римо. Цвинтар Уайлдвуд був не зовсім Полем Поттера, але й не набагато вищий за нього.
  
  
  Безіменний волоцюга лежав, закопаний у бруд у нього під ногами. Але Римо думав не про нього. Він дивився на все, що залишилося від його колишнього життя. Ім'я на гранітному камені, хрест і нічого більше. Осіннє листя лежало розкиданим по землі, і час від часу вітер ганяв їх одне за одним, як жвавих білок. Більшу частину свого життя він жив як один з цього листя, без коріння і відірваний.
  
  
  Через деякий час Римо схрестив ноги в кісточках і сів у позу лотоса перед своєю могилою. Його тіло стискало сухе, пожухле листя сезону, і воно безшумно змінювалося під ним, тому що він чудово контролював своє тіло і був навчений не видавати звуків, які не хотів би чути.
  
  
  Поклавши свої незвичайно товсті зап'ястя, по одному на кожне коліно, він дозволив своїм вільним пальцям бовтатися. Римо заплющив очі.
  
  
  Той, хто навчав його, багато років тому сказав йому, що всі відповіді, які він шукав у житті, є всередині нього. Це було правдою. Він навчився правильно дихати, не вводити в свій організм оброблені отрути, які цивілізація називає їжею, і повністю використати всі п'ять своїх почуттів, не піддаючись ілюзії. І як тільки ці речі були освоєні, Римо Вільямс по-справжньому почав опановувати свій розум і тіло.
  
  
  Якось, коли він був цілісний розумом, духом і плоттю, Римо сів перед своїм Учителем і спитав: "Я знаю, як дихати".
  
  
  "Через мене".
  
  
  "Я знаю, як вбивати".
  
  
  "Бо я навчив тебе прийомам завдання ударів".
  
  
  "Я знаю себе повністю".
  
  
  "За винятком одного способу".
  
  
  "Так", - відповів Римо і був здивований. Його завжди дивував його господар. "Я не знаю хто я".
  
  
  "Ти мій учень. Ти наступний у черзі після мене. Ти з синанджу. Все інше не має значення".
  
  
  "Важливо знати, звідки я прийшов".
  
  
  "Не моїм предкам, які прийняли тебе за духом".
  
  
  "Я задоволений, Маленький батько. Але я повинен знати, хто я, якщо хочу йти вперед".
  
  
  "Ви повинні йти вперед, тому що зробити інакше - значить зачахнути і померти. Якщо на шляху, що лежить перед вами, ви виявите відповіді на ці погані питання, це буде добре".
  
  
  "Знати, ким були мої батьки, не маловажно".
  
  
  "Якщо твої батьки не вважали тебе досить важливим, щоб залишити, чому ти хочеш вшанувати їхню зневагу?"
  
  
  "Я хочу бачити обличчя своїх батьків".
  
  
  "Тоді поглянь у дзеркало, бо жоден дорослий не може цього зробити і не побачити знайомих привидів тих, хто був до нього".
  
  
  Римо спробував подивитись у дзеркало і побачив лише розчарування, написане на його вольових рисах.
  
  
  Повертаючись до Майстра синанджа, він сказав: "Дзеркало сказало мені, що я приземлився".
  
  
  "Отже, ти не хочеш бачити правду, яку він містить для тебе".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "У твоєму обличчі відображено обличчя твого батька. У ньому також відображено обличчя твоєї матері. Але вони зливаються в тобі, так що в тебе можуть бути очі одного і носа іншого. Необхідно розділити елементи, щоб встановити істину. Тому що часто дитина більше схожа на одного з батьків, ніж на іншого”.
  
  
  Римо відчув своє обличчя. "Я ніколи не думав про це з такої точки зору. Чи є якийсь спосіб з'ясувати, на кого я більше схожий - на свою матір чи на свого батька?"
  
  
  Майстер Сінанджу безпорадно знизав плечима. "З корейцем – так. У твоєму випадку – ні".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Один бабуїн дуже схожий на будь-якого іншого. Хе-хе. Один бабуїн дуже схожий на будь-якого іншого".
  
  
  Римо насупився, але продовжував наполягати на тому, що Майстер Сінанджу самовдоволено хихотів над своїм жартом.
  
  
  "Я все ще хочу знайти своїх батьків".
  
  
  “Тоді поглянь у дзеркало пам'яті – у свій власний розум. Бо жодна дитина не народжується у цей світ, не побачивши обличчя хоча б одного зі своїх батьків. І хоча перший спогад людини може бути похований глибоко, він ніколи не буває похований назавжди”.
  
  
  "Я зовсім не пам'ятаю своїх батьків".
  
  
  "Але твій розум це робить. Тобі потрібно лише розблокувати пам'ять".
  
  
  Римо пішов і медитував протягом п'яти днів, харчуючись лише холодним рисом і лише очищеною водою. Але ніякі особи не виникали перед його думкою.
  
  
  Коли пізніше він поскаржився Майстрові синанджу, Чіун відхилив його скаргу з різким "Тоді ти не готовий".
  
  
  "Коли я буду готовий?"
  
  
  "Коли твоя пам'ять дозволяє собі розкритися, як пелюстки хризантеми".
  
  
  Протягом багатьох років після цього Римо порушував питання про своїх батьків у найдальші куточки своєї свідомості. Він сказав собі, що вони, мабуть, загинули в автомобільній катастрофі, що його не покинули, що була вагома причина, через яку хтось залишив його, немовля, в плетеному кошику на порозі дитячого будинку. Думати інакше було надто боляче.
  
  
  Тепер, стільки років по тому, Римо відчував, що готовий.
  
  
  Тому він сів перед власною могилою і заплющив свої карі очі. За потреби він міг медитувати всю ніч, доки не отримував відповіді.
  
  
  Листя кружляло навколо нього, і висхідний місяць заплутався в скрипучих гілках бука кольору міді, що лежали на тлі нічного неба, як мертві нервові закінчення. Ухнула сова. Він кричав знову, і знову, і знову, поки його дзвінки не стали частиною самотньої ночі.
  
  
  Римо глибоко зазирнув у себе. Образи приходили та йшли. Перше обличчя, яке він згадав, належало сестрі Мері Маргарет, її гладке обличчя, обрамлене накидкою з ряси. Вона більше, ніж будь-хто інший з черниць, виховала його. Вона швидко давала лінійкою по кісточках пальців, але ще швидше підбирала добре слово.
  
  
  Того дня, коли він залишив притулок, щоб прокласти свій шлях у світі, добре світло в її очах змінилося сяйвом гордості. Але це було все тепло, яке вона могла подарувати Римо Вільямсу того дня.
  
  
  "Нехай буде з тобою Бог, Римо Вільямс", - сказала вона, тиснучи йому руку з твердою відстороненістю, яка говорила,
  
  
  "Ми зробили для вас все, що могли. Приходьте, якщо хочете, але це більше не ваш дім".
  
  
  Холодність вжалила. Але у наступні роки Римо зрозумів. Тепер він був у відповіді за себе.
  
  
  З'явилися інші особи. Він побачив свого інструктора поліцейської академії, окружного прокурора морської піхоти Кеті Гілхулі, з якою він планував одружитися до того, як закінчиться його колишнє життя. З'явився суддя, який виніс йому вирок. Як і його адвокат. Їх підкупили, хоч тоді Римо цього не знав. У поле зору спливли гірко-лимонні риси Гарольда У. Сміта, людини, яка спроектувала підставу. Римо змусив його піти. Він пропустив повз вуха зморшкувате обличчя Майстра Сінанджу. Нині від нього не було б жодної допомоги.
  
  
  Через деякий час з'явилося обличчя маленької дівчинки, що сміється. Фрейя, його дочка від Джильди з Лаклууна, світловолосої жінки-воїна-вікінга, з якою він зіткнувся під час однієї зі своїх поїздок до Кореї. Тепер вони були далеко від нього, у безпеці від небезпечного життя, яке вів Римо. Обличчя Рима пом'якшало, коли він знову глянув на свою дочку. Насправді він ледве знав її. І Римо подумав, що думкою може побачити в її обличчі частинку свого власного.
  
  
  В обличчі Фрей було щось таке, що торкнулося глибокої, напівзабутої струни. Римо тримав риси маленької дівчинки перед своїм думкою, повертаючи зображення боком, намагаючись вловити натяк.
  
  
  Це було там. Щось там було. Але це було невловимо.
  
  
  Римо відмовився дати спокій.
  
  
  У сірі передсвітанкові години йому здалося, що він побачив нове обличчя. Жіноче обличчя. Він ніколи не бачив цього обличчя раніше. Чи не дорослим. Але воно чомусь здалося йому знайомим.
  
  
  Її обличчя було овальним, а волосся спадало довгим, прямим і чорним. Це було гарне обличчя з теплими, люблячими очима і високим, розумним чолом. Воно нагадало йому обличчя Фрей. Вони мали однакові очі.
  
  
  Його власні очі все ще були заплющені, Римо простяг руку, ніби хотів доторкнутися до неї.
  
  
  Зображення зникло. Він спробував викликати його знову. Але воно не приходило.
  
  
  Потім пролунав голос. "Якби я міг встати..."
  
  
  То був жіночий голос. Але це не було в його голові. Це було тут. Це було поряд із ним. Його серцебиття почастішало, Римо розплющив очі.
  
  
  Була лише могила з ім'ям на ній, яке могло бути, а могло і не бути його справжнім ім'ям.
  
  
  Римо знову почав заплющувати очі, коли голос пролунав знову.
  
  
  "Якби я міг стати там, де я лежу ..."
  
  
  Голос лунав у нього за спиною. Це сказали йому вуха. Але інші його почуття, ті, що були підняті на вершину людських здібностей, підказали Римо, що за ним немає живої істоти. Його вуха не вловили ні биття серця, ні хрускоту реберного хряща від легень, що розширюються, ні ледь уловимого тертя крові, що тече по артеріях і менших венах. Гола задня частина його шиї та рук не виявляла жодних ознак тепла людського тіла.
  
  
  Але голос звучав реально. Його чутливі барабанні перетинки все ще здригалися від його луни.
  
  
  Римо схопився на ноги, як телескоп, що розкривається, обертається, насторожений і готовий до всього.
  
  
  Жінка дивилася на нього нескінченно сумними, але теплими очима. Її волосся було туго стягнуте з високого гладкого чола, але воно було таким же чорним, як волосся жінки з його уяви. Її очі були такими ж темно-карими.
  
  
  "Хто..."
  
  
  Жінка продовжувала, начебто декламуючи вірш.
  
  
  "Якби я міг стати там, де я лежу, я б побачив гори в усіх напрямках. Там є струмок під назвою Сміється струмок. Якщо ти знайдеш місце мого упокою, ти знайдеш мене".
  
  
  "А?"
  
  
  "Якщо ти знайдеш мене, ти знайдеш його".
  
  
  "Ти маєш знайти його, сину мій"
  
  
  "Son?" Римо відчув, як його серце підстрибнуло, як у лосося. - Метелик... - Слово застрягло у нього в горлі. Він ніколи так не називав жінку.
  
  
  "Для мене вже надто пізно, але твій батько живий".
  
  
  "Хто він?"
  
  
  "Він відомий тобі, сину мій". Жінка підвела руку і потяглася до нього.
  
  
  Римо рушив уперед, піднявши тремтячу праву руку.
  
  
  Якраз перед тим, як його пальці змогли торкнутися її руки, вона зникла з поля зору. Римо обмацав руками порожнє повітря, але підняв тільки сухе листя.
  
  
  Сова, яка мовчала протягом останньої години, відновила свій страшний крик.
  
  
  "Ху... ху... ху".
  
  
  Римо Вільямс стояв біля підніжжя своєї могили і тремтів з голови до ніг. Він не тремтів від страху з часів В'єтнаму. Він не тремтів від передчуття з тих пір, як дуже давно востаннє пізнав справжнє кохання. І він не тремтів від будь-якого пристрасного бажання з того часу, як прийшов у Сінанджу.
  
  
  Тепер він тремтів від усіх цих емоцій і навіть більше. Він бачив свою матір. Вона розмовляла з ним. Він знав це з упевненістю, яка лежала не в його мозку, а горіла десь унизу живота.
  
  
  Зрештою його не покинули.
  
  
  Римо опустився навколішки і заплакав сльозами полегшення в прохолодний суглинок могили, яка насправді не належала йому, і спав доти, поки сонце, що сходить, не пробило своїми променями рожеві повіки, миттєво розбудивши його.
  
  
  Він, не оглядаючись, попрямував до машини, що чекала на нього.
  
  
  Він зазирнув у дзеркало пам'яті та побачив правду.
  
  
  Настав час знайти себе.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Джек Колдстад ненавидів напади джопарді.
  
  
  Це були найгірші, найогидніші, найнебезпечніші оперативні обов'язки в якості спеціального агента Відділу кримінальних розслідувань Податкової служби. Зазвичай, громадяни були роздратовані тим, що їх вигнали за несплату податків або наклали арешт на їхні будинки та банківські рахунки. Насправді, "Вразливий" - невідповідне слово. Вони часто божеволіли, влаштовували божевільні істерики, погрожували вбивством, якщо не доб'ються свого, і обіцяли самогубство, якщо це не спрацює. Цілі психотичні дев'ять ярдів.
  
  
  Але принаймні вони мали якесь попередження. Тридцятиденний лист. Потім, якщо вони проігнорували це, дев'яностоденний лист. За яким були серйозні телефонні дзвінки. Серія рішучих, наростаючих кроків, спрямованих на виснаження ледарів і сприяння дотриманню податкового кодексу. Зазвичай люди стикалися. Було важко злитися на когось місяцями поспіль, особливо на такий безликий підрозділ дядька Сема, як Податкова служба.
  
  
  Але там, де вказувався високий ризик втечі активів, Податковому управлінню США згідно із законом дозволялося скасовувати свої правила щодо арешту активів і завдавати ударів у відповідь без попередження. Згідно з офіційною термінологією, арешти під загрозою зникнення. Питання було таке: небезпека для кого?
  
  
  Ви увійшли, озброївшись ордером, при необхідності зламавши двері, і конфіскували спірні активи, тоді як податковий порушник зазвичай кликав свого адвоката. Жодного ввічливого повідомлення. Жодного попередження. Нічого.
  
  
  Зазвичай платник податків, що не дотримується вимог, був наляканий до смерті, і цього було більш ніж достатньо, щоб покінчити з биком.
  
  
  Іноді все було навпаки.
  
  
  За свою довгу кар'єру Джек Колдстад багато разів захоплював приватні будинки донів мафії, корпоративних злочинців та інших податкових шахраїв із високим ризиком. Лише зрідка йому доводилося вести переговори про протистояння чи перестрілку.
  
  
  За останні дванадцять років ситуація змінилася на гірше. Це змінилося з появою кокаїну та його похідних, креку, кренку та всього цього диявольського мотлоху. Все змінилося з приходом до влади наркобарона з його необмеженою фінансовою владою та безжальною готовністю використати цю владу для збереження своєї імперії білого порошку. Наркобарони були єдиною групою, яка так і не навчилася боятися холодної руки податкового управління.
  
  
  Щойно служба почала переслідувати наркобаронів, правила гри змінилися. Куленепробивні жилети стали стандартною видачею податкового управління. Те саме сталося з 9-мм пістолетами, дробовиками і це були перші втрати Податкового управління США. Агенти почали вмирати під час виконання службових обов'язків. Дехто став мішенню для вбивства. Податкове управління США запровадило політику, яка дозволяє агентам взаємодіяти з громадськістю під санкціонованими у файлах псевдонімами, щоб захистити їх від помсти. Це була зовсім нова гра з м'ячем.
  
  
  Ось чому Джек Колдстад зненавидів напади джопарді. Кому, чорт забирай, хочеться заробити кулю за податковий кодекс?
  
  
  Отже, були запобіжні заходи, які він навчився приймати. Нападати в переважній кількості, відрізати всі шляхи відходу і страшенно переконатися, що телефонні лінії відключені. В іншому випадку ви можете постукати у двері, і поки ваші війська розосереджуються, шахрай викличе підкріплення – або, що ще гірше, поліцію. Не раз поліцейські Колдстада нападали на його людей, думаючи, що це чорні капелюхи чи щось таке.
  
  
  Санаторій Фолкрофт запропонував типовий сценарій. Один вхід та один вихід. У глушині. І телефонні лінії були встановлені на стовпах, а не закопані у підземну трубу.
  
  
  Це мало бути захоплення за підручником. Вривайтеся жорстко і голосно і поставте ордер. Пригнічуйте будь-який опір. Виконуйте роботу.
  
  
  Фолкрофт був приватною клінікою заради всього Святого. Все мало пройти за правилами.
  
  
  Все пішло не так, як треба, тієї ж миті, як вони пронеслися через відчинені ворота, лідируючи з бордовим "Таурусом" з Колдстада.
  
  
  Напередодні вони обстежили район із вертольота. Той факт, що лікарня виходила вікнами на протоку Лонг-Айленд, викликав занепокоєння, але біля причалу не було пришвартовано рятувального катера. Чорт забирай, причал був таким старим, що, здавалося, ось-ось звалиться у воду.
  
  
  Втеча по воді була визнана вкрай малоймовірною.
  
  
  Але коли вони пройшли через ворота, Колдстад був приголомшений, побачивши човни, що сходяться до того ж хиткого причалу. Витончені білі човни з сигаретами, такі популярні серед звичайних наркобаронів.
  
  
  Для Колдстада це був абсолютно найгірший сценарій. Вони потрапили до самої гущі наркобізнесу.
  
  
  "Що нам робити?" - спитав потяг, Грінвуд. "Ми у меншості".
  
  
  "Занадто пізно турбуватися про це", - відрізав Колдстад. У свою рацію він крикнув: "Це чортове падіння! Ми повинні знищити їх, перш ніж зможемо убезпечити сайт. Все геть - зараз же!"
  
  
  Машини завищали, пригальмовуючи до переповненої людьми зупинки. Стукнули двері. Агенти висипали, піднімаючи зброю. Вони присіли за своїми машинами, тримаючи пістолети у дворучних захватах стрільця. Колдстад став навколішки з витягнутими руками, приклад його 9-міліметрового "Тауруса" лежав на капоті його машини, блок двигуна захищав його тіло. Грінвуд, що стояв поряд з ним, скопіював позу. Він нервово облизав вологу верхню губу.
  
  
  Човни не намагалися причалити. Вони сіли на мілину на полиці бруду нижче трави, і з неї вискочили чоловіки в чорних костюмах, тримаючи в руках "Узі" та дробовики. Їхні обличчя були приховані масками - чорними капюшонами-пуловерами, які закривали всю голову, за винятком довгастої кобилки навколо очей.
  
  
  Через укриття свого "Таурусу" Колдстад крикнув: "Киньте зброю!" Він не сказав "Податкову службу". Керівництво закликало до цього, але важкий досвід навчив його, що ці три літери зазвичай підбурюють платника податків, що не підкоряється, до ще більшого насильства.
  
  
  Люди з човнів впали на животи і пішли з лінії вогню, перш ніж було зроблено єдиний попереджувальний постріл.
  
  
  "Чорт!" Сказав Колдстад. Він сів і спробував заглянути під машину. Там не було жодних ознак їхньої присутності. Вони були гарні.
  
  
  Грінвуд нахилився, його голос був схвильований. "Я думаю, що зможу розвідати їхнє становище, проповзаючи на животі, сер".
  
  
  "Тихо!" Гаркнув Колдстад.
  
  
  Потім перший перфорований ствол пістолета висунувся над трав'янистим схилом. Він повернувся, як морда, що шукає.
  
  
  Грінвуд опустився рачки, намагаючись зазирнути за праве переднє колесо.
  
  
  Колдстад відкрив рота, щоб попередити його. Занадто пізно.
  
  
  Перфороване рило, що шукало, висунулося один раз.
  
  
  Куля, що прилетіла, розірвала гусеницю, перш ніж встромитися в мозок Грінвуда. Вона вийшла, несучи з собою шматок черепа розміром із людську долоню. Грінвуд відсахнувся, як від удару, розпластавшись на землі, як викинута на берег морська зірка.
  
  
  "Відкрити вогонь!" Колдстед закричав.
  
  
  Після цього розпочався бедлам. Повітря тремтіло від вереску куль. Гарячі гільзи, димлячись, валялися на землі. Трав'яні грудки на краю лужка підскочили, як жалені жаби. Вогонь у відповідь був вбивчим. З іншого боку, офіційних машин податкової служби почали з'являтися пробоїни.
  
  
  IRS з їхніми пістолетами та стрілецькою зброєю не могли протистояти переважаючому вогню, спрямованому на них. Їхньою єдиною перевагою було те, що вони знаходилися на височини. Колдстад наказав своїм людям вести безперервний вогонь, щоб ворог не наважився висунути голови, щоб прицілитися.
  
  
  Це їх не зупинило. Ворог просто підняв зброю і вистрілив наосліп. Седан, фургон і вантажівка доставки отримали найбільшу шкоду. Безпечне скло обсипалося уламками. Шини лопалися і шипіли, доки не спустили. Під палаючим натиском три автомобілі дійсно барабанили та розгойдувалися на своїх ресорах.
  
  
  "Ховайтеся за своїми блоками двигуна!" Наказав Колдстад.
  
  
  Чоловік, що рухався, щоб підкоритися, зачепив одного з них за кісточку. Закричавши, він схопився за себе.
  
  
  Колдстад у відповідь прострелив руку, яка намагалася направити на них "Узі". Здавалося, це тільки розлютило їх ще більше, бо настало затишшя, поки ворог перегруповувався, і раптом вони з'явилися по зарослому травою схилу, кричачи і стріляючи, як чортові команчі.
  
  
  "Що це вони кричать?" Колдстад кричав, перекриваючи шум.
  
  
  Ніхто не відповів. Вони були надто зайняті, відстрілюючись.
  
  
  Колдстад приєднався до вогняного шторму. Він вибрав людину навмання і проткнув йому стегно. Чоловік спіткнувся і покотився. На чорній передній частині його бойового костюма була біла пляма. Колдстад побачив це, коли чоловік падав. Це було нечитано, але знайоме.
  
  
  "Припинити вогонь! Припинити вогонь!" Наказав Колдстад.
  
  
  Людина-агент повернувся, щоб гукнути: "Що?"
  
  
  "Я сказав, припиніть свою бісову стрілянину!"
  
  
  Але було надто пізно. Ніхто не звернув на це уваги. Його люди були надто зайняті, намагаючись зберегти своє життя.
  
  
  "Податкова служба! Податкова служба!" Закричав Колдстад. "Чорт забирай, ми з Податкової служби!"
  
  
  Тепер віконне скло справді летіло.
  
  
  Раптом Колдстад упав на тіло Грінвуда, зриваючи з нього синю ветровку з буквами IRS, нанесеними по трафарету на спині. Тепер літери були заплямовані кров'ю.
  
  
  Колдстад ризикнув. Він простяг руку і відламав автомобільну антену. Куля пробила капот автомобіля менш ніж за фути від його нетерплячих пальців. Потім він повісив куртку на річ і обома руками підняв її, щоб вона стирчала над лінією капюшона.
  
  
  Він почав брикатися і смикатися під ударами куль.
  
  
  "Чорт забирай, прочитай листи!" Сказав Колдстад крізь дуже щільно стиснуті зуби.
  
  
  Потім, що ще гірше, його агенти почали закінчувати боєприпаси.
  
  
  Вони дивилися на нього хворими, розгубленими очима.
  
  
  Колдстад упустив антену і, коли озброєні люди в чорному оточили його з двох боків, він підняв руки над головою.
  
  
  "Ми здаємося!"
  
  
  Його люди, безпорадні, наслідували його приклад. За винятком тих, хто намагався сховатись під шасі своїх автомобілів.
  
  
  Кремкий чоловік у безформному білому капюшоні підійшов з дробовиком.
  
  
  "Стояти!" - заволав він, палець побілів на спусковому гачку. "DEA!"
  
  
  "Податкова служба!" Колдстад закричав у відповідь. "Ми - чортова податкова служба!"
  
  
  На мить запанувала приголомшена тиша. Щелепи повільно відвисли, а обличчя посіріли, а потім побіліли, як кістка.
  
  
  Одного співробітника УБН дуже вирвало. Інших почало нудити. Джек Колдстад підвівся на ноги, його обличчя побіліло, як у риби. Але тільки після того, як білий палець на спусковому гачку дробовика розслабився і знову порозовів.
  
  
  "Ти тут головний?" Вибагливо запитав Колдстад.
  
  
  Товстий чоловік зняв свій білий капюшон, оголивши кудлату руду бороду і серйозні очі. "Tardo. Управління боротьби з наркотиками ".
  
  
  "Колдстад. Податкова служба. Ви щойно розстріляли до біса собачим три офіційні машини, не кажучи вже про мого стажора".
  
  
  "Ти перший напав на нас", - зазначив Тардо, його голос був похмурим.
  
  
  "Ви, варвари, увірвалися на берег, ніби то був пляж у Нормандії", - гаряче сказав Колдстад. "Звичайно, ми напали на вас першими. Ми думали, що ви займаєтеся перевезенням наркотиків".
  
  
  "Чорта з два".
  
  
  "Ми заарештовуємо цю лікарню за ненадання відомостей про доходи, що перевищують десять тисяч доларів, та за порушення розділу 21 881 Кодексу Сполучених Штатів".
  
  
  Тупе обличчя Тардо потемніло. "Це підозрювана фабрика з виробництва наркотиків у Туреччині. Вона наша".
  
  
  "На чому ти це ґрунтуєш?"
  
  
  "Телефонне наведення про те, що великі банківські перекази регулярно проходять через банківський рахунок Фолкрофту".
  
  
  Колдстад моргнув. "Це теж насторожило нас. Але ми маємо юрисдикцію".
  
  
  "Ні за що. Це наш крах".
  
  
  Двоє чоловіків підійшли один до одного так близько, що їхні носи майже стикнулися. Вони люто дивилися. Їхні люди навколо них неспокійно смикали зброю.
  
  
  "У мене троє поранених", - сказав Тардо. "Це робить це моїм".
  
  
  "І в мене є один поранений та один мертвий агент. Козиряй цим тузом".
  
  
  Тардо вишкірив зуби, скрегочучи ними в гніві.
  
  
  "Ми повинні прикрити дупу один одного в цьому", - сказав він низьким голосом.
  
  
  "Я готовий дозволити фішкам впасти саме туди, куди вони захочуть", - сказав Колдстад. "Саме".
  
  
  "Ось що я тобі скажу. Ти отримуєш медичне обладнання та будь-яку вільну готівку. Ми забираємо банківський рахунок, транспортні засоби та, звичайно, будь-які ліки, які знайдемо. І УБН працює першим. Досить справедливо?"
  
  
  "У нас вже накладено арешт на банківський рахунок", - сказав Колдстад. "І куля УБН у мертвому агенті податкового управління. Податкове управління працює першим".
  
  
  Тардо задумливо почухав бороду. "Ця будівля, схоже, коштує крутих десять мільйонів. Воно твоє, без сумніву, якщо ми зможемо звести взаємне збентеження до мінімуму. Що скажеш?"
  
  
  "Зроблено".
  
  
  Тардо простяг руку. "Потиснемо її?"
  
  
  "Грінвуд тисне мені всі руки".
  
  
  "Хто з них він?"
  
  
  "Той, чиї мізки удобрюють чортову траву", - натягнуто сказав Колдстад.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу зазвичай прокидався зі сходом сонця.
  
  
  Але там, де він спав, не було сонця. Все було темно. В цьому місці з сірими стінами та поганим, затхлим повітрям, де ніколи не світило сонце, не було вікон.
  
  
  Він був старий - настільки старий, що майже за всю історію людства вважалося, що людині пощастило, якщо вона прожила половину нинішньої тривалості життя Майстра Сінанджу, який уже бачив сто зим, - навіть якщо зараз він спав на простій очеретової циновці в нижньому підземеллі цегляної фортеці свого імператора, яка називалася Фолкрофтом.
  
  
  Але це було необхідно, і тому Чіун, чинний майстер Сінанджу, виніс це.
  
  
  І йому не потрібно було сонце, що сходить, щоб повідомити своїм почуттям, що настав новий день. Його досконале тіло сказало йому це. Його ясний мозок прийняв це знання, і тому він прокидався щоранку в потрібний час.
  
  
  Цього ранку його тіло все ще спало, коли його ідеальні вуха зазнали нападу грубості.
  
  
  Без вагань верхня частина його тіла рвонулася вгору, його розум і очі розплющилися одночасно, ніби розкрутилася пружина.
  
  
  Стіни підземелля Фолкрофта, званого жителями Заходу підвалом, були товстими і зроблені з потворної суміші піску та бруду, званої бетоном. Проте звуки могли проникнути в нього, якби вони були досить гучними.
  
  
  Ці звуки були.
  
  
  Різкі постріли з пістолетів, що перемежувалися гуркотом більш шумної зброї, яку носили жителі Заходу, настільки некомпетентні, що не могли навіть убити однією правильно випущеною кулею, озвалися глухою луною. Чоловіки кричали в грубій манері Заходу, їхні голоси були високими та хрипкими.
  
  
  "Бум прилипає!" Пискнув Чіун. "Я потрібен моєму імператору!"
  
  
  І він скинув своє просте лляне кімоно для сну, взявши нічне чорне шовкове, яке лежало акуратно складеним біля його ліжка. Воно розкрилося, як парашут, перш ніж опуститись на нього, як саван. Його крихітні ніжки ковзнули у прості чорні сандалі.
  
  
  З рішучим обличчям Майстер Сінанджу голосно закричав.
  
  
  "Бережіться, осквернителі фортеці Фолкрофт! Ваша доля прокинулася!"
  
  
  Потім він завагався.
  
  
  "Що, якщо вони прийшли по золото?" він пискнув.
  
  
  Золото лежало акуратними чарками з іншого боку підвального сховища з потрійним замком. Ключі були тільки в імператора Сміта - не те щоб Чіуну знадобилися ключі, щоб дістатися золота, яке було його платою за службу наступного року. Зазвичай його відправляли у село його предків. Але золото було викрадено з підводного човна, який доставляв його в Сінанджу, на скелясте і неприступне узбережжя Північної Кореї, і було повернуто лише з великими труднощами.
  
  
  Оскільки Майстер Сінанджу сам здобув золото, воно вважалося непотрібним. Це було золото на заміну, запропоноване для укладання останнього контракту між Америкою та Чіуном, який очолював найбільший будинок ассасинів в історії людства, Дім Сінанджу. Практикуючі перше і найбільше бойове мистецтво, також зване синанджу, Майстра Сінанджу служили найбільшим тронам стародавнього світу, а тепер є наймогутнішою нацією сучасного світу - Америці.
  
  
  Поки Сміт, якого Чіун називав імператором, тому що так було прийнято, домовлявся про інший підводний човен, який доставить це золото до Кореї, воно зберігалося в підвалі Фолкрофта. І поки він залишався на американській землі, Чіун поклявся захищати його ціною свого життя кожну мить неспання. Саме з цієї причини він спав із ганьбою.
  
  
  Чіун глянув на двері з потрійним замком, занепокоєння було написане в кожній зморшку на його пергаментному обличчі. Що робити? Він потрібний своєму імператору. Але імператори смертні. Золото існує вічно.
  
  
  Стрілянина тривала. Ставало дедалі гірше.
  
  
  "Що, якщо вони прийшли по золото?" він пискнув. "Я мушу залишитися тут, щоб охороняти його".
  
  
  Чоловік закричав, смертельно поранений.
  
  
  "Але якщо вони прийшли за Смітом, мій священний обов'язок - захистити його життя. Бо якщо я зазнаю невдачі, золото Америки буде конфісковано".
  
  
  Майстер Сінанджу стиснув пальцями з довгими нігтями кулаки кольору слонової кістки жовтого кольору. Він стояв, що приріс до запиленого бетону підлоги, його тіло було знерухомлене гострою необхідністю кинутися на бік того, кого він поклявся захищати, і рівною необхідністю зберегти золото, яке йому ще потрібно було заробити. Тонкий кінчик його бороди тремтів від його мук. Сніжинки над кожним вухом теж тремтіли. Його карі очі перетворилися на волоські горіхи від болю.
  
  
  Зрештою майстер Сінанджу залишив золото.
  
  
  Нічого іншого не лишалося. Його пращури або шанували б його, або поносили після подій цього дня. Він не знав. Але він виконав би свій обов'язок, і якби його рішення було неправильним, суворе покарання спіткало б тих, хто нав'язав йому це одіозне рішення.
  
  
  МАЙСТЕР СИНАНДЖУ цілеспрямовано піднімався похилою бетонною підлогою до дверей із рифленої сталі вантажної платформи. Він не забарився, наближаючись до неї. Натомість він підняв одну руку, витягнувши вказівний палець з довгим вигнутим нігтем, який виглядав таким витонченим.
  
  
  Чіун повів цвяхом угору, а потім униз, і коли він стикнувся зі сталевими рифленнями, метал заскрипів і розійшовся вертикально.
  
  
  Взявшись за гострі краї розлому в руку, Майстер Сінанджу чинив простий протидіючий тиск. Вертикальна тріщина розлетілася на частини. Він ступив через неї на вантажну платформу.
  
  
  Чіун знехтував сходами і зістрибнув з причалу, його чорні спідниці злетіли, коли він приземлився з грацією, яка суперечила його поважному віку.
  
  
  Тримаючись країв будівлі, він рухався вздовж стін, загортаючи за кути, як плаваюча чорна ганчірка, яку тягнуть ціпком. Навіть при ясному ранковому світлі спостерігач сприйняв би його рухи не як рухи людини, а як щось уривчасте і неживе.
  
  
  Так Майстер Сінанджу зіткнувся із загарбниками фортеці свого імператора, без попередження та несподіванок.
  
  
  Вони стояли біля входу, по-своєму розслаблені, опустивши зброю.
  
  
  Вірний охоронець у синьому опустився на коліна біля їхніх ніг у ганебній капітуляції, його кобура була порожня, руки пов'язані за спиною пластиковою петлею. Дивитись на це було соромно. Чоловік мав віддати своє життя, перш ніж дозволити цьому статися.
  
  
  Загарбники у своїх чорних шатах стояли на варті, очевидно, впевнені, що їхні товариші захопили свою здобич. Судячи з їхньої поведінки, було вже надто пізно. Фолкрофт упав. Те, як їхні погляди жадібно падали на залізниці, сказало йому про це.
  
  
  Чіун відступив. Зараз була потрібна скритність, а не смерть. Майстер Сінанджу розправиться зі смертю свого часу.
  
  
  Стіни Фолкрофт були цегляними. Підійшовши до місця, де його не могли побачити, Майстер Сінанджу зупинився і взявся за цеглу там, де вони стикалися. Він почав дертися вгору, руки та ноги без зусиль доставили його на другий поверх.
  
  
  Він зупинився на підвіконні, і ніготь, загартований роками дієти, фізичних вправ і волі, показав, що він може перемогти скло так само, як сталь. Чіун окреслив коло на склі швидким рухом, який перетворив скрип скла на короткий гавкіт, який можна було прийняти за собачий.
  
  
  Проте це був звук, і він долинув.
  
  
  До кімнати зайшов чоловік із пістолетом у руці. Його погляд окинув кімнату і зупинився на фігурі Майстра Сінанджу, що ширяє по інший бік шибки.
  
  
  Діставши зброю з-під пальта, він представився.
  
  
  "Податкова служба!"
  
  
  Торкнувшись кола, Чіун простяг руку якраз вчасно, щоб упіймати скляне коло до того, як він упаде. Він змахнув зап'ястям. Скляний диск пролетів через кімнату і влетів у відчинені двері, акуратно відділивши людину, що стоїть там, від його голови.
  
  
  Чіун увійшов через круглий отвір і пройшов повз загарбника, який лежав, тремтячи навпіл, з подивом на закинутому обличчі. Чіун стер цей вираз каблуком сандалії. Воно стерло та його обличчя.
  
  
  "Коханці ячменю", - прошипів Чіун.
  
  
  Рухаючись коридором, його вуха вловили звуки.
  
  
  "Покличте лікаря", - закричав чоловік. "Він задихається!"
  
  
  "Хтось знає маневр Геймліха? Змусіть його розщедритися!"
  
  
  Крики долинали з боку офісу Сміта.
  
  
  Чіун прискорив крок. Здавалося, його ноги лише торкаються підлоги, але вони несли його вперед, як газель. Його схожі на трубки руки рухалися в рукавах кімоно, що розвіваються, а ноги, що гойдалися, змушували шовкові спідниці схвильовано колихатися.
  
  
  Ніхто не чув його наближення; ніхто не відчув його тінь, що росте.
  
  
  Вони не дізналися б про нього, поки його руки не торкнулися їхніх життєво важливих органів - і момент, коли вони усвідомили б свою загибель, був би коротким, як іскра.
  
  
  З ТОГО МОМЕНТА, як він потрапив до санаторію Фолкрофт, Джеку Колдстаду стало тільки гірше.
  
  
  Охоронець у вестибюлі стояв перед своїм столом, його руки підняли вгору, револьвер лежав біля його ніг. Його руки тремтіли.
  
  
  "Справжнім цим приміщенням заарештовуються за наказом комісара Податкової служби", - гаркнув Колдстад.
  
  
  "Я згоден", - сказав охоронець тремтячим голосом. "Доктор Сміт сказав робити все, що ви, хлопці, скажете".
  
  
  Агент напружився. "Ви це чули? Він знав, що ми прийдемо!"
  
  
  "Де Сміт?" Гаркнув Колдстад.
  
  
  "Другий поверх. Одразу після ліфта. Не можу це пропустити".
  
  
  Колдстад повернувся до свого помічника. "Передайте цього лакея Управлінню боротьби з наркотиками. Це дасть їм можливість чимось зайнятися, крім того, щоб почухатися, поки ми охороняємо будівлю".
  
  
  Колдстад повів своїх людей вгору сходами. Ліфт можна було зупинити, відключивши електрику. Таке траплялося з ним двічі, перш ніж він навчився підніматися сходами, навіть якщо це було на п'ятдесят прольотів вище.
  
  
  За стійкою адміністратора на другому поверсі тремтіла жінка років п'ятдесяти з пишними грудьми. Її руки схопили за горло.
  
  
  Колдстад тицьнув своїм посвідченням у її кругле обличчя. "Податкова служба. Де Гарольд В. Сміт?"
  
  
  "Доктор Сміт... знаходиться у своєму кабінеті".
  
  
  Вони увійшли зі зброєю напоготові. Колдстад перейшов до справи.
  
  
  Вони знайшли Гарольда Сміта за його столом, він хапався за горло і намагався дотягнутися до чогось за спиною.
  
  
  "Стояти! Податкова служба!"
  
  
  Його обличчя почервоніло, Гарольд Сміт проігнорував наказ.
  
  
  "Чорт візьми, я сказав "Стояти!"
  
  
  Хтось крикнув Колдстаду у вухо. "Він тягнеться за пістолетом!"
  
  
  Колдстад зробив попереджувальний постріл повз сиву голову Сміта. Куля потрапила в дзеркальне скло за ним, розбивши його великими небезпечними уламками.
  
  
  Плоский трикутний уламок скла ударив Сміта по голові. Він впав.
  
  
  Колдстад кинувся до нього, вибив скло і перевернув його.
  
  
  Обличчя Сміта було дивного кольору – пурпурово-сірого. Сірий колір поступався місцем фіолетовому відтінку.
  
  
  "У нього зупинка серця!" – сказав агент.
  
  
  Колдстад побачив зім'ятий паперовий стаканчик у руці Сміта і помітив диспенсер для води. "Чорт забирай, він задихається. Принесіть йому води!"
  
  
  Поки агент боровся з диспенсером для води, Джек Колдстад намагався розтиснути міцні щелепи Гарольда Сміта. Сміт стиснув зуби, і м'язи його щелепи скам'янілі.
  
  
  "Припини боротися зі мною, чорт забирай! Я намагаюся врятувати тебе!"
  
  
  Сміт ще дужче стиснув зуби. Він сильно кашляв, і кашлю не було куди виходити, окрім як через ніс. Видихуване повітря, змішане з гарячим слизом, забризкало обличчя Колдстада.
  
  
  "Чорт забирай, Сміт. Я намагаюся тобі допомогти!"
  
  
  Його очі закотилися, Сміт подряпав обличчя Колдстада тупими нігтями.
  
  
  "Допоможи мені тут!" - крикнув Колдстад.
  
  
  Два агенти впали на коліна в тісному просторі за столом Сміта і намагалися втримати чоловіка похилого віку.
  
  
  "Що не так із цим хлопцем? Він не хоче, щоб його рятували".
  
  
  "Можливо, він проковтнув отруту", - припустив агент.
  
  
  "Де цей лікар, чорт забирай? Хто знає маневр Геймліха? У нас не може бути ще однієї жертви. Це будуть наші пенсії".
  
  
  Потім кімнату наповнив голос, подібний до удару мідного гонгу.
  
  
  "Почекай!"
  
  
  Усі голови обернулися на звук. Голова Колдстада обернулася. І він не міг повірити своїм очам.
  
  
  У кімнаті стояв крихітний азіат. Він був трохи вище п'яти футів на зріст, виглядав старшим за Бога і носив кімоно, яке було на гейші. Двері були заблоковані двома озброєними агентами податкового управління. І все ж таки він подолав їх. Два приголомшені вирази, що з'явилися на обличчях охоронців, говорили самі за себе.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?" Гаряче запитав Колдстад.
  
  
  "Я Чіун, особистий лікар тієї людини, з якою ви грубо поводитеся. Відійдіть убік, любителі ячменю, бо тільки я можу йому допомогти".
  
  
  "Барлі..."
  
  
  "Поспішай, якщо хочеш зберегти йому життя".
  
  
  Колдстад вагався. Сміт вибухнув ще одним сильним здавленим кашлем, і гарячий слиз, що забризкав пальто Колдстада спереду, вирішила його долю.
  
  
  "Дайте цій людині простір для роботи".
  
  
  Агенти пішли, коли крихітний азіат опустився навколішки.
  
  
  "Про Сміт, промов слова, які я хочу почути".
  
  
  Сміт відкрив рота.
  
  
  "Ку ку ку..."
  
  
  "Я тебе не розумію, Сміт".
  
  
  "Він намагається щось сказати, але в нього щось застрягло у горлі", - сказав Колдстад.
  
  
  І на очах у Колдстада крихітний азіат двома витонченими на вигляд пальцями розтиснув щелепи Гарольда Сміта. Колдстад спробував зробити те саме, але його сили виявилося недостатньо.
  
  
  Але старий діяв так, начебто він обривав пелюстки троянди. Щелепи Сміта відкрилися. Він рубав.
  
  
  Розсуваючи щелепи однією рукою, крихітний азіат поліз у рот, щоб дістати предмет, що заважав, застряг глибоко всередині.
  
  
  "Тобі треба поговорити з Хаймліхом, щоб витягти це назовні, хоч би що це було".
  
  
  "Тиша! Мені потрібна тиша, щоб врятувати цю людину".
  
  
  Потім старий почав масажувати великим пальцем незграбне адамове яблуко Сміта.
  
  
  Сміт люто харкнув, і щось, здавалося, вискочило з рота. Воно було біле, і Колдстад спробував відстежити це очима. Він втратив його, коли воно пролетіло повз плече старого лікаря. Колдстад моргнув. Здавалося, воно зникло в повітрі. Він наблизився із спантеличеним виразом обличчя. Він не чув звуку падіння білого предмета на підлогу. Підлога була з полірованої сосни. Мав лунати клацання.
  
  
  Поки Колдстад обшукував підлогу, Гарольд Сміт затих.
  
  
  "Говори, Сміт".
  
  
  "Дідька лисого..."
  
  
  "Глотни. Це полегшить твоє горло". "Ось трохи води", - сказав Колдстад, передаючи чашку, наповнену водою. Сміт проковтнув. В його очах стояли сльози. Перше слово, яке він промовив, було "Вбити..."
  
  
  Колдстад спитав: "Що він сказав?"
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "... я..." - додав Сміт.
  
  
  "Тихіше, Сміт. Ти засмучений. Тобі потрібен спокій".
  
  
  "Убий мене", - сказав Гарольд Сміт. "Будь ласка". Його сірі очі зустрілися з очима літнього азіату. Вони мали благання.
  
  
  "Він щойно попросив тебе вбити його?"
  
  
  "Останнім часом він був у великій напрузі. Ми повинні укласти його в ліжко, щоб він відпочив".
  
  
  "Не раніше, ніж я закінчу офіційні справи", - сказав Колдстад, нависаючи над пораненим чоловіком. "Гарольд Сміт, я заарештовую цю лікарню за навмисну несплату прибуткових податків, приховування доходів від Податкової служби, порушення Закону про боротьбу з відмиванням грошей 1983 року шляхом незаконного ввезення до цієї країни доходів на суму, що перевищує десять тисяч доларів, та несплати законних податків на цю суму".
  
  
  Сміт раптово знепритомнів. Він звалився на підлогу, ніби зазнав поразки. Попередження не було. Він почав сідати, коли літній азіат просто торкнувся центру його чола, ніби хотів змахнути краплинку поту. Натомість Сміт мало не розвалився на частини від цього дотику.
  
  
  "Чорт", - сказав Колдстад.
  
  
  Підвівся старий азіат. "Викличте лікаря, щоб він відвіз його на спокій".
  
  
  Колдстад підозріло примружив очі. "Я думав, ви сказали, що ви його лікар".
  
  
  "Ви неправильно зрозуміли. Я його радник".
  
  
  "Фінансовий консультант?"
  
  
  "Радник. Мене звуть Чіун".
  
  
  Колдстад повернувся до своїх людей з почервонілими обличчями. "Хтось, підтвердіть це. Притягніть сюди цю плаксиву секретарку".
  
  
  Місіс Микулка була доставлена, тремтячи.
  
  
  "Чому ви, люди, це робите?" - спитала вона зі сльозами на очах. "Доктор Сміт - один із..."
  
  
  "... нижчі форми життя на планеті сьогодні", - різко сказав Джек Колдстад. "Підозрюваний в ухиленні від сплати податків".
  
  
  "Підозрюваний! Це якась причина, щоб приходити до лікарні зі зброєю в руках?"
  
  
  "Щодо податкових надходжень, дядько Сем не бере полонених". Колдстад вказав на Чіуна. "Ти знаєш цю людину?"
  
  
  "Так, це містер Чіун".
  
  
  "Так ти його знаєш?"
  
  
  "Так. Він колишній пацієнт, який часто повертається до Фолкрофту".
  
  
  "Пацієнт?"
  
  
  "Я розумію, що він повністю вилікувався від своїх помилок".
  
  
  "Які помилки?"
  
  
  "Я точно не знаю. Але відомо, що він називав доктора Сміта "Імператор".
  
  
  "Імператор чого?"
  
  
  "З Америки, звичайно", - відповів літній азіат на ім'я Чіун.
  
  
  Усі погляди звернулися до нього. Колдстад підійшов до крихітного азіату, височіючи над ним. "Ви сказали Америка?"
  
  
  "Так. Сміт таємно править цією землею".
  
  
  "А як щодо президента?"
  
  
  Чіун знизав своїми обтягнутими чорним шовком плечима. "Проста маріонетка. Одноразова та неважлива".
  
  
  "І ви його радник?"
  
  
  "Я стою біля його трону і захищаю його від його ворогів".
  
  
  "Покличте сюди справжнього лікаря!" Крикнув Колдстад. "Швидко. І посадіть цього маленького жовтого психо під арешт".
  
  
  "Злови мене, якщо зможеш", - пропищав Чіун.
  
  
  І у вихорі спідниць він повернувся, прямуючи до дверей.
  
  
  "Зупиніть його!"
  
  
  Агенти податкової служби біля дверей доклали всіх зусиль. Їхнє найкраще полягало в тому, щоб сісти навпочіпки, розкинувши руки, ніби хотіли зловити кинутий футбольний м'яч. Це виглядало як гарна стратегія. Але вони грали не в ту гру.
  
  
  Майстер Сінанджу вдарив їх, як чорну кулю для боулінгу. Вони закружляли в повітрі, як кеглі, тільки для того, щоб впасти, вчепившись один в одного, помилково вважаючи, що схопили заплановану мету.
  
  
  Колдстад переступив через них і подивився вгору й униз коридором. Щось простягло руку і потягло його вниз за темно-синю краватку. Його обличчя вдарилося об підлогу з такою силою, що він відскочив назад у стоячий стан, і йому довелося допомогти дістатись до дивана.
  
  
  "Чорт забирай, що за божевільний будинок влаштував тут Сміт?" Колдстад гаркнув крізь закривавлені пальці, якими затискав свій розбитий ніс.
  
  
  "Це санаторій", - несміливо зауважила місіс Микулка.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Римо Вільямс першим помітив птахів, що кружляли.
  
  
  Із птахами було щось не так. Він не міг зрозуміти, що саме, коли їхав лісовою дорогою до санаторію Фолкрофт, але птахи були неправильними. Дуже неправильними.
  
  
  Його почуття були розвинені до вершини людських досягнень та за їх межами. Його очі могли помітити оленячого кліща, що пробирається вздовж свого господаря з відстані півмілі, майже непомітним рухом остевого волосся оленя.
  
  
  Птахи кружляли над Фолкрофтом високими лінивими спіралями, як кондори. Римо подумав про кондори. Кондори не були родом із Північної Америки, тому вони не могли бути кондорами. Мабуть, стерв'ятники. Розмах їхніх крил був надто великий для яструбів, а тіла надто малі для морських чайок.
  
  
  Поки Римо долав звивисту дорогу, його погляд не відривався від кружлячих птахів. Вони здавались чорними на тлі сонця, що сходить, і через це навіть його очам було важче розрізнити їх колір і природу.
  
  
  Стерв'ятники, вирішив Римо. Стерв'ятники напевно. Але чому вони кружляли навколо Фолкрофта, ніби він був мертвий?
  
  
  Коли він підійшов ближче, відчув запах крові. Металевий присмак висів у повітрі рано-вранці. Були й інші запахи – запахи смерті. Сінанджу не навчив його діяти обережно, коли він відчуває їхній запах. Він дізнався про це, будучи морським піхотинцем, ще у В'єтнамі.
  
  
  Пригальмувавши на узбіччі, Римо вийшов. Під ногами було листя. Йому не треба було дивитися вниз, його ноги чудово уникали їх. Цьому він не навчився у В'єтнамі. Це було синанджу, і настільки глибоко укорінене, що стало другою натурою.
  
  
  Римо перейшов до дерев, перебираючись від ствола до ствола, доки не знайшов дуб, досить високий, щоб принести йому хоч якусь користь. Він піднявся на нього.
  
  
  Половина листя зникла, але листя було достатньо, щоб приховати його, за умови, що він не рухався.
  
  
  З гілок Римо помітив ворота, що не охороняються, у Фолкрофт. На одному із цегляних стовпів воріт була табличка. Вона казала:
  
  
  СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ
  
  
  ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ
  
  
  ЗАхоплений за наказом
  
  
  ПОДАТКОВА СЛУЖБА
  
  
  Чорні друковані літери було надруковано поверх друку Податкового управління.
  
  
  "Чорт, чорт, чорт", - сказав Римо.
  
  
  У перші дні його роботи в CURE, надсекретній агенції, якої ще не існувало, було кілька постійних замовлень. Першорядним серед них було те, що робити, якщо Фолкрофт буде якимось чином скомпрометовано: зникнути. Оскільки Римо був силовим підрозділом Кюре, його існування було секретом безпеки.
  
  
  У давні часи Римо серйозно ставився до безпеки. Роки навчили його іншому. Офіційно він був мертвий вже понад два десятиліття. Хоча завдяки низці пластичних операцій та дивним ефектам його навчання синанджу, зараз він виглядав майже так само, як і тоді. По суті, Римо не постарів. Сам цей факт означав, що якби якийсь старий друг з його минулого колись зіткнувся з ним, знаючи, що Римо був страчений штатом Нью-Джерсі, він, природно, дійшов би логічного висновку: Римо був його власним сином.
  
  
  Римо ніколи не мав сина. Ніколи не був одружений. Але дні, коли йому доводилося триматися подалі від Нью-Джерсі та свого минулого, давно минули. Ніхто не припустив, що Римо Вільямс був на висоті. Навіть якби вони це зробили, світові не настав би кінець. Римо міг бути включений до програми захисту свідків, наскільки хтось знав. Все це було нісенітницею Гарольда Сміта.
  
  
  Римо був ситий по горло маренням Сміта. Ось чому він звільнився із CURE тиждень тому. Технічно він був вільним агентом, але погодився залишитися на час дії наступного контракту Чіуна за однієї умови: Сміт скористається великою комп'ютерною підтримкою КЮРЕ, щоб допомогти Римо знайти своїх батьків, живих чи мертвих.
  
  
  Сміт погодився. Чіун, як не дивно, упокорився з усім цим. Але цього разу Римо був серйозним. Через рік він поцілує Гарольда Сміта, Кюре та санаторій Фолкрофт на прощання. Назавжди.
  
  
  Чіуне, він би турбувався про те, що тоді.
  
  
  Але, повиснувши в кроні дуба, Римо зрозумів, що сталося щось несподіване, щось, що обіцяло позбавити його єдиного шансу, який мав докопатися до свого коріння.
  
  
  Кюре відчував стрес в результаті спроби старого ворога - надрозумного мікрочіпа зі штучним інтелектом під назвою Friend - знищити організацію. Друг, чия програма була присвячена бездумному отриманню прибутку та невпинному накопиченню багатства, завдав Кюре блискучого удару по трьох напрямках, розрахований на те, щоб зробити агентство нефункціональним.
  
  
  Це сталося у критичний момент. Чіун щойно домовився про контракт наступного року. Золото було відправлено до села Сінанджу у Західнокорейській затоці на підводному човні. Капітан північнокорейського фрегата-відступник привласнив його, знищивши підводний човен і захопивши золото. Без золота контракт був недійсним. Без золота Майстер Сінанджу відмовився від своїх послуг разом із послугами Римо.
  
  
  У той же час друг завдав Римо непрямого удару. В результаті тонкої маніпуляції з даними в комп'ютерній системі CURE випливло ім'я людини, яка привернула увагу Сміта. Найманий вбивця, який ховається, давно розшукується владою. Саме з такими вбивствами Римо зазвичай справлявся у перервах між виконанням завдань вищого пріоритету.
  
  
  Римо вистежив його за наказом Сміта. І вбив, як пізніше з'ясувалося, невинну людину на очах у його дружини та дочки. Їхні спотворені жахом обличчя все ще переслідували Римо, шокуючи його настільки, що він засумнівався у своїй ролі таємного вбивці для ще секретнішого підрозділу уряду Сполучених Штатів.
  
  
  Коли Чіун відмовився від ще одного року служби через зниклу партію золота, Римо вже був однією ногою за дверима.
  
  
  Із цього моменту проблеми продовжували накопичуватися. Комп'ютери CURE стали ненадійними. Щось якимось чином примудрилося перервати пряму телефонну лінію Гарольда Сміта із президентом Сполучених Штатів. CURE було відрізано від єдиного американського чиновника, який знав про його існування.
  
  
  Це був майстер-план, і Кюре не повинен був вижити. Але він вижив. Золото було повернуто. Друг був деактивований, коли він завершував блискучу спробу шантажу уряду США за допомогою комп'ютерних маніпуляцій, спрямованих на параліч федеральної банківської системи.
  
  
  Але шкоди було завдано. Кюре зазнав невдачі, і все, що зараз дбав Римо, - це розкрити своє минуле. Майбутнє саме про себе подбає.
  
  
  І тепер це.
  
  
  Римо ставив питання, чи президент мав якесь відношення до цього. Сміт не ладнав із новим президентом. Вони були як олія та вода. І Френдові вдалося вивести останні операційні кошти CURE з офшорного банку. Сміт намагався відстежити втрачені кошти платників податків уже понад тиждень. Президент не був радий почути про це. Саме існування CURE ображало його.
  
  
  Можливо, міркував Римо, він вирішив у такий спосіб знизити ажіотаж.
  
  
  Ступивши на землю, він вирішив з'ясувати.
  
  
  Пригинаючись, Римо подався на звук. Він поринув у воду, прохолодна вода огорнула його босі ноги. Він зняв свої італійські мокасини. Вода поглинула його стегна, талію, а після того, як його темне волосся поринуло в прохолодну блакитну поверхню, вода зібралася знову, ніби його ніколи там не було.
  
  
  Прогрес Римо був відзначений жодними порушеннями. Він плавав без зусиль, руки вільно бовталися, ноги легко брикалися. Його просування було настільки тихим, що риба-сонце не помічала його, доки Римо зник з поля зору. Потім вона відсахнулася в паніці з витріщеними очима.
  
  
  Коли у полі зору з'явилися гниючі палі Фолкрофтського дока - пережиток якогось давнього періоду, що передував спорудженню Фолкрофту, - Римо стрілою кинувся до землі.
  
  
  Він вибрався з води, як тюлень, на животі. Уся операція пройшла беззвучно.
  
  
  Лежачи в багнюці, Римо підняв голову.
  
  
  Запах крові все ще був сильний. Над Г-подібною цегляною будівлею, яка була штаб-квартирою CURE, три кружляючі птахи все ще описували свій вузький круговий малюнок. Римо зосередився на них.
  
  
  Вперше з того часу, як він прийняв сонячне джерело під назвою Сінанджу, зір підвів його. Птахи залишалися чорними на тлі нового неба, як живі тіні. Римо не міг розглянути їхній справжній колір, не кажучи вже про їх маркування та відмінні риси.
  
  
  Не чайки, не стерв'ятники, насправді не схожі на жодного з птахів, яких він знав.
  
  
  Шкіра на його оголених передпліччях напружилася від невиразного страху.
  
  
  Римо перевів погляд на вікно, яке, як він знав, належало Гарольду Сміту. Він не сподівався зазирнути в нього. Непрозорість одностороннього скла не дозволила розглянути навіть його гострий зір.
  
  
  Вікно було розбите. Через кутастий отвір у склі Римо помітив рухомі фігури. Чоловіки в костюмах. Чоловіків, яким не місце у офісі Гарольда Сміта.
  
  
  Сміта ніде не було видно.
  
  
  Римо відвів погляд. Вода стікала з його одягу, і він хотів, щоб температура тіла підвищилася на п'ятнадцять градусів. Це позбавило б його одяг від вологи, що залишилася.
  
  
  Недалеко від нього в багнюці були викинуті на берег човна з сигаретами. Вони були порожні. Земля навколо підйому, коли бруд перетворився на пагорб, був поритий ногами і чимось злішим.
  
  
  Римо помітив, що повітря було насичене затхлим запахом пороху. Запустивши пальці в крихітну ямку в бруді, він витягнув непошкоджений 9-міліметровий патрон.
  
  
  Хтось напав на Фолкрофт на човні. Це було ясно. Але хто дав їм відсіч? Хоча технічно Фолкрофт був одним із найтаємніших об'єктів Америки, Сміт ніколи не встановлював складних систем безпеки. У вестибюлі був лише один охоронець, жодного колючого дроту чи електрифікованих огорож, жодних детекторів руху чи інших подібних запобіжних заходів. Сміт вважав, що встановлення таких атрибутів просто стане рекламою важливості Фолкрофта. З таким самим успіхом він міг би повісити різдвяні гірлянди з написом "Секретна установка підвищеної таємності". Не входити.
  
  
  Саме новоанглійська сприйнятливість Сміта зрадила його. Фолкрофт зазнав нападу і був викрадений. Раніше такого ніколи не траплялося.
  
  
  Коли одяг Римо висох досить, щоб не залишати слідів від крапель, він піднявся зі свого плоского живота і вирушив на розвідку.
  
  
  Біля входу до Фолкрофту стояли люди в чорних бойових костюмах з різною штурмовою зброєю на плечах і поясах. Вони нервово курили. Те, як вони опустили голови і стулили плечі, потрясло.
  
  
  Їхні тіла кричали про невдачу, а не про перемогу.
  
  
  Римо помітив літери DEA на спині куртки одного чоловіка.
  
  
  Це не зовсім прояснило ситуацію, тож він переїхав на південну експозицію.
  
  
  Він знав, що Чіун спав у підвалі Фолкрофта, охороняючи золото, яке він виторгував у Сміта, доки не буде завершено приготування до відправки його в Сінанджу. Майстер Сінанджу не дозволив Римо забути про це. Римо мав виконати денний трюк. І він спізнився на півгодини.
  
  
  Римо вважав, що Чіун буде із золотом. Коли він знайде Чіуна, він почне шукати відповіді деякі питання.
  
  
  Римо дістався вантажного входу непоміченим. Якось він пройшов повз агента DEA, який писав за припаркованою машиною. Чоловік навіть не відчув запаху морської солі, що прилип до одягу Римо.
  
  
  Рифлені вантажні двері виглядали так, ніби Кінг-Конг пробив її кулаком. Сила явно була спрямована назовні, а чи не всередину. Чіун йде. Тільки Майстер Сінанджу міг так акуратно розрізати гофровану сталь посередині, перш ніж відкрити отвір.
  
  
  Римо все одно увійшов.
  
  
  У підвалі було похмуро і затхло. Бетонна підлога йшла під ухил. Не чути було ні звуків, ні запахів непроханих гостей.
  
  
  Римо дістався спального килимка Чіуна, знайшов на підлозі поспішно скинуте спальне кімоно і зрозумів, що напад стався на світанку. Чіун лежав тут, коли почалася стрілянина, і поспіхом відкинув убік своє спальне кімоно. Зазвичай Майстер Сінанджу був надто вибагливий, щоб так недбало відкинути його убік.
  
  
  Римо підійшов до дверей з потрійним замком у порожній бетонній стіні. У темряві його очі бачили правду. Замки були надійними, двері зачинені. Це означало, що золото в безпеці. Ймовірно, це була головна причина, через яку агенти DEA ледаряли на лужку перед будинком, а не плавали у вигляді розчленованих частин тіла по звуку, обгризених рибами.
  
  
  З-за дверей долинув гіркий присмак. Чи не крові. Звичайно, не золото, у якого не було специфічного запаху, хоча Чіун давно наполягав, що він може відчути золото на відстані шести корейських рі - близько трьох миль.
  
  
  Римо обережно підійшов до дверей. Він раптово відступив, затискаючи носа. Запахло горілим пластиком. Комп'ютери Сміта. Він їх знищив. поганий знак. Сміт швидше прийняв би таблетку отрути, яку тримав у кишені для годинника свого жилета, ніж знищив би свої дорогоцінні мейнфрейми.
  
  
  Тоді усвідомлення вразило Римо. "Чорт!"
  
  
  Розвернувшись, він попрямував до сходів. Сталося найгірше. На той час Сміт був або мертвий, або вмирав.
  
  
  "Чорт би взяв цього Сміта", - прошипів Римо. "Що, чорт забирай, з ним не так? Податкове управління - це не КДБ".
  
  
  Він ковзнув угору сходами.
  
  
  Іде моя остання надія розшукати моїх батьків, з гіркотою подумав Римо.
  
  
  Агент податкового управління стояв на варті нагорі сходів. Він зробив помилку, кинувши виклик Римо.
  
  
  "Стоп. Хто йде туди?"
  
  
  Римо потягнувся за гаманцем, маючи намір показати одну зі своїх численних фіктивних посвідчень особи, наданих Смітом. Він роздумував, чи має він спробувати перевершити агента Податкового управління США своїм значком Римо Іствуда із секретної служби або обдурити його карткою спеціального агента Податкового управління США Римо Хелмслі.
  
  
  Питання стало спірним, коли агент витягнув 9-мм "Глок".
  
  
  Римо висмикнув "Глок" з руки агента і вставив тупий ствол йому в рот. Агент податкового управління виглядав здивованим, потім спантеличеним, потім тонкий золотистий струмок почав витікати з манжети його лівої штанини, заливаючи блискучі штани cordovans.
  
  
  "Я невинний громадянин", - проскреготав Римо. "Хто ти?"
  
  
  Агенту вдалося протягнути розмазані літери IRS повз його сколоті зуби і пластиковий підлокітник.
  
  
  "З якого часу це дає вам привід стріляти в ні в чому не повинного співробітника лікарні?"
  
  
  Пояснення чоловіка відмовилося пройти повз "Глока", тому Римо прибрав його, тримаючи стовбур загрозливо піднятим. Агент зрозумів, що Римо не збирався у нього стріляти. Його палець навіть не був на спусковому гачку. Але відчувши удар по зубах, він розпізнав загрозу.
  
  
  "Ви не можете так вчинити з податковою службою".
  
  
  "Податкове управління зробило це зі мною першим. Тепер я хочу відповіді".
  
  
  Тонкий струмок вичерпався, коли агент організував свою відповідь. "Цю лікарню було захоплено за наказом податкового управління".
  
  
  "Я побачив знак. Чому? І не лайте мене за те, що я вирахував його дзвінки з 900 номерів. Гарольд Сміт чесний, як день довгий".
  
  
  “Дні стають коротшими. Сміт не зміг повідомити про доходи у розмірі понад дванадцять мільйонів доларів. Це робить його відмивачем грошей. Можливо, наркоторговцем”.
  
  
  "Наркотики! Сміт?"
  
  
  "Це приватна лікарня. Ідеальне прикриття для незаконної торгівлі наркотиками".
  
  
  "От чому УБН стоїть зовні і чухається?"
  
  
  Співробітник податкового управління кивнув головою. "Вони приземлилися якраз у той момент, коли ми в'їжджали у ворота. Було проведено дві окремі операції. На щастя, нам дісталося найгірше".
  
  
  "Що ви маєте на увазі під "на щастя"?"
  
  
  "Ну, ми втратили людину, але вона була лише стажером. А інший агент поранив одного в кісточку. Це дало нам моральну підставу претендувати на юрисдикцію".
  
  
  "Це, мабуть, коштує людину та її кісточки", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Без податкових надходжень немає Америки", - сказав агент ураженим голосом.
  
  
  "Розкажи це Томасу Джефферсону".
  
  
  "Батько-засновник, який сказав щось про оподаткування без представництва, є тиранією".
  
  
  "Ніколи про нього не чув".
  
  
  "Будь ласка, скажи. Де Сміт?"
  
  
  "Вони відвезли його до реанімації".
  
  
  "Мертвий?"
  
  
  "Ми не знаємо, що з ним не так. Він задубілий, як труп. Паралізований, але його очі відкриті". Агент придушив помітне тремтіння.
  
  
  "Звучить страшно", - зауважив Римо.
  
  
  "Я не хотів би, щоб це трапилося зі мною".
  
  
  "Позбудься цієї думки", - сказав Римо, простягаючи руку, щоб постукати чоловіка точно по центру його чола, де мало бути його третє око. Чоловік згас, як людський вогник. Римо схопив його за краватку і повалив на підлогу.
  
  
  Римо залишив його лежати плазом на спині, що не гнувся, як дошка. Але не раніше, ніж він зупинився, щоб розліпити повіки агента і зняти непрозорий скляний ковпак з верхнього світильника, тож різке світло лампочки вдарило йому прямо в незахищені очі.
  
  
  Можливо, хлопець не осліп би, коли знову прийшов до тями, але він носив би сонцезахисні окуляри протягом наступного року.
  
  
  Римо піднявся сходами. Він зустрів місіс Микулку, давню особисту секретарку Сміта, яка несла вниз картонну коробку. Вона стримувала сльози.
  
  
  "Що відбувається?" Запитав Римо.
  
  
  У неї перехопило горло. "О, ти мене налякав".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Мене звільнили".
  
  
  "Сміт звільнив тебе?"
  
  
  "Ні. Податкове управління США".
  
  
  "Як вони можуть тебе звільнити?"
  
  
  "Вони захопили лікарню. У мене ледь вистачило часу зібрати свої речі". Вона показала йому картонну коробку, верхні клапани якої були відкриті і виглядали занедбаними.
  
  
  Римо заглянув у коробку. "Вона порожня", - сказав він.
  
  
  "Вони конфіскували мої особисті речі".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Вони називали їх активами. Випускна фотографія мого бідного сина була всім, що вони дозволили мені зберегти. І лише тому, що я боровся з ними за це".
  
  
  "Послухай, - співчутливо сказав Римо, - я впевнений, що ми зможемо це залагодити. Ти йди додому і чекай, коли все проясниться".
  
  
  "Бідний лікар Сміт у відділенні інтенсивної терапії. Вони вриваються до нього, ніби він якийсь злочинець. Але він не такий. Зовсім ні. Він найдорожча людина. Чому, коли мій син помер..."
  
  
  "Сміт на третьому поверсі?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Іди додому. Хтось подзвонить тобі, коли все владнається".
  
  
  На третьому поверсі Римо обережно відчинив пожежні двері. Гул голосів був, як у тумані. Він не міг розібрати жодного конкретного голосу. Він був у процесі зосередження на одному голосі, коли відчув ледь помітне тепло на прохолодних сходах.
  
  
  Римо різко обернувся.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв, дивлячись на нього каламутними очима.
  
  
  "Що трапилося?" Запитав Римо.
  
  
  "Сталися ідіоти. Чому ти не охороняєш золото?"
  
  
  "Я міг би запитати те саме у тебе", - багатозначно сказав Римо.
  
  
  "Ми домовилися, що я сплю із золотом, а ти проводиш час без діла, охороняючи золото. Коли я був збуджений грубістю та невіглаством, тебе там не було".
  
  
  "Я висловлював свою повагу".
  
  
  Чіун скорчив гримасу огиди. "У тебе немає жодної поваги. Не до себе. Не до того, хто підніс тебе над усіма іншими тобі подібними". Карі очі Чіуна раптово звузилися. "Повага до кого?"
  
  
  "Для себе. Минулої ночі я сходив у могилу".
  
  
  "Тільки білий став би оплакувати себе".
  
  
  "Я глянув у дзеркало пам'яті".
  
  
  Чіун схилив свою пташину голову набік. "І?"
  
  
  "Я бачив жіноче обличчя. У неї були очі Фрей". Римо понизив голос до шепоту. "Чіун, я думаю, це була моя мати".
  
  
  "Ти не бачив свого батька?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Як ти міг викликати свою матір, а не свого батька?"
  
  
  "Тому що мені з'явилася моя мати".
  
  
  "Як дух?"
  
  
  "Саме".
  
  
  "У що була одягнена ця брехлива дівка?"
  
  
  "Так не можна говорити про мою матір, чорт забирай".
  
  
  Чіун ляснув у долоні з довгими нігтями. У відповідь зі стелі посипався пил. "Відповідай!"
  
  
  "Я не пам'ятаю", - зізнався Римо.
  
  
  "У тебе очі яструба, і ти не пам'ятаєш звичайний одяг?"
  
  
  Римо на мить задумався про це. "Я не думаю, що на ній щось було надіто".
  
  
  "Твоя мати була голою?"
  
  
  "Ні. Я не можу цього пояснити. Я не пам'ятаю, щоб вона була голою, але я знаю, що на ній не було одягу".
  
  
  Карі очі Чіуна трохи звузилися. "Ти справді бачив свою матір, Римо".
  
  
  "Вона намагалася розповісти мені, як знайти мого батька. Вона сказала, що якби змогла стати там, де лежала, то побачила б гори і струмок під назвою Сміється струмок".
  
  
  "Твоя мати мертва, Римо".
  
  
  "Я знаю", - тихо сказав Римо.
  
  
  "Але твій батько не такий".
  
  
  "Вона думала, що мені було важливо знайти його".
  
  
  "Тоді це так. Але спершу нам потрібно попрацювати".
  
  
  "Без Сміта в мене немає надії знайти когось. Що, чорт забирай, відбувається?"
  
  
  "Я не знаю. Я прокинувся від грубості та дзвону паличок "бум", а потім любителі ячменю повеніли Фолкрофт".
  
  
  "Коханці ячменю?"
  
  
  "Молодший англієць".
  
  
  "Менший?"
  
  
  "Ірландські терористи. Ті, хто своєю жорстокістю розбиває коліна та материнські серця".
  
  
  "Ти маєш на увазі податкову службу?"
  
  
  "Саме".
  
  
  "Таточка, ірландські терористи називаються ІРА. Ірландська республіканська армія. IRS - це Служба внутрішніх доходів".
  
  
  Чіун пискнув: "Ті, хто оподатковує! Ті, хто оподатковує?"
  
  
  "Саме".
  
  
  "Вони не повинні знайти моє золото. Швидко! Ми повинні піти охороняти його".
  
  
  "А як же Сміт?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я занурив його в сон, від якого тільки я можу його розбудити. Цей дурень намагався накласти на себе руки за допомогою отрути".
  
  
  "Тільки тому, що податкова служба вийшла на нього?"
  
  
  "Без сумніву, він винен у крадіжці величезних сум у своїх наглядачів. Це може почекати. Золото має бути вивезене".
  
  
  "Ми перевеземо це золото, і податкова служба буде на нас, як білила на рис – вибачте за вираз".
  
  
  "Тоді ми маємо відправити цих конфіскаторів з Податкової служби".
  
  
  "Ми не можемо цього зробити", - сказав Римо.
  
  
  "Чому б і ні? Якщо ми вб'ємо їх усіх, вони дадуть нам спокій".
  
  
  "Ви не знаєте податкової служби. Вони продовжуватимуть посилати агентів, поки не отримають те, що хочуть".
  
  
  "Тоді ми вб'ємо їх усіх!" Проголосив Чіун.
  
  
  “Вони просто продовжуватимуть притягувати до присяги нових агентів. Це бездонна яма. Забудь про це, Папочко. Ми повинні вирішити це якимось іншим способом”.
  
  
  "Яким іншим способом?"
  
  
  "Я не знаю, але ми не можемо вічно стирчати на цих сходах. Давайте залишимо сліди".
  
  
  "Я хотів би створити органи податкової служби".
  
  
  Але Майстер Сінанджу пішов за Римо вниз сходами на котячих лапах.
  
  
  Спускаючись униз, вони почули рівне биття, схоже на барабанний бій.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  "Що це, чорт забирай, таке?" Римо поцікавився вголос.
  
  
  "Я не знаю, і мене це не хвилює", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Звучить знайомо".
  
  
  "У нас є справи важливіші, ніж якийсь божевільний, що б'є по шкурі тварини".
  
  
  Римо різко зупинився перед пожежними дверима. "Звучить так, ніби це з іншого боку".
  
  
  Але коли він відчинив двері, там був лише порожній коридор. І барабанний бій припинився.
  
  
  Знизавши плечима, Римо почав спускатися назад. Вони дісталися до підвалу непоміченими.
  
  
  Чіун підлетів до дверей з потрійним замком і переконався, що вони надійно замкнені.
  
  
  "Ми маємо захищати це ціною наших життів", - похмуро сказав він.
  
  
  "Послухай, ти можеш протриматися годину чи близько того?" Запитав Римо стривоженим голосом.
  
  
  Чіун підозріло глянув на нього.
  
  
  "Краще, ніж ти, але що такого важливого, що ти залишив того, хто підняв тебе з бруду християнства та іншого західного глупства, захищати золото свого села поодинці?"
  
  
  "Було ще дещо, що сказала моя мати", - сказав Римо.
  
  
  "Що це було?"
  
  
  "Вона сказала, що я знав свого батька".
  
  
  "Тоді вона не твоя мати, тому що вона збрехала тобі".
  
  
  "Її точні слова були: "Він відомий тобі, сину мій". Вона називала мене "синок". Я повинен з'ясувати, хто вона, Чіун".
  
  
  І, побачивши тривожний вогник у темних очах свого учня, Майстер Сінанджу сказав: "Я даю тобі одну годину. Але чого ти розраховуєш досягти за такий короткий час?"
  
  
  "Я збираюся зробити її фотографію", - сказав Римо дивним голосом.
  
  
  Але перш ніж Майстер Сінанджу зміг продовжити розпитування свого явно божевільного учня, він вислизнув через бічні двері.
  
  
  Чіун зайняв позицію перед дверима із потрійним замком, його обличчя було суворим, в очах читалася тривога. Набагато більша тривога, ніж у його учня.
  
  
  Тому що він знав те, чого не знав Римо Вільямс. Що він зустрів свого батька, сам того не підозрюючи, і не повинен дізнатися правди про своє походження. Інакше Майстру Сінанджу, можливо, ніколи не вибачать приховування цієї правди.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Гарольд В. Сміт вислухав звинувачення федерального судді зі свого лікарняного ліжка.
  
  
  Він був у свідомості. Вони могли сказати це з його очей. Лікар довів, що він був у свідомості, навіть якщо не міг поворухнутися, змусивши Сміта моргнути один раз на знак "так" і два рази на знак "ні".
  
  
  Минуло вже півдня. Півдня відтоді, як об'єднані рейди Податкового управління та Управління боротьби з наркотиками зруйнували практично неіснуючу оборону Фолкрофту. Минуло півдня з того часу, як Майстер Сінанджу зірвав його спробу проковтнути таблетку самогубства, яка була останнім засобом Сміта у разі катастрофічного компромісу. Якось раніше він був змушений прийняти цю пігулку. Чіун і тоді зупинив його. Невже він не розумів? Як тільки Кюре більше не буде, Смітові доведеться померти.
  
  
  Можливо, це був спогад про ту останню болісну невдачу, через яку у Сміта пересохло в роті, коли він брав таблетку в рот. Можливо, причиною рейдів стала підозра, що це був спосіб нового президента закрити CURE та переконатися, що вона залишиться закритою.
  
  
  Сміт міг тільки здогадуватися про ці речі. У будь-якому випадку таблетка не потрапила в його пересохле горло, а застрягла там. Чіун викликав це назовні своїми чарівними маніпуляціями, і цим бездумним вчинком Сміт втратив останній шанс покінчити з усім цим.
  
  
  Тепер він лежав паралізований. І знову Майстер Сінанджу виявився дуже розумним. Він розумів, що Сміт знайшов би спосіб - будь-який спосіб - накласти на себе руки, якби в нього були для цього сили і рухливість.
  
  
  Але в міру того, як федеральний суддя монотонно перераховував звинувачення - назви, розділи та підрозділи Податкового кодексу, - які обрушилися на його голову подібно до дощу з твердої цегли, Сміт почав усвідомлювати абсурдність всього цього.
  
  
  Вони думали, що він якийсь торговець наркотиками та відмиває гроші. Звідки в них могла взятися така безглузда ідея?
  
  
  "Ці звинувачення включають умисне приховування доходу в розмірі близько дванадцяти мільйонів доларів, які були таємно переведені банківським переказом на банківський рахунок санаторію Фолкрофт - рахунок, який ви, доктор Сміт, контролюєте одноосібно. Звіт про валютні операції не було згенеровано, і в IRS не були представлені передбачувані податкові платежі. Як ви визнаєте себе винним у цих звинуваченнях?
  
  
  Сміт двічі моргнув.
  
  
  "Оскільки ви відмовилися від права на адвоката, справжнім я поміщаю вас під домашній арешт. Ви не повинні залишати це приміщення за жодних обставин".
  
  
  Я повністю паралізований, з гіркотою подумав Сміт. Про що думає ця людина?
  
  
  "В очікуванні федерального судового розгляду я погодився з клопотанням Податкової служби про те, щоб вони взяли під повний операційний контроль цю лікарню в очікуванні на результати зазначеного судового розгляду. Ви, звичайно, можете подати петицію до податкового суду, якщо вважаєте, що цей арешт необґрунтований або надмірний".
  
  
  Сміт застогнав би, якби йому дозволило горло.
  
  
  Вони обшукають Фолкрофт щодо контрабанди, якщо ще не зробили цього. Вони знайдуть комп'ютери CURE. Навіть якщо їхні банки даних будуть стерті, це викличе питання, на які немає відповіді. І там було золото, яке зберігалося разом із комп'ютерами. Воно належало Другу. Його повернення Майстром Сінанджу і Римо означало, що Кюре мав операційний капітал на майбутній фінансовий рік. Це було б неможливо пояснити.
  
  
  Також неможливо, як дванадцять мільйонів доларів, які зараз лежать на депозиті на банківському рахунку Фолкрофту.
  
  
  Сума не могла бути збігом, зрозумів Сміт.
  
  
  Під час багатопланової спроби Друга нейтралізувати Фолкрофт, щоб він міг шантажувати США. банківська система, невблаганно жадібний чіп VLSI проник у комп'ютерні канали, які керували системою банківських переказів Федеральної резервної системи. Гроші почали зникати з банківських комп'ютерів по всій країні, включаючи операційний фонд CURE у Grand Cayman Trust зі штаб-квартирою на острові Великий Кайман у Карибському басейні.
  
  
  Гроші зникли. Сміт змусив Друга повернути всі перенаправлені кошти, перш ніж закрити його назавжди. Він забув вказати бракуючих грошей на лікування. Це була серйозна помилка, допущена наприкінці дуже складної операції.
  
  
  Тепер Сміт зрозумів, куди поділися зниклі кошти. Друг перевів їх телеграфом на рахунок Фолкрофта. То був останній укус скорпіона від старого ворога, який відмовився вмирати. Податкове управління США вже проводило перевірку Фолкрофту. Тепер Сміт зрозумів, що друг вкотре робить це.
  
  
  Безперечно, Друг теж виклав десятицентовик УБН.
  
  
  Таким чином, із забуття своєї електронної могили Друг зробив свою останню помсту Кюре та Гарольду У. Сміту.
  
  
  Не було жодного способу пояснити зникнення дванадцяти мільйонів доларів на операційному рахунку сонної приватної лікарні. Безперечно, банк, який обслуговував бізнес-рахунок Фолкрофту, сам перебував під пильною увагою.
  
  
  ЛІКУВАННЯ було завершено.
  
  
  Гарольд Сміт лежав на своєму лікарняному ліжку у в'язниці, мріючи знайти в собі сили покінчити і з собою теж.
  
  
  Але тільки Майстер Сінанджу мав владу виконати це конкретне бажання.
  
  
  ДЖЕКУ КОЛДСТАДУ було цікаво, яким саме божевільним будинком насправді був санаторій Фолкрофт.
  
  
  Через шість годин стало зрозуміло, що це функціонувало - принаймні зовні - як приватна лікарня. Його пацієнти, як правило, були хронічними одужуючими, літніми людьми з багатих сімей, готовими зберігати своїх хворих до неминучого кінця природного життя. Тут немає цього лайна доктора Кеворкяна.
  
  
  Там було психіатричне відділення для душевнохворих. Він ще не зареєструвався у ньому. Це зробив підлеглий. Колдстад не був певен, що хоче мати справу з такими людьми. Він мав достатньо проблем на руках.
  
  
  Спочатку у доктора Сміта стався параліч. Жоден із лікарів Фолкрофта не зміг цього пояснити. Чоловік був явно настороже й у свідомості. Його очі були розплющені. Але він не міг навіть дертися. Колдстад подумав, чи це не було психосоматичним, тому він прослизнув у кімнату Сміта, коли ніхто не бачив, і вколов Сміта голкою в щоку.
  
  
  Сміт не здригнувся. Він грюкнув очима і дивився на Колдстада. Але в іншому ні найменшого руху.
  
  
  Просто щоб переконатися, Колдстад встромив голку в пару інших болючих місць з таким самим розчаровуючим результатом.
  
  
  Він не випробував цієї техніки на своєму власному агенті. Вони знайшли його на сходовій клітці першого поверху на підлозі з витріщеними очима, нерухомого, як дошка, але живого й думаючого. Колдстад відправив його у вільну кімнату і наказав тримати це під контролем.
  
  
  Його теж ніхто не міг пояснити.
  
  
  І ніхто не міг пояснити барабанний бій.
  
  
  Колдстад уперше почув це, коли копався в столі доктора Сміта. Він знайшов широкий асортимент антацидних пігулок, пінок, аспірину та інших поширених засобів - більша частина з них із позначкою "Безкоштовно" або "Зразок", - але ніяких наркотиків чи компрометуючих документів.
  
  
  Барабанний бій долинав із особистої вбиральні Сміта.
  
  
  То справді був рівний, майже монотонний барабанний бій. Дум, дум, дум, дум. Це продовжувалося, поки Колдстад порався з ключем від туалету, і все ще продовжувалося, коли він вставив його в замок.
  
  
  Коли двері відчинилися, барабанний бій припинився.
  
  
  У туалеті також нічого не було. Колдстад перевірив усе, включаючи туалетний бачок, який був звичайним місцем, де ховали контрабанду.
  
  
  Коли він зачинив двері, барабанний дріб почався знову.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Це припинилося, коли він відчинив двері.
  
  
  Явище повторювалося тричі. Колдстад вирішив, що тут задіяно якийсь механізм. Зачиніть двері, і почнеться барабанний дріб. Відкрийте її, і вона припиниться. Він оглянув кожен дюйм дверей та її косяка і нічого не знайшов навіть після того, як зняв двері з петель. Не було жодних ознак проводки чи дивних пристроїв. Навіть мікрочіпа. Він знав, що можна купити вітальні листівки, які під час відкриття відтворювали невеликі музичні ноти, активуючи чутливий до натискання мікрочіп.
  
  
  Але мікрочіпа не було знайдено, а звук був занадто гучним для крихітного чи навіть великого чипа.
  
  
  Потім були прокляті стерв'ятники, які продовжували кружляти над Фолкрофтом.
  
  
  Вони займалися цим з того часу, як Колдстад вперше в'їхав у ворота Фолкрофта на світанку. Зараз наближався сутінки, а вони все ще були на місці. Ніхто не міг пояснити, ким вони були і як вони там опинилися.
  
  
  Вони ніколи не переривалися ні на їжу, ні на відпочинок, ні навіть на те, щоби помочитися. Це сказувало. Це кидало виклик будь-якій логіці, всім правилам.
  
  
  Джек Колдстад був прихильником правил. Тому він попросив одного зі своїх людей принести гвинтівку Ruger з оптичним прицілом і особисто вийшов на траву, щоб збити цих птахів.
  
  
  Він переглянув рівно дюжину роликів. Звичайно, раз чи три він схибив. Але вони літали лінивими колами. Щоразу промахуватися було неможливо. Однак жоден пір'їнка не опустився, пурхаючи, на землю.
  
  
  Найбільше нервував той факт, що в оптичний приціл вони виглядали так само, як і неозброєним оком. Темні. Нечіткі. Ідентифікації, що не піддаються.
  
  
  Колдстад висмикнув дванадцяту і останню обойму з гвинтівки і з огидою відкинув її.
  
  
  "Ти!"
  
  
  Група 12 здригнулася під ударом його призову. "Сер?"
  
  
  "У тебе пташиний обов'язок".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Поспостерігайте за цими птахами. Коли вони повинні втомитися. Коли вони втомляться, слідуйте за ними. Слідуйте за ними і вбийте їх, якщо зможете ".
  
  
  "Але чому?"
  
  
  "Ці чортові птахи зневажають авторитет всемогутньої податкової служби. Ось чому!"
  
  
  "Так сер".
  
  
  Колдстад увірвався до Фолкрофту. Це було безглуздо. Вони були на місці вже більшу частину дня та ще не завершили пошук. У всьому винне чортове управління боротьби з наркотиками. Вони боролися з податковою службою щокроку. Неголені ублюдки. Чого вони досягли, намагаючись узурпувати владу податкової служби?
  
  
  Він піднявся на ліфті в офіс на другому поверсі, на дверях якого красувався напис "Доктор Гарольд В. Сміт, директор". Коли він відчинив двері, в нього вдарив порив холодного повітря середини вересня. Стуливши плечі, Колдстад увійшов і сів у потріскане шкіряне крісло керівника за столом, стільницею якого була плита із загартованого чорного тонованого скла.
  
  
  Від холодного повітря, що проникало через щілину в панорамному вікні, по гладко виголеній шкірі на потилиці в нього побігли мурашки, але Джек Колдстад не звертав на це уваги.
  
  
  Настав час повідомляти в місцеве відділення, і Джек Колдстад не дуже цього чекав. Тим не менш, він набрав номер без вагань, навіть якщо його набираючий номер палець трохи тремтів.
  
  
  "Офіс містера Бралла", - оголосив уривчастий жіночий голос.
  
  
  Колдстад прочистив горло. "Джек Колдстад викликає містера Бралла".
  
  
  "Один момент".
  
  
  Голос, який пролунав на лінії за мить, пролунав як скрегіт двох каменів один про одного.
  
  
  "Який ваш звіт, Колдстад?"
  
  
  "Ми все ще знаходимося на стадії інвентаризації", - сказав Колдстад.
  
  
  "Що за біс?"
  
  
  "Це велике місце, сер. І з Управлінням боротьби з наркотиками доводиться мати справу..."
  
  
  "Хто там головний в УБН на місцях?"
  
  
  "Tardo. Ім'я Уейн. Середній ініціал "П".
  
  
  "Номер соціального страхування?"
  
  
  "Я ще не опрацював цю інформацію, сер".
  
  
  "Не має значення. Скільки Уейнов П. Тардо можуть працювати в нью-йоркському управлінні боротьби з наркотиками? Ти поставив йому це питання?"
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Його відповідь?"
  
  
  "Він повідомив мені, що ні, його ніколи не викликали для податкової перевірки, містере Бралл".
  
  
  "Цей ублюдок спітнів, коли відповів тобі?"
  
  
  "Ні. Але його верхня губа помітно смикнулася, і з того часу він став мовчазним".
  
  
  "Тоді в тебе немає виправдань. Примусь Фолкрофта застебнути на всі гудзики і замкнутись. Мені потрібні відповіді. Що там відбувається, як довго це триває і скільки грошей заборгувала служба?"
  
  
  "Зрозуміло, містере Бралл. Що щодо Управління боротьби з наркотиками?"
  
  
  "Ці виродки захопили б фабрику з переробки, якби знали, що через три місяці її буде виставлено на урядовий аукціон. Вони задоволені захопленням, і це робить їх людей цілком готовими до польового аудиту. Вас не потурбує Управління боротьби з наркотиками, як тільки я зроблю кілька дзвінків”.
  
  
  "Дуже добре, містере Бралле".
  
  
  І краще б ваші оцінки були страшенно високими, інакше я переведу вас в extractor до кінця цього фінансового кварталу. Фолкрофта з лишком покриють збитки. Нейтральний дохід цього не скоротить”.
  
  
  "Гарантую, містере Бралле".
  
  
  Лінія обірвалася. Джек Колдстад поклав слухавку спітнілими долонями. На землі був тільки один чоловік, у якого могли текти пори, і це був Дік Бралл. Хай допоможе Бог Джеку Колдстаду, якщо він не вичавив усі гроші до останньої краплі із санаторію Фолкрофт. І нехай Бог допоможе всім, хто встав у нього на шляху до виконання його квоти на цей випадок.
  
  
  Проблема була в тому, що досі Фолкрофт не виявляв жодних ознак незаконної діяльності, окрім тієї приголомшливої суми у дванадцять мільйонів доларів на банківському рахунку.
  
  
  Коли він підвівся, щоб почати скорочення санаторію Фолкрофт, його каблук зачепив уламок розбитого панорамного вікна, що валявся на підлозі. Уламок тріснув під ногою.
  
  
  Вилаявшись, Колдстад нахилився, щоб підняти склянку. Він завмер.
  
  
  Уламок скла розбився на три частини. На нього дивилися три окремі дзеркальні відображення похмурого обличчя Джека Колдстада.
  
  
  Колдстад узяв найбільший шматок. Це було дзеркало. Але коли він повернув його, то зміг побачити свої пальці крізь прозоре скло.
  
  
  "Чорт!"
  
  
  Він підійшов до розбитого вікна. Діра була досить великою для його голови, але краї були надто гострими, щоб ризикувати, тому він висунув руку, тримаючи уламок скла дзеркальною стороною всередину.
  
  
  У дзеркалі з'явилося своє відображення. Колдстад мав бачити своє відображення. Інший бік вікна, очевидно, теж був дзеркалом.
  
  
  "Бісове вікно в один кінець", - прогарчав Колдстад. "Фолкрофт, зрештою, не такий вже й безневинний".
  
  
  Він кинув уламок у кошик для паперів, коли виходив з офісу, його стислі віскі робили його схожим на людину з найболючішим головним болем у всесвіті.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Черговий сержант Трой Тремейн бачив це все.
  
  
  За тридцять років служби в поліції Порт-Честера, штат Нью-Йорк, він побачив усі людські відхилення, всіх чокнутих, ненормальних, глухих кутів, регіт і лайнових невдах, які проходили через вхідні двері з матового скла і підходили до його старомодного високого столу в ділянці .
  
  
  Худий хлопець із товстими зап'ястями не був схожий на жодного з них. Насправді він виглядав дуже щирим. У його глибоко посаджених карих очах була велика щирість. Вони були справжніми джерелами щирості. Сержант Тремейн поставив свою пенсію на високий коефіцієнт щирості худого хлопця.
  
  
  Він підійшов, стиснув пальцями передній край столу і сказав щирим голосом: "Моя дружина пропала".
  
  
  Тремейн, який мав самого дружину, відразу ж поспівчував бідолахи. Але бізнес є бізнесом.
  
  
  "Як довго?"
  
  
  "Два дні".
  
  
  "Нам потрібно три дні, перш ніж ми зможемо подати заяву про зникнення людини".
  
  
  "Я сказав дні? Я мав на увазі тиждень".
  
  
  Гаряча кнопка Тремейна мала спрацювати тоді. Але хлопець був таким щирим. Він виглядав так, ніби в нього було розбите серце через втрату дружини.
  
  
  Отже, Трой сказав: Ти сказав два дні.
  
  
  "Я засмучений. Я мав на увазі тиждень".
  
  
  "Її ім'я?"
  
  
  "Есмеральда".
  
  
  Троє підняв очі. "Есмеральда?"
  
  
  "Так звали і її мати. Есмеральда Лолобріджида".
  
  
  "Це змусило б тебе..."
  
  
  "Рімо Лолобріджида". І худий хлопець пред'явив посвідчення особи, в якому говорилося, що він є Римом Лолобріджидом, приватним детективом.
  
  
  "Ти намагався шукати її сам?"
  
  
  Римо Лолобріджида серйозно кивнув. "Так. За останній тиждень". Його голос сочився щирістю.
  
  
  "Але ти сказав, що у неї не вистачало двох".
  
  
  "Мене не було в місті тиждень. Послухай, це серйозно. Я мушу знайти її".
  
  
  "Добре, дозволь мені передати тебе детективу". Він витяг свою бичачу шию і підвищив голос, звертаючись до поліцейського, що проходить повз нього. "Гей, кого сьогодні ловлять?"
  
  
  Надійшла відповідь. "Бойл. Але він пішов на ланч".
  
  
  "Чорт. Гаразд, я візьму це на себе. Розкажи мені подробиці, друже".
  
  
  "Їй близько, я сказав би, двадцяти восьми".
  
  
  "Сказати?"
  
  
  "Я думаю, вона збрехала про свій вік до того, як ми побралися. Ти ж знаєш, які жінки".
  
  
  "Правильно. Правильно".
  
  
  "Вона смаглява на смаглявому, струнка, носить довге волосся".
  
  
  "Доступні останні фотографії?"
  
  
  "Ні. Вона соромилася камери".
  
  
  О, здорово, подумав Тремейн. Він залишив це при собі. "Як, на твою думку, ми знайдемо твою дружину, приятелю, без недавнього знімку?"
  
  
  "Чи є поблизу художниця-поліцейський? Я знаю, що можу досить добре описати її"
  
  
  Тремейн обмірковував це, стираючи те, що він написав.
  
  
  "Думаю, ми можемо спробувати це". Він узяв телефон і сказав: "Девито. Тут є хлопець, який нудьгує за своєю дружиною. Так. Недавніх фотографій немає. Насправді, фотографій взагалі немає. Хочеш спробувати? Звичайно."
  
  
  Тремейн вказав на двері. "Йди туди. Девіто допоможе тобі. Удачі, приятелю".
  
  
  "Дякую", - сказав худорлявий хлопець, йдучи. Тільки тоді Трой Тремейн подумав, що там страшенно круто розгулювати у футболці. На той час було вже запізно.
  
  
  ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ФОТОГРАФ Тоні ДеВіто теж не надав значення легкому одязі худого хлопця. Він запросив його до свого кабінету і сказав: "Спочатку я хочу, щоб ви подивилися на деякі контури голови. Просто для початку".
  
  
  Худий хлопець погортав книгу і вибрав гарний овал. Тоні переніс овал у свій альбом для малювання і сказав: "Давайте почнемо з очей. Які очі були - я маю на увазі, є у вашої дружини?"
  
  
  "Міло".
  
  
  Тоні скривився. "Ти можеш бути конкретнішим?"
  
  
  "Сумно".
  
  
  "Сумно, але мило. Гаразд, - сказав Тоні, закочуючи свої власні очі. Чому люди думали, що можна малювати красиво? "Вони були довгими, круглими чи квадратними?"
  
  
  "Круглий".
  
  
  Тоні намалював круглі очі. "Брови?"
  
  
  "Товстий. Не обскупаний. Але й не надто товстий".
  
  
  Тоні намалював брови Брук Шілдс, вважаючи, що пізніше зможе прибрати волосся.
  
  
  "Тепер ніс. Курносий? Лижний? Або гострий?"
  
  
  "Ні те, ні інше. Швидше ніс, як у Енн Арчер".
  
  
  Тоні задумливо заплющив очі. У Енн Арчер було приємне обличчя і ніс, що запам'ятовувався. Він намалював її з пам'яті.
  
  
  "Чи можете ви описати рот?"
  
  
  "Не надто повний, не надто широкий".
  
  
  "Добре. Ще?"
  
  
  "Це було мило. По-доброму. По-материнськи".
  
  
  "Я можу намалювати доброго, але не милого", - напнуто сказав він. "Зроби краще".
  
  
  Вони сперечалися через рот ще дев'яносто секунд, перш ніж зупинилися на роті Сьюзен Луччі.
  
  
  Тоні почав водити олівцем по листку і нізащо на світі не зміг би згадати, як виглядав рот Сьюзан Луччі. Її ноги, так. Її очі, звісно. Її рота, ні.
  
  
  "У якоїсь іншої актриси, крім Сьюзен, рот схожий на рот вашої дружини?" Запитав Тоні.
  
  
  "Мінні Маус".
  
  
  "Її я можу намалювати".
  
  
  Обличчя вийшло напрочуд добре для першої спроби. Це було приємне обличчя, навіть якщо очі були сумними.
  
  
  "Все, що нам потрібно, це волосся", - сказав Тоні.
  
  
  "Довга спина, але зачесана з чола".
  
  
  "Це легко зробити".
  
  
  Наприкінці Тоні розгорнув ескіз і спитав: "Наскільки це близько?"
  
  
  Громадянин насупився. "Ні, це зовсім не вона. Рот дуже тонкий, ніс дуже гострий, а очі зовсім неправильні".
  
  
  "В іншому подібність хороша, вірно?" Сухо спитав Тоні.
  
  
  "Зачіска виглядає приблизно так, як треба", - визнав Римо Лолобріджіда.
  
  
  Чудово, подумав Тоні. Цей стиль застарів на двадцять-тридцять років, але я з ним у ладах.
  
  
  "Добре, - сказав він, - давайте спробуємо змінити елементи обличчя". Він почав прати. "Як щодо того, якщо я зроблю це з очима?"
  
  
  "Вона виглядає сердитою".
  
  
  "Добре, вона виглядає сердитою. Вона колись виглядає так, коли злиться?"
  
  
  "Я ніколи не бачив її сердитою".
  
  
  "Давно одружений?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Добре, як щодо цього?"
  
  
  "Це виглядає приблизно так".
  
  
  "Давайте теж опустимо ніс".
  
  
  Це зайняло ще двадцять хвилин, але врешті-решт божевільний чоловік сказав: "Це вона. Це саме вона".
  
  
  "Впевнені? Це буде на плакатах всюди. Ми хочемо, щоб усе було абсолютно правильно".
  
  
  Занепокоєний чоловік взяв аркуш паперу з рук Тоні і неприродно довго дивився на нього. Він вивчав обличчя, ніби бачив його вперше за дуже довгий час.
  
  
  "Це точно вона", - сказав він задумливим тоном.
  
  
  "Добре, давайте передамо це по радіо".
  
  
  Тоні почав вставати. Занепокоєний чоловік простягнув відсутню руку, не відриваючи погляду від малюнка. Рука впіймала його за праве коліно і зімкнулась. Тоні відчув, як у нього вчепилися сталеві плоскогубці. Рука, схожа на плоскогубці, з невблаганною силою посадила Тоні назад у його тверде дерев'яне крісло.
  
  
  "Гей!"
  
  
  Рука розтулилася і знайшла його горло. Чоловік підвівся, його очі все ще були прикуті до очей жінки на малюнку.
  
  
  Після цього для Тоні Девіто все потемніло. Коли він прийшов до тями, він обм'якнув у своєму кріслі, а черговий сержант хлюпнув йому в обличчя водою.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі, говорячи "що трапилося"?" Сержант Тремейн вибухнув. "Ти був непритомний, як світло. Ти розкажи мені, що, чорт забирай, сталося!"
  
  
  "Я робив цей малюнок для того хлопця, Лолобріджиди. І він почав вести себе дивно". Тоні озирнувся. "Де він?"
  
  
  "Де він? Він так і не вийшов!"
  
  
  Потім вони помітили відчинене вікно. Дув дуже прохолодний вітерець, який ворушив папери на столі Тоні.
  
  
  "Що це за хлопець, який бере на себе працю попросити нас намалювати його зниклу дружину, а потім йде з цим ескізом?" Приголомшено розмірковував Тоні.
  
  
  "Чокнутий", - гаркнув Тремейн. "Я зрозумів, що він божевільний, як тільки він увійшов у це місце".
  
  
  "Він здавався мені цілком нормальним".
  
  
  Тремейн зачинив вікно. “На вулиці, мабуть, років сорок, а він розгулює у безглуздій футболці. Чокнутий. Як я й сказав. Я можу помітити їхнє наближення за три милі”.
  
  
  "Тоді чому ти мене не попередив?"
  
  
  Трой Тремейн знизав плечима. "Гей, у нього була законна ворожнеча, і я можу помилятися щодо людей. Але не психов".
  
  
  "Що нам робити?"
  
  
  "Я, я нічого не роблю. Ти, починай малювати. Я хочу повісити фізіономію цього чокнутого на стіну в черговій частині, щоб її могли бачити поліцейські".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Лікар Олдейс Герлінг нервувала. Дуже нервувала.
  
  
  Будучи завідувачем відділення психіатрії в санаторії Фолкрофт, він був експертом з неврозів, психозів та всіх інших форм психічних захворювань, відомих сучасній людині.
  
  
  Він не міг пояснити, що з ним відбувалося.
  
  
  То був барабанний бій. Інші чули це перед ним. На жаль, ці інші були пацієнтами психіатричного відділення Фолкрофта. Санітар був першою людиною, не поміщеною до лікувального закладу у Фолкрофті, який повідомив, що чув барабанний бій.
  
  
  Лікар Герлінг відхилив звіт санітара як просту слухову галюцинацію. Так багато інших повідомили про звук, що персонал почав дослухатися до нього. Було цілком природно, що хтось чув щось, що змушувало їх думати про барабанний дріб. Це була сила навіювання у дії. Не більше того.
  
  
  І тоді доктор Герлінг почув це.
  
  
  Це був виразний барабанний бій, повільний, стійкий. До того ж, дивно знайомий. Герлінг примчав на місце, щоб виявити, що барабанний бій мчить попереду нього. За кожним кутом перед ним. Так швидко, як він міг шкутильгати, розмірений барабанний бій випереджав його, його джерело дратівливо невловиме.
  
  
  Нарешті доктор Герлінг загорнув за останній кут психіатричного крила і подумав, що барабанний бій замкнений у підсобній шафі.
  
  
  Він відчинив його, але там нічого не було. Барабанний бій припинився. Усередині не було нічого, що могло б спричинити це явище. Навіть віддалено.
  
  
  Тим не менш, доктор Герлінг вважав своїм обов'язком повідомити про цю подію доктору Сміту, що й зробив.
  
  
  Здійснюючи обхід, доктор Герлінг ставив питання, чи отримував доктор Сміт колись його звіт. Він запитував, чи отримає доктор Сміт коли-небудь взагалі будь-який звіт, враховуючи той жалюгідний стан, в якому він зараз перебував. Герлінг зазирнув до нього і зблід побачивши це. Сміт, здавалося, був у якійсь формі паралічу. Цілком нерухомий, очі широко розплющені, кожен м'яз напружений, ніби намагається вирватися зі свого марного тіла.
  
  
  Доктор Герлінг зупинився перед дверима одного з найскладніших пацієнтів у Фолкрофті, Джеремайї Перселла.
  
  
  Перселл був худим, блідим хлопцем з довгим волоссям кольору кукурудзяного шовку і майже не хотів заперечувати. Коли його вперше привезли до Фолкрофту, він був повним ідіотом. Він не міг сам себе прогодувати чи одягтися без сторонньої допомоги і так сильно регресував у дитинство, що його привчання до туалету довелося переробляти.
  
  
  На щастя, він міг сам подбати про більшість цих особистих справ. Проте, він, здавалося, завмер у стані повного замішання, годинами дивлячись мультфільми та інші подібні дитячі передачі. У записах не було жодних порушень характеру, які могли б пояснити це, тому доктор Герлінг придумав одне: аутистична регресія у дорослих. Він би написав статтю про цей новий рубеж у психічних захворюваннях, але доктор Сміт несхвально ставився до будь-якої реклами, яка привертала увагу до Фолкрофта, незалежно від того, наскільки позитивною.
  
  
  Доктор Герлінг спостерігав за своїм чудовим пацієнтом через крихітне квадратне віконце у сталевих дверях. Персел сидів у великому зручному кріслі, його яскраво-неоново-блакитні очі були прикуті до екрану телевізора, довгі полотняні рукави сорочки були пристебнуті ззаду. Іноді він хихотів. Він здавався дуже задоволеним своєю програмою, тому доктор Герлінг зробив позначку у своєму блокноті, що пацієнт був сьогодні у піднесеному настрої. У записнику записано, що він прописав лише половину щоденних сорока міліграмів галоперидолу.
  
  
  Він пішов із життя.
  
  
  Наступний пацієнт був не в кращому настрої. Він проживав у Фолкрофті набагато коротший час. Біля двох років.
  
  
  Інтелектуально ця людина була цілком нормальна, але страждала на розлад характеру, головним симптомом якого була манія величі. Пацієнт думав, що він дядько Сем Біслі, знаменитий карикатурист та засновник імперії розваг Сема Біслі, яка включала кіностудію та мережу тематичних парків у всьому світі.
  
  
  Він був одягнений як пірат, аж до чепурного чорної пов'язки на оці й лихавових чобіт. Чому людина, яка уявляла, що він карикатурист, який помер двадцять п'ять років тому, міг носити піратський одяг, було вище за розуміння Олдейса Герлінга, тому у своєму першому інтерв'ю з цією людиною він досліджував ці питання.
  
  
  Пацієнт прогарчав: "Іди нахуй".
  
  
  Що було цікаво, так це те, що голос звучав точнісінько як у давно померлого дядька Сема Біслі - за винятком, звичайно, того, що справжній Біслі ніколи б не опустився до таких грубих висловів.
  
  
  Коли доктор Герлінг заглянув до кабінету, пацієнт - за розпорядженням доктора Сміта, він був внесений до списку пацієнтів Герлінга як Сем Біслі - сидів за картковим столом і робив начерки. Стіни його палати були обвішані начерками. На них був зображений пацієнт, що спускається мотузкою зі скручених у вузол простирадлом через розбите вікно Фолкрофта і втечу з санаторію. Це була докладна серія малюнків, що включала автопортрет, на якому він сам перерізав горло докторові Герлінг своїм піратським гаком. Крюк був справжнім. Пацієнта привезли з тупою куксою правої руки, тому доктор Герлінг взяв він сміливість встановити гачок. В даний час операція знаходилася під замком, тому що Біслі намагався перерізати горло двом різним чоловікам-медсестрам, після чого доктор Сміт ухвалив, що гак занадто небезпечний, щоб залишатися прикріпленим до обрубування зап'ястя пацієнта.
  
  
  Лікар Герлінг протестував. "Зняття гачка тільки змусить людину замкнутися у собі, стати нетовариським".
  
  
  "Гак спрацював", - сказав Сміт, який вніс письмову догану в особисту справу доктора Герлінг за те, що вона наражала персонал на небезпеку.
  
  
  Так воно й тривало. Доктор Герлінг ніколи не погоджувався з цим рішенням, але не було його змінювати. Як директор Фолкрофта, доктор Сміт правив залізною рукою.
  
  
  Проте пацієнт непогано справлявся зі своєю здоровою рукою. Його малюнки були чудові. Було дивно, наскільки глибоко і ретельно він вжився в ролі дядька Сема Біслі. Малюнок був на диво схожий на справжню роботу Біслі. Доктор Герлінг попросив пацієнта намалювати йому мишу Мононгахела, і подібність була чудовою, аж до ідеально підібраних чорних вух-льодяників.
  
  
  "Ти міг би легко знайти роботу в Beasley animation studios", - не замислюючись, кудахтав Герлінг.
  
  
  "Я побудував студію Біслі, ти шарлатан", - прогарчав у відповідь псевдо-Біслі, вихоплюючи малюнок з рук Герлінга і розриваючи його на шматки здоровою рукою та зубами. Вираз тваринної лютості в його єдиному здоровому оці було страшним до крайності.
  
  
  Коли ці спогади промайнули в голові доктора Герлінга, пацієнт побачив його.
  
  
  "Ти! Шарлатан! Як справи у Євро Бізлі? Відвідуваність зросла чи впала?"
  
  
  "Спад. Різко".
  
  
  "Чорт би забрав цих недоумків. Невже вони нічого не можуть зробити за моєї відсутності? Скажи їм, що вони всі звільнені. Їм слід би знати краще, ніж намагатися апелювати до цих чванливих французів. Чортові жабники думають, що Джеррі Льюїс якийсь творчий геній, і вони відкидають мене як простого карикатуриста”.
  
  
  "Побачимося завтра", - люб'язно сказав доктор Герлінг.
  
  
  "І я побачу, як ти повиснеш на своєму стетоскопі", - видавив Біслі, повертаючись до своїх малюнків.
  
  
  "Чудовий випадок", - пробурмотів доктор Герлінг, проходячи повз, подряпавши записку старшій медсестрі з проханням збільшити дозу Клозаріла пацієнтові разом із нагадуванням про те, що його кров слід перевіряти щотижня на випадок, якщо кількість лейкоцитів знизиться через сильний препарат.
  
  
  Інші пацієнти були нічим не примітні. Коли доктор Герлінг оглядав їх, його думки повернулися до подій дня.
  
  
  Фолкрофт лежав під темною хмарою. Виникла проблема з Податковою службою, яка налетіла на нього, як стерв'ятники зі зброєю, ні світло ні зоря.
  
  
  Коли доктор Герлінг прибув на роботу, він виявив мертвого чоловіка, що лежить на галявині, а поранені - у тому числі, технічно кажучи, доктор Сміт - були передані під опіку найкращих лікарів Фолкрофта.
  
  
  Доктору Герлінгу кинули виклик представники Управління боротьби з наркотиками та Податкового управління США. Два агентства боролися за право першого допиту - хоч би що це означало. Управління боротьби з наркотиками перемогло. І ось доктор Герлінг зазнала виснажливого тригодинного допиту, який складався з повторення одних і тих же заперечень знову і знову.
  
  
  Зрештою представник Управління боротьби з наркотиками був змушений здати його Податковій службі. Наслідував ще один довгий допит, що складається з тих же стомлюючих питань і гарячих заперечень.
  
  
  Наприкінці йому сказали прийти на роботу.
  
  
  Він знайшов Фолкрофт у лахмітті, що стосується персоналу. Співробітникам нижчої ланки було наказано розійтися по будинках, а низка співробітників, включаючи довірену секретарку Сміта, місіс Микулку, була звільнена.
  
  
  Доктор Герлінг ставив питання, чи не збираються і його звільнити, коли все буде сказано і зроблено. Він вирішив, що це цілком можливо.
  
  
  Тим часом він здійснив свій обхід. Можливо, нічого страшного не станеться, і все повернеться до статус-кво.
  
  
  Але у глибині душі він знав, що це малоймовірно. Податкова служба та Управління боротьби з наркотиками обрушилися на санаторій Фолкрофт подібно до ангелів помсти. Усе це було помилкою. Це були дуже потужні, дуже важливі, дуже професійні урядові агенції. Вони не робили помилок.
  
  
  І якщо у свідомості доктора Герлінга і були якісь сумніви, їх розвіяв стан доктора Сміта.
  
  
  Його попросили оцінити цей стан, і після наради з лікарями Фолкрофта, які не змогли знайти у Сміта нічого органічного, Герлінг був змушений дійти одного висновку.
  
  
  "Це виглядає психосоматично", - сказав він агенту податкового управління на ім'я Джек Колдстад.
  
  
  "Ти хочеш сказати, що він прикидається?"
  
  
  "Ні, я маю на увазі, що його розум створив цей стан, тому що доктор Сміт не може зіткнутися з неприємною реальністю".
  
  
  "Що зазвичай викликає це?"
  
  
  "Різні зовнішні проблеми. Страх. Депресія".
  
  
  "Як щодо почуття провини?"
  
  
  "Так, почуття провини. Почуття провини - дуже сильна емоція. Це може бути почуття провини за щось у минулому".
  
  
  "Він винен у ухиленні від законних зборів дядька Сема, ось у чому він винен".
  
  
  "Не думаю, що я коли-небудь чув про пацієнта, який би впав у паралічний стан через заниження федеральних податків".
  
  
  "Ви щойно сказали про почуття провини. Я пишу про почуття провини у своєму звіті".
  
  
  "Так, я сказав почуття провини. Але це можливо, і не більше. У доктора Сміта могли бути інші емоції, що викликають цей стан".
  
  
  “Почуття провини має для мене сенс. Ми знайшли докази того, що він винен у ухиленні від сплати податків. Ми поставили його перед фактом. Він винен – кінець історії”.
  
  
  "Хіба це не має вирішувати суд?" - спитала доктор Герлінг.
  
  
  "Податкове управління вирішує, хто винен у ухиленні від сплати податків", - відрізав Джек Колдстад, відвертаючись. "Не чортовий закон".
  
  
  Це було, коли доктор Герлінг втратила будь-яку надію на Гарольда Сміта. Зрештою, ця людина має бути винною. Це було надто погано. Він був чудовим адміністратором, навіть якщо він був скупердяєм, що жадав на дрібниці.
  
  
  Завершивши обхід, доктор Герлінг повертався до свого кабінету, коли почув звук, від якого в нього тьохнуло серце.
  
  
  То був барабанний бій. Дум-дум-дум-дум-дум-дум знову і знову. Монотонний, невтомний і гнітюче знайомий.
  
  
  Змінивши курс, він попрямував прямо на звук. Він долинав зовсім поруч, але звук був приглушеним. Підлоги його білого лікарського халата ляскали біля колін, доктор Герлінг рухався перевалку, його кругла голова крутилася з боку на бік.
  
  
  Дуже близько, так. Звук був настільки близький, що він майже міг простягнути руку і торкнутися його.
  
  
  Герлінг сповільнив крок. Так, досить близько. Потім він зафіксував звук. Очевидно, він долинав із кімнати Перселла.
  
  
  Олдас Герлінг обережно прослизнув до квадратного вікна з товстим склом, армованим дротяною сіткою. Намагаючись не бути поміченим, він одним оком за окулярами зазирнув усередину.
  
  
  Джеремайя Персел дивився телевізор. Що б це не було, програма змусила його бліде обличчя осяятися тріумфуванням, і з його сміливих губ зірвалося хіхікання.
  
  
  Барабанний бій виразно долинав із цієї кімнати.
  
  
  Лікар Герлінг повернув голову, намагаючись розглянути це.
  
  
  Потім він побачив це. ТБ був джерелом монотонного барабанного бою. Рекламний ролик. Доктор Герлінг зафіксував останні кілька секунд цього, якраз у той момент, коли плюшевий рожевий кролик ледве уникнув того, щоб його розтоптала гігантська горила.
  
  
  Він вийшов на захід сонця, барабанячи у свій барабан, видно батарею у нього на спині.
  
  
  "Чесне слово!" - сказав Герлінг. "Цікаво, барабанний бій таки був викликаний тією дурною рекламою?"
  
  
  Він вирішив не говорити про це нікому іншому. Податкове управління тепер контролювало санаторій Фолкрофт, і ніхто не міг сказати, на яких надуманих підставах вони звільнять когось.
  
  
  Або, що ще гірше, з тремтінням подумав Герлінг, проведіть їхній аудит.
  
  
  Зрештою, якби людину судили не при здоровому глузді, хіба її податкові декларації також не були б підозрілими?
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  У підвалі санаторію Фолкрофт Майстер Сінанджу кипів від злості і ходив туди-сюди, як нетерпляча курка.
  
  
  Де був Римо? Він обіцяв бути недовго. І була його черга охороняти золото, яке тепер належало Сінанджу.
  
  
  Двері нагорі сходів відчинилися. Можливо, то був він.
  
  
  Звук кроків, що спускалися, говорив про зворотне. Навіть у свої грубі дні, до того, як на нього зійшла благодать сонячного джерела, Римо не дерся подібним чином. Це була хода тупиці, і тому Майстер Сінанджу вислизнув із замкнених на три замки дверей підвального сховища, щоб зустрітися з цим непроханим гостем.
  
  
  "Хто вторгається?" він кинув виклик.
  
  
  Відповів твердий голос. "Податкова служба. Хто тут унизу?"
  
  
  "Ніхто. Іди".
  
  
  "Я агент податкового управління. Ми ніколи не йдемо".
  
  
  "Ніколи?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  "Це дуже погано. Без сумніву, ви тут для того, щоби конфіскувати багатство".
  
  
  "Що тут унизу?"
  
  
  "Жодного золота, незважаючи на те, що ви, можливо, чули".
  
  
  "Золото? Хто щось сказав про золото?"
  
  
  Агент дістався до нижньої сходинки і нишпорив променем ліхтарика на всі боки, як сліпий дурень.
  
  
  "Ніхто нічого не говорив про золото", - заперечив Чіун. "І якщо ти розвернешся і сунеш свій довгий ніс кудись ще, з тобою нічого поганого не станеться".
  
  
  Агент розмахував ліхтариком, намагаючись визначити джерело голосу Майстра Сінанджу. Здавалося, він не розумів, що неможливо торкнутися Майстра Сінанджа навіть нешкідливим променем світла, якщо Майстер Сінанджу не хоче, щоб до нього торкалися.
  
  
  Тим не менш, він упирався зі своїм світлом і своїми настирливими питаннями. "Що тут унизу?"
  
  
  "Це простий підвал. Не більше".
  
  
  "Я відчуваю щось дивне...."
  
  
  "Це яловичина. Від тебе так і б'є нею".
  
  
  "Пахне горілим пластиком".
  
  
  "У тебе гарний ніс, враховуючи його довжину".
  
  
  "Послухайте, як агент Податкової служби, я наказую вам припинити валяти дурня і вийти на мій світ!"
  
  
  "Це наказ?"
  
  
  "Це так".
  
  
  "Я чую і підкоряюся".
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов на світ. Він торкнувся його грудей, хитнувся вгору і висвітлив його мудре обличчя.
  
  
  Чоловік випалив: "Ти той божевільний китаєць".
  
  
  "Я не божевільний і не китаєць, а людина з твердими мізками".
  
  
  "Справжнім я поміщаю вас під арешт".
  
  
  "Ти не можеш цього зробити".
  
  
  "Як агент Міністерства фінансів, я уповноважений затримувати будь-якого громадянина Сполучених Штатів".
  
  
  "Тоді дуже погано, що я не мешканець Сполучених Штатів".
  
  
  "Вам доведеться довести це у суді. Ви заарештовані".
  
  
  Майстер Сінанджу сказав: "Надягніть на мене наручники, якщо посмієте".
  
  
  "Я не ношу наручників", - і біла людина з Податкової служби простягла немиті руки, щоб осквернити витягнуті зап'ястя Майстра Сінанджу, ніби хотів потягнути його геть, як якогось звичайного злодія.
  
  
  Майстер Сінанджу робив швидкі, сліпучі рухи руками, які на мить збентежили білу грудку, чиї пальці переплелися один з одним. За виразом його обличчя було ясно, що він не розуміє, що з ним відбувається.
  
  
  І тому, коли Майстер Сінанджу завдав удару крихітним кулачком, твердим, як дерев'яний молоток, тупий розум білого не помітив удару, який вразив його груди і перетворив серце на желе.
  
  
  Він звалився, з його ніздрів вирвалося зітхання, схоже на те, як повітряна кулька втрачає повітря.
  
  
  Майстер Сінанджу залишив його біля підніжжя сходів як попередження іншим йому подібним, що проникнути в підвал фортеці Фолкрофт - значить померти.
  
  
  Він сподівався, що йому не доведеться вбивати надто багатьох, перш ніж вони зрозуміють значення цього акту. Білі трупи випускали найнеприємніші запахи після четвертого дня, і він не хотів, щоб його золото придбало сморід, подібне до масла, що залишилося поряд з яловичиною.
  
  
  "ВИ ВБИЛИ агента податкового управління", - вибухнув Римо, коли мало не спіткнувся об тіло біля підніжжя сходів. "Заради бога, чому?"
  
  
  "Він образив мене", - сказав Чіун, відвертаючись.
  
  
  "Ви не вбиваєте урядового агента, тому що він образив вас".
  
  
  "Я не вбивав цього негідника", - пирхнув Чіун. "Він наклав на себе руки. Він потягнувся, щоб осквернити особистість Майстра Сінанджу своїми брудними руками. Якби він був освічений, він би зрозумів, що такий вчинок прирівнюється до самогубства. У цьому винні ваші державні школи, де викладають марні дрібниці, такі як геометрія" та розмова французькою мовою".
  
  
  "То ти просто збираєшся залишити його тут?"
  
  
  Чіун зробив зверхній жест розвівається рукавом свого кімоно. "Звичайно. Нехай це буде попередженням для решти".
  
  
  "Попередження? Вони з податкової служби. Ти не можеш відмахнутися від них. Вони всі прибувають та прибувають. Як бджоли-вбивці".
  
  
  "Я не боюся їхнього укусу, оскільки я не американський житель і, отже, не оподатковуюсь їх обтяжливими податками".
  
  
  "Так? Ну, якщо вони знайдуть це золото тут, унизу, вони не збираються обкладати його податком. Вони конфіскують його всі".
  
  
  Чіун різко розвернувся із суворим обличчям. "Вони не можуть цього зробити. Це моє золото".
  
  
  "Дещо з цього належить Сміту, пам'ятаєш? Він теж отримав свою частку золота друга. І дещо з цього моє".
  
  
  Чіун зробив свій крихітний рот ще крихітніше. "Найменша порція - твоя".
  
  
  "Дякую, що ти витягнув мене з цього".
  
  
  Чіун відмілив це зауваження. "Той, хто живе в минулому, не має майбутнього".
  
  
  Римо помахав аркушем паперу перед обличчям Чіуна. "Подивися на це".
  
  
  Чіун узяв його. "Де ти взяв цей малюнок?"
  
  
  "Поліцейський художник. Це моя мати".
  
  
  Чіун відірвав погляд від малюнка. "Вона дуже гарна, Римо".
  
  
  Обличчя Рима пом'якшало. "Я теж так думаю".
  
  
  "Отже, вона не може бути твоєю матір'ю", - сказав Чіун, перекидаючи малюнок через плече.
  
  
  "Гей!" Сказав Римо, перехоплюючи його у повітрі двома пальцями. "Дивися, що ти робиш з моєю матір'ю. Це єдина її фотографія, яка в мене є".
  
  
  "Це не твоя мати".
  
  
  "Подивися ще раз. У неї очі Фрей. Або у Фрей її очі".
  
  
  Чіун придивився до малюнку, який Римо тримав на безпечній відстані від гострих нігтів Майстра.
  
  
  "Тьху!" - сказав Чіун. "Збіг. Крім того, ви описуєте очі, які хотіли бачити. Це фрагмент вашої уяви".
  
  
  "Це "вигадка". І сьогодні вранці ти був переконаний, що я бачив привид своєї матері".
  
  
  "Цього ранку я був у нестямі від занепокоєння через золото. Тепер я спокійний, знаючи, що вона в безпеці від конфіскаторів, тому що її захищає найбільший вбивця, що ходив по землі з часів Великого Вана".
  
  
  "Я хочу показати це Сміту".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Можливо, він зможе допомогти мені знайти, кому належить ця особа.
  
  
  "Якщо вона мертва, що хорошого це дасть?"
  
  
  "Я не знаю. Все, що я знаю, це те, що Сміт повинен мені, і я маю намір стягнути його".
  
  
  "Дуже добре. У мене теж є справа до Сміта".
  
  
  "Ти вже вивів його із цього стану?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Тому що я знаю, що він накладе на себе руки, якщо я поверну йому кошти для цього".
  
  
  "Гарне зауваження. Ми повинні знайти спосіб повернути Сміта за його комп'ютерний термінал, щоб він не втік від справ".
  
  
  "Це буде нелегко", - пропищав Чіун, піднімаючись сходами зі зчепленими перед собою руками, прихованими зрослими рукавами кімоно.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Гарольд Сміт лежав у темряві, проклинаючи темряву.
  
  
  Фолкрофт був тихий. Нічна зміна пройшла повз його двері двоколірними зеленими коридорами з повільним човганням зомбі. Крізь щілини у дверній рамі не проникало світло, тому у своїй лікарняній палаті Сміт лежав у темряві, не рухаючись.
  
  
  Він все ще не міг поворухнутися, крім розплющувати і заплющувати очі. Його шлунок скрутило. Виразки, які мучили його роками, спалахнули – результат напруги минулого тижня.
  
  
  В активному розумі Сміта не було сумнівів, що з Кюре покінчено. Це було іронічно. Лише тиждень тому він, завдяки своїм величезним ресурсам і чудовому розуму, перехитрив одного з найбільш непримиренних ворогів Кюре. Операція "Друг", спрямована на знищення Кюре, була майже успішною. Сміт заблокував його, протистояв йому, а потім повністю знищив.
  
  
  Це була одна з його найбільших перемог, яка вимірювалася тим, наскільки близько до краю підійшла вся надсекретна організація.
  
  
  Зрештою, це виявилося тимчасовим перепочинком від плану, який тривав і після смерті його творця.
  
  
  Наразі Фолкрофт, мабуть, перекинувся з ніг на голову в сліпій рішучості Податкового управління розкрити гадані незаконні секрети Фолкрофту. За звичайних часів розкривати було б так мало. Секретний термінал у столі Сміта. Комп'ютери відключені програмою Superwipe назавжди. Нічого більше. Він керував абсолютно безпаперовим офісом. Справжні секрети Кюре зберігалися у його власному тлінному мозку.
  
  
  Але у підвалі було золото. Навіть якби Римо та Чіун змогли забрати свою частину, власність Сміта залишилася б. Це становило кілька мільйонів доларів у чистих зливках. Мільйони золотих злитків в опечатаній кімнаті в підвалі сонної приватної лікарні, тоді як американським громадянам законом було заборонено володіти золотом, за винятком ювелірних виробів.
  
  
  Не було жодного способу пояснити зникнення всього цього золота.
  
  
  Отже, Сміт лежав у темряві, проклинаючи темряву і бажаючи – насправді бажаючи – щоб його серце перестало битися.
  
  
  І без попередження темрява довкола нього, здавалося, згустилася.
  
  
  Спочатку Сміт подумав, що це виверт невиправної темряви.
  
  
  Було надто темно для тіней. З таким же успіхом його можна було помістити в брилу базальту, що дихає.
  
  
  Але чорнота розросталася по обидва боки його лікарняного ліжка, хоча його божевільні очі не могли розрізнити обриси. Його окуляри без оправи лежали на бічному столику. Без них всесвіт був болючим плямою.
  
  
  Спалахнуло світло, засліпивши його.
  
  
  І крізь голку болю у своєму мозку він почув голос.
  
  
  "Привіт, Смітті".
  
  
  Римо!
  
  
  "Вітаю тебе, Гарольд Рішучий".
  
  
  І майстер Чіун.
  
  
  "Якщо ми дозволимо тобі сісти, - питав Римо, - ти пообіцяєш не здіймати галасу? Двічі моргни, щоб відповісти ствердно".
  
  
  Сміт досі намагався змусити свої очі перестати моргати від раптового світла. Він заплющив очі і спробував змусити своє обличчя розслабитися.
  
  
  "Це означає "ні"?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Я не знаю. Давайте у будь-якому випадку виведемо його з цього сумного стану, бо я знаю, що його серце наповнене словами, призначеними тільки для наших вух".
  
  
  І Римо легенько постукав Сміта точно центром чола один раз. Його рухові функції миттєво відновились.
  
  
  Сміт зі стогоном сіл. Розмиті руки поклали окуляри на його гострий аристократичний ніс.
  
  
  "Ти не впорався з лікуванням", - сказав він із гіркотою.
  
  
  "Ну, хіба так можна говорити?"
  
  
  "І ти підвів свою країну, Римо. А ти, майстер Чіун, підвів свого імператора. Насамперед, ти знаєш, що, як тільки Кюре буде скомпрометовано, деякі інструкції залишаться в силі".
  
  
  Чіун напружився. "Завжди є час померти, Сміт", - сказав він крижаним голосом. "Якщо це твоє бажання, воно буде виконане".
  
  
  "Це мій наказ".
  
  
  "Не вішай трубку", - втрутився Римо. "Ти нікуди не підеш, доки не виплатиш борг".
  
  
  "Борг?"
  
  
  "Ти обіцяв допомогти знайти моїх батьків".
  
  
  Сміт насупився. "Цей обов'язок можна анулювати смертю".
  
  
  "Тоді не плануй помирати".
  
  
  "Те, що говорить Римо, правда, імператор. Ти в боргу перед моїм прийомним сином, який має бути погашений, перш ніж тобі буде дарований дар забуття".
  
  
  "Безпека ЛІКУВАННЯ перевищує особисті зобов'язання", - відрізав Сміт.
  
  
  Римо похитав головою. "Не для мене. Я віддав організації двадцять років свого життя. Вона відібрала у мене моє старе життя та моє майбутнє. Вона зобов'язана мені відповісти на деякі питання".
  
  
  Сміт відкинувся на подушку, його стомлені очі заплющились. "Мені шкода, Римо, але я більше не можу допомагати тобі у твоїх пошуках".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Я стер банки даних CURE в ту хвилину, коли увірвалися податкове управління та Управління боротьби з наркотиками. Без них у мене немає ресурсів".
  
  
  "Ми купимо тобі новий комп'ютер", - сказав Римо.
  
  
  "З вашим власним золотом, звичайно", - поспішно додав Чіун.
  
  
  "Чому УБН теж причетне до цього?" Запитав Римо.
  
  
  "Очевидно, друг скинув на нас десятицентовик, перш ніж був знищений. Як ви обидва пам'ятаєте, він мав тристоронній план атаки зі знищення організації. Я був так зайнятий одночасною втратою підводного човна із золотом, збоєм комп'ютерів Фолкрофта і горем Римо через те , що вбив не ту мету, що мені ніколи не спадало на думку, що раптовий інтерес податкового управління до Фолкрофт був чимось іншим, ніж звичайною перевіркою на місці.Без сумніву, розслідування DEA йшло повним ходом, не викликаючи підозр з мого боку. Очевидно, що цей маленький підступний штучний інтелект нічого не залишав на волю нагоди. Нас підставили з усіх боків”.
  
  
  "Нагадай мені піти в ту офісну будівлю в Гарлемі і поритися у всіх цих комп'ютерних чіпах, поки я не знайду цього маленького виродка. Я зітру його схему в порошок, - сказав Римо, демонструючи це, схопившись за поручні ліжка. Сталеві трубки, здавалося, розплавилися від дотику його пальців, один раз вони різко рипнули, і коли він прибрав руку, дві секції трубки розміром з кулак були стиснуті до товщини дроту.
  
  
  "Друг більше не є проблемою", - сказав Сміт. "Податкове управління США є. Вони знайшли золото?"
  
  
  "Поки немає".
  
  
  "Це лише питання часу", - тупо сказав Сміт.
  
  
  "Смітті, що нам потрібно зробити, щоб податкове управління від тебе відстало і все налагодилося?"
  
  
  "Ти не розумієш, Римо. Податкове управління США безжально. Очевидно, друг телеграфом перевів операційний фонд CURE з трасту на Великому Каймані на банківський рахунок у Фолкрофті. Я ніколи не підозрював про це. Коли він повернув банківську систему до нормального життя під моєю загрозою знищення Він залишив ці кошти там, де, як він знав, їх знайде аудитор Податкового управління США, це було надзвичайно розумно. банку з такою сумнівною репутацією”.
  
  
  "Я не розумію цього мумбо-юмбо", - їдко сказав Чіун.
  
  
  "Ти не зобов'язаний", - швидко сказав Римо. Звертаючись до Сміта, він сказав: "Давай, Смітті. Ми бували в глибших ямах, ніж ця".
  
  
  "Ніколи. Податкове управління ефективно, невблаганно, безжально і саме собою є законом. Навіть якщо ви не винні ні в яких правопорушеннях, вони можуть занапастити людину або бізнес. На відміну від нашої судової системи, тягар доказування лежить на обвинуваченому, а не на В очах податкового управління дванадцять мільйонів доларів і золото в підвалі являють собою неврахований дохід, який ніколи не може бути пояснений. Фолкрофт скомпрометований, ЛІКУВАННЯ закінчено, а моє життя і кар'єра закінчені.
  
  
  Голос Сміта виходив з його рота, що ледве ворушився, як останній зітхання трупа. У ньому не було життя.
  
  
  "Ми можемо влаштуватися в іншому місці", - запропонував Римо.
  
  
  "Де? У нас немає коштів".
  
  
  "Гей, наші кредитні картки все ще гаразд. Ми можемо вирушити у плавання".
  
  
  "Ти не розумієш, Римо. Білий дім, можливо, списав нас з рахунків. Наскільки нам відомо, навіть якби президент знав про наше скрутне становище, він міг би просто пустити все на самоплив".
  
  
  "Хочеш, щоб ми спитали його?"
  
  
  "Ні!" сказав Сміт, його сірі очі різко розплющились. "CURE не призначалося для того, щоб діяти безкінечно. Просто до кінця шляху прийшло багато незавершеної роботи".
  
  
  Римо схрестив свої худі руки. "Я скажу. Ви не можете відправити свою дитину до школи, не ризикуючи, що вона опиниться в мішку для трупів. Зброя всюди. Наркотики всюди. І поліція не може бути всюди. Це практично повторення падіння Риму".
  
  
  "Проблеми цього округу стали надто серйозними, надто глибоко вплетені в тканину американського суспільства, щоб КЮРЕ міг їх виправити", - сказав Сміт.
  
  
  "Чудово. Дано. Але наші проблеми можна вирішити. Так чи інакше".
  
  
  Заговорив Чіун. "Римо має рацію, про імператора. Ми не переможені. Безсумнівно, є способи обійти цих податкових терористів".
  
  
  Сміт знову заплющив очі і лежав у роздумах так довго, що вони почали запитувати, чи не заснув він.
  
  
  "Я не знаю, як ми можемо вирішити ці проблеми", - сказав нарешті Сміт втомленим та невпевненим голосом. "Але я погоджуся із планом дій, щоб звести до мінімуму наше викриття".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "Спочатку перемістіть золото у безпечне місце".
  
  
  "Зроблено".
  
  
  "По-друге, ми повинні замінити наші сліди".
  
  
  "Які сліди?"
  
  
  "Грошовий слід від ЛІКУВАННЯ".
  
  
  "Просто скажи як", - сказав Римо.
  
  
  "В IRS не було подано звіту про переказ валюти на суму в дванадцять мільйонів доларів на банківський рахунок у Фолкрофті. Це означає, що співробітники мого банку, Lippincott Savings Bank, були або недбалі, або не знали про транзакцію. Якщо вдасться переконати президента банку засвідчити , що це було зроблено без мого відома чи спеціального дозволу, можливо, вдасться уникнути санкцій Податкового управління США”.
  
  
  - Розраховуй на те, що його вдасться переконати, - напнуто мовив Римо.
  
  
  "Якщо він так свідчить, він сам може потрапити під санкції Податкового управління США".
  
  
  "Він дасть свідчення".
  
  
  "Кошти CURE були переведені за безготівковим розрахунком з Grand Cayman Trust. Я відвідав президента Безіла Х'юма під час моєї розслідування банківської кризи, спровокованої другом. Він знає мене в обличчя і може пов'язати мене з зниклими дванадцятьма мільйонами. Йому не можна дозволити цього зробити".
  
  
  "Я із задоволенням згорну шию цьому паразиту".
  
  
  "Паразит, Чіуне?" спитав Римо.
  
  
  "Банки - винахід італійців, які як раса можуть прокласти собі дорогу у світі, тільки стягуючи незаконні податки з інших. Нагадай мені якось розповісти тобі про це, Римо".
  
  
  "Пасуй", - сказав Римо.
  
  
  "Відкидає мудрість".
  
  
  Римо звернувся до Сміта. "Добре, Смітті. Ми знову в справі. Ми побачимося з тобою пізніше".
  
  
  Світло згасло. І на якийсь похмурий момент Гарольд Сміт подумав, що він знову матиме свободу. Але палець - він гадки не мав, чий - постукав його точно по центру чола, і його тіло застигло в болюче незручній позі.
  
  
  Через кілька годин він усе ще лежав без сну, його права рука затекла, проклинаючи темряву.
  
  
  Але принаймні в нього тепер була надія.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Сріблястий "Бентлі" Джеремі Ліпінкотта тричі об'їхав банк з його ім'ям, перш ніж отримав високий знак, що означає, що президент ощадного банку Ліпінкотта вхід дозволено.
  
  
  "Моє звичайне місце, Вігглсворт", - їдко сказав Джеремі.
  
  
  "Так, містер Ліппінкотт".
  
  
  "Бентлі" з бурчанням в'їхав на вільне місце, і Джеремі почекав, поки його шофер у коричневій лівреї відчинить дверцята, перш ніж вийти.
  
  
  Він помітив гудзик, що злегка відірвався, на туніку Вігглсворта. Вона бовталася на двох нитках.
  
  
  "У тебе зовсім немає особистої гордості?" Джеремі Ліпінкотт, спадкоємець багатства сім'ї Ліпінкотт, поскаржився з різким акцентом у вигляді щелепи. "Цей гудзик бовтається".
  
  
  Вігглсворт опустив погляд. Його худе обличчя стало попелясто-сірим. "Я гадки не мав, містер Ліппінкотт", - проковтнув він, притискаючи гудзик до своїх бочкоподібних грудей.
  
  
  "Я думаю, ви знаєте непорушне правило про бездоганний одяг".
  
  
  Вігглсворт зморщив обличчя збентежено. "Я не думаю, що знаю, сер".
  
  
  "Бездоганний одяг приносить людині зарплату. Помилка в одязі призводить до утримання денної зарплати за день, коли було допущено помилку в одязі, і за кожен наступний день, якщо вона не була задовільно виправлена".
  
  
  "Але містер Ліппінкотт..."
  
  
  "Перестань бризкати слиною, ти, новоявлений водій найманого автомобіля, та йди моїм звичайним шляхом до дверей".
  
  
  Вігглсворт стиснув зуби і, спритно розвернувшись на підборах, пройшов попереду свого господаря і відчинив перед ним двері.
  
  
  "Це буде все, Вігглсворт".
  
  
  "Так, містер Ліппінкотт".
  
  
  "Залишайтеся з машиною на випадок, якщо виникне раптова необхідність у польоті. Але не користуйтесь обігрівачем. Насправді, чому б вам не стати по стійці смирно перед пасажирськими дверима, поки не буде інструктовано інше?"
  
  
  "Можу я помітити, що сьогодні трохи прохолодно?"
  
  
  "Якщо ви зловите свою смерть, без сумніву, з цього гудзика, що відірвався, вийде відповідна епітафія", - простяг Джеремі, проходячи в оброблений мармуром і латунью вестибюль банку.
  
  
  Ощадний банк Ліпінкотта був картиною банку зі старими грошима. На потрісканих і вицвілих мармурових стінах висіли картини, написані олією. Напіввідкрите банківське сховище виглядало як старий кишеньковий годинник, збільшений з плином років. Обстановка була настільки суворою, що навіть напрямні мотузки з червоного м'ятого оксамиту були сірими.
  
  
  Джеремі помітив, що все було нормально. Касири були зайняті оповіданням. Співробітники відділу кредитування здавалися незайнятими, але, можливо, це були сезонні примхи. Не треба нікого передчасно звільняти. Занадто складно знайти нових співробітників, а за нинішніх квот на найм ніхто не міг сказати, якого кольору шкіри доведеться найняти. Краще нероба з деяким родоводом, ніж якийсь низький середземноморський тип.
  
  
  Роулінгс, менеджер, зустрів його біля дверей свого офісу.
  
  
  "Чому ти так довго?" Прошипіл Джеремі. "Мені довелося тричі об'їхати квартал".
  
  
  "Я чекав вас о пів на одинадцяту, а не об одинадцятій, містер Ліппінкотт", - вибачливим тоном сказав Роулінгс.
  
  
  "Я затримався над своїми булочками та чаєм", - сказав Джеремі. "Потрібно щільно поснідати, якщо хочеш витримати тягар цього ремесла".
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Говорячи про страждання, чи були ці гнильці поблизу?"
  
  
  "Податкове управління? Ні, сер".
  
  
  "Отже, ми позбулися їх?"
  
  
  "Я сумніваюся в цьому, містере Ліппінкотт. Вони не були задоволені моїми поясненнями".
  
  
  "Тоді дай їм пояснення, якими вони будуть задоволені, ти, закінчений бовдур!"
  
  
  "Все не так просто".
  
  
  "Наскільки це точно просто?"
  
  
  "Як я намагався пояснити вам, містер Ліппінкотт, це зовсім не просто. Банк порушує кілька суворих законів, що регулюють банківські перекази, включаючи Закон про банківську таємницю та Закон про боротьбу з відмиванням грошей. Не говорячи вже про вимоги Податкового управління США до звітності щодо переказу коштів, що перевищують десять тисяч доларів з інших банків. Боюся, ми не виявили належної обачності”.
  
  
  "І чия це відповідальність?"
  
  
  "Всоте повторюю, сер, ці кошти просто з'явилися в нашій системі за одну ніч. Тоді я звернув на це вашу увагу, а ви сказали проігнорувати це. Що я і зробив. Рішуче".
  
  
  "Ти підкорився моїм інструкціям?"
  
  
  "Так, сер. Неявно".
  
  
  "І тим самим накликали на себе об'єднаний гнів Федеральної банківської комісії та Пекельної податкової служби!" Джеремі прогримів:
  
  
  "Будь ласка, сер. Не на очах у персоналу".
  
  
  "Нехай персонал повісять! Це ваш безлад. Приберіть його або вичистіть свій стіл".
  
  
  "Так, містер Ліппінкотт", - сказав Роулінгс, коли двері вишневого дерева з мідною табличкою з ім'ям зачинилися перед його носом.
  
  
  "Продовжуйте", - сказав він своїм співробітникам голосом таким же слабким, як і його коліна, що стукають.
  
  
  ДЖЕРЕМИ ЛІППІНКОТТ перетнув свій оброблений панелями з вишневого дерева офіс у нападі сліпого збудження. Нерви цієї людини, Роулінгса. Намагається звалити свої особисті недоліки на Ліпінкотта. Та Ліпінкотти висадилися на Плімут-Рок на першому кораблі. Роулінг були всього в трьох вітрилах позаду, і все ж він наважився протистояти тим, хто був кращим, і говорити як з рівним. Після того, як з цим неподобством буде покінчено, він буде негайно звільнений, якщо "Ліппінкотт Ощадний" замінить його італійцем - або, що ще гірше, чортовим ірландцем!
  
  
  До того часу, коли Джеремі Ліппінкотт зняв свій шиферно-сірий костюм Brooks Brothers і одягнувся у своє звичайне робоче вбрання, він переглянув своє мислення. Можливо, було б краще, якби Роулінгс потрапив до в'язниці лише за свої промахи. Таким чином, можливо, вдалося б зберегти для нього його посаду відкритою і уникнути найму звичайного типу на тривалий термін. Звичайно, варварські закони про рівний найм дозволяли роботодавцю утримувати місце в резерві для такого засудженого злочинця, як Роулінгс. Це мало сенс. Реабілітація і вся ця нісенітниця.
  
  
  Джеремі Ліппінкотт байдикував у важку першу годину робочого дня перед обідом, обмінюючись дотепними репліками з якоюсь пані Фьюрі по телефону Leather Line 900 і майже відновив свій гарний настрій, коли через зачинені двері його офісу долинули звуки метушні.
  
  
  "Ви не можете увійти туди!" Роулінгс протестував.
  
  
  "Ні, ви не можете", - втрутилася міс Чалмерс. "Так вийшло, що це кабінет містера Ліпінкотта. І у нас є чіткі інструкції нікого не впускати, коли двері замкнені".
  
  
  "Так відчини двері", - промовив незнайомий голос. Це звучало скоріше як представник нижчого класу. Грубість не була б надто сильним описом.
  
  
  "Лише містер Ліппінкотт може відчинити ці двері".
  
  
  "Тоді я відчиню двері".
  
  
  "Ви з Податкового управління?" Запитав Роулінгс із відверто нервовою турботою. Закінчений боягуз!
  
  
  "Гірше", - відповів нетерплячий голос.
  
  
  "Що може бути гіршим за податкове управління?"
  
  
  "Люди, які послали мене. А тепер забирайтеся з мого шляху".
  
  
  "Я маю побачити належне посвідчення особи", - наполягав Роулінгс. Гарна людина цей Роулінгс. Його робота була забезпечена, як тільки нещасна тюремна інтерлюдія закінчилася.
  
  
  "Я залишила це у машині".
  
  
  "Я нікого не прийму без належного посвідчення особи", - крикнув Джеремі через двері. Для більшої переконливості він повторив це у свій інтерком, де це, напевно, було почуте непроханим гостем. Він використав свій найгучніший голос - той, яким він лаяв юного Тімоті, - для надання додаткової жахливої сили.
  
  
  "Зараз розпочнеться належна ідентифікація", - обізвався голос.
  
  
  Джеремі не сподобалося як це прозвучало.
  
  
  За мить Роулінгс почав входити в кімнату, але двері залишалися щільно зачиненими. Джеремі подумав би, що ніхто не міг увійти в його кабінет із замкненими дверима.
  
  
  Але там була рука Роулінгса. Він відразу впізнав її, незважаючи на її пригнічено сплющений стан. Просте обручку чоловіка було безпомилково відоме, як і нижча тканина рукава його пальто.
  
  
  За плоскою рукою пішла дуже плоска рука, і крики, що видавалися Роулінгсом, були досить шокуючими для витонченого вуха.
  
  
  "Цього посвідчення особи достатньо?" вимогливо спитав грубий голос. "Чи мені відправити туди все інше?"
  
  
  "Вважаю, я приймаю ваші повноваження", - зізнався Джеремі Ліппінкотт голосом, що зривається. Він відімкнув двері, відступаючи в надійну безпеку свого столу.
  
  
  Двері відчинилися, і увійшов чоловік.
  
  
  "Будь ласка, закрий двері", - швидко сказав Джеремі. "Мені не подобається, коли слуга підслуховує те, що їх не стосується".
  
  
  Чоловік підкорився. Це був добрий знак. Він зачинив двері, штовхнувши руку Роулінгса, що розмахувала, прямо перед панеллю, що закривається. Він мав жилисту мускулатуру, яка робила химерну товщину його зап'ясток ще більш привабливою, але при цьому в нього були найнеживіші очі, які Джеремі коли-небудь бачив. Вони випромінювали позитивно нещадне світло.
  
  
  Джеремі Ліппінкотт випростався на весь свій значний зріст, коли чоловік перетнув кімнату. Рожеве вухо опустилося, злегка шльопнувши його по носі. Він відкинув їх назад, недбало трусячи своєю пухнастою головою, і випнув свою круглу щелепу.
  
  
  "Я Джеремі Ліппінкотт, президент Lippincott Savings Bank. Скільки я вам допомагаю?"
  
  
  "Ти можеш почати з того, що розповіси мені, чому на тобі рожевий костюм кролика".
  
  
  "Тому що вони не бувають синього кольору. І я вважаю це вкрай зухвалим питанням, яке походить від чоловіка у футболці та джинсах".
  
  
  "Це бавовняні штани".
  
  
  "Я виношу поправку. Ти сядеш?"
  
  
  "Я тут лише за деякими відповідями".
  
  
  "Тоді я сидітиму і відповідатиму на ваші запитання".
  
  
  "Тиждень тому дванадцять мільйонів доларів було переведено банківським переказом на рахунок санаторію Фолкрофт. Хто це зробив?"
  
  
  "Поняття не маю. Кошти просто з'явилися в комп'ютерах одного ранку".
  
  
  "Ви сказали про це податкову службу?"
  
  
  "Звичайно, ні".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Вони б не повірили в таку неправдоподібну історію, якою б правдивою вона не була".
  
  
  "Звідки ти знаєш, доки не спробуєш?"
  
  
  "Бо визнати ці факти - значить викликати гнів різних настирливих урядових установ.
  
  
  "На противагу чиєму гніву?"
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Я ж казав тобі, що я гірший за податкове управління".
  
  
  "Я не вірю, що це можливо".
  
  
  "Податкове управління переслідує тільки ваші гроші та власність. Зазвичай я ні перед чим не зупиняюся. Запитайте Роулінгса".
  
  
  Джеремі важко проковтнув, розсіяно витираючи вологе чоло зручним вухом.
  
  
  "У цьому немає потреби. Насправді вам слід поговорити з Роулінгсом. Він відповідає за комерційні акаунти".
  
  
  "Я говорю з тобою". І чоловік простяг руку, схопив Джеремі Ліпінкотса за довгі пухнасті рожеві вуха і використав їх, щоб безцеремонно перетягнути його через свій стіл. Ручки, папери та інші предмети впали і розсипалися імпортним килимом.
  
  
  "Уф!" - Сказав Джеремі, змінюючи ворсинку своїми скляними вусами. Він перекинувся, скидаючи свої пухнасті рожеві лапки.
  
  
  "Що ти збираєшся робити?" - спитав він у звіра, що насувається.
  
  
  "Мені здається, ти боїшся лоскоту".
  
  
  "Я нічого подібного".
  
  
  "У мене накидане око на такі речі". І чоловік поставив ногу, яка насправді торкалася брудного тротуару, на пухнастий рожевий живіт Джеремі. Повітря зі свистом вийшло з його легень. Потім носок черевика почав проникати в деякі з найчутливіших частин анатомії Джеремі Ліпінкотта. Наприклад, внутрішня сторона рук, пупок і це гусяча плямка під плаваючим руба.
  
  
  "Ха-ха-ха-ха-ха-ха... Припини це! Зараз же!"
  
  
  "Ні, поки ти не пообіцяєш зателефонувати до податкової служби".
  
  
  "Що... хах! . . . мені подзвонити їм?"
  
  
  "Зателефонуй і повторюй за мною".
  
  
  "Ніколи. Я буду. .. ха! ... не ... ха! ... викривати себе. Хіїії."
  
  
  "Люди, як відомо, помирають зі сміху"
  
  
  "Ха-ха-ха. Ти б не посмів".
  
  
  "Немає нічого, чого б я не наважився зробити сопливому банкіру в костюмі кролика".
  
  
  Після п'яти хвилин нестримних веселощів зі сльозами на очах Джеремі Ліппінкотт зрозумів, що дуже доцільно зателефонувати до податкової служби з приводу рахунку Фолкрофта.
  
  
  Спочатку вони не сприймали його всерйоз, тому що він так хихотів, але врешті-решт Джеремі заспокоївся і був пов'язаний з людиною.
  
  
  "Це правильно", - сказав він чиновнику на іншому кінці лінії. "Аудитор був дезінформований. Звіт про валютні операції не був представлений, тому що ми абсолютно не обізнані про переказ. Ми подумали, що це комп'ютерна помилка, і очікували реакції клієнта на несподіваний кредит у дванадцять мільйонів доларів у його наступній заяві. Що ж, так, ми справді вклали гроші.Винятково як жест доброї волі.Про всяк випадок, якщо переказ був законним.Ні, звичайно ми не проводимо наші міжбанківські транзакції таким вільним чином.І я повинен сказати, що я заперечую проти терміну "вільний". Це недоречно... Сім'я Ліпінкотт займається банківським бізнесом ще до того, як з'явилася така організація, як Пекла податкова служба...
  
  
  Джеремі болісно скривився.
  
  
  "Я виправляюся. Внутрішній. Так, це було застереження. Ні, я не висміював агентство, яке несе виняткову відповідальність за те, щоб колеса нашої великої нації були змащені, як ви так влучно висловилися. Так, я пам'ятатиму про це в майбутньому. Так, я очікую, що ваші аудитори прийдуть наступного тижня”. Голос Джеремі став вкрадливим. "Будь ласка, не завдавайте нам шкоди. Ми всього лише ощадний банк, який намагається пережити ці дуже важкі часи".
  
  
  У вусі Джеремі Ліппінкотта клацнуло, і трубку забрали в нього з рук і поклали на важіль.
  
  
  "Це було не так погано, чи не так?" - безтурботно спитав худорлявий грубіян із товстими зап'ястями.
  
  
  "Нас перевірять, і це означає, що Федеральна банківська комісія пхатиме свої мерзенні маленькі носи в наші бухгалтерські книги. Не кажучи вже про Банківську комісію штату".
  
  
  "Вони витримають перевірку, чи не так?" спитав непроханий гість із цілком доречною турботою.
  
  
  Я ніколи не хотів бути банкіром, але я керував Cs тільки в Єльському університеті. О, що мені робити?
  
  
  "На вашому місці, - сказав Римо Вільямс, виходячи з офісу, - я знайшов би костюм чистіше".
  
  
  Джеремі Ліппінкотт упустив голову на стіл і заридав у неї. Минуло двадцять хвилин, перш ніж він підвівся, шморгаючи носом, і помітив, що двері в його кабінет були залишені відчиненими, і він з'явився перед підлеглими у всій своїй пишній красі.
  
  
  Зібравшись із силами, він підвівся і зачинив двері. Але не раніше, ніж висловити своє праведне обурення: "Я хочу, щоб ви всі знали, що я правильно одягнений для ранку. Мій вечірній ансамбль - елегантний соболиний, зі срібними вставками на подушечках лап та накладках вух!"
  
  
  Навіть після дива Безіл Х'юм не хотів ризикувати.
  
  
  Лише тиждень тому він проводив свої дні, зіщулившись у страху за своє життя. Це був новий досвід для Безіла Хьюма, директора Grand Cayman Trust, розташованого в колоніальному місті Джорджтаун на запашному карибському острові Великий Кайман.
  
  
  Це правда, що він вів справи з покидьками суспільства. Наркобарони, мафіозі та навіть нижчі форми життя, такі як МИ. сенатори. Правильно також те, що ці люди були надзвичайно небезпечні. Вони були ще більш небезпечні в тому, що стосувалося їхніх грошей, і банк Безіла Хьюма взяв на себе дуже серйозну відповідальність за збереження грошей. Ось чому це називалося Grand Cayman Trust.
  
  
  Насправді, його єдиною функцією було бути банком останньої інстанції для отримання доходів, отриманих нечесним шляхом. Не було жодного долара, ні франка, ні крони, які були б надто забруднені, щоб їх можна було покласти до величезних сховищ Grand Cayman Trust.
  
  
  Фактично, більшість грошей, що надходили в Grand Cayman Trust, надходила телефоном, а не доставлялася в портфелях на броньованій машині. То був старомодний спосіб. У комп'ютерне століття гроші переміщалися як електричних імпульсів через складне засіб міжнародного банківського переказу коштів.
  
  
  Це був елегантний спосіб перетасовування великих блоків валют усіх країн. Якщо вирушали франки, вони приходили як доларів. Якщо єни, то теж у доларах. Зараховується як доларів у комп'ютерну систему Grand Cayman Trust. Жодному клієнту не потрібно ступати на острів Великий Кайман. Йому не потрібно залишати жодних паперових слідів. Його гроші були нічим не гірші, ніж у будь-якого іншого шахрая. І коли вони йому були потрібні, будь то драхми, ліри або фунти стерлінгів, вони переводилися йому назад у валюті, яку він віддавав перевагу.
  
  
  Це була чудова система для тих, хто хотів уникнути втручання місцевих урядів у власні фінанси.
  
  
  Але він мав зворотний бік. О, який зворотний бік.
  
  
  Безіл Хьюм ніколи не вірив, що буде зворотний бік - так само, як він довгий час втішав себе вірою, що йому ніколи не доведеться турбуватися про реальних клієнтів, які рідко приходили до його банку. Тільки їхні валюти, велике вам спасибі.
  
  
  Потім настала банківська криза.
  
  
  Зараз, більше тижня після катастрофи, що ледь не трапилася, Безіл Х'юм все ще не зовсім розібрався в цьому питанні. Одного ранку він приїхав і виявив книги в повному безладді. Під книгами, звичайно, малися на увазі комп'ютерні бази даних. Вся банківська справа являла собою систему балансів та підсумкових показників, дебетів та кредитів. Вона просто перемістилася з гросбухів у чорній палітурці на комп'ютерні робочі станції. Принцип був таким самим, за винятком того, що він був безпечнішим, розумнішим, ефективнішим і, як на свій нескінченний жах виявив Безіл Х'юм, схильний до електронного втручання.
  
  
  Комп'ютери втратили електронні цифрові пакети - біти та байти, які буквально представляли тверду валюту, - практично за одну ніч. Цьому не було пояснення. Це було просто неможливо.
  
  
  Насправді не втрачено. Переведений до нью-йоркського банку, який стверджував, що не отримував коштів. Одночасно Grand Cayman Trust став електронно неплатоспроможним - вперше, наскільки знав Безіл Хьюм.
  
  
  Це було б ніяково навіть за звичайних обставин, якби клієнти не були екстраординарними людьми.
  
  
  Через відсутність коштів, які можна було б переказати з Grand Cayman Trust, телефони почали дзвонити одразу. То був кошмар. Злочинний синдикат Д'Амброзія. Наркокартель Калі. Ті, що пережили покійного Пабло Ескобара і дуже сумують за ними. І інші, надто огидні, щоб думати про це.
  
  
  Усі вони хотіли знати, де їхні гроші.
  
  
  У розпал цього з'явився агент казначейства США. На ім'я Сміт. Зрозуміло, він не мав юрисдикції. Безіл Х'юм ледь не викинув його геть, незважаючи на його заяву про те, що він представляв вкладника, у якого також зникли дванадцять мільйонів доларів. Якесь маловідоме федеральне агентство, ФЕМУР або щось таке. Уряд США турбував Безіла Х'юма найменше. Вони не завдавали ударів тим, хто недоречно витрачав свої гроші. Часто вони давали їм більше. США. Уряд був дуже цікавою бізнес-структурою.
  
  
  Сміт стверджував, що розуміється на комп'ютерах, і оскільки він уже хапався за соломинку, Безіл Х'юм дозволив цій людині доступ до комп'ютерної зали, де вона дуже швидко визначила, що безладдя не було справою рук співробітника Grand Cayman Trust. У цьому була дуже переконлива частка логіки. Жоден співробітник не зник безвісти; отже, ніхто не був винний. Кровожерливий і мстивий характер вкладників трасту абсолютно гарантував це. Ніхто, винний у викачуванні активів банку, не наважився б з'явитися на роботі, якби це знання гриміло у нього в черепі, знаючи, що будь-якої хвилини розгніваний вкладник надішле своїх емісарів з УЗД наперевагу, щоб усіх перебити.
  
  
  Цілий день Безіл Х'юм відчував нервові муки людини, яка знає, що сховатися нема де.
  
  
  Потім чудовим чином банківські баланси комп'ютерів було відновлено протягом дня.
  
  
  Вони працювали далеко за північ з охоронцями, виставленими навколо банку у три ряди. Не було ні натяку, ні попередження, але, коли вони схилилися над своїми терміналами, дивно, що банківські баланси почали відновлюватися самі собою. Протягом хвилини або двох – не більше – всі баланси були відновлені до правильних цілих чисел.
  
  
  Все, що є - як невдовзі встановила перевірка, - за винятком зниклих дванадцяти мільйонів доларів на одному рахунку.
  
  
  Коли спітнілий менеджер приніс цю інформацію в його офіс, Безіл Хьюм різко схопився з стільця і сказав: "Дуже добре!" Потім він зрозумів, що в кінцевому підсумку він може бути так само мертвий через одного розгніваного клієнта, як і через кілька. Він запитав: "Який короткий рахунок?"
  
  
  "Рахунок FEMA, сер".
  
  
  "І вони такі?"
  
  
  "Агентство уряду Сполучених Штатів".
  
  
  Безіл Х'юм звалився назад у своє шкіряне коринфське крісло, випустивши свистяче зітхання явного полегшення.
  
  
  "У них тут немає юрисдикції", - сказав він безтурботним тоном.
  
  
  І, здавалося, на цьому все скінчилося. Пізніше Безіл почув через свою мережу інформаторів на світовій банківській арені, що США. банківська система постраждала аналогічним чином у той же час. Якимось чином усе було впорядковано. Ніхто не знав, як це сталося, не більше, ніж Безіл Х'юм розумів, як були виправлені його комп'ютери. Але оскільки всі комп'ютери банківської системи спілкувалися один з одним електронним способом, він припустив, що винуватцем був якийсь мерзенний вірус і США. Люди з Федеральної резервної системи усунули цю конкретну помилку.
  
  
  Щойно гроші знову потекли через систему, телефони перестали дзвонити так роздратовано. Ніщо так не заспокоює схвильованих, як готівка. Загрози також припинилися. І не дивно, що жоден клієнт не залишив банк. Куди ще їм було податися? Швейцарія? Клімат був позитивно альпійським.
  
  
  Щодня Безіл Х'юм дозволяв одному шару охоронців відступати. Зараз, приблизно через два тижні, залишилося лише трохи сильніше, ніж зазвичай, доповнення, якого, безумовно, достатньо, щоб впоратися з будь-яким затяжним невдоволенням з боку вкладників. І більш ніж достатньо має бути для США. уряд посилає своїх представників туди, де не раді.
  
  
  Зрештою, вони не мали юрисдикції на Великих Кайманах, а без юрисдикції вони були просто ще одним вкладником. Причому одним із найдрібніших. Поменше і без зубів.
  
  
  МАЙСТЕР СИНАНДЖУ побачив охоронців із пістолетами в кобурах та автоматами, перекинутими через плечі на ременях. Вони були одягнені в тропічне хакі, що робило їх більше схожими на солдатів, ніж охоронців. Але вони були вартовими. Те, як вони утворили кільце навколо скляної будівлі в залитому сонцем місті під назвою Джорджтаун, підказало йому це. Професійним солдатам вистачило б розуму не виставляти себе напоказ безліччю качок кольору хакі поспіль.
  
  
  "Це мій пункт призначення", - сказав він водію таксі, який доставив його з аеропорту.
  
  
  "Гранд Кайман Траст"?
  
  
  "Так".
  
  
  "Дивний вибір. Вони не бачать багато вільної торгівлі".
  
  
  "Вони - банк, чи не так?"
  
  
  "Якщо ви шукаєте місце, де можна перевести в готівку чек", - запропонував водій з акцентом, в якому карибські нотки змішувалися з шотландським акцентом, - "Я можу відвезти вас у хороший банк по сусідству. Ви не хочете йти туди, сер. Це те, що вони називають банком з ліцензією B. Строго офшорна торгівля – якщо ви розумієте, що я маю на увазі”.
  
  
  "Це мій пункт призначення. Яка вартість проїзду?"
  
  
  "Тринадцять доларів по-американськи або десять доларів CI".
  
  
  "Грабівник!"
  
  
  "Все так, як показує лічильник, сер".
  
  
  "Лічильник бреше. Я заплачу половину".
  
  
  "І якщо я приймаю половину, я мушу заповнити залишок".
  
  
  "Краще половина, ніж нічого".
  
  
  "Якщо ви не заплатите, я маю викликати констебля".
  
  
  "Я бачу багато сильних і хоробрих поліцейських, які стоять перед цим банком", - сказав Чіун, вказуючи на охоронців у хакі.
  
  
  "Ви не залишаєте мені вибору, сер".
  
  
  Таксист свиснув крізь щілину в передніх зубах і махнув у бік охоронців. Троє порушили лад, щоб наблизитися. Простір у кільці хакі закрився, як рана, що гоїться.
  
  
  "Цей старий він не хоче платити за проїзд", - поскаржився водій, вказуючи великим пальцем на заднє сидіння.
  
  
  Троє охоронців у хакі озирнулися і запитали: "Який тариф?"
  
  
  Водій повернув голову і не побачив навіть заглиблення у подушках сидінь, що вказувало б на те, що він нещодавно проїхав.
  
  
  "Хіба ви не бачили, як він виходив із мого таксі?" - пробурмотів він.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Але він щойно був там. Крихітний хлопець, одягнений у східний костюм. Він був чорно-золотим, скоріше схожим на мітки метелика-монарха".
  
  
  Охоронці подивилися на водія та відчинили задні двері.
  
  
  "Він не ховається на половицях?"
  
  
  "А ззаду порожньо".
  
  
  "Помацайте подушки", - благав водій. "Ви напевно відчуєте жар його тіла".
  
  
  Охоронець так і вчинив. Він повідомив про відсутність теплоти.
  
  
  "Подушки холодні", - додав інший.
  
  
  У безпосередній близькості було зроблено обшук. Незважаючи на те, що таксі весь час знаходилося на увазі біля кільця охоронців і кидкість зниклого пасажира, ніхто нічого не бачив.
  
  
  Водія відправили додому, його обличчя спотворилося від нещастя, кишені стали легшими на величину, показану на лічильнику.
  
  
  ТАК Майстер Сінанджу прорвав кільце охорони, що оточувала кам'яну будівлю, проникнути в яку його послали. Ніхто не бачив, як він наближався. Жодна рука не піднялася, щоб зупинити його. Бо всі погляди були прикуті до божевільного, жадібного водія таксі та трьох охоронців, яких він намагався переконати своєю незграбною брехнею.
  
  
  Ніхто не підняв очей, коли Майстер Сінанджу увійшов у задній вестибюль. За столами сиділи поплічники, їхні обличчя купалися у смарагдах та бурштину комп'ютерних оракулів. Вони були надто поглинені своєю неважливою працею, щоб помітити його.
  
  
  Там був тільки один касир та клітина для одного касира. І жодних клієнтів. Справді, це був банк, не схожий на жодний інший.
  
  
  Майстер Сінанджу ковзав проходами, рукави його шовкового кімоно майоріли, як крила метелика, чиї знаки на них були. Він був фігурою, розрахованою на те, щоб його помітили, але ніхто не помічав його.
  
  
  Так було доти, доки він не підійшов до дверей з написом "Безіл Хьюм, директор".
  
  
  За столом біля дверей сиділа засмагла молода жінка. Секретарка. Вона підвела очі на Майстра Сінанджу тільки тоді, коли його тінь навмисно затуляло верхнє світло.
  
  
  "Можу я вам чимось допомогти, сер?" - спитала вона, посміхаючись зубами, але не серцем.
  
  
  Чіун показав на двері пальцем з довгим нігтем. "Я прошу аудієнції у цієї людини".
  
  
  "У містера Х'юма сьогодні немає зустрічей".
  
  
  "Тоді він не має виправдання, щоб не вести переговори зі мною", - відповів Майстер Сінанджу, беручись за дверну ручку. Вона не піддалася його тонким пальцям. Зачинено. Майстер Сінанджу посилив тиск, і ручка, верескнувши, відірвалася в його руці. Він передав її секретареві, який рефлекторно потягнувся до неї.
  
  
  Майстер Сінанджу залишив її перекидати нагріту тертям латунну дверну ручку з руки в руку, верещачи: "У-у-у-у-у. Боже мій, як жарко!"
  
  
  БЕЗИЛ Х'ЮМ підвівся з-за свого столу і побачив крихітного азіату в кричачому костюмі. Його рука потяглася до кнопки охоронного дзвінка, потім на мить завмерла в нерішучості. Фігура, що стояла перед ним, хоч і була драматично несмачна, була неймовірно старою і тендітною, і тому не уявляла йому ніякої можливої загрози.
  
  
  "Так?" сказав він.
  
  
  "Ні", - сказав крихітний азіат, який подолав значну частину кабінету граційним стрибком, у якому його широко розкинуті руки нагадували розпростерті крила метелика-монарха. Його рука вдарила по кнопці дзвінка, і дзвінок мав спрацювати від удару. Цього не сталося. Коли пожовклий кіготь руки піднявся, замість латунного виступу на робочому столі кнопка дзвінка перетворилася на кратер.
  
  
  Заморгавши, Безіл Х'юм подивився вниз. Він міг бачити чорну кнопку глибоко в поглибленні крихітного, фанерованого кратером.
  
  
  Здавалося неможливим, щоб міцний корпус зумера перетворився з купола на кратер одним легким ударом, але це було так. Отже, Безіл відмахнувся від проблеми недбалим: "І чим я можу вам допомогти, мій любий друже?"
  
  
  "Ти можеш померти і позбавити мене клопоту", - пропищав старий.
  
  
  "Проблема в чому?"
  
  
  "Розправляюся з тобою".
  
  
  Безіл Х'юм моргнув. "Чи я повинен розуміти це так, що це означає те, у що я вірю?"
  
  
  "Ваш смертний вирок підписано".
  
  
  Тепер кров'яний тиск Безіла Х'юма підвищувався. Намагаючись відволікти чоловіка, він дозволив своєму пальцю поповзти до вирви від дзвінка. Можливо, електронне з'єднання все ще функціонувало.
  
  
  "Ким, якщо я можу спитати?"
  
  
  "Імператор Америки закликав до вашого зникнення. Бо ви втратили довірені вам кошти".
  
  
  "Америка не має імператора", - зазначив Безіл Х'юм.
  
  
  "Він – добре відома таємниця".
  
  
  Безіл Х'юм сказав: "А, зрозуміло", - і його пальці торкнулися латунного виступу дзвінка. "Що ж, мій любий, якщо ви тут, щоб розправитися зі мною, - він недбало підняв іншу руку, - тоді розправтеся зі мною будь-що. Я винен за всіма пунктами обвинувачення". І він зніяковіло розсміявся, коли його палець намацав чорну емальовану кнопку глибоко на робочому столі.
  
  
  Ніготь, майже такий самий довгий, як палець, з якого він виріс, описав перед його очима коло вгору, щоб накинутися, як тонкий аспід.
  
  
  Коли він відступив, це сталося з такою швидкістю, що Безіл Х'юм спочатку не зрозумів, що його вдарили, і якщо так, то куди. Він оглянув свій піджак спереду. Його краватка була ціла. На його перлинно-білій сорочці не було нічого непривабливого. Ґудзики його піджака все ще були на місці.
  
  
  Тільки коли він глянув у бік вирви від зумера, він помітив кров. Вона заповнювала поглиблення, як чорнильницю. Він запитав, звідки взялася кров, і знову оглянув себе.
  
  
  Коли Безіл Х'юм підняв ліву руку, ту, яка ковзнула в кнопку дзвінка, він відчув, як кров стікає по його рукаву. Він оглянув своє ліве зап'ястя, і він був пофарбований у червоний колір. Відня на його зап'ястях були перерізані так швидко і чисто, що він нічого не відчув.
  
  
  "Моє слово", - сказав він.
  
  
  "Ваше останнє слово", - сказав літній азіат. "Щоб забезпечити ваше мовчання".
  
  
  І ніготь, який з бездоганною чистотою розрізав його, встромився в його кадик, відключивши голосові зв'язки.
  
  
  Безіл Х'юм знав це як факт, коли спробував заговорити, але в нього вийшло лише нерозділене булькання.
  
  
  Підвівшись зі стільця, він почав роздратовано метатися навколо себе. Після чого його праве зап'ястя раптово відкрилося. З нього ринула кров. Рука, яка це зробила, була меншою, ніж розмитою плямою в русі.
  
  
  Невиразно він почув писклявий голос, що кричав: "Йди швидше! Іди швидше! Ця людина збожеволіла!"
  
  
  Секретарка Безіла Х'юма просунула голову всередину і побачила всю кров. Дивно, але вона не зомліла. Вона позеленіла як гуппі і нетвердою ходою попрямувала до дамської кімнати, звідки вийшла лише через багато годин.
  
  
  "Що тут відбувається?" обурено спитав чоловік.
  
  
  "Я тільки запитав його, де мої гроші, і він перерізав собі вени", - пояснив хитрий старий азіат, погладжуючи свою рідку борідку в удаваному хвилюванні.
  
  
  "Містер Хьюм, це правда?"
  
  
  Безіл Х'юм кидався по своєму столу, розбризкуючи всюди кров. Він спробував заговорити, але не зміг. Він спробував звинувачуючим пальцем вказати на старого азіату, але той рухався так спритно, що палкий палець Х'юма не міг вказати на нього з якоюсь точністю.
  
  
  "Боже мій. Це правда!"
  
  
  Крик обірвався. "Викличте швидку".
  
  
  Швидка допомога прибула за десять хвилин. На той час усі охоронці ввалилися всередину, щоб укласти Безіла Х'юма на чудовий ворс його імпортного килимка і спробували надати першу допомогу. Усі вони одразу.
  
  
  Безіл Х'юм був розтоптаний, гинути ногами і витратив останні марні шматочки свого життя, надаючи нову яскравість бордовому килиму у своєму офісі і розуміючи, що недооцінив гнів уряду Сполучених Штатів. І його могутній таємний імператор, хоч би ким був цей холодний байдужий ублюдок.
  
  
  Ніхто не бачив, як Майстер Сінанджу залишав фонд Великого Каймана, так само, як вони не бачили, як він прибув.
  
  
  Незабаром після цього водій таксі зупинився на головній вулиці Джорджтауна, коли його гукнули.
  
  
  "Відвези мене в аеропорт", - наполягав знайомий писклявий голос.
  
  
  Водій висунув голову. "Знову не ти!"
  
  
  "Я ніколи в житті тебе раніше не бачив", - сказав Чіун скривдженим тоном.
  
  
  "Заплати мені за останній проїзд, або я тебе нікуди не відвезу".
  
  
  "Скільки?"
  
  
  "Тринадцять американських доларів".
  
  
  "Занадто багато".
  
  
  "Тоді ти можеш насолоджуватися смородом мого вихлопу, можеш".
  
  
  Водій поїхав. Він не чув звуку задніх дверей і не помітив, що в нього з'явився пасажир. Доки він не зупинився на світлофорі біля пам'ятника королю Георгу V з годинником і двері не відчинилися.
  
  
  Водій озирнувся. На його подив, крихітний азіат підійшов до сусіднього таксі, яке також зупинилося на світлофорі, і сів у нього.
  
  
  "Аеропорт, о щасливчик", - вигукнув він. "І май на увазі, що я даю великі чайові за поспіх".
  
  
  Зайнявся зелений. Інший таксист поїхав до того, як перший водій встиг попередити його про неплатоспроможність.
  
  
  Перший водій уткнувся обличчям у кермо і ридав, доки дорожній констебль не оштрафував його за те, що він перекрив дорогу.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Римо Вільямс продовжував дивитися на свій внутрішній годинник.
  
  
  Деякі люди мали внутрішню дитину. У Римо був внутрішній годинник. Незалежно від того, котра була година, Римо завжди знав це з точністю до наносекунди, просто заглядаючи у свій розум. Він також мав внутрішній компас, внутрішній будильник і внутрішній термометр.
  
  
  Внутрішній годинник не був схожий на його внутрішній компас, який був природними магнітними кристалами в його мозку, нещодавно відкриті біологами. Або на його внутрішній будильник, який був його біологічним годинником. Або його внутрішній термометр, якого біологи ще не виявили, бо він був захований у мочці лівого вуха. Внутрішній годинник відпрацьовував будь-який часовий пояс, у якому випадково знаходився Римо. Це було результатом навчання синанджу, як і всі незвичайні здібності, які Римо звик вважати само собою зрозумілими. Але годинник, як любив говорити Чіун, був швейцарським трюком з упевненістю. Якось Чіун сказав Римо, що мати внутрішній дозор неможливо так само, як неможливо мати внутрішній консервний ніж.
  
  
  "Так яка зараз година?" Римо запитав того давнього дня.
  
  
  "За три години до заходу сонця".
  
  
  "Чотири з п'яти по моїй внутрішній годині".
  
  
  "Такої техніки не існує", - посміхнувся Чіун. "Наступного разу ти стверджуватимеш, що в тебе є внутрішній консервний ніж".
  
  
  "Поки що ні", - легковажно парирував Римо. Згодом він усе зрозумів. У нього не було внутрішніх годинників. У нього було ідеальне почуття часу – таке саме, як у Чіуна. Але якщо у Чіуна почуття часу було східним і виражалося в годинах після світанку, перед заходом сонця або сходом місяця, то у Римо воно відкалібровано в годинах, хвилинах і секундах. Іншими словами, у західному стилі.
  
  
  Він думав, що кожного разу, коли він бачив годинник, його мозок просто і мовчки відлічував секунди, хвилини і години після цього, перезавантажуючись щоразу, коли він натикався на інший годинник.
  
  
  Це навіть компенсувало перехід на літню пору. За умови, що Римо не забував двічі на рік.
  
  
  По внутрішній годині Римо було рівно 3:48:09, коли двері в підвал Фолкрофта відчинилися, посилаючи трикутник світла, що повільно подовжується, вниз по бетонних сходах і падаючи на тіло мертвого агента податкового управління, якого Чіун залишив там.
  
  
  Римо боявся цього. Весь день він боявся цього моменту. Він поспішив повернутися до Фолкрофта після відвідування ощадного банку Ліпінкотта і змінив Чіуна, який потім поїхав на острів Великий Кайман. Навіть за хороших зв'язків і відсутності перешкод на місцях майстру Сінанджу напевно знадобився б цілий день, щоб виконати своє завдання.
  
  
  Це залишило Римо няньчитися з найважливішим золотом, тоді як агенти податкового управління перевертали Фолкрофт з ніг на голову.
  
  
  Зрештою він знав, що хтось прийде шукати мертвого хлопця. І Римо мав рацію.
  
  
  "Там, внизу, є хтось?" голос із верхнього майданчика сходів покликав униз.
  
  
  Рімо нерухомо стояв у темряві. У підвалі Фолкрофта не було вікон, так що ніякого зрадницького світла, крім списа світла, що падає зі сходів. Він нічого не сказав.
  
  
  Якщо пощастить, хлопець піде. Звичайно, це було лише питання часу, коли хтось ризикне спуститися вниз. Ніхто ще не спромігся обшукати підвал, тож золото було в безпеці.
  
  
  Чоловік на верхньому майданчику сходів почав спускатися. Його руки голосно ковзали по шорстких бетонних стінах, намацуючи вимикач. Коли він знайшов його, пролунало клацання. Це було все.
  
  
  "Чорт!"
  
  
  Чоловік знову швидко клацнув вимикачем. Він даремно витрачав час. Римо висмикнув запобіжник із ламп у підвалі.
  
  
  Чоловік все одно спустився. Він не мав жодного ліхтарика - у цьому майже ніхто не сумнівався. Тому, коли спіткнувся об тіло біля підніжжя сходів, він був здивований.
  
  
  "Гей!" - Сказав він, встаючи.
  
  
  Римо міг чудово бачити в майже повній темряві, тому він бачив, як чоловік повзав рачки, поки не наткнувся на нерухоме тіло першого співробітника податкової служби.
  
  
  "Ісус Х. Христос!" - сказав він, дізнавшись про дотик прохолодного, мертвого людського тіла.
  
  
  Співробітник податкового управління важко підвівся на ноги, спотикаючись, повертаючись до сходів.
  
  
  Тоді Римо не мав вибору. Хлопець звернувся по допомогу. Він переїхав.
  
  
  Безшумно ступаючи бетоном, Римо наздогнав чоловіка саме в той момент, коли його рука схопилася за потерті дерев'яні перила. Руки Римо потяглися до горла чоловіка і стиснули його.
  
  
  Чоловік задубілий, і Римо зняв його зі сходів і поклав поряд з іншим задубілим. Римо опустився навколішки і прошепотів чоловікові на вухо. "З тобою все буде гаразд, приятелю. Вважайте, що це перерва на каву без кофеїну".
  
  
  Потім він стиснув знову, і чоловік згас, як телевізор.
  
  
  Можливо, думав Римо, пробираючись нагору сходами і прочиняючи двері, кришка залишиться на підвалі, поки Чіун не повернеться. Звичайно, це означало, що вони все ще стикалися з проблемою вивезення тонни золота з Фолкрофт під носом у податкового управління.
  
  
  Тому він відступив до дверей з потрійним замком і знову перевірив свій внутрішній годинник.
  
  
  Було 4:01:28, і Римо сподівався, що Чіун незабаром дістанеться сюди. Враховуючи сморід горілого пластику, що походить від комп'ютерів Сміта, і неприємний запах, що походить від мертвого хлопця з податкової служби, це був не приємний пост.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Це був час контролю збитків.
  
  
  Спеціальний агент Податкового управління Джек Колдстад ненавидів займатися контролем збитків.
  
  
  Йшов другий день, і досі вони не виявили жодних ознак незаконної діяльності у санаторії Фолкрофт. Це було саме те, чим здавалося – приватна лікарня.
  
  
  За винятком барабанного бою. Всі повідомляли про це зараз, але ніхто не міг знайти джерело.
  
  
  Птахи все ще кружляли над будинком. Колдстад приставив до них агента, який стежив за ними цілодобово. Чоловік повідомив, що птахи завжди зникали на заході сонця і поверталися на місце ні світло ні зоря.
  
  
  "Я сказав тобі слідувати за ними на їх сідало".
  
  
  "У тому й справа, сер. Не схоже, що вони відлітають".
  
  
  "Вони що, влаштувалися на даху?"
  
  
  "Ні, сер, просто, коли темніє, їх важко розглянути. Я втрачаю їх з поля зору в темряві. Але вони завжди повертаються зі сходом сонця".
  
  
  "Ну вони повинні кудись йти".
  
  
  "Якщо й так, сер, то неясно, де".
  
  
  "Сьогодні ввечері я хочу, щоб ти піднявся на дах із високоінтенсивним прожектором та гвинтівкою з оптичним прицілом. Я хочу, щоб ці птахи були знищені".
  
  
  "Так, містере Колдстад".
  
  
  І ще був цей чортів примарний китаєць. Його також ніхто не міг знайти.
  
  
  Потім Колдстад зателефонував до свого начальника, чого він так боявся.
  
  
  "Які останні новини?" Вибагливо запитав Дік Бралл.
  
  
  "На жаль, змушений повідомити про незначний прогрес, містере Бралл".
  
  
  "Що ти маєш на увазі під словом "трохи"?"
  
  
  "Ми не виявили ні контрабанди, ні незаконної діяльності, ні відмивання грошей, ні несанкціонованих операцій, таких як пластичні операції, аборти або інші законні чи квазілегальні джерела незареєстрованого доходу. Фармацевтичний відділ перевіряє. Їхні записи бездоганні. Жодні наркотики з індички не проходять через це місце під виглядом ліків, що відпускаються за рецептом, також немає жодних ознак секретної фабрики дизайнерських ліків”.
  
  
  "Ну, у DEA, мабуть, були хороші розвіддані. Інакше вони б не захопили це місце, чи не так?"
  
  
  "Я знаю, містере Бралл. Але Фолкрофт виходить сухим з води".
  
  
  Кам'яний голос Брюлла заскреготів різкіше. “Це незадовільно, Колдстад. Зовсім не задовільно. Служба захопила цю лікарню дорогою ціною для її морального духу та персоналу”.
  
  
  "Я знаю, сер".
  
  
  "Служба має священний мандат заарештовувати людей та підприємства скрізь, де це виправдано. У нас чудовий послужний список у цьому відношенні. Більше дев'яноста відсотків наших арештів підтверджуються в суді, законно чи іншим чином. Управління боротьби з наркотиками не може так говорити. Якщо наші показники колись скоротяться, Конгрес може позбавити Податкову СЛУЖБУ повноважень проводити конфіскації в особливо великому розмірі Якщо вони почнуть урізати особливі повноваження служби, наступне, що ви дізнаєтесь, це те, що вони тиснуть на нас за те, що ми відмовляємо у правах "У нас тут планується грандіозний проект. І ти ж не хочеш усе зіпсувати, як якийсь солодкий стажер".
  
  
  "Що мені робити? Просто скажи це, і я це зроблю".
  
  
  "Поки ми не напишемо главу і вірш про Фолкрофт, це ваш кемпінг. Ви залишаєтеся там. Ви ним керуєте. Ви зводите до мінімуму його експлуатаційні витрати. Звільняйте, кого доведеться, деінституціоналізуйте, кого доведеться. Докопайтеся до суті цього закладу, і тоді ми розпродамо його по цеглині, щоб погасити його борг дядькові Сему. Ти зрозумів це?
  
  
  "Так, містере Бралле".
  
  
  Саме тоді Джек Колдстад зрозумів, що його кар'єра у карному розшуку Податкового управління США приречена на провал, якщо він не перетворить санаторій Фолкрофт на найприбутковіший за останні двадцять років судомний напад.
  
  
  Він почав скликати свої війська, віддаючи накази про похід.
  
  
  "Ми застосовуємо тут правило ста відсотків. Це означає, що особисті активи Гарольда Сміта конфіскуються. Конфіскуйте його машину і будинок і викиньте на вулицю всіх, кого знайдете там".
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Скоротіть штат співробітників до прийнятного рівня. Кожна людина, яку ми можемо скоротити з фонду заробітної плати, означає збільшення заробітної плати за обслуговування".
  
  
  "Цю хвилину, містер Колдстад".
  
  
  „Я попрошу наших людей у Мартінсбурзі провести ретельну перевірку біографічних даних Гарольда Сміта. У головному файлі будуть його податкові звіти, починаючи з першого дня”.
  
  
  "Я ніколи не чув про філера, який не підробив би повернення десь по ходу справи".
  
  
  "У цьому принадність системи добровільного дотримання. Велика ймовірність, що платник податків вручить нам жердину, яку ми засунемо в його дупу, і мастило на додачу".
  
  
  "Зрозумів, сер".
  
  
  Весь ранок вони приходили та йшли. Один агент увійшов, коли йшов останній. Його обличчя було блідим. "Скіннер зник, сер".
  
  
  Маленькі очі Колдстада стали ще меншими. "Я думав, це Рімс пропав".
  
  
  "Він все ще такий, сер. Тепер Скіннер теж пішов у самоволку".
  
  
  "Ніхто не йде в самоволку зі служби. Іти в самоволку нікуди - якщо тільки ви не хочете втратити громадянство. Де ви його бачили востаннє?"
  
  
  "Я думаю, його послали заглянути до підвалу".
  
  
  "Я думав, підвал уже перевірили".
  
  
  "Це була робота Риму. Не схоже, що він її виконав".
  
  
  "Дозвольте мені прояснити ситуацію. Рімс йде в підвал і не повертається?"
  
  
  "Це було вчора, сер".
  
  
  "І сьогодні Скіннер йде, і від нього нічого не чути?"
  
  
  "Схоже, це є його масштаб".
  
  
  Джек Колдстад прояснився. "Схоже, підвал - це місце, де ми зірвали джекпот. Збирай війська. Ми йдемо в цей підвал".
  
  
  “Звичайно, озброєний. Податкова служба не потрапляє у ситуації, в яких у неї немає переваги. І якщо цей чортів китаєць ховається там, унизу, він заплатить за напад на спеціального агента Податкового управління. І я не маю на увазі відсотки та штрафи”.
  
  
  РИМО ЧУВ, як ВОНИ наближалися на два поверхи вище.
  
  
  Навіть оточений звуконепроникним бетонним фундаментом санаторію Фолкрофт, було неможливо не знати, що податкове управління США зібралося з силами та озброєне до зубів.
  
  
  Вони спускалися сходами свинцевою ходою, типовою для озброєних людей. Вони вставляли патрони в патронники і спілкувалися за раціями.
  
  
  Найменший контингент кружляв навколо вантажного входу, під ногами хрумтів пісок.
  
  
  Це дало Римо достатньо часу, щоб підійти до двох розпростертих агентів податкової служби, взяти по одному під пахву і засунути їх у вугільну піч. На щастя, було холодно. Не те щоб це мало значення для першого агента, що зробив помилку, ризикнувши проникнути в підвал Фолкрофт. Але хлопець, який ще живий, мабуть, відчув полегшення, коли його склали і засунули в ліжко з холодного коричневого попелу, враховуючи іншу можливість. Навіть якщо на нього зверху поклали мерця денної давності.
  
  
  "Постарайся не вдихати надто багато", - прошепотів Римо, закриваючи пожежні двері.
  
  
  Римо швидко озирнувся. Спального килимка Чіуна та запасних кімоно ніде не було видно. Римо голими руками зачинив рифлені двері, але тріщина все ще виднілася. Він зачинив дірку зсередини і замкнув суміжні двері.
  
  
  Тепер підвал виглядав настільки звичайним, наскільки це можливо.
  
  
  Римо пішов у сарай для інструментів і витяг мітлу з довгою ручкою.
  
  
  Коли податкова служба з гуркотом спустилася внутрішніми сходинками, виблискуючи ліхтариками, вони виявили його холоднокровно підмітаючим пилову бетонну підлогу, з його стиснутих губ долинали безтурботні звуки "Свисті, поки працюєш".
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?" - запитливо спитав чоловік з довгою щелепою та болісно стиснутими скронями.
  
  
  "Мене звуть Римо. Я прибиральник у підвалі".
  
  
  "Як, чорт забирай, ти сюди потрапив?"
  
  
  Римо вказав на бічні двері. "Звичайним шляхом. Через службовий вхід".
  
  
  "Хіба ти не бачив вивіску податкового управління США перед входом?"
  
  
  "Ні. Не вмію читати. Як ти думаєш, чому я штовхаю мітлу в підвалі?"
  
  
  Агент Податкового управління уважно подивився на Римо. "Ти не підписуєш, Римо? Мені здається, ти не підписуєш. Який у тебе номер соціального страхування?"
  
  
  З бокових дверей долинув стукіт кулаків по неподатливій сталі.
  
  
  "Відкрийте! Податкова служба!"
  
  
  "Відкрий це для них", - наказав агент Римо.
  
  
  "Чому б і ні?" - спитав Римо, притуляючи мітлу до дверей у комп'ютерну залу.
  
  
  Коли двері відчинилися, вони дійсно відчинилися. Римо відступив лише кілька дюймів, випереджаючи потік озброєних агентів податкового управління.
  
  
  "Я думав, ви, хлопці, з податкової служби", - сказав він, коли фанат "дув пістолетів" вистежив його.
  
  
  "Ми". Агент із заломленими скронями підійшов, щоб показати своє посвідчення. "Джек Колдстад. З відділу з кримінальних інвестицій Податкового управління США".
  
  
  "Ти поводиться як Педді О'Тул з загону по боротьбі з наколінниками ІРА"
  
  
  "Заткнися. Я ставитиму питання тут. Агент приходив раніше".
  
  
  "Не бачив його. І я був тут цілий день".
  
  
  Колдстад подивився на своїх агентів. "Прочесайте це місце".
  
  
  "Думаю, я тебе в цьому випередив", - сказав Римо.
  
  
  "Я мав на увазі перевірити це щодо контрабанди".
  
  
  "Моя посадова інструкція стосується лише бруду", - сказав Римо.
  
  
  Агенти рухалися підвалом із похмурою метою. Один із них знайшов блок запобіжників і помітив вимикач у червоному положенні. Він скинув його. Засвітилося верхнє світло.
  
  
  "Ти не помітив, що там не було світла?" Колдстад спитав Римо.
  
  
  "Тепер я це помічаю", - сказав Римо.
  
  
  Агент підійшов до дверей із потрійним замком і крикнув: "Містер Колдстад, здається, я дещо знайшов".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Двері з безліччю замків".
  
  
  Колдстад поспішив до мене, сказавши: "Приведи цього розумника з собою".
  
  
  "Я піду тихо", - запропонував Римо, коли на нього навели пістолети.
  
  
  Колдстад дивився поверх дверей.
  
  
  "До чого це веде?" він спитав Римо.
  
  
  Римо знизав плечима. "На інший бік".
  
  
  "Не мудруй".
  
  
  "Якби я знав, я б сказав", - збрехав Римо.
  
  
  "У кого ключі?"
  
  
  "Доктор Сміт".
  
  
  Колдстад схопив агента за руку. "Ти йдеш нагору. Принеси мені всі ключі від офісу Сміта".
  
  
  Коли агент пішов, Колдстад повернувся до Римо: "Ще раз, як тебе звуть?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  "Добре, Римо, ми з податкового управління. Ти розумієш, що це означає?"
  
  
  "Я отримаю відшкодування?"
  
  
  "Ні!"
  
  
  "Нісенітниця собача".
  
  
  Колдстад змовницько понизив голос. "Давно тут працюєш?"
  
  
  "Занадто довго".
  
  
  "Добре. Ви, мабуть, знаєте багато з того, що тут відбувається".
  
  
  "Я знаю, за який кінець мітли триматися". Римо обвів чоловіків навколо себе поглядом своїх глибоко посаджених очей. "Я також знаю, що не слід спрямовувати зброю на чоловіка, якщо я не збираюся її використовувати".
  
  
  "Податкове управління не стріляє у слухняних громадян", - запевнив його Колдстад.
  
  
  "Я постараюся це запам'ятати".
  
  
  "Ми захопили Фолкрофт".
  
  
  "Це пояснює всі ці пістолети".
  
  
  "Ми підозрюємо, що тут відбувається незаконна діяльність".
  
  
  "Якого роду?"
  
  
  "Ти скажи нам".
  
  
  “Достав мене. Це лікарня. Єдине, що виходить за рамки, – це рахунки лікарів”.
  
  
  "Ви коли-небудь помічали тут незвичайну активність? Нічні доставки? Люди приходять і йдуть у неробочий час?"
  
  
  "Я прибиральник у денну зміну".
  
  
  "Коли проходив аудит, Римо?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Продовжуй поводитися безглуздо, і ми це виправимо".
  
  
  "Продовжуй загрожувати мені, і я можу розсердитися".
  
  
  "Не говори мовою. Це податкове управління, з яким ти розмовляєш".
  
  
  "А як же мої конституційні права?"
  
  
  "Правила IRS замінюють Четверту поправку, яка захищає від обшуку та вилучення без належної процедури".
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "З часів громадянської війни".
  
  
  Саме в цей момент агент повернувся з жменею ключів.
  
  
  "Це все, що я зміг знайти", - сказав він.
  
  
  Колдстад сфокусував свої надто маленькі очі на Римо. "Останній шанс розповісти нам те, що нам потрібно знати".
  
  
  "Я не знаю, що ви хочете знати", - сказав Римо.
  
  
  "Добре, відчини ці двері".
  
  
  Вони двічі перепробували кожен ключ. Жоден не підходить.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Колдстад. "Добре, діставай оперативну пам'ять. Ми розуміємося на цьому".
  
  
  Римо спробував приховати неспокій на обличчі. Судячи з того, як вони просувалися, це було лише питання часу. А Чіун міг повернутися будь-якої хвилини, чи не раніше, ніж за кілька годин.
  
  
  Підібгавши губи, Рімо вирішив ще трохи почекати. Їх було лише вісім. Не так багато, щоб впоратися, якщо дійде до цього.
  
  
  Таран був міцною сталевою брилою вагою близько п'ятдесяти фунтів з двома ручками, привареними з кожного боку. Ніс виглядав так, ніби по ньому пройшлися молотками з кульовим дробом.
  
  
  "Добре, нехай вона рветься".
  
  
  Двоє найміцніших агентів взяли таран і розмахували їм туди-сюди, поки він не набрав обертів. Вони з ходу відправили його у двері.
  
  
  Двері з охолодженої сталі, пофарбовані в сірий колір, щоб гармоніювати з бетонною стіною, пофарбованою в сірий колір. Від першого удару навіть не постраждала фарба. Від другого відкололася крихта фарби. Третій удар відскочив.
  
  
  "Що з вами не так, молочні кульки! Бійте сильніше!"
  
  
  Цього разу вони відступили на дюжину ярдів, незграбно розбіглися і зачинили двері прямо по центру. Двері здригнулися на своїх важких петлях. Таран відскочив назад, захоплюючи агентів. Вони опинилися на дупах на запиленому бетоні, таран з гучним стукотом пробив бетонну підлогу.
  
  
  "За цими дверима щось є", - сказав Колдстад, ходячи туди-сюди, як тигр у клітці. "Я знаю, що є".
  
  
  "Ми могли б зняти замки", – запропонував агент.
  
  
  "Так роблять лише у фільмах", - швидко сказав Римо.
  
  
  "Спробувати варто", - сказав Колдстад.
  
  
  "Якщо є, то ти можеш зруйнувати це кулями", - зазначив Римо.
  
  
  Колдстад різко обернувся. "Тоді ти справді щось знаєш!" - Вигукнув він.
  
  
  "Не я", - неохоче сказав Римо.
  
  
  "Відкрий це", - сказав Колдстад, одним оком поглядаючи на Римо.
  
  
  Римо стояв там, тривожно обертаючи своїми товстими зап'ястями. Його не хвилювали комп'ютери Сміта. Вони були безнадійною справою. Але золото Чіуна не було куленепробивним.
  
  
  Чоловік підніс MAC-11 до замку, пару раз перевірив кут прицілювання і вистрілив один раз. Комбінація замку стала розмазаною. Засув витримав.
  
  
  "Я спробую ще раз, сер".
  
  
  На цей раз він вистрілив короткою чергою. Засувка зламалася начисто, і висячий замок із запиленим брязкотом упав на підлогу.
  
  
  "Чудово. Тепер інші замки".
  
  
  Інший агент дістав "Магнум" калібру 357 і всадив п'ять куль у замок, що залишився. Кожен постріл залишав все більшу вм'ятину.
  
  
  Потім вони підняли оперативну пам'ять та закінчили роботу.
  
  
  Римо затамував подих.
  
  
  Колдстад повернувся до Римо. "До речі, - самовдоволено сказав він, - ти звільнений".
  
  
  "Ви не можете мене звільнити. Я працюю на доктора Сміта".
  
  
  "І податкова служба володіє нелегальною дупою Сміта. Тепер звільни свою".
  
  
  Не чекаючи відповіді Римо, Джек Колдстад підійшов до розбитих сталевих дверей і обома руками відчинив їх.
  
  
  І в нього відвисла щелепа, побачивши нескінченні стоси блискучих жовтих злитків, які досягали стелі. Вони були покладені так щільно, що між зливками був лише один вузький прохід. Навіть при слабкому верхньому освітленні вони випромінювали тепле золотисте сяйво, яке виділяло жовті деталі на кожному оберненому до них обличчі.
  
  
  Усі дружно зітхнули. У цей момент ніхто не дивився на Римо Вільямса. Всі дивилися на високі штабелі блискучих жовтих злитків, розуміючи, якими вони мали бути.
  
  
  "Ми напали на головну жилу", - прошепотів хтось.
  
  
  "Наші кар'єри врятовані", - промимрив інший.
  
  
  І через рифлені двері долинув лютий вереск, що супроводжувався спалахом яскравого сонячного світла, і прогримів голос: "Відійди від золота Сінанджу або зіткнися з гнівом його жахливого захисника!"
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Голос Майстра Сінанджу все ще луною відбивався від бетонних стін, коли Римо відступив назад і ліктями обклав двох агентів податкового управління, що стояли прямо в нього за спиною. Він повернув їх назад і підняв і вдарив агентів по підборіддям надто швидко, щоб їхні притуплені почуття помітили його наближення.
  
  
  Вони сипалися, як мокра вівсянка, насипана у готові костюми.
  
  
  Стоячи, Римо розвернувся і дістав MAC-11, який повертався до рифлених дверей. Пістолет-кулемет втратив стовбур, і агент, що стискав рукоятку, втратив свою зброю через раптовий запеклий удар Римо збоку. Він стискав руку з пістолетом, коли щось схоже на відбійний молоток збило його з ніг.
  
  
  Римо почав лавірувати серед інших, постукуючи їх по черепах твердим, як сталь, вказівним пальцем. Ніхто не схибив. Всім довелося туго.
  
  
  "Приберіть їх повністю", - крикнув Римо.
  
  
  "Вони опоганили моє золото", - пискнув Чіун.
  
  
  "Вони щойно знайшли це. Тепер роби, як я говорю".
  
  
  Майстер Сінанджу зістрибнув у підвал, як великий монарх, щойно злетів на крилах. Але він приземлився на Джека Колдстада з лютістю тигра, що накидається.
  
  
  Колдстад підняв руки, щоб захиститися, але його руки були відведені вбік так, що нігті, що дряпають, прокреслили вертикальні лінії на його здивованому обличчі. Його рот відкрився в застиглому крику, і два великі пальці знайшли вм'ятини по обидва боки його вузького чола.
  
  
  Джек Колдстад так і не відчув, як довгі нігті на великих пальцях встромилися в його мозок. Він просто закотив очі і влаштував на підлозі, де стояв, купу м'яса, вкритого одягом.
  
  
  Римо бачив усе це краєм ока, коли закінчував перевірку податкової служби. Він ударив по колінах і, коли ноги, що підгинаються, пригнули голови агентів, він ударом долоні вибив з них свідомість.
  
  
  Чмок-чмок.
  
  
  Останній агент впав на те, що був прямо перед ним, і Римо повернувся до Майстра Сінанджа, який струшував пилюку зі своїх широких рукавів кімоно, як схвильована чорно-помаранчева кажан.
  
  
  "Я сказав нікого не вбивати", - поскаржився Римо.
  
  
  "Я цього не робив".
  
  
  "Я бачив, як ти встромляв нігті в череп головного хлопця".
  
  
  "Я загнав їх у ту частину мозку, якою він, очевидно, не користувався. Він житиме".
  
  
  "Я повірю в це, коли побачу", - пробурчав Римо, приєднуючись до Майстра Сінанджа біля відчинених дверей у комп'ютерний зал.
  
  
  "Що ж, тепер кіт вийнять з мішка", - сказав Римо, оглядаючи розкиданих непритомних агентів податкового управління.
  
  
  "Вони всі повинні померти. Едикт Сміта говорить, що будь-хто, хто посягає на його царську гідність, зберігає йому життя".
  
  
  "Спочатку ми порадимося зі Смітом".
  
  
  "Я не залишу своє золото без нагляду, оскільки очевидно, що ви не впораєтеся з цим завданням".
  
  
  "Так подайте на мене до суду. Я не думав, що вони виламають двері".
  
  
  "Ти повинен був розбити їхні порожні черепи".
  
  
  "Послухай, я ж сказав, я поговорю про це зі Смітом".
  
  
  "Я не вірю, що ти повернешся з правильною відповіддю. Ми обидва обговоримо це зі Смітом".
  
  
  "Мене це влаштовує".
  
  
  ГАРОЛЬД ЗМІТ застогнав би, якби його тіло було у його владі.
  
  
  Але Майстер Сінанджу не відновив своїх тілесних функцій. Це було жахливе почуття, тому що йшов другий день, і хоча вони підключили до нього трубку для внутрішньовенного вливання і годували його внутрішньовенно, його кишечник був схожий на сосиски, начинені холодним борошном, що розмокло з висівок. Але його тіло відмовлялося вивільняти інертну матерію, через яку він відчував себе запором, як слон у високій цукровій тростині.
  
  
  Він забув про своє внутрішнє горе, коли Майстер Сінанджу спробував пояснити ситуацію. "Податкові терористи вторглися у твою свята святих, у твою свята святих, про Сміт".
  
  
  "Це означає, що вони знайшли золото", - додав Римо як пояснення.
  
  
  Вони схилилися над його ліжком, як стривожені ангели, обличчя Чіуна перетворилося на насторожену маску, Римо виглядає стурбованим.
  
  
  "Але не бійся", - продовжував Чіун. "Ми розправилися з ними всіма".
  
  
  "Насправді вони просто підраховані. За винятком цього хлопця Колдстада. Можливо, він виживе, а може, й ні".
  
  
  "Вони живуть або вмирають на твій розсуд, о імператор. Тобі потрібно тільки двічі моргнути, і я побачу, що частини їхніх тіл живлять риб холодної блакитної затоки, яка називається саунд".
  
  
  “Це залежить від тебе, Смітті. За мої гроші, вони користувалися своїм авторитетом, начебто вони були КДБ. Їм не завадив би урок гарних манер”.
  
  
  Сміт люто заморгав.
  
  
  "Він ухвалив, що вони помруть!"
  
  
  Сміт заморгав ще більше.
  
  
  Римо сказав: "Подивися ще раз. Він моргає, щоб перемогти групу. Я думаю, він хоче щось сказати".
  
  
  Римо торкнувся чола Сміта.
  
  
  "Ні, я зроблю це". І палець Чіуна торкнувся крапки.
  
  
  "Я наказав тобі спочатку позбутися золота!" Сказав Сміт, сідаючи. Дивний вираз з'явився на його обличчі, і Римо затис ніс великим і вказівним пальцями правої руки.
  
  
  Майстер Сінанджу охоче відступив на кілька кроків і продовжив аудієнцію з далекого кута кімнати.
  
  
  "Я викликав фургон для переїзду, Смітті. Але раннє, що вони приїдуть, - це завтра. Крім того, територія кишить агентами податкового управління. Отже, ми з Чіуном вирішили, що спочатку подбаємо про інші справи, поки не придумаємо, як з цим розібратися”.
  
  
  "Ти зазнав невдачі", - з гіркотою сказав Сміт.
  
  
  "Ми облажалися", - визнав Римо.
  
  
  "Ти облажався". Чіун буквально випльовував ці слова. "Імператор, Римо був напоготові, коли до нього прийшли податкові терористи. Тільки моє своєчасне прибуття врятувало становище".
  
  
  "Дякую за твою моральну підтримку, Чіуне", - їдко сказав Римо. "Послухай, Смітті, ми все ще можемо з цим розібратися. Хлопці з податкової служби поїдуть чи ні?"
  
  
  Чопорний рот Сміта стиснувся в безкровну лінію. "Ні".
  
  
  Римо розвів руками. "Чудово. Отже, який наш наступний крок?"
  
  
  "Золото має бути вивезене", - сказав Чіун. "Вони не повинні його брати".
  
  
  "Ми можемо спробувати орендувати вантажівку, але я не думаю, що вони здають напівфабрикати".
  
  
  "Роби, що можеш, але роби це якнайшвидше", - сказав Сміт.
  
  
  Він почав вибиратися з ліжка, але Римо підійшов і штовхнув його назад у ковдру плоскою, але твердою рукою. "Залишайся на місці, поки ми з цим не розберемося", - сказав він.
  
  
  "Я маю змінитися".
  
  
  "Вибач".
  
  
  Римо почав тягтися до Сміта.
  
  
  Сміт скинув бліду руку. "Почекайте. Є щось, що ви повинні зробити для мене".
  
  
  Римо вагався. - Що це? - Запитав я.
  
  
  "Я повинен зайнятися важливим листом, залишеним на моєму столі в метушні. Надішліть місіс Микулку".
  
  
  "Вони звільнили її".
  
  
  "Що!"
  
  
  "Це було перше, що вони зробили, коли прийшли до влади. Мене вони також звільнили".
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Вони прийняли мене за прибиральника".
  
  
  Сірі очі Сміта звузилися і повернулися до Флінта. "Тоді я маю розраховувати на тебе".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "На моєму столі запечатаний лист, адресований Уїнстону Сміту ...."
  
  
  “Почекай хвилинку. Це не один із твоїх старих кодів безпеки, чи не так?
  
  
  "Запевняю вас, що Вінстон Сміт – реальна людина. Тепер я хотів би, щоб ви відправили цей лист".
  
  
  "Пообіцяй мені, що це не пов'язано з твоєю безглуздою схемою кінця світу".
  
  
  "Запевняю вас, що Вінстон Сміт вас не стосується".
  
  
  "Добре", - сказав Римо.
  
  
  "Прослідкуй, щоб це відправили експрес-поштою".
  
  
  Римо моргнув. - У тебе жар? - Запитав я.
  
  
  "Ні. Чому ти питаєш?"
  
  
  "Експрес-пошта коштує, о, аж вісім-дев'ять доларів. Я ніколи не знав, що ти готовий викласти такі серйозні гроші, коли ціна першокласної марки дозволяє виконати роботу".
  
  
  "Ми втратили день, а лист дуже важливий для Вінстона Сміта".
  
  
  Римо спитав: "Що за ім'я таке Вінстон?"
  
  
  "Сімейне ім'я", - сказав Гарольд Сміт перед тим, як його відправили назад у забуття його онімілого тіла.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Це була місія "удар-і-вперед".
  
  
  То була перша дурість. Були простіші способи впровадити "ТЮЛЕНЯ" у Північну Ногу, ніж застрелити його з борту атомного підводного човна у повному бойовому спорядженні. Чому б не нічний десант HALO? Чи впровадження морського жеребця?
  
  
  Потім був цей Гребаний Потворний пістолет.
  
  
  Його командир місії приєднався до подорожі. За годину до того, як він мав піднятися вентиляційною трубою, старпом з'явився в кабінці, де Вінстон Сміт розбирав свій кулемет "Хеклер".
  
  
  "Тобі це не знадобиться, Сміте".
  
  
  Морський котик Вінстон Сміт підняв погляд. Його очі, карі, як деревна кора, насупилися на худорлявому юнацькому обличчі. "Його почистили?"
  
  
  "Великий шанс. Місія все ще продовжується. Але ти скористаєшся цим".
  
  
  Старпом відкрив глибокий ящик з боєприпасами та виставив зброю під верхнє світло. "Продовжуйте. Підберіть його".
  
  
  Вінстон Сміт підвівся і оглянув зброю, його обличчя було в тигровій смужці від камуфляжної фарби.
  
  
  То справді був пістолет-кулемет. Помилки не може бути. Не з обоймою "банан", вставленою у збільшену рукоятку, і прозорим люцитовим барабаном для патронів, встановленим перед спуском. З казенної частини під однаковими кутами розходилися люцитові обойми, схожі на спиці колеса фургона. З першого погляду Сміт оцінив понад 250 видимих патронів.
  
  
  "Виглядає як мати всіх роздавачів Pez", - сказав він.
  
  
  "Візьми це до рук".
  
  
  Сміт підняв зброю з оббитого оксамитом тацю. Це була плита з якогось керамічного матеріалу, вкрита такою ж кількістю хрому, як у "Шевроле" 57-го випуску. Стовбур був надзвичайно довгим. Під ним висів хромований лазерний приціл та встановлений збоку нічний приціл AN/PVS-4. Там, де мав бути приціл заднього виду, була насадка, яку Сміт не впізнав, але яка нагадала йому комбінацію світлодіодного дисплея та мікрофона для міні-мисливської рушниці.
  
  
  "Викинь половину лайна зі свого бойового жилета, Сміт. У цієї малечі є майже все, що тобі потрібно для місії. Вона стріляє дозвуковими патронами "Гідрашок" калібру 4,7 мм, п'ятдесят п'ять набоїв в обоймі. Клацання вимикача, і барабанні патрони Black Talon без гільзи у вашому розпорядженні. Крім того, в комплект поставки входять пружний багнет, складний штатив, нічний приціл та додаткова система лазерного наведення. Крім того, є вбудований світлодіодний компас, зчитувач відстані, транспондер та двостороння супутникова лінія зв'язку SATCOM”.
  
  
  "Що це за хікі?" Запитав Сміт, натискаючи великим пальцем кнопку поряд зі спуском обойми.
  
  
  Старпом похмуро посміхнувся. "Натисні на неї".
  
  
  Сміт так і вчинив. З дула з глушником і спалахом вирвався язичок синього полум'я.
  
  
  "Бутанова запальничка для цигарок", - пояснив старпом. "Ніколи не знаєш, коли тобі знадобиться прикурити". Посмішка старпому стала ширшою. "Хіба вона не краса?"
  
  
  "Так", - прогарчав Сміт, намагаючись погасити полум'я, "якщо тобі подобається фурнітура із дзеркальним оздобленням. Чому б мені просто не посмоктати дуло і не натиснути на курок? З прив'язаною до мене цією штукою воєначальник побачить, як я наближаюся за два океани звідси ".
  
  
  Старпом виглядав пораненим. "Це прототип ЦРУ. Він з'явився таким чином. Він називається BEM. Розшифровується як механізм викиду кулі".
  
  
  "Більше схоже на охуенно потворний пістолет". Сміт кинув його назад у футляр. "Відправ його назад. Зі мною все гаразд".
  
  
  "Це частина місії. А тепер заткни своє тупе обличчя і послухай хоч раз".
  
  
  Вінстон Сміт скривив рота. Його очі, здавалося, закотилися всередину черепа. Схрестивши руки на грудях, він слухав. Він не виглядав щасливим.
  
  
  "Окрім щойно описаних функцій, ця зброя BEM може бути персоналізована для кінцевого користувача".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Так тебе називає керівництво. Кінцевий користувач. Це якийсь технічний жаргон. Забудь про це, Сміт. Просто слухай".
  
  
  BEM знову дістався з футляра, і старпом щось натиснув, і крихітні різнокольорові вогники, розташовані вздовж стовбура, почали блимати, як автомат для гри у пінбол. Сміт закотив очі, і тьмяно-золота петелька в його лівому вусі затанцювала в тьмяному світлі.
  
  
  "Тепер, - продовжив старпом, - я ввімкнув функцію озвучування. Просто скажіть кілька слів у пістолет".
  
  
  "Пішов ти, пістолет".
  
  
  Пістолет сказав: "Пішов ти, пістолет". Це прозвучало як погана імітація свого голосу Уінстона Сміта.
  
  
  "Ще кілька слів. Я не думаю, що він зрозумів це".
  
  
  "Тоді це безглуздий пістолет".
  
  
  "Тоді це безглуздий пістолет", - сказав пістолет набагато чіткішим тоном. Цього разу цей голос звучав майже так само, як голос Сміта. Зайнявся світлодіодний дисплей. На ньому було написано "Запис".
  
  
  Старпом усміхнувся. "Добре, це має бути налаштовано на ваш голосовий шаблон. Ось, спробуй зробити дірку в ліжку".
  
  
  "Ми на підводному човні. Ми промокнемо черевики".
  
  
  Старпом усміхнувся. "Довірся мені в цьому".
  
  
  "Добре", - сказав Сміт, посміхаючись холодною усмішкою, яка робила його миттєво впізнаваною, незважаючи на його бойове розфарбування, для інших членів елітного контртерористичного підрозділу військово-морського флоту, шостої команди "МОРСЬКИХ котиків". "Я так і зроблю".
  
  
  Він узяв зброю і направив її на ліжко. Його великий палець зробив природну річ і нічого не виявив.
  
  
  "Де безпека?"
  
  
  "Тут немає звичайного запобіжника. Пробний постріл".
  
  
  Сміт натиснув на спусковий гачок. Зброя навіть не клацнула. Можливо, це був дуже важкий надпоглинаючий пістолет.
  
  
  "Зламана", - сказав він.
  
  
  "Тепер скажи пістолету, щоб він сам себе зарядив".
  
  
  "Ви кажіть йому, щоб він озброювався. Я не розмовляю з боєприпасами".
  
  
  "Ні, він не розпізнає мій голос. Спостерігайте-озбройте один".
  
  
  Збройові вогники продовжували весело блимати.
  
  
  "Спробуй вистрілити з нього".
  
  
  Сміт натиснув на спусковий гачок. Нічого не трапилося.
  
  
  "Тепер скажи це ти".
  
  
  "Озброї першого", - сказав Сміт.
  
  
  Пістолет видав звуковий сигнал. Індикатори на стволі згасли.
  
  
  "Я думаю, що я вбив це", - сказав Сміт.
  
  
  "Спробуй закінчити раунд зараз".
  
  
  Сміт опустив стовбур доти, доки дуло не опинилося на одній лінії з його пом'ятою подушкою. Він натиснув один раз. На його подив, пістолет смикнувся. Гаряча куля потрапила в подушку, і гільза, що димить, з дзвоном впала на сталеву підлогу палуби.
  
  
  Коли підводний човен не почав набирати воду, Вінстон Сміт кинув важкий пістолет назад своєму старому і сказав: "Ну й що?"
  
  
  "Ти не розумієш цього, тупий СОПЛЯК, чи не так?"
  
  
  "Ні я не хочу".
  
  
  "У цій дитині є маленький чіп. Знаєш, як той, що на твоєму безглуздому плечі, тільки в десять разів розумніший. Він дізнався твій голос. Ви кажете "озброїти одного", і протягом п'яти хвилин ви можете стріляти з нього скільки завгодно. Потім він відключається. Якщо вас спіймають або роззброїть, зброя марна для ворога. У тебе не можна стріляти з твоєї ж зброї. Що ти на це скажеш, розумнику?"
  
  
  "Якщо тобі подобається розмовляти зі своєю зброєю, це чудово. Якщо тобі стає самотньо під час нічних випадень, це заспокоює. Мені не подобається ні те, ні інше, так що візьми цю штуку і засунь її в дупу дупу, який її розробив".
  
  
  "Залиш своє ставлення. Ця зброя - частина місії. Я наказую тобі носити її".
  
  
  "Можу я забрати свій телефон?"
  
  
  "Абсолютно ні".
  
  
  "Чорт".
  
  
  "Чорт", - луною відгукнувся пістолет.
  
  
  "Це теж буде повторювати все, що я говорю?" Невдоволено запитав Вінстон.
  
  
  Старпом насупився. "Ні. Цього не слід було робити. Спробуй".
  
  
  "Ти з глузду з'їхав? Це вогнепальна зброя. Не можна стріляти із зарядженої вогнепальної зброї".
  
  
  "Що ж, почекай, поки закриється п'ятихвилинне вікно для стрілянини, а потім удари по ньому".
  
  
  Вінстон Сміт приставив пістолет до чола і сказав: "Вибити мені мізки має більше сенсу".
  
  
  "Послухай, я маю зв'язатися з Пентагоном. Десь на цій штуці є хронометр. Він скаже тобі, коли вікно для стрілянини зачиниться. Ти просто будь готовий. І я не хочу бачити зайве обладнання, що звисає з твоєї жалюгідної дупи, коли я повернуся" "
  
  
  Двері зачинилися, залишивши Уїнстона Сміта з пістолетом BEM, приставленим до чола.
  
  
  "Якого біса. Якщо завдання провалиться, я завжди можу приготувати кривавий пудинг зі своїх мізків".
  
  
  Опускаючи пістолет, він сказав йому: "Ти відстій".
  
  
  "Ти відстій", - відповів БЕМ ган.
  
  
  "Але ти ще більший відстій", - дружелюбно сказав Вінстон Сміт.
  
  
  Пістолет BEM нічого не відповів. Сміт посміхнувся. Він починав освоюватися з цим шматком сталі. Це нагадало йому про його дядька Гарольда.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Коли вони повернулися до підвалу, агенти податкового управління все ще були там, де Римо та Чіун їх залишили.
  
  
  "Знаєш, - сказав Римо, - коли вони прокинуться, вони пам'ятатимуть про золото".
  
  
  "Ось чому вони не повинні прокидатися", - сказав Чіун.
  
  
  "Можливо, якби вони прокинулися на даху, вони не були б так упевнені в тому, що побачили".
  
  
  "Це хороша ідея. Продовжуйте. Підніміть їх на дах".
  
  
  "Ти міг би зробити свій внесок".
  
  
  "Золото досить довго залишалося без нагляду. Я мушу залишитися тут".
  
  
  Римо підняв брову. "Це означає, що ти збираєшся допомогти перевезти золото?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Тоді ти допоможеш із цими охоронцями".
  
  
  "Ти можеш прийняти перше".
  
  
  "Я отримав перших двох", - сказав Римо, підхоплюючи двох агентів під пахви. Він довів їх до верху сходів і залишив обох за дверима, де їх не могли побачити. Чіун навів одного, тягнучи його за краватку і докладаючи всіх зусиль, щоб його обличчя торкалося кожної сходинки сходами нагору.
  
  
  Коли вони опинились у безладній купі, Римо прослизнув через хол і спустився на ліфті вниз. Він притримав двері відчиненими, поки Майстер Сінанджу жбурляв агентів податкової служби, як мішки з білизною, в машину.
  
  
  "По одному за раз!" Римо наполягав.
  
  
  Три агенти податкового управління зі свистом пронеслися через вестибюль, як подушки, випущені з гармати, що повторюється.
  
  
  Римо кинувся ловити їх усіх. Останній, незважаючи на всі його зусилля, шлепнувся об задню частину машини. Римо, помітивши, що то був мертвий хлопець, просто знизав плечима.
  
  
  "І це все?" він покликав через коридор.
  
  
  "Так".
  
  
  Римо підняв клітку на третій поверх і зачинив дверцята, намагаючись придумати найкращий спосіб непомітно доставити їх у пастку на даху. Їхні краватки здавалися з гарного матеріалу, тому він схопив товсті кінці в дві жмені і потягнув агентів за кут, до пастки.
  
  
  Вони піднімалися службовими сходами не так гладко, як спускалися полірованим лінолеумом коридору, але в процесі ніхто не втратив жодного зуба, так що Римо вважав це успішним перекладом.
  
  
  Він випадково глянув угору. Три кружляючі птахи все ще були там, нагорі. Римо обернувся, прикриваючи очі від сонця, але вони залишалися такими ж розпливчастими, як і завжди. З даху вони були схожі не так на птахів, як на кажанів. Ось тільки кажани ніколи не виростали такими великими.
  
  
  Він зауважив, що вони не відкидають тіні на дах. Але кут падіння сонця пояснив би це.
  
  
  "Чорт із ними", - сказав він. "У мене є справи важливіші".
  
  
  Спускаючись на третій поверх, Римо почув голос і знову піднявся нагору.
  
  
  "Я не знаю, що робити", - говорив голос. "Податкове управління наказало мені розпочати деінституціоналізацію пацієнтів. Як я можу це зробити? Це не гуманно".
  
  
  Інший голос сказав: "У доктора Сміта буде напад, якщо він колись прийде до тями".
  
  
  "Це я знаю. Але в мене пов'язані руки".
  
  
  "Хто перший?"
  
  
  "Помилковий пацієнт, який називає себе Біслі. Я не можу знайти жодних документів, що свідчать на нього, тому я не смію залишати його у себе, яким би небезпечним він не був. І немає жодних записів про найближчих родичів, і тому я не знаю, кому його передати”.
  
  
  "Дуже дивно, що документи не в порядку. Доктор Сміт досить педантичний у таких речах".
  
  
  Голоси пройшли за ріг і затихли вдалині.
  
  
  Римо спустився вниз, побачив, що ліфт відправлений назад на перший поверх, і попрямував до пожежних дверей.
  
  
  З іншого боку долинув звук барабанного дробу. Він завагався. Це тривало, сумний звук, схожий на те, як невтомна, але нудна дитина б'є в іграшковий барабан.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Римо вдарив по дверях рукою, і звук відступив униз сходами. Він метнувся на наступний майданчик, але там нічого не було.
  
  
  Звук продовжувався десь унизу, на бетонних сходах. На цей раз Римо перевалився через перила, притиснувши руки до боків, і приземлився на першому поверсі.
  
  
  Звук раптом пролунав над ним. Повертаючи, він долав сходи по п'ять разів, і хоча звук був неквапливим, те, що його видавало, таким не було. Звук відкинув його назад на сходовий майданчик третього поверху.
  
  
  Йому здалося, що він побачив, як щось схоже на рожеву пуховку розтануло в закритих протипожежних дверцятах. Римо моргнув. Рожева пляма зникла. Він підійшов до дверей і подивився через вертикальне вузьке віконце над клямкою. Коридор був порожній, якщо не вважати лікаря.
  
  
  "Ах, до біса і тебе, ким би ти не був", - сказав Римо.
  
  
  Повернувшись до підвалу, він сказав Майстерові синанджу: "Погані новини, Папочко".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Податкове управління США наказало персоналу почати відпускати пацієнтів".
  
  
  "І цей злий голландець теж!"
  
  
  "Він все ще там. Але вони збираються відпустити Біслі".
  
  
  "Цього не має статися".
  
  
  "Так, єдиний спосіб запобігти цьому - повернути Сміта за його стіл. Але я не думаю, що ми можемо йому довіряти".
  
  
  "У нас немає вибору". Майстер Сінанджу перевів погляд із Римо на золото і назад. Його обличчя напружилося, як павутиння. "Я займуся Смітом. Ти приведеш транспортний засіб, що підходить для вивезення золота Сінанджу з цього місця".
  
  
  "Попався", - сказав Римо. Він вислизнув через бічні двері.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Коли Джек Колдстад прийшов до тями, він думав, що помер. У цих обставин це був розумний висновок, якого слід було дійти. Він лежав під відкритим сонцем, три темні стерв'ятники ліниво кружляли над ним на крилах, і він відчував смак крові в роті. Його передні зуби затремтіли, коли він торкнувся їх язиком.
  
  
  Він спробував згадати, як він потрапив сюди. Останнє, що він міг згадати, був метелик-монарх. Вона була величезною. Більше, ніж птахи, що кружляють над головою. Це був найлютіший, найотруйніший на вигляд метелик, якого Джек Колдстад міг пригадати, коли бачив. Навіть коли спогад повернувся, її огидний вереск луною віддавався в його черепі.
  
  
  "О Боже", - простогнав Колдстад.
  
  
  Голос сказав: "Він отямився".
  
  
  "Хто це? Хто там?" Вибагливо запитав Колдстад.
  
  
  "Це я, містер Колдстад. Агент Фелпс".
  
  
  "Фелпс! Ти теж тут. Що трапилося?"
  
  
  Десь між кружлячими птахами і відкинутою головою Колдстада з'явилася голова. То був Фелпс. Його широке обличчя було дуже стурбованим. "Хіба ви не пам'ятаєте, сер? Ми були в підвалі. Ми щойно виламали ті великі двері".
  
  
  "Так, я пам'ятаю, що бачив золото".
  
  
  "Ти теж це бачив?"
  
  
  "Звичайно. Що не так? Як ми сюди потрапили? І де це "тут"? Все, що я бачу, це небо".
  
  
  "Лікарняний дах. Ми всі прокинулися, дивлячись на небо".
  
  
  "Останнє, що я пам'ятаю, був підвал".
  
  
  "Що ще ти пам'ятаєш?" Дбайливо запитав Фелпс.
  
  
  Колдстад скривився. "Чорно-оранжева... штука".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Це був гігант. Я ніколи не бачив такого великого".
  
  
  "Що бачили, сер?"
  
  
  "Хіба ти не пам'ятаєш?"
  
  
  "Ми щойно обмінялися враженнями, сер. І для більшості з нас погасло світло, коли цей прибиральник, Римо, накинувся на нас".
  
  
  "Я також його пам'ятаю".
  
  
  "Вас він теж дістав, сер?"
  
  
  "Ні, це була інша... справа".
  
  
  "Річ"?
  
  
  "Це подряпало мені обличчя".
  
  
  "Ми послали за лікарем, сер. Ваше обличчя досить сильно поранене. Ви бачили, що це зробило?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Отже, ви можете описати це для нас?"
  
  
  "Це був метелик".
  
  
  Визнання Джека Колдстада зустріли тиша. У полі зору з'явилися інші голови. Очі Колдстада намагалися сфокусуватися на їхніх обличчях, але сонце над головою відкидало тінь. Але вони заблокували цих проклятих невтомних стерв'ятників, тож це було добре.
  
  
  "Метелик. Ти сказав метелик?"
  
  
  "Гігантський метелик. З мітками монарха та обличчям".
  
  
  "Ти маєш на увазі обличчя метелика?"
  
  
  "Ні, це було обличчя того проклятого примарного китайця".
  
  
  Це зізнання теж було зустрінуте мовчанням.
  
  
  "Як ви думаєте, сер, ви зможете встати?"
  
  
  Колдстад підняв тремтячу руку. "Допоможи мені піднятися".
  
  
  Чиїсь руки потяглися вниз, щоб схопити Джека Колдстада за кисті, лікті та плечі. Він не відчув болю, коли його підняли на ноги. Жодного болю взагалі. О, в його обличчі була певна скутість, але кістки не скаржилися. І він міг чудово бачити.
  
  
  Він побачив людину, що лежить на вкритому гравієм даху, його шкіра, волосся та одяг були борошнисто-сірого кольору.
  
  
  "Хто це?"
  
  
  "Агент Рімс, містер Колдстад. Він був з нами, коли ми прокинулися. Боюся, він мертвий, сер".
  
  
  "А як щодо Скіннера?"
  
  
  "Тут, сер".
  
  
  У полі зору народився чоловік. Він був того ж борошно-сірого кольору мумії, що й Римс. Але він живий. Його сором'язлива посмішка прорвалася крізь сірість, як корсет з китового вуса, що з'являвся з попелу згаслого вогнища.
  
  
  "Скіннер. Що з тобою трапилося?"
  
  
  "Я не знаю, сер. Я прокинувся разом з усіма вами. Але худий хлопець із товстими зап'ястями напав на мене із засідки і кинув у вугільну піч разом із Римсом".
  
  
  "Його звали Римо?"
  
  
  "Він не сказав".
  
  
  Фелпс заговорив. "Мабуть, це був той прибиральник, сер. Це єдине пояснення".
  
  
  "Добре", - сказав Колдстад. "Ми не знаємо, як ми сюди потрапили. Це нормально. Ми знаємо, що ми бачили і кого ми бачили".
  
  
  Фелпс кивнув головою. "Прибиральник".
  
  
  "І китаєць, який напав на мене", - огризнувся Колдстад.
  
  
  "Я думав, ви сказали, що це був метелик, містер Колдстад".
  
  
  "Це був або китаєць, переодягнений метеликом, або метелик у китайській масці. У будь-якому випадку ми збираємося провести ревізію його дупи до кінця життя на землі і назад до початку часів. А тепер давайте забиратися з цього безглуздого даху".
  
  
  Джек Колдстад ішов попереду, чи намагався йти. Він почав повертатись на місці і продовжував повертатися. Він кружляв і кружляв, як повільний дзига. Здавалося, він не міг зупинитись. Вираз його витягнутого обличчя відбивав це, як дзеркало.
  
  
  Інші агенти спостерігали за тим, що відбувається в збентеженні. Потім занепокоєння. Потім жах, коли Джек Колдстад, здавалося, не міг зорієнтуватися у напрямі відкритої пастки на даху, який був явно на увазі.
  
  
  Нарешті агент простяг обидві руки, щоб підтримати свого начальника.
  
  
  "Дякую", - тремтячим голосом сказав Колдстад. "Мабуть, у мене паморочиться голова сильніше, ніж я думав".
  
  
  Він попрямував до пастки на даху і переступив через неї. Він продовжував іти. Прямо до краю даху. Кінчики його черевиків ударилися об низький парапет. Колдстад, здавалося, не розумів, чому він не може продовжувати рухатися вперед.
  
  
  Агенти були за ним. Це було добре. Вони побачили, що Джек Колдстад збирався ступити з даху назустріч своїй смерті.
  
  
  Півдюжини рук схопили його за піджак і рукави і потягли назад тим самим шляхом, яким він прийшов.
  
  
  "Сер, з вами все гаразд?" Запитав Фелпс.
  
  
  "Відпусти! Відпусти мене! Я впораюся. У мене просто паморочиться в голові, от і все".
  
  
  Про всяк випадок агенти тримали його за лікті, поки інші стояли біля пастки, щоб допомогти йому спуститися.
  
  
  Джек Колдстад благополучно піднявся сходами. На обличчях агентів податкового управління виникло полегшення. Він спускався нормально. За ним пішов чоловік. Потім інший.
  
  
  Коли вони досягли підніжжя сходів, вони виявили Джека Колдстада на колінах, що все ще тримається за краї сходів. Можливо він молився. За винятком того, що він поперемінно бив колінами по підлозі.
  
  
  "Сер, у чому річ?" - спитав Фелпс нервовим голосом.
  
  
  "Я в порядку. Я просто спускаюся. Хіба ти не бачиш? Чорт забирай, це довгі сходи".
  
  
  "Сер, ви на підлозі".
  
  
  Інші агенти впали на підлогу, коли Джек Колдстад глянув униз і побачив, що його ноги більше не стоять на поперечинах, а підігнулися під ним.
  
  
  Він глянув униз, потім угору, потім порожнім поглядом. Потім дуже, дуже стривожився.
  
  
  "Що зі мною відбувається?" спитав він тонким, переляканим голоском.
  
  
  "ЧАСТИНА лобова лоботомія", - сказав доктор Олдейс Герлінг.
  
  
  "Так", - погодився доктор Дональд Бекс, один із місцевих лікарів.
  
  
  "Безперечно", - погодився доктор Мюррей Саймон.
  
  
  "Але як?" Запитав спеціальний агент податкового управління Філіп Фелпс, дивлячись на лікарняне ліжко Фолкрофта, де лежав Джек Колдстад, накачаний заспокійливими.
  
  
  "Ви можете бачити мітки тут і тут", - сказав доктор Бекс, вказуючи на природні поглиблення по обидва боки від вдавлених скронь Колдстада. "Було використано дуже тонкий інструмент, щоб з абсолютною точністю відокремити лобові частки".
  
  
  Агент Фелпс не побачив ран. Тільки схожі на іржу плями засохлої крові по обидва боки від скронь Колдстада.
  
  
  "Хто міг це зробити?"
  
  
  "Нейрохірург", - сказав доктор Бекс.
  
  
  "Так, людина з неперевершеною майстерністю", - додав доктор Саймон.
  
  
  "Він стверджував, що це був метелик", - сказав Фелпс нудним голосом.
  
  
  Три пари стурбованих брів поповзли вгору. "Так?"
  
  
  "Метелик. Людина з обличчям китайця на ім'я Чіун".
  
  
  "Кореєць. Чіун - кореєць", - сказав доктор Герлінг
  
  
  "Ти його знаєш?"
  
  
  "Я знаю про нього. Він страждає на псевдологічну фантастику".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Серйозний розлад характеру, головним проявом якого є розповідь неймовірно обурливих історій. Іноді він приходить до мене. Колишній пацієнт, наскільки я розумію. І дуже дружний із доктором Смітом".
  
  
  "Ну коли ми його знайдемо, він відсидить федеральний термін. Напад на агента казначейства - це дуже серйозно".
  
  
  "Я не вірю, що містер Чіун міг бути здатний на таке насильство", - сказав доктор Герлінг.
  
  
  "Або така навичка", - додав доктор Бекс.
  
  
  "Хто з персоналу має такий хірургічний досвід?" Вибагливо запитав Фелпс.
  
  
  “Чому, ніхто. Ми не робимо операції на головному мозку у Фолкрофті”.
  
  
  Нахмурившись, Фелпс вказав на Колдстада своєю квадратною щелепою. "Йому стане краще?"
  
  
  "Ні", - відповів доктор Герлінг. "Але я не думаю, що йому стане гірше".
  
  
  "Здавалося, він не міг себе контролювати. Він мало не впав з даху. І коли він спробував спуститися сходами, він не зміг зупинитися".
  
  
  "Часткова лоботомія часто призводить до такої поведінки", - сказав доктор Герлінг. "Як бачите, його центри контролю імпульсів були пошкоджені, що призвело до стану, який ми називаємо розгальмованістю. Це просто означає, що він діятиме відповідно до будь-якого імпульсу, який спаде на думку, не звертаючи уваги на наслідки. Коли його мозок оговтається від травми, йому доведеться пройти перепідготовку, але у нього будуть обмеження.Він також може повторювати фізичні або розумові дії.Він може бути не в змозі зупинити імпульсивну поведінку, почавшись одного разу.Якщо його попросять додати стовпчик цифр, він може додавати їх до нескінченності, поки хтось насильно не утримає його. Це називається наполегливістю”.
  
  
  "Це означає, що його кар'єрі кінець".
  
  
  "Не обов'язково, але ймовірно. І він стверджував, що метелик зробив це з ним, ви кажете?"
  
  
  "Це те, що він сказав. Але більше ніхто не бачив метелика".
  
  
  "Чи ця людина демонструвала маячні ідеї до цього інциденту?" - Запитав доктор Саймон.
  
  
  "Наскільки я знаю, ні".
  
  
  Лікарі натовпилися навколо, на обличчях тепер з'явився великий інтерес. "Чи можете ви сказати нам, чи спостерігали ви якусь іншу ненормальну поведінку до цього нападу?" - Запитав доктор Саймон.
  
  
  "Ні".
  
  
  "А ви самі? Ви сказали, що на вас теж напали. Хто?"
  
  
  "Це був прибиральник підвалу. Він узяв нас усіх голими руками. Я ніколи не бачив, щоб руки рухалися так швидко. Примара Брюса Лі не змогла б доторкнутися до нього".
  
  
  Доктор Бекс насупив брови. "Прибиральник підвалу?"
  
  
  "Його звали Римо".
  
  
  Лікарі обмінялися спантеличеними поглядами. "Я не знаю жодного прибирача підвалу з таким чи якимось іншим ім'ям", - вагомо сказав доктор Герлінг. "І ви кажете, що він переміг вісьмох озброєних людей голими руками?"
  
  
  "Він був швидше світла. Ми жодного разу не промахнулися".
  
  
  Лікарі зібралися ближче. Тепер вони оточили його.
  
  
  Агенту Фелпсу не сподобалося, як вони на нього дивилися, тому він позадкував з лікарняної палати, сказавши: "Я повинен повідомити про це начальника спеціального агента Колдстада. Якщо ви мене вибачте..."
  
  
  Лікарі Фолкрофта пішли за ним у зелений, пропахлий антисептиками коридор.
  
  
  "Якщо ви хотіли б більше поговорити про ці речі, які, як ви стверджуєте, бачили, ми будемо раді вислухати".
  
  
  Задкуючи, Фелпс відступив до ліфта. "Так, точно. Дякую. Ціную пропозицію. Поки що".
  
  
  "Якщо не ти, то хтось із твоїх побратимів".
  
  
  "Я скажу їм. Ще раз дякую".
  
  
  АГЕНТ ФЕЛПС повідомив решту поганих новин.
  
  
  "Ви все знаєте, що це означає?" закінчив він серйозним голосом. Вони зібралися разом у кабінеті доктора Сміта, що продувається наскрізь.
  
  
  "Так. Великий член наближається".
  
  
  "Великий член - це точно".
  
  
  "Так, це ситуація з великим членом, поза сумнівом".
  
  
  Ніхто не був щасливим від такої перспективи. Вони просто подивилися на офісний телефон і тяжко проковтнули.
  
  
  "Ну, хтось повинен зробити дзвінок".
  
  
  "Ми за це поплатимося".
  
  
  Вони скинули двох із трьох, потім трьох із п'яти, по черзі, поки не розгорівся поєдинок між останніми двома агентами, що залишилися в бігах.
  
  
  Нарешті вони витягли соломинку. Агент Фелпс витягнув коротку соломинку, підійшов до чорного скляного столу і важко опустився задом на стілець.
  
  
  Він підняв слухавку та почав набирати номер. Потрібно було три спроби. Його тремтячі пальці постійно натискали не на ті клавіші.
  
  
  РІЧАРД БАКЛІ БРАЛ пройшов нелегкий шлях від скромного переписувача податкового управління США до помічника комісара нью-йоркського регіонального відділення служби карного розшуку. То був довгий підйом. Він розпочинав у відділі експертизи, перейшов до колекторської служби, а звідти пройшов шлях до карного розшуку. За його власною оцінкою, це було двадцять вісім мільйонів звернень, переглянутих особисто, 2,4 мільйона проведених аудитів та понад п'ятдесят тисяч кримінальних розслідувань, проведених на різних етапах його кар'єри. Багато паперів.
  
  
  За цей час Річард Баклі Брюлл так і не зустрів платника податків, який йому подобався. Або якому довіряв. Або який був перевірений аудитом.
  
  
  Якби Річард Баклі Брюлл досяг свого, Податкова служба була б перейменована в Податкову службу США. Кожен агент, аж до секретарів, був би озброєний. Не було б всього цього таємного лайна. Це тільки змусило громадян будувати підступи та спотворювати свої доходи, щоб отримати якнайбільше з них назад.
  
  
  На думку Річарда Баклі Брюлла, єдиною програмою, здатною привести країну у повну відповідність до Податкового кодексу, було б змусити роботодавців виплачувати всю зарплату безпосередньо в IRS, яка виплачувала б її платникам податків після отримання щотижневого чека.
  
  
  Але ж лише банківські відсотки принесли б податковому управлінню цілий стан і, зрештою, знизили б податки.
  
  
  Його начальство, однак, не побачило мудрості його видіння.
  
  
  "Чому б і ні?" якось він заперечив. "Це наші гроші. Чому вони мають бути у філерів навіть тимчасово?"
  
  
  "Бо стався б бунт платників податків. Уряд був би повалений, нація збанкрутувала б, і, що найважливіше, ми всі залишилися б без роботи".
  
  
  "Ніхто не заперечує проти утримання", - уперто сказав Бралл. "Чорт забирай, формально реєстратори платять податки з частини своєї зарплати, до якої вони навіть не торкаються. Тим не менш, наше опитування показує, що думка більшості громадян про поліцію - я маю на увазі службу - підвищується на двадцять шість відсотків, коли вони отримують чеки на повернення коштів. Не те щоб це колись тривало довго”.
  
  
  "Послухай, Брал. Не розгойдуй човен. Перетасуй свої папери. Встанови свої квоти. Перевищуй їх, якщо почуваєшся амбітним. Але не розгойдуй човен, який тягне корабель гребаної держави. Зрозуміло?"
  
  
  Але Річард Баклі Брюлл був амбітним чиновником. Він не хотів перетасовувати папери, встановлювати чи перевищувати квоти чи робити щось із цих безпечних бюрократичних речей. Він хотів пробитися на самий верх, незалежно від того, скільки філерів йому довелося роздовбати.
  
  
  В агентстві, де мало милосердя виявлялося до порушників, Дік Бралл був безжальним, безсердечним та хуліганом. Він залякував своїх співробітників, змушуючи їх шпигувати один за одним. Як тільки він вселив у них страх перед Всемогутнім, він нацькував їх на філерів. І отримав результати. Коли було заарештовано активи, не постраждали навіть банківські рахунки дітей, які перебувають на утриманні.
  
  
  Враховуючи його привабливий характер, ймовірно, це було лише питання часу, коли за ним закріпиться прізвисько "Великий член".
  
  
  Ніхто ніколи не називав Річарда Баклі Брюлла "Великим членом" в обличчя. Ніхто навіть не називав його Великим членом у нью-йоркських офісах Податкового управління США. Ніхто не наважувався. Вони знали, що Великий Член Брюлл розірве їм нові біологічно непотрібні отвори.
  
  
  Що стосується Великого Діка, то Брюлл заслужив своє прізвисько не тому, що був великим чи стояв високо.
  
  
  Великий Дік прийшов у податкове управління прямо з Корпусу морської піхоти. Він ніколи не працював ні на кого, окрім корпусу. Навіть паперовий маршрут не заплямував його трудову книжку. Але коли збройні сили почали скорочуватися, більше не було потреби у жорстких інструкторах з стройової підготовки, таких як Дік Бралл. Він достроково вийшов у відставку та вирушив на пошуки цивільного еквівалента корпусу.
  
  
  Фахівець із пошуку роботи вказав йому природний напрямок – Податкову службу.
  
  
  "Ти чокнутий!" Брюлл сказав чоловікові. "Я б не вписався в компанію цих паперових тасувальників".
  
  
  “Ти не знаєш податкової служби. Нею керують майстер-сержанти. Ти б ідеально вписався. Просто спробуй”.
  
  
  Дивно, але це виявилося правдою.
  
  
  Бралл прийшов до IRS з однієї простої причини – безпека. Але він залишився заради зовсім іншої: влади.
  
  
  На землі не було області, в якій Великий Дік Бралл міг би мати таку абсолютну владу. Чорт забирай, навіть президент Сполучених Штатів мав на нього систему стримувань і противаг.
  
  
  Єдиною людиною, перед якою Великий Дік Бралл був підзвітний, було те, що він називав Всемогутнім. У цьому випадку він не мав на увазі Господа. Він мав на увазі комісара Податкової служби, який у ці дивні дні був жінкою.
  
  
  Прямо зараз він безстрашно проковтував новий отвір для місцевого начальника Управління боротьби з наркотиками.
  
  
  “Ви виведете своїх людей за периметр Фолкрофту. Сьогодні. Це означає, що я хочу, щоб ваші шикарні яхти відсунулися за межі тримільного грібаного ліміту. Податкове управління не потерпить, щоб за ним шпигувало Управління боротьби з наркотиками”.
  
  
  "Ви не маєте юрисдикції над нами".
  
  
  "Податкове управління має тотальну юрисдикцію всюди. Нагадайте, який у вас був номер соціального страхування?"
  
  
  "Я цього не давав", - категорично сказав чоловік із DEA.
  
  
  "Дай подумати", - повільно промовив Бралл, постукуючи по клавішах свого настільного комп'ютера Zilog. "У мене 034-28-4462. Родом з Массачусетса. Чи не так? Ви знаєте, масове підпорядкування завжди було проблемою. Ми провели соціологічне дослідження громадян у цій галузі, і знаєте, якого висновку ми дійшли?"
  
  
  "Ні, я цього не роблю".
  
  
  "Ми дійшли висновку, що жителі Нової Англії в цілому і платники податків Масачусетса зокрема відрізняються незалежністю. Вони думають, що правила застосовні до всіх, крім них. Насправді вони думають, що вони вищі за правила. Ти думаєш, що ти вищий за правила ?"
  
  
  "Я граю за тими самими правилами, що й ти".
  
  
  "Я бачу, за вашим торішнім звітом ви заробили 1567 доларів на благодійні відрахування. Це набагато вище статистичної норми, ви знали про це? Формула дискримінантної функції - це термін, який ми тут використовуємо. Ваші цифри перевищують допустиму позначку, і комп'ютери служби відкидають ваше повернення, позначене червоним для перевірки. Я припускаю, що комп'ютер ще не дістався до вас”.
  
  
  "Мої благодійні внески – це моя особиста справа".
  
  
  Бралл стукнув кулаком по столу. Позаду нього на стіні висіла табличка з написом "Припадкова лихоманка - спіймай її!" його трясло.
  
  
  "Неправильно! Ваші благодійні внески – це саме те, чим займається Податкове управління США, і якщо ви хочете, щоб служба не втручалася у ваші повернення, ви залишаєтеся осторонь конфіскацій служби".
  
  
  "Ми маємо законні претензії на активи Фолкрофту".
  
  
  "Прямо за нами".
  
  
  "Ви, стерв'ятники, повністю обчистіть це місце і нічого не залишите для DEA".
  
  
  “А ви, придурки, нічого так не любите, як накласти арешт на власність та виставити її на урядовий аукціон через три місяці. Ми знаємо вашу гру. Ми перевіряли вас, ковбоїв з УБН, і раніше”.
  
  
  "Я прийму ваші рекомендації до уваги", - неохоче сказав супервайзер DEA.
  
  
  "Я знаю, що ти це зробиш", - сказав Великий Дік Бралл несподівано олійним голосом. "Я знаю, що ти це зробиш".
  
  
  Великий Дік Бралл повісив слухавку і тільки тому, що він був таким хлопцем, яким він був, він знову відзначив останнє повернення чиновника DEA для польової перевірки. На розсилку повідомлення пішло б три-чотири місяці. Тоді нехай він обурюється. Він ні чорта не міг з цим поробити. І агенти були впевнені, що знайдуть щось справді підозріле. То була залізна гарантія. Податковий кодекс займав понад десять тисяч сторінок і був настільки заплутаним, що навіть служба не могла розібратися в ньому.
  
  
  Це зробило його ідеальною бюрократичною палицею для вибивання грошей навіть із найпершого платника податків.
  
  
  Як тільки Великий Дік Бралл перестав видавати електронні інструкції, задзвонив його настільний телефон.
  
  
  "Хто це?" спитав він свою секретарку з внутрішнього зв'язку.
  
  
  "Агент Філіп Фелпс".
  
  
  "Немає агента Фелпса, уповноваженого звітувати безпосередньо переді мною".
  
  
  "Він каже, що веде репортаж із місця захоплення, званого санаторієм Фолкрофт, від імені спеціального агента Джека Колдстада".
  
  
  "Що не так з Колдстадом? Викресли це. Поєднай Фелпса. Я спитаю його сам".
  
  
  На лінії пролунав тремтливий голос агента Фелпса. "У мене погані новини, містере Бралле".
  
  
  "Я ненавиджу погані новини".
  
  
  "Джек Колдстад був поранений у виконанні службових обов'язків".
  
  
  "Цей безтурботний виродок! Він знає, що у нас проблеми зі страховкою. Він помер?"
  
  
  "Ні, сер".
  
  
  "Його помилка. Про яку він пошкодує, я обіцяю тобі. Що сталося?"
  
  
  "Ми знайшли потайну кімнату в підвалі закладу, містере Бралл. Це був джекпот".
  
  
  "Який джекпот?"
  
  
  "Золоті злитки".
  
  
  Бралл пожвавішав. "Скільки золота?"
  
  
  "Ми не знаємо".
  
  
  "Ти що, не рахував?"
  
  
  "Нас, е-е, примусово вигнали, перш ніж ми змогли провести інвентаризацію".
  
  
  "Що, чорт забирай, з тобою відбувається! Ніхто не виганяє агентів податкового управління!"
  
  
  “На нас напав чоловік. Коли ми прокинулися, ми опинилися на даху. Колдстад був з нами. Схоже, хтось виконав йому часткову лоботомію, містере Браллі. Він безнадійний”.
  
  
  "Господи! Ти знаєш, що це означає? Тривала реабілітація. Цей промах буде тягарем для служби до того дня, коли вони жбурнуть його нікчемну дупу в холодну землю, і ми ні хрону не можемо з цим вдіяти".
  
  
  "Я знаю, сер".
  
  
  "Ти зберіг це золото?"
  
  
  "Ні, сер, ми боїмося повертатися".
  
  
  "Боїшся чого?"
  
  
  "Ну, ось хлопець з товстими зап'ястями і, гм, гігантським метеликом".
  
  
  "Який гігантський метелик?"
  
  
  "Той, хто, як стверджував містер Колдстад, зробив йому лоботомію". Агент Фелпс швидко прочистив горло. "Сер, я знаю, як це звучить..."
  
  
  "Звучить так, - сказав Великий Дік Бралл скрипучим голосом, - начебто вам краще оточити цей підвал, поки я не приїду туди і не впорядкую ваші резюме для вашої наступної кар'єри. Тому що це буде не з Гребаною податковою службою".
  
  
  Великий Дік Бралл жбурнув трубку телефону. Настав час широко розкрити справу Фолкрофта, і був лише один спосіб зробити це. Взяти відповідальність він особисто.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Це була повзуча місія у найгіршому її прояві.
  
  
  Уінстон Сміт не мав проблем з основною місією. Він просто запитував, чому Пентагону знадобилося так багато часу, щоб отримати дозвіл на це.
  
  
  Воєначальник Махут Фероз Анін був лідером клану анте за гроші і торговцем зброєю в розділеній на Африканський Ріг нації Стомік, поки місія ООН з надання допомоги не увірвалася в Північний Ніг - так називалася регіональна столиця Стомік Ногонгог, - щоб організувати те, що починалося як операція з годівлі людей, а місія – поступово призвела до краху державного будівництва.
  
  
  Коли танки ООН викотилися на берег, воєначальник Анін дістав свій єдиний західний костюм і привітав їх із розкритими обіймами. То був гарний піар. Це привабило його сяюче обличчя на CNN і миттєво зробило його найвідомішим громадянином Стомики історія людства.
  
  
  Але коли командування ООН не визнало воєначальника Аніна природним об'єднувачем Стоміка, він наказав здійснити наїзди на миротворчі сили ООН. Анін припустився помилки, не зберігши ланцюжок заперечень у недоторканності, і наступне, що Анін дізнався, що ЮНОСОМ розшукує його за напад із засідки на французький контингент ООН.
  
  
  Це було тоді, коли США. Увірвалися рейнджери. І швидко підібгали хвости.
  
  
  У "Морського котика" Уїнстона Сміта у всьому цьому було місце біля рингу. Туди було направлено шосту команду "морських котиків", замасковану під армійських піхотинців, щоб розвідати ситуацію. У кролячому лігві Північної Ноги не вдалося знайти воєначальника Аніна.
  
  
  Сміт особисто був свідком того, як багатомільйонний вертоліт Blackhawk був збитий двосотдоларовим РПГ, що залишився від радянського виробництва, коли він їхав із дробовиком на Humvee по дорозі підтримки місії Tiger. Його команда була однією з перших на місці події. У них теж підібгали хвости. Але вони пробилися крізь море стоматитних цивільних і витягли мертвих та поранених у безпечне місце, за винятком одного хлопця, якого вони впустили.
  
  
  Коли його обличчя потрапило на обкладинки "Тайм" та "Ньюсвік", правила гри змінилися. Громадськість ахнула. Президент поперхнувся. А Пентагон впав у серйозну повзучку, пов'язану зі зворотною місією.
  
  
  Навіть через рік Уінстону Сміту було важко повірити, на яке лайно перетворився Вашингтон.
  
  
  Анін був дрібною сошкою. Посміхається головоріз. Один вдалий постріл, і його охрестили сильною людиною, яка створила США. Відступи.
  
  
  США. ніколи не відступали. Лише слабаки у Вашингтоні. Звістка надійшла зверху. Було укладено правочин, і заручника було звільнено. Оголошення про пошук Аніна теж зникли. Протягом кількох місяців операція з надання допомоги, що перетворилася на державне будівництво, зійшла нанівець, і погонич Фероз Анін, якого називали переможцем над рештою цивілізації, став фактичним правителем Стомика, який швидко повернувся до анархії.
  
  
  Кров Уінстона Сміта кипіла щодня протягом місяця, поки все це розігрувалося.
  
  
  Після цього він запропонував використати девіз ООН: "Ти втрачаєш одних і не виграєш інших".
  
  
  Його старпом сказав йому заткнутися. "Час шостий прийде".
  
  
  Через рік це сталося.
  
  
  "Переможець, ти підходиш для цієї роботи".
  
  
  Він не знав своєї роботи. Але йому було двадцять, і він був сповнений впевненості, тому він сказав: "Я підходжу для будь-якої роботи".
  
  
  "Можливо. Але ти справді підходиш для цієї роботи. Наказ зверху – прибрати Аніна".
  
  
  "Я напевно підходжу для цієї роботи. Скільки чоловіків задіяно?"
  
  
  "Тільки один. Ти".
  
  
  "Гей, Шоста - це команда. Ти не можеш відправити мене на завдання "самотній вовк"".
  
  
  "Такі накази. Щодо команди, то ти у відпустці. І їм краще не чути іншого".
  
  
  Навіть коли вони доставили його повітрям на борт USS Darter, всупереч будь-якій логіці місії, він був накачаний. Шоста команда морських котиків була створена для усунення поганих хлопців. Вони тренувалися, тренувалися та тренувалися, і їх ніколи не використовували, за винятком навчальних місій чи сценаріїв військових ігор.
  
  
  Цього разу все було інакше.
  
  
  Гребаний потворний пістолет не повинен був бути частиною угоди, але Сміт не мав вибору. У своїй кабінці він скинув своє спорядження і пристебнув його. Це звисало з плеча, як водопровідна труба.
  
  
  Після того, як він провів п'ять хвилин, дихаючи чистим киснем, вони випустили його з дихальної трубки під тиском. Він видихнув до поверхні, щоб його легені не розірвалися, а кровотік не карбонізувався від надлишку азоту.
  
  
  Його безпухирчастий підводний дихальний апарат Draeger доставив його на берег непоміченим.
  
  
  Після цього все пішло навперекій. Його пластикова розкладна карта не зовсім відповідала місцевості. А потім була інструкція, що додавалася до пістолета. Вона була не такою товстою, як "Жовті сторінки", але була страшенно близька до цього. Оскільки сторінки були із водонепроникного пластику, вона важила більше, ніж сам BEM.
  
  
  Після непотрібних двадцяти хвилин блукань Сміт прогарчав: "Де я, чорт забирай, знаходжуся?"
  
  
  Дуже близький голос сказав: "За тридцять кілометрів на південний схід від Північного Ногонгога".
  
  
  Сміт витяг пістолет із нейлонової кобури і прошипів: "Хто там?"
  
  
  Штука в його руці прошипіла: "Хто там?"
  
  
  "Чорт. Це був ти".
  
  
  "Чорт. Це був ти".
  
  
  "Заткнися".
  
  
  "Заткнися", - сказав Гребаний Потворний Пістолет.
  
  
  Сміт сильно вдарив по цій штуці, і пістолет заткнувся.
  
  
  Він повернувся до своєї карти і побачив, що, згідно зі свідченнями телеметрії БЕМ-гармати, він перебував у солідній милі на північ від зони приземлення.
  
  
  "Не дивно, що я, блядь, загубився".
  
  
  На цей раз пістолет нічого не сказав.
  
  
  Сміт продовжував наполягати. Гаразд, це була страшенно шалена місія. Він міг з цим упокоритися. За умови, що наприкінці її воєначальник Махаут Фероз Анін опинився у неглибокій могилі.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Це була найкраща новина, яку агент УБН Уейн Тардо отримав за день.
  
  
  Минуло цілих тридцять п'ять годин з того часу, як податкове управління вигнало його та його команду з території Фолкрофту. Це було принизливо. Податкове управління навіть змусило їх виносити своїх поранених на ношах.
  
  
  "Але це лікарня", - заперечив Тардо.
  
  
  "Це наша лікарня", - сказав йому спеціальний агент Джек Колдстад. "І це власність Податкового управління. Поки ми не забезпечимо її безпеку, доступ до неї для персоналу DEA закрито".
  
  
  "Ти не можеш цього зробити".
  
  
  "Справу зроблено. Якщо ви не хочете застрелити ще більше агентів податкового управління при виконанні службових обов'язків", - саркастично додав він.
  
  
  Тардо консультувався зі своїм начальником по мобільному телефону.
  
  
  "Ми не можемо допустити, щоб це просочилося в пресу", - сказав голова DEA. "Відступи".
  
  
  "Але Податкове управління може втратити таку ж особу, як і ми".
  
  
  "Податкова служба необхідна для безперебійної роботи уряду та національної оборони. Ми ведемо війну з наркотиками, всі знають, що це в кращому разі акція, що стримує. У них високі позиції. Відступіть. Але тримайте цю будівлю під наглядом, на випадок, якщо я зможу що -небудь придумати з цього боку”.
  
  
  "Зрозумів", - сказав Уейн Тардо і наказав влаштувати найпринизливіший відступ в історії Управління боротьби з наркотиками.
  
  
  Вони вивели човни в протоку і кинули якір. Звідти почалася нудна рутина пильного спостереження та несвіжих чизбургерів швидкого приготування.
  
  
  Це була найдивніша річ. Машини приїжджали і виїжджали з Фолкрофт - переважно вони виїжджали. Співробітників відправляли додому, судячи з номерних знаків, які вони розглядали в бінокль. В іншому ніякої активності, за винятком чортових канюків, які продовжували кружляти, як у кінозалі.
  
  
  Потім надійшло повідомлення за захищеним стільниковим телефоном.
  
  
  "Мені щойно подзвонив якийсь Річард Бралл із податкового управління", - сказав командир DEA.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Він погрожував провести аудит мене, якщо DEA не відмовиться від справи Фолкрофт".
  
  
  "Ублюдок".
  
  
  "Я можу протистояти аудиту. Як щодо тебе?"
  
  
  "Я повертаюся чистим".
  
  
  “Опитайте своїх людей. У кого є проблеми з аудитом, відішліть їх. Інші заходьте”.
  
  
  "Вони стверджували, що у закладі немає наркотиків від індички", - зазначив Тардо.
  
  
  "Вони можуть стверджувати це скільки завгодно. Ви захоплюєте Фолкрофт. Кожна його риса цегла".
  
  
  "Що, якщо вони чинитимуть опір?"
  
  
  "Що вони збираються робити, застрелити тебе до смерті?"
  
  
  "Зрозумів, сер. Я доповім, коли операція закінчиться".
  
  
  "Ти робиш це".
  
  
  Уейн Тардо відключив антену свого захищеного стільникового телефону і сказав своїм людям: "Поступило повідомлення зверху, що ми захоплюємо Фолкрофт."
  
  
  Почулися схвальні вигуки. Недоїдені чізбургери вилетіли за борт.
  
  
  "Лише ті з вас, хто пройшов аудит, можуть піти разом".
  
  
  Два агенти стогнали і лаялися собі під ніс.
  
  
  "Повідомте інших човнів. Усі, хто не чистий, зберіться в рятувальному човні. Решта, замикайтеся і, блядь, вантажіться".
  
  
  У результаті лише трьом агентам довелося пересісти на резервний човен. Сам Тардо був здивований. Він був упевнений, що втратить половину своєї команди.
  
  
  Коли всі були організовані, вони одягли свої штурмові каптури і приготували зброю, і Уейн Тардо наказав.
  
  
  "Вирушайте на пляж!"
  
  
  Двигуни ожили, і вони пригнулися до палуб на випадок, якщо податкова служба вирішить захистити своє захоплення.
  
  
  "Я не думаю, що це коли-небудь робилося раніше", - пробурмотів агент, що посміхається.
  
  
  "Ми творимо тут міжвідомчу історію", - сказав Тардо. "І вгадай, хто програє?"
  
  
  ГАРОЛЬД ЗМІТ не вірив своїм очам чи вухам.
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся на лікарняне ліжко. "Я приніс вісті, одночасно радісні та жахливі", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  Сміт швидко заморгав своїми сірими очима.
  
  
  "Я прийшов звільнити вас від цього нещасливого стану. Але тільки якщо ви пообіцяєте мені, що утримуватиметеся від заподіяння шкоди самому собі. Моргни своїми царственими очима двічі, якщо ти погодишся на це, і ти будеш звільнений".
  
  
  Сміт двічі моргнув очима.
  
  
  І ніготь, дотик якого був легкий, як щупальця метелика, зачепив його чоло.
  
  
  Сміт відчув, як життя повертається до його кінцівки. Він сів. Відразу ж він відчув тяжкість у штанах.
  
  
  "Я маю переодягтися", - сказав він слабким голосом.
  
  
  "Часу немає. Таксидермісти терору наказали розірвати ланцюги певних лиходіїв, які перебувають у вас у рабстві".
  
  
  Смітові довелося подумати про це мить, перш ніж це набуло сенсу. "Біслі?"
  
  
  Чіун похмуро кивнув головою. "І жахливий голландець також".
  
  
  "Викличте доктора Герлінга. Я скасую наказ".
  
  
  Чіун вклонився одного разу. "Буде зроблено, як ви кажете". І він вилетів з кімнати, як тремтлива чорно-помаранчева комета.
  
  
  Сміт підвівся з ліжка і, спотикаючись, подався у ванну. Він не був такий збентежений з того разу в третьому класі, коли вперто відмовився попроситися в туалет посеред важливого тесту з англійської і забруднив штани там, де сидів.
  
  
  Він сподівався, що рушників було достатньо, щоби вимитися. Якщо ні, він обговорить це з персоналом із постачання, хто б із них не залишився.
  
  
  ДОКТОР ОЛДЕЙС ГЕРЛІНГ вагалася перед сталевими дверима в психіатричному крилі санаторію Фолкрофт.
  
  
  Він мав свої інструкції, але мав також свій обов'язок перед своїми пацієнтами.
  
  
  Звільнити людину, яка називає себе дядьком Семом Біслі, було б серйозною несправедливістю по відношенню до бідолахи. Його помилки зробили його непридатним суспільству. Цілком непридатним. Більше того, ця людина становила загрозу для оточуючих своїми загрозами насильства та відплати.
  
  
  Один Бог знав, що б він зробив, якби колись дістався Каліфорнії та корпорації Біслі. Він заприсягся лінчувати практично кожного співробітника величезної корпорації, від генерального директора до скромних минощі Мононгахели, що зустрічають у костюмах, і качки Дінгбат.
  
  
  Проте Податкове управління США ухвалило це. І Податкове управління США заарештувало Фолкрофт.
  
  
  Отже, доктор Герлінг відсунув засувку і вставив латунний ключ у замок, сильно повернувши його. Замок заскрипів і заскреготів.
  
  
  "Пора", - сказав доктор Герлінг, входячи до кімнати, в якій було душно до 92 градусів, бо цього зажадав пірат.
  
  
  Людина, яка вважала себе дядьком Семом Біслі, як завжди, сиділа за письмовим столом і працювала над своїм витвором мистецтва.
  
  
  Біслі не намагався підняти очі. "Час для чого, шарлатан?"
  
  
  "Настав час йти".
  
  
  "Іди. Іди куди?"
  
  
  "Піти з цього місця. Тебе звільняють".
  
  
  "Мій час вийшов?"
  
  
  "Наскільки я розумію, твоє везіння закінчилося".
  
  
  Дядько Сем Біслі встав і поправив піратські волани навколо шиї здоровою лівою рукою. Він зашкутильгав до дверей на своїй штучній нозі.
  
  
  "Чорт забирай, саме час вам, дебіли, прокинутися від реальності. Де моя рука?"
  
  
  "Ти маєш на увазі свій гачок?"
  
  
  "Ні, моя механічна рука. Мене привезли сюди з механічною рукою. Де вона?"
  
  
  "Я знаю тільки про гачок".
  
  
  "Вони замінили мою руку на цей ідіотський гачок. Хто в наші дні носить гачок?"
  
  
  "Хтось, хто одягається як пірат Чорна Борода?" - спитав доктор Герлінг.
  
  
  "Не будь смішним. Отже, ти збираєшся взяти мене за руку, чи мені самому піти за нею?"
  
  
  "Боюсь, що у вашому нинішньому стані вас мають звільнити. Чи є у вас якісь родичі, яким я маю зателефонувати?"
  
  
  "Якби в мене були хоч якісь гідні родичі, ти думаєш, вони дозволили б мені гнити в цій пекельній дірі? А тепер покажи мені на мою руку!"
  
  
  "Я проводжу вас до вхідних дверей, де на вас чекатиме таксі. А поки ви повинні почекати тут".
  
  
  "Чорта з два", - сказав дядько Сем Біслі, беручи доктора Олдейса Герлінга за пухке горло і стискаючи.
  
  
  Доктор Герлінг чинив опір так люто, як тільки могла людина з такими м'якими м'язами і додатковою вагою, що, можна сказати, було зовсім не складно. Його кругле обличчя почервоніло, потім налилося яскраво-червоним, і саме в той момент, коли пурпур виступив на перший план, його руки з товстими пальцями перестали плескати по оборках на плетеній шиї дядька Сема Біслі, і він зісковзнув на підлогу.
  
  
  Дядько Сем Біслі розбив окуляри доктора Герлінга про його обличчя підбором своєї масивної сріблястої ноги, коли той вийшов у коридор і на волю.
  
  
  Ковилячи коридором у пошуках своєї відсутньої руки, він зупинився, щоб відчинити двері латунним ключем, який підібрав з лінолеуму поруч із тілом доктора Герлінга, що сіпалося.
  
  
  "Виходьте, виходьте, ким би ви не були, божевільні", - співав він, навмання відчиняючи двері по обидва боки коридору.
  
  
  Коли він підійшов до дверей з написом "Перселл", мешканець кімнати тільки-но повернув у його бік свої неоново-блакитні очі, тупо дивився на нього і не зробив жодного руху, щоб піти.
  
  
  "Ідіот", - прогарчав дядько Сем, прямуючи до наступних дверей.
  
  
  Не встиг РІМО УІЛЬЯМС вислизнути через бічні двері підвалу Фолкрофта, як з боку протоки Лонг-Айленд долинув шум швидкісних катерів, що наближалися. Він пірнув за кут і побачив, як вони мчать до хиткого причалу, піднімаючи брудні хвилі піни.
  
  
  Навіть із такої відстані його гострі очі могли розрізнити білі трафаретні літери DEA на їхніх чорних бойових костюмах.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Римо. "Хіба в мене сьогодні не буде перерви?"
  
  
  Відступаючи до вантажного люка, Римо вагався. Наразі не було часу перевозити золото. І в ту хвилину, коли Чіун пронюхає про це, він напевно впаде у вбивчу лють. Насправді, він, мабуть, був уже на півдорозі до цього.
  
  
  Римо знав, що йому доведеться прибрати Майстра синанджу, перш ніж Чіун почне розправлятися з агентами УБН праворуч і ліворуч. Але якщо він відмовиться від золота, УБН накинеться на нього.
  
  
  Римо стояв у тіні Фолкрофта, обертаючи своїми товстими зап'ястями, його обличчя спотворилося від збентеження.
  
  
  Якби тільки був якийсь спосіб змусити все це золото зникнути.
  
  
  МАЙСТЕР СІНАНДЖУ виявив доктора Алдейса Герлінга непритомний за незачиненими дверима.
  
  
  Він влетів у кімнату і не побачив жодних ознак присутності Бізлі. Це була катастрофа, але наближалася катастрофа гірша.
  
  
  Вгору і вниз коридорами інші двері були прочинені. Майстер Сінанджу перелітав від відчинених дверей до відчинених дверей, його серце шалено калатало.
  
  
  Джеремі Перселл був запечатаний за одним із цих дверей. Джеремі Персел, якого також називали "голландець". Він був учнем першого учня Чіуна, Нуїка Відступника. Голландець був єдиним білим, крім Римо, якому було показано секрети сонячного джерела синанджу. Він добре вчився. Але він був таким же злим, як і його Хазяїн, який був Чіуну племінником.
  
  
  Тричі раніше вони билися зі злим голландцем. У їх останній сутичці він убив дівчину Ма-Лі, з якою Римо мав намір одружитися. Римо вистежив голландця до його лігва і здійснив жахливу помсту. Коли все закінчилося, голландець виявився безпорадним, його розум був зруйнований. Не маючи розуму, він не пам'ятав синанджу і, отже, не становив загрози.
  
  
  Голландець мав і інші здібності, тонкі гіпнотичні, які робили його загрозою крім навичок, яким він навчився у Нуїч Ренегата. Руйнування його розуму також усунуло цю загрозу.
  
  
  І все-таки, гарячково розмірковував Чіун, бігаючи з кімнати до кімнати, в Сінанджу існувала легенда, яка пов'язувала голландця з мертвим білим нічним тигром, яким був Римо. Якби один помер, так говорила легенда, інший загинув би.
  
  
  Якщо голландець завдасть шкоди уандерингу Фолкрофту в його інфантильному стані, Римо спіткає таку саму долю.
  
  
  І якщо шляхи диявола і Римо перетнуться ще раз, безсумнівно, загинуть обидва. Бо Римо цілком може завершити помсту стільки років тому.
  
  
  Отже, Чіун переходив із кімнати до кімнати, його пергаментне обличчя спотворилося від занепокоєння. Він пом'якшав, коли він підійшов до дверей у кімнату голландця. Вона була відкрита, але Персел байдуже сидів усередині. Він дивився телевізор, не відриваючи очей від екрану, безпорадно обхопивши себе руками.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв там, мовчки дивлячись на нього. Мабуть, якась інтуїція або залишки старого навчання голландця синанджу вийшли на перший план, тому що Джеремі Персел повільно повернув своє бліде обличчя до відчинених дверей.
  
  
  Жахливе сяйво його неоново-блакитних очей було прикуто до Майстра Сінанджа. Голландець криво посміхнувся і висунув надто рожевий язик у невиразному глузуванні.
  
  
  Він захихотів, звук був настільки ж неприємним, як і божевільним.
  
  
  Майстер Сінанджу зачинив двері і, оскільки поблизу не було ключа, він відвів назад стиснутий кулак і направив його до замку. Двері застогнали від раптового удару, крихітне скляне віконце розлетілося вщент.
  
  
  Коли рука забралася, двері були так міцно прикріплені до рами, ніби її приварили до замку та зашморгу.
  
  
  Повернувшись, Майстер Сінанджу ковзнув коридором. Одна загроза була попереджена. Залишався ще Біслі, проблема набагато меншого масштабу. Його буде неважко знайти та перемогти.
  
  
  Потім через товсті стіни фортеці Фолкрофт долинув узгоджений рев моторних човнів і початок стрілянини.
  
  
  "Що це?" Пискнув Чіун. "Що це?"
  
  
  Підійшовши до вікна, він визирнув назовні з приголомшеними очима. Він побачив, що човни сходяться, як і раніше, і люди в чорному з гуркотливою зброєю зістрибують на берег в мул затоки.
  
  
  "Золото!" - скрикнув він і кинувся до сходів, як метелик на вогонь.
  
  
  Цього разу він не виявить милосердя до тих, хто так докучав йому.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Воєначальник Махут Фероз Анін був хитрою людиною. Усі це знали. За кілька днів до того, як ООН прибула до Стомика, він шахрайським шляхом піднявся від простого збуту зброї до контролю над нижнім Стомиком. Коли почали надходити постачання гуманітарної допомоги ООН, його різношерсті ополченці захопили продовольство, запасли небагато, а решту продали різним установам надання допомоги.
  
  
  Чим голоднішими ставали жителі Стомика, тим більше надходило безкоштовної їжі. Чим більше їжі доставлялося на берег, тим багатшим ставав воєначальник Анін.
  
  
  Дивно, як довго це тривало, перш ніж міжнародне співтовариство зауважило, що польовому командиру Махуту Ферозе Аніну вдалося стати непрямим отримувачем п'ятої частини всіх благодійних внесків до різних фондів допомоги Організації Об'єднаних Націй.
  
  
  Анін продемонстрував свою майстерність, граючи проти США. поза ЮНОСОМ та обох сторін у міжнародній пресі, поки всі не програли, і лише погонич Фероз Анін по-справжньому виграв.
  
  
  У перші дні після виходу ООН із США. він зміцнив свій контроль над сільською місцевістю, насаджуючи свою волю політичними вбивствами та моря голодом тих, хто його не підтримував.
  
  
  Він заслуговував на смерть. Вінстон Сміт був щасливий, як свиня в лайні, що саме він відправив його на звалище.
  
  
  Якби хлопець просто перестав розгойдуватися.
  
  
  Щойно Сміт зорієнтувався, він знайшов дорогу на віллу Аніна у французькому колоніальному стилі. Або на віллу його коханки, згідно з звітами розвідки.
  
  
  У Аніна справді була дружина. Вона жила в Канаді, куди Анін, ймовірно, відправив її, щоб убезпечити від своїх політичних ворогів. Щиро кажучи, вона була товстою, їй було за сорок, і вона жила за рахунок щедрого канадського посібника з безробіття, тоді як Анін із задоволенням трахкав величезну кількість коханок, які відкривалися йому, тому що він наповнював їх шлунки краденої, НЕ поставляється для допомоги їжею.
  
  
  Коли Вінстон Сміт зайняв снайперську позицію в кроні дерева баньянового, він побачив Аніна через освітлене вікно. Світлодіодний індикатор відстані показав, що він становить менше ста метрів. Здавалося, що це буде простіше.
  
  
  Анина голова з'явилася майже одразу.
  
  
  Сміт підняв БЕМ-зброю і прошепотів: "Озброї першого".
  
  
  "Гучніше", - зажадав пістолет.
  
  
  "Озброїти першого", - гаркнув Сміт у оглядовий мікрофон.
  
  
  "Озброїти першого", - відповіла зброя.
  
  
  Це дало йому п'ять хвилин. Достатньо часу для точного пострілу в голову.
  
  
  За винятком того, що Анін продовжував з'являтися та зникати з поля зору.
  
  
  Спочатку Сміт подумав, що він, мабуть, віджимається. Але в міру того, як Анін продовжував це робити, його обличчя потемніло, а піт поповз з його коричневого чола. Потім він почав рухатися швидше.
  
  
  Тоді Сміт зрозумів.
  
  
  "Чорт".
  
  
  Вінстон Сміт обговорював етичність стрілянини в людину, коли він робить дикий вчинок. Чи повинен він зачекати? Або йому слід притиснути Аніна, поки притискання було добрим?
  
  
  Поки він розмірковував, пістолет сам розрядив себе.
  
  
  "Будь ти проклятий", - сказав він.
  
  
  "Будь ти проклятий", - сказав пістолет BEM.
  
  
  Сміт сказав: "Зброї першого".
  
  
  "Рука один", - була відповідь.
  
  
  Він примостився до вікна і знову користувався нічним прицілом. Лазер видав би його. Який ідіот взагалі повинен був встановлювати лазерний цілепоказник і нічний приціл на те саме обладнання?
  
  
  Воєначальник Анін, здавалося, добігав кінця своєї вправи. Він зупинився, руки тремтіли, обличчя почервоніло, очі заплющилися.
  
  
  Жіночий крик задоволення пронизав вологе африканське нічне повітря.
  
  
  Це був ідеальний постріл у голову. Отже, Вінстон Сміт зробив це.
  
  
  Курок плавно натиснув на спуск. Він почув клацання, і пістолет сказав: "Вітаю. Ви вчинили ідеальне вбивство. Місія закінчена. Повертайтеся в зону захоплення, будь ласка".
  
  
  "Якого хрону", - випалив Сміт.
  
  
  "Якого хрону", - слухняно повторив БЕМ-пістолет.
  
  
  Сміт знову вистрілив.
  
  
  Пістолет сказав йому: "Зниження на посаді на дванадцять балів за непотрібну стрілянину. Будь ласка, поверніться до зони захоплення".
  
  
  "Чому ти не стріляєш?"
  
  
  "Протипожежне блокування включене", - повідомив пістолет.
  
  
  "Ну, скажи мені, як його знешкодити!"
  
  
  "Дивіться керівництво".
  
  
  "Моя дупа бовтається на гребаному дереві! У мене немає часу ні на яке посібник з козлячого траху!"
  
  
  Пістолет нічого не сказав, тому Вінстон ударив по ньому рукою.
  
  
  "Зброї першого".
  
  
  "Зброї першого".
  
  
  Він зробив пробний постріл по низько висить Місяцю. Нічого не трапилося.
  
  
  Витягаючи обойми одну за одною, він витяг патрони великим пальцем, піднісши їх до місячного світла. "З цими патронами все гаразд. Що за чорт!"
  
  
  Його крик почув воєначальник Махут Фероз Анін, який підійшов до вікна зовсім голий, якщо не брати до уваги снайперської гвинтівки Драгунова.
  
  
  Анін використовував це, щоб методично рубати гілки, що оточують сідало Сміта, на шматки.
  
  
  Сміт упав на землю і побіг, рятуючи своє життя, тихо, але часто лаючись.
  
  
  Громіздкий пістолет вилаявся у відповідь із доброзичливою гарячкістю.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Уейн Тардо мав рацію. Він був готовий до озброєних агентів податкового управління, добре озброєних торговців наркотиками – готовий до всього.
  
  
  Крім того, з чим він зіткнувся.
  
  
  Він пурхав ландшафтною територією санаторію Фолкрофт, як метелик-вампір. Обличчя люте, що верещать від люті, або агонії, або Бог знає від чого, воно рвонулося прямо на нього на чорно-жовтогарячих крилах.
  
  
  Він не був озброєний, тому Уейн Тардо вагався. Коливання було коротким та фатальним.
  
  
  Агенти DEA, які прикривали тил, це бачили. Те саме зробили агенти податкового управління, які стовпилися біля вікон Фолкрофта, стривожені ревом швидкісних катерів і бойовими кличами агентів DEA.
  
  
  Всі бачили одне й те саме, і ніхто не вірив своїм виряченим очам.
  
  
  Метелик-монарх із криком полетів на Вейна Тардо. Її лютий крик змусив агента DEA завмерти на півдорозі. Він підняв свій "Узі". Він почав опускати його у чергу. Він виглядав так, ніби рухався у сповільненій зйомці. Або, можливо, це була лише ілюзія, створена нестримною люттю істоти-метелика з лисою людською головою.
  
  
  Його величезні крила раптово розправилися, і з кінчиків, здавалося, виросли величезні жовті пташині пазурі. Він відірвався від землі з трепетом тканини, схожим на тріск вітрила човна на сильному вітрі.
  
  
  Здавалося, метелик пролетів над головою Уейна Тардо. Її тінь упала на паралізоване тіло агента DEA. Її величезні крила приховали його лише на мить, не більше.
  
  
  Але коли це минуло, Уейн Тардо пішов.
  
  
  Це було те, що сказали їм їхні повільні очі та мізки, коли глядачі побачили місце, де стояв Уейн Тардо. Метелик приземлився на невеликій відстані від плями і підняв свої крилаті руки перед іншими агентами DEA. Одна рука піднялася назад, як сценічний фокусник, що демонструє трюк з обманом.
  
  
  Там, куди вказував метелик з людською головою, почав з'являтися Уейн Тардо. Кінцівка за кінцівкою. Спочатку впала нога. Потім голова. Він підстрибнув і помчав до води.
  
  
  Безумовно, найгучніший звук пролунав, коли бочкоподібний тулуб Тардо шльопнувся на траву, викинувши фонтани крові з усіх п'яти обрубків.
  
  
  Метелик видав ще один крик, цього разу членороздільний. "Побачте долю тих, хто опоганює цю фортецю!"
  
  
  Спочатку агенти DEA не зовсім розуміли, що з цим робити. Вони стояли з широко розплющеними очима, прикуті до місця у своїх важких, заляпаних грязюкою черевиках.
  
  
  Двоє з них оговталися від шоку і, піднявши блискучі сталеві пістолети, зробили попередження.
  
  
  "DEA! Замри".
  
  
  Чоловік-метелик кинувся на них. Він мав померти прямо там. Агенти DEA мали достатньо часу, щоб розгадати його. Фактично двоє вже почали одночасно натискати на спускові гачки.
  
  
  Це стало дуже очевидним, коли жовті пазурі схопили їх за лікоть і розгорнули їхні руки так, щоб їхня зброя була звернена одна до одної. Блискучі дула зійшлися з брязкотом, який зварив їхній ніс до носа.
  
  
  Агенти стояли, моргаючи, очевидно, не відразу розуміючи, як вони опинилися в такому незручному становищі. Вони спробували прибрати свою зброю, але ті відмовилися розніматися, подібно до китайських наручників, які утримують два пальця разом.
  
  
  Зброя мала волосяні спускові гачки. Зусилля при спробі роз'єднати дула змусило їх вистрілити. Обидві зброї вибухнули в їхніх руках, внаслідок чого збройовий метал розлетівся в м'які органи та тендітні черепи.
  
  
  "Хто тепер кине виклик Майстру Сінанджу?" - скрикнув метелик чоловічим голосом.
  
  
  Як виявилось, ніхто. Решта агентів DEA поспішно відступили до своїх човнів і зіштовхнули їх.
  
  
  Зі свого боку, агенти податкового управління, що очіли, вирішили, що розсудливість - найкраща частина доблесті. Вони зачинили вікна, з яких висовувалися, не бажаючи приваблювати лють метелика, який, як вони тепер зрозуміли, був не плодом лоботомії мозку Джека Колдстада, а цілком реальною істотою, здатною завдавати неймовірної шкоди.
  
  
  "Великому Діку доведеться з цим розібратися", - каже одне вітрило тремтячим голосом.
  
  
  "Так, це робота для Великого Члена".
  
  
  "Мені шкода метелика, коли сюди приходить Великий Член".
  
  
  "Мені шкода нас, якщо цей метелик прилетить обшукувати будівлю у пошуках нових урядових агентів, яких можна покалічити".
  
  
  "Хтось має визирнути у вікно, щоб побачити, де це".
  
  
  Як виявилося, нікого не турбував цей конкретний обов'язок. Тож вони тягли соломинку.
  
  
  Агент, який витягнув коротку соломинку, осяяв себе хресним знаменням і поповз до найближчого вікна. Всі вони розпласталися на підлозі офісу, бо хто знав, але метелик міг пролетіти повз у пошуках нових жертв. Він висунув голову на підвіконня, як переляканий перископ.
  
  
  "Бачиш це?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Бачиш щось?"
  
  
  "Я бачу, що Управління боротьби з наркотиками вийшло на чисту воду".
  
  
  "Що вони роблять?"
  
  
  "Я думаю, вони намагаються врятувати якихось хлопців з човна, що тоне".
  
  
  "Метелик потопив човен?"
  
  
  "Не можу сказати".
  
  
  "Бачиш щось ще?"
  
  
  "Так", - сказав агент раптово збентеженим голосом. "Мені здається, я бачу Великого Діка, який проходить через ворота, одержимий бажанням провести аудит".
  
  
  З відкритих дверей лимонний голос вимагав: "Хто такий Великий Член?"
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС ЗУСТРІТИВ Майстри синанджу на вантажній платформі в підвал санаторію Фолкрофт.
  
  
  "Тобі обов'язково було робити це таким чином?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Мудре обличчя Чіуна зібралося зморшками, наче він стискав кулак. "Золото недоторканне. Вони не повинні його знайти. І чому ти не із золотом?"
  
  
  "Я перемістив це".
  
  
  "Неможливо! Не було часу".
  
  
  "Подивися сам".
  
  
  Майстер Сінанджу пролетів повз свого учня в сирий підвал, його ноги волочилися бетонною підлогою, поки він не дістався до дверей сховища. Вона була відкрита для будь-якого білого ока, яке траплялося під руку.
  
  
  Німі та інертні комп'ютери Імператора Сміта стояли у глибині простору. Від золота Сінанджу не залишилося й сліду. На підлозі не залишилося ні крупинки золота, скинутого необережними вантажниками.
  
  
  Чіун різко обернувся до свого учня. "Де золото?"
  
  
  "Я ж сказав тобі, я його пересунув".
  
  
  "Тоді чому ти не з переміщеним золотом, чи не охороняєш його ціною свого життя?"
  
  
  "Бо це безпечно".
  
  
  "Безпечно! Де безпечно? Де безпечно в цій країні божевілля і божевільних з бум-палками, гучними голосами і таксидермістами! Немає сейфу, крім як у Будинку Майстрів у селі моїх предків, які зараз закликають прокляття на мою стару голову, бо я довірив майбутнє тупому кругоокому білому!"
  
  
  "Повір мені", - сказав Римо.
  
  
  "Довіряй! Ти втратив золото. Моє золото".
  
  
  "Неправда. Дещо з цього було моїм. Дещо Сміта".
  
  
  "Більшість цього належала синанджу. Я зажадав сказати, де це знаходиться".
  
  
  "За однієї умови".
  
  
  "Шантажист!"
  
  
  "На мою думку, каструля називає чайник чорним".
  
  
  Чіун тупнув ногою у сандалі. Частина бетонної підлоги тріснула під його крихітними пальцями. "Говори!"
  
  
  "Обіцяєш?"
  
  
  "Ніколи!"
  
  
  "Добре, тобі просто доведеться довіритися мені".
  
  
  "Коли справа стосується золота, довіра неможлива".
  
  
  "Воно зникло, воно в безпеці, і ми можемо повернути його у будь-який час", - говорив Римо, поки Майстер Сінанджу пурхав по підвалу, вишукуючи затишні куточки, в яких могли б сховатися окремі зливки.
  
  
  "Це у стінах!" він переможно закричав.
  
  
  Римо схрестив свої худі руки. "Ні. Не в стінах".
  
  
  "Це поховано під цією підлогою".
  
  
  "Навіть не теплий", - сказав Римо.
  
  
  "Отже, це на даху".
  
  
  "Не було часу віднести все це до ліфта. Навіть якби воно було, трос обірвався б під усією вагою".
  
  
  "Тоді це зникло".
  
  
  Римо похитав головою. "Безпечний як мило", - сказав він.
  
  
  Чіун хмурить брови. "Наскільки мило безпечне?"
  
  
  "Знайди мене. Я щойно це придумав".
  
  
  Чіун підійшов до свого учня і глянув на нього холодними карими очима.
  
  
  "Не жартуй зі мною, безрідний".
  
  
  "Гей, якщо мені судилося колись стати Правлячим Господарем, хіба я не маю бути достатньо надійним, щоб розпоряджатися сільським золотом? Крім того, якщо про це знає лише одна людина, податкова служба не зможе тортурами витягнути це з тебе".
  
  
  "Дикі яки не змогли б вирвати у мене цю таємницю - якби я тільки знав це".
  
  
  Римо рішуче похитав головою. "Не можу так ризикувати. Вибач".
  
  
  "Але, Римо, - жалібно сказав Чіун, - якщо з тобою щось трапиться, таємниця золота піде в твою могилу".
  
  
  "Я думаю, вам краще подбати про те, щоб зі мною не трапилося нічого поганого", - сказав Римо, посміхаючись. "Це нагадало мені. Де Біслі?"
  
  
  "Я не знаю. Він втік. Але голландець під охороною. У пускаючого слини ідіота не вистачило розуму покинути свою камеру, коли вона була відкрита".
  
  
  "Що ж, сьогодні це один прорив. А як щодо Сміта?"
  
  
  "Я визволив його".
  
  
  "Тоді, я вважаю, справа Сміта спробувати покласти цьому кінець", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді ми залишимося тут, поки ці питання не будуть вирішені", - сказав Чіун, його очі підозріло обмацували підвал.
  
  
  "Ти говориш це тільки тому, що думаєш, що якщо продовжуватимеш винюхувати, то натрапиш на своє золото".
  
  
  "Це десь є".
  
  
  "Це безпечно. Це все, що вам потрібно знати", - сказав Римо, намагаючись придушити усмішку. Рідко траплялося, щоб він звертався до старого корейця.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Великий Дік Бралл направив свій чорний "Кадилак Ельдорадо" кольору оніксу через ворота Фолкрофта, як катафалк, який намагається наздогнати похоронну процесію. Він промчав дорогою і зупинився біля головного входу.
  
  
  Двері відкрилися. Чорний броган вийшов і вдарився об асфальт, як відбійний молоток.
  
  
  Дік Бралл вийшов і попрямував до вестибюлю. Там не було охорони, не було кому його зупинити. Не те щоб хтось наважився. Напружений погляд жорстких очей Діка Бралла зазвичай зупиняв звичайну людину на півдорозі. Бралл протупав через вестибюль, його ноги виразно віддавалися від стін. Куди б Дік Бралл не заходив, люди звертали на це увагу. Хоч би куди заходив Дік Бралл, це ставало його володінням.
  
  
  Вестибюль був просторим і порожнім, але гучні кроки Великого Діка Бралла заповнювали його так, ніби він був сорокафутовий на зріст.
  
  
  Його енергійні ноги понесли його до ліфта. Він ударив по кнопці. Ліфт, наче зляканий, відгукнувся без вагань. Сталеві двері роз'їхалися. Бралл ступив на борт. Він натиснув на кнопку другого поверху. Двері зачинилися.
  
  
  Ліфт підняв його вгору, і він вийшов, зупинившись. Коридор був порожній. Його крижані чорні очі ковзнули вліво та вправо. Вони зупинилися на простих дверях із написом "Доктор Гарольд У. Сміт, директор".
  
  
  Знявши кайданки, Дік Бралл кинувся до цих дверей. Гучний стукіт підборів його черевиків попередив усіх, хто знав цей жахливий звук, що прибув Великий Дік Бралл, Великий Дік Бралл був на місці. Великий Дік Бралл взяв на себе відповідальність.
  
  
  І диявол забери людину, яка бачила це інакше.
  
  
  АГЕНТ ФІЛІП ФЕЛПС буквально затремтів, почувши звук кроків за дверима офісу.
  
  
  "Тепер ти влип", - промимрив він Гарольду В. Сміту, який стояв з блідим обличчям і похмурий.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Хіба ти не чуєш цей звук? Це Дік Бралл".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Великий Дік Бралл. Хлопець, про якого ви щойно питали. Він найстрашніший помічник комісара у службі. Краще поправте свою краватку, поки він її не побачив".
  
  
  "Я не працюю у податковій службі", - сказав Сміт.
  
  
  "Тепер ти розумієш"
  
  
  "Чи несе Бралл відповідальність за це неподобство?"
  
  
  "Він той самий чоловік".
  
  
  "Тоді я поговорю з ним".
  
  
  "Це твоя дупа", - сказав агент Фелпс, коли двері відчинилися.
  
  
  Погляд Гарольда Сміта перемістився на двері, які вдарилися об стіну, де й зачинилися.
  
  
  У дверях стояв чоловік. Перше, що кидалося в очі, - це копиця мужнього чорного волосся, що закривала обличчя, схоже на грозову хмару. Це була особа, не створена для посмішки. Риси обличчя цієї людини пішли зовсім не на той бік. Можливо, він ніколи не посміхався за все своє доросле життя. Його лоб був насуплений, рот насуплений, очі жорсткі, чорні та байдужі.
  
  
  Великий Дік Бралл стояв у відчинених дверях, і його голова поверталася то в один, то в інший бік, як тарілка радіолокатора, його чорні очі відстежували кожне обличчя.
  
  
  "Доповідайте!" - прогримів він, його голос був такий же гучний, як і всі на вулиці.
  
  
  Клацнули підбори. "Агент Фелпс, сер".
  
  
  "Де Колдстад?"
  
  
  "У реабілітаційному центрі. Третій поверх, сер".
  
  
  "Що це був за шум, який я почув дорогою сюди".
  
  
  "Агенти УБН, сер".
  
  
  "Що з ними трапилося?"
  
  
  "Вони увірвалися на берег без попередження".
  
  
  "Ти маєш з ними справу?"
  
  
  "Ні, сер. Ми цього не робили".
  
  
  "Дуже шкода. DEA заборгувало IRS кілька скальпів. Хто це зробив?"
  
  
  Агент Фелпс вагався. Він проковтнув. "Це було..."
  
  
  "Покінчи з цим".
  
  
  "Це був метелик, містере Бралл".
  
  
  "Ми все це бачили, містере Бралле", - випалив інший агент.
  
  
  "Це було реально. Чесно", - додав третій.
  
  
  "Це вбило тих трьох агентів DEA, а решта втекла", - закінчив Фелпс.
  
  
  Голова Діка Бралла метнулася з боку в бік, його крижані чорні очі вп'ялися в обличчя кожного чоловіка. Один здригнувся і одвернувся. Інший схлипнув.
  
  
  Потім його погляд упав на безбарвні очі Гарольда В. Сміта.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?"
  
  
  Сміт підійшов і зупинився віч-на-віч із Діком Браллом. Їхні очі зустрілися і схрестилися, Бралл дивиться вгору, Сміт дивиться вниз.
  
  
  Гарольд Сміт був зріст рівно шість футів, але виглядав вище через свою подовжену статуру Ікабода Крейна.
  
  
  Коротко підстрижене чорне волосся Діка Бралла доходило Гарольду Сміту до нижніх ребер. Браллові довелося відступити на два кроки, щоб витримати холодний погляд Сміта.
  
  
  "Ти відповідальний за те, що тут сталося?" Вибагливо запитав Бралл.
  
  
  "Ні", - холодно сказав Сміт. "Ти такий".
  
  
  Почувши це, агенти податкового управління зойкнули.
  
  
  "Ти не можеш так із ним розмовляти. Він Дік Бралл".
  
  
  "Мене не хвилює, чи він президент Сполучених Штатів", - сказав Сміт, не відводячи погляду. "Це обурення – його відповідальність".
  
  
  "Поцілуй мене в дупу", - заволав Дік Бралл.
  
  
  "Я не удостоюю це відповіддю".
  
  
  "Тоді дай відповідь на це. Де золото?"
  
  
  Втрутився агент. "У підвалі, сер".
  
  
  "Заткнися нахуй! Я не з тобою розмовляв. Я розмовляв з цим брехливим мішком лайна".
  
  
  Аристократичне обличчя Гарольда Сміта стало тліючо-малиновим. Його манірний рот стиснувся в безкровну лінію, поки він не став схожим на кольоровий негатив нещасного клоуна.
  
  
  "Чому б тобі самій не подивитися?" в'їдливо сказав він.
  
  
  "Давайте все зробимо це". Бралл подивився на руки Сміта, які тремтіли від люті. "Чому ця людина не в кайданах?"
  
  
  "Ми думали, що він був паралізований".
  
  
  "Приведи його з нами. Я хочу побачити вираз його похмурої фізіономії, коли ми засунемо його брехливий ніс у золото".
  
  
  Сильні руки схопили Гарольда Сміта за руки. Сміт струсив їх зі словами: "Я можу ходити самостійно".
  
  
  "Це те, чого ми боїмося. Що ти спробуєш вийти з-під юрисдикції Податкового управління. Ходімо, Сміт".
  
  
  Гарольд Сміт дозволив супроводити себе до ліфта. Він та інші агенти стовпилися на борту. Двері зачинилися. Ліфт почав опускатися.
  
  
  Сміт, насупившись, озирнувся. "Де Бралл?"
  
  
  "Тут, поряд з тобою", - прогарчав голос звідкись із натовпу коричневих та сірих костюмів.
  
  
  Сміт глянув униз. Щетинисте волосся Діка Бралла плавало в районі його ліктя, як волохата медуза.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав він.
  
  
  Поїздка в ліфті була однією з найдовший на пам'яті Гарольда Сміта. Він запитував, як би він пояснив, що знаходилося в підвалі. Потім, згадавши, що Майстер Сінанджу ховається десь на території, він запитав, чи доведеться йому це робити.
  
  
  "СЛУХАЙТЕ!" - вигукнув Майстер Сінанджу. "Сміт іде!"
  
  
  Римо прислухався до слонячого тупоту ніг поверх гуду ліфта, що відкриваються поверхом вище і запитав: "Сміт? Звідки ти можеш знати?"
  
  
  "Скрип його коліна".
  
  
  Римо зосередився на власному слуху. У Гарольда Сміта було хворе на артрит коліно, яке рипіло при ходьбі. Цей звук у Римо став асоціюватись із директором the CURE.
  
  
  Крізь тупіт безлічі ніг було чути знайомий скрип, але тільки тому, що чутливий слух Римо, навченого синанджу, дозволив йому виділити його із загального галасу.
  
  
  "Все вірно, це Сміт", - промимрив він.
  
  
  "Він ходить примусово. Давайте звільнимо його".
  
  
  "Давайте відійдемо на другий план. Ми наслідуємо приклад Сміта".
  
  
  Вони відступили в глибоку тінь далеко в задній частині підвалу і чекали, нерухомі та уважні.
  
  
  ГАРОЛЬД СМІТ затамував подих, коли його ввели у тьмяно освітлений підвал. Коли засвітилося світло, вони повели його вниз сходами і похилою підлогою в пофарбоване в білий колір бетонне сховище, яке було найбільш непорушним секретом Кюре.
  
  
  Коли Сміт наблизився, він побачив, що двері відчинені. Незважаючи на те, що він був готовий, його серце підстрибнуло, як у хижої риби, а сплеск шлункової кислоти обпік стравохід.
  
  
  В іншому Сміт відчував себе спокійно. Це здивувало його. Можливо, він все ще був приголомшений шоком від цих блискавичних подій.
  
  
  Великий Дік Бралл підійшов до дверей і взявся за неї однією мускулистою рукою. "Як, - спитав він, - ви це пояснюєте?"
  
  
  Двері відчинилися.
  
  
  "Пояснити що?" Сказав Сміт.
  
  
  Агенти ахнули. Бралл розвернувся на своїх ліфтах. Він виявив, що дивиться у слабко освітлений інтер'єр бетонного сховища.
  
  
  Позаду стояв ряд мейнфреймів із нерухомими котушками стрічки. По обидва боки стояли серверні системи меншого розміру з масивом хробаків.
  
  
  Але золота не було. Жодного зливка.
  
  
  Великий Дік Бралл повернувся до Гарольда Сміта. "Де чортове золото, про яке мені говорили?" він заревів.
  
  
  Сміт зустрів погляд Бралла своїм власним крижаним поглядом і нічого не сказав.
  
  
  Бралл накинувся на своїх агентів. Вони здригнулися. "Де золото, яке ви, придурки, мені обіцяли? Мені обіцяли золото. Груди злитків. Де це чортове золото?"
  
  
  Агент Фелпс заготував відповідь. "Ми не знаємо, містере Бралл. Це було тут менше години тому".
  
  
  "Ти обіцяв мені гору гребаного золота".
  
  
  "Це те, що ми знайшли. Це було складено до стелі. Там, мабуть, була тонна золота".
  
  
  "Дві тонни", - послужливо втрутився інший агент.
  
  
  "Ви не перевезете тонну гребаного золота гребаним вилковим навантажувачем", - заволав Бралл. "Ви перевезете її за допомогою крана, команди чоловіків та вантажівки для навантаження. Великої вантажівки. Хто забрав моє гребане золото?"
  
  
  "Очевидно, що золота немає", - спокійно сказав Гарольд У. Сміт.
  
  
  Стиснувши кулаки, Великий Дік Бралл підійшов до Гарольда Сміта і спробував височіти над ним. Він підвівся навшпиньки, витягнув шию з-за накрохмаленого комірця сорочки, і вени на його обличчі і горлі здулися великими і синіми, тоді як білки його очей, здавалося, вибухнули від кровоносних судин, що лопнули. Він виглядав як нарив, готовий луснути під тиском.
  
  
  "Не бреши мені, ти, самовдоволений тугодум!" – закричав він.
  
  
  "Як ви можете ясно бачити, у цьому сховищі не було золота".
  
  
  "Скажи це ще раз, я викликаю тебе".
  
  
  "Я сказав, - наполягав Гарольд Сміт ламким, але стриманим тоном, - що в цьому сховищі немає золота. Ні сьогодні, ні вчора, ні будь-коли. Фолкрофт - приватна лікарня. І я глибоко обурений припущенням, що це центр незаконної діяльності". .
  
  
  Агенти податкового управління із приголомшеними особами спостерігали, як Гарольд Сміт стояв на своєму. У їхніх очах з'явився блиск замилування. Вони ніколи не бачили, щоб хтось протистояв своєму босу та наполягав на своєму. Більшість людей перетворилося на купу тремтячого желе під жорстким випромінюванням особистості Великого Діка Брюлла.
  
  
  "Ти чортів брехун". Не відриваючи очей від застиглого обличчя Сміта, Бралл заговорив куточком рота. "Скільки б ти сказав золота?"
  
  
  "Запросто кілька мільйонів доларів", - сказав Фелпс.
  
  
  "Відмінно. Чудово. Якщо припустити, що два мільйони зберігаються тут мінімум п'ять років, з них не звітують та не сплачуються податки, то у нас належить 1,4 мільйона доларів податків, включаючи відсотки та штрафи".
  
  
  "Ваша математика помилкова", - сказав Сміт. "Це було б 1,3 мільйони".
  
  
  "Отже, ви визнаєте наявність золота?"
  
  
  "Ні. І ви повинні робити золото, щоб стягувати з нього податки".
  
  
  "У мене будуть свідчення під присягою від цих чудових, чесних агентів податкового управління, що вони бачили золото".
  
  
  "Вони також бачили, як гігантський метелик розчленував трьох агентів DEA", - парирував Сміт.
  
  
  "Ми не згадуватимемо цю частину", - швидко сказав Бралл.
  
  
  "Але я обов'язково подам на це до податкового суду", - сказав Сміт.
  
  
  Лодочки Великого Діка Бралла почали тремтіти від напруги, з якою він утримував своє тіло бантама на бетоні. Він посилив лють свого погляду до максимальної інтенсивності. Гарольд Сміт зустрів його з холодною впевненістю, яка б пробрала білого ведмедя до кісток.
  
  
  Це було протистояння, чисте та невигадливе. Поступово Великий Дік Бралл опустився до свого нормального зросту.
  
  
  "Поясніть ці комп'ютери".
  
  
  "Фолкрофт раніше був центром соціологічних досліджень. Комп'ютери залишилися відтоді".
  
  
  "Нісенітниця собача! Це мейнфрейми IDC. Таке дороге обладнання не законсервують! Ним можна користуватися або його можна продати".
  
  
  "У тебе є своя відповідь".
  
  
  "Ні, у мене немає своєї гребаної відповіді. У мене немає нічого схожого на відповідь. Ти брудний, Сміт. Це місце брудне". Бралл тицьнув тупим пальцем у непохитне обличчя Сміта. "Я не знаю, що це за бруд, але я збираюся знайти його, підмісти і змусити тебе з'їсти. Це обіцянка".
  
  
  "Удачі", - сказав Сміт без емоцій.
  
  
  "Ти знаєш, що я можу з тобою зробити?"
  
  
  "Ви вже зробили це", - з гіркотою сказав Сміт. "Ви увірвалися на моє робоче місце, засмутили роботу моїх співробітників, деяким погрожували, інших звільнили, і ви готуєтеся до деінституціоналізації пацієнтів, про яких ви нічого не знаєте".
  
  
  "Фолкрофт належить службі. І твоя дупа належить службі. Поки ми не розберемося з цим, ти прикутий до цієї будівлі під адміністративним арештом".
  
  
  "Я не вірю, що у вас є законні повноваження робити це".
  
  
  "У мене є влада кинути твою худу дупу в федеральну в'язницю в Денбері, якщо ти посмієш ступити за межі цієї території".
  
  
  "Отже, я залишаюся під домашнім арештом?"
  
  
  "Ти страшенно правий. Ти збираєшся керувати цим закладом під моїм безпосереднім керівництвом. Давай подивимося, скільки часу знадобиться, щоб виявилася справжня природа Фолкрофта".
  
  
  "Я приймаю ваш виклик", - тонко промовив Гарольд У. Сміт.
  
  
  Коли вони вели його вгору сходами, вони почули віддалений барабанний бій.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  "Що це?" - Вимагав відповіді Великий Член Бралл.
  
  
  "Ми не знаємо", - сказав агент Фелпс. "Але ми чуємо це час від часу відколи ми вступили у володіння".
  
  
  "Ти. Сміт. Що це за звук?"
  
  
  "Поняття не маю", - чесно зізнався Гарольд У. Сміт, гадаючи, що ж, чорт забирай, могло видавати цей звук. Він здався йому невиразно знайомим, але він, хоч убий, не міг згадати, що це.
  
  
  "Ти теж чув цей барабанний бій?" Запитав Римо Чіуна після того, як агенти податкового управління та Гарольд Сміт перестали підніматися сходами підвалу.
  
  
  "Так".
  
  
  "Звучить знайомо тобі?"
  
  
  Очі Чіуна перетворилися на зморшки, схожі на лезо ножа, на зморщеному обличчі. "Так, але я не можу згадати, де я чув цей дивний звук".
  
  
  Вони й далі слухали. Незабаром звуки стихли, ніби хтось бив у барабан – якщо це був барабан – йшов дуже довгим коридором.
  
  
  Вони вийшли з тіні. "Для Сміта краще не стає", - сказав Римо.
  
  
  "Він дорівнює цьому крикливому таргану".
  
  
  "Можливо, віч-на-віч, але цей маленький краснолицьий придурок представляє податкову службу. І вони безперечно схиблені на Сміті".
  
  
  Чіун глузливо пирхнув. "Вони не підозрюють, з ким мають справу. Імператор Сміт управляє могутніми арміями, шпигунами, яких не порахувати, і величезними багатствами, що перевершують багатства фараонів".
  
  
  "Ні до чого з цього він не може торкнутися прямо зараз. Послухайте, його комп'ютери вийшли з ладу назавжди, він не може зв'язатися з президентом, і Податкове управління жорстко на нього тисне. Давайте подивимося правді у вічі. ЛІКУВАННЯ закінчено".
  
  
  "Все закінчиться, коли Сміт повідомить мене, що все закінчено. Доти ми продовжуємо боротися".
  
  
  "Чудово. Ти продовжуєш боротися. Мені потрібно виконати одне доручення".
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  Римо задер футболку і постукав пальцем за листом, заткнутим за пояс. "Я виніс це з кабінету Сміта, коли ніхто не бачив. Це той безглуздий лист, який він вважав таким важливим. Я мушу відправити це поштою".
  
  
  "Почекай", - сказав Чіун, піднімаючи довгий ніготь.
  
  
  Погляд Римо метнувся до нігтя і надто пізно повернувся до пояса. Він так і не відчув, як лист зник, настільки вміло Чіун прибрав його.
  
  
  "Ти не єдиний, хто може змусити речі зникнути", - сухо сказав Чіун.
  
  
  "Що це за звернення - FPO та номер?"
  
  
  "Означає поштове відділення флоту. Хлопець, мабуть, служить на флоті".
  
  
  Майстер Сінанджу підніс листа до слабких 25-ватних лампочок і невдоволено насупився.
  
  
  "Читати чужу пошту - поганий тон", - зауважив Римо.
  
  
  "Нерозумно відправляти лист, зміст якого невідомий, на випадок, якщо він містить новини, які можуть нашкодити відправнику".
  
  
  І Майстер Сінанджу подув на клапан один раз, потім просунув ніготь усередину. Клапан відчинився, не розірвавшись. Він витяг листа. Римо стовпився довкола, щоб теж прочитати його.
  
  
  Дорогий племінник,
  
  
  Вітаю. Цього року виповнюється двадцять один рік. Тепер ви готові зайняти своє місце у світі і більше не потребуєте і не повинні отримувати від мене ніякої подальшої допомоги, чи то фінансової чи духовної. Будь ласка, прийміть мої щирі добрі побажання щодо вашого майбутнього і ні в якому разі не повертайтеся, щоб відвідати місце, де ви виросли.
  
  
  З повагою, дядько Гарольд
  
  
  "Гарний хлопець", - сказав Римо. "Він щойно сказав своєму племіннику, щоб він відвалив назавжди".
  
  
  "Це його право", - сказав Чіун.
  
  
  "Що ж", - сказав Римо. "Нас це не стосується. Це сімейні проблеми. Я відправлю листа, і ми зможемо забути про це. Чіун повернув лист і конверт і сказав, презирливо пирхнувши: "Білі не цінують сімейних зв'язків".
  
  
  Римо взяв листа, дивився на нього і спитав: "Хіба ви не збираєтеся запечатати його?"
  
  
  "Ти листоноша. Це твоє завдання". "Що ти збираєшся робити?"
  
  
  "Знайди Біслі!"
  
  
  Нахмурившись, Римо запечатав листа мовою. Воно було таким гірким на смак, що він сплюнув, а в роті пересохло. І коли він згадав, хто, мабуть, лизнув клапоть у першу чергу, він сплюнув ще двічі для більшої переконливості.
  
  
  Римо вислизнув із підвалу і попрямував до цегляної стіни, яка оточувала територію Фолкрофта з трьох боків. Він одним стрибком перемахнув через паркан, приземлився на іншому боці і подався шукати свою машину.
  
  
  Він знайшов його на дорозі зі знаком конфіскації податкової служби, прикріпленим під склоочисником, з жовтим черевиком з Денвера, що знерухомлює праву передню шину.
  
  
  Опустившись навколішки, Римо взявся за захоплений механізм і почав відривати окремі деталі. Вони хрумтіли під його сильними пальцями, доки шина не була звільнена. Потім він, насвистуючи, поїхав.
  
  
  Діставшись міста, Римо двадцять хвилин простояв у черзі в поштовому відділенні Рай, чекаючи відправки листа племіннику Гарольда Сміта, Уїнстону.
  
  
  Службовець пошти сказав: "Вам знадобиться конверт експрес-доставки та рахунок за авіапереліт. Ви можете заповнити їх там, на стійці".
  
  
  "Я щойно простояв у черзі двадцять довбаних хвилин", - запротестував Римо.
  
  
  "Припускається, що ти маєш сплатити рахунок за повітря, перш ніж стати в чергу".
  
  
  "Де це сказано?"
  
  
  "Ніде. Передбачається, що ти маєш знати ці речі".
  
  
  Бурмівши, Римо вийшов із черги, опустив конверт у картонну поштову скриньку, запечатав його та заповнив рахунок за авіапереліт. Простоявши ще десять хвилин у черзі, той же клерк узяв картонний конверт, зважив його і сказав: "Вісім сімдесят п'ять, будь ласка".
  
  
  Римо порився в кишенях і знайшов лише зім'яту п'ятидоларову купюру і стару п'ятицентову монету у вигляді буйволового голови.
  
  
  "Взяти кредитну картку?" спитав він.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Чорт".
  
  
  Вийшовши надвір, Римо помітив офіс Western Union через дорогу і зайшов. "Ви приймаєте основні кредитні картки?" він спитав клерка.
  
  
  "Навіть незначні".
  
  
  "Я хочу надіслати телеграму".
  
  
  Клерк передав бланк і Римо дозволили перенести текст листа Гарольда Сміта на бланк, не виходячи з черги. Закінчивши, клерк обробив телеграму, пропустив його кредитну картку через платіжний автомат і повернув картку назад із квитанцією та доброзичливим "Спасибі".
  
  
  "Приємно мати справу з приватним підприємством", - сказав Римо, виходячи на світ.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Вони чекали на Вінстона Сміта в зоні евакуації. Три члени шостої команди "МОРСЬКИХ котиків", споряджені для "ведмедя", присіли навпочіпки над двома викинутими на берег бостонськими китобоями.
  
  
  Йому помахала темна рука. "Привіт, Переможець!"
  
  
  "Пішов ти", - прогарчав Сміт.
  
  
  Пістолет відбивав його почуття.
  
  
  Навколо нього зібралися шестеро. "Гей, ми чули, ти притис хлопця".
  
  
  "Він не мертвий", - відрізав Сміт.
  
  
  "Можливо, наступного разу вони дадуть тобі бойові патрони. Ха".
  
  
  "Пішов ти", - сказав він за секунду до пострілу.
  
  
  "Де старпом?" Запитав Сміт.
  
  
  "Повертаюся на підводний човен".
  
  
  "Ви, хлопці, були на борту під час поїздки?"
  
  
  Сяючі посмішки пронизували темряву. "Весь час. Ми спостерігали за ходом місії з камери спостереження".
  
  
  "Яка камера зброї?"
  
  
  "Лазер, глухий кут. Це був не лазер. Ти повинен був це знати. Який ідіот вставляє лазер у боєприпаси, вже оснащені нічним прицілом?"
  
  
  "Чорт".
  
  
  "Це інша справа. Ти маєш стежити за своєю мовою. Усі види охайних адміралів будуть дивитися твої записи. Не хочу ставити їх у незручне становище перед шпигунами".
  
  
  "Гей, Вінстон, як ти ставишся до того, щоб притиснути мету, коли він трахкає свою найкращу дівчину?"
  
  
  "Совість тебе ще не турбує?"
  
  
  "Просто заткніть усіх", - гаркнув Сміт. "Заткніться".
  
  
  "Людина, схоже, трохи не в собі", - промовив чийсь голос. Вони повернулися на "Дартер" на китобоях.
  
  
  Старпом був там, щоб привітати його, коли Вінстон Сміт спускався трапом до управління.
  
  
  "Сер, я..."
  
  
  "Ні слова, Сміт. Не перед командою".
  
  
  Їх супроводжували в крихітну кімнату для підбиття підсумків. Решту з шостої команди змусили чекати зовні.
  
  
  "Ви виконали чудову роботу", - почав старпом. "Ви довели, що місія здійсненна і пістолет BEM виправдовує очікування".
  
  
  "Прошу вибачення, сер, але виконання місії по-справжньому довело б те саме. І набагато задовільніше, сер".
  
  
  "Цього не було у профілі місії. У всякому разі, не цього разу".
  
  
  "Сер, Шоста починає втомлюватися від усіх цих місій із сухим вогнем. Ми найкраще, що може запропонувати флот. Ми можемо виконати цю роботу. Чому нас не посилають за поганими хлопцями по-справжньому?"
  
  
  "JCS хотіла, щоб усе було саме так".
  
  
  "Дозвольте говорити відверто, сер?"
  
  
  "Ні. Тепер віднеси свій BEM назад у каюту і уважно ознайомся з ним. Наступного разу може бути по-справжньому".
  
  
  Вінстон Сміт віддав честь і увірвався назад у свою кабінку. Він проігнорував хлопки по спині своїх товаришів по команді, коли вони пішли за ним тісними підземними переходами. Він зачинив двері перед їхніми сміливими обличчями.
  
  
  "Флот - відстій", - з гіркотою сказав він у тісноті своєї комірчини.
  
  
  Через дві години хтось постукав у двері і сказав: "У мене тобі морський грам, Сміт".
  
  
  "Засунь це в дупу тому, кому не все одно".
  
  
  "Це буде тут, якщо ти цього захочеш".
  
  
  Вінстон Сміт перекинувся на своєму ліжку, і коли сон не прийшов, він підвівся і приніс морський грам.
  
  
  Він розгорнув його та прочитав текст.
  
  
  Дорогий племінник,
  
  
  Вітаю. Цього року виповнюється двадцять один рік. Тепер ви готові зайняти своє місце у світі і більше не потребуєте і не повинні отримувати від мене ніякої подальшої допомоги, чи то фінансової чи духовної. Будь ласка, прийміть мої щирі добрі побажання щодо вашого майбутнього і ні в якому разі не повертайтеся, щоб відвідати місце, де ви виросли.
  
  
  З повагою, дядько Гарольд
  
  
  Очі Уінстона Сміта розширилися, потім стали шокованими, потім гарячими.
  
  
  Його пальці тремтіли, і кабель тремтів між ними.
  
  
  "Блядь", - тихо сказав він. "Блядь, блядь, блядь".
  
  
  На цей раз пістолет нічого не сказав. Говорити не було чого. Тепер він був зовсім один у цьому світі.
  
  
  Відкинувшись на спинку ліжка і втупившись у нікуди, Вінстон Сміт ставив питання, чому його покинув єдиний родич, що залишився в живих.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Дорогою на третій поверх Великий Дік Бралл почав вигукувати накази.
  
  
  “Я хочу, щоб на це місце накрили кришку. Жодної преси, жодних сторонніх, жодних особистих відпусток. Ми всі залишимося тут, поки хтось не розколеться, і це буду не я”.
  
  
  "Я хотів би подзвонити своїй дружині", - сказав Гарольд Сміт без тіні занепокоєння, яке він відчував.
  
  
  "Не турбуйся".
  
  
  "Вона, мабуть, уже чекає на мене додому".
  
  
  "Якщо вона не сумувала за тобою вчора, то не сумуватиме і сьогодні".
  
  
  "Я протестую проти такого звернення".
  
  
  "Протестуй скільки хочеш, нероба. Ти ні хрону не можеш з цим вдіяти". Бралл зробив паузу. "Якщо тільки ти не хочеш зізнатися у податковому шахрайстві тут і зараз".
  
  
  "Я не винен у податковому шахрайстві".
  
  
  "Вчини як знаєш. Я відмовляю тобі в привілеях дзвонити..."
  
  
  Двері ліфта з дзижчанням роз'їхалися, і Гарольд Сміт вийшов, лінзи його окулярів без оправи почали запітніти. Ніхто не помітив цього, коли вони йшли коридором щільною групою, а на ногах агентів податкової служби були татуювання в унісон.
  
  
  "До речі, - додав Великий Дік Бралл, - у вашому випадку ми застосували правило ста відсотків".
  
  
  Сміт зупинився, обернувся. "Прошу вибачення?"
  
  
  "Ми конфіскуємо ваші особисті активи, а також місце вашого бізнесу. Це означає вашу машину, ваш будинок і все, що в ньому знаходиться. Операція має початися, - він подивився на годинник, - просто зараз".
  
  
  "Ти не можеш цього зробити".
  
  
  "Я можу скасувати це, якщо тобі є що мені сказати".
  
  
  Сміт стиснув губи так, що вони майже зникли. Його окуляри тепер повністю запітніли. Проте холодні сірі очі Сміта, здавалося, свердлили крізь конденсат, як ненависні агати.
  
  
  Великий Дік Бралл випадково помітив Timex на тонкому зап'ясті Сміта і сказав: "У тебе гарний годинник".
  
  
  "Дякую", - ледь чутно сказав Сміт.
  
  
  "Тож виглядає дорого".
  
  
  "Це не так. Просто відмінної якості".
  
  
  Бралл простяг руку, кажучи: "Віддай це".
  
  
  "Ти не можеш бути серйозним".
  
  
  "Я сказав: "Віддай це". Краватка та застібку теж".
  
  
  "Це шкільна краватка".
  
  
  "Коли я сказав, що ми конфіскуємо ваші речі, я мав на увазі саме це. Не зупиняйтеся на годиннику та краватці. Зніміть пальто та взуття".
  
  
  "Це обурливо. Я законний платник податків".
  
  
  "Ні, ти той, кого нам подобається називати "викруткою". Я і є "викрутка". Це твоє обручку?"
  
  
  "Звичайно, це так".
  
  
  "Золото?"
  
  
  Сміт нічого не сказав.
  
  
  Великий Дік Бралл похмуро посміхнувся і сказав: "Розкошеливайся".
  
  
  Тепер Гарольд Сміт тремтів. Він виглядав як чоловік на заході сонця життя, посивівши від старості, схудлий через мізерного апетиту своїх років. Його очі зникли за парою, що виходить з кожної пори і затуманює лінзи. Він не зробив жодного руху, щоб зняти пальто, годинник або обручку.
  
  
  "Ти приймеш моє обручку тільки через мій труп", - сказав він голосом таким же тонким, як і його худорляве тіло.
  
  
  Що б сказав Великий Дік Бралл, ніхто ніколи не знав. Десь близько пролунав барабанний бій.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  "Ну ось, знову починається", - простогнав агент Фелпс.
  
  
  "Хто це робить?" - спитав Бралл у Сміта.
  
  
  "Якби я знав, я б негайно поклав цьому кінець".
  
  
  Звук, здавалося, долинав з-за рогу, тому Дік Бралл сказав: "Слідуйте за мною".
  
  
  Вони йшли за барабанним боєм за звуком, а не зором. Ніщо в коридорі, здавалося, не було джерелом звуку.
  
  
  Барабанний бій привів їх до дверей лікарняної палати. Два агенти дістали елітні пістолети "Дельта" і надіслали патрони до патронників. Вони зайняли позиції з обох боків від дверей. По кивку Бралла один відчинив двері, коли інший увійшов, тримаючи пістолет перед собою двома руками. Інший увірвався прямо за ним.
  
  
  "Стояти!" – кричали вони на відстані такту один від одного.
  
  
  "О, Боже", - сказав один.
  
  
  Іншого почало нудити.
  
  
  Дік Бралл закричав: "Що це? Ти загнав його в куток?"
  
  
  Голос здригнувся: "Містер Бралл, вам краще побачити це самому".
  
  
  Бралл вагався. Тоді Гарольд Сміт вирвався на волю і вдерся до кімнати. Бралл зібрався з духом і пішов за ним на крок позаду.
  
  
  Низький, здавлений звук походив від Гарольда У. Сміта.
  
  
  За ним Великий Дік Бралл підстрибував на підборах, намагаючись розгледіти через високу, довготелесу постать Сміта. "Що це? Я не бачу. Відійди убік, щоб я міг бачити".
  
  
  Гарольд Сміт підкорився.
  
  
  Великий Дік Бралл уважно оглянув кімнату. Його погляд був прикутий до тремтячих сталевих пальців Дельти Еліти в руках двох агентів податкового управління. Вони вказували на лікарняне ліжко. На ліжку лежав спеціальний агент податкового управління Джек Колдстад.
  
  
  Колдстад чухався. Виглядало так, ніби він чухався більше години. Кінчики його пальців були закривавлені, а той бік обличчя, що свербіла, був свіжою раною. З нього сочилася кров, як із губки. Тим не менш, він продовжував свербіти від сверблячки, яку його нігті, мабуть, давним-давно подолали.
  
  
  "Що з ним не так?" Прохрипів Бралл.
  
  
  "Розгальмованість у поєднанні з наполегливістю", - сказав Гарольд Сміт. "Я впізнаю симптоми".
  
  
  "Змусіть його зупинитися, чорт забирай! Хто-небудь, змусіть його зупинитися. Мене нудить від одного погляду на нього".
  
  
  Гарольд Сміт підійшов і взяв праву руку Джека Колдстада, що неспокійно чухається, за зап'ястя. Йому довелося використати обидві руки, бо це був єдиний спосіб змусити чоловіка перестати чухати обличчя. Коли пальці розтулилися, вони побачили щось схоже на пульсуючий пухир на закривавленій щоці. Він рухався, шукаючи щось, як червоний слиз. Через мить вони зрозуміли, що дивляться на язик Джека Колдстада, видимий через рану, яку він викопав на власному обличчі.
  
  
  Великий Дік Бралл вискочив із лікарняної палати, притискаючи руку до рота. Між його пальцями виступило водянисте блювання, а шматки його обіду почали відскакувати від його начищених черевиків.
  
  
  Коли прийшов лікар, Великий Дік Бралл зажадав зривається голосом: "Чому ця людина не була під постійним наглядом?"
  
  
  "Бо хтось звільнив половину санітарів", - сказали йому.
  
  
  "Який ідіот це зробив?" Бралл заревів.
  
  
  Зі свого лікарняного ліжка Джек Колдстад підняв слабку руку.
  
  
  Лікар швидко пристебнув його разом із іншим, щоб пацієнт не поранився ще більше.
  
  
  Місіс ГАРОЛЬД В. СМІТ задумалася, чи не подзвонити їй у санаторій Фолкрофт.
  
  
  Зазвичай вона б не вагалася. Зазвичай вона слухняно дзвонила, якщо її все більше розсіяний чоловік не дзвонив їй. Зазвичай Гарольд дуже добре ставився до дзвінків, якщо збирався запізнитися. Іноді він залишався на роботі на ніч. Останнім часом він часто впадав у цю звичку. Вона почала запитувати, чи Гарольд виявляв непрофесійний інтерес до своєї секретарки.
  
  
  Як наслідок, місіс Сміт, яка відгукувалася на ім'я Мод, але яку чоловік ласкаво називав Ірмою, почала відчувати, що нею нехтують.
  
  
  Тому, коли її Гарольд – він ніколи не був Гаррі чи Халонсом – знову забув подзвонити їй, вона вирішила дозволити йому зайнятися цим свого часу.
  
  
  Але це було на день пізніше, і дзвінка не було. Це було надто. Не те, щоб цього не траплялося раніше. Це траплялося. Але місіс Сміт починала почуватися само собою зрозумілою. І ще один ретельно приготований м'ясний рулет застигав у холодильнику, недоторканий.
  
  
  Місіс Сміт ходила по вітальні, роздивляючись бежевий телефон ephone, розмірковуючи, чи варто їй зателефонувати Гарольді чи стояти на своєму, поки він не згадає зателефонувати їй, коли пролунав дуже гучний стукіт у двері.
  
  
  Місіс Сміт пішла відчиняти. Не встигли двері відчинитися, як у них ввалилися кілька білоплечих чоловіків в акуратних костюмах і сірих краватках.
  
  
  "Місіс Гарольд В. Сміт?" - зажадав один із них грубим голосом.
  
  
  "Так. Що це?"
  
  
  "Агенти податкової служби. Ми вилучаємо це майно в рахунок погашення заборгованості з федеральних податків". Він простягнув документ офіційного вигляду.
  
  
  Місіс Сміт спробувала урізати чоловіків. "Боюсь, ви помилилися будинком. Мій Гарольд завжди сплачував податки".
  
  
  "У вас є п'ять хвилин, щоб зібрати всі речі, які ви можете забрати двома руками, і піти".
  
  
  "Іти? Іти куди?"
  
  
  "Де завгодно. Це вільна країна".
  
  
  "Але це мій дім".
  
  
  "Це житло є державною власністю, і у вас залишилося чотири з половиною хвилини".
  
  
  Вражена до глибини душі місіс Сміт спостерігала, як байдужі агенти податкового управління почали ритися в шафах і висувних ящиках. Вона схопила свою сумочку з приставного столика і, ридаючи, вибігла з хати.
  
  
  До чого йшов світ?
  
  
  ЙОГО ОБЛИЧЧЯ ПОБАГРОВІЛО, Великий Дік Бралл повернувся до Гарольда У. Сміта і заревів: "Посадіть цю людину на гауптвахту!"
  
  
  "Ви божевільний", - сказав Сміт.
  
  
  "І закуйте його в кайдани, якщо зможете їх знайти!" Додав Брулл.
  
  
  "Ви перевищуєте свої законні повноваження", – попередив Сміт.
  
  
  "Я з Податкової служби. Податкова служба - найвища влада. У нас більше людей, ніж у ЦРУ, ФБР та Пентагону, разом узятих. У нас є можливості для збору розвідданих, порівняно з якими розвідка Червоного Китаю виглядає як розвідка Канади. Наш річний бюджет становить 6,5 мільярда доларів - найбільший у гребаній історії людства. Ми можемо робити все, що захочемо, від імені платників податків. І ми ні перед ким не звітуємо".
  
  
  "Неправильно. Є одне агентство, більш могутнє, ніж ваше. І ви відповісте перед ним, я вам це обіцяю".
  
  
  "Це не така сутність".
  
  
  Гарольд Сміт стиснув губи. Він і так сказав надто багато.
  
  
  "Великий базікання", - зневажливо сказав Бралл.
  
  
  Два агенти податкового управління США схопили Гарольда Сміта за лікті і потягли його коридором, як для його власної безпеки, так і у відповідь на прямий наказ.
  
  
  "Сюди, докторе Сміт", - сказав один.
  
  
  Сміт підкорився, хода в нього була напружена, обличчя кольору та текстури скелі Нової Англії, з якої він вийшов.
  
  
  Голос Діка Бралла проревів йому слідом. “Сьогодні до кінця робочого дня, Сміте, у мене буде на тебе товар. Податкове управління має товар на кожного громадянина. Це лише питання розкопок бруду. Ти побачиш, ти, неслухняний ублюдок”.
  
  
  Гарольд Сміт нічого не сказав. Але його окуляри знову почали пітніти.
  
  
  Вони супроводжували їх у психіатричне відділення. Сміт голосно застогнав, коли побачив прочинені двері в головний коридор вгору і вниз.
  
  
  "Де мої пацієнти?" вимогливо спитав він.
  
  
  "Деінституціоналізовано", - безтурботно сказав агент.
  
  
  Поки його вели, Сміт подумки підраховував зниклих пацієнтів. Він полегшено побачив, що двері в оббиту повстю камеру Джеремайї Перселла щільно зачинені. Звук телевізора лунав з іншого боку. Але коли він побачив прочинені двері Бізлі, Сміт придушив ще один скривджений стогін.
  
  
  І все ж таки не всі пацієнти були виписані. Насправді здавалося, що їх відпустили непрофесійно та безсистемно. Сміт зробив уявну позначку дорікнути докторові Герлінг за це. Ця людина знала краще.
  
  
  Агенти податкового управління підвели Сміта до останніх дверей ліворуч. Вона була не замкнена. Один притримав для нього двері відчиненими, тоді як інший міцно штовхнув його в спину. Сміт увійшов без скарг і обернувся, коли двері зачинили перед його носом.
  
  
  "Коли ви будете готові говорити, ми вас випустимо", - сказав один агент, тоді як інший накинув на двері обмежувальний засув, замикаючи його зовні.
  
  
  Сміт нічого не сказав. Обличчя агентів зникли з поля зору маленького скляного віконця, в якому були стільники з дротяної сітки. Звук їхнього взуття, що луною розносився коридором, почав віддалятися.
  
  
  Потім це припинилося, різко припинилося, і пролунав інший звук. Це було булькання. За ним послідувало хрипке прокляття.
  
  
  Сміт кинувся до вікна, намагаючись побачити, що відбувається.
  
  
  "Відпусти його, чорт би тебе забрав". То був голос одного з агентів.
  
  
  Булькання припинилося на тлі звуку, схожого на скрегіт кісток один про одного. Смітові здалося, що він упізнав його.
  
  
  "Не завдавайте їм шкоди!" Раптом закричав Сміт. "Майстер Чіун, не завдавайте шкоди цим людям! Це наказ!"
  
  
  Інший агент закричав. "Я знаю тебе! Ти..."
  
  
  Почалося друге булькання.
  
  
  "Негайно звільніть цю людину!" Сміт завив.
  
  
  Перелом кістки заглушив потворне передсмертне булькання.
  
  
  Скрипучи зубами від розпачу, Гарольд Сміт міг тільки витягнути шию в марній спробі розглянути, що відбувається далі коридором.
  
  
  Потім у вікні з'явилося обличчя. Це була зморшкувата маска ненависті. Єдине око закотилося на нього, коли сухі губи оголили гострі зуби під морозно-білими вусами.
  
  
  "Побажай мені добра", - хихикнув чийсь голос. "Ми змінилися ролями".
  
  
  Потім у полі зору з'явилася сталева гідравлічна рука, яка почала розширюватися і стискатися, як шарнірні лещата.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу йшов пустельними коридорами санаторію Фолкрофт.
  
  
  Більше не було причин залишатись у сирому підвалі, де лежало золото. Настав час патрулювати фортецю, яка вперше з того часу, як він ступив до неї, впала від рук ворогів.
  
  
  Те, що ці вороги були представниками Орлиного Трону Америки, було слабкою втіхою. Гарольд Сміт наказав їх не вбивати, і тому вони не будуть повалені невблаганною рукою синанджу. Доки їх брудні руки не пограбували золото Сінанджу - де б воно не знаходилося.
  
  
  Гладкий лоб Чіуна зібрався зморшками, коли він подумав про зниклий золот. Те, що зробив Римо, було дивом. Це пахло магією. Білий добре засвоїв урок. Можливо, надто добре, оскільки навіть той, хто навчив Римо всьому, що він знав, не міг зрозуміти його долю.
  
  
  Можливо, розмірковував Чіун, він випадково натрапить на схованку із зниклим золотом у пошуках дядька Сема Біслі.
  
  
  Його мандри привели його повз нишпорячих податківців з IRS, які - хоча їхні очі були широко розплющені, а вуха заткнуті воском - бачили і чули лише малу дещицю того, що мали. Він проходив повз них непоміченим, тоді як його очі та вуха вловлювали все. Його пальці мимохідь забирали в них гаманці. Якщо пізніше скаржилися, він називав це податком синанджу.
  
  
  Прийшовши до великого спортивного залу, де давним-давно його вперше представили своєму учневі, Чіун зупинився і дозволив спогадам наринути на нього.
  
  
  Саме тут розпочалося навчання Римо. Спочатку Майстер Сінанджу задовольнявся тим, що пропонував своєму недостойному білому учню прості мистецтва, що відповідають його безперспективності. Карате. Айкідо. Дзюдо. Покидьки чистоти, якою було синанджу. Чіун навіть подарував йому білу карате-гі і, оскільки простодушний білий, схоже, вважав це відзнакою, гарний кольоровий пояс, який він міг носити на своїй перегодованій талії.
  
  
  Це здавалося безнадійним. Білі пили ферментований ячмінь, курили бур'яни, що погано пахли, і практично харчувалися пересмаженим м'ясом мертвих корів. Роки, проведені за пристрастю до гамбургерів, наповнили його сутність всілякими отрутами.
  
  
  Перший тиждень він змушував Римо їсти кімчі, щоб вивести отрути з його організму. На другу дозволялося пити воду. А на третю йому подали холодний рис. Після обпікає кімчі Римо був вдячний за воду. На той час, коли він з'їв свою першу тарілку рису, Римо був вдячний просто за те, що це був не кимчі.
  
  
  "Коли я отримаю теплий рис?" Запитав Римо, пальцями відправляючи в рот липкі зерна, тому що, як правило, палички для їжі були вищими за його розуміння.
  
  
  "Коли ви освоїте найпростіші кроки".
  
  
  "Скільки це у собачих роках?"
  
  
  "Я не знаю, але, безумовно, протягом перших п'яти років вашого навчання".
  
  
  Вираз обличчя фаната гамбургерів не виходив у Чіуна з голови усі ці роки.
  
  
  Отже, коли у перші шість місяців Римо дозволяли розігрівати рис, білий був надзвичайно задоволений собою.
  
  
  Те, про що просили Чіуна, було простим, але огидним. Навчити білу людину мистецтву вбивці, щоб білий міг пересуватися серед собі подібних непоміченим.
  
  
  Це було не лише неможливо, а й образливо. Чіун, який пішов у відставку через те, що його власний учень Нуїч став ренегатом, практично відмовився від запрошеної послуги.
  
  
  "Майстри Сінанджу, мої предки, служили престолам ще до часів Ірода Справедливого", - сказав він Сміту. "Вкажи мені на своїх ворогів, і я вб'ю їх. Вам не потрібен білий, щоб виконувати роботу, яку правильно виконує кореєць".
  
  
  "Нам потрібен вбивця, який, якщо буде потрібно, виконуватиме наші доручення протягом наступного десятиліття. Якщо не двох", - сказав Гарольд Похмурий.
  
  
  "Занадто пізно", - заперечив Чіун. "Все починається з народження. Римо товстий і неохайний. З іншого боку, я готовий надати таку послугу, якщо золота буде багато".
  
  
  "Ти дуже старий", - сказав бездумний і образливий Уайт.
  
  
  "Я прожив всього вісімдесят років і проживу ще сорок, перш ніж вважатимуся старим за мірками моїх предків".
  
  
  "Те, чого ми хочемо, дуже відрізняється", - сказав Сміт. "Будь ласка, майстер Чіун. Тренуйте Римо якнайкраще".
  
  
  Отже, Римо навчався безглуздим мистецтвам, які мали нічого спільного з синанджу, крім того, що вони були вкрадені з сонячного джерела китайськими і японськими злодіями, які копіювали руху, але з душу.
  
  
  Згодом Римо показав себе перспективним. Згодом він знайшов подих і грацію, ніби в ньому текла корейська кров. Згодом Чіун почав підозрювати, що десь у безпородному минулому Римо текла корейська кров. Не просто кров будь-якого корейця, а кров спадкоємців традицій його села, його предків.
  
  
  Це було безглуздо, але думати інакше означало визнати, що синандж можна навчити будь-якого - навіть білого - з задовільними результатами. Чіун знав, що це неможливо. Бо навіть деякі сільські чоловіки виявилися нездатними опанувати такі основи, як основи правильного дихання.
  
  
  Ні, Римо був корейцем. Але Майстер Сінанджу не приходив до цього розуміння, поки не минуло багато місяців, і він не змусив Римо відмовитися від свого гі карате і не наставив його на справжній шлях до майстерності.
  
  
  У цьому залі стільки спогадів Чіун міркував у тому, як Римо став йому як син, і як він щасливо увійшов у роль прийомного батька. З того часу минуло багато щасливих років.
  
  
  Тепер, через одного ворога – розуму, який не був людським, а був фрагментом білих машин, які переслідували саме суспільство, яке їм поклонялося, – все було поділено.
  
  
  Організації, на яку вони працювали, більше не існувало. Імператор Сміт був добровільним в'язнем свого власного уряду, і Римо був сповнений рішучості більше, ніж будь-коли, знайти своє минуле.
  
  
  Останнє турбувало Майстра Сінанджу більше, ніж будь-яка з цих інших подій, хоч би якими значними вони були. На цей раз Римо не здавався. Цього разу ним керував дух його власної матері. Цього разу він не заспокоїться, доки не дізнається про все.
  
  
  І якби йому це вдалося, якби він возз'єднався з людиною, з ліжок якої він відбувся, знайшлося б у його новому житті місце для старого, якого він називав Маленьким Батьком?
  
  
  Майстер Сінанджу опустив свою стару голову і помолився своїм предкам, щоб отця Римо було вбито до того, як це станеться.
  
  
  Потім, його серце запекло, він мовчки повернувся на підборах і вирушив на пошуки свого імператора.
  
  
  ВЕЛИКИЙ ДИК БРАЛЛ сидів за столом із чорною скляною стільницею і робив телефонні дзвінки.
  
  
  "Його звуть Гарольд У. Сміт. Ідентифікаційний номер платника податків 008-16-9314. Я хочу все, що є в головному файлі на нього, і я хочу це сьогодні ввечері".
  
  
  "Номер факсу?"
  
  
  Брюлл оглянув офіс. Там було два телефони, багатоканальний офісний ROLM та синій AT el, але факсфону не було. Брюлл моргнув. Навіщо директору лікарні знадобилися два телефони?
  
  
  "Перезвоніть мені особисто з вихідними даними. Я ніде не бачу факсфону".
  
  
  "Так, містере Бралле".
  
  
  Бралл натиснув кнопку внутрішнього зв'язку. Агент Фелпс просунув голову всередину.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "З'ясуй, куди ведуть ці телефонні лінії".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Через двадцять хвилин Фелпс повернувся і сказав: "Телефонна лінія ROLM відключається на стовпах. Ми не знайшли жодних слідів терміналу для blue instrument".
  
  
  Бралл підняв синю трубку. Пролунав гучний і рівний гудок набору номера. "Це працює. Це має кудись вести. Знайди це".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Бралл підвівся і почав ритися в картотечних шафах. Їх було два види: зелені металеві, які виглядали старими, та дубові, які здавалися давніми. Крім футуристичного столу, всі предмети офісних меблів виглядали як обноски Армії порятунку.
  
  
  Файли містили адміністративні записи та записи про закупівлю. Нічого незвичайного.
  
  
  "Можна подумати, що цей неслухняний мудак мав комп'ютеризувати свій власний офіс", - пробурмотів Бралл.
  
  
  Він знайшов потертий портфель, засунутий між двома картотечними шафами. Він був замкнений. Він був такий зношений і потертий по краях, що спочатку Бралл подумав, що його просто зберігають там. Але коли він узяв її до рук, вона здалася йому досить важкою.
  
  
  Підійшовши до столу, Брюлл поставив його на місце. Клямки були закриті. Там був кодовий замок. Великий Дік Брюлл ліниво пограв із цифрами, але портфель відмовився йому здаватися. Він відклав цю справу убік.
  
  
  Стало прохолодно, і морський бриз проникав крізь щілину у великому панорамному вікні.
  
  
  Бралл намагався ігнорувати це, але воно ставало все сильнішим.
  
  
  Підводячись із стільця, він спробував пересунути його так, щоб йому не заважав холод. Але куди б він не ставив стілець, його потилиця опинялася на протязі.
  
  
  Потім Дік Бралл спробував пересунути стіл. Він був надто важким. Щоб пересунути його, знадобилося б три чи чотири особи.
  
  
  Перевіряючи вагу столу, він виявив кнопку під краєм робочого столу.
  
  
  "Що у нас тут?" промимрив він, заглядаючи під стіл і натискаючи кнопку.
  
  
  Нічого не трапилося. Жодна потайна скринька не висунулась, і жодна прихована панель не висунулась.
  
  
  Натискання на неї кілька разів не дало жодної відповіді.
  
  
  Бурчачи, Дік Бралл сів якраз у той момент, коли задзвонив телефон.
  
  
  "Брюлл".
  
  
  "Це Швоглер із Мартінсбурга".
  
  
  "Іди".
  
  
  "Ми витягли магнітофонний запис, містере Бралл".
  
  
  "Що в тебе є для мене?"
  
  
  "Нічого. Місце, де мали зберігатися магнітні записи Гарольда У. Сміта, було порожнім".
  
  
  "Порожній?"
  
  
  "Здавалося, що це було випадково стерто".
  
  
  "Припини це. Ніхто не стирає записи платників податків у головному файлі, випадково чи іншим чином".
  
  
  "У нас немає записів про Гарольда В. Зміті з цим номером соціального страхування".
  
  
  "Тоді йди і знайди оригінальні паперові повернення. Дістань мені все, чорт забирай".
  
  
  "Містер Бралл, це може зайняти тижні-місяць".
  
  
  "Чорт. Тоді дістань мені його останні декларації".
  
  
  "У нас їх немає у головному файлі".
  
  
  "Тоді подзвони людям, які знають, і попроси їх зателефонувати мені. У мене немає часу на цю нісенітницю!" І Бралл жбурнув трубку.
  
  
  Він почав ритися в ящиках. У нижній скриньці він натрапив на інший телефон. Він був червоний, як пожежна машина. Він схопив його за трубку та важіль і поставив на робочий стіл.
  
  
  "Будь я проклятий".
  
  
  На телефоні не було ні циферблату, ні кнопок, нічого. Просто пласка червона поличка там, де мав бути циферблат.
  
  
  "Що, чорт забирай, це за телефон?" пробурмотів він. Телефон було вимкнено. Пластиковий шнур з модульним роз'ємом утримувався в петлях зав'язаною мотузкою.
  
  
  "Що це за телефон?" він повторив.
  
  
  Головний телефон задзвонив знову. Він притиснув трубку до свого бульдожого обличчя.
  
  
  "Брюлл".
  
  
  "Баллард з нью-йоркського офісу тут, містер Бралл. Я був аудитором Фолкрофта".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "У нас тут є 1040-ті роки Гарольда В. Сміта за останні три роки".
  
  
  "Як вони тобі здаються?"
  
  
  "Середній".
  
  
  "Зроби краще, ніж це".
  
  
  "Ну вони абсолютно середні".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Все вкладається у середні статистичні показники. Відрахування. Благодійні внески. Інвестиції".
  
  
  "Ідеально?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Настільки досконалий, що може бути спроектований так, щоб не викликати підозр?"
  
  
  "Ну так".
  
  
  "Я знав це. Він брудний".
  
  
  "Сер?"
  
  
  “Подумай головою. Рік за роком нічиї доходи не досягають зовсім середнього рівня. Це статистично неможливо. Сміт подавав декларації, налаштовані так, щоб завадити радару податкової служби”.
  
  
  "Я ніколи не чув про повернення невидимок".
  
  
  "Ось чому ти гребаний член G-12, а я помічник комісара. А тепер відправ ці повернення до Фолкрофту. Я хочу сам поглянути на них".
  
  
  "Так, містере Бралле".
  
  
  Бралл повісив слухавку і виявив, що знову дивився на порожній червоний телефон. Що, чорт забирай, це могло означати? Він озирнувся у пошуках настінного роз'єму, не знайшов його і відштовхнув червоний телефон убік.
  
  
  Саме тоді він побачив жовту межу.
  
  
  Спочатку це виглядало як відображення на робочому столі із чорного скла, за винятком того, що це було не відображення. В офісі не було джерела янтарного світла. Лише лампи денного світла нагорі.
  
  
  Вертикальна жовта лінія плавала під чорним склом робочого стола, як тліючий дріт.
  
  
  Простягнувши руку, щоб торкнутися гладкої поверхні, Великий Дік Бралл завмер. Примарні лінії білих символів ожили під його пальцями, що зависли. Клавіатура. Але клавіш не було. Лише літери, що світяться рядами прямо під чорним склом, як металева стружка у льоду.
  
  
  Брулл експериментально торкнувся однієї з них. Буква А. Вона розжарилася до білого від його дотику.
  
  
  Нічого не трапилося. Просто спалах. Коли він прибрав руки, символи на клавіатурі потемніли і стали незрозумілими.
  
  
  То була сенсорна клавіатура. Без питань. Тип ємності. Клавіатура активувалася, коли його рука порушила магнітне поле, що оточує її. А жовта лінія могла бути згенерована лише прихованим екраном комп'ютера. Ви отримали такий самий рядок, якщо увімкнули свій монітор без завантаження системи.
  
  
  Але хто ввімкнув екран?
  
  
  "Ця чортова чорна кнопка!"
  
  
  Бралл потягнувся під стіл і натиснув на приховану кнопку. Жовта лінія зникла. Він знову натиснув на неї. Вона повернулась.
  
  
  "Фолкрофт не такий, яким має бути", - хихикнув Великий Дік Бралл низьким, тріумфуючим голосом. Потім його обличчя перетворилося на м'язовий вузол. "Але що це, чорт забирай, таке?"
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Рімо Вільямс загнав свій седан у ліс, недалеко від воріт Фолкрофта, і з вимкненим двигуном пустив його за течією до вод протоки Лонг-Айленд, що плескалися.
  
  
  Він вийшов, відкрив капот і витяг свічки запалювання, сховавши їх у дуплі дерева.
  
  
  Нехай податкова служба спробує заволодіти цим зараз, думав він, спускаючись до води та дозволяючи їй забрати його тіло.
  
  
  Римо плив у темряві, широко розкинувшись на суші і низько опустившись на мулисте океанське дно, де ніхто не міг його помітити. Бульбашки повітря виходили з його відкритого рота по одному і по двоє, такі крихітні, що коли вони досягали поверхні, їх можна було прийняти за риб'ячий видих.
  
  
  Використовуючи свій внутрішній компас як орієнтир, Римо знову повернув до берега, саме туди, де, за його відчуттями, мав бути Фолкрофт.
  
  
  Зверху впала банка з-під пива, і слабкі хвилі тиску, що йдуть попереду, змусили Римо Боба забратися з дороги.
  
  
  Він звів очі. На тлі місячного світла погойдувалися чотири клиноподібні силуети. Кораблики із сигаретами DEA.
  
  
  Римо продовжив.
  
  
  Ще одна пивна банка впала в воду і повільно потрапила в поле його зору. Це вирішило Римо.
  
  
  Звиваючись, як морська свиня, він перенаправив свій імпульс нагору, націлюючись на човен прямо над ним. Однією рукою взявся за гвинт, утримуючи човен і себе. Вказівним пальцем правої руки Римо пофарбував гладкий корпус зі скловолокна акуратними круглими отворами.
  
  
  Човен почав набирати воду.
  
  
  Римо перейшов до наступного.
  
  
  Він потопив усі чотири човни УБН за стільки часу, скільки потрібно було б, щоб відкрити упаковку із шести пляшок пива "Курс", і повернувся у воду.
  
  
  Крізь холодну воду долинали хриплі лайки команди стеження DEA. Сплеск човнів, що спускалися, заглушував крики.
  
  
  Поки вони брикалися ногами, намагаючись ступати по воді, Римо підкрався до них і почав покусувати їх за п'яти своїми твердими пальцями.
  
  
  Шалені крики "Акула!" прорізали воду, і почався шалений плескіт. Агенти DEA, мабуть, десь прочитали, що акулу можна відлякати сплеском.
  
  
  Римо натягнув ще дві пари підборів.
  
  
  Управління боротьби з наркотиками відповіло дощем куль, які шалено розлетілися на всі боки, щойно вони потрапили у воду, їх сила розвіялася. Рухаючись швидко, Римо відбивався від них із достатньою силою, щоб ужалити, але не поранити.
  
  
  Стрілянина припинилася.
  
  
  Посміхаючись у похмурій тиші звуку, Римо відновив своє плавання.
  
  
  Якби DEA хотіло встановити спостереження за Фолкрофтом, їм знадобилася б нова команда, подумав він. Ці хлопці не повернуться.
  
  
  ЦЕ було схоже на щось із нічного кошмару.
  
  
  Крім того, що Гарольда У. Сміта рідко відвідували нічні кошмари. Йому не вистачало уяви, щоб викликати фантазії навіть у найглибшому сні. Це була одна з причин, через яку його обрали главою CURE. Людина з уявою могла б побачити можливості в майже абсолютній владі, яку таємна канцелярія дала людині.
  
  
  І все ж тепер Сміт зіштовхнувся з кошмаром, що перевершує його найглибші страхи.
  
  
  У рамці квадратного скляного вікна було зображено хижа особа дядька Сема Біслі, всесвітньо відомого ілюстратора, аніматора та керівника кіностудії, засновника найпопулярніших та всесвітньо відомих тематичних парків у світі. І, наскільки знав світ, мертвий майже тридцять років.
  
  
  Гарольд У. Сміт теж вважав його мертвим. Поки вторгнення на Кубу, розпочате з американської території, не було простежено аж до Світу Сема Біслі у Флориді, і Римо і Чіун не розкрили правду: дядько Сем Біслі, за чутками, заморожений кріогенним способом з моменту своєї смерті в 1965 році, був воскрешений з мертвих, оснащений аніматронним серцем та штучними кінцівками, щоб замінити ті, які постраждали від пошкодження клітин під час його довгого крижаного сну.
  
  
  Бачачи наближення падіння Куби, Біслі зібрав секретні сили вторгнення з наміром повалити уряд Кастро і перетворити пишний карибський острів на неперевершений тематичний парк - не кажучи вже про безподатковий притулок, з якого можна було б керувати своєю глобальною розвагою імперією.
  
  
  Це було безумство, це було безумство, і це майже вдалося. Тільки втручання CURE зупинило вторгнення на Кубу однієї з найвідоміших і найулюбленіших корпорацій Америки - і запобігло ганебному міжнародному інциденту, який міг би до цього призвести.
  
  
  Зрештою, ні Римо, ні Чіун, які обидва шанували легендарного аніматора, не змогли змусити себе вбити Біслі. Зрештою, Сміт теж не зміг. Отже, він знешкодив цю людину, вилучивши її смертоносну гідравлічну руку, і помістив у лікарню у Фолкрофті, де його надумані заяви про те, що він воскрес дядько Сем, залишилися б поза увагою.
  
  
  "Дивися, що я знайшов", - сказав Біслі з задоволеним хихиканням, розтискаючи та розтискаючи свій сталевий кулак. На ньому була кров. І крапелька піни завирувала в куточку посміхаючогося рота Біслі.
  
  
  Сміт здригнувся. Тепер ця людина була карикатурою на себе колишнього. І він був на волі у Фолкрофті, а сам Сміт замкнений в одній зі своїх власних камер з оббитими повстю стінами.
  
  
  Якщо колись був кошмар для Гарольда Сміта, то це був він.
  
  
  "Ти нездоровий", - сказав Сміт спокійним голосом. З ненормальними найкраще розмовляти спокійно. А дядько Сем Біслі безперечно був ненормальним.
  
  
  "Відставити нісенітницю", - огризнувся Біслі. - "Чиї шиї я щойно звернув?"
  
  
  "Невинні агенти податкового управління".
  
  
  "Такого не буває. І це навчить ублюдків за гроші доводити мене до ранньої серцевої недостатності".
  
  
  Сміт змінив тактику. "Тобі нікуди йти".
  
  
  "Про що ти говориш? Я дядько Сем Біслі, улюблений оповідач в образі батька. Чорт забирай, у світі немає міста чи села, де мені не були б раді. Франція осторонь, тобто."
  
  
  "Світ знає, що ти мертвий".
  
  
  "Ти знаєш, що це не так. Насправді, з моїм новим тикером у мене все добре до століття Миші".
  
  
  "Можливо. Але вас одразу впізнають. Якщо ви ступите за ці межі, ви привернете увагу і вам доведеться порозумітися".
  
  
  "Гарне зауваження".
  
  
  "Отже, ви бачите, що повинні залишитися тут".
  
  
  Біслі потремтів свої вуси, що закричали, скрюченим пальцем.
  
  
  "Так я винен, так я винен".
  
  
  "Я радий, що ви бачите справжню природу свого становища", - сказав Сміт через скло.
  
  
  "Я знаю, я знаю. І я ціную, що ти вказуєш мені на ці речі".
  
  
  "Будь ласка, повертайтеся до своєї кімнати", - сказав Сміт, розслабляючись.
  
  
  Холодна брова повільно поповзла вгору з-під чорної пов'язки на оці здивовано. "Хіба ти не хочеш, щоб тебе випустили?"
  
  
  "Не зараз".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Я не хочу це обговорювати", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Вчини як знаєш. Та-та-та".
  
  
  Гарольд Сміт почув, як дядько Сем Біслі тупнув своєю штучною ногою зі срібною філігранню. Він продовжував прислухатися. Тупіт луною розносився до самого кінця коридору. Це припинилося. Сміт прислухався, чи не зачинилися залізні двері. Подібного звуку не було. Натомість чітко пролунав дзвін ліфта, що під'їжджав.
  
  
  "Боже мій!"
  
  
  Двері ліфта знову з дзвінком зачинилися під гортанний смішок, і Гарольд Сміт зрозумів, що дядька Сема Біслі випустили у світ.
  
  
  І все через дурість Податкової служби.
  
  
  Сміт почав бити в двері і вигукувати голосні, нероздільні слова.
  
  
  То був кошмар. І все мало стати гіршим. Набагато гірше. Якби тільки хтось почув його.
  
  
  МАЙСТЕР СИНАНДЖУ обчищав кишеню агента податкового управління, що крадеться, коли почув хрипкі крики двома поверхами вище.
  
  
  Агент податкового управління, звичайно, не чув цього крику, як і не відчув, як ніжний пальчик витягає його шкіряний гаманець із задньої кишені.
  
  
  Агент схилився над пляшечкою з водою, освіжаючись. Майстер Сінанджу підкрадався до нього, як привид, як і до двох інших, щоразу звільняючи їх від товстих гаманців.
  
  
  На даний момент він зібрав менше трьохсот доларів, але це було хоча б частковим відшкодуванням за всі неприємності, заподіяні таксидермістами.
  
  
  Хрипкий крик змусив Майстра синанджу відступити, перш ніж агент випростався, витираючи воду з рота.
  
  
  Чіун піднявся сходами, здійнявшись по ній, як привид. Ноги самі привели його до дверей, за якими Імператор Сміт бив і кричав як божевільний.
  
  
  "Не бійся, імператоре", - пропищав Чіун, підводячись навшпиньки, щоб його очі могли бачити крізь високе квадратне вікно. "Бо я прийшов допомогти тобі".
  
  
  Чіун поклав пальці на металевий прут.
  
  
  Сміт закричав: "Ні! Не випускайте мене!"
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Мені потрібне алібі".
  
  
  "Заради чого?"
  
  
  "Присвячується двом мертвим агентам далі коридором", - сказав Сміт.
  
  
  Чіун повернув голову. "Хвилинку", - сказав він, пропливаючи коридором. За кілька хвилин він повернувся з гаманцями двох мертвих агентів, засунутих у широкі рукави його кімоно.
  
  
  "Так, вони мертві. Їхні шиї були зламані".
  
  
  "Це був Біслі. Він щойно втік на ліфті. Його треба зупинити".
  
  
  "Чому? Він вбиває ваших ворогів за вас. І у вас є ідеальне алібі, оскільки ви є бранцем тих самих ворогів".
  
  
  "Я не хочу, щоб він розправився з податковою службою. Це тільки спричинить ще більше горя на наші голови".
  
  
  Чіун насупився. "Я не розумію білих".
  
  
  "Будь ласка, майстер Чіун, зупиніть Біслі. Зробіть це тихо. Убийте його, якщо буде потрібно".
  
  
  “Вбити геніального винахідника миші Монго та Божевільної Білки? Мої предки обсипали б мене прокльонами до кінця століть. Ні, я ніколи не зміг би цього зробити”.
  
  
  Сміт замружився. "Просто зловіть його, будь ласка".
  
  
  "Як забажаєш, імператоре".
  
  
  І Майстер Сінанджу вирушив виконувати накази свого божевільного імператора. О, але якби він жив у часи фараонів. Тепер вони були правителями. Або римляни. Царська Росія була б прийнятною. Варварські брити при Генріху VIII могли б бути терпимими.
  
  
  Безсумнівно, Чіун працював на найшаленішого імператора з часів Калігули. Бо хто найняв найкращих убивць у сучасному світі і попросив їх утриматися від убивств?
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Великий Дік Бралл знав, що тепер він на щось натрапив.
  
  
  Фолкрофт був не тим, ким здавався, все гаразд. Це було своєрідне прикриття. Але якого роду? Що б це могло бути?
  
  
  Одне було ясно - Управління боротьби з наркотиками напало не так того в'яза з цією нісенітницею про наркотики з індички. Фолкрофт був фабрикою з виробництва наркотиків. Гроші відмивали, звісно. Це був єдиний спосіб пояснити дванадцять мільйонів, які з'явилися на рахунку банку Фолкрофт. І золото – за умови, що воно справді існувало, а не було фантазією, придуманою його власними агентами.
  
  
  Але хто зберігав нелегальне золото? За всі роки служби Дік Бралл чув про накопичення золота лише від федералів.
  
  
  У той момент, коли ця думка спала йому на думку, задзвонив телефон ROLM.
  
  
  "Бралл слухає".
  
  
  "Це Швоглер з Мартінсбурга. Ми знайшли резервну копію статті про Гарольда В. Сміта і проаналізували його 1040-і роки, наскільки змогли".
  
  
  "Чортови вчасно".
  
  
  "Вони чисті. Насправді всі вони рік за роком, без винятку, відповідають DIF".
  
  
  Бралл стукнув кулаком по столу. "Я так і знав!"
  
  
  "Це дуже дивно, сер".
  
  
  "Ні, це не так. Це дуже розраховано. Скажи мені ось що, коли Сміт вперше вказав на посаду директора Фолкрофта у свої 1040 років?"
  
  
  "Це було в, гм, 1963. До цього він був аналітиком в компанії".
  
  
  Бралл моргнув. "Яка компанія?"
  
  
  "Центральне розвідувальне управління, сер".
  
  
  "ЦРУ!" - заревів Бралл. "Гарольд В. Сміт працював на ЦРУ?"
  
  
  "Так, сер. Він прийшов у Фолкрофт у квітні 1963 року. Як не дивно, ці записи вказують на те, що в ті дні Фолкрофт був свого роду соціологічним аналітичним центром або щось таке".
  
  
  "Кляті комп'ютери! Він сказав, що вони для цього і призначені".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Неважливо. Надішліть ці папери Фолкрофту. Я хочу подивитись на них особисто". І Бралл жбурнув трубку.
  
  
  Він відкинувся на спинку шкіряного крісла з високою спинкою, яке, згідно з його податковими звітами, Гарольд В. Сміт займав понад тридцять років, його обличчя зморщилося, як вузлувате коріння.
  
  
  Сміт був колишнім співробітником ЦРУ. Можливо, він все ще працював у Компанії. Можливо, нарешті, це була не незаконна операція. Можливо, це було ЦРУ із самого початку.
  
  
  Бралл підняв трубку і зателефонував до штаб-квартири ЦРУ в Ленглі, штат Вірджинія. Він попросив поєднати його з директором з персоналу.
  
  
  Через лабіринт бюрократичних рекомендацій Брюлл знайшов свою людину.
  
  
  "Дік Бралл, тут кримінальний відділ Податкового управління США. Я хочу перевірити біографію одного з ваших нинішніх співробітників. Гарольд У. Сміт".
  
  
  "Ми тут не перевіряємо біографію співробітників агентства. Вам доведеться звернутися до ешелону".
  
  
  "Я обговорюю це з вами. Це дзвонить Податкова служба. Ми - вищий ешелон. І нікому, навіть чортову ЦРУ, краще нічого не приховувати від Податкового управління. Тепер його звуть Гарольд У. Сміт. Чи маю я дати його номер соціального страхування вам - або хлопцю над вами, який буде просто в захваті від того, що ви підштовхнули мене до нього?
  
  
  "Дайте мені номер", - стомлено сказав чоловік із ЦРУ.
  
  
  Через п'ять хвилин прийшла відповідь у вигляді зворотного дзвінка. "У нас немає записів про Гарольда У. Зміті з таким номером соціального страхування в нашій платіжній відомості".
  
  
  "А як щодо минулого?"
  
  
  "Я провів глибокий комп'ютерний пошук. Жодний Гарольд У. Сміт ніколи не працював на Центральну розвідку".
  
  
  "У свої 1040 р. він стверджував, що був аналітиком з Ленглі".
  
  
  "Його заява хибна", - категорично заявив чоловік із ЦРУ.
  
  
  "Ти кажеш мені правду чи це звичайний спосіб заперечувати?"
  
  
  "Чи можу я ще щось для тебе зробити?"
  
  
  "Так. Ти можеш повісити трубку, дінк", - сказав Великий Дік Бралл, вішаючи слухавку.
  
  
  Бралл знову відкинувся назад. Гаразд, подумав він. Тут було лише два сценарії. Можливо, три. Сміт брехав. Або Центральне розвідувальне управління брехало. Можливо, брехали обидва. Але хтось брехав.
  
  
  Це все ще вказувало Діку Браллу в одному напрямку – санаторій Фолкрофт був аванпостом ЦРУ або обслуговувався колишнім оперативником ЦРУ. Такі хлопці, як цей, опинившись на волі, завжди проводили дивні операції з привидами з власної ініціативи.
  
  
  Великий Дік Бралл подивився на дивний червоний телефон, непотрібний синій телефон, який не виходив на лінії NYNEX, та стіл із прихованою комп'ютерною настройкою.
  
  
  Можливо, Фолкрофт був нечистий на руку. Можливо, це просто неофіційно. У будь-якому випадку це не мало значення ні для податкового управління, ні для Діка Бралла. Якщо це був канал для чорних бюджетних грошей, податкове управління збиралося отримати свою частку, заслужену чи ні. Це мало стати платою за всіх цих мертвих агентів податкового управління та DEA. Дік Бралл або приніс би додому бекон, або доніс би до Фолкрофта.
  
  
  Зрештою, за схемою речей, ЦРУ було чи сорок років. Податкове управління поверталося до Авраама Лінкольна.
  
  
  А CID все ще мали свої квартальні квоти, які потрібно було виконати.
  
  
  Великий Дік Бралл підвівся зі свого стільця. Настав час ткнути Гарольда Сміта носом у дуже неприємну політичну реальність.
  
  
  ГАРОЛЬД ЗМІТ почув безпомилковий звук важких підборів, що наближаються коридором.
  
  
  Коли у квадратному вікні з'явилася чорна стрижка Великого Діка Брюлла, Сміт був готовий. Але не до перших слів Брюлла.
  
  
  "Бик не береться до уваги".
  
  
  "Прошу вибачення?" перепитав Сміт.
  
  
  Бралл підвівся на ноги, так що стало видно його посміхнене обличчя, схоже на очищене від шкірки варене яблуко. "Я знаю, що таке санаторій Фолкрофт насправді".
  
  
  "Ти робиш", - сказав Сміт відсутнім голосом, його серце шалено билося.
  
  
  "Чортовськи вірно, я розумію".
  
  
  "Тоді ти знаєш усе".
  
  
  “Я знаю достатньо. Ти керуєш тут таємною установкою для ЦРУ. Я знайшов твій хитрий комп'ютерний термінал та кумедні телефони. Ось і вся твоя мізерна історія про цих мейнфреймів у підвалі”.
  
  
  "Ви дуже розумні", - сказав Сміт, його голос був холодний, як вода в струмку.
  
  
  "Чого я не зовсім розумію, то це що це за операція. Збір розвідданих усередині країни. Незаконні експерименти з радіацією. Конспіративна квартира. Що?"
  
  
  "У мене немає коментарів із цього приводу".
  
  
  "Цей чортовий барабанний дріб - частина всього цього, чи не так?"
  
  
  "Без коментарів".
  
  
  "Золото, яке зникло швидше, ніж розумно можливо. Ці дурні стерв'ятники, що кружляють над будівлею день і ніч. Цей метелик-вбивця. Банківський рахунок. Вони всі з'єднуються разом".
  
  
  "Я взагалі нічого не знаю про ці речі", - сказав Сміт, сам дивуючись, що Бралл мав на увазі, говорячи про кружляючих птахів.
  
  
  "Не вішай мені локшину на вуха, Сміт! Я не забув, як ти погрожував мені урядовим агентством, яке більше за Податкове управління. Хах! Начебто я наляканий. Ці шпики з ЦРУ смокчуть соски служби так само, як і всі інші".
  
  
  Сміт нічого не сказав.
  
  
  Бралл клацнув пальцями. "Я знаю! Ви проводите тут генетичні експерименти. Розводите мутантів. Я правий?"
  
  
  "Без коментарів".
  
  
  Обличчя Бралла наблизилося до скла. Сміт зустрівся з його чорними чорними очима своїм власним холодним сірим поглядом.
  
  
  "Хоч би що це було, ти не зірвешся з гачка, поки не залагодиш справи з податковою службою".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Це чортове місце неофіційне. Дуже неофіційно. Я розумію це. Я не дурень. Я знаю, як все працює. Ви переміщаєте великі суми готівки, якщо не золота, щоб підтримати це. Все це не оподатковується".
  
  
  Сміт нічого не сказав.
  
  
  "Технічно не оподатковується. Але якщо ви хочете, щоб "Фолкрофт" залишився під ковпаком, вам доведеться перерахувати тридцять відсотків до скарбниці податкового управління".
  
  
  "Ви кажете про хабар?"
  
  
  "Не вживай при мені це слово!" Бралл вибухнув. "Я нічого не беру. Але податкове управління забирає тридцять відсотків. У свою чергу, Фолкрофт повертається до вас так само, як ми його залишили".
  
  
  Окуляри Гарольда Сміта знову почали пітніти.
  
  
  "Це повний розгром", - сказав він із гіркотою в голосі. "Прямо коридором лежать два мертві агенти податкового управління. Як ви збираєтеся їх виправдати?"
  
  
  Бралл глянув. "Я нічого не бачу".
  
  
  "Вони не за горами".
  
  
  Бралл пішов. Він повернувся, його обличчя було кольору простирадла.
  
  
  "Господи, що їх убило?"
  
  
  "Я не бачив. Я був замкнений тут. Але я чув, як їх душили".
  
  
  Бралл витер раптом спітнілий лоб носовою хусткою. "Їхні шиї стиснуті до діаметра гребаного олівця", - сказав він.
  
  
  "Небезпечний божевільний був деінституціоналізований за наказом Податкового управління США. Він, очевидно, божеволіє".
  
  
  "Я можу прикрити ще кількох мертвих агентів. Чорт забирай, вони повинні пишатися тим, що виступили на захист Податкового кодексу".
  
  
  "Вони нічого подібного не робили", - палко заперечив Сміт. "І ти це знаєш!"
  
  
  Бралл помахав пальцем перед Смітом. "Ти подумай про те, що я сказав, поки я розуміюся на цьому, Сміт. Це може стати тільки гірше, якщо правда про Фолкрофт стане надбанням громадськості. Хто б це не був, перед ким ти звітуєш, він розірве твою дупу на шматки, якщо твоє прикриття розкриється. Перетравлюй це, поки я перевіряю цей поверх від тіл."
  
  
  Великий Дік Бралл спритно розвернувся і, клацнувши підборами, пішов геть.
  
  
  На самоті своєї камери Гарольд Сміт сказав: "Ти ублюдок. У мене є сила роздавити тебе, як комаха".
  
  
  Але навіть коли він говорив це, він знав, що не міг убити Бралла і вирішити важливу проблему, яку представляв агент податкового управління. Це тільки залучило б більше агентів і збільшило б їхнє викриття. Стримування ситуації було єдиним способом, але якби існував спосіб її організувати, Смітові не вистачило б уяви, щоби почати залізне приховування.
  
  
  Це було безнадійно. Абсолютно безнадійно.
  
  
  Гарольд Сміт знову почав мріяти про свою отруйну пігулку у формі труни. Якщо не станеться дива, це був єдиний вихід. Його невдачі коштували Америці Кюре, її останнього оплоту проти беззаконня, а його дружині комфорту та захищеності у вигляді безпечного будинку та гарного чоловіка на схилі років.
  
  
  Його невдача була абсолютною, його майбутнє похмурим.
  
  
  Сміт повернувся на вузьке ліжко і ліг, дозволивши нервам струсати його тіло, як сучкувату гілку під час шторму.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Дядько Сем Біслі почув барабанний бій, коли вийшов з ліфта в темний і пустельний вестибюль Фолкрофта. Він вагався, його гідравлічна рука була розчепірена, щоб схопити будь-кого за шию, що опинився в межах досяжності. Він хотів би, щоб у нього було кібернетичне лазерне око, яке розробники концепції Бізлі сконструювали для нього, але лікарняні виродки надто добре його сховали. Йому пощастило, що знайшов руку.
  
  
  Барабанний бій, здавалося, доносився з-за рогу.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Людині зі срібною колченогою ногою було неможливо підкрастися до будь-кого, навіть під прикриттям монотонного барабанного дробу. Але дядько Сем Біслі все одно спробував.
  
  
  Він завернув за ріг, і його напружене обличчя спотворилося зморшками шоку.
  
  
  Він міг бачити те, що барабанило. Воно було менше, ніж він очікував, і дуже рожеве.
  
  
  Яскраво-рожева істота подивилася на нього порожніми очима і сказала: "Привіт".
  
  
  "Я створив тебе?" Випалив Біслі.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тебе послав Маус?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді що ти робиш?"
  
  
  "Барабанний бій".
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  "Я бачу це, ти, маленьке рожеве лайно!"
  
  
  "Мова, мова".
  
  
  Після цього дядько Сем Біслі вирішив придушити рожеву істоту, хоча б для того, щоб заглушити цей ідіотський барабанний дріб. Це починало зводити його з розуму.
  
  
  Але коли він потягся до його тонкої шиї, істоти там більше не було.
  
  
  Натомість дядько Сем Біслі виявив, що дивиться в дзеркало.
  
  
  Це було дуже дивно. Він не помітив жодного дзеркала. Але він був там, озираючись на себе.
  
  
  Що було ще дивнішим, то це те, що його дзеркальне відображення говорило, тоді як його власний рот відвис від подиву.
  
  
  Дзеркальний дядько Сем сказав: "Я можу допомогти тобі втекти".
  
  
  "Мені не потрібна жодна допомога. Особливо від такої дешевої імітації, як ти".
  
  
  "Вони шукатимуть тебе".
  
  
  "Дозволь їм. У мене є друзі на волі. Один телефонний дзвінок, і я вдома, вільний".
  
  
  "Я можу це виправити, щоб вони перестали шукати".
  
  
  Дядько Сем Біслі моргнув своїм єдиним оком. Його крижані брови поповзли вище на зморшкуватому чолі.
  
  
  "Це дасть тобі стільки часу, скільки тобі потрібно", - відзначило дзеркальне відображення.
  
  
  "Що тобі від цього?" Запитав Біслі, і його голос потеплішав від інтересу.
  
  
  "Помста".
  
  
  "Я думаю, - сказав дядько Сем Біслі, - ми з тобою починаємо говорити однією мовою".
  
  
  МАЙСТЕР СІНАНДЖУ дістався фойє Фолкрофта пожежними сходами. Двері перед ним відчинилися, і він вискочив назовні, кидаючи гострі погляди праворуч і ліворуч.
  
  
  Він помітив дядька Сема Біслі, що виходить через головні двері.
  
  
  Очі Чіуна задоволено звузилися. Чоловік йшов на заплітається нозі. Його було б легко затримати.
  
  
  Єдина проблема виникла б, якби уславлений дядько Сем вирішив боротися.
  
  
  Він не зміг би зрівнятися з майстром синанджу, це правильно. Але було б неприємно, якби Чіуну довелося поранити його навіть трохи. Що б подумали про нього діти всього світу, якби це колись випливло назовні?
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС крався територією Фолкрофта, коли почув перший приглушений звук. Він одразу дізнався про цей звук. Гумовий ковпачок на кінці срібної ноги дядька Сема Біслі видавав ідентичний звук.
  
  
  "Чорт! Невже Чіун ще не схопив його?"
  
  
  Римо повернувся на звук, його обличчя було скоріше роздратованим, ніж сердитим. Зрештою, це було незначне роздратування. Наскільки важко було зупинити людину зі штучною ногою?
  
  
  МАЙСТЕР СІНАНДЖУ вийшов на чисте нічне повітря.
  
  
  Дядько Сем Біслі рухався з дивовижною швидкістю в ті кілька миттєвостей, коли він був поза увагою Майстра Сінанджу. Він майже дістався паркування, де чекало безліч машин без водіїв.
  
  
  Чіун кинувся за ним, кричачи "Стій!" голосом, який більше рипів, ніж чути.
  
  
  Дядько Сем Біслі озирнувся через плече і продовжив своє енергійне просування. Він майже біг кривою ходою, на яку було боляче дивитися. Все його тіло тремтіло при кожному кроці, через що манжети на зап'ястях і горлі маніакально тряслися.
  
  
  Потім він повернув за ріг.
  
  
  Чіун розчистив простір, що розділяє, помахом спідниць. Він вискочив з-за рогу і зупинився з приголомшеним обличчям.
  
  
  Пунсової фігури дядька Сема Біслі ніде не було видно.
  
  
  У розпачі Майстер Сінанджу кидався між припаркованими машинами. Він почав оглядати лави. Як і раніше, не було жодних ознак дядька Сема Біслі. Це було неможливо. Зупинившись, Чіун заглянув під шасі акуратно збудованих автомобілів.
  
  
  Він не бачив дядька Сема, що лежав ниць, або дивні ноги дядька Сема, що причаївся.
  
  
  Випроставшись, Майстер Сінанджу зібрав зморшки, схожі на заплутане павутиння, в якому його карі очі тремтіли, як невпевнені павуки.
  
  
  "Це неможливо!" - пискнув він.
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС різко звернув за ріг і мало не зіткнувся з Майстром синанджу.
  
  
  "Куди він подівся?" Запитав Римо.
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Біслі. Він просто пройшов цим шляхом".
  
  
  Чіун розчаровано тупнув ногою. "Він не міг. Я переслідував його до цього місця, і він зник".
  
  
  "Ну, - сказав Римо, озираючись на всі боки, - він десь тут".
  
  
  "Але де?" Пискнув Чіун. "Він не міг вислизнути від нас обох".
  
  
  "Там", - сказав Римо, вказуючи на ворота.
  
  
  Безглузда постать пірата дядька Сема Біслі намагалася пішки дістатися до Фолкрофтських воріт. Це було абсурдно. Він ніколи не зміг би цього зробити, будучи таким незахищеним. З іншого боку, він добре проводив час. Навіть якщо він практично стрибав, як незграбний рудий кролик.
  
  
  "Поїхали", - сказав Римо.
  
  
  Разом вони помчали за дядьком Семом Біслі, легко обігнавши його.
  
  
  "Кинь це", - крикнув Римо.
  
  
  "Тобі від нас не втекти", - додав Чіун, який утік поряд.
  
  
  Біслі зупинився. Він розвернувся, щоб протистояти їм.
  
  
  Дядько Сем Біслі посміхнувся своєю крижаною усмішкою, і його кістлява сталева рука стиснулася, пальці клацнули, стикнувшись з блискучою долонею.
  
  
  "Я не бажаю завдавати тобі шкоди, постачальника карикатур", - попередив Чіун, невпевнено розмахуючи руками перед собою.
  
  
  "З іншого боку, - сказав Римо, - ми не маємо часу морочити тобі голову".
  
  
  Гідравлічна рука зробила хибний випад у бік Римо.
  
  
  "Рімо, не завдай йому шкоди!"
  
  
  "Не переживай", - сказав Римо, зустрівши сталевий придаток рубаючим ударом, який вибив руку з кукси.
  
  
  Рука впала на траву з напрочуд м'яким звуком. Вона лежала там, дзижчання, пальці стискалися і розтискалися, як перевернутий сталевий тарантул, що намагається випростатися.
  
  
  Римо сильно вдарив по ньому підбором, пролунало клацання, і дзижчання просто припинилося.
  
  
  З обличчя дядька Сема Біслі зникла його крижана посмішка. Він нічого не сказав.
  
  
  - Ти йдеш без галасу? - Запитав Римо.
  
  
  Опустивши голову, Біслі підняв свої різномасні руки на знак жалюгідної капітуляції.
  
  
  "Вважаю, без твоєї роботизованої руки ти не дуже хоробрий", - пробурчав Римо.
  
  
  На це Біслі теж нічого не сказав. Римо взяв його за здорову руку і повів назад у Фолкрофт.
  
  
  "Що ж, - сказав Римо Чіуну, - це єдине, що поки що йшло добре".
  
  
  Виблискуючи фарами, машина з ревом вилетіла зі стоянки і рушила на них.
  
  
  "Бережись, Тату!"
  
  
  Розвернувшись, Чіун кинувся вліво. Римо відштовхнув дядька Сема у протилежному напрямку, стрибнувши за ним.
  
  
  Машина пронеслася повз, всмоктуючи за собою повітря, пісок і сухе опале листя. Її червоні габаритні вогні зникли за воротами і помчали далі дорогою.
  
  
  Римо підняв Біслі на ноги.
  
  
  "Хто, чорт забирай, це був?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Я не знаю. Але у нього було всього одне око".
  
  
  "Ти думаєш про Біслі", - сказав Римо, міцно струшуючи несприйнятливого дядька Сема.
  
  
  "Так, я думаю про Біслі", - урочисто сказав Чіун.
  
  
  "Але у нас є Біслі прямо тут".
  
  
  "Мабуть, це був якийсь інший одноокий пірат", - підозріло сказав Чіун, кинувши на дядька Сема дуже суворий погляд і погладжуючи свою рідку борідку.
  
  
  ГАРОЛЬД ЗМІТ підвівся зі свого ліжка, коли пролунав стукіт кісточок пальців по склу.
  
  
  Обличчя Рима пропливло у дверному вікні.
  
  
  "Римо! Ти бачив Чіуна?"
  
  
  "Краще, ніж це. Ось Бізлі".
  
  
  У полі зору з'явилося хтиве обличчя дядька Сема Біслі, якого пальці Римо утримували на потилиці.
  
  
  У полі зору з'явилася лиса голова майстра Сінанджу. "Що слід зробити з цим заблукавшим, о імператор?"
  
  
  "Закрийте його в камері. Його слід залишити на ніч".
  
  
  "Немає проблем", - сказав Римо. "А як щодо тебе?"
  
  
  "Бралл був тут. Він підозрює Фолкрофта у тому, що він є прикриттям ЦРУ".
  
  
  "Отже, дозволь йому".
  
  
  "Він намагається вимагати гроші від імені податкового управління".
  
  
  "Ми можемо переконати його у помилковості цієї позиції", - сказав Римо.
  
  
  "Ні. Це не спрацювало б".
  
  
  "То що ж буде?"
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Сміт, його лимонний голос звучав пригнічено.
  
  
  "Послухай, - нетерпляче сказав Римо, - ця біганина навколо та навколо не може тривати вічно. Ми повинні покакати чи злізти з горщика".
  
  
  "Так", - втрутився Чіун. "Давайте перетворимо цих таксидермістів на лайно, і всі наші проблеми розсіються, як учорашній туман".
  
  
  "Вони захопили мій будинок. Я не знаю, де моя дружина. Вона зараз моя головна турбота".
  
  
  "Ми можемо розібратися з цим. Але як щодо тебе?"
  
  
  Сміт мляво сказав: "Я не важливий".
  
  
  "Смітті, припини так говорити. У нас є незакінчена справа. Я хочу, щоб ти знайшов для мене мого батька".
  
  
  "Це неможливо".
  
  
  "Це біса схоже на правду. Моя мати - я маю на увазі жінку, яка розмовляла зі мною - стверджувала, що я знав свого батька. Послухайте, скільки людей це може бути? Ви можете перевірити біографію всіх, кого я коли-небудь знав. Щось підвернеться. Доти ти залишаєшся у грі”.
  
  
  "Я не даю жодних обіцянок, Римо. Хоч убий, я не бачу, як ми можемо зібрати частини організації воєдино".
  
  
  "Випис", - сказав Римо, струшуючи мовчазного дядька Сема Біслі. "Давай почнемо з того, що покладемо цей незакріплений кінець у ліжко на ніч".
  
  
  Коли вони йшли, Гарольд Сміт чув, як Римо лає дядька Сема Біслі. "Не можу повірити, що ти виявився таким дурнем. Знаєш, я був твоїм великим шанувальником, коли був дитиною".
  
  
  "Навіть у моєму скромному селі, - казав Чіун, - при імені дядька Сема дитячі очі спалахували, як свічки".
  
  
  Якщо у дядька Сема і була якась відповідь на це, Сміт його не почув, опускаючись на вузьке ліжко. Він не заплющував очі, поки не почув брязкіт дверей камери, що зачинялися. Потім повернувся на бік і миттєво заснув.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  За кілька годин до безмісячного світанку підводного життя Вінстон Сміт прокинувся, як спалахнула іскра. Його руки полізли під подушку, і він увімкнув світло. Він сидів, перечитуючи sea gram знову і знову.
  
  
  "Ублюдок", - сказав він із почуттям. "Холодний, люблячий матір ублюдок".
  
  
  Через деякий час він запалив цигарку і докурив її до недопалка. Потім він прочинив двері і висунув свою виголену голову. Коридором йшов моряк.
  
  
  "Привіт, моряку. Коли ми заходимо в порт?"
  
  
  "Ми у ньому".
  
  
  Сміт моргнув. Тільки тоді він помітив відсутність вібрацій та інших звуків підводного човна. "У якому порту?"
  
  
  "Знайди мене. Це засекречено".
  
  
  "Схоже, портвейн на мій смак", - сказав Сміт, закриваючи двері, щоб викурити ще одну "Лаки".
  
  
  На цей раз він використав запалений кінець, щоб підпалити "сі грам". Він відмовлявся горіти, поки він не подув на тліючий край. Потім він спалахнув, ненадовго згорів у його пальцях.
  
  
  Вінстон Сміт не намагався розтиснути руки, коли полум'я лизнуло його пальці. Він просто дозволив вогню розгорітися і зім'яв скручений чорний папір у своєму байдужому кулаку, поки він був ще гарячим.
  
  
  "Дядю Гарольд, ти вибрав страшенно невідповідний день, щоб вчинити так зі своїм улюбленим племінником".
  
  
  Він підняв пістолет BEM та поклав пластикову інструкцію на коліно. У специфікаціях має бути щось, що відключить чортове блокування займання.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Глибокої ночі Гарольд Сміт почув знайомий голос. Це вирвало його зі сну без сновидінь.
  
  
  "Гарольд?"
  
  
  "Мод?" Моргаючи, Сміт кинувся до замкнених дверей.
  
  
  Там була Мод Сміт у всьому її пишноті синоволосої матрони. Проте вона була бажаним видовищем.
  
  
  "Гарольде, що ти тут робиш?"
  
  
  "Я перебуваю під домашнім арештом. Будь ласка, не заходьте. Як ви пройшли податкову службу?"
  
  
  "Це не має значення, Гарольде. Я прийшов сказати тобі щось важливе".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Гарольд, я зберігала від тебе жахливий секрет усі ці роки".
  
  
  "Секрет?"
  
  
  "Так. Мені було надто соромно відкривати тобі це досі. Але з усім, що відбувається, я думаю, ти маєш знати".
  
  
  "Продовжуй", - сказав Гарольд Сміт, не в змозі зрозуміти, що у його дружини могло бути на думці. Вона здавалася неймовірно спокійною в обставинах, що склалися.
  
  
  "Ти завжди був добрим чоловіком. Ти це знаєш".
  
  
  Гарольд Сміт прочистив горло. "Дякую".
  
  
  "Але ти не завжди був удома. Ти часто був відсутній у ті дні, коли працював у ЦРУ. Після того, як ти приїхала до Фолкрофту, я думав, що це зміниться, але, принаймні, твої відлучки посилилися".
  
  
  "У мене є свої обов'язки", - сказав Сміт, захищаючись.
  
  
  "Багато років тому був час, коли тебе не було майже рік. Ти пам'ятаєш?"
  
  
  "Я пам'ятаю. Я був на Філіппінах".
  
  
  "Тоді, Гарольд, боюся, я не була тобі повністю вірна".
  
  
  Гарольд Сміт похитнувся на ногах, ніби його вдарили в живіт.
  
  
  "Ні", - сказав він, вражений.
  
  
  "Його ім'я не має значення. Тоді ми були молодші. Це було недовгим, скороминущим, несуттєвим. Але я досі відчуваю муки вини".
  
  
  "Навіщо розповідати мені зараз?"
  
  
  "Тому що, - сказала Мод Сміт, понизивши голос і опустивши очі, - за цей час у мене народилася дитина. Син".
  
  
  "Неможливо".
  
  
  “Я знаю, це звучить безглуздо, але це правда. Він був щасливим маленьким хлопчиком з темними очима та такою чарівною усмішкою. Я хотіла залишити його, але знала, що це неможливо”. Вицвілі блакитні очі Мод заплющили очі на безсмачній подушці її обличчя. "Гарольд, досі я не знаю, чи був він твоїм сином чи результатом моєї… необережності. Чи бачиш, я дізналася, що вагітна, всього через шість тижнів після того, як ти пішов. Не було жодної можливості сказати, від когось у мене був хлопчик, тому того тижня, коли він народився, я віддала його на усиновлення”.
  
  
  "Син", - приголомшено сказав Сміт. "До цього часу він має бути дорослим. Дорослий".
  
  
  "Гарольд, ти поняття не маєш, як це розривало мене на частини усі ці довгі роки".
  
  
  Сміт торкнувся склянки перед спотвореним болем обличчям дружини. "Мод..."
  
  
  “З плином часу я все більше і більше переконувався, що він був твоїм сином, Гарольд. Я не знаю, як я це дізнався. Але я впевнений у цьому.
  
  
  "Я... я не зовсім знаю, що сказати. Що трапилося з цим хлопчиком?"
  
  
  "Я віддав його на усиновлення".
  
  
  "Його можна відстежити. Звісно, його можна відстежити".
  
  
  "Одного ранку я залишила його на сходах дитячого будинку в Нью-Джерсі. І я ніколи не оглядалася назад. Я не знаю, як його можна було знайти зараз".
  
  
  "У дитячих будинках ведеться облік".
  
  
  "Цей будинок згорів давним-давно, Гарольд. Це глухий кут".
  
  
  Щось змусило сіре обличчя Гарольда Сміта збліднути. "Цей притулок, Мод. Як він називався?"
  
  
  "Святий якийсь там. Католицьке ім'я. Я вибрав його, тому що нікому не спало б на думку пов'язати його зі мною".
  
  
  Голос Сміта став низьким та наполегливим. "Мод. Подумай гарненько. Ти залишила записку? Можливо, назвавши дитину якимось ім'ям?"
  
  
  "Так. Я дав йому вигадане ім'я. Напевно, я думав, що зможу дізнатися його пізніше під цим ім'ям".
  
  
  "А це ім'я?"
  
  
  "Уільямс. Римо Вільямс".
  
  
  Гарольд В. Сміт витріщився на свою дружину, як на привид. Раптом у його вухах пролунав рев.
  
  
  "Ви назвали свого сина Рімо Вільямс?" прохрипів він.
  
  
  "Я вибрав цю назву з карти Італії. Сан-Ремо. Він мав таке приємне звучання. Вільямс - назва коледжу, в якому навчалася моя сестра".
  
  
  Обличчя Гарольда Сміта перекосилося від шоку. Йому довелося двічі проковтнути, перш ніж він зміг знову заговорити. Навіть тоді його голос тремтів.
  
  
  "Мод. Ми не можемо говорити про це тут. Іди до своєї сестри і чекай на мене. Я обіцяю, що разом ми з тобою знайдемо цього хлопчика і встановимо його батьківство. Я обіцяю".
  
  
  "О, Гарольд, ти такий добрий до мене. Такий, хто розуміє".
  
  
  І Мод Сміт притулилася своїми блідими губами до вікна, залишивши там безбарвний відбиток.
  
  
  Потім вона пішла. Гарольд Сміт довго дивився на слабкий відбиток у тьмяному світлі коридору, перш ніж повернувся на своє ліжко.
  
  
  Він не спав решту ночі. Його мозок шалено працював.
  
  
  І в його стомлених сірих очах було нове світло і нова рішучість.
  
  
  Доктор Мюррей Саймон здійснював свій обхід.
  
  
  Він штовхав собі візок з різними непатентованими ліками, отпускаемыми за рецептом інших жителів психіатричного відділення Фолкрофта. Зазвичай ліки видавала медсестра. Але сестринський персонал був скорочений до межі, а медсестри, які залишилися, обслуговували пацієнтів у палаті для одужують.
  
  
  І зазвичай, за обхід, який проводив доктор Саймон, відповідав доктор Герлінг. Але доктор Герлінг сам перебував у палаті для одужуючих, куди його помістили після того, як на нього якимось чином напав один із пацієнтів, якого він виписував із психіатричного відділення.
  
  
  Лікар Герлінг ще не розповів зв'язкову історію. І в метушні після арешту податкової служби його ситуація не заслуговувала на великого занепокоєння. Він видужає. Фолкрофт, з іншого боку, міг і не страждати. Дуже багато пацієнтів втекли зі своїх палат, було затримано і важко повернуто. Ходили чутки про те, що агентів податкового управління відвезли до лікарняного моргу. Ніхто не знав, що з ними трапилося, і ніхто не наважувався розпитувати. Зрештою, це було податкове управління. Вони знали, як карати людей із довгими носами.
  
  
  Отже, поки агенти податкового управління гасали туди-сюди, одному Богу відомо з якою метою, доктор Мюррей Саймон взяв на себе відповідальність за видачу психіатричним пацієнтам їхніх ліків.
  
  
  Це було досить рутинно. Лікар Герлінг залишила дуже чіткі інструкції. Рутіна привела доктора Саймона до дверей з написом "Біслі".
  
  
  Він зазирнув усередину. Пацієнт сидів за письмовим столом, його червоний піратський костюм з'їхав набік.
  
  
  "Настав час прийняти твою щоденну дозу, мій добрий друг", - крикнув доктор Саймон, відмикаючи двері.
  
  
  Пацієнт повернув голову. Його усмішка була надламаною. Його єдине відкрите око закотилося.
  
  
  Саймон здригнувся. Було неймовірно, наскільки ця людина була схожа на дядька Сема Біслі. Звичайно, якби дядько Сем був живий, він був би набагато, набагато старшим за цього бідолахи. Насправді ходив жарт, що дядько Сем був такий старий, що якби він був живий, то все одно був би мертвий.
  
  
  "Настав час приймати ліки", - весело сказав він, вручаючи одну яскраво-рожеву таблетку і паперовий стаканчик, наповнений водою.
  
  
  Пацієнт прийняв їх. Він насупився, побачивши таблетки, коли оглянув її. "Це неправильний колір. Вона має бути фіолетовою".
  
  
  "Нісенітниця. Це твоя звичайна справа. Тепер візьми це".
  
  
  Пацієнт підкорився. Він відправив рожеву пігулку до рота, запивши її водою.
  
  
  "Відкрий, будь ласка".
  
  
  Пацієнт відкрив рота. Коли тест на депресор для язика показав, що рожева таблетка не була захована під язиком або виділена між зубами та щокою, доктор Саймон кивнув і продовжив обхід.
  
  
  Він був дуже здивований, виявивши знайоме лимонне обличчя, що виглядає з оббитої повстю камери кількома дверима далі.
  
  
  "Доктор Сміт?"
  
  
  "Приведіть сюди Бралла", - хрипко сказав Сміт. "Скажіть йому, що я маю сказати йому щось важливе".
  
  
  "Але що... Чому?"
  
  
  "Покличте Діка Бралла!" – прогримів Гарольд Сміт.
  
  
  БРАЛ, не гаючи часу, дістався до камери доктора Сміта.
  
  
  "З тебе вистачить, Сміте?" він зловтішався, напружуючи зір, щоб заглянути за нижній край дверного віконця.
  
  
  "Я ладен розповісти вам те, що ви хочете знати".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "Ви маєте рацію. Санаторій Фолкрофт - це секрет США. встановлення"
  
  
  "Звичайно, я правий". Очі Бралла звузилися. "Але наскільки я правий?"
  
  
  "Це не сайт ЦРУ".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Коли я приїхав до Фолкрофту, це був центр соціологічних досліджень. Це більша частина правди. З роками він перетворився на лікарню для особливих випадків тривалого догляду. Але це лише прикриття".
  
  
  "Давай. Покінчи з цим. Прикриття для чого?"
  
  
  "Федеральна агенція з надзвичайних ситуацій".
  
  
  "FEMA", - сказав Сміт.
  
  
  "FEMA", - невпевнено повторив Великий Дік Бралл. "Що за операція FEMA?"
  
  
  "Ви поінформовані про місію FEMA - справжню місію?"
  
  
  "Так, готовність до надзвичайних ситуацій на випадок ядерної війни. У IRS є така сама програма судного дня. Якщо на нас колись впаде ядерна бомба, у служби є надзвичайні повноваження стягувати єдиний податок з усіх".
  
  
  "Федеральна агенція з надзвичайних ситуацій була створена для боротьби з побутовими лихами, такими як урагани, повені, землетруси та інші стихійні лиха. Нібито".
  
  
  "І до недавнього часу страшенно погано справлявся з цим".
  
  
  "Ви маєте на увазі, поки не закінчилася холодна війна. З того часу фактична місія FEMA просочилася назовні. Агентство було створено, щоб підтримувати США. уряд, що діє у пост'ядерному середовищі. Серед активів - фургони мобільного зв'язку, призначені для підтримки зв'язку між роздробленими центрами влада Ці центри є захищеними місцями, розкиданими по всій країні, загальний план був дуже простий.У разі ядерної атаки президент, Перша сім'я і деякі ключові представники законодавчої та судової гілок влади будуть доставлені в ці важкодоступні місця.У цих місцях кістяк уряду буде діяти доти, доки не минає надзвичайна ситуація”.
  
  
  Бралл проковтнув.
  
  
  Сміт продовжував. "Я казав вам, що представляв агентство більш могутнє, ніж Податкове управління. Це воно. Фолкрофт - сайт FEMA".
  
  
  "Якого роду? Я маю на увазі, ми страшенно далеко від Вашингтона".
  
  
  "Якби ця інформація потрапила у ваше розпорядження, - холодно сказав Сміт, - я був би уповноважений перервати ваше життя на місці".
  
  
  "Ви не можете цього зробити", - гаркнув Бралл. "Я необхідний співробітник податкової служби".
  
  
  "А я – FEMA".
  
  
  “Це лайно. Це просто слова. Я ні на що з цього не куплюсь. Не без твердих, конкретних доказів”.
  
  
  "Доказ може бути небезпечним для вашого здоров'я", - похмуро сказав Сміт.
  
  
  "Не мороч мені голову, Сміт. У службі ми не можемо приймати на віру слова людей. У мене повинні бути надійні, які піддаються перевірці докази, перш ніж я закрию справу про це захоплення."
  
  
  "Чи означає це, що ви готові відмовитися від контролю Податкового управління над "Фолкрофтом", щойно буде встановлено його сумлінність?"
  
  
  Бралл вагався. "Можливо".
  
  
  "Ви знаєте, що яким би могутнім ви не були, яким би важливим не було податкове управління, FEMA має важливе значення для національної безпеки у разі катастрофи".
  
  
  "Каже, трахни тебе", - прогарчав Бралл.
  
  
  "Майте на увазі, що для того, щоб IRS продовжувала діяти в пост'ядерному сценарії, має бути секретний сайт. Сайт FEMA".
  
  
  "Чому ти не сказав мені всього цього раніше?"
  
  
  "Я поклявся зберігати ці секрети. Ви змусили мене діяти через вашу кричущу некомпетентність. Я тільки сподіваюся, що ми зможемо вирішити це питання, не вдаючись до крайніх заходів, щоб забезпечити ваше мовчання".
  
  
  "Добре, добре, я розіграю це. Але де мої докази?"
  
  
  "Пройдіть через чотири двері праворуч і подивіться через скляний ілюмінатор".
  
  
  "Добре".
  
  
  За мить Великий Дік Бралл повернувся, його обличчя було на три тони блідіше, ніж раніше.
  
  
  "Там усередині хлопець, одягнений як гребаний пірат".
  
  
  "Він здався вам знайомим?"
  
  
  "Так. Він був дуже схожий на старого дядька Сема Біслі".
  
  
  "Дядько Сем Біслі, який помер майже тридцять років тому?" - спитав Сміт.
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  "Дядько Сем Біслі, про якого давно ходять чутки, що він перебуває в стані кріогенної консервації до того дня, коли медична наука зможе вилікувати його серцеву хворобу?"
  
  
  "Це купа гною!" Брулл вибухнув.
  
  
  "Чи так це?"
  
  
  "Ти не хочеш сказати..."
  
  
  "У пост'ядерному світі виникне потреба у розвагах, щоб заспокоїти налякане населення. Що може бути кращим вибором, ніж найулюбленіший аніматор та режисер усіх часів?"
  
  
  Розширивши очі, Бралл прохрипів: "Це справжній Біслі?"
  
  
  "Тут є й інші, які не менш важливі", – додав Сміт.
  
  
  "Схожий на кого?"
  
  
  "Метелик, який усі бачили".
  
  
  "Хто він такий?"
  
  
  "Це настільки суворо засекречено, що я не наважуюсь довірити вам цю інформацію".
  
  
  "Це безумство!" Випалив Бралл. "Ви не можете очікувати, що я проковтну цю нісенітницю собачу!"
  
  
  "Комп'ютери у підвалі - частина нашої місії після катастрофи", - безжально продовжував Сміт. "Призначення золота очевидне. Готівка не матиме цінностей після падіння нашої економіки. Щодо коштів, які через канцелярську помилку потрапили на банківський рахунок Фолкрофту, то вони представляють наш бюджет на майбутній фінансовий рік".
  
  
  "Ви маємо пояснити ці гроші податковому управлінню! Ми не можемо просто побажати, щоб вони зникли".
  
  
  "Дванадцять мільйонів доларів надійшли із фонду Великого Каймана на Кайманових островах".
  
  
  "Я знав, що це смерділо офшорними грошима!"
  
  
  "Але він виник у FEMA. Обережне розслідування підтвердить, що FEMA перевела дванадцять мільйонів доларів у Grand Cayman Trust більше тижня тому. З міркувань безпеки я не можу отримати доступ до банку Фолкрофт в електронному чи паперовому вигляді. Але співробітник банку там перевірить, що гроші з'явилися в їх комп'ютерних бухгалтерських книгах вночі, у неробочий час і без пояснення причин. Він залишить банк таким чином, як тільки шлях буде розчищений, прямуючи до місця призначення”.
  
  
  "Я маю це перевірити".
  
  
  "Lippincott Savings Bank підтвердить переміщення коштів", - сказав Сміт. "Grand Cayman Trust, звичайно, не підтвердить, без надання документів і тривалої юридичної боротьби. У вас немає такої розкоші, як час. Чи хочете ви відстежити кошти до FEMA і наразитися на ризик з високим ступенем секретності чи ні, залежить від вас. Але дозвольте мені закликати вас у найрішучіших виразах, щоб ваш найвищий начальник зробив дзвінок”.
  
  
  Великий Дік Бралл облизав губи. "Це настільки чутливо, так?"
  
  
  "Справжня природа санаторію Фолкрофт має таке космічне значення для подальшого виживання Америки, що в минулому людей убивали, захищаючи його".
  
  
  Бралл потремтів вузол своєї краватки з боку на бік. "Добре", - сказав він. “Я займуся цим. Але нічого не обіцяю. Крім цього – якщо щось із того, що ви кажете, не справдиться, у вас будуть дуже великі проблеми з податками. І це найгірший вид проблем, який тільки може бути”.
  
  
  "І якщо це станеться, можливо, у вас є проблеми".
  
  
  "Подивимося з цього приводу", - сказав Бралл.
  
  
  Коли він помчав, стукіт його підборів паркетом був не дуже впевненим.
  
  
  Гарольд Сміт дозволив собі натягнуту посмішку. Вона осіла на його обличчі, як скибочка лимона.
  
  
  Можливо, давно померлий президент, котрий обрав його головою CURE, помилився. Коли Гарольд В. Сміт був натхненний, він дійсно мав чимось на кшталт уяви.
  
  
  ВЕЛИКИЙ ДИК БРАЛ стікав потім, коли мчав коридором психіатричного відділення Фолкрофта.
  
  
  FEMA. Христос у саронзі! Йому й на думку не спадало, що це операція FEMA. Це було поза найгіршим сценарієм. Теоретично ви могли б провести аудит президента чи будь-якого члена Конгресу та створити менше шуму. Він мимоволі втягнув службу в міжвідомчу суперечку, в порівнянні з якою галас з DEA виглядав би як битва між DAR і батьківським комітетом.
  
  
  Отже, Фолкрофт був оплотом FEMA. Бог знає, що тут відбувалося насправді. Судячи з усього, вони збиралися бути на передовій фазі відновлення постнаукской епохи. Наскільки знав Дік Бралл, Фолкрофт стане штаб-квартирою самого Податкового управління після того, як наслідки зникнуть.
  
  
  Спочатку йому довелося б подбати про свої особисті наслідки.
  
  
  Дорогою до ліфта Бралл зупинився, щоб ще раз поглянути на камеру, де утримувався дядько Сем Біслі. Вперше він зауважив, що на дверях справді була табличка "Біслі".
  
  
  Дядько Сем розвалився на своєму стільці, дивлячись на стіни, покриті мультфільмами. Його єдине здорове око виглядало сонним. Поки Бралл спостерігав, Біслі здригнувся. Він упіймав себе на тому, що обмовляє носом. Біслі труснув головою, ніби намагаючись струсити з неї павутиння. Одна рука піднялася до чола і оголила гладку, вкриту шрамами куксу.
  
  
  "Чорт", - пробурмотів собі під ніс Великий Дік Бралл. "Дуже сподіваюся, що це не його рисувальна рука".
  
  
  Бралл зупинився біля дверей наступної камери. Табличка під вікном гласила: Перселл.
  
  
  Це була одна з кімнат із гумовими оббивками. Там було порожньо, якщо не брати до уваги низької розкладачки і телевізора, встановленого високо в стіні, звідки його не можна було зняти. Телевізор було вимкнено.
  
  
  На розкладачку лежала жінка, на перший погляд схожа на анорексічку. Вона дивилася в стелю, її довге волосся кукурудзяного шовку розсипалося по подушці. Її руки були обгорнуті навколо худого торса зв'язаними рукавами брезентової сорочки.
  
  
  Фігура лежала настільки нерухомо, що Бралл подумав, чи вона не мертва.
  
  
  Саме тоді він зауважив, що вона була "він". Без грудей. Без м'яких ліній. І, схоже, мозку теж не було.
  
  
  Брюлл продовжив свій шлях з виглядом людини, якій дали гарячу картоплю і якій нема кому її передати.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу наполіг на тому, щоб його висадили біля головного входу до санаторію Фолкрофт.
  
  
  "Ти божевільний", - сказав Римо, з'їжджаючи на узбіччя єдиної під'їзної дороги. "Податкове управління обрушиться на нас, як тонна цегли".
  
  
  "І ми приземлимося назад".
  
  
  "Вони конфіскують машину. Якось вони вже намагалися це зробити".
  
  
  "Тобі час купити нову машину", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Новий? Я змінюю це кожні шість місяців. Ти це знаєш".
  
  
  "Я мав на увазі якісний і вартісний транспортний засіб. Не американський сміттєвий бак на колесах".
  
  
  "Обговоріть це зі мною, якщо наприкінці всього цього ми все ще працюватимемо".
  
  
  "Наступного разу купи корейську".
  
  
  "Я б не з'їхав на корейській машині з урвища", - сказав Римо, відчиняючи дверцята. "Отже, ти виходиш чи ні?"
  
  
  "Чому я маю йти пішки?"
  
  
  "Тому що ти не вмієш літати, і я теж. Поїхали. Не те щоб мені не терпілося розповісти Сміту, що ми зазнали невдачі, намагаючись знайти його дружину".
  
  
  Чіун вийшов із пасажирського боку. Вони рушили пішки. "Ти поясниш це йому, а не мені".
  
  
  "Ти збираєшся мене підтримати?"
  
  
  "Так. Я підтверджу твою невдачу, якщо таке твоє бажання".
  
  
  "Ти теж її не знайшов".
  
  
  "Це не моя вина".
  
  
  "Тоді це також не моє".
  
  
  "Це буде судити імператор Сміт. Але ви поясните йому все це, тому що технічно ви не працюєте на нього. Ви можете дозволити собі викликати його незадоволення. Як єдина опора Будинку Сінанджу, я не можу ".
  
  
  Вони підійшли до воріт. Римо притулився до одного з цегляних стовпів воріт і обережно визирнув з-за нього.
  
  
  "Ситуація виглядає ясною", - сказав він.
  
  
  "А як щодо фортеці Фолкрофт?" Запитав Чіун.
  
  
  "Це те, що я мав на увазі".
  
  
  "І я мав на увазі кретинів, які сидять у човнах зі своїми пістолетами".
  
  
  "Управління боротьби з наркотиками? Я подбав про них".
  
  
  Вони ввійшли через стовпи воріт.
  
  
  Очі Римо піднялися до неба. Він помітив, що тріо кружляючих птахів летіло нижче, їхні величезні крила піднімалися і опускалися лінивими хвилями. Здавалося неможливим, що повітря могло їх підтримувати. Їхні крила ледве ворушилися.
  
  
  "Схоже, вони повернулися", - пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун насупився. "Вони здаються мені знайомими".
  
  
  "Я просто подумав про те саме".
  
  
  "Вони не морські чайки".
  
  
  "Впевнений, що вони теж не стерв'ятники".
  
  
  "Вони схожі на стерв'ятників".
  
  
  "Можливо, вони кондори".
  
  
  "Можливо, вони взагалі не птахи", - сказав Чіун, здивовано насупившись.
  
  
  "Вони, мабуть, птахи. Ким вони можуть бути, крім птахів?"
  
  
  "Я не знаю, але це погана ознака".
  
  
  "З цим не посперечаєшся", - сказав Римо. "Пішли. Ходімо через вхід для вбивць".
  
  
  Вони непоміченими дісталися вантажного входу, і в той момент, коли увійшли до підвалу, Майстер Сінанджу повторив питання, яке всю ніч рідко злітало з його тонких губ.
  
  
  "Де моє золото?"
  
  
  "Безпечний як мило".
  
  
  "Це не відповідь".
  
  
  "Якби це було моє золото, я б сказав, що це найкраща відповідь з усіх можливих".
  
  
  "Тьху!"
  
  
  Вони піднялися сходами на перший поверх і ризикнули скористатися ліфтом. Він був на першому поверсі, і їх гостра чутка підказала їм, що там нікого немає.
  
  
  Двері відчинилися від натискання кнопки виклику.
  
  
  Вони піднялися на третій поверх, і Римо висунув голову назовні, озирнувшись на всі боки, перш ніж подати знак Чіуну слідувати за ним.
  
  
  У психіатричному відділенні було тихо. Здавалося, на поверсі не було лікарів.
  
  
  Коли вони проходили повз камеру Джеремайї Перселла, обличчя Римо посуровіло.
  
  
  "Він залишається бранцем?" Запитав Чіун, помітивши пильний погляд Римо.
  
  
  Римо кивнув головою. "Я хотів би, щоб він помер".
  
  
  "Остерігайся бажання, яке збувається".
  
  
  "Я не вірю в цю нісенітницю про те, що наші долі переплетені".
  
  
  Чіун глузливо пирхнув і нічого не сказав.
  
  
  Дядька Сема Біслі все ще було видно через вікно дверей його камери, коли вони проходили повз нього.
  
  
  "Я впевнений, що радий, що він знову на льоду", - сказав Римо.
  
  
  Чіун глибокодумно кивнув головою. "Згоден".
  
  
  "Я б із задоволенням звернув Перселлу шию, але я не міг змусити себе розправитися із самим дядьком Семом".
  
  
  Коли вони підійшли до камери Гарольда Сміта, Римо двічі постукав.
  
  
  Сміт лежав на своєму ліжку, втупившись у стелю в позі, яка була майже ідентична позі Джеремі Перселла. Почувши стукіт у двері, Римо здригнувся і скотився з ліжка, нашаруючи окуляри.
  
  
  “Римо!” – сказав Сміт, підійшовши до вікна.
  
  
  "Погані новини, Смітті".
  
  
  "Рімо", - повторив Сміт низьким і здивованим голосом. Його очі вивчали обличчя Римо.
  
  
  "До того часу, як ми дісталися вашого будинку, податкова служба наклала на нього арешт", - пояснив Римо. "Він замкнений міцно, як барабан. Ніхто із сусідів не знав, куди пішла ваша дружина".
  
  
  "Вона була тут", - тихо сказав Сміт.
  
  
  "Тут?"
  
  
  "Минулої ночі вона прийшла до мене. Я відправив її до її сестри".
  
  
  "Це полегшення".
  
  
  Голос Сміт став низьким та владним. "Рімо, вона розповіла мені щось неймовірне".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Чому ти так дивно ставишся до Римо, імператоре?" Запитав Чіун.
  
  
  Голос Сміта впав до шипіння. "Рімо, я знаю, хто твій батько".
  
  
  "З яких це пір!" Римо вибухнув.
  
  
  "З вчорашнього вечора".
  
  
  Рімо і Чіун подивилися один на одного.
  
  
  "Послухай, Смітті", - сказав Римо. "Це було важким випробуванням для всіх нас. Чому б тобі просто не подрімати довше, а ми повернемося?"
  
  
  "Ні! Римо, я хочу, щоб ти відчинив двері".
  
  
  "А як щодо вашого алібі?"
  
  
  "Можливо, він мені не знадобиться. А тепер відчини двері. Будь ласка".
  
  
  Очі і голос Гарольда Сміта були такими благаючими, що Римо відчув, що в нього немає вибору. Він відсунув засувку.
  
  
  Коли Сміт вийшов, він розкинув свої довгі руки і міцно обійняв Римо. Він уткнувся сивою головою у тверде плече Римо.
  
  
  Римо глянув через тремтяче плече Сміта на спантеличене обличчя Майстра Сінанджу. Чіун знизав плечима. Римо трохи неприємно поплескав Сміта по спині.
  
  
  "Все гаразд, Смітті", - м'яко сказав Римо. "Ми теж раді тебе бачити. Тепер ти можеш відпустити. Добре?"
  
  
  Сміт відступив назад, відкашлявся і подивився Римо Вільямсу просто у вічі. "Коли жінка, яку ви бачили на цвинтарі, сказала вам, що ви знали свого батька, вона була абсолютно правою. Я поняття не маю, ким вона була насправді або звідки вона це дізналася, але вона мала рацію".
  
  
  "Так..."
  
  
  "Твій батько – це той, кого ти знаєш дуже давно".
  
  
  Римо моргнув. Його худі передпліччя на мить затремтіли. Він забажав, щоб вони залишалися нерухомими.
  
  
  "Хтось дуже близький тобі більшу частину твого дорослого життя".
  
  
  Очі в Римо широко розплющилися. Він обернувся.
  
  
  "Маленький батько!" – здивовано сказав він. "Ти?"
  
  
  "Ніколи!" - гаркнув Чіун. "Я скоріше зробив би на світ мавпу, ніж таку, як ти".
  
  
  "Ти не це маєш на увазі. Ти не можеш".
  
  
  "Ти не мій син, Римо Вільямс", - розлютився Чіун.
  
  
  "Він правий", - сказав Сміт. "Чіун тобі не родич".
  
  
  Чіун зухвало підняв своє тонке підборіддя. "Я б не став заходити так далеко. У ньому може бути трохи корейської крові. Можливо, три краплі. Зовсім небагато".
  
  
  Брови Римо насупилися. "Якщо це не Чіун, залишається тільки..."
  
  
  Гарольд Сміт химерно поправив краватку. Прочистивши горло, він сказав: "Так. Залишається тільки я, Римо. Я твій батько".
  
  
  "Нізащо!" Гаряче заперечив Римо. "Я хотів би, щоб батьком був Річард Ніксон".
  
  
  "Рімо. Моя дружина все мені пояснила".
  
  
  Римо різко насупився. "Звідки їй знати?"
  
  
  "Вона твоя мати".
  
  
  “Моя мати? Ні за що! Днями я бачив свою матір на цвинтарі. Вона була молодою та красивою – такою, якою я завжди її уявляв”.
  
  
  "Я не знаю, хто була та жінка, але Мод все пояснила. Це сталося, коли я був на Філіппінах багато років тому. У неї була дитина. Цією дитиною був ти, Римо".
  
  
  "Ні за що на світі!" Римо закричав.
  
  
  "Рімо, ти можеш заспокоїтися? Ти привернеш увагу до всіх нас. Мод все мені пояснила. Вона помістила тебе на порозі притулку Святої Терези разом із запискою, в якій ти названий Римо Вільямсом".
  
  
  "Нісенітниця собача!"
  
  
  "Припини це! Зупинися зараз! Мод нічого не знає ні про тебе, ні про твою історію. Як вона могла б розповісти точні подробиці твоїх днів підкидька, якби не говорила з власного досвіду?"
  
  
  Римо зробив невпевнений крок назад. Його обличчя зблідло.
  
  
  "Але жінка на цвинтарі була схожа на Фрея", - тупо сказав Римо. "Вона сказала, що якщо я знайду місце її упокою, я знайду свого батька. Як ви це поясните?"
  
  
  "Це фантазія, Римо. Все своє життя ти ставив питання про своїх батьків. Ти створював фантазії про них. Те, що ти бачив тієї ночі, було лише проявом однієї з таких фантазій. Це реальність. Я твій батько, а Мод - твоя. Мати ".
  
  
  - Якщо це так, - палко заперечив Римо, - то чому вона кинула мене на порозі?
  
  
  "Е-е, це ніяково", - почав Сміт.
  
  
  Римо схопив Сміта за лацкани піджака і притис до стіни. "Говори, Смітті".
  
  
  "У місіс Сміт був роман під час моєї відсутності. Вона думала, що дитина - ти - був батьком цього іншого чоловіка".
  
  
  "Який інший чоловік?"
  
  
  "Я не знаю. Вона не впізнала його".
  
  
  Римо відпустив. "Це безумство!"
  
  
  Сміт хитро розправив пальто спереду. "Вона не могла постати переді мною з дитиною невизначеного походження, - сказав він, - тому вона покинула його. Шкода тільки, що тоді я не знав того, що знаю зараз".
  
  
  "Хотів би я нічого цього не знати", - сказав Римо, розводячи руками. "Це безумство".
  
  
  "Рімо, я знаю, це важко ...."
  
  
  "Це безглуздо. Я зустрічався з твоєю дружиною. Вона кремезна, як старий диван, старомодна".
  
  
  "Рімо!" - Застеріг Чіун. "Не смій так говорити про дружину імператора!"
  
  
  "Не може бути, щоб це була моя мати!"
  
  
  "Від правди нікуди не подітися, Римо", - роздратовано сказав Сміт. "Я хотів би, щоб ти зняв шори зі своїх очей".
  
  
  "І ти не мій батько".
  
  
  “Це можливо. Місіс Сміт із роками прийшла до переконання, що я батько дитини, але доказів немає. Ця інша людина залишається можливою”.
  
  
  "З ним я погоджуся. З тобою ніколи".
  
  
  "Але місіс Сміт залишається твоєю матір'ю".
  
  
  "Для цього буде потрібний аналіз крові, хромосомний тест і слово Всемогутнього Бога, щоб переконати мене", - відрізав Римо. "І, можливо, навіть тоді".
  
  
  "Нам доведеться розібратися із цим пізніше", - швидко сказав Сміт. "Я вважаю, що запустив події, які витіснять Податкову службу з картини Фолкрофта".
  
  
  "Що ти зробив, покликав екзорциста?"
  
  
  "Ні. Я сплев павутину правди і виверт на користь Діка Бралла. Якщо це спрацює, ми повинні побачити результати дуже скоро".
  
  
  "Я теж повірю в це, коли побачу. Податкова служба гірша за п'явок".
  
  
  - Римо, - сказав Сміт, - є ще щось, про що тобі слід знати...
  
  
  Зі сходів долинув барабанний бій.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Повернувшись, Римо сказав: "Я не знаю, через що зчинився такий шум, але я хочу взяти участь у цьому".
  
  
  І він помчав зеленим коридором, як розлютована стріла.
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Великий Дік Бралл зібрав своїх агентів у кабінеті доктора Сміта, коли приглушений барабанний бій повернувся, щоб переслідувати його.
  
  
  "Деякі пацієнти все ще розгулюють на волі", – говорив він. "Приберіть мережі і відведіть їх назад до їхніх палат. В іншому, поки я не докопаюся до суті, ні до чого не торкайтеся, нічого не хапайте і, найголовніше, нічого не вживайте"
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  "Знову цей звук", - з нещасним виглядом сказав агент Фелпс.
  
  
  "Чорт! Всім вийти в коридори. Перш ніж я припиню цей напад, я повинен знати, через що такий шум".
  
  
  Великий Дік Бралл пішов за агентами з офісу.
  
  
  "Звук долинає зі сходів", - крикнув агент, вказуючи на найближчі пожежні двері.
  
  
  "Давайте візьмемо це!" Гаркнув Бралл. "Оточіть це! Не дайте цьому піти, або це ваші дупи!"
  
  
  Стрімкою групою агенти помчали до пожежних дверей.
  
  
  Дві руки потяглися до клямки. Двері зірвалися з петель у них перед носом.
  
  
  Великий Дік Бралл відступив перед панічної втечі агентів податкового управління.
  
  
  Раптом навколо них пролунав барабанний бій.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Саме тоді вони отримали ясний погляд на автора the incessant sound.
  
  
  Людина-КУЛЯ, Римо Вільямс катапультувався коридором, всі почуття зосередилися на невловимому звуку барабана, що б'є. Він метнувся за ріг, як з рогатки, нічого не побачив і дозволив своїм тренованим у синанджу почуттям нести його на звук.
  
  
  Почуття привели його до пожежних дверей на сходовій клітці. Римо відкинув її з дороги. Вона злетіла з петель і покотилася вниз бетонними сходами.
  
  
  Римо перемахнув через трубчастий поручень, приземлившись на наступному майданчику на частку секунди раніше, ніж сталеві двері. Розвернувшись, він відбив її. Вона перелетіла через поручень і впала далеко внизу.
  
  
  Барабанний дріб продовжувався на сходах. Римо знову стрибнув. Майданчик другого поверху пом'якшив удар по його потужних м'язах ніг.
  
  
  Краєм ока Римо помітив щось рожеве. Воно було низько над підлогою і рухалося до зеленої стіни. Але коли він обернувся, то нічого не було. Просто мур.
  
  
  Піклявий голос Чіуна покликав униз. "Рімо! Що ти знайшов?"
  
  
  "Я не знаю, - крикнув у відповідь Римо, - але що б це не було, воно з іншого боку цієї стіни". Він врізався у пожежні двері.
  
  
  Двері злетіли з петель, ніби по них ударили пожежним шлангом високого тиску. Вона вдарилася об щось м'ясисте і розпласталася.
  
  
  Римо перестрибнув через сталеву пластину, що звивається, з якої безпорадно стирчали руки і ноги. Його підбори клацнули на підлозі, коли він відступив.
  
  
  Агенти податкового управління все ще відхитувалися від дверей, що політали, їх почуття не зовсім вловлювали його, коли Римо помітив рожеву істоту.
  
  
  Воно було навряд чи у фут ростом і стояло на задніх лапах, дивлячись на нього знизу вгору, з крихітними ніжками в кожній лапі. У ритмі, що чергується, воно билося в іграшковий барабан, прив'язаний до його пузатого живота. Воно глянуло на Римо з упевненим, майже приголомшеним виразом на вусатій морді. Одне м'яке велюрове вухо із сумнівом опустилося.
  
  
  Потім він розвернувся на місці і попрямував назад до сходів.
  
  
  Великий Член Бралл закричав: "Що, чорт забирай, це була за штука?"
  
  
  "Це Поляризаційний Кролик, на що він схожий?" Гаркнув Римо, стрибаючи за ним.
  
  
  "Це те, що я, блядь, так і думав", - сказав Бралл недовірливим голосом.
  
  
  Римо погнався за плюшевим рожевим мультяшним кроликом назад угору сходами. Кролик мав короткі ніжки, але він ними не користувався. І все ж він піднімався сходами, ніби був на колесах, а сходи були плоским пандусом.
  
  
  Спускаючись сходами, Майстер Сінанджу побачив, як воно стрімко піднімається назад. Його карі очі спалахнули від подиву.
  
  
  "Римо! Ти бачиш цю штуку?"
  
  
  "Я не тільки бачу це, я планую згорнути його маленьку рожеву шию. Я ненавидів цю рекламу!"
  
  
  "Я зловлю це", - сказав Чіун, сідаючи навпочіпки, щоб підняти мчить бачення своїми руками з довгими нігтями.
  
  
  Відбиваючи свій барабан, кролик закрутився, міняючись місцями.
  
  
  "Я зрозумів", - сказав Римо.
  
  
  "Не завдай йому шкоди, Римо!" Чіун пискнув.
  
  
  "Нічого не обіцяю", - сказав Римо, низько нахиляючись. Його руки стиснулися, як лещата. Але коли вони ляснули один одного, лазні не було.
  
  
  "Куди це поділося?" випалив він, озираючись на всі боки.
  
  
  "Це у тебе між ніг, сліпий", - пропищав Чіун.
  
  
  Римо глянув униз. Він з'єднав підбори з гучним останнім клацанням.
  
  
  Кролик був не там, де стикалися п'яти Римо.
  
  
  Римо моргнув. Він був досить швидкий, щоб обігнати машину, перехопити стрілу в повітрі або ухилитися від кулі. Заводний кролик на батарейках нізащо не міг бути швидше за нього.
  
  
  "Я зловлю це", - повторив Чіун. "Йди до мене, о набридливий гризун. Я не завдаю тобі шкоди".
  
  
  На це не було жодних шансів. Кролик метався між сандалями Майстра Сінанджу, як промінь рожевого світла, весь час барабанячи у свій іграшковий барабан.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Чіун видав крик чистого розчарування.
  
  
  "Що я тобі казав?" - спитав Римо, коли вони піднімалися сходами слідом за ним.
  
  
  Він знову вивів їх у психіатричне крило, повз камери та посіріле до білизни обличчя Гарольда Сміта, до сходів, що ведуть до люка на дах.
  
  
  Кролик не був обладнаний для того, щоб дертися сходами в натуральну величину. Не з постійно зігнутими ногами та повними гомілок руками.
  
  
  Але коли Римо і Чіун наблизилися до сходів, вона рвонулася вгору, ніби сіпнута за невидиму мотузку.
  
  
  Рожевий кролик розтанув у закритому люку, ніби люк був екраном, проникним для крихітних яскраво-рожевих кроликів.
  
  
  Римо піднявся по трапі і відкинув кришку люка убік. Чіун виплив за ним з розлюченим обличчям.
  
  
  Плюшевий рожевий кролик крутився посеред даху, немов шукаючи укриття.
  
  
  "Тепер ми з цим впоралися", - прогарчав Римо.
  
  
  "Ні. Честь перемогти досі непереможного Поляризаційного Кролика належить мені!"
  
  
  І Майстер Сінанджу здійснив стрибок, що летить, який переніс його до рожевого привида. Одна чорна сандалі з глухим стукотом ударилася об асфальт на даху, точно в тому місці, де вона стояла.
  
  
  "Ха!" - вигукнув Чіун, підводячи ногу. Він глянув униз. В асфальті була вирва, але рожевої плями не було. Його обличчя витягнулося.
  
  
  "Спробуй за своєю спиною", - сухо сказав Римо.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Спідниці злетіли, Чіун розвернувся. Його щоки надулися від розчарування, він випустив свої довгі вбивчі нігті, як тигр, що накидається, і кинувся на нього.
  
  
  Кролик розвернувся, зробив хибний випад, розвернувся і майже досяг успіху в тому, щоб обманом змусити Майстра Сінанджу зістрибнути з даху в погоні.
  
  
  На той час Римо теж наблизився до невловимої істоти. Кролик катався між ніг, кружляв навколо них, весь час неквапливо відбиваючи свій барабан.
  
  
  "Дістай батарейку!" Крикнув Римо. "Можливо, це зупинить це!"
  
  
  Чіун завдав удару, не зумів встановити зв'язок і почав топтати кожне місце, де, здавалося, був енергійний кролик. Але кролик був надто хитрий. Щоразу Чіун тупцював порожнє повітря. Але він невблаганно спрямовував цю справу у бік Римо.
  
  
  Заступаючи йому шлях, Римо спробував дістати батарейку. Його руки марно рубали повітря.
  
  
  "І це найкраще, на що ти здатний, неквапливий?" Чіун гаркнув:
  
  
  "Я нічого не можу з цим вдіяти. Це просто продовжується і продовжується, прямо як по телевізору"
  
  
  Кролик зупинився, його плюшева головка моталася з боку на бік, ніби дражнячи їх своїм безсиллям.
  
  
  "У мене є ідея", - сказав Римо, стискаючи кулаки.
  
  
  "Рімо, дивись!"
  
  
  Майстер Сінанджу вказував на небо. Римо глянув угору. І геть-чисто забув про неможливий рожевий кролик.
  
  
  Так низько над їхніми головами, що вони могли бачити загрозу в їхніх очах, кружляли три примарні хижі птахи. Тільки тепер вони більше не були примарними та розпливчастими, а були зовсім близько над головою.
  
  
  Вони були багряними та кістлявими. Їх злісні обличчя спотворилися, коли вони дивилися вниз на Римо і Чіуна, шкірясті крила ляскали, беззвучно і неможливо.
  
  
  "Птахи-терористи!" - пискнув Чіун.
  
  
  "Ти маєш на увазі птеродактилів", - сказав Римо, обличчя якого скам'яніло до кісток.
  
  
  Один фіолетовий птеродактиль відокремився і, роззявивши дзьоб, спробував схопити Римо. Римо легко відступив. Потім він узяв себе до рук.
  
  
  "Що я роблю? Це несправжнє".
  
  
  "Не ризикуй, Римо", - попередив Чіун.
  
  
  "Ти знаєш, що це таке", - сказав Рімо Чіуну, обминаючи дах. "Це не реальніше, ніж той дурний заводний кролик".
  
  
  Майстер Сінанджу завмер як укопаний, коли другий пурпуровий птеродактиль дивився на нього своїми очима-намистинками. Склавши крила, він розірвав ліниву спіраль і потягся до піднятої руки Чіуна.
  
  
  Чіун нігтями сплів павутину перед своїм обличчям. Обличчя птеродактилю мало бути роздерте кігтями на шматки. Натомість він зігнувся, крила напружилися до краю, він відскочив назад, щоб возз'єднатися з колом, обличчя неушкоджене.
  
  
  "Бачиш?" – сказав Римо. "Це несправжнє. Ніхто з них не справжній". Він підійшов до рожевого кролика. "Навіть це маля".
  
  
  Кролик носився ламаними колами, збуджено барабанячи у свій барабан, на його спині було чітко видно фірмову батарейку.
  
  
  "Забудь про це, Перселле", - крикнув Римо, склавши руки рупором. "Ми знаємо, що це ти. Тобі нас не обдурити".
  
  
  Рожевий плюшевий кролик продовжував своє божевільне плетіння, тоді як фіолетові птеродактилі роїлися так близько, що їхні пазурі опускалися в межах досяжності.
  
  
  Римо сердито вдарив одного з них. Рука Римо, здавалося, зникла у шкірі істоти. Схожа на кажан істота незворушно полетіла далі.
  
  
  Поляризаційний кролик раптово зупинився і почав обертатися на місці. Він перетворився на вершину, що крутиться, потім в конус, який ріс, змінюючи колір у міру розширення. Рожевий став фіолетовим, у якому інші кольори виділялися тілесними прожилками, світло-жовтим та неоново-блакитним.
  
  
  Коли обертання припинилося, фігура голландця в пурпуровому одязі Джеремайї Перселла стояла висока і горда. Він труснув своїм довгим волоссям кольору кукурудзяного шовку і втупився в Римо своїми яскраво-блакитними очима.
  
  
  Він прийняв атакуючу стійку. Його губи розтягнулися в глузливій усмішці.
  
  
  Римо виконав ідеальний кидок чаплі синанджу, піднявшись у повітря з місця. Це призвело його до того, що він опинився над головою голландця, підібгавши під себе обидві ноги, щоб завдати подвійного смертельного удару.
  
  
  Попереджувальний крик Чіуна пролунав надто пізно.
  
  
  Ноги розтиснулися, Римо впав прямо вниз.
  
  
  І приземливсь на рівний асфальт.
  
  
  Римо різко скочив на ноги, повертаючись на звук барабана, що б'є.
  
  
  Загибель, загибель, загибель, загибель...
  
  
  Коли він завершив свій хід, барабан раптово опинився за спиною. Щоразу, коли він повертався, Римо просто промахувався повз свого мучителя.
  
  
  "Поглянь мені в обличчя, Персел!"
  
  
  Пролунав голос Чіуна. "Він пішов, Римо".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Там нікого немає. Тільки звуки".
  
  
  Римо вийшов зі своєї бойової пози. Його руки поволі розслабилися.
  
  
  Барабанний бій розчинився у ніщо.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до свого учня. "Ти міг убити себе своїм неконтрольованим гнівом".
  
  
  Римо насупився. "Давай, Папочка. Давай докопаємося до суті".
  
  
  Римо повернувся до люка на даху. Звідти висунулося недовірливе обличчя Великого Діка Бралла.
  
  
  "На що ти дивишся!" Гаркнув Римо.
  
  
  "Нічого", - проковтнув Бралл, його голова зникла з поля зору, як у ховраха, що ховається у свою нору.
  
  
  КОЛИ ВОНИ СПУСТИЛИСЯ зі сходів, Великий Дік Бралл та його агенти податкового управління стояли навколо з блідим і дурним виглядом.
  
  
  "Це місце - божевільний будинок", - слабко сказав Бралл.
  
  
  "Це санаторій", - сказав Римо.
  
  
  Гарольд Сміт сказав: "Я міг бачити все звідси. Птеродактилі, чи не так?"
  
  
  "Пурпурні птеродактилі", - поправив Римо. "Ти знаєш, що це означає".
  
  
  "Я вірю", - сказав Сміт.
  
  
  "Але я не хочу", - гаркнув Великий Дік Бралл.
  
  
  "Рімо, прибери цих людей, поки ми не докопаємося до суті".
  
  
  "Із задоволенням", - сказав Римо, різко повертаючись. Він узяв Великого Діка Бралла за комір і повністю відірвав його від землі. Римо посадив його на сходи і сказав: "Або підіймайся, або я закину тебе туди, як мішок з гноєм".
  
  
  "Але... там, нагорі, птеродактилі".
  
  
  "І тут, унизу, є розгнівані платники податків. Обирайте самі".
  
  
  Бралл почав сходження.
  
  
  Іншим агентам потрібно більше мотивації, тому Майстер Сінанджу підійшов до них і почав затискати мочки вух неймовірно гострими нігтями.
  
  
  Нестерпний біль змусив агентів податкового управління видертися сходами. Люк зачинився.
  
  
  "Давай", - прогарчав Римо.
  
  
  Вони пішли до камери Перселла.
  
  
  Римо говорив: "Ми знаємо, що улюбленим трюком Перселла було створювати ілюзії, щоб лякати людей. Фіолетові птеродактилі були його коханими. Не питайте мене чому".
  
  
  Вони дивилися у вікно.
  
  
  Джеремайя Перселл нерухомо лежав на спині, втупившись у стелю.
  
  
  "Пора його позбутися", - сказав Римо, піднімаючи засув.
  
  
  Чіун попередив. "Не завдай йому шкоди, Римо. Згадай легенди".
  
  
  "До біса легенди", - сказав Римо, вибиваючи двері.
  
  
  Джеремайя Перселл не ворухнув жодним м'язом, коли Римо насунувся на нього. Його нерухомий погляд не відривався від високої стелі.
  
  
  Навіть коли Римо простяг обидві руки, щоб схопити його за сорому спереду.
  
  
  Кінчики пальців Римо торкнулися передньої частини куртки та продовжили рух.
  
  
  "Що за біс!"
  
  
  Чіун підскочив до нього. "Римо, що не так з твоїми руками?"
  
  
  "Нічого".
  
  
  Але вони розчинилися в лежачому тілі голландця, немов у калюжі молока.
  
  
  "Ілюзія", - сказав Римо, помацавши руками за непрозорою людською формою. "Насправді його тут немає".
  
  
  "Голландець втік!" - верещав Чіун. "Це катастрофа".
  
  
  Римо розвів руками, кажучи: "Він не міг піти далеко. Ні, якщо він змушує з'являтися ці образи. Він десь поруч. Ми просто повинні знайти його".
  
  
  Вони перевірили кожну палату. У тих, що були порожні, містилися лише звичайні пацієнти. За винятком камери, де містився дядько Сем Біслі. Він сидів за своїм креслярським столом, прикидаючись, що не звертає на них уваги, але його голова була трохи нахилена, що говорило про те, що він прислухається до кожного слова.
  
  
  Римо, Чіун та Сміт стояли зовні камери та розмовляли.
  
  
  "Можливо, Біслі щось бачив", - припустив Римо.
  
  
  "Це не Біслі", - дуже несподівано сказав Чіун.
  
  
  Римо та Сміт глянули на нього.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - спитав Сміт.
  
  
  "Послухай його серцебиття".
  
  
  Сміт був спантеличений. Римо заплющив очі, прислухаючись.
  
  
  "Нормальне серцебиття", - сказав Римо. "Ну і що?"
  
  
  "Це неможливо", - відрізав Сміт. "Дядько Сем Біслі був оснащений аніматронним серцем після того, як його вивели з анабіозу".
  
  
  "Тоді це не дядько Сем", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо ні, то хто це?" - спитав Сміт.
  
  
  Скло в дверях камери раптом здригнулося, ніби то був екран телевізора або ілюмінатор, що мерехтить у воді.
  
  
  Коли він розвіявся, дядька Сема Біслі вже не було. На його місці стояв Джеремайя Перселл – голландець. Він глянув на три злякані обличчя своїми неоново-блакитними очима і почав хихикати.
  
  
  "Дай мені поговорити з ним", - сказав Римо, кидаючись до дверей.
  
  
  "Ні", - закричав Чіун, загороджуючи шлях своїм крихітним тілом. "Не дозволяй йому глузувати з тебе, щоб ти вбив його і, отже, себе".
  
  
  "Я пам'ятаю, що він зробив зі мною", - прогарчав Римо, його обличчя спотворилося від емоцій. "За Ма-Лі. Це був день мого весілля, і він зайняв її місце, щурий ублюдок. Я стояв поруч зі своєю майбутньою нареченою, не знаючи, що вона вже мертва, а він зайняв її місце, використовуючи свої фокуси з розумом".
  
  
  "Це в минулому, Римо", - сказав Чіун, намагаючись зловити погляд свого учня та утримати його.
  
  
  "Кинь це", - сказав Римо. "Подивися на нього. Він хоче, щоб я увійшов".
  
  
  "Так! У напівтемряві свого розуму він розуміє, що якщо ти завдаси йому смертельного удару, ти теж падеш, і він помститься смертю. Твоєю і його".
  
  
  Голландець стояв і дивився на Римо через вікно дикими очима, чекаючи. Він захихотів.
  
  
  Сміт заговорив. - Римо, як твій батько, я наказую тобі...
  
  
  "Кинь це", - різко сказав Римо.
  
  
  "Якщо ти не хочеш слухатись свого справжнього батька, упертюха", - сказав Чіун, - "слухайся свого прийомного".
  
  
  Римо просто дивився на Чіуна і Сміта, ніби сумніваючись у їх розсудливості та у своєму власному. Напруга почала сходити з його обличчя.
  
  
  "Ми не можемо залишити його тут", – запротестував Римо. "Він може вирватися будь-якої миті".
  
  
  Сміт серйозно похитав сивою головою. "Якби в нього були такі здібності, Римо, він би це зробив".
  
  
  "Але він це зробив. Ми витягли його назад, думаючи, що він Бізлі".
  
  
  "Він чинив опір?"
  
  
  "Ну ні", - визнав Римо.
  
  
  "Можливо, його розум виходить із фази аутизму, але, мабуть, недостатньо для повернення навичок синанджу".
  
  
  "Тільки питання часу", - попередив Римо, не відриваючи очей від блідого, глузливого обличчя голландця.
  
  
  "Всьому свій час".
  
  
  "Що скажеш, якщо ми перевіримо?" Жорстко сказав Римо.
  
  
  "Майстер Чіун огляне Перселла".
  
  
  Римо неохоче відступив убік.
  
  
  Майстер Сінанджу увійшов до камери. Голландець відступив. Чіун переслідував його по кімнаті, поки Джеремайя Перселл не опинився в пастці в кутку, заваленому малюнками.
  
  
  На блідому обличчі голландця відбився страх. Він тремтів з голови до ніг, від чого його довге волосся кольору кукурудзяного шовку майоріло.
  
  
  Без попередження Чіун розгорнув Перселла на місці, оголивши латунні застібки, якими його руки, обмотані рукавами, були прикріплені до спини. Гострий ніготь зламав їх по вертикальній лінії. Полотневі рукави вільно спадали з боків.
  
  
  "Удар мене", - наважився Чіун.
  
  
  Голландець тільки хихикнув.
  
  
  Чіун почав плести лінії та кола перед блідим обличчям Перселла. Кожен хибний випад викликав здригання, але удару у відповідь не було.
  
  
  Чіун зробив паузу, насупившись. Коли його пальці торкнулися нерва на плечі голландця, не було ні опору, ні блокуючого удару. Голландець обм'як, знепритомнівши.
  
  
  "Жоден розум, що зберігає сонячне джерело, - наспіваючи сказав Чіун, - не дозволив би, щоб до тіла, яким він керує, торкалися в гніві".
  
  
  Його руки зникли в рукавах кімоно, Майстер Сінанджу вийшов із камери. "Він нешкідливий, якщо не рахувати його божевільного розуму", - урочисто додав Чіун. "Ходімо".
  
  
  Вони пішли, Римо неохоче, після того, як Гарольд Сміт замкнув двері.
  
  
  Римо клацнув пальцями. "Почекай хвилинку. Якщо це Перселл, то де Біслі?"
  
  
  "Втік", - сказав Сміт рівним голосом.
  
  
  "Чорт! Мабуть, це був Біслі в машині, яка намагалася нас переїхати".
  
  
  "Ми зробимо пошуки Біслі пізніше", - похмуро сказав Сміт. "Спочатку я мушу розібратися з податковою службою".
  
  
  "Хочеш, я принесу їх?"
  
  
  "Просто Брюлл. Інші можуть охолонути на даху".
  
  
  "Можливо, піде дощ", - припустив Римо. "І податкова служба для різноманітності промокне".
  
  
  Вони були у кабінеті Гарольда Сміта. Сміт кинувся у своє крісло з високою спинкою за столом із стільницею із чорного скла.
  
  
  "Я пояснив, що це сайт FEMA", - говорив Сміт. Великий Дік Бралл нервово встав між Римо та Чіуном. Він дивився на Чіуна, який все ще був одягнений у чорне кімоно з помаранчевими мітками, що робили його схожим на метелика-монарха.
  
  
  "Ти метелик", - випалив Бралл.
  
  
  "А ти таксидерміст".
  
  
  "Я не таксидерміст".
  
  
  "Ви правильно зрозуміли", - сказав Римо. "Таксідерміст знімає шкіру".
  
  
  Бралл тяжко проковтнув.
  
  
  Сміт розмовляв телефоном.
  
  
  "Це Сміт. Мій пароль - сайт сорок. Мені потрібне незалежне підтвердження банківського переказу під номером 334 на екстрений рахунок Grand Cayman Trust".
  
  
  "Хвилинку", - сказав чіткий голос досить голосно, щоб усі почули. Сміт увімкнув функцію гучного зв'язку.
  
  
  За мить чіткий голос сказав: "Підтверджую банківський переказ номер 334 в Grand Cayman Trust. Дата - 2 вересня поточного календарного року. Сума - дванадцять мільйонів, без змін".
  
  
  "Підтвердіть передачу, повністю санкціоновану FEMA", - сказав Сміт.
  
  
  "Повністю".
  
  
  "На цьому все. Дякую вам", - сказав Сміт.
  
  
  Він підвів очі, холодно розглядаючи Великого Діка Бралла.
  
  
  "Це всього лише голоси", - сказав Бралл, захищаючись.
  
  
  "Тепер у вас є ідентифікаційний номер FEMA для банківських переказів, який ви можете передати своєму начальству. Якщо наважитеся".
  
  
  Бралл тяжко проковтнув.
  
  
  "Звичайно, оскільки саме невраховані дванадцять мільйонів, які виявилися на банківському рахунку у Фолкрофті, прискорили захоплення Фолкрофтського санаторію, можливо, було б доцільніше зателефонувати директору ощадного банку Ліпінкотта. Я впевнений, що він підтвердить, що гроші були переведені помилково і їм не місце на Вони видаляють їх зі своїх комп'ютерів, як тільки це буде встановлено до загального задоволення. І якщо ви розумні, ви теж викреслите це із записів IRS ".
  
  
  "Я не можу цього обіцяти".
  
  
  "Ти вже бачив надто багато".
  
  
  Бралл кинув погляд в обидві сторони, сказавши: "Я бачу, як ці двоє роблять неможливі речі. Я бачу лавандових птеродактилів і рожевих мультяшних кроликів, яких немає - не може існувати в реальному житті".
  
  
  "Ти кажеш так, ніби тобі потрібна тривала відпустка, приятель", - припустив Римо. "Ти все вигадуєш".
  
  
  "Не кажи мені цього! Ти теж їх бачив!"
  
  
  Римо повільно заперечливо похитав головою.
  
  
  "Я бачу тільки брехуна", - холодно сказав Чіун.
  
  
  Великий Дік Бралл, здавалося, утиснувся у свої черевики. Його плечі зникли. "Я не даю жодних обіцянок", - сказав він неохоче.
  
  
  "І я не даю жодних гарантій", - відповів Сміт. "Рімо".
  
  
  Рімо Вільямс простяг руку і стиснув шию Діка Бралла так, що його обличчя почервоніло і йому здалося, що його очні яблука ось-ось вискочать із орбіт.
  
  
  "Ви порушили одне із найбезпечніших місць в Америці", - сказав Сміт, його голос звучав як барабан. "Ви поводилися так, ніби ви вище закону, що призвело до безлічі непотрібних смертей". Його окуляри знову почали пітніти. "І ви осквернили мій дім і мою дружину. Тільки ваше високе становище в Податковій службі і ваша корисність для нас у вирішенні цього неподобства без подальшого розголосу зберігають вам життя".
  
  
  Брюлл втратив весь колір обличчя.
  
  
  "І не забувай, - додав Римо, - ми знаємо, де ти працюєш".
  
  
  "Ви не можете загрожувати агенту казначейства таким чином".
  
  
  "Ти не звертав уваги", - сказав Римо, відриваючи Бралла від землі і кружляючи його, як маріонетку. "Ми вже звернули".
  
  
  За цих слів Гарольд Сміт вийшов із-за свого столу. Його обличчя могло бути обдертим черепом. Його очі були твердими. Він притискав кулак до боку, як тремтячий кістяний молоток.
  
  
  Підійшовши до Брала, Сміт завдав йому удару з розвороту.
  
  
  Бралл передбачав це, але його руки відмовилися підніматися на свій захист. Він ударив Гарольда Сміта кісточками пальців у щелепу, його голова наполовину розвернулася.
  
  
  "Проведи його", - відрізав Сміт.
  
  
  "Із задоволенням", - сказав Римо.
  
  
  У вухах дзвеніло, Діка Бралла відправили ковзати коридором на задньому сидінні штанів, геть з офісу і до стіни, що особливо невблаганно виглядає. Не в силах зупинитися, він заплющив очі, коли стіна врізалася йому в обличчя.
  
  
  Якось він раптово здійснив неможливий поворот під прямим кутом і опинився в ліфті, різко зупинений сильним ударом каблуків у задню частину кабіни. Двері зачинилися. Дік Бралл не намагався підвестися. Він просто потягнувся до кнопки із написом 1.
  
  
  Тепер вставати було ніяково. Він сидів у теплій калюжі, яка, був впевнений, утворилася в його переляканому сечовому міхурі.
  
  
  РІМО, ЧІУН і Гарольд Сміт стояли, дивлячись один на одного з виразом на обличчях.
  
  
  Сміт відкашлявся, поправляючи краватку.
  
  
  Майстер Сінанджу виглядав чемним і чекаючим.
  
  
  Римо порушив мовчання.
  
  
  "Ти, - сказав він із гіркотою, - не мій батько".
  
  
  "Якби це було так", - сказав Чіун, заплющуючи очі від болю.
  
  
  "Що це має означати?" Римо огризнувся.
  
  
  Чіун дивився в стелю, уникаючи зустрічатися поглядом зі своїм учнем. "Це жахлива правда. Імператор Сміт – твій справжній батько. Я знав це багато років".
  
  
  "Нісенітниця собача!"
  
  
  "Подивися уважно. У тебе його ніс".
  
  
  Римо вказав на аристократичний ніс Сміта. "Це не мій ніс. Мій ніс зовсім на це не схожий!"
  
  
  "Рімо, - ніяково сказав Сміт, - я розумію твій дискомфорт".
  
  
  "Він не може бути моїм батьком, - палко продовжував Римо, - тому що якщо він мій батько, то його дружина - моя мати. І я бачив свою матір. Вона красива жінка".
  
  
  "...хто сказав тобі, що ти знав свого батька", - додав Чіун.
  
  
  "Можливо", - сказав Римо, захищаючись.
  
  
  Чіун граційним помахом руки вказав на Гарольда Сміта. "Побач свій істинний батько, принц Римо".
  
  
  "Не називай мене так!" Сердито сказав Римо. "Все це нереально. Мабуть, це одна з довбаних ілюзій голландця".
  
  
  "Є спосіб довести це", - сказав Сміт. "Я можу зателефонувати до своєї дружини. Вона підтвердить те, що я вже розповів".
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Боїшся правди?" Запитав Сміт.
  
  
  "Ні. Продовжуй".
  
  
  Сміт повернувся до свого столу, щоб зателефонувати.
  
  
  У коридорі брязнув ліфт.
  
  
  "Хтось іде", - попередив Чіун.
  
  
  "Хтось із пістолетом", - прогарчав Римо. "Я відчуваю залишковий запах пороху".
  
  
  Римо і Чіун зайняли позиції з обох боків від дверей і чекали, коли вони відкриються.
  
  
  Ствол пістолета увійшов на повний вдих перед тим, хто стріляв.
  
  
  Гарольд Сміт, який сидів за столом, напружився.
  
  
  "Уінстон!" - Видихнув він.
  
  
  Потім руки Римо і Чіуна піднялися в унісон.
  
  
  "Ні!" - закричав Сміт.
  
  
  Було надто пізно.
  
  
  Вінстон Сміт побачив свого дядька Гарольда в той момент, коли увійшов до офісу Фолкрофта. Він репетирував всю дорогу через Атлантику, в утробі MAC C-130, який він завантажив на борт. Він розібрався у всьому на той час, як непомітно вислизнув з вантажного відсіку військово-повітряної бази Макгуайр і впіймав таксі.
  
  
  Але коли його дядько Гарольд тупо дивився на дуло БЕМ-пістолета, його розум спорожнів, і вся лють відкидання залишила його.
  
  
  Потім пістолет у його кулаку почав клацати як божевільний. Це сталося так швидко, що Уінстон Сміт перехопив подих. Він навіть не встиг натиснути на спусковий гачок.
  
  
  Коли його очі перестали моргати, Вінстон Сміт побачив, що люцитові спиці його обойм із патронами повністю зникли. Він підніс зброю до лиця. Прозорий барабан також зник. Як і затискач для банана у важкій хватці.
  
  
  Саме тоді він зрозумів, що його оточують двоє чоловіків.
  
  
  Один був невисокий і дуже, дуже старий. Азіат. Інший був високим і худорлявим і виглядав невиразно знайомим. Обидва тримали в руках повні жмені затискачів Lucite, їхні пози були недбалими.
  
  
  "Гарний пістолет", - сказав високий.
  
  
  "Пішов ти", - прогарчав Вінстон, спрямовуючи на нього велике дуло. "У патроннику все ще один".
  
  
  "Ми завжди даємо халяву", - сказав високий із жорсткою усмішкою.
  
  
  "Не зв'язуйся зі мною. Я дресирований тюлень".
  
  
  "І це так? Давай подивимося, як ти утримуєш цю іграшку на носі, ляскаючи ластами".
  
  
  "Твоя мати", - прогарчав Вінстон, натискаючи на спусковий гачок.
  
  
  БЕМ здригнувся. Це було впритул, і він ніяк не міг схибити. Взагалі ніяк.
  
  
  Але коли звук пострілу припинився, високий хлопець із мертвими очима та зухвалою посмішкою залишився на місці, неушкоджений. Він повинен був впасти з гарячою кулею в стегні, але все, що він зробив, це самовдоволено схрестив руки на грудях.
  
  
  Вінстон Сміт моргнув. Чи це було його уявою, чи було припущення про розмитість з обох боків обличчя цього хлопця? Начебто він зійшов зі шляху раунду і повернувся назад надто швидко, щоб його помітили?
  
  
  "Ось і вся твоя халява", - холоднокровно сказав хлопець.
  
  
  "Твоя мати", - повторив хлопець у камуфляжній формі з обличчям у тигрову смужку.
  
  
  Римо пильніше вдивився в це обличчя, моргнув і сказав: "Ти справді трохи схожа на мою матір. Навколо очей".
  
  
  Чіун різко схопив хлопця та розгорнув його до себе.
  
  
  "Хто ти?" - запитав він, вивчаючи зелено-чорні риси свого обличчя.
  
  
  "Уінстон Сміт. Тобі яка справа, звук?"
  
  
  "Якщо ти Вінстон Сміт, чому у тебе обличчя Римо?"
  
  
  "Хто такий Римо?"
  
  
  "Я такий", - сказав Римо, знову розвертаючи хлопця, щоб краще розглянути його. "Він зовсім не схожий на мене".
  
  
  "Подивися уважніше, Римо", - промовив тремтячий голос Гарольда Сміта. "І ти побачиш схожість".
  
  
  "Я нічого подібного не бачу", – відрізав Римо. "Це твій племінник, правда? Той, кому ти попросив мене надіслати прощальний лист?"
  
  
  "Чортовськи вірно", - з гіркотою сказав Вінстон Сміт.
  
  
  "Неправильно", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Що?" — спитав Вінстон Сміт.
  
  
  "Він - доказ того, що я твій батько, Римо", - сказав Сміт, виходячи з-за столу. "Він мій онук, твій син".
  
  
  "Ти сказав мені, що ти мій дядько", - випалив Вінстон Сміт.
  
  
  Сміт серйозно похитав сивою головою. "Брехня, сказана, щоб приховати від тебе правду про твоє походження".
  
  
  "Я цього не розумію", - сказали Римо та Вінстон в унісон.
  
  
  "ІІІІІІ! У Римо є син!" Чіун завив.
  
  
  Сміт сказав: "Я думав, ви завжди хотіли сина для Римо, майстер Чіун?"
  
  
  "Так. Той, кого треба навчати синанджу. Слушний спадкоємець Будинку. Подивися на нього. Він навіть біліший, ніж Римо. Від нього пахне гамбургером і алкоголем, і він думає, що він морський лев".
  
  
  "ДРУК", - поправив Вінстон Сміт. "Це означає Море, повітря, сушу..."
  
  
  "І він носить із собою стрілецьку палицю, таку безглузду, що дивно, як він ще не застрелився", - голосив Чіун на закінчення.
  
  
  "Не думай, що це не спадало мені на думку", - сказав Вінстон, люто дивлячись на Гарольда Сміта.
  
  
  Римо, його рота відвисло, сказав: "Цей хлопець не мій син. У мене ніколи не було сина".
  
  
  "Поправка. У вас ніколи не було сина, про якого ви знали", - сказав Сміт.
  
  
  "Ти мій син?" - спитав Римо рівним голосом.
  
  
  "Якщо це так, я планую застрелитися", - прогарчав Вінстон Сміт.
  
  
  "Ти міг би з таким самим успіхом", - простогнав Чіун, скидаючи руки. "Вже надто пізно. Тебе погубили уніформа та зброя. Ти ніколи не зможеш досягти синанджу".
  
  
  "Про що говорить цей дивак?" Він запитав у Рімо.
  
  
  Чіун ступив уперед і схопив його за мочку вуха. Вінстон Сміт спробував захиститися за допомогою дзюдо. Його руки заніміли, і він упав навколішки від раптового розпеченого добела болю в мочці правого вуха.
  
  
  "Ааааа!"
  
  
  "Всі як за старих добрих часів", - сказав Чіун Римо. "До того, як я навчив тебе повазі".
  
  
  "Це безумство!" Сказав Римо, зблідлий. "Цього не може бути". Він обвинувачливо тицьнув пальцем у Гарольда Сміта. "Ти не мій батько". Палець повів довкола. "І цей морський кальмар не мій син!"
  
  
  "Оуууу! Що-оууу-за нісенітниця ти говориш про військово-морський флот, придурок!"
  
  
  "Я морський піхотинець, шваббі".
  
  
  "Придурок. Оууу!"
  
  
  "Говори зі своїм батьком з належною повагою, тюлень-який-гавкає".
  
  
  "Оууу!"
  
  
  "Почекай хвилинку. Стривай хвилинку", - раптово сказав Римо. "Це не реально. Мабуть, це чергові ілюзії голландця".
  
  
  "Котрий?" - спитав Чіун, схиливши набік свою лису голову.
  
  
  Римо напружено думав. "Все це. Він. Сміт. Можливо, навіть ти".
  
  
  "Чому я ілюзія?" З цікавістю запитав Чіун, не випускаючи Вінстона Сміта.
  
  
  "Тому, що ти підтримуєш дурну історію Сміта про те, що він мій батько", - впевнено сказав Римо.
  
  
  "Це правда", - визнав Чіун. "Мені дуже шкода, що я приховував від тебе всі ці роки, Римо. Але це правда".
  
  
  "Нісенітниця собача!" Римо закричав.
  
  
  "Заперечення – це перша стадія батьківства", - парирував Чіун.
  
  
  Римо зупинився, заплющив очі і прислухався до ударів серця. Він порахував їх. Три. Сміт виписався. Чіун прослухав виразно і сильно. І серцебиття хлопця теж. То був не звук серця голландця. Римо це знав. Значить, хлопець не був Джеремай Перселл, одягнений в ілюзорну оболонку. Хлопець був справжнім. І в нього були очі Фрей і матері, яку Римо ніколи не знав.
  
  
  Римо відкрив свої власні очі, сказавши: "Це в жодному разі не реально. Цього не може бути". Його голос тремтів від сумніву.
  
  
  Гарольд Сміт шумно відкашлявся. "Настав час прояснити ситуацію", - похмуро сказав він. "Для всіх вас".
  
  
  Усі вичікуючи подивилися на Гарольда Сміта.
  
  
  "Коли Римо вперше приїхав до Фолкрофту на стажування, - почав Сміт, - передбачалося, що термін його служби може бути коротким. Робота була важка і небезпечна".
  
  
  "Яка робота?" — спитав Вінстон.
  
  
  "Тихіше", - сказав Чіун.
  
  
  Сміт запитав: "Рімо, ти пам'ятаєш медсестру з Фолкрофта на ім'я Дебора Дін?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Не дивно. У ті дні ти проспав свій шлях серед сестринського персоналу"
  
  
  "Подай на мене до суду".
  
  
  "Я бачила цю модель поведінки і, знаючи, що... е-е... організація матиме довгострокову потребу у правоохоронних органах, заплатила міс Дін за те, щоб вона виносила вашу дитину".
  
  
  "Брехня. У ті дні я користувався гумками".
  
  
  Сміт виглядав ніяково. "Штучне запліднення. Ми взяли зразок сперми в перший день вашого приїзду до Фолкрофту. Продуктом був Вінстон. Роки свого становлення він провів підопічним Фолкрофта, юність - у військових училищах, а останні кілька років з відзнакою служив у "Морських котиках".
  
  
  "Ти можеш забути про відмінності", - сказав Уінстон Сміт. "Я пішов у самоволку, коли отримав твій втрачений лист".
  
  
  "Сумно. Можливо, вашу помилку можна виправити".
  
  
  "Займися своїм", - відрізав Вінстон Сміт.
  
  
  "Гамбургер недалеко падає від дерева", - пирхнув Чіун, недоброзичливо дивлячись на Уїнстона Сміта.
  
  
  Почервонівши, Сміт продовжив. "Уінстону ніколи не говорили правди. Тільки те, що його батьки померли і що я був призначений його опікуном за їхньої відсутності. Якщо з Римо щось трапиться, в організації буде оперативник після завершення навчання "МОРСЬКИХ котиків" Вінстона."
  
  
  "Чому його не віддали мені?" Чіун поскаржився.
  
  
  "Я припускав, що Римо заперечуватиме проти того, щоб дозволити своєму синові пройти навчання синанджу. І, чесно кажучи, після всього, що сталося за ці роки, я шукав агента, який був би більше ... е-е... керованим".
  
  
  "Ти все правильно зрозумів", - сказав Римо. "Ти вже зруйнував моє життя. Я б не дозволив тобі зруйнувати його". Римо взяв себе до рук. "Не те, щоб цей кальмар був моїм сином".
  
  
  "Ти цього не знаєш".
  
  
  "По-перше, - сказав Римо, - жоден мій син не став би носити сережку".
  
  
  "Козел відпущення", - сказав Вінстон Сміт. "Оууу. Чому він це робить?" Вінстон ні в кого безпосередньо не питав.
  
  
  "Чіуну подобається завдавати біль", - сказав Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі під агентом?" Запитав Вінстон. Його проігнорували.
  
  
  "Морський котик здавався наступним найкращим варіантом", - закінчив Сміт.
  
  
  "Ти ображаєш синанджу", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "І ви ображаєте флот", - парирував Вінстон. "Шоста команда "МОРСЬКИХ котиків" - найкраща, яка тільки є".
  
  
  "Тебе доведеться багато чого навчитися, синку", - сказав Римо.
  
  
  "Тобі ще багато чого належить навчитися, синку", - сказав новий голос.
  
  
  "Тут є луна?" Римо замислився.
  
  
  "Хто це сказав?" Вибагливо запитав Сміт.
  
  
  "Мій пістолет", - сказав Вінстон Сміт дивним голосом.
  
  
  "Твій пістолет каже сам за себе?" Скептично перепитав Римо.
  
  
  "Він налаштований на мій голос", - випалив Вінстон. "Він тільки повторює те, що я говорю. Як вийшло, що він розпізнає ваш голосовий патерн?"
  
  
  "Ось твій доказ, Римо", - вигукнув Чіун.
  
  
  "З якого часу пістолет, що говорить, є доказом батьківства?"
  
  
  "Чому ти повернувся всупереч моєму прямому бажанню, Вінстон?" - спитав Сміт.
  
  
  "Щоб відплатити тобі, ти, холодна мати".
  
  
  "Чим я образив тебе? Я ростив тебе, підтримував тебе, бачив, що в тебе були можливості в житті".
  
  
  "І ви кинули мене у військові училища, як тільки змогли позбутися мене", - гаряче сказав Вінстон Сміт. "Я думав, ви мій дядько. Я думав, ви пишаєтеся мною. Тепер я дізнаюся, що я якась гребана морська свинка. Все моє життя – брехня".
  
  
  "Вступай у клуб", - сказав Римо. "Ти бачив би, що він зі мною зробив".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я мертвий уже двадцять років".
  
  
  Він виглядав настільки байдужим, наскільки дозволяло його камуфляжне обличчя.
  
  
  Сміт прочистив горло. "Уінстон, обставини, які змусили мене списати тебе, виявилися тимчасовими. Я шкодую про холодний тон мого листа, але це було в твоїх інтересах. Ти був незакріпленим кінцем, який треба було пов'язати".
  
  
  "Величезне спасибі".
  
  
  "Криза минула", - продовжив Сміт. "У моїй владі повернути вас до вашого підрозділу з мінімальними дисциплінарними наслідками".
  
  
  "Хто зробив тебе адміралом гребаного флоту?"
  
  
  Сміт скривився. "Більше цього я не можу сказати".
  
  
  "Дякую, але ні, дякую. Я б краще звалив".
  
  
  "Так що викидайся", - сказав Римо, відчиняючи перед ним двері. "Ніхто тебе не зупиняє".
  
  
  "Що щодо цього хлопця?"
  
  
  Чіун відірвав нігті від мочки вуха Уінстона Сміта. Сміт підвівся, забираючи свій пістолет.
  
  
  Рімо довго дивився Уїнстону Сміту в очі. "Він у жодному разі не мій родич", - рішуче заявив він.
  
  
  "Для мене це подвійно важливо", - сказав Вінстон.
  
  
  "Мені шкода, що вам обом довелося дійти істини так раптово і без підготовки", - сказав Гарольд Сміт. "Але факти залишаються фактами. Римо, я твій батько, а Вінстон, ти мій онук, син Римо".
  
  
  "Доведи це", - сказав Римо, схрестивши руки.
  
  
  "Так", - сказав Вінстон, копіюючи позу Римо. "Доведи це".
  
  
  Чіун у розпачі взявся за пучки волосся над обома вухами. "Вони обидва сліпі".
  
  
  "Ми можемо почати з того місця, де зупинилися до того, як нас перервали", - сказав Сміт. "Я подзвоню своїй дружині додому до її сестри".
  
  
  Сміт сів і почав набирати номер.
  
  
  "Це Гарольд. Як у тебе справи? Моя дружина там зупинилася? Дякую. Дай їй слухавку".
  
  
  Сміт увімкнув функцію гучного зв'язку.
  
  
  Голос місіс Сміт звучав приголомшено. "Гарольд! Де ти?"
  
  
  "Фолкрофт. Все знову добре. Податкова служба пішла. Це було просте непорозуміння. Ми повинні бути в змозі повернутися додому завтра, якщо не сьогодні ввечері".
  
  
  "Гарольд, це було жахливо. Вони викинули мене на вулицю!"
  
  
  "Я знаю, люба. Але це закінчилося. Мод, я хотів би повторити нашу вчорашню дискусію".
  
  
  "Обговорення?"
  
  
  "Так, ти пам'ятаєш. Ти приходив у Фолкрофт минулої ночі".
  
  
  "Гарольд, я була тут усю минулу ніч, збожеволівши від занепокоєння. Я намагалася додзвонитися до лікарні, але ніхто не дав мені жодного задоволення".
  
  
  "Що перепрошую?" — сказав Сміт, швидко моргаючи сірими очима.
  
  
  "Гарольде, про що ти говориш? З тобою все гаразд?"
  
  
  Схвильований Гарольд Сміт сказав: "Це нісенітниця. Мабуть, це був сон. Я повернуся додому, як тільки зможу".
  
  
  Сміт різко повісив слухавку. "Е-е, - почав він, - схоже, сталося невелике непорозуміння".
  
  
  "Ха!" – сказав Римо. "Я так і знав!"
  
  
  "Але Мод приходила до мене минулої ночі", - тупо сказав він.
  
  
  "Так", - сказав Римо. "І ми всі бачили рожевих кроликів та фіолетових птеродактилів. Жоден з них теж не був справжнім".
  
  
  Сміт скорчив витягнуту гримасу, сидячи й розмірковуючи.
  
  
  "У нас справді була розмова про пошуки вашого походження в межах чутності з кімнати голландця", - продовжив Сміт. "Цілком можливо, що він міг створити ілюзію візиту моєї дружини, щоб посіяти сум'яття і розбрат між нами".
  
  
  "Хто цей голландець?" — спитав Вінстон Сміт.
  
  
  Ніхто не потрудився відповісти.
  
  
  Сміт продовжив. "Тоді все це було вигадкою". Його обличчя було майже комічним від усвідомлення.
  
  
  "Вірно", - сказав Римо. "Я тобі не родич, а ти мені не родич. Кінець довбаної історії".
  
  
  "Є ще цей", - сказав Чіун, вказуючи на Уїнстона Сміта.
  
  
  "Забудь про нього".
  
  
  "У нього твоє обличчя, Римо", - зазначив Чіун.
  
  
  "Я в це не вірю".
  
  
  "Я теж", - сказав Вінстон Сміт. "Я йду".
  
  
  Сміт заговорив. "Боюсь, ми не можемо цього допустити. Ти дуже багато знаєш, Вінстон".
  
  
  Вінстон Сміт почав задкувати з кімнати. "Я ні чорта не знаю. За винятком того, що ти шахрай".
  
  
  "Якщо ти не повернешся до свого підрозділу, тобі повинні бути вжиті якісь заходи. Чіун, будь ласка, приведи його до несвідомого стану".
  
  
  Чіун похитав своєю старою головою. "Він не мій син. Відповідальність за нього несе Римо".
  
  
  "Я пропоную його вам для навчання", - швидко сказав Сміт. "Оскільки Римо ясно дав зрозуміти про свої наміри залишити організацію, нам потрібен новий руйнівник. Я віддаю його у ваші руки".
  
  
  "Хіба я не маю права голосу в цьому?" Рімо та Вінстон сказали в унісон. Їхні голови різко обернулися, і їхні погляди зустрілися.
  
  
  Після удару Римо раптово рушив на Вінстона Сміта. Сміт витягнув бойовий ніж із піхов на черевику. Римо зупинився. Раптом він кинув Уїнстону зв'язок ключів від машини. Він упіймав їх.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Далі дорогою припаркований синій "Бьюїк". Візьми його. Зміни ім'я. І не оглядайся назад".
  
  
  Камуфляжні тигрові смуги Уінстона Сміта зібралися безладно. "Ти даєш мені свою машину?"
  
  
  "Щойно Сміт вчепиться в тебе, він вже ніколи не відпустить. У тебе є шанс на власне життя". Римо пильно подивився на Гарольда Сміта. "Це більше, ніж я колись отримував. Візьми це і йди".
  
  
  Вінстон Сміт самовпевнено посміхнувся. "Дякую, придурок".
  
  
  "Не згадуй про це, шваббі".
  
  
  І він пішов.
  
  
  Сміт підвівся з-за столу. - Римо! Ми не можемо...
  
  
  Римо стусаном зачинив двері. "Забудь про це, Смітті. Твоя історія може бути правдою чи ні. У будь-якому випадку, хлопець заслуговує на пристойний відпочинок після тієї грубої угоди, яку ти йому влаштував".
  
  
  "Сюди! Сюди!" - сказав Чіун.
  
  
  Сміт відкинувся на спинку стільця з виснаженим обличчям.
  
  
  "І що це за ім'я таке Вінстон?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Я вже казав тобі раніше. Прізвище. Так вийшло, що це моє друге ім'я".
  
  
  "Тебе слід було б пристрелити тільки за те, що ти назвав невинну дитину на честь сигарети", - сказав Римо.
  
  
  Сміт скорчив лимонну гримасу і нічого не сказав.
  
  
  Майстер Сінанджу підплив до столу зі скляною стільницею і дістав щось із об'ємного рукава. Він поклав це на чорне скло.
  
  
  Сміт примружився.
  
  
  "Якщо ти все ще хочеш накласти на себе руки, - наспіваючи сказав Чіун, - є засіб".
  
  
  Сміт узяв білу пігулку у формі труни, безпристрасно оглянув її і, не кажучи ні слова, засунув у кишеньку для годинника свого жилета.
  
  
  "Криза минула".
  
  
  Довгу незручну мить ніхто нічого не говорив.
  
  
  Потім Сміт сказав: "Мені потрібно залагодити багато незакінчених справ. Потрібно найняти персонал заново. Пацієнтам треба заспокоїтися. Потрібно посмикати за ниточки у податковій службі та DEA".
  
  
  "А як щодо голландця?" - Запитав Римо.
  
  
  "Його ліки доведеться поміняти. Його розум прояснюється, а небезпека зростає. Зараз мене більше турбує дядько Сем Біслі".
  
  
  Сміт присунув потертий аташе-кейс, який Великий Дік Бралл залишив на столі. Він набрав комбінацію, яка знешкодила вибухові пристрої, оголивши портативний комп'ютер та телефонну трубку. Він завантажив його.
  
  
  "Комп'ютери в підвалі непрацездатні, але їх можна відновити, навіть якщо дані, що зберігаються на них, немає. Тим часом я займуся пошуками Біслі".
  
  
  "Не забудь про мою матір", - нагадав Римо. "Я зроблю тобі копію малюнку".
  
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах, як і обіцяв", - сказав Сміт.
  
  
  "Роби краще", - попередив Римо. "Тобі треба загладити безліч гріхів".
  
  
  Гарольд Сміт нічого на це не сказав. Він уже був загублений у кіберпросторі.
  
  
  "Давай, татко. Ходімо шукати золото".
  
  
  Карі очі розширилися, Майстер Сінанджу пішов за Римо з кабінету.
  
  
  Розділ 35
  
  
  
  
  Римо Вільямс повів Майстра синанджу до підвалу Фолкрофта. Вони йшли мовчки, занурені у свої думки.
  
  
  Там Римо підняв рифлені завантажувальні двері.
  
  
  "Пам'ятаєш, коли УБН увірвалося на берег вдруге і ти увірвався до них?" - спитав він Чіуна.
  
  
  "Вони були дурнями і померли дурнями".
  
  
  "Ти наробив багато галасу".
  
  
  "Вселяти жах у своїх ворогів ніколи не буває даремно", - пирхнув Чіун.
  
  
  Вони стояли на покритій іржею бетонній вантажній платформі.
  
  
  "Це дуже добре приховувало свист", - сказав Римо.
  
  
  "Що за свист?"
  
  
  Дорогою Римо підібрав лом. Він відступив, випустивши мушку.
  
  
  Це здавалося випадковим жестом. Але брухт просвистів, як тільки він покинув його пальці. Він продовжував свистіти, описуючи дугу високо над звуком. Шум, який він справляв, плескаючись, був надто далеко, щоб справити сильне враження на їхні барабанні перетинки. Але їхні гострі очі легко визначили виверження за милю за звуком, з якого воно сталося.
  
  
  "Ти викинув моє золото в море!" Чіун з жахом закричав.
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Я викинув загальне золото в море. Я викинув високо і далеко, щоб ніхто не помітив. Навіть ти. Звичайно, мені довелося працювати дуже швидко, і один злиток вийшов з-під контролю і потопив катер DEA. Але я вирішив, що вони цього добилися”.
  
  
  "Що, якщо моє золото заіржавіє?" зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Ти знаєш, що золото не іржавіє. Як я тобі постійно казав, воно безпечне, як мило".
  
  
  Чіун надув щоки, коли його зморшкувате обличчя запалало. "Ти отримаєш назад кожен золотий драхм, або ти ніколи не почуєш цього кінця", - сказав Чіун твердим голосом.
  
  
  "Зроблено", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Будь-яке золото, що зникло з моєї частки, буде повернуто з твоєї частки".
  
  
  "Досить справедливо".
  
  
  "І все, чого не вистачає з частки Сміта, також входить у твою частку. Якщо, звичайно, Сміт цього не помітить - у такому разі це входить у мою частку".
  
  
  Римо моргнув. "Як це можливо?"
  
  
  Чіун показав тремтячим пальцем на неспокійні води саунду. "Не думай. Плавати. Я не винесу думки про золото Будинку Сінанджу, що лежить мокрим і недоглянутим на дні цієї варварської бухти".
  
  
  "Наступного разу давайте скористаємося банком".
  
  
  "Тьху! Банкам не можна довіряти".
  
  
  "Як це?"
  
  
  "Вони приймають ваше золото та гроші з усмішками та обіцянками дбайливого зберігання. Але коли ви вимагаєте їх назад, вони сповнені брехні та виправдань".
  
  
  Римо виглядав спантеличеним.
  
  
  "Вони ніколи не повертають тобі твої власні гроші. Вони завжди належать комусь іншому", - пирхнув Чіун.
  
  
  Сміючись, Римо почав спускатися до води. Чіун пішов за ним, на кожному кроці гнівно жестикулюючи.
  
  
  Як тільки вони досягли води, Чіун помітив досить вираз обличчя свого учня.
  
  
  "Про що ти думаєш?" спитав він.
  
  
  Римо дістав із кишені поліцейський фоторобот і обережно розгорнув його. "Я знаю, як виглядає моя мати. Вона розмовляла зі мною".
  
  
  "Вона була ілюзією".
  
  
  "Ні. Це була вона. Голландець гарний у проектуванні ілюзій, але він не зміг би відкинути одну на цілий штат. Це була вона. Я не знаю її імені, але я знаю її обличчя та її голос. Це перший крок. І мій батько. десь там, ким би він не був”. Римо переступив через себе. "І я маю намір знайти його".
  
  
  "Не покладай надто великих надій", - попередив Чіун.
  
  
  Римо відірвав погляд від малюнка. "Ти, здавалося, страшенно хотів погодитися з цим лайном про те, що Сміт - мій батько. Що все це означало?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Помилка. Наприклад, ти відіслав того галасливого молодика геть".
  
  
  "Ти думаєш, він моя дитина?"
  
  
  "У нього твоє обличчя".
  
  
  Римо знизав плечима. "Важко сказати під усією цією камуфляжною розфарбовкою".
  
  
  "Я помітив, що ви не стерли це, щоб краще бачити правду".
  
  
  "Можливо, я не хотів знати правду".
  
  
  Чіун посміхнувся. "Ти хороший батько, Римо Вільямс. Навіть якщо в минулому ти був сумно недбалий".
  
  
  Римо передав Чіуну складений малюнок на зберігання і, не кажучи більше ні слова, ковзнув у воду. Вона поглинула його без найменшої брижі. За мить від його існування не залишилося й сліду.
  
  
  Далі дорогою завелася машина.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв, дивлячись на воду, що збиралася, прислухаючись до затихання звуку двигуна, в той час як його зморшкувате обличчя напружилося і стало заклопотаним.
  
  
  Позаду нього пурпурові птеродактилі, що низько летять над санаторієм Фолкрофт на стомлюючих крилах, повільно зникали на тлі кобальтового неба, поки не зникли зовсім.
  
  
  Розділ 36
  
  
  
  
  Великий Дік Бралл з'явився в ощадному банку Ліпінкотта без попередження пізніше того ж дня. Зазвичай податкове управління в такий спосіб нападає на банк. Без попередження. Таким чином, ніхто не міг би приховувати записи, вдаючи, що вони недоречні, або перешкоджати іншими способами.
  
  
  Крокуючи по статечному вестибюлю, крутячи головою, як тарілкою радара, впевнений у собі, якою може бути тільки людина, яка працює на федеральний уряд і має свіжу зміну спідньої білизни, Великий Дік Бралл прямо попрямував до кабінету директора.
  
  
  "Річард Бралл, Податкове управління США, до Джеремі Ліппінкотт".
  
  
  "Вас чекають?" - Запитала секретарка.
  
  
  "Ні, якщо ми зможемо цьому допомогти", - сказав Бралл.
  
  
  "Про що мені сказати містеру Ліпінкотту, що це має на увазі?"
  
  
  "Рахунок санаторію Фолкрофт і питання про дванадцять мільйонів доларів".
  
  
  Секретар слухняно передав інформацію Джеремі Ліпінкотту з внутрішнього зв'язку.
  
  
  Посилений голос Ліпінкотта був скрипучим. "Чорт забирай! Я вже пояснив помилку податковій службі. Двічі. Чому вони посилають ще людей, щоб докучати мені?"
  
  
  "Бо, - гаркнув Великий Дік Бралл у гучномовець, - Податкове управління не приймає відповідей за чисту монету і взагалі ніяких в'язнів".
  
  
  "Сер! Ви не можете туди увійти!" – запротестувала секретарка.
  
  
  Великий член Брюлл все одно увірвався. Він переступив поріг, і Джеремі Ліпінкотт за своїм столом завмер на півслові, витріщивши очі, сира морква випала з його пухких рожевих пальців.
  
  
  Обидва чоловіки застигли на цілу вічність, що тривала майже тридцять секунд. Ліпінкотт винувато проковтнув.
  
  
  Великий Дік Брюлл випустив вміст свого сечового міхура до того, як знепритомнів.
  
  
  ІНШЕ, що він усвідомив, це те, що минуло кілька годин, і він був у лікарні, де його оглядала команда лікарів та його безпосередній начальник податкової служби, який виглядав дуже незадоволеним.
  
  
  "Тобі треба багато чого пояснити, Бралле".
  
  
  Бралл зробив усе можливе, щоб пояснити. "Це був великий пухнастий кролик. Він слідував за мною від лікарні. Він переслідував мене протягом кількох днів, відбиваючи свій барабан. Не думаю, що я йому подобаюся".
  
  
  "Я отримав дзвінок від Всемогутнього. Вона дуже засмучена через мене. У свою чергу, я дуже засмучений через тебе. Схоже, ви захопили приватну лікарню, не дотримуючись правил, і примудрилися посварити нас із DEA, FEMA і невідомо з ким ще".
  
  
  Великий Дік Бралл подивився на свої голі пальці ніг, що виглядали з-під простирадла. "Кролик уебіт вкрав мої туфлі", - сказав він тоненьким голоском. "Птеродактилі зжерли мої документи".
  
  
  "Ну, ну", - сказав йому один із лікарів. "Нема потреби все це повторювати. Ми почули достатньо, поки ви були під впливом. Чому б вам не відпочити?"
  
  
  "Діки хоче додому", - сказав Бралл плаксивим голосом.
  
  
  "Прямо зараз це неможливо. Насправді ми думаємо перевести вас туди, де знають, як поводитися з людьми, які бачать рожевих кроликів і фіолетових птеродактилів".
  
  
  Великий Дік Бралл виглядав спантеличеним.
  
  
  "Так. Це чудова установа. Насправді, не дуже далеко звідси. Можливо, ви чули про неї. Санаторій Фолкрофт?"
  
  
  Великий Дік Бралл відкрив рота, щоб закричати. Все, що вийшло - це мишачий писк. Потім вони ввели голку йому в передпліччя.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 98: Вигідна мета
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Всі думали, що впізнали людину, яка намагалася вбити президента Сполучених Штатів, але через десять хвилин після того, як він зник, ніхто не міг згадати його обличчя.
  
  
  У вбивці було саме таке обличчя. Воно було невимовним. Худлястої статури, з порожнім поглядом, безвільним підборіддям, блідим обличчям, він виглядав як ніхто. Типове ніхто.
  
  
  Саме його абсолютна нікчемність змусила його зникнути з пам'яті, як тільки він зник з поля зору.
  
  
  Проте всі, хто добре розглянув, зробили подвійний знімок.
  
  
  Портьє в готелі Government Center Holiday Inn у Бостоні, штат Массачусетс, упіймав себе на тому, що уважно вивчає залисини чоловіка, коли той представився стійці реєстрації зі словами: "У мене замовлений столик".
  
  
  "Я можу дізнатися ваш номер підтвердження?" - спитав портьє, навівши пальці на термінал бронювання.
  
  
  "Номер 334433", - сказав чоловік у пам'яті. Його голос не був ні високим, ні низьким, ні гучним, ні м'яким. І при цьому він не був рівномірно модульований. Він говорив нервовим тоном, що запинався.
  
  
  Коли на екрані висвітлилося ім'я чоловіка, портьє не зміг його впізнати. Тільки коли він попросив кредитну картку, він уважніше вдивився в обличчя. Це була одна з тих нових кредитних карток із фотографією. Його обличчя викликало відгук у пам'яті.
  
  
  "Ви зупинялися у нас раніше?" ввічливо спитав клерк.
  
  
  "Ні", - сказав чоловік. Він не відвів погляду. Він також не зустрівся поглядом із портьє. Він стояв прямо там, але здавався таким же помітним, як мідні попільнички, розставлені світлим вестибюлем. Був, та не там. Орнамент. Неважливо - якщо тільки вам не довелося поспіхом викидати недопалок.
  
  
  "Мені здалося, що ви здалися мені знайомими, містере..." клерк прочитав ім'я з кредитної картки "Хайделл".
  
  
  Алек Хайделл нічого не сказав, коли приймав назад свою кредитну картку.
  
  
  Портьє натиснув кнопку дзвінка біля входу і, коли посильний підбіг, щоб забрати дві валізи Алека Хайделла, він спостерігав, як Хайделл іде до ліфта, намагаючись згадати його обличчя.
  
  
  Він виглядав таким страшенно знайомим. . . .
  
  
  Потім двері ліфта зачинилися за його безпристрасним, блідим обличчям, задзвонив телефон на столі, і клерк повністю викинув цю людину з голови.
  
  
  Він згадав про нього знову, коли Секретна служба з'явилася наступного дня. На той час було надто пізно ставати національним героєм.
  
  
  Пізніше того ж дня АЛЕКСА ХАЙДЕЛЛА помітили їдаючим у хвості останнього вагона чотиривагонного поїзда метро Silverbird, який з гуркотом рухався на південь тунелем Червоної лінії між станцією Чарльз-стріт і зупинкою JFK-UMass. Помітив і викреслив із пам'яті. Хоча кілька пасажирів двічі глянули на нього, коли він сидів, погойдуючись на своєму сидінні, стискаючи безформну спортивну сумку, яка набивалася чимось твердим і незграбним. Але майже кожен за щось ухопився. Це було за тиждень до Різдва.
  
  
  Водій автобуса, що прямує до кампусу Массачусетського університету в гавані, також двічі озирнувся, коли непоказний Хайделл сів у його автобус неподалік станції JFK-UMass.
  
  
  Я бачив цього хлопця раніше, подумав водій сам по собі.
  
  
  За п'ять років водіння автобуса-шатлу між станцією червоної лінії JFK-UMass та коледжем він познайомився з тисячами водіїв, більшість з яких були студентами та викладачами. Знайоме обличчя, якщо воно не було симпатичним, не повинно було змушувати його дивитися у внутрішнє дзеркало заднього виду весь час, поки непоказний пасажир їхав автобусом. Але обличчя цього хлопця змушувало.
  
  
  Він сидів на задньому сидінні, дивлячись у вікно, занурений у свої думки. На губах пасажира з'явилася подоба лукавої посмішки. Саме це, а не випнута щелепа чи мрійливі очі, продовжувало притягувати погляд водія автобуса.
  
  
  Де я бачив цього хлопця раніше? він продовжував питати себе.
  
  
  На вигляд йому було п'ятдесят років. Технічно, не надто багато для студента. Але п'ятдесятирічні студенти в Umass були порівняно рідкістю. І він виглядав надто порожнім, щоб бути викладачем. Навіть викладачем UMass.
  
  
  Маленький хлопець ніколи не їздив на шатлі UMass. Водій був впевнений у цьому. То не був пасажир, якого я давно не бачив, вирішив він. То був хлопець, якого я не бачив з часів навчання у середній школі.
  
  
  Але водій автобуса також не знав одинокого пасажира у старших класах. Можливо, у початковій школі. Можливо, так воно й було. Він знав пасажира ще в початковій школі, до того як у нього відпали щелепа та лінія росту волосся. До того, як каштанове волосся, яке сиділо на його голові, як розпатлана перука, почало рідшати.
  
  
  Але як би водій автобуса не намагався, він не міг згадати ім'я дратівливо знайомого обличчя.
  
  
  Автобус-шатл звернув з бульвару Моррісі і єдиною під'їзною дорогою попрямував до великого комплексу будівель з шоколадно-коричневої цегли, до якої входив Массачусетський університет у Бостоні. Він зупинився у захищеному бетонному жолобі між адміністративною будівлею та гаражем під піднятою площею кампусу.
  
  
  Пасажир підвівся і вийшов з автобуса через задні двері, пройшовши через сталеві двері до підземного гаража так швидко, що його ледь помітили.
  
  
  За цей короткий час водій простежив за ним поглядом. Навіть його рвучка хода викликала невиразний дзвіночок у пам'яті.
  
  
  Потім автобус наповнився студентами і викладачами, що від'їжджають, і водій зачинив двері і продовжив свій монотонно кружний маршрут.
  
  
  До того часу, коли він виїхав на денне світло Коламбіа Пойнт та бібліотеки Джона Ф. Кеннеді, він викинув із голови тривожно знайомого пасажира.
  
  
  НІХТО НЕ ПОМІТИВ Алека Хайделла, коли він йшов через погано освітлений підземний гараж до ліфта з написом "Науковий центр". Він терпляче дочекався ліфта і піднявся на ньому на верхній поверх, потім пробирався вузькими коридорами, поки не опинився в оранжереї на даху, сонцезахисні окуляри Ray-Ban Aviator заплющували його очі.
  
  
  Тепле, вологе повітря вдарило йому в обличчя, коли він відчинив двері. На той час він все одно вже спітнів.
  
  
  Жінка в джинсовому одязі підвела погляд від догляду за рядами різдвяних кактусів. "Так?" сказала вона.
  
  
  "Секретна служба", - сказав він, показуючи золотий значок, прикріплений до його гаманця. "Вам доведеться звільнитися".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Це місце – ідеальне снайперське гніздо. Ми його оточуємо".
  
  
  "Зараз? Президент має з'явитися лише завтра".
  
  
  "Зараз", - сказав Алек Хайделл.
  
  
  Молода жінка зібрала свою сумочку та книги, кажучи: "Чи зможу я завтра полити свої рослини?"
  
  
  "Вибачте!"
  
  
  "Не могли б ви полити їх для мене?"
  
  
  "Я подумаю про це", - сказав Алек Хайделл, зачиняючи та замикаючи за нею двері теплиці.
  
  
  Коли двері ліфта зачинилися, він зняв піджак і сорочку і сів навпочіпки на кахельну підлогу в одній майці. Діставши зі спортивної сумки частини своєї рушниці, він почав збирати зброю.
  
  
  Коли все було зібрано, він узяв промаслену ганчірку і почав полірувати її, його пухка нижня губа зволожилася в вологому повітрі.
  
  
  Він все ще полірував її наступного ранку, коли агент секретної служби вийшов з ліфта. Хайделл кинув гвинтівку під полицю і підійшов до дверей теплиці, де стояв агент із кам'яним обличчям за непроникними окулярами.
  
  
  "Вам доведеться покинути цей район", - сказав агент, показуючи свій золотий значок. "Запобіжні заходи".
  
  
  "Зроби мене", - сказав Хайделл самознижуючим тоном.
  
  
  "Я цього не почув", - сказав агент, нахиляючись уперед.
  
  
  "Я сказав: "Примусь мене".
  
  
  Обличчя агента зібралося по краях його авіаторів Ray-Ban, як мокра ганчірка, що зморщилася. Він увійшов до оранжереї, піднісши праве зап'ястя до рота. Він так і не мав шансу заговорити в наручний мікрофон тілесного кольору.
  
  
  Алек Хайделл вихопив гвинтівку з полиці для маскування і вистрілив агентові просто в ніс. Куля вийшла із потилиці агента. Він відсахнувся, і коли впав на плитку, Хайделл закінчив його другим пострілом у горло.
  
  
  Коли він спустився з даху теплиці, на ньому була синя вітровка агента з написом "СЕКРЕТНА СЛУЖБА" на спині білими друкованими літерами, сонцезахисні окуляри, рація на поясі та навушники.
  
  
  Хайделл стояв на східному виступі даху і дивився вниз на різко абстрактний чорно-білий комплекс Бібліотеки Кеннеді, розташований на краю Коламбія-Пойнт, де сіра та холодна Атлантика хлюпала об берег.
  
  
  Преса вже зібралася. Фургони з мікрохвильовими телевізорами всюди простягли милі товстого кабелю. Супутникові тарілки вказували на зимове небо. І, звичайно, агенти секретної служби, яких безпомилково можна було впізнати за їхніми променевими заборонами, пересувалися з твердою впевненістю.
  
  
  Алек Хайделл з гвинтівкою біля ніг терпляче чекав, холодний бриз з Атлантики тріпав його вигоріле волосся, слухаючи повідомлення секретної служби.
  
  
  "Точка входу захищена".
  
  
  "Вас зрозумів".
  
  
  "Під'їзна дорога тепер вільна від руху".
  
  
  "Вас зрозумів".
  
  
  "Дах бібліотеки перевірено".
  
  
  "Контрснайпер"?"
  
  
  "Науковий дах гаразд", - сказав Алек Хайделл у свій наручний мікрофон.
  
  
  "Добре. Будьте напоготові. Діліжанс повертає на під'їзну дорогу. Повторюю, диліжанс повертає на під'їзну дорогу".
  
  
  "Якраз вчасно", - пробурмотів Хайделл собі під ніс.
  
  
  За хвилину три чорні лімузини Lincoln Continental під'їхали по периметру дороги до входу в Бібліотеку Кеннеді. Натовп, що чекає, притих. Здавалося, посилився зимовий вітер.
  
  
  І Алек Хайделл ліг на краю даху, стискаючи в руках свою гвинтівку. Він приклав праве око до дешевого японського оптичного прицілу, поклав палець на спусковий гачок і з холодною впевненістю простежив за середнім лімузином - тим, на якому майоріли президентські прапори.
  
  
  Коли три лімузини зупинилися перед входом, у навушнику в нього затріщало: "Приготуйтеся. Біг Мак ось-ось вийде. Повторюю, Біг Мак ось-ось вийде".
  
  
  "Полегшити мені завдання", - пробурмотів Хайделл, наводячи перехрестя прицілу на мертву зону, де мали відкриватися задні дверцята біля узбіччя.
  
  
  Потім вона відкрилася.
  
  
  "Біг Мак виходить прямо зараз. Слідкуйте за своїми зонами".
  
  
  Знайомий шолом із густого волосся кольору сталевої вовни піднявся в перехресті прицілу, і Алек Хайделл обережно натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Шолом волосся вибухнув рожево-сірою квіткою з крові, що бризкає, і мозку.
  
  
  "У нього стріляли! Увага масовому генералу!"
  
  
  "Снайпер на даху! Повторюю, снайпер на даху! Всім пригнутися! Пригніть зараз же!"
  
  
  Усі спустилися на площу, побоюючись нового пострілу.
  
  
  Але другого пострілу не було. Тільки луна одиночного гвинтівкового пострілу, що відбилася від величезних будівель Массачусетського університету, і крики потривожених морських чайок-падальників.
  
  
  "Заради всього святого!" - пролунав в ефірі приголомшений голос із секретної служби. "Це знову Даллас!"
  
  
  "Ви можете сказати це ще раз", - сказав Алек Хайделл, залишаючи свою гвинтівку на даху, коли він швидко і тихо повернувся до Наукового центру.
  
  
  На даху диміла самотня гільза. На блискучій латуні були подряпані дві літери: RX.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він придушив позіхання, коли агент за стійкою прокату автомобілів Mavis спробував запевнити його, що так, хоча місто Фуріозо, штат Флорида, настільки безпечне, наскільки це можливо, розсудливі туристи вжили запобіжних заходів перед в'їздом до міста.
  
  
  "Якого роду запобіжні заходи?" Поцікавився Римо, сподіваючись перервати монотонну балаканину.
  
  
  "По-перше, ми рекомендуємо нашим клієнтам не одягатися у туристичний одяг, коли їдемо до міста".
  
  
  Римо глянув на свій одяг. На ньому були чорна футболка та чорні штани в тон. Італійські мокасини приховували його ноги без шкарпеток.
  
  
  "Це, - спитав він, - туристичне?"
  
  
  "Насправді ви гарні у відділі одягу, сер".
  
  
  "Я завжди так думав", - добродушно сказав Римо.
  
  
  "Ми також рекомендуємо вам зберігати весь багаж у багажнику вашого орендованого автомобіля. Жодних стопок багажу, що кидається в очі, складених на задньому сидінні, де їх можуть помітити міські хижаки".
  
  
  "Це те, як вони називають їх тут, внизу?"
  
  
  "Так їх називають у брошурі з безпеки міста Фуріозо", - сказав агент із прокату, витягаючи брошуру пастельних тонів із пластикового власника та простягаючи її Римо.
  
  
  "Основні моменти знаходяться усередині", - додав він.
  
  
  "То чому ж ви перевіряєте їх для мене?" - Запитав Римо.
  
  
  "Політика компанії. У наші дні багато дорослих не вміють читати. Судові позови, ви знаєте".
  
  
  "Судові процеси, про які я знаю", - сказав Римо, відкриваючи брошуру.
  
  
  Він був прикрашений пальмами та бікіні пастельних тонів. Замок чарівника та інші відомі пам'ятки, що належать до тематичного парку під назвою "Світ Сема Біслі", були розкидані навколо двадцяти пунктів безпеки.
  
  
  Ніде у брошурі не було згадки про те, що оренда автомобіля та виїзд на ньому зі стоянки до міста були відкритим запрошенням бути вбитим.
  
  
  "Тут сказано, що не слід в'їжджати через Інтернешнл Драйв", - зазначив Римо.
  
  
  "Насправді це було оновлено. Наразі небезпечний I-4".
  
  
  Римо звів очі.
  
  
  "Міські хижаки також читають. Деякі з них".
  
  
  "Вибач, бовдур", - промовив похмурий голос збоку від Римо. І довга засмагла рука просунулась під лікоть Римо, щоб витягти брошуру із пластикового тримача. "Мені потрібна одна з цих брошур".
  
  
  Римо відчув дотик метелика до свого гаманця, який він носив у правій передній кишені штанів, тому що кишеньковим злодіям найважче було дістатися до нього непоміченими.
  
  
  Римо відступив назад, з оманливо м'якою силою опустивши каблук італійських мокасинів ручної роботи на підйом ноги потенційного кишенькового злодія. Як пазл, скріплений міцними зв'язками, кістки стопи почали розходитися по кожній лінії розлому, і кишеньковий злодій скрикнув і продовжував верещати, поки Римо не відпустив ногу.
  
  
  "Гей, чуваку, з чого взагалі зроблена твоя чортова нога? Свинець?"
  
  
  Кишеньковий злодій стрибав на здоровій нозі, обома руками стискаючи інший свій Reebok. При кожному стрибку навколо шнурків проникала кров.
  
  
  Кишеньковий злодій побачив кров, що просочується, і перекотився на спину так, як Римо бачив хіп-хоперів, що падали на тротуар, щоб крутитися на місці.
  
  
  Ця людина не розгорнулася. Він почав кричати, що збирається подати до суду на всіх у радіусі п'ятдесяти футів за завдання тілесних ушкоджень, емоційну бійню і "такі дорогі речі, як це".
  
  
  Щоб заспокоїти його, Римо штовхнув його в череп носком тієї самої ноги, яка переставила кістки стопи. Він почав крутитись. І кричати.
  
  
  "Хааалллп!"
  
  
  "Радий послужити", - сказав Римо, коли двері кіоску прокату відчинилися другим можливим міським хижаком. Він ще раз підштовхнув вертлявого чоловіка, чому той, крутнувшись як дзига, вилетів за двері на ескалатор, що рухається.
  
  
  "У чому його проблема?" - хотів знати новоприбулий можливий міський хижак, мотаючи головою від ескалатора до Римо і назад.
  
  
  "Він намагався залізти не в ту кишеню", - сказав Римо.
  
  
  "Що це за кишеню?"
  
  
  "В моїй кишені".
  
  
  Можливий міський хижак - Римо визначив його за сталевою 9-міліметровою опуклістю в кишені мішкуватих штанів - придивився уважніше, вдав, що знову дивиться на червону вивіску "Мевіс" на скляних дверях і сказав: "О! Це Мевіс. Я хочу Берца. два і намагаються більше”.
  
  
  "Ви щось говорили?" - спитав Римо, знову переключаючи свою увагу на агента з прокату.
  
  
  "Тобі не слід було цього робити".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Все, що йому було потрібне, - це твій гаманець".
  
  
  "І все, що я хотів, це зберегти свій гаманець".
  
  
  "Він може подати до суду".
  
  
  "Він міг би", - погодився Римо.
  
  
  Неподалік ескалатора пролунав вереск. "Моя чортова нога! Вона застрягла в гребаному ескалаторі! Я, чорт забирай, подам до суду на якусь сучку сонну через це".
  
  
  "До тих пір, поки він не подасть на мене до суду", - посміхнувся Римо. І простяг руку за ключами.
  
  
  "Мені потрібно закінчити розповідати вам про проблеми безпеки", – сказав агент.
  
  
  "У мене є брошура, пам'ятаєш?"
  
  
  Агент все одно продовжив свій шлях. "Якщо під час поїздки з аеропорту вас протаранили ззаду або хтось намагається зіштовхнути вас з дороги, за жодних обставин не зупиняйте свій автомобіль. Або, якщо ви змушені зупинитися, не виходите з автомобіля".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Римо, підписуючи квитанцію на кредитній картці.
  
  
  "Ваш автомобіль чекатиме на стоянці. З метою вашої особистої безпеки на наших бирках більше не красується корпоративний логотип Mavis".
  
  
  "Скільки орендарів Mavis купили ферму до того, як головний офіс ухвалив рішення про це нововведення?" - Запитав Римо.
  
  
  "Коли наша оренда впала на тридцять відсотків за один місяць", - зізнався агент із прокату.
  
  
  По дорозі на стоянку прокату автомобілів Римо зупинився, щоб купити шість найбільших валіз, які тільки зміг знайти, з яскраво-червоної шкіри, футболку "Я вирушаю у світ Сема Біслі" та жовту акрилову бейсболку Day-Glo "Ласкаво просимо до Флориди". Акрилові бейсболки.
  
  
  Він тримав їх, балансуючи на одній витягнутій долоні, в стопці, яка гойдалася вправо, потім вліво, потім знову вправо і незліченну кількість разів загрожувала впасти, але так і не впала, тому що стопка, якою б ненадійною вона була, стала єдиним цілим. з його ідеально збалансованим тілом.
  
  
  Біля підніжжя ескалатора Римо зупинився тільки для того, щоб наступити на вільну руку міського хижака, який раніше намагався залізти до нього в кишеню, а тепер намагався вивільнити мішкувату штанину із ступеня ескалатора.
  
  
  Під короткочасним тиском стопи Римо п'ясткі кістки стали основним інгредієнтом желатину.
  
  
  "Знову ти. Чорт, я збираюся засудити тебе за те, що ти здав дупу".
  
  
  "Нехай ваш адвокат зателефонує моєму адвокату", - весело гукнув Римо.
  
  
  "Як, чорт забирай, звуть твого адвоката?"
  
  
  "Алан Дершовіц. І не дозволяй йому говорити тобі щось інше".
  
  
  Римо вийшов з аеропорту в ранкову вологість Флориди, насвистуючи. Це був високий худорлявий чоловік із темними, глибоко посадженими очима, високими вилицями, жорстоким ротом та зап'ястями, схожими на залізничні шпали.
  
  
  Машина чекала на нього, і, на жах службовця стоянки, Римо склав червоний шкіряний туристичний багаж на задньому сидінні так, що він став нагадувати багажну полицю Lucite, одягнув свою жовту бейсболку Welcome to Florida і натягнув поверх своєї барвисті футболки Sam Beasley World. Футболка із зображенням світу Сема Біслі.
  
  
  "Сер, я б не рекомендував цього робити".
  
  
  Римо ковзнув за кермо. - Який із них I-4? - Запитав я.
  
  
  Службовець вказав на вихід. "Геть той. Що б ви не робили, не виходьте в місто в такому одязі, як ви є. Їдьте по Інтернешнл Драйв або швидкісній автомагістралі Білайн".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, виводячи машину зі стоянки на міжштатну автомагістраль 4.
  
  
  Він їхав повільно, не поспішаючи. Зрештою, він мав дві чи три години до відкриття "Світу Сема Біслі", а там були справи цікавіші, ніж сидіти в задушливому готельному номері.
  
  
  Подобається його робота.
  
  
  Проїжджаючи I-4, Римо ставив питання, у чому тепер полягає його робота.
  
  
  Він не заповнював анкету 1040 з того дня, понад двадцять років тому, коли штат Нью-Джерсі виніс йому смертний вирок і позбавив його минулого життя одним розрядом електрики малої сили, доки він сидів пристебнутий на електричному стільці, поліцейський з Ньюарку, засуджений за вбивство, якого він ніколи не робив. Після цього дня Римо Вільямс перестав існувати як своїх друзів, так Податкової служби.
  
  
  Якби його зобов'язали заповнювати анкету 1040 року кожен квітень, Римо написав би "ассасин" у графі "професія".
  
  
  Він не був звичайним найманим убивцею. Він був таємним вбивцею Америки - або був ним доти, доки не звільнився з CURE, надсекретного урядового агентства, яке підставило його насамперед. Його робота - коли його було прийнято на роботу - полягало в тому, щоб служити санкціонованим кілерським підрозділом CURE, організації, створеної на початку 1960-х молодим президентом, який, за іронією долі, сам упав жертвою кулі найманого вбивці.
  
  
  Римо не був найманим убивцею в тому сенсі, в якому вбивцею була людина, яка вбила того Президента. Цей хлопець був одинаком, невдахою та невдахою. І він користувався гвинтівкою.
  
  
  Римо не мав зброї. Він був зброєю. Все його тіло було натреновано до краю людських досягнень. Ключем був людський мозок. Вчені давно з'ясували, що середня людина використовує майже десять відсотків своїх розумових здібностей. Це було все одно, що використовувати для дихання одну частку однієї легені - саме так насправді дихала більшість людей, коли ви приступили до справи.
  
  
  Задовго до того, як вчені виявили цей недолік, глава маловідомого рибальського села на території, яке тепер називається Північною Кореєю, відкрив цю істину і навчився розкривати безмежний потенціал людської машини.
  
  
  Він був першим майстром синанджу. Його нащадки, серед яких Римо був духовним, якщо не кровним спадкоємцем, пройшли навчання у Майстрів Сінанджу, які пішли його страхітливими стопами.
  
  
  Дім Сінанджу був таємною силою, що стояла за великими тронами стародавнього світу, і тепер у сучасному світі він стояв невідомий, невидимий і нестримний поруч із лідером найбільшої нації в історії людства в особі Римо Вільямса, якого навчав останній чистокровний Майстер.
  
  
  Протягом двадцяти років він служив Америці та її президентам, добрим і поганим, чесним і ні, через Кюре, таємне відгалуження виконавчої влади.
  
  
  Не більше. Залишалося пов'язати кілька незакріплених кінців, а саме питання про його власне походження, оскільки Римо був сиротою, але після того, як про них подбали, він став вільним агентом. Більше ніякого лікування. Більше ніякого Гарольда У. Сміта, який керував цим. Більше не треба підтискати хвіст, розбираючись із дедалі більш нерозв'язними проблемами Америки.
  
  
  Звичайно, були деякі проблеми, які Римо вважав за гідні рішення.
  
  
  Наприклад, проблема вбивств туристів у Флориді.
  
  
  Дійшло до того, що кожного тижня у Флориді гинув новий турист. Президент поскаржився пресі, що це погано для іміджу Америки. Погано для туризму у Флориді, додав губернатор. Римо Вільямс дбав про імідж Америки чи туристичної індустрії Флориди не більше, ніж про перспективи Джона Уейна Боббітта на романтичне блаженство.
  
  
  Невинні туристи, про які він дбав.
  
  
  Ось чому, оскільки він уже був на шляху до "Світу Сема Біслі", щоб покінчити з цим, Римо був не проти розібратися з цим.
  
  
  Проблема в тому, що ніхто не клюнув на наживку. Рімо увімкнув радіо, знайшов якусь музику Баррі Манилоу і ввімкнув її на повну потужність. Можливо, це привабило б мух. Лунало досить мляво.
  
  
  Римо проїхав весь шлях до міста Фуріозо, не зазнавши ні тарана ззаду, ні бокового удару, ні викрадення автомобіля. Розчарування відбилося на його вольовому обличчі.
  
  
  Він знайшов поворот і помчав назад до аеропорту.
  
  
  "У мене скарга", - сказав Римо службовцю орендованого паркування, виходячи з машини.
  
  
  "Машина незадовільна?" сказав службовець, який не знав, що здивувало його найбільше, скарга чи той факт, що клієнт все ще живий.
  
  
  "Це не так".
  
  
  "Що, мабуть, у цьому не так?"
  
  
  "Занадто непомітно", - сказав Римо.
  
  
  Службовець стоянки моргнув.
  
  
  "Сер?"
  
  
  Римо оглянув стоянку. Він вказав. "Я хочу он ту".
  
  
  У дальньому кутку стоянки стояла машина, ідентична тій, на якій Римо тільки-но повернувся, за винятком того, що вона була різдвяного червоного кольору.
  
  
  "Це те саме".
  
  
  "Мені більше подобається цей колір".
  
  
  "О, я не можу дозволити тобі взяти це. На ньому стара бирка".
  
  
  "На мою думку, все гаразд", - сказав Римо.
  
  
  "Але, сер, на бирці написано "Агентство з прокату Мевіс". Ви б виділялися, як виразка..."
  
  
  Службовець подивився на Римо в його костюмі Day-Glo, червоній шкіряній валізі, яка займала все заднє сидіння, і проковтнула залишок того, що він збирався сказати.
  
  
  "Я хочу цього", - наполягав Римо. "Я замовник, а замовник..."
  
  
  "... завжди правий", - луною повторив службовець. Він стомлено протягнув Римо ключі.
  
  
  "Ви не проти перенести мій багаж?" - Запитав Римо. "Я забув купити фарбу".
  
  
  Службовець був тільки радий підкоритися і допомогти туристові в останні солодкі хвилини його безглуздого життя, і коли Римо повернувся, він ліниво стояв осторонь, поки Римо струшував банку з помаранчевою захисною фарбою і написував слово TOURIST на боковинах та задньому склі орендованої машини.
  
  
  Римо відступив назад, захоплюючись тим, як яскраві помаранчеві літери поєднуються з червоною фарбою кузова.
  
  
  "Як це виглядає?"
  
  
  "Гучно", - сказав службовець. "Але насправді вам це йде", - додав він зі скляною усмішкою.
  
  
  "Побачимося по дорозі назад", - сказав Римо, сідаючи в машину.
  
  
  "Зараз різдвяний сезон, і дива справді трапляються", - слабким голосом промовив службовець стоянки, коли Римо знову поїхав, що стало приводом для трагічних заголовків наступного ранку.
  
  
  На цей раз у Римо не виникло проблем. Він не проїхав і восьмої частини милі, коли синій "Камаро", що випромінює фіолетове неонове свічення з трубок, закріплених під шасі, врізався в нього ззаду і прискорився.
  
  
  Римо розслабився за секунду до зіткнення бампера з бампером. Більшість людей напружилися. Саме так ламалися кістки. Повністю працюючий мозок Римо, один із лише двох в ці останні роки двадцятого століття, наказав йому розслабитися. І він сіпнувся на своєму сидінні від поштовху, нічого не зламавши.
  
  
  Масивна рука жестикулювала біля його бічного дзеркала.
  
  
  "Ти! Зупинися. Потрібно обміняти страхові документи уітчу".
  
  
  "Радий послужити", - сказав собі Римо і звернув з виїзду на заправну станцію, яка занепала через міську забудову. Там не було насосів, вікна були зачинені фанерою, а з тріщин у розбитому асфальті пробивалися бур'яни.
  
  
  З Камаро вискочили два ймовірні міські хижаки. Римо назвав їх ймовірними, тому що вони вийшли з Tec-9 в руках, тримаючись однією рукою за рукоятку, а іншою стискаючи нижній кінець прямої, як лінійка, обойми на 50 набоїв, що стирчить із приймача магазину.
  
  
  Вони тримали пістолети перед собою, як механічні коси.
  
  
  "Віддай нам те, що ти маєш!" - пробурчав один.
  
  
  З відкритого пасажирського вікна вилетіли бейсболка Римо та банку з помаранчевою захисною фарбою. Вони приземлилися біля ніг озброєного юнака.
  
  
  "Твій гаманець, дурню!" - прогарчав один.
  
  
  "Мій гаманець мій", - сказав Римо, відчиняючи двері та виходячи. "І ти не став би стріляти в хлопця через його гаманця".
  
  
  "Неправильно. Ми гангстери!" - Виплюнув інший.
  
  
  Один Tec-9 піднявся на висоту плеча та почав лопатися.
  
  
  Римо ухилився від раптового шквалу куль. Зброя була оснащена перемикачами "пекельного вогню", які повертали спускові гачки в бойове становище, надаючи помітній зброї додаткову перевагу.
  
  
  Якої в цьому випадку не було абсолютно ніякої.
  
  
  У той час як невдалий орендований автомобіль почав покриватися подряпинами, схожими на сліди миття, на своєму забарвленні, Римо пронісся сліпим боком найближчого певного міського хижака. Строго кажучи, всі сторони були сліпі, коли звичайна людина, озброєна тільки пістолетом, що вивергала кулі, боролася з майстром синанджу.
  
  
  Перший нападник все ще дивився на залишкове зображення своєї наміченої жертви, що застигла перед відкритими дверцятами машини, коли вказівний палець правої руки Римо увійшов у його ліву скроню і одним різким рухом знову вийшов.
  
  
  Функції мозку негайно припинилися, і він упав на свою зброю.
  
  
  Це дало другу людину милість Римо. Він почав стріляти пізно, тож у нього залишалася чверть обойми. Римо ненавидів бачити, як усі ці кулі зникають марно, тому він ковзнув вгору і під стовбур, що вискакує, на якому була різьба для установки глушника, і перетворив м'яку частину горла стрілка в органічний глушник.
  
  
  Ствол раптово піднявся, стикнувся з нижньою частиною щелепи, що відвисла, і сім куль "Чорного кігтя" увійшли в м'яку плоть і відділили верхній квадрант голови чоловіка єдиною масою, схожою на малиновий пиріг.
  
  
  Решта його тіла впала плашмя. Він приземлився на спину, і через кілька секунд падаюча верхівка розкусила йому обличчя.
  
  
  Римо повернувся до продірявленої орендованої машини, попередньо обвівши два мертвих тіла помаранчевим колом безпеки, а потім розрізавши їх навпіл діагональною смугою фарби. За хвилину він повернувся на шосе.
  
  
  Через милю поряд з машиною Римо зупинився пошарпаний сірий фургон, і чийсь голос наполіг на тому, щоб гаманець Римо був кинутий у широку долоню, що плавала між двома машинами.
  
  
  "Якщо я кину його, то можу схибити", - сказав Римо.
  
  
  "Не схиби, інакше я не схибну", - прогарчало широке обличчя за широкою рукою, демонструючи перфорований стовбур ще одного Tec-9.
  
  
  "Це популярна марка у цих краях", - прокоментував Римо.
  
  
  "Вона буде створена в Майамі".
  
  
  "Я говорю, завжди купуй американське".
  
  
  На широкому обличчі блиснули білі зуби, а широка долоня виразно затремтіла.
  
  
  Римо знизав плечима і сказав: "Я не знав, що мій гаманець такий популярний".
  
  
  "До біса гаманець. Важливо те, що в ньому. І я хочу, щоб він був у мене в руці, блядь".
  
  
  Римо витяг гаманець з кишені, витяг гроші та посвідчення особи і вклав порожній гаманець у руку, що зависла.
  
  
  Рука виглядала досить сильною, щоб витримати гаманець розміром два на чотири дюйми, не кажучи вже про м'який шкіряний гаманець, але гаманець якимось чином зісковзнув на швидкісне шосе. Два з чотирьох пальців чоловіка зісковзнули разом із відрубаним великим пальцем.
  
  
  Чоловік скрикнув від тупого шоку, коли зрозумів, що в нього три пальці та гаманець незнайомця.
  
  
  "Мої чортові пальці! Куди вони поділися?"
  
  
  "Якщо ти швидко обернешся", - послужливо підказав Римо, - "ти можеш доставити їх до лікарні вчасно, щоб їх пришили назад".
  
  
  "Вони теж пришивають пальці назад? Я думав, це працює лише з членами".
  
  
  "Якщо ти не поспішаєш, їм доведеться пришити твій член до одного з цих обрубків замість великого пальця".
  
  
  Широкоплечий чоловік почав кричати своєму водієві: "Розвертайся! Чорт забирай! Розвертайся, поки мої чортові пальці не переїхали. Я не хочу ніякого гребаного члена замість великого пальця".
  
  
  Фургон прискорився, і Римо вирішив залишити їх обох живими. Реклама зазвичай платна.
  
  
  Наступну спробу пограбування було здійснено під виглядом сріблястого "кадилака". Він блищав хромом і ретельно обслуговувався. Тому, коли він розвернувся перед Римо і різко загальмував, замість повільно зупинятися, щоб звести до мінімуму неминучу аварію, Римо прискорився.
  
  
  Уся задня панель сміялася. Римо здав назад, і коли водій вискочив, волаючи від люті, Римо знову заклинив її для більшої переконливості, знищивши рудиментарне запасне колесо.
  
  
  "Подивися, що ти зробив із моєю гребаною машиною!" - заволав водій.
  
  
  "Ви різко зупинилися переді мною", - чемно зауважив Римо.
  
  
  “Я зупинився лише для того, щоб затримати тебе, виродків. Не для того, щоб підбити підсумки. Я лише сьогодні вкрав цю дитину”.
  
  
  "Жорстко. Ти вчиняєш злочин, ти маєш відсидіти термін".
  
  
  "Час? Справа не в часі! О, чувак, подивися на мої чортові колеса".
  
  
  І поки водій мало не рвав на собі волосся, Римо взяв балончик з помаранчевою фарбою, який він знайшов на території заправної станції, і акуратно намалював знак "Ні" у вигляді кола та діагональної риси на непошкодженому капоті "Кадиллака".
  
  
  Водій дивився на цей випадковий акт вандалізму, не вірячи своїм очам.
  
  
  "Для чого ти це робиш?" він випалив.
  
  
  "Це моя мета", - недбало сказав Римо.
  
  
  "Хто ти такий, гребаний Зорро?"
  
  
  "Не використовуйте ненормативну лексику в тому ж реченні, що й Зорро. Люди Сема Біслі можуть підслухати і подати на вас до суду за дифамацію авторських прав".
  
  
  "Ти платиш за це".
  
  
  "Якщо тобі потрібен мій гаманець, то він, мабуть, уже в останнього дурня".
  
  
  Вихопив ножа. Римо був майже розчарований. З таким самим успіхом злодій міг зірвати банан. Але Римо дозволив йому зробити свій найкращий постріл.
  
  
  Безперечно міський хижак зайшов низько, цілячись у, здавалося б, незахищений живіт Римо. Це був би ідеальний удар, що розтрощив, бічний розріз, розрахований на те, щоб розколоти черевну стінку Римо в клоунській усмішці, дозволивши його туго набитим кишкам вивалюватися назовні.
  
  
  Вона так і не потрапила, тому що Римо увігнав каблук одного черевика в безперечно оголений живіт чоловіка.
  
  
  Чоловік зупинився, хрюкнув і позеленів. Він упустив ніж, щоб краще схопитися за живіт. Вона здавалася дивно порожньою в його молотливих руках, міцна черевна стінка тріпотіла, як незакріплена пластикова штора на вікні. Він зігнувся навпіл.
  
  
  Коли жахливий запах, що походить від сидіння його штанів, досяг його тремтячого носа, людина з ножем пробурмотів: "Здається, я наробив у штани".
  
  
  "Краще перевірити, щоб бути впевненим".
  
  
  "Я не оброблявся відколи був маленьким".
  
  
  Людина з ножем тепер виразно була зеленішою і все ще зігнулася навпіл. Він дошкандибав до узбіччя дороги, де обережно зняв свої забруднені штани.
  
  
  Коли він обернувся, чоловік з ножем побачив сірі слизькі мотузки, що звисали з його спини, і запитав: "Що мої чортові кишки роблять мене зовні?"
  
  
  Римо недбало знизав плечима. "Ти намагався випатрати мене. Я повернув борг".
  
  
  "Я не бачив жодного ножа".
  
  
  "Існує більше одного способу випатрати кішку", - сказав Римо, завершуючи роботу тим, що увігнав кістячку пальця в порожню порожнину живота людини з ножем і роздробив йому нижню частину хребта.
  
  
  Людина з ножем зробила безладну купу, коли сів назавжди.
  
  
  Насвистуючи, Римо намалював коло навколо свого тіла і провів по ньому діагональний розріз, кишки та інше, перш ніж виїхати.
  
  
  "Рімо Вільямс, - сказав він бадьорим голосом диктора, - ти щойно закінчив половину викрадачів автомобілів у Фуріозо, Флорида. Що ти збираєшся робити тепер?"
  
  
  Своїм природним голосом він відповів: "Я вирушаю у світ Сема Біслі".
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Президентський кортеж, оточений з обох боків загорожею з сіро-блакитних машин поліції штату Массачусетс, що кричать котячими криками, на високій швидкості помчав геть від Массачусетського університету, поперемінно блимаючи фарами. На узбіччі дороги скупчився потік машин. Поліцейські та армійські вертольоти дзижчали над головою, як захисні бабки.
  
  
  Ніхто не помітив виляючий білий фургон Ford Aerostar, коли він виїхав на зустрічну смугу, щоб повернути на під'їзну дорогу UMass.
  
  
  Якби вони були, вони не могли не помітити водія. Або громіздкий шолом віртуальної реальності, що закриває його голову подібно до сфери сенсорної депривації.
  
  
  Незважаючи на те, що він не міг бачити за порожніми захисними окулярами шолома, водій проїхав звивистою під'їзною дорогою, не зачепивши крила.
  
  
  "Ти майже на місці", - м'яко промовив голос усередині шолома віртуальної реальності.
  
  
  "Це так здорово", - промимрив водій. "Таке відчуття, що я веду справжню машину у реальному світі у реальному часі".
  
  
  "Звертай увагу на місію, а не на технологію", - сказав йому лагідний голос. "Ти відчуваєш повне занурення, яке потребує абсолютної концентрації".
  
  
  "Зрозумів. Що це була за метушня там, ззаду?"
  
  
  "Ви вступили у фазу дії досвіду".
  
  
  "Чудово. Без образ, але, за винятком графіки з високою роздільною здатністю, поки поїздка пройшла досить без подій".
  
  
  "Ви помітили щось незвичайне в кортежі?"
  
  
  "Так, вони надривалися, щоб перемогти групу".
  
  
  "Щойно застрелили президента".
  
  
  "Дідька лисого".
  
  
  "Ви і тільки ви можете знайти вбивцю, який ховається в цегляних будівлях прямо перед вами".
  
  
  "Гарна концепція гри".
  
  
  "Це в'їзд у гараж ліворуч від вас. В'їжджайте туди".
  
  
  "Хіба я не маю приймати свої власні рішення?"
  
  
  "Ви можете спробувати вузли розгалуження пізніше. Годинник цокає. Ось сценарій гри. Негідники з ЦРУ та секретної служби намагаються першими дістатися до вбивці. Якщо вони досягнуть успіху, почнеться приховування, і американський народ ніколи не дізнається жахливої правди".
  
  
  "Покладіться на мене", - сказав водій, натискаючи на акселератор.
  
  
  Це було неймовірно, від справжнього звуку шестициліндрового гоночного двигуна до акустики, яка змінилася, як тільки він в'їхав у підземний гараж віртуальної реальності під ілюзорним Університетом Массачусетса.
  
  
  "Це справді круто", - випалив він. "Я дійсно відчуваю запах автомобільного вихлопу, що застоявся".
  
  
  "Система віртуальної реальності Jaunt має в своєму розпорядженні нюхальну бібліотеку з сорока тисяч факсиміле. Ми називаємо цей процес 0lfax.
  
  
  "Бібліотека нюху. Чуттєвий звук. Імітація транспортного засобу. Ваші хлопці зібрали тут систему віртуальної реальності для двадцять першого століття. Чорт! Все виглядає, пахне, звучить та відчувається реальним. Справді реальним".
  
  
  "Система Jaunt досягла дозволу сімдесят п'ять мільйонів полігонів за секунду. Проста реальність оцінюється у вісімдесят мільйонів полігонів".
  
  
  "Дозвольте мені сказати вам", - сказав водій, паркуючи машину у майже порожньому гаражі. "Ви навряд чи помітите ці бракуючі п'ять мільйонів полігонів".
  
  
  "Не забудь свою зброю. Ти знайдеш її в бардачку".
  
  
  Водій повернув свою комахоподібну голову. Відділення для рукавичок відкрилося та показало пристебнутий до панелі револьвер. Він підняв його. Він здавався справжнім. Мабуть так і було.
  
  
  "Це лише крихітний револьвер 38-го калібру", - розчаровано сказав він.
  
  
  "Начинений кулями "Спустошитель". Ідеально підходить для вашої місії".
  
  
  "Ви могли б принаймні включити лазерну систему наведення".
  
  
  "Обов'язково вкажіть це в анкеті опитування, коли симуляція закінчиться".
  
  
  "Ще б", - сказав водій, виходячи з машини. Він почав ходити, спочатку обережно і з більшою впевненістю, у міру того, як згенероване комп'ютером оточення реагувало на його присутність.
  
  
  Якщо дивитися через eyephone окуляри, все в грі було неймовірно реальним. О, то тут, то траплялися електронні збої, але в цілому точність відтворення була чудовою. Навіть сперте повітря "гаража" здавалося задушливим. Ви не могли перевершити його в реалістичності.
  
  
  За винятком самої реальності.
  
  
  І кого турбувала реальність, коли, просто одягнувши дисплей, що блокує почуття, встановлений на голові, ви могли стати тим, ким хотіли, робити все, що хотіли, і подолати будь-який виклик – якщо ви ухвалювали правильні рішення.
  
  
  За свої тридцять із зайвим років на землі Бад Коггінс навряд чи коли-небудь приймав правильне рішення. Ні в школі, ні на роботі і, звісно, не в особистому житті. Як наслідок, він наситився реальністю. Він був надто низеньким, надто товстим, надто лисіючим і надто бідним, щоб змусити реальність працювати на нього.
  
  
  Ігри, у яких він міг би працювати. Стоячи за аркадною відеогрою, Коггінс переміг наймолодшу дитину в Sonic Hedgehog II шість разів із семи. Дюжина років гри у всі відомі людству відеоігри розвинули у Бада Коггінса блискавичні рефлекси п'ятнадцятирічного підлітка. Ігри з'являлися і зникали багато років. В ігрових автоматах та в домашніх системах. Atari. Intellivision. Nintendo. Sega Genesis. Компакт-диск Trio. Не було гри, яку він не грав, від Pong до Myst. Немає Mortal Kombat для Лавкрафта. Дайте йому джойстик, ракетницю або світлову рушницю, і Бад Коггінс зможе потрапляти в ціль щоразу.
  
  
  Коли з'явилися перші системи віртуальної реальності, Бад був дуже схвильований. Незабаром він впав у глибоку депресію, бо працюючи барменом за вісім п'ятдесят на годину, він недостатньо швидко нагромадив грошей, щоб заплатити за персональну ігрову систему віртуальної реальності вартістю десять тисяч доларів.
  
  
  Але досі були способи. Торгівельні виставки. Публічна демонстрація. Скрізь, де Бад Коґґінс міг отримати безкоштовну поїздку, він це робив. І оскільки він адаптувався до віртуальної реальності краще, ніж до повсякденної реальності, запрошення продовжували надходити поштою.
  
  
  Прямо зараз гра називалася Ruby. І Бад був обраний комп'ютером, щоб стати першою людиною в історії всесвіту, яка зіграє в ній. Саме про це йшлося у чотириколірній запрошувальній брошурі. Баду Коггінсу залишалося лише зателефонувати за вказаним номером та домовитися про зустріч.
  
  
  М'який голос по телефону наказав йому приїхати до офісного парку в Південному Бостоні, де розташовувалась випробувальна лабораторія компанії Jaunt Systems, винахідників єдиної на землі віртуальної ігрової системи з повним зануренням у сімдесят п'ять мільйонів полігонів.
  
  
  Бад відчув себе пілотом винищувача-невидимки F-22, коли його пристебнули ременями до білого фургона Ford Aerostar, який підвівся з бетонної підлоги на великих гумових роликах. Це було зроблено для того, щоб шини вільно прокручувалися, коли він натискав на газ, пояснили вони.
  
  
  Як тільки він був пристебнутий, вони надягли шолом віртуальної реальності на його посміхаючись голову, і все стало чорним.
  
  
  Коли очні телефони ожили, Бад дивився на той самий бетонний склад, до якого він увійшов. Він був таким же тьмяним, так само погано освітленим, і троє фахівців з віртуальної реальності були такими ж темними. Всі були в сонцезахисних окулярах, як у реальному житті.
  
  
  "Нічого не змінилося", - поскаржився він.
  
  
  "Ти не дивишся на реальність", - повідомив йому м'який голос у його шоломі віртуальної реальності. "Ти дивишся на Рубі".
  
  
  "Рубі"?
  
  
  “Смертельна битва симуляторів віртуальної гри. Це буде виглядати, відчуватись на смак, звучати та відчуватись абсолютно реально. І щоб належним чином оцінити цю експериментальну систему, ви повинні вести машину так, ніби ви їдете у пробці Бостона”.
  
  
  "Гарний виклик", - сказав Бад Коггінс, який щодня їздив у пробках Бостона. Було сказано, що коли паризькі таксисти збиралися обмінятися історіями про найгірших водіїв у світі, вони незмінно розводили руками при згадці водіїв з Бостона.
  
  
  "Зрозумів", - каже Бад Коггінс, стискаючи кермо і запитуючи, чи був запах нової машини в його легені від оббивки Aerostar або від віртуальної реальності.
  
  
  "Ми побачимо все, що ви бачите, через нашу віддалену консоль. У вас є які-небудь питання?"
  
  
  "Чудово. Чому гра називається Ruby?"
  
  
  "Це стане ясно в міру розвитку ігрового сценарію. Ви можете запустити свій двигун прямо зараз".
  
  
  Бад Коггінс завів двигун. Автомобільний симулятор набрав обертів, приємно вібруючи, коли він залишив його у нейтральному положенні.
  
  
  "Ви можете залишити склад".
  
  
  Коггінс відпустив гальмо, вичавлюючи газ. Відбувся удар, і околиці складу опинилися за фургоном, який, здавалося, справді рухався.
  
  
  "Це був страшенно крутий удар", - сказав він уголос. "Мені здалося, що я зійшов з ковзанок".
  
  
  "Вибачте. Мабуть, помилка в програмному забезпеченні, що управляє багатофункціональним кріслом-симулятором руху. Шолом все ще функціонує?"
  
  
  "Ага. Добре, що вона м'яка. Думаю, я стукнув нею по даху".
  
  
  "Ти вирушаєш до Дорчестера".
  
  
  Бад повернув ліворуч на бульвар Моррісі, і м'який голос у шоломі віртуальної реальності відвернув його від питань, водночас переконуючи в необхідності не зачіпати тендітне обладнання віртуальної реальності, запаковане в задній частині фургона.
  
  
  "Веди машину так, ніби машини навколо тебе справжні, приятелю. Уникай необережного водіння. Не привертай до себе уваги".
  
  
  "Попався".
  
  
  Бад Коггінс насолоджувався адреналіновими відчуттями від їзди по віртуальному бостонському трафіку. Інші водії сигналили і проклинали його без будь-якої поважної причини, так само, як вони це робили б у реальному житті.
  
  
  "Люди продовжували вирячитися на мене", - зауважив він у якийсь момент.
  
  
  "Ігноруй їх. Нікому не довіряй".
  
  
  "Це важливо для гри?"
  
  
  "Люди витріщаються на інших водіїв. Це просто частина природного відчуття, яке ми додали Ruby".
  
  
  Якоїсь миті Коггінс опустив скло і висунув руку. Холодне повітря дуло крізь його пальці, як це було б при русі справжньою швидкісною автомагістралі.
  
  
  "Приголомшливо", - повторював він знову і знову. "Я повністю, тотально, абсолютно занурений у віртуальну реальність".
  
  
  БАД КОГГІНС все ще думав про це, коли пробирався через імітований підземний гараж Массачусетського університету, вистежуючи вбивцю президента, яким міг бути будь-хто, тільки з револьвером 38-го калібру.
  
  
  "Приятель, бетонні стовпи мають кольорове маркування. Ти шукаєш жовто-оранжеву секцію".
  
  
  "Це прямо попереду", - сказав Бад, його голос напружився у передчутті.
  
  
  Двері ліфта ковзнули убік, і Коггінс обернувся якраз вчасно, щоб побачити надто помітну фігуру агента секретної служби з MAC-11 у руках.
  
  
  Агент побачив його, але діяв надто повільно. Коґґінс підвівся, прицілився і вистрілив один раз. Агент упав, його зброя не вистрілила.
  
  
  "Я впіймав його. Я впіймав його!"
  
  
  "Не кричи. Це приверне інших. Пам'ятай, що всі сценарії реального світу були запрограмовані".
  
  
  "Вірно, вірно", - сказав Бад Коггінс, переступаючи через тіло і захоплюючись металевим запахом крові, який лоскотав його ніздрі.
  
  
  "Візьми у нього рацію на поясі", - наказав голос у шоломі.
  
  
  "Це допоможе мені вистежити хлопців із секретної служби-ренегатів, вірно?"
  
  
  "Їхній видобуток - твій видобуток. Важливо, щоб ти знайшов убивцю раніше, ніж це зроблять вони".
  
  
  Опустившись на коліна, Коггінс зняв з трупа радіоприймач і надів його, дотримуючись інструкцій голосу в шоломі. У шоломі був роз'єм для підключення навушників секретної служби. Він ідеально підійшов. Тіло здавалося таким реальним, що Бад подумав, чи не ліг один із техніків на підлогу складу, зображуючи мертвого агента секретної служби.
  
  
  Коли Бад підвівся, він міг чути розмову по радіо, що реалістично звучала.
  
  
  Підозрюваний помічений на даху наукового центру.
  
  
  "Вас зрозумів. Перекрити всі входи та виходи".
  
  
  "Ти це чув?" Коґґінс запитав голос.
  
  
  "Так. Вирушайте до Наукового центру", - сказав голос із VR-шолома.
  
  
  Коггінс шукав покажчики, доки знайшов той, який вказував шлях. Він піднявся на ліфті на два поверхи та вийшов.
  
  
  І потрапив просто в засідку.
  
  
  Два агенти секретної служби присіли навпочіпки перед подвійними дверима, подаючи один одному сигнали, ніби збиралися вибити двері.
  
  
  Вони почули звук дверей ліфта, що відкриваються, почали повертатися - і Бад Коггінс зробив два постріли з різницею в частку секунди.
  
  
  Обидва агенти загинули, пофарбувавши двері своєю кров'ю.
  
  
  "Схоже, вони загнали підозрюваного у кут за цими дверима", - пробурмотів Бад. Там була табличка з написом "Аудиторія Герберта Липке".
  
  
  "Це зал для глядачів. Чорт. У мене залишилося всього три постріли, і я повинен вистежити підозрюваного в театрі".
  
  
  "Вам дозволяється купувати будь-яку зброю, яку ви знайдете на шляху", - інструктував голос у шоломі.
  
  
  "Добре", - сказав Коггінс, піднімаючи автоматичний пістолет Delta Elite, що впав. Тримаючи по зброї в кожній руці, він відчинив одну з подвійних дверей.
  
  
  У театрі було темно. Сидіння здавались порожніми. Три ряди сидінь із червоною оббивкою спускалися до сцени під крутим кутом, підперті сосновою спинкою у формі підкови.
  
  
  Пригнувшись, Бад Коггінс почав просуватися одним із проходів, поводячи дулом пістолета з боку в бік. Якщо щось рухалося в цих глибоких тінях, він збирався дістати це до того, як воно дістанеться до нього.
  
  
  Вигнуті ряди крісел відставали з кожним кроком. Усі були порожні. Він затримував подих, щоб, якщо йому доведеться стріляти, він міг видихнути разом із пострілом, як це робили професіонали. Коґґінс отримав багато порад за свою зіркову кар'єру в електронних іграх.
  
  
  Голос у його шоломі тепер був тихий. Він міг чути напружене дихання і, знаючи, що це не його власне, зрозумів, що технік управління був схвильований, як і він.
  
  
  Це була чудова гра. Ще не міг зрозуміти, чому вона називалася Ruby. З іншого боку, він ніколи не розумів, чому Тетріс називається Tetris.
  
  
  Двері по обидва боки сцени відчинилися під потужними плечима чоловіків у сонячних окулярах та зі зброєю.
  
  
  Спалахнули ліхтарики, і чийсь голос крикнув: "Стояти! Не рухатися! Секретна служба! Не рухатися!"
  
  
  Коггінс опустився на одне коліно, вичікуючи. Чи бачили вони його?
  
  
  І агенти зосередилися на людині, яка сиділа у першому ряду, чекаючи в зловісній тиші.
  
  
  Чоловік підвівся. Він стояв спиною до рядів крісел. Він був невисоким і худорлявим і міг би зійти за якогось нешкідливого професора астрономії, який чекає на пояснення про верхній кварок.
  
  
  Агенти секретної служби зверталися з ним як із кільцем, що згорнувся, азпідом.
  
  
  "Тримайте руки там, де вони є!"
  
  
  "Я не пручаюсь!" – раптом закричав чоловік. "Я не опираюсь арешту!"
  
  
  Людською хвилею вони накинулися на нього, повалили на підлогу і одягли кайданки. Він підкорився без боротьби.
  
  
  "Ви заарештовані за спробу замаху на президента Сполучених Штатів", - сказав захеканий агент секретної служби.
  
  
  "Я нікого не вбивав", - сказав чоловік нервовим голосом. "Я простофиля".
  
  
  Коли його знову підняли на ноги, хтось увімкнув світло. Тоді всі добре розгледіли вбивцю. Окрім Бада.
  
  
  "Срань Господня!" - Вибухнув агент. "На ньому одна з наших ветровок "контрснайпер"".
  
  
  "Я його не впізнаю", - сказав інший.
  
  
  "Він не з офісу Бостона", - сказав третій.
  
  
  "І все-таки цей хлопець виглядає невиразно знайомим", - сказав четвертий агент.
  
  
  "Ми розберемося з цим пізніше. Давайте заберемо його звідси".
  
  
  Вони розгорнули в'язня в наручниках і грубо повели його по проходу.
  
  
  Бад Коггінс пірнув за сосновий бар'єр і спостерігав, як наближається група людей, перед якими, спотикаючись, йшов їхній бранець, його бліде обличчя було спітніле і знекровлене.
  
  
  "Я зазнав невдачі?" прошепотів він у свій шолом.
  
  
  "Ні. Ти бачиш обличчя цієї людини?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Він не здається вам знайомим?"
  
  
  "Так. Так, це так! Але я не можу його згадати".
  
  
  "Тоді ось підказка. Назва гри - Рубі. Ти Рубі, Бад Коггінс. Тепер ти розумієш? Ти Рубі".
  
  
  І Бад Коггінс чудово це зрозумів. Він вийшов через сосновий бар'єр, пригнувшись, як стрілець, і крикнув: "Освальд! Ти вбив мого президента!" Потім він розрядив вміст обох пістолетів у в'язня в наручниках. Чоловік видав стогін, повернувся на ногах і розтягнувся на вкритому килимовому проході.
  
  
  Шквал вогню у відповідь розірвав серце Бада Коггінса, що шалено билося, легені, селезінку, нирки, печінку і, найголовніше, його шолом '7R. Він розколовся, як пасхальне яйце.
  
  
  Лежачи зламаний і стікаючи кров'ю в схожій на печеру аудиторії, дивлячись на реальний світ справжніми очима, Бад Коггінс усміхнувся крізь біль.
  
  
  Цей Ruby – чудова гра, подумав він. Він почував себе повністю, абсолютним, лякаюче зануреним у переживання смерті.
  
  
  А потім він справді помер. Щасливі. Він був першим чоловіком, який грав у Ruby, і він виграв з першого разу.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Римо Вільямс проїхав повз вход у світ Сема Біслі.
  
  
  Вона виглядала так, як він її запам'ятав. Тобто до того, як провалилася у найбільшу вирву в історії Флориди. Вимпели тремтіли на вітрі, і різнокольорові прапорці всюди проголошували, що Різдво в Біслі.
  
  
  Два роки тому збройне вторгнення на Кубу привело Римо до спільноти кубинських емігрантів Майамі за слідом натхненника, який намагався дестабілізувати острівну державу. З усіх місць слід навів у Світ Сема Біслі, де Римо виявив підземну установку, в якій йшла підготовка до другого нападу з використанням аніматронних солдатів під командуванням легендарного аніматора та оператора тематичного парку дядька Сема Біслі.
  
  
  Важко судити, що було більш фантастичним: що корпорація Сема Біслі, яка має тематичні парки в кількох країнах, намагатиметься повалити уряд Кастро, щоб створити всесвітню штаб-квартиру та тематичний парк на Карибах, що не оподатковується; або що натхненником був не хто інший, як сам дядько Сем, який, як передбачалося, помер у середині 1960-х років.
  
  
  Зрештою Римо та його наставник Чіун вирушили на Кубу, щоб відобразити друге вторгнення. У процесі вони захопили дядька Сема живим. Зазвичай вирішити проблему, подібну до дядечка Сема, було б нескладно. Римо отримав санкцію на вбивство в ім'я національної безпеки. Крім того, що Римо виріс на перегляді "Чудового світу Сема Біслі" і був великим фанатом. Майстер Сінанджу теж мав слабкість до розмороженого генія анімації.
  
  
  Отже, вони потай доставили його в санаторій Фолкрофт, лікувальний заклад CURE cover, де у дядька Сема відібрали гідравлічну руку та кібернетичне очне яблуко. Потім його помістили в гумову кімнату, щоб він прожив решту свого природного життя, що, враховуючи, що йому дали аніматронне серце на додаток до інших частин кіборга, могло означати сто років або близько того.
  
  
  Дядько Сем нещодавно втік, і протягом трьох місяців доктор Сміт намагався його вистежити. Безуспішно. Комп'ютери CURE вийшли з ладу, залишивши організацію практично сліпою, крім людського розуму.
  
  
  Отже, кожні кілька тижнів Римо проникав у якусь частину імперії Сема Біслі у пошуках його. Тепер, коли він був повністю перебудований, настав час ще раз відвідати Sam Beasley World у Фуріозо, штат Флорида. Це було невесело, але це було краще, ніж терпіти сопливих французів на Euro Beasley.
  
  
  Римо припаркувався на стоянці та купив квиток біля входу. Він йшов Мейн-стріт, яка була прикрашена сріблястою мішурою та іншими різдвяними прикрасами, очі і вуха були насторожі в пошуках ознак неприємностей. Коли він був тут востаннє, мультяшних зустрічаючих привели до бойової готовності та видали зброю. Їм сказали, що вони дають відсіч терористам.
  
  
  Натомість Римо і Чіун пройшлися ними, як циркулярні пили. У ті часи весь парк був напханий пастками та замінованими атракціонами. Римо не мав причин думати, що відновлені пам'ятки чимось відрізняються.
  
  
  Пробираючись крізь натовп, Римо вдавав, що не помічає тих, хто зустрічає, щось шепоче їм у морди і пухнасті лапи.
  
  
  "Він тут", - прошепотів Гампі Дог йому в лапу.
  
  
  "Та, яка має товсті зап'ястя", - додала Міссі Маус.
  
  
  "Він прямує до Жахливого будинку", - сказав Брудний Лось у свої пониклі пінопластові роги.
  
  
  Римо підслухав, як вони стежили за ним. Відповіді, здавалося, не було. Можливо, Біслі був тут, а може, й ні. Якщо він був, то було лише одне місце, де він міг бути. Утилідак.
  
  
  Римо недбало підійшов до великого пластикового гіпопотама з роззявленою пащею. На нижніх бивнях гіпопотама висіла табличка. На ній було написано "Сміття".
  
  
  Проходячи повз, люди кидали свої порожні банки з-під газування та фантики від цукерок у пащу бегемота. Коли черево бегемота наповнилося, він закрив пащу і зі свистом випустив свої погані кишки в трубу, що вела від його сірого жирного заду кудись під землю.
  
  
  Римо спостерігав, як рот бегемота знову відкрився. Те саме зробив зустрічаючий, одягнений як мишеня Монго. Він вдавав, що ігнорує цікаві питання маленької дівчинки з хвостиком, намагаючись при цьому поводитися безтурботно.
  
  
  Натомість він був схожий на людську тарілку радара з цими безглуздими вухами, націленими на Римо Вільямса.
  
  
  Римо проігнорував його і почекав, поки механічний рожевий рот позіхне на всю широчінь. Коли маленькій дівчинці з кінським хвостом, що смикає за його скляний хвіст, вдалося на мить відволікти Монго, Римо пірнув у пащу бегемота.
  
  
  Бегемот, у якого шлункова противага відповідала худобі Римо в сто п'ятдесят п'ять фунтів, швидко закрив свої задоволені щелепи.
  
  
  Мишеня Монго підняло очі і пробурмотіло: "Дермо".
  
  
  "Не кажи поганих слів, Монго", - застерегла маленька дівчинка. "Дядько Сем може підслуховувати".
  
  
  "Провалюй", - прогарчав Мишеня Монго, крокуючи до бегемоту і шепочучи в мікрофон на морді: "Я його втратив. Хто-небудь бачив, куди він пішов?"
  
  
  "Не я", - повідомила божевільна Білка.
  
  
  "Не я", - сказав Гампі Дог.
  
  
  Римо чув усе це через сірий полістироловий панцир бегемота. Потім пневматична труба біля його ніг розкрилася, і його зі свистом засмоктало вниз.
  
  
  Труба була вузька, її стінки були з гладкого тефлону. Римо просто плив за течією, ноги прямі, руки притиснуті до боків, коли його втягувало в масивні сміттєпроводи Утилідака, підземного комплексу, в якому розміщувалося темне черевце Міру Сема Біслі, місце, де перероблялися відходи, вироблялися електроенергія та електроніка, а інші системи для підтримки роботи парку цілий рік були приховані.
  
  
  Римо просто сподівався, що він не вибрав трубу, яка підводилася безпосередньо до сміттєспалювальної установки.
  
  
  ЯКБИ НЕ цей чортовий фігурист з великими зубами, Годфрі Грант не був би відправлений у надра Утилідака. Це все, що він знав.
  
  
  О, як світ полюбив її чисте, граціозне тіло, коли воно майнуло і кружляло на олімпійському льоду. Її обличчя прикрашало нескінченні обкладинки журналів, коробки з пластівцями та рекламні щити.
  
  
  І Годфрі Грант зненавидів її до глибини душі. І її чортові величезні зуби.
  
  
  Падіння Грант почалося, коли фігуристка отримала удар по коліну від бовдурів, найнятих суперницею фігуристки. Одночасно вона стала об'єктом співчуття у всьому світі. Америка чіплялася за її плаче, жалібне "Чому я?" поки чудовим чином вона не оговталася достатньо, щоб кинути виклик своїй суперниці в Ліллехаммері.
  
  
  Годфрі Грант підбадьорював її, навіть коли вона виграла лише срібло. Принаймні, вона кинула свою суперницю в пилюку. Або на лід. Або будь-що.
  
  
  Коли наступного дня наглядачка прийшла до Гранта і повідомила йому, що він сидітиме поруч з нею на параді після Олімпійських ігор "Через світ Сема Біслі", Грант був у захваті. Той факт, що він буде одягнений в поліуретанову форму мауса Monongahela, що зустрічає, в той час не мав значення. Він збирався бути у центрі уваги всього світу. Якби тільки його дівчина та його найближчі родичі знали, що це він носить вуха-льодяники, все було б гаразд. Цього було достатньо.
  
  
  Настав чудовий день, і фігурист сів у рожево-фіолетовий Mousemobile, щоб зробити коло по Зачарованому селі.
  
  
  Камери працювали. Вони махали тріумфуючим натовпу. Ця частина була чудова.
  
  
  Але якийсь ідіот з реклами відключив Mousemobile і впіймав чортову фігуристку з чеком Сема Біслі на два мільйони доларів, засунутим у її плоскі груди крижаної принцеси, яка скаржилася, щоб побити гурт.
  
  
  "Це корнбол-сіті", - пробурмотіла вона на весь світ. "Не можу повірити, що я сиджу поряд з гігантською мишею, і люди сприймають це всерйоз. Пухлиз!"
  
  
  Під його мишачою головою Годфрі Грант побілів. Він знав, наскільки чутливе до зображення найвище командування Маусшвіца. Тому він легенько підштовхнув фігуриста ліктем у ребра.
  
  
  Безневинний поштовх. Це все, що мало бути. Поштовх і пошепки сказане пропозицію охолонути, поки ти гість "Світу Сема Біслі".
  
  
  Проблема в тому, що голова миші Монго не забезпечувала хорошого периферійного зору. Грант не міг бачити так ясно, як слід. І легкий поштовх на ребра перетворився на сильний удар ліктем на скроню.
  
  
  З вереском фігуристка впала прямо з заднього сидіння Mousemobile, де упряжка коней з Клайдесдейла налетіла на невдячну суку, роздавивши пальці, вибивши зуби і, на превеликий жаль, роздробивши ту саму колінну філіжанку, яку цей придурок зі складною сталевою палицею не зміг навіть.
  
  
  Кар'єру фігуриста було закінчено.
  
  
  Кар'єра Годфрі Гранта у "Біслі" теж була б закінчена.
  
  
  За винятком того факту, що вони відключили Mousemobile.
  
  
  Коли його викликали до наглядача Біслі, Грант очікував, що вони захочуть його голову. Голову гризуна. І його відставку.
  
  
  Вони забрали голову, все правильно. Але замість того, щоб звільнити його, вони відправили Гранта на утилізаційну службу, нижчу нішу в харчовому ланцюжку Біслі.
  
  
  "Ти не звільняєш мене?" спитав він.
  
  
  "Зазвичай ти вже через хвилину опинився б на своєму кучерявому хвості", - гаркнув наглядач. "Але тобі пощастило. Телеканали підхопили скиглення цієї сучки і транслювали його прямо в Токіо".
  
  
  "Ось чому я спробував підштовхнути її", - заперечив Грант. "Щоб змусити її замовкнути. Я знав, що компанія не хотіла б, щоби люди почули. Це зіпсувало б момент".
  
  
  "Момент, - випалив у відповідь наглядач, - не тільки зіпсований, але ця сучка подає на нас до суду. Камери зняли все це, тож вона, мабуть, потроїть свій гонорар за цю безглузду поїздку".
  
  
  "Я цього не розумію".
  
  
  "Велика шишка все це бачила і чула. Він думав, що вона заслужила, щоб їй зламали колінну чашку за те, що вона так балакала. Насправді, було чітко чути, як він сказав, що дуже шкода, що коні не збили їх". обох і не посадили її в інвалідне крісло”.
  
  
  "Ось чому я не звільнений?"
  
  
  "Ось чому ти не звільнений", - сказав наглядач, вручаючи Годфрі Гранту мітлу з довгою ручкою і кажучи: "Тепер приступай до підмітання".
  
  
  Отже, Годфрі Грант приступив до збирання. Рік підмітання не викликав у нього симпатії ні до роботи, ні до Утилідака, ні до балакучих невдячних фігуристів, але в ці важкі часи робота є робота, і правда полягала в тому, що в умовах спеки та свавільних дітей бути зустрічаючим могло бути вбивством.
  
  
  Принаймні в Утилідаку було прохолодно і тихо, і мало що могло зіпсувати людині робочий день.
  
  
  Тому Грант був здивований, коли білі стельові світильники зненацька стали жовтими. Він ніколи не бачив цього раніше. За мить вони стали помаранчевими, і двері відсіку управління почали з гуркотом зачинятися.
  
  
  Потім вогні стали червоними і засигналив клаксон.
  
  
  "Що відбувається?" - спитав він у групи охоронців, коли вони пробивалися до нього.
  
  
  "Тривога про вторгнення".
  
  
  "Хтось намагається проникнути сюди безкоштовно?"
  
  
  Керівник групи зупинився. "Ти вмієш поводитися зі зброєю?"
  
  
  "Пістолет?"
  
  
  І він вручив Гранту пістолет-кулемет із силуетом мишачої голови, вибитим на прикладі.
  
  
  "Будь напоготові, шукай хлопця у футболці з товстими зап'ястями. Якщо він підійде з цього боку, стріляй відразу ж".
  
  
  "Стріляти?" пробурмотів Годфрі Грант. "Хто спробував би проникнути в Утилідак, щоб довелося стріляти?"
  
  
  Керівник групи безпеки не відповів. Вони продовжували бігти, ніби знаходилися на палубі авіаносця під час атаки з польоту.
  
  
  Отже, Годфрі Грант засунув свій пістолет-кулемет за пояс і повернувся до збирання сміття, яке періодично випадало з гнізда пневматичних терміналів на стелі.
  
  
  Його роботою було заштовхувати сміття, що надходить, в клапан очікування підлогового ущільнювача сміття. Було б так само просто відправити матеріал прямо в ущільнювач, але таким був світ Біслі нагорі. Разом зі сміттям могло впасти все, що завгодно. Наручний годинник. Гаманці. Зброя. Ліки. Їздять навіть примхливі молодші сестри, які врятували своїх старших братів від багамських піратів.
  
  
  Отже, Годфрі Грант маневрував своєю мітлою у відрі для сміття, наглядаючи за цінними речами і незручними дітьми.
  
  
  Коли зверху впала пара мокасин, прихопивши з собою високого худого хлопця з товстими зап'ястями та наймертвішими очима, які колись бачив Годфрі Грант, він упустив мітлу і, заїкаючись, пробурмотів: "Ти той самий хлопець".
  
  
  "Який хлопець?"
  
  
  "Хлопець із товстими зап'ястями, якого всі шукають".
  
  
  Чоловік здавався незворушним. "Це я".
  
  
  "Ймовірно, що я застрелю тебе", - сказав Грант.
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Але я не хочу", - зізнався Грант.
  
  
  "Як вам буде завгодно", - нудним голосом сказав хлопець із товстими зап'ястями. Він озирнувся, побачив, що знаходиться в білій кімнаті з гладкими стінами, і спитав: "Де дядько Сем?"
  
  
  Грант вагався. "Біслі?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Він мертвий довше, ніж я живий".
  
  
  "Вони не дуже багато розповідають тут персоналу в'язниці, чи не так?"
  
  
  Грант виглядав спантеличеним.
  
  
  "Де тут унизу найтепліша кімната?" - Запитав чоловік.
  
  
  Грант насупився. "Найтепліша?"
  
  
  "Ти чув мене", - сказав хлопець із товстими зап'ястями, наближаючись до Гранта. Грант відступив, думаючи, що йому це вдалося, але потім його пістолет-кулемет раптово опинився у правій руці хлопця. Він підняв іншу руку, і оброблена сталь почала скаржитися. Вона заскрипіла. Вона гаркнула. Вона почала розвалюватися на шматки, начебто була зроблена з черствого цукрового ріжка.
  
  
  "Через два двері коридором ліворуч є кімната, в яку нікому не дозволяється входити", - запропонував Грант. "Коли люди виходять, вони зазвичай пітніють, як свині".
  
  
  "Звучить приблизно так".
  
  
  "Вони збираються змусити мене заплатити за цей зламаний пістолет".
  
  
  "Між нами і стіною, я не думаю, що хтось вважатиме зброю після того, як я закінчу".
  
  
  І коли хлопець із товстими зап'ястями пішов, Грант підвів очі. Він міг би заприсягтися, що труба, з якої він вийшов, була надто вузькою для дорослого чоловіка. Хоча хлопець був худорлявий.
  
  
  Знизавши плечима, Годфрі Грант потягнувся за своєю мітлою з довгою ручкою і відновив підмітання. Зрештою, йому платили за те, щоб він справлявся з мітлою, а не займався проблемами безпеки.
  
  
  Не кажучи вже про те, що худий хлопець із зап'ястями звертався з ним краще, ніж будь-коли його боси.
  
  
  "СТРІЛЯЙ у цього виродка, Маусе".
  
  
  "Негайно, директор".
  
  
  "Ні, не відразу, ідіот. Цей настирливий тип з незграбними зап'ястями розгулює на волі. Спочатку пригорни його. Потім звільни цього ублюдка".
  
  
  У постійно наповненій пором диспетчерської Утилідака капітан Ернест Маус підійшов до пульта і ввімкнув камеру стель на підході до коридору.
  
  
  Чоловік із товстими зап'ястями цілеспрямовано йшов коридором.
  
  
  Він натиснув клавішу і гаркнув: "Порушник у коридорі G. Повторюю, порушник у коридорі G. Наблизьтеся і нейтралізуйте".
  
  
  "Це має бути добре", - хихикнув голос із консольного крісла з високою спинкою.
  
  
  Маус кивнув головою. "Вони потраплять під перехресний вогонь і рознесуть скелет на шматки".
  
  
  "Так і треба ублюдку. Запріть мене в чортовій гумовій кімнаті на два роки, чи не так?"
  
  
  Головний монітор на іншій стороні кімнати висвітлював коридор G. Супутникові монітори показували, як групи безпеки Utiliduck перегруповуються, щоб зайняти позиції для атаки на поворотах коридорів, що відгалужуються.
  
  
  "Вони на позиції, директоре. Зловмисник, схоже, не звертає на них уваги".
  
  
  "Що це він робить зі стіною?"
  
  
  "Стосується її кінчиками пальців", - доповів капітан Маус.
  
  
  "Після того, як він зробить наступний поворот, він торкнеться обличчя Бога".
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС обмацав стіну. Вона була з листової сталі. Міцна, як скеля. Відмінний провідник вібрацій. Його вуха вловили тупіт ніг, що став важким через вагу незграбної зброї. Він нарахував сімох у засідці у трьох різних точках прямо попереду і ще чотирьох, які намагаються обігнати його за поворотом у коридорі позаду.
  
  
  Сталева стіна стала теплою. Він був поряд з диспетчерською теплицею, якій, природно, віддав би перевагу дядько Сем Біслі, тому що навіть після двох років перебування в кріогенній капсулі, яка підтримувала його тіло доти, доки не було розроблено аніматронне серце, він не позбувся ознобу у своїх старі кістки.
  
  
  Слабке дзижчання підказало Римо, що за ним стежить камера. Він проігнорував це. Коли стіна під його кінчиками пальців стала теплішою, Римо звернув увагу на звуки, що долинають із зони засідки попереду.
  
  
  Серцебиття почало частішати. Поверхневе дихання майже припинилося. Він був близько. Вони готувались до стрибка.
  
  
  У той момент, коли вони збиралися стрибнути, Римо уперся нігтями правої руки в стіну і подряпав ними, як нігтями по дошці.
  
  
  Його нігті, загартовані роками дієти та вправ, встромилися в сталь з різким високошвидкісним скреготом.
  
  
  Тієї паралізуючої секунди, коли людські очі злякано моргнули у відповідь, Римо рвонувся вперед, промайнув повз засліплені команди із засідки, і однією рукою, виставленою перед собою, вдарився об теплі порожні двері.
  
  
  Вона прогнулась, рухана не тільки самою рукою, а й твердим стовпом повітря, яке Римо штовхав перед своєю плоскою долонею.
  
  
  Це були розсувні двері. Так що одна сторона повністю прогнулася, тоді як інша трималася. Але однієї сторони було достатньо.
  
  
  Римо ступив у короткий коридор, якого там не мало бути, тому він продовжив іти.
  
  
  Гостра сталева пластина, схожа на гільйотину, опустилася за ним, заворушивши волосся на потилиці Римо.
  
  
  "Занадто пізно", - сказав Римо Маусу, чий палець щойно натиснув на кнопку, яка вивільнила клинок, що опускається.
  
  
  "Чорт!" Пробурмотів Маус.
  
  
  Голос дядька Сема Біслі гаркнув через його крісло. "Що не так з цією командою по засідці?"
  
  
  "Я не знаю, директор".
  
  
  "Настав час повертатися в щасливий будинок", - крикнув Римо в спинку крісла-консолі. Дядько Сем не потрудився повернутися. Одна рука потяглася, щоб натиснути кнопку. Гарна.
  
  
  "Ніколи", - відрізав він.
  
  
  Римо ступив до крісла, розгорнув його і глянув у холодні очі дядька Сема Біслі.
  
  
  Одне око вибухнуло, як спалах фотоапарата. Занадто пізно. Римо вже почув клацання кібернетичного реле в очному яблуку і заплющив свої власні очі. Внутрішній бік його століття забарвився яскравим червоним лазерним променем. Цілуючись по пам'яті, він увігнав вказівний палець правої руки в протезоване око.
  
  
  Око вибухнуло. Аніматронне серце продовжувало битися як завжди.
  
  
  Клацання по спині змусило Римо різко розвернутися.
  
  
  У капітана Мауса був пістолет. "Узі" з відбитком у вигляді мишачої голови на ручці. Він не зводив стовбура з Римо.
  
  
  "Пристрели мене, - попередив Римо, - і дядько Сем теж на це купиться".
  
  
  Маус вагався.
  
  
  За спиною Римо дядько Сем прогарчав: "Все одно стріляй".
  
  
  З спітнілим обличчям Маус сказав: "Але, дядько Сем..."
  
  
  "Стріляй, підлабузник!"
  
  
  Блідий палець на спусковому гачку перетворився на кістку, і Римо, вражений, почав наближатися до капітана Мауса. Він очистив кімнату менш ніж за три секунди, повернув ліворуч, щоб уникнути цілої жмені випущених у нього куль, і завдав Маусу сильний удар у скроню.
  
  
  Маус відлетів до консолі, не мертвий, але покараний до багатьох переломів.
  
  
  Римо різко обернувся.
  
  
  Задня частина консолі була усіяна жахливими чорними дірками. Єдина здорова рука дядька Сема зісковзнула з консолі і вільно бовталася, як палиця на шарнірах.
  
  
  Римо перетнув кімнату і розгорнув крісло.
  
  
  Дядько Сем Біслі сидів, скрючившись у своєму кріслі, опустивши голову між колін у встановленій для авіакатастрофи позі. Він не рухався. Навіть його мертво повислі руки.
  
  
  В жаху Римо вигукнув: "Дядько Сем!"
  
  
  Римо схопив зламану постать за комір і підняв безкровне обличчя, щоб було видно. Воно було цілим, здорове око закотилося так, що виднілася тільки білизна, засинілі вуса, здавалося, обвисли в смерті.
  
  
  Вуха Римо сказали йому, що аніматронне серце дядька Сема більше не б'ється.
  
  
  "Чорт", - промимрив він собі під ніс. "Чорт, ти мертвий".
  
  
  Знайомий голос пролунав над головою Римо. "Ні ти."
  
  
  Римо звів очі. Головний монітор заповнив зморшкувате обличчя дядька Сема Біслі.
  
  
  "Не думав, що я знову дозволю тобі підійти до мене так близько?" Дядько Сем зловтішався.
  
  
  Нерухливе тіло в руці Римо раптово ожило, і гідравлічна рука зі сталевими пальцями потяглася до горла.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Протягом багатьох років після цього всі пам'ятали, де вони були, коли почули випуск новин, що леденить душу, про те, що президента Сполучених Штатів було застрелено.
  
  
  Конгресмен-республіканець Гіла Гінголд виступала у Палаті представників.
  
  
  "В черговий раз більша частина нашого уряду, яка займається великими витратами, спорядила так званий пакет реформ охорони здоров'я. Я можу сказати вам як представник меншості в Палаті представників, що я зроблю все, що в моїх силах, щоб цей законопроект зазнав поразки, як і всі інші безрозсудні спроби державного медичного обслуговування у цій країні, які демократ у Білому домі намагався проштовхнути через Конгрес”.
  
  
  Паж із Палати представників засунув йому записку. Гіла Гінгольд глянув на неї, і його смарагдово-зелені очі розширилися на розчервонілому обличчі. "Я-я щойно отримав звістку, що в президента стріляли".
  
  
  У Конгресі запанувала тиша.
  
  
  Гіла Гінгольд зібрався з думками і задумався, чи варто йому попросити хвилинку помолитися чи закінчити розпочате. Відчувши чудову нагоду зробити і те, й інше, він вирішив імпровізувати.
  
  
  "Навіть зараз, коли ми говоримо, за нашим загиблим президентом, безсумнівно, доглядають найкращі з доступних приватних лікарів. Якби загальне медичне обслуговування стало законом, йому, як і всім американцям, довелося б приймати закуски. В Америці ми не можемо дозволити собі ліки на швидку руку. Тому я прошу вас приєднатися до мене і сказати рішуче "ні" цієї останньої пародії, навіть коли ми схиляємо голови у молитві за загиблого автора згаданої пародії".
  
  
  У Нью-Йорку, у студіях радіомережі "Говори правду", телеведучий Траш Лімбургер відповідав на дзвінки.
  
  
  "Продовжуй, абоненте. Ти в ефірі".
  
  
  "Вас зрозумів, Дрозд".
  
  
  "І знову вас зрозумів. Що у вас на думці?"
  
  
  "Що ви думаєте про цю останню пропозицію в галузі охорони здоров'я?"
  
  
  "Це неприкрите захоплення контролю над багатомільярдною галуззю охорони здоров'я, здійснене бездумними, але тимчасовими мешканцями Білого дому".
  
  
  "Вони продовжують висувати ці законопроекти, Траш. Щоразу, коли один закривається, вони висувають інший. Чи можемо ми щось зробити, щоб зупинити це?"
  
  
  "Що ж, - сказав Траш і посміхнувся, - ми можемо помолитися за божественне втручання. Можливо, Бог відправить цього президента у відставку на рік раніше, якщо ви розумієте, до чого я хилю".
  
  
  Рука, що відчайдушно махає, з диспетчерської привернула увагу Траша Лімбургера. Його помічник Коді Кастер шльопнув великим аркушем паперу по склу. Чарівні слова, позначені міткою, змусили Траша Лімбургера завмерти на місці: у Бостоні застрелили президента.
  
  
  "Кхм", - сказав Траш, шарудячи рекламним почерком у своїх товстих пальцях. "Звичайно, насправді я не це мав на увазі. Можливо, з політичної точки зору я перебуваю по інший бік барикад від нинішнього президента, але ми обидва хочемо одного й того самого. Кращого світу".
  
  
  Траш натиснув на дзвінок і сказав: "Тепер пару слів про мій улюблений напій, Tipple".
  
  
  Пепсі Доббінс, вашингтонський кореспондент американського мережевого конгломерату News, сиділа за своїм столом і розмовляла по телефону, коли помічник просунув голову в її кабінку і сказав: "У президента стріляли!"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Він вийшов зі свого лімузина, і снайпер зніс йому маківку".
  
  
  Пепсі Доббінс вчепилася в край свого столу, кісточки тонких пальців побіліли. Її обличчя застигло. На очах виступили сльози. Вона схилила свою майстерно покладену шевелюру.
  
  
  "Ми отримали плівку?" - Видавила вона, задихаючись.
  
  
  "Так. Зараз надходить інформація".
  
  
  Пепсі опустила голову, очі стримували сльози полегшення, які потекли її припудреними косметикою щоками.
  
  
  "Слава Богу", - схлипнула вона.
  
  
  Із зусиллям вона встала зі свого крісла і пішла за схожими на лемінгів потоками персоналу, що прямували до кімнати моніторингу.
  
  
  "Зараз надходить супутникова передача", - сказав технік хрипким голосом.
  
  
  Всі погляди звернулися до монітора, одного з багатьох моніторів у кімнаті моніторингу. Очі Пепсі пробіглися сіткою, зупинившись на тій, яка відстежувала CNN, яка вихоплювала їх із дратівливою частотою.
  
  
  "Поспішай, поспішай", - переконувала вона. "У Сі-Ен-Ен ще немає плівки".
  
  
  Надійшла інформація.
  
  
  Ракурс, як усі бачили, був не зовсім прямий. Оператора АНК було заблоковано широкими спинами захисного кільця секретної служби. Камера кілька разів обернулася.
  
  
  Пепсі заламала руки. "Давай. Давай. Заспокойся. Заспокойся, будь ласка".
  
  
  Немов у відповідь, камера зафіксувала двері лімузина, що відкриваються, прикрашені президентською печаткою.
  
  
  "Ось воно", - попередив технік. "Приготуйтеся. Це може бути жахливо".
  
  
  "Будь жахливою", - молитовно прошепотіла Пепсі. "Будь ласка, о, будь ласка, будь жахливою".
  
  
  Знайома сталева стрижка висунулася з темного салону лімузина ззаду, одна рука намацала середній гудзик темного костюма. Раптом верхівка жертви відокремилася.
  
  
  "Це краще за фільм Запрудера", - закричала Пепсі. "Ми повинні продовжувати. Ми повинні продовжувати прямо зараз!"
  
  
  "Відпусти. Чорт забирай, відпусти", - говорив директор новин, намагаючись вивільнити пазурі Пепсі зі свого нашийника. "Тут рішення приймаю я".
  
  
  "СІ-Ен-Ен ще не зламали..." - доповів технік.
  
  
  "Жодних підключень з інших мереж", - повідомив стажер.
  
  
  Пепсі благала: "Грег, ти маєш виступити з цим в ефірі. Дозволь мені зробити це, будь ласка".
  
  
  "Це робота ведучого".
  
  
  "Його тут немає. Я тут. Будь ласка, будь ласка". Тепер вона підстрибувала на підборах, смикаючи директора новин за краватку, ніби намагалася зателефонувати до церковного дзвону.
  
  
  "Це новина. Ми маємо з чимось погодитися".
  
  
  "Добре. Зробіть це зі свого робочого місця. Ми накладемо на це тло з відділу новин".
  
  
  "Відмінно. Відмінно. Ви не пошкодуєте про це", - сказала Пепсі Доббінс, бігом взута в панчохи, прямуючи до свого столу.
  
  
  Сівши за свій стіл, вона поправила свою коротку зухвалу зачіску і випросталась. Вона стояла спиною до блакитного екрану, який камера не могла розгледіти. Створений комп'ютером відділ новин розташовуватиметься на задньому плані. Це побачить лише аудиторія. Ніхто не запідозрить, що цього немає.
  
  
  Зайнялося червоне світло. Директор новин подав їй сигнал, і Пепсі Доббінс облизнула свої червоні губи, коли диктор промовив: "Це спеціальний репортаж АНК".
  
  
  "А це Пепсі Доббінс, яка розмовляє з вами із нашого відділу новин тут, у Вашингтоні".
  
  
  Краєм ока Пепсі побачила, як режисер відчайдушно вказує на монітор. Пепсі дозволила своєму лівому оку кинутися до екрану. Вона мала здатність рухати очима незалежно один від одного, так що, коли вона злегка поверталася, здавалося, що вона дивиться прямо на глядача, в той же час нишком спостерігаючи за своїм оточенням.
  
  
  На свій жах, вона побачила себе на внутрішньому моніторі - на мертвенно-чорному тлі.
  
  
  "У нашому вашингтонському бюро, перепрошую", - поправила вона. “Це щойно надійшло з Бостона, штат Массачусетс. . ANC News мала команду на місці події, і відео передається нам супутниковим зв'язком прямо зараз, коли я кажу. Ми тут, в ANC, ще не показували ці кадри, але на користь права громадськості на рейтинги - я маю на увазі, знати - і як громадська служба ми показуємо їх вам у сирому вигляді. Ми попереджаємо глядачів, що деякі сцени, які ви зараз побачите, можуть бути графічними до жаху і що маленьких дітей та тварин слід проганяти, щоб вони цього не бачили. Всі інші підніміть свої стільці. Це історія, і ви бачите її майже наживо”.
  
  
  Директор новин подав сигнал технічній команді, і ліве око Пепсі дивилося на монітор.
  
  
  Монітор був порожній.
  
  
  "Щось не так", - прошипіла вона.
  
  
  Техніки в диспетчерській гарячково перемикали.
  
  
  Екран монітора мигнув, і раптово на ньому з'явився згенерований комп'ютером відділ новин вашингтонського бюро АНК – без Пепсі Доббінс. Знятий матеріал не вийшов.
  
  
  "Де цей чортовий відеозапис?" Пепсі закричала.
  
  
  У прямому ефірі мільйони американців дивилися статичну зйомку з відділу новин і чули безтілесний голос Пепсі Доббінс, який вимагає, щоб відзнятий матеріал був показаний по телебаченню.
  
  
  Директор новин змусив її замовкнути, приклавши палець до губ.
  
  
  "Дайте цей грібаний відеозапис в ефір, поки CNN нас не випередив!" - закричала вона, її блакитні котячі очі метали іскри.
  
  
  Мільйони американців також це чули.
  
  
  Потім технік висунув голову з диспетчерської, сказавши: "Дека з'їла стрічку".
  
  
  Директор новин вилаявся і, не озираючись, подав сигнал Pepsie скасувати трансляцію.
  
  
  На екранах телевізорів по всій Америці порожній відділ новин змінився видовищем Пепсі Доббінс, що впустила голову на стіл, що видирає емальованими нігтями пасма свого короткого русо-каштанового волосся і повторює "Я збираюся вбити всіх у диспетчерській..." знову і знову.
  
  
  У її навушнику директор новин наполегливо прошепотів: "Ти все ще в ефірі, Пепсі. Імпровізуй щось".
  
  
  Не підводячи голови, Пепсі сказала спотвореним голосом: "Від імені ANC News я хотіла б привести націю до хвилини мовчання на згадку про нашого президента-мученика".
  
  
  За сценою режисер новин закричав: "Що ви робите? Ми ще не знаємо, чи він мертвий".
  
  
  "Довірся мені в цьому", - пробурмотіла Пепсі.
  
  
  Потім CNN представила свою версію відзнятого матеріалу.
  
  
  Це було милосердно. Знімальна група CNN, що знаходилася далеко за мотузковими лініями секретної служби, зняла лише передню частину сорочки анонімного агента секретної служби, коли двері лімузина відчинилися. Наступної секунди людина, яка вийшла з лімузина, опинилася б у полі зору. Але він так і не зробив цього.
  
  
  Пролунав постріл, і агенти розгорнулися, утворюючи щільний захисний вузол навколо людини, що впала, тримаючи напоготові 9-мм MAC-lls і 10-мм пістолети Delta Elite.
  
  
  Після цього почалася метушня серед божевільних чиновників. Хтось крикнув: "Це знову Даллас!" - і президентський кортеж помчав геть від камер, що снували, агенти з похмурими особами чіплялися за бампери і буфети.
  
  
  Камера виявила калюжу крові та мозку на асфальті і затрималася на ній майже на хвилину. Потім пляму побачили інші оператори і швидко затоптали його своїми ногами, що штовхаються.
  
  
  Америка була позбавлена жахливого видовища. Але ніщо не врятувало їх від жаху. Їхня уява наповнилася кольоровими деталями.
  
  
  ГАРОЛЬД У. СМІТ не звернув уваги на перший бюлетень. Це було іронічно. Гарольд У. Сміт мав знати про вбивство президента, коли це стало відомо. Принаймні.
  
  
  У кращому зі всіх можливих сценаріїв Гарольд Сміт мав передбачити це і зуміти перехопити вбивцю. Це, серед інших обов'язків, було обов'язком Гарольда В. Сміта як директора CURE, надсекретної урядової агенції, яку він очолював.
  
  
  Коли з'явилися перші повідомлення, Гарольд У. Сміт, недоречно одягнений у сірий діловий костюм-трійку, перебував у бетонному склепі в одному з кутів підвалу санаторію Фолкрофт, який служив прикриттям для операцій з лікування. Сміт закінчував ремонт величезного банку мейнфреймів IDC, які складали нервовий центр підрозділу КЮРЕ, який займається збиранням інформації.
  
  
  CURE вже три місяці була позбавлена можливості збирати розвіддані в повному обсязі з того жахливого ранку, коли спільний рейд IRS і DEA у Фолкрофті змусив Сміта стерти дані, які він ретельно збирав за тридцять років. І поки лазери випалювали найпотаємніші секрети нації, що роздирається протиріччями, Сміт прийняв отруйну таблетку, яка стерла б і його теж.
  
  
  Рейд, за іронією долі, спровокував комп'ютерний інтелект, який Сміт вже розгромив. План судного дня був близьким до успіху. Податкове управління заарештувало "Фолкрофт" і продало б його з аукціону через холодний сірий труп Сміта, якби не його рука з охорони правопорядку, Рімо Вільямс та його тренер Чіун, останній майстер синанджу.
  
  
  Вони повернули Сміта з краю вічності, і, працюючи за лаштунками, троє чоловіків позбулися податкового управління та управління боротьби з наркотиками без шкоди для безпеки CURE.
  
  
  Згодом небезпечний пацієнт і загроза безпеці були усунені, а комп'ютери CURE, лише нещодавно модернізовані, були зведені до статусу чистих аркушів вартістю кілька мільйонів доларів.
  
  
  Потрібно було три місяці, щоб повернути їх в онлайн. Потрібно ще десятиліття, щоб відновити найважливіші частини їхньої бази даних. Гарольд Сміт, який був молодий у ті дні, коли служив в УРС під час Другої світової війни, не знав, чи має ще десятиліття.
  
  
  Але оскільки він взяв на себе відповідальність за CURE, він зробив усе, що міг. Системи знову були підключені до мережі, та чотири величезні мейнфрейми та ведені черв'ячні приводи знову містили дублюючі бази даних, перекачані з IRS, Адміністрації соціального забезпечення, ФБР, ЦРУ, DEA, DES та TRW computer systems.
  
  
  Цього було достатньо, щоб повернути CURE в бізнес зі збирання та аналізу розвідданих. Цього було замало, щоб відновити його на повну потужність.
  
  
  Замикаючи три замки, які приховували комп'ютери CURE від сторонніх очей, Гарольд У. Сміт розмірковував у тому, що у ці перші дні інформаційної супермагістралі поширення комп'ютерів означало, що у часто йому не потрібно замикати вихідні дані у підвалі, щоб мати до них доступ. Йому потрібно тільки зв'язатися телефонною системою, щоб отримати те, що він хотів.
  
  
  Можливо, думав Сміт, піднімаючись на ліфті до свого офісу на другому поверсі, це було на краще.
  
  
  Коли він вийшов з ліфта, він побачив, що його секретарка ридає за своїм столом у приймальні. Гарольд Сміт зробив паузу, незручно поправив дартмутську краватку і замислився, чи не прослизнути мимо жінки, що плаче, до свого кабінету. Він терпіти було відкритий прояви емоцій. Особливо із боку жінок. Вони змушували його почуватися безпорадним і незручним.
  
  
  Місіс Микулка різко підвела очі, і було запізно.
  
  
  "Е-е, щось не так?" Сміт неспокійно спитав.
  
  
  Ейлін Микулка зробила глибокий, уривчастий вдих, її очі почервоніли і зволожилися. "В нього стріляли!"
  
  
  "Президент. Хтось застрелив його. О, до чого котиться ця країна?"
  
  
  На якусь мить Гарольд В. Сміт застиг як укопаний. Він згадав той самий час, те саме холодне, заспокійливе почуття близько тридцяти років тому, коли, сидячи у своєму офісі, він підняв телефонну трубку, щоб почути, як його дружина, ридаючи, повідомляє ті ж новини. Її слова були майже такими самими. Чому люди завжди казали, що це зробили "вони". Хто були "вони"? Чому люди ніколи не говорили, що "хтось" застрелив президента? Або "вбивця" застрелив президента. Це завжди були "вони".
  
  
  Звістка про смерть цього конкретного президента так давно була подібна до холодного кинджалу в життєво важливих органах Сміта. Для цього президент призначив Сміта директором CURE, довіривши йому не лише безпеку нації, а й політичну долю президента. Бо обидва чоловіки знали, що, якщо правда колись просочиться назовні, цьому президентові буде оголошено імпічмент за створення позаконституційного оплоту проти злочинності та корупції. Щоб зберегти націю, Кюре регулярно зневажав усі конституційні гарантії.
  
  
  Сміт вийшов із себе. "Відповідайте на мої дзвінки", - хрипко сказав він. "Я буду у своєму кабінеті".
  
  
  Відновлені ридання пішли за ним у його кабінет, припинившись тільки тоді, коли він зачинив дубові двері, які були звукоізольовані від будь-якого шуму.
  
  
  Сміт перетнув спартанський, але трохи обшарпаний офіс широкими кроками, які привели його за письмовий стіл, схожий на антрацитову плиту на ніжках. Стілець заскрипів під його худорлявою фігурою. Простягнувши руку під край столу, він натиснув кнопку.
  
  
  Під чорною скляною стільницею, нахиленою під таким кутом, що тільки Сміт міг прочитати напис, ожив комп'ютерний монітор, його чорний екран зливався зі склом столу. На екрані було видно лише сердиті янтарні літери.
  
  
  Тонкі пальці торкнулися найближчої до нього смужки стільниці. Зайнялася сенсорна клавіатура. Сміт увійшов до системи сильними ударами пальців.
  
  
  Попереджувальне повідомлення вже було у системі, яка патрулювала всі відкриті канали новин та даних у країні.
  
  
  Сміт прочитав перший бюлетень, і холодок пробіг його викривленим віком і роботою хребту.
  
  
  ПРЕЗИДЕНТА США ЗАСТРІЛИЛИ, ВИХОДЯЧИ З СЛУЖБОВОЇ МАШИНИ У БІБЛІОТЕКИ КЕННЕДІ У БОСТОНІ, штат Массачусетс. ТЕРМІНОВО ДОСТАВИЛИ В ЛІКАРНЮ ЗАГАЛЬНОГО профілю ШТАТУ Массачусетс. ПРО СТАН НІ СЛОВА.
  
  
  За скупою, суворою прозою телеграфних служб ховався світ страху.
  
  
  Сміт важко проковтнув, його кістлявий кадик зник з поля зору.
  
  
  "Це відбувається знову", - сказав він.
  
  
  У ГОЛОВНОМУ ТРАМВАЙНОМУ ОТСЕКУ лікарні загального профілю штату Массачусетс головний хірург Кевін Пауерс готувався до планової колостомії, коли увірвався головний адміністратор лікарні та почав щось говорити.
  
  
  "Президент..."
  
  
  Група чоловіків у ділових костюмах і непроникних сонцезахисних окулярах вштовхнула чоловіка у напіввідкриті двері, що обертаються, і, не зупиняючись, схопила доктора Пауерса за його синю хірургічну форму і вивела його з операційної в ОПЕРАЦІЙНУ.
  
  
  Перед його обличчям блиснув золотий значок. "Секретна служба", - сказав чоловік у підтягнутому костюмі.
  
  
  Це вразило Пауерса з ясністю, яку надзвичайна ситуація викликає у мозку. "Президент?" він випалив.
  
  
  "Це поранення на думку".
  
  
  "Христос".
  
  
  Вони продовжували вести його в ОПЕРАЦІЙНУ і провели, як побілілого автомата, через подвійні двері.
  
  
  Лікар Пауерс почав протестувати. "Ви не вимиті".
  
  
  "Часу немає", - сказав агент. "Ось він. Врятуйте його, будь ласка".
  
  
  Пацієнт уже лежав на операційному столі. Інші агенти закінчували знімати дорогий костюм та спідню білизну. Вони рвали одяг зі стиснутими зубами та сльозами люті та розчарування в очах.
  
  
  Тіло лежало зовсім інертно, рухаючись тільки тоді, коли різкі поштовхи змушували його хитатися.
  
  
  "Що це - вогнепальне поранення?"
  
  
  "Один постріл у голову", - сказав йому агент секретної служби.
  
  
  Лікар Пауерс виявив, що його тягне до голови. Коли його погляд упав на рану, він зрозумів, що надії немає. У всякому разі, не на одужання.
  
  
  Куля оголила рожево-сіру масу мозку. Вона ліниво пульсувала, коли апарат для електрокардіограми почав випускати нервові імпульси та звукові сигнали.
  
  
  "Це погано, чи не так?" - зі сльозами на очах сказав агент.
  
  
  "Давайте приступимо до роботи", - похмуро сказав доктор Пауерс, коли його руки в рукавичках взяли скальпель.
  
  
  Він обережно прибрав забризкане матерією волосся з місця рани. Усі довкола ахнули. Він скривився під маскою. Рана була більшою, ніж здавалося.
  
  
  Потім апарат ЕКГ почав видавати низький звуковий сигнал, що лякає, і медсестра сказала: "Рівна лінія".
  
  
  "Реаніміруй", - крикнув хтось. Це була людина із секретної служби.
  
  
  "Не турбуйтеся", - сказав Пауерс.
  
  
  "Ми не можемо його втратити!"
  
  
  "Мені шкода. Він пішов".
  
  
  Сильні руки підійшли до лікаря Пауерса з двох боків, грубо схопивши його за плечі в халаті.
  
  
  "Ти рятуєш цю людину", - промовив голос із грубою жорстокістю.
  
  
  "Його вже не врятувати, чорт забирай. Третина його мозку перетворилася на м'якоть. Я поверну його назад, і він перетвориться на зів'ялий овоч. Це те, чого ти хочеш?"
  
  
  Ніхто нічого не сказав. Руки поволі відпустили його мантію. Агенти почали відверто плакати. Один обернувся і в стійкому ритмі бив кулаком по білій кахельній стіні, поки не виступила кров.
  
  
  Здійснюючи гідний вчинок і накриваючи чистим простирадлом сильне чисте тіло, осквернене насильством, доктор Кевін Пауерс міг тільки сумовито розмірковувати про те, що він був учасником історії.
  
  
  Але йому теж хотілося бити тремтячими кулаками по стіні від розпачу.
  
  
  Ще майже дві години преса і люди стояли на варті на свіжому грудневому повітрі біля лікарні загального профілю штату Массачусетс. Жодних звісток не надходило. Без фактів ходило безліч чуток. Вони росли на очах, і по всій країні надія на виживання президента почала згасати.
  
  
  Неголений чоловік у сонцезахисних окулярах-авіаторах та синій бейсболці "Лос-Анджелес Доджерс" продовжував повторювати: "Мені соромно бути американцем сьогодні. Мені соромно бути американцем". З його мертвих пальців звисала відеокамера. Іноді він знімав приголомшені обличчя натовпу.
  
  
  На початку третьої години Пепсі Доббінс вистрибнула з таксі і пробилася крізь натовп. Вони стояли довкола, як вівці, глянувши на дах будівлі. Деякі опустили голови у смутку чи молитві.
  
  
  Пепсі протиснулася крізь натовп, пробиваючись до входу до лікарні, який охороняли поліцейські штату з кам'яними обличчями по стійці смирно. Оператор АНК пішов за нею, тягнучи за собою мінікамеру.
  
  
  "Впусти мене. Я Пепсі Доббінс".
  
  
  "Вхід заборонений".
  
  
  Пепсі почала сперечатися.
  
  
  Гуркіт вертолітного гвинта почав відбиватися від будівель. Всі очі глянули вгору. Пепсі зробила крок назад, щоб подивитись.
  
  
  Велика оливково-зелено-чорна постать велично піднялася на дах лікарні і зникла з поля зору. Вона зникла на увазі менш ніж за сорок секунд. Він знову піднявся у повітря, велично гуркочучи у напрямку аеропорту Логан.
  
  
  "Це морський піхотинець номер один", - прошепотів хтось. "Президентський вертоліт".
  
  
  "Можливо, з ним все гаразд", - сказав хтось ще.
  
  
  Третя людина сказала неживим тоном: "Можливо, вони везуть тіло назад до Вашингтона".
  
  
  Пепсі розгорнулася до поліцейських штату і зажадала: "Куди вони забирають президента?"
  
  
  "Назад у Вашингтон", - сказав один із поліцейських штату голосом робота.
  
  
  "Я вимагаю поговорити з директором лікарні", - зажадала Пепсі.
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Я вимагаю деякої інформації".
  
  
  "Ви знаєте те, що ми знаємо".
  
  
  "Президент живий чи мертвий?"
  
  
  "Невідомо".
  
  
  "Тут відбувається якесь приховування? Це все? Приховування вже почалося?"
  
  
  "Немає жодного прикриття", - сказав другий солдат, підтягнутий.
  
  
  "Звідки ти знаєш, якщо ти не знаєш більше, ніж кажеш?"
  
  
  "Без гребаних коментарів", - сказали перший та другий патрульні штати з різницею у такт. Потім вони стиснули губи і дивилися кам'яними очима в нікуди поверх голови Пепсі Доббінс.
  
  
  Пепсі Доббінс насилу дісталася телефону-автомата, набрала номер вашингтонського бюро новин АНК і сказала: "Президент помер".
  
  
  "Цього разу ви це підтвердили?"
  
  
  "Морський піхотинець номер один приземлився на даху лікарні і знову злетів, перш ніж колеса зачепили гравій. Він прямує до аеропорту Логан".
  
  
  "У вас є підтвердження, що тіло президента на борту?"
  
  
  “Ви бачили відеозапис. Ніхто не міг вижити після цього пострілу. Лікарня загального профілю штату Массачусетс – одна з найкращих у країні. Якби він був живий, вони б не посміли його перевезти”.
  
  
  "Це надто важливо, щоб показувати в ефірі без підтвердження, Пепсі".
  
  
  "Ти ідіот! Ти хочеш, щоб CNN знову нас обіграла?"
  
  
  "Ви хочете знову виглядати дурнем перед усією Америкою?" – заперечив директор новин.
  
  
  "Цього ранку було не з моєї вини. Це був той невдалий технік".
  
  
  "Тримайте оборону".
  
  
  Пепсі трималася. Вона нетерпляче притупувала пальцями ніг, рахуючи секунди. Вона не збиралася знову траплятися на вудку. Навіть якщо їй доведеться підійти до місцевої знімальної групи та відібрати мікрофон.
  
  
  Директор новин знову вийшов на зв'язок. "Білий дім виступив із заявою", - сказав він.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Кажуть, президент звернеться до нації пізніше сьогодні вдень".
  
  
  "Це безумство! Ми всі бачили, як у нього відірвалася верхівка".
  
  
  "Вони натякають, що він живий".
  
  
  "Боже мій! Це приховування. Ти розумієш, який розмах набула ця історія?"
  
  
  "Пепсі, візьми себе до рук. Можливо, вони мають на увазі віце-президента. Якщо сталося найгірше, він тепер президент".
  
  
  "Які позивні нашої місцевої філії?"
  
  
  "Не смій переступати через мою голову і поширювати цю історію, як того разу в Балтіморі".
  
  
  "Відбувається приховування. І я перебуваю в епіцентрі подій".
  
  
  "Послухайте, ми розберемо деталі на цьому кінці. Все в лікарні, правда?"
  
  
  Пепсі обвела натовп своїми широко розплющеними дикими очима. "Правильно. Звичайно. Я бачу MBC. BCN. І вокс".
  
  
  "Повертайся на місце стрілянини. Подивися, що ти зможеш там знайти".
  
  
  "Але історія вже тут".
  
  
  "Ні, сюжет про морпіх номер один, що прямує до ВПС номер один".
  
  
  "Можливо, я зможу пробратися на борт..."
  
  
  "Великий шанс. Але якщо назріває приховування, ця історія повернулася до Бібліотеки Кеннеді".
  
  
  "Я вам ще повідомлю", - сказала Пепсі, вішаючи трубку і засовуючи два пальці в рот. Вона свиснула досить пронизливо, щоб зупинити "Лузатанію".
  
  
  Коричнево-біле бостонське таксі, схоже на коробку з-під шоколадного молока на коліщатках, ненадовго зупинилося і повезло її.
  
  
  "Бібліотека Кеннеді", - відрізала вона, підштовхуючи свого оператора вперед.
  
  
  Водій здивовано дивився у дзеркало заднього виду. "Ви випадково не Пепсі Доббінс?"
  
  
  "Ніхто інший".
  
  
  "Можу я взяти у вас автограф? Я думаю, ви найсмішніша ведуча в ефірі".
  
  
  "Я не повинна бути смішною", - огризнулася Пепсі.
  
  
  "Ось чому ти такий кумедний".
  
  
  "Заткнися і веди машину", - кип'ятився Пепсі.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  У диспетчерській теплиці під керівництвом Сема Біслі Уорлда Рімо Вільямс блокував аніматронну руку з нержавіючої сталі, яка вчепилася йому в горло.
  
  
  Удар не був ні швидким, ні сильним. Зап'ястя зіткнулося з товстішими зап'ястями Римо, і сталева долоня розкрилася і закрилася, як металева квітка, що стискається.
  
  
  Римо розблокував зап'ястя і захопив сталевий кулак у свої пальці. Він посилив тиск. Пальці, крихітні серводвигуни, жалібно дзижчали, спробували розтиснутися. І зазнали невдачі.
  
  
  Рімо підняв очі на екран і побачив нетерпляче обличчя справжнього дядька Сема Біслі.
  
  
  Дядько Сем знову і знову сердито клацав невидимим перемикачем.
  
  
  "Подивися на це", - сказав Римо.
  
  
  І він перетворив металеву руку на грудку сталевої вати.
  
  
  Голова аніматроніка Біслі різко повернулася і, клацаючи зубами, спробувала вирвати шматок із зап'ястей Римо. Коли порцелянові зубки зачепили крихітні волоски на зап'ястя Римо, він сильно опустив руку. Щелепа дядька Сема відвалилася, залишаючи за собою сніп іскор та проводів.
  
  
  Там, на екрані, у справжнього Біслі відвисла щелепа. Він закрив її і зажадав: "З чого, чорт забирай, ти зроблений?"
  
  
  "Кусачки, равлики та щенячі хвости", - сказав Римо, недбало відбиваючи голову від спинного стебла. Вона полетіла на екран. Справжній Біслі, зненацька захоплений, відскочив. Голова уткнулася в розбитий екран, і обидва почали випускати їдкий електричний дим після того, як екран згас.
  
  
  Римо знову звернув увагу на капітана Мауса.
  
  
  "Де він?"
  
  
  "Я скоріше помру, ніж зраджу дядькові Сема".
  
  
  "Давайте перевіримо цю теорію", - сказав Римо, беручи праву руку Мауса за зап'ястя.
  
  
  "Це маленьке порося вирушило на ринок", - сказав Римо, вивихнувши Маусу вказівний палець правої руки, просто вивернувши його. Суглоб трохи хруснув. "Це маленьке порося вирушило додому", - сказав Римо, проробляючи те саме з шаром.
  
  
  Очі Мауса розширилися, коли він побачив, як його пальці поникли, як м'ясисті квіти, під недбалою жорстокістю чоловіка з товстими зап'ястями.
  
  
  "Замок чарівника!" - заблищав він.
  
  
  Із прихованого динаміка дядько Сем Біслі прогарчав: "Маусе, ти зрадник".
  
  
  "Але-но", - запротестував Маус, його обличчя спотворилося, як нагрітий віск. "Я був вашим шанувальником відколи був маленьким хлопчиком!"
  
  
  "Вважай, що ти позбавлений своїх мишачих вух".
  
  
  Капітан Маус опустив голову і заплакав, як дитина.
  
  
  "Подорослішав", - сказав Римо. "Яким способом найкраще дістатися звідси до замку?"
  
  
  Маус продовжував схлипувати, тому Римо взяв його віскі вказівним та великим пальцями та натиснув. Зрощені черепні пластини на маківці черепа Мауса насправді випирали вгору під його рідким волоссям, і він видав нероздільний крик, який нічого б не означав ні для кого, крім Римо, який за роки практики навчився розуміти людей, коли він вичавлював правду з їхніх черепів. .
  
  
  "Вилучися в центрі підлоги і потрапиш туди", - сказав Маус на надвисокій швидкості.
  
  
  "Через дуже вдячний", - сказав Римо. "Залишайся тут, поки я не повернуся".
  
  
  Але коли Римо відкрив люк у центрі підлоги, він почув слабкий хрускіт піску - Маус щось зламав у нього між зубами. Маус обм'як у своєму кріслі за консоллю, і Римо знизав плечима. Одним приводом для занепокоєння є менше.
  
  
  Алюмінієві сходи вели вниз, у квадратний цегляний тунель. У тунелі стояв гольф-кар, і Римо заліз на борт. Це полегшило завдання. Він послав його з дзижчанням вздовж тунелю, який йшов тільки в одному напрямку.
  
  
  Дійшовши до кінця, Римо перестрибнув з транспортного засобу, що рухається, на ідентичні алюмінієві сходи, що звисають з ідентичного колодязя, і був на півдорозі нагору, коли залишений без нагляду гольф-кар врізався в перебірку.
  
  
  На той час, коли Римо дістався верху - висота колодязя ледве сягала трьох поверхів, - почулося виття вертольота.
  
  
  Римо вийшов у кам'яний коридор через кам'яну нішу, до якої був пригвинчений лицар у середньовічних обладунках.
  
  
  Виття вертольота ставало дедалі голосніше. Він доносився зверху - далеко згори, - тому Римо проігнорував витончені кам'яні сходи, які вели вгору, і вислизнув у вузьке вікно. Стіни замку були складені з великих кам'яних блоків із безліччю опор між ними. Римо виліз на вежу так, ніби вона була створена спеціально для цієї мети.
  
  
  Вертоліт був кольору салатового лайма з різдвяним червоним оздобленням і білосніжними гвинтами. Він уже злетів із замаскованого вертолітного майданчика, коли Римо перелетів через зубчасті стіни і поплив до нього на ковзних ногах.
  
  
  Римо спіймав у пастку один сніговий замет саме в той момент, коли той піднімався поза межами досяжності. Його кулак стиснувся, і ноги відірвалися від землі.
  
  
  Вертоліт нахилився і попрямував під кутом на захід.
  
  
  Внизу пропливали апельсинові гаї і заросли кудзу, коли Мир Сема Біслі залишився позаду.
  
  
  Римо зачекав, поки пілот вертольота вирівняється із заданим курсом, перш ніж сісти.
  
  
  Використовуючи обидві руки, він підтягнувся, доки його п'яти не зачепилися за полозья. Він виконав цей маневр з такою плавною грацією, що не сталося раптового усунення ваги, яке могло б вивести з рівноваги барвисте суденце.
  
  
  Після того, як вона була обгорнута навколо санчат, було досить легко дотягнутися і знайти ручку бокових дверей. Римо ривком відкрив її і ковзнув усередину, рухом, що розкручується, приземлившись на заднє сидіння, одночасно захлопуючи за собою дверцята.
  
  
  "Направляєшся в мій бік?" безтурботно спитав він. Пілот озирнувся через плече, білий, як привид.
  
  
  "Звідки, чорт забирай, ти взявся?" - пробурмотів він.
  
  
  Римо почав усміхатися. Посмішка випарувалась, коли він зрозумів, що на борту знаходяться тільки він і пілот.
  
  
  "Де дядько Сем?" Запитав Римо.
  
  
  "Двадцять п'ять років у могилі", - випалив пілот.
  
  
  "Популярна чутка, навіть якщо вона не відповідає дійсності", - донісся з динаміка всередині міхура відфільтрований голос дядька Сема Біслі.
  
  
  Пролунала бавовна, з обертового валу ротора над головою Римо піднявся клуб зловісного чорного диму, і турбіна відключилася.
  
  
  "О, Ісусе. Ми втратили енергію", - гаркнув пілот, перемикаючи перемикачі.
  
  
  Римо стусаном відчинив двері.
  
  
  "Куди, чорт забирай, ти думаєш, ти прямуєш?" пілот крикнув у тиші, що раптово настала.
  
  
  "Вистрибую", - сказав Римо.
  
  
  "Це вірна смерть".
  
  
  "Як і падіння прямо вниз у цій величезній різдвяній прикрасі".
  
  
  "З нами все буде гаразд", - сказав пілот. "Гвинт, що несе, все ще обертається. Він діятиме як парашут. Це називається авторотація".
  
  
  Римо залишався наполовину всередині, наполовину зовні міхура про всяк випадок.
  
  
  Вертоліт плив прямо вниз, підтримуваний стійким гальмуванням гвинта, що несе.
  
  
  Він приземлився на полі кудзу, приблизно за десять миль на захід від світу Сема Біслі.
  
  
  Коли Римо вийшов, він побачив, як ще один гелікоптер різдвяного забарвлення відірвався від казкового горизонту тематичного парку, і зрозумів, що його провели як лоха. Він повернув убік і зник з поля зору.
  
  
  "Хто був тим голосом, який лунав із динаміка?" спитав пілот.
  
  
  "Звучить знайомо?" - Запитав Римо.
  
  
  "Так, це сталося", – визнав пілот.
  
  
  "Це був Моряк Попай", – сказав Римо.
  
  
  Пілот просто дивився на нього.
  
  
  Він усе ще дивився, коли Римо попрямував через нескінченну кудзу до найближчого шосе. Найближче шосе знаходилося не дуже близько, тож Римо дістався його за добрих двадцять хвилин і ще за десять до того, як знайшов заправну станцію з телефоном-автоматом.
  
  
  Він зателефонував до доктора Гарольда В. Сміта, нетерпляче чекаючи, поки з'єднання двічі перенаправлялося, перш ніж зателефонувати по синьому контактному телефону на скляному столі Сміта.
  
  
  Голос Сміта звучав хрипко, але лимонно. "Рімо, це ти?"
  
  
  "Так. Що не так?"
  
  
  "Президента Сполучених Штатів було застрелено".
  
  
  "Чорт. Наскільки все погано?"
  
  
  Голос Сміта знизився до шепоту. "Вони повідомляють про його смерть, Римо".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Він не був особливим шанувальником нинішнього президента, але в той довгий момент, коли до нього дійшла новина, він подумав, де він був тридцять років тому, коли почув ці ідентичні слова.
  
  
  Він був на заняттях. Притулок Святої Терези. Черниця, чиє ім'я Римо давним-давно забув, викладала англійську. Пролунав стукіт у двері класу, і сестра Мері Маргарет, чиє ім'я та обличчя Римо пам'ятатиме до кінця своїх днів, увійшла, більш бліда, ніж зазвичай. Вона радилася тихим голосом з іншою черницею, чиє обличчя теж втратило всякий колір.
  
  
  Потім сестра Марі Маргарет звернулася до класу низьким, хрипким голосом. "Діти, у нашого улюбленого президента стріляли. Зараз ми всі маємо молитися за нього".
  
  
  А сестра Мері Маргарет вела клас у молитві.
  
  
  Римо досі пам'ятав відчуття холоду у класі того дня. Він був досить дорослим, щоб зрозуміти, що сталося щось жахливе, але все ще досить молодим, щоб бути приголомшеним новиною.
  
  
  Коли надійшла звістка про смерть молодого президента, всі заняття були скасовані, і все населення притулку Святої Терези процесією вирушило до каплиці. Була відслужена меса. Це досі були дні латиноамериканських мес.
  
  
  Це був перший раз, коли Римо Вільямс побачив, як священики та черниці – єдині авторитетні постаті, яких він знав до цього моменту у своєму житті, – плачуть. Тоді це змушувало його тремтіти від страху, і трохи тієї болючої, гучної порожнечі піднялося, щоб переслідувати його через три десятиліття.
  
  
  "Хто це зробив?" Запитав Римо після того, як його думки повернулися до сьогодення.
  
  
  "Наразі я не маю інформації", - сказав Сміт нудним голосом.
  
  
  "Але я знаю. Я знайшов дядька Сема. Він був у "Світі Сема Біслі".
  
  
  "Був?"
  
  
  "Він втік. А я застряг на якомусь шосе у центрі Кудзу, Флорида".
  
  
  "Вирушай у Вашингтон, округ Колумбія, Римо".
  
  
  "З задоволенням. Що там?"
  
  
  "Віце-президент. Можливо, йому знадобиться захист".
  
  
  "Ми здорово облажалися, чи не так?"
  
  
  "Хтось зробив", - сказав Сміт, перериваючи зв'язок із різкою остаточністю.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Спеціальний агент секретної служби Він Уоркман ненавидів охороняти президента Сполучених Штатів.
  
  
  Він ненавидів щоразу, коли президент на своїх двох гігантських "боїнгах-747" вривався в місто, навантажене обладнанням зв'язку, броньованими лімузинами та нескінченним списком вимог до офісу Бостона.
  
  
  Він Уоркмен працював у бостонському окружному управлінні секретної служби. Йому подобалося працювати за межами Бостона, де до його звичайних обов'язків входило ловити фальшивомонетників, затримувати злодіїв кредитних карток і розкривати комп'ютерні злочини. Ця остання категорія була однією з самих швидко зростаючих місій служби, чия робота не обмежувалася лише захистом президентів, чи то діючих, чи вийшовших на пенсію, чи початківців.
  
  
  Він Воркман вступив на Службу через BATF. Зарплата була вищою, обов'язки цікавіші. Доки йому не доводилося охороняти будь-яких президентів.
  
  
  Він виявив, що в цьому мало небезпеки. Він був занадто "викритий" для служби в Білому домі. Бостонське відділення віддавало перевагу, щоб він виконував завдання під прикриттям.
  
  
  Отже, Він Воркман працював надвір. Йому подобалося працювати надвір. Проблема полягала в тому, що кожного разу, коли президент з'являвся в місті, його витягували з вулиці, змушували поголитися і одягнути його найкращий сірий костюм від Brooks Brothers і вручали йому радіоприймач на поясі, навушник якого був виготовлений на зразок його лівого вуха для ідеальної посадки. .
  
  
  Зазвичай йому доводилося мати справу з "квартальними" - місцевими чокнутими, які потрапили в поле зору служби через публічні погрози на адресу голови виконавчої влади. Вони проходили співбесіду кожен квартал як звичайний запобіжний захід і перевірялися щоразу, коли президент приїжджав до міста.
  
  
  Але цього разу йому довелося залишитися на посту через лютий грип, який звалив половину офісу Бостона.
  
  
  Він відчував себе кравецьким манекеном, що стоїть стовпом, коли президентський кортеж, подібно до розділеного на сегменти чорного дракона, котився вузькими вулицями міста. Всі роздягнені і не сподіваються на жодні дії. Абсолютно ніяких, велике вам спасибі.
  
  
  Проблема з висуванням на пост президента Сполучених Штатів, на думку Уїна Уоркмена, полягала не в факторі нудьги. Яким би високим він не був. Його навіть не забрали з вулиці.
  
  
  Працюючи під прикриттям, ти щось виграв, щось втратив. У будь-якому разі слави мало. Не на службі, де тебе вчили отримувати задоволення від добре виконаної роботи, а не від чорнил у пресі чи показів по телевізору.
  
  
  Балотуючись на пост президента, ви не отримаєте подяки, якщо правильно виконали свою роботу. Якби ви цього не зробили, ви з таким самим успіхом могли б стати свідком кінця світу.
  
  
  Він Воркмен виявив, що стоїть стовпом на даху будівлі Бібліотеки Массачусетського університету Хілі, коли пролунали постріли, які мало не зупинили його власне серце.
  
  
  Його погляд миттєво кинувся до джерела. З іншого боку площі. Внизу, на даху наукового центру, була людина з гвинтівкою.
  
  
  "Чорт!" сказав він, присідаючи, як стрілець, і відкриваючи вогонь.
  
  
  Це був страшенно безглуздий вчинок. У Віна був лише службовий 10-мм автоматичний пістолет Delta Elite. Дистанція була надто мала. Але він був єдиним агентом, який був досить близько, щоб відволікти стрільця.
  
  
  Отже, Він Воркман розрядив свою обойму, коли стрілець, зробивши один постріл, акуратно поклав гвинтівку до його ніг і втік.
  
  
  Тільки тоді Він побачив сонцезахисні окуляри-авіатори на чоловікові та білу спіраль, що йде від навушників до коміра вітровки, і зрозумів, що лише кілька хвилин тому він махав цій людині рукою. Помахав тому, кого він вважав за контрснайпера секретної служби з Вашингтона на ім'я Дон Гродін.
  
  
  Чоловік, що йшов геть, не був Доном Гродіном. На ньому була вітровка Гродіна службового зразка, і він практично плавав у ній.
  
  
  "Господи", - сказав він, кидаючись до сходів.
  
  
  Після цього все перетворилося на шалену пляму. Його навушник наповнився такою кількістю балаканини, що Вінові довелося витягнути його і кричати в ручний мікрофон.
  
  
  "Заткніться нахуй! Все! Заткніться нахуй прямо зараз".
  
  
  Коли навушник перестав дзижчати, він вставив його назад на місце. На той час він був на майдані. "Агенти Бостона, це Він. Перейдіть на резервну частоту. Підозрюваний стрілець залишив дах наукового центру. Повторюю, підозрюваний стрілець тільки-но покинув дах наукового центру. Майте на увазі, що на ньому вітровка "контрснайпер". Я хочу, щоб люди були в гаражному ліфті, на площі і у всіх виходів, включаючи чортові подіуми. Інші зачистіть Науковий центр”.
  
  
  Хтось спитав: "Як поживає ця людина?"
  
  
  "Забудь про цю людину. Він - проблема співробітників Білого дому. Наш стрілець".
  
  
  "Схоже, він був дуже поранений", - пробурмотів хтось ще.
  
  
  Після цього розмова йшла уривками, переривається стріляниною.
  
  
  "У нас стрілянина у гаражі".
  
  
  Миттю пізніше це було: "Стрільба з науки".
  
  
  "Боже мій! Тут два мертві агенти".
  
  
  "Ми думаємо, що він в аудиторії Липці".
  
  
  На той час Він Воркман дістався Наукового центру з групою агентів і організував їх.
  
  
  Головний вхід в аудиторіум Липці був поверхом вище. Але виходи на сцену були на рівні площі.
  
  
  "Половина з вас стане на сцену праворуч. Інші підуть зі мною. Ми виходимо на сцену зліва".
  
  
  Іншому підрозділу потрібно менше тридцяти секунд, щоб доповісти, що вони на місці. Всі глибоко зітхнули, і Воркмен крикнув: "Вперед!"
  
  
  Вони вдерлися в напівтемряву аудиторії, спрямовуючи ліхтарики на всі боки, як комаха з мільйоном щупалець.
  
  
  Стрілець спокійно сидів у першому ряду, ніби по центру. Він не зробив жодних спроб чинити опір, коли вони накинулися на нього, поваливши на підлогу.
  
  
  "Я не пручаюсь. Я не пручаюсь арешту!" - заверещав він.
  
  
  "Тобі пощастило, ублюдок", - гаркнув Воркман.
  
  
  Обшукавши його і не виявивши захованої зброї, вони знову поставили її на ноги. Хтось узяв його гаманець і передав його Уоркмену. Він поспіхом сунув її в кишеню і сказав: "Давайте приберемо його звідси до чортової матері".
  
  
  Вони тягли його вгору сходами, коли хтось із головою, схожою на шолом високотехнологічного дайвера, вискочив з-за ряду рядів і почав стріляти з двох пістолетів одночасно, у стилі прямої руки.
  
  
  Це був один із тих захоплюючих моментів, які ти програєш в розумі вічно, прокручуючи плівку назад, розглядаючи свої власні помилки або той момент, коли ти міг щось зробити, щоб змінити те, що сталося.
  
  
  Протягом багатьох років після цього Він Воркман робив це в похмурий час перед тим, як заснути. Але коли це трапилося, він був лише одним із багатьох, хто закінчив нападника, методично всаджуючи у в'язня гарячі кулі.
  
  
  ВІДЛУННЯ ВИСТРІЛІВ все ще віддавалося, коли Він Воркман стусаном вибив револьвер 38-го калібру і щось підозріло схоже на службовий "Дельта Еліт" з рук мертвого нападника і крикнув: "Хтось поранений? Хтось постраждав, чорт забирай?"
  
  
  "Просто підозрюваний".
  
  
  Він відсахнувся.
  
  
  Підозрюваний у вбивстві президента лежав на спині, безконтрольно сіпаючись, як маріонетка, за ослаблені нитки якої все ще треба було смикати. Потім він помер.
  
  
  "Ублюдок", - вилаявся Він.
  
  
  Саме в цей момент він уперше пильно глянув на стрільця.
  
  
  "Я знаю це обличчя", - сказав він.
  
  
  "Він у списку підозрюваних?"
  
  
  "Я не..."
  
  
  Хтось витягнув його набір карток з годинником, на якому було зроблено фотографії людей, які вважалися загрозою для президента. Особи мерця серед них не було.
  
  
  Решта агентів зібралася довкола, з лиця зникла вся кров, усі емоції, окрім тупого шоку.
  
  
  "Так, я теж бачив його раніше".
  
  
  "Де?"
  
  
  "Не знаю".
  
  
  Тепер вони були схожі на роботів, зосередившись на обличчі, бо втрата свого президента таким чином, мабуть, означала втрату їхньої роботи. Вони були фахівцями. Інакше, мабуть, вони розплакалися б.
  
  
  За кілька хвилин ніхто не міг пригадати обличчя.
  
  
  "Добре", - пробурмотів Воркман. "Давайте приберемо ці тіла звідси".
  
  
  "Господи", - з гіркотою сказав агент. "Це знову Даллас. Як ми могли бути такими дурними?"
  
  
  Ця думка, здавалося, вразила всіх одразу.
  
  
  "Ти думаєш про те саме, про що і я?" Повільно промовив Він.
  
  
  "Те, про що я думаю, я не хочу думати".
  
  
  Вони знову зібралися довкола мертвого стрільця.
  
  
  "О, чувак", - сказав третій агент. "Це він".
  
  
  "Ти знаєш, що це означає?"
  
  
  "Так", - сказав Воркмен. "Я точно знаю, що це означає. Це означає кінець Секретної служби, який ми її знаємо. Там лежить Лі Харві Освальд".
  
  
  І Він Воркман відступив назад і завдав мерцю найсильніший удар, який тільки був у ньому.
  
  
  "Не дивись зараз, - сказав інший агент тьмяним, позбавленим емоцій голосом, - але я думаю, що цей хлопець у кумедному шоломі трохи схожий на Джека Рубі".
  
  
  Почалася панічна втеча до тіла людини у шоломі. Його уламків було достатньо, щоб показати один бік обличчя чоловіка.
  
  
  "Схожа на Рубі. Але Рубі молодша", - зауважив Він.
  
  
  "І цей хлопець ззаду - точна копія Лі Харві Освальда - якби Рубі не застрелив його на смерть ще 63-го".
  
  
  "Скільки років було Освальду, коли він отримав це?"
  
  
  "Можливо, двадцять три, двадцять чотири, щось таке", - сказав Він.
  
  
  Вони повернулися до трупа, який нагадував літнього Лі Харві Освальда.
  
  
  "Додайте тридцять років, і ви отримаєте п'ятдесятип'ятирічного хлопця".
  
  
  "Цей хлопець виглядає приблизно так".
  
  
  "Це не може бути Освальд".
  
  
  "Виглядає точнісінько як він. Аж до його манірно-ідіотської усмішки".
  
  
  Він Уоркмен перевів погляд з лиця мерця на гаманець, який він відкривав у своїх руках. Він витяг його з кишені з одеревілими рухами, ніби боявся того, що в ньому виявиться.
  
  
  "У правах водія вказано, що його звуть Алек Джеймс Хайделл", - сказав він.
  
  
  Колективне зітхання полегшення почало вириватися з відкритих ротів. Потім хтось клацнув пальцями. Це було так голосно, що могло зійти за постріл.
  
  
  "Що це?" Сердито спитала Він.
  
  
  "Алек Хайделл. Це був один із псевдонімів".
  
  
  "Який псевдонім?"
  
  
  "У Освальда".
  
  
  Вони кинулися назад до тіла іншого мерця.
  
  
  Він носив свій гаманець у задній кишені штанів. Вони могли намацати його, але не могли дістатися до нього, не перевернувши тіло.
  
  
  "Краще залиши це", - сказав Воркмен. "Це дуже багато для мене".
  
  
  "Чувак, гірше вже не може бути", - пробурмотів агент.
  
  
  Але це сталося. Майже відразу.
  
  
  Агент доповів: "Я знайшов зброю того, хто стріляв".
  
  
  "Залишайся там. Ми зараз підійдемо".
  
  
  РОБОЧИЙ В ОДИНКУ вийшов на дах наукового центру, щоб не потурбувати докази.
  
  
  Він підійшов до агента, який нахилився над зброєю. Це був драндулет із затвором та саморобним ременем.
  
  
  "Чорт. Це стара зброя", - сказав Воркмен, нахиляючись над гвинтівкою.
  
  
  "Подивися на стовбур".
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "Подивися на назву марки, вибиту на стволі".
  
  
  Воркман покрутив головою на всі боки, поки не зміг прочитати це.
  
  
  "Чоловік"...
  
  
  "Манліхер-Каркано", - закінчив інший агент.
  
  
  Він Воркман сказав: "Забирайся звідси!"
  
  
  "Так там було сказано. Я присягаюся".
  
  
  Ось що там було написано: Mannlicher-Carcano 6,5 Кал. Зроблено в Італії.
  
  
  "Манліхер-Каркано" - це гвинтівка, з якої Освальд стріляв у Далласі", - тупо сказав Уоркмен. "Якщо це був Освальд..."
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - Запитав інший агент.
  
  
  "Ми знайшли стрільця. Додайте тридцять років, і ви отримаєте Лі Харві Освальд".
  
  
  "Є дещо ще", - сказав інший агент. "Погляньте на цю стріляну гільзу".
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "На металі щось подряпано".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Дві літери. Схоже на RX".
  
  
  "RX?"
  
  
  "Так. RX".
  
  
  "Що, чорт забирай, це значить?"
  
  
  Потім, ніби гірше вже бути не могло, агент висунув голову з дверей теплиці, що веде на дах, і сказав: "Там жінка, яка вимагає розповісти про приховування".
  
  
  "Яке приховування?"
  
  
  "Вона каже, що вона Пепсі Доббінс".
  
  
  "Викинь її цікаву дупу звідси!" Крикнув Він Воркман. "І опечатай весь цей будинок. Це федеральне місце злочину, чорт забирай".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  У міжнародному аеропорту Фуріозо Римо забронював квиток на найближчий рейс до Вашингтона, а потім знайшов телефон-автомат.
  
  
  Він набрав свій домашній номер у Массачусетсі.
  
  
  На лінії пролунали три гудки. Римо повісив люльку, зателефонував ще тричі і знову повісив люльку. Після четвертого гудку з третьої спроби зв'язку вийшов Майстер синанджу.
  
  
  "Рімо?" - промовив буркотливо скрипучий голос.
  
  
  "Погані новини, Чіун. Президента було вбито".
  
  
  "Товстий принц? Той самий ненажерливий?"
  
  
  "Да він".
  
  
  "Ти вчинив це діяння?" спитав писклявий голос.
  
  
  "Звичайно, ні".
  
  
  "Отже, він не був убитий. Він був убитий. Тільки ти і я здатні на роботу, гідну цієї назви".
  
  
  "Припини це самохваляюче лайно. Його прибрав снайпер".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, кажучи "добре"?"
  
  
  "Імператор Сміт, якому ми таємно служимо, з грубого використання стрілової палиці зрозуміє, що ні ти, ні я не світилися на сонці".
  
  
  "У тисячний, чорт забирай, раз це "підробляє", і це сталося в Бостоні, менш ніж за три милі від того місця, де ми живемо".
  
  
  "Римо! Це неправда".
  
  
  "Це правда".
  
  
  "Чому мені не повідомили, що маріонетковий президент перебуває у цій провінції?"
  
  
  "Сміт захоче знати, чому ви не зупинили вбивцю".
  
  
  "Я нічого не знав про жодного президента чи його вбивцю", - жалібно пропищав Чіун.
  
  
  "Ви знаєте це, і я знаю це. Але президента було вбито у чергування Сміта, тобто у ваше чергування".
  
  
  "І твій годинник теж".
  
  
  "У мене більше немає годинника. Я просто підводжу кінці з кінцями, пам'ятаєш?"
  
  
  "Ми звинуватимо у сумній смерті маріонетки твою впертість", - переможно проголосив Чіун.
  
  
  "Хаба з два ти це зробиш. Послухай, я прямую до Вашингтона, щоб захистити нового президента".
  
  
  "Є новий президент?"
  
  
  "Віце-президент".
  
  
  "Ця країна приречена".
  
  
  "Це станеться, якщо існує змова. Я збираюся доглянути віце-президента. Мені не завадила б допомога".
  
  
  "Якщо існує змова, моє місце поруч із законним імператором, Гарольдом Божевільним".
  
  
  "Послухайте, ніхто не знає про Сміта", - крикнув Римо.
  
  
  "Ви дзвоните з аеропорту?"
  
  
  "Так, яке це стосується будь-чого?"
  
  
  "Тому що аеропорт - це громадське місце, і ви вигукуєте секрети вашого імператора будь-якому шпигунові, що проходить повз".
  
  
  Римо переключив увагу і наполегливо зашепотів мікрофон. "Я офіційно вимагаю вашої присутності. Добре?"
  
  
  "Я розгляну твоє прохання, як тільки воно буде в мене письмово", - ледве чутно сказав Чіун. "До тих пір моє місце поряд зі Смітом".
  
  
  І лінія обірвалася.
  
  
  Римо жбурнув трубку, зламавши пластикову ручку. Він підійшов до наступного телефону у черзі та набрав номер Сміта у Фолкрофті.
  
  
  "Смітті, я щойно розмовляв з Чіуном. Він не приєднається до мене у Вашингтоні".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Я зробив помилку, прошепотів слово "змова", і він думає, що повинен стежити за тобою".
  
  
  "Я подзвоню йому. Де ти?"
  
  
  "Міжнародний аеропорт Фуріозо. Мій рейс вилітає за десять хвилин".
  
  
  "Я очікував, що ти вже будеш у Вашингтоні".
  
  
  "Мені довелося пробиратися через милі кудзу, перш ніж я знайшов дорогу з машинами на ній. Перша дюжина машин не зупинилася переді мною, але мені пощастило".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Хтось вкрав мою орендовану машину і випадково проїжджав повз".
  
  
  "Він зупинився?"
  
  
  "Ні. Я побіг за машиною і витягнув його з-за керма, коли він робив сімдесят".
  
  
  "Я припускаю, що свідків цього не було".
  
  
  "Автобус Greyhound проїхав зустрічною смугою, і викрадач відскочив під колеса, якщо ви це маєте на увазі".
  
  
  "Добре. Тримайте мене в курсі".
  
  
  Сміт повісив слухавку.
  
  
  Римо знайшов місце у зоні очікування. Інші пасажири стояли довкола, прикуті до телевізійних моніторів, доки телеканали продовжували свої спеціальні репортажі.
  
  
  Відеозапис смертельного пострілу був показаний загалом вісімнадцять разів майже за стільки ж хвилин. Римо, який за свою довгу кар'єру незліченну кількість разів прирікав на смерть тих, хто цього заслуговував, з огидою відвернувся від екрану.
  
  
  Приглушена розмова пасажирів, що чекали, долинула до його вух, хоч би як він намагався не звертати на це уваги.
  
  
  "Ще одне вбивство. Коли це припиниться?"
  
  
  "Я пам'ятаю, коли вбили Кеннеді, начебто це було вчора".
  
  
  "Він був добрим президентом, незважаючи на ті історії, які вийшли назовні".
  
  
  "Ні, я мав на увазі Роберта Кеннеді".
  
  
  "О. Я подумав, що ти виглядаєш досить молодо, щоб пам'ятати Джека".
  
  
  "Немає нічого нижче, ніж убивця".
  
  
  Руда жінка в окулярах кинула свою сумку до ніг Римо і зайняла місце поряд з ним. "Вони вже зловили людину, яка це зробила?" вона попросила Римо, підбадьореного національною трагедією, поговорити з зовсім незнайомою людиною.
  
  
  "Наскільки я чув, ні".
  
  
  "Я не можу повірити, що ми втратили ще одного президента".
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Боягуз", - з гіркотою сказала жінка.
  
  
  "Хто?" - Запитав Римо.
  
  
  "Вбивця. Немає нічого боягузливішого, ніж убивця. Що могло змусити людину зробити такий холоднокровний вчинок?"
  
  
  "Обшукайте мене", - ніяково сказав Римо. "Можливо, він був професіоналом".
  
  
  "Ніби це було виправданням", - пирхнула вона. "Подонок є подонок".
  
  
  "Послухай, - сердито сказав Римо, - мені зараз не хочеться розмовляти з зовсім незнайомою людиною, зрозуміло?"
  
  
  Жінка простягла руку і співчутливо поплескала Римо по руці, воркуючи: "Я розумію. Ти засмучений. Ми всі засмучені".
  
  
  Римо встав і пересів інше місце. Поруч із ним сів ще один зовсім незнайомий чоловік і поцікавився останніми новинами. Не відповівши, Римо знову пересів.
  
  
  Де б він не сидів, слово "вбивця" шипіло з гіркотою в голосі.
  
  
  Вони викликали рейс, і після того, як літак піднявся в повітря, Римо залишив своє крісло над крилом і зайняв порожнє в задній частині салону, де він міг сховатись від безперервних розмов про вбивство.
  
  
  За більш ніж двадцять років роботи на Кюрі у Римо були свої проблеми з роботою на Кюрі. Іноді Америка здавалася такою, що не підлягала порятунку. Іноді людина у Білому домі теж не коштувала того, щоб за неї боротися.
  
  
  Багато разів раніше Римо відчував огиду до всього і йшов. Він завжди повертався. Тепер він був переконаний, що дійшов до кінця.
  
  
  Він віддав Кюре надто багато років свого життя. Настав час рухатися далі.
  
  
  Але навіщо? Він не надавав цьому особливого значення, але, дивлячись на флоридський пейзаж, що розкинувся перед ним, він ставив питання, яке місце він міг би зайняти у світі.
  
  
  Його єдиним ремеслом – якщо це можна було так назвати – було бути вбивцею. Римо ніколи не міг би повернутися до роботи в поліції. Йому все ще подобалася ідея переслідувати поганих хлопців, але тепер було дуже багато бюрократії. Він ніколи більше не міг би грати за правилами.
  
  
  Бути найманим убивцею було чимось, із чим Римо звик. Строго кажучи, він ніколи не думав про себе як про вбивцю у тому сенсі, в якому Лі Харві Освальд та Сірхан Сірхан були найманими вбивцями. Вони були божевільними одинаками. Римо був неперевершеним професіоналом.
  
  
  Коли Майстер Сінанджу вперше сказав Римо, що його навчають вищому мистецтву вбивці, Римо не подумав про Сірхан Сірхан. Він подумав про Джеймса Бонда. Крутий, здібний хлопець, який потрапляє в небезпечні ситуації і виходить із них, маючи справу з поганими хлопцями, яких ніхто інший не міг зачепити.
  
  
  Це, безумовно, було тим, навіщо вони, здавалося, готували його.
  
  
  Коли до Римо нарешті дійшло, що Майстер Сінанджу був найманим убивцею у традиційному значенні цього слова, він стривожився. Подорослішавши, він навчився зневажати це слово. Кеннеді. Потім Кінг. Потім ще один Кеннеді.
  
  
  "Я не хочу бути найманим убивцею", - сказав він Чіуну дуже давно.
  
  
  "Я пропоную тобі всесвіт, а ти відмовляєшся?"
  
  
  "Я напевно відмовляюся".
  
  
  "Жодному білому ніколи раніше не пропонували синанджу".
  
  
  "Синанджу, я візьму. Пояс убивці я передаю тобі".
  
  
  "Пояс! Сінанджу не носять поясів. І ти не можеш відокремити мистецтво від результату. Ти синанджу. Отже, ти вбивця. Це горда традиція".
  
  
  "Не в цій країні. Тут "вбивця" – брудне слово".
  
  
  "Коли пісні, що описують ваші славні подвиги, досягнуть далеких куточків цієї зануреної у морок землі, слово буде звеличено".
  
  
  "Ти не слухаєш. Вбивці є вбивці".
  
  
  “Ні. Вбивці – це вбивці. Вбивці – це художники. Ми лікарі смерті. Якщо є проблема, яка турбує націю, ми видаляємо її, як ракову пухлину. Якщо правитель оточений інтригами та удавальниками, ми очищаємо його замок”.
  
  
  "Ти кажеш як винищувач тарганів".
  
  
  "Тільки для прямохідних тарганів", - сказав Чіун. "Є стандарти".
  
  
  "Що, якщо його переслідує вбивця?" Римо кинув виклик.
  
  
  "Не має значення хто".
  
  
  "Дуже важливо, хто. Якщо когось переслідує конкуруючий будинок убивць, наприклад, незграбний ніндзя або підлий отруйник, ми знищимо цього паразита".
  
  
  "Що, якщо його переслідує майстер синандж?"
  
  
  Чіун засяяв, почувши це питання. "Тоді він заслуговує на смерть".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо він найняв дешеву прислугу для охорони свого трону, тоді як його вороги найняли найкращих. Нас".
  
  
  "Іншими словами, ми працюємо для того, хто запропонує найвищу ціну".
  
  
  "Ні, ми працюємо на найбагатші престоли. Вони заслуговують на краще. Всі інші заслуговують на презирство за те, що не найняли нас, і смерті, якщо це зроблять їхні вороги".
  
  
  "Звучить як шантаж!"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Ти почнеш дивитись на це по-іншому, коли навчишся дихати всім тілом".
  
  
  Римо навчився дихати всім тілом, тим самим звільняючи частини свого розуму, що не використовуються. Він став майстром синанджу, здатним на подвиги майстерності, сили та швидкості, про які звичайні люди читають лише у коміксах.
  
  
  Згодом він прийшов до розуміння Чіуна, останнього майстра синанджу, і п'ятитисячолітньої традиції Будинку Сінанджу, який наймав найкращих для тронів Старого Світу, щоб село на скелястому узбережжі Західно-Корейської затоки могло харчуватися. Особливо для дітей.
  
  
  Але ніде за десятиліття Римо ніколи не думав про себе як про вбивцю так, як це робили божевільні, котрі вбивали президентів.
  
  
  Але коли 727-й полетів на північ, до округу Колумбія, він почав запитувати себе. Якби він залишив службу Америці, пішов би Чіун теж? І якщо Чіун піде, чи зробить він Римо єдиним спадкоємцем села і чи піде працювати на якусь іноземну націю?
  
  
  Пішов би Римо? І якби ця нація наказала наказ знищити США. Президенте, що б зробив Римо?
  
  
  Все звелося до одного простого питання. У глибині душі, ким був Римо Вільямс?
  
  
  Це було питання, яке турбувало його все більше і більше у ці дні.
  
  
  Все почалося з місії до Тибету, де мав найгірший випадок дежавю за всю історію спостережень. І він ніколи раніше не був у Тибеті. Чіун, який багато років був переконаний, що Римо був реінкарнацією індуїстського бога на ім'я Шива Разрушитель, стверджував, що Римо просто згадував свій древній будинок.
  
  
  Після цього він подався відвідати могилу зі своїм ім'ям на ній. Йому з'явилася примарна жінка і сказала йому пошукати її могилу. Вона дала Римо кілька загадкових підказок і пообіцяла, що знайшовши її могилу, він впізнає його батька.
  
  
  Римо, чий перший погляд на свою матір був як на примару на місці його власної могили, ніколи не знав ні свого батька, ні матері. Цей пошук був єдиним, що поки що утримувало його в CURE. Сміт обіцяв допомогти у пошуках. Але через несправність комп'ютерів CURE це виглядало тривалим процесом.
  
  
  Римо був сповнений рішучості довести почате до кінця, до чого б це не призвело.
  
  
  Після цього він розбереться зі своїм майбутнім. Якби воно в нього було.
  
  
  Коли літак кружляв над національним парком Вашингтона, гострі очі Римо розглянули великий синьо-білий "боїнг-747", що наближається до військово-повітряної бази Ендрюс, з великою печаткою президента на його боці. Перший літак ВПС, що несе почесних полеглих.
  
  
  Він згадав той сумний листопадовий день 1963 року - востаннє, коли мертвого президента привезли додому для похорону, - і йому стало зовсім не по собі.
  
  
  Потім через гучний зв'язок пролунав голос капітана авіакомпанії.
  
  
  "Білий дім щойно оголосив, що президент Сполучених Штатів збирається приземлитися на військово-повітряній базі Ендрюс і що він перебуває в доброму здоров'ї. Я не знаю, про що йдеться, хлопці, але з огляду на альтернативу я думаю, що прийму хороші новини за чисту монету”.
  
  
  Пасажирським салоном прокотилися спонтанні оплески.
  
  
  У тилу Римо гадав, що, чорт забирай, відбувається. Він бачив, як президента застрелили, як і всю решту Америки.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Тільки після того, як перший літак ВПС із гуркотом відірвався від злітно-посадкової смуги 22, залишеної на включених двигунах, і взяв курс на південь над Атлантикою, глава секретної служби Білого дому дозволив собі розкіш розплакатися.
  
  
  Він був великим чоловіком, з широкими плечима півзахисника і обличчям, що складалося з гладких виступів і борозен, яке виглядало сильним без сонцезахисних окулярів у стилі авіатора і незграбним з окулярами. Він служив у трьох адміністраціях і не втратив жодної людини. До сих пір.
  
  
  Отже, сльози полилися через непрозорі лінзи, коли Вінсент Капецці стояв стовпом над труною, яка була прив'язана ременями до головного ліжка в Білому домі, що літає. Інші агенти стояли за дверима. Капецці хотів побути наодинці з людиною, що впала.
  
  
  "Ми зробили все, що могли", - сказав він тихим голосом, ніби мертві, нечуючі вуха могли чути кожне слово. "Я хочу, щоб ви це знали. Ми зробили все, що могли, для вас. Але ми нічого не могли вдіяти".
  
  
  Труна, проста біла капсула з композитного матеріалу, безмовно стояла на овальному ліжку.
  
  
  "І ти знав про ризики. Це не робить все правильним, але ти знав про ризики, коли брався за цю бісову роботу".
  
  
  Пролунав стукіт у двері.
  
  
  "Що це?" Нетерпляче спитав Капецці. Він не закінчив те, що мав сказати.
  
  
  "АНК повідомляє, що президент мертвий", - сказав голос.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Капецці, знімаючи окуляри і витираючи очі лляною носовою хусткою.
  
  
  "Це просто зламалося".
  
  
  "Чи була ця Людина поінформована?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Я зроблю це", - сказав він. Коли він вийшов у вузькі коридори, окуляри повернулися на його обличчя, і воно знову стало м'ясистим каменем.
  
  
  Слава Богу за тіні, подумав він про себе, коли постукав у двері із президентською печаткою.
  
  
  Хрипкий, пригнічений голос промовив: "Так?"
  
  
  "Капецці, сер. Можу я увійти?"
  
  
  "Чи важливо це?"
  
  
  "Дуже".
  
  
  Двері відчинилися зсередини, і увійшов Вінс Капецці.
  
  
  На обличчі ПРЕЗИДЕНТА Сполучених Штатів був написаний шок, схожий на грудку бруду, що обсипається. Він дивився у вікно на зимові хмари, що здіймалися сіро-чорними горами. Він повернувся у своєму кріслі.
  
  
  На ньому була блакитна поплінова ветровка з президентською нашивкою над серцем. На його сорочці все ще залишалися сліди крові та мозку від пострілу.
  
  
  "АНК зробив тебе мертвим", - сказав йому Капецці.
  
  
  Президент Сполучених Штатів вийшов з-під своєї чарівності. "Невже вони не розуміють, що краще не виходити в ефір із дикими припущеннями?" Президент взяв себе до рук. З того дня, як він обійняв посаду, вони відстежували його політичні злети та падіння, ніби він був якоюсь безглуздою акцією IPO на NASDAQ.
  
  
  "Інші мережі, безсумнівно, наслідують її приклад. Це панічна ситуація".
  
  
  "Першій леді повідомили?"
  
  
  "Так. Насамперед. Якщо вона почує бюлетень, вона зрозуміє, що до нього слід поставитися з зневагою".
  
  
  "А дружина агента, який отримав кулю, що призначалася мені?"
  
  
  "Немає дружини. Немає найближчих родичів".
  
  
  "Слабка втіха в цьому", - з гіркотою сказав президент.
  
  
  "Він знав, чим ризикує, одягаючи таку стрижку, як у вас, і виходячи з лімузина першим, пане Президенте. Це було запрошення зробити перший постріл".
  
  
  Президент підвів очі. "Як це ви, хлопці, називаєте своїм обов'язком?"
  
  
  "Зображую з себе цапа-відбувайла, сер".
  
  
  "Я хочу, щоб про його жертву стало відомо американському народові".
  
  
  "Вибачте, сер. Якщо ми оприлюднимо ці подробиці, наступний снайпер утримається від першого пострілу, доки не буде впевнений, що у нього в прицілі правильний череп".
  
  
  Президент стиснув кулак. Він стомлено потер опухлі очі. "Я виглядаю як низький боягуз, що тікає ось так", - з гіркотою сказав він.
  
  
  "Вибачте. Але у випадку, якщо це змова, а не якийсь агент-одинак, ви повинні бути повернені до Білого дому. Це для вашої ж особистої безпеки".
  
  
  Очі президента спалахнули. "Мені потрібно було вимовити цю промову. Ви не мали права ось так виправдовувати мене! Я, чорт забирай, президент Сполучених Штатів".
  
  
  "Наш мандат з вашого захисту перевершує ваші бажання", - сказав Капецці, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно. "Вам потрібно виступити із заявою, пане Президенте, заспокоївши націю".
  
  
  Президент, здавалося, здмухнувся, як шина. "Що мені справді потрібно, то це свіжа сорочка".
  
  
  "Я надішлю вашого начальника штабу".
  
  
  Вінс Капецці почав йти.
  
  
  "Скажіть йому, щоб він не поспішав. Якщо всі телеканали вийдуть в ефір з необґрунтованими чутками, вони заслуговують на те, щоб з'їсти свої передачі".
  
  
  "Так, сер", - сказав Вінс Капецці, закриваючи за собою двері.
  
  
  Політики, подумав він. Гарний агент лежав у труні, куля, що призначалася голові виконавчої влади, потрапила йому в мозок, а справжньої мети все ще вистачало присутності духу перетасувати колоду, перш ніж він здасть таку комбінацію.
  
  
  ШИР спеціальних агентів секретної служби з кам'яними особами заблокували спробу Пепсі Доббінс проникнути в науковий центр у кампусі Массачусетського університету в Харбор.
  
  
  Вони знову заклеювали вхідні двері білою бар'єрною стрічкою. Два кінці зламаної пломби звисали з того місця, де сходилася одна з двох пар подвійних дверей.
  
  
  "Я Пепсі Доббінс", - представилася вона. "Що ви можете мені сказати?"
  
  
  "Провалюй".
  
  
  "Я маю на увазі, що ви можете розповісти мені про змову з метою вбивства президента?"
  
  
  "Нічого".
  
  
  "Ах-ха! Значить, існує змова".
  
  
  За сонцезахисними окулярами-авіаторами шість кам'яних облич витягнулися.
  
  
  "Ніхто цього не говорив", – сказав агент.
  
  
  "Ніхто цьому також не суперечив", - сказала Пепсі. Вона повернулася до свого оператора. "Ви записали це на плівку?"
  
  
  Оператор кивнув головою. Помилка. Два дужі агенти підійшли до нього і відібрали у нього мінікамеру. Один сказав: "Я конфіскую це як доказ у рамках розслідування, що триває", в той час як інший наклеїв білу захисну стрічку на порт касети.
  
  
  "Не смій!" Гаркнула Пепсі.
  
  
  "Справа зроблена. І у вас є рівно тридцять секунд, щоб залишити цей кампус, або ми вас конфіскуємо".
  
  
  "У мене все ще є моя цитата", – попередила Пепсі. "І якщо ви, люди, причетні до якогось приховання, новини АНК будуть першими, хто побачить, що вас повісили".
  
  
  "Це "повішений", - сказав агент.
  
  
  "Скільки людей залучено до змови?" вимагала відповіді Пепсі.
  
  
  "Без коментарів".
  
  
  "Ха! Ще один негрошовий. Ще одне свідчення змовників".
  
  
  "Набивайся".
  
  
  Пепсі вилетіла з кампуса зі словами: "Ми маємо дістатися місцевої філії".
  
  
  "Чому?" спитав її оператор. "У вас немає плівки".
  
  
  "У нас є агент секретної служби, який явно не заперечує, що існувала змова з метою вбивства президента Сполучених Штатів".
  
  
  "Це подвійне заперечення?" спитав оператор, коли вони пішли шукати своє таксі.
  
  
  "Мені байдуже, як вони це називають, це новини".
  
  
  Таксист усе ще знаходився в бостонському таксі, що працює на холостому ходу, в підземному гаражі, коли вони дісталися туди.
  
  
  Коли вони сіли в машину, то виявили, що він порається з радіо в таксі.
  
  
  "Хлопець", - сказав він. "Можна подумати, Секретна служба у такий час розмовляє захищеним каналом".
  
  
  Очі та голос Пепсі стали нетерплячими. "Ти можеш забрати їх?"
  
  
  "Як ти думаєш, чим я займався, поки чекав? Кросворд "Лаймс"?"
  
  
  "Ну, не сиди просто так", - сказала Пепсі, дістаючи із сумочки міні-касету з диктофоном. "Додай гучність, щоб ми всі могли чути".
  
  
  Напружені, наполегливі голоси співробітників секретної служби потріскували в брязкітному приладовому радіоприймачі.
  
  
  "Зараз вони опускають гвинтівку стрільця", - сказав голос.
  
  
  "Вони впевнені, що це Манліхер?"
  
  
  "На стовбурі написано "Манліхер-Каркано", відтиснуте великим шрифтом", - була приглушена відповідь.
  
  
  "Що таке Manhiemer-Carbano?" Пепсі поцікавилася вголос.
  
  
  "Манліхер-Каркано", - сказав таксист. "Це лайнова італійська гвинтівка".
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Чорт забирай, всі знають, яка паршива гвинтівка "Каркано". Навіть незважаючи на те, що Освальд непогано з нею справлявся".
  
  
  "Oswald?"
  
  
  "Лі Харві Освальд. Псих, який стріляв у Кеннеді".
  
  
  Пепсі насупилась. "Я думала, Сірхан Сірхан застрелив Кеннеді".
  
  
  "Сірхан застрелив Роберта Кеннеді. Я говорю про Джека".
  
  
  "Я тоді ще не народилася", - сказала Пепсі, яка терпіти не могла, коли бебі-бумери виставляли напоказ той факт, що її не було в живих більшу частину шістдесятих.
  
  
  Голоси секретної служби продовжувалися. "Назвіть серійний номер. Я передам його до NFTC BATF для відстеження".
  
  
  "Що він сказав?" Пепсі хотіла знати.
  
  
  "Він сказав", - терпляче пояснив таксист, - "він збирається повідомити серійний номер "Манліхера" в Бюро з алкоголю, тютюну та вогнепальної зброї. NFTC - це їх національний центр відстеження вогнепальної зброї. Таким чином вони можуть відстежити будь-яку зброю, зроблену в цій країні”.
  
  
  "Звідки ти все це знаєш?"
  
  
  Таксист знизав плечима. "Я любитель". Він розвернувся на своєму сидінні. "Чому ти цього не робиш?"
  
  
  "Це жіноча справа", - парирувала Пепсі. "Ти не зрозумієш. У тебе є яєчка".
  
  
  З динаміка на панелі приладів пролунав потріскуючий голос. "Серійний номер C2766. Повторюю, C як у Чарлі, двадцять сім шістдесят шість".
  
  
  "Срань Господня!" – сказав таксист.
  
  
  "Що це? Що означає це число?"
  
  
  "Це означає, - сказав таксист, - що Манліхер-Каркано, який застрелив президента, той самий, що вбив Кеннеді".
  
  
  Пепсі Доббінс та її оператор обмінялися незрозумілими поглядами.
  
  
  "Що це означає?" - Запитала вона.
  
  
  "Це означає, - сказав таксист, - що це страшенно цікава історія, і як вийшло, що ви сидите тут, коли вам слід було б випустити її в ефір, перш ніж все почнеться спочатку?"
  
  
  ТАКСИСТ виїхав з гаража на палаючій гумі і помчав до місцевого відділення АНК.
  
  
  Коли Пепсі Доббінс увірвалася в двері, вона набрала в легені повітря і крикнула на весь голос: "Вкажи мені найближчу гарячу камеру і з'єднай з моїм директором новин у Вашингтоні".
  
  
  Її зустріло море кам'яних облич.
  
  
  "Ну, чого ти стоїш без діла?"
  
  
  Кам'яні погляди стали ще кам'янішими.
  
  
  "Хіба ви не знаєте, хто я? Пепсі Доббінс. Я повідомив історичну новину про те, що президента було вбито. Тепер я збираюся розкрити змову, яка стоїть за цим".
  
  
  Ніхто не поворухнувся, окрім охоронця у будці, який підняв трубку і почав набирати номер.
  
  
  "Що з вами не так, люди? Я знаю, що президент мертвий, але ви можете сумувати в особистий час. У нас є право людей знати, щоб використовувати".
  
  
  "Президент не мертвий", - сказав хтось нудним монотонним голосом.
  
  
  Пепсі зробила крок назад. "О, Боже мій", - прошепотіла вона своєму оператору. "Ви думаєте, вони теж замішані в змові? Може, це частина прикриття?"
  
  
  "На мою думку, так воно і є", - напівголосно сказав таксист.
  
  
  Пепсі різко обернулася. "Що ти тут робиш?"
  
  
  "Я хочу подивитися, як все вийде. Крім того, ти ні чорта не розумієш у цьому предметі. Я знаю. Я прочитав усі книги про вбивства, які тільки зміг дістати. Я ходяча енциклопедія. Може бути, мені слід призначити попередній контракт".
  
  
  "Пізніше", - сказала Пепсі. Вона прочистила горло і сказала: "Президента було вбито, і Секретна служба намагається приховати правду. Бог знає, наскільки глибоко це заходить і наскільки це масштабно".
  
  
  У зону очікування вийшов чоловік із обличчям, напруженим, як барабан. "Президент не мертвий", - сказав він.
  
  
  "Ми всі бачили це по телевізору".
  
  
  "Це був спеціальний агент секретної служби, якого було вбито, а не президента".
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Я тут директор з новин, і я щойно отримав це від вашого директора з новин. Телеканал прямо зараз публікує спростування та вибачення".
  
  
  "О, Боже мій. Вони не згадують моє ім'я, чи не так? Я все ще намагаюся пережити ту останню маленьку помилку".
  
  
  "Ви маєте на увазі той, де ви вдавали, що ведете пряму трансляцію з будівлі Капітолію, за винятком того, що це був кольоровий слайд, спроектований на стіну позаду вас?" дружелюбно спитав таксист. "Чи помилка, коли ви виступили перед штаб-квартирою НАСА, а вони показали слайд із зображенням Нассау на Багамах?"
  
  
  "Мене обманом змусили зробити і те, й інше всупереч моєму здоровому глузду", - огризнулася Пепсі.
  
  
  "Ваша найкраща думка, - сказав директор новин, - поставила АНК синець під оком і призвела до падіння фондового ринку на сто шістдесят пунктів за три хвилини. Їм довелося призупинити торги. Валютні ринки в сум'ятті. Все виглядало досить похмуро, поки Air Force One не опублікувала своє офіційне спростування”.
  
  
  "Ми впевнені, що президент все ще живий?" Зажадала відповіді Пепсі.
  
  
  "Він ще не вийшов в ефір".
  
  
  "Це може бути частиною приховання".
  
  
  Директор відділу новин взяв у секретарки трубку стільникового телефону, щось коротко сказав у неї, потім покинув її Пепсі.
  
  
  "Розкажи це своєму директору новин. А потім забирайся з моєї будівлі".
  
  
  "Греґ? Я можу пояснити", - сказала Пепсі в трубку.
  
  
  Але Грег був не в настрої вислуховувати пояснення. Він безперервно лаявся, поки Пепсі не перестала морщитися і просто опустила голову від сорому.
  
  
  Коли він закінчив свою тираду, Пепсі сказав: "Думаю, я зможу трохи спокутувати нашу провину. Можливо".
  
  
  "Як?"
  
  
  "У мене є незаперечні докази того, що гвинтівка, з якої стріляли в президента - я маю на увазі агента секретної служби - та сама, з якої було вбито Кеннеді. Джек, а не Роберт".
  
  
  "Не мороч мені голову, Пепсі. Ти і так ходиш по тонкому льоду".
  
  
  "Це правда. У мене є запис. Слухайте".
  
  
  Пепсі перемотала свою мінікасету і прокрутила уривки радіообміну секретної служби в стільникову трубку.
  
  
  "Хто це вам все пояснює?" - Запитав директор новин.
  
  
  "Мій водій таксі".
  
  
  "Ти покладаєшся на пам'ять гребаного водія таксі у своїй перевірці фактів?" директор новин заревів.
  
  
  "Я обурений цим зауваженням", – сказав таксист. "Так вийшло, що я конспіролог-аматор".
  
  
  "Дивися, - сказала Пепсі, притискаючи руку до вільного вуха, - якщо це та сама гвинтівка, то це може бути здорово. Ми повинні вийти з нею в ефір".
  
  
  "Я виходжу в ефір ні з чим! Тягни свою дупу назад у Вашингтон, і ми розберемося з цим пізніше. Тим часом у мене призначено незаплановану зустріч у дров'яному сараї президента телеканалу. А у вас - у моєму".
  
  
  У трубці Пепсі клацнуло у вусі.
  
  
  "Відвези мене в аеропорт", - похмуро сказала Пепсі таксисту. "І не поспішай так".
  
  
  По дорозі до виходу таксист сказав: "Вважаю, я не зміг би вмовити вас дозволити мені супроводжувати вас у Вашингтон? у мене є що запропонувати, і я втомився боротися з цими маніяками-водіями з Бостона...."
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Агент із бронювання авіаквитків був непримиренний.
  
  
  "У нас немає суміжних місць у вагоні і взагалі жодного у першому класі".
  
  
  "Але я Пепсі Доббінс. Вріж комусь".
  
  
  Агент залишався незворушним. "Посадка на рейс завершена. Ви хотіли б дочекатися наступного рейсу".
  
  
  "Я б із задоволенням", - пробурмотіла Пепсі. "Але я маю бути у Вашингтоні".
  
  
  "У вас є переваги - 12-A чи 31-E?"
  
  
  "Просто віддай мені їх обох", - сказала Пепсі. "З якого часу вашингтонських кореспондентів ANC News так мало поважають?" вона кипіла від злості.
  
  
  "З того часу, як вона облажалася по-королівськи", - припустив таксист.
  
  
  "Стеж за своєю мовою. Ти готовий до подорожі тільки доти, доки тримаєш себе в руках".
  
  
  "Радий служити", - сказав таксист, приймаючи у Пепсі посадковий талон.
  
  
  "А як щодо мене?" - спитав оператор новин АНК, який стояв трохи осторонь, його руки незграбно бовталися, ніби він не знав, що з ними робити, коли не тягав із собою головний інструмент свого ремесла.
  
  
  "Йди пішки", - сказала Пепсі. "І наступного разу тримай свою камеру при собі".
  
  
  На БОРТУ "Пепсі" виявила маленьку мумію азіату, що сидів о 12-й. Лавандове кімоно прикривало його тіло, схоже на держак трубки. Він був лисий, як яйце, якщо не рахувати кількох снігових хмаринок над кожним вухом. З його зморшкуватого підборіддя звисав струмок диму, надто тонкий, щоб називатися справжньою бородою. Він утупився у вікно примруженими очима, які у відбитому склі здавалися карими.
  
  
  Пепсі нахилилася і запитала: "Не могли б ви помінятися місцями з моїм другом?"
  
  
  "Так, я б заперечував", - сказав старий азіат пісклявим голосом. Він не відводив погляду від вікна.
  
  
  "Але мені треба посидіти зі своїм другом".
  
  
  "Тоді сядь до нього на коліна. Просто не чіпляйся до мене".
  
  
  "Але я Пепсі Доббінс".
  
  
  "А я Майстер синанджу".
  
  
  Пепсі моргнула. "Думаю, він не зрушить з місця", - сказала вона таксисту.
  
  
  "Ти дуже прониклива", - сказав Майстер Сінанджу. "Для простої жінки".
  
  
  Пепсі неохоче зайняла своє місце поряд із маленьким худорлявим чоловіком, а таксист вирушив у хвіст літака. За кілька хвилин літак був у повітрі.
  
  
  Після того, як згасла лампочка "Будь ласка, пристебніть ремені безпеки", Пепсі повернулася до літнього азіату і поскаржилася: "Тобі не завадило б бути зі мною лагідніше".
  
  
  "Я не бачу, щоб ти був добрий до мене".
  
  
  "Але я важливий мережевий кореспондент".
  
  
  Обличчя старого азіату зібралося на зморшки, як пергамент, що вбирає воду. "Тьху! Я навіть важливіша за тебе".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Я рішучий сторож трону Америки".
  
  
  "Це мило", - сказала Пепсі тонким голоском, миттєво назвавши старого старим.
  
  
  Старий азіат поринув у мовчання.
  
  
  "Звичайно, - додав старий після довгої паузи, - це державна таємниця".
  
  
  Не відриваючись від свого екземпляра People, Пепсі пробурмотіла: "Що це?"
  
  
  "Той факт, що я служу справжньому правителю Америки в таємній якості. Нікому не кажи".
  
  
  "Я не буду".
  
  
  "Це невдячне завдання".
  
  
  "Я впевнений, що це так".
  
  
  "Особливо невдячно, оскільки я змушений захищати президента-маріонетку, а не імператора Сміта".
  
  
  Пепсі струсила з себе байдужість. "Президент-маріонетка?"
  
  
  "Він притворник. Хоча мало хто знає це".
  
  
  "Я впевнена", - невизначено відповіла Пепсі.
  
  
  "Весь ваш уряд - обман. Обман і фарс".
  
  
  "Але ніколи не буває нудною".
  
  
  "Але це те, до чого зводиться найманий вбивця в ці погані часи".
  
  
  "Вибачте мене. Ви сказали "вбивця"?"
  
  
  Старий азіат приклав тонкий палець, схожий на пожовклу кістку мумії, до своїх паперових губ. "Таємний вбивця".
  
  
  "Ти вбивця?"
  
  
  "Секрет".
  
  
  "Це дуже цікаво", - сказала Пепсі, непомітно залазячи у сумочку та натискаючи кнопку запису на своєму міні-касетному магнітофоні.
  
  
  "Звичайно, я не можу говорити про це. Мови б тріпали..."
  
  
  "Вони завжди так роблять. Але тільки між нами, ти не маєш жодного відношення до того, що сталося тут сьогодні?"
  
  
  "Ганьба?"
  
  
  "Так. Ганьба".
  
  
  "Це був підлий вчинок. Використовувати стрілову палицю і збити з ніг члена палацової варти, а не мету".
  
  
  "Ти думаєш, це погано, що вони взяли не того хлопця?"
  
  
  "Це ганьба. Справжній вбивця вбиває свою мету і нікого іншого. І він робить це, не вдаючись до диму та грому".
  
  
  "Отже, якби це були ви, президента було б убито?"
  
  
  "Якби це був я, - сказав старий, - маріонетка не тільки померла б, а й померла таким чином, що ніхто ніколи не запідозрив би гру в дурня".
  
  
  "Ти маєш на увазі нечесну гру".
  
  
  "Курча було б ображене тим, що сталося сьогодні".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Справді". Старий поринув у чергове довге мовчання. Його швидкі карі очі постійно прямували до блискучого алюмінієвого крила прямо під вікном.
  
  
  "Ми минули небезпечну межу", - сказав він через деякий час.
  
  
  "Ви маєте на увазі країну?"
  
  
  "Ні. Я маю на увазі цей транспорт. Крило не відвалилося. Зазвичай це відбувається лише в перші десять хвилин. Якщо воно не відвалилося зараз, то навряд чи це станеться доти, доки ми знову не опинимося на землі. На той час уже не має значення, відвалиться крило чи ні”.
  
  
  "Повернемося до президента-маріонетки", - швидко сказала Пепсі. "Якщо він маріонетка, хто смикає його за ниточки?"
  
  
  "Імператор Сміт. Саме він по-справжньому править цією землею і хто з незрозумілих мені причин упертості дозволяє помилковості демократії безконтрольно кренитися".
  
  
  "Ти маєш на увазі, наприклад, голосування?"
  
  
  "Ще один обман".
  
  
  "Я ніколи не голосував".
  
  
  "Ти проявляєш неабияку мудрість".
  
  
  "Чи вважаєте ви, що Сміт має якесь відношення до замахів на життя президента?"
  
  
  "Ні. Саме Сміт відправив мене до Вашингтона захищати маріонетку від тих, хто жадає його життя. Я цього не розумію. Сміт проігнорував усі мої благання прикінчити маріонетку і посадити його на Орлиний трон".
  
  
  "Ви маєте на увазі Овальний кабінет?"
  
  
  "Я маю на увазі те, що я маю на увазі. Важливо не те, де імператор розмістить свій трон, важливо лише, щоб він сидів на ньому твердо".
  
  
  "Ви хочете смерті президента?"
  
  
  “Це принесе стабільність у цю країну масового сум'яття. Кожні чотири роки це один і той же цирк. Багато хто бореться за трон маріонеток, і щоразу перемагає найкрасивіше обличчя та найгучніший голос. Рідко правдивий правитель вигравав змагання”.
  
  
  "Назви того, хто це зробив".
  
  
  "Мілхаусу довіряли. Він був справжнім лідером. Холодний. Безжальний. Розважливий. Роки, коли він був маріонеткою, були відносно добрими".
  
  
  "Як, ти сказав, тебе звуть?"
  
  
  "Я не говорив", - пирхнув старий. "Але мене звуть Чіун. Запам'ятай це ім'я гарненько. Тільки нікому його не повторюй".
  
  
  "Мої вуста на замку", - сказала Пепсі, непомітно вимикаючи магнітофон.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Вашингтонська преса вже оточила авіабазу Ендрюс, коли перший літак ВПС приземлився, верещачи шинами.
  
  
  Спеціальний агент секретної служби Вінс Капецці помітив їх, коли незграбний "Боїнг-747" відірвався від злітно-посадкової смуги і покотив до чорно-оливково-зеленого вертольоту, який, як і інші, призначені для офіційного використання главою виконавчої влади, називався "Морський". піхотинець один" щоразу, коли на борт піднімався сам президент.
  
  
  "У нас велика кількість преси", - гаркнув він у ручний мікрофон. "Повідомте пілоту, щоб він припаркував її в ангарі. Ми заберемо Людину всередині".
  
  
  "Вас зрозумів".
  
  
  Турбіни запрацювали, президентський літак повернув до ангара, що очікував його. Бачачи зміну курсу, вашингтонська преса попрямувала до ангару.
  
  
  "Чудово. Вони спробують випередити нас в ангарі".
  
  
  "Я краще доповім про це президенту", - сказав Капецці, піднімаючись зі свого місця в кабінці секретної служби.
  
  
  Він ішов вузькими блакитними коридорами і зіткнувся з начальником штабу.
  
  
  "У нас є преса", - похмуро сказав Капецці.
  
  
  "Добре".
  
  
  "Добре? Ми повинні змусити Людину Коронуватися якнайшвидше".
  
  
  "Це Білий дім. Називай це Білим домом, коли говориш зі мною. Всі ці ідіотські кодові назви зводять мене з розуму".
  
  
  "Поки ми не переконаємося, що змови немає, президенту місце у безпечному місці".
  
  
  "У нього є план медичного обслуговування, який потрібно просувати. Він дуже злий, що ви витягли його з Бостона".
  
  
  "Я не помітив вашого гучного заперечення".
  
  
  Начальник штабу знизав плечима. "Ви знаєте, як це буває".
  
  
  "Так, я знаю, як це буває. Щоразу, коли президенту доводиться міняти свій графік, служба перетворюється на цапа-відбувайла. Але цього разу загроза була реальною".
  
  
  "Послухайте, я маю намір порекомендувати президенту коротко виступити перед пресою".
  
  
  "Це ризик".
  
  
  "Це має бути досить велика змова, щоб мати агентів у Бостоні та Вашингтоні", - зазначив начальник штабу.
  
  
  "Це не неможливо. І я рішуче заперечую проти будь-якого президентського виступу".
  
  
  "Він все ще президент. Він приймає ці рішення. Але я передам йому ваші побоювання".
  
  
  "Хаба з два ти це зробиш. Я йду туди з тобою. Я не втрачу цього президента через політику персоналу".
  
  
  "Чудово", - натягнуто сказав глава адміністрації. "Ми обоє вирушимо на зустріч із президентом".
  
  
  "Не турбуйтесь", - сказав хрипкий голос президента Сполучених Штатів. "Я все чув".
  
  
  Позаду них з'явився президент із похмурим виглядом.
  
  
  Начальник штабу швидко заговорив: "Пан Президент, зараз найкращий час запевнити націю, що ви живі і контролюєте кермо правління".
  
  
  "Ви хочете сказати, що чутки ще не поширилися?" Сказав Капецці.
  
  
  Глава адміністрації натягнуто посміхнувся. "Ми подумали, що передчасне оприлюднення інформації поставить під загрозу безпеку президента".
  
  
  Застібаючи свіжий піджак і розгладжуючи свою змінну краватку, президент сказав: "Я звернуся до преси, коли зійду з літака. Встановіть на місце повітряні сходи і вживіть звичайних заходів безпеки".
  
  
  "Чорт", - сказав Капецці, повертаючись на підборах, щоб виконати свій невдячний обов'язок.
  
  
  Перший літак ВПС загальмував біля ангара. Вашингтонський прес-корпус невпевнено припинив масову втечу і виглядав нерішучою.
  
  
  На вантажівці, що чекала, були встановлені злітно-посадкові сходи, і вони почали підніматися, висуваючись на місце. Як тільки бампери торкнулися корпусу по обидва боки від головного виходу, двері відчинилися, і агенти секретної служби, стискаючи в руках MAC-11, з гуркотом спустилися по вкритих червоним килимом сходах і почали обходити представників преси, вимагаючи пред'явити пластикові посвідчення преси і обшукуючи. за допомогою металошукачів.
  
  
  "О'кей", - гаркнув один із них у свій наручний мікрофон. "Все чисто".
  
  
  "Зрозумів. Зараз ми перекладаємо його з першого ангела".
  
  
  З'явився президент у супроводі двох агентів, чиї нерухомі особи поверталися туди й сюди з метрономічною регулярністю.
  
  
  Президент підняв одну руку, і серед преси почулися зітхання.
  
  
  Упевненою ходою Президент спустився до підніжжя сходів і зупинився перед поспіхом встановленою переносною трибуною.
  
  
  "Я хотів би зробити заяву", - почав він похмурим голосом.
  
  
  "Хто ви?" – випалив репортер.
  
  
  "Схожий на президента", - сказав другий репортер.
  
  
  "Але він має бути мертвим", - сказав третій.
  
  
  Президент проігнорував спалах гніву та продовжив. "Як ви всі знаєте, раніше сьогодні стався інцидент, коли було зроблено постріл по президентському лімузину".
  
  
  "Пан Президент", - запитав репортер, помахавши рукою. "Питання, будь ласка".
  
  
  Президент проігнорував його. Він відкрив рота, щоб продовжити свою заяву.
  
  
  "Пан Президент, чому ви не мертві?" – перервав його репортер.
  
  
  Президент підвів очі, щоб подивитись, хто заговорив. Це був колишній кореспондент Білого дому, відомий своїми грубими питаннями та поганими шиньйонами. Він мав серйозний вираз обличчя, незважаючи на крайню безглуздість його викрикутого питання.
  
  
  "Ви президент Сполучених Штатів, чи не так?" багатозначно додав він. "Я маю на увазі, ви не двійник чи спільник, залучений для заспокоєння нації?"
  
  
  "Ви знаєте, що це не так", - відрізав президент, відмовившись від свого звернення.
  
  
  "Але, сер, за всієї моєї поваги, звідки ми знаємо, що ви справді президент?"
  
  
  "Бо я щойно зійшов з літака Air Force One з добре відомим обличчям президента", - сказав президент, проковтнувши гірке "ти ідіот".
  
  
  "Я не хочу виявити неповагу, пане Президенте, але телеканали повідомили про вашу смерть. Фактично, у них є відеозапис. І на ньому чітко видно, як ваша голова розлітається на частини у живому кольорі".
  
  
  "Це був не я, а агент секретної служби, який трохи схожий на мене".
  
  
  "Іншими словами, двійник?" – швидко уточнив колишній кореспондент Білого дому.
  
  
  "Приманка", - огризнувся президент у відповідь. "Не двійник".
  
  
  "Чи можете ви довести, що ви справжній двійник, а не мертвий двійник?"
  
  
  Президент сердито тицьнув великим пальцем через плече у бік Air Force One. "Його хороброго тіла перебуває в процесі розвантаження", - натягнуто сказав він.
  
  
  "Коли нам дозволять зняти труп?"
  
  
  "Ви не змогли б транслювати фільм. Повірте мені".
  
  
  "Ми транслюємо на телебаченні фільм про те, як вам рознесло голову", - поправила жінка-репортер. "Напівживий".
  
  
  "Це був не я", – відрізав президент.
  
  
  "Ми ще не повністю встановили це", - зазначив інший репортер тоном розумнішим, ніж сам коментар.
  
  
  "Подивіться на мене!" - Вибухнув президент. "Я президент Сполучених Штатів. Я стою тут у плоті і говорю своїм власним голосом. Що так страшенно важко зрозуміти?"
  
  
  "У вас є коментар з приводу Уотергейта – я маю на увазі виправдання? Як би це зараз не називалося. Ви знаєте, скандальна історія".
  
  
  "Я хотів би поговорити про реформу охорони здоров'я".
  
  
  "Так, це він", - сказав колишній репортер Білого дому з безглуздою перукою.
  
  
  Президент продовжив свою заяву. "Я просто хотів би запевнити американський народ, що, незважаючи на цю трагедію, управління цією країною буде продовжуватися безперервно. І я також хотів би висловити свої щирі співчуття родині вбитого агента. Дякую вам".
  
  
  "Ви сказали, що будуть питання", - поскаржився репортер.
  
  
  "Я відповів на всі питання, на які маю намір відповісти", - відрізав Президент.
  
  
  "Чи означає це, що ви не знаєте відповідей?"
  
  
  "Ще тільки один", - стомлено сказав Президент.
  
  
  "Не робіть цього, пане Президенте", - прошепотів глава адміністрації.
  
  
  Надто пізно Президент вказав на людину, яка говорила.
  
  
  "Чи візьме віце-президент на себе ваші обов'язки у період невизначеності щодо вашої особистості?"
  
  
  "Немає ніякої невизначеності! Я знаю, хто я. І американський народ знає, хто я!"
  
  
  "Це так чи ні?" - Запитав один репортер.
  
  
  "Це буде все. Це буде все", - сказав глава адміністрації, забираючи розгніваного президента з трибуни.
  
  
  "Гей, із цього вийде чудове питання для миттєвого опитування", - підхопив інший. "Давайте дозволимо американському загалу вирішувати".
  
  
  Броньований лімузин ковзнув у тінь літака Air Force One, і президента вштовхнули в нього для шістдесятиярдової поїздки на "Marine One", який повертався з життям до життя.
  
  
  Агенти оточили президента, коли він з'явився, утворивши навколо нього ромб, що рухається. Його тягли вгору сходами, як засудженого злочинця, якого тягнуть до суду.
  
  
  Коли морський піхотинець номер один піднявся в повітря, спеціальний агент секретної служби Мінче Капецці видав довге полегшення.
  
  
  Як тільки вони дістануться Крауна, президент буде в безпеці.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Фургони мережевих новин і вантажівки супутникового зв'язку були припарковані в кварталі 1600 по Пенсільванія-авеню перед Білим домом вже більше години, їх мікрохвильові тарілки були спрямовані на всі боки. Оператори розташувалися на дахах фургонів, переміщуючи відеокамери, встановлені на штативах.
  
  
  Бродячі знімальні групи новин нишпорили по периметру огорожі, вхід до якої було заблоковано агентами секретної служби у формі.
  
  
  "Нам потрібна заява від Першої леді", - крикнув репортер через паркан.
  
  
  "Перша леді прямо зараз не робить жодних заяв".
  
  
  "Вона має зробити заяву. Вона нова Джекі Кеннеді. Вона зобов'язана перед нацією поділитися своїм болем із простими громадянами".
  
  
  Агент секретної служби прикусив губу. Західне крило наказало не пускати пресу, доки не буде зроблено офіційну заяву.
  
  
  "Вибачте", - сказав він.
  
  
  Розчаровані репортери накинулися на громадян та туристів, які збиралися на Пенсільванія-авеню, що плачуть та приголомшені.
  
  
  "Що втрата президента означає особисто для вас?"
  
  
  "Де ви були, коли почули новини?"
  
  
  "Мені потрібний знімок, де хтось плаче", - вигукнув репортер. "Якщо у вас на очах стоять сльози, підніміть руку, і я покажу вас у вечірніх новинах BCN".
  
  
  Ніхто не підняв руку. Але хтось кинув камінь. Куля відскочила від черепа репортера, і протягом наступних десяти хвилин він ставав сюжетом, коли камери зафіксували його лежачим на тротуарі, що стікає кров'ю з глибокої рани над одним оком і кричить: "Допоможіть мені. Хтось, допоможіть мені".
  
  
  "Вибачте, - сказали йому колеги, - тепер ви - новина. Ми не можемо вам допомогти".
  
  
  "Ти не можеш ще трохи пустити кров?" – попросив інший колега. "Це досить нудно. Як щодо приємного хворобливого стогін?"
  
  
  НІХТО НЕ ПОМІТИВ, як жебрак приїхав на Порші кольору металік синього кольору.
  
  
  Жебрак вийшов з "порше", припаркувавши його біля будівлі Казначейства, в одному кварталі на схід від Білого дому. На ньому був поношений жовто-коричневий плащ і акрилова чорна бейсболка з написом CIA спереду. Його сонцезахисні окуляри в авіаторському стилі були приклеєні клейкою стрічкою до перенісся та дужок.
  
  
  Він зашаркав до східної огорожі Білого дому, не роблячи спроб випросити зайву дрібницю у натовпу, що збирається.
  
  
  Спеціальний агент секретної служби знаходився під розлогим деревом магнолії, і поки його увага була відвернена іншим, жебрак раптово опустився на коліна і витяг чорно-білого кота з-під свого плаща. Він зіштовхнув кішку, що скаржиться, через паркан, сказавши: "Кинь!"
  
  
  Спеціальний агент секретної служби Клайд Норман краєм ока вловив рух.
  
  
  "Гей!" - крикнув він жебраку, що стоїть на колінах. "Відійди від цього кота!"
  
  
  Жебрак різко випростався. "Я просто прасував його", - сказав він, захищаючись.
  
  
  Підбігши до паркану, Норман підніс ліву руку до рота. "Блошиний соус знову вирвався на волю".
  
  
  "Хто, чорт забирай, такий Флі Діп?" - пролунав у відповідь голос.
  
  
  "Перший кіт".
  
  
  "О, точно. Тільки не поспішай, Нормане. Він дуже м'який для кішки".
  
  
  "Мабуть, вдихнув", - сказав Норман, сповільнюючись, коли зрозумів, що чорно-білий смугастий кіт не мав наміру тікати.
  
  
  Він виглядав бадьорим, все гаразд. Насправді він виглядав дещо обдовбаним.
  
  
  "Сюди, Носков. Іди сюди, хлопчику. Або дівчинка. Або хто б ти не був".
  
  
  Кіт повернув свою рясту голову, дивлячись на Нормана тьмяними жовтими очима. На ньому був червоний шкіряний нашийник.
  
  
  Норман опустився на одне коліно. Жебрак уже рушив далі.
  
  
  "Іди сюди, Сокс. Давай".
  
  
  Кіт просто сидів там, виглядаючи абсолютно відчуженим.
  
  
  "Ти що, глухий?"
  
  
  Норман підвівся, намагаючись не робити різких рухів. Досі пригинаючись, він повільно наблизився до кота.
  
  
  Якраз у той момент, коли Норман збирався схопити його, кіт несподівано стрибнув, перестрибнувши через плече, і поскакав уперед на лапах, схожих на м'які білі хутряні чобітки.
  
  
  "Чорт!" Норман схопився, різко розвернувшись.
  
  
  "Норман викликає базу. Блошиний провал наближається до вас. Повторюю, Блошиний провал наближається до вас".
  
  
  "Вас зрозумів".
  
  
  Спеціальний агент СЕКРЕТНОЇ СЛУЖБИ Дік Армбрустер стояв на посту у проході між Овальним кабінетом та сімейними приміщеннями Білого дому, коли отримав повідомлення.
  
  
  "Чорт би забрав цього придуркуватого кота", - пробурчав він, ступаючи на галявину.
  
  
  Найчастіше йому доводилося стикатися з котячим захистом, як назвала ця служба у своєму безмежному бюрократичному стилі з високим рівнем тестостерону. Система захисту кішок включала все: від стягування маленького хутряного грудочка з магнолієвого дерева Ендрю Джексона до радостей щотижневого купання від бліх.
  
  
  Саме Армбрустер вигадав кодове ім'я першої кішки "Блошиний провал" - назву, що ретельно приховується від "Боллбастера" і "Брекетів", або "Першої леді та першої дочки в службовому коді".
  
  
  Армбрустер завертав за ріг, коли почув слабке шипіння. "Слуховий контакт із Блошиним провалом на північній стороні".
  
  
  "Вас зрозумів. Підходьте з обережністю, Армбрустере".
  
  
  "Вас зрозумів", - сказав Армбрустер, думаючи, що в їхніх вустах це звучить так, ніби вони переслідують дику тварину.
  
  
  Шипіння все ще було чутно, коли Армбрустер загорнув за ріг і натрапив на Першого Кота, який старанно вилизував свою пухнасту дупу.
  
  
  Армбрустер завмер, спрацювали інстинкти його агента. Кішка постійно вилизувалася. Однак від самої кішки виходило протяжне шипіння.
  
  
  Коли він опустився навколішки, щоб розглянути ближче, агенту Армбрустеру здалося, що він побачив тонкий туман, що здіймався від червоного шкіряного нашийника кішки.
  
  
  Кіт, здавалося, теж відчув щось недобре. Він почав обнюхувати себе з делікатною цікавістю.
  
  
  Не вперше Армбрустер подумав, що це страшенно потворна кішка. Її мордочка була розсип чорно-білих плям, позбавлених симетрії або краси.
  
  
  Перебуваючи в безтурботному незнанні про своє каліцтво, Перший Кіт продовжував обнюхувати себе.
  
  
  Армбрустер невпевнено простяг руку. Зазвичай до нього підходив перший Кіт, хоч би яким тупоголовим котячим він був.
  
  
  "Тут, мозок мертвий".
  
  
  Без попередження кішка стала на витягнуті лапи і вигнула спину. Шерсть на голові стала дибки з раптовістю дикобраза, Перший Кіт відкрив пащу і зашипів. Це було шипіння, відмінне від попереднього звуку, глибше, загрозливіше.
  
  
  "Давай, Сокс. Не ламай мені голову. Ти мене знаєш".
  
  
  Армбрустер знав, що найкращий спосіб заспокоїти нервову кішку - принаймні цю нервову - це дозволити їй понюхати його вільні пальці, які не становлять загрози. Він розтиснув пальці і підштовхнув їх до кішки.
  
  
  "Добре понюхай", - сказав він заспокійливо, кіт загарчав, як собака зі звалища.
  
  
  Армбрустер трохи відсторонився. "Гей, ось так, тигр. У чому твоя проблема?"
  
  
  Кіт випростав свою ебенову спину, і Армбрустер знову наблизився.
  
  
  У його вусі пролунав по радіо голос помічника начальника відділу охорони: "Що утримує тебе з цим безглуздим котом, Армбрустер?"
  
  
  "Притримайте коней", - гаркнув Армбрустер. "Я наближаюся для вбивства".
  
  
  І кіт накинувся.
  
  
  Помічника РОЗДІЛУ служби охорони Білого дому звали Джек Мерта, і він щойно отримав повідомлення про те, що "Морський піхотинець-1" ось-ось приземлиться.
  
  
  "Нам знадобиться стільки агентів, скільки ми зможемо зібрати, щоб зустрітися з Біг Маком".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Мерта, а потім запитав у свій мікрофон: "Мерта викликає Армбрустера. Що утримує тебе з цим безглуздим котом?"
  
  
  У відповідь було роздратоване і непрофесійне "Притримай коней".
  
  
  Потім його навушник наповнився шиплячою, плюючою, ричачою кулею звуку, і Армбрустер закричав високим, переляканим голосом: "Підкріплення! Мені потрібне підкріплення! Роуз Гарден!"
  
  
  "Усім вільним агентам! Рожевий сад. Армбрустер у біді".
  
  
  На бігу Мерта гадав, що, чорт забирай, відбувається. Це звучало так, ніби Армбрустер вплутався в матір усіх котячих бійок.
  
  
  Вони знайшли спеціального агента Діка Армбрустера розпростертим у Рожевому саду, його обличчя було поцятковане червоними смугами, а права рука перев'язана стрічками.
  
  
  "Он він, ублюдок", - крикнув Армбрустер, вказуючи іскроманним вказівним пальцем.
  
  
  Усі подивилися туди, куди він показував.
  
  
  "Он той, хто йде?"
  
  
  "Цей біса кіт-вбивця. Він стрибнув на мене. Подивися, що він зробив з моєю рукою".
  
  
  "Що ти зробив, штовхнув його?"
  
  
  "Я ніколи не торкався до нього. Він напав на мене. Господи, це була чортова пума".
  
  
  "Візьміть цього кота", - сказала Мерта. "Двоє з вас, залишайтеся зі мною. Ми відведемо його всередину, перш ніж преса чи президент побачать це безладдя".
  
  
  Джек Мерта спостерігав за переміщенням пораненого агента, коли зі стереосистеми долинули звуки "уайлдкетс". У навушнику і відразу за рогом.
  
  
  "А-а-а!" - Закричав агент.
  
  
  "Це схоже на Рейнольдса".
  
  
  "Це та кішка. Вона, мабуть, скажена", - сказав Армбрустер.
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Ти знаєш цього кота. М'який, як трубковий дим. Подивися, що він зробив. Він не в собі".
  
  
  "Чорт", - сказав Мерта, піднімаючи мікрофон на зап'ясті. "Всім агентам. Можливо, скажений кіт рухається до Південного лужка. Всі доступні агенти переслідують і оточують. Дотримуйтесь крайньої обережності".
  
  
  Звуки дикої кішки раптово припинилися, і коли Мурта з двома спеціальними агентами на буксирі дісталися місця, звідки вони почули звук, вони виявили двох агентів, що корчилися на траві.
  
  
  "Рейнольдс! Що трапилося?"
  
  
  Рейнольдс підняв благаючі очі. Він стискав горло обома руками. Кров сочилася крізь тріщини в його пальцях, і коли Мурта відсмикнув їх, він побачив оголену трахею.
  
  
  Рейнольдс видав здавлений булькаючий звук, і очі його закотилися.
  
  
  Інший спеціальний агент сидів, затискаючи ліве око долонею.
  
  
  "Я думаю, це привернула мою увагу".
  
  
  "Чорт забирай, що знайшло на цього кота?" Він гаркнув у мікрофон: "Доповідайте про блошине падіння".
  
  
  "Бертон слухає. Ми з Воньє тримаємо в полі зору кішку-приманку для кліщів".
  
  
  "Дотримуйтесь крайньої обережності. Не намагайтеся затримувати без сторонньої допомоги".
  
  
  "Кіт?"
  
  
  "Так, чортів кіт. Оточіть, але не наближайтеся".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Бертон із сумнівом у голосі.
  
  
  СІМ ПОВНІСТТЮ підготовлених спеціальних агентів зібралися на Південному лужку, куди незабаром мав прибути перший морський піхотинець.
  
  
  Носков, Перший Кіт, ходив все меншими колами в міру того, як йому ставало відомо про мережу зляканих людей, що змикається.
  
  
  "Ми замкнемо коло і стримуватимемо його, поки не сяде Перший морський піхотинець", - сказав Мурта, шепочучи у свій ручний мікрофон, щоб не злякати Першого Кота.
  
  
  У відповідь пролунав хор "Роджерс".
  
  
  "Хтось помітив, чи йде в нього піна з рота?"
  
  
  "Негативно. Піни немає".
  
  
  "З цього боку піни немає".
  
  
  Кіт продовжував ходити, часто вигинаючи спину.
  
  
  "Це зовсім не схоже на Шкарпетки".
  
  
  "Коли вони заражаються сказом, вони втрачають свідомість", - похмуро сказала Мурта.
  
  
  "У нього справді той дурний вигляд, який буває у шалених тварин".
  
  
  "Ви питаєте мене, цей безглуздий кіт народився дурним".
  
  
  Коло продовжувало стулятися. Сокс ходив все більш і більш щільними колами, починаючи з одного напрямку і відступаючи, коли розумів, що у колі відполірованих кордівців немає лазівки.
  
  
  Характерний, що лунає луною "Морського піхотинця-1" пролунав у самий невідповідний момент.
  
  
  Перший Кіт зібрався з силами.
  
  
  "Добре", - наполегливо сказала Мурта. "Просто всім залишатися на місці. Він надто вгодований, щоб стрибати дуже високо".
  
  
  У цьому Джек Мерта помилився. З самого початку Сокс стрибнув назад. Усі чекали стрибка вперед. Таким чином, агенти, що стояли за Першим Котом, були зненацька захоплені.
  
  
  Кіт відскочив назад, як жаба-бик, і приземлився між ніг Джека Мурти.
  
  
  "Мамо..." - сказав він, нахиляючись, щоб схопити кішку обома руками за шию. Можливо, він міг би знерухомити її, перекривши їй кисень. Його навчили цьому утриманню у навчальному центрі служби у Белтсвіллі.
  
  
  Джек Мерта обхопив кота десятьма пальцями і підняв. Це була адаптація його тренувань і виглядало добре теоретично.
  
  
  Насправді це була катастрофа.
  
  
  Кіт звивався, дряпався, і його задні пазурі дряпали його зап'ястя та кисті. Це було схоже на спробу втримати пітона, що молотить. Його сила була неймовірною.
  
  
  Морський піхотинець номер Один присунувся ближче. Він відчув, як волосся у нього на шиї заворушилося під лютим струменем води.
  
  
  "Допоможи мені!" - Вилаявся він.
  
  
  Але було надто пізно. Шалені пазурі змусили його відпустити.
  
  
  Перший Кіт рвонувся геть, високо підібгавши хвіст, півдюжини спеціальних агентів секретної служби гарячими слідами.
  
  
  "Чорт забирай! Не дозволяй цьому підібратися до президента", - сказав Мерта, піднімаючи стрічки, які тепер були його зап'ястями. "Стріляй у нього, якщо доведеться, але не дозволяй цьому маленькому ублюдку наблизитися до Біг Маку!"
  
  
  Президент Сполучених Штатів визирнув з вікна "Марин Уан", коли в полі зору з'явився величезний простір Південного лужка.
  
  
  Він побачив групу спеціальних агентів секретної служби, які біжать до посадкового майданчика.
  
  
  "Тобі не здається, що вони переграють?" спитав він свого охоронця із секретної служби.
  
  
  "Поки змова не доведена або спростована, не існує такого поняття, як перестаратися, сер", - сказав Вінсент Капецці.
  
  
  "Це я планую обговорити з вашим начальником".
  
  
  "Я розумію, що він на шляху до Білого дому, пане президент", - сказав Капецці, коли великий вертоліт торкнувся землі. Він відстебнув ремені безпеки і схопився зі свого місця, щоб відчинити двері для голови виконавчої влади.
  
  
  Президент Сполучених Штатів вийшов з "Морської піхоти номер один" і побачив, як до нього мчить божевільний натовп агентів. Очолював групу, немов вітаючи, кіт сімейства Сокс.
  
  
  Незважаючи на свій поганий настрій, президент дозволив посмішці з'явитися на своєму одутлому обличчі. "Ну хіба це не наймиліша річ, яку ви коли-небудь бачили?"
  
  
  "Що є?"
  
  
  "Сокс. Виглядає так, ніби він очолює секретну службу".
  
  
  Вінс Капецці обернувся і побачив вираз облич своїх колег-агентів. Їхні крики злилися в хрипкий вибух звуку.
  
  
  Потягнувшись до пояса, він увімкнув рацію.
  
  
  У навушниках почулися неясні шалені крики.
  
  
  "Пристрели його!"
  
  
  "Пристрели виродка!"
  
  
  Капецці помітив зброю в руках своїх колег-агентів і зробив розумний висновок.
  
  
  Між божевільними спецагентами та президентом не було нікого, крім нього самого та домашньої кішки. Вони, мабуть, не збиралися стріляти в кішку. Вони, мабуть, мали на увазі або президента, або його самого.
  
  
  У будь-якому випадку, завдання Вінса Капецці було зрозумілим.
  
  
  Шпурнувши президента Сполучених Штатів на траву біля підніжжя вкритого синім килимом відкидного трапу вертольота, Капецці вихопив свій MAC-11 з наплічної сумки, одночасно кинувшись упоперек громіздкої фігури президента, і приготувався перестріляти своїх колег-агентів, а запитання ставити пізніше.
  
  
  Він просто сподівався, що шалена куля не зачепить Першого Кота. Боллбастер уб'є його.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Поліцейські патрульні машини та цапи для пили на Капітолійському пагорбі перекрили всі під'їзні шляхи до Білого дому, тому водій таксі повернувся до Римо Вільямса і сказав: "Це все, що я можу вам запропонувати".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, кинув таксисту двадцятку і вийшов з машини.
  
  
  "Морський піхотинець-один" знижувався під невеликим кутом до тьмяно-зеленого простору Південного лужка, так що Римо вирішив, що все гаразд.
  
  
  Спалах стрілянини перевів його зі становища стоячи в плаваючий біг, який був оманливо швидким.
  
  
  Римо перемахнув через паркан Білого дому і промчав над землею так швидко, що його ноги не зачепили сейсмічні датчики, заховані під дерном.
  
  
  Не було охоронців, щоб зупинити його, коли він рушив до Південного лужка. Не те щоб якийсь охоронець був досить швидким, щоб зреагувати.
  
  
  Почуття Римо були натреновані сприймати та аналізувати небезпечні ситуації за секунду. Іноді йому вистачало мікросекунди, щоб уникнути кулі або уникнути інших форм раптової смерті.
  
  
  Загорнувши за ріг, Римо побачив групу агентів секретної служби, що висаджуються на вогневі позиції.
  
  
  Зброя була спрямована на морпіха номер один. Біля підніжжя відкидних сходів, покритих синім килимом, на сходах яких був напис "Ласкаво просимо на борт "Морський піхотинець номер один", самотній агент навалився на президента Сполучених Штатів і стріляв короткими чергами поверх голів інших, кричачи: "Складіть зброю! Чорт забирай, складіть зброю!"
  
  
  На обличчях агентів, що присіли, відбилося замішання. Деякі вагалися. Інші скидали руки, здаючись.
  
  
  А в проміжку чорно-біла кішка зі страхом зіщулилася, притиснувши вуха, не знаючи, в який бік іти.
  
  
  Цього разу тренування Римо були рівні обробці інформації, яку отримував його мозок.
  
  
  Він промайнув серед присілих агентів і почав звільняти руки від зброї. ляпас. ляпас. ляпас.
  
  
  Він застосував обмежену чинність. Проте кілька пальців було зламано. Але вся видима зброя розлетілася по траві, вискакуючи обоймами та кулями.
  
  
  Римо почав розвертатися для наступного пасу, коли агент, що розпластався над президентом, зупинився, припинивши вогонь.
  
  
  Він бачив Римо. Він був єдиним, хто бачив. Він поправив свою зброю, намагаючись вистежити її. Римо зробив хибний випад, відступив назад і зумів направити дуло на всі боки, крім того місця, де він знаходився.
  
  
  Під час затишшя Перша Кішка побігла до найближчого укриття. Морський піхотинець.
  
  
  Агент закричав: "Кітка! Зупиніть кішку! Вона шалена!"
  
  
  У процесі маневрування Римо кинувся вперед.
  
  
  Він підійшов ззаду до кота, простягши руку, щоб схопити його за хвіст.
  
  
  Кіт відчув руку і вигнув хребет, оголивши пазурі. Як виявив Римо, це було схоже на хапання за високовольтний провід під напругою. Шипучи і плюючись, кішка звивалася, виривалася і вчепилася в горло Римо.
  
  
  Римо просто розвернувся на місці та надав коту калейдоскопічний 360-градусний огляд території Білого дому.
  
  
  Коли він нарешті кинув її, кіт закружляв на ногах і, хитаючись, зробив три кроки.
  
  
  Куля потрапила йому в бік, і він упав мертвим.
  
  
  "Навіщо ви це зробили?" Гаркнув Римо, коли до них підтюпцем наблизилися агенти секретної служби.
  
  
  "Це було шалено".
  
  
  "У мене все було під контролем. Це був чийсь кіт".
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?"
  
  
  Римо дістав гаманець і показав посвідчення особи Римо Іствуда із секретної служби та золотий значок.
  
  
  "Ти з нами?" скептично спитав агент.
  
  
  "Так".
  
  
  "Вдягнений ось так?"
  
  
  "Я працюю під прикриттям".
  
  
  "Де твої сонцезахисні окуляри?"
  
  
  "Якби я носив сонцезахисні окуляри в грудні, - їдко зауважив Римо, - я міг би з таким самим успіхом носити табличку з написом "Не звертайте на мене уваги". Я агент секретної служби під прикриттям".
  
  
  "Тоді що ви тут робите без пропуску до Білого дому?"
  
  
  "Можливо, вам варто розібратися з президентом, перш ніж кидатися втік", - запропонував Римо.
  
  
  Агент глянув через плече Римо.
  
  
  Президент Сполучених Штатів лежав під купою із трьох агентів секретної служби. Ще двоє вискочили із машини номер один після початку стрілянини.
  
  
  Приглушене "Відвали від мене" долинало з-під купи.
  
  
  "Все гаразд", - сказав спеціальний агент секретної служби Дік Армбрустер.
  
  
  "Це не нормально, поки я не дізнаюся, що сталося", - сказав Капецці звідкись із купи.
  
  
  "Президентська кішка шалена. Вона розірвала купу агентів. Ми намагалися перешкодити їй напасти на Біг Мак".
  
  
  "Хтось щось сказав про шкарпетки?" пролунав стривожений жіночий голос.
  
  
  Усі голови обернулися.
  
  
  Це була перша дочка. Вона виглядала через одну з іонічних колон, простягнутих уздовж під'їзної доріжки Білого дому, її обличчя було таким самим білим, як колона, за яку вона трималася. Сонячне світло відбивалося від її підтяжок.
  
  
  "Боюсь, у нас погані новини про шкарпетки", - сказав Армбрустер.
  
  
  "Але він прямо тут", - сказала Перша дочка.
  
  
  А з-за колони виглянуло знайоме чорно-біле плямисте обличчя з тьмяними жовтими очима.
  
  
  "Якщо це Перша кішка, - сказав Вінс Капецці, вказуючи на кішку, що сидить біля ніг Першої дочки, - то хто, чорт забирай, це?"
  
  
  Мертва кішка на траві просто лежала там, мертва.
  
  
  "Дехто має дещо пояснити", - долинув сердитий голос президента Сполучених Штатів з-під купи захисних засобів.
  
  
  "Добре, добре", - крикнув Джек Мерта. "Усім стати на ноги".
  
  
  "Гей, де цей хлопець Іствуд?"
  
  
  Усі шукали спеціального агента секретної служби Римо Іствуда. Але його ніде не було.
  
  
  Президент Сполучених Штатів не знав, кому довіряти.
  
  
  Це було написано на його обличчі, коли агенти секретної служби підняли його з трави біля підніжжя відкидних сходів "Морської піхоти-1".
  
  
  "Ми збираємося проводити вас до Овального кабінету, сер", - сказав Вінс Капецці.
  
  
  "Що відбувається?" - запитав Президент тремтячим голосом.
  
  
  "Молю Бога, щоб я знав", - сказав Капецці.
  
  
  Капецці закликав до ложементу - для захисту президента, що рухається, використовувалися три основні захисні побудови: ложа, ромб і коло. Капецці наказав усім агентам зібратися в чотири зімкнені шеренги навколо Чоловіка, тримаючи пістолети напоготові.
  
  
  Це був короткий ривок по доріжці до Овального кабінету, що виходив вікнами на Південний лужок, і вони рухалися до нього з неймовірною швидкістю. Це був найдовший короткий ривок, який колись відчував Вінс Капецці.
  
  
  "Тату, татко", - покликала Перша Дочка, підбігаючи, Перша Кішка, що стрибає на своїх білосніжних лапах.
  
  
  Джек Мерта опустився на одне коліно, навів свій тремтячий автомат Delta Elite на Першого кота і крикнув: "Приберіть цього кота з дороги!"
  
  
  Дочка президента побіліла як полотно. Вона підібрала кішку, відсахнувшись від сердито спрямованого на неї пальця.
  
  
  "Тату, що відбувається?" - Простогнала вона.
  
  
  "Що ти робиш?" вимагає відповіді президент, піднімаючи Мурту на ноги.
  
  
  "Сер", - рішуче сказала Мерта. "Ми нічого не можемо брати за чисту монету".
  
  
  "Це моя дочка, ти, клоуне!"
  
  
  "Задайте їй питання, на яке тільки ви і вона знаєте відповідь", - сказав Мурта, не відводячи очей та пістолета від Першої Дочки.
  
  
  "Де твоя мати?" Президент спитав свою дочку.
  
  
  "Нагорі, нагорі".
  
  
  "Ідіть до неї. Я скоро піднімуся", - закликав Президент.
  
  
  "Тато, мені страшно".
  
  
  "Я знаю", - сказав президент, який хотів простягнути руку і обійняти свою дочку, але не наважився вийти з ложі.
  
  
  Вони супроводили його до ґратчастих дверей до Овального кабінету, і тільки тоді людська ложа вражених агентів розчинилася, щоб зайняти свої посади за дверима.
  
  
  Президент сів за свій стіл та зателефонував директору секретної служби.
  
  
  "Я радий, що з вами все гаразд, пане Президенте", - сказав директор.
  
  
  "Зі мною не все гаразд", - відповів президент. "Я щойно приземлився на Південному лужку, і група охорони Білого дому стріляла всюди".
  
  
  "Стріляли у що, сер?"
  
  
  "Виглядало так, ніби вони стріляли в мене".
  
  
  Директор секретної служби втратив мову. Президент майже чув, як він судорожно ковтає повітря на іншому кінці дроту, а не в двох кварталах далі Пенсільванія-авеню.
  
  
  "Але вони стверджують, що намагалися застрелити Першого Кота", – додав Президент.
  
  
  "Мої агенти?"
  
  
  "За винятком того, що кішка, в яку вони стріляли, була не першою кішкою, а її точною копією".
  
  
  Директорові секретної служби, здавалося, тепер важко було дихати.
  
  
  "Ви знаєте, що це означає?" Президент продовжив. "Змова. Можливо, з корінням у службі охорони президента".
  
  
  "Я - я вже в дорозі, пане Президенте", - сказав директор секретної служби.
  
  
  "Плануйте тривале перебування", - сказав Президент, перш ніж повісити слухавку.
  
  
  За мить Перша леді увірвалася до Овального кабінету, її світле волосся розвівалося, обличчя було таким білим, що щоки здавались тліючим вугіллям.
  
  
  "Скажи мені, що відбувається!" прошипіла вона. "Мені довелося практично надавати цим агентам по яйцях, перш ніж вони дозволили мені побачитися з тобою".
  
  
  "Я хочу, щоб ти відвіз "Челсі" до Кемп-Девід. Тут може бути небезпечно".
  
  
  "Я не робитиму нічого подібного".
  
  
  Президент подивився на свою дружину, побачив іскорки в її блакитних очах і зрозумів, що весь Конгрес, зібраний разом, як упряжка коней, не зможе дотягнути Першу леді до Кемп-Девіда.
  
  
  "Я хочу, щоб ви дещо зробили для мене", - сказав Президент.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Перегляньте вхідну електронну пошту Білого дому. Знайдіть повідомлення від Сміта".
  
  
  "Чи не той це Сміт?"
  
  
  "Так, цей Сміт. Якщо ти знайдеш його, принеси сюди".
  
  
  "Спочатку я хочу знати, хто такий Сміт".
  
  
  "Вибачте. Секрет національної безпеки. Вам нема чого знати".
  
  
  "Моя нога! Я..."
  
  
  "-Дружина президента. Тебе ніхто не вибирав. А тепер йди. Якщо тільки ти не прагнеш стати Джекі Кеннеді дев'яностих".
  
  
  Перша леді зблідла ще більше, потім розвернулася на підборах і вибігла з Овального кабінету.
  
  
  Після того, як вона пішла, президент вирушив у похмуру усамітнення спальні Лінкольна і висунув скриньку в антикварній тумбочці для ліжка з рожевого дерева.
  
  
  Червоний телефон без циферблату стояв там, де стояв із часів президента, який надихнув його балотуватися на високу посаду покоління назад. Він підняв слухавку і підніс її до вуха. Гудка не було. Але, як пояснив йому президент, гудка ніколи не було. Це була спеціальна лінія для безликого людини на ім'я доктор Гарольд В. Сміт в
  
  
  Кюре, надсекретна гілка влади, про яку знав лише голова виконавчої влади.
  
  
  Президент почекав, поки на іншому кінці задзвонить телефон. Але на лінії була лише мертва, труна тиша.
  
  
  Так тривало упродовж трьох місяців. За ці три місяці виконавчий директор нічого не чув від Сміта. Він гадки не мав, де знаходиться CURE. Іншого способу зв'язатися зі Смітом не було, і з часу останньої кризи, під час якої Сміт відправив повідомлення до Білого дому електронною поштою, подальшого спілкування не було. Але й тоді більше не було кризи.
  
  
  Президент поклав червону люльку. Зв'язатися зі Смітом таким чином у темряві було дикою спробою. Він запитував, чи померла ця людина.
  
  
  Коли він повернувся до Овального кабінету, він вирішив, що президент, який насамперед створив CURE, мабуть, передбачив, щоб агенція продовжувала свою діяльність у разі відходу Сміта. Інакше, без ЛІКУВАННЯ, американська демократія може назавжди зникнути зі світу.
  
  
  Перша леді чекала в Овальному кабінеті, коли президент зайшов туди. Вона мала властивий їй розчарований нетерплячий вигляд.
  
  
  "Ані слова?" спитав він.
  
  
  "Ні. І я хотів би знати, хто такий Сміт і що таке Кюре".
  
  
  Президент скривився. Коли Сміт зв'язувався з ним того разу, адреса електронної пошти була smith@cure.com. Вони виявили, що такої адреси поштової скриньки не було, і тому було неможливо відповісти.
  
  
  "Одного разу ти дізнаєшся".
  
  
  "Коли?"
  
  
  "Не коли. Якщо".
  
  
  "Якщо що?" - Наполягала Перша леді.
  
  
  "Якщо, - сказав Президент, важко опускаючись у крісло за столом, за яким працювало так багато президентів до нього, - ви колись самі станете президентом".
  
  
  "Не думайте, що цього не могло статися", - спалахнула Перша леді.
  
  
  "Ні на мить", - сказав Президент, посміхаючись.
  
  
  Перша леді трохи розслабилася.
  
  
  "Я хочу, щоб ви зробили для мене дещо важливе", - сказав Президент.
  
  
  "Що?"
  
  
  Президент змовницько понизив голос. "Принеси мені кілька речей".
  
  
  Перша леді підійшла до столу керівника та доклала одне вухо до рота президента.
  
  
  Коли президент пояснив свої потреби, Перша леді спохмурніла, потім випалила: "Навіщо вам це потрібно?"
  
  
  "Бо, - сказав Президент, - я збираюся пробігтися підтюпцем".
  
  
  "Ви з глузду з'їхали?" - верещала Перша леді.
  
  
  "Ні, просто я налякався до смерті", - недвозначно зізнався президент Сполучених Штатів.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  З телефону-автомата на Вірджинія-авеню Римо Вільямс зателефонував Гарольду В. Сміту до санаторію Фолкрофт.
  
  
  "Смітті. Ти чув? Президент все ще живий".
  
  
  "Так. Це велике полегшення".
  
  
  "Ну, поки не розслабляйся. Тут, унизу, відбувається щось дивне".
  
  
  "У чому річ? Де ти, Римо?"
  
  
  "Округ Колумбія, я щойно повернувся з Білого дому".
  
  
  "Ви маєте захищати президента".
  
  
  "Відмовся від цього плану. Я тільки що витягнув його жир з вогню на очах у його особистої охорони секретної служби. Я був зроблений".
  
  
  "Вийняв свій жир з вогню? Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Якраз у той момент, коли я під'їжджав, він виходив з машини номер один Морської піхоти. Як тільки він це робить, Секретна служба починає тиснути на нього".
  
  
  Від жаху голос Сміта здригнувся. "Його власні агенти?"
  
  
  "Ні, не хлопці у гелікоптері. Ті, що патрулювали територію Білого дому. Здавалося, що вони збираються повбивати один одного, поки я не втрутився і не схопив кішку".
  
  
  "Яка кішка?"
  
  
  "Перший Кіт. Як його звуть? Кіт? Черевики?"
  
  
  "Ношки", - сказав Сміт.
  
  
  "За винятком того, що це були не шкарпетки, тому що Шкарпетки з'явилися пізніше".
  
  
  "Навіщо секретній службі стріляти у бездомну кішку?"
  
  
  "Я не думаю, що це був випадковий попутник. Це була точна копія справжніх Носків".
  
  
  "Як ви можете бути впевнені?"
  
  
  "Якби ви коли-небудь заглянули носочкам у морду, ви б переконалися. Це одна потворна кішечка".
  
  
  Сміт видав дивний звук, а коли прочистив горло, попросив: "Римо, будь ласка, почни з самого початку".
  
  
  "Дозвольте мені закінчити свою історію, перш ніж я повернуся до вихідної точки. Я підійшов і схопив кішку. Дозвольте мені сказати вам, це було сильно. Або я думав, що це так. Агенти присягалися, що це був шалений. Але я так не Думаю, це був просто засмучений кіт. Як тільки я розрядив ситуацію, все, здавалося, повернулося в норму. Я показав своє посвідчення секретної служби і, поки збирали уламки, я вибрався звідти”.
  
  
  Сміт довго нічого не говорив.
  
  
  "Секретна служба надзвичайно добре навчена", - розмірковував він.
  
  
  "Не ці хлопці. Вони мали істеричні напади через бездомну кішку".
  
  
  "Це зовсім випадковий збіг, що кішка, яка точно нагадує Шкарпетки, з'явилася на території Білого дому, викликавши такий переполох".
  
  
  "Ненавиджу, коли ти правий", - похмуро сказав Римо.
  
  
  "Рімо, Чіун має прибути до Національного університету Вашингтона з хвилини на хвилину. Зустрітися з ним, потім подзвони мені".
  
  
  "Що ти збираєшся робити тим часом?" поцікавився Римо.
  
  
  "Присвятіть мої комп'ютери вирішенню проблеми. Щось відбувається, і недостатньо інформації, щоб зрозуміти, що саме".
  
  
  "Поки ти цим займаєшся", - сказав Римо, - "не забудь продовжити пошуки моїх батьків". Він уже збирався повісити трубку, коли з-за рогу вискочило несподіване видовище на чотирнадцяти ногах.
  
  
  Це був президент Сполучених Штатів, який пробігав підтюпцем в оточенні нерівного кола дуже блідолицих агентів секретної служби. Усі були одягнені у спортивні шорти для бігу.
  
  
  Окрім президента. На ньому була футболка, надто тонка, щоб захистити його від холоду кінця грудня, яким би м'яким він не був. І зелена бейсболка.
  
  
  Римо прочитав напис на бейсболці, і коли президент наблизився, його пухкі ноги при кожному кроці похитувалися, як желе, він побачив перед футболки.
  
  
  Він поспішно відвернув обличчя від широких лінз сонцезахисних окулярів секретної служби і сказав: "Смітті, ти не повіриш, але президент щойно пробіг повз".
  
  
  "Після двох замахів на вбивство?"
  
  
  "Ну, я думаю, президент намагається достукатися до вас".
  
  
  "Чому Ви так кажете?" - спитав Сміт.
  
  
  "Гаряча лінія з Білим домом все ще не працює?"
  
  
  "Так. Я не зміг виявити розрив у лінії".
  
  
  “Якщо у вас є телевізор під рукою, увімкніть його. Хлопці з відділу новин у кварталі виглядають досить схвильованими, щоб транслювати це у прямому ефірі.
  
  
  "Один момент, Римо".
  
  
  ЗА СВОЇМ СТОЛОМ у Фолкрофті Гарольд В. Сміт набрав послідовність на клавіатурі свого комп'ютера. Миттєво бурштинове свічення екрану комп'ютера потемніло, коли він переключився на прийом телевізійних сигналів широкомовної якості.
  
  
  Звісно ж, мережі транслювали пряму трансляцію президентської пробіжки.
  
  
  "Це Фред Флауерс, - говорив репортер, - приїжджаю до вас у прямому ефірі, де президент Сполучених Штатів, менш ніж через дві години після замаху на його життя та таємничої сутички між агентами секретної служби на Південному лужку, спокійно біжить підтюпцем Конститьюшн-авеню ".
  
  
  Камера збільшила одутле обличчя президента. Воно було схоже на губку у воді. Його очі були майже заплющені. Він не виглядав спокійним. Не знали цього і його агенти, які виглядали, якщо вже на те пішло, як люди, які марширують мінним полем без розпізнавальних знаків.
  
  
  Довгий президентський лімузин Lincoln Continental кольору Онікс насилу повз за ним.
  
  
  Коли президент підбіг до засідки для преси, що чекала на нього, посипалися питання.
  
  
  У відповідь президент повернув голову та натягнуто посміхнувся. На жах своїх охоронців, він раптово додав швидкість, вирвавшись уперед них.
  
  
  Потім він повернув своє тіло до камери і широко помахав рукою.
  
  
  Гарольд У. Сміт прочитав своє прізвище на тонкій футболці президента і знову вишив білими літерами спереду на зеленій бейсболці.
  
  
  Сміт нахилився, щоб краще прочитати напис, але не зміг. Екран був занадто малий.
  
  
  Він притис телефонну трубку до обличчя і запитав: "Римо, що це написано на президенті?"
  
  
  "Футболка чи кепка?" - Запитав Римо.
  
  
  "І те і інше".
  
  
  "На кепці написано "Їж яблука Гренні Сміт", а на футболці - "Коледж Сміт".
  
  
  "Коледж Сміта - жіночий коледж", - їдко зауважила Сміт.
  
  
  "І судячи з того, як він жадібно дивиться на "Бургер Тріумф", - сказав Римо, - я не думаю, що він також великий шанувальник яблук "Гренні Сміт"".
  
  
  "Він намагається зв'язатися зі мною", - сказав Сміт.
  
  
  "Це хороша ідея? Коли ви розмовляли з ним востаннє, він загрожував закрити організацію".
  
  
  "У мене немає вибору", - миттєво відповів Сміт. "Це безпомилковий сигнал про те, що президент хоче зустрітися зі мною".
  
  
  "Як ти збираєшся це влаштувати?"
  
  
  "Я роблю це прямо зараз", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Як?"
  
  
  "Електронною поштою", - пояснив Сміт.
  
  
  "Я не чую жодного клацання клавіш".
  
  
  "Моя нова клавіатура без клавіш", - нагадав Сміт.
  
  
  "О, точно", - сказав Римо, спостерігаючи, як президент пробігає повз. Чим більше Римо бачив його пробіжки по телевізору, тим більше фунтів, здавалося, набирав виконавчий директор. За мить Римо побачив пояснення. Агент секретної служби вибіг підтюпцем з "Бургер Тріумф", несучи картонний контейнер, що димить, з гігантською картоплею фрі. Він передав його президенту, який на бігу жадібно жував.
  
  
  "Я щойно запропонував президенту подивитися фільм", - говорив Сміт.
  
  
  "Скажи йому, щоб він відмовився від попкорну", - пробурчав Римо.
  
  
  "Прошу вибачення".
  
  
  "Не має значення. Якийсь конкретний фільм?"
  
  
  "Так. Містер Сміт вирушає до Вашингтона".
  
  
  "Я не думаю, що це більше грає", – сказав Римо.
  
  
  "Це зіграють сьогодні ввечері", - сказав Сміт. "У кінотеатрі Білого дому. І я очікую подивитися це разом із ним".
  
  
  "Як ти збираєшся потрапити всередину?"
  
  
  "Ви з Чіуном проведете мене туди", - сказав Гарольд Сміт рішучим тоном. "Коли зустрінетесь з Чіуном, зніміть номер у готелі "Уотергейт". Я подзвоню тобі".
  
  
  "Ви не хочете, щоб ми зустріли вас в аеропорту?"
  
  
  "Абсолютно ні. Як тільки ми опинимося у Вашингтоні, нам доведеться бути надзвичайно обережними в наших розмовах, чи то по телефону, чи особисто. . За жодних обставин не привертайте до себе уваги ".
  
  
  "Хто я?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я думав про майстра синанджа", - сказав Сміт.
  
  
  "Я також", - сказав Римо.
  
  
  "Ще один пункт", - сказав Сміт.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Купи собі гарний консервативний костюм і сонцезахисні окуляри в тон".
  
  
  Перш ніж Римо встиг запитати, чому Гарольд Сміт відключився.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Директор секретної служби з'явився біля західної брами Білого дому з портфелем в одній руці та персональним телефоном-факсом в іншій.
  
  
  Охоронець секретної служби у формі конфіскував і те, й інше і все одно провів металошукачськими палицями вгору і вниз його задубілим тілом.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав! Ти знаєш, хто я?"
  
  
  "Наказ від цієї людини, сер".
  
  
  Директор секретної служби почервонів, як казан, який готовий вибухнути, але притримав мову.
  
  
  "Ви можете увійти, сер".
  
  
  "Спочатку з'єднайте мене з президентом".
  
  
  "Прошу вибачення, сер. Біг Мак щойно покинув Crown".
  
  
  "Мені цього не говорили".
  
  
  "Це було раптове рішення".
  
  
  "Куди він вирушив, Кемп-Девід?"
  
  
  "Ні, сер. Він просто вийшов на пробіжку".
  
  
  "Пробіжка! Серед усього цього?"
  
  
  Охоронець біля воріт нічого не сказав.
  
  
  "З цього моменту я вимагаю радіомовчання", – відрізав режисер.
  
  
  "Сер?"
  
  
  Режисер кивком сивої голови вказав на мікрохвильові фургони для преси, припарковані біля Білого дому.
  
  
  "Похмурі упирі, ймовірно, крадуться за нашою групою прямо зараз, коли ми розмовляємо".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Директора супроводжували на командний пункт секретної служби у підвалі Західного крила та повторили наказ помічникові начальника охорони Білого дому Джеку Мерті.
  
  
  Радіоприймачі на поясі були негайно відключені.
  
  
  "Що це за історія про те, що Біг Мак вирушив на пробіжку?" - Захотів дізнатися режисер.
  
  
  Мурта сказав: "Це правда, сер. Ми благали його переглянути рішення, але він був наполегливий".
  
  
  "Він узяв із собою свою охорону?"
  
  
  "Звичайно, сер".
  
  
  Директор секретної служби повільно, спокійно зітхнув. Принаймні президент все ще довіряв своїй особистій охороні.
  
  
  "Які останні новини з Бостона?" він вимагав відповіді.
  
  
  "Зараз надходить ще один факс".
  
  
  "Що у нас є зараз?"
  
  
  Джек Мерта зблід як груша. "Фотографії з моргу із зображенням стрільця та суб'єкта, який його прибрав".
  
  
  "Дай мені подивитися".
  
  
  Фотографії були передані.
  
  
  "Чорт забирай, якщо це не схоже на Освальда", - сказав директор, коли агенти зібралися навколо нього.
  
  
  "Якщо це Освальд, то хто похований у його могилі?"
  
  
  "І цей хлопець справді чимось схожий на Рубі", - зазначив агент.
  
  
  "Рубі був старшим", - сказав режисер. "Якщо стріляв - Освальд плюс тридцять років, чому цей інший хлопець молодший за Рубі?"
  
  
  "Пластична хірургія?" - пропищав хтось.
  
  
  "Жодних теорій. Мені потрібні факти. Ми перейдемо до теорій пізніше".
  
  
  "Сер, цей факс від бостонського судмедексперта. Попередній огляд тіла виявив соскоподібний шрам і сліди порізу на зап'ясті в не такому недавньому минулому".
  
  
  "Чорт! У Освальда були такі ж шрами".
  
  
  "Це не може бути Освальд, чи не так?"
  
  
  "Благаю Бога, щоб це було не так", - сказав директор, підключаючи свій власний факс. "Але давайте дістанемо відбитки Освальда зі сховища та переконаємось".
  
  
  "Який Освальд?"
  
  
  "Обидва!" - гаркнув директор. Він набрав номер місцевої телефонної компанії та сказав: "Це секретна служба. Перенаправте всі дзвінки з 555-6734 на цю лінію".
  
  
  Коли він повісив слухавку, почали приходити факси. Він брав їх з підносу так само швидко, як вони робили, читаючи їх з обличчям, що змарніло від низки потрясінь.
  
  
  "Чорт. Чорт. Чорт".
  
  
  Інші агенти вичікувально підняли голови.
  
  
  "Згідно з цим, серійний номер цього "Манліхер-Каркано" ідентичний тому, який Освальд використовував на Кеннеді".
  
  
  Інші агенти виглядали настільки байдужими, що могли б зомліти прямо на ногах.
  
  
  Директор підняв очі. "Хтось знає, де опинився цей чортів пістолет?"
  
  
  "Національний архів".
  
  
  "Подивися на це".
  
  
  Поспішний дзвінок пізніше, Джек Мерта запитував: "Ви впевнені? Ви абсолютно впевнені, що це все ще там? Що ж, піди подивися!"
  
  
  Він прикрив рукою мундштук. "Національний архів стверджує, що рушниця все ще там, але вони все одно шукають".
  
  
  "Хай допоможе їм Бог, якщо вони випустять цю чортову гвинтівку з рук", - категорично сказав режисер.
  
  
  За мить надійшло повідомлення. "Директоре, вони клянуться, що гвинтівка все ще під замком".
  
  
  "Пошліть людину перевіряти ще раз? Ні, зробіть це самі. Подзвоніть мені, як тільки переконайтеся в цьому, а потім зателефонуйте в Бостон, щоб перевіряти ще раз їхній серійний номер. Чорт! Не може бути двох гвинтівок з однаковим серійним номером".
  
  
  "Що, якщо вони є?"
  
  
  "Якщо такі є, у нас не лише неприємності на руках, а й, можливо, нам доведеться відновити розслідування вбивства Кеннеді".
  
  
  Пізніше задзвонив телефон, і агент секретної служби у формі доповів: "Біг Мак повернувся до Crown. Повторюю, Біг Мак повернувся до Crown".
  
  
  "Припини так розмовляти. Це телефон".
  
  
  "Вибачте, сер. Звичка".
  
  
  "Передай повідомлення Людині, з якою я на зв'язку".
  
  
  "Вас зрозумів. Я маю на увазі, негайно, сер".
  
  
  Менш ніж за хвилину задзвонив телефон, і хрипкий голос президента, що задихався, сказав: "Зустрінемось в Овальному кабінеті".
  
  
  Коли директор підійшов до дверей Овального кабінету, він виявив, що шлях йому перегороджують три спеціальні агенти замість звичайного.
  
  
  "Гарна думка", - сказав він.
  
  
  "Назвіть себе, сер", - сухо сказав агент середньої ланки.
  
  
  "Ти знаєш, хто я. Дай мені пройти".
  
  
  "Наказ президента, сер. Вибачте".
  
  
  "Я часто чую це слово", - сказав директор, дістаючи своє посвідчення.
  
  
  "Будь ласка, без різких рухів", - попередив агент.
  
  
  "Я ненавиджу слово "пробачте". "Вибачте" означає невдачу. Воно говорить: "Я роблю свою роботу недбало".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Коли його посвідчення особи було перевірено та схвалено всіма трьома агентами, двері відчинилися і директора впустили. Як тільки вона закрилася, він перетнув синій килим, сказавши: "Мені жахливо шкода, пане Президенте. Я хочу, щоб ви знали, що я не залишу непоміченим жодного повороту - е-е... каменя на камені - щоб докопатися до суті фіаско у лавах сьогодні вдень”.
  
  
  Президент вказав йому на стілець.
  
  
  Директор сел. Його погляд упав на футболку президента.
  
  
  "Хіба Сміт не жіночий коледж, пане президенте?"
  
  
  "Позичив футболку моєї дружини", - натягнуто сказав Президент.
  
  
  "Хіба вона не вчилася у Веллслі?"
  
  
  "Не має значення", - роздратовано сказав Президент. "Я хочу почути про Бостона".
  
  
  Обличчя директора витяглося. "Ми все ще розвиваємо наш інтелект".
  
  
  "Розкажи мені, що в тебе є зараз".
  
  
  "Це дуже заплутано. Це дійсно має бути перетравлено професійними аналітиками, перш ніж ви поглянете на це. Деякі факти можуть ввести в оману. Дуже".
  
  
  "Мені начхати. Я хочу почути, що у вас є. Ви розслідували це, чи не так?"
  
  
  "Безумовно", - сказав режисер, прочищаючи горло. Він зробив це три рази, перш ніж президентський погляд змусив його відкашлятися.
  
  
  "У нас є стрілець".
  
  
  "Живий чи мертвий?"
  
  
  "Мертвий".
  
  
  "Хто він такий?"
  
  
  "У його права водія вказано, що він Алек Джеймс Хайделл". Президент скорчив гримасу. "Мені здається, я чув це ім'я раніше".
  
  
  Директор секретної служби розумів швидко. "Я сам про це думав. Ми підозрюємо, що це не його справжнє ім'я. Але ми не впевнені", - додав він. "Можливо все. Що завгодно".
  
  
  "Спільники?"
  
  
  "Його вбила людина, особу якої ми ще не встановили".
  
  
  "Господи! Це схоже на Джека Рубі".
  
  
  "Так, - сказав директор секретної служби щирим голосом, - це дуже схоже на Ruby. Так, справді".
  
  
  "Отже, ми маємо припустити наявність змови?"
  
  
  "На даний момент я б не став нічого припускати. Ми перевіряємо відбитки пальців цієї людини і незабаром маємо щось отримати".
  
  
  "Чи є ще щось, що я повинен знати?" – запитав Президент.
  
  
  "У мене є дуже багато розрізнених фактів, але я знову застерігаю вас від спроб скласти чітку картину із розрізнених шматочків головоломки".
  
  
  "Чи є мотив? Якісь вказівки на спільників або заяви про відповідальність?"
  
  
  "Претензій немає. Але це лише питання годинника. Як тільки подробиці стануть відомі, звичайні терористичні осередки і маргінальні політичні групи, що відкололися, претендуватимуть на визнання. І, звичайно, ми повинні враховувати фактор наслідування..."
  
  
  Президент насупився.
  
  
  "Невдалий вибір слів. Ви розумієте, що я маю на увазі, емулятори. Завжди знайдеться хтось, хто думає, що є слава в тому, щоб закінчити роботу, яку провалив інший хлопець".
  
  
  "Я знаю", - похмуро сказав Президент.
  
  
  "Я хотів би порекомендувати вам не привертати до себе уваги протягом наступного тижня. Принаймні тиждень".
  
  
  "Мені потрібно добиватися загального медичного обслуговування".
  
  
  У цей момент Перша леді увірвалася до кімнати, не постаравшись постукати.
  
  
  "Це щойно з'явилося в мережі", - сказала вона, затамувавши подих.
  
  
  Роздруківка ляснулася на стіл. Президент швидко переглянув її.
  
  
  Він повернув його Першій леді і сказав: "Потурбуйся про це. Сьогодні ввечері".
  
  
  "Яка користь від прокату старого фільму Джиммі Стюарта?" - роздратовано спитала Перша леді.
  
  
  "Довірся мені в цьому".
  
  
  Директор секретної служби виглядав зацікавленим. "Чи є тут щось, про що я маю бути поінформований?" ввічливо спитав він.
  
  
  "Ні!" - з однаковою палкістю відповіли президент і Перша леді.
  
  
  Режисер глянув на них обох. Коли Перша леді виходила з Овального кабінету, він нахилився вперед і сказав: "Пан президент, якщо я хочу виконувати свою роботу, мені потрібно знати, що ви мені повністю довіряєте".
  
  
  "У вас є. У ваших агентів немає. Я хочу, щоб персонал Білого дому був змінений. Все, крім Капецці. Він урятував мені життя".
  
  
  Директор насилу проковтнув. "Так сер".
  
  
  "І я хочу, щоб за агентами служби безпеки, що прибувають, уважно спостерігали".
  
  
  "Ким?"
  
  
  "Інші агенти. Розберіться з цим. Я не хочу більше таких інцидентів, як сьогодні вдень. Достатньо того, що нація думає, що її президента знесло якимсь божевільним. Але якщо стане відомо, що секретна служба ледь не прикінчила його, це прозвучить для світу так, ніби назріває державний переворот”.
  
  
  "Навіть не вимовляй це слово", - палко сказав режисер, встаючи, щоб піти.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  "Як пройшов ваш політ?" - запитав Римо, коли Майстер Сінанджу вийшов із воріт Національного аеропорту Вашингтона.
  
  
  "Крило не відвалилося", - сказав Чіун, його обличчя було суцільним павутинням глибоких швів.
  
  
  "Така смуга везіння, як ця, не може продовжуватися вічно".
  
  
  "Цього не сталося. Я був змушений сидіти поряд з дуже грубою та неважливою жінкою".
  
  
  "Жорстко. Усю дорогу вниз мені доводилося чути про те, які злі вбивці".
  
  
  "Невігластво губить цю країну, як ніяка інша", - сказав Чіун, йдучи поруч, надійно засунувши руки в рукави кімоно. "Я розумію, що лялькові життя".
  
  
  "Так. Але він ще не вибрався з небезпек". Розглядаючи лавандовий шовк, Римо сказав: "Сподіваюся, ти захопив із собою кілька запасних кімоно".
  
  
  "Ти ніколи не сподіваєшся на це".
  
  
  "Звичайно. Але Сміт спускається. І він спеціально попросив, щоб ми не привертали уваги".
  
  
  "Було краще, якби вороги знали, що Дім Сінанджу прийшов, щоб захистити його".
  
  
  "Ми можемо захистити його в кімоно спокійніше, ніж лавандове".
  
  
  Коли вони дісталися багажної каруселі, Майстер Сінанджу напівголосно сказав: "Он той грубіян".
  
  
  Римо витріщив очі. "Хіба це не Пепсі Доббінс?"
  
  
  "Я не питав її неважливого імені", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Так, це вона".
  
  
  "Вона зажадала моє місце, стверджуючи, що вона важливіша за мене".
  
  
  "Ні, відколи вона провалила звіт про президента, наскільки я чув. Люди хочуть бачити, як її піднімуть".
  
  
  "Я поставив її на місце, не бійся".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, спостерігаючи, як багаж починає опускатися жолобом.
  
  
  "Я сказав їй, що працюю на імператора Сміта, а не на президента-маріонетку", - додав Чіун.
  
  
  "Це добре", - сказав Римо, роблячи крок уперед, коли побачив, як перший із можливих чотирнадцяти лакованих багажників для пароплавів зісковзнув униз. Римо спіймав себе на півдорозі.
  
  
  "Почекай хвилинку! Що ти сказав?"
  
  
  "Те, що я тобі щойно сказав", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти цього не зробив?"
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Вона довбаний репортер".
  
  
  "Вона довбана дурниця, п'яна запахом власного марнославства. А тепер не дозволяй кретинам вкрасти мою скриню".
  
  
  Оскільки ризик для плавок був реальним, Римо почав знімати їх із ременя, як тільки вони з'явилися.
  
  
  "Тільки троє?" спитав він, коли конвеєрна стрічка нарешті зупинилася.
  
  
  "Я поспішав", - сказав Чіун.
  
  
  Римо звів очі. Пепсі Доббінс ніде не було видно.
  
  
  Але коли він виносив три валізи з аеропорту, Римо помітив її на стоянці таксі. На жаль, Пепсі теж помітила його.
  
  
  Вона підійшла зі словами: "Ми знову зустрілися".
  
  
  "Я тебе не знаю", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  Пепсі проігнорувала Майстра синанджу. "Хто ти?" - Запитала вона Римо.
  
  
  Помітивши, що одна рука в неї засунута у велику сумочку, Римо сказав: "Рімо Уейн Боббітт".
  
  
  Пепсі зробила надріз бровами. "Я знаю це ім'я".
  
  
  "Я відомий своєю відстороненістю", - сказав Римо. "Це приваблює мене до всіх ток-шоу".
  
  
  Пепсі вказала на Чіуна. – Ти з ним? - Запитав я.
  
  
  "Яке тобі до цього діло?"
  
  
  "Він розповідає найцікавіші історії".
  
  
  "У нього є ALZHIMERS", - сказав Римо, промовляючи це слово за буквами. Коли Пепсі, здавалося, не відразу зрозумів, що до чого він додав. "Ти знаєш, С-Е-Н-І-Л-Е."
  
  
  "Ти не згадав про e, PENILE", - пирхнув Чіун.
  
  
  І Римо, і Пепсі виглядали спантеличеними, а Майстер Сінанджу тихо хихикнув про себе.
  
  
  - сказала Пепсі. - Хочеш покататися з нами до...
  
  
  "Білий дім", - сказав Чіун.
  
  
  "Не звертайте на нього уваги", - поспішно сказав Римо. "Ми не збираємося до Білого дому".
  
  
  "Це те, до чого ми прямуємо", - сказав Чіун.
  
  
  "Ми їдемо до нашого готелю", - наполягав Римо, дивлячись на Пепсі.
  
  
  "Що це за готель?" - спитала Пепсі.
  
  
  "Ти завжди такий цікавий?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я не цікавлюся. Я просто намагаюся заощадити кілька доларів. Можливо, ми зможемо розділити таксі".
  
  
  "Ти можеш зайняти обидві половини моєї кабіни", - сказав Римо, ставлячи на підлогу три валізи і вперто складаючи руки на грудях.
  
  
  "Що ти робиш, Римо?" - спитав Чіун.
  
  
  "Чекаю таксі, яке мені подобається".
  
  
  Чіун вказав на чергу очікування. "Я бачу багато таксі".
  
  
  "Я не бачу жодного в кольорі, який мені подобається", - категорично заявив Римо, дивлячись "Пепсі Боббінс" на всі очі.
  
  
  "Який колір ти шукаєш?" Пепсі хотіла знати.
  
  
  "Та, яка не поєднується з твоїм волоссям", - сказав Римо, повертаючись до неї спиною.
  
  
  Після ще десяти хвилин безплідної розмови Пепсі Боббінс зрозуміла зміст сказаного, кинула свою дорожню сумку в багажник таксі і сказала: "ANC Studios".
  
  
  Чоловік, якого Римо прийняв за таксиста на канікулах, пішов за нею в таксі і сказав водієві: "І їдь прямим маршрутом. Я знаю, як ви, хлопці, грабуйте необережних туристів на кшталт нас".
  
  
  Після того, як таксі від'їхало, Римо повернувся до Майстра синанджа і сказав: "Гарний хід. Сміт сказав поводитися спокійно, і ти практично розкажеш пресі про організацію".
  
  
  "Ніхто не повірить жінці, яка стверджує, що знаходиться в одному місці, тоді як насправді перебуває в іншому".
  
  
  Під'їхало таке таксі у черзі.
  
  
  "Я думав, ти її не впізнав", - сказав Римо, відчиняючи двері.
  
  
  "Я не хотів, щоб вона знала це", - сказав Майстер Сінанджу, ковзаючи на заднє сидіння таксі.
  
  
  Під час поїздки на таксі в студію Пепсі Доббінс вставила свіжу касету в свою касетну деку і сказала: "Я помирала від бажання зробити це. Проведіть для мене прискорений курс з ассасинології".
  
  
  Вона включила диктофон і піднесла його до обличчя водія таксі. Водій на задньому сидінні таксі, а не той, хто за кермом.
  
  
  "По-перше, - сказав він, - все, що ви знаєте про це, не так. Освальд не стріляв у Кеннеді, а Сірхан не стріляв в іншого Кеннеді".
  
  
  "Чи були вони частиною однієї і тієї ж змови?"
  
  
  "Цю частину ще ніхто не розгадав. Але не дозволяйте мені забігати наперед".
  
  
  "Ви маєте назвати мені своє ім'я для протоколу".
  
  
  "Мені було цікаво, коли ти дійдеш до цього. Для крутого репортера ти трохи недбали в деталях".
  
  
  "Ваше ім'я, будь ласка", - несміливо попросила Пепсі.
  
  
  "Алойсіус Х. Фізерстоун".
  
  
  "Я сподіваюся, у тебе є прізвисько".
  
  
  "Люди називають мене Бак. Через те, що мені подобається час від часу перетворюватися".
  
  
  "Продовжуй говорити, Бак".
  
  
  "Як я вже казав, ніхто з тих, хто, на вашу думку, ні в кого не стріляв, насправді цього не робив. Це все приховання. Ніщо з того, що досі випливло назовні, не є правдою, та допоможе мені Бог. Рей не вбивав Кінга”.
  
  
  "Пригальмуй. Хто такий Рей, а хто Кінг?"
  
  
  "Джеймс Ерл Рей та Мартін Лютер Кінг".
  
  
  Пепсі насупилась. "Чому у всіх по три імені?"
  
  
  "Це ще один гарний момент. Хлопці з трьома іменами дуже популярні в цьому бізнесі. Не питайте мене чому. Але щоразу, коли ви стикаєтеся з хлопцем із трьома іменами, він зазвичай виявляється вбивцею чи жертвою".
  
  
  "Ви щойно сказали, що Освальд не вбивав Кеннеді. Має три імені".
  
  
  "Це був не Освальд. Це був Алек Джеймс Хайделл. Це було його справжнє ім'я. Освальд був тим, ким він завжди себе називав - простофілів".
  
  
  "Чи є початок, з якого ми можемо почати?"
  
  
  "Тобі варто подивитися цей фільм".
  
  
  "Який фільм?"
  
  
  "Що за фільм про Освальда та Кеннеді, який зняв Харді Брікер, ЦРУ. У ньому викладено все, крім відповідей".
  
  
  "Тоді що у цьому хорошого?" Відповіла Пепсі.
  
  
  "Ти повинен знати, які питання ставити правильно, інакше відповіді, які ти отримаєш, не коштуватимуть і ламаного гроша. У цьому й полягала проблема зі звітом Комісії Уоррена. Ці недоумки ставили неправильні питання і отримували відповіді, які досі нікуди не годяться. ".
  
  
  "Я маю прочитати копію звіту Уоррена, чи не так?"
  
  
  "Можливо, ми зможемо знайти її в одному з цих урядових книгарень".
  
  
  "Хороша ідея". Пепсі схилилася вперед. "Водій, знайдіть мені книгарню, в якій є звіт Уоррена".
  
  
  "Вони не продають це у книгарнях", - крикнув водій, перекрикуючи гудіння машин у Вашингтоні. "Вам краще звернутись до бібліотеки".
  
  
  "Звідки ти знаєш?" Бак спитав водія таксі.
  
  
  Таксист знизав плечима і сказав: "Я любитель. А цей хлопець несе вам нісенітницю, леді. Освальд застрелив Кеннеді, все вірно. За наказом мафії".
  
  
  Бак люто похитав головою. "Ні. Це була операція ЦРУ із самого початку".
  
  
  "Мафія. Чикагська мафія. Це був Карлос Марчелло і ті хлопці. У них були кошти, мотив і можливість. Вони полювали за Робертом Кеннеді, який всюди надривав їм яйця. Їм було начхати на Джека. Вони вирішили, що якщо Джека вб'ють, Ліндон відправить Боббі у лайно. Кінець проблемі. Якби вони замочили Боббі, Джек був би в змозі приперти їх до чортової стіни. Чого, я можу вас запевнити, вони не хотіли”.
  
  
  "Льмо", - сказав Алойсіус X. "Бак" Фізерстоун.
  
  
  "Це спрацювало, чи не так? І Хоффа теж був у цьому замішаний".
  
  
  "Хто такий Хоффа?" - спитала Пепсі, перекидаючи свій диктофон із переднього сидіння на заднє у спробі прояснити кожну непереконливу теорію.
  
  
  "Якийсь хитромудрий начальник погонича", - пробурмотів Бак. "Вони так і не знайшли його тіло. Це нічого не означає".
  
  
  "Якщо ви кажете, що ЦРУ закінчило Джека, щоб перешкодити йому покинути В'єтнам, то ви перебільшуєте", - наполягав водій таксі. "Не було жодної гарантії, що Ліндон не зробив би те саме, як тільки його банка жиру опинилася на сидінні".
  
  
  "Але він цього не зробив. Це позитивний доказ!"
  
  
  "Секундочку", - перебила Пепсі. "У кого стріляв Ліндон?"
  
  
  "Сам", - пробурчав Бак. "У ногу. Він був президентом після Джека. Його вигнали з посади".
  
  
  "Чому це продовжує відбуватися?" Жалібно запитала Пепсі. "Чому наших президентів постійно усувають з посади?"
  
  
  "Преса", - сказали обидва таксисти одночасно.
  
  
  "Коли я захочу публікації, я попрошу про це", - відрізала Пепсі. "Тепер давайте повернемось до жорсткої теорії".
  
  
  "Спочатку ми повинні отримати вам звіт Уоррена", - сказав Бак.
  
  
  ПЕПСІ ЗНАЙШЛА НАБІР у публічній бібліотеці Вашингтона.
  
  
  "Це звіт Уоррена?" спитала вона, дивлячись на довгу полицю з запорошеними томами в шкіряних палітурках.
  
  
  "От і все".
  
  
  "Це, мабуть, дуже популярно. У них так багато копій. Цілу полицю заповнено".
  
  
  "Це повний комплект", – сказав Бак. "Всі двадцять шість томів".
  
  
  І без того неприродно широко розплющені очі Пепсі перетворилися на блюдця. "Це все одна книга?"
  
  
  "Ага".
  
  
  "Я не можу всього цього читати! За кого ви мене приймаєте – за друкованого журналіста?"
  
  
  "Я все це прочитав".
  
  
  "І в мене є життя, яке треба вести, і це лише одна історія".
  
  
  "Якщо те, що ми підслухали, правда, це не просто історія. Це історія. Можливо історія двадцятого століття. Якщо Освальд або Хайделл все ще живі і намагаються прибрати президента, це без тіні сумніву доводить, що змова існувала. І ми знаходимося в ідеальному положенні, щоб розкрити його. Ми з тобою могли б стати наступними Вудвордом та Бернштейном”.
  
  
  Пепсі струсив книжковий пил зі своїх бездоганних пальців. "Я чула про них. Здається, мій директор з новин грає з одним з них у гольф або щось таке".
  
  
  "Це хлопці, які широко розкрили Уотергейта, який був нічим порівняно з цим".
  
  
  "Давай. Давай доповімо про це моєму директору з новин".
  
  
  КОЛИ ПЕПСІ ДОББІНС увійшла до будівлі новин АНК, ніхто не привітався.
  
  
  "Схоже, вони надають тобі холодний прийом", - напівголосно зауважив Бак.
  
  
  "Вони, ймовірно, все ще засмучені через спробу вбивства. Це засмутило б будь-кого. І багато хто з цих людей дійсно голосує".
  
  
  Директор з новин вашингтонського бюро ANC News підійшов до Пепсі в коридорі і, циваючи слова крізь стиснуті зуби, сказав: "У моєму кабінеті".
  
  
  "Почекай зовні", - сказала Пепсі Баку.
  
  
  В офісі Пепсі Доббінс сказала: "Я маю докази змови з метою вбивства президента".
  
  
  "Автор Лі Харві Освальд?" – сухо перепитав директор новин.
  
  
  "Ну, його ім'я може бути Алек Джеймс Хайделл. Ми не впевнені".
  
  
  "Ми"?
  
  
  "Мій ассасинолог і я".
  
  
  "Мій проктолог!"
  
  
  "А?"
  
  
  "Це хороший спосіб сказати "моя дупа". А тепер, у тебе є якесь розумне пояснення, перш ніж я відправлю тебе в будь-яку місцеву організацію новин, яка захоче тебе отримати?"
  
  
  "Ви не можете звільнити репортера, який працює над найгучнішою історією століття".
  
  
  "У тебе нічого немає".
  
  
  "Послухайте цей запис".
  
  
  Пепсі дістала свій касетний магнітофон та перемотала його.
  
  
  Піклявий голос почав говорити, коли вона натиснула кнопку відтворення.
  
  
  "Сміт проігнорував усі мої благання знищити маріонетку і посадити його на Орлиний трон".
  
  
  Записаний голос Пепсі спитав: "Ви хочете смерті президента?"
  
  
  "Це принесе стабільність..."
  
  
  "Хто це говорить?" запитав директор з новин АНК.
  
  
  "Він сказав, що його звуть Чіун. Я зустрів його в літаку. Він сказав мені, що президент - маріонетка, а Америка перебуває під контролем людини на ім'я Сміт".
  
  
  "Чоловік, якого ви зустріли у літаку?" - Запитав директор новин.
  
  
  "Так".
  
  
  "І людина на ім'я Сміт контролює все?"
  
  
  "Так!"
  
  
  "І я повинен дозволити тобі розлютитися через цю історію?"
  
  
  "Послухай, я знаю, що я маю рацію щодо цього. Ти не можеш відмовитися від наступного Steinway".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Хлопець, з яким ти граєш у гольф". Пепсі стривожено клацнула пальцями. "Ти знаєш. Він розкрив стару історію про Обелення. Шлюзи, або як вони там це називали".
  
  
  "Ви маєте на увазі Бернштейна?"
  
  
  "Як би там не було, я - це він. Наступний він. Колись ти міг би грати зі мною в гольф".
  
  
  "Продаж не буде, Пепсі. Президент мережі сказав мені, що я можу зберегти свою роботу доти, доки ти не втратиш свою".
  
  
  "Я кажу вам, що людина на ім'я Сміт важлива для цієї історії".
  
  
  "Ти розумієш, скільки у світі Ковалів?"
  
  
  У цей момент репортер просунув голову у двері і сказав: "Ми щойно помітили дещо кумедне у президенті, коли він вирушив на пробіжку".
  
  
  "Це не може почекати? Я намагаюся тут декого звільнити".
  
  
  Автор новин уперше помітив Пепсі. "О! Привіт, Пепсі. Удачі тобі на наступній роботі".
  
  
  "Привіт", - невтішно сказала Пепсі.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "На президенті була кепка з написом "Їжте яблука Гренні Сміт", - сказав автор новин.
  
  
  Директор новин вказав на Pepsie і заревів: "Ви пили воду з того ж кулера, що і цей?"
  
  
  "І на його футболці було написано "Коледж Сміта".
  
  
  Директор новин на мить дивно подивився на нього.
  
  
  "Це жіночий коледж, чи не так?"
  
  
  "Я ходила туди", - послужливо зголосилася Пепсі. "Я ніколи не бачила жодних хлопців. Якщо не рахувати лесбіянок".
  
  
  "Навіщо президенту носити сорочку коледжу Сміта?"
  
  
  Пепсі почала стрибати з місця на місце. "Сміт! Сміт! Ти що, не розумієш? Це якось пов'язано зі Смітом, про якого я тобі розповідав".
  
  
  "Хто такий Сміт?" - з цікавістю спитав автор новин.
  
  
  "Применшіть значення цієї історії і забирайтеся з мого кабінету", - заревів директор новин.
  
  
  Двері грюкнули.
  
  
  Директор новин повільно сказав: "Пепсі, я знаю, що шкодуватиму про це, але ось у чому справа. Ти звільнена. Офіційно".
  
  
  "Греблина".
  
  
  "Неофіційно, якщо ви хочете стежити за цією вашою безглуздою історією, перейдіть до неї. Але я цього не санкціонував. Я нічого про це не знаю. І я не хочу чути про це, поки ви не придумаєте щось ґрунтовне. Якщо ви це зробите, і це так важливо, як здається, навіть президент мережі прийме вас назад із розкритими обіймами”.
  
  
  "Гарантуйте мені, що жоден інший репортер не працюватиме з погляду Освальда, і це угода".
  
  
  "Повір мені, це стосується тільки нас з тобою. І я забуваю про це тієї ж хвилини, як ти залишаєш будинок".
  
  
  "Мені знадобиться міні-камера", - сказала Пепсі.
  
  
  "Я надішлю одного посильного до вас додому. Але без оператора".
  
  
  "Без проблем. Я попрошу свого ассасинолога нести його. Все, що вам потрібно зробити, це знати, куди його направити. Це буде схоже на керування таксі".
  
  
  Директор новин запрошливо відчинив двері. "Прощавай, Пепсі. Якщо тільки ти не вчиниш дива".
  
  
  "Не думай, що цього не зроблю".
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Рімо і Чіун сиділи на килимку у своєму номері в готелі "Уотергейт", їли рис навинос із картонних контейнерів і розмовляли. Парові скрині Чіуна були складені на великому ліжку.
  
  
  Римо казав: "Я більше не хочу бути найманим убивцею, Папочко".
  
  
  Голос Чіуна став тонким. "Чому це?"
  
  
  "Вбивця" - погане слово у цій країні".
  
  
  "Це країна, де величезні суми грошей обсипаються на зголоднілу блондинку-співачку, яка не може співати просто тому, що виставляє себе на загальний огляд. Це не дивно".
  
  
  "Я заплатив би "Медузі" за те, щоб вона не публікувала цю книгу з її оголеними фотографіями", - зізнався Римо.
  
  
  "Ти вбивця", - сказав Чіун. "Справа не тільки в тому, що ти робиш, нехай і незграбно, а й у тому, хто ти є. Ти не можеш не бути вбивцею так само, як не можеш перестати правильно дихати".
  
  
  "І це за тиждень до Різдва. Для мене це завжди сумна пора року".
  
  
  "Ми не святкуємо Різдво", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Я знаю".
  
  
  "Різдво - це язичницьке свято, засноване римлянами, яке було ще більше принижено послідовниками Назарянина, які зруйнували старий Рим так само, як вони зруйнують цей новий Рим під назвою Америка".
  
  
  "Я чув цю історію тисячу разів раніше", - стомлено сказав Римо. "Натомість синанджу святкує Свято свині".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Це називається не так! Це твоя жорстока назва для краси дня, коли певні зобов'язані люди роблять невелике підношення тим, хто поділився з ними мудрістю".
  
  
  "Мені більше подобається Різдво", - сухо сказав Римо. "Подарунки течуть рікою в обох напрямках".
  
  
  “Тьху! жадібності та невдячності".
  
  
  "Гарний спосіб описати Різдво в наші дні", - пробурчав Римо. "Але коли я був дитиною, я завжди з нетерпінням чекав Різдва. Іноді, - його голос здригнувся, - іноді я мріяв, що мої батьки приїдуть за мною на Різдво, і все зміниться".
  
  
  "Все змінилося, сину мій", - сказав Чіун несподівано м'яким тоном. "У тебе є батько. я".
  
  
  "Десь там у мене є ще один батько", - сумно сказав Римо. "Мені треба його знайти".
  
  
  "Якщо ти хочеш зробити мені підношення в обмін на все, що я дарував тобі, Римо Вільямс, не шукай свого батька".
  
  
  Серйозний тон у голосі Чіуна змусив Римо з підозрою поглянути на майстра Сінанджу.
  
  
  "Чому ти так проти того, щоб я знайшов свого батька?" він запитав.
  
  
  "Це принесе вам лише нещастя".
  
  
  Римо дістав із кишені сірого костюма "Брукс Бразерс", яку він носив за вказівкою Сміта, складений малюнок художника. Він розгорнув його. На ньому була зображена молода жінка з сумними очима та довгим темним волоссям. Особа на ескізі була намальована поліцейським художником за вказівкою Римо. Це була досконала подібність до жінки-примари, яка з'явилася йому на місці його поховання.
  
  
  "Я навіть не знаю її імені", - тихо сказав він. "Вона моя мати, і я навіть не знаю її імені".
  
  
  "Вона не твоя мати!" Чіун сплюнув.
  
  
  Римо звів очі. "Це було не те, що ти казав раніше".
  
  
  "Я не хотів розбивати твоє серце", - ухильно відповів Чіун. "Зараз мені нестерпно бачити, як ти так сумуєш за фрагментом своєї уяви. Я не можу приховувати від тебе правду".
  
  
  "Я думаю, правда – це останнє, що ви хочете, щоб я дізнався", - сказав Римо. "І я хотів би знати, чому".
  
  
  Задзвонив телефон.
  
  
  "Мабуть, Сміт", - сказав Римо, встаючи, щоб відповісти.
  
  
  Не встиг Римо сказати "Алло" в трубку, як лимонний голос, що задихається, сказав: "Ніяких імен. Ви знаєте, хто це. Зустрінемось в обумовленому місці через двадцять хвилин".
  
  
  Перш ніж Римо встиг сказати "Що?", Лінія обірвалася у нього у вухах.
  
  
  Римо жбурнув трубку, сказавши: "Чорт забирай!"
  
  
  "Що не так?" - спитав Чіун.
  
  
  "Це був Смітті. І він такий параноїк, що сказав зустрітися з ним у логічному місці. Потім він повісив трубку, перш ніж я встиг запитати його, що це за логічне місце".
  
  
  "Логічне місце є логічним місцем", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Що це має означати?" Римо кипів від злості.
  
  
  "Це логічно, бо це очевидно".
  
  
  "Ну, для мене це не очевидно".
  
  
  "Це тому, що ти не маєш логічного мислення".
  
  
  "І я вважаю, що ви це робите?"
  
  
  "Принесіть мені путівник визначними пам'ятками цих сучасних Афін".
  
  
  Римо схопив з письмового столу товстий путівник і поклав його до взутих у сандалії ног Чіуна, одночасно приймаючи позу лотоса ножицями, обличчям до нього.
  
  
  "Я кидаю виклик вам, щоб ви знайшли у цьому логічне місце зустрічі", - сказав він.
  
  
  Майстер Сінанджу насупився і молитовно поєднав свої довгі пальці з нігтями. Він заплющив очі. Нігті стикнулися, але долоні – ні. Можливо, він спілкувався зі своїми пращурами.
  
  
  Раптом очі Чіуна розплющилися, і його руки, рухаючись немов із власної волі, навмання відкрили книгу. Він опустив погляд. Його широко розплющені карі очі забігали відкритими сторінками.
  
  
  "Ну?" спитав Римо.
  
  
  Без попередження Майстер Сінанджу закрив путівник.
  
  
  "Доїдай свій рис", - сказав він. "Бо у нас залишилося менше двадцяти хвилин, щоб зустрітися з нашим імператором у логічному та очевидному місці".
  
  
  Відправляючи в рот останні жмені рису, Римо пробурмотів: "Це, я маю побачити".
  
  
  ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ПОПУЛЯТИ Римо стояв поруч із Майстром синанджу біля готелю "Уотергейт", поки швейцар кликав таксі. Один із них під'їхав миттєво.
  
  
  Римо відчинив двері і дозволив Майстрові синанджу увійти. На той час, як він обійшов машину з іншого боку і сів сам, Чіун уже проінструктував таксиста, куди їхати.
  
  
  "Хіба мене не присвячують у секрет?" - запитав Рімо Чіуна, коли таксі помчало у вечірніх сутінках.
  
  
  "Якби у вас був такий логічний склад розуму, як у мене, вам не потрібно було б нічого пояснювати".
  
  
  "У мене логічний склад розуму", - наполягав Римо.
  
  
  "Ні, у тебе очевидний розум. Його тягне до очевидного, але ніколи до логічного".
  
  
  "Викури це зі свого козу", - сказав Римо, на мить відволікшись на набір D-cups, що проходить повз, підстрибує перед довгоногою брюнеткою.
  
  
  Чіун майстерно поправив спідниці свого кімоно і нічого не сказав. Деякі істини були настільки очевидними, що їх не потрібно було повторювати.
  
  
  Коли таксі під'їхало до величезного кам'яного замку на Національній алеї в центрі Вашингтона, Римо вийшов і спитав: "Де ми знаходимося?"
  
  
  "Логічне місце", - сказав Майстер Сінанджу, прямуючи до великого входу.
  
  
  Римо пішов за нею. Його погляд зупинився на імені, глибоко вирізаному на фасаді над масивним входом.
  
  
  Там було написано "Смітсонівський інститут".
  
  
  "О", - сказав Римо.
  
  
  "Хіба це не логічно і не очевидно?" - спитав Чіун.
  
  
  "Я вважаю", - із сумнівом сказав Римо. "Було б набагато логічніше просто сказати мені, де зустрітися. Не те, щоб це не було громадським місцем".
  
  
  "Це було б надто очевидно", - сказав Чіун, йдучи, твердо засунувши руки в рукави кімоно.
  
  
  "Знаєш, - сказав Римо, коли вони увійшли до величезного сховища Смітсонівського музею, - я думав, що позбавив Смітті від всієї цієї надсекретної нісенітниці багато років тому".
  
  
  "Гарний імператор зберігає свої секрети. Як і хороший убивця".
  
  
  "Тобі слід поговорити, адже ти так був відвертим з Пепсі Доббінс".
  
  
  "Я просто сказав правду. Якби ще більше зброда знало, що ми стоїмо поряд зі Смітом, а Сміт стоїть за маріонетковим президентом, жоден суперник убивця не наважився б загрожувати ні тому, ні іншому".
  
  
  "Не в цій країні. Ми вирощуємо більше горіхів, ніж Ліван та Іран разом узяті, і кожен із них хоче врізати президенту".
  
  
  Майстер Сінанджу подивився в обидва боки. "У який бік нам йти?"
  
  
  "Логічний шлях".
  
  
  Чіун зморщив обличчя. "Логічного виходу немає".
  
  
  "Можливо, є очевидний спосіб", - сказав Римо, задоволений тим, що для різноманітності здобув гору.
  
  
  Зрештою, вони розділилися: Римо пішов в один бік, а Чіун - в інший.
  
  
  Римо опинився в розділі, присвяченому пам'ятним речам з телешоу, і це змусило його задуматися, що майбутні покоління подумали б про останні роки двадцятого століття, коли чорна шкіряна куртка, яку носив комічний актор, мала таку саму вагу, як Дух Сент-Луїса чи Геттісберзьке звернення.
  
  
  Обійшовши одне крило і не виявивши жодних слідів Гарольда Сміта, Римо почав питати, чи не помилився Чіун. Ця думка подарувала йому мить тихої радості, поки він не зрозумів, що, якби це було правдою, знайти Сміта було б неможливо.
  
  
  Римо виявив Чіуна, який приставав до жінки в інформаційному кіоску.
  
  
  "Я шукаю імператора", - шепотів Чіун.
  
  
  Перш ніж Римо встиг втрутитися, жінка на мить подивилася незрозуміло і сказала: "Ви не в тій будівлі. Спробуйте Музей американської історії через торговий центр".
  
  
  "Дякую", - сказав Чіун, який приєднався до Римо зі словами: "Ми не там".
  
  
  "Я думаю, що ця жінка неправильно зрозуміла тебе", - почав казати Римо.
  
  
  "Вона чудово зрозуміла мене. Я попросив покликати імператора, і вона направила мене в іншу будівлю, також звану Смітсонівським інститутом".
  
  
  Римо прикусив мову і пішов за Майстром Сінанджу до виходу з будівлі. Достатньо часу, щоб усе залагодити, як тільки Чіун сам дізнається правду.
  
  
  Вони попрямували до сучасної білої будівлі, що нагадувала коробку з-під паперових серветок, з іншого боку торгового центру. Вивіска на фасаді гласила: "Національний музей американської історії". Пілон перед входом пояснював, що він є частиною сімейства музеїв Смітсонівського інституту.
  
  
  Вони увійшли і відразу ж зіткнулися з двоповерховим маятником, який методично збивав ряд червоних кілочків, розставлених широким колом по зовнішніх краях сфери руху маятника. Більшість позицій було збито.
  
  
  Римо приєднався до натовпу біля скляного бар'єру, за ним пішов Чіун і прочитав табличку з назвою "Маятник Фуко".
  
  
  "Тут говориться, що зміна ходу маятника доводить, що земля обертається", - пояснив Римо.
  
  
  "Це доводить, що білий розум одержимий іграшками, отруєний язичницькими святами", - пирхнув Чіун. Повернувшись до стражника, що стоїть неподалік, він сказав: "Ми шукаємо імператора. Направ нас, страж замку Сміт".
  
  
  Охоронцю довелося лише на мить замислитись. "Західне крило поряд з ескалатором", - сказав він, вказуючи на кінець коридору.
  
  
  Здивований Римо пішов за Чіуном коридором.
  
  
  Вони підійшли до величезної мармурової статуї чоловіка, що сидить у тозі, що спадає до пояса. Одну руку він тримав високо, а в другій стискав вкладений у піхви меч.
  
  
  "Що це за імператор, Римо?" - спитав Чіун.
  
  
  Римо глянув на обличчя статуї. У нього було довге і завите волосся, а не коротко підстрижене, як у грецького чи римського правителя давнини, яким він в іншому дуже схожий.
  
  
  "Звичай мене. Стародавня історія - не моя сильна сторона".
  
  
  "Це не давній імператор", - виплюнув Чіун. "Очевидно, це один із найраніших правителів цієї країни".
  
  
  "У нас тут тільки президенти", - відсторонено сказав Римо, вдивляючись у обличчя, що проходить повз обличчя, в пошуках лимонного виразу обличчя Сміта.
  
  
  "Хіба колись цією землею не правив британський король?"
  
  
  "Думаю, так", - невизначено відповів Римо. "Мене цікавлять лише президенти. Іноді навіть не вони".
  
  
  "Я завжди підозрював, що інші імператори переховувалися в тіні залів цієї країни", - сказав Чіун. "Тепер я впевнений у цьому".
  
  
  "Жодного шансу".
  
  
  Чіун відступив назад, щоб краще розглянути холодне кам'яне обличчя статуї своїми пташиними очима. Воно було сильне, з важким носом і високим чолом. Чіун нахиляв голову то в один, то в інший бік. Потім його погляд упав на широку основу трону, на якому сиділа статуя.
  
  
  "Ха! Дивись, Римо, ось доказ того, що я говорив роками".
  
  
  Римо обернувся і побачив вказівний перст Чіуна. Він простежив його поглядом.
  
  
  Там, у підстави статуї, було одне єдине ім'я: Вашингтон.
  
  
  "Тепер мені все ясно", - вигукнув Чіун. "Імператор Вашингтон заснував цю землю".
  
  
  "Він був президентом".
  
  
  "Ще один обман, вигаданий, щоб обдурити довірливе населення".
  
  
  "Хто б узяв на себе весь клопіт по вирізанню двадцятитонної статуї Джорджа Вашингтона і одягнув його як Калігулу, що сидить у паровій лазні?" Римо розмірковував уголос.
  
  
  Лимонний голос позаду них сказав: "Його звали Гораціо Грінаф, а ця статуя - знаменитий білий слон, який був скинутий з будівлі Капітолію в 1908".
  
  
  Вони обернулися і побачили Гарольда Сміта, що стояв там, у його знайомому сірому костюмі, який він носив як особисту уніформу.
  
  
  "Прикинься, що милуєшся статуєю", - напівголосно сказав Сміт.
  
  
  "Я не такий гарний актор", - пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун низько вклонився. "Вітаю Сміта, кровного нащадка Вашингтона Першого".
  
  
  Сміт зблід і нічого не сказав. В руках у нього був поношений шкіряний портфель. "Я бачив, як ви виходили зі Смітсонівського замку, коли під'їхало моє таксі. Навіщо ви приїхали сюди?"
  
  
  Римо вказав на статую Вашингтона. "Чіун переплутав своїх імператорів".
  
  
  "За вами стежили?" - спитав Сміт.
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Рімо пішов за мною".
  
  
  "Я мав на увазі незнайомців".
  
  
  "Ніхто не міг піти за мною".
  
  
  "Ні", - погодився Римо. "Чіун щойно розповів Пепсі Доббінс все про організацію".
  
  
  Очі Сміта за склом окулярів без оправи розширилися. Він похитнувся на ногах.
  
  
  "Я просто просвітив неосвічену жінку", - сказав Чіун.
  
  
  "Не хвилюйся, Смітті. Кажуть, її звільнили за передчасне повідомлення про смерть президента".
  
  
  Сміт поправив свою краватку "хантер грін Дартмут", і ця дія, здавалося, стабілізувала його почуття рівноваги, що похитнулося.
  
  
  "Я повинен поговорити з президентом безпосередньо", - сказав він, так пильно вдивляючись у вечірній натовп, що рідіє, що вони автоматично подивилися у відповідь.
  
  
  "Ми можемо провести вас до Білого дому, якщо це те, чого ви хочете", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Жодна палацова варта не зрівняється з нашою скритністю і підступністю. Якщо ви хочете увійти тихо, ми з Римо влаштуємо це. Якщо ви волієте, щоб ми штурмували Білий палац, це теж здійснимо".
  
  
  Римо подивився на Чіуна. - Здійснимо?"
  
  
  "Це слово дуже популярне у цій провінції", - сказав Чіун м'яким голосом. "Ми маємо злитися з натовпом, наскільки зможемо".
  
  
  Римо подивився на біле шовкове кімоно Чіуна із золотим оздобленням і сказав: "Єдине місце, де ти зможеш злитися з натовпом, - це приношення причастя".
  
  
  Чіун зморщив носа і нічого не сказав.
  
  
  "Неподалік на мене чекає орендована машина", - сказав Сміт, рушаючи з місця.
  
  
  Вийдучи на вулицю, Сміт сів за кермо, а Римо і Чіун на його наполягання сіли ззаду, де їх з меншою ймовірністю могли помітити. Сміт їхав Конститьюшн-стріт з усією наполегливістю вчителя недільної школи, і коли в полі зору здалося біле сяйво Білого дому, Сміт звернув на П'ятнадцяту вулицю і припаркувався біля будівлі Казначейства.
  
  
  Вимкнувши запалення, Сміт повернувся і запитав: "Рімо, я сподіваюся, у тебе з собою значок секретної служби та посвідчення особи?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Яка назва це дає?"
  
  
  "Рімо Іствуд. Чому?"
  
  
  "Ви - Римо Іствуд, спеціальний агент із Далласа. Я - Сміт, ваш начальник".
  
  
  "Просто Сміт?"
  
  
  Сміт вийшов, сказавши: "Це ідеальна назва, якщо хтось не хоче привертати непотрібної уваги".
  
  
  "Лише за умови, що ніхто не спитає твого імені", - сказав Римо, теж виходячи.
  
  
  - Яке моє таємне ім'я? - пропищав Чіун, коли вони почали підніматися широкими кам'яними сходами будівлі Казначейства.
  
  
  "Му Гу Гай Пан", - сказав Римо.
  
  
  "Я не дозволю, щоб мене так називали. Я буду Старим Комом".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Відомий кореєць із великою популярністю".
  
  
  Сміт змусив їх обох замовкнути, коли вони увійшли до будівлі Казначейства, і повів їх у секцію, відведену секретній службі.
  
  
  Сміт показав своє посвідчення у турнікету, представив Римо як Римо Іствуда з Далласа, а Чіуна - як експерта з вбивств на замовлення, найнятого службою для консультування з приводу замахів на життя президента.
  
  
  Вони були ухвалені без питань.
  
  
  "Ми тут, щоб подивитися, що замишляє Секретна служба?" - Запитав Римо, коли вони йшли коридорами, викликаючи більш ніж звичайний інтерес.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді що..."
  
  
  "Не будь кумедним", - сказав Чіун. "Очевидно, чому Сміт прийшов у цей грецький храм грошей".
  
  
  "Не для мене", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні. У тебе нелогічний розум".
  
  
  Римо мовчки пішов за Смітом, який повів їх до мармурових сходів, що вели вниз, у підвал будівлі. Шлях був перекритий замкненими на висячий замок ворітьми з кованого заліза з табличкою "Небезпечно". Не входити.
  
  
  Табличка виглядала так, ніби її вивісили за часів Гаррі Трумена.
  
  
  На подив Римо, Сміт дістав із кишені ключ і відкрив товстий висячий замок. Бразнув утримуючий ланцюг, і Сміт відчинив ворота. Він жестом запросив їх прослизнути всередину, потім повернув ланцюжок на місце і знову заклав висячий замок.
  
  
  Вони спустилися прохолодними кам'яними сходами, практично безшумно. Внизу вони підійшли до величезних сталевих дверей сховища. Там був кодовий замок. Сміт крутнув її один раз, щоб звільнити диск, потім, заблокувавши запасною рамкою, швидко набрав комбінацію. Вона відкрилася на безшумних, добре змащених петлях розміром із рейки Amtrak.
  
  
  "Що це?" Запитав Римо, коли вони проходили через двері сховища. "Секретний тунель у Білий дім?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун.
  
  
  "Я не тебе питав", - сказав Римо.
  
  
  Сміт сказав: "Це секретний тунель, що веде до Білого дому".
  
  
  "Якщо це такий секрет, звідки ти про це знаєш?"
  
  
  "Саме так я відвідував президента, який провів інавгурацію CURE".
  
  
  Римо був такий здивований, що нічого не сказав. Він звик до того, що Чіун підносить подібні сюрпризи. Чи не Гарольд Сміт.
  
  
  Чіун зачинив за ними двері сховища. Як тільки вона закрилася, запалилися великі лампи денного світла, висвітливши велику житлову зону, добре укомплектовану продуктами харчування, комунікаційним обладнанням та невеликою кількістю ліжок.
  
  
  "У разі облоги Білого дому або ядерної атаки, при якій їх не можна буде перемістити на об'єкт, що охороняється FEMA в горах Меріленду, Перша родина залишиться тут", - пояснив Сміт, і його лимонний голос прозвучав тихо у величезному сховищі.
  
  
  Отвір з іншого боку сховища вело у темний простір. Тунель, що слабо пахне вологою цеглою. Сміт ішов попереду.
  
  
  Тунель був прямим. Він робив зигзаги, і Римо зрозумів, що конструкція призначалася для того, щоб перешкодити незнайомим з ним переслідувачам.
  
  
  Вони пройшли два квартали. Очі Сміта не могли пристосуватися до напівтемряви, тому Римо довелося вести його за собою, спрямовуючи Сміта простим способом - тягнучи його за краватку.
  
  
  "Вони дали тобі ключ, але не повідомили, де знаходиться вимикач світла?" Якоїсь миті Римо забурчав.
  
  
  "Освітлення контролюється з боку Білого дому", - сказав Сміт.
  
  
  "Це очевидно, а також мудро", - сказав Чіун.
  
  
  Рімо кинув на Майстра Сінанджу похмурий погляд, який Сміт пропустив у темряві.
  
  
  Тунель вів до товстих дверей з нержавіючої сталі. - Там має бути колесо, Римо. Поверни його, - сказав Сміт.
  
  
  Римо знайшов колесо, яке мало бути на дверях у переборці підводного човна, і відкріпив його. Двері відчинилися, і вони пройшли в приміщення, схоже на котельню Білого дому.
  
  
  "Добре, - натягнуто сказав Римо, - тепер починається складна частина".
  
  
  "Театр знаходиться у Східному крилі", - сказав Сміт.
  
  
  "Просто вкажи дорогу", - сказав Римо. Сміт підійшов до забитих дверей шафи, відімкнув її, натиснувши на кутову перемичку, потім двері з клацанням відчинилися, разом з дошками та всім іншим.
  
  
  Сміт поманив їх до себе.
  
  
  Вони опинилися в коридорі, такому вузькому, що, мабуть, був порожнечею в стінах. Поки вони протискалися вперед, Римо помітив, як Сміт непомітно поліз у кишеню для годинника свого сірого жилета. Звідти з'явилася біла пігулка у формі труни. Сміт стиснув її у захисному кулаку.
  
  
  Римо послабив хватку і, схопивши Сміта за те саме зап'ястя, вивернув його проти природного вигину суглоба. Сміт люто стиснув зуби, і його пальці ослабли.
  
  
  Римо спіймав пігулку з отрутою вільною рукою і відпустив Сміта.
  
  
  "Жодних отруйних таблеток, поки ти не знайдеш для мене мого батька", - сказав Римо.
  
  
  "Що, якщо нас зловлять?"
  
  
  "Тоді кожен сам за себе".
  
  
  Сердито потираючи зап'ястя, Гарольд Сміт продовжував йти попереду.
  
  
  У Білому домі було дивно тихо. Час від часу до їхніх вух долинали кроки. Здавалося, Сміт орієнтується за відчуттям напряму та дотику руки до стіни. Він вів їх на схід.
  
  
  Коли вони вийшли на світ, вони стояли в ніші.
  
  
  "Кінотеатр Білого дому ліворуч від нас", - прошепотів Сміт. "Це критичний етап". Він надів непроникні сонцезахисні окуляри, додавши: "Слідуйте моєму прикладу". Потім він вийшов.
  
  
  Римо вдягнув свої власні сонцезахисні окуляри. Майстер Сінанджу непомітно вдягнув свої круглі димчасті окуляри.
  
  
  Агент секретної служби стояв на посту перед подвійними дверима кремового кольору.
  
  
  Сміт показав свій значок секретної служби та запитав: "Президент уже прибув?"
  
  
  "Ні, сер. Зйомка запланована рівно на сім".
  
  
  "Директор вимагає перевірити ще раз заходи безпеки", - сказав Сміт.
  
  
  Агент секретної служби потягнувся до рації на поясі, і Римо помітив, як напружився Сміт.
  
  
  "Чорт, я забув".
  
  
  "Так?" — сказав Сміт надто холодним голосом.
  
  
  "Ми перебуваємо в режимі радіомовчання".
  
  
  "Я знаю", - швидко сказав Сміт. "І якщо ми хочемо перевірити кінотеатр до прибуття Біг Мака, ми маємо діяти швидко".
  
  
  "Добре", - сказав агент, відходячи від дверей.
  
  
  Потім він помітив, що Чіун розглядає його через затемнені лінзи.
  
  
  "Ви із секретної служби?"
  
  
  Чіун гордо випростався. "Краще. Я Таємний слуга".
  
  
  "Майстер Чіун - експерт із вбивств", - швидко сказав Сміт.
  
  
  "Дослідний вбивця", - поправив Чіун.
  
  
  "Його англійська не дуже хороша", - додав Сміт, який поспішно провів Римо та Чіуна до крихітного кінотеатру.
  
  
  - Біг Мак? - спитав Римо, як тільки вони залишилися самі.
  
  
  "Кодове ім'я президента секретної служби", - пояснив Сміт.
  
  
  "Підходить йому як рукавичка", - пробурчав Римо.
  
  
  Потім за зачиненими дверима почувся тупіт ніг, що бігли, що передував крику.
  
  
  "Ця Людина вже тут?" - Запитав захеканий голос.
  
  
  "Ні", - відповів агент на посаді.
  
  
  "Ну, я мушу знайти його швидко! У нас проблема на Північному лужку. Ти спробуй пройти у Східне крило, а я піднімуся на другий поверх".
  
  
  "Правильно".
  
  
  Тупіт ніг, що біжать, затих у коридорі, і в кінотеатрі Білого дому Римо запитав Сміта: "Що нам робити?"
  
  
  "Ви з Чіуном займіться цим. Обережно".
  
  
  "А як щодо тебе?"
  
  
  Гарольд Сміт посів місце у першому ряду.
  
  
  "Я маю намір дочекатися прибуття Президента".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Хоча за вашингтонськими стандартами було рано, Білий дім почав пустіти о 19:00 вечора, співробітників відправили додому раніше відповідно до суворого наказу про заборону.
  
  
  Кірбі Айерс із секретної служби у формі спостерігав за турнікетами біля входу до Східних воріт, де співробітники та відвідувачі повинні були пройти процедуру вставки своїх магнітних карток-ключів у пристрій для читання, перш ніж проходити через металодетектори.
  
  
  Прес-служба Білого дому, з іншого боку, вимагала, щоб її ухвалили.
  
  
  "Що робить президент?" один спитав із тротуару, куди їх заслали як загальне покарання за те, що телеканали передчасно повідомили про смерть президента і засумнівалися в його справжності після повернення до Вашингтона.
  
  
  "Ви повинні спитати про це прес-секретаря президента", - сказав Айєрс.
  
  
  "Вона не відповідає на наші дзвінки".
  
  
  "Ви оголосили її боса мертвим на національному телебаченні. Чого ви очікували?"
  
  
  "Але ми - прес-служба Білого дому", - простогнав інший.
  
  
  "Я вам співчуваю", - сказав Айєрс.
  
  
  У всій цій метушні ні преса, ні охоронці секретної служби у формі не помітили, як одна з найвідоміших стрижок у Вашингтоні виповзла на витягнутих руках і ногах із задньої частини фургона з телевізійною мікрохвильовою піччю і пройшла через металошукач нижче рівня очей.
  
  
  Він пройшов половину Північного лужка, перш ніж його засікли камери спостереження секретної служби і пролунав сигнал тривоги.
  
  
  На той час він уже плюхнувся у фонтан у центрі галявини.
  
  
  Саме там директор секретної служби знайшов його, коли він вибіг із Північного портика у супроводі групи агентів, що йшли за ним по п'ятах.
  
  
  "Він у фонтані, сер", - сказав Джек Мерта.
  
  
  "Як він пройшов через ворота?" – поскаржився режисер.
  
  
  "Ми думаємо, що він повзав рачки, поки преса відволікала поліцейських".
  
  
  "Ми не можемо допустити такого порушення безпеки! Біг Мак підсмажить мою дупу на вогні".
  
  
  Коли вони досягли мармурового борту фонтану в Білому домі, вони не побачили жодних ознак присутності будь-кого.
  
  
  "У кого є чортів ліхтарик?" вимагав режисер.
  
  
  Було передано ліхтарик.
  
  
  Режисер висвітлив світлом весь басейн. Він уловив спалах чогось, що ховається під холодною водою. Це було в зеленувато-коричневих плямах.
  
  
  "Що, чорт забирай, це таке?" - Видихнув він.
  
  
  Потім з води піднялася голова, і два зелені очі глянули прямо на директора секретної служби з-під густої шапки мокрого білого хутра.
  
  
  Зелені очі були такими холодними і нелюдськими, що режисер мало не випустив ліхтарика. "Що, в ім'я всього святого, це таке?" - хрипко спитав він.
  
  
  У гру вступив ще один спалах.
  
  
  "Це волосся виразно виглядає знайомо", - пробурмотів Джек Мерта.
  
  
  "Подивися на ці очі. Як у змії. Вони навіть не моргають на світлі".
  
  
  "Ти! Виходь звідти з піднятими руками", - скомандував Мурта.
  
  
  Зловісні зелені очі продовжували розглядати групу агентів із холодною загрозою. У його зануреного рота почали з'являтися бульбашки.
  
  
  Потім повільно й обдумано голова піднялася на поле зору.
  
  
  "Святе пекло!" Випалила Мурта. "Це Джила!"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Конгресмен Гіла Гінголд, лідер меншості в Палаті представників".
  
  
  "Боже мій! Це він. Але якого біса він тут робить?"
  
  
  Питання повисло в повітрі менш ніж на п'ять секунд. Без попередження постать у басейні зібралася з силами і випливла з басейну на незграбних руках і ногах, високо піднявши голову, як черепаха, сердито клацаючи щелепами.
  
  
  Еліти Дельти вишикувалися в лінію.
  
  
  "НЕ стріляти!" – закричав режисер. "Ви не можете в нього стріляти. Він член Конгресу і до того ж опозиційної партії. Подумайте, який сморід".
  
  
  Секретна служба поспішно відступила до Північного портика, часто обертаючись.
  
  
  Це було страшне видовище. Гіла Гінгольд, одягнений у камуфляж джунглів, ковзав на животі зимовим коричневим лужком. Він кинувся до Північного портика, де директор швидко зачинив двері перед його забіячним обличчям.
  
  
  Гіла Гінгольд плюхнувся в дверний отвір, звиваючись, як змія-бик, і сердито клацаючи щелепами. Він загарчав один раз, але більше не сказав жодного слова.
  
  
  "Що, чорт забирай, з ним не так?" - вголос спитав режисер із жахом у голосі.
  
  
  "Ти ж знаєш, який він пітбуль, коли справа стосується Біг Мака".
  
  
  "Схоже, він остаточно з глузду з'їхав"...
  
  
  "Нам краще поінформувати цю Людину", - сказав директор.
  
  
  "Як? Ми перебуваємо в режимі радіомовчання".
  
  
  "Я зроблю це особисто", – сказав режисер.
  
  
  Він пішов у власне Білий дім.
  
  
  "Знаєте, - сказав Джек Мерта своїм колегам-агентам, коли представник меншості Палати представників ходив рачки назад перед входом до особняка виконавчої влади, - він начебто нагадує мені дещо".
  
  
  "Так, я знаю, що ви маєте на увазі", - сказав інший. "Але я не можу зрозуміти, що саме".
  
  
  Через п'ять хвилин фігура в камуфляжі ковзнула назад до фонтану і зникла з поля зору.
  
  
  ПРЕЗИДЕНТ Сполучених Штатів перебував у сімейних покоях, чекаючи на першу леді, коли без попередження увійшов директор секретної служби.
  
  
  "Чому містер Сміт їде до Вашингтона?" вона питала президента. "Чи є секретне повідомлення у звуковій доріжці?"
  
  
  "Якби я знав, я б тобі сказав".
  
  
  Директор прочистив горло. "Вибачте, що вриваюся подібним чином, пане Президенте. Але у нас невелика проблема на Північному лужку".
  
  
  "Якщо це мало, ви справляєтеся із цим", - відрізала Перша леді.
  
  
  "Ну, можливо, "трохи" - не зовсім правильне слово".
  
  
  Вони обидва запитливо глянули на нього.
  
  
  Директор підійшов до президента і прошепотів йому на вухо: "У нас є людина в камуфляжі джунглів, яка повзе по Північному лужку рачки".
  
  
  Президент підбіг до вікна.
  
  
  "Це він там, у фонтані?" спитав він.
  
  
  Директор глянув. "Боюсь, що так, пане Президенте".
  
  
  Перша леді приєдналася до них, подивилася вниз і нетерпляче запитала: "Що ця ящірка робить у мене під ногами..."
  
  
  "Ящірка?" — спитав режисер.
  
  
  "Якщо ця копиця сивого волосся не належить Гілі Гінголд, то я Елеонора Рузвельт".
  
  
  "Ми теж думаємо, що це той, за кого себе видає".
  
  
  "Давайте розберемося із цим тихо", - сказав президент директору секретної служби.
  
  
  "Ні", - заперечила Перша леді. "Давайте звернемося до преси. Якщо республіканський лідер збожеволів, це має стати головною темою вечірніх новин".
  
  
  "Не ціною вашого життя", - сказав Президент.
  
  
  "Хто у цій родині носить штани?" спитала Перша леді.
  
  
  "Це не має значення. Я ношу президентські штани".
  
  
  Перша леді помчала геть, бурмочучи: "Почекайте, поки я не стану президентом".
  
  
  "Куди ви прямуєте?" зателефонував президент.
  
  
  "Отримати свій Nikon. Якщо я не зможу показати це в новинах, принаймні я отримаю знімки для свого альбому для вирізок з Білого дому".
  
  
  Закотивши очі у бік директора, Президент повторив: "Розберіться з цим якомога тихіше".
  
  
  "Це буде важко, сер. Він намагався вкусити нас. Кинувся нам на п'яти, як собака зі звалища".
  
  
  "Тепер ви знаєте, що ми відчуваємо з Першою леді", - сказав Президент. "Давайте. Можливо, я зможу навчити його".
  
  
  "Я не рекомендую цього. Це може бути хитрощом, щоб виманити вас на відвертість".
  
  
  "Якщо республіканці так сильно хочуть, щоб я пішов з поста, вони можуть зробити все, що в їх силах".
  
  
  Директор позеленів, ідучи за президентом до вузького ліфта Білого дому.
  
  
  "ГІЛА, ЦЕ ти?" – стурбовано покликав Президент, обережно наближаючись до фонтану.
  
  
  З вигідної позиції на другому поверсі батіг меншини Палати представників виглядав абсурдно. Тепер, віч-на-віч, президент виявив, що тремтить під злісним, немиготливим поглядом одного зі своїх головних політичних противників.
  
  
  "Джила, що б тебе не турбувало, я думаю, ми можемо поговорити про це тільки ти і я".
  
  
  Зелені очі продовжували свій нервуючий немиготливий погляд.
  
  
  "Які б не були наші розбіжності, ми обидва хочемо кращого для цієї країни. Чому б тобі не вийти, поки ти не підхопив свою смерть?"
  
  
  Наполовину занурена в холодну воду голова опускалася все нижче, поки з мокрої білої ганчірки не виглядали тільки очі. Повільно утворювались бульбашки.
  
  
  "Краще відійдіть, сер", - попередив директор секретної служби. "Минулого разу, коли він так вирував, він кинувся на нас".
  
  
  "Гарна ідея", - сказав Президент, роблячи крок назад.
  
  
  Зелені очі раптово звузилися.
  
  
  Люто розмахуючи руками, сивий чоловік вискочив з води. Ранок він розчистив простір між басейном і виконавчим директором занадто швидко, щоб хтось встиг зреагувати.
  
  
  Міцні білі зуби зімкнулися на правій кісточці президента. Він завив від болю.
  
  
  "Пристреліть його! Пристреліть його!" – крикнув режисер хрипким голосом.
  
  
  "Ні в кого не стріляйте!" - Президент, крізь біль, що усвідомив, що знаходиться на лінії вогню.
  
  
  Агенти секретної служби відсахнулися, намагаючись зробити чіткий знімок, їхні обличчя стали примарно-білими.
  
  
  На сухій траві президент і батіг меншини шалено молотили та боролися. Президент безрезультатно плескав свого мучителя по волоссю.
  
  
  "Стріляйте, щоб поранити!" – наказав режисер.
  
  
  "Залишайтеся на місці! Залишайтеся на місці, пане президенте", - благав Джек Мерта.
  
  
  "Приберіть його від мене!" - заволав президент, широко розплющивши очі від жаху.
  
  
  Нагорі Перша леді робила знімки камерою зі спалахом так швидко, як тільки могла натискати на спуск затвора.
  
  
  Пальці стиснулися на спускових гачках, але перш ніж молоток встиг опуститися, агенти раптово відчули, як їхні хребти налилися льодом. Вони подумали, що це симптом їхнього власного жаху. Але їхня зброя впала на землю на відстані половини удару одна від одної.
  
  
  Режисер вимагає: "Що з вами двома не так?"
  
  
  "Я", - промовив писклявий голос із-за спин двох агентів.
  
  
  І поки увага режисера була відвернена, Римо Вільямс пронісся по затемненому лужку і опустив ребро долоні на задню частину шиї батога меншини, що молотить.
  
  
  Гіла Гінгольд одразу розслабилася.
  
  
  Витягаючи президента з-під його мертвого вантажу, Рімо прошепотів: "Нас послав Сміт".
  
  
  "Слава Богу. Я думав, він збирається відірвати мені ногу".
  
  
  "Хто говорив? Хто це сказав?" — спитав директор, намагаючись розгледіти своїх застиглих агентів.
  
  
  "Я зробив", - сказав Президент.
  
  
  Директор різко обернувся. Він побачив, як президент невпевнено піднімається на ноги, а меншість валяється замертво на газоні. Більше нікого.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Не має значення", - відрізав Президент. "Мені потрібно переглянути фільм".
  
  
  "У такий час, як це?"
  
  
  "Впевнено в такий час, як це. Відправь Джилу до лікарні Святої Єлизавети і, заради Бога, збережи це в таємниці".
  
  
  "Сер, я б не знав, як комусь пояснити, що тут щойно сталося".
  
  
  "Найкраще, що я чув за весь день", - сказав Президент, накульгуючи назад у особняк виконавчої влади.
  
  
  Поки він це робив, директор обійшов своїх паралізованих агентів і зажадав: Що на вас двох знайшло?
  
  
  Два агенти просто впали, мабуть, під дією крику свого боса.
  
  
  Біля Східних воріт представники преси вигукували благаючі питання, які зустріли холодним мовчанням.
  
  
  ПРЕЗИДЕНТ Сполучених Штатів не виявив нікого на посту біля входу до кінотеатру Білого дому.
  
  
  Він вагався. Потім коридором квапливо пройшов агент секретної служби. На превеликий полегшення президента, це був спеціальний агент Вінс Капецці.
  
  
  "Вибачте, сер. Мене відкликали, щоб я шукав вас".
  
  
  "Я збираюся подивитися цей фільм, - сказав він Капецці, - і я не хочу, щоб мене турбувало щось, крім ядерної тривоги".
  
  
  "Так, сер", - сказав Капецці.
  
  
  Президент увійшов до театру, який був такий маленький, що під час державних обідів він іноді служив гардеробом. Світло вже було погашено. А внизу, у крихітному першому ряду, сидів чоловік. Він не обернувся, коли увійшов президент.
  
  
  Президент завагався. Його раптово пробрав озноб. Поправивши пальто, він рушив уперед.
  
  
  Чоловік просто сидів там, як кравецький манекен.
  
  
  Сідаючи поруч із ним, президент напівголосно запитав: "Сміт?"
  
  
  "Звичайно, пане президент", - сказав знайомий лимонний голос.
  
  
  Тільки тоді Президент по-справжньому розслабився. "Як ви потрапили усередину?" він запитав.
  
  
  "Туннель скарбниці".
  
  
  "Ти знаєш про це?"
  
  
  "Неважливо. Ви хотіли мене бачити?"
  
  
  Екран побілів, і фільм почав прокручуватися. Під час початкових титрів вони говорили уривчастими пропозиціями, президент час від часу скоса поглядав на аристократичний профіль Гарольда Сміта. Ця людина виглядала зовсім неабияк, подумав президент.
  
  
  "Що сталося з гарячою лінією?" він спитав Сміта.
  
  
  "Розум, що стоїть за банківською кризою минулого дня праці, очевидно, перерізав лінію. Я не зміг виявити розрив і усунути його".
  
  
  "Отже, у нас немає прямої лінії зв'язку?"
  
  
  "Невелика незручність у такий час, як це".
  
  
  "Мені потрібна ваша допомога. У нас щойно стався інцидент на галявині перед Білим домом".
  
  
  "Я помічаю, що в тебе кровоточить кісточка".
  
  
  Президент глянув униз на свій правий черевик. Його носок був зім'ятий.
  
  
  "Пляга меншини Палати представників вкусив мене за кісточку".
  
  
  Здавалося, що у Гарольда Сміта не знайшлося відповіді це, тому президент продовжив. "Я думаю, що один із ваших людей врятував мене".
  
  
  "Він також врятував тебе від скаженої кішки".
  
  
  "Згідно з тестовою лабораторією ФБР, у кішки не було сказу".
  
  
  "Дивно".
  
  
  "Хтось намагається вбити мене, або поставити в незручне становище, або і те, й інше".
  
  
  "Я згоден із цією оцінкою", - сказав Сміт, коли фільм продовжив прокат. Обоє чоловіків переглянули кожен кадр, але нічого з цього не запам'ятали.
  
  
  Сміт сказав: "Я вважаю, ви хочете, щоб організація продовжувала свою діяльність принаймні в умовах нинішньої кризи".
  
  
  Президент зітхнув. "Я знаю, у нас були розбіжності. Але ваше поводження з банківською кризою було зразковим. Економіка була близька до того, щоб країна могла не вижити".
  
  
  "Інші проблеми було вирішено", - сказав Сміт. "Ми відновили втрачені операційні кошти та знову повністю профінансовані".
  
  
  "Добре. Ви можете отримати від мене довідку про стан здоров'я та дозвіл на продовження роботи".
  
  
  "Я приймаю це", - сказав Сміт.
  
  
  Президент обернувся. "Звучить не дуже радісно із цього приводу".
  
  
  "Ми говоримо про обов'язок, пане президент, а не про задоволення. До вас я служив у семи керівників вищої ланки. Жодне з них не було пов'язане із задоволенням".
  
  
  "Я чую тебе".
  
  
  "Мої люди будуть розміщені тут на час кризи. Тим часом я маю мати доступ до всіх висновків секретної служби".
  
  
  "Я організую брифінг".
  
  
  "Моя особистість повинна зберігатися в найсуворішій таємниці".
  
  
  "Ми опрацюємо деталі", - сказав Президент.
  
  
  Фільм продовжив прокат. Через деякий час президент запитав: "Президент, якого я найбільше прагну наслідувати, був тим, хто все це почав, чи не так?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти знаєш, мені важко в це повірити".
  
  
  Сміт нічого не відповів, тому президент сказав: "Це своєрідна іронія долі, що главу виконавчої влади, який санкціонував таємне вбивство як інструмент підтримки внутрішнього порядку та зовнішньої політики, був убитий сам".
  
  
  Сміт зберігав мовчання, змусивши президента Сполучених Штатів відчути, що він каже нісенітницю, а не щось близьке його серцю.
  
  
  "Як я можу зрівнятися з ним?" - спитав він нарешті.
  
  
  "Пан Президент, я добре знав цього президента".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ви не той президент".
  
  
  І в яскравій темряві кінотеатру Білого дому президент із нещасним виглядом опустився на своє місце.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Пепсі Доббінс розмовляла телефоном у своєму міському будинку в Джорджтауні, засунувши вказівний палець вільної руки у вільне вухо.
  
  
  В іншому кінці кімнати Алойсіус Х. Фізерстоун щось бубонів у магнітофон. У перервах між дзвінками Пепсі відключила барабанну перетинку і спробувала стежити за тим, що відбувається.
  
  
  "... після того, як вторгнення в затоку Свиней на Кубу провалилося, Кеннеді, за словами Кеннеді, сказав, що збирається рознести ЦРУ на тисячу шматочків і розвіяти його за вітром. Без лапок. Він звільнив директора Агентства, яким був Аллен Даллес, разом з якимсь генералом Кейбеллом Тут слід пам'ятати, що, хоча Даллес, можливо, був головним змовником, брат Кейбелла був ключовою людиною.Чому?Це дуже просто.Так трапилося, що брат Кейбелла в ті дні був мером Далласа. говориться, починає згущуватися...."
  
  
  Голос привітався в телефонному вусі Пепсі, і вона сказала: "Джордж? Це Пепсі. Що ти чуєш?"
  
  
  "Для початку, що тебе звільнили".
  
  
  "Ні, я маю на увазі замах на життя президента".
  
  
  Я нічого про це не знаю, але менше години тому на галявині перед Білим домом сталася велика метушня”.
  
  
  "Якого роду переполох?"
  
  
  "Сварка між секретною службою. Вони винесли хлопця на ношах, накритого простирадлом".
  
  
  "Хтось помер?"
  
  
  "Ні, якщо врахувати, куди вони його відправили. Лікарня Святої Єлизавети".
  
  
  "Хіба це не психіатрична лікарня, до якої Секретна служба завжди відправляє людей, які загрожують президентові?"
  
  
  "Саме. У лікарню Святої Єлизавети не відправляють мертвих чи поранених, лише психіатричних хворих".
  
  
  "Можливо, агент секретної служби збожеволів".
  
  
  "Вони показують кадри на CNN, якщо ви хочете перевірити це".
  
  
  "Дякую, Джордже".
  
  
  Пепсі почепила трубку і схопила пульт від телевізора. Увімкнувся CNN.
  
  
  Чекаючи на вихід головних новин дня, Пепсі слухала Бака Фізерстоуна.
  
  
  "Мер Кейбелл наказав поліції Далласа провалити розслідування і повідомив їм, де знайти Освальда. Дермовий морський піхотинець Освальд, а не ЦРУ Освальд, який насправді не був Освальдом. Але Хайделл...
  
  
  Фізерстоун звів очі і побачив, що Пепсі дивиться беззвучний телевізор
  
  
  "Ти поки що зі мною?" спитав він.
  
  
  "Запис все ще йде?"
  
  
  "Ага".
  
  
  "Тоді мені не треба бути з тобою".
  
  
  "Хіба тобі не слід робити нотатки чи щось таке?"
  
  
  Пепсі струснула короткою стрижкою. "Сьогодні ввечері, коли ляжу спати, я збираюся прокрутити твої записи і ввібрати все це уві сні. Ось так я вивчаю іноземні мови".
  
  
  "Які мови ви знаєте?"
  
  
  "Здебільшого англійська. Не має значення. Продовжуй говорити".
  
  
  Бак знизав плечима. «Хайделл, як я розумію, був ініціатором ЦРУ в групі зі знищення. У будь-якому випадку, саме мер Кейбелл нацькував поліцію Далласа на Освальда, щоб відвести підозри від Хайделла, це добре задокументований факт, що ...
  
  
  Коли пішли головні новини, Пепсі так голосно ввімкнула звук, що Бак замовк, а заразом і глядачі. Про всяк випадок вона натиснула кнопку запису на пульті дистанційного керування відеомагнітофоном.
  
  
  "У зв'язку з все ще незрозумілими наслідками спроби замаху на президента Сполучених Штатів сьогодні вранці в Бостоні Білий дім наказав прес-службі Білого дому залишити територію адміністративного особняка, а співробітників достроково звільнили. Незважаючи на офіційні спростування, весь день ходили чутки про те, що президент був тяжко поранений - історія, посилена все ще незрозумілим переполохом за участю секретної служби, коли морський піхотинець номер один приземлився о другій годині дня сьогодні.
  
  
  "Протягом години президент несподівано з'явився на Північному лужку. Камери зняли главу виконавчої влади, коли він, мабуть, намагався виманити невідому людину з фонтану".
  
  
  З'явилися похмурі кадри, які показують президента біля фонтану. Без попередження вискочив чоловік у камуфляжній формі джунглів і перекинув президента. Решта була неясною плямою в темряві лужка перед Білим домом.
  
  
  "Президент, за повідомленнями, не постраждав внаслідок нападу, а нападника було вивезено у невідомому напрямку", - продовжив читач новин. "Наразі немає жодних відомостей про його стан. Цей інцидент підлив олії у вогонь чуток про змову з метою вбивства президента - чуток, які Білий дім категорично заперечує.
  
  
  "У Голлівуді представник кінорежисера Харді Брікер заявив сьогодні, що напад на президента вражаюче нагадує Даллас, і закликав прийняти надзвичайне законодавство, що дозволяє оприлюднення все ще засекречених..."
  
  
  "Зроби голосніше. Я хочу це почути", - сказав Бак.
  
  
  Задзвонив телефон, і натомість Пепсі вимкнула телевізор.
  
  
  "Так?" сказала вона у слухавку.
  
  
  "Пепсі Доббінс?" - Запитав приглушений жіночий голос.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я не можу назвати себе, але якщо ви хочете історію, яка поверне вам прихильність АНК, вам слід піти до церкви Святої Єлизавети і попросити про зустріч із Джилою Гінголд".
  
  
  Лінія обірвалася.
  
  
  "Хто це був?" Бак хотів знати.
  
  
  "Я не впевнений, але це прозвучало як Перша леді. Вона іноді зливає мені інформацію".
  
  
  "Що вона сказала?"
  
  
  "Вона сказала, що це була Гіла Гінголд, яка перебуває у лікарні Святої Єлизавети".
  
  
  "Це не видається правдоподібним", - сказав Бак.
  
  
  "Тобі слід поговорити", - пирхнула Пепсі. "Візьми своє пальто та фотоапарат. Ми займаємося цим".
  
  
  "Це не може почекати? Я хочу почути, що говорить Харді Брікер. Він мій герой".
  
  
  "Отримайте нового героя".
  
  
  КОНГРЕСМЕН ГІЛА ГІНГОЛД сидів за своїм столом у будівлі Капітолію, намагаючись вирішити, чи пофарбувати кронозавра в сіро-зелений колір або в зелено-сірий, коли задзвонив телефон. Кронозаври були гігантськими доісторичними крокодилами, і ніхто не знав, якого кольору вони мали бути.
  
  
  Він був один у своєму кабінеті, його співробітники розійшлися додому. Конгресмен Гінголд теж подався додому, але там була його дружина. Вона неясно уявляла його захоплення динозаврами. Не подивилася б "Парк Юрського періоду" жодного разу, не кажучи вже про шість разів, саме стільки разів Гіла Гінголд додивилася фільм, не рахуючи переглядів відео. За такого чудового фільму перегляди відео не враховувалися.
  
  
  Джила намагалася відкрити пляшку з сіро-зеленою емаллю, коли дзвін продовжувався безперервно. Вирішивши, що це може бути його дружина, конгресмен з Джорджії відклав у бік пляшку та пластикову модель кронозавра, яку він зібрав у вільний час, і підняв слухавку на столі.
  
  
  "Так?" він сказав обережно, бо ти ніколи не знала.
  
  
  "Фред Флауерс, BCN News. Я дзвоню, щоб підтвердити історію, яка облітає місто".
  
  
  "Яка історія?"
  
  
  "Що Гіла Гінголд перебуває під наглядом у лікарні Святої Єлизавети після інциденту на галявині перед Білим домом".
  
  
  "Це нісенітниця!" Гіла Гінгольд заревів, схоплюючись на ноги. "І це "Хіла" з твердою буквою "Г", а не "Хіла". Хіла - це іспанська ящірка. I'm Gila."
  
  
  "Ви - Гіла Гінголд?"
  
  
  "Це Джила. Жорстка швидкість, чорт забирай!"
  
  
  "Не могли б ви прокоментувати те, що ви нібито вкусили президента за кісточку?"
  
  
  "Цього ніколи не було, ти, стегозавр!" Гінгольд заревів.
  
  
  "Тоді чому вас помістили до лікарні Святої Єлизавети? Імовірно?"
  
  
  "Ідіот!" - гаркнув Гіла Гінгольд, жбурнувши трубку і схопивши своє пальто. Він був такий злий, що збив пластикового кронозавра на підлогу, сам того не помітивши. Коли він зачинив двері офісу, безліч пластикових тиранозаврів, алозаврів і велоцирапторів затряслися на полицях.
  
  
  У лікарні Святої Єлизавети ніхто з начальства не розмовляв би з Пепсі Доббінс.
  
  
  "Ви заперечуєте, що Джила Гінголд була здійснена тут?" вона наполягала. "Пам'ятайте, ви на камері".
  
  
  Вони перебували у кабінеті представника лікарні. За Пепсі Бак Фізерстоун спостерігав через об'єктив відеокамери ANC і сподівався, що натискає правильну кнопку.
  
  
  "Я не підтверджую і не заперечую цього", - сказав офіційний представник лікарні Святої Єлизавети.
  
  
  "Це не відповідь".
  
  
  Чоловік на дуже твердих підборах підійшов до них ззаду і зажадав відповіді: Хто тут головний?
  
  
  Дізнавшись голос, Пепсі обернулася. Побачивши Джила Гінголда, з червоним від гніву обличчям під копицею білого волосся, вона вдарила Бака по руці і прошипіла: "Знімай усе, що відбувається!"
  
  
  Вона тицьнула мікрофоном у вічно червоне обличчя Гінголда і запитала: "Конгресмен Гінголд, що ви скажете про повідомлення про те, що вас відвезли з Білого дому сьогодні ввечері після невдалого замаху на життя президента?"
  
  
  "Я категорично заперечую їх", - відрізав Гінгольд, його голос гримів від обуреної люті.
  
  
  Пепсі повернулася до представника лікарні і сказала: "Очевидно, конгресмена Гінголда сюди не поміщали. То чому ви відмовляєтесь спростовувати чутки?"
  
  
  Спікер виглядав збентеженим. "Але... але він тут".
  
  
  "Покажіть мені", - сказав конгресмен Гінголд.
  
  
  "Сюди, конгресмен", - сказав речник.
  
  
  "Ми теж йдемо", - тріумфально сказала Пепсі.
  
  
  "Ні, це не так", - заперечив представник.
  
  
  "Конгресмен, єдиний спосіб, яким ви можете припинити це злісне очорнення вашого характеру, - затамувавши подих, сказала Пепсі, слідуючи за Гінголдом бездоганно прибраними коридорами, - це використовувати необроблені кадри".
  
  
  "Залишайся зі мною", - відрізав Гінгольд.
  
  
  У приватній палаті на четвертому поверсі їх перевели до окремої палати, де лежав чоловік, накачаний заспокійливими. Він спав на животі, звісивши руки з обох боків ліжка.
  
  
  "Ми продовжуємо перевертати його на спину, - сказав санітар, - але він продовжує перевертатися ось так".
  
  
  Гіла Гінгольд підійшла і підвела голову чоловіка за густе волосся. "Це не я".
  
  
  "Це справді схоже на тебе", - сказала Пепсі.
  
  
  "Я красивіша. Значно".
  
  
  "Можливо, це твій брат".
  
  
  "У мене немає жодного брата, і я вимагаю, щоб лікарня Святої Єлизавети опублікувала заяву, в якій категорично заперечується, що я утримуюсь під наглядом".
  
  
  "Згідно з цією таблицею, ти їм є", - сказала Пепсі, вказуючи на планшет у ногах ліжка. "Бачиш, тут написано "Джіла Гінголд"".
  
  
  "Я подам до суду на припинення існування цієї установи, перш ніж дозволю цьому неподобству продовжуватися далі", - прогриміла Гіла Гінголд.
  
  
  "Згідно з інструкціями секретної служби, ми не розголошуємо жодної інформації про цього пацієнта", - запинаючись, сказав представник.
  
  
  "Хтось заплатить за це".
  
  
  Пепсі підняла мікрофон і запитала: "Конгресмене, ви хочете зробити офіційну заяву для трансляції?"
  
  
  "Ви страшенно праві, я вірю", - сказала конгресмен Гіла Гінголд, переходячи до ідеального подвійного коктейлю з Пепсі Доббінсом.
  
  
  У цей момент у кімнату вбігли два агенти секретної служби та повалили Джилу Гінголд на підлогу. "Як, чорт забирай, ти звільнилася?" - пробурчав один із них.
  
  
  "Скажіть їм, що я справжній Гінголд", – кричав конгресмен, валяючись на підлозі.
  
  
  Пепсі повернулася до Бака і прошипіла: "Ти записуєш це на плівку?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Добре", - підвищивши голос, сказала Пепсі, - "Ви взяли не того Гінгольда. Інший все ще в ліжку".
  
  
  Гіла Гінгольд, сплячий на ліжку, смикав руками й ногами, ніби плив по озеру мрії.
  
  
  Потрібно було двадцять хвилин, щоб усе залагодити. На той час Пепсі Доббінс була дуже задоволена. У неї були ярди скотчу, і час підходив до одинадцятої години.
  
  
  Громогласне спростування конгресмена ГІЛИ ГІНГОЛД транслювалося в одинадцятигодинних новинах по всій країні. Це бачив офіційний Вашингтон.
  
  
  У сімейних покоях Білого дому Перша леді сказала: "Чорт!"
  
  
  У своїй нью-йоркській квартирі, заваленій коробками з-під піци, Траш Лімбургер схопився і сказав: "Вашингтон, я йду!"
  
  
  А в командному пункті секретної служби в підвалі Білого дому розверзлося справжнє пекло.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Директор секретної служби ненавидів обструкцію. До його обов'язків не входило приховувати інформацію від свого боса, президента. Але це був особливий випадок. Справа була не лише у його роботі. На карту було поставлено честь та сумлінність служби.
  
  
  Найманий убивця, одягнений у вітрівку контрснайпера секретної служби, намагався вбити президента Сполучених Штатів і був убитий у відповідь військовослужбовцем "Дельта Еліт". Все віддавало Даллас.
  
  
  Якщо замах на життя президента мав якийсь зв'язок зі службою - взагалі якийсь, - то служба була практично відправлена нафталіном. Чорт забирай, це все одно мало не сталося після подій у Далласі. Кожен агент знав це. Це був найтемніший час служби, подія, яка переслідувала кожного агента наяву і в глибокому сні.
  
  
  Тому, коли президент з'явився на командному пункті в підвалі Білого дому у супроводі трьох найдивніших людей, яких він коли-небудь бачив, директор розумів швидко.
  
  
  "Ми все ще розробляємо розвіддані, що надходять", - швидко сказав він, ще до того, як ці троє були представлені.
  
  
  Писк сигарети змусив агента поспішно схопитися зі свого місця, щоб узяти аркуш паперу з тацю. Він глянув на нього і, здавалося, втратив два відтінки кольору.
  
  
  "Є проблема?" спитав сивий чоловік у сірому костюмі і темних окулярах лимонним голосом.
  
  
  "А ти хто такий?"
  
  
  "Сміт. Секретна служба. У відставці".
  
  
  "Він погодився повернутися, щоби допомогти нам", - додав президент.
  
  
  "Повернутись? Де ви служили?"
  
  
  "Даллас".
  
  
  Директор насилу проковтнув і сподівався, що цього не помітили. Чи підозрювали вони? Якщо вони підозрювали правду, то вже було скінчено.
  
  
  "А це спеціальний агент Римо Іствуд разом із Чіуном, який є експертом із вбивць".
  
  
  "Ти?" - спитав режисер, дивлячись зверху вниз на мініатюрну азіатку у біло-золотому кімоно та димчастих окулярах.
  
  
  "Ти розкриєш усе, що знаєш", - сказав він.
  
  
  "Чому б нам не почати з відеозапису двох інцидентів з камер безпеки тут, у Вашингтоні?" Режисер повернувся і сказав: Джек.
  
  
  Джек Мерта вставив касету у відеомагнітофон, і вони зібралися довкола, щоб подивитися.
  
  
  "Ми зібрали все відео з різних моніторів, відредагувавши їх разом для зручності аналізу. Ви побачите".
  
  
  Відео являло собою калейдоскоп агентів, що бігають туди-сюди, намагаючись зловити моторного чорно-білого кота, який сильно нагадував Шкарпетки. Спочатку це було комічно, поки кішка, загнана в куток, не почала атакувати.
  
  
  "Він почав поводитися як типовий кіт, - розповідав режисер, - а потім раптово перетворився на лева".
  
  
  На відео було знято, як він накидається на двох агентів секретної служби, підстрибує, вчепляється зубами ним у ковтки і тримається, ніби однією своєю завзятістю може повалити своїх жертв на землю.
  
  
  "Тут це виглядає так, ніби він насправді намагається поцупити спеціального агента Рейнольдса, але, очевидно, його сили було недостатньо", - сказав режисер.
  
  
  Після цього кадри були ще більш хаотичними, але вони ясно показали відчайдушну спробу співробітників секретної служби зловити кішку, що збожеволіла, до того, як вона дістанеться до президента.
  
  
  "Як ви можете бачити, пане президент, - сказав режисер, коли знятий матеріал закінчився, - охорона Білого дому явно намагалася врятувати вас від того, що, на їхню думку, була шалена тварина".
  
  
  Президент виглядав непереконливим.
  
  
  Агент Іствуд повернувся до мініатюрного азіату Чіуна і запитав: "Що ти про це думаєш?"
  
  
  "Я думаю, тигр".
  
  
  "Скажи ще раз"
  
  
  "Не лев. Тигр. Цей кіт думає, що він тигр".
  
  
  "Чому Ви так кажете?" – запитав Президент.
  
  
  "Тому що, якби він думав, що це лев, він вкусив би цих людей за зад, щоб скинути їх. Він схопив їх за горло своїми щелепами. Так тигр приводить свою жертву. Отже, це був не лев, а тигр".
  
  
  Всі байдуже дивилися на маленького чоловічка на ім'я Чіун.
  
  
  "Але це безпритульний смугастий кіт", - сказав режисер.
  
  
  Чіун сказав: "Можливо, він народився смугастим, але помер тигром".
  
  
  Ніхто не мав нічого, що можна було б додати до цього, тому режисер подав сигнал до другої стрічки.
  
  
  Оскільки була ніч, відеокамери спостереження записали зображення нічного бачення, які відтворювали зернистий зеленувато-чорний колір.
  
  
  Це було досить ясно, щоб наочно показати, як щось, схоже на конгресмена Джила Гінголда, переслідувало агентів секретної служби по лужку Білого дому, а потім напало на самого президента. Рачки.
  
  
  Щойно президент вийшов на галявину, цифри змішалися воєдино.
  
  
  "Я нарахував двох додаткових людей", - сказав директор секретної служби, насупивши брови.
  
  
  "Тіні", - сказав Гарольд Сміт, дивлячись на Римо та Чіуна.
  
  
  "Ні. Повтори це".
  
  
  "Забудьте про це", – втрутився президент. "Знищте цю плівку. Це не зовсім чийсь зірковий час".
  
  
  Після цього запанувала незручна мовчанка.
  
  
  Директор запропонував: "Конгресмен Гінголд перебуває під наглядом. Можливо, за кілька днів у нас буде якесь пояснення".
  
  
  І знову спеціальний агент Іствуд спитав свого супутника: "Що ви думаєте?"
  
  
  "Це був не людина", - наспіваючи промовив Чіун. "Це був гравійний хробак".
  
  
  "Що таке гравійний хробак?"
  
  
  "Давні єгиптяни називали їх гравійними черв'яками, тому що, коли їхні яйця вилуплювалися, вони нагадували оживий гравій, що виповзає з гравійних русел Нілу".
  
  
  "Я все ще не знаю, що таке гравійний хробак", - сказав Римо.
  
  
  "У деяких країнах їх називають алігаторами. В інших – крокодил".
  
  
  Джек Мерта клацнув пальцями. "Я знав, що Гінгольд мені щось нагадує. Він нагадав мені алігатора!" Він пробіг і перемотав частину запису. "Дивися, бачиш, як він виплеснувся з фонтану? Так бігає алігатор".
  
  
  "Ви хочете сказати, що він намагався затягнути мене у фонтан зубами?" - Запитав відповіді президент.
  
  
  "Ось як вони вбивають видобуток. Затягуючи її у воду і тримаючи під водою, доки вона не втопиться".
  
  
  Президент Сполучених Штатів помітно і неконтрольовано здригнувся.
  
  
  "Що змусило конгресмена Джила Гінголда подумати, що він алігатор?" — спитав спеціальний агент у відставці Сміт.
  
  
  "Те ж зло, яке переконало просту смугасту кішку в тому, що це тигр", - сказав Чіун.
  
  
  "Я хотів би оглянути цю кішку", - сказав Сміт.
  
  
  Кішку привезли з випробувальної лабораторії ФБР у клітині-перенесення. Вона вже почала кочніти.
  
  
  "Я не можу змиритися з тим, наскільки це схоже на шкарпетки", - похмуро сказав президент.
  
  
  "Я згадував, що ми знайшли докази того, що кішка була пофарбована відповідно до міток Носка?" недбало запитав директор.
  
  
  "Ні, ви цього не зробили", – жорстко сказав Президент.
  
  
  "Насправді, це виявила судово-медична лабораторія ФБР", - поспішно додав директор. "До нас надходить так багато матеріалу, що ми просто відправляємо його прямо на Фабрику фантазій для аналізу".
  
  
  "Фабрика фантазій"? – запитав Президент.
  
  
  “Розвідувальний відділ секретної служби. Вони найкращі, пане президенте. Вони плюють на всі мислимі сценарії. Якщо у всіх цих подіях можна знайти сенс, вони це зроблять”.
  
  
  Спеціальний агент Сміт дістав мертву кішку з клітки-перенесення і перебирав пальцями її хутро. Біля верхівки голови, де хутро було чорне, він зупинився, відокремлюючи жорсткі волоски.
  
  
  "Знайшов щось, Сміт?" – запитав Президент.
  
  
  "Шрам. Ідеально круглий".
  
  
  Усі зібралися довкола, щоб подивитися. Це була ділянка білуватої рубцевої тканини розміром із десятицентовик.
  
  
  "Виглядає хірургічно", - пробурмотів Римо.
  
  
  "ФБР упустило це", - сказав Сміт.
  
  
  "Ганьба їм", - самовдоволено сказав режисер.
  
  
  Сміт підняв очі. "Де котячий нашийник?"
  
  
  "Вона все ще має бути у ФБР"
  
  
  "Це має бути вивчено".
  
  
  "Я впевнений, що це робиться прямо зараз", - сказав директор, погойдуючись на підборах. Досі все йшло гладко. Найбільше дісталося ФБР.
  
  
  "І волосся Гілі Гінголд слід досліджувати на наявність хірургічного сліду, подібного до цього", - сказав Сміт.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Якщо така мітка буде знайдена, це буде незаперечним доказом змови з метою вбивства президента".
  
  
  "Давайте не забігатимемо вперед. У нас немає доказів якоїсь подібної змови. Не у Бостоні. Не у Вашингтоні. Принаймні, не офіційно".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, говорячи "неофіційно"?" вимагав Президент.
  
  
  Директор втратив самовладання. "Я маю на увазі, сер, просто те, що існують процедури секретної служби, яким ми слідуємо, і "вовк, що плаче" не є жодної з них. І я починаю втомлюватися від цієї засохлої справи про вихід на пенсію, що вривається в моє розслідування , з досвідом роботи у Далласі чи ні”.
  
  
  "Не говори зі мною в такому тоні", - попередив маленького азіату Чіун.
  
  
  "Я мав на увазі Сміта".
  
  
  "І не говори зі Смітом у такому тоні", - сказав Чіун.
  
  
  Режисер височів над маленьким азіатом. "Хто змусив тебе так співати при ходьбі?"
  
  
  "Майстер переді мною".
  
  
  Перш ніж директор встиг щось сказати, президент звернув увагу на телевізор. Він був залишений увімкненим і налаштований на канал мовлення. Цегляно-червоне обличчя конгресмена Гіли Гінголд заповнило екран. В одному кутку екрана була піктограма. Там було написано "Прямий ефір".
  
  
  "Що він робить у прямому ефірі?" Президент випалив.
  
  
  "Що він робить поза лікарнею Святої Єлизавети?" директор зашипів.
  
  
  Агент посилив звук.
  
  
  ". . . вимагайте, щоб Білий дім офіційно вибачився за поширення свідомо неправдивої історії про мою госпіталізацію. Історія, оприлюднена у очевидній та кричущій спробі дискредитувати мене".
  
  
  Камера промайнула повз Гілу Гінгольд до чоловіка, розпростертого на лікарняному ліжку і сплячого на животі.
  
  
  "Що є що?" – запитав Президент.
  
  
  "Той, що у нього на животі, - це гравійний хробак", - сказав Чіун. "Він думає, що гріється на сонці".
  
  
  Камера повернулася до сердитого обличчя Джили Гінголд, і безтілесний голос Пепсі Доббінс запитав: "Конгресмен, як ви думаєте, чому Білий дім змусив широку громадськість повірити, що ви напали на президента сьогодні ввечері?"
  
  
  "Очевидно, що мої успішні зусилля очолити звинувачення проти їхньої програми загальної охорони здоров'я в Конгресі є головною мотивацією тут".
  
  
  "І хто конкретно?"
  
  
  "Я не називатиму імен, за винятком того, що всі знають, що Перша леді - головний спеціаліст з охорони здоров'я".
  
  
  "Дякую вам, конгресмен Гінголд".
  
  
  Пепсі Доббінс повернулася до камери і практично закрила вигляд конгресмена Джилу Гінголд.
  
  
  "Сьогодні ввечері весь Вашингтон ставить питання, чи досягла боротьба за загальне медичне обслуговування нового рівня політичної боротьби або переросла у відкриту війну".
  
  
  Голос ведучого за кадром запитав: "Пепсі, перш за все, ласкаво просимо назад в ANC News".
  
  
  "Спасибі тобі".
  
  
  "По-друге, що ви можете додати до бостонського ракурсу цієї історії?"
  
  
  "Це не бостонський аспект", - промимрив директор секретної служби.
  
  
  Потім Пепсі Доббінс промовила слова, від яких у директора секретної служби голова пішла кругом.
  
  
  "Я отримав це з джерела в найтаємнішій службі. Гвинтівкою, використаною при замаху на життя президента сьогодні ввечері, була військова гвинтівка Манліхера-Каркано 6,5-го калібру, серійний номер C2766. Це та сама гвинтівка, з якої понад тридцять років тому був убитий президент Кеннеді в Далласі, штат Техас.
  
  
  "Пепсі, це приголомшливо. Що це означає?"
  
  
  "Це означає, - сказала Пепсі Доббінс, її котячі очі заблищали, - що я можу стати наступним Стейнвеєм. Або Стейнвардом. Ти знаєш".
  
  
  "Я маю на увазі, - наполягав ведучий, - що це означає для історії?"
  
  
  "Що існує відкрита змова з метою вбивства президента, і коріння його сягає минулого восьми адміністрацій".
  
  
  На командному пункті секретної служби Білого дому всі голови повернулися до директора і всі погляди зустрілися з його очима. То були не щасливі очі. Директор поспівчував. Він уявив, що його власні очі прямо зараз виглядали вкрай нещасними.
  
  
  Вхідний факс оголосив про себе різким писком, і серце режисера майже зупинилося, коли Сміт недбало простяг руку, щоб забрати його.
  
  
  "Згідно з цим, - оголосив він, - у ФБР є позитивний збіг відбитків пальців з людиною, яка намагалася застрелити президента".
  
  
  На мить усі перестали дихати.
  
  
  "Ці відбитки належать Лі Харві Освальду".
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  "Неймовірно", - сказав Гарольд В. Сміт, коли Римо вручив йому ще теплий факс.
  
  
  На командному пункті секретної служби Білого дому було о 3:00 ночі. Понад чотири години Сміт переглядав необроблені дані з Бостона, лікарні Святої Єлизавети та інших центрів розслідування.
  
  
  "Ви зрозуміли це?" – запитав Президент Сполучених Штатів.
  
  
  "У жодному разі", - визнав Сміт.
  
  
  Римо і Чіун ледарювали біля дверей. Щоразу, коли хтось стукав, вони говорили їм, щоб вони йшли.
  
  
  "Це помічник начальника охорони Мерта", - почувся нервовий голос. "Директор хоче знати, чи ви вже закінчили з кімнатою".
  
  
  "Це ще не кінець, поки Перша леді не заспіває", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти маєш на увазі, що товста леді співає", - поправив Римо.
  
  
  Чіун знизав плечима, ніби ця відмінність була зовсім несуттєвою.
  
  
  "Ідіть", - сказав Президент.
  
  
  Гарольд Сміт відкинувся на спинку стільця. Знявши окуляри без оправи, він потер сірі очі у червоній оправі. Його обличчя було на три відтінки сіре, ніж звичайно, що свідчило про його крайню втому.
  
  
  "Пан Президент, - почав він, - я можу тільки сказати вам, що передбачає зіставлення цих звітів".
  
  
  "Я слухаю", - сказав Президент.
  
  
  "Чоловік, який називає себе Алеком Джеймсом Хайделлом, має на тілі шрами, ідентичні тим, що були на тілі Лі Харві Освальда. Його відбитки пальців також збігаються з тими, що є в досьє на Освальда. Його гвинтівка ідентична зброї Освальда".
  
  
  "Отже, Освальд намагався вбити мене?"
  
  
  "Не обов'язково. Гвинтівка ідентична, але це точна копія. Справжня гвинтівка Освальда все ще знаходиться в національному архіві, де вона знаходилася з 1960-х років. Це наводить на думку, що вбивця, можливо, також був точною копією".
  
  
  "Що, якби це був справжній Освальд чи справжній Хайделл?"
  
  
  "Віддалено можливо, сер. Але подумайте. Кожен людський елемент у цьому химерному павутинні подій був точною копією. Точна копія Освальда. Точна копія Гінгольда. Навіть точна копія виводить із себе кота".
  
  
  "Отже, ті ж люди, які вбили Кеннеді, не прагнуть дістатися мене?"
  
  
  "Ще надто рано говорити про це з упевненістю. Але подумайте, хоча цей Хайделл, схоже, постарів настільки, наскільки постарів би справжній Освальд, його вбивця, точна копія Джека Рубі, яку бостонське відділення ідентифікувало як бармена на ім'я Бад Коггінс, молодше, ніж був Рубі в 1963 році.
  
  
  "Я не вловлюю хід ваших думок", - повільно промовив Президент.
  
  
  "Точна копія Рубі - Коггінс - була помічена за кермом машини, що прямувала до Массачусетського університету, у навушниках віртуальної реальності. Вони були на ньому, коли він застрелив Хайделла. Бостонський офіс повідомляє, що мініатюрна камера, встановлена на шоломі, фактично передавала все, на що дивилася людина - або на що дивилася б, якби шолом не загороджував йому огляд, - на так звані очки у шоломі. Іншими словами, він бачив реальність, але думав, що перебуває у віртуальній реальності”.
  
  
  "На мою думку, звучить як нісенітниця собача", - сказав Президент.
  
  
  "Навпаки, це було дуже розумно. У кишені вбитого було знайдено лист-запрошення, яке запрошувало його на ексклюзивну демонстрацію гри у віртуальній реальності. Зворотної адреси не було. Тільки номер телефону. Очевидно, він зателефонував за цим номером, і йому передали шолом та фургон. , знайдені в гаражі UMass. Назва компанії було Jaunt Systems. Такої компанії офіційно не існує, пане Президент. І телефонний номер – це сліпий номер стільникового зв'язку”.
  
  
  "Я все ще не впевнений, що розумію".
  
  
  "Згідно з запрошенням, назва гри, в яку Бад Коггінс, як йому здавалося, грав, була Ruby".
  
  
  "Боже мій!"
  
  
  "Бад Коггінс був простофілем. Відомий гравець в електронні ігри, без сім'ї, з нечисленними друзями, він був обманом заманений у пастку, щоб замістити сліди, що ведуть до змовників-вбивць, застреливши Алека Джеймса Хайделла, обраного не лише за його ігрову майстерність, але і за подібність із Джеком Рубі. Якби знайшовся Рубі старшого віку, який міг би виконати цю роботу, без сумніву, з ним зв'язалися б замість нього. Але у Бада Коггінса були найбільші шанси на успіх”.
  
  
  "Але він застрелив кількох першокласних агентів секретної служби".
  
  
  "Він думав, що грає в гру. Це і його чудові рефлекси давали йому перевагу, якої не було у Секретної служби. Вони не могли стріляти, якщо не були впевнені у своїй меті. Коґгінс вистрілив першим і не ставив запитань. Думаючи, що він бере участь у грі, не було смертельного покарання за дрібні невдачі, що зустрічаються на цьому шляху”.
  
  
  Президент переварював це у тиші.
  
  
  "Тепер ми знаємо, що у точної копії Гілі Гінголда був виявлений хірургічний шрам - отвір від задирка - на голові, ідентичний точної копії кота Носка. Це пов'язує ці два інциденти, але не стрілянину в Бостоні. Тим не менш, я вірю, що вони пов'язані".
  
  
  "Як це пов'язано?"
  
  
  "Завдяки розумному використанню копій".
  
  
  "Має сенс", - сказав Римо.
  
  
  "Але хто намагається отримати мене?"
  
  
  "Я заявляю вам, пане Президенте, що жодна з цих спроб не була серйозною".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Це добре спланована та організована операція. Якщо це можна так назвати. І все ж таки будь-хто, хто захоче вивчити процедуру секретної служби - а я вважаю, що натхненник цієї справи зробив свою домашню роботу, - повинен знати, що ви ніколи не виходите з президентської лімузина першим, а лише після того, як це зробить спеціальний агент. Крім того, ймовірність того, що до вас потраплять шкарпетки-копії, була невелика. І Гінгольд-копія також навряд чи міг завдати вам смертельної травми”.
  
  
  "Ти хочеш сказати, що насправді ніхто не намагається мене вбити?"
  
  
  "Поки що ніхто не намагається вас убити. Вони, безумовно, намагаються налякати вас або дискредитувати".
  
  
  "Але хто?"
  
  
  "Єдина зачіпка, і вона, очевидно, була підкинута, була знайдена на гільзі від кулі, яка вбила спеціального агента Крендал".
  
  
  "Крендал"?"
  
  
  "Людина, яка прийняла на себе кулю за тебе в Бостоні".
  
  
  "Я вперше чую його ім'я", - повільно промовив Президент.
  
  
  Гарольд Сміт взяв зі столу контейнер із люцитом і простяг його Президенту. "Вивчіть ініціали на викинутому снаряді", - запропонував він.
  
  
  Президент нахиляв коробку доти, доки з-під латунного кожуха не стали видно подряпані букви. "RX?" - пробурмотів він. "Хто такий RX?"
  
  
  "Ініціали вам нічого не кажуть?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Можливо, це не ініціали", - розмірковував Сміт.
  
  
  "Ким вони могли б бути?"
  
  
  "На перший погляд, рецептурний препарат – це скорочення від рецептурного".
  
  
  Президент мав дивний вигляд. "Медична спільнота?"
  
  
  "Попередження від когось, бажаючого, щоб ви думали, що вони представляють медичну спільноту. Подумайте, пане Президенте. Ви були в Бостоні в бібліотеці Джона Ф. Кеннеді, щоб поговорити про охорону здоров'я, коли була зроблена перша спроба. Гільзу було навмисно залишено. на місці снайпера разом з гвинтівкою. Ви великий шанувальник президента Кеннеді. Цілком очевидно, що багато грошей та зусиль було витрачено на те, щоб відправити вам повідомлення”.
  
  
  "Відмовитися від медичної допомоги чи приєднатися до Кеннеді на Арлінгтонському національному цвинтарі?" ризикнув президент.
  
  
  "Ось як я це розумію, пане Президенте".
  
  
  "Ну, я не відступаю".
  
  
  "Я і не чекаю, що ви це зробите. Але ви повинні розуміти, що розум, який стоїть за цими обурливими нападками, може бути готовим посилити свою тактику".
  
  
  "Загостритися до чого? Він уже намагався вбити мене тричі".
  
  
  "Доведіть ескалацію до точки успіху", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  Президент проковтнув.
  
  
  Хтось почав бити у двері, і пронизливий жіночий голос зажадав: "Що там відбувається? Так що, допоможи мені, якщо ти з іншою жінкою, цього разу в тебе запустять чимось більшим, ніж лампою".
  
  
  "Іду, люба", - сказав Президент, встаючи, щоб піти.
  
  
  "Все закінчено", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "А?" - Запитав Римо.
  
  
  "Перша леді заспівала".
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Глибокої ночі у міському будинку Пепсі Доббінс у Джорджтауні задзвонив телефон. Пепсі Доббінс прокинулася, почула чийсь голос і пробурмотіла: "Алло?"
  
  
  Голос продовжував говорити, і телефон продовжував дзижчати. Пепсі потрясла затуманеною головою, щоб прояснити її, і зрозуміла, що це її магнітофон говорить голосом Бака Фізерстоуна.
  
  
  "... з іншого боку, якщо Освальдів було двоє, то заміна була зроблена, коли справжній Освальд перебував на базі U-2 у Японії".
  
  
  Пепсі вимкнула магнітофон і підняла трубку телефону, що тихо дзижчить.
  
  
  "Пепсі Доббінс?" спитав м'який голос.
  
  
  "Так".
  
  
  "Те, що минуло, - це пролог".
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Ви перебуваєте в епіцентрі історії століття".
  
  
  "В точності мої слова".
  
  
  "І я в змозі допомогти тобі".
  
  
  "Так?" сказала Пепсі, сідаючи. Вона натиснула кнопку запису на своєму вбудованому телефонному диктофоні, про всяк випадок.
  
  
  "Люди, які прагнуть повалити цього президента, - це ті самі люди, які закатували президента Кеннеді".
  
  
  "Хто? Хто? Скажи мені!"
  
  
  "Істеблішмент".
  
  
  "Який заклад?"
  
  
  "Істеблішмент".
  
  
  "Хіба президент – це не істеблішмент? Зараз".
  
  
  “Ні, я маю на увазі інфраструктуру. Секретні люди у секретних офісах, які роблять секретні речі. Іноді вони працюють на військово-промисловий комплекс. Іноді вони є закоренілими бюрократами на низьких посадах. В інших випадках це сам Конгрес”.
  
  
  Пепсі насупилась. "Хто вони цього разу?"
  
  
  "Медико-промисловий комплекс".
  
  
  "Медичний..."
  
  
  "Вони залишили підказку. Ви повинні знайти цю підказку і показати її світові, щоб світ дізнався. Можливо, якщо світ дізнається, цього президента можна буде врятувати від мимовільної мученицької смерті".
  
  
  "Хто ти такий?"
  
  
  "Називайте мене директором".
  
  
  "Директор чого?"
  
  
  "Я хочу дещо замість вас", - сказав Режисер.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Знятий матеріал. Я хочу кожен дюйм стрічки, який ви можете випросити, позичити або вкрасти для цієї історії".
  
  
  "Ви випадково не з Сі-Ен-Ен?" Запитала Пепсі.
  
  
  Але лінія обірвалася.
  
  
  ДОКТОР ГАРОЛЬД В. Сміт прокинувся у напівтемряві спальні Лінкольна з рожевого дерева. Він ніколи раніше не користувався таким привілеєм. Навіть на запрошення президента, який призначив його директором CURE.
  
  
  Це був привілей, на який за звичайних обставин Сміт ніколи не погодився. Але загроза президенту була екстраординарною, і Секретна служба здавалася в кращому разі невмілою.
  
  
  І його прикриття як спеціальний агент секретної служби у відставці здавалося бездоганним. Ніхто не зв'язав би його з Гарольдом Смітом, який був директором такої сонної установи, як санаторій Фолкрофт.
  
  
  Сміт прокинувся вдосвіта і дозволив собі короткочасну розкіш насолодитися враженнями від спальні Лінкольна. Саме сюди сім президентів прийшли, щоби зв'язатися з ним. Кімната була червоною. Це здавалося доречним, оскільки телефон у кабінеті Сміта теж був червоним.
  
  
  Цікаво, що Сміт висунув ящик нічного столика і показав кінець виділеної лінії Фолкрофту та Кюре з боку Білого дому. Вона також була червоною.
  
  
  Сміт зняв слухавку. Лінія була обірвана. Відновити її, як тільки поточну місію буде завершено, буде його головним пріоритетом.
  
  
  Сміт збирався скотитися з великого ліжка рожевого дерева, коли хтось двічі постукав у двері.
  
  
  "Так?" Сказав Сміт.
  
  
  Двері відчинилися, і, до абсолютного жаху Гарольда Сміта, в кімнату увірвалася Перша леді в бірюзовій сукні від Donna Karan.
  
  
  "Ви Сміт?" - Вибагливо запитала вона.
  
  
  Сміт завагався. Потім, згадавши своє прикриття, сказав: "Так".
  
  
  "Кюре Сміт"?
  
  
  Очі Гарольда Сміта розширилися. "Я не розумію, про що ви кажете", - випалив він.
  
  
  Перша леді підійшла до ліжка, цокаючи підборами. Гарольд Сміт скромно натяг ковдру до горла.
  
  
  "Хто ти насправді?"
  
  
  "Мадам, це не ваша турбота".
  
  
  "Мій чоловік каже, що ви із секретної служби".
  
  
  "Технічно я на пенсії", - сказав Сміт.
  
  
  "І ті двоє, які минулої ночі стояли біля моєї спальні, охороняючи нас, теж були агентами секретної служби?"
  
  
  "Так".
  
  
  Лазероподібні блакитні очі Першої леді блиснули на нього. "Якщо хтось із вас із Секретної служби, то я Бесс Трумен".
  
  
  Сміт нічого не сказав.
  
  
  "Ти знаєш, що сказав мені сьогодні вранці маленький чоловічок у кімоно?"
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Сміт.
  
  
  "Він запропонував убити будь-кого, хто стане між мною і тим, що він називав Орлиним Троном, в обмін на Королівство Гаваї".
  
  
  "Я впевнений, що ви неправильно його зрозуміли".
  
  
  "І він назвав вас імператором Смітом, а президента маріонеткою".
  
  
  "Це, звісно, абсурдно".
  
  
  "Якщо він маріонетка, то він моя маріонетка. Ти розумієш?"
  
  
  "Так, - сказав Гарольд Сміт, - я розумію".
  
  
  І перша леді вибігла з кімнати.
  
  
  Поспіхом одягнувшись, Гарольд Сміт спустився до Овального кабінету в Західному крилі Білого дому. Було дивно так вільно ходити цими світлими коридорами, але це були дивні часи.
  
  
  Перед білими дверима стояв Римо Вільямс, одягнений у темно-сірий костюм Brooks Brothers та темні сонцезахисні окуляри.
  
  
  "Я ненавиджу це", - пробурчав Римо, коли Сміт з'явився у полі зору. "Я роками не вдягав костюм, і тепер я згадав чому".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Вони сверблять".
  
  
  "Ваш авторитет як агента секретної служби дуже важливий для цієї місії. Тепер я маю поговорити з президентом. Він один?"
  
  
  "Ні. Чіун, як завжди, намагається його у щось втягнути".
  
  
  "Боже мій", - сказав Сміт, стукаючи у двері.
  
  
  "Це Сміт. Я маю бачити вас, пане Президент".
  
  
  Грунтливий голос покликав: "Заходь".
  
  
  Гарольд Сміт увійшов до Овального кабінету. Він побачив, що в ньому було зроблено ремонт, і зморщив носа від зміни традиції. Потім він звернув увагу на письмовий стіл. Це був письмовий стіл "Резолют", збудований з колод британського військового корабля "Резолют" - той самий стіл, за яким сидів президент Кеннеді, коли Сміт вперше зустрівся з ним три десятиліття тому. Сміт читав, що Джонсон вигнав його з Білого дому. Було потрясінням побачити це знову через стільки років. Він струсив із себе приливний потік спогадів і шумно відкашлявся.
  
  
  Президент засяяв, коли побачив Сміта, і помахав йому рукою. "Сміт! Приєднуйтесь до нас".
  
  
  Президент сидів у центрі темно-синього килима перед письмовим столом, над Великою президентською печаткою, вишитою на ворсі золотом. Майстер Сінанджу сидів навпроти нього, сяючи у золотому шовковому кімоно.
  
  
  "Хіба ви не повинні бути за своїм столом, пане Президенте?" - спитав Сміт.
  
  
  "Він менше схожий на мішень, що сидить на підлозі", - сказав Чіун.
  
  
  "Це також більш розслаблююче", - додав президент.
  
  
  Сміт прочистив горло. "Мене щойно відвідала Перша леді".
  
  
  “Не звертайте на неї уваги. Вона думає, що вона співголова. Зайняла половину Західного крила ще до того, як ми всі туди переїхали”.
  
  
  "Вона запитала мене, чи не я Сміт".
  
  
  "Чому б і ні? Ти - Сміт".
  
  
  "Сміт у Кюрі", - твердо сказав Сміт. "Пан Президент, я маю попросити пояснень".
  
  
  "Ах, це. Чорт. Ти не хвилюйся. Вона не знає, хто ти насправді, за винятком того, що ти хлопець, який час від часу зв'язується зі мною через мережу".
  
  
  "Чи я даю ваше урочисте слово, що ви ніколи не розповідали їй про організацію?"
  
  
  "Не сказав ні слова. І, говорячи про дихання, ти коли-небудь пробував якісь з цих дихальних вправ, які показує мені мій хороший приятель Чіун?"
  
  
  "Ні, у мене її немає".
  
  
  "Змушує хлопця відчувати себе на мільйон доларів. Та що ти, мені навіть не хочеться перекушувати після сніданку".
  
  
  "Це добре, пане президенте", - сухо сказав Сміт.
  
  
  "І в нього є ідея, яка мені справді подобається".
  
  
  "Що це?" — спитав Сміт.
  
  
  "Чіун вважає, що нам насправді не потрібна секретна служба".
  
  
  "Коли в тебе на побігеньках найкращі, - великодушно сказав Чіун, - всі інші зайві".
  
  
  Президент широко посміхнувся. "Я можу погодитися із цим".
  
  
  "Є тільки одне благо, якого я жадаю", - чемно сказав Чіун. "Незначна дрібниця".
  
  
  "Так?"
  
  
  Сміт придушив стогін.
  
  
  "Я багато років працював на цій землі разом із моїм учнем Римо".
  
  
  "Америка цінує вашу лояльність", – сказав Президент.
  
  
  "Лояльність, за яку досі платили золотом".
  
  
  "Я так розумію".
  
  
  "Золото - це добре. Але я старий чоловік, який провів понад вісімдесят років. Я прагну чогось, незначного знаку поваги, якого жоден Майстер - навіть Великий Ван - не удостоювався від імператора".
  
  
  "Просто назви це".
  
  
  "Жоден фараон, жоден халіф, жоден емір давнини ніколи не пропонував цього Сінанджу".
  
  
  "Я слухаю".
  
  
  Чіун з надією підняв палець. Він засяяв.
  
  
  "Загальне медичне обслуговування - це благо, якого я жадаю".
  
  
  "Я працюю над цим прямо зараз. Через рік чи два ми, можливо, зможемо протаранити щось через пагорб".
  
  
  Чіун похитав своєю старою головою. "Мене не цікавлять ваші пагорби. Я бажаю лише, щоб мій учень і я отримували належну медичну допомогу в обмін на нашу небезпечну службу".
  
  
  "Сміт, прослідкуй за цим".
  
  
  "Так, пане президенте", - сказав Гарольд Сміт, відчуваючи полегшення від того, що Майстер Сінанджу не попросив про щось складне, наприклад, про столицю штату для його особистого користування.
  
  
  Задзвонив телефон на столі президента, і він простяг руку, щоб зняти слухавку.
  
  
  "Що це?" бадьоро запитав він.
  
  
  Президент уважно слухав. Його життєрадісний настрій швидко зіпсувався. "Якраз те, що мені було потрібно", - сказав він із нещасним виглядом. "Дякую, Джордже". Президент повернувся до Гарольда Сміта. "Якщо у нас не вистачить проблем, цей кид кишок, Траш Лімбургер, просто прилетів у місто, щоб підлити олії у вогонь".
  
  
  "Скажи слово, і його голова прикрасить твій найвищий флагшток", - вигукнув Чіун.
  
  
  Президент засяяв. "Він може це зробити?" - спитав він Сміта.
  
  
  "Я за жодних обставин не можу цього допустити", - швидко сказав Сміт.
  
  
  "Можливо, ми зможемо просто трохи збентежити його".
  
  
  Чіун схилив свою стару голову. "Я твій вічний слуга, о щедрий розподільник загального медичного обслуговування".
  
  
  Сміт перервав: "Пан Президенте, я категорично не згоден з цією ідеєю. Нам потрібно, щоб Римо і Чіун простежили всі ниточки, які ведуть до людини або організації, що стоять за цими замахами на ваше життя, і легковажна витрата їхнього часу суперечить оперативним параметрам CURE" .
  
  
  "Луха собача", - сказав Президент Сполучених Штатів. Повернувшись до Майстра Сінанджа, він сказав: "Розкажіть мені ще про те, чим я нагадую вам імператора Нерона...."
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Траш Лімбургер плюхнув свої триста з гаком фунтів у важке крісло, що обертається, пересувного мовного фургона, припаркованого на бетонному майданчику перед будівлею Капітолію.
  
  
  Він галасливо прочистив горло.
  
  
  Його помічник Коді Кастер подав йому сигнал, і спалахнув червоний сигнал "В ефірі". Траш нахилився до мікрофона, і його басовитий голос пролунав чітко, як контрольований грім.
  
  
  "З окупованого Вашингтона говорить Траш Умбургер, голос мережі "Говори правду". Ласкаво просимо, друзі. Ми подолали міські небезпеки округу Колумбія, щоб донести до вас правду. У Білому домі щось прогнило, і ми збираємось докопатися до суті. Давайте почнемо з того, що поставимо кілька оманливо простих питань”.
  
  
  Дрозд постукав по дзвіночку маленьким молотком із твердої деревини. Він потрапив у середину З.
  
  
  "Чому Білий дім розпочав наклепницьку кампанію проти мого доброго друга та поборника справедливості, шановного конгресмена від Джорджії Гили Гінголд?"
  
  
  Траш знову натиснув на дзвінок.
  
  
  "Чому президент відмовився з'явитися на публіці після гаданої - зверніть увагу на це підкреслення - ймовірної спроби побити його вчора?"
  
  
  Траш натиснув на дзвінок втретє.
  
  
  "Чи такі речі, якими вони здаються? Що ж, друзі мої, якщо ви щось знаєте про політику Вашингтона, ви знаєте, що це просто не так".
  
  
  Знову пролунав передзвін.
  
  
  "Президент на узводі у цьому питанні охорони здоров'я. Ви це знаєте, і він це знає. Найбільше це знає Перша леді".
  
  
  Траш зробив свій голос конфіденційним.
  
  
  "Припустимо - тільки припустимо, зауважте - президент, який бажає відродити свою приречену систему охорони здоров'я, домагається невеликого штучного співчуття. Я не стверджую, що агента секретної служби було принесено в жертву, щоб добитися цього - нещасні випадки трапляються, - але розгляньте ці незаперечні факти.
  
  
  По-перше, президент повернувся до Білого дому, і всі переходять у режим бункера. Першими, хто пішов, були представники преси Білого дому. Викинуті на вулицю, як купа сміття.
  
  
  "Зазвичай ви хочете запевнити націю, що з вами все гаразд. Якщо тільки... ви не гаразд.
  
  
  «Чому президент не виходить і не показує своє обличчя? -T, ставимо ці питання не просто для того, щоб почути ніжні тони нашого власного голосу - хоч би якими захоплюючими вони були, - але для того, щоб отримати холодні, незаперечні факти. і довести, що це справді він, а не якийсь мерзенний двійник, який зайняв Овальний кабінет.Якщо президент захоче зателефонувати, ми пустимо його в ефір.Тим часом я хочу почути ваші думки з приводу цього останнього - чи наважусь я це сказати?- обелення. Перший подзвонив”.
  
  
  "Дрозд", - промовив хрипкий голос.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ти дізнаєшся мій голос?"
  
  
  "Ви справді підозріло схожі на президента". Зі смішком визнала Траш. "Але, звичайно, в наші дні те саме роблять півдюжини стендап-коміксів".
  
  
  Хриплий голос набув різкості. "Молочниця. Набивайся".
  
  
  "Це, звичайно, був не головний виконавчий директор, зважаючи на все навпаки", - сказав Траш Лімбургер. "Але ми закликаємо його зателефонувати".
  
  
  У ОВАЛЬНОМУ КАБІНЕТІ Президент Сполучених Штатів повісив слухавку.
  
  
  "Я завжди хотів це зробити", - сказав він, сильно постукуючи по своїй настільній сувенірній гойдалці Don Imus.
  
  
  Гарольд Сміт невдоволено відкашлявся. "Пан Президенте, це було із сумнівним смаком".
  
  
  "Ти жартуєш? Ти маєш чути, як цей мішок з вітром побиває мою дружину та дочку. Я вже подумую про те, щоб приєднатися до його безглуздої програми та висловити йому частину своєї думки".
  
  
  З настільного радіоприймача продовжував звучати гучний голос Траша Лімбургера. "Наш наступний абонент прямо звідси, з округу Колумбія. Абоненте, що ви думаєте?"
  
  
  "Я думаю, що медико-промисловий комплекс прагне отримати президента", - сказав м'який голос.
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Медико-промисловий комплекс".
  
  
  "Я чув про військово-промисловий комплекс, але не про медико-промисловий комплекс. Ви маєте на увазі не військово-промисловий, чи не так?"
  
  
  "Я маю на увазі великі лікарні, страхові компанії та товстосуми фармацевтичної промисловості. Усі вони - різні сторони однієї медалі, яка називається істеблішментом. І вони зроблять все, щоб завадити введенню закону про загальне медичне обслуговування".
  
  
  "Істеблішмент!" Вибухнув Траш. "Ну, я думав, люди перестали говорити про істеблішмент приблизно в той час, коли впав Сайгон. Які в тебе є докази цієї досить химерної теорії, мій прекрасний допотопний друг?"
  
  
  "У мене немає доказів. Але секретна служба має. Як тільки факти їх розслідування вийдуть назовні, вся Америка дізнається правду про жахливі події в Бостоні".
  
  
  Траш Лімбургер видав глузливий звук.
  
  
  "У мене до тебе питання, Траш", - сказав той, хто дзвонив.
  
  
  "І що це таке?"
  
  
  "Якби ти міг бути будь-яким видом тварини у світі, яким би ти був?"
  
  
  "Я мав би подумати про це, який дзвонив".
  
  
  "Ти був би слоном?"
  
  
  "Ну, я не знаю про це, але я ризикну припустити, що товстошкіра істота сильно обмовлена. Часто називають товстою, дуже схожою на ...кхм... мене, хоча насправді це досить моторна і, наважуся сказати, струнка істота ".
  
  
  "Відмінний вибір, Траш", - сказав абонент із м'яким голосом, різко вішаючи слухавку.
  
  
  Президент різко вимкнув радіо. "Ви це чули?"
  
  
  "Так", - сказали Сміт та Чіун.
  
  
  "Той, хто дзвонив, сказав, що за мною полює медико-промисловий комплекс. Звідки йому це знати, якщо у нього немає внутрішньої інформації?"
  
  
  "Я не знаю, пане Президенте. Але для ненормального абонента не виключено, що він мимоволі торкнеться правди".
  
  
  "Ви думаєте, медико-промисловий комплекс полює на мене?"
  
  
  "Такої речі не існує".
  
  
  "Ви коли-небудь бачили цю телевізійну рекламу, спрямовану проти охорони здоров'я?"
  
  
  Заговорив Чіун. "Ця людина не була диваком", - сказав він.
  
  
  "Що ви маєте на увазі, майстер Чіуне?" — спитав Сміт.
  
  
  "Тому що він поставив Трашу Лімбургеру певне питання".
  
  
  "Що це за питання?"
  
  
  "Він запитав, якою твариною хотів би бути Дрозд".
  
  
  "Ймовірно, гучний", - засміявся президент. Але ніхто інший до нього не приєднався.
  
  
  Пролунав стукіт у двері, і голос Римо промовив через панель: "Перша леді тут. Впускати мені її чи ні?"
  
  
  "Звичайно, ви впустили мене, чорт забирай", - сказав пронизливий голос Першої леді.
  
  
  "Впустіть її", - сказав Президент стомленим голосом.
  
  
  "Пан Президент..." - почав говорити Сміт. Потім двері відчинилися, і ввійшла Перша леді, її руки стискали петлі та мотки чорного електричного дроту, усіяного червоними ялинковими гірляндами.
  
  
  "У мене проблема із цими прикрасами", - почала вона.
  
  
  Потім вона побачила Президента та Майстра синанджу на синьому килимі та Гарольда В. Сміта, який намагається виглядати непомітно.
  
  
  "Це Кюре Сміт, чи не так?" - Запитала вона президента.
  
  
  "Так".
  
  
  "Хтось скаже мені, що таке ліки?"
  
  
  Незручне мовчання тривало близько сорока секунд. Президент кинув на Гарольда Сміта погляд, який казав: "Це у вашому розпорядженні".
  
  
  "Це абревіатура", - сказав Сміт, незручно зав'язуючи краватку.
  
  
  "Для чого?"
  
  
  "Комітет з розширення прав та можливостей міських біженців", - поспішно сказав Сміт.
  
  
  "Я хочу брати участь у цьому!" - швидко сказала Перша леді.
  
  
  "Я це влаштую", - швидко сказав Президент. "Отже, в чому ваша проблема?"
  
  
  "Я готуюся до церемонії запалення різдвяної ялинки сьогодні ввечері..."
  
  
  "Сьогодні ввечері!"
  
  
  "Так, сьогодні ввечері. Не кажи мені, що ти забув".
  
  
  "Чорт. Це означає, що нам доведеться впустити пресу".
  
  
  "Не обов'язково", - сказала Перша леді, кидаючи важкий моток ялинкових гірлянд на коліна президента, брязнувши ізольованим шнуром.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Я вирішив, що ми матимемо мультикультурну різдвяну ялинку. Перша в історії Білого дому".
  
  
  "Я ніколи не чув про багатокультурну різдвяну ялинку", - сказав Президент.
  
  
  “Він представлятиме кожну етнічну групу та віросповідання, що становлять націю. Вся обробка була виготовлена вручну. Але мене турбують ці вогні. Я замовив їх літаком із Каліфорнії”.
  
  
  Президент помацав крихітні лампочки, підвішені вздовж шнура. Вони були червоні, але дуже довгі і звужувалися на кінці.
  
  
  "Вони схожі на маленькі перчики чилі", - сказав він.
  
  
  "Саме. Передбачається, що вони представляють іспаномовну спільноту, але мій прес-секретар каже, що вони можуть бути витлумачені як байдужі. Що ви думаєте?"
  
  
  "Я думаю, що вони до певної міри милі", - визнав президент.
  
  
  "Мили, так. Але чи політкоректні вони?"
  
  
  "Не питай мене. Ти дива інклюзивної політики. Я лише головнокомандувач".
  
  
  "Ти просто не хочеш ухвалювати рішення".
  
  
  "І ви хочете, щоб на когось переклали відповідальність, якщо це обернеться неприємними наслідками", - випалив президент.
  
  
  "Можу я запропонувати?" Сказав Гарольд Сміт. "Якщо ви не хочете ображати іспаномовну спільноту, чому б не залишити їх осторонь?"
  
  
  "Вони кричатимуть, якщо ми проігноруємо їх".
  
  
  "Тоді традиційна ялинка - ваша єдина логічна альтернатива".
  
  
  "У цьому Білому домі немає нічого традиційного, - відрізала Перша леді, - і якщо я маю якесь право голосу, то його ніколи не буде!"
  
  
  "Хто помер і зробив тебе імператрицею?" пробурмотів Президент.
  
  
  Обличчя першої леді почервоніло під її світлою чубчиком, і вона скривила крихітні червоні губи у бік президента.
  
  
  "Ви не збираєтеся допомагати мені з цим, чи не так?" – сказала вона президенту.
  
  
  "Підкиньте монетку", - запропонував Президент.
  
  
  "Чесно", - відрізала Перша леді, хапаючи мотки шнура. "Як ви взагалі стали президентом?"
  
  
  Двері зачинилися перед словами президента "Такі люди, як ви, проголосували за моє обрання на цю посаду".
  
  
  Двері знову відчинилися, і Перша леді відкинула назад чубок і сказала: "Трохи не забула. У вашого прес-секретаря гострий напад втоми через чутки про змову Освальда. Можливо, тобі варто вимовити промову сьогодні ввечері або щось таке. ".
  
  
  Двері грюкнули.
  
  
  "Я збираюся зробити щось краще за це", - сердито сказав Президент. "Я повертаюся до Бостона, щоб закінчити свою бісову мову".
  
  
  "Пан президент, - серйозно сказав Гарольд Сміт, - я думаю, було б нерозумно виступати публічно в цей час".
  
  
  "Я не можу дозволити Трашу Лімбургеру та пресі штовхати мене, як старий футбольний м'яч", - сказав президент, піднімаючись з килима. "І я маю продовжувати наполягати на реформі охорони здоров'я".
  
  
  "Можу я запитати, чому?"
  
  
  Президент глянув на двері Овального кабінету, які все ще вібрують. "Бо моя дружина відірве мені дупу, якщо я цього не зроблю".
  
  
  Піднявшись з підлоги подібно до соняшника, що підіймається до сонця, Майстер Сінанджу вимовив наспів: "Остерігайся верескливою королеви. В її очах тліє честолюбство. Бо вона прагне твого трону".
  
  
  "Скажіть мені щось, чого я ще не знаю", - пробурмотів Президент.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Директор секретної служби обслуговував напхане електронікою гніздо, яке було командним пунктом Білого дому, коли увійшов Гарольд У. Сміт.
  
  
  Директор підняв очі, побачив Сміта і схопився зі свого місця, погрожуючи звинувачуючим пальцем. "Я перевірив окружне управління Далласа. В особистій справі є спеціальний агент Римо Іствуд, все вірно, але ніхто там, нагорі, ніколи його не бачив і не чув про нього. Він чортовий привид!"
  
  
  "Було б краще, якби ти не перевіряв".
  
  
  "І в Далласі немає записів ні про який Сміт".
  
  
  "Це неправда", - холодно сказав Сміт.
  
  
  Директор здувся. "Добре, у досьє в Далласі значаться троє Смітів. Який з них ви?"
  
  
  "Це більше не твоя турбота".
  
  
  "Я твій грібаний начальник".
  
  
  "Технічно ні. Я на пенсії".
  
  
  Директор секретної служби щось нечітко пробурмотів.
  
  
  "Президент попросив вас зателефонувати йому", - додав Сміт.
  
  
  Директор сів та набрав номер внутрішньої лінії президента. Його з'єднали негайно.
  
  
  "Так, пане Президенте?" спитав він.
  
  
  Його зморшкувате обличчя майже відразу зблідло. Він тяжко сів. "Я протестую у найвищих виразах. Так, сер, я розумію, що служба вчора не виправдала себе повністю, але послухайте, приятель - я маю на увазі, сер - ви все ще живі. Це чогось варте, чи не так?" "
  
  
  Директор слухав, опустивши плечі, як дротяна вішалка для одягу, що перекосило. "Я розумію, пане Президенте. Я звільню цей кабінет відповідно до інструкцій, але..."
  
  
  Режисер дивився на дзижчу трубку у своїй руці.
  
  
  "Чорт! Він повісив слухавку".
  
  
  "Я займатиму цю посаду до кінця кризи", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  Директор підхопився зі свого місця. "Ти не зможеш обдурити мене, Сміт. Ти не з Секретної служби. Ти з ЦРУ. На твоєму самовдоволеному особі написано "привид"".
  
  
  "Перш ніж ви підете", - рішуче сказав Гарольд Сміт, - "чи надійшли останні звіти з лабораторії судової експертизи ФБР?"
  
  
  "На моєму столі, чорт би тебе забрав", - сказав директор.
  
  
  Біля дверей він зупинився, щоб гаркнути: "Принаймні президент виявляє трохи здорового глузду".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Він попросив агента секретної служби Капецці залишитися на борту. Він наша найкраща людина".
  
  
  Сміт кивнув, і двері зачинилися. Він підійшов до столу, переглянув звіти та негайно зателефонував до криміналістичної лабораторії ФБР.
  
  
  "Це Сміт, який тимчасово очолює підрозділ секретної служби Білого дому. Чому сюди не прислали двійника Носков, як було запрошено?"
  
  
  "Ми виявили щось незвичайне та аналізуємо це".
  
  
  "Я вже в дорозі", - сказав Сміт.
  
  
  Візок із БІЛОГО БУДИНКУ доставив Гарольда Сміта до штаб-квартири ФБР на Пенсільванія-авеню. Посвідчення секретної служби привело його до криміналістичної лабораторії, де агенти-криміналісти в білих халатах ламали голову над нашийником, який був знятий із двійника Носков після того, як його застрелили.
  
  
  "Це звичайний нашийник у всіх зовнішніх відносинах", - говорив агент ФБР, коли Сміт приєднався до кола чоловіків із напруженими обличчями. "Це червона шкіра з порожніми бляшаними заклепками по всьому колу. Ви можете купити його в будь-якому п'ятдесятицентовому магазині або зоомагазині в країні"
  
  
  "Тоді чому це незвичайно?" - спитав Сміт.
  
  
  "Всередині кожної шпильки знаходиться крихітний резервуар. Бачиш ці крихітні отвори?"
  
  
  Сміт кивнув головою.
  
  
  "Сопла. Одне на шпильці. А всередині - крихітний нагрівальний елемент. Я прийняв їх за виробничий шлюб, поки не розглянув одне під мікроскопом. Якість виготовлення вишукане. Очевидно, що у шпильках містилася рідина".
  
  
  Інший співробітник лабораторії сказав: "Повідомлялося, що перед тим, як випробуваний кіт збожеволів, він зашипів і почав обнюхувати себе. Хтось привів у дію нашийник за допомогою радіоуправління, випарувавши його вміст, і кішка вдихнула газ, що утворився".
  
  
  "Який вид газу?" Запитав Сміт.
  
  
  "Ми все ще працюємо над цим. Але це ще не все". Агент показав чорну кульку розміром з кульку, яка звисала з нижнього кінця нашийника замість котячої бирки. Він натиснув на клямку, і чорна кулька розпалася, оголивши крихітну чорну лінзу.
  
  
  “Мініатюрна шпигунська камера та передавач. Хто б не послав цю кішку на територію Білого дому, він записував усе, що вона робила, з висоти пташиного польоту”.
  
  
  "Дивно", - сказав Сміт, суворо насупившись.
  
  
  “Ми підозрюємо стероїд чи речовину, що змінює свідомість. Кішка не була шаленою. Сканування мозку було нормальним. Але щось зробило її дикою. Хімічну речовину пояснило б усе, що вона зробила”.
  
  
  "Але не те, наскільки сильною вона стала", - сказав Сміт.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Коли ви ідентифікуєте речовину, що міститься в шпильках, - сказав він, - зателефонуйте мені до Білого дому. Більше ні перед ким не звітуйте".
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС прогулювався територією Білого дому, почуваючи себе дивно.
  
  
  Він відчував себе дивно не лише через те, що він патрулював Північний лужок практично в зоні дії камер прес-служби Білого дому, досі заґратованого, хоча це був добрий початок.
  
  
  Він вийшов, коли агент секретної служби Вінс Капецці з'явився на чергування. Це дозволило Римо оглянути територію Білого дому. Ніхто не міг сказати, що може статися далі.
  
  
  Стояв прохолодний грудневий день, але Римо почував себе незатишно у теплі. Вся справа була в костюмі. Він не звик носити багато шарів одягу. Дисципліна, якою було синанджу, дала йому майже повне панування над власним тілом, і навіть у найсуворішу погоду йому було комфортно у його звичайній уніформі із футболки та брюк-чинос.
  
  
  У Білому домі, що добре опалюється, було ще гірше.
  
  
  Тут, зовні, це просто дратувало. Римо звик до того що, що його шкіра діє як гігантський орган почуттів. Тиск нападника, що наближається, або виступаючі краї ударної хвилі кулі були тим, про що його попереджали голі передпліччя - іноді раніше, ніж інші органи почуттів видавали свої попередження.
  
  
  Ціла ніч охорони президента викликала в нього бажання піти. Це було не в його правилах. Він був скоріше любителем приходити та йти. Бам, бам, дякую, мем. Дайте мені ціль, і я виконаю цю роботу, подумав Римо. Виконувати обов'язки охоронця – не мій стиль.
  
  
  Чіун дуже добре виконав свою роботу. Можливо, Римо мав бути найманим убивцею. Можливо, це так глибоко вкоренилося у його нервовій системі, що уникнути цього було неможливо.
  
  
  Прес-служба Білого дому знаходилася на тротуарі перед Білим домом та знімала знімальну групу Служби національних парків, яка встановлює тридцятифутову блакитну ялинку штату Мен, яка мала стати центральним елементом освітлення різдвяної ялинки сьогодні ввечері. Синій кран утримував його підвішеним до сталевої основи, і вони опускали його вниз.
  
  
  Навколо дерева були розставлені складні стільці перед подіумом, що все ще будується. Робітники, зайняті своєю роботою, намагалися не зважати на крики преси.
  
  
  "Президент живий чи мертвий?"
  
  
  "Хто намагається його вбити - якщо він все ще живий?"
  
  
  "Чи можете ви назвати нам повне ім'я та номер соціального страхування президента-самозванця, який зараз займає Білий дім?"
  
  
  Робітники вдали, що не чують.
  
  
  "Ваше мовчання - це відмова від коментарів? Чи ви ігноруєте нас?"
  
  
  "Вони тебе ігнорують", - сказав Римо і відразу пошкодував про це. Преса звернула на нього свою увагу.
  
  
  "Чому президент звільнив співробітників секретної служби?" - вигукнув репортер.
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Хто відповідає - віце-президент чи Перша леді?"
  
  
  Римо почав йти.
  
  
  "Чи можете ви принаймні утриматися від коментарів, щоб у нас був аудіозапис для трансляції?"
  
  
  Засунувши великі пальці у вуха, Римо поворухнув пальцями та язиком перед пресом.
  
  
  Коли Римо наближався до Східного крила Білого дому, він відчув невиразний тиск на поперек. Як тільки це відчуття виникло, він пірнув за величезний червоний дуб.
  
  
  Коли куля, на яку чекали його тонкі почуття, не прилетіла, Римо опустився навколішки і визирнув з-за високих гілок.
  
  
  Вгорі, на даху будівлі казначейства щось ворухнулося.
  
  
  Римо зняв сонцезахисні окуляри, переконавшись, що його обличчя повернуте вбік від камер, щоб він міг бачити чіткіше. Сонцезахисні окуляри були на заваді тим, чиї очі сприймали природне сонячне світло і використовували його повною мірою для зору.
  
  
  На даху будівлі казначейства крався відомий силует чоловіка з рушницею з оптичним прицілом. Це снайпер навів перехрестя прицілу йому на спину, що збило рефлекси вбивці Римо.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Римо, дивлячись у бік Пенсільванія-авеню. Він міг би проскочити Іст-Екзек'ютів-авеню і піднятися класичним фасадом грецького казначейства менш ніж за дев'яносто секунд. Але не тоді, коли преса кишить усюди. Всі ці камери не могли не відстежувати його, незалежно від того, як швидко він рухався.
  
  
  Потім з гаража виїхала машина Білого дому, і Римо побіг, щоб її перехопити. Всі автомобілі Білого дому були обладнані підніжками та широкими задніми бамперами для зручності агентів секретної служби. Не зменшуючи кроку, Римо пробіг паралельно лівій підніжці і застрибнув на борт. Його вага навіть не стиснула пружини підвіски.
  
  
  Римо проїхав великим чорним авто через ворота Білого дому на Пенсільванія-авеню. Ніхто не ставив йому запитань, але преса, побачивши агента секретної служби, що чіпляється за автомобіль, зробила поспішний висновок. Вони думали, що президент вислизає з Білого дому.
  
  
  Вони кинулися в погоню. Коли машина повернула на Медісон-Плейс, Римо недбало вийшов і попрямував до будівлі Казначейства. Він одного разу озирнувся. Він побачив, що жодна камера за ним не стежить.
  
  
  "Вбити двох зайців одним пострілом", - сказав він.
  
  
  Натягнуто посміхаючись, він піднявся широкими сходами будівлі Казначейства і продовжував йти. Фа Зейд підняв його на дах, а не навпаки. Почасти це був імпульс, частково залізна сила його пальців на руках і ногах. Все це було завдяки синанджу.
  
  
  На даху Римо зафіксував свою мету і рушив до неї зі скритністю примари.
  
  
  Снайпер був одягнений у синьо-чорну ветровку і низько пригнувся. Час від часу він оглядав Білий дім зі своєї гвинтівки, цілячись у оптичний приціл, наче трохи придивляючись.
  
  
  Римо підкрався до нього і однією рукою схопив його за череп, а другою – за ствол гвинтівки. Він звів їх разом, і вони здаля глухий гуркіт, перш ніж снайпер почав кататися по даху, обхопивши голову руками.
  
  
  Римо оглянув гвинтівку. Це була не "Манліхер-Каркано", а сучасна "Беретта". Тримаючи приклад в одній руці, а стовбур в іншій, Римо зігнув зап'ястя у протилежних напрямках.
  
  
  Гвинтівка видала щось на кшталт рохкання і розлетілася вщент, як фарбоване скло.
  
  
  "Час для відвертої розмови, приятель", - сказав Римо людині на даху.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?"
  
  
  "Секретна служба. Гра розпочалася".
  
  
  "Ти ідіот, я теж із секретної служби!"
  
  
  "Гарна спроба. Але я на це не куплюсь".
  
  
  "Перевірте мій гаманець, якщо ви мені не вірите".
  
  
  Римо поставив ногу чоловікові на груди, двома швидкими рухами, що гойдають, ноги спустошуючи його легені від повітря. Чоловік видав звук хутра, потім позеленів і очі його заскленіли.
  
  
  Римо витяг гаманець, і він розкрився, оголивши золотий значок секретної служби.
  
  
  "Якого біса ти тут робив з гвинтівкою?" Зажадав відповіді Римо, прибираючи ногу з грудей чоловіка і кидаючи гаманець йому на грудину.
  
  
  "Я контрснайпер, чорт забирай. Ти повинен це знати".
  
  
  "Я новачок у цьому".
  
  
  Римо ривком поставив агента секретної служби на ноги.
  
  
  "Директор подумав, що було б гарною ідеєю помістити сюди людину на випадок, якщо виникнуть нові проблеми. Я можу звідси прибрати будь-якого суб'єкта, що вторгся на територію Білого дому".
  
  
  "Має сенс". Римо хмикнув. "Контрснайпер, значить?"
  
  
  "Це правильно. Хто ти такий?"
  
  
  "Я", - сказав Римо. "Вважаю, ви могли б сказати, що я контрнаступ".
  
  
  "Ніколи не чув такого позначення".
  
  
  Римо хмикнув. "Це щось новеньке. Я прототип. Перепрошую за гвинтівку".
  
  
  Контрснайпер секретної служби подивився на свою зброю, що розклалася, і випалив: "Що ти з ним зробив?"
  
  
  "Я парирував це", - сказав Римо.
  
  
  Коли агент підняв очі, він побачив, що він сам на даху.
  
  
  Через десять хвилин Римо повернувся на територію Білого дому, насвистуючи "Deck the Halls". Він знову почував себе добре. Він просто сподівався, що це почуття продовжиться.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  У своєму кабінеті в штаб-квартирі ANC News у Вашингтоні Пепсі Доббінс переглядав відеозапис останніх двадцяти чотирьох годин президентського репортажу телеканалу.
  
  
  Цього було багато. Практично кожен крок під час поїздок президента з Білого дому до бібліотеки Кеннеді у Бостоні був висвітлений у болісно нудних деталях. І це були лише відеозаписи АНК.
  
  
  Причина була простою. Починаючи з Далласа, телеканали були сповнені рішучості сфотографувати наступне президентське вбивство на плівку. Однієї конфіскованої плівки Запрудера було достатньо. Тому, якби президент не мандрував, преса знімала кожну милю та зупинку для відпочинку. Це називалося "спостереження за тілом".
  
  
  Таким чином, у Pepsie був практично безперервний ланцюжок зйомок аж до хаосу в бібліотеці Кеннеді, після якого преса перетворилася на зляканий хвіст дуже відчайдушної комети, і всі кадри після цього складалися з білолицьих репортерів, які задавали питання дихання ведучим поза камерою, і навпаки.
  
  
  Цілий ранок перегляду знятого матеріалу не виявило нічого суттєвого.
  
  
  "То навіщо Режисеру потрібні кадри?" пробурмотіла вона собі під ніс.
  
  
  Бак Фізерстоун просунув голову в кабінет і прошепотів: "Тут якийсь хлопець на ім'я Сміт, який хоче подивитися ті записи, які ви переглядаєте".
  
  
  "Ви сказали, Сміт?"
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Він сказав, з ким він був?"
  
  
  "Він показав значок секретної служби".
  
  
  Пепсі насупилась. "Напевно, не той Сміт".
  
  
  "Не завадило б спитати. Він прямує сюди".
  
  
  Пепсі схопила зі столу свій міні-касетний магнітофон, натиснула кнопку запису і кинула його в ящик столу, який не стала закривати.
  
  
  Увійшов чоловік із виснаженим обличчям і сивим волоссям і запитав: "Міс Доббінс?"
  
  
  "Звичайно", - сказала Пепсі, дивуючись, що це за чурбан, який не впізнає її знамените обличчя.
  
  
  "Сміт. Секретна служба".
  
  
  "Я ніколи не розкриваю своїх гріхів, тож можеш забути про це", - відрізала Пепсі. "Мої вуста на замку".
  
  
  "Я тут для того, щоб переглянути записи вчорашнього президентського репортажу", - сказав Сміт. "Ваш директор з новин дав свій дозвіл".
  
  
  "О", - сказала Пепсі, у її голосі звучало легке розчарування.
  
  
  "Я хотів би усамітнення".
  
  
  "Тоді тобі доведеться почекати, доки я не закінчу".
  
  
  "Це питання національної безпеки. Я мушу попросити вас піти".
  
  
  "Поводься як знаєш", - сказала Пепсі, наполовину засуваючи ящик столу і виходячи з кімнати. "Не соромся користуватися телефоном, якщо тобі потрібно".
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт, сідаючи своє довготелесе тіло в крісло Пепсі.
  
  
  Гарольд Сміт насупився, дивлячись на стопку напівдюймових відеокасет. Було злочином, скільки касет споживали сіті і марно витрачали на дрібниці. Вивчаючи етикетки, він відокремив кадри з "Години смерті" від тих, що були зняті під час самої спроби вбивства.
  
  
  Сміт вставив касету з написом JFK Shooting у деку, його рота стиснулися від іронії напису.
  
  
  Знятий матеріал був сирим та невідредагованим. Звичайно, в ефір вийшов лише жахливий знімок голови, який був головною причиною, через яку Сміт весь ранок крутився каналами. Можливо, якусь підказку можна було б почерпнути із запасів непроекранованих стрічок.
  
  
  Сміт шість разів спостерігав, як агент секретної служби-приманка виходить із президентського лімузина, перш ніж помітив щось дивне у правому верхньому кутку екрану.
  
  
  Перемотавши плівку, він натиснув кнопку паузи. Миттєво зображення застигло, погойдуючись посередині, ніби стрічка вперто чинила опір тому, що її помістили в стоп-кадр.
  
  
  Кут залишався зовсім чистим.
  
  
  Сміт побачив чоловіка з мінікамерою. На ньому були сонцезахисні окуляри-авіатори, джинси та робоча сорочка у червону клітку. Камера спіймала його, коли він знімав на плівку двері президентського автомобіля, що відкривалися. Але коли двері відчинилися, він різко відвернув камеру і, здавалося, знімав щось високо і на заході.
  
  
  Сміт натиснув на паузу. Запис відновився. Відразу пролунав тріск гвинтівкового пострілу, і голова нещасного агента секретної служби розлетілася на частини.
  
  
  Оператор миттєво направив камеру на агента секретної служби, що лежить вниз у місиві з власної крові та мозкової речовини. Почалося стовпотворіння, і агента затягли до президентського лімузину. Оператор швидко загубився в бедламі.
  
  
  Сміт дістав з кишені пальто схему кампуса Массачусетського університету та бібліотечного комплексу Кеннеді та зафіксував місце, де стояв оператор, коли пролунав смертельний постріл з гвинтівки. Він обвів кут огляду камери пальцем.
  
  
  Помилки не могло бути. Людина з камерою розгорнулася, щоб зняти снайперське гніздо на даху Наукового центру, за чотири секунди до того, як пролунав перший і єдиний постріл. Він передбачав замах. Сигналом для нього стало відкриття дверцят лімузина. Іншого можливого пояснення його непрофесійних дій не було.
  
  
  Сміт перемотав плівку і знову натиснув кнопку паузи. Він прокручував знятий матеріал кадр за кадром. Ніколи обличчя чоловіка було видно чітко. Що можна було розгледіти, то це густа щетина на щоках, які виглядали пухкими, як мішки в роті бурундука. Під бейсбольною кепкою "Лос-Анджелес Доджерс" його очі приховували непроникні сонцезахисні окуляри Ray-Ban. Він міг бути будь-ким.
  
  
  "Навіщо комусь знімати вбивство, в якому він є співучасником?" Сміт промимрив.
  
  
  Логічної відповіді, здавалося, не було, тому Сміт витяг касету і повернув її до чорного пластикового футляра.
  
  
  Виходячи з офісу, він сказав Пепсі Доббінс, яка тинялася без діла: "Я конфіскую цю касету".
  
  
  "Яка з них?" - спитала Пепсі.
  
  
  "Національна безпека забороняє мені відповідати, але квитанція".
  
  
  Пепсі прийняла чек і сказала: "Удачі".
  
  
  Сміт нічого не сказав, виходячи із будівлі.
  
  
  Після того, як він пішов, Пепсі прошипіла: "Ти його дістав?"
  
  
  "Так", - сказав Бак Фізерстоун, з'являючись через ряд сталевих картотечних шаф. "Я вистрілив через щілину між цими папками. Сподіваюся, з ним усе буде гаразд".
  
  
  "Давайте подивимося, що скаже нам мій магнітофон".
  
  
  Пепсі слухала, як її міні-касетний магнітофон відтворює звук того, як Сміт засовує відеокасети в офісну нішу і виймає їх із неї.
  
  
  "Він продовжує переглядати відеозапис саме перед тим, як того хлопця із секретної служби притиснуть", - пробурмотів Бак, поки вони слухали.
  
  
  Потім було лимонне бурмотіння Сміта.
  
  
  "Навіщо комусь знімати вбивство, в якому він є співучасником?"
  
  
  "Що це означає?" Бак замислився.
  
  
  "Давайте з'ясуємо", - сказала Пепсі. "Ми маємо резервні копії на всіх касетах".
  
  
  Вони прокрутили плівку зі стріляниною в аеропорту Кеннеді, перемотуючи знятий матеріал до звуку пострілу рівно на стільки часу, скільки, згідно з записом на міні-касеті, Сміт перемотав її.
  
  
  "Хоч би що він знайшов, - пробурмотіла Пепсі, - це скоро спливе".
  
  
  Вони обидва побачили це одразу. Невиразне запитання Сміта підказав їм.
  
  
  "Подивися на це", - сказав Бак. "Хлопець у бейсболці "Лос-Анджелес Доджерс" намагається зняти стрільця".
  
  
  "Так. Ще до того, як хлопець вистрілить".
  
  
  "Ти розумієш, що це означає? Він був у цьому замішаний. Це доказ змови".
  
  
  "Є лише одне питання".
  
  
  "Так?"
  
  
  "По-перше, навіщо йому знімати вбивство?"
  
  
  "Щоб довести хлопцеві, який їх найняв, що вони впоралися з цим добре?" – сказав Бак.
  
  
  "Дермо. Це президент Сполучених Штатів. Доказ транслюється по всіх мережевих та кабельних каналах новин того ж дня".
  
  
  "Можливо, він мисливець за відео?" припустив Бак.
  
  
  "Все, що я знаю, це те, що якщо ми знайдемо цього хлопця, ми зможемо почати працювати по ланцюжку змови".
  
  
  Задзвонив телефон, і Пепсі схопила слухавку. "Пепсі Доббінс".
  
  
  Знайомий м'який голос запитав: "У вас є якісь кадри для мене?"
  
  
  "Так. Але в мене є дещо більше".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Великий ключ до змови".
  
  
  "Я думаю, нам слід зустрітись".
  
  
  "Коли і де?"
  
  
  "Сьогодні ввечері. Після настання темряви. Я сидітиму на лавці в парку на Потомаку в межах видимості Меморіалу Лінкольна. Приходь о шостій. І не забудь касети".
  
  
  "Почекай! Як я впізнаю тебе?"
  
  
  Але лінія вже була мертва.
  
  
  Пепсі повернулася до Бака. "Я збираюся зустрітися з ним", - сказала вона.
  
  
  "Режисер?"
  
  
  "Так. Я хочу, щоб ти прийшов, але непомітно".
  
  
  "Ти маєш на увазі сховатися в кущах?"
  
  
  "І знімайте все на плівку", - додала Пепсі.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо я думаю, що цей хлопець знає більше, ніж каже, і коли ми порівняємо результати, у нас може вийти більша частина цієї головоломки".
  
  
  "Мене це влаштовує", - сказав Бак Фізерстоун.
  
  
  Потім ГАРОЛЬД ЗМІТ з'явився в офісі коронера округу Колумбія, де було зроблено розтин тіла, ідентифікованого як Алек Дж. Хайделл.
  
  
  "Я хотів би оглянути тіло", - сказав Сміт судмедексперту, показуючи свій ідентифікаційний знак секретної служби.
  
  
  "Знову?"
  
  
  "Ще раз", - сказав Сміт.
  
  
  "Добре, але це, мабуть, найбільш досліджений труп за всю історію цієї будівлі".
  
  
  Сміта супроводили в морг, і накрите простирадлом тіло викотили на мармурову плиту, що скрипала.
  
  
  Судмедексперт відкинув простирадло, оголивши верхню частину тіла.
  
  
  Сміт побачив, що ця людина на диво схожа на Лі Харві Освальда. Він був готовий до цього. Але чомусь, побачивши його в плоті, на вигляд постарілого років на тридцять, по в'ялій сірій шкірі Сміта пробігли незнайомі мурашки.
  
  
  Надягши пару одноразових гумових рукавичок, Сміт оглянув волосся чоловіка. Переконавшись, що на шкірі голови немає хірургічного шраму, він оглянув соскоподібний шрам і сліди порізу на кожному зап'ясті.
  
  
  "Як би ви сказали, наскільки недавніми були ці шрами?"
  
  
  "Недавня?" байдуже повторив медексперт.
  
  
  "Ти чув мене?"
  
  
  "Через рубці важко сказати точно".
  
  
  "Тридцятирічний?" підказав Сміт.
  
  
  Судмедексперт похитав головою. "Ні, навіть не десять, наскільки я можу судити".
  
  
  Сміт стиснув рота і нічого не сказав. Потім він перейшов до рук чоловіка, відтягуючи простирадло ще нижче, щоб оголити їх.
  
  
  Тіло вже почало напружуватися, тому Смітові довелося сильно смикнути рукою, щоб підняти праву кисть.
  
  
  "Ви не повинні цього робити!" - Вибухнув судмедексперт.
  
  
  Сміт підніс безвольні, холодні пальці до свого обличчя і ледве повернув зап'ястя. Він оглянув кінчики пальців, які були чорними від чорнила, отриманого під час посмертного зняття відбитків пальців.
  
  
  "Мені було важко повірити, що це справді Лі Харві Освальд", - пробурмотів медексперт.
  
  
  "Я вважаю це неможливим прийняти", - сказав Гарольд Сміт, нігтем зіскребаючи залишки чорнила з великого пальця мерця. Плоть під ним була холодна і не реагувала. Сміт продовжував дряпати.
  
  
  "Що ви робите?" спитав медексперт, з цікавістю нахиляючись.
  
  
  На свій жах, Гарольд Сміт узяв клапоть шкірки, що відірвався, і почав очищати великий палець, ніби це був крихітний білий банан.
  
  
  Судмедексперт ахнув. Похмуре сіре обличчя Сміта стало ще похмурішим.
  
  
  Сміт відпустив руку. Вона злегка опустилася, потім завмерла в моторошному піднесеному жесті, ніби мрець повертався до життя. Сміт не звернув жодної уваги на руку. Він дивився на ідеальну оболонку останнього суглоба великого пальця між пальцями у рукавичках.
  
  
  "Латекс", - сказав Сміт. "Вкритий ідеальними відбитками пальців Лі Харві Освальда".
  
  
  "Латекс?"
  
  
  "З того ж матеріалу, що й ці рукавички", - сказав Сміт, знімаючи гумові рукавички.
  
  
  "Я не можу повірити, що на це не звернули уваги під час розтину".
  
  
  "Кінчики пальців з латексу були майстерно підігнані так, що не було видно швів, так само, як шрами на тілі були створені для створення ілюзії Лі Харві Освальда, що постарів".
  
  
  "Тоді як ви виявили ці речі?"
  
  
  "Я шукав їх", - сказав Сміт.
  
  
  Судмедексперт скривився. "Якщо ця людина не Освальд, то хто він?"
  
  
  "Після того, як у вас будуть його справжні відбитки пальців, відправте їх факсом мені до Білого дому, але нікому більше не кажете. Ви розумієте?"
  
  
  "Так", - сказав спантеличений судмедексперт.
  
  
  Потім Сміт відправився до лікарні Святої Єлизавети, де його фальшиве посвідчення особи дало йому доступ до неосудної пацієнтки, яка мала сильну схожість з конгресменом Джилою Гінголд.
  
  
  На чергуванні перебували два спеціальні агенти секретної служби. Сміт запитав їх: "Чому в цієї людини не зняли відбитки пальців, як було наказано?"
  
  
  "Ми не можемо витягнути його із ванни", - зізнався один агент.
  
  
  "Щоразу, коли ми намагаємося, він намагається вкусити нас", - додав інший.
  
  
  "Покажіть мені", - сказав Сміт.
  
  
  Пацієнт - його ім'я тепер значилося в табличці біля ліжка, як Гіла Доу, - знаходився в окремій палаті, і в ній була окрема ванна кімната.
  
  
  З'явився лікар і почав пояснювати. "Він неодноразово мочився в ліжко, тому ми попросили санітарів віднести його у ванну, щоб вимити його губкою. Він кинув один погляд на ванну, наповнену водою, і кинувся до неї. Після цього ми не змогли витягнути його звідти".
  
  
  Сміт виявив пацієнта, який все ще одягнений у камуфляж для джунглів, що відмокає у ванні. Він відмокав не на спині, а на животі.
  
  
  Коли Сміт виглянув з-за краю величезної ванни, він відчув, як мимоволі побігли мурашки. Кінцівки пацієнта були розкинуті. Його голова була майже повністю занурена у воду, за винятком білого волосся на маківці. Його зелені очі дивилися на Сміта холодним поглядом ящірки. Бульбашки виступили на тонких, піднятих губах.
  
  
  В якості експерименту Сміт дотягнувся до крихітної лисиці в білому волоссі, яка нагадувала отвір від задирки, знайдений на черепі копії Носков.
  
  
  Раптом пацієнт підвівся. Він спробував відсмикнути руку. Сміт прибрав пальці перед щелепами. Чоловік знову поринув у воду і продовжив пускати повільні бульбашки, ніби нічого не сталося.
  
  
  "Розумієте, що ми маємо на увазі?" – сказав один агент.
  
  
  "Відверніть його, будь ласка", - сказав Сміт агентам, знімаючи пальто та закочуючи рукав сорочки.
  
  
  Агенти відійшли до краю ванни, і холодні зелені очі перемістилися за ними.
  
  
  Низько пригнувшись, Сміт ковзнув з одного боку і просунув голу руку у ванну. Він просунув руку під ванну і обережно почав лоскотати чоловіка по животу.
  
  
  Застигле обличчя спочатку не видавало жодної уваги. Потім повільна, задоволена посмішка ковзнула тонкими губами. Очі стали сонними та задоволеними.
  
  
  "Швидко", - прошипів Сміт. "Переверніть його на спину".
  
  
  Агенти вагалися.
  
  
  "Зараз!" - сказав Сміт.
  
  
  Злякано переглянувшись, агенти наблизилися і, схопившись за руку Сміта, що лоскоче руку, перевернули чоловіка.
  
  
  Сміт продовжував лоскотати живіт. Чоловік підняв руки, як задоволене кошеня. Вони повисли в повітрі, зігнуті та безкісткові.
  
  
  "Негайно роздрукуйте його", - наказав Сміт.
  
  
  "За допомогою чого?"
  
  
  "Що завгодно!"
  
  
  Агенти зламали ручку і розмазали чорнило на пальцях однієї безвільної руки. Чоловік у ванні, здавалося, не звертав уваги на всю процедуру.
  
  
  Вони притиснули кінчики пальців до аркуша лікарняного паперу, і коли вони мали всі п'ять відбитків однієї руки, Сміт сказав: "Швидко відійдіть".
  
  
  Вони це зробили. Сміт припинив свій методичний лоскіт і відсторонився.
  
  
  Повільно чоловік у камуфляжі джунглів знову перекинувся на живіт. Його голова ковзнула під пофарбовану чорнилом воду, і він повернувся до повільного видування бульбашок.
  
  
  "Перегляньте ці відбитки і зв'яжіться зі мною в Білому домі", - сказав Сміт двом агентам, повертаючи рукав у нормальний стан.
  
  
  "Як ви дізналися, що він боїться лоскоту?" — запитав Сміта лікар на шляху до виходу.
  
  
  "Всі алігатори бояться лоскоту", - сказав Сміт.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Орвілл Ролло Флетчер втомився чекати у своїй кутовій кімнаті у готелі Washington Holiday Inn у Вісконсіні. То були нерви. Суцільні нерви. Він був грудкою нервів. Великою грудкою. Дуже великий пакунок. Триста двадцять фунтів, якщо точним.
  
  
  Спочатку це було дуже захоплююче. Орвілл ніколи раніше не був у Вашингтоні. Не у Вашингтоні, округ Колумбія, він приїхав зі штату Вашингтон. Якщо бути точним, у Спокані.
  
  
  Життя Орвілла Ролло Флетчера в Спокані було дуже спокійним до появи Траша Лімбургера.
  
  
  Спочатку проблем не було. Траш Лімбургер був голосом на радіо. Його голос не мав ніякої схожості з голосом Орвілл Ролло Флетчера, якщо не враховувати глибокий резонанс, який зазвичай виходить з кишок дуже великих чоловіків.
  
  
  Потім Лімбургер запустив своє телешоу. Після цього життя Орвілл перетворилося на справжнє пекло. Це розпочалося на роботі. Орвілл володів магазином залізних виробів у центрі Спокана. Fletcher's. Нічого особливого, нічого особливого. Він запасся основами догляду за будинком – цвяхами, лопатами, фарбою та інструментами. Супермаркети home Warehouse з їх розкидувачами насіння з великими знижками та занурювальними відстійниковими насосами ще не з'явилися в Спокані, тому конкуренцію їм становили магазини початківців, що починали, які не могли конкурувати з Fletcher's Hardware, місцевим закладом, заснованим в 1937 році дедом .
  
  
  Покупці почали заходити до його магазину, кажучи: Вас зрозумів, Дрозд.
  
  
  Коли це сталося вперше, Orville просто проігнорував це. Випадок хибного пізнання. Це траплялося навіть із 320-фунтовими чоловіками на кшталт Орвілла Ролло Флетчера.
  
  
  Але коли це почали робити давні клієнти, Орвілл відчув роздратування. Він був надчутливий до своєї ваги, своїх величезних вух та ортопедичного взуття double-E 18 розміру, яким його обтяжували щедрі гени його предків. Він також болісно ставився до свого довічного холостяцького способу життя, і тому, коли покупниці почали жартувати з нього, він був у нестямі від образи. Він був пригнічений.
  
  
  "Чому б тобі не подивитись "Траш Лімбургер"?" спитав один.
  
  
  "Я ніколи не чув про цього джентльмена", - сказав Орвілл, використовуючи свій найкращий зневажливий тон Реймонда Берра. Реймонд Берр був його улюбленим актором. Ця людина несла свою вагу з великою гідністю.
  
  
  "Він - крик. Коли вони дзвонять на його ток-шоу, люди кажуть: "Вас зрозумів, Траш". Це означає: "Я розумію вас, з політичного погляду..."
  
  
  "Я ненавиджу політику".
  
  
  "Ти такий схожий на нього, що міг би бути його братом".
  
  
  "У мене немає братів і сестер", - сказав Орвілл. "Я єдина дитина в родині". Це було ще одне болюче питання у стосунках із сорокачотирирічним власником залізної лави.
  
  
  Підколки, жартування, стомлюючі жарти та порівняння дуже швидко стали нестерпними. Орвілл цього було достатньо, щоб подумати про закриття магазину, який він успадкував від свого батька.
  
  
  Потім магазин товарів для будинку потрапив у Спокан, і протягом шести місяців Орвілл Ролло Флетчер сидів у скромному будинку, обшитому вагонкою, який він також успадкував, запитуючи, яке майбутнє приготоване астматику, колишньому власнику залізної лавки, який не знав іншого ремесла.
  
  
  Все змінилося із дзвінком його домашнього телефону.
  
  
  "Орвілл Флетчер?" - Запитав м'який, впевнений голос.
  
  
  "Орвілл Ролло Флетчер", - поправив він. Його батьком був Орвілл Огаст Флетчер. Він досі отримував рахунки на це ім'я. Ще одне тихе приниження.
  
  
  "Я представляю агентство з добору талантів Ixchel".
  
  
  "Я нічого не купую у телефонних адвокатів", - сказав він, починаючи класти слухавку.
  
  
  "Ні. Я не продаю. Я купую".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Я розумію, що ви дуже схожі на Траша Лімбургера, політичного коментатора".
  
  
  "Я не став би описувати те, що робить ця людина, подібним чином", - сказав Орвілл.
  
  
  "Моя агенція спеціалізується на двійниках знаменитостей".
  
  
  М'якому голосу не треба було йти далі. Орвілл багато сидів удома і набув поганої звички дивитися телевізійні ток-шоу від Ненсі Джесікі Рапунцель до Копри Іннісфрі.
  
  
  "Якщо це моє бажання приєднатися до цирку", - сказав Орвілл зі стриманою гідністю, - "я сам зв'яжуся з братами Рінглінг. Доброго дня".
  
  
  "Оплата феноменальна", - швидко промовив м'який голос.
  
  
  Орвілл вагався. "Як ви визначаєте феноменальність?"
  
  
  М'який голос навів цифру, таку ж суттєву у своєму роді, якою був Орвілл у своєму.
  
  
  "Це зовсім інша справа", - сказав Орвілл, який успадкував заставу разом із сімейною садибою. "Що саме я мав би зробити?"
  
  
  "Для початку потренуй співати голосом Траша Лімбургера".
  
  
  "Зізнаюся, у мене немає такої здатності".
  
  
  "Ми подбаємо про це за вас".
  
  
  І так у цієї людини вийшло. Тренер із озвучування прибув протягом двох днів із касовим чеком, який складав річний аванс.
  
  
  Потрібно було шість тижнів, перш ніж Орвілл Ролло Флетчер освоїв ходу, мову і багатий словниковий запас Траша Лімбургера.
  
  
  М'який голос часто кликав. "Незабаром у нас має відбутися твій перший виступ".
  
  
  "Я віддаю перевагу більш гідному терміну, сер. Я професіонал".
  
  
  "Але перш ніж ми надішлемо вас, вам доведеться пройти повне медичне обстеження".
  
  
  "З якою метою?"
  
  
  "Задовольнити наших страховиків".
  
  
  "Дуже добре", - сказав Орвілл, якого лякала сама думка про те, щоб піддати свою зайву вагу огляду лікаря. Вони постійно намагалися змусити його скоротити споживання напівфабрикатів.
  
  
  Місцевий лікар провів обстеження. Воно було напрочуд ретельним і включало ПЕТ-сканування.
  
  
  Результати були отримані Federal Express з офісів агентства талантів Ixchel у Голлівуді, Каліфорнія.
  
  
  Незважаючи на те, що Орвілл Ролло Флетчер і близько не підходив до стільця, він важко опустився на стілець, коли прочитав висновок і побачив страшні слова "Пухлина головного мозку".
  
  
  Він ридав, коли м'який голос покликав його.
  
  
  "Я збираюся померти", - сказав він здавленим голосом.
  
  
  "Ні, якщо ми зможемо цьому перешкодити".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "У нас є доступ до найкращих медичних закладів. Віддайте себе в наші руки та поцілуйте цю пухлину на прощання".
  
  
  "Чому ти робиш це для мене?"
  
  
  "Бо, - сказав м'який голос, - "Траш Лімбургер" - найпопулярніша страва на ринку, а ти наступний за популярністю. Це інвестиція у майбутнє".
  
  
  "Я тільки радий скористатися вашою люб'язною пропозицією", - зі сльозами на очах видавив Орвілл, приймаючи дозу Вансеріла зі свого інгалятора від астми.
  
  
  Це включало переліт на літаку в Халіско, Мексика, де машина, що чекає, доставила Орвілла по курних вулицях до того, що виглядало як стара фабрика з виробництва абортів. Усередині був лікар з сильним акцентом і операційна з одним з найкращих хірургічних пристроїв, який Орвілл міг собі уявити.
  
  
  Результати ПЕТ-сканування вже були у руках лікаря.
  
  
  "Ми можемо зменшити цю пухлину за допомогою опромінення, сеньйор", - запевнив лікар. "Це не буде жодною проблемою".
  
  
  "Я не можу повірити у свій успіх", - сказав Орвілл, відкрито плачучи від полегшення.
  
  
  Вони підготували його, поголивши голову налисо, і того ж дня в повній свідомості відвезли до операційної. Поки він лежав там, він побачив банки зі зразками на полицях, і смаглява медсестра потяглася до одного з написом латиною Loxodonta Africana.
  
  
  Доктор зупинив її різким наказом іспанською, і натомість вона взяла той, що був помічений як Elephas Maximus. Вона обережно підійшла до полиці, де були розкладені інструменти хірурга.
  
  
  Орвілл вивчав латину в середній школі. Давним-давно, але його тьмяна пам'ять дещо розкопала.
  
  
  Він ставив собі запитання, яке відношення слони мають до пухлини його мозку, коли йому на рот надягли анестезуючу маску, і всі питання були задушені туманом, що клубився, огорнув його розум.
  
  
  Коли Орвілл прокинувся, він почував себе чудово. Але на його голеній голові була пов'язка.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Ваш мозок погано переніс операцію", – повідомив йому мексиканський лікар. "Він розпух, і тому необхідно було відкрити отвір у черепі, щоб послабити тиск".
  
  
  Жах затуманив очі Орвілла. "У мене дірка в черепі".
  
  
  "Маленька. Вона називається "задирок". Вона заживе. Щодо вашої пухлини, вона вмирає. На той час, коли знімуть бинти, це буде не більше ніж поганий спогад".
  
  
  Кожна унція його тіла тремтіла від полегшення, спричиненого його плачем.
  
  
  "Я чув, ти з честю впорався", - сказав м'який голос по міжміській лінії наступного дня.
  
  
  "Я всім цим завдячую тобі, а я навіть не знаю твого імені".
  
  
  "Джей Ді Тіппет".
  
  
  "Дякую вам, містер Тіпіт, від усього мого надзвичайно вдячного серця".
  
  
  ПІСЛЯ ВИДОРОВЛЕННЯ Орвілл Ролло Флетчер повернувся до Спокана, почуваючи себе оновленим. У нього знову відросло волосся, він справді трохи схуд, незважаючи на те, що був прикутий до ліжка майже місяць.
  
  
  Він швидко повернув собі все це. З якоїсь причини в нього з'явився невгамовний потяг до арахісу.
  
  
  Якось квитки на літак першого класу до Вашингтона, округ Колумбія, були доставлені Federal Express разом з інформацією про бронювання готелю.
  
  
  Це було чотири дні тому. Після прибуття Орвілл Флетчер виявив записку, підсунуту під двері готельного номера.
  
  
  У ньому просто говорилося: "Чекай мого дзвінка. Тіппіт".
  
  
  Отже, він чекав. Чотири дня. З кожним днем він нервував дедалі більше. Він проводив час, слухаючи радіопрограму Траша Лімбургера та телешоу, повторюючи слова, які іноді зривалися з його власних губ до того, як вони лунали з телевізійного динаміка. Його хитромудрі жести майстерно імітували власні жести Лімбургера.
  
  
  Стоячи перед дзеркалом на туалетному столику, а екран телевізора знаходився у нього за спиною, Орвілл Ролло Флетчер спостерігав за подвійним відображенням - своїм власним і справжнього Лімбургера - і дозволив задоволеній посмішці осяяти його похмуре обличчя.
  
  
  "Ідеальне відтворення, якщо я сам так говорю", - пробурмотів він. Він просто сподівався, що його публічний дебют не був якимось поганим відкриттям торгового центру або, що ще гірше, вульгарним хлопчиськом. Чоловік повинен був мати свою гідність. Без цього він був ніким.
  
  
  О четвертій годині дня з'явився посильний із коробчатим пакетом, перев'язаним міцною мотузкою.
  
  
  "Дякую тобі, мій гарний", - сказав Орвілл, даючи чайові так щедро, як дозволяв його обхват.
  
  
  Коли Орвілл Ролло Флетчер розгорнув папір і мотузку і відкрив коробку, у нього впало серце.
  
  
  Йому надіслали червоно-біле вбрання Санта-Клауса. Ідеальний 50-й розмір, але ідеальний ні в чому іншому. Було навіть снігове багатство вусів та ортопедичні черевики 18-го розміру.
  
  
  "З якого дива я повинен це носити? Я буду невпізнанний".
  
  
  Але він однаково приміряв костюм. Можливо, йому пощастить і він не підійде належним чином.
  
  
  "За роздумом, - сказав Орвілл, розглядаючи себе в дзеркалі на туалетному столику, - можливо, це і на краще".
  
  
  Задзвонив телефон, і м'який голос, який він так добре впізнав, сказав: "Це сьогодні ввечері".
  
  
  Орвілл проковтнув своє розчарування. Зрештою, він все життя благоговів перед агентством Ixchel Talent Agency. "Чудово. Де і коли я з'явлюся?"
  
  
  "Рівне о восьмій п'ятнадцятій. Білий дім".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Сьогодні ввечері відбудеться щорічна церемонія запалення різдвяної ялинки на лужку Білого дому. І ви офіційний Санта-Клаус".
  
  
  "Я йду до Білого дому?"
  
  
  "З'явись до Східних воріт о восьмій п'ятнадцятій. Не приходь рано і не запізнюйся. У них там проблеми з безпекою".
  
  
  "Я не можу зрозуміти".
  
  
  "Це маленький жарт першої леді. Ви з президентом разом натиснете на вимикач, який запалить ялинку, потім ви знімаєте капелюх і бороду і їсте свій "Траш Лімбургер".
  
  
  "Що мені сказати?"
  
  
  "Це не має значення. Реклама. Просто подивися, чи зможеш ти вивести президента із себе. Примусь його сміятися".
  
  
  "Я не знаю, чи готовий я до цього", - сказав Орвілл.
  
  
  "Ти є. Все закінчиться через п'ятнадцять хвилин. Просто сходи за гарною вечерею і випий чогось міцнішого, якщо тобі це потрібно, і будь біля Східної брами рівно о восьмій п'ятнадцять".
  
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах", – урочисто пообіцяв Орвілл.
  
  
  "Не забудьте про свій інгалятор від астми".
  
  
  "Я завжди ношу його із собою на випадок нападу".
  
  
  "Коли ви пройдете через ворота, зробіть гарний кидок. Стероїди додадуть вам імпульсу, який допоможе вам пройти церемонію".
  
  
  "Дуже хороша ідея. Я обов'язково запам'ятаю це", - сказав Орвілл Ролло Флетчер.
  
  
  Він повечеряв у ресторані готелю, радіючи можливості вибратися з номера, і замовив реберця вищого ґатунку, печену картоплю та кукурудзу в зернах. І дві порції пирога з арахісовою олією.
  
  
  На зворотному шляху з ресторану до нього пристав жебрак у поношеному пальті та склеєних скотчем сонцезахисних окулярах Ray-Ban Aviator. "Чи не знайдеться в тебе долара?" спитав жебрак низьким, схожим на скиглення голосом.
  
  
  "Мені дуже шкода, мій добрий".
  
  
  Жебрак, очевидно, був п'яний, тому що він налетів на Орвілла, а потім, спотикаючись, пішов геть.
  
  
  Орвілл поплескав себе по тулубу і з полегшенням виявив свій гаманець там, де йому і належить бути. Але його пальці, що поплескують, не змогли знайти інгалятор від астми.
  
  
  З серцем, що билося, він оглянув тротуар біля своїх ніг, повернувся до ресторану, але безуспішно.
  
  
  Він випробував величезне полегшення, виявивши його на тумбочці у своєму готельному номері, хоча був практично впевнений, що взяв його з собою перед від'їздом.
  
  
  "Не забудь мій Вансеріл", - сказав він, засовуючи інгалятор у кишеню. У вестибюлі він купив велику упаковку солоного арахісу. Вони стали його останньою смачною їжею.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Римо Вільямс застав майстра синанджу на кухні Білого дому, який лаяв президентського шеф-кухаря.
  
  
  "Що це за соуси, якими ви пригощаєте свого сеньйора?" він вимагав відповіді.
  
  
  "Це французькі соуси. Я французький шеф-кухар".
  
  
  "Брехня. Ви не француженка".
  
  
  "Я не казав, що я француз. Я французький шеф-кухар. Я готую французькою. Я італієць".
  
  
  "Тоді ти готуєш італійською!" - сказав Чіун. "А італійський спосіб - це спосіб Борджіа. Ти Борджіа?"
  
  
  "Я обурений натяком на те, що моя куховарство отруйна".
  
  
  Чіун помітив Римо біля входу на кухню Білого дому і сказав: "Подивися на ці страви. Не дивно, що президент страшенно товстий".
  
  
  "Він схуд на десять фунтів з тих пір, як я почав готувати для нього", - сказав шеф-кухар, його високий білий капелюх тремтів від обурення.
  
  
  Чіун тримав дві пляшки, по одній у кожній руці. Він відніс їх до раковини з нержавіючої сталі і трохи стиснув. Пляшки розбилися. Руки Чіуна відсмикнулися так швидко, що його пальці не були забризкані голландським соусом, ні зачеплені осколками скла.
  
  
  Він тицьнув у кнопку видалення сміття, і неможливо було сказати, хто завив гучніше, склянку у сміттєпроводі або шеф-кухар побачивши це.
  
  
  Чіун дивився на шеф-кухаря блискучими карими очима.
  
  
  "З цього моменту ви подаватимете рис, приготовлений на пару. Ні коров'ячий жир, ні спеції не зіпсують ваш рис. Качка буде вашою єдиною стравою з птиці. Ви можете подавати будь-яку рибу, яку не зіпсуєте своїми грубими способами. Жодної курки. Жодної яловичини. ".
  
  
  "Перша леді любить молюсків".
  
  
  "Жодних молюсків. У справжньої риби немає панцирів. У комах і черепах вони є".
  
  
  Шеф-кухар Білого дому промимрив. "Спочатку я подам у відставку".
  
  
  "Ви зробите своїй країні велике благо", - сказав Чіун.
  
  
  "Тоді я відмовляюся подавати у відставку".
  
  
  "Якщо ти готуєш прийнятну їжу і дегустатори не хворіють і не вмирають, то тобі, можливо, дозволять залишитися", - парирував Чіун.
  
  
  Шеф-кухар Білого дому зірвав з голови свій високий капелюх і люто почав відкушувати шматки накрохмаленої тканини.
  
  
  "Можна тебе на хвилинку, тату?" Сказав Римо.
  
  
  Чіун залишив шеф-кухаря боротися зі сміттєпроводом.
  
  
  "У чому справа, Римо?"
  
  
  "Я більше не вбивця".
  
  
  Карі очі Чіуна на мить звузилися. Його гладкий лоб наморщився. Потім крихітні зморшки, що розходяться від центру обличчя, носа-ґудзичка, розгладилися від шоку.
  
  
  "Ти - синанджу. Ти будеш найманим убивцею до того дня, коли твої ліниві кістки гнитимуть у бруді".
  
  
  "У мене є новий опис роботи".
  
  
  "Ідіот".
  
  
  "Не обзивай мене".
  
  
  "Хіба це не твій новий опис?"
  
  
  "Не будь таким. Ти дивишся на нового Римо Вільямса".
  
  
  "Ти виглядаєш як колишній Римо Вільямс".
  
  
  "Колишній Римо Вільямс був найманим убивцею".
  
  
  "А хто ти такий?"
  
  
  "Напад у відповідь".
  
  
  Чіун з кам'яним виразом обличчя глянув на свого учня.
  
  
  "Ти вбиваєш зустрічних?" він пискнув. "Це схоже на танцюристів карате, які ламають дошки руками, бо дошки не дають здачі?"
  
  
  "Ні. Я контрнаступ - як убивця, який зриває інших убивць".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Немає інших убивць, крім тебе і мене. Всі інші нижчі і, отже, не варті цієї назви".
  
  
  “Мені подобається, як це звучить. Римо Вільямс, контрнаступ”.
  
  
  "Чмо", - сказав Майстер Сінанджу, згадуючи слово, яке він підхопив на пляжі Флориди так давно, що вже багато років не використав його по відношенню до Римо. "Ти чмо".
  
  
  "Я не чмо".
  
  
  "Контршмак, якщо тобі подобається відмінність".
  
  
  "Послухай, я просто намагаюся знайти себе. Добре?"
  
  
  "Занадто пізно. Я знайшов тебе багато років тому. Ти був знайдений і зцілений завдяки моїй щедрості. І що я отримую натомість? Ні подарунків, ні подяки, ні поваги. Putz."
  
  
  "Не називай мене так".
  
  
  "Тоді не називай себе ніяк інакше, ніж ти є насправді - ассасин синандж".
  
  
  "Я контрнаступ".
  
  
  Чіун надув свої крихітні щічки. "Це те саме, що висловитися проти синанджу".
  
  
  Римо моргнув. "Я ніколи не думав про це з такої точки зору".
  
  
  "Ви ніколи не думаєте. У цьому проблема. Послухайте, я ще не закінчив викорінювати тих, хто плете змови проти президента-маріонетки".
  
  
  "Що ви виявили на даний момент, крім шеф-кухаря?"
  
  
  "Виглива королева".
  
  
  "Я не думаю, що це вона. Президент помирає, і вона опиняється на вулиці".
  
  
  "Є способи обійти лінію наступності. Ви помітили, що віце-президента ніде не видно після вчорашніх подій?"
  
  
  "За словами Смітті, віце-президенту було сказано триматися подалі від Білого дому протягом усього терміну".
  
  
  "Ha! Маріонетка підозрює його".
  
  
  "Ні, просто все настільки божевільно, що ніхто не хоче, щоб вони були в тому самому місці в один і той же час на випадок вибуху бомби".
  
  
  "Хто наступний після нього?"
  
  
  "Спікер Палати представників, я думаю".
  
  
  "Тоді він має померти".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Якщо він помре і безумство припиниться, ми будемо виправдані".
  
  
  "Краще порадьтеся зі Смітом, перш ніж звертатися до спікера Палати представників", - сказав Римо.
  
  
  "Де Сміт?"
  
  
  "Почав розслідування".
  
  
  "Злочинець ховається у цих стінах. Так буває завжди".
  
  
  "Подивимось", - сказав Римо.
  
  
  ВОНИ ЗНАЙШЛИ Гарольда Сміта на командному пункті секретної служби протягом години.
  
  
  "Хто охороняє президента?" Різко спитав Сміт.
  
  
  "Капецці. Президент намагається спланувати свою поїздку до Бостона, а Чіун продовжує відволікати його".
  
  
  "Я цього не робив", - спалахнув Чіун.
  
  
  Римо зауважив, що у Сміта на столі поруч стоять два відеомонітори, і він переглядає запис на одному з них.
  
  
  "Є що-небудь?" він спитав Сміта.
  
  
  "Я переглядаю записи із камер спостереження на даху Білого дому за вчорашній день".
  
  
  "Шукаєте щось конкретне?"
  
  
  Сміт кивнув своєю сивою головою. "Для того, хто підкинув підроблені шкарпетки на територію Білого дому".
  
  
  Рімо і Чіун близько двадцяти хвилин спостерігали, як Сміт переглядає плівку, перш ніж рухома камера перемістилася за паркан на Пенсільванія-авеню, і вони побачили бездомного в заклеєних скотчем сонцезахисних окулярах і чорній бейсболці.
  
  
  Він йшов між залізною огорожею та бетонними стовпами, встановленими на тротуарі та з'єднаними сегментами ланцюга, щоб запобігти вибухам вантажівок.
  
  
  Камера рухалася туди-сюди, кілька разів втрачаючи безпритульного. Коли вона повернулася, то зафіксувала його на колінах біля паркану. Його рука виринула з поношеного дощовика, і чорно-біла кішка була просунута між перилами огорожі.
  
  
  "Гей!" Сказав Римо. "Це, мабуть, фальшиві шкарпетки".
  
  
  Сміт натиснув кнопку "Пауза".
  
  
  Зображення сильно розмило тіло чоловіка. Сміт просував плівку кадр за кадром. Нарешті він отримав нерухомий знімок чоловіка.
  
  
  Рімо та Чіун нахилилися до екрану.
  
  
  "Це велика допомога. Все, що я бачу, - це сонцезахисні окуляри та щетина на бороді".
  
  
  "Навпаки, це дуже велика допомога", - сказав Сміт, натискаючи кнопку відтворення на сусідньому апараті. Тієї ж секунди, як прокрутилася касета, він натиснув на паузу.
  
  
  Сміт постукав пальцем по обличчю оператора на другій плівці і запитав: "Чи можете ви сказати, що ця людина така сама, як цей інший чоловік?"
  
  
  "Важко розглянути через цю щетину", - сказав Римо. "На одному кепка "Доджерс", а на іншому щось написане CI".
  
  
  Чіун сказав: "Так, це одне й те саме. Це видно по щелепах".
  
  
  Римо сказав: "Так, форма нижньої частини обличчя приблизно така ж. Трохи жирна і м'яка. Хто він?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Сміт, відпускаючи кнопку "Пауза", щоб показати людину, яка знімає відкриття дверей президентського лімузина. "Але поспостерігайте за його діями".
  
  
  Двері відчинилися, оператор відвів камеру вбік і направив їх у небо.
  
  
  Потім агент секретної служби вийшов і отримав прострілену голову наскрізь.
  
  
  "Гей!" – сказав Римо. "Цей хлопець сфотографував снайпера".
  
  
  "Саме так", - сказав Сміт, вимикаючи обидві машини.
  
  
  "Він знав, що буде постріл", - сказав Римо.
  
  
  "Хоч би ким він був, - сказав Гарольд Сміт, піднімаючись зі свого місця, - він знаходиться в центрі змови з метою вбивства президента Сполучених Штатів".
  
  
  "Тоді він має померти!" - вигукнув Чіун.
  
  
  "Лише якщо ми зможемо встановити його особу", - сказав Сміт.
  
  
  "Це твоє завдання, про Гарольда Гонтського".
  
  
  Римо подивився на своє запитання.
  
  
  "Сила, що стоїть за троном Річарда І", - пояснив Сміт.
  
  
  "Так само, як ви є справжньою силою, яка стоїть за маріонетковим президентом", - великодушно додав Чіун.
  
  
  "Ні, якщо ми його втратимо", - похмуро сказав Сміт.
  
  
  "Ось тут я і вступаю в гру", - сказав Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - спитав Сміт.
  
  
  "Називайте мене просто контрнаступом".
  
  
  Майстер Сінанджу застогнав, як парусиновий грот, що рветься у шторм.
  
  
  О 18:00 вечора Пепсі Доббінс вийшла з таксі біля Меморіалу Лінкольна, який був білим від світла під морозним місяцем раннього вечора.
  
  
  Вона вирушила до парку Вест-Потомак і на берег Потомака в окрузі Колумбія, а потім попрямувала на південь доріжкою, обсадженою деревами, роздивляючись кожну паркову лаву, на яку натикалася.
  
  
  Більшість із них були порожні. Ніч була прохолодна, і з Арлінгтонського національного цвинтаря віяв різкий вітер. Увечері не варто сидіти на лавках, якщо ви не зробили різдвяні покупки і не обіймалися з коханою людиною.
  
  
  Пепсі не бачила жодних коханців, коли проходила повз лави. Вона шукала чоловіка, але, поки йшла, почала замислюватися про це. Голос телефоном був м'яким. Чи це був чоловічий голос? Пепсі, чий власний голос в ефірі одного разу був описаний TV Guide як "по-чоловічому спокусливим", зрозуміла, що, можливо, вона просто шукає жінку.
  
  
  Коли вона підійшла до лавки, на якій сидів закутаний алкаш і робив ковток із зеленої пляшки, загорнутої в паперовий пакет, вона поспішила далі.
  
  
  М'який голос сказав: "Те, що залишилося в минулому, - це пролог".
  
  
  Пепсі зупинилася.
  
  
  Алкаш махав брудним вказівним пальцем, що стирчав із чорної в'язаної рукавички без кінчиків пальців. На ньому була чорна бейсболка, а очі прикривали непроникні сонцезахисні окуляри. Рамки були скріплені клейкою стрічкою, а спереду на кепці було вишито три білі літери: CIA. Він сидів, опустивши голову, щоб не було видно його обличчя.
  
  
  "Чому ти так довго?" спитав він.
  
  
  "Трафік. Це ти?"
  
  
  "Сядь. Не дуже близько. Не дивись на мене. Подивись у бік Лінкольна".
  
  
  Намагаючись не дивитись убік, Пепсі сіла на середину лави. "Хто ти?" - прошепотіла вона.
  
  
  "Я міг би назвати вам вигадане ім'я, але не буду. Називайте мене просто директор Ікс".
  
  
  "Ти виглядаєш як безпритульний хлопець".
  
  
  "Я ношу лахміття, яке ношу, щоб висловити свою солідарність із знедоленими, бездомними, забутими, позбавленими громадянських прав, незастрахованими".
  
  
  "Незастрахований?"
  
  
  "Ти приніс касети?"
  
  
  "У моїй сумочці".
  
  
  "Добре. Покладіть їх на лаву поруч із собою".
  
  
  "Спочатку ти повинен розповісти мені, що все це означає".
  
  
  "Я це вже зробив".
  
  
  "За цим криється щось більше, ніж спроби медико-промислового істеблішменту вбити президента".
  
  
  "Ти щось знайшов?"
  
  
  "На записі зйомки. Оператор зробив щось дивне. Здавалося, він направив камеру на снайперське гніздо до того, як пролунав постріл".
  
  
  "Можливо, він помітив снайпера".
  
  
  "Не на такій відстані. Не тоді, коли всі погляди спрямовані на дверцята президентської машини, що відкриваються. Ніхто не став би дивитися кудись ще, крім..."
  
  
  "Крім кого?"
  
  
  "Секретна служба", - видихнула Пепсі. "О, Боже мій. Секретна служба. Її очолює директор".
  
  
  "Я не директор секретної служби".
  
  
  "Але ви говорили мені раніше, що за цим стоїть істеблішмент. Секретна служба є частиною істеблішменту".
  
  
  "Це більше ніж секретна служба", - сказав м'який голос. "Це більше, ніж сам уряд".
  
  
  Пепсі сиділа, повернувши голову у бік Меморіалу Лінкольна. Але її очі, що мають властивість геколіка рухатися незалежно один від одного, були зайняті. Один із них попрямував до чагарників, де, як передбачалося, сховався Бак Фізерстоун. Він мав чудовий ракурс для спостереження за Пепсі та режисером Ікс, що сиділи на лаві запасних, - якщо він усе не зіпсував.
  
  
  Пепсі обережно відвела праве око убік. Профіль алкаша, який сидить на іншому кінці лави, став чітким. Серце Пепсі пропустило удар, коли вона побачила густу щетину на пухких щоках чоловіка. Якщо ці щоки належали жінці, вирішила вона, то жінці місце у цирковому виставі між Хлопчиком-Собакою та Людиною-Крабом.
  
  
  "Наскільки це велике?" - Запитала вона.
  
  
  "Це, – сказав алкаш, – колосально".
  
  
  "Це важливо".
  
  
  "У цьому є щось більше, ніж ви можете мріяти. Це таємниця, обернута в загадку всередині енігми. За цим стоїть те, що я назву RX".
  
  
  "Я журналіст. Мене цікавить, хто-що-де-як і чому".
  
  
  "Це реальне питання, чи не так? Чому. "Як" і "хто" - просто декорації для публіки. Це змушує їх ворожити, як у якійсь салонній грі. Чому було вбито Кеннеді? Хто отримав вигоду? Хто мав владу? приховати це?
  
  
  "Кеннеді? Ми тут говоримо про президента. Не про Роберта".
  
  
  "Я говорив про Джека".
  
  
  "Яке відношення вбивство Джека Кеннеді має спробу вбити цього президента?"
  
  
  "Всі".
  
  
  "Допоможи мені розкрити цю історію, і я зроблю все, що ти захочеш".
  
  
  "Я хочу знятий матеріал, все, що ти можеш дістати. Особливо сьогоднішній вечір".
  
  
  "Що у нас сьогодні ввечері?"
  
  
  “Запалювання різдвяної ялинки. Сьогодні ввечері президент уперше після Бостона виступить на публіці. Будь там. Зніми все це”.
  
  
  "Що-небудь станеться?"
  
  
  "Сили, що зійшли навколо цього президента, не заспокояться, поки кожен гравець не знайде своєї мети і повний сценарій не буде розіграний".
  
  
  "Хто написав сценарій? Секретна служба? ЦРУ?"
  
  
  "Як і Цезар, він оточений ворогами, але у них немає обличчя. Дістань касети зі своєї сумки і залиши їх на лаві запасних. Потім йди. Я буду на зв'язку".
  
  
  Пепсі пішла, відчуваючи, що її хребет холодний і негнучкий, як гігантська бурулька.
  
  
  Вона зловила таксі, яке доставило її до свого міського будинку Джорджтауна.
  
  
  Бак Фезерстоун з'явився через двадцять три хвилини зі щасливим виразом обличчя.
  
  
  "Ви записали його на плівку?"
  
  
  "Так", - сказав він. Але на такій відстані звуку немає.
  
  
  Пепсі перевернула свою сумку на кавовому столику. Звідти вислизнув її міні-касетний магнітофон.
  
  
  "У мене є аудіозапис", - сказала вона.
  
  
  "Отже, що він тобі сказав?"
  
  
  "Давайте відтворимо відео та аудіо одночасно. У мене є передчуття, що це може бути найважливіший знятий матеріал з часів фільму про Запрудера".
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Я думаю, директор Ікс замішаний у змові", - хрипко сказала Пепсі.
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Він нагадує мені того оператора у Бостоні".
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Орвілл Ролло Флетчер попросив водія таксі висадити його перед Блер-Хаус через дорогу від Білого дому. Він відкинув біле хутро на червоній манжеті і глянув на годинник. Вісім десять. Він пишався своєю пунктуальністю. Він мав рівно п'ять хвилин, щоб перейти вулицю і постати перед Східною брамою. Він глибоко зітхнув і спробував угамувати тремтіння в кінцівках. Він так нервував з того часу, як у 1967 році водив Памелу Сью Хесс на шкільний бал. Це було його перше та єдине побачення. Він навіть не одержав поцілунку на ніч.
  
  
  Переходячи дорогу всупереч потоку машин, Орвілл Ролло Флетчер струсив одну зі своїх чорних рукавиць Санти і дістав синій пластиковий інгалятор з кишені пальто.
  
  
  Нервово відкоркувавши її, він підніс квадратну пластикову насадку до відкритого рота і один раз заправив картридж. Струмінь стероїду зволожив його язик, що пересихає, і його ніс і смакові рецептори затремтіли від зовсім незнайомого смаку і запаху.
  
  
  І очима Орвілл Ролло Флетчера світ почав змінюватися ....
  
  
  КОЛИ Східна брама БІЛОГО БУДИНКУ була відчинена, вашингтонський прес-корпус увірвався через них, як лемінги в пошуках моря. Секретна служба у формі навряд чи спромоглася досить швидко пропустити їх через ворота.
  
  
  Прес-службі Білого дому, якою заборонили входити, на знак протесту прикували себе ланцюгами до паркану вздовж усієї Пенсільванія-авеню.
  
  
  Нагорі, на платформі, президент Сполучених Штатів подивився на свій годинник, тоді як Перша леді кипіла від злості.
  
  
  "Де цей біса Санта?" - процідила вона крізь зуби. "Мені потрібно, щоби він представляв традиційні західні християнські цінності".
  
  
  "Стеж за своєю мовою. Ніколи не знаєш, скільки мікрофонів з дробовиками націлено на нас".
  
  
  Поруч із ними, сувора й похмура, вимальовувалась різдвяна ялина Білого дому. У темряві, створеній загасенням захисних прожекторів на фасаді Білого дому та по всій території, не горіло світло, а обрізки дерева були невиразні.
  
  
  "Я сказав тому агентству, щоб він був тут рівно о восьмій. Преса стає неспокійною. Вони хочуть поставити вам масу питань".
  
  
  Президент повернувся до спеціального агента секретної служби Вінса Капецці, який стояв поряд з ним, і сказав: "Коли я запалю ялинку, ви попередите морпіха номер один. Після того, як я висловлюся, скажіть їм, щоб вони прибиралися додому. Це дасть нам достатньо часу , щоб дістатися до Південного лужка і швидко зникнути ".
  
  
  "Так, сер", - сказав Капецці.
  
  
  З іншого боку трибуни, стоячи позаду виконавчого директора і поза досяжністю камер, схвильовано ширяв Римо Вільямс, оглядаючи натовп, дивлячись на високі дахи Казначейства на сході та адміністративної будівлі на заході, де контрснайпери секретної служби причаїлися за своїми прицілами нічного бачення.
  
  
  Для президента це було найгірше з можливих викриттів. Але ніхто нічого не міг сказати чи зробити, щоб переконати президента не проводити церемонію. Єдиною гарною річчю у всьому цьому був той факт, що перший морський піхотинець забере президента з Південного лужка у відносну безпеку Першого повітряного флоту без попередження і, отже, до того, як хтось зможе створити проблему.
  
  
  Як тільки президент повернеться до Бостона, у Римо виникне зовсім новий головний біль, наскільки він був стурбований.
  
  
  До 8:14 "Прокат Санти" так і не з'явився, і президент подав сигнал на початок церемонії. Він підійшов до подвійного мікрофона на переносному подіумі, прикрашеному президентською печаткою.
  
  
  "Мої дорогі американці", - сказав Президент без передмов. "У цей сезон радості та турботи я хочу передати вам всю подяку, яку я та моя дружина відчуваємо за те, що знаходимося тут з вами, особливо у світлі трагедії, яка мало не трапилася з офісом учора. Я хочу, щоб ви знали, що ніяка небезпека не змусить мене чи Першу леді утриматися від того, щоб повною мірою відстоювати справу загальної охорони здоров'я. Щоб символізувати універсальність нашої справи та різноманітність Америки, якою ми служимо, я справжнім відкриваю різдвяний сезон запаленням цієї чудової ялинки”.
  
  
  Президент та Перша леді поклали руки на важіль, встановлений на столі поряд із трибуною. В унісон вони натиснули на нього.
  
  
  Чудова блакитна ялина спалахнула, як божевільна римська свічка, що намагається вибухнути. Пляснули фотоспалахи. Задзижчали відеокамери.
  
  
  Тільки коли початкова метушня влягла, очі людей почали помічати унікальність різдвяної ялинки в Білому домі.
  
  
  Блискуча зірка Давида на вершині викликала перші зітхання. Коли опустився погляд, він побачив ляльок Качина, єгипетських анкхів, свічки Кванза, статуетки Будди, знаки зодіаку і самотню пластикову пуансеттію. Нитки червоного гострого перцю чилі сяяли на кожній вічнозеленій гілці, що стоїть під політичною вагою інклюзивності.
  
  
  В основі дерева спалахувала неонова вивіска з привітаннями пір року на десятках мов, що чергуються:
  
  
  Мері Курізумасу
  
  
  Joyeux Noel
  
  
  Шен Дан Кауй Ле
  
  
  Боже, Липень
  
  
  Kellemes Kardcsonyi Unnepeket
  
  
  Щасливого Різдва
  
  
  Репортер поставив перше запитання: "Пан Президент - якщо ви дійсно Президент, а не самозванець, як ходять чутки, - чи була ця ідея вашої чи Першої леді?"
  
  
  Президент вагався. Він глянув на свою дружину. Вона пронизала його поглядом. Він почервонів так само, як сама квітка пуансеттії.
  
  
  Перш ніж президент встиг вставити слово, Санта-Клаус прибув до Східної брами із запізненням рівно на п'ятнадцять хвилин, але, на думку голови виконавчої влади, в останній момент.
  
  
  КІРБІ АЙЕРСУ із секретної служби у формі було сказано очікувати Санта-Клауса рівно о восьмій. Він знав розклад поїздок президента, і коли Санта не прибув, він занервував. Те, що на Санту чекали, - це одне. Йому все одно довелося б пред'явити свою тимчасову перепустку в Білий дім, посвідчення особи, що піддається перевірці, пройти перевірку та пройти інші процедури безпеки.
  
  
  До 8:10 Айєрс знав, що чортів Санта був близький до того, щоб перетворити президентський маршрут на шапочку для панчіх. До 8:12 він зрозумів, що Санта облажався по-королівськи. У 8:14 він зрозумів, що незалежно від того, з'явиться Санта чи ні, до Нового року він поповнить лави безробітних.
  
  
  Тому, коли настало 8:15 і Санта-Клаус перейшов Пенсільванія-авеню човгаючим підтюпцем, низько опустивши голову і згорбивши плечі, Кірбі Айєрс приготувався висловити йому все, що про нього думає.
  
  
  "Де, чорт забирай..." - почав кричати він.
  
  
  Незграбний Санта-Клаус опустив голову і видав найжахливіший звук, який Кірбі Айерс колись чув з людських вуст. Це був рев, низький для початку, але досягаючий крижаний кров вищого рівня, коли Санта врізався в тротуар перед Східними воротами.
  
  
  Кірбі Айєрс побачив крихітні почервонілі очі, побачив великі вуха, що смикалися в гніві, і те, як довга, схожа на козлячу білу бороду, шалено стовбичилася під сердитим червоним обличчям, що дало йому миттєвий спалах збентеженого впізнавання.
  
  
  Я десь раніше бачив цього конкретного Санту, подумав він. І з якоїсь причини його думки повернулися до Вашингтонського зоопарку.
  
  
  Ця думка була головною в його голові, коли Санта-Клаус опустив голову і бадьорив Кірбі точно в центр грудей.
  
  
  Кірбі Айерса збило з ніг і відкинуло назад. Повітря зі свистом вирвалося з його оглушених легень. Він побачив зірки. Його мозок відключився на кілька надзвичайно важливих секунд.
  
  
  Він прийшов до тями саме вчасно, щоб повною мірою оцінити роздроблені ребра, сплющені легкі, ріжучі очні яблука відчуття від того, що його на смерть затоптали чорними черевиками double-E 18-го розміру найважчого Санта-Клауса, який, ймовірно, коли або ходив по обличчю землі.
  
  
  Цей хлопець важить стільки ж, скільки чортів слон, дико подумав Айерс за мить до того, як його серце розірвалося від власної грудної клітки, що стискає.
  
  
  Зі свого посту, який охороняє президента Сполучених Штатів, Римо Вільямс помітив метушні біля Східних воріт. Він був єдиним, хто бачив це ясно. Світло преси засліплювало всіх інших.
  
  
  Римо побачив, як охоронець секретної служби на спині в нього і тристафунтовий Санта-Клаус мчать круговою доріжкою до церемонії запалення ялинки.
  
  
  Щось було не так із Сантою. Він тримав голову надто низько, а його очі були надто вузькими. І він примчав божевільним галопом, його голова, здавалося, була нерухома, довга біла борода і кінчик його червоної шапочки Санта-Клауса шалено тремтіли і брязкали при кожному швидкому кроці.
  
  
  Те, як рухався Санта, не розраховувалося. То була не мова тіла чоловіка, а щось інше. Щось, що Римо інстинктивно вважав небезпечним.
  
  
  Римо підняв свій наручний мікрофон секретної служби і сказав: "Наближаються неприємності біля Східної брами. Я повинен це перевірити".
  
  
  У його навушнику пролунав лимонний голос Гарольда Сміта: "Я щойно викликав морську піхоту номер один".
  
  
  Римо пригнувся, обігнув натовп і вийшов на лінію перехоплення з атакуючим Санта-Клаусом.
  
  
  Хлопець тупав, щоб випередити групу. Земля справді тремтіла під кожним кроком. Не дивно, подумав Римо. Він важив триста фунтів, якщо не більше за грам.
  
  
  Він прямував до групи репортерів, що стояли неподалік, коли зупинився і зробив дивну річ. Закинувши голову, піднявши одну ногу, він видав звук із глибини себе, який можна було описати тільки як трубний.
  
  
  Коли він знову сів, він продовжив свою атаку. Рачки.
  
  
  Римо повернув до нього і став на шляху.
  
  
  "Почекай, Санта. Де твоя перепустка?"
  
  
  Санта опустив голову і відстовбурчив вуха. Римо мало не засміявся. Він стояв на своєму до останньої можливої хвилини, потім відступив убік, як матадор, що ухиляється від нападаючого бика.
  
  
  Атакуючий Санта пронісся повз нього. Римо простяг руку, щоб схопити ззаду за червоний плащ. Він уперся п'ятами, його мозок обчислював протилежний ривок, необхідний, щоб зупинити триста фунтів люті.
  
  
  Він схопив тканину. Вона була міцною. Вона витримає. Римо відчув першу тягнучу напругу і був готовий. Принаймні так він думав.
  
  
  Римо збило з ніг, ніби він схопився за вантажівку Mack. Здивування позначилося на його обличчі. Перш ніж його мозок упорядкувався, його рефлекси взяли гору.
  
  
  Упираючись підборами, він знову набув рівноваги. Тканина в руці порвалася.
  
  
  Оговтавшись, Римо розвернувся і опинився перед Сантою. Санта став дибки, і Римо завдав низький удар ногою в червону праву колінну чашечку чоловіка.
  
  
  Удар припав у ціль. Римо почув, як хруснула кістка від удару, що виводить з ладу. Санта, нітрохи не зніяковівши, кинувся вперед.
  
  
  Римо забрався з дороги прямо перед черевиками, що стрясали землю.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу з'явився немов з нізвідки.
  
  
  "Що з тобою не так?" Чіун зашипів на Римо.
  
  
  "Він сильніший, ніж здається".
  
  
  "Він лише товстий білий у язичницькому костюмі".
  
  
  "Тоді ти спробуєш натиснути на нього".
  
  
  Майстер Сінанджу підкрався ззаду до широкої червоної спини і встромив ніготь у хребет. Він витяг цвях, відступив назад і почав чекати.
  
  
  Санта незграбно рушив далі.
  
  
  Рімо наздогнав Чіуна, чий рот був відкритий від шоку.
  
  
  "Бачиш?" - сказав він.
  
  
  Чіун скривив злісну гримасу. "Я перерізав йому спинний мозок".
  
  
  "Очевидно, його мозок ще не отримав звістки".
  
  
  На лужку був припаркований фургон із мікрохвильовою піччю, і коли Санта підійшов до нього, він не потрудився об'їхати його. Він урізався в нього.
  
  
  Його череп мав проломитися. Натомість таксі захиталося на колесах. Санта з ревом відскочив назад і спробував знову. На цей раз колеса з одного боку відірвалися від землі. Вони відступили, скаржачись.
  
  
  Втретє Санта закричав із викликом, його біла борода дико майоріла при кожному русі голови, і фургон із оглушливим гуркотом перекинувся на бік.
  
  
  Це привернула увагу преси. У їхній бік метнулося світло відеокамер, і Рімо з Чіуном кинулися в різні боки, щоб уникнути зйомок.
  
  
  Римо крикнув у свій наручний мікрофон: "Капецці. У нас тут Санта-бродяга".
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Санта. Він збожеволів. Краще прибери звідси Біг Мак".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Вінс Капецці. У мікрофон він сказав: "Морський піхотинець номер один. Де ти?"
  
  
  "Розрахунковий час ПРИБУТТЯ десять хвилин", - сказав тонкий голос.
  
  
  "Вас зрозумів".
  
  
  Лужайка перед БІЛИМ БУДИНОМ перетворилася на бедлам, коли преса звернула світло своїх ліхтарів на дивну постать Санта-Клауса, що підіймається на перевернутий фургон-мікрохвильовку і закидає голову до залитого місячним світлом неба, що реве, вищає і ричить. .
  
  
  Особливо для президента.
  
  
  "Що, чорт забирай, не так з цим хлопцем?" спитав він. Вінс Капецці поклав руку на плече Президента. "Пане Президенте, я думаю, ми повинні негайно доставити вас у Розарій. Перший морський піхотинець у дорозі".
  
  
  "Якщо ви так кажете", - стурбовано сказав Президент.
  
  
  "Ні", - крикнула Перша леді. "Він не може піти зараз. Він виглядатиме як боягуз, який тікає від небезпеки".
  
  
  Потім Санта позадкував назад і почав топтати плоский борт мікрохвильового фургона. Сталева панель почала прогинатися під його черевиками. Метал поскаржився. Вм'ятина ставала ширшою, потім глибшою, і навіть преса, яка підступила ближче, щоб краще висвітлити ситуацію, виявила, що відступає.
  
  
  У цей момент Римо знову кинувся вперед, тримаючи в одній руці спис, готовий завдати смертельного удару, якому не могло протистояти ніщо живе.
  
  
  Снайпери почали стріляти, перш ніж він розчистив половину простору.
  
  
  Постріли пролунали з протилежних напрямків - один із будівлі казначейства, інший з адміністративної будівлі.
  
  
  Застигла у світлі камер фігура Санта-Клауса почала розвалюватися на частини. Одна рука в момент помаху продовжувала рухатися, відокремившись біля плеча. Рука була проткнута, як шматок шинки, і колір її крові не відрізнявся від червоного рукава.
  
  
  Кулі почали впиватися в його спину і виходити з черевної порожнини, несучи з собою в'язкі шматки нутрощів.
  
  
  Санта востаннє протрубив від болю та жаху і впав там, де стояв.
  
  
  Пам'ятий білий фургон почав червоніти в калюжі навколо тремтячого тіла.
  
  
  Але це ще не було скінчено. Санта спробував підвестися, але корилася тільки голова. Червоні очі, сповнені болю, дивилися на своїх мучителів.
  
  
  Вони не побачили нічого, крім темного світла. Потім голова впала з важким стукотом. Грудна клітка продовжувала здійматися, як величезне червоне хутро.
  
  
  "Ти це бачив?" – Що? - прошепотів Рімо Чіуну. – Що? – спитав він.
  
  
  "Так. В останній момент його очі подивилися в мої".
  
  
  "Його? Ти маєш на увазі його".
  
  
  "Це був не людина, а муст, поранений, спантеличений і божевільний від болю".
  
  
  "Що?" - Запитав я.
  
  
  "Коли Ганнібал Карфагенський переходив Альпи, він був на спині однієї з таких тварин. Грек Олександр переміг персів за допомогою величезних армій таких тварин".
  
  
  "Ми тут говоримо про слона-розбійника?"
  
  
  Чіун вказав на білу бороду, що повільно фарбується в малиновий колір, сказавши: "Це його хобот. Зверніть увагу на великі вуха, маленькі очі. Коли на нього нападали, він використав свою голову як баран. Це слон".
  
  
  "Це пояснює те, як він метався, - сказав Римо, - але не більше".
  
  
  Преса обходила фургон з іншого боку, тому Римо і Чіун прослизнули до мертвого халку в костюмі Санти.
  
  
  Римо зірвав з себе шапочку-панчоху і бороду, оголивши гладке чорне волосся. Просочені кров'ю бакенбарди відокремилися, клацнувши гумкою.
  
  
  "Дивися, Римо! Це Молочниця".
  
  
  Римо нахилив голову, щоб подивитись.
  
  
  "Чорт забирай. Траш Лімбургер. Преса влаштує справжній скандал через це".
  
  
  Величезне тіло здригнулося і випустило останній їдкий видих.
  
  
  "Фу!" - сказав Римо, задкуючи. "Це, мабуть, найгірший випадок арахісового дихання на захід від Африки".
  
  
  "Індія. Він думав, що він індійський слон".
  
  
  Потім гуркіт лопатей вертолітного гвинта змусив нічне повітря, що раптово затихло, затремтіти.
  
  
  Римо подивився у бік монумента Вашингтона, що сяяв кам'яного пальця за Білим домом, і сказав Чіуну: "Це морський піхотинець номер один. Нам краще поквапитися, якщо ми збираємося до Бостона з президентом".
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Агент секретної служби Вінс Капецці почув гуркіт гвинтів "Морпех-1" як відповідь на безмовну молитву.
  
  
  "Сюди, пане президенте", - закликав він, підштовхуючи голову виконавчої влади з трибуни. Перша леді пішла за ним, скаржачись: "Це буде жахливо виглядати на CNN".
  
  
  Вони увійшли до Білого дому і швидко пройшли до Південного портика. Капецці глянув на годинник. Перший морський піхотинець випередив графік на п'ять хвилин. Це було одне з тих маленьких чудес, які трапляються, коли їх найбільше потребують.
  
  
  "Ми скоро піднімемо вас у повітря", - сказав він президенту, і вони вийшли на Південний лужок.
  
  
  Яскраві прожектори висвітлили морську піхоту номер один, коли вона важко опустилася на тонконіг штату Кентуккі на Південній галявині, і її біло-зелена постать ніколи не була бажанішою, подумав Капецці. Ротори продовжували обертатися, коли вкриті синім килимом сходинки стали на місце.
  
  
  Агент секретної служби у відставці Сміт з'явився з нізвідки і сказав: "Ви повинні поквапитися, сер".
  
  
  "Сміте, ти йдеш з нами".
  
  
  "Я не можу, пане президенте. Я повинен залишитися тут, щоб продовжити розслідування. Але Римо і Чіун супроводжуватимуть вас у Бостон. Ви будете в надійних руках".
  
  
  "Я знаю".
  
  
  Президент почав підніматися сходами, вкритими синім килимом, Перша леді тримала його під руку. Їхні обличчя були блідими під яскравим світлом прожекторів.
  
  
  Вінс Капецці, тримаючи MAC-11 напоготові, прикривав сходи.
  
  
  РИМО ВИЙШОВ з-за рогу Білого дому під прикриттям відкритого проходу, Чіун тягся поруч із ним.
  
  
  "А ось і Смітті", - сказав він. "Схоже, президент уже на борту".
  
  
  Чіун кивнув головою. Вони перетнули прим'ятий гвинтом лужок до вертольоту, що очікував.
  
  
  "Залишайтеся з президентом на кожному кроці", - сказав Сміт Римо, перекрикуючи виття гвинтів, що нетерпляче обертаються.
  
  
  "Попався", - сказав Римо.
  
  
  "Маріонетці не завдадуть шкоди, поки Сінанджу стоїть поряд з нею", - твердим голосом крикнув Чіун.
  
  
  "ТСС", - сказав Сміт, кивком голови вказуючи на Вінса Капецці. "Охорона".
  
  
  "Реклама завжди окупається", - сказав Чіун.
  
  
  Римо почав підніматися сходами, але Чіун перегородив йому шлях.
  
  
  "Як Правлячий Майстер, я маю честь йти першим".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо. Чіун вибіг сходами, і Римо повернувся до Вінса Капецці: "Ти наступний".
  
  
  Капецці піднявся на борт, від полегшення його обличчя розслабилося.
  
  
  Римо повернувся до Гарольда Сміта: "Ти знаєш цього Санту?"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я зірвав з нього кепку та бакенбарди. Вгадайте, ким він був?"
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Траш Лімбургер".
  
  
  Сміт застогнав.
  
  
  "Ймовірно, це ще один дубль", – сказав Римо.
  
  
  "Надіятимемося на це", - гаряче сказав Гарольд Сміт.
  
  
  Потім Римо почав підніматися сходами.
  
  
  Пілот дивився через плече на Римо через бічний ілюмінатор із плексигласу. Щось у його обличчі змусило Римо зупинитися.
  
  
  Щось було негаразд. Щось серйозне. На ньому були окуляри агента секретної служби Ray-Ban Aviators. Але на голові в нього сиділа чорна бейсболка із емблемою ЦРУ.
  
  
  Римо зупинився.
  
  
  "Що трапилося?" Зателефонував Сміт.
  
  
  Рімо нічого не сказав, але його почуття загострилися. Шум гвинта заглушував будь-які ледве вловимі інфразвуки. Гострий запах долинув до його ніздрів поверх залишкового запаху бензину. Запах нагадував бензин, але не був. Не зовсім. Це був терпкий запах, який у Римо асоціювався із хімчистками.
  
  
  Мозку Римо знадобилася мить, щоб підібрати назву сильного запаху. Нафталін.
  
  
  Потім він глянув униз.
  
  
  Покриті синім килимом сходинки під його ногами виглядали надто новими. Вони були недоторканими, ніби ніколи не знали спокійного ходу ніг.
  
  
  Потім Римо зрозумів, що чогось не вистачає.
  
  
  "Чорт!" - Сказав він, поринаючи.
  
  
  У салоні Marine One президент та перша леді пристібалися.
  
  
  "От і йде мій - я маю на увазі ваш - шанс на переобрання", - говорила Перша леді.
  
  
  "Евакуюйтеся!" - крикнув Рімо.
  
  
  Президент і перша леді підняли очі, що округлялися, із застиглими обличчями.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Ця штука замінована! Забирайся зараз же!"
  
  
  Вони дивилися на нього, не вірячи своїм очам. Римо потягся до порожнього сидіння, від якого смерділо в'яжучими хімікатами, і розірвав подушки твердими, як сталь, пальцями, оголивши важкі пластикові пакети, наповнені зловісною червоною рідиною. Він розрізав одну з них кінчиком гострого нігтя, і звідти потік їдкий нафталін.
  
  
  "Цей матеріал розлетиться, як папір для друку".
  
  
  Несподівано завелися гвинти. Корабель почав розгойдувати і піднімати.
  
  
  Римо наблизився. Його пальці схопилися за ремені безпеки, і вони розійшлися, мов марля.
  
  
  "Давай, Чіуне", - наполягав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу діяв швидко, зіштовхуючи приголомшену Першу сім'ю з їхніх місць.
  
  
  Вони витягли їх із вертольота якраз у той момент, коли колеса відірвалися. Їм довелося зістрибувати з сходів, які все ще перебували в опущеному положенні і піднімалися над травою.
  
  
  Кроки пішли вночі.
  
  
  "Рімо! Що це?" Хрипко запитав Сміт.
  
  
  "Подивися на ці сходинки. Де табличка "Ласкаво просимо на борт "Морський піхотинець номер один"?"
  
  
  "Чорт", - сказав Вінс Капецці. "Я мав це помітити". Піднімаючи свій MAC-11, він додав: "Ми не можемо дозволити йому втекти".
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "Ми простежимо за цим. Це може призвести до змовників".
  
  
  Але підроблений Менн-один не долетів до Еліпса між Білим домом та пам'ятником Вашингтону. Він гуркотів над Конститьюшн-авеню, коли з глухим звуком розірвався на частини. Це зависло там на страшний, нерішучий момент.
  
  
  Обійнятий полум'ям, він каскадом упав на землю, після чого весело спалахнув. Незабаром у їхньому напрямку потягнувся чорний дим, що пахнув нафталіном.
  
  
  Президент Сполучених Штатів витріщився на потріскучу купу зруйнованого металу і сказав: "Я не розумію ...."
  
  
  "Це, пане президент, - похмуро сказав Гарольд Сміт, - було граничною ескалацією. Реальна річ".
  
  
  Потім, за миготливим червоним вогником на вершині білого обеліска Монумента Вашингтона, гуркіт звук перетворився на великий оливково-зелено-білий військовий вертоліт.
  
  
  "Схоже на морську піхоту номер один", - видихнув Вінс Капецці.
  
  
  "Так і є", - сказав Римо. "Справжня".
  
  
  Гарольд Сміт із похмурим обличчям повернувся до президента і сказав: "Пане Президенте, ми щойно стали свідками переконливого доказу того, що змова з метою вашого вбивства є масштабною, у ній беруть участь багато людей, які готові обміняти свої життя на ваше".
  
  
  "Хіба я цього не знаю", - хрипко сказав Президент.
  
  
  "У мене є пропозиція".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Накажіть морпіху номер один повернутися. Повідомте, що ви померли".
  
  
  "Що хорошого це дасть?"
  
  
  "Це може вивести змовників на чисту воду".
  
  
  "Ви просите мене збрехати американському народові".
  
  
  "Я прошу вас врятувати своє власне життя. Ця змова глибока, широка і з великої літери. Вона не зупиниться ні перед чим, щоб змістити вас. Ми не зможемо її розгадати, якщо витрачатимемо всю нашу енергію, намагаючись зберегти ваше життя".
  
  
  Перша леді сказала: "Яке відношення до всього цього має Комітет із розширення прав та можливостей міських біженців?"
  
  
  Її проігнорували.
  
  
  Сміт продовжував: "Ця змова переслідує певну мету. Щось чи інша мета, яка може бути досягнута лише вашою смертю. Давайте дамо їм те, що вони хочуть, і подивимося, хто вийде з тіні, щоб заявити про перемогу".
  
  
  "Тоді ми зберемо їхні голови і виставимо на загальний огляд як попередження будь-кому, хто замишляє подібне віроломство", - вигукнув Чіун.
  
  
  Перша леді подивилася на майстра синанджу очима, сповненими жаху, тому він додав: "І забезпечте загальне медичне обслуговування для всіх і кожного!"
  
  
  Перша леді схопила президента за рукав. "Роби, що він говорить", - прошипіла вона. "У його словах є сенс".
  
  
  Римо закотив очі до неба.
  
  
  Нарешті, президент Сполучених Штатів сказав: "Я в твоїх умілих руках, Сміт".
  
  
  ПЕПСІ ДОББІНС була у нестямі.
  
  
  Сидячи навпочіпки у мовному фургоні АНК, припаркованому на Пенсільванія-авеню недалеко від Білого дому, вона виявилася свідком історії, яка не мала жодного уявлення про те, що відбувається.
  
  
  Вона схопила свою портативну рацію. "Бак. Поговори зі мною. Що там відбувається?"
  
  
  "Я записав усе це на плівку", - схвильовано сказав Бак.
  
  
  "Що ти отримав?"
  
  
  "Секретна служба щойно вибила лайно із Санта-Клауса".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Але насправді це був не Санта. Це був перевдягнений Траш Лімбургер".
  
  
  "О, Боже мій. Він намагався вбити президента?"
  
  
  "Ось як це виглядало".
  
  
  "Змова розростається".
  
  
  "Це ще не все. Ти пам'ятаєш літнього азіату та хлопця з товстими зап'ястями з аеропорту?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Вони були тут. Вони допомогли відвести президента, коли почалася стрілянина".
  
  
  "Куди він пішов? Я маю на увазі президента".
  
  
  "Ви чули цей глухий удар хвилину тому?"
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Ніхто не каже, але ми думаємо, що це був морський піхотинець номер один. Він вибухнув".
  
  
  “Прямо зараз я стріляю у бік Пам'ятника Вашингтону. Думаю, я був єдиним хлопцем, у якого вистачило розуму втекти. Усі інші почали знімати на плівку труп Траша Лімбургера та ставити ідіотські питання”.
  
  
  "У гонитві за історією не існує такого поняття, як ідіотське питання", - відрізала Пепсі.
  
  
  "Я впіймав відлітаючого "Морпіха-1", - сказав Бак, задихаючись." Потім він розлетівся на частини і впав прямо вниз, як мішок з картоплею. Прямо зараз я знімаю місце катастрофи".
  
  
  "Чи був президент на борту?"
  
  
  "Він мав бути".
  
  
  "Тоді він мертвий", - видихнула Пепсі. "Цього разу він справді мертвий. Ми маємо виступити з цим у прямому ефірі".
  
  
  "Вони ніколи не дозволять нам. Не після того, як востаннє ти сказав, що він мертвий в ефірі".
  
  
  "Почекай", - сказала Пепсі. Повернувшись до техніки у тісному фургоні мовлення, вона сказала: "Ти можеш підключитися до частоти передачі секретної служби?"
  
  
  "Ми не маємо цього робити".
  
  
  "Це не те, про що я питала", - сказала Пепсі.
  
  
  Технік вручив Пепсі комплект навушників.
  
  
  Притиснувши один навушник до голови, вона почула зловісний білий галас. Не було жодних передач секретної служби. Все було статично.
  
  
  "Бак, що відбувається?" Сказала Пепсі у свою портативну рацію.
  
  
  "Співробітники Білого дому викидають нас із території. Вони виглядають трохи наляканими".
  
  
  "Добре. Зустрінемось біля фургона".
  
  
  "Ти одержав це".
  
  
  Схопивши свій мобільний телефон, Пепсі набрала номер ANC News. "Греґ. Я в Білому домі. Щойно сталося щось важливе".
  
  
  "Я думав, тебе не допустили до церемонії".
  
  
  "Ось чому я ховаюся у фургоні новин. Але мій оператор прослизнув усередину. Зрозумійте, Траш Лімбургер щойно намагався вбити президента. Але Секретна служба дісталася його першою".
  
  
  "Це те, що повідомляє CNN. У нас є плівка?"
  
  
  "Чи зможемо ми колись. Але це ще не все. "Морський піхотинець-1" злетів з Південного лужка менше двох хвилин тому і вибухнув. Хіба це не здорово?"
  
  
  "CNN про це не повідомляв".
  
  
  Пепсі схвильовано пробурмотіла: "Я гадаю, у нас є ексклюзив".
  
  
  "Чи був президент на борту?"
  
  
  "Припускалося, що він ним стане", - ухильно відповіла Пепсі.
  
  
  "Ймовірний успіх" не означає вирішальний, Пепсі. Ти це знаєш".
  
  
  "Послухайте, ми можемо зробити пряму трансляцію аварії, поки конкуренти досі дотримуються версії "Санта у футлярі". Це мій великий шанс".
  
  
  "Це кар'єрне самогубство, якщо ти ризикнеш ще раз".
  
  
  "Довірся мені в цьому. У мене є плівка".
  
  
  "Почніть подавати необроблену стрічку, і ми побачимо".
  
  
  "Ви не пошкодуєте про це", - сказала Пепсі, вішаючи слухавку.
  
  
  Вона схопилася зі свого місця при першому ж стуку у двері фургона.
  
  
  "Передай це сюди", - сказала вона, вихоплюючи касету з пальців Бака Фізерстоуна. Вона завантажила його, натиснула перемотування, потім сказала техніку: "Починайте подавати це, як воно буде завантажено".
  
  
  Потім вона надягла навушники на вуха, сказавши Баку: "Ми не можемо вийти в ефір, допоки у нас не буде доказів, що президент мертвий".
  
  
  "З того місця, де я стояв, це виглядало так, начебто снайпери секретної служби, можливо, намагалися застрелити президента".
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Якого біса", - сказала Пепсі. "Так історія вийде краще. Ми завжди можемо пізніше опублікувати спростування. Усе складається". Пепсі щільніше притиснула один навушник до голови. "Почекай хвилинку. Щось відбувається".
  
  
  Тонкий голос на частоті секретної служби сказав: "Залізний Дроворуб на шляху до Корони. Повторюю, Залізний Дроворуб на шляху до корони".
  
  
  "Вони щойно сказали, що Залізний Дроворуб приїжджає сюди. Це віце-президент. Можливо, вони збираються привести його до присяги!"
  
  
  П'ять хвилин пустий чорний лімузин Lincoln Continental прослизнув через західні ворота і зупинився перед дипломатичним входом у південному портику Білого дому.
  
  
  Преса продовжувала виходити зі Східної брами, нічого не помічаючи.
  
  
  Потім прибули катафалки. Їх було три. Вони залишалися в гаражі Білого дому менше дюжини хвилин, а потім виїхали назад у спокійній шерензі.
  
  
  "Три катафалка", - прошепотіла Пепсі. "Три тіла".
  
  
  "Президент, Перша леді та, можливо, Траш Лімбургер", - сказав Бак.
  
  
  "Або Перша дочка". Пепсі знову набрала номер ANC. "Греґ. Щойно увійшов віце-президент. Потім поїхали три катафалка".
  
  
  "Ми все ще переглядаємо фільм", - напружено сказав Грег. "Інші телеканали все ще знаються на зйомках. Вони повідомляють, що президент відбув на базу ВПС Ендрюс і Air Force One".
  
  
  “Рух катафалків в'їжджав та виїжджав із Західних воріт. Я думаю, ми єдині, хто це помітив. Ця історія належить нам”.
  
  
  "Тримайся, Пепсі".
  
  
  "Клянуся своїми нігтями".
  
  
  Біля дипломатичного входу з ПІВНІЧНОГО портика віце-президента Сполучених Штатів привітав швейцар Білого дому.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" він прошипів.
  
  
  "Пройдіть сюди, сер", - урочисто промовив квиток.
  
  
  Віце-президент дозволив супроводити себе до Овального кабінету. Він вечеряв зі своєю сім'єю, коли прийшла звістка, що його присутність терміново потрібна у Білому домі.
  
  
  Вони були перехоплені у приймальні Овального кабінету главою адміністрації президента. "АНК щойно оголосив президента мертвим".
  
  
  Для віце-президента Сполучених Штатів це було так, ніби на його голову опустилася ковадло. Мільйон гарячкових думок промайнув у його похитнувсям мозку. Його зір справді затуманився. У його вухах стояв рев.
  
  
  Потім похмуре обличчя самого президента висунулося з дверей Овального кабінету.
  
  
  "Не вірте всьому, що ви бачите по телевізору", - сказав він. "Але в найближчому майбутньому ви обмежені Білим домом".
  
  
  "Що відбувається? Переворот?"
  
  
  "Ми намагаємося посадити на дерево опосума".
  
  
  "Прийдеш знову?"
  
  
  "Я мертвий, і ти не знаєш нічого іншого. Зрозумів?"
  
  
  "Так, пане президенте", - сказав дуже збентежений і лише злегка розчарований віце-президент Сполучених Штатів.
  
  
  ЗА ЗАКРИТИМИ ДВЕРЯМИ Овального кабінету президент Сполучених Штатів зіткнувся з Гарольдом У. Смітом.
  
  
  "Всі на своїх місцях".
  
  
  "Нам залишається лише чекати", - сказав Сміт.
  
  
  "Я ненавиджу обманювати американський народ подібним чином".
  
  
  "Краще, щоб вони тимчасово оплакували живу людину, ніж назавжди поховали ще одного мертвого президента".
  
  
  "Ви знаєте, - сказав Президент, - я наказав Секретній службі відступити".
  
  
  "Я знаю".
  
  
  "І все ж таки у них були снайпери на кожному даху, що виходить на це місце".
  
  
  "Директор секретної служби, без сумніву, вважав це за розумне".
  
  
  "Змушує мене задуматися, чи не призначалися ці постріли для того, щоб вразити мене".
  
  
  "На цьому етапі цю можливість не можна скидати з рахунків", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Після оголошення АНК про те, що президент Сполучених Штатів загинув внаслідок краху вертольота, інші телеканали, як і слід було очікувати, наслідували його приклад. Протягом двадцяти хвилин усі оголосили про смерть голови виконавчої влади.
  
  
  Не було ні підтвердження з Білого дому, ні коментарів з інших гілок влади. Ніхто не входив до особняка виконавчої влади, і ніхто і ніщо звідти не виходило.
  
  
  По суті, Білий дім перетворився на інформаційну чорну дірку.
  
  
  Команди Національного бюро безпеки на транспорті оточили знищений вертоліт, не допускаючи попадання камер у зону видимості.
  
  
  Преса не спала до пізньої ночі, беручи інтерв'ю один у одного, щоб заповнити ефірний час.
  
  
  І нація затамувала подих.
  
  
  У підвалі БІЛОГО БУДИНКУ Гарольд Сміт краєм ока стежив за поточним висвітленням подій у новинах, поки боровся із проблемою.
  
  
  Його потертий портфель лежав відкритим на столі перед наймом, оголюючи портативний комп'ютер, з'єднаний телефонними лініями з великими мейнфреймами, розміщеними у підвалі санаторію Фолкрофт.
  
  
  Сміт створив блок-схему на своєму екрані у спробі впорядкувати те, що тепер було великою та візантійською послідовністю подій.
  
  
  Проблема в тому, що графік відмовлявся працювати.
  
  
  Те, що змова існувала, не викликало жодних сумнівів.
  
  
  Хтось нацькував на президента двійника Лі Харві Освальда, ідеального аж до відбитків пальців та шрамів на тілі, озброєного точною копією значка секретної служби та вінтажною гвинтівкою Манліхера-Каркано. І зняв це.
  
  
  Той самий хтось обманом змусив нікому не відомого бармена на ім'я Бад Коггінс застрелити двійника Освальда таким чином, що він також був убитий внаслідок страшного відтворення оригінального вбивства Освальда. Коггінс не був частиною змови; у цьому можна було бути впевненим. І все-таки, навіть коли він мимоволі покривав справжніх змовників, камера його шолома віртуальної реальності передавала змовникам знімки всього, що бачив і робив. Це було встановлено внаслідок огляду шолома віртуальної реальності.
  
  
  Через кілька годин після подій у Бостоні змова вже перейшла у другу фазу у Вашингтоні, округ Колумбія. Копії Носков проникли на територію Білого дому якраз вчасно, щоб створити хаос після повернення президента. І точна копія, яку Джила Гінгольд створила до кінця першого дня.
  
  
  І все ж таки всі ці інциденти, здавалося, були сплановані для того, щоб відвезти президента з Бостона до Білого дому, а потім, на заключному етапі, обманом заманити його на борт замінованого вертольота-пастки і приректи на вогненну смерть.
  
  
  Чому? Чому б не вбити його в Бостоні і покінчити з цим? У чому був сенс цього?
  
  
  Задзвонив телефон на робочому столі.
  
  
  "Це судово-медичний експерт із округу Колумбія", - сказав голос.
  
  
  "Продовжуйте", - сказав Сміт.
  
  
  "Ця людина, яку я щойно розкрив, не Траш Лімбургер. Я знаю це, тому що справжній Лімбургер на моєму телевізорі голосно заявляє про свою невинність".
  
  
  "Чи є в нього отвір від задирка на маківці голови? Я маю на увазі підробку".
  
  
  "Він робить".
  
  
  "Яка можлива значимість таких процедур?"
  
  
  "Зазвичай це операція, що використовується для лікування хвороби Паркінсона шляхом введення клітин мозку плода в уражений мозок. Це називається трансплантацією мозку".
  
  
  "Зрозуміло. Чи є якісь інші застосування?"
  
  
  "Що ж, - повільно сказав медексперт, - єдина подібна операція, про яку я чув, включає міжвидове застосування - пересадку клітин мозку тварин від одного виду до іншого. Це суто експериментальний, але дуже цікавий у тому сенсі, що він показує, що поведінка та вроджені інстинкти можуть бути розподілені між видами”.
  
  
  "Чи можна ввести клітини мозку тварин у мозок людини?"
  
  
  "Лише неетичний безумець став би намагатися це зробити".
  
  
  "Ви не відповіли на моє запитання", - відрізав Сміт.
  
  
  "Якби проблему відмови можна було вирішити, так".
  
  
  "Чи правий я, припускаючи, що для таких операцій знадобляться складні методи та сучасне хірургічне обладнання?"
  
  
  "Ти є".
  
  
  "Чи є щось ще?"
  
  
  "Чоловік страждав на астму. При ньому було знайдено інгалятор, що містить картридж зі звичайним протизапальним стероїдом під назвою Вансеріл".
  
  
  "Ви впевнені, що це Вансеріл?"
  
  
  "Так написано на картриджі".
  
  
  "Надправте картридж до криміналістичної лабораторії ФБР і попросіть їх порівняти його зі зразком, який вже у них на руках. Вони повинні збігатися".
  
  
  "Негайно".
  
  
  "Дякую", - сказав Гарольд Сміт, вішаючи слухавку. Телефон знову задзвонив.
  
  
  "ФБР. У нас немає збігу відбитків пальців із бостонським стрільцем".
  
  
  "На жаль".
  
  
  "Але каліфорнійські права водія, знайдені на тілі, перевіряються як справжні. Його дійсно звати Алек Джеймс Хайделл. Ми намагаємося розвинути цю інформацію далі".
  
  
  "Повернися до мене, коли в тебе буде щось варте".
  
  
  Сміт знову повісив слухавку. Він похмуро дивився на екран.
  
  
  Змова була страшною у своїх грубих обрисах. Починаючи з хірургічної процедури і закінчуючи хитромудрою копією Першого морського піхотинця, на підставу президента було витрачено невеликий стан. Але навіщо? І чому все було знято на відео?
  
  
  Рімо Вільямс просунув голову у двері.
  
  
  "Як просувається справа?"
  
  
  Сміт потер стомлені очі. "Для організації цієї змови, чим би вона не була, знадобився невеликий стан і невелика армія для здійснення. Як вони могли організувати таку операцію без витоків інформації чи дезертирства? У цьому немає жодного сенсу".
  
  
  "Говорячи про нісенітницю, ANC каже, що Pepsie Dobbins ось-ось вийде в ефір і все це широко розкриє".
  
  
  "Пепсі Доббінс..." Дивно сказав Сміт. "Вона розповіла історію про гвинтівку Манліхера, пославшись на джерело у секретній службі. Я хотів би знати її джерело у службі".
  
  
  "Я б запропонував вичавити з неї правду, але завдяки Чіуну ми досягли успіху в тому, що стосується Пепсі".
  
  
  "Я нічого подібного не робив", - промовив писклявий голос.
  
  
  Майстер Сінанджу вплив у кімнату із суворим виглядом.
  
  
  "Я ніколи не згадував організацію про Імператор Проникливості".
  
  
  Сміт зітхнув. "Я не можу не думати, що мотив криється в буквах RX, які були подряпані на гільзі, з якої стріляла копія Освальда", - сказав він.
  
  
  "Але навіщо змовникам намагатися приписати собі відповідальність за засідку?" - Запитав Римо.
  
  
  "Вселити страх у серця їхніх ворогів", - сказав Чіун. "Це одночасно очевидно та логічно".
  
  
  Сміт тверезо похитав сивою головою. "Ніхто в здоровому глузді не наважився б взяти на себе відповідальність. Відплата була б масштабною. Ні, справжнє значення букв RX має полягати в тому, щоб відвести підозру від справжніх змовників".
  
  
  "До чого - до медичної промисловості?" - Запитав Римо.
  
  
  "До противників реформи охорони здоров'я", - сказав Сміт.
  
  
  “Наприклад, хто? Гіла Гінгольд та Траш Лімбургер? Ні за що. Я на це не куплюсь. Цих хлопців підставили”.
  
  
  "Це незбагненна головоломка", - визнав Гарольд Сміт. "Якби тільки я міг отримати якийсь сенс з букв RX".
  
  
  НАВЕРХУ, у сімейних покоях Білого дому, президент Сполучених Штатів сидів за особистим столом поза увагою вікон та об'єктивів цікавих камер, малюючи літери RX на аркуші президентського паперу.
  
  
  Він спробував перевернути їх, скласти в стопку, але літери продовжували знущатися з нього своєю загадковою нерозбірливістю.
  
  
  "Хотів би я, щоб у всьому цьому був якийсь сенс", - пробурмотів він.
  
  
  "Ви можете почати з того, що поясніть мені дещо", - сердито сказала Перша леді. Вона щойно увійшла.
  
  
  Президент повернувся у своєму кріслі. "У чому справа, люба?"
  
  
  "Не називай мене "мила". Я перевірила Федеральний довідник персоналу. Там немає Комітету з розширення прав та можливостей міських біженців".
  
  
  "Не могли б ми зробити це іншим разом? Я намагаюся розгадати таємницю".
  
  
  "Ви та ваші таємниці", - сказала Перша леді, заглядаючи через плече президента. "Що це?"
  
  
  "Вони знайшли це написане на гільзі від кулі в Бостоні. Але ніхто не може зрозуміти, що це має означати".
  
  
  "Можливо, це ініціали старого політичного суперника", - припустила Перша леді.
  
  
  "Малоймовірно. Все, що хтось може придумати, це те, що це медичний символ для слова рецепт. Але що це означає?"
  
  
  "Можливо, це ще один синонім розпорядження. Ви знаєте, свого роду угода з логічного ланцюжка".
  
  
  "Гарна думка". Президент почав писати. "Рецептурний препарат. Рецепт. Засіб ...."
  
  
  Перша леді клацнула пальцями. "Лікувати! "Лікувати" - це інше слово".
  
  
  Президент Сполучених Штатів завмер у своєму кріслі.
  
  
  Потім його речник зателефонував через двері і сказав: "АНК готує спеціальний звіт. Це виглядає важливим".
  
  
  Перша леді схопила пульт дистанційного керування і вказала їм на телевізор, що стоїть на книжковій шафі.
  
  
  Картинка перетворилася на серйозну постать Пепсі Доббінс, що стоїть на тлі Білого дому.
  
  
  "Я думала, що пресі було наказано триматися подалі від Пенсільванія-авеню", - поскаржилася Перша леді.
  
  
  Президент попрямував до найближчого вікна, коли Перша леді смикнула його назад. "Ти хочеш, щоб твою безглузду голову знесло?"
  
  
  "Це Пепсі Доббінс, - говорило зображення на екрані, - яка стоїть перед схожим на мавзолей нервовим центром уряду країни. Жодного разу з похмурих днів Х'юстона..."
  
  
  Пролунав безтурботний голос: "Псс. Даллас".
  
  
  - Ніколи з часів Далласа нація не ховалася під темною хмарою, як сьогодні. Неофіційно президент Сполучених Штатів мертвий. Неофіційно у нас новий президент. Але ніхто в офіційному Вашингтоні не буде говорити під запис. Без офіційних фактів настав час розкрити правду. Два дні тому я опублікував ексклюзивну історію, все ще не підтверджену Секретною службою, про те, що гвинтівка, з якої був убитий президент у Бостоні, була ідентична зброї, якою був убитий Лі Харві Освальд.
  
  
  "Це вбито", - прошипів голос за сценою.
  
  
  "- вбив президента Джона Фітцсіммонса Кеннеді".
  
  
  Голос за сценою застогнав.
  
  
  Пепсі глибоко зітхнула та продовжила.
  
  
  "Новини АНК тепер можуть повідомити, що натхненником цієї змови є ця людина".
  
  
  В одному кутку екрана з'явилося зображення, що плаває. На ньому було зображене вкрите плямами обличчя під сонцезахисними окулярами та чорна бейсболка з вишитими червоними літерами ЦРУ.
  
  
  "Він називає себе директором Ікс, і вчора в ексклюзивному інтерв'ю зі мною ця людина заявила, що їй все відомо про змову. Новини АНК готові офіційно заявити, що ця людина є головним змовником. нинішнього президента, палець чи вина вказують зовсім в іншому напрямку”.
  
  
  Пепсі зробила паузу. Низьким, драматичним голосом вона додала: "Директор Ікс - це не хто інший, як директор секретної служби Сполучених Штатів!"
  
  
  "Ви це чули?" - ахнула перша леді. "У її словах є сенс. Їхні відбитки пальців усюди на цій угоді".
  
  
  Але президент Сполучених Штатів дивився на аркуш паперу у своїх тремтячих руках і запис, зроблений його власним почерком, який говорив
  
  
  І він згадав, що президента, який заснував CURE, самого було вбито. Що він сам донедавна погрожував закрити CURE назавжди. І що людина, яка очолювала CURE, була її директором.
  
  
  На командному пункті У підвалі Білого дому Гарольд В. Сміт із зростаючим інтересом спостерігав, як Пепсі Доббінс продовжує свої звинувачення на адресу служби охорони президента.
  
  
  "Цей президент став мішенню, тому що завдяки своїм відважним спробам провести реформу охорони здоров'я він став загрозою для істеблішменту".
  
  
  "Хіба не це сказав той божевільний, який дзвонив Трашу Лімбургеру?" Запитав Римо. "Істеблішмент хотів притиснути президента?"
  
  
  "Я ж тобі казав", - сказав Чіун.
  
  
  "ТСС", - сказав Сміт.
  
  
  Пепсі продовжив. "Тепер я можу розкрити існування тіньового уряду, який маніпулював президентськими зв'язками, починаючи з невідомої кількості адміністрацій. Бачачи, що вони не можуть контролювати покійного президента, вони задули його, як свічку".
  
  
  Гарольд Сміт зблід. Римо повернувся до Чіуна і сказав: "Цього разу ти справді все зіпсував".
  
  
  Маска майстра Сінанджу на обличчі застигла.
  
  
  "Ця група відома під кодовою назвою RX. І очолює її темна фігура, відома тільки як Сміт".
  
  
  Гарольд Сміт підвівся зі свого місця, здавалося, що його кров залишилася на стільці, настільки він зблід. "Я маю негайно поговорити з президентом", - сказав він тремтячим голосом.
  
  
  "Удачі", - побажав Римо.
  
  
  Після того, як Гарольд Сміт вийшов із кімнати дерев'яними кроками, Римо повернувся до Чіуна і сказав: "Я думаю, ми обоє тепер без роботи".
  
  
  Майстер Сінанджу нічого не сказав. Він дивився на екран очима, настільки примруженими, що їх можна було нарізати гострим лезом.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  У президентському люксі готелю Hay Adams, неподалік Білого дому, чоловік лежав на ліжку і дивився телевізор через темні сонцезахисні окуляри. Синя кепка "Лос-Анджелес Доджерс" була зсунута на чоло. Кожна пласка поверхня в кімнаті була заставлена чорними пластиковими відеокасетами. А в кутку червоно-коричнева мавпа-капуцин сиділа навпочіпки на підставці для папуг, дивлячись у вікно невимовно сумними очима.
  
  
  Пепсі Доббінс говорила: "Значення ініціалів RX залишається незрозумілим, але це переконливо вказує на те, що деякі називають медико-промисловим комплексом".
  
  
  Чоловік різко випростався. "Це моя історія! Вона вкрала мою історію! Ця сука вкрала мою історію".
  
  
  Він підняв слухавку телефону, що стояв біля ліжка, і сказав: "Накажіть підігнати мій "Порше" до головного входу. І поспішайте". Зайшовши у ванну, він швидко збрив дводенну щетину зі свого пухкого обличчя, викинув бейсболку "Доджерс" у відро для сміття і замінив її чорною, прикрашеною літерами "ЦРУ".
  
  
  Вибравши з несесеру сонцезахисні окуляри з дзеркальним склом кольору комах, він насунув їх на очі і вийшов з кімнати, пов'язуючи дороге пальто навколо талії.
  
  
  Після того, як двері зачинилися, мавпочка-капуцин на підставці для папуг відкрила свій маленький ротик і видала довгий, низький жалобний звук, напрочуд схожий на мукання дуже маленької корови.
  
  
  ДЕСЯТЬ ХВИЛИНЬ ПОПУЛЯРЬ синій "Порше" зупинився перед вашингтонським бюро новин АНК.
  
  
  Підійшовши до столу служби безпеки, людина в пальті та кашкеті ЦРУ сказав м'яким голосом: "Передайте Пепсі Доббінс, що директор тут, щоб побачитися з нею".
  
  
  "Вона виступає у Білому домі".
  
  
  "Не давай мені цього. Я дізнаюся про студійну роботу, коли бачу її".
  
  
  "Вибачте", - сказав охоронець твердим голосом.
  
  
  "Не так шкода, як тобі доведеться", - сказав чоловік у кашкеті ЦРУ, витягаючи пістолет 22-го калібру з глушником і впираючи його у синє черевце охоронця.
  
  
  Між глушником і черевцем три кулі, що роздробили хребет охоронця, увійшли до нього без звуку, як соломинки в пудинг.
  
  
  У БІЛОМУ БУДИНКУ президент Сполучених Штатів не знав, кому вірити - божевільному голосу директора секретної служби, що долинав з трубки, або обережним поясненням Гарольда У. Сміта.
  
  
  "Я не директор Ікс", - говорив директор таємної служби. "Служба не має до цього ніякого відношення!"
  
  
  Гарольд Сміт наполягав: "Ми не RX. Я абсолютно гарантую це".
  
  
  Президент вагався. Директор таємної служби майже кричав. Він гадки не мав, з ким розмовляє. Він попросив президента та припустив, що його поєднали з колишнім віце-президентом. Президент не промовив жодного слова під час односторонньої розмови.
  
  
  Потім Сміт сказав: "Я присягаюся в цьому пам'яттю президента, якого ми обоє шануємо".
  
  
  Раптом президент повісив слухавку і обернувся до Сміта. "Я готовий довіряти вам, Сміте, тому що я довіряю судженню цієї людини. То хто ж стоїть за цим?"
  
  
  "Я не наважуюсь вказувати пальцем на провину там, де я не впевнений у всіх своїх фактах".
  
  
  "Я хочу почути ваші ідеї".
  
  
  "Натхненник має великі фінансові та матеріально-технічні ресурси. Він також має незвичайний доступ до процедур секретної служби. Очевидно, що він був в змозі підслуховувати їх передачі, щоб він міг вставити свій власний морський піхотинець на Південну галявину перед справжнім".
  
  
  "Ви звинувачуєте агентів секретної служби-шахраїв?"
  
  
  "При кожному інциденті вони були в самій гущі подій".
  
  
  "Звідки Пепсі Доббінс так багато знає?"
  
  
  "Я підозрюю, що вона знає дуже мало. Вона багато про що здогадується. Ми можемо розібратися з цією проблемою пізніше".
  
  
  Пролунав стукіт у двері, а потім пролунав голос Римо: "Смітті. У мене щойно був спалах".
  
  
  Гарольд Сміт поспішив до дверей і крикнув: "Не зараз!"
  
  
  "Послухай хвилинку. Пепсі говорить про режисера Ікс, вірно?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Так вони називають дядька Сема Біслі. Режисер".
  
  
  "Ви хочете сказати, що за змовою стоїть дядько Сем Біслі?"
  
  
  "У тебе є теорія краща?"
  
  
  "Заради Бога, чому? Яким міг бути його мотив".
  
  
  Римо знизав плечима. "Хто знає. Можливо, він думає, що нові страхові внески на охорону здоров'я витіснять його тематичні парки з бізнесу".
  
  
  Сміт задумливо потер своє гостре підборіддя. "Це можливо", - промимрив він. "У нього дійсно є кошти, люди та технології, щоб здійснити все, що ми досі бачили у цій змові". Сміт крадькома кинув погляд через плече на постать президента. "Але я не можу сказати президенту про це. По-перше, ми дозволили Біслі втекти із ув'язнення у Фолкрофті. З іншого боку, він навряд чи повірив би, що знаменитий аніматор, якого вважали мертвим протягом тридцяти років, намагається його вбити".
  
  
  "Чому б нам із Чіуном не спробувати витрусити якісь зачіпки з Пепсі Доббінс? Що нам втрачати? Ми і так практично на вулиці".
  
  
  "Що б ви не робили, не дозволяйте знімати себе", - попередив Сміт, який потім зачинив двері, поправив краватку та свою пригнічену особу, перш ніж повернутись до Президента Сполучених Штатів.
  
  
  "Пан Президент", - почав він невпевненим голосом. "Можливо, нам доведеться переглянути наші робітничі теорії".
  
  
  Президент виглядав вкрай скептично налаштованим.
  
  
  Вийшовши з БІЛОГО БУДИНКУ, Римо і Чіун оглянули Пенсільванія-авеню.
  
  
  "Я не бачу Пепсі", - сказав Римо.
  
  
  "Я теж", - сказав Чіун, обличчя якого перетворилося на стурбоване павутиння.
  
  
  Рімо помітив мікрохвильовий фургон ANC, припаркований на Джексон-Плейс поряд із парком Лафайєт, і побіг до нього. Задні двері були не зачинені. Ривком відкривши її, він запитав техніка за пультом управління: "Де Пепсі Доббінс?"
  
  
  "Повертаюся до студії".
  
  
  "Але вона веде пряму трансляцію з лужка Білого дому".
  
  
  "Що я можу сказати? Вона чудовий репортер".
  
  
  "Я зрозумів", - сказав Римо. "Давай, Татку, спіймаємо таксі. Пепсі знову взялася за свої старі трюки".
  
  
  У КВАРТАЛАХ АНК Пепсі Доббінс закінчувала свій прямий репортаж із Білого дому.
  
  
  "... Слідкуйте за новинами ANC, щоб дізнатися більше про цю сенсаційну історію. Це Пепсі Доббінс, прямий ефір з Білого дому ".
  
  
  Червоний вогник згас, і Пепсі зняла навушник IFP, акуратно відстебнувши мікрофон на лацкані своєї зеленої сукні від Керолін Роум.
  
  
  "Як я впоралася?" - Запитала вона.
  
  
  "Що ж, - сказав Бак Фізерстоун, - якщо не вважати того, що ти переплутав Даллас і Х'юстон, не кажучи вже про те, що переплутав друге ім'я Кеннеді, я сказав би, що ти впорався відмінно".
  
  
  "Ніхто не звертає уваги на факти. Тільки зачіска та доставка".
  
  
  "Тобі краще сподіватися, що вони теж не звернуть уваги на задники", - сказав Бак, коли вони виходили зі студії bluescreen.
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Бо слайд Білого дому, який вони підкинули вам услід, трохи застарів".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "На галявині немає різдвяної ялинки".
  
  
  Пепсі скорчила гримасу. "Я не думаю, що хтось помітить".
  
  
  "Ви не бачили це дерево", - сказав Бак, слідуючи за Пепсі тісними, усеяними кабелями коридорами вашингтонського бюро новин АНК.
  
  
  "Мені не довелося б доповнювати свої звіти електронним способом, якби Білий дім не перекрив Пенсільванія-авеню", - сказала Пепсі роздратованим голосом.
  
  
  Чоловік у чорній бейсболці ЦРУ та дзеркальних сонцезахисних окулярах вийшов із чоловічого туалету і сказав: "Ти дуже багато знаєш, Пепсі Доббінс".
  
  
  Пепсі різко розвернулася. Вона побачила кепку та сонячні окуляри, перш ніж помітила пістолет. Бак Фізерстоун підвівся між ними, і вона почула глухі постріли.
  
  
  Бак упав до її ніг, з рота у нього пузирилась кров, як із вмираючого питного фонтанчика.
  
  
  Його очі були широко розплющені і сповнені недовіри. "Але... ти мій герой", - промимрив він.
  
  
  "Жорстко", - сказав чоловік у кашкеті ЦРУ, піднімаючи пістолет 22-го калібру з глушником і прицілюючись у виїмку між приголомшеними блакитними очима Пепсі Доббінс.
  
  
  Пістолет клацнув-клацнув-клацнув, і Пепсі вирішила, що в неї стріляли. Її ноги підкосилися, і вона штопором звалилася на підлогу.
  
  
  Її схопили, перекинули через м'ясо плече і винесли з будівлі. Ніхто їх не зупинив. Ніхто не наважився.
  
  
  "Ми записуємо новини, ми не беремо участі", - сказав чоловік, поспішно протискаючись зі шляху чоловіка з пістолетом із глушником.
  
  
  Пепсі кинули в багажник синьої машини, і на той час, коли її мозок розблокувався, машина з ревом від'їхала від бордюру, і вона виявила, що вдихає пари чадного газу, що виходять з несправного вихлопного патрубка.
  
  
  "Я ОСОБИСТО Вважаю, що це був спільний наліт кубинської розвідки та сицилійської мафії", - сказав водій таксі, втискаючись у пробку на Дюпон Серкл.
  
  
  "Не заперечуєш, якщо ти приділиш увагу водінню?" Запитав Римо з заднього сидіння таксі.
  
  
  "Я можу вести машину і чудово розмовляти. Як я вже казав..."
  
  
  Один ніготь кольору слонової кістки клацнув, щоб натиснути на крапку над шийними хребцями водія, і водій продовжував рухати ротом, але нічого не вийшло.
  
  
  "Дякую тобі, Татусю", - сказав Римо.
  
  
  Синій "Порше" кольору металік з вереском вивернув з-за рогу, і водій таксі ухилився від нього, ледь не пофарбувавши машину. Римо миттю глянув на водія. Його погляд зупинився на білих літерах CIA на чорній бейсболці, так що обличчя під нею справило лише швидкоплинне враження.
  
  
  "Знаєш, - сказав Римо Чіуну, - цей хлопець здався мені знайомим".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Якби я не знав краще, я б присягнув, що це був Харді Брікер".
  
  
  "Хто такий Харді Брікер?"
  
  
  "Ви знаєте, режисер-параноїк. Той, хто кілька років тому зняв фільм про вбивство Кеннеді, в якому стверджувалося, що за всім цим стоїть урядова змова, в якій брало участь близько двадцяти двох тисяч людей".
  
  
  "Я не дивився цей фільм", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Це називалося ЦРУ".
  
  
  Тоді Римо виглядав дуже, дуже дивно. "О-о", - сказав він.
  
  
  Майстер Сінанджу побачив винний вираз на обличчі свого учня і сказав: "У чому справа, Римо? Говори!"
  
  
  "Можливо, нам доведеться переглянути точку зору Сема Біслі на це", - хрипко сказав Римо.
  
  
  Потім таксі з вереском зупинилося перед вашингтонським бюро новин АНК. Задні двері з обох боків відчинилися, і Римо і Чіун вилетіли назовні.
  
  
  Вони виявили охоронця, що лежить мертвим біля входу, і масову плутанину трохи далі. І серед цієї плутанини лежала вмираюча людина.
  
  
  Три оператори з мінікамерами на плечах ретельно знімали його останні болючі хвилини, тоді як репортер підносив мікрофон до закривавлених губ чоловіка.
  
  
  "Яко це - безглуздо померти?" спитав репортер.
  
  
  Репортер був близький до розгадки, коли Римо підняв його з колін за шию і жбурнув у чоловічий туалет. Римо тримав двері відчиненими, поки Майстер Сінанджу посилав трьох операторів пробігти повз, підганяли нігті, які намацували чутливі нерви в їхніх тілах.
  
  
  Римо клацнув замком, і з чоловічого туалету не можна було вийти, окрім паяльної лампи.
  
  
  Опустившись навколішки поруч із вмираючою людиною, він сказав Чіуну: "Це той хлопець, який був із Пепсі в аеропорту. Говори голосніше, хлопче, що тут сталося?"
  
  
  "Пепсі... викрадена", - сказав чоловік булькаючим тоном. "Брікер... мій герой..." Потім його голова скотилася набік, і кров потекла з рота, як червоний сироп Каро з пляшки.
  
  
  Римо підвівся. "Це був Харді Брікер. Ми маємо знайти його".
  
  
  Чіун підозріло оглянув свого учня. - Хто тобі Харді Брікер, Римо? - Запитав я.
  
  
  "Я поясню пізніше. Давай запозичимо машину. Скільки синіх Porsche може курсувати Вашингтоном, округ Колумбія?"
  
  
  Поліція прибула, коли вони виходили із будівлі. Оскільки вони залишили свої патрульні машини незачиненими, Римо скористався однією з них.
  
  
  Від'їхавши, Римо взяв мікрофон з панелі приладів і поплескав по всіх пунктах на користь Porsche кольору металік.
  
  
  Через хвилину диспетчер повернувся з повідомленням: "Підозрюваний Porsche, якого бачили Меморіальний міст, що перетинає, в Арлінгтоні".
  
  
  "Номерний знак?" - Запитав Римо.
  
  
  "Чарлі Іда Адам. Повторюю, Чарлі Іда Адам".
  
  
  "Це не та сама", - сказав Римо диспетчеру. "Продовжуйте шукати".
  
  
  Прискорюючись до Меморіального мосту, він сказав Чіуну: "Він у нашому повному розпорядженні".
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Коли двері багажника відчинилися, Пепсі Доббінс висунула свою зухвалу шевелюру на сонячне світло і ковтнула прохолодного кисень, що відновлює, як викинутий на берег морський окунь.
  
  
  Чиясь рука схопила її за волосся і протягла через кілька ярдів доглянутої трави до круглої тераси з видом на Меморіальний міст та річку Потомак. Меморіал Лінкольна був на іншому кінці мосту. Її жбурнули на землю. Пепсі звела очі. Перед нею, на платформі з польового каменю, яскраво-жовтогарячим горів газовий вогонь. На мармуровій табличці, вставленій у плиту, було вирізано ім'я:
  
  
  ДЖОН ФІТЦДЖЕРАЛЬД КЕННЕДІ 1917-1963
  
  
  Знайомий м'який голос промовив: "Я казав тобі, що минуле - це пролог".
  
  
  Пепсі спробувала підвестися на ноги, але нога, упершись у поперек, утримала її на місці.
  
  
  "Хто що ...?" - приголомшено спитала вона.
  
  
  "Коли... де... як?" - промовив м'який голос. "Можливо, це відповість на ваші запитання". І пачка паперу, вкладена в чорну папку, що ламінувала, приземлилася в неї в руці. Через прямокутне віконце, вирізане в обкладинці, виднівся білий верхній лист. На ньому було надруковано на машинці:
  
  
  ЗЛІКУВАННЯ
  
  
  Фільм Харді Брікера
  
  
  Пепсі Доббінс озирнулася через плече і побачила чоловіка у чорній бейсболці ЦРУ. Він поголив свої пухкі щоки. Він зняв сонцезахисні окуляри. Ім'я та обличчя одразу з'єдналися. "Ти Харді Брікер!"
  
  
  Брікер тонко посміхнувся. "Я сказав тобі, що сценарій був написаний, і тепер ти частина картини. Чому тобі треба було всюди розголошувати мою сюжетну лінію?"
  
  
  "Сюжетна лінія?"
  
  
  "Чорт забирай! Мені потрібно було, щоб ти забезпечив мене плівкою. Тепер Кюре теж доведеться змусити тебе замовкнути".
  
  
  "Що таке CURE?"
  
  
  "Справжня назва операції "чорний вбивця", яку я називаю RX".
  
  
  "Чому б не назвати це ЛІКУВАННЯМ?"
  
  
  "Оскільки хтось міг вкрасти титул. Крім того, я не хотів, щоб Сміт послав за мною свого вбивцю з товстими зап'ястями під час зйомок".
  
  
  "Ти маєш на увазі стрілянину в стрільбі? Чи зйомку стрілянини?"
  
  
  "Я маю на увазі і те, і інше", - сказав Харді Брікер. "Оскільки ви знаєте про Сміта, ви повинні також знати про Кюре і вбивці з товстими зап'ястями".
  
  
  "Я ніколи не чув про Кюре. Усю інформацію я отримав від маленького азіату, який називав себе Чіуном. Я познайомився з ним у літаку".
  
  
  Брікер виглядав замисленим. "Чоловік із товстими зап'ястями говорив про будинок вбивць в Азії. Перш ніж він змусив мене замовкнути".
  
  
  "А?"
  
  
  Харді Брікер глибоко зітхнув. "Я читав лекцію в Гарварді, коли він підійшов до мене. Він сказав мені, що я натрапив на правду. Існував таємний тіньовий уряд, який нав'язував свою волю за допомогою вбивств і чорних операцій. За його словами, він називався Кюре. За його словами, його очолював чоловік на ім'я Сміт, я мав рацію з самого початку, мій фільм "ЦРУ" був ближче до правди, ніж навіть я мріяв, а потім він щось зі мною зробив. Я втратив розум, я маю на увазі свою пам'ять. Я більше року бродив вулицями Кембриджу, харчуючись сміттєвими баками та монетами, які люди кидали в мою паперову склянку, поки студент-кінематографіст не впізнав мене і не зателефонував моєму агенту. Але я також пам'ятав, що людина з товстими зап'ястями зробила зі мною. І я поклявся викрити його і злу, расистську, фашистську інфраорганізацію, яка ним керувала”.
  
  
  "Убивши президента?"
  
  
  Харді Брікер недбало знизав плечима. "Я був далеко від голлівудської сцени більше року. Люди забувають. Мені потрібен був удар. Крім того, я особисто нікого не вбивав".
  
  
  "Але ж він президент Сполучених Штатів!"
  
  
  "Цей ублюдок продав кіноіндустрію під час переговорів щодо ГАТТ рік тому", - прогарчав Брікер. "Весь Голлівуд відчув себе відданим".
  
  
  "ГАТТ?" - спитала Пепсі.
  
  
  "Генеральна угода про торгівлю та тарифи. Французи наполягали на поступках, які захищали їхню лайнову маленьку химерну кіноіндустрію від високобюджетних фільмів США. фільми. Президент клявся, що не здасться. Але він здався. Світовий лідер, який не може постояти за головну індустрію розваг власної країни, не заслуговує на те, щоб жити. Ось що я кажу".
  
  
  "Отже, хто вбив президента?"
  
  
  Харді Брікер схвильовано підняв руку. «Хто! Хто? Хто? Ти що, не розумієш? У мене є люди-ремісники, які думають, що створюють копії реквізиту для однієї картини, яка у мене в розробці.У мене є агентство з підбору талантів, що набирає дублерів. який поміщає мозкові центри тварин у дублери”.
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  Брікер заспокоївся. "Насправді це французька техніка. Відкрита ще у вісімдесятих. Ви просвердлюєте отвір у чиємусь черепі, вводите в мозок клітини, взяті в інших тварин, які контролюють певну інстинктивну поведінку, і вони перебувають у стані спокою, поки чужорідні клітини не активуються Спершу вони проробляли це з тваринами, перепела, які кукурікають, як півні, тому що вони думають, що вони півні, собаки, які крякають, леви, які думають, що вони можуть літати. мавпочка, яка мукає, як корова.Їх називають химерами.Це остання модна домашня тварина на узбережжі.Я просто адаптував ідею для людей.Моя Гіла Гінгольд думала, що він алігатор.Двійник Дрозда Лімбургера думав, що він слон-бродяга.Він не був їм, але з його трьохсотфунтовим тілом та викидом адреналіну від стероїдів він цілком міг ним бути”.
  
  
  "Це божевілля. Ви вбили президента лише для того, щоб зняти фільм?"
  
  
  Харді Брікер виглядав травмованим. "Насправді це документальна драма. У мене все було записано знімальною групою, яка вдавала знімальну групу новин. Вся та плівка, яку ви надали, буде великою підмогою. Як тільки це буде зведено воєдино в моїй розповіді, моя версія подій увійде до підручників. історії.Президент загине як мученик за охорону здоров'я.Якщо все це спрацює, хто знає, загальне медичне страхування має стати законом до часу мого наступного виступу на церемонії вручення премії "Оскар"".
  
  
  Голос неподалік сказав: "Не туди, куди ти йдеш, друже".
  
  
  Пепсі звела очі.
  
  
  Через живоплоту вийшов чоловік у чорній футболці та штанах. У нього були дуже товсті зап'ястя і наймертвіші очі у світі. І вони дивилися на Харді Брікера з холодною люттю.
  
  
  Брікер вихопив з кишені пальта свій пістолет 22 калібру. Він прицілився і сказав: "Цього достатньо".
  
  
  Але чоловік продовжував наступати.
  
  
  Брікер зробив п'ять пострілів поспіль, і кожен, здавалося, промахувався. Людина з мертвими очима продовжувала наближатися.
  
  
  Брікер прицілився дуже ретельно і, оскільки чоловік не особливо поспішав, вистрілив лише тоді, коли їх розділяла довжина людського тіла.
  
  
  На цей раз Пепсі побачила, як чоловік обійшов буфет. Він просто відступив з його шляху і повернувся на місце, як балетний танцюрист, який виконує невелику вправу. Контури його тіла розпливлися, вказуючи на неймовірну швидкість, але в решті він, здавалося, виконав маневр з недбалістю.
  
  
  Наступний постріл Харді Брікер, який він зробив, був схожий на звук молотка, що падає на порожній патронник.
  
  
  Чоловік із товстими зап'ястями простяг руку і забрав у Харді Брікера пістолет. Шкіра на пальці зійшла разом із зброєю.
  
  
  Брікер почав задкувати.
  
  
  З-за спини Пепсі, крихітна фігурка, яку вона знала як Чіуна, зробила крок уперед і встромила в спину Брікера єдиний смертоносний ніготь.
  
  
  Брікер заверещав, ніби розпечена голка встромилася в його пухке тіло. "Ти не збираєшся вбивати мене", - схлипував він. "Ти не можеш. Я великий гравець у кіноіндустрії".
  
  
  "Мені слід було витратити тебе даремно вперше", - з гіркотою сказав чоловік із товстими зап'ястями. "Моя помилка".
  
  
  Очі Харді Брікер видавили сльози, схожі на крихітні губки. "Я не хочу вмирати".
  
  
  "Жорстка".
  
  
  "Цього немає у сценарії".
  
  
  "До біса сценарій. Це реальне життя. І для тебе воно ось-ось раптово закінчиться".
  
  
  "Послухай, - благав Брікер, складаючи руки разом, - я можу помістити тебе у свій фільм. Ти станеш знаменитим".
  
  
  "Я вже знімаюся у фільмі".
  
  
  "Ми можемо зніматися в кіно разом. Я обіцяю, що ти не опинишся на підлозі монтажної. Даю тобі слово дитини шістдесятих".
  
  
  "Рімо, я втомився від балаканини цієї людини", - сказав Чіун.
  
  
  "Секундочку", - сказав Римо. "Брікер, хто ще знає про Кюре?"
  
  
  "Тільки вона. Тобі теж доведеться вбити її".
  
  
  "Неправда", - верещала Пепсі. "Я знаю тільки про RX, та я дійсно не розуміюсь у це".
  
  
  "Ми дістанемося тебе пізніше", - сказав Римо. "У мене є ідея - ти збираєшся зізнатися світу у своїх злочинах".
  
  
  "Ніколи. Це зіпсує фільм та зруйнує систему охорони здоров'я".
  
  
  Татку, подивися, чи є відеокамера в тій машині.
  
  
  За мить Майстер Сінанджу повернувся з відеокамерою в руках.
  
  
  Римо підняв його до плеча і почав записувати Харді Брікера.
  
  
  "Починай сповідатися. Просто опусти матеріал про Кюра, Сміта і нас".
  
  
  "Я відмовляюся".
  
  
  Майстер Сінанджу виступив уперед, і вся рішучість залишила тіло Харді Брікера, що здригається. Він почав сповідатися. Він говорив вичерпно докладно, додаючи речі, про які не розповідав раніше.
  
  
  Раптом Римо зупинив його і запитав: "Хто був двійником Освальда?"
  
  
  "Актор у минулому", - пробурмотів Брікер. "Він побудував кар'єру, зігравши Лі Харві Освальда в серії фільмів, знятих для телебачення ще в сімдесятих. Коли він став занадто старий для цієї ролі, він втратив її. Почав вірити, що він Освальд. Змінив ім'я на Алек Джеймс Хайделл. Він був статистом Він був єдиним, кому мені не довелося просвердлити дірку в черепі, перш ніж я відправив його за президентом. Дозвольте мені сказати вам, коли він прочитав сценарій, йому не терпілося вистрілити в президента».
  
  
  "Він був готовий убити президента, щоб знятися у вашому фільмі?" - недовірливо перепитав Рено.
  
  
  "Документальна драма. І він знав, що стріляє в приманку секретної служби. Якби ми вбили президента до титрів, у нас не було б фільму. Він був єдиним, крім мене, хто знав, що відбувається. У цьому вся краса. У нас була змова, в якій брали участь буквально тисячі людей, так само, як я теоретизував у ЦРУ, і все це трималося разом”.
  
  
  "Досі. Він знав, що його вб'є двійник Рубі?"
  
  
  "Це була пізніша редакція. У мене так і не знайшлося часу показати йому цю чернетку".
  
  
  "Продовжуй визнаватись", - сказав Римо.
  
  
  Коли Харді Брікер закінчив, він стояв навколішки, ридаючи перед вічним вогнем президента, пам'ять якого він викликав і осквернив.
  
  
  Римо сказав: "Тепер тобі настав час вчинити самогубство".
  
  
  "Пістолет розряджений", - ридав Брікер. "Ти не можеш змусити мене застрелитися з розрядженого пістолета".
  
  
  "Хороша думка. Крім того, якби я це зробив, це увійшло б у книги як просте самогубство. Я не хочу простого самогубства. Я хочу, щоб любителям конспірології було що пережовувати протягом наступних двохсот років. Можливо, таким чином вони перестануть. плутатися в історії”.
  
  
  Рука з товстим зап'ястям нахилилася і стиснула одну з безвільних рук Харді Брікера в кулак. Римо підніс кулак до правого боку пульсуючого скроні Брікера. Він витяг вказівний палець, приставивши його кінчик до голови Брікера.
  
  
  "Хіба ви не повинні принаймні знімати це?" Запитав Брікер.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Це кінець фільму".
  
  
  "Тільки тобі, приятелю".
  
  
  І поки всі спостерігали за тим, що відбувається, насупивши брови, включаючи власника пальця, Римо різко штовхнув зап'ястя Харді Брікера всередину.
  
  
  Вказівний палець поринув у м'який мозок Брікера до третього суглоба.
  
  
  Праве око Брікера вилізло з очниці. Все його тіло тремтіло. Але він не намагався витягти палець із мозку. Він не міг. Ні те, ні інше більше не працювало.
  
  
  Вони залишили Харді Брікера на колінах біля вічного вогню, де його пізніше знайдуть - першу людину в історії людства, яка вчинила самогубство, встромивши вказівний палець у власний череп, загадку на віки, яку ніколи не вдасться розгадати.
  
  
  КОЛИ ВОНИ Йшли Арлінгтонським національним цвинтарем, Чіун запитав: "Все, що сказав цей кретин, було правдою, Римо?"
  
  
  "Так", - похмуро сказав Римо. "Я чув, що Брікер був у місті, і мене нудило від усіх цих його фільмів, де він звинувачував у змовах американського уряду все погане, що будь-коли відбувалося у світі. Я вирішив, що якщо відправлю його на пасовище, це буде кінцем його пропагандистської кампанії. Я ніколи не говорив Смітті.
  
  
  "Імператор Сміт буде незадоволений", - серйозно сказав Чіун. "Навіть більше, ніж він, незадоволений моїм застереженням у тому, що стосується цієї незначної жінки".
  
  
  "Послухайте, мені потрібно, щоб Сміт допоміг знайти моїх батьків. Він не повинен знати про це".
  
  
  "І він не буде".
  
  
  Римо, здавалося, відчув полегшення.
  
  
  "За умови, що певні особи виявлятимуть належну подяку певним іншим особам відповідно до сезону", - додав Чіун.
  
  
  Римо зітхнув. "Просто назви свою ціну".
  
  
  "Я так і зроблю", - ледве чутно сказав Чіун, дивлячись на Пепсі примруженими очима. "Щойно ми покінчимо з несуттєвими деталями".
  
  
  Рімо і Чіун занурили Пепсі Доббінс у запозичену поліцейську машину, і вона запитала: "Що зі мною буде?"
  
  
  "Те саме, що трапилося з Брікером вперше", - сказав Римо.
  
  
  "Що з ним трапилося вперше?" - спитала Пепсі.
  
  
  Рука з довгими нігтями кольору старої слонової кістки піднялася до плеча Пепсі Доббінс і стиснула його один раз. Вона миттєво забула запитання. Потім її розум похмурнів.
  
  
  Якраз перед настанням темряви писклявий голос сказав: "На цей раз я зроблю це, і ніхто цього не скасує".
  
  
  Коли Пепс прокинулась, вона спала на задньому сидінні поліцейської машини, припаркованої біля вашингтонського бюро новин АНК, і з затуманеною головою, спотикаючись, увійшла до будівлі.
  
  
  Її директор з новин знайшов її блукаючи коридорами і сказав: "Ось ти де. Де ти була?"
  
  
  "О, привіт, Грег. Здається, я був у заціпенінні".
  
  
  "Це м'яко сказано на рубежі століть", - з гіркотою сказав Грег. "Краще присядь". Пепсі села. Гола підлога виявилася не такою зручною, як вона сподівалася.
  
  
  "Ви хочете спочатку хороші новини чи погані?"
  
  
  "Що хорошого?"
  
  
  "Президент не мертвий".
  
  
  Пепсі зробила розгублене обличчя. "Хіба це не погана новина?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Окаааай. Так що ж поганого?"
  
  
  "СІ-Ен-Ен показує запис, знайдений на могилі Кеннеді, де вони виявили цього чокнутого кінорежисера Харді Брікера мертвим із пальцем у мозку".
  
  
  "А?"
  
  
  "Він скоїв самогубство, хоча ніхто не може зрозуміти, як. Він стояв за всім".
  
  
  "Погано, що ми прогавили історію, чи не так?" Туманно сказала Пепсі.
  
  
  "Найгірше те, що ми двічі за сорок вісім годин оголосили президента мертвим. Мене звільнили. І єдина причина, через яку я не покинув будівлю, полягає в тому, що спочатку мені потрібно було щось зробити".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Звільняю тебе".
  
  
  "О", - сказала Пепсі Доббінс, яка все ще не розуміла всього, але одного разу зрозуміє.
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  На командному пункті у підвалі Білого дому Гарольд Сміт дивився по CNN сповідь голлівудського режисера Харді Брікера, удостоєного премії "Оскар". Її показували вчетверте.
  
  
  "Неймовірно", - сказав він. "Все це було схоже на фільм. Не дивно, що президента не було вбито відразу вперше. Інакше не було б історії".
  
  
  Сміт повернувся у своєму кріслі обличчям до Римо та Чіуна. "Ви виконали чудову роботу", - сказав він. "Від визначення Брікера як головного натхненника до вирішення проблеми "Пепсі Доббінс"".
  
  
  "Насправді Чіун заслуговує на більшу частину похвали", - сказав Римо.
  
  
  "Я навчив його всьому, що він знає", - чемно додав Чіун.
  
  
  "І CURE знято з гачка тепер, коли Брікер зізнався, що RX насправді символізував медичну спільноту, яку він намагався створити, поряд із конгресменом Гінгольдом і Трашем Лімбургером, серед інших".
  
  
  "Ще одна місія успішно виконана, і ще одного президента врятовано", - радісно сказав Римо. "Все у виконанні службових обов'язків".
  
  
  "Секретна служба конфіскувала касети, знайдені у готельному номері Брікера", - сказав Сміт.
  
  
  "Це пов'язує цей незакріплений кінець", - сказав Римо, нерухомо посміхаючись.
  
  
  "Є лише одна річ", - сказав Сміт.
  
  
  Римо і Чіун виглядали спантеличеними.
  
  
  "Сценарій. Вони не змогли знайти жодних слідів цього".
  
  
  "Ах, це", - сказав Римо. "Брікер це був при собі".
  
  
  "Де це зараз?"
  
  
  Римо вагався. "Я віддав це Чіуну".
  
  
  Сміт перевів погляд на Майстра синанджу. "Майстер Чіун?"
  
  
  "Тьху, я її викинув".
  
  
  "Чому? Це був доказ".
  
  
  "Це був найневміліший сценарій, який я коли-небудь читав", - сказав Майстер Сінанджу. "Я навіть не був згаданий".
  
  
  Гарольд Сміт виглядав спантеличеним. Вони дивилися один на одного з однаково відсутнім виразом обличчя, поки Сміт не відкашлявся і не сказав: "Тепер, коли загрозу президентові усунуто, настав час залишити Білий дім тим самим шляхом, яким ми увійшли".
  
  
  "Як злодії вночі?" - спитав Чіун.
  
  
  "Безпека", - сказав Сміт, встаючи, щоб піти. "І нам багато потрібно зробити, починаючи з пошуку дядька Сема Біслі, який все ще на волі".
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Починаючи з пошуку моїх батьків".
  
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах", - сказав Сміт.
  
  
  Вони пішли за Гарольдом Смітом у підвальну котельню та секретний тунель до будівлі казначейства на обережній відстані.
  
  
  "Пам'ятай", - прошепотів Рімо Чіуну. "Ти обіцяєш ніколи не говорити Сміту, що це я нацькував Брікера".
  
  
  "Ти нестимеш цей тягар до кінця своїх днів!"
  
  
  "Добре, я потерплю це. Але мама – це слово".
  
  
  "А ти у відповідь готуватимеш кожну страву протягом наступних трьох тисяч років".
  
  
  - Ти сказав дві тисячі, - прошипів Римо.
  
  
  "Я включаю ваше потойбічне життя в християнське місце спокути. Я часто відвідуватиму вас там, коли ми обоє помремо".
  
  
  "Я впевнений, що вдячний за компанію", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Тільки не забудьте приготувати рис на пару, а не відварювати його, як лінивий білий".
  
  
  "На наступні дві тисячі років чи в потойбіччя?"
  
  
  "І те і інше".
  
  
  Коли вони увійшли в тунель під Білим домом, Римо тихо й винувато засміявся.
  
  
  "Веселого поросячого бенкету, татко", - тепло сказав Римо.
  
  
  "І тобі того ж, контршмак".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 99: Колір страху
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  ПРОЛОГ
  
  
  У жодному підручнику історії це не зафіксовано, але перший постріл франко-американського конфлікту 1995 року було здійснено на полі битви Громадянської війни за межами міста Пітерсберг, у Вірджинії.
  
  
  Цього разу громадянська війна вийде межі континентальних Сполучених Штатів.
  
  
  Перш ніж усе це закінчиться, два давні союзники почнуть каральні рейди проти найсвятіших установ один одного в новому виді війни, небаченої раніше в історії людства.
  
  
  І дві людини, одна знаменита, інша безвісна, обох яких світ вважав давно померлими, зіткнуться у смертельній сутичці.
  
  
  І все тому, що Род Чітвуд втратив пульт від телевізора.
  
  
  Історія також ніколи не фіксувала цього факту.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Якби полковник Лестер "Ріп" Хазард, мчачи автострадою Річмонд-Вірджинія в бік Пітерсберга, знав, що до того, як сонце знову зійде над його улюбленим Старим Домініоном, йому судилося впасти в тому, що історія назве Другою битвою при Кратері, він би їхав ще швидше.
  
  
  Ось такою людиною він був. Який народився і виріс у Вірджинії, він любив землю свого народження, що для Лестера "Ріпа" Хазарда означало, насамперед, Вірджинію, а в другу - старі добрі США.
  
  
  Не те, щоб Хазард не був патріотом. Він служив у Панамі і знову під час війни у Перській затоці. Він боровся за свою країну та вбивав за неї. І коли він повернувся з Кувейту цілим і неушкодженим, але мучимий болісним кашлем, який змусив його звільнитися з Національної гвардії Вірджинії, він проковтнув своє гірке розчарування у мужньому мовчанні і присвятив себе підтримці програмного забезпечення. Джентльмен зі Старого Півдня не скаржився, і тому цього не зробив. Його прапрадідусеві, Харлану Хантеру Хазарду, відірвало обидві ноги, і його кров сочилася в темний і кривавий суглинок землі, яку він любив, і через роки передавалося, що капітан Харлан Хазард помер із сухими очима, позбавлений жалю, співаючи "Діксі".
  
  
  Це було під час битви при Кратері в 1864 році, яка незабаром буде перейменована істориками на Першу битву при Кратері.
  
  
  Якби полковник Хазард тільки міг знати, його очі засяяли б гордістю, бо він любив свою спадщину набагато, набагато більше, ніж своє життя.
  
  
  Натомість він вів свій сріблястий Lexus на високій швидкості, одночасно зв'язуючись з постачальниками провізії стільниковим телефоном.
  
  
  "Я трохи запізнююся", - сказав він в офісі постачальника провізії. "Ці їстівні запаси вже доставили?"
  
  
  Медовий голос відповів: "Так, полковнику Хазарду".
  
  
  "Справжній денді. Через ма бойз і мене завтра очікується важка облога, і їм потрібні повні шлунки та ситі душі, щоб пережити майбутнє випробування".
  
  
  "Згідно з накладною, - продовжував голос, - ви отримуєте сухарі, солону свинину і квасолю "червоне око" у кількості, достатній для того, щоб нагодувати компанію з тридцяти п'яти осіб".
  
  
  "Звучить приблизно так, мила".
  
  
  "Нем'яса?"
  
  
  "Мій пра-пра-прадід останні шість тижнів свого богобоязливого життя не їв м'яса, якщо не вважати протухлої свинини. Те, що було досить добре для діда Хазарда, цілком підходить для мене і моїх хлопчиків. Нехай ці янкі прийдуть, навантажені свининою і яловичиною". "Ми добре відхльостаємо їх і поженемо назад у смерть або Каліфорнію - залежно від того, що далі від Старого Домініону".
  
  
  "Удачі, полковнику. Завтра вся Вірджинія буде з вами".
  
  
  "Амін", - сказав полковник Ріп Хазард переривчастим голосом. Не дарма ведучий новин Річмонда став називати його "Надією Вірджинії".
  
  
  Біля великого коричневого знака з написом "Пітерсбурзьке національне поле битви" він звернув з Іст-Вашингтон-стріт і поїхав по Крейтер-роуд повз гарматні батареї Наполеона і земляні зубчасті стіни до зони відпочинку, яку він так добре знав. Було темно, і так легко уявити зміцнення такими, якими вони були, коли їх щойно звели, коли це була дощата Єрусалимська дорога.
  
  
  На парковці Ріп Хазард зупинив Lexus поруч із пошарпаним Chevy Impala 77-го року випуску, який був пофарбований поверх плоского сірого кольору конфедерації, а зірки та смуги прапора повстанців прикривали пошарпаний капот розміром із натуру.
  
  
  Це, мабуть, машина Робінса. Гарний хлопчик цей Робінс. Всі вони були добрими хлопчиками, але до цього часу завтрашнього дня, з Божою допомогою, вони стали б чоловіками, які пройшли бойове хрещення у кривавій рукопашній сутичці зі страшним і невблаганним ворогом.
  
  
  Ріп Хазард поспішно відкрив багажник і дістав точну копію уніформи конфедерації за тисячу доларів із синіми кантами та золотими зірками свого звання, кашкет за триста доларів, жовті рукавиці з оленячої шкіри та вінтажну гвинтівку Spencer repeating rifle. Знявши окуляри за рецептом, він замінив їх окулярами зі срібла 1864 і пішов у ліс, щоб переодягнутися.
  
  
  Полковник Хазард не просто змінив спорядження, коли вдягнув регалії своїх заслужених предків. Його мрійливі блакитні очі перетворилися на кремінь, м'яке обличчя посуровіло, і, залишивши одяг двадцятого століття позаду, він пішов у сосновий ліс, як справжній дідусь син Харлана Хазарда.
  
  
  Йому здавалося, що він повертається у часі. Якби він цілком розумів, що на нього чекає, полковник Хазард вирушив би до свого творця з радісною усмішкою на обличчі. Він любив Америку, яка дала йому свободу, але він сумував за Півднем минулих часів і, що більш важливо, за Півднем, якого ніколи не було, за переможними Конфедеративними Штатами Америки на чолі з мудрим старим президентом Джефферсоном Девісом.
  
  
  Але він цього нічого не знав. Тільки те, що насувалась велика битва і насамперед йому належало повідомити своїм людям важку новину. Хезард не знав, як вони сприймуть жахливу звістку. Він не міг уявити, що б вони сказали. Але якби вони були джентльменами та патріотами, вони піднялися б і вистояли, як їхні предки.
  
  
  Поки полковник Хазард ішов, брязкаючи спорядженням, піхви його похідної шаблі ляскали по худому синьому стегну, він уловив запах свіжої кави з цикорієм поверх різкого запаху смаженої солоної свинини.
  
  
  Табірна їжа. На зеленій лавці для ніг Бога не було нічого подібного.
  
  
  Потім почув знайомі звуки гармоніки.
  
  
  "Чорт би забрав цих проклятих щенят-дурнів!" - гаркнув Хезард, переходячи на біг.
  
  
  Звуки губної гармонії породили слова, і перші солодкі вірші попливли крізь сосни.
  
  
  Роки повільно повзуть повз, Лорена, На траві знову лежить сніг. Сонце низько опустилося до неба, Лорена, Іней поблискує там, де були квіти.
  
  
  "Чорт би їх узяв!" Хазард вилаявся.
  
  
  Його люди розташувалися бівуаком за самим кратером, у тіні Кладбищенського хребта. Їхні надто безневинні обличчя горіли в потріскуючих таборових багаттях.
  
  
  Саме Прайс притискав губну гармошку до рота, заплющивши очі, не звертаючи уваги ні на що, крім голосів своїх колег-добровольців, що підвищуються.
  
  
  Роки повільно повзуть повз, Лорено, я не викликатиму їх примарні форми. Я скажу їм: "Втрачені роки сплять далі", Спіть далі і не звертайте уваги на життєві бурі.
  
  
  "Виходьте! Усі ви!"
  
  
  Чоловіки скочили на ноги. Все, окрім капрала Прайса, що сидів, захоплений звуками власної гри.
  
  
  Полковник Хазард обрушився на нього, як удар грому, вибиваючи образливий інструмент з його вражених рук і стягуючи Прайса з його кам'яного сідала сильною правою рукою.
  
  
  "Смирно, ти, безмозкий пес!" - вирував він.
  
  
  "Полковнику Хазарду! Перепрошую, сер".
  
  
  "Я не дав тобі права говорити".
  
  
  Прайс проковтнув. Він витяг своє огрядне тіло по стійці смирно.
  
  
  "Але, сер", - здригнувся інший голос, - "ми лише співали".
  
  
  Хезард увімкнув гучномовець. "Пісня, яку сам Стоунуолл заборонив через її сумні мотиви, змусила хороших солдатів сумувати за домом і домівкою. Я не зазнаю неохайної сентиментальності в рядах МА. Це ясно всім до єдиного?"
  
  
  "Так, сер", - пробурмотів приглушений хор голосів.
  
  
  "Заспівай пісню, яку я хотів би почути", - відрізав Хезард.
  
  
  "Є сер!" - в унісон закричали бійці Шостої Вірджинської рекреаційної піхоти.
  
  
  "Ось такий приспів підходить для солдатської служби", - сказав полковник Хазард, пом'якшуючи. Його глибоко поранило, що він так різко дорікав своїм людям, але війна була близькою. На плечі Шостого ліг тягар майбутнього, і не було б жодного результату, окрім повної перемоги, якби полковник Ріп Хазард мав хоч якесь право голосу у цьому питанні.
  
  
  "Принеси трохи кави та сухарів", - сказав він.
  
  
  "Цього разу сухарі справді жорсткі, сер", - сказав Прайс. "Служба громадського харчування, боюся, трохи перестаралася".
  
  
  "Тоді принеси сковороду, і ми розм'якшимо її в беконному жирі", - відрізав Хезард.
  
  
  Наказ був виконаний, була запропонована пом'ята жерстяна чашка чорної кави, і полковник Ріп Хазард присів навпочіпки зі своїми людьми, щоб повечеряти.
  
  
  Сонце сіло, тіні згустилися, і, нарешті, на південному небі зійшов повний місяць, щоб благословити священну землю, де вони розбили табір. Гранітний обеліск, присвячений головному герою Кратера, генерал-майору Вільяму Махоуні, став вічною свічкою вночі. Десь запобігливо гукнула сова.
  
  
  Полковник Ріп Хазард довго дивився на сковороду з коричневим пухирячим жиром від бекону, поки розм'якшував сухарі до їстівної консистенції, його думки плуталися. Він мав важкий день. Тільки він знав, яким важким це було бути, розмірковував Гезард.
  
  
  У цьому він жорстоко помилявся. Тільки Богу було відомо, яким жахливим буде наступний день. Не лише для Шостого. Але й для Спілки.
  
  
  Нічні тіні заповнили трав'янисту чашу кратера, де розігралася одна з найстрашніших битв Громадянської війни. Козої жахливо кричали в соснах.
  
  
  "Надайте нам вигляд, відповідний нагоді, містер Прайс", - нарешті сказав Хезард.
  
  
  Прайс підвівся, його уніформа була вже брудною. Піднісши інструмент до рота, він виконав тужливу мелодію, яку всі дізналися як "Мій Меріленд". Брови злетіли вгору, поки Хезард не пробурмотів: "Родичі містера Прайса родом із Балтімора".
  
  
  Потім усі знизали плечима в невиразній згоді. Зрештою, Меріленд був таким самим південним, як і Вірджинія. Принаймні східна частина.
  
  
  Коли нескінченна мелодія нарешті закінчилася, полковник Хазард прочистив горло і сказав: "Дуже добре, містере Прайс. Чудова гра".
  
  
  Хезард підвівся. Інші залишилися лежати, розтягнувшись навпочіпки, навколо тліючих таборових багать.
  
  
  "Джентльмени", - почав він, у його голосі звучали гордість і гідність і щось на зразок смертельного грому з кожним складом, - "Я стою тут стійко, гордий тим, що я син Вірджинії. На цьому місці, шість десятків і одинадцять років тому, шановний ма пра-пра-дідусь загинув за справу, в яку вірив... Для мене це священна земля... Це той самий ґрунт, який виростив першого американського бунтівника, Джорджа Вашингтона, який, я твердо вірю, якби він прожив довше, бився б за Девіса під час великого повстання”.
  
  
  "Амінь", - промимрив голос.
  
  
  "Мій дідусь віддав свою останню дорогоцінну краплю крові, щоб освятити це поле битви під час облоги Петербурга, і я можу зробити не менше".
  
  
  Пролунав хор схвальних вигуків.
  
  
  "Завтра наш жахливий ворог рушить маршем на це священне місце, маючи намір пограбувати його".
  
  
  Пролунало низьке гарчання, як у собак, загнаних у куток.
  
  
  "Як сини наших шановних батьків, ми не можемо дозволити відбутися цій пародії".
  
  
  "І ми не будемо"
  
  
  "Але нас всього тридцять п'ять смертних, і легіони, що навіть зараз збираються, щоб знищити нас, численні".
  
  
  "Ми можемо перестріляти їх", – підхопив Прайс.
  
  
  Хезард підняв заспокійливу руку.
  
  
  Але ви, чоловіки, не знаєте війни так, як знаю її я. матерям, таким далеким і неуважним.Ах, стояли. Його голос надломився."Я бачив слона, як промовисто висловилися наші предки. Відповідно, я не приведу вас, хоробрих і готових на всі хлопчиків, до сумної поразки».
  
  
  Пролунав крик бунтівників, що налякав крикливу сову і змусив замовкнути козодоїв.
  
  
  Хезард посміхнувся. Такий був дух Діксі. Знову прочистивши горло, він приступив до виконання свого огидного обов'язку.
  
  
  "Як ваш командувач офіцер, я вжив заходів до того, щоб завтра ми здобули перемогу над ненависним ворогом".
  
  
  Пролунав ще один крик повстанців.
  
  
  "Ці заходи включають певні свободи, які справжнім чоловікам Півдня може бути важко переносити без скарг". У його голосі лунали металеві нотки. "Але ти перенесеш їх без скарг, тому що у Мене будуть послух та дисципліна, і в обмін на ці подарунки я дам тобі остаточну перемогу над ворогом".
  
  
  Цього разу бійці Шостої Вірджинської рекреаційної піхоти замовкли. Вони могли бачити емоції на обличчі полковника. Це була особа військового, який зазнав поразки або пережив його. Вони уважно слухали.
  
  
  "На світанку прийдуть янкі".
  
  
  "Прокляті дияволи-янкі", - прогарчав чоловік.
  
  
  "Я думав, американці прибудуть не раніше полудня?" - Запитав інший.
  
  
  "Ти думаєш про інші чортові янкі. Каліфорнійські янкі, які прийшли з саквояжами до наших заповідників".
  
  
  "Чи немає серед них янкі з Флориди?" - спитав Белчер.
  
  
  Хазард кивнув головою. "Ти кажеш чисту правду, солдате", - підтвердив Хазард. "Але янкі, які прийдуть на світанку, - це інша порода, вони віддані нашій справі, а не проти неї".
  
  
  Ця заява була зустрінута кам'яною мовчанкою та кількома миготіннями вогняних очей.
  
  
  "Як ваш командир, я взяв на себе сміливість заручитися підтримкою Сорок четвертого полку артилерійського Род-Айленда вихідного дня".
  
  
  Ніхто не промовив жодного слова. Вони нахилилися до свого командира.
  
  
  "Поки ми розмовляємо, вони поспішають на південь, щоб допомогти нам в облозі, що насувається. За ними слідує Перша Масачусетська кавалерія інтерпретації".
  
  
  "Перший Масачусетс!" Випалив Белчер. "Хіба ми одного разу не відхлестали їх за кудлаті хвости?"
  
  
  Хазард тяжко кивнув. "На другій реконструкції Манассаса. Вони були стійкими солдатами та правдивими, навіть якщо їхня справа була несправедливою, але вони поділяють наше обурення тим, що ось-ось буде зроблено з цим священним місцем, де хороші люди, як сірі, так і сині, впали". у жорстокому бою”.
  
  
  Наступна тиша була напруженою. Полковник Хазард поглянув на обличчя своїх людей. Він просив їх зробити гіркий вчинок цієї темної години, і неможливо було передбачити їхній настрій.
  
  
  "Мені немає потреби нагадувати вам, чоловіки, що на цьому місці 30 липня 1864 року від Різдва Христового регулярні війська Союзу і Конфедерації вступили в бій. Завтра вони знову вступлять у бій. Але цього разу вони стануть пліч-о-пліч як об'єднані американці в боротьбі з ворогом, більш ненависним кожному, ніж вони самі один одному, тепер, якщо ці хлопці з Профспілки можуть відкинути свої розбіжності і приєднатися до нас, повстанців, як ми можемо не зробити те саме у відповідь?
  
  
  Найдовша мовчанка в сумному короткому житті полковника Хазарда настала після його останнього невпевненого прохання. У цей момент вирішилася доля Національного поля битви у Пітерсберзі та честь Півдня. Хазард затримав дихання, поки в нього не захворіли ребра.
  
  
  "Ну, чорт забирай, - сказав чоловік, - якщо янкі дбають про стару Вірджинію настільки, щоб проковтнути свою гордість, я думаю, ми можемо перекусити маленькою холодною вороною і прийняти їхню допомогу".
  
  
  "Переходить цей каракуль", - гаркнув інший.
  
  
  "Не те, щоб вони були великою втіхою в бою, будучи новоанглійцями. Всім відомо, що новоанглійці не вміють стріляти так, щоб їх варто було лизати".
  
  
  Полковник Ріп Хазард випустив гаряче, сперте повітря Вірджинії зі своїх південних легенів і закрив вуха, щоб стримати палкі сльози гордості.
  
  
  "Коли Північ і Південь об'єдналися проти спільного ворога, - сказав він задихаючись, - скільки шансів у тричі проклятого ворога?"
  
  
  "... СКІЛЬКИ ШАНСІВ у тричі проклятого ворога?"
  
  
  У пересувному фургоні командного пункту на південь від Пітерсберга, штат Вірджинія, чоловік в одязі з короткими рукавами вийняв з вух навушники і клацнув на консолі.
  
  
  "Це координатор оперативної групи Мойз", - сказав він у мікрофон із ниткою розжарювання, підвішений до його рота.
  
  
  "Продовжуй координатор оперативної групи Муз".
  
  
  "Шостий Вірджинський піхотний прогулянковий полк поповнив склад Сорок четвертого артилерійського полку Род-Айленда і Першої масової кавалерії, що виступила проти нас".
  
  
  "Чортові ні на що не придатні бунтівники".
  
  
  "Порадьте, будь ласка".
  
  
  "Продовжуйте операції зі спостереження. Якщо почнеться бій, тікайте".
  
  
  "Зрозумів. Мойз виходить".
  
  
  Після того, як напій був з'їдений і випив останній крупнозернистий кави з цикорієм, полковник Ріп Хазард наказав своїм людям лягати спати. Вони повернулися до своїх п'ятисотдоларових копій наметів pup і натягли грубі вовняні ковдри до підборіддя, щоб захиститися від вечірньої прохолоди. Один за одним вони провалювалися у переривчастий сон, знаючи, що на світанку ненависний Союз повернеться туди, де йому не раді з того часу, як злісні кроти з Сорокової Пенсільванії прорили тунель під фортом Конфедерації і підірвали вісім тисяч фунтів чорного пороху, відправивши у вічність трьохсот Джонні Ребов і створивши сумнозвісний кратер, якому ці сто тридцять невблаганних років тому не було вибачення.
  
  
  Ворог не прийшов на світанку. Вони причаїлися до світанку.
  
  
  Капрал Адам Прайс був черговим у пікеті. Він притулився до дуба, підкріпившись табірною кавою і слухаючи, як бурчить і булькає його кишечник, щосили намагаючись проштовхнути розм'якшений бекон дев'ятнадцятого століття через його травну систему двадцятого століття.
  
  
  Десь хруснула гілка, і він схопив свою виготовлену на замовлення копію міні-мушкета Harper's Ferry Minie і рушив уперед, тихо гукаючи: "Що там йде?"
  
  
  Міні-куля просвистіла у відповідь і з єдиним оглушливим тріском подрібнила приклад його гвинтівки та праву руку.
  
  
  Вибух болю в його мозку відкинув його назад, він спотикався і повз наосліп. Коли зір прояснився, капрал Прайс лежав на животі.
  
  
  Крізь густі зарості цілеспрямовано просувалися люди в елегантній синій формі із золотими погонами та світло-блакитними кантами, із суворими обличчями та спрямованими на нього мушкетами. Дехто тримав у руках жахливий карабін "Шарпс".
  
  
  "Ви... ви, чоловіки, з Першого Массачусетсу?" спитав він, проковтнувши.
  
  
  Перш ніж могла прийти відповідь, знайомий голос покликав: "Прайс! Відгукнися, хлопче!"
  
  
  "Полковник Хазард!" Прайс закричав. "Це дияволи-янкі!"
  
  
  " " Що? " - запитала.
  
  
  "Прокляті янкі! Вони прийшли раніше! І вони стріляють свинцевими кулями!"
  
  
  Залп міні-кульок обрушився на голову капрала Прайса, розколюючи його товстий череп як керамічну чашу.
  
  
  І розпочалася Друга битва у Кратера.
  
  
  ІСТОРІЯ ПОВИННИМ ОБРАЗОМ ЗАФІКСУЄ, що Шостий рекреаційний полк Вірджинії впав, захищаючи свою споконвічну територію від низького вторгнення жителів півночі. З тридцяти п'яти чоловік полку в той день загинули всі, крім одинадцяти, включаючи полковника Лестера "Ріпа" Хазарда, якого поховають на тому місці, де він помер, зі словами "Надія Вірджинії", накресленими на його мармуровому надгробку.
  
  
  Більшість захисників було застрелено у своїх наметах, коли вони заворушилися за перших глухих звуків перестрілки.
  
  
  Полковник Хазард загинув, даючи добрий звіт про себе після того, як натрапив на понівечене тіло капрала Адама Прайса. Він притискав свій Спенсер-ретранслятор до плеча, коли міні-кульки почали прилітати в безпосередній близькості від його голови і грудної клітки, які відразу розлетілися в тріски. Хазард зробив чотири послідовні постріли впритул, перш ніж помер від отриманих ран.
  
  
  Історія не зафіксувала, що він стріляв неодруженими. Деякі істини надто болючі, щоб їх виносити.
  
  
  НА НАСТУПНИЙ РАНОК обірвані учасники Шостої Вірджинської прогулянкової групи, що вижили, зачаїлися в засідці вздовж автомагістралі Річмонд-Пітерсберг за межами Пітерсберга, штат Вірджинія, в очікуванні Сорок четвертої артилерійської стрільби вихідного дня в Род-Айленді.
  
  
  Коли Сорок четвертий Род-Айленд послужливо виїхав на дорогу у своїх зафрахтованих автобусах, пікапи з віргінськими номерами викотилися з укриття, перегороджуючи їм шлях.
  
  
  Бійці Сорок четвертого Род-Айлендського вийшли зі своїх машин у цікавості та збентеженні. Вони побачили знайому сіру форму, що вискочила з-за барикади. Ті, хто не мав гвинтівок у руках, інстинктивно потяглися до них. Стара ненависть вмирає важко.
  
  
  Сорок четвертий Род-Айлендський був знищений до останньої людини Шостим вірджинським піхотинцем, який цього разу стріляв не холостими.
  
  
  Переможці охрестили цю битву битвою за відновлення, а ті, хто програв, - Різень на Колоніал-Хайтс.
  
  
  На той час, коли через годину з'явилися мотоцикли Першої масової кавалерії, була викликана Національна гвардія Вірджинії, і всі готували бойові набої.
  
  
  Почалася Друга громадянська війна в АМЕРИЦІ. І ніхто не підозрював, що це був лише пролог до ширшого конфлікту.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він був у страйку.
  
  
  "Немає результатів, немає роботи", - сказав він у телефонну трубку і швидко повісив слухавку. Телефон негайно задзвонив.
  
  
  Римо дозволив йому задзвеніти. Наскільки він був стурбований, він міг дзвонити вічно.
  
  
  Піклявий голос покликав поверхом вище. "Чому цей шумний пристрій продовжує нас дратувати?" спитав голос буркотливим тоном.
  
  
  - Це лише Сміт, - крикнув у відповідь Римо.
  
  
  "У нього є робота?" - запитливо запитав писклявий голос.
  
  
  "Кого це хвилює? Я страйкую".
  
  
  Швидше, ніж здавалося можливим, тонка постать з'явилася в дверях мізерно обставленої спальні Римо. "Ти вдарив Сміта?" - спитав Чіун, Правлячий майстер Сінанджу, з жахом у карих очах.
  
  
  "Ні, - терпляче пояснив Римо, - я оголосив страйк проти Сміта".
  
  
  Мигдалеподібні очі Чіуна звузилися до щілин. "Поясни ці білі слова, які я не можу осягнути".
  
  
  “Смітті тягне час. Кілька місяців тому він пообіцяв розшукати моїх батьків. Поки що все, що я отримую, – це непереконливі виправдання. Йому потрібна мотивація. Тому я б'ю доти, доки не отримаю те, що хочу”.
  
  
  "Ти не працюватимеш?"
  
  
  Римо зухвало склав голі руки на грудях, тоді як телефон продовжував дзвонити. На ньому була біла футболка та коричневі штани. "Я не зрушу з місця".
  
  
  "Я маю з'ясувати, чого від нас вимагає імператор Сміт".
  
  
  "Будь моїм гостем", - сказав Римо, розтискаючи руки та затикаючи вуха вказівними пальцями. "Я просто не хочу цього чути".
  
  
  "І ти не будеш", - сказав Чіун, потягнувшись до телефону. Раптом він обернувся. Вигнутий ніготь, майже такий самий довгий, як палець, що лежить за ним, лизнув, здавалося, трохи торкнувшись чола Римо.
  
  
  Римо відключив вуха, перш ніж паралізуюча електрика від дотику Майстра Сінанджу відключила його нервову систему.
  
  
  Римо завмер, поки Чіун відповідав по телефону, з виразом тупого потрясіння на його вольовому обличчі з високими вилицями. Його глибоко посаджені темно-карі очі, здавалося, казали: "Не можу повірити, що я повівся на це".
  
  
  Не зважаючи на нього, Чіун заговорив у слухавку. "Вітаю тебе, імператор Сміт, що роздає золото і ласкаво просимо на завдання. Майстер Сінанджу чекає твого наказу".
  
  
  "У нас проблема, майстер Чіун", - сказав доктор Гарольд В. Сміт голосом, який звучав так, як пахне засіб для миття посуду з ароматом лимона.
  
  
  "Говори, про розуміє".
  
  
  "У Вірджинії відбувається щось жахливе", - сказав Сміт, затамувавши подих. "Почалася перестрілка між реконструкторами громадянської війни".
  
  
  "Ці реакціонери приречені".
  
  
  "Реконструктори, а не реакціонери".
  
  
  Чіун наморщив свою лису голову. "Я не знаю цього слова".
  
  
  "Реконструктори - це люди, які вбираються в костюми та уніформу часів Громадянської війни в США та відтворюють основні битви".
  
  
  "Вони ведуть війну, рішення про яку вже ухвалено?"
  
  
  "Вони використовують не справжні кулі".
  
  
  Лоб Чіуна скривився. "Тоді в чому мета битви? Бо без смерті ні про яку війну не може бути й мови".
  
  
  "Це суто церемоніальний прийом", - сказав Сміт. "Будь ласка, слухайте уважно. Схоже, що полк Союзу завдав нищівного удару по південному полку, знищивши останній".
  
  
  "Якщо вони не поширювали смерть, чому це має значення?"
  
  
  "Цього разу постріли жителів півночі були справжніми. Ті, хто вижив, у свою чергу, влаштували засідку іншому полку Союзу, знищивши їх до останньої людини. Коли для придушення заворушень була викликана Національна гвардія Вірджинії, вони перейшли на бік Південного полку і захопили в полон інший Північний полк ".
  
  
  "Отже, бунтівні перемогли?"
  
  
  "Поки що ні. Якщо ми не докопаємося до суті цього, у нас може початися друга громадянська війна. Майстер Чіун, ми повинні запобігти подальшому насильству".
  
  
  Чіун похитав своєю старою головою. "Занадто пізно".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Ассасини запобігають війнам до того, як вони почнуться, а не після. Ти покликав нас занадто пізно, Сміт".
  
  
  "Я подзвонив, як тільки до мене дійшла звістка. Але Римо відмовився прийняти мій дзвінок".
  
  
  Чіун зробив зневажливий рух рукою, який залишився непоміченим для Сміта. “Це не має значення. Навіть тоді було надто пізно. Як тільки люди у формі починають боротися, їх неможливо зупинити, доки одна армія не здасться іншій. Це солдатська справа”.
  
  
  Голос Сміта став твердим. "Майстер Чіун, у мене є повідомлення про інших реконструкторів, які мобілізуються в інших штатах. Добровольці з'являються з нізвідки і, схоже, збираються на полі битви Громадянської війни в Пітерсберзі, штат Вірджинія. Подейкують про те, що Національна гвардія Род-Айленда спуститься на Вірджі , щоб помститися за загиблих реконструкторів, деякі з яких належали до підрозділу національної гвардії Род-Айленда”.
  
  
  "Можливо, щось можна зробити", - задумливо промовив Чіун, з сумнівом дивлячись на Римо.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Якщо вдасться знайти генерала, який стоїть за цим лихом, і відокремити його голову, можливо, його армія розтане в страху перед швидкою рукою синанджу".
  
  
  "Але ми не знаємо, що за цим стоїть якийсь генерал. Ці люди не справжні солдати. Вони звичайні громадяни, які виступають на національні свята. Це не має сенсу".
  
  
  "Це типово по-американськи", - невизначено зауважив Чіун. "Не хотіли б ви поговорити з Римо?"
  
  
  "Е-е, він каже не зі мною".
  
  
  "Ти не підійшов до нього належним чином", - сказав Чіун, підносячи трубку до одного з незахищених вух Римо. "Тепер ти можеш говорити вільно, оскільки нероздільна увага мого учня зосереджена на кожному твоїй мові".
  
  
  "Рімо, мені відчайдушно потрібна твоя допомога", - сказав Сміт.
  
  
  Римо стояв непорушно, поки Сміт говорив.
  
  
  "Я старанно шукав відповіді на твої запитання, але ти повинен розуміти, що це важко. Ти був сиротою в дитинстві. До твоїх батьків немає жодних слідів, крім імені, знайденого в записці на кошику, - Римо Вільямс. Вільямс, як я казав вам тисячу разів, одне з найпоширеніших прізвищ у західному світі. Без продовження я в безвиході”.
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Рімо, ти мене слухаєш?"
  
  
  "Його набиті воском вуха ввібрали кожне твоє слово, імператор", - запевнив Чіун Сміта.
  
  
  "І яка його реакція?" З сумнівом запитав Сміт.
  
  
  "Він не протестує", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Чи означає це те, що я думаю?" Ризикнув запитати Сміт.
  
  
  "Оскільки ти імператор цієї розділеної землі, і кожне твоє слово закон, чи можуть твої припущення не досягти такої ж досконалості?" - спитав Чіун і повісив слухавку.
  
  
  Стоячи перед своїм учнем, Чіун звів очі. Він був на цілий фут нижче свого учня, який був близько шести футів на зріст. Майстер Сінанджу був тендітним привидом людини з обличчям, схожим на мумію, що нагадує папірус, який, можливо, ввібрав зморшки минулих століть. Він виглядав старим, дуже старим. Але в його очах був мудрий гумор, який спростовував той факт, що він народився ближче до кінця попереднього століття, і передбачав внутрішню життєву силу, яка перенесе його до наступного. Роки позбавили його волосся, залишивши тільки завитки, що прилипли до крихітного підборіддя, і хмара диму над кожним вухом. Кімоно, що обтягує його тендітне тіло, було чорним з червоною обробкою.
  
  
  "Якщо ви хочете продовжувати страйк, - люб'язно сказав він, - я буду щасливий залишити вас у цьому ураженому стані".
  
  
  Римо стояв, не реагуючи. Струмінь поту виступив у нього з-під голови.
  
  
  "Або, - продовжував Чіун, - я можу звільнити тебе від цього стану, і тобі, можливо, буде дозволено супроводжувати мене як мій офіційний перекладач і поручитель".
  
  
  Римо не відреагував.
  
  
  "Я дам тобі одну можливість відповісти. Якщо твоя відповідь мені не сподобається, я поверну тебе в цей сумний стан і піду своєю дорогою".
  
  
  Ніготь торкнувся Римо точно в центрі його чола, і він знову насторожився.
  
  
  "Я більше не виконую жодних завдань, Смітті!" Гаркнув Римо.
  
  
  "Вже надто пізно", - безтурботно сказав Чіун. "Бо я повісив трубку, і ми запізнюємося на наш рейс до Віргінії".
  
  
  Римо вагався, одним оком стежачи за нігтем, що завис прямо біля його підборіддя. Інший метнувся до відчинених дверей, і він прикинув свої шанси вибратися з кімнати до того, як Майстер Сінанджу, який навчив його всьому, що він знав цінного, зможе відреагувати. Рімо вирішив, що його шанси приблизно рівні його крил, що відростають.
  
  
  "Я хочу докази сумлінності Сміта до кінця дня", - сказав Римо.
  
  
  "І я хочу бачити докази того, що мудрість, яку я влив у твою товсту білу голову, не просочилася назовні через якусь досі несподівану дірку. Ніколи в минулому ти б так легко не піддався моєму паралізуючому удару, Римо. Від сорому. Ваша голова сповнена марних мрій і пристрасних бажань, і вони затуманили ваш мозок настільки, що він став таким тупим, як раніше... Потім ви знову будете їсти коровині котлети, що підгоріли, О, якби я дожив до того, щоб побачити, як ти опускаєшся до такого низького стану, - простогнав Чіун, закидаючи голову і прикладаючи тильну сторону долоні кольору слонової кістки до свого гладкого чола, він залишався в цій позі, поки Римо не заговорив знову.
  
  
  "Припини це. Це важливо для мене".
  
  
  "Так, звичайно. Твоє коріння. Ти маєш знайти своє коріння. О, якби ти народився деревом тільки для того, щоб воно завжди було біля твоїх нерухомих ніг, де ти міг би захоплюватися ним. У тебе є ноги.Чіун подивився вниз на ноги Римо, взуті в італійські мокасини ручної роботи. У тебе немає коріння. Хіба я не казав тобі про це тисячу разів?
  
  
  "Хтось дав мені життя", - сказав Римо.
  
  
  "Можливо", - тихо сказав Чіун
  
  
  "Хтось інший став моїм батьком".
  
  
  "Це теж у межах можливого", - визнав Чіун.
  
  
  "Я хочу з'ясувати, хто вони такі і чому залишили мене на порозі того притулку".
  
  
  "Навіщо тобі знати ці дрібниці? Хіба недостатньо знати, що тебе кинули? Якби ви сіли в машину і водій різко зупинився, щоб залишити вас на узбіччі дороги, присвятили б ви своє доросле життя з'ясування історії життя цього кретина?"
  
  
  "Це не одне і те ж".
  
  
  "Але це так. Ті, хто зробив тебе на світ, викинули тебе, як зламану іграшку. Хіба не можна уявити більш невдячний і безсердечний вчинок?"
  
  
  "Мені треба знати чому. Все, що трапилося зі мною в житті, сталося через це. Якби я не виріс у сирітському притулку, я, мабуть, не став би поліцейським або не вступив до морської піхоти і не вирушив до В'єтнаму. Без Нама я б не зустрів Макклірі, який підставив мене, щоб Сміт міг звинуватити мене в тому вбивстві, оскільки я був сиротою і в мене не було сім'ї, і Сміт вирішив, що я ідеальний кандидат на ЛІКУВАННЯ. якби я ніколи не зустрів Сміта”.
  
  
  "Ти ніколи б не зустрів мене". І оскільки зв'язок між ними був сильним, Майстер Сінанджу вичікувально глянув у сердитий обличчя свого учня.
  
  
  Римо вагався. "Все, чого я хотів - це нормального життя".
  
  
  "Замість цього ти отримав незвичайне життя. Жодна біла людина ніколи не була такою благословенною, як ти. З тих пір, як перший Майстер вийшов з печер туману, тільки мої предки вважалися гідними вивчати мистецтво синанджу, сонячне джерело всіх бойових мистецтв, і тільки найкращі з них. Тільки корейці, найдосконаліші створіння на землі. Ніяких білих. До тебе. І ти нещасливий”.
  
  
  "Я ніколи не хотів бути вбивцею".
  
  
  Роблячи піруети по кімнаті, Чіун різко розвернувся, щоб спрямувати на свого учня тріумфуючий погляд.
  
  
  "А ти ні!" - Вигукнув він. "Ти ассасин синанджу. Кращий із цієї епохи чи будь-який інший".
  
  
  "Я більше не хочу бути вбивцею. Я хочу знайти себе".
  
  
  "Тобі не треба шукати себе, Римо Вільямс. Тепер, коли ти був виявлений синандж".
  
  
  "Ти кажеш так, ніби я якийсь новий екземпляр".
  
  
  "Ти білий Майстер синанджу. Мої предки пишалися б, дізнавшись, що я взяв скромного білого і виховав його майже як корейця". Чіун взяв себе до рук. "Після того, як вони перестали критикувати мене за те, що я розтратив свої таланти на таке безглузде завдання. Але часи були важкими, у цьому сучасному світі не було підходящих клієнтів, і мені доводилося задовольнятися мізерними пропозиціями, які надходили до мене. Я взяв білого підкидька і зробив його майстром синанджу. О, дивовижний я.
  
  
  "Залиш це. Я наклав на лікування. Я не хочу бути вбивцею або контрасасином".
  
  
  "Не вимовляй це жахливе біле слово у моїй присутності".
  
  
  "Я знаходжу себе. Після цього я прийму те, що приходить".
  
  
  Чіун дивився на Римо сталевим поглядом. "Ти все своє життя брав те, що тобі діставалося. Навіщо виявляти ініціативу зараз?"
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Ти підеш зі мною до Провінції Дівниць?"
  
  
  "Вірджинія", – поправив Римо.
  
  
  "Добре. Це вирішено".
  
  
  “Почекайте хвилинку! Я нічого не обіцяв. Я страйкую. Крім того, сьогодні День пам'яті. Національне свято”.
  
  
  На цей раз Римо дійсно побачив стрілу, встромлену нігтем Майстра синанджу йому в лоб. Він ступив уперед, ніби пропонуючи себе паралізуючому цвяху, потім зісковзнув униз і пішов з дороги так елегантно, що Майстеру Сінанджу довелося втриматися, перш ніж він пронизав пофарбовану в білий колір стіну Римо.
  
  
  Прийшовши до тями, Чіун узяв свої зап'ястя в долоні і прикрив їх широкими рукавами кімоно. Відтінок гордості осяяв його старе обличчя мумії.
  
  
  "Можливо, зрештою, не всі мої тренування були витрачені даремно", - пробурмотів він із відтінком батьківської гордості.
  
  
  ПІД ЧАС ПОЛЕТУ Чіун говорив: "Слухай уважно. Ми вирушаємо придушувати повстання. Це важка річ, відрізнятися від війни між націями".
  
  
  "Я не думаю, що розгоряється нова громадянська війна".
  
  
  Літак сів біля виходу на посадку в аеропорту Бостон Логан. Пасажири все ще здіймалися на борт. На посадку піднімався пузатий чоловік із пишними бакенбардами та у синій формі Армії Союзу.
  
  
  Стюардеса зупинила його. "Сер, вам доведеться перевірити цей пістолет". Вона вказала на кобуру на поясі.
  
  
  "Це лише точна копія драгуна", - сказав чоловік з перебільшеним новоанглійським акцентом, якого Римо ніколи не чув на вулиці - тільки у коміків, що грають мешканців Нової Англії на широкому діалекті. "Це порохова зброя. Цілком законно".
  
  
  "Проте, це вогнепальна зброя, і я попрошу вас перевірити її".
  
  
  Неохоче підроблений солдат Союзу здав свій пістолет, збройовий пояс та інше. З похмурим обличчям він пройшов вузьким проходом, щоб зайняти місце навпроти Римо і Чіуна, золоті гудзики натягувалися, стримуючи його пузо.
  
  
  "Схоже, ще один потенційний учасник бойових дій", - напівголосно зауважив Римо.
  
  
  "Чому він носить мундир Наполеона ІІІ?" - спитав Чіун.
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Ця форма. Французькі солдати, які йшли за Наполеоном III, носили таку форму, згідно з сувоями моїх предків".
  
  
  "Таточка, це уніформа часів громадянської війни в Союзі".
  
  
  "Це французька".
  
  
  "Можливо, це виглядає французькою. Але я дізнаюся справжню уніформу Союзу, коли бачу її. Бачиш синій кант? Це означає, що він піхотинець".
  
  
  "Якщо ця людина летить у Віргінію, щоб боротися у війні, яку його народ давним-давно виграв, він інфантильний, а не піхотинець".
  
  
  "Як скажеш", - сказав Римо.
  
  
  Двері кабіни були замкнені, і турбіни почали розкручуватися. Розмова ставала скрутною. Вони сиділи в тиші, поки літак незграбно наближався до злітно-посадкової смуги, набирав швидкість і злітав у небо над Бостоном.
  
  
  Коли "Боїнг-727" вирівнявся і помчав на південь, Чіун продовжив свою лекцію. "Війна між націями завжди ведеться через скарби".
  
  
  "Скарб?"
  
  
  "Так. Іноді це скарб, який один імператор хоче відібрати в іншого. Тепер цей скарб не обов'язково має бути в золоті, коштовностях чи багатстві. Олена Троянська була скарбом, навіть якщо вона була лише білою гречанкою з кривим носом".
  
  
  "У Олени Троянської був кривий ніс?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Сьогодні це називається викривленням носової перегородки. Паріс не знав. Він би провів залишок своїх днів, терплячи її нестерпне хропіння".
  
  
  "Тобі слід поговорити", - сказав Римо.
  
  
  Чіун пирхнув і продовжив. Навіть коли війни між імператорами ведуться не через скарби, а через щось незначне, скарби все одно лежать в основі всіх подібних конфліктів. Бо кожному імператору потрібні скарби, щоб підтримувати війну. Солдат треба годувати і берегти зброю. не працює безкоштовно. Навіть на війні”.
  
  
  "Попався".
  
  
  "Але громадянська війна – це інша справа".
  
  
  "Я не думаю, що це громадянська війна, Папочко. Можливо, це просто непорозуміння у зв'язку з Днем пам'яті, що вийшло з-під контролю".
  
  
  "Ми побачимо. Бо якщо за цими подіями ховається скарб, ця війна буде не такою, якою здається".
  
  
  Римо дивився на пузатого солдата Союзу через прохід. Його пом'ятий синій службовий кашкет зачепив вентилятор кондиціонера над головою. "Мені ця форма не здається французькою".
  
  
  "Це по-французьки. Я доведу це". Чіун підвищив голос. "Добрий сер, як називається ваш кашкет?"
  
  
  "Це кеппі".
  
  
  Чіун дозволив собі самовдоволену посмішку. "Бачиш, Рено? "Кепі" - французьке слово. Воно означає "кепка". Ви, білі американці, не створили нічого нового, але вкрали свої ідеї з усіх інших країн. Ваш спосіб правління походить від греків, ваша мрія про імперію дуже римська "Навряд чи є на землі нація, у якої ви не вкрали ідеї лише для того, щоб назвати їх американськими".
  
  
  "Що ми взяли у корейців?" - спитав Римо з щирою цікавістю.
  
  
  "Кращі роки мого життя", - сказав Майстер Сінанджу, впадаючи в ображену мовчанку, поки він оглядав крило зі свого боку літака у пошуках ознак того, що воно ось-ось відірветься.
  
  
  За винятком того, що стюардеса принесла прохолодні напої та запропонувала понести дитину Римо, решта польоту пройшла спокійно.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  За всіма правилами Друга громадянська війна мала бути погашена на магістралі Річмонд-Пітерсберг, перш ніж тліючі вугілля нерозуміння змогли розпалити національну пожежу.
  
  
  Губернатор Вірджинії наказав про введення Національної гвардії. Підрозділ, який відреагував, висунув із Форт-Лі, територія якого примикала до Національного поля битви в Пітерсберзі. Вони були на меморіальних вихідних маневрах. Дорогоцінний час реагування не було б втрачено. Їм було наказано придушити заворушення, з якими місцева поліція не могла впоратися. Озброєні сучасними гвинтівками М-16, танками та іншими знаряддями ведення війни двадцятого століття, вони легко впоралися із завданням придушення групи воїнів вихідного дня, озброєних мушкетами, що заряджаються чорним порохом.
  
  
  За винятком того сумного факту, що мобілізований підрозділ Національної гвардії походить від легендарної бригади "Кам'яна стіна". Коли капітан Роял Вутен Пейдж наказав своєму підрозділу зупинитися, він був готовий до сцени громадянської непокори, якщо не бунту.
  
  
  Натомість він натрапив на сцену, яка пробудила в ньому глибоку гордість за рідний штат та Діксі.
  
  
  Бо там, на узбіччі дороги, стояв табором полк піхоти Конфедерації, охороняючи поле, заповнене захопленими та пошарпаними синіми мундирами. Їхні мотоциклетні скакуни були звалені в жалюгідну купу.
  
  
  "Ну, а, Свон", - сказав він, думаючи про пра-пра-пра-дідуся Борегара Е. Пейджа, який бився і за Першого, і за Другого Манассаса. "Відпочиньте трохи, люди", - сказав він своєю рідною говіркою, - "поки я продовжу розслідування".
  
  
  Наближаючись до табору, капітан Пейдж скинув пояс зі зброєю і вийшов уперед із піднятими руками.
  
  
  Чийсь голос крикнув: "Стій! Друг чи ворог?"
  
  
  "Я є і завжди буду другом форми, яку ви носите, сер, бачачи, як я пишаюся тим, що несу вперед, у наступаюче століття, гордий прапор бригади "Кам'яна стіна"; До якого підрозділу я маю честь звернутися?"
  
  
  "Ми будемо шостою ногою Вірджинії. Розвага".
  
  
  "Тоді ви мали б знати полковника Ріпа Хазарда"
  
  
  "Ах би. На мені лежав сумний обов'язок поховати свою благородну оболонку цього ранку".
  
  
  "Полковник Хазард мертвий?"
  
  
  "Застрелений віроломними синьошкірими".
  
  
  "Я служив разом із полковником Хазардом у цьому самому підрозділі".
  
  
  "І я служив під його керівництвом у цьому гордом полку".
  
  
  Капітану Пейдж дозволили наблизитися. Він потис руку підсмаженому чоловікові, що носив сірий колір конфедерації і бакенбарди з баранини.
  
  
  "Це ті негідники Янки, про які йдеться?" – поцікавився Пейдж.
  
  
  "Ні. Ми знищили їх на ранній стадії. Це підкріплення. Перший Массачусетс".
  
  
  "Я чув, вони не вміють стріляти".
  
  
  "Ніколи не чув про мешканця Нової Англії, який міг". Після того, як вони розділили мить похмурого сміху, капітан Пейдж запитав: "Що ви плануєте робити з цими англійськими блюбеллі, що крадуться?"
  
  
  "Це ще не вирішено. Але вони наші бранці".
  
  
  Пейдж насупився. "Мій наказ - придушити це невдале повстання".
  
  
  "Я сказав би, що це дійсно тривожне поняття".
  
  
  "І тобі, і мені обом, сер".
  
  
  "Особливо коли справжній ворог так близько", - сказав солдат Конфедерації, похмурим виглядом дивлячись на північ, на Петербург.
  
  
  Капітан Пейдж трохи подумав над цією дилемою. "У скільки повинні прибути ці пекельні саквояжники?"
  
  
  "Полудень у розпалі".
  
  
  "Що скажеш, якщо ми зберемо цих американців і вирушимо до Кратера, щоб дочекатися розвитку подій?" обережно спитав він.
  
  
  "Чи підуть твої люди за тобою?"
  
  
  "А твій буде?" парирувала Пейдж.
  
  
  "Вони віргінці, як і ви".
  
  
  "Тоді давайте займемося нашим маршем, сер".
  
  
  Капітан Пейдж повернувся до танкової колони, яка чекала на нього, і пояснив ситуацію. "Цих прекрасних солдатів явно спровокували на те, щоб вони захищали себе та свою честь", - розповів він. "Більше того, вони потрапили в засідку, коли спали, відпочиваючи востаннє перед зустріччю з облоговою армією, яка, як ви всі знаєте - якщо читаєте ранкову газету або дивіться телевізор, - повинна обрушитися на Старий Домініон подібно до безлічі ненажерливої сарани.
  
  
  "Місце, де вони були вирубані, відомо всім без винятку, я впевнений. Це місце, де злісні кроти під командуванням полковника Генрі Плезантса - негідника з поганим ім'ям, якщо такий взагалі з'являвся на світ, - прорили тунель під найкращими солдатами Конфедерації і підпалили порохову бочку.Послідуючий за цим вибух віддається луною до цього дня, бо я особисто знаю, що в деяких із вас, чоловіків, родичі були скалічені або загинули в тому безбожному вибуху».
  
  
  Ненависне ремствування промайнуло по підрозділу.
  
  
  "Та жахлива година була найпохмурішою за всю облогу Пітерсберга, - продовжував капітан Пейдж, - і хоча відважні війська генерал-майора Вільяма Махоуні відобразили наступ федеральних військ, це ніколи не буде забуто. І тепер нова облога ось-ось буде накладена. Я не можу не припустити, що дияволи Союзу, які поширювали цей сучасний наклеп, були натхненні на своє лиходійство, якщо не в союзі з тим самим ворогом, чиє ім'я ви все знаєте і повторенням якого я не оскверню чистий повітря Вірджинії. З цією метою я готовий присвятити цей підрозділ спільній справі з нашими сероспинними братами”.
  
  
  Ця заява супроводжувалася повною тишею.
  
  
  "Звичайно, я не можу вимагати, щоб ви, хлопчики, йшли за мною в цій новій справі. Тому я дам вам можливість обміркувати це важливе питання".
  
  
  Коли вони закінчили, капітан Пейдж сказав: "Я прагну підтримувати своїх колег-віргінців, поки в цій справі не розберуться і справжніх винуватців не буде притягнуто до відповідальності. Що скажете ви, чоловіки?"
  
  
  Заперечень не було.
  
  
  Бранців Союзу, пов'язаних та повішених, занурили на вантажівки та танки Національної гвардії, за які чіплялися солдати Конфедерації, розмахуючи своїми службовими кашкетами та сяючи від перемоги.
  
  
  "Вперед, до кратера!" - крикнув капітан Пейдж.
  
  
  Пронизливий бойовий клич повстанців заглушив рев двигунів, і те, що пізніше історія назве Об'єднаним Союзом роз'єднання конфедератів, покотилося на південь ділянкою міжштатної автомагістралі 95, званої Річмонд-Пітерсберг Тернпайк, абсолютно без опору.
  
  
  Коли звістка про це повстання дійшла губернатора Вірджинії, він точно знав, що робити. Він зателефонував до президента Сполучених Штатів.
  
  
  Після того, як його було повністю поінформовано, президент Сполучених Штатів теж точно знав, що робити. Він подякував губернатору Вірджинії і зателефонував його дружині, Першій леді.
  
  
  "У Вірджинії назрівають проблеми", - сказав він, коли увійшла Перша леді.
  
  
  "Я чув. Хіба ви не можете федералізувати Національну гвардію Вірджинії чи щось таке? Це смішно".
  
  
  "Я зроблю це, і мене лінчують наступного разу, коли я повернуся додому в Літл-Рок". Президент копався у ящиках свого столу. "Ти бачив мою футболку? Той, на якому написано "Коледж Сміта"?"
  
  
  "Чому ти маєш бігти до цієї людини, Сміта, щоразу, коли виникає криза?"
  
  
  "Скільки разів я маю повторювати вам, - роздратовано сказав Президент, - ця тема закрита".
  
  
  Перша леді вп'ялася поглядом у президента. "Що ви готові обміняти на цю футболку?"
  
  
  "Прекрасна можливість відбути свій термін як перша леді", - похмуро сказала Президент. "Бо якщо ця нація зіткнеться з новою громадянською війною, нас обох викинуть з цього кабінету до четвертого липня".
  
  
  Перша леді згасла від свого лютого погляду, ніби її вжалив шершень. "Я повідомлю пресу, що ви збираєтеся на пробіжку", - поспішно сказала вона. "Таким чином камери обов'язково покажуть футболку по телевізору".
  
  
  Двері в Овальний кабінет зачинилися за нею, коли президент встала, щоб визирнути у ґратчасте вікно, що виходило на південний лужок. Це був той самий погляд, яким насолоджувалися його попередники, починаючи з Авраама Лінкольна - найзмученішого голови виконавчої влади в США. історія. Не змінилося навіть недосконале скло, що спотворює предмети.
  
  
  Але тягар, що лежав на людині, яка обіймала цю посаду, була. Лінкольну треба було поєднати молоду націю. У ХІХ столітті цього було достатньо. Тут, у ХХ столітті, президентові найчастіше доводилося доглядати за примхливою сім'єю націй, а також за внутрішніми проблемами.
  
  
  Але за понад сто років основна місія не змінилася. Зберегти єдність спілки. Для Лінкольна це було питання Півночі та Півдня. Яким простим це здавалося сьогодні. Бо хоча сучасна Америка могла б бути єдиною, вона все ще була розколота по тисячі невидимих ліній розлому. Великому демократичному експерименту загрожували сили, які впровадилися у саму її культурну та політичну тканину.
  
  
  Тридцять років тому великий президент, якому судилося прийняти мученицьку смерть, як і Лінкольну, дійшов жахливого усвідомлення. Америка була приречена. Її законів та лідерів було вже недостатньо, щоб утримати її разом. Хвиля беззаконня захлиснула країну. Урядові установи не могли стримувати це, бо всі погрози сягали зсередини.
  
  
  Нечесні суди, судді та адвокати практично знищили Конституцію. Вона більше не була тим щитом, яким мала бути. Насправді, це було перешкодою для виживання найбільшої нації в історії людства. Треба було щось зробити. Щось рішуче.
  
  
  Давно померлий президент розглядав можливість запровадження військового стану, скасування Конституції та принесення свого президентства в жертву на тому ж гранітному вівтарі національного порятунку, який коштував життя Лінкольну століттям раніше.
  
  
  Натомість він вибрав інший варіант.
  
  
  У таємниці він створив CURE. Це була організація, очолювана однією ретельно відібраною людиною. Букви були бюрократичної абревіатурою. CURE було просто суворими ліками для хворої нації. Гіркі ліки, вірно. Але якби це спрацювало, спілка могла б проіснувати до кінця століття і, можливо, далі.
  
  
  Офіційно CURE не існувало. Визнати існування CURE означало визнати, що Америка не працює. Її мандатом було навести лад на державному кораблі позаконституційними засобами. Внутрішній шпигунство. Прослуховування телефонних розмов. Навіть підставлення злочинців поза законом, яких не можна було зловити в рамках закону. Жоден варіант не був надто екстремальним. На карту було поставлено виживання нації.
  
  
  Згодом місія розширилася, хоча біди нації посилювалися. Згодом вбивство було санкціоноване як останній засіб. Здавалося, нічого не вистачило. Але, подібно до ліків від кіля, не давав державному кораблю бути затопленим внутрішнім штормом. Широка громадськість ніколи не підозрювала про його існування. Конгрес ніколи не підозрював. Президенти, які змінювали один одного, приходили і йшли, кожен клявся ніколи не розкривати секрет - за винятком людини, яка пішла за ним. Кожному показали червоний телефон гарячої лінії, який знаходився в Лінкольновій спальні і з'єднував з безликою людиною, яка очолювала CURE.
  
  
  Людина на ім'я Сміт. Та сама людина, яку вибрали так давно.
  
  
  Коли президент дивився повз магнолію, посаджену старим Ендрю Джексоном і скаліченою пілотом-самогубцем всього кілька місяців тому, на холодний палець монумента Вашингтона і Меморіал Джефферсона за ним, він гірко проклинав все ще незрозумілий нещасний випадок, який перервав би гарячу лінію. він не був. Було страшенно простіше просто взяти трубку цього телефону, ніж одягнути футболку Коледжу Сміта і вирушити на пробіжку перед камерами, сподіваючись, що Гарольд Сміт дивитиметься свій телевізор і отримає повідомлення.
  
  
  Але, знаючи доктора Гарольда У. Сміта, ця людина вже залучила своїх людей до цього скандалу у Вірджинії.
  
  
  Президент просто сподівався, що цього разу трупів не буде надто багато. Минулого разу був жахливим.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  У міжнародному аеропорту Річмонда Берд сталася невелика сутичка, коли рейс 334 з Бостона приземлився, і Франклін Лоуелл Фіск зійшов з літака "Юніон Блю".
  
  
  Так сталося, що інженер-будівельник на ім'я Орел Ріді одночасно зійшов з рейсу з Атланти, одягнений у сірі кольори конфедерації.
  
  
  Вони зіткнулися один з одним біля багажної каруселі.
  
  
  Ріді кинув один погляд на Фіска, а Фіск на нього, і вони обмінялися їдкими характеристиками з лютою стрілянини з каністри. Зібрався невеликий, але заінтригований натовп.
  
  
  Все могло б закінчитися, якби не той сумний факт, що їхній багаж прибув саме тоді. Ріді з гарячого дістав з туристичного багажу свою кавалерійську шаблю, а Фіск дістав із дорожньої сумки свій повністю справний пам'ятний пістолет Dragoon третьої моделі з рукоятками з горіхового дерева та спусковою скобою з 24-каратного золота та ремінцем ззаду.
  
  
  Вони цілу вічність дивилися один на одного з ворожістю.
  
  
  "Джонні Реб, що вирує в кущах!" Фіск загарчав.
  
  
  "Мерзавець, що завдає удару в спину!" Парував Ріді.
  
  
  Історія так і не зберегла імені призвідника перестрілки у міжнародному аеропорту Берда. Деякі свідки присягалися, що Ріді кинувся на свого супротивника, тоді як інші стверджували, що Фіск випустив міні-кулю 44-го калібру в хмарі чорного порохового диму, перш ніж вістря меча почало наближатися до його серця.
  
  
  В обох напрямках блиснула сталь і полетів свинець - але жодна людина не здригнулася побачивши привид наближення смерті.
  
  
  Що було на краще, бо їм не загрожувала безпосередня небезпека.
  
  
  НІХТО НЕ помітив маленького худорлявого азіату в чорному, що вибіг з-за краю натовпу, що збирався. Він був щонайменше на три голови нижче більшості, і всі очі були прикуті до двох, хто бився. Або, скоріше, на їхній зброї.
  
  
  Миттю щось зламало шабельну атаку на середині удару. Під час цього моргання оком, викликаного пострілом копії Dragoon, замовленої поштою, сила, яку ніхто не бачив, але відчули обидва супротивники, відбила міні-м'яч від темно-сірих грудей Орла Ріді.
  
  
  З металевим брязкотом м'яч відскочив від чогось і закопався в рюкзак кольору хакі, який якраз випадково зісковзнув багажним жолобом.
  
  
  Коли луна пострілу припинилася і очі розкрилися, Френк Фіск стояв з шаблею Орла Ріді, здавалося, встромленою в його незахищений живіт, тоді як драгунське дуло диміло над серцем Ріді.
  
  
  Фіск та Реді одночасно оцінили свою ситуацію.
  
  
  "Дорогий Господи, я загинув", - заволав Ріді.
  
  
  "Ти пронизав мене наскрізь, ти, бунтівний Джонні", - простогнав Фіск.
  
  
  Потім обидва чоловіки швидко знепритомніли. Ріді все ще тримав свою шаблю, яка, коли її відірвали від грудей Фіска, була обрізана до тупого кінця, як зламаний ніж для олії. Димки над серцем Реді теж не було. Як і вихідного отвору. Крові теж не було.
  
  
  Натовп зібрався ближче, щоб оглянути почесних полеглих у сутичці в міжнародному аеропорту Берд. Страховий агент із Савани був тим, хто знайшов зламаний наконечник шаблі, що лежить під чоловіками, і підняв його так, щоб кругла вм'ятина на тонко загартованій сталі була видна всім без винятку.
  
  
  "Дей-ем!" - сказав він. "Дякую, що м'яч відламав кінчик цієї наклейки з жабами і врятував їм обом життя".
  
  
  Йдучи з місця сварки, Римо сказав Майстрові синанджу: "Гарний хід, тату. Ти уникнув великої битви там".
  
  
  "Ти міг би допомогти", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Я у страйку".
  
  
  "Чи означає це, що ви симпатизуєте до профспілки?"
  
  
  "Я колишній морський піхотинець. Це означає, що я не відчуваю симпатії ні до кого, хто одягає форму, на яку вони не заслужили. Чому ви питаєте?"
  
  
  "Прибічники профспілок завжди страйкують у цій божевільній країні".
  
  
  "Це не такий союз", - сказав Римо.
  
  
  "Якого він вигляду?" - спитав Чіун.
  
  
  Помітивши кулачні бої, що спалахують по всьому аеропорту, Римо пробурчав: "Слабкий, якщо хочете знати мою думку".
  
  
  "Усім республікам судилося звалитися зсередини".
  
  
  Коли вони проходили повз угруповання воюючих сторін, Чіун скористався можливістю підібратися до найбільш запальних і непомітно вставив у бійку довгий ніготь.
  
  
  Цвях входив і виходив так швидко, що коли ті, кого він ужалив, закінчували верещати і оглядати себе на предмет колотих ран, вони ніколи не пов'язували образу з крихітним чоловічком у чорному, який прослизнув повз безтурботний і безтурботний вираз на зморшкуватому обличчі.
  
  
  Дуже швидко аеропорт був евакуйований, і було викликано бджоловловлювачів, щоб розібратися з тим, що, за твердженням співробітників аеропорту, було "зграєю крихітних бджіл-вбивць".
  
  
  Але жодного зараження бджолами виявлено не було.
  
  
  Так закінчилася перестрілка в міжнародному аеропорту Берд, про яку якось співатимуть пісні.
  
  
  Агент з прокату автомобілів в Аеропорт окинув Римо і Чіуна критичним поглядом. "На північ чи на південь?" він запитав.
  
  
  "На північ", - сказав Чіун.
  
  
  "Він має на увазі не північ", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Яку північ ви маєте на увазі?" підозрілим тоном запитав агент із прокату.
  
  
  "Він думає, що ви маєте на увазі Північну Корею", - сказав Римо.
  
  
  "Він звідти родом?"
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Мене вітають у Північній Кореї".
  
  
  "Одна північ нітрохи не краща за іншу, саквояжники", - огризнувся агент. "Я не братиму вам машину напрокат". Він сказав це "ках".
  
  
  "Це ваше останнє слово з цього питання?" - запитав Римо холодним голосом.
  
  
  "Клянуся своїм серцем і сподіваюся померти, співаючи "Dixie".
  
  
  Як виявилося, це були останні слова, які колись вимовив упертий агент з прокату. Усе життя він співав. Лікарі не могли знайти пояснення його паралічу голосових зв'язок. Було написано багато статей, і медичні тексти були переглянуті, щоб увімкнути цей стан, але більше жоден подібний випадок не сплив.
  
  
  Все, що агент знав, це те, що рука з товстим зап'ястям потяглася до його обличчя, і поки його очі були прикуті до цієї руки, що насувається, великий палець вийшов з його лівого периферійного поля зору і зробив щось раптове і неприємне з його кадиком . яблуко.
  
  
  Після цього все, що міг зробити, це промичати. І похмуро віддати ключі від машини у простягнуту руку.
  
  
  Римо їхав на південь. Місцевість здавалася приємною, дуже зеленою та мальовничою. Переважали ферми, але траплялися й низинні болота. Приблизно через кожну милю землю всеювали знаки, що сповіщають про це колоніальне місце або про ту пам'ятку, що збереглася. Спочатку це було цікаво. Через деякий час знаки розмивалися в нескінченній і запаморочливій кількості.
  
  
  Уцілілі димарі будинків, які були спалені вщент Федеральною армією Потомака під час облоги Пітерсберга, дбайливо зберігалися як дорогоцінні шрами на тлі пишної сільської місцевості. Де б не впав офіцер конфедерації, кінь чи табірний собака, це місце увічнювалося ретельно намальованим та доглянутим знаком чи маркером. Цвинтарів конфедерації було достатньо. Колись шосе справді пролягало через великий цвинтар, чиї прикрашені прапорами надгробки вишикувалися вздовж узбіччя дороги.
  
  
  "Чому ці люди виставляють напоказ сором своїх численних поразок?" Запитав Чіун.
  
  
  "Обшукайте мене", - сказав Римо, приділяючи увагу водінню. "Можливо, їм подобається скаржитися, як деяким іншим людям, яких ми обоє знаємо", - додав він.
  
  
  Чіун зберігав ображену мовчанку.
  
  
  Через деякий час Римо дещо згадав. "Я думав, Паріса було вбито під час Троянської війни, перш ніж він зміг втекти з Оленою Троянської".
  
  
  "Плітки", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  "То що ж таке справжня какашка?"
  
  
  "Паріс інсценував свою смерть, і вони таємно втекли до Єгипту. Дехто стверджує, що король Протей убив Паріса, щоб завоювати прекрасну Олену, але насправді Паріс, доведений до божевілля нестерпним хропінням своєї нареченої, наклав на себе руки. Будь-який антикорейський наклеп, що стверджує зворотне, безпідставне і відповідає дійсності " .
  
  
  "Почекай хвилинку! Цей Будинок колись працював на короля Протея?"
  
  
  Чіун дивився у вікно, його обличчя перетворилося на пергаментну маску. "Я не пам'ятаю", - ледве чутно промовив він.
  
  
  "Моя дупа!" Римо на мить замовк. "Принаймні ми не зображали Олену Троянську".
  
  
  "Не те, щоб пропозицій не було", - сказав Чіун. "Низькі".
  
  
  Вони обійшли Петербург без подій, і все здавалося спокійним, за винятком гелікоптерів над головою. Римо помітив гелікоптери поліції штату, кілька кораблів морської піхоти та армії, а також ті, що належали різним організаціям новин, всі прямували в тому ж напрямку, що й вони.
  
  
  "От і все, що ми зробили, увійшовши непоміченими", - поскаржився Римо.
  
  
  "Що ти маєш на увазі, "ми"?" - пирхнув Чіун. "Ти лише провідник і борсук".
  
  
  "Ти маєш на увазі бандита, чи не так?"
  
  
  "Просто пам'ятай своє місце, що закопався".
  
  
  За милю до в'їзду на Пітерсберзьке національне поле битви з боку міжштатної автомагістралі 95 було встановлено блокпост. Поліцейські штату Вірджинія зупиняли рух. Вони шанобливо ставилися до автомобілів з номерними знаками Вірджинії, а також до автомобілів, що належать Північній Кароліні та прилеглим південним штатам. Автомобілі із північними номерами поверталися, а в деяких випадках затримувалися.
  
  
  Спочатку вони були ввічливі, коли настала черга Римо під'їжджати до контрольно-пропускного пункту. Самотній поліцейський у сірому стетсоні неквапливо підійшов до машини Римо.
  
  
  "Звідки звідси?" спитав він Римо. Римо не здивувався, побачивши, що його форма була конфедеративно-сірою з чорною обробкою.
  
  
  Рімо вирішив блефом прокласти собі шлях до перемоги.
  
  
  "Ну, шор", - сказав він, сподіваючись, що "Віргінці" звучать як Енді Гріффіт, перший голос жителя півдня, який прийшов йому в голову.
  
  
  "Приємно чути. Ми проводимо невелику перевірку зору на дорозі. Приділіть лише хвилину". Він підняв флеш-картку. На ній було написано "Портсмут".
  
  
  "Отже, що це каже?" - Запитав поліцейський у Римо.
  
  
  "Портсмут", - сказав Римо.
  
  
  "Неа. Це "Ріт на ґанку", - сказав солдат.
  
  
  "Тут написано "Портсмут", а не "Ріт на ґанку".
  
  
  "Спробуй цей наступний, чи не так, тис?"
  
  
  "Острів Уайт", - сказав Римо, прочитавши наступну картку.
  
  
  "Ні. Це Острів Уайт".
  
  
  "Тут написано "Уайт".
  
  
  "Вимовляється як білий", - сказав солдат без тіні гумору.
  
  
  "Я не бачу жодного "н", - сказав Римо.
  
  
  "Це Вірджинія х. Лише жителі Вірджинії можуть його бачити".
  
  
  "Я з Теннессі", - сказав Римо, здогадуючись про рідний штат Енді Гріффіта.
  
  
  "Давай спробуємо ще раз, добре?"
  
  
  Солдат підняв картку, на якій було чітко написано "Роанок".
  
  
  "Роан-оке", - сказав Римо, вимовляючи це слово так, як воно було написано, тому що саме так його вимовляла сестра Мері Маргарет на уроках американської історії у притулку.
  
  
  "Ні. Рок-нок".
  
  
  "Після "о" стоїть буква "а", - зазначив Римо.
  
  
  "А в драбині дров є дзвіночок", - парирував солдат. Він вказав на найближчого солдата. "Гей, Ерле, до нас прийшов ще один саквояжник, щоб влаштувати тут неприємності".
  
  
  Ще двоє солдатів підійшли, щоб приєднатися до нього, поклавши руки на підлокітники.
  
  
  Майстер синанджу, який сидів на пасажирському сидінні, сказав: "Рімо, я не повинен зволікати, якщо хочу знову об'єднати цю націю".
  
  
  "Що ти хочеш, щоб я з цим зробив?" Запитав Римо куточком рота.
  
  
  "Я маю берегти свої сили, бо переді мною стоїть велике завдання".
  
  
  Римо зітхнув. "О, добре".
  
  
  "Будьте добрі, вийдіть з цієї машини", - сказав поліцейський з флеш-картами, перш ніж больові сигнали від його колін повідомили його мозку, що вони потрапили в засідку через двері автомобіля, що раптово відкрилися.
  
  
  Солдат видав гідний похвали бунтівний крик і зігнувся навпіл, щоб схопитися за пульсуючі колінні чашки. Зігнувшись, Римо зняв свій "Стетсон" і шпурнув його в вірджинських солдатів, що наближаються, як літаючу тарілку.
  
  
  Він просвистів над їхніми головами, крутнувся на місці і повернувся бумерангом, щоб хльоснути солдатів, що біжать, по обличчях ременем, що плескав підборіддя.
  
  
  На мить відволікшись, вони не помітили, як на них обрушився Римо. На той час, як вони зрозуміли, що виникла проблема, їхні пальці були стиснуті разом групами по п'ять осіб і вміло вивихнуті.
  
  
  Римо відступив назад, поки солдати стояли навкруги, обтрушуючи онімілі, але безвольні пальці, які звисали з їхніх байдужих рук, як жирні мертві черви.
  
  
  "Що тис з нами зробив?" - приголомшеним голосом спитав солдат із флеш-картою.
  
  
  "Це називається рукостискання синанджу", - люб'язно пояснив Римо. "Воно минає, якщо ти поспішаєш додому і займешся любов'ю зі своєю дружиною".
  
  
  "Що, якщо ми цього не зробимо?"
  
  
  "Твої члени відваляться найпізніше до заходу сонця".
  
  
  "Ах, не вір цьому ні на одну золотаво-коричневу мить".
  
  
  "Це твій член", - сказав Римо, забираючись назад у свою орендовану машину та об'їжджаючи блокпост.
  
  
  У дзеркалі заднього виду було видно, як приголомшені поліцейські штати благають автомобілістів відвезти їх назад до міста.
  
  
  "Я ніколи не чув про це рукостискання синанджу", - пирхнув Чіун, поправляючи спідниці свого кімоно.
  
  
  "Це нова зморшка. Винайшов її сам".
  
  
  "Мені не подобаються ці твої нові зморшки".
  
  
  "Тоді не використовуй їх", - сказав Римо.
  
  
  "Будьте певні, я цього не зроблю".
  
  
  КОЛИ ВОНИ дісталися входу на Пітерсбурзьке національне поле битви, з іншого боку під'їхав автобус. Він з'їхав з дороги і зупинився, перекривши Кратер-роуд. Коли двері відчинилися, назовні висипали дві дюжини бійців у червоних фесках, коротких синіх куртках, мішкуватих червоних панталонах та зі старовинними мушкетами в руках.
  
  
  Вони вишикувалися в лінію для перестрілки, і піднявся кольоровий банер.
  
  
  "На чиєму вони боці?" Римо розмірковував уголос.
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Майстер синанджу. "Давайте спитаємо".
  
  
  Вони наближалися з відкритими обличчями та порожніми руками, щоб краще застати потенційного ворога зненацька.
  
  
  Група мушкетів повернулася в їхній бік, тримаючи їх на прицілі.
  
  
  "Стій!" – крикнув чоловік. Можливо він був офіцером. З іншого боку він міг і не бути. Його барвистий костюм був не більше і не менш багато прикрашений, ніж у будь-кого іншого.
  
  
  Римо та Чіун продовжували наближатися.
  
  
  "Ми беззбройні", - крикнув Римо.
  
  
  "Яка армія?"
  
  
  "Ні те ні інше".
  
  
  "Ти говориш як житель півночі".
  
  
  Римо та Чіун продовжували йти. Римо прочитав напис на банері. Там було написано "Зуави в костюмах Луїзіани".
  
  
  "Луїзіана стала на бік Півдня", - напівголосно сказав Римо Чіуну. "Але що таке зуави, я не знаю".
  
  
  "Це французьке слово", - прошипів Чіун.
  
  
  "Велика справа. Як і суфле. Можливо, це Луїзіанська бригада Суфле, яка прийшла нагодувати війська Конфедерації".
  
  
  "Це французькою означає солдат-клоун", - сказав Чіун.
  
  
  "Вважаю, це робить їх Бригадою Бозо".
  
  
  "Я повторюю, зупиніться і назвіть себе", - наказав один із луїзіанських зуавів.
  
  
  "Преса", - сказав Римо, дістаючи гаманець, де він зберігав посвідчення особи на всі випадки життя.
  
  
  "Тоді ви шпигуни!" прогарчав різкий голос. "Пристреліть чортових шпигунів янкі!"
  
  
  І шість мушкетів випустили свинцеві кулі та клуби чорного порохового диму.
  
  
  Майстер Сінанджу навчав Римо доти, доки не розблокував кожну клітинку свого мозку. Сучасна наука завжди стверджувала, що людина двадцятого століття так і не навчилася отримувати доступ до всього свого мозку, лише приблизно до десяти відсотків його. Вчені припустили, що в цих невикористаних дев'яноста відсотках закладено величезний потенціал, сили, якими могла б мати людина, якби вона колись повністю еволюціонувала, а також навички, які він давним-давно втратив, коли зістрибнув з дерев, щоб ходити прямо і добувати їжу в савані.
  
  
  Століття тому Майстра Сінанджу почали використовувати ці сили. Їхні перші невпевнені кроки започаткували всі східні бойові мистецтва - від захисного кунг-фу до паралізуючого джиу-джитсу. У найтемніший час в історії Будинку Сінанджу, який служив престолам давнини, Вану Великому випало досягти повної досконалості в умі та тілі. Майстер синанджу, який навчав Вана, помер до того, як Ван зміг навчитися накопичених знань та мудрості тих, хто приходив раніше.
  
  
  Це мало стати кінцем Будинку Сінанджу. Але Ван пішов у пустелю, щоб постити, харчуючись рисовим лушпинням і травою, розмірковуючи про долю села Сінанджу на скелястому узбережжі Західнокорейської затоки, яка протягом поколінь виживала тільки тому, що найкращі представники її мужності вирушали у ворожий світ займатися ремеслом.
  
  
  Якось уночі в небі перед Ваном з'явилося вогняне кільце, і він заговорив ясним голосом.
  
  
  "Люди не використовують свій розум і своє тіло так, як було б", - сказав голос вогняного кільця Великому Вану. "Вони витрачають свій дух і свою силу".
  
  
  І в одному спалаху полум'я кільце вогню передало найвище знання, яке стало відоме як мистецтво синанджу, а потім зникло назавжди.
  
  
  Те, чому навчився Ван, він передав Унг, а Унг - Гі і так далі, поки в середині ХХ століття останній чистий Майстер синанджу, Чіун, не передав це Римо Вільямсу. Римо відхилив дев'яносто відсотків барвистих історій та легенд, що супроводжували навчання Чіуна, - особливо "вогняне кільце", яке звучало як спостереження середньовічного НЛО, - але завдяки тренуванням він дихав усім тілом, що, у свою чергу, пробудило весь його мозок і розкрило безмежний потенціал його тіла.
  
  
  Серед цих здібностей були підвищені рефлекси, загострені почуття та майже абсолютний контроль над своїм тілом. Це вже давно перестало бути чимось усвідомленим. Це вкоренилося. Друга природа. Римо більше не доводилося думати про такі прості трюки, як лазіння по стрімких стінах, розпізнавання ворогів і ухилення від того, що перший Майстер, що зіткнувся з ними, назвав "літаючими зубами", а сьогодні відомо як кулі. Тіло Римо виконувало ці маневри автоматично.
  
  
  Римо почув звук вибухів чорного пороху ще до того, як у його бік просвистели перші свинцеві кулі мушкетів. Це було несподівано, тому що сучасні снаряди летять із надзвуковою швидкістю і зазвичай досягають його раніше, ніж його вуха чують постріл.
  
  
  Римо був навчений ніколи не чекати пострілу. Натомість клацання падаючого курка або надсилання патрона в патронник були спусковим гачком для спрацьовування рефлексів ухилення від кулі. Було багато технік. Римо любив дозволяти кулям летіти в нього, відстежуючи їх траєкторії до останнього можливого моменту, а потім недбало ухиляючись з їхнього смертоносного шляху і повертаючись на місце, щоб бойовику здавалося, що куля пройшла повз його мету, не завдавши шкоди.
  
  
  Це було легко. Вуха Римо, можливо, і не могли почути постріл, бо навіть надчутливі вуха мали чекати появи звуку, але очі вловлювали загрозливий рух зі швидкістю світла. Отже, Римо відстежував кулі в міру їх появи і забирався з їхнього шляху.
  
  
  Ці свинцеві кульки були для сучасного снаряда тим, чим була кулька для пінг-понгу для стріли. Порівняння не було. Його рефлекси, що звикли до надзвукової швидкості смерті, що наближається, майже не ворушилися.
  
  
  Один м'яч полетів у його бік. Римо навіть не довелося ухилятися. Він просто нахилився вправо, поклавши ліву руку на стегно.
  
  
  Мушкетна куля послужливо просвистіла через відкритий простір між його грудною кліткою та зігнутим лівим ліктем.
  
  
  Ще один шар описав дугу над його головою.
  
  
  Римо зігнув коліна. М'яч зачепив верхівку його темного волосся. Зазвичай це було б поганим тоном і приводом для суворого осуду з боку Чіуна, але великий свинцевий м'яч був таким незграбним і не загрожував, що Римо відчув грайливий порив, ніби хтось кинув у його бік великий синій пляжний м'яч. Було веселіше дозволити йому торкнутися волосся, ніж повністю ухилитися.
  
  
  Третя куля, мабуть, через те, що її не забили в стовбур мушкету з достатньою силою, безладно впала до його черевика. Римо відкинув його назад, як м'яч для гольфу, і він упустив зуава, який упав, схопившись за промежину.
  
  
  Посміхаючись, Римо повернувся до Чіуна, і в нього відвисла щелепа.
  
  
  Другий залп був зроблений за Майстром Сінанджем. Римо не знав про долю першого. Тільки те, що якщо він міг легко ухилятися від свинцевих мушкетних куль, то й Чіун міг.
  
  
  Чотири кулі полетіли до Майстра Сінанджу так повільно, що майже оголосили про своє прибуття.
  
  
  Майстер Сінанджу просто стояв там. Посмішка Римо стала ширшою. Чіун теж грав. Але коли кулі зійшлися на його тендітній фігурі в чорному, старий кореєць не ворухнувся.
  
  
  Посмішка Римо застигла.
  
  
  Потім Римо рушив по внутрішній лінії – лінії атаки. Щось було негаразд. Серйозно негаразд. Майстер Сінанджу не захищався.
  
  
  Римо доведеться самому перехоплювати ці сфери, що раптово стали смертоносними. Перехоплювати і відхиляти навіть якщо це буде коштувати йому рук.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Римо Вільямс витяг обидві руки, максимально розкривши долоні, щоб зловити свинцеві кулі, що летять, перш ніж вони зможуть потрапити в приємно зморщене обличчя нерухомого Майстра Сінанджу. Потім Римо відчув печіння в центрі грудей, яке вибило його ноги з-під нього разом із повітрям з його потужних легень.
  
  
  Я поранений, дико подумав він, хоч його мозок казав йому, що це неможливо. Жодна повільно рухається свинцева куля не могла вразити справжнього майстра синанджу без попередження.
  
  
  Але його тіло говорило йому, що дуже боляче.
  
  
  Лежачи на спині, перемагаючи біль, Римо здивовано дивився вгору.
  
  
  І побачив, як Майстер Сінанджу прибрав витягнуту руку, що вдарила Римо в груди, щоб спокійно відбити мушкетні кулі в тих, у кого вистачило нахабства шпурнути їх у його жахливу присутність.
  
  
  Чіун використовував тильну сторону долонь. Він склав наполовину стислі кулаки, які найчастіше використовувалися для завдання коротких ударів, з пальцями, зігнутими високо і щільно притиснутими один до одного так, що оголювалося тіло долоні.
  
  
  Швидкими, різкими рухами Чіун завдавав ковзних ударів по нерухомих м'ячах. По два удари в кожну руку, всього по чотири м'ячі.
  
  
  Відбиваючись від його долонь з м'ясистими ляпасами, вони кинулися назад до мушкетів, які їх випустили. Не з такою швидкістю, як вибухи чорного пороху, які викидали їх зі стволів мушкетів, але все ж таки з достатньою енергією, щоб сильно вжалити, коли вони потрапляли в тіло.
  
  
  Мушкет, що димився, розлетівся вщент уздовж стовбура. Чоловіка відкинуло назад від нищівного удару свинцевої кулі, що потрапила йому в плече. Інший упав із роздробленою колінною чашкою. Четвертий отримав м'яч назад прямо в грудину і відлетів назад, ніби його лягнув мул.
  
  
  "Саме так Кан відбивався від зубів, що летять, коли бум-палиці вперше були застосовані до цивілізації", - сказав Чіун, коли Римо піднявся на ноги.
  
  
  "Чудово", - натягнуто сказав Римо. "Але це не означає, що ти мав збити мене з ніг".
  
  
  "Ти збирався викинути свої руки з товстими пальцями ні за що, товстун. Спостерігай, і ти теж зможеш повторити подвиг, якого майстри-початківці на тренуваннях досягають в перший тиждень. Корейські майстри на тренуваннях, звичайно."
  
  
  "Бик", - сказав Римо, який, проте, уважно спостерігав, як третій залп просвистів у бік Майстра Сінанджу.
  
  
  Чіун склав руки перед обличчям у молитовній позі. Два м'ячі націлилися йому в обличчя. Римо довелося стриматися, тому що Чіун стояв зовсім нерухомо, і ніяка вібрація тіла не попереджала про те, що він готовий ухилитися або завдати удару у відповідь.
  
  
  Натомість, коли свинцеві кулі були всього за три дюйми від його немиготливих очей, Майстер Сінанджу розвів руки в сторони, відбиваючи кулі під прямим кутом із глухими ударами. Вони полетіли до двох інших мушкетерів, які цілилися в них зі своєї зброї.
  
  
  Пара зойкнула і, спіткнувшись, упала на землю, піддана суворому покаранню.
  
  
  "Дозволь мені спробувати", - сказав Римо, коли пролунав ще один невеликий залп.
  
  
  Йому довелося стримувати себе, щоб не рушити назустріч м'ячам, що обертаються. Вони просто наближалися надто повільно. Але коли вони таки прилетіли, Римо використав тильну сторону долонь, щоб перенаправити їх.
  
  
  Технічно, тіло ніколи не торкалося гарячого м'яча. Натомість Римо запустив подушку стисненого повітря перед своїми швидко рухомими руками. Кульки вдарилися об повітряні подушки, що стали твердими як сталь завдяки сліпучій швидкості його рук, і відскочили так, що він відчув їхній жар, але не удар.
  
  
  Техніка переадресації у Римо була гарною, але дуга у відповідь була невдалою. Обидва нападники впали після того, як отримали по м'ячу в верхівку. Вони могли не прокинутися ще день чи три. Але вони прокинулися б.
  
  
  Поки він не розбереться, що, чорт забирай, відбувається насправді, Римо не мав бажання знищувати когось назавжди.
  
  
  "Давайте звернемося до військ", - сказав він Чіуну.
  
  
  Коли вони наблизилися, все ще стоять зуави в костюмах луїзіанських діловито заганяли свинцеві кульки в стовбури своїх мушкетів. Це виглядало як важка робота. Більшість спітніли.
  
  
  Один солдат загнав шомпол у ствол рушниці і притулив дуло до дуба. Він продовжував намагатися втиснути мушкет у дерево, щоб шомпол увійшов усередину. Натомість шомпол переломився надвоє.
  
  
  "Я зламав це", - схлипнув він, коли Римо поплескав його по плечу з синього шовку.
  
  
  "Тобі це не знадобиться".
  
  
  "Але це коштувало мені місячної зарплати".
  
  
  "У цьому весь бізнес", - сказав Римо, забираючи мушкет із безвільної руки чоловіка і встромляючи стовбур у землю, поки той не вперся у твердий камінь. Римо натиснув на спусковий гачок, і стовбур мушкета розколовся від прицілу до прикладу. Потім він викинув уламки, що огидно димляться.
  
  
  Чоловік закричав від жаху.
  
  
  "Це лише гвинтівка", - зазначив Римо.
  
  
  "Це моє хобі".
  
  
  "Дозволь мені прояснити", - сказав Римо. "Ти пройшов весь цей шлях з Луїзіани, щоб битися з янкі, тому що це твоє довбане хобі?"
  
  
  "Справа зовсім не в цьому", - сказав він. "Я прийшов не битися з янкі".
  
  
  "Тоді хто?"
  
  
  "Я прийшов битися з Першим рекреаційним загоном Вірджинії".
  
  
  "Хіба вони теж не з Півдня?"
  
  
  "Так і є", - визнав солдат-зуав.
  
  
  "Тоді вони на твоєму боці, чи не так?"
  
  
  "Не в цьому священному конфлікті!"
  
  
  "Ти на стороні Півночі?"
  
  
  "Ніколи! Моє серце належить Діксі".
  
  
  "А твоєму мозку місце у Смітсонівському інституті", - огризнувся Римо. "Якщо ти не з Півночі, то з ким ти?"
  
  
  Солдат гордо випростався. Йому довелося обома руками зловити свою феску, що з'їхала. "Я прийшов сюди, щоб відстоювати відчутну історію".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Це тому, що ти намагаєшся спілкуватися з ідіотом", - сказав Майстер синанджу, підходячи ближче. "Ти! Кретін. Яке відношення мають французи до цього неподобства?"
  
  
  "Нічого". За винятком того, що наша форма скопійована з франко-алжирської навчальної команди, яка пройшла через країну на початку 1860-х років”.
  
  
  "А?" – сказав Римо.
  
  
  "Це правда", - сказав Зуав. “На початку громадянської війни обидві сторони запозичили дизайн своєї уніформи у французів. Чорт забирай, уніформу стандартизували лише на другий рік війни. Я і моя трупа віддаємо перевагу одягу зуавів. Це як би виділяє нас із загального стада”.
  
  
  "Розкажи, будь ласка", - сказав Римо, скептично розглядаючи дивовижний костюм чоловіка.
  
  
  "І, будь ласка, розкажи нам, що криється за цим безумством", - попросив Чіун.
  
  
  Солдат-зуав відкрив рота, щоб заговорити. Далеко позаду, на відкритій місцевості, що була Національним полем битви у Пітерсберзі, затріщав мушкетний вогонь.
  
  
  Рімо і Чіун подивилися на захід. На певній відстані було видно клуби диму. Вони піднімалися і змішувалися, коли йшов залп за залпом.
  
  
  "У що вони стріляють?" - Запитав Римо.
  
  
  "Вони стріляють", - вирішив Чіун.
  
  
  Римо заплющив очі обома руками. "Там нагорі нічого немає, крім новин та армійських вертольотів".
  
  
  "Можливо, вони стріляють у федерали", - припустив солдат-зуав.
  
  
  "Можливо, вони стріляють у пресу", - припустив Римо.
  
  
  Це неможливо було визначити. Гелікоптери розлетілися, як безліч лякаючих, зляканих птахів. А залпи продовжували лунати.
  
  
  "Можливо, хтось намагається врятувати захоплених хлопців із Профспілки", - сказав Римо. "Давайте висунемося і побачимо, що ми зможемо побачити".
  
  
  "А як щодо цих клоунів?" сказав Чіун, вказуючи на залякану трупу зуавів.
  
  
  "Ти розбив їхні мушкети?"
  
  
  "Краще. Я зламав їхні шомполи, без яких вони не можуть стріляти зі своїх смердючих мушкетонів".
  
  
  "Досить справедливо. На даний момент вони вибули з боротьби".
  
  
  "Вам, хлопці, краще триматися подалі від неприємностей, поки ми не повернемося", - попередив Римо інших, які стояли з пригніченим виглядом.
  
  
  Зуави нічого не сказали.
  
  
  Римо та Чіун увійшли до парку.
  
  
  "Почекайте до прес-конференції", - крикнув їм услід солдат-зуав. "Ось де почнеться справжня битва".
  
  
  "Він сказав "прес-конференція"?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Він ідіот і говорить по-ідіотськи", - посміхнувся Майстер синанджу.
  
  
  У різних точках було виставлено пікети, які спостерігали за головним під'їздом, Кратер-Роуд. Всі були одягнені у сіру форму Конфедерації із загнутими донизу кашкетами, які, як знав Римо, також були у фаворі у Профспілки, за винятком того, що вони носили сині варіанти.
  
  
  Вартових було легко уникнути, вони навіть не підозрювали, що дві найнебезпечніші людські істоти на землі прослизнули крізь їхні лави, як туман, що дрейфував.
  
  
  Незабаром Римо і Чіун вийшли на відкрите місце, де побачили кратер.
  
  
  Він лежав у відкритому полі, оточений високим пагорбом. Пагорб був покритий травою, і Кратер, за сторіччя або більше, що минуло з того часу, як його підірвало в землі, затягнувся, перетворившись на трав'яний шрам. На вигляд воно було близько ста п'ятдесяти футів завдовжки, п'ятдесяти футів завширшки і, можливо, п'ятнадцяти футів завглибшки. Римо очікував побачити щось кругле, схоже на ударний кратер від метеорита, але це більше скидалося на глибоку рану. Він був оточений вартовими Конфедерації, які охороняли його, тоді як їхні товариші зі зброї методично перезаряджали свої мушкети та пістолети та поливали небо анфіладним вогнем.
  
  
  Після того, як гелікоптери пішли на шанобливу відстань, стрілянина припинилася.
  
  
  "Це їх точно налякало", - хихикнув солдат.
  
  
  "Ти впевнений, що то були вони?"
  
  
  "Кажу вам, я бачив вуха гризуна. Намальовані збоку цього хитромудрого пристрою розміром з усе, що знаходиться зовні".
  
  
  "Я не бачив вух гризунів", - пробурчав інший чоловік.
  
  
  "Може й так, але вони були там".
  
  
  "Вони б не послали його вертольотом. Вони б не посміли".
  
  
  "Ну, вони не наважуються послати його зараз. Ці телевізійні гелікоптери зняли всю суєту на плівку".
  
  
  "Про що вони говорять?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Я не знаю, але я прагну з'ясувати".
  
  
  І, засунувши руки в рукави свого чорного кімоно з червоним оздобленням, Майстер Сінанджу рушив до ладу конфедератів.
  
  
  Першим, хто помітив крихітного чоловічка в чорному, був капітан Ройял Вутен Пейдж із загону "Кам'яна стіна" Національної гвардії Вірджинії.
  
  
  Він виглядав безневинно. Він виглядав дуже нешкідливо. Капітан Пейдж знав історію Громадянської війни, як і личить справжньому уродженцю Вірджинії, що означало, що він знав її справді дуже добре. Вірджинія була серцем довоєнного Півдня. Річмонд був гордою столицею Конфедеративних Штатів Америки. Театр воєнних дій у Вірджинії був найбільшим і найважливішим театром воєнних дій у тяжкому та кривавому конфлікті. Пейдж знав, що в перші місяці війни, до того, як обидві сторони зібрали справжні армії, питання форми було залишено значною мірою на розсуд кожної людини. Сині та сірі кольори пізніших військових років не були встановлені. Чоловіки йшли в бій у будь-якому старому одязі, уніформі чи ні. Деякі носили тюрбани та фески. Дехто навіть пройшов маршем у своїх кілтах.
  
  
  Капітан Пейдж, який одягнув крислатий капелюх конфедерації замість шолома Національної гвардії, не зовсім впізнав форму людини, що наближається. Це було не зовсім у стилі зуавів, на який певний час впливали обидві сторони. І це була форма гвардії Гарібальді. Але була одна річ, яку Пейдж дізнався. Червоний кант.
  
  
  Коли маленький чоловічок наблизився, Пейдж спитав: "Артилерія, саб?"
  
  
  "Я плюю на артилерію".
  
  
  Пейдж здригнувся, як ужалений. "Сину Півдня не належить так говорити".
  
  
  "Я з Півночі".
  
  
  Вперше капітан Пейдж ясно побачив мигдалеподібні очі маленького дідуся.
  
  
  "Ну, я заявляю. У цьому ти мені здається більш східним".
  
  
  "Ти командуєш цим легіоном?"
  
  
  "Він упав на мої змучені турботами плечі. А, я капітан Пейдж, до ваших послуг, сер".
  
  
  "А я Чіун, Правлячий Майстер".
  
  
  "Ах, не знаю цього звання, сер".
  
  
  "Я на службі імператора цієї країни, який послав мене до цієї провінції, щоб обговорити умови".
  
  
  Пейдж моргнув. "Умови капітуляції?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Чи не рано здаватися? Справжня битва за ці благословенні кров'ю землі ще не почалася".
  
  
  Голос праворуч від капітана Пейджа. сказав: "Битва закінчена, друже. Ти просто ще не отримав слова".
  
  
  Капітан Пейдж здригнувся. Прямо за ним стояв янкі, зовсім без форми. Хіба що футболка і штани могли бути формою, але для капітана Пейджа це було не так.
  
  
  "І до кого я маю задоволення звертатися?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  "Ім'я чи прізвище?"
  
  
  "Хіба це не форма Національної гвардії?" Запитав Римо.
  
  
  "Це"
  
  
  "Що це за капелюх такий?"
  
  
  "Мої предки називали це вступною частиною".
  
  
  - Це французькою означає "капелюх", - прошепотів Чіун.
  
  
  "Притримай телефон", - випалив у відповідь Римо. "Що ти робиш із цими воїнами вихідного дня?" він спитав капітана Пейджа.
  
  
  "Командуєш ними, сер. За яким правом ти кидаєш виклик моїй владі?"
  
  
  "Вашингтон хоче знати, що, чорт забирай, тут відбувається".
  
  
  "Чому, Південь знову повстає. У тебе що, нема очей?"
  
  
  "У мене теж є мізки, і, наскільки я можу судити, все це почалося через бійку між реконструкторами громадянської війни".
  
  
  “У цьому ви жорстоко помиляєтеся. Це битва за честь Вірджинії, у якій реконструктори-зрадники вирішили прийняти не той бік. Ворог з'явиться опівдні, і ми не здамо цю священну землю, яку наші предки так люто захищали”.
  
  
  "Який ворог?"
  
  
  "Я не оскверню цю дискусію згадкою проклятого імені".
  
  
  "Краще переосмисліть своє ставлення", – попередив Римо. "Дядько Сем не приймає "ні" як відповідь".
  
  
  "Ти будеш із дядьком Семом?"
  
  
  "Хіба я не казав, що мене послав Вашингтон?"
  
  
  "Це навряд чи те саме, сер".
  
  
  Римо насупився. "З яких це пір?"
  
  
  "З тих пір, як дядько Сем поклявся пограбувати цей прекрасний штат, так само, як він пограбував скарбницю Старого Домініону".
  
  
  "Я казав тобі, що в цьому замішаний скарб", - сказав Чіун.
  
  
  Римо підняв руки. "Притримай телефон. Тут щось не так. Хто пограбував державну скарбницю?"
  
  
  "Безбожні сили дядька Сема".
  
  
  "Твоя-країна-потребує-в-тобі, дядько Сем?"
  
  
  "Навряд чи".
  
  
  Римо та Чіун обмінялися поглядами.
  
  
  "Ти думаєш про те саме, про що і я?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Ти ніколи не думаєш", - виплюнув Чіун.
  
  
  Римо повернувся до капітана Пейджа і поставив, здавалося б, питання, що не відноситься до справи. "У вас тут є телефон, який я міг би позичити?"
  
  
  "Чому ти питаєш?"
  
  
  Перш ніж Римо зміг відповісти на запитання, сильно і сердито стиснувши шию капітана, над головою прогуркотів чорний вертоліт.
  
  
  Усі погляди, природно, звернулися до нього. Він зробив одне коло і сповільнився, зависнувши над кратером.
  
  
  Щось велике та сферичне, кольори нержавіючої сталі, звисало з шасі між санчатами.
  
  
  "Що, чорт забирай, це таке?" Запитав капітан Пейдж.
  
  
  "Це схоже на бомбу", - тихо сказав Чіун.
  
  
  "Я ніколи не бачив такої бомби", - сказав Римо. "Вона вся у лінзах".
  
  
  Це було правдою. Об'єкт скидався на старомодну сталеву батисферу, за винятком того, що замість ілюмінаторів він був усіяний великими круглими лінзами, кожна з яких була тьмяно-скляно-жовтого кольору.
  
  
  "На мою думку, схоже на світлофор", - пробурмотів капітан Пейдж.
  
  
  "Світлофори бувають червоними, зеленими та жовтими. У цієї штуки тільки жовті вогні".
  
  
  Саме в цей момент вогні ожили, потеплішаючи до м'якого жовтого.
  
  
  "Жовтий, звичайно, вказує на обережність, чи не так?" - Запитав капітан Пейдж.
  
  
  "На світлофорі, так", - сказав Римо. "Але це не світлофор, тому я не знаю, що це означає".
  
  
  "Це бомба", - повторив Чіун, неспокійно погладжуючи свою рідку борідку.
  
  
  "Бомби не спалахують", - сказав Римо. "Вони детонують".
  
  
  Підсвічена жовтим сфера продовжувала висіти на вертольоті, що завис, розгойдуючись все менше і менше в міру того, як проходили секунди.
  
  
  "Хіба вони теж не падають?" - здивувався Чіун.
  
  
  "Звичайно. Старомодні авіабомби. Але це не бомба. Більше схоже на великоднє яйце або, можливо, прикрасу для різдвяної ялинки".
  
  
  Потім, з різким клацанням троса, що від'єднується, предмет з нержавіючої сталі випав на волю.
  
  
  Капітан Пейдж крикнув: "У укриття, хлопці! На нас напали! У укриття!" І він розпластався на землі.
  
  
  Римо схопив його і затис під пахвою, потім пішов за Майстром Сінанджу, поки той з незграбною швидкістю тікав якнайдалі від епіцентру, наскільки це було можливо за кілька секунд, що залишилися до зіткнення.
  
  
  За ними все стало жовтим, як вибухне сонце.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Вибуху не було. Тобто, потужна детонація не супроводжувалася звуком. Небо, наскільки вистачало очей, стало соняшниково-жовтим. Зелена трава на мить стала синя. Дерева також змінили колір. Але жоден лист не здригнувся. Не було ні ударної хвилі, ні шматків перегрітої шрапнелі, що вищали, ні криків поранених чи вмираючих людей.
  
  
  За винятком приголомшливого жовтого спалаху на сонці, нічого особливого не сталося.
  
  
  Поки що з Кратера не почали висипати люди.
  
  
  Вони бігли, рятуючи свої життя, зі спотвореними і сповненими жаху обличчями. Беззбройні вони були одягнені в синю форму захопленого Першого Массачусетського кавалерійського полку. Очевидно, предмет, що впав у трав'янисту яму серед них, налякав їх так сильно, що вони мало не затоптали своїх колишніх викрадачів у шаленій спробі втечі.
  
  
  Те, що війська Конфедерації лежали на животах, обхопивши голови руками, в очікуванні вибуху, який уже стався, не сильно зменшило їхні шанси. Вони не мали часу на реакцію. Їхні ув'язнені були вже далеко на шляху до волі на той час, коли повстанці підняли обличчя з виразами, які можна було витлумачити лише як питання: "Коли станеться вибух?"
  
  
  Римо зупинився, щоб висадити капітана Пейджа на зелену смугу, і крикнув Чіуну: "Схоже, відстій, Папочко".
  
  
  "Ми цього не знаємо", - парирував Чіун. "Не зупиняйся!"
  
  
  Нерівна шеренга синіх мундирів ринула у напрямку Римо, очі були величезними, як блюдця, обличчя примарно-білими.
  
  
  Римо став на шляху. "До чого такий поспіх? Він не спрацював".
  
  
  Немов злякані бойскаути люди в синьому пронеслися повз. Вони мали вираз осіб людей, переслідуваних розлюченими осами.
  
  
  Римо недбало простяг руку і схопив одного з них за руку. Він підняв його над собою так швидко, що чоловік побіг повітрям, поки його ноги знову не торкнулися трави.
  
  
  "Поговори зі мною", - сказав Римо.
  
  
  "Я-я наляканий".
  
  
  "Заспокойся. Все закінчено. Вони не можуть завдати тобі шкоди. Вони все ще пригинаються".
  
  
  "Я боюся не Джонні", - сказав чоловік спотвореним страхом голосом. "Це та бісова штука, яка впала в яму".
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "Він став жовтим".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це була найжовташа річ, яку я коли-небудь бачив у своєму житті. Це налякало мене до смерті".
  
  
  "Хтось у ямі постраждав?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні. я-я думаю, ми всі вибралися".
  
  
  "Так у чому ж проблема?"
  
  
  "Кажу тобі, це був жовтий. Це був найогидніший жовтий колір, який я коли-небудь бачив. Це був неземний жовтий. Ніщо не повинно бути таким жовтим. Нічого нормального".
  
  
  "Я так розумію, жовтий не зовсім твій улюблений колір".
  
  
  Синій мундир витер спітніле чоло. "Мені завжди подобався жовтий. До сьогодні. Я не хочу бачити нічого настільки жовтого до кінця свого життя". Солдат кинув зляканий погляд назад, у бік Кратера, і почав чинити опір.
  
  
  "Я думаю, ти надто довго сидів на сонці", - сказав Римо, не послаблюючи хватки.
  
  
  "Не згадуй при мені сонце. Воно теж жовте".
  
  
  Солдат продовжував боротися, намагаючись вирватися із хватки Римо. З таким самим успіхом він міг би намагатися вирватися із захоплення парової лопати, але, побачивши непідробний страх на його обличчі, Рімо вирішив відпустити його. Реконструктор із Профспілки втік, як переляканий кролик.
  
  
  Інший синемундирник підійшов досить близько, щоб Римо міг упіймати його в пастку без особливих проблем, що він і зробив.
  
  
  "Заспокойся", - сказав йому Римо. "Все закінчено. Ти звільнено".
  
  
  "Він був жовтий", - тремтячим голосом промовив чоловік.
  
  
  "Так я чув".
  
  
  "Це був жахливий жовтий. Злий, збочений жовтий. Він був таким жовтим, що я не думаю, що він був справді жовтим".
  
  
  "Жовтий – приємний колір", – припустив Римо. "Лютики жовті. І маргаритки".
  
  
  "Як і вогонь. Це був вогненний, обпалюючий, жахливий жовтий". Він спробував подивитися на власний лоб. "У мене що, мозок у вогні?"
  
  
  "Таке відчуття, що все у вогні?" Запитав Римо.
  
  
  Чоловік схопився за голову, ніби страждав від мігрені. "Я не можу позбутися жовтого кольору в моєму мозку. Мій мозок здається жовтим".
  
  
  Капітан Пейдж був на ногах, з нещасним виглядом роздивляючись свою розірвану шапочку. "Я ніколи не думав, що побачу янкі з такою жовтою жилкою в ньому", - сказав він з огидою в голосі. Він звернувся до члена Профспілки. "Сер, я б порадив вам взяти себе в руки. Ви бурмочете щось люте".
  
  
  Нервові очі солдата Союзу дико оберталися у своїх орбітах. "Жовтий колір проник у мій мозок через мої очі. З ними все гаразд?"
  
  
  "Вони виглядають наляканими", - сказав йому Римо.
  
  
  "Вони налякані. Я наляканий. Мої очі не жовті, чи не так?"
  
  
  "Немає чому?"
  
  
  "Якби вони пожовтіли, я думаю, мені довелося б їх видовбати. Інакше я б ніколи більше не змогла дивитися в дзеркало".
  
  
  "Чи не заходиш ти в цих антижовтих штучках надто далеко?" – сказав Римо.
  
  
  "Тепер я можу йти? Мені чекає довга прогулянка назад до Массачусетсу".
  
  
  "Чому б не відлетіти додому?"
  
  
  "Я так і зробив би, але мені довелося б їхати в аеропорт на таксі. Він може бути жовтим".
  
  
  "Приємної прогулянки", - сказав Римо, переключаючи свою увагу на щось інше, коли синій мундир втік.
  
  
  Засмучені солдати Конфедерації були вже на ногах. Дехто обережно підповз до краю кратера і заглядав у нього.
  
  
  Майстер Сінанджу обережно наблизився до Римо. "Ти неушкоджений?" спитав він.
  
  
  "Я в порядку".
  
  
  "Ти дуже активний для того, хто страйкує", - тонко зауважив Чіун.
  
  
  "Я зацікавився деякими речами", - неуважно сказав Римо. "Так подай на мене до суду".
  
  
  "Що було не так із тими людьми?" Запитав Чіун.
  
  
  "Вони були жовтими", - сказав капітан Пейдж, випльовуючи свою огиду.
  
  
  "Припини це", - сказав Римо. "Вони просто були налякані тим, що впало у Кратер".
  
  
  "Це була бомба", - сказав Чіун. "Як і попереджав тебе, Римо".
  
  
  "невдаха".
  
  
  бомба, що "Не вибухнула".
  
  
  "Промахнутися - все одно, що пробігти милю", - недбало сказав Римо. "Давайте перевіримо цю штуку". Римо жестом запросив капітана Пейджа йти за ними, і, коли добрий капітан захитався, Римо простяг руку, схопив його ззаду за шию і повів геть.
  
  
  Капітан Пейдж наказав своєму мозку змусити своє тіло чинити опір. Він знав, що його мозок отримав повідомлення, тому що його думки були цілком зрозумілими. На жаль, десь у нейронній мережі його мозку, мабуть, вийшов з ладу дендрит або щось таке, бо ноги послужливо несли його вперед у тому ж темпі, що й цивільного на ім'я Римо.
  
  
  Це було дуже дивно. Коли Римо сповільнився, ноги Пейджа теж сповільнились. Коли Римо подолав підйом, ноги Пейджа точно знали, що робити, хоча протягом усього походу до Кратера капітан Пейдж твердо повідомляв своєму мозку, що він не хоче наближатися до цього проклятого кратера.
  
  
  Пейдж почувала себе точно як слухняна маріонетка. Він запитував, чи це було якось пов'язане з тим, як Римо маніпулював його хребтом під час прогулянки, натискаючи на хребці, щоб прискорити його, і стискаючи, коли він хотів, щоб Пейдж сповільнився.
  
  
  Коли вони досягли Кратера, конфедерати привели себе до ладу. Побачивши капітана Пейджа у полоні, вони навели свої мушкети. Інші взялися за свої шомполи.
  
  
  "Будь-який, хто хоче наступний місяць ходити з шомполом у дупі, - недбало сказав Римо, - має мій дозвіл стріляти".
  
  
  Охочих було троє. Вони відпустили зброю, а потім розігнали руками густий пороховий дим, щоб подивитися, наскільки сильно постраждала їх мета.
  
  
  Коли дим розвіявся, не було жодних ознак худого чоловіка з товстими зап'ястями та мертвими очима.
  
  
  Рефлекторно вони потягнулися до поясних шомполів. І натрапили на порожнечу.
  
  
  "Уф! Уф! Уф!" - сказали троє з інтервалом за кілька секунд. Потім тверда рука направила їх до відсутніх шомполів.
  
  
  Вони виявили, що зниклі інструменти вперто застрягли у щось, і, коли вони обернулися, щоб подивитися, вони побачили, що вони якимось чином застрягли у сидіннях їхніх сірих штанів конфедерації.
  
  
  Тріо утворило ланцюжок з ромашок і спробувало допомогти один одному вибратися з їхніх ректальних труднощів.
  
  
  Після цього війська Конфедерації вирішили, що настав час для тривалої перерви на каві, і почали варити цикорій у своїх пом'ятих жерстяних похідних чашках на відкритому вогні. Один чоловік потай почав підливати собі каву camp coffee разом із запальничкою Zippo.
  
  
  Тим часом Римо повів капітана Пейджа до краю кратера.
  
  
  Об'єкт приземлився не по центру, залишивши незагоєну коричневу рану в трав'янистій борозні, перш ніж скотитися в найглибшу частину кратера. Більшість лінз розбилася, залишивши всюди тьмяно-жовті уламки скла.
  
  
  А поряд із об'єктом сидів реконструктор Профспілки, нестримно ридаючи.
  
  
  "Схоже, у нас тут є постраждалий", - сказав Римо, прямуючи до кратера. Капітан Пейдж послужливо пішов за ним. Або принаймні його ноги підкорилися. Його обличчя спохмурніло в дуже неджентльменській манері.
  
  
  "Ці американці - жалюгідний народ", - пробурмотів Пейдж, коли вони дісталися чоловіка.
  
  
  "А чого ти чекав?" спитав Римо. "Не схоже, що вони є професійними солдатами".
  
  
  Римо постукав носком запорошеного черевика солдата Союзу. "Втратив свій мушкет?" дбайливо спитав він.
  
  
  Чоловік підняв очі, його обличчя було перекошене та вимазане пилом. "Це було жахливо".
  
  
  "Що було?"
  
  
  "Колір цієї штуки", - схлипнув солдат Союзу.
  
  
  "Дай вгадаю, він був кольору соняшника. Найгірший, потворний, огидний жовтий, який ти коли-небудь бачив. Правильно?"
  
  
  "Жовтий? Він був синім. Обпалюючий, руйнує, заспокоює душу синій. Я просто хочу померти".
  
  
  "Ти сказав синій?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Не жовтий?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ти впевнений в цьому?"
  
  
  "Я знаю свої кольори", - виплюнув чоловік.
  
  
  Римо пропустив це повз вуха. "Синій змушує тебе боятися?"
  
  
  "Ні, це призвело до мене в депресію. Я відчуваю, що світові прийшов кінець. Спочатку нас захоплюють люди, яким ми приходимо на південь, щоб допомогти, потім вони скидають на нас щось на зразок бомби для придушення".
  
  
  "Інші хлопці втекли".
  
  
  "Я хотів би, щоб я міг. Я навіть не почуваюся здатним встати".
  
  
  "Дозволь мені допомогти тобі, солдате", - сказав Римо, простягаючи руку з товстим зап'ястям.
  
  
  Солдат Союзу просто сидів пригнічений, його голова була опущена так низько, що підборіддя уткнулося в груди. Його плечі були схожі на дротяні вішалки для одягу, що були зігнуті в кожному крилі.
  
  
  "Це дуже нещасна людина", - сказав Чіун.
  
  
  "Це хлопець, який не відрізнить своїх жовтих кольорів від синіх", - сказав Римо.
  
  
  "Я ніколи не бачив більш нещасної людини".
  
  
  "Я віддаю тобі належне у цьому", - сказав Римо.
  
  
  "Він ганьбить свою форму", - заявив капітан Ройял Вутен Пейдж.
  
  
  Римо кинув на Пейджа зневажливий погляд. Тепер на ньому був двокутник офіцера Конфедерації з плюмажем, який виглядав так, ніби його зняли з мертвого французького адмірала приблизно 1853 року. "Тобі слід поговорити".
  
  
  "Я гордий син Півдня, сер"
  
  
  "Який дезертував зі свого підрозділу, щоб приєднатися до групи воїнів вихідного дня, які грають у війну".
  
  
  "Це справді серйозне питання", - натягнуто сказав капітан Пейдж. "Державна скарбниця була розграбована, губернатор кооптований, а законодавчі збори збираються продати землю своїх батьків за справжній золотий".
  
  
  "Золото - це не просто так, - пирхнув Чіун. "Це золото. Отже, це досконалість.
  
  
  "У цих хлопців, певно, є якісь виправдання", - продовжував Римо. "Ймовірно, всі вони четвірки. Але ти справжній солдат. Що на тебе найшло?"
  
  
  "Вірджинія".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Вірджинія у мене в крові. Я не приховую цього, сер. Я б помер за землю, яка мене виростила". І, закинувши голову, капітан Пейдж вибухнув скорботною піснею:
  
  
  Забери мене назад у місце, де я вперше побачив світло, На чудовий сонячний Південь, забери мене додому. Над могилами моїх коханих я жадаю поплакати, О, чому в мене виникла спокуса поблукати?
  
  
  Римо потягнувся до потилиці капітана, маючи намір відключити його мовні центри, коли звідкись зсередини розбитої бомби з нержавіючої сталі завила сирена.
  
  
  "Що це, чорт забирай, таке?" – спитав він.
  
  
  "Бомба ось-ось вибухне", - сказав Чіун. "Швидше, Римо, ми повинні тікати".
  
  
  "Бомби не видають звуків, подібних до пожежних машин".
  
  
  Чіун став за спиною Римо і почав наполегливо підштовхувати. "Поспішай, незграбний".
  
  
  Римо підхопив капітана Пейджа та солдата Союзу, по одному під кожну руку, і попрямував до виходу з Кратера. Звук сирени наростав, стаючи дедалі пронизливішим, ніби за ними йшла розлючена примара.
  
  
  Коли цей крик досяг своєї найвищої точки, і все поле бою було заповнене солдатами Конфедерації, які біжили з Кратера, стався вибух.
  
  
  Цей вибух був жовтим. Або навіть синім. Він був порядку гуркоту. Не великий, що стрясає землю гуркіт, проте істотний гуркіт. Стовп чорнуватого диму виповзав з кратера, прагнучи до сонця, що сходить.
  
  
  Після цього Кратер зашипів, як жир на гігантській сковороді.
  
  
  "Почекай, Папочко", - сказав Римо, коли шипіння досягло його вух. Він зупинився.
  
  
  Чіун вагався. "Дим може бути небезпечним, Римо".
  
  
  "Можливо. Але я все ще не думаю, що це була бомба".
  
  
  Вони стояли і дивилися, як з величезного кратера піднімається чорний дим, який потім розсіюється уривчастим південно-західним бризом.
  
  
  Коли ще п'ять хвилин нічого не відбувалося, Римо повернувся до краю кратера.
  
  
  "Не проти висадити нас, сер?" - Запитав голос.
  
  
  Рімо подивився вниз і побачив, що все ще несе під пахвами пригніченого солдата Союзу та слухняного капітана Пейджа.
  
  
  "Вибачте. Забув", - вибачився Римо, опускаючи чоловіків на землю.
  
  
  Вони трималися на обережній відстані, доки Римо дивився вниз, у кратер.
  
  
  На дні сфери з нержавіючої сталі була калюжка гарячого шлаку, що димився. Він пузирився і розтікався, обпалюючи траву, у міру того, як втрачав свою круглу форму і ставав плоским.
  
  
  "Думаю, тепер ми ніколи не дізнаємося, що це було", - з нещасним виглядом сказав Римо.
  
  
  "Я не заперечую, - сказав Чіун, - аби ми більше ніколи не стикалися з чимось подібним".
  
  
  "... Тільки доти, доки ми ніколи більше не зіткнемося з подібним".
  
  
  У пересувному фургоні командного пункту чоловік зняв навушники та клацнув перемикачем на консолі. "Доповідає Мойз".
  
  
  "Вперед, Лось".
  
  
  "За словами польових мікрофонів, ми нанесли їм добрий і належний відтінок. Сили опозиції залишили поле бою".
  
  
  "Це наше прочитання згори. Ми щойно відправили команду "шлак"".
  
  
  "Вони говорять про це просто зараз. Технологія залишається безпечною".
  
  
  "Вас зрозумів. Продовжуйте спостереження. У годину "Ч" нам може знадобитися додаткова підтримка на місцях".
  
  
  "Стою напоготові. Мойз виходить".
  
  
  Людина на мобільному командному пункті відключила мікрофон і повернула навушники на місце. "Ненавиджу, коли мене називають гребаним лосем", - промимрив він собі під ніс.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Стоячи на землі над ямою, що димилася, яку історія охрестила Кратером, Римо обмацував очима небо. Чорний гелікоптер, що скинув дивний пристрій, що перетворився на купу перегрітого сталевого шлаку, зник. Його не було серед скупчення гелікоптерів, що висіли в небі на заході, далеко за межами досяжності мушкетів.
  
  
  Капітан Пейдж повернувся до Римо і сказав: "Раніше, сер, ви говорили про умови капітуляції".
  
  
  "Це правильно", - сказав Римо.
  
  
  "Що ж, я готовий запропонувати їх".
  
  
  "Пропонуєш? Ти збираєшся здатися нам".
  
  
  Капітан Пейдж з гордістю випнув своє роздвоєне підборіддя. "Ніколи. Я б скоріше помер".
  
  
  Римо зігнув пальці, щоб розім'ятися. "Це можна зробити".
  
  
  Пейдж зробила крок назад. "Я попрошу тебе тримати свої руки, що збирають бавовну, при собі, якщо ти не заперечуєш".
  
  
  "Без проблем", - сказав Римо, схрестивши свої худі руки.
  
  
  Капітан Ройял Вутен Пейдж помітно розслабився.
  
  
  "Тепер ти поводиться розумно-ааааа!"
  
  
  Капітан Пейдж уявляв себе певним чином співаком. В основному в жанрі "мило та душ". Старовинні мелодії були його улюбленим заняттям. "Лорена". "Солдат-повстанець". "Barbara Allen." "Шенандоа". Він міг упоратися із середнім рівнем C, особливо якщо вода раптово ставала холодною. Вперше в житті він досяг верхнього рівня C. І хоча технічно він співав, тексти пісень не мали нічого спільного з його вражаючим виступом.
  
  
  Біль, здавалося, пронизав все його тіло, паралізувавши його шоком. Це був вражаючий біль, що набагато перевершував навіть той випадок на маневрах, коли гусениця проїхала по носку його бойового черевика. Якось він випробував щось подібне. Він був підлітком, і одного різдвяного ранку між двома зубами застряг льодяник. Через брак зубочистки або зубної нитки він зняв трохи мішури з ялинки і використав її, щоб випилити неприємну частинку між двома задніми корінними зубами.
  
  
  Біль був електричним і болісним.
  
  
  Пізніше він з'ясував, що алюмінієва мішура, що натирає пломби на корінних зубах з амальгами, генерувала примітивний електричний струм. На той час біль можна було назвати лише вишуканим.
  
  
  Цей біль був який завгодно, тільки не вишуканим. Начебто його нервову систему підключили до автомобільного акумулятора і сік закачувався прямо в нього.
  
  
  Капітану Пейджу дуже хотілося втекти, але біль прибив його до місця. Йому вдалося повернути голову, бо йому здалося, що біль виходить ліворуч від нього. Він ясно бачив, що так і було.
  
  
  Літній східний джентльмен у чорному кімоно з червоним артилерійським кантом тримався за мочку його вуха. От і все. Тільки за мочку вуха. Капітан Пейдж не знав про якусь особливу чутливість у мочках своїх вух. Іноді, у спеку, у нього міг з'явитися прищ у м'ясистій частині, але це було все.
  
  
  Старий стискав мочку вуха двома досить потворними нігтями. І все-таки вони здавались такими крихкими через свою елегантно вигнуту довжину. Тепер це були суворі, розпечені голки, що кидали гордого капітана Ройала Вутена Пейджа на його тремтячі коліна.
  
  
  "Тепер щодо капітуляції", - сказав Римо.
  
  
  "Ви б віддали перевагу повній капітуляції, чи було б досить жалюгідній капітуляції?" Капітан Пейдж застогнав.
  
  
  "Хоч би що обернулося цим ідіотизмом найшвидше".
  
  
  "Цей ідіотизм, сер, ніколи не закінчиться, поки Вірджинії загрожують ззовні".
  
  
  "Хто загрожує цьому?"
  
  
  "Я ж казав тобі. Злі сили дядька Сема".
  
  
  Жахливі нігті зникли.
  
  
  "Ти чув, Римо? За всім цим стоїть дядько Сем".
  
  
  "Притримай коней", - сказав Римо. "Давай не забігатимемо вперед. Пейдж, поясни мені це по буквах".
  
  
  "Звичайно, ви знаєте про напад на нашу суверенну державу Старий Домініон", - сказав Пейдж, піднімаючись на ноги.
  
  
  "Я знаю, що дві групи ідіотів знову ведуть Громадянську війну".
  
  
  "Це янкі почали це, як я розумію. Насправді ах не був присутнім у Другій битві при Кратері, ви розумієте".
  
  
  "Я нічого не розумію".
  
  
  "Шостий вірджинський піхотний полк розбив табір на цих самих землях, щоб протистояти потенційним грабіжникам старої Вірджинії під командуванням полковника Ріпа Хазарда. Він упав, коли авангард військ Союзу налетів на них уві сні. Це була бійня, сер. бою. У їхніх мушкетах були лише порох та вата. Ніяких куль”.
  
  
  "І мізків теж немає", - сказав Римо.
  
  
  "Ах, люто заперечую проти цього".
  
  
  "Не соромся", - запросив Римо.
  
  
  "Доблісні вижили залягли в засідці, коли з'явився Сорок четвертий Род-Айлендський і заплатив їм їх же монетою. Коли пішов Перший масачусетський, вони були розбиті без втрат з боку Конфедерації, я радий повідомити".
  
  
  "Дай вгадаю, яєць теж немає".
  
  
  "Це ваше право". Капітан Пейдж насупився. "Я повинен визнати, що ця частина оповідання ставить мене в глухий кут".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Полковник Хазард запросив допомогу Сорок четвертого артилерійського полку вихідного дня Род-Айленда і Першого Массачусетського кавалерійського полку інтерпретації в неприємностях, що насуваються, і у нього склалося враження, що він був зраджений одним або іншим. Однак обидва північні полки, коли згодом вступили в бій, папером і порохом. Вони були зовсім не готові до бою.
  
  
  "Почекай хвилинку. Відійди. Що за майбутні неприємності?"
  
  
  "Ну, звісно, Національне поле битви під час облоги Пітерсберга".
  
  
  Хто осідає цей клаптик трави?
  
  
  "Ну, звичайно, жахлива компанія Сема Біслі. Ти що, газет не читаєш?"
  
  
  "Бінго", - сказав Римо.
  
  
  "Саквояжники повалили уряд нашого штату, звели мільйони доларів платників податків на благоустрій доріг і хайвеїв і мали нахабство думати, що вони можуть звести так званий тематичний парк часів громадянської війни на землі Вірджинії, розоряючи землю, яка тільки недавно позбавилася жахливих ран, нанесених недавно. ".
  
  
  "Які пізні неприємності?" - Запитав Римо.
  
  
  "Війна між штатами, звісно".
  
  
  "Я точно не назвав би Громадянську війну запізнілою", - сухо зауважив Римо.
  
  
  "Ви явно не віргінець, сер. Ці рани глибокі, і шрами все ще гнояться".
  
  
  Римо озирнувся. "Я бачу це".
  
  
  "Вони ніколи не будуватимуть на цій освяченій землі. Вони зазнали невдачі при Третьому Манассасі, і вони, напевно, зазнають невдачі тут".
  
  
  "Третій Манассас?"
  
  
  "Вони хотіли побудувати на околицях Національного парку битви Манассас, але добрі жителі Манассаса прогнали їх. Їхнє альтернативне місце знаходиться всього за два кроки звідси. Але перед Богом Всемогутнім, ми також проганяємо їх стіною, або самі будемо поховані в Кратері".
  
  
  "Третій Манассас" був не битвою, а перемогою у зв'язках із громадськістю, чи не так?
  
  
  "Проте це перемога". Пейдж стукнув себе кулаком у груди. "Ах, шкода тільки, що я не брав участі особисто, а не зазнав безславної поразки від ваших злісних рук янкі".
  
  
  "Забудь про це. У нас теж є розбіжності з дядьком Семом Біслі".
  
  
  "Якби тільки він був живий", - сказав Пейдж з вологими очима. "Добрий старий джентльмен ніколи б не дозволив, щоб від його імені була проведена ця мерзенна пародія".
  
  
  "А полковник Сандерс був другом курчат", - сказав Римо.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Неважливо. Я хочу поговорити з кимось, хто був у першій засідці".
  
  
  "Із задоволенням". Пейдж звернувся до чоловіків у сірому, які пили гірку каву з цикорієм із ще гіршим виразом обличчя. "Покличте сюди містера Хакабі".
  
  
  "Хакабі був укладений у каюту за те, що втратив репутацію через те, що вийшов із моди", - крикнув у відповідь сержант.
  
  
  "Яка була природа його провини?"
  
  
  "Пихле кави, лінивий прогульник".
  
  
  "Ці люди ставляться до своїх солдатських обов'язків досить серйозно", - повідомив капітан Пейдж Римо. Римо закотив очі.
  
  
  "Сержанте, ви пережили підлий напад на ваш прекрасний полк. Ця людина була б вдячна за можливість поговорити з вами".
  
  
  "Він же не завдасть мені шкоди, правда?"
  
  
  "Що це за солдатські розмови?" Сердито сказав капітан Пейдж.
  
  
  "Я розважаюсь, сер".
  
  
  "Я причиняю біль тільки тим людям, які змушують мене чекати", - голосно сказав Римо.
  
  
  Сержант миттю розчистив тридцять ярдів підстриженої трави.
  
  
  "Сержант Дінвідді повідомляє, що перебуває під загрозою", - сказав він, вправно віддаючи честь Римо.
  
  
  "Тут і зараз ви не віддаєте честі цивільній особі", - сказав капітан Пейдж.
  
  
  "Перепрошую, капітане, але я був свідком навичок рукоприкладства цієї людини і не бажаю насолоджуватися її гнівом".
  
  
  Капітан Пейдж потер потилицю і зітхнув. "Тоді продовжуй".
  
  
  Римо звернувся до сержанта. - Ви добре розглянули підрозділ, який напав на вас минулої ночі?
  
  
  "Перед Богом, я зробив".
  
  
  "Вони носили синій колір Спілки?"
  
  
  "Вони зробили".
  
  
  "Якого кольору окантовка?"
  
  
  "Він був світло-блакитним".
  
  
  "Не артилерійський червоний?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Не кавалерійський жовтий?"
  
  
  "Світло-блакитний, як я вже сказав".
  
  
  Римо повернувся до капітана Пейджа.
  
  
  "Світло-блакитний кант - це піхота, вірно?"
  
  
  "Це справді так", - повільно промовив капітан Пейдж. "Я заявляю, я не знав про похід реконструкції піхоти Союзу на маневрах у цих краях".
  
  
  Заговорив сержант Дінвідді. "Нічого такого не було, капітане. Тільки сорок четверта артилерійська стрілянина вихідного дня в Род-Айленді та Перша меса. Тлумачно."
  
  
  "Чудово", - прогарчав Римо. "Тебе підставили, і ти попався на це".
  
  
  "Було темно, сер", - вибачливим тоном сказав сержант. "І ми втратили нашого улюбленого полковника Хазарда в першому бою. Він би наставив нас на істинний шлях, якби він живий. Я абсолютно впевнений у цьому".
  
  
  Римо сказав капітану Пейджу: "Якийсь час тому я попросив телефон. У вас він є?"
  
  
  "Ні, сер. Ах наказав знищити польові телефони".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Щоб штаб-квартира не відкликала нас до прес-конференції. Або, що ще гірше, федералізувати нас під командуванням Вашингтона та налаштувати проти наших побратимів-віргінців". Капітан Пейдж помітно здригнувся при цій думці.
  
  
  "Люди Біслі прийдуть сюди?"
  
  
  "Опівдні". Капітан Пейдж опустився на одне коліно. "Сер, я благаю вас. Дозвольте мені і моїм хоробрим хлопчикам вистояти проти дияволів-янкі".
  
  
  "Тільки якщо ви будете добре поводитися. Жодної стрілянини. Жодних захоплень полонених. І якщо командир вашого підрозділу накаже вам відступати, ви підкорятиметеся наказам".
  
  
  "Хто ти такий, щоб говорити про борг?"
  
  
  "Я був морським піхотинцем. Я навчився коритися своєму командиру".
  
  
  "У нас у цих краях був кандидат у сенатори, який був морським піхотинцем і не дозволяв наказам стояти у нього на шляху".
  
  
  "Він переміг чи програв?"
  
  
  "Втрачено".
  
  
  "Це має тобі дещо сказати", - сказав Римо, йдучи.
  
  
  Майстер Сінанджу пішов за ним із похмурим обличчям, засунувши руки в рукави кімоно. Він був схожий на розгніваного ченця. "Нарешті дядько Сем показав свою сталеву руку, Римо".
  
  
  "Мені так здається".
  
  
  "Нам доведеться мати з ним справу, оскільки найвища вказівка Сміта - перемогти диявола раз і назавжди".
  
  
  Римо насупився. "Це буде нелегко".
  
  
  "Твоїм завданням було знайти його".
  
  
  "Дивися, - сердито сказав Римо, - я відірвав свій хвіст. Світ Сема Біслі. Бісліленд. Євро Біслі. Токіо Бісліленд". Він тримав два пальці так, що вони майже стикалися. "Я був такий близький до того, щоб притиснути його у Флориді, але він полетів з курника на гелікоптері".
  
  
  Чіун насупився ще сильніше, через що його зморшки перетворилися на яри. "Ту бомбу скинув гелікоптер", - сказав він, задумливо погладжуючи свою рідку борідку.
  
  
  "Той вертоліт був чорним. Той, який я переслідував у Флориді, був червоно-зеленим".
  
  
  "Ви все ще страйкуєте?"
  
  
  "Не там, де справа стосується Біслі. Він втягнув нас у війну в той перший раз, коли вторгся на Кубу і спробував перетворити її на тематичний парк".
  
  
  "Це було тоді, коли ти мав розправитися з ним".
  
  
  "Не я. Я виріс, дивлячись його мультфільми. Найкращим місцем для нього була гумова кімната у Фолкрофті".
  
  
  "Поки що він не втік".
  
  
  "Це не наша вина", - сказав Римо.
  
  
  Вони досягли входу до парку. Дорогу було заповнено білими вантажівками новин, на яких красувалися мікрохвильові тарілки. Вантажівки стримували війська Конфедерації, що нещодавно прибули, з наставленими мушкетами. Зуавів ніде не було видно.
  
  
  "Давайте оберемо низьку дорогу", - запропонував Римо.
  
  
  Пригинаючись до землі, вони прослизнули повз позиції конфедератів і перетнули шосе, яке перетнули непоміченими, нарешті діставшись на шанобливій відстані від інших фургону новинних агентств. Як і інші, він був білим. Сині літери на боці говорили "Європа 1". Літера "о" в Європі означала або сливу, або блакитне яблуко.
  
  
  "Дивися, Римо - доказ французької інтриги".
  
  
  Майстер Сінанджу вказував на світловолосу жінку в модній синій сукні, що облягала, на голові у якої був чорний берет.
  
  
  "Вона носить бере. Подумаєш. Берет може носити кожен. Це не робить її француженкою".
  
  
  "Від неї пахне французом".
  
  
  "Як пахнуть француженки?" спитав Римо.
  
  
  "Як сир".
  
  
  Римо понюхав повітря. "Я відчуваю запах вина".
  
  
  "Деякі француженки пахнуть сиром та вином", - визнав Чіун.
  
  
  "Гарна спроба, але це повністю операція Сема Біслі. Французи не мають до цього жодного стосунку".
  
  
  "Давайте доведемо це для вашого задоволення, попросивши зловісну француженку скористатися її телефоном".
  
  
  "Досить справедливо", - сказав Римо, змінюючи напрямок.
  
  
  Жінка в береті не помітила наближення Римо, але те саме зробив би тигр, яструб або будь-яка інша дика істота, що має надприродні почуття.
  
  
  Римо рухався з невимушеною гармонією кісток, м'язів та сухожилля, яка не залишала слідів для хижака. Його природний запах огортав його худорляву фігуру подібно до аури, замість того, щоб тягнути за собою зрадницькі молекули запаху. Його ноги не залишали слідів у багнюці, і коли він проходив по траві, леза розпрямлялися, як пружини, замість того, щоб лежати розчавленими і виточувати характерний сік.
  
  
  Отже, коли Римо зупинився позаду жінки в береті, він повністю розглянув її, перш ніж вона вперше усвідомила його близькість.
  
  
  Вона була білявкою з коротко остриженим волоссям, гнучкими кінцівками та скромними грудьми. Зовсім не у стилі Римо. Він наказав своїм сексуально привабливим феромонам припинити вироблення і дозволив своєму тілу трохи сутулитися. Якщо пощастить, він не привабить її. То була постійна проблема. Майстрів синанджу вчили володіти своїм тілом, і результат не залишився непоміченим протилежної статі.
  
  
  "Можу я позичити твій телефон?" тихо спитав він.
  
  
  Жінка різко розвернулася, зелені очі спалахнули гнівом та здивуванням.
  
  
  "Хто ти такий, щоб підкрадатися до мене, ти... ти, американський дурень?" Вона вимовляла "американець", "американка".
  
  
  Римо насупився. "Заспокойся. Моя машина зламалася багато років тому. Мені потрібно зателефонувати до ААА".
  
  
  "Я не знаю, зис ААА.."
  
  
  "Не має значення. Я автомобіліст, який потрапив у біду".
  
  
  "А я журналіст, який пише статтю. Моя лінія повинна бути зрозуміла моєму продюсеру".
  
  
  "Французька?"
  
  
  "Яке тобі до цього діло?"
  
  
  "Незвичайно бачити французького репортера у подібній історії".
  
  
  "Зіс - це велика міжнародна історія. Якщо ви, безрідні дурні, збираєтеся розірвати свою націю на частини, це турбує народ Франції. Зрештою, ви союзник. Свого роду."
  
  
  "Дякую за вотум довіри. Наступного разу, коли впаде Париж, нагадай мені процитувати тебе моєму конгресмену".
  
  
  "Якщо ви очікуєте подяки за щось, що сталося неймовірно давно в минулому, ви дуже помиляєтеся. А тепер, якщо ви пробачте мені, мені потрібно розповісти історію".
  
  
  "Нема за що", - сказав Римо, повертаючись до Чіуна.
  
  
  "Ти мала рацію", - сказав він. "Вона француженка. До того ж типова чарівна особистість".
  
  
  "Вони були не більш приємними, коли римляни вперше виявили їх в халупах уздовж Сени і назвали їх галлами".
  
  
  "У цього безперечно було багато жовчі", - пробурчав Римо.
  
  
  "Я здивований, що ти не використав свою чоловічу чарівність, щоб переконати її в помилковості її шляхів".
  
  
  "Не на мій смак".
  
  
  "Боже, - кудахтал Чіун, - як ти виросла. Був час, коли всі білі корови були у твоєму смаку".
  
  
  "Припини це. Ми повинні повідомити про це Сміта".
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун.
  
  
  Чоловік, у якому Римо дізнався національного кореспондента великої телекомпанії, ходив перед мікрохвильовим фургоном, притискаючи до вуха стільниковий телефон, і питав: "Що відбувається? Де наші гелікоптери?" Що відбувається на полі бою?
  
  
  "Все закінчено", - сказав йому Римо.
  
  
  Чоловік зупинився і спитав: "Що?"
  
  
  "Все скінчено".
  
  
  "Все скінчено?"
  
  
  Римо кивнув головою. "Прийом".
  
  
  "Хто переміг?"
  
  
  "Америка".
  
  
  "Це не перемога".
  
  
  "Якщо ви американець, то так".
  
  
  "Я із Вашингтона".
  
  
  "Можливо, тобі буде дозволено приєднатися до решти з нас, якщо ти добре поводитимешся. А поки що мені потрібно позичити цей телефон".
  
  
  "Я розмовляю із Вашингтоном".
  
  
  "Ти маєш говорити з Америкою", - сказав йому Римо і забрав стільникову трубку у нього з рук, перш ніж його пальці встигли стиснутися в захисній позі.
  
  
  "Почекай хвилинку", - сказав Римо, йдучи. Схвильований голос стрекотів йому у вухо, коли він підніс трубку до голови.
  
  
  "Що відбувається? Зв'язок з вертольотом відключено".
  
  
  "Південь здався", - сказав Римо the voice із Вашингтона.
  
  
  "Вже? Цієї історії всього шість годин від народження. Чорт. Ми тільки що витіснили "Як обертається планета". Ми не можемо перервати випуск новин і сказати, що все це було непорозумінням".
  
  
  "У цьому весь бізнес, мила", - сказав Римо, натискаючи кнопку перемикання. Почувши гудок, він натиснув великим пальцем на кнопку "1" і утримував її натиснутою. Безперервний сигнал 1 був надійним телефонним кодом, який поєднував його з доктором Гарольдом В. Смітом у санаторії Фолкрофт у Раї, штат Нью-Йорк. Фолкрофт був прикриттям для CURE.
  
  
  Сміт підняв слухавку до того, як на тому кінці проводу пролунав перший дзвінок.
  
  
  "Вважаю, ти весь цей час стояв біля телефону, а, Смітті?"
  
  
  "Рімо. Наскільки погано в Пітерсберзі?"
  
  
  "Зовсім непогано", - дружелюбно сказав Римо. "У нас чисте небо, приємний вітерець і, за винятком фургонів телевізійних новин, ні хмаринки в полі зору. Як щодо тебе?"
  
  
  "Національна гвардія Род-Айленда була зупинена на кордоні з Вірджинією. Це протистояння. Дев'яносто дев'ятий загін снайперів свята Вермонта збирає всі свої сили. Театральна бригада "Кам'яна стіна" переформовується та рухається на Петербург".
  
  
  Сміт зробив паузу. "Дивно. "Стоунуолл" був підрозділом жителів півдня. Ці люди не з Нью-Йорка". Сміт продовжив. "При посадці в Остіні комерційний рейс, який перевозив техаські гвинтівки дев'ятнадцятого червня, був затриманий на землі озброєними і техаськими рейнджерами, що не перебудувалися".
  
  
  "Техас – які гвинтівки?"
  
  
  “Дев'ятнадцяте червня. Це повністю чорний полк, який отримав свою назву від дати, коли були звільнені негритянські раби. Я вважаю, що фактичною датою було 19 червня”.
  
  
  "Їх давно перестали називати неграми, Смітті".
  
  
  "Їх називали так, коли їх було звільнено".
  
  
  "Примітка прийнята".
  
  
  Голос Сміта став наполегливішим. "Рімо, ми є свідками початку другої громадянської війни. Це має бути зупинено. Президент вийшов на пробіжку дві години тому у футболці коледжу Сміта. Коли журналісти попросили його прокоментувати ситуацію у Вірджинії, він сказав, що сподівається знайти ліки від цього нового виду розбіжностей". .
  
  
  "Ой".
  
  
  "Я відправив йому електронне повідомлення, запевнивши його, що ми займаємося цим питанням, і попередивши, щоб він ніколи більше не використовував слово "Лікування" на публіці. Тепер у нас мають бути результати. Неймовірно, як швидко загострюється ситуація. Один момент".
  
  
  Лінія гула. Римо прислухався до знайомого пластичного клацання комп'ютерної клавіші і, коли нічого не почув, раптово згадав, що Сміт перейшов на безшумну клавіатуру.
  
  
  "Рімо, мої комп'ютери щойно засікли історію, що розповсюджується по мережі. "Олд Айронсайдз" відправився з військово-морської верфі Чарльстона. Повітряний підрозділ Національної гвардії Джорджії дезертував на своїх вертольотах і рухається на північ до цього району. Група, що називає себе. -імпровізатори Іллінойсу", захопила рейс Чикаго-Дейтон і вимагає, щоб їх доставили до Річмонда. Що, в ім'я всього Святого, знайшло на людей?"
  
  
  "Візьми себе в руки, Смітті. Ми тримаємо ситуацію під контролем".
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Ми звільнили Перший Массачусетс, і Шостий Вірджинський піхотинець склав зброю".
  
  
  "Отже, все скінчено?"
  
  
  "Якщо всі ці інші ідіоти не дістануться сюди і знову не розворушать осине гніздо".
  
  
  "Я простежу, щоб їх перехопили, навіть якщо їх доведеться знищити".
  
  
  "Давайте спробуємо та згадаємо, що ми всі – одна нація під Богом".
  
  
  Лимонний голос Сміта став твердим. "Якщо розпочнеться друга громадянська війна, Римо, нам усім доведеться вибирати, на чиєму боці. Ця нація і так достатньо розділена. Уявіть собі громадянську війну сьогодні. Замість Півночі проти Півдня це може бути схід проти заходу. Середній Захід проти північного Заходу. Можлива будь-яка комбінація. І це без того, щоб іноземні держави приймали чиюсь сторону”.
  
  
  "Що ж, французи вже тут", - сказав Римо.
  
  
  Заговорив Чіун. "Це правда, імператор. Ненадійні французи вже прибули".
  
  
  "Він має на увазі французьку команду новин", - пояснив Римо. "Apple 1 або щось таке".
  
  
  "Дивно".
  
  
  "Я так і думав".
  
  
  "Цієї історії всього кілька годин. Як могло французьке інформаційне агентство вже мати людей на місці?"
  
  
  "Можливо вони були в селі, робили репортаж у День пам'яті. Вони у великому боргу перед нами за Нормандію".
  
  
  "Останнім часом я не помічав особливої подяки", - сказав Сміт холодним голосом. Він служив в УРС під час Другої світової війни, ще до приходу до ЦРУ.
  
  
  "Я це чув", - сказав Римо, дивлячись у бік французької журналістки, яка тепер сиділа на даху свого фургона, оглядаючи поле бою у бінокль.
  
  
  "Послухай, Смітті. У нас є хороші новини та погані".
  
  
  "Я хотів би спочатку почути погані новини".
  
  
  "Я знав, що ви це зробите. Далі, за словами конфедератів, вони викликали на допомогу два полки жителів півночі. Але підрозділ з Півночі завдав їм нищівного удару, випустивши справжні боєприпаси. Ось чому вони напали на підрозділи з Род-Айленда і Массачусетса".
  
  
  "Хто були ці розбійники з буша?"
  
  
  "Вони думали, що це один із двох підрозділів Нової Англії".
  
  
  "Як це може бути, якщо вони перехопили їх, що прямували на південь, як то кажуть у звітах? Це нелогічно".
  
  
  “Логіка у цих краях не надто високо цінується, Смітті. Коли я попитав навколо, ці клоуни зізналися, що на них напав піхотний підрозділ. Але підрозділи Нової Англії були артилерією та кавалерією”.
  
  
  "Якийсь досі невідомий реконструкторський підрозділ спровокував їх на бійку", - повільно сказав Сміт.
  
  
  "Але ось важлива частина. Все це почалося тому, що реконструктори з обох боків вирішили виступити тут проти спільного ворога".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Компанія Сема Біслі".
  
  
  На лінії повисла тиша. А потім пролунав стогін - довгий, низький і проникливий.
  
  
  "Скажи мені, що це не чергова схема Сема Біслі".
  
  
  "Вони хочуть збудувати тут тематичний парк громадянської війни", - сказав Римо.
  
  
  "Це було спричинено тематичним парком?"
  
  
  "Гей, Троянська війна була через дівчину, яка хропла".
  
  
  Голос Сміта потемнів. "Рімо, я хочу, щоб дядько Сем Біслі був знайдений, схоплений та знищений".
  
  
  "Почекай, Смітті. Подумай про це хвилинку. Це дядько Сем Біслі. Ми не можемо просто вбити його".
  
  
  "Убийте його", - сказав Сміт ламким голосом. "Він втягнув нас у війну з Кубою, що зароджується, тільки для того, щоб розширити свою глобальну імперію розваг. Тепер це. Я думав, що укладання його у Фолкрофті до кінця його днів вирішить проблему, але я помилявся. Біслі - загроза американському способу життя".
  
  
  "Деякі люди думають, що він втілює американський спосіб життя".
  
  
  "Знайди його і знищи".
  
  
  "Я у страйку".
  
  
  "Це не так!" Чіун скрикнув. "Він сам мені так сказав".
  
  
  "Якщо ти не можеш виконати це завдання, Римо, нехай це зробить Чіун", - сказав Сміт.
  
  
  "Я б убив коханого дядька Сема не більше, ніж завдав би шкоди кошеняті", - голосно сказав Чіун.
  
  
  "Тоді доставте його сюди живим, і я сам пущу кулю йому в мозок", - сказав Гарольд Сміт. "Ти розумієш, Римо?"
  
  
  "Зрозумів. На полудень призначена прес-конференція. Дамо цьому розігратися, візьмемо віце-президента "Біслі" або щось таке і повернемося до великої шишки".
  
  
  "Доповідайте при необхідності", - сказав Гарольд Сміт, який потім повісив слухавку.
  
  
  Римо заклацнув антену і сказав Майстрові синандж: "У нас є наказ виступати".
  
  
  "Я не зачеплю жодної волосинки на його поважній голові".
  
  
  "Подивимося, чи дійде до цього".
  
  
  Вони жбурнули стільниковий назад кореспондентові мережі і вирушили назад на поле бою.
  
  
  "Ти не розповів Сміту про бомбу, яка викликала жах", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Він повісив слухавку, перш ніж я дістався до цієї частини".
  
  
  Коли вони наблизилися до входу в парк, по дорозі з ревом промайнула низка машин. Всі вони були рівного сірого кольору, їхня хромована обробка була пофарбована в канарково-жовтий колір.
  
  
  "Що це?" - спитав Чіун.
  
  
  "Судячи за кольором кантів, кавалерія конфедерації", - сказав Римо.
  
  
  Машини завернули на Крейтер-роуд. Їм замахали руками підбадьорюючі часові Конфедерації, які підкинули в повітря свої крислаті капелюхи та кашкети з хрипкими вигуками радості.
  
  
  "Нам краще похитати головою. Схоже на підкріплення. Якщо вони розпалюють пристрасті на Півдні, нам доведеться придушувати повстання заново".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Міккі Вайзінгер був другим за величиною оплачуваним генеральним директором історії людства. Він мав план опціонів на акції, який дозволяв йому - практично за забаганням - купувати акції компанії по п'ять доларів за акцію і перепродувати їх за ринковою вартістю. Зазвичай він подвоїв свої тридцятихвилинні інвестиції.
  
  
  Але він не був щасливим. Він ніколи не був щасливим. Він ніколи не буде щасливим.
  
  
  Доти, доки він не став найоплачуванішим генеральним директором в історії людства.
  
  
  Для людини, яка керувала компанією, яка змусила посміхатися всю Америку та більшу частину промислово розвиненого світу, Міккі Вайзінгер жив так, ніби існування було постійною боротьбою з пронизливими паперовими порізами життя.
  
  
  Ніколи нічого не вистачало. Жодний успіх не міг задовольнити його.
  
  
  І все-таки успіхи продовжували прибувати. Протягом вісімдесятих і дев'яностих років при президенті Міккі Вайзінгер корпорація Сема Біслі не могла вчинити неправильно. При Міккі Вайзінгер культура Біслі розширилася, була упакована та експортована в інші країни.
  
  
  Все почалося з Бізлі Токіо. Всі знали, що японці люблять все американське - а що було більш американським, ніж мишеня Монго, Брудний лось і Дурний гусак? Японці насолоджувалися цим, але коли прийшли квартальні фінансові звіти, Міккі Вайзінгер побачив лише провал.
  
  
  "Ми думали, що занадто маленькі", - нарік Міккі.
  
  
  "Парк розгрібає це".
  
  
  "Ми дали їм занадто багато концесій. Ми ліцензували цю чортову штуку. Ми мали побудувати її самі. Ми мали володіти токійським шлюзом Біслі, стоком і кріпосним ровом".
  
  
  "Але якби він провалився, - нагадали йому, - це потягло б Бізлі стік прямо в резервуар".
  
  
  "Біслі ніколи не підводить", - обурювався Міккі Вайзінгер, вказуючи на портрет засновника дядька Сема Біслі, на той момент мертвого вже два десятиліття, незважаючи на завзяті чутки, що його тримали в кріогенному анабіозі, допоки медична наука не зможе знайти ліки для його пошкодженого серця, і кричав: "Біслі - це Америка. Ми - Америка, і наступного разу все це буде належати нам".
  
  
  І вони це зробили. Вони налагодили свою ліцензійну діяльність, комп'ютеризували свій відділ анімації, потроїли випуски в кінотеатрах і затопили планету продукцією Beasely, поки їхній валовий національний продукт не зрівнявся з невеликими європейськими країнами.
  
  
  Але Міккі Вайзінгер цього все одно було недостатньо.
  
  
  "Я хочу більше!" - вирував він. "Більше! Знайдіть мені дохід. Створіть більше ліній іграшок. Я хочу потік продукції, рівний НАШОМУ. військове виробництво під час Другої світової війни. Якщо хтось випустить книжку-розмальовку, мультфільм або фільм, в яких хоча б пахне Бізлі, я хочу , щоб ублюдкам відсудили вуха Недостатньо поховати ворога в продукті, ми повинні розтрощити його перш, ніж він зможе налагодити свою власну продуктову лінійку.З цього моменту ми подібні до акул. , проливаючи кров, щоб наші вороги її винюхали та зжерли”.
  
  
  Отже, слово поширилося, і Beasley експортувала себе, розширюючись та завойовуючи. З передчасною смертю генерального директора Beasley Ейдера Дрейка Міккі Вайзінгер був підвищений до головного виконавчого директора.
  
  
  Коли настав час створити плацдарм у Європі, Міккі Вайзінгер особисто керував переговорами. Він особисто обрав ділянку за межами Парижа, у сільській місцевості Аверуань, і, коли переговори були на завершальній стадії, він розгорнувся і зробив ту ж пропозицію уряду Іспанії.
  
  
  Нацьковуючи дві нації одна на одну, Міккі досяг успіху в тому, щоб добитися поступок від французів доти, поки в них буквально не потекли слинки від бажання пробитися на Euro Beasley.
  
  
  Потерпілий від найсильнішої рецесії та найхолодніших європейських зим на пам'яті живих, Євро Біслі зазнав нищівних збитків, а Міккі Вайзінгер спостерігав, як його акції - як особисті, так і професійні - стрімко падали.
  
  
  "Ми виходимо з Euro Beasley", - заявив він раді директорів одного холодного ранку в штаб-квартирі корпорації у Ванахеймі, Каліфорнія, виразно стукнувши кулаком по столу в конференц-залі.
  
  
  "Ми не можемо! Нам належить майже п'ятдесят відсотків".
  
  
  "Ні, якщо ми оголосимо дефолт. Тоді банки та французький уряд залишаться із сумкою в руках".
  
  
  "Ми не можемо цього зробити. Це зганьбить ім'я Біслі".
  
  
  “Мене не хвилює прізвище Біслі. Мене хвилює моє ім'я!” – заревів Міккі Вайзінгер, який, як і багато генеральних директорів наприкінці двадцятого століття, більше дбав про своє резюме, ніж про акціонерів чи бізнес, яким йому було доручено керувати.
  
  
  "Якщо ми підемо з Франції, ми можемо з таким самим успіхом поступитися Європою конкуруючим тематичним паркам", - поскаржився голова Боб Біслі, племінник Сема і єдиний член сім'ї Біслі, який залишився в правлінні. "У людей Lego вже є аванпост у Швейцарії. А студії Banana-Berry придивляються до Берліна".
  
  
  "Мені все одно. Нехай у Lego буде Європа. Ми зосередимося на Азії та Південній Америці. У Європі ми надто вразливі".
  
  
  "Цього б не сталося, якби ми ліцензували цю бісову штуку", - пробурчав голос.
  
  
  "Хто це сказав?"
  
  
  Ніхто не підняв руку.
  
  
  "Це прозвучало як голос віце-президента", - підозріло сказав Міккі Вайзінгер, оминаючи кімнату. "Який віце-президент?"
  
  
  Ніхто не зголосився добровільно.
  
  
  Отже, Міккі Вайзінгер відразу звільнив усіх віце-президентів.
  
  
  На наступних зборах група нещодавно призначених віце-президентів проголосувала за те, щоб людина залишила Францію.
  
  
  Поки що Боб Біслі тихо не заперечив.
  
  
  Міккі Вайзінгер вагався. Ніхто не чинив опір Бобу Біслі. Його вважали ким завгодно, крім довіреної особи дорогого духа, що пішов, дядька Сема Біслі.
  
  
  "Я думаю, ми повинні представити це вищому керівництву", - сказав він, чухаючи фірмові сімейні вуса.
  
  
  "Дядько Сем?"
  
  
  "Дядько Сем".
  
  
  Вайзінгер зітхнув. "Що це буде цього разу? Таро? Спіритична дошка? І Цзін? Чи ти хочеш, щоб я приглушив світло, поки ти намагаєшся направити його?"
  
  
  Це була дурниця нью-ейджевська, подумав Міккі Вайзінгер, але це була південна Каліфорнія, де люди водили своїх пуделів до психіатрів за п'ятсот доларів на годину і розставляли меблі відповідно до двохтисячолітніх китайських забобонів.
  
  
  "Я думаю, нам слід зробити Утилідаку невеликий візит", - запропонував Боб. “У нас там новий командно-диспетчерський підрозділ. Ви знаєте, той, який ми збудували на випадок термоядерного обміну”.
  
  
  Міккі насупився. "Холодна війна закінчилася. Стіна впала. Чорт забирай, Москва посилала нам факсом намацування проекту Руссо Біслі, але ми ніколи не клюнемо. Якщо французькі зими в наші дні такі суворі, Росія напевно перетвориться на айсберг".
  
  
  "Прогуляйся зі мною, Міккі", - сказав Боб Біслі своїм народним голосом, обіймаючи Міккі Вайзінгера за широкі плечі та виводячи його з конференц-залу.
  
  
  Вони сіли на монорейку над Бізлілендом, прогулялися парком, і на мить кислий настрій Міккі Вайзінгер покращився. Навіть він не був застрахований від чарів Бісліленда під чудовим каліфорнійським сонцем. Здавалося, всі чудово проводили час. За винятком співробітників парку – єдиної частини американської громадськості, до якої Корпорація Сема Біслі ставилася з неприхованою зневагою.
  
  
  Гарний настрій Міккі тривав доти, поки химерна Білка не підскочила, тремтячи пухнастим хвостом, і не встромила холодне сталеве дуло MAC-11 йому в спину.
  
  
  "Що, чорт забирай, це таке?" Міккі загарчав.
  
  
  "Просто йди тихо, Міккі", - сказав Боб Біслі новим тоном. Один абсолютно без поваги.
  
  
  "Що це, переворот фуршлюгінерів?"
  
  
  "Не зовсім", - сказав Біслі, коли Міккі проводили в аптеку початку століття на Мейн-стріт, США, і посадили у відкритий ліфт.
  
  
  Внизу, в Утилідаку, де сміття перероблялося, а атракціони керувалися масивними мейнфреймами, Міккі Вайзінгер пройшов коридорами з нержавіючої сталі в укріплене крило Утилідака.
  
  
  Двері, прикрашені трьома чорними колами, що накладалися, що представляють силует кругловухої голови Мауса Монго, піднялися, як тупа гільйотина, і його вштовхнули всередину.
  
  
  Приємний пластиковий знак із зображенням Монго, одягненого в поліцейську форму і піднімаючи руку в білій рукавичці в стилі регулювальника дорожнього руху, привітав їх. Знак говорив, що стороннім вхід заборонено. Порушників буде розстріляно.
  
  
  "Чи не надто це екстремально?" - сказав Міккі Вайзінгер.
  
  
  "Не тут, унизу", - сказав Боб Біслі. "Ви ніколи не були в цьому крилі, чи не так?"
  
  
  "Ні", - сказав Міккі дуже тихим голосом, бо він почував себе як бруклінський бандит, якого везуть кататися у багажнику "Бьюїка".
  
  
  У кімнаті, куди відвели Міккі Вайзінгера, було тепло, як у паровій лазні. Він одразу почав потіти. Він побачив, що це диспетчерська. Сітка за сіткою настінних відеомоніторів показувала кожен куточок Бізліленду нагорі, включаючи, як він з жахом побачив, свій особистий кабінет.
  
  
  У дальньому кінці сидів за стільцем чоловік, натискаючи кнопки.
  
  
  "Дядько, він тут".
  
  
  "Дай мені грібану хвилину", - сказав сварливий голос.
  
  
  Потім крісло повернулося, і Міккі Вайзінгер виявив, що дивиться на людину, чиє місце у корпоративній структурі Біслі він узурпував.
  
  
  "Дядько Сем?" - випалив він.
  
  
  "Ти очікував побачити Тінкер-чортову-белль?"
  
  
  Це був дядько Сем Біслі, все правильно. Не набагато старше, ніж у день, коли його поховали три десятиліття тому. Його вуса були білішими, майже як паморозь. Одне око здавалося скляним. Іншого захищала біла пов'язка на оці, прикрашена фірмовим логотипом – чорним силуетом Мауса Монго. А там, де мала бути його права рука, була рукавичка із шарнірної сталі.
  
  
  "Почекай хвилинку, ти радіоаніматронік", - випалив Міккі.
  
  
  "Це правильно", - сказав дядько Сем Біслі.
  
  
  Міккі опустив гаряче зітхання полегшення. "Фух. На хвилину я подумав, що ти - ти, ти знаєш, - Міккі проковтнув, - повернувся".
  
  
  "Я є".
  
  
  "Це жарт".
  
  
  "Ні, це ти посміховисько".
  
  
  "Гей, я не дозволю роботу так зі мною розмовляти".
  
  
  "Я не робот, ти, придурок, що жує бублики".
  
  
  "Ви не можете говорити зі мною". Міккі повернувся до решти. "Хто запрограмував цей антисемітський шматок сміття?"
  
  
  Потім шматок сміття піднявся зі свого стільця і пройшовся кімнатою.
  
  
  Міккі Вайзінгер витріщив очі. Він знав науку радіоаніматроніки. Творці концепції в Sam Beasley R були піонерами науки про автономні радіоаніматронні маріонетки. Вони могли рухатися певним чином, імітувати рухи, голос та подобу життя досить добре, щоб зробити "Багамських піратів" найпопулярнішим атракціоном у всіх без винятку тематичних парках світу.
  
  
  Але ж однієї речі, яку вони так і не навчилися робити, це ходити.
  
  
  Міккі Вайзінгер відчув, як холодок пробіг його спиною під його костюмом Versace з шовку-сирцю вартістю три тисячі доларів, коли істота, яка не повинна ходити, попрямувала до нього широкими кроками.
  
  
  "Хтось, вимкніть цю штуку", - скомандував Вайзінгер.
  
  
  "Ти не можеш", - сказав Боб Біслі привітним голосом.
  
  
  "Тоді пристрели його".
  
  
  "Я не міг цього зробити", - сказав Біслі. "Тільки не з моїм дядьком Семом".
  
  
  І перш ніж він зміг відреагувати, істота, до тремтіння схожа на реінкарнацію дядька Сема Біслі, взяла м'яку, м'ясисту руку Міккі у свою сталеву хватку і гойднула її з гідравлічною силою.
  
  
  Крізь власний крик Міккі Вайзінгер почув знаменитий голос дядька Сема Біслі, який прохрипів: "Хіба ти не збираєшся вітати мене знову в нашій компанії, Міккі, мій хлопчику?"
  
  
  "Йаххх!" - сказав Міккі Вайзінгер, коли кімната забарвилася в тьмяно-червоний колір, перш ніж поринути в тліючу чорноту.
  
  
  Коли він прокинувся, Міккі Вайзінгер лежав на спині, моргаючи, побачивши огидного обличчя дядька Сема Біслі.
  
  
  "Вони сказали мені, що ти той гребаний дотепник, який заправляв справами за моєї відсутності".
  
  
  "Це правда".
  
  
  "Коли люди приходили до мене працювати, я говорив їм прямо. Ви тут для того, щоб просувати добре ім'я Сема Біслі. Якщо ти заспокоїшся і відірвеш свій хвіст заради мене, ми чудово порозуміємося. Якщо ні, можеш тягти свою дупу з мого офісу" .
  
  
  "Я кажу своїм людям те саме, тільки більш чемно".
  
  
  "Ти керував моєю корпорацією, ніби то була твоя особиста вотчина!" Дядько Сем заревів.
  
  
  "Але..."
  
  
  "Але це не так", - відрізав дядько Сем. "Це моя особиста вотчина. Звідки в тебе вистачає нахабства закопувати її в землю?"
  
  
  "Він чудово розширився".
  
  
  "Ви побудували гребаний тематичний парк із холодним кліматом та моїм ім'ям на ньому. Ми проливали там кров доларами".
  
  
  "Євро Біслі останнім часом змінився", - зазначив Міккі.
  
  
  "Так. Ні, завдяки тобі. Добре, що я втік із цього проклятого дурдома".
  
  
  "Що за біса дурдом?"
  
  
  "Неважливо. Я повернувся і, оскільки я був на льоду, коли ти піднявся на борт славного корабля "Біслі", дозволь мені обійтися без звичайної мови, що підбадьорює".
  
  
  Міккі Вайзінгер ворожив, чи означає "на льоду" те, що він думав, коли обличчя дядька Сема наблизилося до його власного і стало лютим.
  
  
  "Ти працюєш на мене, придурок, і ти присвячуєш себе просуванню імені Сема Біслі. Якщо ти маєш якісь інші плани, ти можеш піти зараз".
  
  
  "Можу-можу я подумати про це?"
  
  
  "Продовжуй. Але це не схоже на старі часи. Ти знаєш, що я живий. Я не можу допустити, щоб це вийшло назовні. Уряд намагається мене заарештувати. Єдиний спосіб, яким ти втечеш від Сема Біслі, - це в сосновій скриньці".
  
  
  "Це не мафія".
  
  
  "Вірно. Мафія побудована на лояльності. Тут не буде жодної сентиментальної нісенітниці про гінею. Я плачу тобі, ти моя власність. Це так просто".
  
  
  "Боб розповідав тобі про парк у Вірджинії?"
  
  
  "Скажи мені? Це була моя гребана ідея".
  
  
  "Я думав, це Боб придумав".
  
  
  "Моя ідея. Він був лише рупором. Старина Боб вже кілька місяців підкладає вам мої ідеї".
  
  
  "Як давно ти точно повернувся, дядьку Сем?"
  
  
  "Пам'ятаєте, як пару років тому Сем Біслі Уорлд провалився до карстової ями у Флориді?"
  
  
  "Так..."
  
  
  "Тоді я був поруч. Потім у мене виникла невелика проблема, і мені довелося на деякий час зникнути з поля зору".
  
  
  "Ти зник з поля зору з шістдесятих", - зазначив Міккі.
  
  
  "Є різні способи зникнути з поля зору. Неважливо. Я повернувся і знову керую шоу. Ти облажався. Спочатку це Євро Бізлі, а тепер Бізлі США".
  
  
  "Законодавчі збори штату Вірджинія на нашому боці. Губернатор практично у нас у кишені".
  
  
  "І через тебе нас вигнали з Манассасу. З цього моменту ми готуємося до нокаутуючого, затяжного бою. До наступного року ми досягнемо успіху в Бізлі, США, або я досягну успіху в тобі".
  
  
  Міккі Вайзінгер проковтнув.
  
  
  "Ти вирушаєш до Вірджинії".
  
  
  "Як скажеш, дядько Сем".
  
  
  Зуби Міккі Вайзінгера брязнули, коли сталева рука з грубою ніжністю поплескала його по маківці. "Це мій хлопчик. У мене є план зламати всякий опір Бізлі США, але мені потрібен хтось, хто підігріє місцеві пристрасті".
  
  
  "Я чудова корпоративна вболівальниця. Вам слід переглянути рекламні ролики, в яких я знімалася".
  
  
  "У мене є. У тебе усмішка акули".
  
  
  "Я полагоджу зуби".
  
  
  “Залиш їх собі. Для цього мені потрібна акула. Я хочу хлопця, якого люди ненавидять. Я хочу, щоб ти був максимально нещирим”.
  
  
  "Я не актор".
  
  
  "Просто поводься природно. Якщо мій план провалиться і люди будуть готові лінчувати тебе, я втрутимусь і врятую проект".
  
  
  "І я теж, вірно?"
  
  
  "Якщо це не завдає незручностей. Пам'ятай, ти належиш мені".
  
  
  "Але я другий за величиною оплачуваний генеральний директор за всю історію", - наполягав Міккі.
  
  
  "Слуга Біслі є слуга Біслі", - сказав дядько Сем Біслі, незграбно підходячи до своєї консолі управління та налаштовуючи різні ракурси камери на своїй імперії.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Нарвел Боггс ніколи не святкував День Незалежності. Ніколи. Натомість він носив чорну пов'язку на рукаві щочетверте липня. Що тут було святкувати, коли нація, в якій він народився, покійні, оплакувані Конфедеративні Штати Америки, були жорстоко переможені за сторіччя до того, як він народився у цьому жалюгідному світі?
  
  
  Нарвел колись святкував День пам'яті. З гордістю. У ті часи, коли це було горде свято жителів півдня, по праву відоме як День пам'яті Конфедерації. Потім, кілька років тому Вашингтон федералізував маловідоме свято янкі під назвою День прикраси, перейменував його на День пам'яті і назавжди знищив День пам'яті Конфедерації.
  
  
  Це був один з останніх наслідків війни між Штатами, і той факт, що це сталося в 1971 році, не зробив її менш болісною для такого невиправленого жителя півдня, як Нарвел Боггс.
  
  
  Ймовірно, ніхто не був невиправнішим, ніж Нарвел Боггс із Саванни, штат Джорджія.
  
  
  У дитинстві деякі фантазували про те, як виступатимуть за "Брейвз", облетять землю як астронавти або, якщо їхня уява була особливо розкутою, здійснять кругосвітню подорож Всесвітом в образі Супермена.
  
  
  Юнацькі фантазії Нарвела були особливо розкутими. Коли йому було вісім років, він почав уявляти себе полковником Діксі, Бічом Півдня, одягненим у елегантне сіре трико і плащ із малюнком у вигляді чудових зірок та смуг. Життєвою місією полковника Діксі було змінити історію. Історія Півдня.
  
  
  У його уяві Нарвел Боггс був скромним капралом Конфедерації, який, коли жорстокі течії історії погрожували затопити великі сили армії Північної Вірджинії генерала Роберта Е. Лі, змінив форму, одягнув ті самі кольори, які він носив у битві, і почав діяти як полковник Діксі супергероя.
  
  
  Нарвел врятував становище в Манассасі, Антіетамі та Колд-Харборі. Він врятував життя Джебу Стюарту переливанням власної перегрітої крові і, у своїй улюбленій фантазії, поодинці зупинив атаку Пікетта при Геттісберзі, тим самим рятуючи Конфедерацію, яка, яка більше не стримується волочінням ніг янкі, зрештою відправила хлопчика з Атланти на Місяць в 1948 році. .
  
  
  У міру того, як він ріс, характер фантазій Нарвела природно змінювався. Підтримувати перемогу Конфедерації ставало дедалі важче навіть у мріях наяву, коли ти відкривав очі й бачив холодний бетон ненависного Союзу. Отже, Нарвел задовольнявся тим, що рятував старого Джеффа Девіса з в'язниці Союзу у Форт-Монро, відновлював спалену Атланту, відправляв здивованого і тремтячого Авраама Лінкольна в огидне посилання в далеку Ліберію і час від часу очолював.
  
  
  Коли настало статеве дозрівання, полковник Діксі все рідше і рідше з'являвся в уяві Нарвела Боггса. І коли він став розсудливим і одружився з Еліз Калкінс, непереможне альтер-его Нарвела Богга назавжди прибрало свій плащ з бойовим прапором. Чоловік мав створити сім'ю, навіть якщо у себе на батьківщині він дихав не зовсім вільно.
  
  
  Минули роки, поки Нарвел переходив із роботи на роботу. Еліза втратила свою невимушену посмішку південної красуні і пішла. І останнім часом полковник Діксі почав все частіше виглядати з-за дверцят шафи внутрішнього життя Нарвела, задаючись питанням, чи є для нього місце у світі. Іноді Нарвел дозволяв йому літати близько години чи близько того. Зрештою, все це відбувалося в його голові. Хто міг знати, що це не так?
  
  
  Отже, коли по радіо передали новину про нову перестрілку конфедератів на Пітерсбергс-уей, Нарвел Боггс зліз з даху, який він покривав дранкою, сів у свій сірий "Плімут Ф'юрі" і пішов взяти участь у дії.
  
  
  Якщо Південь ось-ось знову повстане, Нарвел опиниться в гущавині подій. Зрештою, громадянська війна трапляється лише раз на сторіччя.
  
  
  Дорогою до Петербурга Нарвел сів у CB і, використовуючи свою ручку Colonel Dixie, завербував кілька однодумців, поки низка сірих машин не зайняла всю смугу міжштатної автомагістралі 95, і ніхто не наважився його зупинити. Світла зупинилася тільки для того, щоб випити пива, купити зброю та пописати на узбіччі.
  
  
  На одній зупинці Нарвел купив форму Конфедерації та прапор. Він одягнув її, прикріпив Зірки і планки до коміра, потім повернувся, поки вітерець не скинув її з його плечей.
  
  
  "Ким ти маєш бути?" — спитав гарний хлопчик на ім'я Хойт, визираючи з-за пачки жувального тютюну.
  
  
  "Кличте мене просто полковник Діксі", - гордо сказав Нарвел.
  
  
  Коли ніхто не засміявся, Нарвел сів у свій Діксіомобіль і з надією у серце відправив його до Петербурга.
  
  
  ДО ТОГО ЧАСУ, коли тріумфуючі пікети пропустили рейдерів полковника Діксі на територію Національного поля битви в Пітерсберзі, Нарвел Боггс вважав себе людиною долі. Кому потрібні були надздібності, коли в нього була причина, як хороша, так і справжня?
  
  
  Коли в поле зору з'явився кратер, він висунув руку в жовтій рукавичці з вікна і крикнув: "Кавалерррррииыистой!"
  
  
  Колона сірих машин заверещала і загальмувала, залишивши лише два чи три пом'яті крила.
  
  
  Нарвел вийшов, відкинувши назад свій плащ конфедерації, щоб його добре розвівав вітер, і сказав: "Рейдери полковника Діксі готуються до бою".
  
  
  "Ви запізнилися", - сказала людина у формі, яка поєднувала у собі кавалерію Конфедерації та національну гвардію Вірджинії.
  
  
  "Хто чи що ти, чорт забирай, таке?" Зажадав Нарвел.
  
  
  Чоловік віддав честь. "Капітан Ройял Вутен Пейдж, до ваших послуг, сер. Загін "Кам'яна стіна" Національної гвардії Вірджинії".
  
  
  Нарвел вагався. Чи віддавав полковник-супергерой честь скромному військовому капітанові? Він вирішив, якого біса, і віддав честь у відповідь.
  
  
  "Полковник Діксі, рятівник Конфедерації". Освіжаючий вітер ляснув його плащем по обличчю.
  
  
  "Ах, боюся, ви трохи запізнилися зі своїми месіанськими ласками, полковнику. Ми погодилися скласти зброю".
  
  
  "Ти вже здався?"
  
  
  "Ми зобов'язані припинити всі бунтівні операції доти, доки не зустрінемо жахливого ворога і не відправимо його назад у нижні регіони, звідки він прийшов".
  
  
  "Що це за жахливий ворог?" - Запитав Нарвел, легко переходячи на манеру промови своїх предків. Після того спеціального випуску на PBS кілька років тому це почало подобатись тим, хто ще не перебудувався серед них.
  
  
  "Мерзкі сили дядька Сема Біслі, природно".
  
  
  "А як щодо цих проклятих Біллі Янксів?"
  
  
  "Схоже, з нами сталася якась форма непорозуміння".
  
  
  "Дей-ем!" — сказав Нарвел, щосили намагаючись вберегти свій плащ від очей. "Мої рейдери пройшли весь цей шлях не для того, щоб протестувати проти цього ідіотського тематичного парку. Ми прийшли, щоб підняти Південь і позбавити його огидного дурасу. Ми прийшли постріляти в дзвіночки". Полковник Діксі повернувся, мужньо вдарив себе кулаком у сірі груди і сказав: "Хіба це не так, хлопці!"
  
  
  "День-я правий!" - хором вітали його грабіжники, розмахуючи набором дробовиків, рушничних рушниць та напівлегальних пістолетів-кулеметів.
  
  
  Лейтенант у формі старої армії Північної Вірджинії виступив уперед і сказав: "Ми не можемо дозволити вам, чоловікам, тягати ці речі".
  
  
  "Що, чорт забирай, з ними не так?" Нарвел заревів.
  
  
  "У них не місячні".
  
  
  "У чому?"
  
  
  "Точка. Вони після реконструкції, за винятком цих старих рушниць "білочка". Вони, можливо, і нічого, залежно від того, які патрони ти використовуєш".
  
  
  Нарвел Боггс витріщився на нього в заціпенілому здивуванні.
  
  
  "І тобі теж доведеться прибрати з поля бою ці новомодні машини".
  
  
  Нарвел Боггс не міг повірити словам, які він чув. "Ви що, хлопці, не слухали це чортове радіо?" він гаркнув.
  
  
  "Радіо - це двадцяте століття. Неприпустимо".
  
  
  "По радіо повідомляють, що у цьому напрямі піднімається бочка розгніваного полку саперів Дев'ятого Пенсільванського полку в день пам'яті".
  
  
  "Якщо вони прийдуть зі світом, я думаю, ми дамо їм гідний прийом", - сказав капітан Пейдж.
  
  
  "Національна гвардія Род-Айленда поклялася в кривавій помсті і розташувалася табором на вашингтонському березі Потомака. Якщо вони колись перейдуть річку вбрід, це буде справжнє полювання на бджіл".
  
  
  "Уяви, що вони вже трохи заспокоїлися", - припустив капітан Пейдж.
  
  
  "А у Нью-Йорку вони організували свою власну бригаду "Стоунуолл"".
  
  
  "Як це може бути, сер? Я пишаюся тим, що очолюю єдиного нащадка цієї могутньої групи".
  
  
  "Вони точно не створюють "синів Стонуолла Джексона", якщо ви розумієте, що я маю на увазі".
  
  
  "Яка ще є кам'яна стіна?"
  
  
  "Стоунуолські бунти" - свого роду "Стоунуолл". Це, знаєте, свого роду бригада чарівників. Називають себе Stonewall Thespian Company. Я вважаю, що цим вони придбали у свої ряди жінок з волохатими грудьми”.
  
  
  Капітан Пейдж помітно зблід. "Вони привласнили наше добре ім'я?"
  
  
  "Узурпований, заплямований і, схоже, одержимий бажанням протягнути його по бруду, гною і трясовині і, безсумнівно, ще гірше".
  
  
  "Це найважча образа", - сказав капітан Ройял Вутен Пейдж різким голосом.
  
  
  "Ніхто не знає, що їхні негідні чоловіки витівки зроблять із добрим ім'ям справжньої бригади Стоунуолла".
  
  
  "Якщо вони прийдуть", - присягнувся капітан Ройял Вутен Пейдж, піднявши тремтячий кулак до чистого блакитного неба Старого Домініону, - "ми повинні знищити їх до останньої людини".
  
  
  "Або щось ще", - додав Нарвел Боггс, він же полковник Діксі, який потім повернувся до його рейдерів і оголосив: "Ми прийшли битися, і ми б'ємося, щоб залишитися!"
  
  
  Диявольський крик бунтівників зірвався з губ кожного.
  
  
  У ТРИХ МИЛЯХ звідси бойовий клич був відтворений у навушниках, закріплених на голові Міккі Вайзінгера, генерального директора корпорації Сема Біслі.
  
  
  "Ці гребані мужлани здаються серйозними", - хрипко сказав він.
  
  
  "Так і є", - сказав Боб Біслі абсолютно безтурботним голосом.
  
  
  "Я не можу просто заскочити туди і вимовити промову. Вони розірвуть мене на шматки, чорт забирай".
  
  
  "Є речі і гірші".
  
  
  "Назви одного".
  
  
  "О, - сказав Боб, загинаючи пальці, відзначаючи пункти, - розлютив мого дядька Сема, зрадив мого дядька Сема і виявив, що твої яйця міцно затиснуті в гідравлічній правій руці мого дядька Сема".
  
  
  У фургоні мобільного зв'язку, припаркованому в чагарниках соснового лісу Вірджинії, Міккі Вайзінгер схрестив ноги, ніби захищаючись, і прохрипів: "Коли мені увійти?"
  
  
  "Після того, як почнеться стрілянина", - сказав Боб Біслі, увімкнувши мікрофон.
  
  
  "Стрільба? Яка стрілянина? Хто в кого збирається стріляти?"
  
  
  "Всі".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Всі стрілятимуть один в одного, як тільки каліфорнійські мушкетери на літніх канікулах прорвуться через лави повстанців".
  
  
  "На чиєму боці була Каліфорнія під час громадянської війни?"
  
  
  "На нашому боці", - сказав Боб Біслі. Він наблизив губи до мікрофона і сказав: "Мушкетери, сьогодні ваш день вити".
  
  
  Міккі Вайзінгер витер вологе чоло шовковою хусткою. "Я просто сподіваюся, що це не мій день смерті".
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Низка сірих машин із ґрунтовки зникла на Крейтер-роуд у хмарі пилу. Замикаючий автомобіль із заляпаним брудом лобовим склом відстав від решти більш ніж на п'ять автопоїздів. Римо помітив, що це був чотиридверний седан.
  
  
  "Швидше їхати верхи, ніж йти пішки", - припустив Римо.
  
  
  "Згоден", - відповів Майстер синанджу.
  
  
  Вони рушили в дорогу, рухаючись із невимушеною грацією, яка, як не дивно, сповільнювалася в міру того, як вони бігли швидше. Величезний клуб коричневого пилу, який майже поглинув машину конфедератів, що замикає, поглинув і їх теж.
  
  
  Порівнявшись із седаном, Римо звернув ліворуч, тоді як Майстер синанджу звернув праворуч. Їхні руки схопилися за ручки задніх дверей, клацнули ними, і, підстрибнувши, вони відскочили на подушки заднього сидіння. Двері зачинилися з ідеально синхронізованим подвійним стукотом.
  
  
  Сховавшись у тилу, вони проїхали повз пікети конфедерації, що охороняли вхід до Пітерсберзького парку битви. Римо побачив, що на них не було черевиків. Ні черевиків, ні шкарпеток теж.
  
  
  Вони з Чіуном обмінялися спантеличеними поглядами і приготувалися до короткої подорожі назад до Кратера. Вони сиділи зовсім нерухомо, знаючи, що людське око чутливе до різких рухів, і якщо вони залишатимуться нерухомими, водій навряд чи помітить їх у дзеркалі заднього виду.
  
  
  Вони, мабуть, проїхали б весь шлях до Кратера непоміченими, якби не той факт, що переднє колесо потрапило у вибоїну і відпустило її з бавовною та низьким шипінням. Лівий передній кут автомобіля почав осідати, і водій натиснув на гальма і вдарив по кермо важким кулаком.
  
  
  Він повернувся на своєму сидінні, щоб дотягнутися до монтування, яке знаходилося на виступі приводного валу. Послужлива рука з товстим зап'ястям послужливо простягла її йому.
  
  
  Водій відсахнувся, ніби його торкнулася жалюгідна медуза.
  
  
  "Хто ви такі, чорт забирай, ці двоє!" - прогримів він.
  
  
  "Пасажири", - сказав Чіун голосом так само м'яким, як і його паперовий вираз обличчя.
  
  
  "Пасажири поспішають", – пояснив Римо.
  
  
  "Забирайся до біса з моєї машини!"
  
  
  "Коли ми дістанемося місця призначення", - сказав Чіун.
  
  
  "І не раніше", - додав Римо.
  
  
  Водій відчинив дверцята, склав долоні рупором біля рота та поставив лікті на дах машини. "Гей, ви, Джонні! Протягніть руку допомоги сюди. Я щойно спіймав двох шпигунів-янкі!"
  
  
  На дорозі почулося шльопання босих ніг. Війська Конфедерації оточили машину з усіх боків. Вони почали засовувати дула мушкетів у вікно водія, дехто з них ще затиснув шомполи.
  
  
  "Хто ви, хлопчики?" Вимогливо запитав тремтячий голос. Він належав мертвенно-блідому блондину з подвійними нашивками першого лейтенанта конфедерації на комірі. Його обвислі вуса роздмухувалися з кожним складом.
  
  
  "Я якраз збирався поставити тобі те саме питання", - сказав Римо холодним, безтурботним голосом.
  
  
  "Ми будемо групою Блюграсс із Кентуккі без черевиків".
  
  
  "Це військовий підрозділ чи музичний гурт?"
  
  
  "Ну, ми час від часу трохи чіпляємось і посміхаємося", - зізнався лейтенант. "Але те, що ми віддаємо перевагу банджо пулі, не означає, що ми не можемо здатися, коли нам спаде на думку".
  
  
  "Розкажи, будь ласка", - попросив Римо.
  
  
  "Отже, ви збираєтеся виходити або нам продирявити ваші янкі, що крадуться хлібні кошики?"
  
  
  "Відкрий своє вікно, Папочко", - сказав Римо Майстерові синанджу.
  
  
  "Із задоволенням", - сказав Чіун.
  
  
  Скло опустилося, і ще більше мушкетів вторглося в салон машини, змагаючись за те, щоб прицілитися до захоплених шпигунів Спілки.
  
  
  "Ти йдеш чи ти вмираєш?"
  
  
  "Ні те, ні інше", - сказав Римо, вихоплюючи мушкет лейтенанта з його безвольних пальців разом із купою прилеглої зброї.
  
  
  Він поклав їх до своїх ніг. Вони брязнули про гроно, яке Майстер Сінанджу вже зібрав.
  
  
  "Гей! Це нечесно. Ти поверни нам нашу зброю, чуєш?"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  "Ні, поки ти не зміниш переднє колесо", - сказав Римо.
  
  
  Лейтенант зробив крок назад і підвищив голос до реву. "Люди! Почати стрілянину!"
  
  
  Ще більше мушкетних дул просунулося у вікна - тільки для того, щоб бути злапаними в долоні, коли їх зустріли руки Майстра Сінанджу та його учня. Вони відступили, наче розтягнуті.
  
  
  "Підкріплення!" - крикнув перший лейтенант схвильованим голосом. "Нам потрібне підкріплення десь поблизу".
  
  
  Додаткові зв'язки гвинтівок проникли через три відкриті вікна і були так само швидко конфісковані, утворивши купу висотою по коліно на половицях.
  
  
  Після цього мушкети більше не втручалися.
  
  
  Перший лейтенант спробував блефувати. "Ви оточені. І маєте вийти", - твердо сказав він.
  
  
  "Ні за що", - сказав Римо, відкидаючи руку, яка спробувала непомітно прослизнути всередину та вихопити зброю.
  
  
  "Виходу немає. Ми не збираємося йти".
  
  
  "Прекрасно".
  
  
  "Ми готові вморити вас голодом", – серйозно попередив перший лейтенант.
  
  
  "Йди, свисни "Тріксі", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Це Діксі", - нагадав Римо.
  
  
  "Будь ласка, - благав перший лейтенант, - це буде мій перший справжній скандал, і я не хочу повертатися додому до мого тата з моєю честю, розірваною на шматки".
  
  
  "Починай шину, і ми подумаємо про це", - недбало сказав йому Римо. І під час нерішучої паузи він підняв з купи філігранний мушкет і почав розбирати його пальцями зі сталевими кістками.
  
  
  Болісний крик біля багажника перетворився на напівствердний "Це Спрінгфілд мого пра-пра-пра-пра-прадіда 1861 року випуску. Він знімав його від Чикахоміні до Спотсильванії! Це цінна сімейна реліквія!"
  
  
  Римо ривком відвів спусковий важіль і викинув його у вікно зі словами: "Тримаю парі, я встигну розібрати цей антикваріат до того, як ви, хлопці, зміните колесо".
  
  
  Римо програв це парі, але ненабагато. З багажника висунувся домкрат, машина завелася, виступи відкрутилися, свіжу шину замінили спущеною, і седан знову став на чотири справні колеса, перш ніж Римо зміг від'єднати бочку від кріплення.
  
  
  "Приємно провести час", - сказав Римо, коли седан перестав розгойдуватися на ресорах.
  
  
  "Я був начальником пітбригади в Талладезі шість років поспіль", - сказав йому нетерплячий голос, додавши: "Чи можу я тепер повернути дідусь Спрінгфілд?"
  
  
  "Після того, як ти відвезеш нас до Кратера", - сказав Римо.
  
  
  "Нам доведеться супроводжувати вас, курс а", - суворо сказав перший лейтенант.
  
  
  "Чому б тобі не сісти за кермо?" запропонував Римо.
  
  
  "Дивна пропозиція", - сказав перший лейтенант, пірнаючи за кермо. Він завів двигун, потім звернувся до своїх солдатів. "Ви, чоловіки, формуйте подвійну колону позаду цього грізного військового фургона і жваво слідуйте за ним. Я поїду відповідним риссю".
  
  
  Рух риссю був щирим планом першого лейтенанта, але щойно машина почала підстрибувати на дорозі, його нога стала неймовірно важкою на педалі газу. Він почав питати, чи має його босоніж якесь відношення до проблеми, коли відчув сталеві пальці, що стискали його шию ззаду, і зрозумів, що вони були там кілька хвилин.
  
  
  "Що ти робиш, клятий північний шпигун?" вимагав він відповіді.
  
  
  "Руль", - сказав Римо, різко повертаючи голову першого лейтенанта вліво. Руки першого лейтенанта на кермі послужливо повернули вліво, входячи в поворот на дуже високій швидкості. Він з подивом виявив, що йому нема чого сказати з цього приводу. У дзеркалі заднього виду група мятліка з Кентуккі без черевиків, щосили намагаючись наздогнати, перейшла на біг.
  
  
  "Ми залишаємо мою групу позаду".
  
  
  "Вони наздоженуть", - запевнив його Римо.
  
  
  Коли вони наблизилися до каблучки на дорозі перед Кратером, перший лейтенант помітив танки оливково-сірого кольору, припарковані тут і там серед сірих машин конфедерації.
  
  
  "Чиї це танки?" спитав він.
  
  
  "Бригада кам'яної стіни".
  
  
  "Ти впевнений, що вони не Шерідан?"
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо. "Опусти плече. Мені треба бачити, щоб керувати".
  
  
  Палець відірвався від одного з шийних хребців першого лейтенанта і постукав по іншому. Нога лейтенанта прибрала педаль газу і натиснула на гальмо енергійніше, ніж якби в нього було що сказати з цього приводу. Сірий седан загальмував, і задні двері відчинилися.
  
  
  Перший лейтенант схопився за дверну ручку, коли товста рука з зап'ястями просунулась у відчинене вікно і відірвала сталевий важіль, а потім відкинула його.
  
  
  "Чому б тобі не накласти заклинання?" Сказав йому Римо.
  
  
  "Знаєш, я можу вийти через інші двері".
  
  
  "У босоногих хлопчиків хрумтять пальці на ногах", - зауважив Римо, розбиваючи камінчик під підбором одного черевика.
  
  
  "Думаю, я почекаю своїх людей", - сказав перший лейтенант, підтискуючи під себе свої дорогоцінні пальці ніг, де вони були б у безпеці від шпигунів диявола-янкі. Зрештою, він був збирачем, а не бійцем.
  
  
  Ідучи за МАЙСТЕРОМ синанджу, Римо підійшов до групи гарних хлопців, які розмахували різноманітними дробовиками та сучасними гвинтівками.
  
  
  Чоловік у чомусь на кшталт сірої туніки на ґудзиках, із зірками та нашивками пізньої Конфедерації, що звисають із його широких плечей, обернувся при їх наближенні. Він мав широке, м'ясисте обличчя і густе чорне волосся, покладене високо на голові в стилі Елвіса помпадура.
  
  
  "Що це за солдат такий?" - спитав Чіун.
  
  
  "Виглядає як Капітан Марвел Конфедерації".
  
  
  "Дурниця, Римо. Він, принаймні, генерал. Поглянь на безліч золотих зірок на його гордих плечах. Як старший майстер, я зобов'язаний вести з ним переговори і прийняти його жалюгідну капітуляцію".
  
  
  "Майстер вищого рангу?" спитав Римо, але Чіун уже поспішав уперед. Римо навіть не намагався прискорити крок. Якщо виникнуть проблеми, Чіун із ними впорається. Зрештою, машину вів Римо.
  
  
  НАРВІВ БОГГС, він же полковник Діксі, Біч Півдня, побачив крихітного чоловічка, що наближається. Його погляд ковзнув повз нього до соковитого білого хлопця, який замикав ходу.
  
  
  "На мою думку, схоже на авангард цих нью-йоркських обструкторів", - пробурмотів один з його вірних рейдерів.
  
  
  "У нього справді такий вигляд. Не зовсім шикарний, але це безумовно піжонський одяг".
  
  
  "Схоже, полковнику Діксі доведеться нелегко", - сказав Нарвел Боггс, підтягуючи свій золотий пояс і крокуючи назустріч ходячій образі, добра земля Віргінії здригалася від його кроків, його чорні очі метали страхітливі іскри, подібні до двох метеорів, що прагнули.
  
  
  Дорогою він зустрів неймовірно старого азіату, який вітав його. "Вітаю тебе, о прославлений генерал Півдня".
  
  
  "З одного боку, схил", - прогарчав полковник Діксі, який накинув свій захисний плащ на прекрасну квітку південної жіночності та вершки мужності Діксі, але ні на кого іншого.
  
  
  Тоді полковник Діксі, Метеор Другої громадянської війни, стояв на порозі вічності. І ніколи не мріяв про це. Обличчя, через яке вийшли тисячі коміксів, телевізійних мультфільмів, коробок для ланчу, книжок-розмальовок та ігор на компакт-дисках, було на волосок від того, щоб шквал виключно довгих нігтів зірвав його з черепа, коли з-за дерев на захід від Кратера долинув льодовий кров бойовий клич.
  
  
  "УРААА!"
  
  
  І з-за сосен вийшла хвиля синіх мундирів, штовхаючи перед собою постріли, дим і хвилюючий шторм битви.
  
  
  Смертоносні нігті зникли.
  
  
  І Третя битва у Кратера була у розпалі.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Мушкетери, які приїхали на літні канікули до Каліфорнії, висипали з-за дерев, волаючи, як баньші, не менше двохсот чоловік. Вони носили Уніон блю зі світло-блакитними піхотними кантами та різнокаліберні мушкети, включаючи гвинтівки Мейнарда, дробовики Браун Бесс та карабіни Шарпс.
  
  
  На якусь застиглу мить Об'єднаний Союз конфедератів із роз'єднання став як укопаний, Шоста Віргінська піхота, загін "Кам'яна стіна" Національної гвардії Віргінії та рейдери полковника Діксі були однакові. На Крейтер-роуд група "Блюграсс" з Кентуккі загальмувала на мозолистій зупинці, повагалася, а потім рвонулася вперед, видаючи тріумфуючий бунтівний крик, від якого кров стигла в жилах.
  
  
  Крізь шум пролунав самотній голос: "Приготуйтеся до бою, чоловіки!"
  
  
  Це був дзвінкий пронизливий голос капітана Ройала Вутена Пейджа, CSA. Він піднявся на танк і, поставивши свій двостулковий капелюх із плюмажем на кавалерійську шаблю, безстрашно кинувся в бій, розмахуючи нею на загальний огляд. "Йдіть за мною!" – крикнув він.
  
  
  Він пробіг близько дюжини футів, перш ніж лиха постать полковника Діксі увірвалася всередину, підставила йому підніжку і привласнила його шаблю.
  
  
  "За Бога та Діксі!" Заревів полковник Діксі, змахнувши в небо капелюха з шаблевидним наконечником. "Не обов'язково в такому порядку!"
  
  
  По всій лінії фронту офіцери Союзу наслідували його приклад, високо піднявши шапочки на мечах.
  
  
  Невблаганно привабливі давньою ворожнечею, яку їхні предки вважали похованою в будівлі суду в Аппоматоксі, дві протистоячі хвилі людей ринули назустріч один одному, зіткнулися і потекли разом, як олія і вода, що змішуються.
  
  
  Спочатку переважна кількість членів Профспілки стояло у тому, щоб узяти гору. Але банда мятлика з Кентуккі без чобіт, забравши свої мушкети з заднього сидіння автомобіля, де вони були приховані, здійснила фланговий маневр і відкрила анфіладний вогонь, внаслідок якого загинуло багато людей.
  
  
  На жаль, через заплутану диспозицію протиборчих сил вони знищили майже стільки ж братів-конфедератів, скільки ворогів Союзу. Історія записала це як блискучий, хоч і відчайдушний хід, але, звичайно, неписана правда полягала в тому, що це була рівна суміш паніки та чистого ідіотизму.
  
  
  З інших кварталів прибуло підкріплення.
  
  
  Перша масачусетська кавалерія інтерпретації, яка ховалася на східних рубежах Національного поля битви в Пітерсберзі, прослизнула нагору, щоб подивитися, через що весь цей переполох. Коли вони усвідомили жахливість того, що побачили їх уражені очі, вони підібрали каміння та палиці та увійшли у воду.
  
  
  Зуави в костюмах Луїзіани також ринули на Крейтер Філд. Вони глянули на це з першого погляду і після деяких вагань прийняли бік профспілки. Настало замішання.
  
  
  Замішання переросло в рукопашну сутичку, а метушня поступилася місцем лютому розлюченню палиць і кулачних боїв, оскільки близькість друзів і ворогів однаково перешкоджала перезарядці дульнозарядних гвинтівок.
  
  
  "ДИВИСЬ, Римо", - проголосив Майстер Сінанджу. "Твоє давно втрачене коріння".
  
  
  "Схоже на гігантську бійку в барі", - зауважив Римо Вільямс з височини Цвинтарного хребта.
  
  
  Чіун звузив очі, перетворивши їх на владні щілинки, схожі на ножі. "Одного разу розпочавшись, божевілля війни не зупинити".
  
  
  Ти хочеш сказати, що ми нічого не можемо зробити?
  
  
  "Божевілля потрібно дозволити йти своєю чергою".
  
  
  "Я за те, щоби втрутитися і наступити на п'яти".
  
  
  "Чого це дасть?"
  
  
  "Ти можеш битися або ти можеш стрибати. Але ти не можеш стрибати і битися одночасно".
  
  
  "Вірно, але в армії безліч пальців на ногах. У тебе є тільки дві ноги, якими можна тупотіти".
  
  
  "Ми не можемо дозволити цьому тривати весь день".
  
  
  "Вони більше не вбивають. Бачиш? Стерв'ятники зрозуміли це і навіть зараз жадібно кружляють".
  
  
  Римо звів очі. Гелікоптери телевізійних новин кружляли поряд, об'єктиви камер оберталися навколо, як електронні кулі роботів-вуайєристів.
  
  
  "Стерв'ятники мають рацію", - сказав Римо, піднімаючи камінь і пускаючи його в політ. Камінь просвистів у небі і відскочив від кабіни вертольота з плексигласу. Кабіна вкрилася павутинням, ставши білим, як сніг. Пілот насилу вивів свій корабель на відкриту ділянку дерну. Інші кораблі відійшли за межі того, що, за їхнім припущенням, було досяжністю для шалених мушкетних куль.
  
  
  "Я не можу просто дивитися", - сказав Римо, починаючи спускатися з гребеня.
  
  
  "Ти можеш, якщо страйкуєш", - зазначив Чіун.
  
  
  "Я завдаю удару іншим способом", - сказав Римо і кинувся в бій.
  
  
  "І я допоможу тобі, хоча б для того, щоб прискорити твою нерозсудливість", - зітхнув Чіун, неохоче слідуючи за ним.
  
  
  Міккі Вайзингер почув не дуже віддалений гуркіт і шум битви з відкритої галявини, де техніки Біслі розкладали на траві великі кольорові клапті шовку, коли запрацювали двигуни з гарячим повітрям.
  
  
  Він сказав: "Я думаю, стрілянина вщухла".
  
  
  "Нашим мушкетерам дано суворі інструкції зблизитися з ворогом якнайшвидше, щоб не було надто криваво", - привітно сказав Боб Біслі. "Зрештою, цей захід для ЗМІ".
  
  
  "Радіо каже, що це практично громадянська війна".
  
  
  "Думайте про це як щось на кшталт фільму, знятого для телебачення, з невеликими жертвами".
  
  
  Перша повітряна куля почала набувати форми. Він був рожевим. Усі вони були рожевими. Навіть плетені кошики були пофарбовані у кремово-рожевий колір. У міру наповнення тканини усміхнене обличчя Мауса Мононгахели, всесвітньо відомого талісмана імперії розваг Сема Біслі, оживало.
  
  
  "Це твоя машина", - сказав Боб Біслі, підводячи Міккі до очікуваного кошика. Концептуалісти Біслі прикріплювали до кожної сторони кошика гігантські рожеві диски, від яких тяглися ізольовані дроти.
  
  
  "Що, чорт забирай, це за штуки?" Міккі хотів знати.
  
  
  "Вуха Монго".
  
  
  "Вуха Монго чорні. Ці рожеві. Яскраво-рожеві".
  
  
  Боб Біслі посміхнувся. "Ти не уявляєш, наскільки ти маєш рацію".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Просто залізай".
  
  
  Міккі заліз усередину, виявивши, що стоїть серед великої кількості проводів і складених автомобільних акумуляторів.
  
  
  Інші повітряні кулі, наповнені гарячим повітрям, відкривають обличчя каченя Дінгбата, Брудного лося та інших відомих персонажів Біслі. Усі посміхалися однаковою порожньою усмішкою, яку, як повідомили маркетологи Міккі Вайзінгеру, коли він уперше замовив їм новий дизайн, люди інтерпретували відповідно до свого настрою. І оскільки вони точно відбивали настрій кожної людини, поліпшити їх було неможливо.
  
  
  У кожному кошику було по чотири рожеві вушка миші Монго, схожі на льодяники, зроблені із замороженого рожевого лимонаду, тому, під яким би кутом на них не дивилися, знамениті мишачі вушка безпомилково виділялися. Придивившись, Міккі зрозумів, що вони із прозорого пластику, як лінзи. Всередині кожного вуха мережі ниток та напівпровідників утворювали електронну павутину.
  
  
  "Ці штуки світяться?" спитав він.
  
  
  "Вони коли-небудь", - посміхнувся Боб Біслі, підводячись на борт.
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Ти зрозумієш. Згодом".
  
  
  "Якщо я, блядь, залишуся живим", - пробурмотів Міккі Вайзінгер.
  
  
  Наземні бригади відпустили якірні канати, і перш ніж його страх висоти встиг виявитися, Міккі Вайзінгер виявився високо в небі над мирною сільською місцевістю Вірджинії. Тільки тоді він помітив, хто летів іншими повітряними кулями.
  
  
  Це були творці концепції, одягнені у офіційні костюми Beasley greeters. В одному кошику лежав Гампі Дог, одягнений у форму солдата Конфедерації. Каченя Дінгбат також було одягнене в сіре, як і Брудний Лось, химерна Білка та інші. Місі Маус була одягнена в спідницю з обручем, що відповідає південній красуні.
  
  
  На другій повітряній кулі, посміхаючись, як ідіот, яким він і був, і безглуздо розмахуючи руками, стояло Мишеня Монго. Зрозуміло, у синьому кольорі Спілки.
  
  
  "Це не так вже й погано", - сказав Міккі Вайзінгер із полегшенням у голосі. "Це щось на зразок повітряної кулі для спостереження, чи не так? Ми збираємося спостерігати за битвою з безпечної висоти, чи не так?"
  
  
  "Ні", - сказав Боб Біслі. "Ми збираємося приземлитися прямо в гущавині подій".
  
  
  "Мешугга, придурки", - пробурмотів Міккі Вайзінгер, хапаючись за один із канатів для підтримки.
  
  
  РІМО ЗБИРАВ кеппі. Це була ідея майстра Сінанджу. Коли вони вступили в бій, Чіун вказав на те, як битва розросталася подібно до приливних калюж, з хвилями і струмками людей, що йдуть за офіцерами, які кружляли навколо зі своїм власним божевільним шаленством. У гущавині битви всі люди змішалися в безладно мелькаючій уніформі. Але офіцерів можна було відрізнити від інших за їхніми піднятими шаблями та піднятими кеппі.
  
  
  Це було просто питання, щоб дістатися офіцерів.
  
  
  Чіун, будучи невисоким, просто низько пригнувся і метався між тими, хто бився, поки не опинився в межах досяжності. Той, що встромився ніготь у лікоть, приніс йому в руки шаблю конфедерації і кашкет. Він рушив далі.
  
  
  Римо був вищим за більшість солдатів. Основна частина боїв велася за допомогою мушкетних стволів, важких каменів та мисливського ножа. Римо ухилився від них усіх, його відкрита шкіра функціонувала як матриця датчиків, що обволікає. Він відчув жар тіла нападників, широко розвернувся і, відчувши ударні хвилі мушкетів, що наближалися, націлених йому в череп, майстерно ухилявся від усіх, поки не націлився на офіцера.
  
  
  Зібрати кеппі було досить просто. Офіцери стріляли зі своїх драгунських пістолетів, але оскільки їхня вільна рука була зайнята прапорами кеппі, вони не могли перезарядити зброю. Тому вони задовольнялися розмахуванням шаблею та пістолетом і не досягли нічого кориснішого, ніж кричали до хрипоти, ведучи за собою своїх людей. Здебільшого ходили колами.
  
  
  Рімо схопив Юніон сейбер за зап'ястя, зігнув їх до природного вигину, і шаблі слухняно впали в його руку.
  
  
  "Через подяку", - зауважив Римо, перш ніж рушити далі.
  
  
  Зібравши на полі бою всі офіцерські шаблі, Римо та Чіун зламали всі, крім двох, а решту викинули. Римо пішов в один бік, а Майстер Сінанджу - в інший, тримаючи в руках протилежні головні убори.
  
  
  Це був добрий план. Можливо, блискуча стратегія. Протиборчі сили, думаючи, що більшість їхніх офіцерів впала і потребуючи керівництва, щоб провести їх крізь туман війни, почали рухатися у протилежних напрямках. Бойові дії почали припинятись.
  
  
  То був момент, коли з'явилися повітряні кулі.
  
  
  Їх було важко не помітити, вони висіли в небі, як великі рожеві грона винограду, але серед шуму ніхто не помітив їхнього прибуття. За винятком гелікоптерів новин, які поспішили забратися з дороги, щоб промивання їхніх гвинтів не призвело до повітряної катастрофи.
  
  
  Коли вони були майже прямо над головою, рожеві мишачі вушка почали світитися.
  
  
  Небо стало рожеве. Все поле бою було залито яскраво-рожевим сяйвом.
  
  
  Усі погляди були прикуті до джерела сяйва.
  
  
  І почалося диво.
  
  
  КОЛИ ПИСАЛИСЯ ПЕРШІ ХРОНІКИ Другої громадянської війни в АМЕРИЦІ, було записано, що Третя битва при Кратері була зупинена ангельським світлом, що струмує з небес. І коли сили двох Америк підняли очі до небес, їхній гнів був пригнічений усміхненими обличчями знайомих істот, які нагадували їм про їхню спільну культуру, їхню спільну спадщину та їхню глибоку і незмінну любов до персонажів мультфільмів.
  
  
  Принаймні так було представлено подію у прес-релізі корпорації Сема Біслі.
  
  
  Спітнілі від битви чоловіки на Землі обернулися, їхні обличчя піднялися, потім повільно пом'якшилися, цікаві очі наповнилися рожевим сяйвом, що палало.
  
  
  "Дей-ем! Це самий рожевий колір, який я коли-небудь бачив!"
  
  
  "Сам ніколи особливо не розбирався у відтінках, але мені подобається саме цей відтінок".
  
  
  "Це сильний відтінок рожевого, все правильно".
  
  
  "Прямо краса".
  
  
  По всьому полю бою стрілки, які за мить до цього були налаштовані проти інших людей через колір їхньої уніформи чи дивного акценту, затихли. Руки безвольно повисли в бездумних руках, всі обличчя були звернені до небес, коли яскраво-рожеві вогні наближалися дедалі ближче.
  
  
  "Я вірю, що я бачу знамениті вуха миші Монго", - сказав капітан Ройял Вутен Пейдж, обтрушуючи пил зі своєї гібридної форми.
  
  
  "Можливо. Але, здається, я пригадую, що у миші чорні вуха".
  
  
  "Немає жодної помилки в їхніх слухових придатках. Мабуть, це означає, що саме Мишеня Монго - кмин".
  
  
  І коли повітряні кулі, що зависли, почали випускати гаряче повітря, безшумною низкою прямуючи до кратера, всім стала видно безпомилково впізнавану постать Мауса Монго, що махає рукою зі свинцевої повітряної кулі.
  
  
  Фуражки і чапо були зірвані з голів і притиснуті до грудей, як сині, так і сірі, на знак пошани.
  
  
  "Це той самий день - я миша, все правильно".
  
  
  "Мушу визнати, у мене завмирає серце, коли я бачу його стару фізіономію, що посміхається".
  
  
  "Хіба нам не слід пристрелити цього пустуна?" Насторожено спитав полковник Діксі.
  
  
  "Ти б не став провітрювати оле Монго, чи не так?"
  
  
  "Він прийшов, щоб розорити Старий Домініон, чи не так?"
  
  
  Чоловік плюнув на землю. "Ця миша ніколи й мухи не образила".
  
  
  "А як щодо того іншого хлопця?" Нещасним голосом спитав полковник Діксі, вказуючи на напружене біле обличчя у другій кульці. "Це не той негідник Вайзінгер, який заштовхує нам у горлянки "Біслі ЮС"?"
  
  
  "Звичайно, але ми можемо його вислухати".
  
  
  "Так. Крім того, він з мишею. Будь-який, хто має Монго, мене влаштовує, поки я не побачу іншого".
  
  
  Широкі, як шматок яловичини, плечі полковника Діксі зникли. "Що на тебе знайшло? Це, мабуть, "високий ворожий кмин".
  
  
  Але жодна рука не піднялася, коли повітряні кулі впали в Кратер, рожеві пакети впали.
  
  
  Бійці, тримаючи пальці подалі від спускових гачків, стовпилися ближче до довгої рани, яка була сумнозвісним кратером.
  
  
  Кратерною дорогою долинув рев вантажівок, і ті мало хто, хто зміг відірвати погляд від ангельського рожевого сяйва, що ллється з Кратера, побачили, що це вантажівки супутникового телебачення.
  
  
  Ніхто не ворухнувся, щоб зупинити їх.
  
  
  Потім, коли знімальні групи вискочили назовні і почали записувати події з безпечної відстані, білий прапор із трьома з'єднаними разом чорними колами, що символізують найзнаменитішу мишу, яка колись жила, піднявся з кратера і затремтів на вітрі. Коли він не був розірваний на шматки, постать у формі горошку самого Мауса Мононгахели вийшла і поставила свій прапор у добрий, родючий ґрунт Старого Домініону, ніби кидаючи виклик тисячі мушкетів, щоб знищити його.
  
  
  Але ніхто не вистрілив. Обличчя солдатів були пристрасні до стану спокою, вони просто спиралися на свої гвинтівки, очікуючи на розвиток подій.
  
  
  Потім Міккі Вайзінгер, спотикаючись, вибрався з ями у супроводі мультяшних тварин з поліуретану, одягнених у сірі кольори конфедерації.
  
  
  "ХТО ЦЕ, Римо?" зі спокійним інтересом запитав Майстер Сінанджу. "Я не пам'ятаю його по жодному мультфільму".
  
  
  "Це Міккі Вайзінгер".
  
  
  "Хто такий Міккі Вайзінгер?"
  
  
  "Генеральний директор корпорації Сема Біслі", - безтурботно відповів Римо.
  
  
  "Без сумніву, він винуватець цього божевілля".
  
  
  "Велика шишка, без сумніву".
  
  
  Чіун подивився на свого учня. "Ти не збираєшся захопити цей великий шматок сиру, як планувалося?"
  
  
  "Не зараз. Я знову у страйку". Римо опустив очі. "А як щодо тебе?"
  
  
  "Я також відчуваю наближення удару".
  
  
  Римо кивнув головою. "Це приємний відтінок рожевого".
  
  
  "Найчудовіший відтінок", - погодився Чіун.
  
  
  "Мирний", - сказав Римо. "Я не великий любитель рожевого, але хлопець, який придумав цей відтінок, знав, що робив. Я роками не почував себе таким розслабленим".
  
  
  Майстер Сінанджу підняв бородатий підборіддя. "Він може бути васалом злих наглядачів, але Миша Монго - велика миша".
  
  
  "Найбільший", - сказав Римо.
  
  
  Поки вони дивилися, мультяшні персонажі перевернули плетений кошик, на який забрався Міккі Вайзінгер.
  
  
  Його вітали ввічливими оплесками, на які він відповів підняттям рук у стилі Річарда Ніксона.
  
  
  "Джентльмени, джентльмени, - почав він, - я прийшов зі світом".
  
  
  Знов оплески. Посмішки.
  
  
  "У ці славні вихідні, присвячені Дню пам'яті, я пропоную перемир'я народу Вірджинії. Я знаю, що ми мали минулі розбіжності, але я думаю, що їх можна врегулювати".
  
  
  Посмішки стали ширшими на обличчях, обмитих теплим рожевим сяйвом.
  
  
  “Я прийшов не експлуатувати історію, а примножувати її. Корпорація Сема Біслі готова працювати не лише з добрими жителями Вірджинії, а й з її шляхетними реконструкторами. Ті, хто цього бажає, отримають роботу”.
  
  
  Тривалі оплески.
  
  
  "Ти це чуєш? Він пропонує нам роботу!"
  
  
  "Він місяцями пропонував вам будь-яку роботу", - гаркнув полковник Діксі. "Я думав, ви, хлопці, сказали "ніколи".
  
  
  "Він не пропонував цього нам ось так, віч-на-віч".
  
  
  "Так. Особисто він справляє враження дуже щирого".
  
  
  "Щира і в рожевому кольорі".
  
  
  "Рожевий?" - перепитав полковник Діксі.
  
  
  "Хіба ти не бачиш щиру рожевість його слів?"
  
  
  "Звичай мене. На мене наклали заклинання змішання квітів".
  
  
  "Що скажеш?"
  
  
  "Я неправильно бачу свої кольори. Я трохи переплутав червоний і зелений. Рожевий для мене з таким самим успіхом може бути фіолетовим".
  
  
  "Ти втрачаєш одне з найбільших задоволень життя, якщо не бачиш рожевий колір".
  
  
  "Ви не говорите?" - спитав Нарвел Боггс, гадаючи, що знайшло людей.
  
  
  "І оскільки ми поважаємо почуття віргінців та інших жителів півдня, - продовжив Міккі Вайзінгер, - коли ми побудуємо Бізлі, США, у нас буде павільйон "Якби Південь здобув перемогу".
  
  
  Зчинився крик підтримки повстанців.
  
  
  "І ігри у віртуальній реальності, в яких Південь завжди перемагає".
  
  
  Загальна радість. Зааплодували навіть члени Профспілки реконструкторів.
  
  
  "Ти дізнаєшся, як це бути рабом!"
  
  
  Ще більше наснаги.
  
  
  "Звичайно, - додав Міккі, - ми також послужимо історії, відобразивши справжню розв'язку подій ..."
  
  
  Міккі Вайзінгер повернув на місце навушник, який вискочив у нього з вуха.
  
  
  "Війна між штатами, ти, осел", - пролунав грубий голос дядька Сема з навушників.
  
  
  "Війна між штатами", - сказав Міккі Вайзінгер під схвальними вигуками реконструкторів Спілки. Жителі півдня теж вітали. Вони вітали так, ніби результат Громадянської війни був приводом для великого тріумфу і завжди ним був.
  
  
  "Перед усіма цими камерами, - продовжував Міккі, - я хотів би згуртуватися з вами, чоловіки, закопати сокиру війни і попросити вашої підтримки в цьому великому проекті".
  
  
  Реконструктори кинулися вперед з такою раптовістю, що Міккі Вайзінгер поспішно зістрибнув з плетеного кошика і спробував би сховатися в Кратері, якби Гампі Дог і Брудний Лось не схопили його і не вштовхнули назад на мильницю з плетеного кошика.
  
  
  Протягнуті руки нетерпляче потяглися до його рук. Міккі потиснув їх так швидко, як вони з'явилися.
  
  
  Потім, з тріском і трепетом, як полотно на вітрі, сіро-червона постать прорвалася крізь натовп, щоб задушливо вчепитися в товсту шию Міккі Вайзінгера.
  
  
  "Уррк!" - сказав Міккі.
  
  
  "Можливо, всі інші з вас стали молокососами, - прогримів полковник Діксі, - але я не такий! Я прагну зламати шию цьому єврею-янкі".
  
  
  "Ні, ні, не треба".
  
  
  "Будь ласка, не треба, полковник Діксі".
  
  
  "Він приятель Монго. Він не хотів завдати шкоди".
  
  
  "Уррк!" - сказав Міккі Вайзінгер, коли світ і Вірджинія потемніли навколо нього, а у вушних каналах залунало ревіння, подібне до далекого океану.
  
  
  Крізь ревіння різкий голос вимовив: "Я бачу все, що відбувається. Пообіцяй йому..."
  
  
  "Я можу зробити тебе багатим", - сказав Міккі Вайзінгер стиснутим голосом, повторюючи слова йому на вухо.
  
  
  "Полковнику Діксі не потрібне багатство. Його серце чисте, як дощ у Джорджії".
  
  
  "Я можу запропонувати дещо краще, ніж багатство. Я можу зробити тебе офіційним ліцензіатом Бізлі".
  
  
  "Ха? Як тобі це ще раз?"
  
  
  "Ви приєднаєтесь до поважної родини персонажів Біслі".
  
  
  Руки послабили свою сильну, задушливу хватку.
  
  
  "Ти маєш на увазі дружбу з Монго?"
  
  
  "Скажи йому, Монго".
  
  
  "Звичайно", - пропищав Монго праворуч, жестикулюючи руками в жовтих рукавичках. "У нас буде купа цікавих пригод разом".
  
  
  "Чи я отримаю свій власний комікс?" Запитав Нарвел свого бранця.
  
  
  "Комікси, мультсеріали, відеоігри та будь-які особисті появи, які ти захочеш. Ми зробимо тебе офіційним талісманом Бізлі USA".
  
  
  "Це дуже вигідна угода", - сказав Нарвел Боггс, який покрив свій останній будинок черепицею і через події цього дня зрештою коштуватиме чверть мільярда доларів на рубежі століть.
  
  
  Міккі Вайзінгер хрипів і кашляв, коли почервоніння зійшло з його обличчя і легені відновили нормальні функції.
  
  
  "МОЖЛИВО, ВСЕ ЦЕ БУЛО непорозумінням", - зауважив Римо Майстеру синанджу, коли Міккі Вайзінгера і полковника Діксі підняли на плечі тріумфального натовпу.
  
  
  "Війни завжди ведуться через скарби. Ця земля - скарб, і тепер ті, хто заперечував його, досягли перемир'я. Війна закінчена".
  
  
  "Думаю, тепер ми можемо йти додому", – сказав Римо. Його голова раптово повернулася, коли він простежив за фігурою, що рухається.
  
  
  "У чому справа, Римо?"
  
  
  "Це той французький репортер".
  
  
  Жінка в береті і синьому облягаючій сукні кралася по краю Кратера, який був забитий чоловіками, що борються, стали мирними. Вона піднесла до обличчя супутниковий телефон і говорила в нього з явним запалом.
  
  
  "Що вона говорить?" Запитав Римо. "Я не розумію по-французьки".
  
  
  "Вона каже, що битва закінчена".
  
  
  "Це точно", - погодився Римо.
  
  
  "Але вона не може зрозуміти чому".
  
  
  Римо знизав плечима. "Вона розбереться".
  
  
  Але вона цього не зробила. Вона трималася далеко позаду натовпу, рухаючись туди-сюди, як обережний тигр. Зрештою, вона несподівано позадкувала до Римо і Чіуна.
  
  
  "J'essaie de constater cela", - бурмотіла вона. "Я намагаюся це з'ясувати".
  
  
  "Бу!" – сказав Римо.
  
  
  Вона розгорнулася, обличчя стало білим. "Знову ти!"
  
  
  "Да я".
  
  
  Вона випросталась, і переляканий вогник згас у її очах. Вона нервовим жестом розгладила спідницю. "Можливо, ти можеш допомогти мені".
  
  
  "Якщо зможемо", – погодився Римо.
  
  
  "Я не бачив, що "тут" відбувається". "Боротьба" закінчилася. Ти не можеш сказати мені, чому?
  
  
  "Вони побачили повітряні кулі".
  
  
  "Oui. Я теж бачив, як опускалися ці потворні повітряні кулі. Але чому зей перестав битися? Хіба зей не був проти людей Зей Біслі?"
  
  
  "Я б не назвав їх потворними".
  
  
  "У тебе на землі є гігантські неотесані мультяшні обличчя".
  
  
  "Стежте за тим, що ви говорите про американський оригінал", - сказав Римо. "Крім того, ви маєте визнати, що світлове шоу було вражаючим".
  
  
  "Я бачив лише те, що було дуже яскравим".
  
  
  "Здавався мені швидше заспокійливим, ніж яскравим".
  
  
  "Що заспокоює в яскравому білому світлі?"
  
  
  "Білий? Це рожевий".
  
  
  "О. Я, як ти кажеш, дальтоньєнна?"
  
  
  "Що сказати?"
  
  
  "Дальтонік".
  
  
  "Мабуть, це мило", - сказав Римо.
  
  
  Вона запитливо подивилася на нього. "Яскравий предмет, який упав із чорного вертольота, теж був рожевим?"
  
  
  "Звідки ти знаєш, що він був чорний, якщо ти дальтонік?"
  
  
  "Відповісти на моє запитання, з твоєю косою".
  
  
  "Ні. Він був жовтим. Хлопці, на яких він приземлився, теж скам'янілі".
  
  
  "Ти сказав жовтий?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Але тепер рожевий?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Жовтий налякав деяких чоловіків, і тепер, коли спалахує рожеве світло, може, вони всі складуть зброю і припинять битися?"
  
  
  "Я не знаю, чи є тут зв'язок, але впевнений, що це може бути саме так". Римо пильніше подивився на дівчину під беретом. "Тобі хтось колись казав, що в тебе приємний акцент?"
  
  
  "Так, - втрутився Чіун, - у тебе дуже приємний акцент для франкської дівки".
  
  
  Дівчина сердито подивилась на них.
  
  
  "Як тебе звати?" - Запитав Римо.
  
  
  "Avril Mai."
  
  
  "Гарне ім'я".
  
  
  "Так, у тебе дуже гарне ім'я для брехливого Френка", - сказав Чіун.
  
  
  Римо та дівчина подивилися на Майстра синанджу.
  
  
  "Вона щойно сказала тобі, що її звуть Ейпріл Мей", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Мабуть, Телець. Ти Телець?"
  
  
  "Я картезіанець".
  
  
  "Це невідповідне ім'я для Френка", - сказав Чіун без злості. Його карі очі повернулися до теплого рожевого сяйва, що виходить із Кратера.
  
  
  Дівчина почала задкувати. "Мені треба йти", - швидко сказала вона. "У мене є історія, яку я маю повідомити по телефону".
  
  
  "Удачі", - побажав Римо.
  
  
  "До побачення", - сказав Чіун, відмахуючись від неї витонченим рухом нігтів.
  
  
  Ідучи, вона почала зосереджено шипіти якісь слова у супутникові телефони.
  
  
  "Що вона говорить?" - Запитав Римо.
  
  
  " 'La charade se perpetre avec lumieres de tres brillantes couleurs. Les lumieres de tres brillantes couleurs sont la clef'," Chiun repeated.
  
  
  "Я маю на увазі, англійською".
  
  
  "Шарада розігрується за допомогою дуже яскравих кольорових вогнів. Яскраві кольорові вогні – це ключ".
  
  
  "Що за шарада?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Майстер Сінанджу, який привернув увагу Миші Монго і обмінявся дружніми помахами з гризуном. "А мене це хвилює ще менше".
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт відстежував перебіг Другої громадянської війни в АМЕРИЦІ на своєму офісному комп'ютері, коли йому зателефонували.
  
  
  На янтарній карті континентальної частини Сполучених Штатів він ретельно наносив місце розташування і пересування сил, що сходяться.
  
  
  Розбійницький підрозділ національної гвардії Род-Айленда все ще стояло табором на березі Потомака в окрузі Колумбія, трохи вище за Арлінгтон, під пильним наглядом поліції Капітолію округу Колумбія, в той час як інші підрозділи були в русі.
  
  
  Це було чудове видовище. На екрані, який був прихований під чорним загартованим склом його робочого столу, де його міг бачити лише Сміт, це виглядало так, ніби могутні армії йшли маршем на Петербург, штат Вірджинія.
  
  
  Сміт надав кожному підрозділу значки. Полки Конфедерації були позначені янтарними цифрами, тоді як військам Союзу було присвоєно літери. Вони були прив'язані до списку назв полків, який постійно прокручувався в лівій частині екрану, як солдати, що марширували.
  
  
  Те, що вони були позначені як 13-й нереформований корпус зв'язку Північної Кароліни, 5-й тенесійський горіховий партизанський полк або 501-й моторизований туристичний полк Мічиганський, не применшувало смертельної серйозності ситуації.
  
  
  Банди людей із рушницями наближалися до Вірджинії, озброєні та сповнені рішучості розпочати Громадянську війну заново. Пристрасті були розпалені. У багатьох штатах, як Півночі, і Півдні, правоохоронні органи, нездатні відкинути свої симпатії, відмовилися перехоплювати чи придушувати ці розбійницькі загони " воїнів вихідного дня " .
  
  
  А з Національного поля битви в Пітерсберзі надходили перші уривчасті повідомлення про битву, що розгорнулася.
  
  
  Був опівдні. День пам'яті 1995 року. Можливо, останній День пам'яті в історії США, якби перебіг битви не був швидко змінений.
  
  
  Коли задзвонив синій контактний телефон, Гарольд Сміт був так захоплений, що спочатку не звернув уваги на звук. Пройшло три гудки, перш ніж його стареча рука простяглася і піднесла трубку до його виснаженого сірого обличчя.
  
  
  Гарольд Сміт був янкі з Нової Англії, але його кольори були сірими, як у конфедератів. На ньому був сірий костюм-трійка, що пожвавлювався лише краваткою кольору хантер-грін, яку він носив у Дармутському коледжі. Його очі були сірими за окулярами без оправи. Його рідке волосся було вкрите сіруватим пилом на голові. Навіть його суха шкіра мала сіруватий відтінок, прояв уродженої вади серця.
  
  
  Коли він заговорив, його голос був таким самим твердим, як гранітні пагорби, на яких він народився.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Привіт, Смітті", - сказав Римо бадьорим голосом.
  
  
  "Рімо, у мене є повідомлення про бій, що відбувається на Пітерсберзькому національному полі битви".
  
  
  "Напевно, тому вони називають це полем битви, вірно?"
  
  
  "Рімо, це серйозно!"
  
  
  "Ні, - поправив Римо, - це кінець".
  
  
  "Кінець?"
  
  
  "Кінець. Як у випадку з хлопчиками, тепер вони можуть вирушати додому".
  
  
  "Але у мене є повідомлення про інші реконструкторські підрозділи, що просуваються Вірджинією".
  
  
  "Що ж, коли вони дістануться сюди, вони зможуть знову виїхати. Синій та Сірий усі залагодили".
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Заходило мишеня Монго, і всі прийшли до тями".
  
  
  "Рімо, ти несеш нісенітницю".
  
  
  Пролунав писклявий голос. "Ні, імператор, все, що говорить Римо, правда. Прийшов Монго разом з Дінгбатом та іншими з його доблесної компанії".
  
  
  "Вони спустилися на повітряних кулях", – додав Римо.
  
  
  "Повітряні кульки, Римо?"
  
  
  "Великі рожеві. Світяться, як пляшечки з лосьйоном каламіновим, з лампочками всередині".
  
  
  "Рімо, ти не в собі".
  
  
  "Гей, у мене щойно був приємний день. Не псуй його своїми виразковими крабами".
  
  
  "Виразковий краб? Вперше за більш як сторіччя у нас громадянська війна!"
  
  
  "Я ж казав тобі", - терпляче повторив Римо. Це було величезне непорозуміння. Коли з'явилися повітряні кулі, всі відразу заспокоїлися. Міккі Вайзінгер вимовив велику примирливу промову і підкорив їх усіх. Вони склали свої мушкети, і більше не буде ніяких неприємностей. Нам із Чіуном майже нічого не довелося робити. Хіба це не здорово?
  
  
  На лінії повисла пауза.
  
  
  "Рімо", - сказав Сміт обережним голосом, - "У мене для тебе погані новини".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "Я натрапив на ще одну кам'яну стіну у пошуках твоїх батьків".
  
  
  "Оу. Дуже шкода. Але я знаю, що ти продовжиш намагатися, Смітті".
  
  
  "У тому й справа", - наполягав Сміт. "Я зайшов в абсолютний глухий кут. Іншого шляху для пошуку немає".
  
  
  "Ну й справи, це розчаровує", – сказав Римо.
  
  
  "Я припиняю пошуки. Ніколи більше не порушуйте цієї теми".
  
  
  Голос Римо став тихішим, коли він відвернувся від телефону і сказав: "Чіун, він скасовує пошуки моїх батьків".
  
  
  "Принаймні він намагався", - сказав Чіун без жодного занепокоєння.
  
  
  У трубці знову пролунав голос Римо. "Я знаю, що ти намагався, Смітті. Ціную це. Правда."
  
  
  "Рімо, ти говориш і поводиться не так, як ти сам".
  
  
  "А на кого ще я міг би говорити і поводитися як? Деніел Бун?"
  
  
  "Ти надто спокійний, надто розслаблений, надто приймаєш".
  
  
  "Я ж казав тобі, що почуваюся досить спокійно".
  
  
  "Рімо, що там сьогодні сталося?"
  
  
  "Я ж казав тобі. Війна закінчена. Алілуя".
  
  
  "Рімо, у парку сталося щось незвичайне?"
  
  
  "Ну, дай мені подивитися", - повільно промовив Римо. "Я не можу думати ні про що, окрім жовтої бомби".
  
  
  "Яка жовта бомба?"
  
  
  "Ти повісив трубку перш, ніж я встиг згадати про це минулого разу. Чорний вертоліт продзижчав над кратером, скинув цю штуку, схожу на світлофор, за винятком того, що всі вогні були жовтими, і коли він вдарився, все стало справді жовтим" .
  
  
  "Що ви маєте на увазі - все стало справді жовтим?"
  
  
  "Ми тікали, бо думали, що це бомба".
  
  
  "Так і було", - спокійно вставив Чіун.
  
  
  "Це не вибухнуло. Але, я думаю, був спалах. Небо стало жовтим. Так само пожовтіли трава, дерева та все інше. Потім ув'язнені Союзу почали висипати з ями, і чи були вони налякані. Кожен із них бурмоче про жовте світло".
  
  
  "Що сталося потім?"
  
  
  "Чіун і я вирушили на розвідку, і коли ми дісталися Кратера, бомба, або що б це не було, почала верещати і плавитися, перетворюючись на калюжу шлаку".
  
  
  "Іншими словами, він самоліквідувався?"
  
  
  "Тепер, коли ти так висловився, так. Звичайно".
  
  
  Тонкий голос Чіуна додав: "Ти забув про людину в ямі, Римо. Розкажи про неї імператору Сміту".
  
  
  "А, точно", - сказав Римо. "Перед тим, як бомба розплавилася. Ми знайшли хлопця з Профспілки в ямі. Він не був схожий на інших, які були налякані. Він був трохи пригнічений".
  
  
  "Пригнічений? Ти маєш на увазі депресію?"
  
  
  "Так, і він стверджував, що після того, як жовте світло вдарило йому в обличчя, все стало синім. Ця частина не має особливого сенсу, я знаю".
  
  
  "Насправді так і є", - сказав Сміт.
  
  
  "Так і є?"
  
  
  "Так, це був феномен кольору, коли, якщо людина довго дивиться на певний колір, а потім відводить погляд, вона побачить додатковий колір як залишкове зображення на своїй сітківці".
  
  
  "Синій доповнює жовтий?"
  
  
  "Я вірю, що це так", - сказав Сміт, зберігаючи файл US. map та викликаючи інший файл.
  
  
  "Тоді, я вважаю, червоний ображає зелений, так?" Римо посміхнувся.
  
  
  "Опишіть це жовте світло", - сказав Сміт без тіні гумору.
  
  
  "Це було дуже, дуже яскраво. Але ми не дивилися прямо на це".
  
  
  "Але ти кажеш, що це налякало тих, хто це зробив?"
  
  
  "Налякав їх до смерті", - сказав Римо.
  
  
  "Тепер, це рожеве світло. Опиши його".
  
  
  "Рожевий. Непогано. Приємний."
  
  
  "Яскраво рожевий?"
  
  
  "Щасливий рожевий", - сказав Римо.
  
  
  "Дуже щасливий рожевий", - сказав Чіун.
  
  
  "Найщасливіший", - додав Римо щасливим голосом.
  
  
  "Але це було інтенсивно?" Підказав Сміт.
  
  
  "Я б не назвала його яскраво-рожевим, хоча він безперечно не був крутим".
  
  
  "Звідки взялося рожеве світло?"
  
  
  "Вуха миші. Хіба я не згадував про це?"
  
  
  "Вуха якої миші?"
  
  
  "Ти знаєш, як повітряна куля підтримує плетений кошик?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Машинки були прикріплені до кошиків. Чотири сторони, чотири вуха. Коли повітряні кулі з'явилися, вони почали світитись".
  
  
  "Кошик чи вуха?" - спитав Сміт.
  
  
  "Вуха. Потім усе стало рожевим".
  
  
  "І приємний", - додав Чіун.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт. Після паузи він запитав: "Чи було ще щось незвичайне?"
  
  
  "За винятком міні-громадянської війни?"
  
  
  "Так, крім цього".
  
  
  "Я так не думаю".
  
  
  "Розкажи Сміту про француженку", - підказав Чіун.
  
  
  "О, так. Там була француженка".
  
  
  "Так, ти згадував про неї раніше".
  
  
  "Після того, як під'їхали вантажівки із пресою, вона з'явилася знову, намагаючись з'ясувати, що відбувається".
  
  
  "Невже вона?"
  
  
  "Вона говорила по стільниковому телефону або щось таке. Що вона сказала співрозмовнику на іншому кінці дроту, Папочка?"
  
  
  " 'La charade se perpetre-'"
  
  
  "Ні, я маю на увазі англійською".
  
  
  "Ця шарада розігрується за допомогою яскравих кольорових вогнів. Яскраві кольорові вогні – ключ".
  
  
  "Ти чув це, Сміте? Вона сказала, що яскраві кольорові вогні - це ключ".
  
  
  "Ви затримали її чи допитували?"
  
  
  "Немає чому?"
  
  
  "Бо вона, очевидно, знала щось про феномен, який діє на полі бою!" Роздратовано сказав Сміт.
  
  
  На лінії повисла пауза.
  
  
  "Смітті", - сказав Римо зніяковілим голосом. "Знаєш, не треба кричати".
  
  
  "Вибачте", - сказав Сміт, стискаючи вільною рукою кулак розчарування. "Продовжуйте".
  
  
  "Ось і все. Вона втекла".
  
  
  "А Міккі Вайзінгер?"
  
  
  "Винесений на плечах єдиної та вдячної нації", - радісно сказав Римо. "Хіба тобі не подобається щасливий кінець?"
  
  
  "Це тільки почалося", - з гіркотою сказав Сміт.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Яке б явище не вплинуло тих людей на полі бою, очевидно, воно також вплинуло на Чіуна і на вас".
  
  
  "На нас нічого не вплинуло", - парирував Римо. "Насправді, ми почуваємося чудово".
  
  
  "Ти мав зупинити бійку".
  
  
  "Хтось випередив нас у цьому".
  
  
  "І схопіть керівника Біслі і допитайте його про місцезнаходження дядька Сема Біслі".
  
  
  Віддалений звук пальців, що клацали, долинув по дроту. "О, точно", - сказав Римо. "Чорт. Ми забули".
  
  
  "Ми більше не забудемо, імператоре", - крикнув Чіун.
  
  
  "Честь скауту", - сказав Римо з ноткою занепокоєння у голосі.
  
  
  "Ти можеш знову знайти ту жінку?" Запитав Сміт.
  
  
  "Може бути".
  
  
  "Дізнайся, що вона знає. Очевидно, що вона не репортер".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Передчуття".
  
  
  "У тебе немає передчуттів. Вони вимагають уяви".
  
  
  "Цього разу так", - похмуро сказав Гарольд Сміт. "Доповідайте, коли у вас щось з'явиться".
  
  
  Гарольд Сміт повісив люльку і переключив увагу на свій настільний термінал. Його пальці пурхали безключовою клавіатурою, літери беззвучно спалахували при кожному ударі його викривлених віком пальців.
  
  
  По проводах надходили перші повідомлення про припинення бойових дій на Пітерсберзькому національному полі битви. Сміт набрав команду, яка переключила його термінал на прийом кольорового телебачення.
  
  
  Ведучий мережевих новин виглядав збентеженим.
  
  
  "У нас все ще немає підтвердження того, що сталося цього пам'ятного дня в Пітерсберзі, штат Вірджинія", - сказав він, коли малюнок під назвою "Громадянська війна II"? проплив поруч із його головою. Він постукав по навушнику. "Що це? У нас на лінії національний кореспондент Девід О'Далл. Продовжуй, Дейве".
  
  
  "Пітер, - сказав веселий голос, - ми просто добре проводимо час тут, в історичній Вірджинії, в цей чудовий святковий день".
  
  
  "Це чудово, але розкажіть нам про ці повідомлення про велику битву".
  
  
  "Все готове", - щебече Дейв.
  
  
  "Що саме ти маєш на увазі під "все зроблено"?"
  
  
  "Це обгортка. Люди Бізлі заглянули, все зробили по-доброму, і все знову чудово".
  
  
  "Дейве, ти мене вибач, але ми не отримуємо від тебе багато фактів. З тобою все гаразд?"
  
  
  "Почекай секунду. Вони готують похідну каву та "флеп-дудл", і запрошені репортери. Гей, передзвоню тобі. Ciao."
  
  
  "Дейв? Дейв!"
  
  
  Спостерігаючи, як ведучий телеканалу скрипить зубами від розчарування перед мільйонами американців, Гарольд В. Сміт пробурмотів про себе: "Сила вплинула і на електронну пресу. Але що це?"
  
  
  Гарольду Сміту не довелося довго ламати голову над цим питанням, тому що в одному кутку його екрану спалахнув червоний вогник, що вказував на те, що мейнфрейми в підвалі Фолкрофта, які постійно переглядали мережу в пошуках даних, пов'язаних з місією, або подій новин, зафіксували що щось важливе.
  
  
  Сміт натиснув на гарячу клавішу. І на екрані з'явився скорочений дайджест історії, яка щойно поширилася мережею.
  
  
  БЮЛЕТЕНЬ REUTERS ПАРИЖ, Франція. ВІЙСЬКОВІ ЛІТАКИ ФРАНЦУЗСЬКОЇ ПОВІТРЯНОЇ АРМІЇ, ЩО ДІЮВАЛИ З АВІАБАЗИ ТАВЕРНІ, ЗДІЙСНИЛИ БОЙОВІ ВИльоти Проти ТЕМАТИЧНОГО ПАРКУ ЄВРО БІСЛІ. ПАРКУ завдано серйозних збитків. ВСІ ЛІТАКИ І ПІЛОТИ БЛАГОПОТІБНО ПОВЕРНУЛИСЯ на БАЗУ.
  
  
  "О, Боже мій", - прохрипів Гарольд В. Сміт зі свого спартанського кабінету з видом на протоку Лонг-Айленд. "Що все це означає?" Це означало, що Друга громадянська війна в АМЕРИЦІ закінчилася, а франко-американський конфлікт 1995 року лише почався.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Історія належним чином зафіксувала Другу громадянську війну в АМЕРИЦІ та франко-американський конфлікт 1995 року як два абсолютно окремі і не пов'язані конфлікти.
  
  
  Історія була неправильною. Друга громадянська війна в АМЕРИЦІ закінчилася рівно о 12:22 за східним поясним часом, тоді як початок франкоамериканського конфлікту було зафіксовано рівно о 5:47 за Грінвічем, менш як через тридцять хвилин.
  
  
  Оскільки вони завжди вважалися окремими та не пов'язаними конфліктами, історики ніколи не підозрювали, що дзвінок супутниковим телефоном, зроблений з Національного поля битви у Пітерсберзі у Вірджинії, спровокував вибух у Євро Бізлі.
  
  
  Секретний агент під кодовим ім'ям Арлекін зателефонувала до свого куратора в паризькому штабі Генерального управління зовнішньої безпеки на бульварі Мортьє.
  
  
  Начальник дільниці передав зашифрований звіт голові DGSE, головній шпигунській службі Франції.
  
  
  "Яскраві кольорові вогні – це ключ", - повторив Ремі Ренар, директор DGSE.
  
  
  "Це те, що сказав агент".
  
  
  "У вас немає іншого звіту?"
  
  
  "Ніякого".
  
  
  "Дякую, ви вільні", - сказав Ренар.
  
  
  Після того, як оперативний співробітник пішов, Ренар зчепив свої довгі пальці будиночком і нахмурився. То була головоломка. Можливо, важливий фрагмент розвідданих потрапив до нього на стіл, і він мав два негайні вибори: записати і забути про це або передати ці дані вищому начальству.
  
  
  Після хвилинного роздуму його обов'язок постав із кришталевою ясністю. Він не став би його оформляти. Але навіть цей простий вибір неминуче призвів до іншої головоломки: перед яким найвищим органом влади він звітував?
  
  
  Обов'язком директора DGSE було звітувати безпосередньо перед президентом Франції з питань національної безпеки.
  
  
  Питання стояло перед ним, як непроханий гість. Чи це була просто національна безпека, чи це вплинуло на більш серйозну проблему? А саме на честь самої Франції?
  
  
  Це була складна головоломка, тому директор DGSE Ремі Ренар відкинувся на спинку стільця, закрив оманливо сонні очі і довго медитував.
  
  
  Під час цієї тихої медитації хвилини цокали, а разом із ними розчинявся безпосередній історичний зв'язок між новою громадянською війною в АМЕРИЦІ та франко-американським конфліктом 1995 року.
  
  
  Нарешті, він потягся до свого телефону.
  
  
  КОЛИ ЗДзвонив ЙОГО ТЕЛЕФОН, міністр культури Франції Моріс Туретт відповів на дзвінок особисто. Він завжди відповідав на телефонні дзвінки особисто. Міністр культури хотів отримувати всі повідомлення від своїх улюблених громадян безпосередньо та без будь-яких інтерпретацій. Бо міністр культури щиро вірив, що громадяни Франції – це його громадяни.
  
  
  В інших країнах титул "міністр культури" був м'яким евфемізмом для позначення начальника шпигунства або просто почесним зверненням. Чи не у Франції. І, принаймні, не після того, як Моріс Туретт удостоївся цієї виняткової честі.
  
  
  Він бачив свою місію в житті в тому, щоб очистити Францію, подібно до того, як це зробила Жанна д'Арк у колишні часи своєю непохитною жертвою.
  
  
  Для Моріса Туретта найгіршим лихом у гордій історії його країни було звільнення від Німеччини. Моріс ні на мить не вважав німецьку окупацію чимось добрим. Ні. То була пародія. Але німці з часом здохли б і вирушили додому до свого міцного пива та несмачних сосисок, ноквастів та зауербратену. Можна було б перечекати їх. І коли вони нарешті пішли, вони б пішли назавжди.
  
  
  Визволителі, з іншого боку, залишили свої численні плями на гордій землі, яку вони нібито звільнили.
  
  
  Моріс Туретт виріс у Парижі після звільнення і десятиліттями безпорадно спостерігав, як огидна гангрена американізму розповзається по його улюбленому місту вогнів.
  
  
  Спочатку це були автомобілі Ford, потім кіоски з гамбургерами McDonald's з їхніми огидними золотими арками. Американські фільми з їхньою неглибокою порожнечою духу почали витісняти з кінотеатрів Клаві та Депардьє та скарб Франції Денєв. У той час як парижани сміялися з блискучих грубостей Джеррі Льюїса - як і слід - вони послабили свій захист і прийняли такі потворні назви, як le marketing, le cash flow і цей неможливий неологізм le cheeseburger.
  
  
  На той час, коли загроза проявила себе, і Помпіду створив Вищий комітет із захисту та розширення французької мови, мова була затоплена, і хвиля була майже незворотною.
  
  
  Так здавалося, коли Моріс Турет очолив міністерство культури.
  
  
  У своїй першій публічній промові як міністр культури він поклявся позбавити Францію шкідливої їжі і шкідливих слів. Спочатку він напав на магазини швидкого харчування та добився закриття більшості з них.
  
  
  Його вітали як чудовий тріумф французької культури над англосаксонським варварством.
  
  
  Для Моріса Туретта поширення американської популярної культури було не чим іншим, як небезпечною гегемонією, яка, на відміну від нацизму, занурить світ і Францію в культурну темряву, з якої вони, можливо, ніколи не вийдуть.
  
  
  Після цього першого тріумфу Моріс взявся за рекламні щити, якими були усіяні Єлисейські поля з грубими гаслами, такими як "Завжди Coca-Cola" та "Просто роби це", а також за найгіршого порушника - Ford Vous Offre L'Airbag.
  
  
  Він вигадав назву для жахливих слів, які спотворювали французькі статті англосаксонськими іменниками. Це, як він сказав пресі, була гидота з гидоти, Franglais. Він склав список і закликав оголосити подібні слова поза законом.
  
  
  До парламенту було внесено законопроект. Він був прийнятий після довгих запеклих дебатів. Відтепер іноземні слова було заборонено на телебаченні, радіо, рекламних щитах, громадських знаках та оголошеннях. Жоден трудовий контракт або реклама не могли бути написані ні якою іншою мовою, крім чистої французької, інакше порушнику загрожували серйозні штрафи та шість місяців в'язниці.
  
  
  О, транснаціональні компанії чинили опір, але їхню справу було вже програно. Моріс Туретт сам склав довгий список прийнятних альтернатив ненависному Франглі. Більше ніяких подушок безпеки, відеокліпів або невимовної обробки даних. Натомість лінгвістично прийнятні sac gonfable, bande promo та informantique були законом країни.
  
  
  Моріс Туретт пишався тим, кого парижани називали La Loi Туретт. Він розпочав довгу битву за визволення своєї нації від ненависних визволителів. Це було лише питання часу, коли всі, хто хотів користуватися перевагами життя у Прекрасній Франції, навчаться говорити на лінгва франка – чи будуть негайно депортовані.
  
  
  Коли задзвонив його робочий телефон у міністерстві культури, Моріс Туретт зняв слухавку і сказав: "Алло?"
  
  
  "У мене найсумніші новини".
  
  
  "Я загартований".
  
  
  "Пляма. Можливо, у нас є розуміння цього".
  
  
  "Розкажіть мені про це розуміння", - запросив міністр культури.
  
  
  "У нас є агент в Америці..."
  
  
  Міністр культури болісно ущипнув себе за перенісся. "Не промовляйте це жахливе ім'я, будь ласка".
  
  
  "Неотесана нація, я б сказав".
  
  
  "Дуже добре. Продовжуйте".
  
  
  "Агент під кодовим ім'ям Арлекін".
  
  
  "Ах, так. Чудова коханка. Гадаю, вона була в тебе?"
  
  
  "Насмілюсь сказати, що в мене його немає".
  
  
  "Жаль. Продовжуй".
  
  
  "Вона повідомила наступне: "Шарада розігрується за допомогою яскравих кольорових вогнів".
  
  
  "Яскраві кольорові вогні?"
  
  
  "Яскраві кольорові вогні – ключ", - було її останнім повідомленням. Потім усі комунікації припинилися".
  
  
  "Чи була вона скомпрометована?"
  
  
  "Яким чином?"
  
  
  "Чому, у будь-якому разі".
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Повідом мені, якщо дізнаєшся про її долю, добре? Мені було б неприємно думати, що в майбутньому ми втратимо її чар".
  
  
  "Звичайно. Тепер щодо цього іншого питання".
  
  
  "Ах, так. "Яскраві кольорові вогні - ключ до розгадки. "Що це може означати?"
  
  
  "Ви, звичайно, знаєте про наші труднощі з проникненням у Пляму?"
  
  
  "Тьху! Це лише питання часу".
  
  
  "Агенти входять. Вони виходять. Вони нічого не повідомляють. Нічого".
  
  
  "Промивання мозку"?
  
  
  "Я так не думаю. Вони не демонструють жодних ознак такого підступного втручання, але складається враження, що, як тільки вони потрапляють під вплив цих культурних загарбників, їхня сила опору та борг зникають. Вони високо відгукуються про цей досвід".
  
  
  "Так само, як мій бідний народ втягнутий у їхню різнобарвну павутину".
  
  
  "Так. Це дуже лякаюче".
  
  
  "Ти розповідав про це комусь ще?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Навіть президент?"
  
  
  "Чи повинен я?"
  
  
  "Я думаю, що ні. Він продемонстрував велике небажання діяти в цьому питанні, незважаючи на серйозність загрози, що зростає і незаперечна".
  
  
  "Що ми можемо вдіяти?"
  
  
  "Ти, ти можеш повернутися до своїх обов'язків, постійно тримаючи мене в курсі подій, поки я зроблю кілька обережних дзвінків".
  
  
  "Для кого?"
  
  
  "Тим, хто поділяє зі мною більш високе почуття обов'язку перед Прекрасною Францією", - сказав міністр культури Франції Моріс Туретт, спокійно кладучи слухавку.
  
  
  Потім він набрав номер генерала французької повітряної армії, зробивши це особисто. Запису про цей дзвінок не повинно бути.
  
  
  "Mon General", - сказав він після того, як додзвонився до приватного номера, не внесеного до списку.
  
  
  "Oui, Monsieur Ministere?"
  
  
  "Таємниця плями на честі та гідності вашої материнської нації з кожною годиною стає все ясніше і ясніше".
  
  
  "Oui?"
  
  
  "Я не можу зараз розголошувати це, але хоробрий військовий, той, хто може уявити себе наступним де Голлем, міг би чудово просунути свою кар'єру, якби він тільки завдав сміливого удару".
  
  
  "Наскільки сміливий?"
  
  
  "Настільки сміливий, що може покрити брижами певний океан і припасти до глиняних ніг певного союзника сумнівного становища".
  
  
  "Я бачу...."
  
  
  "Пляма має бути утихомирена, а його секрети вирвані зсередини".
  
  
  "А після цього?"
  
  
  "Після цього, - обережно сказав французький міністр культури, - хто може сказати? Пуф! Він може бути стертий з лиця землі бомбардуваннями, посіяний сіллю в той самий ґрунт, який він колись пограбував, щоб від неї не залишилося і сліду в наступному столітті”.
  
  
  "Я не можу сказати, що я можу чи не можу робити, мосьє міністр".
  
  
  "Я б і не чекав від тебе цього".
  
  
  "Але якщо необхідно вжити якихось дій, вони будуть вжиті негайно".
  
  
  Міністр культури широко посміхнувся. "Я знав, що ви любите Францію понад усе".
  
  
  Міністр культури повісив трубку та ввімкнув радіо. Він скоротив напружений час, щоб прийти сюди, слухаючи чудову музику, і, якщо вийде важливий бюлетень, він буде одним із перших, хто почує про це.
  
  
  На його жаль, усі радіостанції грали або рок, або хеві-метал, або ту огидну какофонію, відому як реп. Міністр культури терпів нестерпне заради свого вищого обов'язку, розмірковуючи про те, що якби він тільки знав, що реп знаходиться за межами культури, він ніколи не став би так безжально пригнічувати диско.
  
  
  О 5:57 за паризьким часом ескадрилья із шести французьких Mirage 2000 вилетіла з авіабази Тавемі та скинула бомби BGL з лазерним наведенням на крихітне село під назвою Євро Біслі у передмісті міста Аверуан.
  
  
  Бомби, попри перші повідомлення, були начинені не потужною вибухівкою, а сумішшю густого чорного диму та перцевого газу.
  
  
  Коли перші пекучі хмари розвіялися і попливли над синьо-кремовими вежами Замку Чародея, відвідувачі, які зустрічали та співробітники Euro Beasley кинулися до виходу.
  
  
  Щоправда, деякі були затоптані до смерті в наступному плутанину, так що це не було зовсім безкровною битвою. Але менш ніж за годину фортеця Євро Біслі постала оголеною перед будь-ким, хто забажав увійти до неї.
  
  
  Проблема полягала в тому, щоб знайти когось із достатньою особистою мужністю та політичною волею, щоб зробити це.
  
  
  ПРЕЗИДЕНТ ФРАНЦІЇ обмірковував проблему в Америці, коли до його кабінету без попередження увійшов помічник. Він не підняв очей. Це було важке питання. Америка гикнула. Згідно з щогодинними звітами, що надходили на стіл, це було або вкрай локалізоване повстання, або Сполучені Штати Америки балансували на межі громадянської війни.
  
  
  Якщо це була гикавка, це не мало значення. Американці гикають кілька разів на рік. Вони були такими. Безперечно, це було наслідком їх убогого харчування.
  
  
  Але якби це була громадянська війна, президент Франції мав би вибрати бік. Можливо, не відразу і, звичайно, не доти, доки не з'явиться явний переможець, або, якщо не переможець, він зачекає, доки не з'явиться незаперечна політична можливість, яка робить вигідним будь-який вибір.
  
  
  У попередній громадянській війні в АМЕРИЦІ - яка здавалася зовсім недавньою в довгій історії Франції, але на сьогоднішній день була лише половиною терміну існування Сполучених Штатів - Франція стала на бік Конфедерації. Це був не найкращий вибір, але Франція за це не постраждала. У ті сумні дні Америка була політичною нікчемністю. На відміну від сьогодення.
  
  
  Таким чином, було політично не вибирати сторону принаймні до другого або, можливо, навіть до третього року Громадянської війни.
  
  
  Нагальна проблема полягала у тому, як залишатися нейтральним протягом цього короткого проміжку часу. Зрештою, Вашингтон чекав би на негайну підтримку. Зовсім немовлята. Але на що можна було очікувати від нації, яка займала віддалений куточок планети менше п'ятисот років? Вони мали таке дорослішання.
  
  
  Нахмурившись, президент Франції взяв ручку Mont Blanc із цілісного золота і почав складати нейтральну заяву, яку буде опубліковано пізніше того ж дня. Воно було дуже лаконічним. Прочитати його можна було будь-яким зручним способом. Це було дуже важливо, оскільки ставлення Франції до Сполучених Штатів знаходилося на роздоріжжі.
  
  
  З одного боку, була звичайна антиамериканська поблажливість і ворожість, завжди модні серед освіченої еліти.
  
  
  З іншого боку, молоде покоління і навіть деякі люди похилого віку, чиї спогади про звільнення Франції від нацистської окупації знову прокинулися у зв'язку зі святкуванням п'ятдесятих роковин вторгнення до Нормандії роком раніше, по-новому, хоч і політично зухвало, оцінили деякі американські риси.
  
  
  Президент Франції накидав фразу, яка передбачає, що така молода і неперевірена країна, як Сполучені Штати Америки, неминуче відчуватиме труднощі зростання, коли терплячий помічник, що стояв перед його столом, прочистив горло.
  
  
  Президент підвів очі. "Так? Що це?"
  
  
  "Схоже, повстання в Америці придушене".
  
  
  Президент Франції підняв брову кольору солі з перцем до склепінної стелі. "Наскільки серйозними були втрати?" спитав він, зім'явши свою чернетку мови з трьох пропозицій в кульку і кинувши його в кошик для сміття.
  
  
  "Світло".
  
  
  "Армія придушила це?"
  
  
  "Ні, пане президент".
  
  
  "Отже, місцеві поліцейські підрозділи? Я так зрозумів, вони були нейтральні".
  
  
  "Ні, пане президент".
  
  
  "Тоді хто? Швидко, кажи!"
  
  
  "Компанія Сема Біслі".
  
  
  Президент Франції моргнув у якомусь приголомшеному заціпенінні. "Компанія Сема Біслі?"
  
  
  "Вони спустилися з неба на повітряних кулях і бойові дії припинилися".
  
  
  "Хіба вони не були підбурювачами?"
  
  
  "Це підозра DGSE".
  
  
  "Як цікаво", - сказав президент Франції. "Отже, все скінчено?"
  
  
  "Це безперечно закінчилося".
  
  
  Президент Франції зітхнув. "Можливо, це і на краще. Довгострокові позитивні аспекти можуть не переважити короткострокову політичну скруту через збереження нейтралітету, поки вони воюють між собою. І нам може знадобитися їхня промислова міць, якщо німці знову стануть територіальними!"
  
  
  "Ви хочете зробити офіційну заяву?"
  
  
  "Я хочу подрімати".
  
  
  "Так, мосьє президент", - сказав помічник, обережно віддаляючись.
  
  
  Президент Франції, однак, не став спати. У нього ледве вистачило тридцяти хвилин, щоб переварити втрачену нагоду Громадянської війни в АМЕРИЦІ, коли той же помічник, який так тихо увійшов, тепер повернувся з обличчям, схожим на варені буряки, і очима, що нагадують остиглий виноград Конкорд.
  
  
  "Пан Президент! Пане Президент!"
  
  
  "Заспокойся! Що це?"
  
  
  "Євро Бізлі. Його розбомбили!"
  
  
  "Під бомбуванням? Під бомбуванням кого?"
  
  
  "За ранніми повідомленнями, його бомбили "Міражі" повітряної армії".
  
  
  Президент Франції схопився зі свого шкіряного крісла, наче його підняли на невидимих розтяжках.
  
  
  "За яким правом?"
  
  
  "Це невідомо".
  
  
  "З'єднайте мене з генералом повітряної армії! Негайно!"
  
  
  Але ніхто не міг додзвонитися до генерала.
  
  
  "Що відбувається?" президент вимагав від будь-кого, з ким можна було зв'язатися телефоном, відповіді. "Наскільки серйозні втрати? Хтось із наших людей загинув чи поранений?"
  
  
  "Всі пілоти успішно повернулися", - сказали йому.
  
  
  "Ні! Я маю на увазі наших французьких громадян на землі".
  
  
  Але ні в кого не було такої відповіді. Захід ледь розпочався десять хвилин тому.
  
  
  Потім надійшов дзвінок від міністра культури Моріса Туретта.
  
  
  "Месьє Президент, до наших рук потрапила чудова нагода".
  
  
  "Ви збожеволіли! Ми розбомбили американський тематичний парк".
  
  
  "Ми бомбили французьку землю. Бомбити французьку землю – наше священне право".
  
  
  "Ми розбомбили символ американської культури, який знаходиться на французькій землі", - вигукнув президент.
  
  
  "Невже це так погано?"
  
  
  Президент тяжко проковтнув і сів. Він понизив голос, намагаючись зберегти самовладання. "Я не хочу вступати з вами в цю суперечку в даний момент. Це дуже незручна річ. Передбачається, що американці – наші друзі".
  
  
  “Нам належить переважна більшість Euro Beasley. Американці відмовилися від багатьох наших домовленостей. Парк втратив понад мільярд доларів у США. за перші три роки”.
  
  
  "Ситуація змінилася", - наголосив президент Франції.
  
  
  "Так, за наш рахунок. Ми, французи, вливаємося в це з швидкістю, що лякає".
  
  
  "Так, я бачив ваші конфіденційні дані", - сказав президент Франції, який не вважав незвичайним, що міністр культури відстежував відвідуваність французами Euro Beasley. Не дарма це місце було оголошено культурним чорнобилем, коли воно тільки-но відкрилося. "Я зрозумів, що це результат бажання парижан один раз випробувати культурну гидоту, перш ніж воно закриється. Можливо, щоб зловтішитися з приводу тріумфу французького культурного опору його несмачним спокусам".
  
  
  “Пропаганда. У нас є підстави вважати, що існує зловісне пояснення того, що паризькі громадяни раптово стікаються до цієї плями”.
  
  
  "Пляма"?
  
  
  "Ця пляма на грудях Прекрасної Франції".
  
  
  "Я не можу з цим не погодитись. Неофіційно, звичайно", - сказав президент Франції. “Але ми не можемо всюди бомбити американську символіку. Зараз уже не дев'ятнадцяте століття. Можливо, через одне-два покоління ми зможемо безкарно плюнути їм у вічі, якщо захочемо, але не зараз”.
  
  
  "У мене є розвіддані, які свідчать про те, що Євро Бізлі має диявольський гіпнотичний вплив на наших громадян, заманюючи їх і відбираючи у них франки та вроджене розуміння французької культури".
  
  
  "Це найсерйозніше звинувачення".
  
  
  "Вкрай серйозно".
  
  
  "З міжнародними наслідками. Ви припускаєте, що Євро Бізлі - це своєрідна шпигунська платформа?"
  
  
  "Гірше".
  
  
  "Військовий"?
  
  
  "Ще гірше. Це культурна нейтронна бомба, що розповсюджує важке руйнування випромінювання по всій Франції".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "У мене лише обмежена інформація, але поки ми говоримо, Євро Бізлі лежить оголений, без охорони та беззахисний. Ми можемо взяти його з мінімальними труднощами та втратами від легень до нікчемних".
  
  
  "Візьми це? Заради всього святого, чого б ми хотіли від цього?"
  
  
  "Ви повинні діяти швидко, мосьє президент. Оскільки, як ви знаєте, це складне становище з політичної точки зору. Ми розбомбили американський тематичний парк. Пояснити це було б важко за звичайних умов".
  
  
  "Ви хочете сказати, неможливо", - із гіркотою сказав президент.
  
  
  "Виправдати це - твій єдиний вихід. Ти маєш послати війська, щоб убезпечити це і розкрити його секрет".
  
  
  "У чому його секрет?"
  
  
  "Яскраві різнокольорові вогні".
  
  
  "Що ви маєте на увазі під "яскравими різнокольоровими вогнями"?"
  
  
  "Мені шкода. Це все, що я маю".
  
  
  "Цього недостатньо, щоб діяти".
  
  
  "Чи можете ви дозволити собі дочекатися реакції з Вашингтона? Ви повинні діяти негайно, якщо хочете позбавити себе часового замішання".
  
  
  Президент Франції жував свою вологу нижню губу доти, доки яскраві плями крові не знебарвили його різці. "Я маю подумати над цією проблемою".
  
  
  "Час біжить", - нагадав міністр культури, перериваючи зв'язок.
  
  
  І у своєму кабінеті у Палаці Єлисейських полів президент Франції спостерігав за цоканням годинника і клацанням їх стрілок по циферблату, поки він обмірковував, яку з небагатьох і невражаючих карт він розіграє сьогодні.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Коли оперативниці розвідки DGSE Домінік Парільо сказали, що її останнім завданням була поїздка до Сполучених Штатів Америки, її першим спонуканням було знепритомніти.
  
  
  Після того, як її привели до тями, вона ненадовго задумалася про самогубство.
  
  
  "Не відправляйте мене в цю культурну діру", - благала вона свого лікаря.
  
  
  "Це для добра Франції", - сказав він їй суворим голосом.
  
  
  "Я зробила б що завгодно для Франції", - з тривогою сказала Домінік. "Я б віддала саме своє життя за Францію. Я б пролила свою кров за неї. Я б випив ту саму кров, яку проливаю, лише для того, щоб мати честь пролити ще більше крові за Францію. Ви повинні це знати".
  
  
  "Ви один з наших найздібніших оперативників", - запевнив її оперативник у будівлі штаб-квартири, яка називається "Плавальний басейн", тому що вона була побудована над старим муніципальним басейном. "Ваша хоробрість добре задокументована".
  
  
  "Тоді не руйнуйте мою кар'єру, відправляючи мене до Америки".
  
  
  "Як це зруйнує твою кар'єру? Це завдання для просування кар'єрними сходами".
  
  
  Домінік взяла своє рудувато-каштанове волосся своїм довгим, загостреним пальцем, ніби хотіла вирвати його з коренем. Її зелені очі закотилися в очницях, ніби вона мала епілептичний напад.
  
  
  "Я б збожеволів в Америці. Я б збожеволів. Я благаю тебе. Пішли іншого".
  
  
  "У нас немає інших".
  
  
  Домінік Парільо, яка отримала кодове ім'я агент Арлекін у конфіденційних справах DGSE, піднялася зі своїх витончених колін і повернулася на своє місце. Її манери стали дуже професійними.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?" - Запитала вона.
  
  
  "Ви знаєте про заборонену область, яку називають Плямою?"
  
  
  "Я усвідомлюю Пляму. Хто не може усвідомлювати Пляму? Це ... пляма. Але я ніколи не чув, щоб її називали забороненою зоною. Бо Євро Бізлі не стягує плату за вхід?"
  
  
  "Ми офіційно визначили це як заборонену зону. Агенти увійшли..." Голос офіцера, який веде розслідування, затих, і він безнадійно розвів руками.
  
  
  "Вони не виходять?"
  
  
  "Вони виходять", - визнав він. "Вони виходять... зміненими".
  
  
  "Як змінився?"
  
  
  "Щасливий".
  
  
  "Щасливий". Це погано?"
  
  
  Офіцер, що веде розслідування, помахав сигаретою над головою, описуючи спотворені спіралі тютюнового диму.
  
  
  "Щасливі та невмотивовані. Їм було доручено проникнути в підземні приміщення під назвою Утиліканард у спробі пояснити раптове та збочене зростання інтересу до Плями".
  
  
  "Я не чув про це Утиліканарда".
  
  
  "Легенда свідчить, що це місце, де вони переробляють своє сміття".
  
  
  Домінік Парильо гаркнула свої слова. "Тоді вони повинні затопити весь парк та обробити це!"
  
  
  "Агенти Папійон, Ґрійон і Сотерель, всі були відправлені в Пляму і всі повернулися, стискаючи в руках дорогі сувеніри від Біслі і нездатні виконати свій обов'язок перед Францією".
  
  
  "Бо вони були щасливі?"
  
  
  "Агент Гриллон був такий щасливий, що з того часу він не допускає образ на адресу Євро Бізлі. Але агент Сотерель вийшов досить наляканим. Він боявся повертатися. З іншого боку, агента Папійона не переставало нудити протягом трьох днів".
  
  
  "Що побачив бідолаха?"
  
  
  "Він не зміг сформулювати це, крім пишноти та яскравих вогнів Кляксы. Наскільки я пам'ятаю, він згадав особливо яскравий зелений".
  
  
  Домінік Парійо схопилася на ноги. "Справжнім я викликаю проникнути крізь Пляму".
  
  
  Слідчий підняв руку.
  
  
  "Ні, я маю наполягати. Очевидно, що це велика таємниця, і з нею треба розібратися". Вона випростала спину, зухвало піднявши підборіддя. "Я піду сьогодні. Негайно. Я не боюся. Моя люта відданість моїй країні та моїй культурі робить мене безстрашним".
  
  
  "Ти їдеш до Америки", - наполягав її лікар.
  
  
  Після чого Домінік Парійо відкинулася на спинку стільця і почала плакати у свіжу лляну носову хустку, краї якої з воланами були просякнуті ціанідом на випадок її захоплення ворожими силами.
  
  
  "Вашою місією стежитиме за всіма незвичайними подіями, що стосуються корпорації Сема Біслі", - пояснив її куратор. "Якщо ви зможете влаштуватися до них на роботу, то краще".
  
  
  Домінік Парійо розправила плечі і уткнулася обличчям у складену чашкою носову хустку.
  
  
  "Ти звітуватимеш щодня, і..."
  
  
  З криком гніву оперативний співробітник кинувся через стіл. Він кинувся впоперек своєї найкращої жінки-агента, і вони вдвох опинилися на підлозі, катаючись і чіпляючись за просочену ціанідом носову хустку, за яку Домінік Парильйо відчайдушно чіплялася своїми міцними, упертими галльськими зубами.
  
  
  КОЛИ літак авіакомпанії AIR FRANCE приземлився в міжнародному аеропорту Фуріозо, Домінік Парійо спочатку подумувала сховатися в туалеті та полетіти тим самим літаком назад.
  
  
  Але борг перед своєю країною змусив її залишити зручне крісло та вийти у вологе повітря Флориди.
  
  
  Це було жахливо з першої хвилини з тієї самої секунди, як вона вийшла.
  
  
  Повітря було гарячим і липким. Він обліпив її ідеально-молочну шкіру, перетворив її паризьку зачіску на сиру масу, схожу на кукурудзяні пластівці, а її вишуканий одяг натирала і свербіла, як мішковина.
  
  
  Люди були невихованими, їх акцент грубим і збиваючим з пантелику. Вони справді вимовляли свої кінцеві приголосні. А що стосується їхнього одягу, то єдиним словом, яке могло б описати їх безсмачні лахміття прет-а-порте, було "огидний".
  
  
  У продуктовому магазині не було солідного хліба. Сири були несмачними, а вино не пішло б за пійло.
  
  
  І їжа. Вкрай сумна. Вони не використовували жодних соусів, окрім соусу піканте, який вони іноді називали кетчупом, а іноді кетчупом. У їхньому готуванні не було вишуканості, в їхньому одязі не було мистецтва. Все було важким і несмачним, від їжі до чоловіків, які Домінік Парійо також спробувала з чистої потреби знайти хоч якийсь мізерний комфорт у цій спекотній, жорстокій країні.
  
  
  Вона знайшла роботу в Sam Beasley World як перекладач, але не виявила нічого важливого. За винятком того, що з нею - і з усіма іншими співробітниками - поводилися так жахливо, що вона була змушена звільнитися.
  
  
  У Ванахеймі, Каліфорнія, було не краще, хоча забираюча сила задуха змінилася чудовою сухою спекою, яка через два місяці, здавалося, вплинула на її мотивацію, подібно до того, як спека у Флориді підірвала її сили.
  
  
  У хорошому ресторані Vanaheim, де паркувальник припаркував для неї машину, Домінік виявила в меню страву під назвою "Картопля фрі". Її очі спалахнули, і вона охоче замовила його.
  
  
  "Що ви будете з ним?" - Запитав офіціант.
  
  
  "Нічого. Просто виклади цю картоплю фрі на тарілку і подай мені своє найкраще домашнє шардоні".
  
  
  Коли їх принесли, Домінік побачила, що ця картопля фрі не була ані французькою, ані смачною. Якщо вже на те пішло, вона личила тільки для м'якого британського смаку. Вона ліниво грала ними, випиваючи цілу пляшку ледве стерпного шардоне.
  
  
  Іншого разу вона натрапила на французькі тости в меню сніданку, розміщеному в закусочній, в яку вона зазвичай не заходила, настільки неприємними були запахи, що виходять зсередини.
  
  
  Але Домінік таки увійшла, замовивши дві порції французьких тостів. "І ваш найкращий бордоський сніданок на сніданок", - додала вона.
  
  
  "Ніяких бурдо, вибач".
  
  
  "Дуже добре. Тоді божоле".
  
  
  "У нас немає ліцензії на продаж алкогольних напоїв, мему", - сказала офіціантка.
  
  
  Це була ще одна дивина. У багатьох ресторанах було неможливо дістати пиво чи вино. Навіть погане пиво чи вино, яких олухи виробляли удосталь.
  
  
  "Тоді дай мені кавник кави. Чорного".
  
  
  Коли принесли французькі тости, Домінік дивилася на них повними сліз очима, і вони в жодному разі були французькими, хоча віддалено нагадували різновид тостів.
  
  
  Вона випила весь кавник кави, який на смак був солонуватим через гіркоту її нескінченних сліз.
  
  
  Кінотеатри були на диво нестерпними. Все це було барахлом, як і телевізійні програми. Єдині яскраві моменти з'являлися двічі на рік, під час кіномарафону Джеррі Льюїса у День взяття Бастилії та знову на День американської праці, коли Джеррі проводив телемарафон. Коли він заспівав "Ти ніколи не ходитимеш один", Домінік поспішно записала її на плівку, і вона миттєво і назавжди стала її улюбленою піснею.
  
  
  Вона ніколи не знала, що Джеррі вміє співати.
  
  
  На час справи Біслі, США, Домінік Парійо була пригніченою оболонкою свого колишнього "я", яка міркувала про самогубство за допомогою всього, що було під рукою. Її лікар уперто відмовлявся видавати їй будь-які таблетки з ціанідом, вибиті зуби або носові хустки зі смертельним наслідком, якими вона торгувала.
  
  
  Таким чином, вона носила крихітний аерозольний балончик із знищувачем комах Black Flag. При необхідності вона могла проковтнути насадку і натиснути на спусковий гачок дуже сильною і моторною мовою, чиї таланти дозволили їй піднятися службовими сходами DSGE. Чоловіки цінували її моторну мову. Або принаймні так робили французи. Американські чоловіки відпускали огидні коментарі з приводу її вміння цілуватися по-французьки, а потім не хотіли - чи не могли - пояснити, чому такі поцілунки приписуються французам вище за всіх інших.
  
  
  Вона пробула у Вірджинії три тижні, видаючи себе за тележурналіста європейської телевізійної мережі Europe 1, коли несподівано вибухнула Друга громадянська війна в АМЕРИЦІ. "Домінік" був однією з перших новинних вантажівок, що з'явилися на сцені.
  
  
  Це було ідеальне прикриття. Очевидно, всі американці були зобов'язані підкорятися багатьом правилам і законам країни, але чомусь журналісти були звільнені. Навіть іноземні.
  
  
  Спікувавши вниз, Домінік виявила, що проникнути на поле битви в Пітерсберзі неможливо, і їй довелося задовольнятися прослуховуванням інших інформаційних агентств, деякі з яких мали гелікоптери, щоб стежити за битвою внизу.
  
  
  Це було дивовижне видовище. Їхня країна, здавалося, була готова розірватися на частини, і замість того, щоб піклуватися про їхнє майбутнє, все, що мало значення для них, була найважливіша історія.
  
  
  Якби вони були французькими журналістами, які висвітлювали сучасне царство терору, їх би гільйотинували без суду та слідства, настільки велика і очевидна їхня зрада.
  
  
  Коли битва нарешті розгорілася, пікети конфедерації відступили, і ринула преса. Спочатку Домінік подумала, що вони самі збираються стати на чийсь бік. Вони цього не зробили. Натомість вони шукали гуркіт битви, і їхня хоробрість перед різким свистом дозвукових мушкетних куль була б варта захоплення, якби не була настільки очевидним результатом абсолютно вродженої дурості.
  
  
  Тим не менш, Домінік пробиралася через парк з його липкими соснами і бездіяльною гарматою "Наполеон" і, коли натрапила на поле битви, вразилася, наскільки солдатське екіпірування було схоже на форму Наполеона III.
  
  
  Це підтвердило їй, що американці не дали світу нічого з високої культури, лише взяли від неї.
  
  
  "Я не можу відрізнити один бік від іншого", - поскаржилася вона американському журналісту, який робив знімки як турист на Ейфелевій вежі. Дико та без обрамлення своїх знімків.
  
  
  "Це просто. Синій проти сірого".
  
  
  "Але вони всі сірі".
  
  
  "Ти що, дальтонік?"
  
  
  "Так, я дальтонік".
  
  
  Перешкода виявилася благословенням, коли через кілька хвилин спустилися величезні повітряні кулі компанії Біслі.
  
  
  Їхній ефект був чарівним. Чоловіки складали зброю і приймали вирази дитячого здивування та благоговіння, коли з'являлися мультяшні обличчя.
  
  
  І всі говорили про неможливий рожевий колір всього цього. Домінік бачила лише яскраве світло з відтінком тьмяного сірого. Для її зелених очей усі кольори були відтінками сірого. У глибині душі вона заздрила американцям за їхню здатність поводитися так по-дитячому, побачивши, що, зрештою, було відверто комерційним видовищем.
  
  
  Але вона мала місію, яку треба було виконати.
  
  
  Вона знала, що повітряні кулі не падають із ясного неба. Хтось мав направити їх до місця посадки. І Домінік Парильо була сповнена рішучості знайти цього когось.
  
  
  Через натовп солдатів у темно-сірій і світло-сірій формі і зовнішнього кільця американських тележурналістів, що тіснилися впритул, було неможливо достукатися до людини, до якої вона найбільше хотіла достукатися, Міккі Вайзінгера.
  
  
  КОЛИ ВОНИ ПОВЕРТАЛИСЯ на Національне поле битви в Пітерсберзі, Майстер Сінанджу говорив: "З вашого боку було дуже розумно прийняти пояснення імператора Сміта про його невдачу".
  
  
  "Я знаю, що він намагався", - безтурботно сказав Римо. "Думаю, я маю повернути це".
  
  
  Він витяг із кишені білу пігулку у формі труни.
  
  
  Чіун розглядав це, зігнувши брови. "Пігулка з отрутою Сміта?"
  
  
  "Так, пам'ятаєш, я конфіскував його минулого разу? Поклявся, що не поверну його, поки він не розкопає моє минуле".
  
  
  "Ти сьогодні дуже розумієш".
  
  
  "Того разу, коли Смітті довелося стерти свої комп'ютерні бази даних, коли Податкове управління налетіло на Фолкрофт, ймовірно, підірвав його здатність проводити глибокі пошукові роботи, як він робив раніше".
  
  
  "Ти, безперечно, правий, сину мій".
  
  
  "Дякую тобі, маленький батько".
  
  
  Поки вони йшли, вони прийшли до місця, де зарості дерев приховували від них рожеве сяйво, що лежало над полем бою подібно до ангельської аури.
  
  
  Обличчя Рима раптово потемніло. "Цей чортів Сміт!" - раптом сказав він.
  
  
  "Рімо!"
  
  
  "У нього не було наміру знаходити моїх батьків. Ніколи не було".
  
  
  "Рімо, що на тебе знайшло?"
  
  
  "Коли я побачу його знову, я збираюся витрусити з нього всі безглузді виправдання, і тоді ми побачимо, наскільки він мотивований"
  
  
  "Ти поводиться дуже по-дитячому, ти знаєш про це?" Чіун кипів від злості. "Тільки що ти поводився добре, а потім закочуєш істерику, як розпещена дитина".
  
  
  "Тобі слід поговорити".
  
  
  "Я? я..."
  
  
  Вони пройшли через сосни і знову вийшли до Кратерного поля. Рожеве сяйво торкнулося їхнього обличчя, як поцілунок ангела.
  
  
  "Мені шкода, що я підвищив на тебе голос, Римо", - сказав Чіун, раптово пом'якшившись.
  
  
  "І мені шкода, що я перейшов усі межі, Тату. Ти знаєш, я дуже високої думки про тебе".
  
  
  "І правильно, що так і має бути", - задоволено промуркотів Чіун.
  
  
  Римо помітив фігуру в облягаючій сукні та береті. "Гей, хіба це не ейпріл мей?"
  
  
  "Так, вона вислизає".
  
  
  "Сміт сказав з'ясувати, що їй відомо. Чому б нам не піти за нею?"
  
  
  Вони повернулися до екрану сосен, їхні ноги не потривожили коричневий килим з голок більше, ніж павуки-папочки довгоногі, що патрулювали місцевість.
  
  
  Коли вони змішалися з уривчастими тінями, знову ставши мисливцями, їхні обличчя втратили свій безтурботний відтінок, і вони стали суворими. Але вони нічого не сказали.
  
  
  МАРК МОЙЗ нізащо на світі не зміг би цього зрозуміти. Будучи головним офіцером зв'язку операції Кратер, саме він керував полем бою за допомогою мікрофонів, щоб можна було відстежувати всі операції противника. Він особисто встановив мікрофони. Відеокамери були невідповідним варіантом. Вони були надто великі, щоб ховатися на верхівках дерев без ризику бути виявленими.
  
  
  Але коли повітряні кулі приземлилися, на них були дистанційні камери, і Марк був зайнятий спостереженням трансляцій з них.
  
  
  Це було найгірше. Під час запуску повітряної кулі він був зайнятий усередині фургона мобільного зв'язку, припаркованого нижче шосе. Після запуску повітряних куль Боб Біслі увійшов у фургон, сказавши "Продовжуйте" грубим тоном, зовсім не схожим на його звичайний добродушний.
  
  
  Але оскільки він був практично реінкарнацією Сема Біслі, Марк Мойз продовжував.
  
  
  Коли з'явилися перші відеозаписи, Марк належним чином записав їх на плівку для подальшого аналізу та оцінки. На них Міккі Вайзінгер показав своє нещире життя та підкорив натовп.
  
  
  То були вогні. Марко не знав, звідки взялися вогні. Але він бачив, як обернувся натовп - так само, як плачучі обличчя дітей змінювалися на краще, коли Монго, або Дінгбат, або будь-яка інша двовимірна ідіотська усмішка мелькала в їхній бік.
  
  
  Коли це сталося, постать Боба Біслі, що сиділа, посміхнулася з іншої консолі. "Дайте американській дитині вибір між ключами від царства небесного та двома безкоштовними квитками до Бісліленду, і маленькі виродки заберуть квитки у дев'яти випадках з десяти".
  
  
  Голос звучав не зовсім так, як у Боба Біслі, подумав Марк, щосили намагаючись вловити кожне слово, що долинало з навушників.
  
  
  Потім його серце підскочило так високо до горла, що він відкрив рота, щоб випустити його.
  
  
  Боб Біслі вийшов із Кратера і серце помахав тріумфуючим солдатам рукою на знак схвалення!
  
  
  "Але..." - пробурмотів Морс.
  
  
  Холодок пробіг по його згорбленій спині. Щось тут було не так. Боб Біслі не міг бути на полі. Боб Біслі сидів у нього за спиною.
  
  
  Марк узяв себе до рук. Це була якась випадковість, якийсь божевільний збій. Можливо, постать, яку він бачив, була якимсь аніматронним роботом. Можливо, ситуація була надто небезпечною, щоб ризикувати справжнім Бобом Біслі, цінним представником корпорації, яким він був, на місцях, і це був подвійний жест натовпу. Звичайно. Подвійний. Хлопець, що клацав перемикачами за ним, був справжнім Бобом Біслі. Це було все.
  
  
  Але мова тіла людини на полі належала Бобу Біслі. Жоден актор не був такий гарний. Не тоді, коли грав перед неосвіченою аудиторією.
  
  
  Отже, вдаючи, що виконує свою роботу, Марк Мойз повільно повернувся на своєму місці, щоб краще уявити собі людину в кріслі за консоллю.
  
  
  Обличчя було майже відвернуте, але видно було плоскі щоки і натяк на вуса. Воно було морозно-білим. Вуса Боба Біслі були темно-каштановими. Говорили, що він пофарбував їх, щоб здаватися молодшим.
  
  
  Він говорив тихо й люто у свій мікрофон, і слова, які він вимовляв, повторював Міккі Вайзінгер, що знаходився за кілька миль від нього.
  
  
  Потім холодне сіре око повернулося в бік Мойза, і крижаний голос вимовив: "На що, чорт забирай, ти дивишся, Муз? Повертайся до роботи!"
  
  
  Марк Мойз засовався на стільці, намагаючись утримати вміст сечового міхура від виходу з організму.
  
  
  Людина, що стояла за ним, не була Бобом Біслі. Та людина на полі бою була. І голос, який назвав його ненависною прізвиськом "Лось", змусив коротке волосся в нього на потилиці встати дибки.
  
  
  Він знав цей голос. Він запам'ятався у його мозку, частину його ранніх дитячих переживань. Це був голос, який підбадьорював його недільними вечорами перед мерехтливим екраном телевізора і запевняв його, що хоча наступного дня починаються заняття в школі, у світі все гаразд.
  
  
  Це був давно померлий, але безсмертний голос дядька Сема Біслі!
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Жовчний чорний дим все ще піднімався над нормандськими фортечними стінами Замку Чародея в Євро Біслі, коли перші п'ятимісні службові гелікоптери "Газель" промайнули над тематичним парком. Вони не приземлились. Вони просто знизилися, як бабки бабки, і пронеслися повітряним простором парку, кабіни були закриті, пілоти у важких окулярах і протигазах, коли їх гвинти, що обертаються, набирали обертів і розсіювали комбінацію чорного камуфляжного диму і перцевого газу, яка лежала так, як пелена званим Зачарованим селом.
  
  
  Коли гелікоптери перетворили їдкий видих на нешкідливі лахміття, що розсіюються, з'явилися суперпуми.
  
  
  Вони також не приземлилися. Натомість десантники Французького іноземного легіону в червоних беретах спустилися мотузками у повному бойовому спорядженні.
  
  
  Коли їхні чорні черевики торкнулися землі, вони розгорнулися пустельною головною вулицею США, не зустрічаючи опору.
  
  
  Перед сіткою відеомоніторів головний концептуаліст Род Читвуд застогнав і сказав: "Ми облажалися. Вони нас розкусили".
  
  
  І він потягнувся до кнопки із написом Supergreen.
  
  
  Починаючи з 1995 року, вчені історики збиралися в Університеті Брауна в Провіденсі, штат Род-Айленд, щоб вирішити питання про причину Великого франко-американського конфлікту.
  
  
  Вони сперечалися і влаштовували злісні дискусії цілих п'ять днів і так і не дійшли єдиної думки, хоча була пам'ятна бійка на кулаках у яблуневому саду, що примикає до бібліотеки Джона Хея, де один професор неодноразово бив чолом колегу про стародавню пам'ятку, присвячену прославленому Х. Лавкрафту, поки не досяг свого. Особливе зауваження.
  
  
  Одна сторона заявила, що все почалося з миші. Розумний аргумент, оскільки в центрі конфлікту була компанія Сема Біслі, а почався він з миші Монго.
  
  
  Інша школа думки вважала, що французький культурний шовінізм двадцятого століття посилював незначну суперечку, поки він не переріс у повномасштабну міжнародну плутанину.
  
  
  І третій сказав "МИ". культурний імперіалізм, природно, створив тертя. Америка була такою ж непопулярною тоді, як і зараз, зазначив запрошений професор з Гарварда.
  
  
  Ніхто з них не зрозумів це правильно. Все почалося не зі знаменитої миші Сема Біслі, як і не з культурного імперіалізму США чи французького снобізму.
  
  
  Все почалося з Роду Читвуда з Ванахейму, Каліфорнія.
  
  
  Якщо точніше, то все почалося з сонячного весняного дня, коли Род Читвуд у сорок восьмий раз втратив пульт від телевізора.
  
  
  Рід був розробником концепції в Beasleyland у Ванахеймі, Каліфорнія. Під цим малося на увазі, що він був техніком.
  
  
  Хоча він працював у Бісліленді, він не був розробником атракціонів. Не був дизайнером атракціонів. Натомість Рід займався виключно дослідженнями та розробками.
  
  
  П'ять років після закінчення Каліфорнійського технологічного Рід був фахівцем з лазерів. Скорочення оборонної промисловості поставило його надвір. Він відгукнувся на оголошення наосліп і був здивований, побачивши щасливу мультяшну мишу, що усміхається у відповідь від дверей, коли він прийшов на співбесіду.
  
  
  "Навіщо вам потрібний лазерний технік для тематичного парку?" – запитав Рід інтерв'юера, людину в костюмі з непроникним обличчям. "Ви можете замовити всі лазери для світлового шоу, які тільки забажаєте".
  
  
  "Ми хочемо наші власні лазери".
  
  
  "Мене цікавлять лазери виключно як військове застосування".
  
  
  "Ви могли б зробити це тут", - сказав інтерв'юер, його скляна посмішка відповідала його скляним очам. Невже вони стали такими дурними, працюючи тут? Рід Вандер.
  
  
  "Я міг би вдосконалити військові лазери, працюючи на Сема Біслі?"
  
  
  "Дещо. У нас проблема на нашій французькій базі".
  
  
  "Низькість?"
  
  
  "Євро Бізлі".
  
  
  "Ніколи не думав про це як про основу".
  
  
  “Французи ненавидять нас. Не стоятимуть у черзі у холодну погоду. Не купуватимуть наші сувеніри. Вони вирушають у одноденні поїздки, тому наші готелі практично порожні. Ми втратили мільярди”.
  
  
  "Тож закривайте парк".
  
  
  “Ви не розумієте. У нас чудовий послужний список у Франції. Наш журнал, Journal de Mongo, став бестселером з 1934 року. Французи люблять нас. Вони просто ще не звикли до парку”.
  
  
  "Знизьте свої ціни".
  
  
  "Ми перепробували всі", - продовжував інтерв'юер, начебто про пропозицію Рода не могло бути й мови. “Ароматерапія. Купони. Заохочення без знижок. Ми навіть порушили давнє правило та дозволили подавати пиво та вино у ресторанах нашого парку. Здається, ніщо не може зупинити кровотечу”.
  
  
  "Лазерне шоу також цього не зробить".
  
  
  "Ми надамо вам лабораторію для роботи, повний штат співробітників та все, що ви забажаєте".
  
  
  Рід підвівся. "Вибачте. Якби я знав, що це ви, хлопці Біслі, я б ніколи не прийшов на співбесіду. Я чув, ви звертаєтеся зі своїми співробітниками як із брудом".
  
  
  "Якщо ти передумаєш, подзвони нам, гаразд?" - Сказав інтев'юєр, не ображаючись і не втрачаючи своєї незмінної посмішки.
  
  
  Рід Читвуд вчасно отямився. У Каліфорнії не було вакансій у сфері оборони, це правда. І він не хотів їхати зі штату, теж правда.
  
  
  Але справжня причина, повністю втрачена для нащадків, через яку Род повернувся до корпорації Біслі, полягала в тому, що він втратив пульт від телевізора, і це був сорок восьмий раз за фактичним рахунком. Це також стало останньою краплею.
  
  
  Діапазон надвисоких частот на циферблаті телевізора був недоступний без кнопки дистанційного керування, і поки Род з диким самозабуттям розкидав дивані подушки і ярився на жорстоких і несправедливих богів, які відвернулися від його простих бажань, він пропустив двосерійний фінальний епізод "Зірок".
  
  
  Наступного ранку Род знову був у бюро з працевлаштування в Біслі.
  
  
  "Я погодився б на цю роботу за однієї умови", - сказав він.
  
  
  "Тут, у Біслі, ми не ставимо умов, але я готовий вислухати".
  
  
  "У вільний час я використовую ваші можливості для роботи над власним дослідницьким проектом".
  
  
  "Що це за проект?"
  
  
  "Пульт дистанційного керування для телевізора".
  
  
  "Ми повністю володіємо всіма маркетинговими правами", – швидко сказав інтерв'юер.
  
  
  "Дві умови", - сказав Рід. "Я отримую права на маркетинг".
  
  
  Після триденних переговорів, які включали дзвінки, грубі слова та завуальовані погрози розправою, Род Читвуд погодився розділити маркетингові права на все, що він розробляв, із корпорацією Сема Біслі п'ятдесят на п'ятдесят.
  
  
  Його першого дня йому пояснили кольоротерапію.
  
  
  "Кольоротерапія?"
  
  
  "Він древній. Він дуже древній. Піфагорійці використовували його для зцілення хворих. Те саме робили греки та єгиптяни. Вони виявили, що вплив на очі різних кольорів надає різний психологічний вплив на мозок. Ми виявили, що це працює. Нам просто потрібно змусити. це працювати у більш широкому масштабі”.
  
  
  "За допомогою лазерів?"
  
  
  "Чим яскравіший колір, тим краще він працює. Лазери настільки яскраві, наскільки колір виходить поза природою".
  
  
  "Я розумію", - сказав Род Читвуд, погладжуючи своє щетинисте підборіддя.
  
  
  "Ми хочемо, щоб ви розробили якомога яскравіший і барвистіший лазерний промінь".
  
  
  "Ми тут говоримо про холодний лазер?"
  
  
  "Так. Ми не хочемо випадково пропалити дірки у туристах. Це може вбити повторний бізнес".
  
  
  "Ексимерна лазерна система - це те, що вам потрібно. Але я не можу гарантувати, що вона робитиме те, що ви хочете".
  
  
  "Ми можемо тобі це довести".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Ти все ще незадоволений нашими переговорами щодо контракту?"
  
  
  "Ви, люди", - з гіркотою сказав Род, "ймовірно, не ховайте своїх дорогих померлих мерців, поки не висмикнете золоті пломби з їхніх зубів, не продасте їх кістки для приготування желатину та видалення жиру для сала".
  
  
  На диво вони не образилися. Один навіть усміхнувся із тихим внутрішнім задоволенням.
  
  
  "Як твій кров'яний тиск у ці дні?"
  
  
  "Мій кров'яний тиск піднявся на десять пунктів з того часу, як я почав тут працювати", - роздратовано додав Род. "І пройшов лише день".
  
  
  "Ходімо з нами".
  
  
  Вони відвели його до запечатаної камери в Утилідаку під Біслілендом. На дверях був напис "Рожева кімната".
  
  
  Двері не були рожевими, але коли їх відчинили, кімната виразно була рожевою. Стіни були ніжно-рожевими. Верхнє світло випромінювало тепле рожеве сяйво. Навіть крісло з відкидною спинкою було рожевим. І коли вони зачинили за ним двері, Род побачив, що інший бік дверей теж був рожевим. Він був повністю оповитий рожевим лоном.
  
  
  "Сядь", - сказали йому з внутрішнього зв'язку.
  
  
  Рід сіл. Він відкинувся на спинку стільця і спочатку нічого не відчув. За кілька хвилин він розслабився. Потім він справді розслабився. Його м'язи пом'якшилися. Здавалося, навіть кістки розм'якшилися.
  
  
  Коли вони прийшли, щоб забрати його через п'ятнадцять хвилин, він не хотів йти.
  
  
  "Будь ласка, дозволь мені залишитися на кілька хвилин", - благав Род.
  
  
  "Ще п'ятнадцять хвилин. Але ви маєте підписати звільнення".
  
  
  "Все, що завгодно", - сказав Род, підписуючи, не читаючи, аркуш паперу, сунутий йому під ніс.
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин він все ще відмовлявся йти. Був викликаний лікар з Біслі, на його оголений біцепс була одягнена манжета для вимірювання кров'яного тиску, і, коли лікар оголосив, що його кров'яний тиск у нормі, Рід був здивований.
  
  
  "Можу я там попрацювати?" спитав він.
  
  
  "Ні. Ти нічого не досягнеш".
  
  
  "Я не заперечую".
  
  
  Врешті-решт їм довелося вимкнути світло і залишити його одного в темній кімнаті, поки він не почав благати випустити його з Рожевої кімнати.
  
  
  "Наше дослідження показує, що кольоротерапія працює через другий візуальний шлях".
  
  
  "Їх більше одного?" Пробурмотів Рід, дивлячись на рожеву пляму на краватці іншого чоловіка. Це викликало заспокійливі спогади про Рожеву кімнату.
  
  
  "Перший зоровий шлях йде від сітківки до зорового нерва. Саме так ми бачимо. Але є другий шлях, більш примітивний, який йде від сітківки до гіпоталамусу, який знаходиться у частині мозку рептилій".
  
  
  "Ти сказав "рептилія"?"
  
  
  "Еволюція послідовно додавала шари у структуру людського мозку, начебто складаючи кубики", - пояснив один із хлопчиків Біслі. "Людський мозок розташований поверх нашого тваринного мозку, а під ним знаходиться найпримітивніший - так званий мозок рептилії. Саме туди веде другий зоровий шлях. Біологи не знають, для чого він потрібен, окрім як для запуску вироблення меланіну. Але ми визначили, що сильні первинні кольори слідують цьому еволюційно занедбаному шляху, впливаючи на мозок рептилій дуже примітивним чином”.
  
  
  "Я завжди ненавидів зелений. Пристрасно ненавидів його".
  
  
  "Помаранчевий змушує мене нервувати. А яскраво-червоний може викликати напади в деяких епілептиків. Це наш мозок рептилій реагує на колірну стимуляцію сітківки. Як я вже казав, це давня псевдонаука, яка все ще діє. Теж діє як заклинання. Насправді, це секрет успіху наших мультфільмів Technicolor. Ми використовували лише позитивні відтінки”.
  
  
  "Добре, ти продав мене".
  
  
  "Добре. А тепер займіться доставкою лазера, який заспокоїть планету".
  
  
  Рід вирушив у свою лабораторію, але він не думав про умиротворення планет. Він думав про те, як зробити так, щоб його телевізійний клікер неможливо було втратити будь-коли знову.
  
  
  Він знав, що кожен пульт від телевізора працює за інфрачервоним принципом. Різні довжини хвиль інфрачервоного світла запускають різні реле у рецепторі фотоелемента телевізора.
  
  
  Фантазією Рода було вживити сигнальний маяк у свій клікер, щоб, коли він його втратить, все, що йому потрібно було зробити, це надіти кілька спеціальних окулярів і шукати постійний інфрачервоний імпульс.
  
  
  Проблема була в тому, що коли Род втрачав свій пульт, він справді втрачав його. Інфрачервоне світло могло випромінюватись з-під дивана, з-під стопки журналів або з ванної. У Рода по всьому будинку були телевізори. І оскільки надто велика кількість пультів доставляла майже стільки ж проблем, скільки відсутність пульта, він завжди носив із собою універсальний пульт, коли ходив по дому, щоб кожен набір реагував на його команди.
  
  
  Не було відомо такої форми світла, яка могла б проходити крізь суцільні стіни. У цьому й полягала проблема з інфрачервоним маяком.
  
  
  Новий, більш насичений колір міг би вирішити цю проблему, зрозумів Рід. Так само, як це могло б вирішити проблему Біслі. Дві проблеми із загальним рішенням, зовсім як із презервативом.
  
  
  Розібравши універсальний пульт, Рід перейшов до кейсів. Він підключив його до джерела живлення та почав перетворювати на ексимерний лазер.
  
  
  "Мені потрібний рожевий на кілька порядків більше, ніж яскраво-рожевий", - промимрив він.
  
  
  Рід експериментував з різними рожевими барвниками, витягнутими з натуральних речовин, переважно екзотичних кольорів, рожевих мінералів і дорогоцінного каміння.
  
  
  І він зрозумів, що це в нього вийшло, коли відчув себе добре - вперше по-справжньому добре - відколи прийшов на роботу до корпорації Сема Біслі.
  
  
  Це почуття пройшло в ту хвилину, коли він вимкнув яскраво-рожевий лазерний олівець.
  
  
  Коли він показав своїм босам, чого він досяг, вони посміхнулися під рожевим сяйвом, поплескали його по спині і сказали Роду Читвуду, яким напрочуд винахідливим співробітником він був, заслугою корпорації Біслі, есірі-боб.
  
  
  Коли лазер вимкнувся, вони повернулися до нього.
  
  
  "Недостатньо рожевий", - сказав один.
  
  
  "Нам потрібний насичений рожевий", - сказав інший.
  
  
  "Насичений?" Випалив Рід. "Я ніколи не чув про насичене рожеве. Що це?"
  
  
  "Ми дізнаємося про це, коли побачимо".
  
  
  І вони це зробили.
  
  
  Використовуючи лазер на барвнику, в якому есенція самих рожевих природних речовин була розведена в спирті і випромінювалася одним потужним імпульсом світла, який миттєво виснажував джерело живлення. щасливі обличчя.
  
  
  "Ти знайшов це!" - вигукнув один хлопчик із Біслі.
  
  
  "Це чудово", - тріумфував інший.
  
  
  "Зроби це знову".
  
  
  "Не можу", - сказав Рід. "Це перегоріло у джерелі живлення".
  
  
  "Підключи іншу".
  
  
  "Почекай хвилинку", - раптово сказав Род. "Звідки ти міг знати, що сталося? Двері були зачинені".
  
  
  "Рожевий імпульс пройшов прямо крізь стіну, він був таким потужним"
  
  
  "Еврика!" Рід закричав, бо не міг придумати нічого більш придатного. "Я зробив це! Я зробив це!"
  
  
  "Він зробив це! Він зробив це!" - сказали хлопці Біслі. "У нас є наш гіперкольоровий лазер насиченого рожевого кольору".
  
  
  "Ні, я не це мав на увазі. Ти бачив пульсацію крізь суцільну стіну. Це мій пульт дистанційного керування для телевізора. Я збираюся розбагатіти".
  
  
  Це було близько до моменту, коли ефект рожевої пульсації почав слабшати, і обличчя хлопчиків Біслі стали серйозними.
  
  
  "Насправді, - сказав один, - Бізлі стає багатим. Не ти".
  
  
  "Мені належить половина прав", - сказав Род.
  
  
  "Тобі належала половина прав".
  
  
  "Ти підписав їх, пам'ятаєш?"
  
  
  "Коли? Коли?" - Запитав Рід. "Покажи мені докази".
  
  
  І вони це зробили. Це був короткий юридичний документ, непорушний, і коли він побачив свій кольористіший, ніж зазвичай, підпис унизу, Роду Читвуду захотілося одного за іншим вирвати гортані хлопчиків Біслі своїми розлюченими зубами і насилу проковтнути.
  
  
  "Коли я це підписав?"
  
  
  "Це було звільнення. Ти хотів провести ще п'ятнадцять хвилин у Рожевій кімнаті".
  
  
  "Я думав, це медичне визволення", - з жахом сказав Род.
  
  
  "Ми говорили про медичне звільнення?"
  
  
  "Ніхто ніколи не говорив про медичне визволення".
  
  
  І хлопчики Біслі посміхнулися своєю внутрішньою посмішкою.
  
  
  "Чорт", - сказав Рід.
  
  
  "Давайте ще трохи рожевого", - сказав один із хлопчиків.
  
  
  "Давайте переглянемо умови цього контракту", - заперечив Род.
  
  
  І коли хлопчики Біслі завагалися, Рід зрозумів, що вони в його руках. На кшталт того.
  
  
  Зрештою Рід погодився на десять відсотків, тому що, правду кажучи, йому теж до болю хотілося погрітися в променях рожевого лазера.
  
  
  "Він справді рожевий", - радісно сказали хлопчики Біслі.
  
  
  "Найрожіший".
  
  
  "Яскраво рожевий".
  
  
  "Давайте назвемо це Hotpink. Одне слово. Таким чином ми зможемо зробити його торговою маркою".
  
  
  "Що далі?" - Запитав Рід.
  
  
  "Більше квітів". Спробуй зелений.
  
  
  "Тоді червоний".
  
  
  "Що вони робитимуть?" - Запитав Рід.
  
  
  "Ми дізнаємось, коли ти їх створиш".
  
  
  Оскільки в наданих ними схемах кольоротерапії говорилося, що зелений колір є особливо заспокійливим і загоює, Род сконструював другий лазер на барвнику, який генерував інтенсивний зелений імпульс пігментів тропічних ящірок. Усі хотіли стійкого свічення, але цей чортів ексімерний лазер надто швидко витрачав енергію.
  
  
  Цього разу хлопчики Біслі стояли довкола перед лазером, поки Род встановлював таймер, і, як фотограф, який бажає потрапити до кадру зі своїми об'єктами, він поспішив приєднатися до них. Вони стояли в очікуванні зеленого променя, який наповнив їхні очі найяскравішим, огидним, викликаючим нудоту зеленим кольором, який колись був задуманий.
  
  
  Коли Род Читвуд прокинувся в лазареті Біслі через три дні, його перше питання було дивним.
  
  
  "Який сьогодні день?"
  
  
  "Неділя".
  
  
  "Шостий?"
  
  
  "Так. Ти пробув менше трьох днів".
  
  
  І сльози почали накручуватися на вражені очі Рода Читвуда.
  
  
  "Ну, ну", - заспокійливо сказала медсестра з Біслі у накрохмаленому білому чіпці, прикрашеному вушками паперової мишки. "Ми очікуємо, що ви повністю видужаєте".
  
  
  "Я пропустив це ..." - схлипнув Рід.
  
  
  "Пропустив що?"
  
  
  "Фінальна серія сезону "Наступне покоління", - сказав він нещасним голосом.
  
  
  Коли він відчув себе досить добре, щоб повернутися до роботи, Род сказав the Beasley boys: "Вважаю, грін вибуває, так?"
  
  
  "Навпаки, це ідеальний образливий колір".
  
  
  І показали йому таблицю.
  
  
  Більшість колірних діаграм розбиті на додаткові або контрастні кольори. Діаграма Біслі була поділена на наступальні кольори та захисні кольори.
  
  
  І вони мали нові назви. Яскраво рожевий. Надзелений. Контрастно-блакитний. Ультражовтий. Поліпшений. Інфрадіапазонний. Темно фіолетовий.
  
  
  Згодом вони склали каталог своїх властивостей та створили різні випромінювачі.
  
  
  "Як щодо того, щоб назвати їх фазерами?" запропонував Рід. "Вони відбивають світло".
  
  
  "Не можу. Це не наш фірмовий знак".
  
  
  "О, точно", - сказав Рід.
  
  
  Коли йому сказали, що його відправляють до Парижа для встановлення перших гіперкольорових променів у Euro Beasley, Род Читвуд жахнувся.
  
  
  "Я не хочу їхати до Парижа".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Вони ненавидять нас. І вони люблять Джеррі Льюїса". Рід здригнувся.
  
  
  "Тобі не обов'язково їхати до Парижа. Ти можеш жити за Євро Бізлі".
  
  
  "Під? У них там теж є Утилідак?"
  
  
  "Утиліканард. Це означає те саме".
  
  
  Це було не так уже й погано. Там були кімнати у гуртожитку з міні-кухнями та телевізорами. А коли по всьому Євро Бізлі встановили нові рожеві світильники, відвідуваність майже одразу злетіла.
  
  
  "Як щодо підвищення?" Запитав Род одного разу, коли навіть "Біслі Бойз" не змогли приховати драматичного повороту.
  
  
  "Для чого тобі потрібне підвищення? У тебе є свої десять відсотків роялті".
  
  
  "У мене не було часу створити свою дистанційну пошукову систему".
  
  
  "Коли ти це зробиш, це буде твоє підвищення".
  
  
  "Мишачі ублюдки", - пробурчав Рід.
  
  
  І так Род жив заради того дня, коли його роботу в Euro Beasley було закінчено.
  
  
  Нажаль цей день так і не настав. Натомість Французький іноземний легіон спустився по мотузках з вертольотів, що зависли, і рушив до одного з численних входів в Утиліканар.
  
  
  Коли вони опинилися на землі, Рід знав, що робити. Він начепив на очі окуляри з цілісного свинцю і з серцем, що б'ється десь у горлі, натиснув на кнопку консолі з написом Supergreen.
  
  
  Незважаючи на те, що він був позбавлений жахливого зеленого світла, що потрапляє на сітківку, його все одно вирвало.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Фургон без розпізнавальних знаків було припарковано на US. 460, на південь від Пітерсберзького національного парку битви. Це був напрямок, звідки прилетіли повітряні кулі, тому розумно було припустити зв'язок між ними.
  
  
  Звичайно, якби це була телевізійна вантажівка, на бортах у неї були б позивні або логотип мережі.
  
  
  Саме так це сприйняла Домінік Парильо, проїжджаючи повз фургон на своїй вантажівці Europe 1 Satellite, перш ніж припаркувати його подалі шосе і поза увагою. Вийшовши з машини, вона низько пригнувшись попрямувала до фургона, що чекав. Навколо фургона був ніяких ознак життя чи активності. За кермом нікого не було.
  
  
  Але гніздо з електронних блоків на даху фургона наводило на роздуми.
  
  
  Пригнувшись за кущами, Домінік дістала свій 9-міліметровий автоматичний пістолет MAS і почала вибиратися з живоплоту. Якби у фургоні був секрет яскравих різнокольорових вогнів, які буквально захоплювали її співвітчизників, і вона змогла б їх опанувати, медаль Почесного легіону - не кажучи вже про захоплення всіх французів - належала б усім, крім неї.
  
  
  Що важливіше, вона могла залишити цю пекельну націю недоумкуватих і кретинів.
  
  
  Вона рушила вперед.
  
  
  І її бере поглинув її голову, як Венерина мухоловка, виготовлена з тканини.
  
  
  "Дідька лисого!"
  
  
  Якась сила взяла її за плечі і невблаганно розвернула, але все ж таки вона зберегла присутність духу, щоб виставити вперед свою масивну морду. Коли вона відчула, що він доторкнувся до грудей нападника, вона натиснула на спусковий гачок.
  
  
  Постріл був тихим. Просте клацання. Автомат смикнувся один раз.
  
  
  "Ха!" - тріумфально сказала вона, смикаючи бере з обличчя.
  
  
  Домінік моргнула, коли знайомі риси американця на ім'я Римо дивилися на неї у відповідь з легкою усмішкою на його жорстокому обличчі.
  
  
  "Але... я не міг схибити".
  
  
  "Звичайно, ти це зробив".
  
  
  "Ніколи! Я досвідчений стрілець".
  
  
  "Був", - сказав Римо, недбалим рухом забираючи у неї зброю. Він відкинув його убік.
  
  
  "Ви француженка, вірно?"
  
  
  "Бельгієць".
  
  
  "Ти розмовляєш французькою".
  
  
  "Ми, бельгійці, говоримо французькою. Це наша рідна мова".
  
  
  Римо глянув на маленького азіату з сивою борідкою, що стояв поруч із ним, засунувши руки в рукави кімоно. "Це правда, але ця жінка говорить на діалекті Парижа, а не Брюсселя".
  
  
  "Впіймав тебе. Ти француженка".
  
  
  "Французькі жінки не носять берети", - зауважила Домінік.
  
  
  "Звичайно, вони це роблять", – сказав Римо.
  
  
  "Це неможливо. Як ти можеш бути таким безглуздим?"
  
  
  "Тренуйся", - сказав Римо, повертаючи їй бере.
  
  
  "Бере без смаку. Ти що, нічого не знаєш про французькі звичаї?"
  
  
  "Як можна менше", - визнав Римо.
  
  
  "Я категорично заперечую французьке громадянство".
  
  
  Крихітний азіат повернув голову: "Дивіться. Хіба це не наближається прославлений Джеррі Льюїс?"
  
  
  Домінік різко обернулася.
  
  
  "Джейрі? Джейрі тут. Де? Я обожнюю його!"
  
  
  Але там нікого не було, і коли вона озирнулася, крихітний азіат переможно сяяв. Чоловік на ім'я Римо вимовляв "тск-тск", одночасно роблячи їй якийсь таємничий жест, який включав потирання вказівних пальців у її напрямку.
  
  
  "Знову піймав тебе", - сказав він.
  
  
  "Я турист".
  
  
  "Ти французький агент. На тобі написано "Французький агент"".
  
  
  "По-французьки", - сказав азіат із сивою бородою.
  
  
  "Я все заперечую".
  
  
  "Який інтерес у всьому цьому у Франції?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я відмовляюся говорити щось ще".
  
  
  "У нас є способи змусити тебе зізнатися", – попередив крихітний азіат.
  
  
  "Я відомий своєю безстрашністю".
  
  
  Раптом крихітний Азіат напружився і сказав: "Слухайте!"
  
  
  Римо зупинився.
  
  
  Домінік дослухалася. "Я нічого не чую".
  
  
  "Ти чуєш це, Римо? Звук насоса".
  
  
  Домінік насупилась. "Я не чую накачування".
  
  
  "Так", - сказав Римо. "Це виходить із того фургона".
  
  
  "Два удари серця. Один людський. Один ні".
  
  
  "Так, і людський, схоже, досить наляканий".
  
  
  "Давайте проведемо розслідування".
  
  
  "Серцебиття. Я не чую серцебиття".
  
  
  "Рімо, затримай цю жінку, поки я розбираюся".
  
  
  "Маленький батько, тобі не здається, що ми обоє винні..."
  
  
  "Ні!"
  
  
  Римо затих, що Домінік з подивом побачила. Чи боявся він колишнього? Це здавалося сумнівним.
  
  
  Вони дивилися, як стара ковзнула в задню частину фургона, Римо утримував її на місці, стиснувши сталевими пальцями її лікоть. Вони були схожі на тупі ножі, і коли вона простягла руку, щоб послабити їх, вони відмовилися зрушити з місця.
  
  
  Поки його увага була прикута до її пальців, вона спробувала кидок дзюдо, який ніколи не підбивав.
  
  
  Це стосувалося ніг. Швидкий крок назад, удар по найзручнішому підйому і перевертання противника його власним зворотним поштовхом. Домінік одного разу кинув таким чином двосоткілограмового борця сумо.
  
  
  "Стеж за туфлями", - сказав Римо, коли вона наступила каблуком-шпилькою на його підйом. "Вони нові".
  
  
  Вона все одно спробувала перевернути його.
  
  
  Римо відмовився перевертатися. Здавалося, що його ноги були закуті до бетону. Він не мав помітного центру тяжкості. Нічого такого, що вона могла знайти. Відмовляючись здаватися, вона зігнулася і спробувала вставити пальці в його ніздрі і затято вивернути їх, абсолютно гарантовано послабивши найжорсткішу хватку.
  
  
  "Полегше. Я боюся лоскоту", - сказав Римо, його ніздрі легко ухилялися від її влучних пальців.
  
  
  "Ти не схожий на жодного чоловіка, якого я коли-небудь зустрічала", - сказала Домінік, переходячи на лестощі.
  
  
  "Я часто це чую".
  
  
  "Я впевнений".
  
  
  "Насправді навіть занадто. Мені подобається, коли до мене ставляться як до звичайного хлопця".
  
  
  "Я б звертався з тобою так само, якби ти мені дозволив".
  
  
  "Ти не на мій смак. Вибач".
  
  
  "Я цілуюсь по-французьки, як моряк", - сказала Домінік, використовуючи фразу, яка була використана на ній.
  
  
  "Мені не подобаються моряки. А тепер припини чинити опір. Я хочу подивитися, що зробить Чіун".
  
  
  Голова Домінік повернулася до фургона, вона не мала іншого вибору, коли Римо поклав свою важку руку їй на голову і повернув її, як кран.
  
  
  Її погляд упав на літнього азіату на ім'я Чіун, який прослизнув до дверей і приклав до неї крихітне вухо.
  
  
  "Що він робить?" Домінік зашипіла.
  
  
  "Переконаюся, що це не пастка".
  
  
  "Він може визначити, слухаючи?"
  
  
  "Він може визначити, котра година, заплющивши очі і підставивши обличчя сонцю".
  
  
  "Що, якщо зараз ніч?"
  
  
  "Обшукай мене. Я ніколи не бачив, щоб він робив це вночі".
  
  
  Домінік глянула на тверді, непохитні пальці Римо. "Як можна бути таким струнким і таким сильним одночасно?"
  
  
  "Так само, як це зробив Попай".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Шпинат".
  
  
  "Ти глузуєш наді мною".
  
  
  "Розкажи це Джейрі".
  
  
  "Ти ображаєш великого клоуна".
  
  
  "Тс".
  
  
  Поки вони дивилися, Чіун потягся до ручки дверей і, здавалося, застиг.
  
  
  "Що не так?" Запитала Домінік.
  
  
  Римо стиснув її руку, щоб змусити замовкнути.
  
  
  Спостерігаючи за тим, що відбувається, Домінік дуже повільно усвідомила, що старий азіат не був заморожений, як здавалося. Він повертав ручку дверей, але робив це так повільно і методично, що звичайному оку здавався нерухомим.
  
  
  "Ах, він дуже розумний".
  
  
  Раптом двері відчинилися і майже так само швидко зачинилися. Це сталося так раптово, що Домінік буквально перехопив подих. Це було так, ніби двері були пащею механічного монстра, який вихопив старого з поля зору, щоб зжерти його живцем.
  
  
  На мить нічого не сталося.
  
  
  Потім краї дверей запульсували найяскравішим сірим світлом, яке Домінік коли-небудь бачила. І двері відчинилися, як переляканий привид.
  
  
  І вилилося жахливе світло.
  
  
  РИМО ПОБАЧИВ, що ДВЕРІ ФУРГОНУ пофарбовані в зелений колір. Цей зелений колір був подібний до удару в живіт. Римо ніколи не бачив такого зеленого кольору. Це був огидний, лютий, як у ящірки, зелений. Якийсь інстинкт синанджу змусив його почати відчинятися, коли двері відчинилися і Майстер синанджу, пурхаючи, вийшов.
  
  
  Римо, природно, озирнувся, щоб подивитися, що робить Чіун. Те, що він побачив, вразило його. Обличчя Чіуна спотворилося від якогось жахливого напруження. Його руки й ноги засувалися, наче намагаючись обігнати зелене свічення.
  
  
  Зелене світло спалахнуло навколо нього, і в останній момент своєї свідомості Римо відчув, як його шлунок мимоволі стиснувся і вміст шлунка вирвався з горла.
  
  
  Його останньою думкою було, як сильно він раптово зненавидів зелений колір.
  
  
  ДОМИНІК ПАРІЙО відчула, як хватка Римо раптово ослабла, і її професійні інстинкти взяли гору. І якраз вчасно.
  
  
  Вона відступила і ледве уникла попадання струменя гарячого блювання, яке, здавалося, складалося в основному з рису і маленьких шматочків чогось схожого на рибу.
  
  
  З жахливим виразом на обличчі Римо впав обличчям у свою блювоту.
  
  
  Домінік розвернулась і побачила, що старий кореєць теж нахилився вперед на півкроці, хмара молочної блювотини каскадом розтікалася перед ним.
  
  
  Коли Чіун ковзнув у траву, він лежав нерухомо.
  
  
  Домінік присіла навпочіпки, її дальтонічні очі дивилися на яскраве сіре світло, поки вона шукала в траві свою впалу МАС.
  
  
  Істота вискочила з фургона, поки вона була зайнята своєю зброєю.
  
  
  Домінік зазнала дивного уколу впізнавання, змішаного з жахом. Спочатку вона подумала, що жах був наслідком спостереження за двома грізними американськими агентами - вона не сумнівалася, що це були саме вони, - які піддалися якійсь силі, яку вона не могла збагнути.
  
  
  Але жах невдовзі вирішився сам собою, коли укол впізнання перетворився на жахливу, неймовірну впевненість.
  
  
  "Ти - дядько Сем", - випалила вона, коли фігура зробила крок до неї.
  
  
  "Чому ти не лежиш обличчям вниз у своїй блювотині?" зажадав чоловік крижаним голосом.
  
  
  І коли він підійшов, його ліве око почало блимати. Багряне світло. Якось він виходив з його ока. Він мав штучне око. Це було схоже на маленький стробоскоп, пульсуючий і миготливий, і він підходив дедалі ближче. Він цілився в неї, ніби то був смертоносний лазер.
  
  
  І Домінік зрозуміла, що це має бути. Лазер, який не обпалює, але змушує сильних чоловіків відмовитися від вмісту своїх шлунків і впасти в нього непритомним.
  
  
  Усвідомлення вразило її якраз у той момент, коли її пальці, що шукають, намацали холодну, заспокійливу сталь її МАСА.
  
  
  Вона скинула його, прицілилася і натиснула один раз на спусковий гачок.
  
  
  Рука, яку вона побачила, була зроблена зі сталевих сегментів, затиснутих над зброєю, стискаючи її великий та вказівний пальці. Проте вона натиснула на спусковий гачок.
  
  
  Зброя відмовлялася стріляти, її затвор утримувався на місці рукою, яка потім почала обертатися, коли гідравлічні пальці стискалися і розтискалися з непереборною невблаганною силою.
  
  
  Домінік вивільнила пальці якраз перед тим, як тонко оброблена сталь перетворилася на скрегочучий, випльовуючий відчутний вереск сталі.
  
  
  "Mon Dieu!"
  
  
  "Французький, так?"
  
  
  "Oui."
  
  
  "Я ненавиджу гребаних французів".
  
  
  "Ти не дядько Сем Біслі, який любить все людство".
  
  
  "Я люблю тільки гроші", - сказав знайомий голос, коли залізна рука піднялася і схопила її за волосся.
  
  
  "Чого ти хочеш від мене?" Запитала Домінік, звиваючись.
  
  
  "Є лише одна річ, яку я хочу від тебе".
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  "Скажи мені прямо. Що є у цього клоуна Льюїса такого, чого немає у мого Монго?"
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Перші звіти про оцінку бойових пошкоджень від The Blot були найтривожнішими.
  
  
  Вони прийшли у вигляді аерофотознімків, зроблених "Газеллю", що низько летить, обладнаною камерою з прицілом.
  
  
  Фотографії було розкладено на столі президента Франції. "Ці люди мертві?" він запитав.
  
  
  "Ми не знаємо, пане президенте".
  
  
  "Хіба це не кров, що ллється з-під їхніх нерухомих тіл?"
  
  
  "Він не червоний".
  
  
  "Тоді що це може бути?"
  
  
  "Або сеча, або блювотина. Аналітики ще мають визначити".
  
  
  Президент Франції покрутив фотографію в руці так і так. "Я думаю, це блювота".
  
  
  "Ми повинні залишити це експертам, чи не так?"
  
  
  "Моча прозоріша. Ця густа".
  
  
  "Не всі. Деякі здаються рідкими".
  
  
  Президент знизав плечима. "Хтось міг з'їсти суп, а потім його вирвало".
  
  
  "У нас є експерти, які розуміються на цих питаннях", - зневажливо сказав помічник. "Що нам робити?"
  
  
  "Ми не можемо залишити їх валятися, як безліч полеглих іграшкових солдатиків. Це французи. О, бачити б їх у багнюці з їхніми гордими червоними беретами".
  
  
  "Це асфальт".
  
  
  "Бруд. Асфальт. Обуренню немає назви".
  
  
  "Ми повинні діяти швидко, щоб стримати цю справу, перш ніж американці дізнаються про це та подадуть протест".
  
  
  "Невже не було жодних звісток із Вашингтона?"
  
  
  "Поки що ні. Але скоро. Ось чому ти маєш діяти негайно".
  
  
  "Мені ніколи не слід слухати цього начосника", - простогнав президент Франції.
  
  
  "Який клоун?"
  
  
  "Міністр культури".
  
  
  "Він не такий уже клоун. Він очолив боротьбу проти огидного Франгле, він вигнав..."
  
  
  "Досить. Досить. Накажіть нашим іноземним легіонерам штурмувати Бастилію".
  
  
  "Ти маєш на увазі Пляма".
  
  
  "Я маю намір покласти край цій справі до того, як цей буффон зателефонує зі скаргою", - роздратовано сказав президент Франції.
  
  
  "Міністр культури?"
  
  
  "Ні. Президент Сполучених Штатів".
  
  
  ПОЛКОВНИК Французького іноземного легіону ЖАН-ГІ БАВАР мав вичерпну відповідь на запитання, що призвело його до зарахування до найжорсткішої, боєздатної організації, яка користується найгіршою репутацією у всій Європі.
  
  
  "Це довга історія".
  
  
  Це було негаразд. Але цього грубого коментаря було достатньо, щоб усунути всі питання. Те, що це була довга історія, було перевіреним часом способом ухилення, який бійці Французького іноземного легіону використовували проти настирливих репортерів або дуже цікавих тимчасових подружок.
  
  
  Таким чином, ніхто ніколи не дізнався, що полковник Бавар вступив до Французького іноземного легіону через шлунково-кишковий розлад.
  
  
  Від сиру в нього перехопило подих. Не якийсь звичайний газ, а смердючий, лютий газ, який тільки можна уявити. Йому варто тільки відкусити шматочок Шевротіна, іноді тільки вдихати гостроту бри, як його кишечник збивався, кипів і починав виходити назовні.
  
  
  Це було дуже ніяково. Це відлякувало самотніх жінок, втрачених дітей та голодних собак. Навіть мухи уникали полковника Баварда, коли його огортала отруйна хмара, створена ним самим.
  
  
  Було лише два гуманні рішення. Відмовитися від сиру або вступити до Французького іноземного легіону, куди візьмуть будь-кого, незалежно від його гріхів чи примх. Полковник Бавар, звичайно, вибрав останнє.
  
  
  Зрештою, який поважаючий себе француз зміг би вижити без сирів? Жити без брикету було неможливо. А бути позбавленим Рамболя та камамбера? Не кажучи вже про високе La Vache qui Rit?
  
  
  Полковник Бавар з відзнакою служив у Кувейті та Руанді та інших країнах франкомовного світу. Він отримав незліченну кількість медалей за те, що приймав капітуляцію. Те, що деякі з тих, хто здався полковнику Баварду, були його власними людьми, не мало значення. Ворог здається, набагато перевершуючи чисельністю своїх товаришів зі зброї, які, задихаючись, здалися на милість полковника Жана-Гі Бавара.
  
  
  Тому було цілком природно, що у свою темну годину його співвітчизники звернулися до нього.
  
  
  "Ми обрали вас для цієї місії не просто так", - сказав йому командир Французького іноземного легіону у своєму штаб-квартирі.
  
  
  Полковник Бавард уривчасто віддав честь. "Я ладен померти за свою націю".
  
  
  "Нам потрібен офіцер, який може повести своїх людей у найтемнішу частину пекла".
  
  
  "У мене немає страху".
  
  
  "Твоя мета – пляма".
  
  
  "Це колір Франції".
  
  
  "Він уже належить Франції. Технічно нам належить п'ятдесят два відсотки. Або нашим нещасним банкам".
  
  
  "Тоді я знищу це".
  
  
  "Ми можемо досягти цього за допомогою атомної бомби, і нехай ми зробимо це пізніше як урок іншим, які хочуть нав'язати нам свою нижчу культуру".
  
  
  Потім вони вручили йому пару захисних окулярів із лінзами, перехрещеними непроникною чорною ізолентою.
  
  
  "Для чого це?"
  
  
  "Щоб захистити твої очі".
  
  
  "Від чого?"
  
  
  "Жах Плями", - урочисто сказали йому, і полковник Бавард відчув, як по його напруженому галльському хребту повільно поповз холодок.
  
  
  "Але як я вестиму, якщо я сліпий?"
  
  
  "Ми направлятимемо вас по радіо з командира, що завис, вертольота".
  
  
  "А як же мої люди?"
  
  
  "У них теж будуть такі ж витріщені очі".
  
  
  "Це чудово, але як вони будуть слідувати за мною?"
  
  
  Його командир дозволив собі повільно посміхнутися. "Ви вгадали саму причину, через яку вас обрали для цієї місії, мій полковник".
  
  
  І його командир вручив полковнику Баварові синю часточку пахучого рокфору.
  
  
  "Вибачте мене", - сказав полковник Бейвард, стискаючи щоки. Занадто пізно. Кімната наповнилася ароматом тяжкої праці його чутливого кишківника.
  
  
  "Смачного!" - Сказав його командир, одягаючи респіратор на нижню частину обличчя.
  
  
  Коли він пояснював завдання своїм людям, полковник Бавард сказав їм, що в нього надзвичайно низький коефіцієнт складчастості.
  
  
  На військовому жаргоні у всьому світі це означало, що місія була малонебезпечною. Фактор зморщування - це ступінь, до якого анальний сфінктер скорочувався від страху у бойових умовах.
  
  
  Зазвичай місії з низьким коефіцієнтом зморшок були найбажанішими.
  
  
  Не в підрозділі полковника Бавара Французького іноземного легіону. Що коефіцієнт зморшок, то легше дихати.
  
  
  "Наскільки низький?" - Запитав скромний рядовий під час попереднього інструктажу.
  
  
  "Найнижчий із можливих".
  
  
  Чоловіки виглядали враженими. Дехто, чекаючи своєї негайної долі, перестав дихати. Їхні червоні берети, здавалося, майже здулися на знак покірності.
  
  
  "Ми очікуємо зіткнутися з отруйними газами?" спитав сержант, не в силах приховати надію у своєму голосі.
  
  
  "Жодних отруйних газів не очікується".
  
  
  "Хіба нам не слід взяти з собою протигази про всяк випадок?" - нетерпляче запропонував рядовий.
  
  
  "Протигази заборонені", - суворо сказав полковник Бавард. Деякі з його людей, зазвичай хоробри до неподобства, насправді здригнулися.
  
  
  "Ти вдягнеш це". І він почав роздавати захисні окуляри, які заплющували очі від яскравого світла.
  
  
  Чоловіки із сумнівом оглянули захисні окуляри.
  
  
  "Якщо ми сліпі, як ми можемо йти за вами в бій, мій полковнику?"
  
  
  І, на їхній жах, їхній полковник розстебнув клапан кишені своєї блузи і викинув вкрай важливу упаковку газопоглинаючих деревних таблеток, з якими полковник Жан-Гі Бавар ніколи не розлучався.
  
  
  "Клянуся вашими гордими французькими носами", - сказав він їм.
  
  
  КОЛИ ВОНИ ДІЗНАЛИСЯ, що їм належить штурмувати Євро Бізлі на бронетранспортері, люди під командуванням полковника Баварда практично дезертували.
  
  
  "Ви миші чи французи?" - спитав полковник Бавар, жуючи великими ковтками сир, коли задні двері квартири відчинилися. Це був бронетранспортер AMX/10P, його чотирнадцять тонн виглядали як п'ять із-за смуг легкого пустельного камуфляжу, і він був здатний доставити в бій одинадцять людей.
  
  
  "Я поведу!" - Зголосився хор голосів.
  
  
  "Я поведу", - сказав полковник Бавард, щоб полегшити своїх людей.
  
  
  Він направив БТР французькою сільською місцевістю Аверуан, співаючи "Марсельєзу". Ззаду люди співали стару пісню легіону. Він перекривав тривожно грубі звуки, що долинали з відсіку водія.
  
  
  Вони безперешкодно пронеслися через ворота "Євро Бізлі" і помчали Мейн-стріт, США, до самого редута. Проте ніхто не кинув їм виклик.
  
  
  "Вдягти захисні окуляри!" - крикнув полковник Бейвард, коли з'явився підйомний міст через рів. Бейвард вдягнув свої власні захисні окуляри високо на лоб і опустив їх. Твердо тримаючи кермо, він натиснув на акселератор.
  
  
  Асфальт під його колесами загув. Потім звук перетворився на скрегіт гуми по дерев'яному настилу. Потім загуркотів бетон.
  
  
  AMX/10P розвернуло і підкинуло у відповідь на раптове натискання на гальма. Схопивши свій автомат MAT, полковник Бавард відчинив двері.
  
  
  "Геть! Геть! Геть!"
  
  
  Чоловіки вивалилися збентежені, зовсім сліпі.
  
  
  "Сюди, люди легіону", - вигукнув полковник Бавард.
  
  
  Був момент нерішучості, перш ніж грубий удар, який його люди надто добре знали, розрізав сперте повітря. Вони повернулися до нього. І коли жахливий запах досяг їх ніздрів, вони кинулися до нього.
  
  
  Вони кинулися, як пізніше записала історія, назустріч катастрофі.
  
  
  У навушнику полковник Бавард слухав вказівки спостерігачів із завислої "Газелі".
  
  
  "Ви шукаєте нішу прямо на північ від підйомного мосту", - повідомив голос управління.
  
  
  "Oui!"
  
  
  "У ніші будуть сходи".
  
  
  "Oui."
  
  
  "Сходи ведуть в Утиліканард".
  
  
  "За Францію та легіон!" - вигукнув полковник Бавар, від його спини виходив сирний запах.
  
  
  Коли його армійські черевики застукали верхньою сходинкою алюмінієвих гвинтових сходів, полковник Жан-Гі Бавар героїчно зупинився. Він міг би позувати для вербового плаката.
  
  
  І, незважаючи на темні окуляри, що заплющують його очі, весь його світ став червоним.
  
  
  Пізніше ті, хто пережив різанину в Євро Бізлі, розійшлися в думках щодо точного відтінку, який призвів до їхнього падіння. Деякі казали, що колір був червоним, інші - малиновим, треті клялися, що кіновар була кольором жаху.
  
  
  Зі свого боку полковник Жан-Гі Бавар побачив червоного. Він пропалив чорну ізоленту, як лазерний промінь. Він пронизав його сітківку із силою удару. Його мозок, отримуючи інформацію з його очей, наповнився вогнем.
  
  
  Величезна лють вибухнула в грудях полковника Баварда. Це був чистий гнів на жорстоку долю, яка зробила його в середньому віці без дружини бездітним і без будь-якої родини, крім Іноземного легіону. У цей момент він зненавидів Іноземний легіон і все, що він являв собою. Зненавидів той самий підрозділ, який дозволив йому сховатися від більш розбірливого світу, який терпіти його не міг.
  
  
  Кричачи від люті, полковник Бавард розвернувся, стріляючи від стегна.
  
  
  Він так і не почув, як перший 9-міліметровий патрон вилетів із дула. Він не міг. Його товсте, підсмажене тіло було зайняте тим, що об'єднана вогнева міць його людей подрібнювала його на тріски, які також ясно бачили червоне світло, хоча деякі бачили малинове, деякі червоне, а інші червоне.
  
  
  Ніхто з них не бачив полковника Баварда. Але вони відчули його, і роками стримуваний гнів вирвався з їхніх вуст у вигляді барвистих лайок, а з гвинтівок - у вигляді патронів з розпеченими сталевими оболонками.
  
  
  Полковник Жан-Гі Бавар так і не зрозумів, що його вдарило. Він покотився вниз гвинтовими алюмінієвими сходами, розкидаючи частини тіла, які були відрубані від нього кулями легіону,
  
  
  У Замку Чародея легіонери, що залишилися, все ще бачачи червоний колір, направили свою зброю один на одного, вказуючи на дрібні недоліки, уявні образи та інші невисловлені порушення, поки криваво-червоне світло пекла не вивів їх назовні.
  
  
  І під замком, глибоко в надрах Утиліканарда, головний концептуаліст Род Читвуд прибрав палець із кнопки з написом Optired.
  
  
  "Я не можу продовжувати це вічно", - стурбовано пробурмотів він. "У мене закінчуються сили".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Римо снилася його мати, перш ніж він прокинувся на лікарняному ліжку.
  
  
  Він ніколи не знав своєї матері. Але кілька місяців тому перед ним матеріалізувалося бачення, і він упізнав це обличчя. Якийсь прихований проблиск пам'яті підказав йому, що то була його мати. Вона сказала йому знайти свого батька, але не сказала, ким був його батько.
  
  
  Уві сні мати намагалася йому щось сказати, але Римо не міг почути її слів. Її блідий рот рухався, вимовляючи постаті і голосні, і коли Римо напружився, щоб уловити уривчасті звуки, він прокинувся від яскравого світла.
  
  
  Був ранок. Це не мало бути вранці. Його внутрішній годинник показував трохи більше години дня. Навіть уві сні вони відстежували минулий годинник. І все ж таки сонячне світло, що ллється в кімнату з білими стінами, де він прокинувся, було по-ранковому яскравим.
  
  
  Потім він згадав.
  
  
  Римо ривком піднявся зі своєї подушки - і світ похитнувся.
  
  
  Двері з гуркотом відчинилися, і Римо затиснув вуха руками, бо вони раптово здалися йому такими ж чутливими, як у нього шкіра під нігтями.
  
  
  "Лінивий слимака! Вставай. Вставай".
  
  
  "Чіун?"
  
  
  Майстер Сінанджу почав зривати простирадла та постільну білизну. "Я не спав кілька годин. Чому ти турбуєш мене без причини?"
  
  
  Римо схопився за голову, щоб кімната з білими стінами перестала кружляти перед очима. "Що трапилося?" хрипко спитав він.
  
  
  "Ти піддався мерзенному чаклунству".
  
  
  "Я зробив?"
  
  
  "У цьому немає сорому".
  
  
  "Почекай хвилинку. Що з тобою трапилося?"
  
  
  "Звичайно, я врятував тебе", - недбало сказав Чіун, ніби відмахуючись від дрібниці.
  
  
  Римо блиснув очима. "Чіун".
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся спиною до свого учня. Римо впізнав ухильну лінію його плечей.
  
  
  "Чіуне, тебе це теж зачепило, чи не так?"
  
  
  "Чому ти так говориш?" Сухо запитав Чіун.
  
  
  "Бо, якби це було не так, ти б розповідав мені, як насадив голову Сема Біслі на якийсь стовп".
  
  
  "Не вимовляй при мені це ім'я".
  
  
  "Ти розмовляв зі Смітом?"
  
  
  Чіун обернувся. "У мене не було часу".
  
  
  Увійшла лікар. В одній руці вона тримала блокнот, на шиї висів стетоскоп. Їй було п'ятдесят, каштанове волосся було зібране в пучок. "А, я бачу, ти прокинувся".
  
  
  Чіун перегородив шлях. "Не підіймай руки на мого сина".
  
  
  "Я його лікар".
  
  
  "Ти жінка. Це непристойно".
  
  
  "Знаєш, я теж оглядав тебе, коли тебе привезли", - сказав лікар.
  
  
  Чіун почервонів до яскраво-червоного кольору, і якщо з його вух не зовсім повалила пара, то він справляв хороше враження збентеженого котла.
  
  
  Лікар підійшла і вставила навушники свого стетоскопа у вуха, а інший кінець приклала до грудей Римо. "Я доктор Джефкоут. Як ми сьогодні почуваємося?"
  
  
  "Що з нами трапилося?" Поцікавився Римо.
  
  
  "Ти скажи мені. Я нічого не зміг витягти з твого друга".
  
  
  Чіун голосно пирхнув. "Я не його друг. Я його батько".
  
  
  "Прийнято", - поправив Римо.
  
  
  "Хто з вас приймальний?"
  
  
  "Так і є", - хором сказали Римо та Чіун.
  
  
  Доктор Джефкоут сказав: "Розкажіть мені останнє, що ви пам'ятаєте".
  
  
  "Зелений".
  
  
  "Зелений що?"
  
  
  "Просто зелений. Це був порочний зелений. Я ненавидів, яким він був зеленим".
  
  
  "Це налякало вас?" - спитав лікар.
  
  
  "Можливо", - визнав Римо.
  
  
  Чіун провів долонею по своєму обробленому пурпуром чорному оксамитовому кімоно. "Він безстрашний, але я ще більше".
  
  
  "Хіба я не бачив, як ти вибіг з вантажівки, як кажан з пекла?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Ти цього не робив!"
  
  
  Доктор Джефкоут сказав: "Вас знайшли непритомним у власній блювоті. Вас обох".
  
  
  Римо видавив усмішку. "Добре, що на мені була чиста спідня білизна". Потім більш серйозним тоном він запитав: "Ти можеш це пояснити?"
  
  
  "Не від того, що ти мені щойно сказав. Але щось викликало сильну судому блукаючого нерва".
  
  
  "Чого?" - Запитав я.
  
  
  "Блукаючий нерв. Він знаходиться в стовбурі мозку. Ви чули про реакцію "бійся або біжи"?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо. "Люди лякаються. Хтось тікає, хтось бореться. Це залежить від людини".
  
  
  "Якщо ти не витягнеш це з нього", - пробурчав Чіун.
  
  
  "Частина реакції "дерись або біжи" включає мимовільну реакцію частини блукаючого нерва, яка закінчується в шлунку", - пояснив доктор Джефкоут. "Це змушує шлунок скорочуватися з великою силою. Я думаю, це для того, щоб, тікаючи від небезпеки, нести легший вантаж і менше шансів на спазми у шлунку, якщо він порожній".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб мені було страшно".
  
  
  "Зважаючи на те, що ви описали, і на те, як вони вас знайшли", - сказала лікар, відключаючи свій стетоскоп, - "ви були налякані до смерті".
  
  
  "Наляканий зеленим", - поправив Римо.
  
  
  "Будь на вашу думку". Лікар Джефкоут попрямував до дверей. "До речі, я сподіваюся, ви обоє застраховані".
  
  
  "У нас загальне медичне обслуговування", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Цього ще ні в кого немає - якщо колись буде".
  
  
  "Запитайте свого президента, якщо ви мені не вірите".
  
  
  "Готівкою можна?" - Запитав Римо.
  
  
  "Кеш, - сказав доктор Джефкоут, зачиняючи двері, - король у цих краях".
  
  
  Після того, як вона пішла, Римо сказав: "Час подзвонити до Сміта".
  
  
  Чіун кинувся до ліжка Римо.
  
  
  "Не розповідай імператору Сміту про моє збентеження", - благав він.
  
  
  "Що ти мені даси?"
  
  
  Чіун насупився. "Чого ти хочеш?"
  
  
  "Скільки тисяч років у мене є, щоб приготувати для тебе вечерю?"
  
  
  Три.
  
  
  "Давайте розділимо це на два, добре?"
  
  
  "Грабівник!"
  
  
  І Римо засміявся, набираючи номер. У животі він мав відчуття, ніби його зварили в карболовій кислоті. Він не міг згадати, коли його востаннє рвало.
  
  
  ГОЛОС ГАРОЛЬДА СМІТУ звучав так, ніби він полоскав горло карболовою кислотою, коли Римо додзвонився до нього. Його голос був виснаженим.
  
  
  "Так. Хто б ти думав?"
  
  
  "Я нічого не чув від тебе протягом двох днів. Я думав, ти мертвий".
  
  
  "Ніхто з нас не мертвий".
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Ми зіткнулися з Біслі. Я думаю, він був режисером цього".
  
  
  "Де він?"
  
  
  "Знайди мене. Ми з Чіуном знаходимося десь у лікарні, одужуємо".
  
  
  "Один момент". На лінії пролунало гудіння. "Рімо, ти у популярному Джерельному госпіталі".
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Зателефонуй, щоб відстежити зворотний дзвінок".
  
  
  "Біслі дістав нас чимось зеленим".
  
  
  "Що ти маєш на увазі під чимось зеленим?"
  
  
  "Світло чи щось у цьому роді. Це був найпотворніший зелений колір, який ти коли-небудь бачив, Смітті. Мене від нього занудило. Лікар сказав, що в мене збожеволів блукаючий нерв".
  
  
  "Ви хочете сказати, що ваша реакція "біжи або бійся" була відключена зеленим світлом?"
  
  
  "Я кажу, що я впав уперед у власну блювотину, і це сталося на день пізніше".
  
  
  "Два дні".
  
  
  Римо заплющив очі. "Введи мене в курс справи, Смітті".
  
  
  "Справа Бізлі, США, залагоджено. Укладено перемир'я. Всі учасники бойових дій погодилися скласти свої повноваження доти, поки законодавчі збори штату Вірджинія не ухвалять рішення про продаж ділянки землі, що прилягає до Пітерсберзького національного поля битви, призначеного для продажу корпорації Біслі".
  
  
  "Тоді все скінчено".
  
  
  "Це лише почалося. У нас проблема у Франції".
  
  
  "У нас завжди є проблеми із Францією".
  
  
  "Це інше".
  
  
  "Смітті, я не в змозі мати справу з французами. У всякому разі, не на порожній шлунок".
  
  
  "Рімо, послухай мене. Два дні тому французькі військові літаки бомбили Євро Бізлі".
  
  
  "Це добре чи погано?"
  
  
  "У нас назріває міжнародна криза. Французи повністю оточили Євро Бізлі і відмовляються дозволяти будь-кому входити або виходити".
  
  
  "Це добре чи погано?"
  
  
  "Національні збори Франції поспішили ухвалити надзвичайний закон, який забороняє говорити англійською мовою в межах кордонів Франції".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Американських бізнесменів і туристів виганяють із країни. Наш Сенат пригрозив відплатою. Натовп американців був перехоплений на човнах біля Статуї Свободи. У них були ацетиленові пальники. Один зізнався в плані демонтажу Ліберті та відправки його назад до Франції частинами. Хтось підірвав французьку павільйон в Епкот-центрі. У Квебеку зчинився галас. Ми на межі війни з Францією".
  
  
  "Над тематичним парком?"
  
  
  "Деталі важко визначити. Але ви з Чіуном повинні вирушити до Франції та з'ясувати, чому Євро Біслі перебуває під облогою".
  
  
  "Ймовірно, через ціни на вхід", - пробурмотів Римо. "А як щодо Біслі?"
  
  
  "Ти знаєш, де він?"
  
  
  "Ні", - зізнався Римо. "Я знаю, де я, тільки тому, що ти сказав мені".
  
  
  "З Біслі ми розберемося пізніше", - сказав Гарольд Сміт уїдливим тоном. "Прямо зараз я хочу, щоб ви з Чіуном були в Парижі якнайшвидше".
  
  
  "Я не готовий до цього".
  
  
  Але Гарольд У. Сміт вже відключився.
  
  
  Повісивши трубку, Римо повернувся до Майстра синанджа і сказав: "Ми їдемо до Парижа, Папочка".
  
  
  "Ця смітник", - пирхнув Чіун.
  
  
  НА МИТНОМУ ПОСТУ в міжнародному аеропорту імені Шарля де Голля Римо посварив французького митника за те, що той заговорив з ним французькою.
  
  
  Римо почав було говорити "Я не говорю французькою", коли митник, що перевіряв його паспорт, витяг з-під форменої сорочки свисток і пронизливо в нього дунув.
  
  
  "Il ne parle pas francais!" he cried.
  
  
  "Що він сказав?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Ти не говориш французькою", - переклав Чіун.
  
  
  "Я щойно це сказав".
  
  
  "Я виступаю проти Америки!" – крикнув митник.
  
  
  "Він сказав, що ти говориш поганим американським".
  
  
  "Il faut qu'il se comportat."
  
  
  "І має бути депортований", - додав Чіун.
  
  
  "Ви депортуєте мене через свій труп", - сказав Римо митнику англійською.
  
  
  "Ви маєте на увазі не через мій труп?" - Запитав митник, також англійською.
  
  
  "Ось саме", - похмуро сказав йому Римо.
  
  
  Потім, взявши себе до рук, митник затиснув долонями власний рот. "Я був заражений!"
  
  
  Підійшов інший митник та заарештував першого. Вони почали сперечатися. По французьки.
  
  
  "Що відбувається?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Його заарештували за те, що він говорив англійською", - пояснив Чіун.
  
  
  "Добре".
  
  
  Потім третій митник спробував заарештувати Римо і Чіуна через те, що вони розмовляли англійською в межах природних і вічних кордонів Французької Республіки.
  
  
  Це був митний чиновник, якого Римо жбурнув у найближче дзеркальне вікно. Він прокричав щось нероздільна, але, мабуть, просто швидкохідна французька. Для Римо обидва слова пролунали однаково.
  
  
  Пронизливо засвистіли, і охорона аеропорту прямувала до Римо та Чіуна. Вони збуджено кричали французькою, і оскільки Римо не розумів мови, він вирішив надати найгірше з можливих формулювань тому, що вони намагалися йому сказати, і почав резецувати їхні лобові частки вказівним пальцем.
  
  
  Якийсь щасливий випадок у нього постраждали кілька мовних центрів, тому що збуджені крики припинилися, тоді як збуджена жестикуляція тривала, оскільки співробітники служби безпеки аеропорту вирішили дати двом англомовним демонам широке поширення.
  
  
  Вийшовши на вулицю, Чіун гукнув очікуване таксі "Мерседес" бездоганною французькою, яка, як він поскаржився Римо, коли вони сідали на заднє сидіння, був зовсім не ідеальним, а огидним.
  
  
  Водій таксі, почувши англійську промову на задньому сидінні свого таксі, яке технічно знаходилося на французькій землі, різко зупинив машину та наказав їм виходити.
  
  
  Оскільки він наказав побіжним французькою, Римо не відчував себе зобов'язаним підкорятися і сидів смирно.
  
  
  Майстер Сінанджу, з іншого боку, негайно образився і обрушив на нього довгу низку образ багатословною французькою. Француз відхитнувся щосили, і після хвилини кричущої какофонії Римо припинив суперечку простим прийомом - різким ударом ноги по спинці сидіння водія.
  
  
  Водій вилетів із власного лобового скла, зісковзнув із капота на паркування.
  
  
  Після того, як Римо сів за кермо, все було в порядку, за винятком того факту, що кермо було повернуто не з того боку, і вітер здував схожі на сіль уламки скла, що не б'ється, з капота прямо йому в обличчя, коли він вів машину.
  
  
  - Отже, - сказав Римо, коли вони виїхали на жваве шосе, - в який бік від Євро-Біслі? - Запитав я.
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Чорт. Це означає, що нам доведеться питати дорогу у місцевих".
  
  
  Вони вже виїхали з міста і в'їхали на те, що здавалося сільгоспугіддями, усіяними маленькими селами. Тому Римо з'їхав із шосе і запитав фермера.
  
  
  "Євро Бізлі?"
  
  
  Фермер затис ніс.
  
  
  "Ти мені дуже допоміг", - сказав Римо, продовжуючи їхати. Наступний фермер плюнув, коли Римо повторив це ім'я.
  
  
  "Як ти кажеш "У який бік від Євро Біслі?" - Запитав Римо, коли вони продовжили.
  
  
  "Ти є Євро Бізлі?" - спитав Чіун.
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Ти справжній євро Бізлі?"
  
  
  "Я не думаю, що це пишеться так само, як вимовляється".
  
  
  "Звичайно, ні. Це французька".
  
  
  Коли Римо повторив фрагмент французької селянки, вона підняла придорожній камінь і запустила їм у заднє скло. Вона погрожувала їм кулаком, схожим на молоток, коли вони від'їжджали.
  
  
  "Що я зробив не так?"
  
  
  "Ти покалічив мову цій жінці".
  
  
  "Ти питаєш мене, її мова була покалічена його винахідниками. Ти знаєш, татку, я цілих три роки вивчав французьку в притулку".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Так. Французька I, французька I і французька I. Після мого третього французького I черниці махнули на мене рукою і заговорили по-французьки. Хоча з латиною я могла впоратися".
  
  
  "Французька для латині - те саме, що піджин-інгліш для твоєї рідної мови", - сказав Чіун. "А французька, якою говорять сьогодні, - це doggerel".
  
  
  "Скажи це французам", - сказав Римо. "Чекай, я бачу, до нас швидко наближається кілька поліцейських машин".
  
  
  "Чудово. Ми можемо запитати у них дорогу".
  
  
  "Так само я думаю", - сказав Римо, сповільнюючи крок.
  
  
  У дзеркалі заднього виду три французькі поліцейські машини з котячими криками під'їхали впритул один до одного. Це були крихітні білі "Рено" з миготливими синіми бульбашками на даху та грубими сиренами. Машина всередині відкинулася назад, тоді як дві бічні машини рвонулися вперед.
  
  
  Коли вони зрівнялися з таксі Римо, один із жандармів крикнув: "Рандеву!"
  
  
  - Він сказав "рандеву"? - Запитав Римо.
  
  
  "Він просить тебе здатися".
  
  
  "Ти справжній євро Бізлі?" Запитав Римо.
  
  
  Жандарм здригнувся, ніби Римо плюнув йому в обличчя.
  
  
  "Що я зробив не так?" - Що я зробив не так? - спитав Рімо Чіуна.
  
  
  "Ти сказав йому: "Він чує Євро Бізлі"."
  
  
  "Упс. Можливо, тобі варто спробувати".
  
  
  Але було надто пізно. Пістолети вискочили з поліцейських кобур, і Римо зрозумів, що має діяти швидко, доки у них не прострілили шини. Він додав швидкість, відчинив дверцята і сильно вдарив по гальмах.
  
  
  "Чіун!"
  
  
  Майстер Сінанджу скопіював дії свого учня.
  
  
  Переслідуючі жандарми були зненацька захоплені. Вони надто пізно натиснули на гальма і вилетіли з обох дверей таксі з дзвіном розривається сталі і гуркотом дверей, що розбивалися об лобове скло.
  
  
  Коли третя машина порівнялася з ними, Римо простягнув руку і зірвав пасажирські дверцята з автомобіля, що рухався. Потім він спитав: "Ou est Euro Beasley?"
  
  
  Водій вказав уперед. "Слідуйте вказівникам до А301".
  
  
  "Він сказав слідувати вказівникам?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Oui."
  
  
  "Не починай говорити зі мною по-французьки. Як ти кажеш "Дякую"?"
  
  
  "Merci."
  
  
  "О, точно. Мерсі", - крикнув Римо, вибігаючи з боку водія і чіпляючи праве переднє колесо твердим носком ноги.
  
  
  Шина, що прокручується, лопнула, затонула, і поліцейська машина з'їхала в кювет. Водій вийшов і крикнув їм услід: "Bonne chance!"
  
  
  "Він побажав нам удачі", - переклав Чіун.
  
  
  Римо посміхнувся. "Схоже, попереду чисте плавання".
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  За дверима до підвалу, на латунній табличці з написом "Ситуаційна кімната Білого дому", президент Сполучених Штатів радився зі своїми військовими радниками.
  
  
  "Варіанти, я хочу почути варіанти", – сказав він.
  
  
  "Чи є у нас політика?" - Запитав голова Об'єднаного комітету начальників штабів.
  
  
  Президент глянув на свого радника з національної безпеки, який винувато глянув на міністра оборони, який, у свою чергу, кинув кудлатий погляд назад на главу виконавчої влади.
  
  
  "Поки що ні", - зізнався Президент. "Я ніби сподівався, що ви допоможете нам з цим".
  
  
  "Ми повинні завдати удару у відповідь, пане президент", - сказав голова Об'єднаного комітету начальників штабів зі своїм музичним східноєвропейським акцентом.
  
  
  "Ми дійсно повинні?" – із нещасним виглядом запитав Президент.
  
  
  "Ви сказали, що хотіли б почути варіанти", - сказав його радник із національної безпеки.
  
  
  "Гарні варіанти. Позитивні".
  
  
  "Я думав, ви мали на увазі військові", - сказав голова JCS.
  
  
  "Щоразу, коли я відправляю кудись війська, мої опитування падають".
  
  
  "Ми повинні відповісти тим самим", - твердо заявив міністр оборони. "На карту поставлено престиж Америки".
  
  
  "Чорт".
  
  
  "Дивіться, французи розбомбили Євро Бізлі. Тепер вони оточили його. У нас є один з двох варіантів реагування".
  
  
  "Я слухаю".
  
  
  "По-перше, ми звільняємо Євро Бізлі, вводячи Вісімдесят другий повітряно-десантний. Вони утримають його від подальших вторгнень французів, добре зміцнять, вислизнуть під покровом темряви і рознесуть ущент".
  
  
  "Підірвати Євро Бізлі?"
  
  
  "Пан президент, ми не можемо дозволити французам просто підійти і схопити символ американської культури та престижу. І ми точно не можемо демонтувати його і відправити назад у старі добрі США в ящиках".
  
  
  "Який другий варіант?" спитав Президент.
  
  
  "Другий варіант - відповісти тим же. Вони завдали удару по американському тематичному парку. Ми завдали удару по французькому тематичному парку". Голова розклав мапу великого Парижа на довгому столі для нарад. "Тут у нас Париж. А ця червона пляма за тридцять два кілометри на схід - Євро Біслі".
  
  
  "Правильно...."
  
  
  "Це парк Астерікс. Він знаходиться за двадцять п'ять кілометрів на північ від Парижа і є природним як з погляду логістики, так і символіки".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Він заснований на якомусь неодруженому персонажі французьких коміксів, так що як військова мета він дорівнює Євро Бізлі. Ви знаєте, вони б'ють по Монго, ми б'ємо по Астеріксу".
  
  
  "Що це за іншу червону пляму?"
  
  
  "Франція в мініатюрі. Це тематичний парк, де вся країна представлена в мініатюрі. Ви можете прокотитися ним за годину. Щось на кшталт ліліпутської угоди, я вважаю".
  
  
  "Хіба це не було б більш логічною метою? Це більше французькою".
  
  
  "Вірно. Але це жахливо маленька мішень. Важко потрапити. Чортове місто Париж, яке в них там є, не більше цієї кімнати. Нашим супутникам знадобилося дуже багато часу, щоб зафіксувати крихітну Ейфелеву вежу, яку ми, природно, позначили б ground zero". .
  
  
  Президент у нерішучості потер свій нос-цибулину. "Мені не подобається ідея потрапити до парку персонажів коміксів. Це здається антибізнесом і може налаштувати проти нас наступне покоління французьких дітей".
  
  
  "Це око за око, сер".
  
  
  "Якщо це око за око, чи не слід нам завдати удару по французькому тематичному парку на американській землі?"
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів кілька секунд сидів приголомшений. Вони обмінялися невпевненими поглядами.
  
  
  "Е-е, пане президент, - сказав міністр оборони, - у Пентагону немає розвідданих про будь-які французькі тематичні парки на території США. територія".
  
  
  "Я не думаю, що вони є", - додав радник із національної безпеки, потягнувшись за своїм портфелем. Усі потягнулися за своїми портфелями і почали ритися у матеріалах брифінгу та зведення розвідувальних даних.
  
  
  Президент повернувся до директора Центрального розвідувального управління, який досі сидів упродовж усієї зустрічі із закритим ротом та складеними руками.
  
  
  "Що кажуть нам наші наземні засоби у Парижі?" спитав він.
  
  
  "Нічого", - похмуро відповів директор ЦРУ. "З жалем змушений повідомити президента, що першого ж дня вони були затримані DGSE".
  
  
  "Їхні обкладинки були розкриті в перший же день кризи!"
  
  
  "Ми маємо підстави вважати, що їхні обкладинки були розкручені в той день, коли вони потрапили до Парижа".
  
  
  Президент глянув на нього з недовірою.
  
  
  "Я знаю, як це виглядає, сер", - безпорадно сказав директор ЦРУ. "Але ви повинні зрозуміти, що це надзвичайно складна мова для вивчення. Ми муштруємо та муштруємо наших людей, але коли вони виходять на поле бою, вони спотикаються на словах "щось жорстоке". Навіть на простих словах. Наприклад, "так" Вимовляється "ми", але там немає букви "у". Це все чортові голосні, жодної букви "е".
  
  
  Президент із гіркотою сказав: "Очевидно, у нас на руках чергова безвиграшна ситуація у стилі Сомалі".
  
  
  "Сомалійці теж говорять французькою", - з надією зголосився директор ЦРУ.
  
  
  "У вас є якісь корисні пропозиції?" – запитав Президент.
  
  
  "У мене є сценарій для запровадження валіуму у французьке питне водопостачання".
  
  
  "Що хорошого це дасть?"
  
  
  "Наші люди думають, що якщо ми зможемо заспокоїти французів, вони можуть зменшити оберти - або, принаймні, висловлюватися повільніше, тим самим поставивши наших агентів у рівні умови з їхніми агентами, висловлюючись лінгвістично..."
  
  
  Усі дивилися на директора ЦРУ, поки міністр оборони не запитав: "У вас є валіум?"
  
  
  "У моєму портфелі".
  
  
  "Зараз найкращий час побалувати себе".
  
  
  У той час як глава ЦРУ почав копатися довкола, всі погляди звернулися до Президента Сполучених Штатів, який вичікувально заявив.
  
  
  "У мене є віце-президент, який намагається зв'язатися з людьми Біслі через мережу. Можливо, вони зможуть пролити деяке світло на це".
  
  
  "Хіба ми не повинні вивчити всі варіанти?" голова JCS благав.
  
  
  "Ми розглядаємо всі варіанти. Я повинен бути в змозі виправдати будь-які військові дії, які я вживаю, як перед американським народом, так і перед громадянами Франції. Я не можу виправдати дію у відповідь".
  
  
  "Я чула слово "сіські"?" - пролунав строгий жіночий голос із відчинених дверей.
  
  
  "О, привіт, люба", - сором'язливо сказав Президент.
  
  
  "Пані Президент", - сказав голова ГКС.
  
  
  "Не називайте її так", - наполегливо прошепотів Президент.
  
  
  "Що я казала вам, поліцейські, про використання сексистських виразів у моєму домі?" Перша леді огризнулася.
  
  
  "Вибачте, мем", - пробурмотів міністр оборони.
  
  
  "Це був просто вираз", - додав радник із національної безпеки.
  
  
  "Так, око за око".
  
  
  Перша леді продемонструвала їм усі переваги своїх блакитно-блакитних очей. "Як би вам сподобалося, якби вираз був "член замість дока"?"
  
  
  Голова JCS відвернувся та пограв пальцями. Президент почервонів. Директор ЦРУ проковтнув пігулку валіуму.
  
  
  "З цього моменту говори "око за око" чи "зуб за зуб". Це зрозуміло?"
  
  
  "Так, мем", - голосами маленьких хлопчиків відповіли голова Об'єднаного комітету начальників штабів та Президент Сполучених Штатів.
  
  
  "Вільна, хлопчики", - сказала Перша леді, підходячи до того кінця столу для нарад, де сидів її чоловік, і кладучи перед ним єдиний аркуш комп'ютерного паперу у вигляді віяла.
  
  
  "Це щойно з'явилося в мережі", - прошепотіла вона, люто дивлячись на директора ЦРУ, який намагався крадькома заглянути в газету.
  
  
  НЕ ПІДПРИЄМАЙТЕ НІЯКИХ ДІЙ У СПРАВІ БІСЛІ. АГЕНТ У ШЛЯХУ. Докладає за мірою розвитку подій.
  
  
  smith@cure.com
  
  
  "Ми оголошуємо перерву", - сказав Президент Сполучених Штатів, грудкаючи папір.
  
  
  "А як щодо нашої дії у відповідь?" - Запитав міністр оборони.
  
  
  "Наш удар у відповідь, - сказав Президент, - ось-ось ударить по французах так само, як комета вдарила по Юпітеру".
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів подивився один на одного з відсутнім, невиразно зляканим виразом.
  
  
  "Але, пане Президенте, ми - ваш удар у відповідь".
  
  
  "Не для реальних ситуацій", - сказав Президент, виходячи із Ситуаційної кімнати зі своєю дружиною.
  
  
  Перш ніж грюкнули двері, Перша леді повернулася і показала Об'єднаному Комітету начальників штабів, якою вона має рожеву мову.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  На першій вивісці Euro Beasley, до якої вони підійшли, було намальовано чорний Хрест із балончика. Друга була осквернена міжнародним символом "ні" у вигляді косої межі в колі. На третьому було подряпано "ні!" Поверх нього.
  
  
  "Я думаю, це правильна дорога", - сухо зауважив Римо.
  
  
  Римо дізнався з'їзд із траси А301, яка вела до Євро Бізлі, тому що знак у формі голови мауса Монго був повністю затемнений фарбою.
  
  
  Він з'їхав з дороги, і в полі зору з'явилися синьо-кремові нормандські зубчасті стіни Зачарованого села.
  
  
  Над його кріпосними валами дзижчали витончені вертольоти. Основні бойові танки AMX 30bis пустельного камуфляжу та бронетранспортери оточили тематичний парк.
  
  
  "Ці хлопці мають серйозні", - сказав Римо.
  
  
  Вони натрапили на дорожню огорожу. Римо повільно зупинив машину і висунув голову в те місце, де було б вікно, якби він не вибив двері ногою.
  
  
  "Гей! Не заперечуєш відійти на бік заради пари туристів?"
  
  
  Голови в зелених беретах повернулися, а очі галльські розширилися від жаху.
  
  
  "Американець?"
  
  
  "Ще б", - сказав Римо.
  
  
  "Американець!"
  
  
  Ненависне слово пробігло вгору і вниз рядами підрозділу французької армії, що тримає в облозі найбільший тематичний парк на європейському континенті.
  
  
  Танкова вежа почала обертатися з низьким, стійким завиванням.
  
  
  Коли дуло 105-мм гаубиці порівнялося з лобовим склом таксі, Рімо сказав Чіуну: "Я думаю, ми зіткнулися з певним антиамериканським блоком".
  
  
  Вони вийшли з таксі до того, як снаряд кашлянув із чорного дула, і йшли пішки, розганяючись до шістдесяти миль на годину, коли він ударив.
  
  
  Французьке таксі отримало пряме влучення і стало осередком верескливої шрапнелі, що розлетілася рикошетом на всі боки.
  
  
  Коли він опустився назад на землю на покритих калюжами шинах, це був чорний каркас із понівеченої сталі, в якому потріскували та танцювали язики полум'я.
  
  
  Поки солдати французької армії ховалися за своїми зарядами, чекаючи, коли перестануть відскакувати останні уламки, Римо і Чіун зустрілися за лінією облоги.
  
  
  "Це було легко", - сказав Римо, коли вони увійшли до парку.
  
  
  "Ці галли дуже збудливі, і тому їх легко перемогти завдяки чудовому розуму"
  
  
  "Я намагатимусь запам'ятати це", - сказав Римо.
  
  
  "Я думав про свій чудовий корейський розум, а не про твій нижчий білий".
  
  
  Вони йшли Мейн-стріт, США, ніким не зустріті. Римо, який уже бував у Євро Біслі раніше, намагаючись знайти Сема Біслі, був здивований, наскільки там було порожньо. Без натовпів, які зазвичай заповнювали павільйони та атракціони, у цьому місці, здавалося, не було чарівництва.
  
  
  Почасти це, можливо, було пов'язано з тим фактом, що назви більшості визначних пам'яток були французькою мовою. Римо дізнався будиночок швейцарської родини Робінсонів на дереві, незважаючи на вивіску з написом "Кабінка Робінсонів", але що таке "Ла Таньєр дю Драгон", він гадки не мав.
  
  
  "Коли я був тут востаннє, - сказав Римо Майстеру синанджу, - в Утилідак, або як там це тут називається, був шлях через замок".
  
  
  "Отже, ми не увійдемо через замок".
  
  
  "Я не знаю жодного іншого входу".
  
  
  "Це означає тільки те, що вони чекатимуть, що ви увійдете через замок, і не чекатимуть нас, якщо ми увійдемо іншим шляхом".
  
  
  Повернувши за ріг, вони натрапили на тіла в червоних беретах навколо трав'янистого горбка на міській площі, де обличчя Монго, що посміхалося, було відтворене у вигляді різнокольорового квіткового візерунка.
  
  
  Всі дихали, серце кожного билося, але все ж таки лежали обличчям униз у висохлій калюжі блювоти, мертві для всього світу.
  
  
  "Схоже, вони теж позеленіли", - зауважив Римо.
  
  
  Затиснувши носа, Чіун поспішив далі.
  
  
  Вони проїжджали район під назвою Мезозойський парк, і Римо сказав: "Я не пам'ятаю цього з минулого разу. Що це означає?"
  
  
  "Мезозойський парк".
  
  
  "Це дуже допомагає", - сказав Римо. "Я думав, ти розумієш по-французьки".
  
  
  "Я розумію хорошу мову франків, а не цей спотворений діалект".
  
  
  Частина парку була відгороджена високим бамбуковим парканом, втричі вищим за людський зріст, пов'язаним волокнистими, схожими на канати ліанами. Римо спробував заглянути крізь щілини, але проміжки були щільно замуровані.
  
  
  "Мені здається, - сказав Римо, - щось так щільно відгороджене може виявитися важливим".
  
  
  "Я згоден", - сказав Майстер Сінанджу, уважно оглядаючи огорожу.
  
  
  "Схоже на щось із Кінг-Конга".
  
  
  "Ми ніколи на нього не працювали", - невизначено сказав Чіун, атакуючи ліани своїми довгими, схожими на ніж нігтями. Вони почали розходитись із сухими клацаннями, і секція бамбука почала прогинатися назовні.
  
  
  "Твоя черга", - запросив Чіун.
  
  
  Правою рукою Римо зробив спис і почав рубати. Бамбук розколовся і затріщав, здаючись. Коли йому з'явилася можливість, Римо втрутився.
  
  
  ГОЛОВНИЙ КОНЦЕПТУАЛІСТ Рід Читвуд з цікавістю спостерігав за двома дивними порушниками, які неквапливо блукали парком. Вони були французами. Звісно, азіат не був. Білий хлопець був одягнений для гри в більярд, тому він теж не міг бути французом. Він виглядав таким самим американцем, як Брюс Спрінгстін. Але він не був туристом.
  
  
  Рід натискав кнопки мікрофона на консолі, намагаючись вловити уривки їхньої розмови, але вони, здавалося, якимось чином відчували електричні поля, що оточують приховані мікрофони. Вони знижували голоси щоразу, коли опинялися в межах чутності.
  
  
  І коли він переміщував приховані камери стеження, намагаючись відстежити їх, вони, здавалося, теж це відчували, завжди повертаючись спиною до об'єктивів, начебто для того, щоб перешкодити читанню по губах. Не те щоб Рід мав такий талант.
  
  
  Коли вони прийшли до Мезозойського парку, Рід трохи посміхнувся.
  
  
  І коли вони почали рубати імпортну бамбукову огорожу, він проковтнув свою посмішку і вдарив по кнопках консолі.
  
  
  Це було б брудно, але це був найкращий спосіб. Оскільки французький уряд відключив все енергопостачання Євро Бізлі, він не наважувався використовувати гіперкольорові ексімерні лазери без потреби.
  
  
  Тварини пили електрику, як кит ковтає воду, а резервні генератори Euro Beasley ще не зарядилися після вторгнення французького іноземного легіону.
  
  
  І його наказом було утримувати Євро Бізлі за всяку ціну, доки не підійде кавалерія.
  
  
  РИМО НЕ ВЛОВИВ НІ ЗВУКІВ, ні запаху живих істот за бамбуковою стіною, тому впевнено увійшов до Мезозойського парку, ступивши в непрохідний тропічний ліс.
  
  
  На деревах сиділи птахи, але вони були несправжні. Вони просто сиділи на гілках і виглядали заскленілими. Аніматронні. У цьому немає сумнівів.
  
  
  "Берег виглядає чистим, Татусю", - крикнув Римо через плече.
  
  
  Але Чіун уже увійшов. "Це місце несправжнє", - сказав він, суворо оглядаючись довкола.
  
  
  "Дерева із пластику", - пояснив Римо.
  
  
  "Мені не подобається це місце, де навіть дерева несправжні".
  
  
  "Гей, це Бізліленд. Тут все із пластику. Ходімо, можливо, звідси ми зможемо знайти дорогу вниз".
  
  
  Вони розчинилися в пластикових деревах під сліпими, пильними поглядами птахів джунглів.
  
  
  При першому ударі, що стрясає землю, Римо запитав: "Що це?"
  
  
  "Щось наближається сюди".
  
  
  За глухим стукотом пішов інший. Листя затремтіло, і знову затремтіло. Глухий стукіт посилився.
  
  
  "Щось живе", - додав Чіун.
  
  
  "Якщо сюди рухається щось живе, чому я не чую його серцебиття чи легень?" - Запитав Римо.
  
  
  "Можливо, у нього його взагалі немає".
  
  
  "Не може бути аніматронним. Що б це не було, воно надто велике".
  
  
  Дерева продовжували трястись від кожного незграбного кроку, і гілки хрумтіли з неправильним звуком, тому що гілки були зроблені не з натурального дерева, а зі штучних полімерів. Вони верещали і стогнали замість того, щоб ламатися і розколюватися, як слід.
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Це справді починає нагадувати мені Кінг-Конга".
  
  
  Потім дерева розступилися, і до них опустилася шкіряста шоколадна морда, усіяна незліченними голчастими зубами кольору слонової кістки.
  
  
  "Тиранозавр!" Крикнув Римо, ламаючись ліворуч. Майстер Сінанджу стояв на своєму, дивлячись на величезного бегемота, чия голова розгойдувалася взад-вперед, як у змії, що намагається зловити свою жертву своїми очима ящірки, розташованими збоку.
  
  
  Римо зупинився, обернувся. "Чіун!"
  
  
  "Це не життя".
  
  
  "Він важить стільки ж, скільки вантажівка, і в нього є зуби. Рухай їм".
  
  
  Шоколадна морда опустилася нижче. Рот відкрився, і механічне ревіння вирвалося з акулоподібної пащі.
  
  
  Майстер Сінанджу схилив голову набік, як спанієль. "Воно дивиться на мене".
  
  
  "Це не може. Це машина".
  
  
  "Отже, хтось... дивиться на мене крізь нього", - уперто сказав Чіун.
  
  
  "Тепер це можливо", - сказав Римо, підкрадаючись до тиранозавра рексу в натуральну величину.
  
  
  ТАМ, В УТИЛІКАНАРДІ, Род Читвуд не міг повірити своїм очам. Або, швидше, очам тиранозавра. Маленький дідок анітрохи не злякався. Він озирнувся на аніматронного тиранозавра з такою безтурботною байдужістю, що короткі волоски на голих передпліччях Рода стали дибки, як у ходячих павуків.
  
  
  "У маленького хлопця безперечно є яйця". І він натиснув на важіль тяги, який змусив тиранозавра незграбно рушити до старого.
  
  
  Вигляд очима тиранозавра стрибнув, потім відступив. Щось було негаразд. Він не просувався. Це було неможливо. Він мав зелені вогники по всьому екрану.
  
  
  Потім одна лампочка спалахнула червоним. Це була квадратна панель, і вона блимала, так що червоні та чорні літери вмикалися та вимикалися. Вони говорили: "Перевантаження".
  
  
  Смикнувши важіль тяги назад, Рід знову штовхнув його вперед. Сильно.
  
  
  Тиранозавр зробив випад - і відскочив назад, як гумова стрічка.
  
  
  "Що трапилося, драконе-чудовисько?" - спитав маленький азіат писклявим голосом, який нагадав Роду мультяшний голос Каченя Дінгбата. "Ти боїшся наблизитися до Майстра Сінанджа? Ти, майстер давніх часів?"
  
  
  Рід не знав, хто такий Майстер синанджу, але він потяг назад регулятор тяги і, схопившись за головний джойстик, почав крутити.
  
  
  Голова тиранозавра повернулася вліво, побачила лише джунглі, потім повернулася праворуч. Знову джунглі. Рід штовхнув її до упору, і тиранозавр витягнув шию, щоб заглянути через плече.
  
  
  Прямо за ним, недбало схрестивши руки на грудях, стояв білий хлопець у футболці та брюках-чиносах, однією ногою сильно натискаючи на товстий хвіст.
  
  
  "Як це, блядь, можливо?" Рід проковтнув.
  
  
  Потім білий хлопець крикнув: "Покажи нам дорогу вниз, або ящірка купиться на це".
  
  
  Рід натиснув кнопку реву. Тиранозавр заревів від люті.
  
  
  Але людина зі свинцевою ногою залишилася на місці.
  
  
  "Добре, якщо ти хочеш грати саме так", - сказав Род, відключаючи тиранозавра. "Настав час задіяти зграю алозаврів".
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  У Домініка Парійо могли виникнути труднощі з проходженням через митницю США у міжнародному аеропорту Річмонда Берд, за винятком США. митниця була тільки рада видворити всіх французьких громадян, які прагнуть повернутися додому, перш ніж конфлікт стане спекотним.
  
  
  "До побачення", - сказала вона митнику.
  
  
  "Скатертиною дорога поганому сміттю", - прогарчав чоловік.
  
  
  Коли вона підійшла до магнометра, він природно видав звуковий сигнал, коли вона пройшла через чутливу металеву рамку.
  
  
  "Виверніть кишені", - наказав охоронець.
  
  
  “Що означає “що означає “що означає”?” запитала вона, наморщивши своє гладке чоло.
  
  
  "Я сказав, виверни свої кишені".
  
  
  "Я не розумію па", - сказала вона.
  
  
  "Чорт. Ще одна жаба. Parlez-vous anglais?" спитав він, згладжуючи мелодійність голосних і повністю знищуючи солодкі приголосні, фактично вимовляючи їх.
  
  
  "Non", - сказала вона йому.
  
  
  "Просто продовжуй йти, коханець Льюїса", - нетерпляче сказав охоронець. "Ми не хочемо, щоб такі, як ти, були тут".
  
  
  "Англомовний", - пробурмотіла Домінік собі під ніс.
  
  
  І ось найбільша військова таємниця з часів водневої бомби прослизнула повз владу Сполучених Штатів і піднялася на борт літака Air France, що прямував до Парижа, Франція, благополучно влаштувавшись між струнких ніг агента DGSE Домінік Парильо.
  
  
  Коли вона схрестила ноги, вона скривилася. Але біль був надзвичайно заспокійливим. Це означало, що медаль почесного легіону була її.
  
  
  Потім вона сіла, щоб дочекатися стюардеси та вечері "Ейр Франс", яка, хоч і літакова їжа, правда, теж була французькою. І, таким чином, була вишуканою, навіть якщо мідії, тушковані в білому вині, остигли до того часу, як страва дійшла до неї.
  
  
  Фільм "У польоті" був подвійним повнометражним фільмом за участю Террі Шез ле Сінк та доктора Джеррі та мосьє Лав.
  
  
  Було чудово побачити його в оригіналі французькою.
  
  
  Після прибуття в аеропорт де Голль Домінік попросила таксиста зупинитися біля бакалійної крамниці, щоб купити теплий, заспокійливий багет із хліба.
  
  
  Коли таксі від'їхало від тротуару, вона почала відривати величезні шматки голими зубами.
  
  
  "США?" Водій таксі співчутливо кудахтав.
  
  
  "Так", - сказала Домінік із повним ротом приготовленого тіста.
  
  
  "Я бачив сильних чоловіків, що плачуть побачивши кола сиру, що висить у магазині, після того, як вони провели тиждень у цій жахливій країні. Але вистачить. Тепер ти вдома. Куди ти хочеш піти?"
  
  
  "DGSE. Але не раніше, ніж я доїмо цей соковитий хліб".
  
  
  "Американці, вони не розуміють, що таке добрий хліб".
  
  
  "Вони не розуміють, що таке гарний хліб, вишукане вино чи навіть сир".
  
  
  "Не розуміти сир. Непростимо".
  
  
  "Але найбільше вони не розуміють французькою. Або говорять на ньому добре".
  
  
  "Як вони можуть? Вони настільки нетактовні, що набивають собі рот всякою погань - як може щось, крім погані, вийти знову?"
  
  
  "Сміття на вході, сміття на виході", - сказала Домінік, посміхаючись, коли таксі в'їхало до сірого міста, де розлючений натовп пограбував магазин Haagen-Dazs, обмазавши дьогтем та пір'ям його менеджера його фальшивоєвропейським продуктом.
  
  
  Було чудово знову повернутися до цивілізації.
  
  
  КОЛИ ЇЇ ОГОЛОШИЛИ, директор DGSE відчинив двері свого кабінету і дивився на Домінік суворим поглядом.
  
  
  "Ти живеш?"
  
  
  "Я переміг. Таємниця Аффера Біслі належить мені".
  
  
  "Заходьте, заходьте, агент Арлекін".
  
  
  Коли двері за ними зачинилися, Домінік Парільо сказала "Пробач мені" і задерла спідницю, оголивши відсутність спідньої білизни.
  
  
  "Це пристрій, який обеззброїв наших громадян", - сказала вона.
  
  
  "Я завжди так думав", - сказав директор DGSE, відводячи погляд, не зі скромності, а тому, що біла мотузочка висіла на найвиднішому місці. Він гидував подібними жіночими речами.
  
  
  На свій жах, він почув хлюпаючий звук видобутого тампона, який був кинутий на його стіл. Тампон приземлився з виразним клацанням.
  
  
  "Будь ласка..." - сказав він.
  
  
  "Ні, я маю на увазі те, що знаходиться всередині цього".
  
  
  "Ти не вдасиш мені честь?" делікатно спитав він. Нахмурившись, Домінік Парійо нігтями розірвала тюбик, оголивши предмет розміром трохи більше дитячої кульки з бавовняної упаковки.
  
  
  директор DGSE обережно підняв його. Він побачив, що він був із обробленої сталі.
  
  
  "Я не розумію...."
  
  
  "Розгорни це".
  
  
  Директор DGSE так і зробив, і, коли інша сторона подивилася на нього крижаним сірим поглядом, він мало не впустив його.
  
  
  "Око?"
  
  
  "Електронне око. Я думаю, що це ... як би це сказати кібернетично".
  
  
  "Тихіше! Тепер це заборонене слово".
  
  
  "Вибачте", - сказала Домінік. "Я взяла це з черепа людини, яку світ вважав мертвим багато років".
  
  
  "Oui?"
  
  
  "Людина, зроблена з деталей машини. Людина зла. Натхненник жахливої Плями".
  
  
  "Хто цей лиходій?"
  
  
  "Він сам дядько Сем Біслі".
  
  
  Директор DGSE швидко заморгав.
  
  
  "Неможливо!" - Вибухнув він.
  
  
  "Я не знаю, як це може бути, але це правда".
  
  
  Вона швидко розповіла про свою зустріч з американськими агентами, які здавались більше, ніж людьми, але які впали перед пульсуючими ударами кібернетичного очного яблука, яке директор DGSE тепер крутив у своїх спритних пальцях.
  
  
  "Як вам вдалося перемогти його?" - Додав директор DGSE.
  
  
  "Дзюдо. Він наполовину машина і, хоча сильніший за мене, дуже незграбний. Я використав цю силу проти нього. Поки він лежав на спині, я вдарив його каменем по черепу, і поки він лежав без почуттів, його здорове око закотилося, в той час як та гидота, яку ти зараз тримаєш, сердито пульсувала на мені. Тому я взяв його”.
  
  
  Директор DGSE скривився. "Ви використовували... ніж".
  
  
  "Ні. Я просто відключив його".
  
  
  "От так просто? Пуф!"
  
  
  "От так просто. Пуф. Потім я втік зі своєю здобиччю".
  
  
  Здивовано піднявши брови, директор DGSE зобразив дуже галльське потиск плечима. "Це чудова робота, Арлекін".
  
  
  "Світло, яке змушує людей виконувати його накази, знаходиться всередині цієї кулі".
  
  
  "Що б це могло бути?"
  
  
  "Я вважаю, що це лазер".
  
  
  Директор DGSE люто зашипів. "Не вимовляй це слово! Це непотрібне слово. Воно теж було заборонено".
  
  
  "Я забув. Це так важко. Мій мозок зголоднів по справжній їжі. Я пробув в Америці так жахливо довго".
  
  
  "Я співчуваю. Буквально вчора я спіймав себе на тому, що використовую слово "водяне ліжко", коли варто сказати "акваліт".
  
  
  "Це жахливий вплив американських фільмів, усі з яких давно слід було заборонити".
  
  
  "За винятком Джейрі, звичайно".
  
  
  "Це само собою зрозуміло", - недбало сказала Домінік.
  
  
  Директор DGSE підніс кулю до світла, з цікавістю оглядаючи її. "Цікаво, як ви змушуєте це функціонувати?"
  
  
  "Ззаду є отвір".
  
  
  "Можливо, він реагуватиме на електричні подразники", - сказав директор DGSE, відриваючи шнур від свого настільного телефону і обплітаючи дріт, поки він не став достатньо маленьким, щоб його можна було вставити в отвір.
  
  
  "Розумно це?" Запитала Домінік.
  
  
  "Я заплющу очі. Ти кажеш, що в тебе імунітет для його впливу?"
  
  
  "Oui."
  
  
  "Якого кольору був його пульс?"
  
  
  "Звідки мені знати? Все, що я бачу, це сіре".
  
  
  "Звичайно звичайно".
  
  
  “Але це був не рожевий. Рожевий має дуже позитивний ефект, роблячи навіть неотесаних американців позитивними та м'якими у користуванні. Колір, яким він пульсував, викликав у них блювоту”.
  
  
  "Від якого кольору людину нудить?"
  
  
  "Наскільки я знаю, грей", - сказала Домінік, знизуючи своїми стрункими плечима.
  
  
  Режисер скривився. "Я обов'язково заплющу очі". І він так і зробив, коли ввів мідний дріт у очне яблуко, яке витріщилося на нього, як диск брудного льоду.
  
  
  Мідний дріт кілька секунд шкребся всередині, перш ніж крихітний сплеск звуку викликав слабке клацання. Сіра зіниця прояснилася, а чорна, здавалося, вибухнула.
  
  
  Це було те, що директор DGSE побачив навіть крізь заплющені очі. Вибух інтенсивного зеленого. Він встромився в його сітківку, як тисяча пронизливих нефритових кинджалів.
  
  
  Потім його шлунок вирвався із горла.
  
  
  КОЛИ ДИРЕКТОР DGSE прокинувся на день пізніше, він простогнав: "Верт..."
  
  
  "А?" - пробурмотів голос.
  
  
  "Він був зелений. Зелений - це відтінок блювоти".
  
  
  "Насправді він був більш жовтуватим".
  
  
  "Це був зелений..." - простогнав він.
  
  
  "Я сам змив блювотину з вашого обличчя, перш ніж вас привели сюди, мій директор".
  
  
  "Я мав на увазі колір, від якого чоловіків нудить", - промимрив він.
  
  
  Директор DGSE різко розплющив очі. Вони пройшлися кімнатою. Він побачив обличчя Домінік Парильо, що схилилося над ним, яке виглядало незворушним і втіленням галльської холоднокровності.
  
  
  "Я госпіталізований?"
  
  
  "Під вигаданим ім'ям, звичайно. Але ваші життєві показники гаразд".
  
  
  "Введи мене в курс справи, Арлекін".
  
  
  "Електронне око запульсував, тебе вирвало, і ти впав обличчям у свій обід. Равлики, якщо я не помиляюся".
  
  
  "Це було дуже добре. І світло було дуже зеленим. Огидне видовище".
  
  
  "Це було проаналізовано. Це лазер".
  
  
  "Тс".
  
  
  "Я маю на увазі енергетичний район. Вчені DGSE змусили його випромінювати рожевий, зелений, червоний та жовтий кольори. Вони мають чудовий вплив на нервову систему".
  
  
  "Тобі не обов'язково говорити мені це, Арлекін", - сказав директор DGSE, сідаючи. "Я вмираю з голоду".
  
  
  "Хочеш грушу "Боск"?"
  
  
  "Merci." Режисер простяг руку, щоб взяти його, побачив, що він зелений, і його почало нудити в подушку.
  
  
  "Що не так?"
  
  
  "Він зелений. Прибери це. Він зелений".
  
  
  "Я не можу зволікати. Мені наказано увійти до Плями".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "У цьому районі були помічені американські агенти. Є підозра, що це ті самі, з якими я зіткнувся в Неотесаній нації. Я єдиний агент, який має імунітет до пристріту".
  
  
  "Де ця жахлива куля?"
  
  
  "Це мені заборонено розголошувати з міркувань національної безпеки Франції".
  
  
  "Ні слова більше", - сказав директор DGSE, ховаючи голову під подушку, щоб не бачити потворну зелену грушу, яка сиділа на тумбочці, як злісний Будда, чий пухкий живіт нагадував йому про те, як засмучений його власний.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Аллозаври вискочили з чагарника, як стадо розлючених обскупаних курчат, що біжать на ніжках, що гойдаються. Вони були яскраво-жовтого кольору Пурдью.
  
  
  "Тепер я знаю, що це за місце", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Це засноване на тому популярному фільмі, який вони зняли кілька років тому, "Мезозойський парк"".
  
  
  "Що таке мезозою?"
  
  
  "Одна із великих епох динозаврів мільйони років тому".
  
  
  "Я віддаю перевагу своїй епохі", - пирхнув Чіун. "І ці звірі здаються голодними".
  
  
  "Вони машини. Вони нас не з'їдять. Мабуть, просто відривають зубами шматки м'яса і випльовують їх".
  
  
  "Хороша ідея", - сказав Чіун, простягаючи руку до грудей нерухомого шоколадно-коричневого тиранозавра. Одна схожа на клешню рука встромила вигнуті нігті в гладку пластикову шкіру і вирвала грудку механізмів та проводів.
  
  
  Майстер Сінанджу відсахнувся назад і, здавалося, навіть не прицілившись, вистрілив.
  
  
  Клубок описав низьку і контрольовану свистячу дугу і, коли він ударив провідного аллозавра в зграї, зніс йому голову.
  
  
  Аллозавр продовжував свій птахоподібний стрибковий біг, але, засліплений, він натрапив на двох інших.
  
  
  Зіткнення алозаврів у результаті було нічим іншим, як видовищем. Без сумніву, справжні алозаври не піддавалися зіткненням наосліп, але це були лише машини. Коли їхні поршневі ноги запліталися, вони продовжували бігти.
  
  
  Ніжки алозавра з металевим скреготом відірвалися, і три аніматронні динозаври тицьнулися мордами в АстроТурф, залишаючи за собою дроти та іскри.
  
  
  Навіть лежачи без ніг на землі, вони боролися за повзти вперед. Один відкусив від іншого, і через кілька секунд вони впали в шаленство канібалізму.
  
  
  "Гарно", - сказав Римо, наступивши ногою на хвіст тиранозавра і тупнувши. Хвіст розплющився там, де він настав. Римо нахилився і швидко підчепив тонкий кінець.
  
  
  Повертаючись на місці, як метальник диска, він спритно рухав хвостом, потім раптово зупинився. Він відпустив. Хвіст продовжував рухатися.
  
  
  Подібно до ланцюгового пострілу з гармати, він полетів, ударивши двох аллозаврів, що залишилися, поперек горла. Голови відкинулися назад, і хоча тіла продовжували рухатися, вони далеко не пішли.
  
  
  Залишився один алозавр, який накинувся, як шалене курча.
  
  
  "Ти хочеш вшанувати чи це зробити мені?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Я переміг трьох. На твоєму рахунку було лише дві ящірки".
  
  
  "Насправді це птахи".
  
  
  "Отже, ящірки-курчата".
  
  
  Поки вони розмовляли, аллозавр, що вижив, заревів і зробив низький випад.
  
  
  Римо вловив суть, дружелюбно помахав рукою, навіть коли аллозавр видав крик і рвонувся з роззявленою пащею до його голови.
  
  
  Римо відступив убік і виставив ногу, зачепившись за вкриту галькою гомілку.
  
  
  Аллозавр спіткнувся, витягнувся на весь зріст і ковзав на череві, після чого Майстер Сінанджу проломив йому маківку черепа ногою в сандалі.
  
  
  "Ось тобі і перевага динозаврів над людиною", - сказав Римо.
  
  
  Вони вирушили на пошуки шляху вниз, у надра Утиліканарда.
  
  
  ДОМИНІК ПАРІЙО спостерігала за жахливою битвою в польовий бінокль зі свого завислого вертольота "Газель".
  
  
  "Це вони", - сказала вона пілотові. "Посадіть мене".
  
  
  "Парк кишить динозаврами".
  
  
  "Zut! Це всього лише машини, створені для розваги дітей".
  
  
  "Це смертоносні машини. Вони можуть зжерти мій вертоліт".
  
  
  І Домінік дістала свій 9-мм пістолет MAS і показала пілотові його тверде, безжальне дуло. "Ви приземлитесь на благо Франції і задля недоторканності вашого живого мозку".
  
  
  Пілот притиснув "Газель" до землі, проклинаючи DGSE та американців по черзі. Він пройшов весь цей пекельний шлях не для того, щоб його зжерли динозаври американського виробництва, які, як усім було відомо, були непотрібними динозаврами, коли-небудь створеними людиною.
  
  
  РІД ЧИТВУД СИДІВ з щелепою, що відвисла майже до колін. Він був один у головній комп'ютеризованій диспетчерській Утиліканарді. Він був один із моменту примусової евакуації.
  
  
  Коли вперше впали газові бомби, він був тим, хто передав повідомлення Генеральному штабу Ванахейма.
  
  
  І слово у відповідь з Ванахейма було: "Вам дозволено самознищити. Починайте зворотний відлік".
  
  
  "Я вмираю не за свою роботу", - кинув Рід супутниковим зв'язком.
  
  
  "Якщо вас схоплять, вони переслідуватимуть вас за мільйоном французьких законів. Ви винайшли гіперкольоровий лазер".
  
  
  "Я не наказував встановлювати його по всьому цьому білому слону! Я просто виконував наказ".
  
  
  "Розкажи це французькому судді".
  
  
  "Я зроблю це, тому що я не планую вмирати".
  
  
  "Це нелояльність і карається звільненням".
  
  
  "Уткнися в тебе. Я щойно відмовився вчинити самогубство заради компанії. Я не зовсім збираюся змінювати свою думку, щоб зберегти свою роботу".
  
  
  "Це не те, що ми маємо на увазі під припиненням".
  
  
  "Рознести себе і Євро Бізлі в пух і прах не входить до моїх посадових інструкцій".
  
  
  "Ми виплачуємо відмінну допомогу з нагоди втрати годувальника".
  
  
  Рід зітхнув. "Мої кішки будуть у захваті. А тепер давайте поговоримо серйозно, чи не так? Який план Б?"
  
  
  "Захищайте нашу технологію hypercolor за будь-яку ціну. Вона не повинна потрапити до рук недружніх груп. У нас тут є вільні кінці і потрібно зайнятися усуненням пошкоджень. Як тільки ми закінчимо, ми вас заберемо".
  
  
  "Звідки мені знати, що ти не вивішуєш мене на просушування?"
  
  
  "Ти можеш вплутати в цю компанію".
  
  
  "Вірно..." Повільно промовив Рід. "Ось що я тобі скажу: відправь мені факсом повідомлення про запуск програми пошуку телевізійних пультів дистанційного керування, і я тягтиму з цим стільки, скільки зможу".
  
  
  "Грабівник", - прогарчав голос Боба Біслі.
  
  
  "Потрібна людина, щоб впізнати себе", - сказав Род, який знав, що спіймав компанію за щурячого хвоста.
  
  
  Факс прийшов за п'ятнадцять хвилин, і після того, як він прочитав дрібний шрифт, Род передзвонив Ванахейму.
  
  
  "Це угода. Не змушуй мене чекати занадто довго, добре?"
  
  
  Протягом двадцяти четвертої години все було непогано. Французи здалися після перших двох атак. Щоразу, коли вони виявляли ознаки просування, Рід активував малопотужне рожеве периферійне світло. Це змушувало їх посміхатися, муркотіти і намагатися лизати рожеве повітря, якби це була цукрова вата. Це також змушувало французьких польових командирів змінювати свої війська кожні кілька годин.
  
  
  Тепер, згідно з радіо, вони помістили парк у так званий культурний карантин. Це було ідеальне протистояння.
  
  
  Потім з'явилися двоє американців і перетворили населення мезозойського парку на фарш.
  
  
  Це було очевидно неможливо. Це було правдою, що з появою динозаврів аніматронні конструкції були зовсім ідеальні. Вони мали тенденцію часто спотикатися, і складне програмне забезпечення, яке контролювало їхні рухи, іноді плутало їхні команди. Або це, або якийсь жартівник навмисно встановив програму-канібалізм.
  
  
  Проте вони були декількома тоннами рухомого металевого монстра. Вони мали розплющити худого білого хлопця та старого азіату. Розплющили їх на смерть.
  
  
  На жаль, все було навпаки. І тепер нестримний дует пробирався через Мезозойський парк, і в Рода Читвуда була страшенно хороша ідея, куди вони прямували.
  
  
  Тунель доступу до Утиліканард.
  
  
  Коли перші краплі холодного поту почали виступати на лобі, Род Читвуд пішов перевірити генератор.
  
  
  Він виявив, що потужності було достатньо швидкого гіперколірного імпульсу. Можливо, два чи три, якщо це не був сокососний Optired або Supergreen.
  
  
  "Добре, давайте подивимося, чи зможете ви, хлопці, сприйняти це так само добре, як і зробити".
  
  
  І Род Читвуд потягнувся до джойстика, що знаходився над латунною табличкою з написом "Суперзавр".
  
  
  "О-о", - сказав РІМО, дивлячись вгору крізь дерева. "Ще компанія".
  
  
  Вертоліт був схожий на доісторичну бабку, що низько проноситься над верхівками дерев. Він зробив коло, підняв пластикові папороті і сів на чистій ділянці поряд зі стоячою калюжею пластикових водоростей.
  
  
  Уперед виступила французька агент, яку вони знали як Авріл Май. Вона наближалася, задерши носа і спрямувавши на них холодний зелений погляд.
  
  
  "Я бачу, хтось витер блювоту з ваших жалюгідних осіб", - гордо сказала вона.
  
  
  "Будь обережна, як ти звертаєшся до Майстра синанджа, франкська дівка", - попередив Чіун.
  
  
  Авріл Май зупинилася як укопана. Лід у її очах, здавалося, розколовся від шоку.
  
  
  "Ти не... я маю на увазі, чи претендуєш ти на титул майстра синанджу?"
  
  
  "Чи стверджує сонце, що воно світить?" Холодно парирував Чіун.
  
  
  Авріл Май зблідла. Її обличчя стало млявим. Вона зобразила ротом червоне О, і воно почало спотворюватися в овали та обручі невпевненості. "Ща яка у тебе тут місія?" нарешті спитала вона.
  
  
  "Розкажіть нам про своє, і ми, можливо, розповімо вам про наше", - недбало сказав Римо.
  
  
  "Ніколи!"
  
  
  "Вчини як знаєш. Давай, Тату, у нас є справи".
  
  
  Вони рушили в дорогу. Авріл Май поспішила наздогнати їх. На ній був облягаючий темно-сірий комбінезон і чорна балаклава, одягнена на голову на зразок в'язаної шапочки.
  
  
  "Я йду з тобою", - сказала вона.
  
  
  Римо помітив балаклаву. "Втратив свій берет?"
  
  
  "Парижани носять берети тільки в дурних американських мультфільмах. Мій берет був маскуванням".
  
  
  "Скажи це військам, розташованим табором за брамою", - сказав Римо.
  
  
  "Зате інший. Зей - військові люди".
  
  
  "А ти хто такий?" - запитав Чіун. "Deuxieme?"
  
  
  Авріл Май стиснула свій червоний рот.
  
  
  "Ми із ЦРУ", - сказав Римо.
  
  
  "Моуді! Я знав це. Ти агент ЦРУ, і оскільки ти некомпетентний американець, ти найняв Дім Сінанджу, щоб допомогти тобі".
  
  
  "Схоже, ти маєш наш номер", - сказав Римо.
  
  
  Раптом Авріл Май стала перед Майстром Сінанджу і обійшла його, задкуючи назад.
  
  
  "Скільки б вам не платили американці, Франція подвоїть суму. Я присягаюся, що це так".
  
  
  "Їхнє золото дуже м'яке".
  
  
  "Наше золото м'якше".
  
  
  "Їхнє золото доставляється вчасно. Французьке золото надходить повільно".
  
  
  "Повільно?"
  
  
  "Так, золото франкських королів доставлялося надзвичайно повільно. На той час, як воно прибуло в моє село, немовлят топили в холодних сірих водах затоки".
  
  
  "Я не чув цієї історії".
  
  
  "Повільне золото" - прокляття всіх французьких підданих. Саме тому мій Дім уже багато століть не служить Дому Бурбонів».
  
  
  "Я пропоную швидке золото, золото, яке рухається зі швидкістю світла".
  
  
  "Гей, а хіба зараз говорити англійською не заборонено законом?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні. Говорити по-американськи заборонено законом. Я говорю королівською англійською".
  
  
  "Англійська - корисна мова", - визнав Чіун.
  
  
  "Дякую Гільяму ле Завойовнику, який надав йому певного безтурботного присмаку", - сказала Авріл.
  
  
  "Гільйом Завойовник?" перепитав Римо.
  
  
  "Вона має на увазі Вільгельма Завойовника", - пояснив Чіун.
  
  
  "Після битви при Гастінгсі Британія стала васалом норманів, і наша мова стала справжньою, гарною англійською. Це дуже схоже на те, як твоя лайнова мова принизила нашу чисту французьку, тільки навпаки".
  
  
  "Дермо", - сказав Римо.
  
  
  Вони йшли стежкою, яка петляла серед пластикових папоротей та інших дерев. Час від часу птах, що сидів на гілках, стежив за ними темними скляними очима.
  
  
  "За нами спостерігають", - сказала Авріл.
  
  
  "Тебе справді звати Авріл Май?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тримаю в заклад, я можу змусити тебе розповісти ...."
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Її звуть Домінік Парильо", - сказав Майстер Сінанджу, крокуючи поряд, засунувши руки в рукави кімоно.
  
  
  "Рот! Звідки в тебе цей інтелект?"
  
  
  "Дуже просто", - сказав Чіун.
  
  
  Домінік Парійо ахнула. "Я агент Арлекін у всіх файлах DGSE, крім найконфіденційніших. Чорт забирай! Я видала себе".
  
  
  І Майстер Сінанджу розстебнув рукави. Висунулась рука кольору слонової кістки з тонким чорним шкіряним гаманцем, затиснутим між двома пальцями.
  
  
  "Я заліз у твою кишеню", - сказав він. "Твоє справжнє ім'я було написано на картці".
  
  
  "Мої права водія!" Сказала Домінік, вихоплюючи гаманець.
  
  
  Римо засміявся. "Якийсь агент".
  
  
  Потім він перестав сміятися. Вони зупинилися.
  
  
  Неподалік рипіли й шелестіли гілки.
  
  
  "Я не чую жодного стуку", - сказав Римо.
  
  
  "Що це за свербіння?" Запитала Домінік.
  
  
  "Я сказав, що не чую жодних..."
  
  
  "Зе слово! Що означає слово "свербіж"?"
  
  
  "Подивися це якось", - сказав Римо, який зафіксував звук своїми вухами і вирішив залізти на дерево. "Під z".
  
  
  Він дістався до вершини приблизно за той час, який би знадобився мавпі, щоб зробити це.
  
  
  "Ти бачиш щось дивне?" З тривогою спитала Домінік.
  
  
  "Я думаю, з нами все гаразд. Це лише апатозавр".
  
  
  "Що таке зат?"
  
  
  "Бронтозавр", - сказав Римо.
  
  
  І на полі зору з'явилася голова. Вона була сірою і тупою і прикрашена темними, проникливими очима. Вона ширяла в папороті, як безтілесний пітон. Решта його тіла губилася в зелені.
  
  
  "О, один із зоз", - сказала Домінік, опускаючи автоматичний пістолет MAS.
  
  
  Голос Чіуна здригнувся. "Рімо, воно живе?"
  
  
  "Ти знаєш, що це не так", - сказав Римо, відкидаючи голову бронтозавра назад. Він зробив так, щоб це було легко. Воно продовжувало намагатися збити його з сідала, але він тримався однією рукою, водночас використовуючи вільну руку, щоб відбити випад упертої голови.
  
  
  "Бо, якби воно було живим, я б пред'явив права на його кістки", - сказав Чіун.
  
  
  "Навіщо тобі зе боунс?" Запитала Домінік.
  
  
  "Оскільки кістки дракона, змішані з належним зіллям, продовжують тривалість життя".
  
  
  "Я можу зрозуміти, чому ти бажаєш такого. Ти дуже старий".
  
  
  "Дякую", - сказав Чіун. "Але я хотів би побачити більш зрілий вік".
  
  
  Бронто змінив тактику. Він почав бодати ствол під ногами Римо. Пластиковий стовбур затрясся.
  
  
  Чіун крикнув: "Рімо, припини грати з цією потворною машиною".
  
  
  "Я не граю з цим. Воно грає зі мною".
  
  
  І Рімо вдарив ногою по верхній частині черепа звіра.
  
  
  ЗОБРАЖЕННЯ на МОНІТОРІ шалено захиталося перед переляканими очима Рода Читвуда. Знову і знову.
  
  
  "Що потрібно, щоб притиснути цього хлопця?" він поскаржився. "Це чортів суперзавр. Найбільша радіоаніматронна конструкція на обличчі землі".
  
  
  Але як він не намагався, він не міг збити хлопця з дерева чи дерево вийшло з-під хлопця. Щоразу, коли він нахиляв голову вперед на довгій сірій шиї, хлопець відкидав її убік, наче це був садовий шланг.
  
  
  Рід не змусив суперзавра рухатися вперед. Він був сто п'ятдесят футів у довжину і стояв на чотирьох усічених ногах розміром із пні червоного дерева. Вони були закріплені дома. Навіть наука про аніматроніка Біслі не змогла зробити такого бегемота мобільним. Рухалися тільки голова та хвіст.
  
  
  Відтягнувши назад шийно-моторний регулятор, Рід поклав голову так, щоб вона дивилася на всіх.
  
  
  Потім зняв лимонно-жовтий захисний ковпачок і поклав великий палець на кнопку з написом Ultrayellow.
  
  
  "Ось дивлюся на тебе..."
  
  
  РИМО ДИВСЯ на голову бронтозавра, думаючи про те, як сильно вона нагадує йому слона кольором і текстурою шкіри, коли темні, проникливі очі почали блимати.
  
  
  Перший імпульс світла, здавалося, вдарив Римо у живіт із силою блискавки. Другий був гарячішим, жовтішим, і якщо він тривав всього наносекунду, то це була наносекунда занадто довга.
  
  
  "Біжи, Татусю!" - крикнув він, відпускаючи стовбур дерева.
  
  
  "Я тікаю", - крикнув Чіун, його голос здригнувся.
  
  
  Коли він упав на землю, Римо теж побіг.
  
  
  "Чому ви тікаєте?" Домінік гукнула їм услід.
  
  
  "Подивися в його очі, і ти дізнаєшся!"
  
  
  Домінік обернулася. Очі бронтозавра пульсували кожні півтори секунди. Світло було досить яскравим. На її думку, дуже білим. Він не був зеленим чи рожевим. Вони здавалися б сірими.
  
  
  "Якого кольору зис?" вона плакала.
  
  
  "Жовтий", - крикнув Римо, не обертаючись.
  
  
  "Жовтий?"
  
  
  "Нужно жовтий", - сказав Римо.
  
  
  "Огидно жовтий", - сказав Чіун.
  
  
  "Цікаво", - сказала Домінік Парільо, залазячи до прорізної кишені свого комбінезону.
  
  
  РІД ЧИТВУД НЕ МІГ зрозуміти, у чому проблема з француженкою. Насправді вона вирячилася на суперзавра зверху вниз, тоді як двоє інших рвали дупи так, ніби в них горіли черевики.
  
  
  Рід поглинав силу, яку він не міг собі дозволити, навіть якщо це були імпульсні сплески ультрам'якого кольору з низькою тягою. Йому треба було серйозно налаштуватися.
  
  
  Не зводячи очей з екрана, він просунув палець під синю захисну пластину з написом Contrablue, тоді як француженка, що стоїть обличчям до аніматронного суперзавра, підняла щось схоже на ручку зі сльозогінним газом обома руками і направила її вгору.
  
  
  Коли в нього була кнопка, Род повернувся до екрану і сказав: "Це завдасть тобі біль, чорт забирай, набагато більший, ніж мені".
  
  
  Потім спалахнув вістря пера, екран став надзеленим, і Рода Читвуда вирвало всією консоллю, яка вибухнула, коли він, знепритомнівши, врізався в неї чолом.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  У своєму кабінеті у санаторії Фолкрофт Гарольд В. Сміт намагався зібрати шматочки головоломки воєдино.
  
  
  Він думав, що зрозумів мету у Вірджинії. Корпорація Сема Біслі, яка зневірилася заснувати новий американський тематичний парк, щоб компенсувати величезні піар- та фінансові втрати Euro Beasley, підготувала ґрунт для піар-перевороту, спровокувавши малонебезпечну, але резонансну подію в засобах масової інформації, але досить потрапити до заголовків газет. достатньо ізольоване, щоб його можна було придушити до того, як воно вийде з-під контролю.
  
  
  Це спрацювало. Зазвичай преса роздмухувала цю історію більше, ніж вона була насправді. Незважаючи на те, що повстання було майже повністю обмежене реконструкторами та цивільними особами, практично всі медійні особи називали його Другою громадянською війною в АМЕРИЦІ.
  
  
  Відеозапис того, як рожеві повітряні кулі з персонажами Бізлі опускаються на поле бою, транслювався по всій країні. Це було золоте дно пропаганди для корпорації Сема Бізлі. Вони вже анонсували потік мультимедійних продуктів, який включав телевізійний мінісеріал, мультфільми, комікси та повну лінійку іграшок-екшенів, де домінує остання сенсація Америки, полковник Діксі.
  
  
  На учасників Третьої битви у Кратера підписувалися всі газети, журнали та телевізійні ток-шоу у країні. Відновлений інтерес до громадянської війни і постійний потік туристів, що вже ринув у Петербург, повернули громадську думку Вірджинії - і без того розділену - у бік того, щоб дозволити Бізлі США просуватися вперед.
  
  
  Корпорація Сема Біслі, схоже, виграла цю кампанію.
  
  
  Криза Євро Бізлі була іншим питанням. Гарольд Сміт не мав сумнівів у тому, що Євро Бізлі був гарячою точкою того, що ЗМІ вже називали Великим франко-американським конфліктом.
  
  
  Але чому? Навіщо французьким ВПС бомбити тематичний парк? Особливо той, який технічно належав до таких установ, як Banc Frontenac та Credit Hollandaise?
  
  
  З коридорів французького уряду нічого не виходило.
  
  
  З піар-машини корпорації Сема Біслі теж нічого не виходило. Після першого спалаху перемоги у Пітерсберзі все стихло.
  
  
  Міккі Вайзінгер зник з поля зору, як і Боб Біслі.
  
  
  Місцезнаходження самого Сема Біслі було б неможливо відстежити. Офіційно він існував лише Римо Вільямс, якого світ також вважав мертвим.
  
  
  Однак, це було не так щодо інших чиновників Біслі.
  
  
  Смітові довелося їх знайти. Він почав обдзвонювати мережі бронювання авіаквитків, починаючи з Apollo. Набравши імена Роберта Біслі та Міккі Вайзінгера, він пропустив Continental Airlines.
  
  
  Перейшовши на Paz, Сміт ввів обидва імені. Якби вони рухалися в повітрі, їхні імена вискочили б, і Гарольд Сміт знайшов би їх.
  
  
  Проблема в тому, що їхні імена не спливали. А система бронювання авіаквитків була перевантажена громадянами Франції, які втекли зі Сполучених Штатів та зі США. громадяни, які евакуюються з дедалі більше ворожої Франції.
  
  
  Вирішивши знайти їх, Гарольд Сміт перейшов на банки даних кредитних карток. Усі керівники Beasley користувалися кредитними картками компанії. Якби вони орендували машини, купували бензин, їли в придорожніх ресторанах і здійснювали будь-які інші покупки шляхом шляху, їх імена спливли б на поверхню, і їх маршрути можна було б прокласти, просто з'єднавши точки електронним способом.
  
  
  Все, що потрібно було зробити Гарольду Сміту, - знайти достатню кількість точок.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Римо Вільямс наздогнав Майстра синанджу, який продирався крізь пластиковий сморід Мезозойського парку. Пліч-о-пліч вони проносилися крізь папороті, які розліталися в сторони від дотику їх схожих на ножиці пальців.
  
  
  "Ти наляканий?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Майстер Сінанджу не визнає страху".
  
  
  "Якби він це зробив, ти був би так само наляканий, як я зараз?"
  
  
  "Ти Майстер синанджу. Ти теж не боїшся".
  
  
  "Тоді чому ми тікаємо, як два злякані кролики?"
  
  
  "Не варто недооцінювати кролика. У моєму селі він вважається мудрішим за всі інші істоти".
  
  
  "Якщо ти кролик, чому ти виглядаєш як наляканий маленький кролик, а не як мудрий кролик?"
  
  
  "Мудрий кролик знає, коли треба піддатися страху", - відрізав Чіун.
  
  
  Римо почав озиратися через плече, потім згадав, якими жахливими були очима бронтозавра.
  
  
  "Чому ми злякалися цього жовтого світла тут, і ми не повернулися до Кратера?"
  
  
  "У Кратері ми не дивилися прямо в жахливі очі сірого дракона".
  
  
  "Гарна думка, ми бачили тільки зворотне свічення, яке було не так вже й погано".
  
  
  "Тепер це не свічення у відповідь", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти хочеш зупинитися та ризикнути?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Один із нас винен".
  
  
  "Я не боюся, тому ти винен".
  
  
  "Якщо ти не боїшся, і я не проти визнати, що я боюся, чому б тобі не зупинитися?"
  
  
  "Тому що я переміг свій страх, а тобі ще доведеться перемогти свій. Тому тобі потрібно випробувати свій характер у боротьбі зі своїми страхами".
  
  
  "Хороша спроба, татко. Але продажу не буде".
  
  
  Зрештою, вони вибігли з парку. З іншого боку високого бамбукового частоколу помчали люди.
  
  
  "Ти зупиняєшся?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді я теж не зупиняюся".
  
  
  Вони вдарилися об стіну в унісон. Бамбукові тріски розлетілися зазубреними шматками, пробивши частокіл.
  
  
  Вони зупинилися лише тоді, коли досягли лагуни, на якій була табличка з написом "Vingt Mille Lieues Sous". він дізнався підводний човен із фільму.
  
  
  Біля тихо плескавої кромки лагуни вони зупинилися і вп'ялися спокійним кольором води.
  
  
  "Хлопчик, - сказав Римо, - ця вода безперечно блакитна".
  
  
  "Надзвичайно синій", - погодився Чіун.
  
  
  "Я люблю синій. Завжди любив".
  
  
  "Це хороший колір, можливо, не такий добрий, як золотий, але добрий".
  
  
  "Я ніколи більше не зможу дивитися на золото колишніми очима. На мій смак занадто жовтий".
  
  
  "Жовтий - це золото і золотисто-жовтий".
  
  
  "Золото все ще занадто жовте для мене. Але, чорт забирай, мені просто подобається дивитися на цей синій".
  
  
  І коли вони заглянули глибоко в спокійні блакитні води, що заспокоюють душу, темно-синій колір став індиго.
  
  
  "О чорт".
  
  
  "У чому справа, Римо?"
  
  
  "Пам'ятаєш того солдата в Кратері? Того, хто бачив синій колір, коли всі інші бачили жовтий?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Я думаю, що синій колір наздоганяє мене".
  
  
  "Я теж це бачу. Це схоже на печіння в моїх очах, за винятком того, що вони горять темно-синім, а не правильним пекучим кольором".
  
  
  "Чорт", - сказав Римо. "Я почуваюсь жахливо".
  
  
  "Я теж почуваюся нещасним".
  
  
  "Ну принаймні він не жовтий".
  
  
  "Це не таке вже велике благословення, але це благословення", - погодився Майстер синанджу.
  
  
  "Можливо, якщо ми включимо шторм, синьова зникне".
  
  
  "Це варто спробувати".
  
  
  Коли вони зморгнули темно-синій колір з обпалених сітківок, Римо і Чіун набралися сміливості повернутись і подивитися в обличчя Паре Мезозою.
  
  
  Частокіл все ще тримався.
  
  
  Римо облизав пересохлі губи, щоб зволожити їх. "Ти за те, щоб повернутися?" спитав він.
  
  
  "Це наш обов'язок".
  
  
  "Тоді, я думаю, нам доведеться, хоча, між нами кажучи, мені більше хочеться знову оголосити страйк".
  
  
  "Це гідна ідея. Гідна Джул Фейрн".
  
  
  "Хто?"
  
  
  Чіун показав через плече. "Той блискучий письменник, ім'я якого прикрашає цю вивіску".
  
  
  "Ти маєш на увазі Жюля Верна?"
  
  
  "Ти вимовляєш це не так".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що Жуль Верн вимовляється як "дурень Фейрн"?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Не дивно, що цих людей продовжують завойовувати".
  
  
  "Це частина їхньої проблеми. Від римлян і вікінгів до пруссаків та німців вони падали перед загарбниками за загарбником. Можливо, це створило у них контекст неповноцінності".
  
  
  "Це "складний". І ви б не впізнали цього, розмовляючи з французом. Або жінкою".
  
  
  Коли вони наближалися до Мезозойського парку, виття несучого гвинта порушило тишу парку. За мить невеличкий французький армійський гелікоптер піднявся в повітря, нахилився на захід і, гудячи, зник з поля зору.
  
  
  "Чорт візьми, ось і закінчується цей чортів квітень-травень!"
  
  
  Вони досягли місця, звідки злетів гелікоптер. Не було жодних ознак присутності будь-кого чи чогось.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу помітив сліди волочіння у бруді біля їхніх ніг.
  
  
  "Дивися, Римо. Чоловіка потягли до вертольоту".
  
  
  "Так. І ці маленькі сліди з обох боків належать Домініку. Мабуть, вона когось потягла. Питання в тому, кого?"
  
  
  "Давайте дізнаємося про це".
  
  
  Вони пройшли по прикрашених відбитками ніг слідами волочіння до виступаючого на території парку. То був невеликий вулкан, якими бувають вулкани. Мабуть, футів двадцять заввишки. Стіни були відлиті з якоїсь червоної глини з прожилками. Коли вони підіймалися нею, шкіра кришилась у них під ногами, шматочки глини скочувалися і відскакували до основи.
  
  
  На краю кратера вони подивилися вниз і побачили сходи, що йдуть у дуже чорну дірку.
  
  
  "Схоже на чорний хід", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Підемо", - сказав Чіун, розвертаючись, щоб ухопитися за поперечини сходів.
  
  
  Вони спустилися в темряву, яка виявилася плоскою пробкою зі склоподібного обсидіана.
  
  
  "Тупик", - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу нічого не сказав, поки рухався внутрішніми стінками конуса. Він був грубим, але не надто неправильною формою. За винятком єдиного виступу з обсидіану. Чіун взявся за неї, пробуючи натискати і смикати, поки з поштовхом обсидіанова пробка не опустилася на два дюйми, а потім продовжила опускатися з плавністю ліфта.
  
  
  Чорно-жовті смуги безпеки з'явилися на стінах, коли Римо та Чіун проїжджали повз.
  
  
  "Звідки ми знаємо, що це не пастка?" Запитав Римо.
  
  
  "Як хтось міг заманити в пастку майстра синанджу та його вірного борсука?"
  
  
  "Це "пройдисвіт"."
  
  
  "Вважай це підвищенням до тварини вищого рангу", - великодушно сказав Чіун.
  
  
  Біля підніжжя конуса вони виявили, що стоять перед одним кінцем бетонного тунелю з намальованим на підлозі величезним чорним силуетом мишачої голови.
  
  
  Потім вони відчули запах, який знали дуже, дуже добре.
  
  
  "Смерть", - сказав Чіун.
  
  
  "Багато смертей", - сказав Римо.
  
  
  Вони виявили багато мертвих, коли пробиралися бетонними тунелями і коридорами французького Утиліканара. Люди, що лежать мертвими за своїми столами, у своїх кімнатах, схожих на гуртожитки, навіть лежать, перекинувшись на свої мітли.
  
  
  І кожен з них стискав у руках бурштиновий льодяник у формі голови миші Монго, що пахнув мигдалем.
  
  
  "Мертв близько двох днів", - сказав Римо, торкаючись холодного тіла, що впало.
  
  
  Всі загиблі були одягнені в комбінезони, які асоціювалися у них із робітниками Utiliduck, за винятком того, що вони були не білими, як у Штатах, а дуже розкішного персикового кольору.
  
  
  "Схоже на масове самогубство", - сказав Римо, випрямляючись. "Коли почали падати французькі бомби, вони, мабуть, вирішили піти важким шляхом, щоб не ризикувати полону".
  
  
  "Це дуже зловісно. Чи міг колір створити це?"
  
  
  "Я не знаю. Насправді, я не розумію цих кольорових штучок. Як кольори можуть впливати на нас таким чином?"
  
  
  "Квіти мають величезну силу. Стародавні єгиптяни знали це. Фараон спав у червоній кімнаті, тому що це допомагало йому заснути. І коли він помер, його поховали в золотій кімнаті, тому що це допомогло його тілу зберегти царственість протягом вічності. У моєму селі. добре відомо, що червоний колір відганяє злих демонів”.
  
  
  "Я не куплюся на цього забобонного бульдога. Колір є колір. У мене навіть немає улюбленого кольору".
  
  
  "Навіть не рожевий?"
  
  
  "Ну, можливо, рожевий. Рожевий - це добре".
  
  
  "Рожевий надзвичайно гарний".
  
  
  І вони обидва виявили, що посміхаються від думки про рожевий колір.
  
  
  Поки вони йшли, їхні чутливі ніздрі вловили кислий запах. Вони пішли за ним.
  
  
  "Свіжий", - сказав Римо.
  
  
  Вони виявили це, коли увійшли до диспетчерської з написом французькою "Defense D'Entrer".
  
  
  То була головна диспетчерська. У цьому не можна було помилитись. Там були сітки відеомоніторів, що показують кожен підхід та атракціон у парку. Пульти керування буквально оточували кімнату.
  
  
  А на головному пульті все ще виднілися бризки свіжої блювоти.
  
  
  "Хтось не прийняв свою отруту", - сказав Чіун, оглядаючи порожню кімнату.
  
  
  "Ні, але хтось забрав його".
  
  
  "Я відчуваю слабкий аромат парфумів француженки".
  
  
  "Так. Відмінно. Тепер ми тут одні, а зовні тримає в облозі вся французька армія. Пора дзвонити Смітті".
  
  
  Римо зняв слухавку супутникового телефону та спробував набрати номер Гарольда Сміта в Америці. Проблема була в тому, що Римо не знав коду країни США, і коли він нарешті додзвонився до оператора, який говорив французькою, вона повісила слухавку, як тільки він вимовив два слова, одне з яких "будь ласка".
  
  
  Зітхнувши, Римо кинув слухавку Майстру Сінанджу. "Просто допоможи мені подолати мовний бар'єр".
  
  
  Коли з'явився на лінії Гарольд Сміт, Чіун кинув трубку назад Римо.
  
  
  "Смітті. У нас тут не все добре".
  
  
  "Одну хвилину, Римо", - неуважно сказав Сміт. "Це дуже дивно".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "У мене незвичайна активність за кредитними картками компанії Біслі".
  
  
  "Ну, я можу гарантувати тобі, що тут, у Євро Біслі, немає великих марнотратів".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Тому що Чіун і я тільки-но проникли в їх нижні області, і вони всі мертві".
  
  
  "Мертв. Наскільки мертвий? Я маю на увазі, як давно мертвий?"
  
  
  "День чи два. Вони прийняли отруту".
  
  
  "Ціанід", - прошипів Чіун.
  
  
  "Чіун каже, ціанід. Схоже на Джонстаун, тільки з льодяниками".
  
  
  "Рімо, це наводить на роздуми. Очевидно, що Євро-Бізлі - це не те, чим здається. Це набагато більше, ніж тематичний парк".
  
  
  "Досі кожен тематичний парк Біслі був більшим, ніж тематичний парк. Але нам не вистачало одного хлопця".
  
  
  "У вас є бранець?"
  
  
  "Ні, французька розвідка знає. За всі наші біди ми пожовкли".
  
  
  "Рімо, я думаю, ти зриваєшся. Ти сказав жовтий?"
  
  
  "Так. Жовте світло наздогнало нас. Я ніколи більше не дивитимуся на канарку так, як раніше. Ми з Чіуном рвонули в гори, коли він ударив".
  
  
  "Це мудрий кролик, який знає, коли слід застосувати стародавню та шляхетну стратегію відступу", - крикнув Чіун.
  
  
  "До того часу, як ми повернулися, - продовжив Римо, - цей французький агент втік з єдиним, хто вижив. Що б він не знав, я припускаю, що до завтрашнього дня це буде у французів".
  
  
  Сміт на мить замовк. "Ви вже двічі стикалися з таємничими кольоровими вогнями".
  
  
  “Ні, – сказав Римо, – ми з Чіуном вже двічі потрапляли під ці кольорові вогні. Я думав, що зелений – це погано, але все швидко закінчилося. Я ніколи не хочу знову стати жовтим”.
  
  
  "І все ж таки тобі сподобалося рожеве світло".
  
  
  "О, так, це", - сказав Римо, розпливаючись у приємній посмішці при спогаді. "Я б із задоволенням пройшов футбольним полем, освітленим зеленим і жовтим, якщо на іншому боці є трохи рожевого".
  
  
  "Римо, слухай уважно. Ці вогні, мабуть, представляють якусь нову технологію, відкриту людьми Біслі. Огляньтеся навколо у пошуках якихось ознак управління".
  
  
  "Контролює?"
  
  
  "Так, хтось мав контролювати жовте світло".
  
  
  "Гей, Чіуне, перевір кімнату. Смітті хоче..."
  
  
  "Я знайшов багато кнопок із назвами дивних квітів на них", - оголосив Чіун.
  
  
  "Смітті, ми знайшли це".
  
  
  "Я знайшов це", - голосно сказав Чіун.
  
  
  "Рімо, я не можу знайти нікого зі співробітників корпорації Біслі. Це означає, що ця людина - наша єдина зачіпка. Я хочу, щоб ти знайшов його і витягнув з нього все, що він знає. Тільки визначивши причину, з якої французи вважали за потрібне" помістити Євро Бізлі на карантин, ми зможемо дістатися кореня цього конфлікту”.
  
  
  "Попався. Як справи на домашньому фронті?"
  
  
  "Сенат обговорює резолюцію, яка забороняє викладання французької мови у наших найбільших університетах".
  
  
  "Це мій голос".
  
  
  "Асоціація сучасної мови виступила з різкою заявою, яка засуджує міністерство культури Франції".
  
  
  "Хочете знати мою думку, єдина культура, яка є у французів, зберігається у чашці Петрі".
  
  
  "Вони закликають виключити всі запозичені французькі слова з американських словників. І Французька академія вжила заходів у відповідь, зажадавши повернути їх французькі слова назад. Вони також перейменовують паризькі вулиці, названі на честь американців".
  
  
  "Скільки їх може бути?"
  
  
  "Є авеню генерала Ейзенхауера, авеню Франкліна Делано Рузвельта та вулиця Лінкольна, і це лише три назви. Або були", - додав Сміт.
  
  
  "Це безглуздо", - сказав Римо.
  
  
  “Це культурна війна. Але вона загрожує перерости у справжню. Римо, знайди цього співробітника Біслі та за будь-яку ціну вирви його з рук французів. Без сумніву, він знає секрет цієї технології кольорового освітлення. У мене є проблема, яку потрібно вирішити”.
  
  
  "Яка проблема?"
  
  
  "Чому корпорація Біслі відправляє десятки своїх співробітників до Лондона".
  
  
  "Удачі", - сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  Він обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як Майстер Сінанджу підносить крихітний кулачок зі слонової кістки до однієї з панелей управління.
  
  
  Він розлетівся вщент. Гудзики полетіли вгору і зрикошетили від стелі, а запах ізоляції, що горіла, згорнувся димними щупальцями.
  
  
  "Що тепер?" - Запитав Римо.
  
  
  І коли Чіун вказав на тепер уже зламану низку екранованих кнопок, позначених такими назвами, як Supergreen і Hotpink, Римо сказав: "Гарна робота".
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Прокинувшись, Род Читвуд зрозумів, що потрапив у серйозну біду.
  
  
  Останнє, що він пам'ятав, було зелене світло, яке повернулося на відеоекран його консолі. Він був надзелений. Ніхто ніколи не намагався спроектувати гіперкольоровість за допомогою відео. Технічно це мало спрацювати. Але це сталося. Рода вирвало, і він знепритомнів. Пляска.
  
  
  Коли він прокинувся, він лежав на твердому ліжку в бетонній камері без вікон. Хоча стіни були гарні. Бірюзові кольори. Дуже розкішно. Викликає занепокоєння шик, оскільки Рід уявлення у відсутності, де він був чи хто він був. Але він мав свої підозри.
  
  
  Рід оглянув камеру. Там був унітаз із нержавіючої сталі, умивальник і третій водопровідний прилад, який, як він з нудотним відчуттям зрозумів, був біде.
  
  
  "Я безперечно загруз у вуха", - пробурмотів він.
  
  
  Коли вони прийшли за ним, на них були чорні балаклави, натягнуті на голови так, що видно було тільки очі і роти. Вони відвели його до невиразної кімнати і посадили на жорсткий дерев'яний табурет.
  
  
  Підкотили щось, схоже на візок для десертів, але коли Род заглянув на тацю, він побачив пристосування, від яких у нього забурчало в порожньому шлунку.
  
  
  "Тобі не обов'язково мучити мене", - слабо сказав він.
  
  
  "Переговори французькою?"
  
  
  Рід трохи вивчив французьку за час свого перебування тут, але тільки настільки, щоб зводити кінці з кінцями. Зараз був не час спотикатися про смислові відтінки. "Ні, я говорю тільки англійською".
  
  
  Очі за балаклавами скривилися. Вони почали перешіптуватися між собою. Рід уловив суть цього. Вони запитували, як вони можуть допитувати американця, який не розмовляє французькою, якщо їм загрожує шестимісячний тюремний термін за те, що вони говорять американською. Ніхто не хотів сідати до в'язниці на шість місяців. Навіть не на службі своїй улюбленій країні.
  
  
  Порадившись телефоном, слідчі отримали якийсь спеціальний дозвіл від міністерства культури і дістали примітивний електронний пристрій, що нагадує іграшкову залізницю-трансформер з двома проводами та сталевими затискачами зі шкіри алігатора на кожному кінці.
  
  
  Рід миттєво схрестив ноги, подумавши: "Вони хочуть підсмажити мені яйця".
  
  
  "Я скажу тобі все, що ти захочеш!" - заблищав він.
  
  
  "Скажіть нам, хто стоїть за цим неподобством проти нашої країни".
  
  
  "Сем Біслі".
  
  
  "Він мертвий".
  
  
  "Я маю на увазі корпорацію Сема Біслі".
  
  
  "Чому ти не наклав на себе руки, як інші? Чому ти такий важливий?"
  
  
  "Я не важливий. Не настільки важливий".
  
  
  "Але ти маєш бути таким. Ти не з'їв свою цукерку для самогубства".
  
  
  "Ти що, з'їхав з глузду?
  
  
  "Так чинили багато інших...."
  
  
  "Ну, я не думаю, що вони облажалися зовсім так, як я".
  
  
  "Як тебе облажали?" — спитав один із слідчих, морщачись від потворності сміттєвого слова.
  
  
  "Не думаю, що можу вам це сказати", - сказав Род, думаючи, що якщо він проговориться про дистанційний пошук телевізора, французи поспішають його запатентувати. Не беріть у голову ставити його перед розстрільною командою за те, що він взагалі вигадав гіперкольоровий лазер.
  
  
  "Комерційна таємниця", - сказав він.
  
  
  Це було, коли один з них наблизився із затискачами зі шкіри алігатора в кожній руці, виглядаючи так, ніби він мав намір запустити вантажівку Tonka.
  
  
  "Ні, не мої яйця. Що завгодно, тільки не мої яйця".
  
  
  Коли Род Читвуд відчув, як затискачі вп'ялися в мочки вух своїми зазубреними сталевими зубами, він майже розсміявся від полегшення.
  
  
  Голос сказав: "Останній шанс поговорити вільно".
  
  
  А потім хтось крутнув ручку.
  
  
  Біль був такий сильний, що Род Читвуд побачив, як за його щільно стислими століттями затанцювали іскри, і він почав бажати, щоб електричний струм знайшов іншу частину – будь-яку частину – його тіла. Навіть його чутливі яєчка.
  
  
  СТЕНОГРАМА допиту Рода Читвуда була відправлена факсом міністру культури Франції Морісу Туретту протягом десяти хвилин після розшифровки.
  
  
  Він прочитав його швидким рухом очей, занісши синій олівець над документом із грифом "Секретно".
  
  
  Знайшовши непотрібне слово, він викреслив і вставив правильну форму. Потім закінчив своє прочитання.
  
  
  Коли Турет нарешті закінчив, він зателефонував президенту Франції.
  
  
  "Allo?"
  
  
  "Я щойно прочитав стенограму допиту ув'язненого Біслі", - сказав він.
  
  
  "Як це може бути?" – пробурмотів президент. "Я сам ще не отримав копію свого факсу".
  
  
  "Будь ласка. Не кажи "факс". Це слово поза законом".
  
  
  "Я говоритиму те, що мені заманеться. Я президент".
  
  
  "А я міністр культури. Ви хочете сісти у в'язницю на шість місяців?"
  
  
  "Чому ви навчилися?" стомлено запитав президент.
  
  
  "Вони розробили гіпнотичний енергетичний шар, який підпорядковує своїй волі тих, хто зазнає його впливу".
  
  
  "Rayon de l'energie. Що таке енергетичний район?"
  
  
  "Це слово замінило л-а-с-е-р", - сказав міністр культури, промовивши сміттєве слово, бо знав, що технічно він теж може потрапити до в'язниці просто за його проголошення.
  
  
  "Я не в змозі зрозуміти, як лазер - я маю на увазі штучний шовк енергії - може гіпнотизувати. Вони що, нічого не ріжуть?"
  
  
  "Oui. Але в цьому енергетичному віскозному виробі використовується тоноване світло. Рожевий умиротворює. Червоний збуджує кров..."
  
  
  "У буквальному значенні?"
  
  
  "Ні. Образно. Жовтий змушує серце тремтіти від страху, а зелений ображає мозок і шлунок так, що людину нудить і вона втрачає розум".
  
  
  "А як щодо синього?"
  
  
  "Синій?"
  
  
  "Це мій улюблений колір. Що робить синій?"
  
  
  "Синій, – сказав міністр культури, – пригнічує".
  
  
  "Пригнічує? Я завжди вважав, що синій заспокоює. Небо блакитне, чи не так? І океани. На них дуже заспокійливо дивитись".
  
  
  "Вірно. Але ти забуваєш, що коли тобі сумно, ти відчуваєш тугу. Нещасна музика називається le blues".
  
  
  "Хіба це не заборонене слово?" багатозначно спитав президент.
  
  
  "Тоді Les bleus", - сказав міністр культури, додаючи це до свого робочого екземпляра словника офіційних термінів.
  
  
  "Продовжуйте", - сказав президент Франції муркотливим тоном.
  
  
  "Вони встановили рожеві лампочки по всій цій плямі. Це створює відчуття добробуту та сприйнятливості. Як цукрова вата для очей та мозку".
  
  
  "Не дивно, що наші бідні громадяни стікаються до Плями".
  
  
  "Це непробачна провокація, акт культурного імперіалізму. Вони підірвали наш народ, нашу культуру, наш спосіб життя. Що ви збираєтеся з цим робити?"
  
  
  "Я маю оцінити це повністю".
  
  
  "Франція закликає до рішучих дій. Відплата в тій самій формі".
  
  
  "Ви пропонуєте, щоб я побудував парк Астерікс на американській землі і всюди встановив рожеві світильники зі штучного шовку?"
  
  
  "Я мав на увазі військову відплату".
  
  
  "Я ще не переконаний, що це справа рук Вашингтона, але це беззаконні грабежі приватної компанії. Я не дозволю, щоб мене загнали в..."
  
  
  "Панічна втеча" - це непотрібне слово. Я не бажаю повідомляти про цю розмову Вищому комітету із захисту та розширення французької мови”.
  
  
  Непомітно для міністра культури президент Франції закотив очі до стелі. "Що ви пропонуєте?" спитав він крізь ввічливо стиснуті зуби.
  
  
  "Ми віддали їм Статую Свободи. Давайте вимагатимемо її назад".
  
  
  "Абсурд!"
  
  
  "Тоді давайте знищимо це".
  
  
  "Я розумію, що там є бунтівні елементи, які закликали до того, щоб "Ліберті" було знесено та продано на металобрухт".
  
  
  "Це було б актом війни!" – вигукнув Моріс Туретт. - Якщо вони посміють завдати шкоди Свободі, ми маємо знищити їх ядерною бомбою. Викореніть їхню сміттєву культуру та її грубу мову одним ударом”.
  
  
  "Мені доведеться поговорити із міністром оборони".
  
  
  "Він на моєму боці", - швидко сказав Туретт.
  
  
  "Ви говорили з ним із цього приводу?"
  
  
  "Поки що ні. Але я знаю, що він на моїй стороні. Якщо ви хочете забезпечити своє політичне майбутнє, - сказав міністр культури, - ви також маєте бути на моїй стороні".
  
  
  "Я подумаю про це", - сказав президент Франції, вішаючи слухавку.
  
  
  Потім до кімнати надійшов очікуваний факс, прикріплений до руки помічника, і президент Франції відкинувся назад, щоб перечитати його.
  
  
  Він вважав, що це добре, що США. Президент був таким нерішучим. З огляду на це та його власний неквапливий підхід до цієї кризи, можливо, рішення з'явилося б само собою, перш ніж міністр культури підштовхне обидві сторони до чогось нескінченно небезпечнішого, ніж війна слів за слова.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Гарольд Сміт зрозумів, що він на щось напав, коли комп'ютерна перевірка покупок авіаквитків за кредитною карткою Beasley почала концентруватися у трьох штатах: Флориді, Каліфорнії та Луїзіані.
  
  
  Перші два він зрозумів. Співробітники Біслі. Але в Луїзіані не було тематичного парку Біслі. Жодного корпоративного офісу та жодного помітного зв'язку з корпорацією Сема Біслі.
  
  
  Вони всі прямували до Лондона. Навіщо вони прямували до Лондона? Сміт дійшов висновку, що це було не для того, щоб встигнути на стикувальний рейс до Парижа і, отже, Євро-Бізлі.
  
  
  По-перше, в жодній із мереж бронювання авіаквитків не було записів про масову закупівлю таких стикувальних рейсів.
  
  
  По-друге, американських громадян демонстративно не пускали до Франції як "небажаних іноземців".
  
  
  Насправді, поки Сміт працював за клавіатурою, у бюлетені повідомлялося про оголошення американського посла у Франції персоною нон грата та відправлення додому за "поведінку, несумісну з його посадою".
  
  
  Це був дипломатичний жаргон, який використовується для опису незаконної шпигунської діяльності. Це було абсурдно. США. Посол не мав жодного відношення до цієї справи – хоч би чим воно було.
  
  
  Сміт повернувся до свого завдання.
  
  
  Співробітники Beasley евакуювалися до Франції зі швидкістю та цілеспрямованою запопадливістю лемінгів, що шукають воду. Чому?
  
  
  "Вони не можуть їхати до Лондона", - пробурмотів він. "Це було б безглуздо".
  
  
  Потім правда вразила Сміта із силою удару.
  
  
  Американці були персоною нон грата у Франції. Але британські громадяни, як і раніше, були бажаними гостями - або настільки бажаними, наскільки французи змушували відчувати себе бажаними будь-якої людини, яка не говорить французькою.
  
  
  Сміт вивів докладну карту Британських островів. Він зменшив її, так що став видно Ла-Манш разом із північним узбережжям Франції.
  
  
  Від Гатвіка до де Голля чи Орлі була справа години літнього часу. Але будь-який американець, який намагається приземлитися в будь-якому аеропорту, напевно, був би перехоплений французькою митницею. Навіть у переважній кількості вони не змогли піти далеко.
  
  
  Сміт подумав про канал. Можна було скористатися поромом чи десантним судном. Але морське вторгнення, навіть невелике, мало обмежену оперативну життєздатність.
  
  
  Нахмурившись, він натиснув клавішу, яка миттєво перетворила всі англійські слова та назви місць у французькі.
  
  
  Канал став Ламаншем, що французькою означає "рукав", і це була назва, яку французи дали тому, що решту світу називав Ла-Маншем. Більше не було нічого провокаційного чи корисного.
  
  
  Сміт збирався вийти із системи, коли його погляд зупинився на незнайомому орієнтирі, що лежить по той бік каналу.
  
  
  То була червона риса.
  
  
  І він мав етикетку: Le Transmanche.
  
  
  Його стомлені сірі очі застигли. Чи було щось, що він пропустив раніше? Сміт натиснув клавішу, яка відновила англійські позначки.
  
  
  А на карті, де був Ле Трансманш, з'явилося нове слово. Слово, яке Сміт миттєво довідався. Слово, від якого по шкірі побігли мурашки і поповзли мурашки вздовж хребта.
  
  
  Слово було Chunnel.
  
  
  ПІСЛЯ У них не було форми, вони не вважалися армією. Армія приходить у формі, зі зброєю в руках і марширує під загрозливий бій барабанів.
  
  
  Об'єднані каліфорнійські мушкетери на літніх канікулах, флоридські сонячні партизани та луїзіанські костюмовані зуави прибули до Лондона, Англії, з американськими паспортами, їхня уніформа була завбачливо захована у багажі.
  
  
  І тому їх уважали туристами, а не солдатами.
  
  
  Коли вони з'явилися групами по двоє та по троє на лондонському міжнародному залізничному вокзалі Ватерлоо, вони мали підроблені канадські паспорти. Вони сіли в швидкісні поїзди Eurostar як франко-канадські туристи і трималися особняком, поки потяг гуркотів старими рейками до Фолкстона на пристойній швидкості вісімдесят миль на годину, тому що фірмовий луїзіанський креольський, яким вони говорили, точно не підійшов би в Парижі.
  
  
  При в'їзді на спеціальну швидкісну трасу тунелю під Ла-Маншем вони розігналися до 186 миль на годину.
  
  
  Об'єднані сили притримали мови, хоча їхні серця надихалися з кожною милею, що пробігла.
  
  
  Французьким митникам можна пробачити те, що вони не забили на сполох. Хто б очікував, що сили вторгнення прибудуть через Ле Трансманш, як французи називають канаву? Саме британці століттями чинили опір з'єднанню з Європою. Це вони боялися вторгнення з континенту, а чи не навпаки.
  
  
  Їхні паспорти були в порядку, уніформа акуратно складена, синя і сіра бавовна ховалася глибоко під їх дуже британським твідом і лляною білизною.
  
  
  І на той час, коли вони залишили термінал Кокель у Калі, прямуючи до Парижа, їх уже було не зупинити.
  
  
  Бо вони не мали зброї, яку можна було б розпізнати як таку.
  
  
  І хоча незвичайно було ввозити персональні універсальні телевізійні пульти дистанційного керування в чужу країну, це не було незаконним.
  
  
  Спочатку Марк Мойз вітав підвищення до голови групи task force.
  
  
  "Ти очолиш луїзіанських костюмованих зуавів", - сказав йому не хто інший, як сам Боб Біслі. Вони були у конференц-залі у підземному Утилідаку Сема Біслі у Флориді.
  
  
  "Куди вести їх?"
  
  
  І коли Боб Бізлі сказав йому, що метою було повернути Євро Бізлі, щоби спеціальні технології не потрапили до рук французів, Марк Мойз дуже, дуже важко проковтнув і сказав: "Це звучить небезпечно".
  
  
  "Це для блага компанії".
  
  
  "Я розумію це", - нерішуче сказав Марк. "Але..."
  
  
  Потім Боб Біслі витріщився на нього на власні очі батька з зморшками і прошепотів: "Дядько Сем назвав тебе на ім'я. Він сказав: "Я хочу, щоб Муз очолив цю операцію".
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Домінік Парійо відчула гордість. Ремі Ренар, директор DGSE, скликав нараду високого рівня Групи планування, прогнозування та оцінки директорату та запросив її.
  
  
  "Ми були б вдячні за ваш внесок", - сказав він, потім, схаменувшись, виправився: "Ваші думки, агент Арлекін".
  
  
  "Але звісно".
  
  
  Тепер у похмурій кімнаті, високі вікна якої були щільно завішані, щоб не чути безперервного шуму паризького транспорту і не заважати спостерігачам, вони сиділи навколо довгого дубового столу, на якому лежало безпристрасне око дядька Сема Біслі. Він все ще був прикріплений до схожого на ручку активатора, який техніки DGSE поспіхом сконструювали, щоб перетворити його на зброю.
  
  
  "Серцем пристрою є призма", - говорив технік DGSE. "Як ви знаєте, біле світло, що проходить через призму, має властивість розсіюватися в райдужних відтінках. Ця куля випромінює світло відповідно до командних імпульсів кібернетики, надаючи бажаний суперколірний відтінок".
  
  
  "Чудове резюме", - сказав глава DGSE. "Отже, яку користь може принести цей інструмент національної безпеки Франції".
  
  
  "Наших агентів, оснащених такими пристроями, було б неможливо знешкодити за польових умов", - сказав Ламонт Мон Гранде, голова політичної поліції, відомої як Генеральне управління, якого було запрошено з ввічливості.
  
  
  "Добре, добре, але існує ризик втрати технології країною-противником".
  
  
  "Якщо це американська технологія, як ми підозрюємо, то вона все одно, що втрачена", - сказав Фабіан Рокар, начальник Управління спостереження за територією. "Наше бюро промислового шпигунства досягло великого успіху в придбанні американських технологій, часто, як ви знаєте, за допомогою таких простих процедур, як копання в незахищеному смітті аерокосмічних компаній".
  
  
  "Проте, якщо ми програємо іншим, це обернеться проти нашої вигоди", - сказав Ренар. "Ще думки, будь ласка".
  
  
  Було кілька хвилин тихого роздуму, поки чудове вино зі свинини, сир та крекери розносилися по всьому довгому столу.
  
  
  Нарешті заговорив міністр внутрішніх справ та номінальний керівник французької розвідувальної спільноти. "Уявіть цю кулю сильно збільшеною".
  
  
  Стіл керівників розвідки зосередився на кулі. У їхній свідомості він виріс до величезних розмірів. Це було неважко уявити. Вони розуміли, що цей об'єкт має дуже велике значення у майбутньому їхньої країни.
  
  
  "Тепер, далі, уявіть цю кулю на орбіті".
  
  
  "На орбіті?"
  
  
  "Oui. На орбіті навколо земної кулі, око Франції".
  
  
  "Супутник-шпигун?"
  
  
  "Ні, грізне захисне око Франції. Уявіть, що німці знову охолоджують наші кордони".
  
  
  Це теж було не дуже важко уявити.
  
  
  "Тоді уявіть, що коли вони готують своїх ворогів до штурму або вторгнення, непереборне рожеве сяйво виливається з небес, щоб обмити їх своїм переважним випромінюванням".
  
  
  Це бачення було набагато складніше уявити, але вони вклали у нього всю свою концентрацію. З'явилися похмурі погляди та гримаси на обличчях.
  
  
  Зрештою, вони побачили всю красу цього.
  
  
  "Або, якщо британці стануть ще більшою на заваді, ніж вони вже є, викупайте їх у жахливій зелені, яка викликає бунт шлунка".
  
  
  "Їх шлунки вже повинні збунтуватися через несмачну їжу, яку вони поглинають".
  
  
  До високої стелі піднявся дружний вибух сміху.
  
  
  Однак найкраща ідея з усіх спала на думку скромному Домініку Парільйо.
  
  
  "Уяви, - сказала вона м'яким, змовницьким голосом, - що МИ купаємося. жовтим випромінюванням, яке приносить страх і заціпеніння. Вони ніколи більше не докучатимуть нам".
  
  
  "Ми могли б тримати їх у рабстві нескінченно", - прокричав Ремі.
  
  
  "Якщо, звичайно, ми знову не вимагатимемо звільнення", - сказав міністр внутрішніх справ. “Тоді ми, природно, звільнили б їх. Ненадовго. Поки що вони знову не прийдуть нам на допомогу своєю промисловою потужністю та хоробрими, але безрозсудними солдатами”.
  
  
  "Звичайно, повинні бути вжиті заходи, щоб скрупульозно уникати зараження житла Джейрі, звичайно".
  
  
  "Звичайно. Це само собою зрозуміло".
  
  
  "Коли відбудеться наступний запуск Ariane?" - Запитав Ремі Ренар.
  
  
  "Наступного тижня. Гадаю, це супутник зв'язку".
  
  
  "Чи можна замінити це?"
  
  
  "Ні. З використанням цієї технології має бути створена упаковка більшого розміру".
  
  
  "Якщо у нас є технологія, скільки часу може знадобитися, щоб відтворити цю велику упаковку?"
  
  
  Ніхто не знав, але всі обіцяли розпочати роботу над проблемою. Усі розуміли, що вони володіють владою, силою більшою, ніж сама атомна бомба. Не можна скинути ядерну бомбу на іншу націю, не викликаючи на себе замість певних сумних неприємностей. Критика. Засудження. Навіть несимпатичні заходи у відповідь.
  
  
  Але якби нація, що страждає, не мала жодного уявлення про те, що їхні страждання були викликані квітами, що виходять з космосу, хто міг би критикувати Францію?
  
  
  Коли збори закінчилися, Домінік Парійо вирішила заглянути до шпигуна Біслі, якого вона допитувала менше години тому.
  
  
  Чоловік просив телевізор, який йому надали. Домініку стало цікаво. Чого хотіла б людина, яка перебуває у скрутному становищі спійманого промислового шпигуна, від телевізора? Чи було щось, що він сподівався побачити на ньому?
  
  
  ВОДІЙ ТАКСІ за милю від зупинки поїзда Euro Beasley RER не чув, як відчинилися задні двері, поки він чекав, попиваючи каву, оплати проїзду.
  
  
  Він ледве чув, як вони наблизились. Він мав відчути зміщення задніх ресор, бо коли він глянув у дзеркало заднього виду, ззаду сиділи двоє чоловіків.
  
  
  "Mon Dieu!"
  
  
  "Відвези нас до Парижа", - сказав той, що був вище, явно і невимовно англо-американського типу. Якщо не через його несмачний одяг, то вже точно через його хворобливу вимову елегантної назви Парижа.
  
  
  П'єр Перруче все своє життя возив Парижем невимовних американців з їх невимовним акцентом. Багато разів йому хотілося викинути їх з машини, коли вони оголошували про свій пункт призначення неможливими словами, але були міркування, відмінні від його глибоко вкорінених бажань. А саме дохід та ризик для туризму, які також вплинули на його дохід.
  
  
  Але оскільки всіх американських туристів вигнали з Франції, а їхній огидний акцент також оголосили поза законом, П'єр Перруче не бачив необхідності більше стримуватися.
  
  
  "Геть!" – крикнув він.
  
  
  "Послухай, ми не маємо часу на суперечки. Просто відвези нас до Парижа".
  
  
  "Вимовляється як "Пар-і!" Геть, неможливі!"
  
  
  Потім заговорив інший чоловік, літній азіат. Бездоганною французькою, яка розбила серце і змусила П'єра Перруче, парижанина з дитинства, усвідомити, що його власна мова була ганебно недосконалою, азіат велів йому залізти на дерево.
  
  
  "Va te faire pendre ailleurs!" сказав він гордо.
  
  
  І така була його вимова, що П'єр пом'якшав. "Ти можеш залишитися", - сказав він, заливаючись сльозами. "Інший, він повинен піти. Зараз!"
  
  
  Те, що сталося далі, було не зовсім зрозумілим П'єру Перруче, хоча він пережив усе це випробування.
  
  
  Сталева рука взяла його ззаду за шию і спонукала їхати до Парижа.
  
  
  П'єр Перрюш не мав іншої волі, крім тієї, яку він отримав від ненависного американця. Він вів машину. Коли його голова була повернута, як у коня, як у коня, він слухняно їхав у вказаному напрямку. Він почував себе дуже схожим на безмовну тварину.
  
  
  Позаду старий Азіат віддавав команди. Чи не П'єру, а іншому. Потім інший змусив П'єра їхати у той чи інший бік.
  
  
  Це була не найефективніша система, але вона працювала досить гладко, особливо після того, як вони виїхали на Кільцеву дорогу і влилися в паризький рух у його найжахливішому стані.
  
  
  П'єр Перруче був вражений, виявивши, що веде машину вправніше, ніж будь-коли раніше у своєму житті.
  
  
  Це було дивне почуття, що стало ще дивнішим, коли він був змушений проїжджати повз штаб-квартиру DGSE на бульварі Мортьє.
  
  
  Помилитись було неможливо - штаб-квартира DGSE. Безладне скупчення будівель з каменю та цегли, воно було ізольоване коричневою кам'яною стіною. Пошарпаний знак, що забороняє зйомку або фотографування, був єдиною зовнішньою ознакою його делікатного характеру. Встановлені на даху камери спостереження стежили за кожним автомобілем, що проїжджав, бігуном підтюпцем і голубом, які потрапляли в об'єктиви стеження.
  
  
  "Це воно?" - Запитав американець свого східного компаньйона.
  
  
  "Так".
  
  
  І ковзання великого пальця вгору, щоб стиснути один щелепний м'яз, якимось чином змусило П'єра ногу натиснути на гальмо з правильним натиском, щоб кабіна плавно зупинилася.
  
  
  "Плата за проїзд..." - почав він казати.
  
  
  "Який тариф? Усю дорогу вів я".
  
  
  І перш ніж П'єр зміг заперечити, американець вичавив усе усвідомлення з його мозку.
  
  
  КАМЕРИ на ДАХУ відстежували їх, коли вони наближалися до штаб-квартири DGSE.
  
  
  "Здається, розколотись досить легко", - сказав Римо. "Що скажеш про те, щоб забратися на дах і спуститися крізь стелю?"
  
  
  Чіун глянув на стіну заввишки десять футів, верхівка якої була втикана багнетами, щоб заважати стрибунам, і сказав: "Занадто очевидно".
  
  
  "Я не бачу кращого способу", - сказав Римо.
  
  
  "Ми увійдемо через парадні двері".
  
  
  "Чому це не очевидно?"
  
  
  "Бо вони нас не чекають".
  
  
  Римо пішов за Майстром Сінанджу до металевих бежевих дверей у стіні. Там не було ручки, тільки електрична кнопка.
  
  
  Чіун натиснув на цю кнопку, двері почали відчинятися, і Майстер Сінанджу стрімко увірвався всередину, прямо в зуби команді безпеки DGSE.
  
  
  Один сказав: "Арретес!"
  
  
  Римо запитав: "Переговори французькою?"
  
  
  Це було сприйнято не дуже добре, і коли Майстер Сінанджу продемонстрував усі ознаки того, що прорвався крізь охорону з безтурботною зневагою до пристойності, один охоронець вихопив свій МАТ-автомат і сказав: "Аллен і! Дітес-ле!"
  
  
  Римо не потрібно було вдаватися до свого трирічного знання французького I, щоб зрозуміти, що охоронець щойно наказав своїм товаришам відкрити вогонь.
  
  
  Він вибрав свою мету і почав, впевнений, що Майстер Сінанджу вже вибрав свою.
  
  
  Чіун так і зробив. Він розвернувся дома і підняв одну ногу в сандалі на висоту своєї голови.
  
  
  Здавалося, це зачепило лише дві пари щелеп, але щелепи злетіли з петель з парою однакових тріщин, звисаючи косо. Охоронці покидали зброю і впали, намагаючись схопитися за підборіддя, яке було вже не зовсім там, де вони звикли перебувати.
  
  
  Римо вирішив проявити свою власну професійну ввічливість і не вбивати нікого, хто лише захищав його робоче місце.
  
  
  Пригнувшись, він дозволив розірваному мату, що заїкався, пропалити його плече досить близько, щоб він відчув, як пролетіли гарячі кулі. Потім він виринув всього за дюйм від комічно здивованого обличчя охоронця.
  
  
  Римо тицьнув його в очі двома роздвоєними пальцями, і чоловік відсахнувся, виючи і хапаючись за очі, що сльозяться.
  
  
  Другий охоронець навів свою короткоствольну зброю на Римо, але не став стріляти. Римо схопив першого охоронця ззаду за куртку і затис його між собою і місцем, звідки мали вилетіти кулі.
  
  
  Охоронець спробував обійти Римо, щоб зручніше було стріляти в нього, не завдавши шкоди його співвітчизнику.
  
  
  Осліплений охоронець продовжував вити і танцювати - не зовсім з власної волі, - в той час як незабаром стало очевидно, що не можна було застрелити зловмисника, не пристреливши заразом і його товариша агента DGSE.
  
  
  Римо побачив, як по обличчю охоронця розповзається пригнічена покірність, і штовхнув сліпого охоронця в його бік. Вони зіткнулися, стукнувшись головами, і обидва впали, беззбройні, на підлогу.
  
  
  Римо приєднався до Майстра Сінанджу, коли той безперешкодно увірвався до головної будівлі DGSE.
  
  
  У порожньому фойє Рімо запитав: "У який бік?"
  
  
  "Йди кислим слідом", - сказав Чіун.
  
  
  І Римо також відчув цей запах. Слабкий запах блювоти. Людина, яку вирвало над пультом управління Біслі, пройшла цим шляхом, ймовірно, до того, як його відмили.
  
  
  Вони знайшли камеру в підвалі, і доки вони готувались зірвати порожні двері з петель, Домінік Парільйо вийшла з ліфта.
  
  
  Вона кинула на них один погляд, і в неї відвисла щелепа.
  
  
  Римо опинився на ній, перш ніж її руки змогли прийняти рішення натиснути на кнопку закриття дверей або вихопити пістолет.
  
  
  Вона не зробила ні того, ні іншого. Коли двері ліфта зачинилися, вона вийшла з машини, її пістолет був у руці Римо.
  
  
  "Як ти? Як ти міг..." - пробурмотіла вона.
  
  
  "Це місце схоже на коробку цукерок", - сказав Римо.
  
  
  "Ти ніколи не отримаєш того, за чим прийшов".
  
  
  Потім Майстер Сінанджу підійшов до дверей. Її петлі зі зрозумілих причин знаходилися зовні камери, тому він просто зрізав їх трьома швидкими помахами нігтя.
  
  
  Двері вийшло, як портрет із рами.
  
  
  "Ти ніколи не забереш його", - наполягала Домінік із меншою переконаністю, ніж раніше.
  
  
  "Хочеш посперечатися?" - Запитав Римо. "Виходь, виходь, де б ти не був".
  
  
  Висунулась світловолоса голова. Обличчя під нею було засмаглою і невпевненою.
  
  
  "Ви Американці?" спитав він.
  
  
  "Це ми. Ти той хлопець із Біслі?"
  
  
  "Це я".
  
  
  "Ти йдеш із нами", - сказав Римо.
  
  
  "А як щодо сам-знаєш-чого?"
  
  
  Римо моргнув. "Ми не знаємо, що".
  
  
  "Кібернетичне гіперкольорове очне яблуко з ексімерним лазером".
  
  
  Римо моргнув. "Скажи це ще раз англійською? Мій французький сильно забув".
  
  
  "Це було по-англійськи. Я говорю про очне яблуко, яке хлопці Біслі змусили мене зробити. Це було для якогось радіоаніматронного проекту".
  
  
  "Це було для Сема Біслі", - сказав Римо.
  
  
  "Так. Ось на кого я працюю".
  
  
  "Ні, я маю на увазі, що це було для самого дядька Сема Біслі".
  
  
  На засмаглому обличчі позначився сумнів. "Але він мертвий".
  
  
  "Я б хотів", - сказав Римо, коли Майстер Сінанджу витяг ув'язненого з камери за комір його персикового комбінезону.
  
  
  "Ваше ім'я?" Запитав Римо.
  
  
  "Рід Читвуд".
  
  
  "Укладаємо з тобою угоду - ти розповідаєш нам все, що знаєш, і ми повернемо тебе до старих добрих США".
  
  
  "ЕУД", - прошипіла Домінік. "Ти маєш говорити "ЕУД", перебуваючи в моїй країні. Такий закон".
  
  
  "Забий на це", - сказав їй Римо. Звертаючись до Роду, він сказав: "Як щодо цього?"
  
  
  "Угода укладена".
  
  
  "Це було швидко. Що трапилося з лояльністю компанії?"
  
  
  «Ти жартуєш?
  
  
  "Добре, пішли", - сказав Римо.
  
  
  "Я хотів би, щоб ти почекав ще годину", - сказав Род, коли вони викликали ліфт.
  
  
  "Чому?" - спитав Чіун.
  
  
  "Сьогодні вдень показують фінал "Зоряного шляху: наступне покоління"".
  
  
  "Ти можеш підхопити це будь-коли", - сказав Римо.
  
  
  "Я продовжую намагатися, але цього ніколи не відбувається".
  
  
  "Це було б тільки французькою", - сказав Римо. "Лише фільми Джеррі Льюїса працюють французькою".
  
  
  "Джейрі ест Діу", - зітхнула Домінік, перш ніж її затягли до ліфта.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Командувач французькими зовнішньополітичними силами Люк Крок, який оточив Євро Біслі, був упевнений у своїх людях та техніці. Вони оточили парк залізним кільцем. Танки та бронетранспортери стояли мордою до заду і задом до заду по всьому осквернення. Коммандер Крок вважав це оскверненням, тому що, хоча він нічого не мав проти американської культури зокрема, він все життя був шанувальником сиру Кулом'є, який вироблявся саме в цьому районі. Те, що багато ферм, які виробляли цей сир серед сирів, було знесено, щоб підготувати землю для Euro Beasley park, було в очах командира Кроку опоганенням із опоганень.
  
  
  Потай він сподівався, що дійде слух і Євро Бізлі зітреться з Франції.
  
  
  Але такого наказу не надійшло. Все було тихо з того часу, як остання спроба замкнути сталеве кільце була зустрінута рожевим сяйвом, яке вибило бойову лють з його легіонерів.
  
  
  Відбулася сутичка, під час якої вертоліт французької армії спустився до парку лише для того, щоб пізніше знову злетіти. Більше про цю операцію нічого не було відомо, але Крок підозрював причетність DGSE.
  
  
  Все, що зрозумів командир, це те, що він мав утримувати своє сталеве кільце на місці, міцно і без вагань, щоб ніхто не зміг залишити пекельний анклав американської сміттєвої культури.
  
  
  Він не очікував, що хвиля військ, що підкрадається з тилу, захлисне його сталеве кільце і поверне парк. Метою був не захист Євро Бізлі, як пізніше зазначив коммандер Крок на військовій наглядовій раді. Якби вони хотіли, щоб він також захищав парк від зовнішніх загроз, хіба це не мало бути включено до його наказів?
  
  
  Так марно благав коммандер Крок перед тим, як його віддали під суд.
  
  
  Було багато інших причин, з яких коммандер Крок не був відповідальним за те, що пізніше з'ясувалося.
  
  
  Спочатку були юрби. Вони приїжджали автомобілями, вантажівками - навіть метро. Кінцева станція лінії RER називалася Парк Євро Бізлі. Ним користувалися туристи, які приїжджали, щоб скуштувати місце культурного віроломства. Хоча парк знаходився на культурному карантині, вони все одно приходили подивитися, подивитись, можливо, миттю побачити Монго, чи Дінгбата, чи когось ще, кого тут більше немає.
  
  
  Це був святковий час, тому, коли серед натовпу, що росте, почали з'являтися чоловіки, одягнені як солдати Наполеона III, це не було причиною для занепокоєння, не кажучи вже про інтерес. І оскільки вся увага була зосереджена всередину, а не назовні, як того вимагали його накази, коммандер Крок зовсім не звертав уваги на зростаючу перевагу солдатів, одягнених за модою минулого століття.
  
  
  Тобто доти, доки вони не напали.
  
  
  Вони наближалися, вигукуючи нерозбірливі звуки. Чи не прокляття, не лайка, не непокора. Просто чистий крижаний кров шум.
  
  
  Це привернуло загальну увагу в той незручний момент, коли вони хвилями синього та сірого переливались через сталеве кільце.
  
  
  Вони не мали ні зброї, ні гвинтівок, ні пістолетів. У цьому коммандер Крок присягався до кінця своїх днів.
  
  
  Але коли вони вливались під сталеве кільце, сталеве кільце лежало безпорадно. Багатотонні танки та БТРи не могли рухатися так швидко, як людина. Чи не з холодного старту. Не тоді, коли припаркований мордою до заду і навпаки.
  
  
  "Захищайте свої позиції!" Крикнув командир Крок. Занадто пізно. Їхня позиція вже була захоплена. Солдати минулого, зокрема зуави у фесках, яких не бачили з 1800-х років, увірвалися у ворота Євро-Бізлі.
  
  
  "Вогонь за бажанням!" Коммандер Крок засичав, коли зрозумів, що його лінія була порушена, перш ніж він зміг відповісти на образу.
  
  
  Саме тоді сталася жахлива подія.
  
  
  Його люди прибирали зброю у патронники. Не було зроблено жодного пострілу. З жодної зі сторін. Це була чудова подія, жахлива подія.
  
  
  Прониклі повернулися, присіли навпочіпки і натягли на очі свинцеві маски. Особливістю цих масок було те, що вони не мали отворів для очей. Лазутчики окопувалися на оборонних позиціях наосліп.
  
  
  Потім вони вивільнили жахливу міць того, що зблизька виглядало як універсальний пульт дистанційного керування.
  
  
  Настали спалахи, імпульси, сильне світло. Були представлені всі можливі відтінки та кольори. Вогні бомбардували командира Крока та його непохитних іноземних легіонерів подібно до світлового шоу з силою удару тисячі мулів.
  
  
  Деякі чоловіки бігли, рятуючи своє життя, неушкоджені. Інші втратили самовладання та з'їдений пайок, перш ніж піддатися яскравим зеленим спалахам. Треті, що зазнали впливу червоного, були у нестямі від гніву, який вони зганяли на своїх товаришах по зброї.
  
  
  То була жахлива, неземна річ. Сталеве кільце трималося міцно, але люди, що стояли за ним, звалилися, як паперові ляльки перед вогненним штормом. Вогняний шторм всіх кольорів веселки.
  
  
  Зі свого боку, коммандер Крок, який сидів високо у баштовому люку свого танка, пригнувся і засунув за собою люк. Пізніше він протестуватиме, що це був не акт боягузтво, а розумна відповідь командира, якому треба було зберегти розум, щоб упорядкувати свої сили.
  
  
  Незважаючи на всю користь, яку йому принесло, коммандер Крок з таким же успіхом міг приймати ліки, як солдат Франції.
  
  
  Жахливі вогні проникали крізь товсту пластинчасту броню танка, показуючи повну безпорадність французьких бойових машин перед новими технологіями.
  
  
  Він отримав одночасний спалах рожевого та жовтого.
  
  
  Коммандер Крок вистрибнув зі свого танка і побіг у натовп роззяв. Він був дуже, дуже наляканий жовтим світлом, яке, здавалося, підсмажило його мозок у розпеченій олії.
  
  
  Але під цим безглуздим страхом ховалося відчуття, що все буде добре, як тільки він відійде досить далеко. Це було дуже утихомирююче почуття. І чомусь воно було рожеве.
  
  
  МАРК МОЙЗ ПОБАЧИВ, як французькі захисники відступили збентежено і з широким спектром емоцій. Кілька людей у рожевому вбранні справді підійшли до них. Вони були пофарбовані кавалерією, яка контролювала жовті універсальні підрозділи, або артилерією, яка мала червоні.
  
  
  Вони відступили, борючись між собою.
  
  
  Коли метушня влягла, Марк повів своїх зуавів у Замок Чародея і далі в Утиліканар, тоді як каліфорнійські мушкетери літніх канікул та партизани Сонячного світла Флориди стояли в пікетах на всіх під'їзних дорогах.
  
  
  Запах в Утиліканарді був дуже стиглим. Марку довелося почервоніти, щоби не здаватися. Зуави сприйняли це спокійно. Вони прийшли битися, щойно здобувши перемогу в Третьій битві у Кратера.
  
  
  Коли Марк дістався головної диспетчерської, він виявив засихаючу блювоту і розбиті елементи управління гіперцвітом. Нахмурившись, він підключився до супутникового телефону і доповів першому, хто відповів.
  
  
  "Читвуд зник. І хтось розбив керування".
  
  
  "Є ідеї, що сталося?" вимогливо спитав грубий, крижаний голос.
  
  
  "Ні. Але там блювота. Чи міг він позеленіти сам?"
  
  
  "Не в його власному диспетчерському. Перевірте відеозаписи".
  
  
  Марк прокручував записи, доки не побачив, як Род Читвуд упав жертвою власного відеоекрана. Зеленого спалаху на стрічці було достатньо, щоб Марка трохи занудило, але він притримав їжу, яку їв останній раз. Це було просто. Незважаючи на вартість проїзду поїздом, вона була французькою.
  
  
  "Схоже, французи придбали технологію", - повідомив він.
  
  
  "Це була жінка?"
  
  
  "Так, схоже".
  
  
  "Чорт би побрав її очі. Мабуть, вона зрозуміла, як змусити сферу працювати. Добре, тримайте оборону. Ми заходимо".
  
  
  "Сер?" – перепитав Марк. Але лінію вже було відключено.
  
  
  Отже, Марк Мойз сів у крісло перед головним глядачем, намагаючись зіставити грубий голос, який говорив з ним, із дитячим спогадом про дядька Сема Біслі.
  
  
  Дядько Сем ішов сюди. Але чому? Цього не було на попередньому брифінгу Марка.
  
  
  МІНІСТР культури Франції Моріс Турет був першим, хто почув про розгром на Euro Beasley.
  
  
  "Хто?" - пробурмотів він. "Хто несе відповідальність за це неподобство?"
  
  
  "Згідно з повідомленнями, - сказав йому інформатор, - нападники були одягнені в стилі Наполеона III".
  
  
  "Наполеон III?" Туретт прикусив шкірястий внутрішній бік своєї щоки, поки перетравлював цю інформацію. Це було абсурдно; отже, цього було. Але ж це було. Отже, то був американський абсурд. І, переглядаючи останню Le Monde, він побачив світлини того, що французька преса називала кратером l'affaire.
  
  
  Солдати прибули з Америки, сказав він. Вони прибули, щоб ще більше образити Французьку Республіку. І за це вони заплатять.
  
  
  Піднявши трубку, він набрав номер генерала повітряної армії.
  
  
  "Мій генерале, у мене сумні новини. Але якщо ви діятимете своєчасно, все може бути врятовано. Культурний Чорнобиль було відбито. Можливо, це питання можна вирішити раз і назавжди, перетворивши його на справжній Чорнобиль. У вас, випадково, немає в розпорядженні. якоїсь ядерної зброї? Ах, є. Дуже добре. Тепер слухайте..."
  
  
  Вертоліт був вугільно-чорним і низько пролетів над віддаленими фермами та пагорбами Аверуана, перш ніж сісти до Євро Біслі.
  
  
  Марк Мойз спостерігав за цим, маніпулюючи камерами спостереження. Коли вертоліт сів, він не здивувався, але все ж таки це був шок - побачити, як Боб Біслі виходить з вертольота, оглядається на всі боки і допомагає дядькові Сему Біслі вибратися з його транспортного засобу.
  
  
  Дядько Сем Біслі був одягнений у білу форму із золотою обробкою та еполетами з тремтячими золотими галунами, які змусили Марка Моїза подумати про італійського адмірала флоту. Притупуючи на своїй сріблястій ніжці-кілці, він відповідав на кожне привітання, кинуте йому іншими полицями, чиї кашкети були прикрашені чорними повстяними мишачими вушками.
  
  
  Це було безглузде видовище, але воно наповнило Марка Мойза поганим передчуттям.
  
  
  Принаймні він побачив, що дядько Сем носив білу пов'язку на тому місці, де мало бути його ліве око. Марк не думав, що колись знову зможе дивитися на цей мерехтливий сталевий орган.
  
  
  КОЛИ директор DGSE Ремі Ренар почув, як відчинилися двері до кімнати охорони, хоча він нікого не впускав, він з тривогою обернувся.
  
  
  Двері з гуркотом відчинилися, її дзеркальне скло весело тріснуло.
  
  
  Домініка Парільйо кинули до в'язниці разом із захопленим оперативником Біслі, Читвудом.
  
  
  Після них прийшли двоє з найдивніших осіб, які коли-небудь вторгалися до заповідників DGSE. Один - американець і тому трохи йолоп, а інший - дуже старий і дуже східний.
  
  
  "Він прийшов за супутником", – закричала Домінік.
  
  
  "Так, я прийшов за супутником", - сказав білий бовдур. "Де він?"
  
  
  "Тобі ніколи не вирвати це у нас", - сказав Ремі Ренар, встаючи своїм тілом між непроханим гостем та величезними дверима сховища.
  
  
  Білий американець підійшов до дверей, попередньо піднявши Ремі, притиснувши його лікті до стегон і відставивши його убік, як вішалку для одягу.
  
  
  Ремі насилу проковтнув, щоб придушити неприємне почуття в животі. Він ніколи не відчував себе безпораднішим, ніж у той момент. Здавалося, що він ніщо для цієї людини.
  
  
  "Це сховище завтовшки вісім дюймів", - пробурмотів він. "Комбінація відома всього двом чоловікам у цій будівлі, і для її відкриття потрібні двоє. Я єдиний, хто має тут комбінацію".
  
  
  "Він густий", - визнав тупуватий американець, з подивом розглядаючи двері.
  
  
  "Отже, ти розумієш марність навіть спроби зламати двері сховища?"
  
  
  "Так, це дуже багато для мене", - погодився він. "Почекай тут, Татусю". І він вийшов із кімнати.
  
  
  Ремі Ренар спробував розслабитись. Якби він міг пережити майбутні моменти, все було б добре. Незабаром прибуде підкріплення. І ці люди не могли покинути будинок. Чи не беззбройні, якими вони, очевидно, були.
  
  
  З кінця коридору долинала страшна какофонія звуків. Можливо, гуркіт почався б від перфоратора, але потім пролунав звук відбійного молотка. Штукатурка застогнала, і Летх протестуючи закричав. Наслідувало металеве виття - жахливий, болісний, невимовний.
  
  
  Потім пролунала гуркітлива серія звуків, які, якби Ремі Ренар не знав краще, він міг би присягнути, могли виходити тільки зсередини неприступного сховища. Але сховище було звукоізольоване від шуму, а величезні двері, єдиний шлях усередину, були надійно запечатані.
  
  
  Коли все це закінчилося, у дверях з'явився білий американець, обтрушуючи гіпсову пилюку зі своїх худих голих передпліч.
  
  
  Коли він закінчив, він розкрив праву долоню, щоб усі могли бачити, і найбільший ідіот сказав: "Я не зміг знайти жодного супутника, але я знайшов це".
  
  
  І Ремі Ренар не зміг стримати подиху здивування.
  
  
  Американець тримав сферу багатьох потужних кольорів.
  
  
  "Це неможливо!" Ремі ахнула.
  
  
  "Це бізнес, дорога", - сказав ідіот, посміхаючись.
  
  
  "Ми йдемо зараз", - холодно сказав йому давній азіат. "Але я залишаю тебе з твоїм життям і цим попередженням, яке може виявитися ціннішим, ніж твоє життя".
  
  
  "Що може бути ціннішим за моє життя?" Випалила Ремі.
  
  
  "Знання того, що Майстер Сінанджу працює на Орлиний Трон Америки і жорстко ставитиметься до будь-якого подальшого загострення".
  
  
  У Ремі Ренара було сильне серце та хребет. Але він відчув, як кров відхилилася від його міцних ніг, і усвідомив істинність попередження старого корейця.
  
  
  Бо, хоч Ремі Ренар був готовий віддати своє життя за Францію, він був готовий втратити саму Францію.
  
  
  І в цьому полягала суть попередження Майстра Сінанджу, яке повисло в курному повітрі сховища ще довго після того, як Майстер Сінанджу та його почет відбули.
  
  
  Коли Ремі Ренар не почув звуків стрілянини або метушні, він зрозумів, що може безпечно вийти з калюжі власної сечі.
  
  
  Він негайно зателефонував до президента Франції. Це було набагато серйозніше питання, ніж захист французької культури. На карту було поставлено виживання нації. Міністр культури не міг мати жодної цінності у такій війні.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Біля штаб-квартири DGSE Домінік Парільйо сказав: "Вам ніколи не втекти з Франції".
  
  
  "Не кажи так", - палко сказав Римо. "Я маю знайти батька, якого я навіть не знаю".
  
  
  "Я серйозно. Ти будеш застрелений".
  
  
  "Краще, ніж застрягти тут", - сказав Римо, озираючись у пошуках таксі. Його більше не було видно. Він повернувся до Домініка. "Припаркувався десь тут?"
  
  
  "Я ніколи не скажу де".
  
  
  "Ніколи?"
  
  
  "Ніколи!"
  
  
  Потім рука, яку Домінік ніколи не бачила, піднялася, щоб ущипнути мочку вуха.
  
  
  Домінік закричала. Їй здалося, що вона закричала так голосно, що її, мабуть, почула половина Парижа. Але коли вона зупинилася, щоб перевести подих, то зрозуміла, що не шумить, а тільки біль. І коли вона зрозуміла це, вона почала відчайдушно кивати, сподіваючись, що невидима сила, яка завдала такої вишуканої агонії, звільнить її.
  
  
  "Я думаю, вона передумала, Татусю", - сказав Римо невидимій силі.
  
  
  Потім біль відступив.
  
  
  Притиснувши руку до пульсуючої вушної мочки, Домінік розгорнулася, щоб протистояти силі.
  
  
  Вона побачила довгі нігті Майстра Сінанджу, коли його руки шукали чорні оксамитові тунелі в рукавах кімоно, і зрозуміла.
  
  
  "Тепер ти знаєш, як це", - глузливо сказав їй Род Читвуд.
  
  
  "Я припаркувалася в гаражі", - зізналася вона.
  
  
  Вони пішли вулицею, куди вона вказувала, і підійшли до головних дверей гаража. Вона була зачинена, але поруч із дверима був простір шириною у фут, зовсім неохоронений і досить великий, щоб пропустити худорляву людину.
  
  
  - Почекай тут, - сказав Рімо Чіуну і повів Домінік у гараж.
  
  
  Не минуло й хвилини, як двері від'їхали убік, і вони вийшли в діамантово-синьому "Сітроені", зупинилися, і двері машини відчинилися для Майстра синанджу та Рода Читвуда.
  
  
  "Домінік погодилася відвезти нас до аеропорту", - сказав Римо.
  
  
  "У мене немає вибору", - сказала Домінік надутим голосом.
  
  
  "Ми виконуємо наші угоди будь-яким доступним нам способом".
  
  
  "Я впевнена, що ми ніколи не дістанемося аеропорту зе", - сказала Домінік, вливаючись у потік машин. Вона на мить прибрала ногу з педалі газу та торкнулася кнопки нижнього поверху, яка включала приховані мікрофони, які передавали їхню розмову назад до штаб-квартири DGSE. "Нас перехоплять".
  
  
  "Нас нелегко перехопити", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Я впевнений, що аеропорт зе буде оточений танками та іншими транспортними засобами. І солдатами".
  
  
  "Це буде не вперше", - сказав Римо, помітивши у вікно, що вони знімають вуличний знак з написом "Вулиця Едгара Аллана По" та замінюють його іншим, з написом "Вулиця Осей".
  
  
  Виття французьких поліцейських сирен пролунало раптово. Здавалося, це було з усіх боків.
  
  
  "Вуаля!" Домінік переможно вигукнула. "Як я і казала тобі. Настав час покінчити з цим фарсом".
  
  
  Римо раптово звернув ліворуч, вгору вулицею, на якій була позначена коротка біла смуга в червоному колі.
  
  
  "Ти ідіот! Цей знак означав, що вхід заборонено".
  
  
  "Подайте на мене до суду. Я не вмію читати французькою".
  
  
  "Це було не французькою. Це був знак. Це іконографія".
  
  
  "Це теж не можу прочитати", - сказав Римо, натискаючи на грубий гудок, щоб зустрічні машини знали достатньо, щоб забратися з дороги.
  
  
  Вони виїхали на жваву вулицю і практично врізалися в рій білих поліцейських "Рено", що наближається, в червону смужку, чиї сині фари злісно миготіли.
  
  
  "Ми облажалися!" Рід Читвуд застогнав.
  
  
  Римо натиснув на гальмо, повернув кермо праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч. Машина, відреагувавши, виконала, начебто, неможливий маневр, який змусив її крутнутися на місці.
  
  
  Раптом воно повернулося в інший бік і стрімко помчало вперед.
  
  
  Довга низка поліцейських машин рухалася в інший бік. Римо попередив: "Тримайся", - і приготувався виконати розворот, розрахований на те, щоб зіткнути дві групи машин, що сходяться один з одним.
  
  
  Але поліцейські машини, що наближалися, раптово звернули з бульвару і зникли з поля зору.
  
  
  Римо проїхав повз, запитавши: "Що це все означає?"
  
  
  У дзеркалі заднього виду машини, що переслідували, також звернули на цю дорогу. Вона була позначена як A4.
  
  
  "Куди веде ця дорога?" Запитав Римо.
  
  
  "Це стосується, - тонко сказала Домінік, - до східних передмість".
  
  
  "Євро Бізлі саме так і бреше, чи не так?"
  
  
  "Так і є", – сказала Домінік.
  
  
  "Коли ми йшли, було доволі тихо", - сказав Римо.
  
  
  Низка військових гелікоптерів, що ковзають над низьким горизонтом, також рушила на схід.
  
  
  "Щось там відбувається. Щось велике".
  
  
  Рімо увімкнув радіо на панелі приладів.
  
  
  Він одразу почув схвильований тріск французької, яка не була схожа на мову диск-жокея.
  
  
  "Що він говорить?" спитав Римо.
  
  
  Домінік уважно слухала. Її обличчя почало розсипатися, як картковий будиночок.
  
  
  Ззаду заговорив Чіун. "Він каже, що реакціонери напали на Євро Бізлі".
  
  
  "Чиї реакціонери?"
  
  
  "Американські реакціонери, які розпалювали громадянську війну".
  
  
  "Реакціонери! Ви маєте на увазі не реконструкторів, чи не так?"
  
  
  "Можливо, я мав на увазі саме це".
  
  
  "Якого біса реконструктори Громадянської війни нападають на Євро Бізлі?" крикнув Римо.
  
  
  Коли ніхто не запропонував готової відповіді, він під'їхав до телефону-автомата і зателефонував до Америки.
  
  
  "Смітті, Римо. Ми спіймали хлопця Біслі, але щось не так".
  
  
  "Я отримую уривчасті повідомлення про солдатів, одягнених у форму старої французької армії Другої імперії, які порушують карантинну лінію, що оточує Євро Бізлі. Що ви можете додати?"
  
  
  "Спробуйте реконструкторів громадянської війни".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Це те, що повідомляє французьке радіо".
  
  
  "Все сходиться", - сказав Сміт глухим, ледве розуміючим голосом.
  
  
  "Не для мене", - сказав Римо.
  
  
  "Ні, я маю на увазі співробітників Біслі - транспортні витрати. Вони в'їхали до Франції через тунель".
  
  
  "Так у чому ж їхня гра? Тут уже є парк Біслі".
  
  
  "Рімо, за моїми даними, французькі війська були розгромлені дуже яскравими кольоровими вогнями".
  
  
  "Ми зруйнували ці елементи управління перед тим, як відлетіти".
  
  
  "Я розбив їх", - крикнув Чіун з машини.
  
  
  "Реконструктори, очевидно, мали при собі свої власні пристрої", - уривчасто сказав Сміт. "Рімо, це зайшло надто далеко. Корпорація Біслі контролює ці підрозділи громадянської війни. Я в цьому не сумніваюся. І те, що вони зробили, не що інше, як акт війни".
  
  
  "Добре, але це стосується Біслі та Франції, вірно?"
  
  
  "Я не думаю, що тут можна проводити таку різницю. В очах більшої частини світу корпорація Біслі - це Америка".
  
  
  "Щоразу, коли цей ідіот Біслі запускає план, він зрештою втягує нас у якусь гарячу війну", - з гіркотою сказав Римо.
  
  
  "Рімо, якщо тобі доведеться вбити кожного реконструктора громадянської війни в "Євро Біслі", ти зробиш це. Ти розумієш?"
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Рімо", - сказав Сміт, його голос був твердий, як кремінь. "Ми не можемо воювати з Францією через безглузді плани розважальної компанії щодо глобальної експансії. Я хочу, щоб ти зламав їм хребти до останньої людини".
  
  
  "Все в порядку".
  
  
  "І якщо дядько Сем Біслі буде десь у цьому місці, ти зробиш його повністю знерухомленим. Ти розумієш?"
  
  
  Ти хочеш, щоб я вбив його.
  
  
  "Я хочу, щоб його було знищено до останнього атома".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Римо, вішаючи слухавку. Він повернувся до машини з дивним виразом обличчя, а коли сів за кермо, його голос звучав хрипко.
  
  
  "Ми отримали наказ виступати", - сказав він, усуваючись.
  
  
  "Так?" - сказав Чіун.
  
  
  "Знищте реконструкторів".
  
  
  "Тоді ми втратимо реконструкторів".
  
  
  "І убий дядька Сема Біслі назавжди", - додав Римо.
  
  
  "Це і буде твоїм завданням".
  
  
  "Чому я?"
  
  
  "Бо ти боїшся зробити це, і ти можеш перемогти цей страх, тільки зробивши те, чого ти боїшся".
  
  
  І коли вони їхали у бік Євро Бізлі, Римо знав, що це саме те, що йому доведеться зробити.
  
  
  Він просто запитував себе, чи зможе він це зробити. Багато років тому він був одним із найбільших шанувальників дядька Сема.
  
  
  КЕРІВНИК ОПЕРАТИВНОЇ ГРУПИ LEER Марк Мойз рухався серед своїх зуавів.
  
  
  Ішов початок другої години відвоювання Євро Бізлі, і тепер, коли французькі солдати та натовп були розсіяні, вони захопили кільце танків та БТР, що оточували парк. По суті вони розширювали сферу свого контролю.
  
  
  Встановлені на танку стовбури гаубиці і кулемета, які були спрямовані всередину, були повернені назовні, закриваючи всі дороги полями вогню, що перекривалися.
  
  
  Ніхто не міг наблизитись, не потрапивши під знищуючий вогонь. І якби випадково кілька людей зробили це, його зуави зустріли б їх непереборною веселкою.
  
  
  У всьому цьому була лише одна проблема. Вона була висловлена йому у формі питання, коли він рухався серед своїх підопічних.
  
  
  "Ми носимо наші свинцеві маски на лобі чи перед очима?"
  
  
  "На ваших лобах, звісно".
  
  
  "А якщо на нас нападуть і нам доведеться вдатися до показу нашого істинного кольору?"
  
  
  "Вниз перед твоїми очима, звичайно".
  
  
  Слово передавалося вгору і вниз лінією. У разі нападу захисні щитки для очей слід надягати на лоб, захищаючись з гаубиці та кулемета. І якби його змусили відступити, маски мали бути перед очима.
  
  
  Марк Мойз перевірив кожного третього чоловіка, щоб переконатися, що вони зрозуміли отримані інструкції. Але в глибині душі він дивувався з їхньої готовності вбивати. Зрештою, вони були лише креольськими реконструкторами, які перейшли на бік каліфорнійських мушкетерів на літніх канікулах у Вірджинії, тому що їм запропонували роботу з реконструкції в Бізлі, США. Об'єднавшись із Корпорацією проти протестувальників, їх було найнято на місці.
  
  
  І коли вони розвішували французьке військове спорядження - першу лінію оборони від нападу - їхні фески були зрушені набік, манери збуджені, вони виглядали для світу гарматним м'ясом.
  
  
  Коли стався напад, він прибув на самотньому "Сітроені" діамантово-синього кольору, який загальмував, не доходячи до танка, що примостився перед барвистим входом до Євро Бізлі.
  
  
  Двері відчинилися, і з машини вийшли чотири людини.
  
  
  Вони попрямували до танка. Вони йшли спокійно та без страху. За винятком, можливо, світловолосого хлопця, який прикривав тил. Його коліна безперечно стукали.
  
  
  "БОЖЕ, ЯКЩО ВОНИ фарбують нас, я сподіваюся, що вони не використовують Supergreen", - сказав Род Читвуд нервовим голосом.
  
  
  "Я також", - сказав Римо.
  
  
  "Жовтий, я думаю, я міг би вистояти".
  
  
  "Можливо вони використовуватимуть рожевий", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Мені це сподобалося", - сказав Римо.
  
  
  "Я теж", - сказав Рід.
  
  
  "Ви всі шалені". Домінік Парільйо плюнув. "У Зей є кулемети та гаубиці. Зей знищить нас".
  
  
  "Я хотів би бути знищеним, ніж позеленілим", - сказав Римо.
  
  
  "Або пожовклий", - сказав Чіун.
  
  
  Домінік закотила очі. "Я не боюся їхнього несмачного кольору. Тільки французьких куль".
  
  
  "Кулі, ми їх прикрили", - сказав Римо недбало-безстрашним тоном.
  
  
  Вони йшли далі. На них були спрямовані кулеметні стволи, і лунали схвильовані слова.
  
  
  "Що вони говорять?" - Запитав Римо.
  
  
  "Поняття не маю", - зізналася Домінік. "Звучить як французька, але такого французького я ніколи раніше не чула". Вона ахнула. "Mon Dieu! Я думаю, зей говорять французькою!"
  
  
  Ніхто не стріляв, тож вони продовжували йти.
  
  
  "Немає сенсу заплющувати очі", - сказав Римо.
  
  
  "Як закриття очей захистить тебе від куль?" - Запитала Домінік.
  
  
  "Я не маю на увазі кулі. Я маю на увазі кольорові штуки".
  
  
  "Гіперкольоровий", - сказав Рід. "Шкода, що ми не маємо свинцевих масок", - додав він стурбовано.
  
  
  "Чому ти так говориш?" - спитав Чіун.
  
  
  “Свинець – це єдине, через що не може проникнути насичений колір. Він надто щільний. Коли я працював над першими гіперкольоровими лазерами, я одягав свинцеву маску без отворів для очей, щоб уникнути фарбування”.
  
  
  "Пофарбований"?
  
  
  "Це технічний термін для цього. Винайшов його сам".
  
  
  "Маленький тату, ти бачиш те, що я бачу попереду?"
  
  
  "Я бачу солдатів-клоунів у свинцевих масках під червоними фесками".
  
  
  "Якщо ми зможемо зловити одного чи двох із них, у нас все готове".
  
  
  "Якщо ви носите маски без очей, як ви можете боротися?" вимогливо запитала Домінік.
  
  
  "Нам не потрібні очі, щоб боротися", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - додав Чіун. "Ми боремося руками та ногами, а не очима".
  
  
  "Ви можете бути нашими очима", - сказав Рід.
  
  
  "Я не буду нічиїми очима", - заприсяглася Домінік.
  
  
  І раптом кілька кулеметів 35-го та 50-го калібрів повернулися в їхній бік, нахилилися вниз, готуючи їх до знищення.
  
  
  Домінік Парільйо зупинилася як укопана. Рід налетів на неї і відскочив назад. Перш ніж страх зміг опанувати її, два американські агенти кинулися вперед.
  
  
  Вони почали спокійно йти вперед. Раптом вони рвонулися вперед, застрибуючи на основний танк і розбиваючи кулемети короткими, жорсткими ударами, які виглядали неефективними, але змушували сталеві стовбури ламатися і відкочуватися, брязкаючи об броньований борт танка.
  
  
  Зуави, побачивши це, відсахнулися з подивом і полізли за свої різнокольорові пояси за чорними предметами, які Домінік здалися схожими на кнопки дистанційного керування телевізором.
  
  
  Перш ніж їхня зброя спорожніла, руки потяглися, щоб зняти з них маски, які вони намагалися одночасно натягнути на очі.
  
  
  МАРЛ МОЙЗ СТОЯВ менш ніж за шість ярдів від них, коли дивна пара з'явилася на даху головного блокуючого танка. Те, як вони розбили кулемети, було страшно дивитися.
  
  
  Але те, як вони уникали фарбування, було неймовірним.
  
  
  Його зуави точно виконували накази. При перших ознаках небезпеки вони одночасно потягнулися до своїх свинцевих масок і до поясів за своїми кольоровими лазерами clippedon.
  
  
  Вони дістали зброю якраз вчасно, щоб вистрілити короткими чергами заспокійливого рожевого кольору.
  
  
  Проблема була в тому, що зуави швидше натискали на гачок спуску, ніж на маски. Або, можливо, зрештою, це була не їхня провина.
  
  
  Руки зуавів, що потяглися до чола, натрапили тільки на теплу плоть, а не на холодні свинцеві щити.
  
  
  Коли пролунали їхні перші рожеві спалахи, свинцеві маски були надійно одягнені в очі нападників.
  
  
  Зуави відреагували на рожеві спалахи зовсім несподіваним чином, хоча Марк зрозумів це після третього спалаху.
  
  
  Усміхаючись, вони піднесли лазери до своїх вичікуючих осіб, радісно порозовівши.
  
  
  "Нехай настануть добрі часи!" - пробурмотіли вони по-креольськи.
  
  
  Рожевий колір досяг мозку Марка через його відкриті очі - він був настільки приголомшений побаченим, що забув зірвати свою свинцеву маску, миттєво розслабивши його.
  
  
  Марк відстебнув свій лазер, набрав рожевого кольору і пофарбував себе в чверть секундні сплески.
  
  
  Коли дивна пара пробігла повз нього, йому було вже байдуже. Та й з чого йому? Його запропонували як гарматне м'ясо, а Сем Біслі ні хера не заплатив.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  "У нас є проникнення, директор".
  
  
  Дядько Сем Біслі повернувся обличчям до людини, яка говорила. Боб Біслі сидів за сіткою відеоекранів, які стежили за Євро-Біслі.
  
  
  "Ці чортові каджуни що, самі порозовіли?" гаркнув дядько Сем.
  
  
  "Схоже, директор".
  
  
  "Чорт. Вони мають бути нашою розтяжкою. Тепер від них немає жодної користі. Відправте туди Флоридський полк".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  Дядько Сем Біслі знову звернув увагу на пошкоджену панель управління, де працював технік Біслі.
  
  
  "Ми ще не підключилися до мережі?" хрипко спитав він.
  
  
  "Кнопка гарячого зв'язку увімкнена".
  
  
  "Мені потрібні образливі кольори, чорт забирай. Що, якщо грібаний іноземний легіон знову висадиться на парашутах?"
  
  
  "Хотпінк отримав найменшу шкоду".
  
  
  "Коли мені знадобляться виправдання, я попрошу віце-президента. А тепер приступайте до роботи".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  Боб Біслі заговорив. "Директоре, у нас зловмисники на Мейн-стріт, США".
  
  
  Дядько Сем Біслі підійшов до екрану, про який йшлося. Він побачив двох чоловіків, що спокійно йшли по брукованій вулиці, одного білого, іншого азіату. На очах обох були свинцеві маски, які, здавалося, не сповільнювали їхнього руху.
  
  
  "Це ті самі!" - заволав він.
  
  
  "Ті, хто втрутився у Третьому Кратері?"
  
  
  "Третій кратер, моя рожева дупа. Вони втрутилися у Другу затоку Свиней! Мабуть, працюють на уряд. Накажи їм почервоніти".
  
  
  "Дядько Сем..."
  
  
  "Називайте мене директором коли ми на операції".
  
  
  "Директоре, ви знаєте, наскільки ризикованим може бути фарбування об'єкта в пурпуровий колір. Фіолетовий поєднує в собі ефекти червоного та синього. Статися може все, що завгодно, особливо з такими небезпечними противниками, як вони".
  
  
  "Пофарбуйте їхні дупи!"
  
  
  "Негайно, директор". І, клацнувши перемикачем, Боб Біслі нахилився до мікрофона консолі і сказав: "Двоє зловмисників у зоні 12. Пофарбуйте їх. Повторюю, надайте їм пурпурового відтінку. І не забудьте спочатку замаскуватися".
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС Втікав крізь світ темряви. Хоча його зір був закритий свинцевим щитом, він ні в якому разі не був сліпим.
  
  
  Його ніс уловлював молекули запаху, надто слабкі для звичайного людського носа, його слух уловлював рівномірне биття серця Майстра Сінанджу і пульсуючі легені поряд з ним, а його оголена шкіра отримувала безліч відчуттів - тепло близького тіла, протяги та негативний тиск великих нерухомих будівель.
  
  
  Все це разом зробило Римо справжньою тарілкою для радарів.
  
  
  Стіна серцебиття зійшлася на невидимій дорозі перед ним.
  
  
  "Опустіть маски, чоловіки!" пролунав чийсь голос.
  
  
  "Поїхали, Татусю".
  
  
  І поки вони мчали вперед, їх чутливі вуха вловили крихітні клацання реле, що означають, що на них націлені гіперкольорові лазери.
  
  
  Зафіксувавши становище лісу серцебиття, Римо розрахував кути атаки. Він потягнувся до манжетів, що обертали, стискаючи їх задубілими пальцями, проколюючи плоть і м'язи.
  
  
  Люди здійнялися і поступилися дорогою. Виразно долинув пластиковий дзвін падаючих на камені гіперкольорових лазерних установок. Римо і Чіун давили їх ногами скрізь, де могли.
  
  
  Перша хвиля нападників відступила.
  
  
  "Партизани сонячного СВІТЛА ФЛОРИДИ відкинуті назад, режисер", - прокричав Боб Біслі.
  
  
  "Ці братки!" Дядько Сем Біслі насупився. "Що з ними не так?"
  
  
  "Ну, вони сліпі".
  
  
  "Як і ці дві скалки в тилу!"
  
  
  "Сліпота, схоже, їх не турбує".
  
  
  "Подивися, як вони підтискують хвости, як перелякані мишенята. Я чекаю більшого від своїх співробітників".
  
  
  "Якийсь час тому вони скаржилися на зарплату".
  
  
  "Хіба вони не знають, що працюють на Сема Біслі, найбільшу приватну компанію, яка коли-небудь експортувала старі добрі американські забави?"
  
  
  "Ми вбиваємо це у них на щомісячних тренуваннях з підбадьорювання, але я не думаю, що це мотивує їх так сильно, як могла б підвищити заробітну плату".
  
  
  "Жадібні виродки. Гаразд, випускайте моїх елітних мушкетерів".
  
  
  "Директор, поки у цих двох заплющені очі, ми не можемо зупинити їх екстраординарними засобами".
  
  
  "Тоді пристрели їх!"
  
  
  "Ми не взяли із собою жодної зброї. Не могли ризикувати, щоб вони не пройшли французьку митницю".
  
  
  Дядько Сем Біслі дивився на екран і побачив, як двоє людей, яких він ненавидів найбільше на світі, наближаються до Замку Чарівника, сліпі, але непохитні і, здавалося б, нестримні. Його відкрите око зморщилося, як агат у кулаку.
  
  
  "Має бути якийсь спосіб убити їх", - прогарчав він.
  
  
  "Ми могли б завести їх у пастку".
  
  
  "Які пастки у нас тут?"
  
  
  "Трохи. Всі наступальні можливості Біслі знаходяться нагорі. Ми ніколи не планували проникнення утиліканардом".
  
  
  "Не називай це так. Боже, я ненавиджу ці ніжні французькі слівця. Де вони їх відкопали?"
  
  
  "Там же де і ми. З латині."
  
  
  "Мені потрібні рішення, ти, підлабуємо. Не уроки мови".
  
  
  Там знаходиться камера ЛОКСА.
  
  
  "У нас тут унизу є гастроном?"
  
  
  "Не такий лосось. Рідкий кисень. Ми використовуємо його для створення штучних хмар пари для вулканів мезозойського парку. Це огидна, підморожуюча штука. Така хмара змусить твою шкіру відвалюватися простирадлами".
  
  
  "Гей, мені це подобається".
  
  
  "Нам доведеться заманити їх у пастку".
  
  
  Дядько Сем Біслі повернувся, щоб звернутися до трійці своїх вірних мушкетерів, які увійшли до диспетчерської в Уніон блю, їхні кашкети з мишачими вушками шанобливо тримали в руках.
  
  
  "Мені потрібен доброволець. Небезпечний обов'язок. Хто заступиться за свого дядька Сема?"
  
  
  Мушкетери на літніх канікулах у Каліфорнії дивилися вниз на свої черевики і в стелю - будь-куди, аби уникнути холодного сірого погляду єдиного відкритого ока дядька Сема.
  
  
  "Я подвоюю плату людині, яка візьме на себе цю місію".
  
  
  Ніхто не відповів.
  
  
  "У чому річ, хіба подвійної ставки недостатньо? Хіба я плачу вам не за конкурсом?"
  
  
  Коли ніхто не відповів, дядько Сем Біслі прогарчав: "Тягнути час, якщо ти збираєшся бути таким. Але я хочу, щоб людина була готова до дії до того, як ці двоє увірвуться".
  
  
  Дядько Сем повернувся до сітки відеозйомки. "Що ці двоє роблять із моїми найкращими партизанами?"
  
  
  "Схоже, білий просто тицяє їм у область плеча".
  
  
  "Тоді чому вони падають, як мухи, отруєні ДДТ?"
  
  
  "Можливо, там є чутливий нервовий центр", - сказав Боб Біслі, натискаючи кнопки.
  
  
  "Що робить цей старий дивак?"
  
  
  Боб Біслі витягнув шию у своєму кріслі, щоб побачити екран, про який йдеться.
  
  
  "Я думаю, він потрошить їх, директор".
  
  
  "За допомогою чого?"
  
  
  "Я вважаю, його нігті", - сказав Боб Біслі хрипким голосом.
  
  
  "Вони можуть бути в замку будь-якої секунди".
  
  
  Боб Біслі потягнувся до ізольованого важеля. "Я підніму підйомний міст".
  
  
  "Не турбуйся. Я хочу, щоб вони були там, де я зможу їх трахнути".
  
  
  РИМО УДАРОМ НОГИ розніс колінну чашку вщент і переступив через падаючого супротивника. Він зупинився, повертаючись на місці, щоб зорієнтуватися.
  
  
  Вітер віяв з північного сходу. У тому напрямку була пробка з мертвого повітря, і лише Замок Чародея був досить великий, щоб створити її, вирішив Римо.
  
  
  Він обернувся, не бачачи, але відчуваючи Майстра Сінанджу.
  
  
  "Чіун! Похитай ногою. Замок у тій стороні".
  
  
  "Я буду поруч", - сказав Чіун, і безпомилково почувся огидний хрускіт людської кістки та крихкого пластику. "Ці диявольські інструменти мають бути знищені".
  
  
  "Ти просто не хочеш мати справу з Біслі".
  
  
  "Не впади в рів".
  
  
  "Малоймовірно", - сказав Римо, підбігаючи до завалу. Він відчув запах води у рові, і аромат дерев'яного підйомного мосту, все ще вологого після недавнього дощу, спрямував його через рів у прохолодну пасту замку.
  
  
  Не було жодної охорони. Жодних перешкод. Римо біг, настороживши всі органи почуттів на будь-яке клацання, глухий удар чи електричне дзижчання мін-пасток чи силіків.
  
  
  На диво їх не було.
  
  
  З того часу, як він востаннє проник у це місце, Римо знав, що там були гвинтові алюмінієві сходи, що вели вниз. З пам'яті він стрілою подався до неї. Там був висхідний потік, прохолодний та сирий. Це допомогло.
  
  
  Зупинившись на верхній сходинці, Римо на мить прислухався. Жодних пасток. Принаймні людських.
  
  
  Римо почав спускатися. Температура його шкіри почала остигати в очікуванні того, що він мав зробити.
  
  
  "ДИРЕКТОР, ворожий суб'єкт входить до Утилідака".
  
  
  Дядько Сем Біслі повернувся до мушкетерів, що чекали його. "Це момент істини. Хто мій хоробрий доброволець?"
  
  
  Шеркали ноги і винувато відводили погляди.
  
  
  "Чорт би вас узяв, нероби! Ви працюєте на мене!"
  
  
  "Так, - відповів мушкетер, - але ми не збираємося виступати проти цього хлопця. Подивися, що він зробив із партизанами "Сонячного світла Флориди"".
  
  
  Дядько Сем стиснув кулак із нержавіючої сталі і кілька разів стиснув його. Він задзижчав, як металеві крила метелика. "Це не так погано, як те, що я зроблю з вами, банда, якщо не знайду своїх добровольців".
  
  
  "Як щодо того, щоб нам усім стати добровольцями?" раптово запитав один із них.
  
  
  Дядько Сем моргнув. "Всі?"
  
  
  "Так. Так у нас буде більше шансів".
  
  
  "Все, окрім техніки", - крикнув Боб Біслі через плече. "Він нам потрібний".
  
  
  "Удачі, хлопці", - сказав дядько Сем, коли мушкетери похмуро вийшли з кімнати. Коли двері з шипінням зачинилися, він повернувся до племінника. "Увімкни екрани у коридорі. Я хочу це побачити".
  
  
  На екрані з'явилося зображення худого білого хлопця з товстими зап'ястями та високими вилицями, що йде по білому вхідному коридору, його руки розмахували з оманливо недбалою легкістю.
  
  
  "Виглядає не дуже", - пробурмотів Боб Біслі.
  
  
  "Я не знаю, хто він, але його дупа - моя".
  
  
  Боб Біслі, що сидить за своєю консоллю, важко проковтнув.
  
  
  "А ось і мої вірні мушкетери", - сказав дядько Сем.
  
  
  РІМО УІЛЬЯМС ВІДЧУВАВ кроки чоловіків, що наближаються. Він нарахував шість пар ніг.
  
  
  Вони обережно вийшли через поворот коридору, їхні серця сильно билися, але не у високому ритмі перед атакою. Не було залишкового запаху пороху, тому вони не мали зброї, про яку Римо мав турбуватися.
  
  
  "Геть із мого шляху, і ніхто не постраждає", - попередив Римо, наближаючись до них.
  
  
  "Ти шукаєш дядька Сема Біслі?" спитав голос.
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Через три двері звідси", - сказав голос.
  
  
  "Дело", - додав інший.
  
  
  "Не можу пропустити це", - сказав третій.
  
  
  "Хто ти такий?"
  
  
  "Колишні співробітники корпорації Сема Біслі".
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "З тих пір, як ми щойно від нього відмовилися".
  
  
  "Звідки мені знати, що це не пастка?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ми повинні заманити вас у пастку".
  
  
  "Яка пастка?"
  
  
  "Кімната для лосося. Рідкий кисень. Це наприкінці коридору".
  
  
  "Ви, хлопці, досить вільно поводитеся з інформацією".
  
  
  "Ти був би таким самим, якби працював на цих холоднокровних корпоративних ублюдків".
  
  
  "Через дуже вдячний", - сказав Римо, проходячи повз.
  
  
  "Зрадники!" Сем Біслі закричав, тупнувши по підлозі своєю ногою з нержавіючої сталі. "Що з ними не так? Я дядько Сем. Я практично виростив цих невдячних сопляків!"
  
  
  "Вони були дуже незадоволені з того часу, як ви заморозили підвищення вартості життя в масштабах всієї компанії", - зазначив Боб Біслі.
  
  
  "Тоді навіщо вони пройшли весь цей шлях сюди, якщо вони не стояли за цією чортовою операцією?"
  
  
  "Ви обіцяли не звільняти нікого, хто підписався".
  
  
  Дядько Сем Біслі перевів погляд на потилицю свого племінника. Клацаючи пальцями з нержавіючої сталі, він схопив пасмо волосся і різко смикнув голову назад, щоб подивитися вниз, у перевернуте обличчя Боба Біслі.
  
  
  "На чиєму ти боці?"
  
  
  "Твій, дядько. Ти це знаєш".
  
  
  "Доведи це".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Ти дуже схожий на мене, ти, щасливий кріпак. Ти заманюєш його в ЛОХ-кімнату".
  
  
  "Але але..."
  
  
  Дядько Сем відпустив волосся. "Зроби це!"
  
  
  Тремтячи, Боб Біслі вибрався зі свого крісла і, задкуючи, вийшов з рубки управління. "Я не підведу тебе, дядько".
  
  
  "Ні, якщо ти не хочеш, щоб твоїх неслухняних дітей подали як м'ясний асорті на наступному корпоративному пікніку".
  
  
  Двері з шипінням відчинилися і зачинилися, і дядько Сем заліз на сидіння, яке звільнив його племінник.
  
  
  "Як просувається робота з панеллю управління?" він кинув через плече:
  
  
  Фахівець із гіперцвітів сказав: "Я виростив помаранчевий".
  
  
  "Коли у вас буде суперзелений, дайте мені знати. Французи скоро повинні перегрупуватися. Знаєте, я не можу відбити їх пастелью".
  
  
  "Так, директор".
  
  
  МАЙСТЕР СИНАНДЖУ ступив назустріч серцю, що шалено б'ється, яке перегородило йому шлях, і прицілився в точку, де, як він знав, мав перебувати живіт чоловіка. Ніготь його мізинця увійшов, як голка в олію, і безтілесний голос промовив: "Уррк".
  
  
  Майстер Сінанджу описав знак синанджу - трапецієподібну форму, розсічену надвоє розрізом, - на своїй черевній стінці і залишив невидимого ворога лежати в купі його власних нутрощів, що димляться.
  
  
  Він рушив далі. Шлях до замку був вільний. Йому не потрібно було нічого, крім особистого запаху свого учня, щоб спрямовувати його.
  
  
  Але коли він наблизився, з півночі долинув гул.
  
  
  Голос, що пролунав поруч, прокричав: "Це бомбардувальник".
  
  
  Чіун зробив паузу. "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Я дізнаюся французький бомбардувальник, коли бачу його", - сказав Домінік Парільйо.
  
  
  "Що воно робить?"
  
  
  "Це може бути лише одна мета".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Щоб бомбардувати".
  
  
  Потім Домінік сказала: "Двері бомбовідсіку відчинені. Спускається якась хвиля".
  
  
  Майстер Сінанджу схопив за зап'ястя француженку-агента і потяг її за собою.
  
  
  "Поспішай!"
  
  
  "Ти з глузду з'їхав? Від цього нікуди не подітися".
  
  
  І звідкись зверху долинув м'який звук, схожий на пух, що викликав вереск страху з горла Домінік Парільйо.
  
  
  Після цього було сильне тріпотіння, ніби злетіли тисячі крил орігамі.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Римо рухався коридором наосліп, але всі інші почуття працювали з максимальною ефективністю.
  
  
  Фігура вискочила з третіх дверей праворуч, зупинилася і побігла вглиб Утиліканарда. Двері з шипінням зачинилися.
  
  
  Приглушений голос промовив: "Ти ніколи мене не зловиш". Це пролунало як голос дядька Сема.
  
  
  Римо Вільямс почув биття серця та утруднене дихання легень і кинувся за ним.
  
  
  Але коли Римо дістався до дверей, він раптово звернув і, виставивши перед собою долоню, мов таран, зламав її.
  
  
  Двері зі скреготом вийшла з пазів, і Римо опинився всередині.
  
  
  Було два серцебиття, одне швидке та нормальне, інше неквапливе, з метрономічним ритмом – аніматронне серце дядька Сема Біслі.
  
  
  "Гарна спроба", - сказав Римо, почувши неприродний звук. "Але продажу немає".
  
  
  "Я беззбройний. Я здаюся мирно", - сказав дядько Сем.
  
  
  "Так не буде".
  
  
  "Ви американський агент, вірно?"
  
  
  "Правильно".
  
  
  "Отже, я здаюся тобі. Ти повинен взяти мене живим".
  
  
  "Хто сказав?"
  
  
  "Так влаштована гра. Не обманюй мене".
  
  
  "Не моя гра", - сказав Римо.
  
  
  "Що це за гра?"
  
  
  "Напад у відповідь".
  
  
  "Контрнаступ? Що, чорт забирай, контрнаступ робить на моєму шляху?"
  
  
  "Для особливих випадків ми прибираємо префікс", - сказав Римо.
  
  
  Дядько Сем перейшов на влесливий, запобігливий тон. "Ти б не вбив свого старого дядька Сема? Коли наші шляхи вперше перетнулися, ти збирався це зробити. Але ти не зміг, чи не так?"
  
  
  "Тобі слід залишитися в тій оббитій повстю камері", - сказав Римо, пристосовуючись до кожного руху тіла свого супротивника, щоб блокувати двері.
  
  
  "Ти не зміг би цього зробити, тому що пам'ятаєш ті давні недільні вечори, коли ти сидів навпочіпки перед старим телевізором у піжамі і дивився моє телешоу. Спостерігав за мною".
  
  
  "Кинь це. Ти більше не той дядько Сем. Він помер, коли ти повинен був померти".
  
  
  "Ти досить хоробрий під цією маскою. Тут немає гіперкольорових лазерних установок. Давай подивимося, чи зможеш ти подивитися мені у вічі, перш ніж зробиш це".
  
  
  "Вибач. Немає часу".
  
  
  "Боягуз".
  
  
  "Не називай мене так".
  
  
  "Дядько Сем називає тебе боягузом. Ти чоловік чи маленька мишка?"
  
  
  Римо вагався. "У мене немає часу на ігри".
  
  
  "Я не боюся дивитися у твої очі. Чому ти боїшся дивитися в мої? У тебе є тільки один, ти знаєш".
  
  
  "Продажу немає", - сказав Римо, виходячи в бажану темряву, щоб виконати роботу, яку він мав виконати.
  
  
  Гудіння попередило про наближення сталевого гідравлічного кулака, що шукає маску Римо, але це було надто повільно протягом кількох тижнів.
  
  
  Зосередившись на регулярному биття аніматронного серця, Римо вдарив твердою поверхнею кулака у напрямку звуку.
  
  
  Дядько Сем спробував блокувати удар. Римо відчув початкову хвилю тиску. Але дядько Сем із таким самим успіхом міг намагатися блокувати паровий ківш пластиковою соломинкою для пиття.
  
  
  "Сопляк! Я виростив тебе! Я виховав тебе краще, ніж твої власні батьки. І ти це знаєш. Ти не можеш убити мене! Ти б не посмів".
  
  
  "Заткнися! Ти нічого не знаєш про моїх батьків".
  
  
  "Я знаю, що вони погано поводилися з тобою. Визнай це. Вони засмагли твою безпорадну дупу і залишили тебе виплакувати свої маленькі очі. І коли ти думав, що тебе ніхто не любить, я був поруч. Я, Монго і Дінгбат. І якщо Якби ми тоді попросили тебе застрелити своїх батьків, ти б це зробив. Тому що ми сформували ваш розум, так само, як ми формували маленькі уми кожного американського покоління з часів Депресії.Ви думаєте, що можете вбити мене? родина ".
  
  
  У темряві свого розуму Римо мовчав з півхвилини. Потім тихим, ледь стримуваним голосом він сказав: "Спасибі. Ти просто полегшив мені завдання".
  
  
  Римо викинув долоню, одного разу вдаривши дядька Сема по механічному серцю, і воно двічі проковтнуло. І з бульканням припинило функціонувати.
  
  
  Дядько Сем похитнувся на ногах, з його млявого рота вирвалося протяжне шипіння. Він упав назад, ударився об консоль і сповз на підлогу.
  
  
  Він все ще дихав, але з мертвим серцем, це було лише питання часу.
  
  
  Наосліп Римо повернувся до іншої людини в кімнаті. "Хто ти?"
  
  
  "Лазерний технік. Я тут просто для того, щоб виконувати свою роботу".
  
  
  "Твоя робота, - сказав йому Римо, - закінчено".
  
  
  Шелест спідниць у коридорі привів Римо до дверей.
  
  
  "Чіун! Я тут".
  
  
  "Рімо, Римо, дивися! Прочитай це".
  
  
  "Чи безпечно знімати мою маску?"
  
  
  "Так", - сказав Домінік Парільйо.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  "Ну, і що це?"
  
  
  "Дивись, дивись!"
  
  
  Римо підняв свинцевий щит. Чіун засунув йому в руку білий аркуш паперу. Римо взяв його, глянув на списану сторону, насупився і розгорнув. Незалежно від того, як він повертав його, не міг прочитати це.
  
  
  "Французька?"
  
  
  "Oui. Це попередження від військово-повітряних сил армії США. Зей кажуть, якщо всі американські громадяни не здадуться протягом двох годин, парк зіс буде - як ви кажете? -frappe."
  
  
  "Frappe? Ти маєш на увазі фраппований?"
  
  
  "Ні, я маю на увазі, о, як називається те, що ви, варвари, зробили з Хіросимою?"
  
  
  "Підірвали ядерну бомбу?"
  
  
  "Oui."
  
  
  "Французи готові скинути ядерну бомбу на Євро Біслі?"
  
  
  "Зеї дуже злі через цей проступок. Крім того, бомбити чи не бомбити - це наша справа, як ми вважаємо за потрібне".
  
  
  "Нам краще зареєструватися", - сказав Рімо Чіуну. "Пішли".
  
  
  Вони повернулися до диспетчерської. Римо підійшов до супутникового телефону та набрав код країни США, а потім контактний номер Сміта.
  
  
  "Смітті, ми щойно зіграли Біслі".
  
  
  "Ти щойно впорався з дияволом Біслі", - сказав Чіун, з цікавістю нависаючи над м'яким тілом дядька Сема Біслі, який уп'явся здоровим оком у стелю і булькав, як злив у раковині. Його груди піднімалися і опускалися все повільніше з кожним вдихом.
  
  
  "А французи щойно розклеїли листівки парком. Вони дали нам дві години на те, щоб здатися, або вони підірвуть його ядерною бомбою".
  
  
  "Ядерна бомба?"
  
  
  "Ядерна бомба".
  
  
  "Ви кажете, Біслі мертвий?"
  
  
  "Ну, він все ще дихає, але його серце померло, і його мозок напевно піде за ним".
  
  
  "Ви прозвітували перед оперативниками Біслі?"
  
  
  "Не всі з них".
  
  
  "Рімо, було б краще, якби не було тих, хто вижив, які могли б розповідати якісь історії".
  
  
  "Сподіваюся, це не стосується Чіуна та мене".
  
  
  "У вас менше двох годин, щоб розібратися зі справами та евакуювати парк".
  
  
  "Попався. Ми в русі".
  
  
  Повісивши трубку, Римо повернувся до Майстра Сінанджа, який все ще з цікавістю розглядав дядька Сема Біслі.
  
  
  "Він ще не помер", - сказав Чіун.
  
  
  "У нього механічне серце. Він не помре, як звичайний хлопець. Крім того, я вважаю, що зупиняючи його серце, я насправді не вбиваю його. Я просто зламав деталь машини. Якщо це вб'є його, чудово. Йому слід було взяти. запасний."
  
  
  "Він виглядає таким жалюгідним", - сказала Домінік. "Старий".
  
  
  "Не дозволяй цьому обдурити тебе", - попередив Римо. "Тепер давайте приступимо до роботи".
  
  
  Римо почав відвертатися, його погляд зачепився за зморшкувате обличчя дядька Сема Біслі, колись героя "Молодої Америки", а тепер жалюгідної пародії на самого себе.
  
  
  "Прикінчи мене ...." Прохрипів Біслі.
  
  
  "Покінчи з собою", - сказав Римо. Його очі були прикуті до однієї сірої кулі, яка закочувалася під важку повіку, коли через білу пов'язку на оці миші Монго пролунало тихе клацання.
  
  
  Попередження було достатньо. Заплющивши очі, Римо почав задкувати, впевнений, що Чіун наслідує його приклад. Занадто пізно.
  
  
  Через пляму вирвався сплеск суперзеленого.
  
  
  МАЙСТЕР СИНАНДЖУ почув клацання, і поки його учень відступав назад, щоб захиститися від невідомої небезпеки, він рушив уперед, щоб зустріти її віч-на-віч.
  
  
  Сидяча фігура припала до консолі.
  
  
  Майстер Сінанджу, його права рука утворила вістря списа, рушив для вбивства.
  
  
  Прокинувшись, Римо насамперед перевірив свій внутрішній годинник. Минуло понад сто хвилин. Потім він сів і озирнувся.
  
  
  Майстер Сінанджу лежав обличчям униз. Так само лежали Домінік та фахівець із гіперцвітів. Вони випорожнили свої шлунки на підлозі з нержавіючої сталі.
  
  
  Дядько Сем Біслі сидів, нахилившись уперед, уткнувшись шиєю в коліна. Культя була червоною та необробленою, на ній виднівся поперечний розріз зрізаних хребців та біологічних труб.
  
  
  Від його голови не було й сліду. Але фахівець із гіперколористики був мертвий. Лежачи обличчям вниз, він захлинувся власною блювотою.
  
  
  Римо підійшов до Майстра Сінанджа і обережно струснув його, щоб він прокинувся. "Вставай, Папочка. Нас обдурили".
  
  
  Чіун моргнув, прокидаючись. Він скочив на ноги, ніби піднявся на дибки торнадо. "Диявол обдурив нас", - сказав Чіун. "За пов'язкою було фальшиве око".
  
  
  "Так. Ми ніколи не підозрювали про запасне".
  
  
  "Але він був занадто повільний. Я відтяв йому голову, перш ніж жахливий колір зміг поглинути мене".
  
  
  "Що ж, цього разу він точно мертвий. І у нас менше години, щоб забратися звідси до чортової матері, перш ніж впаде бомба".
  
  
  Чіун стурбовано озирнувся на всі боки.
  
  
  "Де голова?"
  
  
  "Голова?"
  
  
  "Так. Я зняв голову диявола. Тепер її ніде не видно".
  
  
  "Забудь про голову", - сказав Римо, піднімаючи Домінік на плечі. "Давай побережемо свої дупи".
  
  
  "Тіло тут, отже, голова теж має бути тут".
  
  
  "Дивися, ти бачиш тіло. Воно мертве. Значить, голова мертва. Тепер давайте знизаємо плечима".
  
  
  Майстер Сінанджу неохоче пішов за своїм учнем із диспетчерської.
  
  
  "Якщо ми дістанемося машини, можливо, нам вдасться уникнути вибуху", - сказав Римо.
  
  
  "Французи не зруйнували б таке місце, як це".
  
  
  "Не розраховуй на це", - сказав Римо.
  
  
  Вони пробігли атракціонами, їхні ноги несли їх плавно, що поглинало двори.
  
  
  Виразно долинув гул бомбардувальника. Він наростав. Його рев відбивався від гори Біг-Рок-Кенді, другий за висотою крапки на Євро-Біслі, наповнюючи парк оглушливою звуковою вібрацією.
  
  
  "От і все", - сказав Римо, не підводячи очей, бо не можна було гаяти часу. "Ми або досягнемо цього, або ні".
  
  
  "Біжи зараз, хвилюйся потім", - пихкав Чіун.
  
  
  Вони прискорилися, ставши для ока схожими на уповільнений фільм про двох чоловіків, які біжать на великій швидкості. Здавалося, що повітря не чинило їм опору, інерція перестала існувати, а гравітація була скасована.
  
  
  Вони пронеслися по Мейн-стріт, США, залишивши свої черевики та сандалії, тому що за ті частки секунди, що в них були, навіть вони стали на заваді.
  
  
  У полі зору з'явилися вхідні ворота із залізним завитком, копією підпису Біслі. Вони прорвалися через них і опинилися на парковці, де на варті стояли французькі танки та БТР.
  
  
  На даху танка сидів Род Читвуд, у кожній руці він мав по гіперкольоровому ексимерному лазеру. Він направив їх у небо, кричачи "Ублюдки! Ублюдки!" знову і знову.
  
  
  "Забудь про це! Це занадто високо. Ти не зможеш вразити бомбардувальник з такої відстані. Біжи!"
  
  
  "Бомбіст? Я говорю про компанію. Вони вкрали мою ідею!"
  
  
  Проходячи повз, Римо простяг руку і схопив Рода Читвуда, затиснувши його під пахвою.
  
  
  "Бачиш це?" Поскаржився Рід. "Я винайшов це. Це шукач з дистанційним керуванням. Ці підлі виродки знову мене пограбували!"
  
  
  Вийшовши на шосе, Римо кинувся вниз. Грім бомбардувальника розносився всюди. По його внутрішнім годиннику пройшло 118 хвилин з того часу, як були скинуті листівки.
  
  
  "У нас нічого не вийде, Татусю".
  
  
  "Ніколи не здавайся!" Чіун напнуто загарчав.
  
  
  Вони почули свист, хоч він був дуже високо в небі.
  
  
  "Прощавай, татку", - прошепотів Римо.
  
  
  Вони були менш ніж за милю від Євро Бізлі Гейт, коли бомба потрапила в гору Біг Рок Кенді, зруйнувавши її.
  
  
  Звук був неважливий. Більше нагадував глухий стукіт. Не було ні вибуху, ні реву, і, звичайно ж, не було сердитого кулака атомного вогню, що здійнявся, щоб поширити жах і смертоносну радіацію.
  
  
  Ударної хвилі немає.
  
  
  "Ми зупиняємось?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Це все ще може спрацювати".
  
  
  "Для детонації ядерного пристрою потрібний вибух. Я думаю, що заряди вибухівки не спрацювали".
  
  
  "Ми не ризикуємо", - відрізав Чіун.
  
  
  Проїхавши п'ять миль дорогою, вони нарешті зупинилися. Римо поставив Рода Читвуда на узбіччя і зняв Домінік із плечей.
  
  
  Він глянув на Чіуна, перевів погляд на нормандські бастіони Євро Біслі і знову на Чіуна. "Вважаю, це був невдалий постріл, так?" – сказав Римо.
  
  
  Перш ніж Чіун встиг відповісти, весь парк раптово вибухнув дюжиною синхронних куль полум'я всепожираючого. Вони впали на землю, бо більше нічого не могли вдіяти, і стали чекати кінця.
  
  
  Дорогою прокотилася хвиля жару, змішаного з попелом і напалмоподібним запахом, і, якщо не брати до уваги раптової нестачі кисню, це було терпимо.
  
  
  "Цікаво, що трапилося?" Сказав Римо, підводячись на ноги.
  
  
  "ФРАНЦУЗИ ніколи не діяли бомбу", - сказав Гарольд Сміт, коли Римо зателефонував йому з придорожнього телефону.
  
  
  "Це був блеф?" - Запитав Римо.
  
  
  "Можливо, ми ніколи не дізнаємося. Якими б не були їхні наміри, рішення не включати пристрій було ухвалено дуже пізно".
  
  
  "Ти маєш на увазі, жодної події".
  
  
  "Можливо, нам слід подякувати Джеррі Льюїсу за запобігання катастрофі".
  
  
  "Джеррі Льюїс?"
  
  
  "Коли міністр культури Франції оголосив крайній термін здачі парку, Льюїс виступив із заявою, в якій присягнув, що нога його більше ніколи не ступить на територію Франції, якщо французький ультиматум буде виконаний".
  
  
  "Вони відступили, бо довбаний комік пригрозив їм бойкотом?" Римо вибухнув.
  
  
  "Містера Льюїса там шанують. Крім того, схоже, що президент Франції заступився".
  
  
  "З ким?"
  
  
  "З міністром оборони. Очевидно, там є елементи, більш лояльні до міністра культури, ніж сам уряд. Ці елементи піддаються чищенню прямо зараз, коли ми говоримо".
  
  
  "Міністр культури наказав скинути ядерну бомбу?"
  
  
  "Навіяв це", можливо, було б більш точним терміном. Він був заарештований".
  
  
  "Я на це сподівався б. Хлопець намагався скинути ядерну бомбу на свою власну країну".
  
  
  "Насправді звинувачення полягало у порушенні закону Туретта".
  
  
  "А?" - Запитав я.
  
  
  "Е-е, схоже, він особисто написав листівку з ультиматумом і використав заборонене слово, яке мало французький еквівалент".
  
  
  "Що це за слово?"
  
  
  "Ядерна бомба".
  
  
  "Дозвольте мені прояснити. Міністр культури Франції був заарештований за використання слова "ядерна бомба", а не за спробу використати ядерну бомбу?"
  
  
  "Здавалося б, так".
  
  
  Римо на довгу, дивну мить стиснув придорожню трубку.
  
  
  "Зе французи, зей - раса фонні", - промимрив він. "То що ж підірвало Євро Бізлі, якщо не французи?"
  
  
  "Ти кажеш, що відчув запах напалму?"
  
  
  "Так. Я знаю цей запах по В'єтнаму"
  
  
  "Хтось усередині парку активував програму самознищення. Це єдине можливе пояснення".
  
  
  "Але хто?"
  
  
  "Рімо, ти впевнений, що Сем Біслі мертвий?"
  
  
  "Обезголовлений. Це краще, ніж мертвий".
  
  
  "Бо вертоліт вилетів з Євро Бізлі більше години тому. Гелікоптери французької поліції кинулися в погоню, але відірвалися".
  
  
  "Це міг бути будь-хто".
  
  
  "Спостерігачі кажуть, що в кабіні пілотів було помічено людину, схожу на дядька Сема".
  
  
  "Напевно, той його племінник. Як його звуть? Рой?"
  
  
  "Роберт. У мене немає даних комп'ютерної перевірки, що показують, що він залишив країну, Римо".
  
  
  "Дядько Сем лежить там, у замку, розділений на дві нерівні частини. Повір мені. Правильно, Папочка?"
  
  
  "За винятком того, що ми не змогли знайти голову".
  
  
  "Що це було?" - спитав Сміт.
  
  
  "Нічого".
  
  
  "Було щось сказано про голову дядька Сема?"
  
  
  "Чіун сказав, що не зміг знайти голову дядька Сема. Ми загнали його в кут, і він пофарбував нас зеленим, але Чіун дістався до нього перш, ніж ми відключилися. Коли ми прокинулися, він сидів на підлозі без голови".
  
  
  "Ти шукав це?"
  
  
  "У кого був час? На нас збиралися скинути ядерну бомбу".
  
  
  "Рімо, я хочу, щоб ти повернувся і переконався, що дядько Сем Біслі мертвий".
  
  
  "Занадто пізно. На цей час замок перетворився на попіл".
  
  
  Сміт зітхнув. "Принаймні технологія була знищена разом з ним".
  
  
  "Що щодо цього хлопця Читвуда?"
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Рід Читвуд. Він винайшов гіперкольоровий лазер. Сказав, що все, що він намагався зробити, це створити надійний пошуковик дистанційного керування телевізором, але корпорація Біслі перетворила його на щось інше".
  
  
  "Ця подія не повинна повторитись".
  
  
  "Як щодо того, щоб ми просто стерли його пам'ять?"
  
  
  "Стерти чию пам'ять?" Запитав Рід Читвуд з узбіччя дороги.
  
  
  "І повертайтеся якнайшвидше", - сказав Сміт. "Американці, як і раніше, персона нон грата у Франції".
  
  
  "Я кореєць, - сказав Чіун, - і мені скрізь раді".
  
  
  Римо повісив трубку і підійшов до Рода Читвуда. Він узяв з його рук гіперкольорові лазери і стискав їх доти, доки вони не лопнули і не перетворилися на уламки пластику та мікрочіпів.
  
  
  "Ви не сказали нам, що створили друге кібернетичне очне яблуко".
  
  
  "Звичайно, я побудував два. Радіоаніматронній роботі потрібні два, чи не так?"
  
  
  "Достатньо справедливо. Ти не поганий хлопець, просто дурний. Так що ми не збираємося тебе вбивати".
  
  
  "Я ціную це", - сказав Род. "Правда".
  
  
  "Ми збираємося стерти твою пам'ять, щоб ти не становив небезпеки для чиєїсь національної безпеки".
  
  
  "Ти можеш стерти це назад у 1986 рік?"
  
  
  "Тоді чому?"
  
  
  "Щоб я міг знову подивитися кожен епізод "Зоряного шляху: наступне покоління"".
  
  
  Римо довго дивився на Рода Читвуда і сказав: Це твоя пам'ять. І поки Род Читвуд заплющував очі, дурна усмішка з'являлася на його обличчі, Римо постукав його точно по центру чола. Рід звалився на землю, а Майстер Сінанджу сів навпочіпки і почав шепотіти йому на вухо.
  
  
  "Ти забудеш, що ти взагалі народився".
  
  
  "Гей, це не те, що я йому обіцяв!"
  
  
  "Ось чому я хочу переконатись, що цей кретин більше не турбує нас своїми ідіотизмами".
  
  
  Коли Майстер Сінанджу закінчив, він підвівся і сказав: "Що щодо неї?"
  
  
  "З таким самим успіхом можна повідомити радісну новину". Римо опустився навколішки, підняв її голову від землі і помасажував задню частину шиї Домінік.
  
  
  Її очі різко розплющилися, і вона виявила, що сильна рука утримує її над землею на потилиці. Вона дивилася в темно-карі очі Римо.
  
  
  "Хороші новини. Нас не надули".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Джеррі Льюїс врятував нас".
  
  
  "Джейрі? Джейрі тут! Де?"
  
  
  "Але він повернувся до Америки. Він пообіцяв ніколи більше не затьмарювати ваш берег, якщо Франція не залагодить відносини зі США".
  
  
  "ЕД", - поправила Домінік.
  
  
  "Це моя країна. Я називатиму її так, як захочу".
  
  
  "І ви знаходитесь в моїй країні і повинні дотримуватися наших культурних передумов".
  
  
  Римо відпустив її голову. Вона впала! на асфальт дороги. Домінік села, тримаючись за череп.
  
  
  "Ми йдемо зараз", - сказав Чіун. "Ви нагадайте своїм майстрам про моє попередження. Сінанджу стоїть біля трону Америки. Нехай між вашим імператором і моїм більше не буде сварок".
  
  
  Домінік з'їхала із дороги. "Я зроблю zis для Джеррі. Але тільки для Джеррі".
  
  
  "Доки ти все робиш правильно", - сказав Римо, оглядаючись у пошуках машини, яку можна було б позичити.
  
  
  Він зауважив зупинку регіонального експрес-поїзда Pare Euro Beasley.
  
  
  "Знаєш, Папочка. Тримаю парі, ми зможемо дістатися Лондона поїздом швидше, ніж потрібно, щоб забронювати квиток на літак Air France звідси".
  
  
  "Мені завжди подобалися поїзди. Я колись розповідав тобі про свою першу поїздку на поїзді? Це було, звичайно, до твого народження".
  
  
  "Розкажи мені про це у поїзді", - попросив Римо.
  
  
  І вони вирушили в дорогу босоніж.
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Через два дні Римо відповів на телефонний дзвінок у своїй квартирі в Массачусетсі.
  
  
  "Рімо, Сміт".
  
  
  Римо глянув на Майстра Сінанджу, який сидів на тростинній циновці в дальньому кутку кімнати для медитації в вежі і писав на пергаментному свитку, розкладеному плазом на підлозі з нефритовими бусинками в кожному кутку. "Які останні новини?" спитав він.
  
  
  "Президент США. та його французький колега погодилися на зустріч на найвищому рівні для обговорення невирішених франко-американських проблем".
  
  
  "Я не знав, що там щось лишилося".
  
  
  "Є попередня домовленість про те, що французька мова ширше викладатиметься в США. середні школи та університети".
  
  
  "Це дуже велика поступка. Подумайте про всіх цих бідних дітей, які повторюють французьке "Я" знову і знову".
  
  
  "У свою чергу, Франція зняла всі обмеження для англомовних відвідувачів у своїй країні. За умови, що Euro Beasley буде очищено та перейменовано на Beasleyland Paris".
  
  
  "Схоже, наша сторона здалася – знову".
  
  
  "Це не важливо. Все, що має значення, це те, що криза закінчилася, і зі смертю дядька Сема Біслі ми можемо тільки сподіватися, що корпорація Біслі знову стане не більш ніж індустрією розваг".
  
  
  "Є якісь новини з того кварталу?"
  
  
  "Ходять чутки про внутрішнє перетрясіння. Генеральний директор Міккі Вайзінгер був знижений на посаді, а племінник Біслі Боб фактично взяв на себе оперативний контроль, якщо не титул".
  
  
  "Лише доти, поки Сем Біслі залишається мертвим".
  
  
  На лінії зависла довга пауза.
  
  
  "У вас немає поганих почуттів через те, що ви його ліквідували?"
  
  
  "Я цього не робив. Чіун обезголовив його".
  
  
  З іншого кінця кімнати пролунав писклявий голос: "Ти розбив йому серце. Отже, ти відправив на той світ коханого дядька Сема".
  
  
  "Він не був мертвим, коли ти відрубав йому голову, тому ти вбив його".
  
  
  Чіун різко повернув голову, його карі очі спалахнули. "Це наклеп!"
  
  
  "Це правда, і ти це знаєш".
  
  
  Чіун потряс у повітрі гусячим пером, забризкавши стіни чорними крапельками чорнила. "Правда - це те, що написано в справжніх історіях Будинку Сінанджу, а не те, що сталося насправді".
  
  
  "Тобі краще не вішати на мене смерть Біслі у своїх довбаних сувої", - попередив Римо.
  
  
  "Я переможець. Переможець пише історію. Тому я писатиму так, як забажаю".
  
  
  "Так? Ну, я подумую про те, щоб створити свій власний набір сувоїв".
  
  
  "Не має значення, що ти пишеш", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ми подивимося з цього приводу".
  
  
  "Тому що ти писатимеш сміття на американському смітті", - захихотів Майстер Сінанджу. "І жоден твій чи мій нащадок не зможе прочитати таку нісенітницю".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Тому що всього через дві чи три тисячі років ваша мова стане мертвою".
  
  
  "Ти чув це, Сміте?" Римо крикнув у телефонну трубку:
  
  
  Але Гарольд В. Сміт уже повісив слухавку.
  
  
  Отже, Римо повісив трубку і підійшов до Майстра Сінанджу, вирішивши, що історія розповість його версію.
  
  
  ЕПІЛОГ
  
  
  Історія зафіксувала, що франко-американський конфлікт 1995 року тривав лише три дні, і обидва почалися і закінчилися бомбардуванням французькими військовими літаками Євро Бізлі.
  
  
  Воюючі сторони, як воюючі сторони робили завжди, залагодили свої розбіжності при припиненні військових дій, підписали безглузді договори, нагородили купами медалей як гідних, так і недостойних, пообіцяли майбутню співпрацю та обмінялися заручниками.
  
  
  Проте в жодному підручнику історії не описана доля призвідника конфлікту. У жодному підручнику історії ніколи не згадувалося його ім'я.
  
  
  Міккі Вайзінгер знав його ім'я.
  
  
  Він увійшов до свого офісу вранці після останнього дня конфлікту і помітив робітника, який написав його ім'я на двері офісу.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?"
  
  
  "Тепер ти другий за величиною оплачуваний екс-генеральний директор в Америці", - сказав привітний голос, який він знав дуже добре.
  
  
  Він долинав із його кабінету. Увійшов Міккі.
  
  
  Боб Біслі зручно влаштувався за своїм столом.
  
  
  "Хто дав тобі повноваження захопити владу?" Міккі закричав.
  
  
  "Дядько Сем дав мені повноваження. Я кажу від імені дядька Сема. Завжди мав і завжди буду".
  
  
  "Дядько Сем! Хіба він не мертвий? Я відвучаю, нічого офіційного, але я відстежував передачі з Франції. І ти повернувся один".
  
  
  "Не один", - простяг Боб Біслі, кладучи руку на ізольовану коробку, що стоїть на його столі - колишньому столі Міккі Вайзінгера. До нього був прикріплений маленький балон під тиском, і на ньому трафаретом було виведено слово, яке у Міккі зазвичай не асоціювалося з балонами: LOX.
  
  
  "Він не мертвий?"
  
  
  "Ну, припустимо, зараз з ним щось не так".
  
  
  "Що сказати?"
  
  
  "Наші медики кажуть мені, що я вчасно занурив його в рідкий кисень, щоб запобігти смерті мозку. Все, що нам потрібно, - це відповідне тіло, до якого його можна підключити, і корпорація Сема Біслі повернеться до звичайного бізнесу".
  
  
  І Боб Біслі перевернув ізольовану коробку, оголивши прозоре вікно з іншого боку. Вікно, через яке дивилася заморожена одноока голова дядька Сема Біслі.
  
  
  Міккі Вайзінгер почув, як за його спиною зачинилися двері офісу з категоричною остаточністю, яка означала, що порятунку немає. Зовсім ніякого...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник №100: Останні обряди
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  ПРОЛОГ
  
  
  Вони поклали її вмирати на вузьке дубове ліжко. Всі знали, що їй судилося померти. Вона була старою. Дуже старий. Вона прожила корисне і продуктивне життя як наречена Христа, але тепер це життя перестало бути корисним, і його почуття відключалися.
  
  
  Священик звершив для неї останні обряди католицької церкви, окропивши її худе тіло святою водою за допомогою аспергіллуму. Він промовив слова на знайомій латині, присвячуючи її безсмертну душу її рятівнику. Були запалені свічки з пахощами.
  
  
  Але вона відмовилася вмирати. Вікна були завішані, щоб не пропускати різке сонячне світло, яке мучило її навіть крізь молочно-білу катаракту, що позбавила її майже всякого зору. Вона мало могла чути. У неї не було сил іти. Їжа, здавалося, не насичувала її.
  
  
  У її житті не було якості, і хоча жодна хвороба не спустошувала її змучене роботою тіло, надії на одужання не було. Її життєві сили було витрачено. Дехто каже, що вона почала здавати багато років тому, після пожежі.
  
  
  І все ж вона лежала на смертному одрі, закутана в біле полотно, спрямувавши незрячі очі на потріскану стелю Притулку Пресвятої Богородиці для немічних, перебираючи чорні намистини своїх чоток. Її тонкі губи беззвучно скривилися.
  
  
  Сестри, які доглядали її замість доглядальниць, думали, що вона вимовляє "Аве, Маріє". Це було негаразд. Вона підраховувала своїх підопічних, розмірковуючи про їхні долі. Будучи незайманою, вона не мала синів чи дочок, яких вона могла б назвати своїми, і тому втрачене й покинуте потомство інших стало її власним.
  
  
  Кожна бусинка, яку вона намацувала між пальцями, викликала в пам'яті ім'я. Більшість із них вона втратила з уваги. Дехто часто відвідував її в минулі дні. Багато хто був втрачений. У Франції, у Кореї, у В'єтнамі та інших маловідомих місцях, назви яких більше мали значення, їх світле обіцянку було витрачено, як безліч дорогоцінних монет.
  
  
  Тепер її ніхто не відвідував. Вона давно пішла на пенсію – так давно, що навіть наймолодший хлопчик став досить дорослим, щоб мати дорослих дітей та дорослі турботи і не мати часу у напруженому житті для літньої жінки, яка навчила його усьому, чого могла.
  
  
  Вона ніколи не уявляла, що постаріє настільки. Немочі були майже нестерпними. Її шкіра була схожа на шеллакований папір, розтягнутий майже до краю. Найменший удар по тильній стороні її рук, де шкіра була особливо блискучою, створював чорний синець, який, здавалося, ніколи не загоїться.
  
  
  Ще одна намистина проповзла між її пальцями. І ще одна. У хлопчачих обличчях, які постали перед її думкою, не було ніякого порядку. Вони прийшли без запрошення, говорили своїми справжніми голосами і, здавалося, прощалися.
  
  
  Потім з'явилося обличчя, від якого в неї защеміло серце, і хвиля невимовної смутку наповнила її груди.
  
  
  Вона пам'ятала його хлопчиком. Йому не було й десяти. Вона вважала за краще пам'ятати його хлопчиком. Вона знала його як чоловіка, але завжди думала про нього як про хлопчика. Так само, як уві сні, їй снився не будинок священика, де вона прожила більшу частину свого дорослого життя, а будинок свого дитинства. Вона читала, що багато людей мріяли саме так.
  
  
  Хлопчик мав сумні очі кольору деревної кори. Він не був із тих, хто посміхається. Серйозний хлопчик. "Хлопчик біля вікна", як вони зазвичай називали його. Годинами він притискався обличчям до вікна притулку, дивлячись на широкий світ, якого він не знав, чекаючи, завжди чекаючи.
  
  
  Він чекав на батьків, яких ніколи не знав. Батьків, яких ніхто не знав. Батьків, які могли бути, а могли і не бути живими. Вона сказала йому це. І все ж він чекав.
  
  
  Але ніхто ніколи не приходив по нього. Нікому ніколи не було справи. Моя невдача, з гіркотою подумала вона. Моя єдина невдача. Деяких дітей поміщають, а декого немає. Це істина, така ж тверда, як бетон, і така ж вічна, як обіцянка воскресіння.
  
  
  Можливо, якби було знайдено відповідний будинок, все могло б скластися по-іншому для того хлопчика з сумним обличчям. Але цього не сталося. У певному сенсі це була власна провина хлопчика. Він чинив опір усім спробам помістити його в хороший, люблячий будинок. Він уперто чекав на своїх справжніх батьків, які так і не прийшли.
  
  
  Коли він подорослішав, він був сповнений таких надій. Поліцейський. Це був дивовижний вибір. Можливо, не такий і дивовижний, якщо подумати. Ображений хлопчик, який хотів виправити весь світ. Він також був чесним хлопчиком.
  
  
  Це був такий шок, коли його визнали винним у тому вбивстві.
  
  
  Хлопчик, якого вона знала, ніколи б не вбив. Але він був морським піхотинцем. Служив у В'єтнамі. В'єтнам змінив стільки з них. Вони повернулися худими, з запалими щоками та з духовною порожнечею глибоко в очах. Вона давно дійшла висновку, що В'єтнам, мабуть, так змінив його. Хоча він повернувся, щоб змінити свою зелену військову форму на синю мирну, безперечно, зелений колір змінив його.
  
  
  Це був такий гіркий день, коли держава стратила його. Для сестри Мері Маргарет Морроу це було схоже на втрату плоті та крові.
  
  
  Тепер, коли її тіло слабшало, а почуття практично відключилися, сестра Мері Маргарет лежала в очікуванні смерті, відмовляючись вмирати і запитуючи, чому.
  
  
  Вона не мала незакінчених справ на цій землі. Загалом ніяких.
  
  
  Але добрий Господь відмовився прийняти її, і все, про що вона могла думати, був хлопчик-сирота, який став поганим багато років тому.
  
  
  Хлопчик на ім'я Римо Вільямс.
  
  
  Вона подумала, чи не попросити за нього біля воріт на небеса. Вона була впевнена, що врешті-решт він помер у Христі.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  До того часу, коли Вільям С. Роум зробив останній поворот на стежці з Юми і здався Бьютт Червоної Примари, йому стало здаватися, що він їде по планеті Марс, що вмирає.
  
  
  Пагорби Червоної Примари були кольорами необробленої цегли. Все довкола було червоним. Сонце горіло над головою, як червона, скривджена куля. Пагорби з пісковика були червоними. Але Бьютт Червоної Примари був найчервонішим із усіх.
  
  
  Хоча він виріс на цих іржавих пагорбах серед занесених вітром пісків у цьому низовинному куточку Арізони, він був достатньо довгий, щоб червоні рецептори його очей були перевантажені абсолютною лютістю кольору запустіння.
  
  
  Раптом він відчув себе погано, погойдуючись у сідлі ручної роботи, коли вів свого коня через низинну пустелю до пагорба Червоної Примари і з того, що лежало за ним.
  
  
  Навіть його кінь здавався рудим. Вона була каштановою, швидше коричневою, ніж червоною, але під палючим сонцем Арізони вона, здавалося, вбирала пекельну почервоніння з усіх боків, поки її вовна не почала тліти.
  
  
  Незважаючи на хворобу, Білл Роум продовжував йти вперед. Він був потрібний своєму народу. Йому не було чого принести, окрім грошей білої людини та порожньої слави, яка прийшла надто пізно в житті. Але вони були його народом, і він мав обов'язок перед ними.
  
  
  У своїй рожевій сорочці та джинсах він був схожий на ковбоя. Його черевики з іспанської шкіри ручної роботи були куплені у Мехіко за допомогою кредитної картки Visa Gold. Його білий стетсон був суто голлівудським. Срібні кінчики його краватки-бола, посипаної бірюзою, побрязкували при кожному стукоті копит. Ноги в нього були довгі, а м'язи під джинсовою курткою були схожі на тонкі, зав'язані вузлами канати. Сім футів відповідали його зростанню. Тільки Бог міг визначити його вік.
  
  
  Він був ковбоєм. Його обличчя було таким же червоним, як земля, що його сформувала, таким же вивітреним, як гірські масиви пісковика, що всеюють нескінченну червону пустелю. Його очі постійно мружилися від сонця, і їхній колір був кольору червоно-коричневої глини, що лежала під червоним піском, живлячи зерно, яке було життям.
  
  
  Ще за три милі його червоні рецептори відключилися. Червоний колір піску і сонця побляк, його розмило, і він відчув себе в двадцять разів краще.
  
  
  У полі зору з'явилася огорожа в стилі загону, її ворота були відчинені так само широко, як і зовні.
  
  
  "Підніми це, Саншине", - сказав він своєму коню, підганяючи його.
  
  
  Кінь перейшов на легкий галоп. Червоний колір його ніколи не турбував. Коні не бачать кольори. Коні не знають, що таке туга за серцем. Коням пощастило, подумав він.
  
  
  Білл Роум проїхав через ворота повз застарілої вивіски. На вивісці було випалено розпеченою кочергою два слова. Перше слово починалося з букви S. Це була єдина буква, яка все ще була помітна. Другим словом було "Резервація".
  
  
  Почали з'являтися перші хогани. Кожні двері виходили вікнами на схід, як того вимагала традиція. На кожному куполоподібному даху була пічна труба. А на кожному третьому даху було встановлено супутникову антену, спрямовану у склепінчасте блакитне небо.
  
  
  "Я бачу, куди пішли мої гроші", - промимрив він без гіркоти.
  
  
  Індіанець у сорочці у червону клітку та пошарпаних джинсах Levi's вийшов з першого "хогана", кинув один погляд і повернувся з помповим дробовиком. Він примружився на довгий ствол.
  
  
  "Це земля резервації, біла людина".
  
  
  "Ти б не впізнав цього по небесних тарілках, Томі". Помпова рушниця мало не випала з засмаглих рук сміливця.
  
  
  "Санні Джо. Це ти?"
  
  
  "Я повертаюся".
  
  
  "Ми думали, ти залишив нас назавжди".
  
  
  "Тобі ніхто не дзвонив і не говорив про це. Я одразу відправляв гроші".
  
  
  "Чорт забирай, ви знаєте, що у нас мільйони на цьому банківському рахунку, до якого ми ніколи не торкаємося, тому що вони прийшли з Вашингтона".
  
  
  "Мої гроші досі в порядку тут?"
  
  
  "Ти знаєш, що це так, Санні Джо".
  
  
  "Обміняю тобі срібний долар на холодний".
  
  
  "Зараз буде, Санні Джо".
  
  
  Білл "Сонячний Джо" Роум продовжував скакати. Томі наздогнав його пішки. Задкуючи, щоб не відставати від гнідого коня, побрякаючи шпорами на своїх кросівках Reebok, Томі простягнув класний Tecate зі словами: "Залиш свої срібні долари собі, Санні Джо".
  
  
  "Схоже, у вас повно цих банок із вогненною водою", - сказав Білл Роум, відкриваючи кришку.
  
  
  "У ці дні мені подобається прибирати пил із рота".
  
  
  "Як там пил у ці дні?"
  
  
  "Це вбиває нас, Санні Джо. Ти знаєш це, інакше ти не пройшов би весь шлях від того багатства, яким насолоджуєшся".
  
  
  "Я знаю", - серйозно сказав Білл Роум. "Ось чому я повертаюся".
  
  
  І він перекинув усю банку, не зупиняючись, щоб перевести дух.
  
  
  "Це пил хогана смерті. Тепер він дуже сильний".
  
  
  "Я чув, тепер це називають якось інакше", - сказав Санні Джо.
  
  
  Томі сплюнув. "Слова білої людини. Наука білої людини".
  
  
  "Я чув, вони називають це хворобою Сонця на Джо".
  
  
  "Що знають білі?"
  
  
  "Скільки загиблих, Томі?"
  
  
  Томі хмикнув. "Скільки залишилося в живих - це більш коротка відповідь. Нас залишилося зовсім небагато. Ми вмираємо, Санні Джо. Не все відразу. Але це надолужує втрачене. Пил хогана, що викликає смерть, незабаром обов'язково поглине нас усіх".
  
  
  "Ось чому я повертаюся".
  
  
  "Щоб врятувати нас, Сонячний Джо?"
  
  
  "Якщо зможу".
  
  
  "Ти можеш?"
  
  
  "Сумніваюся в цьому. Все, що в мене є, це гроші та слава. Про що взагалі дбають духи смерті?"
  
  
  "Тоді чому ти залишив все це, ризикуючи вдихнути пил смерті, Сонячний Джо?"
  
  
  "Якщо моїм людям судилося загинути, я маю намір померти разом з ними. Зрештою, я останній Сонячний Джо. І що в мене залишилося в моєму віці? Просто занадто багато грошей і марна чортова слава".
  
  
  Похмурі індіанці почали збиратися за конем з кожним хоганом, повз якого вони проїжджали. Деякі були п'яні. Більшість була налаштована скептично. Дехто знущався.
  
  
  "Покажи нам трохи магії, Санні Джо".
  
  
  "У мене щойно закінчилася магія, Щасливий ведмідь".
  
  
  "Ти зустрічав якихось знаменитих білих хлопців у білих землях, Санні Джо?"
  
  
  "Так. Сталлоне. Schwarzenegger. Що-небудь з цього?"
  
  
  "Все без винятку. Але я не проміняв би жодного на найменшого з вас, злісних червоношкірих", - відповів Роум.
  
  
  "Люди кажуть, що ти перетворив епл".
  
  
  "По-твоєму, я схожий на яблуко, Гас Джонг?" Індіанці замовкли.
  
  
  Коли вони проїжджали повз хоган і ніхто не виходив, Білл Роум питав: "Хто там помер?"
  
  
  І коли він почув імена, він опустив голову і заплющив сухі очі.
  
  
  "До Джонго О, збери свою червону душу", - тихо сказав він.
  
  
  "Ти виглядаєш стомленим, Санні Джо".
  
  
  Очі Старого Білла Роума шукали гору Червоної Примари, що стоїть у тіні великих Шоколадних гір. "Я втомився. Страшенно втомився. Тепер я старий. Я повернувся додому назавжди". І, понизивши голос до сухого, як пил, шепоту, він додав: "Вічно перебувати з духами моїх високоповажних предків, яких я вважаю більше за життя".
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він не міг сказати, спить він чи ні.
  
  
  Він знав, що спав. У тихій темряві літньої ночі зі слабким солоним присмаком Атлантичного океану, що проникає через відкрите вікно його спальні без меблів, він ставив питання, чи спить він усе ще й тільки бачить сон.
  
  
  Римо був майстром синанджа і тому не спав, як інші люди. Частина його мозку завжди не спала, перебуваючи у вічній свідомості. Він спав глибше, ніж інші чоловіки, прокидався більш відпочиваючим, ніж інші чоловіки, але все одно його сон був глибшим. Тепер він рідко бачив сни. Звісно, він бачив сни. Усі люди бачили сни. Навіть чоловіки, які були піднесені дисципліною синанджу – першого та вищого з бойових мистецтв, – бачили сни. Але Рімо рідко пам'ятав свої сни після пробудження.
  
  
  Якщо це був сон, Римо знав, що його ніколи не забуде. Якщо це був сон, Римо розумів, що це важливе.
  
  
  Бо в уривчастій темряві його кімнати, де місячне світло то з'являлося, то зникало крізь розриви в літніх хмарах, у кімнаті з'явилася жінка.
  
  
  Та частина мозку Римо, яка ніколи не спала, яка відстежувала його оточення навіть у найглибшій частині сну, дізналася про жінку в той момент, коли вона з'явилася біля підніжжя татами, на якому спав Римо.
  
  
  Те, що жінка увійшла до кімнати не через двері чи вікно, стривожило ніколи не дрімаючу частину мозку Римо, і він прокинувся, як спрацьована мишоловка.
  
  
  Рімо сів, темні очі звикали до темряви кімнати.
  
  
  У цей момент він не був упевнений, що справді прокинувся. Вічно пильна частина його мозку, яка попередила його про присутність у його кімнаті, впала в сплячку, коли ввімкнулися інші почуття.
  
  
  Вони сказали йому, що він був у кімнаті. Його слух не вловив ні серцебиття, ні слабкого, пружного свисту легень, ні булькання або гулу крові, що тече по милях вен і кровоносних судин. Його нюх уловлював молекули запаху, що витали в нерухомому повітрі, відокремлювало морську сіль, автомобільні вихлопи і скошену траву і повідомляло йому, що небезпечних запахів немає.
  
  
  Майже всі почуття казали йому, що він один. Окрім зору. Він міг бачити жінку. Вона дивилася на нього зверху вниз зі спокійним овальним обличчям, обрамленим довгим темним волоссям. Це було обличчя з камеї. Молоде, але без віку, гарне, але не захоплююче дух.
  
  
  Її очі були дуже сумними.
  
  
  Вона стояла босоніж біля підніжжя тростинної циновки, і хоча її обличчя було ясним, її постать була такою, що навіть проникливі очі Римо не могли прочитати. Здавалося, що вона не одягнена. І все ж таки не було враження наготи. Вона могла б бути якимось космічним ангелом поза концепцією шкіри чи тканини.
  
  
  Римо простяг босу ногу, щоб торкнутися жінки.
  
  
  Його нога зникла в такій абсолютній темряві, що йому довелося відсмикнути її назад.
  
  
  Потім жінка заговорила.
  
  
  "Я просто дивилася, як ти спиш". І вона посміхнулася. Незважаючи на всі вагання, це була тепла і щедра посмішка. "Ти такий гарний як чоловік".
  
  
  "Ти справді моя... мати?" Запитав Римо голосом, що здригнувся на останньому слові.
  
  
  Її сумні очі сяяли. "Так. Я твоя мати".
  
  
  "Я впізнаю твої очі".
  
  
  "Ти пам'ятаєш мене?"
  
  
  "Ні. Але в мене є дочка. Твої очі схожі на неї".
  
  
  "Навколо твоєї доньки тінь".
  
  
  "Що!"
  
  
  "Зараз тобі не про це турбуватися. Одного разу ти зіткнешся з цією тінню. Ти зіткнешся з багатьма речами, яких не розумієш". Вона заплющила очі. "Ми були нарізно майже все твоє життя. Але це теж зміниться. Коли ти помреш, мій єдиний син, ти помреш невідомим. Але вони визнають за потрібне поховати вас на Арлінгтонському національному цвинтарі під ім'ям, яке належить вам, але яке ви ніколи не чули" .
  
  
  “Рімо Вільямс” – це не моє справжнє ім'я?” Вона повільно похитала головою.
  
  
  "Як мене звати?"
  
  
  "Ти маєш відкрити це для себе".
  
  
  "Тоді скажи мені своє ім'я".
  
  
  "Він скаже тобі".
  
  
  "Мій батько?"
  
  
  "Ти ще не знайшов його".
  
  
  "Я намагався, але..."
  
  
  "Я сказав тобі, що я похований біля струмка, що сміється".
  
  
  "Я не можу знайти жодного струмка, що сміється. Його немає ні на одній карті, ні в одному атласі або путівниках".
  
  
  "Потік, що сміється, - священне місце. Йому немає місця на жодній карті. І я сказав тобі, що ти знаєш свого батька".
  
  
  "Я не знаю, хто це. Я ламав голову..."
  
  
  "Ви не повинні припиняти пошук у своєму розумі, у своєму серці чи світі плоті і землі".
  
  
  "Просто скажи мені його ім'я", - благав Римо.
  
  
  "Я жалкую".
  
  
  "Послухай, якщо для мене так страшенно важливо знайти його", - гаряче сказав Римо, - "просто скажи мені його ім'я".
  
  
  "Я не була б підходящою матір'ю, якби вела тебе за руку ще довго після того, як ти навчилася ходити".
  
  
  "Тоді дай мені ще один натяк. Будь ласка".
  
  
  "Іноді він мешкає в землі, де впала Велика Зірка. Іншим часом він мешкає серед зірок".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Шукайте його на південь від Великого Зоряного кратера або серед інших земних зірок".
  
  
  "Я не знаю, що таке земна зірка".
  
  
  Жінка заплющила свої темні очі. "Мені дозволено показати тобі бачення".
  
  
  І в безформному просторі між її обличчям і босими ногами згустіла темрява. Невиразні тіні потемніли, набули форми. Плями місячного світла вигиналися в майстерні, неможливі форми.
  
  
  Поступово картинка прояснилася. Не було кольору, тільки чорне та сіре. Нічне зображення.
  
  
  "Що ти бачиш, сину мій, якого я не знаю?"
  
  
  "Печера..."
  
  
  "Подивися глибше. Що ти бачиш у печері?" Римо придивився до бачення. У печері було темно, але очі його вловлювали навколишнє світло, посилюючи його.
  
  
  Спочатку він побачив жалюгідну істоту, загорнуту в ковдру. Колись ковдра була кольоровою. Але тепер воно вицвіло і вибухнуло. В ковдрі лежала зв'язка висушених паличок і клаптиків висохлої коричневої шкіри, а над зв'язкою, нахилена набік, бовталася людська голова, зморщена, висохла, із заплющеними очима над запалим носом і ротом, який, здавалося, був зашитий наглухо.
  
  
  До лисої, туго обтягнутої шкіри головою прилипли брудні шматки волосся.
  
  
  "Я бачу мумію", - сказав Римо.
  
  
  "У мумії є обличчя?"
  
  
  - Не так багато, - зізнався Римо.
  
  
  "Після смерті ти бачиш, чия особа була у мумії за життя?"
  
  
  Очі Римо довго розглядали зруйновану маску з пергаментної шкіри та мертвих кісток. Він насилу проковтнув.
  
  
  І, відвернувшись, Римо замружився і нічого не сказав.
  
  
  "Чиє обличчя?" – наполягала жінка.
  
  
  "Ти знаєш, чиє обличчя", - сказав він хрипко.
  
  
  "Скоро ти відвідаєш цю печеру. Тобі треба тільки зробити перший крок".
  
  
  "Я більше не хочу йти".
  
  
  "Ти шукаєш свого батька. Ти шукаєш істину".
  
  
  "Ні, якщо це коштуватиме мені..."
  
  
  Ти шукав своїми очима і своїм розумом. Ти ще не шукав своїм серцем. Його очі дивляться на тебе зверху вниз, хоча він тебе і не бачить.
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Мій народ - народ Сонця. Твій народ - народ Сонця. Знайди людей Сонця, і ти знайдеш розуміння і спокій, яких прагнув все своє життя".
  
  
  "Я не можу".
  
  
  "Ти будеш. Слухай матір, яку ти ніколи не знав. Ти увійдеш у цю печеру, і тобі все відкриється. Не бійся. Смерті немає. Ти не більш живий, ніж я. Не більш свідомий, ніж твій найвіддаленіший предок. І я не більше мертвий, ніж мої гени, які ти носиш у своєму тілі”.
  
  
  І, кинувши останній тужливий погляд, видіння зникло з кімнати.
  
  
  Залишок ночі Римо не спав. Він лежав на спині, дивлячись у стелю, намагаючись переконати себе, що все це був поганий сон.
  
  
  Але майстри Сінанджу, абсолютні господарі своїх розумів і тіл, не відчували кошмарів. І Римо знав, що до його найгірших страхів залишалися лічені дні.
  
  
  МАЙСТЕР СИНАНДЖУ готував чай довголіття на сніданок.
  
  
  Вода весело кипіла в чайнику кольору морської хвилі, тоді як смужки женьшеню, подрібнений мармелад та сирі кедрові горішки терпляче чекали свого часу в окремих мисках. Тепле сонячне світло струменіло через кухонне вікно, коли західне сонце проливало своє приємне сяйво на розсипчасте листя імпортного зеленого чаю.
  
  
  Майстер Сінанджу віддав би перевагу східному сонцю, але він жив у важкі часи. І все-таки це були не жахливі часи, розмірковував він, метушучись на кухні з електричною плитою, водопроводом та іншими західними зручностями.
  
  
  Готуючи ранкову трапезу, він співав пісню зі свого села Сінанджу в далекій Кореї. Ця пісня змусила його відчути себе ближче до свого села. Але, правду кажучи, він не був нещасним.
  
  
  Мабуть, він жив у варварській країні. Правильно також, що він жив із сином, який був не тільки прийомним, а й білим, з великими ступнями та носом та порожніми круглими очима. Білий з обличчя привид.
  
  
  Але Майстер Сінанджу знав і суворіші часи. Він відчув гіркий комфорт свого села у важкі дні, коли він не мав ні сина, ні спадкоємця, ні учня. Тільки величезна відповідальність за своє село і холодне усвідомлення того, що п'ятитисячолітньої традиції, останнім охоронцем якої він був, настав ганебний кінець.
  
  
  У ті дні він пізнав жовч поразки, впевнене знання того, що підбив п'ятдесят століть предків, і зустрів свої останні дні на самоті.
  
  
  Це був найпохмуріший годинник у його житті. Хіба могла якась подія здаватися більш огидною? Яка якась ганьба могла зробити цю подію незначною?
  
  
  Отже, він із задоволенням приготував чай довголіття під теплим ранковим сонцем, і, хоча його учень мав стати зі сходом сонця, Чіун не піднявся нагору, щоб розбудити його.
  
  
  "Рімо з'явиться свого часу. Він гарний син, хоч і блідий".
  
  
  Але Римо не народився. І коли вода, завирувавши, перетворилася на сліди металів, Майстер Сінанджу просто поставив новий горщик і продовжив своє очікування.
  
  
  Чай довголіття вартий того, щоб його дочекатися. Як і добрих синів.
  
  
  ДЗУЖАННЯ давно припинилося, а чайник охолонув, коли Римо Вільямс босоніж прошлепів на кухню, і риси його сильного обличчя були нещасні. Його глибоко посаджені очі були схожі на пропалені дірки над високими вилицями.
  
  
  "Я приготував чай довголіття", - сказав Чіун, Майстер, що діє, синанджу, не відвертаючись від плити.
  
  
  "Я не голодний".
  
  
  "Це добре, тому що я викинув твій у раковину".
  
  
  "Нічого страшного", - розсіяно сказав Римо, дістаючи з буфета склянку і підставляючи її під струмінь води.
  
  
  Він випив дві склянки води з металевим присмаком, а Майстер Сінанджу, як і раніше, не обертався.
  
  
  "Я витратив даремно весь ранок", - різко сказав Чіун.
  
  
  "Що робиш?"
  
  
  "Бути щасливим".
  
  
  "Це не марна трата".
  
  
  "Коли хтось витрачає цілий ранок на добрі думки про неуважні хами, це марна трата часу. Це зрада". Рімо нічого не сказав.
  
  
  Чіун різко обернувся. "Ти знаєш, котра година?" Римо не потрібно було дивитися на настінний годинник у формі чорної кішки, чий хвіст, що розгойдувався, постійно контрастував з мультяшними очками, що бігають. "Десять тридцять дві", - сказав він, ставлячи порожню склянку в раковину з нержавіючої сталі. Його зап'ястя були неймовірно товстими.
  
  
  "Чому ти змусив мене чекати?"
  
  
  "Не міг заснути".
  
  
  "Якщо ти не міг заснути, навіщо витрачати ранок марно, лежачи на спині?"
  
  
  "Бо я боявся вставати з ліжка".
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився, його рота склався в ідеальну букву "О". "Чому?"
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Чому ти боїшся ранку?" Чіун наполягав.
  
  
  І коли Римо повернувся, у його темних, глибоко посаджених очах стояли сльози. Одна скотилася вигином високої вилиці. "Ти помреш", - сказав він.
  
  
  "Можливо", - визнав Чіун, вдивляючись у стурбоване обличчя свого учня.
  
  
  "Ти скоро помреш, Маленький батько".
  
  
  Темна хмара затьмарила риси Майстра Сінанджу. "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Я не хочу залишатися один у цьому світі".
  
  
  І, побачивши біль у глибині очей свого учня, Майстер Сінанджу скинув свій гнів, як маску, і підійшов до Римо.
  
  
  "Що тебе турбує?"
  
  
  "Я не хочу про це говорити".
  
  
  Чіун склав разом пальці з довгими нігтями. "Говори!"
  
  
  Пролунав дзвінок у двері.
  
  
  "Я відповім на це", - сказав Чіун.
  
  
  Через хвилину він повернувся з важким пластиковим конвертом і недбало поклав його на кухонний стіл.
  
  
  "Що це?" - Запитав Римо.
  
  
  "Нічого".
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  Це тільки для тебе, і це від Сміта.
  
  
  "Це може бути важливим".
  
  
  "Це не так. Важливий погляд твоїх очей".
  
  
  "Я краще впевнюся", - сказав Римо.
  
  
  І оскільки він виявляв інтерес через свій біль, Майстер Сінанджу дозволив своєму учневі відкрити посилку.
  
  
  Це була сумка Federal Express, зроблена з пластику Tyvek, який був настільки міцним, що його не можна було порвати або пошкодити навіть водіям вантажівок, що недбало кидають його у двері. Тепер удома обмотували тайвеком, перш ніж прибивати сайдинг на місце. Його можна було розрізати гострими лезами, але не порвати людськими руками, хоч би якими сильними вони були.
  
  
  Рімо спробував знайти клапан, заплутався і нетерпляче схопив мішечок за обидва кінці, розсунувши його як паперовий пакет.
  
  
  Звідти висипався згорнутий віялом стос комп'ютерного паперу в зелену смужку. Рімо миттю глянув на верхній аркуш.
  
  
  "Що це?" - спитав Чіун.
  
  
  "Нічого", - сказав Римо, викидаючи стос паперів у відро для сміття.
  
  
  "Це від Сміта. Як це може бути нічим?"
  
  
  "Бо це так", - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу витяг стопку з кошика і оглянув верхній лист. Це був перелік імен.
  
  
  Вільямс, Аарон
  
  
  Вільямс, Адам
  
  
  Вільямс, Алан
  
  
  Вільямс, Аллен
  
  
  Вільямс, Артур
  
  
  "Що це за імена?" він замислився.
  
  
  "Тільки імена. Забудь їх".
  
  
  "А", - сказав Чіун, і в його карих очах спалахнуло розуміння. "Ти зажадав від Сміта, щоб він підшукав тобі відповідного батька, і ось список винних".
  
  
  "Це стос непотрібного паперу. Позбався його".
  
  
  "Якщо ти більше не хочеш шукати свого норовливого батька, можливо, я зроблю це. Хоча б для того, щоб привітати його зі звільненням від такого незговірливого сина. Потім я пред'явлю йому рахунок за твоє виховання".
  
  
  "Забий це", - сказав Римо, вилітаючи з кімнати.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт почав свій день як завжди. Він припаркував свій пошарпаний універсал на відведеному йому паркувальному місці в санаторії Фолкрофт, кивнув охоронцю у вестибюлі, підійшов до ліфта і піднявся на один поверх до свого офісу.
  
  
  "Хтось дзвонив, місіс Микулко?" - спитав він, і місіс Микулка рішуче повідомила йому, що ні, ніяких дзвінків не було, факт, який мав бути очевидним, бо було шість ранку.
  
  
  Гарольд Сміт любив починати день раніше. Деякі люди були такими, тому ніхто не вважав незвичайним, що директор сонного санаторію в Раї, штат Нью-Йорк, підходить до своєї нудної роботи з тією ж жвавістю, що голова великої телевізійної мережі.
  
  
  Сміт зачинив за собою двері офісу і увійшов до свого свята святих, офіс з видом на протоку Лонг-Айленд.
  
  
  Офіс відбивав його індивідуальність. Скромний, скупий, невибагливий. Якби Сміт вибрав фарбу для стін, вона була б сірою, як костюм-трійка, яку він зазвичай носив. Як і блідо-сірий відтінок його шкіри. Але оскільки Фолкрофт передбачався як склад для хронічно хворих, стіни були невиразного лікарняно-зеленого кольору.
  
  
  Кабінет, можливо, був обставлений у 1960-х роках, із довоєнного мотлоху. За винятком письмового столу. Він тьмяно виблискував, як вівтар із обсидіана, недоречний у трохи обшарпаній кімнаті.
  
  
  Спартанський блок, письмовий стіл, стояв перед панорамними вікнами, що обрамляли звук. Шкіряне крісло керівника за ним потріскалося від часу, і пружини заскрипіли, коли Гарольд Сміт опустив у нього запасну раму. Але стіл був новим.
  
  
  Сміт розсіяно затягнув вузол своєї мисливської зеленої краватки "Дартмут" і запустив руку під виступ панелі із чорного загартованого скла, що служила робочим столом. Він знайшов чорну кнопку та натиснув на неї.
  
  
  Глибоко в столі, під склом і нахилений так, щоб він був звернений до людини за столом, але був невидимий для всіх інших, ожив фосфоресційний бурштиновий екран.
  
  
  Сміт підніс свої пальці до краю столу. Зайнялася сенсорна клавіатура. Сміт ввів рядок символів, і янтарний екран завершив цикл входу до системи.
  
  
  Сміт терпляче чекав, його аристократична особа була прикута до екрану. За окулярами без оправи його сірі очі спостерігали за знайомим процесом. Програма перевірки вірусів запустилася автоматично. Коли все було завершено, Сміт простежив, чи не спалахнула на екрані сигнальна лампочка.
  
  
  Їх не було. Жодних надзвичайних ситуацій. Лише тоді він розслабився.
  
  
  Сміт викликав базу даних Конституції, прочитавши її слово в слово, як він робив це протягом трьох десятиліть, коли працював у Фолкрофті, не як її головний адміністратор, а як директор CURE, урядової установи, настільки надсекретної, що про його існування знав лише президент США.
  
  
  "Ми, народ Сполучених Штатів, щоб сформувати досконаліший союз..."
  
  
  Сміт закінчив читання, закрив файл і викликав новини телеграфної служби. Двома поверхами нижче, у підвалі Фолкрофта, гігантські мейнфрейми та сервери з оптичними черв'ячними приводами працювали день і ніч, прочісуючи мережу, відбираючи інформацію, яка б могла вказувати на загрозу для НАС. безпека, що запобігає ознакам домашнього безладдя або глобальної небезпеки - все це підпадало під операційні рекомендації secret CURE.
  
  
  Вночі сталася ще одна аварія поїзда Amtrak. Цього разу неподалік Батон-Руж. Можливо, це просто ще один приклад некомпетентності з боку фінансованої урядом компанії, яка керувала залізничною системою країни, що старіє, але останнім часом таких катастроф було дуже багато. Сміт записав дайджест новин і помістив його в електронний файл, що росте, з позначкою "Амтрак".
  
  
  Якщо ці збої продовжаться, це може означати, що Кюре слід зайнятися цим питанням.
  
  
  За даними Notimex, уночі в Мексиці сталося політичне вбивство. Це була третя за останні місяці. Ситуація на південь від кордону була складною, але не вибухонебезпечною. Принаймні поки що.
  
  
  Прочитавши витримку, Сміт скинув її у файл Mexico.
  
  
  Інші предмети спалахнули на прихованому янтарному екрані. У канадських водах було захоплено ще одне американське рибальське судно. Новий прем'єр Північної Кореї продовжував загравати з ООН, навіть роблячи завуальовані погрози на адресу Південної Кореї. Ситуація в Македонії все ще розпалювалася.
  
  
  Проблеми, але жодних криз. Ніякої місії для Кюре, розмірковував Гарольд Сміт.
  
  
  Що було явним полегшенням, тому що нині Кюре не мав можливостей для примусу до виконання. Він був у страйку і поклявся продовжувати страйкувати, доки Гарольд Сміт не знайде своїх батьків.
  
  
  Яка іронія, подумав Сміт, повертаючись у кріслі обличчям до протоки Лонг-Айленд з його залитими сонцем водами та ковзаючими ялинками. Римо Вільямс був обраний правоохоронним органом КЮРЕ саме тому, що у нього не було живих родичів. Були й інші кандидати, всі зібрані тими самими мейнфреймами, які все ще гули в підвалі Фолкрофта, але тільки Римо мав усі якості для виконання місії.
  
  
  Коли на початку 1960-х років було створено CURE, ніхто не думав про правоохоронний орган. Новий президент США оселився в Білому домі, сповнений надії, і виявив, що нація зіткнулася з найбільшою кризою. Вона розривалася на частини. Законів нації більше не вистачало, щоб утримувати суспільство разом. Конституція застаріла через беззаконні сили.
  
  
  Цей президент опинився перед таким самим суворим вибором, як і Лінкольн століттям раніше. Вживіть рішучих заходів або втратите націю.
  
  
  Виявилися два варіанти. Оголосити воєнний стан чи призупинити дію Конституції.
  
  
  Президент мудро не зробив ні того, ні іншого. Натомість він звільнив із ЦРУ маловідомого інформаційного аналітика на ім'я Сміт і призначив його головою CURE з мандатом очистити націю та зберегти американську демократію, навіть якщо це означало брутальне порушення Конституції Сполучених Штатів.
  
  
  Які Гарольд Сміт робив із похмурою невблаганністю протягом першого десятиліття існування CURE. І це було причиною, через яку на початку кожного робочого дня він покірно читав найсвященніший документ в американській історії. Це було нагадуванням про його величезну відповідальність і свого роду мовчазний акт каяття. Гарольд Сміт вірив у Конституцію. Він просто не вірив у принесення найбільшої демократії в історії людства в жертву жорстким вимогам, написаним на аркуші пергаментного паперу. Він також не вірив, що великий демократичний експеримент під назвою "Америка" зазнав повного провалу.
  
  
  До кінця того першого десятиліття новий президент обійняв посаду і виявив, що хвиля беззаконня лише посилилася. Він поклав на Сміта ширшу відповідальність створення правоохоронного органу.
  
  
  Сміт упіймав нікому не відомого патрульного, на рахунку якого було єдине відрядження до В'єтнаму, який, проте, відповідав вичерпному списку критеріїв, і наказав його вбити.
  
  
  Відбитків пальців Гарольда Сміта не було у справі про вбивство патрульного Римо Вільямса, останньої людини, страченої в штаті Нью-Джерсі. Він організував усе це за допомогою телефонних дзвінків та наказів пошепки. Брудну роботу зробили інші.
  
  
  Було вкрадено значок. Толкач був забитий до смерті бейсбольною битою в провулку в районі Айронбаунд у Ньюарку, штат Нью-Джерсі, а коли зійшло сонце, на місці злочину було знайдено значок Римо Вільямса, який був заарештований детективами Ньюарка, Римо Вільямс, якого терміново провели через визнали винним у навмисному вбивстві.
  
  
  Всі вірили, що Римо винний, тому що всі знали, що штат Нью-Джерсі не стратив би жодного зі своїх правоохоронців, якби не було абсолютно жодних сумнівів. Дванадцять чесних людей визнали Римо Вільямса винним, навіть не підозрюючи, що вони були мимовільними учасниками змови, яка дійшла до самого Овального кабінету. Вони знали лише, що Римо Вільямс мав померти. Це було так само очевидно, як колір неба.
  
  
  Римо Вільямс так і не зрозумів, що його підставили та провели через корумповану систему правосуддя. Тільки наступного дня після того, як на його голову натягли задушливий чорний шкіряний каптур і сік, що обпалює, потік по його тілу, що смикається.
  
  
  Він втратив свідомість у будинку смерті державної в'язниці Трентон і прийшов до тями в санаторії Фолкрофт, де йому все пояснив єдиний у ті дні оперативник Кюре, однорукий чоловік на ім'я Конрад Макклірі.
  
  
  Голову сфальсифікували. Суд був сфальшований, присяжні підкуплені. Його відбитки пальців та інші записи про життя були вилучені з кожного файлу.
  
  
  "Не спрацює", - сказав Римо після того, як йому все було приготовлено.
  
  
  "Ми діяли ретельно", - сказав Макклірі. "У тебе немає родини. Мало друзів - у якого копа є справжні друзі, окрім інших копів? - і блакитне братство не зовсім підтримало тебе тут. Ти був надто чесний. А чесні копи завжди першими виходять на сушку".
  
  
  "Все одно не спрацює", - уперто наполягав Римо Вільямс, відчуваючи на обличчі бинти від пластичної операції, використаної зміни його зовнішності.
  
  
  "Чому ні?" - запитав чоловік із гаком замість руки.
  
  
  "Я виріс у сирітському притулку. Можливо, в мене немає сім'ї, але в мене був мільйон братів".
  
  
  "Церква Святої Терези згоріла вщент два тижні тому. На щастя, постраждав лише один. Черниця. Здається, вона надихалася димом або щось таке. Зрозумійте, ви знали її, Вільямс. Сестра Мері щось таке?"
  
  
  "Ти ублюдок".
  
  
  "Ти зовсім один у цьому світі, Вільямсе. І в твоїй могилі лежить бродяга без імені. Просто скажи слово, і ми обміняємо тебе на нього, і ніхто не дізнається, що ти інший".
  
  
  Римо Вільямс прийняв своє нове життя. Він був переданий останньому чистокровному Майстру Сінанджу і перетворився довгими тренуваннями, важкими вправами і чернечою дієтою, поки сам не став майстром синанджу, дисципліни бойових мистецтв настільки стародавньої, що, як казали, всі інші бойові мистецтва походять від неї.
  
  
  Багато років, здавалося, ніколи не стаючи старшим, він таємно служив Америці. Людина, якої не існувало, працювала на агентство, якого не існувало. Вороги Америки поникли перед цією безмовною, невблаганною людською зброєю.
  
  
  І тепер він хотів піти. Назавжди.
  
  
  Але перш ніж він вийшов, Римо зажадав виконання старого зобов'язання від людини, яка забрав у нього старе життя і підштовхнув до нового.
  
  
  Проблема в тому, що Гарольд Сміт надто добре виконав свою роботу багато років тому. Стерти всі сліди існування Римо Вільямса було простіше, ніж стерти життя інших людей. Отже, через два десятиліття не залишилося абсолютно ніяких слідів.
  
  
  Притулок згорів дотла разом із мізерними записами. Сміт прочитав записи Римо давним-давно, ще до того, як притулок був знищений. У мізерному звіті розповідалося про хлопчика, якому було не так багато тижнів, залишеного в кошику на порозі притулку Святої Терези. У записці, прикріпленій до пелюшок немовляти, було вказано його ім'я. Римо Вільямс. Це було все. Жодних пояснень. Жодних слідів тому.
  
  
  Навіть комп'ютерний файл Сміта на Римо, що зберігався протягом тих довгих років, був загублений, коли Сміт був змушений стерти всі файли CURE під час арешту санаторію податковою службою в минулому.
  
  
  Сміт уперся в цегляну стіну. Римо Вільямс цілком міг ніколи не існувати - як Гарольд У. Сміт і передбачав увесь цей час.
  
  
  Тільки зараз Гарольд У. Сміт дуже хотів знайти батьків Римо Вільямса. Контракт між the CURE та Будинком Сінанджу мав бути продовжений протягом найближчих місяців. І без Римо CURE з таким самим успіхом могла б закритися.
  
  
  Задзвонив синій контактний телефон. Сміт підняв слухавку і сказав: "Так?"
  
  
  "Вітаю тебе, о Імператор розуміння і просвітлення. Я жадаю дарування твого ясновидця розуму", - сказав писклявий голос.
  
  
  "Продовжуйте, майстер Чіун".
  
  
  "Рімо веде себе дивно".
  
  
  "Дивніше, ніж зазвичай?"
  
  
  "Він отримав твою посилку".
  
  
  "Це було найкраще, що я міг зробити. Це роздруківка всіх нас. чоловіки, чиє прізвище Вільямс та чиї дати народження відповідають параметрам, які б дозволили їм бути батьками когось віку Римо".
  
  
  "Він викинув ці імена, не читаючи".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Я не знаю чому", - сказав Чіун, і в його тоні з'явилися дратівливі нотки. "Ось чому я покликав тебе. Чому ці імена перестали цікавити Римо?"
  
  
  "Поняття не маю. Минулого тижня він виглядав дуже нетерплячим, коли я сказав йому, що складаю такий список".
  
  
  "І все ж тепер він зневажає ці імена. Зневажає те саме, що переслідувало його протягом багатьох сезонів".
  
  
  "Майстер Чіун, якщо не станеться дива, я не вірю, що колись зможу знайти інформацію, яку шукає Римо".
  
  
  "Це добре".
  
  
  "Ви вже висловлювали ці почуття раніше".
  
  
  "І я висловлюю їх зараз".
  
  
  "У минулому ви робили заяви, які передбачають, що вам щось відомо про минуле Римо. Щось, що ви відмовляєтеся розголошувати".
  
  
  "Я вірю. Римо - кореєць".
  
  
  "Я гадаю, це малоймовірно".
  
  
  "Батько Римо - кореєць. Можливо, і його мати теж".
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Це дуже просто. Римо зовні білий, але він захопився синанджем так, як жоден чистокровний хлопчик з мого села ніколи не захоплювався. Отже, він не може бути білим. Цілком білим. Він кореєць. І якщо він кореєць, то його батько повинен бути корейцем, оскільки добре відомо, що корейськість – справжня корейськість – може передаватися лише від батька до сина”.
  
  
  "Зрозуміло", - невизначено сказав Гарольд Сміт, розуміючи, що Майстер Сінанджу впав у забобони своїх предків.
  
  
  Сміт змінив тему. "Що ти пропонуєш нам робити? Наступний контракт спливає восени. Достатньо того, що Римо вважає себе страйкуючим, але як тільки термін дії контракту закінчиться, неможливо передбачити, що він зробить".
  
  
  "Рімо в жодному разі не можна дозволити знайти свого батька", - раптово сказав Чіун.
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Бо, - сказав Майстер Сінанджу дивним голосом, - якщо він це зробить, він може ніколи не пробачити мені".
  
  
  "Що ви маєте на увазі під цим?" - спитав Сміт.
  
  
  Але Майстер Сінанджу вже повісив слухавку. Гарольд Сміт поклав трубку і розгорнув своє крісло обличчям до протоки Лонг-Айленд. Він зчепив пальці будиночком, коли кислий вираз з'явився на його трохи різких рисах обличчя.
  
  
  Усе своє життя він торгував інформацією. Його валютою були незаперечні факти. На основі незаперечних фактів він приймав численні рішення про життя та смерть. Гарольд Сміт вірив, що, подібно до радіопередач його давньої юності, факти про походження Римо не зникли назавжди, а стрімко поширювалися по галактиці. Якби можна було перенести радіо досить далеко в глибокий космос, передачі "Тіні", "Зеленого шершня" та "Я люблю таємницю" п'ятдесятирічної давнини можна було б сприймати так само чітко, якби це був 1939 рік.
  
  
  Десь там був документ, досьє, газетна замітка або навіть людський мозок, де зберігався секрет Римо Вільямса.
  
  
  Це було просто питання, щоб знайти це і розпізнати.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Рімо Вільямс блукав пісками пляжу Волластон, думаючи, що всі важливі місця в його житті були біля води. Ньюарк. Фолкрофт. Сінанджу. А тепер Квінсі, Массачусетс.
  
  
  З затоки Квінсі дув пронизливий вітер. Білі морські чайки висіли в повітрі, мов повітряні змії, бовтаючи ногами, витягаючи голови і нахиляючись, щоб розгледіти залишки їжі. Час від часу хтось опускався, щоб упіймати рибу чи коріння серед викинутої їжі на вигнутій піщаній смужці, що була пляжем.
  
  
  Римо йшов північ, до місця, де пісок переходив у камінь, та був у солоне болото. За ним був пагорб, порослий деревами та чагарником, який також був відомий як пагорб Ерроухед. Там жили індіанці мосвітусет, доки не прийшла біла людина, як кажуть деякі, щоб розграбувати яскраву культуру. Але плем'я, яке дало свою назву - хай і неохоче - штату Массачусетс, залишило по собі лише пагорб, не набагато помітніший, ніж сміттєзвалище. За пагорбом височіли блакитні вежі Бостона, міста, що ні в якому разі не входить до числа найбільших у країні, виблискуючи, щоб осоромити стародавню резиденцію Мосвітусетів.
  
  
  Крокуючи, Римо думав про інший пляж, більш кам'янистий, ніж піщаний, що виходить фасадом на негостинні глинисті води Західно-Корейської затоки, за тисячі миль звідси.
  
  
  На тому березі рибальське село під назвою Сінанджу стояло так, як стояло понад п'ять тисяч років. Майже ніхто на Заході не знав про неї. Але саме з цього села Майстра синанджу - найкращі вбивці в історії людства - наважилися служити великим тронам стародавнього світу.
  
  
  Від єгипетських і китайських династій, про які історія давно забула, до Римської імперії, яка, за стандартами синанджу, впала в недавньому минулому, Будинок Сінанджу був визначною історичною державою. Видатні, але не помічені істориками і тому записані. Майстри Сінанджу по-своєму підтримували світ. Бо, коли в розпорядженні імператора був найманий вбивця, він міг розтрощити своїх суперників, внутрішніх і зовнішніх, тим самим зберігши свої володіння. Таким чином запобігали дорогим і руйнівним війнам. Рятувалися життя. Армії були витрачені даремно на криваві битви. Королівства стали стабільними.
  
  
  Принаймні так Майстер Сінанджу пояснив це Римо.
  
  
  Це село було старим, коли мосвітусети вчилися колоти кремінь. Вона все ще стояла, коли Бостон перетворився на руїни. Якби Чіун домігся свого, Римо якось очолив село як перший білий майстер синанджу.
  
  
  Це було не зовсім так, як уявляв своє життя Римо, коли залишив притулок у пошуках щастя. У ті дні його мрії мали інший розмах. Заробітна плата поліцейського, дружина та діти та традиційний будинок з вагонки з білим штакетником. Такі будинки були по всій Америці. Римо ніколи в жодному не жив. Принаймні недовго. Прості мрії завжди вислизали від нього.
  
  
  Він не міг уявити себе тим, хто живе в Сінанджу. Ніколи. Але роки зробили його здебільшого Сінанджу, ніж Америки.
  
  
  Ньюарка, міста його юності, більше не було. Заворушення, зневага і болісний плин часу стерли його з лиця землі.
  
  
  Це місто було лише останнім у довгій низці місць, де жило Римо з тих пір, як залишив своє старе життя в тому іншому місці на воді, санаторії Фолкрофт. Римо міг би прожити тут ще рік чи навіть десять. Це ніколи не стало б будинком. Немає будинку для сироти, який ніколи не мав родини. Не в комфорті минулого. Не в невизначеності майбутнього.
  
  
  Римо йшов далі. Прийшовши звідки, він не турбувався про те, що його шлях був безцільним.
  
  
  Він усвідомив, що Майстер Сінанджу крокує поряд з ним набагато пізніше, ніж Чіун приєднався до нього. Римо дивився вниз, на пісок, а не на світ та небо.
  
  
  "Ти качка, яка ходить", - пропищав Чіун.
  
  
  "Я качка, яка ходить", – погодився Римо.
  
  
  "Мета для будь-кого, хто хотів би завдати тобі шкоди".
  
  
  "Це називається легкою здобиччю".
  
  
  "Для Майстра Сінанджу, який йде, не звертаючи уваги на небезпеку, ти міг би з таким самим успіхом сидіти".
  
  
  "Мені нічого не загрожує".
  
  
  "Саме тоді, коли ви найбільше заколисано, небезпека піднімає свій череп водяного буйвола".
  
  
  "Це "потворна голова"."
  
  
  "Немає жодної різниці", - зневажливо сказав Чіун. "Що тебе турбує, Римо?"
  
  
  "Мені ніде не місце".
  
  
  "Ти належиш мені".
  
  
  "А після того, як ти підеш?"
  
  
  "Звідки ця стурбованість смертю?"
  
  
  "Це моє ремесло", - з гіркотою сказав Римо. "Я ніколи не хотів бути вбивцею. Мене нудить від смерті".
  
  
  "Це турбувало тебе останні кілька місяців. Сьогодні тебе турбує щось нове, сину мій".
  
  
  Римо цілу хвилину тримав язик за зубами, перш ніж заговорити. "Минулої ночі вона знову приходила до мене", - тихо сказав він. "Моя мати".
  
  
  "Ця шльондра!" Чіун зашипів.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що її не існує".
  
  
  "Вона - фрагмент твого уяви, отже, вона шльондра. Тому що яка інша жінка могла б виникнути без запрошення з твого білого розуму?"
  
  
  "Вона реальна. Вона сказала мені продовжувати шукати мого батька".
  
  
  "І тому, як слухняний сину, ти зупинився?"
  
  
  "Вона показала мені ще дещо".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Бачення".
  
  
  "Галюцинація", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Ти не говорив цього, коли я бачив Великого Вана багато років тому".
  
  
  "Зустріч з Великим Ваном була останнім переходом Майстра у підготовці до повної Майстерності".
  
  
  "Так, що ж, було приємно покінчити з усіма цими безглуздими обрядами посвяти. Ніч солі. Сон про смерть. Випробування Майстра. Це було схоже на статеве дозрівання кожні три роки".
  
  
  Є ще один обряд, який ти ще не пройшов.
  
  
  "Що це? Танець черствої качки?"
  
  
  "Ні. Обряд Досягнення".
  
  
  Римо глянув на обрій Бостона. "Ніколи про таке не чув".
  
  
  "Необхідно підготувати повноправного господаря до заключного етапу виконання його обов'язків перед Будинком".
  
  
  "Що це?" Запитав Римо без жодного інтересу.
  
  
  "Це освячує повного майстра, щоб після відходу свого вчителя на пенсію він міг прийняти титул правлячого майстра синанджу".
  
  
  "Ти плануєш піти на пенсію?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Римо раптово зупинився. Він повернувся обличчям до Майстра Сінанджа. Він крутив своїми товстими зап'ястями, що робив, коли був схвильований. Вони були такі не схожі, як тільки можуть бути двоє чоловіків. Римо височів над старим корейцем. Його біла футболка та сірі штани-чінос були повсякденними, тоді як буйне ало-лавандове кімоно Чіуна підходило для китайської весільної вечірки. Один нестаріючий, інший давній. "Маленький батько", - сказав Римо.
  
  
  Чіун придивився до стурбованого обличчя свого учня. "Так?"
  
  
  "Те бачення, яке вона показала мені. У ньому був ти". Чіун засяяв.
  
  
  "Я. правда, Римо?"
  
  
  Римо похмуро спохмурнів. "Чому тебе раптом зацікавило бачення жінки, в яке, за твоїми словами, ти не віриш?" жорстко спитав він.
  
  
  "Бо у видінні згадувався хтось важливий. А саме я. Продовжуй, Римо. Що вона сказала про мене?"
  
  
  "Нічого. Вона показала мені печеру".
  
  
  "Що було в цій печері?"
  
  
  "Ти був".
  
  
  "Що я робив?"
  
  
  "Розкладання".
  
  
  Майстер Сінанджу відступив назад, наче вражений ударом. Він звузив свої карі очі. "Вона збрехала!" він верескнув.
  
  
  "Вона сказала, що я маю знайти свого батька, і коли я це зроблю, я ввійду в ту печеру і дізнаюся правду про себе".
  
  
  Чіун, надувши губи, зібрав свої тонкі вусики на підборідді. "Ти був мертвий деякий час, Папочка. Ти був мумією".
  
  
  "Як ти дізнався, що це я?" Чіун кинув виклик.
  
  
  "Це було твоє обличчя, твоє волосся, твоя кісткова структура". Майстер Сінанджу стиснув обличчя в кулак, глибокі шви і зморшки збиралися все тугіше і тугіше, як зморщується пергамент, що вбирає воду.
  
  
  "Коли, за її словами, настане цей злий день?"
  
  
  "Вона цього не зробила. Точно. Тільки те, що це станеться незабаром, якщо я продовжу шукати свого батька".
  
  
  "Ти не повинен шукати цю людину, Римо!" Сказав Чіун, погрожуючи пальцем перед лицем Римо.
  
  
  "Це саме те, про що я думав".
  
  
  "І ти не повинен наближатися до жодних печер".
  
  
  "Для тебе це подвійно, ти знаєш".
  
  
  Чіун задумливо погладив свою борідку. "І ми повинні знайти місце, де ця настирлива жінка більше не зможе тебе дратувати".
  
  
  "Я кидаю лікування, Маленький батько".
  
  
  "Так, так, дай мені подумати".
  
  
  "Цього разу назавжди. Я серйозно".
  
  
  Чіун змахнув рукавами кімоно, схожими на крила, як незграбний нелітаючий птах. "Так, так. Звичайно, ти це робиш".
  
  
  “Організація може залякати когось іншого, якщо захоче. Нехай вони зроблять з Арнольда Шварценеггера руку примусу, мені все одно. Я відсидів свій термін, заплатив свої внески. Настав час рухатися далі”.
  
  
  "Ми повинні запакувати речі".
  
  
  "Іти куди?"
  
  
  "Ти повинен довіряти мені. Ти довіряєш мені?"
  
  
  "Звичайно. Ти знаєш, що хочу".
  
  
  "Тоді приходь. Бо я нехтував своїми обов'язками щодо Дому. Ти був повноправним Господарем досить довго. Настав час тобі пройти Обряд Досягнення".
  
  
  І Майстер Сінанджу побіг до вод затоки Квінсі, що плескалися, не залишаючи відбитків сандалів на пухкому бежевому піску.
  
  
  Римо пішов за ним, також не залишивши жодних слідів своєї смерті.
  
  
  Коли вони досягли затоки, це було в унісон. Здавалося, вони ступили на спокійну воду, ніби підіймалися на хисткий виступ скелі. Вода підтримувала їх. Вони пробігли повз парусників, що стояли на якорі, і обігнули мис Сквантум, де, за легендою, капітан Майлз Стендіш вперше зустрів Скванто, індіанця, який навчив паломників, як пережити їх першу сувору зиму в Новій Англії, саджаючи кукурудзу.
  
  
  - Куди ми прямуємо? — спитав Римо, коли вони пробігли під довгим мостом на острів Мун і увійшли до Бостонської гавані, вода ледь хлюпала під ногами.
  
  
  "Там", - сказав Чіун, вказуючи на північ.
  
  
  А з іншого боку Бостонської гавані Римо помітив масивну бетонну вежу радара аеропорту Логан. У їхньому напрямку піднімався "Боїнг-747", залишаючи за собою брудний шлейф вихлопних газів.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що спочатку ми маємо зібрати речі".
  
  
  "Збирайся!" Чіун сплюнув. "На збори немає часу! Поспішай, про слимака".
  
  
  "ОТЖЕ, КУДИ МИ НАПРАВЛЯЄМОСЯ, Татусю?" Запитав Римо після того, як пасажирський літак TWA, що прямував з Бостона до Нью-Йорка, піднявся у повітря над Бостонською гаванню.
  
  
  "Це сюрприз".
  
  
  "Якщо ми їдемо до Сінанджі, я хапаю надувну подушку свого сидіння і виходжу тут".
  
  
  "Ми не збираємося до Сінанджі".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Ти не заслуговуєш на відвідування Перлини Сходу".
  
  
  "Устриця Жовтого моря" більше схоже на це, – пробурмотів Римо.
  
  
  Чіун сидів біля вікна і дивився назовні. "Крило тримається?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я не дивлюся на крило".
  
  
  "Тоді на що ти дивишся?"
  
  
  "Ось!" - сказав Чіун високим, писклявим голосом, який він використав, коли був схвильований. "Дивися, Римо".
  
  
  Римо нахилився, щоб подивитись у вікно.
  
  
  Колеса були підняті, і TWA 747 летів назад над сушею. Вони перебували на південь від Бостона. Римо дізнався звивисту річку Непонсет, що відокремлює Бостон від Квінсі.
  
  
  Потім він побачив це.
  
  
  Поруч із Т-подібною середньою школою знаходилося місце, яке вони безпомилково впізнавали як будинок. Воно виділялося навіть із повітря.
  
  
  Колись це була церква. Прийшов забудовник і замінив вітражі вініловими вікнами, прилаштував до даху собачу будку та мансардні вікна з навісом і перетворив її на кондомініум на шістнадцять квартир. Майстер Сінанджу придбав його у Гарольда Сміта два роки тому на переговорах щодо контракту.
  
  
  "Замок Сінанджу", - гордо сказав Чіун. "Подивися, як він затьмарює все житло поменше".
  
  
  Римо схрестив свої худі руки. "Якщо я ніколи більше цього не побачу, мене це влаштує".
  
  
  "Філістер", - пирхнув Майстер синанджу.
  
  
  "Боїнг-747" вирівнявся на висоті двох тисяч футів і пішов уздовж берегової лінії на південь. Римо дізнався мис Код, індикатор пристебнутого ременя безпеки згас, і він влаштувався зручніше, насолоджуючись польотом.
  
  
  Чорновола стюардеса підійшла і нахилилася так низько, що її декольте майже впало на коліна Римо. "Сер, ви виглядаєте як сильний чоловік. Нам би не завадив сильна людина на камбузі."
  
  
  "Є проблема?"
  
  
  Стюардеса подивилася вгору й униз проходами. "Я не хочу лякати інших пасажирів. Якби ви могли просто йти за мною".
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо.
  
  
  "Це пастка", - попередив Чіун. "Літаком?"
  
  
  "Є пастки, і є капкани", - пирхнув Чіун. Усміхаючись, стюардеса попрямувала до камбуза і, коли увійшов Римо, засмикнула фіранку. "В чому проблема?" - Запитав Римо.
  
  
  "Блискавка моєї уніформи застрягла", - і вона повернулася, щоб показати йому свою струнку спину.
  
  
  "Це весь шлях нагору".
  
  
  "Я знаю. Чи не могли б ви записати це для мене?"
  
  
  "Як скажеш", - сказав Римо. Блискавка легко розстебнулася, і стюардеса вислизнула зі своєї уніформи, обернулася і обдарувала Римо всією яскравістю своєї променистої посмішки.
  
  
  "Що це?" спитав він.
  
  
  "Твоя безкоштовна ініціація".
  
  
  "У що?" – підозріло запитав Римо.
  
  
  "Клуб "Майл Хай"".
  
  
  У цей момент фіранка відсунулася, і в кімнату просунулась медово-білява головка. "Що відбувається?" - прошипів новоприбулий.
  
  
  "Він просто допомагає мені застебнути блискавку на моїй уніформі". Білява стюардеса перевела погляд зі стюардеси в спідній білизні на Римо і ковзнула всередину.
  
  
  "Мої колготки обвисли. Як ти думаєш, ти міг би щось із ними зробити?"
  
  
  "Я не займаюся переробкою колготок", - сказав Римо.
  
  
  "Ти не хочеш?" Блондинка-стюардеса виглядала враженою. Інша стюардеса скрючила пальці і виглядала так, ніби хотіла виколоти блондинці очі.
  
  
  "Він цього не робить", - їдко сказала вона.
  
  
  "Він, строго кажучи, любитель застібок-блискавок. А тепер повертайся до роздачі арахісу".
  
  
  "Можу я подивитись?" поцікавилася білявка.
  
  
  "Ні!" - хором сказали Римо та перша стюардеса.
  
  
  "Як щодо того, щоб я просто заплющив очі і послухав?"
  
  
  "Це приватна вечірка", - прошипіла перша стюардеса.
  
  
  "Це взагалі не вечірка", – сказав Римо.
  
  
  "Вибачте мене". І він вийшов із камбуза.
  
  
  Чотири руки потяглися, щоб відтягнути його назад, але зрештою схопилися за порожнє повітря, коли Римо ковзнув назад на своє місце і повернувся до Майстра Сінанджа.
  
  
  "Ти мав рацію, Маленький батько. Це була найстаріша пастка у світі".
  
  
  "Ти чинив опір?"
  
  
  "Я не користуюся жінками, які п'яні моїми феромонами синанджу".
  
  
  "Якщо їх не повісять, як корів".
  
  
  "Жінок не вішають. Чоловіків вішають. Вираз "вішають, як бика".
  
  
  "Корови висять нижче, ніж бики".
  
  
  "Добре, корів теж вішають".
  
  
  "Вони тягають своє вим'я по траві".
  
  
  "Я розумію картину".
  
  
  "Зовсім як білі жінки, які тобі подобаються".
  
  
  "Мені не подобаються стюардеси. Стюардеси завжди до мене клеяться. Це ще одна річ, яка мені не подобається в моєму житті. Я можу отримати будь-яку жінку, яку захочу. Вони не можуть переді мною встояти. Це не весело. Де погоня?"
  
  
  - Іду проходом, - сказав Чіун, підштовхуючи Римо кістлявим, обтягнутим шовком ліктем.
  
  
  Весь склад стюардес заметушився по проходу, їх докірливі погляди були спрямовані на Римо.
  
  
  "Ми страйкуємо, доки не отримаємо якогось задоволення", - сказав один із них.
  
  
  - Не дивись на мене, - відповів Римо.
  
  
  Потім стюардеси сіли посеред проходу, включаючи ту, яка все ще була у спідній білизні.
  
  
  "Ніякого задоволення", - оголосила вона, "ні горішків, ні напоїв нікому" І відсалютувала стиснутим кулаком.
  
  
  "Що тут відбувається?" пасажир сварився. Стюардеса в спідній білизні звинувачуюче вказала пальцем на Римо і сказала: "Цей чоловік роздягнувся і кинув мене".
  
  
  "Як тобі не соромно!"
  
  
  "Я допомагав їй застібати блискавку", - сказав Римо.
  
  
  "Схоже, тебе занесло".
  
  
  "І у тебе не вистачило сміливості закінчити те, що ти почав", - додала маленька літня леді.
  
  
  "Дражнилка у спідниці!" – звинуватила інша жінка.
  
  
  "Рімо, ми ніколи не знайдемо світу, поки ти не задовольниш цього бідного безпритульника", - сказав Чіун.
  
  
  "Вона такий же безпритульник, як я Стівен Сігал".
  
  
  Пасажир пройшов уперед, у відсік екіпажу, і другий пілот повернувся із застиглим виразом обличчя.
  
  
  Йому довелося переступити через три стюардеси, щоб дістатися до місця Римо.
  
  
  "Я розумію, що ви турбували стюардес".
  
  
  "Не я", - сказав Римо, захищаючись.
  
  
  "Втручання у роботу екіпажу комерційного перевізника є федеральним злочином, сер. Особливо у польоті".
  
  
  "Добре, добре, я зроблю це. Все, що завгодно, аби отримати трохи миру та тиші". Римо підвівся. "З усіма це нормально?"
  
  
  Стюардеса в спідній білизні пропищала з підлоги. "Так!" Це було дуже захоплене "так". Римо неохоче супроводжував її на камбуз, а стюардеса стояла із заплющеними очима, виставивши вперед декольте, наче на блюді сервіровки.
  
  
  "Ти можеш починати, де захочеш", - пробурмотіла вона. Римо підняв її ліву руку за зап'ястя і перевернув.
  
  
  "Оооо, я вже відчуваю тремтіння".
  
  
  "Я теж", - сказав Римо без ентузіазму. Тримаючи її зап'ястя знизу вгору, Римо почав методично постукувати по ньому.
  
  
  "Що б ти не робив, продовжуй у тому ж дусі".
  
  
  "Це називається прелюдія".
  
  
  "У мене ніколи не було такої прелюдії".
  
  
  "І ти більше ніколи цього не зробиш", – сказав Римо.
  
  
  "О, не говори так!"
  
  
  Римо продовжував вистукувати ритм, піднімаючи його все вище і вище, поки м'ясисте обличчя стюардеси не почало напружуватися, як заводиться витончений годинник.
  
  
  Це був перший із тридцяти семи кроків до сексуального задоволення, яким давним-давно навчив Римо майстер Сінанджу. У людському зап'ясті є чутливий нерв, про який Глорія Стейнем і не підозрювала, і яким можна маніпулювати доти, доки жінка не досягне чудового оргазму всього тіла.
  
  
  Принаймні, так це прозвучало для пасажирів, що чекають, і екіпажу TWA 747, коли крики задоволення стюардеси покотилися по проходах і повернулися назад, подібно до дуже довгої хвилі, що плескалася між двома кам'яними причалами.
  
  
  Коли Римо вийшов із камбуза, його зустріли бурхливими оваціями.
  
  
  Інші стюардеси почали шикуватися в чергу з особами, що вичікують.
  
  
  "Вибачте. Один оргазм за політ", - сказав Римо, протискаючись повз них і прослизаючи назад на своє місце, поруч із Майстром Сінанджу, який сидів, затиснувши долонями свої ніжні вуха.
  
  
  "Все закінчено", - сказав йому Римо.
  
  
  Чіун прибрав руки. "Те, на що здатні ці білі жінки, огидно".
  
  
  "Насправді вона більше схилялася до оливкової шкіри".
  
  
  "Зелений - нездоровий колір, але для білого він корисніший, ніж забарвлення риб'ячого черевця, яким ви, нещасні, прокляті".
  
  
  Через двадцять хвилин вони приземлилися в міжнародному аеропорту Кеннеді, але ніхто не вийшов. Натомість порожні місця заповнилися.
  
  
  Чорноволосу стюардесу непритомно винесли з камбуза і посадили на відкидне сидіння, де вона мрійливо посміхалася весь політ над Атлантикою.
  
  
  "Отже, куди ми прямуємо?"
  
  
  "Іберія".
  
  
  "О, так? Що в Іберії?"
  
  
  "Ми. за умови, що крила не відваляться".
  
  
  За дві години польоту над Атлантикою Римо прочитав усі журнали, і йому стало нудно. Стюардеси почали дивитися на нього благаючими очима і продовжували облизувати губи язиками, поки їх роти не зблідли, а язики не забарвилися в кольори "Мейбеллін".
  
  
  Отже, Римо вдав, що спить на своєму місці. І оскільки йому було нудно, він змусив себе заснути.
  
  
  Рімо Вільямс бачив сон.
  
  
  Уві сні він стояв перед печерою. Це була непроникна чорна паща, але коли він стояв перед отвором, туман почав наближатися до нього голодно.
  
  
  Римо спробував заглянути за білий вихор, щоб побачити, що змушує туман підніматися з печери, але він побачив тільки ще більше пари.
  
  
  Туман був білим, пароподібним, примарним. Він сяяв внутрішнім сяйвом.
  
  
  І глибоко в печері Римо почув наближення звуку людського серця, що б'ється.
  
  
  "Хто там?" Запитав Римо уві сні. Серцебиття продовжувало наближатися.
  
  
  Уві сні власне серцебиття Римо почало прискорюватися. Він побажав, щоб він стабілізувався.
  
  
  "Хто там?" Римо повторив.
  
  
  Туман раптово зібрався знову, посилився і заповнив вхід у печеру, як бавовняне павутиння, що струмує. Ставши непрозорим, як молоко, він почав клубитись назовні. Римо прийняв оборонну позу, ноги зігнуті в колінах, руки на рівні пояса, права рука стиснута в кулак, ліва - вістря списа з напруженими пальцями. Коли чоловік вийшов, він, здавалося, був оповитий туманом. Димчасті завитки обволікали його худу, жилисту постать. "Хто ти, чорт забирай, такий?" Запитав Римо.
  
  
  "Я перший", - сказав він глухим, мертвим голосом. "Перший що?"
  
  
  "Перший", - повторив крихітний чоловічок, одягнений у туман.
  
  
  - Чого ти хочеш? - Вимагав Римо, зберігаючи пильність.
  
  
  "Ти маєш перевершити мене. Якщо зможеш".
  
  
  Рімо видав впевнений смішок. "Я міг би взяти тебе зі зв'язаними за спиною руками".
  
  
  "Це ти маєш довести", - сказав чоловік, одягнений у туман. Тільки тоді Римо зміг добре розглянути його обличчя. Воно було азійським. У чоловіка не було очей. Обвисла шкіра його століття являла собою западини, зашиті кетгутом. Він цілеспрямовано просувався вперед.
  
  
  Римо спостерігав його рухами, і фраза, яка спала йому на думку, була " листковий крем " .
  
  
  Безокий чоловік потрапив просто під нервовий удар, який стиснув усю його грудну клітку, вибив повітря з легень і поклав його плашмя на спину.
  
  
  Коли туман з печери кинувся вперед, щоб огорнути його, сліпий азіат промовив наспів: "Я був тільки першим".
  
  
  "Молодець", - сказав Римо, різко розплющуючи очі.
  
  
  "ЩО ДОБРЕ ДЛЯ МЕНЕ?" - спитав Чіун, повертаючись на своєму місці.
  
  
  Глухе виття реактивних двигунів заповнило вуха Римо. "Нічого. Я спав".
  
  
  "Швидко!" Чіун схопив Римо за руку. "Що ця шльондра сказала цього разу?"
  
  
  "Відпусти мене. Вона нічого не сказала. Вона мені не снилася. Не те щоб минулого разу був сном".
  
  
  "Тобі снився сон?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Сидячи тут, поряд зі мною, після повних шести годин сну минулої ночі і ще десяти хвилин понад це, ти бачив сни?"
  
  
  "Так, я мріяв. Зламай мою шаблю надвоє і зірви мої шеврони, я мріяв".
  
  
  Чіун глянув на свого учня, звузивши очі. "Про що ти мріяв, Римо?" спитав він тонким голоском.
  
  
  "Нічого".
  
  
  "Говори!"
  
  
  "Печера. Мені снилася печера".
  
  
  "У тебе було інше бачення?"
  
  
  "Я не думаю, що це була та сама печера. У будь-якому випадку, я не заходив туди, щоб з'ясувати".
  
  
  "Добре. Якщо тобі знову насниться ця печера, не входь до неї. Якщо ти не послухаєш мене, тоді не розповідай мені, що ти бачив у тій печері, тому що я не хочу знати. Якщо, звичайно, це не дуже важливо."
  
  
  "Щось вийшло з печери".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Хлопець".
  
  
  "Хлопець? Що це за хлопець? Назви його ім'я".
  
  
  "Він не дав жодного. Він викликав мене на бій без причини".
  
  
  "І що сталося?"
  
  
  Римо байдуже знизав плечима. "А ти як думаєш? Я вклав його одним пострілом".
  
  
  "А", - сказав Чіун. "Добре. Ти вбив його".
  
  
  "Не-а. Я щойно уклав його".
  
  
  "Чому ти сказав "Добре тобі" уві сні?"
  
  
  "Він сказав, що був лише першим".
  
  
  Очі Чіуна раптово звузилися до непроникних лужок. "Як виглядав цей чоловік, сину мій?"
  
  
  "Він був азіатом. Виглядав так, ніби хтось виколов йому очі і зашив повіки".
  
  
  Чіун кивнув собі. "Ця людина була корейцем?"
  
  
  Римо похитав головою. "Можливо. Але він був покритий туманом".
  
  
  "Туман?"
  
  
  "Так, туман. З печери йшов туман. Він прилипав до нього. Це було найдивніше. Він був одягнений у білий туман. Цікаво, що це означає".
  
  
  "Чому це має щось означати?" гаркнув Чіун.
  
  
  "Я прочитав статтю про сна кілька місяців тому", - сказав Римо. "Вчені кажуть, що це спосіб підсвідомості обробляти події дня, змішуючи їх із фантазіями та шаленими речами, щоб мозок міг впоратися зі своїми страхами та турботами".
  
  
  "Тьху ти. Забобони білих".
  
  
  "Ти маєш поговорити. Ти думаєш, я реінкарнація Шиви Руйнівника".
  
  
  "Ти є".
  
  
  "І старого майстра синанджу на ім'я Лу".
  
  
  "Ти теж Лу".
  
  
  "Я Римо Вільямс, і я не бачив справжнього сну про синанджу, наскільки я можу згадати, з часів "Сну смерті". Це було, мабуть, більше десяти років тому".
  
  
  "Ти той, хто ти є. Те, що ти не розумієш, хто ти є, не означає, що ти не той, хто ти є".
  
  
  "Я можу зрозуміти печеру. Це мій мозок працює через бачення. Але хто був безокий хлопець і чому на ньому був туман замість одягу?"
  
  
  "Можливо, він був бідним бродягою у пошуках будинку".
  
  
  "Хотів би я розуміти сни".
  
  
  "Хотів би я розуміти білих", - сказав Чіун, припиняючи розмову недбалим помахом своїх нігтів, що клацають.
  
  
  Але коли Римо глянув на нього через кілька хвилин, зморшкувате обличчя Майстра Сінанджу було напружене від похмурого передчуття.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Коли Римо вийшов із літака, всі стюардеси TWA вишикувалися в чергу біля виходу зі сльозами на очах.
  
  
  Вони помахали йому на прощання, поплескали по спині, побажали щасливого перебування в Мадриді і з тугою погладили його сильні підсмажені біцепси.
  
  
  Один з них лагідно поплескав його по заду, і коли вони з Чіуном дісталися терміналу, Римо відчув, що за ним стежать.
  
  
  "Маленький батько, ці стюардеси йдуть за нами?"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  "Добре".
  
  
  "Вони йдуть за тобою".
  
  
  "Щури".
  
  
  За межами терміналу почалася бійка через те, хто поїде у таксі з Римо.
  
  
  "Ніхто не поїде зі мною в таксі", - сказав Римо, відтягуючи стюардес, що плюються і дряпаються, один від одного і роблячи дві чарки.
  
  
  Миттю стюардеси витягли пилочки для нігтів і складані ножі і піднесли їх до своїх пульсуючим горлам.
  
  
  "Я краще помру, ніж не поїду з тобою в таксі", - ридав один.
  
  
  "Я теж".
  
  
  Римо підняв руки. "Добре. Добре. Я здаюся. Все в таксі".
  
  
  Виникла метушня, щоб забратися до кабіни. Римо послужливо притримав двері для нетерплячих стюардес. Коли заднє сидіння наповнилося, він притримав двері переднього пасажира. Водія виштовхнуло з іншого боку через тисняву надушених тіл в уніформі.
  
  
  Стюардеса простягла руку і насунула його кашкет собі на голову, піднявши скло з боку водія, щоб він не зміг її повернути.
  
  
  "Усім зручно?" - Запитав Римо. "Так! О, так. Так, так, так, так".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, переходячи від дверей до дверей і заварюючи їх високошвидкісним тертям долонь, що потирають.
  
  
  Він залишив спійманих у пастку стюардес боротися з відчиненими вікнами, щоб вони могли протиснутися назовні.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" Римо поскаржився Майстрові синанджу, коли вони йшли. "У мене завжди виникають проблеми із розпущеними стюардесами, але ніколи настільки серйозні".
  
  
  "Ти, очевидно, провокуєш їх своєю мужньою чарівністю".
  
  
  "Це інша справа. Як щодо моїх прав як чоловіка? Та перша стюардеса мало не намагалася зґвалтувати мене, але я мав задовольнити її. Якби все було навпаки, звинувачення були б висунуті мені".
  
  
  "Агресор".
  
  
  "Злізь із цього".
  
  
  Коли під'їхало наступне таксі в черзі, Чіун увійшов і сказав водієві бездоганною іспанською: "Помпело".
  
  
  "Що?" - Запитав водій.
  
  
  "Помпело", - повторив Чіун. І коли водій продовжував дивитися незрозуміло, він додав: "Сан-Фермін".
  
  
  "А", - сказав водій. Він натиснув на газ якраз у той час, коли нога Римо відірвалася від тротуару. Римо встиг зачинити двері якраз вчасно, щоб побачити знак виходу з аеропорту, що промайнув.
  
  
  "Куди ми йдемо?" він спитав Чіуна.
  
  
  "У приємне маленьке містечко під Піренеями".
  
  
  "Як це називається?"
  
  
  "Він був заснований одним із синів Помпея. Той самий косоокий, якщо я правильно пам'ятаю сувої моїх предків".
  
  
  "Ти пам'ятаєш чиєсь ім'я?"
  
  
  "Помпело".
  
  
  "Ніколи не чув про це. Я чув про Памплона, але не про Помпело".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Ці сучасні іберійці не можуть навіть вимовити назви своїх найкращих міст. Тьху". Таксі на великій швидкості вивезло їх із Мадриду через пишну іспанську сільську місцевість. Повітря початку липня було свіжим і бадьорим. Дорогою було багато білих церков.
  
  
  Дорогою Римо побачив дорожній знак із написом "Памплона -300 км".
  
  
  "Це двісті миль".
  
  
  "Якщо ми їдемо до Памплони. Ми не їдемо. Ми їдемо до Помпело", - сказав Чіун.
  
  
  Вони їхали майже чотири години пагорбами і долинами, а на сході весь час маячили Піренеї. Коли гори змінилися плоскою рівниною, вони дісталися місця призначення.
  
  
  Це було непоказне місто, в якому переважали промислові димарі та цегляні фабричні будівлі. - На вивісці написано "Памплона", - сказав Римо.
  
  
  "Це справді Помпело".
  
  
  Коли вони в'їхали до міста, зрозуміли, що в розпалі якийсь фестиваль. Вулиці були забиті машинами, туристи з усіх країн хиталися різною мірою сп'яніння. Незабаром подорож на машині почала завдавати більше клопоту, ніж того варто.
  
  
  Чіун бездоганно іспанською розплатився з водієм, і вони вийшли на широкій площі, від якої віяло історією. "Що відбувається?" — спитав Римо, коли мимо, спотикаючись, пройшли двоє чоловіків у червоних поясах і з довгими мотузками часнику на шиях.
  
  
  "Якесь язичницьке свято", - пирхнув Чіун, коли повз, похитуючись, пройшов чоловік у звичайному піджаку та перебільшеній голові з пап'є-маше розміром із валізу.
  
  
  "Я не в настрої для свят".
  
  
  "Це християнське свято, присвячене мавританському святому на ім'я Сан-Фермін".
  
  
  "Я не знав, що є мавританські святі".
  
  
  "Маври колись правили цією землею після того, як християнські вискочки позбавили її високої римської величі. Було неминуче, що в момент слабкості хтось піддавався поклонінню теслі. Можливо, поки ми тут, ви хотіли б поставити свічку Сан-Ферміну".
  
  
  "Ні дякую".
  
  
  "Добре", - сказав Чіун, ведучи Римо до вуличного кіоску, де продавець продавав різноманітні червоні бавовняні пояси і шарфи.
  
  
  Після суперечок з торговцем Майстер Сінанджу купив по одному з кожного предмета і запропонував їх Римо з ввічливим поклоном та виглядом тихої церемонії.
  
  
  "Вдягни це".
  
  
  Римо критично оглянув предмети. - Що це таке? - Запитав я.
  
  
  "На що вони схожі?"
  
  
  "Червоний пояс та шарф у тон".
  
  
  "Тоді ти повинен знати, що обмотувати навколо шиї, а щодо твого в'ялого живота, без моїх інструкцій".
  
  
  "У мене не в'ялий живіт", - сказав Римо, вихоплюючи шматочки червоної вати з пальців Чіуна. “За останні п'ять років ти додав у вазі більше унції. Я підозрюю, що ти тягаєш солодощі потай, коли я повертаюсь спиною”.
  
  
  "Ти ніколи не повертаєшся спиною", - сказав Римо, зав'язуючи пояс навколо талії так, що широкий кінець звисав над правою передньою кишенею. Червоний шарф швидко пов'язаний навколо шиї.
  
  
  "Що тепер?" – спитав він.
  
  
  Чіун поманив скрюченим жовтим пальцем. "Йди".
  
  
  На те, що зовні здавалося стадіоном, Чіун купив їм квитки, і вони зайняли місця в першому ряду серед натовпу п'яних гуляк, що росте. Багато хто був непритомний на своїх місцях.
  
  
  "Ми збираємося подивитися бій биків?"
  
  
  "Ти не зробиш цього", - сказав Чіун.
  
  
  "А?"
  
  
  І Майстер Сінанджу без попередження стрибнув на арену із земляною підлогою.
  
  
  "Що ти робиш?" зажадав відповіді Римо, стрибаючи вниз, щоб приєднатися до нього.
  
  
  Він насторожено озирнувся. Не було жодних ознак бугаїв, коней чи матадорів. Насправді, що більше він озирався, то більше Римо це нагадувало арену для родео. В одному кінці були відчинені дерев'яні ворота загону. Вони вели з рингу вгору вузьким жолобом, очевидно, призначеним для биків.
  
  
  Майстер Сінанджу проігнорував свого учня і натомість заходився ходити по рингу, опустивши голову і спрямувавши погляд у землю, якою він ішов.
  
  
  "Що ти шукаєш?" - Запитав Римо.
  
  
  "Тихо", - сказав Чіун, продовжуючи свої ходіння.
  
  
  Дійшовши до певного місця, Чіун вказав на нього вказівним нігтем. "Копай".
  
  
  "Для чого?"
  
  
  "Копай, і те, що відкриється саме".
  
  
  Знизавши плечима, Римо опустився на одне коліно і почав зчищати бруд з того місця, куди так суворо вказував Майстер Сінанджу.
  
  
  Із трибун за ними спостерігали. Але не кидали виклику.
  
  
  Римо відшльопав руками пухкий бруд, який був насухо розтертий людською ходою і копитами тварин. Коли він дістався до темніших і вологіших надр, він почав копати кінчиками пальців. Утворилася купа, бліда біля основи, але темніша в міру зростання.
  
  
  Коли там була крихітна гора, нігті Римо дряпали метал.
  
  
  "Дещо знайшов", - сказав він, піднімаючи вкритий кіркою бруду диск до гарячого іспанського сонця.
  
  
  "Очисти це", - наказав Чіун.
  
  
  Піднімаючись, Римо змахнув диском, ніби підкидав монету. Диск закрутився вгору, скидаючи пісок, що скупчився, завдяки відцентровій силі. Потім він приземлився у його розкритій долоні. То справді був тонкий шматок кованого металу з профілем чоловіка з одного боку. Краєм йшов напис.
  
  
  "Схоже на стару римську монету".
  
  
  "Дінарій", - поправив Чіун. "Дівниці-вістки, які виховали тебе, вчили тебе латиною?"
  
  
  Римо глянув на напис. Вона говорила: J. CAES. AUG. PONT. MAX. PP
  
  
  "Так. Тут написано "Юлій Цезар Август, Верховний Понтифік". Я не знаю, що означає частина "П.П."."
  
  
  "Pater Patriae. Батько своєї країни".
  
  
  - Зовсім як у Вашингтоні, - пробурчав Римо.
  
  
  "Колись Римська імперія простягалася до найдальших куточків землі. Тепер все, що залишилося, - це руїни, незліченні монети, що нічого не варті, в бруді і пусті любителі пасти і піци".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Ти маєш знайти сенс для себе. Бо тобі час бігти".
  
  
  "Тікати куди? Я думав, ми прийшли подивитися на бій биків".
  
  
  Чіун критично оглянув Римо. "Дозволь мені поправити твій шарф, тому що він одягнений неправильно".
  
  
  "Все гаразд", - сказав Римо, проте дозволяючи Майстру Сінанджу поправити свій шарф.
  
  
  Коли її знову затягли, вона повністю заплющила його очі.
  
  
  "Тепер я нічого не бачу", - поскаржився Римо.
  
  
  "Ти чуєш?"
  
  
  "Звичайно, я чую".
  
  
  Потім приблизно за милю від нас пролунав глухий свист, схожий на змивання ракети.
  
  
  "Ти маєш бігти на цей звук", - сказав Чіун.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Ти дізнаєшся, коли дістанешся туди. Дозволь мені вказати тобі правильний напрямок". Римо відчув, як його крутнуло на місці. "Ти пам'ятаєш відчинені ворота?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Пройдіть через це. Дотримуйтесь мощеної доріжки. Не зупиняйтеся. Не дозволяйте жодним перешкодам збити вас з вашого шляху. З обох боків будуть перешкоди, які утримають вас на правильному шляху".
  
  
  Чіун швидко штовхнув Римо і сказав: "Тепер йди!"
  
  
  Римо втік. Пам'ять привела його до відчинених воріт на дальньому кінці рингу, і коли бруд під його ногами перетворився на дерево, а потім у камені розміром з буханець хліба, він перейшов з бігу на плоскостопості на спринт на шкарпетках, який легко перекидав його з каменю на камінь.
  
  
  Інші почуття вели його вперед. Він чув радісні вигуки. Вони посилились. Кілька людей кричали йому іспанською, він не розумів.
  
  
  "і Естікпідо! iNo te das cuenta de que te estas equivocado?"
  
  
  Потужна доріжка петляла, поки Римо біг крізь світ запахів. Там були хліб, кава, лікер і піт людських істот, розпалених шаленим збудженням.
  
  
  Далеко попереду він почув звук іншої ракети. Потім гуркіт. Він наближався. Камені, з'єднані один з одним розчином, передавали вібрацію, що насувається, яка наростала в міру того, як Римо біг далі.
  
  
  Щось наближалося до нього. Але Римо не міг перестати турбуватися про це зараз. Він мав мету. Він не знав, що це означає, але Майстер Сінанджу дав йому це. І його тренування не дозволило б йому відвернутися, доки він не досягне цього.
  
  
  КОЖНОГО РІКУ дон Анхель Мурільо з нетерпінням чекав на фестиваль Сан-Фермін.
  
  
  І щороку він радів, коли все закінчувалося. Іноземців з їхнім пияцтвом, наркотиками та відсутністю розуміння чудового мистецтва кориди було важко переварити.
  
  
  Але він знаходив втіху в бігу биків. Завжди у бігу бугаїв.
  
  
  До обов'язку дона Анхеля входило стежити за бігом биків, щоб дурні люди, як іспанські, і інші, не зіпсували чудовий захід.
  
  
  Правила були непорушними. З того моменту, як з ратуші була випущена перша ракета, що відправила бігунів у дорогу, і до запуску другої ракети, що сповістила про те, що бики випущені з загонів біля підніжжя вулиці Санто-Домінгол, жодна людина, яка має намір випередити биків, не могла залучати до себе увагу або підбурювати хоробрих бугаїв будь-яким чином, який завдав би шкоди іншим.
  
  
  Якщо людина спотикалася під копитами, що мчали, це було його привілеєм. Якщо роги ловили його і піднімали вгору, це було те, що природно робили роги бика. Усі це знали. Навіть п'яні студенти Прінстона.
  
  
  Бігуну було суворо заборонено робити що-небудь, що могло б змусити бика відхилитися від дев'ятихвилинного забігу до арени для бою биків, облямованої барикадами. Або покалічити бігуна, що нічого не підозрює, або випадкових перехожих.
  
  
  Дон Анхель Мурільйо знаходився на барикаді вздовж вулиці Донья Бланка де Наварра, щоб простежити, щоб нічого з цього не сталося.
  
  
  Коли було випущено першу ракету, бігуни стартували і пролунали перші вітальні крики. Коли друга ракета, описавши димну дугу, злетіла в яскраво-блакитне небо, гуркіт копит змусив вібрувати саму землю, а душі чоловіків і жінок затремтіти в передчутті.
  
  
  Дон Анхель Мурільо дивився в бік ратуші з серцем, що б'ється, чекаючи перших бігунів з червоними смугами і в білих штанях, коли чоловік у сірих бавовняних штанах з шарфом Святого Ферміна, покровителя Памплони, і червоним поясом бігуна.
  
  
  Він йшов не в тому напрямі. Це було не тільки абсолютно безперечно проти правил, а й дійсно дуже дивно.
  
  
  Дивнішим, безперечно, був той факт, що він закривав обличчя шарфом, закриваючи огляд. "і Еступідо!" Дон Анхель покликав іспанською. "Хіба ти не знаєш, що біжиш не в той бік?"
  
  
  Потім з-за рогу з'явилася перша хвиля людей, що спотикається, а за ними пирхають чорні бики Памплони.
  
  
  СТІНА ПЛОТІ, що рухається, вискочила з-за рогу. Римо почув, як їхні ноги і копита змішалися і злилися в масу звуків, настільки ж гучних, як маса плоті та кісток, з якою він зіткнувся.
  
  
  Тяжке дихання людей змішувалося з пирханням биків. Римо зрозумів, що ці тварини були биками. Це була Памплона, прославлена Ернестом Хемінгуеєм "бігом бугаїв", незважаючи на те, яким ім'ям її називав майстер Сінанджу.
  
  
  Прикинувши дистанцію, Римо рвонувся вперед, знаючи, що має більше шансів вижити, якщо він скоротить тривалість випробування.
  
  
  Люди спотикалися і притискалися до барикадів, коли бики мчали прямою.
  
  
  Римо зафіксував серцебиття однієї людини, яка бігла попереду зграї і прямувала до неї.
  
  
  Чоловік спробував ухилитися від несподіваної перешкоди, але Римо був надто швидким для нього. Зістрибнувши з каменів, Римо використовував плече для катапультування. Римо перемахнув через голови інших бігунів і попрямував до маси бугаїв.
  
  
  Одна нога торкнулася хвилястої спини, відскочила, а інша зіскочила з бичачого заду.
  
  
  Після цього ноги переносили його від бика до бика, так щільно притиснувшись, що між ними майже не було простору. Вони бігли гуртом. Відсталих не було. Жодних індивідуалістів. І хоча вони рухалися швидко, особливо якщо хтось намагався випереджати їх на крок, для добре натренованих рефлексів Римо вони з тим самим успіхом могли б пастися.
  
  
  Його пальці ніг перекидали його зі спини на спину з такою грацією, що глядачі, що вишикувалися вздовж забарикадованого подіуму, вибухнули спонтанними оплесками. А потім Римо зістрибнув назад на бруківку і помчав до місця, де він зафіксував звуки ракет.
  
  
  Коли він дістався до неї, то відчув широку площу і галасливу юрбу, що вигукувала іспанські компліменти. "і Браво! і Браво!"
  
  
  "іМагніфіко!"
  
  
  "аЙва Сан-Фермін!"
  
  
  "Це довгоочікуваний дуенде! iSe siente tu duende!"
  
  
  Римо потягнувся, щоб зняти шарф, коли третій ракетний пістолет гримнув у той бік, звідки він прийшов. "Що, чорт забирай, це значить?" - пробурмотів Римо, гадаючи, чи повинен він тікати назад тим самим шляхом, яким прийшов, чи ні.
  
  
  - Це означає, - пропищав Майстер Сінанджу, що раптом опинився біля його ліктя, - що ти витримав перший атлою.
  
  
  Римо зірвав із себе шарф.
  
  
  Чіун стояв, дивлячись на нього знизу вгору, його обличчя було непроникним. "Атлой?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Це корейське слово?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Римо озирнувся на дорогу, якою він прийшов. "Це був забіг биків, який я щойно зіпсував, чи не так?"
  
  
  "Так".
  
  
  " Передбачається, що ти маєш бігти попереду биків, а не врізатися в них".
  
  
  "Будь-який дурень може бути розтоптаний. Майстру Сінанджу потрібно більш серйозне випробування його витонченості".
  
  
  "Я думаю, що мій інтелект був просто перевірений, а не моя грація".
  
  
  "І ти, можливо, маєш рацію, бо тобі бракує будь-якої грації", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Що вони говорять про мене?" Запитав Римо, коли натовп п'яно рушив до них.
  
  
  "Що маєш дуенде".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Дехто каже, що це означає благодать".
  
  
  Римо посміхнувся. "Мені подобаються іспанці. Вони розпізнають якість, коли бачать її".
  
  
  Чіун не посміхнувся у відповідь. Натомість він відвернувся, змахнувши спідницями кімоно. "Підемо. На цьому ми закінчили".
  
  
  "Ми щойно дісталися сюди".
  
  
  "А тепер ми йдемо".
  
  
  "Але ми щойно дісталися сюди".
  
  
  "Тьху. Я теж радий, що мої предки не дожили до того, щоб побачити, як місто, засноване сином Помпея, перетворилося на кубло одурманеного християнства".
  
  
  І вони розчинилися у провулках навколо великої площі, часто перестрибуючи через розпростерті постаті п'яних туристів.
  
  
  "Що далі?" – поцікавився Римо.
  
  
  "Еллада".
  
  
  "Що ти сказав?"
  
  
  "Я сказав Еллада".
  
  
  "Це добре", - сказав Римо. "На хвилину мені здалося, що ти сказав, що ми вирушаємо до пекла".
  
  
  "Ми ще не вирушаємо в Пекло", - сказав Майстер Сінанджу. "Проте для вас, можливо, різниці немає".
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Римо зійшов з літака Olympic Airways в Афінах, Греція, у футболці з написом "Я бігав з биками Памплони", червоній бейсболці з бичачими рогами і фан-клубі, що складається з безлічі грецьких стюардес - разом з одним стюардом з коров'ячими очима, який зацікавити Римо альтернативним стилем життя.
  
  
  Римо пірнув у найближчий чоловічий туалет, який дбав про стюардеси, і замкнув закоханого стюарда в туалетній кабінці.
  
  
  Коли він з'явився знову, стюардеси співали йому дифірамби чимось на зразок грецького хору.
  
  
  "Ти такий мужній", - пробуркотіла одна.
  
  
  "Для американця", - виправив інший.
  
  
  "Тобі подобаються гречанки?" - Запитав третій.
  
  
  "Гричанок, - сказав Римо, - не повинно бути ні видно, ні чути".
  
  
  Група грецьких стюардес подивилася один на одного спантеличеними темно-оливковими очима.
  
  
  - Мені подобаються жінки, яких важко отримати, - пояснив Римо. - Важко...
  
  
  "Дуже важко дістати", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо нас буде важко дістати, ти будеш шукати нас?"
  
  
  "Лише якщо ти повністю зникнеш з моїх очей", - пообіцяв Римо.
  
  
  Стюардеси пішли, а Римо і Чіун почали шукати таксі.
  
  
  "Ти вчишся", - сказав Чіун, коли таксі відвозило їх геть.
  
  
  "Це не те, чого я хочу навчитися. Чому ми в Афінах?"
  
  
  "У тебе є твоя римська монета?"
  
  
  "Ага".
  
  
  "Ми маємо знайти тобі грецьку монету".
  
  
  "Навіщо мені грецька монета?"
  
  
  "Бо ти не зміг розпізнати значення римської монети".
  
  
  Римо знизав плечима і подивився вслід місту, що проноситься повз нього. Водій вів машину як маніяк. Римо задумався, що такого є в європейських столицях, що змушує таксистів вести машину так, наче вони самогубці.
  
  
  "Куди їдемо, хлопці?" спитав водій, повертаючи голову. Його дихання наповнило заднє сидіння ароматом виноградного листя, цибулі, оливок, баранини та сиру фета.
  
  
  "Піріейвс", - сказав Чіун.
  
  
  Водій, здавалося, знав, де це знаходиться, і подвоїв швидкість, проскакуючи вузькі повороти, як більярдна куля, що котиться.
  
  
  Він відвів їх на набережну, яка пахла креозотом і смолою, де маленькі плоскі восьминоги сушилися на мотузках, схожих на білизну. Там Майстер Сінанджу звернувся до капітана траулера-грека з зморшкуватим обличчям на грецькій. Небагато золота перейшло з рук в руки, і Римо помахали рукою, запрошуючи на борт.
  
  
  "Куди ми прямуємо цього разу?" Запитав Римо, опинившись на борту.
  
  
  "Ти пірнатимеш за губкою".
  
  
  "Що ти збираєшся робити?"
  
  
  "Сподіваюся, ти не витратиш на це весь день, тому що ми маємо бути в Криті до ночі".
  
  
  Траулер був стародавнім, покритим кіркою черепашок. Він тихо плив у блискучу синіву Егейського моря та його численні залиті сонцем острови.
  
  
  Коли вони досягли острова, який виділявся серед усіх інших своєю непоказністю в сіро-білих прожилках, човен зупинився і кинув якір.
  
  
  Чіун повернувся до Римо зі словами: "Під нами є губки. Ти маєш знайти дві найбільші і принести їх назад".
  
  
  "Чому".
  
  
  "Тому що твій господар сказав тобі зробити це". Римо повагався. Потім, скинувши туфлі, він зробив сальто із положення стоячи з кормової палуби у воду. Він увійшов у воду, як дельфін майже без сплеску.
  
  
  Грецький морський капітан опинився в момент, коли Римо залишав палубу, так що його повільному мозку та очам здалося, що Римо раптово опустився до його місця. Він опустився навколішки, щоб оглянути черевики, знайшов їх порожніми, але все ще теплими від життєвої сили людини, яка стояла в них за мить. Капітан палко перехрестився.
  
  
  Егейське море внизу було таким же блакитним, як і вгорі. Римо стрілою встромився в кришталево чисту воду і намацав дно.
  
  
  Примарно-сірий восьминіг проплив повз, його щупальця розпустилися, як квітка, дві торкаються дна, щоб спрямовувати його.
  
  
  Воно побачило Римо своїми сонними, схожими на людські, очима, миттю змінило колір із сірого на яскраво-зелений і сховалося в безпеці розбитого керамічного горщика, так що одне майже людське око обережно виглянуло назовні.
  
  
  Римо поплив далі. Риба, яку він не впізнав, пропливла і промайнула повз.
  
  
  Морське дно було мулистим, і коли він торкнувся його, осад згорнувся коричневими хмарками. Римо знайшов підстилку з губок і почав ритися в них. Вони були всіх розмірів і форм, але найбільші були розміром обидві його руки, з'єднані разом. Він знайшов ту, яка йому сподобалася, і витратив п'ять хвилин на пошуки її пари.
  
  
  Тим часом із куточка його похмурого рота сочилися бульбашки вуглекислого газу зі швидкістю по одному кожні чверть хвилини. Нестача кисню анітрохи не турбувала Римо. Його тренування розширили обсяг його легенів, тому після того, як він зарядив їх, він міг перебувати під водою більше години. Більше, якщо він не напружувався. Оскільки поспішати було нікуди і він знав, що Чіун критично поставився б до його вибору, якби він не був обережний, Римо не поспішав з пошуком двох губок.
  
  
  "ЦЕ КРАЩЕ, що ти зміг знайти?" - спитав Майстер синанджу, коли голова Римо з'явилася поряд з рибальським човном, руки були високо підняті, губки піднято для огляду.
  
  
  "Ти бачив, як довго я був там, унизу".
  
  
  "Ти грав".
  
  
  "Я очистив дно у пошуках найкращих губок", - наполягав Римо. "Це вони".
  
  
  Чіун повернувся до капітана судна і кинув на нього погляд. "Ти і тобі такі жадібні забрали все найкраще".
  
  
  Капітан човна знизав плечима. Він досі намагався зрозуміти, як Римо взагалі опинився у воді.
  
  
  Чіун повернувся до Римо. - Забирай свої жалюгідні трофеї на цей острів і роби те, що має бути зроблено.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Ти дізнаєшся, що в той момент, коли ступиш на його берег".
  
  
  Римо обернувся. Острів був горб розміром не більше міської автостоянки. Над ним кружляли морські чайки та інші океанські птахи. Дехто сідав, зупинявся і знову відлітав.
  
  
  Вони не намагалися довбати чи дряпати його поверхню у пошуках залишків їжі. Не дивно, зауважив Римо. На цій штуці не було ані клаптя рослинності.
  
  
  Римо зрозумів чому, коли дістався місця. Вода біля кромки була сірою і каламутною, від неї йшов огидний запах. "Хочеш кинути мені мої черевики? Думаю, вони мені знадобляться".
  
  
  Туфлі послужливо шльопнули у воду, тільки щоб зникнути з поля зору.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо, пірнаючи за ними.
  
  
  Вдягнувши їх під водою, він виринув і підібрав губки, які погойдувалися в сірій воді. Римо вистрибнув прямо з води на вкритий кіркою берег. Його ноги розплескали сірувато-білу жижу. "Як вони називають це місце?" Римо передзвонив.
  
  
  "По-грецьки ви б не зрозуміли слів. Англійською це називається острів Гуано".
  
  
  "Чому я не здивований?"
  
  
  "Якщо ти не здивований, чому ти зволікаєш?"
  
  
  "Тому що у мене щемне передчуття, для чого зараз потрібні ці губки".
  
  
  "Для чого потрібні губки?"
  
  
  "Не для їжі".
  
  
  "Добре. Якщо не для їжі, то яка тоді їхня мета?"
  
  
  "Прибирання", - сказав Римо без ентузіазму.
  
  
  "Ви можете розпочинати зараз. У вас є час до заходу сонця". Римо почав з одного кінця острова, стоячи у воді, щоб йому не доводилося опускатися навколішки. Морські птахи вороже дивилися на нього. Іноді хтось упускав подарунок там, де стояв.
  
  
  Незабаром Римо був весь у смердючій погані. Він продовжував чистити.
  
  
  "Це починає здаватися дванадцятьма довбаними подвигами Геркулеса", - поскаржився Римо.
  
  
  І з траулера для лову губок Майстер Сінанджу вибухнув короткими, але ввічливими оплесками.
  
  
  "Чому ви аплодуєте?"
  
  
  "Тому що ти наполовину впорався зі своїм благородним обов'язком".
  
  
  "Що благородного в тому, щоб бути до пояса в пташиному лайні?"
  
  
  "Знання того, що ти приносиш зручність морським птахам наступного століття, у яких буде чисте гніздо для пір'я".
  
  
  "Бульдожий", - пробурчав Римо.
  
  
  "Ні, гуано чайки".
  
  
  Коли Римо нарешті закінчив, було вже запізно. Сонце сідало, і спалахували вогні Афін. Високо на пагорбі, званому Акрополем, багатоколонний Парфенон засяяв, як святилище зі слонової кістки.
  
  
  Римо підняв свої подерті губи до нічного неба. "Алілуйя. З мене вистачить!"
  
  
  Морська чайка впустила сіро-білі бризки перед одним зіпсованим черевиком.
  
  
  Зберігаючи торжествуючий вираз обличчя, Римо переступив однією ногою через образливу пляму.
  
  
  "Я бачив це", - сказав Чіун.
  
  
  Римо неохоче опустився на одне коліно і витер пляму. Він шпурнув губкою в птаха, що провинився, і вона впала у воду, схвильована і покарана.
  
  
  Коли він піднімався з острова, прилетіли інші морські птахи. Римо спробував вигнати їх. Вони прогнали. Але вони також повернулися.
  
  
  "Ти не можеш піти, доки залишається хоч одне місце", - крикнув Чіун.
  
  
  "Тої хвилини, коли я повернуся спиною, там буде більше, ніж одна пляма".
  
  
  "Це твій атлою".
  
  
  "Я думав, прибирання острова - це моє заняття!"
  
  
  "Ні. Вам довелося прочесати острів Гуано, щоб розпочати атлої".
  
  
  "Це був не довбаний атлою? Це довбаний атлою?"
  
  
  "Так", - наспіваючи промовив Чіун. "Це довбати атлою".
  
  
  "Чорт".
  
  
  Римо звів очі. Білі морські чайки ширяли на вітрі, зовсім як морські чайки по всьому світу.
  
  
  "Ми можемо пробути тут усю ніч", - попередив він Чіуна. "У тебе немає в запасі всієї ночі. Треба ще знайти монету".
  
  
  Римо надав своєму голосу рішучості. "Я пропоную зібрати речі і знайти цю найважливішу монету".
  
  
  "Ви не можете піти, доки не завершите атлою".
  
  
  "Не можеш піти сьогодні ввечері? Чи не можеш піти ніколи?"
  
  
  "Назавжди. Таке правило".
  
  
  "Хто придумав це правило?"
  
  
  "Великий Ван".
  
  
  "Він би так зі мною не вчинив".
  
  
  "Обговоріть це з ним".
  
  
  "Він мертвий вже три тисячі років".
  
  
  "Безмежник", - виплюнув Чіун.
  
  
  Бурчачи, Римо оглянув острів. Здавалося, що він зроблений із каменю і, можливо, з якогось старого корала. Важко сказати. Більша його частина була пористою. Можливо, це була природа коралів чи руйнівний ефект сторіч дії гауно.
  
  
  Пористий матеріал тріснув під його вагою, тому Римо побажав, щоб його маса пристосувалася. Потім йому спало на думку думка. Підійшовши до одного кінця острівця, він сильно тупнув. Це призвело до двох результатів. Це злякало чайок, що ширяли, і відламало шматок острова, який впав у воду, що стала дуже білою.
  
  
  Посміхнувшись, Римо повторив свою дію, відійшовши на крок назад. Ще одна частина острова поринула у воду і зникла з поля зору.
  
  
  "Що ти робиш?" Майстер Сінанджу зойкнув, коли західний край острова почав занурюватися в Егейське море.
  
  
  "Завершую свій довбаний athloi", - парирував Римо.
  
  
  "А як щодо майбутніх Майстрів?"
  
  
  "Я надаю їм послугу. Вони будуть мені вдячні".
  
  
  "Це також проти правил".
  
  
  "Коли Великий Ван скаже мені про це, я зупинюся", - сказав Римо, подвоюючи свої зусилля.
  
  
  "Ти свавільний і неслухняний!" Чіун звинуватив.
  
  
  "Можливо. Але я також злазю з цього безглуздого каменю". До півночі острівець зменшився до розмірів кришки від бака для сміття, і Римо зрозумів, що рано чи пізно він впаде в забруднену воду. Тому він зробив глибокий вдих, підстрибнув так високо, як тільки міг, і обома ногами розтоптав останні жалюгідні залишки острова.
  
  
  Він перетворився на пилюку і скинув Римо у воду.
  
  
  Заплющивши очі, він поплив до човна, що гойдається. Коли Римо виринув, Чіун сердито глянув на нього зверху вниз.
  
  
  "Ти брудний".
  
  
  "Але тріумфуючий".
  
  
  "Ви осквернили святилище Сінанджу".
  
  
  "Давай просто заберемося звідси. Я втомився".
  
  
  Чіун похитав своєю старою головою. "Ти не можеш піднятися на борт у такому вигляді. Ти маєш плисти". І перш ніж Римо встиг заперечити, Чіун наказав капітанові траулера підняти якір.
  
  
  Ланцюг загримів, і гвинти почали спінювати сіро-білу воду. Траулер, пузиряючись, відчалив.
  
  
  Римо йшов швидким кроком, всю дорогу лаючись. Через деякий час він помітив, що вони пливуть не на північ, до Акрополя, а далі на південь, у засіяне островами Егейське море.
  
  
  "Мені не подобається, до чого це хилиться", - пробурчав Римо собі під ніс.
  
  
  І у відповідь з бурмотного траулера долинув писк Майстра синанджу: "Як ти можеш так говорити, коли ти не знаєш, куди прямуєш?"
  
  
  "Тому що я тебе знаю".
  
  
  "Ти бажаєш".
  
  
  І Римо задумався, що Майстер Сінанджу мав на увазі під цим.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Через чотири години грецький губчастий траулер кинув якір у межах видимості острова, що розкинувся.
  
  
  "О, ні", - сказав Римо, ступаючи по воді втомленими руками. "Я не буду це чистити! Ні за що".
  
  
  "Це не твій атлою", - відповів Майстер Сінанджу. "Підійди, але не оскверняй палубу цього гідного судна своєю брудною ходою".
  
  
  Чіун попрямував до носа, а Римо поплив навколо човна, не відстаючи від нього.
  
  
  На носі Майстер Сінанджу вказав на темну скелясту берегову лінію і сказав: "У тій бухті є морська печера".
  
  
  "Я не збираюся в жодну печеру. І ти знаєш чому".
  
  
  "Я не в цій печері, тож не бійся заходити всередину".
  
  
  "Що я маю робити?"
  
  
  "Увійди до цієї печери, - сказав Чіун, - і знайди дорогу в інший кінець". Він вказав униз узбережжям, на південь. "Я чекатиму тебе біля її виходу".
  
  
  - Звучить просто, - неохоче погодився Римо.
  
  
  "Отже, це не може бути легко".
  
  
  "До речі, як називається цей острів?"
  
  
  "Це стане очевидним навіть для тебе, як тільки ти увійдеш до печери, яка чекає на тебе".
  
  
  Римо попрямував до печери. Коли він наблизився, море, що плескалося об берег, видавало дивні схлипуючі звуки, схожі на плач старої жінки.
  
  
  Морське дно піднялося, щоб подряпати шукаючі руки та босі ноги Римо. На дотик воно було схоже на корал, але коли Римо дістався берега, він побачив, що це сіро-чорна вулканічна порода.
  
  
  Він підійшов до входу до печери і прислухався. Все, що він чув, були безперервні ридання, і коли він стиснув повіки, щоб видавити все місячне світло, крім необхідного, чорний вхід до печери залишався чорним і зловісним.
  
  
  "Ну от і все", - сказав Римо, входячи до печери.
  
  
  Широка біля входу печера ставала все більше схожою на тунель, ніж глибше в неї заглиблювався Римо. Відчуття пористої вулканічної породи на босих підошвах було неприємним, але коли його жорсткі підошви звикли до цього, він незабаром викинув це з голови.
  
  
  Стеля йшла вниз. Римо був змушений пригнути голову, щоб іти далі.
  
  
  Через тридцять футів тунель розгалужувався у двох напрямках. Римо зупинився і спробував збагнути, як правильно йти. За мить він зрозумів, що одне відгалуження йде на південь, туди, де мав бути вихід із печери.
  
  
  З іншого боку, оскільки все це випробування було ідеєю Чіуна, найбільш логічним вибором, мабуть, був неправильний. Римо вибрав північний тунель, придушивши самовпевнену усмішку.
  
  
  Воно випарувалося, коли він підійшов до глухої стіни перед тихим ставком. У темряві його ноги знайшли басейн. Не було жодних ознак будь-яких потаємних стін чи інших виходів.
  
  
  Бурчачи, Римо повернувся назад і пішов за південною гілкою.
  
  
  Пройшовши приблизно таку саму відстань, він теж зупинився біля глухої стіни. Лише цього разу там не було басейну.
  
  
  "Не кажи мені, що я все зіпсував", - сказав Римо.
  
  
  Він обмацав стіни у пошуках важелів чи клямок. Не знайшовши нічого, він поплентався назад до північного тунелю.
  
  
  Підійшовши до басейну, він опустився перед ним на коліна і торкнувся води кінчиками пальців. Вона була прохолодною на дотик. Він підніс змочений кінчик пальця до носа і понюхав.
  
  
  Ніякого запаху отрути чи хижаків.
  
  
  Зітхнувши, Римо ковзнув у басейн ногами вперед, знаючи, що якщо в басейні щось ховається, він матиме більше шансів вижити, якщо це щось відкусить ногу, а не голову.
  
  
  Басейн поглинув його. Світла, звичайно, не було – не більше, ніж у тунелі, – але треновані почуття Римо дозволили йому намацати шлях униз.
  
  
  Басейн вів до водянистої шахти, схожої на колодязь. Але вона раптово зробила горизонтальний ривок і перетворилася на підземну річку.
  
  
  Римо вагався. Він на це не чекав. Неможливо було визначити, чи річка далеко протікає. Чи достатньо кисню в легенях чи ні?
  
  
  За мить Римо вирішив ризикнути. Він поплив на південь, у логічному напрямку, звівши свої рухи до мінімуму, щоб зберегти повітря та енергію. Там була течія, тому він підкорився йому, знаючи, що вона зробить за нього більшу частину роботи. Це також допомогло зберегти кисень.
  
  
  Римо знав, коли тунель закінчився, бо вдарився головою. Попередження майже не було. Він нічого не міг побачити. Тут, унизу, не було навіть розсіяного світла, яке могли б вловити та збільшити його очі. Течія почала сповільнюватися. Римо вибіг із тунелю.
  
  
  Відсахнувшись від несподіваної перешкоди, Римо переорієнтувався і спробував намацати вихід. Він не виявив шахти, яка веде нагору. Жодної вниз теж.
  
  
  Наприкінці підземного тунелю був отвір розміром із його долоню. Через нього текла вода. Але він був занадто малий для людини, і коли Римо торкнувся його пальцями, він заглибився приблизно на фут, щоб виявити, що тунель залишався вузьким, наскільки він міг відчувати.
  
  
  Ступаючи по воді, він випустив із рота бульбашки, обмірковуючи свій наступний крок. Можливо, він має достатньо кисню, щоб продовжувати копати. З іншого боку, мабуть, це був неправильний шлях.
  
  
  Зрештою, слабкий відблиск страху глибоко в животі змусив Римо повторити свій заплив. Він плив щосили, проти течії, витрачаючи дороге повітря швидше, ніж планував.
  
  
  На стику нижче за шахту він був змушений зупинитися і подумати про майбутнє. Піднятися нагору та поповнити запас повітря чи плисти іншим шляхом?
  
  
  Він вирішив вийти подихати свіжим повітрям.
  
  
  Коли його голова здалася на поверхні басейну, він одразу відчув чиюсь присутність.
  
  
  Римо завмер дуже тихо і дозволив звукам присутності дійти до нього.
  
  
  Переважним звуком було дихання - важке, вологе та грубе. Він спробував розвіяти темряву в тому місці, де ширяла тварюка. Це було неможливо. Працювати не було з чим.
  
  
  Отже, Римо заплющив очі. Його енергія перенаправилася на почуття, що залишилися.
  
  
  Загальне враження справляло прямоходячу істоту - двоногу. Але його серцебиття та робота легень були сильнішими, ніж у людини. І дихання було як у тварини.
  
  
  Істота – чим би вона не була – фиркнула один раз, і Римо відреагував так, як її вчили. Він пішов на звук.
  
  
  Тварини, як не дивно, відступили швидше, ніж випад Римо.
  
  
  Римо вийшов із води і рушив до неї. Там, де сонна артерія пульсувала голосніше, ніж у будь-якій іншій точці кровоносної системи, крім серця, Римо атакував. Він завдав простого, але ефективного удару. Бічний розріз рубаною долоні.
  
  
  Удар, розрахований на те, щоб відсікти голову так швидко, щоб ціль так і не зрозуміла, що її вразило, був чистим. "Так чисто", - подумав Римо, коли тіло впало з напрочуд м'яким стукотом, що він ледве відчув, як перед цим підкошуються міцні м'язи і жили шиї.
  
  
  Голова впала йому в руки, і Римо інстинктивно впіймав її.
  
  
  Він виявив, що схопив його за товстий короткий ріг, і, вражений, упустив голову. Уявним поглядом він представив голову бика.
  
  
  Але істота, яку він убив, була двонога. Він вирішив залишити труп у спокої.
  
  
  Набравши повні легкі повітря, Римо повернувся до басейну і цього разу поплив на північ проти течії.
  
  
  То був довгий заплив, і він почав втомлюватися. Запас кисню закінчувався, але він плавав півночі. Хоча в нього ще були запаси сил, які можна було використати, перші ознаки втоми проникли в його нерви та м'язи. Він відчув, як у його м'язах накопичується молочна кислота, і наказав своєму тілу ігнорувати втому, що наближається.
  
  
  Пройшовши більше милі, тунель почав згинатися. Римо використав свої руки, щоб направляти його, йдучи дном тунелю так, як він бачив, як це робив егейський восьминіг раніше того ж дня.
  
  
  Тунель вигинався у кількох напрямах, і лише магнітні кристали у мозку Римо - кристали, присутні у більшості вищих тварин, включаючи людини, - дозволяли йому відстежувати свої полярні орієнтації.
  
  
  Римо виявив, що пливе в тому ж напрямку, що й спочатку, вздовж цього відгалуження печери, коли уламок пухкої вулканічної породи, винесений течією, відскочив від його плеча.
  
  
  Миттєво всі його почуття прийшли до повної бойової готовності. Мимо пролетів ще один. І доки він гадав, що могло потурбувати тверду породу, не потривоживши воду і не викликавши попереджувальних вібрацій, Римо врізався в глуху стіну.
  
  
  Чорт! подумав він, здіймаючи паніку. Він мав хвилин п'ять гарного повітря. Він швидко почав обмацувати камінь.
  
  
  Потім наприкінці тунелю з'явився невеликий отвір розміром із четвертак. В іншому це був глухий кут.
  
  
  Тупик і п'ятнадцятихвилинний заплив назад до басейну, де чекав цілющий кисень.
  
  
  Римо швидко розумів. Можливо, там було відгалуження стежки. Як тільки ця думка прийшла, він зрозумів, що вихори в потоці мали вказувати на бічний тунель. Бокового тунелю не було. Він зайшов у ще один глухий кут. Повний глухий кут.
  
  
  Два тупики, і Майстер Сінанджу сказав йому слідувати печерою до її південного виходу.
  
  
  Мабуть, я пропустив це, сердито подумав Римо. Який би я не був розумник, я, мабуть, пройшов повз це. Але де й коли?
  
  
  Без надії повернутися назад у часі, його мозок боровся із проблемою. Що я міг упустити? Як я міг це згаяти? Це неможливо.
  
  
  Якщо тільки Чіун не обдурив мене.
  
  
  Через три хвилини після того, як кисень згорів у легенях, Римо почав обмірковувати можливість того, що Майстер Сінанджу збрехав йому.
  
  
  Не може бути. Він би цього не зробив. Він сказав зустрітися на виході. Має бути вихід. Римо уявив Майстра Сінанджу, що вказує на південь. І він був звернений на північ. Інший тунель вказував на південь.
  
  
  Потім його осяяла думка. Вона прийшла до нього з величезною холодною ясністю.
  
  
  Я на Криті. Та істота з бичачою головою була Мінотавром. Я на Криті. Це лабіринт. Я на Криті.
  
  
  І в його свідомості пролунав голос сестри Мері Маргарет, яка розповідає йому, як Тесей використовував свої хитрощі, щоб знайти вихід з лабіринту мінотавра.
  
  
  Чорт. Я повинен був зрозуміти, що це Кріт. Але навіть ниточка мене зараз не врятує. Прощавай, Тату. Я сподіваюся, куди б я не прямував, я зустріну свою маму.
  
  
  І думкою вух він почув чіткий, діловий голос сестри Мері Маргарет, що повторює легенду про Тесея; За допомогою простої нитки Тесей повернувся до свого шляху з лабіринту Мінотавра і знайшов порятунок.
  
  
  От і все! Це те, що я пропустив.
  
  
  Яростно Римо атакував отвір розміром із чверть дюйма наприкінці тунелю. Вулканічна порода перетворилася на пил під гідравлічним зусиллям його стискаючих пальців. Вода стала піщаною на дотик.
  
  
  Коли Римо прорвався, він помчав уперед, як стріла, проти течії. У нього залишалося лише дев'яносто секунд придатного повітря. Якщо він помилився, все незабаром закінчиться. Він втрачав контроль, метався як комаха, коли його тіло здавалося ворожому водному середовищу, в якому воно ніколи не мало занурюватися.
  
  
  Кисню залишалося на одну хвилину. Він почав рахувати секунди, простягаючи руку, щоб використати нерівний дах, щоб підтягнутися. Ще кілька ярдів, подумав він. Якщо я маю рацію, залишилося всього кілька ярдів.
  
  
  У нього закінчився кисень, коли його пальці, що шукають, втратили будь-яку опору.
  
  
  Він рвонувся вгору і відчув, як кров відлила від його голови та мозку. Все почало темніти.
  
  
  Він ставив питання, як могло стати ще темніше, адже він уже був у непроникній темряві, коли повністю знепритомнів.
  
  
  Коли римо прокинувся, він виявив, що пливе. І дихає.
  
  
  На мить він задумався, чи міг він бути мертвим. Але холод води і солодкувато-затхлий запах печерного повітря говорили йому про інше. Він зробив подвійний повний вдих і зарядив кожну частку обох легень.
  
  
  "Я живий", - прошепотів він.
  
  
  Піднявшись із басейну, Римо босими ногами намацав тіло поваленого Мінотавра. Воно зникло. Залишилася тільки голова з жорстким волоссям.
  
  
  Римо підняв його і засунув під пахву. Це був не такий великий трофей, але це було краще, ніж постати перед Майстром Сінанджу з порожніми руками і повною поразкою на обличчі.
  
  
  Коли Римо вийшов із морської печери, грецький рибальський траулер усе ще стояв на якорі. А Майстер Сінанджу із застиглим обличчям стояв біля входу, засунувши руки в рукави червоного кімоно.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що зустрінеш мене на виході", - сказав Римо.
  
  
  "І я дотримався свого слова", - сказав Чіун.
  
  
  - Говорячи це, ти вказував на південь, - палко заперечив Римо.
  
  
  "А якби я натомість почухав свій ніс, з'явився б ти з однієї з моїх ніздрів?"
  
  
  "Це не смішно. Я був такий близький до того, щоб потонути".
  
  
  "Майстер Нонджа теж мало не втопився. Але він не втопився, і ти не втопився, і все тут".
  
  
  "Це Кріт, чи не так?"
  
  
  Чіун виглядав задоволеним. "Кріті". Він вказав на предмет, затиснутий під пахвою у Римо. "І я бачу, ти переміг Мінотавра".
  
  
  Римо підняв голову бика до місячного світла. Вперше він зміг розглянути її як слід. Голова безперечно була бичачою. Він також був порожнім і зроблений із твердої деревини, покритої колючою чорною шерстю. Його ніздрі були подвійні бичачі розтруби, а кінчики рогів були оброблені кованим сріблом. Очі були двома відполірованими дорогоцінним камінням, які відбивали місячне світло зеленувато-червоним тліючим світлом.
  
  
  "Це всього лише безглуздий шолом".
  
  
  "Не ображай гордий череп могутнього Мінотавра", - сказав Чіун, вихоплюючи його з пальців свого учня.
  
  
  Майстер Сінанджу відніс його вниз берегом і наступив на чорний вулканічний ріг. Полиця тріснула, оголивши схожу на коробку порожнину, в яку він помістив голову Мінотавра.
  
  
  Коли Чіун прибрав ногу з ріжка, полиця стала на місце, не виявивши жодного шва.
  
  
  Римо звинувачуючи тицьнув у нього пальцем і вибухнув: "Ти був Мінотавром! Ти змусив своє серце і легені звучати інакше, чи не так?"
  
  
  "Я не припускаю нічого подібного".
  
  
  Чіун пройшов повз нього до траулера. Римо сердито пішов за ним.
  
  
  "Ось чому не було тіла, коли я повернувся. Ти втік".
  
  
  "Потім ти скажеш мені, що я також був Санта-Клаусом твоєї юності".
  
  
  "Санта не часто відвідував притулок", - похмуро сказав Римо. "Ти старий обманщик".
  
  
  "Будьте впевнені, що Мінотавр знову житиме, якщо після вас чи мене залишаться Майстра Сінанджу".
  
  
  Римо продовжував. "Водний тунель був коло. Якби я прорвався з будь-якого боку, це привело б мене назад до басейну і Мінотавру".
  
  
  "Гі Менший зрозумів це без потреби ламати лабіринт. Тепер ти зруйнував його для майбутніх Майстрів".
  
  
  "Подай на мене до суду".
  
  
  Вони ввійшли у воду і сіли до човна. Чіун не заперечував, але грецький капітан губки виглядав не дуже щасливим, коли побачив мокрі сліди, які Римо залишив по всій палубі.
  
  
  Коли вони поверталися до Афін, Римо розтягнувся серед куп волокуш і сказав: "Не думаю, що я б упорався без сестри Мері Маргарет".
  
  
  Чіун холодно глянув на нього. "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Я чув її голос, що розповідає мені, як Тесей зробив це. Він використав мотузку".
  
  
  "Якби ти використав мотузку, ти б зіпсував".
  
  
  "Справа не в цьому. Вона сказала, що Тесей використав мотузку, щоб простежити свій шлях з лабіринту Мінотавра. Не для того, щоб знайти вихід. Але щоб простежити шлях, яким він прийшов. Це означало, що вхід був також і виходом".
  
  
  "Це очевидно", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Навіть тоді я не міг бути певним. Але був інший спосіб, яким я це з'ясував".
  
  
  "І що це таке?"
  
  
  "Я згадав, що ти вказав на південь. Ти не сказав, що вихід знаходиться на півдні. Ти просто вказав. Технічно це означало, що ти мені не брехав".
  
  
  Чіун нічого не сказав.
  
  
  "Я знав, що якби на карту було поставлено моє життя, ти б не збрехав", - продовжував Римо. "Ти б не збрехав мені про щось настільки важливе".
  
  
  І Майстер Сінанджу пройшов на ніс і став там, як якась стривожена постать на носі, дивлячись через Егейське море на Афіни, де освітлений прожекторами Акрополь сяяв, як давній фарос.
  
  
  Опинившись у своїх мережах, Рімо Вільямс заснув і бачив уривчасті сни.
  
  
  Він виявив, що стоїть обличчям до обличчя з приємним маленьким азіатом, одягненим у сільський одяг Кореї. Вони знаходилися в місці, де пагорби були вкриті рожевими суцвіттями квітки, відомої на Заході як троянда Шарона, яку корейці називають му-ган-хва.
  
  
  Чоловік привітав його стародавнім та традиційним привітанням корейської сільської місцевості. "Пам-го-со йо?"
  
  
  "Так, я сьогодні їв рис", - відповів Римо своєю найкращою корейською.
  
  
  "Добре", - сказав приємний маленький чоловічок. Він усміхнувся. Це була заразлива посмішка, незважаючи на відсутність у чоловіка повного набору зубів. Римо не міг не посміхнутися у відповідь.
  
  
  Отже, коли приємна маленька людина спробувала знести Римо голову несподіваним різким ударом ноги, Римо був застигнутий зненацька. Він ухилився від удару тільки тому, що його тіло було натреновано ніколи не бути зненацька захопленим.
  
  
  "Гей! У чому твоя проблема?"
  
  
  "Я – другий".
  
  
  "Другий що?"
  
  
  Маленька людина ввічливо вклонилася. "Мене звуть Кім".
  
  
  "Велика справа. Як і у кожного третього корейця".
  
  
  "Ваші рефлекси чудові", - приємно сказав маленький кореєць.
  
  
  "Дякую. Чому ти намагався вбити мене тільки зараз?"
  
  
  "Я хотів подивитися, чи правда те, що вони кажуть".
  
  
  "Що правда?"
  
  
  "Що білий з великим носом та круглими очима опанував синанджу".
  
  
  - Тобі яка справа? - Запитав Римо.
  
  
  "Це предмет сімейної гордості".
  
  
  "Про яку сім'ю ми говоримо?"
  
  
  "Твоя родина". І маленький чоловічок відважив ще один уклін. Він вклонився так низько, що зник з поля зору з тихою бавовною, ніби вилетів корок.
  
  
  КОЛИ РИМО ЗНОВУ ПРОСНУВСЯ, він підвівся і виявив, що Майстер Сінанджу спостерігає за вогнями Афін з носа.
  
  
  "Як звали другого майстра синанджу?"
  
  
  "Я вчив тебе цьому", - холодно сказав Чіун. "Ти повинен знати".
  
  
  "Це була Кім?"
  
  
  "Було багато Майстрів на ім'я Кім. "Кім" - поширене ім'я на моїй землі. Воно означає метал. Це як ваш "Коваль"."
  
  
  "Дай відповідь на моє запитання".
  
  
  "Там був Кім Молодший, Кім Старший, Менший Кім і Великий Кім, а також кілька нічим не примітних Кім. Але так, другого Майстра звали Кім. Менший".
  
  
  "Мені щойно приснився він".
  
  
  Чіун дуже довго нічого не говорив. Раптом він відвернувся від споглядання вогнів Афін і сказав холодним, відстороненим тоном: "Ми збираємося пристати до берега, і я не маю часу на твої неважливі мрії".
  
  
  Римо стояв сам на палубі з ображеним виразом на вольовому обличчі.
  
  
  Він все ще був у ньому, коли вони піднялися на пагорб під назвою Акрополь і подивилися вниз на біле місто Афіни внизу.
  
  
  Чіун почав ходити серед руїн, поки не знайшов місце, яке йому сподобалося. "Ти маєш копати".
  
  
  Римо глянув на місце. "Звідки ти знаєш, що це те саме місце?"
  
  
  "Копай", - суворо повторив Майстер Сінанджу.
  
  
  Отже, Римо копав. Цього разу він потривожив землю великим пальцем босої ноги, не опускаючись на коліна, поки з давнього ґрунту не з'явився металевий відблиск.
  
  
  "У мене є ще одна монета", – сказав він. "Драхма".
  
  
  Римо підвівся. На цей раз він очистив монету від бруду, постукаючи по кожній стороні по одному разу кінчиком пальця. Бруд відлетів, ніби його змили пилососом.
  
  
  На одному боці зображено профіль чоловіка в крилатому шоломі.
  
  
  "Привіт. Це схоже на одну з тих старих десятицентовиків із головкою Меркурія, які я бачив, коли був дитиною".
  
  
  Чіун підняв брову. "Ти дізнаєшся Меркьюрі?"
  
  
  "Звичайно. Він був грецьким богом... зачекайте на хвилинку. Хіба він не був римлянином?"
  
  
  "Римляни взяли своїх богів у греків".
  
  
  "А, точно. Від кого греки отримали своїх богів?"
  
  
  "Туди-сюди. Здебільшого єгиптяни та корейці".
  
  
  "Я не пам'ятаю жодних корейських богів, окрім ведмедя, який мав стати першою людиною".
  
  
  "Як зазвичай, ти все переплутав. Обличчя на цій монеті - Гермес, якого римляни називали Меркурієм".
  
  
  "Це повертається до мене. Зевс був Юпітером. Арес був Марсом. Був Геркулес .... Ким був Геркулес?"
  
  
  "П'яний марнотратник".
  
  
  "Ні, я мав на увазі, як його грецьке ім'я?"
  
  
  "Геракл".
  
  
  "Мені ніколи не подобалося це ім'я", - задумливо промовив Римо. "Для мене він завжди був Геркулесом".
  
  
  "Дівниці-вістки, які виростили тебе, наповнили твій розум марним мотлохом. Ти не знаєш корейських казок, крім тих, яким я тебе навчив".
  
  
  "Чи є сенс у всіх цих причіпках та критиці?"
  
  
  "Якщо і є, то ти занадто тупий, щоб побачити це", - відрізав Чіун, який почав спускатися з гори.
  
  
  Римо пішов за ним униз. "Це все? Ми піднімемося на цю гору, відкопаємо стару монету і знову вирушимо в дорогу?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Як щодо того, щоб зупинитися в готелі на кілька годин? Я втомився".
  
  
  "У тебе було цілих шість годин сну. І дрімота. Ти не можеш бути втомленим".
  
  
  "Мабуть, я старію".
  
  
  "Ти стаєш лінивим, і готелю не буде. Ми їдемо в Гізу".
  
  
  "Хіба це не в Японії?"
  
  
  "Ти думаєш про Гінза. Гіза знаходиться в Хеметі".
  
  
  "Тож ніколи не чув про Хемет", - пробурчав Римо, кидаючи останній погляд на Парфенон, що руйнується, і думаючи, як сильно він нагадує йому Вашингтон, округ Колумбія.
  
  
  "Кхемет" означає "Чорна земля", - сказав Чіун.
  
  
  "Все ще ніколи не чув про це".
  
  
  "Це тому, що правителі Хемета викинули свої мізки".
  
  
  Рімо запитливо глянув на Майстра Сінанджу, але той нічого не сказав.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  У літаку Римо заснув.
  
  
  Темрява заповнила його розум, і через деякий час вона завирувала і скипіла, і з цієї темряви виступив чоловік у одязі стародавнього Єгипту та з обличчям сумного фараона. Незважаючи на його вбрання фараона, в ньому безпомилково можна було впізнати корейця.
  
  
  Його рот відкрився, і слова, що вирвалися, були сумними і порожніми. "Історія забула мене".
  
  
  "Хто ти?" Запитав Римо.
  
  
  "Во-Ті було моє ім'я".
  
  
  "Був?"
  
  
  "Я служив фараонові Пепі II усі його дні".
  
  
  "Молодець", - сказав Римо.
  
  
  "Його дні налічували дев'яносто шість років. І оскільки я поклявся охороняти його тіло, я не бачив поселення, в якому народився, до кінця своїх днів. Світ все ще пам'ятає Пепі II, але не Во-Ті, який забезпечив йому довге життя".
  
  
  "Де знаходиться це місце?" — спитав Римо, бачачи навколо себе лише чорноту, настільки інтенсивну, що, здавалося, вона вібрує. "Це Порожнеча".
  
  
  "Так. Я так і думав. Приємно. Чи всі Майстра синанджу опиняються тут після того, як йдуть?"
  
  
  "Порожнеча - це не місце гіркоти, якщо тільки людина не принесе гіркоту в Пустоту з собою. Пам'ятайте це. Коли ти залишаєш своє тіло, залиши всю гіркоту позаду, нехай вона розкладається разом із твоїми кістками".
  
  
  "Я намагатимуся мати це на увазі", - сухо сказав Римо. По-Ті підняв скрючені руки і зігнув їх із попереджувальним хрустом хрящів. "Тепер ми маємо битися".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо ти не зміг дізнатися мене".
  
  
  "Що це за безглузда причина?" - Запитав Римо. "Я ніколи не зустрічав тебе раніше".
  
  
  "Це не виправдання". І Во-Ті завдав удару колючим пальцем, який Римо зупинив своїм товстим зап'ястям. Інша рука метнулася вперед. Римо спіймав його іншим зап'ястям і відступив назад.
  
  
  "Це смішно. Я, мабуть, втричі молодший".
  
  
  "І я маю досвід, що втричі перевищує твій. Захист своє життя".
  
  
  Во-Ті стиснув два кулаки, схожі на кістяні молотки, і Римо скопіював його позу, стійку та блокуючі рухи.
  
  
  Їхні кулаки оберталися один навколо одного, роблячи хибні випади, кружляючи, відводячи один одного на межі зіткнення. Не було завдано жодного удару. Не було змаганням ударів. Кожен чоловік знав по реакції іншого, що його удар не вдасться, якщо його завдати, і, знаючи це, не марнував зусиль.
  
  
  Це була чиста форма бою синанджу, тренувальна вправа, яку могли виконувати лише два повноправні Майстри. Будь-яка слабка людина не витримала б перших трьох секунд. Це називалося "Магніти", тому що стислі кулаки діяли як магніти, притягуючи та відштовхуючи по черзі, але ніколи не стикаючись. Нанесення удару або його отримання однаковою мірою викликали ганьбу на обох бійців. Бо контакт означав, як і вчитель, і учень не впоралися зі своїми обов'язками перед Будинком Сінанджу.
  
  
  Це повернуло Римо до його ранніх днів тренувань, коли Чіун завдав багато ударів і лютував на Римо за те, що той дозволяв це.
  
  
  "Як довго це триває?" він спитав майстра Во-Ті.
  
  
  "Коли ти зможеш дати мені урок моєї Майстерності".
  
  
  "Що, якщо я не пам'ятаю?"
  
  
  "Це буде такою ж ганьбою для тебе і твого вчителя, як би твій кулак ударив мене по тілу або мій кулак ударив тебе", - сказав Во-Ті, шукаючи лазівку.
  
  
  Римо напружено думав. Проблема була в тому, що майже неможливо було займатися магічним камінням і зосередитися на чомусь іншому.
  
  
  Ось і. Ось і. Чому Во-Ті був важливим? Подумав Римо.
  
  
  Це вразило його спалахом осяяння.
  
  
  Так. Тепер я згадав. Фараон Пепі II мав найдовше правління з усіх імператорів в історії, завдяки Во-Ті. І все тому, що Во-Ті пообіцяв Пепі I, що доглядатиме його сина до кінця його життя.
  
  
  "Майстер ніколи не повинен служити наступному імператору!" Швидко сказав Римо.
  
  
  І, не сказавши більше жодного слова, Майстер Во-Ті втратив пильність і з поклоном зник із існування.
  
  
  КОЛИ РИМО ПРОСНУВСЯ, у нього на колінах сиділа єгипетська стюардеса і допитливо дивилася йому в очі.
  
  
  "У мене є питання", - сказав Римо.
  
  
  "Проси, про людину з алебастровою шкірою".
  
  
  "Де в Єгипті знаходиться Хемет?"
  
  
  "Єгипет - це Хемет. Це давня назва Єгипту. Ви, очевидно, дуже цікавитеся Єгиптом".
  
  
  "Оскільки ми збираємося приземлитися в Каїрі, так".
  
  
  Вона похмуро посміхнулася. "Тоді ви, мабуть, цікавитеся єгиптянами".
  
  
  "Смутно".
  
  
  Її пальці грали з пасмом його темного волосся. "І єгипетських жінок".
  
  
  "Абстрактно", - визнав Римо.
  
  
  "Ти ніколи не чув про клуб "Майл Хай"?"
  
  
  "Я євнух. Зазвичай я не люблю це визнавати, але я помітив, що ти смикаєш мою блискавку, хоча ми тільки що зустрілися, тому я думаю, тобі слід знати заздалегідь".
  
  
  "Можливо, якщо я лоскочу його, він відросте знову".
  
  
  Обличчя Римо стало сумним. "Багато хто намагався. Але це не працює".
  
  
  "У тебе все ще є губи для поцілунків і язик для глибших поцілунків".
  
  
  "Знову неправильно. Люди, які відрубали його, вирвали мою мову".
  
  
  "Тоді як ти кажеш?"
  
  
  "Протез язика. Він пластиковий. На смак як водяний пістолет. Тобі б це не сподобалося".
  
  
  І поки стюардеса з спантеличеним виразом дивилася на свої підведені очі, Римо простяг руку і торкнувся нерва у неї на шиї, через що вона застигла на місці. Потім він ніжно підняв її і переніс через прохід, яка все ще застигла в сидячому положенні, опустивши на вільне місце. Там було багато порожніх місць. Цими днями мусульманські фундаменталісти з дикою самовідданістю вбивали туристів у Каїрі, намагаючись викликати співчуття світової спільноти до своєї останньої справи. Які після ізраїльсько-палестинських угод, здавалося, були зосереджені на тому, щоб підривати світських поетів, безбожних поп-співаків і протестувати проти планування сім'ї.
  
  
  Коли літак підкотив до виходу, стюардеси, що залишилися, чекали, щоб проводити Римо до виходу з літака. Тому Римо та Чіун терпляче сиділи на своїх місцях, поки весь літак не спорожнів.
  
  
  По дорозі до пасажирського виходу Римо тиснув руки кожній стюардесі, шепочучи: "Я евнух. Слово честі. Я евнух".
  
  
  Виходячи, Майстер Сінанджу зачинив за собою двері кабіни, грюкнувши по ній з такою силою, що весь фюзеляж затрясся, як викинута на берег риба, і водночас оплавивши двері.
  
  
  Звук ударів кулаків по неподатливому металу супроводжував їх трапом літака в переповнений термінал.
  
  
  Усміхнений єгиптянин з поклоном запросив Римо і Чіуна сісти в його таксі біля терміналу, і Чіун прослизнув першим. Коли Римо опустився на сидіння поруч із ним, він виявив, що водієві вже було дано інструкції. Таксі рушило з місця, з вереском проносячись крізь брязкіт і скупчення людей у центрі Каїра.
  
  
  - Чи не бажаєте просвітити туриста щодо місця його призначення? - Куди він прямує? - спитав Рімо Чіуна, піднімаючи вікно, щоб уберегтися від сірчистого смогу.
  
  
  "Тобі доведеться битися зі страшним Сонячним Левом".
  
  
  "Я не боюся левів".
  
  
  "Це дуже великий лев".
  
  
  "Наскільки великим може бути лев?" - Запитав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу лише усміхнувся з натягнутим задоволенням.
  
  
  Під ГАМ каїрської поліції, що нудьгує, Терон Меніг, професор незрозумілих явищ Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, встановив чотири геодезичні лазери, по одному на кожну точку компаса, навколо скарбу, що руйнується, давнього Єгипту, який люди називали Великим Сфін.
  
  
  Лазери були калібровані з урахуванням нанометрових допусків. Встановлені на рівній відстані один від одного, вони мали реєструвати найдрібніші вібрації у великому вапняковому ідолі. Наближався великий момент.
  
  
  Терон Макеніг шість років працював задля цього великого моменту. Шість років шукав гранти, фінансування та спеціалізоване обладнання, яке зазвичай використовується для перевірки цілісності конструкції та схилу висотних хмарочосів. І тепер це було тут.
  
  
  Він не повинен зазнати невдачі. Наука звернулася до нього за відповіддю на одну з великих загадок, що оточують Великого Сфінкса у Гізі.
  
  
  Навколо Сфінкса було багато запитань. Їх ставили неодноразово протягом запорошених століть. Порожня луна відповідей, які так і не були отримані, розносилася десятиліттями.
  
  
  Хто збудував Сфінкса? Навіщо він був збудований?
  
  
  І кого чи що уявляла гігантська багатотонна постать лева з головою фараона?
  
  
  Дехто казав, що на ньому було обличчя фараона Хуфу, який був відомий грекам як Хеопс. Інші стверджували, що Сфінкс мав вигляд його сина Хафре, біля підніжжя піраміди якого він спочивав. Більшість учених вважали, що Сфінкс датувався кінцем Стародавнього царства. Дехто вважав, що він був старший за раннього фараона.
  
  
  Питання незапам'ятних часів. Йшли століття, але теорії все ще висіли у піщаному повітрі пустелі без відповіді. Якщо не сказати, що на них немає відповіді.
  
  
  Професор Меніг прибув у країну фараонів не для того, щоб досліджувати старі, недоведені теорії, а для того, щоб сформулювати ту, яка ніколи не задавалася за всю історію. Чи рухався Сфінкс?
  
  
  Це було абсурдне питання, ось чому знадобилося шість, а не звичайні три роки, щоб вирвати грант у півмільйона доларів у археологічного факультету Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Ніхто ніколи не припускав, що Сфінкс зрушив зі свого первісного місця. Він був похований наступаючими пустельми, які стародавні єгиптяни незліченну кількість разів називали Червоною Землею. Насправді, якби Сфінкс не був похований через чотири з половиною століття після того, як був вирізаний, і таким чином захищений від руйнівної ерозії, що наноситься вітрами пісків пустелі, він, можливо, зазнав би ще ганебнішої ерозії, ніж був.
  
  
  Саме орієнтація Великого Сфінкса на піраміду Хуфу вперше висунула теорію у голові Терона Меніга. Стародавні записи переконливо показали, що Сфінкс був точно під прямим кутом до східної сторони піраміди Хефрена. Однак сучасний супутниковий знімок ясно показав відхилення від перпендикуляра на три градуси.
  
  
  Те, що Сфінкс рухався протягом століть, поки сидів терплячий і задумливий, здавалося настільки ж неминучим, як і неможливим.
  
  
  Пізанська вежа нахилилася. Усі це знали. Біг Бен навіть почав нахилятися в один бік. Це було відомо. Моря відступили. Льодовики розтанули, і припливи здійнялися. Такими були факти.
  
  
  Але що могло змусити Сфінкса повільно, невблаганно і до появи чутливих геодезичних лазерів непомітно відхилитися від своєї початкової орієнтації на схід?
  
  
  Професор Меніг був сповнений рішучості з'ясувати це. Озброєний шістьма мільйонами доларів із коштів Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі - один мільйон із них знадобився для підкупу єгипетської влади - він з'ясує правду.
  
  
  Навіть якщо для цього йому довелося б жити в номері "Фараон" за триста доларів на день у готелі "Ніл Хілтон" з сьогоднішнього дня до кінця століття.
  
  
  Відкривши свою парасольку від сонця, Меніг сів перед комп'ютерним терміналом, на якому був зображений Сфінкс, пронизаний рівновидаленими променями лазерів, і дістав з рюкзака книгу в м'якій обкладинці, готуючись до довгої подорожі. Чим довше, тим краще.
  
  
  ТАКСІ перевезло Римо та Чіуна через міст і вивезло з міста. Незабаром вони були на Пірамід-роуд, і крізь смердючий зміг проступило велике скупчення трьох великих пірамід. По обидва боки лежали піски пустелі. Велично брели верблюди, несучи як туристів, і паломників.
  
  
  "Отже, у Хуфу було багато синів", - раптово сказав Чіун, ніби продовжуючи незакінчену історію. "Але фараоном міг бути тільки один. Це було за часів Майстра Саджі. Хуфу вибрав Джедефре своїм наступником. Але одна з його дружин задумала звести на престол свого сина від Хуфу, якогось Рама-Тут. Не знаючи про невисловлений вибір Хуфу, вона вступила до змова зі злим візиром, щоб позбавити мир від синів Хуфу, що суперничають, Багато нещасних випадків трапилося з синами Хуфу, який у ті дні спостерігав за будівництвом найбільшої з пірамід до вас, бо фараони вірили, що вони боги, які ходять по землі і які після смерті піднесуться до зірок і правитимуть потойбічним життям".
  
  
  "Ось чому вони збудували піраміди?" - Запитав Римо.
  
  
  Чіун кивнув головою. "Піраміди, які ви бачите, - це і гробниці, і сходи до зірок. У кожній споруді, яку ви бачите, знаходиться шахта, звернена на північ і похилена до того, що тоді називалося Нетлінними Зірками - тими, які ніколи не заходять" .
  
  
  "Як на "Поларисі"?"
  
  
  "У ті дні полярною зіркою була жовта зірка, відома єгиптянам як Тубан, яка знаходиться у хвості сузір'я, відомого з часів римської Імперії як Дракон. Полярна зірка тепер посіла своє місце в небі. Після того, як ми перетворимося на пилюку, це буде зірка , яку корейці називають Чик-ньо. Бо навіть нерухомі зірки на небі не вічні, Римо.
  
  
  Гаряче повітря ставало пильнішим з кожної милі. Рімо нічого не сказав. Піраміди, здавалося, росли їх, не створюючи видимості наближення. Вони були величезними, їхні сіруваті контури кришилися.
  
  
  Чіун продовжував говорити. "Отже, у Хуфу було багато тягаря. Він турбувався про свою піраміду, будівництво і святість якої забезпечили б щасливе потойбічне життя, і він турбувався про нещастя, які осягали його молодших синів. Тому він викликав свого головного візира і запитав його, чи благословили зірки сходження на престол фараона його сина Джедефре, і цей віроломний візир, який був у змові зі злою матір'ю Рами-Тут, сказав Хуфу, що Джедефре ніколи не буде фараоном, замість цього зірки прихильно дивилися на Рама-Тут.
  
  
  "Ці новини глибоко стривожили Хуфу, бо він розпізнав темряву серця Рами-Тут і довірив лише Джедефре побачити, що після його кончини його гробниця збережеться чистого століття. Отже, Хуфу послав до Сінанджі за майстром Саджою і поставив його перед дилемою.
  
  
  " " Якщо зірки благословляють Рама-Тут, а чи не мого доброго сина Джедефре, що робити? " - запитав Саджу.
  
  
  "І Саджа відповів: "Ми затьмаримо зірки".
  
  
  "Хуфу зажадав від Саджі, що мало на увазі, але Саджа сказав тільки: "Якщо Сінанджу зможе згорнути зірки, чи побудуєш ти пам'ятник Дому, який простоїть віки?"
  
  
  "Зроблено", - сказав фараон Хуфу. І угоду було укладено.
  
  
  Тієї ночі, Римо, Рама-Тут помер уві сні, і ніхто так і не виявив хворобу, яка обірвала його життя. Мати Рами-Тут кинулася в Ніл і потонула. обіцяв Саджа”.
  
  
  Римо посміхнувся. "Здається, я знаю, що розлютило старовину Рама-Тут".
  
  
  "Шшш. Це секрет. Навіть зараз".
  
  
  "Це було сторіччя тому. У чому проблема?"
  
  
  "Водій може бути нащадком", - сказав Чіун змовницьким тоном. "Єгиптяни сумно відомі тим, що таять образу".
  
  
  Римо закотив очі.
  
  
  Чіун продовжив свою розповідь. "Коли Джедефре зійшов на трон, майстер Саджа став перед ним і розповів про свою угоду з Хуфу".
  
  
  "Яке твоє бажання?" - Запитав Джедефре Саджу. І Саджа відповів: "Я бачу, що твоя гробниця навіть зараз закладається твоїми королівськими архітекторами і що вони добувають камінь з оголення в тіні могили твого батька. , Яка є джерелом сонця, і додай йому образ того, хто забезпечив твоє сходження на трон Єгипту, і зроби це, щоб показати, що яким би могутнім не був Єгипет, Будинок Сінанджу ще могутніший.
  
  
  "Здійснилося", - вигукнув фараон Джедефре. "Коли наступного разу ти побачиш моє царство, ти побачиш, як твоє бажання перетворилося на камінь, який триватиме вічно".
  
  
  "Але минули роки, і більше нічого не було чутно від Єгипту, який у ті дні був великим клієнтом Будинку. Отже, Саджа здійснив довгу подорож до країни фараонів, і коли він прибув до Гізи, він побачив реальність своєї угоди зі спини дромадера. Могутній він був, Римо. І гордий, коли він дивився на сонце, що сходить, його кольори торжествували. Але коли Саджа наблизився, його безмежна гордість змінилася холодною люттю. Бо лик Лева, звернений до Сонця, не був його власним ".
  
  
  "Ой-ой. Джедефре Велчед".
  
  
  "Фараони були сумнозвісними зварювальниками, але в ті дні ми цього не знали. Отже, Саджа постав перед Джедефре і зажадав пояснити, чому обличчя Сонячного Лева не його. І Джедефре відповів, що така не була угода. Саджа попросив, щоб лев носив вигляд того, хто забезпечив правління Джедефре, і Саже довелося визнати, що це було правдою.Технічно.Попрощавшись і висловивши захоплення проникливістю Джедефре, Саджа повернувся до свого села, і, коли через роки з Єгипту прийшла звістка, що Джедефре потрібна допомога вдома, Саджа порвав Послання, не відповівши.І коли наступник Саджі отримав прохання допомогти Старому королівству в його останні дні, це послання теж було проігноровано.Таким чином, Єгипет прийшов до злих днів, і пройшло багато поколінь, перш ніж Майстер знову працював на фараона. , Що Джедефре був настільки проникливий, що обдурив Сінанджу і тим самим втратив свою імперію ".
  
  
  Таксі згорнуло з дороги, і Рімо побачив наполовину стерте обличчя Сфінкса, що дивиться на хвилясті піски. Воно було звернене у бік трьох масивних пірамід та його невеликих храмів-супутників.
  
  
  "Це Сонячний Лев?" - спитав він Чіуна.
  
  
  Чіун висловив несхвалення. "Це сумне видовище. Краще б вони залишили його спати під пісками, які його забрали".
  
  
  "Краще для кого? Сфінкс чи я?"
  
  
  "Давайте з'ясуємо", - сказав Чіун, розплачуючись із водієм.
  
  
  "Мені не подобається, як це звучить", - нервово сказав Римо.
  
  
  Засунувши руки в рукави, Майстер Сінанджу підійшов до гігантського Сфінкса. "Священна кобра більше не височить над його могутнім чолом", - сказав він співуче. "Борода відсутня. Його розфарбований головний убір назавжди вицвів. Якби мої предки могли бачити це зараз, вони б хвилювалися й обурювалися тим, що цей колись могутній пережиток колишньої слави дійшов до такого стану".
  
  
  Чіун з огидою махнув рукою.
  
  
  Туристи прогулювалися навколо Сфінкса, туристи підіймалися по схилах Великої піраміди в Гізі.
  
  
  "За часів Ван за подібне осквернення відрубували голови", - зауважив Чіун. "Уяви, Римо, якби дітям дозволялося бешкетувати в залах вашого Сенату".
  
  
  "Вони роблять. Їх називають сенаторами".
  
  
  Римо посміхнувся. Чіун насупився. Римо проковтнув свою усмішку. Вони продовжували йти, пісок під їхніми ногами приймав їхню ходу без скарг і викидав її, не створюючи враження від їхніх ніг.
  
  
  "Що це за штуки?" Запитав Римо, вказуючи на встановлене на штативах електронне обладнання, що оточує схожі на сфінкси камери Panaflex, що знімають знімальний майданчик біблійного епосу.
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Я думаю, це лазерне проміння".
  
  
  "Навіщо комусь знадобилося марнувати дірки в Сфінксі?"
  
  
  "Я не думаю, що це лазери, що горять, Маленький батько".
  
  
  "Хіба лазери не це роблять? Обпалюють?"
  
  
  "Деякі. Вони, мабуть, роблять щось ще. Що, я не знаю".
  
  
  Вони натрапили на чоловіка в шортах кольору хакі, його кінцівки були розкинуті в складному садовому кріслі, вкритому парасолькою. Перед ним був портативний портативний комп'ютер, і читав книгу. Римо нахилив голову, щоб прочитати назву. То були Колісниці богів?
  
  
  "Ці лазери твої?" Запитав Римо.
  
  
  "Так і є", - сказав чоловік зарозумілим голосом. Корковий шолом ненадійно сидів на його подовженій голові. Букви UCLA були нанесені трафаретом спереду.
  
  
  "Що вони роблять?"
  
  
  "Чекаємо, коли Великий Сфінкс зрушить з місця, якщо хочеш знати".
  
  
  "Їм доведеться довго чекати", – прокоментував Римо.
  
  
  "Це цілком прийнятно. Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі оплачує це дослідження".
  
  
  "Обов'язково розкажи".
  
  
  "Я вірю. Я один з її видатних знавців. А тепер, будь ласка, піди. Ти в моєму світлі для читання".
  
  
  "Радий служити", - сказав Римо, йдучи. Після того, як він приєднався до Майстра Сінанджа, Римо запитав: "Ти чув цього дивака? Він чекає, коли Сфінкс зрушить з місця".
  
  
  "Він дуже розумний для засмаглого білого".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  Чіун підняв очі, відзначаючи кут нахилу полуденного сонця. "Сфінксу час рухатися".
  
  
  Римо глянув на безносе, обвітрене обличчя Сфінкса. "Це я маю побачити, щоб повірити".
  
  
  "На жаль, ти не можеш".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  Чіун зміряв його суворим поглядом. "Тому що саме ти посунеш великого Сонячного Лева".
  
  
  "Я не можу зрушити це"
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Це надто велике".
  
  
  "Земля велика. Вона рухається. Місяць великий. І він рухається. Сфінкс не такий великий, тому ви можете легко перемістити його".
  
  
  "Коли довкола стільки туристів?"
  
  
  "Важливо тільки щоб воно рухалося. Йому не обов'язково рухатися дуже далеко". Очі Чіуна хитро звузилися. "Якщо ти не зможеш розгадати загадку Сфінкса", - додав він тонким голосом.
  
  
  Римо посміхнувся. "Звичайно. Випробуй мене".
  
  
  "Ти не повинен гадати. Ти можеш відповідати тільки виходячи зі знання".
  
  
  "Досить справедливо".
  
  
  Чіун уважно глянув на нього. "Чиє обличчя носить Сонячний Лев?"
  
  
  "Це не загадка Сфінкса. Питання в тому, хто ходить на чотирьох ногах вранці, на двох вдень і на три вечори?"
  
  
  Чіун відмілив протест Римо убік. "Це неправильна загадка. Це дитяча загадка. Ти не дитина, а Майстер синанджу. Справжня загадка була задана. Ти знаєш відповідь?"
  
  
  "Ти знаєш, що я цього не роблю".
  
  
  "Ти впевнений? Вивчи горді риси обличчя. Хіба вони не здаються знайомими?"
  
  
  - Я знаю не так багато безносих фараонів, - пробурчав Римо.
  
  
  Чіун кивнув головою. "Тоді ти маєш перемістити Лева, який звернений до Сонця".
  
  
  "Що це за випробування?"
  
  
  "Важкий", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Хар-де-хар-хар-хар", - сказав Римо.
  
  
  Він почав оминати Сфінкса. Він був величезний. У цьому не було нічого дивного, але прогулянка по всьому колу вразила Римо своєю неосяжністю. Він почував себе карликом поряд з одним із вапнякових виступів. Те, як технологічно примітивні люди звели цю споруду, було вищим за його розуміння. Те, що воно простояло тут майже п'ять тисяч років, справило на нього враження. І коли він повернувся до обличчя, такого неймовірно стародавнього, усвідомлення того, що час стер його пишність, засмутило його.
  
  
  "Коли це було побудовано, це, мабуть, була найбільша річ у світі", - сказав він.
  
  
  "Це було", - видихнув Чіун. "Тепер подивися на це".
  
  
  "Так, подивися на це. Це все ще чудово, але у світі є багато чудових речей, а ця чудова тварина з вапняку - лише медовий пиріг, призначений для залучення людських мурах та їх грошей".
  
  
  "Якщо є спосіб перемістити цю штуку, я його не бачу".
  
  
  "Є. І якщо ти не відкриєш це, ми ніколи не побачимо Куш".
  
  
  "Мені підходить".
  
  
  "Але не я. Ти можеш почати у будь-який час".
  
  
  Римо перевірив Сфінкса. Він був схожий на туриста, щоб місцева поліція не турбувала його. Інші туристи проігнорували його. Верблюд плюнув у його бік, але Римо ухилився від відхаркувального засобу, не обертаючись. Його тіло відчуло хвилі тиску і прибрало його зі шляху.
  
  
  Правою передньою лапою Римо недбало притулився спиною до члена. Його ноги вперлися у вапнякову платформу, на якій було збудовано Сфінкс. Він штовхнув своє тіло в обох напрямках.
  
  
  Десь запищав комп'ютер. "Воно зрушило! Воно зрушило!"
  
  
  Римо обійшов лапу і спитав: "Що рухалося?"
  
  
  Професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі стрибав вгору-вниз з неприхованою радістю. "Сфінкс. Він рухався! Мої прилади зареєстрували позитивний рух".
  
  
  "Ти божевільний. Я був зовсім поруч із цим".
  
  
  Чоловік заверещав від захоплення. "Вона зрушила на нанометр".
  
  
  "Наскільки це мало?"
  
  
  "Чи не мільярдна частина метра".
  
  
  "Можливо це був лазер, який рухався".
  
  
  "Неможливо. На рух відреагував промінь, а не корпус лазера".
  
  
  "У якому напрямку?"
  
  
  "На північний схід".
  
  
  "Я піду перевірю. Ти йди в той бік".
  
  
  Римо підбіг до задньої частини Сфінкса, подивився в обидва боки і притулився спиною до крупу. Його ступні зашипіли, коли підбори поринули у посипану піском платформу, на якій лежав Сфінкс.
  
  
  Нагорі, біля голови, пролунав ще один звуковий сигнал. "Воно ворухнулося! Воно знову ворухнулося!" Прибіг Римо.
  
  
  "У якому напрямку?" спитав він схвильованого чоловіка.
  
  
  "На північний схід. У тому ж напрямі".
  
  
  "Я нічого не бачив".
  
  
  "Щось змушує Сфінкса повертатися на північний схід".
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - сказав Римо. "Повертайся до крижів. Я доглядаю за головою".
  
  
  "Так. Так. Дякую. Дякую вам".
  
  
  Римо зайняв те саме місце передньою лапою і притулився спиною до Сфінкса, наче втомився. Його тіло стало єдиним із великим ідолом. Тому, коли він натиснув, воно відгукнулося аж до своїх пальців із вапнякових блоків. Пролунав звуковий сигнал і ще один крик тріумфу. "Воно зрушило! Це диво. Сфінкс рухається!" Коли професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі побіг назад до голови, роблячи інстаматичні знімки на кожному кроці, Римо повернувся на своє місце біля крижів. Цього разу він поклав руки на руїни та нахилився до них.
  
  
  Писк перетворився на протяжний вереск, і коли Римо був задоволений, він відійшов і знайшов Майстра синанджу.
  
  
  "Цього достатньо?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Хук просунув його так само далеко всього двома поштовхами".
  
  
  "Хак не мав лазерів, з якими доводилося мати справу".
  
  
  Професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі підстрибував у повітря, збуджено розмахуючи руками. "Сфінкс рухається! Я довів це. Сфінкс рухається!"
  
  
  - Особисто я, - крикнув Римо, обтрушуючи з рук вапняковий пил, - думаю, що ваше обладнання вийшло з ладу.
  
  
  Обличчя чоловіка витягнулося. "Це найкраще, що можна купити за гроші".
  
  
  "У вас є всі ці свідки і ніхто нічого не бачив".
  
  
  Професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі опустився рачки, намагаючись зазирнути під Сфінкса. "Можливо, він на осі. Як флюгер. Ми повинні викопати його. Тримаю парі, ми знайдемо точку опори".
  
  
  "Ти знаєш, скільки часу та грошей це буде коштувати?"
  
  
  "Мільйони", - кричав чоловік. "Мільйони і мільйони. Це занадто багато для Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Це грант Йеля. Мені знадобиться грант Йеля. Вибачте мені. Я повинен зателефонувати до Штатів".
  
  
  Коли він втік, Рімо запитав Чіуна: "Що тепер? Мені відкласти це чи як?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ні? Ти хочеш сказати, що це все?"
  
  
  "Цього достатньо для цього століття. Я наполягав на цьому, а тепер і ти наполягаєш на цьому. Якщо ти коли-небудь зробиш на світ гідного наступника, він зможе підштовхнути це. Зрештою, це прийме правильний напрямок".
  
  
  "Який правильний напрямок?"
  
  
  "У бік мого села Сінанджу, звичайно".
  
  
  "Скільки часу це займе?"
  
  
  "Всього лише ще дві тисячі років".
  
  
  Римо глянув на обличчя, що обсипалося. "Думаєш, старий протягне так довго?"
  
  
  "Ні, якщо ці набридливі туристи продовжать дертися на неї".
  
  
  "Не наша проблема. Що робити далі?"
  
  
  "Єгиптяни називали це нещасним Кушем".
  
  
  "Назви мені ім'я, яке я розумію".
  
  
  "Греки назвали її Ефіопією. Для римлян це була Африка".
  
  
  "Я не готовий до Африки".
  
  
  "Натомість ми могли б вирушити до Гіперборею".
  
  
  Римо насупився. "Я ніколи не чув про Гіперборей".
  
  
  "Я дам тобі вибір. Гіперборея чи Африка?"
  
  
  "Це питання з каверзою?"
  
  
  "Тільки для неосвічених".
  
  
  Римо сунув руку в кишеню і витягнув дві монети, грецьку драхму і римський динарій. "Як щодо того, якщо я підкину монетку? Орел Гіперборея, решка Африка".
  
  
  "Я прийму це".
  
  
  Римо підкинув монету і з'явилося обличчя Гермеса.
  
  
  "Це гіперборея. Дуже сподіваюся, що там не жарко, як в Африці".
  
  
  "Це не так".
  
  
  - До речі, - запитав Римо, коли вони ловили таксі назад у Каїр, - що ти мав на увазі, коли сказав, що вони викинули свої мізки? - Запитав Римо.
  
  
  “Коли фараон помирав, його тіло готували до поховання зі збереженням селітри та бітуму, на випадок, якщо він забере його пізніше. Тіло було загорнуто у спеціально приготовлене полотно, а органи вилучено та законсервовано у банках. За винятком одного органу”.
  
  
  "Мозок?"
  
  
  "Мозок".
  
  
  "Чому вони викинули мізки?"
  
  
  "Тому що, хоча єгиптяни розуміли функцію серця, печінки та жовчного міхура, вони не знали призначення свого власного мозку. І тому, якщо для фараонів існує потойбічне життя, це має бути жахливе місце, тому що у них немає мозку в черепах, щоб насолоджуватися" вічним пануванням серед Нетлінних Зірок”.
  
  
  І серед бурхливих пісків Гізи, які одного разу поглинуть сам Каїр, Рімо Вільямс тихо засміявся. Поки Чіун не сказав щось, що стерло посмішку з його обличчя і змусило шмат льоду оселитися в його серці.
  
  
  "Коли я стану мумією, Римо, подбай про те, щоб мій мозок знаходився в правильному місці".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Рейс із Каїра до Гіперборею зупинився в Копенгагені, Данія, що Римо сприйняв як добрий знак. Вони пересіли на літак в Ісландії, що змусило Римо стурбовано насупитися.
  
  
  Коли вони заправлялися в столиці Ісландії Рейк'явіку, Римо полегшено помітив, що там дуже зелено. Зупинка в Гренландії змусила його вирішити, що той, хто назвав обидва місця, мабуть, упустив свої нотатки. Ісландія була зеленою, а Гренландія – крижаною.
  
  
  І коли екіпаж змінився в Годтаабі, Гренландія, і данські стюардеси, які продовжували покусувати вуха Римо, перетворилися на ескімоських стюардес, які намагалися потертися своїми холодними носами про його теплий, Римо сприйняв це як дуже, дуже погане знамення.
  
  
  Тому, коли сірі моря під крилами Air Canada покрилися льодовиками, Римо не був особливо здивований.
  
  
  "Ми, випадково, не прямуємо на Північний полюс?" поцікавився Римо.
  
  
  "Ні, ми не такі", - сказав Чіун. "Добре", - сказав Римо.
  
  
  "Ти вирушаєш туди, куди до тебе наважувався лише один Майстер синанджу".
  
  
  "Де це?"
  
  
  "Місяць".
  
  
  "Я не збираюся на Місяць. Air Canada туди не літає".
  
  
  Чіун відмахнувся від заперечень. "Тобі надто пізно заперечувати, оскільки ти вже в дорозі".
  
  
  Поки літак гудів, ескімоські стюардеси й далі говорили про те, що тепер їх називають інуїтами, але Римо міг би називати їх бандикутами, якби міцно обійняв їх усіх. Переважно по одному за раз, але оскільки вони скоро приземляться, зійде і все одразу.
  
  
  "Пройди", - сказав Римо, гарячково розуміючи.
  
  
  "Чому ти відкидаєш залицяння цих прекрасних, міцних жінок?" - напівголосно запитав Чіун.
  
  
  "Чому ти не запитав мене про це в Іспанії чи Єгипті?"
  
  
  "Ці жінки походять із нижчого роду".
  
  
  Римо ще раз глянув на стюардес, які сяяли сліпучими усмішками в його бік, як кругловиді прожектори.
  
  
  "Ці жінки підозріло схожі на кореянок", - сказав він.
  
  
  "Вони не такі. Вони ескімоські".
  
  
  "Ескімос", - покликав схожий на дзвіночок голос.
  
  
  "Ви знаєте, кажуть, азіати прийшли через Берінгову протоку і заселили Америку".
  
  
  "Ці жінки могли б зійти за азіаток", - визнав Чіун. "Можливо, китаянки. Або монголки. Але не кореянки. Хоча у них є своя чарівність".
  
  
  "Якщо вам подобаються гарбузові голови, насаджені на гарбузові тіла".
  
  
  "Вони випадково створені для виношування дитини. Це хороша річ для чоловіка ваших похилого віку".
  
  
  "Наскільки я знаю, мої роки не йдуть вперед. Я виглядаю молодшою, ніж до того, як прийшов до Сінанджі".
  
  
  "З твого боку було б правильно запліднити трьох, які тобі найбільше сподобаються, на випадок, якщо ти не повернешся з Місяця цього століття", - сказав Чіун Римо.
  
  
  "Троє?"
  
  
  "Знаючи тебе, я не вірю, що ти не зачнеш ще одну жінку. Якщо не двох. Але якщо ти зачнеш трьох дітей, напевно вийде хоча б один хлопчик".
  
  
  "Пройди".
  
  
  "О-о-о", - сказали стюардеси в унісон.
  
  
  "Без образ", - запевнив їх Римо. "У мене вже є дочка".
  
  
  "І син", - додав Чіун. "Рішення у цій справі ще не прийняте".
  
  
  Римо поринув у мовчання. Вони летіли у загальному напрямку Північного полюса, де були лише лід, сніг, холод і, можливо, Фортеця Самотності. Іншими словами, нічого корисного чи цікавого.
  
  
  Десь у невиразних куточках своєї пам'яті він згадав легенду про майстра синанджа, який вирушив на Місяць. Хто це був?
  
  
  "Шан!" Сказав Римо, клацнувши пальцями. "Шан вирушив на Місяць".
  
  
  Чіун схвально ляснув у долоні. "Моє серце радіє, коли я чую, що один із моїх уроків застряг усередині твого товстого білого черепа".
  
  
  "Припини це. Крім того, Шенг насправді не літав на Місяць. Він просто думав, що полетів".
  
  
  "Він вирушив на Місяць. Так було написано у Книзі синанджу".
  
  
  "У Книзі Свнанджу написано, що Шан закохався в якусь японську повію, і вона вмовила його принести їй шматочок місяця, вважаючи, що якщо він зазнає невдачі, вона позбудеться його. Отже, він вирушив пішки на північ, дістався країни холоду". , льоду та снігових ведмедів, і, оскільки він не знав про форму землі, Шан подумав, що дістався Місяця, насправді він пішов пішки через замерзле Берінгове море на територію нинішньої північної Канади. і Шенг подумав, що пройшов весь шлях до Місяця пішки”.
  
  
  "Чим закінчилася історія?" зацікавлена стюардеса спитала.
  
  
  Римо знизав плечима. "Обшукай мене. Я просто пам'ятаю частину місяця. І тільки тому, що це було неправильно".
  
  
  "Тьху!" - сказав Чіун, відвертаючись. "Ти нічого не навчився".
  
  
  Всю частину польоту, що залишилася, стюардеси намагалися переконати Римо, що, хоча вони інуїти або ескімоски - вибирайте самі, добрий сер, - насправді вони такі ж сучасні і витончені, як будь-яка жінка, яку ви зможете знайти.
  
  
  "Так", - сказав один. "У нас у будинках є супутникові тарілки. Алкоголізм. Наркотики та навіть СНІД".
  
  
  "Це справді витончено", - сухо зауважив Римо. "Вітаю".
  
  
  Стюардеси захихикали від захоплення, думаючи, що вони зруйнували товсту антигромадську кригу, що оточувала дивного білого чоловіка з апетитними товстими зап'ястями.
  
  
  Тому коли він заснув, вони були дуже розчаровані. Коли вони висадилися в Пангніртунгу на Баффіновому острові, вся команда стюардес запропонувала Римо підвезти його до будь-якої точки, яку він забажає відвідати, включаючи проживання у власних будинках, які, як вони запевнили його, не були голку. Якщо, звісно, йому не сподобаються голку. У цьому випадку вони побудують найтепліше і затишніше голку, яку тільки можна уявити.
  
  
  Відчуваючи, як його обличчя зморщується від полярного вітру, Римо пробурмотів: "Раптом мені захотілося відвідати Африку".
  
  
  "Ми можемо спуститися на каяку!" - пискнув один.
  
  
  Врешті-решт Римо був змушений тягнути їх по зледенілому асфальту до агента з прокату, що очікував, тому що вони вчепилися в манжети його штанів і відмовлялися відпускати.
  
  
  "Ми хочемо орендувати транспортний засіб, досить витривалий, щоб проїхати багато миль льодом і снігом", - оголосив Чіун.
  
  
  "І хтиві ескімоські жінки", - додав Римо.
  
  
  Агент з прокату запропонував їм вигідну угоду на "Форд Бронко" кольору снігової грудки з потужними шипованими зимовими шинами, на яких були ланцюги для додаткового зчеплення. "Заплати цій людині, Римо", - сказав Чіун.
  
  
  "Рімо! Його звуть Римо!"
  
  
  Агент з прокату визирнув з-за прилавка.
  
  
  "Сер", - сказав він приглушеним тоном, зазвичай призначеним для інформування когось про те, що у нього розстебнута ширинка або до черевика прилип туалетний папір, - "у вас стюардеси чіпляються за ваші штанини".
  
  
  "Вони думають, що закохані в мене", - поскаржився Римо.
  
  
  "На мою думку, вони виглядають жахливо переконаними в цьому", - погодився агент з прокату.
  
  
  "Можу я залишити їх тобі?" Римо замислився.
  
  
  "Ні ні!"
  
  
  "Тільки до мого повернення?" – додав Римо.
  
  
  "Так! Так! Ми будемо чекати тебе! Ми чекатимемо вічно".
  
  
  "Я сподівався, що ви все це скажете", – сказав Римо. "Повинен повернутися в..." Він глянув на Майстра синанджу.
  
  
  "Дуже скоро чи ніколи".
  
  
  "Дуже скоро", - сказав Римо.
  
  
  "Ура!"
  
  
  Коли ключі були запропоновані Римо, Майстер Сінанджу вихопив їх. "Я поведу машину", - холодно сказав він.
  
  
  "Чому ти маєш вести машину?"
  
  
  "Бо ти виглядаєш дуже стомленим, і я не хочу, щоб ти загнав нас у льодовик або з урвища назустріч нашій смерті".
  
  
  Рімо вирішив, що в цьому є сенс, тому застрибнув на заднє сидіння, тоді як Майстер Сінанджу витратив десять хвилин, підшукуючи зручне місце за кермом, яке б не пом'яло його кімоно.
  
  
  Вони з гуркотом виїхали на дорогу та потрапили у легкий сніжок. На багато миль у всіх напрямках простягалися засніжені простори Арктики. Вони були значно вищі за лінію дерев, жодної ялинки в полі зору не було.
  
  
  По дорозі вони зустріли самотнього ескімоса, що блукав через білу пустку, що підбадьорливо крикнув їм услід. "Вперед, Джусе, вперед!"
  
  
  "Ти знаєш, якщо ми заблукаємо в цій штуці, нас ніхто ніколи не знайде. Наша фарба того ж кольору, що й місцевість".
  
  
  "Не хвилюйся, Римо. Я не помилюся".
  
  
  "Добре".
  
  
  І Чіун зробив щось дивне. Він позіхнув. За хвилину Римо теж позіхнув. Чіун позіхнув знову. І ще раз.
  
  
  Незабаром після цього Римо заснув у машині.
  
  
  У СНІ він знову опинився в Пустоті. Йому з'явився чоловік із сумним обличчям, одягнений у мішкуваті шовки пастельних тонів часів династії І.
  
  
  "Хто з вас?" - стомлено спитав Римо.
  
  
  "Я це ти".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб Чіун згадував майстра Ю".
  
  
  "Мене звуть не Ю. Це Лу".
  
  
  "Лу? О, так, Чіун думає, що я був Лу в минулому житті".
  
  
  "Ось чому я сказав, що я – це ти".
  
  
  "Забавно. Ти не схожий на мене".
  
  
  "Ми носимо різне тіло, але наша сутність єдина".
  
  
  "Це так? Якщо ти – це я, а я – це ти, як ми можемо вести цю розмову?"
  
  
  "Бо ти спиш", - сказав Майстер Лу розважливим голосом.
  
  
  "О, точно. Отже. мені теж треба битися з тобою?"
  
  
  "Людина не може боротися сама з собою. Бо не було б переможця - лише двоє переможених".
  
  
  "Треба пам'ятати це".
  
  
  "Я тут, щоб сказати тобі, що хоча наша сутність може бути однією, а плоть різною, у твоїх венах тече моя кров".
  
  
  "Як це можливо? Ти кореєць, а я американець".
  
  
  "Америка була не завжди. Ваші предки не завжди були американцями. Отже, вони були чимось іншим".
  
  
  "Чорт забирай, вони точно не були корейцями", - сказав Римо. Але майстер Лу лише посміхнувся з легкою суворістю, і коли його обличчя почало віддалятися, Римо здалося, що його очі здаються знайомими.
  
  
  Ці знаючі очі були останніми, хто зник у Пустоті.
  
  
  Коли Римо прокинувся, він сидів на задньому сидінні, а "Бронко" зупинився на брилі льоду. Сонячного світла майже не було і було дуже, дуже холодно. Дув стійкий вітер.
  
  
  "Що за біс?" Сказав Римо, відчиняючи двері. Його нога торкнулася води, і він поспішно відсмикнув її. Вода була дуже холодна. Він визирнув назовні та вниз. Вода була сірою і неспокійною, на додачу до того, що була холодною.
  
  
  Глиба льоду була повністю оточена водою, підтверджуючи перше сонне враження Римо. І вона рухалася на південь.
  
  
  "Чорт забирай, Чіуне! Де ти?"
  
  
  Як виявилося, не на задньому сидінні, де лежала тільки грудка грубих вовняних ковдр, і не під капотом, де було повно холодного інертного двигуна.
  
  
  Римо обмацував горизонт своїми глибоко посадженими очима. На півночі лежав холодний, непроникний туман та свіжий запах снігу. На півдні він відчував запах відкритої води та жиру.
  
  
  Опустившись навколішки біля товстого краю плавучої крижаної брили, Римо спробував воду. Вона була така холодна, що здавалося, ніби торкнувся дроту під напругою. Коли він вивільнив палець, він миттєво вкрився льодом, який, як він знав, краще не намагатися відколоти. Його шкіра, мабуть, тріснула б разом із ним.
  
  
  Посмоктавши змерзлий палець, щоб розм'якшити лід, Римо повернувся до "Бронка". Він сів за кермо і не виявив ключа у замку запалювання.
  
  
  Дитинство на вулицях Ньюарка наділило Римо певними навичками, які, здавалося, ніколи не застаріють. Він підключив запалювання та завів двигун. Обігрівач наповнив салон теплом, достатнім для того, щоби м'язи Римо розслабилися. Потім двигун затих.
  
  
  Жодні хитрощі не могли змусити його знову працювати. Холод проник у салон "Бронко", як крижана рука. І Римо почав нестримно тремтіти. Це був механізм, за допомогою якого тіло зігрівало себе, коли це було потрібно.
  
  
  Майстер Сінанджу навчив Римо не тремтіти, заявивши, що це марна трата енергії. Але, судячи з того, як усе виглядало, він був кинутий напризволяще. Тепер він тремтів, а коли йому набридала тремтіння, існували техніки синанджу, що охоплювали весь спектр від візуалізації вогню до впадання в сплячку, які могли допомогти йому пройти через це випробування.
  
  
  Єдине питання, яке крутилося в голові у Римо, було, чому Чіун поставив його в таке становище. У порівнянні з цим критий лабіринт виглядав як змагання з поїдання пирога.
  
  
  Далеко за північ Римо розпочав фазу візуалізації вогню в рамках свого плану виживання. Це спрацювало. Йому було тепло, навіть коли нічний вітер завивав за вітровим склом. Принесена вітром вода покрила склянку товстим шаром льоду, що темніло. Він не міг бачити, куди йде, хоча в цю пору року опівночі означало, що сонце низько схилилося до горизонту, надаючи світові видимості сутінків.
  
  
  Тому для мене стало легким сюрпризом, коли крижана брила об щось ударилася, і Бронко похитнувся на ресорах, притиснувши мокрі чорні носи до вікон.
  
  
  Римо опустив скло з боку пасажира і побачив, що його крижана брила зіткнулася з іншою крижаною брилою.
  
  
  "Можливо, мені пощастить", - сказав він.
  
  
  Він вибрався. Миттєво його шкіра обтягла м'язи та кістки. Вітер був різким і пронизливим. Римо підійшов до сусідньої брили льоду. Воно підстрибувало і билося об його ділянку, що означало, що то була не земля, а ще один шматок крижини.
  
  
  Римо вагався. Два торти зіткнулися, але ніщо не говорило про те, що вони залишаться назавжди з'єднаними. Він озирнувся.
  
  
  Він не міг дозволити собі втратити укриття від Бронка, тому повернувся назад і відпустив аварійне гальмо. Після цього було легко перекотити його на другий квартал. Римо обстежив новий квартал. Приблизно на сотню ярдів вона була плоскою, але незабаром стала вертикальною. Покритий снігом крижаний пік піднімався в зворушене зірками небо, вершина була прихована серпанком крижаних кристалів.
  
  
  Я на гребаному айсберзі, вирішив він.
  
  
  Римо порився в пам'яті, намагаючись згадати, що він знав про айсбергів. Вони відколювалися від арктичного пакового льоду і дрейфували на південь, іноді на це йшли роки. Ця думка не вселяла оптимізму. З іншого боку, коли вони потрапляли в теплу воду нижче за полярні області, вони могли розтанути в ніщо. Це було ще більш бентежним роздумом.
  
  
  Десь з околиць піку долинув низький, скорботний гарчання.
  
  
  Римо прислухався. Через деякий час гарчання пролунало знову. По ходу читання фраза "блакитний буркун" застрягла у Римо у пам'яті. Це був свого роду айсберг, який видавав звуки, що гарчать під впливом сильного вітру, холоду і води.
  
  
  Можливо, він був на синьому гроулері.
  
  
  За винятком того, що лід та сніг не були блакитними. Вони безперечно були білуватими. Чи не блакитуватими. У них не було нічого блакитного. Можливо, вони були блакитними лише за яскравого сонячного світла.
  
  
  Гарчання пролунало знову, і цього разу воно звучало органічно.
  
  
  Рімо вирішив, що розбереться в ричання. Вибиратися на айсберг означало піддавати себе сильним, послаблюючим вітрам, але розумнішого способу зробити це не було. Він почав підніматися пішки, потім перейшов на карачки і, щоб піднятися на слизьку вершину, колючими поштовхами вказівних пальців встромив пальці в лід.
  
  
  З вершини Римо бачив білих ведмедів з іншого боку ясно як день. Вони виглядали сюрреалістично – так само сюрреалістично, як анімовані білі ведмеді у рекламі безалкогольних напоїв.
  
  
  Вони недбало глянули на нього великими вологими очима. Римо дружелюбно помахав їм рукою, і один з них, натхненний, спробував видертися на айсберг за ним. Він продовжував втрачати свою покупку, зісковзуючи назад на своєму білому заду і обертаючись, коли досягав плоского пакового льоду.
  
  
  Коли вони почали оминати вершину, Римо вирішив, що йому потрібно захистити свій єдиний притулок. Спускатися було важче, ніж дертися нагору, навіть із заздалегідь підготовленими опорами для пальців. На півдорозі Римо був змушений ковзати на животі, наслідуючи ведмедя. Він став на карачки, все ще ковзаючи, і залишок шляху проїхав двома ногами.
  
  
  Він дістався Бронка на крок попереду ведмедів.
  
  
  Схопившись за двері, Римо спробував відчинити її. Застряг. Замок був заморожений. Римо швидко вдарив по замку кісточками пальців і спробував знову. Двері відчинилися з невеликим ваганням.
  
  
  Він ковзнув усередину і вже закривав двері, коли величезна біла лапа просунулась усередину, утримуючи двері відчиненими.
  
  
  Римо грюкнув по лапі. Ведмідь загарчав. Інші рушили вперед, незграбні та цікаві. Вони важили, напевно, по чверть тонни кожен і почали дертися по всьому Бронку, розгойдуючи його і підстрибуючи на скрипучих ресорах, притискаючи свої мокрі чорні носи до вікон.
  
  
  Римо знову вдарив по лапі, що перегороджувала шлях, і, випустивши кістяні пазурі, вона розсікла повітря, ледь не зачепивши його голову.
  
  
  За цей час він зачинив двері та підняв вікно.
  
  
  "Чудово. Тепер я застряг тут".
  
  
  Ведмеді кружляли навколо Бронка протягом наступної години, перевіряючи його на міцність і змушуючи розгойдуватися, як колиска. Римо дозволив їм повеселитися, сподіваючись, що вони скоро втомляться і дадуть йому спокій.
  
  
  Він сподівався, що буде час втекти і спробувати зловити рибу. Він зголоднів, а оскільки його раціон обмежувався рибою, качкою та рисом, про м'ясо білого ведмедя не могло бути й мови.
  
  
  Римо рився в бардачку в пошуках чогось, що можна було б використовувати як волосінь і гачка, коли один із ведмедів - великий, який намагався забратися за ним раніше, - уперся своїми величезними передніми лапами в задню частину автомобіля і почав штовхати.
  
  
  "Ви, мабуть, знущаєтеся з мене", - сказав Римо, коли "Бронко" почав повзти до відкритої води на заблокованих шинах. Аварійне гальмо було включене, але лід був слизьким. Білий ведмідь усією своєю вагою навалився на Бронко, і той повільно просувався вперед, довго дряпаючи обмотаним ланцюгом гумою по льоду.
  
  
  Римо поставив ногу на гальмо. Це не дуже допомогло. Ведмідь продовжував нахилятися. Бронко рухався вперед, доки не втратив рівновагу. Потім він заліз назад і почав комічний цикл заново.
  
  
  Попереду інші ведмеді кинулись у воду. Їхні чорні, як синці, очі дивилися на Римо зі спокійним очікуванням.
  
  
  "Добре, шоу закінчено", - прогарчав він, відчиняючи двері. "Забирайся. Киш!"
  
  
  Ведмідь відмовився проганяти. Але він продовжував тиснути, ніби мав розум і цілеспрямовану рішучість зіштовхнути Римо, транспортний засіб і все інше, в холодне арктичне море. Або де б він не був.
  
  
  Не маючи вибору, Римо вийшов, грюкнувши за собою дверима, як розлючений автомобіліст, якого зупинили ззаду.
  
  
  "Що за чортівню ти твориш!" він закричав.
  
  
  Ведмідь відскочив від Бронка і відступив на кілька ярдів, де почав ліниво колупати лапою кригу. Він позіхнув, оголивши ікласту пащу, схожу на червону печеру, повну сталактитів.
  
  
  "І тримайся подалі!" Додав Римо для більшої переконливості. Мабуть, це були неправильні слова, які слід говорити білому ведмедеві, бо без попередження звірюга помчав на нього галопом, як експрес.
  
  
  Він був швидким. Роздратований Римо виявився швидше. Він кинувся на ведмедя, зістрибнув з льоду і завдав йому лютого різкого удару ногою по кінчику носа.
  
  
  Римо відскочив та приземлився на лапи. Ведмідь відсахнувся, як від пострілу. Тряхнувши головою, він кинувся знову. "Ти нічого не вчишся, чи не так?" Римо огризнувся. І знову пускаю у політ.
  
  
  Цього разу пролунав гучний тріск, коли хребет білого ведмедя зламався під умілим ударом. Римо приземлився на лапи, ведмідь ліг мертво, а "Бронко" перевалився через край пакового льоду і поринув у холодну сіру воду.
  
  
  "Чорт забирай! Чорт забирай! Чорт забирай!" Римо закричав, розлякуючи інших ведмедів. "Чорт би взяв цього Чіуна!" Оскільки більше не було на чому згаяти своє розчарування, він підійшов і завдав мертвому білому ведмедеві нищівного удару ногою по ребрах.
  
  
  Він відчув себе краще, але це навряд чи хоч трохи покращило ситуацію.
  
  
  Стоячи на самоті, він відчув, як холод Полярного кола опановує його нищівними, висмоктуючими енергію пальцями. Його реберні хрящі почали потріскувати при кожному вдиху. Повітря, що надходить у його легені, стало подібним до холодного вогню. Римо почав повільно втягувати його, дозволяючи своєму роті та дихальним шляхам зігріти його, перш ніж він досягне ніжних тканин його легень.
  
  
  "Що б зробив Шенг у цій ситуації?" Римо замислився.
  
  
  Піднявся вітер. Від мертвої туші білого ведмедя виходили м'які хвилі тепла.
  
  
  Клацнувши пальцями, Римо опустився на карачки і заповз під тепле тіло мертвого білого ведмедя, вважаючи, що так він доживе до ранку, хоча технічно було ще світло.
  
  
  Тієї ночі він блукав по полярних пустках у своїх снах. Сніг і крига лежали, як бездоріжжя, наскільки вистачало око. Сонце висіло низько над горизонтом, наче повільно вмирало. Завивав вітер, створюючи спіральні вихори, подібні до блискучих алмазних галактик.
  
  
  Через деякий час Римо натрапив на сліди на снігу. Він пішов ними, бо впізнав їх. Відбитки, залишені корейськими сандалями.
  
  
  Крокуючи, сам не залишаючи слідів, Римо подумав про себе, як цікаво, що за три тисячі років відбитки сандалів не змінилися.
  
  
  Римо не питав себе, як у цьому тимчасовому місці снігу та вітру він дізнався, що знаходиться в полярних пустках тритисячолітньої давнини. Він просто знав.
  
  
  Римо знайшов власника відбитків сандалів тремтячим у крижаній печері.
  
  
  Який сидів навпочіпки в снігу чоловік, здавалося, був одягнений у сніг. Його кінцівки виглядали з-під білого покривала, яким було закутане його тіло. Він дивився вниз на свої оголені коричневі ступні.
  
  
  Коли Римо наблизився, він звів очі. "Я не битимуся з тобою, примарне обличчя", - сказав він.
  
  
  "Добре", - сказав Римо.
  
  
  "Я рятую вас від випробування не заради вашої користі, а заради майбутнього Будинку, який був молодий, коли я жив".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо.
  
  
  "Я маю сказати тобі дві речі величезної важливості".
  
  
  "Стріляй", - сказав Римо.
  
  
  "Спочатку будь обережний з тим, кого любиш. Я любив погано, і рід постраждав. Ти повинен любити мудро чи не любити зовсім".
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Друга річ, яку я маю тобі сказати, дуже важлива".
  
  
  "Так..."
  
  
  "Ти маєш прокинутися".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Тому що ти замерзнеш до смерті, якщо не наслідуєш мого прикладу".
  
  
  "Що це за приклад?"
  
  
  Але кореєць тільки схилив голову і потягся назад, щоб відкинути шматочок білизни, що покривала його оголені кінцівки, на своє густо-чорне волосся.
  
  
  Римо побачив, що у фрагмента була вкрита шерстю морда, чорний ніс і невимовно сумні очі.
  
  
  Гарольд У. Сміт переховувався у мережі.
  
  
  У міру того, як міжнародний інформаційний канал розповзався поверхнею земної кулі подібно до інопланетної нервової системи, розвивався новий лексикон, що відображає незвідану реальність того, що деякі називають кіберпростором. Люди розміщували нотатки в мережі, гнівалися один на одного і, прагнучи надати почуттям того, що раніше було відомо як холодний типаж, створили символи, відомі як смайлики - наприклад, смайлики та похмурі гримаси, - щоб електронна розмова краще передавала точні відтінки сенсу, які могли передати лише вимовлені слова.
  
  
  Однією з монет доби електроніки був луркер. Луркер – це той, хто анонімно переглядав мережі та дошки оголошень, але ніколи не публікував повідомлення. Луркери просто причаїлися та спостерігали, нічого не підозрюючи.
  
  
  Можна сказати, що Гарольд Сміт був першим, що ховався в історії Інтернету.
  
  
  У ті часи, коли мережа була обмежена невеликою жменькою комп'ютерів у руках уряду та освітніх установ, Гарольд Сміт причаївся, невідомий і нічого не підозрюючи, спостерігаючи за трафіком повідомлень і все більше усвідомлюючи, що настає день, коли середній американець володітиме домашнім комп'ютером і робитиме теж саме.
  
  
  Гарольд Сміт боявся того дня. Не те, щоб він думав, що це буде зовсім погано. Якби в цьому брав участь середній американський громадянин, це було б сумішшю доброго та поганого.
  
  
  Ні, Гарольд Сміт побоювався інформаційного вибуху через величезний витік ресурсів CURE. CURE діяла на кількох рівнях. Прослуховування телефонних розмов та інший незаконний збір інформації були частиною її діяльності зі збору розвідданих. Такими ж були рослини, які мають людський розум. Кюре мали агенти всюди, від Агентства національної безпеки до Міністерства сільського господарства. Про всіх повідомляли поштою, телефоном чи схованку - або, зовсім недавно, електронною поштою. Ніхто не знав, що вони працювали на Гарольда У. Сміта, хоча багато хто думав, що вони працювали на ЦРУ.
  
  
  Дані постійно надходили на мейнфрейми Гарольда Сміта. Дані, які потрібно було зберігати, сканувати, оцінювати та утилізувати. Більшість з них були видалені як такі, що не стосуються конкретної місії. Деякі були передані для майбутніх дій чи розслідування. Деякі їх були виконані.
  
  
  Поширення домашніх комп'ютерів та електронних обмінів всіх видів означало, що з'явилася ціла область доступних даних, яку Гарольд Сміт міг патрулювати.
  
  
  Таким чином він ховався, нічого не підозрюючи. Нещодавно він створив адресу електронної пошти, яку не можна було відстежити ні до санаторію Фолкрофт, ні до нього самого. Завдяки цьому йому повідомляло все більше контактів на місцях.
  
  
  На ранньому етапі Сміт написав програми, єдиною функцією яких був пошук у мережі подій чи людей. Глобальний пошук виконувався за всіма вхідними даними, щоб за ключовими словами можна було переглядати відповідні дані.
  
  
  Але не всі модні слівця у Всесвіті могли патрулювати мережу у пошуках подій, критичних для ЛІКУВАННЯ. Тільки проникливий розум міг виконати цю функцію.
  
  
  Отже, Гарольд В. Сміт причаївся.
  
  
  Він пропустив групи новин. Сміт давно виявив, що вони були електронним еквівалентом графіті. З таким же успіхом більшість з них могла бути подряпана олівцем на аркушах коричневого обгорткового паперу.
  
  
  Але в ці дні всі види новин передавалися оптоволоконним каналом. Особливо місцеві новини, які ніколи не ставали національними.
  
  
  Сміт переглядав їх. Він мав особливий і незвичайний спосіб роботи з великими блоками дрібниць, які могли містити ядро важливості. Це була адаптація основного методу скорочення, при якому читач пробігав очима посередині сторінки з постійною швидкістю і напівсвідомо вбирав суть тексту.
  
  
  Сміт вважав скорочення непотрібним для засвоєння важливих документів, але для тролінгу в мережі його було більш ніж достатньо.
  
  
  Певні ключові слова вискакували в нього щоразу, коли він це робив. Його очі бачили всі, але його пильний мозок вловлював лише ключові слова. У певному сенсі Сміт функціонував як людський процесор обробки даних, що він це робив.
  
  
  Під час перегляду безперервної низки випадкових новин повідомлень погляд Сміта зупинився на слові, яке змусило його інстинктивно потягтися до клавіші блокування прокручування.
  
  
  На екрані застигли янтарні блоки тексту на прихованому екрані.
  
  
  Це сталося так швидко, що мозок Сміта не встиг до ладу усвідомити слово, яке викликало рефлекторну дію.
  
  
  Він дивився на слово "зараз". Воно з'явилося на екрані як "Сунондзе".
  
  
  Сміт моргнув своїми стомленими сірими очима.
  
  
  "Сунондзе?" - промимрив він, натискаючи гарячу клавішу. У відповідь у центрі екрана відкрилося текстове вікно.
  
  
  "Сунондзе: точного збігу немає".
  
  
  Знаючи, що репортери сумно відомі фактологічними та орфографічними помилками, Сміт спробував кілька варіантів, включаючи "Сінанджо" та "Сунанджу", але щоразу збігів не з'являлося.
  
  
  Сміт, здавшись, деактивував програму "енциклопедія" і звернув свою увагу на основний текст.
  
  
  То справді був короткий випуск новин, датований датою Юма, Арізона. Сміт уважно прочитав його.
  
  
  Вірус Арізони (AP)
  
  
  Нова форма хантавіруса може означати кінець маловідомій групі індіанців, які століттями виживали у південно-західному куточку Арізони. Плем'я сунонджо мирно жило в пустелі Сонора, співіснуючи як з навахо, хопі, і з білими людьми. Племінні легенди свідчать, що вони ніколи не знали війни. Тепер з'явився новий небезпечний хантавірус, який почав спустошувати миролюбне плем'я.
  
  
  Сміт навів миготливий жовтий курсор на слово "хантавірус".
  
  
  Миттєво відчинилося вікно.
  
  
  Хантавірус: рід переносимих повітряно-краплинним шляхом вірусів, що імовірно утворюються в послідах гризунів. Вперше виявлено під час Корейської війни та названо на честь річки Хантаан, де ми з ним зіткнулися. Армійські лікарі. Симптоми включають кашель та озноб, які швидко прогресують до наповнення легень, подібного до пневмонії, і коми. Смерть часто настає протягом сорока годин, якщо не лікувати.
  
  
  "Дивно", - сказав Сміт.
  
  
  Він закінчив читати уривок із новин, вважав його неважливим, за винятком збігу імені Сунондзе, і рушив далі.
  
  
  Приблизно за годину, коли очі втомилися, Сміт, насупившись, вийшов із мережі.
  
  
  Це було легковажне марнування часу, вирішив він.
  
  
  Десь ховалася правда про походження Римо Вільямса, про яку ніхто й не підозрював. Але де б вона не була, її не можна було знайти у мережі. У цьому професор Гарольд В. Сміт був абсолютно впевнений.
  
  
  КОЛИ РИМО прокинувся, його кінцівки затекли.
  
  
  Білий ведмідь на ньому охолонув і, здавалося, набрав зайву тонну мертвої ваги.
  
  
  Римо виліз і негайно приступив до роботи.
  
  
  Він почав з шиї, де тепле біле хутро гладко прилягало до шкіри ведмедя, і глибоко занурило сині пальці в товсту шкіру.
  
  
  Одним нігтем, який завжди був підстрижений на восьму дюйми довше за інших, Римо почав дряпати жирну шкіру. Його нігті - як і у всіх майстрів синанджу - мали поєднання міцності і гостроти, яке звичайні люди, які зловживають своїм тілом, вживаючи яловичий жир і молочні продукти, тютюн і алкоголь, і уявити не могли. Довгі роки запропонованої дієти та фізичних вправ надали нігтям Римо ріжучу здатність небезпечної бритви.
  
  
  Проте навіть небезпечна бритва мала свої обмеження. Відчуваючи, як безжальний арктичний холод висмоктує тепло з його підсмаженого тіла, Римо продовжував, поки шкіра на задній частині шиї білого ведмедя не розійшлася в страшній рожевій усмішці, оголивши м'ясо та хребці.
  
  
  Потім, вибравши місце над хребтом, він піднявся на бегемота і, стоячи на колінах, почав здирати рятівну шкуру назад до хвоста. Тепло, що виходить від білого ведмедя, не давало його м'язам занадто затікати.
  
  
  Закінчивши, Римо поклав обидві частини на лід і спробував придумати, як відокремити від шкіри скелетну масу із оголеного сирого м'яса та кісток. Його м'язи здавалися залізними брилами.
  
  
  Холод продовжував висмоктувати енергію та тепло з його тіла з жахливою швидкістю. Внутрішнє усвідомлення стану свого тіла підказувало Римо, що в нього мало калорій, і спроба зрушити монстра з місця залишила його слабким і змученим на безжалісному льоду, тривалість життя якого становила близько двадцяти хвилин.
  
  
  Отже, Римо заповз у кузов, протиснувшись між товстим жовтуватим жиром та сирим м'ясом та реберцями, знаючи, що жир захистить його від холоду.
  
  
  Щоб зберегти енергію, він знову заснув. На цей раз йому нічого не снилося.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Капітан катера канадської берегової охорони Маргарет Трюдо була налаштована, м'яко кажучи, скептично.
  
  
  Але він бачив, що древній азіат був у сказі. Це не могло бути грою. Його стан був вкрай збудженим.
  
  
  Поки катер розсікав Арктичне море, старий гарячково ходив кормовою палубою, тоді як прожектори висвітлювали холодні, невблаганні води протоки Камберленд.
  
  
  Зараз був самий розпал дня, але був шанс, що прожектори будуть помічені людиною, яку вони шукали, і він знайде спосіб подати їм сигнал.
  
  
  "Не могли б ви пояснити все це ще раз?" Запитав капітан Сервіс.
  
  
  "Так, я заперечував би", - відрізав старий.
  
  
  "Це допомогло нам знайти твого друга".
  
  
  "Він мені не друг. Він дурень, якого я не можу дати спокій ні на мить".
  
  
  "Ви приземлилися в Пангніртунгу, абсолютно негостинному місці, де ви і ваш попутник орендували транспортний засіб. Це все, що я чітко пам'ятаю. І ви вирушили на прогулянку без гіда чи карти. Чому?"
  
  
  "Рімо дуже імпульсивний".
  
  
  "Ні. Ні. Що ви робили в цьому регіоні? Яка була ваша мета?"
  
  
  "Канікули".
  
  
  "Ви з ним відпочивали за полярним колом?"
  
  
  "Це санунер, чи не так?"
  
  
  "Так. Але навряд чи це можна назвати влітку у нижчих широтах".
  
  
  Старий змахнув своїми червоними рукавами, як стривожений птах, що намагається злетіти. “Ми були за кермом, і у нас закінчилося паливо. Я вирушив на пошуки заправної станції, а коли повернувся, машини вже не було, як і Римо”. "Твій друг відправив тебе через паковий лід за бензином?"
  
  
  "Я знаю, що це ідіотизм. Але я не міг довіряти йому, що він не загубиться".
  
  
  "Я так розумію, ви припаркувалися на краю моря. Дуже небезпечне місце".
  
  
  "Звідки мені було знати, що цей ідіот припаркується на льоді шельфу, який впаде в море?"
  
  
  "Насправді він не впав. Він просто відірвався і помчав геть. Це відбувається постійно в ці літні місяці".
  
  
  Старий азіат зробив різкий жест помахом рукава. "З Римо і машиною на ньому. Без сумніву, він спав і зовсім нічого не помічав!"
  
  
  "Будь ласка, заспокойся. Він не міг відпливти далеко за такий короткий час. Я впевнений, що ми знайдемо його".
  
  
  "У цей безжальний холод? Це позбавить його всіх життєвих сил..."
  
  
  Капітан Сервіс нічого на це не сказав. Заперечувати це було неможливо. Якби дурного американця, який припаркувався на краю протоки Камберленд тільки для того, щоб його занесло паковим льодом, незабаром не знайшли, він напевно загинув би до того часу, як досягла протоки Девіса.
  
  
  "Ми знайдемо його", - пообіцяв Сервіс.
  
  
  Але коли він повернувся на місток, він побачив по своїх годинниках, що шанси справді стали дуже малі. Цей холод мав тенденцію висмоктувати життя з людини, як якийсь лютий, крижаний Дракула.
  
  
  Трохи більше години через перший помічник подав голос. "Капітане, я помічаю щось незвичайне".
  
  
  Капітан Сервіс пройшов прямо на ніс і підняв свій бінокль.
  
  
  "Бачите того буркуна, сер? Прямо по правому борту від піку білий ведмідь".
  
  
  "Освіжений", - сказав капітан, киваючи. "Ми могли б подивитись".
  
  
  Капітан Сервіс вигукнув накази, і катер змінив курс. Незабаром під натиском гвинтів, що обертаються, він розвернувся пліч-о-пліч з айсбергом, що насувається, і став швидкохідним.
  
  
  Першим з катера - перш ніж хтось зміг його зупинити - зійшов тендітний літній азіат на ім'я Чіун. Стрибаючи по паковому льоду, він раптово перестав виглядати таким уже тендітним. Насправді, команді було важко наздогнати його.
  
  
  Його скрипуче-жалібний голос луною відбився від блакитного айсберга. "Римо! Римо, ти тут?"
  
  
  Мертвий і розірваний білий ведмідь затремтів у відповідь. І синювата морда висунулась з-за клаптя плямистої від крові ведмежої шкіри.
  
  
  "Чіун!" прохрипів голос.
  
  
  "Подивися, через що ти змусив мене пройти!"
  
  
  Обличчя синього американця стало сердитим. "Я допоміг тобі додзвонитися? Це ти кинув мене на чортовий пакет з льодом!"
  
  
  Старий азіат зойкнув у відповідь: "Не смій звинувачувати мене у своїх жалюгідних невдачах! Після всього, що я тобі зробив!"
  
  
  "Тільки що я спав на задньому сидінні, а наступного моменту я граю в Nanook of the North. І ніде ніяких ознак тебе".
  
  
  "Це була моя ідея прийти у це жахливе місце льоду та пронизливого холоду?"
  
  
  "Так!"
  
  
  "Брехня".
  
  
  Капітан Сервіс і група матросів підійшли, коли суперечка стала пронизливою.
  
  
  "Ха!" - вигукнув Чіун, сердито вказуючи на канадців. "Розкажи свою брехливу історію про горе цим хоробрим морякам, які ризикували всім, щоб допомогти тобі".
  
  
  "Це була його ідея", - сказав Римо, вказуючи на Чіуна. "Він думає, що це місяць".
  
  
  "Ти підкинув непостійну монету, яка привела нас сюди", - заперечив Чіун.
  
  
  "Ти підкинув монетку?" Приголомшено перепитав капітан Сервіс.
  
  
  "Так", - сказав синіючий Римо. "Це було або тут, або в Африці".
  
  
  "Навіщо комусь їхати до Африки у відпустку?" - спантеличено спитав капітан Сервіс.
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо, виповзаючи назовні і дозволяючи своєму тілу тремтіти.
  
  
  "Чому ти тремтиш?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Тому що я замерзаю, чорт забирай!"
  
  
  "Принесіть клейонку для цієї людини", - наказав Сервіс. Чіун звузив очі до тонких лужок. "Не турбуйтеся. Нехай він одягне шкуру, зроблену його руками".
  
  
  "Мені холодно, але я не в розпачі. Я візьму клейонку".
  
  
  На превеликий подив, крихітний азіат підійшов до мертвого білого ведмедя і швидкими рухами своїх довгих нігтів здер з мертвої тварини частину незайманої шкіри.
  
  
  Римо накинув це на плечі. "Чувак, я думав, що не переживу цієї ночі".
  
  
  Чіун з нещасним виглядом озирнувся. "Де машина? Я її не бачу".
  
  
  "Дякую за вашу увагу", - з гіркотою сказав Римо, вказуючи великим пальцем через плече. "Але цей ідіотський білий ведмідь зіштовхнув його у воду".
  
  
  "Тоді ти маєш заплатити за це".
  
  
  "За вбивство цього ведмедя без відповідної ліцензії також передбачено штраф", - сказав капітан Сервіс. "Я вважаю, у вас немає відповідної ліцензії?"
  
  
  "Ліцензія, моя дупа!" Римо вибухнув. "Цей ведмідь напав на мене! Це була самооборона".
  
  
  "Він доволі скаржиться для того, кого врятували", - зауважив Чіуну капітан Сервіс.
  
  
  Чіун закотив очі. "Його причіпки були безперервними всі ті роки, що я знаю цього негідника. І він вічно потрапляє в безглузді ситуації, подібні до цієї".
  
  
  "Схоже, йому справді не щастить", - погодився капітан.
  
  
  "Ми можемо просто йти своєю дорогою?" Пробурчав Римо. "Я почуваюся ідіотом, стоячи тут у шкурі білого ведмедя".
  
  
  "Прийми це почуття", - пискнув Чіун.
  
  
  КОЛИ ВОНИ ЗАЇХАЛИ в порт, Римо сказав: "Ми рознесемо цей кіоск із фруктовим морозивом, і я не хочу чути нічого іншого".
  
  
  "Після того, як ви заплатите законний штраф", – нагадав капітан Сервіс.
  
  
  Римо втомлено простяг свою золоту картку.
  
  
  "А також усі витрати, понесені під час вашого порятунку", – додав капітан Сервіс.
  
  
  "Хіба порятунок людей не входить до ваших обов'язків?" Запитав Римо.
  
  
  "Ми рятуємо канадців як частину наших обов'язків. Американці мають платити".
  
  
  "Хіба у вас тут, люди, немає загального медичного страхування?"
  
  
  "Ми робимо. Але яке це має відношення до вашої ситуації?"
  
  
  Римо звинувачуючи тицьнув пальцем у Майстра Сінанджу. "Тому що після двадцяти років спілкування з цим старим негідником я маю бути не в своєму розумі, щоб продовжувати слідувати за ним, куди б він не пішов. Тому я посилаюся на божевілля".
  
  
  "Заява про неосудність зазвичай подається до суду".
  
  
  Римо запропонував свої зап'ястя для надягання наручників. "Відведіть мене до магістрату, і я благатиму".
  
  
  "Вибачте", - сказав капітан катера канадської берегової охорони, перевіряючи кредитоспроможність Римо.
  
  
  "Я не можу дочекатися, коли повернуся додому", - багатозначно сказав Римо Чіуну.
  
  
  "Ти ледве можеш стояти", - заперечив Чіун.
  
  
  "І ти не підеш додому".
  
  
  "Куди я тоді прямую?"
  
  
  "Африка".
  
  
  "Я не збираюся до Африки".
  
  
  "Або ми можемо залишити Африку та її заспокійливу спеку і вирушити прямо в Гесперію".
  
  
  "Де Гесперія?"
  
  
  "Куди ми прямуємо, якщо не до Африки".
  
  
  "Якщо подумати, - сказав Римо, - наскільки поганою може бути Африка?"
  
  
  СТЮАРДЕСИ рейсу "Ейр Гана" хотіли знати, чи не хотів би Римо зайнятися сексом востаннє, оскільки вони летять у зруйнований війною Стомік. "Я не збираюся вмирати в Африці", - сказав Римо.
  
  
  "Коли ви помрете, буде надто пізно передумувати", - з усмішкою заперечила друга стюардеса.
  
  
  "Я не змінюю свого рішення", - запевнив її Римо. "Хіба ми не найкрасивіші чорношкірі жінки, яких ви бачили?" - Запитала третя надутим голосом.
  
  
  Римо поступився. Вони були витончено стрункі, як моделі високої моди.
  
  
  "І хіба ми не одні в цьому величезному літаку, тільки ти і ми вчотирьох, і хіба це не семигодинний нудний політ?"
  
  
  "Ви забуваєте про мою компаньйонку", - сказав Римо, вказуючи великим пальцем через плече на Майстра Сінанджу, який сидів шістьма рядами далі праворуч.
  
  
  "Якщо він твій супроводжуючий, чому ви не сидите разом?"
  
  
  "У нас сварка".
  
  
  "Тобі не слід сердитись на нього. Він виглядає дуже милим".
  
  
  "Якийсь час тому він намагався згодувати мене білим ведмедям. Перед цим через нього я мало не потонув. І мені довелося поодинці пересувати Сфінкса".
  
  
  "Тоді тебе не повинно хвилювати, що твоя жорстока компаньйонка не схвалює, що ти спиш із чотирма гарними стюардесами".
  
  
  "Ви знали, що ми всі були Міс Гана?" – поцікавилася інша стюардеса.
  
  
  "Я сплю тільки з Міс Всесвітів, і навіть тоді тільки з одного на рік".
  
  
  Четверо колишніх міс Гана виглядали спантеличеними. Вони вирушили на камбуз, ненадовго збилися в купку, а коли вийшли знову, на обличчях у них були люті вирази.
  
  
  "Ми обговорили це, - суворо оголосив один із них, - і дійшли висновку, що ти злобний расист, якщо не спиш з нами".
  
  
  "Так. Явний злісний расист".
  
  
  "Я не расист", - стомлено сказав Римо.
  
  
  "Явний расист. Той, хто відмовляється сидіти зі своєю жовтою компаньйонкою або спати з чудовими, готовими та нетерплячими чорношкірими жінками".
  
  
  Римо підвівся. "Добре, добре", - сказав він.
  
  
  Стюардеси просвітліли. "Ви слабшаєте?"
  
  
  "Ні. Я повністю здаюся".
  
  
  Чотири колишні міс Гана поспішили розстебнути блузки, уніформу та стягнути колготки. "Не це", - сказав Римо. "Я збираюся посидіти зі своєю компаньйонкою".
  
  
  "Гомо", - кричали вони йому слідом. "Дівчачий хлопчик". Після того, як він зайняв місце поруч із Майстром Сінанджу і в повітрі повисла крижана тиша, Римо сказав: "Я зустрів майстра Лу".
  
  
  "Всього доброго тобі".
  
  
  "Він натякнув, що я кореєць".
  
  
  "Ти недостатньо гарний, хоробрий або розумний, щоб бути корейцем", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ці сни, які я бачу, саме такі. Сни".
  
  
  Чіун видав глузливий пирхаючий звук.
  
  
  "Людина не може зустрітися із самою собою. Це неможливо", - продовжив Римо.
  
  
  "Ти неможливий".
  
  
  "Тобі слід поговорити".
  
  
  Повернулася крижана тиша.
  
  
  "Знаєш, Лу виглядала трохи знайомою. Навколо очей".
  
  
  "Ти бачив очі Лу раніше?" Запитав Чіун.
  
  
  "Так", - визнав Римо. "Але я не можу їх згадати".
  
  
  "Поглянь у дзеркало".
  
  
  "Я не кореєць".
  
  
  "Тоді не дивись у дзеркало, якщо боїшся правди".
  
  
  "Не хвилюйся. Я не буду".
  
  
  "Боягуз", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Палиці та каміння розбивають дзеркала, але не мою рішучість уникати виглядати в дзеркало", - твердо сказав Римо. Трохи пізніше Римо вдав, що йому потрібно в чоловічий туалет.
  
  
  Повернувшись на своє місце, Чіун запитав: "Ну?"
  
  
  "Ну і що?"
  
  
  "Не тримай мене за ідіота. Ти дивилася у дзеркало у ванній. Що ти побачила?"
  
  
  "Збіг".
  
  
  "Ти ніколи не подорослішаєш", - з нещасним виглядом сказав Чіун.
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Ти ніколи не досягнеш статусу Правлячого Майстра. Мені слід було знати краще, ніж навчати білого. Я був обтяжений опікою учня довше, ніж будь-який Майстер з часів Юнга. Я жадаю спокою та радості від виходу на пенсію".
  
  
  "З яких це пір?"
  
  
  "З тих пір, як я був обтяжений твоєю нестерпною білизною", - сказав Чіун, повертаючи обличчя до вікна і шаруватим-купчастим хмарам, що марширують за ним.
  
  
  "Ти прагнеш відставки так само, як я жадаю смаженого каченя. Зовсім ні".
  
  
  "Я навчав учня, який відкидає каченя, найвищу з птахів", - журився Чіун, хитаючи головою так, що хмарки над кожним вухом сумно затряслися.
  
  
  Розлючений Римо знову пересів.
  
  
  Як тільки він це зробив, чотири стюардеси витягли жереб. Переможець підійшов до нього.
  
  
  "Дайте мені спокій", - гаркнув Римо. "Я збираюся подрімати".
  
  
  "Перш ніж я піду, чи не хочеш ти сховатися чимось теплим?"
  
  
  "Чудово", - сказав Римо.
  
  
  І стюардеса накрила своїм пишним, темним тілом худорляве, трохи синювате тіло Римо Вільямса.
  
  
  Римо був такий виснажений, що просто ліг спати з доволі муркотливою стюардесою на собі. Це було краще, ніж лежати плазом під білим ведмедем.
  
  
  ПОВсюди БУЛА ЧОРНОТА. Без форми, або контурів, або розмірів. Земля була такою самою чорною, як небо. Не було ні горизонту, ні світла. Все було чорнильним.
  
  
  "Ти недостойний", - холодно промовив безтілесний голос.
  
  
  Стоячи в чорнилі, що дихає, Римо нічого не сказав. "Я Ко", - пролунав голос.
  
  
  Римо спробував поновити голос. Здавалося, він був усюди. І оскільки всюди була темрява, з таким успіхом її могло не бути ніде.
  
  
  "А це мій меч!" - прогримів голос Ко. Немов покрите чорним шовком, що сковзнуло, вістря меча з'явилося в темряві, що оточує Римо.
  
  
  Він дізнався про широке палаюче вістря. Це був меч Сінанджу, викований багато століть тому майстром Ко як меч вождя. Він був загублений китайцями, поки вони з Чіуном не знайшли його багато років тому в Пекіні.
  
  
  "Я визнаю тебе винним у злочині негідності і засуджую тебе до втрати голови", - сказав голос за мечем.
  
  
  Рімо нічого не сказав. Меч високо підвівся і відвів назад. Коли меч націлився на нього, це з таким же успіхом могло бути доставлене перевізником Federal Express.
  
  
  Римо легко ухилився від удару. На зворотному замаху він наблизився до Майстра, який володіє ним.
  
  
  Якось він прорахувався і пролетів повз. Присівши в захисній позі, Римо відчув, як пасмо його волосся відлетіло убік, коли гостре лезо проїхало туди-сюди, як величезна коса.
  
  
  Сковзнувши убік і знову піднявшись, Римо прийняв оборонну позицію. Одна нога притиснута до литки, руки плавають перед грудиною.
  
  
  Він знав, що майстри синанджу за часів Ко були до-вангами. Вони не знали про джерело сонця. Вони були добрими, але їх техніки були тими, які пізніше скопіювали ніндзя.
  
  
  Римо зрозумів, що Ко був чорний шовк, і меч раптово зник під тим, що, мабуть, було плащем.
  
  
  "Я не вбиваю так просто", - сказав Римо. Крокуючи в темряві, він знав, що клинок - який без плаща перевищував сім футів у довжину - може вислизнути з-під шовкової накидки і вразити його життєво важливі органи під будь-яким несподіваним кутом.
  
  
  "Ти помреш перш, ніж станеш главою Будинку",
  
  
  "Фанатик!" Насміхаючись, сказав Римо.
  
  
  "Обличчя привиду".
  
  
  "Курча".
  
  
  "Що не так з куркою?" безтілесний голос хотів знати.
  
  
  - Курчат лякає будь-який низький гуркіт грому, - заперечив Римо.
  
  
  "Я півень, а не курка, обличчя-примара".
  
  
  І, побачивши блиск в темряві, Римо вдарив ногою вгору.
  
  
  Його нога з'єдналася, і Меч Сінанджу високо підстрибнув, обертаючись у сповільненій зйомці, і Римо відступив назад, щоб забратися з його шляху.
  
  
  Щось слизьке торкнулося тильного боку долоні Римо, і він інстинктивно впіймав її, сильно смикнувши.
  
  
  Клинок прибив чорний плащ до ще більш чорної землі, і Майстер Ко вислизнув зі свого маскувального вбрання.
  
  
  Римо мигцем побачив його тоді. Він був одягнений у чорний та чорний капюшон. Він скинув це і, дивлячись на Римо з неохочею повагою, вклонився в його бік.
  
  
  Потім він схопив свій плащ і той поглинув його повністю і назавжди.
  
  
  Змучений, Римо продовжував спати.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Погонич Фероз Анін, верховний воєначальник нижнього Стомика на Африканському Розі, заткнув одне вухо тонким коричневим пальцем і щільніше притис трубку супутникового стільникового телефону до іншого вуха, щоб не чути рівного гуркоту мінометів і наполегливого тріску стрілецької зброї.
  
  
  "Я викликаю всю Америку на бій", - вирував він.
  
  
  "Через що?" - Запитав американський посол.
  
  
  "Закінчено..." Анін скорчив гримасу. По його худому обличчю, такому відкритому під високим блискучим чолом, струмував піт. Це було обличчя, яке лише кілька років тому так часто прикрашало обкладинки Time, Newsweek, People та інших великих міжнародних журналів, але тепер його навряд чи можна було знайти в газетах Стомик, Ногонгога, що вижила столиці.
  
  
  Його називали столицею, що вижила, тому що з усіх міст Стомика, як верхнього, так і нижнього, він був єдиним, який ще не перетворився на жалюгідні руїни.
  
  
  Анін очікував, що все обернеться зовсім не так, коли миротворчі сили ООН уперше висадилися на берег у спробі відновити демократію у Стомиці. Тоді Анін достеменно знав, що робити. Він поспішно купив західний костюм і краватку, знайшов мікрофон CNN і привітав американців з розкритими обіймами та променистою усмішкою, яка незабаром з'явилася в журналах новин по всьому світу. Він був упевнений, що цей чудовий піар-жест здобуває йому розташування Вашингтона, і через відповідний період вони призначать його новим президентом Stomique, і дні його полководця назавжди залишаться в минулому.
  
  
  Але вони цього не зробили. Натомість вони наполягли, щоб він здав свою приховану зброю.
  
  
  "Але я проамериканець!" Погонич Фероз Анін поскаржився американському послу в ті перші дні окупації ООН.
  
  
  "Відмінно. Розберіть свою зброю та передайте її головному спостерігачеві ООН".
  
  
  Але Анін цього не зробив. Натомість він пішов у підпілля. І ООН прийшла за ним. Тому, природно, він чинив опір. Коли його техніки влаштували засідку бельгійському миротворчому підрозділу ООН, усміхнене проамериканське обличчя погонича Ферозе Аніна було розклеєно по всьому Ногонгогу на плакатах "Розшукується", і туди було послано американських рейнджерів. Погонич Фероз Анін був змушений взяти меч і пістолет і послати своїх послідовників за віроломними рейнджерами, які, очевидно, не знали союзника, коли хтось пропонував їм порожню руку.
  
  
  Це виявилося розумним ходом. У короткостроковій перспективі. Рейнджерів було вигнано з Ногонгога, а погонич Фероз Анін піднявся до Верховного воєначальника нижнього Стомика, здобувши перемогу над останньою у світі наддержавою.
  
  
  Проблема була в тому, що після короткої пробіжки настала довга.
  
  
  Стомік знову поринув у усобицю. Не встиг Анін ліквідувати своїх смертоносних суперників-воєначальників, як на їхнє місце піднялися інші. Замість двох ворогів він мав четверо. І коли він зарізав чотирьох, раптово їх стало вісім. Всі вони слабші за тих, хто приходив раніше, але такі ж неприємні. Зрештою, гуманітарна допомога ООН перестала надходити до Стомика. І коли це сталося, Анина більше не мала їжі, щоб захопити, трохи, щоб нагодувати своїх послідовників, решта, щоб обміняти на золоті зливки.
  
  
  Оскільки Стомік дедалі більше розорявся, Анін змушений був платити своїм послідовникам блискучими зливками, доки його золоті запаси почали виснажуватися.
  
  
  Тепер, через три роки після відходу американців, погонич Фероз Анін зрозумів, що немає сенсу бути верховним воєначальником у дедалі меншому куточку нижньої Стомики, якщо врешті-решт не залишиться країни і, як наслідок, ніде сховатиметься.
  
  
  Отже, настав час розіграти його останню карту.
  
  
  "Навіщо ви дзвоните, генерале Анін?" – запитав американський посол холодним голосом.
  
  
  "Наш бій ще не вирішено".
  
  
  "Ти переміг".
  
  
  "Я не згоден. Скажіть вашому президенту, що я готовий дати йому матч-реванш, якого він потай жадає".
  
  
  "США, - терпляче сказав посол, - не зацікавлені у матчі-реванші".
  
  
  "Труси! Ви тікаєте при найменших втратах".
  
  
  “Ми прийшли, щоб нагодувати ваших людей, роззброїти всі ворогуючі угруповання та відновити світ, а ваша конкретна фракція перетворила це місце на тир. Прекрасно. Тепер це ваш особистий тир. Бажаю удачі з цим”.
  
  
  "Я не дозволю, щоб зі мною грали таким неналежним чином. Це образа".
  
  
  Анін зіщулився від раптового гуркоту, який долинув з вікон його офісу у французькому колоніальному стилі.
  
  
  "Це мінометний вогонь, який я чую на задньому плані?" багатозначно спитав посол.
  
  
  "Феєрверки. Ми святкуємо нашу славну перемогу над боягузливими НАМИ".
  
  
  "Три роки по тому?"
  
  
  "Це перемога, яка прогримить крізь століття", - сказав Анін величним голосом з глибини свого столу з куленепробивної сталі. "Якщо ви не будете діяти швидко, щоб знову вступити в бій на полі честі".
  
  
  «Що ти знаєш про честь?
  
  
  "Моєму народу не потрібна їжа. Бо їхні шлунки сповнені перемоги. Хах. Як почуваються ваші громадяни?"
  
  
  "Stomique - минулорічна новина. Вони вже взялися за щось інше".
  
  
  Погонич Фероз Анін зробив свій голос вкрадливим. "Хіба ви не бажаєте знову зайняти свою розкішну посольську резиденцію?"
  
  
  "Абсолютно. Коли навколо цього буде стабільна країна. Тим часом Вашингтон чудово впорається".
  
  
  Анін у гніві вдарив кулаком по підлозі. "Ніколи не буде стабільності, поки я Верховний Воєначальник. Ти повинен це знати. Тобі доведеться змістити мене, якщо ти хочеш знову насолоджуватися стабільністю".
  
  
  "Мені здається, ти до чогось прикидаєшся?"
  
  
  Анін глибоко зітхнув і кинув свої карти. "Я погоджуся здатися зневаженим НАМІ. в обмін на гарантований безпечний проїзд до країни вигнання на мій вибір - за умови, звичайно, що до цього додається довічний утримання".
  
  
  "Вибачте. У нас немає життєво важливих інтересів у Stomique".
  
  
  "Я згадував про свою ядерну реакцію? Незабаром у мене буде багато кілограмів збагаченого гелію. Зрозуміло, збройової якості".
  
  
  "Гарна спроба", - сказав представник США. посол якраз перед тим, як на лінії пролунало клацання у вусі махута Ферозе Аніна.
  
  
  "Ідіот!" - Сказав воєначальник Анін, кидаючи трубку на свій офіційний президентський портрет, проколюючи чорний оксамит.
  
  
  Стук обутих ніг долинав зовні важких подвійних дверей президентського кабінету з червоного дерева. Це не був важкий тупіт чобіт, так що це не могла бути його особиста охорона чи повстанці. Оскільки майже ні в кого більше не було взуття в пост-зайнятому Стоміку, Анін знала, що це мав бути родич.
  
  
  "Батько! Батьку! Ворог наближається!" - пролунав хрипкий голос.
  
  
  Анін визирнув з-під столу. То була його старша дочка Персефона, її темне обличчя блищало від поту.
  
  
  "Як ти пройшов повз мою особисту охорону?" Зажадав відповіді Анін.
  
  
  Персефона виглядала спантеличеною. "Яка охорона? Тут нікого немає".
  
  
  Анін підскочив до дверей і визирнув назовні. У коридорі не було охорони.
  
  
  "Хто охороняє моє золото?" палко запитав він, витираючи свій високий лисіючий лоб.
  
  
  "Еврідіка та Омфала".
  
  
  Анін кивнув головою. "Чудово. Якщо чоловік не може довіряти своїм дочкам, кому він може довіряти?"
  
  
  Персефона схопилася за його груди, які побрязкували від зв'язок медалей, якими він нагороджував себе за кожну битву у своїй військовій кар'єрі - від стрілянини в спину ворогам, що суперничають, до виживання в шестирічній посусі. "Батьку, ми повинні бігти. Заколотники захопили головні дороги і тепер наступають на твій палац".
  
  
  "Я не залишу своє золото тут".
  
  
  "Але хто понесе це?"
  
  
  "Ти і твої чудові та вірні сестри, Персефона. Звичайно."
  
  
  "Ми недостатньо сильні. Золото уповільнить нас".
  
  
  Анін вирвав у дочки руки і з огидою відвернувся. "Бах! Я проклинаю той день, коли в мене народилися дочки замість високих синів-воїнів. Сини ніколи б не підвели мене, як ви троє".
  
  
  Персефона опустилася навколішки, взявши ноги воєначальника Аніна своїми тонкими коричневими пальцями і притулившись своїми сильними щоками до його колін. "Я не хочу вмирати, батьку. Ти маєш врятувати мене".
  
  
  "У твоїх сестер, у них гарна зброя?"
  
  
  "О, найкращі. Автомати Калашнікова радянського виробництва. Не ці погані китайські".
  
  
  "А двері підвального сховища, вони витримають мінометний і гранатометний обстріл?"
  
  
  "Так, як ти розпорядився, так і має бути".
  
  
  "Тоді йди в підвальне сховище і заприся там, поки я не прийду за тобою і золотом".
  
  
  "Як довго це триватиме, тату?"
  
  
  "Поки що я не розгромлю бунтівників".
  
  
  "Ти не можеш битися з ними поодинці".
  
  
  Анін зухвало вразив кулаком кольори червоного дерева. "І я не буду. Американці боротимуться з ними за нас". Персефона встала. "Але американці – наші вороги".
  
  
  "У минулому, так. У майбутньому, безумовно. Але в цій кризі я схилю їх на мій бік. Тому що вони дурні, яких легко обдурити. А тепер іди заприся. Переконайся, що в тебе є їжа і вода, щоб підкріпитися, тому що це може зайняти два чи три дні”.
  
  
  "Ви розраховуєте перемогти бунтівників за такий короткий час?"
  
  
  "Так", - сказав погонич Фероз Анін, спрямовуючи своє тіло і кров до потаємного люка на кухні нижнього поверху та в підземне сховище.
  
  
  Зачинивши важкі двері, він помахав на прощання своїм усміхненим і плачучим дочкам, які посилали йому повітряні поцілунки і присягалися у вічному коханні.
  
  
  Коли двері зачинилися, Анін активував блокування часу, попередньо встановивши його на 1999 рік.
  
  
  На той час, міркував він, революція мала вщухнути. Напруження пристрастей спаде, і погонич Фероз Анін зможе безперешкодно повернути своє золото.
  
  
  І заразом поховайте його давно померлих і непотрібних дочок. Він прокляв їх матерів, усі з яких обіцяли йому спадкоємця чоловічої статі і кожна з яких була урочисто обезголовлена, коли не впоралися з таким простим завданням.
  
  
  Натиснувши на важіль, який змусив товсту стіну з грубих дощок опуститися на місце перед великими дверима з нержавіючої сталі, Анін підійшов до люка в підлозі - який він тримав у секреті навіть від своїх надійних нащадків - і ковзнув у свою прохолодну, простору нору.
  
  
  Звідси було неважко пройти три чи чотири милі до секретного човнового будиночка на воді, звідки він міг утекти до безпечного притулку.
  
  
  Який безпечний притулок, він не знав, але Африка була сповнена безпечних притулків для хоробрих і хитрих людей, таких як Махут Фероз Анін. Можливо, в Руанді знайшлося б для нього місце, думав він, крокуючи вулицею. Завжди можна було когось вбити чи вкрасти їжу для надання допомоги.
  
  
  Рухаючись по тунелю, що кишить комахами, він ставив питання, чи можна дістатися до Руанди на човні. Він гадки не мав. Під час свого короткого правління Анін перемалював офіційну стоматичну карту Африки так, що вона, здавалося, займала вісімдесят шість відсотків континенту.
  
  
  Здавалося цілком доречним, що непереможний супротивник Сполучених Штатів Америки повинен керувати такою величезною нацією, як його его.
  
  
  ПОСАДКА в міжафриканському аеропорту Ногонгог пройшла гладко, враховуючи поритий стан єдиної злітно-посадкової смуги.
  
  
  Літак не зупинився повністю. Двигуни затихли, він проїхав повз термінал, і стюардеси в бронежилетах відчинили двері.
  
  
  Вантажівка з пробитими кулями повітряними сходами виїхала з ангару і помчала паралельно відкритих дверей.
  
  
  "Я вимагаю, щоб це судно зупинилося, і мені було дозволено покинути його з гідністю, яка відповідає моєму положенню", - сказав Чіун старшій стюардесі.
  
  
  "Зупинитись було б самогубством", - сказала стюардеса.
  
  
  "Давай, татко", - сказав Римо, повиснувши у дверях. "Покачай ногою".
  
  
  Стюардеса спробувала затягнути Римо назад своїми нафарбованими золотом нігтями. "Ні, будь ласка, не йдіть. Це було б самогубством".
  
  
  "Чому тебе влаштовує, що він кінчає, а я ні?" Поцікавився Римо, вказуючи на Майстра синанджу.
  
  
  "Він старий і скоро помре. Ти сповнений молодості і до країв наповнений спермою".
  
  
  "Сперма?"
  
  
  "Ваша сперма важлива для нас",
  
  
  "Зв'яжися зі мною по дорозі назад", - сказав Римо, зістрибуючи на брязкітну верхню сходинку повітряних сходів, що прискорюються.
  
  
  Майстер Сінанджу відплив і приєднався до нього. Інших пасажирів не було.
  
  
  Вантажівка рвонулася до терміналу і ненадовго зупинилася біля дірки, де раніше був трап jetway, поки його не зніс мінометний обстріл. Воно все ще трохи диміло під мідним полуденним сонцем.
  
  
  Римо і Чіун переступили через пролом і увійшли в забитий біженцями термінал. На льотному полі літак із ревом злетів назад у небо, переслідуваний трасерами.
  
  
  На вулиці не було таксі, але стояла низка покритих шрамами і поритих кулями верблюдів.
  
  
  Чіун підійшов до людини, яка, мабуть, відповідала за верблюдів, і заговорила з ним на побіжному суахілі.
  
  
  "Я не їду на жодному верблюді", - крикнув Римо. Чіун продовжував торгуватися. Вони обмінялися гарячими словами, і суперечка могла б тривати дві чи три години, якби один верблюд не відхаркнувся на сандалії майстра Сінанджу.
  
  
  Видавши ображений крик, Чіун почав ходити кругами, поперемінно вказуючи на верблюда, що провинився, на власника верблюда, що провинився, і знову на верблюда, що провинився, його писклявий голос перейшов у пронизливі крики.
  
  
  Чіун повернувся, ведучи верблюда на товстій мотузці. "У нас є кінь", - сказав він.
  
  
  "Ні, у тебе верблюд, що плюється".
  
  
  Верблюд послужливо підтримав заяву Римо, грубо сплюнувши в пилюку Ногонгога.
  
  
  "Він не може плюнути на тих, хто сидить на ньому", – заявив Чіун.
  
  
  "Продаж немає. І не думай, що я не бачив, що ти зробив, тому що я бачив".
  
  
  "Я отримав відшкодування за образу".
  
  
  "Моя ліва нога. Ти бачив, що кемел плювався, щоб відбити ритм групи. Ти посунув сандалію ближче, щоб потрапити в ногу".
  
  
  "Смішно. Це була образа".
  
  
  "Навіть якби ти не посунув ногу на відстань плювка, ти міг би прибрати її досить вчасно".
  
  
  "Я надав погоничу верблюдів вибір. Позич мені тварину-порушника безкоштовно або начисто витри мою сандалію його бородою".
  
  
  "Ти не повинен розповідати мені, як це вийшло", - похмуро сказав Римо, дивлячись на верблюда. Верблюд подивився на нього у відповідь. Його гумовий рот зі зловісною насолодою пережував щось темне і смердюче, і Римо зробив три поспішних кроки назад і один праворуч.
  
  
  Зліва від нього бризнула зелена слина. Верблюд відновив своє терпляче пережовування.
  
  
  "Я не збираюся кататися на цьому плювальниці!"
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун. "Ти маєш поторгуватися за свого власного верблюда".
  
  
  "Я не їжджу на верблюдах. Від них смердить, вони антисанітарні і вони грубі".
  
  
  "Тоді ти можеш іти", - сказав Майстер синанджу, жестом наказуючи верблюду опуститися навколішки. На подив Римо, верблюд опустився на всі чотири вузлуваті коліна.
  
  
  Коли Чіун зручно влаштувався на його горбу, він видав кудахтаючий звук, і верблюд з дивною грацією підвівся на ноги.
  
  
  Верблюд рушив у дорогу. Римо пішов за ним.
  
  
  Незабаром він виявив, що поруч з верблюдом, що рухається, немає відповідного місця для прогулянки. Якщо він вів, верблюд намагався скуштувати задню частину його футболки. Ходьба з обох боків викликала відхаркування.
  
  
  І, йдучи ззаду, Римо піддавався впливу верблюжого газу або схожого на пудинг посліду.
  
  
  Місто, здавалося, стало жертвою безпосередніх наслідків революції. Почалися пограбування. Темні, злякані обличчя виглядали з розбитих кулями вікон. Багато будинків почорніли від пожеж.
  
  
  Їм кинули виклик лише один раз, коли ґрунтовою дорогою з гуркотом проїхав технічний Стомик і перегородив їм шлях.
  
  
  Це був пікап, до кузова було пригвинчено кулемет 35-го калібру. Перфорований дуло повернувся у бік Римо, і щось було сказано на різкому суахілі.
  
  
  Римо підняв руки, щоб показати, що він беззбройний, і підійшов до дула, ніби він був не більш небезпечним, ніж водопровідна труба. Він простяг свій гаманець. Нетерпляча рука потяглася, щоб вихопити його. Римо відсмикнув його, перш ніж шукаючі пальці зачепили його.
  
  
  Солдат стомики у червоному береті щось сердито прокричав і опустив великі пальці на спускові гачки кулемета.
  
  
  Кулі почали вилітати зі ствола.
  
  
  Перший снаряд розірвався за півтори секунди після того, як Римо недбало вдарив холодну морду битою однією рукою.
  
  
  Зброя оберталася на своїй сталевій тринозі так швидко, що коли перша куля вилетіла з палаючого стовбура, вона розгорнулася на цілих 180 градусів.
  
  
  Кулеметник скрикнув від несподіванки, коли його живіт розірвали ті самі кулі, які він сам випустив.
  
  
  У вантажівці були інші повстанці. Вони висунули голови з кабіни, щоб подивитися, що сталося, і Римо показав їм, наскільки вразливі їхні барабанні перетинки. Він затис їх вуха долонями, викликавши грім, який ніколи не припинявся.
  
  
  Ці двоє втекли з барабанними перетинками.
  
  
  "Добре", - сказав Римо, коли вони відновили прогулянку останками Ногонгога. "Що привело нас у цю пекельну дірку?"
  
  
  "Ми прийшли за золотом", - сказав Чіун, оглядаючи околиці з висоти свого незграбного сідала.
  
  
  "Яке золото?"
  
  
  "Хіба ви не бачите, що відбувається повстання?"
  
  
  "Це більше схоже на землетрус зі стріляниною зі стрілецької зброї для акцентування".
  
  
  “Ця жалюгідна нація збунтувалася. Правлячі голови ось-ось будуть відокремлені від правлячих плечей. Незабаром відданість зміниться. І там, де відбувається революція, обов'язково знайдеться золото та скарби, яким судилося перейти з рук до рук”.
  
  
  "Я так розумію, ми полюємо за золотом та скарбами?"
  
  
  "Ні. Ти є".
  
  
  "Це моє, щоб зберегти?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Якщо ти зможеш скористатися цим, не втративши свого життя".
  
  
  "Невже просте золото варте мого життя?"
  
  
  "Звичайно, можливо".
  
  
  "Чи я маю якесь право голосу в цьому?"
  
  
  Чіун рішуче похитав головою. "Ніяких".
  
  
  Вони натрапили на президентський палац на південній околиці міста, перш ніж джунглі почали захоплювати його. У ньому чудові дві речі. Це було схоже на гігантський покритий глазур'ю торт, що стоїть на краю джунглів. І це була єдина будівля у всьому Стомику, яка не була спалена і зруйнована жителями, що збунтувалися.
  
  
  Майстер Сінанджу зупинив свого незграбного скакуна біля воріт палацу.
  
  
  "Я не бачу жодної охорони", - сказав Римо.
  
  
  "Добрий знак".
  
  
  "Чи не може це означати, що золото вже пішло?"
  
  
  "Якщо тобі не пощастило, це можливо", - визнав Чіун.
  
  
  "Мені байдуже, отримаю я хоч трохи золота чи ні. У мене необмежений рахунок на витрати".
  
  
  "Якщо ви не захопите це золото, вам доведеться пограбувати Форт Нокс".
  
  
  "Я не думаю, що у Форт-Ноксі більше немає золота, Маленький батько".
  
  
  "Тоді тобі доведеться витягти самий золотий пил з океану, щоб виконати своє завдання".
  
  
  "Це може тривати роки".
  
  
  "Особливо якщо ти розмозжиш це золото зубами".
  
  
  "Повернуся за хвилину чи дві", - сказав Римо, перестрибуючи двадцятифутовий паркан із положення стоячи. Попередження не було. Римо навіть помітно не зігнув коліна.
  
  
  Коли його ноги торкнулися землі на іншому боці, вони зробили так само безшумно, як осінній лист стосується трави.
  
  
  Римо рушив уперед, напружившись усім тілом. Його очі оглядали землю у пошуках слабких заглиблень, які могли б вказати на закопані міни. Ні. Детектори руху-вібрації були або відключені, або обслуговувалися.
  
  
  Ніхто не вистрілив у нього, коли він перетнув веранду і увійшов до величезної вілли у французькому колоніальному стилі. Римо штовхнув одну з подвійних вхідних дверей і почув виразне клацання.
  
  
  Інстинктивно він схопив ручну гранату, яка випала з ложки, прикріпленої до дверей за допомогою банджі-шнура.
  
  
  Повернувшись на одній нозі, Римо розслабив пальці, коли відчув, як маса гранати натяглася у верхній частині його кидка. Сталеве яйце пролетіло майже п'ятдесят ярдів і вибухнуло в повітрі. Розпечена сталь полетіла на всі боки, розбиваючи вікна і розпалюючи крихітні пожежі в сухій траві.
  
  
  Один фрагмент описав дугу у бік Римо, його швидкість майже вичерпалася.
  
  
  Випадково він зламав веретено з веранди і використав його, щоб відбити уламок гранати.
  
  
  Потім він увійшов.
  
  
  У приміщенні не було чути жодного звуку. Римо заплющив очі. Він не відчував жодних живих істот - якщо не брати до уваги мишей, що шастають по перегородках. Вони не мали значення.
  
  
  Римо піднявся величезними сходами, що виглядали так, ніби вона вийшла з "Віднесених вітром", і знайшов президентський кабінет.
  
  
  Кімната була порожня. Усі кімнати були порожні. Він відчинив кожну двері, щоб переконатися. Він більше не натикався на пастки, поки не спробував хитромудро замаскований люк на кухні внизу.
  
  
  Це був міцний шматок теслярської роботи, невидимий, якщо не рахувати слабкого відбитка людського жиру, залишеного чотирма пальцями на підлозі, де останній чоловік уперся, захлопуючи за собою люк.
  
  
  Римо опустився на одне коліно і пошукав засувку чи замкову щілину. Він нічого не знайшов. Тому він тицьнув пальцем у тверде дерево і зігнув його.
  
  
  Коли він прибрав руку, пастка підвелася, щось механічне кашлянуло, і спис із залізного дерева із зазубреним кінцем пронизав те місце, де він був би, якби нормально відкрив люк.
  
  
  Він пронизав дозатор льоду в імпортному холодильнику avocado Hotpoint. Кубики льоду з гуркотом посипалися назовні.
  
  
  Римо дозволив пастці брязнути і, не звертаючи уваги на дерев'яні сходи, які могли бути заміновані, зістрибнув у простір.
  
  
  Там був бетонний трубопровід, з якого пахло важким повітрям, і Римо пройшов ним у кімнату на іншому кінці.
  
  
  Двері не було, тільки фіранка з бісеру, і Римо пройшов крізь неї, не зачепивши намист. У центрі підлоги був відкритий люк, за яким виднівся тунель. У кімнаті не було золота. Насправді, в кімнаті нічого не було, окрім квадратної дірки у центрі бетонної підлоги.
  
  
  Будь-який інший повернув би назад, але слабкий гул електрики досяг чутливих вух Римо і змусив волоски на його оголених передпліччях запобігливо трохи піднятися.
  
  
  Південна стіна. Вона була облицьована грубими дошками, що нагадують комору. Римо зламав дошки і оголив земляний мур. Але стіна мала неправильний вигляд. Земля була надто сухою. Так глибоко у вологій землі, вона повинна була бути вологою і кишити комахами та корінцями.
  
  
  Зануривши палець, Римо відчув тверду поверхню за шаром бруду, який прилип до нього, як засохла глина. Насправді клямкою був невеликий отвір біля підлоги. Римо сунув у нього пальці, пролунало клацання, і він відскочив назад, у зручний отвір, на випадок, якщо він був підключений для вибуху.
  
  
  Це було. Полетіли грудки бруду та дерев'яні уламки. Дехто посипався в яму.
  
  
  Коли хвилі струсу стихли, Римо піднявся нагору і підбив підсумки.
  
  
  Вибух оголив вагомий вигляд сховища часу, яке зробило б честь банку "Чейз Манхеттен".
  
  
  Римо підійшов. Механізм було заблоковано. Там було цифрове вікно, яке беззвучно відраховувало дні, години, хвилини та секунди до 28 квітня 1999 року.
  
  
  "О, чудово", - сказав Римо в лункій тиші після вибуху.
  
  
  Стиснувши кулак, Римо вдарив їм у двері. Сталь задзвеніла, як дзвін.
  
  
  І глибоко за дверима хтось постукав у відповідь.
  
  
  Римо знову вдарив у двері. На цей раз сильніше. Він отримав іншу відповідь. Здавалося, всередині було більше однієї людини, тому що стукіт у відповідь був безладною низкою звуків, що накладалися один на одного.
  
  
  Обмацуючи товстий край дверей, Римо шукав слабких місць. Коли в нього щось виходило, він упивався пальцями у фланець.
  
  
  Він смикнув. Двері злегка заскрипіли. Римо увійшов усередину, знайшовши інше місце. Він смикнув знову. Щоразу двері злегка заскрипували. І коли він провів руками по циферблату дверей, тверда, товста сталь почала виглядати химерною.
  
  
  Римо тричі обійшов циферблат, з кожним разом роблячи сталь дедалі слабшою.
  
  
  Коли дверцята сейфа почали нагадувати якусь химерну гігантську квітку з воланами, Римо частково оголив краї двох великих петель. Після цього все стало просто. Він просто бив по ньому ребром долоні, поки сталь, вібруючи все вище і вище, не піддалася викликаної втомою від напруги.
  
  
  Двері вилетіли і з дзвоном ударилися об підлогу.
  
  
  Римо придивився до простору за ними.
  
  
  Три смагляві обличчя дивилися у відповідь. Це були симпатичні обличчя, очі на цих симпатичних обличчях були мигдалеподібної форми і екзотично красиві.
  
  
  Поки вони не розширилися, побачивши його незнайомого білого обличчя.
  
  
  Потім вони запалили автомати Калашнікова.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Три верещачі сліди від куль зійшлися в одній точці, де стояв білий порушник.
  
  
  Вони зіткнулися і почали дико рикошетувати, відскакуючи від сталі, зариваючись у дошки та викликаючи крики трьох африканських жінок, які їх випустили.
  
  
  "Де він, білий?" — спитала Персефона, тупо моргаючи через пороховий дим.
  
  
  "Я не знаю", - сказала Еврідіка, висмикуючи обойму і вставляючи іншу до приймача.
  
  
  "Можливо, ми розстріляли його до крихітних білих шматочків плоті", - припустила Омфала.
  
  
  Але коли вони вийшли зі сховища, щоб подивитися, на бетонній підлозі не було жодної краплі крові, що свідчить про те, що миттю раніше тут стояла людина.
  
  
  "Ми схибили ...." Отруйно прошипіла Еврідіка. "Як ми могли схибити? Це автомати Калашнікова російського виробництва, а не погані китайські підробки".
  
  
  "Це "підробки", дурненька", - сказала Персефона. Метушня зі сховища змусила їх розвернутися.
  
  
  То була біла людина. Він відкривав ящики з яблуками, якими було заповнено сховище. Дивним було те, що вони були прибиті десятидюймовими цвяхами, що забивають пневматичні цвяхи.
  
  
  І все ж білий піднімав кожну кришку з невеликим зусиллям, ніж дитина, що заглядає в банку з-під печива. За винятком скрегота цвяхів. Вони скреготали, як закатовані дисиденти стомікві. Це викликало ностальгійні посмішки на тонких обличчях трьох сестер.
  
  
  Персефона теж заверещала. "Відійди від ящиків нашого батька!"
  
  
  "Він замкнув тебе в цьому сховищі?" - спитав білий, не відриваючись від своїх досліджень.
  
  
  "Oui. І ми заприсяглися захищати його власність ціною самих наших життів".
  
  
  Білий дістав банку суміші "піна колада". "Я не думаю, що він залишив тобі достатньо їжі", - сказав він. "Забирайся, або ми перетворимо тебе на курячі нагетси з білим м'ясом", - похвалилася Омфала.
  
  
  "Ти вже пробував це. Пам'ятаєш?"
  
  
  "Oui. Так чому ж ти не мертвий?"
  
  
  "Ще не настав мій час".
  
  
  "Шанго захищає тебе?" - Запитала Еврідіка.
  
  
  "Хто такий Шанго?" - спитав білий, прочитавши етикетку на банку імпортної болгарської ікри і скорчивши гримасу.
  
  
  "Шанго - наш бог. На честь нашого батька, який для нас більше, ніж бог, який дав нам життя".
  
  
  "Думаю, він теж відчував, що може забрати це у будь-який час, коли йому заманеться", - сказав білий з недбалою байдужістю.
  
  
  Персефона зажадала відповіді: "Чому ти кажеш такі блюзнірські речі?"
  
  
  "У вас тут приблизно тритижневий запас їжі".
  
  
  "Це не твоя собача справа, жилисте куряче м'ясо".
  
  
  "Можливо, і ні, але це твоє, якщо ти думав, що цього вистачить до 1999 року".
  
  
  "Що він має на увазі?" Еврідіка спитала Омфалу.
  
  
  "Так, що ти маєш на увазі?" Персефона спитала білого, який тепер ширяв у небезпечній близькості від золотого.
  
  
  "Подивися на годинник".
  
  
  "Зроби це", - сказала Персефона Еврідіке.
  
  
  "Зроби це", - сказала Еврідіка Омфале.
  
  
  "Чому я маю це робити, якщо Персефона сказала тобі зробити це?" Омфала пробурчала.
  
  
  "Тому що ти наймолодша", - посміхнулася Еврідіка. "Колись я буду старшим за вас обох, і ми подивимося, хто ким командує, як філіппінська покоївка. Мене назвали на честь грецької богині не для того, щоб я була рабинею". Омфала подивилася на екран годинника. Вони все ще рахували час. Відлік тривав майже добу, і, судячи з цифрового дисплея, до відкриття було ще далеко.
  
  
  "Тут написано 1999 року", - сказала вона.
  
  
  "Брехня!" Персефона зойкнула.
  
  
  "Подивися сам".
  
  
  Персефон кинувся до дисплея. "Ти зрадив його", - звинуватила вона білого.
  
  
  "Якби я міг це змінити, - заперечив білий, - хіба я не змінив би це так, щоб я міг просто смикнути за ручку і відчинити двері замість того, щоб розривати її на частини?"
  
  
  "Це розумний аргумент", - прошепотіла Омфала.
  
  
  Усі погодилися, що це розумний аргумент. Потім усвідомлення осяяло їхні смагляві обличчя.
  
  
  "Ти врятував наші життя!" Персефон плакав.
  
  
  "Завжди будь ласка. Де золото?"
  
  
  "Це золото нашого батька. Ти не можеш отримати його".
  
  
  "Це той батько, який замкнув тебе, щоб ти повільно помирав з голоду?"
  
  
  "Oui..."
  
  
  "Не дивись, що ти йому багатьом завдячуєш". Білий розкрив інший ящик. "У тебе в цих коробках, напевно, багато яблук".
  
  
  "Це скриньки з-під яблук", - сказала Персефона.
  
  
  "Ми любимо яблука", - додала Еврідіка.
  
  
  "Так", - сказала Омфала. "Це дуже екзотичні фрукти".
  
  
  Білий дістав темно-червоне яблуко з шухляди, яку він оглядав. "Тож воскове", - сказав він.
  
  
  "Віск потрібний для того, щоб зберегти їх свіжими", - сказала Еврідіка. "Щоб вони не зіпсувалися при випіканні".
  
  
  "Так", - додала Персефона. "Яблука дуже ніжні".
  
  
  Білий підкинув яблуко у повітря. Воно повернулося до його долоні з м'ясистим присмаком гарматного ядра. "До того ж тяжке".
  
  
  "Це чарівні яблука. Їх збирали, щоби прогодувати нас на багато тижнів".
  
  
  "Аж до 1999 року?"
  
  
  Три сестри здригнулися у своїй непокорі. Дула їхніх автоматів АК-47 теж здригнулися.
  
  
  "Нам пристрелити його?" Прошипіла Омфала.
  
  
  "Він врятував наші життя", - заперечила Еврідіка.
  
  
  "Що хороше в тому, щоб бути живим, якщо у нас немає країни, немає батька і немає багатства?" Персефона наполягала.
  
  
  "Oui. Без багатства життя не варте того, щоб жити".
  
  
  "Давайте вб'ємо його і насолоджуватимемося життям", - переконувала Персефона.
  
  
  "Так, давайте", - погодилася Омфала.
  
  
  І три дули АК-47 піднялися до білого, який ламав голову над восковими яблуками, які були надто важкими для фруктів.
  
  
  Три одночасні черги розірвалися на його бік. Він уже був за штабелем ящиків, коли кулі потрапили до того місця, де він був.
  
  
  Ящики затремтіли під глухим ударом свинцю, і всюди полетіли тріски.
  
  
  Один зачепив Персефоні руку, і вона випустила зброю з криком: "У мене потрапили! У мене потрапили! Я стікаю кров'ю до смерті!"
  
  
  "Добре", - сказала Омфала, яка перенаправила свій вогонь на груди своєї сестри, що здіймаються. "Дозволь мені позбавити тебе страждань".
  
  
  Дуло вибухнуло.
  
  
  "Гей!" зойкнула Персефона, звалившись на брудну підлогу.
  
  
  Несподівано серед них виявився білий, і перший натяк на те, що їх роззброїли, з'явився, коли в них почало поколювати пальці, як бувало, коли їхній батько наставляв їх батогом для верхової їзди.
  
  
  Гвинтівки вирушили в дірку у підлозі.
  
  
  Дві сестри, що вижили, впали на коліна і почали благати зберегти їм життя.
  
  
  "Ви можете забрати свої непотрібні життя. Вони мені не потрібні", - сказав білий, повертаючись до ящиків. Він узяв яблуко і зважив на великому пальці. Він крутнув його і встромив ніготь великого пальця з іншого боку у воскову плоть. Шкіра зісковзнула, як червона дерев'яна стружка під впливом високошвидкісного токарного верстата.
  
  
  Голе м'ясо було не білим, як повинна бути м'якоть яблука, а жовтуватим із металевим відтінком. Золото. "Бінго!" – сказав білий.
  
  
  "Ти поклоняєшся Бінго?" - спитала Еврідіка.
  
  
  "Сьогодні, безперечно".
  
  
  "Бінго могутніший за Шанго?" - Запитала Омфала.
  
  
  "Шанго", - впевнено сказав білий, - "не має нічого спільного з моїм чоловіком Бінго".
  
  
  "Якщо вам не потрібні наші життя, ми пропонуємо наші тіла".
  
  
  "Бінго заборонив мені забирати тіла красивих жінок", - сказав білий, забиваючи кришки ящиків назад за допомогою всього лише свого твердого кулака. "Я можу брати лише потворні. Це ціна, яку я плачу за володіння своїми магічними здібностями".
  
  
  "Тоді візьми нас із собою і тримай доти, доки ми не станемо старими і потворними, як жінки, яких великий Бінго призначив тобі насолоджуватися".
  
  
  "Хто сказав, що вони мені подобаються?"
  
  
  "Ти не можеш залишити нас тут зазнавати тортур і бути вбитими ворогами нашого віроломного батька, який убив наших матерів без жодної причини".
  
  
  "Твій батько - воєначальник, який вкрав усю ту їжу для допомоги ООН, яка мала нагодувати його народ?"
  
  
  "Тьху! Вони жебраки, які не мають цінності", - відповіла Омфала.
  
  
  "Ти їж їжу, яку він украв?" заперечив білий. Омфала зморщила обличчя. "Це було не дуже смачно. Борошнисте та червиве".
  
  
  "Тоді ти маєш заплатити за свою їжу".
  
  
  "Ми будемо твоїми рабинями кохання. Бінго ніколи не впізнає".
  
  
  "Бінго все бачить, все чує, все знає. Але ось що я тобі скажу. Допоможи мені винести це золото, і ми подивимося, чи зможемо ми доставити тебе до аеропорту".
  
  
  "Ми зробимо, як ти кажеш, тому що ми поважаємо твого бога та твої могутні чоловічі сили", - оголосила Еврідіка.
  
  
  Римо ніс на кожному плечі по три ящики із золотом, не сутулячись ні на мікрон. Еврідіка та Омфала згиналися під вагою по одній скриньці на кожну.
  
  
  У такий спосіб вони підняли всі ящики на веранду. Коли Еврідіка кинула останній ящик на штабелі і, важко дихаючи, впала на нього, Римо свиснув.
  
  
  Ворота розсунулися, і увійшов Майстер Сінанджу з сяючими очима.
  
  
  "Хто це?" спитав він, вказуючи на жінок, що важко дихали, коротким кивком бородатого підборіддя.
  
  
  "Жорстокі дочки воєначальника".
  
  
  "Ти зловживав ними?"
  
  
  "Якщо ти називаєш чесну працю зловживанням, то так".
  
  
  Чіун з цікавістю оглянув ящики. "Тут багато золота. Ти добре попрацював".
  
  
  Ти повинен був бачити, через що мені довелося пройти, щоб зробити це.
  
  
  "Ви бачили б, що мені довелося зробити, щоб виграти своє перше золото".
  
  
  "Розкажи мені про це якось іншим разом", - сказав Римо. "Отже, як ми збираємося доставити це барахло в аеропорт? Це золото для розплющування верблюдів, якщо я його колись бачив".
  
  
  "Ми не такі".
  
  
  "А?" – сказав Римо.
  
  
  "Так і є", - сказав Чіун, коли колона бронетехніки виїхала на курну дорогу.
  
  
  Напівгусеничні танки радянської доби Т-55 були розставлені по всьому комплексу, і чоловік у червоному береті та з вісьмома золотими зірками на кожному плечі зістрибнув з напівгусеничного авта і впевнено рушив уперед.
  
  
  "Я Верховний генерал-майор Жан-Ренуар Базінда", - оголосив він.
  
  
  "Я міг би сказати по шістнадцяти зірок", - сухо сказав Римо. "Ви всі військові злочинці і повинні бути розстріляні".
  
  
  "У вас є офіс Federal Express у цьому місті?" рівним тоном поцікавився Майстер Сінанджу.
  
  
  "Ваші дипломати не врятують вас у революційному стомі".
  
  
  "Я вимагатиму, щоб золото мого сина було добре упаковано для відправки на американську адресу, яку я вкажу", - продовжив Чіун.
  
  
  І генерал-майор Верховний Базінда відкинув голову і розсміявся над крихітним азіатом, який наважився загрожувати єдиному шістнадцятизірковому генералу на всьому африканському континенті.
  
  
  Сміючись, він махнув своїм солдатам, щоб ті підійшли та поставили цих непроханих гостей перед стіною вілли для належного розстрілу.
  
  
  Натомість хтось вручив Базінді людську голову. Мокра голова шльопнулася на долоню, і Базінда інстинктивно схопила її, щоб вона не впала в багнюку.
  
  
  Він побачив, що то була голова його заступника, полковника Мстителя Баранга. На обличчі полковника був дуже серйозний вираз. Коли він зрозумів, що в його руках, обличчя Базинди відобразило це майже точно. За винятком цівки крові, що починається в куточку відвислого рота Баранга.
  
  
  Базинда звела очі і побачила старого азіату. Його тонкі пальці ковзнули назад у рукави кімоно, які закрили довгі гострі нігті. Зрозумівши зв'язок, Базинда здригнулася.
  
  
  "Якщо в Ногонгозі не буде офісу Federal Express, я накажу створити офіс для будь-яких ваших потреб", - гордо оголосив він, передаючи голову своєму ураженому третьому старшинству супер-сержанту Мобондо.
  
  
  "І свисни нам літак, гаразд?" - попросив білий хлопець із товстими зап'ястями. "Нам не терпиться вирушити в дорогу".
  
  
  "Ти не залишишся на святковий бенкет?"
  
  
  "Що у нас на вечерю?" - Запитала Еврідіка.
  
  
  "Так", - хором відповіли Орнфейли, - "ми майже цілий день до ладу не їли. Тільки стара консервована ікра".
  
  
  "Ці повії з тобою?" Запитала Базінда.
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "У такому разі, - сказала Базінда, підходячи, щоб ущипнути Еврідіку за м'ясисту руку, - ви обидві на вечерю".
  
  
  Еврідіка та Омфала впали на землю і благали лорда Бінго втрутитися від їхнього імені.
  
  
  У результаті виключення дочок Махута Ферозе Аніна з революційного меню коштувало Римо ящика золотих яблук. Він майже одразу пошкодував про це.
  
  
  "Я твоя рабиня", - сказала Омфала, падаючи навколішки перед Римо.
  
  
  "Мені потрібний раб, як рибі колесо", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді я твоя рабиня кохання".
  
  
  "Ти знаєш, що Бінго говорить про рабиню любові", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді ким ми будемо?" - Запитала заплакана Еврідіка. "Ви можете бути нашими власними стюардесами на польоті звідси", - вирішив Римо.
  
  
  У ЛІТАКУ авіакомпанії "ЕЙР Гана", що вилітає з Ногонгога, Омфала та Еврідіка хотіли знати, чи був Римо кимось відомим.
  
  
  Перш ніж він зміг відповісти, Майстер Сінанджу сказав: "Це розслідується прямо зараз, коли ми розмовляємо".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо походження цього бідолахи невідоме. Він шукає свого батька".
  
  
  "Я не такий", - сказав Римо.
  
  
  - Є ті, хто вірить, що він давно зниклий син Монтела Вільямса, - прошепотів Чіун.
  
  
  "Хто такий Монтел Вільямс?" - запитала стюардеса, що стояла поруч.
  
  
  "Якийсь хлопець із ток-шоу", - сказав Римо.
  
  
  "Він знаменитий?" - Запитала Еврідіка.
  
  
  "Він лисий", - сказав Римо. "Я не лисий".
  
  
  "І багатий", - додав Чіун.
  
  
  "Я не син Монтела Вільямса. Монтел Вільямс чорний. Я білий".
  
  
  "Можливо", - припустив Чіун. "Очевидно, що я білий".
  
  
  "У вас приємна засмага", - сказала стюардеса. Омфала кинула на неї погляд, сповнений кинджалів. Евридика спробувала залякати її пилкою для нігтів, затиснутою в міцно стисненому кулаку.
  
  
  - Ти б теж так вчинив, якби він тягнув тебе по всій планеті, - сказав Римо, вказуючи на Чіуна.
  
  
  "Це правда, що ти успадкуєш мільйони Монтела Вільямса, коли він помре?" - Запитала Омфала.
  
  
  "Монтел Вільямс може залишити свої гроші собі", – відрізав Римо.
  
  
  "Інші, - вставив Чіун, - вважають його незаконним сином Кларенса Вільямса Третього". Брови Римо зійшлися на переніссі. "Кларенс Вільямс Третій теж чорний. Як я можу бути сином Кларенса Вільямса Третього?"
  
  
  "Якщо Сан-Фермін, християнський святий, може бути мавром, то ти можеш бути сином Кларенса Вільямса Третього", - сказав Чіун.
  
  
  Римо скептично глянув на нього. "Я не вірю, що Сан-Фермін був мавром. У нього, ймовірно, була густа засмага".
  
  
  "І Ісус був чорним", - додав Чіун.
  
  
  "Ісус не був чорним".
  
  
  "Він не був білим".
  
  
  "Забий це", - сказав Римо, відвертаючись.
  
  
  "Майстер Пак зустрів Ісуса", - недбало сказав Чіун.
  
  
  Римо знову зацікавився. - Це так? Що він сказав про нього?
  
  
  "Він назвав його довгим салом із коротким ґнотом". Римо виглядав спантеличеним.
  
  
  "Це означає те саме, що "вся капелюх і ніякої худоби".
  
  
  Римо хмикнув. "Це показує, як багато знав Пак".
  
  
  Чіун безтурботно знизав плечима. "Пройшло всього дві тисячі років. Будинок набагато старший".
  
  
  "Повернемося до Кларенса Вільямса Третього", - сказала Еврідіка. "Чи успадкуєш ти його землі і титул, коли він помре?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Не могли б ви бути сином Біллі Дея Вільямса?" - запитала стюардеса, що все ще маячила поруч.
  
  
  "Він теж чорний", - стомлено відповів Римо.
  
  
  "Ти так кажеш, ніби в цьому щось не так".
  
  
  Римо підняв руки. "Я не це мав на увазі. Слухай, ми можемо просто змінити тему?"
  
  
  Три жінки були тільки раді послужити. "Ти заміжня?" - Запитала Омфала.
  
  
  "Чи принаймні розлучений зі своєю дружиною?" Запитала Еврідіка.
  
  
  "У мене немає дружини", - прогарчав Римо.
  
  
  Стюардеса співчутливо кудахтнула. "Будь-який з нас був би готовий одружитися з тобою, щоб врятувати тебе від нещасливого холостяцького життя", - запропонувала вона.
  
  
  Римо склав голі руки на грудях. "Моє холостяцьке життя не щасливе".
  
  
  "Тоді чому ти такий примхливий?"
  
  
  "Я не примхливий", - крикнув Римо, несучи в задню частину салону, щоб посидіти на самоті.
  
  
  "Він нічого не отримає, чи не так?" - прошепотіла Омфала Майстерові Сінанджу.
  
  
  Чіун сумно похитав своєю старою головою. "Жодна розумна жінка не погодилася б на нього".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Це не очевидно? Він невиліковно примхливий".
  
  
  Це мало сенс для стюардеси Air Ghana, яка, проте, подбала про те, щоб Римо не мав браку напоїв, їжі чи жіночого суспільства на всьому шляху через азіатський субконтинент.
  
  
  "Мені нічого не потрібно, якщо це не інформація про те, куди цей старий негідник поведе мене наступного разу", - прогарчав Римо.
  
  
  "Я спитаю", - сказала стюардеса.
  
  
  Але це була Омфала, яка повернулася з відповіддю, разом із безліччю подряпин на її обличчі. Вони були посипані шматочками золота, і, згадавши, що нігті стюардеси були пофарбовані золотим лаком, Рімо вирішив, що сталася котяча бійка через того, хто донесе звістку до задньої частини літака.
  
  
  Ще однією підказкою був той факт, що Омфала була одягнена в зелену уніформу стюардеси, яка була дуже вузькою у стегнах та досить вільною у грудях.
  
  
  Омфала тріумфально посміхнулася. "Ти вирушаєш у Ніхон, старий сказав мені".
  
  
  "Це велика допомога", - похмуро сказав Римо.
  
  
  "Де, чорт забирай, Ніхоне?"
  
  
  "Це те саме, що і в Японії".
  
  
  "Ти маєш на увазі Японію?"
  
  
  "По-французьки це ім'я - Japon".
  
  
  "Я хотів би, щоб країни просто обрали одну назву і дотримувалися її кілька століть", - поскаржився Римо.
  
  
  "Я завжди так думала", - люб'язно сказала Омфала. "Чи можу я щось запропонувати тобі тепер, коли я твоя особиста рабиня-стюардеса?"
  
  
  "Так. Парашут".
  
  
  На подив Римо, Омфала повернулася з великим пухким обрядом. Римо використав його замість подушки і незабаром задрімав.
  
  
  НЕБО БУЛО кольору свинцю та устриць. Римо виявив, що знаходиться на терасованому схилі червоного пагорба. Тераси були рисовими полями, і краплі дощу, що падали, змушували їх морщитися і струменіти.
  
  
  Під дощем стояв Майстер із непокритою головою, одягнений у зелений шовк, прикрашений золотим оздобленням. Він був давнім, але тримався з прямотою шомпола, коли наближався до Римо.
  
  
  "Я Єн. Жоден Майстер не жив довше за мене".
  
  
  "Молодець", - сказав Римо.
  
  
  "Я вбив останнього дракона і до кінця своїх днів пив суп із драконячих кісток. Мої дні були дуже довгими через суп з драконячих кісток".
  
  
  Римо клацнув пальцями. "Добре. Чіун розповів мені про тебе. Він сказав, що ти обгризав все до останньої кісточки, так що в жодного наступного Майстра їх не залишилося".
  
  
  "І через свою жадібність я живу під вічним дощем".
  
  
  "Принаймні є рис".
  
  
  Йонг критично оглянув Римо з ніг до голови. "Де твоє кімоно?"
  
  
  "Вийшло з моди".
  
  
  "У тебе занадто короткі нігті. Як ти можеш битися?"
  
  
  "О, я впораюся".
  
  
  "Майстри, які прийшли за мною, були неправі. Я врятував частину хребта дракона". Йонг розтиснув кулак. "Я віддаю його тобі".
  
  
  Римо взяв шматочок кістки. Він був сірим та пористим. "Що я маю з ним робити?"
  
  
  "Це потужні ліки. Ти дізнаєшся, коли настане час".
  
  
  І Йонг вийшов назад під дощ, який все посилював свій темп на втоптаній землі, доки не розтікся червоний бруд.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Вони сказали, що це не можливо для американця.
  
  
  Для японця це було надзвичайно важко. Це було добре відомо.
  
  
  Для корейця це було неприйнятно, навіть якби це було можливе. Корейці були японцями, хоч би який вигляд вони напускали. Китайці не змогли б цього вдіяти. Не найкращий китаєць, який колись народжувався. Навіть якби він тренувався до кінця часів.
  
  
  Але для американця це було абсолютно абсолютно немислимо.
  
  
  І все ж Уейд Пупулі зробив це. Він став сумо. Стати сумо, звісно, було лише початком. Перший крок. І хоч би яким важким це здавалося, насправді це був найпростіший крок.
  
  
  Для Уейда, який народився на Оаху, Гаваї, американця за національністю, але гавайського походження, це було просто питання досягнення його цільової ваги, яке в даному випадку складало заокруглені 350 фунтів.
  
  
  Це було досягнуто за рахунок вживання величезної кількості ферментованої бобової пасти та густого рагу, приправленого цукром-сирцем під назвою чанко-набе, що запивається пивом "Саппоро".
  
  
  І яловичина. Цілі боки бичка, які зазнали суворої критики. Навіть яловичина Кобе, вирощена в Японії, яка, як знав кожен японець, значно перевершує гавайську яловичину і особливо техаську яловичину. Тобто кожен японець, який ніколи не куштував жодної іншої яловичини, крім яловичини Кобе.
  
  
  Але справжній секрет успіху Вейда Пупуле був простим: м'ясний рулет його матері. Він не міг би бути ситнішим, якби його обсмажували у фритюрі на рідкому салі.
  
  
  Коли Уейд подав прохання про прийняття в одну з великих стайней сумо, він надіслав зернисту фотографію, яка приховувала його гавайське походження, і отримав аудієнцію.
  
  
  "Але ти не японець", - промимрив господар стайні, зустрівшись з ним поглядом. Вони щойно обмінялися поклонами. Уейд опустився на четвереньки, розтягнувшись у глибокому поклоні. Майстер стайні сумо ледь кивнув головою.
  
  
  "Так подай на мене до суду", - сердито парирував Вейд.
  
  
  На його подив, господар стайні дозволив своєму обличчю зобразити слабку посмішку здивування. "А, прізвище Сосумі. Ви наполовину японець, чи не так?"
  
  
  "Так", - збрехав Уейд, негайно прийнявши японське ім'я Сосумі. І він був у справі.
  
  
  Вони сміялися, коли Уейд Сосумі вступив до Академії сумо Джіфубукі. Вони називали його Хлопчиком Вахіні, Перл-Харбором і яловичими мізками. Вони змусили його прийняти душ останнім і поїсти після того, як усі інші закінчили, хоча він приготував ту саму їжу, яку через своє низьке становище був змушений їсти холодною. Вони били його по голові скляними пляшками, щоб показати свою зневагу до американця гавайського походження, який займатиметься сумо. І щоб показати свою смиренність, Сосумі був змушений сказати "Домо арігато" на знак подяки.
  
  
  Через деякий час його стали називати Beef Blast, тому що саме так здавалося, коли його 350 фунтів твердого жиру стикалися з масою його гідних противників. Він став найкращим у цьому сумо на рингу. Японська сумо. Це було неможливо.
  
  
  Коли Сосумі проклав собі шлях до озеки-чемпіона, вони почали називати його Біф Бласт-сан. Проте вони наполягали, що для гайдзина неможливо стати екодзуною – великим чемпіоном. Це культурно неможливо, тобто. Тому що на турнірах не було нікого більшого, або сильнішого, або більш спритного, ніж Сосумі, він же Біф Бласт-сан.
  
  
  Але він зробив це, вигравши найпрестижніший Кубок імператора. Японія була вражена. Усередині країни це був скандал найвищого ладу. Але оскільки японців так довго ганьбили як ксенофобів, вони не наважилися відмовити Біф Бласт-сану в тому, що він по праву заслужив у колі сумо.
  
  
  У Сосумі Біф Бласт-сана були слава, жінки і, що найважливіше в Японії, великий будинок із захоплюючим краєвидом на снігову шапку гори Фудзі, що, безумовно, необхідно, коли важиш 350 фунтів.
  
  
  Але, досягнувши вершини успіху в обраній ним області, Сосумі, як і раніше, щосуботи їв м'ясний рулет своєї матері, щоб набратися сил. Його доставили вночі з Гонолулу в коробці, що зберігає тепло, розміром з невеликий сейф.
  
  
  Уейд думав про те, що стофунтові м'ясні рулети просто не допоможуть йому пережити тиждень так, як раніше, коли він поглинав чанко-набе з бамбукового ока розміром з кришку від бака для сміття, сидячи верхи на керамічному троні, призначеному для його особливих потреб, коли перед ним з'явився крихітний чоловічок.
  
  
  "Ти священик?" Запитала Сосумі.
  
  
  "Ні", - сказав невисокий чоловік, одягнений у ало-лавандове шовкове кімоно. Це було не японське. Занадто несмачне. Можливо, китайське.
  
  
  "Бо якщо це так, то я не буддист. Хоча мене іноді приймають за нього на вулиці". Сосумі посміхнувся. Його великий живіт Будди затрусився.
  
  
  Жодна зморшка не здригнулася на паперовому обличчі старого, а зморшок було багато.
  
  
  "Я не священик", - повторив він.
  
  
  "Що ж тоді?"
  
  
  "Я пропоную тобі виклик".
  
  
  "Я король пагорба, приятель. Мені не потрібні жодні випробування".
  
  
  "Ти боротимешся з моїм сином".
  
  
  "Скільки він важить?"
  
  
  "Дев'ять каменів".
  
  
  "Дай мені це в фунтах. Я не відрізняю від каміння".
  
  
  "Він важить 155 фунтів".
  
  
  "Ніколи не чув про таке худе сумо".
  
  
  "Він не сумоїст".
  
  
  "Я начебто це зрозумів. Тоді хто він - самогубець?"
  
  
  "Ні".
  
  
  «Ти хочеш, щоб його прикінчили, я не твій хлопець. б у ненавмисному вбивстві швидше, ніж я встиг би сказати: "Пробач, сан". Так звали б мене, якби це колись трапилося".
  
  
  "Мій син не сумо. Він синанджу".
  
  
  "Ніколи не чув про це. Це схоже на джіу-джітсу? Я бачив, як чоловіки-джіу-джитсу роблять дивовижні речі".
  
  
  "Наприклад?"
  
  
  "Якось бачив, як один із них підійшов до хлопця і просто вдарив його по ключиці. Інший хлопець відлетів назад, ніби його вдарили струмом під напругою".
  
  
  "Я можу це зробити".
  
  
  "Ти майстер джіу-джитсу?"
  
  
  Маленький дідок офіційно вклонився. Уклін у десять градусів. Найменший, найскромніший уклін. Як великий чемпіон, Сосумі заслужив уклін у сорок п'ять градусів. Мінімум. Все менше було відкритою образою.
  
  
  "Я синанджу. Я Майстер".
  
  
  "Секундочку", - сказав Сосумі, доїдаючи чанко-набе та відкидаючи порожній вок убік. Простягнувши руку за спину, він постукав по масивній срібній ручці. З-під рулонів жиру, що розлилися по сидінню його керамічного трону, виступив гучний рум'янець.
  
  
  "Я повинен підтримувати свою вагу", - сказав Сосумі, встаючи та підтягуючи свої бавовняні штани, які він щільно затягнув шнурком. "Турнір у Нагої цього місяця".
  
  
  "Це огидно".
  
  
  "Це ціна, яку я плачу, щоб зберегти свій титул. Входить в один отвір, виходить в інший. Іноді я почуваюся людиною, яка переробляє лайно".
  
  
  "Ти був вихований, щоб боротися з моїм виглядом".
  
  
  "Ні, я був вихований для битв з іншими сумо".
  
  
  "Це зараз. У минулому все було по-іншому. Мій вид переміг ваш, і ви обернули свою міць проти інших, тому що ще вам, монстрам, залишалося робити?"
  
  
  "Гей, мені не подобається, коли мене називають монстром. Чи знаєш ти, що я бог у цих краях. Я присвятив сумо все своє життя. Мені не потрібне твоє лайно".
  
  
  "У тебе, очевидно, достатньо власного лайна", - сказав старий голосом, що сочиться зневагою.
  
  
  "Більш ніж достатньо", - сказав Сосумі, передаючи срібній ручці іншу биту. "Для виконання цієї роботи потрібно два, іноді три промивання. Цікаво, чи потрапили вони до Книги рекордів Гіннеса за розміром лайна?"
  
  
  "Якби вони це зробили, - сказав маленький чоловічок, - ти був би безсмертним і непереможним".
  
  
  Сосумі ляснув своїми м'ясистими лапами. "Добре, наводь свого хлопчика".
  
  
  "Сьогодні опівночі".
  
  
  "Сподіваюся, він застрахований".
  
  
  РІМО ВОРОЧАВСЯ на своєму татамі у своєму номері в готелі Tokyo Bay Grande Sheraton.
  
  
  У сні він сидів віч-на-віч з корейцем невизначеного віку, одягненим в офіційне шовкове кімоно з пучком волосся на маківці об'єднаної династії Шилла. Він був дуже худий, наче їв тільки солому.
  
  
  У корейця були добрі очі, і коли він заговорив, його голос був подібний до води, що дзюрчала по каменях у чистому струмку.
  
  
  "Бджола смокче", - сказав він.
  
  
  - І що? - Запитав Римо.
  
  
  "Ні. Тепер твоя черга. Я сказав, що бджола - відстій. Що ти на це скажеш?"
  
  
  Римо знизав плечима. "Бджола смокче яйця".
  
  
  Добрі очі корейця занепокоїлися. "Бджоли не смокчуть яйця".
  
  
  "Це не словесна асоціація?"
  
  
  "Ні. Я навів перший рядок вірша. Ви повинні навести другий рядок".
  
  
  "О". Добре. Як тобі це? "Черепаха пригинається".
  
  
  "Чому ти вводиш черепах у вірш про..."
  
  
  "Оскільки "качки" римуються з "відстою", - сказав Римо, - Рифмовка - для греків та дітей. Ми не римуємо. Ти маєш спробувати ще раз".
  
  
  "Спробуй це. "Квітка чекає"."
  
  
  "Яка квітка чекає?"
  
  
  "Це третій рядок?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні!"
  
  
  "Не переймайся. Це було просто питання".
  
  
  "Ти маєш вказати, яка квітка. "Квітка" нічого не означає. Ти б попросив фрукт, коли хочеш грушу?"
  
  
  - Тоді "тюльпан чекає", - поспішно сказав Римо.
  
  
  "Тюльпани не корейські".
  
  
  Римо зітхнув. "Чому б тобі не зайняти мою чергу?"
  
  
  "Дуже добре. "Хризантема тремтить, як сором'язлива дівчина".
  
  
  "Прекрасний образ. Я додаю: "Бджола жалить".
  
  
  "Що жалить ця бджола?"
  
  
  Римо недбало знизав плечима. "Все, що він захоче. Моя черга, то це моя бджілка. Тепер твоя черга".
  
  
  "Ні, ти маєш уточнити. Чому ти не можеш уточнити? Поезія Унг дуже специфічна. Образ - це все. Сенс - це те, що почерпнено з образу".
  
  
  "Добре, "Тебе вжалила бджола"."
  
  
  "Чому я?"
  
  
  "Тому що ти дратуєш мене своїми безглуздими штучками".
  
  
  "Що означає "діппі"?"
  
  
  "Нерозумно. Нерозумно. Вибирай сам".
  
  
  І кореєць підвівся на ноги. Його обличчя стало грізним. "Але я Майстер Унг. Образити чистоту моїх віршів - значить кинути мені виклик. Приготуйся, примарне обличчя".
  
  
  Римо швидко відступив. "Послухай, мені шкода. Я не хотів тебе образити. Ось що я тобі скажу. Я запишу наступні три рядки. Як тобі це?"
  
  
  "Ні, ти будеш тихо стояти, поки я декламуватиму наступні три тисячі рядків".
  
  
  Обличчя Римо витяглося. "Три тисячі рядків?"
  
  
  "Оскільки я злий, - сказав Унг скривдженим тоном, - я можу процитувати лише короткий вірш мовою Унг".
  
  
  І в сні Римо застогнав, коли майстер Унг сказав: "Пелюстки хризантеми падають з неба кольору морської хвилі" три тисячі разів, щоразу змінюючи інтонацію, але схиляючись до гнівних дев'яти випадів із десяти.
  
  
  Сталевий ГОЛОС ПРЕРВАВ нескінченний дощ пелюсток. "Настав час зустрітися з борцем".
  
  
  Римо схопився з ліжка, весь у поті.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв, як суворий ідол, біля свого тата для сну. Його обличчя було в тіні і нечитане.
  
  
  "Господи, Чіуне, котра година?" Запитав Римо. "Наближається опівночі".
  
  
  "Північ! Таке почуття, що я щойно заплющив очі".
  
  
  "Ти можеш знову заснути після того, як зустрінешся з найстрашнішим ворогом, з яким ти коли-небудь стикався".
  
  
  "Я не хочу зустрічатися з жодним ворогом, жахливим чи іншим".
  
  
  Чіун наказово ляснув у долоні. "У тебе є свій обов'язок перед Будинком".
  
  
  Римо натягнув простирадла на голову. "Змусь мене". Щось, схоже на розпечену голку, торкнулося ліктя Римо. Вона потрапила до плечової кістки. Він знову смикнувся.
  
  
  "Ой! Що ти наробив?" Запитав Римо, потираючи лікоть.
  
  
  "Я просто зачепив те, що ви, білі, називаєте своєю забавною кісткою".
  
  
  "Мені це здається не дуже кумедним", - сказав Римо, бажаючи, щоб біль піднявся по руці в центральну нервову систему, де він розсіявся і залишив легке поколювання в усьому тілі.
  
  
  Чіун різко обернувся. "Ходімо. Твій ворог чекає". Дорогою крізь темряву морського узбережжя на південь від Токіо Римо намагався не допустити, щоб рибні запахи, що проникали в кабіну, забивали його легені.
  
  
  "Мені наснився ще один довбаний сон", - зізнався він. "Це єдиний сон, який тобі снився останнім часом", - сказав Чіун без тіні інтересу у голосі. "Хіба ти не хочеш почути про це?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Мені снився Унг".
  
  
  "Всього доброго тобі".
  
  
  "У нас було поетичне протистояння".
  
  
  "Я вважаю, Унг переміг".
  
  
  "Він поховав мене в пелюстках хризантеми".
  
  
  Чіун змахнув порошинку зі своїх шовкових колін. "Не було Майстра більшого, ніж Унг. Якщо тільки це не був Ван. Або, можливо, я сам".
  
  
  "Це кажеш ти", - сказав Римо, потираючи лікоть, що все ще поколює.
  
  
  На пляжі сушилися кальмари на мотузках, натягнутих між бамбуковими жердинами, їхні трикутні голівки були плоскі, як у стрічкових хробаків. Вітерець, що дмухав з Тихого океану, змушував їх сплутані щупальця судорожно звиватися. Вони нагадали Римо грецьких восьминогів, що сушилися на сонці, але з якоїсь причини їхні плоскі, мертві очі змусили його здригнутися глибоко всередині.
  
  
  "Чому від кальмарів у мене раптом мурашки по шкірі?"
  
  
  "Бо кальмари моторошні".
  
  
  "Я ненавиджу восьминогів, але в минулому я їв кальмарів, і раніше вони мене ніколи не турбували".
  
  
  "Восьминіг нешкідливий. Але кальмар - страшна істота, тому що він виростає до величезних розмірів".
  
  
  "Куди б ми не пішли останнім часом, я бачу щупальця".
  
  
  "Я колись розповідав тобі, як з'явилося сумо?" Раптом спитав Чіун.
  
  
  "Наскільки я можу згадати, ні".
  
  
  "Добре".
  
  
  "І це все? Добре?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Чому це добре, що ти так і не спромігся розповісти мені, як з'явилося сумо?"
  
  
  "Тому що це так".
  
  
  Римо пильно подивився на Чіуна. "Ну, хіба ти не збираєшся розповісти мені зараз?"
  
  
  Мигдалеподібні очі Чіуна обважніли і прикрилися. "Благай мене".
  
  
  "Я не збираюся благати тебе розповісти мені про сумо", - посміхнувся Римо.
  
  
  "Добре".
  
  
  "Тільки якщо ми обоє опинимося на безлюдному острові, тільки ми двоє, хвора мавпа і кокосова пальма для розваги, я запитаю тебе, як з'явилося сумо".
  
  
  "Я погоджуюсь з твоїми побажаннями".
  
  
  Римо знову дивився у вікно таксі. "Чудово. Добре".
  
  
  Машину наповнила тиша. Візерунки світла і тіні, що відкидаються вуличними ліхтарями, що проїжджають, проносилися по салону кабіни, змушуючи їх застиглі обличчя з'являтися і зникати по черзі.
  
  
  "То чому ти заговорив про це?" Запитав Римо після довгого мовчання.
  
  
  Чіун почав співати. Це було задоволене наспівування. Але в міру того, як Римо слухав, воно все більше і більше схоже на спів "Я-знаю-що-чого-ти-не-знаєш". Але він не міг бути впевнений, тому мовчав всю частину поїздки в таксі.
  
  
  "Чи важливо мені знати, як виникло сумо?"
  
  
  "Я не знаю", - невизначено відповів Чіун.
  
  
  "Чи збираюся я зустрітися з ким-небудь із сумо?"
  
  
  "Ти міг би. Ти міг би і ні".
  
  
  Римо зухвало схрестив свої худі руки. "Що ж, мені шкода сумо, яких я зустрічаю в тому поганому настрої, в якому я зараз перебуваю. Якщо він дасть мені по губах, я покатаю його навколо кварталу для тренування".
  
  
  "Сумос не розпускають язика", - сказав Чіун.
  
  
  "Добре для них", - сказав Римо.
  
  
  "Вони дуже ввічливі. Вони надають моди".
  
  
  "Хіп?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Бідро".
  
  
  "Гіп, гіп, нехай живе сумо", - кисло сказав Римо.
  
  
  ТАКСІ ВИСАДИЛО ЇХ перед великим будинком у японському стилі на невисокому пагорбі, і Майстер Сінанджу провів Римо через ворота у внутрішній двір, обнесений стіною, де низькорослі дерева бонсай скорчилися у вічній агонії. У центрі двору викопали круглу глиняну пляму. Дах у синтоїстському стилі захищав глину від негоди.
  
  
  Тепле бурштинове світло виходило із закритого екрану будинку, який виходив у внутрішній двір під дахом.
  
  
  "Що це?" Запитав Римо, насолоджуючись слабким ароматом вишні у нічному повітрі.
  
  
  "Ринг, на якому ти воюєш зі своїм страшним ворогом".
  
  
  "Який ворог?" - спитав Римо, насторожено озираючись на всі боки. І раптово з іншого боку екрану з'явилося щось розміром зі слоненя, майже повністю перекривши тепле бурштинове світло.
  
  
  "На мою думку, це схоже на тінь сумо", - сказав Римо.
  
  
  Екран ковзнув убік, і звідти вийшла величезна рожева туша, оголена, якщо не вважати бавовняної пов'язки на стегнах, з поголеною головою, що оточувала пучок волосся, схожий на кінський хвіст. Він найбільше схожий на дитину з надмірною вагою, яка переросла свої памперси.
  
  
  "Швидко, - наполягав Римо, - розкажи мені, як з'явилося сумо".
  
  
  "Занадто пізно. Я повинен проінструктувати тебе про правила сумо".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "Ти зустрічаєшся віч-на-віч зі своїм ворогом у глиняному колі. Удари стиснутим кулаком або нижче пояса заборонені".
  
  
  "Зрозумів".
  
  
  "Ти не повинен завдавати шкоди або смертельних каліцтв своєму ворогові".
  
  
  "Малюк Х'юї знає про це?"
  
  
  "Ви можете спитати його після бою".
  
  
  "Переможець визначається, коли один із супротивників вибитий з кола або якщо якась частина тіла стосується глини, окрім підошв голих ніг".
  
  
  "Мої ноги не голі", - заявив Римо.
  
  
  "Ти знімеш своє взуття та сорочку".
  
  
  Роздягнувшись до пояса, Римо скинув туфлі, скаржачись: "Останнім часом я часто одягаю взуття".
  
  
  "Сандалії краще носити".
  
  
  "Я дотримуватимуся взуття".
  
  
  Чіун дістав з рукава маленьку скляну бульбашку і, подібно до велетня-борця сумо, який терпляче чекав, як німий Будда, потряс бульбашкою над глиняним кільцем.
  
  
  "Що ти робиш?" Запитав Римо, одним оком дивлячись на непроникне обличчя борця сумо.
  
  
  "Благословення кільця сіллю".
  
  
  "Мені здалося, що це схоже на одну із сільничок із ресторану готелю".
  
  
  "Вони не пропустять цього". Закінчуючи Чіун сказав: "Ти можеш увійти і зустрітися зі своїм гідним противником".
  
  
  Римо ступив у коло, відчувши босими підошвами прохолодну вологу глину.
  
  
  Великий сумо глянув на нього з суворим обличчям. Він уклонився від пояса. Найпростіший із поклонів. Десять градусів.
  
  
  Римо також вклонився у відповідь, сказавши: "Я намагатимусь зробити це швидко".
  
  
  "Вчини як знаєш, худий", - прогуркотів сумо.
  
  
  "Ти говориш англійською?"
  
  
  "Так подай на мене до суду".
  
  
  "А?"
  
  
  "Приватний жарт. Це мій сценічний псевдонім. Я такий же американець, як і ви, з ніжками-паличками. Народився на Оаху. Виріс на MTV. Приречений розтоптати ваш гарбуз".
  
  
  "Так говориш ти".
  
  
  І зі швидкістю, яка здивувала навіть Римо, гігант зробив випад, уклавши свої величезні в'ялі руки в ведмежі обійми.
  
  
  Римо пірнув під ножиці плоті і націлився двома задубілими пальцями на скупчення нервів під спітнілим пахвом.
  
  
  Пальці поринули до другого суглоба і знову розтиснулися. Римо відхилився убік, щоб падаючий сумо не приземлився на нього.
  
  
  За винятком того, що сумо не впав. Він знову засміявся і взяв Римо за плечі обома руками. Римо відчув, як його відірвало від землі, і, приземлившись за межами рингу, перекотився і схопився на ноги неушкодженим.
  
  
  Він виявив, що стоїть віч-на-віч з Майстром синанджу. "Чи означає це, що я програв?" Запитав Римо.
  
  
  "Ти бажаєш. Я забув сказати, що два випадання із трьох".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, вистрибуючи назад на ринг.
  
  
  Сумоїст підняв одну ногу і вдарив нею вниз. Інша опустилася за мить пізніше. Він прийняв захисну позу, що пригнулася.
  
  
  "Готуйся до поїздки, худий".
  
  
  "У будь-який час, коли ти будеш готовий, товстун".
  
  
  З-за меж рингу долинув голос Майстра Сінанджу. "За часів раннього сходження на Хризантемовий трон сьогун Японії, який заздрив славі Сінанджу, що зростала, і нездатний зберегти секрети Будинку, прагнув створити непереможну армію, яка б захистила його від конкуруючого сьогуна. Цих воїнів називали сумо."
  
  
  "Я ніколи не чув про це", - сказав Сосумі.
  
  
  "Історію пишуть переможці", - заперечив Чіун.
  
  
  Римо обережно обійшов свого ворога. Сумо не зрушив з місця, ніби провокуючи Римо завдати удару першим.
  
  
  - Цей сьогун виявив, що жодна зброя, ні самурай, ні ніндзя, не може протистояти синанджу, - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  Рука завширшки з подушку сидіння вдарила Римо. Римо легко ухилився від неї. Тим не менш, швидкість сумо була більшою, ніж він міг собі уявити.
  
  
  "Сегун знав, що немає швидкості, що дорівнює синанджу. Немає удару швидше, ніж синанджу. І немає майстерності, що перевершує синанджу. Тому він порадився зі своїми радниками з приводу захисту від синанджу."
  
  
  Римо зробив хибний випад у пухкий живіт, що перекочувався, і, розвернувшись, завдав удару відкритою долонею по нирках.
  
  
  "Він виявив зброю, яка була стійка до ударів синанджу".
  
  
  З м'ясистим ляпасом рука Римо нешкідливо відскочила - і сумо голосно засміявся.
  
  
  "Це називалося жир", - сказав Чіун.
  
  
  Римо спробував потрапити у сонячне сплетіння. Він настав, використовуючи тверді тильні сторони долонь, кулеметно розминаючи жирові складки, що лежали там.
  
  
  "Сегун виявив, що жир захищає від ударів, які в іншому випадку могли б паралізувати нерви та зламати кістки".
  
  
  М'язи живота сумо перекотилися рожевими хвилями. Він засміявся із глибини свого гігантського живота. Там, куди вдарив Римо, розквітла червона пляма, схожа на висип, але в іншому ніякої шкоди не було.
  
  
  "Бо жир віддав перед рукою Сінанджу, приймаючи і чинячи опір, як вода".
  
  
  "Я бачу це, чорт забирай", - розчаровано сказав Римо.
  
  
  "Великий сюрприз, так, худий?" Сумоїст засміявся. "Ти думав, що такий великий хлопець, як я, буде слабаком для твоїх спритних прийомів кунг-фу. Не так просто, так?"
  
  
  "Набивайся".
  
  
  "Як ти думаєш, як я потрапив туди, де я є?"
  
  
  "Товстий, тупий і щасливий?"
  
  
  "Екодзуна. Це означає "великий чемпіон". Я перший американець, якому це вдалося".
  
  
  Майстер Сінанджу продовжив свою розповідь. "Сегун оточив себе гігантами, які стрясали землю своєю ходою. Звістка була розіслана по околицях. Майстру Сінанджу тих днів був кинутий виклик убити сьогуна, якби він наважився."
  
  
  Римо розглядав щиколотки, схожі на м'ясисті обрубки дерев. "Що кажуть правила про спотикання?"
  
  
  "Спотикатися заборонено", - сказав Чіун.
  
  
  Сумо посміхнувся, як Мак-трак. "Ти маєш схопити мене за талію та спробувати витягнути з рингу", - сказав він. "Шкода, що в тебе недостатньо розмах крил для цього".
  
  
  "Майстер Йовін прибув до Японії, щоб прийняти цей виклик", - продовжив Чіун із тіні. "Вночі він прокрався в спальню сьогуна, але стіна живої плоті перегородила йому шлях. Удари наносилися з силою. Але стіна сумо стояла непохитно. І в безпеці свого ліжка сьогун сміявся від душі і довго".
  
  
  Відступивши назад, Римо напружив м'язи. Він глибоко зітхнув і стрибнув.
  
  
  Обидві руки врізалися у величезні груди сумо. Він відсахнувся назад. Похитуючись, зробив один крок, потім два - але за п'ять футів від межі глиняного кільця, він прийшов до тями і кинув своє тіло вперед, як гарматне ядро, з хитними ногами.
  
  
  Римо відступив, залишаючись на один спокусливий крок попереду сумо. Коли він відчув укус гравію під правою п'ятою, він високо підстрибнув над головою сумо, розвернувся і сильно штовхнув спітнілу рожеву спину.
  
  
  Сосумі нахилився, як секвоя під час урагану - верхня частина його тіла вилетіла за межі рингу, але ноги стояли твердо, як нерухоме коріння. Тіло майже перпендикулярне ногам, він голосно хрюкав, борючись із природною тенденцією свого величезного тіла до падіння.
  
  
  Римо в безпорадному розпачі спостерігав, як він повільно випростався і знову обернувся до нього обличчям.
  
  
  "Я збираюся надерти тобі дупу за це", - попередив Сосумі.
  
  
  "Можу я вдарити його?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Ти не можеш штовхнути його нижче талії або вище шиї, а також завдати йому шкідливого удару".
  
  
  "Це означає, що мої ноги пов'язані", - прогарчав Римо.
  
  
  "Це означає тільки те, що я сказав", - наспіваючи сказав Чіун. "Нічого більше і не зітхання менше".
  
  
  "Це означає, що твоя дупа - сассафрас". Сосумі посміхнувся, піднявши свої м'ясисті лапи перед Римо.
  
  
  Дивлячись на ці гігантські руки, Римо відступив назад і занурив босі ноги у вологу глину, зариваючись у неї пальцями ніг.
  
  
  "Правила свідчать, що той, хто торкається глини чим-небудь, крім ніг, програє, вірно?" - Запитав Римо.
  
  
  "Так", - сказав Чіун.
  
  
  "Тоді приготуйся програти, таббі", - сказав Римо сумо, що насувається.
  
  
  Сосумі зробив випад без попередження. Римо був готовий, він злетів з місця і завдав подвійного удару ногою, такого раптового і сильного, що Сосумі відчув, як ліва нога Римо відскочила від його правої руки, а права нога відскочила від його лівої руки в єдиному різкому ударі.
  
  
  Сумо відсахнувся на півкроку – не більше. В його очах спалахнув приголомшений вогник. Але він швидко зморгнув його. "Ха!" - він розсміявся. "Якщо це твій найкращий шанс..."
  
  
  "Ти програв", - оголосив Чіун.
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Ти торкнувся глини. Ти програв цей раунд".
  
  
  Сосумі в розпачі озирнувся. Він усе ще був на рингу. Його коліна були чистими. Він озирнувся назад, і його майже голі щоки були чистими. "Де? Де я торкався клею? Покажи мені".
  
  
  "Подивися на свої мимовільні долоні, сумо", - сказав Чіун.
  
  
  Сосумі розтиснув кулаки. І гнівні риси його обличчя спотворились від шоку. Вони стали коричнево-сірими. "Нечесно. Ти витер свої ноги об мої руки!"
  
  
  Римо посміхнувся. "А тепер я збираюся стерти з лиця землі твою дурну фізіономію".
  
  
  Сумо тупав ногами, як малюк, що закотив істерику, і, стрясаючи стіни зали своїм ревом, гасав по рингу, ніби намагаючись випустити пару.
  
  
  "Ми квити, жирна дупа", - сказав Римо, коли вони кружляли один навколо одного, як ворогуючі подвійні зірки.
  
  
  "Сьогун мирно спав багато тижнів", - сказав Чіун, відновлюючи свою розповідь.
  
  
  Сумо загарчав, як шалений бик, його очі стали лютими. "Тепер не такий самовпевнений?" - піддражнив Римо.
  
  
  Сумо нічого не сказав. Тепер він був весь такий діловий. Він з кректанням сів навпочіпки і помахав Римо пухкими пальцями в запрошуючому жесті.
  
  
  Римо почав кружляти, шукаючи лазівку. Удар нижче за пояс виключався. Удари кулаками виключалися. Не те щоб будь-який удар, менший за смертельний, звалив би великого бегемота. Не зміг би прикінчити його. Не міг ударити ногою по вразливих кісточках і повалити його, як велике дерево. Сила майстра синанджу полягала в його здатності наносити швидку та раптову смерть. Але на цій арені найкращі прийоми Римо були заборонені.
  
  
  Віддалений голос Чіуна знову заговорив.
  
  
  "Довгими ночами Майстер синанджу спав під зірками, турбуючись про цього нового ворога, який здавався непереможним для всіх його хитрощів і умінь".
  
  
  Римо раптово пірнув між ніг сумо, застав його зненацька. Підійшовши з іншого боку, він спробував дещо просте. Він схопив товсті кісточки і добряче штовхнув. Сумо стояв на своєму. Зігнувшись, Римо подвоїв зусилля. Мало-помалу ноги сумо почали ковзати по вологій глині. Він відмовлявся зрушити з місця. Він просто зберігав свою стійку.
  
  
  Ноги сумо зіскребли дюйм глини. Потім два. Три.
  
  
  Римо підвів його до краю глини, коли раптом сумо просунув руку між його колінами з ямочками і схопив Римо за зап'ястя. Римо ухилився від руки розміром із екран телевізора, відступивши назад.
  
  
  І Сосумі спокійно відступив від краю рингу.
  
  
  - Це може зайняти всю ніч, - пробурчав Римо.
  
  
  З тіні Чіун сказав наспів: "Ти синанджу. Він лише сумо. Дуже шкода, що ти не попросив мене розповісти тобі, як з'явилося сумо".
  
  
  "Хіба ти не кажеш мені про це зараз?"
  
  
  "Якби я сказав тобі раніше, поєдинок не був би рівним, і ти б зараз не божеволів від занепокоєння, що збираєшся зганьбити мене перед цим жирним коритом з нутрощами".
  
  
  "Гей, мене це обурює", - сказала Сосумі скривдженим голосом.
  
  
  "Якщо підгузник підійде", - сказав Римо.
  
  
  Сумо знову поворухнув пальцями, насміхаючись з безсилля Римо.
  
  
  Римо звернувся до Чіуна. "Я відкритий для широких натяків".
  
  
  І Майстер Сінанджу продовжив свою розповідь з того місця, де він зупинився. "Майстер Йовін думав довго, і він думав завзято. І з часом він зрозумів, що якщо завдати удару жиру означало зазнати невдачі, то тому він повинен завдати удару не-жиру".
  
  
  "На корпусі цього дирижабля немає такого місця", - поскаржився Римо.
  
  
  "Розкажи це моїй мамі", - сказала Сосумі.
  
  
  - Як щодо ще одного широкого натяку? - крикнув Рімо.
  
  
  "Від тебе залежить не зганьбити мене чи Дім", - сказав Чіун.
  
  
  "Можу я встромити йому в очі?"
  
  
  "Ти тицьнеш мені в очі, коротуна", - прогарчав Сосумі, - "і я відірву тобі голову, притисніть ротом до твого оголеного трахеї і роздмухати твоє мертве тіло, як рибу фугу".
  
  
  "Ти не можеш ударити його по очах", - крикнув Чіун. "Але тобі стає спекотно".
  
  
  "Тепло?" Римо замислився, вдивляючись у широке м'ясисте обличчя сумо.
  
  
  На його обличчі з'явилася усмішка, що розуміє, Римо почав розмахувати руками в повітрі з недбалою загрозою. Сосумі моргнув. "Тобі краще не думати про те, про що я думаю, що ти думаєш", - прогарчав він.
  
  
  "Давай, поїхали. Я не можу чекати усю ніч", - сказав Римо.
  
  
  "Тикнути мені в очі - це проти правил".
  
  
  Римо продовжував ткати.
  
  
  "Цього разу я збираюся пригвоздити твою велику жирну дупу до землі", - попередив Римо. "Цього разу жодних витівок за межами рингу".
  
  
  На високому, збородженому зморшками чолі сумо виступив піт. По ньому потекла слина. Його чубчик, покритий лляною олією, почав обвисати.
  
  
  Піднявши кулак, Римо розчепірив два пальці. І погнав їх уперед на великій швидкості.
  
  
  Сосумі побачив, як роздвоєні пальці насуваються на нього, як рожеві стріли, і зробив єдине можливе. Він прикрив очі обома руками, захищаючись.
  
  
  І тому ніколи не бачив плоскої п'яти руки, яка вдарила його по хрящуватому кінчику широкого носа.
  
  
  Виття, що пролунало в результаті, віддало б належне пораненому слону.
  
  
  І звук, який видав Сосумі, він же Біф Бласт-сан, падаючи в глину, був схожим на сильний вологий присмак поцілунку кита.
  
  
  "Ось і все для малюка Хьюї", - сказав Римо, коли великий сумо лежав, тремтячи. Він повернувся до Майстра Сінанджа, який відважив йому уклін у сорок п'ять градусів. Римо відповів тим самим.
  
  
  "Так ось як майстер Йовін це робив?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, коли вони виходили з двору. «Йовін використовував свої смертоносні нігті, щоб виколоти їм очі. щоб перерізати його незахищене горло?
  
  
  І Римо засміявся.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Римо виявив, що, вдаючи сплячими всю дорогу від Токіо до Гонолулу, стюардеси рейсу JAL у стилі гейш тримали свої руки при собі.
  
  
  Було важко не заснути. Він мав таке почуття, ніби він здійснив кругосвітнє плавання на повній швидкості.
  
  
  Коли літак приземлився до Гонолулу, вони з поклоном виставили його з салону, а коли Римо забув вклонитися у відповідь, довелося викликати швидку допомогу, коли з'ясувалося, що всі стюардеси вийшли на галерею і намагалися ножами перерізати артерії на зап'ястях.
  
  
  Оскільки всі доступні їм столові прилади були ножами для олії, смертельних випадків не було, і знадобилися лише незначні шви.
  
  
  Римо і Чіун зовсім не звернули на це уваги. Гавайські дівчата приставали до них у терміналі, воркували "Алоха" і прикрашали їх шиї листям рожевих гвоздик, що солодко пахнули, змішаних з біло-жовтими квітами імбиру.
  
  
  Коли Римо сказав "Спасибі" навмисне байдужим голосом, вони спробували обсипати його обличчя поцілунками. Коли він ухилився від їхніх губ, вони зняли свої лейси і показали йому свої пишні груди.
  
  
  Це привернув увагу Римо. Той факт, що технічно вони не були стюардесами, мабуть, трохи пом'якшило його ставлення.
  
  
  Це і той факт, що він не міг одразу згадати, чи спав він колись із гавайською дівчиною чи ні.
  
  
  "Як довго ми пробудемо на Гаваях?" - спитав він Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу пройшов серед трав'яних спідниць і оголених грудей, і хоч він, здавалося, тримав свої руки при собі, гавайські дівчата почали хапатися за свої вкриті травою сідниці і прикривати їх, наче їх шльопали невидимими веслами.
  
  
  "Штапки", - прошипів він. "Забирайтеся! І більше нас не турбуєте".
  
  
  "Гей!" - поскаржився Римо, спостерігаючи, як шість чудових пар грудей зникають із його життя. "Що сталося зі мною, коли я зачала сина?"
  
  
  "У тебе немає наміру запліднити тих, хто виставляє себе напоказ", - пирхнув Чіун, рухаючись далі.
  
  
  Римо неохоче пішов за нею. "Звідки ти знаєш?" він запитав.
  
  
  "Ти тільки притримав свою сперму".
  
  
  "Можливо. Але, здається, я пригадую, що саме ти навчив мене цьому".
  
  
  Вони вийшли з терміналу на вологе повітря Гонолулу, наповнене ароматом жасмину.
  
  
  "Отже, ти не відповів на моє запитання. Як довго ми збираємося пробути в Гонолулу?"
  
  
  "Десять, можливо, двадцять хвилин".
  
  
  Римо насупився. "Це не дуже довго".
  
  
  "Це досить довго", - сказав Чіун, жестом підзиваючи таксі. Його проігнорували. Коли Римо сунув два пальці в рот і свиснув, таксі швидко під'їхало.
  
  
  "Досить довго для чого?" З сумнівом спитав Римо, притримуючи двері для Чіуна.
  
  
  "Досить довго, щоб придбати судно, гідне доставити нас до місця призначення".
  
  
  Римо сів у машину. Таксі рушило. - Що саме?"
  
  
  "Це човен".
  
  
  "Я мав на увазі пункт призначення, а не судно. І куди ми прямуємо, куди можна дістатися човном?"
  
  
  "Коли ти перенесеш нас туди, ти дізнаєшся".
  
  
  "Ви маєте на увазі "доставити", як у "дістатись туди на таксі", або "передати", як у "човні"?"
  
  
  "Ти ставиш надто багато питань", - сказав Майстер Сінанджу, поринаючи в мовчання.
  
  
  Неподалік набережної Майстер Сінанджу залишив Римо споглядати блакитний Тихий океан, але поки він чекав, його увагу привернув рекламний щит на автобусній зупинці, що рекламує один із літніх фільмів.
  
  
  На ньому була зображена зеленоліця людина з корінням і листям, що росте з його плямистої шкіри. Фільм називався "Повернення гною". Увага Римо привернула не болотне обличчя, а його глибокі, проникливі брудно-карі очі.
  
  
  Щось у них заворожувало Римо. Здавалося, очі дивилися на нього. Коли Римо рухався вправо, очі, здавалося, йшли за ним. Те саме відбувалося, коли він зміщувався вліво.
  
  
  Чіун повернувся за кілька хвилин, сказавши: "Я знайшов гідну посудину".
  
  
  Римо, здавалося, не чув.
  
  
  "На що ти дивишся?" Запитав Чіун.
  
  
  Не відводячи погляду, Римо сказав: "Здається, що обличчя на рекламному щиті дивиться прямо на мене".
  
  
  "Можливо, це твій давно втрачений батько".
  
  
  "Не смішно, Чіуне".
  
  
  "У нього справді твій колір обличчя".
  
  
  "Щось у цих очах мене бавить". І Римо почав наближатися до рекламного щита.
  
  
  Чіун різко ляснув у долоні. "Досить. Ідемо". Римо вийшов із свого задумливого стану. Чіун провів його в кінець причалу, і Римо виявив, що дивиться на блискучу синіву Тихого океану.
  
  
  "То де ж це?" спитав він.
  
  
  "Ти дивишся назовні, коли тобі слід було б дивитися вниз".
  
  
  Римо глянув униз і побачив гребну шлюпку. Її весла було закріплено у планшира. У ній могли з комфортом розміститися дві людини, а в разі нагальної потреби - третя. "Хто гребе?"
  
  
  "Той, хто підніметься на борт останнім, звичайно", - сказав Майстер Сінанджу, сходячи з причалу. Він доплив до свого місця на кормі з легкістю пір'їни.
  
  
  "Цифри", - сказав Римо, підіймаючись трапом, щоб зайняти своє місце за веслами. "Куди?" кисло спитав він. "Гребуй на південь. І будьте обережні, щоб не врізатися в якесь більше судно".
  
  
  Римо взявся за весла. "Удар? Якщо ми вріжемося в щось більше пляшки з-під кока-коли, ми підемо на дно".
  
  
  "Убережи дихання для веслування", - попередив Чіун, поправляючи чудові складки спідниць свого кімоно. Коли вони вийшли з затоки Мамала, сонце знову почало сідати за обрій, і Римо зрозумів, що втратив рахунок днями, що минули відколи вони залишили США.
  
  
  "Як довго це буде продовжуватись?" спитав він незворушного Чіуна.
  
  
  "Поки ми не дістанемося місця призначення, звичайно".
  
  
  "Ні, я маю на увазі, як довго триває цей марафон?"
  
  
  "Це не марафон. Це щось інше. Це ваші спортсмени".
  
  
  "Як довго вони продовжуються?"
  
  
  "Поки ти не досягнеш своєї мети".
  
  
  Після того, як Римо греб багато годин, а Майстер Сінанджу часто поглядав у нічне небо, Чіун суворо підняв руку.
  
  
  "Припини веслувати!"
  
  
  "Дуже приємно", - сказав Римо, прибираючи весла.
  
  
  "Ми тут".
  
  
  Римо озирнувся. Тихий океан у всіх напрямках був чорним, як чорнило. Небо являло собою розсип яскравих зірок навколо туманного рукава Чумацького Шляху.
  
  
  "Звідки ти знаєш, що це те саме місце?"
  
  
  "Що це за зірка?" Запитав Чіун, вказуючи на особливо яскраву блакитно-білу прямо над головою. "Вега".
  
  
  Чіун скорчив гримасу огиди. "Тьху. А це?" - спитав він, вказуючи на інше.
  
  
  "Альтаїр".
  
  
  "І знову ти помиляєшся".
  
  
  Римо витягнув шию, намагаючись визначити становище зірок. На небі на початку липня були дві найяскравіші з них, і вони перетинали Чумацький Шлях.
  
  
  "Це Альтаїр, а це Вега", - наполягав він.
  
  
  "Тільки для білого", - з нещасним виглядом заперечив Чіун. "Моєму народу вони відомі як Кен-у-Пастух і Чик-ньо-Ткачиха. Вони були коханцями, які, знехтувавши своїми обов'язками, були заслані на протилежні береги Сріблястої річки батьком Кен-у, королем. Кажуть, що сьомий день сьомого місяця завжди починається з легкого дощу, що означає початок ще одного року гіркої розлуки для Кен-у та Чик-ньє.
  
  
  Римо опустив очі. - Отже, що нам – чи мені слід сказати, що я – тепер робити?
  
  
  "Ми чекаємо".
  
  
  "Серед довбаного океану?"
  
  
  "Якщо тільки ти не вважаєш за краще веслувати величними колами".
  
  
  - З іншого боку, - швидко сказав Римо, - очікування може бути дуже заспокійливим.
  
  
  Чіун розгладив свої обтягнуті шовком коліна. "Якщо ти хочеш спати, можеш".
  
  
  "Я втомився, але не настільки". Чіун звів очі.
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Я і так занадто багато спав. І мене нудить від цих снів, які мені снилися".
  
  
  "Сни не можуть завдати тобі шкоди", - тонко сказав Чін.
  
  
  "Я сказав, що не втомився. Мені просто треба відпочити".
  
  
  Майстер Сінанджу нічого не сказав. Його немиготі очі зупинилися на очах Римо. Він дивився на нього. Римо дивився у відповідь. Через деякий час Римо відвів погляд. Коли він знову глянув на Майстра синанджу, Майстер Сінанджу все ще дивився на нього, як сувора стара сова. "На що ти дивився?" Роздратовано спитав Римо.
  
  
  "Ти".
  
  
  "Припини це, гаразд?"
  
  
  "Мене оточує тільки темрява", - наспіваючи промовив Чіун. "Я дивитимуся туди, куди захочу".
  
  
  "Це змушує мене почуватися ніяково".
  
  
  "Тоді не оглядайся назад", - сказав Чіун, пильно і непохитно дивлячись на свого учня.
  
  
  Римо знову відвів очі. Щоразу, коли його погляд повертався до Майстра Сінанджа, що сидів на кормі, карі очі Чіуна були спрямовані на нього, не блимаючи.
  
  
  Через деякий час Римо заплющив очі.
  
  
  Він так і не відчув, як вимикається. Він просто вимкнувся. Не було переходу від неспання до сну. Але йому наснився сон.
  
  
  Сплеск вивів ЙОГО зі сну. Римо сів на своєму твердому дерев'яному сидінні в човні. "Де я?" – спитав він.
  
  
  "Під сріблястою річкою".
  
  
  "Ні, я мав на увазі, що викликає цей плескіт? Акули?"
  
  
  Чіун холодно похитав своєю старою головою. Це діти Са Мангсанга.
  
  
  Римо глянув за борт. Постаті, що світяться, ковзали у воді, прямо під поверхнею. Вони нагадували торпеди з гнучкими хвостами. Дещо борсалися на поверхні, смужуючи її пташиними дзьобами. Декілька безладних круглих очей дивилися в небо.
  
  
  "Що це за штуки?"
  
  
  "Кальмар".
  
  
  Римо придивився уважніше. Тепер він упізнав їх. Гнучкі хвости кальмарів, що кружляли, були їх переплетеними і звисаючими щупальцями. Вони являли собою страшне видовище. "Що їх так розлютило?" він спитав Чіуна.
  
  
  "Вони харчуються".
  
  
  "Є небезпека, що вони вкусять човен?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Я ненавиджу кальмарів".
  
  
  "Кальмар не може завдати тобі шкоди. Не такий кальмар маленький".
  
  
  "Маленькі! Вони легко досягають п'яти футів завдовжки".
  
  
  "Вони малі для кальмарів. У більш глибоких частинах Тихого океану деякі виростають досить великими, щоб заганяти китів на вірну смерть і є їх".
  
  
  Рімо нічого не сказав. З усіх боків, майже на чверть милі навколо, довгі фосфоресційні постаті мчали, борсалися і завдавали ударів. Час від часу піднімалося щупальце і шльопало по воді.
  
  
  Римо відчув, як його тілом пробіг надприродний холод.
  
  
  Заговорив Чіун. "Ти пам'ятаєш, я розповідав тобі про Са Мангсанга?"
  
  
  "Яким Майстром він був?"
  
  
  "Са Мангсанг не був Майстром синанджу. Він був - і залишається - драконом безодні. Корейською "Са Мангсанг" означає "Предмет мрії". Японською він відомий як Тако-Іка, восьминіг кальмар. Для вікінгів він був Кракеном. арабів, Хадхулу. Для мувіанців він був Ру-Такі-Нуху, ворогом життя».
  
  
  "Почекай хвилинку. Ми говоримо тут про втрачений континент Му?"
  
  
  "Ми є".
  
  
  Рішучі риси обличчя Римо стали похмурими. Багато років тому вони з Чіуном виявили острівний форпост стародавнього континенту, який затонув під час тихоокеанського шторму, залишивши від нього тільки найвищий пагорб, що стирчав над морем, як острів. Континент називався Му. П'ять тисяч років тому це була давня держава-клієнт Сінанджу. Одна з його вірувань полягала в Ру-Такі-Нуху, Захиснику Небес, гігантському восьминозі, що впав з неба, щоб заснути під хвилями, чекаючи кінця світу, під час якого він вип'є океани. Римо і Чіун недовгий час жили з тими, хто вижив на Му, поки навіть острів не був поглинений Тихим океаном.
  
  
  "Я пам'ятаю", - тихо сказав Римо. "Люди Му думали, що Ру-Такі-Нуху підтримує небо своїми щупальцями".
  
  
  Чіун заніс кулак над бортом. Палець витягнувся спіраллю назовні та вниз. "Ру-Такі-Нуху, відомий у синанджі як Са Мангсанг, спить під нами".
  
  
  "Добре для нього. Не те, щоб я в нього вірив, це так".
  
  
  "Ці кальмари - його сини і послушники. Вони охороняють місце його упокою, мріючи про той час, коли їхній Господь прокинеться, щоб поглинути їх, як він поглине все земне живе".
  
  
  "Чому б нам просто не вирушити в дорогу?" Раптом сказав Римо.
  
  
  "Бо ти збираєшся розбудити Са Мангсанга".
  
  
  "І змусити його випити океан? Ні, дякую".
  
  
  "Ти маєш розбудити Са Мангсанга, щоб він побачив тебе. Потім ти маєш зробити певний знак пальцями. Ось так". Чіун зробив таємничий жест, розвівши два середні пальці.
  
  
  "Я не думаю, що мої пальці згинаються таким чином".
  
  
  "Ти подаси цей знак, і як тільки Са Мангсанг побачить його, він дізнається в тобі синанджу. Тоді і тільки тоді ти маєш повернути його до сну".
  
  
  "Чим? Я точно не ношу із собою снодійне".
  
  
  "Тобі не завадило б згадати, що греки мали іншу назву для Са Мангсанга".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Гідра".
  
  
  Римо зробив задумливе обличчя у темряві. "Гідра. Гідра. Я чув про Гідра".
  
  
  Чіун міцно стиснув руки. "Досить! Тобі час пробудити Са Мангсанга від його древнього сну".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях. "Я нізащо не стрибну в море, повне нещасних кальмарів", - зухвало заявив він.
  
  
  Очі Чіуна звузилися в темряві. "Я не наполягатиму, щоб ти стрибав, якщо ти боїшся", - сказав він таким же тонким, як і його непроникні очі, голосом.
  
  
  Римо глянув у суворі очі свого господаря: "Ти кажеш це не зовсім так, як думаєш".
  
  
  "Я маю на увазі саме це. Я не наполягатиму, щоб ти стрибав у ці злі води".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Бо я не стрибаю". І, взявшись обома руками за скрипучі уключини гребного човна, Римо втримався.
  
  
  Чіун взявся за планшир і почав розгойдуватися на своєму сидінні. Човен почав розгойдуватися в такт. Римо спробував розхитатися на противагу. Чіун подвоїв розгойдування. Встановивши ритм першим, він отримав перевагу. Римо спробував знайти ритм, сподіваючись встановити контрритм. Але протягом тих дорогоцінних секунд, протягом яких він шукав, він лише допоміг Чіуну дестабілізувати крихітне суденце. Човен набрав води спочатку лівим бортом, потім носом.
  
  
  Швидко почалося затоплення.
  
  
  - Якщо ти не зупинишся, - попередив Римо, - ми обоє потрапимо всередину.
  
  
  І вони виконали. Човен небезпечно нахилився в один бік, і, відпустивши кочети, Римо відчайдушно переніс свою вагу на інший бік.
  
  
  З кінцевим результатом, що гребний човен повністю перекинувся.
  
  
  Римо поринув у холодну воду, автоматично наповнюючи легені киснем. Хоча його застали зненацька, його тіло повело себе природно і вдихнуло якнайбільше повітря.
  
  
  Зорієнтувавшись, Римо глянув угору. Море над головою було забите кальмарами, що годуються. Коли Римо побачив ноги Майстра Сінанджу, що бовталися у воді, його спідниці, високо здіймаються, як мантія медузи, перевернутий човен поруч із ним, він кинувся допомагати.
  
  
  Раптом човен вирівнявся, і спідниця склалася, як парасолька. Ноги Майстра Сінанджу зникли повністю.
  
  
  Римо виплив на поверхню за кормою човна. Він глянув угору.
  
  
  Перед ним ширяло обличчя Чіуна. Над його головою теж ширяла плоска частина весла.
  
  
  Інший кінець весла був міцно затиснутий у кістлявих кулаках Майстра Сінанджу, коли він сидів на кормі гребного човна. – Ти дозволяєш мені повернутися на борт? - Запитав Римо.
  
  
  "Після того, як ти потурбуєш сон Са Мангсанга як попередження йому, що він повинен залишатися стійким уві сні доти, поки Дім Сінанджу існує у світі".
  
  
  "Що, якщо я не повернуся?"
  
  
  "Це не буде мати значення, тому що тоді Са Мангсанг вип'є весь океан, а разом з ним і це тендітне суденце і його дуже сумного мешканця. Так що не підведіть".
  
  
  "Я не вірю у Са Мангсанг".
  
  
  "Ти скоро зміниш свою думку, як і я, коли мій Учитель привів мене в це місце, як робив Майстер до нього і всі Майстри до нього протягом великих століть".
  
  
  Римо вагався. Але розкидані кальмари поверталися на околиці гребного човна, і тому Римо зробив глибокий вдих, затримав його і наказав своєму тілу зануритися ногами вперед.
  
  
  СВІТЛО Місяця і зірок ледь проникало глибше у воду. Але Римо, з його навичками синанджу, міг пристосуватися до відсутності навколишнього освітлення. Компенсуючи зростаючий тиск, Римо поступово спускався вниз. Йому могли знадобитися всі його сили, щоб виплисти назад на поверхню – навіть якщо він ні з чим не зіткнувся.
  
  
  Морське дно тут було відносно дрібним. Глибина навряд чи перевищувала восьму частину милі, не настільки, щоб він не зміг запобігти азотному наркозу - вигинам - під час підйому.
  
  
  Дозволивши очам звикнути до навколишнього оточення, Римо спочатку побачив тільки діатомові водорості, що пропливали повз. Потім морське дно почало розсмоктуватися.
  
  
  Вона була зазубреною, геометричною форми та інкрустована коралами-стагхорнами та іншими морськими мешканцями. Там були вулканічні конуси. Термальні джерела вивергали неприродний підземний жар.
  
  
  Потім Римо побачив піраміду.
  
  
  Це була не справжня піраміда, подібна до Великої піраміди в Гізі. Вона не піднімалася з дна океану як точки. Вона була не чотиригранною, а тригранною. Кути були неправильними. Це було дивно. Римо, який погано вчився геометрії у школі, зрозумів, що кути були неправильними.
  
  
  Хто б не збудував піраміду, він неправильно використовував геометрію тіла. Основа піраміди була нерівною, а сторони не були вирівняні або правильні.
  
  
  І все ж піраміда здіймалася на плоску вершину, яка махала віялоподібними руками. Келп. Здавалося, вони манять пернатими пальцями.
  
  
  Римо підплив до піраміди, оглядаючи її грані. Незабаром він виявив, що її зроблено не з блоків. Він витер морську піну з різних місць, намагаючись знайти місця поєднання гігантських блоків. Він не зміг знайти жодного. Можливо, це було вирізано з цілісного шматка матерії.
  
  
  Матеріал під піною був гладким та твердим. Під водою і за такого слабкого освітлення було важко визначити, що це за матеріал. Якщо не кам'яні блоки, то що?
  
  
  Розвернувшись, Римо під'їхав до плоскої основи, щоб відпочити. Воно було досить великим, щоби припаркувати седан. І коли він стусаном змахнув залишки піни і водорості, що коливалися, він виявив довгий прямокутний проріз у кришці.
  
  
  Опустившись рачки, Римо спробував заглянути в щілину, але нічого не зміг розглянути. Він підвівся і відійшов на кілька кроків назад, обмірковуючи свій наступний крок.
  
  
  І це було, коли Римо стояв і чекав у майже абсолютній темряві Тихого океану, коли звивистий шматок еластичної матерії піднявся нагору, назовні, щоб звернутися в нього на грудях ззаду.
  
  
  Римо відчув, як холодна всмоктуюча сила сотні подушечок торкнулася його шкіри, і, перш ніж він встиг відреагувати, тварюка відступила, захоплюючи його за собою у велику піраміду.
  
  
  Його останньою думкою було жалібне: "Чіуне, у що ти мене втягнув?"
  
  
  РІМО схопився за краї щілини обома руками. Щупальце - навпомацки воно нагадувало покритий слизом гумовий шланг - рефлекторно смикнулося. Римо почув, як хруснули хрящі його власної грудної клітки. З рота у нього вирвалася хмара бульбашок. Щупальці стиснулися знову.
  
  
  Упершись долонями в холодний матеріал по обидва боки прорізу, зігнувши лікті, Римо змусив свої легені затримати повітря, що наповнює енергією.
  
  
  Щупальце навколо його грудей почало намацувати найкращу опору. Крізь футболку Римо відчував, як холодні присоски нагріваються, ніби кров та життєва сила текли через істоту у піраміді після довгої сплячки.
  
  
  Поки він боровся, щоб його не затягло у щілину, деякі присоски відпустилися. Римо потягнувся нагору, але полегшення було короткочасним. Присоски просто шукали кращого зчеплення.
  
  
  Чим більше Римо боровся, тим більше щупальце намацувало і пристосовувалося з недбалою впевненістю. Товстий відрізок під однією рукою вивільнився, і прокладки, що зігрівають, знову прикріпилися нижче, вздовж його ребер.
  
  
  Інші щупальця поповзли вгору, щоб знайти його кісточки. Римо штовхнув, але щупальця просто слабо змахнули його ногами.
  
  
  Римо глянув униз. Знизу на нього дивилося око з сонним, майже людським виразом. Він виглядав старим - старше самого часу. У цьому погляді була нелюдська впевненість та жахливе терпіння.
  
  
  Удар, подібний до електричного проводу, пронизав сонячне сплетіння Римо. Страх був тим, з чим його давно навчили справлятися. Не виганяти, а керувати та спрямовувати. Страх – це добре, запевняв його Чіун багато років тому. Це може спонукати людину зробити неможливе або переконати її втекти від небезпеки, яку гнів, гордість чи інші дурні та руйнівні емоції можуть змусити його боротися. І у бою загинути.
  
  
  Римо подивився вниз на жахливе прикрите око, яке було таким людським, але таким ворожим до всього людського, і його охопив страх, не схожий на жодний страх, який він колись відчував.
  
  
  Він хотів утекти, але не міг. Він хотів дати відсіч, але був безпорадний. Насамперед, він не хотів мати нічого спільного з титанічною істотою, яку Чіун називав Са Мангсанг. Незалежно від того, яке покарання Чіун був готовий застосувати, незалежно від того, чи Чіун уникав його до кінця століть, Римо не хотів бою з Са Мангсангом. Спрямований на нього погляд здавався голодним, і глибоко в животі, який корейці вважають вмістилищем душі, Римо почував себе не так людиною, як їжею.
  
  
  Харчування для Са Мангсанга.
  
  
  Навіть цього знання було недостатньо, щоб звільнити його. Страх був надто великий, надто всепоглинаючий.
  
  
  Римо відпустив. І щупальця Са Мангсанга втягли його у темряву великої піраміди із зеленувато-блакитного мінералу.
  
  
  Темрява поглинула його. Він ледве міг бачити задумливу голову, яка виглядала старою і розумною, але зумів розгледіти єдине сонне око. Але це все було. Римо більше не міг бачити своїх рук перед обличчям.
  
  
  І він заплющив очі.
  
  
  Страх випарувався. Він мав посилитись, але він пройшов. Первісний страх, який самотнє око встромив у його живіт, зник. Рімо нічого не бачив, нічого не чув і відчував лише хрящуваті руки з їхньою вологою, слизькою холодною шкірою та теплими присосками.
  
  
  Хвилювання у воді попередило його про чіпкі щупальці. Римо підняв руки, захищаючись від тиску хвилі. Кінчики щупалець зачепили його зап'ястя. Йому знадобляться вільні руки, якщо він збирається колись знову дихати киснем.
  
  
  Випроставши руки, Римо раптово підняв ноги. Вільні вусики навколо його щиколоток натяглися. Вони сіпнулися назад з упертою злістю.
  
  
  Потім Римо лютим ривком зірвав із грудей футболку. Щупальце, що стискало його груди, ковзнуло вгору разом з нею, стиснувшись у маленьку петлю навколо вільної тканини.
  
  
  Зігнувшись, він вигнув своє тіло. Руками, схожими на наконечники копій, він рубанув по щупальцях, що обплутали його. Вони розійшлися. Він звільнився.
  
  
  Глибоко в темній воді пролунало низьке виття. Від нього кров завмерла в жилах Римо.
  
  
  Все ще брикаючись, він попрямував до прямокутної щілини, яка означала втечу. Киплячий вузол щупалець кинувся за ним. Розмотуючи, вони скручувалися і хапалися.
  
  
  Розлючено борючись, Римо пінався при кожному холодному дотику. Щупальця відсахнулися. Інші обвилися довкола верхньої частини його тіла.
  
  
  Римо рубав ребрами долонь, опір води приглушував його удари, але там, де вони стикалися зі щупальцями, тверда плоть розходилася, як розтягнута гума.
  
  
  Незабаром вода навколо нього була сповнена від'єднаних щупалець, що плавають і звиваються, тягнуться і голодні. Але ще свіжі слизькі щупальця тяглися до його теплого тіла.
  
  
  Скільки загалом у цієї штуки рук? Сердито поцікавився Римо, штурхаючи слизький наконечник, що повзе до кісточки.
  
  
  Вигинаючи спину, вигинаючись, Римо випереджав щупальця.
  
  
  Несподівано він побачив відповідь на своє запитання.
  
  
  Обрубок щупальця ліниво піднявся у його напрямі. Чорна кров затуманила воду на відрубаному кінці, тож було важко ясно розглянути, що відбувається.
  
  
  Але поки Римо спостерігав, потік чорної крові припинився, і кукс почала регенерувати в нього на очах. Сумніву не було. То був обрубок. Тепер він подовжився, звузився до кінчика і знову став цілим.
  
  
  Римо крутнувся на місці. Інший обрубок закривав струмки поточної крові. І, як гумовий телескоп, він знову став цілим.
  
  
  Римо стояв нерухомо, доки два щупальці сходилися. Він відчував, як дивиться Са Мангсанг. Щупальці потяглися до його товстих зап'ястей, і Римо знову заплющив очі. Шукаючі вири дозволяли краще визначити їх близькість, ніж підводний зір.
  
  
  Відчувши, як заворушились тонкі волоски на зап'ястях, Римо змахнув обома руками і з'єднав кінчики щупалець так швидко, що вони обвилися один навколо одного, як два хлисти.
  
  
  Римо рубанув по вузлі, що звивається. Бризнула ще одна хмара крові, і Римо проплив під нею.
  
  
  Внизу Са Мангсанг спостерігав за тим, що відбувається з титанічним, безпристрасним терпінням.
  
  
  Тепер Римо міг бачити два очі, по одному з кожного боку роздутого мішка, який був його головою. Він нарахував вісім рук. Зовсім як у звичайного восьминога.
  
  
  Але це був не просто восьминіг.
  
  
  По-перше, він був зеленувато-синьо-сірим у цятку. Він мав властивості кальмара. Плавник на роговій голові, який ліниво помахував. І хоча здавалося, що він сидить навпочіпки набагато нижче за Римо, він все ще здавався гігантським у своїй задумливій, чужорідній холодності.
  
  
  Воно стояло на піднесенні у формі гігантської морської зірки, але доки Римо дивився, руки морської зірки піднімалися і опускалися в повільній агонії. Воно було живе!
  
  
  Навколо трону, чіпляючись за внутрішні стіни піраміди, інші морські зірки прилипли, мов віспа. Їхні розміри варіювалися. Деякі були скелетонізовані. В інших були відсутні трикутні руки.
  
  
  У Римо виникло жахливе відчуття, що морська зірка служила Са Мангсангу одночасно рабом, і їжею.
  
  
  Серед морських зірок сиділи навпочіпки біло-коричневі поліпи мозкового корала, схожі на мізки супутників.
  
  
  Очі Са Мангсанга шукали погляду Римо, і він поспішно закрив свої власні повіки. Занадто пізно. Обпалюючий укол страху глибоко пронизав його.
  
  
  І всюди довкола нього вода вирувала, збираючи вкриті присосками руки.
  
  
  Римо звивався, пінався, боровся, але їх було надто багато, щоб боротися зараз. Кільця, схожі на мокрі шини, обвилися навколо його грудей та стегон. Зап'ясті були схоплені. Його права кісточка уникла обмацуючого наконечника, але через секунду його коліно було затиснуте. Незабаром була схоплена інша кісточка.
  
  
  А потім Са Мангсанг невблаганно почав тягнути Римо вниз, у своє лігво. Римо вдарив кулаком по товстому канаті з хрящів, що перетинав його оголені груди. Його кулак відскочив. І Са Мангсанг видавив із грудей Римо половину ковтка дорогоцінного повітря.
  
  
  Римо штовхнув ногою вниз, і його тіло на мить підстрибнуло. Щупальці знову потяглися. Коли він відчув огидну теплу близькість, зрозумів, що його тягне до величезної голови Са Мангсанга.
  
  
  Тепер я облажався, подумав Римо про себе. Якого біса Чіун зробив це зі мною?
  
  
  Він не хотів розплющувати очі. Він боявся. І все-таки, оскільки близькість Са Мангсанга змушувала його шкіру покриватися мурашками сильніше, ніж дотик його невідворотної багаторукої хватки, Римо розплющив очі.
  
  
  Він опустився на рівень величезної голови. Вона височіла над ним, величезна бульбашка з очима. Кулі, розташовані так далеко одна від одної з обох боків синьо-зеленого шкіряного мішка, могли належати двом різним істотам.
  
  
  Ось так величезний Са Мангсанг сидів на своєму троні, оточений мозковими коралами та морськими зірками-рабами.
  
  
  Голова підвелася, оголивши рота, схожу на вигнуту дзьоб папуги, але перевернута вгору ногами. Тяжка половина опинилася внизу. І коли він упав, у круглому пульсуючому отворі з'явилися величезні загнуті всередину зуби, які з'єдналися разом, утворюючи сердитий квітка.
  
  
  Римо звивався, але безрезультатно. Щупальце притягло його до скреготливого кола зубів, призначених для того, щоб розривати плоть на шматки.
  
  
  Бачачи, яка доля чекала на нього, весь страх залишив безвільне тіло Римо Вільямса. Раніше він міг тільки здогадуватися про свою долю. Тепер, коли вона стискалася і розширювалася перед ним, він втратив свій страх. Лише сумна капітуляція наповнила його тіло. У будь-якому разі, у нього залишалися останні краплі кисню.
  
  
  І він згадав знак, який Чіун наказав йому зробити пальцями.
  
  
  Розсунувши їх, він зумів наблизити знак.
  
  
  З короткого сифона збоку від рота Са Мангсанга вирвався сердитий струмінь води. Прикриті очі, здавалося, потемніли від гніву. Але більше нічого не сталося.
  
  
  Щупальці притягли його ближче.
  
  
  В останні миті перед тим, як його мали розірвати на частини, як купу людських трупів, у голові Римо зазвучав голос Майстра Сінанджу.
  
  
  "Тобі не заважало б пам'ятати, що Са Мангсанг також відомий як Гідра".
  
  
  Гідра, Гідра, подумав Римо. Що я знаю про Гідра?
  
  
  І у його голові залунав другий голос. Голос, який він знав майже так само добре, як Чіун.
  
  
  Голос сестри Мері Маргарет.
  
  
  "Гідра була страшним звіром, деякі кажуть, що це був великий змій, деякі кажуть, що дракон, який мав дев'ять голів. Щоразу, коли Геракл відрубував голову, знову виростала інша. Але Геракл знав, що Гідра має Ахіллесова п'ята. І це була її безсмертна дев'ята голова”.
  
  
  Але у цієї тварюки тільки одна голова, подумав Римо. Вісім щупалець, але одна голова.
  
  
  Щоправда вразила Римо в останні згасаючі миті життя.
  
  
  Розслабившись, він дозволив щупальцям притягувати його дедалі ближче. Він заплющив очі. Вони не знадобляться йому для того, що він мав зробити. Можливо, зір буде на заваді.
  
  
  Коли вода перед ним стала такою ж теплою, як спляче тіло поряд з ним, Римо звів руки разом. Щупальця, що переплітаються, відреагували спазматично. Вони напружилися.
  
  
  І Римо вдарив обома ногами в задумливу голову величезного монстра.
  
  
  Булькаючий крик захльостнув його. Очі Римо різко розплющилися.
  
  
  Са Мангсанг змінював колір! Шалені смуги червоного та помаранчевого омивали його аквамариновий череп. Щупальця, включаючи петлі на його кісточках, були оживлені смужками яскравих квітів, що рухаються, схожими на неон, що мчить по скляних трубках.
  
  
  Потім, подібно до величезних завіс, опущені повіки почали опускатися на сонні очі.
  
  
  Щупальці розслабилися, відпустили і відпали, як за смерті. Римо щосили вдарив ногою вгору. Він не міг гаяти часу. Повітря майже вийшло з його легень. І прямокутна щілина нагорі манила до себе.
  
  
  Спрямовуючи стрілою до отвору, геть від могутніх рук Са Мангсанга, Римо глянув униз. Втягнуті щупальця, що згорнулися в тугі, ідеально розташовані кільця навколо свого трону, Са Мангсанг набули кольору кістки. Його величезні очі були заплющені. Він спав. Можливо, він був мертвим. Він міг бути мертвим мільйон років.
  
  
  Але він лише спав.
  
  
  Вибрикуючи з усіх своїх спадних сил, Римо Вільямс міг думати тільки про дві речі, яких він хотів найбільше в житті - кисні і сні.
  
  
  Але поки він боровся за те, щоб досягти миру людей і придатного для дихання повітря, він відчув, як остання бульбашка вуглекислого газу злетіла з його губ, і весь світ навколо нього почав темніти. . .
  
  
  РІМО різко прокинувся на носі гребного човна. Він приголомшено озирнувся. "Де, чорт забирай, я знаходжуся?"
  
  
  "Зі мною", - сказав Чіун, складаючи руки на колінах.
  
  
  "Але я..." Римо насилу проковтнув. "Хвилину назад я..."
  
  
  "- втік із Са Мангсанга?"
  
  
  "Так. Це ти витяг мене з води?"
  
  
  "Ні. Ти зробив це".
  
  
  "Я цього не пам'ятаю".
  
  
  "Якщо тільки ти не думаєш, що це був сон..."
  
  
  "Сон. Так. Це був сон. Я заснув. Я думав, що прокинувся, але насправді я спав. Я прокинувся уві сні, але мені все ще снився сон. Зі мною ніколи раніше такого не траплялося".
  
  
  - Якщо тобі це приснилося, - раптом запитав Чіун, - тоді чому твій одяг мокрий?
  
  
  Римо глянув униз. Його штани промокли. Ноги були босими. А футболки не було. "Ти хлюпнув на мене водою", - звинуватив Римо.
  
  
  "Навіщо мені це робити?"
  
  
  "І ти вкрав мою сорочку".
  
  
  "Щоб відповідати твоїй мрії?"
  
  
  "Саме".
  
  
  "Якби це був сон, як би я дізнався, що ти втратив свою сорочку через щупалець Са Мангсанга?"
  
  
  Римо напружено думав. "Можливо, я розмовляв уві сні. Так, так воно і є. Я розмовляв уві сні".
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Яке ще було пояснення? Восьминіг ніяк не міг вирости таким величезним, як жах, який я бачив уві сні".
  
  
  "Са Мангсанг твоєї мрії був дуже великим?"
  
  
  "Титанік".
  
  
  "І наскільки великими були його приголомшливі присоски?"
  
  
  "Кого це хвилює? Великий".
  
  
  Прохолодно сказав Чіун: "Покажи мені, який він великий, сину мій". Римо звів руки разом і описав коло, доторкнувшись до вказівних і великих пальців.
  
  
  "Такого розміру", - наполягав він.
  
  
  "Це дуже багато".
  
  
  "Ти це знаєш".
  
  
  "Такі ж великі, як зловісні червоні мітки на твоїх оголених грудях?"
  
  
  Римо глянув униз.
  
  
  По його блідих вологих грудях марширували червоно-червоні круги, подібні до тих, які залишили б присоски гігантського восьминога.
  
  
  "Тепер тобі нема чого сказати?" Холодно спитав Чіун.
  
  
  І, дивлячись на кальмара, що світився, який розсікав воду навколо них, харчуючись крихітними поверхневими рибками, Римо зробив щось рідкісне для справжнього майстра синанджу. Він тремтів з голови до ніг.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Доктор Гарольд У. Сміт слідував за своєю рукою примусу.
  
  
  Контрольний слід був дуже чітким. З Бостона до Мадриду. З Мадрида до Афін. З Афін до Каїру та Канади з багатьма проміжними зупинками.
  
  
  Римо і Чіун скакали по всьому світу, як дві гіперактивні гумові кульки. Але що це означало? Оскільки вони були на завданні, був ніяких безпосередніх причин тривоги. Але Римо і Чіун, відколи приєдналися до КЮРЕ, ніколи не бігали без чіткої мети в голові.
  
  
  Вони не брали відпустки як такі. Римо не мав знайомих родичів, яких він міг би відвідати. Жодних друзів, минулих, справжніх чи майбутніх. У нього був лише Чіун. А в Майстра Сінанджу було своє село.
  
  
  Але, схоже, вони не збиралися до Північної Кореї. Вони обійшли її на користь Токіо. Тепер вони були в Гонолулу, відповідно до аудиту витрат за кредитними картками та бронюванням авіаквитків. Сміт, у якого в базі даних було безліч кредитних карток Римо на вигадані імена, мав доступ до щохвилини комп'ютеризованих записів кредитних щік компаній, що випускають кредитні картки. Коли Римо бронював рейс, він з'являвся у всесвітній комп'ютерній системі бронювання авіакомпанії і міг бути миттєво викликаний на екрані комп'ютера офісу Сміта у Фолкрофті.
  
  
  Сміт запитав, чи були вони в якійсь тривалій відпустці. Але це здавалося малоймовірним. Найчастіше вони перебували у повітрі більше, ніж землі. Таким чином, вони не могли оглядати пам'ятки, сказав він.
  
  
  Перевірка "гарячих точок" у світі не показала кореляції між їхніми подорожами та глобальними подіями.
  
  
  Можливо, це була якась стара справа Будинку Сінанджу, міркував Сміт. Так, мабуть, так. Щось із минулого Чіуна спонукало їх мотатися по всій земній кулі.
  
  
  Він сподівався, що нічого серйозного, що це не вплине на їхню доступність. Сміт давно зрозумів, що два його агенти практично не піддаються контролю.
  
  
  Як би там не було, він не мав завдань для Римо. Поки Римо не був потрібен, Сміт змушував себе не турбуватися про їхню діяльність.
  
  
  Але про всяк випадок він з'їв чотири таблетки екстрасильної жувальної гумки, перш ніж піти з офісу на ланч. Ніколи не завадить передбачати шлункові розлади. А там, де йшлося про Римо та Чіуна, незмінно йшли сумні новини.
  
  
  ЗМІТ ПОЇХАЛ на своєму старенькому універсалі в прилеглий Порт-Честер, у його поштове відділення. У перші дні існування CURE листи від польових інформаторів та інших осіб заповнювали поштову скриньку щотижня. Цими днями електронної пошти Сміт отримував дедалі менше порад поштою. Зазвичай було достатньо однієї подорожі на тиждень. Рідко лист з місця призводив до завдання для Рімо та Чіуна.
  
  
  Старих звичок важко позбутися. Сміт встав у чергу, перш ніж вирушити до своєї ложі. Таким чином він міг непомітно оглянути фойє. Навколо не було жодних підозрілих людей. Це була одна з причин, через яку Сміт сам забирав свою пошту. Поштові скриньки були дуже безпечними та гранично анонімними. Федеральний уряд не терпів святкуваних, які підстерігають власників поштових скриньок у них.
  
  
  Сміт неохоче купив одноцентову марку - найнижчу гідність, яку він міг придбати, - а потім підійшов до ряду коробок. Вставивши латунний ключ, блискучий від довгого використання, він відчинив коробку.
  
  
  Усередині була пачка пошти. Він узяв її, закрив коробку і вийшов із фойє, дбайливо притискаючи конверти. Сміт, сидячи за кермом свого універсала, вивчав кожен лист, щоб переконатися, що він адресований йому. Хоча він зберігав скриньку вже близько тридцяти років, іноді Сміт досі отримував пошту інших людей. Четвертий лист у стосі примусив похолонути викривлений віком хребет Гарольда Сміта. Написане текучим синім чорнилом, воно було адресоване містеру Конраду Макклірі.
  
  
  Зворотньої адреси не було. Лише поштовий штемпель Оклахоми. Сміт розірвав конверт і переляканими очима прочитав складену записку всередині.
  
  
  Будинок вічного догляду за немічними Пресвятої Богородиці
  
  
  Мій любий містере Макклірі,
  
  
  Я вірю, що з тобою все гаразд.
  
  
  Як і було обіцяно дуже давно, я пишу, щоб повідомити вас про швидку смерть сестри Мері Маргарет Морроу. Ось уже кілька років її здоров'я погіршується, але вона чудово чіпляється за цю землю. Але медсестри не вірять, що вона переживе на липень місяць.
  
  
  Якщо ви все ще бажаєте бути присутнім на похороні, я не можу з упевненістю сказати, коли це станеться, але ви повинні знати, що часу у сестри Мері Маргарет дуже мало. У цьому випадку вам не завадило б зв'язатися зі мною по телефону, щоб я міг краще вас проконсультувати. Ваша у Христі, сестра Новела.
  
  
  Гарольд Сміт читав, незрозуміло ковзаючи очима по чорнильному почерку. Він знову перечитав коротку записку. І втретє.
  
  
  "Вона жива", - видихнув він.
  
  
  Сміт згадав. Конрад Макклірі був його правою рукою у створенні CURE. Сивий, сильно п'ючий і неприборкано патріотичний, він втілив у життя кадр, який насамперед привів Римо Вільямса в CURE.
  
  
  Гарольд Сміт усе це спланував. Керував планом. Але Сміт не міг вийти на поле бою. Як глава CURE він не був витратним матеріалом. Макклірі був.
  
  
  Від крадіжки поліцейського значка Римо до підтасовування електричного стільця для пред'явлення несмертельного звинувачення, до відвідування Римо в камері смертників під виглядом ченця-капуцина, щоб підсунути йому таблетку, яка придушувала його життєві показники, щоб його можна було оголосити мертвим після інсценування. це не залишивши ні відбитків пальців, ні свідків.
  
  
  Окрім, мабуть, сестри Мері Маргарет, єдиної людини, яка сформувала молоде життя Римо Вільямса. Сміт згадав розмову, яка відбулася так давно.
  
  
  "А як щодо черниці?" Запитав Макклірі. "Вона є проблемою?"
  
  
  "Вона була Вільямсу як мати. Навіть після пластичної операції вона змогла б впізнати його очі чи голос".
  
  
  "Де вона зараз?"
  
  
  "Все ще утримую оборону у церкві Святої Терези".
  
  
  "Це має бути спалено", - наказав Сміт. "Дотла. Не повинно бути жодних записів ні про яке Римо Вільямса".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Макклірі. "Але що щодо сестри?"
  
  
  "Нікому не повинно бути дозволено наражати програму ризику. Від цього залежить нація".
  
  
  "Зрозуміло", - відповів Макклірі.
  
  
  От і все. Так вони працювали. Смітові не треба було говорити, що сестра Мері Маргарет, незважаючи на її добрі справи в житті, мала померти. Так само, як мав померти Римо Вільямс. Так само, як багато хто, хто погрожував Кюре протягом багатьох років, повинні були померти. Це було зрозуміло. Макклірі був досвідченим агентом. Він був одним із найкращих воїнів холодної війни, яких колись знав Гарольд Сміт.
  
  
  Це правда, що він був запійним скиглією зі схильністю до неохайного сп'яніння і сентиментальності. Але це ніколи не заважало його обов'язку. Насправді, Макклірі мала приказку для тих випадків, коли робота ставала нестерпною: Америка варта життя.
  
  
  Але коли Гарольд В. Сміт склав листа, записавши адресу та номер телефону сестри Новели на згадку і спалив його в бездоганно чистій попільничці на панелі приладів, він згадав ще один факт.
  
  
  Конрад Макклірі був католиком. Хоча він і був католиком, який, очевидно, не був позбавлений співчуття до черниці, яка не зробила нічого поганого і, можливо, все робила правильно.
  
  
  Сміт розтер теплий сірий попіл у порошок, коли їхав назад у бік Рай та Фолкрофт, його патриціанське обличчя було задумливим.
  
  
  З того світу Конрад Макклірі, можливо, надав CURE те, чого вона зараз найбільше потребувала. Спосіб утримати свого агента щодо виконання законів.
  
  
  Сміт безмовно подякував пам'яті свого старого товариша зі зброї.
  
  
  В якості запобіжного заходу він висипав попіл у три різні сміттєві баки по дорозі, щоб ніхто ніколи не зміг воскресити записку.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  "Я збираюся завалитися спати", - сказав Римо, коли кіль гребного човна нарешті заскреготав піском пляжу Вайкікі.
  
  
  Над Тихим океаном з'явився світанок. Нічний вітер з моря стих, залишивши по собі лише страшне затишшя. "Якщо ви спали на човні, як ви стверджуєте, навіщо вам ще спати?" — спитав Чіун, чекаючи на човні, поки його учень витягне судно з води за допомогою художника, щоб він міг вийти на суху землю, як і личило його положенню Правлячого Майстра.
  
  
  На подив Чіуна, Рімо нічого подібного не зробив. Він попрямував углиб острова, сказавши із граничною неповагою: "Я збираюся знайти хороший тихий готель і для різноманітності поспати на західному ліжку".
  
  
  Волосся на обличчі Чіуна затремтіло від гніву. "Ти не спатимеш на західному ліжку. Я забороняю це!"
  
  
  "Спробуй зупинити мене", - кинув у відповідь Римо.
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу виявився у темряві перед Римо.
  
  
  Рімо зробив обережний крок назад. "Я теж повинен боротися з тобою?" стомлено спитав він.
  
  
  "Ще не час".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Якщо ти так сильно хочеш спати, я дозволю це. Але вранці ми вирушаємо до Гесперії".
  
  
  "Завтра ми побачимо, що буде з Гесперією".
  
  
  "Ми вирушаємо до Гесперії", - наполягав Чіун.
  
  
  "Я сказав, подивимося!" Римо спалахнув і пішов у ніч.
  
  
  Майстер Сінанджу дивився йому вслід, нічого не кажучи, його обличчя нагадувало застиглу маску з папірусу. У місячному світлі воно мало похмурий вигляд посмертної маски.
  
  
  РИМО ЗАРЕЄСТРУВАВСЯ в готелі Waikiki Sheraton і кинувся обличчям вниз на ліжко розміру "queen-size", як тільки увійшов до свого номера. Спати на ліжку, а не на очереті циновці суперечило всім вченням Чіуна, але Римо більше не дбав про це. Після всього, через що Чіун змусив його пройти, старий кореєць міг зробити стрімкий стрибок у Пустоту.
  
  
  Сон зморив Римо через кілька секунд після того, як його обличчя торкнулося пухової подушки.
  
  
  ВІН виявився в кімнаті із золотими стінами, заваленою скарбами. У центрі на троні з дерева тика, обробленому сріблом і золотом, сидів кремезний чоловік. На ньому було спадаюче шовкове вбрання яскраво-червоного відтінку, яке, як вірили на Сході, відганяє злих демонів.
  
  
  Римо миттєво впізнав людину на троні. "Ван?"
  
  
  "Великий Ван, якщо вам завгодно". І Великий Ван усміхнувся, як херувім. "Я бачу, ви пройшли весь шлях до Обряду Досягнення. Молодець, Римо Вільямс. Молодець. Я вже почав сумніватися в тобі."
  
  
  "Можливо, ти можеш сказати мені, чому мені сняться всі ці сни про минулих Майстрів".
  
  
  "Чіун тобі не сказав?"
  
  
  "Чіун категорично заперечував, що мої сни щось означають".
  
  
  "Це так на нього схоже. Огортає простий ритуал таємницею, просто щоб використати момент".
  
  
  "Простий ритуал? Ти знаєш, що він змушує мене робити?"
  
  
  Ван просяяв. Від його ідеальної посмішки високий лоб перетворився на пухкі складки плоті. "Звичайно. Сам через це проходив. Ти бігаєш всюди, доки не будеш готовий впасти. Коли ви це зробите, минулі Майстри відвідають вас, оглянуть і, якщо їм сподобається те, що вони побачать, поділяться мудрістю".
  
  
  "Сни – це частина Обряду?" - Запитав Римо.
  
  
  "Так було від першого Майстра, що вийшов із Печер Туману, до тих, хто прийшов прямо перед тобою".
  
  
  "То ось хто це був".
  
  
  "Привіт. Ти вже познайомився із Са Мангсангом?"
  
  
  "Так. І я сподіваюся, що більше ніколи цього не повторю. Це був сон?"
  
  
  "Це сон?"
  
  
  Римо насупився. "Це схоже на сон. Я сплю. Я думаю. Але в цих снах дуже багато сенсу, щоб бути снами".
  
  
  "Ти вже бився з Мінотавром?"
  
  
  "Так. Це був лише Чіун у темряві, одягнений у маску бика".
  
  
  “Дуже шкода. У мій час у нас був справжній Мінотавр. Це був цікавий досвід”.
  
  
  "Мінотаври несправжні".
  
  
  "Зараз так говорять про драконів. Але я вбив кількох свого часу".
  
  
  "Гей, я думав, що Великий Ван повинен відвідувати Майстрів лише один раз у житті".
  
  
  "Так і є. Це було, коли ти не спав. Моя поява означала, що ти досягнув повної Майстерності. Оскільки ти міцно спиш, це не вважається".
  
  
  "О", - сказав Римо.
  
  
  "І тепер ти на порозі вступу у володіння Будинком. Знаєш, Чіуну слід було піти у відставку багато років тому".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Абсолютно. Натомість він поживився всією славою задовго до свого терміну". Ван похитав круглою головою. "Тс-с-с. Безрозсудний. Що, якщо ви обоє потрапите в одну і ту ж пастку і помрете? Ніякого більше Хауса."
  
  
  "Я ніколи не думав про це раніше".
  
  
  Ван змовницько нахилився вперед. "Ти відгадав загадку Сфінкса?"
  
  
  "Ні"
  
  
  "Ні? Як ти міг це пропустити? Це було так само ясно, як ніс на твоєму обличчі".
  
  
  "Так сказав Чіун".
  
  
  "Дивися, я дам тобі підказку". І, приклавши палець до носа, як старий Святий Нік, Великий Ван відсунув свій широкий ніс убік, розплющивши його. Він змусив свої вуха стирчати, ніби їх висував головний убір фараонів.
  
  
  "Ти! Це був ти?"
  
  
  "Те саме", - сказав Великий Ван, дозволивши своєму носу та вухам прийти в норму. Коли пізніший фараон попросив мене прийти йому на допомогу, я повернувся і зібрав. Змусив цих ненадійних зварювальників заново вирізати все обличчя, щоб воно відповідало моєму. Якщо ми дозволимо фараонам порушити дане нам слово, незабаром кожен емір, халіф і паша зі зброду скористається цим».
  
  
  "Ти Сфінкс".
  
  
  Ван відкинувся на спинку свого трону. "Великий Сфінкс. Ти весь час забуваєш про моє почесне звернення. Я дуже старанно працював, щоб заслужити його".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Чіуну теж не кажи, що я розповів тобі. Нехай він думає, що ти сам у всьому розібрався".
  
  
  "Чіун сам до цього додумався?"
  
  
  "Звичайно. Він дуже кмітливий".
  
  
  "Отже, я теж повинен боротися з тобою?"
  
  
  Ван широко посміхнувся. "Ти думаєш, що переміг би?"
  
  
  "Що ж, ти - Великий Ван".
  
  
  "І ти мертвий нічний тигр, жвавий Майстром Сінанджу. Аватар пророцтва. Втілення самого Шиви".
  
  
  "Я не вірю на всю цю нісенітницю про Шива".
  
  
  "Гей, ти говориш із пророком, який першим передбачив це".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Що ж, ти дізнаєшся. До речі, тобі дозволено поставити мені одне питання. Є щось цікаве?"
  
  
  "Так. Коли ти вперше знайшов джерело сонця, в небі з'явилося вогняне кільце і з тобою заговорив голос. Що це було?"
  
  
  Великий Ван добродушно знизав плечима.
  
  
  "Я намагався зрозуміти це останні дві чи три тисячі років. Вогонь засліпив мене, і голос заповнив мій мозок. Я думаю, що це був Саншин".
  
  
  "Гірський Дух. Тільки не кажи мені, що Чіун ніколи не розповідав тобі про Гірський Дух?"
  
  
  "Можливо, він і зробив. Я не звертаю особливої уваги на містичні речі".
  
  
  "Саншин - Гірський Дух. Добрий дух. Якби це був не Саншин, то це міг бути Хануніме, Небесний Імператор, або, можливо, людина з місяця. Я знаю, що це був не Ен Ван, Король-Дракон. Він править водою, а мене й близько не було до води. Можливо, краще не знати. Прийшов вогонь, я зрозумів свій мозок і своє тіло краще, ніж будь-який Майстер до мене, і Дім був врятований”.
  
  
  "Я завжди ставив це питання".
  
  
  "Якщо ти колись дізнаєшся, - сказав Великий Ван, - знайди мене, коли дістанешся до Пустоти, і скажи мені".
  
  
  "Не могли б ви сказати мені, як довго триває Обряд Досягнення?"
  
  
  "Вибач. Ти вичерпав своє єдине питання. Наступного разу".
  
  
  "Наступний раз буде?"
  
  
  "Ні. Фігура мови. Послухай, перш ніж я піду, у мене до тебе запитання. Чому ти не спитав мене про свого батька?"
  
  
  Почав Римо. - Звідки ви знаєте про мого батька? - Запитав я.
  
  
  Ван докірливо погрозив пальцем. "Е-е-е. Це було питання. Запитай Нонджу. Можливо, він скаже тобі." І, вставши, Великий Ван підняв руки, через що складки його червоної мантії злетіли, мов крила. Коли вони повністю закрили його обличчя, червоний шовк опустився, спорожнівши, щоб задрапувати трон з дерева тика.
  
  
  І в порожньому повітрі Великий Ван щасливо засміявся.
  
  
  Вранці Римо перевірив свої апартаменти. Жодних ознак присутності Майстра синанджу не було. Тому він зателефонував Гарольдові В. Сміту до Фолкрофту, знаючи, що там буде після обіду.
  
  
  "Смітті, мені потрібна послуга".
  
  
  "У мене є новини про твоє минуле".
  
  
  "Залиш це. Мене це не цікавить".
  
  
  "Не могли б ви сказати мені, чому ви так змінили свою думку?"
  
  
  "Так. Тепер про цю послугу".
  
  
  "Зробіть ласку", - холодно сказав Сміт.
  
  
  "Завдання. Швидко".
  
  
  "Я думав, ти страйкуєш".
  
  
  "Я нанесу удар пізніше. Мені потрібне завдання на вчорашній день".
  
  
  "У мене нічого немає для тебе".
  
  
  "Придумай щось. Я повинен піти від Чіуна".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Він тягне мене в пекло, йде і повертається знову. Це називається Обряд Досягнення, і це вбиває мене. Мені потрібно поїхати на деякий час. Він змушує мене робити те, що він називає athloi ".
  
  
  "Атлой?"
  
  
  "Я теж не знаю, що це означає, але досі я бився з памплонськими биками, пересував Сфінкса, бився з Гідрою та Мінотавром..."
  
  
  "Ти сказав Мінотавр?"
  
  
  "Це був лише Чіун в костюмі".
  
  
  "Рімо, - сказав Сміт, - те, що ти описуєш, нагадує мені про Дванадцять подвигів Геркулеса".
  
  
  "Так, це те, що я сказав шість чи сім років тому".
  
  
  "Ні, я маю на увазі буквально. Щоб спокутувати вбивство своєї дружини Мегари та їх трьох синів, вчинене під впливом безумства, насланого на нього богинею Герой, Дельфійський оракул велів Гераклові здійснити дванадцять атлоїв, або подвигів, після яких він став би безсмертний."
  
  
  "Почекай хвилинку. Атлой - римлянин, а не кореєць?"
  
  
  "Насправді це грецьке слово".
  
  
  "Ви прибрали це зі своїх комп'ютерів?"
  
  
  "Ні, з моїх класичних досліджень. Але я викликаю свою базу даних. Ось вона. Вчені розходяться в думках щодо кількості і порядку цих подвигів, але зазвичай вони включають перемогу над Німейським левом, Лернейською гідрою, еримантійським вепрем...
  
  
  "Ти маєш на увазі "ведмідь"."
  
  
  "Тут написано "кабан"."
  
  
  "Я зчепився з білим ведмедем. Чіун намагався змусити мене надіти шкуру".
  
  
  "Геракл носив шкуру поваленого Німейського лева. Ви зустрічалися з левом?"
  
  
  "Ні, якщо не рахувати Сфінкса. Він змусив мене пересунути його. Що ще?"
  
  
  "Є перемога над Стимфалійським птахом, чищення Авгієвих стайнь..."
  
  
  "Думаю, я зняв їх обох одним пострілом на грецькому острові", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Перемогти критського бика, захопити коней Діомеда, відібрати Яблука Гесперид, знайти Пояс Іполити, врятувати биків Геріона, обдурити Цербера. Перемога над Какусом-мисливцем на биків, Антеєм-борцем та аркадською Задньою завершують список", - закінчив См.
  
  
  "Що таке лань?"
  
  
  "Тварина з копитами з міді та золотими рогами".
  
  
  Римо застогнав. "Чувак, у мене таке почуття, ніби боровся з динозаврами, і я навряд чи пробив пролом у цьому списку. Ти повинен знайти мені завдання, Смітті. Що завгодно".
  
  
  "Рімо, можливо, у мене є щось, що тебе зацікавить".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Ти пам'ятаєш сестру Мері Маргарет Морроу?"
  
  
  "Так. Що щодо неї?"
  
  
  "Вона все ще жива, Римо".
  
  
  У готельному номері Римо довгий час мовчав. Коли він заговорив знову, його голос був сповнений шоку.
  
  
  "Макклірі присягнув, що вона мертва. Сказав, що вона померла, коли згорів притулок".
  
  
  "Макклірі збрехав. Сестра Мері Маргарет знаходиться в будинку для людей похилого віку, який містить католицька церква".
  
  
  "На сьогодні вона повинна бути такою ж старою, як пагорби", - видихнув Римо, дивлячись на Гонолулу, що купається в променях полуденного сонця.
  
  
  Сміт прочистив горло. "Я думаю, ви хотіли б відвідати її?"
  
  
  "Спробуй зупинити мене", - прогарчав Римо.
  
  
  "Вона вмирає. Вона не зможе завдати нам шкоди, якщо ти будеш розсудливий".
  
  
  "Навіщо ти це робиш?" Підозрительно спитав Римо.
  
  
  "Назви це жестом доброї волі. Я зайшов у глухий кут у пошуках твоїх прабатьків. Можливо, сестра Мері Маргарет зможе заспокоїти твій розум".
  
  
  "Якби вона щось знала, вона б давно розповіла мені".
  
  
  "Вона коли-небудь казала тобі, що мигцем бачила чоловіка, який кинув тебе на порозі притулку?"
  
  
  "Хто тобі це сказав?"
  
  
  "Макклірі. Повернемося до початку. Оскільки вона не змогла дізнатися про цю людину, це не мало значення. Це був глухий кут".
  
  
  "Скажи мені, де вона".
  
  
  "Оклахома-Сіті. Притулок Пресвятої Богородиці для немічних. Попросіть Сестринську новелу. Скажіть їй, що ви друг Конрада Макклірі".
  
  
  Римо хмикнув. "Будинок для людей похилого віку. Не дивно, що я ніколи не чув іншого. З таким же успіхом вона могла бути у в'язниці".
  
  
  "Ти не повинен гаяти часу, Римо. Мені достовірно повідомили, що вона при смерті".
  
  
  "Не хвилюйся. Я насилу можу дочекатися повернення в США. А. У моєму маршруті Чіуна є якесь богом забуте місце під назвою Гесперія".
  
  
  І Рімо повісив слухавку.
  
  
  Потай вибравшись з готелю, він упіймав таксі і сів на перший резервний рейс до США, вважаючи, що зможе дістатися Оклахома-Сіті з будь-якої точки країни. Але як тільки Чіун наздогнав його, всі ставки було скасовано.
  
  
  За ним ніхто не стежив. Це викликало у Римо підозри. Він запитував, куди зник Майстер Сінанджу. Це було не схоже на старого негідника, якого так легко було обдурити.
  
  
  Але на шляху до Сан-Франциско Римо кілька разів пройшовся проходами, вдивляючись в обличчя інших пасажирів. Ніхто з них не був Чіуном.
  
  
  Стюардеса першого класу поцікавилася, чи пусте місце поруч із Римо.
  
  
  "Ти стюардеса", - сказав Римо. "Ти маєш знати".
  
  
  Стюардеса сприйняла похмуре гарчання Римо як запрошення. "Ви живете у Сан-Франциско?" Вона спитала.
  
  
  "Ні".
  
  
  "В гостях? Я міг би показати тобі місто!"
  
  
  "Це проміжна зупинка. Я прямую до Оклахома-Сіті".
  
  
  "У мене є троюрідна сестра, яка двічі переїхала в Оклахома-Сіті! Я не бачив її роками. Знаєш що, я візьму відпустку до кінця місяця, і ми разом виступимо в Оклахома-Сіті".
  
  
  Обличчя Римо стало сумним. "Взагалі я йду на похорон".
  
  
  "Чудово! Я люблю похорон. Моя кузина теж. Можливо, ми зможемо знайти пару і для неї теж".
  
  
  "Ти слухаєш усе, що я говорю?" Запитав Римо. "Я йду на похорон і хотів би побути наодинці зі своїми думками".
  
  
  Стюардеса заспокійливо поклала руку на руку Римо. "Я чудово розумію. Я просто сиджу тут і зроблю вам мовчазну емоційну підтримку".
  
  
  "Провалюй", - сказав Римо. Повністю відкинувши спинку сидіння і заплющивши очі, він дозволив собі поринути у темряву.
  
  
  КРЕПКИЙ ЧОЛОВІК з бичачою шиєю і безжальними чорними очима підвівся з темряви, майже невидимий на тлі глибшої чорноти.
  
  
  "Я Нонджа", - сказав він, його голос нагадував квакання жаби-бика.
  
  
  "Ти можеш називати мене Римо".
  
  
  "Я опанував сонячне джерело в ранньому віці, але все своє життя прожив у невігластві".
  
  
  "Великий Ван сказав, що ти знаєш про мого батька".
  
  
  "У мене був син. Його звали Коджінг".
  
  
  "Здається, я чув про нього".
  
  
  "Я повинна була прийти в цю Порожнечу, перш ніж моє невігластво було вигнано", - наспіваючи сказала Нонджа. "Знай це, про білошкірий".
  
  
  "Майстер Коджінг жив у епоху царства Чосон", - сказав Римо. "Це все, що я пам'ятаю, тому що Персія та Єгипет більше не були клієнтами, і для Будинку було не так багато роботи".
  
  
  "У майстра Кодзинга був секрет. Ти знаєш його?"
  
  
  "Якщо й знав, то давним-давно забув".
  
  
  "Ти маєш спробувати згадати. Це дуже важливо".
  
  
  "Пробач. Я здаюся. Розкажи мені про мого батька".
  
  
  Нонджа сильно насупився, його суворе обличчя перетворилося на м'ясисті складки. "Кодин скаже тобі це. Тому що я мушу йти".
  
  
  "І це все? Мені не потрібно з тобою битися?"
  
  
  "Ні, тобі не обов'язково боротися зі мною", - сказала Нонджа.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Не те, щоб я не міг взяти тебе". І без попередження Нонджа збила Римо з ніг розгонистим стусаном по кісточках.
  
  
  "Гей! Що це було?" - спитав Римо з рівня темряви, де він розтягнувся.
  
  
  "Йшлося про те, щоб ніколи не втрачати пильності. Твоєму Господарю має бути соромно за тебе".
  
  
  "Гей, я щойно боровся з Батьком усіх кальмарів. Я спустошений".
  
  
  "Тоді будь вдячний, що я не завдав смертельного удару, великої ноги".
  
  
  "Почекайте! А як же мій батько?"
  
  
  Майстер Нонджа схрестив одну кісточку перед іншою. Його ноги ножицями розсунулися в колінах. Опустившись у позу лотоса перед розпростертим тілом Римо, він провалився в чорну площину Пустоти і зник з поля зору.
  
  
  КОЛИ РИМО прокинувся, стюардеса все ще з любов'ю тримала його за руку. Вона замріяно посміхнулася.
  
  
  "Ти розмовляв уві сні".
  
  
  "У моїх словах був сенс?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні. Ти був чарівний. Я міг би слухати всю ніч".
  
  
  "Настав день".
  
  
  "Це було запрошення". І стюардеса обдарувала Римо відвертим підморгуванням.
  
  
  Вибачившись, Римо пішов у туалет і замкнувся там, поки не почув, як шасі зі скреготом висуваються зі своїх люків і пасажири піднімаються зі своїх місць.
  
  
  Протиснувшись між пасажирами, що виходять, і низько пригнувшись позаду дами, яка важила більше слоненя, Римо зумів прослизнути повз стюардесу, що чергувала, і непоміченим покинути літак.
  
  
  Пересідаючи, він виявив, що всі рейси до Оклахома-Сіті заповнені.
  
  
  "Я літатиму в режимі очікування", - сказав Римо рудоволосою службовкою. Вона обдарувала його запрошуючою посмішкою. "Всі рейси абсолютно, позитивно заповнені вщерть до завтра. Принаймні".
  
  
  "Я поспішаю".
  
  
  Продавщиця нахилилася вперед. Її губи були майже такими ж червоними, як її волосся. "Я була б щаслива дати притулок вам у себе до завтра", - промуркотала вона. "У мене є дуже зручний диван-ліжко. На ньому можуть розміститися двоє. Троє, якщо ви любите пригоди". Вона підморгнула.
  
  
  "Я маю вийти сьогодні".
  
  
  "У такому разі", - гаркнула продавщиця, її обличчя почервоніло, "ви можете йти, мені все одно". Вона почепила табличку "Закрито" на стійку.
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Римо. "З якого часу Оклахома-Сіті став таким популярним?"
  
  
  Підійшовши до виходу, він спробував підкуп пропустити його на рейс. Один пасажир висловив зацікавленість, але передумав, коли Римо виявив, що у нього при собі лише тридцять доларів і дві старовинні монети.
  
  
  Коли повз проходив чоловік-стюард, Римо спала на думку ідея. Порившись у гаманці, він витяг посвідчення маршала авіації Римо Блека. Воно трохи пом'ялося по краях, але все ще читалося.
  
  
  Звернувшись до стюардеси, Римо показав своє посвідчення і сказав: "Федеральний уряд потребує вашої співпраці".
  
  
  "Звичайно. Що я можу зробити?"
  
  
  "У нас є розвіддані з Близького Сходу, що буде зроблено спробу викрадення рейсу з Оклахома-Сіті. Він заброньований повністю, і я повинен потрапити на борт, не попередивши терористів".
  
  
  "Чим я можу допомогти?"
  
  
  "Мені потрібна твоя форма".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Я збираюся зайняти твоє місце. Це для безпеки пасажирів та екіпажу".
  
  
  Коли чоловік завагався, Римо сказав йому. "Якщо ви не летитье рейсом, ви навряд чи впіймаєте випадковий снаряд".
  
  
  Бортпровідник хоробро розправив плечі. "Якщо це заради моєї країни, я зроблю це".
  
  
  Через п'ять хвилин Римо вийшов з чоловічого туалету і безперешкодно піднявся на борт літака.
  
  
  Політ пройшов гладко. Йому достатньо було наступити на п'яти однієї закоханої стюардеси, щоб відбити полювання. І він отримав двісті доларів чайових та різні телефонні номери та пропозиції на зім'ятих серветках від жінок-пасажирів.
  
  
  Він зберіг гроші. Серветки, які він викинув.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Хоч би куди Санні Джо Роум пішов, він бачив смерть. Вони лежали хворі у своїх хоганах. Вони розтягнулися під палючим сонцем і знову пили, сильно пили, щоб заглушити біль і заглушити свідомість того, що вони приречені. Вони були приречені, зрозумів Санні Джо. Навіть він сам, якби лишився. Смерть витала в самому повітрі. Люди неприродно тремтіли у 130-градусну спеку.
  
  
  На той час, коли він зрозумів, що для них усіх було надто пізно, Санні Джо вигнав вірусолога, що прилетів з Нью-Йорка, і відкинув епідеміолога штату Арізона, сказавши: "Це Сонце на землі Джо. Тут діють закони Сунь Він Чжо, а не ваші”.
  
  
  "Я знаю це", - сказав епідеміолог штату через свою маску із фільтром частинок. "Але закон штату вимагає, щоб резервація була поміщена до карантину. Ніхто не входив і ніхто не виходив". І він урочисто вручив великий червоний знак.
  
  
  Санні Джо прибив його до огорожі прямо на місці.
  
  
  Ведучи свого коня назад після вивішування знаку, Санні Джо зустрів Томі на курній дорозі.
  
  
  "Ми всі помремо, чи не так, Санні Джо?"
  
  
  "Ти знав це з того часу, як був цуценям, Томі".
  
  
  "Ні, я маю на увазі, що ми всі скоро помремо. І разом".
  
  
  "Ти б вважав за краще померти на самоті?"
  
  
  "Я хотів би взагалі не вмирати". Томі сплюнув у пилюку. "Думаєш, це миші-олені, як кажуть блідолиці медики?"
  
  
  "Чи має це значення?"
  
  
  "Я хотів би знати, що мене вбило, так".
  
  
  "Спеціаліст каже, що це миші. Дощі змусили їх розмножитися. Вони переносять вірус у своїх тілах, у своєму посліді та сечі. Він каже, що ми робимо помилку, коли відмовляємося від хоганів тих, хто вмирає. Миші проникають усередину і роблять це своїм вдома, а коли період жалоби закінчується, ми ловимо їх, коли прибираємо мишей. Чим більше тих, хто вмирає, тим більше помре, якщо ми дотримуватимемося наших шляхів, сказав він”.
  
  
  "Білі люди намагалися змусити нас виправитися, скільки я пам'ятаю, Санні Джо".
  
  
  "Що ж, навіть якби ми всі зараз звернулися до apple, було б страшенно пізно. Ліки немає. Не від цього виду хантавіруса".
  
  
  "Так він це називав?"
  
  
  "Так. Він сказав, що у здорових є тільки одна надія. Це забратися звідси. Забратися якнайдалі з резервації. Пустельні миші занадто численні. Немає способу знайти і заманити їх усіх у пастку, щоб вони не змогли поширити хворобу Сонця на Джо" .
  
  
  "Тобі слід піти, Санні Джо".
  
  
  "Не можу. Я останній Сонячний Джо. Плем'я залежить від мене. Як я міг зараз повернутись спиною до свого народу?"
  
  
  "Але ти велика людина в білому світі. У тебе є гроші, становище, слава. Ми просто індіанці. Світ чудово обертатиметься і без нас".
  
  
  Санні Джо плює в пилюку, вбиваючи крихітного жука-пінаката.
  
  
  "Я таке ж Сонце для Джо, як і ти, Томі. Ніколи не зітхай інакше. Я сказав, що повертаюся додому, щоб врятувати своїх людей або померти разом з ними. Тепер я роблю це. Так чи інакше, я роблю це ".
  
  
  Сонячний Джо дивився на пагорб Червоної Примари. Його суворе обличчя було замисленим.
  
  
  "Це кінець Сонця на Джосі, чи не так, Сонячний Джо?" - сказав Томі.
  
  
  Білл Роум кивнув головою. "Чорт забирай, ми вмирали страшенно довго. Народилося занадто мало дітей, і серед них занадто мало жінок. Коли останнє Сонце на Джо скво пройшло через зміну життя, це було все. Я думав, що зможу привнести трохи свіжої крові і протримати нас ще покоління або два, але я був дурнем. Все це було трубковим димом. Без іншого Санні Джо, який зайняв би моє місце, майбутнього немає”.
  
  
  "А як же пророцтво?"
  
  
  "Що це за пророцтво?"
  
  
  "Той, на якому написано, що Ко Джонг О пошле одного зі своїх воїнів-духів на допомогу племені, коли воно найбільше цього потребує".
  
  
  "Так. Забув про це".
  
  
  "Ну?"
  
  
  Санні Джо видав довге сумне зітхання. "Я думаю, якби старий До Джонг Про збирався це зробити, старий До Джонг Про вже зробив би це. Чи не так, Томі?"
  
  
  "Так. Думаю, це була просто розмова про щасливу вогненну воду".
  
  
  "Може бути".
  
  
  Раптом Санні Джо вставив ногу в стремено і схопився на свого великого гнідого коня. Він розгорнув його на захід.
  
  
  "Куди ти йдеш?" Томі гукнула йому вслід.
  
  
  "На пагорб Червоної Примари".
  
  
  "Там, нагорі, немає нічого, крім давніх".
  
  
  "Ось де живе Ко Джонг О. Я збираюся поговорити з ним. Можливо, він зовсім забув про свого воїна духу. Можливо, ще не надто пізно. Можливо, він скоро з'явиться".
  
  
  "Удачі, Сонячний Джо".
  
  
  "Ха, Саншин! Скачи!"
  
  
  І кінь зник у хмарі пилу пустелі, що висів у гарячому нерухомому повітрі, як червоне дихання смерті. Щойно Томі вдихнув її, він почав кашляти. Проблема в тому, що він просто не міг зупинитися.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Римо постійно поглядав у дзеркало заднього виду, поки керував орендованою машиною в міжнародному аеропорту Вілла Роджерса. За ним ніхто не стежив. Він був упевнений у цьому - не те щоб Майстер Сінанджу якимось чином міг йти за ним усю дорогу від Гонолулу.
  
  
  Але Римо не хотів ризикувати.
  
  
  Будинок для людей похилого віку "Богоматері Вічної" являв собою безладну вікторіанську будівлю, чорну для черниць, що десять років потребувала фарбування, з вивіскою, що висіла на іржавих ланцюгах на галявині. Римо підійшов до темних вхідних дверей, не знаючи, що відчувати. Чи пам'ятатиме його сестра Мері? Чи вона все ще жива?
  
  
  Він подзвонив у дзвіночок і почав чекати, зосередившись на своєму подиху. Його шлунок стиснувся так, як це бувало, коли він був хлопчиком і світ був страшним місцем.
  
  
  Двері відчинилися, і виглянула черниця середнього віку.
  
  
  "Я шукаю сестру Новелу".
  
  
  Черниця подивилася на нього по-совиному. "А чим ти займаєшся?"
  
  
  "Мене звуть Римо. Вільямс", - додав він. Смак прізвища, якого він більше не вимовляв, був дивним його мовою. "Я виросла в притулку, де давним-давно викладала сестра Мері Маргарет".
  
  
  "Зрозуміло. Що ж, у такому разі я сестра Новела. Заходьте, містер Вільямс".
  
  
  Римо увійшов, і запах цього місця шокував його. Це була суміш антисептиків, свічкового воску та сусла. Тут пахло трохи як у головному крилі догляду пацієнтів Фолкрофта, але не так чисто. Затхлість перемагала.
  
  
  Він пішов за сестрою Новелою у вишукану вітальню зі старомодною бляшаною стелею. Її чорне вбрання коливалося під час ходьби, руки вона розсіяно засунула в невидимі кишені. Якщо дивитися ззаду, з головою, прикритою накрохмаленою хустинкою, вона могла б бути сестрою Мері.
  
  
  "Як ви знайшли нас, містере Вільямс?" Запитала сестра Новела після того, як вони посіли місця.
  
  
  Римо нахилився вперед у своєму кріслі. "Я знав Конрада Макклірі".
  
  
  "І як він?"
  
  
  "Мертвий".
  
  
  "О, мені шкода це чути. Звичайно, я не знав його особисто. Містер Макклірі влаштував так, щоб сестра Мері приєдналася до нас. Це було після пожежі, ви знаєте. Вона була немолода, і коли притулок - о, як він називався". ?"
  
  
  "Святої Терези".
  
  
  "Так. Святої Терези. Дякую. Коли згоріла церква Святої Терези, це, здавалося, вирвало серце у бідолахи. У неї більше не було бажання викладати. Тому вона приїхала сюди. Спочатку вона доглядала хворих, а згодом належним чином стала однією з Містер Макклірі, здавалося, виявляв до неї особливий інтерес і просив повідомити у разі її смерті”.
  
  
  "Сестра Мері. Вона ...?"
  
  
  "Все ще з нами? ТАК. Але їй провели останні обряди тиждень тому".
  
  
  "Я хотів би побачити її якнайшвидше".
  
  
  "Я маю попередити вас, містер Вільямс, вона може вас не знати".
  
  
  Обличчя Римо, здавалося, спотворилося. Його плечі опустилися.
  
  
  "О, справа не в цьому", - швидко сказала сестра Новела. "У неї дуже поганий слух, і вона страждає поганим зором. Катаракта, ви знаєте. Ти не повинен чекати від неї занадто багато".
  
  
  "Я розумію".
  
  
  "Йди сюди".
  
  
  Вони пройшли коридором в обклеєне квітковими шпалерами крило старого будинку, яке раптово відкрило те, чим воно було насправді, - будинок для людей похилого віку. Через відчинені двері були видно літні жінки, що лежали в ліжках або відкинулися в глибоких кріслах, байдуже дивлячись у телевізори очима, підключеними до мозку, які, здавалося, не зовсім розуміли навколишній світ.
  
  
  Римо раптово відчув, як до горла підступає грудка. Хвиля всепоглинаючої печалі затопила його тіло. Він зробив глибокий вдих, заряджаючи мітохондрії свого тіла живлющим киснем, черпаючи резерви сил, які, як він знав, йому знадобляться, щоб зустрітися віч-на-віч зі своїм минулим.
  
  
  Вони підійшли до обшитих панелями дверей у дальньому кінці затхлого коридору. У повітрі переважав запах свічкового воску.
  
  
  "Дозволь мені спочатку поглянути на неї", - прошепотіла сестра Новела. Римо кивнув головою. Сестра прочинила двері рівно настільки, щоб прослизнути всередину, і вона зачинилася за нею з невпевненим клацанням.
  
  
  Рімо чекав, розминаючи свої товсті зап'ястя. Його серце, здавалося, билося високо і міцно в гарячому, здавленому горлі.
  
  
  Через мить двері знову відчинилися. "Тепер ви можете входити".
  
  
  Римо увійшов до темної кімнати. Штори були щільно задерті. У кімнаті був лише один предмет меблів. Дубове ліжко з потертостями на кожному стовпі у стилі ананаса. Ліжко було накрите покривалом з бахромою, яке колись було білим, але тепер стало дуже жовтим.
  
  
  На ліжку, як мумія, лежала сестра Мері Маргарет. Римо думав, що він готовий. Але шок від впізнавання був ударом у живіт, від якого серце підстрибнуло й забилося.
  
  
  Римо ніколи не бачив непокритої голови сестри Мері. Ніколи навіть не знав кольору її волосся. Але навіть без її хусточки, з її волоссям, що розкидалося по брудній подушці, як залізні пасма, Римо міг простежити милі риси жіночного обличчя, яке могло бути таким ніжним і суворим по черзі. То була сестра Мері Маргарет. Але Римо роками зберігав пам'ять про жінку з сильним обличчям та мудрістю у світло-сірих очах.
  
  
  Тепер це обличчя було перекошене, як корінь дерева. Її голова закрутилася на подушці, намагаючись бачити і чути органами, які давно відмовили.
  
  
  "У мене до тебе відвідувач, сестра Мері", - покликала сестра Новела, підвищивши голос.
  
  
  Відповіддю було слабке каркання. "А?"
  
  
  "Я сказав, у вас є відвідувач".
  
  
  Слабкі очі напружилися, щоб розгледіти у тьмяному світлі. "Так?"
  
  
  "Його звуть..."
  
  
  Римо перебив: "Чому б мені не зайнятися цим звідси? Не могли б ми побути наодинці?"
  
  
  Сестра Новела вагалася. "О, я не думаю, що я..."
  
  
  "Вона практично виростила мене. Є речі, які мені потрібно їй сказати. наодинці".
  
  
  Сестра Новела кивнула головою. "Я розумію. Я буду у вітальні, коли ви закінчите. Будь ласка, не втомлюйте її".
  
  
  "Я обіцяю", - сказав Римо.
  
  
  Коли двері зачинилися, Римо довго стояв у напівтемряві. Сестра Мері, здавалося, забула, що з нею розмовляли. Промінь світла впав на одне допитливе око, і він був схожий на жирну перлину, занурену в яєчний білок, каламутну і густу.
  
  
  Римо опустився навколішки біля її ліжка і взяв восково-гладку руку в свою. Вона була прохолодною на дотик. Її вени тонко пульсували.
  
  
  "Сестра Мері?"
  
  
  Її голос був тонкий, як шепіт. "Так? Хто це?"
  
  
  "Я не знаю, чи ти пам'ятаєш мене".
  
  
  "Твій голос..."
  
  
  Римо глибоко зітхнув. "Мене звуть Римо. Римо Вільямс".
  
  
  І сестра Мері Маргарет почала. Низьке зітхання зірвалося з її губ. "Так. Так. Я впізнаю твій голос", - сказала вона з придихом. Вона спробувала роздивитись риси його обличчя і, зазнавши невдачі, відкинула голову назад. "О, я знала, що ти впораєшся".
  
  
  "Сестра?"
  
  
  "Я не могла так сильно помилятися в тобі", - сказала вона, дивлячись на облуплену стелю.
  
  
  "Я прийшов спитати тебе про себе".
  
  
  "Що я міг сказати тобі такого, чого не може святий Петро?" Римо насупився. Вона марила?
  
  
  "Мене залишили на порозі церкви Святої Терези. Ти пам'ятаєш?"
  
  
  Слабка посмішка торкнулася її спотвореного обличчя. "Так, я знайшла тебе. Ти навіть не плакала. Тебе залишили в кошику, і ти жодного разу не заплакала. Тоді я знала, що ти особлива".
  
  
  "Кажуть, ти бачив людину, яка залишила мене там".
  
  
  "О, це було так давно".
  
  
  "Я знаю. Я знаю. Але постарайся згадати. Ти бачила чоловіка. Як він виглядав?"
  
  
  "Він був дуже високим і досить худорлявим. Худий, яким ти виявився. Міцний. Не в поганому сенсі, але в сильному сенсі. Коли ти почав перетворюватися на чоловіка, мені здалося, що я побачив у тобі деякі його риси".
  
  
  "Чому ти мені не сказав?"
  
  
  "Я не знав його імені. Ніхто не знав. Тебе залишили з причин, яких ніхто не знав, але, мабуть, це були дуже вагомі причини. Навіщо змушувати тебе хвилюватися і шукати обличчя твого батька в особі кожного чоловіка, якого ти зустрічав на вулиці?"
  
  
  "Довгий час, - хрипко сказав Римо, - я все одно це робив".
  
  
  "Ми називали тебе Хлопчиком біля вікна. Ти знав це? Завжди чекав, коли тебе заберуть додому. Такий хоробрий і такий сумний. Але цьому не судилося збутися. Ти повинен був жити своїм власним життям".
  
  
  "Ви так і не з'ясували, ким був цей чоловік?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Римо собі під ніс.
  
  
  "Але я побачив його знову через багато років".
  
  
  Римо зблід. "Де?"
  
  
  "Я побачила у ньому кінотеатр", - з придихом сказала сестра Мері. "Він став старшим, але залишився тією самою людиною. Я була впевнена в цьому. У нього були твої глибокі, серйозні очі".
  
  
  "Що це було за місто?"
  
  
  "Я не впевнений, що пам'ятаю. Це був Оклахома-Сіті? Так, Оклахома-Сіті".
  
  
  "Ти говорив із ним?"
  
  
  "Ні. Як я міг?"
  
  
  Сестра Мері Маргарет лежала в тиші. Її дихання було рівним, монотонним, уривчастим. Під ковдрою з бахромою її тонкі плоскі груди піднімалися і опускалися при кожному зітханні.
  
  
  Римо з надією стиснув прохолодну руку сестри Мері. "Ти ... ти пам'ятаєш щось ще? Що-небудь, що могло б мені допомогти?"
  
  
  "Так я вірю".
  
  
  Римо нетерпляче нахилився ближче, щоб уловити кожен склад. "Розкажи мені".
  
  
  "Я пам'ятаю назву фільму", - сказала сестра Мері мрійливим голосом.
  
  
  "Це мило", - сказав Римо, поплескуючи її по руці,
  
  
  "Це був фільм "Море - єдина дитина", він був не дуже гарний. Він був кольоровий. Я віддаю перевагу фільмам, які не кольорові. А ти?"
  
  
  "Звичайно, сестра Мері", - сказав Римо, вичавлюючи з очей сльози розчарування.
  
  
  "Я пам'ятаю, як думав, коли дивився на екран, як сумно, що все так вийшло. Я пам'ятаю, як запитував, чи знав ця людина".
  
  
  "Знав що?"
  
  
  "Знав, що ти помер".
  
  
  Римо відчув, як електричне озноб пронизало його нервову систему. Коли він заговорив, його голос був хрипким від емоцій. "Ти знав?"
  
  
  "Довгий час мені було дуже сумно. Дуже довгий час я не міг викинути з голови те, що сталося. Я просто не міг повірити, що так помилявся в тобі".
  
  
  "Ти не був. Мене підставили".
  
  
  Її прохолодна рука стиснула його. "Я знала це. Я завжди це відчувала. Але тепер, коли ти тут, я знаю це напевно. Якби ти справді став поганим, як би ти міг бути тут зі мною?" Вона насилу переводила подих. "Тут, на Небесах". І Римо насилу проковтнув. До горла підступила грудка.
  
  
  "Я знала, що ти померла у Христі", - прошепотіла сестра Мері Маргарет.
  
  
  Римо знову проковтнув, але грудка не минала.
  
  
  "Останнім часом я не могла викинути тебе з голови", - сказала вона, її голос був відірваний від тіла, яке лежало таким безпорадним і тендітним. "Хіба це не дивно?"
  
  
  "Я теж думав про тебе останнім часом", - хрипко сказав Римо. "Те, чого ти мене навчив, допомогло мені більше, ніж я можу тобі висловити".
  
  
  "Це добре, Римо. Це чудово". Її вільна рука, що заплуталася в чохлах, потяглася до його руки. "А тепер біжи і пограйся. Сестра Мері сьогодні почувається дуже втомленою. Ми поговоримо докладніше завтра".
  
  
  "Прощавай, сестро Мері. Я ніколи тебе не забуду".
  
  
  "Прощавай, Римо".
  
  
  Римо підвівся. Він подивився вниз на жінку, яка майже виростила його, таку, що зіщулилася в тьмяному світлі. Її дихання було повільним та розміреним. Її серцебиття невпевнене. В неї залишалося недовго.
  
  
  Через довгий час Римо повернувся до дверей. За ним пішов делікатний скрегіт. Спершу він ледве звернув на нього увагу. Це перейшло на зітхання, від якого у Римо кров застигла в жилах, коли він проник у його горі.
  
  
  На ліжку за ним сестра Мері Маргарет, нарешті знайшовши спокій, віддалася смерті.
  
  
  "ІНОГІ ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ось так", - говорила сестра Новела. "Вона так довго чіплялася за життя. Зустріч з тобою, мабуть, була ножицями, які перерізали срібну нитку".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Усередині все похололо. Його очі були гарячі, але сухі. Вони сиділи у вітальні будинку для людей похилого віку, дивлячись на вицвілий килим.
  
  
  "Ви не повинні дорікати собі, містере Вільямсе. У певному сенсі ваш прихід був милосердям. Заради чого їй було жити?"
  
  
  Рімо нічого не сказав. Сестра Новела зробила ще ковток чаю.
  
  
  "Ви двоє добре поговорили?" — спитала вона за мить.
  
  
  "Я ніколи не забуду її", - прошепотів Римо.
  
  
  "Ти залишишся на похорон?"
  
  
  "Я не можу. Я не думаю, що зміг би".
  
  
  "Будь ласка, приходьте, якщо передумаєте".
  
  
  Римо одеревеніло підвівся. "Дякую. Мені треба йти".
  
  
  Сестра Новела проводила його до дверей. "Було мило з вашого боку зазирнути", - сказала вона так, ніби вони обговорювали зливу, а не людське життя, задуте, як свічка, що опливла.
  
  
  Біля дверей сестра Новела сказала: "Вони так і не оговталася від втрати Святої Терези, ти знаєш".
  
  
  - Так, - прохрипів Римо.
  
  
  "Я вважаю, це було цілком зрозуміло. Притулок був справою її життя. Вона була дуже віддана йому. І, зрештою, саме там вона виросла".
  
  
  Римо обернувся. "Що?"
  
  
  "Сестра Мері теж була сиротою. Ти не знав?"
  
  
  "Ні", - тупо сказав Римо.
  
  
  "Хто краще зрозуміє бажання та страхи своїх підопічних, ніж та, хто сама пережила таку втрату?"
  
  
  "Напевно, ти маєш рацію. Дякую, що сказав мені це".
  
  
  "Завжди будь ласка, містере Вільямс. Ідіть з Христом".
  
  
  Римо вийшов під сонце Оклахоми з очима, які бачили, та вухами, які ледве чули. Він сів у свою орендовану машину і їздив по колу аж до вечора.
  
  
  Коли він втомився, він заїхав у мотель поруч із надземним шосе у старому районі міста під назвою Бріктаун і ліг у ліжко, знову і знову прокручуючи в думці сцену в будинку для людей похилого віку, тоді як вантажні гудки довго і самотньо гули вночі.
  
  
  Це вже здавалося таким нереальним, що він подумав, чи це не було сном.
  
  
  Одна думка продовжувала повертатись і переслідувати його: хто був той суворий чоловік, який залишив його у притулку так багато років тому?
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Пройшов сильний дощ, і краплі, що стукали, утворили маленькі кратери в пустелі Сонора. Кактуси-органчики виглядали витривалими. Квітки чоли виділялися янтарно-рубіновими плямами на піску, який у ранковому світлі здавався не так червоним, як золотим.
  
  
  Річка, що плаче, тихо лежала під жарким сонцем. Санні Джо Роум направив свого коня золотистою піщаною кіркою, яка видавала крихкі звуки, схожі на картопляні чіпси, що ламаються, при кожному ударі копита.
  
  
  Біля підніжжя пагорба Червоної Примари він спішився і розсідлав свого коня, сказавши: "Не знаю, як довго я затримаюся, Саншине. Розслабся".
  
  
  Великий кінь стояв непорушно.
  
  
  Волоцюга поплескав його по боці. "А тепер продовжуй, ти, упертий палій сіна".
  
  
  Кінь залишився там, де був.
  
  
  "Тоді будь по-своєму". Роум поплескав його по морді і рушив угору пагорбом.
  
  
  Стежка була майже непомітна, якщо не знати дороги. Санні Джо обігнув пухнасті чагарники плюшевого ведмедика чола і рушив далі. Це було невідповідне місце для верхової їзди. Тільки сніжні барани і дурні індіанці підіймалися на гору Червоної Примари, похмуро подумав Санні Джо.
  
  
  Стежка звивалася, зникаючи і поновлюючись.
  
  
  "Стаю занадто старим для цього", - сказав він, відпочиваючи на виступі червоного пісковика.
  
  
  Санні Джо Роум дістався печери через тридцять хвилин, думаючи, що коли він був молодий і сповнений сил, він зазвичай вибігав на пагорб і не хапав ротом повітря. Зараз він задихався. Можливо, це був клятий пил.
  
  
  Вхід у печеру був прикритий щитом із сплетеної тростини, покритої зірваним ламким чагарником і окотило. Санні Джо просунув руку під щит і витяг його. Відклавши його вбік, він дозволив старому затхлому сирому запаху огорнути себе. То був непоганий запах. Він наводив на думку про печери, смерть і давню таємницю.
  
  
  Він увійшов. Весь світ померк на глибині п'ятнадцяти футів. Він обережно ступив у зону темряви, потім почав рахувати кроки, не відхиляючись ні вліво, ні вправо. У нього не було бажання наступати на ноги своїм шанованим предкам.
  
  
  Коли він нарахував тридцять три кроки - тоді, коли він був коротконогим хлопчиком, було сорок сім, - Санні Джо зупинився і опустився на підлогу. Він дивився в темряву. Темрява, здавалося, дивилася у відповідь. Але він знав, що в темряві не було очей, лише западини.
  
  
  "О Ко Джонг О, я прийшов нагадати тобі про твою обіцянку Сонцю народу Джо, який ти заснував у дні, що передували появі білої людини, хопи і навахо. Почуй мене, дух предка. Я шукаю керівництва". З темряви прийшла тільки тиша.
  
  
  "Я шукаю твоєї мудрості в годину нашої найбільшої потреби, О Ко Джонг О".
  
  
  У темряві щось заворушилось.
  
  
  Санні Джо Роум відчув, як його серце підстрибнуло від страху та радості одночасно.
  
  
  "Направ мене, До Джонг О, бо, засліплений гіркотою і білими шляхами, я збився зі шляху Сонця На Джо і не можу знайти дорогу назад до свого серця". Шурхіт продовжувався.
  
  
  Щось тепле торкнулося лівої руки Санні Джо там, де вона лежала на підлозі печери. Немов проходження духу, воно крадькома прослизнуло повз.
  
  
  Він обернувся. І в зону світла метнувся тонкий хвіст миші-оленя. Холод пробіг високою, довготелесою фігурою Санні Джо.
  
  
  Повернувшись назад до несприйнятливої темряви, він тихо сказав: "І якщо ти хочеш, щоб я помер тут і зараз, я помру без скарг, серед моїх шановних предків, яких я жорстоко підвів".
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Всю ніч вантажні потяги гуркотіли Бриктауном, їхні свистки були сумними. Але Римо Вільямс весь цей час спав.
  
  
  Він повернувся до Пустоти, і він був не один. Римо відчув чиюсь присутність. Але навколо нього не було нічого, крім чорноти.
  
  
  У сні Римо покликав: "Тут є хтось?"
  
  
  Ніхто не відповів. Але почуття було сильне. Заплющивши очі, Римо прислухався до хрипів серця та легень, але таких звуків не було. Просто відчуття невідворотності та загрози.
  
  
  Розплющивши очі, Римо побачив звернені до нього тонкі очі. Вони погасли, як у чорного кота, що заплющує очі в глибокій печері.
  
  
  Римо моргнув. Чи були очі справжніми? Вони були карими, такого кольору були очі майстрів синанджу, що йдуть у минуле, бог знає з яких часів. Щось у цих очах змусило Римо напружитись.
  
  
  Римо попрямував до плями чорноти, де плавали безтілесні очі. Коли він досяг місця, де, на його думку, вони були, він зупинився. Темрява перед ним здавалася відчутною.
  
  
  "Алло?" сказав він.
  
  
  У відповідь щось ударило його у сонячне сплетіння.
  
  
  Повітря вирвалося з його легень різким, вибуховим поривом, і Римо відсахнувся. Удар синанджу. Ніщо менше не могло з ним такого створити.
  
  
  З Пустоти долинув різкий сміх, який Римо добре знав, бо ніколи не міг його забути.
  
  
  Ну і ну!
  
  
  Повільно повертаючись на місці, Римо сплів пальцями павутину навколо своєї особистої захисної зони. Він зробив два кроки вліво, потім три вправо. Відступаючи, все ще повертаючись, він захищався, водночас вдивляючись у темряву, шукаючи свого супротивника.
  
  
  Але Нуїч, майстер-відступник Сінанджу, який був учнем Чіуна до Римо, майстерно тримався на відстані.
  
  
  "Давай, щурий ублюдок", - прогарчав Римо. "Виходь і бійся як чоловік".
  
  
  Холодний голос промовив: "Ти маєш перемогти мене, Король напівкровок, якщо хочеш повернутися у світ плоті".
  
  
  "Я так і не зміг добре розкусити тебе, коли ти був живий, так що ми запізнилися", - сказав Римо, крокуючи туди-сюди, бажаючи, щоб у нього було щось видиме, на що можна було б звернути увагу. Очевидно, Нуїч був одягнений у чорне, його обличчя якимось чином почорніло аж до повік. Тільки коли він знову їх відкриє, Римо спіймає його на місці злочину.
  
  
  Поки Нуїч тримав очі заплющеними, він був так само сліпий, як і Римо. І все-таки він завдав ідеального удару із заплющеними очима. Як?
  
  
  Римо прислухався. Його ноги не видавали жодного звуку в нескінченній чорній площині Пустоти. Nuihc не вловив його кроків. Якими б м'якими вони були звичайно, тут вони були абсолютно беззвучні.
  
  
  Я зрозумів, раптом подумав Римо. Він зосередився на моєму голосі.
  
  
  Повернувшись на місці, Римо повільно опустився навпочіпки. І почав чекати.
  
  
  Час йшов. Як багато було, неможливо було дізнатись, неможливо було виміряти. Римо завмер, як камінь. Тут, у Пустоті, це може і не допомогти, але старі прийоми синандж рідко підводили.
  
  
  Весь цей час, поки тягнувся час, Римо спостерігав за тим, як холодні очі-лужки Nuihc розкриються.
  
  
  Насміливий голос порушив тишу. "Що трапилося, порід Заходу?"
  
  
  Римо зберігав нерухомість та мовчання.
  
  
  Нуїч сказав через довгий час: "Ти не можеш знайти мене?"
  
  
  Римо зберігав мовчання.
  
  
  "Ти здався, Уайт?"
  
  
  Рімо нічого не сказав. Його голова поверталася то в один, то в інший бік, тіло стискалося, як пружина. Голос, здавалося, змінював становище, як і мав би робити Нуїч, якби хотів заткнути вуха Римо.
  
  
  "Я прийму твою капітуляцію, якщо ти не боротимешся зі мною".
  
  
  Порожнеча, здавалося, озвалася в тиші.
  
  
  Якраз у той момент, коли Римо збирався здатися, на відстані трьох витягнутих рук ліворуч від Римо відкрилися два холодні мигдалеподібні очі.
  
  
  Вони зачинилися майже відразу, як упали на Римо. Але цього було достатньо. Кинувшись уперед на площині темряви, Римо виставив собі два кулаки, один цілився в голову, а інший у живіт. Із заплющеними очима Нуїч був легкою здобиччю.
  
  
  Якщо він не відійшов убік у той момент, коли заплющив очі.
  
  
  То був старий трюк нічного бою синанджу. Нуїч зрозумів би, що Римо відомо. Він міг би відстояти свої позиції. Або він міг подумати на три кроки вперед, а не на два Римо, і відступити убік, готовий завдати удару, коли Римо потрапить у його пастку.
  
  
  Не було способу дізнатися.
  
  
  Поки його кулаки не натрапили на твердь, Римо не знав, чого чекати.
  
  
  "Уфф!"
  
  
  Nuihc була повернута одиниця виміру, невідома на землі. Римо стрибнув за ним і, помітивши приголомшені очі, що лежали на чорній площині, мов розкидані кульки, він ударив п'ятою лівої ноги прямо в те місце, де мала бути гортань Нуїча.
  
  
  Хрип агонії відповідав раптовому розширенню приголомшених карих очей Нуїча.
  
  
  "Віддавати?" Запитав Римо, ставлячи ногу на незахищені груди Нуїча.
  
  
  "Урккк".
  
  
  "Я поставив тобі питання, собаче м'ясо", - гаркнув Римо.
  
  
  "Я ... єсмь ... твій ...." Нуїч болісно булькнув.
  
  
  "Дуже шкода", - прогарчав Римо. "Я не хочу тебе". І він почав тиснути на грудну клітку, яку міг відчувати, але не бачити. Хрумнули хрящі, коли застогнали ребра. Карі очі розширилися так, що білки з'явилися з усіх боків.
  
  
  На свій подив, Нуїч поринув у темряву. Його очі, комічно круглі від суміші агонії і гніву, були схожі на перелякані дорогоцінні камені, що падали в калюжу в'язкої смоли.
  
  
  Залишившись стояти в темряві, Римо озирнувся. Він був один у порожнечі Безодні. Довгий час нічого не відбувалося.
  
  
  Потім звук, схожий на стогін товарного поїзда, напав на велику порожнечу.
  
  
  РІМО РІЗКО ВИПРЯМИВСЯ, і вереск сталевих коліс пронизав його череп. Він схопився з ліжка, натягуючи одяг на шляху до дверей.
  
  
  Злякані обличчя висували з дверей уздовж фасаду мотелю. І вереск сталевих коліс перетворився на агонію виючого металу і вищих голосів. Голоси були високими, пронизливими, нероздільні. Здавалося, що вони були людьми.
  
  
  "Аварія поїзда!" – закричав чоловік.
  
  
  Римо метнувся до задньої частини мотелю. За нею була залізнична гілка. І в темряві шум наростав. Він дістався туди саме в той момент, коли останній вагон із вереском пронісся повз у зливі сріблястих іскор, схожих на розплавлений метал. Вони виплеснулися на рейки, що перекрутилися на своїх шпалах, натягуючи іржаві шпильки. Можливо, вони намагалися уникнути того, що мало статися.
  
  
  Потім рев перетворився на протяжний гуркіт, і рейки відпустили. Вони натягнулися, як гумові стрічки, лопнувши під час зварювання і відправивши в політ іржаві шипи та залізничні шпали.
  
  
  Римо ухилився від шипа, що летить, як шрапнель. Він урізався в цегляну стіну і задимився, як метеорит. Пробігаючи вздовж сортувальної смуги, Римо натрапив на задній кінець поїзда. Його перша думка була про пасажирів. Але, пробираючись повз перші погойдувані вагони, він наткнувся на низку вагонів для худоби з відкидним верхом. Після примарної тиші з машин долинуло змучене іржання. І крізь оцинковані сталеві рейки з обох боків він міг бачити злякані чорні очі. Запах свіжого гною наповнив нічне повітря.
  
  
  Римо піднявся на машину, знайшов замок і клацнув ним ребром долоні. Він відкотив двері назад, і всередині корчилась і лягала один одного купка м'язових коней. Вони почали підніматися і вистрибувати в потоці гуркітливих копит.
  
  
  Римо звільнився, дозволивши їм тікати туди, куди їх завів страх.
  
  
  Наступний вагон був іншим вагоном для перевезення худоби. Він лежав на боці. Той, що попереду, був притулений до ялинки в якомусь затонулому дендрарії. З одного кінця сочилася кров. До них долучався їдкий запах гною зі скотарні.
  
  
  Римо рушив далі.
  
  
  Середні вагони були найгіршими. Вони були буквально розірвані на частини раптовим стиском при зіткненні.
  
  
  На своє полегшення, Рімо побачив, що це були вагони для худоби. Пасажирів не було. Тобто пасажирів-людей. Він продовжував їхати. Сумні, злякані очі дивилися на нього через погнуті планки, вони іржали у своєму розпачі.
  
  
  РИМО ЗНАЙШОВ ДВИГУН, складений у заростях червоних дубів.
  
  
  Машина зупинилася, упершись переднім кінцем у два дуби. Між ними світила фара, прорізаючи воронку світла в темряві, яка вже була сповнена метеликів.
  
  
  "Гей!" Покликав Римо. "Там є хтось?"
  
  
  З мовчазного двигуна не було відповіді, тому Римо знайшов інженерні сходи і виліз по них.
  
  
  Він знайшов інженера за пультом керування з шиєю, схожою на необроблений пень. Не було жодних ознак його голови. У кабіні її не було видно. Насправді, хоча лобове скло було затягнуте павутинням, в салоні не було розкиданого скла.
  
  
  Як інженер втратив голову, було загадкою. Загадка посилилася, коли Римо повернувся по звивистих рейках і побачив голову інженера, що сидів навпочіпки на гілці дерева, схожого на якийсь потойбічний вулик.
  
  
  Римо залишив його там, де він висів. Хтось досить скоро його виявить. Коні вибиралися зі своїх розкиданих возів, і оскільки рятувати не було кого, Римо вирішив, що зробить все, що в його силах, щоб допомогти бідним безсловесним тваринам дістатися безпечного місця.
  
  
  На той час на сцену вийшли інші.
  
  
  Першим, кого зустрів Римо, був чоловік у синій поліцейській формі.
  
  
  "Мілорде, що за безладдя. Подивіться на всіх цих бідних створінь". Він витяг пістолет. "Думаю, мені доведеться пристрелити тих, хто не виживе. Хоча й ненавиджу це робити".
  
  
  "Чому б тобі не дати мені шанс витягнути тих, хто не постраждав?" Запитав Римо.
  
  
  "У тебе в задній кишені є журавель?"
  
  
  "Ось що я тобі скажу. Стріляй у вмираючих. Все, чого я не маю, твоє".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав поліцейський і пішов назад туди, звідки долинали найжалісніші звірині стогін.
  
  
  Римо попрямував до найближчого вагону для перевезення худоби. Він п'яно притулився до ряду понівечених сосен. Він дістався до дверей і ривком відчинив її.
  
  
  Коні - там були мустанги впереміш із чорно-білими аппалузами - були притиснуті до дальньої сторони. Очі широко розплющені, злякані і зовсім не дружні. Дехто брикався і верещав.
  
  
  За одним винятком їхні ноги були цілі. Вони могли ходити. Все, що їм потрібно було, - це пандус.
  
  
  Озирнувшись, щоб переконатися, що його ніхто не бачить, Римо атакував розсувні двері. Він зламав напрямні, якими вона ковзала, і дозволив їй впасти. Потрібно було лише трохи трясіння, щоб перетворити її на пандус.
  
  
  Римо підійшов до коней і почав шльопати їх з боків. Коні відповіли. Після того, як вони з'їхали з трампліну, вони йшли далі, що Римо цілком влаштовувало. Йому треба було зібрати багато коней.
  
  
  Той, у якого з відсіченої ноги стирчала необроблена кістка, теж зумів вибратися. Його очі були скляними. У наступній машині паломіно намагалися протиснутись через рвану дірку в одному кінці, не звертаючи уваги на те, що копита розбиваються об землю.
  
  
  Римо став перед опір конем. У її сумних очах відбивалося замішання. Вона застрягла, одна нога заплуталася в порваних оцинкованих рейках. Інші коні напирали на нього ззаду і іржали від страху.
  
  
  Римо схопився за бічну драбину і взявся за перекручені планки. Він почав висмикувати шматки металу та викидати їх. Як тільки дірка стала досить великою, перший паломіно стрибнув. При приземленні він зламав передні лапи і впав із приреченим стогом. Але решта приземлилася на м'який ґрунт, вибитий сходом з рейок, і з ними все обійшлося.
  
  
  Це зайняло дві години, але Римо вдалося врятувати цілих шістдесят коней від поліцейської зброї.
  
  
  Світанок застав його спостерігачем за вершниками, які заганяють коней у коло, де їх завантажать на транспортні вантажівки, як тільки вони заспокояться. Повернувшись до місця краху, вони обробляли мертві туші у польових умовах. У повітрі пахло нутрощами та кров'ю.
  
  
  "Відмінна робота", - сказав поліцейський. "Не знаю, як ти це зробив, але це була чудова робота з управління кіньми".
  
  
  "Дякую".
  
  
  "Тримаю парі, людина, якій належить це стадо, захоче винагородити тебе".
  
  
  "Скажи йому, що це за рахунок закладу".
  
  
  "Я вважаю, це твоє право. У будь-якому випадку, ти надав нам хорошу послугу".
  
  
  "Як це?" Запитав Римо.
  
  
  Коп посміхнувся. "Ну, ми повністю вичерпали б наш місячний бюджет на кулі, якби не ти". Римо засміявся. Це раптово припинилося, коли він побачив Майстра Сінанджу, що стояв там, де дерева були найгустішими. "Вибачте мене", - сказав Римо, рушаючи з місця.
  
  
  Обличчя Майстра Сінанджу було суворим, коли Римо наблизився, думаючи, що він міг би також покінчити з цим.
  
  
  Але коли Чіун ступив під дерева, зморшкувате обличчя розпливлося в променистій посмішці. "Дуже добре, Римо. Я радий бачити, що ти проявляєш ініціативу".
  
  
  "Про що ти говориш? І як, чорт забирай, ти мене знайшов?"
  
  
  "Я знайшов тебе тут так само, як ти знайшов себе тут. Імператор Сміт".
  
  
  "О".
  
  
  "Ти знайшов те, що шукав?"
  
  
  "Сестра Мері Маргарет померла минулої ночі, Маленький батько. Я був там".
  
  
  Чіун серйозно кивнув. "Добре, що вона померла не самотньою та забутою, а з тим, хто справді дбав про неї".
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Чи відкрила вона тобі якусь із істин, які ти шукав?"
  
  
  "Ні. Але вона сказала, що бачила хлопця, який кинув мене на порозі притулку, але вона його не знала".
  
  
  "Отже, ти не виявив своє коріння?"
  
  
  "Ні. сестра Мері все ж таки розповіла мені дещо дивне".
  
  
  Чіун з цікавістю схилив голову набік. "І що це таке, Римо?"
  
  
  "Вона побачила його знову. У кінотеатрі".
  
  
  "Найдивніше, що це було тут, в Оклахома-Сіті".
  
  
  "Це дивно?"
  
  
  "Чому хлопець, який залишив мене у ньюаркському притулку, де працювала сестра Мері, через роки з'явився тут, куди вона переїхала жити?"
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  Римо озирнувся. "Думаю, я побуду тут якийсь час".
  
  
  "І якщо ти не знаєш, хто ця людина або яке у нього обличчя, як ти сподіваєшся впізнати його, сину мій?"
  
  
  "Я не знаю. Але я це зроблю".
  
  
  "Я так не думаю".
  
  
  "Звідки тобі знати?"
  
  
  Чіун недбало знизав плечима. "Ти був би вражений тим, що я знаю і чого не знаю".
  
  
  "Добре. Що ж, ти можеш забути про Обряд Досягнення і вирушити в Гесперію. Тому що я залишуся тут, поки не розберуся з цим".
  
  
  "Але ти вже вирушив у Гесперію".
  
  
  "Що ти хочеш цим сказати?" Підозрительно спитав Римо.
  
  
  "Для греків Гесперія була західними землями". Чіун підняв руки, щоб обвести поглядом околиці. "Це настільки далеко на захід, як можна виїхати з Греції і не їхати на схід. Таким чином, ти сам прийшов у Гесперію".
  
  
  "Так, добре, я більше не займаюся працями".
  
  
  "Праці?"
  
  
  "Не грай із себе скромницю зі мною. Сміт пояснив мені, що означає athloi. Джіг почався".
  
  
  "Але ти вже здійснив свою наступну працю".
  
  
  Чіун вказав на поїзд, що зійшов з рейок, і коней за ним. "Ти успішно допоміг коням Діомеда".
  
  
  Римо сердито упер руки в боки. - Не можеш ти сказати, що збирався потягти мене в Оклахома-Сіті за кіньми?
  
  
  "Не тут. Я розглядав Аргентину. Але зійде і це. Вітаю, Римо. Ти перший майстер Сінанджу, який виконує роботу без керівництва свого Вчителя".
  
  
  "І що?"
  
  
  Чіун насупився. "Отже, це гарна ознака".
  
  
  "Так, ну, це також кінець Обряду Досягнення. Я хочу трохи тут понюхати".
  
  
  "Якщо таке твоє бажання, я не зупинятиму тебе".
  
  
  "Здається, я чув це раніше".
  
  
  "Але якщо ти хочеш дізнатися про щось потаємне, я б порадив тобі проконсультуватися з Дельфійським оракулом".
  
  
  "Дельфи? Це знову у Греції".
  
  
  "Всі Майстри консультуються з оракулом під час Обряду Досягнення".
  
  
  "Не я. Я досить надивився на Грецію. Я залишаюся тут".
  
  
  Чіун церемонно вклонився і, на подив Римо, сказав: "Я не буду тебе зупиняти".
  
  
  "Я не довіряю тобі, коли ти такий поступливий".
  
  
  "Ти б вважав за краще, щоб я був неприємним?"
  
  
  "Я не знаю. До речі, я зустрів Нуїч у Пустоті".
  
  
  - І переміг його? - раптом запитав Чіун.
  
  
  "Так".
  
  
  "Дуже добре".
  
  
  "До речі, я розгадав загадку Сфінкса. Це був Великий Ван".
  
  
  Майстер Сінанджу із сумнівом дивиться на свого учня. "Ти теж зустрічався із Ваном?" тонко спитав він.
  
  
  "Яке це має значення?" Ухильно відповів Римо.
  
  
  "Ця пліткарка! Що ще він тобі розповів?"
  
  
  "Він сказав, що ці сни - частина обряду. І що в Нонджі була інформація про мого батька. Але коли я зустрів його, він сказав мені запитати Кодинга. Я з ним ще не зустрічався".
  
  
  "Я бачу. . . ."
  
  
  І з одного об'ємного рукава Чіун витяг предмет із дерева та сталевого металу.
  
  
  "Що це?" Запитав Римо. "Це гонг".
  
  
  "Не схоже на гонг. Гонги круглі".
  
  
  "Це зовсім особливий гонг".
  
  
  Римо придивився уважніше. Предмет являв собою шматок лакованого тику завдовжки приблизно людську долоню. Над ним на жорстких дротяних петлях був підвішений круглий сталевий брусок. З одного кінця тикової основи Чіун витяг дерев'яний молоток, ручка якого містилася в довге заглиблення під плаваючою поперечиною.
  
  
  Поки Римо спостерігав, Чіун різко постукав по сталевому бруску. Той задзвенів. Ідеальне С. Від вібрації у Римо захворіли чутливі вуха. Нота висіла в повітрі цілу хвилину. Саме тоді, коли він був готовий померти, Чіун знову вдарив по перекладині. Ідеальна літера "С" наповнила повітря.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти робиш?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Викликаю до твого давно втраченого батька".
  
  
  "За допомогою гонгу?"
  
  
  "Цей шановний гонг належав моїй родині з часів майстра Коджінгу. Я колись розповідав тобі про Коджінг, Римо?"
  
  
  "Це ім'я про щось говорить. Але вони всі говорять. Кожного третього Майстра, можливо, назвали на честь гонгу. Якщо це був не Ван, то це був Унг, або Хунг, або Тінг, або Тан, або Канг. Не дивно, що я ніколи не можу тримати їх у вузді”.
  
  
  Чіун почав. Він знову вдарив у гонг. Його протяжний переливчастий звук наповнив повітря.
  
  
  "Куди ти йдеш?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я ж сказав тобі. Я шукаю твого батька".
  
  
  "Що змушує тебе думати, що він відреагує на це?"
  
  
  Чіун знову вдарив у гонг. "Хто може не почути цього?"
  
  
  Вони йшли вулицями раннього ранку, Чіун йшов попереду, ударяючи в гонг щоразу, коли мерехтлива нота ось-ось мала затихнути. І Римо слідував за ними з спантеличеним виразом обличчя.
  
  
  Куди б вони не пішли, обличчя підходили до вікон, і двері відчинялися.
  
  
  Поліція кілька разів пильно дивилася на них, сигналила та допитувала, але більше нічого цікавого з ними не сталося.
  
  
  До полудня Майстер Сінанджу повернув дерев'яний молоток у потрібне положення і твердим ударом великого пальця змусив замовкнути гонг, який до цього часу почав зводити з розуму Римо.
  
  
  "Твій батько не відповідає. Отже, він не живе тут", - гордо оголосив він.
  
  
  "Так говориш ти".
  
  
  "У вас є слово Правлячого Майстра Сінанджу, що він цього не робить".
  
  
  "І звідки ти знаєш?"
  
  
  "Ти маєш проконсультуватися з Дельфійським оракулом".
  
  
  "Ні за що. Я залишаюся".
  
  
  "Ви можете зателефонувати Сміту, якщо віддаєте перевагу".
  
  
  "Навіщо мені це робити?"
  
  
  "Дуже добре. Будь упертим".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях. "З цього моменту "упертий" - моє друге ім'я".
  
  
  "Ти виглядаєш стомленим, сину мій".
  
  
  "Завдяки тобі".
  
  
  "Можливо, ви хотіли б подрімати".
  
  
  "Ні, поки я не переверну це місто вгору дном".
  
  
  "Якщо таке твоє бажання", - сказав Чіун. "Але я втомився. Я можу подрімати".
  
  
  І Майстер Сінанджу сонно позіхнув.
  
  
  Римо з сумнівом подивився на нього. За двадцять років він жодного разу не бачив, щоб Майстеру синанджу був потрібний сон. Чіун знову позіхнув.
  
  
  Римо спіймав себе на тому, що теж починає позіхати. Він закрив рота, клацнувши впертими зубами.
  
  
  Примруживши очі, Чіун позіхнув так широко, що його голова майже зникла за його ротом.
  
  
  На цей раз Римо не зміг утриматися. Він теж позіхнув. І позіхнув знову.
  
  
  Чіун сказав: "Бачиш, тобі теж хочеться спати".
  
  
  "Ти щось задумав, старий обманщик".
  
  
  "Так, я готовий гарантувати, що мій Дім та моя лінія продовжаться і в цьому столітті. А ви не співпрацюєте".
  
  
  "Ну, у тебе страшенно вправно виходить це робити. За всі роки, що я з тобою працюю, мене ніколи так не штовхали, як останнім часом. І це включає в себе той раз, коли ти змушував мене їсти прогорклий кімчі цілих три місяці ".
  
  
  "Воно не було гірким. Це був найкращий кімчі, який ви коли-небудь пробували".
  
  
  "На смак це було як мариновані шкарпетки. Просто думаючи про це, я все ще відчуваю цей смак".
  
  
  "Це було необхідно. М'ясні отрути мали бути виведені з твого жирного тіла".
  
  
  "Я мало не помер".
  
  
  "Якщо ти не зміг пережити кімчі, ти не зможеш вижити, будучи Майстром на тренуваннях".
  
  
  "А як щодо того разу, коли ти викинув мене з літака після того, як зіпсував мій парашут?"
  
  
  "Якщо ви не можете пережити незначне падіння, як ви могли б вижити, виконуючи складну роботу по дому?"
  
  
  "А тепер цей Обряд Досягнення лайна".
  
  
  "Якщо ти не зможеш пережити обряд, ти ніколи не зможеш бути Правлячим Майстром".
  
  
  "Я не хочу бути Правлячим Майстром. Я ніколи цього не хотів. Я ніколи не хотів нічого з цього. Я просто хотів вести нормальне довбане життя. Ти що, чорт забирай, не можеш цього зрозуміти? Краще б, чорт забирай, я ніколи тебе не зустрічав”.
  
  
  Чіун у шоці відкрив свій крихітний рот. Кілька разів здавалося, що він ось-ось заговорить. Щоразу він стримувався.
  
  
  "Мені шкода, але так воно і є", - сказав Римо приглушеним тоном. "Тепер ти знаєш".
  
  
  "Я укладу з тобою угоду, Римо Вільямс", - сказав Чіун суворим тоном. "Заверши обряд, і я допоможу тобі знайти твого зниклого батька".
  
  
  "Що щодо печери, яку я бачив у своєму баченні?"
  
  
  "За традицією, коли Майстер досягає обряду, Майстер, який його навчав, йде на спокій і усамітнюється. Я допомагатиму тобі доти, доки пошук не буде пов'язаний із печерами".
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Традиція вимагає, щоб я провів мого учня через обряд", – додав Чіун. "Якщо це твій вибір - не приймати титул Правлячого Майстра, я не можу змусити тебе зробити інакше".
  
  
  "Ти все одно не зміг би".
  
  
  "Ніколи раніше не траплялося, щоб учень відмовився від такої високої честі, але якщо ти наполягаєш на тому, щоб бути невдячним білим, я прийму сором і порожнечу, які підуть за цим".
  
  
  "У чому підступ?"
  
  
  "Їх немає", - натягнуто сказав Чіун. "Якщо наприкінці обряду ти вважаєш за краще піти своїм шляхом і залишиш Майстра, який підняв тебе з білизни, і підеш з невдячним, який кинув тебе при народженні, я прийму твоє егоїстичне і необдумане рішення".
  
  
  - Готово, - сказав Римо.
  
  
  "Тоді справа зроблена", - сказав Чіун тонким голоском.
  
  
  "Добре", - неохоче погодився Римо. "Що далі?"
  
  
  "Ти маєш захопити Пояс Іполити, королеви амазонок".
  
  
  "У них більше немає амазонок".
  
  
  "Тоді ми проконсультуємося з Дельфійським оракулом про місцезнаходження останньої амазонки, що вижила".
  
  
  "Греція виключена. Я не збираюся повертатися до Греції".
  
  
  "Тоді ми проконсультуємося з імператором Смітом та його мудрими оракулами".
  
  
  ГАРОЛЬД У. СМІТ сидів в Інтернеті, коли на синій контактний телефон надійшов дзвінок.
  
  
  "Смітті, Римо. Потрібна ваша допомога".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Знайди нам амазонку".
  
  
  "Що ти маєш на увазі, амазонко?"
  
  
  "Чіун наздогнав мене. Завдяки тобі. Каже, що я маю захопити пояс королеви Амазонки. Він каже, що прийме будь-яку заміну, яку придумають ваші комп'ютери".
  
  
  Сміт насупився всім тілом. "Одну хвилину будь ласка".
  
  
  Набравши слово Amazon, Сміт натиснув клавішу пошуку на своїй клавіатурі. Пошук завершився миттєво, і Сміт прочитав слова: Правляча Amazon в Прайм-тайм: внутрішня історія.
  
  
  "У мене є прийнятне факсиміле", - повідомив він.
  
  
  "Добре".
  
  
  "Але я вважаю, ви вважали б за краще другий варіант", - продовжив Сміт.
  
  
  "Немає часу. У мене є справи, і я поспішаю закінчити свою працю".
  
  
  "Дуже добре".
  
  
  "Секундочку, Смітті. Чіун хоче знати, звідки в тебе це ім'я".
  
  
  "На даний момент я зареєстрований у Delphi". Голос Римо став дивним. "Delphi?"
  
  
  "Так. Це інформаційна служба".
  
  
  Римо хмикнув і сказав: "Я передаю телефон Чіуну. Він не хоче, щоб я знав ім'я амазонки, доки не настане час схопитися за її пояс".
  
  
  І коли на лінії з'явився Майстер синанджу, Гарольд Сміт прошепотів це ім'я. Чіун сказав: "Це чудовий вибір. Ваші оракули надзвичайно далекоглядні".
  
  
  "Це було зовсім випадково".
  
  
  "Це напрочуд випадково", - проголосив Майстер синанджу, вішаючи трубку.
  
  
  І з цими словами Гарольд Сміт повернувся до тролінгу в мережі. Не було сенсу намагатися заступитися. Римо та Чіун самі розберуться між собою. Вони завжди так робили. Чому цього разу має бути інакше?
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Роксана Роег-Елефанте страждала. О, як вона страждала. Все своє життя вона страждала.
  
  
  Вона пережила дитинство, наповнене невимовним насильством, про яке, як тільки її рейтинги почали падати, вона розповіла Америці у ток-шоу, починаючи від "Копра Інісфрі" та закінчуючи "Вікі Лох".
  
  
  Вона страждала від роздвоєння особи, про яку Америка вперше почула в серіалі "Ненсі Джесіка Рапунцель".
  
  
  Вона вела подвійне життя як стендап-коміка і повії на задньому сидінні, про що шокований світ вперше дізнався у серіалі "Ротонда".
  
  
  Вона звинуватила свою власну сестру у спробі заманити її до сатанінського культу в серіалі "Біл Такахо".
  
  
  Щоразу, коли вона виступала по телебаченню, щоб розповісти про черговий епізод свого брудного та болючого минулого, рейтинги її популярного телевізійного ситкому "Роксана" злітали. І Америка повертала її до життя.
  
  
  Чого, здавалося, ніхто не помітив, то це того, що вона з'являлася на ток-шоу, щоб розкрити ці інтимні подробиці, лише у травні та листопаді. Обидва місяці зачистки.
  
  
  Але тепер Роксана Роег-Елефанте справді, по-справжньому, страшенно страждала.
  
  
  "Оууу!" - простогнала вона, заревів, як поранена корова, коли шестидюймова голка встромилася в її широкий оголений зад. "Це страшенно боляче".
  
  
  "Ти сама напросилася на це, Роксано", - сказав холодний професійний голос.
  
  
  "Я не просив, щоб це було страшенно боляче, ти, шарлатан!"
  
  
  "Я ваш лікар. Я був би вдячний за дещицю поваги до моєї професії".
  
  
  "І я був би вдячний за дещицю поваги до моїх проблем".
  
  
  "Хвилинку. Мені потрібно перезарядити цю голку".
  
  
  "Не забудь занурити його в алкоголь. Я не хочу підхопити СНІД від одного зі своїх альтерів. У мене достатньо проблем, щоб завагітніти".
  
  
  Коли лікар повернувся до своєї чорної сумки, Роксана схопила ручне дзеркальце із золотою інкрустацією і піднесла його до обличчя. Вона критично оглянула себе. Мішків під очима все ще не було. Вона не знала, радіти їй чи дратуватися. Якщо сумки так і не повернуться, вона отримає по заслугах. З іншого боку, якби здалася хоча б найменша затяжка, вона могла б розвернутися і подати до суду на пластичного хірурга, який робив операцію. Він дорого обійшовся їй, і, хоча він зробив хорошу роботу, її останній чоловік все одно втік з іншою жінкою.
  
  
  "Це так несправедливо", - захникала вона.
  
  
  "Що це?" - спитав лікар.
  
  
  "Життя. Життя несправедливе".
  
  
  "Я знаю, що ви маєте на увазі", - розсіяно сказав лікар, заправляючи голку перганоналом, потужним жіночим гормоном, від якого настрій Роксани незмінно розгойдувався, як п'ятисотфунтова горила на люстрі.
  
  
  "Я так, так хочу завагітніти. Чому я не можу завагітніти?"
  
  
  "Бо вам перев'язали труби десять років тому", - категорично сказав лікар.
  
  
  "Це якась чортова причина?"
  
  
  "Зазвичай так".
  
  
  "Ну, я їх розв'язав, чи не так?"
  
  
  "Я попереджав вас, що початкова операція може бути незворотною".
  
  
  "Що ж, я заплатив достатньо, щоб це було зроблено. Тепер подивися на мене. У мене сліди по всій дупі тільки тому, що в момент слабкості я дозволив якомусь м'яснику покопатися у моїх кишках".
  
  
  "Я готовий до другого пострілу".
  
  
  "Просто попрацюй із татуюванням".
  
  
  "Котрий з них?"
  
  
  "Будь-який. Я не хочу, щоб на моїх татуюваннях були сліди від гусениць. Vanity Fair збирається сфотографувати їх для обкладинки наступного місяця".
  
  
  "Боже милостивий", - сказав лікар.
  
  
  "В чому справа?" спитала Роксана, смачно шльопнувши себе по дупі. "Тобі не здається, що в мене класна дупа?"
  
  
  "Це... барвисто", - визнав лікар, відводячи очі від її зморщеної спини. Це було не більш апетитно. Всі ці прищі та запалені сальні кісти.
  
  
  Настрій Роксани раптово затьмарився. "Це кажеш ти. А тепер поспішай і пристрели мене. Я можу це винести. Раніше я приймала героїн".
  
  
  Голка повільно увійшла; поршень випустив вміст шприца, у той час як Роксанна Роег-Елефанте, лежачи на животі, стиснула зуби з коронками і сказала: "Життя таке несправедливе. Я просто хочу мати дітей. Мені потрібно пізнати справжнє материнство".
  
  
  "До речі, як поживають ваші діти від першого шлюбу?" - спитав лікар.
  
  
  "Подорослішаючий і постійно вимагає грошей. Тобто ті, хто все ще розмовляє зі мною. Забудь про них. Вони не зважають на те, що вони були в мене з недоумком і до того, як я став знаменитим. Я хочу дитину. Такої, який не буде заперечувати”.
  
  
  Закриваючи свою сумку, лікар сказав: "Я залишу свій рахунок у вашого особистого помічника".
  
  
  "Продовжуй. Але якщо ці гормони не подіють, я подам на твою дупу до суду за неправильну практику".
  
  
  "Тобі теж гарного дня, Роксано", - натягнуто сказав лікар, виходячи з гримерки на стоянці Omniversal Studios у Північному Голлівуді, Каліфорнія.
  
  
  І, лежачи на животі, Роксанна Роуг-Елефанте притиснулася своєю яблучно-червоною щокою до подушки, бурмочучи: "Життя таке біса несправедливе. Я практично мільярдер і насилу можу отримати те, що хочу".
  
  
  "Чого ти хочеш, Роксано?" - спитав дивний голос, що виходив із її вуст.
  
  
  Взявши дзеркало, Роксанна заговорила з ним. "Я не знаю. Але я знаю, що в мене його ще немає. Чого ти хочеш, Альтере?"
  
  
  "Секс. багато сексу".
  
  
  "Я теж. Але Стадлі тут немає".
  
  
  "Дуже погано", - сказав безтілесний голос.
  
  
  "Цікаво, чи може людина з багатьма особистостями займатися сексом із самим собою?" Роксана раптово замислилась.
  
  
  "Я не займатимуся з тобою сексом!"
  
  
  "Чому б і ні, альтер?"
  
  
  "Я не лесбіянка".
  
  
  "Говори за себе. Немає нічого такого, чого б я не пробував - чи пробуватиму, - якщо я думаю, що це зробить мене щасливим або когось, кого я ненавиджу, нещасним".
  
  
  "Просто тримай свої руки при собі".
  
  
  "Не хвилюйся. Я б не став торкатися тебе гумовими рукавичками і вантузом для унітазу. Заради Бога, ти майже ніколи не миєшся".
  
  
  РІМО ЗАКОЛИВАВСЯ, почувши два голоси з іншого боку дверей трейлера, відзначених великою золотою зіркою та ім'ям Роксана.
  
  
  Він не розраховував, що Роксана матиме компанію. Задня стоянка Omniversal Studios була заповнена візками для гольфу і людьми в джинсах з портативними раціями, що поспішають туди, де їх не було. Здавалося, що ніхто не стояв на місці.
  
  
  Було напрочуд легко потрапити на стоянку "Омніверсал". Біля воріт був охоронець, але то була південна Каліфорнія. Ніхто нікуди і нізащо не входив пішки. Вони завжди їздили машиною.
  
  
  Римо просто вийшов на паркування. Оскільки він не був замкнений у машині, ніхто його не помітив. Все було так просто.
  
  
  Знайти Роксану також було просто. Великі, схожі на склади, звукові сцени були обвішані рекламними щитами, що рекламують ТВ-шоу, які знімалися всередині. Рекламний щит Роксани був у п'ять разів більшим, ніж у будь-кого іншого. Це було тому, що це показувало її тіло, яким вона надзвичайно пишалася, скинувши більше ста фунтів на дієтичному продукті, для якого вона знімалася в рекламі. Коли незадоволений колишній співробітник проговорився, що Роксана ніколи не користувалася продуктом, виробник зажадав повернути свої гроші. Коли Роксанна поскаржилася в "Entertainment Tonight", що продукт на смак нагадує тальк, розмішаний у кислому молоці, спонсор поспішно запропонував їй шестизначну суму за те, щоб вона просто заткнулася і ніколи більше не згадувала про NutraSludge.
  
  
  Рімо знайшов трейлер Роксани так само легко. Він був не такий великий, як звукова сцена поряд з ним. Але він, безумовно, був показнішим. Це нагадало йому індуїстську ховду без слона.
  
  
  Коли мимо проходив грип, постукуючи по навушниках, поплескуючи по ременю з нікель-кадмієвими батареями і скаржачись: "У мене щойно розрядилося радіо", - Римо спробував виглядати непомітним. Це також було нескладно. Повз проходив відомий режисер у рваних джинсах, на тлі яких Римо виглядав за контрастом як писк моди.
  
  
  Це починало здаватися простіше простого. Рімо просто сподівався, що Роксана носить пояс. Ще раз глянувши на великий рекламний щит, він не міг уявити, як вона може жити без нього. Навіть без ста фунтів вона була китом.
  
  
  Голоси всередині продовжували свою суперечку.
  
  
  "Причина, через яку я не миюсь, у тому, що ти не миєшся", - сказав плаксивий жіночий голос.
  
  
  "Ну, я приймаю душ", - відповів різкий голос вельвету, який різав вуха всій Америці.
  
  
  "Ти підставляєш свою жирну голову під кран, щоб намочити жирне волосся, встаєш і називаєш воду, що стікає по твоїй спині, душем. Це не душ".
  
  
  "Ну, це краще, ніж не митися".
  
  
  Нарешті, Рімо вирішив просто піти на це. Він постукав. "Увійдіть", - пролунав різкий голос Роксани.
  
  
  "Але я голий", - пискнув інший голос.
  
  
  "Я теж, і мені начхати, що ти так сильно пукаєш. Давай, тягни сюди свою дупу. У мене не весь день попереду".
  
  
  "Ну, і що це?" Запитав Римо.
  
  
  "Йди сюди!"
  
  
  Інший голос нічого не сказав, і Рімо вирішив, що входити доволі безпечно.
  
  
  Коли він штовхнув двері, то передумав. Роксана Роег-Елефанте лежала на ліжку потрійної ширини, зовсім оголена і дивилася на нього невиразно войовничим поглядом. "Хто ти, чорт забирай, такий?"
  
  
  Римо тицьнув великим пальцем через плече. "Тебе чекають на знімальному майданчику", - сказав він.
  
  
  "Ну і що, чорт забирай?"
  
  
  "Ну вони хочуть зняти наступну сцену".
  
  
  "Скажи їм, щоб сідали на кактус і оберталися. Я прийду, коли буду гарна і готова". І вона широко підморгнула Римо. "Як завжди".
  
  
  Не моргнувши у відповідь, Римо запитав: "Можу я сказати їм, як довго тебе не буде?"
  
  
  Роксана критично оглянула його з ніг до голови. "Е-е, я не знаю. На скільки тебе вистачить?"
  
  
  "Придатний для чого?"
  
  
  "Ти знаєш. У ліжку".
  
  
  - У моєму контракті є непорушний пункт про заборону використання товстошкірих, - швидко сказав Римо.
  
  
  Роксана перекинулася на бік, оголивши пишні груди, схожі на варений окіст з прищами. Вона посміхнулася, як жирна акула. "Мене щойно накачали бурхливими гормонами".
  
  
  "Молодець".
  
  
  Вона заляпала очима. "Ти знаєш, що я багата".
  
  
  "Ти коштує менше мільярда. Я беру два".
  
  
  "Мені подобається брутальний секс".
  
  
  "Чому ти одразу не сказав?" - спитав Римо, зачиняючи за собою двері.
  
  
  Роксана різко повернулася, приймаючи сидяче становище. "Хах! Мій останній чоловік був таким самим, як ти. Хоча і не таким худим". Вона вийняла жувальну гумку зі свого роздратованого рота, заправивши її за ліве вухо. "Що тобі подобається? Удари по тілу? Обмеження? Що?"
  
  
  "Я хотів би стиснути твою шию обома руками"
  
  
  "О, молодець. Давай зробимо це".
  
  
  І Римо, однією рукою, яку він пообіцяв собі вимити пізніше, дотягся до вуха без ясна, маючи намір стиснути там тонкий нерв, який спричинив миттєву втрату свідомості.
  
  
  Він стиснув. Роксана заплющила очі. Римо стиснув сильніше. Обмацуючи спітнілі складки жиру, він почув голос Роксани, який сказав: "Це найкращий секс, якого в мене ніколи не було. Поки що. Сподіваюся, що стане краще".
  
  
  "Допомагає", - пообіцяв Римо, намагаючись зібратися з духом. Проблема в тому, що він не міг знайти його або змусити працювати. "Чорт би взяв цього Чіуна".
  
  
  "Хто такий Чіун?"
  
  
  "Ти колись займався сумо?"
  
  
  "Ні, але одного разу я зіграв з одним унічию. Він був слабаком".
  
  
  Римо відступив назад. "Послухай, я повинен дещо зізнатися".
  
  
  Роксана розчаровано розплющила одне око. "Що це?"
  
  
  "Я великий фанат".
  
  
  "Відмінно. Я отримую свої найкращі оргазми від людей, які думають, що я – це мій персонаж".
  
  
  "Можливо, ти зможеш мені допомогти", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо ти допоможеш мені. Я хочу мати дитину".
  
  
  "Я не надаю такого роду послуг".
  
  
  "Ні? То чого ти хочеш?"
  
  
  "Твій пояс".
  
  
  "Звідки ти знаєш, що я ношу довбаний пояс?" - сказала Роксана, схоплюючись на ноги. Кожен квадратний дюйм її тіла тремтів, як желе в мішку з рожевим листям. "Чутки".
  
  
  "Що ж, я не відмовлюся від свого пояса нізащо менше, ніж сперма. І це остаточно".
  
  
  "Чорт", - сказав Ріано, оглядаючи трейлер. Йому на думку спала думка. "Де твій друг?"
  
  
  "Який друг?"
  
  
  "Той, з ким ти розмовляв перед тим, як я увійшов".
  
  
  "О, вона. Це був не друг. Просто ця моя сучка альтер, Рейчел".
  
  
  "Змінити?"
  
  
  "Так, як альтер его? Так, за словами мого психіатра, я повинен називати свої множини. У мене їх тридцять шість. Гей, можливо, ти захочеш спекти одну з них. Тепер візьми Рейчел. Вона на дванадцять років молодша і на 140 фунтів легше за мене. Але вона не дуже сильна в області гігієни. Якщо ти розумієш, до чого я хилю”.
  
  
  "У тебе є боязкий альтер?" Римо замислився.
  
  
  "Робкий?"
  
  
  "Ти знаєш, сором'язливий".
  
  
  "Ну, ось і Менді. Вона дуже схожа на мишку".
  
  
  "Я хотів би познайомитися з Менді. Мене приваблює мишачий типаж".
  
  
  Роксана знизала плечима. "Ну, якщо ти зробиш одну з нас вагітною, я думаю, ми всі будемо вагітні. Але я повинна попередити тебе. Менді незаймана. Будь з нею ніжний, або я подряпаю тебе зубами - якщо ти розумієш, до чого я хилю."
  
  
  "Я обіцяю".
  
  
  І Роксана заплющила очі. Її кругле обличчя стало безтурботним. Потім, подібно до хвиль, що набігають на океан, риси її обличчя почали вагатися і змінюватися. Вони стали млявими. З куточка її червоного рота потекло трохи слини. Коли її очі розплющилися, голос, що пролунав, був тихим. "Привіт, я Менді".
  
  
  "Швидко", - наполегливо сказав Римо. "Де вона зберігає свій пояс?"
  
  
  "Нижній ящик. Але не кажи Роксу, що я тобі сказав!"
  
  
  "Обіцяю", - сказав Римо, прямуючи до нижньої скриньки. Він мало не пропустив пояса. Він був зроблений із чорного вінілу і доходив до нагрудних чашок зі срібними пензликами. Все, що для цього потрібно, - це намалювати череп та схрещені кістки, і вони могли б прикрасити піратський корабель. "Дякую", - сказав Римо, прямуючи до дверей. "Хіба ти не збираєшся зайнятися зі мною коханням?"
  
  
  "Наступне життя".
  
  
  "Щури", - сказала Менді надутим голосом, коли Римо зачинив за собою двері.
  
  
  МАЙСТЕР СІНАНДЖУ чекав на Римо біля головних воріт на бульварі Ланкершим. "Тут", - сказав Римо.
  
  
  Зморщивши ніс, Чіун узяв пояс двома пальцями. "Він пахне".
  
  
  "Це пояс королеви амазонок Роксани. Звертайся з будь-якими скаргами до неї".
  
  
  "Вона відчайдушно боролася, щоб зберегти це?"
  
  
  "Зубами та нігтями".
  
  
  "І ти переміг її?"
  
  
  "Вона благала про пощаду, коли я йшов".
  
  
  "Ти добре впорався", - сказав Чіун, тримаючи пояс так і так.
  
  
  "Що ти збираєшся з цим робити?"
  
  
  "Припускається, що пояс амазонок наділяє власника величезною силою".
  
  
  "Я це не вдягну".
  
  
  "У тебе не вистачить духу для цього", - пирхнув Чіун, жбурляючи одяг у найближче відро для сміття. "Гей! Ти знаєш, через що я пройшов, щоб отримати це?"
  
  
  "Це не має значення. Ви завершили ще одну працю. Це все, що має значення".
  
  
  Коли вони поверталися до готелю, Майстер Сінанджу почав широко позіхати.
  
  
  Римо спіймав себе на тому, що теж позіхає.
  
  
  "Ти хочеш спати?" Запитав Чіун. "Ні. Я позіхаю, тому що ти".
  
  
  "Ти виглядаєш сонною".
  
  
  "Добре, я хочу спати. Але я не засну, доки ми не закінчимо обряд".
  
  
  "Ти маєш поспати, щоб зберегти сили для майбутнього випробування", - заявив Чіун.
  
  
  "Останнім часом я сплю більше, ніж прокидаюся".
  
  
  "Твоє тіло прагне сну. Ми знайдемо відповідний готель".
  
  
  У готелі "Беверлі Гарленд" Римо дивився у вікно. Гори Сан-Габріель маячили на близькій відстані. Він міг бачити вершини веж Омніверсал. Там був рекламний щит. Він не помітив його раніше.
  
  
  Це була ще одна реклама повернення Muck Man.
  
  
  "Щоразу, коли я бачу цей рекламний щит Muck Man, мені здається, що він дивиться на мене", - сказав Римо.
  
  
  "Я сказав тобі, це твій батько".
  
  
  "Хар-де-хар-хар-хар", - сказав Римо.
  
  
  "У нього справді твої очі".
  
  
  Римо придивився уважніше. "Вони справді виглядають жахливо знайомими".
  
  
  Схопившись, Чіун з несподіваною люттю засмикнув штори, зануривши кімнату в темряву.
  
  
  "Тобі пора подрімати", - оголосив він. "Гей! Я дивився у те вікно!"
  
  
  "Ти можеш марно витратити час після того, як завершиш свою працю", - сказав Чіун, прямуючи до дверей. "І не дай мені застати тебе в західному ліжку".
  
  
  Двері зачинилися, і Римо повернувся.
  
  
  Майже відразу він опинився в долині, усіяній квітучими сливовими деревами. Ластівки приземлилися і злетіли зі своїх гілок, кружляючи в теплому повітрі.
  
  
  Під одним сливовим деревом Римо побачив постать, яку впізнав. Він підійшов до лисого старого, що сидить у позі лотоса. Він був грузний тілом, з блідими нерухомими очима, схожими на каміння, на обличчі, схожому на зім'ятий напівпрозорий пергамент.
  
  
  "Вітаю тебе, Сі Тан понгса", - сказав Римо, використовуючи корейське почесне звернення до сліпої людини.
  
  
  Майстер Сі Тан підняв невидимі очі. Вони з цікавістю оглядали його, поки його плоский ніс принюхувався до повітря. "А, Римо. Ласкаво просимо".
  
  
  "Хіба ти не бачиш мене?"
  
  
  "Я був сліпий за життя, чому в Пустоті має бути по-іншому?"
  
  
  "Ну, я просто подумав, що зір людини буде відновлено до неї".
  
  
  "Сказано як істинний християнин". Майстер Сі Тан підвівся. "Я Майстер, який навчав твого Вчителя. Це означає, що ти наближаєшся до кінця свого Обряду Досягнення. Це добре, тому що це означає, що Дім житиме далі".
  
  
  "Ти можеш мені допомогти? Мені потрібно знайти Кодзингу. Він повинен був мені щось сказати".
  
  
  "Ти шукаєш свого батька?"
  
  
  "Так. Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Запитай Чіуна".
  
  
  Римо моргнув. "Чіун?"
  
  
  "Так, Чіун скаже тобі ім'я твого батька".
  
  
  "Чіун?"
  
  
  "Чіун", - сказав майстер Сі Тан, простягаючи руку, щоб зірвати стиглу сливу. Очі Римо стежили за його тендітною рукою, коли вона намацувала її. Пальці, схожі на кістки, вкриті бджолиним воском, зімкнулися навколо стиглого і зірвали його.
  
  
  Коли погляд Римо повернувся до обличчя Сі Тана, його вже не було. Слива теж.
  
  
  РІМО увірвався до сусіднього готельного номера, де Майстер Сінанджу сидів на вузькому балконі, спостерігаючи за заходом сонця.
  
  
  "Я зустрів Сі Тана".
  
  
  "Як поживає Високоповажний?"
  
  
  "Все ще сліпий".
  
  
  "Людині не потрібні очі в Пустоті".
  
  
  "Я спитав його про мого батька, і він сказав спитати тебе".
  
  
  Рімо чекав, що відповість Майстер Сінанджу. Але було лише мовчання.
  
  
  "Ти чув, що я сказав?"
  
  
  "Які були точні слова Сі Тана?" Тихо запитав Чіун.
  
  
  "Запитай Чіуна".
  
  
  "Мого батька звали Чіун. Ви зіткнулися з ним у Пустоті?"
  
  
  Голос Рима зірвався. Вся енергія, що накопичилася в його тілі, здавалося, зникла. "Чорт", - сказав він.
  
  
  "Я говорив з імператором Смітом", - сказав Чіун. "Його оракули знайшли тобі іншого атлою. Ми відбуваємо завтра".
  
  
  "Я хотів би зараз піти".
  
  
  Піднявшись на ноги, Чіун повернувся обличчям до свого учня. "Тоді ми негайно вирушаємо". І він пронісся повз Римо, як потайну примару.
  
  
  Римо простежив за ним поглядом, але нічого не сказав.
  
  
  У ЛІТАКУ Чіун говорив: "Можливо, твій батько - знаменитий Тед Вільямс".
  
  
  "Я не заперечував би проти цього, але я знаю, що це не так".
  
  
  "Тоді Енді Вільямс".
  
  
  "Нізащо".
  
  
  "Робін Вільямс".
  
  
  "Нізащо".
  
  
  "Чому б і ні? Він товстий. А в тебе з'являються ознаки набору ваги".
  
  
  "Моя мати сказала, що моє прізвище не Вільямс. І що змушує вас думати, що мій батько знаменитий?"
  
  
  "Всі, хто є родоначальником майстрів синанджу, знамениті. Чому ти маєш відрізнятися?"
  
  
  "Послухай, давай змінимо тему, добре?" Запропонував Римо.
  
  
  "Теннессі Вільямс – ще один знаменитий Вільямс".
  
  
  "Теннессі Вільямс мертвий".
  
  
  "Але його велич продовжує жити в тобі".
  
  
  "Припини це. Мене нудить від того, що ти весь час набридаєш мені".
  
  
  Голос Чіуна раптово став серйозним. "Скажи мені, Римо, чому зараз так важливо знайти твого батька? Коли ми вперше зустрілися так давно, все було не так".
  
  
  Римо подивився на хмари, що пропливали. "Я думав, що залишив усе це позаду після того, як залишив притулок", - тихо сказав він. "До того моменту в Детройті, коли з'явився той найманий убивця, який назвався моїм ім'ям".
  
  
  "Ім'я, яке він стягнув з надгробка, на якому ти не похований".
  
  
  "Тепер ми це знаємо. Але спочатку я думала, що він мій батько. Якийсь час мені подобалася ідея мати батька. З того часу я не можу викинути цю ідею з голови".
  
  
  Чіун нічого не сказав.
  
  
  "Не могли б ви сказати мені, куди ми прямуємо?" Раптом спитав Римо.
  
  
  "Ти вирушаєш у Пекло".
  
  
  Лоб Римо затьмарився. "Аїд - це римське пекло, чи не так?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Тоді чому в наших квитках написано, що ми прямуємо до Бангора, штат Мен?"
  
  
  "Бо саме там, як запевняє імператор Сміт, живе Цербер". І Чіун підвівся зі свого місця, щоб оглянути камбуз.
  
  
  "Цербер?" Пробурмотів Римо. Його розум повернувся в дитинство, і він знову почув голос сестри Мері Маргарет, начебто це було вчора: Цербер був триголовим псом, який охороняв ворота у підземний світ, який перегородив шлях Геркулесу, коли він спустився у нижні області, щоб завершити один із своїх останніх подвигів.
  
  
  Римо зухвало схрестив руки на грудях. "Чудово. Я наближаюся до кінця".
  
  
  Знак "Пристебнися" згас, і по проходу пройшла стюардеса. Римо зауважив, що на ньому не було взуття. Коли вона зупинилася біля його місця і нахилилася, щоб прошепотіти йому на вухо, він зрозумів чому.
  
  
  "Йди посмоктай свої власні пальці", - сказав він їй.
  
  
  Коли Майстер Сінанджу повернувся після огляду камбуза, Римо сказав йому: "Стюардеса запросила мене посмоктати її пальці".
  
  
  "Перед падінням Риму його жінки наполягали на тому, щоби бути зверху".
  
  
  "Немає нічого поганого у тому, щоб бути зверху".
  
  
  "Якщо ці нездорові ідеї укоріняться, Будинку в наступному столітті доведеться шукати золото в Персії. У вас все ще є монети?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Дай мені глянути на них".
  
  
  Римо дістав монети, по одній із кожної кишені, щоб вони не брязнули і не видали її.
  
  
  "Що вони кажуть тобі, Римо?" - спитав Чіун.
  
  
  "Витратити їх, поки валюта ще гаразд?"
  
  
  "Ти безнадійний".
  
  
  Римо посміхнувся. "Але все ще на висоті".
  
  
  Над гористою частиною країни Римо випадково подивився вниз і побачив у житті те, що він багато разів бачив у книгах та журналах.
  
  
  "Це схоже на метеоритний кратер", - сказав він Чіуну. Майстер Сінанджу визирнув назовні, принюхався і сказав: "Я бачу величезну дірку, оточену запустінням".
  
  
  Римо дістав із гаманця складений багато разів квадратик паперу. Він був запечатаний у пластик скотчем. Він розмотав стрічку і розгорнув папір.
  
  
  На малюнку чорним жирним олівцем була зображена молода жінка з сумними очима і довгим темним волоссям, що обрамляє красиве овальне обличчя. Поліцейський фоторобот намалював його на основі опису Римо після того, як дух його матері вперше з'явився йому кілька місяців тому. З того часу Римо носив його з собою всюди, куди б не пішов.
  
  
  "Вона сказала, що мій батько іноді мешкав серед зірок, а іноді там, де падала велика зірка", - тихо сказав Римо.
  
  
  "Я бачу дірку в землі. Зірки немає".
  
  
  Римо натиснув кнопку виклику стюардеси над головою. Всі стюардеси в літаку раптово опинилися поряд з ним, поправляючи волосся і спідниці і зволожуючи нафарбовані губи.
  
  
  "Над яким штатом ми пролітаємо?" спитав він у команди стюардес.
  
  
  "Посмоктай мої пальці, поки вони не зморщаться, і я тобі скажу", - запропонував один.
  
  
  Цю конкретну стюардесу відтіснили назад, і на неї майже сіли решта.
  
  
  "Арізона", - послужливо підхопили решту хору.
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, відпускаючи льотний екіпаж. Коли вони відмовилися відпустити, він акуратно склав малюнок і прибрав його в гаманець, не кваплячись і намагаючись виглядати поглиненим.
  
  
  Вони все ще були там, коли він звів очі. "Це була твоя мати?" - Запитав один.
  
  
  "Звідки ти знаєш?" Запитав Римо, щиро здивований.
  
  
  "У неї твої очі. Це міг бачити будь-хто". Почувши це, Майстер Сінанджу раптом схопився зі свого місця, як розлючена курка, і прогнав стюардес у задню частину літака.
  
  
  Коли він повернувся на своє місце, щоб отримати подяку свого учня, Римо майже заснув на своєму місці. Майстер Сінанджу не став його будити. Але він сидів дуже близько, нагостривши одне вухо, щоб уловити будь-які склади, які Римо міг вимовити уві сні.
  
  
  ЧЕРВОНІ МАКИ ЗАПОВНИЛИ долину, де кружляли чаплі. Було ясне, кристалічне світло, яке було всюди, але, здавалося, не мало джерела. Це було не сонячне світло. У склепінчастому блакитному небі не було сонця.
  
  
  Крізь зарості маків, високо піднімаючи ноги у спідницях, цілеспрямованими кроками йшов вузькокісний кореєць. "Чіун?" Випалив Римо.
  
  
  Але коли фігура наблизилася, Римо побачив, що це Чіун. Чоловік був схожий на Чіуна. Він був старий, його обличчя було порізане зморшками і було схоже на папір, його очі були того ж ясного, нестаріючого горіхового кольору.
  
  
  Фігура підійшла до Римо і різко зупинилася. Ні краплі тепла не позначилося на його обличчі, коли він оглянув Римо з ніг до голови. "Ти дуже високий".
  
  
  "Я прийму це як комплімент".
  
  
  "Я ніколи не бачив людину таку високу. Або таку бліду".
  
  
  "Так ми ростемо там, звідки я родом. Високий та блідий".
  
  
  "Кров у твоїх венах така ж червона, як у мене?"
  
  
  "Так", - обережно сказав Римо.
  
  
  "Твоя кров і моя кров. Це та сама кров?"
  
  
  "Все одно той самий колір".
  
  
  "Я не можу боротися з людиною моєї крові".
  
  
  "Радий це чути", - сухо сказав Римо, не втрачаючи пильності.
  
  
  "У мене є щось для тебе".
  
  
  "Так?"
  
  
  І, потягнувшись за спину, старий кореєць схопився за прикрашене дорогоцінним камінням рукоять меча, якого Римо міг поклястися, миті тому там не було.
  
  
  Коли він вийшов на ясне світло, Римо побачив, що то був Меч Сінанджу.
  
  
  "Я передаю тобі цей меч на зберігання на знак визнання того, що кров у твоїх венах така сама, як і в моїх".
  
  
  І меч раптово перекинувся в руках старого корейця, так що прикрашена дорогоцінним камінням рукоять була запропонована Римо.
  
  
  Коли Римо завагався, старий кореєць наполягав: "Візьми це".
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Чому ні?"
  
  
  "Я цього ще не заслужив".
  
  
  В очах старого корейця спалахнув теплий вогник. "Це чудова відповідь. Але я прошу вас потримати її для мене, тому що вона дуже важка, а я дуже старий".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, простягаючи руку до рукояті. У той момент, коли він поклав на неї руки, він зрозумів, що зробив помилку. Щось холодно-гостре встромилося в подушечку його великого пальця.
  
  
  "Ах!" – сказав Римо. "Дідька лисого".
  
  
  Голос іншого став холодним і зневажливим. "Ти зганьбив кров у своїх венах. Бо ти не знаєш уроку Чо".
  
  
  Римо глянув на кров, що тече з його великого пальця. На зазубрині в ручці меча була крапля крові, що виступила в той момент, коли він натиснув. "Краще б це не було отруєно".
  
  
  "Цього не було. Але це могло б бути".
  
  
  "Ти чого?"
  
  
  "Ні. Я Коджінг".
  
  
  І Майстер Кодзін раптово розвернувся на підборах і увірвався назад у поле червоних маків.
  
  
  "Коджинг! Почекай! Ти нічого не хочеш мені сказати?"
  
  
  "Так. Не проливай кров на мої маки".
  
  
  РИМО прокинувся.
  
  
  "Чорт", - сказав він.
  
  
  "Що це?" - спитав Чіун. "Я зустрів Коджінг".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Спочатку він вручив мені Меч Сінанджу рукояттю вперед, і я купився на це".
  
  
  "Я розповів тобі урок Чо", - прошипів Чіун.
  
  
  "Мільйон років тому. Мені пощастило, що я пам'ятаю минулого вівторка, як ти розпускав мені хвіст".
  
  
  Нахмурившись, Римо подивився у вікно на гострі червоні гори Арізони і сказав собі: "Цікаво, що Коджинг збирався мені сказати?"
  
  
  "Не залий кров'ю все сидіння", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Що ти сказав?"
  
  
  І коли він глянув на свою ліву руку, Римо побачив кров, що тече з його великого пальця. "Ти вколов мене, доки я спав", - звинуватив Римо.
  
  
  "Ти зганьбив мене перед моїм пра-пра-пра-дідусем".
  
  
  "Це як далеко йде Коджинг у минуле?"
  
  
  "Ні, але я перебуваю на заході своїх днів і не можу провести весь день, повторюючи слово "великий" просто тому, що в англійській мові немає терміну, що описує ставлення Коджинга до мене".
  
  
  Рімо перевірив сумку на спинці сидіння в пошуках чогось, чим можна витерти руку, і, не знайшовши нічого придатного, неохоче натиснув кнопку виклику.
  
  
  Перша стюардеса кинула один погляд на руку Римо і запропонувала поцілувати її, щоб зробити її кращою. Римо відмовився. Друга вкусила себе за руку і запропонувала стати кровною сестрою Римо. Римо відмовився від цієї честі.
  
  
  В кінці він дозволив їм по черзі смоктати його великий палець, але тільки після того, як вони заприсяглися, що вони не фанати Енн Райс.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Невдала серія непорозумінь змусила фігуру злочинного світу Вінні "Три Пси" Церебріні піти у підпілля.
  
  
  Вінні був солдатом у злочинній родині Д'Амброзія із Сан-Франциско. Заради свого капо він убивав багато разів. Ніхто не сумнівався у його лояльності. Ніхто не сумнівався у його мужності. Ніхто.
  
  
  Поки що Френк Фелі не потрапив у "the Fence".
  
  
  Вінні потрапив на камеру, коли виходив зі складу в Аламеді через п'ять хвилин після 1:00 ночі в ніч, коли помер Френк Фелі, який зустрічав з пониззів суспільства. Це було невдало, бо встановлений час смерті, згідно з звітом коронера, становив 1:05 ранку двадцять п'ятого лютого. Камера спостереження зафіксувала і дату, і час. То були перерви.
  
  
  Тут проблем нема. У сім'ї Д'Амброзія були адвокати - "Три собаки", - запевнив його дон Сільвіо Д'Амброзія після того, як поширилася чутка, що він оголошений у розшук, - "ви здастеся. І ми витягнемо тебе цього дня".
  
  
  "Але вони вбили мене – бах".
  
  
  То справді був невдалий вибір слів. Але Вінні тоді не знав. Тоді ніхто цього не знав.
  
  
  "У нас є адвокати, Вінченцо. Здайся. Ми внесемо за тебе заставу, і суд закінчиться дуже добрим виправдувальним вироком", - пообіцяв капо.
  
  
  "А як же мої собаки? Хто про них подбає?"
  
  
  Дон Сільвіо трохи поплескав його по щоці. Це була дружня ляпас. Зрештою, хіба Вінні Церебріні не вбив заради нього понад тридцять людей? "Це робота твоєї дружини. Тобі слід було одружуватися давним-давно. Як я тобі й казав".
  
  
  "Я займуся цим. Ти знаєш, я був зайнятий. Через те, що я побив цього хлопця і прирізав того, у мене немає часу на баб, як слід".
  
  
  Ще одне невдале зауваження, але таке було життя. "Приведіть їх сюди. Якщо це ваші собаки, я впевнений, що вони добрі собаки". І дон Сільвіо змовницьки перехилився через кухонний стіл. "Вони ж не валяються на килимку, чи не так?"
  
  
  Вінні осінив себе хресним знаком і сказав: "Клянуся життям моєї матері, вони прикуті до будинку, дон Сільвіо".
  
  
  "Тоді ласкаво просимо до мого дому".
  
  
  І Вінні "Три Пси" був такий вдячний, що нахилився і дуже довго цілував свого дона. Що було відмічено.
  
  
  Вінні Церебріні з'явився з повинною, вніс заставу і наступного дня повернувся до свого капо. "Суд відбудеться не раніше за весну".
  
  
  "Добре. А поки ти маєш забрати цих псів назад".
  
  
  "Звичайно. Що - вони були для тебе проблемою?"
  
  
  "Вони весь час нюхають мою промежину".
  
  
  "Так. Вони це роблять".
  
  
  "Що за дивні собаки у тебе, Вінні? Вони нюхають промежини?"
  
  
  "Деякі собаки так роблять. Мені шкода".
  
  
  Дон Сільвіо з сумнівом подивився на Вінні. "Вони нюхають твою промежину?"
  
  
  Вінні зніяковіло знизав плечима. "Весь час. Гей, що я можу зробити? Я люблю цих собак як братів".
  
  
  "Просто приберіть цих чарівних дворняг з мого будинку. У мене від них мурашки по шкірі. І я хочу, щоб ви одружилися до кінця року. Capisce?"
  
  
  Вінні "Три Пси" не надав особливого значення розмові, але чутки вже почали поширюватися.
  
  
  Суд пройшов добре, як було обіцяно. Докази були приховані, свідки залишили місто або виявилися нерозривно пов'язані з різними проектами з благоустрою, для яких сім'я Д'Амброзія постачала бетон.
  
  
  "Ми звернули їх тікати", - зізнався його адвокат наприкінці третього тижня.
  
  
  "Я просто хотів би, щоб ми могли стерти цей чортовий запис з камер безпеки", - прошипів Вінні у відповідь.
  
  
  Адвокат знизав плечима. "Гей, це непрямі докази. Чисто непрямі. Вони не можуть визнати винним лише на цьому".
  
  
  І вони цього не зробили. Запис був показаний, і його адвокат жорстко спростував його на перехресному допиті.
  
  
  "Я відлив на тому складі", - урочисто сказав Вінс із трибуни. "Було темно. Звідки мені було знати, що бідолаха лежав там із відкритим ротом?"
  
  
  "Але ви визнаєте, що мочилися до рота покійному?" - спитав обвинувач, коли настала його черга допитувати обвинуваченого.
  
  
  "Послухайте, якщо моя сеча - вибачте, ваша честь - була на тому бідолахі, я приношу глибокі вибачення сім'ї. Я не знав. Клянуся могилою моєї матері".
  
  
  "Але ваші відбитки пальців були знайдені на його пальті. Як ви це поясните?"
  
  
  "Хадда, витри мені чимось руки. Це була єдина ганчірка у всьому закладі".
  
  
  Зрештою Вінні відмовився заперечувати пом'якшене звинувачення у нарузі над трупом. Він увесь сяяв усмішкою, коли виходив із будівлі суду Сан-Франциско, тоді як довкола юрмилась преса.
  
  
  Ось тоді лінгвіні потрапили до пропелера.
  
  
  "Містере Церебріні, що ви можете сказати на ці нові твердження про ваше особисте життя?"
  
  
  "Мафії не існує, мила. Не трапляйся на вудку цьому старому бику".
  
  
  "Я мав на увазі чутки про твою гомосексуальність..."
  
  
  "Мій, який?"
  
  
  "Жертва була лесбіянкою. Хіба ви цього не знали?"
  
  
  "Я нічого не зробив цьому хлопцеві", - сказав Вінні скривдженим тоном. "Все, що я зробив, це помочився в його мертвий рот. Це злочин?"
  
  
  Втрутився інший репортер. "Згідно з записом служби безпеки, ви залишили склад з розстебнутою ширинкою".
  
  
  "Я ж казав тобі, що пішов відлити. Я забув застебнути блискавку. Таке могло статися з будь-яким бідолахою мукою".
  
  
  "Це правда, що ви не одружені - і ніколи не були - одружені?"
  
  
  "Хто ти - мій хрещений батько? Я займуся цим, добре?"
  
  
  "Чи були у вас колись стосунки з покійною людиною до того, як він помер?"
  
  
  "Я ніколи не знав цього хлопця. Кажу тобі. Все, що я зробив, це вдарив - я маю на увазі, помочився - на нього. У мене слабкий сечовий міхур. Це могло статися з ким завгодно. Це просто трапилося зі мною".
  
  
  І коли адвокат мафії запхав його в Лінкольн, що очікував, Вінні "Три Пса" Церебріні пробурмотів: "Що за гребаний реп вони намагаються повісити на мене зараз?"
  
  
  У машині задзвонив телефон. "Так?" - гаркнув Вінні. "Три Пса, я чув, ти вільна людина".
  
  
  "І я повинен подякувати вам, дон Сільвіо".
  
  
  "Добре. Тепер, Вінні. Ми були разом довгий час. Ти можеш розповісти мені все і вся. Я правий?"
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Ці огидні чутки, В'мені. У цьому немає правди?"
  
  
  "Клянусь перед Богом, я не педик".
  
  
  "Ти вже одружений?"
  
  
  "Ні", - сказав Вінні тихим голосом.
  
  
  "Заручена?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "І у вас все ще є дивні собаки?"
  
  
  "Вони не дивні! Так вийшло, що це африканські ріджбеки. Раніше їх використовували для переслідування рабів-втікачів. Це найбільші, злі, чоловікоподібні собаки, коли-небудь виведені. Запитайте будь-кого".
  
  
  "Тобі подобаються пси, так, Вінні?"
  
  
  "Я не це мав на увазі".
  
  
  "Тобі подобається дивитися, як вони розгулюють зі своїми величезними яйцями, що погойдуються між їх пухнастими дупи, я правий?"
  
  
  "Я не дивлюся на них у такий спосіб".
  
  
  "Вони лижуть тобі обличчя?"
  
  
  "Іноді", - зізналися Три Собаки.
  
  
  "Ти знаєш, що ще вони лижуть, Три собаки? Їх низ. Їх нижні області. Тобі теж подобається, коли язики лижуть тебе там?"
  
  
  "Ніколи. Я присягаюся. Мої собаки знають краще, ніж лизати мене там. Вони моральні та шляхетні собаки".
  
  
  "Нехай їх підстрижуть".
  
  
  "Застрелити моїх власних собак?"
  
  
  "Ні, я маю на увазі, підрізати їм яйця. Я не хочу, щоб ти більше так дивився на цих собак".
  
  
  "Я полагоджу цих собак, вони перетворяться на дівчаток".
  
  
  "Ти не полагодиш цих собак, і я накажу тебе підстригти. І я не хочу, щоб про мою родину ходили чутки. Я пишаюся своєю родиною. Ми сім'янини. Трахни собак і знайди дружину. І ще дещо. Я більше не хочу, щоб ти писала на хлопців, яких ти підстригаєш. Це антисанітарія”.
  
  
  "Це просто мій спосіб надіслати їх. Ти знаєш. Це нічого не означає".
  
  
  "Газети називають вас наругачем над трупами. Я не хочу, щоб це слово "наруга" було пов'язане з членами моєї родини".
  
  
  "Це всі непрямі докази. Це нічого не означає, дон Сільвіо".
  
  
  "З цього моменту ти не виймаєш його, окрім як перед керамікою чи губною помадою. Capisce?"
  
  
  "Я розумію", - сказав Вінні нещасним голосом.
  
  
  Коли він повернувся додому, собаки оточили його з усіх боків, обнюхуючи та лапаючи його найкращий костюм.
  
  
  "Припиніть це, ви троє! Через вас мене вб'ють. Лягайте, тупиці. Відваліть від мене, Тупоголовий. Ти теж, товстомордий".
  
  
  Коли вони нарешті заспокоїлися, Вінні спробував пояснити їм, що означає бути собаками мафії. "Тепер послухайте, хлопці", - сказав Вінні, опускаючись навколішки на підлогу. "Ми маємо поговорити про наше спільне майбутнє".
  
  
  Собаки почали лизати його обличчя.
  
  
  "Не роби так зі мною! Я намагаюся м'яко повідомити тобі цю новину".
  
  
  Зрештою він не зміг цього зробити.
  
  
  "Ви, хлопці, чоловіки. Такі ж, як я. недобре відрізати чоловікові яйця, навіть якщо він собака".
  
  
  І так Вінні "Три Пси" Церебріні прийняв найважче рішення у своєму житті. Він віддав перевагу своїм собакам над своїм капо.
  
  
  На жаль, це був не такий важкий вибір. Чутки про те, що він гей, ходили по всьому Сан-Франциско. Якби він одружився з трійнятами, він би ніколи не зміг змиритися з ними.
  
  
  Вінні "Три Пси" Церебріні подав би до суду, якби міг. Зрештою, те, що вони говорили про нього, щурині виродки, було наклепом. Проблема була в тому, що ти справді не міг подати до суду на Козу Ностру. Навіть якби ти був солдатом Коза Ностри, подати до суду на свого хрещеного батька було просто неможливо.
  
  
  Наклеп настільки вийшов з-під контролю, що Вінні був змушений зникнути з поля зору. Поза увагою.
  
  
  Бангор, штат Мен, знаходився настільки далеко від Сан-Франциско, наскільки це було можливо, не оселяючись у печері. Вінні купив ділянку землі та гору старих шин. Він сам викопав яму і своїми руками та кувалдою, яку він колись використав, щоб розкроїти череп Сальваторе "Сонні" Слобоні, забивав землею кожну шину, доки вони не стали важити по триста фунтів кожна.
  
  
  У соснових лісах штату Мен він збудував собі розкішний притулок усіх часів. Воно було неприступним, бо перебувало повністю під землею. Заглиблені борти та дах були зроблені зі штабелів шин, укріплених ґрунтом. Гвинтівкові кулі не могли пробити його. Ручні гранати вибухали над ним, не завдаючи шкоди. Ракети "Катюша" розгорнули лише вирівняний верхній шар ґрунту.
  
  
  Там Вінні оселився зі своїми собаками та заощадженнями та вирішив, що родина Д'Амброзія ніколи не знайде його тут.
  
  
  І цілий рік вони цього не робили. Ніхто цього не робив.
  
  
  Потім одного разу в липні приховані датчики руху зафіксували зловмисника. Увімкнувши свої камери стеження, Вінні побачив чоловіка, що наближається пішки. Він був худорлявим та акуратним, з короткою стрижкою.
  
  
  "О, чувак, що це за лайно?" Вінні застогнав.
  
  
  У своїх сірих брюках-чиносах та футболці хлопець виглядав як хлопчик із плакату про боротьбу зі СНІДом.
  
  
  "Ці гребані чутки про птахів, мабуть, поширюються як лісова пожежа. Тепер місцеві педики винюхують, що до чого".
  
  
  Вінні ввімкнув гучномовець. "Ти! Забирайся з моєї території. Ти хочеш, щоб люди розмовляли?"
  
  
  Але хлопець продовжував наближатися.
  
  
  "Я зрозумів. Я зрозумів. Він приманка. Ось і все. Дон Сільвіо думає, що я дам йому ляпас, і або фрукт уб'є мене, або я заразлюся від нього СНІДом. Чорт! Потрібно позбутися його".
  
  
  Він крикнув: "Тупиці, Товстоморді, тупоголові - де ви, тупі шавки?"
  
  
  З ігрової кімнати, де три ріджбеки мирно спали, долинув сухий тупіт наждачних лап.
  
  
  Відсунувши їх нетерплячі коричневі мордочки від своєї промежини, Вінні сказав: "Бачиш хлопця на екрані? Ти повинен позбутися його заради мене. Зрозумів? Він поганий".
  
  
  І Вінні спустив сходи, що спускалися, яка вела на дах і була єдиним виходом з його підземної фортеці шин.
  
  
  Тижнями не бачивши денного світла, собаки висипали назовні, їх великі, м'язисті, підсмаженого кольору тіла горіли нетерпінням.
  
  
  Вінні відкинувся назад, спостерігаючи як хлопця розривають на частини. Не було собак лютіших, ніж африканський ріджбек, бо їх розводили для боротьби з левами та полювання на людей.
  
  
  РИМО ПОБАЧИВ СОБАК, що йшли за ним, і вирішив, що його пошуки закінчено. Вони вилізли з ями в насип. І знаючи, що собаки зазвичай не живуть під землею, він вирішив, що знайшов відповідну ділянку землі.
  
  
  Витячи і тявкаючи, три собаки поскакали до нього, як маленькі піджаро-коричневі конячки.
  
  
  Римо пропустив першу в себе між ніг. Собака продовжував іти, хапаючи за ноги, які, як підказували йому очі, все ще були перед ним.
  
  
  Другий пес вчепився йому в горло, і Римо схопив його за висячі вуха. Крутнувшись, він відправив пса хвостом, що летить, спочатку в вічнозелене рослина.
  
  
  Третій пес, побачивши все це, різко зупинився. Темний щетинистий гребінь уздовж його гладкої спини став дибки. Він загарчав.
  
  
  Римо недбало кинув йому собаче частування. Пес понюхав його, проковтнув, і Римо покинув ще одне.
  
  
  До цього часу інші собаки привели себе в порядок, і Римо почав розкидати частування на всі боки. Собаки накинулися на них з нетерплячими сопучими мордами.
  
  
  Поки вони були зайняті, Римо відкрив люк у землі і гукнув униз. "Вінні Церебріні?"
  
  
  "Забирайся з мого будинку!" - крикнув схвильований голос.
  
  
  - Ти Вінні "Три пси"? - Запитав Римо.
  
  
  "Я сказав, забирайся з мого будинку, гейбо. Я не збираюся повертатися в твою сторону".
  
  
  "Я не знаю, про що ти говориш. Я тут, щоб убити тебе".
  
  
  "Тримайся від мене подалі", - сказав Вінні. "Не торкайся до мене".
  
  
  І Вінні підняв штурмову гвинтівку Мак-90.
  
  
  "Послухай, ти поганий хлопець, і ця штука тобі не дуже допоможе", - сказав Римо. "Давай просто покінчимо з цим, добре?"
  
  
  "Послухай, я відправлю тебе в пекло, перш ніж дозволю тобі торкнутися мене".
  
  
  Знизавши плечима, Римо вдав, що збирається заглянути в гості.
  
  
  Вінні "Три Пси" Церебріні відкрив вогонь. Мак-90 розрядився в фрукт, що ширяє. Проблема була в тому, що фрукт мав справді плавні рухи. Він ухилявся від кожного пострілу. Мабуть, вивчав балет, вирішив Вінні, висмикуючи обойму і вставляючи іншу.
  
  
  Він збирався пустити зброю в хід, коли раптово дах почав валитися. Посипався бруд, потім важкі шини почали падати, як бомби. Вони врізалися, відскочили і шалено покотилися. Вінні довелося танцювати, щоб не потрапити під той самий захист, який він насилу створив для себе.
  
  
  Вище, здавалося, що фрукт тупить ногами по контрольованих, сердитих колах.
  
  
  "О, чувак, подивися, як він іде. Цей палаючий рогатий мішок, мабуть, не трахкав з Різдва".
  
  
  Отже, Вінні почав затято стріляти у власний дах. Проблема була в тому, що ті шини, які не пропускали кулі, також поглинали тих, хто намагався піти іншим шляхом. Як Вінні не намагався, він не міг вдарити роздратований фрукт. "Ти небіжчик", - крикнув він під час затишшя.
  
  
  "Поки немає".
  
  
  "Після того, як ти помреш, я помочу в твій мертвий рот. Я збираюся поглумитися над твоїм трупом. Мені все одно, що кажуть люди. Як тобі це подобається?" - вирував Вінні, поливаючи стелю гарячим свинцем. У відповідь посипався холодний бруд.
  
  
  Ще більше шин на даху провисло і посипалася земля. Повітря перетворилося на хмару пилу, який неможливо було дихати.
  
  
  Вінні знімав четверту обойму, оточений брудом та гумою, з великою ділянкою неба Нової Англії над головою, коли відчув руку на своєму плечі. Рука була схожа на ковш для пазурів. Потім пальці вп'ялися всередину.
  
  
  Вінні підняв очі і побачив наймертвіші очі у світі, що дивилися на нього так, ніби він був мертвим м'ясом.
  
  
  Він закричав. А інша рука потяглася до Мак-90.
  
  
  Він нічого не міг вдіяти. Вінні був безпорадний. Коли чоловік з невимушеною легкістю підніс заряджений Mak-90 до його голови, щоб залякати його і змусити здатися, Вінні вирішив просто тоді й там, що він скоріше помре, ніж зґвалтується якимось педиком з лісів штату Мен.
  
  
  "Я йому покажу", - подумав Вінні і натиснув на спусковий гачок.
  
  
  РІМО відступив назад, коли тіло Вінні "Трьох собак" Церебріні впало обличчям вниз на земляну підлогу, дивуючись, чому це було так легко.
  
  
  Коли він залишав територію, кинувши свої останні собачі частування трьом жовтим псам, він вирішив, що у Mak 90, мабуть, був спусковий гачок, раз він спрацював так передчасно.
  
  
  Хмарний бруд висів у післяполудневому повітрі. Вона повільно піднімалася із зони руйнування, слідуючи за ним стежкою з липких соснових голок.
  
  
  Пройшовши чверть милі дорогою, Римо наткнувся на Майстра Сінанджу верхи на найбільшому і потворному лосі, якого Римо коли-небудь бачив у своєму житті. У лося були роги, схожі на розлогі дерева.
  
  
  "Де ти взяв цей пакет із волоссям?" Обережно спитав Римо.
  
  
  "Будь обережним, як ти звертаєшся до приголомшливої аркадійської лані".
  
  
  "Лось?"
  
  
  "Задні", - поправив Чіун, шльопнувши лося по задній частині. Лось слухняно кинувся на Римо, опустивши голову, розмахуючи рогами, мов плугом.
  
  
  Римо легко ухилився від першого удару. Лось розвернувся на своїх незграбних ногах і знову кинувся на нього. Цього разу Римо простяг руку і схопився за гілку дерева. Коли роги були майже біля його живота, він різко згорнувся калачиком.
  
  
  Повз із шумом протупав лось.
  
  
  Майстер Сінанджу повів його назад, зупинившись під гілкою Римо.
  
  
  "Ти маєш спуститися і перемогти його", - наполягав Чіун.
  
  
  "Я не збираюся битися ні з яким довбати лосем!"
  
  
  "Це Лань Аркадії. Ти маєш перемогти його, як переміг його Геракл".
  
  
  "Якщо це аркадійська лань, то де її золоті роги та мідні копита?" Крикнув у відповідь Римо.
  
  
  "Це дуже стара лань. На жаль, її золото вицвіло".
  
  
  "Ну, я не збираюся спускатися".
  
  
  "Ти не можеш залишатися там вічно", – попередив Чіун.
  
  
  "Ти маєш рацію", - сказав Римо, встаючи на гілку дерева. Вона прогнулась під його вагою, і коли вона стала максимально пружною, Римо стрибнув із неї на наступне дерево.
  
  
  Лось пішов за ними.
  
  
  Перестрибуючи з дерева на дерево, Римо тримався попереду лося.
  
  
  Діставшись межі лісу, він подвоїв швидкість. Лось уперто подвоїв швидкість. Цілу годину Римо грав у цю гру. Він почав втомлюватись, але тільки тому, що так багато пережив за такий короткий час.
  
  
  Зрештою лось почав виявляти найгірші ознаки втоми та дезорієнтації. Його незграбні ноги підкошувалися. Він спіткнувся.
  
  
  "Ти знущаєшся над цією чудовою твариною", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Я не той, хто заганяє його в землю", - парирував Римо.
  
  
  Довга червона мова лося тепер була висунута. Його боки пульсували, як натруджене хутро.
  
  
  Коли очі виразно заскліли, Римо зістрибнув з дуба і стояв там, висунувши язик. Він засунув великі пальці у вуха і поворухнув ними, як відірваними чотирикутними рогами.
  
  
  Чіун закликав лося до дії.
  
  
  Істота зробила три кроки вперед - і ноги його повністю підкосилися. Вони розкинулися на всі боки, і його черево вдарилося об землю. Чіун виявив, що стоїть, осідлавши лося.
  
  
  "Я назвав би його переможеним", - сказав Римо. "А ти б так не зробив?"
  
  
  Чіун сердито відійшов від свого скакуна, що важко дихав. "Ти ганьбиш своїх братів", - плюнув він у розпростертого лося.
  
  
  "Трохи лані", - сказав Римо.
  
  
  "На цій землі ти не знайдеш хороших оленів", - поскаржився Чіун, приєднуючись до Римо. Вони рушили в дорогу.
  
  
  "Це все?"
  
  
  "Скільки атлоїв ти завершив?"
  
  
  Римо поспішно порахував на пальцях. "Дванадцять. Тобі час виконати свою частину угоди".
  
  
  "Ми маємо відпочити, перш ніж йти далі".
  
  
  "Я не з цим сперечатися".
  
  
  Вони зняли номер у "Холідей Інн" у Бангорі, і Римо кинувся на килим через три секунди після того, як умовив коридорного відкрити двері в його номер.
  
  
  Сон опанував його миттєво.
  
  
  РИМО виявив, що бреде через зарості високого зеленого сорго, яке шелестіло на спекотному вітрі. Десь на заході бив барабан. Це звучало знайоме. Це був не бій барабанів у формі пісочного годинника в Кореї. І не тамтами в Африці. Це звучало, якщо завгодно, як прелюдія до атаки апачів у старій західній перестрілці.
  
  
  Римо пішов за барабаном.
  
  
  Дорогою він зустрів високого, гарного чоловіка з густо-чорним волоссям, одягненого в білу бавовняну сорочку та чорні легінси, зав'язані на кісточках. Римо ніколи раніше не бачив цієї людини, але відразу впізнав її. "Ти Чіун".
  
  
  Молодий кореєць гордо розправив плечі і сказав: "Я Чіун Старший. А ти – аватара Шиви, який носить шкуру білого тигра".
  
  
  Римо пропустив це повз вуха. Він був не в настрої сперечатися з батьком Чіуна.
  
  
  - Майстер Сі Тан, який закінчив навчання Чіуна після твоєї смерті, сказав мені, що ти знав про мого батька, - сказав Римо.
  
  
  Одна чорна брова злетіла вгору. "Я нічого такого не знаю. Мабуть, він мав на увазі мого сина, юного Чіуна".
  
  
  "Чіун заперечував це".
  
  
  Чіун Старший знизав плечима. Жест Чіуна повністю повторив цей жест. Дивно було зустрітися з батьком Чіуна, що помер молодим, подумав Римо. Це було все одно, що зустрітися з самим Чіуном в молодості.
  
  
  "Тоді ти знаєш, де я можу знайти Коджінг?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні. Але, можливо, барабанний бій із сусіднього поля кличе тебе". Чіун вказав дорогу.
  
  
  "Добре, дякую", - сказав Римо, поспішаючи далі. Поступово сорго ставало менш високим та буйним. Римо заглибився в поле з зеленими рослинами, що коливалися, перш ніж зрозумів, що солодкий аромат сорго поступився місцем запаху свіжої кукурудзи.
  
  
  "Я не знав, що кукурудза росте в Кореї", - пробурмотів Римо.
  
  
  Поки він ішов, побачив, що кукурудза посаджена рівними рядами. Барабанний бій був тепер зовсім поряд. Здавалося, він знайшов биття його серця і змусив його частішати у передчутті.
  
  
  Римо йшов на захід через кукурудзу, поки не знайшов людину в жовтому шовковому кімоно, що сидів між двома рядами кукурудзи, обхопивши ногами барабан. Він бив у нього голими руками.
  
  
  "Коджинг?" Запитав Римо, тому що він виглядав точнісінько як майстер Коджінг.
  
  
  Чоловік підвів очі і сказав: "Я Коджонг".
  
  
  "Я шукаю Коджінг".
  
  
  "Але ти знайшов Коджонга".
  
  
  "Правильно. Правильно".
  
  
  "Чому ти шукаєш мого брата, Козинга?"
  
  
  " Передбачається, що він знає про мене щось важливе".
  
  
  Коджонг припинив своє монотонне биття. "Усі мої брати-пращури знають щось важливе. Ось чому ми тут. Ось чому ти тут, брат моєї крові".
  
  
  Помітивши орлине перо, що стирчить з тонкого білого волосся Коджонга, Римо запитав: "Що ти робиш?"
  
  
  "Я закликаю зерно".
  
  
  "Це мило".
  
  
  "Я їм кукурудзу. Я не їм рис".
  
  
  "Молодець", - сказав Римо, оглядаючись у пошуках Коджингу.
  
  
  "Мій народ харчується кукурудзою",
  
  
  "Ага".
  
  
  "Мій народ – це народ Сонця".
  
  
  Голова Рімо різко обернулася. "Що ти сказав?"
  
  
  "Я кажу, мій народ - народ Сонця. Ми не боремося. Нам заборонено вбивати. Це наш шлях. Наш шлях інший".
  
  
  "Хто такі люди Сонця?" Запитав Римо схвильованим голосом.
  
  
  "Мій народ. І твій народ теж, білоокий".
  
  
  "Це те, що сказала мені моя мати. Що ти знаєш про мій народ?"
  
  
  "У твоєї матері є послання для тебе, білоокий. Ти маєш прислухатися до вітру".
  
  
  Римо підставив вухо на західний вітер. Він зітхав у кукурудзі, примушуючи її розгойдуватися і тріпати золоті пензлики.
  
  
  І в свисті вітру Римо почув схвильований голос матері: "Ти маєш поспішити, сину мій. Тому що він помирає".
  
  
  "Де ти!" Римо закричав.
  
  
  "Поспішай!"
  
  
  "Де він?" Крикнув Римо. "Просто скажи мені, де його знайти!" Але вітер не дав відповіді.
  
  
  Але з родючого ґрунту Коджонг підвів очі і сказав: "Чіун знає. Запитай Чіуна".
  
  
  "Чіун-Старший?"
  
  
  "Ні", - сказав Коджонг, його руки повернулися до ритуального барабанного дробу, "Чіун Молодший".
  
  
  Всюди навколо нього потревожена вітром кукурудза почала колихатися, ніби величезну ложку перемішували в Пустоті. І Римо прокинувся.
  
  
  Він увійшов у сусідній готельний номер, не постаравшись постукати або повернути дверну ручку. Двері відскочили в нього зі шляху в ту секунду, коли він ударив по них долонею.
  
  
  "Я щойно говорив з твоїм батьком про мого батька", - сердито сказав Римо.
  
  
  "З ним все гаразд?" спитав Чіун зі свого місця на підлозі.
  
  
  "Він мертвий".
  
  
  "Так, але чи здоровий він?"
  
  
  "Він сказав мені, що нічого не знав про свого батька. Потім я зустрів Коджонга".
  
  
  - Майстра з таким ім'ям не існує, - ледве чутно промовив Чіун.
  
  
  "Ну, я зустрів його, і він сказав запитати тебе про мого батька".
  
  
  "Які були його точні слова?"
  
  
  "Він сказав запитати Чіуна Молодшого. Це ти".
  
  
  "Але мій батько молодший за мене, він помер у розквіті років".
  
  
  "Не віддавай мені цього бика".
  
  
  "Сядь".
  
  
  "Ні, я хочу відповідей. Моя мати сказала, що мій батько був кимось, кого я знав. Щойно її голос сказав мені, що він у небезпеці. Ти знаєш, хто він, чи не так?"
  
  
  "Якщо ти сядеш, я розповім тобі, як знайти твого батька, як я обіцяв".
  
  
  Стиснувши кулаки, Римо втиснувся ножицями в килим перед Майстром Сінанджу, його обличчя було як грозова хмара. Чіун ввічливо глянув на нього.
  
  
  "Коли твоя мати вперше з'явилася тобі, це не було випадковістю. Це сталося тому, що ти зазирнув у дзеркало пам'яті, як я переконував тебе роками".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Дивлячись у своє відображення, ти викликав її обличчя перед своїм уявним поглядом до того, як її дух знайшов тебе. Ти побачив там очі своєї власної дочки, і глибоко в твоїх ранніх спогадах спливли схожі очі. Обряди жінки, яка народила тебе. ж саме буде і з твоїм батьком, якщо тільки в тебе вистачить сміливості вивчити свої власні риси у пошуках подібності до нього, бо всі, хто був до тебе, залишили на тобі свій слід”.
  
  
  "Ти граєш у ігри. Мені потрібні відповіді".
  
  
  "Я був твоїм батьком багато в чому. Яким би я був батьком, якби вручив тобі цю важливу річ і позбавив тебе можливості відкрити її для себе?"
  
  
  "Відведи мене до мого батька, чорт забирай!"
  
  
  Чіун примружив очі. "Дуже добре. Якщо ти наполягаєш". І Майстер Сінанджу вивів Римо на вулиці Бангора, штат Мен.
  
  
  Вони безцільно бродили туди-сюди вулицями майже п'ятнадцять хвилин, причому Чіун часто бив у гонг, поки Римо не був готовий вибухнути.
  
  
  Якраз перед тим, як це сталося, Чіун зупинився перед пусткою поруч із старою цегляною будівлею. Він зайняв позицію і, широко розкинувши руки, проголосив: "От Римо, твій давно зниклий батько".
  
  
  Римо подивився. Там був тільки Чіун. Більше нікого та нічого.
  
  
  "Ти не мій батько".
  
  
  Чіун роздратовано опустив руки. "О, ти такий сліпий. Я не маю на увазі себе".
  
  
  І повернувшись, Чіун вказав на рекламний щит, встановлений на даху цегляної будівлі.
  
  
  Римо звів очі. То була реклама фільму. Фільм називався "Повернення брудної людини".
  
  
  Римо почав говорити щось різке, коли його очі зустрілися з очима листяно-зеленого обличчя на плакаті. Він завмер.
  
  
  "Я знаю ці очі", - сказав він наполовину самому собі.
  
  
  "Вони існують у дзеркалі твоєї пам'яті, до якого ти відмовляєшся звернутися".
  
  
  Крокнувши вперед, Римо підійшов до рекламного щита і почав читати титри.
  
  
  Він зблід, як привид, і його зап'ястки, що обертаються, раптово завмерли. Руки стиснуті в кулаки, він повернувся до Майстра Сінанджу. "Ти знав! Ти знав весь цей час. Всі ці роки ти знав, чи не так?"
  
  
  Чіун нічого не сказав.
  
  
  "А ти хіба ні?" Римо був у люті.
  
  
  "І якби ти правильно подивився в дзеркало пам'яті, ти теж знав би", - спокійно сказав Чіун.
  
  
  "Бик!"
  
  
  Обличчя Майстра Сінанджу здригнулося, і Римо пройшов повз нього, холодний і злий.
  
  
  Чіун мовчки пішов за своїм учнем, який не чув і не відчував його присутності.
  
  
  Тепер його не зупинити. Все було в руках невблаганних богів.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Переліт із Фенікса до Юми, штат Арізона, був коротким. Менше за годину. Внизу не було нічого, крім непрохідної пустелі.
  
  
  Раннього вечора їх проніс повітрям літак Beech 1900 на дев'ятнадцять пасажирів. Стюардеси не було. Римо сидів попереду, а Чіун декількома рядами позаду. Поміж ними повисла напружена тиша. Римо проводив час, задумливо розглядаючи малюнок з обличчям своєї матері.
  
  
  Коли з'явилася Юма з її гаями салату, думки Римо повернулися до завдання, виконаного кілька років тому. Видаючи себе за каскадера, він проник на зйомки військового фільму про вторгнення до США. фінансувався японським промисловцем. Виникли проблеми з робочою силою, і оскільки головну роль відіграв відомий американський кіноактор Бартолом'ю Бронзіні, Гарольд Сміт послав Римо розібратися в цьому питанні. Все це було прикриттям. Зброя була справжньою, а додаткові сили були японським воєнізованим підрозділом. Вони захопили все місто Юма, яке лежало як острів-оазис у пустелі Сонора.
  
  
  Було проведено масові страти, які транслювалися по телебаченню на всю країну. Ціль була проста. Утримувати Юму доти, доки США не стануть безпорадними. військових підштовхнули до ядерного обстрілу однієї з своїх міст. Відповідальна за це людина прагнула помститися за Хіросіму та Нагасакі.
  
  
  Це майже спрацювало. Римо мало не загинув, коли брав участь у трюку за участю добровольців з авіабази морської піхоти Юма. Це був масовий викид із парашутом. Японці зіпсували парашути. Усі морські піхотинці загинули, залишивши Юму беззахисною. Римо опритомнів у лікарні після того, як усе закінчилося, тільки для того, щоб виявити, що Чіун врятував становище без нього. Він не міг пригадати нічого, що трапилося з ним після того, як він стрибнув з парашутом над пустелею.
  
  
  Чоловік, з яким працював Римо, помер під час окупації, сказав Чіун. Тільки тепер Римо зрозумів протилежне. Тільки зараз. П'ять років по тому.
  
  
  У крихітному міжнародному аеропорту Юма Римо взяв напрокат повнопривідну Mazda Navajo і звернувся до Майстра Сінанджа. "Вам не обов'язково їхати далі".
  
  
  "Я маю прийти. Бо я знаю шлях, а ти ні". Рімо нічого не сказав. Вони виїхали з міста в пустелю Сонора з її хвилястими дюнами та кактусами сагуаро, де знімалася безліч голлівудських фільмів, від вестернів до науково-фантастичних феєрій.
  
  
  Римо поїхав на захід. На захід вела лише одна дорога. Японський фільм знімався на захід від міста серед дюн. Було нестерпно спекотно. Червонохвостий яструб висів у небі в пошуках.
  
  
  Коли вони наблизилися до під'їзної дороги без покажчиків, Чіун раптово сказав: "Їдь по цій дорозі".
  
  
  Римо повернув на дорогу, і ще за п'ятнадцять хвилин їзди вони під'їхали до низької огорожі в стилі загону. Пригальмувавши, Римо вийшов.
  
  
  Ворота були зачинені. На паркані висів червоний карантинний знак. Римо помітив, що знак закривав інший.
  
  
  Піднявши знак карантину, Римо побачив випалене на дереві слово "Резервація". Назва над ним була нечитаною, за винятком того, що вона починалася на букву S.
  
  
  Зчищаючи піщаний пил з літер, що обгоріли, Римо зміг розібрати одне слово: Сонце.
  
  
  "Мій народ - народ Сонця", - пробурмотів Римо. Повернувшись до Майстра Сінанджу, він запитав: "Знаєш щось про це?"
  
  
  "Я був тут", - ледве чутно промовив Чіун. "Коли тебе вважали мертвим".
  
  
  Не кажучи ні слова, Римо відчинив ворота, і вони в'їхали.
  
  
  Вони минули три індіанські хатини з куполами, перш ніж їм кинули виклик. Індіанець з помповою рушницею потрапив у промінь їхніх фар і вистрілив у повітря. Римо загальмував і вибрався назовні.
  
  
  "Ти що, не можеш прочитати цей чортовий знак, блідолиць?"
  
  
  "Я шукаю Санні Джо Роума".
  
  
  Дробовик опустився на рівень грудей Римо: "Ти не відповів на моє запитання, білооке".
  
  
  І Римо рушив на чоловіка. Помпова рушниця вислизнула з його рук і розсипалася в руках Римо. Індіанець стояв, дивлячись на осколки своєї зброї зі сталі та горіхового дерева з щелепою, що відвисла. "Де Санні Джо Роум?" Напружено спитав Римо. Дерев'яним голосом індіанець вказав на захід.
  
  
  "Геть там. Пагорб Червоної Примари. Він піднявся туди два дні тому. З тих пір він не повертався". Індіанець раптово зайшовся у приступі кашлю. "Ми думаємо, що він мертвий".
  
  
  "Мертвий?"
  
  
  "Пил хогапа смерті, мабуть, дістався до нього. Він піднявся туди, щоб поговорити з духом До Джонга О."
  
  
  "Ти не маєш на увазі Коджонга?"
  
  
  "Забудь про це. Індіанська говірка". Індіанець знову зайшовся у кашлі. "Будь проклята ця чума. У людини забирається все дихання".
  
  
  "Чума?" - Чума? - спитав Чіун з тіні.
  
  
  Індіанець знову закашлявся. "Так. Вони називають це хворобою Сонця на Джо".
  
  
  "Сонце на Джо?" - Запитав Римо. "Не синанджу?"
  
  
  "Так. Я ніколи не чув про жодне племені синанджу". Потім індіанець ясно роздивився Майстра синанджу. "Гей, хіба я тебе не знаю, старий?"
  
  
  "Я був тут, коли японці намагалися пролити дощ смерті на цю землю", – серйозно сказав Чіун.
  
  
  "Так. Ти прийшов з Санні Джо. Ти хороший хлопець. Але я думаю, ти спізнився. Ми всі вмираємо від цього чортового пилу смерті".
  
  
  "Як найкраще дістатися до пагорба Червоної Примари?" Швидко спитав Римо.
  
  
  "Цей твій джип довезе тебе до Річки, що плаче".
  
  
  "Річка, що плаче. Не сміється струмок?"
  
  
  "Звідки ти знаєш про струмок, що Сміється?" - спитав сміливець.
  
  
  "Не бери в голову", - сказав Римо, стрибаючи до відкритих дверей машини. "Дякую".
  
  
  Римо повернувся до Майстра синанджа. "Ти залишишся тут".
  
  
  Тонкий підборіддя Чіуна зухвало підвівся. "Я йду з тобою".
  
  
  "Це твоє рішення".
  
  
  "Так це так".
  
  
  Вони сіли в навахо і залишили індіанця задихатися в пилюці, піднятій їх задніми колесами.
  
  
  Зрештою дорога видихнулася. Навахо вибралися на пісок, якийсь час знаходили зчеплення, потім загрузли. Вони покинули її.
  
  
  Пісок м'яко хрумтів у них під ногами. Це був єдиний звук уночі. Пагорб Червоної Примари височів перед ними, як корабель, що сів на мілину.
  
  
  Вони підійшли до довгого заглиблення в піску, що утворив кірку, і пройшли нею, не зруйнувавши кірку. Відбитки копит коня були видні у вигляді розірваних ділянок на кірці, тому вони не здивувалися, виявивши коня, що тинявся без діла біля підніжжя пагорба Червоної Примари.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до коня і, прочинивши рота, оглянув нутрощі.
  
  
  "Він не знав ні води, ні їжі протягом двох днів".
  
  
  "Мабуть, кінь Санні Джо", - сказав Римо, дивлячись. Місячне світло омивало східну частину пагорба Червоної Примари. З одного боку було чітко видно дірку.
  
  
  - Схоже, там нагорі печера, - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу нічого не сказав. Його очі шукали вхід у печеру та утримували його.
  
  
  "Це нагадує тобі печеру з твого видіння?" спитав він.
  
  
  "Звідси не видно". І Римо почав підніматися. Пробираючись крізь зарості ожини та чагарника, він піднімався, доки не зупинився біля входу до печери. Здавалося, він не поспішав, але насправді він дуже швидко досяг уступу перед входом до печери.
  
  
  Тут Римо завагався. І в цей момент він відчув чиюсь присутність позаду себе.
  
  
  Римо різко обернувся. І там стояв Чіун, його обличчя завмерло в місячному світлі, руки були засунуті в з'єднані рукави кімоно.
  
  
  "Що ти тут робиш?" Різко спитав Римо.
  
  
  "Я зайшов так далеко, але далі не піду. Це твій пошук. Ти повинен довести його до кінця, яким би гірким він не був для нас обох".
  
  
  "Ти хочеш, щоб я зайшов сюди чи ні?"
  
  
  "Я не висловлюю своєї думки", - сказав Чіун тонким голосом та очима.
  
  
  "Добре", - хрипко сказав Римо. І він увійшов.
  
  
  Місячне світло висвічувало червоний пісковик на кілька ярдів. Коли він увійшов у темну частину, він зупинився, дозволяючи зоровому фіолетовому кольору його око звикнути до темряви. Його серце шалено калатало, але він відчув, як дивний спокій опановує його розум.
  
  
  Коли його очі звикли, Римо почав розрізняти низькі постаті по обидва боки печери, і в нього пересохло в роті.
  
  
  МАЙСТЕР СІНАНДЖІ стояв у місячному світлі, дивлячись у печеру. Він спостерігав, як спина його учня зникає за смугою чистого місячного світла, і в глибині душі безмовно попрощався з ним. Після цієї ночі нічого вже не буде колишнім, він знав.
  
  
  Потім із печери долинув схвильований голос Римо. "Чіуне, йди сюди!"
  
  
  "Я не буду", - крикнув Чіун у відповідь.
  
  
  "Ти винен. Мені потрібна твоя допомога".
  
  
  "Для мене увійти в ту печеру - значить померти. Твоя власна мати сказала тобі це".
  
  
  "Це не те, що вона сказала, і якщо ти не ввійдеш сюди зараз, я вийду туди, щоб затягнути тебе сюди!"
  
  
  З обличчям, спотвореним низкою суперечливих емоцій, Чіун, Правлячий майстер Сінанджу, похмуро ввійшов у неприступну печеру.
  
  
  Він побачив перший мішок із кістками праворуч від себе. То була мумія. З іншого боку, обличчям до неї, лежала ще одна. Дві сумні зв'язки кісток, загорнуті у вицвілі індіанські ковдри. Далі сиділи ще дві мумії. Вони напівлежали в нішах, вирізаних із пористого червоного пісковика.
  
  
  Наприкінці тунелю з пісковика, стіни якого служили сховищами для мертвих, Римо Вільямс опустився навколішки поруч із живою людиною, поклавши голову собі навколішки.
  
  
  "Це Санні Джо", - прошепотів Римо з болем у голосі. "Я думаю, він вмирає, Чіуне".
  
  
  Але очі Майстра Сінанджу були спрямовані не на свого учня чи вмираючої людини, а на предмет у великій склепінчастій ніші за ним. Ніша наприкінці печери.
  
  
  Це була така сама мумія, як і інші. Він був одягнений не в індійські ковдри, а в шовкове вбрання, крій, колір і тонкість якого безпомилково видавали в ньому кімоно, зіткане в селі Сінанджу давним-давно, в період Сілла.
  
  
  Піднявши очі, Римо побачив, що Чіун, як заворожений, дивиться кудись повз нього.
  
  
  "Це та мумія, яку я бачив у своєму баченні. Вона дуже схожа на тебе".
  
  
  "Це Коджонг", - прошепотів Чіун. "Це втрачений Майстер".
  
  
  "Не звертай на нього уваги. Допоможи мені".
  
  
  Відірвавши погляд від мумії у вицвілому жовтому шовку, Чіун опустився навколішки поруч із вмираючим.
  
  
  Він був набагато вищий за шість футів на зріст, з вольовим, обвітреним обличчям і глибоко посадженими карими очима. Його обличчя було вкрите кіркою пилу, а губи були сухими, як пергамент, і потрісканими.
  
  
  Приклавши долоню до рота та носа, Чіун перевірив дихання. Довгі пальці обмацали хребет та горло.
  
  
  "Його кі слабшає", - сказав Чіун.
  
  
  Римо виглядав ураженим. "Він не може померти зараз. Я щойно знайшов його".
  
  
  Низький кашель пролунав із глибини несвідомого чоловіка.
  
  
  Приклавши вухо до його грудей, Чіун терпляче слухав, поки другий напад кашлю не струсонув все тіло. Чіун підняв голову. "Це мишача хвороба", - серйозно сказав він.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Хвороба, що переноситься мишами, коли вони вдосталь. Вона наповнює легені смертю. Якщо його вдасться оживити, він, можливо, буде врятований". І Чіун почав маніпулювати хребтом чоловіка.
  
  
  Санні Джо Роум ворухнувся. Його очі розплющились. "Я знаю тебе", - сказав він.
  
  
  "Я теж тебе знаю", - сказав Римо.
  
  
  "Ти мертвий. Чи означає це, що я тепер мертвий?"
  
  
  "Ніхто з нас не мертвий, брате", - м'яко сказав Чіун. "Якщо в твоєму тілі є хоч крапля сили, черпай із неї, щоб урятуватися".
  
  
  "Вода. У флязі Саншин є вода".
  
  
  "Саншин?" – Саншин? - в один голос запитали Римо та Чіун. - Мій кінь. Не відмовлюся від ковтка".
  
  
  Римо збігав за ним, але коли він повернувся, щоб приготувати його, Санні Джо зробив один боязкий ковток, потім його голова схилилася набік у підтримуючій руці Римо.
  
  
  "Ні", - простогнав Римо.
  
  
  "Він не мертвий", - сказав Чіун суворим голосом. "Але ми маємо поквапитися".
  
  
  Сльози текли з його очей, Римо сказав: Ти сказав мені, що він мертвий.
  
  
  "І той, ким ти був мертвий. Але якщо ти хочеш, щоб він жив, ти маєш робити те, що я говорю".
  
  
  "Звідки мені знати, що ти не дозволиш йому померти тільки для того, щоб урятувати своє село?"
  
  
  "Тому що ти знаєш так само, як і я, що ця людина з мого села. Я поклявся зберегти йому життя. Як і ти. Якщо ти не будеш йому добрим сином, то принаймні зробиш це заради Сінанджу".
  
  
  Чіун поклав голову чоловіка собі навколішки. Римо підвівся. "Що тобі потрібно?"
  
  
  "Вино з гадюки завжди було дуже ефективним проти мишачої хвороби".
  
  
  "А гадюки вміють?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "За умови, що це отруйно".
  
  
  Римо вийшов у ніч і спустився в пустелю з кам'яним серцем. Заплющивши очі, він обвів поглядом пустелю всім своїм чутливим тілом. Була ніч. Змії мали бути у своїх норах.
  
  
  Римо цілеспрямовано йшов на перший слабкий стукіт серця, який він почув.
  
  
  То була миша. У гніві він штовхнув пісок у її бік. Друга миша змусила його відчайдушно ганятися за нею через чагарники, перш ніж він побачив, що це був гризун.
  
  
  Незабаром Римо навчився не звертати уваги на теплокровних мишей і прислухатися до повільнішого серцебиття холоднокровних істот.
  
  
  Незабаром після цього він знайшов червоно-чорну смугасту коралову змію.
  
  
  Коли Римо сунув руку в нору, коралова змія завдала удару. Її ікла клацнули в порожньому повітрі, і Римо схопив її за голову і витяг на місячне світло. Обернувши його навколо рук, він відновив своє полювання.
  
  
  Бічний вітер, що хвилеподібно ковзав по піску, побачив Римо, що наближається, і спробував вислизнути. Римо обхопив його голову вільною рукою і, несучи двох змій, що звиваються, він побіг назад до пагорба Червоної Примари, наляканий і сповнений надії одночасно.
  
  
  Але в його серці було холодне почуття, що він зайшов так далеко лише для того, щоб подивитися, як вмирає його батько.
  
  
  Санні Джо Роум то приходив до тями, то втрачав його, поки Майстер Сінанджу оглядав двох змій. Вибравши коралову змію, він доїв її, тримаючи за голову так, щоб щелепи були розкриті. Він тримав оголені ікла над грубою чашею, яку він виліпив із пісковика, зачепивши їх за край. Прозора жовта отрута капала майже хвилину - болісно повільно для Римо.
  
  
  Чіун додав води і, взявши кілька гілочок ожини в долоні, підпалив їх тертям долонь.
  
  
  Незабаром отрута почала пузиритися.
  
  
  "Чи спрацює це?" З тривогою спитав Римо.
  
  
  "Нам потрібен корінь женьшеню", - сказав Чіун без емоцій.
  
  
  "Де ми збираємось дістати женьшень у пустелі?" З гіркотою сказав Римо.
  
  
  Чіун звів очі. "Ти маєш підготуватися до всього, що може статися".
  
  
  "Тобі легко говорити. Він не твій батько".
  
  
  Примружені від сонця очі Санні Джо розкрилися. Він побачив Чіуна. "Привіт, шеф. Як справи?"
  
  
  "Я здоровий, брате. А ти?"
  
  
  "Я думаю, мій час добігає кінця".
  
  
  "Не говори так".
  
  
  Очі Санні Джо зустрілися з очима Римо. "Я думав, мені наснилося, що я бачив тебе. Старий шеф сказав мені, що ти купив його під час того стрибка з парашутом".
  
  
  "Він сказав мені те саме про тебе", - сказав Римо.
  
  
  "Що щодо цього, шеф?"
  
  
  "Я зробив те, що повинен", - сказав Чіун, не відриваючи погляду від киплячої отрути.
  
  
  Римо тричі проковтнув, перш ніж вимовити свої слова: "Я не той, за кого ти мене приймаєш".
  
  
  "Ні. Хто ти?"
  
  
  Римо дістав із гаманця складений малюнок. Розгорнувши його, він підніс до перекручених болів очей Санні Джо.
  
  
  "Ти впізнаєш її?"
  
  
  Погляд Санні Джо, здавалося, ковзнув по малюнку, не впізнаючи його. Потім погляд став гострим. "Де ти це взяв?"
  
  
  "Це поліцейський рисунок".
  
  
  "Моїй матері".
  
  
  І Римо затамував подих, чекаючи на відповідь.
  
  
  Санні Джо Роум відкинув голову назад і голосно закашлявся. "Як, ти сказав, тебе звуть?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  "Це все, що я пам'ятаю з минулого".
  
  
  "Монахіні, які виростили мене, сказали, що ім'я на кошику було Римо Вільямс".
  
  
  Санні Джо Роум нічого не сказав. Римо затамував подих, чекаючи на наступні слова чоловіка. Їх не було. Натомість Чіун сказав: "Все готово".
  
  
  Рімо спостерігав, як Чіун підняв голову Санні Джо Роума. Здригнувшись, Римо побачив, що його очі заплющені.
  
  
  "Він ще живий", - запевнив його Чіун.
  
  
  Римо затих. Чіун підніс отруту, що димить, до носа і відкритого рота Санні Джо. Санні Джо відсахнувся, закашлявшись. Чіун знову підніс варево ближче. "Це для того, щоб підготувати вас", – сказав він.
  
  
  Коли гадюче вино охололо, Чіун влив його в горло Санні Джо, стимулюючи його ковтальний рефлекс масажем кадика великим пальцем.
  
  
  Санні Джо виглядав старшим, ніж Римо пам'ятав. Його високе тіло з тонкими кінцівками, здавалося, місцями схудло.
  
  
  Коли чашка спорожніла, Римо опустив голову жертви назад на низький виступ пісковика, що служив подушкою. Очі Санні Джо тепер були повністю закриті.
  
  
  "Що ти думаєш, маленький батько?" Запитав Римо здавленим голосом.
  
  
  "Я не твій батько", - суворо сказав Чіун. Потім, за мить, м'якшим тоном він додав: "Ми дізнаємося це до світанку".
  
  
  "Ми можемо щось зробити?"
  
  
  "Якби у нас була драконя кістка, ми могли б приготувати суп із драконьих кісток".
  
  
  На обличчі Римо з'явився дивний вираз. "Йонг дав мені драконову кістку".
  
  
  "Що ти з цим зробив?"
  
  
  "Я поклав це в кишеню. Але це був лише сон". Дивний вираз обличчя Римо став ще дивнішим, коли його рука виринула з кишені, стискаючи уламок кістки.
  
  
  "Це ти підклав це в мене?" - Запитав Рімо у Чіуна.
  
  
  Незважаючи на нього, Майстер Сінанджу почав перемелювати кістку в муку в чашці з пісковика.
  
  
  "Я не знаю, чи чув він мене", - сказав Римо голосом, що зривається.
  
  
  "Він почув тебе".
  
  
  "Ні. Я не думаю, що він чув, як я сказав своє ім'я. Я не думаю, що він знає, хто я".
  
  
  "Він знає. Усі батьки знають".
  
  
  Залишки кістки лягли у чашу. Чіун підвівся на ноги. Підійшовши до мумії, загорнутої в жовтий шовк, він зупинився, дивлячись на неї згори донизу. "Я приношу привітання від Будинку Сінанджу, про предок".
  
  
  Римо приєднався до нього. "Це Коджонг, чи не так?"
  
  
  "Давайте будемо впевнені". І Майстер Сінанджу дістав із рукава свій трубчастий гонг. Він вдарив у нього один раз. Висока нота наповнила печеру. І від мумії прийшла записка у відповідь.
  
  
  Чіун відключив свій гонг. Але мумія продовжувала дзвонити.
  
  
  Римо глянув униз. У його кістлявих ніг, покритих пилом, лежав гонг, ідентичний гонгу Чіуна.
  
  
  "Так", - сказав Чіун наспів, його голос був сповнений емоцій. "Це Коджонг Втрачений".
  
  
  "Він дуже схожий на тебе", - тихо сказав Римо.
  
  
  "Я ніколи не розповідав тобі історію про Коджінг і Коджонг, Римо".
  
  
  "Ні. Але Ма-Лі розповіла мені. Багато років тому. У майстра Нонджі була дружина, яка народила йому ідентичних близнюків. Оскільки для навчання синанджу завжди вибирався старший син, вона знала, що одного з хлопчиків доведеться втопити в затоці. Інакше могла виникнути проблема з наступністю."
  
  
  - У ті дні, - сказав Чіун, його голос знизився до низьких інтонацій, які він використав, говорячи про своє село, - часи були бідні, і дітей кожні кілька років відправляли додому до моря. Отже, дружина Нонджі, яка народила йому близнюків, Коджинга та Коджонга, сховала одного з немовлят від очей їхнього батька. Оскільки Нонджа був старий і в нього слабшали очі, це було можливо. Коли хлопчики виросли, Кодзін почав тренуватись. Але хитра мати міняла хлопчиків за день, і обидва проходили навчання.
  
  
  Коли, нарешті, Нонджа помер, два Майстри були готові стати Правлячими Майстрами. Коли вони з'явилися в село, ніхто не знав, що робити. Чи повинен Коджинг стати Майстром. Чи Коджонг?
  
  
  "В кінці Коджонг оголосив, що він шукатиме іншу землю, де не буде питання про те, хто Правлячий Господар. Він зник із села, сказавши, що якщо в Будинку колись настане час, коли не буде наступника Господаря, мешканці села повинні знайти синів Коджонга і вибрати з них найдостойнішого”.
  
  
  Карі очі Чіуна відірвалися від мертвого обличчя Коджінга, так схожого на його власне, і зупинилися на обличчі Римо. "Ти, Рімо Вільямс".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я знаю історію цієї людини. Він останній Сонячний Джо. Тому що він нащадок Коджонга, якого він називає Ко Джонг О. Старшого сина цього племені звуть Сонячний Джо на ім'я Великого Духа-Чарівника Сунь Він Джо - Того, Хто Дихає Сонцем".
  
  
  "Моя мати казала, що мій народ був народом Сонця. Це були її точні слова".
  
  
  "Ця людина - твій батько, так само, як ти нащадок Коджонга".
  
  
  "Він сказав, чому залишив мене на порозі притулку"
  
  
  "Ні, я не говорив з ним про тебе". "Тоді... тоді, можливо, я ніколи не впізнаю..."
  
  
  "На світанку ти дізнаєшся чи ні. Але тим часом ти маєш щось зробити".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Твій останній атлою".
  
  
  "Я думав, що з мене вистачить. Я відіграв свої дванадцять".
  
  
  "Ні. Все ще є те, що греки у своїх легендах називали чисткою Авгієвих стайнь. Бо греки помилилися в рахунку".
  
  
  "Це може зачекати".
  
  
  "Ні. Це неможливо. Ця людина вмирає, як і інші з її племені - твого племені, Римо Вільямс, - від мишачої хвороби, яка добре відома на моїй землі. Ви повинні прочесати пустелю в пошуках мишей і їх послід. Тільки позбавивши країну від мишей, можна зупинити цю чуму”.
  
  
  "Я хочу бути з ним. На випадок... на випадок, коли він помре".
  
  
  "Я обіцяв тобі, що відведу тебе до свого батька, якщо ти виконаєш Обряд Досягнення. Я виконав свою частину угоди. Тепер ти маєш виконати свою".
  
  
  "Я не можу зараз піти", - запротестував Римо.
  
  
  "Ти зробиш це, якщо ти син свого батька".
  
  
  Римо подивився на Санні Джо Роума і знову на Майстра Сінанджу. У його очах з'явилися сльози. "Ти не можеш змусити мене це зробити".
  
  
  Чіун вказав на чоловіка, що лежав непритомний. "Вмираючи, він просив тебе врятувати його народ. Твій народ. Ти це знаєш".
  
  
  "Добре. Але краще б йому бути живим, коли я повернуся".
  
  
  "Я не даю жодних обіцянок", - наспіваючи сказав Чіун.
  
  
  "Ще дещо. Якщо він прийде до тями, запитай його, чому він кинув мене".
  
  
  "Ти впевнений, що хочеш це знати?"
  
  
  "Так. Я мушу знати".
  
  
  Чіун мовчки кивнув головою. Він вручив Римо трубчастий гонг Коджонга. "Це допоможе тобі у твоїй атлетиці". І, взявши гонг, Римо вийшов у ніч пустелі, його очі були гарячими та вологими.
  
  
  РИМО скочив на коня Саншин, підганяючи її. На ходу він вдарив у гонг. Той сердито задзвенів. Миші вистрибнули зі своїх пустельних нір. Протяжний звук гонгу, здавалося, змусив їх розбігтися.
  
  
  Незабаром Римо гнав їх перед собою. Вони були всюди.
  
  
  Знявши з Саншина його сідельні сумки, Римо використав їх для лову гризунів. Він мчав через пустелю, а його думки мчали попереду, як невловимі привиди.
  
  
  Він не міг змусити себе вбивати. Це були лише миші. Тому він відніс їх до джипа і замкнув усередині. Незабаром вони заповнили задні та передні сидіння, принюхуючись і дряпаючи шибки, намагаючись втекти.
  
  
  Коли він очистив навколишню пустелю, він зайшов у занедбані хогани, які знаходив тут і там, виганяючи мишей за допомогою гонгу і чистячи нутрощі волотями із ламкого чагарника.
  
  
  Глибокої ночі Римо натрапив на самотнє, обшарпане вітром надгробок.
  
  
  То була проста плита. Вона самотньо стояла в пустелі поруч із еродованим горбом червоного пісковика, що лежав наприкінці вдавленої піщаної кірки.
  
  
  На камені було ім'я. Жодної дати, тільки ім'я. Ніякий різьбяр по каменю не вирізав це ім'я. Букви були надто неправильними, але вони були вирізані глибоко та з великою силою.
  
  
  Її звали Доун Стар Роум.
  
  
  Римо інстинктивно зрозумів, що це ім'я матері.
  
  
  На цьому місці, тисячі емоцій, холодних і гарячих, пробігли його кістками, він не витримав і гірко заплакав гнівними сльозами через те, чого він ніколи не знав і тільки зараз по-справжньому нудьгував.
  
  
  Ближче до СВІТУ з неба пустелі пролився легкий дощ, і Римо, розплющивши очі, побачив, що Вега та Альтаїр слабо горять по обидва боки Чумацького Шляху.
  
  
  Він сів. І на піску поруч із ним раптово задзвонив гонг. Звук був дуже слабким. Здавалося, в нього нічого не вдарило. Якщо це не були краплі дощу.
  
  
  Слабкий звук затих. Потім він пролунав знову. Ніщо не вдарилося об сталевий прут. Якщо тільки це не була примара.
  
  
  Римо підвівся. І з заходу він почув звук помічника гонгу, що наближається по пісках.
  
  
  "Чіун. Він кличе мене".
  
  
  Схопивши гонг, Римо витяг молоток і вдарив у відповідь. Потім він помчав піском у бік пагорба Червоної Примари. Звук несучого гонгу знову пронизав нерухоме повітря, і гонг у руці Римо відповів.
  
  
  Ноти злилися в єдиний протяжний крик, який стихав до того часу, поки Римо досяг входу до печери.
  
  
  Там стояв Майстер Сінанджу, його обличчя було скорботним і неприхованим болем.
  
  
  "Не кажи мені..." - хрипко промовив Римо.
  
  
  "Мій сум..."
  
  
  Римо стиснув очі міцніше, ніж кулаки. "Неїє".
  
  
  "... це так само велике, як твоя радість", - сухо продовжив Чіун. "Тому що ти знайшов батька, а я втратив свого єдиного сина".
  
  
  Очі Римо вилізли з орбіт. "Він живий!"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Він чекає на тебе всередині".
  
  
  Почав Римо. "Ну давай"
  
  
  "Ні. Це не для мене. Я залишуся тут. Бо зараз сьомий місяць, і в мене є звичай омиватися гіркими сльозами Кен-у та Чікньо, чиї страждання я надто добре розумію".
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Через два дні троє чоловіків верхи на конях в'їхали в пустелю Сонора.
  
  
  Санні Джо Роум взяв на себе ініціативу. Римо їхав праворуч від нього. Балансуючи на аппалузькому поні, Чіун слідував за ним на шанобливій відстані, його обличчя було перекручене болем, як зім'ятий папір.
  
  
  Небо було зовсім безхмарним, і в чистому повітрі пустелі предмети і люди мали неприродну чіткість, наче вирізані зі скла. Сонце палило над головою, як розпечені відбійні молотки.
  
  
  "Я завдячую вам двом своїм життям", - сказав Санні Джо через деякий час.
  
  
  "У нас кров одного кольору", - сказав Чіун. "Більше того, я маю тобі відповісти на деякі питання".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Це була тема, яку ніхто не хотів торкатися протягом двох днів, поки старовина Білл Роум одужував після хвороби "Сонце на Джо".
  
  
  "Щоб ти зрозумів, - почав Санні Джо, - ти повинен зрозуміти, хто я. Задовго, задовго до приходу білої людини мій предок Ко Джонг О прибув у цю пустелю. Він прийшов із землі, яка дійшла до нас як Сун На Джо. Кажуть я завжди вважав, що він перетнув Берінгову протоку звідкись з Китаю.У будь-якому випадку, Ко Джонг О оселився тут серед крихітної групи індіанців і одружився з однією з них.Ми думаємо, що вони були головорізами ".
  
  
  "Удари по голові?" Запитав Римо.
  
  
  Так ми називаємо навахо, тому що вони зазвичай проламували черепа своїм ворогам. Це відрізняє їх від хопі, яких ми називаємо скельними поселенцями.
  
  
  "Отже, Ко Джонг О був могутнім воїном і магом, і він взяв це плем'я під своє крило. На знак подяки вони взяли ім'я Сун Він Джо. Він навчив Сун Він Джоса шляхам світу. Війна, битви та вбивства були заборонені. Тільки Ко Джон О і кожному старшому синові, що походив від нього, було дозволено боротися, і тільки для того, щоб захистити плем'я, бо з вуст Ко Джонг О було передано, що якщо хтось із його синів приверне до себе увагу, це спричинить на Джо гнів самого Великого. Духовного Мага Сун.
  
  
  Санні Джо озирнувся на Чіуна.
  
  
  "Я розповідав вам цю історію кілька років тому, шефе".
  
  
  "І я розповів тобі легенду мого села", - холодно відповів Чіун. "Але ти не вірив, що наші легенди єдині".
  
  
  "Я все ще налаштований скептично. Але ми дійдемо до цього". Санні Джо продовжив свою розповідь. "Кожен старший спадкоємець чоловічої статі Ко Джонго навчається шляху Сонця На Джо. Як непомітно вистежувати дичину, бачити далі яструба, злитися з тінями. Тим краще захищати плем'я. Коли я народилася, хвороби і злидні забрали життя багатьох членів племені. жінкам Коли я досяг повноліття, Санні Джо до мене, мій батько, відвіз мене в Ред-Гаст Бьютт і, перш ніж я був призначений його наступником, він сказав мені, що плем'я вмирає духом. червоними пісками.Серед них не було жінок мого віку.І жодна не народилася за довгий час.Мій батько думав, що це могло бути якось пов'язане з атомними опадами в Юті та Нью-Мексико».
  
  
  Санні Джо знизав плечима. "Зараз це не має значення. Але якщо плем'я мало існувати далі, я мав відправитися у великий світ і знайти країну Сонця на Джо і просити Великого Духовного Мага, щоб одна з його жінок стала моєю нареченою. Інакше Сонце на Джосі не пережило б століття”.
  
  
  Римо хмикнув.
  
  
  "Отже, я зібрав свою сумку і сів у свій старий "Студебекер", і оскільки захід був тим напрямком, звідки приїхав Ко Джон О, мало сенс, що я поїхав на захід. Ну, я не дуже далеко просунувся, поки у мене не закінчилися гроші і мені не довелося шукати роботу.Так що я зайнявся каскадерством.Це окупалося, не вимагало всього мого часу, і в перервах між зйомками я міг мандрувати.Дозвольте мені сказати вам, що я мандрував по всьому світу.Іноді з постановкою, іноді Я шукав Сонце на Джо, вивчав карти, розмовляв з людьми, але Китай став комуністичним, і всі шляхи туди були перекриті.
  
  
  "Я був у Японії в останні дні окупації, коли зустрів корейця, який розповів мені про місце під назвою Сінанджу далеко в Північній Кореї, воїнів якого боялися і поважали по всій Азії. На той час там заправляв старий маршал Кім Ір Сен, і як американець я не міг потрапити туди ні за гроші, ні за кульки, ні за крейду”.
  
  
  – У якому це було році? - Запитав Римо.
  
  
  "Я підходжу до цього. Приблизно в той же час почалася Корейська війна. Я деякий час спостерігав, як вона розгойдувалася туди-сюди, і коли Макартур захопив Пхеньян, я побачив свій шанс. Я встав і пішов до армії. Після базового курсу я вирушив. в Корею. Я попросив дій, і я їх отримав. Вони вручили мені ЖЕТОН і поставили мене прямо на кін. Водосховище Чосін. Алея миг. Я бачив усе це. Це була жахлива війна.
  
  
  "Я здійснив поїздку до В'єтнаму". – сказав Римо. "Морські піхотинці".
  
  
  "Якби я був поруч, я вибив би цю ідею з твого черепа в перший же день".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Санні Джо продовжував:
  
  
  "Я був у Восьмій армії генерала Уокера, коли ми займали позиції вздовж річки Чонгчон у жовтні 1950 року. Нам було наказано утримувати плацдарм на північ від Сінанджу. Гори на сході. Гори на заході. Я ніколи не бачив стільки гір за межами Арізони. Або такої суворої зими... Ми розгромили Північну Корею, але ходили чутки, що китайці ось-ось візьмуться за справу... Поки ми окопувалися, вони напали... Знищили всю восьму кавалерію в Унсані.
  
  
  "Що стосується мене, то я просто хотів оглянути Сінанджу, але застряг там, де був. Отже, я присів навпочіпки, коли ми били по ворогові, а вони били по нам у відповідь, з Мигоми, яками і американськими, ревучими над нашими головами. літаками "Сейбр", наближалася зима, а гулі скандували "Додому до Різдва". У них просто так і не знайшлося часу сказати, до якого Різдва. Звучить знайомо, Римо?"
  
  
  "Так це так".
  
  
  "Як би там не було, на початок листопада мій підрозділ, Дев'ятнадцятий піхотний, все ще намагався утримати плацдарм, коли китайці обрушилися на позицію нашої батареї зі своїми мінометами та вогнем зі стрілецької зброї, трубячи в горни, щоб заморозити кров. Ми билися практично очі. в очі, мертві китайці накопичувалися не більше ніж у тридцяти ярдах від наших збройових щитів. Незабаром ми були оточені, китайські ножовики вбили деяких з нас у наших спальних мішках. Це була похмура ніч, скажу я вам.
  
  
  Санні Джо опустив голову при згадці про це.
  
  
  "Ми відступали під вогнем, залишаючи плацдарм. Ситуація змінювалася, як і протягом усієї війни. Потім у ніч на 6 листопада китайські війська розірвали контакт і почали повний відступ. До цього дня ніхто так і не зміг цього пояснити. Вони просто піднялися і пішли. у гори, щоб про них більше ніколи не було чути.
  
  
  Римо озирнувся на Майстра синанджу.
  
  
  "Ти був не поряд із селом Сінанджу, брат моїх предків", - сказав Чіун. "Але в місті Сінанджу, менш значному місці. І в ніч, яку ви описуєте, китайці втекли, бо вчинити інакше означало померти".
  
  
  "Що ти знаєш про це?" Запитав Санні Джо. Чіун гордо випростався в сідлі. "Тієї ночі я залишив своє село під назвою Сінанджу на краю Західнокорейської затоки і напав на китайців, загнавши їх назад в Ялу".
  
  
  "Ти і яка армія?"
  
  
  "Я і жодної армії. Тільки я".
  
  
  "Він жартує?" Роум спитав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "Шум битви не давав жінкам та дітям спати ночами", - пояснив Чіун. "Крім того, мені не подобалися китайці на моїй землі. Там і так було дуже багато скваттерів".
  
  
  "А як щодо американців?"
  
  
  "Вони нікого не грабували і не ґвалтували, і тому я дозволив їм жити".
  
  
  Санні Джо криво посміхнувся. "Що ж, ти врятував мою дупу тієї ночі. Якщо те, що ти говориш, правда".
  
  
  "Це правда", - пирхнув Чіун.
  
  
  "У будь-якому випадку, під час нашого ретриту я нарешті зміг побачити Сінанджу. Це було типове корейське містечко, заповнене наляканими біженцями. Я поговорив з місцевими жителями. Ніхто ніколи не чув про Ко Джонг О. Або Сонце на Джо, або що- Це, мабуть, було другим за величиною розчаруванням за все моє життя”. Потім, глянувши на Римо, він видужав: "Ні, зроби це третім".
  
  
  Римо відвів погляд.
  
  
  Санні Джо продовжив. "Ну, війна нарешті закінчилася, і я повернувся додому. Приземлився назад у Голлівуді. Я не знав, що з собою робити. Мій батько помер, поки я був на війні, і, як я зрозумів, мені не вдалося знайти країну Сонця на Джо Тому я повернувся до роботи каскадера.По телевізору показували вестерни удосталь.Я працював над кращими з них.Дослужився до координатора трюків і врешті-решт трохи подався в актори. першу репліку в епізоді Rifleman, але це була не вся слава, я багато падав і зламав багато кісток.
  
  
  "Приблизно тоді - думаю, це було кілька років тому, тепер, коли я думаю про це, - я взяв собі дружину. Подумав, що якщо я зароблю достатньо грошей, то зможу повернутися в резервацію з достатньою кількістю готівки в кишенях, щоб компенсувати свою невдачу.
  
  
  "Потім моя дружина сказала мені, що в неї буде татко. Це був найгірший день у моєму житті. Я сподівався на сина. Ти знаєш, Сонячний Джо, який буде продовжувати після мене".
  
  
  Римо відщипнув голку від сагуаро і задумливо покатав її між пальцями.
  
  
  “Ну, вона справді народила мені сина. Темноокого, темноволосого, верещачого маленького хлопчика. Я мало не луснув. Але пологи пройшли невдало, і вона захворіла. Через тиждень її більше не було”.
  
  
  Римо втягнуло гаряче повітря. Коли Санні Джо продовжив говорити, його голос був спотворений. "Це розбило мене зсередини. Я не міг спати. Я не міг їсти. Я не міг думати. Я не знав, що робити. Чи бачите, у мене були плани, але тепер вони впали. Я не міг уявити, як почну все спочатку Я не міг уявити, як буду вирощувати хлопчика без матері… Не в моїй професії… Не через поїздки та робочий час… У резервації для мене нічого не було.
  
  
  "Отже, одного разу вночі я полетів на схід, вибрав хороший католицький сирітський притулок, тому що моя дружина була вихована католичкою, поклав хлопчика на порозі і пішов, відчуваючи величезний біль у животі".
  
  
  "Це був я", - сказав Римо глухим голосом.
  
  
  "Отже, коли я починав, я працював каскадером під сценічним псевдонімом Вільям С. Роум. Перетворив "Roam" на "Rome" на честь міста. Подумав, що це звучить більш континентально або щось таке. Не хотів, щоб старійшини резервації знали, що це був я. У глибині душі я думав, що одного чудового дня міг би піти і заявити права на цього татку як на свого. Тому я дав йому ім'я, якого не було б ні в кого іншого. Я замінив " Рим" на "Рімо" і дав йому своє ім'я як прізвище, додавши букву "С" для "Санні Джо" ".
  
  
  "Як ти назвав дитину?" М'яко спитав Римо. "Правда в тому, що моя дружина померла до того, як ми змогли вибрати ім'я. Вона хотіла назвати його на мою честь. Але я вважав за краще те, що він міг би назвати своїм. Чорт забирай, якби він все ще був живий, то зараз був би дорослим чоловіком. Він може називати себе як хоче. Він заслужив це право”.
  
  
  "Так ти не надав права на цю дитину?" - спитав Чіун.
  
  
  "Що ж, час йшов, робота приводила мене сюди, а робота приводила мене туди. Я почав зніматися в кіно, а коли це зникло - а так було завжди - я повернувся в основному до чорних капелюхів на телебаченні. Коли детективні серіали замінили вестерни, я грав бандитів, а коли наукова фантастика зайняла місце детективних серіалів, я грав клінгонів, сайлонів і кого там ще. Досить скоро я застряг як центральний персонаж на кастингу».
  
  
  "Чи були ви в морі єдиною дитиною?"
  
  
  "Так. Ти бачиш це?"
  
  
  "Ні", - сказав Римо, не вдаючись до подробиць.
  
  
  Санні Джо знизав плечима і продовжив. Якось я був в Італії, знімав спагетті-вестерни, коли прочитав про ньюаркського поліцейського, якого стратили електричним струмом за якесь дрібне вбивство. Поліцейського звали Римо Вільямс. сина”.
  
  
  "Не схоже, що ти колись збирався", - відсторонено сказав Римо.
  
  
  "Можливо, я б ніколи цього не зробив. Я не буду тобі брехати. Життя обійшлося зі мною досить жорстоко. Я хотів, щоб мій син почав з чистого аркуша і не закінчив якимось голлівудським сопляком, надто розпещеним для його ж блага, або, що ще гірше, алкоголіком-напівкровкою із резервації, що не має власної культури”.
  
  
  "Це один із способів глянути на це", - натягнуто сказав Римо.
  
  
  Довгий час ніхто нічого не говорив. Чувся тільки м'який хрускіт копит по піску. Римо відкинув голку сагуаро. Це відсікло жало у скорпіона, що тікає.
  
  
  Санні Джо відзначив це без тіні здивування на своїх виснажених рисах. "Що ж, минуло більше часу, - сказав він, - і я постарів. Так і не досяг успіху як актор. Занадто багато зламаних кісток і носів. Я занадто часто бачив тунель один раз і вирішив усамітнитися серед своїх людей, яких я підтримував. Ну, ви знаєте, що сталося.Японці приїхали в Юму і найняли мене координатором трюків.Зате почалося справжнє пекло.Після окупації я почав отримувати пропозиції.Спочатку це була хороша робота,потім вони оживили старовину Мука із сімдесятих,і я виявив,що знову потію в гумових костюмах.Тільки цього разу я був зіркою. Ніхто не знав мене в обличчя, але я був зіркою. Я був майже готовий покінчити з цим, коли піднявся пил хогана смерті. Отже, я повертаюся. Решта ти знаєш”.
  
  
  Санні Джо зірвав голку із сагуаро і кинув її перед собою. Безхвостий скорпіон потрапив їй у голову і впав, вмираючи. Римо та Чіун обмінялися поглядами.
  
  
  "Де ти навчився так їздити на коні, Римо?" Санні Джо спитав усе відразу.
  
  
  "Зовнішня Монголія".
  
  
  Санні Джо Роум хмикнув. "То чим же ти займався всі ці роки?"
  
  
  "Урядова робота. Секретні матеріали".
  
  
  "Більше нічого не кажи".
  
  
  Вони проїхали трохи далі.
  
  
  "Ви не спитали мене, чому я все ще живий, якщо мене стратили ще в Нью-Джерсі", - сказав Римо.
  
  
  "Я не впевнений, що ти той самий Рімо Вільямс". Вони підійшли до довгої смуги покритого кіркою піску. "Звичайно, є один спосіб з'ясувати".
  
  
  "Як це?" - Запитав Римо.
  
  
  Санні Джо зупинив свого коня, і Рімо з Чіуном наслідували його приклад.
  
  
  "Є старе пророцтво Ко Джонга О. Він сказав, що одного разу з Сонця на Джо прийде людина, і його впізнають не за його обличчям, одягом або мовою, а за його здатністю робити те, що може робити лише Сонячний Джо".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Пересіч річку, що плаче, не змушуючи її плакати".
  
  
  "Де Річка, що плаче?"
  
  
  Санні Джо вказав на піщану мілину. "Ось вона, прямо там. Навесні це Сміється струмок. Але коли настає літня спека, він одразу пересихає. Іде невеликий дощ, і пісок покривається кіркою. Ви йдете по ньому, і він звучить як картопляні чіпси. У часи Ко Джонго у них не було картопляних чіпсів.Отже, вони сказали, що звуки були плачем дівчат”.
  
  
  Санні Джо направив коня вперед. Її копита поринули в кору, що розколювалася, видаючи слабкі скигливі звуки. Розгорнувши свого скакуна, він зіткнувся з Римо та Чіуном на іншому березі мертвої річки.
  
  
  "Справжній Сонячний Джо може перейти річку Плачу, не змушуючи пісок плакати. Я можу це зробити. Як щодо тебе?"
  
  
  Римо спішився. Санні Джо зробив те саме. Вони глянули один на одного і в унісон наблизилися один до одного.
  
  
  Пісок під їхніми ногами не видавав жодного звуку. Шкірка відмовлялася руйнуватися.
  
  
  Коли вони нарешті стали обличчям один до одного, жоден з них довгий час не вимовляв жодного слова.
  
  
  Очі Санні Джо примружилися. "Son..."
  
  
  Римо проковтнув. Вони нерішуче підняли руки, немов оцінюючи один одного. Римо простяг руку. Санні Джо почав обійматися. Вони помінялися місцями, переплелися і нервово засміялися. Кілька разів здавалося, що вони ось-ось покладуть один одного в ведмежі обійми.
  
  
  В кінці вони відійшли один від одного і міцно потиснули один одному руки, стримуючи глибокі емоції, які жоден з чоловіків не міг виразити членороздільна, якщо взагалі міг.
  
  
  Коли вони вичерпали це, Санні Джо Роум грюкнув Римо по спині і відвів його від коней. "Ходімо зі мною, синку. Я хочу розповісти тобі про твою матір ...."
  
  
  І, стоячи на іншому березі річки Плачу, Майстер Сінанджу спостерігав, як вони разом йдуть у пустелю, волоски його рідкої бороди тріпотіли, хоча вітру не було.
  
  
  Він помітив, що Римо не оглядається.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Тієї ночі, під тисячею молочно-білих зірок, Римо Вільямс став новим Санні Джо.
  
  
  Він вийшов з "хогана", одягнений у оленячу шкуру і яструбине пір'я, бурмотячи: "У цьому вбранні я почуваюся Тонто".
  
  
  Ніхто не чув його.
  
  
  Санні Джо Роум підвів його до ревучого вогню і сказав: "Я уявляю тобі мого давно втраченого сина..."
  
  
  "Рімо Вільямс", - сказав Римо.
  
  
  "Рімо Вільямс, який був посланий нам баченням і який є наступним Санні Джо".
  
  
  Море обличчя з червоного пісковика дивилося на Римо, і в нього майнуло відчуття дежавю. Їхні плоскі обличчя нагадали йому обличчя жителів села Сінанджу, чиї життя він поклявся захищати. За винятком синанджу, обличчя були кольорами старої слонової кістки або зів'ялих лимонів. Ці обличчя були чітко червоні. Але їхні очі були ідентичними аж до монголоїдних складок очей. І така ж відсутність розуміння.
  
  
  "Гей", - заговорив чоловік із сіро-сталевими кісками. "Він лише яблуко".
  
  
  Рімо запитливо подивився на Санні Джо.
  
  
  "Яблуко означає індіанця, який наполовину білий. Знаєте, червоне зовні та біле всередині. Не звертайте уваги. Мене самого разу чи два називали яблуком".
  
  
  "Мій син - не яблуко", - сказав Санні Джо натовпу.
  
  
  "Це правда", - сказав новий голос.
  
  
  Римо обернувся. Це був Майстер Сінанджу. Він наблизився.
  
  
  "Він - банан", - сказав Чіун.
  
  
  "Банан?"
  
  
  "Так. Він жовтий зовні та білий усередині".
  
  
  "Хіба ви не мали на увазі навпаки, шефе?" - спитав Санні Джо Роум.
  
  
  "Він - банан, перш ніж він стане яблуком. Не забувай, що я навчив його шляхам синанджу. Якщо ти навчатимеш його шляхам Сонця на Джосі протягом тисячі років, ти не зітреш його корейськість".
  
  
  Санні Джо пильно подивився на Чіуна. "У тебе є заперечення проти того, що ми робимо тут сьогодні ввечері, старий вожде?"
  
  
  "Не мені заперечувати", - відповів Чіун.
  
  
  Санні Джо повернувся до Римо. "А як щодо тебе, Римо?"
  
  
  "Давайте покінчимо з цим", - сказав Римо.
  
  
  "Нехай буде так".
  
  
  Вони співали старі пісні і били в барабани, і коли на всипаному зірками небі зійшов холодний і ясний місяць, Римо Вільямс став останнім Сонячним Джо і дав священну клятву захищати свій народ від будь-якого зла.
  
  
  За всім цим Чіун спостерігав непроникними очима. І коли вони винесли кукурудзу та підсмажений хліб, він непомітно вислизнув.
  
  
  Коли все стихло, Римо вийшов у пустелю, слідуючи слідами, якими не зміг би простежити навіть найпильніше Сонячне око племені Джо.
  
  
  Він знайшов Майстра Сінанджу біля підніжжя пагорба Червоної Примари.
  
  
  Чіун повернувся. Жодної ознаки емоцій не позначилося на його зморшкуватому обличчі. "Ти знайшов свого батька, Римо Вільямс. Вітаю".
  
  
  "Дякую".
  
  
  Поміж ними повисла тиша. Римо колупав червону землю своїми розшитими бісером мокасинами. Перо з яструбиного хвоста впало йому на очі. Він витяг його і почав погладжувати перо.
  
  
  "А що ти думаєш про свого батька, якого ти не знаєш?" - спитав Чіун.
  
  
  "Він хороший хлопець".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Але він незнайомець. Я дійсно не знаю його. Якби я провів тут залишок свого життя, я, можливо, тільки почав би впізнавати його".
  
  
  "Чи будеш ти?"
  
  
  "Я сказав тобі, що покінчив із Кюре. Я все ще так відчуваю".
  
  
  "Ти не відповів на моє запитання, Римо Вільямс".
  
  
  "Я багато думав про те, що сталося за останні кілька днів".
  
  
  "І про що говорять тобі твої думки?"
  
  
  "Весь цей Обряд Досягнення, те, як ти нахабно поводився зі мною. Ти налаштовував мене на пошуки мого батька, чи не так?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Ти знав, що один із Майстрів скаже мені правду. І ти звалив усе на мене, щоб, коли настане час, я міг обрати свого батька, якби моє серце підказало мені, що це правильний вчинок".
  
  
  "Я цього не визнаю".
  
  
  "Ти вирішив, що мені було б легше, якби я ненавидів тебе до глибини душі".
  
  
  "Ти зневажаєш мої нутрощі?" - спитав Чіун.
  
  
  "Якщо я не робив це раніше, чому я повинен починати зараз, Маленький батько?"
  
  
  І Римо посміхнувся.
  
  
  Мудре обличчя Чіуна почало розпливатися. Він змусив себе напружитись. "Швидко, який урок виклали монети?"
  
  
  "Імперії приходять і йдуть, але золото вічне".
  
  
  "Досить близько. А ваші зустрічі з Майстерами, які були до вас?"
  
  
  "У кожного Майстра свій урок, але той, який виділяється, полягає в тому, що Пустота - це те, чим ви її робите. Якщо ви нещасливі у житті, ви будете нещасливі у Пустоті".
  
  
  "Що ще?"
  
  
  Римо на мить замислився. "Я думаю, найважливіше, що я засвоїв, це те, що уроки, які тобі викладають у молодості, допомагають тобі йти життям". Чіун зморщив обличчя. "Хто навчив тебе цього?"
  
  
  "Сестра Мері Маргарет".
  
  
  Раптом Чіун підняв кістлявий палець. "Подивися на небо, Римо. Які зірки ти бачиш?"
  
  
  Римо глянув угору. По обидва боки Сріблястої річки сяяли дві дуже яскраві зірки.
  
  
  "Це Кен-у, Пастух, і Чик ньо, Ткаля".
  
  
  "Не Альтаїр та Вега?"
  
  
  "Кен-у та Чік ньо", - сказав Римо. "Коли Чик Ньо стане полярною зіркою, Будинок все ще стоятиме, навіть коли Америка стане давньою Грецією того століття".
  
  
  Карі очі Чіуна сяяли променистою гордістю. "Ти справжній син мого села".
  
  
  "Дякую, маленький батько".
  
  
  "І ти - справжній скарб синанджу".
  
  
  Перш ніж Римо встиг щось сказати, Чіун підняв два стислі кулаки і підніс їх до грудей Римо. Римо моргнув. "Магніти?"
  
  
  "Ти прийняв виклик усіх Майстерів, окрім мене. Це твій останній шанс проявити себе перед своїми предками".
  
  
  Вони обережно кружляли один навколо одного, холодні очі, тіла напружені, кулаки підняті, але майже не рухаються. Не було завдано жодного удару. Жодних контрзаходів. Пройшла година. Потім два. Зосередженість на їхніх обличчях була глибокою, лютою та напруженою.
  
  
  Якоїсь миті Чіун спробував порушити концентрацію Римо. "Ти розумієш, що ми з тобою однієї крові, чи не так?"
  
  
  "Я можу жити із цим". Римо насупився. "Я не зустрічався з усіма Майстерами, чи не так?"
  
  
  "Ні. Але інші можуть з'явитися до тебе, якщо відчують, що в цьому є потреба. Бо жоден Майстер ніколи не буває по-справжньому самотнім". Римо кивнув головою. "Є одна річ, яку я досі не зрозумів".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Чому ти не розповів мені про Санні Джо багато років тому? Ти боявся втратити мене?"
  
  
  "Не так сильно, як я боявся, що імператор Сміт накаже мені відправити твого батька, щоб зберегти в таємниці той факт, що ти все ще живий. Бо ти знаєш, що саме цього він зажадав би від мене, якби дізнався, що ти більше не сирота.
  
  
  Рімо нічого не сказав. Вони знову поринули у напружене мовчання.
  
  
  Десь на третій годині Майстер Сінанджу різко перервався і сказав: "Досить. Ти не зганьбив ні Майстра, який навчав тебе, ні Дім, якому ти служиш".
  
  
  Відступивши на крок, Чіун низько вклонився, відваживши уклін у сорок п'ять градусів, і сказав: "Я схиляюся перед тобою, Римо Вільямс, майбутній Правлячий майстер синанджу".
  
  
  І Римо також вклонився у відповідь, і вперше в житті його серце було переповнене.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"