Несбьо Ю : другие произведения.

Сніговик

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  Сніговик
  Несбьо Ю
  
  
  Частина перша
  
  
  Розділ 1. Середа, 5 листопада 1980 року. Сніговик
  
  
  Того дня випав сніг. Об одина­дцятій ранку величезні пла­стівці несподівано повалили з безбарвного неба — ніби ворожа армада з паралельного світу без бою захопила ділянки, садки та газони Румеріке. О другій годині на Ліллестрьом вже працювали снігоприбиральні машини, а коли о пів на третю Сара Квінесланн повільно й обережно вела свою «тойоту-короллу» між віллами вулицею Колловейєн, на довколишніх пагорбах пуховою ковдрою лежав сніг листопада.
  
  При денному світлі будинки здавалися їй незнайомими, так що вона навіть проїхала мимо заїзду до його гаража. Сара різко загальмувала, машина почала ковзати, і з заднього си­діння почувся скрик. У дзеркалі з’явилася невдоволена фізіономія сина.
  
  — Я недовго, синку, — сказала вона.
  
  Перед гаражем на білому снігу чорнів великий прямокутник асфальту. Вона здогадалася, що тут було припарковано сусідський автомобіль. У неї перехопило подих: тільки б не спізнитися!
  
  — А хто тут живе? — запитав хлопець.
  
  — Так, один знайомий, — відповіла Сара і машинально підправила зачіску, дивлячись у дзеркало. — Мене не буде хвилин десять, друже. Я залишу ключі, якщо хочеш, послухай радіо.
  
  Не чекаючи відповіді, вона вийшла й задріботіла по слизькому хіднику до дверей, через які багато разів входила й виходила, але ніколи — ось так, серед білого дня, під цікавими поглядами з вікон сусідніх котеджів. Усередині будинку, наче джміль у банці з варенням, продзижчав дзвінок. Із тривожним відчаєм вона чекала, поглядаючи у найближче вікно, у якому віддзеркалювалися чорні голі яблуні, сіре небо та біла, наче залита молоком, місцина. Почувши нарешті кроки за дверима, Сара з полегшенням зітхнула і наступної миті кинулася у його обійми.
  
  — Не їдь, коханий, — заблагала вона, ледве стримуючи ридання, що рвалися з її грудей.
  
  — Мені треба, — відповів він, як ото повторюють набридлий до знемоги приспів.
  
  Його руки звично нишпорили по її одежі — те, що він ніколи не втомлювався робити.
  
  — Ні, тобі зовсім не треба, — прошепотіла вона йому на вухо. — Ти сам хочеш поїхати. Тобі тут нудно.
  
  — Ну, якраз із тобою мені не буває нудно...
  
  Вона спіймала в голосі невдоволення, хоча його руки, сильні та м’які, тим часом ковзнули по її спині, затим — нижче... Вони із Сарою завжди були як досвідчена пара танцюристів, котрі відчували найменші порухи одне одного, дихання, ритм. Спочатку була палка згага — кохання. Потім — тоскний біль.
  
  Його руки розстебнули її пальто, потяглися під товстою тканиною до грудей. Він обожнював її груди, довго пестив.
  
  — Ти припаркувалася перед гаражем? — запитав він і з силою ущипнув її.
  
  Вона кивнула і відчула, наче біль випустив у її лоно стрілу бажання, гарячим полум’ям пройняло тіло.
  
  — Так. Син чекає в машині.
  
  Його руки завмерли.
  
  — Він нічого не знає, — простогнала вона, відчувши, що його руки не квапляться.
  
  — А твій чоловік? Він де?
  
  — Де він може бути? На роботі, звісно.
  
  Тепер уже в її голосі відчулася досада. Навіщо він уплутав у розмову її чоловіка... Кожна згадка про нього викликала у неї роздратування. А її тіло знемагало від бажання. Рука Сари ковзнула по його штанях.
  
  — Не треба... — Він ухопив її за зап’ясток.
  
  Вона рвучко вліпила йому ляпаса.
  
  Він здивовано подивився на неї, а на щоці вже розпливлася червона пляма. Вона вчепилася у його густу чорну чуприну й притягла його ближче.
  
  — Звісно, ти поїдеш, — прошепотіла вона. — Але спочатку тобі доведеться дещо зробити, зрозуміло?
  
  Вона відчувала його розпашілий подих на своєму обличчі. Тепер його уже було не спинити. Вона ще раз шмагонула його вільною рукою, і він міцно схопив її в обійми...
  
  Він усе ще виливав у неї свою жагу, але вона вже згасла, чари зникли, і до неї знову підступив відчай. Їй його страшенно бракувало. Навіть зараз, коли він був поруч, — їй його не вистачало. Завжди бракувало упродовж років, скільки ж було виплакано сліз... А скільки ж було отих відчайдушних вчинків, які він змушував її робити... Не даючи взамін нічого. Нічого абсолютно.
  
  Стоячи із заплющеними очима край ліжка, він продовжував свою справу. Сара поглянула на його груди. Згодом, не зразу, їй навіть почала подобатися ця гладесенька біла шкіра, яка обтягувала міцний торс. Він нагадував їй давні мармурові статуї — у них теж не було сосків.
  
  Його стогони ставали усе нестямнішими. Вона знала, що ось-ось пролунає останній зойк. Їй подобався цей звіриний рик. І це вічно здивоване, охоплене екстазом, спазматично викривлене обличчя — наче оргазм щоразу перевершував найсміливіші його очікування. Вона покірливо дочікувалася його прощального згуку в холодній коробці його спальні, де рябіло від фотографій, гардин, килимів. Незабаром він одягнеться й поїде в інший кінець країни, туди, де, з його слів, він отримав ділову пропозицію, від якої не міг відмовитися. Проте від цього він зміг відмовитися. Від цього. А зараз гарчатиме від насолоди.
  
  Вона заплющила очі. Але він раптом спинився.
  
  — Що сталося? — Сара розплющила очі.
  
  Його обличчя було перекошене. Однак не від насолоди.
  
  — Пика, — прошепотів він.
  
  Вона вся стислася:
  
  — Де?
  
  — Там, за вікном...
  
  Вікно було біля узголів’я ліжка, прямо над її головою. Вона вигнулася й відчула, як він уже відсторонився. Вікно було надто високо, щоб хтось міг зазирнути ззовні.
  
  — Це ж було твоє обличчя, — промовила вона майже бла­гально.
  
  — Я теж так спочатку подумав, — відгукнувся він, продовжуючи дивитися у вікно.
  
  Сара встала навколішки, поглянула. І там... там точно було чиєсь обличчя.
  
  Вона голосно й полегшено розсміялася. Обличчя було біле, рот і очі викладені чорними камінцями, підібраними, вочевидь, на узбіччі дороги. А руки зроблені з яблуневих гілок.
  
  — Господи, — прошепотіла вона, — та це ж просто сні­говик!
  
  Сміх перейшов у сльози, вона безпорадно розплакалася й одразу відчула, як його руки обіймають її.
  
  — Мені вже час, — схлипнула вона.
  
  — Побудь іще трохи, — попросив він.
  
  І вона трохи затрималася.
  
  Підходячи до гаража, Сара кинула погляд на годинник: минуло вже майже сорок хвилин.
  
  Він обіцяв телефонувати час від часу — бо завжди був великий майстер на обіцянки, і тепер вона цьому була навіть рада. Крізь спітніле скло машини вона роздивилася невиразну білу пляму — обличчя хлопця, що витріщився на неї з заднього сидіння. Вона смикнула двері і, на свій подив, ви­явила, що ті зачинені на замок. Син відчинив тільки тоді, коли вона постукала.
  
  Сара всілася за кермо. Радіо мовчало, в салоні панував крижаний холод. Ключі лежали на пасажирському кріслі. Вона обернулася: її хлопчик був блідий, а нижня губа його тремтіла.
  
  — Що сталося, синку? — запитала вона.
  
  Він відповів:
  
  —Я бачив його.
  
  У дитячому голосі звучав тонесенький страх, що дряпав шкіру. Вона не пригадувала такого відтоді, коли він був зо­всім маленький і сидів між нею та чоловіком на дивані перед телевізором, затуляючи долоньками очі. А тепер у нього ламався голос, він уже не обіймав її на ніч, став цікавитися автомобільними двигунами та дівчатами. Якогось дня він сяде з котроюсь в машину і теж гайне від неї.
  
  — То кого ти бачив? — Сара вставила ключ у замок запалювання.
  
  — Сніговика...
  
  Двигун мовчав, і її несподівано охопила паніка. Саме те, чого вона боялася. Вона повернула ключ іще раз, видивляючись у лобове скло. Може, сів акумулятор?
  
  — А як він виглядав, отой сніговик?
  
  Вона тиснула щосили на газ і повертала ключ запалення з такою відчайдушною силою, ніби хотіла його зламати.
  
  Син відповів, але його слова заглушило ревіння мотора — машина завелася.
  
  Сара переключила передачу й різко відпустила зчеплення, треба будь-що швидше звідси вибратися. Однак колеса буксували у свіжому пухкому снігу. Вона додала газу, та машина буксувала на місці, тільки задні колеса ковзали уздовж узбіччя. Але тут покришки черкнули нарешті по асфальту, машина подалася вперед і виїхала на дорогу.
  
  — Тато вже давно нас чекає, — сказала Сара. — Треба квапитись.
  
  Вона ввімкнула радіо й викрутила звук на повну, щоб салон наповнився хоч якимись звуками, окрім її власного голосу. Диктор новин укотре повідомив, що цієї ночі Рональд Рейган обійшов у президентських перегонах Джиммі Картера.
  
  Хлопчик знову щось сказав, і вона поглянула у дзеркало.
  
  — Що ти кажеш? — підвищила вона голос.
  
  Він повторив, але вона знову не розчула, прикрутила звук і повела машину до головної дороги та річки, що перетинали околиці. І раптом здригнулася, бо син перехилився до неї між передніми сидіннями. Його голос сухим шепотом пролунав біля її вуха, ніби він боявся, що їх хтось почує:
  
  — Ми помремо...
  
  
  
  
  
  Розділ 2. 2 листопада 2004 року. День перший. Кам’яні очі
  
  
  Харрі Холе здригнувся й розплющив очі. Було холодно, із темряви долинав голос, який його й розбудив. Він повідомляв, що американський народ має сьогодні вирішити, чи просидить Джордж Вокер Буш ще чотири роки в Білому домі. Клята погода, подумав Харрі, прокидаєшся — ще темно, приходиш зі служби — вже темно. Він відкинув ковдру й опустив ноги на підлогу. Лінолеум був пекуче холодний. Не вимкнувши радіобудильник, Харрі пішов до ванної. Подивився у дзеркало. І тут — пізня осінь: обличчя зім’яте, блідо-сіре, похмуре. Зазвичай повіки червоні, ніс — у рясних чорних цятках. Під світло-блакитними очима, що їх затягло туманом похмілля, — капшуки... Нічого, все щезне, треба тільки прийняти гарячу ванну, розітертися шорстким рушником та добре поснідати. Принаймні він на це сподівався. Цікаво, як він виглядатиме, коли покине роботу? Чи розгладяться зморшки, чи пом’якшиться зацькований вираз обличчя, з яким він прокидається після ночі, сповненої жахливих снів? Але ж у нього мало не кожна ніч така! Харрі досить довго уникав зазирати у дзеркала. Полишаючи свою маленьку спартанську квартирку на Софієсгате (щоб, проминувши кілька вулиць, перевтілитися у старшого інспектора відділу з розслідування вбивств Поліцейського управління Осло), він звично вдивлявся в обличчя людей, вишукуючи їхній біль, слабкості, страхи. І поки рився у нагромадженнях їхньої брехні, безуспішно намагався збагнути, заради чого він це робить. Навіщо намагається розібратися в людях, які не роблять навіть спроби розібратися в собі. За стримуваною стіною їхньої відчуженості він надто часто вирізняв зневагу.
  
  Харрі зробив спробу пригладити жорстку щітку свого ко­ротко стриженого волосся. Худорлява постать десь під сто дев’яносто три сантиметри. Ключиці, обтягнуті шкірою, пальці, що нагадували кліщі. Закінчивши останню справу, він багато тренувався — дехто вважав, що занадто багато. Окрім їзди на велосипеді, він почав накачувати м’язи у спортивному за­лі, що знаходився у підвальному приміщенні Поліцейського управління. Йому подобався біль у м’язах, який вимітав геть усі думки. Але Сталлоне з нього не вийшло: він тільки худнув, а м’язова маса не збільшувалася, м’язи залягли тонким прошарком між скелетом та шкірою. Харрі ще змолоду був ши­рокоплечий — Ракель жартома називала його «атлет від природи», однак тепер він усе більше скидався на оббілованого білого ведмедя (він якось бачив картинку: жилавий, але навдивовижу худий хижий звір). Так і взагалі можна розчинитись. Харрі зітхнув. Листопад. Невдовзі буде ще темніше.
  
  Він увійшов до кухні, випив склянку води, щоб погамувати головний біль, і здивовано зіщулився, дивлячись у вікно: дах на іншому боці Софієсгате сяяв білизною, аж різало очі. Вночі випав перший сніг. Харрі подумав про лист. Він часто отримував подібні листи, але цей був особливий, у ньому згадувався Тувумба.
  
  По радіо починалася програма про природу, чийсь жвавий голос розповідав про тюленів:
  
  — Щоліта вони збираються на узбережжі Берінгового моря для парування. Оскільки самців більше, конкуренція за самиць доволі жорстка. Тому самець, що добився самиці, залишається з нею до наступного парувального сезону. Самець піклується про свою пару, поки діти не стануть самостійними. До речі, самець дорожить не самицею, а своїми генами та продовженням роду. У рамках теорії дарвінізму це означає, що до моногамії тюленя підштовхує природний добір та боротьба за виживання, а не мораль.
  
  Це ж треба, подумав Харрі.
  
  Сповнений піднесення голос у радіоприймачі зривався на фальцет:
  
  — Але перед тим як тюлені залишать узбережжя Берінгової протоки й вирушать на пошуки їжі до відкритого моря, самець часто намагається вбити самицю. Чому? Та тому, що самиця тюленя ніколи не стане паруватися двічі з одним і тим самим самцем! Вона чинить так із огляду на рівномірний розподіл ризиків — так само як на фондовому ринку. Проміскуїтет для неї біологічно виправданий, і самець знає це. Убивши свою самицю, самець розраховує завадити молодня­ку інших тюленів конкурувати у здобуванні їжі з його влас­ними дітьми.
  
  — Якщо вже зайшлося про теорію Дарвіна, то чому люди не чинять так, як тюлені? — запитав чийсь голос.
  
  — Саме так і чинять! Наше суспільство — і нині, і в минулому — зовсім не таке моногамне, як здається на перший погляд. Проведене у Швеції дослідження показало, що від п’ятнадцяти до двадцяти відсотків дітей насправді народжені не від того батька, якого вони вважають своїм і який їх також вважає за рідних. Двадцять відсотків! Тобто кожна п’ята ди­тина! Кожен п’ятий народжений у брехні, але при цьому — з метою біологічної різноманітності.
  
  Харрі почав крутити ручку в пошуках якоїсь музики. Він зупинився на Джонні Кеші, той виконував старий хіт групи «Eagles» «Desperado».
  
  І тут у двері голосно постукали.
  
  Харрі пішов до спальні, натягнув джинси, повернувся до передпокою й відчинив двері.
  
  — Харрі Холе? — Чоловік у робочому комбінезоні, який стояв у дверях, дивився на Харрі крізь товсті скельця окулярів. Очі у нього були чисті, наче у дитини.
  
  Харрі кивнув.
  
  — Грибок у вас є? — серйозно запитав чоловік.
  
  Навскіс через чоло у нього було начесане довге пасмо волосся — наче приклеєне. Під пахвою — пластиковий планшет із прикріпленим до нього густо списаним аркушем па­перу.
  
  Харрі чекав хоч якогось пояснення, але людина мовчки, незмигно дивилася на нього.
  
  — Знаєте, — сказав Харрі, — це таки дуже інтимне питання.
  
  Людина вимучила посмішку, яка чітко виказувала, як їй усе це насточортіло:
  
  — Грибок у квартирі. Настінний грибок.
  
  — У мене нема жодних підстав так думати, — відповів Харрі.
  
  — Із грибком так завжди. Він рідко коли дає такі підстави, — чоловік почухав скроню й хитнувся на підборах.
  
  — Але? — заохотив його Харрі.
  
  — Але він там є.
  
  — А чому ви так вважаєте?
  
  — У ваших сусідів грибок є.
  
  — Ах, он воно що! Ви гадаєте, він поширився до мене?
  
  — Настінний грибок не поширюється. Хатній — так.
  
  — Ну і?..
  
  — У вентиляції вашого будинку, яка йде уздовж стін, десь є дефект конструкції. Через це розростається настінний гри­бок. Можна мені поглянути на вашу кухню?
  
  Харрі відсторонився. Чоловік попрямував на кухню, де негайно приклав до стіни оранжевий прилад, схожий на фен для волосся. Той двічі пискнув.
  
  — Вимірювач вологості, — пояснив чоловік і подивився на подобу індикатора. — Я так і думав. Ви впевнені, що не бачили нічого незвичайного? Не відчували жодних незвичних запахів?
  
  Харрі стенув плечима.
  
  — Плями як на старому хлібі? — допитувався той. — Запах гниття?
  
  Харрі похитав головою.
  
  — Може, у вас болять очі? — наполягав чоловік. — Відчуваєте часом утому? Голова болить?
  
  — Авжеж, — знизав плечима Харрі. — Скільки себе па­м’ятаю.
  
  — Тобто весь час, поки тут живете?
  
  — Ну... мабуть. Послухайте...
  
  Але чоловік не слухав. Він вихопив з-за ременя ніж. Сильний удар — і пролунав стогін: це лезо ковзнуло між листами гіпсокартону під шпалерами. Чоловік висмикнув ніж, вставив знов і виколупав невеликий шматочок розкришеного гіпсу, залишивши в стіні чорну дірку. Потім вийняв маленький, розміром із авторучку, ліхтарик і посвітив у дірку. Між тов­стезними скельцями його окулярів пролягла глибока зморш­ка. Він наблизив до дірки ніс і потягнув повітря.
  
  — Ну точно, — сумно констатував він. — Добридень вам.
  
  — Добридень кому? — перепитав Харрі і підійшов ближче.
  
  — Аспергілус, — відповів чоловік, — родина настінних грибків. Їх триста-чотириста видів, і визначити, який саме, досить важко. Вони розповзаються тонким шаром за цими міцними панелями. Але запах такий, що помилки не може бути.
  
  — І що, це погано? — Харрі зробив спробу згадати, скільки у нього залишилося на банківському рахунку після того, як він разом із батьком оплатив поїздку Сестреняти до Іспанії. (Його сестра казала про себе, що у неї «легкий натяк на синдром Дауна».)
  
  — Ну, це не хатній грибок, так що будинок, звісно, не рухне, — так само незмигно пояснив чоловік. — А от ви можете постраждати.
  
  — Себто?
  
  — Він на вас впливає. Дихаючи одним повітрям із грибком, можна й захворіти. Ви можете не звертати уваги на симптоми роками, і оточуючі вважатимуть вас просто іпохондриком, адже грибок виявити складно, а решта мешканців при цьому абсолютно здорові, оскільки він проїдає гіпсокартон та шпалери доволі нерівномірно.
  
  — Угу. Що ви пропонуєте?
  
  — Покінчити з цією поганню, звісно.
  
  — І скільки мені це коштуватиме?
  
  — Витрати сплачуються зі страховки будинку, так що вам це не коштуватиме ані крони. Усе, що мені потрібно, — мати доступ до квартири протягом кількох наступних днів.
  
  Харрі знайшов у кухонній шафі комплект ключів і простягнув чоловікові.
  
  — Вони будуть тільки у мене, — запевнив той. — Мало чого. Адже усіляке буває.
  
  — Невже? — сумно посміхнувся Харрі й подивився у вікно.
  
  — Що?
  
  — Та нічого, — заспокоїв його Харрі. — Тут усе одно нічого красти. Мені час іти.
  
  Низьке ранкове сонце сяяло у всіх вікнах Поліцейського управління Осло, яке вже ось майже тридцять років розташовувалося на вершині одного з пагорбів, що тягнуться від Грьонланна до Тьойєнна. Звідси поліцейським — хоча вголос про це намагалися не говорити — було недалеко ходити до найкриміногенніших районів, заселених здебільшого емі­грантами. Та й Брейн, столична в’язниця, знаходилася зо­всім поруч. Будівлю управління оточував газон з бурою тьмяною травою, кленами та липами, які за ніч вкрилися тонким шаром сіруватого снігу, що ніби намагався замаскувати непрезентабельність поліцейського пейзажу.
  
  Харрі пройшов чорним асфальтом до головного входу й опинився у центральному холі, де висіло порцелянове настінне панно роботи Карі Крістенсена — вода, що невпинно струменіла по ньому, нашіптуючи комусь про свої невідбутні таємниці. Харрі кивнув охоронцю за стійкою, піднявся ліфтом на шостий поверх, до відділу вбивств. Півроку тому йому виділили у червоній зоні власний кабінет, але він звично продовжував заглядати до того, який ділив раніше з Джеком Халворсеном, — тісного та без вікон. Тепер там сидів Магнус Скарре. А Джек Халворсен лежав у сирій землі на цвинтарі Вестре-Акера. Батьки спочатку хотіли його поховати у рідному місті, на півночі країни, оскільки Джек та Беата Льонн — шеф криміналістичного відділу — не були одружені і навіть не жили разом. Але потім, дізнавшись, що Беата вагітна й до літа має народити від Джека дитину, погодилися поховати його в Осло.
  
  Харрі увійшов до нового кабінету, який — він точно знав — назавжди залишиться для нього новим. Це приблизно як домашній стадіон футбольного клубу «Барселона», який уже п’ятдесят років каталонською називається «Камп ноу» — «Новий стадіон». Харрі вмостився в кріслі і ввімкнув радіо, привітавшись кивком із фотографіями, які стояли на полиці, прихиленій до стіни, а коли-небудь — коли він нарешті не забуде купити шурупи — висітимуть на стіні. Й Елен Єльтен, і Джек Халворсен, і Б’ярне Мьоллер. Так вони й стояли — у хронологічному порядку. Dead Polismen’s Society — товариство мертвих поліцейських.
  
  По радіо норвезькі політики та політологи висловлювалися щодо американських президентських виборів. Харрі пізнав голос Арве Стьопа, власника ліберальної газети «Ліберал», відомого як найспритніший, нахабний та меткий «во­лодар дум» у країні. Харрі зробив голосніше і взяв зі столу наручники фірми «Пірлес». Уміння блискавично застібати наручники, відточеного на ніжці стола, що неабияк розкошлатилася від подібних вправ, він навчився під час стажування на курсах ФБР у Чикаго й відшліфував його до довершеності самотніми вечорами у паскудній кімнатці у Кабрині-Грін під сусідський лемент сварки та з «Джимом Бімом» як єдиним співрозмовником. Мета полягала в тому, щоб накинути відкриті наручники на зап’ясток арештанта та миттєво їх замкнути. Точність рухів та правильний розподіл сил дозволяли одним простим порухом руки міцно прикувати до себе арештанта ще до того, як він оговтається. Самому Харрі ще ніколи не доводилося застосовувати цей прийом, і лише якось, коли брали серійного вбивцю, ним скористався хлопець, якому він його показав. Наручник замкнувся на ніжці стола, а голос по радіо продзижчав:
  
  — Як ви думаєте, Арве Стьопе, на чому базується скептичне ставлення норвежців до Джорджа Буша?
  
  — На тому, що ми — надто розбещена країна, яка ніколи, по суті, не вв’язувалася в жодні війни, надаючи перевагу варіанту, щоб за нас воювали інші: Англія, Радянський Союз та США. Отож ми з часів наполеонівських війн ховаємося за спини «старших братів». Норвегія будує свою безпеку на тому, що коли їй не з медом, відповідальність на себе бере хтось інший. І триває це вже так давно, що ми втратили відчуття реальності й свято віримо: довкола живуть лише ті, хто бажає нам — найбагатшій країні світу — виключно добра. Норвегія нагадує балакучу тупу блондинку, що вийшла прогулятися задвірками Бронкса, а тепер обурюється, що її охоронці так жорстоко поводяться з тими, хто на неї напав.
  
  Харрі набрав телефон Ракелі, єдиний, окрім номера Сест­реняти, який він точно пам’ятав. Коли він був молодий та недосвідчений, то думав, що погана пам’ять — то вада для слідчого. Тепер він точно знав, що так воно і є.
  
  — А під охоронцями маються на увазі США та президент Буш? — запитав ведучий програми.
  
  — Так. Ліндон Джонсон якось сказав, що в США не було вибору — ставати ним чи ні, враховуючи, що більше ніхто не зохотився. Наш охоронець — хлопець із нових християн з едіповим комплексом та проблемами з алкоголем, досить обмежений інтелектуально та морально, щоб чесно нести військову службу. Одне слово, той самий хлопець, якого, на нашу радість, і обрали собі за президента американці.
  
  — Я так розумію, це іронія?
  
  — Узагалі-то ні. Такому слабкому президентові будуть потрібні радники, а в Білому домі вони, повірте, найкращі. Якщо хтось, надивившись цей нісенітний телесеріал про Овальний кабінет, подумає, що у демократів якась монополія на розумних людей, то при знайомстві з крайнім правим крилом республіканців він з подивом виявить уми просто найвеличніші. Безпека Норвегії — у надійних руках.
  
  — Подружка моєї подружки спала з тобою, — пролунав у слухавці голос Ракелі.
  
  — Он як? — здивувався Харрі.
  
  — Не з тобою, — пояснила Ракель. — Це я Стьопу кажу.
  
  — Пардон. — Харрі притишив радіо.
  
  — У Тронхеймі після лекції він запросив її до свого номера. Вона погодилася, але попередила, що у неї видалена одна грудь. Він сказав, що йому треба подумати, і поплентав до бару. Згодом повернувся і таки повів її з собою.
  
  — Гм. Сподіваюсь, його очікування виправдалися.
  
  — Очікування ніколи не виправдовуються.
  
  — Авжеж, — відповів Харрі, намагаючись второпати, що ж вона мала на увазі.
  
  — А які плани на сьогоднішній вечір? — запитала Ракель.
  
  — О восьмій у «Палас-грилі». Але там якась дурня: не можна замовити столик заздалегідь. Що вони цим хочуть сказати?
  
  — Гадаю, особливий шик.
  
  Вони домовилися зустрітися в барі неподалік. Повісивши слухавку, Харрі замислився. Судячи з голосу, Ракель йому зраділа. Або просто була в гуморі. Мала настрій його побачити. Він намагався зрозуміти: а чи сам він радий за неї? Чи радий він, що жінка, яку він так кохав, тепер щаслива з іншим чоловіком? Свого часу був шанс і в нього. І він його втратив. Так чому не радіти з того, що в неї все так добре склалося, чому нарешті не відкинути думок про те, що в них усе могло піти інакше, і не почати жити своїм життям? Гаразд, щось таке вже треба зробити.
  
  Ранкова нарада скінчилася швидко. Гуннар Хаген — комісар, начальник відділу вбивств — розповідав про поточні справи. А оскільки жодних нових справ не було, то ані співробітників, ані присутніх на нараді журналістів зацікавити йому не вдалося. Щоправда, Томас Хелле з відділу розшуку зниклих безвісти доповів про розслідування у справі жінки, яка рік тому зникла з власного будинку. Жодних ознак насильства, жодних слідів злочинця, жодних слідів її самої. Вона була домогосподаркою, востаннє її бачили у дитячому садку, куди вона привела сина та дочку. В чоловіка та усіх знайомих були алібі, вже перевірені. Хелле порадили проконсультуватися у цій справі у відділі вбивств.
  
  Магнус Скарре передав усім вітання від Столе Еуне — штатного психолога, якого він учора провідував в Уллевольській лікарні. Харрі відчув укол совісті. Столе Еуне був не тільки колегою по роботі, але й його особистим помічником у боротьбі з алкоголем, а також найближчим та вірним другом. Еуне госпіталізували із незрозумілим діагнозом уже більше як тиждень, а Харрі не вдалося перемогти свою неприязнь до лікарні. «У середу обов’язково, — пообіцяв собі Харрі. — Або в четвер».
  
  — У нас новий співробітник, — повідомив Гуннар Хаген. — Катрина Братт.
  
  У першому ряду підвелася молода жінка. Ти диви, справжня красуня! І навіть не намагається сподобатися, подумав Харрі. Тонке темне волосся безживно звисало обабіч обличчя — з тонкими рисами, бліде, серйозне, майже втомлене, — таке Харрі бачив у записних красунь, які настільки звикли, що їх весь час розглядають, що втратили до цього усілякий інтерес. Катрина Братт була одягнена в синій костюм, що підкреслював її жіночність, але цупкі чорні колготи та прості зручні черевики безпомилково свідчили: грати на цьому вона не збирається. Вона стояла й ковзала поглядом по присутніх, наче навмисно підвелася, щоб роздивитися їх, а не для того, щоб себе показати. Харрі готовий був заприсягтися, що вона старанно продумала й костюм, і весь цей маленький спектакль, який влаштувала свого першого робочого дня в Поліцейському управлінні.
  
  — Катрина чотири роки пропрацювала у відділі моралі управління поліції Бергена, а також якийсь час у відділі вбив­ств, — продовжував Хаген, поглядаючи на аркуш, вочевидь харак­теристику. — Закінчила юридичний факультет Берген­ського університету у тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році, потім поліцейську академію, ну а тепер, значить, працюватиме тут. Дітей поки що нема, однак заміжня.
  
  Катрина Братт ледь помітно звела тонку брову. Мабуть, Хаген це відчув чи здогадався, що остання фраза була зайвою, отож додав:
  
  — Якщо комусь цікаво, звісно...
  
  Запала багатозначна пауза, яка переконала Хагена в тому, що він наламав дров. Він затнувся, крякнув, а потім перейшов на інше: хто ще не записався на різдвяний обід, має встигнути зробити це до середи.
  
  Коли зачовгали стільці, Харрі вже був у коридорі. Його зупинив голос:
  
  — А я ваша.
  
  Харрі повернувся, зустрів погляд Катрини Братт і при­йшов у захват: якою красунею вона може бути, коли захоче!
  
  — Або ви мій, — посміхнулася вона, показавши ряд рівних зубів, але очі її залишалися серйозними. — Це як подивитися.
  
  У неї була правильна бергенська вимова з незначним акцентом, який наштовхнув Харрі на думку, що родом вона з Фани або Калфарета, або іншого солідного місця.
  
  Він рушив далі, Катрина поспішно йшла поруч.
  
  — Таке враження, що комісар вас ні про що не попередив, — промовила вона, перебільшено акцентуючи на званні Гуннара Хагена. — Але саме ви маєте протягом наступних днів допомогти мені огледітися та ввести в курс справ. Аж доки я не зможу працювати самостійно. Як уважаєте, впораєтеся?
  
  Харрі змусив себе посміхнутися. Катрина йому подобалася, але він був готовий будь-якої миті змінити свою думку. Він узагалі ніколи не забирав у людини шансу потрапити до чорного списку.
  
  — Не знаю. — Харрі зупинився біля кавового автомата. — Тож давайте почнемо.
  
  — Я не п’ю кави.
  
  — Неважливо. Кава — це звичайна річ. Як і майже все тут у нас. Що ви думаєте про зниклу жінку?
  
  Харрі натиснув кнопку з написом «Американо», яка в цьо­му разі означала звичайнісіньку норвезьку розчинну каву.
  
  — Себто? — запитала Братт.
  
  — Як гадаєте, вона жива? — Харрі намагався промовити це найзвичайнісіньким тоном, щоб вона не здогадалася, що він її перевіряє.
  
  — Думаєте, я дурна? — відповіла вона питанням на питання і з неприхованою огидою подивилася, як автомат з хрипом випльовує до білого пластикового стаканчика чорну рідину. — Можливо, ви не чули, як комісар сказав, що я чотири роки пропрацювала у відділі моралі?
  
  Харрі хмикнув і уточнив:
  
  — Отже, мертва?
  
  — Мертвіше не буває, — підтвердила Катрина Братт.
  
  Харрі підніс до рота стаканчик. Можливо, сьогодні у нього з’явилася колега, яку він зможе поважати.
  
  Увечері, коли Харрі йшов додому, снігу на вулицях уже не було, а маленькі сніжинки, які легко кружляли у повітрі, вологий асфальт злизував, щойно вони його торкалися. Ді­йшовши до свого улюбленого музичного магазинчика, Харрі ввійшов і швидко купив останній запис Ніла Янга, ніби хвилювався, що він зіпсується.
  
  Опинившись у квартирі, він відчув: щось не так. Незнайомий звук? Чи, можливо, запах? На порозі кухні він застиг, наче прикипів. Стіни не було. Там, де ще сьогодні вранці світлі у квіточки шпалери прикривали гіпсокартон, він побачив цегляну стіну іржавого кольору, сірий бетон та брудно-жовтий де­рев’яний каркас із дірками від цвяхів. На підлозі стояв ящик з інструментами фахівця з грибків, а на кухонному столі лежала записка, де той повідомляв, що повернеться завтра вранці.
  
  Харрі пройшов до вітальні, вставив диск Ніла Янга в програвач, за чверть години він видався йому огидним, тож вирішив послухати Райана Адамса. Думка про чарку виникла нізвідки. Харрі прикрив очі і втупився у миготливу криваво-чорну порожнечу. Він знову згадав про лист. Перший сніг. Тувумба.
  
  Телефонний дзвінок розірвав пісню Райана Адамса «Sha­kedown On 9th Street» надвоє.
  
  Жіночий голос відрекомендувався — це Уда. Вона повідомила, що телефонує з редакції програми «Боссе», та подякувала за співпрацю. Її саму Харрі не пригадав, однак пригадав передачу. Це було навесні, його попросили взяти участь у розмові про серійних убивць, оскільки він був єдиним поліцейським у Норвегії, який вивчав цю тему не десь, а у ФБР, до того ж сам полював на справжнього серійного вбивцю. І в Харрі вистачило дурості погодитися. Себе він спробував переконати в тому, що погодився виступити в передачі, щоб сказати дещо важливе — він таки професіонал, — а зовсім не для того, щоб побачити свою фізіономію у найпопулярнішому ток-шоу країни. Згодом, звісно, він уже не був аж так упевнений у мотивах, що ним керували. Проте це ще не найгірше. Найгірше те, що перед зйомками Харрі вирішив пропустити чарчину. Він твердо пам’ятав, що чарка була одна, однак на екрані Харрі виглядав так, наче їх було десь аж п’ять. Артикулював він пристойно — на це він був здатен у будь-якому стані, але погляд його затуманювався, він плів якісь банальності, а до висновків перейти так і не зумів, тому ведучий, врешті-решт, запросив до студії наступного гостя — новоспеченого чем­піона Європи з ікебани. Харрі жодного слова не промовив з приводу появи чемпіона, але з усього його вигляду було зрозуміло, що він думає про усі ці квіткові витребеньки. А коли ведучий запитав Харрі, як слідчі ставляться до норвезької школи квіткового декору, він відповів, що вінки на норвезьких могилах завжди відповідають найвищому європейському рів­ню. Ймовірно, саме стиль Харрі — така собі зневажливість людини трохи під мухою — викликав сміх публіки в студії, а після передачі — схвальні поплескування по плечу від знімальної групи. Він «запалює» — так вони йому сказали. Після передачі з невеликою компанією телевізійників Харрі посидів у Будинку мистецтв, де його напоїли так, що наступного дня, коли він прокинувся, тіло кожною клітинкою кричало й вимагало додати. Була субота, отож він продовжував квасити аж до недільного вечора, поки не опинився в ресторані «Шрьодер», де волав, щоб йому принесли пива. Незабаром світло в залі замиготіло, а Рита, офіціантка, підійшла до нього й сказала: якщо він негайно не забереться геть, його сюди знову й на поріг не пустять. Але то був останній зрив, із самого квітня у нього в роті не було жодної краплі.
  
  А тепер, виходить, вони знову захотіли його побачити на екрані?
  
  Дівчина пояснила, що тема передачі — тероризм в араб­ських країнах та ставлення до цієї машини смерті освічених представників середнього класу.
  
  — Ні, — відрізав Харрі.
  
  — Але ми так хотіли бачити саме вас, ви такий... такий рок-н-рольний!
  
  У голосі дівчини виразно чулося захоплення, він аж засумнівався: а раптом воно справжнє? І тут він її згадав. Вона була з ним там, у Будинку мистецтв, того вечора. Вона була вродлива й свіжа, наче джерельна вода, і розмовляла, як розмовляють молоді та як лопотить джерельна вода. Вона дивилася на нього з апетитом звіряти, яке хоче щось екзотичне скуштувати, але йому боязко.
  
  — Зателефонуйте комусь іншому, — відмовився Харрі, поклав слухавку та, прикривши очі, став слухати, як Райан Адамс запитує: «Oh, baby, why do I miss you like I do?».
  
  Сидячи на кухонному диванчику, хлопчик знизу вгору подивився на батька, який стояв поруч. Відсвіт білого снігу, що засипав двір, вилискував на його лисому, туго обтягнутому шкірою черепі. Мама казала, що у батька така велика голова, бо він — «великий мозок». А коли хлопчик запитав, чому «він мозок», а не «в нього мозок», вона посміхнулася, погладила його по голові й відповіла, що у професорів фізики тільки так і буває.
  
  «Мозок» щойно вимив картоплини під краном та запхав їх прямо до каструлі.
  
  — Тату, а ти картоплю почистив? Мама зазвичай...
  
  — Твоєї мами зараз нема, Юнасе. Так що вчинимо по-моєму.
  
  Він не підвищив голос, але Юнас все одно відчув роздратування й весь зіщулився. Він ніколи не розумів, чому батько сердиться. А часто навіть не помічав, що той уже розсердився. Хлопчик розумів, що справи кепські, лише коли мама особливо стискувала губи, і це дратувало батька ще сильніше. Хоч би швидше вона прийшла.
  
  — Крайні тарілки, тату!
  
  Батько щосили хряснув дверцятами шафи, і Юнас відразу прикусив губу, але батькове обличчя вже наблизилося й очі зіщулилися за тонкими скельцями прямокутних окулярів.
  
  — Не «крайні» це називається, а «ті, що стоять скраю». Скільки разів я тобі казав?
  
  — А мама...
  
  — Мама каже неправильно. У тій частині Осло і в тій ро­дині, в якій вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.
  
  З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.
  
  До будинку хтось увійшов.
  
  — Привіт! — долинуло з передпокою.
  
  Юнас хотів було побігти мамі назустріч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стіл.
  
  — Які ж ви молодці!
  
  Вона стояла в дверях у нього за спиною, і Юнас вгадував у її захеканому голосі усмішку. Він узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.
  
  — А якого чудового величезного сніговика ви виліпили!
  
  Юнас запитливо повернувся до матері, яка розстібала пальто. Яка ж вона гарна. Смаглява, темноволоса, як і він сам. З ніжним-ніжним виразом очей. Майже завжди. Майже. Тепер вона вже не така струнка, як на весільних фотографіях, але, коли недавно вони їздили відпочивати в село, він бачив, як чоловіки на неї задивлялися.
  
  — Ніякого сніговика ми не ліпили, — сказав Юнас.
  
  — Хіба? — наморщила чоло мама, розмотуючи довгий плетений рожевий шарф, який він подарував їй на Різдво.
  
  Батько підійшов до вікна:
  
  — Мабуть, сусідські діти.
  
  Юнас виліз на стілець і визирнув на вулицю. А там, по­серед газону, прямо навпроти їхнього будинку, і справді стояв незграбний сніговик. Очі та рот викладені камінцями, а ніс — із моркви. Капелюха та шарфа в нього не було, та й рука була всього одна — тонка гілочка, висмикнута, як здогадався Юнас, із парканчика. І ще щось було не так: сніговик стояв неправильно. Юнас відчував: сніговика треба було поставити обличчям до дороги, до відкритого простору.
  
  — А чому... — почав було він, але батько його перебив:
  
  — Я з ними поговорю.
  
  — Навіщо? — запитала мама з передпокою. Схоже, вона розстібала блискавку на високих шкіряних чоботах. — Це нічого не дасть.
  
  — Я не хочу, щоб моєю ділянкою хтось вештався. От по­вернуся й поговорю.
  
  Мати у передпокої зітхнула:
  
  — А коли ти повернешся, любий?
  
  — Завтра.
  
  — О котрій годині?
  
  — Це що? Допит? — Батько промовив це із робленим спокоєм, і Юнас зіщулився.
  
  — Мені б хотілося, щоб обід був готовий до твого повернення, — озвалася мати.
  
  Вона увійшла до кухні, зазирнула в каструлю й зробила вогонь сильніше.
  
  — До чого ці клопоти? — буркнув батько, відвернувшись до стосу газет, що лежав на диванчику. — Повернуся, і приготуєш.
  
  — Ну, добре. — Мати підійшла до батька й обійняла його зі спини. — Невже тобі дійсно треба до Бергена проти ночі?
  
  — Лекцію я читаю о восьмій ранку, — пояснив батько. — Година піде лиш на те, щоб дістатися від літака до університету. Не хочу навіть думати, щоб летіти першим рейсом.
  
  Юнас помітив, як розслабилися м’язи в батька на шиї — мама знову добрала правильні слова.
  
  — А чому сніговик дивиться на наш будинок? — запитав Юнас.
  
  — Іди помий руки, — наказала мати.
  
  Їли в тиші, що переривалася короткими питаннями матері про справи в школі та розпливчастими відповідями Юнаса. От пощастило, що батько не взявся за свої нестерпні розпитування про те, що вони сьогодні проходили (чи ще не проходили) у «цій убогій школі»! Ще гірше було б, якби батьки влаштували Юнасу перехресний допит про те, з ким із хлопців він грав, хто їхні батьки та звідки вони родом. Юнас, на батькове роздратуван­ня, ніколи не міг дати на такі питання задовільних відповідей.
  
  Улігшись у ліжко, Юнас слухав, як унизу батько прощається з матір’ю, як грюкають двері та від’їжджає машина. Вони знову залишилися самі. Мати ввімкнула телевізор. Хлопчик згадав, як вона намагалася дізнатися від нього, чому він більше не запрошує до себе друзів. Юнас не знав, що відповісти: адже йому не хотілося, щоб вона почала себе ненавидіти. Натомість він зараз лежав і ненавидів себе самого. Юнас ненароком вкусив себе за щоку, так що біль вистрелив йому у вухо, й втупився у стелю, прислухаючись до «музики вітру» — дзвінких металевих трубок. Він встав, почовгав до вікна й визирнув надвір.
  
  Сніг у дворі відбивав достатньо світла, щоб він міг роз­гледіти сніговика, який стояв унизу. Самотній такий. Треба йому змайстрячити шапку й шарф. І може, навіть мітлу. Цієї миті місяць вийшов з-за хмар. Світло впало на темний двір. І на очі сніговика. Юнас затамував подих і... позадкував. Очі з гравію слабко зблиснули. І подивилися вони не кудись у двір. Вони втупилися вгору. Просто на нього. Юнас зашторив вікно і забрався в ліжко.
  
  
  
  
  
  Розділ 3. День перший. Кошеніль
  
  
  Харрі сидів біля стійки в «Палас-грилі» й читав люб’язні висловлювання плаката, в якому гостей бару просили не вимагати випивку наборг, не стріляти в піаніста та взагалі «Be Good Or Be Gone». Вечір був ще ранній, відвідувачів мало. Двоє дівчат за столиком теревенили кожна у свій мобільний, а двоє хлопців грали в дартс, демонструючи чудову техніку щодо стійки та кидка, але кепські результати. Доллі Партон, диск котрої, як зрозумів Харрі, залишив якийсь любитель старого доброго кантрі, гугнявила в динаміках із притаманним їй сильним південним акцентом. Харрі поглянув на годинник і сказав сам собі: вона, себто Ракель Фауке, з’явиться в дверях рівно сім хвилин на дев’яту. Він упізнав особливе дряпливе відчуття, що напосідалося щоразу перед зустріччю з нею. Він виснував, що це умовний рефлекс, залишкова реакція, як у собаки Павлова, який починає стікати слиною, почувши звук дзвоника, що передує появі їжі, навіть коли самої їжі й сліду немає. А сьогодні ввечері їжі не буде, тобто буде тільки просто їжа. Вони повечеряють та люб’язно поспілкуються, потеревенять про своє теперішнє життя. І про Олега — сина Ракелі від колишнього чоловіка, росіянина, з яким вона познайомилася, коли працювала в норвезькому посоль­стві в Москві. Хлопчик був дуже сором’язливий, мовчазний, але Харрі вдавалося з кожною зустріччю заприязнитися з ним усе міцніше; стосунки в них були навіть ближчі та довірливіші, ніж у самого Харрі з власним батьком. Отож, коли Ракель нарешті пішла від нього, він не знав, яка втрата більша. Тепер він зрозумів, яка. Адже було рівно сім хвилин на дев’яту, і вона справді стояла в дверях: прямі високі плечі, які він колись обіймав, вилиці, обтягнуті сяйливою шкірою, до них він колись притулявся. Він сподівався, що вона не здаватиметься такою гарною. А ще — щасливою. Вона підійшла до нього, і їхні щоки торкнулися. Йому вкотре запекла думка, що він втратив її.
  
  — Що ти так дивишся? — запитала вона, розстібаючи пальто.
  
  — Сама знаєш, — хрипко відповів він і дорікнув собі за те, що дозволив їй відчути, як у нього перехопило горло.
  
  Вона голосно розсміялася, і цей сміх подіяв на нього, як перша склянка «Джима Біма»: Харрі зігрівся і розслабився.
  
  — Не треба, — сказала вона.
  
  Він чудово розумів, що означає її «не треба»: «Не треба, не мучся, нічого не вийде». Вона промовила це тихо, ледь чутно, але все одно його обпекло, наче ляпасом.
  
  — Ти схуд, — сказала вона.
  
  — Усі так кажуть.
  
  — Як щодо столика?
  
  — Метрдотель нас покличе.
  
  Вона сіла за стійку поруч і замовила аперитив — як зазвичай, кампарі. Харрі колись називав її Кошеніль — так на­зивається натуральний пігмент, який надає цьому пряному со­лодкому напою особливої барви. Вона й в одежі надавала перевагу червоним тонам. Сама Ракель пояснювала, що це забарвлення має відлякувати, — як у тварин, що в такий спосіб дають зрозуміти, щоб трималися подалі.
  
  Харрі замовив ще одну колу.
  
  — Чому ти схуд? — поцікавилася вона.
  
  — Грибок.
  
  — Що?
  
  — Ну, йому ж треба харчуватися. Мізками, очима, легенями. Свідомістю. Висмоктує колір обличчя та пам’ять. Грибок росте, я зникаю. Він стає мною, а я — ним.
  
  — Що ти верзеш? — перебила вона відразливо, але в очах Харрі розгледів посмішку.
  
  Вона любила, коли він що-небудь розповідав, навіть коли плів відверту базгранину. Він пояснив про грибок у квартирі.
  
  — А як у тебе справи?
  
  — Чудово. У мене все гаразд, у Олега — теж. Ось тільки за тобою сумує.
  
  — Так і сказав?
  
  — Ти знаєш це і без його слів, Харрі. Міг би обійтися з ним і більш м’яко.
  
  — Я? — Харрі здивовано витріщився на неї. — Це був не мій вибір.
  
  — Та невже? — Ракель узяла зі стійки келих. — Те, що ми не разом, — зовсім не означає, що ви з Олегом повинні більше не зу­стрічатися. Ваша дружба важлива для вас обох. При­в’язаності вам даються так важко, що було б непогано цінувати те, що вже є.
  
  Харрі сьорбнув свою колу:
  
  — А як у Олега з твоїм?
  
  — Його звати Матіас. — Ракель зітхнула. — Вони намагаються налагодити стосунки, але вони такі... різні. Матіас на­магається іти назустріч, але Олежик усе ускладнює.
  
  Харрі відчув солодкий укол умиротворення.
  
  — До того ж Матіас багато працює.
  
  — А я вважав, що тобі не подобається, коли мужик працює, — промовив Харрі й одразу пошкодував про сказане.
  
  Але Ракель не розсердилася, вона сумно зітхнула:
  
  — Річ не в тому, що ти працював, Харрі, а у твоїй одержимості. Ти сам і є робота, й спонукає тебе не кохання, не відповідальність. А солідарність. Жодних особистих прагнень, ось у чому річ. У твоїй душі тільки жага помсти. А це неправильно, Харрі, так не мусить бути. Ти сам знаєш, як воно сталося.
  
  «Атож, — подумав Харрі, — і до твого будинку я заніс заразу».
  
  Він кашлянув і поцікавився:
  
  — Ну а твій... він хоч займається правильними речами?
  
  — Матіас тепер уночі чергує у відділенні швидкої допо­моги. Добровільно. А вдень читає лекції в Інституті анатомії.
  
  — А ще він, звісно, донор та член неурядової організації «Міжнародна амністія»?
  
  — Друга група з негативним резусом — це неабияка рідкість, Харрі. Щодо «Амністії» — ти сам її підтримуєш, я ж знаю.
  
  Вона помішала оранжевою соломинкою у майже повній склянці, червона рідина загойдалася навколо кубиків льоду. Кошеніль.
  
  — Харрі... — почала вона.
  
  Щось у її голосі змусило його напружитися.
  
  — Ми з Матіасом хочемо з’їхатися. Після Різдва.
  
  — Так швидко? — Харрі провів язиком по пересохлому піднебінню, намагаючись здобути хоча б краплю вологи. — Ви ж знайомі менше року.
  
  — Півтора. А до літа ми плануємо одружитися.
  
  Магнус Скарре уважно дивився на воду, що стікала йому на руки й зникала в потоках дощу. Ні. Ніщо не зникає, про­сто переноситься до іншого місця. Як і ті люди, про яких він збирає інформацію протягом останніх тижнів. Про це його попросив Харрі. Харрі сказав, що там можна щось нарити. І що доповідь Магнуса йому потрібна до свят. А це означало, що Магнусу доведеться працювати понадурочно. Сам він чудово знав, що Харрі доручив йому цю справу, щоб він не розслаблявся під час святкувань. Хлопці з відділу розшуку зниклих безвісти відмовилися длубатися в старих справах: у них і нових по горло.
  
  Повертаючись до свого кабінету порожнім коридором, Магнус помітив, що його двері прочинені. Він твердо пам’ятав, що замкнув їх, між тим уже було за дев’яту — навіть охоронці давно розійшлися. Два роки тому у них сталася низка крадіжок з кабінетів. Магнус різко смикнув двері.
  
  Посеред кабінету стояла Катрина Братт. Вона обернулася до нього, підвівши брову, наче це був її кабінет і йому слід було постукати, перед тим як увійти. А потім знову повернулася спиною.
  
  — Я просто хотіла подивитися, — сказала вона, обводячи поглядом стіни.
  
  — На що? — Скарре озирнувся довкола. Кабінет був такий, як і всі інші, тільки без вікна.
  
  — Це ж був його кабінет. Так?
  
  — Кого ви маєте на увазі? — насупився Скарре.
  
  — Холе. Упродовж років це був його кабінет. Зокрема й тоді, коли він розслідував серійні вбивства в Австралії. Так?
  
  — Начебто, — знизав плечима Скарре. — То й що?
  
  Катрина Братт провела долонею по столу:
  
  — А чому він переїхав?
  
  Магнус обійшов стіл і всівся в крісло.
  
  — Тут нема вікна. До того ж його підвищили.
  
  — А ділив він кабінет спочатку з Елен Єльтен, потім із Джеком Халворсеном, — сказала Катрина Братт. — І обох убили.
  
  Магнус Скарре заклав руки за голову. А ця новенька — нічого собі. На клас, а то й на два вища за нього буде. Він готовий був битися об заклад, що чоловік у неї — велике цабе, та й грошенята водяться. Костюмчик, схоже, дорогий... Але якщо пильніше придивитися, видно: щось не так. Наче в її вроді була якась вада, тільки от зразу не вгадаєш, у чому вона полягає.
  
  — Як ви вважаєте, може, він чув їхні голоси, тому і змінив кабінет? — запитала Братт, вивчаючи карту Норвегії на стіні.
  
  Скарре обвів поглядом населені пункти Естланна, звідки за останню чверть сторіччя, починаючи з 1980 року, зникали люди. Посміхнувся, але не відповів. Талія у неї тонка, спина пряма... Він знав, що вона відчуває, як він її роздивляється.
  
  — А як узагалі... — не почувши відповіді, продовжила вона.
  
  — Чому ви цим цікавитеся?
  
  — Новим шефом завжди цікавляться.
  
  Тут вона мала рацію. Ось тільки він сам ніколи про Харрі Холе не думав як про начальника. Той, звісно, давав їм якісь завдання та очолював розслідування, але єдине, чого він, власне, вимагав від співробітників, — не йти зі служби раніше за нього.
  
  — Вам, мабуть, відомо, що за ним тягнеться кепська слава, — обережно почав Скарре.
  
  Вона знизала плечима:
  
  — Якщо ви про пияцтво — я чула. І що він писав доповідні на колег. Що дехто з начальників мріє, аби його потурили, але попередній комісар прикрив його своєю могутньою спиною.
  
  — Його звали Б’ярне Мьоллер, — зауважив Скарре і подивився на карту, де колом було обведено Берген. Саме там востаннє бачили Мьоллера. Перед самісіньким зникненням.
  
  — Ще я чула, що місцевим співробітникам не дуже подобається, що телебачення зробило з нього мало не зірку.
  
  Скарре закусив нижню губу.
  
  — Він з біса вправний слідчий. Це для мене головне.
  
  — А вам він подобається? — Братт, нарешті, обернулася і втупилася поглядом упритул.
  
  Скарре посміхнувся:
  
  — Подобається — не подобається, це таке... — Він відсунувся разом із кріслом, поклавши ноги на стіл, потягнувся, спроквола позіхнув. — А чого ви засиділися так допізна?
  
  Це була лише спроба змінити тему. Врешті-решт, вона нижче від нього за рангом, до того ж іще й новачок.
  
  Катрина Братт у відповідь тільки посміхнулася, наче він сказав щось кумедне, вийшла в двері, та й квит.
  
  Пішла. От і добре. Скарре вилаявся, сів зручніше і вві­м­к­нув комп’ютер.
  
  Харрі прокинувся й деякий час лежав на спині, видивляючись у стелю. Скільки він спав? Повернувся до тумбочки, поглянув на будильник. За чверть четверта. Вечеря була суцільною мукою. Він дивився на губи Ракелі, а вона говорила, пила вино, їла м’ясо та роз’ятрювала його розповідями про те, що вони з Матіасом думають провести рік або два в Ботсвані, де уряд оголосив війну СНІДу, що там не вистачає лікарів. Вона запитала, чи зустрів він когось. Він сказав: атож, зустрів. Друзів дитинства: Ейстейна та Валянка. Перший був алкоголіком, таксистом та комп’ютерним фанатом. Другий — алкоголіком та гравцем, який напевне став би чемпіоном світу з покеру, коли б тільки вмів утримувати спокійний вираз обличчя так само добре, як умів читати по обличчях своїх суперників. Харрі завів було історію про великий програш Валянка у Лас-Вегасі, але згадав, що розповідав її ра­ніше. До того ж усе це було не так. Ні з ким він не зустрі­чався.
  
  На сусідньому столику офіціант розливав по бокалах якусь випивку, і на мить Харрі охопило шалене бажання вирвати в нього ту пляшку і випити навхильці. Однак натомість він погодився супроводжувати Олега на концерт, куди хлопчик благав піти Ракель. «Slipknot». Харрі вирішив не розпові­дати, на який концерт вона готова відпустити сина. Група з обов’язковим передсмертним хрипом у кожній пісні, із са­танинською символікою та пришвидшеним бас-ритмом навряд чи могла розбудити у комусь сентиментальні по­чуття. Але зрештою «Slipknot» — хлопці цікаві, не гірші за інших.
  
  Харрі відкинув ковдру, пішов на кухню, відкрив холодну воду й напився з пригорщі. Такої смачної води він ніколи не куштував: вона стікала з його власної долоні, з його власної шкіри. Але тут він раптом виплеснув воду до раковини й втупився у чорну стіну. Що це? Хтось рухається, чи що? Ні, нікого нема, але рух точно є. Неквапний, плавний, наче незрима хвиля тече по водоростях, — струменить вода. Відмерлі нитки грибниці, крихітні — не розгледиш — відростки, спори, які при найменшому поруху повітря гойдаються туди-сюди і починають висотувати соки.
  
  У вітальні Харрі ввімкнув радіо. Усе було скінчено: у Білому домі почав свій президентський термін Джордж Буш.
  
  Харрі повернувся до ліжка й натягнув ковдру на голову.
  
  Юнаса розбудив якийсь звук, і він відкинув з обличчя ковдру. Хлопчикові примарилося щось, наче потріскування — так у тиші недільного ранку рипить під підошвами сніг між будинками. Може, це йому наснилося? Він заплющив очі, але спати розхотілося, згадався уривок сну: батько мовчки й нерухомо стоїть перед ним, скельця окулярів блищать так, що очей не видно.
  
  Юнас перелякався: це був справжній жах. Він знову розплющив очі і побачив, що металеві трубки — «музика вітру» — під стелею рухаються. Хлопчик вихопився з ліжка, відчинив двері і вибіг до коридору. Він намагався не дивитися вниз на темні сходи, що вели на перший поверх, зупинився тільки перед дверима до спальні батьків і дуже обережно натиснув на ручку. Тут він згадав, що батько поїхав, а маму вже можна розбудити. Він увійшов до спальні. На підлозі виднівся прямокутник місячного сяйва, що сягав акуратно заправленого ліжка. Стрілки настінного годинника показували 01:11. Юнас на мить закляк від подиву, а потім поквапився повернутися до темних сходів, які чорніли перед ним, як урвище. Жодного звуку.
  
  — Мамо!
  
  Почувши коротку луну власного голосу, він перелякався ще більше. Бо тепер вона теж усе знала. Темрява.
  
  Ніхто не озвався.
  
  Юнас проковтнув слину і став спускатися сходами.
  
  На третій сходинці він відчув під ногами щось мокре. І на сьомій. І на восьмій. Наче хтось пройшовся у мокрому взутті. Або з мокрими ногами.
  
  У вітальні горіло світло, але мами не було. Юнас підійшов до вікна, щоб подивитися, чи не сплять Бендиксени, адже мама інколи ходила туди до Ебби. Але в них усі вікна були темні.
  
  Він дійшов до телефону на кухні, намагаючись не думати про темряву, не пускати досередини, набрав номер маминого мобільного. І — о радість! — почув її м’який голос. Це було лише привітання автовідповідача з побажанням гарного дня та проханням залишити повідомлення.
  
  Але був зовсім не день, була ніч.
  
  У передпокої хлопчик засунув ноги у великі батькові черевики, натягнув просто на піжаму пуховичок і вийшов на­двір. Мама казала, що сніг, який випав, розтане до ранку, але зараз на вулиці було все ще холодно, і легкий вітерець шепотів щось у гілках дуба, що ріс біля ґанку. До будинку Бендиксенів було не більше ста метрів, до того ж біля їхнього ґанку світилися аж два ліхтарі. Вона, певно, там. Про всяк випадок Юнас озирнувся довкола. І тут його погляд упав на сніговика. Той стояв, як і досі, без руху, все так само повернувшись до будинку, купаючись у променях місячного сяйва. Але щось таки змінилося, у того з’явилося щось людське, знайоме. Юнас подивився на будинок Бендиксенів. Треба бігти! Проте він не міг зрушити з місця, стояв, наче прикипів, а крижаний вітер обдував його зусібіч. Хлопчик обережно озирнувся, кинув погляд на сніговика: тільки зараз до нього дійшло, чому сніговик здавався таким знайомим. Тепер на ньому був шарф. Рожевий шарф. Той, що Юнас подарував мамі на Різдво.
  
  
  
  
  
  Розділ 4. День другий. Зникнення
  
  
  Під обід сніг у центрі Осло вже розтанув. Але все ще лежав плямами на газонах району Хофф, де проїжджали Харрі Холе та Катрина Братт. По радіо Майкл Стайп співав про передчуття, про те, що все пропало, та про хлопчиків біля колодязя. Виїхавши на тиху вулицю, уздовж якої тяглася низка котеджів, Харрі показав на білу «тойоту-короллу», припарковану біля огорожі.
  
  — Он машина Скарре. Давайте станемо за нею.
  
  Великий жовтий будинок. Мабуть, завеликий для родини з трьох людей, подумав Харрі, піднімаючись до входу гравійною стежкою. Навколо хлюпало та капало. У дворі стояв трохи перехняблений сніговик, чиї види на майбутнє були явно не райдужними.
  
  Двері відчинив сам Скарре. Харрі нагнувся і як слід роз­дивився замок.
  
  — Слідів зламу немає, — повідомив Скарре і повів їх до вітальні, де на підлозі спиною до них сидів хлопчик і дивився по телевізору мультики.
  
  З дивана підвелася жінка, простягла Харрі руку й відрекомендувалася:
  
  — Ебба Бендиксен, сусідка. Нічого подібного з Біртою раніше ніколи не траплялося. Принаймні за час нашого зна­йомства.
  
  — А ви давно знайомі? — запитав Харрі, озираючись довкола.
  
  Напроти телевізора стояли масивні шкіряні меблі та восьмикутний скляний столик. Навколо світлого обіднього стола були розставлені легкі й елегантні сталеві стільці. Саме такі — він знав — подобаються Ракелі. На стіні висіли порт­рети якихось чолов’яг, на вигляд — директорів банку, які значуще поглядали згори вниз. Поруч — абстрактне модерністське полотно, яке встигло вийти з моди, а потім знову стало модним.
  
  — Десять років, — відповіла Бендиксен. — Ми переїхали до будинку на тому боці дороги того року, коли народився Юнас. — І вона кивнула на хлопчика, який продовжував дивитися на якихось комах: ті скакали за вовком, що біг по екрану й час від часу вибухав.
  
  — Отже, це ви сьогодні вночі викликали поліцію?
  
  — Так.
  
  — Хлопчик подзвонив у двері чверть на другу, — втрутився Скарре, дивлячись у свої записи. — Дзвінок до поліції зафіксований о першій тридцять.
  
  — Я з хлопчиком і моїм чоловіком спочатку пошукали її в будинку, — пояснила Бендиксен.
  
  — А де саме ви шукали?
  
  — У підвалі. У ванних кімнатах. У гаражі. Скрізь. Просто дивно, як можна ось так узяти й утекти.
  
  — Утекти?
  
  — Зникнути. Поліцейський, з яким я розмовляла по телефону, попросив нас прихистити Юнаса і сказав, щоб ми об­дзвонили знайомих Бі, в яких вона може бути. Ну і почекати до ранку, щоб дізнатися, чи з’явилася вона на роботі. Він сказав, що у восьми випадках з десяти зникла людина за кілька годин з’являється сама. Ми намагалися зв’язатися з Філіпом...
  
  — Чоловік, — знову втрутився Скарре. — Він був у Бергені, читав лекцію. Професор чогось там...
  
  — Фізики, — посміхнулася Ебба Бендиксен. — Хоча це не важливо: мобільний у нього було вимкнено. А в якому готелі він зупинився, ми не знали.
  
  — З ним зв’язалися рано-вранці, — повідомив Скарре. — Він у Бергені, але незабаром буде тут.
  
  — Слава Богу, — зітхнула Ебба. — Так от, коли ми зателефонували сьогодні вранці до Бірти на роботу, з’ясувалося, що вчасно на роботі вона так і не з’явилася. І тут уже ми знову зателефонували до вас, до поліції.
  
  Скарре кивнув, підтверджуючи її слова. Харрі показав жестом, щоб він продовжував розпитувати Еббу Бендиксен, а сам підійшов до телевізора і сів на підлогу поруч із хлопчиком. На екрані вовк підпалив динамітну шашку і взявся її роздмухувати.
  
  — Привіт, Юнасе, мене звати Харрі. Тобі інші поліцейські вже сказали, що такі пригоди, як ця, майже завжди закінчуються добре? І той, кого шукають, урешті-решт, з’являється сам?
  
  Хлопчик заперечно похитав головою.
  
  — Це точно, — сказав Харрі. — Як гадаєш, де зараз твоя мама?
  
  — Я не знаю, де вона, — знизав плечима хлопчик.
  
  — Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?
  
  Хлопчик знову похитав головою.
  
  — Може, є якесь особливе місце, куди мама їде, коли їй хочеться побути на самоті?
  
  — Їй не хочеться бути на самоті, — мовив Юнас. — Їй хочеться бути зі мною.
  
  — Тільки з тобою?
  
  Хлопчик обернувся і подивився на Харрі. У Юнаса були карі очі, зовсім як у Олега. І в цих карих очах Харрі побачив страх, на що й слід було очікувати, а ще — провину, — її було несподівано побачити.
  
  — А чому вони зникають? — запитав хлопчик. — Ну, ті, що потім повертаються знов?
  
  Ті самі очі, подумав Харрі, ті самі запитання. Найважливіші.
  
  — З різних причин, — відповів він. — Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, від чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тиші та спокої.
  
  У коридорі почулися кроки, і Харрі помітив, як хлопчик весь зіщулився.
  
  Динаміт у вовчій лапі вибухнув, і тієї самої миті двері вітальні позаду них прочинилися.
  
  — Доброго дня, — привітався голос за спиною, різкий та стриманий водночас. — Який стан речей?
  
  Харрі вже озирнувся і встиг кинути оком на чоловіка років п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком і взяв пульт. Телевізор писнув на знак протесту, і мультик щез до білої крапки.
  
  — Ти пам’ятаєш, що я сказав про перегляд телевізора се­ред дня, Юнасе? — промовив чоловік скорботним тоном, який давав зрозуміти усім присутнім, що виховання дітей — геть безнадійна справа.
  
  Харрі встав, назвав себе та відрекомендував Магнуса Скар­ре і Катрину Братт.
  
  — Філіп Беккер, — промовив чоловік і поправив окуляри, зсунувши їх на перенісся.
  
  Харрі намагався спіймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовірного підозрюваного, але очей за блиском скелець не було видно.
  
  — Я заповзявся обдзвонити всіх, з ким вона могла зв’я­затися, але ніхто нічого не знає, — заявив Філіп Беккер. — А вам щось відомо?
  
  — Нічого. Але ви нам дуже допоможете, якщо скажете, чи усі валізи та рюкзаки на місці. — Харрі уважно подивився на Беккера й продовжив: — Тоді ми зможемо з’ясувати, було це зникнення спонтанним чи запланованим.
  
  Беккер витримав оцінливий погляд Харрі, кивнув і подався на другий поверх.
  
  Харрі присів навпочіпки перед Юнасом, який продовжував дивитися на згаслий екран телевізора.
  
  — Отже, ти за водомірок? — спитав він.
  
  Хлопчик похитав головою.
  
  — Чому? — сказав Харрі.
  
  — Мені шкода вовка, — відповів той пошепки.
  
  За п’ять хвилин з’явився Беккер і повідомив, що нічого не зникло: ані дорожні валізи, ані одежа, за винятком тієї, що була на ній, плюс, звісно, пальто, чоботи та шарф.
  
  — Гм, — Харрі почухав неголене підборіддя і покосився на Еббу Бендиксен. — Давайте пройдемо з вами до кухні, Беккере.
  
  Беккер йшов попереду, і Харрі встиг жестом покликати Катрину, щоб слідувала за ними. Опинившись у кухні, професор попростував до кавоварки і взявся засипати каву й наливати воду. Катрина спинилася біля дверей, а Харрі піді­йшов до вікна і визирнув надвір. Голова в сніговика зовсім провалилася в плечі.
  
  — О котрій ви вчора виїхали з дому і яким рейсом летіли до Бергена? — запитав Харрі.
  
  — Я виїхав десь о пів на десяту, — відповів Беккер без зволікання. — Рейс був об одинадцятій нуль п’ять.
  
  — Ви телефонували Бірті після того, як вийшли з дому?
  
  — Ні.
  
  — Як ви думаєте, що сталося?
  
  — Гадки не маю, інспекторе. Дійсно жодної гадки не маю.
  
  — Гм. — Харрі знову поглянув у вікно. За весь час, що вони тут, мимо не проїхало жодної машини. Навдивовижу тихе місце. Причому обійшлася ця тиша у цьому районі міста не менше ніж у два мільйони крон. — Які у вас були стосунки з дружиною? — Він прислухався до сопіння Філіпа Беккера й додав: — Я зобов’язаний вас запитати про це, бо в історіях із подружжям втікачі зустрічаються часто-густо.
  
  Філіп Беккер кашлянув:
  
  — Можу вас запевнити, інспекторе, у нас із дружиною були чудові стосунки.
  
  — А може таке бути, що у неї є знайомства, про які ви не знаєте?
  
  — Це виключено.
  
  — «Виключено», — досить сильно сказано, Беккере. Позашлюбні зв’язки — звичайна річ.
  
  Філіп Беккер слабко посміхнувся:
  
  — Я не такий наївний, інспекторе. Бірта — приваблива жінка, та ще й набагато молодша. До того ж родом із родини досить вільного поводження, треба зазначити. Але вона не така. І у мене досить повне уявлення про те, що, так би мовити, зберігається у її шухлядах.
  
  Харрі відкрив рота, щоб поставити наступне питання, але тут кавоварка грізно завуркотіла. Він передумав і змінив тему:
  
  — Ви не помічали, чи були у вашої дружини різкі зміни настрою?
  
  — Бірта не схильна до депресії, інспекторе. Вона не пі­шла вішатися до лісу й не кинулася в море. Вона кудись зникла, але жива. Я читав, що люди раз у раз зникають, а потім повертаються, причому знаходяться природні та доволі банальні пояснення, адже так?
  
  — Ви не заперечуватимете, якщо ми оглянемо будинок?
  
  — Навіщо?
  
  Це було сказане різким, майже агресивним тоном, який дозволив Харрі зрозуміти: ця людина звикла командувати. Й у всьому контролювати своїх близьких. Як так сталося, що його дружина зникла з будинку, не сказавши, куди йде?.. Та й яка нормальна мати покине серед ночі десятирічного сина? Щось тут однозначно не так.
  
  — Іноді ми самі не знаємо, що шукаємо, поки не знайдемо, — відповів Харрі. — Така практика.
  
  І цієї миті йому нарешті вдалося спіймати погляд Беккера, що ховався за скельцями окулярів. На відміну від очей сина, очі в нього були світло-блакитні, й у них чітко читалася брехня.
  
  — Ну, тоді прошу, — дозволив Беккер.
  
  У спальні було прохолодно та чисто. Нічим не пахло. На двоспальному ліжку лежало плетене укривало. На тумбочці стояла фотографія літньої жінки. Її схожість з Філіпом Беккером підказала Харрі, що це його половина постелі. На другій тумбочці стояла фотографія Юнаса. У шафі з жіночими сукнями витав слабкий аромат парфумів. Харрі помітив, що вішалки висять на рівній відстані одна від одної, ніби кожна бажала, щоб їй дали спокій. Чорні спідниці, витерті короткі джинси з квітами та блискітками. В низу шафи були ящики. Харрі висунув верхній. Білизна. Чорна та червона. Наступний ящик. Панчохи та пояси. Третій ящик. Прикраси у спеціальному яскраво-червоному фетровому футлярі із заглибинами. Погляд Харрі впав на великий сяючий перстень з яскравим камінням. Футляр був схожий на мініатюрний Лас-Вегас. Жодної вільної ніші.
  
  Із спальні двері вели до нещодавно відремонтованої ванної з душовою кабіною та сталевою стійкою для раковини.
  
  У кімнаті Юнаса Харрі сів на маленький стілець біля маленької парти. На парті лежав калькулятор зі складними математичними функціями. Він був новенький, ніби ним ніхто ніколи не користувався. Над партою висів плакат: сім дельфінів на хвилях — і календар на весь рік. Деякі дати було обведено кружальцями та підписано друкованими літерами. Харрі прочитав про дні народження мами, дідуся, про поїздку до Данії, про зубного лікаря о десятій. Дві дати у липні були позначені словом «лікар». Пам’яток про футбольні матчі, про прем’єри фільмів або дні народження приятелів Харрі не побачив.
  
  Тут він боковим зором помітив рожевий шарф, що лежав на ліжку. Мабуть, це не той колір, яким хотів би себе прикрасити хлопчик такого віку. Харрі взяв шарф. Він був вологий, і до Харрі долинув легкий запах волосся, шкіри та парфумів. Тих самих, якими пахло в шафі у спальні.
  
  Він знову спустився на перший поверх. Зупинився біля кухні, де Скарре продовжував ставити стандартні для розслідування питання. Подзенькували кавові чашки. Диван у вітальні здавався величезним, можливо, через мізерну по­стать, яка сиділа там, утупившись у книгу. Харрі підійшов ближче і побачив у ній фотографії Чарлі Чапліна на повен зріст. Харрі присів поруч.
  
  — А ти знаєш, що Чаплін — англійський дворянин? Сер Чарлз.
  
  Юнас кивнув:
  
  — Але вони все одно витурили його до США.
  
  Юнас погортав книгу.
  
  — Ти хворів цього літа, Юнасе?
  
  — Ні.
  
  — Але ж ти був у лікаря. Два рази.
  
  — Мама просто хотіла, щоб мене оглянули. Мама... — Голосок раптом здригнувся.
  
  — Ти невдовзі її знову побачиш, — утішив хлопчика Харрі і поклав долоню на худеньке плече. — Вона ж не взяла з собою рожевий шарф. Той, що лежить у тебе в кімнаті.
  
  — Його хтось пов’язав на шию сніговикові, — тихо промовив Юнас. — А я забрав назад.
  
  — Це, мабуть, мама не хотіла, щоб сніговик змерз. Ну, може, це зробив тато...
  
  — Ні, це зробив хтось інший, після того як тато уже по­їхав. Уночі. Той, хто викрав маму.
  
  Харрі повільно кивнув:
  
  — А хто цього сніговика зліпив, Юнасе?
  
  — Не знаю.
  
  Харрі поглянув у вікно. Ось чому він приїхав сюди сам, а не послав когось із співробітників. Йому здалося, ніби через всю кімнату пролягла крижана тріщина.
  
  Харрі та Катрина сіли в машину й подалися вниз вулицею Хіркедалсвейєн у напрямі до Майорстуа.
  
  — Що ви перш за все відзначили, коли ми приїхали? — звернувся Харрі до напарниці.
  
  — Те, що там живуть зовсім не споріднені душі, — відповіла Катрина, пролітаючи повним ходом пункт в’їзду на платну дорогу. — Швидше за все, у них нещасливий шлюб. На додачу керує в родині чоловік.
  
  — Гм. А чому ви так подумали?
  
  — Ну, це цілком очевидно, — посміхнулася Катрина і по­глянула в дзеркало заднього виду. — Відмінність у смаках.
  
  — Поясніть.
  
  — Ви бачили цей потворний диван та столик у вітальні? Типові меблі «під дев’ятнадцяте століття», куплені людиною двадцятого століття. Але обідній стіл з вибіленого дуба з алюмінієвими ніжками вибирала вона. До того ж, це «Вітра».
  
  — Що за «Вітра»?
  
  — Фірма. Швейцарська. Дорога. Така дорога, що якби вона купила доволі пристойні копії, а не оригінал, добряче зекономила б на обстановці для всієї цієї чортової вітальні.
  
  Харрі відзначив про себе, що чортихнулася Катрина не так, як це роблять зазвичай. У її вустах лайка звучала якимось контрапунктом, котрий зайвий раз підкреслював її приналежність до вищого класу.
  
  — Ну то й що?
  
  — Зрозуміло, що у такому крутому будинку, та ще й у такому районі Осло гроші — не проблема. Але їй не дозволили змінити його диван та столик. А коли людина без смаку, але з явним інтересом до інтер’єра, наполягає на своєму, — то зрозуміло, хто в домі хазяїн.
  
  Харрі кивнув, більше своїм власним думкам. Перше враження його ніколи не обманювало. Катрина Братт виявилася розумницею.
  
  — Тепер розкажіть, що ви думаєте, — попросила вона. — Це ж наче як я маю у вас вчитися.
  
  Харрі ковзнув очима по старій, багатій традиціями, але абсолютно нереспектабельній забігайлівці під назвою «Лепсвік»:
  
  — Я думаю, Бірта Беккер залишила дім не зі своєї волі.
  
  — Але жодних слідів насильства немає!
  
  — Бо все було добре сплановано.
  
  — А хто ж злочинець? Чоловік? Найчастіше воно так і буває, правда ж?
  
  — Ну, так, — відповів Харрі, відчуваючи, як думки розтікаються врізнобіч. — Винен завжди чоловік.
  
  — Тільки ось цей конкретний чоловік був у Бергені.
  
  — Так, схоже на те.
  
  — До того ж відлетів останнім рейсом, отже ніяк не міг повернутися додому, а потім устигнути на ранкову лекцію. — Катрина додала газу й проскочила перехрестя біля Майор­стуа на жовтий. — Якби Філіп Беккер був винен, він би вхопив наживку, яку ви йому кинули.
  
  — Наживку?
  
  — Ну, так. Коли ви запитали, чи були у неї зміни настрою. Ви дали Беккеру зрозуміти, що підозрюєте самогубство.
  
  — І що?
  
  — Та годі, Харрі! — голосно розсміялася вона. — Усі навколо, включаючи Беккера, знають, що коли йдеться про самогубство, поліція залучає до розслідування мінімум співробітників. Ви дали йому можливість підкріпити версію, котра — якби він був винен — була б йому на руку та розв’яза­ла б більшість його проблем. Але він чітко відповів вам, що його половина раділа життю на повну котушку.
  
  — Угу. Тобто ви вважаєте, що моє питання було «перевіркою на вошивість»?
  
  — Ви ж постійно перевіряєте людей, Харрі. І мене — теж.
  
  Харрі не відповідав, поки вони не доїхали до вулиці Бугстадвейєн, і лише тоді промовив:
  
  — Люди часто виявляються набагато розумнішими, ніж про них думаєш, — і замовк.
  
  Коли вони припаркувалися біля Поліцейського управління, він повідомив:
  
  — До кінця дня я працюватиму сам.
  
  А сказав він це тому, що весь цей час думав про рожевий шарф і нарешті дійшов рішення: взяти у Скарре матеріали у справах про зникнення людей, щоб отримати підтвердження своїм пекучим підозрам. Якщо вони підтвердяться, віднести листа комісару Гуннару Хагену. Той самий проклятий лист.
  
  
  
  
  
  Розділ 5. 4 листопада 1992 року. Тотемний стовп
  
  
  Коли 19 серпня 1946 року в Арканзасі, у невеликому містечку Хоуп, себто Надія, на світ з’явив­ся Вільям Джефферсон Блайт ІІІ, минуло вже три місяці відтоді, як його батько загинув в автомобільній катастрофі. Чотири роки по тому мати Вільяма знову вийшла заміж, і Вільям узяв прізвище нового батька. А тепер, через сорок років після цих подій, була ніч листопада 1992 року, і біле конфеті снігу падало з неба на вулиці Надії, святкуючи перемогу власних містечкових надій, адже його уродженець, Вільям — або просто Білл — Клінтон, був обраний сорок другим президентом США.
  
  А ось сніг, що падав тієї ж ночі на місто Берген, не встигав навіть долітати до землі й перетворювався на дощ, який по­ливав вулиці, наче була середина вересня. Проте коли настав ранок, вершини семи гір, що охороняють це чудове місто, були добряче присипані цукровою пудрою. І на найвищій горі — Ульрікен — уже побував інспектор поліції Герт Рафто. Він тремтливо вдихав гірське повітря та втягував у плечі велику голову; стільки зморщок пролягло на його обличчі, наче його хтось зім’яв, як непотрібний аркуш паперу.
  
  Жовтий вагончик, який доставив Рафто та трьох його колег-криміналістів з управління кримінальної поліції Бергена на висоту 642 метри над містом, висів, трохи розгойдуючись в очікуванні, на міцних сталевих тросах. Фунікулер закрили, щойно до поліції подзвонили перші туристи, які вирішили побувати цим ранком на відомій гірській вершині.
  
  — Стиць тобі! — вигукнув один із криміналістів.
  
  Цей вислів прозвучав, як пародія «мігрантів» на такий собі бергенський діалект, що було особливо смішно, коли врахувати, що справжні бергенці давно вже так не кажуть. Але в ситуаціях, коли жах та нудьга беруть гору над людиною, якось самі собою вихоплюються рідні словечка.
  
  — Та вже ж, стиць, — із сарказмом підтакнув Рафто, блиснувши очима з-під зморшкуватих повік.
  
  Тіло, що лежало перед ними на снігу, було почикрижене так, що його стать можна було вгадати тільки по єдиній залишеній груді. Усе інше перетворилося на місиво. Жахливе видовище цих останків нагадувало Рафто автомобільну ава­рію, що сталася рік тому на Ейдсвогнесі, коли машина перескочила через алюмінієвий відбійник і влетіла у зустрічний автомобіль.
  
  — Злочинець убив та розчленував її прямо тут, — зауважив другий криміналіст.
  
  Рафто поглянув на сніг, на якому лежало тіло, і подальших пояснень не знадобилося: він був увесь залитий кров’ю, і по довгих доріжках бризок стало зрозуміло, що принаймні одна артерія була перерізана, поки серце ще працювало. Він зауважив подумки, що треба точно встановити, о котрій вночі снігопад припинився. Останній фунікулер прийшов сюди о п’ятій вечора. Хоча, звісно, вбивця з жертвою могли піднятися сюди стежкою, що зміїлася внизу під фунікулером. Або, наприклад, доїхали до сусідньої гори Фльойєн поїздом і звідти вже прийшли сюди. Але це надто тривала прогулянка, та й нутром він відчував, що до місця вони дісталися фунікулером.
  
  На снігу було видно сліди двох людей. Маленькі, безперечно, належали жінці, хоча її взуття ніде не було видно. Ну а інші сліди, очевидно, залишив убивця. І вони вели до стежки.
  
  — Здоровезний розмір, — зауважив молодий криміналіст, худорлявий провінціал з острова Сотра. — Щонайменше сорок восьмий. Кремезний чолов’яга.
  
  — Не обов’язково, — відзначив Рафто і потягнув носом повітря. — Відбитки нерівномірні, це видно тут, на рівному місці. Отже, черевики йому завеликі. Можливо, він хотів нас обманути.
  
  Рафто відчув, як усі погляди звернулися до нього. І він знав, про що вони думають: стоїть тут та пишається, бісів улюбленець журналістів, — щелепа квадратна, пика цеглини просить і відповідна хватка. Коп — наче спеціально створений для газетних заголовків. Хоча, може, так уже й не думають, з того часу, як він вважався за зірку, багато води спливло. У якийсь момент він внутрішньо переріс їх усіх: і пресу, й колег. І тоді йому стали натякати, що він думає тільки про своє місце у сяйві софітів, що егоїстично пройшовся по головах дуже багатьох своїх товаришів. Та й до роботи, шепотіли в нього за спиною, він ставиться, так би мовити... Але Рафто цим не дуже переймався. Нема в них нічого проти нього. Ну, так, бувало, зникали якісь речові докази з місця злочину. Прикраси там або годинник, що належали вбитому, але на такі речі точно ніхто б не спокусився. Якось колега Рафто шукав свою ручку і випадково — так він принаймні заявив — висунув шухляду його стола. І побачив там три каблучки. Рафто викликали до комісара для пояснень і попросили сидіти тихо й ні в що не втручатися. От і все. Але плітки вже поповзли. Навіть комусь із журналюг доповіли про це. Мабуть, тому не варто дивуватися, що коли два роки тому в управлінні почалися перевірки на предмет поліцейського свавілля, зна­йшлася тільки одна людина, на яку негайно було подано доповідну, — людина, створена для першої шпальти газет.
  
  Ніхто не мав сумнівів, що обвинувачували Герта Рафто небезпідставно. Проте всі при цьому знали, що інспектор став цапом-відбувайлом у відділі, який протягом довгих років був заквашений на досить визначеній традиції. Ось чому в рапортах за його підписом — переважно про допити наркоторговців та ґвалтівників дітей — було сказано, що, мовляв, арештант навернувся зі старих сходів, що ведуть униз, до камери попереднього ув’язнення, від чого й отримав кілька синців.
  
  Газети були безжалісними. Прізвисько, яке йому колись дали — Залізний Рафто, — було, звісно, не найоригінальнішим, але саме тому зустрічалося не надто часто. А тепер воно набуло нового змісту. Журналісти взяли інтерв’ю у більшості його давніх ворогів по обидва боки закону, а вже ті, звісно, як могли, роздули всі звинувачення. Отож, коли дочка Рафто прийшла зі школи в сльозах і сказала, що її дражнять «за­лізними сходами», дружина інспектора заявила, щоб він не чекав, що вона сидітиме та дивитиметься, як через нього всю сім’ю поливають брудом. Ну а він, як це часто бувало, трохи втратив самовладання, після чого вона забрала дочку і цього разу до нього не повернулася.
  
  Але і в цей непростий час він не забував, хто він є. Залізний Рафто. А коли карантин скінчився, він ушкварив на пов­ну та працював день і ніч, щоб повернути втрачені позиції. І хоча успіх був на його боці, йому не вдалося змусити всіх — і колег, і журналістів — забути про те, що вони так відчайдушно намагалися довести. Усі добре пам’ятали фотографії побитих людей у наручниках. Але він їм ще покаже. Він доведе, що Герт Рафто — не та людина, яка дозволить себе закопати передчасно. Що місто там, унизу — його місто і належить йому, а не цим тюхтіям-неробам, які вважаються спецами з соціальних проблем і сидять по своїх кабінетах, висолопивши язики — такі довгі, що впору дістають аж до сідниць місцевих депутатів та всіляких журналюг.
  
  — Сфотографуйте і займіться упізнанням, — наказав Рафто криміналісту з фотоапаратом.
  
  — Та хто ж зможе таке упізнати? — показав на труп пальцем молодик.
  
  Його тон Герту не сподобався.
  
  — Хтось напевно вже заявив або от-от заявить, що зникла його жінка. Треба зіставити. Зрозуміло, салаго?
  
  Рафто піднявся на вершину й звідти поглянув на те, що тільки через бажання підкреслити різницю у висоті називали «плато». Його погляд ковзнув довкола й зупинився на пагорбі неподалік, на вершині якого стояло щось, що здалека нагадувало людську постать. Фігура не рухалася. Може, з каміння? Рафто зіщулився. Він тут бував тисячі разів — гуляв із донькою та дружиною, — але ніякої піраміди не пригадує. Він спустився до фунікулера, перекинувся кількома словами з водієм і позичив у нього бінокль. За п’ятнадцять секунд він побачив, що це ніяка не піраміда, а три здоровезні снігові кулясті оберемки, які хтось поклав один на один.
  
  Гертові Рафто ніколи не подобався район Ф’єлльсиден. Він не розумів, що вже такого «мальовничого» у тутешніх хатинках — без теплоізоляції, з крихітними потаємними сходами та підвальчиками, куди ніколи не проникає сонячне світло. Але хатинки ці розкупали дітки багатіїв за чималі гроші: модники гналися за старовинним бергенським житлом, а самі усе там так відштукатурили, що від споконвічної атмосфери не залишилося й сліду. Нині тут не чути було тупцяння дитячих ніжок по дощатій підлозі: ціни витурили молодих та родини з маленькими дітьми на інший бік гори, й у Ф’єлльсидені панувала пустка і тиша, мов у якомусь торговому районі. І все одно у Рафто було відчуття, що за ним стежать. З цим він і ступив на кам’яні сходи й натиснув на дзвінок.
  
  Двері відчинилися майже відразу, й в інспектора запитально втупилося бліде перелякане жіноче обличчя.
  
  — Онні Хетланн? — запитав Рафто і простягнув руку з по­свідченням. — Я з приводу вашої подруги Лайли Осен.
  
  Квартирка виявилася крихітною, із зовсім неможливим плануванням: ванна розташовувалася напроти кухні, й до того ж — між вітальнею та спальнею. Візерунчасті, кольору червоного вина, шпалери у вітальні не завадили Онні Хетланн всунути туди диван та крісло в оранжево-зелених тонах, а на вільних місцях (яких, до речі, залишилося небагато) вона склала купки журналів, штабелі книг та дисків. Рафто проминув кота та його перевернуту миску й опинився на дивані. Онні Хетланн сіла в крісло й почала накручувати на палець ланцюжок, на якому висів зелений камінець з чорними прожилками. Мабуть, фальшивий. А може, такий був задум.
  
  Онні Хетланн дізналася про загибель подруги від чоловіка Лайли, Бастіана, учора вранці, але трагічний вираз іще не зник з її обличчя. Рафто, не звертаючи на це уваги, нещадно виклав страхітливі деталі.
  
  — Жахливо, — прошепотіла Онні Хетланн. — Про це Бастіан нічого не казав.
  
  — Авжеж, ми не хочемо поки що виносити бруд із хати, — пояснив Рафто. — Бастіан каже, що ви були найкращою по­другою Лайли.
  
  Онні кивнула.
  
  — Чи не знаєте, що Лайла могла робити на вершині Ульрікена? Її чоловік нічого про це не знає, він учора разом із дітьми був у бабусі у Флорьо.
  
  Онні заперечно похитала головою. Цей жест, здавалося б, не полишав ані найменшого сумніву. Та от біда: перед тим як похитати головою, вона трохи завагалася. На соту долю секунди. І цього Герту Рафто було достатньо.
  
  — Фрьокен Хетланн, йдеться про вбивство. Сподіваюсь, ви розумієте, наскільки це серйозно і як ви ризикуєте, якщо не розповісте мені все, що вам відомо?
  
  Вона, як бульдог, витріщилася на поліцейського.
  
  Він змінив тон:
  
  — Якщо ви гадаєте, що оберігаєте інтереси її сім’ї, то по­миляєтеся. Такі речі стають відомі попри все.
  
  Онні ковтнула слину. Перелякалася, судячи з вигляду. До того ж виглядала переляканою, ще коли відчиняла двері. І тоді він дав їй останнього стусана — пустив у хід нікчемну погрозу, яка, до речі, дивовижним чином діяла і на винних, і на невинних:
  
  — Ви можете розповісти мені все тут і зараз або поїхати зі мною до дільниці для допиту.
  
  Очі Онні Хетланн наповнилися сльозами, голос ледве бу­ло чути:
  
  — Вона мала там з кимось зустрітися.
  
  — З ким?
  
  Жінка схлипнула:
  
  — Лайла сказала мені тільки те, як його звати та ким він працює. Але це була таємниця, її ніхто не мусив знати. Особливо Бастіан.
  
  Щоб приховати лють, Рафто довелося витріщитися в блокнот.
  
  — Назвіть ім’я та місце роботи, — вичавив він.
  
  Він записав усе, що вона сказала, до блокнота. Уважно ви­вчив написане. Доволі звичайне ім’я. І робота теж досить звичайна. Але оскільки Берген — місто маленьке, подумав він, цього має бути досить. Він усім своїм єством відчував, що взяв потрібний слід. Під «усім єством» Герт Рафто мав на увазі три­дцятирічну службу в поліції та глибоке знання людської натури, що базувалося на притаманній йому природній мізантропії.
  
  — Ви маєте мені дещо пообіцяти, — звернувся Рафто до подруги вбитої. — Жодній живій душі ви не відкриєте того, що щойно мені розповіли. Нікому з членів родини. Жодному журналісту. І навіть іншим поліцейським, з якими вам доведеться розмовляти. Ви мене зрозуміли?
  
  — Навіть... поліції?
  
  — Саме так. Розслідування веду я. І мені потрібен повний контроль над тим, хто володіє цією інформацією. Поки я вам не дам інших вказівок, ви нічого не знаєте.
  
  Нарешті, подумав Рафто, спускаючись з ґанку кам’яними сходами. Вікно у напівпідвальчику блиснуло, трохи прочинившись, і в нього знову з’явилося відчуття, що за ним стежать. Ну то й що? Реванш буде за ним. Герт Рафто застебнув пальто і переможно рушив слизькими вулицями до центру, не помічаючи рідкого дощику.
  
  О п’ятій вечора небо над Бергеном продірявилося остаточно. А на столі перед Рафто вже лежав список прізвищ, отриманий з департаменту праці. Він узявся шукати кандидатів з підходящим іменем. Таких виявилося троє. Він повернувся від Онні Хетланн дві години тому і тепер думав, що незабаром знатиме, хто вбив Лайлу Осен. Справу розкрито менш ніж за дванадцять годин. Розкрито ним і ніким більше. Тому він особисто поінформує пресу. Столичні журналісти вже перемахнули через гори і влаштувалися в По­ліцейському управлінні. Начальник управління кримінальної поліції зробив заяву, що деталі, які стосуються вбивства, офіційно повідомлені не будуть, але стерв’ятники відчули поживу.
  
  — Мабуть, витік інформації, — пробурмотів начальник, дивлячись на Рафто.
  
  Але той не тільки не вимовив жодного слова, він навіть не сяяв тим лоском, який потрібен, щоб потрапити в заголовки. А поки що журналісти сиділи та чекали, готові строчити свої статті. Незабаром, зовсім скоро Герт Рафто знову стане королем Поліцейського управління міста Бергена.
  
  Він зменшив звук радіо, по якому Уїтні Х’юстон на весь голос наполягала на тому, що завжди кохатиме його, але пе­рш ніж він устиг зняти слухавку, телефон задзвонив.
  
  — Рафто! — буркнув він роздратовано та нетерпляче.
  
  — Я той, кого ти шукаєш.
  
  Бідолаха інспектор відразу збагнув: це не блеф і не розі­граш. Зрозумів з голосу: той був сповнений крижаного спокою, а чітка розбірлива дикція виключала варіант із божевільним або п’яним. До того ж, у голосі було ще дещо, чого інспектор ніяк не міг ухопити.
  
  Рафто голосно кашлянув кілька разів — щоб виграти тро­хи часу.
  
  — Із ким я розмовляю? — запитав він, аби показати, що вивести його з себе не вдалося.
  
  — Сам знаєш.
  
  Рафто заплющив очі й глухо, але люто вилаявся. Дідько, дідько! Злочинець вирішив появитися! І саме тоді, коли Рафто збирався заарештувати причетного до справи підозрюваного! Тепер весь ефект зникне.
  
  — А чого ти вирішив, що я шукаю саме тебе? — запитав поліцейський крізь зуби.
  
  — Знаю, і квит, — відповів голос. — І якщо зробиш так, як я скажу, то зможеш отримати те, що хочеш.
  
  — Що саме?
  
  — Ти ж хочеш заарештувати мене. І ти зможеш це зробити. Сам. Розумієш тепер, Рафто?
  
  Інспектор кивнув і тільки згодом зібрався з силами й ви­чавив:
  
  — Так.
  
  — Зустрінемося біля тотемного стовпа у парку Нурнес, — промовив голос. — Приблизно за десять хвилин.
  
  Рафто намагався обміркувати почуте. Парк знаходиться біля Акваріума, за десять хвилин він туди встигне. Але чому той хоче зустрітися саме там, на самому краю Нурнес-парку, на мисі, що виходить до моря?
  
  — Щоб я міг бачити, що ти прийшов сам, — сказав голос, відповідаючи на його думки. — Якщо побачу інших поліцейських або ти запізнишся, я зникну назавжди.
  
  Мозок Рафто працював гарячково: вираховував, зіставляв, робив висновки. Групу захоплення підняти він не встигне. Причому саме це можна буде внести до рапорту як причину того, що він був змушений провести арешт самостійно. Ідеально.
  
  — Чудово, — сказав Рафто. — І що буде, коли я прийду?
  
  — Я розповім тобі все, ти вислухаєш мої умови, і я здамся.
  
  — Які умови?
  
  — На суді я буду без наручників. Слухання буде закритим для преси. І сидітиму я там, де мені не доведеться спілкуватися з іншими в’язнями.
  
  Рафто знову прокашлявся.
  
  — Гаразд, — погодився він нарешті і поглянув на годинник.
  
  — Зачекай, у мене ще умови. Телевізор у камері та будь-які книги, які я схочу.
  
  — Усе отримаєш, — запевнив Рафто.
  
  — Щойно підпишеш угоду, де викладено усі мої вимоги, і я твій.
  
  — Що за... — почав Рафто, але короткі гудки у слухавці сповістили про кінець розмови.
  
  Рафто припаркувався біля верфі. Це був не найкоротший шлях, але звідси огляд був кращий. Крізь огороджену територію великого парку були протоптані стежини, тут і там виднілися пагорби, вкриті жовтою пожухлою травою. Де­рева розчепірили свої чорні пальці, тягнулися до важкого неба, яке напливало з моря позаду Аскьой. Якась людина поспішала за нервовим ротвейлером на натягнутому повідку. Проходячи повз купальні, Рафто намацав «Сміт-Вессон» у кишені пальта. Купальня була порожня — величезне біле корито, схоже на гігантську ванну, яка притулилася до крайки моря.
  
  За рогом, метрів за десять, Рафто вирізнив високий тотемний стовп — дарунок Сіетла Бергену на дев’ятсотріччя. Він чув своє дихання та чвакання мокрого листя під пі­дошвами. Сіяв дощ. Маленькі гострі крапельки впивалися в обличчя.
  
  Людина, що стояла біля тотемного стовпа, дивилася саме в бік Рафто, наче точно знала, що той з’явиться з цього боку, а не з іншого.
  
  Підходячи до стовпа, Рафто стис в кишені револьвер. Людина жестом зупинила його за два метри від себе. Дощ заливав очі, Герт зіщулився й потрусив головою. Цього не може бути.
  
  — Здивований? — запитав голос, який йому тільки зараз вдалося пізнати.
  
  Рафто не відповів. Мозок запрацював з новою силою.
  
  — Ти думав, що знаєш мене, — продовжував голос. — А насправді це я тебе знаю. Ось чому мені було очевидно, що ти все захочеш зробити сам.
  
  Рафто дивився на людину незмигно.
  
  — Це гра, — сказав чоловік.
  
  — Гра? — прохрипів Рафто.
  
  — Ну так. Ти ж любиш усілякі ігри.
  
  Рафто порухав у кишені рукою із затиснутим револьвером, щоб переконатися, що він не зачепиться за підкладку, коли доведеться ривком витягти його звідти.
  
  — Чому саме я? — запитав він.
  
  — Бо ти — кращий. Я граю тільки проти кращих.
  
  — Ти псих, — прошепотів Рафто й одразу пошкодував про це.
  
  — Ну, у цьому я не сумніваюся, — посміхнувся той. — Але ти теж псих, дорогенький. Ми усі — психи. Без­вільні привиди, які ніяк не можуть знайти шлях до своєї обителі. Так було завжди. Ти знаєш, чому індіанці ставили ці штуки?
  
  Чоловік постукав кісточкою вказівного пальця по дере­в’яному стовпі, на якому були вирізьблені фігури. Вони сиділи навпочіпки, одна на одній, і дивилися на затоку немигними та невидющими чорними проваллями очниць.
  
  — Щоб утримувати душі, — продовжував чоловік. — Щоб вони не розтікалися хто куди. Але тотемні стовпи гниють. І цей згниє, ось у чому річ. І тоді душам треба шукати собі новий прихисток. Може, маску. Або дзеркало. Або щойно народжену дитину.
  
  Із Акваріума, із загону для пінгвінів, долинув різкий хрипкий пташиний крик.
  
  — Розповіси, чому тобі довелося її вбити? — запитав Рафто пінгвінячим хриплим голосом.
  
  — Шкода, що гру вже скінчено, Рафто. Було кумедно.
  
  — А як тобі стало відомо, що я натрапив на твій слід?
  
  Чоловік підняв руку, і Рафто автоматично зробив крок назад. На долоні в того щось висіло. Ланцюжок із великим каменем у формі сльози, зеленим, з чорними прожилками. Серце Рафто глухо загупало в ребра.
  
  — Онні Хетланн, безперечно, слід було тримати язика за зубами. Але вона дозволила собі... як би то мовити... пробовкатися.
  
  — Брешеш, — видихнув Рафто.
  
  — Вона сказала, що ти заборонив щось повідомляти твоїм колегам. І ось тоді мені стало зрозуміло, що ти приймеш моє запрошення і прийдеш сюди сам. Бо ти подумав, що це буде новий прихисток для твоєї душі, нове перевтілення. Хіба ні?
  
  Холодний дощ важкими краплями стікав по обличчю Раф­то, наче піт. Він поклав палець на спусковий гачок револьвера і вимовив чітко й стримано:
  
  — Ти вибрав кепське місце. Ти стоїш спиною до моря, а там унизу поліцейські машини вже перекрили усі в’їзди та виїзди звідси. Прослизнути не вдасться.
  
  Чоловік втягнув у себе повітря:
  
  — Відчуваєш запах, Герте?
  
  — Який запах?
  
  — Страху. В адреналіну досить виразний запах. Ну, та ти, напевне, все про це знаєш. Напевне пам’ятаєш: так само тхну­ло від арештованих, коли ти їх бив. І від Лайли пахло так само. Особливо коли вона побачила, якими інструментами я збираюся скористатися. А від Онні пахло ще сильніше. Гадаю, тому, що ти розповів їй, як померла Лайла, і вона, ледь побачивши мене, зрозуміла, що чекає на неї саму. Досить збудливий запах, невже ти його не відчуваєш? У якійсь книжці я читав, що саме за цим запахом хижаки знаходять свою жертву. Тільки уяви: тремтяча жертва намагається сховатися, але розуміє, що запах власного страху вб’є її.
  
  Рафто дивився на руки людини, що спокійно висіли з бо­ків. Зброї в них не було. Ще не звечоріло, вони знаходяться неподалік від центру міста, одного з найбільших у Норвегії... Останніми роками він не пив і привів себе в добру фізичну форму. Реакція в нього блискавична, та й техніка ближнього бою — на рівні. Вихопити револьвер — справа однієї секунди. Але чому він наляканий так, що у нього клацають зуби?
  
  
  
  
  
  Розділ 6. День другий. Мобільний телефон
  
  
  Інспектор Магнус Скарре обіперся на спинку крісла і заплющив очі — відразу виникла по­стать людини в костюмі, що стояла до нього спиною. Він розплющив очі і поглянув на годинник. Шоста. Ну все, тепер, витративши цілий день на збір інформації про зниклу, він заслужив невелику перерву. Скарре обдзвонив усі лікарні, запитуючи, чи не надходила до них Бірта Беккер. Зателефонував до служби таксі — загальнонорвезької та столичної — і перевірив маршрути, на яких вони працювали минулої ночі в районі Хофф. Переговорив з банком зниклої, де йому підтвердили, що вона не знімала значних сум з рахунку перед тим, як зникнути, у ніч зникнення, а також наступного дня. Поліцейські, які охороняли столичний аеропорт, проглянули списки пасажирів за вчорашній вечір, але прізвище Беккер зустрічалося там лише раз: це був чоловік зниклої, Філіп, який летів бергенським рейсом. Скарре навіть поговорив із представниками фірм, чиї пороми вчора відходили до Англії та Данії, хоча зникла навряд чи могла перетнути кордон: чоловік знайшов удома її паспорт та показав його слідчим. Прискіпливий інспектор розіслав по готелях Осло та Акерсхуса факс із описом зовнішності Бірти Беккер і повідомив дані про неї усім патрульним автомобілям у столиці.
  
  Залишилося тільки одне — пробити мобільний.
  
  Магнус зателефонував Харрі й доповів про зроблену роботу. Той важко дихав, у трубці чувся пташиний грай. Харрі поставив кілька запитань про мобільний телефон і відключився. Скарре встав і вийшов у коридор. Двері до кабінету Катрини Братт були відчинені, там горіло світло, але всередині нікого не було. Він піднявся поверхом вище, до їдальні.
  
  Кухня вже не працювала. На сервірувальному столику перед дверима стояв термос із напівхолодною кавою, сухарики та варення. У їдальні сиділо усього четверо людей, зате з-поміж них виявилася й Катрина Братт. Вона влаштувалася за столиком, що стояв біля стіни, занурившись у теку з документами. Перед нею стояла склянка з водою, оддалік лежав відкритий пакет із бутербродами. Читала Катрина в окулярах. Тонкі лінзи, тонка оправа — на обличчі їх було майже не видно.
  
  Скарре налив собі кави й попростував до жінки.
  
  — Планові понадурочні? — Він усівся поруч.
  
  Вчулося це Магнусу Скарре чи він і справді почув жалібне зітхання? Катрина відвела погляд від документів і поглянула на нього.
  
  — Знаєте, як я здогадався? — посміхнувся він і кивнув на пакет із їжею. — Оце приготували ще вдома. Тобто ви знали, що їдальня зачиниться о п’ятій, а вам доведеться тут сидіти довше. Бачите, я ж слідчий. Ми усі тут такі.
  
  — Та ну? — промовила вона байдуже і взялася до своїх документів.
  
  — Авжеж, — підтвердив Скарре, відсьорбнув кави й почав її розглядати.
  
  Вона сиділа, трохи нахилившись уперед, отож він без усяких зусиль бачив виріз блузки і навіть біле мереживо ліфчика.
  
  — Узяти хоча б сьогоднішню справу про зниклу жінку. Я знаю тільки те, що знають усі. Але я думаю, що ця жінка усе ще в Хоффі. Можливо, лежить десь там, під шаром снігу або старого листя. Або в якомусь озерці, або, наприклад, у струмку — їх там багато.
  
  Катрина Братт мовчала.
  
  — А знаєте, чому я так думаю?
  
  — Ні, — відповіла вона без будь-якого виразу, навіть не відвівши погляду від своєї теки.
  
  Скарре перегнувся через стіл і поклав перед нею мобільний. Катрина підвела на інспектора запитливий погляд.
  
  — Це мобільний телефон, — довірливо повідомив він. — Ви, мабуть, вважаєте, що це недавній винахід. А між тим батько мобільної телефонії Мартін Купер ще в квітні тисяча дев’ятсот сімдесят третього року здійснив першу розмову по мобільному. Він зателефонував додому своїй дружині. Тоді він, звісно, і не здогадувався, що його винахід стане одним із найважливіших засобів, за допомогою яких поліцейські зможуть знаходити зниклих людей. Якщо хочете стати гарним слідчим, Катрино, треба прислухатися до більш досвідчених колег та всотувати отримані від них знання.
  
  Катрина зняла окуляри й подивилася на Скарре з легкою посмішкою:
  
  — Я сама увага, інспекторе.
  
  — От і добре, — заохотив її Скарре. — Оскільки важливо, що Бірта Беккер була власницею мобільного телефону. А мобільний телефон надсилає сигнал, який приймається базовою станцією того району, у якому цей мобільний знаходиться. І не тільки тоді, коли ми телефонуємо, але й коли телефон увімкнений. Ось чому американці спочатку називали їх cellular phone — «стільниковими». Адже сигнал покриває якийсь простір, район, тобто ніби стільник, комірку. І там його ловить місцева станція. Я зв’язувався з телефонною компанією. Станція, яка належить до Хоффа, так само приймає сигнал телефону Бірти. Але ж ми обшукали весь будинок, і телефону там не було. І навряд чи вона загубила його біля будинку — таких випадковостей не буває... Такі от справи. — Скарре жестом ілюзіоніста, який вдало завершив фокус, підвів руки вгору. — Доп’ю каву та дзенькну оперативникам: нехай висилають пошукову групу.
  
  — Хай щастить, — промовила Катрина, простягла йому мобільний і повернулася до своєї теки.
  
  — Це ж, здається, одна із старих справ Холе? — запитав Скарре.
  
  — Справді.
  
  — Він гадав, що то серійний убивця.
  
  — Я знаю.
  
  — Правда? Ну, тоді ви напевне знаєте, що він помилився. І не вперше, до речі. Він просто схибнувся на маніяках, наш Холе. Усе думає, мабуть, що у нас тут Америка. А свого серійного вбивцю й досі не спіймав. На своїй землі!
  
  — У Швеції було спіймано безліч серійних убивць. Томас Куїк, Йон Асуніус, Туре Хедин...
  
  — Я бачу, ви добре вчили уроки, — посміхнувся Магнус Скарре. — Якщо ви, до речі, не проти навчитися кількох гар­них прийомів справжнього слідчого, то пропоную рвонути звідси, взяти по пиву...
  
  — Дякую, я не...
  
  — ...і щось перекусити. Пакетик ваш зовсім маленький.
  
  Тут нарешті Скарре удостоївся її погляду і з честю ви­тримав його. Він помітив у цьому погляді дивовижний відблиск — наче десь у глибині очей запалало вогнище. Нічого подібного бачити йому не доводилося. «Авжеж, — зрадів він, — адже це моя робота! Це від моєї розповіді у її очах спалахнув вогник цікавості. З усього видно, мені вдалося потрапити на самий верх її турнірної таблиці».
  
  — Можете на це дивитися, як... — почав Скарре й затнувся, добираючи слова, — як на курс підвищення кваліфікації.
  
  Вона посміхнулася.
  
  Скарре стало жарко, у нього почастішав пульс. Ще трохи — і він обійме її, торкнеться затягнутого у панчоху коліна, почує тепло від її тіла, по якому його долоня рухатиметься вище...
  
  — Чого ти, Скарре, хочеш? Помацати нову дамочку, яка з’явилася у відділі? — Вона посміхнулася ще ширше, і вогонь в очах став іще яскравішим. — Хочеш устигнути трахнути її, так? Ти наче хлопчисько на дні народження: кидаєшся на найбільший шматок торта, щоб іншим менше перепало!
  
  У Магнуса Скарре відвисла щелепа.
  
  — Послухай-но кілька добрих порад, Скарре. Тримайся подалі від жінок, з якими працюєш. Не витрачай часу на те, щоб вештатися їдальнею та пити каву, якщо — як ти ствер­джу­єш — ти щойно натрапив на слід. І навіть не намагайся переконати мене в тому, що це ти телефонував оператив­никам. Бо їм телефонував старший інспектор Холе. І це він роз­почав пошуки. Кажуть, що він зв’язувався з рятівниками, але вони нікого не прислали, вирішили, що для рятувальної операції час уже вийшов.
  
  Катрина зім’яла пакет для бутербродів і кинула у смітник за спиною Скарре. Не озираючись, він зрозумів, що вона не промахнулася. Вона закрила теку і встала, але на той час Скарре вже встиг зорієнтуватися.
  
  — Не знаю, що ви там собі нафантазували, Братт. Ви заміжня жінка, може, ви щось там і недоотримуєте вдома, якщо вирішили, що такий чоловік, як я, стане... — Він не міг до­брати слова. Чорт забирай, він не міг добрати слова! — Та я тільки хотів дещо пояснити!
  
  З обличчям Катрини щось відбулося: ніби розчинилися дверцята топки і на нього жахнуло розбурханим полум’ям. Скарре був упевнений: ось зараз вона його вдарить. Але ні... не вдарила. До речі, це дійшло до нього, тільки коли вона знову заговорила, причому голос у неї був зовсім спокійний.
  
  — Я прошу вибачити, якщо неправильно вас зрозуміла, — промовила вона з виразом, який анітрохи не свідчив про щирість каяття. — До речі, Мартін Купер телефонував тоді не «дружині», а своєму конкурентові, Джоелу Енджелу з «Лабораторії Белла». Як ви вважаєте, Скарре, навіщо він це зробив? Аби щось йому пояснити? Чи просто похизуватися?
  
  Скарре дивився їй услід. Коли Катрина звертала до виходу з їдальні, костюмчик так обтягнув її сідниці, що Скарре закортіло встати і піти слідом. Дідько, от чортиця!.. Але ні, тягтися за нею поки що не слід. До того ж все одно доведеться посидіти тут іще трохи: вона його таки добряче завела...
  
  Харрі відчував, що легені ось-ось уткнуться в ребра. Але дихання поступово заспокоювалося. А от серце ні, воно все ще загнаним зайцем гупало в грудях. Він стояв на узліссі біля ресторанчика «Екеберг». Тренувальний костюм обважнів від поту. Цей ресторанчик, що зберігся з повоєнних часів, колись був гордістю столиці, над якою він вивищувався на крутому східному схилі. Але шлях з центру сюди, до лісу, був неблизький, і людям поступово це набридло. Ресторанчик став нерентабельним, занепав, сюди забрідали тепер тільки підстаркуваті любителі танців, п’яниці середнього віку та неприкаяні самітники у пошуках спорідненої душі. Врешті-решт, ресторанчик закрили. Харрі подобалося приїжджати на Екеберг, підніматися над містом, окутаним жовтими клубками вихлопних газів, а потім однією з численних стежок добігати до рівної площадки, відчуваючи, як у м’язах згорає молочна кислота. Йому подобалося зупинятися біля напіврозваленого ресторанчика, що іще зберіг особливу красу уламків корабельної аварії. Він сідав на вологій від дощу проіржавілій терасі і дивився на місто, яке колись було йому рідне, але тепер збанкрутіло й розвалилося. Дивився з почуттям, як ото дивляться на колишню кохану, з якою несподівано зустрілися...
  
  Місто лежало в чаші гір, їхні круті краї високо здіймалися майже колом, і тільки з боку фіорду залишалися якісь — досить слабкі — позиції для відступального маневру. Геологи стверджують, що Осло збудоване в кратері згаслого вулкана. І такими вечорами, як сьогодні, Харрі уявляв собі, що вогні міста — це дірки у земній корі, крізь які просвічує бурхлива лава. Дивлячись на район Хольменколлен, що світився білим розсипом на дальньому схилі напроти міста, він намагався вгадати, де знаходиться будинок Ракелі.
  
  Він подумав про лист. І про телефонну розмову зі Скарре, який повідомив про сигнал мобільного Бірти Беккер. Серце стукотіло вже повільніше, нагнітало кров та надсилало до мозку заспокійливі сигнали: життя триває. Точнісінько як ото мобільний телефон надсилає сигнали станції. Мозок, подумав Харрі, сигнал, лист. Дурна думка. Якого дідька він тримає це все в голові? Якого дідька він тут сидить і гадає, скільки часу в нього забере, щоб добігти до машини, а потім дістатися до Хаффа та перевірити, хто з них насправді дурень?
  
  Ракель стояла на кухні біля вікна й дивилася на дерева, що заступали сусідські вікна. Вона якось виступила у місцевій раді з пропозицією зрубати два-три дерева, щоб стало трохи більше світла, але, наштовхнувшись на мовчазну незгоду, більше ніколи про це не заводила мову. Ялинове гілля приховувало все і всіх, і саме це цінувалося жителями району Хольменколлен. Сніг усе падав та падав на місто, на пагорб, що ним обережно прокрадалися одне за одним «вольво» та «БМВ», повертаючись додому, до гаражних воріт з електроприводом, до гарячої вечері, приготованої доглянутими дружинами (тренажерний зал, річ­на академвідпустка, нечасті консультації практикантів).
  
  Навіть крізь солідні поверхові перекриття вілли, успадко­ваної нею від батька, Ракель чула музику, що звучала в Олега в кімнаті. «Led Zeppelin», «The Who». От коли їй самій було дванадцять, серед її однолітків вважалося неприпустимим слухати таку стару музику: цю музику любили ще їхні батьки. Але Олег отримав платівки від Харрі і став відданим при­хильником рок-ідолів сімдесятих.
  
  Ракель згадала, як же схуднув Харрі. Просто висох. Зо­всім як пам’ять про нього. Щось майже страхітливе ввижалося їй у тому, як пам’ять про людину, з якою вона була така близька, блякне та щезає. А може, це тому, що коли роман закінчується, усі його перипетії починають здаватися сном. А сон... Сон — не більше ніж породження нашої фантазії, його майже миттєво забуваєш. Ось, напевне, чому зустріч з Харрі так вразила Ракель. Обійняти, вдихнути його запах, почути його голос не з слухавки, а з його губ, таких м’яких при усій твердості його обличчя, на якому проступили нові зморшки... Зазирнути в його блакитні очі, які то блищать, то згасають, коли він говорить... Усе, як раніше.
  
  Але водночас вона була рада, що вже перегорнула цю сторінку. Що не з цим чоловіком їй судилося розділити своє майбутнє, що він уже ніколи не зможе вторгнутися своїм божевільним життям до їхнього з Олегом існування.
  
  Тепер у неї все добре. Набагато краще, ніж раніше. Вона поглянула на годинник. На відміну від Харрі, цей не запізнювався.
  
  Матіас якось виник улітку, зовсім несподівано. На зборах керівництва місцевого самоврядування. Він навіть не жив у їхньому районі — його запросив приятель. Вони з Ракеллю сиділи поруч і мило протеревенили цілий вечір. Здебільшого про неї, якщо чесно. Він слухав уважно, з якимось лікарським інтересом. А за кілька днів зателефонував і запитав, чи не хоче вона піти з ним на виставку до центру Хені-Унстада, в Хьовікоддені. Сказав: і Олег, мовляв, теж нехай приходить, адже там є програма і для дітей. Погода була кепська, живопис так собі, а Олег — просто нестерпний. Але Матіасу вдалося підняти усім настрій жартами та в’їдливими зауваженнями про художників та їхні здібності. А потім він відвіз їх додому, вибачився за невдалу ідею та з посмішкою пообіцяв, що ніколи й нікуди їх з собою не тягатиме. Якщо, звісно, вони самі про це не попросять. Після чого Матіас на два тижні полетів до Ботсвани. І зателефонував їй, щойно повернувшись, того ж вечора. Попросив про зустріч знову.
  
  Ракель почула звук машини, що газувала, аби заїхати на крутий підйом, який вів до будинку. У нього була старенька «хонда-акорд». Їй невідь-чому це подобалося. Він завжди паркувався біля гаража і ніколи всередині. І це їй теж подобалося. Подобалося, що в нього завжди з собою була зміна білизни та несесер — вони лежали в рюкзаку, який він обов’язково приносив з собою вранці; те, що він питав, коли вони знову зможуть побачитися, і все сприймав, як так і треба. Усе це тепер, звісно, може змінитися, але Ракель була до цього готова.
  
  Матіас вийшов з машини. Високий — майже як Харрі. При­їхавши, він завжди посміхався їй, підвівши до кухонного вікна своє по-хлоп’ячому відкрите обличчя. Навіть коли був смертельно стомлений після нелюдськи довгого чергування. Так, вона була готова. Бо цей чоловік підходив їй, він кохав її і ставив їхній маленький троїстий союз понад усе. Ракель почула, як у замку провертається ключ. Ключ, який вона сама вручила йому минулого тижня. Як він тоді здивувався! Наче дитина, яка отримала вхідний квиток на шоколадну фабрику.
  
  Двері відчинилися, Матіас стояв на порозі, і вона вже була в його обіймах. Їй подобався навіть запах його пальта. Щокою вона притулилася до холодної тканини, що смачно пахла, а тілом пробігло звичне тепло.
  
  — Що таке? — посміхнувся він їй у волосся.
  
  — Я так на тебе чекала! — прошепотіла Ракель.
  
  Він заплющив очі, і так вони постояли ще мить.
  
  Вона випустила його з обіймів і поглянула на усміхнене обличчя. Красень. Вродливіший за Харрі.
  
  Звільнившись, Матіас розстебнув пальто, повісив його та пішов мити руки. Він завжди спершу мив руки, коли повертався з анатомічного театру, де під час лекції проводив маніпуляції з трупами. Харрі теж завжди мив руки після повернення з розслідування вбивства.
  
  Матіас відчинив нижню шафку, висипав до раковини картоплю з відерця й увімкнув воду.
  
  — Як минув день у тебе, люба?
  
  Ракель подумала, що більшість чоловіків не захотіли б розпитувати, як минув її учорашній вечір, адже вона зустрічалася з Харрі, й Матіасу про це було відомо. І це їй теж у ньому подобалося. Вона взялася розповідати, дивлячись у вікно. Її погляд ковзнув по ялинах і спрямувався туди, де тільки-тільки почали засвічуватися вогні міста. Харрі зараз десь там. У безнадійній гонитві за тим, кого так і не вдавалося — і ніколи не вдасться — схопити. Їй стало його шкода. Залишилося тільки співчуття. Хоча ввечері промайнуло щось між ними: тоді вони зчепилися поглядами і ніяк не могли відпустити одне одного. Це було — наче удар електричним струмом, але так само швидко й скінчилося. Зовсім. Магія зникла. І це сталося з її волі.
  
  Вона стала позаду Матіаса, обійняла, притислася до його широкої спини.
  
  Вона відчувала, як під сорочкою ходять його м’язи — він чистив картоплю і кидав її до каструлі.
  
  — Мабуть, сюди влізе ще кілька, — припустив він.
  
  Ракель помітила якийсь порух біля кухонних дверей і озирнулася. Там стояв Олег і дивився на них.
  
  — Принеси, будь ласка, з підвалу ще картоплі, — попросила вона.
  
  Темні очі Олега потемніли ще більше. Він стояв не рухаючись.
  
  Матіас повернувся до нього:
  
  — Я сам можу сходити. — Він узяв порожнє відерце для картоплі.
  
  — Ні, — промовив Олег і зробив невеликий крок. — Я сходжу.
  
  Узяв у Матіаса відерце і вийшов за двері.
  
  — Що з ним? — спитав Матіас.
  
  — Він просто трохи боїться темряви, — зітхнула Ракель.
  
  — Це я зрозумів, але чому він таки пішов туди?
  
  — Бо Харрі казав, що треба зуміти перемогти свій страх. — Вона похитала головою. — Коли Харрі жив тут, він щоразу посилав до підвалу Олега.
  
  Матіас наморщив чоло.
  
  — Харрі зовсім не дитячий психолог, — сумно посміхнулася Ракель. — А Олег слухався тільки Харрі, не мене. З іншого боку, у підвалі ж нема ніяких чудовиськ.
  
  Матіас повернув ручку під конфоркою й тихо промовив:
  
  — А от у цьому ми не можемо бути впевнені.
  
  — Он як? — посміхнулася Ракель. — Ти теж боявся темряви?
  
  — Минулий час тут не зовсім доречний, — криво посміхнувся Матіас.
  
  Так, він їй подобається. Подобається, і квит.
  
  Харрі зупинив автомобіль біля будинку Беккерів. Посидів трохи в машині, дивлячись на жовте світло, що лилося з вікон у двір. Сніговик зменшився до розмірів карлика. Але його тінь усе ще лежала між дерев, дотягуючись до самого паркану.
  
  Харрі вийшов з машини. Дверцята скрипнули, і його об­личчя скривилося. Він розумів, що запізно, треба було по­дзвонити, адже двір — така сама приватна власність, як і сам дім... Проте тверде бажання поговорити з професором Беккером, а також необхідні для такої розмови запаси терпіння визріли у нього саме зараз.
  
  Промоклий ґрунт трохи пружинив під ногами. Він присів навпочіпки. Світло відбивалося в сніговику, наче той був зроблений з матового скла. Вдень він підтанув, із снігу утворилися крихітні кристалики, а тепер, коли температура впала, волога конденсувалася і застигла більшими кристалами. У результаті чистий, білий та легкий сніг, з якого вчора зліпили сніговика, сьогодні зробився сіруватим, великозерни­с­тим, збитим.
  
  Харрі підняв праву руку. Стиснув кулак. І вдарив.
  
  Голова сніговика злетіла з плечей і впала на бурий газон. Харрі вдарив ще раз, тепер згори вниз, пальці напружилися, скрючилися, ніби звірячі кігті, пронизали сніг і нарешті вхопили те, що він шукав.
  
  Він висмикнув руку і з тріумфальним жестом простягнув знахідку сніговику — так Брюс Лі тримав перед повергнутим ворогом вирване в нього серце.
  
  Це був червоно-чорний телефон «Нокіа». Його кнопки все ще світилися. Але переможне відчуття в душі Харрі вже згасло. Він розумів, що це зовсім не прорив у слідстві, а про­сто антракт у ляльковому спектаклі, де дійових осіб смикають за невидимі ниточки. Надто легко усе вийшло. Телефон їм усього-на-всього підкинули.
  
  Харрі дійшов до вхідних дверей і подзвонив. Відчинив йому Філіп Беккер. Волосся скуйовджене, краватка зсунулася набік, очима лупає, ніби щойно прокинувся.
  
  Філіп запитально подивився на Харрі, помітив у його руці телефон і швидко кивнув:
  
  — У Бірти був саме такий телефон.
  
  — Чи можу я вас попрохати набрати її номер?
  
  Беккер зник у глибині будинку, а Харрі залишився чекати. Раптом у дверній проймі з’явилося обличчя Юнаса. Харрі хотів привітатися, але тут заграв мобільний. Це була пісенька «Мій улюблений козлик». На думку Харрі негайно спали останні слова приспіву — він знав пісеньку ще зі школи: «Згадай про свого хазяїна».
  
  Харрі побачив, як на мить освітилося обличчя Юнаса. Мозок хлопчика підсвідомо зреагував на рингтон матері, але радісний вираз майже одразу змінила гримаса неприхованого жаху. І цей жах був Харрі добре знайомий.
  
  Увійшовши до квартири, Харрі відчув запах гіпсу та тирси. Панелі, що закривали стіну, були зняті й штабелями складені на підлозі. На оголеній стіні було видно якісь світлі пля­ми. Харрі провів пальцем по білому нальоту, той осипався на паркет. Він лизнув кінчик пальця — присмак солонуватий. Грибок? Чи це просто проступила сіль, піт будинку? Харрі чиркнув запальничкою і наблизив обличчя до стіни. Нічого не видно, та й запаху ніякого нема.
  
  Улігшись в постіль і втупившись у непроглядну темряву спальні, Харрі думав тільки про Юнаса. І про матір. Про запах ліків та її обличчя, яке повільно розчинялося в білизні подушки. Він цілими днями й тижнями грав із Сестреням, а батько усе мовчав і вдавав, що нічого не сталося... Харрі примарилося, що до нього долинув слабкий звук. Це невидимі нитки росли, натягувалися, намотувалися на темряву й пожирали її, залишаючи слабкі, тремтливі скісні промені світла.
  
  
  
  
  
  Розділ 7. День третій. Невиявлені дані
  
  
  Слабке вранішнє світло проникло крізь жалюзі й сірою вуаллю ковзнуло по обличчях двох людей, що сиділи в кабінеті. Комісар поліції Хаген слухав Харрі Холе, наморщивши чоло над чорними бровами, густими, кущистими, які зрослися в одну довгу лінію. На його шикарному столі, на маленькій підставці, лежав мізинець, який, судячи з прикладеного документа, належав японському командиру батальйону Йосіто Ясуді. Коли Хаген навчався в Академії сухопутних військ, він прочитав десь, що Ясуда відрубав собі мізинець, впавши у відчай під час відступу 1944 року в Бірмі. Власником цієї реліквії Хаген став за рік до того, як повернувся до свого початкового роду діяльності — до поліції — й очолив відділ по боротьбі з насильством. Оскільки відтоді багато води збігло, тепер він досить терпляче вислуховував усе, що докладав йому старший інспектор про розслідування зникнення людей.
  
  — В самому тільки Осло щороку зникає шістсот людей. Про­те за кілька годин після того, як їх оголошують у розшук, незнайденими залишається лише жменька. Це відомо, як і те, що, коли пошуки тривають понад два дні, людину майже на­певне не знайдуть.
  
  Хаген замислено провів пальцем по своїх примітних бровах, що сходилися на переніссі. Йому треба було підготувати нараду з бюджету, яка проходитиме в кабінеті начальника Поліцейського управління. Тема — ухвалене владою рішення про зниження податкових надходжень.
  
  — Більшість зниклих — клієнти психушок або старі, що впали в маразм, — продовжував Харрі. — Але зустрічаються також і порівняно нормальні люди, які зриваються до Ко­пенгагена або вдаються до самогубства. Цих знаходять або в списках пасажирів, або за виписками з рахунків, коли вони знімають гроші в банкоматі; інколи їхні тіла викидає на берег.
  
  — Ну й до чого ти про це?.. — перервав Гуннар Хаген і поглянув на годинник.
  
  — Ось до чого. — Харрі витягнув жовту теку, яка з пласт­масовим клацанням приземлилася на комісарів стіл.
  
  Хаген подався вперед і став гортати підшиті папери.
  
  — Я обов’язково ознайомлюся, Харрі, адже ти у нас не з тих, хто строчить рапорти.
  
  — Це витвір Скарре, — уточнив Харрі. — Але висновок мій, і його ви маєте вислухати тут і зараз.
  
  — Будь ласка, стисліше.
  
  Харрі склав руки й опустив на них погляд. Довгі ноги він витягнув уперед. Затримав подих. Зараз він скаже те, що збирався, і назад дороги не буде.
  
  — Занадто багато зникло без сліду.
  
  Права Хагенова брова поповзла вгору.
  
  — Поясни.
  
  — Тут дані про шістьох. Жінки від двадцяти до п’ятдесяти, які зникли за період починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року. Цих жінок так і не знайшли. Я тут поговорив із хлопцями з відділу розшуку зниклих, і вони зі мною погодилися: виходить забагато.
  
  — Забагато порівняно з чим?
  
  — З тим, що було раніше. З тим, що відбувається в Данії та Швеції. Та порівняно з іншими демографічними групами. Майже всі ці жінки були в шлюбі — офіційному або цивільному.
  
  — Ну, нині дами вже більш самостійні, — посміхнувся Хаген. — Від’їжджають, рвуть стосунки, може, знаходять собі мужиків за кордоном. Так що твоя статистика малопереконлива.
  
  — У Швеції та Данії жінки також стали більш самостійними. Але там усіх зниклих рано чи пізно знаходять.
  
  Хаген зітхнув:
  
  — Ну, раз уже ці дані так відрізняються від норми, то чому раніше ніхто не спохопився?
  
  — Тому що цифри Скарре стосуються усієї країни, а по­ліція зазвичай має справу зі своїм округом. У вас, звісно, є дані з Головного управління поліції Норвегії. У списку тисяча вісімсот імен зниклих безвісти, але це дані за останні п’ятдесят років. До того ж туди входять жертви корабельних аварій та великих катастроф, на кшталт тієї, що сталася на нафтовій платформі «Олександр Х’єланн». Штука в тім, що ніхто не намагався побачити цю закономірність, характерну для всієї території країни. Саме до цього моменту.
  
  — Можливо, й вірно, але ми відповідаємо не за всю територію, Харрі. Тут у нас Поліцейське управління Осло. — І Хаген поклав долоні на стіл, натякаючи, що аудієнція скінчена.
  
  — Атож, а я про що кажу? — Харрі почухав підборіддя. — Це вже дісталося й до Осло.
  
  — Що «це»?
  
  — Учора я знайшов у сніговику мобільний телефон Бірти Беккер. Я сам не знаю, що це, шефе. Але, гадаю, треба в цьому добряче розібратися й витягти на світ. До того ж швидко.
  
  — Статистика — річ цікава. — Хаген узяв мізинець батальйонного командира Ясуди і став погладжувати його ве­ликим пальцем. — І я, звісно, розумію, що останній випадок із зниклою жінкою дає привід для занепокоєння. Але цього недостатньо. Отож давай викладай причину, через яку ти наказав Скарре підготувати цей рапорт.
  
  Харрі затримав погляд на Хагені, дістав з внутрішньої кишені м’ятий конверт і простягнув шефу.
  
  — Його поклали мені в поштову скриньку відразу після того ток-шоу, в якому я брав участь на початку вересня. До цього я вважав, що це витівка якогось психа.
  
  Хаген дістав з конверта аркуш паперу, прочитав дев’ять речень, що складалися в текст, і знову втупився в Харрі, хитаючи головою:
  
  — Сніговик? А що таке Муррі?
  
  Харрі стисло пояснив і закінчив:
  
  — Ось чому я боюся, що йдеться про це.
  
  Комісар подивився на нього з нерозумінням.
  
  — Мені б хотілося помилятися, — промовив Харрі, — але вважаю, що на нас чекають дуже тяжкі часи.
  
  Хаген зітхнув:
  
  — То що ти хочеш, Холе?
  
  — Я хочу слідчу групу.
  
  Хаген подивився на Харрі. Як і решта співробітників Поліцейського управління, він вважав Харрі за впертого, зарозумілого, склочного та непередбачуваного алкоголіка. З іншого боку, Хаген був радий, що він з Харрі перебуває по один бік барикад і що той ніколи не вчепиться йому в горлянку.
  
  — Скільки? — запитав він. — І на який термін?
  
  — Десятеро людей. На два місяці.
  
  — Два тижні? — вигукнув Магнус Скарре. — Четверо? Усього? І це — на розслідування вбивства!
  
  Він обурено поглянув на решту колег, які набилися до кабінету Харрі Холе. Їх було троє: Катрина Братт, сам Харрі та Бйорн Гольм з криміналістичного відділу.
  
  — Більше Хаген не дав. — Харрі відкинувся на спинку крісла. — І це не розслідування вбивства. Поки що.
  
  — Що ж це тоді таке? — спитала Катрина Братт. — Поки що?
  
  — Справа про зникнення людини, — відповів Харрі. — Але не забувайте, що в ній багато спільного з іншими подібними випадками, що мали місце останніми роками.
  
  — Йдеться про заміжніх жінок, які раптом зникли пізньої осені? — запитав Бйорн Гольм, демонструючи залишки говірки, яку він вивіз з рідного Тотена разом із колекцією вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols» та «Jason And The Scorchers», трьома костюмами роботи нешвілського шевця, американ­ською Біблією, трохи закоротким диваном-ліжком та гарнітуром для їдальні, який пережив уже три покоління Гольмів.
  
  Усе це він запхав до причепа та притягнув до столиці на старенькому «амазоні» — моделі, що востаннє зійшла з конвеєра «Вольво» ще 1970 року. Бйорн Гольм виклав за нього дванадцять тисяч, але який у «амазона» пробіг, ніхто так і не зміг розібратися, бо показання спідометра тільки наближалися до сотні тисяч кілометрів. Однак цей автомобільчик був утіленням усього, чим був і у що вірив сам Бйорн Гольм. До того ж він пахнув найкраще за всі машини в світі: сумішшю запахів дерматину, жерсті, моторного мастила, вигорілої на сонці полиці для капелюхів, заводу «Вольво» та людського поту, яким лоснилося водійське сидіння. Для Бйорна Гольма то був не просто піт, а шляхетний глянець, квінтесенція усіх попередніх власників: їхньої душі, карми, усього, що вони проковтнули на своєму віку, і взагалі — того, як вони жили в цілому. Із дзеркала заднього виду звисали гральні кубики — справжні плюшеві кубики фірми «Фаззі-дайс». Безглузда іграшка, що якнайкраще символізувала щиру любов та іронічне відмежування, яке він відчував до американської культури та естетики, син норвезьких селян, якому в одне вухо співав Джим Рівз, у друге — «Ramones», а сам він однаково обожнював і те, й інше.
  
  Тепер Бйорн Гольм сидів у кабінеті Харрі у своїй растаманській шапочці, завдяки якій був більше схожий на наркодилера, ніж на експерта-криміналіста. З-під шапчини стирчали величезні вогненно-руді котлетоподібні бакенбарди, котрі обрамляли кругле приємне обличчя з трохи широко поса­дженими круглими очима, що робило його схожим на вічно здивовану рибину. Це була єдина людина, яку Харрі спеціально попросив включити до слідчої групи.
  
  — І ось іще дещо, — Харрі простяг руку й хлопнув по проектору, що стояв між купами документів у нього на столі.
  
  Магнус Скарре вилаявся й прикрив долонею очі: різкий промінь світла, в якому вирізнялися розмиті літери, вперся йому просто в обличчя. Він пересунувся на інше місце, а Хар­рі тим часом просторікував з-за проектора:
  
  — Цей лист опинився в моїй поштовій скриньці приблизно два місяці тому. Адреси та імені відправника нема, поштовий штемпель поставлено в Осло. Надруковано на звичайному принтері.
  
  Перш ніж Харрі встиг попросити, Катрина Братт натиснула на вимикач біля дверей, кабінет занурився у темряву, й на білій стіні чітко вималювався чотирикутник світла.
  
  Читали у повній тиші.
  
  Незабаром випаде перший сніг. І тоді він знову з’явить­ся. Сніговик. А коли сніг розтане, він знову когось забере з собою. Ти маєш себе запитати ось про що. Хто зліпив сніговика? Хто породив Муррі? Адже сам сніговик про це не знає.
  
  — Поетично, — пробурмотів Бйорн Гольм.
  
  — Що таке Муррі? — запитав Скарре.
  
  Відповіддю йому було монотонне стрекотіння проектора.
  
  — Найцікавіше — хто такий Сніговик, — вставила Катрина Братт.
  
  — Явно той, кому не завадило б підкрутити мізки, — рішуче промовив Гольм.
  
  Засміявся тільки Скарре й осікся, бо Харрі з темряви по­яснив:
  
  — Муррі — так називали одну давно померлу людину. Взагалі Муррі — це австралійські аборигени, які живуть у штаті Квінсленд. Але цей конкретний Муррі, доки був живий, убивав жінок по всій Австралії. Досі ніхто не знає точно, скільки саме. Його справжнє ім’я було Робін Тувумба.
  
  Зашелестів шепіт.
  
  — Маніяк! — видихнув Бйорн Гольм. — Той самий, якого ти вбив!
  
  Харрі кивнув.
  
  — Отже, ти думаєш, що у нас клієнт саме такого штибу?
  
  — Враховуючи цей лист — не виключено.
  
  — Гей-гей, притримайте коней! — підняв руку Скарре. — Скільки ти вже кричав «вовки!», коли тобі видавалося щось схоже на ту австралійську справу, Харрі?
  
  — Тричі, — відповів Харрі. — Як мінімум.
  
  — Але в Норвегії досі серійних убивць не було. — Скарре кинув швидкий погляд на Катрину — переконався, що вона його уважно слухає. — Може, це через ті курси з «маніяко­знавства», які ти пройшов у ФБР? Може, тому, що ти їх бачиш скрізь та всюди?
  
  — Не виключено, — погодився Харрі.
  
  — Тоді дозволь нагадати тобі, що за винятком хлопця, який бігав зі шприцом за старими, які все одно невдовзі мали померти, у Норвегії серійних убивць не було ніколи. Ці хлопці водяться лише в США, та й то переважно в кіно.
  
  — Неправда! — прохопилася Катрина Братт. Усі одночасно повернулися до неї, і вона стримала нервовий дрож. — Вони водяться і в Швеції, й у Франції, Бельгії, Англії, Данії, Росії та Фінляндії. При цьому відомі тільки розкриті злочини. Про невиявлені переважно вголос не сповіщають.
  
  У темряві Харрі не видно було, як почервоніло обличчя Скарре, проте він відзначив, як той агресивно висунув підборіддя в бік Катрини Братт.
  
  — У нас навіть трупа нема, а таких листів я вам можу за­мовити цілу шафу! — обурено заявив Скарре. — До того ж від людей, ще більш схибнутих, аніж цей... цей... Сніговик.
  
  — Штука в тому, — сказав Харрі, підвівшись та підійшовши до вікна, — що наш псих зробив ґрунтовне розслідування. Ім’я Муррі в газетах навіть не згадувалося. Це був псевдонім Робіна Тувумби, який він використовував, коли був борцем у пересувному цирку.
  
  Останній промінь денного світла пробився крізь хмари. Харрі поглянув на годинник. Олег дуже просив вийти раніше, щоб устигнути й на «Slayer».
  
  — З чого ж почати? — запитав Бйорн Гольм.
  
  — Що? — перепитав Скарре.
  
  — З чого почнемо? — виправився Гольм, згадавши про свою говірку.
  
  Харрі підійшов до стола.
  
  — Гольм ще раз огляне будинок та двір Беккерів — як ніби це було місце вбивства. Мобільний та шарф перевірити особливо. Скарре, склади список засуджених раніше за вбивство, насильство, підозрюваних...
  
  — ...у подібних злочинах та усілякої іншої наволочі, яка зараз на волі, — закінчив за нього Скарре.
  
  — Катрино, сідайте за документацію по зниклих жінках та шукайте спільний малюнок.
  
  Харрі чекав на неминуче запитання: «Який малюнок?», але Катрина Братт тільки коротко кивнула у відповідь.
  
  — О’кей, — завершив Харрі, — починайте.
  
  — А ви? — запитала Братт.
  
  — А я піду на концерт, — відповів Харрі.
  
  Коли всі вийшли з кабінету, Харрі втупився у свій блокнот, дивлячись на єдиний зроблений ним запис: «невиявлені дані».
  
  Сильвія бігла щосили. Вона бігла у напрямку дерев, туди, де вони росли найгустіше, грізно темніючи на тлі сутінків. Бігла, щоб урятуватися.
  
  Вона не зашнурувала черевиків, і тепер вони були повні снігу. В руці Сильвія стискала маленьку сокирку. Її лезо почервоніло від крові.
  
  Учорашній сніг, напевне, майже весь розтанув, але це в місті, а тут, у горах, у Солліхьогді, усього півгодини їзди звід­си, він може лежати й до весни. Як же вона жалкувала, що вони переїхали сюди, до цього Богом забутого місця, на ці пустирі за селищем! Бігла б вона зараз по асфальту, на якому не залишається слідів, містом, чий гамір заглушає кроки втікача! У місті можна загубитися у величезному тісному людському натовпі. А тут вона зовсім сама.
  
  Хоча ні.
  
  Не зовсім.
  
  
  
  
  
  Розділ 8. День третій. «Лебедина шия»
  
  
  Сильвія бігла лісом. Ставало тем­но. Узагалі вона ненавиділа ранні сутінки листопада, але цього разу їй усе здавалося, що темніє не досить швидко. Темрява приховає сліди, вкриє її. Місцевість вона знала як свої п’ять пальців і була в змозі орієнтуватися, щоб випадково не повернути назад до будинку, просто до лап... цього. Але от невдача: за ніч сніг змінив усе навколо, прикрив каміння — так добре знайоме їй каміння — й згладив усі обриси. Та й сутінки стирали звичні предмети ландшафту. Де вона? Сильвія зробила спробу подолати напад паніки, що охопив її.
  
  Вона зупинилася й прислухалася. Нікого. Тільки її дихання, що захлиналося, рвало тишу з таким звуком, як рветься папір, що в нього вона загортає сніданок для дітлахів, збираючи їх до школи. Сильвія зробила спробу дихати рівніше. Кров так само шуміла у вухах, але вона розчула тихе дзюрчання струмка. Струмок! Вони завжди йшли вздовж нього, коли збирали ягоди, ставили пастки або шукали курей, що заблукали, яких — вони це чудово розуміли — насправді викрала лисиця. Струмок збігав униз, до ґрунтової дороги, а дорогою рано чи пізно проїде якась машина.
  
  Кроків Сильвія більше не чула. Ані звуку зламаного сучка, ані рипіння снігу під ногами. Може, їй вдалося відірватися?
  
  Струмок тік немов по білому простирадлу, яким було ви­стелене дно лісової балки. Сильвія скочила у воду. Струмок був неглибокий — вода дійшла до середини щиколотки та залилася у взуття. Стало так холодно, що навіть м’язи скрутило, але вона попрямувала вниз за течією, високо підіймаючи ноги, роблячи великі кроки, що супроводжувалися гучним сплеском. Жодних слідів! — переможно ду­мала вона. І пульс заспокоювався, хоча вона продовжувала бігти.
  
  Недаремно останніми роками Сильвія проводила довгі години в тренажерному залі. Там вона скинула шість кіло, тіло підтяглося, стало гнучким — їй ніколи не давали її три­дцяти п’яти років! Про це щоразу казав Інгве, з яким вона познайомилася минулого року на психологічному тренінгу з натхнення. Де її, власне, і надихнули на все інше. Господи, якби тільки вона могла прокрутити годинник назад! На вісім років назад. Вона б усе зробила інакше! Не одружилася б із Ролфом. І зробила б аборт. Звісно, тепер, коли близнючки вже з’явилися на світ, про це неможливо навіть подумати. Але до того, як у неї з’явилася малеча — Емма та Ольга, — усе було можливе, і тоді вона не опинилася б у цій в’язниці, яку так старанно збудувала навколо себе.
  
  Сильвія наткнулася на гілку, що звисала над струмком, і тут крізь примружені очі побачила, як щось промайнуло, мабуть, якийсь звір вискочив до струмка й відразу зник у темряві лісу.
  
  Їй треба бути обережнішою, бо скалічить ноги... Усього кілька хвилин минуло відтоді, коли вона стояла у хліву зі скривавленою сокирою, а їй вони здалися вічністю. Вона відрубала голови двом куркам та збиралася взятися за третю, як раптом за спиною почувся скрегіт дверей. Сильвія мимоволі здригнулася: як-не-як вона була вдома сама, до того ж ані кроків, ані шуму машини не почула. Перше, що прикувало її увагу, це ота дивна штука — металева петля на ручці. Схожа на зашморг, яким ловлять лисиць. Але коли той, у чиїй руці був цей інструмент, заговорив, Сильвія зрозуміла, що полювання ведеться на неї й померти має саме вона.
  
  До того ж, їй навіть пояснили чому.
  
  Вона прислухалася до цієї божевільної, але чіткої логіки, а кров гуркотіла в її жилах, наче вже готуючись зсістися. І тут їй пояснили, як вона помре. У деталях. А петля стала нагріватися: спочатку вона була червона, потім біла. І тоді Сильвія панічно намацала руків’я сокири прямо під піднятою рукою цього навіженого, вдарила, побачила, як піджак та джинси роз’їхалися вбік, наче вона смикнула блискавку, а на оголеній шкірі з’явилася червона смуга. Він відсахнувся і зробив кілька кроків по залитій курячою кров’ю підлозі, а Сильвія, не вагаючись, метнулася до задніх дверей сарая, що дивилися на ліс. У темряву.
  
  Коліна наче паралізувало, одежа змокла наскрізь. Але Сильвія знала, що ґрунтова дорога зовсім недалеко. А звідти до сусідньої садиби — п’ятнадцять хвилин бігцем. Струмок зробив петлю. Ліва нога наткнулася на щось під водою, почувся звук удару, вона відчула, як щось схопило її за ногу, і наступної миті Сильвія Оттерсен приземлилася долілиць на живіт, насьорбалася води, що тхнула землею та гнилим листям, і, допомагаючи собі руками, стала навколішки. Вона переконалася, що поруч, як і раніше, нікого нема, і хвиля паніки відступила; виявилося, що нога міцно застрягла. Вона почала мацати рукою, очікуючи наткнутися на коріння, що обплутало ногу, але під водою було щось гладеньке та міцне. Метал. Металева дуга. Сильвія придивилася і побачила поруч очі, пір’я та зблідлий червоний гребінець. Куряча голова. Не з тих, що вона недавно відрубала. Цю приніс сюди Ролф як приманку. Після того як у комуні дізналися, що минулого року лисиця викрала в них шістнадцятеро курей, їм дозволили розставити навколо хутора — тільки не на стежках, якими людям могло спасти на думку прогулятися, — певну кількість лисячих капканів системи «лебедина шия». Найкраще місце для капкана — струмок, треба тільки примудритися встановити його під водою так, щоб зовні стирчала лише приманка. Щойно лисиця візьметься за курячу голову, капкан замкнеться у неї на шиї — звір загине вмить.
  
  Рука продовжувала мацати.
  
  У магазині «Все для полювання», де вони купляли капкани, їм сказали, що пружина така міцна, що запросто може зламати ногу дорослій людині. Щоправда, її змерзла нога не відчувала ніякого болю. Однак пальці намацали тонкий сталевий дріт, прикріплений до «лебединої шиї». Без інструментів, які лежать у сараї, нічого й думати про те, щоб розкрити капкан. До того ж вони зазвичай примотували його до дерева за допомогою сталевого дроту, щоб напівмертва лисиця, або хто там до нього потрапить, не заволокли капкан, що коштував грошей. Рука ковзнула під водою уздовж дроту, поки не наштовхнулася на металеву табличку з прі­звищем власника — їхнім прізвищем. Так установлено правилами.
  
  Сильвія здригнулася. Щось хруснуло вдалині? Серце знову закалатало, наче шалене, а вона все вдивлялася у темряву, що ставала усе густішою.
  
  Задубілі пальці намацували дріт, розриваючи сніг на березі струмка. Дріт був примотаний до стовбура берези. Спробувала себе переконати, що панікувати не варто, що вузол розплутається, як тільки вона потягне за кінець дроту, що перелому в неї нема, а в лісі шумить якийсь звір. Вона спробувала підчепити кінець дроту і навіть не відчула болю, коли ніготь зламався майже посередині. Нічого не виходить. Вона нахилилася, зуби хруснули, коли вона зробила спробу перекусити дріт. Дідько! Тепер вона чітко розчула неквапливі кроки по снігу та затамувала подих. Кроки затихли десь за стовбуром берези. Можливо, це лише уява, але їй здалося, що вона чує його дихання, відчуває запах. Сильвія сиділа не рухаючись. І тоді він рушив далі. Звук став затихати. Він віддалявся. Вона схлипнула. Тепер їй треба вивільнитися. Одежа промокла, отож коли її не знайдуть, за ніч вона точно замерзне зовсім. І тут їй сяйнуло: сокира! Вона зовсім забула про сокиру. Адже дріт тонкий. Покласти на камінь, кілька разів добряче вдарити — і вона вільна. Сокирка напевне десь у струмку. Вона повернулася, опустила руку в чорну воду і стала обмацувати кам’янисте дно.
  
  Нічого.
  
  У відчаї Сильвія стала навколішки, уважно оглядаючи сніг, і нарешті помітила лезо сокирки, що виблискувало у воді за два метри від неї. Відчувши, як натягнувся дріт, вона лягла плазом у струмок, аж тала вода забурлила навколо, і зробила ривок наче загнаний звір. Не виходить! Сокирка надто далеко. Її пальці хапали повітря у п’ятдесяти сантиметрах від неї. Підступили сльози, але вона втримала їх: ще встигне наплакатися.
  
  — Тобі оце потрібно?
  
  Вона й не помітила, як перед нею посеред струмка опинилася істота, що сиділа навпочіпки. Воно. Сильвія відповзла назад, але істота подалася за нею, простягаючи сокиру:
  
  — На, візьми.
  
  Сильвія стала навколішки і взяла сокиру.
  
  — А що ти хочеш з нею зробити?
  
  Сильвія відчула лють, яка накотилася нестримно, здебільшого так буває після жаху. Цього разу хвиля люті була дикою. Сильвія прицілилася й змахнула піднятою рукою із затиснутою сокирою, але дріт смикнув її назад, сокира чиркнула в темряві, а Сильвія знову опинилася у воді.
  
  Позаду тихо захихотіло.
  
  Сильвія озирнулася.
  
  — Іди геть, — простогнала вона, відпльовуючись від крихт гравію.
  
  — Я хочу, щоб ти їла сніг, — промовив голос. Істота підвелася і на мить затримала погляд на тому місці, де тканину піджака було розрубано.
  
  — Що? — видушила з себе Сильвія.
  
  — Хочу, щоб ти їла сніг, поки не почнеш мочитися під себе. — Істота стояла за межами кола, яким могла пересуватися Сильвія на своєму дроті, і роздивлялася її, нахиливши голову. — Поки черево твоє не наповниться та не закрижаніє так, що на ньому вже не танутиме сніг. Поки всередині тебе не буде суцільна крига. Поки ти не станеш самою собою. Справжньою. Тією, яка нічого не відчуватиме.
  
  Сильвія чула кожне слово, але смисл сказаного вислизав від неї.
  
  — Ніколи! — вигукнула вона.
  
  Істота зробила крок у її бік, не виходячи зі струмка, що дзюрчав:
  
  — Кричи, скільки хочеш, люба Сильвіє. Бо тебе більше ні­хто не почує. Ніколи.
  
  Сильвія побачила в його руці той самий дивний інструмент. У темряві червоною краплею світилася розжарена петля. Коли вона торкнулася води, почулося шипіння і вгору піднялася пара.
  
  — Ти їстимеш сніг. Повір.
  
  До паралізованої свідомості Сильвії повільно доходило, що життя її спливло. Залишалося тільки одне. Темрява швидко згущувалася, але Сильвія, стискаючи руків’я сокири, намагалася сфокусувати погляд на істоті, яка стояла між дерев. Вона підвелася, пальці кололо: до них знову припливла кров, наче вона теж зрозуміла, що це їхній із Сильвією шанс. Вони з близнюками часто вправлялися у киданні: Сильвія жбурляла сокиру в стіну сінника, де пляма фарби зображувала лисицю. І щоразу, коли вона влучала й хтось із дітей виймав сокиру та приносив назад, близнючки переможно кричали: «Ти вбила звіра, ма! Убила звіра!»
  
  Сильвія обережно виставила ногу вперед. Одного швидко­го кроку буде достатньо для оптимальної сили та точності удару.
  
  — Ти псих, — прошепотіла вона.
  
  — А от саме в цьому, — сказала істота, як здалося Сильвії, з легким глузуванням, — нема жодних сумнівів.
  
  Сокира свиснула низьким голосом і пронизала густу, майже відчутну на дотик темряву. Сильвія залишилася стояти, вправно тримаючи рівновагу, її права рука була спрямована вслід смертоносній зброї. А та просвистіла між деревами, зрубала на льоту тонку гілочку та й зникла в темряві, залишивши тільки глухий звук, з яким сокира встряла в сніг.
  
  Вона притислася спиною до стовбура берези й осіла на берег струмка. Цього разу вона не намагалася придушити ридання, що підступали. Бо тепер вона точно знала. Більше нічого не буде.
  
  — Ну що, почнемо? — вкрадливо запитав голос.
  
  
  
  
  
  Розділ 9. День третій. Діра
  
  
  — Правда, круто?
  
  Захоплений голос Олега перекрив шипіння олії у «Кебабному дворі», який був ще повен народу: після концерту в «Спектрумі» частина глядачів перемістилася саме сюди. Харрі кивнув Олегу, а той, усе ще мокрий від поту, у своїй куртці з капюшоном, не переставав дрібно підскакувати та усе говорив, говорив, згадуючи справжні імена зі «Slipknot». Харрі раніше ніколи про них не чув: на сцені вони виступають у масках, інформації на обкладинках альбомів було мало, а нормальні музичні журнали про такі колективи просто не пишуть. Харрі замовив по гамбургеру та поглянув на годинник. Ракель обіцяла, що під’їде сюди рівно о десятій. Олег продовжував теревенити. Коли це сталося? Як дванадцятирічний хлопчисько міг полюбити пісні, у яких йдеться про різні стадії вмирання, про відчуження, холод та суцільний відчай? Можливо, Харрі варто було перейматися цим, але він не став. Це був такий початковий ступінь: одяг, який хлопець мав приміряти, щоб подивитися, підходить він йому чи ні. Цікавість колись ущухне, і в його житті з’являть­ся інші захоплення. Кращі. Чи гірші.
  
  — А тобі теж сподобалося, еге ж, Харрі?
  
  Харрі кивнув. Йому забракло сміливості сказати, що концерт йому був не на користь: щойно він змішався з натовпом, що наводнив «Спектрум», як у Харрі почалася параноя, яка регулярно навідується до людей, що люблять випити. А його вона останніми роками не забувала й у тверезому стані. Отож, замість покращення настрою він озирався, вдивляючись у суцільну масу облич, чітко відчуваючи, що за ним стежать.
  
  — Ну, «Slipknot» видали! — захлинався Олег. — А маски узагалі — шалені! Особливо той, з довгим тонким носом. Схожий на... на цього...
  
  Харрі слухав краєм вуха, сподіваючись, що Ракель ось-ось з’явиться. Повітря у забігайлівці було густе та липке, воно накладалося на обличчя тонкою плівкою жиру. Харрі спробував відкинути підступну думку, але вона була вже тут як тут: а добре б оце хильнути...
  
  — Це індіанська маска смерті, — пролунав жіночий голос позаду них. — І взагалі, «Slayer» був кращий за «Slipknot».
  
  Харрі здивовано обернувся.
  
  — Хлопці зі «Slipknot» вже надто пишаються, хіба ні? — продовжила вона. — Ідеї в них вторинні, а самі вони — шелихвости.
  
  На ній було чорне, воблип блискуче пальто до п’ят, застебнуте до самого горла. З-під пальта було видно лише чорні черевики. Бліде обличчя, підведені очі.
  
  — Ніколи б не повірив, — пробурмотів вражений Харрі, — що ти любиш таку музику!
  
  Катрина Братт посміхнулася:
  
  — Однак я дивлюся у корінь суперечностей.
  
  У подальші пояснення вона вдаватися не стала, а тільки жестом замовила мінералку.
  
  — «Slayer» — відстій, — спантеличено пробурмотів Олег.
  
  Катрина обернулася до нього:
  
  — А ти, мабуть, Олег.
  
  — Так, — тихо відповів хлопець, підтягуючи свої камуфляжні штани. Увага з боку дорослої жінки йому й подобалася, і не подобалася. — А звідки вам знаїти?
  
  — «Знаїти»? — продовжуючи посміхатися, перепитала Катрина. — Ти ж з Хольменколлена, ти маєш вимовляти «зна­ти». Це Харрі навчив тебе говорити, як на східному узбе­режжі?
  
  І в Олега кров прилинула до щік.
  
  Катрина голосно засміялася й легко доторкнулася до його плеча:
  
  — Вибач, просто я допитлива.
  
  Хлопчик так густо почервонів, що білки очей заблищали на обличчі, як у негра.
  
  — Я теж, — сказав Харрі, простягаючи Олегу кебаб. — І от мені цікаво, невже ти вже відшукала спільний малюнок, як я тебе просив, Катрино? Якщо вже в тебе вистачило часу сходити на концерт. Га?
  
  Харрі подивився на неї так, що вона відразу зрозуміла: не слід було зачіпати хлопця.
  
  — Щось таки й знайшла, — сказала Катрина, відкриваючи пляшку «Фаррису», — але ти зараз зайнятий, тому давай перенесемо розмову на завтра.
  
  — Я не настільки зайнятий, — насупився Харрі й одразу забув про плівку жиру та задуху.
  
  — Узагалі це конфіденційна інформація, а тут надто людно, — озирнулася Катрина. — Але напевне я можу прошепотіти тобі на вухо кілька ключових слів.
  
  Вона нахилилася ближче, і крізь запах киплячої олії він вловив аромат парфумів, майже чоловічих, і її палке дихання:
  
  — Просто біля входу стоїть чорний «фольксваген-пасат». За кермом жінка, яка давно намагається привернути твою увагу. Я так розумію, це мати Олега...
  
  Харрі різко випростався й подивився у вікно. Ракель вивернула кермо і підвела на нього очі.
  
  — Не замацай тут нічого, — буркнула Ракель, коли Олег з кебабом у руці скочив на заднє сидіння.
  
  Харрі стояв біля опущеного скла. На ній були прості світ­ло-блакитні джинси. Він їх добре знав. Знав, як вони пахнуть і як по них ковзає долоня або щока.
  
  — Як концерт? — звернулася вона до Харрі.
  
  — Запитай в Олега.
  
  — А що за група? — Ракель подивилася на Олега в дзеркало заднього виду. — Мені видалося, що люд трохи дивно одягнений.
  
  — Гарні пісні про кохання і все таке, — відповів Олег і швидко підморгнув Харрі, щойно мати відвернулася від дзеркала.
  
  — Дякую, Харрі, — кивнула Ракель.
  
  — Нема за що. Їдь акуратніше.
  
  — А хто ця жінка?
  
  — Колега. Новенька у нас.
  
  — Справді? А враження таке, наче ви вже добре знайомі.
  
  — Чому?
  
  — Бо... — Вона осіклася. Потім повільно похитала головою і засміялася. Отой її низький грудний сміх йшов, здавалося, просто з серця. Упевнений та розгублений водночас. Сміх, через який Харрі колись і закохався. — Пробач, Харрі. На добраніч.
  
  Скло поповзло вгору, чорний автомобіль зіслизнув з тротуару і поїхав.
  
  Харрі неспішно рушив по Бругата. На кожному кроці тут були забігайлівки, кафе та бари, крізь відчинені двері лилася музика. Він хотів було випити кави в «Теддіс софтбарі», але потім вирішив, що думка невдала, і пройшов мимо.
  
  — Кави? — здивовано перепитав хлопець за стійкою.
  
  З музичного автомата лилася пісня Джонні Кеша, й Харрі підніс палець до губ.
  
  — А що, є краща пропозиція? — почув Харрі власний голос, знайомий і незнайомий водночас.
  
  — Атож! — відповів хлопець і відкинув масне волосся назад. — Свіжозвареної кави нема, тож як щодо свіженького пивка?
  
  Джонні Кеш співав про Бога, хрещення та нові висоти.
  
  — Чудова думка, — погодився Харрі.
  
  Хлопець просяяв.
  
  Тут Харрі відчув, що в кишені завібрував мобільний. Він схопив його так різко й жадібно, наче саме на цей дзвінок і чекав.
  
  Це був Скарре.
  
  — Ми щойно отримали заяву про зникнення людини. Наче підходить: жінка, заміжня, двоє дітей. Кілька годин тому чоловік та діти повернулися додому, а її вже не було. Живуть у лісах, у Солліхьогді. Ніхто з сусідів її не бачив, а на машині вона звідти виїхати не могла, бо машина була в чоловіка. Та й на дорозі жодних слідів не виявлено.
  
  — І слідів пішохода?
  
  — Ні. Там у горах досі лежить сніг.
  
  На стіл перед Харрі з характерним звуком гепнувся келих.
  
  — Харрі! Ти чуєш?
  
  — Так-так. Я просто думаю.
  
  — Про що?
  
  — Там є сніговик?
  
  — Що?
  
  — Сніговик!
  
  — Звідки мені знати?
  
  — То поїдемо зараз і з’ясуємо. Сідай у машину, підбереш мене на Стургата.
  
  — А завтра ми не можемо цим зайнятися, Харрі? Я тут на вечір знайшов собі одну молодичку і збираюся теє... А ту жінку тільки оголосили в розшук, отож поки не горить.
  
  Харрі поглянув на краплю пивної піни, яка змією поповз­ла по келиху.
  
  — Узагалі-то, — пробурмотів Харрі, — горить, та ще й пекельно.
  
  Бармен здивовано подивився на неторкнуті півлітра пива, п’ятдесятикронову купюру, що лежала на стійці, і на широку спину, що вже зникала в дверях, звідки долинав голос Джонні Кеша.
  
  — Сильвія нікуди не збиралася йти, — твердо сказав Ролф.
  
  Ролф Оттерсен був худий аж до кістлявості. Фланелева сорочка, застебнута на всі ґудзики, а з комірця стирчала голова на тонкій шиї. Схожий на якогось болотяного птаха, вирішив Харрі. З рукавів сорочки висовувалися тонкі руки з довгими пальцями, що перебували у постійному русі. Нігті на правій руці були довгі та гострі, наче пазурі. Очі здавалися великими за товстими скельцями круглих окулярів у простій сталевій оправі — такі були популярні у радикально налаштованої молоді в шістдесяті роки. Плакат на стіні гірчичного кольору зображував індіанців, які несли анаконду.
  
  Харрі впізнав обкладинку альбома Джоні Мітчела, який вийшов ще у кам’яний вік хіпі. Поруч із плакатом висіла ре­продукція відомого автопортрета Фріди Кало. Жінка-лідер, подумав Харрі. Картину напевне обирала дружина. Підлога була з нетесаних соснових дощок, а освітлювалася кімната цілим зібранням давніх парафінових свічок у світильниках з коричневої глини, зроблених, схоже, руками мешканців цього будинку. У кутку біля стіни стояла гітара з нейлоновими струнами. Ось, виявляється, чому в Ролфа Оттерсена такі нігті.
  
  — Ви впевнені, що вона нікуди не збиралася йти? — спитав Харрі.
  
  На журнальному столику перед ним лежала фотографія дружини Ролфа з дітьми — десятирічними близнючками Еммою та Ольгою. Сильвія Оттерсен дивилася на світ великими сонними очима, які бувають у людей, котрі все життя носили окуляри, а потім перейшли на лінзи або зробили лазерну корекцію зору. У дівчат очі були точнісінько як у матері.
  
  — Так. Вона б попередила, — відповів Ролф Оттерсен. — Залишила б записку. З нею щось сталося.
  
  У двері просунув голову Скарре:
  
  — Приїхали кінологи, привезли собаку-трупонюха.
  
  — Починайте, — наказав Харрі. — З усіма сусідами поговорили?
  
  — Еге ж. Поки що — нічого.
  
  Скарре зачинив двері, і тут Харрі помітив, що очі Ролфа Оттерсена за скельцями окулярів стали ще більшими.
  
  — Трупонюха? — прошепотів він.
  
  — Це просто вислів такий, — відповів Харрі й відзначив про себе, що треба було дати прочухана Скарре, нехай думає, як висловлюється.
  
  — Тобто ви цю собаку використовуєте, і коли шукаєте живих людей? — благально запитав нещасний чоловік.
  
  — Ну звісно, — підтвердив Харрі замість того, щоб зізнатися: пес-трупонюх спеціально натренований знаходити тіла вбитих; він навряд чи впорається з пошуком наркотиків, загублених речей та людей, які ще живі. Бо він працює тільки з мертвими. І квит.
  
  — Отже, востаннє ви бачили дружину вчора о четвертій годині? Так? — запитав Харрі, роздивляючись записи. — Перед тим, як із дочками вирушили до міста. Що ви там робили?
  
  — Я займався справами крамниці, у дівчаток був урок скрипки.
  
  — У крамниці?
  
  — У нас маленька крамничка в районі Майорстуа. Продаємо вироби ручної роботи: африканські сувеніри, предмети мистецтва, меблі, одяг — усяке таке. Закуповуємо безпосередньо у виробників за добру платню. Частіше там працює Сильвія, але в четвер ми відчинені до пізньої години, тож вона приїздить сюди машиною, і ми міняємося: я з дівчатами їду до міста, торгую в крамниці, а вони грають на скрипці з п’ятої до сьомої. Потім я їх забираю, і ми повертаємося додому. Зазвичай до половини восьмої, може, трохи пізніше.
  
  — Гм. А хто ще працює з вами?
  
  — Ніхто.
  
  — Отже, щочетверга ви зачиняєте крамницю серед робочого дня? Приблизно на годину, так?
  
  Ролф Оттерсен криво посміхнувся:
  
  — Це ж крихітний магазинчик. Покупців у нас зовсім небагато. Чесно кажучи, до різдвяного розпродажу їх зо­всім не буває.
  
  — А як тоді...
  
  — Нам допомагає НОРАД — норвезька організація з під­тримки країн третього світу. Виплачує допомогу нам та нашим постачальникам. Адже тут важливі не крони, ере та інші прибутки, а принцип. Згодні?
  
  Харрі кивнув, хоча він саме думав не про економічну підтримку африканської торгівлі сувенірами, а про те, як довго вони добиратимуться до Осло.
  
  З кухні, де близнюки сиділи за пізньою трапезою, до­линали звуки радіо. Телевізора в будинку, здається, не було.
  
  — Ну що ж, дякую. — Харрі підвівся й вийшов на вулицю.
  
  У дворі приткнулися три автомобілі, серед них — «вольво-амазон» Бйорна Гольма, перефарбований у чорний колір і по­критий лаком, з ралійними смугами, що йшли через весь дах та багажник. Харрі поглянув на чисте зоряне небо, що ок­самитовим пологом зависло над двором, потягнув носом повітря. Пахло ялинником та пічним димом. З узлісся до нього долинало скигління пса та голоси поліцейських. До сарая Харрі пішов в обхід — так вони домовилися, щоб не затоптати сліди, які можуть, якщо пощастить, знайтися. Крізь відчинені двері було чутно голоси. Він присів навпочіпки і при світлі лампи, що падало з дверної пройми, взявся ви­вчати відбитки ніг, залишені на снігу. Потім підвівся, притулився до одвірка й дістав пачку сигарет.
  
  — Схоже на місце вбивства, — промовив він. — Кров, трупи, перевернуті меблі.
  
  Бйорн Гольм та Магнус Скарре притихли, обернулися і втупилися туди, куди дивився Харрі. Велике відчинене приміщення освічувалося двома саморобними лампами, що звисали з товстої балки. В одному кутку сарая стояв токарний верстат, а над ним висіла дошка, на якій розташувалися різноманітні інструменти: молотки, пасатижі, обценьки, сверд­ла. Жодної електричної штуковини. В другому кутку — вольєр з сітки, де на сідалі сиділи кури. Чулося строкате кудкудакання. Посеред сарая на голій сірій підлозі, залитій кров’ю, лежали три обезголовлені тушки. На спеціальному верстаку, де забивали курей, валялися три голови. Харрі затис у зубах сигарету, але запалювати не став. Він обійшов калюжу крові, сів навпочіпки перед верстаком і, зіщулившись, став роздивлятися курячі голови. Матове світло його кишенькового ліхтарика відбивалося у почорнілих очах. Він підняв пір’яч­ко — біле з чорною облямівкою, наче воно обгоріло, — потім уважно роздивився рівний зріз на курячих шиях. Кров уже зсілася й почорніла.
  
  — Знайшов щось цікаве? — спитав Бйорн Гольм.
  
  — Мій мозок, Гольме, пошкодився в результаті професійної деформації. Зараз він аналізує курячу тушку.
  
  Скарре голосно реготнув і вимовив блазнювато, розмаху­ючи рукою, наче писав у повітрі газетний заголовок:
  
  — «Жорстоке потрійне вбивство. Загинуло троє курей. Під підозрою — члени секти вуду. Харрі Холе почав розслідування».
  
  — Але найцікавіше — те, чого я тут не знайшов, — замислено мовив Харрі.
  
  Бйорн Гольм підняв брову, ковзнув поглядом навколо і повільно кивнув. Скарре нерозуміюче подивився на них:
  
  — Що?
  
  — Знаряддя вбивства, — відповів Харрі.
  
  — Сокири, — підхопив Гольм. — Єдиний розумний спосіб забити курку — рубонути сокирою.
  
  — Ну, оскільки курей забивала жінка, — сказав Скарре, пирхнувши, — вона напевне поклала сокиру на місце. Селяни ж люблять порядок.
  
  — З останнім твердженням згоден. — Харрі прислухався до курячого кудкудакання, яке, здавалося, доносилося зусі­біч. — Тим більш цікаво, чому дошка, на якій хазяї рубають курей, злетіла з верстака, а тушки валяються на підлозі. До того ж на місці сокири нема.
  
  — Нема на місці? — Скарре подивився на Гольма й закотив очі.
  
  — Скарре, будь ласка, спроможися огледітися навколо, — порадив Харрі, не підводячи очей.
  
  Скарре продовжував дивитися на Гольма, який потай кивнув у бік токарного верстата й дошки з інструментами, що на ній висіли.
  
  — От дідько! — вилаявся Скарре.
  
  На порожньому місці між молотком та іржавою пилою було видно чіткий контур відсутньої сокири.
  
  Харрі потер підборіддя:
  
  — Що ж, сарай ми огледіли, і поки що все виглядає так: імовірно, Сильвія Оттерсен залишила приміщення, так і не покінчивши з курми, причому інструмент прихопила з собою. Гольме, ти зможеш за температурою тушок визначити, коли це сталося?
  
  — Угу.
  
  — Про що це ви? — встряв Скарре.
  
  — Мені треба дізнатися, о котрій годині вона зірвалася звідси, — пояснив Харрі. — Гольме, є в тебе щось по слідах навколо будинку та сарая?
  
  — Затоптали вже все, — похитав головою криміналіст. — Та й трохи темно мені. Я знайшов багато слідів Ролфа Оттерсена та два-три чиїсь інші сліди, які ведуть до сарая, але тут і зникають. Слідів, що ведуть із сарая, нема. Може, звідси її винесли?
  
  — Гм. Тоді сліди того, хто її ніс, були б глибшими. Шкода, звісно, що ніхто не вступив у кров.
  
  Харрі, зіщулившись, подивився на темні стіни сарая, на які не падало світло ламп. Із двору почулося скигління пса та люта лайка поліцейського.
  
  — Скарре, піди дізнайся, що там у них, — попросив Харрі.
  
  Скарре випарувався, а Харрі знову ввімкнув ліхтарик і попростував до стіни, простягнувши руку до нефарбованих дощок.
  
  — Це ж що... — почав Гольм, але осікся, почувши глухий звук, з яким черевик Харрі вдарив у стіну.
  
  З’явився шматок зоряного неба.
  
  — Задні двері, — відповів Харрі на незакінчене питання і подивився на чорний ліс та обриси ялин, що виднілися на тлі тьмяно-жовтої плями, в яку злилися вдалечині міські вогні.
  
  Він спрямував промінь ліхтарика униз і відразу побачив сліди.
  
  — Двоє, — сказав Харрі.
  
  — Псяча морда, — вилаявся Скарре, що повернувся до сарая. — Не хоче іти, і квит.
  
  — Не хоче? — Харрі провів променем ліхтарика по ланцюгу слідів, але вони зникали там, де лісові дерева вартували нічну темряву.
  
  — Кінолог сам нічого не розуміє. Каже, пес, здається, стра­шенно чимось наляканий. Навідріз відмовляється заходити до лісу.
  
  — Може, лисицю почув, — припустив Гольм. — У тутешніх лісах їх повно.
  
  — Лисицю? — фиркнув Скарре. — Ти на пса поглянь. Такий здоровенний собацюра лисиці не злякається.
  
  — Ну, може, він і лисиці ніколи в житті не бачив, — заступився Харрі. — Просто почув дикого звіра. Адже це нормально — боятися чогось невідомого. А хто не боїться — згортає ласти раніше, ніж треба. — Харрі відчув, що серце забилося сильніше. І він знав чому. Ліс. Темрява. Типовий ірраціональний страх. І його треба переборювати. — Так, далі працюйте, як на звичайному місці злочину. А я перевірю, куди ведуть сліди.
  
  — О’кей.
  
  Харрі ковтнув слину і вийшов із задніх дверей сарая. Все це вже було з ним — двадцять п’ять років тому. Тоді тіло так само опиралося його волі.
  
  Під час осінніх канікул він приїхав до діда в гості, до Ондалснеса. Хутір лежав на схилі гори, а над ним вивищувалася велична вершина кряжа Ромсдалсфйєллен. Харрі було десять років. Він пішов до лісу пошукати дідову корову, яка не повернулася додому. Хотів знайти її перш, аніж дід та решта інших. Отож він поспішав: біг як скажений по грудках та скелях, укритих м’яким чорничником, з-поміж якого стирчали кривенькі карликові берізки. Скелі з’являлися та зникали, він мчав повз них на коров’яче «му!», що лунало десь за деревами. Мукання почулося знову — тепер трохи далі та праворуч. Харрі перескочив через струмок, проліз під деревом, і його гумові чоботи зачвакали по болоту. Він помітив, що на нього насувається злива, і побачив стіну води, що спадала з неба на прямовисну скелю.
  
  І все це було так дивовижно, що він навіть не помітив, як настала темрява, як виросла вона з болотної води, прокралася між дерев, розтеклася чорною тушшю з тінистого боку скель і скупчилася по ярах. Харрі було не до того: він дивився вгору, де кружляв великий птах, — так високо, що, підвівши голову, він краєм ока спіймав вершини гір, що залишилися позаду. І тут він перечепився, чобіт злетів з ноги, і Харрі гепнувся долілиць, не встигнувши згрупуватися. І враз в очах потемніло, а в роті з’явився присмак болота, смерті, тліну та пітьми. У ті короткі секунди, поки лежав, він ніби скуштував темряву на смак. А коли підвівся, раптом побачив, що світло вже згасло. Зникло за горами, які тепер важко нависали над ним у мовчазній величі та шепотіли: «Де ти? Ти не знаєш, де ти зараз». Навіть не помітивши втрати чобота, Харрі підхопився й побіг. Незабаром з’являться знайомі місця... Мають з’явитися. Але все навколо було наче зачакловане. Скелі перетворилися на голови велетів, які підіймалися з землі, чиркаючи пальцями йому по ногах. А карликові берізки стали скоцюбленими горбанями, які тицяли врізнобіч: «Туди! Ні, сюди!» Куди вони вказували? Туди, де дім? Чи туди, де заблукаєш та пропадеш? Дорогу до дідусевого хутора? Чи до Діри? Про Діру він чув від дорослих. Це місце, де болото було бездонне, де корови, люди та цілі вози зникали на віки вічні...
  
  Спустилася ніч, коли Харрі нарешті вповз до кухні. Бабуся обійняла його і сказала, що батько, дід та усі дорослі з сусідніх хуторів вийшли на його пошуки.
  
  — Де ж ти був?
  
  — У лісі.
  
  — Та ти що, не чув, як ми тебе кликали? Увесь час ми тебе кликали: «Харрі! Харрі!»
  
  Сам він цього не пам’ятав, але йому згодом розповідали, що він відповів, сидячи на ящику для дров біля печі, тремтячи від холоду та уп’явшись невидющим поглядом кудись убік:
  
  — Я думав, що це не наші мене кличуть.
  
  — Не наші? А хто тоді?
  
  — Ті, інші. Бабусю, а ти знаєш, що у темряви є смак?
  
  Харрі устиг лише на кілька метрів заглибитися в ліс, як глибока, майже неприродна тиша оточила його. Він опустив ліхтарик униз, на схил, яким ішов, бо промінь світла, ковзнувши по деревах, щоразу перетворював їхні тіні на невідомі істоти, які перелякано скакали у густій темряві. Щоправда, відрізавши себе від пітьми колом світла, Харрі не відчував себе у безпеці. Навпаки, він відчував себе виставленим напоказ у вітрині манекеном: нема зараз у лісі нікого, хто був би так само на виду. І це робило його зовсім беззахисним, голим. Гілки дряпали йому обличчя, ніби дерева були сліпими та хотіли навпомацки познайомитися з чужинцем, який прийшов.
  
  Сліди вели до струмка, дзюрчання якого заглушало його важке дихання. Там перші кроки й зникли, а от другі рушили уздовж струмка до пласкої низинки.
  
  Він пішов далі. Струмок петляв, але Харрі не боявся збитися з дороги: в разі чого, він повернеться по слідах.
  
  Десь неподалік пролунало загрозливе ухкання сови. На руці засвітився зеленим дисплей годинника — він ішов близько чверті години. Саме час повернутися й послати до лісу людей у більш підходящому одязі та взутті, з собакою, який не боїться темряви.
  
  Серце Харрі тенькнуло.
  
  Щось промайнуло прямо перед ним. Безгучно і так швидко, що він не встиг нічого роздивитися. Але повітря при­йшло в рух і дітнулося його обличчя. Харрі почув далеко в снігу тоненьке попискування якогось гризуна.
  
  Він повільно видихнув повітря з легень. Востаннє ковз­нув по лісу променем ліхтарика і вирішив: час повертатися. Зробив крок — і зупинився. Збирався іти далі... але знову спрямував промінь світла в глиб лісу. І ось воно, знову. Відблиск, сяйнуло щось. Він підійшов ближче. Подивився назад, намагаючись запам’ятати місце: метрів за п’ятнадцять від струмка.
  
  Харрі присів навпочіпки і побачив лезо. Ще не встигнувши змести з нього сніг, здогадався: це сокира. Маленька сокира. Кров від забитої курки, якщо й була раніше на лезі, тепер зникла. Слідів навколо сокири не було. Харрі придивився і побачив поблизу зрубану гілку. Мабуть, хтось щосили жбурнув сокиру у цей бік.
  
  Цієї миті Харрі знову охопило пережите в концертному залі «Спектрум» відчуття: здалося, що за ним хтось стежить. Він інстинктивно заплющив очі, і темрява чорним напиналом насунула на нього. Він затамував подих і прислухався. Не треба, подумав він. Не тремти. Зло не матеріальне, його не можна відчути на дотик. Зло — це не сутність. Навпаки, це відсутність сутності. Відсутність добра. Якщо вже тут кого і можна боятися, так це тебе самого.
  
  Але неприємне відчуття не минало. Хтось дивився на нього. Щось. Інше. Тут до низини біля струмка зазирнуло мі­сячне сяйво, і Харрі побачив щось. Якусь істоту.
  
  Він засвітив ліхтарик і спрямував промінь у низину.
  
  Це була вона. Стояла між дерев на повен зріст і дивилася на нього своїми великими сонними — точно як на фотографії — очима. Спочатку Харрі здалося, що вона одягнена у білу підвінечну сукню і стоїть посеред лісу, як перед олтарем. І сяє в промені ліхтаря.
  
  Харрі, тремтячи, вдихнув і намацав у кишені пальта свій мобільний. На другому кінці відповів Бйорн Гольм.
  
  — Кидайте все, — ледве вимовив Харрі. У горлі в нього пересохло й дерло. — Давайте сюди.
  
  — А що?
  
  — Тут сніговик.
  
  — То й що?
  
  Харрі пояснив.
  
  — Не розчув я, що ти допіру сказав, — пролунав голос Гольма в слухавці. — Погано чути...
  
  — Голова, — повторив Харрі. — Замість голови в сніговика — голова Сильвії Оттерсен.
  
  На другому кінці запанувала тиша.
  
  Харрі наказав Гольму йти його слідами.
  
  Сів навпочіпки, притулившись головою до дерева, застебнув пальто до самого горла, вимкнув ліхтарик, щоб не сіла батарейка, й узявся чекати. І подумав, що він уже майже забув, яка темрява на смак.
  
  
  
  
  
  Частина друга
  
  
  Розділ 10. День четвертий. Крейда
  
  
  Коли Харрі, напівмертвий від утоми, увійшов до своєї квартири, на годиннику було о пів на четверту ранку.
  
  Він роздягнувся й посунув прямісінько в душ. Там, поки струмені гарячущої води, стікаючи з голови, розм’якшували здерев’янілі м’язи та зігрівали промерзле до кісток тіло, він намагався ні про що не думати. З Ролфом Оттерсеном він коротко переговорив, а допит вирішив відкласти на ранок. Опитування сусідів вони встигли закінчити: у Солліхьогді живе не так багато людей. А от криміналісти та кінологи всю ніч продовжували роботу, саме їх час підганяв: сліди ось-ось розтануть або їх завалить снігом.
  
  Він вимкнув душ. Повітря у ванній стало сірим від пари, а коли Харрі протер дзеркало, воно знову запітніло. Обличчя вже було не розгледіти, контури тіла розпливлися.
  
  Задзвонив мобільний, і Харрі стис зуби.
  
  — Холе.
  
  — Стурманн. Фахівець із грибка.
  
  — Трохи запізно телефонуєте, — здивовано промовив Харрі.
  
  — Так ви ж були на службі. У вечірніх новинах повідомили. Жінка з Солліхьогда. Ви там промайнули на задньому плані. Я отримав результати аналізів.
  
  — Ну і?
  
  — Грибок у вас є. І з біса зажерливий. Мультикольоровий.
  
  — Що це значить?
  
  — Що він може бути різних кольорів. Це коли його видно. Коротше кажучи, мені треба ще відколупнути шмат вашої стіни.
  
  — Гм. — Харрі дорікнув собі: мабуть, він має проявити більший інтерес до цієї теми, якось занепокоїтися абощо, принаймні поставити якісь запитання. Але він не може. Тіль­ки не сьогодні. — Приходьте.
  
  Харрі поклав слухавку й заплющив очі. Зачекав, доки не з’явиться привид, а це було неминуче, відтоді як він перестав приймати єдині відомі йому ліки проти привидів. Можливо, сьогодні ввечері на нього чекає нове знайомство. Він чекав, коли вона вийде з лісу, перевалюючись усім своїм кремезним безногим білим тілом, — така собі кегля-переросток з чорними очницями, звідки ворони вже виклювали все до решти, з зубами, у вічному вищирі, з тих пір як лисиця поласувала її губами. Жахливо — для усвідомлення, для підсвідомості, для всього, але — невідворотно. Коли Харрі заснув, наснилося йому, що він лежить у ванні, занурившись з головою у воду, і чує дзюрчання бульбашок та жіночий сміх. А на білій емалі виростають водорості, що тягнуться до нього, як зелені пазурі на білій руці, що шукає його.
  
  Ранкове світло трикутником впало на газету, що лежала на столі комісара поліції Гуннара Хагена, освітивши посмішку Сильвії Оттерсен на першій шпальті й заголовки: «Убита й обезголовлена», «Обезголовлена в лісі» та — найкоротший і, в принципі, найвдаліший — «Без голови».
  
  А от у Харрі голова боліла з самісінького ранку. Він обережно обхопив її долонями й подумав, що вчора міг би зі спокійною душею надертися: гірше б не було. Йому хотілося заплющити очі, але Хаген дивився на нього впритул. Тут Хар­рі помітив, що рот Хагена то відкривається, то закривається, — той щось казав, проте до Харрі мова начальника долинала якимись уривками.
  
  — Отже... — сказав Хаген, і Харрі зрозумів, що час зібратися й послухати. — Ця справа для нас тепер має найвищий пріоритет. А отже, ми, само собою, розширюємо вашу слідчу групу та...
  
  — Не згоден, — заперечив Харрі і відчув, що навіть від однієї цієї короткої фрази череп наче вибухнув. — Ми можемо підключати людей у міру потреби, але зараз я хочу, щоб при обговоренні розслідування нас було четверо, не більше.
  
  У Гуннара Хагена розчаровано видовжилося обличчя: у справах про вбивство, навіть найпростіших, слідча група зазвичай складалася як мінімум з десятьох.
  
  — Нам потрібна свобода мислення, а цього легше досягти в маленькій групі, — додав Харрі.
  
  — Мислення? — перервав Хаген. — А як щодо рутинної поліцейської роботи? Збір інформації, криміналістична експертиза, допити, перевірки версій? І як бути з обміном інформацією? Єдина група...
  
  Харрі виставив наперед руку, спиняючи словесний потік:
  
  — От-от, і я про те саме. Я не хочу борсатися у всьому цьому.
  
  — «Борсатися»? — Хаген витріщився на Харрі, не вірячи своїм очам. — У такому разі, мені доведеться передати цю справу іншому співробітнику. З тих, що вміють плавати.
  
  Харрі потер скроні. Для чого Хаген стрясає повітря? Адже йому добре відомо: у відділі вбивств зараз не знайдеться жодного співробітника, який зміг би вести цю справу. Окрім Харрі Холе. А передача цієї справи до Головного управління поліції стане таким ударом по престижу нещодавно призначеного комісара, що він швидше дасть відрубати свою досить-таки волохату праву руку, ніж це станеться.
  
  — Це звичайні слідчі групи б’ються за те, щоб частіше сидіти в кабінеті з комп’ютерами, — зітхнув Харрі. — При звичайному розслідуванні. А група, на якій висить обезголовлений труп... — Харрі похитав головою. — Люди як з ланцюга зірвалися. До нас десятки дзвінків надійшли тільки після вечірніх новин. Ну, знаєш, усі ці гугняві покидьки, знайомі психи плюс кілька щойно прозрілих, які розповідають, що це вбивство описане ще в Одкровенні Іоанна, та все таке. На сьогодні у нас сотні дві таких версій. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тільки на дзвінки доведеться посадити десь із двадцятеро. Від нас почнуть вимагати звітів та доповідних записок. А в такому разі керівник розслідування витрачатиме не менше двох годин тільки на те, щоб прочитати вхідну інформацію, а ще дві — щоб зіставити її з даними, які є, плюс дві на те, щоб зібрати інших членів команди, поінформувати їх, відповісти на питання кожного. Ще півгодини — щоб вирішити, з якою інформацією йти на прес-конференцію. Яка триватиме іще хвилин сорок п’ять. А найгірше... — Тут Харрі стис пальцями ниючі тупим болем скроні й скорчив гримасу. — При розслідуванні звичайної справи у нашому розпорядженні традиційні ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знає. Ми отримуємо шматочки мозаїки, завзято складаємо і так потихеньку розкручуємо справу.
  
  — Саме так, — перервав Хаген. — Тому...
  
  — Проблема в тому, — продовжив Харрі, — що ця справа зовсім не така. Нетипове вбивство. Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.
  
  Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав:
  
  — То, кажеш, це гра?
  
  Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.
  
  — А що за гра? Шахи?
  
  — Можливо. Наосліп.
  
  Хаген кивнув:
  
  — Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?
  
  Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.
  
  — Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австра­лії? Людина, яка, просто кажучи... — Комісар по­цмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: — ...є повною твоєю протилежністю?
  
  — Я не так на це дивлюся, шефе, — зітхнув Харрі.
  
  — Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогенерали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.
  
  — А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?
  
  — Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, — зітхнув Хаген.
  
  Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:
  
  — Я хочу залишити групу в цьому складі.
  
  Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.
  
  — Я не можу цього дозволити, Харрі.
  
  — Не можете?
  
  Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорва­лося. Прослизнуло. Усього на частку секунди — але її було досить.
  
  — Це приверне стільки уваги... — сказав Хаген.
  
  — Якої уваги, шефе? — не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.
  
  Хаген дивився собі на руки.
  
  — А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для... — Хаген затнувся, але потім виплюнув слово, наче тухлу креветку: — Шахів? Ти про це подумав?
  
  — Ні, — відповів Харрі й схрестив руки на грудях. — Я думав про те, як спіймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.
  
  Харрі знав, що це дешевий прийом, але слова самі зірвалися з язика. Хаген кілька разів моргнув, відкрив було рота й тут же закрив його. І Харрі відразу стало соромно. Ну чому він завжди починає дитячу гру «постав начальство на місце»? Нічого, крім дрібного вдоволення, вона не дає.
  
  — У Головному управлінні поліції Норвегії є мужик, звати Еспен Лепсвік, — поквапився Харрі. — Він чудово справляється з великими розслідуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору інформації. Працювати будемо паралельно та незалежно одне від одного. А ви з шефом Головного управління перекладете на нас прес-конференції. Як вам такий варіант?
  
  Харрі не треба було слухати відповідь: він побачив, як в очах Хагена блиснула вдячність. Черговий кін гри Харрі таки виграв, це було зрозуміло.
  
  Повернувшись до себе в кабінет, Харрі спершу зателефонував Бйорну Гольму:
  
  — Хаген погодився: буде по-моєму. Зустрічаємося у мене за півгодини. Зателефонуєш Катрині та Скарре?
  
  Він поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералів з Пентагону, які чекають справжньої війни, й смиконув шухляду у безнадійних пошуках знеболювального.
  
  — За винятком відбитків ніг, жодних слідів злочинця на вказаному місці виявлено не було, — доповів Магнус Скарре. — І що дивно, ми не знайшли ніяких слідів тіла. Але ж він відтяв жінці голову — лише крові мало вилитися ціле море. А там нічогісінько. І собаки ніяк не відреагували — ось де загадка!
  
  — Він убив та відрізав голову у струмку ще до місця вбив­ства. Вона бігла по воді, щоб не залишати слідів на снігу, але він усе одно її наздогнав.
  
  — Чим же він голову відділив? — запитав Харрі.
  
  — Сокирою або пилою, чим іще.
  
  — А що за опіки на шиї?
  
  Катрина поглянула на Скарре, й обоє знизали плечима.
  
  — О’кей, Гольме, перевір це, — наказав Харрі. — Давайте далі.
  
  — Далі він, можливо, сплавив струмком тіло до дороги, — припустив Скарре. Він спав усього дві години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але ні в кого не ви­стачало сміливості йому про це сказати. — Думаю, бо ми там ні греця не знайшли. А мали б. Бризки крові на стовбурі дерева, шматок м’яса на гілці або клаптик одежі. Там, де стру­мок проходить під дорогою, ми знайшли його сліди: поруч з дорогою лежало щось важке, можливо, тіло, але, бозна-чому собаки на це місце не звернули ніякої уваги. Ані разу не задзявкали, трупонюхи бісові! Це просто чиста...
  
  — Загадка! — підхопив Харрі і потер підборіддя. — Однак це страшенно незручно: відрізати голову, стоячи у струмку, га? Русло там доволі вузьке, не розвернешся. Чому він зупинився саме там?
  
  — Ну, це зовсім очевидно, — сказав Скарре. — Вода все змиває.
  
  — Ні, не очевидно, — заперечив Харрі. — Поки примощував її голову, він не дуже переймався, щоб не залишити слідів. Але чому після перенесення тіла не залишилося жодної краплі крові упродовж усього шляху до дороги...
  
  — Бодібег! — втрутилася Катрина. — Я саме зараз сиділа й думала, як йому вдалося відтягнути її на таку велику відстань. В Іраку солдати використовують такі мішки на лямках — бодібеги — для перенесення тіл, їх можна почепити як рюкзаки.
  
  Харрі хмикнув:
  
  — Це пояснює, чому собаки не звернули уваги на до­рогу.
  
  — І те, що він спокійно поклав на дорозі тіло, — сказала Катрина.
  
  — Поклав? — запитав Скарре.
  
  — Я маю на увазі вм’ятину в снігу, там, на узбіччі. Він, очевидно, поклав її там, а сам пішов по машину, яку, швидше за все, припаркував десь неподалік хутора Оттерсенів. У нього це мало зайняти півгодини, так?
  
  — Щось таке, — неохоче пробурмотів Скарре.
  
  — Бодібеги чорні, якщо хтось і проїжджав неподалік, запросто міг сприйняти його за звичайний мішок для сміття.
  
  — Мимо ніхто не проїжджав, — кисло сказав Скарре і притлумив позіх. — Ми поговорили з кожним, хто живе у цьому чортовому лісі.
  
  Харрі кивнув:
  
  — А що ми думаємо про Ролфа Оттерсена, який начебто між п’ятою та сьомою вечора працював у крамниці?
  
  — Його алібі ні греця не підтверджується, бо жодного покупця в нього не було, — зауважив Скарре.
  
  — І поки близнюки грали на скрипці, він міг устигнути туди й назад, — погодилася Катрина.
  
  — Не схоже: він не та людина, — зітхнув Скарре, відки­нувся на спинку стільця й кивнув на підтвердження влас­них слів.
  
  Харрі збирався було сказати кілька загальних слів про те, що справжній поліцейський не мусить себе позбавляти можливості запідозрити у будь-якій людині вбивцю, але не захотів переривати: усі тільки почали висловлюватися, і заважати було не можна. Досвід показує, що кращі рішення саме і народжуються від нагромадження думок, від надто обґрунтованих припущень і навіть явно невірних висновків.
  
  Двері відчинилися.
  
  — Хауді-ху! — проспівав Бйорн Гольм. — Я страшенно запізнився, зате знаю, що послугувало знаряддям убивства.
  
  Він зняв пальто з «мокрої» шкіри й повісив його на вішалку Харрі — вона підступно хруснула. А Бйорн постав перед усіма у сорочці, розшитій жовтими нитками, з написом на спині, який сповіщав усім зацікавленим, що Хенк Вільямс, що насправді почив узимку 1953 року, живий. Гольм опу­стився на єдиний вільний стілець і подивився на колег, ті весь час не зводили з нього очей.
  
  — Що це з вами? — посміхнувся він, і Харрі вже знав, що зараз буде улюблений Гольмів жарт. — Помер хто?
  
  — Знаряддя убивства, — нагадав Харрі. — Давай викладай.
  
  Гольм просяяв і потер долоні.
  
  — Я, само собою, зацікавився, звідки могли взятися опіки на шиї Сильвії Оттерсен. Патологоанатомка — ні бе ні ме. Сказала тільки, що всі дрібні судини припечені, як при ампутації, — так роблять, щоб попередити кровотечу. А потім уже пиляють. І ось коли вона про пилку почала, тут я дещо пригадав. Я ж на хуторі виріс. — Бйорн Гольм подався вперед, очі його сяяли, і Харрі подумав, що так має виглядати татко, який збирається розпакувати різдвяний подарунок — суперкрутий паровозик, куплений для новонародженого синочка. — Коротше, якось настав час корові телитися, а телятко вже було мертве. І тут ми бачимо, вона сама його ніяк ви­штовхнути не може: завелике. Як тільки ми голови не ламали! А допомогти витягнути його, та ще й щоб її не поранити — ніяк не можемо! І тоді приїхав ветеринар з пилкою.
  
  Скарре перекосило.
  
  — Це така штуковина — лезо в неї гнучке та тонке, його в корову запихають так, щоб воно навколо телятка зачепилося. Зачепив — і пиляй туди-сюди, доки не перепиляєш. — І Гольм продемонстрував процес за допомогою жестів. — А тоді вже його можна виймати. На цьому зазвичай усе скінчується... Ну, звісно, буває й так, що лезо, поки ялозить туди-сюди, зачепить і корову. Тоді й вона від кровотечі загине. Так ось, кілька років тому у Франції селяни для таких справ почали використовувати одну штуковину, яка всі проблеми вирíшила. Влаштована як нитка розжарювання, але петлею. Складається з простої пластикової рукоятки та тонкого суперміцного дроту, обидва кінці до руків’я прикріплені. Виходить петля, яку надягаєш на те, що тобі треба відпиляти. А потім умикаєш нагрів. П’ятнадцять секунд — і вона розжарюється до білого, тоді розжарена нитка без зусиль ріже, наприклад, труп. Жодних «туди-сюди», тобто шанс зачепити корову мінімальний. І якщо це та сама хріновина, то...
  
  — Ти що, продати нам її збираєшся? — посміхнувся Скарре, шукаючи очима підтримки в Харрі.
  
  — Завдяки високій температурі метал стає абсолютно стерильним, — не звертаючи на Скарре уваги, продовжив Гольм. — Ані бактерій, ані зараженої трупною отрутою крові. До того ж дрібні судини припікаються, тобто попереджається кровотеча.
  
  — О’кей, — сказав Харрі. — Так ти упевнений, що був використаний саме цей інструмент?
  
  — Ні, — відповів Гольм. — Але можу перевірити, щойно такий інструмент опиниться у мене. Щоправда, я тут розмов­ляв з одним ветеринаром, то він сказав: у Міністерстві сільського господарства про петлю-коагулятор жодної чутки не чули. — І він подивився на Харрі з виразом глибокого та щирого співчуття.
  
  — Зрозуміло, — зітхнув Харрі. — Навіть якщо ця штуковина не є власне знаряддям убивства, у будь-якому разі стає зрозуміло, як він зміг відтяти голову, стоячи у струмку. Що скажете?
  
  — Франція... — протягнула Катрина Братт. — Батьківщина гільйотини.
  
  Скарре підібгав губи і похитав головою:
  
  — Занадто незвично. І потім, де він міг узяти цю петлю? Наскільки я зрозумів, штуковина рідкісна.
  
  — От з цього і почнемо, — пожвавився Харрі. — Візьмешся, Скарре?
  
  — Я ж сказав: не вірю я в цю фігню.
  
  — Вибач, я неточно висловився, — виправився Харрі. — Я мав на увазі: «Цим займатимешся ти, Скарре». Гольме, є щось іще?
  
  — Ні-і, на місці злочину мало бути море крові, але єдине, що ми знайшли, — кров забитих курей. До речі, щодо курей: судячи з температури тушок, забили їх близько половини сьомої. Але це неточно, бо одна тушка була теплішою, ніж інші дві.
  
  — Це була застуджена курка, — хихотнув Скарре.
  
  — А сніговик? — запитав Харрі.
  
  — Тут відбитків пальців, звісно, не знайдеш: рідкі кри­стали криги весь час то тануть, то підмерзають. Проте, оскільки вони гострі, зазвичай можна відшукати шматочки шкіри з пальців. Ну або волокна з рукавичок, якщо на ньому були. Але ми нічого не виявили.
  
  — Гумові рукавички, — припустила Катрина.
  
  — Ну що ж. — Харрі хмикнув. — У нас є ще голова. Треба перевірити зуби та...
  
  Гольм перервав його з виразом гіркого докору на обличчі:
  
  — Ну як ви можете? Я вам стільки жирних шматків приніс, а ви так розмінюєтеся! Що ще, по-вашому, треба перевіряти? Волосся? Відбитки пальців на шиї? Невже криміналі­сти самі не додумаються?
  
  Харрі кивком вибачився й поглянув на годинник:
  
  — Скарре, хоч ти і вважаєш, що Ролф Оттерсен — не та людина, перевір, де він був і що робив, коли зникла Бірта Беккер. Я переговорю з Філіпом Беккером. Катрино, сідаючи за всі справи про зниклих безвісти, включай ці дві та шукай схожість.
  
  — О’кей, — відгукнулася вона.
  
  — Перевіряй усе, — продовжив Харрі. — Час скоєння вбивств, фазу місяця, що саме йшло по телевізору, колір волосся жертв, суму цифр їхніх телефонних номерів, може, вони ті самі книжки брали в бібліотеці або разом брали участь у семінарах. Ми маємо знати, за яким принципом він їх відбирає.
  
  — Зачекайте, — перервав його Скарре. — Ми що, вже вирішили, що всі випадки пов’язані між собою? А інші ймо­вірності не беремо до уваги?
  
  — Можеш брати до уваги все, що хочеш, поки... — Харрі встав і поляпав себе по кишенях у пошуках ключів від машини. — Поки що точно виконуй розпорядження начальства. Останній вимикає світло.
  
  Харрі чекав на ліфт, і тут позаду почулися кроки. Вони стихли прямо у нього за спиною.
  
  — Я розмовляла з однією з близнючок. Учора в школі, на перерві.
  
  — Ну і? — Харрі повернувся і подивився на Катрину Братт.
  
  — Запитала, що вони робили позавчора.
  
  — Позавчора?
  
  — Так. Того дня, коли зникла Бірта Беккер.
  
  — Точно.
  
  — Вони з сестрою та матір’ю весь день були в місті. Вона точно запам’ятала, бо після прийому в лікаря вони пішли до музею «Кон-Тікі». Дівчата ночували в тітки, а мати була в подруги. Батько залишався вдома, на господарстві. Сам.
  
  Вона стояла так близько, що Харрі було чутно запах її парфумів. Він ніколи не зустрічав таких жіночих парфумів: запах був сильний, пряний, без жодної солодкої нотки.
  
  — Гм. А з ким із близнючок ти розмовляла?
  
  Катрина Братт не зводила з нього очей:
  
  — Гадки не маю. А що, це важливо?
  
  Ліфт дзенькнув, сповістивши Харрі, що час їхати.
  
  Юнас малював сніговика. За його задумом, той мав по­сміхатися та співати: нехай це буде веселий сніговик. Але нічого не виходило, він тільки витріщався з великого білого аркуша паперу без будь-якого виразу. У великій аудиторії було майже зовсім тихо, лише поскрипувала крейда в руках батька, який стояв біля дошки, і ручки студентів шурхотіли по паперу. Юнасу ручки не подобалися. Ручку не зітреш, нічого не виправиш, який малюнок вийде, такий і залишиться назавжди. Вранці Юнас прокинувся і подумав, що мама, мабуть, уже повернулася, і помчав до неї в спальню. Але там був тільки батько. Він одягався й наказав Юнасу теж одягатися, бо сьогодні вони підуть до університету разом.
  
  Аудиторія сходами спускалася далеко вниз, туди, де стояв батько, і була схожа на театр. Відтоді як вони з Юнасом увійшли, батько не сказав студентам ані слова. Тільки кивнув, показав Юнасу, куди сісти, а сам пішов до дошки та взявся писати. А студенти, мабуть, до цього звикли, бо відразу теж почали записувати. На дошці було повно цифр, буквочок та якихось дивних закарлючок. Що вони означають, Юнас не знав. Батько якось пояснив йому, що це така спеціальна мова, називається «фізика», і сам батько все пояснював студентам тільки цією мовою. А коли Юнас запитав, чи можна нею розповісти казку, батько відповів, що фізика розповідає тільки правду і для усіляких дурнуватих байок не підійде, як не старайся.
  
  Деякі закарлючки були смішні. І навіть симпатичні.
  
  Крейда сипалася батькові на рукав. На тканину піджака наче випав білий рівний шар снігу. Юнас спробував намалювати батька, дивлячись йому в спину. Але й тут ніякого веселого сніговика не вийшло. І раптом в аудиторії стало зовсім тихо. Ручки перестали шурхотіти. Тому що перестала поскри­пувати крейда. Вона застигла на самісінькому верху дошки — батькові навіть довелося підняти руку високо над головою. Здавалося, наче крейда застрягла в дошці, а батько висить, ухопившись за неї, — просто наче мультяшний вовк, коли той повис над урвищем, вчепившись за гілочку, а до землі дуже-дуже далеко. І тут плече в батька затрусилося, і Юнас подумав, що батько намагається висмикнути крейду з щі­лини в дошці, щоб продовжити писати, а та не піддається. В аудиторії почувся звук, наче всі разом розкрили роти та видихнули. І тут батько нарешті витяг крейду, дійшов до дверей і, не обертаючись, зник за ними. За новою крейдою пішов, подумав Юнас. Студенти навколо перешіптувалися усе голосніше й голосніше. Він розчув слова «дружина» та «зникла». Подивився на майже повністю списану дошку. Батько, мабуть, намагався написати, що вона померла, але крейда не могла написати неправду і тому застрягла. Юнас спробував стерти сніговика. А навколо нього клацали замки, студенти збирали свої сумки, підводилися й виходили з аудиторії.
  
  На незграбного сніговика впала чиясь тінь. Юнас подивився вгору.
  
  Це був дядечко з поліції, той високий, з некрасивим обличчям та добрими очима.
  
  — Ходімо пошукаємо твого тата, — запропонував він.
  
  Харрі делікатно постукав до кабінету, який, судячи з таб­лички, належав професору Філіпу Беккеру.
  
  Відповіді не було, і він відчинив двері.
  
  Людина за столом підвела опущену на руки голову:
  
  — Хіба я дозволив комусь...
  
  Він осікся, побачив Холе і перевів погляд на хлопчика, який стояв поруч.
  
  — Юнасе! — із роздратуванням звернувся до сина Філіп Беккер. — Адже я сказав тобі, щоб ти нікуди не ходив! — Очі в нього були червоні.
  
  — Це я взяв його з собою, — заступився Харрі.
  
  — Он як? — Беккер поглянув на годинник і підвівся.
  
  — Ваші студенти пішли, — сказав Харрі.
  
  — Пішли? — Беккер знову опустився на стілець. — Я... я хотів їм дати трохи перепочити.
  
  — Я зрозумів, — озвався Харрі. — Усім нам іноді корисно трохи перепочити. Ми можемо з вами переговорити?
  
  Беккер відіслав Юнаса до кафетерію, наказав чекати там, а сам пояснив:
  
  — Вирішив не водити його сьогодні до школи. Усі ці питання, чутки... не хочу всього цього. Я впевнений, ви розумієте.
  
  — Зрозуміло. — Харрі дістав цигарки, але побачив, як рішуче захитав головою Беккер, і поклав пачку до кишені. — Це вже зрозуміти куди простіше, ніж те, що ви написали на дошці.
  
  — Це квантова фізика.
  
  — Звучить туманно.
  
  — Світ атомів — узагалі туманна річ.
  
  — Себто?
  
  — Вони ламають усі відомі нам закони фізики. Як, на­приклад, предмет одразу може знаходитися у двох місцях? Нільс Бор якось сказав: якщо тебе квантова фізика не злякала, то ти в ній нічого не зрозумів.
  
  — Але ж ви розумієте?
  
  — Авжеж ні! Ви при своєму розумі? Це ж чистий хаос. Але я надаю перевагу тому хаосу перед цим.
  
  — Яким?
  
  Беккер зітхнув:
  
  — Ми, тобто наше покоління, стали менеджерами та сек­ретарями наших дітей. І Бірта — більше за інших. Усі ці дні народження друзів, позакласні заняття та футбольні тренування... Їх стільки, що я божеволію. Вчора мені зателефонували з якоїсь клініки, бо Юнас пропустив прийом у лікаря. Ввечері у нього тренування з футболу, до того ж я не знаю де. А він, як і всі нинішні діти, мабуть, і не знає, як автобусом їздити!
  
  — У Юнаса проблеми зі здоров’ям? — запитав Харрі і дістав блокнот, у якому ніколи нічого не писав, але вигляд якого справляв підбадьорливу дію на свідків.
  
  — Нічого особливого, — Беккер роздратовано махнув рукою. — Наскільки я розумію, ви прийшли з іншого приводу?
  
  — Так, — відповів Харрі. — Я хотів би знати, що ви робили вчора після обіду й до самого вечора.
  
  — Що?
  
  — Це моя робота, Беккере.
  
  — Це має якийсь стосунок до... до... — Беккер кивнув у бік сьогоднішньої газети, що лежала на нерівному стосі паперів.
  
  — Нам поки що нічого не відомо. Будь ласка, відповідайте на моє запитання.
  
  — Скажіть, ви мене підозрюєте?
  
  Харрі промовчав і тільки подивився на годинник.
  
  Беккер голосно простогнав:
  
  — Ой облиште! Я справді хочу допомогти. Вчора я весь вечір сидів тут, працював над статтею, яку сподіваюсь незабаром опублікувати.
  
  — Хтось із колег зможе це підтвердити?
  
  — Знаєте, чому норвезькі слідчі посідають у світовій науці місце маргіналів? Бо їхнє самозамилування значно перевищує їхні знання. Я був, як зазвичай, сам-самісінький.
  
  — А Юнас?
  
  — Він приготував собі попоїсти і сидів перед телевізором, коли я прийшов.
  
  — О котрій це було?
  
  — Думаю, відразу після дев’ятої.
  
  — Авжеж. — Харрі зробив вигляд, що записує. — Ви про­дивилися речі Бірти?
  
  — Так.
  
  — Знайшли щось?
  
  Філіп Беккер провів пальцем по губах і похитав головою. Харрі дивився на нього не зводячи очей. Але Беккер витримав його погляд.
  
  — Дякую за допомогу, — кивнув Харрі, сунув блокнот до кишені й підвівся. — Піду скажу Юнасові, щоб повертався.
  
  — Будь ласка, поки що не треба.
  
  Харрі знайшов кафетерій, де сидів Юнас та малював, ви­сунувши кінчик язика. Він став поруч із хлопчиком і поглянув на аркуш паперу, на якому поки що нічого не було, окрім двох кривих кіл.
  
  — Сніговик.
  
  — Так, — кивнув Юнас. — Звідки ви знаєте?
  
  — Навіщо мама возила тебе до лікаря, Юнасе?
  
  — Не знаю. — Юнас узявся за голову сніговика.
  
  — А що це за лікар?
  
  — Не знаю.
  
  — А де знаходиться його кабінет?
  
  — Я мушу нікому не казати. Навіть татові.
  
  Юнас схилився над обличчям і став примальовувати сні­говикові волосся. Довге волосся.
  
  — Я ж поліцейський, Юнасе. Я намагаюся знайти твою маму.
  
  Олівець натискав усе сильніше і сильніше, волосся ставало чорнішим та чорнішим.
  
  — Не знаю, як називається це місце.
  
  — А що там було поруч, може, пам’ятаєш?
  
  — Королівські корови.
  
  — Корови?
  
  Юнас кивнув:
  
  — А тітоньку за вікном звати Боргхільд. Вона взяла таким спеціальним шприцом трохи крові.
  
  — А кого ти малюєш?
  
  — Нікого.
  
  Філіп Беккер стояв біля вікна і дивився, як Харрі перетинає парковку. Він замислено тримав на долоні маленьку чор­ну записну книжку. Цікаво, чи повірив старший інспектор, що він не помітив його в аудиторії? І в те, що вчора ввечері він працював над статтею? І те, що у речах Бірти він нічого не знайшов. Між тим чорна записна книжечка лежала у шухляді її письмового стола, вона навіть не намагалася її сховати. А в книжечці...
  
  Він криво посміхнувся. Дурна, невже вона думала, що може його обдурити...
  
  
  
  
  
  Розділ 11. День четвертий. Маска смерті
  
  
  Харрі просунув голову в двері. Катрина Братт сиділа за комп’ютером.
  
  — Ну що? Є схожість?
  
  — Дещо є, — відповіла Катрина. — У всіх жінок були бла­китні очі, але в іншому зовнішність у них була абсолютно різна. Усі були заміжні, у всіх були діти.
  
  — Я знаю, з чого почати, — сказав Харрі. — Бірта Беккер возила Юнаса до лікаря. Він сказав — поруч із коро­лівськими коровами. Мабуть, неподалік від королівського парку на Бюгдьой. А ти казала, що близнючки після візиту до лікаря були в музеї «Кон-Тікі». Це теж на Бюгдьой. Філіп Беккер нічого не знає про лікаря, але, можливо, знає Ролф Оттерсен.
  
  — Я зателефоную.
  
  — І одразу — до мене.
  
  У кабінеті Харрі ввімкнув автовідповідач, а сам узяв наручники, начепив один браслет собі на зап’ястя, а другий узявся накидати на ніжку стола. Ракель сказала, що на змагання з ковзанярського бігу, куди Харрі давно обіцяв піти, Олег вирішив взяти з собою товариша. Харрі відразу зрозумів, що це всього лише закамуфльована спроба нагадати йому про цю саму поїзд­ку на випадок, якщо він про неї забув. Харрі зовсім не забув про розмову з Олегом, тому міг сприйняти це нагадування як прояв недовіри. Проте він не образився, більше того, йому навіть це сподобалося. Бо це багато чого казало про Ракель як про матір. Адже вона жодного разу не назвала його на ім’я.
  
  Катрина ввійшла без стуку.
  
  — Жорстко, — кивнула вона на ніжку стола, до якої прикував себе Харрі. — Але мені подобається.
  
  — Швидкісне накидання наручників, — посміхнувся він. — Один із фокусів, який я вивіз зі Штатів.
  
  — Тобі треба спробувати нові швидкісні наручники фірми «Хайєтс». Не доведеться слідкувати за тим, праворуч ти накидаєш чи ліворуч: браслет замкнеться у будь-якому разі. А потім можна буде підвищити планку та спробувати накидати з двох рук, так що шанси кожної спроби подвояться.
  
  — Гм. — Харрі відстебнув наручники. — Ну то що там?
  
  — Ролф Оттерсен ні про який візит до лікаря на Бюгдьой не чув. Здивувався: вони ходять до клініки в Берумі. Я можу поговорити з кимось із близнючок, можливо, вони згадають щось про лікаря, до якого ходили. Або можемо обдзвонити всі клініки Бюгдьой та перевірити. Там їх усього чотири. Ось. — Вона поклала йому на стіл жовтий папірець.
  
  — Їм заборонено розголошувати імена пацієнтів, — сказав він.
  
  — Тоді після уроків переговорю з близнючками.
  
  — Зачекай, — кинув Харрі, підняв слухавку й набрав пер­ший номер.
  
  Відповів гугнявий голос і одразу сказав назву клініки.
  
  — Боргхільд на місці? — запитав Харрі.
  
  Ніякої Боргхільд там не було.
  
  По другому номеру такий само гугнявий автовідповідач дав зрозуміти, що з усіх питань треба звертатися у певний час, про­тягом усього двох годин, і сьогодні вони вже запізнилися.
  
  По четвертому номеру голосок, який цвірінькав і майже сміявся, відповів те, на що Харрі й сподівався:
  
  — Так. Це я.
  
  — Доброго дня, це старший інспектор Харрі Холе, Поліцейське управління Осло.
  
  — Дата народження?
  
  — Народився я, пригадую, навесні, але не про мій день народження мова. Швидше про вбивство. Ви, ймовірно, вже читали сьогоднішні газети. Мене цікавить, чи приходила до вас Сильвія Оттерсен протягом останнього тижня.
  
  На тому кінці дроту стало тихо.
  
  — Секундочку, — відповіла вона.
  
  Харрі почув, як вона підвелася і, знову взявши слухавку, відповіла:
  
  — Шкода, пане Холе. Відомості про пацієнтів не підлягають розголошенню. І я гадаю, поліції це відомо.
  
  — Нам це відомо. Але, якщо не помиляюсь, пацієнтами є її доньки, а не сама Сильвія.
  
  — Все одно. Інформація, яку ви запитуєте, опосередковано може розкрити ім’я пацієнта нашої клініки.
  
  — Йдеться про вбивство, нагадую.
  
  — А я нагадаю вам, що поліція може приїхати до нас із ордером. Можливо, в нашій клініці надто ретельно підходять до збереження конфіденційної інформації про пацієнтів, але це — нормальна річ.
  
  — Нормальна річ?
  
  — Так. Це пояснюється специфікою клініки.
  
  — Що за специфіка?
  
  — Пластична хірургія. Подивіться наш сайт.
  
  — Дякую, я гадаю, що вже досить дізнався.
  
  — Як завгодно. — І вона поклала слухавку.
  
  — Ну і? — спитала Катрина.
  
  — Юнас та двійнята були в одного й того самого лікаря, — сказав Харрі, відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. — А отже, ми натрапили на слід.
  
  Харрі відчув особливе натхнення, воно приходило до ньо­го щоразу, коли він починав відчувати, що звір близько. А після натхнення приходило Велике Наслання — це щось зовсім інше, щось більше. Почуття, яке вбирало в себе все: закоха­ність та наркотичний чад, сліпоту та зіркість, здоровий глузд та божевілля. Від колег він час від часу чув вислів «нерви натягнуті, як струна», але Наслання — це щось зовсім інше, щось значно більше. Він ніколи нікому не розповідав і навіть не робив спроб проаналізувати цей стан. Не насмілювався. Все, що він знав про нього, — він допомагав йому, вів його, був паливом для тієї роботи, якою він займався.
  
  — І що далі? — поставила питання Катрина.
  
  Харрі розплющив очі і проїхався на своєму кріслі:
  
  — А тепер ми займемося шопінгом.
  
  Крамниця «Taste of Africa» — «Смак Африки» — знаходилася на найжвавішій торговій вулиці району Майорстуа, на Бугстадвейєн. Але позаяк вхід до неї ховався у провулку, здавалося, що ти десь на околиці.
  
  Харрі з Катриною увійшли до крамниці під дзенькіт дверного дзвоника. Притлумлене, точніше, недостатнє освітлення, строкаті, грубої роботи килими, просторий яскравий одяг, візерунчасті подушки, журнальні столики, наче щойно зрубані просто в джунглях, і високі тонкі фігури людей та тварин, вирізані з дерева. Усе це було розставлене та розвішане без особливого порядку: цінників не видно, товари стоять парами, як звірі у Ноєвому ковчезі. Коротше кажучи, приміщення більше скидалося на виставку, а не на магазин. І це враження тільки підкреслювала неприродна тиша, яка панувала, коли двері нарешті зачинилися і дзвоник замовк.
  
  — Що вам потрібно? — пролунав голос з кутка крамниці.
  
  Харрі пішов на звук. У глибині крамниці було тихо. За величезним дерев’яним жирафом він зі спини побачив жінку: вона стояла на стільці, освітлена єдиною голою лампочкою, й чіпляла на стіну страшну чорну маску з дерева.
  
  — У чому справа? — запитала жінка не обертаючись.
  
  Судячи з інтонації, вона здогадалася, що до крамниці за­вітав зовсім не покупець.
  
  — Ми з поліції.
  
  — Он воно як.
  
  Жінка повернулася, промінь світла впав їй на обличчя, і серце в Харрі завмерло, а сам він позадкував. Це була... Сильвія Оттерсен.
  
  — Щось не так? — запитала вона, й між скельцями окулярів прорізалася зморшка.
  
  — Ви... хто?
  
  — Ане Педерсен, — відповіла вона і тільки тут помітила очманіле обличчя Харрі. — Я сестра Сильвії Оттерсен. Ми двійнята.
  
  Харрі закашлявся.
  
  — Це старший інспектор Харрі Холе, — почув він голос Катрини Братт за своєю спиною. — А я — Катрина Братт. Ми сподівалися тут знайти Ролфа.
  
  — Він у похоронному бюро.
  
  Ане зам’ялася, і тієї ж миті кожен зрозумів, що всі одночасно подумали про одне: як можна поховати тільки голову?
  
  — І на пост заступили ви? — прийшла на допомогу Катрина.
  
  — Так, — посміхнулася Ане Педерсен й обережно спу­с­тилася зі стільця, усе ще тримаючи маску в руці.
  
  — Святкова маска чи зображення духа? — запитала Катрина.
  
  — Святкова, — відповіла та. — Хуту. Східне Конго.
  
  Харрі поглянув на годинник:
  
  — Коли він повернеться?
  
  — Не знаю.
  
  — А є припущення?
  
  — Я ж сказала, я не...
  
  — Чудова маска, — перервала Катрина. — Ви самі їздили до Конго і купили її там, адже так?
  
  — Як ви здогадалися? — здивовано подивилася на неї Ане.
  
  — Я помітила, що ви тримаєте її так, щоб не затуляти ані очей, ані рота. Ви поважаєте духів.
  
  — А ви цікавитеся масками?
  
  — Трохи, — відповіла Катрина і показала на чорну маску напівлюдини-напівзвіра з приробленими маленькими ручками та ніжками. — А це, мабуть, маска кпелі?
  
  — Так. Із Берега Слонової Кістки. Сенуфська.
  
  — Маска судді? — Цього разу Катрина простягнула руку до брудної шерсті якоїсь тварини, яка звисала по боках лисини з кокосового горіха, прикріпленого до верхньої частини маски.
  
  — О, та ви багато знаєте, — посміхнулася Ане.
  
  — То це суддівська маска? — запитав Харрі.
  
  — Еге ж, — відповіла Ане. — В Африці такі маски не просто порожній символ. У племені лу людина, яка носить таку маску, автоматично отримує владу судити та карати. І ніхто її авторитет не поставить під сумнів: маска дає їй владу.
  
  — А ось там, біля дверей, я бачила дві маски смерті, — сказала Катрина. — Просто розкішні.
  
  — У мене їх кілька, — посміхнулася у відповідь Ане. — З Лесото.
  
  — Можна подивитися?
  
  — Звісно. Зачекайте тут.
  
  Вона зникла, а Харрі подивився на Катрину.
  
  — Я подумала, що так буде простіше знайти з нею контакт, — відповіла вона на його запитливий погляд. — Перевірити, чи нема в них сімейних таємниць, розумієш?
  
  — Розумію. І найкраще це зробити саме тобі.
  
  — Добре. Бо тобі треба багато чого встигнути.
  
  — Я буду в себе. Якщо з’явиться Ролф Оттерсен, швиденько витруси з нього все, що стосується лікарської таємниці.
  
  Харрі кинув погляд на ніби шкіряні людські обличчя, що висіли біля дверей, — зморщені або волаючі — і вийшов. Про себе він вирішив, що схожий на них.
  
  Елі Квале котила візок для покупок мимо полиць супермаркету, що біля стадіону «Уллевол». Магазин великий, трохи дорожчий за інші, проте вибір тут набагато більший. Ходила вона сюди не щодня, а тільки коли збиралася приготувати щось смачненьке. А сьогодні ввечері з США повертався додому їхній старшенький — Трюгве. Він навчався на третьому курсі економічного факультету в університеті Монтани, але цієї осені в нього не було ніяких екзаменів, тож аж до зими він зможе навчатися вдома. Андреас збирався з церкви відразу вирушити за ним до аеропорту Гардермоен. Коли вони уві­йдуть до будинку, подумала Елі, їхня дискусія щодо веслування та клювання на різну наживку буде в самому розпалі.
  
  Вона нахилилася над мороженими продуктами і відчула, як на неї повіяло холодом. Але не від холодильника, а ззаду, з-за спини, — там знову промайнула чиясь тінь. Та сама, що промайнула, коли вона стояла у відділі свіжого м’яса, а до цього на парковці, коли вона замикала машину. Лякатися нема чого. Це минуле дає про себе знати. Елі вже звиклася з тим, що страх ніколи не послабить свою хватку, навіть тепер, півжиття по тому. Вона вибрала найдовшу чергу до кас: досвід підказував, що ця пройде швидше за інші. Андреас вважав, що вона помиляється. Хтось став за нею. Отже, не тільки я помиляюся, подумала Елі. Вона не стала обертатися, а тільки подумала, що в людини позаду неї, мабуть, купа заморожених продуктів — так їй холодило спину.
  
  Але коли Елі таки обернулася, позаду неї нікого не було. Вона понишпорила очима по інших чергах. Тільки не починай, сказала вона собі. Не починай.
  
  Вийшовши з магазину, вона змусила себе повільно дійти до машини. Не озираючись довкола, спокійно відчиняй дверцята, клади продукти, сідай та заводь. І тільки коли її «то­йота» вже видиралася схилом до двоквартирних будинків на горі Нурберг, вона знову стала думати про Трюгве, Андреаса та про вечерю, яка мала бути готова до їхнього приходу.
  
  Харрі чув голос Еспена Лепсвіка у слухавці, а сам при­мружувався на фотографії загиблих колег. Лепсвік наполягав на допуску до усіх матеріалів справи.
  
  — Коли отримаєш пароль від бази даних нашого шефа, — сказав Харрі, — зайдеш до папки «Сніговик» у розділ «Злочини, скоєні із застосуванням насильства».
  
  — «Сніговик»?
  
  — Ну отак назвали.
  
  — О’кей. Дякую, Холе. Як часто тобі потрібні доповідні від мене?
  
  — Тільки коли в тебе щось з’явиться. І ще, Лепсвіку...
  
  — Що?
  
  — На мою грядку не лізь. Копайся навколо, добре? Займися анонімками, свідками, людьми, чиї особисті справи змушують тебе сумніватися в їхній непричетності до серійних убивств. Оце буде твоя основна робота.
  
  Харрі знав, що подумав Лепсвік, досвідчений слідчий Го­ловного управління поліції: така собі робітка...
  
  Лепсвік крякнув:
  
  — Тобто наші думки збігаються, що між зниклими безвісти є якийсь зв’язок?
  
  — Наші думки не обов’язково мають збігатися. Роби, як вважаєш за потрібне.
  
  — Чудово.
  
  Харрі поклав слухавку й уп’явся в монітор. Він зайшов на сайт, про який казала Боргхільд, і тепер роздивлявся фотографії красунь-фотомоделей, чиї обличчя та тіла були перекреслені пунктирними лініями. Пунктир демонстрував, де їхню довершену зовнішність таки можна підкоригувати. А над посмішками красунь посміхався з фотографії Ідар Ветлесен власною персоною, привабливий, наче фотомодель.
  
  Під світлиною Ідара Ветлесена розміщувалося резюме, яке складалося з довгих — французьких та англійських — назв дипломів та курсів. Харрі знав: частину подібних курсів можна пройти за якихось два-три місяці, і вони таки дають право додати до свого лікарського титулу кілька латинських скорочень. Він ввів ім’я Ідара Ветлесена до Google і в списку результатів пошуку побачив таблицю змагань з керлінгу, а також сайт одного з попередніх місць роботи Ветлесена — клініки «Марієнлюст». Правду кажучи, подумав Харрі, Норвегія й справді така крихітна країна, що між будь-якими двома жителями — максимум два рукостискання.
  
  Увійшла Катрина Братт і з глибоким зітханням опустилася на стілець перед Харрі. Поклала ногу на ногу.
  
  — Як вважаєш, — запитав Харрі, — правда, що красиві люди більше переймаються питаннями власної зовнішності, аніж відразливі?
  
  — Не знаю, — відповіла Катрина. — Але якась логіка в цьому є. Адже індивідууми з високим айк’ю так з ним носяться, що організували клуб собі подібних. Людям притаманно фокусуватися на тому, що в них є. Наприклад, ти, на мій погляд, неймовірно пишаєшся своїм талантом слідчого.
  
  — Тобто генами щуролова, так? Отриманою від наро­дження здатністю ув’язнювати ненормальних, п’яничок, лю­дей, які давно вийшли з підліткового віку, але з інтелектом, набагато нижчим за середній?
  
  — Так, виходить, ми всього лише щуролови?
  
  — Атож. Ось чому ми радіємо, коли хоч зрідка нам перепадає така справа, як ця. Можливість пополювати за великою дичиною, підстрелити лева чи слона, динозавра, дідька лисого.
  
  Катрина не посміхнулася, навпаки, кивнула із серйозним виглядом.
  
  — Ну то що тобі сказала близнючка Сильвії?
  
  — Я мало до неї в подруги не набилася, — зітхнула Катрина і провела долонею по затягнутому в панчоху коліну.
  
  — Послухаємо.
  
  — Ане розповіла, що і Ролф, і Сильвія були впевнені, що Ролфу з нею невимовно пощастило. Але решта думали навпаки. Коли вони зустрілися, Ролф тільки-но отримав диплом інженера Бергенської вищої технічної школи і переїхав до Осло, щоб почати роботу в компанії «Квернер». А Сильвія — вона з тих людей, котрі щоранку прокидаються з новою ідеєю, як їм жити далі. У неї було десь із півдюжини різних спеціальностей, але ні на якій роботі вона не затримувалася більше півроку. Уперта, запальна та розпещена. Переконана соціа­ліст­ка з радикальними замашками. Нечисленними подругами во­на намагалася маніпулювати, чоловіки, з якими вона за­в’язувала стосунки, швидко її залишали: не витримували. Її сестра вважає, що Ролф так сильно закохався у Сильвію, бо вона була його повною протилежністю. Сам він збирався йти батьковими слідами й стати інженером. Народився в сім’ї, яка свято вірить у непогрішиму руку капіталізму, що дарує благодать, та в буржуазні цінності. А Сильвія вважала, що всі ми — жертви цивілізації, матеріалісти, корумповані споживанням, які забули про власне призначення, для яких земля клином зійшлася на успішності. А ще вона вірила, що якийсь із ефіопських царків — новий месія.
  
  — Хайле Селассіє, — сказав Харрі. — Джа растафарі!
  
  — Усе-то ти знаєш.
  
  — Тільки з пісень Боба Марлі. Що ж, це пояснює їхній зв’язок з Африкою.
  
  — Можливо. — Катрина змінила позу: тепер ліва нога лежала на правій. Харрі відвів очі. — Ролф та Сильвія звільнилися звідусіль і приблизно на рік поїхали до Західної Аф­рики. Для обох поїздка вийшла досить пізнавальною. Ролф знайшов своє призначення — допомогти Африці стати на ноги. А Сильвія, яка витатуювала на спині прапор Ефіопії, зрозуміла, що люди тільки в Африці можуть бути самими собою. І вони відкрили цей магазинчик, «Смак Африки». Ролф — щоб допомогти найбіднішому континенту, Сильвія — приваблена комбінацією дешевого імпорту та державної підтримки, що обіцяло легкі гроші. Саме тоді її взяли на митниці у Форнебу з рюкзаком, повним марихуани. Вона летіла з Лагоса.
  
  — Ти диви!
  
  — На суді вона заявила, наче гадки не мала, що знаходиться в рюкзаку, оскільки по дружбі взялася перевезти цю посилку одному нігерійцю та його сім’ї, що мешкають у Норвегії.
  
  — Гм... Що іще?
  
  — Ане подобається Ролф. Він ввічливий, розсудливий та безмежно радий своєму батьківству. Але при цьому зовсім сліпий у всьому щодо Сильвії. Вона двічі залишала його та дітей і йшла до іншого чоловіка. Але коли ці чоловіки самі залишали її, вона поверталася, і Ролф радісно приймав її назад.
  
  — Чим же вона його зачепила, цікаво...
  
  У відповідь Катрина Братт посміхнулася майже сумною посмішкою і подивилася кудись убік, перебираючи край спідниці:
  
  — Звичайна річ, наскільки я розумію. Хіба можна піти від людини, з якою в тебе чудовий секс? Можна робити скільки завгодно спроб, але потім усе одно повертаєшся. Ми так при­мітивно влаштовані, правда ж?
  
  Харрі повільно кивнув і поцікавився:
  
  — А що в неї були за чоловіки?
  
  — Різні. Частіше — невпевнені в собі.
  
  Харрі поглянув на неї скоса, вирішив не розвивати цю тему і запитав:
  
  — Ти бачилася з Ролфом Оттерсеном?
  
  — Так, він прийшов хвилин за десять після того, як ти по­їхав, — відповіла Катрина. — І виглядав набагато краще, ніж минулого разу. Про хірургічну клініку на Бюгдьой він ніколи нічого не чув, але дозвіл на розголошення лікарської таємниці підписав. — І вона поклала складений аркуш йому на стіл.
  
  Низькими трибунами стадіону гуляв крижаний вітер. Харрі дивився на спортсменів, що ковзали доріжками. Техніка в Олега за останні роки стала набагато кращою. Щоразу, коли суперник пришвидшувався та був готовий його обійти, Олег згинався ще нижче, трохи налягав і стрімко виходив уперед.
  
  Харрі зателефонував Еспену Лепсвіку, щоб обмінятися інформацією, й дізнався, що того вечора, коли зникла Бірта, у її районі було помічено темний «седан». Час був пізній, ні­хто його як слід не розгледів. Більше він там не з’являвся.
  
  — Темний «седан», — кисло пробурмотів Харрі, — темного вечора.
  
  — Так, — зітхнув у відповідь Лепсвік, — я розумію, що толку від цього мало.
  
  Харрі вже засовував телефон до кишені, коли чиясь тінь заступила йому світло.
  
  — Вибачте, я запізнився.
  
  Він поглянув на життєрадісне усміхнене обличчя Матіаса Лунн-Хельгесена.
  
  — А ви, Харрі, займаєтеся зимовими видами спорту? — запитав посланець Ракелі.
  
  У цього Матіаса такий прямий погляд та щире обличчя, вирішив Харрі, наче він, коли говорить, сам до себе прислухається.
  
  — Та не особливо. Трохи на ковзанах бігаю. А ви?
  
  Матіас заперечно похитав головою:
  
  — А я вирішив, коли мій життєвий шлях добіжить кінця і я стану таким немічним, що не захочу більше жити, то подамся на підйомнику на вершину он тієї гори. — Він показав пальцем кудись за спину Харрі, і той, не обертаючись, зрозумів, що він має на увазі. Трамплін у Хольменколлені — найкрасивіше місце в усьому Осло, але й найнебезпечніше. Його видно з будь-якої точки міста. — І стрибну. Але не на лижах — просто так.
  
  — Драматичний фінал! — озвався Харрі.
  
  — Сорок метрів вільного падіння, — посміхнувся Ма­тіас. — Усього кілька секунд.
  
  — Проте, наскільки я уявляю, це станеться не так швидко.
  
  — З моїм рівнем анти-есцеел-сімдесят у крові — будь-якої миті, — просяяв Матіас.
  
  — Анти-есцеел?..
  
  — Ну так. Поки, звісно, антитіла в нормі, але погіршення може статися коли завгодно, і з цього приводу не варто тішитися.
  
  — Гм. А я вважав, коли лікар думає про самогубство — це єресь.
  
  — Лікар краще за всіх уявляє, на що чекати від хвороби. Я опираюся на стоїка Зенона, який розглядав самогубство як гідний вчинок у тому разі, коли хвороба робить смерть більш привабливою, ніж життя. За переказом, у віці дев’яноста ро­ків суглоби його пальців на ногах почали завдавати таких мук, що він пішов та повісився.
  
  — То чому б не повіситися, аніж пертися на вершину трампліна?
  
  — Та тому, що смерть має стати ніби одою життю, його прославлянням. До того ж мені, слід зізнатися, гріє душу сла­ва, яка буде після цього. Тому що, боюся, моя дослідницька діяльність привернула мало уваги. — Добродушний сміх Ма­тіаса було перервано звуком ковзанів, що різко загальмували. — До речі, вибачте за те, що я купив Олегові нові бігові ковзани. Ракель потім сказала мені, що ви збираєтеся йому подарувати їх на день народження.
  
  — Нічого страшного.
  
  — А знаєте, він хотів їх отримати саме від вас.
  
  Харрі промовчав.
  
  — Я вам заздрю, Харрі. Ви сидите тут, читаєте газету, розмовляєте по мобільному з іншими людьми, і Олегу досить просто того, що ви тут. А коли я підбадьорюю його, кричу і взагалі роблю все, що, як написано в книжках, має робити турботливий батько, його це тільки дратує. Ви знаєте, що він точить ковзани щодня, оскільки йому відомо, що у вас є така звичка? А поки Ракель не наполягла, щоб він залишав ковзани у коридорі, він тримав їх на сходах, бо ви якось казали, що ковзани треба зберігати в холоді. Ви — його рольова модель, Харрі.
  
  Харрі занурився у роздуми. Але десь глибоко — хоча, ні, не так уже й глибоко — в душі йому було приємно все це чути. На сором Харрі, його навіть охопила блискавична тваринна заздрість та неприязнь до Матіаса, який намагався завоювати прихильність Олега.
  
  Матіас крутив ґудзик пальта.
  
  — Діти цього віку дивовижні: вони чітко уявляють собі, де їхнє коріння. Новий батько ніколи не зможе замінити справжнього.
  
  — Справжній батько Олега живе в Росії.
  
  — На папері — так. Але реальність, Харрі, — зовсім інша річ.
  
  Олег, проїжджаючи мимо, помахав їм обом. Матіас відразу помахав у відповідь.
  
  — Ви працювали разом з лікарем на ім’я Ідар Ветлесен? — змінив тему Харрі.
  
  Матіас здивовано подивився на нього:
  
  — З Ідаром? Так, у клініці «Марієнлюст». Господи, ви знаєте Ідара?
  
  — Ні, я просто запустив його ім’я та знайшов його старий сайт, де були перелічені всі, хто колись там працював. Там було і ваше ім’я.
  
  — З тих пір минуло вже багато років, але тоді, в «Марієнлюсті», ми чудово розважалися! Нас сповнювали надії. Клініку відкрили тоді, коли всі думали, що приватна охорона здоров’я просто створена для того, аби кувати великі гроші. А коли побачили, що це не так, швидко прикрили.
  
  — Пустили з молотка?
  
  — По-моєму, було використано слово «ліквідація». А ви — пацієнт Ідара?
  
  — Ні, його ім’я спливло у нас у зв’язку з однією справою. Ви можете розповісти, що він був за фрукт?
  
  — Ідар Ветлесен? — розсміявся Матіас. — Так, про це я знаю доволі багато. Ми разом навчалися і багато років тусувалися в одній компанії.
  
  — Тобто тепер ви контактів не підтримуєте?
  
  Матіас знизав плечима:
  
  — Ми з Ідаром завжди були різними. Більшість хлопців у нашій компанії були студентами медичного факультету та сприй­мали професію медика як... Ну, так, як покликання. Окрім Ідара. Він відверто казав, що вивчає медицину, бо це найреспектабельніша професія. І я щоразу дивувався з його чесності.
  
  — Виходить, Ідар Ветлесен переймається тільки респектабельністю?
  
  — Гроші, звісно, теж. Так що ніхто не здивувався, коли Ідар пішов на пластичну хірургію та врешті-решт відкрив клініку для обраних. Серед його клієнтів — суспіль багаті та відомі — Ідара завжди цікавили такі люди. Він хотів бути як вони, бути в їхньому колі. На жаль, Ідар, як це буває, трохи перестарався. Не здивуюся, якщо ці хлопці посміхаються йому в обличчя, а позаочі називають набридливим претензійним бовдуром.
  
  — А можна про нього сказати, що він був готовий далеко зайти, щоб досягти своєї мети?
  
  Матіас замислився:
  
  — Ідар завжди шукав шлях, який зможе його привести до слави. І хоча він — людина зовсім не бездарна, йому так і не вдалося намацати справжню велику справу. Коли я розмовляв з ним востаннє, він здавався пригніченим, мало не... ну так, мало не в депресії.
  
  — А як ви вважаєте, він здатний знайти інший шлях, який приведе його до слави? Який не стосується медицини?
  
  — Про це я якось не думав, але, мабуть, здатний. Адже, суворо кажучи, він не природжений медик.
  
  — У якому сенсі?
  
  — А в тому, що наскільки Ідар захоплюється благополучними людьми, настільки зневажає слабких та хворих. Він — не єдиний лікар, який так ставиться до людей, але він один каже це відверто. — Матіас посміхнувся. — Решта членів нашої компанії були захопленими ідеалістами, які між тим якось зрозуміли, що є важливі речі й за межами медицини: виплати за новий гараж, наприклад, та тарифи за понадурочні. Ідар принаймні не зраджував ідеалів: у нього їх з самого початку не було.
  
  — Що, Матіас саме так і сказав? — зі сміхом запитав Ідар Ветлесен. — Що я не зраджував ідеалів?
  
  У нього було вродливе, майже жіноче обличчя, брови такі витончені, що їх помилково можна було сприйняти за вищипані, а білі та рівні зуби — за штучні. Коротше кажучи, він виглядав набагато молодшим за свої тридцять сім.
  
  — Не знаю вже, що він мав на увазі, — посміхнувся Харрі.
  
  Вони сиділи в глибоких кріслах у бібліотеці великого білого особняка на Бюгдьой, на вигляд старовинного та шляхетного. «Будинок, де я провів дитинство», — повідав Ідар Ветлесен, супроводжуючи Харрі великими темними залами до кімнати, де стіни були заставлені полицями з книгами. Класика: Мікх’єль Фьонхус, Х’єлль Аукруст, «Довірена особа» Ейнара Герхардсена. Широкий вибір. Не гірше, ніж у людей. Плюс біографії політиків. Ціла полиця з золотим тисненням «Вибране». Харрі не бачив жодної книжки, виданої пізніше 1970 року.
  
  — Ну, я чудово розумію, що він мав на увазі, — заходився від сміху Ідар.
  
  Ось чому, похмуро подумав Харрі, Матіас казав, що вони «чудово веселилися» в клініці «Марієнлюст»: не інакше як змагалися, хто голосніше сміється.
  
  — Матіас, гад смердючий... Я хотів сказати «везучий». Дідько, я й те, й інше хотів сказати! — І знову загурчав сміх Ідара Ветлесена. — Вони кажуть, що не вірять в Бога, усі ці тюхтії-колеги, але насправді вони аж змокли з переляку. Кар’єристи, обтяжені моральними принципами! Усе колекціонують добрі справи, бо в глибині душі страшенно бояться горіти в пеклі.
  
  — А ви — ні?
  
  Ідар підвів одну з своїх витончено окреслених брів та з цікавістю поглянув на Харрі. Ветлесен був одягнений у м’які світло-блакитні домашні черевики з незав’язаними шнурками, прості штани та сорочку з фігуркою гравця в поло ліворуч на грудях. Що це за фірма, Харрі так і не згадав, але з яко­їсь причини вирішив, що її носять тільки нудні дядьки.
  
  — Мої батьки, інспекторе, були люди практичні. Батько був таксистом. Ми віримо тільки в самих себе.
  
  — Атож. Чудовий будинок як на таксиста.
  
  — У батька було кілька машин та ліцензія на перевезення. Але тут, серед мешканців Бюгдьой, він назавжди залишився перевізником, прислугою, плебеєм.
  
  Харрі дивився на лікаря та намагався визначити, чи не сидить той на амфетаміні або на інших пігулках. Ветлесен відкинувся на спинку крісла в підкреслено розслабленій позі, намагаючись, імовірно, приховати занепокоєння та лихоманку збудження. Харрі подумав про наркотики, ще коли зателефонував та сповістив, що поліція хоче поставити Ветлесену кілька питань, а той з місця в кар’єр запросив його до себе додому.
  
  — Але ви водити таксі не схотіли, — підтримав розмову Харрі. — Ви захотіли... робити людей більш вродливими?
  
  Ветлесен посміхнувся:
  
  — Ви можете сказати, що я пропоную свої послуги на яр­марку марнославства. Або що я приводжу до ладу зовнішність людини, щоб потамувати біль, який рве її душу. Можете вибрати те, що вам більше подобається. Мені абсолютно начхати. — І Ветлесен знову розсміявся, очікуючи, що Харрі буде шокований. А коли цього не помітив, його обличчя стало серйозним. — Сам я себе швидше вважаю за скульп­тора. Високого покликання у мене нема, але мені подобається змінювати зовнішність, формувати людині нове обличчя. І завжди подобалося. Мені це добре вдається, люди платять за мою роботу. От і все.
  
  — Гм.
  
  — Але це не означає, що у мене зовсім відсутні принципи. Вони є. І лікарська таємниця — один з них.
  
  Харрі мовчки чекав на продовження.
  
  — Я розмовляв з Боргхільд, — пояснив Ветлесен. — Я знаю, що ви шукаєте, інспекторе. І розумію, що це серйозна справа. Але допомогти вам нічим не можу. Бо пов’язаний лікарською таємницею.
  
  — Уже ні. — Харрі дістав із внутрішньої кишені складений аркуш паперу й поклав на стіл. — Це заява, підписана батьком близнючок, яких ви ведете.
  
  Ідар похитав головою:
  
  — Це не допоможе.
  
  Харрі здивовано наморщив лоба:
  
  — Чому?
  
  — Я не можу вам відкрити, хто приходить до мене в клініку та з якого приводу. Люди, які привели до мене в клініку своїх дітей, теж захищені лікарською таємницею і мають право приховувати мету своїх візитів від подружжя, якщо того забажають.
  
  — Чому Сильвія Оттерсен не казала чоловікові, що вона була з дітьми у вас?
  
  — Наші принципи можуть видатися вам простою впертістю. Але це не так: згадайте, скільки серед наших пацієнтів відомих людей, яким постійно перемивають кісточки та роз­пускають про них небажані плітки. Сходіть до Будинку ми­с­тецтв та подивіться на присутніх. Ви не повірите, скільки з цих людей підправляли деталі своєї зовнішності в моїй клі­ніці. І вони мало не втрачають свідомість лише від самої думки, що про їхній візит до мене стане комусь відомо. Наша репутація базується на вмінні зберігати таємницю. Якщо дізнаються, що в нас стався витік інформації про пацієнтів, наслідки для клініки будуть катастрофічні. І я впевнений, що ви це розумієте.
  
  — У нас два вбивства, — нагадав Харрі. — І поки що єди­ний зв’язок між ними, який ми виявили, — обидві жертви побували у вашій клініці.
  
  — Я не можу і не хочу підтверджувати ці дані. Але давайте просто уявимо собі, що це, — змахнув рукою Ветлесен, — збіг. А що? Норвегія — маленька країна, народу тут проживає мало, а лікарів — іще менше. Знаєте, скільки рукостискань між будь-якими двома жителями країни?.. Імовірність того, що двоє людей побували в одного й того самого лікаря, не менша, ніж імовірність опинитися в один і той самий час в одному трамваї. Адже ви зустрічаєте друзів у трамваї?
  
  Харрі не зміг пригадати жодного випадку — він і трамваєм майже не їздив.
  
  — Отже, я проробив довгу путь, щоб приїхати до вас і почути, що ви не хочете нам допомогти, — засмутився Харрі.
  
  — Вибачте. Я запросив вас сюди, бо розумів: інакше ми б зустрілися в поліції, де саме зараз преса днює й ночує, уважно стежачи за усіма, хто там з’являється. Ото вже ні, дякую, людці мені знайомі!..
  
  — Я можу отримати ордер або постанову, що припише вам порушити лікарську таємницю.
  
  — Чудово! — зрадів Ветлесен. — Ордер прикриє репутацію клініки. Але до тих пір... — І він зробив жест, наче застебнув рот на блискавку.
  
  Харрі посовався в кріслі. Ідар напевне розуміє: для отримання ордера — навіть у справі про вбивство — необхідно надати чіткі докази того, що медичний висновок та інша ін­формація матимуть важливе значення для розслідування. А в них що? Вбиті відвідали одну й ту саму клініку. Ветлесен має рацію: і в трамваї можна зустрітися... Харрі відчув, що йому конче необхідно щось зробити. Випити. Або покачати залізо. Важкого й багато. Він зітхнув:
  
  — Незважаючи ні на що, я маю поставити вам запитання: де ви були ввечері третього та п’ятого листопада?
  
  — Я був готовий до цього, — посміхнувся Ветлесен, — і встиг пригадати. Я був удвох з... А ось, власне, й вона.
  
  До кімнати мишачими кроками увійшла жінка похилого віку з волоссям мишачого кольору, яке пасмами звисало на­в­коло її обличчя. У руках вона тримала тацю з кавовими чашками, що погрозливо бряжчали. Обличчя в неї було таке, ніби вона несе церковний вінець або хрест. Жінка скоса погля­нула на сина, який відразу підвівся та взяв у неї тацю:
  
  — Дякую, мамо.
  
  — Зав’яжи шнурки. — Вона перевела погляд на Харрі. — Мені здається, я маю право знати, що за люди завітали до мого будинку?
  
  — Це старший інспектор Холе, мамо. Він цікавиться, що я робив учора ввечері та третього дня.
  
  Харрі підвівся й простягнув їй руку.
  
  — Чудово пам’ятаю, що ми робили, — сказала фру Ветлесен, винагородивши Харрі здивованим поглядом та кістлявим рукостисканням. Руку густо вкривали старечі плями. — Учора ми дивилися ток-шоу, де виступав твій кучерявий друг. І мені не сподобалося, що він сказав про королівський палац. Як його звати?
  
  — Арве Стьоп, — зітхнув Ідар.
  
  Стара нахилилася до Харрі:
  
  — Він сказав, ми маємо знести королівський палац. Уявляєте? Сказати таку мерзоту! Та що би з нами було, якби під час війни з нами не було королівської сім’ї!
  
  — Абсолютно те саме, що й зараз, — відрубав Ідар. — Рідко якому голові держави вдавалося під час війни або до неї зробити так мало для свого народу... а ще Арве сказав, що широка підтримка монархії означає, що норвежці у своїй більшості продовжують вірити у тролів та ельфів.
  
  — Хіба це не жахливо?
  
  — Без сумніву, мамо, — посміхнувся Ідар, поклавши руку їй на плече, і при цьому кинув погляд на масивний швейцарський годинник фірми «Брайтлінг», заважкий для його тонкого за­п’яст­ка. — О Господи! Мені час бігти, Холе. Насолоджуйтеся кавою.
  
  Але Харрі похитав головою та усміхнувся фру Ветлесен:
  
  — Вона напевне смачна, але я на неї не заслужив.
  
  Жінка важко зітхнула, щось нечутно пробурмотіла, взяла тацю й пошкандибала геть.
  
  Коли вони вийшли до передпокою, Харрі несподівано звер­нувся до Ідара:
  
  — А що ви мали на увазі під словом «везучий»?
  
  — Вибачте?
  
  — Ви сказали, що Матіас Лунн-Хельгесен не тільки «смердючий», але й «везучий, гад».
  
  — Он ви про що! Та його жіночку, з якою він живе. Сам Матіас доволі незграбний щодо цього, але їй, мабуть, увесь час траплялися не ті мужики. Так що їй такий телепень і був потрібен. Тільки, будь ласка, не видавайте мене Матіасу.
  
  — До речі, ви знаєте, що таке анти-есцеел-сімдесят?
  
  — Це такі антитіла в крові. Вказують на склеродермію. А що, у когось із ваших знайомих вони є?
  
  Харрі не знав, що таке склеродермія, та й на язиці в нього зараз крутилося зовсім інше питання, яке він нізащо не мусив озвучувати. Але він не втримався і все ж запитав:
  
  — Так це Матіас сказав, що їй не щастило з чоловіками?
  
  — Ні, це моя інтерпретація. Святий Матіас жодного поганого слова про людину не скаже, в його очах люди можуть змінюватися тільки на краще. — І сміх Ідара Ветлесена луною прокотився темними кімнатами.
  
  Одягнувшись та взувши черевики, Харрі вийшов на сходи. Обернувся і через прочинені двері побачив, як Ідар, нагнувшись, зав’язує шнурки.
  
  Дорогою назад Харрі зателефонував Скарре, попросив надрукувати фотографію Ветлесена з сайту клініки та показати у відділі боротьби з наркотиками — дізнатися, чи не був той помічений при купівлі амфетамінів.
  
  — На вулиці? — запитав Скарре. — У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?
  
  — Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.
  
  На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Кат­рині на роботу.
  
  — Поки що нічого, — відповіла вона. — Я вже йду. Ти теж додому?
  
  — Так. — Харрі зволікав. — Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?
  
  — А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.
  
  — Згоден.
  
  Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою роз­христану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцей­ського управління.
  
  О другій годині ночі він набрав номер і знову почув у слухавці голос Катрини — цього разу сонний:
  
  — Що сталося?
  
  — Я в управлінні, щойно подивився твої матеріали. Ти казала, що всі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. Гадаю, треба копнути у цьому напрямку.
  
  — Що саме копати?
  
  — Гадки не маю. Мені просто треба було сказати це комусь уголос, щоб перевірити, чи не звучить це по-ідіотськи.
  
  — Ну і як це звучить?
  
  — По-ідіотськи. На добраніч.
  
  Елі Квале лежала в ліжку з широко розплющеними очима. Поруч з нею безтурботно сопів Андреас. Промінь місячного сяйва пробивався між шторами й падав на стіну, де висіло розп’яття, куплене нею ще в Римі під час весільної подорожі. Що ж її розбудило? Можливо, Трюгве зашумів у себе нагорі? Вечеря та решта вечора минули саме так, як вона собі уявляла. Вона дивилася на сяючі радістю обличчя, опромінені світлом свічок, і всі вони говорили хором, раз у раз перебиваючи одне одного: кожному хотілося багато що розповісти. Особливо Трюгве. І поки він розповідав про Монтану, про навчання та друзів, вона мовчала та дивилася на цього юнака, майже хлопчика; він тільки-тільки почав перетворюватися на дорослого чоловіка, який сам обирає свій життєвий шлях. Ось чому вона раділа понад усе: він мав можливість обирати. Вільно та відкрито. А не як вона — потайки.
  
  Елі чула, як у будинку щось заскрипіло, наче стіни почали розмовляти одна з одною. Вона підвелася з ліжка, піді­йшла до вікна й зазирнула в щілину між занавісками. Падав сніг. Він укутав гілки яблунь, і місяць відбивався в тонкій білій сніжній ковдрі, яка вкрила схил, так що кожен предмет у дворі було чітко видно. Її погляд ковзнув по двору від вхідних дверей до гаража, наче вона шукала щось, сама не знаючи, що саме. І раптом погляд зупинився. Вражена, Елі приглуше­но скрикнула. Облиш, наказала вона собі. Напевне, це Трюг­ве. У нього зміна часових поясів, він не міг заснути і ви­йшов надвір. Сліди вели від дверей прямо до вікна, біля якого вона стояла. Як чорний пунктир на білому тонкому шарі снігу. Крапки перед текстом.
  
  Але у зворотний бік слідів не було.
  
  
  
  
  
  Розділ 12. День сьомий. Розмова
  
  
  — Один хлопець з нарковідділу упізнав його, — доповів Скарре. — Коли я показав йому фотографію Ветлесена, він одразу згадав, що кілька разів бачив його на перехресті Скіппергата та Толлбугата.
  
  — А що там, на цьому перехресті? — запитав Гуннар Хаген, який наполіг на своїй присутності на понеділкових ранкових нарадах у Харрі в кабінеті.
  
  Скарре недовірливо зиркнув на Хагена, ніби вирішив, що йому почулося.
  
  — Баришники, дівки та їхні клієнти, — пояснив лаконічно. — Це в них нове місце, відтоді як ми прогнали їх із Плати.
  
  — І вони перебралися туди всі? — не повірив Харрі й по­чухав підборіддя. — Мені казали, наче вони по різних міс­цях розбіглися.
  
  — Ну, це в них на кшталт центру, — відповів Скарре. — Вони, ясна річ, тусуються й біля будівлі біржі, й навпроти Норвезького банку, навколо Музею Аструпа-Фернлі, біля концертного залу «Стара ложа» та кафе «Бюмішонен»...
  
  Тут Харрі голосно позіхнув, і Скарре змушений був зупинитися.
  
  — Соррі, — сказав Харрі без крихти провини. — Вихідні видалися важкі. Продовжуй.
  
  — Проте співробітник з нарковідділу не пам’ятав, щоб бачив, як він купував наркоту. Сказав, що той якось заходив до «Леону».
  
  Цієї миті двері розчинилися — і з’явилася Катрина Братт, скуйовджена, бліда, з припухлими очима, проте «доброго ранку» вона проспівала задоволеним голосом і досить чітко, після чого стала озиратися в пошуках стільця. Бйорн Гольм підхопився зі свого, запрошувально махнув у її бік, а сам пішов за новим стільцем.
  
  — «Леон» на Скіппергата? — вимовив Хаген. — Це що, місце, де продають наркотики?
  
  — Цілком імовірно, — озвався Скарре. — Але сам я бачив, як туди заходять чорношкірі повії, так що, швидше за все, це так званий «масажний салон».
  
  — Точно, — вимовила Катрина Братт, усе ще стоячи спиною до присутніх та прилаштовуючи своє пальто на вішалку. — Масажні салони — великий сегмент ринку, його прибрали до рук в’єтнамці. Зазвичай вони відкривають їх у спальних районах, ближче до околиці міста, та пропонують послуги азійок, а від африканців, які контролюють вуличну проституцію, тримаються подалі.
  
  — По-моєму, я там бачив оголошення біля входу: «Здаються дешеві кімнати», — згадав Харрі. — Чотириста крон за ніч.
  
  — Точно, — підтакнула Катрина. — У них там є кімнатки, які згідно з документами вони здають на добу, але на практиці виходить погодинна оплата. До того ж це чорна готівка, позаяк клієнти зазвичай чеків не вимагають. Чорна готівка та чорні дівки. І сутенер у них чорний. А от господар готелю — білий.
  
  — Мадам цілить у самісіньке яблучко. — Скарре підморг­нув Харрі Холе. — Кумедно: співробітниця поліції моралі Бергена і так багато знає про проституцію в Осло?
  
  — Та скрізь приблизно те саме, — знизала плечима Катрина. — Б’ємося об заклад, що все саме так?
  
  — Б’ємося, — погодився Скарре. — Ставлю дві сотні на те, що власник — пакистанець.
  
  — Годиться.
  
  — Ну... — Харрі потер руки. — Так і сидітимемо?
  
  Власника готелю «Леон» звали Бйоре Хансен. Він був родом з Сульора, й обличчя в нього було такого самого сіруватого кольору, що й брудний сніг, який так звані «постояльці» приносили на своїх черевиках та залишали на паркеті перед стійкою. Над нею висіла табличка з написом «Адменестратор». Оскільки ані сам Бйоре, ані його клієнти особливо не переймалися правописом, табличка провисіла тут усі чотири роки, що Бйоре володів готелем. Перед тим він об’їздив уздовж та впоперек усю Швейцарію, продаючи Біблії, потім пробував торгувати бракованими порнофільмами в місті Свінесунді, звідки й вивіз із собою говірку, яка за інтонаціями нагадувала суміш танцювальної музики та проповіді. Там, у Свінесунді, зустрів Наташу, російську стриптизерку, яку з гріхом пополам визволив з лап її сутенера. Наташа змінила ім’я та переїхала до Бйоре в Осло. «Леон» він викупив у трьох сербів, які з різних причин не могли більше перебувати на території Норвегії, та продовжив розпочату ними справу, тому що не бачив аніякого сенсу змінювати головну концепцію. А вона була така: оренда номерів на короткий — часто дуже короткий — термін. Прибуток надходив здебільшого готівковий, а клієнти були не дуже вимогливими. І справи йшли непогано. Так що втратити його Бйоре зовсім не хотів. Отож йому відразу не сподобалися ці двоє, що стояли тепер перед ним, а найбільше не сподобалися їхні посвідчення.
  
  Один із них — високий чоловік — ляснув по стійці фотографією:
  
  — Бачив цього хлопця?
  
  І хоча Бйоре Хансен здогадався, що вони прийшли не по його душу, про всяк випадок заперечно похитав головою.
  
  — Точно? — перепитав чоловік, уперся ліктями в стійку й нахилився до нього.
  
  Бйоре ще раз поглянув на фотографію, а сам подумав, що треба було уважніше роздивитися їхні посвідчення, бо чоловік більше скидався на наркодилера, яких тут чимало веш­тається, ніж на поліцейського. Та й дівка, що стояла поруч із ним, теж співробітницю поліції не дуже нагадувала. У неї був погляд повії, яка багато чого бачила, важкий такий по­гляд, але в цілому вона виглядала як леді. Стовідсоткова леді. Якби вона завела собі сутенера, який би не грабував її по-чорному, то незабаром почала б заробляти уп’ятеро більше, ніж тепер. А може, і вдесятеро.
  
  — Нам відомо, що ти тут утримуєш притон, — сказав поліцейський.
  
  — Я утримую готель, усе абсолютно легально, і всі документи у мене в порядку. Бажаєте поглянути? — Бйоре показав пальцем на крихітний кабінетик позаду стійки.
  
  Поліцейський похитав головою:
  
  — Ти здаєш кімнати повіям та їхнім клієнтам. Це заборонено законом.
  
  — Послухайте... — Бйоре ковтнув слину. — Що там роблять постояльці мого готелю у своїх номерах, мене зовсім не обходить.
  
  — А мене обходить, — підвищив голос поліцейський. — Погляньте на фотографію ще раз.
  
  Бйоре подивився. Світлину, мабуть, було зроблено кілька років тому, бо на ній «той хлопець» виглядав значно молодшим. Молодий, безтурботний, очі веселі.
  
  — Наскільки мені відомо, — обережно нагадав Бйоре Хансен, — проституція в Норвегії не заборонена.
  
  — Авжеж, — відповіла жінка. — Проте утримувати бордель заборонено.
  
  Бйоре Хансен зробив усе можливе, щоб надати обличчю виразу зганьбленої невинності.
  
  — Співробітники поліції, — знуджено забубонів поліцейський, дивлячись мимо Бйоре, — регулярно зобов’язані перевіряти, як виконуються правила з ведення готельного бізнесу. Чи з усіх номерів є запасний вихід на випадок пожежі.
  
  — Чи належним чином ведеться реєстрація клієнтів, які не є громадянами Норвегії, — підхопила жінка.
  
  — Чи у наявності спеціальний факс для прийому інформації з Поліцейського управління...
  
  Авжеж, гаряче. І тут поліцейський завдав вирішального удару:
  
  — Ми збираємося надіслати запит до управління з економічних злочинів, щоб вони перевірили вашу бухгалтерію, особливо стосовно тих осіб, яких наші агенти бачили тут останніми тижнями.
  
  Бйоре Хансен затремтів. Наташа. Оренда за квартиру. А при згадці про крижані темні зимові вечори, проведені на чужих сходах з Біблією під пахвою, у нього просто серце зайшлося.
  
  — Або можемо нічого не надсилати, — пролунав голос поліцейського. — Враховуючи, за яких незручних обставин доводиться працювати поліції: людей у нас не так багато. Так, Катрино?
  
  Жінка кивнула.
  
  — Він винаймає тут кімнату два рази на тиждень, — вичавив з себе Бйоре Хансен. — Завжди один і той самий номер. Проводить там весь вечір.
  
  — Увесь вечір?
  
  — До нього приходить багато гостей.
  
  — Чорношкірих чи білих? — запитала жінка.
  
  — Чорношкірі. Тільки чорношкірі.
  
  — Скільки?
  
  — Не знаю. По-різному. Вісім. Дванадцять.
  
  — Одночасно? — здивувалася жінка.
  
  — Ні, окремо. Іноді парами. Але вони й вулицями часто ходять парочками.
  
  — Отакої! — вирвалося в чоловіка.
  
  Бйоре Хансен кивнув.
  
  — Під яким ім’ям він у вас записується?
  
  — Не пам’ятаю.
  
  — У книзі реєстрації ми його напевне знайдемо, адже так? І в бухгалтерських документах.
  
  У Бйоре Хансена сорочка під білим піджаком змокла на спині від поту.
  
  — Вони називають його «лікар Вайт». Тобто ті дамочки, які його тут шукають.
  
  — А він лікар?
  
  — Не знаю. Він... — Бйоре зволікав: не хотів патякати зайвого. Але, з іншого боку, треба було продемонструвати готовність до співпраці. До того ж, клієнта цього він напевне уже втратив. — У нього з собою завжди така велика лікарська валізка. І він просить... додаткові рушники.
  
  — Он як! — вигукнула жінка. — А от це вже цікаво. Крові на рушниках не помічали?
  
  Бйоре не відповів.
  
  — При прибиранні номера, — уточнив поліцейський. — Га?
  
  Бйоре зітхнув:
  
  — Ну, небагато. Не більше, аніж...
  
  — Звичайно? — із глузуванням запитала жінка.
  
  — Я не думаю, що він їх там ріже, — огризнувся Бйоре Хансен, але відразу пошкодував про сказане.
  
  — Чому не думаєте? — поліцейський запитав, наче вистрілив.
  
  Бйоре знизав плечима:
  
  — Тоді б вони до нього більше не приходили.
  
  — Так. А приходять до нього тільки жінки?
  
  Бйоре кивнув. Але поліцейський устиг помітити, як напружилися м’язи на шиї Бйоре, як затремтіло почервоніле око, що сльозилося.
  
  — Чоловіки? — продовжував він допит.
  
  Бйоре похитав головою.
  
  — Хлопчики? — втрутилася жінка, яка ні в чому не по­ступалася колезі.
  
  Бйоре Хансен знову похитав головою, але в позі його більше не відчувалося впевненості.
  
  — Діти, — здогадався чоловік і нахилив голову, наче збирався підчепити рогами Бйоре. — Діти до нього ходили?
  
  — Ні! — вигукнув Бйоре, відчувши, як піт цівками поповз по тілу. — Ніколи! Такого я ніколи не дозволю. Діти приходили, так... Усього кілька разів, але до нього вони так і не зайшли: я викинув їх на вулицю!
  
  — Африканці? — запитав чоловік.
  
  — Так.
  
  — Хлопчики чи дівчата?
  
  — І ті й ті.
  
  — Вони приходили самі? — запитала Катрина.
  
  — Ні, разом із жінками. Мамками, як я зрозумів. Але ж я сказав: не пустив я їх до нього в номер.
  
  — Кажеш, він буває тут увечері двічі на тиждень. В один і той самий час?
  
  — По вівторках та четвергах. З восьмої до одинадцятої. Ніколи не запізнюється.
  
  — Ну що ж, — неспішно промовив поліцейський. — Дякуємо за допомогу.
  
  Бйоре видихнув і відчув у ногах такий біль, наче він весь цей час стояв навшпиньки.
  
  — Нема за що. — Він спробував посміхнутися, але в нього вийшла гримаса.
  
  Поліцейські попрямували до виходу. Бйоре розумів, що язик зараз краще б притримати, але знав і те, що, не запитай він їх про найважливіше, спати спокійно вже не зможе.
  
  — То ми домовилися? — тремтячим голосом звернувся він до їхніх спин.
  
  Поліцейський обернувся, і його брова здивовано поповз­ла вгору:
  
  — Про що?
  
  — Ну... про цю... — ковтнув слину Бйоре, — перевірку?
  
  Поліцейський потер підборіддя:
  
  — А що, хіба ви щось приховуєте від органів?
  
  Бйоре закліпав очима, почув власний голосний та нервовий сміх і забурмотів:
  
  — Ні-ні, звісно, ні! Ха-ха! Тут усе найкращим чином.
  
  — От і чудово. Отже, якщо перевірка й наскочить, вам нема чого боятися. А взагалі інспекція — не моя єпархія.
  
  Вони вийшли, залишивши Бйоре з роззявленим ротом: він, напевне, хотів сказати щось на знак протесту, але так нічого й не вигадав.
  
  Харрі ввійшов до свого кабінету під привітальний дзвінок телефону. Телефонувала Ракель: хотіла повернути йому старий диск.
  
  — «Правила сексу»? — спантеличено повторив він назву. — Ти його дивилася?
  
  — Ти сам казав, що він у твоєму списку найбільш недооцінених фільмів усіх часів та народів.
  
  — Так, але тобі такі фільми ніколи не подобалися.
  
  — Неправда.
  
  — Ти ж ганила «Зірковий десант»!
  
  — Бо це фільм для насмішкуватих мачо.
  
  — Це сатира, — сказав Харрі.
  
  — На що?
  
  — На фашизм, що прижився в американському суспільстві. Хлопці Харді — це такий собі сучасний гітлерюгенд.
  
  — Та досить тобі вигадувати, Харрі! Де ти розглядів сатиру? В епізоді битви з велетенською інопланетною комахою?
  
  — Тут мається на увазі боязнь чужаків...
  
  — І ти не правий, кажучи, наче мені не подобаються ті фільми, що подобаються тобі. Той фільм сімдесятих років, ну про спеца з прослуховуючих пристроїв...
  
  — «Розмова». Кращий фільм Копполи.
  
  — Точно. От щодо нього я згодна, що він недооцінений.
  
  — Цей якраз оцінений по заслузі, — зітхнув Харрі. — Просто трохи забувся вже. А так він «Оскара» взяв як кращий фільм.
  
  — Я сьогодні вечеряю з подружками. Дорогою назад можу заїхати до тебе та завезти фільм. Ти будеш у себе близько дванадцятої?
  
  — Можливо. А чому ти не хочеш заїхати до ресторану?
  
  — Не так зручно, я поспішатиму. Але у принципі, звісно, можу і так.
  
  Ракель відповіла швидко. Але все одно не так швидко, щоб Харрі не відзначив цю заминку.
  
  — Гм... Я останнім часом погано сплю. У мене грибок за­вівся на стіні, от він мене й отруює.
  
  — Знаєш що? Я можу залишити диск у твоїй поштовій скриньці. Тоді тобі не треба буде вставати та відчиняти двері. О’кей?
  
  — О’кей.
  
  І вони роз’єдналися.
  
  Харрі помітив, що рука в нього трохи тремтить. Мабуть, від браку нікотину, подумав він і посунув до ліфтів.
  
  З дверей свого кабінету визирнула Катрина, наче пізнала звук його кроків.
  
  — Я поговорила з Еспеном Лепсвіком. На сьогоднішній вечір він позичить тобі одного зі своїх людей.
  
  — Клас!
  
  — Що, гарні новини?
  
  — Звідки ти взяла?
  
  — Ти так посміхаєшся...
  
  — Я? Ось радію.
  
  — Чому?
  
  — Та сигареті, — сказав він, хлопаючи себе по кишені.
  
  Елі Квале сиділа за чашкою чаю за кухонним столом та дивилася у вікно, прислухаючись до заспокійливого гурчання посудомийної машини. На диванчику поруч з нею стояв чорний телефон, слухавку вона так сильно стискала в руці, що та нагрілася. Але виявилося, телефонували помилково. Трюгве подобалася рибна запіканка, він сам казав, що це його улюблена страва. Але він про багато речей так каже. Хороший хлопець. За вікном темніла бура трава, а від снігу, що випав цієї ночі, не залишилося й сліду. Хто знає, може, він їй просто наснився?
  
  Елі машинально гортала журнал. На перші дні приїзду Трюгве вона взяла відпустку, щоб у них було більше часу побути одне з одним, потеревенити вдосталь. А в результаті Трюгве сидить у вітальні з Андреасом, вони жваво розмовляють, тобто займаються тим, заради чого вона брала відпустку. Ну й добре: у них завжди було більше спільних тем для розмов. Вони так схожі один на одного. І окрім цього... Елі подобалася ця думка — «потеревенити вдосталь», але варто було почати втілювати її в життя, як бесіда неминуче натикалася на непереборну стіну.
  
  Вона, звісно, погодилася назвати хлопчика на честь батька Андреаса. Незважаючи ні на що, дати йому ім’я тієї сім’ї. Вона навіть — перед самими пологами — майже зовсім вирішила розповісти, що сталося: про пусту парковку, темряву, чорні сліди на снігу. Про лезо ножа біля горла та безлике дихання, що торкалося її щоки. Про те, як вона бігла додому, відчуваючи, як трусики намокли від сперми, а сама просила Бога, щоб сперма ця витекла з неї до останнього. Але молитви її почуті не були.
  
  Потім вона часто думала: а як би усе вийшло, не будь Анд­реас священиком, який безкомпромісно заперечує навіть дум­ку про аборт? Або якби вона сама не була такою боягузкою? Тоді Трюгве б не народився, і... Але на той час все уже сталося, і стіну було зведено. Непорушна стіна мовчання.
  
  А те, що Трюгве з Андреасом виявилися такими схожими, стало для неї єдиним благословенням. У ній навіть засвітився слабкий вогник надії, вона пішла до клініки, де її ніхто не знав, і віднесла туди по кілька волосин, вийнятих з гребінця. Елі хотіла, щоб там зробили аналіз ДНК, вона читала — це щось на кшталт генетичних відбитків пальців. З клініки волосся відіслали далі — до Інституту судової медицини при Королів­ській лікарні, де цей новий метод частково використовувався у справах із встановлення батьківства. А за два місяці повідомили результати. На жаль, парковка, чорні сліди, переривча­сте дихання, біль — усе це було не просто страшним сном.
  
  Елі знову поглянула на телефон. Ну звісно, помилилися номером. А дихала у слухавку — вона одразу зрозуміла — людина, яка, зачувши чужий голос, ніяк не могла вирішити, що їй робити: покласти слухавку чи щось сказати. Таке буває.
  
  Харрі вийшов до передпокою і зняв слухавку домофону.
  
  — Алло! — перекричав він «Франца Фердинанда», що гримів з динаміків у вітальні.
  
  Ніхто не відповів. Він почув тільки сигнали машин з Софієсгате.
  
  — Алло?
  
  — Привіт! Це Ракель. Ти вже ліг?
  
  З її голосу він миттю здогадався, що вона випила. Небагато, але достатньо для того, щоб голос став на півтону вищий, а крізь слова проривався цей її чудовий глибокий сміх.
  
  — Ні, — відповів він. — Вечір був вдалим?
  
  — Майже. Зараз тільки одинадцята. Дівчата рано ро­зі­йшлися додому. Завтра на роботу і все таке.
  
  — А-а.
  
  Харрі побачив її перед собою: дражливий погляд, хмільний блиск в очах.
  
  — Я принесла диск, — сказала вона. — Відімкни, я по­кладу його до поштової скриньки.
  
  — Авжеж.
  
  Харрі підняв руку, щоб натиснути на кнопку домофону. Трохи зачекав. Це були дві секунди до атаки. Дві секунди до відступу. Він чудово розумів, що не захоче її відпускати, бо проходити через усе це ще раз буде надто боляче. Ось чому в грудях гриміло так, наче в нього було два серця, ось чому він ніяк не натискав на кнопку, яка мала впустити Ракель до його будинку та до його думок.
  
  Час, подумав він і доторкнувся до твердого пластика кнопки.
  
  — А може, мені піднятися?
  
  Харрі заговорив, намагаючись, щоб голос звучав не надто дивно:
  
  — Не треба. На поштовій скриньці є моє ім’я. На добраніч. — І він натиснув кнопку.
  
  Повернувся до вітальні, зробив музику голосніше й спробував видихнути геть усі думки, перемогти непотрібне, ідіот­ське збудження і потонути у звуці гітар, а ті стогнали та ревіли. Злі, гострі та абияк зіграні. «Франц Фердинанд», шотландці. Але до тремтливого акорду примішався ще якийсь звук.
  
  Харрі приглушив музику. Дідько! Йому треба було ще додати гучності, щойно він почув цей сторонній звук. Як наждаком по дереву. Або черевиком по підлозі. Він вийшов до перед­покою і побачив, що за матовим склом дверей хтось стоїть.
  
  Він відчинив двері.
  
  — А я дзвонила, — сказала Ракель, з невинним виглядом зазираючи йому в очі. Вона помахала коробкою з диском. — Він не влізав у щілину.
  
  Харрі мав щось сказати. Хотів, але натомість простягнув руки, схопив її, притис до себе, почув, як вона схлипнула, коли він надто сильно стиснув її, побачив її розтулені губи, рожевий жадібний язик. Та й говорити тут не було про що.
  
  Вона лежала поруч, гаряча та м’яка.
  
  — Боже мій, — прошепотіла вона.
  
  Він поцілував її в чоло.
  
  Піт укривав їхні тіла, одночасно роз’єднуючи й склею­ючи воєдино.
  
  Усе сталося точнісінько так, як він і передбачав. Як уперше, але без нервів та невимовлених запитань. Як востаннє, тільки без суму та без ридань. Катрина мала рацію: від людини, з якою так любишся, можна піти, але обов’язково повернешся назад. Щоправда, Харрі відчував: усе не так просто. Їхня зустріч була для Ракелі останнім та необхідним побаченням з минулим, прощанням з тим, що вони обоє колись називали своїм найбільшим у житті коханням. Тому що вона починає нове життя. З меншим коханням? Можливо. Але з коханням більш надійним.
  
  Вона тихенько муркотіла та гладила його по животу, проте Харрі відчував, яка вона напружена. Від нього зараз залежало, що обрати: зробити ці останні спільні хвилини ще важчими для неї чи простягнути їй руку допомоги. Він обрав останнє.
  
  — Що, совість мучить? — запитав він і відчув, як Ракель кивнула.
  
  — Не хочу про це говорити, — прошепотіла вона.
  
  Він теж не хотів про це говорити. Він хотів тихо лежати, слухати її дихання та відчувати її руку на своєму животі. Він розумів: їй треба йти — і не хотів зволікань.
  
  — Він чекає на тебе, Ракеле.
  
  — Ні, — відповіла вона. — Він в Інституті анатомії. Готує з іншими препараторами труп до занять на завтра. Я йому сказала, щоб він до мене відразу після трупів не приходив. У ці дні він ночує в себе.
  
  — Ну а я? — посміхнувся Харрі у темряву. Тож вона все це спланувала і заздалегідь знала, що буде! — Може, я теж вовтузився з трупами?
  
  — А ти вовтузився?
  
  — Ні, — відповів Харрі й подумав про цигарки, які чекали на нього на тумбочці біля ліжка. — У нас сьогодні без трупів обійшлося.
  
  Вони помовчали. Її рука водила колами по його животу, усе ширше й ширше.
  
  — У мене таке відчуття, що до мене хтось підібрався, — сказав він.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  — Я сам до пуття не розумію, просто відчуваю, що за мною весь час хтось стежить. Навіть зараз. І що в нього щодо мене є якийсь план. Розумієш?
  
  — Ні. — Вона притулилася до нього сильніше.
  
  — Це все через справи, над якими я працюю. Я ніби втрутився... Ой!
  
  Вона вкусила його за вухо.
  
  — Ти весь час у щось втручаєшся, Харрі. Ось у чому проб­лема. Розслабся.
  
  Її долоня ковзнула нижче, він заплющив очі, прислухався до себе і відчув жагу, що наростала...
  
  О третій ранку вона підвелася з ліжка. Він подивився на її спину — світло вуличних ліхтарів падало крізь віконне скло. І тут згадав, що Катрина казала: в Сильвії Оттерсен на спині було витатуювано ефіопський прапор, треба не забути дещо перевірити. І винувато зітхнув: Ракель має рацію, він ніколи не полишає думок про справу.
  
  Харрі провів її до дверей. Вона цмокнула його в губи й зникла на сходах. Говорити не було про що. Раптом він закляк: біля дверей він побачив мокрі сліди. Мабуть, це Ракель залишила, коли піднімалася сюди. І тут йому пригадалася передача про тюленів. Тюленяча самиця ніколи не парується двічі з одним і тим самим тюленем протягом одного шлюбного періоду. Оскільки це біологічно нераціонально. Які ж розумні тварини ці тюлені!
  
  
  
  
  
  Розділ 13. День восьмий. Папір
  
  
  Сонячний ранок, о пів на десяту ранку. Харрі повернув на Бюгдьойвейєн, яка вела до пів­острова ідилічного вигляду, що розташувався усього в п’яти хвилинах їзди від площі Родкусплас. Навколо було тихо, машин майже не видно, на доріжках Королівського парку ані вершників, ані візків, а стежки, якими влітку юрми сунуть на пляж, зараз знелюдніли.
  
  Харрі саме повертав на огороджений майданчик, коли побачив Катрину.
  
  — Сніг, — сказала вона, сідаючи до машини.
  
  — Про що ти?
  
  — Я зробила, як ти наказав. Узяла справи тільки тих зниклих безвісти жінок, в яких були чоловік та дитина. І порівняла дати. Я виділила їх до окремої групи й розглянула з точки зору географії. Більшість зникли в Осло, деякі — в інших районах країни. І тоді мене осяяло: я пригадала отриманий тобою лист. Про те, що Сніговик знову з’явиться разом із першим снігом. Того дня, коли ми їздили на Хоффсвейєн, в Осло випав перший сніг.
  
  — Невже?
  
  — Я звернулася до Інституту метеорології, попросила, щоб вони дали мені точні відомості по датах. І знаєш що?
  
  Харрі знав. І знав, що він мав давно про це здогадатися.
  
  — Він викрадає їх того самого дня, коли випадає перший сніг.
  
  — Точно.
  
  Харрі вдарив долонями по керму:
  
  — Дідько, у нас же все було перед очима! Про скільки випадків ідеться?
  
  — Про одинадцять. По одному на рік.
  
  — І два цього року. Він змінює малюнок.
  
  — У дев’яносто другому в день, коли в Бергені випав пер­ший сніг, сталося два вбивства. Гадаю, від цього нам і треба відштовхуватися.
  
  — Чому?
  
  — Тому що одна з жертв — жінка, в якої була дитина. А друга — її подруга. Й до всього іншого в нас два трупи, місце злочину та поліцейські звіти. А ще — підозрюваний, який зник, і відтоді його так і не знайшли.
  
  — І хто він?
  
  — Поліцейський. Герт Рафто.
  
  — Ага, пам’ятаю. Це він тягав докази з місця злочину?
  
  — Ходили такі чутки... Свідки бачили, як Рафто входив до квартири однієї з жінок, Онні Хетланн, за кілька годин до того, як вона була знайдена там убитою. А коли його стали шукати, він безслідно зник.
  
  Харрі не відриваючись дивився на дорогу, на дерева, що рябіли в очах на узбіччі Хук-авеню. Вулиця вела до моря й до пам’ятників, на думку норвежців, найбільшим подвигам: до Музею очеретяного човна, який перетнув Тихий оке­ан, і другого музею, який прославляв невдалу спробу відкрити Північний полюс.
  
  — Тобто ти хочеш сказати, що він зник не так уже й безслідно? — запитав він. — Що він з’являється кожного року, як тільки випаде перший сніг?
  
  Катрина знизала плечима:
  
  — Я хочу сказати, що треба докласти усіх зусиль та з’ясу­вати, що там дійсно сталося.
  
  — Гм... Треба запитати Берген про сприяння.
  
  — Я б не стала цього робити, — швидко відгукнулася вона.
  
  — Он як...
  
  — Справа Рафто — й досі болюче місце для всього Бергенського управління поліції. Працюючи над справою, вони намагалися більше закопати, ніж розкопати. Вони до смерті боялися того, що могли знайти. А щойно хлопець зник... — Вона намалювала пальцем у повітрі великий хрест.
  
  — Зрозуміло. І що ти пропонуєш?
  
  — Пропоную нам із тобою поїхати до Бергена та трохи рознюхати, що й до чого, своїми силами. Адже тепер це ча­с­тина справи про вбивство, яка розслідується в Осло.
  
  Харрі припаркував машину поблизу чотириповерхового будинку, що стояв біля води, оточений містками. Він вимкнув двигун, але залишився в машині, не зводячи очей із затоки Фрогнерхілен.
  
  — А як справа Рафто потрапила до твого списку? — Він обернувся й подивився на Катрину. — По-перше, вона належала до більш раннього періоду, ніж я просив тебе подивитися. А по-друге, там убивство, а не зниклі безвісти.
  
  Вона незмигно зустріла його погляд:
  
  — Справа Рафто в Бергені відома усім. І до того ж у справі була одна світлина.
  
  — Світлина?
  
  — Так. Її показували усім практикантам, які потрапляли до Бергенського управління. Щось на кшталт бойового хрещення. Фотографія була зроблена на місці вбивства — на вершині гори Ульрікен. Гадаю, майже всіх вражали деталі переднього плану, отож на другий ніхто не звертав уваги. Або просто вони ніколи не бували на вершині гори. А мені вдалося розгледіти на другому плані щось цікаве: якесь вивищення позаду площадки, де було скоєно вбивство. При збільшенні цієї частини світлини стає чітко видно, що воно таке.
  
  — Ну то й що це?
  
  — Сніговик.
  
  Харрі повільно кивнув.
  
  — До речі, про світлини. — Катрина дістала з сумки великий коричневий конверт і простягла його Харрі.
  
  Клініка розташовувалася на третьому поверсі, приймальня була шикарна, із дорогущими меблями. Всюди стояли скляні скульптури Франса Відерберга, а на стіні висів оригінал Роя Ліхтенштейна — рука з пістолетом.
  
  Замість звичайної для будь-якої клініки реєстратури зі скляною перегородкою посеред кімнати вивищувався красивий старовинний письмовий стіл. За ним сиділа жінка у розстебнутому білому халаті поверх блакитного костюма й привітно посміхалася. Посмішка її не згасла, коли Харрі відрекомендувався і пояснив мету свого візиту, а також повідомив, що знає її ім’я — Боргхільд.
  
  — Будьте ласкаві зачекати, — сказала вона і показала на диван з вишуканістю стюардеси, яка демонструє, де знаходяться запасні виходи. Харрі подякував, відмовився від кави, чаю та води, і вони всілися.
  
  Харрі помітив викладені на журнальному столику свіжі газети «Ліберал» та встиг проглянути редакційну статтю, де Арве Стьоп стверджував, що прагнення політиків утілити в життя програму підтримки місцевого самоврядування «Місто само за себе» можна вважати за остаточну перемогу народовладдя: народ на троні, політики в ролі придворних.
  
  За кілька хвилин двері, на яких сяяла табличка «Лікар Ідар Ветлесен», відчинилися, звідти випурхнула жінка, швидко пройшла приймальнею, коротко кивнула Боргхільд і вийшла, жодного разу не поглянувши навкруги.
  
  Катрина пильно подивилася їй услід:
  
  — Це не дівиця з новин на другому каналі?
  
  Але цієї миті Боргхільд оголосила, що Ветлесен готовий їх прийняти, підійшла до дверей і прочинила їх перед поліцейськими.
  
  Кабінет Ідара Ветлесена був воістину директорських розмірів, а вікно виходило на Осло-фіорд. На стіні за письмовим столом були розвішані дипломи в рамочках.
  
  — Секунду, — попросив Ветлесен і забарабанив по кла­віатурі комп’ютера, не відводячи очей від монітора. Відкинувшись на спинку крісла, театральним жестом поставив крапку і відразу повернувся до них, знімаючи одночасно окуляри. — Підтяжка обличчя, Холе? Подовження пеніса? Ліпосакція?
  
  — Дякую за пропозицію, — відповів Харрі. — Це інспектор Братт. Ми прийшли ще раз попросити про сприяння в розслідуванні справи Оттерсен та Беккер.
  
  Ідар Ветлесен зітхнув і взявся протирати окуляри носовою хусточкою:
  
  — Як мені пояснити, щоб ви нарешті зрозуміли, Холе? Сам я, може, маю палке бажання допомогти поліції, наплювавши на принципи, але це мало що змінює. — Він підняв указівний палець. — За всі роки роботи лікарем я ніколи, ніколи... — почав він постукувати пальцем у такт словам, — не порушував лікарської таємниці, як і належить справж­ньо­му медику. Не збираюся робити цього й зараз.
  
  Зависла довга пауза. Ветлесен дивився на відвідувачів, явно задоволений справленим ефектом.
  
  Харрі кахикнув:
  
  — Можливо, нам таки вдасться закріпити ваше палке бажання допомогти поліції, Ветлесене. Ми розслідуємо справу про дитячу проституцію, в тому числі — інциденти, які мали місце в готелі під назвою «Леон» тут, в Осло. Вчора двоє наших людей цілий вечір просиділи в машині неподалік готелю і фотографували усіх, хто входив та виходив. — Харрі відкрив коричневий конверт, який йому дала Катрина, нахилився над столом і виклав світлини перед лікарем. — Це ви, адже так?
  
  Ветлесен виглядав так, наче в нього щось застрягло у стравоході: очі вирячені, вени на шиї спухли.
  
  — Я... — вичавив із себе він. — Я не робив нічого поганого або незаконного.
  
  — Звісно, ні, — закивав Харрі. — Ми хотіли викликати вас як свідка. Свідка, який би міг розповісти, що там коїться всередині. Усім відомо, що повії здавна водять до «Леона» клієнтів, але от дітей туди стали водити віднедавна. А на відміну від звичайної проституції, дитяча проституція, як ви воліли висловитися, — незаконна. Тепер уявіть собі, що буде, коли ми розповімо про це пресі.
  
  Ветлесен уп’явся у знімок і нестямно потер обличчя.
  
  — Ми, до речі, бачили, як від вас виходила дамочка з новин другого каналу, — добив його Харрі. — Як її звати?..
  
  Ветлесен не відповів. Здавалося, його дивовижна моложавість линяє просто у них на очах: обличчя Ідара Ветлесена з кожною миттю старішало.
  
  — Зателефонуйте нам, якщо ви таки знайдете маленьку шпаринку у ваших непорушних принципах стосовно лікар­ської таємниці.
  
  Харрі з Катриною навіть не встигли дійти до дверей, як їх спинив голос Ветлесена:
  
  — Дітей приводять до мене на обстеження. А зовсім не...
  
  — З якого приводу? — перервав Харрі.
  
  — З приводу хвороби.
  
  — Однієї й тієї самої? Якої?
  
  — Це не важливо.
  
  Харрі рушив до дверей:
  
  — Отже, для вас буде не важливо й те, що ми викличемо вас для давання свідчень. Ми ж нічого незаконного не знайшли.
  
  — Зачекайте!
  
  Харрі обернувся. Ветлесен поставив лікті на стіл і затулив обличчя долонями:
  
  — Хвороба Фара.
  
  — Фара?
  
  — Так, Фара. Рідкісне серйозне захворювання, схоже на хворобу Альцгеймера. Людина втрачає здатність на когнітивному... тобто пізнавальному рівні, потім виникають проб­леми з руховим апаратом. Зазвичай перші симптоми виникають після тридцяти, але буває, що й у дитячому віці.
  
  — Гм. Отже, Бірта та Сильвія знали, що в їхніх дітей ця хвороба?
  
  — Вони прийшли до мене, тому що підозрювали це. Хворобу Фара важко діагностувати. Бірта Беккер та Сильвія Оттерсен побували в багатьох лікарів, і ніхто не зміг постави­ти їхнім дітям діагноз. Гадаю, обидві шукали через Інтернет, вводили у пошуковець симптоми, вийшли на хворобу Фара і, звісно, добряче перелякалися.
  
  — І тоді вони звернулися до вас? До пластичного хірурга?
  
  — Я спеціалізувався на хворобі Фара. Випадково.
  
  — Що значить — «випадково»?
  
  — У Норвегії усього близько вісімнадцяти тисяч лікарів. А знаєте, скільки лікарів існує в світі? — Ветлесен кивнув на свої дипломи на стіні. — Хвороба Фара випадково опинилася в програмі курсів із захворювань нервової системи, які я відвідував у Швейцарії. В нас у Норвегії хворобою Фара ні­хто не займається. Ось так я і став фахівцем з цієї хвороби, хоча, звісно, не встиг вивчити її досить глибоко.
  
  — Розкажіть усе, що знаєте про Бірту Беккер та Сильвію Оттерсен.
  
  Ветлесен знизав плечима.
  
  — Раз на рік вони приходили сюди зі своїми дітьми. Я їх оглядав. Жодних погіршень не знаходив. Окрім цього, я нічого про їхнє життя не знаю. Ні про життя... — Він затнувся і тихо додав: — Ні про смерть.
  
  — Ти йому віриш? — запитав Харрі. Вони їхали мимо пустиря.
  
  — Не зовсім, — відповіла Катрина.
  
  — І я теж. Вважаю, нам слід зосередитися на ньому, а Берген залишимо на потім.
  
  — Не згодна, — заперечила Катрина. — Тут явно є зв’язок.
  
  — Невже? І який?
  
  — Поки що не знаю. Звучить дико, але мені здається, є якийсь зв’язок між Рафто та Ветлесеном.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  — Рафто міг змінити зовнішність за допомогою пластичної операції. У нього ж таки. Це пояснює вибір жертв: і в Силь­вії, й у Бірти діти ходили до одного й того самого лікаря. Можливо, саме в клініці Рафто їх і побачив.
  
  — Ти рано виходиш на пряму, Катрино.
  
  — Ти так вважаєш?..
  
  — Такі розслідування схожі на головоломку, пазл. Спочатку ми збираємо різні шматочки та крутимо їх так і сяк, припускаючи, куди кожен з них стане. А ти надто рано намагаєшся ці розрізнені шматочки поєднати.
  
  — Та мені просто захотілося озвучити свою думку. Щоб самій почути, наскільки по-ідіотськи це звучить.
  
  — А звучить таки по-ідіотськи.
  
  — Ми хіба не до управління? — з подивом запитала вона.
  
  Харрі почув у її голосі ледве помітне тремтіння й скосив на неї очі, але обличчя Катрини було непроникне.
  
  — Я хочу перевірити те, що сказав Ветлесен, у декого з моїх знайомих. Який, до речі, його знає.
  
  Матіас вийшов назустріч Харрі та Катрині у білому халаті та жовтих гумових рукавичках. Він зустрів їх у гаражі одного з корпусів лікарні «Гьоустад», того, що виходив вікнами на третю кільцеву дорогу.
  
  Матіас допоміг їм поставити машину на місце — схоже, воно було закріплене за ним, але було вільне.
  
  — Намагаюся більше їздити на велосипеді, — пояснив Маті­ас і відчинив за допомогою пластикової картки двері, які вели з гаража у підвальний поверх Інституту анатомії. — Цей вихід дуже зручний, коли доводиться заносити та виносити трупи. Я б із задоволенням запропонував вам каву, але ми щойно закінчили з однією групою студентів, а друга вже на підході.
  
  — Вибач за клопіт. Ти й справді виглядаєш втомленим.
  
  Матіас запитально подивився на Харрі.
  
  — Мені вчора телефонувала Ракель і сказала, що ти працював допізна, — пояснив Харрі, подумки проклинаючи себе та намагаючись, щоб вираз обличчя його не видав.
  
  — Так, авжеж, — кивнув Матіас. — Ракель і сама затрималася. Вечеряла з подружками і сьогодні навіть узяла відгул. Коли я телефонував недавно, вона була зайнята генеральним прибиранням. Жінки... Хто їх зрозуміє?
  
  Харрі посміхнувся і запитав себе, чи існує на це стандарт­не запитання адекватна відповідь.
  
  Чоловік у зеленій уніформі лікарняного санітара провіз до дверей гаража металеву каталку.
  
  — До університету Тромсьо відправляємо? — запитав його Матіас.
  
  — Попрощайся з Х’єлльсеном, — посміхнувся той у відповідь. У його вусі була ціла низка кілечок, щільно притиснутих одне до одного, як у жінок племені масаї. Тільки ті носять кільця на шиї, а ці надавали обличчю санітара якоїсь дратівливої асиметричності.
  
  — Х’єлльсен? Справді? — Матіас зупинився.
  
  — Тринадцять років на службі. Тепер черга Тромсьо копирсатися у нього всередині.
  
  Матіас трохи підняв простирадло. Харрі побачив обличчя. Кістки черепа проступали крізь шкіру, розгладжуючи старечі зморшки на безстатевому, білому, наче гіпсова маска, обличчі. Харрі знав: це тому, що труп забальзамований, усі кровоносні судини наповнені сумішшю формаліну, гліцерину та спирту. Ця суміш протистоїть розкладанню тканин. До вуха була прикріплена металева пластинка з тризначним числом. Матіас стояв і дивився, як санітар котить Х’єлльсена до гаражних дверей. А потім — наче струсив із себе заціпеніння та оговтався.
  
  — Вибачте. Все від того, що Х’єлльсен пробув у нас надто довго. Він був тут професором анатомії, коли інститут тільки створили. Фантастична постава... чудово окреслені м’язи. Нам його бракуватиме.
  
  — Ми тебе надовго не затримаємо, — сказав Харрі. — Хо­тіли попрохати, щоб ти розповів, як Ідар ставиться до пацієнтів-жінок. Та їхніх дітей.
  
  — Ти маєш на увазі оте...
  
  Харрі кивнув.
  
  Матіас відчинив перед ними наступні двері. Вони увійшли до приміщення з металевими столами та дошкою, яка висіла на одній із стін. Столи були обладнані лампами та раковинами. На кожному з них лежала пачка одноразових рукавичок. Швидше за все, питання Харрі знайдуть місце в голові Маті­аса між чиїмось плюсном та великою стегновою кісткою. Трохи пахло хлоркою, зовсім як у відділі судової медицини, подумав Харрі. Матіас сів на стілець, Харрі — на вентиляційний короб, а Катрина підійшла до одного зі столів і втупилася на три викладені в ряд мізки, гадаючи: муляжі це чи?..
  
  Матіас досить довго розмірковував, а потім сказав:
  
  — Я ніколи не помічав сам і не чув від інших, щоб між Ідаром та його пацієнтками або їхніми дітьми було щось сумнівне.
  
  Він так наголосив на слові «пацієнтки», що Харрі запитав:
  
  — А з непацієнтками?
  
  — Я не так добре знайомий з Ідаром, щоб розмірковувати про це. — Матіас нерішуче посміхнувся. — Сподіваюся, це допоможе?
  
  — Звісно, — відповів Харрі. —Я ось іще про що хотів за­питати. Що ти знаєш про хворобу Фара?
  
  — Дуже небагато. Патологія, яка швидко розвивається. І дуже серйозна.
  
  — А ти знаєш когось із норвезьких фахівців з цієї хвороби?
  
  Матіас замислився:
  
  — Та щось нікого не пригадаю.
  
  Харрі пошкріб підборіддя:
  
  — Ну, гаразд, дякую за допомогу, Матіасе.
  
  — У тому-то й річ, що нема за що. Якщо захочеш дізнатися більше про хворобу Фара, зателефонуй увечері. Дома в мене будуть під рукою якісь книжки.
  
  Харрі підвівся й підійшов до Катрини. Та щось роздивлялася під кришкою одного з великих металевих резервуарів біля стіни. Він заглянув через її плече, і язик його відразу закололо, як голками. І зовсім не від вигляду шматків людської плоті, які лежали в ящику. Ні, від запаху спирту. Рівно дев’яносто градусів, подумав він.
  
  — Тут зберігається те, — пояснив Матіас, — що залишається після ампутацій.
  
  Харрі поглянув на Катрину. Її обличчя нічого не виражало. Двері позаду них відчинилися, стали заходити перші студенти та взялися натягувати блакитні халати і білі гумові рукавички.
  
  Матіас провів поліцейських до гаража. Біля останніх две­рей він тихо взяв Харрі за лікоть:
  
  — Я хотів би тобі дещо сказати, Харрі. Не знаю, як почати...
  
  — Давай, — сказав Харрі і подумав: от і приїхали, зараз випливе їхня зустріч з Ракеллю.
  
  — Мені дуже незручно, але... Йдеться про Ідара.
  
  — І що ж? — запитав Харрі й, дивна річ, відчув швидше розчарування, ніж полегшення.
  
  — Розумієш, це може нічого не означати... можливо, мені й розмову заводити не варто було. Але я подумав, що у такій важливій справі лояльність — не головне. Восени, коли я ще працював на «швидкій», ми удвох з колегою пішли після нічної зміни перекусити та випити кави до «Посткафе». Кафе рано відчиняється, і там наливають пиво, так що зранку туди тягнуться гульвіси з перепою. Ну й інші бідолахи.
  
  — Я знаю це місце, — сказав Харрі.
  
  — І там, на свій подив, ми помітили Ідара. Він сидів за одним столом з якимось шмаркатим хлопчиськом, який жа­дібно сьорбав суп. Побачивши нас, Ідар підскочив з-за столу і був дуже збентежений, що його застали в такому місці. Я про цей випадок забув, тобто думав, що забув. Але от ти запитав, і ця історія відразу виринула. Я тоді... ну, ти сам розумієш, що я тоді подумав.
  
  — Розумію, — відповів Харрі. І додав, помітивши стражденний вираз обличчя Матіаса: — Ти правильно зробив.
  
  — Дякую. — Матіас вимушено посміхнувся. — Але відчуваю себе Іудою.
  
  Харрі намагався знайти які-небудь правильні слова, але все, на що його вистачило, — це простягнути руку та пробурмотіти «дякую за допомогу». Доторкнувшись до холодної гуми рукавичок Матіаса, Харрі здригнувся.
  
  Іуда. Поцілунок Іуди. Вони їхали вниз по Слемдалсвейєн, а Харрі все пригадував, як язик Ракелі опинився у нього в роті, як вона м’яко муркотіла та голосно стогнала, її вигуки та його переляк — він навіть різко спинився, так йому хотілося, щоб це чимдовше не кінчалося. Але Ракель прийшла до нього не для того, щоб це не кінчалося. Вона прийшла, щоб вигнати демонів, очистити тіло, щоб, повернувшись додому, очистити й душу. Заодно — зробити генеральне прибирання. Ну так, справді.
  
  — Набери клініку, — попросив Харрі.
  
  Він почув, як швидко бігає по кнопках телефону пальчик Катрини. Вона простягла йому мобільний.
  
  Боргхільд відповіла одразу. У короткому «слухаю вас» рів­номірно були присутні і послужливість, й ентузіазм.
  
  — Говорить Харрі Холе. Скажіть, до кого мені звернутися з приводу хвороби Фара?
  
  Пауза.
  
  — Це залежить від...
  
  — Від чого?
  
  — Від того, на що хворий пан Фар.
  
  — Дійсно. А Ідар Ветлесен на місці?
  
  — Він уже пішов.
  
  — Пішов?
  
  — Він грає в керлінг. Спробуйте зателефонувати іншого дня.
  
  Її голос звучав невблаганно, і Харрі здогадався, що вона й сама вже збирається йти.
  
  — В бюгдьойському керлінг-клубі?
  
  — Ні, у приватному клубі. Неподалік від «Гімле».
  
  — Дякую. Вдалих вихідних.
  
  Харрі повернув Катрині телефон.
  
  — Там ми його й притиснемо.
  
  — Кого?
  
  — Лікаря, асистент якого нічого не знає про хворобу, на якій шеф спеціалізується.
  
  Запитавши перехожих, вони нарешті знайшли «Вілла Гранде» — приватне володіння, яке під час Другої світової війни належало норвежцю, чиє ім’я, на відміну від мореплавців на очеретяних човнах та шукачів Північного полюса, було відоме всім, у тому числі й за кордоном: міністру-президенту Норвегії, нацисту Квіслінгу, якого було розстріляно в 1945 році.
  
  У дальньому кутку ділянки біля підніжжя невисокого пагор­ба стояв довгий дерев’яний будинок, схожий на давню солдатську казарму. Проминувши перші двері, поліцейські одразу відчули, як холодно всередині. За наступними дверима холод ще посилився. Там на льодяній доріжці знаходилося четверо чоловіків. Їхні вигуки луною відбивалися від дерев’яних стін. Ні­хто з чоловіків не помітив появи Харрі та Катрини. Вони кричали услід гладенько відполірованому каменю, що ковзав доріжкою. Два­дцяти кілограмам граніту з шотландського острова Ейлса-Крейг заступив дорогу ряд таких самих каменів, що вишикувалися біля зовнішнього з двох намальованих в кінці льодяної доріжки кіл. Чоловіки вискочили на лід, балансуючи на одній нозі та відштовхуючись другою, сперечалися, зіпершись на свої щітки, і вирішували, куди спрямовувати наступний камінь.
  
  — Спорт для снобів, — буркнула Катрина. — Ти тільки подивися на них.
  
  Харрі не відповів. Йому керлінг подобався. Щось було медитативне, заспокійливе в тому, як повільно рухався доріжкою камінь, наче плив Всесвітом, де нема тертя. Геть-чисто як космічний корабель у фільмі Кубрика, тільки не під акомпанемент Йоганна Штрауса, а під тихе шарудіння каміння та лютий скрип щіток.
  
  І тут чоловіки їх помітили. Харрі пізнав двох журналістів: один був Арве Стьоп.
  
  Ідар Ветлесен відокремився від них і рушив до Харрі.
  
  — Прийшли пограти, Холе?
  
  Він вигукнув це здалеку, ніби звертаючись до когось зі своїх, а не до Харрі, навіть видав вибух добродушного реготу. Але м’язи, що напружилися навколо щелепи, видали лікаря з головою. Він зупинився біля Харрі, дихання парою вирвалося в нього з рота.
  
  — Гра скінчена, — вимовив Харрі.
  
  — Не думаю, — посміхнувся у відповідь Ідар.
  
  Харрі відчував, що холод уже проник крізь підошви черевиків та повільно посунув нагору по ногах.
  
  — Ми б хотіли, щоб ви проїхали з нами до Поліцейського управління кримінальної поліції, — сказав Харрі. — Негайно.
  
  — Навіщо? — здивовано посміхнувся Ідар.
  
  — Бо ви намухлювали: ніякий ви не спеціаліст з хвороби Фара.
  
  — Це хто вам сказав? — запитав Ветлесен і кинув короткий погляд на решту керлінгістів, бажаючи переконатися, що вони стоять досить далеко і нічого не чують.
  
  — Ваш асистент. Вона — мабуть, зовсім випадково — й чути не чула про таку хворобу.
  
  — Послухайте... — Голос Ідара здригнувся, і в ньому почулися нотки сум’яття. — Ви не маєте права вриватися сюди та тягти мене до поліції. Тільки не тут, не при...
  
  — Ваших клієнтах? — підхопив Харрі та прищулився на Ідара через плече, повернувшись до Арве Стьопа, який вимітав крижане кришиво з-під одного з каменів, а сам у цей час розглядав Катрину.
  
  — Я не знаю, що ви шукаєте, — понизив голос Ідар, — і я готовий співпрацювати. Але не тоді, коли ви принижуєте мене перед моїми найкращими друзями.
  
  — Ну що, Ветлесене, продовжимо? — гукнув Ідара Арве Стьоп.
  
  Харрі подивився на бідолашного хірурга. Цікаво, що він має на увазі, називаючи цих людей «найкращими друзями»? Дідько, якби у них був крихітний шанс витягти з Ветлесена хоч щось, то саме тут і зараз.
  
  — Добре, — зітхнув Харрі. — Ми підемо, але ви маєте бу­ти в управлінні не пізніше як за годину. Якщо не хочете, щоб за вами з’явилися з сиренами та мегафонами. А вже ці звуки весь Бюгдьой почує.
  
  Ветлесен кивнув, і Харрі навіть здалося, що той намагається за давньою звичкою обдарувати його широкою по­смішкою.
  
  Олег з грюкотом хряснув дверима, скинув взуття, наступаючи на задник другою ногою, і помчав сходами на другий поверх. Повсюдно розливався свіжий лимонний запах полі­тури для меблів. Він увірвався до своєї кімнати, і трубочки «музики вітру», закріплені на стелі, відчайдушно задзвеніли, поки він зривав із себе джинси та натягував тренувальні штани. Вискочив знову та приготувався подолати сходи двома стрибками, коли зі спальні матері почувся її голос. Він увійшов туди і побачив Ракель на колінах перед ліжком, під яким вона шурувала довгою шваброю.
  
  — Я думав, ти прибирала у вихідні.
  
  — Атож, але не так ретельно, — відповіла мати, встала й провела рукою по чолу. — Ти куди?
  
  — На «Грьоссбанен». Покатаємося на ковзанах. Карстен на мене чекає. До обіду повернуся.
  
  Він відштовхнувся від порога кімнати і в шкарпетках про­їхався по паркету, утримуючи центр ваги внизу, як його на­вчав Ерік В., місцевий ветеран ковзанярського спорту.
  
  — Зачекай-но, хлопче. До речі, про ковзани...
  
  Олег зупинився. Тільки не це, подумав він. Вона знайшла ковзани!
  
  Ракель застигла в дверях і, схиливши голову набік, пильно подивилася на нього:
  
  — Уроки зробив?
  
  — Та сьогодні мало задали. Сяду після обіду.
  
  Він побачив, що вона вагається, і додав:
  
  — Ма, ти така шикарна у цій сукні.
  
  Вона опустила очі на свою стару блакитну в білі квіточки сукню, і хоча очі залишалися суворими, у куточках рота причаїлася усмішка.
  
  — Ти кажеш точнісінько як твій батечко.
  
  — Он як? А я вважав, що він тільки російською балакав.
  
  Він наче нічого такого й не сказав, але мати здригнулася, наче її вдарило струмом.
  
  — То я піду? — І він затупцяв на місці.
  
  — «Так, ви можете йти»? — Голос Катрини Братт пролунав у тренувальному залі підвального поверху Поліцейського управ­ління. — Ти що, так і сказав Ідару Ветлесену? «Можете йти»?
  
  Харрі поглянув на її обличчя, що схилилося над гімна­с­тичною лавою, на якій він лежав. Світло ламп на стелі обво­лікало її голову сяйливим золотим німбом. Він важко зітхнув: у нього на грудях покоїлася штанга. Він збирався підняти дев’яносто п’ять кіло і саме зняв штангу зі штатива, коли до залу парадним кроком увійшла Катрина й зіпсувала йому все тренування.
  
  — Довелося, — видушив Харрі й підтягнув штангу ближ­че до ключиць. — З ним був його адвокат, Юхан Крон.
  
  — То й що?
  
  — Ну, Крон почав з того, що ми застосовуємо до його клієнта недозволені методи тиску, що купівля-продаж сексу в Норвегії цілком законна річ і що наші намагання змусити шанованого хірурга порушити закон щодо лікарської таємниці теж можуть зацікавити пресу.
  
  — Господи! — вигукнула Катрина, і її голос затремтів від люті. — Йдеться ж про вбивство!
  
  Харрі ніколи ще не бачив її в такому стані, тому відповів найм’якшим тоном:
  
  — Послухай, у нас не вийде напряму прив’язати вбивство двох жінок до діагнозу їхніх дітей. Тут може бути простий збіг. І Крону це чудово відомо. Так що я ніяк не міг затримати цього Ідара.
  
  — Авжеж. Усе, що ти можеш, — лежати тут і нічого не робити!
  
  Харрі відчув біль у ключицях і зрозумів, що Катрина, як не сумно, цілком права.
  
  Вона затулила обличчя руками:
  
  — Вибач... Я просто... Божевільний день видався.
  
  — Ох, — простогнав Харрі з-під штанги, — допоможи будь ласка...
  
  — Але з іншого боку... — Вона прибрала руки від обличчя. — Ми можемо зайти з іншого боку. З Бергена!
  
  — Ні, — прохрипів Харрі, видихнувши рештки повітря, що залишалися в його легенях. — Берген не можна розглядати як самостійну версію. Ти б не могла...
  
  Він подивився на неї знизу вгору.
  
  Її темні очі наповнилися сльозами.
  
  — Допоможи собі сам, — прошепотіла вона і посміхнулася. Це було так неочікувано: перед ним стояла наче зовсім інша жінка — з дивовижним світлом у погляді та абсолютно крижаним голосом. — Хоч здохни тут!
  
  Він у відчаї почув, як її кроки віддаляються й завмирають десь за межами зали і як хрустять його кістки, й відразу червоні крапки затанцювали в нього перед очима. Він вилаявся, узявся за штангу міцніше й спробував її підняти. Вона не рухалася.
  
  Катрина мала рацію — він міг тут запросто здохнути. Це єдине, що було в його владі. Смішно, але правда.
  
  Він приловчився, нахилив штангу й почув, як оглушливо загриміли диски, впавши на підлогу. Сама штанга приземлилася з іншого боку лави. Він сів і безтямно втупився у гантелі, розкладені на стійках уздовж стін.
  
  Харрі прийняв душ, перевдягнувся і сходами піднявся на шостий поверх. Плюхнувшись у крісло, відчув, як болять м’язи, — найсолодше відчуття, яке означало, що завтра він буде геть розбитий.
  
  Він прослухав автовідповідач, де, окрім усього, було повідомлення й від Бйорна Гольма з проханням передзвонити.
  
  Коли Гольм узяв слухавку, у ній пролунало нелюдське гар­чання, що супроводжувалося ревом електрогітари.
  
  — Що? — запитав Харрі.
  
  — Дуайт Йоакам, — відповів Гольм і зробив музику ти­хіше. — Диявольськи сексуальний парубок, правда ж?
  
  — Я маю на увазі, що сталося?
  
  — Готові результати експертизи з листа Сніговика.
  
  — Викладай.
  
  — Нічого особливого щодо тексту — звичайний лазерний принтер.
  
  Харрі мовчав, він знав, що у Бйорна щось є.
  
  — А от папір, який він використовував, — непростий. Нікому з нашої лабораторії раніше такий не траплявся, тому, власне, нам і треба було трохи більше часу. Коротше, це васі — японський папір ручного виготовлення, щось на кшталт папірусу. Його зазвичай визначають за запахом, тому що при виготовленні використовують кору чагарнику міцумата. До того ж, наш папір — узагалі особливого типу, називається коно.
  
  — Коно?
  
  — Купити такий можна тільки в спеціальних магазинах, знаєш, є такі крамниці, де продаються пера старовинного зразка для письма по тисячі крон, спеціальне чорнило та шкіряні блокноти... Знаєш, може...
  
  — Звідки? Не знаю я.
  
  — От і я не знаю, — зізнався Гольм. — Але ми з’ясували, що в Осло є тільки один такий магазин, де продається папір коно. Називається «Ворсе», знаходиться на Гамле-Драмменсвейєн. Я поговорив з продавцем і з’ясував: тепер такі речі в них купують рідко, тому вони більше й не замовляють. Перестали люди розбиратися в якості та інших речах, — так він каже.
  
  — Тобто...
  
  — Тобто продавець навіть і пригадати не міг, коли востаннє продавав папір коно.
  
  — Ага... І це, виходить, єдиний такий магазинчик?
  
  — Так, — відповів Гольм. — Був ще один у Бергені, але вони давно відмовилися від подібного асортименту.
  
  Гольм замовк в очікуванні наступного запитання. Дуайт Йоакам продовжував на весь голос ховати своє кохання. Харрі мовчав.
  
  — Харрі?
  
  — Я думаю.
  
  — Та невже? — посміхнувся Гольм.
  
  Це був улюблений його жарт, але Харрі навіть не розумів, що тут, власне, смішного. Та зараз було не до сміху. Харрі кахикнув:
  
  — Щось мені здається, неспроста це: навряд чи вбивця не подумавши надішле слідчому, який працює над його справою, такий рідкісний папірець. Він же напевне знає, що ми все це перевіримо, тут навіть не треба надто багато детективів по ящику дивитися.
  
  — Може, він не знав, що він рідкісний? — припустив Гольм. — Можливо, папір узагалі не він купував?
  
  — Теж можливо. Але щось підказує мені, що Сніговик не з тих, хто припуститься такого дурного промаху.
  
  — Але ж припустився.
  
  — Ні, це не промах, це — задум. Він розраховував на те, що ми з’ясуємо, що це за папір.
  
  — Щоб що?
  
  — Ну, це класична схема. Нарцисичного штибу серійний убивця розігрує п’єсу з собою у головній ролі — у ролі непереможного, могутнього героя, який врешті-решт візьме гору.
  
  — Над ким?
  
  — Ну... — Тут Харрі вперше промовив це вголос. — Над тим, хто до нього подібний, так само небезпечний і такий самий Нарцис. Наді мною.
  
  — Чому він обрав тебе?
  
  — Не знаю. Може, він знає, що я єдиний в Норвегії поліцейський, який спіймав серійного вбивцю. Він вважає, що я кинув йому виклик. На це вказується і в листі, він там згадує й про Тувумбу. Не знаю, Гольме. А як називається магазинчик у Бергені?
  
  — Флеск! — відрекомендувався старий з сильною бергенською вимовою: «л» він вистрілював коротко та гостро, протягнув «е-е-е», підвищив тон у самій середині, а «с» сильно приглушив. Петер Флеск, який так кумедно вимовляв власне прізвище, виявився пихкотливою, галасливою та від­критою людиною. Він охоче розповів, що займається антикваріатом змалку й спеціалізується саме на папері, перах, шкіряних бюварах та іншому письмовому приладді. Більшість його покупців були постійними його клієнтами, зазвичай похилого віку, як і він сам.
  
  На запитання Харрі про писальний папір коно Флеск із жалем у голосі відповів, що його вже багато років нема в магазині.
  
  — Це, звісно, було ще за царя Гороха, — сказав Харрі, — але, можливо, якщо вже ваші покупці поспіль постійні клієнти, ви пригадаєте, кому продавали коно?
  
  — Ноккену наче, Мьоллеру. І Кіккусену з Мьолларена. Записів у нас нема, але в моєї старої пам’ять мов капкан.
  
  — Складіть, будь ласка, список: повне ім’я, адреса та приблизний вік. І надішліть мені на імейл...
  
  — Імейлів не тримаємо, — перервав його старий, що пих­тів. — І не передбачається. Факсом можна відправити, давайте номер.
  
  І тут Харрі осяяло. Щоправда, якщо людину осяває, на це завжди є причина.
  
  — Звісно, за давністю років усе не запам’ятаєш... Але чи не було серед ваших покупців Герта Рафто?
  
  — Залізного Рафто? — посміхнувся Петер Флеск.
  
  — Ви що, про нього чули?
  
  — Та тут про нього всі чули. Ні, він у мене нічого не купував.
  
  Комісар поліції Б’ярне Мьоллер часто повторював: для того, щоб виявити єдину можливість, треба виключити решту можливостей. Тому слідчий має не засмучуватися, а радіти, коли чергова версія зривається. До того ж Харрі всього лише «осяяло».
  
  — Ну що ж, дякую і за це, — кивнув він. — Бувайте здорові.
  
  — Рафто нічого не купував у мене, — раптом пролунав голос Петера Флеска, — це я у нього дещо купував...
  
  — Що саме?
  
  — Так, усілякі дрібнички. Срібні запальнички, пера золо­ті. Іноді я це купував. Хоча й знав, звідки воно.
  
  — І звідки?
  
  — А ви що, нічого не чули? Подейкували, що він прихоплював дещо з місць злочинів.
  
  — А купувати, отже, у вас не купував...
  
  — Рафто не цікавився нашим товаром.
  
  — І папером? Папером теж не цікавився?
  
  — Хвилиночку, там стара моя щось каже...
  
  Флеск прикрив слухавку долонею, Харрі почув тільки ок­ремі звуки: спочатку вигук, потім тиху розмову. А потім Флеск прибрав руку й сповістив тією самою кумедною бергенською вимовою:
  
  — Вона мені нагадала: Герт Рафто і справді отримав залишок паперу. В обмін на голландську срібну підставку для ручки. Я ж кажу: у старої пам’ять — ого-го!
  
  Харрі поклав слухавку й зрозумів, що поїздки до Бергена йому не минути.
  
  Отже, до Бергена.
  
  Була вже дев’ята вечора, а на столичній Брюнс-алле у будинку номер шість, на другому поверсі, все ще було світло. Збоку ця шестиповерхова будівля здавалася звичайним закладом: модний фасад, червона цегла, сіра сталь. До того ж ізсередини тут теж усе нагадувало заклад, оскільки робота майже усіх тутешніх співробітників — а їх нараховувалося близько чотирьохсот — була по-інженерному буденною: ком­п’ютерники, лаборанти, дослідники, фотографи й таке інше. Проте насправді в будівлі розташовувався Національний департамент по боротьбі з організованою злочинністю, як його називали тепер, а раніше — Головне управління кримінальної поліції Норвегії, або скорочено КРИПОС.
  
  Отже, була вже дев’ята вечора, й Еспен Лепсвік до того часу встиг відпустити всіх своїх людей, що займалися розслідуванням убивств, так що в яскраво освітленій кімнаті перед ним сиділа лише одна людина.
  
  — Так. Поки що небагато, — сказав Харрі Холе.
  
  — Це такий пристойний замінник до «ні греця», чи не так? — Еспен Лепсвік потер пальцями очі. — Ну що, може, пропу­стимо по пивку, і ти мені розповіси, що ви там накопали?
  
  Харрі розповідав, поки Еспен Лепсвік вів машину вниз до центру міста, до Міністерства юстиції, чиї будівлі вивищувалися по обидва боки вулиці. Коли Харрі закінчив, вони сіли за столик у популярному закладі, де було повно бажаючих пива студентів, іще більше — спраглих адвокатів та поліцейських.
  
  — Я хочу взяти з собою до Бергена не Скарре, а Катрину Братт, — поділився Харрі. — Перед тим як вирушити до тебе, я подивився її папери. Вона ще, звісно, зелена, але, судячи з документів, уже попрацювала над двома справами про вбивства там, у Бергені. І наскільки я розумію, керував розслідуванням тоді ти.
  
  — Братт, ну, звісно, пам’ятаю! — Еспен Лепсвік просяяв і підняв палець, замовляючи бармену ще пива.
  
  — Ну і як, ти задоволений нею?
  
  — З біса задоволений, з біса... здібна дівка. — Лепсвік підморгнув Харрі, і той спіймав його погляд — погляд утомленої людини з трьома порожніми пивними кухлями на сто­лі. — Якби ми обоє були вільними, я, чорт забирай, зайнявся б нею безпосередньо. — І він допив рештки пива.
  
  — Я мав на увазі... Ти вважаєш, вона нормальна?
  
  — Нормальна?
  
  — Ну, так. У ній є щось таке... не знаю, як сказати. Щось екстремальне.
  
  — А-а, я розумію, що ти маєш на увазі. — Еспен Лепсвік повільно кивнув і спробував сфокусувати погляд на обличчі Харрі. — Послужний список у неї, звісно, ідеальний. Але, між нами кажучи, чув я від одного мужика дещо про неї та її чоловіка.
  
  Лепсвік пошукав на обличчі Харрі хоча б дрібку схвалення, але не знайшов, та все одно продовжив:
  
  — Ну, розумієш... Нагайки, наручники, садо-мазо... І звісно, вони ходили до таких спеціальних клубів.
  
  — Це не моя справа, — сказав Харрі.
  
  — Ні-ні, звісно, й не моя! — перервав Лепсвік і підняв обидві долоні, ніби захищаючись. — Це усього тільки чутки. Тільки знаєш що? — Лепсвік реготнув і перегнувся через стіл, щоб Харрі не пропустив зізнання. — Я б дався надягти на себе якийсь нашийник.
  
  Харрі, очевидно, не міг зберегти байдужо-кам’яний вираз обличчя, бо Лепсвік смикнувся, наче раптом пошкодував про свою відвертість, випростався й продовжив у театрально-інформаційному тоні:
  
  — Професійна дама. Розумна. Наполеглива й енергійна. Досить сильно натискала на мене, щоб я їй допоміг з деякими закритими справами. Але абсолютно нормальна, навіть занадто: така, знаєш, замкнена, стримана. Вважаю, що ви складете ідеальний тандем.
  
  Харрі посміхнувся у відповідь на це саркастичне зауваження й підвівся:
  
  — Дякую за пораду, Лепсвіку.
  
  — А як щодо відповідної поради? Ви з нею... га?
  
  — Моя порада, — сказав Харрі, викладаючи на стіл сотенну купюру, — залиш машину тут.
  
  
  
  
  
  Розділ 14. День дев’ятий. Берген
  
  
  Рівно о 8:26 шасі літака, що слідував рейсом DY604 з Осло, торкнулося мокрого асфальту аеродрому Флесланн. Та так різко, що Харрі вискочив зі сну, як корок з води.
  
  — Виспався? — запитала Катрина.
  
  Харрі кивнув, потер очі й подивився в ілюмінатор: дощ і сіро.
  
  — Ти розмовляв уві сні, — посміхнулася вона.
  
  — Гм. — Харрі не хотів запитувати, про що він говорив. Проте він згадав, що йому снилося. Не Ракель, ні. Вона тепер не снилася йому навіть уночі. Він відірвав її від себе. Вони обоє відірвалися одне від одного. А снився йому Б’ярне Мьоллер, його шеф та вчитель, який колись пішов у берген­ські гори, а потім, через два тижні, його знайшли в озері Ревур. Вчинок цей Мьоллер зробив, тому що він — як і Зенон з його хворими суглобами — не бачив більше сенсу в житті. Чи ді­йшов Герт Рафто такого самого висновку? Чи він ще десь тут, у місті?
  
  — Я телефонувала колишній дружині Рафто, — сповістила Катрина, поки вони йшли залом прильотів. — Ані вона, ані дочка не бажають говорити з представниками поліції. Не хочуть, щоб їм знову сипали сіль на рану. Ну й добре: рапортів нам буде більш ніж достатньо.
  
  Біля терміналу вони сіли в таксі.
  
  — Ну що, приємно повернутися додому? — запитав Харрі, перекриваючи голосом ритмічний стукіт дощу по склу.
  
  Катрина байдуже знизала плечима:
  
  — Я терпіти не можу дощ. І терпіти не можу, коли бергенці стверджують, що дощ тут іде не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.
  
  Проїжджаючи мимо Данмарксплас, Харрі подивився на вершину гори Ульрікен. Вона була вкрита снігом, вгору піднімалася кабінка фунікулера. Вони проїхали повз зміїне гніз­до дорожніх розв’язок біля озера Стуре-Лунгегорсванн й опинилися — о радісний сюрприз! — у центрі міста.
  
  Харрі та Катрина зареєструвалися в готелі мережі «Редіссон САС», що стояв на Брюггені. Харрі запитав, чи не хоче Катрина переночувати дома в батьків, але та відповіла, що з цього вийшов би зайвий клопіт, та й узагалі вона нікому не казала про свій приїзд.
  
  Вони отримали пластикові картки — ключі від номе­рів — і мовчки піднялися ліфтом. Катрина при цьому диви­лася на Харрі та посміхалася, наче тиша в ліфті була звичайним жартом. Харрі втупився у підлогу і сподівався, що його тіло не надсилає Катрині помилкових сигналів. Або не помилкових.
  
  Двері ліфта нарешті роз’їхалися, і незабаром її стегна загойдалися перед ним по коридору.
  
  — Ну що, який план? — запитав він за півгодини.
  
  Обоє встигли розкласти речі та зустрілися в холі готелю.
  
  Катрина розляглася у довгому кріслі й перегортала свій обтягнутий шкірою щоденник. Вона перевдяглася в елегант­ний сірий костюм і відразу злилася з натовпом решти по­стояльців готелю, здебільшого комерсантів.
  
  — Ти зустрічаєшся з Кнутом Мюллером-Нільсеном, начальником відділу вбивств, — сказала Катрина.
  
  — А ти підеш до нього?
  
  — Тоді мені доведеться вітатися та теревенити з усіма, кого зустріну, — і весь день котові під хвіст. До речі, буде добре, якщо ти про мене взагалі не згадуватимеш, бо вони образяться, що я не зайшла привітатися. А я поїду на вулицю Ойюрдсвейєн, переговорю зі свідком, який останнім бачив Рафто.
  
  — Гм. А де це було? — запитав Харрі.
  
  — Біля верфі. Свідок бачив, як той припаркував машину й увійшов до Нурнесу. Машину він так і не забрав. Округу прочесали, але нікого не знайшли.
  
  — Так, а потім що ми робимо?
  
  Харрі потер підборіддя. Якщо на них чекають офіційні зустрічі, то треба поголитися.
  
  — Ти пробіжишся по поліцейських рапортах разом з лю­диною, яка тоді брала участь у розслідуванні і, між іншим, досі працює в управлінні. Вона освіжить справу в пам’яті. А ти зробиш спробу поглянути на історію під новим кутом.
  
  — Ні, так не годиться, — заперечив Харрі.
  
  Катрина відвела погляд від щоденника.
  
  — Той слідчий, — продовжив Харрі, — дасть мені тільки ту інформацію, яка підтверджує його старі висновки. А з рапортами я пропоную ознайомитися тихо-спокійно у себе в Осло. Нині я хочу витратити час на те, щоб ближче по­знайомитися з Гертом Рафто. Скажи, чи збереглися десь його особисті речі?
  
  Катрина похитала головою:
  
  — Рідні передали його майно до Армії порятунку. До слова, речей було зовсім небагато: якісь меблі та одежа.
  
  — А його квартира?
  
  — Після розлучення він жив у квартирі в районі Саннвікен, але вона давно вже продана.
  
  — І що, в родини не залишилося ніякої дачі, літнього будиночка, родового гнізда?
  
  Катрина трохи помовчала і відповіла:
  
  — У поліцейських рапортах значиться літній будиночок десь на острові Фінньой у Федьє. У таких випадках дачі переходять у спадок. Можливо, будиночок залишився. Я зателефоную дружині Рафто та з’ясую.
  
  — Вважаю, вона не захоче розмовляти з представником поліції.
  
  Катрина у відповідь тільки хитро підморгнула.
  
  Біля стійки портьє Харрі взяв парасольку, але не встиг він дійти до Рибного ринку, як та вивернулася під поривами вітру, а коли Харрі, зігнувшись, добіг до будівлі Управління поліції Бергена, парасолька перетворилася на живописне ганчір’я.
  
  Поки Харрі стояв унизу біля охоронців та чекав на комісара Кнута Мюллера-Нільсена, йому зателефонувала Катрина і сказала, що родина Рафто ще й досі володіє літнім будинком на острові Фінньой.
  
  — Але дружина відтоді там жодного разу не була. Дочка, як вона вважає, теж.
  
  — Поїдемо туди, — сказав Харрі. — Я звільнюся близько першої.
  
  — О’кей, я дістану катер. Давай зустрінемося на Сакаріасбрюгген.
  
  Кнут Мюллер-Нільсен виявився добродушним тюхтієм з широкою посмішкою та кулаками завбільшки з тенісну ракетку. Стоси паперів на столі були такі величезні, що, здавалося, його замело снігом. Він сидів, заклавши свої кулачиська за голову.
  
  — Отже, Рафто, — сказав Мюллер-Нільсен, попередньо повідавши, що в Бергені дощ буває не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.
  
  — Схоже, поліцейські в Бергені мають звичку час від часу безслідно зникати. — Харрі ткнув пальцем у фотографію Рафто, яка була в нього серед решти документів.
  
  — Чому це ви так вважаєте? — запитав Мюллер-Нільсен у Харрі, а той тим часом знайшов собі у незайнятому паперами кутку кабінету простий жорсткий стілець.
  
  — Ще Б’ярне Мьоллер, — нагадав Харрі.
  
  — Точно, — погодився Мюллер-Нільсен, але нерішучість у голосі його видала.
  
  — Той, що зник на горі Фльойєн.
  
  — Ну звісно! — Мюллер-Нільсен стукнув себе по чолу. — Трагічна історія. Він тут пробув так недовго, що я просто не встиг... Вважається, що він звів рахунки з життям, хіба не так?
  
  — Так, — відповів Харрі, дивлячись у вікно та думаючи про шлях, який пройшов Б’ярне від ідеалізму до корупції. І все через добрі наміри. І через трагічні помилки, про які ніхто ніколи не дізнається. — Що ви можете сказати про Герта Рафто?
  
  «Ну просто мій кармічний двійник», — думав Харрі, слухаючи, як Мюллер-Нільсен описує Рафто: таємна пристрасть до алкоголю, важкий характер, самотність, відсутність політкоректності, моральна нестійкість та добряче заплямована репутація.
  
  — Але в нього, — додав Мюллер-Нільсен, — були помічені аналітичні здібності та інтуїція. І сильна воля. Наче ним рухало щось... Не знаю, яке слово підібрати... Залізний Рафто був прихильником рішучих заходів. Та і все, що з ним сталося, каже само за себе.
  
  — А що сталося? — поцікавився Харрі, скосивши погляд на попільничку, що заховалася серед паперів.
  
  — Рафто був схильний до насильства. І ми знаємо, що він був у квартирі Онні Хетланн у той проміжок часу, коли вона була вбита. А Хетланн, можливо, знала, хто вбив її подругу, Лайлу Осен. На довершення до всього він зник. Швидше за все, втопився. У будь-якому разі ми не бачимо приводу для додаткового розслідування.
  
  — А він міг утекти за кордон?
  
  Мюллер-Нільсен заперечно хитнув головою.
  
  — Чому ні?
  
  — Навіть якщо в нього і була така можливість, він не з тих людей, хто так чинить. Ось така проста відповідь.
  
  — І ніхто з родичів або друзів так і не заявив, що він живий?
  
  Мюллер-Нільсен знову похитав головою:
  
  — Батьків його вже немає в живих. А щодо друзів, так у Рафто їх не було. З колишньою дружиною в нього склалися такі напружені стосунки, що вона взагалі не хотіла з ним знатися.
  
  — А дочка?
  
  — От із нею Рафто продовжував спілкуватися. Славна, хороша дівчина, особливо як подумаєш, через що їй довелося пройти...
  
  Харрі відзначив подумки цю обмовку «особливо як подумаєш...». Таке часто можна почути у місцевих поліцейських відділах, де всі все одне про одного знають.
  
  — У Рафто, здається, була дача на острові Фінньой?
  
  — Так, і там пречудово можна було сховатися. — Мюллер-Нільсен витяг з-за голови свої кулачиська та склав їх на сто­лі. — Ми шукали там, обнишпорили з собаками усі навколишні острови. Нічого.
  
  — Ви не проти, якщо я поїду та подивлюся?
  
  — Та нема на що там дивитися. У нас дача саме напроти будиночка Залізного Рафто. Так от, його будиночок зовсім розвалився. Нерозумно, що його дружина не хоче продати будинок, вона ж ніколи там не буває.
  
  Мюллер-Нільсен поглянув на годинник:
  
  — Мені час на зустріч, але один із наших співробітників, який тоді брав участь у розслідуванні, готовий показати вам усі рапорти та звіти.
  
  — Не треба, — відмовився Харрі й подивився на фотографію Рафто, яку досі тримав у руці.
  
  Раптом обличчя зі знімка здалося йому непевно знайомим, наче вони нещодавно зустрічалися. Може, бачив його з машини? Може, він обернувся на простого хлопця, мимо якого пройдеш і не помітиш? Охоронець на стоянці? Або продавець у винному магазині?.. Харрі замотав головою, здаючись.
  
  — А чому не Герт?
  
  — Тобто? — перепитав Мюллер-Нільсен.
  
  — Ви весь час називаєте його Залізним Рафто. Його ніколи не називали на ім’я?
  
  Мюллер-Нільсен якось дивно поглянув на Харрі, зробив спробу розсміятися, але обмежився кривою посмішкою:
  
  — Оце вже навряд... Гадаю, ніхто й не робив спроби.
  
  — Що ж, дякую за допомогу.
  
  Виходячи з відділу, Харрі почув, як Мюллер-Нільсен гук­нув щось до нього. Комісар стояв у дверях свого кабінету, і слова, вириваючись з його рота, луною відбивалися від стін коридору:
  
  — Гадаю, що самому Рафто це теж не дуже б сподоба­лося.
  
  Опинившись на вулиці, Харрі зупинився і довго видивлявся на перехожих, які, зігнувшись під вітром та дощем, швидко крокували тротуаром. Те дивне відчуття його так і не полишило. Відчуття, що хтось — або щось — весь час знаходиться поруч, слідкує за ним, і варто йому подивитися навколо під правильним кутом та при правильному освітленні, як він одразу побачить спостерігача.
  
  Катрина зустріла Харрі в означеному місці.
  
  — Ось, позичила у приятеля, — сказала вона, поки вони вирулювали на катері від переповненої пристані.
  
  Коли вони обігнули Нурнес, Харрі раптом почув вигук та обернувся. Його погляд наштовхнувся на тотемний стовп. Дерев’яні обличчя люто кричали йому вслід, роззявляючи роти. В каюті повіяло холодом.
  
  — Це в Акваріумі морські леви кричать, — пояснила Катрина.
  
  Харрі щільніше закутався у пальто.
  
  Фінньой виявився зовсім маленьким острівцем. Окрім вересу, обсипаного краплями дощу, ніякої іншої рослинності тут не було. Проте була пристань, до якої Катрина вміло пришвартувала катер. Дачне поселення складалося з кількох десятків низеньких будиночків, що нагадували Харрі будинки у робочому передмісті, яке він бачив у Соуето.
  
  Катрина підвела Харрі ґрунтовою доріжкою до одного з будиночків. Він вирізнявся серед інших: фарба зі стін облупилася, одне вікно було розбите. Катрина встала навшпиньки й відвернула плафон над дверима. Почувся неприємний звук, із плафона висипалися мертві комахи та ключ, який Катрина спіймала у повітрі.
  
  — Я сподобалася його колишній дружині, — пояснила вона і встромила ключ у замкову шпарину.
  
  Всередині пахло пліснявою та мокрими дошками. Харрі зіщулився у темряві, почув клацання вимикача, і в кімнаті засвітилося світло.
  
  — Будинок вона не використовує, а електрика є, — здивувався Харрі.
  
  — Тут комунальна мережа. За електрику сплачує держава, — відповіла Катрина, озираючись довкола.
  
  Будиночок площею у двадцять п’ять квадратних метрів складався з комбінованої кухні-вітальні та спальні. На столі у вітальні та на кухонних лавах було повно порожніх пивних пля­шок. Стіни голі, на підвіконні порожньо, на книжкових полицях теж.
  
  — Тут ще підвал є, — сказала Катрина, показуючи на люк у підлозі. — Ну, що робитимемо?
  
  — Шукатимемо.
  
  — Що саме?
  
  — А от знайдемо, то й дізнаємося.
  
  — Це як?
  
  — Важливі речі легше знайти, якщо шукаєш щось інше. Викинь усі думки з голови, нам потрібен вільний мозок. Ти зрозумієш, що шукала, щойно побачиш це на власні очі.
  
  — О’кей, — замислено промовила Катрина.
  
  — Шукай нагорі, — сказав Харрі, підійшов до люка й смик­нув залізне кільце.
  
  Вниз, у темряву, вели дощаті сходи. Він сподівався, що Катрина не помітила, як він призупинився.
  
  До обличчя липло павутиння, але він крок за кроком сходив у темряву, яка пахла сирістю, землею та іржею. Намацав під драбиною вимикач, повернув, але безрезультатно. Єдиним джерелом світла у підвалі було червоне око холодильника, що стояв біля стіни. Харрі засвітив кишеньковий ліхтарик та знайшов двоє дверей. Комори.
  
  Під виск петель він відчинив одні двері. Це була майстерня, всюди лежали інструменти. Ну так, адже мужик з амбіціями має робити щось корисне, подумав Харрі. А не тільки вбивць шукати.
  
  Але інструментами явно користувалися нечасто, так що, може, Рафто думав, що він створений для чогось іншого. Що він не з тих, хто будує, а з тих, хто руйнує. Різкий звук за спиною змусив Харрі швидко обернутися, але він одразу зро­зумів, що то застукав термостат холодильника. Харрі пі­шов до другої комори і побачив безформну купу, прикриту товстою ковдрою. Він відкинув її, і в ніс йому вдарив запах зем­лі та сирості. Промінь ліхтарика вихопив гнилу парасольку від сонця, вицвілий пластиковий стіл та стільці, а також набір для крокету. Більше у підвалі нічого не було. Харрі почув над головою кроки Катрини і вирішив вибиратися нагору. Але коли він відкидав ковдру, один зі стільців відсунувся і ніжкою потрапив у щілину між дверима та одвірком. Харрі засунув його ногою назад, і раптом його погляд упав додолу. На стіль­ці в промені світла було видно напис «Елект­ролюкс». Він узявся за ручку і смикнув, але дверцята не відчинилися: поряд з ручкою він помітив замок. Холодильник був замкнений. Харрі пішов до комори з інструментами і приніс ломик. Повернувшись, він побачив, як сходами спускається Катрина.
  
  — Нагорі нічого нема, — сказала вона. — Гадаю, нам час іти. Ти що робиш?
  
  — Порушую закон в інтересах слідства, — відповів Харрі, який уже встиг підсунути ломик під дверцята саме над зам­ком і навалився усією вагою на руків’я.
  
  Нічого. Він зробив ще одну спробу, упираючись ногою в сходи.
  
  — Чорт забирай!..
  
  Дверцята розчинилися з сухим клацанням, і Харрі втратив рівновагу. Ліхтарик зі стукотом упав на підлогу, з холодильника потягло холодом. Він схопив ліхтарик, що відкотився за спину, і тут закричала Катрина. Крик проникав до мозку кісток, низький, хриплий, що переходив у придушену гикавку, схожу на сміх. Потім на секунду-другу запала тиша, і вона закричала знову: так надсадно кричать жінки під час пологів. Харрі змусив себе відвернутися від неї і нарешті роздивився те, що Катрина побачила першою. Усі дванадцять років холодильник справно працював, отож, коли дверцята відчинилися, всередині засвітилося світло. Там стояло навколішки щось скоцюрблене, руки схрещені на грудях, голова упиралася в стінку холодильника. Тіло вкривала паморозь, її білий шар був схожий на грибок, який окутав його і харчувався ним. Ось чому так кричала Катрина. Але в Харрі серце стислося з іншої причини: коли дверцята відчинилися, тіло нахилилося вперед, голова стукнулася об край, і кри­стали снігу осипалися з обличчя на підлогу. І Харрі побачив, що перед ним — усміхнений Герт Рафто. Посмішка зиґзаґом від вуха до вуха була старанно вишита чорними нитками. Проте перш за все кидався в очі ніс. Носову кістку та хрящ, мабуть, вирізали. З рани стирчала морквина. Сніговика було завершено.
  
  
  
  
  
  Частина третя
  
  
  Розділ 15. День дев’ятий. Вісімка
  
  
  Годинник показував восьму ве­чора, а на шостому поверсі Поліцейського управління в Осло, що містилося на Грьонландслейрет, усе ще світилося. В кабінеті Харрі зібралися Гольм, Скарре, Еспен Лепсвік та начальник відділу з розслідування вбивств, комісар Гуннар Хаген. Від моменту виявлення тіла Герта Рафто минуло шість з половиною годин, і чотири години — від моменту, коли Харрі зателефонував з Бергена, призначив екстрену нараду, а сам попрямував до аеропорту.
  
  Харрі вже підготував звіт про страшну знахідку, отож на­віть комісар засовався на стільці, поглянувши на фотографії, які бергенські поліцейські встигли передати електронною поштою.
  
  — Протокол розтину поки що не готовий, — доповів Хар­рі, — але причина смерті сумнівів не залишає: постріл з вог­непальної зброї, зроблений у ротову порожнину. Куля про­йшла глоткою та потилицею. Усе сталося там, де і знайдено тіло: хлопці з Бергена знайшли кулю в стіні підвалу.
  
  — Сліди крові, мозкової речовини? Знайшли? — запитав Скарре.
  
  — Ні, — відповів Харрі.
  
  — Стільки років минуло, — сказав Лепсвік. — Бактерії, комахи...
  
  — Ну, дещо могло б зберегтися, — заявив Харрі. — Але я розмовляв з медиками, і ми дійшли єдиної думки: Рафто, швидше за все, сам постарався, щоб місце вбивства не ви­глядало зовсім по-свинськи.
  
  — Ти про що? — буркнув Скарре.
  
  — О-ой, — повільно протягнув Лепсвік.
  
  Схоже, до Скарре теж дійшло, і його обличчя скривилося від огиди:
  
  — От дідько!..
  
  — Вибачте, — вставив Хаген. — Може, мені хтось пояснить, про що ви тут говорите?
  
  — При самогубстві, — пояснив Харрі, — людина зазвичай видихає повітря. Всередині утворюється вакуум. Тому назовні виходить менше... — Він помовчав, підшукуючи слово, і закінчив: — ...сміття. Рафто абсолютно точно змусили видих­нути повітря, а потім застрелили.
  
  — А отже, такий сищик, як Рафто, — похитав головою Лепсвік, — напевне чудово розумів навіщо.
  
  — Заради усього святого! — Хаген зблід. — Як можна примусити людину?..
  
  — Можливо, йому довелося обирати, — сказав Харрі. — Адже є безліч способів померти — не тільки від кулі.
  
  Запанувала мертва тиша. Харрі витримав паузу, а потім продовжив:
  
  — Досі тіла жертв ми не знаходили. Рафто теж був захований, але його б знайшли набагато раніше, якби в хазяїв дачі вона не викликала такого жаху та огиди. Усе це приводить нас до висновку: Рафто не був частиною плану.
  
  — Плану серійного вбивці? — Судячи з інтонації, комісар поліції примирився з думкою про існування такого собі чудовиська у незаплямованій серійними вбивствами Норвегії.
  
  Харрі кивнув.
  
  — Якщо це не частина плану, то який тоді мотив?
  
  — Цього ми не знаємо, але коли слідчого відділу вбивств позбавляють життя, то цілком природно припустити, що він являв небезпеку для вбивці.
  
  Еспен Лепсвік кашлянув:
  
  — Можливо, те, що вбивця зробив з тілом, підкаже нам мотив? Навіщо, наприклад, він увіткнув йому замість носа морквину? Довгий ніс, розумієте?
  
  — Він що, казку нам розповідає? — запитав Хаген.
  
  — Можливо, натяк на нишпорку? — обережно вставив Гольм.
  
  — Точно! — підхопив Хаген. — Знак, щоб інші сищики тримались від нього подалі, не винюхували. — Скоса поглядаючи на Харрі, він звернувся до всіх: — А як ви поясните зашитий рот?
  
  — Натяк на те, що слід тримати язика за зубами, — невпевнено припустив Скарре.
  
  — У ціль! — погодився Хаген. — Оскільки Рафто був, так би мовити, з гнильцем, цілком може бути, що він був з убивцею у змові і в певний момент хотів його трохи налякати.
  
  Усі подивилися на Харрі, який вислухав їхні гіпотези, не промовивши жодного слова.
  
  — Ну? — пробуркотів комісар Хаген.
  
  — Ви, можливо, й маєте рацію, — відповів Харрі, — але я вважаю, що послання, залишене нам убивцею, зовсім просте: тут був Сніговик. А він любить ліпити сніговиків. Крапка.
  
  Поліцейські перезирнулися, ніхто не став заперечувати.
  
  — У нас інша проблема, — продовжив Харрі. — Поліцейське управління Бергена виступило з офіційною заявою, що на острові Фінньой знайдено тіло людини. І все. Я просив їх притримати інформацію про деталі, щоб ми мали у розпорядженні хоча б два-три дні для пошуку слідів, що залишилися, поки Сніговик не знає, кого ми знайшли. Але, гадаю, і двох днів у нас не буде, бо навряд чи поліцейські зможуть приховувати інформацію досить довго.
  
  — Ім’я Рафто буде в журналістів уже завтра вранці. Я бергенських знаю, — сказав Еспен Лепсвік.
  
  — Ні, — пролунав голос від дверей, — ім’я вони отримають сьогодні, ще до останнього випуску вечірніх новин. І не тільки ім’я, але й подробиці: опис місця злочину та нашу вер­сію, що справа стосується Сніговика.
  
  Всі озирнулися. У дверях стояла Катрина Братт. Вона все ще була бліда. Щоправда, відтоді, як Харрі провів її на катер і вона поїхала з острова, а він залишився чекати на поліцію, Катрина трохи оговталася.
  
  — Так ви знаєте людей з другого каналу? — запитав її Ес­пен Лепсвік з кривою посмішкою.
  
  — Ні, — відповіла Катрина Братт. — Я знаю людей з Бергенського управління.
  
  — Де ви були, Братт? — запитав Хаген. — Ви були відсутні кілька годин.
  
  Катрина покосилася на Харрі, він кивнув їй і пояснив:
  
  — Катрина виконувала мої доручення.
  
  — Це, мабуть, важливо. Розповідайте, Братт.
  
  — Зараз у цьому нема необхідності, — вимовив Харрі.
  
  — А я просто цікавий такий, — наполягав Хаген.
  
  Чортів солдафон, подумав Харрі. Педант, людина-рапорт, ти що, не бачиш, що дівчина досі не оговталася від шоку? Ти сам зблід, коли тобі знімки показали. Ну втекла вона додому від усього цього, то й що? Однак повернулася. Лясни її по плечу, підбадьор, а не принижуй перед колегами. Виголошуючи подумки цю промову, він намагався спіймати погляд Хагена, щоб спинити його.
  
  — Розповідайте, Братт, — поквапив нечутливий Хаген.
  
  — Я перевіряла деякі деталі, що мають стосунок до нашого розслідування, — відповіла Катрина, задерши догори підборіддя.
  
  — Які?
  
  — Наприклад: де знаходився Ідар Ветлесен, коли були вбиті Лайла Осен та Онні Хетланн. Виявилося, що він вивчав медицину в Бергенському університеті.
  
  — І це все, що ви з’ясували? — здивувався начальник від­ділу вбивств.
  
  — Усе, — відрізала Катрина.
  
  Виникла незручна пауза.
  
  — Студент-медик, отже? — Комісар подивився на Харрі.
  
  — Так, — відповів Харрі. — Пізніше став пластичним хі­рургом. Каже, що любить змінювати зовнішність людей.
  
  — Я перевірила адреси, за якими він жив та працював, — додала Катрина. — Збігу з адресами жінок, передбачуваних жертв Сніговика, нема. Але молоді лікарі часто бувають у від’їздах: курси підвищення кваліфікації, конференції...
  
  — Шкода, що цей чортів адвокат Крон не дасть нам по­трусити хлопця, — засмутився Скарре.
  
  — Плювати, — втрутився Харрі. — Ми все одно арештуємо Ветлесена.
  
  — За що? — поцікавився Хаген. — За те, що він на­вчався у Бергені?
  
  — За спробу розбещування малолітніх.
  
  — На якій підставі?
  
  — На підставі показань свідка, хазяїна готелю «Леон». До того ж у нас є знімки Ветлесена, що входить до готелю.
  
  — Не хочу вас засмучувати, — почав Еспен Лепсвік, — але я того хлопця з «Леона» знаю. Він ніколи не свідчить. Справа розвалиться, і вам доведеться випустити Ветлесена за два­дцять чотири години. Це я вам гарантую.
  
  — Не біда, — відповів Харрі й подивився на годинник, прикидаючи, скільки часу йому знадобиться, щоб дістатися до Бюгдьой. — Ви й уявити собі не можете, чого тільки люди не навигадують за такий короткий час.
  
  Харрі вдруге подзвонив у двері й подумав, як ця ситуація схожа на ту, в дитинстві, коли всі роз’їжджалися на літні канікули, а він залишався сам-самісінький у всій Уппсалі. Він так само стояв та дзвонив у двері Ейстейна або іншого приятеля, сподіваючись, що, може, якимось дивом вони будуть удома, а не в бабусі в Халдені, на дачі в Суні або в туристичному поході в Данії. Він тиснув та тиснув на дзвінок, поки не зрозумів, що залишається без змін тільки один варіант — Валянок. Валянок, з яким ані в нього, ані в Ейстейна ніколи не було особливого бажання грати, але який тим не менше завжди тінню тупцяв за ними по п’ятах, сподіваючись, що колись вони передумають і хоча б ненадовго приймуть його до своєї компанії. Він, щоправда, обрав Харрі та Ейстейна лише тому, що вони самі особливою популярністю в школі не користувалися, от він і подумав, що це такий клуб, куди в нього таки є шанси отримати доступ. І от шанс з’являвся, бо Харрі знав: Валянок завжди буває вдома. Його сім’я не могла собі дозволити поїхати кудись на канікули. Більше Харрі не було з ким грати.
  
  Харрі почув усередині човгаючі кроки, і двері розчинилися. Визирнула жінка і, зовсім як мати Валянка, просяяла, побачивши Харрі. Та ніколи не запрошувала його до будинку, а просто гукала на Валянка, натягала на нього поношену куртку й виштовхувала на сходи, де він мовчки стояв і дивився на Харрі. Харрі відчував: Валянок усе розуміє, тому незрозуміла ненависть здіймалася у його душі, поки вони спускалися сходами та йшли до магазину. Все одно це було чудово: час спливав.
  
  — На жаль, Ідара немає вдома, — сказала фру Ветлесен. — Проходьте, зачекайте на нього. Він сказав, що поїде кудись ненадовго й повернеться.
  
  Харрі похитав головою. Цікаво, чи помітила вона сині мигалки, які сяяли на всю околицю: позаду нього на темній дорозі стояли поліцейські автомобілі. Маячки наказав уві­мкнути цей ідіот Скарре.
  
  — Коли він поїхав?
  
  — Близько п’ятої.
  
  — Отже, минуло вже кілька годин. А він сказав, куди зби­рається?
  
  Жінка похитала головою:
  
  — Нічого він мені не каже. Як вам це подобається? Рідній матері нічого не сповістив.
  
  Харрі подякував, сказав, що заїде пізніше, і попростував гравійною доріжкою, що вела до хвіртки. Ідара Ветлесена не знайшли ані на роботі, ані в «Леоні», та й будівля керлінг-клубу була зачинена. Харрі зачинив за собою хвіртку і піді­йшов до машини. Автомобіль у всій своїй поліцейській красі стояв з опущеним склом.
  
  — Вимкни мигалку, — наказав він водієві і звернувся до Скарре, який сидів позаду: — Вона каже, його немає вдома, і, схоже, це правда. Залишайтеся тут, слідкуйте, може, повернеться. Зателефонуй у відділ, скажи, щоб організовували пошуки. Тільки не по рації, гаразд?
  
  Дорогою назад Харрі зателефонував з машини до телефонної станції і дізнався, що Торкільдсен, його приятель, який працює в центральній диспетчерській «Теленор-Осло», вже пішов додому, а отже, визначити місцезнаходження мобільного телефону Ідара Ветлесена можна буде тільки по офіційних каналах, тобто не раніше, ніж завтра вранці. Він поклав слухавку та додав гучність: «Slipknot» грали «Vermilion». Ні, зараз, мабуть, не той настрій. Харрі натиснув на кнопку, щоб змінити диск на сольник Джила Еванса, який нещодавно зна­йшов у себе в бардачку. Поки він колупався з коробкою дис­ка, приймач налаштувався на випуск новин.
  
  — У зв’язку зі справою щодо серійного вбивці, так званого Сніговика, поліція розшукує чоловіка, лікаря за професією, прописаного в районі Бюгдьой...
  
  — Тьху, щоб вам! — гаркнув Харрі і так жбурнув коробку, що та тріснула, а диск покотився під сидіння.
  
  Харрі у нападі люті витиснув газ до упору й обігнав бензозаправник, що їхав по лівій смузі. Двадцять хвилин. Їм знадобилося всього двадцять хвилин. Чому б їм не натикати в управ­лінні мікрофонів та не видавати в ефір пряму трансляцію?
  
  Їдальню в управлінні вже було зачинено, світло вимкнене, але саме там Харрі її і знайшов. Вона сиділа зі своїм пакетом з бутербродами за порожнім столиком на двох. Харрі сів на другий стілець.
  
  — Дякую, що не розповів, як я зірвалася у Фінньої.
  
  Харрі кивнув.
  
  — Куди ти зникла?
  
  — Я відразу виписалася з готелю та побігла на тригодинний рейс до Осло. Мені необхідно було поїхати. — Вона нахилилася до чашки. — Вибач.
  
  — Не переймайся, — заспокоїв її Харрі, дивлячись на тендітну схилену шию та тонку руку, що лежала на столі. За­раз він дивився на неї іншими очима. — Круті хлопці якщо вже зриваються, то по-справжньому.
  
  — Чому?
  
  — Напевне, тому, що не так часто втрачають контроль. Брак досвіду.
  
  Катрина кивнула, так само вишукуючи щось поглядом на дні чашки з логотипом Поліцейського управління.
  
  — А ти, Харрі? Ти ніколи не втрачаєш контролю?
  
  Вона підвела очі, і Харрі здалося, що її зіниці засяяли яскравим світлом. Він поліз за сигаретами.
  
  — Я з тих, у кого неабиякий досвід з утрати контролю. Я, власне, нічого більше не навчився. Зате з утрати контролю у мене чорний пояс.
  
  Замість відповіді вона слабко всміхнулася.
  
  — У боксерів якось зняли показники роботи головного мозку, — сказав він. — Ти знаєш, що протягом двобою вони часто втрачають свідомість? Ненадовго, на мить, але втрачають. І їм таки якимось чином вдається встояти на ногах. Наче тіло знає, що це тимчасово, і бере керування на себе, тримається у вертикальному положенні, поки свідомість не по­вернеться. — Харрі видряпав з пачки цигарку. — Я теж там, у будинку Рафто, втратив контроль. Відмінність між нами тільки в тому, що моє тіло після стількох років роботи знає, що контроль повернеться.
  
  — А що ти робиш, щоб уникнути нокауту? — запитала Катрина, прибираючи з лоба пасмо волосся.
  
  — А я, як боксери, рухаюсь у напрямку удару. Коли на тебе навалюється жах або смертельна втома, випускай пару потроху, як паровоз. Ти все одно не зможеш вічно стримуватися, не чекай, поки твій захист розлетиться на шматки. — Він сунув сигарету до рота. — Та тобі, мабуть, усе це розповідали на курсі психології у Поліцейській академії. Але я ось до чого. Навіть випускаючи пару, у цьому важкому житті слід прислухатися до того, що з тобою відбувається, бо коли тебе все це почне вбивати... — Він на мить заплющив очі. — Шукай собі іншу роботу.
  
  Вона подивилася на нього довгим поглядом:
  
  — А ти сам, Харрі? Що ти зробив, коли відчув, що тебе це вбиває?
  
  Харрі прикусив фільтр, сухий та м’який, відчув, як він хру­стить між зубами, і подумав, що вона могла б бути його сестрою або дочкою: адже вони явно зроблені з одного тіста. З явними вадами всередині.
  
  — Я забув пошукати іншу роботу, — відповів він.
  
  Катрина широко усміхнулася й тихо сказала:
  
  — Знаєш що?
  
  — Ні.
  
  Вона простягла руку, висмикнула в нього з рота незапалену цигарку й перехилилася через стіл:
  
  — Мені здається...
  
  Двері до їдальні розчинилися — на порозі стояв Гольм.
  
  — Другий канал, — сказав він. — Обидва у новинах: і Ветлесен, і Рафто. Імена та фотографії.
  
  І тоді зчинився безлад. Хоча й була одинадцята вечора, в холі управління вже за півгодини стало тісно від журналістів та фотографів. Вони чекали на керівника групи Еспена Лепс­віка, або шефа відділу вбивств, або начальника поліції, або взагалі на кого завгодно — щоб вийшов до них та розповів, у чому річ. Між собою вони бубоніли, що поліція має усвідомлювати відповідальність перед громадськістю та зо­бо­в’язана інформувати її про таку серйозну, таку вражаючу, таку смачненьку справу, здатну підняти рейтинги телеканалів та газетний продаж просто до неба.
  
  Харрі стояв біля балюстради й дивився вниз. Журналісти, як акули, без утоми накручували кола, розмовляючи одне з одним, випитували, винюхували, допомагали, заважали, об­дурювали, вивуджували відомості. Хтось щось чув? Буде ввечері прес-конференція чи ні? Ну хоча б імпровізований брифінг? А що, Ветлесен уже по дорозі до Таїланду? Ну мало б хоч щось статися: адже дедлайн уже близько!
  
  Харрі читав, що слово «дедлайн» з’явилося в Америці під час Громадянської війни: коли людей для охорони полонених не вистачало, на землі малювали кола та заганяли їх туди. Усіх, хто виходив з кола, розстрілювали. Так і ці воїни пера там, унизу, в холі: полонені сидять за лінією смерті — дедлайном.
  
  Харрі повертався до кабінету, де на нього чекала решта, аж раптом задзвонив мобільний. Це був Матіас:
  
  — Ти чув моє повідомлення на автовідповідачі?
  
  — Не встиг іще. У нас тут справжнє пекло. Може, я тобі зателефоную пізніше?
  
  — Звісно, — відповів Матіас. — Але знаєш... це стосується Ідара. Я тут бачив у новинах, ви його шукаєте.
  
  Харрі переклав слухавку до іншої руки:
  
  — Викладай.
  
  — Ідар зателефонував мені сьогодні вдень. Запитував про карнадріоксид. Він іноді телефонує, консультується щодо медикаментів: Ідар ніколи не був сильний у фармацевтиці. Так що я спочатку не звернув уваги. Я, власне, телефоную, бо карнадріоксид небезпечний для життя. Подумав, раптом це вам стане у нагоді.
  
  — Звісно, звісно... — Харрі рився у кишені, де в нього завалявся недогризок олівця та трамвайний квиток. — Карна?..
  
  — Карнадріоксид. Він містить особливу отруту й використовується як знеболювальне у ракових та ВІЛ-хворих. У тисячі разів сильніший за морфін, і навіть невелике передозування миттєво призводить до паралічу м’язів. Органи дихання та серце спиняються, і людина помирає миттєво.
  
  — Ну й діла, — пробурмотів Харрі, записуючи. — Про що ви ще розмовляли?
  
  — Більше ні про що. Судячи з усього, він кудись поспішав. Просто подякував, і ми попрощалися.
  
  — Є в тебе припущення, звідки він міг телефонувати?
  
  — Ні. Але точно не з кабінету: акустика була якась дивна. Таке враження, що говорять з церкви чи печери, розумієш?
  
  — Розумію. Дуже дякую, Матіасе. У разі чого ми тобі зателефонуємо.
  
  — Радий допомогти, чим можу...
  
  Закінчення Харрі не почув, поквапившись натиснути «відбій».
  
  У кабінеті зібралася уся їхня невелика слідча група, на столі стояли чашки з кавою, наступна порція води закипала в чайнику, піджаки звисали зі спинок стільців. Скарре щойно повернувся з Бюгдьой та доповів про розмову з матір’ю Ідара Ветлесена. Та сказала, що ані про що й гадки не має, і взагалі це напевне страшна помилка.
  
  Катрина зателефонувала асистентці Ветлесена, Боргхільд Муен, яка сказала приблизно те саме.
  
  — Вранці допитаємо їх, якщо буде треба, — вирішив Хар­рі. — А зараз у нас більш серйозна проблема.
  
  Усі троє подивилися на нього. Харрі розповів про свою розмову з Матіасом та прочитав на зворотному боці трамвайного квитка: «Карнадріоксид».
  
  — Думаєш, він саме так скоював убивства? — запитав Гольм. — За допомогою паралізуючого препарату?
  
  — Точно. Ось чому він ховає тіла, — втрутився Скарре. — Щоб ми не виявили речовину при розтині, інакше слід приведе до нього.
  
  — Нам відомо тільки одне, — сказав Харрі. — В Ідара Ветлесена нервове виснаження. Якщо він і є Сніговик, то змінить модель поведінки.
  
  — Питання в тому, на кого він полює у цей момент. — Катрина нервово пересмикнула плечима. — Хтось незабаром помре від цієї речовини.
  
  Харрі потер підборіддя:
  
  — Катрино, у тебе вже є роздруківка телефонних дзвінків Ветлесена?
  
  — Так, є номери телефонів та імена. Ми з Боргхільд усе перевірили. Здебільшого це пацієнти. Було ще дві розмови з адвокатом Корном та розмова з Матіасом Лунн-Хельгесеном, про якого ти вже говорив. І ще один номер, зареєстрований на видавництво «Поппер».
  
  — Роботи зараз у нас нема, — сказав Харрі. — Можемо, звісно, сидіти тут, пити каву та чухати порожні наші голови, а можемо розійтися по домівках та повернутися вранці з так само порожніми, але відпочилими головами.
  
  Решта мовчки дивилася на нього.
  
  — Я не жартую, — запевнив він. — Давайте додому, чорт з ним з усім!
  
  Харрі зголосився підвезти Катрину до району Грюнер­льокка, колишнього робочого кварталу. Там вона попросила висадити її біля старовинного чотириповерхового будинку на вулиці Сейльдуксгата.
  
  — Де твоя квартира? — запитав він і нахилився до вікна.
  
  — Третій поверх, ліворуч.
  
  Він подивився на третій поверх. Усі вікна були темні. Занавісок він теж не побачив.
  
  — Схоже, твого чоловіка немає вдома. Або, певне, він уже ліг спати.
  
  — Може, й ліг. — Катрина наче й не збиралася виходити з машини. — Харрі!
  
  Він поглянув на неї.
  
  — Ти розумієш, що я мала на увазі, коли сказала, що питання в тому, на кого зараз Сніговик полює?
  
  — Гадаю, що так, — відповів він.
  
  — Те, що ми побачили на Фінньої, — це не просто вбивство ви­падкової людини, котра, як здалося вбивці, забагато знала. Воно було заздалегідь сплановане.
  
  — Звідки ти взяла?
  
  — Якщо навіть Рафто і натрапив на його слід, це теж було сплановано.
  
  — Катрино...
  
  — Зачекай. Рафто був найкращим слідчим відділу вбивств у всьому Бергені. Ти — найкращий в Осло. Він міг передбачити, що розслідування вбивства будеш вести саме ти, Харрі. Ось чому ти отримав цього листа. Я тільки хочу сказати, щоб ти був обережнішим.
  
  — Ти що, намагаєшся мене налякати?
  
  Вона знизала плечима:
  
  — Якщо ти налякався, знаєш, що тобі треба робити?
  
  — Ні.
  
  Катрина відчинила дверцята:
  
  — Тобі слід знайти іншу роботу.
  
  Зачинивши за собою двері до квартири, Харрі став на порозі вітальні. Кімната виглядала наче після бомбардування. Місячне сяйво падало на якусь білу пляму на темній голій стіні. Він підійшов ближче. Це була вісімка, написана крейдою. Він підвів руку й помацав її. Мабуть, справа рук фахівця з грибків, але що вона означає? Можливо, якийсь код, припустімо, речовини, якою він мав обробити стіну.
  
  Залишок ночі Харрі метався у ліжку, його мучили нічні жахи. Йому наснилося, що він міцно стискає зубами якусь тверду штукенцію і, щоб не задихнутися, змушений дихати крізь дірку в ній. На язиці він відчував смак мастила, металу та пороху. А потім у легенях зовсім не залишилося повітря, і тоді він виплюнув ту штуковину й побачив, що дихав він зо­всім не через дуло пістолета, як йому здалося, а через дірку у ві­сімці. Звичайна вісімка: велике коло внизу, маленьке вгорі. Велике внизу, маленьке зверху. Мало-помалу у вісімки на маківці виросло третє, крихітне коло. Голова. Голова Сильвії Оттерсен. Вона намагалася розповісти йому, що сталося, але не могла. У неї був зашитий рот.
  
  Коли Харрі прокинувся, очі в нього не хотіли розплющуватися, голова розколювалася, а на губах був присмак вапна та жовчі.
  
  
  
  
  
  Розділ 16. День десятий. Керлінг
  
  
  На Бюгдьой був пронизливий ранок. Аста Юханнесен, як зазвичай, рівно о восьмій зайшла до будівлі керлінг-клубу. Шанована сімдесятирічна вдова два рази на тиждень наводила тут порядок, особливо не перепрацьовуючи, тому що до маленького приватного клубу ходила лише купка людей, до того ж душових тут не було. Вона вві­мкнула світло. На стіні висіли трофеї: дипломи, вимпели з написами латинською та старі чорно-білі фотографії вусатих чоловіків з поважними обличчями, одягнутих у твідові костюми. Асті вони здавалися дуже смішними: вони скидалися на мисливців на лисиць з британських телесеріалів про життя аристократів. Вона увійшла до грального залу і відчула, що там не так холодно, як завжди: мабуть, забули вимкнути термостат льодової доріжки. Отак електрику економлять. Аста Юханнесен натиснула на вимикач і, поки лампи денного світла миготіли, роздумуючи, розпочати їм роботу чи ні, начепила на ніс окуляри, щоб роздивитися показники. Так і є, термостат на досить високій позначці. Вона зробила холодніше.
  
  Світло ламп відбивалося на сіруватому льоду. Окуляри в неї були для читання, і коли вона помітила нечітко окреслений предмет на другому кінці залу, окуляри довелося зняти. Очі повільно звикали. Людина? Вона не поспішала рушати льодовою доріжкою. Аста Юханнесен була не з лякливих, але її переслідувала нав’язлива думка: вона боялася, що впаде на цьо­му проклятому льоду та зламає шийку стегна. А тоді вже доведеться лежати на холоді, поки її не знайдуть. Вона взяла одну з гральних щіток, що стояли біля стіни, і, опираючись на неї, як на посох, маленькими кроками задріботіла по льоду.
  
  У кінці доріжки лежала мертва людина. Голова її припадала саме на центр грального кола. Біло-блакитне світло ламп падало на застигле у гримасі обличчя. А обличчя було начебто знайоме. Може, вона з ним раніше зустрічалася? Застиглий погляд шукав щось у неї за спиною. У правій руці мрець стискав шприц, крізь прозорий пластик було видно залишки червоної речовини.
  
  Аста Юханнесен швиденько допетрала, що вже нічим йому допомогти не зможе, і, повернувшись, зосередилася на небезпеках шляху назад до найближчого телефону.
  
  Після того як вона викликала поліцію й ті приїхали, вона повернулася додому та сіла за ранкову каву. Розгорнула свіжий номер газети «Афтенпостен», і тут до неї дійшло, кого вона сьогодні знайшла.
  
  Харрі, сидячи навпочіпки, роздивлявся черевики Ідара Ветлесена.
  
  — Що медик каже про час смерті? — запитав він Бйорна Гольма, який стояв поруч у своїй джинсовій куртці на ри­б’ячому хутрі, майже нечутно відбиваючи чечітку чоботами із зміїної шкіри. Минуло не більше години від часу дзвінка Асти Юханнесен, а біля керлінг-клубу за стрічкою поліцейського загородження вже товклися журналісти.
  
  — Сказав, визначити важко, — відповів Гольм. — Він може тільки припускати, адже тіло лежало на льоду, а температура у приміщенні набагато вища.
  
  — Ну й що він припустив?
  
  — Що смерть настала між п’ятою та сьомою вчорашнього вечора.
  
  — Авжеж. Отже, таки до випуску новин про його розшук. Ти бачив замок?
  
  — Звичайний замок, — кивнув Гольм. — Коли прибиральниця прийшла, він був замкнений. Я дивлюся, ти милуєшся його черевиками. То я вже перевірив відбитки. Голову на відсіч даю, — вони ідентичні з тими, що ми знайшли в Солліхьогді.
  
  Харрі вдивився у малюнок на підошві:
  
  — Тобто ти думаєш, що це наш хлопчина і є?
  
  — Як на мене — авжеж, він.
  
  Харрі замислено кивнув:
  
  — А Ветлесен не був шульгою?
  
  — Ніби ні. Ось у нього шприц, бачиш, у правій руці.
  
  — Справді, — кивнув Харрі. — Але ти все одно перевір.
  
  Харрі жодного разу не вдалося відчути радість, коли справа, яку він вів, раптом виявлялася розкритою, закінченою, зданою до архіву. Поки йшло слідство, він, звісно, вважав розкриття справи за свою мету. Проте варто було цієї мети досягти, як він розумів, що це помилка: чи то він хотів потрапити зовсім не сюди, чи то мета вислизнула, чи то він сам перемінився... біс його знає! Коротше, він відчував себе спустошеним, і успіх на смак був зовсім не такий, як очікувалося. А головне — за спійманням злочинця завжди слідувало питання: «І що?..»
  
  До сьомої вечора свідки були опитані, докази та сліди зафіксовані, прес-конференція проведена, й коридор відділу вбивств сповнився святковим гамором. Хаген замовив пива й торт, покликав до себе в кабінет і групу Лепсвіка, і групу Харрі, щоб відзначити успішне завершення справи.
  
  Харрі сидів на стільці і дивився на величезний шматок торта на тарілці, яку хтось сунув йому до рук. Він чув, як Хаген говорив промову, як йому аплодували, сміялися. Хтось мимохідь ляскав його по спині, навколо кипіла дискусія.
  
  — Нікчемний невдаха, цей чортів Ветлесен. Узяв та зник, щойно відчув, що ми його ось-ось візьмемо.
  
  — Авжеж, обдурив нас...
  
  — Нас? Та це ж група Лепсвіка мала...
  
  — А якби ми його взяли живим, суд визнав би його не­осудним, та...
  
  — ...у нас же жодних прямих доказів, лише непрямі.
  
  Із другого кута кабінету долинув голос Еспена Лепсвіка:
  
  — Ану замовкніть, хлопці! Тут ось така пропозиція: знімаємося звідси та зустрічаємося о восьмій в барі «Фенрис», щоб напитися як слід. Можете розцінювати це як наказ, зрозуміло?
  
  Усі радісно загули у відповідь.
  
  Харрі відставив убік тарілку з тортом та вже збирався підвестися, як раптом відчув чиюсь руку на плечі. Це був Гольм.
  
  — Я перевірив. Як я і припускав, Ветлесен був правша, — повідомив він.
  
  Зі щойно відкритої Гольмом пляшки з пивом повіяло кис­лим холодком, і відразу підійшов Скарре трохи напідпитку, узяв Гольма під руку:
  
  — А ще кажуть, що правші живуть довше за шульг. По Ветлесену й не скажеш! Ги-ги!
  
  Скарре помчав ділитися своєю дотепною знахідкою з рештою, а Гольм запитально подивився на Харрі:
  
  — Уже йдеш?
  
  — Авжеж. Прогуляюся. Може, зустрінемося у «Фенрисі».
  
  Харрі майже дійшов до дверей, аж раптом у нього міцно вчепився Хаген.
  
  — Було б добре, якби ніхто нікуди поки що не йшов, — тихо сказав він. — Начальник поліції сказав, що хоче зайти та сказати кілька слів.
  
  Харрі так поглянув на Хагена, що той відразу відсмикнув руку, наче обпікся.
  
  — Тільки піду відлити, — чемно пояснив Харрі.
  
  Хаген посміхнувся й кивнув.
  
  Харрі зайшов до свого кабінету, взяв піджак і пішов униз сходами, геть з будівлі управління, а потім до Грьонландслейрет. З неба сипалася рідка сніжна крупа, на схилі пагорбів Екеберг мерехтіли вогні, мимо промчала з виттям і затихла вда­лині по­жежна сирена. Два пакистанці голосно сварилися, стоячи біля своєї крамнички, а сніг усе падав на їхні апельсини, та ще десь у Грьонландсторг п’яничка затяг пісню. Харрі почув ці звуки нічного життя і зрозумів, що вірно зробив, вийшовши надвір. Господи, як він любив це місто!
  
  — Ти тут?
  
  Елі Квале здивовано дивилася на сина, який сидів за кухонним столом та гортав газету. Позаду нього муркотіло радіо.
  
  Вона хотіла запитати, чому Трюгве не у вітальні з батьком, але подумала: адже це нормально, що він захотів зайти сюди і потеревенити з нею. Вона налила собі чаю, сіла поруч та мовчки подивилася на сина. Такий вродливий! Вона думала, що їй завжди здаватиметься, що він потворний, але помилилася.
  
  Проблема залучення норвезьких жінок до коридорів влади замішана зовсім не на чоловічому шовінізмі, просторікував голос по радіо. Суспільство веде боротьбу за належну за законом частку участі жінок в управлінні країною, адже самі жінки, схоже, уперто уникають посад, на яких їх можуть розкритикувати, засумніватися в їхній компетентності.
  
  — Вони поводяться, наче малюк, який намагається розколоти фісташку, але щойно вона опиняється у нього в роті, випльовує її, — сказав голос. — І це дуже дратує. Нині необхідно, щоб дами взяли на себе відповідальність за ситуацію та доклали хоча б трохи зусиль.
  
  Атож, подумала Елі, необхідно.
  
  — Тут учора до мене приходили на роботу, — сказав Трюгве.
  
  — Справді? — Елі відчула, як серце закалатало десь у горлі.
  
  — Запитували, чи правда, що я ваш син — твій і татків.
  
  — Та ну? — спробувала якомога легше промовити Елі. Їй здалося, що вона зараз знепритомніє. — І що ти на це відповів?
  
  — Тобто як це — що відповів? — Трюгве відірвався від газети. — Відповів, звісно, так.
  
  — А хто тебе запитував?
  
  — Що з тобою, мамо? Ти така бліда...
  
  — Нічого, мій дорогенький. А хто він такий?
  
  — А я хіба сказав, що це був чоловік? — Трюгве повернувся до газети.
  
  Елі підвелася, прикрутила радіо, де жіночий голос дякував Арве Стьопу та пану міністру за цікаву розмову. Вона подивилася у темряву за вікном, де хаотично металися лапаті сніжинки, не підвладні ані силі земного тяжіння, ані власній волі. Усе, чого вони хотіли, — це десь приземлитися та затихнути, а потім розтанути і зникнути з лиця землі. У цьому й була втіха.
  
  Вона кашлянула.
  
  — Що? — запитав Трюгве.
  
  — Нічого, — відповіла Елі. — Я, здається, застудилася.
  
  Харрі безцільно брів вулицями міста куди очі дивляться. І тільки опинившись біля готелю «Леон», зрозумів, що сюди він і прямував.
  
  Навколо юрмилися повії та наркодилери. У них була година пік — люди товпилися у бажанні послуг та дуру до півночі.
  
  Харрі підійшов до стійки портьє і з жаху на обличчі Бйоре Хансена зрозумів, що той його впізнав.
  
  — Ми ж домовилися, — пискнув Бйоре й витер рясний піт з чола.
  
  Харрі часто дивувався, чому ті, хто наживається на людських слабкостях, завжди позначені цією тонкою лиснючою плівкою поту, наче їхні безсоромні душі покриті лакуванням підробного стиду.
  
  — Дай ключі від номера лікаря, — попросив Харрі. — Він сьогодні не прийде.
  
  Три стіни номера були обклеєні шпалерами десь сімдесятих років, з психоделічним коричнево-помаранчевим візерунком. Проте четверта, між кімнатою та ванною, була пофарбована у чорний колір і рясніла тріщинами та плямами облупленої штукатурки. Двоспальне ліжко з вигнутою спинкою. Важка колюча ковдра. Водо- та спермовідштовхувальна, вирішив Харрі. Він прибрав зі стільця в ногах ліжка затертий рушник і сів. Вулиця вирувала, очікуючи на нього, і він відчув, що вся зграя його псів уже на місці: вони гавкали, скавчали, гризли ґрати та просили тільки одного — випивки. Одну маленьку чарку, одну чарчину — і ми полишимо тебе у спокої, слухняно ляжемо й замовкнемо. Посміхатися в Харрі бажання не було, але він все одно посміхнувся. Демонів треба приборкувати, а біль — тамувати. Він запалив цигарку. Дим заструменів угору, до плетеного абажура.
  
  З якими демонами бився Ідар Ветлесен? Приводив він їх сюди та бився з ними, чи, навпаки, тут був його прихисток? Якісь відповіді він та його колеги, звісно, отримали, але не всі. Відповіді на всі питання, думав Харрі, ми ніколи не отримаємо. Скажімо, на таке: чи є насправді відмінність між злодій­ством та божевіллям? Чи ми просто вирішили: ось із цієї точки розпад особистості називається хворобою. Ми начебто у змозі збагнути, як можна скинути атомну бомбу на місто з мирними громадянами, але не розуміємо, чому у лондонських нетрях хтось уколошкує повій, що поширюють хвороби. Отож перше ми називаємо необхідністю, а друге — божевіллям.
  
  Господи, як хочеться випити! Одну чарку, яка могла б зліпити гострі краї болю, зліпити цей день та цю ніч.
  
  У двері постукали.
  
  — Можна, — прохрипів Харрі і не впізнав власного голосу.
  
  Двері відчинилися, увійшла негритянка. Харрі поглянув на неї знизу вгору: вродливе виразне обличчя, короткий жакетик — такий короткий, що було видно валики жиру, що вилазили над штаньми.
  
  — Doctor? — запитала вона. Наголос — на останньому складі, по-французьки.
  
  Харрі похитав головою. Вона подивилася на нього. А потім двері зачинилися, і вона зникла.
  
  За секунду-другу Харрі підвівся зі стільця і зробив крок до дверей. Жінка вже дійшла до кінця коридору.
  
  — Please! — гукнув Харрі. — Please, come back!
  
  Вона зупинилася, нерішуче поглянула на нього.
  
  — Two handred kroner, — сказала вона з наголосом на ос­танньому складі.
  
  Харрі кивнув.
  
  Вона сиділа на ліжку і мовчки слухала його запитання. Про лікаря, про цього злодія. Про оргії з участю декількох жінок. Про дітей, яких він просив приводити з собою. При кожному новому запитанні вона нерозуміюче хитала головою. Врешті-решт вона спитала, чи він не з поліції.
  
  Харрі ствердно кивнув.
  
  Її брови зсунулися:
  
  — Why you ask these questions? Where is Doctor?
  
  — Doctor killed people, — сказав Харрі.
  
  Вона поглянула недовірливо й відповіла:
  
  — Not true.
  
  — Why not?
  
  — Because Doctor is a nice man. He helps us[1].
  
  Харрі запитав, як саме лікар їм допомагав. І тут настала його черга сидіти і з подивом слухати: чорношкіра жінка розповідала, як щовівторка та щочетверга лікар з’являвся у цій кімнаті зі своєю сумкою, розмовляв з ними, відправляв їх до туалету, щоб зібрати сечу на аналіз, брав кров, перевіряв їх на венеричні захворювання, яких вони боялися. Давав їм пігулки, якщо було щось по гінекології, і направляв до клініки, якщо було щось серйозне. І платні ніколи не брав, треба було тільки пообіцяти ніколи нікому про нього не розповідати, окрім сво­їх вуличних подружок. Іноді дівчата приводили своїх діточок, коли ті хворіли, але портьє їх не пускав.
  
  Харрі слухав і димів сигаретою. Навіщо Ветлесен це робив? Заради збереження необхідної рівноваги? Жадав від­пущення гріхів? Протистояв злу? А може, ці крихти добра підсилювали насолоду від скоєного? Казали ж, що лікар Мен­геле обожнював дітей.
  
  Язик у роті розпух, і, якщо зараз не випити, він зовсім його задушить.
  
  Жінка скінчила теревенити та жестом нагадала про обі­цяні гроші.
  
  — Doctor come back?[2] — запитала вона.
  
  Харрі відкрив було рота, але язик заплітався, і тут пролунав дзвінок мобільного.
  
  — Холе.
  
  — Харрі? Це Уда Паулсен, — відрекомендувався молодий голос. — Ви пам’ятаєте мене?
  
  Харрі не пам’ятав.
  
  — Я з телеканалу НРК, — сказала вона. — Це я вас запрошувала на ток-шоу «Боссе».
  
  Ага, та сама дамочка! Хитра миша.
  
  — Ви не можете прийти до нас ще раз, цієї п’ятниці? Звіс­но, йдеться про ваш вражаючий успіх, я маю на увазі справу Сніговика. Хоча він уже мертвий, публіці все одно цікаво, що насправді відбувається в головах таких людей і чи можна його назвати...
  
  — Ні, — відрізав Харрі.
  
  — Що?
  
  — Я не прийду.
  
  — Це «Боссе», — багатозначно промовила Уда Паулсен. — Канал НРК — Норвезьке державне телебачення.
  
  — Ні.
  
  — Але послухайте, Харрі, хіба вам самому не цікаво поговорити про...
  
  Харрі розмахнувся й жбурнув телефон прямо в чорну стіну. Посипалася штукатурка.
  
  Він поклав голову на руки і спробував заспокоїтися. Господи, хоч краплину! Чого завгодно. Коли він знову підвів очі, у номері нікого не було.
  
  Імовірно, усе могло б скластися інакше, якби у барі «Фенрис» не продавали випивку. Якби там не було «Джима Біма», котрий стояв на полиці якраз за барменом і гукав на весь свій хриплий солодкавий голос про бажання анестезії: «Харрі! Рушай сюди, давай поговоримо про старі часи. Про жахливі привиди, за якими ми з тобою ганялися, про ночі, коли ми таки впадали у забуття».
  
  А може, іншого шляху в Харрі й не було.
  
  Він мимохідь поглянув на колег, а вони на нього зовсім не звернули уваги, коли він увійшов до гамірного бару, що був оббитий червоним плюшем, як каюта данського корабля: усі вже були добряче напідпитку. Стояли, поклавши руки на плечі одне одному, і, дихаючи перегаром, волали разом із Стіві Уандером, що зателефонували тільки для того, аби сказати: «Я тебе люблю». Коротше кажучи, точнісінько футбольні фанати після перемоги у Кубку кубків. А коли Уандер втомився доводити, що почуття кохання підіймається в ньо­го аж з глибин самісінького серця, перед Харрі на стійку бару приземлилася третя склянка.
  
  Від першої його скрутило так, що він не міг видихнути і подумав: ось так, напевне, від карнадріоксиду й помирають. Після другої його мало не вивернуло, але організм уже починав оговтуватися від першого шоку і зрозумів: ось нарешті він дістався того, про що так довго мріяв, і тепер відповідав Харрі задоволеним муркотінням. Справжня музика душі! Тілом розтікалося тепло.
  
  — П’єш? — раптом поруч із ним матеріалізувалася Катрина.
  
  — Це остання скляночка, — пообіцяв Харрі, відчуваючи, що язик у роті зменшився і став м’яким та слухняним. Зазвичай випивка тільки покращувала його артикуляцію. Ось чому його важко було спіймати на пияцтві. Власне, тому його досі й не викинули з роботи.
  
  — Це не остання, — відповіла Катрина. — Це тільки початок.
  
  — Сідай, п’ятірка. — Харрі поглянув на неї. Сині великі очі, тонкі ніздрі, червоні губи. Боже, яка гарна. — Звідки такі знання? Ви алкоголік, Катрино Братт?
  
  — У мене батько алкоголік.
  
  — Гм. Так от чому ти не захотіла заходити до нього в гості, коли ми були в Бергені.
  
  — А що, іти в гості відмовляються лише через те, що людина хвора?
  
  — Не знаю. Може, він винен у твоєму нещасному дитин­стві або щось на кшталт того.
  
  — Він надто пізно повертався додому, щоб зробити мене нещасною. Я такою вже народилася.
  
  — Нещасною?
  
  — Можливо.
  
  Катрина ковтнула зі своєї склянки. Чиста горілка, не джин, здогадався він.
  
  — А що стало причиною твого нещастя, Харрі?
  
  І він, не встигнувши стриматися, не подумавши, відповів:
  
  — Взаємне кохання.
  
  — Сіромаха, — посміхнулася Катрина. — Тобто ти народився із душею такою вразливою, що навіть кохання її не врятувало?
  
  Харрі уп’явся поглядом у золотаву рідину в своїй склянці:
  
  — Я намагаюся про це не думати. Думаю про інше.
  
  — Про що, наприклад?
  
  — Про інше.
  
  — А про мене ти не думаєш?
  
  Хтось проштовхувався у неї за спиною, і вона ступнула ближче. Він відчув, як її запах змішується із запахом «Джима Біма».
  
  — Ніколи, — відповів він, відпив зі склянки і втупився у дзеркало позаду пляшок, у якому побачив себе та Катрину, вони вже стояли зовсім близько одне до одного.
  
  Катрина нахилилася до його вуха:
  
  — Ти брешеш, Харрі.
  
  Він подивився їй в очі. Вони відсвічували жовтим, як у вовка, ніздрі її розширилися, вона часто дихала. Схоже, до горілки додає лайм.
  
  — Ну розкажи мені детально, Харрі, чим би ти хотів зараз зайнятися. — Голос її був твердий наче сталь. — Кажи все не криючись. І не бреши цього разу.
  
  Він згадав плітки про дивні схильності Катрини та її чоловіка, про які розповідав Еспен Лепсвік. До речі, не варто кривити душею: згадувати не довелося. Усе це так і лежало у найдальшому сховку його мозку. Він зітхнув:
  
  — О’кей, Катрино. Я проста людина, і потреби у мене прості.
  
  Вона відкинула голову — так роблять деякі тварини, щоб показати вищість. Він підняв склянку:
  
  — А бажання у мене одне — випити.
  
  І тут хтось за спиною Катрини так сильно штовхнув її, що вона повалилася на Харрі. Той утримав її від падіння, підхопивши вільною рукою. Її обличчя перекосилося.
  
  — Боляче? — спитав він.
  
  Вона відповіла:
  
  — Дрібниці. Вибач.
  
  Повернулася до Харрі спиною і почала проштовхуватися до туалету. Він помітив, як кілька чоловіків жадібно дивляться їй услід. Харрі обвів очима бар. Він більше не хотів тут стирчати. Є зрештою й інші місця, де вони з «Джимом Бімом» чудово зу­міють поспілкуватися. У його склянці ще плескалося кілька ковтків. Лепсвік і команда напевне дивляться на нього з іншого кінця бару. Мовляв, його хвалене самовладання — лише балачки. Він не міг зрушити з місця, здавалося, ноги приклеєні до підлоги. Харрі узяв склянку й осушив її одним махом.
  
  Надворі морозяне повітря пройшлося холодком по його гарячій шкірі. Він готовий був обійняти це місто.
  
  Дома він спробував помастурбувати над кухонною мийкою, а в результаті — тільки проблювався. Нагорі, над колонкою, висів календар. Ракель подарувала на Різдво два роки тому. Там були фотографії усіх трьох. По одному знімку припало на кожен місяць того року, що вони були разом. Листопад. Ракель та Олег посміхалися йому на тлі листопаду та блідого блакитного неба. Такого ж блакитного, як сукня, що була на Ракелі, — у дрібні білі квіточки. Вона була на ній того першого разу. І тут він пообіцяв собі, що сьогодні вночі йому насниться це небо. Харрі підняв сидіння кухонного диванчика, по­нишпорив у купі порожніх пляшок з-під кока-коли, а там — на самісінькому дні — була вона, непочата пляшка «Джима Біма». Була в Харрі така звичка — тримати в будинку алкоголь навіть у найтверезіші моменти життя. Адже він знав, на які подвиги готовий, щоб здобути випивку, якщо його вже понесло. Немов щоб відтягнути невідворотне, Харрі провів рукою по етикетці. Потім відкоркував пляшку. Скільки йому потрібно? На шприці, затиснутому в руці мертвого Ветлесена, залишилися сліди, які виказували, що той був наповнений. Червоні позначки. Червоні, як кошеніль. Кошеніль, кохана моя...
  
  Він затримав дихання і приклав пляшку до губ, відчув, як напружилося все тіло в очікуванні першого ковтка, і став пити. Методично та відчайдушно, наче бажаючи швидше з цим покінчити. Звук, що виривався з горла між ковтками, був схожий на ридання.
  
  
  
  
  
  Розділ 17. День чотирнадцятий. Гарні новини
  
  
  У понеділок вранці Гуннар Хаген швидкими кроками йшов коридором. Від часу розкриття справи Сніговика минуло чотири дні. Найприємніші чотири дні, нічого не скажеш: було багато привітань, начальницьких посмішок, позитивних відгуків преси, у тому числі й іноземної — в управління телефонували з-за кордону і просили на­діслати історію розслідування від початку і до кінця. Отут і починалися проблеми: єдина людина, яка могла надати усі деталі їхнього вражаючого успіху, була відсутня. Причина була більш ніж зрозуміла. Колеги бачили, як він пив у барі «Фенрис». Сам Хаген тримав язика за зубами, але плітки поповзли й досягли вух начальника Поліцейського управління Осло. І сьогодні вранці Хаген був викликаний на килим.
  
  — Гуннаре, так далі тривати не може.
  
  Гуннар Хаген пустився у пояснення: і раніше бувало так, казав він, що Харрі надовго зникав, працюючи не в себе у кабінеті; до того ж до «справи Сніговика» додали ще кілька побічних розслідувань — ними, можливо, Харрі й займається...
  
  Але начальник поліції був налаштований рішуче:
  
  — Ні, Гуннаре, чаша мого терпіння переповнилася.
  
  — Він — найкращий слідчий управління, — виправдовувався Гуннар.
  
  — І найгірший його представник. Ти хочеш, щоб такий приклад стирчав перед очима наших молодих слідчих, Гуннаре? Він алкоголік. Усі знають, що він напився у «Фенрисі» і після цього на роботі не з’являвся. Якщо ми з цим примиримося, то знизимо планку вимог до непоправно низького рівня.
  
  — Але ж розголос! Ми не можемо...
  
  — Ресурс попереджень ми вичерпали. Правила щодо пе­ребування на офіційній службі людини з алкогольною за­лежністю абсолютно чіткі.
  
  Ця розмова все ще лунала у вухах Хагена, коли він знову постукав у двері кабінету начальника управління.
  
  — Він на місці, — сказав Хаген, зазираючи до кабінету шефа.
  
  — Хто?
  
  — Харрі Холе. Мені зателефонувала Лі. Вона бачила, як він заходив до свого кабінету.
  
  — Он як! — відгукнувся начальник, підводячись з місця. — Тоді давай відразу до нього.
  
  Вони йшли коридором на шостому поверсі Поліцейського управління. Оскільки всім було відомо, що зараз відбуватиметься, то всі повисовували голови зі своїх кабінетиків та дивилися вслід двом суворим чолов’ягам, що йшли пліч-о-пліч.
  
  Підійшовши до дверей кабінету номер шістсот шістна­дцять, обидва спинилися, і Хаген набрав повітря у легені.
  
  — Шефе... — почав він, але відразу взявся за ручку і смикнув двері на себе.
  
  Вони стояли у проймі дверей і дивилися, не вірячи власним очам.
  
  — Боже милосердний! — прошепотів начальник поліції.
  
  За столом сидів Харрі Холе у футболці, з гумовим джгутом на біцепсі. З вени прямо під джгутом стирчав шприц. Вміст його був прозорий, а на молочно-білій руці Харрі вони навіть від дверей побачили кілька червоних крапок від уколів.
  
  — Ти, трясця твоїй матері, чим тут займаєшся, хлопче? — прошипів начальник управління, заштовхнув Хагена до кабінету і зачинив двері.
  
  Харрі підвів голову і подивився на них відсутнім поглядом. Потім вийняв шприц, подивився, скільки рідини там залишилося, відкинув його вбік і щось позначив на аркуші паперу.
  
  — Отже, це, мабуть, і на краще, Холе, — загрозливо почав начальник управління, — бо у нас погані новини.
  
  — Це у мене кепські новини, шановні, — відповів Харрі, — відірвав шматочок вати з упаковки, що лежала поруч, та при­клав до руки. — Ідар Ветлесен не міг самостійно позбавити себе життя. А це означає... хоча ви самі розумієте, що це означає.
  
  Гуннар Хаген ледве стримав посмішку. Уся ситуація ви­глядала так безглуздо, що мозок просто не зміг її осмислити. По обличчю шефа він бачив, що той теж геть розгубився.
  
  Харрі подивився на годинник і підвівся:
  
  — Зустрічаємося приблизно за годину. Тоді все й дізнаєтеся, а поки що мені треба зайнятися ще дечим. — І старший інспектор, полишивши двох занімілих від подиву начальників, відчинив двері й пішов геть широкими сягнистими кроками.
  
  Через годину та чотири хвилини по тому Гуннар Хаген, начальник відділу вбивств, начальник Поліцейського управління Осло та Турлейф, начальник Головного управління поліції Норвегії, увійшли до кабінету № 1, заповненого принишклим, наче миші, людом. Зібралися усі члени груп і Лепсвіка, і Холе, але було чути тільки голос Харрі. Начальство стояло позаду всіх і втупилося на екран проектора, на якому змінювалися знімки тіла Ідара Ветлесена, зроблені у керлінг-клубі.
  
  — Як бачите, — казав Харрі, — шприц знаходиться у Вет­лесена в правій руці. Нічого незвичного, оскільки він був правшею. Але! Я звернув увагу на його черевики. Дивіться.
  
  Новий знімок — черевики великим планом.
  
  — Черевики — наш єдиний доказ, але його досить, бо саме їх відбитки ми знайшли на місці злочину в Солліхьогді. А тепер — увага на шнурки, — Холе ткнув указкою. — Я вчора експериментував із власними черевиками. Так от, щоб вузол розташовувався саме так, я маю бути шульгою, або черевики мені має зашнурувати хтось інший.
  
  Кабінетом прокотився розгублений гул.
  
  — Я правша, — пролунав голос Еспена Лепсвіка, — а шнур­ки зав’язую саме так.
  
  — Авжеж, напевне, ти маєш рацію, і це дурниця. Але це змусило мене... — Харрі помовчав, добираючи слово, і закінчив: — ...насторожитися. І тоді виникло нове запитання. Чи дійсно це черевики Ідара Ветлесена? Черевики дешевої марки. Учора я був у матері Ветлесена і попросив показати його взуття; усе без винятку — дороге. До того ж мені відомо, що він, як і багато хто з нас, не зав’язував шнурки на вузол. Ось тому я і не впевнений, — ще раз ткнув указкою Харрі, — що Ідар Ветлесен сам зав’язав собі шнурки.
  
  Хаген покосився на начальника управління: у того на чолі пролягла глибока зморшка.
  
  — Звідси випливає наступне запитання, — продовжував Харрі. — А чи не взув на Ветлесена ці черевики хтось інший? Саме ту пару, яка була на злочинці в Солліхьогді. Мотив зро­зумілий — змусити нас повірити, що Ветлесен — це і є Сніговик.
  
  — Шнурки?! Дешеві черевики?! — вигукнув інспектор Леп­с­вік. — Є псих, який заманює дітей, він залишив на місці злочину сліди і знав обидві жертви, що жили в Осло. А те, що ти нам наплів, — лише домисли.
  
  Харрі повернув до нього коротко стрижену голову:
  
  — Не заперечую. Але зараз я підійду до вагомих фактів. Ідар Ветлесен наклав на себе руки за допомогою внутрішньовенної ін’єкції карнадріоксиду. Згідно з результатами роз­тину рівень карнадріоксиду в організмі надзвичайно високий, тобто Ветлесен мав собі вколоти як мінімум двадцять мілі­літрів. Це збігається з результатами огляду шприца: той був майже повний. Карнадріоксид, як тепер нам усім відомо, викликає параліч, і навіть маленькі його дози смертельні, оскільки при потраплянні ліків до крові відразу відмовляють серце та органи дихання. За даними наших медичних експертів, смерть настає за три секунди після ін’єкції. Нестиковочка явна!
  
  Харрі помахав у повітрі аркушем з позначками, тим самим, що Хаген у процесі візиту до шістсот шістнадцятого кабінету помітив на столі.
  
  — Я перевірив на собі: узяв такого самого об’єму шприц із тонкою голкою, зазначив час і почав вводити до вени фізрозчин. За консистенцією він не відрізняється від карнадріоксиду: в обох рідинах дев’яносто п’ять відсотків води. Так от: незалежно від того, з якою силою натискаєш на поршень, увігнати до вени двадцять мілілітрів удається не менше ніж за вісім секунд — через маленький діаметр голки. Отже... — Холе помовчав, щоб невідворотний підсумок самостійно сформувався в головах його слухачів, а потім продовжив: — Ветлесен сконав би вже після першої третини своїх двадцяти мілілітрів. Коротше, він ніяк не міг зробити собі цю ін’єкцію. Йому допомогли.
  
  Хаген ковтнув слину. День, схоже, був геть нікудишній: це що — вся робота псові під хвіст?
  
  Коли нарада закінчилася, начальник Поліцейського управління повернувся до Хагена:
  
  — Запроси Холе та його групу негайно до мене в кабінет. А на Лепсвіка та його людей надягни намордники. Жодне сло­во, яке тут буде мовлено, не має дістатися вух... громадськості. Зрозуміло?
  
  Ще б не зрозуміло! За п’ять хвилин Хаген та члени команди Харрі сиділи у величезному непривітному кабінеті начальника.
  
  Катрина Братт зайшла останньою і зачинила за собою две­рі. Харрі розвалився на стільці, і його витягнуті ноги опи­нилися майже під столом начальника.
  
  — Буду стислим. — Начальник Поліцейського управління провів рукою по обличчю, наче хотів стерти те, що йому треба було вимовити: себто слідча група знову опинилася на самому початку розслідування. — Є у вас гарні новини, Холе? Щоб, так би мовити, підсолодити той гіркий факт, що ми під час вашої таємничої відсутності виклали пресі, начебто Сніговик у результаті нашої невпинної роботи виявився мертвим.
  
  — Ну, ми можемо заявити, що Ідар Ветлесен знав щось, що йому не належало знати, і коли вбивця зрозумів, що ми вийшли на слід Ветлесена, то вирішив сплутати нам карти. У цьому розумінні Ветлесен справді загинув у результаті нашої невпинної роботи.
  
  У начальника Поліцейського управління збуряковіли щоки.
  
  — Я не це мав на увазі під «гарними новинами», Холе.
  
  — Гарна новина те, що тепер уже час кричати «гаряче»! Якби це було не так, Сніговик не став би нам підставляти Ветлесена замість себе. Він хотів, щоб ми закрили справу й припинили розслідування. Коротше: ми підсмажили йому п’яти. А в таких випадках убивці на кшталт Сніговика починають припускатися помилок. До того ж він, імовірно, тепер не насмілиться продовжувати різанину.
  
  Начальник Поліцейського управління замислено пожував губами:
  
  — Ви дійшли такого висновку, Холе? Чи ділитеся з нами своїми сподіваннями?
  
  — Ну, — відповів Харрі, почухуючи коліно крізь дірку на джинсах, — ви ж самі просили гарних новин, шефе.
  
  Хаген застогнав і відвернувся до вікна. Набігали хмари. Сьогодні обіцяли сніг.
  
  Філіп Беккер з висоти свого зросту подивився на Юнаса, який сидів на підлозі у вітальні і не відводив очей від телеекрана. Відтоді як Бірта зникла, хлопець щодня після обіду сидить тут годинами. Наче телевізор — вікно до іншого, кращого світу, де, якщо дуже постаратися, він зможе її знайти.
  
  — Юнасе.
  
  Хлопчик слухняно, але без будь-якого інтересу подивився на нього. Проте його обличчя застигло від жаху, коли він побачив ніж.
  
  — Ти що, різатимеш мене? — перестрашено запитав хлопчик.
  
  Вираз обличчя та голосок були такими зворушливими, що Філіп Беккер ледве стримався від посмішки:
  
  — Трішечки, Юнасе. Зовсім трішечки.
  
  
  
  
  
  Розділ 18. День п’ятнадцятий. Вид з вікна
  
  
  О другій годині Камілла Лоссіус поверталася на машині додому після тренування. Сьогодні вона, як зазвичай, проїхала через усе місто до західної околиці, де розташовувався фітнес-центр «Колізей». І не тому, що в спортклубі, який знаходився ближче до їхнього будинку в районі Твейта, були інші тренажери. А тому, що в «Колізеї» були інші люди. Мешканці західного Осло. Переїзд до Твейта був одним з пунктів їхньої з Еріком шлюбної угоди, і їй довелося вирішувати. Вона завернула на їхню вулицю. Побачила світло у вікнах сусідів, з якими завжди віталася, але ніколи не спілкувалася. Ці люди — з життя Еріка, до неї вони зовсім не мають ніякого стосунку. Камілла загальмувала. Гаражі на дві машини тут є біля кожного будинку, але тільки у них — з дистанційним керуванням. Ерік обожнює такі штучки, а їй на це начхати. Камілла натиснула на кнопку, ворота відчинилися, вона газонула і заїхала досередини. Звісно, машини Еріка ще нема, він на роботі. Вона повернулася до пасажир­ського сидіння, щоб прихопити сумку зі спортивним костюмом та пакети з продуктами із супермаркету «ІСА», звично кинула на себе погляд у дзеркало заднього виду. Подруги казали, що вона чудово виглядає. Тобі ще нема тридцяти, а вже й вілла, і машина, і дача неподалік Ніцци, казали вони. І не без єхидства запитували: як воно — жити у східній ча­с­тині міста, в отих робітничих кварталах? І як тепер, після розпродажу майна, почуваються її батьки? Дивно, як це у них у мізках автоматично сполучалися ці два запитання.
  
  Камілла дивилася у дзеркало. Подруги мають рацію: вона виглядає вражаюче. Їй раптом здалося: щось промайнуло позаду машини... та ні, мабуть, це просто електроворота зачинилися автоматично. Вона вилізла з машини і стала порпатись у кишенях у пошуках ключів від будинку, але тут згадала, що мобільний так і залишився в утримувачі на панелі.
  
  Камілла повернулася до дверцят. Позаду неї стояв чоловік. Вона злякано зойкнула і прикрила рот рукою. Хотіла було навіть вибачитися, хоча за що? Виглядав він зовсім безпечно, але в цей момент вона побачила у нього в руці пістолет. Перша думка була — пістолет іграшковий.
  
  — Мене звати Філіп Беккер, — сказав він. — Я телефонував, але вдома нікого не було.
  
  — Що ви хочете? — запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі, бо інстинкт підказував їй, що вона не повинна виказувати страх. — Навіщо ви тут?
  
  — Через розпусту, — посміхнувся він.
  
  Харрі мовчки дивився на Хагена. Той перервав нараду слідчої групи, щоб передати підлеглим цінні вказівки, отримані від начальника управління: жодне слово, яке стосується «теорії» вбивства Ветлесена, ніде не мало прозвучати: ані вдома, ані... Тут Хаген перехопив погляд Харрі.
  
  — Та-ак. Одне слово, ви зрозуміли... — невпевнено закінчив Хаген і залишив кабінет.
  
  — Продовжуй, — звернувся Харрі до Гольма, який саме робив повідомлення про сліди, знайдені на місці злочину в керлінг-клубі. Точніше — про незнайдені.
  
  — Ми тоді, як приїхали, дуже вчепилися за самогубство, а тому ніяких слідів до ладу не зняли, ну а тепер, ясна річ, усе затоптали там, як водиться. Я їздив, дивився вчора та, боюся, багато не видивився.
  
  Харрі гмукнув і спитав:
  
  — Катрино?
  
  Катрина зазирнула у свої записи:
  
  — Отже, ти припустив, що Ветлесен з убивцею зустрілися в керлінг-клубі, а щодо цієї зустрічі домовилися заздалегідь. Швидше за все — по телефону. Ти наказав мені перевірити список телефонних розмов Ветлесена.
  
  — Атож, — підтакнув Харрі, придушивши позіх.
  
  Вона перегорнула сторінки блокнота:
  
  — У телефонній компанії мені дали роздруківки вхідних та вихідних мобільного і робочого телефонів Ветлесена. Я від­везла їх додому до Боргхільд.
  
  — Додому? — перепитав Харрі.
  
  — Авжеж. Вона тепер безробітна. Боргхільд сказала, що в останні два дні Ідар Ветлесен з пацієнтами не зустрічався. Ось список пацієнтів. — Катрина витягла з теки аркуш паперу й поклала на стіл. — Як я зрозуміла, Боргхільд відомі усі, з ким контактував шеф: і ділові знайомі, і друзі-приятелі. Вона допомогла мені ідентифікувати практично кожного, хто значився у роздруківці. Ми розбили їх на дві категорії: ось його розмови по роботі, а це — зі знайомими. І тут, і там указані номери телефонів, час та дата розмови, вхідний чи вихідний був дзвінок та його тривалість.
  
  Решта троє схилили голови над списками. Рука Катрини лягла поруч із рукою Харрі. Він не бачив на її обличчі ані тіні зніяковіння. Може, їхня розмова у барі «Фенрис» йому наснилася? Хтозна. Тільки от коли Харрі напивався, сни йому взагалі не снилися. У цьому, власне, і полягав сенс запою. Він прокинувся так само п’яний, як і напередодні, а в голові була лише одна думка, яка, напевне, народилася між методичним опорожненням пляшок віскі та прокиданням без мети. Саме ця думка і зірвала його з маршруту «будинок — винний магазин на Тересес-гате» та занурила знову в самісіньку гущу роботи. Клин клином.
  
  — Чий це номер? — запитав Харрі.
  
  — Який? — нахилилася нижче Катрина.
  
  Харрі тицьнув пальцем у список знайомих.
  
  — А чому ти цікавишся саме цим номером? — Катрина з цікавістю поглянула на нього.
  
  — Тому що це знайомий, який сам зателефонував Ветлесену, а не навпаки. Ми вважаємо, що наш убивця тут усім заправляв, отже, логічно припустити, що він сам телефонував Ветлесену.
  
  Катрина продивилася роздруківки:
  
  — Цей номер значиться і в списку пацієнтів.
  
  — Хто це? Жінка чи чоловік?
  
  — О, це, безперечно, чоловік.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  — Мужчина, та ще й який! Мачо. Арве Стьоп.
  
  — Арве Стьоп? — здивувався Гольм. — Той самий?
  
  — Він — перший, з ким слід поговорити, — сказав Харрі.
  
  Невдовзі вони знали номери сімох співбесідників Ветлесена у день убивства. Не вдалося встановити лише одного: дзвінок був зроблений вранці з телефону-автомата в «Стуру-центрі».
  
  — У нас є точний час дзвінка, — підбив підсумки Харрі. — Цікаво, чи є поруч з автоматом камера стеження?
  
  — Не думаю, — відповів Скарре. — Але я точно знаю, що камери стоять над усіма входами-виходами. Можу поїхати до їхньої охорони та перевірити.
  
  — Дивися на обличчя усіх, хто входив-виходив під час дзвінка плюс-мінус півгодини.
  
  — Важкенько доведеться, — наморщив чоло Скарре.
  
  — Здогадайся, кого ти мусиш попросити про допомогу? — посміхнувся Харрі.
  
  — Беату Льонн, — підказав Гольм.
  
  — Молодець!
  
  Гольм кивнув, а Харрі відчув укол совісті.
  
  Мобільний Скарре заграв «There She Goes», він схопив слухавку й натиснув кнопку відповіді:
  
  — Розшук зниклих.
  
  Поки він розмовляв, Харрі думав, що давно не телефонував Беаті й не заходив до неї. Востаннє був у неї влітку, від­разу після пологів. Знав, що вона його не звинувачує у смерті Халворсена: той загинув при виконанні службових обов’язків, але все одно Харрі було боляче дивитися на дитину Халворсена, яку той так і не побачив, і в глибині душі усвідомлювати, що Беата помиляється. Адже він міг, він повинен був урятувати Халворсена...
  
  Скарре закінчив розмову та повідомив:
  
  — Надійшла заява щодо зниклої безвісти жінки. Район Твейти. Заявник — чоловік. Зникла — Камілла Лоссіус, два­дцять один рік, дітей нема. Минуло всього кілька годин, як її спохопилися, але от що цікаво: в кухні лежить нерозібраний пакет з продуктами, а мобільний полишений у машині. Зі слів чоловіка, з мобільним вона ніколи не розлучається. А один із сусідів показав, що бачив, як якийсь мужик ходив довкола гаража, наче на когось чекав. Чоловік каже, що нічого з її речей не зникло: ані туалетні приналежності, ані дорожні сумки. Але сімейка ще та: у них будинок під Ніццою та й узагалі стільки добра, що хоч би й зникло щось — вони й не помітять.
  
  — Гм. Що скажете? — звернувся Харрі до групи.
  
  — Вона може з’явитися. Тоді нам повідомлять, де і коли.
  
  — Гаразд. Тоді продовжимо.
  
  До кінця наради до заяви про зниклу жінку більше не поверталися, але Харрі відчував, що напруга стала густішою, як перед грозою, що насувалася. А може, таки обійде стороною? Закінчивши зі списком людей, з якими треба буде переговорити, люди Харрі залишили його кабінет.
  
  Харрі підійшов до вікна, подивився униз, на парк. З кожним днем темніло все раніше. Він згадав, як відреагувала мати Ідара Ветлесена, коли він прийшов до неї та розповів, що вечорами її син надавав безкоштовну медичну допомогу африканським повіям. З неї вперше злетіла маска світського спокою, але на обличчі з’явилася не скорбота, а лють, і вона закричала: «Ні, це неправда! Мій син навіть не сидів би поруч із чорними повіями!» Мабуть, не варто було їй розповідати. Харрі згадав і те, як запевнив начальника Поліцейського управління, що різанина на якийсь час припиниться. У темряві Харрі міг розгледіти тільки ту частину парку, що була прямо під його вікном. Тут зазвичай гуляли діти з дитячого садочка зі своїми виховательками. Він згадав цих гамірних дітей, коли прийшов уранці до кабінету й побачив його — великого брудно-білого сніговика.
  
  Над приміщенням редакції газети «Ліберал», що розташовувалася на Акер-Брюгге, на останньому поверсі будівлі знаходилися найдорожчі столичні квадратні метри — з видом на Осло-фіорд, замок Акерсхус та Несоддтанген. Вони належали головному редактору та власнику «Ліберала» Арве Стьопу, або просто Арве, як було написано на дверях, що перед ними топтався Харрі. Сходовий майданчик був оздоблений у виключно функціональному та мінімалістичному стилі, але от по боках дверей стояли дві розмальовані вручну вази. І Харрі замислився: а що коли поцупити одну з них?
  
  Він ще раз подзвонив у двері і тут почув голоси, які долинали з квартири. Один — високий, щебетливий, другий — низький, спокійний. Двері прочинилися, з них зі сміхом випурхнула жіночка в хутряній шапочці — Харрі чомусь подумав, що хутро, мабуть, штучне, — з-під якої спадало довге світле волосся.
  
  — Добридень, — недбало кинула вона, потім упізнала його і повторила вже з більшим ентузіазмом: — О! Добридень!
  
  — Привіт, — озвався Харрі.
  
  — Як ся маєш? — запитала вона, і Харрі зрозумів, що вона не забула їхньої останньої розмови. Отієї, коли він наостанок жбурнув мобілку об стіну готелю «Леон».
  
  — То ви знайомі з Удою?
  
  Арве Стьоп стояв у передпокої, схрестивши руки на грудях. Він був босий, у футболці з майже непомітною вишивкою «Луї Вітон» та лляних зелених штанях, які на іншому чоловікові здавалися б жіночими. Але Арве Стьоп був майже такий високий і широкоплечий, як і сам Харрі. А такому обличчю, як у нього, позаздрив би будь-який американський кандидат у президенти: рішуче підборіддя, по-хлопчачому швидкий погляд синіх очей, оточених усміхненими зморшками, і густе сиве волосся.
  
  — Зустрічалися, — сказав Харрі. — Я брав якось участь у їхньому ток-шоу.
  
  — Ну, я побігла.
  
  Уда послала їм обом поцілунок рукою, і її підбори застукотіли сходами з такою швидкістю, наче вона поспішала врятувати чиєсь життя.
  
  — Ми теж домовлялися про участь у цьому бісовому ток-шоу, — зазначив Стьоп, потискаючи Харрі руку. — Мій ексгібіціонізм, боюся, виріс уже до непристойних розмірів. Я навіть не запитав її про тему ток-шоу, просто погодився, і квит. Уда тільки за цим і приходила. Тож ви там були, то знаєте, як вони працюють.
  
  — Мені вони просто телефонують, — повідомив Харрі, все ще відчуваючи тепло руки Арве Стьопа на своїй долоні.
  
  — По телефону ви здаєтеся надто серйозним, Холе. Так чим вам може стати у нагоді бувалий журналіст?
  
  — Йдеться про вашого лікаря та партнера по керлінгу Ідара Ветлесена.
  
  — Ах, Ветлесен! Звісно. Проходьте, будь ласка.
  
  Харрі роззувся і пішов за Стьопом коридором до вітальні, яка знаходилася на дві сходинки нижче за решту квартири. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, звідки Ідар Ветлесен брав натхнення при створенні дизайну своєї прий­мальні. Місяць за вікном відбивався у фіорді.
  
  — Отже, ви тепер займаєтеся розслідуванням апріорі? — запитав Стьоп, сідаючи на стілець вишукано простої форми.
  
  — Себто? — промовив Харрі, всідаючись на диван.
  
  — Ви обмірковуєте те, що сталося, та розкручуєте слідство у зворотному напрямку, щоб виявити точну послідовність подій.
  
  — Хіба «апріорі» означає саме це?
  
  — Та дідько його знає! Мені просто подобається, як звучать латинські слова.
  
  — Гм. А що ви думаєте про наші висновки? Ви вірите, що Ветлесен убивця?
  
  — Я? — посміхнувся Стьоп. — Я взагалі ні в що не вірю. Така у мене професія. Щойно отримаю якусь інформацію чи докази, тут же намагаюся знайти контраргументи. Це і є лібералізм.
  
  — А в цьому конкретному випадку?
  
  — Мені не здається, що у Ветлесена був якийсь раціональний мотив. І ненормальним у загальновживаному розумінні слова він не був.
  
  — Отже, ви не вірите?
  
  — Протестувати проти того, що Земля кругла, — зовсім не те саме, що вірити, буцімто вона пласка. Не хочете випити? Або, може, кави?
  
  — Кави, дякую.
  
  — Я вас обдурив, — посміхнувся Стьоп, — у мене тільки вода та вино. Хоча є ще сидр. Абедингський. І ви його спробуєте — хочете чи ні. — І він зник на кухні, а Харрі підвівся та озирнувся навкруги.
  
  — Чудова у вас квартира, Стьопе.
  
  — Насправді це три квартири. Одна належала відомому гонщику. Він повісився з нудьги саме над тим місцем, де ви зараз сидите. Друга — де зараз стою я — належала біржовому маклеру, але його ув’язнили за інсайдерські справи. Він сів, продав мені квартиру, а гроші віддав якомусь проповіднику. Між іншим, це теж свого роду інсайдерська угода, якщо ви розумієте, про що я кажу. Я чув, тепер він зовсім щас­ливий.
  
  Стьоп повернувся до кімнати з двома келихами світло-жовтої рідини. Він простягнув один Харрі.
  
  — Третю квартиру купив якийсь водопровідник, мабуть, вирішивши, що Акер-Брюгге саме для того і збудували, щоб він тут жив. Може, колись побував тут з класом на екскурсії, я так вважаю. Після десяти років непосильної праці — ймо­вірно, й халтурив, і дер утридорога — та найжорсткішої економії він таки купив цю квартиру. Але коштувала вона стільки, що на вантажників у нього грошей не залишилося, так що речі він перевозив самотужки за допомогою двох-трьох приятелів. А в нього був чотирьохсоткілограмовий сейф, не інакше як для зберігання лівих заробітків. Ну і коли вони несли його вже останніми сходинками, сейф упав, до того ж — на водопровідника. Перелом хребта — сіромаху паралізувало. Тепер живе в будинку інвалідів та задовольняється видом на Балтійське море. — Стьоп став біля вікна і, задумливо потягуючи сидр, став дивитися на фіорд. — Це, звісно, не відкритий океан, але вид таки пристойний.
  
  — Гм. Повернімося до ваших розмірковувань про Ідара Ветлесена.
  
  Стьоп відвернувся од вікна і з робленим подивом перепитав:
  
  — «Розмірковувань»? Це з біса сильне слівце! Він був моїм лікарем. Іноді ми разом грали в керлінг. У компанії з іншими. А в керлінг-клубі усі займаються тільки одним: возяться з камінням та натирають лід спеціальною щіткою. — Стьоп розвів руками. — Атож, я знаю, що він мертвий, але це так.
  
  Харрі не торкнувся сидру й відсунув келих.
  
  — Про що ви з ним розмовляли?
  
  — Про мій організм. Він же був моїм лікарем, чорт за­бирай!
  
  — І ви, напевне, хотіли внести до вашого організму якісь покращення?
  
  Арве Стьоп щиро всміхнувся:
  
  — От саме в цьому я ніколи не відчував ніякої потреби. Я знаю, що Ідар займався усілякими пластичними штучками: відсмоктував жир і таке інше. Сам я надаю перевагу хорошій профілактиці перед будь-яким косметичним ремонтом. Я займаюся спортом, старший інспекторе. Вам що, сидр не сподобався?
  
  — У ньому є алкоголь, — відповів Харрі.
  
  — Справді? — Стьоп уважно поглянув на свій келих. — Ніколи б не подумав.
  
  — Тож про які частини вашого організму ви розмовляли з Ветлесеном?
  
  — Про лікоть. Я займався тенісом і нажив звичну травму. Під час гри у керлінг лікоть мене непокоїв, а цей ідіот прописав мені знеболювальні таблетки, буцімто вони допомагають і під час запалення теж. Тому я щоразу перевантажував мускулатуру. У принципі мені, звісно, не варто було зачіпати тему про те, як лікарі підсаджують нас на медикаменти, що викликають залежність, адже ми розмовляємо про лікаря, який нині відійшов у кращий світ. Але ж не можна як тільки що — прописувати знеболювальне! Біль сам по собі — хороша штука, за нього треба подякувати природі. Завдяки йому ми і виживаємо.
  
  — Ви так вважаєте?
  
  Стьоп постукав пальцем по склу, такому товстому, що з вулиці не долинало ані звуку.
  
  — Ні, що не кажіть, а вид на океан — зовсім інша річ, еге ж, Холе?
  
  — У мене взагалі ніякого виду нема.
  
  — Співчуваю. Однак тут огляд міста вражає!
  
  — До речі, про огляд. Телефонна компанія надала нам огляд усіх розмов Ветлесена, які він вів останніми днями. Про що ви з ним розмовляли за день до того, як його вбили?
  
  Стьоп, не зводячи з нього питального погляду, закинув голову й осушив келих із сидром. Потім спокійно й глибоко зітхнув:
  
  — Я вже навіть забув, що ми з ним взагалі розмовляли. Але, гадаю, йшлося про мій лікоть.
  
  Харрі згадалося, як Валянок колись сказав, що гравець у покер, котрий всю стратегію будує на інтуїції та спробі розкрити блеф супротивника, — потенційний лузер. Звісно, будь-кого з нас, коли ми брешемо, може видати голос або, припустімо, жести. Але розкрити блеф досвідченого гравця неможливо без довгого та скрупульозного вивчення усіх його повадок, — так сказав Валянок. І Харрі був схильний з ним погодитися. І таки відчув, що Стьоп бреше.
  
  — Де ви були між четвертою та восьмою годинами в день смерті Ветлесена?
  
  — Ох ти Господи! — Стьоп підвів брову. — Невже у цій справі є щось, про що я та мої читачі неодмінно мають знати? — Стьоп помовчав, але несподівано його обличчя ося­ялося хлоп’ячою усмішкою. — Зачекайте... Ви натякаєте, що я маю якийсь стосунок до смерті Ідара? Якщо я відповім на ваше запитання, я визнаю, що маю потребу в алібі, а отже, рильце у мене в пушку!
  
  — Ви, як на мене, відповідати не збираєтеся.
  
  Стьоп вітально підняв келиха:
  
  — Чудовий випад, Холе. Ми, преса, користуємося цим прийомом щодня. Зазначте: я зовсім не відмовляюся відповідати, а просто не хочу робити це негайно. Це значить — мені треба подумати.
  
  Стьоп повернувся до вікна, киваючи собі самому:
  
  — Я не відмовляюся, просто хочу обміркувати відповідь. І вам доведеться добряче зачекати.
  
  — У мене повно часу.
  
  Стьоп озирнувся:
  
  — Я не стану ним зловживати, Холе. Гадаю, ви розумієте, що я як журналіст зобов’язаний розголосити всю цю історію.
  
  — Розголосити?
  
  — Холе, матері вашій ковінька, я що, не розумію, що ви прийшли до мене з бомбою в кишені? Але в жодне видання не просочилося ані крихти відомостей про те, що зі смертю Ветлесена не все так зрозуміло. І якщо я зараз дам вам відповідь, яка переконає вас у повній моїй непричетності, то ви розвернетеся та й підете, не кинувши мені навіть найменшої інформаційної кісточки. Адже так, Холе?
  
  Харрі зрозумів, чим усе це пахне. Так, Стьоп виявився набагато розумнішим, ніж він думав.
  
  — Ви не про ту інформацію кажете, — зробив він хід у відповідь. — Інформація, яка вам зараз стала б у нагоді, сто­суєть­ся відповідальності за відмову від співпраці зі слід­ством.
  
  — Туше! — зрадів Стьоп. — Але як журналіст та ліберал я волію зайняти досить певну позицію. Я — пес на цепу, що охороняє свободу від ворожої їй системи. Невже я можу сумирно піддаватися тиску представників влади, не висуваючи жодних умов?
  
  — І що це за умови?
  
  — Ексклюзивна інформація щодо справи, звісно.
  
  — Я обіцяю вам ексклюзивну інформацію, — негайно відповів Харрі, — разом із підпискою про нерозголошення. Жодній живій душі.
  
  — Ні-ні, так ми нікуди не просунемося. Шкода. — Стьоп засунув руки в кишені. — Ну що ж, у мене хоча б з’явилися підстави порозмірковувати, чи ту людину обрала поліція у злодії.
  
  — Я вас попередив.
  
  — Дякую, — зітхнув Стьоп. — А ви подумайте, Холе. В су­боту наша газета святкуватиме ювілей. У «Плазі». Шістсот гостей відзначатимуть двадцятип’ятиріччя «Ліберала». Непогано для газети, яка все життя розширювала межі свободи слова і щодня лавірувала у брудних водах нашої юриспруденції. І за двадцять п’ять років, Холе, ми в суді ще не програли жодної справи. Я обговорю все з нашим адвокатом, Юханом Кроном. Здається, ви з ним знайомі?
  
  Харрі сумно кивнув. Стьоп зробив ледве помітний жест у бік дверей, показуючи, що він вважає розмову вичер­паною.
  
  — Обіцяю допомогти усім, чим зможу, — сказав він у передпокої, — але й ви допоможіть нам.
  
  — Ну, ви самі добре розумієте, що така угода для нас не­можлива.
  
  — Ви навіть не зрозуміли, що за угода мається на увазі, Холе, — посміхнувся Стьоп і відчинив двері. — Навіть не зрозуміли. Гадаю, ми незабаром зустрінемося.
  
  — Не думав, що ми так швидко побачимося, — сказав Харрі у прочинені двері.
  
  Ракель подолала останні сходинки на шляху до його квартири.
  
  — Ні, думав, — заперечила вона, кинулася до нього, штовх­нула у передпокій, захряснула ногою двері, ухопила його голову обіруч і жадібно поцілувала. — Ненавиджу тебе, — промовила вона, розстібаючи його ремінь. — Адже ти розумієш, саме зараз мені цього зовсім не потрібно!
  
  — То йди, — відповів він, розстібаючи на ній пальто та блузку.
  
  На її штанях збоку була блискавка. Харрі смикнув її і ковзнув рукою по спині і нижче, де пальці намацали шовк білизни. У передпокої було тихо, чулося лише їхнє дихання, шелест одежі. Цокнули підбори, коли вона відірвала ноги від підлоги, впускаючи його в себе.
  
  Потім, коли вони лежали в ліжку і курили одну сигарету на двох, Ракель звинуватила його в тому, що він — наркодилер.
  
  — Отак вони й роблять: перші дози отримуєш безкоштовно, — сказала вона. — А потім, як підсядеш...
  
  — ...платитимеш... — Харрі випустив угору два кілечка, велике та маленьке.
  
  — ...за дороге задоволення, — закінчила Ракель.
  
  — Ти ж тут тільки заради сексу. — Харрі повернув до неї голову. — Адже так? Я знаю.
  
  Ракель погладила його по грудях:
  
  — Ти так схуд, Харрі...
  
  Він не відповів. Чекав.
  
  — З Матіасом усе не так, — нарешті сказала вона. — Тобто у нього все добре. Чудово навіть. Це зі мною щось не так.
  
  — А що ж таке з тобою?
  
  — Якби ж то я знала! Дивлюся на Матіаса, а сама думаю: чоловік моєї мрії — це ти. І думаю, мене він наче збуджує, точніше, я намагаюся, щоб мене збуджував саме він. Я мало не накидаюся на нього, бо хочу бажати, розумієш? Усе могло б бути так добре... Але у мене не виходить.
  
  — Гм. Мені, звісно, це складно зрозуміти, але я слухаю уважно.
  
  Вона щосили смикнула його за вухо:
  
  — Того, що ми з тобою повсякчас хотіли одне одно­го, недостатньо, щоб поставити на стосунках знак якості, Харрі.
  
  Харрі дивився, як маленьке кілечко диму наздогнало ве­лике, і вони перетворилися на вісімку. Знову вісімка, машинально відзначив він.
  
  — Тоді я стала шукати пояснення, — продовжувала Ракель. — От хоча б цей маленький фізичний дефект, який Ма­тіас успадкував від свого батька.
  
  — Себто?
  
  — Неважливо. Але він його трохи соромиться.
  
  — Може, скажеш?
  
  — Ні-ні, про таке нікому не розповідають. Спочатку мені навіть подобалася його сором’язливість, а тепер вона мене дратує. Наче я цю дрібницю ставлю Матіасу в провину та виправдовую... — Вона замовкла.
  
  — ...себе за те, що прийшла сюди, — закінчив замість неї Харрі.
  
  Вона міцно його обійняла. Потім підвелася.
  
  — Більше не прийду, — пообіцяла вона і пішла.
  
  Ракель вийшла з квартири Харрі. Була вже майже північ. Дрібний безшумний дощик, осідаючи на асфальт, блищав під світлом ліхтарів. Вона повернула на вулицю Стенсберггата, де стояла її машина. Сіла за кермо і вже було завела мотор, як раптом побачила на лобовому склі записку, написану від руки. Вона відчинила двері, дістала її й спробувала прочитати майже змиті дощем літери:
  
  «Ми незабаром помремо, шльондро».
  
  Ракель зіщулилася, озирнулася навколо, але на вулиці не було ані душі, лише юрмилися порожні машини. Може, ще на якійсь є така сама записка? Придивилася, але нічого не побачила. Напевне, це випадковість: ніхто не знав, що її машина тут стоїть. Вона відчинила вікно, викинула папірець. Завела мотор і вибралася на дорогу.
  
  Діставшись майже початку Уллеволсвейєн, вона раптом відчула, що на задньому сидінні хтось є. Поглянула у дзеркало і побачила хлоп’яче обличчя. Не Олегове, а чуже, незнайоме. Ракель різко загальмувала, залишивши чорні сліди шин на асфальті. Їй хтось роздратовано тричі посигналив. Важко дихаючи, вона ще раз поглянула в дзеркало. Там відображалося тільки перелякане обличчя хлопця, що сидів за кермом машини, яка їхала позаду неї. Тремтячи, Ракель знову завела мотор.
  
  Елі Квале як приклеєна стояла у передпокої із затиснутою в руці слухавкою. Навіть у страшному сні їй би нічого такого не наснилося!
  
  Тільки коли Андреас гукнув її вдруге, вона отямилася.
  
  — Хто телефонував?
  
  — Ніхто, — відповіла вона. — Помилилися номером.
  
  Коли вони вже лягли, вона хотіла притулитися до нього і не змогла. Не змогла себе змусити. Її наче виваляли в бруді.
  
  — Ми незабаром помремо, шльондро, — промовив голос по телефону. — Ми незабаром помремо, шльондро.
  
  
  
  
  
  Розділ 19. День шістнадцятий. Телевізор
  
  
  Коли наступного ранку слідча група зустрілася в кабінеті Харрі, виявилося, що з семи людей, котрі ввійшли до списку Катрини Братт і розмовляли з Ветлесеном у день убивства, співпрацювати відмовився тільки один.
  
  — Арве Стьоп? — хором промовили Бйорн Гольм та Маг­нус Скарре.
  
  Катрина Братт багатозначно промовчала.
  
  А Харрі сказав:
  
  — Я розмовляв по телефону з адвокатом Кроном. Він чітко дав зрозуміти, що Стьоп не бажає відповідати на запитання щодо свого алібі. І на інші також. Ми, звісно, можемо його заарештувати, але в нього є повне право не давати жодних показань. Єдине, чого ми досягнемо, — сповістимо на весь світ, що Сніговик живий і досі на волі. Хотілося б знати, чого це він раптом онімів. Комедію ламає чи йому і справді є що приховувати?
  
  — Але ж зірка, супервідома людина — і раптом, убивця? — не розумів Скарре. — Та бути такого не може!
  
  — О. Джей Сімпсон[3], — випалив у відповідь Гольм. — Роберт Беретта Блейк[4], Філ Спектор[5], батько Марвіна Гея[6].
  
  — Та хто такий цей Філ Спектор?!
  
  — Давайте швиденько ваші думки: є що приховувати Стьо­пу чи ні? Не думаючи, видавайте. Гольме!
  
  Бйорн Гольм почухав свої котлетоподібні бакенбарди:
  
  — Підозріло, що він на конкретне запитання не хоче від­повідати. Мабуть, таки пов’язаний зі смертю Ветлесена.
  
  — Катрино?
  
  — Мені здається, Стьопа тільки тішить, що він знаходиться у нас під підозрою. Його газета нічого про цю справу роз­повісти не може, проте нинішня ситуація зміцнить його імідж «аутсайдера», мученика за правду.
  
  — Точно! — підхопив Гольм. — Я змінив думку. Він не став би так ризикувати, якби й справді був винен. Він спить і бачить, як би опинитися в центрі сенсації.
  
  — Скарре?
  
  — Блефує він. Це просто нісенітниця. Улюблена гра лібералів у права особистості й тому подібне.
  
  — Ну гаразд, — сказав Харрі. — Припустимо, ви маєте рацію і він не бреше. Тоді нам треба спробувати викинути його зі справи, до того ж якомога швидше, а самим рухатися далі. Можемо ми з’ясувати, хто знаходився з ним під час убивства?
  
  — Можемо, — відповіла Катрина. — Я телефонувала одній знайомій, дівчина працює в «Лібералі». Вона сказала, що за межами редакції Стьоп не надто товариський і час здебільшого проводить у квартирі на Акер-Брюгге у гордовитій самотності. Коли не приводить до себе жінок, звісно.
  
  Харрі поглянув на Катрину. Вона нагадала йому занадто старанного студента, який вічно випереджає професора на цілий семестр.
  
  — Отже, дамочки до нього злітаються зграями? — по­сміхнувся Скарре.
  
  — За відгуками моєї подруги, Стьоп великий бешкетник щодо цього. Щойно вона сама потрапила у його поле зору, він дав їй зрозуміти, що, коли вона хоче виправдати його професійні сподівання як журналіст, то їй доведеться розсунути ноги.
  
  — От сучий син! — фиркнув Скарре.
  
  — Атож, вона такої самої думки, — підтвердила Катрина. — Але як би там не було, тепер вона журналіст — по саме нікуди.
  
  Гольм та Харрі реготнули.
  
  — Запитай у неї, може, вона назве кілька його подружок, — зауважив Харрі, підводячись з місця. — А потім зателефонуй, будь ласка, іншим працівникам редакції та постав те саме запитання. Нехай відчує, що ми дихаємо йому в потилицю. Ну, погнали.
  
  — А ти? — запитала Катрина, залишаючись на місці.
  
  — Що «я»?
  
  — Ти нам не сказав, як ти вважаєш: бреше він чи ні?
  
  — Ну, — посміхнувся Харрі, — у будь-якому разі не все, що він сказав, було правдою.
  
  Усі витріщилися на нього.
  
  — Він сказав, що не пам’ятає, про що розмовляв з Ветлесеном під час останньої телефонної розмови.
  
  — І що?
  
  — А ось що! Коли ти дізнався, що хлопець, з яким ти нещодавно розмовляв, розшукувався як серійний убивця і до того ж наклав на себе руки, то хіба не спробуєш негайно згадати всю розмову, крутячи так і сяк кожне слово, щоб зрозуміти, міг ти раніше про все здогадатися чи ні?
  
  Катрина повільно кивнула.
  
  — Окрім того, — продовжував Харрі, — мене цікавить, чому Сніговик з’явився й одразу написав мені того дивного листа ще до того, як я став його шукати. А тепер, коли я підійшов до нього досить близько, він так засмутився, що намагався підкласти замість себе Ветлесена.
  
  — Може, у нього в обох випадках був мотив, — припустила Катрина, — і він спеціально вказав тобі на Ветлесена? Може, у нього з ним були особливі порахунки? І він показав тобі шлях, яким ти маєш іти?
  
  — Або, може, — втрутився Гольм, — він хотів так ляснути тебе по носі. Убив Ветлесена, причаївся та тихцем і святкує перемогу.
  
  — Та облиште! — фиркнув Скарре. — Вас послухати, то можна подумати, що між Сніговиком та Харрі якісь особисті розбірки.
  
  Усі троє мовчки втупилися в нього.
  
  — А що? Що таке? — наморщив лоб Скарре.
  
  Харрі зняв піджак з вішалки:
  
  — Катрино, поїдь, будь ласка, знову до Боргхільд. Скажи, що тепер ми маємо повне право ознайомитися з медичними картами. Я прикрию, якщо треба. І потім розповіси, що там в Арве Стьопа... Ну, всі висловились, бо я вже іду?
  
  — Та жінка з Твейти, — нагадав Гольм, — Камілла Лоссіус. Її досі не знайшли.
  
  — Тримай на контролі, Гольме.
  
  — А ти куди? — запитав Скарре.
  
  Харрі посміхнувся:
  
  — Піду повчуся грати в покер.
  
  Харрі стояв біля дверей Валянка на сьомому поверсі блочного будинку на Фрогнерплас і відчував те саме, що й багато років тому, коли під час канікул жив в Уппсалі. Там, за цими дверима, — останній шанс, останній вихід зі становища, бо решті хлопців він уже телефонував. Валянок, або Асбйорн Валлнек, як його назвали при народженні, відчинив і мовчки подивився на Харрі. Він теж знав. Як і тоді. Останній шанс.
  
  За маленьким передпокоєм розташовувалася тридцятиметрова квартира, яку при бажанні можна було назвати тіль­ки вітальнею, поєднаною з кухнею, або кімнатою з кухонькою. Який тут був сморід! Річ у тім, що у Валянка дуже пітніли ноги. Пітніли й смерділи. Він успадкував цю особливість — як і прізвисько — від свого батька, який був упевнений, що прос­те сільське взуття всотує неприємні запахи.
  
  Щоправда, у Валянкового смороду був один плюс: він пе­ребивав будь-які інші запахи. Гори немитого посуду, купи недопалків, просяклі потом футболки, розвішані на спинках стільців, — усе це вже було байдуже. Напевне, не брехали, подумав Харрі, що саме сморід від ніг Валянка став причиною його грандіозного програшу у півфіналі чемпіонату з покеру в Лас-Вегасі.
  
  — Давненько, — буркнув Валянок.
  
  — Так. Дякую, що знайшов час зустрітися.
  
  Валянок посміхнувся, наче Харрі утнув штуку. А Харрі, в якого не було ніякого бажання залишатися тут ані на хвилину понад необхідне, перейшов до справи:
  
  — Так чому в покері головне — побачити, коли блефують твої суперники?
  
  Валянок, певне, теж був не проти одразу до діла:
  
  — Усі вважають, що покер — це підрахунок, ставки та теорія ймовірності. Але коли граєш на високому рівні, всі гравці можуть зробити однакові ставки, так що річ зовсім не в цьому. Кращих з найкращих відрізняє вміння бачити наскрізь. Перед тим, як податися до Вегаса, я знав, що гратиму там проти кращих з найкращих. А як вони грають, я бачив по супутниковому каналу «Гемблерс». Записав їхні ігри на відео і, коли хлопці блефували, вивчав кожен — навіть найнезначніший — жест. Прокручував на повільній швидкості, відмічав найдрібніші деталі міміки, що і як вони казали, як поводилися. І коли я все це відпрацював як слід, я вже міг передбачити, чи є в когось із них пристойні карти, чи він блефує. Один чухав собі праву ніздрю, інший гладив пальцем сорочку карт. Отож я подався туди абсолютно впевнений, що зможу перемогти. Але, на жаль, не подумав, що й у мене самого купа ознак, за якими мене можна вичислити.
  
  Від гіркого сміху, який прозвучав як схлипування, велике безформне тіло Валянка затрусилося.
  
  — Отже, коли я буду допитувати якогось хлопця, ти побачиш, бреше він чи ні?
  
  Валянок похитав головою:
  
  — Усе не так просто. По-перше, мені треба спочатку глянути на нього на відео. По-друге, я маю «побачити його карти» та зрозуміти, коли він блефує. Тоді я зможу порівняти й проаналізувати, як він поводиться, коли бреше. Адже як налаштовують детектор брехні? Спочатку людина має сказати чисту правду — ну, назвати своє ім’я, скажімо. А потім — те, про що напевне відомо: це — брехня. Порівняти, і ось тоді з певною часткою ймовірності можна сказати...
  
  — Чисту правду, отже, — перервав його Харрі, — і чисту неправду. На одній касеті.
  
  — Але, як я сказав тобі по телефону, я нічого не гарантую.
  
  Харрі знайшов Беату Льонн в «Обителі скорботи» — кімнаті, де раніше, поки працювала у відділі пограбувань, Беата проводила майже всі свої робочі години. «Обителлю скорботи» назвали кабінет без вікон, напханий відеомагнітофона­ми та іншою технікою всякого штибу, на якій продивлялися записи пограбувань, збільшували знімки, ідентифікували людей за фотографіями та аудіозаписами телефонних розмов. Але тепер Беата Льонн була начальником криміналістичного відділу, частково перебуваючи при цьому у відпустці по догляду за дитиною.
  
  Апаратура працювала, і від сухого гарячого повітря на її блідих, майже безбарвних щоках розквітнув рум’янець.
  
  — Привіт, — сказав Харрі, зачиняючи за собою важкі металеві двері.
  
  Маленька рухлива жінка підвелася з місця, і вони обійнялися. Обоє трохи зніяковіли.
  
  — Ти схуд, — сказала вона.
  
  Харрі знизав плечима і запитав:
  
  — Як справи... і все таке?
  
  — Тулла спить, коли треба, їсть те, що слід, і майже не плаче, — усміхнулася вона. — Для мене це тепер головне.
  
  Він подумав: треба сказати щось про Халворсена, щоб показати, що він пам’ятає про нього. Але нічого слушного на думку не спадало. Беата наче поспівчувала цим його терзанням і запитала, як його справи.
  
  — Усе гаразд, — відповів Харрі й опустився в крісло на коліщатах. — Не найгірше в світі. Але ось ти запитала, і я зрозумів, що справи в мене кепські.
  
  Беата повернулася до моніторів, натисла на кнопку, і люди на екрані помчали спиною вперед до виходу, над яким сяяв величезний напис «Стуру-центр».
  
  — Я параноїк, — став пояснювати Харрі. — У мене таке відчуття, що я шукаю людину, а насправді вона мною маніпулює, що все перевернулося з ніг на голову і вона змушує мене чинити так, як їй до вподоби. У тебе таке буває?
  
  — Аякже, — відповіла Беата. — Мою людинку звати Тулла. — Вона зупинила перемотування. — Бачив, що я знайшла?
  
  Харрі під’їхав на кріслі ближче. Беата Льонн мала феноменальну особливість — стовідсоткову пам’ять на людські обличчя, вона була наче жива картотека. І це був не міф.
  
  — Я вивчила фотографії усіх, хто причетний до справи, — сказала вона, — чоловіки, діти, свідки тощо, — і знайшла нашого старого знайомого.
  
  Беата перемотувала плівку кадр за кадром.
  
  — Ось він, — показала вона.
  
  Крупнозернисте чорно-біле зображення тремтіло, фокус розпливався.
  
  — Де? — запитав Харрі й відчув себе придурком, як це бувало завжди, коли вони з Беатою працювали над розслідуванням разом.
  
  — Ось, це та сама людина, що і на тому знімку. — І вона вийняла з теки фотографію. — Може він бути тією людиною, що на тебе полює, Харрі?
  
  Харрі здивовано витріщився на знімок. Потім повільно кивнув і вийняв слухавку. Катрина Братт відповіла буквально за секунду.
  
  — Надягай пальто, зустрінемося в гаражі, — кинув Харрі. — Поїдемо покатаємося.
  
  Харрі поїхав по Уранієнборгвейєн та Майорстувейєн, щоб не застрягнути на світлофорі на Бугстадвейєн.
  
  — Вона впевнена, що це він? — запитала Катрина. — Якість картинки в камері стеження така, що...
  
  — Якщо Беата Льонн каже, що це він, значить, це він. Зателефонуй нашим, дізнайся його номер телефону.
  
  — А він у мене є в мобільному, — повідомила Катрина й полізла за слухавкою.
  
  — Ти що, запхала у записну книжку номери усіх причетних до справи? — покосився на неї Харрі.
  
  — Авжеж. Відводжу їм спеціальну групу. А потім, коли розслідування закінчено, знищую. Спробуй. Знаєш, як зручно! Просто вражаюче відчуття, коли натискаєш delete. Дуже так... конкретно.
  
  Харрі зупинився перед жовтим будинком у районі Хофф.
  
  У вікнах було темно.
  
  — Філіп Беккер, — зітхнула Катрина. — Подумати тільки!
  
  — Зауваж, ми маємо з ним просто поговорити. Може, у нього були якісь доволі звичайні причини зателефонувати Ветлесену.
  
  — З автомата?
  
  Харрі поглянув на Катрину: під тонкою шкірою на скроні в неї билася жилка. Вона поглянула на нього, і він перевів погляд на вікно у вітальні:
  
  — Ходімо.
  
  Тієї ж миті, як він узявся за ручку дверей, задзвонив його мобільний.
  
  — Слухаю.
  
  Голос у слухавці звучав збуджено, але доповідав короткими, чіткими фразами. Харрі двічі сказав у слухавку «Гм», один раз здивовано — «Що?!» і ще — «Коли?».
  
  — Зателефонуй до центральної диспетчерської, — наказав Харрі Катрині, — попроси надіслати сюди дві машини, тільки, я благаю, без сирен. Нехай зупиняться одна на початку кварталу, друга — в кінці. Там хлопчик, не слід змушувати татка Беккера занадто нервувати. Добре? — Харрі нахилився до Катрини і, попорпавшись, дістав з бардачка наручники. — Телефонував Гольм. Його люди зняли відбитки пальців у гаражі зниклої Лоссіус. Зіставили з іншими, які проходять у нас по справі. — Харрі вийняв ключі із запалювання, нахилився й дістав з-під сидіння металевий ящик. Вставив ключ у замок, відчинив його і вийняв чорний короткоствольний «Сміт-Вессон». — Один, з переднього крила машини, такий само.
  
  У Катрини перехопило подих, і вона запитально кивнула на жовтий будинок.
  
  — Атож, — відповів Харрі. — Професор Філіп Беккер.
  
  Очі Катрини Братт спалахнули, але голос залишався спо­кійним.
  
  — Є відчуття, що я незабаром натисну на delete.
  
  — Можливо. — Харрі перевірив, чи всі патрони на місці.
  
  — Так, двох викрадачів жінок з одним і тим самим почерком бути не може. — І Катрина покрутила головою, наче розминаючись перед боксерським двобоєм.
  
  — І я так вважаю.
  
  — Ех, якби знаття про це, коли ми були тут уперше!
  
  «Чому я, — подумав Харрі, — на відміну від Катрини Братт, майже не відчуваю ніякого збудження, чому не кваплюся провести затримання? Тому що точно знаю, що буде потім». А потім буде спустошливе усвідомлення, що він спізнився. Щось подібне, мабуть, відчуває пожежник, дивлячись на руїни, що куряться. Так, але не цього разу. Цього разу ним володіло інше відчуття. Сумнів. Відбитки пальців та запис із «Стуру-центру» будуть, звісно, прийняті в суді, але все одно доказів замало. Цей убивця банальних помилок не припускався. Та й не міг Беккер бути тією людиною, яка приліпила голову Сильвії Оттерсен на тулуб сніговика й заморозила поліцейського в його власному холодильнику, та ще й написала Харрі: «Ти маєш запитати себе ось про що. Хто зліпив сніговика?»
  
  — Ну то що? — запитала Катрина. — Братимемо самі?
  
  — Поки що чекаємо, коли під’їдуть хлопці. Потім зателефонуємо.
  
  — А якщо він не вдома?
  
  — Він удома.
  
  — Звідки ти...
  
  — Подивися на вікно у вітальні. Затримай погляд на секунду-другу.
  
  Вона подивилася. І побачила за склом великого панорамного вікна біле мерехтіння, яке він, мабуть, давно помітив. Відблиск від екрана телевізора.
  
  Вони чекали мовчки, і на вулиці було тихо. Каркнула во­рона — і знову тиша. І тут задзвонив телефон Харрі — прибули машини прикриття.
  
  Харрі коротко змалював їм ситуацію: він не хоче бачити жодного хлопця у формі, поки їх не покличуть або вони не почують постріл чи крики.
  
  — Вимкни звук у мобільнику, — порадила Катрина, коли він скінчив розмову.
  
  Харрі усміхнувся, зробив, як вона сказала, і скоса кинув погляд на її обличчя. Він пам’ятав, яким воно було, коли вони відчинили холодильник, але тепер на цьому обличчі не відбивалося ані страху, ані хвилювання, тільки зосередженість. Харрі сунув телефон до кишені піджака, де він стукнувся об револьвер.
  
  Вони вийшли з машини, перейшли дорогу й відчинили двері. Мокрий гравій вперто обліплював підошви. Харрі затримав погляд на вікні у вітальні й прослідкував за рухом тіні на білому килимі.
  
  Перед дверима Катрина подивилася на Харрі, той кивнув. Вона подзвонила. Зсередини пролунало вимогливе «дінь-дон».
  
  Вони зачекали. Нічого. Ані кроків, ані тіней за скляними дверима. Харрі приклав до них вухо — найпростіший та дивовижно ефективний спосіб дізнатися, що діється всередині будинку, але нічого не почув, навіть звуків телевізора. Тоді він відійшов на три кроки назад, узявся обома руками за край даху над ґанком і підтягнувся, поки не побачив через вікно всю вітальню. Спиною до нього на підлозі перед телевізором сиділа, схрестивши ноги, людина в сірому пальті. На гулястому черепі чорним німбом сиділи величезні навушники. Від них до телевізора тягнувся дріт.
  
  — У нього навушники, він нічого не чує, — сказав Харрі, опускаючись вниз та спостерігаючи, як Катрина обережно натискає ручку дверей.
  
  Гумові прокладки по периметру дверей з легким шурхотом відігнулися.
  
  — Схоже, на нас чекали, — тихо сказала Катрина й уві­йшла до будинку.
  
  Захоплений зненацька, Харрі, беззвучно лаючись, послідував за нею. Катрина була вже біля дверей до вітальні і відчинила їх. Вона стояла у проймі, поки Харрі не опинився поруч. Зробила крок убік, проминула невеликий п’єдестал, ваза на якому загрозливо гойднулася, але, на щастя, не впала.
  
  До людини, яка сиділа спиною до них перед телевізором, залишалося не менше шести метрів.
  
  На екрані маленький хлопчик невпевнено намагався зробити крок, тримаючись за палець усміхненої жінки. При­ставка DVD під телевізором сяяла блакитними вогниками. Дежа-в’ю. Харрі вже це бачив і відчував це горе: так само тихо було в кімнаті, така сама любительська зйомка сімейного щастя, контраст між «тоді» та «зараз», трагедія, зіграна майже до кінця, яка чекає на фінал.
  
  Катрина підняла палець, але Харрі сам устиг помітити.
  
  Прямо за чоловіком, між незакінченою головоломкою та гральною приставкою «Геймбій», лежав, наче звичайна іг­рашка, пістолет. «Глок-21», оцінив Харрі й відчув, як заклекотіла кров від раптового припливу адреналіну.
  
  У них було дві можливості: залишатися біля дверей, гукнути Беккера й розбиратися з наслідками конфлікту з озб­роєною людиною. Або роззброїти його до того, як він їх помітить. Харрі поклав руку на плече Катрині й заступив її собою, а сам у цей час обмірковував, скільки секунд знадобиться Беккеру, щоб обернутися, схопити пістолет, прицілитися й вистрелити. Самому Харрі, мабуть, щоб дістатися до Беккера, вистачить чотирьох великих кроків. За спиною в Харрі не було світла, отже тінь він не відкине, а екран телевізора надто яскравий, у ньому він не відіб’ється.
  
  Харрі затамував подих і зробив крок — якомога тихіше, спина перед телевізором навіть не поворухнулася. Підняв ногу, уже хотів зробити другий крок, — і тут позаду почувся дзенькіт. Проклята ваза! Людина різко повернулася, Харрі побачив здивоване обличчя Філіпа Беккера.
  
  Харрі закляк, вони витріщилися один на одного, екран телевізора позаду Беккера раптом згас. Беккер розтулив рота, наче хотів щось сказати, білки очей у нього почервоніли, а щоки блищали від сліз.
  
  — Пістолет! — крикнула Катрина.
  
  Харрі спіймав її відображення в екрані: вона стояла в дверях, широко розставивши ноги, витягнувши вперед руки, які стискали револьвер.
  
  Здавалося, час сповільнив біг, став тягучою безформною матерією, і тільки почуття продовжували жити у реальному часі.
  
  Досвідчений поліцейський, яким був Харрі, мав інстинк­тивно впасти на підлогу й вихопити зброю, але його зупинила яскрава, різка, наче стоп-кадр, картинка, що промайнула в глибині свідомості: мертва людина лежить на підлозі, вражена кулею досвідченого поліцейського. Знову дежа-в’ю. Ще одна ознака минулого. Харрі пересунувся праворуч, перекриваючи Катрині лінію обстрілу, і почув за спиною клацання добре змащеної зброї, звук курка, що став на місце, — палець відпустив спусковий гачок.
  
  Пістолет лежав прямо біля лівої руки Беккера, на яку він опирався. Кісточки пальців та зап’ясток побіліли. Отже, на них припадає вага тіла. У правій руці — пульт від телевізора. Якщо Беккер зараз спробує взяти пістолет правою рукою, він утратить рівновагу.
  
  — Не рухайся, — голосно сказав Харрі.
  
  Один рух Беккер таки зробив: двічі кліпнув очима, наче від цього Катрина та Харрі мали зникнути. Харрі спокійно та впевнено підійшов до нього, нахилився й підняв пістолет, що був на подив легкий. Такий легкий, що Харрі зрозумів: він не заряджений.
  
  Він поклав пістолет до кишені поруч зі своїм револьвером і присів навпочіпки. У віддзеркаленні на екрані він бачив, що Катрина все ще цілиться в них, від хвилювання переминаючись з ноги на ногу. Харрі простягнув Беккеру руку, той відсахнувся й повалився на підлогу, Харрі зняв із нього навушники.
  
  — Де Юнас? — запитав Харрі.
  
  Беккер подивився на нього, явно не розуміючи, ані про що його запитують, ані що взагалі відбувається.
  
  — Де Юнас? — повторив Харрі й закричав: — Юнасе! Юнасе, ти тут?
  
  — Тихіше! — сказав Беккер. — Він спить. — Голос у нього був сонний, наче він накачався заспокійливим. Він показав на навушники. — Не можна його будити.
  
  Харрі ковтнув слину:
  
  — Де він?
  
  — Де? — Беккер потрусив своєю ґулястою головою. Зда­ється, він тільки зараз упізнав Харрі. — У своєму ліжку, звіс­но. Всі хлопчики мають спати в своїх ліжках, — співучим голосом додав він.
  
  Харрі поліз до іншої кишені піджака й дістав наручники.
  
  — Витягніть руки, — наказав він.
  
  Беккер знову закліпав очима.
  
  — Це для вашої власної безпеки, — додав Харрі.
  
  Завчена фраза, яку вони запам’ятали ще в Поліцейській академії; головне — передовсім заспокоїти заарештованого. Але коли Харрі почув, як вимовляє її, він зрозумів, чому став між Катриною та Беккером: справа була не в привидах, він дійсно непокоївся через його безпеку.
  
  Беккер витягнув руки, як для молитви, і сталеві браслети з клацанням обхопили його тонкі волохаті зап’ястки.
  
  — Сидіть, — сказав Харрі. — Вона вами займеться.
  
  Він підвівся й підійшов до дверної пройми. Катрина опус­тила револьвер і усміхалася йому, очі її сяяли дивовижним світлом, наче десь у глибині горіли вуглинки.
  
  — З тобою все гаразд? — запитав Харрі. — Катрино?
  
  — Авжеж, — усе ще усміхаючись, відповіла вона.
  
  Харрі спинився, потім став підійматися сходами. Він па­м’ятав, де знаходиться кімната хлопчика, але спочатку відчинив інші двері. У спальні Беккера світло не горіло, але він розрізнив у темряві двоспальне ліжко. Ковдра була відкинута тільки з одного боку, наче Беккер знав, що Бірта ніколи не повернеться. І от Харрі біля дверей до кімнати Юнаса. Перед тим як увійти, він прогнав усі думки та образи з голови. З темряви долинало мелодійне подзенькування. Харрі здогадався: у прочинені двері повіяло легким протягом, і зарухалася «музика вітру» з тонких металевих трубочок. У Олега в кімнаті теж була прикріплена до стелі така штука. Харрі вийшов і побачив, що на ліжку під ковдрою хтось лежить. Він прислухався, намагаючись вловити звук дихання, але чув тільки легке подзенькування, яке ніяк не хотіло стихати. Він простягнув руку до ковдри, і несподівано його скував ірраціональний страх, рука застигла в повітрі.
  
  І Харрі таки змусив себе трохи підняти ковдру та поглянути на тіло, яке лежало під нею. Це був Юнас. Здавалося, він справді спить. Якби не очі — широко розплющені, які дивилися в стелю. На плечі в дитини Харрі помітив пластир. Він нахилився над хлопчиком і помацав його лоб. І здригнувся, коли зрозумів, що лоб теплий. Тут до його вуха долетів сонний голосок: «Мамо?»
  
  Харрі був зовсім не готовий до власної реакції. Може, так сталося, бо він згадав про Олега. А може, тому, що згадав себе самого, як колись у дитинстві, ще в Уппсалі, він прокинувся серед ночі й вирішив, що мама все ще жива. Влетів до батьківської спальні й побачив широке ліжко — ковдра була відкинута тільки з одного боку.
  
  Як би там не було, але Харрі не вдалося стриматися: сльо­зи раптом набігли на очі, розмиваючи обличчя Юнаса, і покотилися по щоках, залишаючи гарячі сліди, а потім потрапили до рота, і Харрі відчув їх солоний смак.
  
  
  
  
  
  Частина четверта
  
  
  Розділ 20. День сімнадцятий. Сонцезахисні окуляри
  
  
  О сьомій ранку Харрі увійшов до камери попереднього ув’язнення № 23, і за ним зачинили двері. На нарах сидів Беккер і без будь-якого виразу дивився на нього. Харрі всівся на стілець, який прихопив з кімнати охорони й поставив у центрі п’ятиметрової камери Поліцейського управління.
  
  Всупереч усім правилам він запропонував Беккеру цигарку з доволі пом’ятої пачки «Кемела».
  
  — Тут навряд чи дозволено палити, — сказав Беккер.
  
  — Якби я тут стирчав із перспективою на довічне ув’яз­нення, — відповів Харрі, — то ризикнув би.
  
  Беккер мовчки дивився на нього.
  
  — Беріть-беріть. Кращого місця, щоб подиміти, тут не знайдете.
  
  Професор криво посміхнувся і взяв запропоновану ци­гарку.
  
  — З Юнасом усе гаразд, — повідомив Харрі, виймаючи запальничку. — Я поговорив з Бендиксенами, і вони погодилися взяти його до себе на кілька днів. Мені, звісно, довелося добряче посваритися з Охороною дитинства, але в результаті я їх переконав. До того ж пресі про ваш арешт ми поки що не повідомляли.
  
  — Чому? — запитав Беккер й обережно нахилився над полум’ям запальнички.
  
  — Я до цього ще повернуся. Ви маєте зрозуміти, що коли не станете співпрацювати, я не зможу надалі приховувати цю інформацію від журналістів.
  
  — А, ви — добрий слідчий. А лихий — той, що допитував мене учора, так?
  
  — Вірно, Беккере, я — добрий слідчий. І я б хотів поставити вам кілька запитань без протоколу. Все, що ви розповіс­те, не буде, та й не може бути використане проти вас. Ви згодні відповідати?
  
  Беккер знизав плечима.
  
  — Еспен Лепсвік, котрий допитував вас учора, вважає, що ви брешете. — Харрі випустив дим убік від датчика пожежної сигналізації на стелі.
  
  — Про що?
  
  — Про те, що в гаражі в Камілли Лоссіус ви тільки поговорили з нею і відразу пішли.
  
  — Але це правда.
  
  — А він вважає, що ви викрали її, вбили і розчленували тіло.
  
  — Та це якесь божевілля! — перервав його Беккер. — Ми просто поговорили з нею, присягаюся!
  
  — А чому ви відмовляєтеся сказати нам, про що була розмова?
  
  — Я вже сказав: це приватна справа.
  
  — І ви заявляєте, що телефонували Ідару Ветлесену в день його вбивства теж через якусь приватну справу, так?
  
  Беккер пошукав очима попільничку.
  
  — Слухайте. Я не скоїв нічого протизаконного, але я від­мовляюся відповідати на запитання, поки не прийде мій адвокат. Він буде тут уже сьогодні.
  
  — Вчора ввечері ми пропонували вам адвоката, який міг би приїхати негайно.
  
  — Мені потрібен нормальний адвокат, а не якийсь там... громадський. Вам не здається, що час пояснити причину, чому ви вважаєте, що я щось таке вчинив з Лоссіусовою бабою?
  
  Харрі здивувався на таке формулювання, точніше, на саме слівце «баба».
  
  — Якщо вона зникла, — продовжив Беккер, — ви мали арештувати самого Лоссіуса. Адже у таких історіях завжди винен чоловік, хіба ні?
  
  — Так, — погодився Харрі. — Але у нього є алібі: коли вона зникла, він був на роботі. А ви тут з тієї простої причини, що ми вважаємо: ви і є Сніговик.
  
  Беккер розтулив рота і закліпав очима, точнісінько як позавчора ввечері у своїй вітальні на Хоффсвейєн. Харрі ткнув пальцем у цигарку, яка безвільно повисла в руці Беккера:
  
  — Ви хоч трохи затягніться, а то сигналізація спрацює.
  
  — Сніговик? — нарешті заговорив Беккер. — Це ж Ветлесен.
  
  — Ні, — відповів Харрі. — Ми знаємо, що це не так.
  
  Беккер ще кілька разів кліпнув очима, а потім почувся гіркий та сухий сміх, більше схожий на кашель. Він сказав:
  
  — Так от чому ви нічого не повідомили журналістам! Вони не мусять знати, що поліція так... облажалася. Тепер зрозуміло, чому ви так завзято взялися за пошуки справжнього Сніговика чи того, хто підійшов би на його роль.
  
  — Точно, — погодився Харрі й затягнувся сигаретою, — і зараз на його роль підходите ви.
  
  — Зараз? Мені здавалося, ваша роль — стверджувати, що ви абсолютно впевнені в моїй провині, щоб я міг вам заперечувати.
  
  — Але я не впевнений, — відповів Харрі.
  
  Беккер заплющив очі:
  
  — Це що, такий викрут, еге ж?
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Та ні. Просто відчуття. Мені треба, щоб ви довели свою невинність. Бо перший короткий допит залишив чітке враження: ви багато приховуєте.
  
  — Та мені не було чого приховувати! Тобто я хочу сказати, мені нема чого приховувати. Я просто не бачу причин розповідати вам про мої особисті справи. Оскільки нічого такого я не скоював.
  
  — А тепер слухайте, Беккере. Я вважаю, що ви не Сніговик і не вбивали Каміллу Лоссіус, і впевнений, що ви розважлива людина, яка розуміє: краще розповісти про ваші особисті справи мені тут і зараз, ніж завтра прочитати в газетах про те, що професор Беккер арештований через підозру у скоєнні низки вбивств на території Норвегії. Бо коли навіть завтра вранці вас випустять та знімуть з вас усі підозри, газетні статейки назавжди зіпсують вашу репутацію. І зашкодять вашому синові.
  
  Харрі бачив, як борлак Філіпа Беккера заходив туди-сюди на неголеній шиї. Він обмірковував слова старшого інспектора і нарешті зважився. Харрі почув придушений, можливо, від сигаретного диму, голос:
  
  — Бірта, моя дружина, була шльондрою.
  
  — Он як? — Харрі спробував приховати подив.
  
  Беккер відкинув цигарку на цементну підлогу, потягнувся до піджака і вийняв з кишені чорну записну книжку:
  
  — Я знайшов це того дня, коли зникла Бірта. Блокнот лежав у шухляді її письмового стола. Навіть не вважала за потрібне заховати. На перший погляд, зовсім невинний щоденничок. Щоденні замітки, щоб ні про що не забути, і телефонні номери. Проте коли я намагався дізнатися в довідковій, що це за номери, то виявилося — таких не існує. Вона їх зашифрувала. Хоча, боюся, ця хвойда не була вправним шифрувальником: мені вистачило дня, щоб їх розшифрувати. Усі до єдиного.
  
  Ерік Лоссіус володів і керував фірмою «Завантаження та перевезення», яка займалася, зрозуміло, вантажними перевезеннями й непогано почувалася у цій не надто прибутковій галузі завдяки фіксованим цінам, агресивній маркетинговій політиці, дешевій іноземній силі та типовій угоді, за якою оплата готівкою проводилася після того, як речі вже були завантажені, але до того, як відправлялися за вказаною адресою. Лоссіус не втратив грошей ані на жодному клієнті, бо, окрім усього іншого, в угоді було дрібним шрифтом зазначено, що термін для подання скарг про ушкодження та втрати при перевезенні становить лише два дні. Тому дев’яносто відсотків відносно великої кількості скарг надходили пізніше обумовленого терміну і не розглядалися. Щодо решти десяти відсотків, то Ерік Лоссіус віртуозно використовував усі бюрократичні прийоми, і ті робили його абсолютно неприступним для будь-яких скаржників, і навіть звичайні рекламаційні справи були такими виснажливими, що люди, які після переїзду побачили своє піаніно розбитим або недорахувалися плазмового телевізора, врешті-решт здавалися.
  
  Ерік Лоссіус прийшов у цей бізнес зовсім юним і пра­цював спочатку в попереднього власника «Завантаження та переве­зення». Той був другом його батька, і, власне, батько й наполіг, щоб Ерік пішов туди працювати.
  
  — Хлопець надто непосидющий для школи, але зарозумний, щоб стати мерзотником, — сказав він власникові. — Можеш узяти його до себе?
  
  Спочатку Еріка взяли на посаду менеджера по роботі з клі­єнтами. Він отримував тільки відсоток від угоди й зарекомендував себе як старанний і працелюбний працівник. Він був привабливим чоловіком. Від матері йому дісталися карі очі, а від батька — густе кучеряве волосся. Коли жінки бачили перед собою юного атлета, вони забували, що можна замовити перевезення в іншій фірмі, і підписували угоду на місці. А він був кмітливий, вправний, отож, коли жінки просили його зайнятися ще якоюсь роботою, виявляв такт та почуття міри.
  
  Ціни тоді були низькими, а розміри компенсації за збитки або втрату при перевезенні — високі. За п’ять років фірма мала доволі високий оборот, а Ерік став правою рукою власника у всьому, що стосувалося бізнесу. Якось, коли вони пе­реносили стіл до нового кабінету Еріка, що був поверхом вище, поряд з кабінетом власника, із шефом стався інфаркт, він упав і помер на місці. Наступними днями Ерік утішав вдову, як умів — а вмів він досить непогано, — і за тиждень після похорону вони зійшлися при майже символічній зміні в структурі їхнього, як висловився Ерік, «маленького під­приємства, яке працює у ринковому сегменті з низькою при­бутковістю, високим ризиком та майже не існуючими гарантіями». У розмові він не раз підкреслював, що для нього найголовніше, аби справа усього життя дорогого небіжчика не заглухла, а перейшла до надійних рук. Коли він промовив це, в його карих очах блиснула сльоза, а вдова, ніжно торкнувшись його долоні, сказала, що тепер він має неодмінно особисто з’являтися до неї й доповідати про стан справ.
  
  Так Ерік Лоссіус став власником «Завантаження та перевезень» і насамперед викинув до смітника усі скарги про пошкодження та втрату вантажу, переписав типовий контракт та надіслав листи із пропозицією послуг усім домовласникам найдорожчого та найпрестижнішого району Осло — західного, куди і переїжджали частіше, і платили більше.
  
  У тридцять років Ерік Лоссіус зміг собі дозволити два «БМВ», дачу в околицях Канна та велику віллу в районі Твейта, де блочні будинки (в одному з яких він виріс) не заступали сонця. Коротше, він зміг собі дозволити Каміллу Санден.
  
  Камілла була саме із західного Осло і походила з роду збан­крутілих власників бізнесу готового одягу. Вона жила в Бломменхольмі, районі, який здавався синові простого трудяги таким же дивним, як і французькі вина, які він тепер у себе в Твейті складував у підвалі метровими штабелями. Коли він увійшов до цього великого будинку й побачив усі речі, готові до перевезення, він помітив і те, чого ще не мав, але мав отримати: стиль, клас, аристократизм та непоказну пиху, яку чемні посмішки тільки підкреслювали. І все це уособлювала Камілла, яка сиділа на балконі й дивилася на Осло-фіорд крізь великі сонцезахисні окуляри. Окуляри, як зрозумів Ерік, запросто могли бути куплені на найближчій бензозаправці, але на ній виглядали як «Гуччі», «Дольче і Габбана» та решта інших марок, як у біса вони там називаються.
  
  Тепер він знав, як вони називаються. Усі.
  
  Він перевіз їхні речі, окрім кількох картин, які пішли на продаж. Вони переїхали до будинку, значно меншого за розміром та у значно менш фешенебельному місці. Від них не надійшло жодної скарги про втрату, вони не згадали ані про жодну з тих речей, що він поцупив з їхнього вантажу. Навіть коли Камілла, вже Лоссіус, стояла у вінчальній сукні в церкві у Твейті, а поруч мовчки стояли свідки — хлопці із блочних будинків з робочих околиць, батьки Камілли ані словом, ані поглядом не показали, що не схвалюють вибір дочки. Напевне, тому, що бачили: Камілла та Ерік певним чином доповнюють одне одного: у нього нема стилю, а в неї — грошей.
  
  Ерік поводився з Каміллою, наче з принцесою, а вона йому це дозволяла. Він робив усе, як їй хотілося, і навіть — коли вона поставила вимогу — облишив заходити до неї в спальню, за винятком моментів, коли чекав на неї перед виходом у світ або візитом гостей, тобто його друзів дитинства. Вона час від часу цікавилася, чи кохає він її насправді, і сама потроху звикла до цього цілеспрямованого трудоголіка зі східного Осло.
  
  А Ерік був задоволений існуючим станом речей. Він із самого початку зрозумів, що Камілла — не з палких жінок, власне, тому в його очах вона і стояла значно вище за інших — простацьких дівчат, до яких він звик. Свої фізіологічні потреби він вдало задовольняв за допомогою клієнток фірми. Ерік дійшов висновку, що переїзди та від’їзди дуже впливають на людей, роблять їх більш сентиментальними та відкритими щодо нових можливостей. І він злягався із самот­німи жінками, розлученими, заміжніми, жінками, які живуть у цивільному шлюбі. Трахав їх на обідніх столах, на сходах, на матрацах, загорнутих у поліетилен, і на свіжовимитому паркеті під голими стінами, від яких відбивалася луна, а сам у цей час думав, що б такого іще купити Каміллі.
  
  Найпривабливіше було те, що цих жінок він більше ніколи не бачив. Вони ось-ось мали або переїхати, або поїхати з країни. Що вони і робили. За винятком однієї.
  
  Бірта Олсен була темноволосою красунею з тілом, гідним журналу «Пентхаус». Вона була молодша за нього, а дзвінкий голос та манера висловлюватися робили її зовсім дівчиськом. Вона була вагітна на другому місяці і збиралася переїхати з рідної Твейти на Хоффсвейєн до батька майбутньої дитини, якогось чоловіка із західного Осло, який до того ж збирався з нею одружитися, — і в цьому долі Бірти та Еріка були чимось схожі. І тут, узявши її на простому сосновому стільці посеред обшарпаної вітальні, він зрозумів, що без такого сексу обійтися вже не може.
  
  Іншими словами, Ерік Лоссіус знайшов свою половину.
  
  Він думав про неї, як думає чоловік, який і гадки не припускає, що вона хоче не того самого, що й він, себто — затрахати одне одного до втрати свідомості. І, власне, це їм вдавалося. У будь-якому разі вони стали зустрічатися не рідше як раз на місяць у спустілих квартирах, звідки мешканці пере­їхали або куди от-от мали в’їхати. І завжди їхні зустрічі супро­воджувалися ризиком: у будь-який момент їх могли заскочити, і тому вони були швидкими, сповненими ентузіазму, але одноманітні. Але все одно Ерік Лоссіус радів цим зустрічам, як дитина Різдву: це було нетерпляче та щире очікування, яке тільки посилювалося при думці, що воно завжди буде виправдане. У них було паралельне життя у паралельних світах, і все це, здається, їй підходило, як і йому. Так вони і продовжували зустрічатися, зробивши перерву тільки на час пологів, які, на щастя, відбулися за допомогою кесаревого розтину, на час відпусток та короткочасної й легкої венеричної хвороби, джерело якої він не міг, та й не намагався визначити. Так минуло десять років, і от перед Еріком Лоссіусом, посеред порожньої квартири в районі Торсхов, сидить на пакувальному ящику високий, коротко стрижений чоловік і голосом, як у газонокосилки, запитує, чи був він знайомий із Біртою Беккер.
  
  Ерік Лоссіус занервував.
  
  Чоловік відрекомендувався старшим інспектором відділу вбивств Харрі Холе, але зовні він більше скидався на якогось хлопця з команди його вантажників. Поліцейські, з якими Ерік зустрічався після того, як заявив про зникнення Камілли, були з відділу розшуку зниклих безвісти. Але коли навіть цей чоловік показав посвідчення, Ерік спершу чомусь подумав, що той розповість щось про Каміллу. І, судячи з того, що поліцейський не викликав його до управління, а заявився сюди сам, — розповість щось жахливе. Тому він виставив вантажників за двері, запропонував старшому інспектору сті­лець, а сам поліз за цигарками, готуючись до найгіршого.
  
  — Ну? — запитав старший інспектор.
  
  — Бірта Беккер? — повторив Ерік Лоссіус і запропонував чоловікові цигарку, намагаючись швиденько обміркувати, як краще відповісти. Не вдалося. Господи, та він навіть повільно думати був не в змозі.
  
  — Я так розумію, вам треба зібратися з думками, — зауважив старший інспектор і дістав власний «Кемел».
  
  Ерік дивився, як той дістав з пачки цигарку, прикурив, простягнув запалену запальничку.
  
  — Дякую, — видушив Ерік і затягнувся так глибоко, що тютюн аж затріщав.
  
  Дим наповнив легені, нікотин проник у кров, і Еріка помалу попустило. Він і раніше вважав, що поліцейські так чи інакше знайдуть ниточку, яка веде від Бірти до нього, і при­йдуть ставити свої запитання, і вигадував, як приховати це від Камілли. А тепер усе було не так. Адже — до нього це ді­йшло тільки зараз — поліція напевне хоче перевірити, чи нема за цими двома зникненнями чогось більшого, ніж про­сто збіг.
  
  — Чоловік Бірти, Філіп Беккер, знайшов її записну книжку, де була зашифрована якась інформація. Розшифрувати її було неважко, — сказав поліцейський. — Там були номери телефонів, дати та невеликі замітки. Усе це не залишало ні­яких сумнівів у тому, що Бірта зустрічалася з іншими чоло­віками.
  
  — Чоловіками? — вирвалося в Еріка.
  
  — Якщо вас це втішить, можу сказати, що, за підрахунками Беккера, з вами вона зустрічалася частіше, ніж з іншими. До того ж, як я зрозумів, щоразу за новою адресою, так?
  
  Ерік нічого не відповів. Йому здалося, що він сидить у човні й дивиться на величезний вал, який мчить на нього зі страхітливою швидкістю.
  
  — Тоді Беккер знайшов вашу адресу, узяв іграшковий пістолет свого сина — точну копію «Глока-21» — і вирушив до Твейти чекати, коли ви повернетеся додому. Каже, що про­сто хотів побачити страх у ваших очах. Він думав погрозами вас змусити розповісти все, що ви знаєте, а потім розповісти про це нам. Беккер скрадався за автомобілем, що заїжджав до гаража, але виявилося, що це приїхала ваша дружина.
  
  — А він... він...
  
  — Розповів їй про все, так.
  
  Ерік підвівся з ящика і відійшов до вікна. Вид з квартири відкривався на парк Торсхов та освітлений блідим ранковим сонцем Осло-фіорд. Йому не подобалися квартири, які виходили на старі парки: там завжди були сходи. Що краще вид, то більше сходинок, дорожча квартира, а отже, дорожчі та важчі речі, вища компенсація за заподіяну шкоду та більш імовірні лікарняні вантажників. Але таке життя: коли йдеш на ризик, пропонуючи найшвидше обслуговування за найнижчими цінами, перемагаєш у конкуренції, однак при цьому брати доводиться найгірші замовлення. З часом усі ризики окуповуються. Ерік глибоко дихав і слухав, як поліцейський човгає по паркету. Він відчував, що цього слідчого не вимотаєш якоюсь хитромудрою стратегією ухилення, що це така скарга про збиток, яку просто так до смітника не викинеш. Що Бірта Олсен — нині Беккер — перша клієнтка, з втратою якої він мусить примиритися.
  
  — І він розповів, що в нього протягом десяти років був зв’язок із Біртою Беккер, — неквапливо казав Харрі, — і про те, що, коли вони вперше зустрілися та переспали, вона була вагітна своїм чоловіком.
  
  — Можна бути вагітною хлопчиком або дівчинкою, але аж ніяк не чоловіком, — виправила Ракель і поправила подушку, щоб його краще було видно.
  
  — Гм, — Харрі трохи піднявся, перегнувся через неї й дотягнувся до сигаретної пачки, що лежала на тумбочці. — Можна і чоловіком, але не частіше, як вісім випадків з десяти.
  
  — Що? — не зрозуміла Ракель.
  
  — По радіо сказали, що у Скандинавії справжній батько у п’ятнадцяти-двадцяти відсотків дітей — зовсім не той, кого вони за такого вважають. — Він витрусив з пачки сигарету і покрутив нею в променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь жалюзі. — Одну на двох?
  
  Ракель кивнула. Вона не палила, але ще коли вони були разом, у них з’явилася спільна звичка — викурити після любощів сигарету на двох. Уперше Ракель попрохала поділитися з нею, бо, як вона сказала, їй хотілося відчути те саме, що й він, отримати отруту та допінг і таким чином стати до нього якомога ближче. А він подумав про всіх тих наркоманок, які вперше широнулися саме через цю дурнувату прим­ху. Тоді він відмовився. Але потім Ракель його переконала. Якщо секс виходив повільним та тривалим, то сигарета його ніби продовжувала. А в інших випадках здавалося, ніби вони курять люльку миру після сутички.
  
  — Але в Еріка Лоссіуса є алібі на весь вечір того дня, коли зникла Бірта, — сказав Харрі. — Парубоцький вечір у Твейті. Початок о шостій, гулянка до самого ранку. Десь із десятеро свідків, більшість, звісно, як дим, але все одно до шостої ранку ніхто не вирубався.
  
  — А чому ви тримаєте в таємниці, що Сніговика ще не спіймали?
  
  — Поки він вважає, що ми буцімто знаємо, хто вбивця, він, сподіваюся, сидітиме тихо і на нові вбивства не зважиться. А ми спокійнісінько, без поспіху, вестимемо роз­робку...
  
  — Це ти жартуєш так по-дурному, чи що?
  
  — Можливо. — Харрі простягнув їй сигарету.
  
  — Але сам ти на це не сподіваєшся?
  
  — Знаєш, у керівництва було більше ніж досить часу, щоб зрозуміти: Ветлесен — не той, хто нам потрібен. Але Хаген з начальником управління провели прес-конференцію, на якій вітали один одного з розкриттям справи...
  
  Ракель зітхнула:
  
  — А я скучила за управлінням.
  
  — Гм.
  
  Вона поглянула на сигарету:
  
  — Ти коли-небудь зраджував, Харрі?
  
  — Що значить — «зраджував»?
  
  — Коли ти кохаєш людину, але спиш з кимось іще.
  
  — Так.
  
  — А тоді, коли ми з тобою були разом?
  
  — Ти знаєш, я не можу бути цілком у цьому впевнений.
  
  — Гаразд, а в тверезому стані?
  
  — Ні, ніколи.
  
  — А як ти вважаєш, чому я зараз тут?
  
  — Ти це з цікавості запитуєш?
  
  — Я серйозно, Харрі.
  
  — Я знаю. Але не знаю, чи хочу відповідати.
  
  — Тоді більше не отримаєш сигарети!
  
  — Облиш. Я вважаю, що ти гадаєш, ніби хочеш мене, а насправді хочеш відчувати бажання до нього...
  
  Ці слова нависли над ними, наче грізне «Мене, текел, фарес», накреслене на стіні спальні.
  
  — Ти такий... безапеляційний. — Ракель простягла Харрі сигарету і схрестила руки на грудях.
  
  — Може, ми не будемо тоді цього торкатися? — запропонував він м’якше.
  
  — Але мені треба про це поговорити! Невже ти не розумієш? Бо я божеволію. Господи, я вже й так збожеволіла, якщо я тут... — І вона натягнула ковдру до підборіддя.
  
  Харрі повернувся до неї. Він до неї ще навіть не доторкнувся, а вона вже втисла голову в подушку, заплющила очі, і крізь її трохи розтулені губи виривалося часте дихання. І він подумав: як їй це вдається? Так швидко перескочити від соромливості до хтивості? Чому вона така... прямолінійна?
  
  — Як ти гадаєш, — запитав він, і вона одразу розплющила очі, сповнені розчарування та образи, адже він так і не доторкнувся до неї, — може, докори сумління й розпалюють у нас цю пристрасть? Ми зраджуємо не всупереч сорому, а завдяки йому?
  
  — У цьому щось є, — подумавши, погодилася вона. — Але так буває не завжди. І вже точно не сьогодні.
  
  — Колись я запитав тебе, і ти сказала...
  
  — Я збрехала, — зізналася вона. — Я зраджувала і ра­ніше.
  
  — Гм.
  
  Так вони лежали в тиші, і до них долинав лише шум переповненої в час пік Пілестредет. Ракель прийшла до нього відразу після роботи, і він знав, що в неї попереду чимало справ. З Олегом та й узагалі. Незабаром їй доведеться піти.
  
  — Знаєш, що я в тобі ненавиджу? — запитала вона врешті-решт, боляче смикаючи його за вухо. — Що ти такий з біса погордливий і ніколи ні про що не запитуєш.
  
  — Ну, — відповів Харрі, беручи сигарету та дивлячись на її оголене тіло, поки вона підводилася з ліжка. — Навіщо мені знати?
  
  — Для того, для чого й чоловікові Бірти. Щоб покінчити з брехнею. Правду — на бочку!
  
  — Вважаєш, правда зробила Філіпа Беккера менш нещасним?
  
  Вона просунула голову у комір светра. Чорний в’язаний светр з грубої вовни обтягував її груди, притулявся до шкіри. Харрі подумав, що коли і ревнував її, то лише до цього светра...
  
  — Знаєте що, пане Холе? Для людини, робота якої полягає у пошуку непривабливої правди, ви надто полюбляєте брехню у власному житті.
  
  — Гаразд, — погодився Харрі та ткнув сигаретою в попільничку. — Я слухаю.
  
  — Це було ще в Москві, коли я жила з Федором. Усе почалося з молодого аташе з норвезького посольства, з яким ми разом навчалися в аспірантурі. І були шалено закохані.
  
  — І що?
  
  — А те, що у нього була ще жінка. Коли він вирішив з нею розстатися, вона заявила, що вагітна. А оскільки в мене завжди був гарний смак стосовно чоловіків... — Закусивши губу, Ракель натягнула чоботи. — Я обрала того, хто не став би тікати від відповідальності. Аташе виклопотав собі роботу в Осло, і ми більше не бачилися. А я вийшла заміж. За Федора.
  
  — А невдовзі дізналася, що вагітна?
  
  — Так. — Вона застебнула пальто і поглянула на нього. — Взагалі я гадала, що саме тому ми розсталися, що я завагітніла. Бо Олег — плід не щасливого, а нещасного кохання. Як ти вважаєш?
  
  — Не знаю, — відповів Харрі. — Знаю тільки, що результат вийшов чудовий.
  
  Вона вдячно усміхнулася йому, нахилилася й цмокнула в чоло:
  
  — Ми більше ніколи не побачимося, Холе.
  
  — Звісно, ні, — сказав він, сів на ліжко й дивився на голу стіну, поки не почув, як важкі двері внизу зачинилися з глухим гуркотом.
  
  Тоді він підвівся, дійшов до кухні, відкрив кран і дістав з полиці чисту склянку. І поки чекав, коли вода стане холоднішою, ковзнув поглядом по календарю з фотографією Олега та Ракелі в небесно-блакитній сукні, а потім по підлозі. Там були сліди від взуття. Мабуть, їх залишила Ракель.
  
  Харрі надягнув піджак, узув черевики і вже зібрався було виходити, але повернувся, забрав із шафи свій табельний «Сміт-Вессон» і сунув його до кишені пальта.
  
  Кохання все ще бродило в його тілі, він тремтів, відчував небувале піднесення, легке сп’яніння. Він уже дійшов було до дверей, коли легке клацання змусило його спинитися і вдивитися у глибину двору, де тіні лежали густіше. Йому треба було йти, і він би пішов, якби не сліди. Як і оті, що на лінолеумі. Тому він повернув у двір позаду будинку. Жовте світло вікон освітлювало згори сірий сніг, який лежав там, куди вдень не сягало сонце. Перехняблена постать стояла біла входу до підвалу. Зі скошеною головою, очима-камінцями та викладеною гравієм посмішкою, яка була звернена саме до нього, — беззвучний сміх, що стрибав між цегляними стінами і перейшов в істеричний виск, певне, його власний, бо він схопив лопату, яка стояла біля сходів, і почав люто нею розмахувати. Гострий край увійшов у сніг біля шиї, підхопив голову й кинув вологу грудомаху просто в стіну. Наступний удар розрубав сніговика навпіл, а останній — жбурнув те, що лишилося, на чорний асфальт посеред двору. Харрі стояв, хрипко дихаючи, і раптом почув у себе за спиною клацання. З таким звуком зводять спусковий гачок. Він водномить упав у снігову мішанину і вихопив з кишені револьвер.
  
  Біля парканчика під старою березою стояли, заціпенівши, Мухаммед та Сальма — сусідські діти — і дивилися на нього витріщеними переляканими очима. В руках у них були сухі гілки. Гілки, які мали б стати тонкими ручками сніговика, як­би Сальма з остраху не зламала свою навпіл.
  
  — Наш... наш сніговик, — промимрив Мухаммед.
  
  Харрі підвівся, засунув револьвер до кишені пальта й за­плющив очі. Вилаявся подумки і, зробивши зусилля, відпустив руків’я й розплющив очі. Сальма заливалася сльозами.
  
  — Вибачте, — прохрипів він, — я допоможу вам зробити нового.
  
  — Я хочу додому, — прошепотіла Сальма крізь сльози.
  
  Мухаммед узяв сестричку за руку, й, обійшовши Харрі, вони пішли геть.
  
  Харрі стояв, усе ще відчуваючи долонею руків’я револьвера. Клацання. Він вирішив, що це звук спускового гачка, який зводять. Але це помилка, саме це відбувається беззвучно. Якщо щось і чути, то це звук, коли відведений спусковий гачок стає на місце, звук скасованого пострілу — «ти ще жи­вий». Він знову вийняв свій «Сміт-Вессон». Наставив на насип і натиснув на спусковий гачок. Курок смикнувся до барабана. Харрі натиснув сильніше. Курок не рухався. І тільки коли втретє він відвів спуск на третину назад і подумав, що постріл от-от може пролунати, курок почав підніматися. Харрі ослабив натискання. Курок з металевим кла­цанням упав назад. Харрі впізнав цей звук і зрозумів, що людина, яка настільки відвела спусковий гачок, що курок піднявся, точно збиралася ви­стрелити.
  
  Харрі поглянув угору, на свої вікна на третьому. Там було темно, і тут його вразила думка: він же й гадки не має, що там відбувається, коли його нема вдома.
  
  Ерік Лоссіус сидів біля вікна свого кабінету і дивувався, як мало він знав, що приховувалося в погляді карих очей Бірти, і від усвідомлення, що в неї були інші чоловіки, йому було гірше, ніж від звістки про її зникнення, а може, й смерть. Як він міг через цю жінку кинути Каміллу до рук убивці! А ще Ерік Лоссіус вважав, що він, мабуть, таки кохав Каміллу. І кохає й досі. Він телефонував її батькам, але ті нічого про неї не знали. Можливо, вона поїхала до однієї зі своїх подруг із західного Осло, з якими він сам ледве чи перекинувся словом.
  
  Він дивився, як вечірня пітьма повільно повзе по Гроруддален, стирає деталі пейзажу. Справи на сьогодні всі скінчилися, але він не хотів повертатися до свого величезного і тепер ще більш порожнього будинку. Не зараз. Позаду нього у шаф­ці стояла якась випивка — так звані «втрати» при перевезенні барів, але содової не було. Він налив собі до кавової чашки джину і встиг хильнути, аж тут несподівано пролунав телефонний дзвінок. На дисплеї з’явився цифровий код Франції. Цього номера в списку скаржників не було, отож він смі­ливо взяв слухавку.
  
  Ерік пізнав її по диханню, не встигла вона промовити й слова.
  
  — Де ти? — запитав він.
  
  — А ти як думаєш? — Її голос долітав до нього звідкись іздалеку.
  
  — Звідки ти телефонуєш?
  
  — Від Каспера.
  
  Каспер тримав кав’ярню у трьох кілометрах від їхньої каннської дачі.
  
  — Камілло, тебе розшукують.
  
  — Правда?
  
  Судячи з її голосу, вона лежала у шезлонгу й засмагала. Зображувала інтерес, але насправді смертельно нудьгувала, і це було відлунням тієї колишньої зверхності, в яку він закохався тоді, на терасі в Бломменхольмі.
  
  — Я... — почав він. І затнувся. Насправді, що він може їй сказати?
  
  — Мені здалося, краще зателефонувати тобі, поки наш адвокат цього не зробив, — сказала вона.
  
  — Наш адвокат?
  
  — Моєї родини, — уточнила вона. — Здається, він найкращий спеціаліст у подібних справах. Ми вимагатимемо розподілу нерухомості й усіх грошових коштів, і вважаємо, що будинок має перейти у мою власність. І я його отримаю, хоча, не буду приховувати, думаю продати.
  
  «Ну, звісно», — подумав він.
  
  — Я повернуся додому за п’ять днів. Цього тобі ви­стачить, щоб переїхати.
  
  — Доволі стислий термін, — сказав він.
  
  — Нічого, впораєшся. Я чула, що «Завантаження та перевезення» працює швидше за інших, та й ціни прийнятні.
  
  Останню фразу вона вимовила з таким презирством, що Ерік весь зіщулився. Так само, як було під час розмови зі старшим інспектором Харрі Холе. Боже, та він же був для неї чимось на кшталт штучної кофтинки, помилково випраної при надто високій температурі, — замалий та непридатний. І з тією самою чіткістю, з якою він відчував, що тепер, саме цієї миті, кохає її більше, ніж будь-коли, зрозумів: він утратив її безповоротно, примирення ніколи не відбудеться. Коли вона поклала слухавку, він ніби наяву побачив, як вона мружиться на захід сонця крізь сонцезахисні окуляри, куплені за двадцять євро, але які виглядають як трьохсоткронові «Гуччі», або «Дольче і Габбана», або як там... Він забув, як називається решта марок.
  
  Харрі їхав угору схилом пагорба в західному Осло. Він зупинив машину на великій парковці біля трампліна. По­сто­яв трохи, дивлячись на вид із туристами, що відкривався згори на порожні трибуни, які спускалися по обидва боки озерця-арени. У напрямку фіорду пролягало місто.
  
  Вагомих доказів та слідів так і не вдалося виявити. Вони підібралися до Сніговика так близько, що, здавалося, тільки руку простягти. Але тут він знову ухилився й вислизнув, як досвідчений боксер. Старший інспектор відчував себе старим, важким та незграбним. Один із туристів витріщився на нього. Праву кишеню відтягувала табельна зброя. А тіла? Де, в біса, тіла жертв? Адже знаходять навіть закопані тіла. Може, він вичерпався як поліцейський?
  
  Він відчув, як підступає покора... Дідька лисого! На курсах у ФБР вони розбирали справи, коли злочинця знаходили років через десять. І, певна річ, розплутували завдяки маленькій, майже непримітній деталі. Насправді — тільки зав­дяки тому, що люди, які працювали з ним, не здавалися, билися усі належні п’ятнадцять раундів, а якщо супротивник залишався на ногах, йшли на матч-реванш.
  
  Вечірні сутінки підіймалися з боку міста, звуки затихали.
  
  Треба починати шукати там, де видно. Банальне, але важливе правило. Починай там, де в тебе є сліди. У цьому випадку це означало взяти в розробку найменш підходящу людину і найбільш божевільну версію, яка в нього будь-коли була.
  
  Харрі зітхнув, дістав мобільний і, відкинувшись назад, продивився прийняті виклики. Їх було не так багато, і він швидко знайшов номер, на який відповів, сидячи в готелі «Леон».
  
  Уда Паулсен, яка витрачала стільки часу на пошуки по­трібних гостей для програми «Боссе», негайно озвалася ба­дьорим, сповненим ентузіазму голосом, який буває в людей, котрі сприймають будь-який дзвінок як шанс отримати щось новеньке та захопливе. І цього разу вона не помилилася.
  
  
  
  
  
  Розділ 21. День вісімнадцятий. Приймальня
  
  
  У цій кімнаті всі нервували. Ма­буть, тому хтось називав її «кімнатою очікування», наче йшлося про візит до зубного лікаря, або «приймальнею», наче важкі металеві двері, що відділяли ці кілька диванів від першої студії, вели до чогось важливого і навіть священного. Хоча на телеканалі НРК це фантастичне приміщення з панорамним видом на Осло називалося нудно та буденно — «вітальня першої студії». А між тим, це була найцікавіша кімната, яку бачила за все своє життя Уда Паулсен.
  
  Уже прийшло четверо з шести гостей сьогоднішнього ви­пуску вечірнього «Боссе». Як зазвичай, першими з’явилися зовсім незнамениті люди. Зараз вони, вже загримовані, сиділи на диванах, палаючи нервовими рум’янцями, розмовляючи одне з одним та потягуючи чай або червоне вино, а самі тим часом не відводили погляду від монітора на протилежній стіні, який транслював картинку в студії. Там уже всідалася публіка, а помічниця режисера пояснювала, коли треба буде плескати в долоні, сміятися або влаштовувати овації. А ще на моніторі було видно чотири стільці для гостей студії та кріс­ло ведучого, які поки що стояли порожні й чекали появи головних розважальників натовпу.
  
  Уда обожнювала ці останні хвилини перед прямим ефіром— напружені, нервові. Щоп’ятниці центр всесвіту на сорок хвилин переміщався сюди, до Норвегії. Передачу дивилися від два­дця­ти до двадцяти п’яти відсотків населення, а це для ток-шоу — неймовірно високий показник. Той, хто працював у студії, був не просто там, де відбувалося це диво, він був тим, що відбувалося, був частиною його. Диво загальної уваги, полюс, який притягував усіх та кожного. А оскільки від Північного полюса існує тільки один напрямок — на південь, тобто вниз, кожен, хто працював на «Боссе», чіплявся за своє місце, як тільки міг. Фрілансери на кшталт Уди робили ставки на те, щоб увійти до штату в наступному сезоні, ось чому вона так зраділа, коли вчора досить пізно, вже після редакційної наради, задзвонив її мобільний. Боссе Егген особисто посміхнувся їй та сказав, що вона спіймала куш — сенсацію. Її куш.
  
  Темою передачі були «дорослі ігри», і це типово для «Боссе»: тема мала бути серйозною, не переростаючи у важливу. Щось таке, в чому будь-хто з гостей хоч трохи розбирався та міг про це поговорити. На дивані вже сиділа жінка-психолог, у якої були праці на цю тему, але головним гостем був, звісно, Арве Стьоп. Головним приводом було те, що в суботу його газета «Ліберал» збиралася відзначати своє двадцятип’ятиріччя. Зда­ється, сам Стьоп, записний плейбой, не проти дорослих ігор. Це з’ясувалося під час попереднього візиту Уди до нього на квартиру. Коли вона провела паралель із старіючим Х’ю Хефнером, засновником журналу «Плейбой», який сидить уранці з чашкою кави та сигаретою, а навколо вирує вічна парубоцька вечірка, Стьоп вдоволено посміхнувся. Вона весь час відчувала на собі його погляд, зацікавлений, жадібний, аж поки не запитала, чи є в нього діти, спадкоємці імперії.
  
  — А у вас самої є діти? — поцікавився він.
  
  І коли вона відповіла заперечно, він, на її подив, миттю втратив цікавість і до неї самої, і до їхньої бесіди. Тому вона швиденько закруглилася, поінформувавши його про початок гриму та зйомки, про те, що треба встигнути представити глядачам тему передачі та її гостей у першій частині, до випуску новин. І так далі.
  
  І ось Арве Стьоп стояв у вітальні першої студії, готовий до гриму: яскраві блакитні очі, густе сиве волосся щойно підстрижене, хоча не надто коротко — щоб кінчики кучерявилися, надаючи йому бунтарського вигляду. Стьоп був одягнений у простий сірий костюм, запаморочливо дорогий, щоправда, жодна людина не могла б сказати, як вона про це здогадалася. Кивком голови він привітав жінку-психолога, яка вже сиділа на дивані з келихом червоного вина та горішками.
  
  — А я й не знав, що психологи бувають такі вродливі, — сказав він їй.
  
  Уда бачила, як психологиня, трохи забарившись, посміхнулася. Якщо вона й відчула, що комплімент Стьопа був доволі заяложений, то зуміла це приховати.
  
  — Усім привіт, дякую, що приїхали! — вигукнув Боссе Егген.
  
  Він почав вітатися з гостями справа наліво: потискаючи руки, дивлячись у вічі, казав, що радий бачити їх у себе в про­грамі і що неодмінно треба переривати одне одного питаннями та коментарями, щоб бесіда виглядала жвавішою.
  
  Хлопець-продюсер жестом показав, що Боссе та Стьопові час перейти до сусідньої кімнати, щоб обговорити деталі голов­ного інтерв’ю, з якого почнеться програма. Уда поглянула на годинник. Вісім з половиною хвилин до ефіру. Вона вже почала було хвилюватися і навіть хотіла зателефонувати вниз — може, він там сидить, її знахідка, той, хто насправді буде головним гостем сьогоднішньої програми. Куш. Сенсація. Але, підвівши очі, побачила, що він уже стоїть перед нею у супроводі одного з асистентів. В Уди тьохнуло серце. Він, здається, не був вродливий. Навіть навпаки. Але вона, зовсім не соромлячись, зізналася собі, що її до нього тягне. І одна з причин цього — те, що сьогодні його хотіли бачити своїм гостем усі телеканали Скандинавії. Адже саме він спіймав Сніговика та розкрив найбільшу справу з тих, що вразили Норвегію за останні роки.
  
  — Бачу, я спізнився, — перепрошуючи, промовив Харрі Холе.
  
  Вона принюхалася: востаннє, коли він брав участь у шоу, Холе був геть п’яний, чим розлютив усе населення Норвегії. Принаймні від двадцяти до двадцяти п’яти його відсотків.
  
  — Ми дуже раді, що ви прийшли, — прощебетала вона. — Ви підете номером другим і залишитеся до кінця шоу. Решта з’являтиметься по черзі.
  
  — Класно, — відповів він.
  
  — Швидко на грим, — наказала Уда асистенту. — До Гурі.
  
  Гурі була не просто хорошим майстром, вона знала, як простими засобами, найменшими штрихами зробити так, щоб навіть пропите обличчя на телеекрані виглядало презентабельно.
  
  Вони зникли, а Уда затамувала подих. Вона любила, просто обожнювала ці останні тремтливі хвилини, коли все навколо здається хаосом, а насправді рухається у суворому порядку.
  
  Боссе та Стьоп вийшли з сусідньої кімнати. Уда підморгнула Боссе. Вона чула, як публіка грюкає дверима, входячи та виходячи зі студії. На моніторі вона побачила, що Боссе всівся у своє крісло, і тут режисер дав сигнал до ефіру. Пішла заставка, і вони почали.
  
  Уда збагнула: щось пішло не так.
  
  Діло вже рухалося до кінця програми, і все було чудово. Арве Стьоп сказав, що його газету називають елітарною, бо її видають для еліти, і він хоче, щоб ця газета запам’яталася хоча б тим, що вона декому набила одну величезну ґулю. Або навіть дві.
  
  — У кращих історіях розповідається не про великі перемоги, а про яскраві поразки, — просторікував Стьоп. — Рауль Амундсен став першовідкривачем Південного полюса, а весь світ за межами Норвегії пам’ятає лише Роберта Скотта. Але жодна з перемог Наполеона не запам’яталася людям так, як його фантастичне фіаско при Ватерлоо. Національна гордість сербів засновується на битві з турками на Косовому полі у тисяча триста вісімдесят дев’ятому році, — битві, в якій їх розбили дощенту. А погляньте на Ісуса! Якщо він, як нас запевняють, знехтував смерть, символом Христа мало б стати його зображення над могилою зі зведеними до неба руками, але за­мість цього християни в усі часи надавали перевагу зображенню приголомшливої поразки: він висить на хресті, готовий здатися. Адже нас зачіпають тільки історії про поразки.
  
  — І ви хочете стати як Ісус?
  
  — Ні, — відповів Стьоп, опустивши очі та посміхнувшись, поки публіка веселилася. — Я боягуз. Я прямую до приголомшливого успіху.
  
  Замість того щоб здаватися відразливо пихатим, Стьоп постав перед публікою з неочікувано приємного боку, Уда побачила в ньому майже самоприниження. Боссе запитав, чи не збирається він після стількох років холостяцького життя пов’язати себе з якоюсь жінкою. Стьоп відповів не одразу, щоб було зрозуміло: йому незручно про це казати, а потім заявив: звісно, так, просто він її ще не знайшов. Уда точно знала, що після цього Стьоп отримає купу листів. Публіка зустріла цю заяву оплесками — довгими та з почуттям.
  
  А потім Боссе драматичним тоном відрекомендував:
  
  — Самотній вовк столичного Поліцейського управління, який завжди йде по сліду, — Харрі Холе.
  
  Камера ковзнула по Стьопові, й Уда побачила на його об­личчі подив.
  
  Боссе все ще був натхнений реакцією на розмову про об­раницю для Стьопа і вирішив продовжити цю тему. Він сказав, що, як йому відомо, Харрі теж холостяк, і запитав, чи не відчуває він брак жіночої ласки. На що Харрі криво по­сміх­нувся і заперечно похитав головою. Але Боссе був не з тих, хто легко здається, отож і продовжив розпитувати:
  
  — Певно, ви шукаєте якусь особливу жінку?
  
  — Ні, — стисло відповів Харрі.
  
  Зазвичай такі відповіді тільки підстьобували Боссе, але сьогодні він вирішив не відходити далеко від найсолодшого шматка. Від Сніговика. І попросив Харрі розповісти про розслідування, про яке говорять по всій Норвегії, про першого злісного національного серійного вбивцю. Тут Харрі коротко кивнув і, крутячись на стільці, наче той був замалий для його зависокого тіла, стислими, рубаними фразами повідав про нещодавні події: поліція об’єднала в одну кілька справ про зниклих безвісти останніми роками жінок, справи ці мають чітку схожість між собою. Усі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. І ще: тіла так і не знайшли.
  
  Боссе зробив на обличчі найсерйознішу міну, щоб показати: мовляв, це територія, вільна від жартів.
  
  — Цього року за схожих обставин зникла Бірта Беккер. Зникла прямо з будинку в районі Хофф, — продовжував Харрі. — А невдовзі після цього в Солліхьогді, неподалік від Осло, була знайдена Сильвія Оттерсен. Ми вперше знайшли тіло, точніше, його частину.
  
  — Себто ви знайшли голову, вірно? — втрутився Боссе, демонструючи свою обізнаність у тому, до чого таблоїди, схибнуті на крові та плітках, таки не дісталися.
  
  Господи, він такий профі! Уда не могла встояти на місці від захоплення.
  
  — А потім ми знайшли тіло поліцейського, зниклого в Бергені, — не дав себе збити Харрі, — якого шукали двана­дцять років.
  
  — Залізний Рафто, — підхопив Боссе.
  
  — Герт Рафто, — виправив Харрі. — А ще за кілька днів ми знайшли тіло Ідара Ветлесена в районі Бюгдьой. Поки що жодного трупа по цій справі в нас нема.
  
  — Що, по-вашому, найнеприємніше у цій справі? — запитав Боссе.
  
  У його голосі чулося нетерпіння, напевне тому, як здогадалася Уда, що Харрі не так яскраво живописав відтяту голову та ймовірні картини вбивства, як Боссе сподівався.
  
  — Звісно, те, що минуло так багато років, перш ніж ми зуміли вловити зв’язок між цими злочинами.
  
  Сказав, як відрубав. Ані відняти, ані додати. Режисер показав Боссе, що час завершувати та переходити до наступної теми.
  
  Боссе склав долоні дашком і став постукувати кінчиками пальців:
  
  — Але зараз справу розкрито, і ви знову в променях слави, Харрі. Що ви відчуваєте? Чи надходять вам листи від ваших прихильників? — Хлоп’яча усмішка, яка обеззброювала: територія, вільна від жартів, залишилася позаду.
  
  Старший інспектор повільно кивнув, облизав губи, наче добираючи максимально точне формулювання:
  
  — Я отримав одного листа. Восени. Але про нього мені, мабуть, зможе детально розповісти Арве Стьоп.
  
  Ближній план Стьопа, який запитально дивиться на Харрі. Секунди мовчання. Задовгі, як для прямого ефіру. Уда кусала губи. Що Харрі мав на увазі?
  
  Тут втрутився Боссе й пояснив:
  
  — Звісно, у Стьопа накопичилися купи листів від прихильниць. І навіть фанати в нього є. А у вас, Холе? Чи є у вас шалені прихильниці, які сплять біля ваших дверей? Чи у вас є спеціальні поліцейські фанатки?
  
  Публіка стиха засміялася.
  
  Харрі Холе хитнув головою.
  
  — Нумо, — не вгавав Боссе, — розкажіть нам! Напевне симпатичні слухачки Поліцейської академії час від часу просять вас, щоб ви навчили їх особистого огляду?
  
  Тепер зал уже сміявся розкуто. Боссе вдоволено сяяв.
  
  А Харрі Холе навіть не посміхнувся, тільки ковзнув по­глядом по студії. Він поглянув у бік виходу, і цей короткий погляд підказав Уді: він хоче підвестися й піти.
  
  Але натомість він повернувся до Стьопа і запитав:
  
  — Що ви зробите, Стьопе, якщо після лекції в Тронхеймі до вас підійде жінка і скаже, що в неї тільки одна грудь, але вона із задоволенням займеться з вами сексом. Чи запросите ви її до себе в го­тель?
  
  В студії запанувала мовчанка, і навіть Боссе якось зні­тився.
  
  А от Арве Стьоп, судячи з його вигляду, — ні.
  
  — Я точно цього не зроблю. Але не через грудь, а тому, що ліжка в готелях Тронхейма завузькі, — переможно завершив він.
  
  Публіка засміялася, але швидше від полегшення, що розмова не зайшла у штопор. У цей момент відрекомендували жінку-психолога.
  
  Йшлося про ігри дорослих, і Уда помітила, що Боссе сприт­но оминає Харрі Холе. Мабуть, він вирішив, що непередбачуваний інспектор сьогодні не у формі, і зосередився на Арве Стьопі, який, звісно, у формі завжди.
  
  — А як ви граєте, Стьопе? — поцікавився Боссе з безневинним виразом, який підкреслював певний підтекст.
  
  Уда зраділа: запитання запропонувала вона.
  
  Але перед тим як Стьоп устиг відповісти, Харрі Холе нахилився до нього і голосно й чітко запитав:
  
  — Ліпите сніговиків?
  
  Ось тут Уда й зрозуміла: щось пішло не туди. Тон Харрі — злий та владний, поза — агресивна, Стьоп наче весь підібрався, брова здивовано поповзла вгору. Боссе замовк. Уда не розуміла, що відбувається, нарахувала чотири секунди мовчання, а для прямого ефіру це ціла вічність. Але тут вона зрозуміла, що Боссе, мабуть, прорахував ситуацію. Адже Боссе знав, що поки він — ніби йому відібрало мову — шукає підтримки в залу, ця прорахована безпорадність капканом триматиме глядача в напруженні до відповіді Стьопа. А оскільки нема міцнішого капкана, ніж розлючена людина, яка втратила контроль, плаче, або кричить, або будь-яким іншим чином виражає накопичені емоції в прямому ефірі, Боссе відпустив глядачів і мовчки дивився на Стьопа.
  
  — Авжеж, я іноді ліплю сніговиків, — сказав Стьоп після цих чотирьох секунд. — На терасі, біля басейну. До того ж намагаюся, щоб вони скидалися на членів королівської родини. А коли настає весна, я спостерігаю, як речі, котрі в наш час не мають існувати, тануть і зникають з лиця землі.
  
  Уперше за весь вечір Стьоп не зірвав ані аплодисментів, ані навіть смішків. Уда подумала, що Стьоп мав знати: іншої реакції на антимонархічні заяви в студії очікувати не варто.
  
  Боссе скористався з паузи, що запанувала, щоб відрекомендувати поп-зірку. Вона мала розповісти про свою участь у новій постановці, а наприкінці передачі заспівати пісню, яку крутитимуть всі радіостанції, починаючи з понеділка.
  
  — Що це в біса таке було? — запитав молодий продюсер пе­редачі, який устиг зайняти місце позаду Уди.
  
  — Може, він не зовсім тверезий, — припустила вона.
  
  — Чорт забирай, він же поліцейський! — вигукнув хлопець.
  
  Тут до Уди дійшло, що він же мав стати її кушем. Її сенсацією!
  
  — Козел! — вилаялася вона.
  
  Продюсер промовчав.
  
  Поп-зірка розповідала про психологічні проблеми і про те, що вони передаються у спадок. Уда поглянула на годинник. Сорок секунд. Так, занадто серйозно сьогодні вийшло для п’ятничного вечора. Готувалися титри. Боссе перервав зірку, звернувшись до Стьопа:
  
  — Арве! — Зазвичай наприкінці програми Боссе починав називати співрозмовників на ім’я. — Є серед ваших знайомих люди із спадковими захворюваннями? Божевільні, наприклад?
  
  — Ні, — посміхнувся Стьоп. — Якщо тільки не вважати за божевілля прагнення абсолютної свободи.
  
  Боссе вже завершував. Тепер йому залишалося пробігтися по решті гостей та назвати пісеньку. Кілька завершальних слів від психолога, і ось він повернувся до старшого інспектора:
  
  — Тепер, коли ви схопили Сніговика, напевне, й у вас, Хар­рі, з’явиться кілька вільних днів, щоб пограти?
  
  — Ні, — відповів Харрі. Він майже сповз зі стільця, так що його довгі ноги мало не впиралися у поп-зірку. — Сніговика не схопили.
  
  Боссе підняв брову, з подивом очікуючи на продовження. Уда сподівалася, що воно буде цікавішим, ніж обіцяв початок.
  
  — Я ніколи не казав, що Ідар Ветлесен — це і є Сніговик. Навпаки, все вказує на те, що Сніговик досі на волі.
  
  Боссе видав спеціально відрепетируваний смішок, який використовував, щоб підтримати гостя в безуспішному намаганні пожартувати, і з кривою посмішкою промовив:
  
  — Гадаю, це ви кажете, щоб моїй дружині сьогодні наснилися більш цікаві сни.
  
  — Зовсім ні, — сказав Харрі.
  
  Уда подивилася на годинник і побачила, що помічниця режисера стоїть за камерою та підскакує, тримаючи долоню ребром біля горла, — показує Боссе, що час вийшов і треба встигнути дати перший куплет пісні, щоб приспів припав на титри. Але Боссе знав, що важливіше. Він знав, що ця розмова важливіша за усі пісеньки світу. Тому він проігнорував гітарний вступ і весь подався вперед на своєму кріслі, щоб привернути глядачів до того, що відбувається на їхніх очах. Ось він — куш. Сенсаційна заява офіційної особи. Тут, у його, в їхній програмі! Його голос майже затремтів від жаги:
  
  — Тобто ви хочете сказати, Холе, що поліцейські нам брехали? Що Сніговик усе ще на волі і вбивства не скінчилися?
  
  — Ні, — відповів Харрі, — ми не брехали. У справі про­сто з’явилися нові дані.
  
  Боссе повернувся на кріслі, режисер скомандував операторові: «Наїзд!», і от обличчя Боссе — на весь екран, погляд спрямований на глядачів.
  
  — Гадаю, про ці нові дані ми незабаром почуємо у випуску вечірніх новин. Дивіться «Боссе» наступної п’ятниці! Дя­кую за увагу!
  
  Уда заплющила очі. Пісенька дійшла до приспіву.
  
  — Господи Боже мій, — почула вона придушений шепіт продюсера. — Хай тобі грець!
  
  Самій Уді хотілося лише одного — завити. Від радості. Отут, думала вона, і є той самий полюс. Ми не просто там, де щось відбувається. Ми самі і є те, що відбувається. Ми — його частина!
  
  
  
  
  
  Розділ 22. День вісімнадцятий. Збіг
  
  
  Гуннар Хаген стояв біля дверей ресторану «Шрьодер» і озирався. Від моменту останніх титрів «Боссе» минуло тридцять хвилин та три телефонні розмови. Він не знайшов Харрі ані вдома, ані в Будинку мистецтв, ані на роботі. І тоді Бйорн Гольм порадив йому зазирнути до ресторану «Шрьодер», де в Харрі був прихисток. Контраст між молодими, вродливими, без п’яти хвилин знаменитими відвідувачами Будинку мистецтв та затятими мочимордами «Шрьодера» вражав. У кутку біля вікна у повній самотності сидів за столом Харрі. Із півлітровим келихом.
  
  Хаген рушив до столу:
  
  — Я намагався тобі додзвонитися. Ти що, мобільний ви­мкнув?
  
  Старший інспектор поглянув на нього без будь-якого виразу:
  
  — Та телефонували тут усякі... Купа журналістів, виявляється, тільки і мріє зі мною потеревенити.
  
  — На каналі мені сказали, що редакція програми «Боссе» зазвичай разом із гостями відвідує після ефіру Будинок ми­стецтв.
  
  — На мене чигали журналісти, отож я просто втік. То в чому справа, шефе?
  
  Хаген всівся на стілець і дивився, як Харрі піднімає до губ келих і золотава рідина тече йому до рота.
  
  — Я розмовляв із начальником управління, — сказав Ха­ген. — Це вже серйозно, Харрі. Заявити, що Сніговик досі на волі, — значить, порушити наказ про нерозголошення інформації.
  
  — Це точно, — озвався Харрі і зробив іще ковток.
  
  — «Точно»? І більше тобі нема чого сказати? Заради усього святого, Харрі, якого дідька ти це зробив?
  
  — Громадськість має право знати, — посміхнувся Харрі. — Наша демократія, шефе, побудована на гласності.
  
  Хаген грюкнув кулаком по столу, аж люди за сусідніми столиками подивилися на нього схвально, а офіціантка, яка проходила повз них із тацею півлітрових келихів, — тривожно.
  
  — Харрі, закінчуй в оці ігри грати! Ми офіційно заявили, що справу закрито. Ти в дуже поганому світлі виставляєш владу, ти хоч це розумієш?
  
  — Моя робота — ловити убивць та бандитів, — відповів Харрі, — а не показувати щось там у хорошому світлі!
  
  — Це два боки однієї й тієї самої медалі, Харрі! Наші про­фесійні дії залежать від того, як до нас ставиться суспільство. Преса — це важливо!
  
  Харрі похитав головою:
  
  — Преса ще жодного разу не допомогла і не завадила мені розкрити справу. Преса важлива тільки для простаків, які хочуть вискочити вперед. Тих, кому ви доповідаєте, цікавлять тільки конкретні результати і як їх подає преса: в позитивному ключі або в негативному. А я хочу спіймати Сніговика — і квит.
  
  — Ти небезпечний для оточення, — повідомив йому Хаген. — Ти про це знаєш?
  
  Харрі подивився на нього з подивом, але потім подумав, повільно кивнув, допив рештки й жестом попросив у офі­ціантки ще.
  
  — Я розмовляв з нашим начальником, — Хаген стримувався з останніх сил. — Мені було сказано знайти тебе й на­дягнути міцний намордник. Зрозуміло?
  
  — Так точно, шефе.
  
  Хаген здивовано закліпав очима, обличчя Харрі так само не виражало жодних емоцій.
  
  — Починаючи з сьогоднішнього дня, я хочу тримати руку на пульсі всього, що відбувається, — сказав Хаген. — Я хочу, щоб мені негайно доповідали про все. Але оскільки ти, звісно, цього все одно не робитимеш, я вже перемовився з Катриною Братт і доручив їй цю роботу. Є заперечення?
  
  — Жодних, шефе.
  
  Мабуть, подумав Хаген, Харрі сп’янів більше, ніж здається на перший погляд.
  
  — Братт сказала, що ти їй наказав податися до асистентки Ідара Ветлесена і проглянути історію хвороби Арве Стьопа. Без санкції прокурора. І до чого ти все це затіяв? Ти взагалі розумієш, чим це нам загрожує? А якби Стьоп про це дізнався?
  
  Голова Харрі смикнулася вгору, як у сторожового пса.
  
  — А що означає «якби»?
  
  — А те, що жодних записів щодо Стьопа вона так і не знайшла.
  
  — Та невже? І чому це, цікаво?
  
  — Не знаю, Харрі. Я тільки страшенно радий, що все ми­нулося і проблем у нас не виникло. Арве Стьоп! Отакої! Ко­ротше, про все, що Братт нариє чи не нариє, — вона мені доповідатиме щоденно.
  
  Харрі кивнув офіціантці, яка поставила перед ним новий келих.
  
  — І що, вона вже отримала вказівки щодо...
  
  — Щодо чого?
  
  — Ну, коли вона тільки прийшла, ви сказали їй, що я буду її отим самим... — І Харрі замовк.
  
  — Її ким?.. — розлючено запитав Хаген.
  
  Харрі похитав головою.
  
  — Та що з тобою? З тобою все гаразд?
  
  — Цілком, — відповів Харрі, проковтнув половину вмі­сту свого келиха одним великим ковтком і поклав на стіл сотенну купюру. — Приємного вечора, шефе.
  
  Хаген сидів, поки Харрі не вийшов з ресторану. Тільки тут він помітив, що в келиху у Харрі нема піни. Він обережно понюхав його, підніс до губ. На смак було кислувате. Пахло яблуком.
  
  Харрі йшов додому тихими вулицями міста. Вікна старовинних невисоких будинків світилися в темряві котячими очима. Він хотів зателефонувати Валянку, дізнатися, як справи, але вирішив дотримати слова і не смикати його перед­часно. Він звернув на вулицю Софієсгате. Ані душі. Попро­стував до будинку, аж раптом помітив якийсь рух. Світло відбилося в чиїхось окулярах. Через дорогу від нього, за рядом припаркованих біля тротуару машин, стояла людина і начебто зачиняла автомобільні дверцята. Харрі чудово знав, які машини тут зазвичай стоять. Ця — «вольво С70» — була не з їхнього числа.
  
  Було надто темно, і Харрі не міг роздивитися обличчя, але побачив, що людина нахилила голову так, щоб тримати Харрі в полі зору. Журналіст? Харрі йшов мимо машин. У бокових дзеркалах він бачив, як за ним рухається чужа тінь. Не прискорюючи крок, Харрі сунув руку до кишені пальта. Він чув кроки, що наближалися, і відчував, як на нього накочується лють. Він порахував до трьох і різко обернувся. Лю­дина застигла на місці.
  
  — Ви не мене шукаєте? — запитав Харрі і зробив крок уперед з револьвером в руці, другою схопив людину за комір і штовхнув так, що обидва вони впали на капот якогось автомобіля. Харрі притис чоловікові плечем горло і приставив револьвер до окулярів.
  
  — По мене прийшов? — прохрипів він.
  
  Той намагався вирватися, але Харрі не поступався, і врешті-решт чоловік здався. Його потилиця лунко стукнулася об капот машини, і тут світло ліхтаря впало йому на обличчя. Харрі його відпустив. Чоловік зробив спробу підвестися й закашлявся.
  
  — Підводьтеся, — сказав Харрі, згріб його під пахву й по­тягнув до себе.
  
  Харрі відчинив під’їзд і заштовхнув туди чоловіка.
  
  — Ви що, в біса, тут робите? — запитав він його. — І звідки знаєте, де я живу?
  
  — Я спробував зателефонувати за номером на вашій візитній картці. А потім зателефонував до довідкової, і там мені дали вашу адресу.
  
  Харрі подивився на чоловіка. Точніше, на його обриси в нічній темряві. Навіть на фотороботі він був схожий на професора Філіпа Беккера.
  
  — Я вимкнув телефон, — буркнув Харрі.
  
  Харрі довів його до власної квартири, відчинив двері, стягнув із себе черевики, дійшов до кухні та ввімкнув чайник.
  
  — Я бачив вас сьогодні в «Боссе», — сказав Беккер, входячи до кухні як був — у черевиках та пальті. Обличчя його було блідим до синяви. — Сміливо. Так що я подумав, що теж маю проявити мужність. Врешті-решт, я вам зобов’язаний.
  
  — Зобов’язані? Мені?
  
  — Ви повірили мені, повірили, що я не винен. І врятували від публічного приниження.
  
  — Гм. — Харрі підсунув професору стілець, але той похитав головою.
  
  — Я вже йду. Тільки скажу вам дещо, чого ніхто не має знати. Можливо, це і не стосується справи... Це стосується Юнаса.
  
  — Кажіть.
  
  — Того самого вечора, коли я дізнався про Лоссіуса, я взяв у дитини кров.
  
  Харрі згадав про пластир на плечі Юнаса.
  
  — І пробу слизової рота. Відправив усе це до служби вста­новлення батьківства, щоб вони зробили аналіз ДНК.
  
  — Он як? Хіба так можна, без адвоката?
  
  — Раніше було не можна, а тепер будь-яка приватна особа може сплатити й отримати результат аналізу. Дві тисячі вісімсот крон з людини. Трохи більше, якщо вам треба терміново. Я так і зробив. І сьогодні надійшла відповідь. Юнас... — Беккер зупинився і зітхнув. — Юнас не мій син.
  
  Харрі повільно кивнув.
  
  Беккер похитнувся, ніби хотів сісти.
  
  — Я попросив їх пошукати по всій базі даних збіг, і вони знайшли. Ідеальний.
  
  — Ідеальний? Тобто як у Юнаса?
  
  — Самого Юнаса.
  
  Харрі замислився. Схоже, в кінці тунелю замерехтіло світло.
  
  — Іншими словами, хтось уже замовляв їм проби Юнаса для аналізу ДНК, — сказав Беккер. — Мені сказали, що попередній запит було зроблено сім років тому.
  
  — І вони підтвердили, що це проби Юнаса?
  
  — Ні, проби анонімні. Проте в них залишилося ім’я замовника.
  
  — Хто?
  
  — Це клініка, якої більше не існує.
  
  Харрі знав відповідь ще до того, як Беккер промовив — «Марієнлюст».
  
  — Ідар Ветлесен, — похитав головою Харрі, ніби примірявся до картини, що криво висіла, і бажаючи її попра­вити.
  
  — Точно, — підтвердив Беккер, ляснув у долоні й блідо всміхнувся. — От і все. Це означає, що у мене... немає сина.
  
  — Мені дуже шкода.
  
  — Та я давно це відчував.
  
  — Гм. А чому ви примчали до мене?
  
  — Не знаю, — відповів Беккер.
  
  Харрі чекав.
  
  — Я... Мені треба було щось зробити... — Професор затнувся, але змусив себе продовжити: — Я тепер зовсім сам. Моє життя віднині зовсім не має сенсу. Якби той пістолет був справжнім...
  
  — Е, так не годиться, — перервав його Харрі. — Женіть цю думку. Що більше про це думаєш, то більше вона здається привабливішою. Але ви забуваєте одну річ. Навіть якщо життя втратило для вас сенс, ви ще потрібні іншим. Наприклад, Юнасу.
  
  — Юнасу? — пирхнув Беккер. — Цьому зозуленяті? Гнати думку про... Вас цього навчають у вашій Поліцейській школі?
  
  — Ні, — відповів Харрі.
  
  Вони подивилися один на одного.
  
  — Гаразд, — сказав Беккер. — У будь-якому разі ви тепер знаєте.
  
  — Спасибі, — подякував Харрі.
  
  Беккер пішов, а Харрі все сидів та похитував головою, не помічаючи, що вода закипіла, чайник вимкнувся, а червоний вогник під кнопкою давно згас.
  
  
  
  
  
  Розділ 23. День дев’ятнадцятий. Мозаїка
  
  
  О сьомій ранку, коли небо приховали сірі хмари, Харрі піднявся на сьомий поверх будинку у Фрогнері. Валянок залишив двері незамкненими, і коли Харрі увійшов, він сидів на дивані з пультом від телевізора в руці, поклавши ноги на зелений журнальний столик. На ек­рані була якась цифрова мозаїка.
  
  — Пиво будеш? — запитав Валянок і кивнув на свою пляшку. — Адже субота.
  
  Харрі здалося, що сморід від ніг Валянка висить у повітрі, наче дим. Обидві попільнички були повні недопалків.
  
  — Ні, дякую, — відмовився Харрі й сів. — Ну?
  
  — Ну! У мене була тільки одна ніч. — Валянок зупинив DVD-плеєр. — Зазвичай я витрачаю на це хоча б кілька днів.
  
  — Ця людина — не професійний гравець у покер, — нагадав Харрі.
  
  — Не скажи, — заперечив Валянок і відсьорбнув з пляшки. — Блефує він краще за багатьох покеристів. Ось, до речі, місце, де ти ставиш йому запитання, на яке умисно очікуєш отримати брехливу відповідь. Так?
  
  Він натиснув на кнопку, і Харрі побачив себе в телестудії. На ньому був тіснуватий смугастий шведський піджачок, чорна футболка — подарунок Ракелі, джинси «Дизель» та чорні черевики «Док Мартенс». Він сидів у помітно незручній позі, наче в спинці його стільця були колючки. Із динаміків телевізора долинуло запитання: «Чи запросите ви її до себе в готель?» — «Я точно цього не зроблю», — почав було Стьоп і, підкоряючись пульту, застиг.
  
  — Ти точно знаєш, що це брехня? — запитав Валянок.
  
  — Авжеж, — відповів Харрі. — Подружку Ракелі він не про­пустив. А жінки на себе таке не намовлятимуть. Що скажеш?
  
  — Якби я міг програти це на компі, я міг би збільшити очі. Але у принципі і так видно. Ось, дивися на зіниці, бачиш, розширені? — І Валянок тицьнув в екран обгризеним нігтем. — Класична ознака стресу. А ніздрі бачив? Ми так робимо в момент стресу, коли мозкові потрібен додатковий кисень. Але все це не означає, що він бреше. Адже є чутливі люди, які відчувають стрес, навіть коли кажуть правду. А є такі, які не відчувають, коли брешуть. От у нього, наприклад, руки зовсім спокійні.
  
  Харрі помітив, що голос у Валянка перестав скрипіти, став м’яким і дуже приємним. Харрі поглянув на екран, на руки Стьопа, які спокійно лежали одна на одній.
  
  — На жаль, стовідсоткових ознак узагалі не існує, — сказав Валянок. — Треба знайти, що саме змінюється в цієї людини, коли вона бреше або коли каже правду. Це як намальований трикутник — тобі обов’язково знадобляться ще дві точки.
  
  — Правда і неправда, — підтакнув Харрі. — Звучить просто.
  
  — Саме так — звучить. Припустимо, що на початку передачі він каже правду, коли розповідає про газету і про те, як зне­важає політиків. Тут у нас з’являється друга точка. — Валянок перемотав. — Дивися.
  
  Харрі поглянув, але нічого не помітив і похитав го­ловою.
  
  — На руки, на руки дивися!
  
  Харрі поглянув на схрещені засмаглі руки Стьопа.
  
  — Руки як руки. Спокійні.
  
  — Так, і він їх не ховає, — сказав Валянок. — Погані гравці в покер припускаються класичної помилки: коли до них приходить слабка карта, вони найсильнішу ховають рукою. А коли блефують, то замислено прикривають рота рукою, щоб приховати міміку. Ми їх називаємо «хованки». А інші, блефуючи, витягуються на стільці, розправляють плечі, робляться наче більшими, розумієш? Таких ми називаємо «надувні». Стьоп — «хованка».
  
  Харрі подався наперед:
  
  — І ти зміг визначити?..
  
  — Зміг, — підтвердив Валянок. — Він увесь час так робить. Коли бреше — прибирає руки з передпліч і ховає пра­ву. Я так зрозумів, він правша?
  
  — А що він зробив, коли я запитав про Сніговика? — Харрі навіть не намагався приховати хвилювання.
  
  — Брехав, — відрубав Валянок.
  
  — Де саме? Коли казав, що ліпить сніговиків? Чи що ліпить їх у себе на терасі?
  
  Валянок видав короткий хрип, котрий, як Харрі здогадався, насправді означав сміх.
  
  — Знаєш, це все ненауково, те, чим ми тут займаємося, — сказав Валянок. — Я вважаю, поганих карт у нього нема. У перші секунди, після того як ти поставив запитання, він тримав долоні на передпліччях, тобто збирався сказати правду, але в той же час його ніздрі розширилися, себто у нього був стрес. А потім він подумав, сховав руку і давай брехати.
  
  — Точно, — згадав Харрі. — І це означає, що він щось приховує, адже так?
  
  Валянок стулив губи, показуючи, що питання делікатне:
  
  — Це також може означати, що він збирався сказати неправду, знаючи, що про це здогадаються. Щоб приховати правду, яку насправді міг виказати.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  — Коли професійні покеристи отримують гарну карту, замість того щоб просто підвищити ставки, вони підвищують їх, одночасно виказуючи слабкі сигнали, що буцімто блефують. Саме для того, щоб недосвідчені гравці подумали, що вони викрили блеф, і пішли на серйозне підвищення ставок. Приблизно так це виглядає. Подвійний блеф.
  
  Харрі повільно кивнув:
  
  — Ти це до того, що він хоче, аби я подумав, буцімто йому є що приховувати?
  
  Валянок подивився на порожню пляшку пива, перевів погляд на холодильник, зробив не надто щиру спробу підвестися з дивана і зітхнув:
  
  — Я ж казав, це все ненауково. Ти не міг би...
  
  Харрі підвівся, підійшов до холодильника. Вилаявся подумки. Коли він телефонував Уді, то, звісно, знав, що вони напевне приймуть його пропозицію взяти участь у програмі. А ще він знав, що йому вдасться безперешкодно поставити Стьопу пряме запитання — такий був формат пере­дачі — і що камера показуватиме того, хто відповідає, так званим ближньосереднім планом, тобто тільки верхню ча­с­тину тіла. Усе це чудово підходило для аналізу Валянка. І все одно їм не пощастило. Адже це була остання соломинка, останнє місце, куди ще міг впасти промінь світла. Решта тонула в темряві. Можливо, попереду було ще років десять руху навпомацки, надій на прорив, на випадок, на помилку ворога.
  
  Харрі роздивлявся вишикувані, як на парад, пивні пляшки в холодильнику, їх стрункі ряди дивно контрастували з безладом, що панував у кімнаті. Він трохи забарився. І взяв дві пляшки. Вони приємно холодили долоні. Дверцята холодильника повільно поповзли на місце.
  
  — Єдине місце, де я з упевненістю можу сказати, що Стьоп бреше, — подав з дивана голос Валянок, — це коли він каже, що у нього в родині нема випадків божевілля або інших серйозних спадкових захворювань.
  
  Харрі устиг виставити ногу і не дав холодильникові зачинитися. Світло холодильника відбивалося в темному вікні, на якому не було завісок.
  
  — Продовжуй, — сказав він.
  
  І Валянок продовжив.
  
  За двадцять п’ять секунд Харрі був уже в низу сходів, а Валянок майже допив пиво, яке йому сунув Харрі.
  
  — Так, Харрі, — пробурмотів Валянок собі під ніс, — тут ось іще що. Коли Боссе запитав тебе, чи не чекаєш ти на якусь особливу жінку, ти сказав «ні». Ой, Харрі, навіть і не думай грати в покер.
  
  Харрі зателефонував з машини.
  
  Він не встиг назватися, а на тому кінці вже відгукнулися: «Привіт, Харрі».
  
  Думка, що Матіас Лунн-Хельгесен запам’ятав його номер телефону або навіть вніс його разом із зазначенням імені, змусила Харрі здригнутися. На дальньому плані він чув голоси Ракелі та Олега. Вихідні. Сім’я.
  
  — У мене питання щодо клініки «Марієнлюст». Залишився після неї хоч якийсь журнал пацієнтів?
  
  — Сумніваюся, — відповів Матіас. — Напевне, є якісь правила, де йдеться про те, як чинити з документами, якщо вони не переходять до когось іще. Але якщо треба, я перевірю.
  
  — Дякую.
  
  Харрі промчав повз станцію метро «Віндерен». І знову поруч із ним ширяв привид минулого. Автомобільне переслідування, аварія, колега, що загинув, чутки про те, що за кермом був він, Харрі, і що треба було його перевірити на проміле. Це було давно. Багато води спливло, а душа досі болить.
  
  Матіас передзвонив за чверть години.
  
  — Я переговорив з Грегерсеном, він очолював клініку «Ма­рієнлюст». Боюся, все загинуло. Але я впевнений, що деякі лікарі, Ідар в тому числі, забрали дані на своїх пацієнтів.
  
  — А ти?
  
  — Я тоді вже знав, що займатимуся приватною практикою, отож нічого не взяв.
  
  — А як вважаєш, зміг би ти згадати імена хоча б деяких пацієнтів Ідара?
  
  — Деяких — можливо. Але небагато. Це ж давно було все, Харрі.
  
  — Я знаю. Дякую. — Харрі поклав слухавку й завернув згід­но з вказівником до Королівського шпиталю.
  
  Герда Нельвік, пишногруда привітна дама за сорок, цього вечора була сама у відділі встановлення батьківства Ін­ституту судової медицини при Королівському шпиталі. Вона зустріла Харрі й повела його до свого кабінету. Ніщо не вказувало на те, що тут борються з найнебезпечнішими злочинами проти суспільної моралі. По-домашньому нуднувато прикрашені світлі приміщення свідчили, що, за невеликим винятком, місцевий штат складається з самих лише жінок.
  
  Харрі бував тут раніше і був знайомий з процедурою ДНК-аналізу. За скляними вікнами лабораторій він бачив жінок у білих халатах, шапочках та медичних одноразових рукавичках, що схилились над записами та апаратурою, де йшли таємничі процеси, що їх вони називали «проба волосся», «препарат крові» та «ампіфікація». Усе це, врешті-решт, об’єд­нувалося в документі, який являв собою таблицю, де були зведені п’ятнадцять різних показників.
  
  Холе та Нельвік пройшли мимо приміщення, де на по­лицях були розставлені коричневі конверти з позначками поліцейських відділів з усієї Норвегії. Харрі знав, що в них — предмети одежі, пасма волосся, проби меблевої оббивки, крові та інших органічних матеріалів, надісланих сюди для проведення аналізу. Все це для того, щоб вирвати в цих предметів цифровий код, у якому зашифровані потрібні ланки чарівної спіралі, названої ДНК, яка ідентифікує її власника з точністю майже сто відсотків.
  
  Кабінет Герди Нельвік був невеликий — саме такий, щоб розмістилися полиці з безліччю тек, стіл з комп’ютером, ета­жерка для паперів та велика фотографія двох хлопчиків зі сноубордами.
  
  — Сини? — запитав Харрі сідаючи.
  
  — Сподіваюся, що так, — посміхнулася вона.
  
  — Що?
  
  — Так у нас жартують. Ви цікавилися замовниками ана­лізів?
  
  — Так. А саме — всіма ДНК-аналізами, які замовлені од­нією установою за останні дванадцять років. Мені треба ді­знатися, чиї це аналізи.
  
  — Гаразд. Що за установа?
  
  — Клініка «Марієнлюст».
  
  — «Марієнлюст»? Ви впевнені?
  
  — А чому ні?
  
  Вона знизала плечима:
  
  — У запитах із встановлення батьківства замовниками здебільшого бувають судові інстанції або адвокати. Або про­сто приватні особи.
  
  — Це не з приводу встановлення батьківства. Там йдеться про вивчення спадковості через причину наявності в батьків важких генетичних захворювань.
  
  — Он як, — сказала Герда. — Тоді подивимося у базі даних.
  
  — Ви можете перевірити це просто зараз? — здивувався Харрі.
  
  — Ну, якщо у вас є час... — Вона подивилася на годинник. — Секунд за тридцять...
  
  Харрі кивнув.
  
  Герда ввела в комп’ютер, диктуючи сама собі:
  
  — Клініка «Ма-рі-єн-люст», — відкинулася на спинку стіль­ця й зачекала, поки машина запрацює. — Кепська погода цієї осені, правда? — запитала вона.
  
  — Атож, — відповів Харрі з чемності, прислухаючись до поклацування жорсткого диска, наче у ньому міг розчути відповідь, на яку так сподівався.
  
  — Від браку світла розвивається депресія, — продовжила вона. — Сподіваюся, хоча б сніг невдовзі випаде. Буде світліше.
  
  — Гм, — невизначено кивнув Харрі.
  
  Поклацування припинилося.
  
  — Подивимося, — сказала вона, дивлячись на екран.
  
  Харрі набрав у груди повітря.
  
  — Клініка «Марієнлюст» дійсно була нашим клієнтом, але востаннє — сім років тому. — Герда насупилася. — Проте раніше вони багато замовляли, як я бачу.
  
  Тут вона замовкла. Харрі чекав, що вона скаже те, про що він думав. І вона продовжила:
  
  — Я б сказала, незвично багато для звичайного медичного центру.
  
  Харрі відчував: він на правильному шляху, який веде до виходу з лабіринту. Або, краще сказати, всередину лабіринту. До його темного нутра.
  
  — У вас є дані про тих, кого тестували на їхнє замовлення?
  
  Герда похитала головою:
  
  — Зазвичай така інформація у нас є, але клініка побажала зберегти анонімність клієнтів. На жаль.
  
  Чорт! Харрі заплющив очі і замислився.
  
  — Але результати аналізів у вас збереглися? З кінцевою відповіддю: батько чи ні.
  
  — Це так, — відповіла Герда.
  
  — І що там?
  
  — Зараз я не можу вам відповісти, адже треба заходити у кожний файл, а це забере якийсь час.
  
  — А аналізи такі ж детальні, як і при роботі з кримінальними справами?
  
  — Навіть більше. Бо у разі визначення батьківства треба вивчити більше факторів, оскільки половина генетичного матеріалу успадковується від матері.
  
  — Отже, якщо я вам надішлю клітинний матеріал — пробу, взяту в конкретної людини, — ви зможете визначити, чи надсилали вам її проби з клініки «Марієнлюст»?
  
  — Зможу, — підтвердила Герда, і з її тону було зрозуміло, що вона чудово уявляє собі, чим пояснюється така складна схема.
  
  — Добре, — сказав Харрі. — Мої співробітники надішлють вам проби чоловіків та дітей жінок, які зникли за останні роки. Перевірте, чи надсилали вам аналогічний матеріал з клініки «Марієнлюст». Мені шкода вас завантажувати, але запевняю вас, ця робота — першочергової важливості.
  
  І тут очі Герди засяяли:
  
  — Згадала! Згадала, де я вас бачила: в «Боссе» вчора увечері! Отже, те, про що ми з вами зараз розмовляли, стосується... — І хоча, окрім них, тут нікого не було, вона стишила голос, ніби прізвисько, дане маніяку, стало табу, забороненим словом, яке не можна вимовляти вголос: — Сніговика?
  
  Харрі зателефонував Катрині і попрохав зустрітися з ним у кафе-барі «Ява» на Сент-Хансхьоуген. Він припаркувався перед старовинними воротами собору, ризикуючи потрапити на евакуатор. Вулицею Уллеволсвейєн снували люди — поспішали закупити продукти на вихідні. Крижаний вітер підіймався з боку собору та летів до цвинтаря Христа Спасителя зривати чорні капелюхи з голів тих, хто йшов за труною.
  
  Харрі взяв кортадо та подвійний еспресо у паперових стаканчиках і всівся надворі. Напроти в парку, через дорогу, у ставку кружляв самотній, білий як сніг лебідь з шиєю, ви­гнутою знаком запитання. Харрі дивився на нього і все намагався згадати, як називається капкан для лисиць. Від вітру вода вкривалася брижами.
  
  — Кортадо ще гарячий?
  
  Перед ним, простягнувши руку, стояла Катрина.
  
  Харрі сунув їй паперовий стаканчик, і вони попростували до його машини.
  
  — Добре, що ти змогла вибратися на роботу суботнього вечора, — сказав він.
  
  — Добре, що ти зміг вибратися на роботу суботнього вечора, — як луна повторила вона.
  
  — Я — холостяк. Суботній вечір для таких, як я, справжні тортури. А в тебе, навпаки, життя має бути в самому розпалі.
  
  Поруч із машиною стояв чоловік похилого віку й роздратовано дивився на машину Харрі:
  
  — Я викликав евакуатор.
  
  — Атож, я чув, що це нині популярно, — відповів Харрі, відчиняючи дверцята. — Ось тільки паркувати їх незручно.
  
  Харрі та Катрина сіли в машину, але тут зморшкуватий кулачок постукав у скло.
  
  — Кран зараз приїде. Ви маєте залишитися й зачекати, — попередив старий.
  
  — Ви так вважаєте? — Харрі показав йому своє посвідчення.
  
  Старий побачив посвідчення і кисло покосився на го­динник.
  
  — У вас завузькі ворота. Як не став машину, все одно перекриєш вихід, — сказав Харрі. — А знак «Паркування заборонено» ви повісили незаконно. Я пришлю людину з відділу транспортного контролю, щоб його зняли. Гадаю, вам доведеться сплатити штраф.
  
  — Що?
  
  — Ми з поліції, — з натиском сказав Харрі.
  
  Старий здивовано втупився у посвідчення, потім на Харрі, потім знов у посвідчення, знов на Харрі.
  
  — Добре, можете їхати, — сказав він із жалем.
  
  — Нічого доброго, — відповів Харрі. — Я телефоную до відділу транспортного контролю.
  
  Старий розлючено подивився на нього.
  
  Харрі довго шукав ключі від запалення, потім завів двигун і трохи опустив скло:
  
  — А ви поки що нікуди не йдіть, чекайте тут.
  
  Вони від’їхали, у дзеркало заднього виду все ще було вид­но розгублене обличчя старого.
  
  — Ну ти й зараза! — голосно розсміялася Катрина. — Так поводитися із старою людиною...
  
  Харрі подивився на неї в дзеркало. У Катрини був дивний вираз обличчя, наче їй боляче сміятися. Парадоксально, але це на­гадало йому інцидент у барі «Фенрис», коли вона відкрилася йому більше, ніж зазвичай. Мабуть, у всіх красунь одна слабкість: варто не відповісти на їхній поклик, як вони починають западати на тебе все більше й більше.
  
  Харрі посміхнувся. Цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що сьогодні він прокинувся від збудження, а рештки сну були присвячені їй: він узяв її прямо в туалетній кабінці бару «Фенрис», та так завзято, що стіни кабінки аж двигтіли. Дзеркало за її спиною трусилося, обличчя Харрі в ньому розпливалося, вони зачіпали раковину, сушку, контейнер з рідким милом. І тільки зупинившись, він роздивився, що в дзеркалі було зовсім не його, а чиєсь обличчя.
  
  — Про що ти думаєш? — запитала вона.
  
  — Про розмноження, — відповів Харрі.
  
  — Що?
  
  Харрі простягнув їй пакет, вона розкрила й побачила згори аркуш паперу з написом: «Інструкція із забору матеріалу слизової порожнини рота для проведення аналізу ДНК».
  
  — І що ми маємо з цим робити? — Катрина помахала пакетом.
  
  — Поїдемо до Солліхьогда, візьмемо аналізи в близнючок.
  
  На землі по периметру двору сніг не розтанув. Мокрий, сірий, він все ще лежав там, демонструючи, що це його територія.
  
  Ролф Оттерсен зустрів їх на ґанку й запропонував каву. Знімаючи пальто, Харрі пояснив, чого вони хочуть. Ролф нічого не запитав і просто кивнув.
  
  Дівчата сиділи у вітальні та плели, подзенькуючи спицями.
  
  — Ну і що це буде? — запитала Катрина.
  
  — Шарф, — хором відповіли близнючки. — Нас тітка навчає. — Вони кивнули на Ане Педерсен. Та сиділа поруч, плела і благодушно усміхалася Катрині.
  
  — Мені треба трохи вашої слини, — попросила Катрина, дістаючи пробірки. — Відкрийте ротики.
  
  Дівчатка відклали плетіння.
  
  Харрі пройшов слідом за Ролфом Оттерсеном до кухні, де розливалися пахощі щойно звареної кави.
  
  — Отже, ви помилилися з тим лікарем, — сказав Оттерсен.
  
  — Можливо, — відповів Харрі. — А можливо, він таки пов’язаний із цією справою. Можна я знову зазирну до сарая?
  
  Оттерсен зробив запрошувальний жест, але додав:
  
  — Щоправда, Ане там прибирала, так що особливо дивитися нема чого.
  
  Там дійсно було прибрано. Харрі згадав, як Гольм брав пробу крові, що густим темним шаром вкривала підлогу біля верстака. Кров була куряча. Тепер підлогу відшкребли дочиста, і тільки там, де кров просочилася у тріщини, дошки були рожеві. Харрі зупинився біля верстака і подивився на двері. Спробував уявити собі, як усе відбувалося: Сильвія рубала голови курям, у двері ввійшов Сніговик. Чи чекала вона на нього? Вона зарубала двох курей. Ні, трьох. Але чому він подумав, що їх було дві? Дві плюс одна. А чому — плюс одна? Харрі заплющив очі.
  
  Дві мертві курки лежали біля верстака, їхня кров стікала додолу, в жолоб. Але третя лежала оддалік і замастила підлогу. Кров запеклася навколо курячої шиї — точнісінько як кров Сильвії. Він пам’ятав, як Бйорн Гольм це пояснив, і знав, що думка не нова, що вона вже досить довго лежить десь далеко разом з рештою таких же — недодуманих, які чи то наснилися, чи примарилися. Думка про те, що третя курка була вбита тим самим інструментом — петлею, що нагрівалася та ковзала.
  
  Він підійшов до того місця, де дошки підлоги всотали кров, і присів навпочіпки. Чому, вбиваючи третю курку, Сніговик використовував не сокиру, а петлю? Усе просто. Тому що сокира зникла в темному лісі. Тобто це сталося після вбивства. Він повернувся до сарая і тут забив ще одну курку. Але навіщо? Якийсь ритуал вуду? Несподіваний порив? Ні греця. Цей покидьок усе планує та завжди слідує плану.
  
  — Навіщо? — запитала Катрина.
  
  Харрі не чув, як вона підійшла. Вона стояла в дверях сарая, світло оголеної лампочки падало їй на обличчя, в руках вона тримала пластикові пакети з пробами. Харрі здригнувся: Катрина стояла в дверях, витягнувши руки, зовсім як і тоді, в будинку Беккера, але тепер до цієї згадки домішувалося ще щось, якесь інше почуття.
  
  — Та я вже казав, — пробурмотів Харрі, дивлячись на рожеві тріщини у мостині, — справа замішана на спадковості та брехні.
  
  — Кого ти підозрюєш? — запитала вона, підходячи ближче, цокаючи високими підборами по дошках. — Хто маніяк?
  
  Вона присіла навпочіпки поруч з ним, запах її міцних парфумів, нагрітих шкірою, обволікав Харрі.
  
  — Я вже сказав: гадки не маю.
  
  — Але зараз ти виконуєш не просто рутинний огляд! У тебе з’явилася версія, — сказала вона впевнено.
  
  Харрі помовчав:
  
  — Це поки що не зовсім версія.
  
  — Все одно розповідай.
  
  Харрі зітхнув:
  
  — Арве Стьоп. Він сказав, що Ідар лікував йому лікоть. Але Боргхільд запевнила, що жодних записів про Стьопа у Ветлесена нема. Отож — чому?
  
  Катрина знизала плечима:
  
  — Можливо, у нього було щось серйозніше, ніж лікоть, і Стьоп боявся, що інформація про травми може спливти та зіпсувати його променистий імідж.
  
  — Якби Ідар Ветлесен з цієї причини відмовився вести записи своїх пацієнтів, то в нього архів був би порожній. Я вважаю, що тут ховається щось справді серйозне. Таємниця, яка не підлягає розголошенню.
  
  — Наприклад?
  
  — На ток-шоу Стьоп збрехав, що у нього в роду ніколи не було божевільних чи людей з хронічними захворюваннями.
  
  — Ну то й що?
  
  — Давай подумаємо, спробуємо від цього відштовхнутися. Заради версії.
  
  — Версії, яка поки що — не версія?
  
  Харрі кивнув:
  
  — Ідар Ветлесен старанно приховував, що приймає хворих на хворобу Фара. Про це не знала навіть Боргхільд, його асистентка. Так чому саме на нього, а не на якогось іншого лікаря в світі вийшли Сильвія Оттерсен та Бірта Беккер?
  
  — Чому?
  
  — Давай уявимо, що головним умінням Ветлесена було не лікування серйозних захворювань, а збереження таємниці. Він сам казав, що вся його практика будується саме на цьому. Скажімо, до нього приходить пацієнт — до того ж іще і його друг, і каже, що в нього хвороба Фара, й діагноз йому поставили в іншому місці, у справжнього фахівця. Але отой спеціаліст не володіє вмінням берегти таємницю, а подібний факт і справді має зберігатися у повній таємниці. Пацієнт наполягає, можливо, навіть платить великі гроші. Адже він з тих, хто може заплатити.
  
  — Арве Стьоп?
  
  — Так.
  
  — Але діагноз йому поставили в іншому місці, звідки цілком можливий витік інформації?
  
  — Так, але Стьоп боїться не цього. Він боїться, що діаг­ноз — хвороба Фара — буде поставлений дитині: адже хвороба передається у спадок. Ось що має зберігатися у цілковитій таємниці, бо нікому не відомо, що в Стьопа є діти. Багато хто з чоловіків думає, що ці діти — їхні власні. На­приклад, Філіп Беккер думав, що він батько Юнаса. І... — Харрі кивнув у бік будинку.
  
  — Ролф Оттерсен? — стримано прошепотіла Катрина. — Близнючки? Ти думаєш, що цей генетичний матеріал, — вона помахала пакетиками, — приведе до Арве Стьопа?
  
  — Напевне.
  
  Катрина подивилася на нього:
  
  — Зниклі жінки... у них у всіх залишилися діти...
  
  — Якщо виявиться, що Стьоп — батько Юнаса та близнючок, ми в понеділок почнемо брати проби в решти.
  
  — Ти хочеш сказати, що Стьоп... робив дітей по всій Норвегії? Різним жінкам? А потім їх убивав після того, як вони народять?
  
  Харрі знизав плечима.
  
  — Але навіщо? — не розуміла вона.
  
  — Якщо я маю рацію, то йдеться, звісно, про божевільного, так що про мотиви можна тільки здогадуватися. Тому що в діях божевільних часто простежується чітка логіка при невірному посиланні. Ти чула про тюленів?
  
  Катрина похитала головою.
  
  — Вони здійснюють холодні й прораховані вбивства, — сказав Харрі. — Після того, як самиця народить дитинчат і в неї починається наступне парування, самець намагається її вбити, бо знає, що з ним вона більше не паруватиметься, і хоче зробити так, щоб у його власних дітей більше не з’явило­ся конкурентів.
  
  Судячи з обличчя Катрини, їй було складно зрозуміти ці заплутані тюленячі стосунки.
  
  — Збожеволіти можна, — нарешті сказала вона, — але я навіть не знаю, що гірше: думати, як тюлень, чи вірити, що інші можуть думати, як тюлень.
  
  — Я ж казав... — Харрі підвівся, і його коліна голосно хрус­нули. — Це навіть ще не версія.
  
  — Брешеш. — Вона поглянула на нього знизу вгору. — Ти цілком упевнений, що їхній батько — Арве Стьоп.
  
  Харрі криво посміхнувся.
  
  — Ти так само божевільний, як і я, — посміхнулася вона йому у відповідь.
  
  Харрі пильно подивився на неї:
  
  — Ходімо. В лабораторії чекають на проби.
  
  — У суботу ввечері? — здивувалася Катрина. — Що в них, ніякого особистого життя?
  
  Вони віддали пакетики до лабораторії, де їм пообіцяли дати відповідь сьогодні ввечері, у крайньому разі — завтра рано-вранці. Харрі підвіз Катрину додому на Сейльдуксгата.
  
  — У тебе у вікнах знову темно, — помітив він. — Ти що, живеш сама?
  
  — Така розкішна жінка, як я? — посміхнулася вона, відчиняючи двері. — Ніколи.
  
  — Гм. А чому ти не захотіла, щоб я розповів твоїм колишнім колегам в Бергені, що ти тепер працюєш в Осло?
  
  — А навіщо?
  
  — Ну, я подумав, було б круто, якби вони дізналися, що ти тепер береш участь у голосному розслідуванні, та ще й у столиці.
  
  Вона знизала плечима:
  
  — Бергенці не вважають Осло столицею. На добраніч.
  
  Харрі рушив у напрямку Саннергата.
  
  Він не був упевнений, але йому здалося, що Катрина всередині зіщулилася. Тепер, коли будь-яке клацання здавалося йому звуком курка, що стає на місце, а виявляється хрускотом гілок, які з жахом ламає мала дівчинка, що дивиться на нього, він уже ні в чому не впевнений. Катрина того вечора спрямувала револьвер у спину Філіпа Беккера. І коли Харрі встав між ним та нею, він почув той самий звук, що і в дворі, коли Сальма зламала гілку. Клацання курка, що повернувся на висхідну позицію. Отже, Катрина натисла на спусковий гачок на дві третини, так що постріл міг пролунати будь-якої миті. Вона була готова застрелити Беккера.
  
  Харрі не міг про це забути. Адже знову побачив її в дверях, світло падало їй на обличчя, і він упізнав цей вираз. А ще тому, що справа стосувалася спадковості.
  
  Комісар поліції Кнут Мюллер-Нільсен обожнював Джулі Крісті. Так сильно, що не насмілювався про це сказати своїй дружині. Проте в силу того, що підозрював її саму в позашлюбному зв’язку з Омаром Шарифом, докорів сумління не відчував, а просто сидів поруч із дружиною на дивані та насолоджувався спогляданням Джулі Крісті. Щоправда, було одне «але»: зараз Джулі Крісті знаходилася в обіймах вищезгаданого Омара. І коли телефон на столику у вітальні задзвонив і комісар зняв слухавку, його дружина натисла на паузу, отож ця чудова, але нестерпна сценка з улюбленого фільму «Доктор Живаго» застигла на екрані.
  
  — Добрий вечір, Холе, — привітався Мюллер-Нільсен, коли Харрі назвав своє ім’я. — Авжеж, уявляю собі. Тепер вам точно є чим зайнятися.
  
  — У вас є хвилинка? — запитав хриплий, але м’який голос на іншому кінці лінії.
  
  Мюллер-Нільсен поглянув на червоні жадібні губи Джу­лі Крісті, палкий погляд напівприплющених очей, але відповів:
  
  — У мене стільки часу, скільки вам знадобиться, Холе.
  
  — Коли ви мені у себе в кабінеті показували фотографії Герта Рафто, я на дещо звернув увагу. Ви сказали про його дочку: «Вона добре справлялася, особливо як подумаєш, че­рез що їй довелося пройти», наче я мав знати, який вона гарний співробітник.
  
  — Ну так, адже вона дійсно чудово справляється, хіба ні? — запитав Мюллер-Нільсен.
  
  — Це як подивитися, — озвався Харрі.
  
  
  
  
  
  Розділ 24. День дев’ятнадцятий. Тувумба
  
  
  Під склепінням залу в центрі Хені — Унстада в очікуванні юрмилися гості. Арве Стьоп стояв у дверях і зустрічав тих, хто прийшов. Щоки в нього боліли від безкінечних посмішок, а після стількох рукостискань давав про себе знати травмований лікоть. Молода жінка з агенції, яка влаштовувала цей вечір, пливла неподалік від нього і, посміхаючись, показувала гостям на їхні місця за столами. Нейтрально-чорний костюм та навушники з майже невидимим мікрофоном робили її схожою на агента з бойовика «Місія нездійсненна».
  
  — Нам час, — сказала вона й поправила на Арве смокінг дружнім, майже ніжним дотиком руки з обручкою на пальці.
  
  Її стегна заколихалися перед його поглядом — вони уві­йшли до зали. Цікаво, чи є в цих стегон діти? Чорні брючата чудово сиділи на тренованих сідницях, і Арве Стьоп уявляв ці сідниці вже без нічого, на ліжку в квартирі на Акер-Брюгге. Відмовиться, мабуть, надто професійна... Він зустрівся з нею очима у великому дзеркалі дверей, зрозумів, що вона помітила його погляд, і розтягнув губи в широкій винуватій посмішці. Вона відразу посміхнулася у відповідь та трохи зашарілася зовсім непрофесійним рум’янцем. «Місія нездійсненна», кажете? А от і ні. Але не сьогодні увечері.
  
  При його появі всі підвелися. Поруч як його даму всадовили його ж заступницю — вибір нудний, але необхідний. Вона була одружена, мала двох дітей та спустошене обличчя жінки, яка проводить на роботі від дванадцяти до чотирнадцяти годин щоденно. Бідні діточки. І бідний чоловік, на якого випав її вибір того дня, коли вона несподівано вирішила, що життя варте не тільки «Ліберала». За столом підняли келихи на його честь, а між тим погляд плив по залу. Сяяли нафарбовані усміхнені очі та яскраві сукні. Без рукавів, без комірців, без бретельок, без сорому.
  
  Пролунали потужні звуки «Так казав Заратустра» Штрауса, що вирвалися з динаміків. На нараді у впорядників Арве Стьоп сказав, що подібний початок вечора здається йому помпезним, абсолютно неоригінальним та змушує замислитися про виникнення людства. Йому відповіли, що так і було задумано.
  
  На сцені, в диму та світлі софітів, з’явився відомий телеведучий, який вимагав — і отримав — за конферанс шестизначну суму.
  
  — Панове! — прокричав він у мікрофон, який своїми розмірами та формою нагадав Арве Стьопу ерегований пеніс. — Вітаємо на вечорі! Я обіцяю, він стане для вас незабутнім!
  
  Арве Стьоп замислився, що буде, коли все це нарешті за­вершиться.
  
  Харрі роздивлявся фотографії, що стояли на полицях, — товариство мертвих поліцейських. Він намагався думати, але думки розбігалися, невпинно крутилися в голові і в суцільну картину так і не складалися. Він постійно відчував, що хтось слідкує за ним, знаходиться зовсім поруч, знає, що і коли він збирається зробити. Так, але не зовсім. Здавалося, що все наче просто. І водночас — незбагненно складно. Кнут Мюллер-Нільсен сказав, що Катрина була одним із багатообіцяючих слідчих відділу вбивств в управлінні поліції Бергена, нова зірка. З нею ніколи не було проблем. Тобто був, звісно, інцидент, після якого вона і перевелася до поліції моралі. Чоловік, який проходив свідком по одній справі-«глухарю», зателефонував і наскаржився, ніби Катрина не вірить, що він уже все виклав поліції. Ось тоді й стало відомо, що вона самостійно, не інформуючи начальство, вела розслідування цієї справи. Оскільки вона цим займалася у вільний від роботи час, нічого недозволеного у цьому не було, але штука в тому, що саме в цю справу Катрині не варто було лізти, і про це їй сказали прямо в обличчя. У відповідь вона вказала на велику кількість помилок, що їх припустився попередній слідчий, проте усе це не взяли до уваги, і вона, розлютившись, пішла до іншого відділу.
  
  — Ця справа стала для неї справжнім насланням, — сказав Мюллер-Нільсен. — А розслідування, якщо мене не зра­джує пам’ять, припало саме на той час, коли Катрину покинув чоловік.
  
  Харрі підвівся й пішов коридором до кабінету Катрини. Двері, як і належить за інструкцією, були зачинені. Харрі про­йшов далі, до кімнати із ксероксом. Там на нижній полиці, збоку від пачок паперу для письма, завжди, скільки Харрі па­м’я­тав, лежав різак. Ніхто ним не користувався. Він витягнув різак — дуже важку металеву пластину з гострим краєм — і поніс його, обхопивши обома руками, до кабінету Катрини Братт.
  
  Біля дверей він підняв різак угору і випустив.
  
  Різак ударився об ручку, від чого собачка замка вскочила точно в паз.
  
  Харрі устиг відсунутись, і різак з грюкотом упав на підлогу, не зачепивши його ніг. Він штовхнув двері, вони відчинилися, і, піднявши різак, Харрі увійшов досередини.
  
  Кабінет Катрини Братт був точнісінько такий, як той, який Харрі колись ділив з інспектором Халворсеном. Порожній, з голими стінами, ані фотографій, ані картинок, ані яки­хось особистих речей. Письмовий стіл мав єдиний замок, що замикав усі ящики. Кілька порухів різака — і замок, тріснувши, піддався. Харрі зсунув купу паперів убік і почав ритися серед тек, дироколів та іншого канцелярського приладдя, по­ки не знайшов футляр. Він вийняв звідти ніж із зубчастим лезом. Ого, це тобі не якийсь складаний ножик! Харрі провів лезом по купі складених поруч документів, ніж без зусиль глибоко увійшов у папір.
  
  У нижньому ящику лежали дві нерозпечатані пачки патронів до табельного револьвера. З особистих речей Харрі знайшов тільки дві каблучки. Одна була прикрашена каменями, що яскраво виблискували під настільною лампою. Харрі вона здалася десь баченою. Він приплющив очі і намагався пригадати де. Велика блискуча каблучка... У прикрасі всього занадто багато — такий собі мініатюрний Лас-Вегас, подумав він, Катрина б таке ніколи не наділа. І цієї самої миті він відчув, як зайшлося серце — важко, але чітко. Він бачив цю каблучку у спальні Беккерів.
  
  Вечеря в залі центру скінчилася, столи прибрали. Арве Стьоп стояв, прихилившись до дальньої стіни, і дивився на сцену, біля якої юрмилися гості, із натхненням роздивляючись співака. У нього були сумніви з приводу присутності музикантів на святкуванні, але впорядники сказали, що інвестування в розважальну частину привертає лояльність підлеглих, викликає гордість за компанію та шанобливе ставлення до свого місця. А купуючи частину міжнародного успіху музикантів, він акцентує успіх власної компанії, і це сприяє укріпленню бренду «Ліберала» як продукту, з яким рекламодавці захотіли б ідентифікувати себе самих.
  
  Співак підніс палець до вуха і взяв найвищу ноту світового хіта вісімдесятих.
  
  — Ніхто не фальшивить так чудово, як Мортен Харкет, — сказав хтось поруч із ним.
  
  Він обернувся. І відразу зрозумів, що цю жінку вже десь бачив: вродливих жінок він ніколи не забував. Щоправда, усе частіше та частіше став забувати, де та за яких обставин вони зустрілися. Струнка, у простій чорній спідниці з розрізом. І він відразу згадав Бірту. У Бірти була така сама.
  
  — Жахливо! — посміхнувся він.
  
  — Цю ноту важко взяти, — зауважила вона, не відводячи очей від співака.
  
  — Жахливо те, що я не пам’ятаю вашого імені. Пам’ятаю тільки, що ми зустрічалися раніше.
  
  — Не зустрічалися, — відповіла вона. — Ви просто на мене витріщалися.
  
  Жінка відкинула з обличчя темне волосся. Вона була класично вродлива, трохи напружена. Схожа на британську супермодель Кейт Мосс. Бірта швидше нагадувала Памелу Андерсон.
  
  — Ну, за це можна не перепрошувати. — Він збадьорився й відчув, як кров несе шампанське до тих ділянок мозку, які робили його легким та розкутим, а не просто напідпитку. — Хто ви?
  
  — Мене звати Катрина Братт, — відповіла вона.
  
  — Чудово. Ви наш рекламодавець, Катрино? Банківська справа? Нерухомість? Фотограф-фрілансер?
  
  На кожне запитання Катрина з усмішкою заперечно хитала головою.
  
  — Я любителька вечірок, — відповіла вона нарешті. — Одна з ваших співробітниць, журналістка, доводиться мені подругою. Вона сказала, хто у вас тут гратиме ввечері, отож я заледве встигла натягнути спідницю і проникла сюди. Хочете викинути мене на вулицю?
  
  Вона піднесла келих шампанського до губ. Не таких пишних, як він любив, але яскравих та вологих. Жінка продовжувала роздивлятися те, що відбувалося на сцені, отож він тимчасом спокійно вивчав її профіль. Увесь повністю. Пряму спину, довершені за формою груди. Ніякого силікону, мабуть, просто хороший бюстгальтер. Але чи годували ці груди дитину?
  
  — Я подумаю, — сказав він. — Ви можете навести аргументи на свою користь?
  
  — А щодо неприхованої погрози?
  
  — Спробуйте.
  
  — Я бачила, що біля входу зібралися папараці в очікуванні вечірнього улову із життя відомих осіб. А що, коли я їм розповім про свою подругу? Їй дали зрозуміти, що її перспективи в «Лібералі» мізерні, бо вона відхилила вашу пропозицію про інтим.
  
  Арве Стьоп радісно зареготав. Він бачив, що на них уже почали звертати увагу. Нахилившись до Катрини, він відчув міцний запах її парфумів, достоту такий, як він сам полюбляв.
  
  — По-перше, я зовсім не проти усіляких лоскітливих пліток, які так полюбляють колеги з жовтої преси. По-друге, ваша подруга, мабуть, слабенький журналіст. А по-третє, вона просто бреше. Я вже спробував цю недоторку і неодноразово. Отож ви спокійно можете повідати це папараці. А ви заміжня?
  
  — Так, — відповіла Катрина, її нога в розрізі спідниці ого­лилася аж до стегна — дуже спокуслива лінія...
  
  Арве Стьоп відчув, що в роті пересохло, і пригубив шампанське. Оглянув барвисте маєво суконь, які ритмічно рухалися біля сцени. Видихнув через ніс. Він відчував увесь букет запахів присутніх тут жінок.
  
  — У вас є діти?
  
  — А ви зацікавлені в цьому?
  
  — Авжеж.
  
  — Чому?
  
  — Тому що матері, породжуючи нове життя, уповні проявляють свою натуру, і це дає їм глибинне розуміння життя, глибше, ніж у чоловіків.
  
  — Дурниці.
  
  — Не кажіть. Адже їм не треба відчайдушно шукати потенційного батька. Вони тепер хочуть грати в інші ігри.
  
  — Он як? — повернулася до нього Катрина. — Ну, тоді, мабуть, у мене саме такий період. У що ви хочете пограти?
  
  — А в що хочете.
  
  — Чудово. — Вона дивилася на сцену.
  
  Співак заплющив очі, вчепився у мікрофон обома руками і видав протяжне крещендо.
  
  — Свято нудне, і я поїхав додому. — Стьоп поставив по­рожній келих на тацю в руках офіціанта. — Я живу на Акер-Брюгге. Той самий під’їзд, де й редакція «Ліберала». Останній поверх, верхній дзвоник.
  
  — Я знаю, де це, — посміхнулася вона. — Наскільки ви хочете мене випередити?
  
  — Дайте мені двадцять хвилин. І пообіцяйте, що ви ні з ким більше не розмовлятимете. Особливо з вашою подругою. Домовилися, Катрино Братт? — Він дивився на неї, сподіваючись, що не переплутав ім’я.
  
  — Обіцяю, — відповіла вона, і Арве Стьоп помітив, що її очі сяйнули якимось глибинним вогником, котрий нагадував відблиск лісової пожежі на небі. — Я зацікавлена у нашій зустрічі так само, як і ви. — Вона підняла келих.
  
  Стьоп поглянув на неї і пішов до виходу. За його спиною чулося віддалене тремоло співака.
  
  Гримнули двері під’їзду, і вулицею Сейльдуксгата прокотилося п’яне волання. Четверо підлітків шумливо горлали, йдучи з вечірки в Грюнерльокку — районі барів. Вони про­йшли повз автомобіль, що стояв біля тротуару, не помітивши людину, що сиділа всередині. Потім завернули за ріг, і на вулиці знову стало тихо. Харрі нахилився до лобового скла і подивився на вікна Катрини Братт.
  
  Він міг би зателефонувати Хагену або викликати Скарре та патрульну машину. Але якщо це помилка, треба спочатку перевірити.
  
  Він вийшов з автомобіля, піднявся на третій поверх, по­дзвонив у двері без імені власника. Зачекав. Подзвонив знову. Потім повернувся до машини, вийняв з багажника ломик, повернувся до дверей і подзвонив на перший поверх. Відповів сонний чоловічий голос, на задньому плані чувся якийсь концерт. Секунд за п’ятнадцять чоловік спустився і відчинив двері. Харрі показав йому посвідчення.
  
  — Хіба я скаржився на злодіїв? — сказав чоловік. — Хто вас викликав?
  
  — Дякую, далі я піду без вашої допомоги, — ігноруючи запитання, кивнув Харрі.
  
  На третьому поверсі, де не було таблички з ім’ям мешканця на дверях, Харрі постукав, приклав вухо до дверей і прислухався. Потім устромив вістря ломика між дверима та одвірком біля замка. Оскільки будинки в Грюнерльокку свого часу будувалися для простих робітників з фабрик уздовж Акера, то використовувалися найдешевші матеріали, отож Харрі зламав двері без особливих труднощів.
  
  Він постояв секунду-другу у темному передпокої, прислухаючись. Потім увімкнув світло і подивився на підставку для взуття. Шість пар. Усі невеликого розміру, чоловічих нема. Підняв одну пару, яка саме сьогодні була на Катрині, — підошви ще були вологі.
  
  Пройшов до вітальні, увімкнув ліхтарик, щоб у разі чого вона не змогла з вулиці побачити, що в неї гості.
  
  Промінь ковзнув по розсохлій сосновій підлозі, висвітив простий білий диван, книжкові полиці та ексклюзивний підсилювач марки «Лінн». У стіні була ніша, там стояло невелике, акуратно застелене ліжко. Кухонька займала закуток, де приткнулися ще холодильник та плита. Житло було спартанське, але чисте. Як і в самого Харрі. Промінь світла намацав очі, які пильно дивилися на нього. Потім ще і ще. Чорні дерев’яні маски з різьбленням та яскравим візерунком.
  
  Він подивився на годинник. Одинадцята. Промінь світла поповз далі. Уся стіна над єдиним столом була завішана газетними вирізками. Вони вкривали її аж до самої стелі. Він піді­йшов ближче. Ковзнув поглядом і відчув, як серце зайшлося.
  
  Вирізки були про розслідування вбивств.
  
  Багато вбивств — десять чи дванадцять, деякі сталися так давно, що газетний папір устиг пожовкнути. Але Харрі чудово пам’ятав усі ці справи, бо в них було дещо спільне: розслідування вів він сам.
  
  На столі біля комп’ютера лежав стос тек. Рапорти слідчої групи. Він розгорнув одну. Не його розслідування, це були матеріали про загибель Лайли Осен на горі Ульрікен в Бергені. У другій теці йшлося про справу Онні Хетланн, яка зникла у Фйолльсідені. У третій були скарги на Герта Рафто. Харрі пе­регорнув усю теку. Побачив ті самі фотографії, що показував йому Мюллер-Нільсен у своєму кабінеті. Тепер він дивився на них і розумів усе до решти.
  
  Поруч із принтером він побачив аркуші паперу. На верх­ньому було щось намальовано. Швидкий любительський олі­вець, але, між тим, розібрати було можна. Сніговик. Обличчя видовжене, наче сніг, що підтанув, стікав донизу, чорні очниці-вуглини, тонка довга морквина схилилася донизу. Хар­рі перегортав папір. На кожному аркуші по малюнку. Скрізь сніговики, переважно — лише голови. Маски, подумав Харрі. Маски смерті. В однієї маски був пташиний дзьоб, ма­ленькі людські ручки по боках, а внизу — пташині лапки. В іншої — поросячий п’ятачок та циліндр.
  
  Харрі почав обшукувати кімнату, сказавши собі те саме, що й Катрині тоді, на Фінньой: відкинь усі думки, голова має бути вільною. Дивися, а не шукай. Пройшовся усіма шафами та ящиками, попорпався у кухонному посуді, серед миючих засобів, в одежі, екзотичних шампунях та імпортних кремах у ванній, де стояв запах її парфумів. Підлога у душовій була ще мокра, а на раковині лежав тюбик туші для вій. Харрі вийшов. Він не знав, що шукає, але зрозумів, що цього тут нема. Випростався й подивився навколо.
  
  Ні. Воно тут. Просто він ще не знайшов.
  
  Зсунув книги з полиці, відчинив шафку на кухні, перевірив, чи нема порожнин під дошками підлоги або в стінах, перевернув матрац. Подивився скрізь. Більше шукати нема де. Безрезультатно. Втішає тільки головне правило обшуку: не знайти означає так само багато, як і знайти. І тепер він розумів, що шукав увесь цей час. Харрі почав прибирати за собою.
  
  Поклавши малюнки на місце, він згадав, що не перевірив принтер. Верхній аркуш був пожовклий, товстіший за звичайний папір для писання і мав якийсь особливий запах — наче його посипали спеціями та підпалили. Харрі підняв його вище й підсвітив ліхтариком, щоб роздивитися водяні знаки. Знайшов — унизу, у правому кутку, ледь помітні між тонкими паперовими волокнами. Вени на шиї в Харрі випнулися, наче вся кров прилинула до них, адже мозок терміново вимагав більше кисню.
  
  Харрі ввімкнув комп’ютер. Поглянув на годинник, ­зачекав, поки завантажиться, знайшов функцію пошуку та ввів просте слово. Потім клацнув мишкою «шукати». З’явився веселий мультяшний песик, який підскакував угору-вниз і застиг, коли пошук було закінчено. Харрі прочитав: «Шукане слово знайдено в 0 документах». Перевірив, чи вірно ввів слово. Тувумба. Харрі заплющив очі. Почув, як машина мурчить, наче задоволена кішка. Потім муркотіння скінчилося. Харрі розплющив очі: «Шукане слово знайдено в 1 документах».
  
  Він навів курсор на квадратик вордівського документа. У жовтому прямокутнику з’явилося пояснення: «Востаннє змінений 9 вересня». Він відчув тремтіння в руках і двічі клацнув мишкою. Білий фон документа освітив кімнату. Тек­сту було зовсім мало. Це був лист Сніговика.
  
  
  
  
  
  Розділ 25. День дев’ятнадцятий. Дедлайн
  
  
  Арве Стьоп лежав на ліжку, виготовленому на замовлення на фабриці «Місуку» в Осаці та обшитому у шкіряній майстерні «Ченнай» в Індії, оскільки закони штату Таїланд забороняли до експорту цей сорт натуральної шкіри. Від часу замовлення до отримання ліжка минуло півроку, але результат був вартий того. Ліжко ніжило тіло, наче гейша, миттєво пристосовуючись до будь-яких поз та рухів.
  
  Він дивився, як повільно крутяться тикові лопаті вентилятора на стелі.
  
  Катрина підіймалася на ліфті. По домофону він сказав їй, що чекатиме у спальні, а двері до квартири залишить відчиненими. Холодний шовк «боксерів» липнув до розігрітої алкоголем шкіри. З музичного центру «Боуз» лилися плавні мелодії. Маленькі, майже непомітні динаміки знаходилися в кожній кімнаті.
  
  Він почув, як її підбори зацокотіли паркетом вітальні — повільно, але рішуче. Лише цей звук збуджував його. Якби вона тільки знала, що на неї чекає...
  
  І ось вона стоїть у дверях, осяяна місяцем, що піднявся над фіордом, і дивиться на нього зі своєю напівпосмішкою. Катрина розв’язала пояс довгого чорного шкіряного пальта й кинула його на підлогу. Він затамував подих, але ні — вона ще у спідниці. Підійшла до ліжка, простягла якусь гумову річ. Це була маска — рожева маска звіряти.
  
  — Надягай, — сказала Катрина без будь-якого виразу.
  
  — Оце так! — захопився він. — Маска поросяти!
  
  — Роби, що я сказала. — І в її очах знову з’явився дивовижний золотий спалах.
  
  — Mais oui, madame.
  
  Арве Стьоп надягнув маску. Вона закривала його обличчя повністю, пахла гумою, а в прорізі він насилу розрізняв силует гості.
  
  — А я хочу, щоб ти... — почав він, прислухаючись до свого глухого, напруженого голосу, але продовжити не встиг, бо несподівано відчув різкий біль у лівому вусі.
  
  — Замовкни! — крикнула Катрина.
  
  До нього не відразу дійшло, що вона його вдарила. Він знав, що йому краще стриматися, інакше він зіпсує всю її гру, але не міг і зареготав — це виглядало дуже кумедно: поросяча маска, вушка, п’ятачок... Наступний удар припав на жи­віт — страшної сили. Стьоп зігнувся навпіл, застогнав і впав з ліжка. В очах потемніло, він марно намагався вдихнути ротом повітря, але під маскою зробити це було непросто. Тут він відчув, що вона заламала йому руки за спину. Стьоп нарешті ковтнув повітря, мозок отримав потрібну кількість кисню, і тоді на нього обрушився біль. А ще лють. Клята нахаба! Він спробував вивільнитися та схопити її, але відчув, що не може поворушити руками: у шкіру зап’ястків врізалося щось гостре. Наручники? Збоченка!
  
  Катрина смикнула наручники, щоб він сів.
  
  — Бачиш, що це? — почув він її шепіт.
  
  Маска перекосилася на обличчі, тепер він узагалі нічого не бачив.
  
  — Мені й дивитися не треба, — відповів він. — Я за запахом знаю, що це твоя киця.
  
  Удар у скроню оглушив його, а коли він знову почув музику, то зрозумів, що все ще сидить на ліжку. Щось упиралося йому в щоку.
  
  — Ідіотка! Чим ти вдарила? — заволав Стьоп. — У мене ж кров тече, суко!
  
  — А ось чим.
  
  Арве Стьоп відчув, що до розбитого носа та губ ткнулося щось тверде.
  
  — Нюхай! — наказала вона. — Правда, чудово пахне? Сталь, рушничне мастило. «Сміт-Вессон». Пахне!..Ні з чим не сплутаєш. Порох пахне ще краще, але його ти вже не встигнеш понюхати.
  
  Це просто такі забави, заспокоював себе Арве Стьоп, жор­стокі рольові ігри. Але в її голосі і в усій ситуації було щось загрозливе, і вперше за довгі роки — такі довгі, що він знову наче опинився в дитинстві, бо відтоді він нічого подібного не відчував, — Стьоп зрозумів, що йому страшно.
  
  — Ти впевнений, що не варто заводити моторчик? — запитав Бйорн Гольм, кутаючись щільніше у шкіряну куртку. — В «амазона», знаєш, пічка — просто блаженство.
  
  Харрі хитнув головою й подивився на годинник. О пів на другу. Вони просиділи в машині Бйорна Гольма під вікнами квартири Катрини вже півтори години. Їх оточувала синювато-чорна ніч, вулиці давно спорожніли.
  
  — Коли була нова, у неї був колір «каліфорнійський білий», — бубонів Бйорн Гольм своє, — номер сорок два за стандартом «Вольво», але той власник покрив чорним лаком. Воно, може, і добре для машини, та і всього-на-всього три­ста шістдесят п’ять крон на рік. По кроні в день, виходить...
  
  Бйорн Гольм спіймав погляд Харрі, замовк і поставив альбом Джилліан Уелш та Девіда Роулінгса — з усіх сучасних хлопців цих хоч слухати можна. Він переписав альбом з компакт-диска на касету, і не тільки тому, що в машині, окрім касетника, не було ніякої апаратури, але й тому, що належав до вузького кола любителів музики, які вважали, що жоден СD ніколи не досягне теплого та глибокого звучання магнітної плівки.
  
  Бйорн Гольм розбалакався, бо нервував. Харрі сказав йому тільки, що Катрину Братт відсторонили від розслідування і Бйорн Гольм протягом наступних тижнів має удавати, що ні про що не знає, і натякнув, що така миролюбна, розважлива та інтелігентна людина, як він, не шукатиме пригод на свою дупу. Бйорн Гольм багато із чим погоджувався, але сьогоднішня ситуація йому явно не подобалася. Він подивився на годинник.
  
  — Вона, мабуть, у якогось мужика.
  
  Харрі повернувся до нього:
  
  — Чому ти так вважаєш?
  
  — Бо ти сам казав, що вона розлучена. Самотня жіночка, уяви, — вона ж, як і ми, самотні вовки, — нишпорить. За та­ких обставин.
  
  — Тобто?
  
  — Чотири пункти: ідеш, шукаєш, вибираєш, хто простіший, і вперед...
  
  — Гм. І ти теж? За чотирма пунктами дієш?
  
  — За першими трьома, — відповів Бйорн Гольм, дивлячись у дзеркало та колошкаючи руду чуприну. — Мені трапляються якісь незговірливі.
  
  Раніше Бйорн Гольм користувався бріоліном, але потім вирішив, що це, мабуть, надто радикально. З іншого боку... може, і варто, так би мовити, діяти рішучіше.
  
  — Дідько! — перервав його думки Харрі. — От недо­тепа!
  
  — Це ти...
  
  — У ванній же нещодавно милися! Парфуми, туш! Ти ма­єш рацію.
  
  Старший інспектор витягнув мобільний, гарячково набрав номер, на тому кінці відповіли негайно.
  
  — Герда Нельвік? Це Харрі Холе. Ви все ще займаєтеся тестами? І що виходить?
  
  Бйорн Гольм слухав, як Харрі буркнув у слухавку своє «гм», а потім тричі повторив «точно».
  
  — Дякую, — завершив Харрі. — І ще. Скажіть, хтось із наших телефонував вам сьогодні з тими самими запитаннями? Як? Розумію. Так, зателефонуйте, коли все буде готово.
  
  Харрі дав відбій.
  
  — Заводь, — кивнув він.
  
  Бйорн Гольм повернув ключ у замку запалення і запитав:
  
  — Ну і що там таке?
  
  — Поїхали до «Плази». Катрина Братт уже телефонувала до Інституту судової медицини і запитувала про результати встановлення батьківства.
  
  — І що, вже готово? — запитав Бйорн Гольм і додав газу, повертаючи на Скьоус-плас.
  
  — Вони спершу роблять тести з точністю дев’яносто п’ять відсотків, а решта часу йде на те, щоб довести ступінь точності до дев’яноста дев’яти.
  
  — Ну і що?
  
  — Дев’яносто п’ять відсотків, — що батьком близнючок Оттерсен та Юнаса Беккера є Арве Стьоп.
  
  — Стиць-тидиць!
  
  — Мені здається, Катрина подумала так само, як і ти, і поїхала до Арве Стьопа.
  
  Харрі зателефонував до управління, викликав підмогу, а старенький мотор ревів вулицями Грюнерльокка. Тільки тоді, коли вони проїхали станцію швидкої допомоги біля Акера та випірнули під вогні Стургата, пічка нарешті видала прямо в обличчя струмінь розжареного повітря.
  
  Одін Наккен з газети «Верденс ганг» мерз на тротуарі поруч із центром та кляв світ, людство й особливо свою роботу. З дверей все тягнулися останні гості вечірки «Ліберала», а ті, котрі йдуть останніми, завжди найцікавіші — про них кричатимуть заголовки протягом кількох наступних днів. Але наближався дедлайн, і за п’ять хвилин йому треба буде пройти кількасот метрів до Акерсгата. Він сяде у своєму ка­бінеті і напише заяву редакторові, що не бажає більше стояти, наче якийсь недолугий шмаркач, притуливши ніс до скла та дивлячись на вечірку з вулиці, сподіваючись, що почує ненароком, хто з ким танцював, хто кого облив шампанським, хто кого клеїв. Напише, що він звільняється!
  
  Він спіймав, звісно, кілька пліток, надто неймовірних, щоб це було правдою, але друкувати їх вони не зможуть. Існують певні рамки, неписані правила. І їх журналісти його покоління намагалися свято дотримуватися.
  
  Наккен поглянув довкола. Тупцялися неподалік ще кілька журналюг та фотографів. А може, у них, як і в нього, був пізній термін подачі до друку матеріалів.
  
  І тут до нього на величезній швидкості підлетів «вольво-амазон», круто завернув до тротуару й загальмував. З пасажирського місця вискочила людина, яку Одін Наккен відразу впізнав. Він кивнув фотографам, всі зірвалися гуртом за поліцейським. А той уже був у дверях.
  
  — Харрі Холе, — віддихуючись, прохрипів Наккен, нагнавши його. — Що тут робить поліція?
  
  Поліцейський зиркнув на нього почервонілими очима:
  
  — Іду на вечірку, Наккене. Де вони, чорт забирай, її проводять?
  
  — У залі Соні Хені. Але там уже і так, боюся, забагато народу.
  
  — Гм. Ти бачив Арве Стьопа?
  
  — Стьоп рано пішов додому. А можна запитати, що тобі від нього потрібно?
  
  — Не можна. Він один поїхав?
  
  — Це спірне запитання...
  
  Старший інспектор різко зупинився й повернувся до нього:
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  Одін Наккен нахилив голову. Він не второпав, що воно відбувається, але тут явно пахло сенсацією.
  
  — Довгенько теревенив з якоюсь красунею. Облизувався, псюга. Нічого, коротше, що можна було б надрукувати. На жаль.
  
  — А далі? — намурмосився старший інспектор.
  
  — Жінка залишила готель через двадцять хвилин після Стьопа і сіла в таксі.
  
  Холе повернувся й пішов до пошарпаного автомобіля, що його доставив. Одін хвостом чимчикував слідом.
  
  — Чого ж ти за нею не поїхав, Наккене?
  
  Сарказму Одін Наккен не відчув: до нього він узагалі довго доходив.
  
  — Холе, вона ж не знаменитість. Знаменитість, яка трахає незнаменитість, — це, так би мовити, не матеріал. Якщо тільки дама не схоче нам щось розповісти. А ця — просто зникла.
  
  — А як вона виглядала?
  
  — Худорлява, темноволоса. Вродлива.
  
  — Одежа?
  
  — Чорне довге шкіряне пальто.
  
  — Дякую. — Холе вскочив до «амазона».
  
  — Гей! — гукнув Наккен. — А що я матиму з цього?
  
  — Спокійний нічний сон! — гукнув Харрі. — Ти ж, хлопче, посприяв правопорядку в нашому місті!
  
  Одін Наккен розчаровано провів поглядом автомобіль, який помчав, гуркочучи двигуном. Знову облизня вхопив. Час писати заяву про звільнення. Треба нарешті плюнути на все.
  
  — Дедлайн, — сказав фотограф. — Ходімо віднесемо лайно, яке ми тут наколупали.
  
  Одін Наккен сумирно кивнув.
  
  Арве Стьоп прозирав з-під щільної маски в темряву й намагався вгадати, що вона робить. Катрина відтягла його до ванної, взявши за наручники, тицьнула револьвером — принаймні вона стверджувала, що це револьвер, — йому в ребра й скомандувала, щоб він заліз до ванни. Хто вона? Він затамував подих і прислухався до стукоту власного серця та якогось електричного потріскування. Може, лампа? Кров зі скроні стікала до рота, і він відчував на кінчику язика металевий солодкуватий присмак.
  
  — Де ти був, коли зникла Бірта Беккер? — долинув її голос.
  
  — Тут, у квартирі, — відповів Стьоп, силкуючись розмірковувати. Вона сказала, що з поліції, і тут він згадав, де бачив її раніше — в керлінг-клубі.
  
  — Сам?
  
  — Так.
  
  — А в ніч, коли була вбита Сильвія Оттерсен?
  
  — Те саме.
  
  — Цілий вечір був сам? Ні з ким не розмовляв?
  
  — Ні.
  
  — Отже, алібі в тебе нема?
  
  — Я вже казав, я був тут.
  
  — Добре.
  
  Добре? Чому добре, якщо в нього нема алібі? Що вона хоче? Змусити його зізнатися? І чому електричний звук ніби став ближче?
  
  — Лягай, — сказала Катрина.
  
  Він підкорився і відчув спиною та ногами крижану емаль ванни. Від дихання маска облипла обличчя, а від цього дихати ставало щодалі важче. Знову пролунав її голос, зовсім поруч:
  
  — Як ти хочеш померти?
  
  Померти? Маніячка психована! Чи ні? Стьоп сказав собі: треба зберігати спокій, може, вона просто хоче його налякати? Може, отой Харрі Холе стоїть у неї за спиною? Може, це все його штучки? Але Стьоп уже тремтів усім тілом, та так, що було чутно, як його чудовий швейцарський годинник «Таг Хауер» цокотить об ванну, наче тіло вже збаг­нуло те, що мозок усе ще відмовлявся сприймати. Притиснувши потилицю до краю ванни, він намагався поправити маску, щоб хоч щось бачити крізь крихітні прорізи для очей. Він помре.
  
  Так ось чому вона його упхнула в ванну! Щоб не заляпати кров’ю все навколо і швидко змити всі сліди. Дурня! Адже він — Арве Стьоп, а вона — якийсь там коп. Вона нічого достеменно не знає.
  
  — Ану, — наказала Катрина, — підведи голову!
  
  Маска. Нарешті. Він підкорився й відчув, як її руки торкаються його потилиці, чола, але маску вона не зняла. А потім щось тонке перетягнуло йому горло. Дідько! Петля!
  
  — Не... — почав він, але тут петля міцно перекрила йому доступ повітря, і він укляк. Наручники дряпали дно ванни.
  
  — Ти їх усіх убив, — сказала вона, і петля затягнулася ще міцніше. — Ти і є Сніговик, Арве Стьоп.
  
  Он воно що! Тепер зрозуміло... Але мозкові катастрофічно не вистачало кисню, і він майже втратив свідомість. Проте заперечно захитав головою.
  
  — Так-так, — з упевненістю промовила вона, і йому здалося, що зараз петля відітне йому голову. — Ти і є Сніговик.
  
  І стало темно. Він смикнув ногою й відразу безсило опу­стив її на дно ванни. Пролунав глухий дзвін.
  
  — Чуєш гул, Стьопе? Це мозкові не вистачає кисню. Правда ж приємно, так? Мій колишній любив дрочити, поки я його душила.
  
  Він спробував закричати, вдихнути хоча б ковток повітря — дарма! Господи, їй все ще потрібне його зізнання? І тут накотило. В мозку наче лопалися бульбашки шампанського. Невже ось так легко? Він не хотів, щоб було так легко.
  
  — Я підвішу тебе у вітальні, — зловісно шепотіли губи біля його вуха, і він відчув, як її рука ніжно ляпає його по спині. — Обличчям до фіорду. Милуйся видом.
  
  А потім щось довго дзвеніло, як сигнал кардіологічного апарата в кіно, коли серце пацієнта спиняється назавжди.
  
  
  
  
  
  Розділ 26. День дев’ятнадцятий. Тиша
  
  
  Харрі ще раз натиснув на дзвінок до квартири Арве Стьопа.
  
  Полювання невідомо на кого скінчилося для чорного «ама­зона» порожньою площею на Акер-Брюгге.
  
  — Якщо у нього там хтось є, він, зрозуміло, не відчинить, — міркував Бйорн Гольм і подивився на триметрові двері.
  
  Харрі натиснув на сусідній дзвінок.
  
  — Там же контори, — нагадав Бйорн Гольм. — Стьоп живе сам-один. Я читав.
  
  Харрі озирнувся навкруги.
  
  — Та ні-і, — сказав Гольм, бо зрозумів, про що той думає. — Ломиком не візьмеш. Та й скло тут армоване, не ро­зіб’єш. Треба зачекати, поки охоронець не...
  
  Харрі повернувся до машини. Далі вже Бйорн Гольм не встиг розгадати його думок. Принаймні поки Харрі не сів за кермо й Бйорн не згадав, що ключі так і залишилися в замку запалення.
  
  — Ні! Харрі! Ні!!! — Його слова потонули у ревінні мотора.
  
  Колеса крутнулися по гладенькому від дощу асфальту, і машина смикнулася вперед. Бйорн Гольм широко розкинув руки перед машиною, але устиг спіймати погляд Харрі з-за керма й відскочив убік. «Амазон» ударився у двері з глухим звуком. Скло вкрилося білими тріщинами, ще мить потрималося, а потім висипалося на асфальт. Перед тим як Бйорн устиг огледіти пошкодження, Харрі вже вийшов з машини й проліз у отвір в дверях досередини.
  
  Бйорн, лаючись, рушив за ним. Харрі схопив горщик з величезною, у людський зріст, пальмою, дотягнув до ліфта й натиснув кнопку виклику. Коли блискучі алюмінієві двері розчахнулися, він запхав пальму між ними й тицьнув пальцем у білі двері з зеленим написом «Вхід»:
  
  — Прикрий чорний вхід, я піду головними сходами. Перекриємо шлях до відступу. Зустрічаємося на сьомому, Гольме.
  
  Видершись вузькими залізними сходами на третій поверх, Бйорн Гольм вже був весь мокрий від поту. Його голова і тим паче тіло не були призначені для таких викрутасів: чорт забирай, він експерт! Йому подобалося реконструювати події, а не ліпити їх.
  
  Чути було тільки дзвінку луну його власних кроків та сопіння. Він зупинився. А що робити, якщо хтось вискочить? Коли Харрі викликав його на Сейльдуксгата, то попросив прихопити табельний револьвер, але нічого не додав більше. Чи він саме це мав на увазі? Бйорн схопився за перила, важко відсапуючись. Що б зробив Хенк Вільямс? Напився б. А Сід Вішез? Показав би дулю, накивав п’ятами. А Елвіс? Ел­віс Преслі? Бйорн Гольм витяг на ходу револьвер.
  
  Сходи закінчилися. У відчинені двері коридору Бйорн по­бачив Харрі. Той стояв у самому кінці, притулившись спи­ною до стіни біля коричневих дверей. В руці у нього був револьвер, він приклав палець до губ і кивнув на двері. Вони були прочинені.
  
  — Кімнати оглянемо одну за одною, — прошепотів Харрі Бйорну, коли той наблизився. — Ти наліво, я направо. В одному темпі, спина до спини. І не сопи.
  
  — Зачекай! — прошепотів Бйорн. — А якщо Катрина там?
  
  Харрі мовчки подивився на нього.
  
  — Ну, я тіки хотів сказати, — забубонів Гольм, намагаючись стулити думки докупи, — у гіршому разі, я застрелю... колегу?
  
  — У гіршому разі, — поправив Харрі, — колега застрелить тебе. Зрозуміло?
  
  Експерт кивнув і пообіцяв собі, що, коли все скінчиться благополучно, він таки перейде на бріолін.
  
  Харрі безшумно прочинив двері і шугнув до квартири. Він відчув протяг. Перші двері в кінці передпокою. Харрі взявся за ручку вільною рукою, відчинив двері, увійшов. Це кабінет. Нікого.
  
  Харрі вийшов до Гольма і жестом показав, щоб той тримав револьвер.
  
  Вони скрадалися далі.
  
  Кухня, бібліотека, тренажерний зал, їдальня, зимовий сад, кімната для гостей. Ніде нікогісінько.
  
  На Харрі повіяло холодом, і, увійшовши до вітальні, він зрозумів чому. Двері на терасу були відчинені навстіж. Білі занавіски нервово тріпотіли на вітрі. По обидва боки вітальні відходили два коридорчики, кожен закінчувався дверима. Харрі кивнув Гольму на одні, а сам прочинив другі.
  
  У темряві він розрізнив ліжко, під ковдрою щось схоже на тіло. Ліва рука намацала біля дверей вимикач.
  
  — Харрі! — пролунав голос Гольма. — Сюди, швидше!
  
  Голос схвильований, але Харрі спочатку повернув вимикач, і спальня освітилася яскравою люстрою. Нікого. Харрі заглянув у шафи й вийшов.
  
  Гольм з револьвером у руці стояв біля дверей. Харрі піді­йшов.
  
  — Він не рухається, — прошепотів Бйорн. — Мертвий. Він...
  
  — Чого тоді волати? — Харрі підійшов до ванни, нахилився до оголеного тіла, що лежало там, зняв маску.
  
  На шиї чітко проступила тонка червона смуга, обличчя здавалося білішим за сніг, напівзаплющені повіки не рухались. Арве Стьопа було не впізнати.
  
  — Викличу групу, — сказав Гольм.
  
  — Зачекай.
  
  Харрі потримав долоню у Стьопа біля рота. А потім узяв головного редактора за плечі й трусонув щосили.
  
  — Що ти робиш?
  
  Харрі трусонув іще сильніше.
  
  Бйорн поклав руку Харрі на плече:
  
  — Харрі, він же мертвий, невже ти не...
  
  І тут Гольм вдавився своїми словами. Бо за мить Арве Стьоп розплющив очі й судомно хапнув повітря, як пірнач, що нарешті вискочив на поверхню з темних глибин океану, — глибоко, з хворобливим хрипом.
  
  — Де вона? — запитав Харрі.
  
  Стьоп замотав головою, дивлячись на Харрі розширеними від жаху зіницями.
  
  — Де вона? — повторив Харрі.
  
  Стьоп ніяк не міг сфокусувати погляд, а з відкритого рота вирвався тільки схлип.
  
  — Чекай тут, Гольме.
  
  Гольм кивнув, дивлячись, як Харрі виходить з ванної.
  
  Харрі стояв на краю тераси Арве Стьопа. Унизу, метрів десь за двадцять п’ять від нього, виблискувала чорна вода каналу. У місячному сяйві він розрізняв скульптуру на невисокому постаменті та безлюдний міст. А там... Щось виднілося у воді, схоже на мертву рибу. Чорне шкіряне пальто. Вона стрибнула. З сьомого поверху.
  
  Харрі зробив крок ближче до краю тераси і став між двома порожніми квітковими вазонами. Він одразу згадав: Естмарка, Ейстейн, що стрибнув зі скелястого берега прямо у воду, в озеро Хьоук. Харрі з Валянком витягли його нагору. Ейстейн на лікарняному ліжку в Королівському шпиталі з якимсь будівельним риштованням навколо шиї. Тоді Харрі дізнався, що з великої висоти треба стрибати, а не робити крок, і тримати руки уздовж тіла, щоб не зламати ключиці. Але головне — наважуватися стрибати треба швидко, поки не підступив страх. Ось чому не встиг піджак Харрі м’яко впасти додолу, як він уже летів донизу, чуючи свист вітру у вухах. Чорна вода шалено неслася прямо на нього. Чорна, як асфальт.
  
  Він притиснув п’яти, і наступної миті повітря ніби разом вирвалося з нього, а чиясь невидима рука намагалася зірвати з нього одежу. Звуки зникли. Він відчув паралізуючий холод, рвонувся й випірнув на поверхню. Озирнувся навколо, побачив чорне пальто й по­плив до нього. Ноги вже нічого не відчували, і він зрозумів, що в нього в запасі всього кілька хвилин: потім тіло просто-напросто відмовиться працювати за такої температури. Але він також знав, що різке охолодження могло врятувати Катрині життя: клітини та органи миттєво переходять у режим анабіозу, функціонуючи при мінімальній кількості кисню.
  
  Харрі пришвидшив рух і поплив у важкій чорній воді до пальта, яке виблискувало шкірою.
  
  Нарешті він на місці. Харрі схопив її і...
  
  Він люто вилаявся, виплюнув воду і подивився в бік тераси. Простежив поглядом від її краю і далі — дахами, металевими трубами, відкосами, які прилягали до сусідніх будинків, де теж були тераси, чимало пожежних сходів, а отже, можливостей сховатися за лабіринтом фасадів Акер-Брюгге. Він усе ще тримався на воді, але розумів, що на повагу Катрини йому розраховувати більше не доведеться: він спіймався на найдешевший трюк. На якусь мить йому навіть здалося, що зараз найкраще було б потонути.
  
  О четвертій ранку перед Харрі на ліжку лежав, лихоманково тремтячи, закутаний у халат Арве Стьоп. Куди тільки поділася його засмага! Та й узагалі він якось скоцюрбився й відразу злиняв.
  
  Харрі прийняв пекуче гарячий душ і тепер сидів на стільці у светрі Гольма та штанях, позичених з гардероба Арве. Із вітальні долинав голос Бйорна, який по мобільному намагався організувати погоню за Катриною Братт. Харрі попросив його з’єднатися з управлінням і дати опис її зовнішності, потім додзвонитися до поліції аеропорту Гардермоен, якщо вона спробує сісти на ранковий рейс, а також зв’язатися із загоном «Дельта», щоб вони обшукали її квартиру, хоча Харрі більш ніж упевнений, що там її не знайдуть.
  
  — То, отже, ви упевнені, що це була не просто сексуальна гра і Катрина Братт зробила спробу вас убити? — спитав Харрі.
  
  — Авжеж, вона хотіла мене задушити! — цокотячи зубами, озвався Стьоп.
  
  — Гм. А ще вона запитувала вас щодо алібі...
  
  — Укотре кажу вам: так! — простогнав Стьоп.
  
  — І вона переконана, що ви і є Сніговик?
  
  — Грець її знає, що вона думає! Вона просто схибнута, маніячка!
  
  — Може, — припустив Харрі, — вона діяла з якоюсь метою.
  
  — Та яка тут може бути мета?! — Стьоп зиркнув на годинник.
  
  Харрі знав, що сюди вже їде адвокат Крон і він напевне припинить будь-яку розмову. Харрі нахилився вперед:
  
  — Нам відомо, що ви — батько Юнаса Беккера та близнючок Сильвії Оттерсен.
  
  Стьоп смикнув головою.
  
  Харрі зрозумів, що має випробувати удачу, і продовжив:
  
  — Ідар Ветлесен був єдиний, хто про це знав. Адже це ви відправили його до Швейцарії та оплатили курси, де він вивчав хворобу Фара, чи не так? Хворобу, яка є й у вас. — Харрі зрозумів, що влучив прямо в ціль: Арве Стьоп намагався не виказати себе, але обличчя його смикнулося, зіниці розширилися. — Ветлесен, ймовірно, став дорікати вам відповідальністю, яку ви на нього поклали. Можливо, ви боялися, що він зламається. А може, він скористався із ситуації та натиснув на вас. Наприклад, вимагав більше грошей.
  
  Арве, не вірячи власним очам, витріщився на Харрі, а потім повільно похитав головою.
  
  — Як би там не було, Стьопе, ви надто багато втратили б, якби правда про ваше батьківство спливла назовні. Цього цілком досить, щоб у вас з’явився мотив для вбивства тих людей, які могли про це розповісти: матерів дітей та Ідара Ветлесена. Логічно?
  
  — Я... — Стьоп замовк.
  
  — Ви?..
  
  — Я більше нічого не скажу. — Стьоп одвернувся, поклав­ши голову на руки. — Розмовляйте з Кроном.
  
  — Чудово, — відповів Харрі.
  
  Часу залишалася зовсім крихта. Останній, короткий удар. Але міцний.
  
  — Я так їм і розповім.
  
  Харрі чекав. Стьоп так само не рухався, але раптом підвів голову:
  
  — Кому це «їм»?
  
  — Журналістам, певна річ, — недбало кинув Харрі. — Вони ж нас нині допитуватимуть, хіба ні? Це ж справжня сенсація!
  
  У погляді Стьопа щось блиснуло.
  
  — Це ви про що? — запитав він, але з голосу вчувалося, що відповідь він і так знає.
  
  — Відома людина гадала, що потішиться з юною дамою у себе на квартирі, але потім ролі змінилися, — сказав Харрі, розглядаючи картину за спиною Арві. На ній була зображена оголена жінка, яка балансувала на канаті. — Вона вмовила його надягнути маску поросяти під тим соусом, що це ніби сексуальна гра. Ось у такому вигляді його поліція і знайшла: у власній ванні, голого, ридав ридма.
  
  — Ви не можете так вчинити! — вирвалося у Стьопа. — Це... Це порушує закон про збереження таємниці особистого життя!
  
  — Ну, — відповів Харрі, — якщо це щось і порушує, то швидше за все ваш блискучий імідж, Стьопе. Аж ніяк не за­кон, навіть навпаки, допомагає закону.
  
  — Навпаки? — майже закричав Стьоп. Зуби в нього вже перестали цокотіти, обличчя прибрало нормального кольору.
  
  Харрі кашлянув:
  
  — Мій єдиний капітал та засіб виробництва — моя особиста незалежність. — Харрі зачекав трохи, аби Стьоп устиг впізнати свої власні слова. — А оскільки я поліцей­ський, це, окрім іншого, означає, що я маю постійно тримати громадськість в курсі будь-якої інформації, розголошення якої не завадить розслідуванню.
  
  — Ви не можете так вчинити... — видушив із себе Стьоп.
  
  — Можу і вчиню, — відповів Харрі.
  
  — Але це... розчавить мене!
  
  — Ну, мені здається, «Ліберал» щотижня розчавлює когось на своїй першій шпальті.
  
  Стьоп, наче риба на піску, відкривав та закривав рот.
  
  — Звісно, — продовжив Харрі, — навіть у людини цілком незалежної бувають компроміси.
  
  Стьоп подивився на Харрі загнаним поглядом.
  
  — Я вважаю, ви розумієте, — сказав Харрі і зробив паузу, наче підшукуючи потрібні слова, — це мій обов’язок — використати ситуацію в інтересах слідства.
  
  Стьоп знехотя кивнув.
  
  — Почнемо з Бірти Беккер, — сказав Харрі. — Як ви познайомилися?
  
  — Вважаю, на цьому слід скінчити розмову, — пролунав голос від дверей.
  
  Стьоп та Харрі одночасно обернулися: адвокат Юхан Крон, вочевидь, устиг прийняти душ, поголитися й одягти чисту сорочку.
  
  — Гаразд, — відповів Харрі, знизуючи плечима, і гукнув: — Гольме!
  
  У дверях позаду Крона з’явилося веснянкувате обличчя Бйорна Гольма.
  
  — Зателефонуй Одіну Наккену до редакції, — пояснив Харрі і повернувся до Стьопа: — Нічого, якщо позичені речі я вам поверну увечері?
  
  — Заждіть, — простогнав Стьоп.
  
  У кімнаті стало тихо. Арве Стьоп щосили потер долонями чоло, наче прискорюючи хід думок.
  
  — Юхане, — вимовив він нарешті, — іди. Я сам упораюся.
  
  — Арве, — застережно мовив адвокат, — гадаю, тобі не варто...
  
  — Повертайся додому, Юхане, і лягай спати.
  
  — Я твій адвокат і мушу...
  
  — Як мій адвокат ти зараз стулиш пельку і підеш геть! Ясно?
  
  Юхан Крон спочатку гордо випростався, зібравши у кулак рештки самолюбства, але побачивши обличчя Стьопа, коротко кивнув, розвернувся й вийшов.
  
  — На чому ми зупинилися? — безсило відкинувся на по­душку Арві.
  
  — На самому початку, — відповів Харрі.
  
  
  
  
  
  Розділ 27. День двадцятий. Початок
  
  
  Уперше Арве Стьоп побачив Бірту Беккер на так званому семінарі «з посилення мотивації», куди керівники відправляли своїх співробітників на «турбонаддув», тобто на лекцію, яка мала їх надихнути на ще більш активну працю. Згідно з досвідом самого Стьопа, усі лектори поділялися на три категорії: ділові люди, які досягли успіху, але не мали надто свіжих ідей; спортсмени-медалісти, які виявили велику майстерність у нікому невідомому виді спорту, та альпіністи, які якось видерлися на гору, спустилися з неї і тепер усім про це розповідають. Спільним для всіх було тільки те, що успіх робив їх в очах інших осередком якоїсь особливої волі та високих моральних якостей. Вони були «мотивовані». І це мало мотивувати решту.
  
  Арве Стьоп зазвичай виступав останнім: його використовували як наживку, щоб людям захотілося прийти на семінар. Отож під кінець він добре розібрався, хто є хто, зрозумів, що всі доповідачі — набундючені Нарциси, поділив їх на ті ж таки три категорії і вирішив, що сам він належить до першої: «успіх є, оригінальних ідей — нема». Гроші, заплачені за семінар, було викинуто на вітер: більшість слухачів ніколи не досягне особливих успіхів, бо — щасливі! — вони не мають патологічної необхідності у чужому схваленні, на яку страждають люди, котрі знаходяться на сцені. Включаючи його самого. Причиною його успіху, як він сам тоді сказав, слід вважати те, що батько ніколи особливо ним не цікавився, тому Стьоп був змушений шукати любові та схвалення в інших і став би актором або музикантом, якби мав хоч якийсь талант у цій царині.
  
  Пройнята нудьгою публіка почала сміятися й прониклася до лектора симпатією. А закінчиться це все — Стьоп знав напевне — повним захопленням. Тому він стояв і сяяв. Сяяв, адже всі присутні бачили, що він таки досяг чогось у житті. На за­вершення він повідав, що удача — головна складова успіху, з посмішкою схарактеризував власний талант, довірливо пові­домивши, що завдяки нездарності та ліні, які панують у норвезькому суспільстві, досягти успіху може навіть посередність.
  
  Наприкінці йому вже аплодували стоячи.
  
  А він посміхався, поглядаючи на темноволосу красуню у першому ряду, яку, як потім з’ясувалося, звали Бірта. Він звер­нув на неї увагу відразу, щойно увійшов до залу. Він був упевнений, що поєднання стрункої постави та пишних грудей зазвичай вказує на наявність силікону, але Стьоп не заперечував проти жіночих хитрощів у царині краси. Лак для нігтів чи силікон — яка, зрештою, різниця?
  
  Коли аплодисменти переросли в овацію, він демократично опустився зі сцени до залу й пройшов уздовж першого ряду, потискаючи слухачам руки. Жест, звісно, ідіотичний, що більше підійшов би якомусь кандидату в американського президента, але йому на це було начхати, Стьопу навіть подобалося епатувати публіку. Він зупинився біля темноволосої жінки, яка дивилася на нього, палаючи рум’янцями від збудження. Він простягнув руку, а вона зробила реверанс, наче він був королівською особою, і Стьоп поклав до її долоні свою візитівку під час лю­б’язного рукостискання. А ще він побачив на її пальці обручку.
  
  Обручка була матова, а рука — бліда й маленька, але потиск виявився несподівано міцним.
  
  — Сильвія Оттерсен, — відрекомендувалася вона. — Я ваша велика шанувальниця.
  
  Так уперше теплим літнім вечором у крамничці «Смак Африки» Стьоп зустрівся з Сильвією Оттерсен. Зовнішність у неї була найординарніша, і вона була заміжня.
  
  Арве Стьоп поглянув на африканські маски і, щоб хоч якось розрядити ситуацію, про щось запитав. Не те щоб він відчував незручність, але жінка, яка стояла поруч із ним, помітно напружилася, коли Сильвія простягла йому руку. Марита. Її звали Марита. Ні, Марите, здається, так. Власне, це вона його сюди затягла, щоб показати якісь подушки із зебри, якими ота Марита — чи таки Марите? — хотіла неодмінно прикрасити гніздечко, звідки вони щойно вибралися. У неї було довге волосся, що спадало хвилями на ковдру і страшенно заважало йому.
  
  — Із зебри більше нема, — сказала Сильвія Оттерсен. — Може, ці підійдуть?
  
  Вона підійшла до полиці біля вікна, світло впало на неї ззаду, і він подумав, що сідниці досить апетитні. Тільки от волосся якогось нудного, як муніципалітет, кольору, — тьмяне та тонке.
  
  — А що це? — запитала жінка з ім’ям на букву «М».
  
  — Це під антилопу.
  
  — «Під»? — фиркнула «М» і струсонула гривою блискучого волосся. — Тоді ми зачекаємо, коли вам привезуть зебру.
  
  — Зебра теж ненатуральна. — Сильвія посміхнулася їй, наче дитині, якій пояснюють, що місяць зроблений зовсім не з сиру.
  
  — Он воно як! — «М» кисло розтягла яскраво наквацяні губи і взяла Арве під лікоть. — Тоді дякую.
  
  Його дратувала манера «М» виходити разом на люди, демонструючи їхні стосунки, а звичка чіплятися за лікоть і зо­всім була нестерпна. Напевне, цього разу вона це помітила, принаймні руку відпустила. Він поглянув на годинник і сказав:
  
  — Люба, вибач, у мене зустріч.
  
  — А як же обід? — «М» подивилася на нього, намагаючись приховати досаду.
  
  — Я тобі зателефоную, — похапцем запевнив він.
  
  Вона зателефонувала йому. Стьоп закінчив лекцію всього тридцять хвилин тому і тепер сидів у таксі, яке сунуло неквапом за снігоприбиральною машиною, що відкидала брудний сніг на узбіччя.
  
  — Я сиділа прямо перед вами, — мовила слухавка її голосом. — Хочу подякувати за лекцію.
  
  — Сподіваюся, ніхто не помітив, як я на вас витріщався, — переможно почав він, намагаючись перекричати скрегіт залізного ковша.
  
  Вона тихо розсміялася.
  
  — Плани на вечір? — запитав Арве Стьоп.
  
  — Так собі, — відповіла вона, — нічого такого, чого б не можна було скасувати.
  
  Чарівний голос. Чарівні слова.
  
  Решту дня він провів, походжаючи квартирою й уявляючи, як візьме її на комоді у передпокої, щоб вона стукотіла потилицею об картину Герхарда Ріхтера, яку він купив у Берліні. «Оце завжди є найкраще, — думав він, — очікування».
  
  О восьмій вечора вона подзвонила в домофон. Він чекав біля дверей. Слухав, як у шахті ліфта металево відлуню­вало, — так заряджають зброю. Її голос ставав усе чутнішим — вона наспівувала. Кров гаряче запульсувала в низу живота.
  
  І ось вона — у дверях. У нього було таке відчуття, наче йому дали ляпаса.
  
  — Ви... хто? — здивувався Стьоп.
  
  — Я — Стіне... — відповіла вона, і на її усміхненій нетерп­лячій мордочці з’явилася розгубленість. — Я вам телефонувала...
  
  Він оглянув її з голови до ніг і навіть прикинув усі можли­вості — це інколи підстьобувало його хтивість, — але ерек­ція згасла, і він відкинув ці думки.
  
  — Вибачте, я не встиг вас попередити, — сказав він. — Мене терміново викликали на зустріч.
  
  — На зустріч? — перепитала вона, навіть не роблячи спро­би приховати розчарування.
  
  — Кризова ситуація. Я вам зателефоную.
  
  Він стояв біля дверей, слухаючи, як двері ліфта прочинилися і зачинилися знову. А потім розреготався. Адже тепер він навряд чи зустріне темноволосу красуню з першого ряду.
  
  За годину Стьоп побачив Сильвію знову. Він саме пообідав на самоті, купив новий костюм, який відразу одягнув, і зо два рази пройшовся мимо крамниці «Смак Африки», що у цей час ховалася у затінку, осторонь від спекотного сонця. На третій раз зайшов усередину.
  
  — Повернулися? — посміхнулася Сильвія Оттерсен.
  
  Як і годину тому, вона була сама у своїй темній крамниці.
  
  — Мені сподобалися подушки, — збрехав він.
  
  — Так, вони симпатичні, — відповіла вона і провела рукою по штучній шкірі «під антилопу».
  
  — А що іще ви можете мені показати? — усміхнувся він.
  
  Вона поклала руку на стегно:
  
  — Дивлячись, що вам цікаво.
  
  Він відповів, відчуваючи, як тремтить голос:
  
  — Я б поглянув на те, що ти ховаєш під спідницею...
  
  І він навально накинувся на неї в задній кімнаті — вона навіть не потурбувалася зачинити двері крамниці.
  
  Арве Стьоп скінчив майже відразу. Небезпека забороненого сексу теж підстьобувала його хтивість.
  
  — Мій чоловік торгує в крамниці по вівторках та середах, — попередила Сильвія Оттерсен, коли він уже йшов. — Як щодо четверга?
  
  — Можливо, — відповів він, роздивляючись свіжу пляму на новому костюмі.
  
  Коли Бірта зателефонувала, сніжні пластівці в паніці круж­ляли над офісними будівлями на Акер-Брюгге. Вона сказала: «Мабуть, ви дали мені візитну картку, щоб я з вами зв’язалася». Траплялося, Арве Стьоп запитував себе, навіщо йому всі ці жінки, усі ці телиці, злягання, схожі на ритуальну капітуляцію. Хіба мало перемог він отримав за своє життя? Може, в ньому говорить страх старості, йому здається, що, занурюючись у водоверть цих дівиць, він зможе вкрасти собі трохи їхньої молодості? І звідки цей дикий темп, наче він веде битву за врожай? Може, це через хворобу, яка жила в ньому? Адже він розумів, що колись він перестане бути самим собою? Відповідей на ці запитання в нього не було. Та й навіщо вони йому? Того ж вечора він уже дослухався до низьких, майже чоловічих стогонів Бірти, яка билася головою об картину Герхарда Ріхтера, куплену ним у Берліні.
  
  Заледве Арве Стьоп устиг перелити свою заражену сперму, як дверний дзвіночок сповістив про те, що до крамниці хтось зайшов. Він спробував вивільнитися, але Сильвія Оттерсен тільки міцніше вчепилася в нього. Він вирвався й різко натягнув штани. Сильвія поправила легку спідницю й пішла до покупця. Арве Стьоп метнувся до полиці з дрібничками і, повернувшися спиною, застебнув штани. Позаду чоловічий голос вибачався за те, що спізнився, бо не міг знайти місця для парковки, а Сильвія різко відповідала, що він мав про це подумати заздалегідь: літні відпустки у розпалі, всі на машинах, тепер вона запізнюється на зустріч до сестри, отож нехай він сам займеться з покупцем.
  
  — Чи можу я вам допомогти? — почув Арве Стьоп у себе за спиною чоловічий голос.
  
  Він обернувся й побачив кістлявого чоловіка з неприродно великими очима за круглими скельцями окулярів. З коміра фланелевої сорочки стирчала довга шия — чоловік нагадав Стьопу лелеку.
  
  Стьоп побачив, як Сильвія вийшла з крамниці. Спідниця трохи задерлася, і було видно краплі, що стікали по колінах та залишали мокрі сліди. До нього дійшло: вона знала, що це горохове опудало, судячи з усього, її чоловік, мало ось-ось з’явитися. Тобто вона хотіла, щоб він їх застукав.
  
  — Дякую, не треба, — відповів Арве Стьоп і попростував до дверей.
  
  Арве Стьоп іноді намагався уявити собі, яка була б його реакція, якби він дізнався, що котрась із них завагітніла. Наполягатиме він на аборті чи, навпаки, на тому, щоб залишити дитину? Єдине, у чому він був упевнений, — що таки наполягатиме на чомусь: дозволяти приймати рішення комусь, крім себе, не в його правилах.
  
  Бірта Беккер казала, що запобігати вагітності їм зовсім не обов’язково, бо дітей у неї бути не може. І от коли три мі­сяці по тому вона, сяючи, повідомила йому про вагітність, він зрозумів, що дитину вона неодмінно хоче народити, і в паніці негайно почав наполягати на протилежному.
  
  — У мене знайомий лікар у Швейцарії, — сказав він. — Ніхто ні про що не дізнається.
  
  — Це ж мій шанс стати матір’ю, Арве. Лікар сказав, що все сталося якимось дивом і навряд чи повториться.
  
  — Ані тебе, ані дитини я ніколи не побачу. Ти чуєш?
  
  — Дитині потрібен батько. Та затишний дім.
  
  — Від мене ти не отримаєш ані того, ані іншого. Я — носій небезпечної хвороби, ти розумієш?
  
  Бірта розуміла, але оскільки була дівчиною простою, роз­важливою та ще й мала батька-акоголіка і матір-неврастенічку, з раннього віку звикла турбуватися про себе самостійно, тож зробила, що було в її силах. А саме — здобула дитині батька та затишний дім.
  
  Філіп Беккер не міг повірити своєму щастю, коли ця красуня, за якою він так трепетно та безнадійно упадав, раптом поступилася й погодилася стати його дружиною. І саме тому, що він ще не повірив остаточно, зерно сумніву впало на сприятливий ґрунт. Але тієї миті, коли їй вдалося його переконати, що вона зава­гітніла від нього — усього за тиждень після того, як підпустила до себе, — сумнів було поховано, і досить глибоко.
  
  Коли Бірта зателефонувала Арве Стьопу й сказала, що Юнас з’явився на світ схожим на нього як дві краплі води, той так і застиг із слухавкою біля вуха, дивлячись у простір. Потім попросив фотографію й отримав її — поштою, а ще за два тижні, як вони й домовилися, Бірта сиділа в кафе з Юнасом на руках та обручкою на пальці, а Арве за сусіднім столом удавав, що читає газету.
  
  Наступної ночі він метався серед простирадл без сну та все думав про свою хворобу.
  
  Перевірити треба було таємно, причому підключити такого лікаря, який точно триматиме язик за зубами. Іншими словами, цього слабака та підлабузника, цю жалюгідну подобу хірурга з керлінг-клубу, — Ідара Ветлесена.
  
  Він зв’язався з Ветлесеном, який тоді працював у клініці «Марієнлюст». Жалюгідна подоба хірурга погодилася: і на те, щоб узяти гроші, і на те, щоб вирушити до Швейцарії, де щороку кращі експерти з хвороби Фара збиралися на семінари і ділилися останніми досягненнями та даними досліджень.
  
  Перший аналіз Юнаса нічого не показав, але Ветлесен сказав, що перші симптоми з’являються у досить зрілому віці (сам Арве Стьоп прожив без них аж до сорока). Стьоп наполягав, щоб хлопчика обстежували щороку.
  
  Минуло два роки відтоді, як він побачив, як стікала по ногах Сильвії Оттерсен його сперма, коли вона залишала свою крамницю. Він їй відтоді більше не телефонував, ну й вона йому теж. А потім... Коли вона зателефонувала, він негайно відповів, що їде на дуже важливу зустріч, але Сильвія була лаконічною. У кількох словах вона повідомила: сперма, вочевидь, витекла з неї не вся, отож народилися близнючки, чоловік вважає, що це його діти, а їхній крамниці «Смак Африки» потрібен добровільний спонсор.
  
  Він відповів, що його внесок у їхнє підприємство і так доволі вагомий. Зазвичай він із гумором реагував на кепські новини.
  
  — У такому разі я можу знайти гроші, продавши газетярам історію «батько моїх дітей — відома людина». Вони це просто обожнюють.
  
  — Невдалий хід, — відповів він. — У цьому випадку ти багато чого втрачаєш.
  
  — Ти вважаєш? Якщо мені дадуть досить грошей, щоб я викупила в Ролфа його частку в крамниці, то зможу від нього піти. Крамниця ж не розкручена. А я запропоную «Життю зірок» зробити фоторепортаж, щоб було видно назву «Смак Африки»... Ти, до речі, не знаєш, який у них наклад?
  
  Арве Стьоп знав. Газету читав кожен шостий дорослий норвежець. У принципі, він ніколи не заперечував проти невеликого гламурного скандальчика, але постати боягузливим покидьком, який зробив вагітною заміжню жінку та злиняв, — навряд чи це буде корисно для його блискучого статусу. Офіційний імідж безстрашного та непохитного правдоруба явно лусне, а газета Стьопа з її традицією пафосних висловлювань постане лицемірним аркушем. Вона, виявляється, не дурепа. І це кепсько, зовсім кепсько.
  
  — Про яку суму йдеться? — обережно поцікавився він.
  
  Вони домовилися, і він зателефонував Ідару Ветлесену до клініки «Марієнлюст», щоб повідомити про нових пацієнтів. Вони домовилися вчинити так само, як і у випадку з Юнасом: спочатку відправити до Інституту судової медицини аналіз на встановлення батьківства, а потім почати спостерігати, щоб не проґавити симптомів страшної хвороби.
  
  Арве Стьоп поклав слухавку, обіперся на спинку шкіряного крісла, дивлячись на сонце, яке осявало верхівки дерев на Бюгдьой, і подумав, що мав би засмутитися. Але ні, він навіть радий. Так, майже щасливий.
  
  Далека згадка про це щастя було першим, що виникло в голові Арве Стьопа, коли йому зателефонував Ідар Ветлесен та розповів: за повідомленням преси, обезголовлена жінка із Солліхьогда виявилася Сильвією Оттерсен.
  
  — Спочатку зникла мати Юнаса Беккера, — сказав Ветлесен, — а тепер і мати близнючок знайдена вбитою. Вважаю, нам треба до поліції, Арве. Вони ж шукають такі збіги.
  
  Ветлесен останніми роками зайнявся покращенням зовнішності своїх клієнтів, але, незважаючи на це — а може, саме через це, — для Арве Стьопа він так само залишався нікчемою. Жалюгідною подобою лікаря.
  
  — Ні, до поліції ми не підемо, — відповів Арве.
  
  — Он як? Ну тоді спробуй мене переконати.
  
  — Чудово. Про яку суму йдеться?
  
  — Господи, я зовсім не це мав на увазі, Арве! Я просто...
  
  — Скільки?
  
  — Стривай. То в тебе є алібі?
  
  — Алібі у мене нема, зате до греця грошви. Кажи кількість нулів, а я подумаю.
  
  — Арве, якщо тобі нема чого приховувати...
  
  — Звісно є, ідіоте! Вважаєш, мені хочеться, щоб мене повісили помилково як ґвалтівника та вбивцю? Поговоримо при зустрічі.
  
  — І ви зустрілися? — запитав Харрі Холе.
  
  Арве Стьоп похитав головою. За вікном уже почало розвиднятися, але фіорд так само був чорний.
  
  — Не встигли. Його вбили.
  
  — А чому ви мені відразу нічого не розповіли?
  
  — Ви що, серйозно? Я ж не знав, що саме для вас може бути важливим, тож навіщо мені втручатися? Не забувайте, що моє ім’я — це торгова марка. І це фактично єдиний капітал «Ліберала».
  
  — Я пригадую, в одному інтерв’ю ви наче казали, що єдиний капітал «Ліберала» — незалежність та цілісність ва­шої особистості?
  
  Стьоп невдоволено знизав плечима:
  
  — Цілісність, торгова марка... Це одне й те саме.
  
  — Отже, те, що виглядає як цілісність, і є нею?
  
  Стьоп подивився на Харрі:
  
  — Цим «Ліберал» і займається. Якщо люди вважають, що те, що їм втелющили в мізки, — правда, вони задоволені.
  
  — Гм. — Харрі поглянув на годинник. — Ну і як ви вважаєте, тепер вони будуть задоволені?
  
  Арве Стьоп не відповів.
  
  
  
  
  
  Розділ 28. День двадцятий. Хвороба
  
  
  Бйорн Гольм довіз Харрі з Акер-Брюгге до Поліцейського управління. Старший інспектор натягнув на себе мокру одіж; коли він сів у машину, під ним захлюпало.
  
  — «Дельта» двадцять хвилин тому виламала двері її квартири, — повідомив Бйорн. — Вони три зміни надворі простирчали.
  
  — Та вона й не повинна була там з’являтися, — втомлено зітхнув Харрі.
  
  У своєму кабінеті на шостому поверсі Харрі перевдягнувся у поліцейську форму, яка висіла на вішалці і востаннє була на ньому під час похорону Джека Халворсена. Він вдивлявся у своє відображення у віконному склі. Мундир, мабуть, справді став йому завеликий.
  
  Гуннара Хагена уже встигли розбудити, і він примчав до контори. Тепер сидів за столом і слухав коротку доповідь Харрі.
  
  Новина була така шокуюча, що він навіть забув розсердитися на Харрі через його самодіяльність.
  
  — Отже, Катрина Братт і є Сніговик, — повільно протяг він, наче, промовляючи ці слова вголос, з ними легше буде примиритися.
  
  Харрі кивнув.
  
  — А ти віриш Стьопу?
  
  — Так, — відповів Харрі.
  
  — І хто може підтвердити його розповіді?
  
  — Усі загинули. Бірта, Сильвія, Ідар Ветлесен. Отож він теж міг би бути Сніговиком. Оце Катрина Братт і хотіла з’ясувати.
  
  — Катрина? Та ти ж сказав, що вона і є Сніговик! Навіщо тоді їй...
  
  — Я сказав, що вона хотіла з’ясувати, чи міг би Стьоп бути Сніговиком. Їй потрібен цап-відбувайло. Стьоп розказав: коли він сповістив, що в нього нема алібі на той час, коли були скоєні вбивства, вона промовила «добре», назвала його Сніговиком і почала душити. А потім почула гуркіт автомобіля, на якому я в’їхав у під’їзд, зрозуміла, що ми вже майже на місці, і накивала п’ятами. План, мабуть, полягав у тому, щоб ми знайшли Стьопа мертвим у його власній квартирі, вирішили, що він повісився, та заспокоїлися: злочинця буцімто знайдено. Як воно й сталося, коли ми знайшли Ветлесена. І як могло б статися, якби їй вдалося застрелити Філіпа Беккера під час арешту.
  
  — Що? Вона намагалася його...
  
  — Вона спрямувала на нього револьвер із зведеним курком, але передумала стріляти, тільки коли я опинився на лінії вогню. Я чув характерний звук, коли курок повертався назад.
  
  Гуннар Хаген прикрив очі й потер скроні кінчиками пальців:
  
  — Я зрозумів. Але поки що це все так... умоглядно, Харрі.
  
  — Ну чому ж... Я знайшов лист, — повідомив Харрі.
  
  — Який лист?
  
  — Лист Сніговика. Я знайшов текст у її домашньому ком­п’ютері, причому файл створено раніше, ніж я його отримав. І папір такий самий.
  
  — Господи! — Хаген важко поставив лікті на стіл і опу­стив обличчя на руки. — І ця відьма весь час була тут! Ти розумієш, що це означає?
  
  — Газети влаштують скандал. Недовіра до поліції в цілому. Когось із керівництва зроблять жертвою.
  
  Хаген крізь пальці подивився на Харрі:
  
  — Дякую за чіткий виклад ситуації.
  
  — Завжди до послуг.
  
  — Ну що ж, мені час телефонувати нашому шефу та начальнику Головного управління. А поки що попереджаю вас із Гольмом: тримайте рот на замку. Як вважаєш, Стьоп стане про все це патякати?
  
  — Навряд, — криво посміхнувся Харрі. — У нього все пальне вийшло.
  
  — Яке ще пальне?
  
  — Цілісність особистості.
  
  Була десята ранку. У вікно кабінету Харрі бачив, як бліде нерішуче світло дня блукає дахами будинків по-недільному тихого району Грьонланн. Минуло вже шість годин після того, як Катрина Братт зникла з квартири Арве Стьопа, а пошуки все ще нічого не дали. Вона, звісно, могла залишитися в Осло, але оскільки до втечі напевне готувалася, то могла зараз бути дуже далеко. А в тому, що вона готувалася, Харрі не сумнівався.
  
  Так само, як і в тому, що Катрина Братт і була Сніговиком.
  
  По-перше, тому є очевидні підтвердження: лист та спроби вбивства. Але головне, тепер стало зрозуміло, звідки від­чуття, що за ним спостерігають, що хтось проник у його життя. Газетні вирізки на стіні, звіти про хід розслідування. Вона привчила його до того, що передбачає кожен його крок, змусила звикнути до неї, і тепер її вірус живе у нього в крові, у нього в голові.
  
  Він почув, як хтось увійшов, але не поворухнувся.
  
  — Ми відстежили її мобільний, — пролунав голос Скарре. — Вона тепер у Швеції.
  
  — Он як?
  
  — На центральній станції сказали, що сигнал надходить з півдня. Місцезнаходження та швидкість відповідають копенгагенському експресу, який виїхав з Осло п’ять хвилин на сьому. Я розмовляв з поліцією Хельсингборга, їм потрібен офіційний запит для затримання. Поїзд там буде за півгодини. Що робимо?
  
  Харрі повільно кивнув, відповідаючи власним думкам. Мимо вікна майнула чайка, в останній момент чомусь змінивши напрямок польоту та зрізавши кут над деревами в парку. Певне, побачила щось. Або просто передумала. Людина теж так може. О шостій ранку на вокзалі в Осло.
  
  — Харрі! Вона так до Данії дістанеться, якщо ми не...
  
  — Попроси Хагена переговорити з Хельсингборгом. — Харрі різко повернувся й схопив піджак із вішалки.
  
  Скарре стояв і нерозуміюче дивився вслід старшому інспектору, який швидко йшов геть коридором широкими впевненими кроками.
  
  Сержант Урьо, який чергував в арсеналі Поліцейського управління, здивовано подивився на збудженого старшого інспектора і повторив:
  
  — ЦС? Газові, чи що?
  
  — Дві коробки, — відповів Харрі, — і пачку патронів для револьвера.
  
  Сержант нерішуче застиг біля дверей арсеналу. Цей Холе, звісно, давно вже сам не свій, це зрозуміло, але щоб сльозогінний газ?..
  
  Коли сержант Урьо повернувся, Харрі кашлянув:
  
  — А Катрина Братт із відділу вбивств тут щось отримувала?
  
  — Дівчина з Бергенського управління? Тільки те, що належить за інструкцією.
  
  — А що у нас належить за інструкцією?
  
  — Звільнився — залишаєш револьвер і всі невикористані патрони. Поступаєш на роботу — отримуєш револьвер та дві пачки патронів.
  
  — Тобто нічого серйознішого за револьвер у неї зараз нема?
  
  Урьо здивовано похитав головою.
  
  — Спасибі, — подякував Харрі й засунув патрони до чор­ної сумки поряд із зеленими циліндрами, котрі містили смердючий сльозогінний газ, такий само, як той, що був виготовлений Корсо та Стауттоном 1928 року.
  
  Сержант помовчав і, тільки коли Холе розписався у відомості, пробурмотів:
  
  — Приємних вихідних.
  
  Харрі, обхопивши чорну сумку, сидів у приймальні Уллевольської лікарні. Солодкувато пахло спиртом, немічними старими та повільною смертю. Якась жінка з пацієнтів сиділа напроти й напружено дивилася в його бік, наче намагалася побачити того, кого там не було, — людину, з якою колись була знайома, коханого, який так і не повернувся, а може, сина.
  
  Харрі зітхнув, подивився на годинник і уявив собі штурм поїзда в Хельсингборзі. Машиніст отримує наказ зі станції зупинити потяг за кілометр до платформи; озброєні поліцейські з собаками розтягуються ланцюгом; ретельний обшук у коридорах, купе, туалетах. Перелякані пасажири, які юрмляться біля вікон, дивляться на озброєних поліцейських — незвичне видовище на тлі вмиротвореного скандинавського пейзажу. Жінок просять показати документи, і вони трем­тячими руками полізуть у свої сумочки. Широкоплечі поліцейські у нервовому очікуванні: мужні, розважливі, потім роздратовані, а коли з’ясується, що тієї, кого вони шукали, знайти не вдалося, — розчаровані. Врешті-решт, якщо вони не дурні та не ледарі, почується голосна лайка: вони знайдуть у мильниці одного з туалетів мобільний телефон Катрини Братт.
  
  Перед Харрі виникло усміхнене обличчя:
  
  — Він на вас чекає.
  
  Харрі почвалав за клацанням сабо та енергійними стегнами в білих брюках. Жінка розчинила перед ним двері:
  
  — Тільки недовго, будь ласка. Йому потрібен відпо­чинок.
  
  Столе Еуне лежав в окремій палаті. Його зазвичай рожевощоке кругле обличчя було таке опухле та бліде, що майже зливалося з подушкою. Тонке, як у дитини, волосся впало на чоло. Чолу, між тим, було вже шістдесят. І якби не погляд — гострий та швидкий, Харрі подумав би, що перед ним — труп кращого психолога відділу вбивств та його, Харрі, лікаря душі.
  
  — Боже милостивий, Харрі, — здивувався Столе Еуне. — Ти просто скелет. Хворієш, чи що?
  
  Харрі довелося посміхнутися. Еуне, скорчивши гримасу, сів на ліжку.
  
  — Вибач, що раніше не прийшов провідати. — Харрі гучно підсунув стілець до ліжка. — Я, розумієш... ці лікарні... Навіть не знаю...
  
  — Лікарня пробуджує твої дитячі згадки про матір, усе гаразд.
  
  — Як тут із тобою поводяться?
  
  — Такі запитання ставлять, коли приходять провідати людину у в’язниці, а не в лікарні.
  
  Харрі кивнув.
  
  Столе Еуне зітхнув:
  
  — Я знаю тебе надто добре, Харрі, і розумію, що це не візит чемності. Тебе явно щось непокоїть. Давай кажи.
  
  — Облишмо. Я ж бачу: ти не в формі.
  
  — Форма — поняття відносне. У деякому сенсі я в чудовій бойовій формі. Ти бачив би мене вчора. Тобто саме вчора був шанс, що ти не побачиш мене ніколи.
  
  Харрі посміхнувся, не відводячи очей від рук.
  
  — Йдеться про Сніговика? — запитав Еуне.
  
  Харрі знову кивнув.
  
  — Нарешті, — сказав Еуне. — Я тут помираю від нудьги. Розповідай.
  
  Харрі набрав у легені повітря і почав розповідати про хід слідства, не забуваючи про додаткову інформацію та найважливіші деталі. Еуне разів зо два перервав його короткими запитаннями, а решту часу слухав мовчки з уважним та май­же вдячним обличчям. Коли Харрі закінчив, було таке відчуття, що хворому стало краще, у нього з’явився рум’янець, та і на ліжку він сидів більш упевнено.
  
  — Цікаво, — протягнув він. — Але якщо ти вже знаєш, хто злочинець, навіщо прийшов до мене?
  
  — Вона божевільна, так?
  
  — Людина, яка так чинить, безперечно, божевільна і може уникнути карного покарання.
  
  — Я теж так думаю, але дечого таки не розумію, — сказав Харрі.
  
  — Отакої! Та ти ж геній психіатрії. Я стільки років працюю, а до кінця так нічого і не зрозумів.
  
  — Їй було всього дев’ятнадцять, коли вона вбила тих двох жінок у Бергені, а потім і Герта Рафто. Як сталося, що така психопатка пройшла всі тести в Поліцейській академії, а потім працювала в поліції стільки років — і за весь цей час її ніхто не розкусив?
  
  — Хороше запитання. Напевне, вона — такий собі коктейль.
  
  — «Коктейль»?
  
  — Людина, в якій намішано багато всякого. Шизофренік, який чує голоси, але при цьому примудряється приховати свою дивакуватість від оточення. Роздвоєння особистості супроводжується нападами параної, які викривляють уявлення про те, в якій ситуації вона знаходиться і що треба зробити, щоб уникнути небезпеки. При цьому реальний світ уявляється у кращому разі додатком до цієї ситуації. Звірства та лють, про які ти казав, збігаються з малюнком суміжної особистості, яка, втім, цю лють може контролювати.
  
  — Гм. Тобто ти теж до кінця не зрозумів, у чому суть, — підбив підсумок Харрі.
  
  — І я про те саме! — Еуне розсміявся. Сміх перейшов у кашель. — Пробач, Харрі, — прохрипів він. — Ми, психологи, вибудували такі ясла, у яких наші корови не поміщаються. Ці психи — невдячні істоти, вони навіть не уявляють, скільки сил та часу ми витратили на наші дослідження!
  
  — І ось іще що. Коли ми з нею знайшли тіло Герта Рафто, вона була по-справжньому перелякана. Я впевнений, що вона не удавала. Ознаки шоку були наявні: я світив їй ліхтариком прямо в очі, а очі так і залишалися розширеними.
  
  — Отакої! А ось це цікаво. — Еуне сів вище. — А навіщо ти сунув їй ліхтарик в обличчя? Чи вже тоді її підозрював, так?
  
  Харрі не відповів.
  
  — Може, ти й маєш рацію, — сказав Еуне. — Вона могла не пам’ятати про вбивства. Ти ж сам розповідав, що вона на всю потугу брала участь у розслідуванні, не ухилялася. Можливо, в якийсь момент вона почала себе підозрювати та що­сили намагалася з’ясувати істину. Що тобі відомо про сомнамбулізм та сновид?
  
  — Ну, я знаю, що деякі ходять уві сні. Говорять уві сні. Їдять, одягаються, виходять на вулицю і навіть керують автомобілем.
  
  — Точно. Диригент Гаррі Розенталь уві сні диригував сим­фонічним оркестром, до того ж проспівував усі партії ін­струментів. Було принаймні п’ять справ про вбивства, коли злочинця звільняли з тієї причини, що він був визнаний pa­rasomniac, тобто діяв у стані сну. Один чоловік у Канаді вночі підвівся, одягнувся, сів у машину, проїхав дві милі, вбив тещу, з якою майже не спілкувався, задушив тестя, повернувся до себе та ліг спати. І його виправдали.
  
  — Ти хочеш сказати, що вона могла вбивати уві сні? Як цей твій parasomniac?
  
  — Це, звісно, спірний діагноз. Але ти уяви людину, яка час від часу діє у такому собі стані сну, а потім не може згадати, що вона робила, й у неї залишається в пам’яті лише не­зрозуміла, фрагментарна картина того, що сталося.
  
  — Гм.
  
  — Уяви, що ця жінка тільки в процесі розслідування зро­зуміла, що це справа її рук.
  
  Харрі повільно кивнув:
  
  — А щоб уникнути покарання, треба підставити когось як підозрюваного.
  
  — Штука в тому, — скорчив гримасу Столе Еуне, — що коли йдеться про людську психіку, нічого не можна сказати напевне: хвороби як такої ми ніколи не побачимо, отож казати можемо тільки про симптоми.
  
  — Як грибок на стіні.
  
  — Що?
  
  — Що може вплинути на психіку людини й позбавити її розуму?
  
  — Та все, що завгодно! — простогнав Столе Еуне. — Або нічого. Виховання. Спадковість.
  
  — Батько, схильний до насильства, до того ж алкоголік?
  
  — Так! Дев’яносто відсотків імовірності. Додати матір, у якої по лінії психіатрії не все гаразд, а ще — травму у дитячому або юнацькому віці... Та мало чого!
  
  — А може так бути, що коли вона підросла та стала сильніша за свого батька-алкоголіка, то спробувала йому завдати болю, вбити його?
  
  — Нема нічого неможливого. Я пам’ятаю, якось... — Столе Еуне нахилився, очі його пожвавішали. — Авжеж. Тобі, я бачу, на думку спало те саме, що й мені, Харрі?
  
  Харрі Холе вивчав свої нігті.
  
  — Якось мені до рук потрапила фотографія одного поліцейського з Бергена. Він мені видався дивно знайомим. Наче я знав його раніше. І тільки тепер я зрозумів чому. Вони схо­жі. До того, як Катрина Братт вийшла заміж, у неї було прі­звище Рафто. Герт Рафто — її батько.
  
  Скарре зателефонував Харрі дорогою до аероекспреса. Харрі помилився: мобільний у туалеті не знайшли. Він був на багажній полиці в одному з купе.
  
  За вісімдесят хвилин він піднявся у сіре молоко. Командир екіпажу оголосив, що в Бергені низька хмарність та дощ. Видимість нуль, подумав Харрі. Летимо за радаром.
  
  Томас Хелле, інспектор відділу розшуку зниклих безвісти, подзвонив у двері, табличка на яких сповіщала: «Андреас, Елі та Трюгве Квале», і вони майже відразу розчинилися.
  
  — Слава Богу, ви приїхали! А де решта? — Чоловік, який відчинив двері, поглянув за спину Хелле.
  
  — Я сам. У вас так само жодних новин про дружину?
  
  Чоловік, який, як зрозумів Хелле, і був тим самим Квале, що телефонував до поліції якийсь час тому, здивовано по­глянув на нього:
  
  — Я ж сказав: вона зникла.
  
  — Я знаю, але, як правило, зниклі люди повертаються.
  
  — Які люди?
  
  Томас Хелле зітхнув:
  
  — Послухайте, Квале, можна я зайду? Бо тут дощ...
  
  — Ой, вибачте! Прошу вас...
  
  Йому було десь більше п’ятдесяти.
  
  Квале відступив у сутінки передпокою. За його спиною стовбичив темноволосий хлопчина років двадцяти.
  
  Томас Хелле вирішив залишитися тут і до будинку не заходити. Людей сьогодні не вистачало: була неділя, а тих, у кого зміна, кинули на пошуки Катрини Братт. Усе це зробили у суворій таємничості, але пішли чутки, що вона якось замішана у справі Сніговика.
  
  — Коли ви помітили, що вона зникла? — запитав Хелле й приготувався записувати.
  
  — Ми з Трюгве ходили у похід в Нурмарку. Повернулися сьогодні. Нас не було вдома два дні. Мобільні ми не брали. Вдома її не було, записки вона не залишила, і головне, як я вже сказав, коли вам телефонував, двері були незачинені. А вона їх завжди зачиняє на замок, навіть коли знаходиться вдома. Моя дружина — обережна жінка. А тут — уся верхня одежа на місці. І взуття. Тільки черевиків нема. У таку погоду...
  
  — Ви вже всім її знайомим зателефонували? Сусідам?
  
  — Звісно. Ніхто нічого про неї не знає.
  
  Томас Хелле записав. У нього з’явилося вже звичне відчуття щему: зникла мати й дружина.
  
  — Ви казали, що ваша дружина — ляклива жінка, — сказав він. — Кому вона могла відчинити двері і, можливо, впу­стити до будинку? — Він покосився на батька та сина.
  
  — Небагатьом, — твердо відповів батько.
  
  — Певне, комусь, кого вона не боялася, наприклад, жінці або дитині?
  
  Андреас Квале кивнув.
  
  — Або комусь, хто виклав підходящу причину для візиту, наприклад, електрикові — перевірити лічильник.
  
  Чоловік знизав плечима:
  
  — Можливо.
  
  — Ви помітили поряд із будинком щось незвичне?
  
  — Незвичне? Що ви маєте на увазі?
  
  Хелле прикусив нижню губу, добираючи слова:
  
  — Наприклад, щось на кшталт... сніговика?
  
  Андреас Квале поглянув на сина, який щосили, майже перелякано похитав головою.
  
  — Ну що ж, хоч цього нема, — з полегшенням зітхнув Хелле.
  
  Син щось нерозбірливо промимрив.
  
  — Що? — перепитав Хелле.
  
  — Він каже, сніг уже розтанув, — повторив голосніше Ква­ле-старший.
  
  — Ага, ну так. — Хелле сунув блокнот до кишені. — Ми передамо її опис патрульним. Якщо до вечора вона не з’явиться, почнемо розшук. Дев’яносто відсотків, що вона вже буде вдома. Ось вам моя візитка...
  
  Хелле відчув, як долоня Андреаса Квале лягла йому на плече.
  
  — Я маю вам дещо показати, інспекторе.
  
  Томас Хелле слідом за Квале проминув передпокій і спу­стився сходами до підвалу. Квале відчинив двері до приміщення, де пахло милом та білизною, що сохне. У кутку, поряд із старенькою пральною машиною «Електролюкс», сто­яв кошик для білизни. Кам’яна підлога йшла похило, у центрі — жолобок для води. Підлога була мокра, на стінах виднілися краплі води, наче все це поливали зі шланга, який тут лежав. Але не це привернуло увагу Томаса Хелле. На сушилці висіла сукня, закріплена двома прищепками, або, точніше, те, що колись було сукнею. Прямо по талії вона була розрізана. Нерівний край обвуглився до чорноти.
  
  
  
  
  
  Розділ 29. День двадцятий. Сльозогінний газ
  
  
  Краплі дощу сіялися з неба та падали на Берген, що лежав у синьому вечірньому тумані. Під’їхавши на таксі до контори, де Харрі забронював в оренду катер, старий фінський «Круїзер», він побачив, що той уже стоїть на причалі на набережній біля мосту через Пудде-фіорд.
  
  — Рибалити їду, — сказав Харрі й ткнув пальцем у лоцію. — Можна десь шлях до Фінньой зрізати?
  
  — На Фінньой рибалити? — здивувався конторський хлопець. — Ну, тоді вам знадобиться вудка з грузилом і блешня, але риболовля у тих місцях поганенька.
  
  — Подивимося. Як заводити цю штуковину?
  
  Пахкаючи на малій швидкості мимо Нурнеса, Харрі роздивився крізь туман та голі гілки дерев тотемний стовп. Дощ збивав морське плесо і перетворювався на туман. Харрі пересунув важіль зі штурвалом наперед, ніс відразу задерся вгору, так що Харрі довелося вчепитися в штурвал та вирівняти катер, що рвонувся.
  
  За чверть години Харрі повернув важіль назад і повільно проплив з того боку острова, де з будиночка Рафто його не можна було побачити. Він зупинився, витягнув вудку й прислухався до дощу. Риба його не цікавила. Грузило було нелегке, гачок міцно сидів на лісці. Харрі відчепив водоро­сті, що намоталися на ліску, очистив гачок. Потім спробував закинути блешню, але в котушці щось заїло, і блешня повисла у двадцяти сантиметрах від вудилища — ані туди, ані сюди. Якщо шум мотора і привернув чиюсь увагу, то тепер до нього напевне втратили цікавість. Час діяти, поки не стемніло. Він поклав вудочку на сидіння, відкрив сумку, дістав револьвер та зарядив повний барабан. Порозсовував по кишенях схожі на термоси зелені колби з газом і зійшов на берег.
  
  За п’ять хвилин він вибрався на вершину безлюдного острова й спустився до зачинених на зиму дач. Харрі сховався за гладенькою скелею за двадцять метрів від будиночка Рафто, звідки йому було чудово видно усі двері та вікна. Дощ так само хлющав по плечах, по зеленій армійській куртці. Харрі витягнув зелений циліндр із сльозогінкою та ви­смикнув кільце. За п’ять секунд він відчув, як пружинить колба в його долоні — газ пішов. Він підбіг до будиночка, тримаючи колбу у витягнутій руці, і жбурнув у вікно. Скло розбилося із різким тонким дзенькотом. Харрі побіг за скелю і витягнув револьвер. За стіною дощу він вирізняв шипіння сльозогінного газу. За вікнами стало сіро.
  
  Якщо вона там, то ще кілька секунд — і вона не витримає. Він прицілився, але і за кілька хвилин нічого не сталося.
  
  Харрі зачекав ще, витягнув другу колбу і підійшов до две­рей. Вони були зачинені. Він відійшов на кілька кроків.
  
  Двері мало не злетіли з петель, коли він правим плечем влетів до наповненої газом кімнати. Відразу почало щипати очі. Харрі затримав дихання й рушив до люка в підлозі. Відкинув його, жбурнув донизу зелений циліндр і хутко вискочив надвір. Знайшов калюжу, став перед нею навколішки і сунув голову у воду. Очі та носоглотка пекли несамовито. Він розплющив очі й опустив обличчя глибше, аж чиркнув носом по дну, тоді покліпав. У носі та горлі продовжувало пекельно горіти, але зір відновився. Він знову навів револьвер на будиночок і загорлав:
  
  — Виходь! Виходь, суко!
  
  Але ніхто не вийшов.
  
  Ще за чверть години за вікнами будиночка вже не диміло.
  
  Харрі підійшов та прочинив двері. Кашляючи, востаннє обдивився все всередині. Даремно витратив газ. Недбале марнотратство казенного майна. От чорт!
  
  Коли він ішов до катера, вже стемніло так, що він зрозумів: дорогою назад йому доведеться нелегко. Він відв’язав канат, піднявся на борт і взявся за стартер. У голові промайнула думка, що він не спить уже другу добу, зранку нічого не їв, змокнув до кісток і даремно мотався до цього грьобаного Бергена? Так що коли мотор зараз не заведеться, він нашпигує ліс шістьма шматками свинцю 38-го калібру і вирушить назад уплав. Він уже зібрався дати малий хід, аж раптом по­бачив її.
  
  Катрина у сірому светрі та чорній спідниці стояла прямо перед ним на трапі, що вів на нижню палубу.
  
  — Руки вгору, — промовила вона не надто впевнено, але чорний револьвер, наставлений на Харрі, не полишав сумнівів у серйозності її намірів. — Якщо не вчиниш, як я скажу, вистрелю тобі в живіт, знерухомлю, а потім у голову. Але почну, звісно, з живота...
  
  Револьвер пересунувся нижче. Харрі випустив важіль і підняв руки над головою.
  
  — Назад, будь ласка, — сказала вона.
  
  Вона піднялася сходами, і Харрі знову помітив, як у її очах грає вогонь. Так само він вигравав, розлітаючись іскрами, коли вони прийшли заарештовувати Беккера, а ще коли розмовляли у барі «Фенрис». Харрі позадкував, поки не вперся ногами у сидіння.
  
  — Сядь. — Катрина ввімкнула мотор.
  
  Харрі плюхнувся прямо на вудочку й відчував, що штани його геть змокли.
  
  — Як ти мене знайшов? — запитала вона.
  
  Харрі знизав плечима.
  
  — Кажи, — зажадала вона й знову підняла пістолет. — Я страшенно цікава, Харрі, ти ж знаєш.
  
  — Ну... — Харрі намагався прочитати хоч щось на її блідому виснаженому обличчі. Неможливо: обличчя цієї жінки не належало Катрині Братт, яку він знав. Гадав, що знав. — У кожного своя логіка. Малюнок. Правила гри.
  
  — І що? Яка у мене логіка?
  
  — Накреслити напрямок і побігти у протилежний бік.
  
  — Он як?
  
  Харрі відчував вагу револьвера у своїй кишені. Він трохи підвівся, відсунув вудочку й поклав праву руку на сидіння.
  
  — Ти пишеш лист від імені Сніговика, надсилаєш його мені, а сама за два тижні з’являєшся у Поліцейському управлінні Осло. Перше, що ти мені сказала: Хаген віддав наказ, щоб я тебе ввів у курс справи. Але Хаген такого не говорив.
  
  — Поки що все вірно. Що іще?
  
  — У Арве Стьопа ти кидаєш пальто у воду, а сама тікаєш дахами. Отже, за логікою, якщо ти підкладаєш мобільний у поїзд, який рухається на схід, сама ти вирушаєш на захід.
  
  — Браво. Ну і як я сюди дісталася?
  
  — Не літаком. Ти розуміла, що аеропорти під наглядом. Гадаю, ти підклала мобільний до поїзда на Центральному вок­залі заздалегідь, щоб мати змогу дістатися до автобусної станції та сісти на найраніший рейс. Гадаю, ти добиралася на перекладних. Пересідала з одного автобуса до іншого.
  
  — Експрес до Нотоддена, — підтвердила Катрина, — звідти рейсовим автобусом до Бергена, але зійшла у Воссе, купила одежу. Потім на рейсовому до Ітре-Арна, а звідти місцевим автобусом до Бергена. Заплатила якомусь рибалці, і він привіз мене сюди, на острів. Непогана мандрівочка, Харрі.
  
  — Здогадатися було неважко. Ми з тобою такі схожі.
  
  Катрина закивала головою:
  
  — Якщо ти був такий упевнений в цьому, чому приїхав сам?
  
  — Я не сам. Мюллер-Нільсен зі своїми людьми на катері вже близько.
  
  Катрина засміялася. Харрі ледь помітно посунув руку до кишені з револьвером.
  
  — Я згодна, ми схожі, Харрі. Але коли треба брехати, тут я вправляюся набагато краще за тебе.
  
  Харрі ковтнув слину. Рука була крижана — пальці можуть не послухатися.
  
  — Авжеж, — погодився він. — І з убивствами також.
  
  — Он як? А сам, схоже, збираєшся мене вкопати? Бачу, руку до кишені тягнеш. Ану вставай, знімай куртку! Повільно. Кидай її сюди!
  
  Харрі вилаявся, але послухався. Куртка зі стукотом упала на палубу біля її ніг. Катрина, не відводячи очей від Харрі, жбурнула її за борт.
  
  — Тобі все одно час уже купити нову, — сказала вона.
  
  — Гм... Щоб пасувала до морквини, яку ти засунеш мені до пащеки? — поцікавився Харрі.
  
  Катрина знічено моргнула, і Харрі помітив у її погляді щось схоже на замішання.
  
  — Слухай, Катрино. Я прийшов допомогти тобі. Тобі по­трібна допомога. Ти хвора, Катрино. Ось чому ти скоїла всі ці вбивства.
  
  Катрина повільно похитала головою і показала на берег:
  
  — Я дві години сиділа там і чекала на тебе, бо точно знала: ти прийдеш. Ти завжди знаходиш те, що шукаєш. Ось чому я тебе обрала.
  
  — Обрала?
  
  — Так, обрала, щоб ти знайшов мені Сніговика. Ось чому ти отримав того листа.
  
  — А чому ти сама не стала його шукати? Далеко ходити не довелося б.
  
  Вона похитала головою:
  
  — Я намагалася, Харрі. Протягом багатьох років. І зрозуміла, що не впораюся. Це міг зробити тільки ти, адже ти єдиний, кому вдалося спіймати серійного вбивцю. Мені по­трібен був Харрі Холе. — Вона сумно посміхнулася. — Останнє запитання, Харрі. Як ти здогадався, що я тобі брехала?
  
  Харрі думав про те, як усе відбудеться. Куля в лоб? Розжарена петля? Морська прогулянка та камінь на шиї? Йому мало бути страшно, так страшно, що він повинен зараз упасти перед нею на палубу та благати залишити в живих. Чому він цього не робить? Річ не в гордині, її він проковтнув разом із віскі та виблював назад. Може, його паралізувала думка про безнадійність: він розумів, що вже нічого не допоможе, навіть навпаки — тільки пришвидшить його кі­нець? Ні, мабуть, це просто через утому, всеохоплюючу й глибоку.
  
  — Я весь час у глибині душі був упевнений, що все це почалося давним-давно, — почав Харрі і помітив, що більше не відчуває холоду. — Що все було сплановано, і той, хто це робив, зміг проникнути в моє життя. Таких людей зовсім небагато, Катрино. А коли я побачив газетні вирізки у твоїй квартирі, то зрозумів, що це ти.
  
  Вона нерозуміюче закліпала очима, і Харрі відчув, що до його бездоганної логіки домішується сумнів. А може, він був завжди, отой сумнів? Злива періщила з подвоєною силою, вода хлюпалася за бортом. Він побачив, як вона відкрила рота, як її пальці обхопили міцніше руків’я револьвера. Харрі ухопив вудочку й уп’явся очима прямо в дуло. Так он як він має скінчити — на борту катера, у Вестланні, без свідків, без сліду. Перед очима постав Олег. Лише він один.
  
  І тут Харрі щосили хльоснув Катрину вудочкою. Останній, відчайдушний крок, героїчна спроба перевернути гральний стіл, переграти долю. Гнучкий кінець вудилища розсік Катрині щоку до крові, удар був не надто вдалий, вона навіть не втратила рівноваги. Пізніше Харрі намагався згадати, чи передбачав він наслідки хоча б якось, чи ні? Грузило летіло з такою швидкістю, що оті двадцять сантиметрів ліски, що залишилися, обвилися довкола голови і свинець влучив їй по зубах. Харрі різко смикнув вудилище на себе, від чого гачок зробив те, для чого його й вигадали, — врізався в плоть. Він міцно засів у верхній губі Катрини. Відчайдушний ривок Харрі був такої сили, що Катрина Братт крутнулася на місці, її голова різко смикнулася, і в нього промайнула думка: зараз відірветься. Тіло повторило рух голови: повернулося вправо, а потім завалилося прямо на Харрі. Ще обертаючись навколо своєї осі, Катрина Братт рухнула перед ним на палубу.
  
  Харрі скочив і стрибнув колінами їй на плечі, щоб паралізувати руки, вирвав револьвер з її знесиленої долоні і тицьнув дулом у напівзаплющене око. Зброя виявилася лег­кою, він відчував, як сталь тисне на м’яке очне яблуко. Вона не заплющила очі. А дощ усе намагався змити кров з її роздертого рта.
  
  
  
  
  
  Розділ 30. День двадцятий. Цап-відбувайло
  
  
  Кнут Мюллер-Нільсен особисто прибув на пристань зустрічати катер Харрі. Він, два констеблі та психіатр зібралися на нижній палубі, де на ліжку лежала в наручниках Катрина Братт. Їй зробили укол сильного заспокійливого і перенесли до автомобіля, що очікував неподалік.
  
  Мюллер-Нільсен подякував Харрі за те, що той не доповів начальству про свою операцію.
  
  — Давайте такої практики дотримуватися й надалі, — відповів Харрі, дивлячись у дощове небо. — Якщо Осло отримає офіційний рапорт, там захочуть взяти командування на себе.
  
  — Зрозуміло, — кивнув Мюллер-Нільсен.
  
  — Х’єрсті Рьодсмуен, — промовив чийсь голос, і вони обернулися. — Психіатр.
  
  Жінці, яка дивилася на Харрі, було за сорок. Світле ску­йовджене волосся, об’ємний червоний пуховик. У руці вона тримала сигарету, анітрохи не непокоячись про те, що дощ ллє і на сигарету, і на неї саму.
  
  — Важко було?
  
  — Ні. — Харрі похитав головою. — Вона здалася без спротиву.
  
  — Що сказала?
  
  — Нічого.
  
  — Нічого?
  
  — Ані слова. Який ваш діагноз?
  
  — Безперечно, це психоз, — відповіла Рьодсмуен. — Що, до речі, не означає, що вона хронік. Просто свідомість намагається контролювати ситуацію, яка, у принципі, не піддається контролю. Мозок надає перевагу відключенню, коли, припу­стимо, біль стає нестерпним. Наскільки я розумію, вона перебувала у стані жорстокого стресу, причому тривалий час.
  
  Харрі кивнув.
  
  — Вона буде розмовляти?
  
  — Так, — відповіла Х’єрсті Рьодсмуен і розчаровано по­глянула на змоклу сигарету. — Щоправда, не знаю коли. Зараз їй потрібен відпочинок.
  
  — Який відпочинок! — втрутився Мюллер-Нільсен. — Вона — серійний вбивця!
  
  — А я психіатр, — відрубала Рьодсмуен, викинула сигарету й попростувала до маленької червоної «хонди», яка навіть під зливою виглядала запорошеною.
  
  — Що тепер? — повернувся до Холе Мюллер-Нільсен.
  
  — Останнім рейсом — додому, — відповів Харрі.
  
  — Якщо чесно, маєш вигляд покійника. В управління є домовленість із готелем «Ріка-Тревел». Ми тебе туди відвеземо, дамо якусь одежу. Там, до речі, є ресторан.
  
  Харрі, зареєструвавшись, стояв перед дзеркалом у ванній свого тісного номера та розмірковував про слова Мюллера-Нільсена. Еге ж, вигляд ще той, до труни кращих кладуть... І як воно вийшло, що покійником сьогодні він так і не став, і що взагалі відбулося? Прийняв душ та підвечеряв у порожньому ресторані, повернувся до номера і спробував заснути. Не вдалося. Довелося ввімкнути телевізор. По усіх каналах йшло якесь лайно, за винятком НРК-2, де показували фільм «Пам’ятай». Він його вже дивився. Головний герой страждає на втрату па­м’яті. У нього вбили дружину, і він написав на фотознімку, хто це зробив, бо знав, що все забуде. І щоразу виникало запитання: а чи може він вірити тому, що сам написав.
  
  Харрі відкинув ковдру. Міні-бар під телевізором прикривали дерев’яні дверцята, що не зачинялися. Треба було відразу летіти додому.
  
  Він уже виліз із ліжка, коли у номері задзвонив мобільний. Сунув руку до кишені мокрих штанів, повішених для просушки на стільці біля батареї. Телефонувала Ракель. Вона запитала, де він, і сказала, що їм треба поговорити. Тільки не в нього, а на нейтральній території.
  
  Харрі впав спиною на ліжко і заплющив очі:
  
  — Поговорити про те, що ми більше не зможемо зустрічатися?
  
  — Так. Я вже більше не можу...
  
  — Може, по телефону, Ракель?
  
  — Ні, так не можна. Треба зустрітися, тоді не буде так боляче.
  
  Харрі застогнав. Вона мала рацію.
  
  Вони домовилися зустрітися завтра, об одинадцятій вечора, біля музею «Фрама» на Бюгдьой. Там завжди повно туристів, і можна загубитися серед німців та японців. Вона запитала, що він робить у Бергені. Він розповів і попрохав тримати в таємниці, поки інформація не з’явиться в газетах.
  
  Закінчивши розмову, Харрі усе ще лежав на ліжку, втупившись у міні-бар, а на екрані телевізора фільм «Пам’ятай» про­довжував розповідати про ігри з пам’яттю. Підіб’ємо під­сумки, подумав Харрі. Його щойно мало не вбили, кохана усього його життя більше не хоче його бачити, а він завершив найтяжчу за всю його практику справу. Чи не завершив? Хоча він і не відповів Мюллеру-Нільсену, чому вирішив іти за Братт сам, але чудово знав відповідь. Через сумнів. Або надію. Відчайдушну надію, що, незважаючи на дикі збіги, це не вона. І ця надія досі жива. Ану ж бо, у тебе три глибинні причини і зграя скажених псів у шлунку. Нумо, до дверцят бару...
  
  Харрі підвівся, пішов до ванної, відкрив кран і напився води. Випростався, подивився у дзеркало. Як покійник, кажете? Але покійники не хочуть напитися. Чому? І він сказав уголос:
  
  — Бо тоді буде не так боляче.
  
  Гуннар Хаген утомився як пес. Він озирнувся довкола. На годиннику майже північ. Він сидів у кімнаті на верхньому поверсі однієї з будівель у центрі Осло. Тут усе було блискуче та коричневе: паркетна підлога, стеля зі світильниками, що звисали, стіни з портретами попередніх власників цієї кімнати, стіл червоного дерева десь із десять квадратних метрів, шкіряні бювари перед кожним з дванадцяти чоловіків, що сиділи за ним. Годину тому Хагену зателефонував начальник Поліцейського управління округу Осло й викликав за цією адресою. Декого з присутніх Хаген знав, обличчя інших бачив у газетах, але багато хто йому був зовсім невідомий. Начальник Головного управління поліції ввів присутніх у курс справ. Він розповів, що Сніговиком виявилася жінка, яка служила в Поліцейському управлінні Бергена, згодом перейшла до відділу вбивств у Грьонланні, водила за ніс усю поліцію Осло, і тепер, коли її схопили, необхідно уникнути грандіозного скандалу.
  
  Коли він закінчив, над столом запанувала тиша, густа, як сигарний дим. Дим ішов від краю стола, де сидів сивочолий чоловік. Він відкинувся на високу спинку стільця, так що його обличчя залишалося у тіні, й зітхнув. Тут до Гуннара Хагена дійшло, що все, що промовляв хтось із присутніх, говорилося у розрахунку на цю людину.
  
  — Усе це дуже неприємно, Турлейфе, — сказав сивочолий тонким, майже жіночим голосом, — і надзвичайно небезпечно. Йдеться про всю систему — ми зараз говоримо на такому рівні. Це означає... — Всі затамували подих, поки сивочолий затягувався сигарою — ...що голови полетять. Питання тільки у тому чиї.
  
  Начальник Головного управління обережно кашлянув:
  
  — У вас є пропозиції?
  
  — Поки що нема, — відповів сивочолий. — Але мені зда­ється, у тебе, Турлейфе, є що сказати. Послухаємо.
  
  — У цьому випадку ми маємо конкретні посадові помилки, допущені при прийомі на роботу та затвердженні на посаду, тобто промахи, пов’язані з людським фактором, і аж ніяк не з системою в цілому. Вважаю, що це не є проблемою керівництва, і пропоную поділити відповідальність та провину. Керівництво візьме на себе відповідальність, певне приниження...
  
  — Переходь до справи, — перервав сивочолий. — Хто ваш цап-відбувайло?
  
  Начальник Головного управління поліції поправив тісний комір сорочки. Гуннар Хаген помітив, що йому недобре.
  
  — Старший інспектор Харрі Холе. — Ларс Турлейф опу­с­тив очі.
  
  Знову запанувала тиша, поки сивочолий розпалював си­гару, що згасла. Запальничка клацала й клацала. Потім із тіні почулося прицмокування і знову повився дим.
  
  — Непогана думка, — сказав високий голос. — Якби це був не Холе, я б відповів, що доведеться знайти іншого цапа-відбувайла, бо якийсь старший інспектор — не надто вгодований баранець, щоб приносити його у жертву. Я б швидше попросив тебе, Турлейфе, пожертвувати собою. Але Холе такий професіонал, до того ж він був на цьому шоу, де всі теревенять... по телевізору. Відома людина, слідчий з певним реноме. Тож, мабуть, цього може вистачити. Але чи він погодиться?
  
  — Залиште це нам, — відповів Турлейф. — Так, Гуннаре?
  
  Гуннар Хаген закляк. Він згадав спершу свою дружину. Усе, чим вона пожертвувала заради його кар’єри. Коли вони по­бралися, вона покинула навчання й поїхала за ним до місця його служби в Департаменті безпеки. Потім його перевели до поліції, і вона знову була поруч. Вона була розумна та інтелігентна жінка і стала йому опорою у всіх відношеннях. Саме до неї він ішов за порадою, коли справа стосувалася кар’єри або якихось етичних питань, і вона завжди радила йому щось розумне. І все одно він не зробив такої блискучої кар’єри, як вони обоє мріяли. Тепер, схоже, все зміниться на краще. Зупинка на рівні начальника відділу з розслідування вбивств у Поліцей­ському управлінні Осло може скінчитися, і він рушить далі, вище. Питання тільки в тому, щоб не припуститися помилки.
  
  — То як, Гуннаре? — знову звернувся до нього начальник КРИПОСу.
  
  Шкода тільки, що він так утомився. Як собака. «Це заради тебе, люба, — подумав він. — Ти напевне хотіла б, щоб я вчинив саме так».
  
  
  
  
  
  Розділ 31. День двадцять перший. Південний полюс
  
  
  Харрі та Ракель стояли в музеї біля шхуни «Фрам» і дивилися, як група японців фотографує снасті, одночасно посміхаючись та киваючи гіду, який пояснював, що це судно було зафрахтоване Фритьофом Нансеном під час його невдалої спроби стати першовідкривачем Північного полюса у 1893 році, а пізніше й Раулем Амундсеном, коли він у 1911 році виграв у Скотта перегони за Південний полюс.
  
  — Я знову забула у тебе годинник на тумбочці, — сказала Ракель.
  
  — Це старовинна прикмета, — зауважив Харрі. — Це означає, що ти маєш повернутися.
  
  Вона поклала долоню на його руку і похитала головою:
  
  — Мені подарував його Матіас. На день народження.
  
  «А я про це й забув», — подумав Харрі.
  
  — Сьогодні вранці він запитав, чому я його не надягла. А ти знаєш, як мені важко брехати. Ти не міг би...
  
  — Я привезу його о четвертій, — відповів він.
  
  — Дякую. Я буду на роботі, ти поклади його до шпаківні біля дверей. Там...
  
  Їй не треба було продовжувати. Там вона тримала ключі від будинку, щоб він міг увійти, коли повертався пізно вночі. Харрі вдарив долонею по перилах:
  
  — Якщо слідувати Арве Стьопу, головна помилка Рауля Амундсена в тому, що він виграв. Стьоп вважає, що в історії залишаються зазвичай ті, що програли.
  
  Ракель не відповіла.
  
  — Це, мабуть, просто спроба знайти втіху, — сказав Харрі. — Ходімо?
  
  На вулиці падав сніг.
  
  — Отже, все скінчилося? — запитала вона. — Чи до наступного разу?
  
  Він подивився на неї, бажаючи переконатися, що вона каже про Сніговика, а не про них.
  
  — Ми поки що не знаємо, де тіла, — відповів він. — Я вчора був у неї в камері, перед тим як вирушити до аеропорту. Катрина так нічого і не сказала. Дивиться кудись, наче мене там і зовсім нема.
  
  — А ти комусь казав, що поїдеш до Бергена?
  
  Харрі похитав головою.
  
  — Чому?
  
  — Ну, — знизав плечима Харрі, — я міг помилятися. Тоді б просто повернувся тихо й не виглядав би ідіотом.
  
  — Мені здається, не тому, — сказала вона.
  
  Харрі покосився на неї. Вона мала вигляд ще гірший, ніж він сам.
  
  — Чесно кажучи, сам не знаю. Я сподівався, що злочинець таки не вона, а хтось інший.
  
  — Тому що вона — як ти? Адже ти міг опинитися на її місці?
  
  Харрі не міг пригадати, щоб він казав їй, що вони з Катриною схожі.
  
  — Вона виглядала такою самотньою та наляканою... — Харрі замружився — порив вітру кинув жменю снігу йому в обличчя. — Наче заблукала у сутінках.
  
  Дідько! Він моргнув і відчув, як до горла підступає глевтяк, ридання мало не вихлюпнулося назовні. Може, у нього самого нервовий зрив? Його лихоманило. Раптом він відчув теплу долоню Ракелі на своєму підборідді.
  
  — Ти не вона, Харрі. Ти інший.
  
  — Справді? — слабко посміхнувся він, відводячи її руку.
  
  — Ти не позбавляєш життя невинних людей, Харрі.
  
  Харрі відмовився від пропозиції Ракелі підвезти його і почвалав до автобуса. В автобусне вікно він дивився на пла­стівці снігу та на фіорд, а сам згадував, як Ракель промовила слово «невинних», — трохи підвищивши інтонацію, наче сумнівалася та ставила запитання.
  
  Харрі вже збирався відчинити двері, як раптом згадав, що в нього скінчилася розчинна кава, і пройшов п’ятнадцять метрів до крамнички Ніязі.
  
  — Дивно бачити вас так рано, — сказав Алі, беручи гроші.
  
  — Узяв відгул, — відповів Харрі.
  
  — Ну й погодка! Кажуть, завтра випаде на півметра снігу!
  
  Харрі покрутив у руках банку кави.
  
  — Я тут днями налякав Сальму та Мухаммеда. На зад­ньому дворі.
  
  — Так, я чув.
  
  — Прошу вибачення. Я був трохи заведений, от і все.
  
  — Усе гаразд. Я тільки непокоївся, що ви знову почнете пиячити.
  
  Харрі похитав головою та кволо посміхнувся: йому подобалася прямодушність пакистанця.
  
  — От і добре, — сказав Алі, відраховуючи здачу. — А як там косметичний ремонт?
  
  — Ремонт? — Харрі взяв здачу. — Ви маєте на увазі знищення грибка?
  
  — Якого грибка?
  
  — У мене хлопець працює, Стурманн чи як його там, він знайшов домовий грибок у кухні та в підвалі...
  
  — Грибок? У підвалі? — Алі здивовано подивився на Харрі.
  
  — То ви що, не знаєте? — Тепер здивувався Харрі. — Ви ж голова кооперативу. Я думав, він із вами переговорив.
  
  — Ні, може, він домовлявся з Бйорном?
  
  — А хто цей Бйорн?
  
  — Людина, яка тринадцять років живе на першому поверсі, — відповів Алі, кинувши на Харрі суворий погляд. — І весь цей час він був заступником голови.
  
  — Ах, Бйорн! — озвався Харрі, показуючи, що ім’я йому знайоме.
  
  — Я обов’язково перевірю, — запевнив його Алі.
  
  Опинившись у квартирі, Харрі стягнув черевики, пішов до спальні й ліг на ліжко. У готелі, в Бергені, він так і не зміг заснути, а тут відключився, ледве голова торкнулася подушки. Коли він прокинувся, у роті пересохло, шлунок мучив біль. Він підвівся, щоб попити, але, вийшовши до передпокою, укляк на місці.
  
  Коли Харрі прийшов додому, він нічого не помітив і тільки тепер роздивився, що хаос у квартирі скінчився.
  
  Він походив кімнатами. Дивно. Стіни були відновлені просто бездоганно! Він міг би заприсягтися, що тут узагалі нічого не чіпали. Тільки дірки від цвяхів зникли — їх акуратно замастили. Він торкнувся стіни у вітальні, щоб переконатися, що це йому не примарилося.
  
  На столі лежав аркуш паперу — записка, букви чіткі, навіть красиві.
  
  Я його знищив. Більше вас не турбуватиму. Стурманн.
  
  P.S. Я порізався та забруднив настінну панель. Коли кров потрапляє на необроблену дерев’яну поверхню, змити її неможливо. Вихід один — пофарбувати усю стіну в червоне.
  
  Харрі опустився в крісло й узявся роздивлятися голі стіни.
  
  І тільки вийшовши на кухню, зрозумів, що дива не скінчилися. Бо календаря з Ракеллю та Олегом не було на місці. Небесно-блакитна сукня. Він голосно вилаявся й узявся люто ритися у відрі для сміття, перевірив навіть пластиковий контейнер, що стояв на задньому дворі. Тільки тоді йому стало зрозуміло, що дванадцять найщасливіших місяців його життя знищені разом із сміттям.
  
  Психіатр Х’єрсті Рьодсмуен розуміла, що цей робочий день буде для неї особливим. Поки вона крокувала коридором психіатричного відділення Хьоукелланської лікарні, що в Саннвікені, сонце урочисто піднялося над Бергеном і бризнуло у вікна. Лікарню стільки разів перейменовували, що лише декотрим з бергенців було відомо, що офіційно вона тепер називається лікарня «Саннвікен», але «закрите» відділення не перейменовували, так воно і залишалося «закритим», наче чекали на вказівки або пояснення, що назва ця неправильна, а найголовніше — принизлива.
  
  Зустріч із пацієнткою, яка сиділа під такою охороною, якої у них у відділенні ще ніколи не було, одночасно лякала і радувала. Етичні принципи та підходи вони заздалегідь обговорили з Еспеном Лепсвіком з КРИПОСу та Мюллером-Нільсеном з Бергенського управління поліції. Пацієнтка пе­ребувала у стані психозу — допитувати її було не можна. Х’єрсті як психіатр бесідувати з пацієнтами вміла тільки заради їхнього власного блага, тому допомогти поліцейському розслідуванню не могла. Не можна було забувати про лікарську таємницю. Тому їй самій доведеться визначати, що з почутого нею важливо для слідства, і добиватися від пацієнтки детальніших пояснень. Але навіть ця інформація не могла бути використана в суді, бо виходила від психічно неврівноваженої людини. Коротше кажучи, в плані етики та юриспруденції їй доведеться пройти справжнім мінним полем, до того ж найменша помилка може мати катастрофічні наслідки, адже усі її дії перевірятимуться неодноразово суддівськими та журналістами.
  
  Поряд із білими дверима до кабінету стояли сищик у цивільному та поліцейський у формі. Вона вказала на пере­пу­стку, прикріплену до білого халата, і поліцейський відчинив перед нею двері.
  
  Заздалегідь обговорили, що цивільний буде присутній у кабінеті, щоб покликати на допомогу, коли щось піде не так.
  
  Х’єрсті Рьодсмуен сіла на стілець і подивилася на паці­єнт­ку. Невже ця тендітна жінка з обличчям, на яке спадало дов­ге волосся, та чорною гематомою біля розірваного рота може являти якусь небезпеку? Великими очима вона з жахом дивилася на щось, видиме тільки їй. Яка вже тут загроза! Здавалося, жінку приніс сюди вітер, але варто дмухнути — її понесе кудись в інше місце. Повірити в те, що вона холоднокровно вбивала людей, було просто неможливо. Але в Х’єрсті Рьодсмуен був багатий досвід.
  
  — Доброго дня, — почала вона. — Мене звати Х’єрсті.
  
  Відповіді не було.
  
  — Як ви вважаєте, у чому ваша проблема? — запитала вона.
  
  Це запитання було запозичене з посібника для бесід із пацієнтами у стані психозу. Альтернативною була фраза: «Як ви вважаєте, чим я можу вам зарадити?»
  
  Так само мовчання.
  
  — Ви тут у повній безпеці. Тут нема нікого, хто хотів би вам заподіяти шкоду. Я нічого поганого вам не зроблю. Ви у повній безпеці.
  
  Така чітка заява згідно з посібником мала заспокоїти пацієнта. Це важливо, адже психоз виникає через підсвідомий страх. Х’єрсті Рьодсмуен відчувала себе стюардесою, яка розповідає про правила безпеки перед польотом. Навіть на рейсах, які пролітають над пустелею, пасажирам неодмінно демонструють рятувальні жилети. Адже смисл цієї демонстрації насправді такий: «Можете боятися, але знайте: ми про вас потурбуємося».
  
  Саме час перевірити, чи адекватно пацієнтка сприймає дійсність.
  
  — Ви знаєте, яке сьогодні число?
  
  Мовчання.
  
  — Погляньте на годинник, там, на стіні. Можете сказати, котра зараз година?
  
  У відповідь — тільки застиглий погляд.
  
  Х’єрсті Рьодсмуен зачекала. Довга стрілка годинника тремтливо перескочила на одну позначку.
  
  Марно.
  
  — Я піду, — сказала Х’єрсті і підвелася. — За вами прийдуть і проведуть до палати. Ви у повній безпеці.
  
  — Мені треба переговорити з Харрі, — раптом сказала жінка низьким, майже чоловічим голосом.
  
  Х’єрсті зупинилася й озирнулася:
  
  — З яким Харрі?
  
  — З Харрі Холе. Терміново.
  
  Х’єрсті намагалася зазирнути їй в очі, але жінка так само дивилася у глиб себе.
  
  — Але ви маєте мені хоча б сказати, хто такий цей Харрі Холе, Катрино.
  
  — Старший інспектор відділу вбивств в Осло. Назвіть йому моє прізвище, Х’єрсті.
  
  — Братт?
  
  — Ні, Рафто.
  
  — Гаразд, але не могли б ви сказати мені, про що збираєтеся розмовляти з Харрі Холе? Щоб я могла надалі...
  
  — Ви не розумієте. Вони всі помруть...
  
  Х’єрсті повільно опустилася на стілець:
  
  — Я розумію. А чому ви вважаєте, що вони всі помруть, Катрино?
  
  Нарешті жінка поглянула на неї. Її очі нагадали Х’єрсті Рьодсмуен червону картку в грі «Монополія» — картку з написом: «Ваші будинки та готелі горять».
  
  — Ви нічого не розумієте! — відгукнувся низький, майже чоловічий голос. — Це не я.
  
  О другій годині Харрі зупинив машину біля будинку Ракелі на Хольменколлвейєн. Сніг припинився, і Харрі вирішив не залишати слідів від шин на парковці в саду. Сніг тихо та протяжно хрустів під ногами, а в затемнених вікнах відбивалося яскраве денне світло.
  
  Він піднявся сходами до дверей, відчинив шпаківню, поклав туди годинник Ракелі і зачинив дверцята. Він уже повернувся, щоб рушити назад, як двері за його спиною про­чинилися.
  
  — Харрі!
  
  Харрі озирнувся і спробував посміхнутися: перед ним стояв оголений чоловік з рушником навколо стегон.
  
  — Матіасе, — ледве вимовив Холе. — Ти мене налякав. Я гадав, ти зараз на роботі...
  
  — Вибач, — розсміявся Матіас і склав руки на грудях. — Сьогодні працюю вночі. Помінявся. Хотів душ прийняти, чую, хтось шарудить біля дверей. Я подумав, що це Олег, а в нього ключі тугі, розумієш?
  
  Харрі розумів. Тугі ключі колись належали йому. Отже, Ракель віддала їх Олегу, а Матіас отримав ключі хлопчика. Жінки...
  
  — Що ти хотів, Харрі?
  
  Харрі відмітив, що Матіас склав руки якось неприродно високо, наче прикривав ними щось.
  
  — Та так, — відповів він. — Просто проїжджав мимо і хотів занести Олегу дещо.
  
  — Чому у двері не подзвонив?
  
  Харрі ковтнув слину.
  
  — А я відразу здогадався, що він ще із школи не повернувся.
  
  — Це як?
  
  Харрі кивнув, даючи зрозуміти Матіасу, що, на його думку, це доволі доречне запитання, і пояснив:
  
  — Сніг.
  
  — Сніг?
  
  — Так. Він припинився дві години тому. А сходи чисті, жодних слідів.
  
  — Це ж треба, Харрі! — весело вигукнув Матіас. — Оце дедукція у повсякденному житті. Відразу видно, що ти слідчий.
  
  Харрі натягнуто розсміявся разом із ним. І тут руки Ма­тіаса трохи опустилися, і Харрі роздивився те, що Ракель називала «невеликою фізичною вадою». Там, де зазвичай у чоловіків розташовуються соски, у Матіаса була гладенька чиста шкіра.
  
  — Це спадкове, — сказав Матіас, простеживши за поглядом Харрі. — У мого батька так само було. Рідко зустрічається, але зовсім безпечно. Та й до чого вони чоловікові?
  
  — Справді, до чого? — озвався Харрі і відчув, як палають його вуха.
  
  — Хочеш, я передам Олегу... що ти там йому приніс?
  
  Харрі крадійкувато кинув погляд на шпаківню:
  
  — Ні, дякую. Завезу іншим разом. — Холе скривив гримасу, яка, як він сподівався, мала підтвердити правдивість його слів. — Давай іди в душ.
  
  — О’кей.
  
  — Бувай.
  
  Сівши до автомобіля, Харрі ляснув долонями по керму і голосно вилаявся. Він поводився, як малолітній кишеньковий злодюжка, спійманий на гарячому. Брехав Матіасу просто в обличчя. Брехав, вивертався, як останній засранець.
  
  Він завів мотор і вдарив кулаком по панелі: він не повинен постійно думати про роботу, треба переключитись на щось інше. Виходило погано: всю дорогу думки юрмилися в голові, повертаючись до останньої справи. Він думав про фізичні недоліки, уявляв червоні плоскі соски, які виглядають на білій шкірі наче плями крові. Про плями крові на необробленому дереві... Раптом у мозку виринули слова фахівця з грибка: «Вихід один — пофарбувати всю стіну у червоне».
  
  Отже, він поранився. Харрі на мить заплющив очі, уявляючи рану. Це мала бути глибока рана, якщо крові витекло так багато, що... лишалося тільки зафарбувати всю стіну...
  
  Харрі різко загальмував і почув гудок автомобіля. У дзеркалі він побачив, як свіжим сніжком вильнула на повному ходу «тойота-хіяче», вона пролетіла мимо, дивом не зачепивши його машину.
  
  Харрі відчинив дверцята, вискочив надвір і озирнувся: він стояв біля стадіону «Грьоссбанен». Глибоко зітхнув і спро­бував подумки рознести вщент ту картинку, що виникла у нього в голові, щоб спробувати скласти її наново. І вона скла­лася, йому навіть не довелося міняти шматки мозаїки місцями: вони підходили одне до одного ідеально. Серце забилося сильніше. Якщо він має рацію, то вся версія перевернеться з ніг на голову. Усе збігалося, збігалося з тим, як Сніговик планував свої дії, як готувався проникнути до будинку... А тру­пи? Адже тепер зрозуміло, куди вони поділися. Харрі, тремтячи, підкурив сигарету та спробував реконструювати події, виходячи з нової версії. Він почав із курячої шиї, обвугленої на зрізі.
  
  Харрі не вірив в осяяння, божественне ясновидіння та іншу телепатію, але він вірив в удачу. Не у талан, який іншим дається від народження, а в систематичну удачу, яку завзятою працею можна собі підкорити та змусити працювати на свою користь. В удачу, яка приходить, коли сплетеш такі дрібні тенета, що в них спіймаються усі збіги до єдиного. Але його нинішня удача була не така. Тільки б він був правий! Харрі подивився донизу й побачив, що він розтоптав сніг і тепер — у прямому й переносному смислі — стоїть обома ногами на землі.
  
  Він сів у машину, дістав мобільний і набрав номер Бйорна Гольма.
  
  — Так, Харрі? — відповів сонний і майже до невпізнанності гугнявий голос.
  
  — Судячи з голосу, тебе добряче прихопило, — сказав Харрі.
  
  — Схоже на те, — відповів Гольм. — Бісова застуда. Лихоманить навіть під двома ковдрами. Пекельний стан.
  
  — Слухай, — перервав його Харрі. — Пам’ятаєш, я просив тебе виміряти температуру тих курей, яких рубала Сильвія Оттерсен, щоб визначити, коли це сталося?
  
  — Ну?
  
  — І ти ще потім сказав, що одна була тепліша за інших двох.
  
  Бйорн Гольм пирхнув:
  
  — Так. А Скарре пожартував, що у неї була лихоманка. Взагалі-то можливо.
  
  — А я вважаю, що її зарізали після того, як Сильвію було вбито. Не менше ніж через годину.
  
  — І хто ж це зробив?
  
  — Сніговик.
  
  Очікуючи відповіді, Харрі почув, як Гольм смачно висякався, а потім сказав:
  
  — Тобто ти вважаєш, що вона взяла сокиру Сильвії, пі­шла назад...
  
  — Ні, сокира залишилася в лісі. Я мав на це звернути ува­гу, але тоді я нічого не знав про розжарену петлю.
  
  — А що ти там мав видивитися?
  
  — Та шия ж у курки була обвуглена! Чорна з країв. Імовірно, петлю використовував саме Сніговик.
  
  — І навіщо їй було вбивати цю курку? — продовжував дивуватися Гольм.
  
  — Щоб зафарбувати усю стіну в червоне.
  
  — Що?
  
  — У мене ідея, — відповів Харрі.
  
  — Дідько, — пробурмотів Гольм. — У мені, звісно, через оцю твою ідею треба негайно вилазити з постелі? Так?
  
  — Ну... — промимрив Харрі.
  
  Виявляється, снігопад вирішив просто трохи перепочити, бо о третій годині на весь Естланн знову посипалися великі важкі пластівці. Траса Е16 була вкрита сірим простирадлом снігової каші, яка стікала аж з Беруму.
  
  Не доїжджаючи до Солліхьогда, Харрі з Гольмом звернули на лісову просіку.
  
  За п’ять хвилин вони стояли в дверях перед Ролфом Оттерсеном. За його спиною Харрі побачив Ане Педерсен, котра сиділа на дивані у вітальні.
  
  — Нам треба ще раз поглянути на підлогу в сараї.
  
  Ролф Оттерсен поправив окуляри, а Бйорн Гольм голосно та важко кашлянув.
  
  — Будь ласка, — погодився Оттерсен.
  
  Харрі з Гольмом пішли до сарая, а худа чоловіча фігура продовжувала стояти на ґанку, повернувшись у їхній бік.
  
  Верстат, де Сильвія різала курей, стояв на тому самому місці. Від курей, звісно, не залишилося й сліду — ані від живих, ані від мертвих. До стіни була прихилена гостра лопата. Такою сніг не прибирають, а копають землю. Харрі підійшов до дошки з інструментами. Силует сокирки, яка мала там висіти, нагадав Харрі, як на місці злочину крейдою обводять тіло жертви.
  
  — Коротше, я вважаю, що Сніговик повернувся й зарізав ще одну курку, щоб її кров’ю залити підлогу. У нього була тільки одна можливість — зафарбувати все у червоне.
  
  — Ти вже це казав. Тільки я все одно до пуття нічого не зрозумів.
  
  — Якщо людині треба сховати червону пляму, вона може її змити або зафарбувати у червоне все довкола. Гадаю, Сніговик хотів щось приховати. Якісь сліди.
  
  — Які ще сліди?
  
  — Щось червоне, що не можна було прибрати, змити, бо необроблене дерево швидко всотує будь-яку рідину.
  
  — Кров? Вона намагалася приховати плями крові під ін­шою кров’ю? Це і є твоя ідея?
  
  Харрі обійшов верстак, сів навпочіпки, відчув, як руків’я револьвера Катрини Братт у нього за поясом уп’ялося йому в живіт. Він подивився на підлогу. Там усе ще було вид­но рожеві розводи.
  
  — У тебе є з собою знімки, які ми тут зробили? — запитав Харрі. — Починай з тих місць, де було найбільше крові. Особливо тут, поряд з верстаком.
  
  Гольм дістав знімки із сумки.
  
  — Отже, зверху був шар курячої крові, — сказав Харрі. — Але була й інша, та, що встигла проникнути в щілини та всотатися у волокна дерева. Вона не могла змішатися з курячою, бо курячою залили набагато пізніше. Як вважаєш, зможеш видряпати трохи тієї, першої крові, на аналіз?
  
  Бйорн Гольм кліпнув і без особливого натхнення поцікавився:
  
  — І що ти хочеш, щоб я тобі сказав?
  
  — Єдина відповідь, яка мені потрібна, — «так».
  
  Гольм відповів кашлем, що розривав легені.
  
  Харрі потупцяв назад до житлового будинку. Постукав, Ролф Оттерсен відчинив двері.
  
  — Мій колега побуде ще в сараї, — пояснив Харрі. — Мож­на він потім зайде трохи погрітися?
  
  — Звісно, — не дуже охоче відповів Оттерсен. — А що ви намагаєтеся розкопати цього разу?
  
  — А я хотів запитати вас про те саме, — наголосив Харрі. — Я помітив сліди землі на лопаті.
  
  — Ах, це... Ставив стовпчики для огорожі.
  
  Харрі подивився на вкриту снігом землю, яка тягнулася до самого лісу, що темнів удалині. Цікаво, що Оттерсен міг там загороджувати? Він був упевнений: в очах Оттерсена промайнув страх.
  
  Харрі кивнув на вітальню:
  
  — У вас гості... — Тут його перервав дзвінок мобільного.
  
  Це був Скарре.
  
  — Знайшли ще одного, — повідомив він.
  
  Харрі подивився на ліс і відчув на чолі та щоках пластівці снігу, що танули.
  
  — Кого «ще одного»? — запитав він, хоча вже здогадався про все з голосу Скарре.
  
  — Ще одного сніговика.
  
  Психолог Х’єрсті Рьодсмуен зателефонувала старшому інспекторові Кнуту Мюллеру-Нільсену, коли вони з Еспеном Лепсвіком уже збиралися йти.
  
  — Катрина Братт заговорила, — повідомила вона. — Вважаю, вам слід під’їхати до лікарні й послухати, що вона роз­повідає.
  
  
  
  
  
  Розділ 32. День двадцять перший. Резервуари
  
  
  Скарре йшов попереду Холе, за­лишаючи за собою сліди в снігу, що білів між деревами. Ранні сутінки попереджали, що зима вже на порозі. Над ними виблискувала вогнями телебашта Трюванн, а під ними — Осло. Харрі приїхав сюди з Солліхьогда й припаркувався на стоянці, де щовесни, подібно до мігруючих лемінгів, збиралися випускники, щоб пуститися у ритуальні дорослі пригоди: танці, випивка, флірт, секс. Коли Харрі був випускником, машини в нього не було, а тусовок він не любив.
  
  — Його знайшли якісь любителі піших прогулянок, — сказав Скарре.
  
  — І вирішили зателефонувати до поліції, щоб розповісти, що в лісі стоїть сніговик?
  
  — Вони гуляли з собаками, ну і... коротше, сам побачиш.
  
  Вони вийшли на галявину. Забачивши їх, до них попро­стував молодий чоловік.
  
  — Томас Хелле, відділ розшуку зниклих, — відрекомендувався він. — Ми раді, що ви тут, Холе.
  
  Харрі здивовано поглянув на молодого поліцейського, але, здається, той не жартував.
  
  Вище на пагорбі Харрі побачив хлопців із криміналістичного відділу. Скарре нахилився, і Харрі слідом за ним прослизнув під стрічкою загорожі. Вони пішли стежкою, протоптаною навмисне, щоб не зіпсувати сліди, які ще не зафіксували експерти. Криміналісти помітили Харрі та Скарре, відсторонилися, даючи їм підійти ближче, проводжаючи їх багато­значними поглядами: чекали на реакцію.
  
  — От дідько! — вирвалося в Скарре, і він відступив на крок назад.
  
  Харрі відчув, як похолола голова, наче вся кров відхлинула, залишивши тільки страшне, смертельне відчуття порожнечі.
  
  Ніяких особливих деталей він одразу не помітив, тому відчуття, що цій оголеній жінці добряче перепало, не виникло. Принаймні не так, як у випадку з Сильвією Оттерсен або Гертом Рафто. Але що насправді нажахало Харрі, так це холоднокровність, з якою вся картина була задумана й виконана, виліплена та сконструйована. Труп висів над двома великими сніговими грудомахами — недоробленим сніговиком, — по­ставленими одна на одну біля стовбура дерева. Труп розгойдувався біля самого стовбура, а на товстій гілці біля голови жінки можна було роздивитися сталевий дріт. Він закінчувався петлею, яка, як бездоганно накинуте ласо, не зачепила ані шию, ані груди і була затягнута під підборіддям. Руки зв’язані за спиною. Очі заплющені, рот закритий, що надавало обличчю жінки умиротвореного виразу, наче вона спала.
  
  Можна було подумати, що тіло не зачеплене, поки погляд не падав на стібки на блідій шкірі. Краї, прошиті тонкою голкою, яка майже не залишала слідів уколів, чорніли від загуслої крові. Один ряд стібків ішов упоперек живота, а другий — навколо шиї. Довершена робота, подумав Харрі. Ніяких ста­рих дірок від цвяхів. Усе рівнесенько.
  
  — Схоже на оту гидь, ну як ото ліплять сучасне мистецтво, — додав Скарре.
  
  — Інсталяцію, — підказав хтось поруч.
  
  Харрі закивав головою: вони мали рацію. Але таки щось тут вибивалося із загального враження довершеної хірургічної роботи.
  
  — Він розрізав її на шматки, — промовив він хрипло, наче його душили. — А потім стулив ізнов.
  
  — Він? — запитав Скарре.
  
  Харрі не відреагував.
  
  — Мабуть, щоб легше було перевезти, — озвався Хелле. — Гадаю, нам відомо, хто жертва. Її чоловік учора заявив про зникнення. Зараз він у дорозі сюди.
  
  — Чому ви вважаєте, що це та сама жінка?
  
  — Чоловік знайшов сукню з підпалинами. Вони саме там, де на трупові стібки.
  
  Харрі зосередився на своєму диханні. Тепер він зрозумів, що саме вибивалося з картини. Незавершений сніговик. І не­акуратні вузлики на дроті. І нечіткі кути там, де дріт був зігнутий. Усе це було грубо, некрасиво, наче зроблено навпомацки. Наче це був ескіз, проба пера. Наче перший погляд на ще не завершену роботу. І навіщо він зв’язав їй руки за спиною? Коли він привіз її сюди, вона була давно мертва. Чи це частина плану?
  
  — Чому мене не попередили? — кашлянув Харрі.
  
  — Я доповів про все своєму шефу, а той — вашому начальнику, — відповів Хелле. — Ми дістали вказівку тримати все в таємниці. Я так вважаю, що це пов’язано з... тією людиною, яку затримали не так давно.
  
  — Катриною Братт? — запитав Скарре.
  
  — Імені ми не знаємо, — відповів голос позаду них.
  
  Вони обернулися. На снігу, широко розставивши ноги та засунувши руки до кишень, стояв начальник Поліцейського управління Осло. Його холодні блакитні очі розглядали тіло.
  
  — Ну, таке тільки на виставку.
  
  У молодого поліцейського очі полізли на лоба, а начальник управління, наче нічого не сталося, повернувся до Харрі:
  
  — На два слова, старший інспекторе.
  
  Вони відійшли до загорожі.
  
  — Ну й діла... — зітхнув начальник Поліцейського управління, дивлячись собі під ноги. — Тут у нас була зустріч. Ось чому мені треба з тобою поговорити, так би мовити, тет-а-тет.
  
  — Із ким зустріч?
  
  — Це, Харрі, не важливо. Важливо те, що там було ухвалене рішення.
  
  — Яке?
  
  Начальник управління переминався з ноги на ногу, і в голові у Харрі промайнуло: чи варто зробити йому зауваження, щоб він не затоптував сліди?
  
  — Я хотів обговорити це з тобою сьогодні ввечері, Харрі, у спокійній обстановці. Але тепер, коли знайшли це тіло, з розмовою не можна зволікати. У пресу все просочиться вже через дві години. Так що часу, на який ми розраховували, у нас нема. Доведеться їм видати інформацію щодо Катрини Братт і пояснити, як їй вдалося проникнути до нас, діяти під самим нашим носом, а ми й не помітили. Керівництву, ясна річ, доведеться брати відповідальність на себе.
  
  — Та до чого ви все це, шефе?
  
  — До того, що постраждає довіра населення до столичної поліції. Лайно ллється вниз, Харрі. Що вище починають, то його більше. А все потім вивалиться на просту людину, що стоїть в самісінькому низу. Як тільки ми втратимо довіру, Харрі, щойно народ подумає, що поліція дала такого маху, — усе, ми програли. Конт­роль втрачено. Я вважаю, ти розумієш, що стоїть на кону.
  
  — Шефе, у мене мало часу, — сказав Харрі.
  
  Начальник управління облишив нишпорити поглядом по довколишньому краєвиду і втупився в Харрі:
  
  — Ти, звичайно, знаєш, що таке «камікадзе»?
  
  — Японець-шибайголова, який спрямовує свій літачок на американський авіаносець.
  
  — Я теж так думав. А Гуннар Хаген сказав, що самі японці цього слова ніколи не вживають, це якась помилка американських шифрувальників. Камікадзе — це назва тайфуну, який врятував японців, коли вони воювали з монголами колись там в одинадцятому сторіччі. Перекладається, як «вітер Божого провидіння». Поетично, правда?
  
  Харрі не відповів.
  
  — І тепер нам потрібен такий вітер, — сказав шеф.
  
  Харрі повільно кивнув. Він зрозумів.
  
  — Тобто хтось має взяти на себе провину за те, що Катрину Братт взяли до поліції? І не розкусили? Коротше, за все це лайно? — назвав речі своїми іменами Харрі.
  
  — Звісно, мені ніяково від того, що я змушений тебе про­хати про це. Особливо через те, що я прошу врятувати і мою шкуру. — І начальник Поліцейського управління знову пере­вів погляд на місто. — Мурашник, Харрі. Вічний мурашник. Сумлінна праця, лояльність, самозречення — усе це потрібно тільки в мурашнику.
  
  Харрі провів долонею по обличчю. Зрада. Кинджал у спи­ну. Боягузтво. Він намагався проковтнути лють. Переконати себе, що начальник має рацію. Кимось треба жертвувати, причому провина має залишитися на якомога нижчій сходинці поліцейської ієрархії. Доволі логічно. От лише треба встигнути спочатку допитати Катрину Братт.
  
  Харрі випростався. Він навіть відчував певне полегшення, бо давно знав, що з цим треба покінчити. Так давно, що встиг із цим змиритися. Так полишали сцену його колеги з товари­ства мертвих поліцейських: без фанфар, без почестей, залишивши за собою тільки пошану тих небагатьох, хто знав їхнє нутро. Мурашник...
  
  — Я розумію, — погодився Харрі. — Ви тільки проін­структуйте мене, що конкретно я маю сказати. Але, гадаю, ми в будь-якому разі маємо оголосити про прес-конференцію, яка відбудеться за кілька годин, коли у нас буде більше інформації.
  
  Начальник управління похитав головою:
  
  — Ти не розумієш, Харрі.
  
  — У справі виникли нові обставини...
  
  — Але про це доповідатимеш не ти.
  
  — Ми перевіримо... — Харрі затнувся. — Що ви сказали?
  
  — Пропозиція була саме такою, але Гуннар Хаген з нею не погодився і вирішив взяти усю провину на себе. Він зараз у себе в кабінеті пише пояснювальну. Я хотів тебе про це повідомити, щоб ти все знав до початку прес-конференції.
  
  — Хаген? — перепитав Харрі.
  
  — Чудовий солдат, — відповів шеф і ляснув Харрі по плечу. — Я поїхав. Прес-конференція о восьмій у великій залі, зрозумів?
  
  Харрі подивився на спину, що віддалялася, аж тут у кишені завібрував мобільний. Він поглянув на дисплей, щоб вирішити, чи варто відповідати.
  
  — Love me tender, — сказав Гольм у слухавку. — Я в Ін­ституті судової медицини.
  
  — Що у тебе?
  
  — Між волокнами дерева знайдена людська кров. Тьотя в лабораторії, щоправда, сказала, що на аналіз ДНК вона навряд чи потягне, але групу визначила. І знаєш що? — Бйорн Гольм витримав паузу, але тут до нього дійшло, що Харрі напевне ні разу не грав у гру «Хто хоче стати мільйонером», отож продовжив: — Кров рідкісна, зустрічається не часто — у двох людей із сотні. А в карному архіві таких усього сто двадцять три щасливчики. Так що коли в Катрини Братт виявиться кров саме цієї групи, у нас на руках буде досить вагомий доказ того, що кров на підлозі у сараї в Оттерсе­нів — її.
  
  — Зв’яжись з управлінням, у них є список усіх працівників із зазначенням групи крові.
  
  — Є? От дідько! Я просто зараз і перевірю.
  
  — Але тільки не дуже засмучуйся, коли дізнаєшся, що в Катрини не друга негативна.
  
  — Стиць-тидиць, звідки ти знаєш, що це друга негативна?
  
  — Зможеш зустрітися зі мною в Інституті анатомії?
  
  Була вже шоста, отже більша частина персоналу лікарні «Саннвікен» розійшлася по домівках. Тільки у кабінеті Х’єрсті Рьодсмуен ще горіло світло. Психіатр зачекала, поки Мюллер-Нільсен та Еспен Лепсвік відкриють блокноти, потім зазирнула у свій і почала:
  
  — Катрина Братт розповіла, що сильно любила батька. Вона була підлітком, коли газетярі виставили його жорстокою, схильною до насильства людиною. Для неї це стало страшною травмою. У школі вона через це стала ізгоєм. Незабаром батьки розлучилися. Коли Катрині виповнилося дев’ятнадцять, батько зник. Одночасно були вбиті дві мешканки Бергена. Слідство зайшло в тупик, але і в самому По­ліцейському управлінні, і за його межами подейкували, що це її батько вбив тих жінок, а потім зрозумів, що викрутитися йому не вдасться, і покінчив із собою. Саме тоді Катрина вирішила стати співробітником поліції, розкрити вбив­ства і реабілітувати ім’я батька.
  
  Х’єрсті Рьодсмуен підвела очі. Ніхто з чоловіків не записував, вони просто дивилися й слухали.
  
  — Вона вступила до Поліцейської академії, — продовжила Рьодсмуен, — незабаром після випуску дістала призначення до відділу вбивств у Бергені і відразу у вільний від служби час взялася за перегляд документів у справі її батька. Про це дізналося начальство та перервало її пошуки, а Катрину перевели до відділу моралі. Збігається це з вашими даними?
  
  — Точнісінько, — відповів Мюллер-Нільсен.
  
  — До справи батька вона більше не доторкнулася, проте взялася за аналогічні і, продивившись підсумковий звіт по всій країні, зробила цікаве спостереження: відразу після зникнення батька стали зникати люди за обставин, що дивно збігалися. — Х’єрсті Рьодсмуен перегорнула сторінку. — Але щоб рухатися далі, Катрині потрібна була допомога, і вона розуміла, що в Бергені вона її не отримає. Тому вона вирішила знайти людину, яка має досвід розкриття серійних убивств. При цьому вона хотіла приховати, що вона — дочка Рафто.
  
  Старший слідчий Еспен Лепсвік повільно похитав головою, а Х’єрсті продовжувала:
  
  — Катрина Братт ретельно вивчила інформацію, і її ви­бір впав на старшого інспектора відділу вбивств столичного Поліцейського управління. Вона написала йому листа і підписалася таємничим ім’ям Сніговик, по-перше, щоб пробудити його цікавість, а по-друге, тому, що сніговики часто згадувалися у показаннях свідків у справах про зниклих жінок. У записах її батька про вбивство на вершині гори Ульрікен також фігурує сніговик. Коли у відділі вбивств по­ліції Осло відкрилася вакансія — потрібна була саме жінка, — Катрина записалася на співбесіду. Вона каже, що не встигла вона сісти на стілець, як їй уже запропонували цю роботу.
  
  Рьодсмуен підвела очі, але, оскільки ніхто не збирався протестувати проти подібної інтерпретації подій, вона продовжила:
  
  — Першого ж дня Катрина Братт спробувала ввійти у контакт з Харрі Холе та попросила взяти її до групи розслідування. Знала вона багато — і про справу, і про самого Холе, — так що могла легко маніпулювати ним та направити слідами бергенських убивств та зникнення Герта Рафто. Врешті-решт, за допомогою Холе вона знайшла свого батька в холодильнику на острові Фінньой.
  
  Х’єрсті зняла окуляри:
  
  — Не треба мати багату фантазію, щоб зрозуміти: те, що їй довелося тоді пережити, напевне стало основною причиною її психологічної реакції. Стрес, звісно, ще поглибився, оскільки їй тричі довелося повірити, що вбивцю спіймали. Спочатку це був Ідар Ветлесен, потім... — пошукала вона в записах, — Філіп Беккер і нарешті Арве Стьоп. І щоразу вона переконувалася, що це не злочинець. Вона навіть намагалася вибити зізнання зі Стьопа, але здалася, коли зрозуміла, що і він не та людина, яку вона шукає. Почувши, що прибула по­ліція, вона втекла. Не хотіла, щоб її арештували до того, як вона закінчить свою справу, тобто розкриє вбивства та з’ясує, хто злочинець. Гадаю, саме тоді її психоз увійшов у критичну фазу. Вона повернулася на Фінньой, де, як вона сказала, чекала на Холе, який неодмінно мав її вистежити. Що й сталося. Коли Холе прибув туди, вона роззброїла його, щоб змусити вислухати себе. Вона хотіла проінструктувати його та обмалювати, що він має зробити, продовжуючи розсліду­вання.
  
  — Роззброїла? — перепитав Мюллер-Нільсен. — Наскільки нам відомо, вона здалася без спротиву.
  
  — Вона сказала, що рану на губі їй завдав Харрі Холе саме під час арешту, — сказала Х’єрсті Рьодсмуен.
  
  — Хіба варто вірити психічно неврівноваженій людині? — промовив Лепсвік.
  
  — Вона вийшла зі стану психозу, — рішуче заперечила Рьодсмуен. — Ми залишимо її тут ще на кілька днів на обстеження, але опісля передамо вам, так що готуйтеся. Якщо, звісно, ви й досі розглядаєте її як підозрювану.
  
  Останні слова зависли у повітрі, а потім Еспен Лепсвік перегнувся через стіл:
  
  — Тобто ви вважаєте, що Катрина Братт каже правду?
  
  — До моїх обов’язків не входить робити такі припущення, — відповіла Рьодсмуен і закрила свої записи.
  
  — А якщо я поставлю вам це запитання не як психіатру?
  
  — Тоді, старший інспекторе, — посміхнулася Рьодсмуен, — я скажу, що ви можете продовжувати дотримуватися тієї думки, яка у вас є.
  
  Бйорн Гольм дійшов короткою дорогою з Інституту судової медицини до Інституту анатомії і тепер чекав у гаражі, коли з’явиться Харрі, який мав приїхати на машині з Трюванна. Поруч із Гольмом стояв санітар у зеленому халаті із сережками у вусі — той самий, який віз на каталці тіло, коли Харрі був тут минулого разу.
  
  — Лунн-Хельгесена сьогодні нема, — пояснив Гольм.
  
  — Тоді, може, ви нам тут усе покажете? — звернувся Хар­рі до санітара.
  
  — Нам не дозволено показувати... — почав хлопець у зе­леному халаті.
  
  Харрі його перервав:
  
  — Як вас звати?
  
  — Кай Робьоле.
  
  — О’кей, Каю Робьоле. — Харрі дістав поліцейське по­свідчення. — Я вам дозволяю.
  
  Робьоле знизав плечима і впустив їх.
  
  — Вам пощастило, що мене застали. Зазвичай тут після п’ятої вже нікого нема.
  
  — Мені здається, ви багато працюєте понадурочно, — зауважив Харрі.
  
  Робьоле похитав головою:
  
  — Тільки не тут, у підвалі, з мерцями. Нагорі, на сонечку, набагато приємніше. — І він безрадісно посміхнувся. — То що ви хочете побачити?
  
  — Недавні трупи, — відповів Харрі.
  
  Санітар відчинив двері і повів їх до приміщення, де стояло шість резервуарів, по три з кожного боку. Між ними тяг­нулися вузькі проходи. Резервуари були закриті металевими кришками.
  
  — Вони там, — тицьнув пальцем Робьоле. — По чотири у кожній ванні. Резервуари наповнені спеціальною рідиною.
  
  — Отже, двадцять чотири тіла, — підрахував Харрі. — І все?
  
  — Усього в нас близько сорока, ці — останні. Зазвичай вони так лежать приблизно з рік, перш ніж їх почнуть використовувати.
  
  — Як вони до вас потрапляють?
  
  — Привозить машина з похоронного бюро, когось самі забираємо.
  
  — І везете через гараж?
  
  — Так.
  
  — А потім?
  
  — Потім? Ну це... бальзамуємо: робимо дірку у стегні і туди закачуємо бальзамуючий розчин. Потім навішуємо ме­талеві бирки з номером, зазначеним у документах.
  
  — У яких документах?
  
  — З якими тіло надходить до нас. Їх зберігають в офісі, нагорі. Ми чіпляємо одну металеву бирку на великий палець ноги, другу — на руку, третю — на вухо. Намагаємося й частини тіла реєструвати, після того як їх розчленовують, щоб потім, коли потрібно, можна було зібрати труп знову.
  
  — Ви регулярно перевіряєте трупи на відповідність до документів?
  
  — Перевіряємо? — почухав санітар потилицю. — Тільки якщо збираємося його кудись відправляти. Трупи людей згід­но із заповітами найчастіше надходять сюди, в Осло. Потім ми можемо передавати їх університетам, наприклад до Тронхейма, Тромсьо або Бергена, коли їм своїх не вистачає.
  
  — Чи може так статися, що у вас зберігається не те тіло, що вказане в документах?
  
  — Е, ні, що ви! Усі, хто сюди потрапив, заповідали своє тіло інституту, це в заповітах у них записано.
  
  — Саме в цьому я й сумніваюся, — сказав Харрі і сів нав­почіпки біля одного з резервуарів.
  
  — У чому?
  
  — Послухайте, Робьоле. Я поставлю вам запитання і хочу, щоб ви як слід подумали, перш ніж відповісте. Гаразд?
  
  Санітар кивнув.
  
  Харрі випростався на весь зріст:
  
  — Може так бути, що дехто, хто має доступ до цих приміщень, привезе сюди ввечері якесь тіло, повісить на нього бирки з фіктивним номером і перебуватиме у відносній упевненості, що ніхто нічого не помітить?
  
  Кай Робьоле завагався, почухав потилицю, подлубався у вусі.
  
  Харрі переступив з ноги на ногу. Гольм відкрив було рота.
  
  — Узагалі, — сказав Робьоле, — цьому вашому «дехто» навряд чи щось завадить.
  
  — У такому разі я хотів би поглянути на тіла.
  
  Робьоле підвів здивовані очі на поліцейського:
  
  — Тут? Зараз?
  
  — Давайте почнемо з дальнього правого.
  
  — Мабуть, тоді мені треба зателефонувати й отримати дозвіл.
  
  — Якщо ви хочете затримати розслідування вбивства — телефонуйте.
  
  — Убивства? — зіщулився Робьоле.
  
  — Чули про Сніговика?
  
  Робьоле нерішуче покліпав очима, потім підійшов до підйомника, прилаштував два міцних гаки до петель на резервуарі і натис кнопку на пульті керування. Ланцюг, брязкаючи, поповз угору, кришка резервуара піднялася. Харрі та Гольм не зводили з неї очей. До зворотного боку кришки були припаяні дві горизонтальні пластини та одна вертикальна, по обидва боки від якої лежали білі голі тіла. Трупи були схожі на ляльок, і це враження підсилював чорний трикутний отвір, який був у кожного на стегні. Коли тіла піднялися на достатню висоту, Робьоле натиснув «стоп». У тиші, що запанувала, чулося, як стікає з трупів розчин. Капання луною розносилося в приміщенні.
  
  — Ну? — запитав санітар.
  
  — Немає, — сказав Харрі, — далі.
  
  Вони продовжили. Із наступного резервуара з’явилося ще чотири тіла.
  
  Харрі похитав головою.
  
  Коли підняли тіла з третього резервуара, Харрі відсахнувся. Робьоле, який помилково витлумачив його реакцію як жах, вдоволено посміхнувся.
  
  — А це що? — запитав Харрі й показав на тіло жінки без голови.
  
  — Це, мабуть, нам повернули з якогось університету, — відповів Робьоле. — Наші зазвичай цілісінькі.
  
  Харрі нахилився й помацав тіло. Воно було холодне та не­звично тверде через бальзамуючий розчин. Він провів пальцем по зрізу на шиї. Він був блискучий, з блідою плоттю.
  
  — Ми зазвичай скальпель використовуємо, а потім тонку пилу, — пояснив санітар.
  
  — Гм. — Харрі узяв тіло жінки за руки та трохи підняв його.
  
  — Що це ви робите? — занепокоївся Робьоле.
  
  — Є у неї щось на спині? — запитав Харрі Гольма, який стояв з іншого боку тіла.
  
  Гольм кивнув:
  
  — Татуювання. На кшталт прапора.
  
  — Якого?
  
  — Гадки не маю. Зелений, жовтий і червоний. Посередині — п’ятикутна зірка.
  
  — Ефіопія, — сказав Харрі, вкладаючи жінку на місце. — Ця жіночка своє тіло інститутові точно не заповідала, за неї хтось постарався. Це Сильвія Оттерсен.
  
  Кай Робьоле закліпав очима, наче сподівався, що відвідувачі йому примарилися і врешті-решт зникнуть, треба тільки постаратися.
  
  Харрі поклав долоню йому на плече:
  
  — Треба зв’язатися з людиною, відповідальною за документи, і перевірити решту трупів. Негайно. А мені час.
  
  — Що все це означає? — запитав Гольм. — Я, чесно кажучи, не все доганяю.
  
  — На це запитання є дві відповіді, — сказав Харрі. — Перша: ми спіймаємо Сніговика.
  
  — А друга?
  
  — Поки що сам не знаю.
  
  
  
  
  
  Частина п’ята
  
  
  Розділ 33. Середа, 5 листопада 1980 року. Сніговик
  
  
  Того дня випав сніг. Об одина­дцятій ранку величезні пластівці неочікувано повалили з безбарвного неба — наче ворожа армада з паралельного світу без бою захопила ділянки, садочки та газони Румеріке.
  
  Матіас сидів сам-самісінький у «тойоті-короллі» своєї матері напроти вілли на Колловейєн. Що вона робить там стільки часу? Але ж обіцяла, що зайде ненадовго. Вона залишила ключі в замку запалення, по радіо звучав хіт «Під снігом» у виконанні дівочої групи «Доллі». Він відчинив дверцята і вийшов з машини. Сніг, що випав, поглинув усі звуки, панувала майже неприродна тиша. Матіас нахилився, згріб білий пласт та зліпив міцну кульку.
  
  Учора на шкільному дворі його лупцювали сніжками «товариші із сьомого Б класу» і дражнили «Пупс Матіас». Він одразу зненавидів середню школу, куди перейшов, бо йому виповнилося тринадцять. Неприємності почалися на першому ж уроці фізкультури, коли в роздягальні однокласники побачили, що в нього нема сосків. Лікар сказав, що це, певне, спадкове, і його перевірили ще на інші хвороби. Мати розповіла Матіасу, що в його прадіда, як вона пам’ятає змалку, теж не було сосків. Але в її альбомі він знайшов фотографію прадіда на сінокосі: той стояв у самих штанях, без сорочки, і там у нього точно були соски.
  
  Матіасу хотілося пожбурити сніжок у когось. І так, щоб йому стало боляче. Але навкруги жодної душі, нема у кого прицілитися. Чим би зайнятися? Він узяв сніжок і став качати оберемок снігу навколо газону, той уже був йому по пояс, залишивши за собою слід оголеної бурої трави. Коли сил качати цю грудомаху вже не вистачало, хлопчик почав нову. Ця ви­йшла теж завелика. Йому ледве вдалося поставити другу купу на першу. Потім він зліпив голову, видерся на сніговика і прилаштував її. Сніговик стояв прямо напроти вікна. Звідти долинали якісь звуки. Матіас виламав кілька гілок з яблуні та приробив сніговикові руки. Набрав біля сходів камінців, знову заліз на сніговика й виклав йому очі та усміхнений рот. А потім заліз йому на шию і зазирнув у вікно.
  
  В освітленій кімнаті стояв оголений чоловік і, заплющивши очі, рухав стегнами туди-сюди, наче танцював. На постелі перед ним стирчали чиїсь розсунуті ноги. Матіас не бачив, хто там ле­жить, але здогадався, що це Сара, його мама. Вони трахалися.
  
  Матіас затис сніговика ногами і відчув, як крижаніє у паху. Він не міг видихнути: шию наче обхопив сталевий дріт.
  
  Стегна чоловіка все штовхали й штовхали матір. Матіас дивився на його груди, а тим часом крижане заціпеніння по­взло з паху в живіт і далі, до самісінької голови. Чоловік тро­хи віддалився від матері, і Матіас побачив його збуджений прутень. Як у журналах. Зараз він вистрелить у неї спермою. А ще в чоловіка не було сосків.
  
  Раптом чоловік заціпенів. Його очі широко розплющилися, він витріщився на Матіаса.
  
  Матіас водномить скотився по спині сніговика, скорчився і затамував подих. Чекав. Думки хаотично кружляли у голові. Він був розумний хлопчина. Трохи дивакуватий, але розумові здібності видатні, — так казали вчителі. Отож думки невдовзі встали на місця, як шматочки мозаїки, яку він любив складати. Проте картинка, що вийшла, була нестерпна. Не може цього бути!.. Але інакше й бути не могло...
  
  Матіас почув своє уривчасте дихання.
  
  Тепер він точно знав. Усе збігалося. Те, як відчужено ставилася мати до татка. Розмови, коли він тайкома чув принижене татове благання: не йди, не заради мене, — заради Матіаса, Боже милостивий, у нас же дитина! У відповідь — гіркий сміх матері. Прадід на фотографії. Її брехня. Коли Стіан розтеліпав на весь клас, що його тітка сказала, буцімто в матері Пупса Матіаса є коханець, який живе за пустищем, Матіас, звісно, не повірив. Бо Стіан тупак, як і решта його мучителів, і нічого не тямив. Він так і не допетрав нічого, коли перегодом знайшов свого кота підвішеним на шкільному флагштоку.
  
  Тато ні про що не здогадувався. Матіас усім серцем відчував, що тато вважає його... своїм! І він не мусив дізнатися правду. Ніколи. Його це вб’є. Ні, нехай уже краще помре він, Матіас. Він будь-що хотів померти, щоб позбутися цієї ганьби — матері, Стіана, школи... усього. Він підвівся, буцнув сніговика і побіг до машини.
  
  Він мусить забрати її з собою. Вона теж має померти.
  
  Мати вийшла, він відчинив їй дверцята. Вона пробула там цілих сорок хвилин.
  
  — Сталося щось жахливе? — запитала вона.
  
  — Так, — відповів Матіас і пересів, щоб вона не могла роздивитися його обличчя у дзеркало заднього виду. — Я його бачив.
  
  — Кого? — Вона вставила ключ у замок запалення і повернула.
  
  — Сніговика...
  
  — А як він виглядав, цей сніговик?
  
  Автомобіль із гарчанням завівся, і вона так різко відпу­с­тила зчеплення, що машину струсонуло і Матіас мало не випустив домкрат, який затис у руці.
  
  — Тато на нас чекає, — сказала вона. — Поїхали.
  
  Мати ввімкнула радіо. Диктор розповідав про вибори Рональда Рейгана, але вона все одно зробила голосніше. Вони виїхали на пагорб і рушили вниз у напрямку шосе, поряд з яким протікала річка. На асфальті перед ними бігла пряма довга смуга.
  
  — Ми всі помремо, — сказав Матіас.
  
  — Що ти сказав?
  
  — Ми незабаром помремо.
  
  Вона стишила звук радіоприймача. Він приготувався. Перегнувся між сидіннями, підняв руку.
  
  — Ми помремо, — прошепотів він.
  
  І вдарив.
  
  Удар з хрускотом обрушився на її потилицю. Мати не скрикнула, не впала, вона наче заклякла на своєму кріслі. Тоді він ударив ще раз. І ще. Машина трохи підскочила, коли її нога зіслизнула з педалі, але мати так і не видала жодного звуку. Мабуть, від удару пошкодився мовний центр мозку, подумав Матіас. Ударив учетверте і нарешті досяг мети: на потилиці з’явилася кров. Машина неслася вперед з тією самою швидкістю, але він зрозумів, що мати вже втратила свідомість. «Тойота-королла» перетнула шосе й помчала прямо до річки. Сніг гальмував рух, але автомобіль продовжував рухатися. От він в’їхав у воду і ковзнув широким темним річним плесом. Трохи проплив за течією, а потім закружляв на місці. Вода почала просочуватись крізь дверні ущільнювачі, ручки та по периметру вікон. Автомобіль знову повільно поплив річкою. Матіас визирнув у вікно, помітив машину на шосе, але не зрозумів, чи побачили його люди. Вода лилася досередини. Раптом він почув, як мати щось пробурмотіла. Він подивився на неї, на її потилицю, де волосся було мокре від крові. Вона заворушилася під паском безпеки. Вода вже щосили ринула в салон і доходила Матіасу майже до колін. Він відчув, як його охоплює паніка. Ні-ні, він не хоче помирати, тільки не зараз, тільки не так! Ткнув домкратом у бокове скло. Вікно розбилося, і в нього хлинула вода. Він протиснувся у верхню ча­с­тину вікна, черевик за щось зачепився, Матіас смикнув ногою, черевик злетів і залишився у машині. Він вивільнився і рушив уплав до берега. Побачив, як на шосе зупинився автомобіль і двоє вискочили звідти й побігли снігом до річки.
  
  Матіас добре плавав. Він узагалі багато що робив добре. Чоловік зайшов у воду і допоміг йому вибратися. Матіас опу­стився на сніг. Не те щоб він не міг стояти, просто думав, що так краще виглядатиме збоку. Він заплющив очі й почув, як схвильований голос запитує, чи був ще хтось у машині. Матіас повільно похитав головою. Голос запитав: «Ти впевнений?»
  
  Пізніше поліцейські дійдуть висновку, що аварія сталася через слизьку дорогу. Травми на голові жінки, що втопилася, пояснять зіткненням автомобіля з масою води, а шок буде єдиним поясненням того, що хлопчик заперечно хитав головою у відповідь на питання, чи був ще хтось у машині, а потім нарешті промовив: «Нікого. Тільки я».
  
  — Нікого. Тільки я, — сказав Матіас.
  
  — Дякую, — відповів хлопчина й сів поруч.
  
  Відбувалося це шість років по тому після аварії, в університетській їдальні. За вікном сильний дощ відбивав свій звичний марш, яким вітав студентів Бергенського університету. Швидкий марш, який скінчиться тільки навесні.
  
  — Теж новенький на медичному? — запитав хлопець, відрізаючи шматок жирної віденської сосиски.
  
  Матіас кивнув.
  
  — У тебе естланнський акцент, — зазначив хлопець. — До Осло поїдеш?
  
  — Не хочу до Осло.
  
  — Чому?
  
  — Нікого там не знаю.
  
  — А тут?
  
  — Теж нікого.
  
  — І я тут нікого не знаю. Як тебе звати?
  
  — Матіас. Матіас Лунн-Хельгесен. А тебе?
  
  — Ідар Ветлесен. Ти вже був на горі Ульрікен?
  
  — Ні.
  
  Матіас, звісно, там був. І на горі Ульрікен, і на горі Фльой­єн, і на горі Саннвіксф’єллет. Побував на Рибному ринку і на площі Торгалменнінг, дивився на пінгвінів та мор­ських левів в Акваріумі, пив пиво у Весселстюені, був на концерті нової групи в «Гаражі», на стадіоні бачив, як «Бранн» програли у себе на полі. Словом, скрізь, де зазвичай бувають компанії бергенських студентів, Матіас устиг побува­ти. Сам.
  
  Разом з Ідаром він здійснив усі екскурсії по другому колу, удаючи, що він тут уперше.
  
  Матіас швидко зрозумів, що Ідар — типовий причепа. І щоб він причепився до нього міцніше, Матіас удав, що радий знайомству.
  
  — Чому ти вступив на медичний? — Ідар запитав для годиться, викликаючи Матіаса на бесіду, призначену виключно для чужих вух.
  
  Це було під час весняного студентського балу, куди Ідар прихопив двох місцевих дівчат — чорні спідниці, високі зачіски, — які тепер сиділи поруч і, нахилившись, намагалися розібрати, про що розмовляють ці двоє.
  
  — Хочу зробити світ трохи кращим, — відповів Матіас і допив пиво. — А ти?
  
  — Нагребти грошенят, звісно, — сказав Ідар і підморгнув одній із дівчат.
  
  Друга пересіла ближче до Матіаса.
  
  — У тебе значок донора, — сказала вона. — А яка група крові?
  
  — Друга негативна. А що?
  
  — Та нічого... Друга негативна — це ж дуже рідкісна група?
  
  — Атож. А звідки ти знаєш?
  
  — Та неважливо, — відповіла вона, поклавши теплу руку йому на стегно.
  
  Ці самі слова вона повторила, коли через кілька годин лежала гола на його ліжку, а він зізнався:
  
  — Знаєш, у мене цього ще ніколи не було.
  
  Вона посміхнулася і провела долонею по його щоці:
  
  — Неважливо. Не я, так інша, хіба ні?
  
  — Що? — обурився він. — Ні!
  
  Вона засміялася:
  
  — Ти симпатичний. Милий і замислений. А з ними що сталося? — Вона помацала його груди.
  
  Матіас відчув у душі щось чорне. Потворне, чорне і захоплююче.
  
  — Я такий народився, — відповів він.
  
  — Це хвороба така?
  
  — Зазвичай зустрічається разом із феноменом Рейно та склеродермією.
  
  — А що таке склеродермія?
  
  — Спадковий синдром, при якому тканини тіла переро­джуються у сполучну.
  
  — Це небезпечно? — Вона обережно провела пальцем по його грудині.
  
  Матіас посміхнувся і відчув збудження, що наростало:
  
  — Феномен Рейно означає тільки, що пальці рук та ніг стають білими й холодними. Склеродермія гірше...
  
  — Он як?
  
  — Сполучні тканини розтягують шкіру, вона розгла­джу­ється, зморшки зникають.
  
  — Так це ж чудово, хіба ні?
  
  Її рука поповзла вниз.
  
  — Натягнута шкіра приховує міміку, й обличчя перетворюється на застиглу маску.
  
  Маленька гаряча долонька ухопилася за його прутень.
  
  — Кисті, а потім і руки зсудомлюються, і тобі не вдається їх розпрямити. Під кінець ти можеш тільки лежати, не в змозі поворушитися, і чекати, коли тебе задушить власна шкіра.
  
  Вона прошепотіла:
  
  — Яка жахлива смерть...
  
  — Найкращий вихід — убити себе до того, як це зробить хвороба. Ти не могла б лягти на край ліжка? Я хочу зробити це стоячи.
  
  — Так ось чому ти пішов на медичний, так? — запитала во­на. — Щоб знайти вихід. Вилікуватися.
  
  — Єдине, чого я хочу, — відповів він і став напроти ліжка у всій своїй ерегованій красі, — так це зрозуміти, коли настане час помирати.
  
  Новоспечений лікар Матіас Лунн-Хельгесен був дуже популярною фігурою у неврологічному відділенні Хьоукеланнської лікарні Бергена. І лікарі, і пацієнти вважали його за вдумливу, розумну й уважну людину. Остання якість особливо стала у нагоді, коли він почав приймати невиліковних хворих. Таким людям медицина може запропонувати не зці­лення, а тільки полегшення. Лікарі, до яких потрапляли паці­єнти з важкими формами склеродермії, завжди направляли їх до молодого привітного колеги, який уже почав замислюватися про докторський ступінь з імунології. Якось пізньої осені Лайла Осен прийшла до нього разом із чоловіком та їхньою маленькою дочкою. У дівчинки зводило ручки та ніжки, вона так страждала від болю, що Матіас спочатку діагностував хворобу Бехтерева. Подружжя заявило, що у їхніх родинах зустрічалися випадки ревматизму, тому Матіас узяв у них кров на аналіз та додав до аналізів дівчинки.
  
  Коли прийшли результати, Матіас, сидячи за столом, перечитав їх тричі й відчув, як у душі знову здіймається знайоме чорне, потворне й захоплююче відчуття. Результати були негативні. І в медичному розумінні, бо Бехтерев виявився ні до чого, і в розумінні благополуччя сім’ї, адже пан Осен також виявився ні при чому: він не був біологічним батьком дівчинки. Матіас був упевнений, що він про це не здогадується, а Лайла Осен не тільки здогадується — знає напевне: її обличчя трохи смикнулося, коли він попросив усіх трьох здати кров. Чи зустрічається вона так само з тим, іншим? Який він із себе? Може, він живе в будинку з газоном біля ґанку? Які таємні вади приховує його одяг? І як і коли його дочка дізнається, що її все життя водила за ніс ця брехлива сука?
  
  Матіас поглянув униз і зрозумів, що він зачепив ненароком склянку з водою. Велика мокра пляма розповзлася по штанях, і він відчув, як холод підіймається від живота все вище, до самої голови.
  
  Він зателефонував Лайлі Осен і повідомив їй про результат. Медичний. Вона, не приховуючи полегшення, подякувала йому і повісила слухавку. Матіас довго дивився на телефон. Боже, як він її ненавидів! Усю ніч він пролежав без сну на вузькому ліжку у кімнатці, яку винаймав з часів отримання диплома. Матіас спробував сісти за книгу, але букви скакали перед очима. Спробував мастурбувати: зазвичай це так вимотувало фізично, що він миттєво засинав, але тієї ночі так і не зміг зосередитися. Він загнав голку глибоко у великий палець ноги, що побілів, з метою переконатися, що ще може відчувати хоч щось. Врешті-решт він згорнувся калачиком під ковдрою і плакав, поки світанок не перефарбував ніч у сірий ранок.
  
  Матіас приймав людей із звичними скаргами з боку неврології. Одним із його пацієнтів був поліцейський з Бергенського управління. Після обстеження цей середнього віку здоровань стояв і вже одягався. Запах немитого тіла та перегару був просто нестерпний.
  
  — Ну? — гаркнув він на Матіаса, наче той був одним із його підлеглих.
  
  — Початкова стадія невропатії, — відповів Матіас. — Нер­вові закінчення стоп не в порядку, тому знижена чутливість.
  
  — Отже, ось чому я став дибати, як останній алкаш?
  
  — А може, ви алкаш, Рафто?
  
  Поліцейський перестав возитися з ґудзиками на сорочці, і краска стала підійматися по шиї, як ртуть у термометрі.
  
  — Ти що таке верзеш, молокососе?
  
  — Зловживання алкоголем є основною причиною виникнення поліневропатії. Якщо продовжуватимете у такому ж дусі — ризикуєте заробити серйозні ушкодження головного мозку. Ви чули, хто такий Корсаков, Рафто? Ні? Сподіватимемося, що ніколи не дізнаєтеся. Адже тепер його ім’я згадують здебільшого у зв’язку з украй болісним синдромом, який назвали на його честь. Я не знаю, що ви відповідаєте собі, коли дивитеся у дзеркало та запитуєте, чи не алкоголік ви. Але точно знаю, що наступного разу ви поставите інше запи­тання: коли я хочу померти — зараз чи трохи пізніше?
  
  Герт Рафто не відводив очей від шмаркача в білому халаті. Потім голосно вилаявся і вийшов, гримнувши дверима.
  
  За чотири тижні він зателефонував Матіасу й попрохав, щоб той приїхав його оглянути.
  
  — Приходьте до клініки завтра вранці, — відповів Ма­тіас.
  
  — Я не можу. Справа термінова.
  
  — Зателефонуйте до «швидкої».
  
  — Послухай, Лунн-Хельгесене. Я три дні провалявся в ліжку, не в змозі поворухнутися. Ти єдиний, хто сказав мені в очі, що я алкаш. Так, я алкаш. Але я не хочу помирати. Не зараз.
  
  Квартира Герта Рафто смерділа сміттям, порожніми пивними пляшками та ним самим, але не рештками їжі: їжі вдо­ма не було ніякої.
  
  — Це розчин вітаміну бе-прім, — сказав Матіас, тримаючи шприц на просвіт. — Він поставить вас на ноги.
  
  — Дякую, — відповів Герт Рафто.
  
  За п’ять хвилин він заснув.
  
  Матіас пройшовся квартирою. На столі стояла фотографія Рафто, який обіймав за плечі чорняву дівчинку. Над столом на стіні висіли знімки, мабуть, фотографії з місць убивств. Багато фотографій. Матіас зняв два знімки, сів і роздивився всі деталі. Боже, які партачі ці вбивці! Тіла з колотими та різаними ранами виглядали відверто неестетично. Він відчинив шафу у пошуках інших фотографій, знайшов рапорти, звіти, записи, якісь докази: дамські годинники, каблучки, брошки. І газетні вирізки. Він їх прочитав. Скрізь зустрічалося ім’я Герта Рафто, часто з цитатами з прес-конференцій, на яких він розповідав, які злочинці тупі та як він їх розкусив. Адже це він, звісно, розплутав ці злочини. Усі до єдиного.
  
  За шість годин, коли Герт Рафто прокинувся, Матіас усе ще був у нього. Він сидів біля ліжка з паперами в руках.
  
  — Скажи, — поцікавився Матіас, — як скоїти убивство і не попастися?
  
  — Не скоювати його в моєму районі, — відповів Рафто й озирнувся у пошуках випивки. — Якщо слідчий хороший, у тебе нема жодних шансів.
  
  — А якщо я хочу зробити це саме в тому районі, де працює метикуватий слідчий?
  
  — Тоді заведи з ним дружбу, ской убивство, — порадив Герт Рафто. — А потім убий і слідчого.
  
  — Чудово! — не приховав захоплення Матіас. — Я вважаю так само.
  
  Протягом наступних двох тижнів Матіас часто бував у Рафто. Він приходив просто так, і вони довго розмовляли про хворобу, про життя та про смерть. А ще Герт Рафто розповідав про те, що любив найбільше в житті: про свою доньку Катрину, яка дивним чином платила йому взаємною при­в’язаністю, і про маленький будиночок на острові Фінньой — єдине місце, де він міг побути сам на сам. Але найбільше розмовляли про справи, розкриті Гертом Рафто. Про тріумфи. Матіас підбадьорював його, переконував, що війну з алкоголізмом теж можна виграти, що він зможе отримати нові перемоги на поліцейському терені, якщо змусить себе триматися подалі від пляшки.
  
  Коли пізня осінь прийшла до Бергена, зробивши дні ще більш короткими, а дощі ще сильнішими, план у Матіаса був готовий.
  
  Якось удень він зателефонував Лайлі Осен додому.
  
  Відрекомендувався, і вона мовчки вислухала все, що він сказав: в аналізі дочки знайдено показники, які з абсолютною точністю доводять, що Бастіан Осен не є її біологічним батьком. А йому важливо взяти аналіз у справжнього батька. Це, звісно, може призвести до того, що і дочка, і чоловік дізнаються всю правду. Вона це усвідомлює? Матіас зачекав, щоб до неї дійшло, і додав: якщо вона хоче зберегти таємницю, то аналізи можна зробити неофіційно.
  
  — Неофіційно? — кволо перепитала Лайла, яка ще, певне, не впоралася з потрясінням.
  
  — Як лікар, я зв’язаний певними етичними нормами, згідно з якими маю бути з хворими повністю відвертим. І з вашою дочкою теж. Але я вивчаю цей синдром і тому особливо зацікавлений простежити спадковість дівчинки. Якби ви змогли ввечері зустрітися зі мною потайки від усіх...
  
  — Гаразд, — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Так, будь ласка.
  
  — Чудово. Давайте зустрінемося біля останнього виходу фунікулера, на горі Ульрікен. Там нам ніхто не завадить. Ми поговоримо, а потім спустимося вниз. Сподіваюся, ви розумієте, як я ризикую, і нікому не розповісте про нашу зу­стріч. Жодній живій душі.
  
  — Звісно, ні! Покладіться на мене.
  
  Вона завершила розмову, а він усе ще тримав слухавку в руці. Притуливши губи до сірої пластмаси, він прошепотів:
  
  — Та як же на тебе покластися, хвойдо?
  
  Тільки лежачи на снігу зі скальпелем біля горла, Лайла Осен зізналася, що розповіла про їхню зустріч подрузі. Вони з подругою ще раніше умовилися цього вечора побачитися, ось і довелося... Але вона назвала тільки його ім’я, а хто він та що за зустріч — не сказала.
  
  — А навіщо ти їй узагалі розпатякала?
  
  — Щоб відв’язатися, — прохрипіла Лайла. — Вона така цікава.
  
  Він притиснув лезо скальпеля ще щільніше до її горла, і вона назвала адресу та ім’я подруги. Після чого замовкла назавжди.
  
  Два дні по тому Матіас читав газети, які сповіщали про вбивство Лайли Осен та зникнення Онні Хетланн і Герта Рафто із змішаним почуттям. По-перше, він був незадоволений убивством Лайли Осен. Усе відбулося не так, як він собі уявляв: від її паніки та своєї люті він зовсім втратив над собою контроль, тому розвів бруд, довелося за собою прибирати. Та й результат надто нагадував знімки, які він бачив у Рафто вдома. До того ж у нього було надто мало часу, щоб насолодитися справедливістю помсти.
  
  Вбивство Онні Хетланн вийшло ще гіршим — справжня катастрофа. Два рази він занепадав духом, не міг змусити себе подзвонити до квартири і йшов геть. Втретє зрозумів, що спізнився: біля дверей уже стояв Герт Рафто. Після того як поліцейський пішов, Матіас зателефонував і відрекомендувався помічником Рафто. Його впустили. Але Онні відмовилася говорити про те, що розповіла Рафто, мовляв, вона йому пообіцяла — все залишиться між ними. Тільки коли він чирк­нув їй руку скальпелем, почала говорити.
  
  Із сказаного нею Матіас зрозумів, що Герт Рафто сповн­ений рішучості розкрити справу самостійно. Цей ідіот вирішив підправити своє реноме!
  
  Саме умертвіння Онні Хетланн виявилося зовсім неці­кавим: трохи галасу, небагато крові, а ось розчленування у ван­ні вийшло акуратним та швидким. Усі частини тіла він запакував у пакети, а ті — у велику дорожню сумку та мішок, який взяв з собою заздалегідь. Під час візитів до Рафто Матіас дізнався, що поліцейські спершу перевіряють всі автомобілі та таксі, які бачили неподалік від місця злочину, тому всю дорогу від будинку пройшов пішки.
  
  Залишався останній акт ідеального вбивства від Герта Рафто — вбити самого сищика.
  
  Це вбивство, безперечно, виявилося найкращим з трьох, оскільки щодо Рафто Матіас не відчував жодних почуттів, а вже тим більше тієї ненависті, яку відчував до Лайли Осен. Так що вперше він зміг наблизитися до естетичного ідеалу, який собі намалював: сконцентруватися на самому процесі вбивства. Нарешті саме дійство стало для нього потрясінням та очищенням, як він колись і сподівався. В його вухах досі лунав крик Рафто, який линув над безлюдним островом. І от що найдивовижніше: прийшовши додому, Матіас помітив, що великі пальці на ногах більше не були білими та нечутливими, наче часткове обмороження припинилося і він знову відтанув.
  
  Протягом наступних чотирьох років Матіас убив ще чотирьох жінок і нарешті остаточно переконався: він щоразу намагається реконструювати смерть матері. Тут він дійшов висновку, що збожеволів, точніше, страждає на серйозний душевний розлад. Уся прочитана на цю тему література вказувала саме на цей діагноз. Убивства Матіас обставляв особливим ритуалом: все мало відбуватися, як тоді — того дня, коли випав перший сніг, і обов’язково треба було зліпити сніговика.
  
  Це відкриття не спинило його, бо часу залишалося мало. Феномен Рейно проявлявся усе яскравіше, і йому іноді здавалося, що він відчуває перші симптоми склеродермії: заніміння в обличчі, від якого з часом огидно загостриться ніс, а рот стиснеться та стане схожий на риб’ячий. Так бувало у всіх, хто дійшов до кінця.
  
  Він переїхав до Осло, щоб написати там докторську з імунології та судин головного мозку. Це дослідження привело його до Інституту анатомії неподалік від лікарні «Гьоустад». Паралельно з науковою роботою він працював у клініці «Марієнлюст», куди його запросив Ідар, що числився там у штаті, а ночами — у «швидкій допомозі», бо все одно страждав на безсоння.
  
  Знайти жертву було неважко. Спочатку в його розпоря­дженні знаходилися аналізи крові пацієнтів, які іноді виявляли фальшиве батьківство, а пізніше з’явилися аналізи ДНК — їх для визначення батьківства можна було замовити в Інституті судової медицини. Ідар, який на той час повністю зосередився на лікарській практиці, часто удавався до порад Матіаса, коли йшлося про серйозні хвороби. Якщо була хвора дитина, Матіас завжди казав одне й те саме:
  
  — Попроси прийти на першу консультацію обох батьків та візьми пробу слизової рота. Скажи: треба перевірити бактеріальну флору, а сам відправ аналіз до Інституту судової медицини, аби ми знали, що у нас вірна точка відліку.
  
  Ідар, цей ідіот, робив, як йому було сказано, і в результаті в Матіаса зібралася ціла картотека матерів, чиї діти, так би мовити, плавали під чужим прапором. І ось що чудово: між ним та цими жінками не простежувалося жодного зв’язку, оскільки проби слизової брав та відправляв на аналіз Ідар Ветлесен.
  
  Спосіб заманити жертву у нього залишався той самий, що спрацював із Лайлою Осен: телефонний дзвінок, домовленість про зустріч без свідків у відлюдному місці та головна умова — не казати нікому ані слова. На його пам’яті тільки одна жінка по­клала слухавку, пішла і все розповіла чоловікові. Щоправда, ця сім’я потім розпалася, так що її все одно було покарано.
  
  Матіас тривалий час розмірковував про те, як краще обходитися з трупами. Спосіб, випробуваний на Онні Хетланн, не підходив. Тоді він шматок за шматком розчинив тіло в соляній кислоті у себе в ванні. Це був складний, небезпечний для здоров’я та ризикований процес, який тривав три тижні. Резервуари моргу в Інституті анатомії. Просто і геніально. Точнісінько так само, як і розжарена петля.
  
  Уперше він прочитав про неї у професійному медичному журналі. Якийсь француз розповідав, що використовує цей ветеринарний інструмент, коли працює з тілом, яке вже піддалося процесу розкладу. Тому що така петля однаково ефективна для кісток та м’яких тканин, що гниють, а ще тому, що вона може бути використана неодноразово без ризику перене­сення інфекції. Матіас відразу зрозумів, що, коли використовувати розжарювану петлю для розчленування жертв, питання про їх транспортування спроститься найрадикальнішим чином. Він зв’язався з виробниками й незабаром вилетів до Руана, де туманного ранку у вибіленому амбарі йому показали ін­струмент, супроводжуючи демонстрацію поясненнями плутаною англійською. У петлі була проста ручка, за формою та розміром схожа на банан. Сама нитка розжарювання обома кінцями засовувалася в цю ручку, причому її довжину можна було регулювати. Спеціальна кнопка вмикала акумулятор, який розжарював дріт до білого за лічені секунди. Матіас почувався натхненно: цей інструмент він зуміє використовувати не тільки для розчленування трупів. А коли йому назвали ціну, він розсміявся: петля разом з акумулятором обійшлася дешевше, ніж квиток на літак.
  
  Коли було опубліковано дослідження шведських соціологів, яке показало, що близько 15—20 відсотків дітей народжені не від того, кого вважають за свого батька, ці відомості чудово збігалися зі статистикою, яку вів сам Матіас. Не тільки він має передчасно померти, та ще й найстрашнішою смертю через шльондру матір, яка підтасувала йому порочні гени! Щоправда, у боротьбі проти нечисті, в очищенні, у своєму хрестовому поході він завжди буде самотнім. Він підозрював, що якогось дня за ним прийдуть, його схоплять. Але й багато часу по тому, після його смерті його па­м’ятатимуть, це він знав точно. Бо колись знайшов те, що стане його шедевром, останнім ударом меча, його посмертною славою.
  
  А почалося все випадково.
  
  Він побачив по телевізору поліцейського Харрі Холе. Холе давав інтерв’ю з нагоди власноручного викриття якогось австралійського серійного вбивці. Матіас відразу згадав сло­ва Герта Рафто: «Тільки не в моєму районі». А ще він згадав, яке умиротворення відчуваєш, коли вбиваєш самого мисливця. Почуваєшся могутнім володарем. Нічого подібного відтоді, як убив інспектора поліції, він не відчував. А цей Холе зі своєю кривавою славою і справді чимось скидався на Рафто. Та сама недбалість в одежі, той самий погляд на світ.
  
  Незважаючи на це, він би забув про Харрі Холе, якби одна з гінекологинь клініки «Марієнлюст» не сказала якось, що цей відомий полісмен, якого показували по ящику, — алкаш та псих, а син його коханки — пацієнт Габріели з педіатрії. Олегом звати. Нічогенький хлопчина, приємний.
  
  — Холе йому не батько, — додала потім лікар-педіатр, — але ось що цікаво: той, хто на папері значиться батьком, теж алкаш. Якийсь російський професор з Москви чи щось таке.
  
  — Ні-ні, я цього не чув! — вигукнув Ідар Ветлесен, перекрикуючи їхній сміх. — Пам’ятайте про лікарську таємницю, шановні.
  
  Вони продовжили обідати, а в голові Матіаса все ще лунали слова Габріели: «той, хто значиться батьком».
  
  Тому після обіду Матіас провів педіатра до її кабінету й зачинив двері зсередини.
  
  — Габріело, можна поговорити з тобою?
  
  — Чому ні? — сказала вона й зашарілася від хвилюючого очікування.
  
  Матіасу було відомо, що він подобається їй, що вона вважає його привабливим. Якось вона навіть пропонувала йому сходити кудись разом, але він ввічливо відмовився.
  
  — Ти, мабуть, знаєш, що я використовую деякі аналізи крові, зроблені в клініці, для своєї докторської, — почав він. — І в того хлопчика, сина коханки поліцейського, я саме дещо знайшов.
  
  — Ну, я так зрозуміла, що вона його колишня коханка.
  
  — Он як? Те, що я виявив, — досить серйозно, і мені тепер треба б відстежити його спадковість, батьків і таке інше.
  
  Матіасу здалося, що вона розчарована.
  
  А ось він якраз аніскільки не був розчарований тим, що вона розповіла.
  
  — Дякую, — сказав він, підвівся і вийшов.
  
  Його серце сповнювали життєві сили, а ноги самі несли вперед. Він весь світився від радощів — як його розжарена петля. Адже він знав — це початок. Початок кінця.
  
  Спекотного серпневого ранку в Хольменколлені справляли літнє свято. На газоні перед будівлею адміністрації району на пластмасових кріслах під тентами від сонця сиділи дорослі та пили біле вино, поки діти бігали між столами або грали у футбол неподалік. Незважаючи на те, що її обличчя було майже повністю приховане темними окулярами, він її відразу впізнав, бо встиг скачати її фотографію з сайту компанії, де вона працювала. Вона стояла сама, так що він просто піді­йшов і з привітною посмішкою попрохав дозволу постояти поруч, ніби вони знайомі. Він знав, як це робиться. Він багато чого навчився. Він більше не був Пупсом Ма­тіасом.
  
  Вона підняла окуляри, запитально подивилася на нього, і тут він зрозумів, що фотографія брехала. Вона виявилася набагато вродливішою. Так, подумав він, план А навряд чи спрацює: вона, звісно, не захоче з ним знайомитися. У такої жінки, як Ракель — нехай вона хоч тричі мати-одиначка, — завжди великий вибір залицяльників. Можливо, доведеться скористатися планом Б, хоча у нього є недоліки.
  
  — За розкіш людського спілкування, — сказав він і вітально підняв пластиковий стаканчик. — Мене запросив приятель, який живе у цьому районі, а сам поки що не прийшов. Решта, як я бачу, одне одного знають. Обіцяю відчепитися від вас, коли він з’явиться.
  
  Вона розсміялася, і її сміх йому сподобався. А ще він зрозу­мів, що перші критичні три секунди скінчилися на його користь.
  
  — Я тут бачив хлопчика, який щойно забив чудовий гол, — сказав Матіас. — Він так на вас схожий, мабуть, родич.
  
  — А, це, певне, мій син Олег.
  
  Вона спробувала приховати материнську гордість, але Матіас із свого багатого досвіду спілкування з пацієнтами знав, що жодній матері це ніколи не вдається.
  
  — Чудове свято, — сказав він. — Приємні сусіди.
  
  — А вам подобаються свята з сусідами?
  
  — Навіть не знаю, що відповісти. Я останнім часом веду досить самотній спосіб життя, — знизав плечима Матіас. — Так що мій друг щосили намагається мене розвіяти. — Він відпив із стаканчика. — Чудове вино, домашнє солодке. Як вас звати?
  
  — Ракель Фауке.
  
  — Матіас. Дуже приємно. — Він потис її маленьку теплу руку. — Ви нічого не п’єте. Може, домашнього вина?
  
  Принісши стакан із вином, він дістав пейджер, поглянув на нього й зі стурбованою міною додав:
  
  — Знаєте що, Ракель? Я б із задоволенням потеревенив з вами ще, але у відділенні «швидкої допомоги» аврал. Так що саме час перевдягнутися в костюм супермена і гайда містом.
  
  — Шкода, — відповіла вона.
  
  — Ну, якщо справді шкода... Це всього на кілька годин. Ви тут ще довго будете?
  
  — Хтозна. Це залежить від Олега.
  
  — Розумію. Що ж, у будь-якому разі, дуже приємно було познайомитися. — Матіас щиро потиснув їй руку. Йдучи, він зрозумів, що виграв перший раунд.
  
  Він повернувся до Торсхова і заглибився в дуже цікаву статтю про судини головного мозку. Коли о восьмій Матіас повернувся, вона сиділа під великим білим тентом. Він сів поруч, вона мило посміхнулася.
  
  — Врятували комусь життя? — запитала вона.
  
  — Більшість часу — усілякі дрібниці, — усміхнувся Ма­тіас. — А ще спазми в сліпій кишці. Кульмінацією стала халепа з хлопчиськом, він засунув горлечко пляшки в ніздрю. Я порадив його матері, що хлопчині ранувато цікавитись колою. Правда, вона не поцінувала гумору...
  
  Вона розсміялася своїм чарівним дзвінким сміхом, і він мало не піддався спокусі уявити, що це все — по-справжньому.
  
  Матіас уже протягом тривалого часу спостерігав у себе деяке ущільнення шкіри, але восени 2004 року помітив перші симптоми, що вказували на те, що хвороба перейшла у нову стадію. Незабаром його обличчя застигне, зробиться нерухомим. За його планом цього року жертвою має стати Елі Квале. Потім черга дійде до наступних хвойд — Сильвії Оттерсен та Бірти Беккер. Найцікавіше почнеться, якщо поліція знайде нитку, яка пов’язує дві останні жертви з цим хтивим козлом Арве Стьопом. Але тепер плани доведеться змінити. Він багато разів обіцяв собі поставити красиву крапку, щойно почнеться біль. І ось він прийшов. Тому він вирішив убити всіх трьох. Перед початком великого фіналу: Ракелі та поліцейського.
  
  Досі він працював приховано, а тепер настав час виставити на огляд працю свого життя — залишити чіткіші сліди, сунути їм під самий ніс збіги, підкинути загальну картину.
  
  Він почав з Бірти. Вони домовилися про розмову щодо хвороби Юнаса у неї вдома ввечері, коли чоловік поїде до Бергена. Матіас прийшов точно у призначений час, вона взяла його пальто й одвернулася, щоб повісити його до шафи. Імпровізував він рідко, але тут побачив у шафі рожевий шарф, схопив його, склав навпіл, зайшов їй за спину і накинув шарф на шию. Він підняв цю мініатюрну жінку й переніс ближче до дзеркала, щоб бачити її очі. Вони вирячилися, наче в риби, яку щойно витягли з води на сушу.
  
  Тепер настала черга Сильвії. Він зателефонував, видав їй багаторазово випробуваний текст, і вони домовилися зустрі­тися в лісі за знаменитим трампліном. Це місце він уже якось використовував. Але того разу неподалік опинилися люди, так що він не став і намагатися. Сказав їй, що Ідар Ветлесен, на відміну від нього самого, зовсім не є першокласним фа­хівцем з хвороби Фара і що їм треба буде зустрітися ще раз. Вона запропонувала йому зателефонувати наступного вечора, коли залишиться вдома сама.
  
  Наступного вечора він поїхав просто туди, знайшов її в сараї і вирішив розібратися із шльондрою тут, на місці.
  
  Але все пішло не так, як хотілося.
  
  Ота скажена метнула в нього сокиру, поцілила прямо за пазуху, у розстебнуту куртку, і зачепила артерію. Кров бризнула на підлогу. Кров другої групи, резус негативний — два випадки на сто. Ось чому після того, як він убив Сильвію Оттерсен у лісі і прилаштував її голову на верхівку сніговика, йому довелося повернутися до сарая та закропити власну кров кров’ю курки, яку він спіймав та зарізав.
  
  День видався нервовий, але от що чудово — вночі біль так і не прийшов. А наступного ранку він прочитав про вбивство з тихою, потамованою радістю. Сніговик — ось яке ім’я вигада­ли. Це ім’я всім запам’ятається. Він навіть не підозрював, що кіль­ка літер, надрукованих на папері, можуть подарувати таке відчуття могутності та власної значущості. Відчуття було переможне, сильне — він навіть пошкодував, що багато років працював тихцем. І виявляється, як це легко! А він усе ходив манівцями навколо думки Герта Рафто про те, що хороший слідчий завжди знайде вбивцю. Матіас вірив у це. А потім зустрів Харрі Холе й побачив на змученому обличчі поліцейського біль та розгубленість. Це було обличчя людини, яка нічого не розуміє.
  
  І от коли Матіас закінчував останні приготування, наче грім серед ясного неба на нього звалився Ідар Ветлесен. Зателефонував і сказав, що Холе вистежив його, ставив запитання про Арве Стьопа та натякав на співучасть. І сам Ідар теж ставив собі запитання щодо цього дивного збігу у виборі жертв: адже, окрім нього та Стьопа, Матіас був єдиним, хто знав ім’я справжнього батька дітей, оскільки саме він допомагав Ідару ставити діагноз.
  
  Ідар був дуже схвильований, а ось Матіасу, незважаючи ні на що, вдалося зберегти холоднокровність. Він попросив Ідара не казати поки що нікому жодного слова і зустрітися з ним у якомусь безлюдному місці, де їм ніхто не зможе завадити.
  
  Промовляючи це, Матіас посміхнувся: своїм жертвам, цим шльондрам, він казав те саме, навіть порядок слів був той самий. Напевне, дається взнаки нервове напруження.
  
  Ідар запропонував керлінг-клуб. Матіас поклав слухавку і замислився.
  
  Тут йому спало на думку, що можна обставити вбивство так, щоб усі вирішили, наче Ідар і є Сніговик, а це дасть йому змогу спокійно продовжити роботу.
  
  Решту часу він присвятив роздумам, як має виглядати самовбивство Ідара. І хоча Матіас цінував свого друга, ця розумова робота була воістину натхненною. Тоді ж був розроблений план заключної частини проекту. Останній сніговик. Вона мала — як він сам колись дитиною — сидіти на плечах у сніговика, відчувати нестерпний холод у паху й дивитися у вікно — на зрадника, на людину, яка принесе їй смерть. На Харрі Холе. Він заплющив очі і побачив перед собою петлю над її головою. Вона мерехтіла, як фальшивий німб.
  
  
  
  
  
  Розділ 34. День двадцять перший. Сирени
  
  
  Харрі дійшов до гаража Інституту анатомії і сів у машину. Заплющив очі й спробував мислити чітко і ясно. Перше, що він мав зробити, — з’ясувати, де Матіас.
  
  Він уже стер номер Матіаса з мобільного, тому зателефонував до довідкової і попросив дати йому телефон та адресу. Харрі записав цифри і відзначив, що, поки чекав на відповідь, дихання стало частішим від хвилювання. Він спробував заспокоїтися.
  
  — Привіт, Харрі. — Матіас говорив негучно, проте в його голосі чулося радісне здивування.
  
  — Вибач, що набридаю, — почав Харрі.
  
  — Та нічого...
  
  — Ти де?
  
  — Вдома. Саме збирався спуститися до Ракелі та Олега.
  
  — Чудово. Хотів тебе попросити таки передати Олегу те, що я йому приносив.
  
  Запанувала пауза. Харрі так стиснув щелепи, що зуби аж заскрипіли.
  
  — Передам із задоволенням, але ж Олег наразі вдома, так що ти сам міг би...
  
  — Та розумієш, мені б не хотілося сьогодні зустрічатися з Ракеллю.
  
  Нова пауза. Харрі буквально вдавив слухавку у вухо, наче в надії почути думки співрозмовника, але вловив тільки дихання та тиху мінімалістську музику, щось на кшталт передзвону японських дзвіночків. Він уявив собі Матіаса у так само мінімалістично обставленій квартирі. Квартирка, швидше за все, невелика, але до огиди акуратна — ніде ані порошинки, жодної випадкової речі.
  
  На Матіасі — блакитна сорочка, він щойно змінив пов’язку на рані. Тоді, на ґанку в Ракелі, він склав руки на грудях зо­всім не для того, щоб прикрити свій спадковий дефект. Він намагався сховати рану.
  
  — Он воно як! Ну, що ж, передам, звісно, — відповів Матіас.
  
  Харрі так і не зрозумів з голосу, хвилюється Матіас чи ні. Знову почулася музика.
  
  — Дякую, — сказав Харрі. — Я швидко, ти тільки дочекайся мене.
  
  — Добре, — відповів Матіас. — Слухай, Харрі...
  
  — Ну? — Харрі глибоко вдихнув.
  
  — Ти що, знаєш мою адресу?
  
  — Так, мені Ракель дала.
  
  Харрі вилаявся подумки: ну чому він не сказав, що дізнався адресу в довідковій? У цьому ж нема нічого особливого.
  
  — Он як? — здивувався Матіас. — Гаразд, приходь, я залишу двері відчиненими.
  
  — Домовилися.
  
  Харрі вимкнув мобілку й замислено втупився в неї. Він не зумів би дати раціонального пояснення цьому відчуттю, але чомусь йому здалося, що часу практично не залишилося — він мав бігти щодуху, встигнути до того, як стане темно. Фантазія, певне, розігралася, знову його переслідує дитячий страх, наче навкруги стемніло, а він ніяк не може знайти дорогу до бабусиного будинку.
  
  Харрі набрав ще один номер.
  
  — Слухаю. — Голос у Хагена був безбарвний, позбавлений життя.
  
  Голос людини, яка підписала капітуляцію, подумав Харрі.
  
  — Облиште свої папірці, — сказав Харрі. — Телефонуйте усім черговим поліцейським, мені потрібне підкріплення. Беремо підозрюваного у вбивстві, вулиця Осенгата, двана­дцять, у районі Торсхов.
  
  — Харрі...
  
  — Слухайте: рештки Сильвії Оттерсен лежать у морзі Інституту анатомії. Сніговик — не Катрина. Розумієте?
  
  Пауза.
  
  — Ні, — прямодушно відповів Хаген.
  
  — Сніговик — співробітник цього інституту, Матіас Лунн-Хельгесен.
  
  — Лунн-Хельгесен? Чорт забирай! Це той, що...
  
  — Так, той лікар, що надав велику допомогу в розробці Ідара Ветлесена.
  
  Голос Хагена повеселішав:
  
  — Чергові поліцейські, звісно, поцікавляться, чи озброєний він.
  
  — Наскільки нам відомо, — поділився Харрі, — він убив десятеро чи дванадцятеро людей і жодного разу вогнепальної зброї не використовував.
  
  Сарказм Харрі дійшов до Хагена не одразу.
  
  — Я зателефоную, — кинув він.
  
  Харрі натиснув кнопку «відбій» і, крутячи в замку ключ запалення, другою рукою взявся набирати Магнуса Скарре.
  
  Магнус та двигун озвалися синхронно.
  
  — Ти ще в районі Трюванн? — запитав Харрі.
  
  — Так, а що? — відповів Скарре.
  
  — Хапай усіх, хто під рукою, і швидко в машину. Зупинися на перехресті Осенгата та Фуктс. Їдемо брати мерзотника.
  
  — Ах, трясця твоїй... Це те, про що я думаю, чи...
  
  — Так, — відрубав Харрі.
  
  Він так додав газу, що покришки аж вискнули на асфальті.
  
  Харрі згадав Юнаса. Через якусь незрозумілу причину — саме Юнаса.
  
  Один із шести патрульних автомобілів, які вимагав Харрі, зв’язавшись з управлінням, вже стояв на перехресті на Осенгата. Харрі під’їхав з боку Стурусиден. Звернув на тротуар, вискочив з машини, підбіг до патрульних і в напівпрочинене вікно попросив рацію.
  
  — Вимкни поки що, — кивнув Харрі на мигалку. Натиснув на кнопку виклику й наказав усім патрульним машинам ви­мкнути сирени заздалегідь.
  
  За чотири хвилини всі шість патрульних автомобілів під’їха­ли до перехрестя. Поліцейські, серед яких були Скарре та Ула Лі з відділу убивств, зібралися навколо машини, де біля відчинених дверцят сидів Харрі з мапою міста в руках і давав вказівки:
  
  — Лі, візьми три машини й відріж можливі шляхи для відступу. Ось тут, тут і тут.
  
  Лі нахилилася над мапою й кивнула.
  
  Харрі повернувся до Скарре:
  
  — Що вахтер?
  
  Скарре показав телефон:
  
  — Саме з ним розмовляю. Він уже іде до головного входу з ключами.
  
  — О’кей. Візьмеш шістьох та розставиш їх по під’їзду, на чорних сходах і, якщо можливо, на даху. Ще дістань мені машину прикриття. «Дельта» приїде?
  
  — Уже.
  
  Двоє поліцейських, схожих один на одного, як дві краплі води, доповіли, що «Дельта» прислала групу захоплення, спеціально навчену на випадок подібних ситуацій.
  
  — Ви мені будете потрібні прямо перед під’їздом. Усі озброєні?
  
  Поліцейські кивнули. Деякі тримали автомати МР-5, які себе чудово зарекомендували при звільненні заручників, у решти були табельні револьвери. «Бюджет — передовсім», — роз’яснив якось комісар поліції.
  
  — Вахтер сказав, що Лунн-Хельгесен живе на третьому поверсі, — повідомив Скарре, ховаючи мобільний до кишені. — Там по одній квартирі на поверсі. Виходів на дах нема. Щоб потрапити на чорні сходи, треба піднятися на чет­вертий поверх та пройти зачиненим холом.
  
  — Гаразд, — сказав Харрі. — Посилай двох на чорні сходи, нехай чекають у холі.
  
  Харрі всадовив до себе в машину двох поліцейських у формі. Один старший, інший — прищавий юнак. Обидва колись працювали зі Скарре. Він повів машину не на вулицю Осенгата, 12, а переїхав на інший бік і загнав її у двір напроти.
  
  Двоє хлопчаків величезними, блискучими від цікавості очима роздивлялися озброєних поліцейських, поки Харрі пояснював їхньому батькові, для чого поліції треба ненадовго увійти до їхньої квартири. Харрі пройшов до вітальні, відсунув диван від вікна й уважно вдивився в квартиру напроти.
  
  — У вітальні світло! — гукнув він.
  
  — Там хтось сидить, — зазначив поліцейський, той, що старший.
  
  — Я чув, що після п’ятдесяти зір погіршується на три­дцять відсотків, — відповів Харрі.
  
  — У мене чудовий зір. Он там, у великому кріслі, яке стоїть до нас спиною. Можна роздивитися частину потилиці та руки на підлокітниках.
  
  Харрі зіщулився. Дідько, йому що, окуляри вже потрібні, чи як? Проте щойно старший підказав, куди дивитися, він усе роздивився.
  
  — Залишайся тут та повідом по рації, якщо він ворухнеться. Гаразд?
  
  — Гаразд, — посміхнувся той.
  
  З собою Харрі взяв молодшого.
  
  — А хто там хоч сидить? — запитав той голосно, щоб перекричати тишу, що тиснула, коли вони були вже на сходах.
  
  — Чув про Сніговика?
  
  — От дідько!
  
  — Отож.
  
  Вони перебігли через дорогу у двір будинку напроти. Вахтер, Скарре та п’ятеро поліцейських у формі стояли напоготів біля вхідних дверей.
  
  — Ключів від квартири у мене нема, — сказав вахтер. — Тільки від під’їзду.
  
  — Чудово, — відповів Харрі. — Ми спочатку подзвонимо. А якщо він не відчинить, ламатимемо двері. Усім приготувати зброю та якомога менше шуміти. Зрозуміло? «Дельта», ви зі мною...
  
  Харрі дістав «Сміт-Вессон» Катрини, і за його сигналом вахтер повернув ключ у замку.
  
  Харрі та двоє хлопців з «Дельти» — обидва з автоматами МР-5 — безшумно злетіли, перестрибуючи через три сходинки, нагору. Зупинилися біля синіх дверей, на яких була табличка з іменем. Один з поліцейських приклав вухо до дверей, повернувся до Харрі й похитав головою. Харрі прибрав звук у своїй рації й підніс її до рота.
  
  — «Альфа» викликає... — Харрі зрозумів, що не дав поліцейському позивного, а прізвища його він не пам’ятав. — Спо­стережний пост за диваном. Об’єкт рухався? Прийом.
  
  Він відпустив кнопку, і рація тихо зашипіла, а потім почувся голос:
  
  — Так само сидить у кріслі.
  
  — Зрозумів вас. Ми йдемо. Відбій.
  
  Перший поліцейський дістав лом, другий став напоготів.
  
  Харрі вже бачив цей прийомчик: один виламує двері, а другий стрімголов забігає всередину. І річ не в тому, що неможливо відчинити двері без застосування лома, а в тому, що ефект шуму, натиску, стрімкого проникнення всередину такий, що об’єкт зазвичай розгублюється й у дев’яти випадках з десяти застигає, наче кам’яний, у своєму кріслі, на дивані або в ліжку.
  
  Але Харрі застережно підняв руку. Натиснув на дверну ручку й штовхнув двері.
  
  Матіас не обдурив: справді не зачинено.
  
  Двері безшумно відчинилися. Харрі показав на себе — він хотів пройти туди першим.
  
  Квартира була обставлена зовсім не так, як Харрі собі уявляв, хоча у якомусь розумінні в мінімалістському стилі. В ній не було нічого: ані одежі у передпокої, ані меблів, ані картин. Тільки голі стіни, що зажурилися за новими шпалерами або побілкою. Складалося враження, що звідси дуже давно виїхали.
  
  Двері до вітальні були прочинені, і в щілину Харрі побачив на підлокітнику крісла руку. Маленьку руку з годинничком на зап’ястку. Він затамував подих, зробив два довгих кроки, тримаючи револьвер перед собою обома руками, і штовхнув двері до вітальні ногою.
  
  Поліцейські, які рухалися майже поза зоною його зору, уклякли:
  
  Один прошепотів:
  
  — Господи Боже мій...
  
  Над кріслом висіла велика люстра, що осявала жінку, яка дивилася прямо на Харрі. На шиї — синій слід від удавки, бліде вродливе обличчя, чорне волосся та небесно-блакитна сукня у дрібні білі квіточки. Та сама сукня, що була на фотографії у його календарі. Харрі відчув, як серце його у заціпенілому тілі розривається на шматки. Він спробував поворухнутися, але не зміг вирватися з-під влади її згаслого погляду. Згаслого та звинувачувального. Що звинувачував саме його у тому, що не зробив щось... Ех, якби ж знаття! Не зробив, не замислився, не встиг спинити, не зміг врятувати її.
  
  Сніжна блідість її обличчя нагадала Харрі крижану холодність обличчя матері, яка лежала мертва на ­лікарняному ліжку.
  
  — Перевірте решту приміщень, — наказав Харрі голосом, що зривався, й опустив револьвер.
  
  Непевними кроками наблизився до крісла і торкнувся її руки. Рука скрижаніла і була наче мармур, але він відчув слабкий пульс, і в нього промайнула абсурдна думка, що вона просто нафарбувалася й удала з себе мертву. Опустивши погляд, він зрозумів, що то цокає її годинничок.
  
  — Більше нікого нема, — пролунав голос поліцейського у нього за спиною. Хлопець кашлянув і запитав: — Ви знаєте, хто вона?
  
  — Так, — відповів Харрі і провів пальцем по склу годинничка. Того, що він усього кілька годин тому тримав у своїй руці. Годинничок, який лежав у його власній спальні. Який він поклав до шпаківні, бо коханець Ракелі запросив її кудись цього вечора. Відсвяткувати, що вони двоє тепер стали єдиним цілим.
  
  Харрі подивився їй в очі, зустрів погляд-звинувачення.
  
  Так і є, подумав він. Скрізь винний.
  
  Скарре увійшов до квартири й тепер стояв позаду Харрі та дивився через його плече на мертву жінку в кріслі посеред вітальні. Поруч із ним стояли двоє хлопців з «Дельти».
  
  — Задушена? — запитав Скарре.
  
  Харрі не відповів і навіть не поворухнувся. Одна з петельок, за які чіпляють сукню, вилізла назовні.
  
  — Незвично якось: літня сукня взимку, — зауважив Скарре, аби хоч щось сказати.
  
  — Вона їй подобалася, — озвався Харрі якимось потойбічним голосом.
  
  — Кому? — запитав Скарре.
  
  — Ракелі.
  
  Інспектор зіщулився. Він бачив колишню кохану Харрі тільки один раз, коли вона ще працювала в поліції.
  
  — Це... це Ракель? Але...
  
  — Це її сукня, — відповів Харрі, — та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.
  
  Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.
  
  — Ходімо, — кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. — Залишайся тут. Зателефонуй криміналі­стам, скажи, що їм прибуло робітки.
  
  — А ти куди?
  
  — На танці, — відрубав Харрі.
  
  Усі троє вийшли на сходи, і в квартирі запанувала мертва тиша. За кілька секунд Скарре почув, як завівся автомобіль та рвонув уперед, пробуксовуючи колесами по асфальту.
  
  Вулицею лунали завивання поліцейської сирени. Харрі сидів на пасажирському кріслі й відчував, як у кишені вібрує телефон. Із дзеркала заднього виду звисали дві крихітні дамочки у бікіні і наче танцювали під люте тривожне виття, а поліцейська машина, виляючи, обганяючи інші автомобілі, летіла третім кільцем.
  
  «Будь ласка, — молився він подумки, — будь ласка, Ракель, тримайся».
  
  Харрі поглянув на металевих танцюристок, що метлялися під дзеркалом, і подумав, що він точнісінько як вони: безвільно танцює під чужу дуду. Він перетворився на такого собі комічного паяцика: завжди на два кроки позаду, завжди вламується у двері надто пізно, і публіка зустрічає його реготом.
  
  І тут Харрі вибухнув.
  
  — Дідько! Дідько! — прогарчав він і люто жбурнув телефон у переднє скло.
  
  Той зіслизнув з панелі і впав поруч із дверцятами. Водій у дзеркало перезирнувся з другим поліцейським.
  
  — Вирубай сирену, — наказав Харрі.
  
  Стало тихо.
  
  І тут Харрі почув звук, що йшов знизу.
  
  Він підняв телефон.
  
  — Алло! — крикнув він у слухавку. — Алло! Ракель! Ти вдома?
  
  — Ну, звісно. Ти ж за номером бачиш, я телефоную з місь­кого, — почув він її голос. М’який, смішливий.
  
  — А Олег удома?
  
  — Так, — відповіла вона. — Сидить ось тут, на кухні, ве­черяє. Ми чекаємо на Матіаса. А що сталося, Харрі?
  
  — Слухай мене уважно, Ракель.
  
  — Харрі, не лякай мене. Що сталося?
  
  — Зачини двері на ланцюжок!
  
  — Навіщо? Двері зачинені...
  
  — Зачини на ланцюжок! — гаркнув Харрі.
  
  — Добре-добре...
  
  Він почув, як вона щось каже Олегу, скрип стільця та звук швидких кроків. І відчув деяке полегшення.
  
  — А тепер розповідай мені, що сталося, Харрі.
  
  — Розповім. Але спочатку пообіцяй, що за жодних обставин не впустиш до будинку Матіаса.
  
  — Матіаса? Ти що, напився, Харрі? Та яке право ти...
  
  — Матіас небезпечний, Ракель. Я сиджу у поліцейській машині, зі мною ще двоє наших співробітників, ми їдемо до тебе. Решту поясню при зустрічі, тільки прошу — дивися весь час у вікно. Ти бачиш щось?
  
  Вона завагалася. Харрі мовчав, не казав ані слова, просто чекав. Бо раптом зовсім точно зрозумів, що вона йому вірить, покладається на нього і що так було завжди. Вони під’їхали до тунелю в Нюдалені. Обабіч сірими тюками вовни лежав сніг. Почувся її голос:
  
  — Нічого не бачу. Але ж я не знаю, що мені треба шукати.
  
  — Сніговика не бачиш? — тихо запитав Харрі.
  
  З тиші, що запанувала, він зрозумів, що вона ось-ось зро­зуміє, у чому річ.
  
  — Скажи, що це неправда, Харрі, — прошепотіла вона. — Скажи, що це поганий сон.
  
  Він заплющив очі. Побачив перед собою Бірту Беккер у кріслі. Ракель має рацію, звісно, це сон.
  
  — Я поклав твій годинник до шпаківні, — сказав він.
  
  — Але його там не... — почала вона, осіклася й простогнала: — О Боже!
  
  
  
  
  
  Розділ 35. День двадцять перший. Чудовисько
  
  
  Якби хтось надумав підійти до будинку, Ракель би побачила: з вікон кухні відкривався вид на три сторони. Позаду будинку тягнувся неширокий, проте глибокий яр, пробратися через нього зовсім неможливо, особливо сьогодні, коли все вкрито снігом. Вона ходила від одного вікна до іншого, усе перевіряла, чи добре вони зачинені. Коли її батько збудував цей будинок — а було це після війни, — він зробив вікна високо і на кожне поставив металеві ґрати. Батьком володів невигойний страх: якось уночі під Ленінградом до їхнього бункера пробрався російський солдат і перестріляв усіх його товаришів, що спали. Батько вижив, бо лежав біля самих дверей і спав наче вбитий. Прокинувшись, він побачив, що його ковдра всіяна порожніми гільзами. То була остання ніч у його житті, коли він спав спокійно, — так батько завжди казав. Ракель ненавиділа ці ґрати. До сьогодні.
  
  — Можна мені до своєї кімнати? — запитав Олег, постукуючи ногою по ніжці великого кухонного стола.
  
  — Ні, — відповіла Ракель. — Ти маєш залишитися тут.
  
  — А що Матіас накоїв?
  
  — Харрі сам пояснить, коли прийде. Ти впевнений, що як слід заклав ланцюжок?
  
  — Сказав же, мамо. Ех, якби тільки тато був тут!
  
  — Тато? — Вона ніколи не чула від нього цього слова. Тіль­ки коли він звертався до Харрі, але це було багато років тому. — Але твій батько у Росії.
  
  — Він мені не тато.
  
  Олег сказав це з такою певністю, що Ракель вжахнулася.
  
  — Двері до підвалу! — раптом сказала вона.
  
  — Що?
  
  — У Матіаса є ключ від підвальних дверей! Що ж нам робити?
  
  — Це не проблема! — спокійно відповів Олег і допив воду із склянки. — Треба запхати садовий стілець під ручку дверей. Він саме потрібної висоти. Двері відчинити неможливо.
  
  — А ти звідки знаєш?
  
  — Харрі так якось робив, коли ми грали у ковбоїв.
  
  — Сиди тут. — Вона пішла до сходів.
  
  — Зачекай.
  
  Ракель спинилася.
  
  — Я ж бачив, як він це робив, — сказав Олег, підводячись. — Залишся тут, мамо.
  
  Вона подивилася на сина. Боже, як він виріс за останні роки! Незабаром буде вищий від неї. У голосі ще вчувається дитяча вередливість, але помітно вже й нотки підліткової впертості, яка — вона знала — потім стане рішучістю дорослої людини.
  
  Ракель вагалася.
  
  — Давай я сам.
  
  Олег сказав прохально, і вона розуміла, що її згода для нього важлива: він хотів протистояти дитячому страху, бути дорослим, бути як батько. Кого б він так зараз не називав.
  
  — Тільки швидко, — прошепотіла вона.
  
  Олег побіг.
  
  Ракель застигла біля вікна, дивлячись на вулицю. Прислухалася до шуму машин за рогом. Господи, молилася вона, хоч би першим приїхав Харрі! Як самій страшно, як тихо навколо.
  
  І тут вона вловила, що тишу порушує якийсь ледь чутний звук. Спочатку вирішила, що він іде з вулиці, але виявилося, звук виходить звідкись позаду. Вона повернулася: нічого, кухня порожня. Знову цей звук — наче цокання годинника або стук пальців по столу. Стіл. Вона втупилася на нього. І тут побачила калюжку. Ракель повільно підвела очі до стелі: посеред білого прямокутника темніла мокра пляма, а в середині плями набрякала прозора крапля. Ось вона віді­рвалася і впала на стіл. Ракель бачила, як це сталося, але все одно звук змусив її здригнутися, наче її несподівано ляснули по плечу.
  
  Боже, це, мабуть, з ванної! Невже вона забула вимкнути воду в душі? Повернувшись удень, вона нагору не підіймалася і відразу взялася готувати вечерю, отже, це сталося вран­ці. Ну треба ж, як невчасно — не колись, а саме зараз!
  
  Ракель вийшла до передпокою, збігла сходами та підійшла до ванної. Нічого не чути. Відчинила двері: підлога суха, воду вимкнено. Вона зачинила двері та хвилину постояла біля ван­ної. Потім поглянула на двері спальні, неспішно підійшла до них. Поклала долоню на ручку. Завагалася. Ще раз прислухалася, чи не їде машина, і відчинила двері. Вона стояла на порозі й дивилася в кімнату. Їй хотілося кричати, але інстинкт підказував, що робити цього не можна. Треба мовчати.
  
  — Дідько! Дідько! — вилаявся Харрі і так гепнув кулачиськом по дошці приладів, що вона тріснула. — Що там сталося?
  
  Машини стояли у великому заторі прямо перед тунелем уже дві довгих хвилини.
  
  Відповідь негайно пролунала з поліцейської рації: «Аварія на третьому кільці коло виїзду до західного тунелю біля Тосена. Постраждалих нема. Евакуатор уже їде».
  
  Харрі підніс до губ мікрофон:
  
  — Хто там зіштовхнувся?
  
  — Якісь дві приватні машини, обидві з літньою резиною, — стисло доповів голос у рації.
  
  — Щолистопада одне й те саме, — зітхнув інспектор із зад­нього сидіння, — тільки-но випаде сніг...
  
  Харрі не відповів, продовжуючи барабанити пальцями по дошці приладів. Що тепер робити? Попереду та позаду, скільки око бачить, — машини, і всі сирени та мигалки світу не можуть їх прибрати з дороги. Харрі міг би, звісно, вискочити з машини, добігти до місця аварії та допомогти поліцейському патрулю швидше розгребти затор, але бігти доведеться кілометрів зо два.
  
  У машині панувала мертва тиша, чути тільки було, як працює мотор на холостому ходу. Вантажівка, що стояла по­переду, просунулася вперед на метр і спинилася. Інспектор-водій, що сидів за кермом, послідував за вантажівкою і загальмував, мало не ткнувшись у неї бампером, наче бо­явся, що, коли не намагатиметься просуватися в заторі, старший інспектор знову вибухне. Від різкого гальмування дві металеві танцівниці в бікіні, що висіли під дзеркалом заднього виду, загойдалися, подзенькуючи в тиші.
  
  Харрі знову подумав про Юнаса. Чому? Чому він подумав про Юнаса, коли розмовляв з Матіасом по телефону? Якийсь звук... У слухавці фоном було чути якийсь звук.
  
  Харрі вдивлявся в танцівниць. До нього раптом дійшло.
  
  Він допетрав, чому подумав про Юнаса. Здогадався, що це був за звук. І зрозумів, що не можна гаяти ані секунди. Або — він намагався відігнати цю думку — навпаки, поспішати не варто. Бо вже пізно.
  
  Олег швидко крокував підвалом, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч, де, він знав, на стінах виступила білими запитальними знаками сіль. Він спробував зосередитися на тому, що мав зробити, і не думати ні про що інше. Так його навчав Харрі. Він стверджував: головне — перемогти єдині чудовиська, що дійсно існують, — ті, що у тебе в голові, але цього треба навчатися. Треба йти та змагатися з ними якомога частіше. Витримати бій, приповзти додому, ­забинтувати рани і повернутися на поле бою. Олег так і робив: спускався до підвалу якомога частіше. Сам. У нього не було іншого виходу: ковзани мають лежати у холоді.
  
  Він узяв садовий стілець, протяг його за собою по підлозі, щоб злякати тишу, переконався, що двері до підвалу зачинені, підставив стілець та перевірив: ручка дверей не провертається. Ось. Але тут Олег закляк на місці: що це за звук? Подивився на маленьке скляне віконце у підвальних дверях. Він не міг відігнати страшну думку: хтось стоїть по той бік. Хотів утекти, але змусив себе залишитися на місці й спробував прогнати страшну думку іншими. «Я в будинку, — думав він. — Тут я у такій самій безпеці, що й нагорі». Зітхнув, серце в грудях билося гучно та швидко, як басовий барабан у ритмі року. Олег ще раз поглянув на віконце і побачив відображення свого обличчя, а над ним — чуже обличчя та руки, руки чудовиська! Олег позад­кував і на щось наштовхнувся. І тут рука затисла йому рота. Він навіть не зміг крикнути: ні, воно зовсім не в голові! Воно тут, тут, чудовисько у будинку! І всі вони незабаром помруть.
  
  — Він у будинку, — сказав Харрі.
  
  Решта нерозуміюче дивилася, як він набирає повтор но­мера на своєму мобільному.
  
  — Я вирішив, що це якась японська музика, а це дзвеніли металеві трубки. Називаються «музика вітру»... У кімнаті Юнаса були такі самі. І в Олега є. Матіас весь цей час був там. Він про це сам сказав...
  
  — Як це? — запитав поліцейський.
  
  — Він сказав, що знаходиться вдома, тобто тут, на Хольменколлвейєн. Сказав, що збирається спуститися до Олега та Ракелі. Я мав зрозуміти! Весь цей час він був тут, на другому поверсі. Нам треба витягти їх із будинку. Відповідай же, клятий!
  
  — Може, телефон далеко, і вона...
  
  — Та там чотири телефони в будинку. Він перерізав дріт. Доведеться мені йти.
  
  — Ми пошлемо людей з другого патрульного автомобіля, — сказав інспектор.
  
  — Ні! — вигукнув Харрі. — Запізно. У нас єдиний шанс, останній. Я.
  
  — Ви?
  
  — Так. Я входжу до його планів.
  
  — Ви хочете сказати, не входите?
  
  — Саме входжу. Він чекає на мене.
  
  Поліцейські обмінялися поглядами, почувши звук мотора. Це був мотоцикл, який рухався до припаркованого автомобіля.
  
  — Отже, йому потрібні ви?
  
  — Так, я, — відповів Харрі, стежачи за мотоциклом у дзер­кало заднього виду. Іншої відповіді він дати не міг. Бо коли Сніговикові потрібен він, Харрі, то для Олега та Ракелі є надія.
  
  Олег шарпнувся щосили, але застиг у залізних обіймах чудовиська, відчувши холодне лезо біля свого горла.
  
  — Це скальпель, Олеже, — сказало чудовисько голосом Матіаса. — Ми його використовуємо, коли ріжемо людей. Ти не уявляєш, як легко це робиться.
  
  Чудовисько наказало йому розкрити рота й засунуло туди брудну ганчірку. А потім — лягти на підлогу й скласти руки за спиною. А коли хлопчик запручався, сталь чиркнула у нього під вухом, і він відчув, як тепла кров струмочком потекла плечем і за комір футболки. Він ліг на холодну цемент­ну підлогу і склав руки за спиною, а чудовисько сіло зверху. Поруч з обличчям Олега впала червона коробочка. Він прочитав, що на ній написано. Це були пластикові петлі, за допомогою яких часто запаковують іграшки. Вони дуже дратували, бо розірвати їх — незважаючи на те, що на вигляд вони тонюсінькі, — було неможливо. Тільки розрізати. Він відчув, як пластик уп’явся у шкіру на зап’ястках та ліктях.
  
  Потім чудовисько підняло його і знову штовхнуло. Олег упав, але болю не відчув, вдало приземлився. Подивився навколо. Він лежав на підлозі в морозилці. Шматочки криги, що відкололися від стіни, падали йому на обличчя. Чудови­сько стояло над ним й легенько кивало головою.
  
  — Бувай, — сказало воно. — Незабаром побачимося по той бік.
  
  Замок клацнув, і навколо стало темно, як у могилі. Олег почув, як у замку провернувся ключ і чудовисько швидкими кроками пішло кудись. Він спробував поворухнути язиком, виштовхнути кляп та вдихнути.
  
  Ракель не могла вдихнути. Вона заклякла у дверях спальні з однією думкою: ні, насправді такого просто не може бути! І таки... ось воно — прямо перед її очима. Від жаху звело вилиці, рот відкрився сам по собі, а очі поповзли на лоба.
  
  Ліжко та решта меблів були зсунуті до стіни, а паркет заливав чималий шар води, поверхня якої здригалася, коли нова крапля падала вниз на кухонний стіл. Але цього Ракель не помічала. Її погляд був прикутий до величезного сніговика, що вивищувався посеред кімнати.
  
  Циліндр на його голові майже торкався стелі.
  
  Коли вона нарешті змогла вдихнути і кисень хлинув у її мозок, вона відчула запах мокрої вовни та дерева й почула, як капає тала вода. Від сніговика віяло холодом, але мурашки побігли в Ракелі шкірою зовсім не через це, а то­му, що вона відчула тепло людського тіла — він стояв поза­ду неї.
  
  — Правда ж, гарний? — запитав Матіас. — Я виліпив його спеціально для тебе.
  
  — Матіасе...
  
  — Тс-с-с... — Він майже заспокійливим жестом просунув руку в неї під підборіддям. Вона подивилася вниз і побачила скальпель. — Не будемо розмовляти, люба. У нас так багато справ і так мало часу.
  
  — Чому? Чому?
  
  — Сьогодні наш день, Ракель. Жити залишилося так мало. Тож давай святкувати, а не розмовляти. Будь ласка, склади руки за спиною.
  
  Ракель послухалася. Вона не чула, щоб Олег повернувся з підвалу. Може, він усе ще там, може, йому вдасться вибратися? Їй треба затримати Матіаса тут.
  
  — Я хочу знати чому, — сказала вона, відчуваючи, що до горла підступають ридання.
  
  — Тому що ти — шльондра.
  
  Вона відчула, як щось тонке сильно стягнуло їй руки. Відчула його гаряче дихання на своїй шиї. Губи. Язик. Вона зціпила зуби, розуміючи, що, коли вона закричить, він може зупинитися, а їй треба було, щоб він продовжував, а час минав. Він вилизував її вухо, потім злегка прикусив.
  
  — А твій шмаркач лежать у морозилці, — повідомив він.
  
  — Олег?! — Її затіпало.
  
  — Розслабся, люба, від холоду він не помре.
  
  — Він не?..
  
  — Поки настане переохолодження, він устигне сконати від браку кисню. Це чиста математика.
  
  — Матема...
  
  — Я вирахував. Я все давно порахував.
  
  Пагорбами Хольменколлена на скаженій швидкості ле­тів мотоцикл. Його ревіння металося між будинками, й ті, хто дивився на нього у вікна, тільки хитали головами: треба бути божевільним, щоб отак мчати по снігу! Цей байкер напевне втратить свою ліцензію на право керування мото­циклом.
  
  А у байкера такої ліцензії й зовсім не було.
  
  Харрі витиснув газ, намагаючись злетіти на доріжку, яка вела до темного рубленого будинку, але забуксував у снігу. Мотоцикл пішов юзом і втратив швидкість. Харрі не став робити спробу піддати газу й зіскочив із сідла. Мотоцикл без сідока проїхав ще трохи, уткнувся у стовбур ялинки, завалився набік і спинився, встигнувши вистрілити з-під заднього колеса жменею снігу.
  
  Харрі цієї миті досяг уже середини сходів.
  
  Жодного сліду на снігу не було — з будинку ніхто не виходив, ніхто не входив. Він витяг револьвер і обережно натиснув на ручку дверей.
  
  Двері, як і було обіцяно, були не зачинені.
  
  Він прослизнув до передпокою і найперше побачив відчинені навстіж двері до підвалу.
  
  Харрі спинився на сходах і прислухався. До нього долинув якийсь звук. Щось на кшталт постукування. З кухні, чи що? Харрі постояв, а потім вирішив почати з підвалу.
  
  Він боком спустився сходами, тримаючи перед собою ре­вольвер. На останній сходинці затримався, даючи очам звикнути до напівтемряви, прислухався. У нього виникло відчуття, наче весь підвал затамував подих. Він помітив садовий стілець біля дверей. Олег. Погляд ковзнув далі. Харрі хотів було вибратися з підвалу, коли побачив темну пляму на підлозі біля морозилки. Вода? Він зробив крок уперед. Мабуть, з-під морозилки натекло. Щоб більше не думати про це, він смикнув двері, але ті не піддалися. Ключ був у замку, але Ракель ніколи не замикала морозилку. Він згадав про Фін­ньой, набрав у груди повітря і повернув ключ.
  
  Харрі устиг помітити блиск металу й відразу відчув біль — щось різонуло його по обличчю й відкинуло назад. Ніж? Він упав на спину між двома купами брудної одежі, а людина вже вилізла з морозилки і стала над ним.
  
  — Поліція! — вигукнув Харрі і підняв револьвер. — Не рухатися!
  
  Постать заклякла з піднятою рукою:
  
  — Ха... Харрі?
  
  — Олег?
  
  Харрі опустив револьвер і побачив, що в хлопчика у руці біговий ковзан.
  
  — Я... я думав, що Матіас повернувся, — прошепотів Олег.
  
  — Де він? — Харрі скочив на ноги.
  
  — Не знаю. Він сказав, що ми незабаром побачимося, і я подумав...
  
  — Звідки у тебе ковзан?
  
  Харрі відчув у роті металевий присмак крові й намацав криваву ранку на щоці.
  
  — Лежав у морозилці, — криво посміхнувся Олег. — Мені так набридло тримати їх на сходах, що я взяв та заховав їх під горошок. Ми ж горошок ніколи не їмо.
  
  Він рушив за Харрі до сходів, кажучи:
  
  — Добре, що я ковзани нагострив зовсім недавно, — мені вдалося звільнити руки. Із замком я не впорався, однак проколупав кілька дірок, бо дихати ставало зовсім важко, і лампочку вивернув, щоб, коли він прийде, світла не було.
  
  — А тепло твого тіла розтопило лід, і вода потекла назовні, — сам собі пояснював Харрі.
  
  Вони вийшли до передпокою. Харрі взяв Олега за плечі, відчинив двері й сказав:
  
  — Бачиш світло у вікні? Біжи до сусідів і сиди у них, по­ки я по тебе не прийду. Гаразд?
  
  — Ні! — рішуче відповів Олег. — Мама...
  
  — Слухай! Краще, що ти можеш зробити для мами, — піти звідси негайно.
  
  — Я хочу її знайти!
  
  Харрі схопив Олега за плечі й стиснув їх так, що в хлопчика від болю виступили сльози.
  
  — Якщо я сказав бігти — значить бігти, дурню! — промовив він тихо, але, мабуть, з такою внутрішньою люттю, що Олег вражено закліпав, від чого сльоза зірвалася в нього з вій і впала на щоку.
  
  Хлопчик різко повернувся і вилетів з дверей, миттєво зник­нувши у темряві під снігопадом.
  
  Харрі узяв рацію і натиснув кнопку виклику:
  
  — Говорить Харрі. Ви ще далеко?
  
  — Біля «Грьоссбанен».
  
  Харрі упізнав по голосу Гуннара Хагена.
  
  — Я в будинку, — повідомив Харрі. — Під’їжджайте, але не входьте, поки не скажу. Прийом.
  
  — Прийнято.
  
  — Відбій.
  
  Харрі пішов на звук, який так само чувся з кухні. У дверях він спинився, дивлячись на тонку цівку води, що лилася зі стелі. Вода здавалася сірою від побілки, краплі несамовито стукотіли по кухонній стільниці.
  
  Чотирма великими стрибками Харрі подолав сходи на другий поверх. Підкрався до дверей спальні. Вдихнув. По­глянув на дверну ручку. З вулиці вже чулося виття поліцейських сирен. Крапля крові з рани на щоці плюхнулася на підлогу.
  
  У нього виникла думка: логічно, якщо тут все і скінчиться. Тут, біля цих дверей, біля яких він стояв у такому самому сірому нічному світлі тисячу разів. Хоча й обіцяв прийти раніше, але не міг вирватися з роботи та з’являвся, коли вона вже спала. Харрі акуратно натискав на дверну ручку, чудово знаючи, що наприкінці ручка все одно гучно дзвякне, як не намагайся цього уникнути. І вона прокидалася та дивилася на нього сонним поглядом, щоб він відчув себе винним. Він прослизав під ковдру, притискався до її тіла і відчував, як воно м’якішає, полишає пручатися. Ракель починала задоволено стогнати, але ніяк не могла остаточно прокинутися, так що йому доводилося цілувати її сильніше, трохи покусуючи, бути її покірним слугою, поки вона нарешті не всідалася звер­ху, тоді вже не здавалася сплячою королевою, стогнала жа­лібно та водночас пристрасно.
  
  Він узявся за ручку, звернувши увагу, що долоня миттєво пригадала цей дотик, пласку прямокутну форму. Вкрай обережно натиснув униз. Зачекав, поки вона не дзенькнула знайомо, штовхнув, але... щось було не так. Ручка не піддавалася. Підтягнули пружину, чи що? Він обережно відпустив ручку. Нахилився й припав до замкової шпарини. Темрява. Шпарину хтось заткнув.
  
  — Ракель! — гукнув він. — Ти тут?
  
  Нема відповіді. Харрі приклав вухо до дверей. Йому здалося, що він щось почув, але впевненості не було. Він знову взявся за ручку. Побарився. Передумав і рішуче вирушив до ванної поруч із спальнею. Відчинив віконце й протиснувся крізь нього надвір. Крізь залізні ґрати спальні лилося світло. Харрі став на край рами, напружив м’язи ніг і підтягнувся до вікна спальні. Пальці марно намагалися вчепитися за колоди, сніг бив прямо в обличчя, танучи на щоках і змішуючись із кров’ю, яка все ще точилася з рани. Рама прогнулася під ним, ось-ось трісне. Рука обмацувала стіну п’ятиногим павуком. М’язи живота боліли від напруження. Він подивився униз, знаючи, що під тонким шаром снігу на нього чекає асфальт.
  
  Кінчики пальців наткнулися на щось холодне.
  
  Зовнішні залізні ґрати.
  
  Протиснув два пальці між прутами. Три. Потім другу руку. І повис, упершись ногами в стіну, щоб не перенапружувати руки. Нарешті він зміг зазирнути до спальні. Мозок відмов­лявся сприймати побачене, але Харрі знав: перед ним шедевр, ескіз до якого йому вже знайомий.
  
  Широко розплющені очі Ракелі здавалися чорними проваллями. На ній була сукня глибокого червоного кольору. Кольору кампарі... кольору кошенілі. Голова Ракелі закинулася, ніби вона намагалася зазирнути за високий паркан, але з цього положення вона дивилася униз, на нього. Плечі заведені назад, і Харрі здогадався — мабуть, лікті зв’язані за спиною. Щоки надуті — у роті ймовірно кляп. Вона сиділа на плечах величезного сніговика. Її оголені ноги чіплялися одна за одну на його грудях, м’язи ікор судомно напружилися. Ракель не могла собі дозволити впасти. Не можна їй було падати, тому що навколо шиї у неї стирчав не сірий дріт, як у Елі Квале, ні, це виблискувала розжарена до білого металева петля. Від чорного пластмасового руків’я, в якому зникали обидва кінці розжареної петлі, до гачка в стелі над самою головою Ракелі тягнувся шнур. Другий кінець шнура тягнувся через усю кімнату до дверей. Там він був прив’язаний до ручки. Шнур був тонкий, але міцний, тому Харрі відчув його, коли спробував натиснути на ручку з того боку. Якби тільки він відчинив двері або хоча б натиснув на ручку до самого кінця, розжарений до білого метал відтяв би Ракелі голову.
  
  Ракель дивилася на Харрі незмигно. Обличчя виражало нестяму та безмежний жах. Петля була затісною, голову з неї вийняти вона не могла. А якби опустила голову хоч трохи нижче, — шкіри торкнеться смертоносне розжарене коло, що висіло навколо шиї майже вертикально.
  
  Вона подивилася на Харрі, потім на підлогу, потім знову на Харрі. І він зрозумів: сірий оберемок снігу плавав у воді, яка заповнила спальню. Сніговик швидко танув.
  
  Харрі ухопився за ґрати міцніше і напружився щосили. Марно. Ґрати навіть не скрипнули. Прути надійно закріпили всередині зрубу.
  
  Вона похитнулася.
  
  — Тримайся! — гукнув він. — Я зараз!
  
  Брехня. Цвяходером та ломом ці прути не висмикнеш. Більше ні на що часу нема. Щоб він у пеклі горів, її батько зі своїми ґратами! Руки вже почали терпнути. Він почув сирену поліцейського автомобіля, що в’їжджав на ділянку. Озирнувся. Прибула одна з машин «Дельти» — величезний броньований звір-позашляховик. З пасажирського сидіння вискочила людина в зеленому камуфляжі, відкрила багажник і дістала рацію. В рації Харрі зашурхотіло.
  
  — Гей! — заволав Харрі.
  
  Людина здивовано подивилася вгору.
  
  — Я тут, шефе!
  
  Гуннар Хаген вийшов із машини, і тої ж миті, сяючи спецсигналами, під’їхав ще патрульний екіпаж.
  
  — Ну що? Штурмуємо? — крикнув Хаген.
  
  — Ні! — відповів Харрі. — Просто чекайте! Я маю по­думати.
  
  Харрі притиснувся чолом до холодних прутів. Руки нещадно ломило, і він уперся в стіну коліньми, щоб максимально перенести вагу тіла на ноги. В розжарюваної петлі має бути вимикач. Очевидно, він на руків’ї. Можна видушити скло, просунути до кімнати довгу палицю, і тоді... якщо по­ща­стить... Але як натиснути на кнопку, щоб ця клята штукенція не поворухнулася та... Харрі відігнав думку про тонкий шар шкіри, що прикриває сонну артерію. Він відчував паніку, що підступала, — ось-ось вона візьме над ним гору.
  
  Увійти через двері? Не відчиняючи? Потрібна пилка.
  
  — Візьміть пилку в сусідів! — прогарчав він униз.
  
  Харрі почув, як хтось біжить. І ще якийсь звук зі спальні. Він поглянув усередину і похолов: уся права частина сніговика обрушилася вниз. Він танув. Ракель витягнулася в струну, намагаючись утримати рівновагу, уникнути дотику з розжареною петлею у формі сльози.
  
  — Хагене! — заволав Харрі і почув у власному голосі істеричні нотки. — В патрульному автомобілі є трос. Кинь мені і віджени позашляховик!
  
  Харрі почув схвильовані голоси, звук потужного двигуна та багажника, що відчинявся.
  
  — Лови!
  
  Харрі опустив одну руку і повернувся, один кінець троса вже летів до нього, він змахнув вільною рукою й спіймав його у темряві. Другий кінець важко впав на землю.
  
  — Прив’язуйте до фаркопа!
  
  З незбагненною швидкістю він прикріпив свій кінець троса до центру ґрат за допомогою великого карабіна і завернув його замок. Міцно.
  
  — Давай! — заволав він.
  
  Ухопившись за край даху обома руками, він повис, підтягнувся і, вже чуючи, як гарчить мотор позашляховика, перекотився на дах. Притиснувшись грудьми до черепиці, заплющивши очі, він почув, як гуркоче двигун, як скриплять прути ґрат. Усе сильніше й сильніше. Давай же! Харрі знав, що насправді час плине повільніше, ніж йому зараз здається. Але таки не досить повільно. І раптом — він уже чекав на звук залізного пруття, що виривається з дерева, — він почув, як оберти двигуна переходять на дикий виск. Дідько! Позашляховик безпорадно буксував у снігу.
  
  Промайнула думка: залишилося тільки молитися. Але він знав, що Бог уже все вирішив, що жереб кинуто і щасливий квиток тепер можна купити тільки на чорному ринку. Проте душа Харрі була не готова жити без Ракелі. Думка відлетіла тієї ж секунди — її злякав звук гуми, що стирається об асфальт, та обертів двигуна, що почали наростати.
  
  Величезні важкі ґрати впали на асфальт.
  
  До Харрі долинув цей звук, а потім він почув, як затихає двигун. За секунду запанувала повна тиша. А потім — глухий дзвін, який означав, що кілька прутів упали на дах машини.
  
  Харрі скочив на ноги. Він стояв спиною до двору на самісінькому краю даху і думав тільки про те, як повільно все відбувається. А потім нахилився, ухопився обома руками за край даху та скочив. Витягнувся у струнку і маятником полетів до вікна. Згрупувався і виставив уперед ноги. Тієї секунди, коли давнє тонке віконне скло із дзенькотом бризнуло з-під його підборів, він відпустив руки. Дідько, він же не бачить, куди доведеться приземлитися: униз на асфальт, на віконну раму із друзками, що стирчали, чи на підлогу в спальні.
  
  Щось гупнуло, і навкруги все зробилося чорним.
  
  Харрі завис у порожнечі, нічого не відчував, нічого не пам’ятав і сам був нічим.
  
  А коли він знову побачив світло, то зрозумів, що хоче повернутися назад. Біль розлився по всьому тілу. Він лежав на спині у крижаній воді. Певне, він помер. Харрі поглянув нагору й побачив янгола у криваво-червоній сукні та з німбом, що виблискував у темряві. Поступово повернулися й сили. Дихання. І тут він побачив перекошене в паніці обличчя, роззявлений рот, з якого стирчав жовтий м’ячик, ноги, які щосили стискали брилу снігу. Йому захотілося просто заплющити очі. Але тут знову почувся звук, схожий на тихий стогін, — це осідав сніг.
  
  Потім Харрі не міг навіть до пуття згадати, що, власне, сталося. Він пам’ятав тільки огидний запах — розжарена пет­ля уп’ялася в шкіру.
  
  Тої самої миті, коли сніговик розвалився, Харрі скочив на ноги. Ракель уже майже падала. Харрі підняв праву руку, одночасно лівою підхоплюючи її стегна, щоб не дати впасти. Він розумів, що вже пізно. Смерділо паленим м’ясом, кров полилася йому на обличчя. Він подивився вгору. Права його долоня стирчала між розжареною до білого петлею та її шиєю. Шия натискала на долоню, і петля все глибше входила в м’якоть пальців, як ніж у масло. Коли петля пройде крізь його пальці, їй дістанеться шия Ракелі. Біль обрушився на нього, тупий, глухий, спочатку неохоче, а потім усе наполегливіше, як молот на стінний годинник. Він щосили намагався випростатися. Треба звільнити праву руку. Засліпнувши від крові, Харрі підсадив Ракель вище на плече й підняв руку. Пальці намацали її шкіру, важке волосся, а потім їх обпекло розжареною петлею, але вони все одно дісталися до руків’я. Торкнулися вимикача. Повернули його праворуч. Але тут петля почала стрімко стискатися. Пальці знайшли іншу кнопку й натиснули. Звуки знову зникли, світло померкло, і він зрозумів, що зараз знову знепритомніє. «Дихай!» — наказав він собі. Вся справа в кисні. Мозку потрібен кисень. Але коліна все одно почали підгинатися. Біла петля стала червоною. А потім поступово почорніла.
  
  Позаду він почув, як хрустить скло під великою кількі­стю ніг.
  
  — Ми її тримаємо, — сказав хтось.
  
  Харрі опустився на коліна прямо у забарвлену кров’ю во­ду, у якій плавали шматки снігу та невикористані пластикові петлі. У мозку то спалахувало, то згасало, наче там сталося коротке замикання.
  
  Позаду нього хтось щось промовив. Він вловив тільки уривок слова, набрав повітря і простогнав:
  
  — Що?
  
  — Вона жива, — повторив голос.
  
  З’явилися звуки. І запахи. Й інші відчуття. Він обернувся. Двоє людей у чорному всадовили Ракель на ліжко і зрізали з неї пластикові петлі, що зв’язували руки. І тут Харрі знудило. Він дивився, як блювотиння розтікається по воді, і мало не зайшовся істеричним сміхом: виглядало так, наче він виблював усе, що тут сталося. Він підняв праву руку і подивився на криваву рану там, де раніше був середній палець. Сам палець плавав перед ним у воді.
  
  — Олег... — долинув до нього голос Ракелі.
  
  Харрі виловив пластикову петлю і якомога міцніше затягнув навколо обрубка та навколо вказівного пальця, який теж був пропалений до кістки, але залишився на місці.
  
  Він дійшов до ліжка, протиснувся між поліцейськими, накинув на Ракель ковдру й сів поруч. Вона дивилася на ньо­го величезними, чорними від шоку очима. На шиї з обох боків кровоточили рани — там, де до шкіри торкнулася петля. Здо­ровою рукою він узяв її долоню.
  
  — Олег, — повторила вона.
  
  — З ним усе гаразд, — сказав Харрі, вона стисла його руку, і він відповів тим самим. — Він у сусідів. Усе скінчилося.
  
  Вона безуспішно намагалася сфокусувати погляд.
  
  — Обіцяєш? — прошепотіла вона ледве чутно.
  
  — Обіцяю.
  
  — Слава Богу.
  
  Вона схлипнула, опустила голову й розридалася.
  
  Харрі подивився на поранену руку. Цікаво, кров не тече через те, що судини перетягнуті, чи просто у нього більше не залишилося крові?
  
  — Де Матіас? — тихо запитав він.
  
  Вона підвела голову і подивилася на нього:
  
  — Ти ж щойно обіцяв...
  
  — Куди він пішов, Ракель?
  
  — Я не знаю.
  
  — Він щось сказав?
  
  Вона обійняла його:
  
  — Не йди, Харрі...
  
  — Що він сказав?
  
  По тому, як напружилося її тіло, він зрозумів, що кричить.
  
  — Він сказав, що має покінчити з цим, — промовила вона, і на темні очі знову навернулися сльози. — І що фінал буде уславленням самого життя.
  
  — Уславленням життя? Він саме ці слова сказав?
  
  Вона кивнула. Харрі обережно вивільнив руку, підвівся й підійшов до вікна. Гарний вечір. Сніг припинився. Він по­глянув на освічений монумент, який видно майже з будь-якого куточка Осло. Трамплін, наче біла кома, сяяв над чорним схилом. Або як крапка.
  
  Харрі знову підійшов до ліжка, нахилився і поцілував Ра­кель у чоло.
  
  — Ти куди? — запитала вона.
  
  Він підняв руку, залиту кров’ю, і відповів:
  
  — До лікаря.
  
  Харрі вийшов з кімнати. Мало не впав зі сходів. Вивалився у холодну білу пітьму двору, але нудота та слабкість ніяк не відступали.
  
  Хаген стояв поруч із позашляховиком і розмовляв по мобільному телефону. Він перервав розмову, кивнув Харрі й запитав, куди його підвезти.
  
  Харрі сів на заднє сидіння. Він згадував, як Ракель дякувала Богові. Вона ж не знала, що не Богові треба дякувати. Що покупець бився за цей товар. І почався процес оплати.
  
  — Униз, до міста? — запитав водій.
  
  Харрі похитав головою і показав на вершину схилу. Вка­зівний палець самотньо стирчав між великим та безіменним.
  
  
  
  
  
  Розділ 36. День двадцять перший. Вежа
  
  
  Від будинку Ракелі до трампліна вони доїхали за три хвилини. Одним махом проскочили тунель та припаркувалися між сувенірними крамницями на оглядовому майданчику.
  
  Смуга приземлень під трампліном виглядала наче білий замерзлий водоспад, що спадає між трибунами та обрушується під ними ще метрів на сто.
  
  — Звідки ти знаєш, що він тут? — запитав Хаген.
  
  — Він сам сказав мені про це, — відповів Харрі. — Колись на ковзанці він сказав, що того дня, коли справу всього життя буде завершено й він відчує себе смертельно хворим, він стрибне звідси. І смерть його стане уславленням життя. — Харрі показав на освітлений трамплін: підйомну вежу та гору розгону, що тягнулися до темного неба. — Він знав, що я це запам’ятаю.
  
  — Божевільний, — прошепотів Гуннар Хаген та, примру­жившись, подивився на вікна, що темніли на верху підйомної вежі.
  
  — Можна позичити у тебе наручники? — запитав Харрі, повернувшись до водія.
  
  — У тебе ж є. — Хаген кивнув на його праву руку, де бли­щав один з двох браслетів, а другий, напіввідкритий, висів на ланцюжку.
  
  — Та мені б дві пари, — сказав Харрі і взяв наручники, які простягнув водій. — Допоможи, будь ласка, а то в мене тут кілька пальців не вистачає.
  
  Хаген, хитаючи головою, пристебнув браслет до другої руки Харрі.
  
  — Не подобається мені, що ти підеш сам. Лякаєш ти мене.
  
  — Там місця мало. До того ж зі мною він може і поговорити. — Харрі показав револьвер Катрини: — І ось це у мене є.
  
  — Все одно, Харрі, я за тебе боюся.
  
  Старший інспектор Холе окинув шефа коротким поглядом, повернувся й відчинив двері автомобіля лівою, цілою, рукою.
  
  Поліцейський провів Харрі до входу в Музей лиж, яким треба було пройти, аби потрапити до ліфта, що вів до підйомної вежі. З собою вони взяли ломик — збиралися розбити вікно та залізти всередину, але коли підійшли ближче, ліхтар висвітив уламки скла, що усіяли підлогу поряд з білетними касами. Зсередини музею почувся далекий звук сигналізації.
  
  — О’кей, тепер ми знаємо, що клієнт уже прибув на місце. — Харрі засунув револьвер ззаду за ремінь штанів. — Щой­но приїде друга патрульна машина, постав двох біля заднього виходу.
  
  Харрі узяв ліхтар, зробив крок до темного холу й опинився серед фотографій і плакатів з норвезькими лижниками, нор­везьким прапором, норвезькою лижною маззю, норвезькими королями та кронпринцесами, а також текстами, в котрих розповідалося, яка норвежці приголомшлива нація. І тут Харрі пригадав, чому він завжди терпіти не міг цей музей.
  
  Ліфт знаходився у самій глибині — тісний ліфт із зачиненими дверима. Харрі подивився на двері, відчув, як проступає холодний піт. Поряд із ліфтом були пожежні сходи. Харрі попрямував туди.
  
  Через вісім сходинок він пожалкував про це. Слабкість та нудота повернулися, та так, що його знову знудило. Звук кроків залізними сходами лунав повсюдно вежею, а наручники, що звисали з його зап’ястків, вистукували металеву мелодію об поручні. Зазвичай у таких ситуаціях у кров викидається адреналін, що приводить тіло в бойову готовність, але, мабуть, Харрі був надто вимотаний та знесилений. А може, просто знав, що все скінчено. Торг завершено, результат оголошено.
  
  Харрі рушив далі. Ставив одну ногу за другою на сходи, не наважуючись зупинитися. Матіас, звісно, вже давно почув, що він піднімається.
  
  Сходи вели прямо до заскленої будки нагорі. Харрі ви­мкнув ліхтар і, щойно його голова піднялася над краєм, від­чув подих холодного повітря. Снігопад припинився, околиці освітлювало бліде місячне сяйво. Майданчик розміром приблизно чотири на чотири метри був обнесений склом та сталевими перилами, за які, ймовірно, трималися туристи й, покрикуючи від страху, насолоджувалися видом на Осло та околиці або уявляли собі, як це — приземлитися на лижах там, унизу. Або впасти з вежі, пролетіти вертикально у напрямку будинків та застрягнути у гілках далеких дерев.
  
  Харрі піднявся нагору, повернувся до силуету, який нечіт­ко вирізнявся у відблиску вогнів міста саме напроти сходів. Людина сиділа за перилами на краю великого відчиненого вікна, через яке й віяло холодом.
  
  — Красиво, правда? — легко, майже весело запитав Ма­тіас.
  
  — Якщо ти про вид, то так.
  
  — Я не про вид, Харрі.
  
  Одна нога Матіаса звисала з вікна. Харрі стояв біля сходів.
  
  — Хто її вбив, ти чи сніговик, Харрі?
  
  — А ти як вважаєш?
  
  — Я гадаю, що ти. Ти ж у нас розумний хлопець. Я все розрахував. Жахливі відчуття, так? У таких випадках, звісно, нелегко сконцентруватися на красі. Я маю на увазі, якщо людина вбила того, кого кохала понад усе.
  
  — Ну, — сказав Харрі й зробив крок уперед, — ти про це не надто багато знаєш, я гадаю.
  
  — Я? — Матіас обернувся. — Першу жінку, яку я вбив, я любив понад усе.
  
  — Тоді навіщо ти це зробив? — запитав Харрі, поклав праву руку на револьвер за ременем і відразу відчув страшенний біль.
  
  — Тому що моя мати була брехливою шльондрою, — сказав Матіас.
  
  Харрі пристосував руку і дістав револьвер.
  
  — Давай спускайся сюди, Матіасе. І підніми руки.
  
  Матіас з цікавістю поглянув на Харрі:
  
  — Слухай, Харрі, а ти знаєш, що існує двадцять відсотків ймовірності, що твоя мати була не краща за мою? Двадцять відсотків, що ти байстрюк. Що скажеш?
  
  — Ти мене чув, Матіасе.
  
  — Я полегшу тобі завдання, Харрі. По-перше, я відмовляюся слухатися. По-друге, ти не бачиш мої руки. А може, я теж озброєний? Так що стріляй. Стріляй, Харрі.
  
  — Спускайся.
  
  — Олег — покидьок, Харрі. А Ракель була шльондрою. Ти мав би подякувати мені, що я зробив так, щоб ти її вбив.
  
  Харрі переклав пістолет до лівої руки. Вільні браслети наручників дзвякнули.
  
  — Подумай, Харрі. Якщо ти мене заарештуєш, мене по­кладуть до клініки, до психіатричного відділення, а за кілька років я буду на волі. Пристрель мене.
  
  — Ти помреш, — сказав Харрі і підійшов ближче. — Ти все одно помираєш від склеродермії.
  
  Матіас ляснув рукою по рамі:
  
  — Звідки ти знаєш? Перевірив мої аналізи крові?
  
  — Я запитав у Ідара, а потім дізнався, що таке склеродермія. Людині з таким діагнозом легше обрати якусь іншу смерть. Наприклад, ефектну, яка гідно увінчає так звану «пра­цю усього твого життя».
  
  — Я чую в твоєму голосі зневагу, Харрі, але колись ти таки зрозумієш.
  
  — Зрозумію що?
  
  — Що ми з тобою одного поля ягоди, Харрі. Ми боремося проти хвороби. Але хвороба, проти якої боремося і я, і ти, не піддається остаточному знищенню, у ній усі перемоги тимчасові. Боротьба — це наше призначення. Моя скінчиться тут. Пристрель мене, Харрі.
  
  Харрі подивився Матіасу в очі. Повернув револьвер ру­ків’ям уперед і простягнув Матіасу:
  
  — Давай сам, сучий сину!
  
  Матіас звів брову. Харрі побачив: він бариться, підозрюючи пастку. Але тут на обличчі Матіаса з’явилася посмішка.
  
  — Як хочеш. — Матіас простягнув руку і взяв зброю. Зва­жив її — чорна, блискуча. — Це велика помилка з твого боку, любий друже, — сказав він і націлив револьвер на Харрі. — Ти станеш жирною крапкою, Харрі. Гарантією, що моя праця запам’ятається людям.
  
  Харрі подивився на чорне дуло. Курок уже підняв свою маленьку потворну голівку. Час сповільнився, усе попливло навколо. Матіас прицілився. Харрі приловчився і змахнув правою рукою. У повітрі почувся тихий свист, і наручник торкнувся руки Матіаса. Сухе клацання — і браслет опинився на його зап’ястку.
  
  — Ракель вижила, — сказав Харрі. — Ти прорахувався, гівнюк!
  
  Харрі побачив, як очі Матіаса розширилися, а потім звузилися, спинившись на револьвері, який не видав ані звуку, на металі, що обхопив зап’ясток та прикував його до Харрі.
  
  — Ти... Ти вийняв патрони! — затинаючись, пробелько­тів Матіас.
  
  Харрі похитав головою:
  
  — Катрина Братт ніколи не заряджала свою пушку.
  
  Матіас підвів погляд на Харрі і позадкував.
  
  — Ходімо, — промовив він. І стрибнув.
  
  Харрі зірвало з місця, він утратив рівновагу. Спробував ухопитися за щось, але Матіас був заважкий, а Харрі після сьогоднішніх пригод втратив багато крові та сил. Харрі волав, але його вже тягло через сталеву раму та всмоктувало у вікно все більше й більше, до безодні. І перед тим як махнути вільною лівою рукою, Харрі побачив себе, як він сидить у повній самотності в кріслі у брудній кімнатці в Кабрині-Грін у Чикаго. Харрі почув дзенькіт металу об метал і полетів у ніч. Угоду було укладено.
  
  Гуннар Хаген не зводив очей з трампліна, але лапатий сніг, який знову посипав, дуже йому заважав.
  
  — Харрі! — гукнув він у мікрофон рації. — Ти чуєш?
  
  Він відпустив кнопку мікрофону, але відповіді не було, тільки інтенсивне шипіння нізвідки.
  
  На майданчик біля вежі вже під’їхали чотири патрульних автомобілі. Поліцейські, що вискочили звідти, страшенно розхвилювалися, коли кілька секунд по тому згори вони почули крики.
  
  — Вони впали! — вигукнув сержант, що стояв поруч із Хагеном. — Присягаюся, я бачив, як із скляної будки нагорі випало двоє.
  
  Гуннар Хаген у відчаї опустив голову. Він би не зміг пояснити чому, але при всій абсурдності ситуації йому видалася у ній якась логіка: саме так і мала скінчитися справа. Фінал надавав їй якоїсь незбагненної рівноваги.
  
  Нісенітниця! Сон рябої кобили!
  
  Хаген за завірюхою не міг роздивитися поліцейських ма­шин, що наближалися, проте чув, як вили вдовами їхні сирени, і розумів, що ці звуки приваблять стерв’ятників: ре­портерів, цікавих, начальство, що жадає крові. Усі примчаться, щоб відкусити якомога жирніший шмат від трупа!
  
  — Вони мають бути внизу! — гукнув Хаген. — Ви на дахах будинків дивилися? Відбій.
  
  Хаген чекав, а сам усе міркував, як пояснити свою самодіяльність і те, що відпустив Харрі самого. А як пояснити, що, будучи старшим за званням, керівником для Харрі він ніколи не був? І в цьому теж є своя логіка, і йому начхати, розуміють вони її чи ні.
  
  — Що тут сталося?
  
  Хаген повернувся. Це був Магнус Скарре.
  
  — Харрі впав, — відповів Хаген і кивнув у бік вежі. — Вони зайняті пошуками тіла.
  
  — Тіла? Тіла Харрі? Ну це навряд.
  
  Навряд?
  
  Хаген повернувся до Скарре, який уважно роздивлявся вежу.
  
  — Я вважав, ви вже встигли зрозуміти, що це за фрукт, Хагене.
  
  Хаген, незважаючи ні на що, позаздрив упевненості молодого колеги.
  
  Рація знову заговорила:
  
  — Їх тут нема!
  
  Скарре повернувся до Хагена, вони подивилися один одному в очі, і Скарре знизав плечима, наче кажучи: «Ну? Що я казав?»
  
  — Гей! — гукнув Хаген водієві позашляховика, показавши на «гірлянду» на даху машини. — Засвіти-но, спрямуй на самісінький верх. І дайте мені хтось бінокль.
  
  За кілька секунд ніч прорізав промінь світла.
  
  — Видно щось? — запитав Скарре.
  
  — Сніг, — відповів Хаген, притиснувши бінокль до очей. — Нижче, нижче світи! Стоп! Зачекай... Святий Боже!
  
  — Що там?
  
  — От дідько!
  
  Цієї самої миті сніговий вихор змістився, наче відкрилася гігантська театральна завіса. Хаген почув вигуки поліцейських. Там, нагорі, бовталися дві постаті. Вони нагадували оті фігурки, що звисали із дзеркала заднього виду на одній ниточці: та, що висіла нижче, тріумфальним жестом високо підняла руку, в другої руки були розтягнуті в боки, наче її розіп’яли. Вигляд у них був майже позбавлений життя: з по­хиленими головами вони похитувалися на вітру.
  
  Хаген роздивився у бінокль наручники, які прикували ліву руку Харрі до чогось, що знаходилося всередині будки.
  
  — От дідько! — повторив Хаген.
  
  Здається, це був Томас Хелле — той молодий хлопець із групи розшуку зниклих. Він сидів навпочіпки біля Харрі Холе, коли той отямився. Четверо поліцейських втягли їх із Матіасом назад до вежі. Згодом Хелле багато разів описував дивовижну реакцію Харрі, що оговтався:
  
  — Очі божевільні, а сам усе запитує, чи живий Лунн-Хельгесен! Ну просто наче боявся, що Сніговик відкине копита, наче нічого жахливішого статися не могло. Коли я сказав, що живий, що його вже везуть на «швидкій» до міста, він тільки гаркнув, щоб ми забрали в Лунн-Хельгесена шнурки й ремінь та стежили, щоб він не позбавив себе життя. У чоловіка колишню полюбовницю мало не пришили, а він про вбивцю як про рідного піклується! Ви чули про щось подібне?
  
  
  
  
  
  Розділ 37. День двадцять другий. Тато
  
  
  Юнас розплющив очі: йому зда­лося, що він чує дзвін своєї «музики вітру». Ні, тихо. Хлопчик знову задрімав. Кілька хвилин по тому він знову розплющив очі, вловив якісь незрозумілі звуки. В його кімнаті хтось був. Батько. Він сидів на краю ліжка й приглушено схлипував.
  
  Юнас сів на постелі. Поклав долоньку батькові на плече й відчув, як воно здригається. Дивовижно, він якось раніше не помічав, які в батька худі плечі.
  
  — Вони... вони її знайшли, — захлинаючись, сказав батько. — Маму...
  
  — Знаю, — відповів Юнас. — Я бачив уві сні.
  
  Батько здивовано витріщився на нього. У місячному сяйві, що пробивалося крізь штори, Юнас роздивився на його щоках сльози.
  
  — Тепер нас тільки двоє, тату, — промовив хлопчик.
  
  Батько відкрив було рота. Але не промовив ні звуку, а простягнув руки, обійняв Юнаса й притиснув до себе щосили. Юнас поклав голову батькові на плече і відчув, як гарячі сльози капають йому на тім’я.
  
  — Знаєш що, Юнасе? — прошепотів батько крізь ридання. — Я такий радий, що ти в мене є. Ти мій найбільший скарб. Мій хлопчик. Чуєш? Ти мій хлопчик. І завжди ним будеш. Як вважаєш, ми впораємося?
  
  — Звісно, тату, — прошепотів Юнас йому у відповідь. — Ми впораємося. Ти і я.
  
  
  
  
  
  Розділ 38. Грудень 2004 року. Лебеді
  
  
  Зима була в розпалі, а за лікарняним вікном під сталевим небом лежала гола коричнева земля. На сухому асфальті шосе клацали шиповані покришки, а пішохідним мостом поспішали перехожі, заховавши обличчя за піднятими комірами пальт. Проте тут, під дахом, люди відчували себе ближче одне до одного. У палаті на столі горіла свічка, бо була перша неділя Різдвяного посту.
  
  Харрі зупинився в дверях. Столе Еуне відкинувся на спинку ліжка і, судячи з усього, щойно сказав щось кумедне начальнику криміналістичного відділу Беаті Льонн. Вона розсміялася. На руках у неї сиділа рожевощока дівчинка і, відкривши рота, круглими очима дивилася на Харрі.
  
  — Друже мій! — пробасив Столе, помітивши інспектора.
  
  Харрі увійшов, вклонився, обійняв Беату і простягнув руку Еуне.
  
  — Виглядаєш краще, ніж минулого разу, — сказав Харрі.
  
  — Ти сам сказав, що мене випишуть до Різдва, — відповів Еуне і повернув долоню Харрі, роздивляючись ближче. — Що в біса з лапою? Що сталося?
  
  Харрі дав йому можливість роздивитися свою праву руку.
  
  — Середній палець врятувати не вдалося, а от безіменний пришили, тепер нервові закінчення ростуть із швидкістю міліметр на місяць та намагаються зростися. Лікарі сказали, що з паралічем у цьому місці мені доведеться змиритися.
  
  — Висока ціна.
  
  — Ні, — відповів Харрі. — Це був бартер.
  
  Еуне кивнув.
  
  — Є новини про суд? — запитала Беата та підвелася, щоб покласти малюка до коляски.
  
  — Ні, — відповів Харрі, милуючись її вправними рухами.
  
  — Захист намагається добитися, щоб Лунн-Хельгесена беззаперечно визнали душевнохворим, — сказав Еуне. Він надавав перевагу терміну «душевнохворий», який давно ви­йшов з обігу в офіційних протоколах. Але він вважав його не про­сто делікатним, а й поетичним. — І досягне успіху, звісно. Інакше я вважатиму експертів із захисту ще гіршими психологами, ніж я сам.
  
  — Так, але, незважаючи ні на що, довічне йому забезпечене. — Беата, киваючи, взялася розгладжувати дитячу ковдрочку.
  
  — Шкода тільки, що довічне насправді не довічне, — пробурмотів Еуне і простягнув руку за склянкою, що стояла на тумбочці. — Що старшим я стаю, то більше схиляюся до думки, що зло — це зло, незалежно від діагнозу злочинця. Усі ми тією чи іншою мірою схильні до злочину, і схильність ця з нас вини не знімає. Адже ми, усі до єдиного, хворі і страждаємо на розлад особистості. І саме наші вчинки визначають, наскільки ми хворі. От кажуть: «рівноправність», але ж це нісенітниця, бо ми всі різні. Ми не рівні одне одному. Коли на кораблі починалася епідемія чуми, усіх, хто кашляв, негайно кидали за борт. Тому що справедливість — палиця на два кінці, як у філософському, так і в правовому сенсі. Все, що у нас є, — більш-менш вдала історія хвороби, друзі мої.
  
  — Причому, — закінчив його роздуми Харрі, — у даному випадку довічна.
  
  — Що?
  
  — Невдала історія хвороби.
  
  У палаті запанувала тиша.
  
  — Я вам казав, що мені запропонували протез на палець? — запитав Харрі, помахуючи в повітрі правою рукою. — Але мені й так подобається. Чотири пальці. Як у мультяшки.
  
  — А що ти зробив із пальцем?
  
  — Та от, вирішив було передати його в дар Інституту ана­томії, але вони чомусь відмовилися. Мабуть, доведеться його засушити та покласти на робочий стіл. У Хагена ж лежить японський мізинець. Гадаю, мій середній саме згодиться як сувенір від Холе.
  
  Усі розсміялися.
  
  — А як справи в Олега та Ракелі? — запитала Беата.
  
  — На диво добре, — відповів Харрі. — Вони молодці.
  
  — А Катрина Братт?
  
  — Краще. Я відвідував її минулого тижня. Повертається на роботу в лютому. Поїде знову до відділу моралі до Бер­гена.
  
  — Правда? А вона не почне від люті палити по людях?
  
  — Ні. Усе не так, як мені уявлялося. Вона взагалі їздила на затримання з порожнім револьвером. Ось чому вона так рішуче натискала на спусковий гачок, що я чув клацання курка. Я мав здогадатися.
  
  — Чому?
  
  — Бо, коли переходиш з одного Поліцейського управління до іншого, здаєш свій револьвер, а там отримуєш новий та дві коробки патронів. А в столі Катрини я знайшов саме дві коробки, нерозкриті.
  
  Трохи помовчали.
  
  — Чудово, що вона одужала, — сказала Беата.
  
  — Так, — погодився Харрі, а сам подумав, що й справді, здається, все налагодилося.
  
  Коли він заїхав до Катрини, що перебувала в квартирі матері в Бергені, вона щойно прийняла душ після довгого кросу пагорбами Саннвіксф’єллет. Мати пригощала їх чаєм, а Катрина сиділа з іще вологим волоссям, рум’яна, та розповідала, як справа батька стала для неї насланням. Вона пе­репросила за те, що втягла у цю справу і його, хоча в її погляді Харрі не роздивився ані тіні жалю.
  
  — Мій психіатр каже, що на сьогоднішній день я, можна вважати, здорова, — додала вона, знизуючи плечима. — Ця справа переслідувала мене з самого дитинства, але тепер нарешті я зробила все, що могла, у всьому розібралася й можу жити далі.
  
  — Перекладати папірці у відділі моралі?
  
  — Почну там, а далі подивимося. Буває, що й прем’єр-міністри повертаються на свої посади. — І її погляд ковзнув у вікно, на фіорд. Можливо, туди, де лежить Фінньой.
  
  Виходячи від Катрини, Харрі був упевнений, що біль не залишив її душу й залишиться з нею назавжди.
  
  Він подивився на свої долоні. Еуне має рацію: якби кожен народжений на землі був дивовижною довершеністю, життя насправді стало б глобальним руйнуванням самого себе.
  
  У двері постукала медсестра:
  
  — Укольчики, Еуне!
  
  — Сестричко, давай пропустимо хоч раз?
  
  — Не можна.
  
  Столе Еуне зітхнув:
  
  — Сестричко, що гірше: вбити людину, яка хоче жити, чи не давати померти тому, хто хоче померти?
  
  Беата, медсестра та Столе розсміялися, і ніхто з них не помітив, що Харрі не видав ані звуку.
  
  Харрі спустився з крутих схилів, на яких розкинувся лікарняний комплекс, і знову піднявся до озера Согнсванн. Людей там було небагато, тільки звична група тих, хто гуляв у неділю, швидким кроком обходила озеро навкруги. Ракель чекала на нього біля шлагбаума.
  
  Вони обійнялися й мовчки пішли стежкою. Повітря було гостре від морозу, а сонце неяскраво світило з блідо-блакитного неба. Сухе листя хрускотливо ламалося під підборами.
  
  — Я ходив уві сні, — зізнався Харрі.
  
  — Та ти що?
  
  — Так. Один раз точно.
  
  — Ну знаєш, не так легко весь час лежати і не рухатися.
  
  — Ні-ні, — хитнув він головою, — в буквальному смислі. Вночі встав і пішов по квартирі. Невідомо, навіщо.
  
  — А коли ти це виявив?
  
  — Коли повернувся з лікарні. Тієї самої ночі. Стою на кухні, дивлюся на чиїсь мокрі сліди на підлозі. А потім дивлю­ся — я сам голий, в самих капцях, а в руці — молоток.
  
  Ракель, посміхаючись, подивилася униз. Підлаштувалася до його кроків:
  
  — Я теж ходила уві сні. Коли завагітніла.
  
  — Еуне сказав мені, що дорослі ходять уві сні, коли в них стрес.
  
  Вони спинилися біля берега. Помилувалися на пару лебедів, які безшумно та без жодних зусиль пливли мимо них по сірій воді.
  
  — Я з самого початку знала, хто батько Олега, — сказала вона. — Але коли його коханка з Осло сказала йому, що вагітна, я не знала, що у нас з ним буде дитина.
  
  Харрі вдихнув повні легені холодного повітря. Відчув, як він коле в носі, як пахне вітром. Він заплющив очі і став слухати далі.
  
  — А коли я зрозуміла, що вагітна, він уже зробив свій вибір та подався з Москви до Осло. У мене теж був вибір: знайти в Москві дитині батька, який любитиме її та піклуватиметься про неї, поки вважатиме, що це його рідний син. Або залишити дитину без батька. Це було жахливо. Ти знаєш, як я ставлюся до брехні. Якби мені розповіли, що я — з усіх людей на світі саме я — вирішу прожити решту життя у брех­ні, я б не повірила й розлютилася. Але коли ти молодий, багато що здається простішим, ніж воно є насправді. Якби йшло­ся тільки про мене, я б із легкістю прийняла рішення. Але тут йшлося про багатьох та багато про що. Не тільки про те, що я зламаю життя Федорові та його сім’ї, але й про те, скільки зла та горя я завдам тому, хто поїхав з Москви до Осло. А найголовніше — я мала піклуватися про Олега.
  
  — Я розумію, — кивнув Харрі.
  
  — Ні, — відповіла Ракель. — Ти не розумієш, чому я раніше тобі про це не розповіла. Бо тебе це зовсім не стосувалося. І якщо ти вважаєш, що я хотіла здаватися кращою, ніж є насправді...
  
  — Я так не вважаю, — зупинив її Харрі. — Я не вважаю, що ти краща, ніж є насправді.
  
  Вона схилила голову йому на плече.
  
  — Гадаєш, правду кажуть про лебедів? — запитала вона. — Що вони вірні одне одному, поки смерть не розлучить їх?
  
  — Я вважаю, що вони вірні своїм обіцянкам, — відповів Харрі.
  
  — Які ж обіцянки можуть дати лебеді?
  
  — Ніяких, як на мене.
  
  — Так ти про себе? Чесно кажучи, ти мені більше подобався, коли сипав обіцянками та не дотримував слова.
  
  — Хочеш, щоб я пообіцяв тобі щось?
  
  Ракель похитала головою. Вони пішли далі, і вона взяла його під руку.
  
  — Я б хотіла, щоб ми могли все почати спочатку, — зі­т­хнула вона. — Удати, що нічого не було.
  
  — Я знаю.
  
  — А ще ти знаєш, що нічого з цього не вийде.
  
  Вона спробувала промовити це ствердно, але в її голосі та словах все одно заховався маленький знак питання.
  
  — Я хочу поїхати, — сказав він.
  
  — Он як? Куди?
  
  — Не знаю. Не шукай мене. Особливо у Північній Африці.
  
  — У Північній Африці?
  
  — Це репліка Марті Фельдмана з фільму «Красень Жест». Він хоче заховатися, але так, щоб його знайшли.
  
  — Розумію.
  
  Над ними в бік жовто-зеленого розмитого узлісся пропливла тінь. Вони поглянули нагору: це був один із лебедів.
  
  — Ну і як там, у цьому фільмі, — запитала Ракель, — знайшли вони одне одного?
  
  — Звісно.
  
  — Ти повернешся?
  
  — Ні, — відповів Харрі. — Я ніколи не повернуся.
  
  У холодному підвалі одного з будинків району Тьойєн стояли два схвильованих представники місцевого самоуправління та дивилися на чоловіка в комбінезоні з товстезними окулярами на носі. Чоловік говорив, а з його рота виривалася пара, як хмарка крейдяного пороху.
  
  — З домовим грибком завжди так: його не видно, але він є.
  
  Чоловік зробив паузу, відкинув середнім пальцем косе пасмо, що впало на чоло, і повторив:
  
  — Але він є!
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"