Ми сиділи в моїй кімнаті у Берглунді. Я влаштувався скраю на ліжку, а Дравек - у кріслі.
Дощ важко періщив у вікна. Вони були щільно зачинені, і в кімнаті стояла задуха. На столі працював невеликий вентилятор. Легкий вітрець від нього повівав Дравекові в обличчя, здіймав густий чорний чуб, ворошив довгі волосинки на спітнілій доріжці брів, що зрослися над переніссям. Він мав хвалькуватий вигляд людини, яка одержала в спадщину чималі гроші.
Дравек блиснув золотими зубами й запитав:
- Що ви про мене знаєте?
Він сказав це з таким виразом, наче кожен мав знати про нього багато всякого.
- Нічого, - відповів я. - Ви чисті, наскільки мені відомо.
Дравек підніс свою велику волохату руку і якусь мить пильно її розглядав.
- Ви мене не зрозуміли. Мене послав до вас такий собі М'Джі. Фіалка М'Джі.
- Чудово. Як поживає Фіалка?
У шерифовій канцелярії Фіалка М'Джі був фахівцем із розслідування вбивств.
Дравек знов подивився на свою велику руку й спохмурнів.
- Ні, ви ще нічого не зрозуміли. Я маю для вас роботу.
- Я тепер не часто беруся до справ, - сказав я. - Трохи підупав на силі.
Дравек підозріливо, з надмірною спостережливістю оглянув кімнату.
- Можна непогано заробити, - наполягав він.
- Можливо, - відповів я. [92]
На ньому був замшевий плащ із поясом. Він недбало розстебнув його й дістав великого, туго набитого гамана. З нього виглядали ріжки банкнот. Дравек ляснув гаманом об коліно, і почувся приємний тугий звук. Він витрусив на стіл гроші, вибрав кілька банкнот, решту сховав назад і поклав гамана в кишеню. Розклавши на столі п'ять стодоларових купюр, мов скупий гравець у покер, Дравек підсунув їх під вентилятор.
Робота мала бути серйозна.
- Грошви мені не бракує, - сказав він.
- Бачу. А що я маю робити, якщо візьму гроші?
- То тепер ви мене знаєте?
- Трохи краще.
Я дістав із спідньої кишені конверта й прочитав йому те, що було написано на звороті.
- «Дравек, Антон, або Тоні. Колишній робітник сталеливарного заводу в Піттсбурзі, охоронець вантажних машин, чоловік дуже сильний. Порушив закон і потрапив за грати. Після в'язниці покинув місто й подався на Захід. Працював на плантації авокадо в Ель-Сегуро. Придбав власне ранчо. Коли в Ель-Сегуро спалахнув нафтовий бум, «осідлав» свердловину. Розбагатів. Чимало втратив на скуповуванні непродуктивних свердловин. Але й має достатньо. За походженням - серб, зріст - сто вісімдесят три сантиметри, вага - сто вісім кілограмів. Має дочку, про дружину нічого не відомо. З боку поліції ніяких зауважень. Після Піттсбур'а - анічогісінько».
Я запалив люльку.
- Ого! - вигукнув він. - Де ви все це берете?
- Зв'язки. То яка у вас справа?
Дравек знову дістав гамана і, висунувши кінчик язика, почав щось шукати в ньому двома кострубатими пальцями. Нарешті видобув тоненьку брунатну картку та кілька зім'ятих аркушів паперу й посунув усе це до мене.
Картка була зроблена дуже вишукано. На ній стояло: «Містер Гарольд Гардвік Стейнер», - а в кутку дуже дрібними літерами: «Рідкісні книги і розкішні видання». Адреси чи номера телефону не було.
Три білі аркуші виявилися звичайними борговими розписками на тисячу доларів кожна, підписані розгонистим почерком: «Кармен Дравек».
Я повернув усе це йому й запитав:
- Шантаж?
Він спроквола похитав головою, і вираз його обличчя пом'якшав.
- Кармен - це моя дівчинка. Той Стейнер прилип До неї. Вона буває у нього, гуляє на всю губу. Може, й спить з ним. Мені це не до вподоби. [93]
Я кивнув головою.
- А до чого ці розписки?
- Гроші мене не цікавлять. Кармен грає з ним. Та це пусте. Вона, як то кажуть, схиблена на чоловіках. То ви підіть до того Стейнера і скажіть, щоб дав їй спокій. А то я сам скручу йому в'язи. Розумієте?
Він говорив швидко й рішуче, важко дихаючи. Його очі стали маленькими, круглими й лютими. А зуби мало не скреготали.
Я запитав:
- А чому я маю з ним розмовляти? Чому ви не скажете про це йому самі?
- А що, як я втрачу самовладання і вб'ю мерзотника?! - вигукнув він.
Я дістав з кишені сірника й поколупав ним попіл у люльці. Якусь мить я пильно дивився на Дравека, збираючись з думками. Потім зауважив:
- Тобто боїтеся.
Його кулаки, ці величезні вузли з кісток та м'язів, піднялися, він потряс ними, тоді повільно їх опустив, важко зітхнув і сказав:
- Атож, боюся. Я не знаю, як її вкоськати. Щоразу новий залицяльник і щоразу пройдисвіт. Не так давно я виклав п'ять тисяч доларів такому собі Джо Марті, щоб він дав їй спокій. Вона ще й досі сердиться на мене.
Я дивився у вікно й спостерігав, як дощові струмені б'ють у шибку і густою хвилею, наче розведений у воді желатин, стікають униз. Ще тільки початок осені, а вже такий дощ...
- Подачками ви нічого не доб'єтесь, - сказав я. - Вам довелося б робити так усе життя. Отож ви хотіли б, щоб з тим Стейнером домовився я.
- Скажіть, що я скручу йому в'язи!
- Не треба гарячкувати, - заспокоїв я його. - Я знаю Стейнера. Я й сам скрутив би йому в'язи замість вас, якби це дало якусь користь.
Дравек подався вперед і схопив мене за руку. Очі його стали як у дитини. В них виступили чисті сльози.
- Послухайте, М'Джі каже, що ви славний хлопець. Я розповім вам щось таке, чого ще нікому й ніколи не довіряв. Кармен мені не рідна дочка. Я підібрав її зовсім маленькою в Смоукі, просто на вулиці. У неї нікого не було. А може, я її вкрав, га?
- Схоже на це. - Я силоміць вивільнив з його лап свою онімілу руку й почав її розтирати. Своїм потиском Дравек зламав би телеграфний стовп. [94]
- Тоді я вчиню навпростець, - сказав він похмуро й водночас ніжно. - Ось піду звідси й зроблю як належить. Вона вже майже доросла. Я її люблю.
- Гм... - сказав я. - Це цілком природно.
- Ви не зрозуміли. Я хочу з нею одружитися. Я здивовано втупився в нього поглядом.
- Вона дорослішає, набирається розуму... Може, вона вийде за мене заміж, га?
Голос його благав мене так, наче я міг щось вирішити.
- А ви її про це запитували?
- Я боюся, - засоромлено відповів він.
- Гадаєте, вона в того Стейнера закохана? Він кивнув головою і сказав:
- Але це не має ніякого значення.
Я міг у це повірити. Я підвівся з ліжка, підняв віконну раму й на мить підставив обличчя під дощ.
- Давайте говорити прямо, - запропонував я, опускаючи вікно й повертаючись до ліжка. - Стейнера я можу взяти на себе. Це неважко. Тільки не розумію, що це вам дасть.
Він хотів був знову схопити мою руку, але цього разу я випередив його.
- Ви прийшли сюди трохи збудженим, хвалилися грішми, - промовив я. - А йдете заспокоєним. І зовсім не від моїх слів. Ви вже зрозуміли це. Я не Дороті Дікс і не вмію втішати. Але, якщо ви справді цього хочете, я візьму Стейнера на себе.
Дравек незграбно підвівся, шарпанув до себе капелюха й подивився мені під ноги.
- Ви, як самі висловилися, візьмете Стейнера на себе. Так чи так, але він їй не пара.
- Це може вам зашкодити.
- Дарма. Зашкодить то й зашкодить, - відказав Дравек.
Він застебнув плащ на всі ґудзики, насунув на свою велику кудлату голову капелюха й перевальцем вийшов. Двері він причинив за собою обережно, так наче покидав лікарняну палату.
Дравек здався мені таким же навіженим, як пара мишей у танку. І все ж таки він мені сподобався.
Я сховав його гроші в надійне місце, налив собі віскі з содовою і сів у ще тепле після Дравека крісло.
Я смакував віскі й міркував про джерело прибутків Стейнера. Той мав колекцію рідкісних і не дуже рідкісних книжок непристойного змісту й давав їх читати надійним людям за десять доларів на день. Цікаво, чи знає про це Дравек? [95]
2
Другого дня дощ лив безперестану. Увечері я зупинив свій блакитний «крайслер» на протилежному боці Бульвару неподалік від вузького фасаду книгарні, де світилися зелені неонові літери вивіски: «Г. Г. Стейнер».
Водостоки були переповнені, на тротуарах майже по коліна стояла вода, і кремезні полісмени в блискучих, як стволи рушниць, плащах, переносили невеличких дівчат у шовкових панчохах та чудових гумових чобітках" через небезпечні місця. Полісмени притискали дівчат до себе й відпускали жарти.
Дощ тарабанив по капоту «крайслера», по туго напнутому брезентовому верху, затікав у щілини, і в мене під ногами утворилася калюжа.
Я взяв з собою велику пляшку віскі і, щоб підбадьоритись, раз у раз прикладався до неї.
Стейнер торгував навіть у таку погоду, дощ був йому лише на руку. Перед книгарнею одна по одній зупинялися розкішні машини, з них виходили елегантно одягнені люди, а потім поверталися з пакунками в руках. Певна річ, вони мали змогу купувати рідкісні книжки й розкішні видання.
О пів на шосту з книгарні вийшов прищавий юнак у шкіряній куртці й швидко зник у бічній вулиці. Згодом він повернувся в кремово-сірій закритій двомісній машині, вийшов і подався до книгарні. А невдовзі з'явився вже разом із Стейнером. Поки вони йшли тротуаром, юнак у куртці тримав над Стейнером парасольку. Коли Стейнер сів у машину, юнак віддав йому парасольку, а сам знову побіг до книгарні. Стейнер був у темно-зеленому шкіряному пальті, без капелюха, із сигаретою в бурштиновому мундштуку. Я не міг розгледіти його скляне око, але знав, що воно є.
Стейнер поїхав Бульваром у західному напрямку. Я рушив за ним. За діловим районом, біля Пеппер-кеньйон, він звернув на північ. Мені неважко було тримати його в полі зору, відстаючи від нього на квартал. Стейнер, певно, поспішав додому, що було цілком природно.
Проминувши Пеппер-драйв, він поїхав угору звивистою стрічкою мокрого асфальту, яка називалася Ла-Верн-террас, і піднявся майже на вершину пагорба. Це була вузька дорога з високою огорожею по один бік і поодинокими, розташованими в нижній частині крутого схилу котеджами - по другий. Дахи будинків трохи здіймалися над рівнем дороги, а фасади були сховані за кущами. З мокрих дерев рясно капотіло. [96]
Перед Стейнеровим будинком ріс густий самшитовий живопліт, що затуляв вікна. Вхід у глибину двору нагадував лабіринт, і з дороги дверей будинку не було видно. Стейнер поставив свою кремово-сіру машину в невеликий гараж, зачинив його, пройшов з розкритою парасолькою крізь той лабіринт, і в будинку спалахнуло світло.
Поки він усе те робив, я під'їхав до вершини пагорба. Тут я розвернувся, спустивсь униз і зупинився перед сусіднім будинком, що здавався зачиненим або нежилим. Будинок стояв вище за Стейнерів котедж. Я ще раз приклався до пляшки з віскі, а потім вирішив просто посидіти.
О чверть на сьому на пагорбі засвітилися вуличні ліхтарі. Вже зовсім стемніло. Перед Стейнеровим будинком зупинилася машина. З неї вийшла висока струнка дівчина в плащі. Крізь огорожу було досить непогано видно, і я побачив, що дівчина чорнява й начебто гарненька.
Через дощ і зачинені двері голосів не було чути. Я вийшов із «крайслера», спустився нижче й освітив машину дівчини кишеньковим ліхтариком. Це був темно-бордовий чи брунатний «паккард» з відкидним верхом. Номерний знак належав Кармен Дравек, Люцерн-авеню, 3596. Я повернувся до своєї машини.
Минула година. Вона тяглася дуже повільно. Машини тут більш не з'являлись. Район здавався зовсім тихим.
Раптом від Стейнерового будинку зблиснув різкий промінь білого світла, схожий на літню блискавку. Коли знов настала темрява, пролунав тонкий пронизливий крик і озвався ледве чутною луною серед мокрих дерев. Перше ніж стихла луна, я вискочив із «крайслера» й кинувся до будинку.
У тому крикові не було страху. У ньому вчувалося потрясіння, п'яний дурман, нотки божевілля.
Коли я проліз крізь прогалину в живоплоті, поминув поворот, за яким ховався парадний вхід, і вже зібрався постукати в двері, у Стейнеровому будинку стояла цілковита тиша.
У ту ж мить, наче мене там хтось чекав, усередині прогриміли три постріли підряд. Потім пролунав протяжний, різкий стогін, щось глухо впало, і почулися, віддаляючись, швидкі кроки.
Я заходився бити плечем у двері, але розігнатися тут не було де, і я тільки змарнував час. Двері щоразу відкидали мене назад, наче копито армійського мула.
Ці двері виходили у вузький, схожий на місток, прохід, що вів до огородженої дороги. Будинок був без веранди, а поспіхом до вікон не дістанешся. До задніх [97] дверей можна було потрапити лише довгими дерев'яними сходами, які тяглися від дверей чорного ходу вниз, у провулок. Тепер я чув на тих сходах тупіт ніг.
Це додало мені рішучості, і я знов щосили наважив на двері. Замок зламався, і я, перелетівши через дві сходинки, ввалився у велику темну кімнату. Тоді мені не вдалося розглядіти її як слід. Я кинувся далі, в глибину будинку.
Я не мав сумніву: там сталося вбивство.
Коли я підбіг до заднього ґанку, внизу у провулку рушила з місця машина. Вона поїхала швидко, не вмикаючи світла. Робити було нічого. Я повернувся до вітальні.
3
Ця кімната з низькою брусованою стелею займала всю передню частину будинку. Стіни пофарбовані у брунатний колір і обвішані гобеленами, низькі полиці заповнені книжками. На м'який рожевий килим падало світло від торшера з двома блідо-зеленими абажурами. Посеред килима я побачив великий письмовий стіл і чорне крісло з жовтою атласною подушкою на ньому. Стіл був завалений книжками.
На підвищенні під стіною стояло крісло тикового дерева з високою спинкою. У ньому сиділа чорнява дівчина, закутана в червону шаль з торочками.
Вона сиділа дуже рівно, поклавши руки на бильця крісла й стиснувши коліна. її божевільні, невидющі очі були широко розплющені.
Здавалося, дівчина не розуміла, що сталося, але поза в неї була така, наче вона робить щось дуже важливе й серйозне.
З її рота вихоплювався здавлений сміх, проте вираз обличчя не мінявся, а губи не ворушилися. Складалося на те, що вона зовсім не помічає мене.
В її руках були довгі нефритові сережки, одначе, коли не брати до уваги шалі, вона була зовсім роздягнена.
Я кинув погляд у другий куток кімнати.
Стейнер лежав горілиць на підлозі біля краю рожевого килима, а поруч нього валялося щось схоже на тотемний стовпчик. З округлого рота божка виглядав об'єктив фотокамери. Здавалося, він був націлений на дівчину в кріслі з тикового дерева.
Поруч із відкинутою Стейнеровою рукою в широкому шовковому рукаві на підлозі лежала лампа-бліц. Шнур від неї тягся до тотемного стовпчика.
На Стейнері були китайські капці на товстих білих повстяних підошвах, чорні атласні штани й візерунчаста [98] китайська куртка. На грудях куртка була вся залита кров'ю. Скляне око Стейнера яскраво блищало. Судячи з усього, всі три постріли влучили в ціль.
Спалах лампи й був тією блискавкою, яку я побачив у темряві, а пронизливий крик - реакцією на неї одурманеної наркотиком голої дівчини. Три постріли були чиїмось уявленням про те, як слід припиняти засідання, - мабуть, тієї людини, що дуже швидко втекла сходами вниз.
Тут я подумав, що треба причинити вхідні двері й узяти їх на ланцюжок. Замок я зіпсував, коли вдирався до будинку.
Край столу на червоній лаковій таці стояли два тоненькі пурпурні келишки й боката карафка з темною рідиною. Келишки пахли ефіром і настоянкою опію. Такої суміші мені ніколи не траплялось, але вона цілком пасувала до тієї сцени.
У кутку на тахті я побачив одяг Кармен, узяв спершу сукню з довгими рукавами й підійшов до дівчини. Від неї на кілька футів теж тхнуло ефіром.
Вона все ще хихотіла, і по її підборіддю повільно стікала піна. Я поплескав дівчину по обличчю, одначе легенько - не хотілося, щоб цей її транс змінився істерикою.
- Уставай! - різко сказав я. - Берися за розум. Одягайся!
- Ід-д-діть ви під три чорти! - байдужо озвалася дівчина.
Я знову поплескав її по щоках. Вона не звертала на це уваги, тож я заходився надягати на неї сукню сам.
Дівчина не реагувала й на це. Вона дозволила мені підняти їй руки, одначе широко розчепірила пальці, і я мусив довгенько повозитися з рукавами. Нарешті я таки надягнув на неї сукню. Потім натяг їй панчохи, туфлі й поставив її на ноги.
- Нумо, трохи походимо, - запропонував я.
Ми пройшлися по кімнаті. Часом її сережки били мене в груди, а з часом ми нагадували артистів балету, Що роблять шпагат. Додибцявши так до мертвого Стейнера, ми вернулися назад. На вбитого та його блискуче скляне око Кармен не звертала ніякої уваги. Дівчині здавалося кумедним, що ноги не слухаються її, і вона намагалася сказати про це й мені, але тільки пускала бульки. Я примусив Кармен спертися рукою на тахту, а сам заходився збирати її речі й запихати їх до глибокої кишені свого плаща. Сумочку я сховав у другу кишеню. Потім обшукав Стейнерів стіл і знайшов синій блокнот із зашифрованими записами, які мене зацікавили. Його я теж засунув до кишені. [99]
Після цього я спробував відкрити камеру в тотемному стовпчику й дістати фотопластинку. Але знайти замочок не вдалося, я почав нервувати і зрештою вирішив, що краще придумати собі привід і приїхати сюди ще раз, ніж викручуватись, якщо попадуся тепер.
Я повернувся до дівчини, надяг на неї плащ, перевірив, чи нічого не зосталося з її речей, і повитирав відбитки пальців, які могли залишитися після нас. Потім відчинив двері й вимкнув світло.
Я обхопив Кармен лівою рукою за талію, ми вийшли під дощ на вулицю й сіли в її «паккард». Мені не хотілося залишати тут свою машину, але іншої ради не було. Ключі від «паккарда» виявилися в машині. Ми рушили пагорбом униз.
Дорогою до Люцерн-авеню нічого не сталося, хіба що дівчина перестала пускати бульки й почала хропти. Мені було незручно підтримувати плечем її голову. Довелося покласти її собі на коліна. Отож я мусив їхати досить повільно, а дорога до західної околиці міста була далека.
Великий старовинний цегляний будинок Дравека стояв у великому саду, обнесеному муром. Похмура алея вела крізь залізну браму й далі схилом угору повз клумби та газони до великих вхідних дверей з вузькими металевими панелями. За дверима тьмяно світилося світло.
Я відштовхнув на другий бік голову Кармен, кинув на сидіння її речі і вийшов.
Двері відчинила покоївка. Вона сказала, що містера Дравека вдома немає і вона не знає, де він. Мабуть, затримався десь у місті. Жінка мала довгасте жовтувате добре обличчя, довгий ніс і великі вологі очі. Вона була схожа на гарного старого коня, якого випустили після тривалої служби на пасовисько. Кармен вона, певно, не осуджувала.
Я показав на «паккард» і порадив: - Дівчину краще покладіть у ліжко. На щастя, її не запроторили за грати, а привезли додому у власній машині.
Покоївка зажурено посміхнулась, і я пішов. Мені довелося пройти п'ять кварталів під дощем, і аж у вузькому багатоквартирному будинку мене впустили до під'їзду й дозволили подзвонити по телефону. Потім ще двадцять п'ять хвилин я чекав на таксі, з тривогою думаючи про те, чого не встиг зробити.
Я мав ще дістати зі Стейнерової камери фотопластинку. [100]
4
На Пеппер-драйв я розплатився з таксистом, піднявся пішки на пагорб Ла-Верн-террас і поза кущами пройшов до Стейнерового котеджу.
Тут, схоже, нічого не змінилося. Я проліз крізь прогалину в живоплоті, обережно штовхнув незамкнені двері й відчув запах сигаретного диму, якого раніше не помічав. Тут було багато запахів, зокрема й різкий запах бездимного пороху. Одначе сигаретний дим з цього букету не вирізнявся.
Я причинив двері, став на одне коліно і, затамувавши подих, прислухався. У будинку було тихо, тільки дощ тарабанив по даху. Я присвітив ліхтариком на підлогу. Ніхто в мене не вистрілив.
Я випростався, намацав шнур від торшера і ввімкнув світло.
Насамперед я помітив, що зі стіни зникло кілька гобеленів. Я їх не лічив, але порожні місця відразу привернули увагу.
Потім я побачив, що Стейнерів труп зник. А біля рожевого килима, де раніше лежав убитий, хтось постелив гобелен. Я відразу зрозумів, навіщо це зроблено.
Я припалив сигарету, став посеред тьмяно освітленої кімнати й замислився. Згодом згадав про фотокамеру в тотемному стовпчику. Цього разу я знайшов замочок. Але касети в камері не було.
Моя рука потяглася була до темно-червоного телефону на письмовому столі Стейнера, але трубки не взяла.
Я проминув передпокій і навпомацки дістався до недоладної спальні, схожої більше на жіночу, ніж чоловічу. Постіль була застелена довгим покривалом з торочками. Я підняв його і посвітив ліхтариком під ліжко.
Стейнера там не було. У будинку його не було ніде. Хтось забрав труп. Не міг же він піти сам!
Представники закону зробити цього не могли - в такому разі хтось з них залишився б тут. Минуло тільки півтори години, відколи ми з Кармен поїхали звідси. І в будинку не було ні метушливих фотографів із поліції, ні експертів, що вивчають відбитки пальців.
Я повернувся до вітальні, посунув ногою лампу-бліц ближче до тотемного стовпчика, потім вимкнув світло, вийшов ^ будинку, сів у геть мокру машину й запустив двигун.
Якщо хтось хотів зберегти вбивство Стейнера поки Що в таємниці, то для мене все складалося вдало. Це давало мені змогу з'ясувати, чи слушно я вчинив, коли відвіз Кармен Дравек додому замість шукати знімок її голого тіла. [101]
На початку одинадцятої я повернувся до Берглунда, поставив машину в гараж і піднявся сходами до своєї квартири. Прийнявши душ, я надяг піжаму й приготував собі склянку гарячого грогу. Кілька разів я поглядав на телефон, збираючись подзвонити й дізнатись, чи повернувся Дравек, одначе вирішив, що краще дати , йому спокій до завтра. І
Я натоптав люльку, поставив перед собою склянку з грогом і почав гортати синій Стейнерів блокнот. Якби пощастило розшифрувати ті знаки, я дістав би список імен та адрес. їх було там понад чотириста. Якщо все це - справді клієнти Стейнера, то він володів золотою жилою, не кажучи вже про можливість шантажувати тих людей.
Будь-кого зі списку можна було запідозрити в убивстві. І я не заздрив полісменам, яким потім мав віддати блокнот.
Намагаючись розгадати шифр, я випив надто багато віскі. Десь опівночі я ліг у постіль і заснув. Мені приснився чоловік у закривавленій китайській куртці, що ганявся за голою дівчинкою з довгими нефритовими сережками, тоді як я намагався зняти цю сцену незарядженою фотокамерою.
5
Уранці мені подзвонив Фіалка М'Джі. Я ще не одягся, але вже встиг переглянути газету й про Стейнера нічого в ній не знайшов. Фіалка М'Джі розмовляв бадьоро, як людина, що добре виспалась і не була обтяжена надто великими боргами.
- То як ти там, хлопче? - почав Фіалка.
Я сказав, що в мене все гаразд, коли не рахувати деяких особистих проблем. М'Джі якось неуважливо засміявся, а потім недбало промовив:
- А той Дравек, якого я присилав до тебе... Ти щось зробив для нього?
- Надто рясний дощ, - відповів я, якщо це можна було назвати відповіддю.
- Гм... Схоже, з ним раз у раз трапляються пригоди. Тепер його машину омиває прибій біля рибальського причалу в Лідо.
Я нічого не сказав, тільки міцніше стис у руці телефонну трубку.
- Атож, - бадьоро провадив М'Джі. - Розкішний новий «каділак». Але пісок та морська вода зовсім його пошкодили... О, забув ще одне! У ньому знайшли труп.
У мене перехопило подих.
- Дравек? - прошепотів я. [102]
- Ні, якийсь хлопець. Дравекові я ще не казав. Машину охороняють. Може, поїдеш разом зі мною?
Я погодився.
- Поквапся. Я буду у себе в конторі. - І М'Джі поклав трубку.
Я поголився, оглянувсь, нашвидку поснідав і десь через півгодини під'їхав до будинку окружної управи. Коли я ввійшов до кабінету М'Джі, той сидів біля жовтого столика, поклавши на нього капелюха й одну ногу, і розглядав жовту стіну. Він підвівся, взяв капелюха, і ми спустилися до службової стоянки, де сіли у невелику закриту чорну машину.
Уночі дощ ущух, ранок був лазурний і сонячний. У повітрі відчувалася прохолода, і життя здавалося б легким і приємним, якби не було так неспокійно на душі.
До Лідо було тридцять миль і перші десять - вулицями міста. М'Джі подолав усю цю відстань за три чверті години. Нарешті ми загальмували біля арки, за якою тягся довгий чорний причал, і вийшли з машини.
Перед аркою стояло кілька машин і гурт людей. Полісмен на мотоциклі до причалу нікого не підпускав. М'Джі показав йому бронзову зірку, і ми пройшли на пристань, де різко пахло рибою. Цей запах не зник навіть після дводенного дощу.
- Онде вона, на буксирі, - сказав М'Джі.
Низький чорний буксир пришвартувався в кінці причалу. Щось велике, зелене й нікельоване стояло на його палубі перед стерновою рубкою. Навколо юрмилися чоловіки.
По слизькому трапу ми спустилися на буксир.
М'Джі привітався зі старшим на буксирі - чоловіком у формі кольору хакі - і полісменом у цивільному. Троє матросів з команди відійшли до стернової рубки й стали до неї спиною, дивлячись на нас.
Ми оглянули машину. Передній бампер і сітка на радіаторі були зім'яті, одна фара розбита. Фарба й нікель були подряпані об пісок, а оббивка на сидіннях намокла й почорніла. Проте «каділак» не став від цього гіршим. Він був пофарбований у зелений колір двох тонів, а з боку на ньому проходила темно-червона смуга.
Ми з М'Джі зазирнули всередину. На передньому сидінні сидів, схилившись на кермо і якось дивно підігнувши голову, чорнявий худий юнак. Його вродливе обличчя було синювато-біле. З-під напівопущених повік тьмяно поблискували очі. В роті у нього був пісок. На голові запеклася кров, яку не зовсім змила морська вода. [103]
М'Джі повільно відійшов, крекнув і поклав до рота свою улюблену жувальну гумку із запахом фіалки. Через цю жуйку він і дістав своє прізвисько.
- Як це сталося? - спокійно запитав він. Чоловік у формі кольору хакі показав у кінець
причалу. Брудно-білі міцні поручні були там зламані, і оголилася світло-жовта деревина.
- Ми все там уважно оглянули. Напевне, удар був досить сильний. Дощ ущух тут звечора, близько дев'ятої, а розбита деревина всередині суха. Отже, це сталося після дощу. «Каділак» упав з причалу, коли був приплив і вода стояла високо. А то машина розбилася б дужче. Це було відразу ж після дощу. А сьогодні вранці, коли малеча прийшла ловити рибу, машина показалася з-під води. Ми взяли буксир і ви-тягли її. Тоді й побачили того мертвого хлопця.
Ще один у формі кольору хакі постукав носком черевика по палубі. М'Джі зиркнув на мене своїми хитрими оченятами. Я був спантеличений і нічого не сказав.
- Цей хлопець був добряче напідпитку, - тихо промовив Фіалка. - А то хіба б він поїхав у таку зливу? Гадаю, він любив швидко їздити. Так, він був добряче п'яний.
- П'яний, чорт забирай, - сказав чоловік у цивільному. - До того ж йому хтось зіпсував гальма в машині. Я думаю, це вбивство.
М'Джі уважно подивився на чоловіка, потім звернувся до полісмена у формі:
- А ви що думаєте?
- Це могло бути самогубство. У нього зламана шия, він міг ударитись головою, коли падав. І все ж мені здається, що це - вбивство.
М'Джі кивнув головою і спитав:
- Його обшукали? Ви знаєте, хто це?
Старші на буксирі подивилися спершу на мене, потім - на свою команду.
- Гаразд. Облишимо про це, - сказав Фіалка. - Зате я знаю, хто він.
Невисокий, стомлений на вигляд чоловік в окулярах і з чорним саквояжем у руці неквапно пройшов по причалу й спустився слизьким трапом на буксир. Він вибрав більш-менш чисте місце на палубі й поставив саквояж. Потім зняв капелюха, почухав потилицю і стомлено всміхнувся.
- Привіт, док! - сказав йому М'Джі. - Ось ваш пацієнт. Кинувся сьогодні вночі з причалу. Це поки все, що нам відомо.
Медичний експерт з похмурим виразом на обличчі почав оглядати труп. Він помацав голову, трохи повернув [104] її вбік, помацав ребра. Якусь мить лікар тримав безживну руку й дивився на нігті. Потім пустив її, відійшов від трупа і взяв саквояж.
- Смерть настала годин дванадцять тому, - пояснив він. - Шия, звичайно, зламана. Навряд чи є в ньому вода. Заберіть звідси труп, поки він не закляк. Решту я скажу після того, як огляну його на анатомічному столі.
Він кивнув усім головою, піднявся трапом і вийшов на причал. Перед аркою на нього чекала санітарна машина.
Ті, що були у формі кольору хакі, неохоче витягли мерця з «каділака» й поклали на палубі поруч із машиною, але з боку моря.
- Ходімо, сказав мені Фіалка. - Перша дія вистави закінчилася.
Ми попрощались, і М'Джі сказав старшим на буксирі тримати язика на припоні й чекати його розпоряджень. Потім ми пройшли вздовж причалу, сіли в чорну машину й поїхали назад до міста чистим після дощу шосе. Чайки кружляли над бухтою і щось вихоплювали з хвиль прибою. Далеко в морі, на самому обрії пливли дві білі яхти.
Кілька миль ми їхали мовчки. Нарешті М'Джі підморгнув мені й запитав:
- Здогадався?
- Ну кажи вже, - відповів я. - Я того хлопця ніколи не бачив. Хто він?
- Чорт забирай, а я думав, ти сам скажеш мені про це.
- Ну ж бо, Фіалко!
Він щось буркнув, знизав плечима, і ми ледве не злетіли з дороги в сипкий пісок.
- Це Дравеків шофер, - нарешті сказав М'Джі. - Його звали Карл Оуен. Звідки я знаю? Рік тому він сидів у нас в камері на підставі закону Менна. Утік із прийомною дочкою Дравека до Юми. Розгніваний Тоні поїхав туди, привіз їх назад і запроторив хлопця за грати. Потім дівчина умовила старого, і вже наступного ранку він визволив Карла з в'язниці. Сказав, що хлопець збиравсь одружитися з Кармен, тільки вона не схотіла. Згодом Оуен повернувся до Дравека на роботу й відтоді служив у нього. Що ти про це думаєш?
- Схоже на Дравека, - кивнув я.
- Так, проте хлопець міг знов узятися за своє...
У Фіалки було сиве волосся, масивне підборіддя й маленькі пухкі губи, наче створені для того, щоб Цілувати немовлят. Я скоса поглянув на його обличчя, і раптом у мене майнув здогад. Я засміявся.
- Гадаєш, його міг убити Дравек? - спитав я. [105]
- А чом би й ні? Хлопець знову начав чіплятися до дівчини, і Дравек дав рукам волю. Чоловік він кремезний і легко міг зламати йому в'язи. А потім злякався. Поїхав під дощем у Лідо, розігнав мангану і скинув її з причалу. Думав, що ніхто нічого не доведе. А може, й зовсім не думав. Просто зробив, і все.
- Казна-що, - мовив я. - Тоді йому довелося б іти пішки тридцять миль під дощем.
- Кажи, кажи. Посмійся наді мною.
- Ну звісно, хлопця вбив Дравек, - пожартував я. - Вони гралися в чехарду, і Дравек упав на нього.
- Гаразд, друже. Колись ти ще захочеш пограти зі мною в кота-мишки.
- Слухай, Фіалко, - серйозно промовив я, - якщо хлопця вбили, - а ти зовсім не певен, що це вбивство, - то такий злочин не встилі Дравека. Він міг би в нападі люті вбити людину, одначе покинув би її на місці. Дравек не став би отак заплутувати сліди.
Поки М'Джі обмірковував мої заперечення, нас заносило то ліворуч, то праворуч.
Оце так друг! - пробурмотів він. - У мене була чудова версія, а що ти з неї зробив? І навіщо в біса я взяв тебе з собою? Хай тобі чорт! І все ж таки я притисну Дравека.
- Звичайно, - погодився я. - Ти повинен це зробити. Але Дравек не вбивав хлопця. Він занадто м'який душею, щоб зважитись на таке.
Коли ми повернулися до міста, був уже полудень. Вранці я тільки легенько перекусив і відтоді більш нічого не їв. Отож я вийшов на Бульварі, а М'Джі поїхав шукати Дравека.
Я хотів знати, що ж усе-таки сталося з Карлом Оуеном, але не припускав і думки про те, що його міг убити Дравек.
Поївши в кафе, я нашвидку переглянув газету. Прочитати в ній щось про Стейнера я не сподівався, і таки нічого там не знайшов.
Підкріпившись, я пройшов шість кварталів Бульваром, щоб зазирнути до Стейнерової книгарні.
6
Перший поверх будинку був поділений навпіл, і другу половину займав ювелір, що торгував у кредит. Він саме стояв біля входу - високий, сивий, чорноокий єврей із діамантом у дев'ять каратів на руці. Коли я проходив повз нього, він несміливо, але лукаво посміхнувся.
Підлога у Стейнеровій книгарні від стіни до стіни була заслана грубим синім килимом. Навколо курильних [106] столиків стояли сині шкіряні крісла, на вузьких столах лежали комплекти книжок у тиснених оправах. Решта книжок стояли за склом. Панельна перегородка з одними дверима відокремлювала цю залу від задньої частини книгарні, а в кутку біля перегородки за письмовим столом із лампою під абажуром сиділа молода жінка.
Вона підвелась і підійшла до мене, похитуючи худими стегнами в тісній чорній сукні. Жінка мала біляве волосся з попелястим відтінком і зеленуваті очі під густо нафарбованими віями. У вухах висіли великі агатові сережки, а волосся було гладенько зачесане назад, її нігті покривав сріблястий лак.
Жінка, певно, думала, що подарувала мені привітну усмішку, але, як на мене, то була роблена гримаса.
- Вам щось треба?
Я насунув капелюха на самі очі і уривчасно спитав:
- Де Стейнер?
- Його сьогодні не буде. Може, я покажу вам...
- Я продаю, - пояснив я. - Те, що він давно шукав.
Сріблясті нігті торкнулися кучерика над вухом.
- А-а, ви продаєте... Ну, тоді приходьте завтра.
- Стейнер захворів? Я можу під'їхати до нього додому, - з надією запропонував я. - Він захотів би побачити те, що я маю.
Це її приголомшило. Щоб перевести подих, жінці потрібна була якась хвилина. Одначе самовладання вона не втратила.
- Це... це марна розмова. Сьогодні його немає в місті.
Я похитав головою, вдаючи розчарованого, трохи підняв капелюха й зібрався вже піти, коли це раптом двері в панельній перегородці прочинились і з них виглянув прищавий юнак, якого я бачив напередодні ввечері. Помітивши мене, він відсахнувся, але я встиг розглядіти на підлозі картонні коробки.
Коробки були відкриті й напаковані якимись старими книжками. Навколо них метушився чоловік у новому робочому халаті. Отже, частину Стейнерових запасів збиралися кудись перевозити.
Я вийшов на вулицю, спустився до рогу й завернув У провулок. За Стейнеровою книгарнею стояв невеликий чорний ваговозик із сітчастими бортами. На машині не було ніякого напису, але крізь сітку виднілися картонні коробки. Я побачив, як чоловік у робочому халаті виніс із чорного ходу ще одну коробку й поставив її в кузов.
Я повернувся на Бульвар, пройшов із півкварталу й на стоянці таксі помітив вільну машину. В ній сидів [107] хлопець із свіжим обличчям і читав журнал. Я показав йому гроші й запитав:
- Поїздимо по сліду?
Він окинув мене поглядом, тоді сховав журнал за дзеркало заднього огляду й відчинив дверцята.
- Це я люблю, шефе! - весело відказав юнак.
У кінці провулка ми розвернулись і стали чекати поруч із пожежним гідрантом.
Коли на ваговозику вже стояло з десяток коробок, чоловік у новому робочому халаті сів за кермо й запустив двигун. Він хутко промчав провулком униз, тоді звернув ліворуч і поїхав вулицею далі. Мій водій рушив за ним. Ваговозик доїхав до проспекту Гарфілд, потім повернув на схід. Рух на проспекті був пожвавлений, а ваговозик мчав швидко, і ми дуже відстали.
Я сказав про це своєму водієві, але ваговозик раптом звернув з проспекту на північ і виїхав на Бріттані-стріт. Коли й ми виїхали за ним на ту вулицю, ваговозик уже десь зник.
Мій юний водій заспокоїв мене крізь скляну перегородку в кабіні, і ми почали поволі підніматися по Бріттані-стріт, виглядаючи ваговозика за кущами обабіч вулиці. Заспокоїтись я не міг.
Через два квартали на схід Бріттані-стріт перетинала ще одна вулиця, Рендалл-плейс. Тут на розі стояв білий багатоквартирний будинок. Його фасад виходив на Рендалл-плейс, а з боку Бріттані був в'їзд у підземний гараж. Коли ми проминали цю будівлю, мій водій сказав, що ваговозик має бути десь неподалік. І тут я побачив його в гаражі.
Ми зупинилися перед багатоповерховим будинком, я вийшов з машини й попростував до під'їзду.
Переговорного пристрою тут не було. Бюрко швейцара стояло під самісінькою стіною, так ніби ним уже давно не користувалися. Прізвища мешканців були написані на панелі з поштовими скриньками, пофарбованими в золотий колір.
Квартирі під номером 405 відповідав напис «Джозеф Марті». Так звали хлопця, який розважався з Кармен Дравек, поки її татусь дав йому п'ять тисяч доларів, щоб він відчепився від неї і забавлявся з якоюсь іншою дівчиною. Це міг бути той самий Джо Марті.
Я спустився сходами униз і відчинив двері з шибкою із армованого скла у темний гараж. Чоловік у новому робочому халаті переставляв коробки до кабіни вантажного ліфта.
Я зупинився біля нього, запалив сигарету й почав мовчки спостерігати. Це йому не дуже сподобалось, але він не озвався й словом. Трохи згодом я сказав: [108]
- Простежте за вагою, друже. Ліфт розрахований лише на півтонни. Куди ви це везете?
- У чотириста п'яту, до Марті, - пояснив чоловік і поглянув на мене так, наче вибачався за свої слова.
- Чудово, - сказав я. - Тут, здається, є що почитати.
Я піднявся сходами, вийшов на вулицю і знову сів у таксі.