«Загублена земля» — третій том довжелезного циклу під назвою «Темна Вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».
У першому томі (його назва — «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», пе¬реслідує й нарешті наздоганяє чоловіка в чорному — чаклуна на ймення Волтер, котрий прикидався другом Роландового батька в ті часи, коли в Серединному світі ще панувала єдність. Втім, наздогнати цього накладача заклять (він людина тільки наполовину) — це не кінцева мета Роланда, а лише чергова ві¬ха на шляху до могутньої й загадкової Темної Вежі, що стоїть на перетині часових потоків.
А власне, хто ж такий Роланд? Яким був його світ доти, доки не зрушив з місця? Що таке Вежа й чому він так прагне діста¬тися до неї? Цілісна картина нам не відома, є тільки уривки відповідей. Вочевидь, Роланд — це лицар, обов’язок якого по¬лягає в тому, аби втримати на місці (а можливо, навіть відно¬вити) світ, у спогадах Роланда «сповнений любові й світла». Втім, чи справді Роландові спогади відтворюють істинний стан речей у його світі — це ще під великим сумнівом.
Нам достеменно відомо, що він змушений був рано пройти випробування на дорослість, бо дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, значно могутнішого за Волтера чаклуна. Ми знаємо, що це Мартен влаштував так, аби Роланд дізнався
про зраду матері, сподіваючись, що хлопець не витримає ви¬пробування й змушений буде піти «на Захід», туди, де простяга¬лася спустошена земля. І ми також знаємо, що Роланд, успіш¬но склавши іспит, зруйнував усі Мартенові плани.
Ми також знаємо, що якимось дивним чином світ Роланда у своїй основі пов’язаний із нашим і час від часу між цими сві¬тами відкривається прохід.
На покинутому шляху для диліжансів, котрий тягнувся через усю пустелю, стояла придорожня станція. Там Роланд зустрів Джейка, хлопчика, який помер у нашому світі. Сталося це так: стоячи на розі вулиці в середині Мангеттену, Джейк дістав сту¬сана й упав під колеса автомобіля, що наближався. Джейк Чемберз помер на асфальті під пильним поглядом чоловіка в чор¬ному (Волтера), але прийшов до тями в Роландовому світі.
Перш ніж вони наздогнали чоловіка в чорному, Джейк по¬мирає знову... і цього разу винуватцем його смерті стає стрілець. Вдруге поставши перед найболючішим вибором свого життя, Роланд вирішує принести в жертву свого символічного сина. Діставши можливість обирати між Вежею і хлопчиком, Роланд обирає Вежу. Останні слова, які промовляє Джейк до стрільця перед тим, як упасти в прірву: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».
І нарешті, протистояння між стрільцем і чоловіком у чорно¬му відбувається на вкритій білим пилом голгофі зі зогнилими скелетами. Чоловік у чорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три дуже дивні карти — В’язня, Даму Тіней і Смерть («але не для тебе, стрільцю»).
Дія другого тому «Крізь час» починається на березі Західно¬го моря невдовзі після того, як завершилося протистояння Ро¬ланда й Волтера. Змучений, стрілець прокидається серед ночі й бачить, що припливом на берег винесло зграю повзучих хи¬жих потвор — омаромонстрів. Не встигнувши добутися межі, за яку ці істоти заходити бояться, Роланд втрачає від їхніх укусів два пальці правої руки. Отрута потвор проникає у його кров,
і дорогою на північ уздовж берега Західного моря стрілець по¬чинає слабнути... можливо, смерть уже дихає йому в лице.
Дорогою йому трапляються троє дверей, що стоять просто на прибережному піску. Кожні двері відчиняються (для Ролан¬да й лише для нього) у наш світ, в місто, де, як виявляється, жив Джейк. Прагнучи не тільки врятувати своє життя, але й видо¬бути трійцю людей, що мусять супроводжувати його на шляху до Вежі, Роланд тричі потрапляє до Нью-Йорка на різних відріз¬ках нашого часу.
В’язень — це Едді Дін, наркоман-героїнник із Нью-Йорка кінця 1980-х років. Переступивши поріг дверей на узбережжі моря в своєму світі, Роланд опиняється в свідомості Едді Діна тієї миті, коли літак Едді сідає в аеропорту Кеннеді. (Едді кон¬трабандою перевозить кокаїн для чоловіка на ім’я Енріко Балазар.) Під час неприємної спільної пригоди Роланд розжи¬вається невеликою кількістю антибіотика і забирає Едді Діна до свого світу. Але наркоману Едді не надто до вподоби, коли з’ясовується, що його примусили потрапити до світу, де немає ширева (чи, як на те пішло, курей гриль).
Другі двері приводять Роланда до Дами Тіней. Її особистість роздвоєна — насправді в одному тілі співіснують дві жінки. Цього разу Роланд опиняється в Нью-Йорку на початку 1960-х років, у свідомості прикутої до інвалідного візка молодої ак¬тивістки боротьби за захист громадянських прав Одетти Голмс. Деттою Волкер називає себе підступна й сповнена ненависті жінка, що ховається в глибині Одеттиної свідомості. Коли ця подвійна жінка примусово опиняється в світі Роланда, то на¬слідки цього для Едді й стрільця, котрий швидко втрачає ре¬штки сили, виявляються неоднозначними. Одетта вважає, що все, що з нею відбувається, — це сон чи галюцинація. Детта, з її стократ брутальнішим і прямолінійним розумом, просто спря¬мовує всі свої зусилля на те, аби знищити Роланда й Едді, котрі здаються їй дияволами в білій плоті й справжніми катами.
Джек Морт, серійний вбивця, що його криють за собою треті двері (Нью-Йорк середини 1970-х), — це сама Смерть. І хоча ні
Одетта Голмс, ні Детта Волкер ні сном, ні духом про це не віда¬ють, Морт уже двічі спричинився до великих змін у їхньому жит¬ті. Морт, чий modus operandi1 полягає в тому, щоб або штовхнути свою жертву, або скинути їй щось на голову згори, за час своєї шаленої (а втім, такої обережної) кар’єри вчинив з Одеттою і перше, і друге. Коли Одетта була дитиною, він скинув їй на голову цеглину, загнавши маленьку дівчинку в кому і прина¬гідно посприявши народженню Детти Волкер, потаємної сес¬три Одетти. Мине багато років, і 1959 року Морт знову вигульк¬не на Одеттиному шляху. Цього разу він зіштовхне її просто під колеса поїзда метро на станції «Ґрінвіч-Вілідж». І знову Мортові не вдалося здійснити задумане, бо Одетта вижила, проте доро¬гою ціною: колеса поїзда відрізали їй ноги біля колін. Тільки присутність молодого лікаря-героя (а також, можливо, потвор¬ного, проте впертого духу Детти Волкер) рятує їй життя... чи, принаймні, так здаватиметься на перший погляд. Для Роланда ці взаємозв’язки свідчать про значно потужнішу силу, ніж про¬стий збіг обставин. На його думку, це знову почали об’єднуватися колосальні сили, котрі обертаються довкола Темної Вежі.
Роланд дізнається, що Морт, можливо, є першопричиною іншої загадки, в якій криється згубний для розуму парадокс. Бо жертва, на яку полює Морт саме тоді, коли стрілець вступає в жит¬тя маніяка, — не хто інший, як Джейк, хлопчик, котрого Роланд зустрів на придорожній станції та загубив під горами. У Роланда ніколи не було жодних причин, аби сумніватися в розповіді Джейка про те, як він помер у нашому світі, чи допитуватися, хто був його вбивця. Авжеж, Волтер. Коли довкола місця, де, поми¬раючи, лежав хлопчик, почала збиратися юрба, Джейк побачив чоловіка в рясі священика, і Роланд ані на мить не сумнівався, кого стосується цей опис.
Він і зараз у цьому впевнений. Так, Волтер, поза сумнівом, був там. Але що, як це Джек Морт, а зовсім не Волтер, штовх¬нув Джейка на проїжджу частину під колеса кадилака? Чи таке
1 Modus operandi — спосіб дії (лат.).
можливе? Роланд не може сказати напевне, але якщо це так, Тоді де зараз Джейк? Мертвий? Живий?
Загублений десь у часі? І якщо Джейк Чемберз досі живе собі й хліб жує в своєму світі, в Мангеттені середини 70-х, то як так вийшло, що Роланд досі його пам’ятає?
Попри весь цей сумбурний і, цілком імовірно, небезпечний розвиток подій, перевірка дверей — і видобування трьох супут¬ників — завершується для Роланда успішно. Едді Дін пого¬джується зайняти своє місце в світі Роланда, бо закохується в Даму Тіней. Ще двоє з Роландової трійці (Детта Волкер і Одет¬та Голмс) поєднуються в одну особу, що має риси характеру і Дет¬ти, і Одетти, — це відбувається, коли стрілець нарешті спроміг¬ся змусити їх визнати існування одна одної. Ця гібридна жінка здатна прийняти кохання Едді і відповісти на нього взаємні¬стю. Так Одетта Сюзанна Голмс і Детта Сюзанна Волкер ста¬ють однією жінкою: Сюзанною Дін.
Джек Морт конає під колесами славетного поїзда «А» на тій самій станції метро, де п’ятнадцять чи шістнадцять років тому відтяло ноги Одетті. Його смерть — не надто велика втрата.
І ось, уперше за всі незліченні роки, Роланд із Ґілеаду шукає Темну Вежу не сам. Місця Катберта й Алана, його супутників із далекого минулого, тепер посідають Едді й Сюзанна... втім, стрілець схильний бути не надто добрим другом. Навіть дуже поганим другом.
В «Загубленій землі» історія цих трьох мандрівників, що бре¬дуть Серединним світом, продовжується через кілька місяців після протистояння біля останніх дверей на узбережжі. Вони вже просунулися на добрий шмат шляху в глиб материка. Від¬починок закінчується, і починається пора навчання. Сюзанна вчиться стріляти... Едді — різьбити... а стрілець дізнається, які почуття виникають, коли людина божеволіє, помалу, крок за кроком втрачаючи розум.
(Забігаючи наперед, зроблю одне уточнення: мої читачі з Нью-Йорка помітять, що я досить-таки вільно повівся з географією міста. Маю надію, що мені це пробачать.)
Купа повалених бовванів, де сонце пече І мертві дерева не кидають тіні, цвіркун не втішає,
На висхлому камінні не плюскотить вода. Там тільки
Тінь від червоної скелі
(Стань у ту тінь червоної скелі),
І я покажу тобі те, чого ти не бачив ніколи,
Те, що на тінь твою зовсім не схоже,
Тінь, яка вранці іде на припоні,
А ввечері зводиться перед тобою;
Я покажу тобі страх у жмені землі.
Т. С. Еліот. Спустошена земля
Будяк напівзів’ялий піднятися хотів Понад старою висхлою ріднею,
Та голову йому зрубали без жалю,
І заздрили понурі стебла дикого щавлю.
Вони хотіли жити, та примусив їх сконати Той лютий звір, що топче всіх, кого дістати.
Роберт Браунінґ. Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов
— Що це за річка? — знічев’я спитала Мілісент.
— Це просто струмок. Ну, може, трохи більше за струмок. Так собі, річечка. Її називають Пустою.
— Та невже?
— Так, — відповіла Вініфред. — Так і є.
Роберт Ейкман. Рука в рукавичці
КНИГА ПЕРША
ДЖЕЙК
СТРАХ У ЖМЕНІ ЗЕМЛІ
РОЗАІЛ 1
ВЕДМІДЬ І КІСТКА
і
Втретє в житті їй довелося тримати в руках зброю, заряджену справжніми набоями... і вперше — видобувати револьвер із ко¬бури, яку закріпив на ній Роланд.
У них було багато боєздатних патронів — Роланд приніс по¬над три сотні з того світу, де жили собі Едді та Сюзанна Дін, поки їх звідти не витягли. Втім, мати вдосталь амуніції не озна¬чало, що її можна марнувати. Якраз навпаки. Боги несхвально ставилися до марнотратників. Спочатку батько, а потім Корт (найвизначніший учитель його життя) прищепили Роландові цю віру, тож він і досі вірив. Можливо, ці боги карають не од¬разу, але рано чи пізно розплата прийде... і що довше зволікаєш, то більше втрачаєш.
Спочатку потреби у набоях усе одно не було. Роланд стріляв із револьверів довше, ніж могла собі уявити ця вродлива жінка з шоколадною шкірою, що сиділа в інвалідному візку. Він ви¬правляв її помилки: спочатку просто поставив мішені й стежив за тим, як вона цілиться й стріляє в них із незарядженого ре-вольвера. Вона швидко вчилася. Обоє — і вона, й Едді — були дуже здібні.
Як Роланд і гадав, обоє були природженими стрільцями.
Сьогодні Роланд і Сюзанна вийшли на галявину, що лежала менш ніж за милю від лісового табору (ось уже майже два міся¬ці він їм правив за дім). Дні непомітно спливали. Поки Едді й Сюзанна навчалися всього, чого мав їх навчити Роланд: як стріляти, полювати, білувати здобич — спочатку знімати, а зго¬дом дубити й вичиняти шкури вбитих тварин, а ще як спожи¬вати м’ясо туші в такий спосіб, аби не пропав жоден шматок; як шукати північ за Старою Зорею та південь — за Старою Матінкою, як дослухатися до лісу, в якому вони зараз перебу¬вали, за шістдесят миль чи далі на північний схід від Західного моря, — і стрільцеве тіло помалу зцілилося. Нині Едді повільно засвоював урок, та стрільця це не бентежило. Роланд знав, що найдовше людина завжди пам’ятає той урок, який вивчила са¬мотужки.
Але найважливіший з-поміж уроків так і лишався найваж¬ливішим: навчитися стріляти й щоразу влучати в ціль. Навчи¬тися вбивати.
По краях цю галявину нерівним півколом оточували темні ялинки; від їхньої глиці сочився солодкий аромат. На півдні починався обрив: земля раптово зникала, і на три сотні футів униз, наче сходи для якогось велетня, спускалися крихкі слан¬цеві карнизи й потріскані виступи. Посеред галявини біг чис¬тий струмок, що брав початок у лісах. Він дзюркотів і пінився у глибокій канаві, яка пролягала в пухкій землі й крихкому ка¬мені, та стікав кам’янистим дном, що полого спускалося до того місця, де починалося урвище.
Вода спадала сходами, утворюючи кілька водоспадів, у яких вигравали гарні мерехтливі райдуги. Внизу, за краєм урвища, лежала у всій своїй величі глибока долина, яку теж обступали ялини й кілька велетенських древніх в’язів, котрі не згодилися поступитися місцем своїм суперникам. В’язи стриміли над зе¬ленню вежами й густою рослинністю. Ці дерева могли бути ста¬резними ще в ті часи, коли земля, з якої походив Роланд, була ще молодою. Він не бачив жодних ознак того, що долина вза¬галі коли-небудь палала вогнем, хоча й не відкидав, що час від часу в неї могла вдаряти блискавка. Але блискавиця була б не єди¬ною загрозою їхній безпеці. Колись давно в цьому лісі жили лю¬ди. За кілька останніх тижнів Роланд не раз натрапляв на те, що вони по собі лишили. Здебільшого то були примітивні предмети, але серед них траплялися черепки глиняного посуду, який могли обпалювати тільки у вогні. А вогонь був породженням зла, що з превеликою втіхою вислизало з тих рук, які його створили.
Понад цим альбомним краєвидом дугою вигиналося без¬хмарне блакитне небо, у якому за кілька миль звідти, каркаючи своїми старечими надтріснутими голосами, кружляло кілька круків. Здавалося, щось їх стривожило, наче наближалася буря, але, понюхавши повітря, Роланд не відчув у ньому дощу.
Ліворуч від потічка стояв великий валун. Роланд поклав на нього шість уламків каменя. Кожен зі шматків був сильно поцят¬кований слюдою, і в теплому полуденному світлі вони виблис¬кували, мов лінзи.
— Остання спроба, — сказав стрілець. — Якщо ця кобура не¬зручна, бодай трохи заважає, краще скажи мені про це зараз. Ми тут не для того, аби марнувати набої.
Вона глузливо підморгнула йому, й на мить він побачив у цьо¬му погляді Детту Волкер. Як відблиск тьмяного сонячного про¬міння на сталевій перекладині.
— І що ти зробиш, як ця кобура незручна, а я тобі нічого не скажу? Якщо я промажу, не влучу в жодну з цих дрібнючок? Даси мені по довбешці, як це завжди робив той твій старигань - учитель?
Стрілець усміхнувся. За ці останні п’ять тижнів він усміхав¬ся більше, ніж за попередні п’ять років разом.
— Ти ж знаєш, що я цього не зроблю. По-перше, ми були дітьми, дітьми, які ще не пройшли всіх обрядів змужніння. Дитині ще можна надавати ляпанців, щоб виправити її помилку, але...
— У моєму світі люди з вищих шарів суспільства заперечу¬ють биття дітей, — сухо відрізала Сюзанна.
Роланд стенув плечима. Йому було складно уявити, як вза¬галі може існувати такий світ... чи ж не було написано у Вели¬кій Книзі «Не шкодуй бука, щоб не зіпсувати дитину»?., але він сумнівався, що Сюзанна обманює.
— Твій світ не зрушив з місця, — відповів він. — Тут інакше дивляться на багато речей. Хто ж, як не я, бачив це на власні очі?
— Не сумніваюся.
— Та хай там що, ви з Едді не діти. І не варто поводитися з ва¬ми так, наче ви діти, то була б помилка з мого боку. Якщо й тре¬ба було якихось випробувань, то ви їх уже пройшли.
І хоча вголос він цього не сказав, Роланд думав зараз про те, як спритно вона підстрелила на узбережжі трьох омаристих по¬чвар, перш ніж вони встигли загризти його й Едді. Він побачив, як вона всміхається у відповідь, і подумав, що, можливо, їй зга¬далося те саме.
— І що ж ти зробиш, якщо я промажу?
— Подивлюся на тебе. По-моєму, більше нічого мені робити не треба.
Вона на мить замислилася над цими словами, потім кивнула.
— Цілком можливо.
Сюзанна знову перевірила кобуру, обв’язану довкола її жи¬вота на кшталт наплічної (пристосування, яке Роланд подумки називав кріпильною муфтою) і досить просту на вигляд, але знадобилося багато тижнів проб і помилок — а також припасо¬вування до фігури, — аби все стало на свої місця. Пояс і револь¬вер, що своїм пощербленим руків’ям з сандалового дерева стир¬чав зі старезної промасленої кобури, колись належали стрільцеві. Кобура висіла в нього на правому стегні. Більшу частину тих п’яти тижнів, що минули, він провів, намагаючись змиритися з тим, що відтепер їй не висіти там вже ніколи. Через омаро-монстрів він тепер був стрільцем-шульгою.
— Ну як? — знову спитав він.
І цього разу, підвівши голову, вона розсміялася йому в лице.
— Роланде, ця стара кобура зручна як не знаю що. То як, мені стріляти, чи ми так і будемо сидіти та слухати каркання он тих ворон?
Він відчув, як під шкіру гострими пальчиками прокрадаєть¬ся напруга, і подумав, що у такі миті під непривітною, грубува¬тою маскою Корта, мабуть, виникало те саме відчуття. Він хотів,
аби вона показала майстерність... він потребував цього. Але як¬би виказав, наскільки сильно він цього жадає і потребує, то це призвело б до катастрофічних наслідків.
— Повтори, чого ти навчилася, Сюзанно.
Вона зітхнула, вдаючи роздратовану, але, почавши говори¬ти, поволі споважніла, й посмішка зникла з її темного вродли¬вого обличчя. І старий катехизм, що його Роланд почув з її вуст, сповнився нового сенсу. Він ніколи навіть уявити не міг, що почує ці слова від жінки. Як природно вони звучали... і водно¬час як дивно й небезпечно.
- Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.
Я цілюся оком.
Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.
Я стріляю розумом.
Я вбиваю не з револьвера...
Вона замовкла і вказала рукою на блискучі від слюди камін¬ці на валуні.
— Та я нікого й ніяк не вб’ю — це ж просто дрібне каміння, та й годі.
Судячи з виразу її обличчя (трохи пихатого й водночас беш¬кетного), вона сподівалася, що Роланд дратуватиметься, мож¬ливо, навіть розсердиться. Однак колись Роланд уже побував у її шкурі. Він не забув, що стрільці-учні дратівливі й порив¬часті, нервові й готові огризнутися в найменш слушний час... і несподівано відкрив у собі запас терпіння. Він міг навчати. Ба більше, йому подобалося бути вчителем, і час від часу він за¬мислювався над тим, чи Корт почувався так само. Мабуть, так.
Тепер гайвороння наче побільшало: його безладні крики до¬линали вже з лісу поза їхніми спинами. Десь у глибині свідомості Роланд відзначив, що нові крики були радше схвильовані, ніж просто сварливі. Птахи каркали так, наче їх щось відлякнуло від їжі, якою б вона не була. Втім, у стрільця були важливіші справи, ніж думати про те, що ж могло наполохати зграю ворон. Тож він
просто запам’ятав цю інформацію і знову зосередився на Сюзанні. Коли розмовляєш із учнем, то потрібна цілковита увага, інакше тебе знову клюватимуть, і цього разу вже серйозніше. І хто буде в цьому винен? Хто, як не вчитель? Бо хіба він не вчив її клю¬вати? Не тільки її, а їх обох? Хіба не в цьому полягала сутність стрільця, якщо відкинути кілька скупих рядків обряду й остудити нечисленні залізні форшлаги1 катехізису? Адже він (чи вона) — просто сокіл у подобі людини, навчений клювати за командою.
— Ні, — відповів Роланд. — Це не камінці.
Сюзанна трохи підвела брову й знову глузливо всміхнулася. Вона зрозуміла, що стрілець не розгнівається й не нагримає на неї (принаймні, поки що), як це часом траплялося, коли вона була нетямущою чи дратівливою, і в її погляді знову з’явилася сталь, той глумливий відблиск сонця на кинджалі, який асо-ціювався у нього з Деттою Волкер.
— Та невже? — Дражливі нотки в її голосі досі були добро¬душними, але з часом, подумав стрілець, вони стануть злими, якщо до цього допустити. Напружена, збуджена, вона вже на¬половину випустила пазурі.
— Та авжеж, — відповів стрілець їй у тон. Він намагався всміх¬нутися у відповідь, але усмішка вийшла жорсткою і позбавленою гумору. — Сюзанно, ти пам’ятаєш білих мудаків?
Глузливий вираз на її обличчі зблід.
— Білих мудаків із Оксфорд-тауна?
Від усмішки не лишилося й сліду.
— Пригадуєш, що білі мудаки зробили з тобою й твоїми друзями?
— То була не я. То та, інша жінка. — В її очах з’явився нежи¬вий, похмурий вираз. Роланд терпіти не міг цього погляду, але водночас він був стрільцеві до вподоби. То був потрібний погляд. Він свідчив про те, що від іскри розгоряється полум’я, і скоро, вже зовсім скоро займуться великі колоди.
1 Форшлаг (муз.) — мелодійна прикраса з одного чи кількох коротких звуків, що передує основному звукові мелодії.
— Так. Не ти. Як не крути, то була Одетта Сюзанна Голмс, дочка Сари Волкер Голмс. Не та, ким ти є зараз, а та, ким ти була. Пригадуєш пожежні шланги, Сюзанно? Пам’ятаєш зо¬лоті зуби, як ти їх побачила, коли на тебе й твоїх друзів спрямо¬вували шланги в Оксфорд-тауні? Як вони виблискували, коли їхні господарі сміялися?
Про це та багато іншого вона розповідала їм довгими но¬чами, біля призгаслого багаття. Стрілець розумів не все, однак слухав уважно. І запам’ятовував. Врешті-решт, біль — це засіб. І часом — найкращий.
— Що таке, Роланде? Нащо тобі копирсатися в смітті моєї пам’яті?
Зараз змертвілі очі небезпечно виблискували. Це нагадало йому погляд Алана, коли його, добродушного, нарешті хтось виводив із себе.
— Камінці на брилі — то ті люди, — тихо сказав Роланд. — Люди, що замкнули тебе в камері й змусили ходити під себе. Люди з кийками й собаками. Люди, що обзивали тебе чорно¬мазою шльондрою.
Поводячи пальцем зліва направо, він показував на камінці.
— Он той, хто щипав тебе за груди й сміявся. А он там той, хто сказав, що краще сам перевірить, чи, бува, ти не запхнула чогось собі в дупу. А ось той, хто назвав тебе мавпою в сукні за п’ятсот доларів. А там — той, хто водив своїм поліцейським кийком по спицях коліс твого візка, аж поки тобі не почало здаватися, що ти не витримаєш цього звуку і збожеволієш. І той, який назвав твого друга Леона педрилою. А той, що на самому краю, Сюзан¬но, — то Джек Морт. То вони. Ті камені. Ті люди.
Вона важко дихала — груди під стрільцевою кобурою з її важ¬ким вантажем набоїв поривчасто здіймалися і опускалися. По¬гляд тепер був прикутий не до нього, а до поцяткованих слю¬дою камінців. Десь позаду, трохи далі від Роланда й Сюзанни, з тріском розкололося і впало дерево, а гайвороння в небі за¬каркало ще гучніше. Але жодне з них цього не помітило, так вони захопилися грою, що вже перестала бути грою.
— Справді? — видихнула вона. — Це вони?
— Так. А тепер повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.
Цього разу слова злітали з її вуст маленькими крижинками. Пра¬ва рука злегка тремтіла на руків’ї візка, наче двигун на марноході.
— Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька. Я цілюся оком.
— Добре.
— Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице сво¬го батька. Я стріляю розумом.
— Так було завжди, Сюзанно Дін.
— Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера, за¬була лице свого батька. Я вбиваю серцем.
— То ВБИЙ їх, заради твого батька! — загорлав Роланд. — ВБИЙ ЇХ УСІХ!
Її права рука між руків’ям візка і рукояткою Роландового шестизарядного револьвера здавалася розмитою плямою. За мить ліва рука опустилася, а правиця злетіла в повітря, натис¬каючи на курок так швидко і делікатно, наче затріпотіли криль¬ця колібрі. Долиною розляглося шість невиразних пострілів, і п’ять із шести камінців, що лежали на поверхні валуна, зник¬ли з поля зору.
Якусь хвилю, поки відлуння перекочувалося туди-сюди, пома¬лу затихаючи, обидва мовчали — здавалося, навіть подих зата¬мували. Навіть круки не галасували, принаймні ті кілька секунд.
Першим порушив тишу стрілець. Невиразним, але на диво емоційним тоном він вимовив чотири слова:
— Ти дуже добре впоралася.
Сюзанна подивилася на револьвер у своїй руці так, наче ба¬чила його вперше. Від дула курився димок, ідеально рівний у безвітряній тиші. Вона повільно вклала револьвер у кобуру, що висіла в неї на животі.
— Добре, але не бездоганно, — нарешті мовила вона. — 3 остан¬нім промазала.
— Хіба? — Він підійшов до валуна й підняв самотній уламок каменя. Подивився на нього, а потім кинув Сюзанні.
Вона впіймала камінець лівою. Роланд задоволено відзна¬чив, що права рука залишалася біля кобури з револьвером. Во¬на стріляла краще й природніше за Едді, але, на відміну від нього, не так швидко засвоїла саме цей урок.
Якби вона була тоді з ними під час стрілянини в нічному клубі Балазара, то, можливо, їй не довелося б докладати стільки зу¬силь у навчанні. Але зараз Роланд побачив, що вона нарешті опанувала й цю частину. Глянувши на камінь, вона побачила в горішній його частині щербину глибиною заледве у шістна¬дцяту дюйма.
— Ти ледь зачепила його, — сказав Роланд, повертаючись до неї, — але у стрілянині цього буває досить. Якщо ти зачепиш супротивника, то зіб’єш йому приціл... — Він замовк. — Чому ти так на мене дивишся?
— А ніби ти не знаєш. Що, справді не знаєш?
— Ні. Твої думки часто лишаються загадкою для мене, Сюзанно.
Ноток захисту в його голосі не було, і Сюзанна роздратова¬но похитала головою. Коломийка її мінливих настроїв часом виводила його з себе. Так само й Сюзанну дратувало те, що він, здавалося, не міг втриматися, аби не бовкнути того, що в нього крутиться на язиці. Таких буквалістів, як Роланд, вона ще не зустрічала ніколи.
— Гаразд, — мовила вона. — Я скажу, чого я на тебе так див¬люся, Роланде. Бо ти вчинив паскудство. То був брудний трюк. Ти сказав, що не будеш мене лупцювати, не зможеш вдарити, навіть якщо я вередуватиму... але одне з двох: або ти мені збре¬хав, або ти дурень. Але я знаю, що ти не дурний. Кожен чоловік і кожна жінка моєї раси можуть засвідчити, що вдарити людина може не тільки рукою. Там, звідки я родом, є один віршик: «Ка¬мінь і палиця трощать кості...
— ...а ущипливі слова мене не ранять», — закінчив Роланд.
— Ну, ми говоримо трохи не так, але сенс такий. Як не на¬зви, це все одно бридко. Те, що ти зробив, називається не «до¬ганою на порожньому місці». Твої слова завдали мені болю, Ро¬ланде. Тільки не кажи, що ти ненавмисно.
Вона сиділа у візку, дивлячись на нього знизу вгору, і її погляд світився таким розумом і такою безжальною цікаві¬стю, що Роланд уже не вперше подумав: «Білі мудаки зі світу Сюзанни мусили бути або дуже хоробрими, або страшенно тупими, якщо наважилися стати на її шляху, хай навіть вона сидить у інвалідному візку». Але Роланду вже доводилося мати з ними справу, тож він сумнівався, що річ була у хоро¬брості.
— Я не думав про те, чи буде тобі боляче, — терпляче пояс¬нив він. — Ти вишкірила зуби й збиралася вкусити, тож я вста¬вив тобі в щелепу палицю. І це подіяло... хіба ні?
Вираз її обличчя змінився: тепер у ньому читалося прикре здивування.
— Мерзотник!
Замість відповіді він вийняв револьвер з її кобури, двома са¬мотніми пальцями правої руки відкрив барабан і почав лівою вставляти набої в гнізда.
— З усіх пихатих, зарозумілих...
— Тобі треба було вкусити, — так само терпляче сказав стрі¬лець. — Якби ти цього не зробила, то схибила б на всіх міше¬нях — бо стріляла б рукою й револьвером замість ока, розуму й серця. Чи то був трюк? Зарозумілість? Навряд. Як на мене, Сюзанно, це ти була в душі зарозумілою. Як на мене, це ти по¬тай збиралася вдатися до трюків. Але мене це не обходить. Нав¬паки. Стрілець без зубів — то взагалі не стрілець.
— Хай йому чорт, я не стрілець!
Він це пропустив повз вуха — міг собі дозволити. Якщо вона не стрілець, тоді він пухнастик-шалапут.
— Якби ми в щось грали, то, може, я поводився б інакше. Але це не гра. Це...
Його ціла рука на мить піднялася до чола й застигла там, пальці були складені дашком якраз над лівою скронею. Сюзан¬на помітила, що кінчики пальців дрібно тремтіли.
— Що тебе тривожить, Роланде? — тихо спитала вона.
Рука повільно опустилася. Він закрив барабан і повернув ре¬вольвер у кобуру, що тепер належала їй.
— Все нормально.
— Ні, тривожить. Я ж бачу. Едді також. Це почалося майже тієї ж миті, як ми зійшли з узбережжя. З тобою щось негаразд, і стає дедалі гірше.
— Все гаразд, — повторив він.
Простягнувши вперед руки, вона взяла його долоні в свої. Весь її гнів кудись випарувався, принаймні на ту мить. Вона від¬верто поглянула стрільцеві у вічі.
— Едді та я... це не наш світ, Роланде. Без тебе ми тут заги¬немо. У нас є твої револьвери, і ми вміємо з них стріляти, ти нас добре навчив, але все одно ми загинемо. Ми... ми залежимо від тебе. Тож розкажи мені, що з тобою. Тільки дозволь, а я спро¬бую тобі допомогти. Ми спробуємо.
Він ніколи не належав до людей, що добре розуміють са¬мих себе чи бодай намагаються себе збагнути. Самоосмислення (не кажучи вже про самоаналіз) було йому чуже. Він просто діяв — швидко звірявся з тим, що відбувалося в його цілком загадковій душі, а потім діяв. З них усіх він єдиний був якнайкраще пристосований, був людиною, чия глибоко романтична сутність приховувалася в брутально простій ко-робці, складеній з інстинктів і прагматизму. Так і цього разу: швидко зазирнувши всередину, він вирішив усе їй розповіс¬ти. О так, із ним справді щось коїлося. Авжеж. Щось дивне відбувалося з його свідомістю: просте, як його природа, й чу¬же, ніби моторошне життя блукальця, до якого ця природа його змусила.
Він уже розтулив рота, аби сказати: «Знаєш що, Сюзанно, я розповім тобі, що зі мною відбувається, в трьох словах: я втра¬чаю глузд». Але не встиг він почати, як у лісі зі страшним скре¬готом впало ще одне дерево. Цього разу звук пролунав ближче, і зараз вони не були поглинені змаганням сили волі, замаскова¬ним під урок, тож обидва почули його, а до того ж і схвильоване
каркання ворон, що розляглося слідом за ним, і відзначили, що дерево впало десь поблизу їхнього табору.
Сюзанна дивилася в той бік, звідки долинув звук, але зараз її широко розплющені від переляку очі повернулися до облич¬чя стрільця.
— Едді! — мовила вона.
З лісової твердині за їхніми спинами вирвався крик — ней¬мовірний і всеохопний вереск люті. Впало ще одне дерево, потім ще одне. Дерева валилися зі звуком, що нагадував обстріл із міномета. «Вони сухі, — подумав стрілець. — Мертві дерева».
— Едді! — Цього разу вона закричала. — Хай там що воно таке, це порад із Едді! — Її руки метнулися до коліс візка й по¬чали натужно його розвертати.
— Нема часу. — Роланд ухопив її попід пахви й підняв з віз¬ка. Він і раніше ніс її на руках там, де візок не міг проїхати (во¬ни з Едді обидва її несли), але Сюзанну досі вражала його над¬природна й безжальна швидкість. Щойно вона сиділа у візку, придбаному в найкращій крамниці медичних товарів у Нью-Йорку восени 1962 року. А вже наступної миті опинялася у Ро¬ланда на плечах і хитко балансувала там, наче учасниця спор¬тивної групи підтримки, ухопившись міцними стегнами за його шию, поклавши долоні йому на голову і вся підібравшись. Стрілець побіг, тримаючи її на плечах. Тріснуті підошви чобіт гепали по всипаній глицею землі між борознами, що їх проора¬ли колеса її візка.
— Одетто! — гукнув він, від хвилювання звертаючись до неї на ім’я, під яким знав її раніше. — Не впусти револьвер! Заради ймення твого батька!
Зараз Роланд мчав поміж деревами. Мереживо тіней і яскраві ланцюжки сонячних відблисків химерною мозаїкою ряхтіли на них, а стрілець біг дедалі швидше і швидше. Тепер схил пішов униз. Сюзанна підняла ліву руку і вчасно відвела вбік гілку, що замірилася було скинути її зі стрільцевих плечей. Тієї самої миті права рука шугнула до руків’я його старезного револьвера, аби вберегти його від падіння.
«Миля, — подумала Сюзанна. — Скільки треба часу, щоб про¬бігти милю? Скільки, якщо він мчатиме стрілою, як оце зараз? Якщо тільки йому пощастить втриматися на цих ковзких голках, то недовго... але часу може забракнути. Хай тільки з ним нічого не станеться, Господи, — нехай мій Едді буде живий-здоровий».
І, немов у відповідь, вона почула, як лісом розляглося ревін¬ня невидимого звіра. Той оглушливий голос прозвучав як гур¬кіт грому. Як трубний голос фатуму.
2
Він був найбільшою істотою в лісі, який колись називали Ве¬ликим Західним. Найбільшою і найстаршою з-поміж усіх. Ко¬ли цей ведмідь, як брутальний цар-мандрівник, вийшов із пітьми незвіданих обширів Зовнішнього світу, велетенські старезні в’язи здалися Роландові лише гілочками, що самотньо стир¬чать із землі.
Колись дуже давно в Західному Лісі жив собі Прадавній На¬род (за останні тижні Роланд не раз знаходив викопні рештки його діяльності), який залишив ці землі, бо боявся велетенсько¬го ведмедя, не піддатного смерті. Зрозумівши, що вони зовсім не господарі віднайдених земель, його спробували вбити, але їхні стріли лише дратували звіра, не завдаючи суттєвої шкоди. Та, на відміну від інших лісових мешканців (навіть хижих ча¬гарникових котів, що жили й плодилися в піщаних схилах на заході), він не дивувався, звідки летять стріли. Ні, він, цей вед¬мідь, знав, де їх джерело. Знав. І за кожну стрілу, що впиналася в його плоть під кошлатою шкурою, він забирав три, чотири, а то й півдюжини життів Прадавнього Народу. Дітей, якщо міг їх дістати. Жінок, якщо не міг вхопити дітей. їхніх воїнів він зневажав, і це було найгірше приниження.
Врешті-решт, зрозумівши, хто він насправді, вони припини¬ли спроби його вбити. Авжеж, він був втіленням демона — чи тінню якогось бога. Його називали Мір, що мовою цього наро¬ду означало «світ під світом». Його зріст сягав сімдесяти футів.
Але зараз, через вісімнадцять чи більше століть незаперечного владарювання у Західному Лісі, ведмідь помирав. Можливо, його смерть чаїлася в мікроскопічному організмі, що потрапив усередину разом із їжею чи водою, можливо, її спричинив ста¬резний вік, та найвірогідніше, і те, і те подіяло разом. Суть по-лягала не в причині, а в наслідку — в міфічному мозку ведмедя, пожираючи його, швидко розмножувалася колонія паразитів. І після незліченних років розважного й брутального перебуван¬ня при своєму розумі Мір сказився.
Ведмідь і раніше знав, що в його лісах знову з’явилися люди. Він був царем лісу, і хоча той простягався на величезні відстані, увагу правителя не оминала жодна значуща подія. Новоприбу¬лих він уникав, та не тому, що боявся, а тому, що йому було до них байдуже, так само, як і їм до нього. А тоді паразити почали свою підривну роботу, він шаленів усе більше і зрештою впев¬нився у тому, що повернувся Прадавній Народ, люди, що стави¬ли пастки й палили ліс та незабаром знову почнуть вдаватися до своїх старих дурних витівок. Лежачи в своїй останній печері за тридцять миль від новоприбулих і з кожним новим світанком стаючи слабшим, ніж увечері, він поступово дійшов висновку, що Прадавній Народ нарешті знайшов дієву зброю: отруту.
І цього разу він прийшов не помститися за якусь дрібну по¬дряпину, а знищити цих людей, стерти їх з лиця землі, поки їхня отрута ще не встигла його вбити... але дорогою всі думки зник¬ли. Залишилася тільки сліпа розпечена лють, рипуче дзижчан¬ня чогось угорі голови — чогось, що крутилося у нього в скроні й раніше просто тишком-нишком робило свою справу, — а ще запах, що поступово дужчав і не давав йому втратити шлях до табору трьох подорожніх.
Ведмідь, чиє справжнє ім’я було зовсім не Мір, прокладав собі дорогу крізь ліс, наче ходячий будинок, кошлата вежа з червону¬вато-бурими очима. Ті очі горіли від лихоманки й шаленства.
Величезна голова, на якій дорогою з’явився вінок зі злама¬ного гілля і ялинової глиці, безперервно крутилася з боку в бік. Мало не щохвилини ведмідь чхав, і тоді лісом розносився при¬
тлумлений вибух — АП-ЧХИ! — і з його ніздрів разом зі шмарклями вилітали хмарки звивистих білих паразитів. Лапи, озброєні крученими кігтями, шарпали дерева. Він ішов на задніх лапах, глибоко вгрузаючи в м’яку чорну землю під деревами. Від вед¬медя пахло свіжим бальзамом і тхнуло старим кислим лайном.
Те, що сиділо в нього в голові, скрекотало й верещало, вере¬щало й скрекотало.
Шлях ведмедя залишався майже незмінним: пряма лінія, що приведе його до табору тих, хто насмілився повернутися до йо¬го лісу, зважився влити йому в голову це темно-зелене страж¬дання. Прадавній це народ чи новий, він має померти. Натра¬пивши на сухе дерево, ведмідь часом відступав від прямої лінії, щоб звалити його. Йому подобався сухий тріск, з яким гучно валилося на землю дерево. Коли гнилий стовбур опинявся на землі чи лягав на одного зі своїх побратимів, ведмідь рушав далі крізь навскісні промені сонця, у яких танцювали хмарки дерев¬ного пилу.
З
За два дні до того Едді Дін знову почав різьбити з дерева — це вперше він спробував вирізьбити щось відтоді, як йому минуло дванадцять років. Він пам’ятав, як йому подобалося це робити, і вважав, що у нього непогано виходило. Ці згадки губилися в пам’яті, розпливалися, але принаймні один чіткий спогад був: його старший брат Генрі терпіти не міг, коли він різьбив.
«Ой, гляньте, дівчисько! — казав Генрі. — А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, щоб було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? О-хо-хо... ну хі¬ба ж не краса?»
Генрі не міг підійти й наказати Едді, щоб той перестав щось робити. Він ніколи не казав: «Ану, малий, годі! Розумієш, у те¬бе це дуже гарно виходить, а коли у тебе щось виходить, я нервуюся. Бо насправді все має виходити у мене. У мене. У Генрі Діна. Тому от що я робитиму, братику: я просто братиму тебе
на кпини. Я не буду говорити: «Не роби цього, я нервуюся», бо ти ще подумаєш, чи я, бува, не шизонувся. Але я можу тебе підколювати, бо хіба ж це не обов’язок старших братів, га? Все частина цілого. Я тебе дійматиму, й дражнитиму, й насміхатимуся, поки ти... курва... НЕ ПРИПИНИШ ЦЕ! Добре?»
Нічого доброго в цьому насправді не було, але в родині Дінів зазвичай усе відбувалося так, як хотів Генрі. І донедавна здава¬лося, що нічого страшного в цьому нема — доброго також, але страшного геть нічого. Між цими двома поняттями була неве¬личка, проте суттєва різниця, хай вам це буде відомо. Існувало дві причини на те, чому така поведінка Генрі здавалася нор¬мальною. Одна причина була на поверхні, друга — прихована.
На поверхні було те, що Генрі мав Наглядати за Едді, поки пані Дін була на роботі. Йому весь час доводилося Наглядати, бо, хай вам це буде відомо, у Дінів колись була сестра. Якби вона вижила, то була б зараз на чотири роки старшою за Едді й на чотири роки молодшою, ніж Генрі, але в тому-то й річ — юна померла. Коли Едді було два рочки, її збив п’яний водій. Коли це сталося, вона стояла на хіднику й спостерігала, як гра¬ють у класики.
Малим Едді часом думав про сестру, слухаючи, як Мел Ален коментує матчі на каналі «Янкі бейсбол». Коли хтось забивав, Мел нестямно кричав: «Курва, він їх зробив! ДО ПОБАЧЕН¬НЯ!» От так і п’яниця «зробив» Глорію Дін, курва, до побачення. Тепер Глорія була на розкішній верхній палубі небес, і сталося це не тому, що їй не пощастило, не тому, що штат Нью-Йорк вирішив не забирати у кретина прав після третьої ДТП і навіть не тому, що Господь нахилився підняти горіх. Це сталося тому (як без угаву торочила пані Дін своїм синам), що за Глорією ніхто не Наглядав.
Завданням Генрі було пильнувати, щоб з Едді не сталося чо¬гось подібного. Зі своїм завданням він справлявся, та це було нелегко. Принаймні пані Дін та Генрі дійшли в цьому згоди. Вони обоє часто нагадували Едді про те, як багато Генрі поклав на жертовний олтар, аби убезпечити Едді від п’яних водіїв, гра¬біжників, наркашів, ба навіть злих прибульців, які так і шаста¬ють поблизу верхньої палуби, прибульців, що, можливо, захо¬чуть спуститися зі своїх НЛО на реактивних лижах, що працюють на ядерній енергії, і вкрасти кілька малюків. Таких, наприклад, як Едді Дін. Генрі й так страшенно нервувався через свій жах¬ливий обов’язок, тож змушувати його переживати ще більше було б не по-людськи. Якщо Едді робив щось, від чого Генрі нервувався ще більше, Едді мусив негайно це припинити. То була своєрідна плата Генрі за той час, який він витратив, На¬глядаючи за Едді. Якщо так подумати, то виходило, що робити щось краще за Генрі — геть нечесно.
Втім, була ще й прихована причина. І ця причина (так би мовити, світ під світом) важила більше, бо її не можна було на¬зивати: Едді не міг дозволити собі в чомусь випередити Генрі, бо Генрі був практично ні на що не здатний... крім, звісна річ, Наглядати за Едді.
На спортивному майданчику за багатоквартирним будин¬ком, де вони жили (у бетонному передмісті, де вежі Мангеттену затуляли обрій, наче втілення мрії, а світом правив чек соцза¬безпечення), Генрі навчив Едді фати в баскетбол. Едді був на вісім років молодший за Генрі й значно дрібніший, але рухався набагато швидше. Він мав природне відчуття гри. Щойно Едді опинився на потрісканому бугруватому бетоні майданчика
з м’ячем у руках, всі потрібні рухи наче вистрибували з його нервових закінчень. Він був прудкіший, але це не мало особли¬вого значення. Турбувало інше: він грав краще за Генрі. І якщо після ігор це було йому невтямки, то похмурі погляди Генрі й си¬льні стусани вище ліктя, якими нагороджував його старший брат дорогою додому, мусили все пояснити. Мабуть, ці стусани Генрі вважав жартиками. «Два зате, що ухилився!» — весело вигукував Генрі, а потім гах! Просто в біцепс Едді, виставивши одну кіс¬точку, — але на жарти вони не скидалися. Це було більше схоже на попередження. Так, наче Генрі сказав: «Краще не дури мене й не виставляй ідіотом, коли ведеш м’яч до кошика, брате. Не за¬бувай, що я Наглядаю за тобою».
Та сама історія повторювалася з читанням... бейсболом... грою в хованки... математикою... навіть скакалкою, хоч у неї й грали самі дівчата. Те, що він краще вмів це все робити чи міг би вміти краще, було таємницею, яку слід було будь-що зберег¬ти. Бо Едді був молодший брат. Бо Генрі за ним Наглядав. Та все ж переважно прихована причина була найпростішою: все це мусило зберігатися в таємниці, бо Генрі був старшим братом Едді, й Едді його обожнював.
4
Два дні тому, коли Сюзанна оббіловувала кролика, а Роланд заходився коло вечері, Едді був у лісі південніше від табору. Там він побачив цікавий наріст, що стирчав зі свіжого пенька. І на нього накотило дивне відчуття (саме це, подумав Едді, лю¬ди й називають словом «дежа-вю»). Він помітив, що невідривно дивиться на відросток, який формою нагадував дверну ручку негарної форми. Тьмяно усвідомив, що в роті пересохло.
За кілька секунд Едді зрозумів, що дивиться на відросток, який стирчить із пенька, а сам тим часом думає про майданчик за будинком, у якому вони з Генрі жили... згадує, який теплий був бетон під його дупою і як нестерпно смерділо сміття в кон¬тейнерах, що стояли у провулку за рогом. У цих спогадах він тримав у лівій руці шматок дерева, а в правій — ніж для овочів, узятий з ящика біля раковини. Гілка, що стирчала з пенька, викликала в пам’яті той короткий період життя, коли він до нес¬тями обожнював різьбити з дерева. Цей спогад був похований так глибоко, аж Едді не одразу зрозумів, із чим він пов’язаний.
Найбільше в різьбярстві йому подобався навіть не сам про¬цес. Він любив дивитися на дерево перед тим, як взятися до роботи, і уявляти, що з нього вийде. Часом йому ввижалася ма¬шинка чи вантажівка. Іноді — собака чи кіт. А одного разу, зга¬дав він, привиділося обличчя ідола — примарної брили з острів Пасхи, що їх він бачив у одному з випусків альманаху «National Geographic» у школі. Виявилося, що це навіть добре. Гра поля¬
гала в тому, щоб зрозуміти, яку частину уявленого можна ви¬різьбити, не зламавши шматок дерева. Відтворити все не вда¬валося ніколи, але якщо бути обережним, то часом можна зробити багато.
У гілці, що стирчала з пенька, щось таке було. І Едді поду¬мав, що за допомогою Роландового ножа зможе випустити на свободу більшу частину цього «чогось». Той ніж був найгострішим і найзручнішим інструментом з усіх, які йому доводилося використовувати в житті.
Щось усередині дерева терпляче чекає, коли хтось — напри¬клад, він, Едді! — прийде й випустить його. На волю.
«Ой, гляньте, дівчисько! А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, аби було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? Рогатку, щоб вдавати, ніби полюєш на кроликів, наче великі хлопці? О-хо-хо... ну хіба не краса?»
Зненацька Едді відчув, що згоряє від сорому, що це все не¬правильно. У ньому ожило сильне відчуття таємниці, яку слід будь-що зберігати, нікому не виказувати, а потім він згадав — вже вкотре згадав, — що Генрі Дін, який з віком став великим мудрецем і видатним наркашем, був мертвий. Цей спогад досі не втратив здатності заскочити зненацька, і вражав він по-різному: іноді приходила туга, іноді — почуття вини, а часом — гнів. Цього дня, за два дні до того, як зеленими лісовими кори¬дорами на них посунув велетень-ведмідь, сталася дивовижна річ. Едді відчув полегшення й величезну радість.
Він був вільний.
Едді позичив у Роланда ножа. Скористався ним, щоб обе¬режно вирізати гілку з пенька, а потім приніс її назад, сів під деревом і почав крутити в руках. Він дивився не на неї, а всере¬дину неї.
Сюзанна закінчила поратися з кроликом. М’ясо вже варило¬ся в казанку над багаттям, а шкурку вона натягнула на дві палі і прив’язала мотузками з сиром’ятної шкіри, знайденими в Роландовому кошелі. Пізніше, після вечері, Едді почне вичиняти шкуру. За допомогою рук Сюзанна легко просувалася до того
місця, де, прихилившись спиною до стовбура високої старої со¬сни, сидів Едді. Біля багаття Роланд кришив у казанок якісь ча¬родійські — і, поза всяким сумнівом, смачнющі — лісові трави.
— Що робиш, Едді?
Едді зрозумів, що ледве притлумлює в собі абсурдне бажан¬ня сховати деревинку за спину.
— Та так, нічого. Захотілося щось, так би мовити, вирізьби¬ти. — Помовчавши, він додав: — Але в мене все одно нічого пут¬нього не вийде. — Здавалося, Едді прагне переконати її в тому, що він нездара.
Сюзанна спантеличено подивилася на нього. Якусь мить відповідь наче готова була зірватися з її вуст, але потім жінка просто знизала плечима й залишила його на самоті. Вона не ма¬ла жодного уявлення, чому Едді, схоже, соромиться щось там вирізувати на дереві (її батько, наприклад, весь свій вільний час щось різьбив), але якщо це окрема тема для розмови, то, ма¬буть, Едді сам її почне, треба тільки дати йому час.
Він знав, що почуватися винним — це тупо і не має сенсу, але також розумів, що йому набагато зручніше займатися цією роботою, коли Роланда й Сюзанни немає в таборі. Схоже, ста¬рих звичок не так вже й легко позбутися. Здолати залежність від героїну — дитячі забавки порівняно з тим, аби перемогти залежність від дитинства.
Коли вони вирушали полювати, стріляти чи займатися в своє¬рідній Роландовій школі, Едді міг спокійно повернутися до сво¬го шматка деревини. Обробляючи його, він відчував дедалі біль¬шу втіху, а власна майстерність дивувала його самого. Форма була на місці, він не помилився щодо неї. Тут усе було просто, і Роландів ніж вивільняв її надзвичайно легко. Едді вирішив, що цього разу йому пощастить досягти максимального результату, а це означало, що рогатка може стати справжньою зброєю. Ясна річ, порівняно з Роландовими револьверами це не надто вели¬кий здобуток, але все одно — він зробить її власноруч. Сам. І ця думка зігрівала йому душу.
Коли в повітрі розляглися крики наляканого вороння, Едді їх не почув. Подумки він уже бачив (сподівався невдовзі поба¬чити) деревинку з прив’язаним до неї ремінцем.
5
Як наближається ведмідь, Едді почув раніше за Сюзанну й Ро¬ланда, але не набагато. Він з головою поринув у свою роботу і, як це завжди буває під час дії творчого імпульсу, не помічав нічого навколо. Більшу частину свого життя він притлумлював у собі ці імпульси, але зараз один із них заволодів ним повні¬стю. Едді з доброї волі став в’язнем.
Із заціпеніння його вивели навіть не звуки, з якими валили¬ся дерева, а постріли з револьвера, що лунали один за одним і доносилися з півдня. З посмішкою на вустах Едді підвів по¬гляд і брудною від тирси рукою відкинув з лоба волосся. Тієї миті, коли він прихилився спиною до високої сосни на галявині, що стала їм домом, його обличчя, на якому, змагаючись, перехре¬щувалися промені зеленувато-золотистого лісового світла, бу¬ло справді вродливим — юнак із неслухняним темним волос¬сям, яке весь час намагалося впасти на високе чоло, юнак із сильним рухливим ротом і світло-карими очима.
На якусь мить його погляд упав на другий Роландів револь¬вер, що висів у кобурі на гілляці поблизу, й Едді замислився, чи давно Роланд ходив кудись без кобури на поясі і без бодай одно¬го із тих потрясних револьверів. Слідом за цим питанням неми¬нуче виникло два інших.
Скільки йому років, цьому чоловікові, який вирвав Едді й Сю¬занну з їхнього світу й часу? А найважливіше: що з ним негаразд?
Сюзанна обіцяла, що спитає в нього... якщо, звісно, вона гарно стрілятиме і в Роланда волосся на потилиці не стане дибки. Едді сумнівався, що Роланд отак візьме і все їй одразу викладе, але настав час розповісти старому, високому і злому, що вони знають: з ним щось діється.
— Як на те Божа воля, то вода буде, — сказав Едді і повер¬нувся до свого різьбярства. На його вустах заграла легенька посмішка. Вони з Сюзанною помалу переймали Роландові примовки... а він, у свою чергу, запозичував їхні. Складалося враження, що вони половини одного...
Аж раптом Едді, затиснувши в одній руці наполовину вирі¬зану рогатку, в другій — Роландового ножа, миттю підхопився на ноги: неподалік упало дерево. Він стривожено вдивлявся в той бік, звідки пролунав звук. Серце шалено калатало в гру¬дях, а всі чуття нарешті були напнуті, мов струна. Щось набли¬жалося. Зараз Едді чув, як істота недбало продиралася крізь підлісок, і гірко подивувався, чому так пізно це зрозумів. Десь у глибині свідомості тихий голос прошепотів: «Так тобі й тре¬ба». Це така розплата за те, що він робив щось краще за Генрі, що змушував брата нервуватися.
Із гуркотливим, кашлеподібним тріскотом знову на землю впало дерево. Крізь кривий прохід між високими ялинами Едді побачив, як у нерухоме повітря здійнялася хмара деревної ку¬ряви. Істота, що спричинила цю хмару, зненацька заревіла, та так розлючено, що кров захолола в жилах.
Та той гівнюк просто велетень, ким би він не був.
Едді впустив на землю шматок дерева й швиргонув Ролан¬дового ножа в стовбур за п’ятнадцять футів ліворуч. Двічі пере¬вернувшись у повітрі, ніж увійшов у дерево до половини, за¬тремтів і застряг. Едді вихопив Роландового револьвера з кобури, у якій він висів, і звів курок.
Стояти чи тікати?
Але виявилося, що перевагу міркувати над таким питан¬ням він уже втратив. Істота виявилася не лише велетенською, але й моторною, тож тікати вже було запізно. На півночі га¬лявини, в проході між деревами, почав вимальовуватися гі¬гантський силует, що своїм зростом перевершував найвищі дерева. Істота насувалася просто на нього. Коли її погляд на¬трапив на Едді Діна, пролунав ще один крик, від якого душа опускалася в п’яти.
— Блін, мені капець, — прошепотів Едді, коли чергове дерево зігнулося, хряснуло, наче з міномета вистрелили, й повалилося на землю, здійнявши хмару куряви й опалої глиці. Тепер істота просувалася просто до галявини, на якій стояв Едді. Ведмідь розміром із Кінг-Конга. Земля здригалася під його кроками.
«Що ти робитимеш, Едді? — зненацька ожив у нього в голо¬ві голос Роланда. — Думай! Це твоя єдина перевага над отим звіром. Що ти робитимеш?»
Він сумнівався, що ведмедя можна вбити. З гранатомета — можливо, але ж не зі стрільцевого револьвера сорок п’ятого калібру. Едді міг би тікати, та щось йому підказувало, що звір може бігати досить швидко, якщо захоче. Схоже, що шансів померти затоптаним під лапами велетенського ведмедя у нього не більше й не менше, ніж п’ятдесят на п’ятдесят.
То що ж обрати? Стояти на місці й почати стрілянину чи тіка¬ти, наче йому підпалили п’яти й ось-ось має зайнятися дупа?
Йому спало на думку, що є й третій варіант. Він міг би виліз¬ти на дерево.
Едді повернувся до дерева, об яке обпирався раніше. То була велетенська прадавня сосна, цілком імовірно — найвище дерево в цій частині лісу. Нижня гілка лапатим віялом простиралася над землею на висоті близько восьми футів. Едді опустив курок револьвера і засунув револьвер за пояс штанів. Підстрибнувши, він ухопився за гілляку й з усіх сил підтягнувся. У нього за спи¬ною ведмідь знову заричав, продираючись на галявину.
І якби цієї миті у звіра не стався черговий напад чхання, то він би вхопив Едді Діна і розвісив його кишки барвистою гір¬ляндою на нижньому гіллі сосни. Попіл від залишків багаття хмарою злетів у повітря від удару лапою, і ведмідь схилився, ма¬ло не зігнувшись навпіл, поклавши велетенські передні лапи на неосяжні стегна. Зараз він нагадував стариганя в шубі, старого чоловіка, хворого на застуду. Він чхнув ще раз, потім ще раз — АП-ЧХИ! АП-ЧХИ! АП-ЧХИ! З морди вилітали хмари пара¬зитів. Гарячий потік сечі ринув у нього між ніг і з шипінням залив розкидані вуглинки багаття.
Не гаючи часу, Едді скористався кількома подарованими йому й конче необхідними секундами. Він видряпався на дере¬во, як мавпочка на стовп, забарившись тільки на мить: перевіри¬ти, чи надійно заткнутий за пояс його штанів револьвер стріль¬ця. Його охопив невимовний жах, і вже майже виникло тверде переконання, що доведеться вмирати (а чого він чекав, коли Генрі вже нема поруч і нікому за ним Наглядати?), але все одно в голові пролунав шалений вибух сміху. Загнаний на дерево, подумав він. Як вам такий розклад, га, фанати спорту? Мене загнав на дерево Ведмезилла.
Істота знову підняла голову, відчуваючи, як те, що поверта¬лося в неї між вухами, ловить відблиски й спалахи сонячного проміння, і вхопилася за дерево, на якому сидів Едді. Звір ви¬соко підняв лапу й завдав нею різкого удару, заміряючись збити Едді, як соснову шишку. Лапа відпанахала гілку, на якій стояв Едді, саме в ту мить, коли він ухопився за іншу. Кіготь розірвав йому навпіл один черевик, стягнув його з ноги, й два рваних шматки того, що було черевиком, полетіли геть.
«Нічого страшного, — подумав Едді. — Можеш і другий до пари забрати, братику-ведмедику, якщо хочеш. Все одно я їх уже зносив».
Ведмідь заричав і знову вперіщив лапою по дереву, залишивши на його стародавній корі глибокі подряпини, рани, що одразу почали сочитися прозорим смолистим соком. Едді, не здаючись, рвучко піднімався вгору. Гілля ставало вже не таким густим, і ко¬ли він ризикнув подивитися униз, то втупився просто в каламутні ведмежі очі. Галявина попід задертою головою звіра зменшилася до розмірів мішені, центром якої були розкидані рештки багаття.
— Промазав, волохатий недонос... — почав Едді, але тут вед¬мідь, який досі не опускав голови, щоб мати змогу бачити су¬противника, чхнув. Едді обдало гарячими шмарклями, в яких роїлися тисячі крихітних білих черв’яків. Вони несамовито зви¬валися на його сорочці, руках, на шиї та обличчі.
В Едді вирвався змішаний крик здивування й відрази. Він почав щосили терти очі й рота, втратив рівновагу, але якраз вчас¬но встиг ухопитися рукою за гілку в себе за спиною. Він три¬мався й тер шкіру, намагаючись стерти якомога більше слизу, що кишів червою. Заричавши, ведмідь знову вдарив по дереву. Сосна хитнулася, наче щогла в шторм... але свіжі сліди від кігтів залишилися на сім футів нижче тієї гілки, на якій стояв Едді.
Черва здихає, зрозумів він — мусить здихати, щойно зали¬шить заражені гадючі болота в тілі монстра. Від цієї думки йому стало трохи краще, й він знову почав підніматися. Видряпав¬шись на дванадцять футів вище, він зупинився, не наважуючись підніматися далі. Стовбур сосни, діаметром не менше восьми футів біля основи, зараз потоншав дюймів до вісімнадцяти. Едді розподілив вагу тіла на дві гілки, але відчував, як вони пружи¬нять під ним. Зараз з висоти пташиного польоту було видно ліс і передгір’я на заході, що простиралися перед очима Едді буг¬руватим килимом. За інших обставин цим краєвидом можна було б помилуватися.
«Я на вершині світу, ма», — подумав Едді. Він знову глянув у підняту морду ведмедя, і на мить усі думки з його голови вивіт¬рилися — залишилося тільки просте здивування.
На ведмежій скроні щось росло, і на вигляд ця річ нагадала Едді маленьку антену радара.
Прилад обертався ривками, відбиваючи сонячні спалахи. Едді чув, як він тонко пищить. Свого часу Едді мав кілька ав¬томобілів (того штабу, що стояли на стоянках для уживаних автомобілів з написом «СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ», зроб¬леним милом на вітровому склі), і звуки того пристрою нагада¬ли йому скрегіт підшипників, які невдовзі стануть, якщо їх не замінити.
Ведмідь протяжно й лунко загарчав. Жовтувата піна, густа від черви, загуслими краплями просочувалася йому крізь лапи. Якби він ніколи в житті не бачив виразу повного й безповорот¬ного божевілля (але він його бачив, бо не раз стикався ніс до носа з першокласним стервом на ймення Детта Волкер), то за¬раз була саме така нагода... але, на щастя, та скажена морда була не менш ніж на тридцять футів нижче, і вбивчі пазурі не могли
дотягнутися до його ступнів, бо до них залишалося п’ятнадцять футів. А ще, на відміну від дерев, на яких ведмідь зривав свою злість, бредучи до галявини, ця сосна була живою.
— Мексиканська нічия, любчику, — видихнув Едді. Рукою, липкою від живиці, він стер з чола піт і струсив його в морду ведмедя-страхопуда.