Штокало Михаил: другие произведения.

Державно-церковні відносини в сучасній Україні

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Оценка: 7.22*6  Ваша оценка:

Зміст

С.

   Вступ 3
  
   Розділ 1
   Держава та церква в довиборчий період 5
   1.1 Погляди світських науковців на державно-церковні стосунки -
   1.2 Погляди релігійних діячів на державно-церковні стосунки 13
  
   Розділ 2
   Релігійний аспект виборчої кампанії 22
   2.1 Офіційні звернення релігійних організацій з приводу виборів Президента України 23
   2.2 Релігійні питання в програмах кандидатів в Президенти України 28
   2.3 Фактична участь церков у виборчому процесі 35
  
   Висновки 47
  
   Література 48

Вступ

  
   Зростання останнім часом в нашій країні інтересу до релігійних питань, спроби осмислення ролі та місця релігії у житті окремої людини та у суспільстві пов'язані з дедалі зростаючим розумінням того, що релігія та релігійність є одним з наріжних каменів суспільного життя особистості, соціальних груп та суспільства в цілому. Релігійний чинник розглядається нині як один з провідних у національно-духовному відродженні українського народу.
   Проблеми державно-церковних відносин в сучасній Україні були і залишаються в центрі підвищеної уваги як науковців, так і органів державної влади, громадських і релігійних організацій. Вони мають високий рівень суспільної актуалізації. Їх осмислення в практичному, а також і в теоретичному сенсі є, на нашу думку, важливим і необхідним. Це детермінується тими трансформаційними процесами, що відбулися і/або відбуваються в Україні, кількісними та якісними змінами в релігійному середовищі, зростанням ролі релігійного фактора, а в цьому зв'язку - і потребою серйозних корекцій системи державно-конфесійних відносин, правових засад забезпечення свободи релігії, свободи діяльності релігійних організацій. Експлікація суті сучасних відносин держави і релігійних організацій, проблем свободи релігії, уточнення змісту основних понять, їх структури і складають основу даної роботи.
   В середовищі вчених-суспільствознавців, політичних та громадських діячів, серед усіх, хто не байдужий до проблем подальшого суспільно-політичного розвитку України, триває дискусія про перспективи становлення та розбудови громадянського суспільства. Підсумовуючи характеристики, які дають громадянському суспільству різні дослідники, можна стверджувати, що громадянським суспільством є така суспільна організація, за якої існує дієва система захисту прав громадян від посягань держави. Зважаючи на те, що поодинока особистість є фактично беззахисною перед потужним державним апаратом, головними елементами громадянського суспільства прийнято вважати об'єднання громадян. Тому одним з завдань даної роботи є спроба з'ясувати, чи можна вважати церкву одним із елементів громадянського суспільства.
   Даючи характеристику стану державно-конфесійних відносин, осмислюючи їх сутність і механізм вияву, маємо брати до уваги, що вони є одним із видів суспільних відносин, практичною матеріалізацією основних засад політики держави щодо релігії і церкви. І це, як підтверджує досвід формування і реалізації останньої в незалежній Україні, не є тип якоїсь периферійної, маргінальної політики, а суспільнозначуща складова архітектоніки, внутрішньої і зовнішньої політики держави.
   З огляду на нещодавні бурхливі політичні події структура роботи побудована за хронологічним принципом: перший розділ присвячено державно-церковним стосункам у довиборчий період, другий розділ присвячено релігійному аспекту виборчої кампанії.
   Перший розділ складається з двох параграфів: перший присвячено поглядам світських науковців на державно-церковні взаємини, другий - поглядам релігійних діячів на цю проблему.
   Другий розділ складається з трьох параграфів: перший присвячено офіційним заявам релігійних установ з приводу виборів Президента України, другий - релігійним питанням, відображеним в програмах кандидатів в Президенти України, які брали участь у першому турі виборів; третій параграф присвячено практичній участі різних церков у виборчих перегонах.
   У висновках представлені основні результати дослідження.

Розділ 1

Держава та церква в довиборчий період

1.1 Погляди світських вчених на державно-церковні стосунки

   Як засвідчує історія, протягом усього періоду існування розвитку держави й інституалізованих релігійних організацій вони завжди знаходилися у певній системі взаємозв'язків, взаємовідносин, діалектичної взаємодії.
   Цю систему можна розглядати як дуалізм держави і церкви - двох незалежних, самостійних начал. При цьому ми повинні мати на увазі, що ці два основних суб'єкта відносин мають різну природу. Кожен з них відіграє в соціумі свою особливу роль, має чітко окреслений простір компетенції, в якому реалізує свою функціональність. Тобто (наголошую ще раз), ми розглядаємо суб'єктів означених відносин не як таких, що протистоять один одному, а як внутрішньо незалежних, самодостатніх і взаємодіючих.
   Держава і церква використовують різні засоби для досягнення своїх цілей. Якщо для держави - це матеріальні, економічні, юридичні, силові методи, світська система ідей, вимог, то релігійні організації послуговуються в основному релігійно-моральними засобами духовного керівництва віруючими.
   Зауважимо, що коли ми розглядаємо проблему відносин держави і церкви, то слід мати на увазі, що вона виявляє себе в системі "суспільство - держава - церква ".
   Означена система відносин у релігієзнавчому, юридичному, політичному контекстах характеризується через поняття "державно-церковні відносини" . Варто сказати, що у даному словосполученні вживання терміну "церква" в науковому прочитанні є певною мірою некоректним. Це обумовлено тим, що сучасний релігійний простір України, як і більшості країн світу, є поліконфесійним. Тому термін "церква" в цьому просторі не може бути використаний для інституалізаційної характеристики цілого ряду конфесій релігійних напрямів. З іншого боку, "церква" у своєму понятійному аспекті, зокрема в християнстві, постає як "Боголюдський організм", як духовне явище, яке "одухотворяється Духом Божим". Отже, для характеристики названого типу відносин доцільно вживати понятійний конструкт "державно-конфесійні відносини " або "відносини держави і релігійних організацій ".
   У понятійному аспекті "державно--конфесійні відносини" можна охарактеризувати як сукупність законодавчо врегульованих і закріплених форм, принципів, взаємозв'язків, взаємовідносин, що склалися між: їх суб'єктами - державними владними інститутами та інституалізованими релігійними утвореннями (церква, релігійне об'єднання, деномінація, релігійний центр, релігійна громада, духовний навчальний заклад тощо). Тобто, означені відносини характеризують рівень, глибину взаємин влади і релігійних організацій, ступінь їх інтеграції або дезінтеграції, співпраці.
   Важливою при визначення характеру, змісту цього типу відносин є необхідність врахування історичного, соціально-політичного, культурного контекстів, об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливали і/або впливають на їх розвиток і сутність.
   Таким чином, певний тип державно-конфесійних відносин, який склався історично в тій чи іншій державі, є результуюча різних чинників, але насамперед він постає як наслідок складного соціально-політичного компромісу.
   Відносини держави і релігійних організацій будуються на певних принципах, мають свою структуру і суспільнозначущу мету.
   В Україні - це, перш за все, принцип світськості держави, який базується на конституційних засадах відокремлення церкви від держави, школи від церкви, законодавчо оформленій "інституційній і функціональній позарелігійності державної влади". Принцип світськості Української держави означає також, що вона є релігійно та ідеологічно незаангажованою, не пов'язує себе із жодною з конфесій, не виказує (принаймні законодавчо, нормативно) свою прихильність до будь-якої конфесії, релігійної організації, не фінансує їх і не втручається в канонічну, управлінську діяльність, організаційно-структурну побудову. Тобто, держава не має ніякої компетенції у справах релігії, богослужбовій діяльності релігійних організацій.
   Світська держава у своїй практичній діяльності не використовує політичних засобів для досягнення певних цілей в релігійній сфері, формування цілеспрямованого відношення суспільства (позитивного чи негативного) до релігії та її інститутів, а також не послуговується можливостями, методами релігійних організацій для досягнення певних політичних цілей.
   З іншого боку - церква (релігійні організації) не виконує державних функцій і не є суб'єктом політичного буття, не втручається в життя держави, діяльність її органів.
   Відтак держава і церква суверенні у своїй діяльності і не потребують взаємного її санкціонування.
   Відмзначимо, що саме принцип релігійно-світоглядної нейтральності держави (який, до речі, визнається більшістю конфесій, релігійних напрямів в Україні сущих) постає методологічною основою її світськості і в сукупності з іншими принципами, в т.ч. забезпечення повноцінної свободи совісті, свободи релігії, уможливлює практичну реальність вільного функціонування церкви у правовому просторі держави.
   У цьому контексті можна погодитися з думкою відомого російського вченого, історика, богослова А.Карташова про те, що "тільки як вільна духовна спільнота, що не пов'язана ні з яким типом держави, ні з будь-якою політикою, церква може в наш час здійснювати свою велику місію...", тому, що "свобода церкви в сучасній державі обернено пропорційна тісноті її зв'язків з державою".
   Надзвичайно важливим в означеному аспекті є те, що діалектика взаємовідносин держави і релігійних організацій безпосередньо корелюється з рівнем і ступенем свободи релігії в суспільстві. Остання виявляє себе в рамках цієї діалектики. Йдеться про свободу буття релігії в соціумі, тобто про нормативно врегульований, вільний від будь-якого силового втручання (що суперечить закону) простір релігійної самореалізації віруючих (незалежно від їх конфесійної належності) та функціональної самоактуалізації релігійних організацій. Світськість держави постає одним із найважливіших факторів, умов забезпечення повноцінної свободи совісті, свободи релігії як в індивідуальному, так і колективному вимірі.
   В особистісному суб'єктивно-екзистенціальному аспекті свобода релігії постає як свобода віросповідання. Остання вказує на те, що в процесі релігійного самовизначення індивід вибирає не релігію взагалі, а конкретну релігійну парадигму, релігійні цінності, моральні настанови конкретного віросповідання. Свобода віросповідання, як внутрішня свобода особистості, не є елементом державно-церковних відносин, так як і віруючий індивід (який є безпосереднім учасником релігійних відносин , культової практики) не є їх суб'єктом.
   Суб'єктом цих відносин є лише релігійна організація. Остання постає як добровільне утворення громадян-одновірців, метою якого є задоволення їхніх релігійних і пов'язаних з ними потреб, інтересів, та здійснення необхідної для цього відповідної діяльності.
   В релігієзнавстві свобода діяльності релігійних організацій характеризується через поняття "свобода церкви" (або, коректніше, "свобода релігійних організацій"). Це поняття характеризує ступінь автономності, незалежності релігійних організацій в богослужбовій, культовій діяльності, формуванні свого внутрішнього устрою, структури управління, їх правовий статус, можливості вільної реалізації своєї місії і тих завдань, заради яких вони і створювалися.
   Свободи церкви (а це різновид суспільної свободи) є однією із важливих складових структури свободи релігії.
   Саме поняття "свобода церкви" за своєю архітектонікою багато-аспектне. Структурно воно включає: свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій; свободу богослужбової практики; свободу засновувати і утримувати без перешкод місця богослужінь, культу, зборів; свободу виховувати, навчати, призначати і заміняти свій персонал, А згідно своїх нормативних принципів і канонів; свободу запрошувати і одержувати добровільні фінансові й інші пожертвування; свободу створювати і утримувати релігійні навчальні заклади, недільні школи, відповідні благодійні, гуманітарні установи; свободу організованої місіонерської діяльності, поширення релігійної віри, інформації; свободу виробляти, набувати та використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов'язані з релігійними обрядами, ритуалами, в цілому з богослужбовою практикою.
   Держава не втручається у внутрішнє життя релігійних організацій. Вона лише контролює ту частину їх діяльності, що виходить за межі чисто канонічної, богослужбової. Ця діяльність і пов'язані з нею проблеми (скажімо, економічного, фінансового виміру) регулюються через систему спеціальних законодавчих, нормативних актів (закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів) і загальним галузевим законодавством.
   Важливою для держави при побудові та практичному здійсненні своїх відносин з релігійними організаціями є необхідність врахування фактору поліконфесійності, неухильного дотримання принципу рівності всіх конфесій, релігійних напрямів перед законом і, що найголовніше, засад справедливості.
   В контексті свободи буття релігійних організацій принцип їх рівності перед законом є одним із визначальних. Він постає як рівна "міра регуляції свободи і справедливості", тобто йдеться про "рівність вільних і незалежних суб'єктів права в загальному масштабі, єдиній нормі і рівною мірою".
   Держава у відносинах з релігійними організаціями має своїми практичними діями стверджувати егалітарність перед законом усіх без винятку конфесій, без огляду на їх традиційність, чисельність, час заснування і походження.
   Закон акцентує увагу на тому, що всі офіційно зареєстровані у відповідних органах державної влади релігійні організації рівні у своїх правах і обов'язках, умовах для здійснення свого функціонального впливу і конфесійної самоактуалізації у повному обсязі. Вони мають однакові правовий статус, встановлені законами можливості і обмеження.
   Саме поняття "правовий статус" (від лат. status - стан, становище) характеризує становище юридичної особи - суб'єкта і об'єкта правових відносин (релігійні організації), ступінь і межі їх свободи, функціонально-рольових можливостей в правовому просторі держави. Закон визначає, що набуття правового статусу, правоздатності юридичної особи релігійною організацією здійснюється в результаті реєстрації нею свого статуту у відповідних органах державної влади.
   Реєстрація не є обов'язковою. Однак це не формальний акт. Його наслідком є те, що держава бере на себе певні юридично оформлені обов'язки щодо зареєстрованої релігійної організації: визнає, гарантує, захищає і охороняє її права. З іншого боку - релігійна організація, набуваючи визначеного законом правового статусу, правоздатності, бере на себе певні зобов'язання щодо дотримання закону і певних норм діяльності в правовому просторі держави.
   Відзначимо, що правові засади свободи буття релігійних спільнот знаходяться в нерозривному зв'язку із свободою віросповідання й іншими правами віруючих. Порушення, ігнорування прав релігійних організацій - це є одночасно і порушення прав віруючих. Тому чітке дотримання і поважання статусу релігійних організацій, їх прав і суверенітету у сфері їхньої діяльності є одним із ключових у системі державно-конфесійних відносин.
   Рівність релігійних організацій перед законом корелюється з рівною мірою обмеження їх діяльності, що постає необхідним у демократичному суспільстві. Аналіз показує, що ці обмеження зведені до мінімуму, відповідають за своєю суттю міжнародним стандартам і вимогам з цих питань. Такого роду обмеження, які встановлюють із необхідності забезпечення безпеки держави, моральних засад людей (віруючих і невіруючих), їх здоров'я і свободи, не є перешкодою вільній і повноцінній діяльності релігійних організацій, виконанню ними своєї місії, релігійній самореалізації віруючих.
   Сфера державно-конфесійних відносин надзвичайно широка і багатогалузева. Вона стосується різних аспектів буття релігійних організацій: соціальний, культурно-освітній, міжнародний, економічний тощо.
   Релігійні організації мають право на здійснення багатьох видів позарелігійної діяльності, в т.ч. економічної, якщо її результати використовуються на релігійні цілі. Держава сприяє цій діяльності, зокрема благодійницькій, співпрацює з релігійними спільнотами у справі збереження історико-культурної спадщини, підтримує інші суспільно-значущі зусилля їх.
   У нашій державі утворена і діє система державно-правового забезпечення свободи віросповідання, свободи релігійних організацій. Вона постає як комплекс взаємозв'язаних і взаємодіючих нормативно-правових передумов, юридичних засобів та загально-соціальних умов, які є сукупністю можливостей для повноцінної реалізації свободи релігії, її охорони і захисту.
   В структуру цієї системи входять також юридичні гарантії забезпечення свободи релігії, вільної діяльності релігійних організацій. За своїм змістом гарантії - це сукупність юридичних, соціально-економічних засобів, завдячуючи яким ефективне здійснення, захист права на свободу релігії (в особистісному і колективному вимірі) стає повсякденною реальністю. Головне їх функціональне призначення - це створення державою відповідних умов і надання кожному суб'єкту права на свободу релігій рівних юридичних можливостей, щоб забезпечити практичну реалізацію означеного права в життєво необхідному обсязі.
   Відзначимо, що складові структури системи державно-правового забезпечення свободи релігій за своєю функціонально службовою спрямованістю співвідносні з двома взаємопов'язаними сферами буття свободи релігії - індивідуальністю і спільнотою.
   Кожна з цих сфер дії юридичного механізму забезпечення свободи релігії, свободи діяльності релігійних організацій знаходиться в "гравітаційному полі" відповідних конституційно-правових норм і положень. В Україні (в рамках названої системи) створена законодавча база соціально-економічних умов для уможливлення вільної діяльності релігійних організацій.
   У системі державно-конфесійних відносин важливою також постає проблема справедливості. Зрозуміло, що принцип рівності релігійних організацій перед законом конституює юридичну (формальну) рівність. А остання не завжди адекватна фактичній рівності.
   В усьому розмаїтті конфесій, релігійних напрямів, рухів є такі, що за кількістю своїх адептів, матеріально-фінансовими і функціональними можливостями переважають інші релігійні організації. їхні роль, вплив на розвиток духовності в суспільному вимірі є значними.
   Однак це не означає, що ці конфесії (в Україні - це православні, католицька, греко-католицька і протестантські церкви) мають якійсь особливий статус і права в порівнянні з іншими. Закон цього не передбачає, хоча є спроби окремих політичних сил провести таку градацію серед релігійних організацій. Зрозуміло, що такий підхід лише зашкодив би справі стабільності, злагоди і миру в суспільстві. І хоча ми маємо чимало фактів, які засвідчують, що керівництво держави частіше зустрічається з ієрархами означених церков, а співробітництво держави з ними є активнішим, це не є ознакою того, що ущемляються права, інтереси і можливості інших релігійних спільнот. Це не є виявом дискримінації щодо них, звуженням параметрів свободи їх буття в соціумі. Однак на регіональному рівні окремі релігійні організації мають певні пільги. їм протегують місцеві органи влади. Це особливо проявляється при відведенні земельних ділянок під будівництво культових споруд, наданні пільг в оподаткуванні, а також в активному сприянні місіонерській і доброчинній діяльності цих релігійних організацій у відсутності будь-яких заходів з боку місцевих органів влади щодо мінімізації спроб клерикалізації окремих сфер суспільного буття.
   Це є пряме ігнорування закону, принципу рівності релігійних організацій в законодавчому полі держави, порушенням засад свободи релігії, церкви. Зрештою це є ігноруванням принципу справедливості в сфері державно-конфесійних відносин. Адже вияв несправедливості, перш за все, пов'язаний з порушенням прав або ж їх нехтуванням. Справедливість в означеному нами контексті постає як "мета-принцип-вимога", щоб норми, які визначають зміст державно-конфесійних відносин і відповідних дій держави, а головне, щоб практичні кроки останньої були адекватні вимогам закону, чітко корелювалися з принципами права на свободу релігії як окремих індивідів, так і релігійних спільнот.
   Таким чином, забезпечення принципу справедливості у відносинах держави і релігійних організацій, їх рівності в можливостях і перед законом -- не тільки сумісне зі свободою релігії, але є надзвичайно важливим для самого її існування. [1]
   У резолюції міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні сказано таке. Ми, учасники Міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні" дійшли згоди в тому, що триваючий складний процес побудови демократичного громадянського суспільства в Україні вимагає якомога більш інтенсивного діалогу між державою і Церквою, в якому сторони повинні бути сильними та рівноправними учасниками.
   Питання релігійної соціальної діяльності, освіти та виховання ми розглядаємо в контексті європейського вибору України. Це означає усвідомлення нею власних християнських коренів, котрі сягають початків її державності, освіти, культури - всіх, без винятку, сторін суспільного буття, а також відданість принципам релігійної свободи і прав людини, політичного і культурного плюралізму. На нашій землі протягом віків поруч проживали і плекали свої традиції християнські, іудейські та мусульманські релігійні спільноти. Свідченнями тому є численні пам'ятки храмів і церковної письменності, богословських шкіл і релігійних наукових установ, творів сакрального мистецтва і незліченні імена святих та праведників.
   Складні процеси глобалізації є викликом для всіх віруючих громадян нашої держави, які повинні спільними зусиллями підносити рівень духовності суспільства його релігійної культури, утверджувати цінності родинного життя, любові до ближнього, милосердя, громадянської відповідальності та суспільної злагоди.
   Українське законодавство забезпечує рівні права для всіх громадян, незалежно від їхнього світогляду, проте Держава має підтримувати і захищати релігійні та культурні форми життя своїх громадян. В умовах демократичного громадянського суспільства Держава частково доручає Церкві в опіку певні сфери відповідальності, насамперед, в ділянці соціального служіння освіти, і надає Церкві відповідну підтримку. Виходячи із цього учасники конференції вважають, що успішний розвиток українського суспільства вимагає наступних дій.
   1. Правова база церковно-державних відносин в галузі соціального служіння потребує вдосконалення та приведення у відповідність з вимогами демократичного громадянського суспільства та міжнародно-правовими актами, що ратифіковані Україною. Для забезпечення реалізації конституційних прав Церков і релігійних організацій України на соціальну діяльність та релігійне виховання необхідно:
   1.1. 3 урахуванням існуючого досвіду й надалі на засадах партнерських взаємовідносин держави і Церкви поліпшувати співпрацю з релігійними організаціями у сфері соціального захисту та охорони здоров'я населення, оздоровлення дітей з регіонів постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, в межах чинного законодавства сприяти благодійницькій діяльності Церкви, надавати їй сприяння в отриманні та безподатковому митному оформленні вантажів гуманітарної допомоги для проведення масових благодійних акцій, спрямовувати цю допомогу на матеріально-побутове та медичне обслуговування громадян, які потребують соціальної опіки.
   1.2. Внести зміни і доповнення в чинне законодавство України, яке регулює функціонування та розвиток системи освіти в Україні, з метою надання можливостей для створення і діяльності релігійних та загальноосвітніх навчальних закладів конфесійного підпорядкування.
   1.3. Розробити та затвердити державні вимоги щодо порядку ліцензування, атестації та акредитації вищих і середніх спеціальних богословських (релігійних) освітніх закладів та загальноосвітніх навчальних закладів конфесійного підпорядкування на умовах виконання ними державного стандарту та включити такі релігійні і загальноосвітні навчальні заклади конфесійного підпорядкування, що відповідають визначеним умовам, до єдиної державної системи освіти.
   1.4. Привести у відповідність законодавчу базу, з метою надання загальноосвітнім та іншим релігійним навчальним закладам конфесійного підпорядкування рівних можливостей з недержавними навчальними закладами подібного типу, у сфері соціального захисту учнів, студентів та викладачів, фінансово-господарського та матеріально-технічного забезпечення.
   1.5. Міністерству освіти і науки спільно з представниками церков і релігійних організацій утворити комісію або включити представників церков і релігійних організацій у діючі комісії для перегляду програм та підручників, в яких, поруч з наявними, мають бути відображені й інші існуючі наукові теорії.
   Ми усвідомлюємо, що саме на нас, представниках Церков, наукових установ і громадських організацій, які найбільшою мірою розуміють значущість духовних засад для соціальної моралі і майбутнього нашої країни, лежить головна відповідальність за успішне розв'язання цього завдання. Водночас, ми розглядаємо соціально значущу діяльність Церков і релігійних організацій як загальносуспільну справу, яка значною мірою сприятиме загальному благу і сподіваємося на всебічну підтримку наших зусиль з боку Держави, громадських організацій, всіх тих, кому не байдужа доля України [10].

1.2 Погляди релігійних діячів на державно-церковні стосунки

   Церква як боголюдський організм має не тільки таємничу суть, непідвладну стихіям миру, але і історичну складову, що входить в зіткнення і взаємодію із зовнішнім світом, зокрема з державою. Держава, яка існує для того, що влаштувало мирського життя, також стикається і взаємодіє з Церквою. Взаємовідношення держави і послідовників дійсної релігії змінювалися в ході історії.
   У стародавньому Ізраїлі до періоду Царств існувала єдина в історії справжня теократія, тобто богоправління. Проте у міру видалення суспільства від слухняності Богу як улаштовувачу мирських справ люди почали замислюватися про необхідність мати земного володаря. Господь, приймаючи вибір людей і санкціонуючи нову форму правління, в той же час жалкує про залишення ними богоправління: "І сказав Господь Самуїлу: послухай голоси народу у всьому, що вони говорять тобі; бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними... Отже послухай голоси їх; только представ їм і оголоси їм має рацію пануючи, який царюватиме над ними" (1 Цар. 8. 7,9). Таким чином, виникнення земної держави повинне бути що розуміється не як спочатку боговстановлена реальність, але як надання Богом людям можливості влаштовувати своє суспільне життя виходячи з їх вільного волевиявлення, з тим, щоб таке влаштувало, що є відповіддю на спотворену гріхом земну реальність, допомагало уникнути ще більшого гріха через протидію йому засобами мирської влади.
   Син Божий, що володарює землею і Небом (Мф. 28. 18), через втілення підпорядкував Себе земному порядку речей; покорявся Він і носіям державної влади. У відповідь на спокушаючі питання фарисея про дозволеність давати подати кесарю Рятівник сказав: "Віддавайте кесарево кесарю, а Божє Богу" (Мф. 22. 21).
   Розкриваючи учення Христове про правильне відношення до державної влади, апостол Павло писав: "Всяка душа та буде покірна вищим властям; бо немає влади не від Бога існуючі ж власті від Бога встановлені. Тому що опирається владі опирається Божому встановленню; а що опираються самі накличуть на себе засудження. Бо начальницькі страшні не для добрих справ, але для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро, і одержиш похвалу від неї; бо начальник є Божа слуга, тобі на добро. Якщо ж робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч: він Божа слуга, месник в покарання що робить зле. І тому потрібно покорятися не тільки із страху покарання, але і по совість. Для цього ви і податі платите, бо вони Божії служителі, цим самі постійні зайняті. Отже віддавайте всякому належне: кому подати, подати; кому оброк, оброк; кому страх, страх; кому честь, честь" (Рим. 13. 1-7).
   Ту ж думку виразив і апостол Петро: "Отже будьте покірні всякому людському начальству, для Панове: чи паную, як верховній владі, чи правителям, як від нього посиланим для покарання злочинців і для заохочення тих, що роблять добро, - бо така є воля Божія, щоб ми роблячи добро, загороджували вуста неуцтву божевільних людей, - як вільні, не як що вживають свободу для прикриття зла, але як рабині Божії" (1 Петро. 2. 13-16).
   III.2. Падіння Адама принесло в світ гріхи і пороки, що потребували суспільної протидії, - першим з таких було вбивство Каїном Авеля (Побут. 4. 1-16). Люди, розуміючи це, у всіх відомих суспільствах почали встановлювати закони, що обмежують зло і що підтримують добро. Держава як необхідний елемент життя в зіпсованому гріхом світі, де особа і суспільство потребують огорожі від небезпечних проявів гріха, благословляється Богом. В той же час необхідність держави витікає не безпосередньо з волі Божієй про первозданного Адама, але з наслідків гріхопадіння і із згоди дій po обмеженню панування гріха в світі з Його волею. Священне Писання закликає владу імущих використовувати силу держави для обмеження зла і підтримка добра, в чому і бачиться етичний сенс існування держави (Рим. 13. 3-4). Церква не тільки наказує своїм чадам покорятися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, але і молитися за неї, "щоб проводити нам життя тиху і безтурботну у всякому благочесті і чистоті" (1 Тім. 2. 2). Одночасно християни повинні ухилятися від абсолютизації влади, від невизнанні меж її чисто земній, часовій і скороминущій цінності, обумовленій наявністю в світі гріха і необхідністю його заборони. За вченням Церкви, сама влада також не має права абсолютизувати себе, розширюючи свої межі до повної автономії від Бога і встановленого Ним порядку речей, що може привести до зловживань владою і навіть до обожнювання володарів. Держава, як і інші людські установи, нехай навіть і направлені на благо, може мати тенденцію до перетворення в самодостатній інститут. Численні історичні приклади такого перетворення показують, що в цьому випадку держава втрачає своє справжнє призначення.
   III.3. У взаємновідносинах між Церквою і державою повинна враховуватися відмінність їх pryrod. Церква заснована безпосередньо Самим Богом - Господом нашим Ісусом Христом; боговстановленість державної влади виявляє себе в історичному процесі опосередковано. Метою Церкви є вічний порятунок людей, мета держави полягає в їх земному благополуччі. "Царство Моє не від миру сього" - говорить Рятівник (Ін. 18. 36). "Цей мир" частково покоряється Богу, частково ж, і головним чином, Avtonomyzyruet себе від власного Творця і Панове. У тому ступені, в який світ не підкоряється Богу, він підкоряється "батькові брехні" сатані і "в злі лежить" (Ін. 8. 44; 1 Ін. 5. 19). Церква ж - "тіло Христове" (1 Кори. 12. 27), "стовп і затвердження Істини" (1 Тім. 3. 15) - в своїй таємничій суті не може мати в собі ніякого зла, ні тіні тьми. Оскільки держава є частина "миру цього", воно не має частини в Царстві Божієм, бо там, де Христос "все і у всьому" (Кол. 3. 11), немає місця примушенню, немає mesта зіставленню людського і Божія, а отже, немає там і держави.
   Як правило, держава усвідомлює, що земне благоденствування немислимо без дотримання певних етичних норм - тих самих, які необхідні і для вічного порятунку людини. Тому завдання і діяльність Церкви і держави можуть співпадати не тільки в досягненні чисто земної користі, але і в здійсненні рятівної місії Церкви. Не можна розуміти принцип світськості держави як що означає радикальне витіснення релігії зі всіх сфер життя народу, усунення релігійних об'єднань від участі в рішенні суспільно значущих завдань, позбавлення їх права давати оцінку діям властей. Цей принцип припускає лише відоме розділення сфер компетенції Церкви і влади, невтручання їх у внутрішні справи один одного. Церква не повинна брати на себе функції, що належать державі: протистояння гріху шляхом насильства, використання мирських владних повноважень, ухвалення на себе функцій державної влади, що припускають примушення або обмеження. В той же час Церква може звертатися до державної влади з проханням або закликом спожити владу в тих або інших випадках, проте право рішення цього питання залишається за державою. Держава не повинна втручатися в життя Церкви, в її управління, віровчення, літургійне життя, духовну практику і так далі, рівно як і взагалі в діяльність канонічних церковних установ, за винятком тих сторін, які припускають діяльність як юридичну особу, неминуче вступаючу у відповідні відносини з державою, його законодавством і владними органами. Церква чекає від держави пошани до її канонічних норм і інших внутрішніх встановлень.
   III.4. Держава при симфонічних відносинах з Церквою шукає у неї духовної підтримки, шукає молитви за себе і благословення на діяльність, направлену на досягнення мети, службовців благополуччю громадян, а Церкву одержує від держави pomosch' в створенні умов, сприятливих для проповіді і для духовного обгодовування своїх чад, що є одночасно громадянами держави.
   III.5. Маючи різні природи, Церква і держава використовують різні засоби для досягнення своєї мети. Держава спирається в основному на матеріальну силу, включаючи силу примушення, а також на відповідні світські системи ідей. Церква ж має в своєму розпорядженні релігійно-етичні засоби для духовного керівництва і для придбання нових чад. Церква непогрішимо проповідує Христову Істину і викладає людям етичні заповіді, витікаючи від Самого Бога, а тому не владна зрадити що-небудь в своєму ученні. Не владна вона і замовкнути, припинити проповідування істини, які б інші учення ні наказували або ні розповсюджувалися державними інстанціями. У даному відношенні Церква абсолютно вільна від держави. Ради безперешкодного і внутрішньо вільного проповідування істини Церква не раз в історії терпіла гоніння від ворогів Христа. Але і гнана Церква покликана з терпінням переносити гоніння, не відмовляючи державі, переслідуючій її, в лояльності. Правовий суверенітет на території держави належить його властям. Отже, вони і визначають юридичний статус Помісної Церкви або її части, надаючи їм можливість необмеженого виконання церковної місії або обмежуючи таку можливість. Державна влада тим самим перед лицем Вічної Правди виносить суд про себе самій і врешті-решт передрікає свою долю. Церква зберігає лояльність державі, але вище за вимогу лояльності коштує Божественна заповідь: здійснювати справу порятунку людей в будь-яких умовах і за будь-яких обставин. Якщо влада примушує православних віруючих до відступу від Христа і Його Церкви, а також до гріховних, душешкідливим діянням, Церква повинна відмовити державі в покорі. Християнин, слідуючи велінню совісті, може не виконати веління влади, що примушує до тяжкого гріха. У разі неможливості покори державним законам і розпорядженням влади з боку церковної Повноти, церковне Священоначаліє після належного розгляду питання може зробити наступні дії: вступити в прямий діалог з владою з виниклої проблеми; призвати народ застосувати механізми народовладдя для зміни законодавства або перегляду рішення влади; звернутися в міжнародні інстанції і до світової громадської думки; звернутися до своїх чад із закликом до мирної громадянської непокори.
   III.6. Поява принципу свободи совісті - свідоцтво того, що в сучасному світі релігія з "загальної справи" перетворюється на "приватну справу" людини. Сам після себе цей процес свідчить про розпад системи духовних цінностей, втраті спрямованості до порятунку в більшій частині суспільства, що затверджує принцип свободи совісті. Якщо спочатку держава виникла як інструмент твердження в суспільстві божественного закону, то свобода совісті остаточно перетворює державу на виключно земний інститут, що не зв'язує себе релігійними зобов'язаннями. Затвердження юридичного принципу свободи совісті свідчить про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, про масову апостасію і фактичній індиферентності до справи Церкви і до перемоги над гріхом. Але цей принцип виявляється одним із засобів існування Церкви в безрелігійному світі, що дозволяє їй мати легальний статус в секулярній державі і незалежність від інаковіруючих або невіруючих шарів суспільства. Релігійно-світоглядний нейтралітет держави не суперечить християнському уявленню про покликання Церкви в суспільстві. Проте Церква повинна указувати державі на неприпустимість розповсюдження переконань або дій, ведучих до встановлення суцільного контролю за життям особи, її переконаннями і відносинами з іншими людьми, а також до руйнування особистої, сімейної або суспільної моральності, образи релігійних відчуттів, нанесенню збитку культурно-духовної самобутності народу або виникнення загрози священному дару життя. У здійсненні своїх соціальних, добродійних, освітніх і інших суспільно значущих програм Церква може розраховувати на допомогу і сприяння держави. Вона також має право чекати, що держава при побудові своїх відносин з релігійними об'єднаннями враховуватиме кількість їх послідовників, їх місце у формуванні історичної культурної і духовної зовнішності народу, їх цивільну позицію.
   III.7. Форма і методи правління багато в чому обумовлюються духовним і етичним станом суспільства. Знаючи це, Церква приймає відповідний вибір людей або принаймні не опирається йому. При суддівстві - суспільному устрої, описаному в Книзі Суддів, - влада діяла не через примушення, а силою авторитету, причому авторитет цей повідомлявся Божественною санкцією.
   При монархії влада залишається богоданною, але для своєї реалізації використовує вже не стільки духовний авторитет, скільки примушення.
   Сучасні демократії, в тому числі монархічні за формою, не шукають божественної санкції влади. Вони вдають із себе форму влади в секулярном суспільстві, що припускає право кожного дієздатного громадянина на волевиявлення за допомогою виборів. Зміна владної форми на більш релігійно вкорінену без одухотворення самого суспільства неминуче звиродніє в брехню і лицемірство, знесилить цю форму і знецінить її в очах людей. Проте не можна зовсім виключити можливість такого духовного відродження суспільства, коли релігійно вища форма того, що державного влаштувало стане природною. У умовах же рабства, відповідно до ради апостола Павла, "якщо і можеш зробитися вільним, то кращим скористайся" (1 Кори. 7. 21). Разом з тим, Церква повинна приділяти головну увагу не системі зовнішньої організації держави, а стану сердець своїх членів. Тому Церква не вважає для себе можливим ставати ініціатором зміни форми правління, а Архієрейський Собор Російської Православної Церкви 1994 року підкреслив правильність позиції про "неперевагу для Церкви якого-небудь державного ладу, який-небудь з існуючих політичних доктрин".
   III.8. Держава, зокрема світське, як правило, усвідомлює своє покликання влаштовувати життя народу на початках добра і правди, піклуючись про матеріальний і духовний добробут суспільства. Тому Церква може взаємодіяти з державою в справах, службовців благу самої Церкви, особи і суспільства. Для Церкви така взаємодія повинна бути частиною її рятівній місії, охоплюючій всестороннє піклування про людину. Церква покликана брати участь в тому, що влаштувало людського життя у всіх областях, де це можливо, і об'єднувати відповідні зусилля з представниками світської влади. Умовами церковно-державної взаємодії повинні бути відповідність церковної участі в державних працях природі і покликанню Церкви, відсутність державного диктату в суспільній діяльності Церкви, незалучена Церкви ті сфери діяльності держави, де її праці неможливі унаслідок канонічних і інших причин.
   III.9. У сучасній державі, як правило, є наявним розділення властей на законодавчу, старанну і судову; присутні різні рівні влади: загальнодержавний, регіональний, місцевий. Це визначає специфіку взаємин Церкви з властями різних гілок і рівнів.
   Взаємини із законодавчою владою є діалогом Церкви і законодавцями з питань вдосконалення загальнодержавного і місцевого права, що має відношення до життя Церкви, церковно-державному sorabotnychestvu і сферам суспільної стурбованості Церкви. Цей діалог стосується також ухвал і рішень законодавчої влади, що не мають прямого відношення до законотворчості.
   У контактах з виконавчою владою Церква повинна вести діалог з питань ухвалення рішень, що мають відношення до життя Церкви, церковно-державному співпрацюванню і сферам суспільної схвильованості Церкви, для чого на відповідному рівні підтримується контакт з центральними і місцевими органами виконавчої влади, зокрема відповідальними за рішення практичних питань життя і діяльності релігійних об'єднань і за нагляд за дотриманням ними законодавства (органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ і тому подібне).Взаємини Церкви з судовою владою різних рівнів повинні обмежуватися уявленням у разі потреби інтересів Церкви в суді. Церква не втручається в безпосереднє здійснення судовою владою її функцій і повноважень. Інтереси Церкви в суді, за винятком крайньої необхідності, представляють миряни, уповноважені Священоначалієм на відповідному рівні (Халкид. 9). Внутрішньоцерковні суперечки не повинні виноситися на світський суд (Антіох. 12). Міжконфесійні конфлікти, а також конфлікти з розкольниками, що не піднімають питань віровчення, можуть виноситися до світського суду (Карф. 59).
   III.11. Щоб уникнути змішення церковних і державних справ і для того, щоб церковна влада не набувала мирського характеру, канони забороняють клірикам брати на себе участь в справах державного управління. 81-е Апостольське правило свідчить: "Не личить єпископу, або пресвітеру вдаватися в народне управління, але неупустительно биту при справах церковних". Про те ж мовиться і в 6-м Апостольському правилі, а також в 10-м правилі VII Уселенського Собору. У сучасному контексті дані положення стосуються не тільки виконання адміністративних владних повноважень, але і участі в представницьких органах влади [12].
   В кінці минулого тижня в Українській православній церкві Київського патріархату (УПЦ KP) відбулася помітна подія, а саме -- черговий Помісний собор. Іншими словами -- засідання найвищого керівного органу Церкви, в якому брали участь як духовні, так і світські представники Церкви.
   Собор проаналізував життя Церкви в сучасних умовах і прийняв ряд важливих ухвал. Лейтмотивом доповідей ієрархів і виступів членів Собору прозвучало усвідомлення того історичного факту, що за ті, що пройшли роки УПЦ КП стала дійсним втіленням заповітної Української незалежної помісної церкви, за яку народ, суспільство боролися століттями. Собором був прийнятий також оновлений Статус, який більше відповідає сучасним реаліям.
   6 липня на засіданні Архієрейського собору був вибраний новий склад постійних членів Священного Синоду і Вищої церковної ради. Були обговорені і схвалені Послання Помісного собору УПЦ КП до пастирів і вірним Церкви, а також листи до Президента і Голови ВР.
   Чимале значення має прийнята Собором Декларація "Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації миру", яка починається словами: "Підносимо подячні молитви Господові нашому Ісусу Христу за дане нам благословення незалежного буття Української держави, яка сприяє духовному і матеріальному відродженню і зростанню нашого народу". У Декларації висловлюються, зокрема, такі думки і рекомендації:
   "Православна церква сприймає принцип відділення Церкви від держави як чітке розмежування законом функцій обох сторін і взаємне невтручання кожної сторони в справи чисто церковні або державні. Це не означає, проте, повного витіснення Церкви з суспільних процесів і відділення Церкви не стільки від держави, скільки від суспільства, суспільного життя. Незалежна від держави Церква повинна стати ближче до суспільства і виконувати своє соціальне служіння. Відносини церкви і держави повинні будуватися на основах партнерства.
   Незалежність нашої держави -- дар Божий. Тому за те, як ми скористаємося цим даром, ми нестимемо відповідальність не тільки перед майбутніми поколіннями, але і перед Подавцем цього дару" [11].
   Держава і Церква - різнорідні організації. Вони не повинні ні зливатися воєдино, ні підмінювати одна другу. Держава - інститут права, порядку і викорінення зла. Господь є Бог порядку, тому Церква застерігає від тих вчень, що в ім'я мнимої свободи людини породжують хаос. Можлива й інша крайність, коли вся повнота державної влади зосереджена в руках однієї людини чи вузько обмеженої групи людей. Така поліцейська держава, що зневажає волю людини і гідність особистості, однаковою мірою як і анархія, суперечить Божественному задуму про людину і державу. Церква виступає в захист людини, її гідності і права реалізовувати свою цивільну і релігійну свободу.
   Церква також застерігає і проти політики державного протекціонізму щодо тієї чи іншої релігії або конфесії, надання їй статусу державної. У такій багатонаціональній і багатоконфесійній державі як Україна, подібна політика завдасть шкоди міжнаціональному і міжконфесійному миру і злагоді. Більше того, такий тісний союз суперечить біблійному принципу поділу сфер кесаря і Бога (Церкви), а також конституційному принципу відділення окремих релігійних об'єднань від держави.
   Церква, безумовно, визнає виняткову роль держави у підтримці порядку й справедливості, у забезпеченні загального блага і блага кожної людини. Вона готова, у міру своєї компетенції, всіляко підтримувати державу в її прагненні служити людині. Здатність держави припиняти зло і сприяти добру є для Церкви основним критерієм її моральної оцінки.
   Церква не вважає для себе потрібним робити якісь заяви з приводу державного ладу, форм державного управління чи ведення державних справ. Та чи інша модель держави формується історично і залежить від традицій народу, часу та політичних обставин. Християнська Церква за всю свою історію пережила різні форми правління. Однак за всіх часів вона закликалася Богом виконувати доручення Христа - проповідувати Євангеліє і стояти на захисті гідності людини. її справжня місія не мала нічого спільного з політикою, усуненням певних режимів і революціями, але завжди була зорієнтована на людину, захист її прав та гідності.
   Разом з тим, Церква завжди залишала за собою право піклуватися про людину й піднімати свій пророчий голос проти таких форм державного правління, при яких принижується людське гідність. Церква АСД вітає демократичні перетворення суспільства й української державності, здійснені за останні десятиліття.
   Адвентисти Сьомого Дня підтримують принцип відокремлення Церкви від держави (Див. Мф.22:21). При цьому це відокремлення повинне реально гарантувати свободу Церкви, а не бути фіктивне, як це мало місце в минулому. З іншого боку, важливо зрозуміти, що відокремлення Церкви від держави не означає її відокремлення від суспільства.
   Церква АСД позитивно оцінює положення ст.35 Конституції України: "Кожен має право на волю світогляду і віросповідання.... Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова".
   Адвентисти також вважають, що держава може видавати закони, які регулюють різні сфери діяльності релігійних об'єднань. Водночас вони переконані, що земні влади не мають права приймати закони, що стосуються питань віросповідання, внутрішнього (канонічного) устрою релігійних організацій, або ж такі, які дають перевагу якійсь із конфесій. Відповідно, жодна конфесія не повинна домагатися прийняття законодавства, яке забезпечує їй однобічні переваги. Кожного разу, коли духовні керівники шукали можливості посилити свої позиції чи домагалися впливати на суспільство за допомогою цивільної влади, результат був сумний. Ніяка форма релігійного тиску через цивільні влади не є богоугодна. Адвентисти так само стурбовані тим, що окремі міністерства і відомства підписують угоди про співробітництво з якою-небудь конфесією, чим виключають аналогічну взаємодію з іншими конфесіями, тим самим порушуючи конституційний принцип рівності релігійних об'єднань перед законом.
   Протягом довгих років адвентисти обговорювали питання про прийнятність для Церкви фінансової підтримки від держави. З одного боку, Біблія застерігає Церкву від союзу з державою, а з іншого, - вчить, що Господь керує серцями тих, у чиїх руках зосереджена державна влада, і що Церква не повинна відкидати їхню допомогу для особливого роду діяльності.
   Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ст.18) передбачає: "Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями й одержувати їх. ..."
   Вважаємо, що релігійні організації могли б зробити набагато більше для блага суспільства при фінансовій підтримці держави їхньої благодійницької та загальноосвітньої програм, оскільки вони тим самим беруть участь у виконанні державних завдань. Однак така допомога може бути прийнятою, якщо вона при цьому не супроводжується обмеженнями на вільне сповідання й поширення віровчення, на принципи внутрішнього життя церкви, у тому числі самостійне обрання нею керівників своїх організацій і установ і та ін. У той же час Церква переконана, що державне фінансування не повинне прийматися з метою використання отриманих засобів для оплати релігійної діяльності - проведення богослужінь і євангельських програм, видання релігійної літератури, виплати заробітної плати служителям Церкви, оскільки ці сфери діяльності є чисто релігійними. Виняток складають випадки, коли духовне служіння відбувається для тих, чиє життя знаходиться під повним контролем держави і здійснення такого служіння неможливо без державної участі (ВК, військові частини і т.п.). Для всіх інших видів діяльності (загальноосвітньої, медичної, соціальної) допомога держави для Церкви цілком може бути прийнятною.
   Невід'ємна складова ринкової економіки є конкурентна боротьба, в якій перемагає найсильніший, а слабкий зазнає поразки, що нерідко породжує людську трагедію. Тому Церква переконана в необхідності розумного поєднання вільного ринку з державним регулюванням економічних відносин за допомогою відповідного законодавства. Необхідно також більш ефективно використовувати науково-технічний потенціал й економічні ресурси України для вирішення соціально-економічних проблем та підвищення рівня життя людей.
   Приватна власність об'єднує в собі два види відносин, в які вступає людина: управління власністю Бога, тобто взаємини людини і Бога, й міжлюдські відносини при її використанні. Творець схвалює обидва види цих відносин як законні, що зумовлює відсутність між ними протиріччя при виконанні людиною волі Божої.
   Однак, пам'ятаючи про гріховність людської природи, Церква схвалює наявність законодавства, яке обмежує права приватної власності, щоб уникнути нагромадження занадто великого багатства в одних руках, а також установлює відповідне оподатковування нерухомості [4].

Розділ 2

Релігійний аспект виборчої кампанії

   В основі проблем незалежної України в політичному, господарському, громадському, культурному, релігійному житті лежить насправді проблема із самовизначенням як кожного українця, так і народу в цілому.
   Процес справжнього визначення своєї ідентичності вимагає повноцінної, а не обмеженої системи координат. Декларативна ж самоідентифікація переважно базується на тому, що ти співвідносиш себе із чимось (нацією, релігією, культурою...), що несе в собі позитив, а, отже, що узагальнено можна назвати "даром". Наприклад -- "працьовитий народ, який гарно співає", або "богобоязні люди, гостинні і дружелюбні", або "відважні шляхетні мужчини (козаки) і гарні розумні жінки (роксоляни)". Виходячи з цього можна припустити, що результати всіма нами очікуваних на осінь президентських виборів значною мірою залежатимуть від того, наскільки український виборець спроможний визначити свою ідентичність у різних сферах.
   Проблематична самоідентифікація з конкретною Церквою. Приналежність до Київської церкви (будь-то нині УГКЦ, УАПЦ, УПЦКП) -- це асоціація із інспірованими Московською церквою переслідуваннями з боку російської держави (як показує досвід -- навіть коли вона має форму "комуністичної") упродовж всього періоду "возз'єднання". На сучасному ж етапі -- це проблема самоідентифікації з "легітимною" УПЦМП чи зі "схизматичними" (за версією московських ієрархів) українськими церквами. Цю справу ускладнює ще й те, що у багатьох наших сучасників релігійне самовизначення відбулося тільки на словах. Більшість із нас були атеїстами і втратили усвідомлення значимості Христових таїнств, доступ до яких дає християнська релігія. Багато з тих, хто хотів повернутись "у лоно Церкви", потрапили у вир боротьби за впливовість конфесій, а тому "рації" й інтереси певної конфесії багатьом людям замінили усвідомлення основних послань християнства. Тому люди, котрі навертаються до Бога по-справжньому, у багатьох випадках відходять від Церкви, може, не стільки від самої Церкви, скільки від так званих церковних справ [8].
  
   Як правило, що ближче до виборів, то частіше виникає в промовах слово "довіра". Особливо часто це слово звучить у вустах церковників, які наполягають на винятковому впливі церкви на уми громадян. При цьому вони неодмінно посилаються на соцопитування (що, як правило, не зовсім коректно) і "думку політологів" (як правило, анонімних). Проте навряд чи навіть найсміливіший політолог на даному етапі стверджуватиме, що безпосередні політичні заклики церкви спроможні помітно вплинути на рішення виборця. З огляду ж на те, що переважна більшість громадян, відповідно до все тих самих соцопитувань, не визнає безпосереднього впливу церкви на свої електоральні уподобання, у цьому тонкому питанні церкві доводиться діяти не стільки за допомогою прямих закликів голосувати за того чи іншого кандидата (або обережніше -- за те чи інше коло ідей), скільки непрямими методами. Заклики, "страшилки", гасла набили оскому, і вплив церкви на результати виборів залежить тепер більше від уміння створювати та підтримувати в пастві певні настрої, із яких і народжуються остаточні рішення [13].

2.1 Офіційні звернення релігійних організацій

з приводу виборів Президента України

   26 липня 2004 року в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі під головуванням Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Володимира пройшло чергове засідання Священного Синоду Української православної Церкви. Священний Синод направив духівництву і мирянам спеціальне Звернення у зв'язку з майбутніми виборами Президента України. Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до духівництва та мирян у зв'язку з майбутніми виборами Президента України.
   Священний Синод Української Православної Церкви вважає доцільним звернутися до кліру та богохранимої пастви напередодні майбутніх виборів Президента України.
   Всечесні отці, дорогі брати і сестри! Священний Синод Української Православної Церкви вважає доцільним звернутися до кліру та богохранимої пастви напередодні майбутніх виборів Президента України. Насамперед, закликаємо вас виконати свій громадянський обов'язок перед Батьківщиною і взяти участь у виборах. Усім нам треба визначитися зі своїми особистими симпатіями і віддати голос за майбутнього лідера нашої країни. Кожен християнин повинен розуміти, що доля держави влаштовується Господньою волею, і Промислом Божим буде визначений той, хто повинен стати до керма державної влади. Але незвіданий і незбагненний Промисел Божий здійснюється через нас, немічних, і тому усі ми покликані стати Його знаряддям, посприяти Його звершенню. Закликаємо вас не слухати тих, хто переконує відмовитися від участі у виборах, які вони неправдиво називають справою богопротивною. Біблія, як і вся історія християнських народів, свідчить, що істинно віруючі люди завжди ставилися до обрання, як до справи глибоко промислительної і брали безпосередню участь у виборах царів і священнослужителів. Разом з тим, вважаємо за необхідне нагадати, що Церква Христова - Царство не від світу цього, вона повинна бути поза політикою, поза боротьбою партій, а тому не може закликати суспільство до підтримки якоїсь політичної сили чи конкретного політичного діяча. Але це зовсім не означає, що кожний із нас, що є членами Церкви - Тіла Христового, не повинен мати власної політичної позиції. Будь-який християнин вправі віддати перевагу тому політикові, якого вважає найбільш гідним стати на чолі держави. Ніхто не може чинити на вас тиск із метою вплинути на ваш політичний вибір. Адже через нього, зокрема, кожен з нас реалізує даровану Господом свободу. Тому нагадуємо вам, що віруюча людина зобов'язана визначатися, керуючись винятково власною свободою. У той же час кожен із нас, самостійно визначаючись з вибором, повинен пам'ятати, що свобода завжди поєднується з відповідальністю. Це стосується і нашої політичної свободи, реалізованої через особисте волевиявлення на виборах. Голосуючи за того чи іншого кандидата, ми розділяємо разом з ним відповідальність за підсумки виборів і політику, які стануть їх наслідком. Тому перш, ніж зробити свій вибір, православний християнин повинен об'єктивно оцінити кожного з кандидатів, виходячи, насамперед, з інтересів Церкви, Народу і Держави. Священний Синод Української Православної Церкви вважає своїм архіпастирським обов'язком нагадати своїм чадам: роблячи вибір, не захоплюйтеся барвистою риторикою і гарними, але безвідповідальними обіцянками, на які у наш час, як правило, дуже багаті передвиборні кампанії. Господь наш Ісус Христос сказав: "По їхніх плодах пізнаєте їх. Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Ми. 7, 20-21). Пам'ятайте ці слова і керуйтеся ними у своєму виборі. Шукайте тих, хто намагається виконувати у своєму житті волю Божу, а не лукаво марнословить про духовність. Судіть про політиків за тим реальним внеском, який вони зробили в справу процвітання України. Намагайтесь вибрати того, хто уже виявив свою чесність і принциповість, хто довів, що вболіває за свою державу, щиро любить свій народ і підтвердив це конкретними справами. Вибирайте того, хто зумів довести свою одностайність з вами, хто поважає нашу Православну віру і Святу Церкву. Закликаємо вас зробити свій вибір із щирою молитвою за Україну і її багатостраждальний народ, уповаючи на Господа і Його Пречисту Матір. Хай збереже нас під Своїм Покровом Пресвята Богородиця в цей доленосний момент історії нашої земної Батьківщини! Ми також хочемо нагадати вам, дорогі брати і сестри, що будь-який результат майбутніх виборів, ми, як чада Церкви Христової, зобов'язані прийняти зі смиренням, пам'ятаючи слова апостола Павла: "Немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню" (Рим. 13, 1-2). Покладемо ж на Господа наші надії, щоб на чолі Держави став найгідніший із кандидатів, щоб його старанне служіння на користь Батьківщини і народу України принесло добрі плоди! [2]
   В кінці минулого тижня в Українській православній церкві Київського патріархату (УПЦ KП) відбулася помітна подія, а саме -- черговий Помісний собор. Іншими словами -- засідання найвищого керівного органу Церкви, в якому брали участь як духовні, так і світські представники Церкви.
   Одним соціально важливих документів Собору є "Послання Помісного Собору УПЦ KП до боголюбивим пастирям, чесному чернецтву, всім вірним і до співгромадян". Там мовиться, серед іншого, також про відношення Церкви до майбутніх виборів президента України. Нижче приводимо декілька положень Послання:
   "Наша Церква в цілому схвально відноситься до процесів встановлення мирних і справедливих взаємин між державами і підтримує інтеграцію України в європейське співтовариство, з яким нас об'єднує загальна християнська духовна і культурна традиція. Разом з тим, ми вважаємо, що, не дивлячись на суспільні і економічні проблеми,
   український народ має духовні скарби, які можуть принести користь і для європейського співтовариства. З іншого боку, Україна повинна відкинути духовно згубні традиції, якими, на жаль, страждає європейське суспільство...
   Церква вважає своїм боргом нагадати, що вищою метою існування держави, як інституту, встановленого Богом, є турбота про духовний стан і добробут своїх громадян. Ігнорування потреб знедолених є порушенням Божого закону, за яке винні несуть відповідальність перед Богом...
   Цього року держава переживає складний процес виборів нового Глави нашої держави. Ми, як православні християни, повинні під час виборів виконати через голосування свій громадський обов'язок. Кожен повинен голосувати -- відповідно до свого особистого вибору. Порушення права на вільний вибір, яким є маніпуляція результатами волевиявлення народу, -- не тільки діяння, каране державними законами, але і зневага законом Божим. Того, хто зважиться зробити подібне, чекає нелицемірній Божий суд...
   Той, хто хоче узяти на себе грузнув служіння народу, повинен володіти не тільки належними адміністративними навиками, але і високими духовними і моральними якостями. Першим серед них повинна бути любов до свого народу і своєї держави, бажання піклуватися про зміцнення суверенітету, про політичну і економічну незалежність України, а також про підйом духовності народу на основі традиційних християнських і загальнолюдських цінностей. Помісний Собор УПЦ KП закликає всіх вірних нашій Церкві і всіх співгромадян узяти під час голосування ці критерії за основу вибору Президента України".
   Помісний собор УПЦ КП також ухвалив рішення призвати всеукраїнську паству в кожне богослужіння підносити Господові особливу молитовну прохання: "За справедливі вибори Розділу держави Українського, щоб Господь послав людям розум і нелицемірну любов до країни нашій і був милостивий до неправди і провинам нашим і помилував нас" [11].
   Півтори тисячі християн за ініціативою українського пастора Сандея Аделаджі зібралися разом, щоб впродовж п'яти днів постити і молитися за майбутнє України, повідомляє прес-служба церкви "Посольство Боже".
   З 26 по 30 липня в Пущі-Водиці (Київ) в санаторії УТОГ проходить п'ятиденний пост і молитва під керівництвом пастора і служителів церкви "Посольство Боже", заснованої Сандєєм Аделаджі, що живе в Україні протягом 12 років. Напередодні президентських виборів, півтори тисячі чоловік зібралися помолитися за майбутнє українського народу.
   Основної темою молитви для християн, що зібралися, стали майбутні президентські вибори.
   З 26 по 30 липня в Києві проходить п'ятиденний, загальний церковний пост і молитва. Півтори тисячі чоловік зібралися разом, напередодні президентських виборів, щоб молитися за майбутнє українського народу. Окрім пастирів і служителів, на цей раз з в посту беруть участь гості із США, Німеччини, Індії, Фінляндії, Голландії, Бельгії, Болгарії, Польщі, Чехії, Норвегії, Росії, Білорусії, Казахстану.
   Основної темою молитви для християн, що зібралися, стали майбутні президентські вибори. Як і більшість християн України, пастори і служителі церкви "Посольство Боже" не залишилися в стороні від подій, що відбуваються в країні. Християни просять Бога про стабільність і процвітання для України і її народу [9].
   Звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до українського народу напередодні виборів Президента України.
   Боголюбиві співвітчизники!
   Усі ми, хто звертається до Вас з іменем Господа нашого, переконані, що міжконфесійний та міжнаціональний мир, громадянський спокій і стабільність, толерантні взаємини, невпинне підвищення рівня довіри у взаємовідносинах держави і Церкви, релігійних організацій є незаперечним результатом демократичного розвитку і зміцнення незалежної України.
   Український народ має унікальну історичну можливість влаштовувати своє буття відповідно до вищої правди. Держава і суспільство здійснюють послідовні кроки на шляху остаточного подолання негативної спадщини та наслідків тоталітарної політики минулого. релігійним організаціям повертаються їх колишні будівлі та майно. Відроджуються монастирі й церкви, костели, кірхи, мечеті, синагоги, молитовні будинки.
   Громадянський мир і спокій забезпечують незворотність і безперервність цих процесів, суспільну злагоду, стабільне зростання добробуту.
   Разом з тим, нас непокоїть нагнітання невиправданих пристрастей навколо виборів Президента України, намагання внести розбрат, вивести людей на вулиці задля досягнення своїх невиправданих цілей. Очевидно, що ці спроби приречені, але своє зле діло - сіяння нервозності, непевності, невір'я - вони можуть зробити.
   Закликаємо співвітчизників до милосердя, просимо зберігати спокій, не допускати проявів ворожнечі, екстремізму і нетерпимості.
   Покладаємо свої надії на громадський мир, спокій і стабільність у суспільстві. Молимося разом з Вами за подальший розвиток і зміцнення рідної України!
   Звернення підписали: Муфтій Духовного управління мусульман Криму Еміралі Аблаєв, глава Духовного управління мусульман України Муфтій України Шейх Ахмед Тамім, Предстоятель Української Православної Церкви (Московського Патріархату), Митрополит Володимир, Глава Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви архиєпископ Григоріс Буніатян, Єпископ Української Лютеранської Церкви Вячеслав Горпинчук, Президент Українського Біблійного Товариства Анатолій Глуховський, Глава Консисторії Закарпатської Реформаторської Церкви, Єпископ Василь Горкай, Президент Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів Григорій Комендант, Президент Української Уніонної конференції церкви адвентистів сьомого дня Володимир Крупський, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України Мефодій, Муфтій, глава Духовного центру мусульман України Сулейман Мухамедзянов, Старший пресвітер Союзу вільних церков євангельської віри України [5].
   Всеукраїнська Рада Церков не виносила на розгляд і не приймала передвиборчого звернення до українського народу, його підписали лише окремі представники духовенства. Про це заявив 28 жовтня лідер Християнсько-демократичного Союзу Володимир Стретович, коментуючи поширене ЗМІ звернення окремих представників духовенства, стурбованих "виходом людей на вулиці" в день виборів, - повідомила прес-служба центрального штабу Віктора Ющенка.
   "Державний комітет з питань релігії видав бажане за дійсне, а насправді ніхто із старших єрархів з цим документом не ознайомлювався і не підписував. Наскільки мені відомо, дуже багато з них відмовилося підписувати звернення у запропонованому варіанті. Тому - це просто маніпуляція громадською свідомістю", - заявив Володимир Стретович.
   Лідер Християнсько-демократичного Союзу зауважив, що під цим зверненням немає підписів головних єрархів Церков України. Він переконаний, що "це влада від імені Ради Церков висунула звернення та донесла його до широкого загалу" [3].

2.2 Релігійні питання в програмах

кандидатів в Президенти України

   ***************************************************** [16].
   ****************************************************************** [15].
   Статьи приняты к публикации в 5м номере журнала "Компаративистские исследования религии"

2.3 Фактична участь церков у виборчому процесі

   У цьому параграфі ми розглянемо висвітлення участі церков у виборчій кампанії засобами масової інформації - як вітчизняними, так і іноземними.
   Напередодні виборчої кампанії здалося, що в церковно-політичній сфері з'явиться хоч якась інтрига. В.Ющенко, як зазначили інформагентства, перед походом до ЦВК отримав благословення в УПЦ, а патріарх Філарет в інтерв'ю "Громадському радіо" заявив про можливу підтримку В.Януковича. Вузьке коло журналістів, які пишуть на церковну тематику, очікували розвитку подій. Адже насправді: усі визначилися й от уже стільки років займаються перетягуванням ідеологічного каната між "націоналізмом" і "патріотизмом", "слов'янською єдністю" та "державністю", переконані в тому, що це більш зрозуміло для парафіянина. Проте тих, хто зацікавився можливими ідеологічними переорієнтуваннями політиків чи церковників, помилилися: усі залишилися на своїх місцях. Ющенківський "дрейф", як з'ясувалося пізніше, пояснювався лише тим, що "у його рідному селі немає церкви УПЦ КП". А чутки про те, що готується зустріч представників його штабу з керівництвом РПЦ, виявилися дещо перебільшеними. Звичайно, особистість не зовсім байдужого до питань релігії О.Зінченка, який симпатизує УПЦ та очолює штаб В.Ющенка, давала матеріал для подібних домислів. Проте далі за домисли справа не пішла. Російські церковні аналітики, попри деяке потепління до В.Ющенка світської преси, не втомлювалися нагадувати читачам церковних ЗМІ про присутність у його рядах тих, "хто громив православ'я на Західній Україні" та інших "бандерівців".
   Зі схильностями УПЦ нічого фатального не сталося. Ця конфесія, як і раніше, чітко дотримується генерального курсу й вагається лише разом із ним. Якщо на останніх парламентських виборах вищому керівництву конфесії вдалося витримати обличчя і так і не висловити ніяких політичних уподобань, то цього разу фортеця не витримала облоги. Мало того, що "їхній" кандидат -- ще й чинний прем'єр-міністр (а "дружба з владою" завжди вирізняла вітчизняне православ'я та УПЦ особливо), при якому в УПЦ один за одним укладаються договори про співробітництво з міністерствами та відомствами. Він ще й щедрий пожертвувач і попечитель, який ініціював і підтримав відновлення Свято-Успенського Святогорського монастиря, що цього року отримав статус лаври. Крім того, у період його губернаторства в Донецькій області було побудовано ще 63 храми, про що нагадав нам сам предстоятель УПЦ митрополит Київський Володимир. Хіба можна не винагородити таку ревність? Особливо зважаючи на те, що В.Янукович у виконанні церковної преси -- щиро віруючий християнин. Досить нагадування про те, що його духівником був сам схіархімандрит Зосіма -- старець Зосіма, якого в народі величають "святим", відомий подвижник православ'я та ревнитель безумовної церковної єдності з Московським патріархатом.
   Відбулися ще спільні відвідини прем'єр-міністром і предстоятелем УПЦ митрополитом Київським Володимиром, митрополитом Донецьким Іларіоном і намісником Києво-Печерський лаври єпископом Павлом Святої гори Афон. У зв'язку з цією подією церковна преса писала про виявлення "щирих релігійних почуттів" означеного кандидата в президенти. Притім нагадувалося, що "першому-ліпшому" Цариця Небесна не дозволила б "ступити на Святу Землю". Одне ж із найвідвертіших джерел назвало навіть ім'я цього "першого-ліпшого" -- В.Ющенко (у ряду анонімних "розкольників і єретиків"), після чого слідував пасаж про необхідність голосувати за того, кого "благословила Сама Цариця Небесна" -- це "небесний мандат", так би мовити.
   Звичайно, можна лише дивуватися тому, як легко церковні люди розкидаються подібними "мандатами" і зводять Богородицю до рівня ЦВК. На цьому тлі історія з "християнськими щоденниками", подарованими українським школярам з ініціативи прем'єр-міністра (відповідно до інформації, опублікованої на сайті його штабу), із фотографією самого В.Януковича в товаристві митрополита Володимира -- просто маленький курйоз. А відверто проянуковська позиція найбільшого поборника за єдність із Росією митрополита Одеського Агафангела, якому, зокрема, належить такий пасаж: "Ця людина заслуговує на увагу Бога та людей. Я закликаю віруючих одеситів віддати свої голоси на найближчих виборах за гідного кандидата в президенти -- Віктора Федоровича Януковича" -- просто реалізація передвиборної політики конфесії. Звичайно, в Зверненні Синоду УПЦ до духівництва і мирян із приводу виборів дотримані добрий тон і обережність, як і належить церкві, у формулюваннях. Та виглядає вона поруч із наведеними вище фактами та висловлюваннями "другої людини" конфесії дещо наївно. Для чого вже тут бути обережними? Після всього сказаного та зробленого настанова "вибрати того, хто вже проявив свою чесність, принциповість, хто довів, що вболіває за свою державу, щиро любить свій народ і підтвердив це конкретними справами", сприймається як іносказання.
   Подібна політична орієнтація УПЦ була цілком прогнозована, хоча хотілося думати, що все робитиметься не настільки відверто. Адже напередодні парламентських виборів митрополиту Володимирові якось удалося не виявити симпатій до жодного з блоків. Цього разу прем'єр-міністру виявили значно більшу честь. І йому немає в чому дорікнути УПЦ -- її керівництво зробило все, що могло, а біляцерковні організації та преса довели те, що в силу певних умовностей не змогли сказати самі владики. Що ж до спроб команди Ющенка дещо врівноважити конфесійне реноме свого кандидата, то все це залишилося лише ініціативою команди Ющенка, що не знайшла гарячої підтримки в керівництва УПЦ. Зрозуміло, йдеться лише про офіційну позицію керівництва конфесії -- конфесії, нагадаю, зовсім не такої однорідної, яка не вирізняється ідейною згуртованістю, хоч як намагалися б переконати нас у зворотному її ідеологічні суперники. Проте для виборця-парафіянина через ЗМІ й звернення кліриків транслюється саме офіційна позиція конфесії та саме вона визначає в очах громадськості уподобання УПЦ як цілого.
   Предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет проявив на початкових етапах деяку оригінальність. Його розтиражована фраза про можливу підтримку В.Януковича могла здатися дивною. Та лише на перший погляд. Слід сказати, що намісник УПЦ КП, хоч і був підданий анафемі та очолює невизнану церкву, -- цілком східнохристиянський архієрей. За способом думок, так би мовити. Його погляди на державно-церковні відносини мало чим відрізняються від позицій того самого патріарха Московського -- обидва вони підтримують "державницькі ідеї", тільки один -- великоросійську, а інший -- українську. Обидва переконані в необхідності найтіснішого співробітництва церкви та держави. Обидва схильні до нецерковної риторики та підміни релігійного ідеологічним. Що зрозуміло -- адже школа одна.
   І все-таки не варто так серйозно сприймати заяву про можливу підтримку В.Януковича з боку підвідомчої патріарху Філарету конфесії. Сказано це було ще до початку активної фази президентської кампанії, і хіба що як натяк на можливий союз. Передбачалося, у штабі В.Януковича можуть здогадатися, що вплив УПЦ КП найсильніший в тих регіонах України, де рейтинг Януковича особливо низький, отже є можливість виправити там справи, розігруючи церковну карту. Проте відпочатку було ясно, що подібний союз навряд чи можливий. Адже той, хто підтримує УПЦ (і має всі шанси знайти підтримку в неї), навряд чи зможе укласти подібний союз і з протиборчою конфесією. А УПЦ не тільки вигідний союзник -- вигідний чисто статистично, тому що має найбільшу кількість парафій в Україні, але союзник старий, випробуваний і вже багатьом зобов'язаний. Тому навряд чи сам патріарх Філарет сильно вірив у можливість союзу, коли казав про свою готовність до нього. Однак і не сказати про це він не міг -- ніколи не слід упускати можливість продемонструвати свою лояльність.
   Утім, контекст висловлення Патріарха не залишає сумнівів щодо його справжніх (а не можливих) союзників і політичної орієнтації. В.Януковичу Патріарх обіцяв підтримку своїх вірних тільки за однієї умови: якщо той підтримає Київський Патріархат, ідею побудови в Україні Єдиної помісної православної церкви. Відразу Патріарх вказав на того, хто вже зарекомендував себе на цьому поприщі -- В.Ющенка. "Ми не обмежуємо волю наших віруючих, вони можуть голосувати за ту чи іншу партію, -- зазначив Патріарх, -- але ми просимо, щоб вони дотримувалися нашого принципу захисту інтересів Української держави та Української православної церкви Київського Патріархату".
   Переймаючись тим, що ідею Єдиної помісної православної церкви дотепер не втілено, Патріарх Філарет висловлює надію, що це зробить наступний президент. Ось так, виявляється, виникають церкви -- їхня поява залежить не від Вищих Сил, а від того, хто буде президентом.
   Попри відому прямоту, виявлену, зокрема, у нинішній передвиборній кампанії, у зверненні Помісного собору УПЦ КП дотримується пристойності, так само як звернення Синоду УПЦ. У Посланні наведено перелік якостей, які передусім мають бути у кандидата, гідного голосу вірного УПЦ КП: любов до свого народу та своєї держави, бажання піклуватися про зміцнення суверенітету, політичної та економічної незалежності України. Головне -- жодних імен. Втім, воно й необов'язково -- колеги з УПЦ та їх ЗМІ самі все всім пояснять...
   Не зрадила своїх навичок і орієнтації і УГКЦ. У тому, що та як зробить керівництво цієї конфесії, можна було не сумніватися. Питання було лише одне -- наскільки радикальними будуть її висловлення. Після заяви, зробленої на початку року, в якому Синод УГКЦ різко критикував політику держави й закликав своїх вірних до активності, залишалося лише чекати традиційного звернення Синоду УГКЦ із приводу виборів. Нагадаю, що "Інструкцію виборцю", підготовлену УГКЦ до парламентських виборів, критикували за "непрямі вказівки" -- на кшталт тих, що пролунали в посланнях православних конфесій цього року. До нинішніх виборів Синод УГКЦ постарався видати максимально нейтральний документ -- ідеологічно нейтральний, мається на увазі. Тут ви вже не знайдете спекуляцій із приводу "комуністичного полону" чи "зневаги до українського". Зате тут наведено список електоральних зловживань -- одностороннє інформування, використання адмінресурсу, покупка голосів, фальсифікація результатів. До кожного з пунктів наведені роз'яснення та застереження. "Готові рецепти" відсутні. Не висуває УГКЦ і таких вимог до кандидатів, як підтримка їхньої церкви або якоїсь церковної ідеї.
   Водночас добре помітне прагнення керівництва конфесії підтримувати високий електоральний тонус у своїх парафіян. Для цього використовується різноманітний арсенал церковних засобів: створено та поширено специфічну "Молитву про вибори", впродовж чотирьох місяців до виборів за літургією слідують молитви за чесні вибори (про подібну ініціативу оголосила, до речі, і УПЦ КП), за два місяці до дня голосування розпочалася безперервна молитва ченців і монахинь УГКЦ "за хороші та чесні вибори", мотиви громадянської активності пронизують проповіді.
   Можна сказати, що за методами реалізації власної позиції УГКЦ знову випереджає православних колег. УГКЦ розуміє, що католицькій церкві в "православній країні" слід діяти іншими методами -- ні спільних паломництв, ні гучних заяв про те, "який кандидат благословенний", ні "християнських щоденників", ні міркувань про роль президента в створенні церкви. А ефективність, мабуть, нітрохи не нижча. Звичайно, у них матеріал більш піддатливий -- населення Західної України завжди вирізнялося значно більшою політичною активністю та чіткістю ідеологічних позицій, ніж побратими з Центральної, тим паче Східної України. Та й із впливом церкви на уми громадян у Західній Україні ситуація дещо інша. Втім, про зворотній рух теж не слід забувати. Судячи з усього, самим церковникам про нього забути не вдасться. І якщо штаб В.Януковича у Львівській області звинуватив яворівського священика в тому, що він "ініціював несанкціонований мітинг на підтримку Ющенка", то згаданого священика можна, засудивши, ще й пожаліти -- спробував би він не "ініціювати"... Звичайно, іншим політикам і навіть церковникам, які практикують в інших регіонах, не завжди зрозуміло, що бувають моменти, коли відмовити пастві неможливо. Не тільки тому, що ти розділяєш її погляди. А й тому, що якщо ти не можеш стримати рух, його треба хоча б очолити...
   Саме в такому становищі перебуває УГКЦ у себе вдома. Її керівництву вже не потрібні гучні заяви та відверта підтримка того чи іншого кандидата -- люди все зроблять самі. Важливо лише пробудити в них активність, створити атмосферу великих надій і великої ж відповідальності. Змусити їх діяти.
   Політичні орієнтації УАПЦ на цих виборах висловлюються вкрай глухо і спорадично. Якщо на минулих парламентських виборах її позицію можна було принаймні сформулювати, то нині, лише через півтора року, про неї можна хіба що здогадуватися. Певне, робота з виведення цієї конфесії з числа основних гравців на церковному полі цілком удалася. Газета "Наша віра", яку редагує Є.Сверстюк, що виходить при Патріархії УАПЦ у Києві й традиційно підтримується В.Ющенком, -- у даному випадку насамперед газета, а вже потім друкований орган певної церкви. Саму ж позицію конфесії визначити майже неможливо. Вона зводиться до подеяких коментарів священиків, які, в основному, відійшли від місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Мефодія з приводу неправомірних, із їхньої точки зору, виступів церковників на підтримку того чи іншого кандидата. При цьому їхні промови логічні та розважливі, але голос їх надто слабкий -- майже не чутний. І про це доводиться лише шкодувати, оскільки розвал УАПЦ, що відбувся не без допомоги держструктур (за визнанням самих церковників) і майже не помічений як політиками, так і громадськістю, призвів до того, що найпрогресивніша частина конфесії опинилася в ізоляції, зокрема, інформаційній. Що зменшило кількість "альтернативних" голосів у хорі церковних критиків держави. А в нашому випадку втрата кожного голосу дуже відчутна. Нещастя, що сталося з цією конфесією, багато в чому симптоматичне: церква, яка не має потужної підтримки за кордоном і не стала активним гравцем на політичному полі всередині країни (тобто не готова виконувати сьогохвилинні "соцзамовлення" і, відповідно, не має союзників у великій політиці), приречена.
   Нинішня передвиборна кампанія з надзвичайною ясністю показала, що деідеологізація церковного життя, про яку після "церковного затишшя" попередніх виборів заговорили оптимісти, так і не відбулася. Кожний новий спалах політичної активності детонує церковно-ідеологічну ситуацію в Україні. Принаймні в православ'ї. А чому, власне, вона мала відбутися? Загальна втома від церковного політиканства -- ще не привід від нього відмовлятися. Тим паче, коли альтернатив йому немає. Коли намісники продовжують домагатися місця біля трону натомість щедрих подарунків, споруд, договорів, що припускають розширення церковної мережі, зміцнення своїх позицій у боротьбі з "конкурентами". Церква як і раніше спирається на владу і прагне всіляко зміцнити цю підпірку. Парафіяни , ввірені цим пастирям, судячи з усього, в їхніх очах дедалі більше втрачають глузд та не спроможні відрізнити грішне від праведного, земного від небесного, ЦВК від Цариці Небесної та державу від народу.
   Швидше за все, церковники знають про істинну природу "довіри до церкви" із боку громадян України. Та старанно приховують це. Втім, цілком можливо, деякі з них і справді думають, що це довіра до всього того, що кажуть священнослужителі. Отже -- і довіра до політичних закликів та ідеологем. От лише є одна цікава особливість в українського віруючого: він рідко сприймає те, що чує в церкві, як керівництво до дії. Це стосується, не тільки виборів і агітації за того чи іншого кандидата в президенти а і його повсякденного життя, повсякденного вибору -- вибору між добром і злом. Церкві, як бачимо, й без політики є чим зайнятися. Хочеться вірити все-таки, що наші церковники розуміють: довіра до церкви визначається вірою кожного з нас у Бога. А цим не треба спекулювати. [13].
   Одній з незвичайних рис недавньої президентської кампанії на Україні стала відкрита, активна і наполеглива участь в ній Української Православної Церкви Московського Патріархату. У Росії якщо Патріарх або єпископи наважуються якось позначити наявність у Церкви політичних переваг, то роблять це гранично обережно, непрямо. Під час губернаторських виборів, коли кандидати тулитимуться до місцевих архієреїв, російські єпископи звично знаходять для себе термінові справи за межами рідного регіону: виїжджають на лікування, в паломництво, виявляють невідкладну потребу в нанесенні братських візитів. Але восени 2004 року на Україні церковні владики поводилися абсолютно інакше. Митрополит Володимир повернувся до Києва на найгарячіші дні і не став приховувати своєї позиції. Це незвично, але якщо такий вчинок здійснений, то означає, напевно, і обставини були на те екстраординарні. Розділ українського православ'я митрополит київський Володимир заявив, що своє blagoslovenye на участь у виборах він дав тільки одному кандидату. І назвав його ім'я - Віктор Янукович. У храмах розповсюджувалися календарі і листівки на підтримку саме цього кандидата. І навіть в день виборів, 21 листопада, в храмах служились молебні про дарування перемоги не просто рабу Божію Віктору (обидва кандидати носять одне і те ж ім'я), а саме Віктору Януковичу. Була навіть складена спеціальна молитва із згадкою цього імені в її назві - "Молитва вірних чад Української Православної Церкви за раба Божого Віктора Януковича". Оскільки за церковним календарем 21 листопада - день архангела Михайла, то і в цій молитві про Януковича було сказано: "Об Великий Архангелі Михайлі, створи вороги його яко вівці, скруши їх яко прах перед лицем вітру". Що примусило церковних ієрархів зробити такий однозначний і публічний вибір? Україна як цілісне живе утворення ще не склалася. Її багатоликість, багатоукладність виявилася несподіванкою для всіх. Вона виявилася несподіванкою для російських політологів, котрі приїжджали до Криму або Одеси і вважали, що такі ж настрої у Львові. Вона виявилася несподіванкою і для західних політиків, які мали справу з американо-канадською українською антирадянською діаспорою, переважно галицької, і вважали, що так само на відносини з Росією дивляться і в інших частинах України. А опинилося все складніше. На думку одного з представниківРПЦ, єдиної України сьогодні не існує. Є шість різних регіонів з дуже різною історією, різною історико-культурною, національною і релігійною самоідентифікацією, по-різному в різних регіонах оцінюються навіть фундаментальні події власної національної історії.
   Відмінність Заходу і Сходу на Україні забарвлена і в релігійні тони: католицький Захід і православний Центр і Схід. Орієнтація українського заходу "на захід" політичний привела до того, що за останні 15 років в релігійному житті України стало помітно і присутність неопротестантських рухів, базою яких є США. Ця присутність починає проявляти себе і в політиці. Так, незадовго до президентських виборів з'явилося послання Віктора Ющенка християнам України, в якому була наступна теза: "Як Президент зроблю все від мене залежне, щоб гарантувати громадянам дотримання цього права, а Церкви свободу пасторського служіння". Для мене одна буква в цьому тексті означала дуже багато що. У православ'ї прийнято говорити слово пастир, а пастора - позначення проповідників в новопротестантських утвореннях - п'ятидесятників, адвентистів і т.д. Для Віктора Ющенка російська мова - рідний, він уродженець сумської області, а зовсім не західної України, тому припустити, що йдеться про недостатнє знання російської мови, не представляється можливим. Це означає, що або сам Віктор Ющенко, або ж люди, які формують його релігійну політику, причетні до неопротестантських груп американського походження. Отже, релігійна складова виявилася в діяльності прозахідного кандидата. На Україні віруючим людям очевидно, що якщо ти не цікавишся політикою, то одного разу політика зацікавиться тобою.
   Політичні опоненти розцінили заяву митрополита Володимира як прояв "повсякчасного візантійсько-радянського сервілізма". Але ця формула втрачає свою "очевидність" при додатку її до сучасної Української ситуації. Де влада зараз? У кого? Митрополит київський Володимир, голова Української Православної Церкви, яка асоційована з Московським Патріархатом, висловив свою позицію по відношенню до Януковича вже після першого туру, вже після оголошення підсумків першого туру. Якби така заява мала місце до початку голосування, то його можна булo би вважати продовженням традиційної лінії Церкви на підтримку влади. Але, по-перше, в першому турі перемогу отримав Ющенко. І в цих умовах висловити свою позицію на підтримку Януковича було вчинком. По-друге, цю заяву зробив київський Митрополит, а не донецький, запорізький або одеський. Київ - регіон, який проголосував за Ющенка, а не за Януковича. Регіональні власті Києва - і адміністративна влада, і бізнес-еліта, і інтелектуальна еліта підтримують Ющенка. Значить, не чужі, не "владні" інтереси відстоював митрополит Володимир, виступаючи на підтримку Януковича, а своє, церковне бачення перспективи. Очевидно, київський Митрополит, знаючи підводний перебіг київського політичного життя розумів, що означає для подальшого розвитку ситуації на Україні перемога одного або іншого кандидата. Звичайно, не всі громадяни України повинні робити вибір, виходячи з інтересів Православної Церкви.
   У разі перемоги "оранжевої революції" Україні доведеться стати "банановою республікою". Так завершилися 13 років звинувачень Української Православної Церкви Московського Патріархату в антипатріотичній діяльності. Саме УПЦ MП зайняла позицію, яка могла б забезпечити і збереження цілісності України, і збереження її самостійності хоч би на рівні 90-х років. Навпаки, "національні Церкви" на зразок "Київського патріархату" підтримали Ющенка, а, значить, висловилися за демонтаж останніх залишків незалежності України від західного політичного світу [6].
   У цю передвиборну кампанію, крім того, що на громадян обрушилася лавина порад, умовлянь, наставлянь, схвалень і несхвалень із боку деяких церков і окремих священнослужителів (що, напевно, цілком припустимо), було розіграно виставу державно-церковного єднання. На прикладі цієї кампанії ми мали можливість переконатися в тому, наскільки ефемерні, зокрема, релігійні свободи. . Як і слід було очікувати, із усіх церковних звернень із приводу виборів найбільш розтиражованим виявилося найменш виразне. Найменш виразне як стилістично, так і змістовно. "Нічого видатного" -- цей чиновницький принцип було покладено в основу Передвиборного звернення Всеукраїнської ради церков при Держкомрелігій України. Складено його в стилі колишніх звернень, які приймала ВРЦ у моменти загрози владі. Тут йдеться про "незаперечні результати демократичного розвитку України" (стилістику оригіналу збережено), "безперервне підвищення рівня довіри у взаєминах держави та церкви", мир, спокій, стабільність тощо. Слова "мир і стабільність", які надзвичайним чином збігаються з передвиборними гаслами одного з кандидатів, звучать у кожному абзаці документа. Проте священнослужителів, які підписали документ, непокоїть нагнітання пристрастей навколо виборів президента України (автори чомусь вважають їх "невиправданими"). Того, що хтось може "вивести людей на вулицю задля досягнення своїх несправедливих цілей". Притому висловлюється повна впевненість, що ці спроби приречені. Не зовсім зрозуміло, якщо "спроби приречені", тобто загрози "миру та стабільності" немає. Складне, напевно, завдання було поставлено перед авторами -- з одного боку, не нагнітати пристрастей, а з іншого -- умовити не піддаватися пристрастям. Найцікавіше ж те, що "вихід людей на вулицю" пов'язується винятково з "несправедливими" цілями. Тобто вихід на вулицю задля "праведних" цілей автори чомусь виключають і пов'язують лише з чиїмись амбіціями, а не з цілком зрозумілим бажанням громадян захистити свій вибір і свою свободу.
   Свою точку зору на події в Україні висловили й ті, хто не підписався під цитованим вище документом -- представники УГКЦ, УПЦ КП, РКЦ, Церкви християн віри євангельської, Української християнської євангельської церкви. Перед другим туром вони опублікували вже друге своє звернення з приводу виборів (перше було опубліковано на початку жовтня). Якщо в попередньому зверненні церковні діячі закликали громадян дослухатися голосу совісті і робити вибір, базуючись винятково на ньому, то другий документ адресований радше не пересічним громадянам, а тим, від кого залежить легітимність виборів. У документі зазначено, що виборцям і членам виборчкомів доводилося "долати тиск" і навіть "виявляти жертовність", висловлено осуд на адресу керівників навчальних закладів, які "зловживали своїм становищем, нав'язуючи студентам своє бачення вибору або караючи їх за прояв громадянської позиції". Автори документа застерігають від участі в різного роду фальсифікаціях, у тиску на громадян і інших незаконних діях, що є "гріхом перед Богом". У зверненні також міститься заклик до журналістів і власників ЗМІ "пам'ятати, що сам Христос називає Себе Істиною, а диявол зветься батьком неправди". На думку авторів документа, нинішні вибори визначають не просто нового президента, але сам шлях розвитку України на найближчі 10 років. І це, мабуть, можна вважати відповіддю авторам "Звернення від ВРЦ", котрі вважають підвищену увагу та чутливість суспільства до нинішніх виборів "невиправданими".
   Отже, у тому чи іншому документі, з власного почину чи з примусу, до громадян України звернулися представники ледь не всіх більш-менш помітних релігійних організацій. Що ж провокує таку небувалу активність як кандидатів, які прагнуть "дружити" із церквами, так і самих церков, попри те, що українці не дуже дослухаються політичних закликів церкви? Найімовірніше -- мізерний розрив у першому турі. Тут уже мова не йде про залучення на свій бік мільйонів -- тут кожен голос може виявитися вирішальним, тому в боротьбу було кинуто всі резерви, навіть ті, на які особливої надії раніше не було.
   Про те, що кандидати, які вийшли в другий тур, не робили великих ставок на церковну карту, свідчать украй розпливчасті формулювання "церковного питання" у їхніх передвиборних програмах. В обох йдеться про "підтримку міжконфесійної злагоди" без хоч би якої конкретизації -- ні тобі "підтримки канонічного православ'я", ні "конфесійного розмаїття". Обидва кандидати на початку виборчої кампанії відвідали церкву й отримали причастя в одній і тій же конфесії -- УПЦ. Не дивно, що саме ця конфесія стала головною дійовою особою церковно-політичного спектаклю. Ні, ніхто не боровся за її прихильність, як під час парламентських виборів. Світу явилася не лише "особливість" української влади, а й слабкість найчисленнішої (а отже -- найсильнішої) української церкви, яка стала не більш ніж тлом для кандидата-прем'єра.
   Щоправда, піарники влади застосовували візуальні засоби: куполів, свічок, церковних інтер'єрів, старців, священиків і патріархів, які наперебій благословляли, було так багато, що побаченому не хотілося вірити. Не кажучи вже про те, що від слогана "православний президент" можуть відвернутися віруючі, бо віруюча людина, як ніяка інша розуміє, що слова "президент" і "православний" знаходяться в різних, в ідеалі -- діаметрально протилежних -- значеннєвих полях. Втім, і наші церкви, і наша держава за останні 13 років "церковного відродження" зробили чимало, щоб ці значеннєві поля для нас злилися в щось невиразне церковно-ідеологічне, що може бути використано в належний момент. Відсутність релігійної свободи, зокрема свободи церкви від держави, продемонстрована у ході передвиборної кампанії -- лише симптом відсутності свободи як такої.
   Старання пом'якшити відверто фарсові ситуації всебічної підтримки провладного кандидата з боку УПЦ і особисто її предстоятеля було притаманне церковним ЗМІ.Решта дійових осіб пройшли немов би другим планом -- афонські старці, патріарх Єрусалимський і всієї Палестини, навіть патріарх Московський і всія Русі -- хоча ці священнослужителі могли благословити когось, наприклад, українського прем'єр-міністра "на мудре управління країною"
   Так, їм не потрібно відпрацьовувати "найвище заступництво", як предстоятелю УПЦ. "Ми в Україні, звісно, не мученики, але...", -- промовив митрополит Володимир на зустрічі архієреїв РПЦ із російським президентом В.Путіним, який у відповідь пообіцяв на власному дні народження переговорити про проблеми УПЦ із Президентом Кучмою і прем'єром Януковичем. Тому предстоятель найчисленнішої конфесії в Україні мав фактично агітувати за Януковича аудиторію телеканала "Інтер", підкріплюючи свої сентенції про "дійсно віруючу православну людину, гідну стати на чолі нашої держави", розлогими цитатами з Іоанна Златоуста. Розповідати про всі благословення, отримані В.Януковичем, про його величезний внесок у відновлення Святогорського монастиря і надання йому статусу лаври ( як може світська особа впливати на надання подібного статусу?). При цьому про підтримку В.Ющенка, надану Українській ПЦ під час перебування головою НБУ, Блаженнійший чомусь не згадав. Ні про кошти, виділені на відновлення Києво-Печерської та Почаївської лавр, ні про передану Грецькому приходу УПЦ церковну споруду, котра перебуває на балансі НБУ, і яку, до речі, забрали у віруючих після відставки В.Ющенка з поста прем'єр-міністра. Митрополит Володимир повідомив, що благословення на участь у виборах він дав лише В.Януковичу і більше нікому. Втім, "виключне благословення" сам предстоятель і ЗМІ УПЦ стали педалювати після зустрічі з В.Ющенком. Річ у тім, що, провівши годинну розмову з цим кандидатом "в атмосфері порозуміння", намісник благословив і його. Відповідно до інформації сайта "Православна Україна", митрополит Володимир провів із В.Ющенком "неофіційну зустріч" і благословив його, "як усіх". Що означає "неофіційна зустріч" ? Запитання про те, чи буває "як усіх" і "не як усіх" і чим одне різниться від іншого, недоречні. Певне, для різних людей у церкви заготовлені різні благословення. За інформацією "Української правди", із цим благословенням у митрополита Володимира вийшло непорозуміння, бо незабаром після від'їзду Ющенка приїхали представники вищої української влади і популярно пояснили предстоятелю, що на його місце вже є особа-- митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон, -- тож "благословениями разбрасываться" не в його інтересах. Інформацію цю перевірити не вдалося, але її автору не відмовиш у логіці -- чому б при донецькому президенті не поставити і донецького предстоятеля? Якщо в цій інформації є хоч крупинка правди, митрополита Володимира можна тільки ще раз пожаліти -- підневільну людину у ворожому середовищі.
   Зазвичай українські церкви в політичній боротьбі вдаються до практики "часткового втручання": предстоятель демонстративно усувається, єпископи і священики виконують політичні замовлення з більшою чи меншою відвертістю , церковні ЗМІ використовують як рупор ті чи інші політичні сили , навколоцерковні громадські організації пікетують, мітингують і навіть улаштовують хресні ходи. За їхні дії церква взагалі відповідальності не несе). Цього разу "частковим втручанням" УПЦ не відбулася. Навіть предстоятель приєднує свій голос до пропаганди, що вже тут на парафіяльних священиків кивати? На агітаційні листівки "православного президента", котрі роздають у церкві, на "агітпроп" у ході літургії, на відверту дезінформацію, розповсюджувану по церковних каналах, на тиск на віруючих, котрим навіюють, що "не той" вибір -- це зрада Церкви Христової. І при всьому цьому священик УПЦ підтверджує в ефірі, що вони не змушують парафіян голосувати тільки за Януковича, вони розповідають, "у кого як виглядають справи". Слід гадати, тонна антиющенківських листівок, знайдених у Свято-Покровському соборі в Сарнах, -- це просто наочне приладдя для успішної проповідницької діяльності. Подібні листівки розповсюджували в церквах багатьох міст України, у тому числі й Києві.
   Здається, що УПЦ перебуває в стані затяжних боїв. Це не викликає сумніву у того, хто уважно стежить за "фронтовою" стилістикою ЗМІ цієї (а також протиборчої) конфесії. Обидві сторони конфлікту настільки домоглися успіхів у виштовхуванні виключно церковних проблем (розколу, прозелітизму тощо) у політичну площину, що не слід дивуватися віддачі. Використовуючи політичні засоби у вирішенні церковних питань (тиск на українське керівництво з боку російського президента, наприклад), церква має бути готова платити тією ж монетою -- надавати ідеологічну підтримку владі. Так виникають "православні президенти", гасла про "спільність церкви та долі" України та Росії, захисту Святої Русі від НАТО, Європи й іншої католицької експансії. Можливо, що все залишиться по-старому. Принаймні зовні. Ніхто не кинеться після обрання нового президента об'єднувати церкви чи скасовувати "неугодні" конфесії. Ці обіцянки ні до чого не зобов'язують. Ще занадто свіжі в пам'яті події середини 90-х, коли церква показала, що здатна спровокувати заворушення, якщо хтось зазіхне на її права. Але річ навіть не в цім. Річ у особливостях національної гуманітарної політики -- про неї забувають, щойно бажаного вдалося досягти і з'являються "важливіші справи". Від набридливих нагадувань із будь-якого боку новий президент, як і колишній, буде відговорюватися "необхідністю зберігати мир і стабільність". Погодьтеся, мовчазна згода з мультиконфесійністю -- невелика плата за громадянський мир. Тим більше, якщо окрім "збереження стабільності" похвалитися нічим.
   Однак без втрат із цієї історії не вийде ніхто. Незалежно від того, хто буде обраний і як підуть у нього справи, Церква залишиться для багатьох тим, чим вона відверто показала себе на цих виборах -- ще одним важелем тиску на громадян. Це ще одна свобода, котра свободою для нас так і не стала. Всі -- і ті, хто "проковтнув" церковний агітпроп, і ті, хто кинувся геть від нього -- рівною мірою втратили трохи віри. Тому що, дозволивши затягти себе в передвиборні ігри -- байдуже, якого ступеня чистоти, -- Церква підтвердила свій світський статус. Статус придатка до державної машини, котрий виконує ідеологічне замовлення. [14]
   Досить цікаве ессе-порівняння хоча й не має наукового характеру, але висвітлює творчу точку зору віруючої людини
   Історія людства від днів свого існування свідчить нам, що в переважній більшості, головами держав ставали далеко не кращі сини людства, а розбійники що садять з собою на трон в співурядування подібних собі. Не будьмо себе заспокоювати -- світ стає все гірше, криза повсюдна. Правителі, що осатаніли, покладуть перед собою тисячі співгромадян і пройдуть по ним, лише б стати президентами. У кіно завжди перемагає герой і хороший. Життя інше.
   Прийшла Людина, але супротивники злякалися, що відбере електорат, ослабить їх вплив і відкриє людям очі від тьми до світла. Використовуючи брехню і силу Чоловік був узятий і ув'язнений. На наступний ранок натовп підбурюваних людей, в безумстві кричав: "не його, але Вараву". Так і написано: "Тоді знову закричали всі, кажучи: не його, але Вараву. Варава ж був розбійник" (Иоан.18:40) Дуже цікава деталь не упущена Євангелістом: "Варава ж був розбійник". Так і зараз через тисячі років людству нав'язується "розбійник" - кримінальна людина.
   Якщо переможе "розбійник", то хай все його прихильники пам'ятають, що на спроби Пілата звільнити Сина Божого народ закричав: "І, відповідаючи, весь народ сказав: кров Його на нас і на дітях наших." (Матф.27:25) Так і трапилося. Через час біля мільйона іудеїв загинуло від рук римлян, яких вони і використовували для засудження Бога і вибравши Вараву. Знайте, виборці "Варави", що ваш вибір ляже на ваші ж труни білим саваном [7].

Висновки

  
   Реальна, конституційно гарантована релігійна свобода, зростання інтересу значної частини населення до світоглядних та духовних потреб свого життя сприяли стабільному розвитку церковного комплексу, становленню релігійного плюралізму і поліконфесійності держави, призвели до помітних змін у релігійній сфері як в кількісному, так і якісному вимірах.
   Система державно-церковних відносин, що склалася в Україні, відповідає демократичним принципам, базується на основоположних міжнародних угодах з прав людини і свободи віросповідань та національному законодавстві, здатних забезпечувати подальший динамічний розвиток релігійно-церковного життя. Українська держава розуміє важливість релігійної сфери та її урегульованості для громадського життя та побудови демократичного суспільства. Це розуміння реалізується у прийнятих законах та інших правових актах, що тим чи іншим чином окреслюють права громадян у контексті їхнього ставлення до релігії, регулюють діяльність релігійних організацій.
   Слід зазначити, що міжнародні пакти, які в якомусь сенсі є виразниками загальнолюдського досвіду, проголошують право на свободу думки, совісті, релігії чи переконань одним з найсуттєвіших прав кожної людини. Україна, визнаючи принципи і норми міжнародного права, розглядає їх як складову частину своєї правової системи /Ст. 9 Конституції України/.
   В той же час практичне втілення законодавчих норм не завжди відповідає нормам високої правової свідомості. Іноді трапляється неправильне розуміння, а іноді - ігнорування відповідних законодавчих норм як з боку представників влади, так і з боку окремих релігійних діячів.
   Якщо розглядати громадянське суспільство як здатність окремих громадян або їх організованих груп мати вплив на прийняття державних рішень, контролювати та стимулювати державні органи до певних дій, то церква, яка окрім божественої, має і людську природу, тобто є об'єднанням віруючих громадян, безумовно, таку здатність має. Церква шляхом співробітництва з владою намагається досягти прийняття таких державних рішень, які були б вигідними для неї, а отже - і для власної пастви. В цьому плані, церква безперечно є елементом громадянського суспільства.

Література

  
   1. Бабій М. Свобода релігії і державно-конфесійні відносини в Україні // Актуальні питання соціально-значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. - К., 2004. - с. 172-178
   2. В Киеве состоялось очередное заседание Священного Синода Украинской Православной Церкви // http://www.mospat.ru/text/ukraine/id/7378.html
   3. Владимир Стретович считает использование имени ВСЦ предвыборной манипуляцией со стороны власти // http://www.risu.org.ua/rus/news/article%3B3460/
   4. Гануліч П. Концепція ЦАСД державно-церковних відносин у соціальній сфері // Актуальні питання соціально-значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. - К., 2004. - с. 225-235
   5. Звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до українського народу напередодні виборів Президента України // http://orthodoxy.org.ua/News-R_ooua.php?send_id=5387&start=50
   6. Кураев А. Почему украинская православная церковь поддержала Януковича? // http://www.rusk.ru/st.php?idar=1002408
   7. Мнение священнослужителя. Два взгляда // mar.org.ua
   8. Павлив В. Выборы и самоидентификация // Зеркало недели N 30 (505) Суббота, 31 Июля - 6 августа 2004 года
   9. Протестанты Украины молятся за выборы // http://www.hosanna.org.ua/news.php?newsid=105
   10. Резолюція міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні // Актуальні питання соціально-значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. - К., 2004. - с. 235-237
   11. Собор УПЦ Киевского патриархата призывает к честным выборам // president.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=486
   12. Церковь и государство // Основы социальной концепции русской православной церкви http://www.mospat.ru/text/conception/id/51.html
   13. Щёткина Е. Мандат небесный //Зеркало недели N37 (512) Суббота, 18 -24 Сентября 2004 года
   14. Щёткина Е. Мандат небесній-2 // Зеркало недели N 47 (522) Суббота, 20 - 26 Ноября 2004 года
   15. Штокало М.Ф. Використання можливостей контент-аналізу при дослідженні програм кандидатів на посаду Президента України (2004 р.) // http://zhurnal.lib.ru/editors/s/shtokalo_m/
   16. Штокало М.Ф. Досвід вивчення релігійних аспектів програм кандидатів на посаду Президента України 2004 г. // http://zhurnal.lib.ru/editors/s/shtokalo_m/
  
  
  
   48
  
  
  
  
Оценка: 7.22*6  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Н.Щерба "Ведьмин крест" Д.Аксенов "Реформатор" В.Абоян "Древо войны" И.Сударева "Двойная честь" В.Михальчук "Клыки на погонах" Т.Устименко "Принц для Сумасшедшей принцессы" Ю.Зонис "Дети Богов" О.Демченко "Семь легенд мира" М.Палев "Серебряный ятаган пирата" В.Филоненко "Сто рентген за удачу" А.Каменистый "Время одиночек" Е.Малиновская "Кодекс дракона" В.Вегашин "Почерк Зверя" О.Баумгертнер "Коготь Дракона" Т.Григорьев "Все не просто" Д.Казаков "Кровавый рассвет" С.Шкенев "Архангелы Сталина" Я.Алексеева "Сестра Рока" Л.Астахова "Ничего невозможного" Д.Морозов, И.Эльтеррус "Фиолетовый меч" А.Астахов "Щит Найнавы"

Сайт - "Художники"
Доска об'явлений "Книги"