Скачков Максим : другие произведения.

Кобри

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  
  В серці я, напевно, старовір...
  
  - Так, милий, так! О-о-а-а!!!
  ...я тримаю її шию, пригорнувши її голову до своїх грудей... ми лежимо на тонкій, біло-синій, вкритій найделікатнішим чорним візерунком шкірі на підлозі з червоного дерева...
  ...піт рікою... і її губи, і вона стогне, вона кусає мене і плаче... це сльози щастя!..
  ...я ледве дихаю, голова горить... і це найліпше відчуття: знов тільки я можу дати їй те, що не в змозі дати їй жоден інший чоловік!..
  ...ми розметали по підлозі нашу ласку, наповнили світ тихими схлипами, стонами, диханням, ми начебто світимося - вона як діамант, а я ніби чорна діра, який все мало, яка хоче ще і...
  ...ще, коханий!..
  ...Надя вся блищить, вкрита дрібними крапельками поту, вона вигнулася в дугу, а я тримаю її під талією зімкнутими руками, і вона виривається, одночасно втискаючись у мене, немов бажа, щоб я проткнув її своїм списом... і її довгі гострі нігті рвуть мою шкіру, залишаючи на спині глибокі кровоточиві сліди; я торкаюсь її обличчя волоссям, а вона ловить повітря голодними губами і мої губи, облизує язиком перламутр білосніжних зубів, стискає віки до ледь помітної лінії...
  ...я відчуваю, як всередині її зривається енергія напруги, немов туга пружина, зриває дах, стирає на своєму шляху всі бар"єри, виривається білосніжною хвилею!..
  ...а-а-а!!!...
  ...світ наповнюється запахом орхідеї, і нас простромлює могутній удар, коли зникає навколо геть усе, і тільки білі кола мерехтять перед очима... немає подиху, лиш серце стучить, як молот, гримить у вухах, і тіло б'ється в солодкій пристрасній агонії, вмираючи і відроджуючись одночасно!..
  Світло! Все кудись летить...
  ...я провалююсь, я чую запах сіна, десь неподалік гавкає собака, зараз інше де, інше коли...
  ...коханий!..
  ...сонце пече, це час сієсти...
  ...ще...
  А?!
  ... - це був сон...
  ...я спав. Я бачив сон про нас із нею. Такий реальний сон...
  Я задрімав у кріслі на терасі, і мені наснилася Надя. Здається, це був один з перших наших вечорів, коли ми ще тільки зустрічалися. Боже, як давно це було... Романтична історія, що розтяглася майже на сторіччя із чвертю. Якою ж вона була тоді ласкавою!..
  Поневолі я пригадую наше життя - довгу, сповнену радостями і сумом подорож. Єдине буття, що я не проміняв би ні на що інше. Бо ніколи і нікого я не зміг би кохати сильніше, ніж Надю. І я вдячний Богу за те, що ми знайшли один одну. Ось уже сто вісім років вона - моя дружина. Незважаючи на те, що ми з нею такі різні...
  Скільки було пережито, скільки пішло в минуле! Але в одному Надя завжди залишалася незмінною.
  Більше за все в житті вона завжди любила секс. Просто обожнювала. Мені здається, що секс - це ціль, для якої вона була народжена на світ, і в якій знайшла себе в цьому житті. М-м... це точно. І в той же час я ні в одній людині не бачив ще стільки внутрішньої сили, твердості, часом навіть жорстокості, як в ній - пробудити звіра в Надії значить пробудити вулкан, випустити назовні неприборкану стихію. Мене завжди рятувало те, що я знав її краще, ніж вона сама - і завжди вмів оминути лінію вогню, заспокоїти її, пригорнути до серця. Так, за більш, ніж сто десять років я вивчив її всю.
  Тому ж, хто був занадто необережним, я не заздрив. Вона дійсно страшна, як лютує, вона не знає пощади. Всі, хто переходив їй дорогу, отримали сповна. Єдиним, кого вона завжди берегла від самої себе, від свого шаленства, є я. Напевно, саме тому я й дотепер лишився живим.
  Ще й ті її часті депресії... В такі дні я дуже боюся за неї. Молюся і відганяю думку, що одного разу Надя може знищити себе. Депресія зводить з розуму, позбавляє сил, забирає коханих людей... Але я борюсь за неї! Дивно - ми досягли таких висот в медицині, спромоглися обдурити на довгі роки старість, відновлюємо людину майже зі шматків шкіри, з стовбурових клітин - а з депресією так долати і не навчилися. Я кажу про те, що немає таких ліків, щоб діти більше не народжувалися з відсутністю бажання жити. Щоб всі вже народжувалися щасливими, як то було раніше, і нас не вчили цьому все життя, як зараз...
  Можливо, ми просто занадто втомилися від того, що самі закрили себе у в'язниці під назвою приватна власність і підвели до заборів електрострум? Втома і страх вкоренилися настільки, що прописались в наших генах, стали невід'ємною часткою наших ДНК. Ми так боїмося вийти за двері - бо за воротами власної домівки діють найсуворіші закони для лояльних громадян і повне "позазаконня" для решти інших. Приватна власність недоторканна. Це - головний закон. Це наш щит. За стінами свого будинку чи фазенди кожен має право робити що хоче, тут людина, власник собі і закон, і суддя. Але на території держави всі ми підкоряємось режиму лояльної покірності. Це - Причина з великої букви. Ніхто не хоче зайвий раз висунути носа. Ніколи не знаєш, що на тебе може чекати там, на вулиці.
  Але ділове і світське життя не терпить порожнечі - ми змушені бувати в суспільстві. Адже так легко втратити статус, а значить - вплив, владу, засоби. Всі ми сьогодні - акули бізнесу. Маленькі і великі. Треба крутитися. До останнього подиху - таки життя змушує. Слава Богу, віртуальні презентації й бали все більше входять до моди - вам не потрібно виходити з будинку, досить просто підключити чіп віртуальної реальності. Я теж віддаю перевагу цьому способу. Не люблю людей. Всі вони норовлять залізти тобі в душу, накопати якнайбільше бруду, щоб потім скомпрометувати тебе, зненацька збити з ніг і розтоптати!
  І немає різниці, хто перед тобою: громадянин чи апатрид, бандит, жебрак чи старовір - всі однакові. Всі вони прагнуть вижити за твій рахунок.
  Як то брати по великому рахунку, то всі ми так чи інакше злочинці: життя дало нам набагато більше можливостей, більше свободи дії, більше спокус, аніж коли-небудь в історії людства. Ми досягли висот у суспільних науках, таких, як соціологія, економіка і юриспруденція; політика стала чимось начебто танців на тонкому дроті, замінивши собою театр - все витончено до дрібниць, ми потонули в океані нюансів. Не порушити що-небудь у цьому світі просто неможливо - уряд видав стільки законів, що, дотримуючись одного, ти так чи інакше порушуєш інший - виконати все, як то вимагає буква закону і не переступити іншу правову норму - це значить просто не жити.
  Тому ми, як чайки на вітру, лавіруємо серед життєвих перипетій; все прискорюючись, ми летимо, як на гоночному автомобілі - вперед і тільки вперед, назустріч невідомості - з єдиною метою: просто піти від переслідування минулого, постаратися вижити в туманному майбутньому.
  ...У в'язниці люди старіють в п'ять разів швидше. Невідомо через що це відбувається, і наука не здатна відповісти на це питання, але найстрашніше те, що зворотного процесу добитися практично неможливо. Медицина то вже не лікує. На волі за допомогою ряду операцій людині можна повернути п'ятдесят, максимум - сто років життя, фактично зробити його юнаком чи дівчиною - та після в'язниці ти так і залишишся старим. Причому, проживеш недовго, залишений усіма, у хворобах і в боргах, як вигнанець. На таких людей не зауважують. Навіть рідні. Особливо рідні. І це майже як табу.
  Недавно Надя вбила одного жебрака. Застрелила в голову і в груди з пістолету. Як же я за неї злякався! В поліції ми сказали, що вона була налякана, подумавши, що це терорист, що та людина сама її і спровокувала. В наш час всі бояться терористів. А що - адже їх, гадів, тепер хоч ставка гати! Хоч і терористами їх уже складно назвати - це мафія, що працює на замовлення, а злочини видає за ідейну боротьбу. Немає в нашому світі вже ідейних борців. Давно, років сто п'ятдесят назад ще були, а тепер вже, мабуть, немає. Це точно. Тому що немає таких ідей, за які варто було б загинути. Забули ми їх всі. Залишилися тільки гасла, за якими можна убивати. Такі сьогодні в моді.
  Тому Надю відпустили, вибачившись за занепокоєння і не пред'явивши ніяких обвинувачень. Звичайно - хто ж буде заступатися за жебрака?! Тим більше, що я дав начальнику відділення пристойну суму "на розвиток". А що - усі так роблять! Тепер поліцейський вертоліт пролітає над нашим ранчо набагато частіше. А відтак і жити спокійніше.
  А жебраки... що жебраки? Вони, як відомо - гірше за старовірів. Вони завжди просять і просять, щось їм завжди від тебе потрібно, їм страшенно до вподоби клянчити, вони весь час випрошують собі на їжу, на одяг, на алкоголь. Це так мерзотно... Але... я знаю, що вона убила його не через страх. Вона мало чого боїться. І не через образу. Не через що. Просто їй захотілося його вбити. Від цього в мене починають тремтіти пальці. Від цих думок хочеться вити - мила моя Надя, бідна, навіщо ж ти це зробила?! О-ох...
  ...Сонце хилиться до заходу, незабаром вже потрібно буде йти. Щось Надя затримується з міста. Взагалі-то вже повинна була приїхати десь з годину назад. Ех, знову ці її захоплення! Ці її "любові"...
  ...Вчора уві сні я побачив старовіра - страшного, обірваного, у в якихось лахміттях. Сон був чорно-білий. Старовір стояв посеред дороги перед моїм будинком і дивився на мене. Його губи щось шепотіли. Його погляд був строгий і важкий, він дивився на мене з докором, начебто я був йому винний. І в той же час в його очах я бачив жаль. А потім він підняв руку до рівня очей, простягнув мені і розкрив долоню. Серед ганчір'я, яким була обмотана рука, блиснула крапля крові. Після цього з неї розкрилася чорнота, наповзла на весь світ, і я провалився в неї.
  Знаю, знаю, що значив той сон. В молодості я пристрастився до кокаїну, вживав його щосили. Тоді це було модно. Згубна звичка ледь не звела мене в могилу. Ми навіть з Надею тоді розійшлися; я нічого не бачив - нічого, крім бажання прийняти чергову дозу. Тоді в один із днів, стоячи на даху одного із будинків, на самому краєчку, я побачив місто в сяйві вечірніх вогнів - і дике бажання проковтнути доріжку-іншу було сильне як ніколи - і тоді я вирішив, що досить. Тому що сенсу в житті більше не було.
  Зібравши залишки грошей, я ліг у клініку, погодившись на примусове лікування. Лікарі провели ряд маніпуляцій, якусь генну інженерію - видаливши здатність синтезувати білок mGLuRS, вони вбили в мені чутливість до наркотиків. Після тримісячного реабілітаційного курсу я повернувся до нормального життя. Один раз поглянувши на себе в дзеркало, я із жахом помітив, що постарів років на п'ятнадцять-двадцять! Я став схожий на старовіра! Потім було відновлення і нормальне життя. Увесь цей час Надя підтримувала мене, відвідувала, підбадьорювала. Вона знайшла для мене кращих лікарів, сплатила рахунки по операціях...
  Потім ми одружилися знову і переїхали в район, де жило дуже багато старовірів. Але не витримали там і року. Щодня бачити навколо себе старих - це нестерпно! Бр-р... Дивишся - людині всі тридцять, молодше від тебе на добру сотню років - а виглядає древнім! Більше смерті мене страшить сама думка про те, як протікала раніше старість. То було повільне, болісне розкладання, супроводжуване руйнуванням особистості і персональною трагедією: зі старістю люди втрачали все, що спромоглися зробити за все своє життя! Напевно, старість ще гірше, ніж наркоманія...
  І те, і інше точно не для мене. Не для нас. Звичайно, ми вживаємо наркотик, але тільки за вказівкою лікаря. І не частіше двох разів на день. В будь-якому випадку, просто, щоб не було депресії.
  ...Ми поїхали тоді, щоб не застрелитися від суму. Не рятувало серце навіть те, що у всій країні я не бачив ще стільки щасливих дітей, зібраних разом. Справжніх дітей, народжених природно. Звичайно, жилося їм важко, батьки ледь могли заробити на життя, але це були діти, яких родили матері, а не лабораторні роботи. В їх очах світилося щастя від самої думки, що ти живеш! Я назавжди запам'ятав цей блиск. Можливо, саме тому, що і сам був народжений людиною, а не машиною, і в мене було дитинство, зігріте бабусиним теплом і турботою, справжнє дитинство із перерізаною пуповиною, молочними зубами і збитими колінами, із болем в животі, із вітрянкою і казками. Тепер цього всього нема.
  П'ять років тому ми взяли хлопчика. Надя не захотіла використовувати мою сперму, і їй запропонували по страховці генетично модифіковану, поліпшену версію. Чергового клона оплатив, звичайно, я. Все пройшло нормально, дефектів не знайшли. Добре. Тому що вона дуже нервувала, казала: не хоче, щоб через неї вбивали дитину. Я теж переживав: це ж не жарт - а раптом порок серця чи щось із мозком - і дитинча в пробірці мають знищити! Жорстоко це. Хоча не спорю - закон є закон. Такий порядок. Але... я є дещо знайомий зі статистикою браку. Їх там мільйони...
  Надя змінилася тоді, няньчила його навіть, змінювала пелюшки, строго стежила за няньками. Я бачив, як змінилося її обличчя. Вона страждала - адже вона не могла годувати грудьми! Домашній комп'ютер виробляв грудне молоко для дитини, виходячи з даних матері стосовно до дитини і її стану. Жінка дивилася на ці шланги і проводи, і лише я один знаю, як вона ненавиділа його, як проклинала нашу науку! Коли необхідність у молоці відпала, вона вивезла комп'ютер на задній двір і розстріляла його з автоматичного пістолета.
  За п'ять років виріс хлопчик. Гарне хлоп"я: спортивне, міцне, здорове. Тільки я його не розумію. Він ніколи нічого не читав, його навчали гіпнозом. Мов він, як ми, наприклад, не знає - навіть і двох. Говорить він по-українськи мало і запас його словесний дуже малий, а з іноземних мов - знає тільки на Sіmply чи на Mіcrosoft Englіsh, як вірніше. Він мислить шаблонами.
  Сказати, що ми його батьки... - не знаю, чи можна... Юридично - так. Але я не впевнений, що він нас любить. Я не впевнений, чи виросте з нього, чи виростуть взагалі з таких, як він, дійсні люди - думаючі, чуйні, хоч трішечки сприйнятливі до чужого болю?! Була б моя воля, я б взагалі заборонив клонування. Ми намагаємось виростити ідеальних людей: сильних, здорових, успішних - але те, що в нас виходить, мене просто лякає. Ми ростимо роботів.
  Хоча, здається, що державу це абсолютно влаштовує. Роботами набагато легше керувати. Це не дикувата, піддана пристрастям, завжди чимось незадоволена юрба, а сіра, безлика, слухняна маса. Саме тому перший клон завжди безкоштовний. Перше безкоштовне клонування в тубі гарантовано державою. Дітей також родять клони. На кожну людину з моменту запліднення відкривається рахунок і особиста справа. В справі ти знайдеш усе, що тільки можна, будь-яку інформацію: страховки, премії, зарплати, усі твої провини і гріхи, всі успіхи і нагороди, усі бонуси і штрафи - вся інформація записується в електронному вигляді і автоматично оновлюється щосекунди.
  Кожному громадянину надається державна пенсія із моменту народження, проте грошима можна скористатися тільки після того, як ти сплатив податків на сотню тисяч чи якщо стаєш інвалідом, хоча це незавидна доля - інвалід, якому навіть клонування не може допомогти чи якщо він не в змозі його оплатити, довго не живе - бридливість навіть найближчих людей, презирство суспільства - це кращий з відомих стимуляторів самогубства.
  Готівка - зараз велика рідкість, бо в кожного є кредитний ліміт. Існує ще страховий кредит - це як лотерея. Одного разу я виграв велику суму на зламаних вітряках - після урагану всі мої електричні млини перетворилися на купу мотлоху. Мені їх полагодили безкоштовно. Оце значить пощастило! Держава піклується про нас, поки ми платимо їй податки і поводимося лояльно.
  Взагалі-то, жити дуже добре. Ми забезпечені, можна сказати, багаті, у нас є все, держава нас захищає. Не виживають сьогодні тільки старовіри і вільні. Та мені їх майже не шкода. Самі винуваті. Захотіли б - виконували би цивільні обов'язки, і жили би як люди, а не тікали б до резервацій, щоб існувати, як дикуни!
  Ми, звичайно, теж виїжджаємо до національних парків, адже я сам дуже люблю сафарі - проте все має бути безпечно і з комфортом, чи не так? Та коли тебе в будь-який момент можуть вбити або пограбувати, коли є реальна загроза захворіти на щось страшне і зі стражданням чекати повільну смерть, знаючи, що десь в місті її можуть вилікувати як банальну нежить - я цього не розумію!
  Ще і той клятий закон "Про вільних людей"! Він заснований на Конституції, на принципі рівності всіх людей, на принципі, що життя людини - найвища цінність. Які дурниці! Зі сторони все здається гарно, гладко і красиво. А насправді виходить так, що чортові жебраки приходять в мої ліси і сплять собі де забажають, жеруть, смітять, залишають сліди, палять багаття! Боже, як вони засмічують природу! Наша партія лобіює скасування цього закону. Вважаю, що в усьому завжди потрібен порядок. Якби ж ще не це кляте перенаселення!..
  Держава протистоїть перенаселенню як може. Насамперед, звичайно, є суворий контроль народжуваності. Високий рівень цін. Досягнення визначеного віку. Податки.
  Але, скажу я вам, якщо вже у вас є дитина, то про неї подбають як треба. В сучасних школах дітей навчають, як накопичувати капітал, як керувати бізнесом, як організовувати роботу мас. Індивідуалів вчать бути професіоналами й майстрами. Пізніше, коли вони підростають років до дев'яти-десяти - їм викладають вже тільки конкретні дисципліни за спеціалізацією. Дилетанти не потрібні сьогодні нікому. З п'ятнадцяти років випускають на перше, гарантоване законом робоче місце. Система працює як годинниковий механізм. Блага цивілізації, хе-хе...
  Та, звичайно ж, бувають помилки. Страшні і, нажаль, непоправні.
  Я читав якось в газеті, що в якімсь місті тисячу хлопців готували як солдат спецназу, причому свідомо привчали їх не боятися смерті і крові, бути жорстокими і холоднокровними, навіть одержувати задоволення від убивства. В результаті якоїсь помилки, яку я навіть не можу уявити, один з них був призначений суддею місцевого суду в один з районних центрів. Поки згори не дізналися, що відбувається, цей хлопець встиг відправити за ґрати на тривалі терміни і взагалі на той світ біля трьох тисяч чоловік. І всього за два-три місяці! Причому страту той суддя завжди чомусь вибирав через гільйотину. На суді він сказав, що цей метод йому подобався, тому що так робив Гітлер - був колись такий диктатор. Всі обвинувачення на свою адресу він, звичайно за допомогою адвокатів, відбив відмінно. Природно, що не без допомоги "вищих сил" - ніхто не хотів визнавати, що трагедії можна було уникнути. Зі ста двадцяти двох пунктів обвинувачення прокурор зміг довести тільки два: коли той хлопець відправив на гільйотину одного за перевищення швидкості, а маленького хлопчиська - за те, що той збіг з уроків. На щастя, ці люди не загинули.
  За замах на навмисне убивство з обтяжуючих обставинах суддя був присуджений до страти. З ним повелися більш гуманно, аніж він сам. Спочатку його свідомість заблокували і стерли всі інформаційні потоки - грубо кажучи, зробили з нього байдужого дебіла, а потім ввели отруту. Кажуть, він вмирав із посмішкою на губах...
  ...Мені інколи здається, що наш світ - божевільний. В противному випадку чому тоді існує така безліч усіляких безумців-снайперів, які стріляють в кого забажалося, які вбивають навіть грудних дітей; чому щовесни і щоосені так багато дітей кидається під машини чи з вікон? Мені здається, що це через брак любові. Ми, люди, розучились любити. Ми розучились розуміти свого ближнього. Це страшно. Кажуть, в усьому винувата депресія. А я так собі гадаю, справа в тому, що ми забули Бога. Ми відреклися від найголовнішого, і тепер розплачуватимемося за це, не розуміючи, через що так страждаємо. Іноді туга дзенькає у вухах могильним дзвоном тиші, і коли цей дзенькіт застеляє всі інші звуки, здається, що збожеволієш...
  ...Чи не занадто вже вона запізнюється?..
  ...Ось, завела собі ще одного коханця. Ну куди їй четвертий?! Ще й молодше від неї на п'ятдесят років - подумай, Надю! Та де там, хіба їй щось поясниш. Каже - то є шалена пристрасть. О, так, звичайно! Бачили ми таких пристрастей сотні за все життя: погуляє із ним, доки не набридне, і кине. А той собі кулю в рота пустить...
  А, грець із ним, головне, щоб додому не приводила. Нехай це буде в нашій квартирі в столиці, нехай хоч в офісі - мені уже все рівно, але тільки не тут! Це місце пам'ятає наші дні, наші молоді роки. Тоді вона була молода, не така владна, не так жорстка...
  Ах, мила, як же нам було тоді добре з тобою! Які ми були щасливі!
  Та досить, не хочу думати про це. Бо ще підскочить тиск - а змії все відчувають, хай їм грець. З поліцією всі питання улагоджено полюбовно, все добре, хоч Надя про це й не знає. А нащо їй? Я ж її кохаю. До нестями, стерву. І завжди сплачую всі її витрати і рахунки. Дарма, що вона одержує пенсію в два рази більше за мене. Адже, коли працювала, заробляла зарплатню більшу, як і усі жінки. А по-друге, як і всі жінки, спромоглася лягти під кого треба і заробити нам первісний капітал. Як дружиною я нею надзвичайно задоволений. І взагалі вона, незважаючи на усі свої вади, прекрасна жінка. Ніжна, чуйна, хоч і така свавільна.
  Одне погано: ми ніколи не мали дітей. Справжніх, я маю на увазі. Звичайно, я можу здатися занадто романтичним, та я завжди мріяв, щоб Надя могла народити дитину. Зараз це здається майже нереальним, жодна дівчинка нізащо в світі не відмовиться від операції - і від "вічної" молодості! Нехай родять клони. На те їх і вирощують. Так думає суспільство. Але ж... були часи, я читав: було колись хвилювання, було таїнство і й народження! Як я про це мріяв!..
  ...Договір про шлюб закінчується цього року. Хоч би вона не передумала! Боже, хоч би залишилася з мною! О, кохана моя!
  Я люблю її, і вона мене теж, та це дивне почуття. Не розумію і дотепер, чому вона мене ніколи не намагалася покинути. Так, її прихильність до мене дивує і досі. Іноді я питаю себе: невже в ній, як і в мені, і через сто вісім років залишилась та колишня, неуявна, дійсна пристрасть? Я молюсь про це щодня...
  Все ж таки, їй добре з мною. Адже я насправді її кохаю. Я готовий заради своєї жінки майже на все. Я знаю, що це рідкий, поодинокий випадок, та все ж таки... Їй подобається, що я кожен день готовий ризикувати життям заради неї. Щодня мене може вжалити кобра. Її отрута настільки сильна, що вб'є мене в лічені хвилини. Не допоможе й сироватка - якщо тіло виживе, мозок одержить необоротні ушкодження. Я все це усвідомлюю, проте два рази на день я йду по кобру.
  ...Все почалося з корів. Я довідався, що в корів є два гени: один відповідає за твердість м'яса, іншої - за м'якість. Так і в кобр. Я почав експериментувати. Відкрив лабораторію, купив ферму, потім ще декілька. Тепер вирощувані нами змії найсмачніші в регіоні. Ми продаємо їх м'ясо у десяток елітних ресторанів. Кажуть, що овочеве рагу із м'ясом кобри з нашої ферми - улюблена страва Президента. Не знаю, може бути. Принаймні, держава звільнила наш бізнес від деяких незручних податків. Це приємно...
  Я дивлюся на Біє. Табличка на корпусі: "Biological current Intelligent controlled Electronic robot ў. Виробництво: Україна-Росія-Японія". Ось, вартує поруч, чекає наказів. На вид зовсім як людина, хіба що руки блищать металом і ока непомітно горять особливим блиском електронних приладів.
  Шкода, що не можу використовувати його як помічника - Біє не можна убивати нічого, крупніше за сколопендру. А кобри триметрові і товщиною як моя шия. Кобри небезпечні...
  Та я й не хочу, якщо чесно. Не хочу, тому і не наймаю поліцію, так само як і не замовляю свіжі серця терміновим кур'єрським замовленням із власної ферми чи вже готові з ресторану, хоча, звичайно, можу це собі дозволити.
  Причина в тому, що так чи інакше, але я - чоловік. І я маю іноді робити геройські вчинки. Хоча б два рази на день. Ось як зараз. Піду і вирву з чергової кобри серце, що ще б"ється.
  Заради чого? Відповідь проста. Медицина повернула людству втрачену молодість, намагається зберігати здоров'я. Але все одно роки беруть своє. Коли тобі сто двадцять п'ять років - ти вже не вісімнадцятирічний хлопчик, ти втомлюєшся, твої бажання і можливості відмирають. Молоді на вид люди нічого не хочуть і вже мало що можуть. Мені здається, що для чоловіка це просто жахливо. Тому потрібно знати секрети.
  Серце кобри - найголовніший з ним. Ось мій рецепт. В спійманої кобри відтинається голова, з тіла зливається кров. Колись, у перший раз, я був здивований, що вона тепла - ніколи не думав, що в змій тепла кров. Більша частина крові йде до лабораторії чи до ресторанів, а трошки я лишаю собі. Мій Біє допомагає мені - тримає змію, поки вона ще ізвивається, подає контейнери. На двісті грамів горілки потрібно стільки крові, щоб вона стала густого червоного кольору. Тулуб змії я кладу на стіл, розпорюю черево у чітко визначеному місці - тут дуже важливе правильно встромити ножа, щоб не порізати серце, - роблю розріз. І ось воно! Серце кобри. Воно розміром з куряче і воно - б'ється. Серце продовжує жити. Продовжує гнати невидиму вже кров по кровоносних судинах кобри. Серце вирізує і кидається до великої чарки. Чарка ставиться на стіл. Серце в чарці продовжує битися. Потім туди наливається горілка з кров'ю. Потрібно випити горілку і проковтнути серце. Можна відразу, можна потім розкусити.
  Жорстоко? Так. Небезпечно? Так! Зате Надя мною задоволена як чоловіком з усіх боків. А для мене це головне. Бо я кохаю її більше за життя і готовий заради неї на все.
  А ось вже, до речі, і вона. Нарешті, приїхала!
  
  Луганськ, 19.8.2006 р. copyright Скачков М.С. 2007 р.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"