З ранку на душі таке огидство було - хоч вовком зазивай. Прокинулася, очі відкрила, згадала миттєво, немов би і не спала - і почалося. Боже, чому ж так - якби засинати, коли приходить лихо, а прокидатися, коли все вже мине, коли все добре! Я проплакала за сніданком, нічого не змозі проковтнути. З носа гіркі капали сльози - і падали в каву...
Він їв мовчки, серйозний і замислений. Іти із ним стало вище за мої сили - знову зі мною трапилася маленька істерика, та він, спасибі йому - милий, коханий! - зрозумів, обійняв, сказав, що сам піде. Перед виходом поцілував, ніжно затуливши мої оченята своїми великими руками. На вушко прошепотів, що кохає...
Я зачинила двері. Пригорнулася, слухала. Стихли кроки на сходах, двері внизу скрипнули - а я сиділа під дзеркалом на полу, на сідниці, розкинувши ноги, і ревіла, як дурка. Шкода так себе стало...
Потім знову пішла пити каву. Не втрималася (а якщо тепер усе можна?), долила коньяку. Узяла з його пачки на підвіконні цигарку, підкурила, ввімкнула радіо. Сіла за стіл, уп'ялася в шпалеру. Так я кухню полюбила цю за місяць, що ми тут живемо, така вже затишна вона!.. Поки палила - намагалася думати про щось стороннє, та не вийшло. Озирнулась на годинник. Через п'ятдесят хвилин він повернеться додому.
Заспокоїлася, умилася. Подивилася на себе (дурниці, все буде добре!), пішла у залу. Лягла на диван, телек включила. Раптово якось подіяв коньяк, і я, розсміявшись, знову розревілася. Хусточка зовсім мокра стала, дістала із шафи чисту - його. Згорнулася калачиком, з мокрими очима дивлюся в екран і жодного слова не розумію. Такий мій життєвий підсумок...
Боже, я люблю життя! Люблю себе і... його люблю - нереально, непередавано, нескінченно! Чому я тільки зараз це розумію?! Заплющила очі, і проти волі перед ними поплило життя. Дістала із шухляди альбоми. Фотографії - застиглі миті з щасливих днів. Пролистала швидко і почала спочатку. Думалося якось більше ні про що.
Зняла слухалку. Якщо годинник не бреше, незабаром півгодини - і він прийде. Набрала подругу, потім ще - усіх друзів, хто підняв. Захотілося довідатися, про що вони зараз думають...
- Я спала...
- Я дивилася на кішку у вікні. Вона бігла під музику - красиво так...
- Подумав, друг дзвонить...
- Думав, як надалі буде життя розвиватися. Хочу жити окремо від батьків...
- Думав, що дзвонять зі станції - чекаю на машину...
- Треба трубку зняти...
- Не знаю, фільм дивилася...
- Тримала в руках фотоапарат, збиралася фотографувати. Я на морі...
- Не могла знайти телефон, бігла, шукала...
- Про тебе думала...
І усі питали:
- А що?.. Голос у тебе сумний...
Нічого, усе нормально, втомилася...
Залишилося п'ятнадцять хвилин. Чекання напружує, в животі неприємно тягне. Ні з ким поділитися... Ненавиджу себе за те, що дозволила йому одноразовим і не новим колотися, але в нього ж діабет, йому інсулін потрібен був!..
Посуд помити? Руки тремтять.
А якщо ми вмремо, чи втрачу я його там?
Здається, що вже всі сльози виплакалася. Лежу тепер на дивані, голова і рука звісилися, тапок з ноги впав. Лежу і у підлогу дивлюся. Підлога красива...
Клацнули двері - він прийшов! Несуся до нього в одному тапку, обіймаю. Не хочу нічого знати! Він поруч. Обличчя, дурень, у букет ромашок сховав, але бачу - посміхається. З кишені листівку мені протягує. Всередині - ведмідь якийсь дурний із сердцем, і його карлючками:
Люблю!
А ще - лікарняний бланк. Серед стовпчиків цифр, серед букв:
- Тест на ВІЛ: негат.
Обіймаю його, цілую, люблю його, люблю!
- Ми не помрем! - шепочу я.
А він мені квіти дарує...
Луганськ, 2003 р.
Ред. А.І. Гая, 2005 р.
copyright Скачков М.С. 2007 р.