Скачков Максим : другие произведения.

Знак

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  Я підійшов ближче до своєї тіні.
  - Вибач, - сказав я їй. - Схоже, нам доведеться на якийсь час із тобою розлучитися. Я цього не хотів. Так вийшло. Ти можеш трошки потерпіти і зачекати тут на мене?
  - Трошки - це скільки? - спитала тінь.
  - Поки ще не знаю, - відповів я.
  - Ти не боїшся потім про це пошкодувати? - тихо запитала тінь. - Я погано розумію, що відбувається. Та коли людина розстається із своєю власною тінню - це неправильно. Ти так не думаєш? А я думаю, що і ти чиниш невірно, і взагалі все це місце неправильне. Людина не може без тіні, і тінь не може без людини. А ми з тобою існуємо, хоч нас і розділили. Тут якась страшна помилка. Тобі так не здається?
  Харукі Муракамі
  "Країна див без гальм і кінець світу"
  
  Ми як завжди зібралися у Серьогі: я, Маринка, Льоха і господар квартири. Приводу, як такого, не було, та останнім часом нас об"єднувала одна таємниця. Справа в тім, що при правильній настройці ми разом були здатні керувати речами. Причому, у дні, коли наша загальна психічна сила була на висоті, в нас добре виходило відключити хвилин на п'ять у всьому під'їзді світло чи, наприклад, змусити дружно завити у дворі всі автомобілі під сигналізацією.
  Звісно, таке шкідництво нічого, крім забавки нам не приносило, і тому ми вирішили повернути свої сили на загальну користь. Нам кортіло зробити світ значно щасливішим, більш правильним, тобто якось зробити його краще. Причому, це бажання назріло в кожному з нас окремо від інших. Ймовірно, всіх налаштувало на одну хвилю те саме: вкриті шприцами під'їзди наших будинків, відсутність грошей у населення і, в нас, в принципі, теж, а найголовніше - саме назва нашого рідного міста: Щастя. Ми не могли зміритись із тим, що щастя вистачило тільки на ту назву на мапі області.
  Ну от ми і зібралися знову в Сержа. Про себе я радів, що не покликали Кульку, і він сам сьогодні не вирішив привітатися - просто він усіх нас за останній час серйозно дістав. Чесно кажучи, поводив він себе останній місяць дуже дивно: якось зухвало, ніби мав чим пишатись, і в той же час дуже загадково, ніби знав якусь таємницю. Хоча, звичайно, Кулька завжди був незрозумілим - ще з самого дитинства.
  Ми пояснювали це собі тим, що його спосіб життя і відношення до неї були, м'яко кажучи, асоціальними. Він весь час десь вештався, пив, курив і щось там вживав - і все б нічого, з кожним буває, та в його випадку складалося враження, що він, як в одній пісні, захотів прискоритися. Я особисто зовсім перестав його розуміти, хоча колись ми добре товаришували, і тоді я вважав його за нормального хлопця. Нажаль, ми добре всі знали, чим скінчаються такі захоплення - забагато наших друзів перейшло з трави на колеса і голку. До нормального життя не повернувся жоден з них. Двоє вже загинули...
  Словом, останнім часом ми якось віддалились від Кульки - бо ніхто не бажає втрачати близьких людей. Ми всі прекрасно знали, наскільки це боляче.
  Але сьогодні я помилився. Кулька таки прийшов. Правда, із запізненням, десь о дев"ятій.
  Ми ж прийшли десь біля сьомої: трошки посиділи, побалакали, послухали музику і обговорили останні новини. Потім Сергій дістав з буфету пляшку вина.
  - Послухай, - сказав йому я, - народ зібрався займатися важливою справою, а ти вирішив перетворити усе на банальну п"янку. Ми ж потім не настроїмося.
  - Та припини! - посміхнувся він. - Що нам з однієї пляшки на чотирьох? Усе буде ок. До речі, її можна випити і потім.
  - Ага, - відповів я йому, - звичайно. Наливай!
  Ми трошки посиділи з вином, побалакали про життя, потім вирішили іти на кухню починати медитацію. Я сказав, що зараз підійду, і пішов на балкон покурити.
  А коли повернувся і вийшов до коридору, переді мною предстало таке явище: двері туалету відчинились, і звідти вийшов Кулька. В пальто, хутряній шапці й в припорошених снігом чоботях.
  - Ого! - здивувався я. - Ти знайшов новий вхід?
  - Авжеж! - відповів Кулька.
  Справа в тім, що в цього типа була дурна звичка: приходячи до людини в гості, перш за все він, навіть не роздягаючись і не роззуваючись, йшов до туалету. Коротше кажучи, комплексами він не переймався.
  Я йому заявив так:
  - Ні, якось це, знаєш, не по-людськи. Давай, напевно, назад, і ввійди через двері.
  Десь с хвилину він лахав наче божевільний, проте і не подумав вибачатись, а безпардонно зрушивши мене з дороги, пройшов прямо до кухні; я ж ледь не впав, коли відчув його подих. То була дика суміш алкоголю, трави і коліс, ледь приглушена слабенькою жуйкою - я зрозумів, що він добре підготувався до сьогоднішнього вечора!
  - Кулька! - наздогнавши, я розгорнув його обличчям до себе, - чого ти приперся?
  Моє втручання змусило його зняти пальто і шапку, скласти все це на табуреті, що стояв у кутку і навіть помити руки. Інші члени нашої групи ані словом не удостоїли Кульку, втім, дозволили сісти з усіма за стіл.
  - Куди ж ви без мене, - навмисно розтягуючи голосні, повчальним тоном відповів Кулька. І повторив, вже, мабуть, звертаючись до себе, - без мене...
  Я зрозумів, що з ним зараз сперечатися безглуздо, і просто вирішив, що з першою ж нагодою викину його за двері. В очах інших читався той же самий намір.
  Отже, ми розташувалися за столом, взялися за руки, вдихнули і дуже повільно види-дихнули. Очі у всіх були закриті, і поступово, виконуючи дихальні вправи, ми звільнили свідомість від сторонніх думок.
  Можна було починати.
  Я сказав:
  - Світло.
  І ми настроїлися на те, щоб на кухні зникла електрика.
  Через секунду наша концентрація досягла потрібної сили, і світло в кімнаті дійсно погасло, а потім знову з"явилося. Наші очі були закриті, проте усі зрозуміли, що вийшло по тому, як затих і знову загудів холодильник.
  Добре. Тепер ми були готові йти далі.
  Я вимовив:
  - Сигналізація, - приготувавшись разом із усіма включити сигнали машин, що стояли у дворі.
  Як завжди я сформував образ сяючого кулі, відсилаючої енергію імпульсу, а потім - образи автомобілів і координати. Але... щось йшло не так. Я буквально фізично відчув, як невідома груба сила вирвала ці образи з мого контролю і забрала їх в невідому чижу темряву поза полем мого внутрішнього зору!
  А потім в квартирі над нами так бахнуло, що всі ми підскочили і подивилися нагору. Звідти почулися звуки розбитого посуду, і тихе: "Ой!". Ми переглянулись, не розуміючи, що відбулося.
  - Мені здається, що це не ми, - невпевненим голосом через секунду вимовила Марина. - Ми ж про це не думали...
  Льоха і Серж погодилися з нею, і я також схилявся до цієї думки. Ми вирішили продовжувати далі. Тоді Марина запропонувала спробувати запустити давно не працюючий ліфт. Ми всі посміхнулися і погодилися, що це можна зробити.
  В останній момент, закриваючи очі, я раптом побачив самовдоволену пику Кульки. Його аж розпирало від задоволення! По його сяючій фізіономії я все зрозумів: він нас використовував!
  - Кулька!..
  Але знову з"явилася сяюча куля й образи. Ліфт, старий курний мотор, згоріли проводи, мишачі екскременти, сутінок. Я чітко уявив собі, як раптом цей ліфт освітився, загудів, став чистим і знову запрацював. Я сконцентрувався, наскільки це було можливо.
  А тоді, наче насправді, побачив Кулькіни очі: божевільні, сповнені якоюсь манією, якоюсь діловитою божевільною веселістю. Проте не два ока, а цілий світ - нескінченну їх кількість! Вони заполонили собою увесь всесвіт, а потім полихнули в моїй голові яскравим вогнем!
  Я почув, як він сказав про себе:
  - Бум...
  І в той же момент наш будинок затремтів. Ми підлетіли на своїх табуретках в повітря на добрих пару сантиметрів, а потім світ навколо наповнився дзенькотом битого посуду, скла, Бог знає, чого ще. Причому, звуки доносилися звідусіль, рахуючи і Серьогіну кухонну шафу.
  Ще з секунду підлога під нами ходила ходуном, а потім все заспокоїлося. По одному із шибок пробігла довга гілляста тріщина.
  Ми вражено дивились один на одного, не знаючи, що сказати.
  Першої заговорила Маринка. Вона повернулася до Кульки і строго поглянула в його очі. Потім повільно вимовила:
  - Вова, я бачила твоє обличчя. Я бачила, як ти забрал мій образ. Я відчула, що ти хочеш зробити. Чому ти це робиш?!
  Він невимушено посміхнувся і безневинно віджартувався:
  - Ну що ти, солоденька, я просто вирішив трошки змінити завдання. Не більше.
  - Ні, Кулька, я теж бачив тебе - ти забрал весь телекінез собі, - вставив своє слово Олексій, - так не можна. Ти хоч розумієш, що через тебе ледве не случився землетрус?
  Серьога в цей час розглядав картину хаосу у своїй кухні, наче не міг в оце все повірити. Здається, він перебував у шоці.
  - Льолік, - парирував Кулька, - ти просто не розумієш. Я відчув, що можу таке... м-м, таке...
  - Це небезпечно, це може кого-небудь убити чи покалічити, Вова! - останні слова дуже схвилювали Марину.
  Та Кулька поставився до цього надзвичайно спокійно.
  - Буває. Це витрати. Незабаром ми навчимося цього уникати.
  Тоді я вирішив, що треба брати ініціативу в свої руки і сказав йому:
  - Ти хворий, Кулька, і не лікуєшся. Досить! Ти навіть не розумієш, що нічого не контролюєш! Думаєш, що можеш керувати світом, а насправді сліпо йдеш за своїми обмеженим дитячими амбіціями! Ти розумієш?!
  - Ти розумієш! - перекривляв він мене, а потім так само легко і щиро продовжив:
  - Ну нічого. Я поки що просто тренуюся. А коли я настроюсь, то зроблю всіх щасливими! І ми зможемо змінити нашу реальність настільки...
  - Ах ти підла тварюка! - вигукнув я. - Через тебе Бог знає що може трапитися, а тобі начхати! Я відчуваю: ти задумав щось зовсім недобре, і тепер використовуєш нас в...
  - А ти взагалі заткнися! - огризнувся на мене Кулька. В його тоні і палаючому погляді читалася недвозначна погроза. - Ми усі цього хочемо, і ми все це робимо!
  І тільки я зібрався йому заперечити, як світ змінився. Останнє, про що я подумав: Боже, наші руки усе ще з'єднані разом. А слідом за цим наступив шок.
  Жодного ще разу в житті я не бачив перед собою настільки чистого і красивого моря! Воно простиралося практично на всю ширину обрію, і тільки праворуч беріг трошки закривав краєчок: то невисокі, але дивно прекрасні гори спускалися до його вод.
  Високо над морем у небі парили великі білі птахи, а над ними застигли білосніжні громади хмар. Крізь них пробивалися широкі, сяючі в ефірі, промені сонячного світла, посилаючи свою енергію донизу - воді і землі невідомого мені світу.
  Прибій був ледь чутний, і в той же час його ласкавий шум був основним у світі звуків, що оточив мене. Море наспівувало свою загадкову древню пісню. Воно немов хотіло зачарувати. Це море кликало до себе. Над моєю головою лунав лемент чайок; було тепло, і оксамитний вітер з моря не охолоджував, він радше заспокоював шкіру своїм торканням.
  Згідно з моїм внутрішнім годинником зараз було десь сім-вісім годин вечора: і справді сонце готувалося сідати за гори, що височіли праворуч від мене. Високо на одній з них я раптом помітив великий білий храм, практично цілком схований зеленню дерев. Я побачив високі колони і промені сонця, що прибивалися крізь отвори в даху, і заливали золотисто-смарагдовим сяйвом і храмові колони, і все навколо нього. В той момент у душі, у самій її глибині, я відчув таку радість і таке щастя від спокою і впевненості, від гордості за те, що все це - моє! - що стало колоти в носі, і сльози самі з"явилися на очах. Я зрозумів найголовніше. То і був мій світ - і те життя, яким я і повинен був жити! І якщо це був не Рай, то, як на мене, щось дуже на нього схоже!
  Не знаю, скільки часу я так сидів і захоплено споглядав за навколишньою реальністю, коли мій погляд опустився нижче, до берега, і я помітив корабель.
  То був великий дерев'яний човен із щоглами, величезною кількістю довгих весел, оббитими червоною тканиною бронзовими щитами, встановленими по периметру борту: на відстані ста метрів від мене практично у самого берега моря нерухомо спочивало на воді давньогрецьке судно.
  По ньому і по березі діловито снували вдягнені в білі туніки засмаглі до золотистого блиску мускулисті молоді бородачі, передаючи один одному якісь вузли, бочки і тюки. Усі вони працювали швидко, та на подив чітко і злагоджено: видна була гарна організація. В декількох метрах від них, стискаючи в руках ратища довгих копій, стояло троє воїнів у шкіряній і бронзовій збруї, в сяючих на сонці і прикрашених яскраво-червоним пір"ям шоломах. Вони перекидалися короткими фразами, стримано відповідаючи на чиїсь жарти, і спокійно, без тривоги поглядаючи чи то на схований деревами храм, чи то на дрімаюче в обіймах лагідних сонячних промінь море.
  Їх обличчя, як не дивно, були мені знайомі.
  Від них відокремився один, найвищий, здається, хлопець із серйозним поглядом воїна. Він швидким, але виваженим шагом підійшов до мене і звернувся на незнайомій мові, яку я, як це не дивно, напрочуд легко зрозумів:
  - Капітан, ми готові до відплиття!
  Подивившись на себе, я побачив таку ж, як і на ньому, білосніжну туніку з кольору індиго вишитими вставками схожої на прямокутники в'язі. На широкому кожаном поясі висів меч із інкрустованою золотом і дорогоцінним камінням рукояттю меча. Я сидів на великому плоскому камені, теплому і гладкому, як яйце. Ноги були взуті в широкі і м"які шкіряні сандалії.
  У цей момент захват переповнив мене до країв! Цього просто не могло бути! Я не вірив своєму щастю - це не сон! Я теж був частиною цього світу!!!
  Вдихнувши повітря повними грудьми, я зрозумів раптом, що впізнаю запах цього найчистішого, благословенного вітру - саме таким завжди був запах моєї мрії! Кулька відправив мене в світ, де я і повинен був народитися і жити! У нього це дійсно вийшло!
  Піднявшись, я зібрався йти до воїна. Лати тонко дзвякнули, і золоті бляшки на поясі відгукнулися тихим шелестом.
  Раптово світ знов почав втрачати яскравість, а згодом потьмянів і зник у темряві: навколо нічого не було. Я ж немов знепритомнів...
  Через мить я отямився. Відкрив очі. То був жах. Побачене змусило мене визвало в мене слабкий, приречений стогін: я сидів на Серьогіній кухні, я знов повернувся до нашого тужливого тлінного світу! Груди простромило кислим болем, неначе від удару. Підборіддя тремтіло: о, як же хотілося завити!
  Коли ж я побачив, що на мені усе ще та білосніжна туніка, а на поясі висить меч, я не зміг втримати плачу:
  - Кулька-а-а! - простогнав я, - поверни мене туди, поверни будь ласка-а-а!..
  Та він мене не чув.
  Він сидів, уп"явшись у дивну істоту, схожу на живу тінь, складену начебто з клубів прозорого чорного диму невизначеної, але людиноподібної форми. Дуже контрастно на тлі темного силуету виділялися пронизливі блакитні очі. Вони невідривно дивились на Кульку, і слава Богу, тому що коли я лиш поглянув на них, у мене негайно ж почалося запаморочення голови, немов якась приємна, але бездушна і невблаганна сила почала розчиняти мою свідомість, подібно до чорному диму, що клуботався переді мною.
  А вони спілкувалися - подумки, без слів. Це я зрозумів по тому, як Кулька час від часу трошки кивав головою, немов погоджуючись, а куточки його губ розходилися в радісній посмішці: він слухав сидячого перед ним Джа, схвалював кожне його слово і немов завчав його наставляння! Я бачив, яких зусиль це йому вартує: Кулька був блідий наче крейда, і, здається, ледь тримався у свідомості.
  Олексія, Сергія і Маринки не було.
  Поступово я став приходити до тями, і раптом хвиля липкого страху остаточно привела мене в почуття: Господи, що ж ми діємо?!!
  У ту ж секунду Джа зник, а на його місці з"явився Льоха. Він був в ейфорії:
  - Так, крихітко... - прошептав він, облизуючи пересохлі губи, не розкриваючи своїх очей. А потім відхилився назад і звалився зі стільця. Підхопився.
  Обличчя його, засіяне слідами цілунків, було здивованим і переляканим, немов у маленької дитини:
  - Де?!! - заревів він.
  Потім хлопець повів головою по сторонах і побачив нас. Після цього він сіл за стіл і замовк. Його схвильований погляд блукав по візерунках старої скатертини...
  Серьога з"явився із товстою пачкою різнобарвних грошових знаків у пальцях, що тримали на собі з десяток золотих болтів. В зубах його була товста сигара, волосся його було гладко зачісане назад, темно-синій в смужку шикарний костюм випромінював приємний аромат дорогої туалетної води.
  Коли гроші станули в його руках, він розчаровано поглянув на нас, а потім спокійним рівним голосом вилаявся так, що мої вуха ледве не загорнулися в трубочку.
  - Кулька, де Маринка? - запитав я.
  - Не знаю, - флегматично відповів мені Кулька, і було схоже, що ще секунда, і він знепритомніє. Так і сталося. Кулька розпласталася на синьо-білому лінолеумі Серьогіної кухні, але ніхто не збирався приводити його в почуття. Ми просто сиділи за столом і приречено, тужливо дивилися один одному в очі. Ми усі страждали від того, що зараз втратили мрію.
  - Краще б я ніколи не знав, що є місце, де так гарно... - ледь стримуючи сльози, сказав Олексій.
  Ми із Сергієм кивнули, погоджуючись і опускаючи долу очі. Потім Сергій зітхнув, і, обернувшись назад, поліз у холодильник за пляшиною горілки.
  В ту ж мить ми почули пронизливий крик Маринки. Її вереск був сповнений жаху!
  Ми усі рвонулися до залу.
  На дивані, у розкішному стародавньому платті, прикрашеному сотнями сяючих камінців, перлами і золотою ниткою, зжалася Маринка, закривши обличчя руками. Над нею, підпираючи низеньку стелю могутніми плічми, стояв величезний пірат. У правій руці він стискав довгу, метра в півтори довжиною, шаблю. Його бандана, сірий камзол, шкіряні ботфорти, ремені - усі було в брудних, коричневих від гарматної копоті, плямах крові. Коли він скосив свій погляд на нас, я зрозумів, що зараз від страху сходжу під себе: то був погляд страшного, немилосердного, безжалісного диявола!
  Але, корячись божевільному пориву, я вихопив меч із ножен і кинувся на нього! Я не знав, що роблю, але рука уже викинула лезо в широкий косий удар, а з мого горла вирвався схожий на писк клич. У той момент, коли я обрушив зброю на прибульця, я побачив у його очах свою смерть: метал мого меча розчинився в повітрі за мікрон від його тіла. Слідом зав тим його шабля, звившись перед очима блискавкою, опустилася на мою голову. Світ став холодною темрявою...
  Через пару секунд, коли я відкрив очі і зрозумів, що все ще живий, турботливі руки друзів допомогли мені встати з підлоги. Виявляється, я знепритомнів лише на мить.
  Пірата не було, на моїх ногах знову були потерті джинси, на руці замість золотого браслету звично цокав Swatch, і далекі світи, де кожен може знайти свій рай, уже здавалися мені чимось ефемерним, недоступним...
  Маринка плакала на дивані, а Льоша, з обличчя якого давно вже зійшли залишки помади, її заспокоював. Усі мовчали. У нас просто не було слів. У нас і думок, здається, у той момент теж не було.
  Раптово гримнув грім! Стелі, стін і підлоги не стало.
  Ми виявилися оточеними нескінченним простором темряви. Вона була з усіх боків: над нами і за нами, між нами і під нами, ми бачили лише один одного, і більше нічого!
  І раптом на деякій невизначеній відстані від нас ми побачили самих себе - тих, що ще півгодини назад сиділи за столом, взявшись за руки, і намагаючись змінити світ.
  Той освітлений фрагмент ставав все яскравіше. Усе болючіше було дивитися на нього з нашої кромішньої темряви. Поступово над тими нами я зауважив примарні образи інший світів, що завжди жили в нашій душі, а зараз ставали реальністю. На наших зосереджених обличчях всі чіткіше проявлялися посмішки щастя.
  А потім на них, на цих нас, упала тінь. І ми побачили, як з темряви з"явилося величезне, дивовижне щось: я був готовий заприсягнути, що то була гігантських розмірів старуха! Вона повернула до нас свою кошлату страшну голову, ощирилася повним кривих гострих зубів ротом. В її чорних очах я довідався, як виглядає пекло: дикий холод, біль і самітність, нескінченні страждання і безвихідність навіки!
  Зареготавши, вона накинула на тих нас величезний чорний мішок, і ми зникли. Це було моторошно, дуже моторошно: я не міг дихати, я просто дивився на неї і тремтів, я думав: що ж буде з нами, Боже, що ж буде з нами?!!
  Потім повернулися стіни, і світ знову став звичайним. Але скільки ми сиділи в прострації, пригадуючи ті стогони і плач, що доносилися з проклятого мішку, що чудовисько унесла в темряву, я сказати не можу. Знаю тільки, що дуже довго...
  Потім ми розійшлися по домівках. Через якийсь час нам сказали, що батьки відправили Кульку до психіатричного диспансеру. Та кажуть, що він звідти утік. А хтось каже, що Кулька просто зник - один раз серед білого дня розчинився у повітрі. Куди він відправився - я не знаю.
  Ми ж більше не збиралися за одним столом, щоб змінювати світ. Усе рівно без нього в нас нічого б не вийшло - всю енергетику насправді завжди зосереджував в собі Кулька, ми ж були усього лише елементами його настройки.
  Та й не хотілося нам більше грати в богів. Ми занадто добре запам'ятали заборонний знак.
  
  Коктебель, 29.9.2005 р. copyright Скачков М.С. 2007 р.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"