Конi, неначе човни у Чорному морi, розтинали океан зеленого рiзнотрав`я. Вершники, без особливого поспiху, долали безкраїй степ Дикого поля. Знали бо, що встигають.
Тепло, майже як влiтку, свiтило весняне сонце. П`янив духмяний подих степу. Милував око яскравий килим багатоцвiття.
Огрядний козак з довгим оселедцем, пишними вусами на червоному спiтнiлому обличчi, привстав на стременах i почав щось виглядати попереду, мовби вишукуючи край виднокола. Сiрий огир тихо схропнув i невдоволено скосив на вершника.
Так само скоса на свого товариша поглядав другий козарлюга. Низький, але кремезний, широкий у плечах, як бочка, вiн заздрiсно дивився на дорогий синiй жупан i добру шаблюку у посрiблених пiхвах.
"Ех, так би прибратися i до моєї Ориськи на вечорницi заглянути. Як пити дати, була б моя!", - вiн спробував покрутити свого рiдкого вуса, але полишив це дiло, бо здоровим грубим пальцям не було за що вхопитися.
- Що за чорт! - вилаявся Охрiм, вмощуючись у сiдлi. - Нiчого нема! Таки нiчого, дiдько б його побрав!
- Кого?
- Ти мене ще хочеш пiд'юджувати?! Молокосос! Лише вдруге в похiд вибираєшся, а гонору хоч вiдбавляй. Як тобi не соромно зi старого бувалого козака кпинити?
- Дядьку, який ви старий?! Та вами поле орати можна!
- Я зараз тобою цей степ зорю! Молодий неотесаний бугай!
Продовжуючи жартувати i реготатись один з одного, козаки їхали на Сiч.
Iван Сiрко ладнав чергову авантюру проти туркiв - тре було за минулорiчний напад на Чигирин пiмститися та й християнськi душi вивiльнити з агарянської неволi. Пливти мали в кiнцi квiтня через тиждень пiсля Великодня. Чайки вже стояли напоготовi, а звiдусiль, головно зi зимiвникiв, починали з`їжджатися сiмейнi козаки, якi, приєднавшись до сiчової залоги, мали й цього разу всипати перцю клятим бусурменам.
Обоє були з-пiд Канева.
Охрiм Крутивус повертався вiд дружини, малих дiтей, свого поля, яке так потребувало чоловiчої руки, але через його вiчнi пропади за Днiпровими порогами, важка ноша постiйно перепадала на жiночi плечi. Цього разу, як i минулого року, i позаминулого, вiн божився Меланцi, що востаннє їде на Сiч, що ще один похiд i вiн бiльше не буде залишати їх самих. Проте нестримна i хвацька вдача щоразу гнала його до сiчового братерства.
Його молодий товариш, Богдан Дiжка, був його земляком зi сусiднього села. Кiлька рокiв тому зустрiвши його, стрункiшого, без теперiшнього пуза, попросив взяти на Сiч. Охрiм спершу не хтiв брати малого з собою, навiть ременем почастував раз-другий, щоб не надокучав. Але той виявився впертим, як вiслюк, i опинився на Запорiжжi. Був його джурою, а минулого року став справжнiм козаком i побував у першiй сiчi. Тепер всiм показував шрам на ребрах. Розказував буцiмто татарин черкнув шаблею, хоча Охрiм бачив, що сам у шаленствi бою напоровся на татарську сталь.