Смотрицкий Евгений Юрьевич. Екологічна свідомість

КНИГА ОПУБЛИКОВАНА

СМОТРИЦЬКИЙ

Євген Юрійович

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ

Навчальний посібник підготовлений при фінансовій підтримці Міжнародного фонду "Відродження" ("Фонд Сороса"). Він був визнаний переможцем програми "Трансформація гуманітарно§ освіти в Укра§ні" у номінаці§ "Екологія" та рекомендований до друку у 1995 р.

Рецензенти:

-- доктор педагогічних наук, кандидат біологічних наук, професор, директор Інституту природознавства при Херсонському Державному педагогічному університеті Шмалєй С.В.;

-- доктор технічних наук, професор Пономаренко П.І (кафедра менеджменту Національний гірничий університет Укра§ни);

-- кандидат філософських наук, професор Шубін В.І. ( кафедра філософі§ Дніпропетровського технічного університету залізничного транспорту)

Веб-сторінка автора: www.smotrytskyy.narod.ru/

E-mail автора: Smotrytskyy@gmx.de

? Copyright Смотрицький Євген Юрійович

3 М І С Т

Вступ.........................................................................
Глава І. Основні етапи розвитку екологі§
§1.1. Філософська еволюція: від гасла ''Знання - сила" до екологічного імперативу (параграф написаний Шубіним Василем Івановичем)..............................................
§1.2. Вплив фізики, математики i кібернетики на формування екологічних уявлень.................................................
§1.3. Внесок біологі§ та наук про Землю у формування екологічних уявлень................................................
§1.4. Хімічні науки і формування екологі§...........................
§1.5. Синтез В.І. Вернадського..........................................
*Контрольні питання до першо§ глави..............................*
Глава ІІ. Основні етапи розвитку хіміко-технологічно§ діяльності
§2.1. Хімічні знання і ремесла до промислово§ революці§........
§2.2. Розвиток науково§ хімі§ та розвиток хімічно§ промисловості.......................................................
§2.3. Зміна геохімічно§ ролі людства..................................
*Контрольні питання до друго§ глави ...............................*
Глава ІІІ. Хіміко-технологічна діяльність людства і біосфера
§3.1. Наслідки хіміко-технологічного втручання в біосферу.....
§3.2. Причини екологічно§ кризи. Співвідношення природного і штучного та хіміко-технологічна діяльність...............
*Контрольні питання до третьо§ глави............................*
Глава IV. Формування екологічного мислення і основні риси майбутнього світогляду
§4.1. Наука і світогляд: новий раціоналізм...........................
§4.2. Нова технологія: напрямки оптимізаці§ хіміко-технологічно§ діяльності..........................................
§4.3. Екологічне мислення і світогляд: "конверсія" приорітетів і цінностей............................................................
*Контрольні питання до четверто§ глави..........................*
Література..................................................................
Теми рефератів............................................................
Словник термінів.........................................................
Таблиці, малюнки, схеми ............................................................

Environmental conscience

Content

Introduction ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... ... ... ... ... ... ... ... ... ...
Chapter І. The basic stages of development of ecology
§1.1. Philosophical evolution: from the slogan "Knowledge is power" up to an ecological imperative (written by professor Shubin V.I)............... .......................
§1.2. Influence of physics, mathematics and cybernetics on formation of ecological representations............. .........................................
§1.3. The contribution of biology and sciences about the Earth in formation of environmental views........ ...........................
§1.4. Chemical sciences and formation of ecology................... .............
§1.5. V.I. Vernadsky's intellectual synthesis...................... ..................
Control questions.................................................................... ...............
Chapter II. The main stages of development of chemical-technological activity
§2.1. Chemical knowledge and crafts before chemical revolution.............
§2.2. Development of scientific chemistry and development of the chemical industry................................................................................
§2.3. Change of a geochemical role of mankind........................................
Control questions........................................................................................
Chapter III. Chemical-technological activity of mankind and biosphere
§3.1. Consequences of chemical-technological intervention in biosphere..
§3.2. The reasons of ecological crisis. A parity(ratio) natural and artificial and chemical-technological activity................ ................
Control questions........................................................................................
Chapter IV. Formation of ecological thinking and the main features of world-view of the future
§4.1. A science and outlook: new rationalism..................... .................
§4.2. New technologies: ways of optimization of chemical-technological activity........................................... .......................................
§4.3. Ecological thinking and world-view: "conversion" of priorities and values...................................................... ................................
Control questions........................................................................................
Bibliography...............................................................................................
Themes of abstracts ... ... .... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .....
Glossary ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ....................

Umweltbewusstsein

Inhalt

Die Einleitung...................................................................
Kapitel І. Die Hauptetappen der Entwicklung der жkologie
§1.1. Die philosophische Evolution: von dem Motto " das Wissen ist Macht" zum Жkologischen Imperativ (geschrieben von Profrssor Schubin W.I.)..................................
§1.2. Der Einfluss der Physik, der Mathematik und der Kybernetik auf die Formierung der цkologischen Vorstellungen..............
§1.3. Der Beitrag der Biologie und der Wissenschaften ьber die Erde in die Formierung der цkologischen Vorstellungen........
§1.4. Die chemischen Wissenschaften und die Formierung der Цkologie..................................................................................
§1.5. Die intellektuelle Synthese, die von Vernadsky gemacht ist....
Die Kontrollfragen.............................................................................
Kapitel II. Die Hauptetappen der Entwicklung der chemisch-technologischen TДtigkeit
§2.1. Das chemische Wissen und die Handwerke bis zu der chemischen Revolution............................................................
§2.2. Die Entwicklung der wissenschaftlichen Chemie und die Entwicklung der chemischen Industrie....................................
§2.3. Der Wechsel der geochemischen Rolle der Menschheit...............................................................................
Die Kontrollfragen.............................................................................
Kapitel III. Die chemisch-technologische TДtigkeit der Menschheit und die BiosphДre
§3.1. Die Folgen der chemisch-technologischen Einmischung in die Biosphдre...........................................................................
§3.2. Die Grьnde (Ursachen) der цkologischen Krise. Das Verhдltnis der Natьrlichkeit und der Kьnstlichkeit und die chemisch-technologische Tдtigkeit........................................
Die Kontrollfragen.............................................................................
Kapitel IV. Die Formierung des Жkologischen Denkens und die Hauptpunkte der zukЭnftigen Weltanschauung
§4.1. Die Wissenschaft und die Weltanschauung: die neue Rationalitдt...............................................................................
§4.2. Die neue Technologie: die Wege der Optimierung der chemisch-technologischen Tдtigkeit....................................
§4.3. Das цkologische Denken und die Weltanschauung: die "Konversion" der Prioritдten und der Werte...........................
Die Kontrollfragen.............................................................................
Die Literatur ...................................................................................
Die Themen der Referate .................................................
Das WЖrterbuch der Termini ...........................................

Экологическое сознание

Введение...................................................................
Глава І. Основные этапы развития экологии
§1.1. Философская эволюция: от лозунга "Знание - сила" до экологического императива (параграф написан профессором Шубиным В.И.)...................................
§1.2. Влияние физики, математики и кибернетики на формирование экологических представлений.............
§1.3. Вклад биологии и наук о Земле в формирование экологических представлений........
§1.4. Химические науки и формирование экологии...................
§1.5. Интеллектуальный синтез В.И. Вернадского......................
Контрольные вопросы....................................................................
Глава II. Главные этапы развития химико-технологической деятельности
§2.1. Химические знания и ремёсла до химической революции..............................................................................
§2.2. Развитие научной химии и развитие химической индустрии...............................................................................
§2.3. Изменение геохимической роли человечества.........................................................................
Контрольные вопросы....................................................................
Глава III. Химико-технологическая деятельность человечества и биосфера
§3.1. Следствия химико-технологического вмешательства в биосферу...........................................................................
§3.2. Причины экологического кризиса. Соотношение естественного и искусственного и химико-технологическая деятельность........................................
Контрольные вопросы....................................................................
Глава IV. Формирование экологического мышления и главные черты мировоззрения будущего
§4.1. Наука и мировоззрение: новый рационализм.....................
§4.2. Новые технологии: пути оптимизации химико-технологической деятельности.......t....................................
§4.3. Экологическое мышление и мировоззрение: "конверсия" приоритетов и ценностей......................................................
Контрольные вопросы.....................................................................
Литература ...................................................................................
Темы рефератов...........................................................
Словарь терминов............ ...........................................

Вступ

Даний посібник має на меті окреслити коло проблем, пов'язаних з негативним впливом на природу техніки і насамперед хімічно§ технологі§, зупинитися на історі§ становлення сциєнтистського і технократичного мислення та негативних наслідках, що з ними пов'язані. Головним таким наслідком є культ людини-споживача, антропоцентризм і споживацьке ставлення до природи, сприйняття §§ лише як ресурсу, джерела матеріальних благ. Практична реалізація технократичного мислення призвела до екологічно§ кризи.

У зв'язку з цим довелося торкнутися питання про виникнення та розвиток сучасного екологічного мислення. Розглядаючи разом перше і друге питання, можна дійти парадоксального, як на перший погляд, висновку: сциєнтизм і технократизм з одного боку та екологічне мислення з другого зародилися одночасно. Але якщо сциєнтистське і технократичне мислення, спрямоване на приборкання та завоювання природи, підтримувалося державною політикою різних кра§н, то екологічне мислення залишалося нібито у затінку, від нього відверталися. В наш час відбувається зміна ролей, яка нагадує шарахання з одного боку в інший. Насправді ж потрібен гармонійний синтез, який вимагає нового, науково-екологічного світогляду. Але його поки що немає. Необхідно ствердити нову цілісну філософську систему, яка б включала всі досягнення природознавства і гуманітарних наук, в якій би людина не протиставлялася світу, а органічно включалася б у нього як частина у ціле.

Подолання сциєнтизму і технократизму ми бачимо на шляху гуманітаризаці§ та екологізаці§ виховання, освіти, мислення Людини. Що стосується екологічно§ кризи, то тут поки що шлях один - удосконалення технологі§, екологізація техніки, але й він прилягає через перебудову вищо§ школи, здатно§ формувати гуманістично мислячого та розумно діючого фахівця. Техніка супроводжує людину на протязі всіє§ історі§. Цілеспрямоване створення штучних засобів праці - одна з істотних ознак людини як біосоціально§ істоти. Мабуть, завдяки цьому людина змогла зайняти пануюче положення в природі. Але, як відомо, рано чи пізно кількість переходить у якість. 3 розвитком суспільства і його технічно§ озброєності поступово почали проявлятися деякі протиріччя між ними, які у наш час вилилися у складні проблеми. I в першу чергу слід назвати екологічну проблему, оскільки внаслідок непродуманого та варварського ставлення до природи під загрозою загибелі опинилася уся планета Земля. Не менш гострими є і соціальні наслідки науково-технічного прогресу. Техніка більш-менш захистила людину від стихі§, дала йому тепле житло і §жу, але водночас звузила повноту спілкування зі Світом, з Природою. А розподіл праці призвів до загального зниження фізичних та інтелектуальних навантажень при одночасному перевантажені одних груп м'язів у порівнянні з іншими і каналізував мислительні процеси. В таких умовах людина не може бути розвинена гармонійно. Виникла проблема незайнятих робочих рук, проблема вільного часу. I не дивлячись на усі досягнення техніки, Людина не стала кращою, духовно звеличеною, доброю, Людина не здобула щастя.

У сфері виробництва виникла проблема поєднання людини зі складними технічними комплексами. Виникли нові науки - ергономіка та інженерна психологія. У багатьох випадках залишається невирішуванню проблема роботи у шкідливих умовах: підвищена чи знижена температура і вологість, загазованість, запиленість, підвищений рівень шуму, радіаці§ тощо.

Крім перелічених проблем, пов'язаних з негативними наслідками розвитку техніки і науково-технічного прогресу, можна виділити проблему науково-технічно§ творчості, яка має дві сторони: 1) психологічну та методологічну, яка вивчає процес творчості як такий; 2) правову, яка закріплює за людиною результат творчості - винахід або відкриття - і тим самим стимулює творчість. Але справа в тому, що правові норми не завжди були такими, як зараз. Суспільство може не лише стимулювати, але і гальмувати технічну творчість. Яскравий приклад цьому - період ХV - ХVIII століть. Це час бурхливого винахідництва та інженерно§ діяльності, але прогрес затримувався безліччю причин. Наприкінці XX століття, коли кожні 10-15 років подвоюється обсяг знань, морально застарівають технологі§, а §м на зміну приходять принципово нові, складною проблемою стає навчання нових поколінь. Чому вчити §х та як вчити? При всій складності відповідей на це запитання, можна без сумнівів сказати одне: необхідне формування екологічного мислення, а це в свою чергу вимагає гуманітарних підходів до всіх сучасних проблем, і особливо у підготовці кадрів.

В міру того, як зростала технічна могутність людства, зростала частка та значення хіміко-технологічного втручання в природу і в наш час воно йде у глобальному масштабі. У впливі на природу відбулося зміщення акценту з механічно§ на хіміко-технологічну діяльність. А тому є нагальна потреба цілісного вивчення хімізму нашо§ планети, антропогенних факторів його розвитку і пов'язаних з ними екологічних проблем. Важлива роль у хіміко-технологічному перетворенні природи належить хімікам-практикам і теоретикам. А тому виключну актуальність в екологічній ситуаці§, що склалася, набуває проблема професійно§ підготовки. Оскільки "хімічний вплив" охоплює усю планету, то й професійний світогляд хіміка не повинен "замикатися" на колбі чи лабораторі§. Практичність хімічного мислення повинна прояв-лятися в урахуванні екологічного аспекту діяльності хіміка, оскільки він не може ігнорувати можливий негативний вплив на навколишнє середовище нових хімічних сполук. Зростаюча хімізація сучасного виробництва покладає на нього велику відповідальність за збереження навколишнього середовища. Хімік повинен вивчати і усувати фактори, які призводять до порушення природно§ хімічно§ рівноваги з метою розробки теорі§ оптимально§ взаємоді§ хімічних систем з біосферою. Отже, хімікам вкрай необхідно фор-мувати екологічне мислення та екологічно орієнтований світогляд. Насамперед це питання ми і спробуємо вирішити даним учбовим посібником.

Глава І. Основні етапи розвитку екологі§

Реконструкція ідей та уявлень у галузі екологі§ є виключно складним завданням. Це пов'язано насамперед з великою різноманітністю культурних традицій та досить тривалим історичним шляхом люд-ства. Друга складність пов'язана з тим, що в екологічній проблема-тиці, як у фокусі, сплелися всі питання, пов'язані з людиною та універоумом. І останнє, що ускладнює виділення чітко§ історично§ ліні§ - продовження дискусій навколо змісту, який вкладається в термін екологія. Не вдаючись до тонкощів аналізу термінологі§, зосередимо свою увагу на тому історичному періоді, коли виникли та реалізувалися чинники, які призвели до екологічно§ кризи. Паралельно відбувався процес усвідомлення, аналізу та критики причин екологічно§ кризи і, врешті-решт викристалізувалося §х розуміння. Отже, ми розглянемо історичний період з початку Нового часу до наших днів, XVII-XX ст.

Свій внесок у формування сучасних екологічних уявлень зробили практично всі галузі інтелектуально§ та духовно§ діяльності людини, тому ми розглянемо розвиток ідей у філософі§, науках про Землю і Живе, фізиці, математиці, кібернетиці та хімі§.

§ 1.1. Філософська еволюція: від гасла "Знання - сила" до екологічного імперативу?

Філософи просвітителі були переконані у безперечних цінностях раціоналізму, який тлумачили як здатність людини до розум-ного цілепокладання, яке дає змогу оволодівати таємницями природи, підкорити §§ і створити суспільство Розуму. Така віра, найповніше втілена в працях Гегеля, заряджала духом оптимізму і надихала на боротьбу за ствердження суспільства, яке мислили здатним до необмеженого прогресу. Але звідки ж взялася ця віра? Вона випливала з усіє§ традиці§ новоєвропейсько§ культури. Наука займала провідне місце у теоретичній самосвідомості епохи, розглядалася в системі культури як найвища цінність, а тому філософія Нового часу більше була самосвідомістю науки, ніж культури. Це проявлялося у прагненні підігнати філософію під вимоги математики і механіки, а також у переважанні методологічно§ проблематики у філософі§ класичного періоду. Починаючи з "Нового органону" Ф. Бекону, філософія займається проблемою наукового методу і вбачає в цьому головну свою мету. В той же час відсутність математично§ точності у філософі§ сприймалася як §§ недолік, який намагалися подолати шляхом системотворчості, а то й спробами прямого копіювання природничих наук, як це відзначалося у Б. Спінози. В цілому вимога науковості до філософі§ була головною і часто сама філософія входила до окладу наукового знання, а межа між філософією та наукою ставала розмитою. Раціоналісти зразком філософі§ вважали математику, а емпірики - експериментальне природознавство, головним чином фізику. Так у культурі стверджується сциєнтизм як тип духовно§ орієнтаці§, як така соціально-культурна позиція, для яко§ найвищою цінністю є наукове знання. Однак сам по собі сциєнтизм залишався б лише можливістю, або, принаймні, не виходив би за межі крайньо§ інтелектуалізаці§, якби в новоєвропейській культурі не склалася ще одна риса, яка сприяла "приземленню" ціє§ світоглядно§ орієнтаці§ в явище технічно§ цивілізаці§. Адже раціоналізм виявлявся і в античну добу, але в системі тіє§ культури прагнення до істини, до мудрості без розрахунку на користь і навіть всупереч §й формувало споглядацьке ставлення до об'єкту. В античну добу для науки була характер-на відсутність зв'язку з практикою, з експериментом, а в самій теорі§ цінувалася насамперед не користь, а краса [167].

Інша справа у Європейській культурі починаючи з епохи Відродження. В цей час затверджується дух активізму і на його ос-нові складається діяльнісний тип культури, який глибоко впли-нув на усі філософські системи, а якщо дивитися ширше - на весь духовний клімат епохи.

В цих умовах докорінно були переосмислені функці§ науки та сам ідеал науки. Дух активізму поєднався з духом науковості, а тому усі основні творці наукових програм ХVII-ХVIII ст. не мислили розвитку наукового знання поза його практичними результатами. Ця особливість новоєвропейсько§ науки грунтовно проаналізована П.П. Гайденко: "Саме Бекон, - пише вона, - на початку ХVII ст. усвідомив всесвітньо-історичне значення переорієнтаці§ науки, яка відбувалася в світлі ідей "Знання - сила", і не випадково він починає розглядати науку в контексті саме громадянсько§ історі§. Згідно Бекону, наука служить життю і практиці і лише цим здобуває собі виправдання" [45, с.437-438]. Таке різке переосмислення ідеалів наукового знання з необхідністю призвело до того, що наука почала розглядатися і як самоціль і як універсальний засіб: пізнання, підкорення природи, удосконалення людини, поліпшення громадянських справ. Цей нестримний дух перетворень, який О.Шпенглер назвав "фаустівським", - до того ж перетворень за допомогою науки, - неминуче повинен був породити Індустріальну цивілізацію з §§ сциєнтистсько-техніцистською свідомістю.

Чи означає сказане, що ніхто не пропонував альтернатив переможному крокуванню ідей, які підготували індустріальну революцію. Безумовно, ні. Першими вдарили на спалах представники філософі§ і мистецтва. Б.Паскаль принципово вважає раціоналізм неприйнятним; Ж.-Ж. Руссо виявляє у цивілізаці§ разючі протиріччя; І.Кант з тривогою пише про те, що "...людство, може статися, знов знищить варварським ставленням ... усі досягнуті успіхи культури" [88, т.6, с.17]. Не буде зайвим згадати про негативне ставлення Гете, Шіллера, Блейка до відкриттів І. Ньютона, про вимоги Монтеня підкорити науку та філософію служінню людині: "Усі науки шкідливі, якщо вони не служать добру"; про сатиру Свіфта на діяльність Королівського товариства. Блейк, зокрема, рішуче відвертав беконівський та декартівський, раціоналізм, оскільки вбачав у цих вченнях бездуховну, утилітарну філософію, яка сковує моральну енергію і уяву як найвищу людську здібність. На зорі капіталізму Блейк побачив зростаючу небезпеку механіцизму, засилля плоского раціоналізму і утилітаризму, які обмежують людську свободу, витісняють Поезію, Уяву, Творчість, без яких немає людсько§ особистості. У XIX ст. цю критику раціоналістично§ культури продовжили романтики, а в Росі§ - слов'янофіли та представники російського космізму; у філософі§ Ніцше та Шпенглера ця критика досягла апогею, тому що перший остаточно відриває цивілізацію від культури, а другий звернув увагу на тотальний характер кризи Європейсько§ ("фаустівсько§") цивілізаці§.

XIX ст. по праву можна вважати століттям розквіту сциєнтистсько§ методологі§. Класична фізика розглядалася як єдина можлива модель для дисциплін, що вивчають живий організм, мислення і суспільство. Гуманістичні наслідки такого світогляду виявилися негативними, бо механіцизм кинув світ під безконтрольну владу техніки і створив умови "механізаці§" людського суспільства, він привів до цивілізаці§, яка обожнює технологію. Однак слід відзначити: якщо для масово§ свідомості це стало очевидним лише наприкінці XX століття, то філософське бачення таких наслідків відбувалось значно раніше, особливо в межах "філософі§ життя". У світлі цього факту можна говорити про прогностичну функцію не лише науки, а й філософі§, з тією різницею, що ці прогнози стосуються не відкриттів, а передбачають шляхи розвитку культури. Е.Гуссерль, наприклад, в роботі "Криза Європейсько§ науки та трансцендентальна феноменологія", надруковано§ після смерті автора, піддав гострій критиці Європейську культуру, яка, на його думку, переживає глибоку кризу, а причиною §§ є дух науковості. Наука стала вищою суддею, замінила собою усе, в тому числі моральну свідомість, придушила творчу активність суб'єкта. Це не випадково, бо, починаючи з Галілея, європейська культура онаучувалася, наука пригнічувала інші шари культури і метод ідеалізованих сутностей, впроваджений природознавством, вплинув на інші сфери культури, що виявилося для не§ згубним. Методи математичного природознавства були перенесені на цінності культури і це оперування ідеалізованими об'єктами привело до відриву філософі§, проникнуто§ духом науковості, від реальності, від речей, від індивіда, від людського існування, від природи. Відбувся крах сциєнтистсько§ культури. І в сво§й останній книзі Гуссерль розробляє ідею "життєвого світу", в якій наука була б лише сегментом духовно§ сфери.

Іде§ Гуссерля продовжив розвивати Мартін Хайдеггер. Вже у першій сво§й значній роботі "Буття і час" він звернув увагу на необхідність чіткого розмежування установок науки і філософі§. Наука вивчає предметність, Філософія - Буття; наука аналізує - філософія осмислює; наука неспроможна відбити глибинні шари людського існування. Європейська культура, інфікована вірусом науковості, переживає глибоку кризу і ні філософія, ні релігія, ні мораль не можуть врятувати §§ в цій ситуаці§, а лише мистецтво. Буття може бути виражене лише мистецтвом, бо спосіб осягнути істину за дапомогою його творів є більш ефективним, ніж наука. Раціональні способи пізнання світу людини знецінили себе, мистецтво ж вражає людину. Для ілюстраці§ ціє§ іде§ М.Хайдеггер часто посилається на сво§х улюблених поетів Гьольдерліна та Рільке, а також на повість Л.М. Толстого "Смерть Івана Ілліча". "Поезія, - пише Хайдеггер, - являє істину у сяйві того, що Платон у "Федрі" називає "сяючим яскравіше за все". Сутністю поезі§ пронизане будь-яке мистецтво, будь-яке виведення суттєвого в непотаєнність краси... Але ми маємо право вжахнутися. Чому? Можливості іншого: того, що повсюдно затвердиться шалена технічна гонитва... Чим глибше, однак, ми замислюємося над сутністю техніки, тим більш таємнішим стає сутність мистецтва. Чим ближче ми підходимо до небезпеки, тим яскравіше починають світитися шляхи до рятівного, тим гостріше ми ставимо запитання, бо запитування є благочестивістю думок" [201, с.66].

У контексті своє§ герменевтики ці іде§ підхоплює та розвиває Ханс-Георг Гадамер. Для нього розуміння це не лише відображення об'єкта у свідомості суб'єкта, а інтерпретація тексту, привнесення в нього смислу, але інтерпретація завжди є співтворчістю. Наукова ж свідомість і філософія, яка нею заражена, не припускає співтворчості, тому що орієнтує на "те, що є", тобто вона приречена на розірваність суб'єкта і об'єкта. Розуміння схоже на гру, бо в ній людина долає відчуженість, включаючись у процес і переборюючи ситуацію стороннього спостерігача; тут людина не осмислює себе, а живе, діє, перебуває. В такому ігровому плані сприймаються і твори мистецтва, що принципово неможливо при сприйнятті наукових ідей. А звідси випливає висновок: головне зараз не в тому, щоб проникнути в сутність речей, а як себе поводити, опинившись віч на віч з тими турботами і проблемами, які поглинають сучасну людину.

Наслідком cциєнтистсько§ культури в наш час є культ техніки, технократичний підхід до природи і людини, де людина перетворюється на функцію, а технічний прогрес - на самоціль. В свій час О. Шпенглер попереджав про можливість "безглуздого бігу", в якому творець машин стає рабом шалено§ технологічно§ гонки. Певною мірою це пророцтво збулося, бо як інакше можна розглядати все більш зростаючі заклики до обмеження зростання, про самообмеження практики в ім'я прогресу.

Тривалий час небезпека з боку сциєнтизму і технократизму не усвідомлювалася і навіть заперечувалася. Але зарез усе більше прихильників завойовує думка про те, що криза цивілізаці§ - це криза завойовницького ставлення до природи, яке клалося на основі індустріальних продуктивних сил і є однією з найважливіших умов §х функціонування. Радикальну відповідь на цей аспект кризи цивілізаці§ не можна дати доти, доки принципи індустріалізму - максималізаці§ у протилежність оптимізаці§, панування упредметнено§ праці над живою, часткового робітника над цілісною людиною, а також централізація, стандартизація, синхронізація, концентрація не будуть адекватно переосмислені і замінені на інші в усіх сферах суспільного життя.

На Заході за останні десятиліття з'явилися і стали широко відомі всьому інтелектуальному світові роботи Е. Фромма, Г. Маркузе, А. Печче§, О. Хакслі та інших представників гуманістично§ інтелігенці§, в яких виноситься нещадний вирок споживацькому суспільству та масовій культурі і пропонується кардинальна переоцінка цінностей, тобто духовна, моральна революція. Запропонована ними програма, як правило, утопічна, але це не означає, що вона не має сенсу. Еріх Фромм, наприклад, констатує у людській природі дві полярні орієнтаці§: продуктивну ("бути") і споживацьку ("мати") - і причиною всіх соціальних колізій вважає жагу володіння, жадобу, его§зм. Володіння вбиває Буття, а породжують і спрямовують на споживацтво гедоністичні установки Просвітительства. "Великі обіцянки безмежного прогресу, - пише він, - почуття володарювання над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшо§ кількості людей і необмежено§ власно§ свободи - підтримували надію і віру поколінь з самого початку індустріально§ доби" [200, с.34]. Що ж пропонує мислитель. Звернуться до традиці§ духовності середньовічно§ культури. Е. Фромм стверджує, що "розквіт культури пізнього середньовіччя пов'язаний з тим, що людей надихав образ Града Божого. Розквіт сучасного суспільства пов'язаний з тим, що людей надихає образ Града Прогреса. Однак в наш час цей образ перетворився на образ Вавилонсько§ вежі, яка вже починає руйнуватися і під ру§нами яко§ врешті-решт загинуть всі і вся. І якщо і Град Божий, і Град Земний - це теза і антитеза, то єдиною альтернативою хаосу є новий синтез: синтез духовних прагнень пізнього середньовіччя з досягненням післяренесансно§ раціонально§ думки та науки. Ім'я цьому синтезу Град Буття" [200, с.224].

Таким чином, шлях до відродження людства вбачається у приборканні матеріальних запитів і турбот, у ствердженні в свідомості людей примата духовного над матеріальним. А засобом для реалізаці§ цього, на думку Фромма, є релігія, тільки не інституційна, а та, яку сповідали Будда і Христос, яка несе людині нову мораль, нові цінності, насамперед альтру§зм та зневаги до багатства.

У другій половині XX ст. значно збільшився інтерес до міфу. І це не випадково: міфотворчість зараз розглядається як інструмент стабілізаці§ культури, захисту §§ від брутальності та омертвіння. Леві-Строс, Мирча Еліаде та інші видатні дослідники досить добре розкрили евристичну функцію міфу і як засобу позаісторичного мислення, і як засобу ді§, його конструктивну силу і життєвість. А отже і міф може чомусь навчити сучасника, особливо ставленню до природи. "Найважче зараз - уявити собі життя в майбутньому, саму можливість життя "після історі§". Як літопис боротьби за існування історія вичерпала себе з появою перспективи тонально§ смерті... Проте ще не вичерпалася жага життя, а отже, ідея життя" [220, с.28]. У зв'язку з цим заслуговує на увагу слушне зауваження відомого мистецтвознавця Е.В. Завадсько§ про охоронну місію міфу та мистецтва: "0станнім часом соціологи, вірніше екологи, намагаються виявити майже непомітні зв'язки між стереотипами культури, які закріплені в міфах, іграх, казках, у живописному образі, та політико-економічним самопочуттям кра§н і народів... Наприклад, найвидатніший сучасний англійський філософ історі§ А. Тойнбі сумує з приводу того, що забуто традиці§ антично§ культури, коли "природа залишалася богом", а не перетворювалася на "природні ресурси і промислову сировину". Стереотип культури дає деяку можливість вживання (і зловживання) багатствами породи, яку інший стереотип не має, або має меншою мірою" [72, с. 7].

К. Маркс писав про давньогрецьку міфологію та літературу, які опоетизували дитинство людства, як про норму та недосяжний зразок. "Зараз раптом з'сувалося, - нагадує Завадська, - що непоетичне ставлення до світу, низький рівень естетичного усвідомлення його, пограбування природи може залишити людину не лише без хліба, а й без повітря для дихання. І у зв'язку з цим стало цілком очевидно, що вигнання німф і наяд, квітів і метеликів з мистецтва було не лише естетичною втратою. Разом з цим втрачалося відчуття природи, яке змушувало мимоволі... берегти дерево, струмок, квітку та птаха" [72, с.8].

На мистецтво зараз взагалі покладаються великі наді§ у по-доланні сциєнтизму та технократизму. У свій час Шеллінг писав: "Кожен великий поет покликаний перетворити в дещо цілісне частин світу, що відкрилася йому та з його матеріалу створити власну міфологію; цей світ перебував у процесі творення і сучасна поету доба може відкрити йому лише частину цього світу; і так буде аж до тіє§ точки, яка перебуває у невизначеній далині, коли світовий дух сам закінчить ним самим задуману велику поему перетворить у одночасність послідовну зміну явищ нового світу" [214, с.147-148]. Стало очевидним, що мислення, яке не охоплює первозданності, яке не відчуває первозданності буття і часу, стає неповноцінним та екологічно небезпечним, а відсутність художньо§ картини світу, у формуванні яко§ велику роль відіграли космогонічні міфи, загрожує занепадом культури. Філософи і вчені усвідомлюють це все гостріше, і не випадково фізик В. Гейзенберг і досліджує ідею краси [49, с.268-263], хімік Г. Башляр пише роботу "Мить поетична та мить метафізична" і присвячує статтю творчості М. Шагала [14 ,с.376]. Мистецтво покликане осягнути світ надій, ілюзій, прагнень, наука ж говорить мовою фактів. Але там, де зникають ідеали, там у культуру проникає скепсис та цинізм і лик Прометея затуляє посмішка Мефістофеля. Що з того, що буде багато вчених та інженерів. Адже не таке суспільство мріяли бачити Кампанела, Сен-Симон, Чернишевський. Вони мріяли про втілення у дійсність Істини і Добра, про те, щоб люди навчилися говорити зі світом мовою не лише понять, а й художніх форм, тобто Краси. Цією мовою написані готичні храми та православні собори, симфоні§ Бетховена та "Нібелунги" Вагнера, картини Гой§ та поліфонічні романи Достоєвського.

У сучасній науці перемогли абстрактні моделі, які цілком ви-тіснили метафори. Але ця відчуженість від образу породжує тип людини з векторним мисленням, яке функціонує лише у парі контрарних визначень: дав-узяв, вклав-одержав, відкрив-впровадив, тобто закони природи перекладаються на мову прибутку та економічного ефекту. Не залишається місця відчуттю космізму, величі світу, благоговіння перед природою. Наука опинилася у конфлікті з життєвими цінностями. А якщо під науковою вивіскою буває цинічне ставлення до природи, до моральних цінностей, до високих людських ідеалів, то це означає, що таке суспільство вражене духовною радіацією.

Карл Ясперс відзначив, що в "Європі майже зникло промете§вське захоплення перед технікою", який витікав "з дитячо§ радості з приводу успіхів техніки" [226, с.137]. Але це відбулося поки що не всюди. Федір Бурлацький з тривогою пише про те, що суспільство віддало перевагу Прометею і відхилило Фауста, що "технічний геній явно придушив художнього, а може й філософського" [23, с.63].Технократизм, як ракова пухлина, може вразити все тіло культури. Пошук його подолання проходить не лише шляхом синтезу всіх елементів культури, подолання диктатури наукового знання в системі духовних цінностей, а й шляхом синтезу різноманітних культур. І не випадково зараз підвищився інтерес до східно§ і, зокрема, індійсько§ культури. Довгий час цю ідею розробляв і пропагував Альберт Швейцер [212]. У Росі§ необхідність синтезу східно§ та західно§ культури одним з перших усвідомив П.Я. Чаадаєв. "На Сході, - писав він, - думка, заглибившись у самому себе, сховавшись у тишу, втікши в пустелю, надала суспільній владі розпоряджатися всіма благами землі; на Заході ідея, всюди кидаючись, вступаючись за людські потреби, бажаючи щастя в усіх його видах, заснувала владу на принципах права; і все ж таки і в тій і в іншій сфері життя було сильне і плідне, там і тут людському розуму не бракувало високого натхнення, глибоких думок і піднесених творінь" [208, с.118]. У наведених словах привертає увагу знов-таки той факт, що у східних цивілізаціях виділяється як найхарактерніша §х риса - наявність високо§ духовності.

У пошуках альтернатив сциєнтистськи-техніцистським установкам чільне місце посідають філософські погляди слов'янофілів, російський ідеалізм друго§ половини ХІХ ст., іде§ духовного ренесансу в Росі§§ початку ХХ ст. і особливо філософія та етіка російського космізму. У роботах головних його представників [В.Ф. Одоєвський, М.О. Морозов, М.Ф. Федоров, В.І. Вернадський, К.Е. Щолковський та ін.] вперше почала обгрунтовуватися необхідність об'єднання людей не на соціально-політичній чи якійсь інші основі, а звертаючись до ідей екологічного порядку, тому що до природи людство відноситься як єдине ціле, незалежно від класово§ чи релігійно§ приналежності. Виділення глобально-екологічно§ проблеми неминуче повинно було привести до появи вчення про ноосферу і формуванню антропокосмічного світогляду. Природа у системі останнього не об'єкт, який належить обробляти технікою, а світ, у якому ми живемо, і протиставлення в цьому світі штучного, техногенного - природному загрожує глобальними катастрофами. Вихід, на думку В.І. Вернадського, лише один: спрямувати наукову і технічну думку у русло формування ноосфери, тобто сфери проживання "людини розумно§", здатно§ гармонізувати сво§ матеріальні і духовні потреби і зберегти рівновагу в природі.

Якщо свідомість не проникнута гуманістичними принципами, не діалектична, підкорена вирішенню лише утилітарних завдань, то вона здатна зруйнувати світ. Питання про вироблення нового мислення зараз сто§ть дуже гостро. Відкривається можливість для вирішення корінних питань суспільного прогресу і кардинальних змін у всіх сферах соціуму та його стосунках з природою. Розум і мораль, честь і совість виступають потужним важелем революційних змін.

Філософське осмислення екологічних проблем в умовах науково-технічного прогресу знайшло своє глибоке відображення в роботах членів "Римського клубу" - авторитетно§ міжнародно§ організаці§ вчених, засновано§ у 1968 р. італійцем Ауреліо Печче§, з метою пошуків вирішення глобальних проблем, які постали перед людством наприкінці ХХ ст. Перша ж доповідь - "Межі росту" [Д. Медоуз, 1972 р.] викликала значний резонанс у світовому товаристві, бо грунтуючись на ретельному економічному та екологічному аналізі автор дійшов висновку, що при збереженні існуючих темпів науково-технічного прогресу і споживацькому ставленню до природи у першій половині ХХІ ст. людство чекає "глобальна катастрофа". Щоб запобігти цьому автор пропонує перейти до "нульового зростання". Яким би приблизним не був цей аналіз, ми не можемо відвертатися від його висновків, які грунтуються на розрахунках. Тепер людство не може сказати: "Ми не знали". Ми вимушені підкоритися екологічному імперативу. "На відміну від принципа "не вбий", - пише М.М. Моісеєв, - екологічні принципи будуть змінюватись разом з розвитком техніки і технологі§, в міру вичерпання ресурсів і, можливо, внаслідок повно§ перебудови всіє§ технологічно§ основи нашо§ цивілізаці§. Людям доведеться рахуватися з цим і навчитися звіряти сво§ ді§, сво§ бажання і цілі з екологічними принципами. Виникає певний "екологічний імператив". Наука повинна його сформулювати, а люди повинні прийняти. Ось у цьому останньому я вбачаю головну складність забезпечення коеволюці§ людини та біосфери" [129, с.267]. Для вирішення проблем, що постали перед людством, повинні бути використані всі альтернативи і перш за все слід засво§ти всі культурні досягнення людства, переосмислити духовні шукання минулого та сучасності.

§ 1.2. Вплив фізики, математики і кібернетики на

формування екологічних уявлень.

Якщо філософія і мистецтво досить рано відреагували на зміни духовно§ орієнтаці§ суспільства і змогли передбачити негативні наслідки сциєнтизму, то шлях природничих наук до усвідомлення недоліків раціоналізму і його недостатності для побудови адекватно§ картини світу виявився значно довшим. Успіхи точних наук - астрономі§, механіки, фізики і зокрема хімі§, які користувалися математичним апаратом і експериментальним методом пізнання, були зорієнтовані на кількісний підхід при дослідженні природи, на §§ "анатоміювання" - приховали від очей багатьох дослідників реальний світ, з усім його якісним розма§ттям і в той же час непорушною цілісністю. Змінність світу з плином часу, його еволюціонування також довгий час залишалися без належно§ уваги представників точного природознавства. В умовах засилля механістичного світогляду, фізикалізму екологічні уявлення досить важко торували собі дорогу. Навіть зараз може виникнути питання, як точні науки можуть сприяти розвитку екологічних ідей. Адже між світом абстрактних рівнянь, сил, атомів, полів тощо немає нічого спільного з функціонуванням живих систем і біосфери в цілому. Безумовно, ні в кого не виникають сумніви стосовно справедливості фізичних та хімічних законів для живих істот і біосфери, але останні мають ще й сво§ власні закони. Отже, слід зробити невелике пояснення.

Точне природознавство мало значний успіх не лише завдяки здатності застосовувати на практиці результати сво§х теоретичних шукань. Насамперед точна наука з циркулем та лінійкою доводила велич світу як Божественного творіння. Наука Нового часу і замислювалася значною мірою як ілюстрація світово§ гармоні§, порядку, Божественного розуму. Але про це поступово забули і навіть використовували науку як теоретичну базу для ате§зму. За часів Ньютона сформувався цілісний світогляд, який засобами механіки та математики доводив гармонічну будову Всесвіту, який функціонує як добре налагоджений годинник. І втручатися в такий годинник було б не варто, бо в ньому все тісно пов'язане: і планети, і зірки, і живі організми. Отже, точна наука давала не лише пояснення окремих природних явищ, а створювала цілісну наукову систему світу, хоча й механістичну. Але вона також прискорила розвиток техніки, тобто збільшила могутність людини і §§ здатність втручання у природу. Реальний світ виявився значно складніший за годинника, а окремі науки, з притаманним §м аналітичним методом, розчленували його на окремі шматки і зараз виникла потреба нового синтезу. Чи буде цей новий синтез істинним і остаточним - говорити важко, бо ж для науки основне - невпинний пошук нового, але головне зовсім інше: ніколи не можна забувати про цілісність світу.

Одним з найбільших світоглядних досягнень сучасно§ фізики є так званий антропний принцип, або принцип доцільності. Доцільність завжди була незбагненною загадкою живого світу і самий той факт, що про не§ заговорили фізики, вказує не глибинну взаємопов'язаність усіх природних явищ.

Головна ідея антропного принципу полягає в тому, що фундаментальні властивості Всесвіту і значення головних фізичних констант, які визначають характер гравітаційного, електромагнітного, сильно§ і слабо§ ядерно§ взаємоді§ і навіть форма фізичних закономірностей тісно пов'язані зі структурою Всесвіту в усіх масштабах - від елементарних частинок до галактик, і завдяки цьому можливі умови, за яких виникають складні форми організаці§ матері§ і, в решті решт, Життя і Людина (141, с.36). "Живі організми мають надзвичайно тонку організацію і §х існування, мабуть, критично залежить від єдино можливого гармонійного поєднання взаємоді§, яке характерне для нашого Всесвіту" (67, с.175). Таким чином, антропний принцип вказує на взаємозв'язок всіх рівнів організаці§ матері§ з одного боку і на дуже вузьку щілину умов, за яких можливо виникнення і існування усього живого і які виникають у Всесвіті завдяки саме таким, а не іншим величинам чотирьох фізичних констант. З іншого боку фізика демонструє не просто наявність закономірностей у природі, а вказує на дуже складну організацію і доцільність §§. А це такі поняття, без яких немає ні біологі§, ні екологі§. Мимохідь можна відзначити, що природа немовби попереджає, що є такі сфери, втручання в які неприпустиме, бо це загрожує Всесвіту. Природа європейсько§ науки така, що §й мало просто досліджувати, описувати, систематизувати, класифікувати явища чи предмети досліджень. Людина за допомогою науки, знань прагне змінити саму природу. Хімік не просто вивчає хімічну будову речовини - він проводить хімічні реакці§, тобто змінює хімічну природу об'єкту дослідження; біолог не просто вивчає генетику - він прагне засобами генно§ інженері§ змінити природу об'єкту дослідження; фізик не просто досліджує будову атому і його ядра - він проводить ядерні реакці§... Не виключено, що можна буде змінювати і природу (величину) фізичних констант. Але поки що технічна могутність створювала чимало екологічних проблем. Втручання у більш глибокі шари організаці§ матері§ також може обернутися трагедією більшою, ніж екологічна.

Велике значення для формування екологічних уявлень відіграє молода наука синергетика, яка ще сама досить далека від завершення. Витоки синергетики беруть свій початок з трьох наук: фізична кінетика, нерівноважна термодинаміка та теорія катастроф [213]. Вона вивчає закономірності виникнення, існування, еволюці§ та руйнаці§ систем різно§ природи, чи то ансамблі молекул, чи мурашник, чи людське суспільство, які обмінюються енергією та речовиною з навколишнім середовищем і за рахунок цього зберігають свою стабільність і структуру, хоча перебувають у стані, далекому від рівноваги. Такі системи є на всіх рівнях організаці§ матері§. Не є винятком і біосфера, хоча це надто складна для дослідження і побудови §§ моделей система. А тому тут на допомогу синергетиці приходять математика, кібернетика, теорія систем. Математика дає надійний апарат для побудови моделей та розрахунків, кібернетика узагальнює принципи управління і вводить такі поняття, як позитивний та негативний зворотній зв'язок, гомеостаз, а теорія систем допомагає побудувати модель біосфери, для чого потрібно виділення елементів, підсистем, встановлення між ними зв'язків, виділення ієрархічних рівнів тощо. То ж розглянемо внесок цих наук більш докладно.

Як відомо, науки у вивченні природи просуваються від простого до складного, від вивчення структури об'єкту до дослідження його у розвитку, у динаміці. Так було і з екологією. Математичні методи було застосовано для дослідження не всіє§ біосфери, а спочатку побудували модель окремо§ складово§ частини - популяці§. Першу таку теорію розробив італійський вчений Віто Вольтерра у 1926р. "Праця Вольтерра, - за оцінкою фахівців, - це, безумовно, теорія біологічних співтовариств, побудована саме як математична теорія. З ціє§ книжки почалася сучасна математична екологія" [41, с.247]. "Вольтеррівські моделі використовуються для дослідження нових проблем в екологі§ (проблем стабільності біологічних співтовариств, перетину екологічних ніш, формування трофічних рівнів тощо) - проблем, яких просто не було у 30-ті роки і які виникли завдяки розвитку всіє§ екологі§ в цілому" [41, с.250]. На декілька місяців Вольтерру випередив А.Д. Лотка, а тому в науку увійшло рівняння Лотка-Вольтерра, яке описує взаємовідносини між двома видами в системі типу "хижак-жертва", "паразит-хазя§н", "споживач-корм", тобто класичну систему типу "кролі-лисиці". Ця модель, до речі, справно спрацьовує і в фізиці, і в хімі§ [223, с.185-190], що й зацікавило синергетиків.

У I половині XX століття сформувалася наука про організацію складних систем, §х будову, розвиток, управління ними. Вона дещо нагадує синергетику, та й виникають вони майже паралельно, одночасно. Але синергетика акцентує свою увагу на термодинамічному аспекті, ця ж наука концентрується навколо проблем управління, структури, інформаці§ та зв'язку. Найбільший внесок у §§ формування зробили видатний російський мислитель, революціонер, вчений Олександр Олександрович Богданов, який у 1913-1928рр. видав книгу "Всеобщая организационная наука, или Тектология" [19], австрійський теоретик біологі§ Людвіг фон Берталанфі, як один з основоположників загально§ теорі§ систем та геніальний американський вчений Норберт Вінер, який у 1948р. видав книгу "Кібернетика або Управління і зв'язок у тварині і машині" [38]. Кожна система, незалежно від §§ природи, у процесі функціонування має певний механізм, який забезпечує §§ цілісність, отже різним системам притаманні певні закономірності в управлінні. Як пише відомий американський еколог Ю. Одум, "екосистема - це надорганізменний рівень організаці§, а не суперорганізм; не схожа вона і на промисловий комплекс (наприклад, АЕС) . І все ж таки в не§ є одна спільна з цими системами риса: кібернетична поведінка" [143, с.67]. Управління неможливе без постійного порівняння реальних параметрів системи з наперед заданими і без відповідних дій, спрямованих на повернення системи у стан із заданими параметрами. Важливе значення для управління має механізм зворотного зв'язку, тобто зворотно§ ді§ системи на орган управління. Коли результат керованого процесу підсилює цей процес - говорять про позитивний зв'язок, а коли послаблює його - то про негативний зворотній зв'язок. Механічні пристро§, які мають зворотній зв'язок, називають сервомеханізмами, а для живих організмів використовують термін "гомеостатичний механізм" [143, с.42; 62; 129]. Гомеостаз походить від грецьких слів homois - подібний та stasis - стан. У біологію його запровадив американський фізіолог Уолтер Кеннон у 1929р., а до кібернетики - Росс Ешбі. Він створив пристрій під назвою "гомеостат", який після виведення із стану рівноваги сам швидко повертається до нього і підтримує його далі [76, с. 269]. Такий пристрій дав змогу "висловити припущення про те, що процес тако§ підтримки положення рівноваги є модель процесів гомеостазису - автоматично§ підтримки в живих організмах на постійному рівні важливих для §х існування величин, таких, наприклад, як у людини тиск крові або температура тіла" [76, с.269]. Значну роль модель гомеостата відіграла при формуванні поглядів на механізм гомеостазису біосфери, тобто для розвитку екологі§. Хоча управління в екосистемі дещо відрізняється від механізму ді§ у механічних системах та організмі. Як пише Ю. Одум, "у теплокровних тварин регуляція температури тіла здійснюється спеціальним центром мозку. Але у великих екосистемах внаслідок взаємоді§ круговоротів речовини і потоків енергі§, а також сигналів зворотного зв'язку від субсистем виникає саморегулюючий гомеостат без регуляці§ із зовні або "постійно§ точки"" [143, с.62].

Таким чином, завдяки розвитку кібернетики та загально§ теорі§ систем (ЗТС) сформувалося уявлення про біосферу як кібернетичну систему з позитивними та негативними зворотними зв'язками і "розмитим" керуючим пристроєм, тобто без чітко виділеного органу управління.

§ 1.3. Внесок біологі§ та наук про Землю

у формуванні екологічних уявлень.

Представники географі§, геологі§ та біологі§, враховуючи специфіку досліджуваних ними об'єктів, зіткнулися з проблемами і питаннями, які тепер вивчаються комплексом екологічних дисциплін, першими. Погляди вчених інколи були суперечливими [екофільні чи екоробні, оптимістичні чи песимістичні[, інколи один і той же вчений був непослідовний (Бюффон, Докучаєв, Воєйков та ін.), але важливе інше: самий факт постановки проблеми "людина - природа". На початку ця проблема розглядалася досить однобоко, у руслі геодетермінізму. Досліджували, головним чином, вплив природи на людину: §§ антропологічний тип, здібності, спосіб життя та ін. Зворотній вплив людини на природу або ж не помічався, або вважався незначним. Першим видатним представником геодетермінізму був французький філософ Шарль Луі Монтескьє. В подальшому він мав багато прихильників, але логіка розвитку географічних ідей була така, що все більша питома вага припадала на вивчення зворотного впливу людини на природу. Цей аспект проблеми вже можна зустріти у О. Гумбольда, Ч. Лайеля, К. Риттера.

Внесок Олександра Гумбольда (1769-1859) у розробку нового світорозуміння та екологічних уявлень такий значний, що на ньому варто зупинитися більш детально. І.В. Круть та І.М. Забєлін у сво§й грунтовній монографі§ [102] справедливо вказують на те, що наукова спадщина О. Гумбольдта за сво§м духом належить ХІХ ст., а значною мірою навіть ХХ ст. Маючи тонке художнє сприйняття світу, він підходив до його вивчення з позицій цільності, або, як сказали б ми зараз, системно. Йому належать такі слова: "Головним мо§м спонуканням завжди було прагнення обійняти явища навколишнього світу в §х загальному зв'язку, природу, як ціле, яке приводиться у рух і оживляється внутрішніми силами" [60, с. ІІІ]. Другим атрибутом світогляду О. Гумбольдта був еволюціонізм. Без цих двох підходів - системного та еволюційного - на наш погляд, неможливо було б формування екологі§ як науки, і завдяки §м Гумбольдт зміг ввести до наукового арсеналу такі поняття як "сфера життя" і "сфера розуму", від яких залишається лише один крок до сучасних понять "біосфера" та "ноосфера". Наступний важливий момент, на який вказував Гумбольдт і без якого також не може бути екологічного знання - це усвідомлення людства як єдиного цілого. І.М. Забєлін відмічає, що "у ХVІІІст. в головних рисах закінчився процес об'єднання народів у єдину систему" [1002, с.325], а "у ХІХ ст. вже остаточно склалося уявлення про людство як єдину систему і про людство як нову природну силу всепланетного масштабу" [102, с.385]. Наукова діяльність О. Гумбольдта припадає саме на період усвідомлення єдності людства, і в другому томі свого "Космосу", присвяченому духовному освоєнню природи людиною, він з приводу цього пише так: "Християнство переважно сприяло становленню розуміння про єдність роду людського; цим самим воно благодійно подіяло на "олюднення" народів у §х правах та установах" [60, т.2, с.209]. В наш час почуття єдності людства вже ввійшло в підсвідомість і є невід'ємним компонентом світосприйняття сучасно§ людини. Таким чином, слова Л. Штернберга - "ця ідея (людства - Є.С.) ще нова, але §й належить майбутнє" [216, с.486], - сказані на початку ХХ ст., виявилися пророцькими.

Виключно важливе місце у становленні екологічних ідей посідає книга американського вченого Г. Марша (1801 -1882) "Людина і природа, або про вплив людини на зміни фізико-географічних умов природи" [122]. Книга побачила світ у 1864р. ЇЇ автор цілком ясно усвідомлює характер та масштаби впливу людини на Земну кулю і розглядає практично усі іде§ та принципи, які зараз складають ядро екологічного знання. Назвемо §х:

1) уявлення про геологічну роль живого;

2) постановка питання про місце людини у природі;

3) ідея природно§ рівноваги;

4) ідея непередбачуваності наслідків антропогенно§ діяльності;

5) ідея необоротності антропогенних наслідків;

6) проблема антропогенно§ зміни ландшафту;

7) проблема антропогенно§ зміни клімату;

8)проблема винищення видів тварин, як наслідок людсько§ діяльності;

9) ідея відновлення порушено§ природно§ рівноваги;

10) принцип мінімізаці§ негативних наслідків людсько§ діяльності;

11) ідея недостатності природничих знань для побудови адекватно§ картини світу.

Безумовно, деякі уявлення Г. Марша не нові, деякі лише мимохідь висловленні, але, зібрані разом в одній книзі, вони могли б скласти міцний фундамент для подальшого розвитку екологічних уявлень. На жаль, книга не мала належного впливу на сучасників і була надовго забута, хоча справедливо вважається багатьма сучасними дослідними як одна з видатних праць минулого століття.

Розвиток екологічних ідей, який відбувався у руслі геологічних та географічних наук, докладно проаналізовано у монографі§ Крутя І.В. та Забєліна І.М. [102].

Паралельно з науками про Землю і перетинаючись з ними, йшов розвиток екологічних уявлень у біологі§ [151]. Так, у Ж.Б.Ламарка [1744-1829], видатного французького природознавця, ми зустрічаємо біогеохімічні іде§ [108, с.22, 552], які стали однією із сходинок до поняття "біосфера" у розумінні В.І. Вернадського. У нього також можна знайти турботу за долю природи і людства, викликану непродуманими діями людини [109, т.2, с.442].

Велику увагу біоекологічній проблематиці приділяв видатний англійський геолог Чарльз Лайель [1797 - 1875], який одним з перших серед дослідників поставив проблему взаємоді§ організму з навколишнім середовищем.

Статус самостійно§ біологічно§ дисципліни екологія одержала після виходу з друку у 1866 р. книги німецького біолога Ернста Геккеля [1834 -1919] "Загальна морфологія організмів". Хоча автор аналізує лише фізіологічний механізм взаємоді§ живих організмів з навколишнім середовищем, важливо введення самого терміна "екологія", який вперше застосував у 1858 р. американський мислитель Г. Торо (1817 -1862) [102, с.273], а у 1866 р. Геккель наповнив його біоекологічним змістом та впровадив до наукового обігу.

На цей час вже намітилося головне коло питань, пов'язаних з екологією і залишилося лише розповсюдити термін, розширити його межі. "Екологія" поступово стає родовим поняттям для позначення взаємовпливу та взаємозв'язків у світі живого і між останнім і неживим довкіллям, тобто для позначення процесів у біосфері, але остаточне усвідомлення цього факту ще попереду, воно прийде з розробкою вчення про біосферу В.І. Вернадського, загально§ теорі§ систем Л. фон Берталанфі та О.О. Богданова [див. §1.2], розширенням меж еволюціонізму і усвідомленням фактору часу як особливого ресурсу біосфери.

Таким чином, на кінець ХІХ - початок ХХ ст. у руслі розвитку наук про Землю [геологія, географія, грунтознавство, кліматологія, геохімія тощо] і наук про Живе складається біогеоекологічна проблематика і починається процес формування окремих екологічних дисциплін: в біологі§ - аут- і синекологі§, екологі§ тварин, рослин, мікроорганізмів; в руслі наук про Землю окреслюється коло проблем, які вивчає соціальна екологія, формується уявлення про взаємний вплив людини і природи.

§ 1.4. Хімічні науки і формування

екологі§

Хімія також не стояла осторонь від екологічно§ проблематики. Це пов'язано насамперед із тим, що вона безпосередньо має вихід у ремесло, у практичну діяльність. ЇЇ раціоналізація та фізикалізація наприкінці ХVІІІ, і особливо у ХІХ ст. сприяла кращому розумінню хімічних процесів та розширенню хімічно§ практики. Затвердження в хімі§ киснево§ теорі§ горіння Антуана Лорана Лавуазьє (1743 -1794), видатного французького хіміка, справедливо називають "великою французькою революцією " в хімі§. Вона дала змогу вірно пояснити всі окислювальні процеси з участю кисню, які відбуваються у природі: горіння, дихання, гно§ння. З моменту революці§, яку здійснив Лавуазьє, алхімія, за висловом англійського хіміка та історка хімі§ Дж.Р. Партінгтона, перетворюється на раціоналізовану алхімію. Значення киснево§ теорі§ горіння для світогляду дуже яскраво показав видатний французький хімік Ж.Б. Дюма (1800 -1884), даючи характеристику заслуг англійського вченого і мислителя Джозефа Прістлі (1733 -1804) як першовідкривача кисню: " Чи не Прістлі ми зобов'язані деякими спостереженнями над повітрям, докладними знаннями про дихання, горіння і відновлення. З першого разу ці процеси здаються простими і незначними, між тим як, заглиблюючись у таємниці світобудови, ми мимоволі бачимо, що через посередництво саме цих процесів і змінюється поверхня Земно§ кулі. Не було б цих чинників у природі, наша Земля уявляла би собою найжалюгіднішу, безплідну картину, і, як мертвий труп, здійснювала б свою річну орбіту навколо сонця серед міріад зірок" [69, с.33]. Таким чином, завдяки затвердженню в науці киснево§ теорі§ горіння відбулося поєднання живого і мінерального царств природи і Антуан Лавуазьє зміг сказати: "Нарешті бродіння, гно§ння і горіння постійно повертають атмосфері і мінеральному царству ті елементи, які рослини і тварини з нього запозичили" [115, с.11]. А. Лавуазьє, таким чином, близько підійшов до поняття біогеохімічних циклів хімічних елементів.

Фактично розвиваючи цю думку стосовно сільського господарства, німецький хімік та мислитель Юстут Лібіх (1803-1870) заклав наукові підвалини агрохімі§. Передісторію агрохімі§ виклав у передмові до російського видання книги Ю. Лібіха "Химия в приложении к земледелию и физтологии" академік Д.П. Прянішніков. Він відмічає видатну роль у цій галузі таких хіміків як Б.Паліссі, Ван-Гельмонт, Глаубер, Рюккерт, Соссюр, Бусенго, Вігман та Польстоф.

Як широко мислячий хімік, Ю. Лібіх підійшов до питання родючості грунтів та живлення рослин як до соціально§ проблеми. Демографічні та економічні погляди англійського мислителя Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834), які самі по собі значною мірою справедливі, викликали занепокоєння у песимістів та роздратування в оптимістів. Але ж потрібні були хоч які-небуть об'єктивні аргументи для наді§ на покращання родючості грунтів. Такий об'єктивний аргумент і дала теорія мінерального живлення рослин Ю. Лібіха. Вона витримала довгий період боротьби [більше 20 років] з гумусовою теорією плодючості [Теєр]. Ю. Лiбiх з колегами довів думку, яка стала вже тривіальною, про те, що "грунт повинен поступово втрачати свою родючість, оскільки завдяки культурі рослин і зняттю §х врожа§в запас живильних речовин стає все менший і менший. Отже, для того, щоб зберегти родючість грунту, слід повертати все в нього взяте " [115, с.52]. В цій сво§й книзі Ю. Лібіх окремий параграф присвячує розгляду історі§ суспільства в залежності від землеробства. За його глибоким переконанням падіння всіх стародавніх цивілізацій пов'язане з недбалим ставленням до землі і неправильним землекористуванням. Зараз ця дум-ка знаходить все більше і більше підтверджень [80, с.547-589]. І справа не лише і не стільки у падінні родючості, скільки у порушені екологічно§ рівноваги.

Ю. Лiбiху належить заслуга відкриття так званого закону мінімуму, який стверджує, що розвиток рослин уповільнюється і може зовсім припинитися, якщо вміст у грунті будь-якого необхідного для §х життя хімічного елементу зменшується нижче якогось порогового значення. Зараз цей закон тлумачиться більш широко [166, с.148-149].

Особливо слід відзначити внесок французького хіміка Ж.Б. Буссенго (1802-1887) у формування екологічних уявлень. Він був засновником першо§ агрохімічно§ станці§. Дослідження процесу переходу азоту з рослин у організм тварин і потім знов у землю дали йому змогу у 30-х роках минулого століття покласти початок вивченню кругообігу речовин у природі та обміну речовин у тварин і рослин. Його дослідженнями було доведено, що всі росли-ни, крім бобових, беруть з грунту азот. Що ж до бобових - конюшини, люцерни, то вони самі збагачують грунт азотом, який поглинають з повітря. На думку Буссенго кращими добривами є ті, які містять більше азоту [191 , с.55].

Бурхливий розвиток промисловості у XIX cт. відразу ж загострив проблему забруднення води і повітря, відходів виробни-цтва. Але ці труднощі вважалися технічними. А §х вирішення - справою часу. Важливе місце приділялося правовому регулюванню охорони природи. В цьому відношенні досить цікаві деякі погляди Д.І. Менделєєва (1834-1907). Коло його Інтересів було досить ши-роким і крім фізики та хімі§ включало економіку промисловості і сільського господарства, статистику, демографію. В екологічному плані йому був притаманний непорушний оптимізм, а базувався він на вірі у всемогутність знань, науки, тобто на сцієнтизмі. Він вважає, що "відходи, або залишки виробництва" [125, т.XI, с.ЗЗЗ] потребують комплексно§ переробки, повторного включення до виробничого циклу, тобто переконаний у можливості безвідходного виробництва. Широко відома його думка про те, що спалювати нафту - все рівно, що спалювати асигнаці§. Він невтомно пропагував ідею комплексно§ переробки нафти. В свій час була дуже популярна його ідея підземно§ газифікаці§ вугілля. Але нажаль його глибоке і системне мислення не виходило за межі економіки і точного природознавства. В цілому його погляди можна назвати екофобними. Він не бачив небезпеки у великомасштабному перетворенні природи. Для нього природа, Земля - лише ресурси для промисловості. Ставлення Д.І. Менделєєва до природи сконцентроване в таких його словах: "Вступ усього світу в цю промислову добу буде початком новітньо§ історі§, в яку завоюють від природи право на задоволення життя маси людей, які безмежно збільшуються, причому моря та гори будуть не перепоною, а засобом, яким стали річки та корисні копалини, океани води та повітря, і усі сили природи, яких страшилися наші предки" [125, т.ХІ, с.261].

Д.І. Мендєлєєва можна вважати одним із попередників іде§ автотрофності В.І.Вернадського [поряд з Ю. Лібіхом, М. Бертло, В.В. Докучаєвим та ін.]. Ця думка неодноразово повторюється в його працях і формулює він §§ досить чітко: "...мислимі, хоча ще й далекі від втілення, заводи, на яких дармова енергія сонця буде перетворювати дармові повітря і воду у §жу. Тоді між числом жителів і поверхнею Землі не буде цілковито§ залежності" [125, т.ХІ, с.260]. Як бачимо, ці уявлення Д.І.Менделєєва антиекологічні, і ми зупинилися на них лише тому, що вони дуже яскраво висловлюють уявлення багатьох вчених кінця XIX ст. Слі-па віра в науку та техніку, розуміння природи лише як природних ресурсів, зведення призначення науки до задоволення зростаючих потреб постійно зростаючо§ маси людей - ось ідеали XIX ст., які відхилені сучасною наукою. Оптимістичні екологічні погляди хіміків [Лібіх, Бертло, Мендєлєєв, Арреніус] засновувалися на уявленні про вічність атомів хімічних елементів і можливості реалізаці§ будь-якого хімічного процесу. Великі наді§ покладали на гідропоніку як проміжний етап на шляху до повно§ автотрофності. Адже вона давала можливість вирощувати рослини без грунту.

Виключно широким було коло наукових інтересів одного з засновників фізично§ хімі§, шведського хіміка Сванте Арреніуса [1859-1927]. Ось перелік лише деяких його робіт: "Хімія та су-часне життя", "Вплив космічних умов на фізіологічні відправлення (1900), "Кількісні закони в біологічній хімі§" (1925), "Велика проблема енергі§" (1922), "Теорія атмосферно§ циркуляці§" (1908). В коло його інтересів безпосередньо входить екологічна проблематика. У книзі "Хімія та сучасне життя" він чітко формулює проблему виснаження природних ресурсів і необхідності §х раціонального використання, обговорює проблему джерел енергі§, які повинні замінити нафту та вугілля, окрему главу присвячує хімі§ і проблемі §жі, його позиція з глобально-екологічних питань досить чітка: "Турбота про сирі матеріали кидає вже тепер густу тінь на долю людства... майбутня історія виявить, наскільки прагнення до забезпечення майбутнього сирими матеріалами стало причиною величезного нещастя, яке спіткало зараз людство, або, вірніше, так звані цивілізовані народи. Зрозуміло, що рано чи пізно повинні прийти до такого висновку, що не можна надавати вирішувати питання про використання сирих матеріалів національному его§зму або користолюбству промисловців. Людство коли-небудь дійде до тіє§ істини, що воно, скільки це можливо, повинно берегти для майбутнього сирі продукти і заміняти §х робочою силою, яку нам, здається у невичерпній кількості посилає Сонце, або безпосередньо, як у тропічних кра§нах, або через посередництво енергі§, яка залежить від сонця і накопичується у бурхливих потоках і зеленій рослинності" [ 7, с.234-235]. Крім того, слід додати, що його цікавили проблеми світового океану, атмосфери, клімату. Він одним із перших указав на можливість кліматичних змін, пов'язаних з вмістом у атмосфері вуглекислого газу, тобто на проблему, пов'язану з парниковим ефектом.

З ім'ям німецького хіміка Фрица Габера (1868-1934) пов'язане вирішення людством одніє§ з глобальних проблем - проблеми зв'язаного азоту, "азотного голоду" [адже без сполук азоту немає ні добрив, ні барвників, ні ліків, ні вибухівки тощо]. Йому вдалося, використовуючи досягнення теоретично§ хімі§, здійснити безнадійний, на думку багатьох, синтез аміаку з азоту повітря та водню. Такий успіх науки та технологі§ надихав людство на нове підкорення природи. Але складність хімічно§ технологі§ змушувала вчених шукати інших шляхів перетворювання речовин. Ф. Габер закликав вчитися у природи: "Ми повинні вивчати, як утворюється цукор з вуглекислоти та води, при звичайній температурі і ді§ світла, як в умовах життя рослини частини цукру сполучаються з утворенням клітковини, як виникають глюкозиди, створюється білок. Перший рішучий крок на цьому шляху буде зроблений тоді, коли нами бу-де з'ясовано будову певного класу речовин, які називаються ензими" [44, с.76].

Почесне місце в історі§ науки займає видатний французький хімік Анрі Луі Ле Шательє (1850-1936). У 1884 році він сформулював принцип, який у подальшому став називатися його ім'ям. Цей принцип описує вплив різноманітних факторів на стан рівноваги хімічних систем і вказує на те, як система на них "реагує". Але у світлі сучасних уявлень [див. §1.2] його "можна тлумачити як "прагнення" зберегти гомеостазис" [125, с.43]. Це дало змогу В.Г. Горшкову та К.Я. Кондрат'єву застосувати принцип Ле шателье до аналізу процесів, що відбуваються у біосфері [59].

Особливо слід згадати роботу американського біохіміка Л.Ж. Гендерсона (1878 - 1942) "Життєве середовище", яка написана на початку XX cт. Працюючи на межі хімі§ та біологі§, а також під впливом філософських ідей французького мислителя Анрі Бергсона (1859-1941), автор дійшов висновку, що не лише організми пристосовані до навколишнього середовища [цей погляд надійно закріпився у науці завдяки роботам Ч. Дарвіна та Е. Геккеля, а й саме середовище являє собою унікальне "утворення", здатне підтримувати життя. Го-ловний висновок, до якого прийшов вчений, звучить виключно сьогочасно: "Властивості матері§ і явища космічного розвитку ... тісно пов'язані з будовою живих організмів і з §х пристосуваннями; а тому ці властивості є значно важливішими для біологі§, ніж це вва-жали раніше. Загальний процес розвитку, як космічний, так і органічний, єдині, і біолог правий, що всесвіт біоцентричний за самою своєю суттю" [50, с.197]. Гендерсон послідовно відстоював ідею дуже тонко§, фактично унікально§, організаці§ космосу і планети у часі та за хімічним окладом. Коротко його роботу можна охарактеризувати як хімічне обгрунтування антропного принципу (див. §1.2).

Аналізуючи якісний та кількісний хімічний склад планети та дані космохімі§ на той час, а також самі хімічні закономірності, Гендерсон дійшов висновку, що поряд з останніми існує цілий ряд аномалій та унікальних властивостей, і це стосується саме тих речовин та елементів, які складають внутрішнє і зовнішнє середовище живого. Перш за все вражає своєю унікальністю вода, і не лише набором певних властивостей, а насамперед випадінням цих властивостей із загального ряду закономірностей, які можна спостерігати, порівнюючи воду з аналогічними речовинами [гідратами або оксидами]. Вчений детально зупиняється на термічних властивостях води (ано-мально висока теплоємність, теплопровідність, теплота фазових переходів, здатність розширятися під час замерзання) та властивостях води як розчинника (аномально висока діелектрична проникність, поверхневий натяг) і робить висновок, що зміна будь-яко§ з властивостей води призведе до руйнаці§ життєвого середовища.

В цілому Гендерсон розвиває сво§ погляди у руслі сучасного глобального еволюціонізму. Йому хоча й не вдалося чітко показати спрямованість еволюційного процесу на всіх рівнях матері§ (ця задача є дискусійною і сьогодні), але, як здається, вдалося відшукати шлях до сучасного синергетичного підходу (див. §1.2). Він виділяє два фактори еволюці§: "тенденція" і час. Вони є цілком незалежними змінними і разом створюють певне постійне середовище процесу розвитку [50, с.191].

Намагаючись осмислити здатність хімічно§ форми організаці§ матері§ "породжувати" життя і служити йому середовищем, Л.Ж. Гендерсон дійшов висновку про недостатність періодично§ системи хімічних елементів Д.І. Менделєєва для розуміння хімізму у повному обсязі. "Підсумком цього дослідження, пише автор, є доказ того, що у властивостях елементів є інший, по суті неза-лежний порядок. Ця нова закономірність є, так би мовити, прихованою, якщо ми будемо розглядати властивості матері§ з абстрактно§ і статично§ точки зору. Хоча хіміки вже давно мають про не§ деяке непевне уявлення, ця закономірність розкривається ясно лише тоді, коли у наших дослідженнях ми приймемо до уваги також і час. Вона має динамічне значення і відноситься до явищ розвитку. Вона перебуває в такому відношені§ до раніше з'ясовано§ закономірності, як у біологі§ функціональне до структурного. А тому вона включена в не§" [50, с.191]. Він показує, що розгляд хімічних процесів у часі приводить до зовсім іншо§ "хімічно§ картини світу". Виявляється, що властивості елементів розподілені між елементами нерівномірно, і водночас невипадково. Такий розподіл не зв'язаний виключно з періодичністю. Виявляється, що найяскравіші характерні ознаки концентруються лише на деяких елементах, і в першу чергу на водні, кисні та вуглецю. Внаслідок цього виникають деякі характерні ознаки космічного процесу, які ніколи не змогли б виникнути при іншому розподілі властивостей елементів, який існує в теперішній час. Такий порядок має для космічно§ та органічно§ еволюці§ важливі наслідки, такі як найбільша сталість і незмінність фізико-хімічного стану поверхні планети, максимальна складність §§ окладу, існування на ній складних, стійких і повних енергі§ систем [50, с.195-197]. Розуміння автором глобального хімізму планети як частини загальнокосмічно§ еволюці§, яка підпорядкована цілком певним об'єктивним, хай ще й не вивченим, закономірностям, наштовхує на думку про неприпустимість свавільного та безкон-трольного втручання хіміко-технологічно§ діяльності у планетарні хімічні процеси.

Погляди Л.Ж. Гендерсона знайшли експериментальне підтвердження у роботах італійського хіміка Дж. Піккарді [154] та радянського вченого і мислителя О.Л. Чижевського [21]. У дослідженнях з аероіоніфікаці§ останній дійшов висновку, що для підтримки життя необхідним є не просто кисень, а певним чином іонізований кисень, в цілком певним співвідношенням позитивних і негативних іонів, відхилення від норми відразу ж позначається на стані живого організму. До того ж він встановив, що позитивні аероіони негативно позначаються на життєдіяльності, а негативні - позитивно, що дозволило йому запропонувати ефективний метод лікування деяких захворювань і надати корисні поради сільському господарству. Але мова про інше. Справа в тому, що необхідне для підтримки життя співвідношення кисню залежить як від зовнішніх умов, так і від природи самих атомів. Як пиже П.К.Коржуєв, " є дещо величне в тім, що лише одна властивість цього життєво-активного елементу, яким є кисень, зумовила дуже складний характер еволюці§ на нашій планеті" [99, с.22-23].

Осмислюючи великий експериментальний матеріал про вплив сонця на живі організми, О.Л. Чижевський дійшов висновку про необхідність припустити існування Z-випромінення, яке йде від сонця і відповідає за підсилення функціонально§ активності біосфери, фактів, що підтверджують цю гіпотезу, багато, але складність полягає в тім, що це біоактивне Z-випромінення невловиме поки що існуючими фізичними методами, а проявляється лише в деяких хімічних реакціях, перш за все у клітинах живих організмів, а тому його природа залишається поки що не розкритою. Подібну робочу гіпотезу вимушені були запропонувати ще декілька природознавців: німецький мікробіолог Г. Бортельс, японські вчені Х. Морияма та І. Таката, італійський хімік Дж. Піккарді. Останній у результаті багаторічних експериментів дійшов висновку, що "зв'язок між космічними та фізико-хімічними (не біологічними) явищами у теперішній час вже твердо встановлений" [154, с.82]. Ці дослідження вказують на взаємозв'язок біологічних і земних хімічних процесів з космічними, а, отже такий зв'язок повинен враховуватися під час хіміко-технологічно§ діяльності людини.

Не можна обминути увагою погляди академіка Пауля Івановича Вальдена (1863-1957), видатного хіміка та історика хімі§. В роботі "Обесценивание материи", яка потім увійшла до книжки "Наука и жизнь", з вичерпною повнотою розкрито практично усі екологічні проблеми, які пов'язані з великомасштабною хіміко-технологічною діяльністю людини. Сама назва роботи вказує на те, що побоювання автора пов'язані з гіпотезою про теплову смерть всесвіту.

Добре розуміючи, що "шлях матеріально§ культури пролягає че-рез родовища корисних копалин, ці центри живлення промисловості, невикористані ще родовища, з ціє§ причини, в віхами, які позна-чають майбутній напрямок і зосередження промисловості" [27 ,с.6], П.І. Вальден ставить проблему вичерпання ресурсів і пропонує такі шляхи §§ вирішення:

1) бережливість;

2) створення сурогатів;

3) розвідка нових ресурсів;

4) переробка відходів.

Він стверджує, "що в хімічній промисловості кожне виробництво сто§ть тим вище, чим менше в ньому є відходів і залишків" [27, с.21]. В спеціальному параграфі "Про міроприємства в майбутньому" він особливу ува-гу приділяє питанням виховання та підготовки кадрів з урахуванням екологічних проблем. Особливо гостро він виступає проти споживацького способу життя, який негативно позначається на всій природі, проти захоплення всілякими модами, які не мають життєво§ потреби, але значно збільшують споживання, а отже руйнують природу, "знецінюють матерію".

Таким чином, ми бачимо, що хімія посідає чільне місце у процесі формування глобально-екологічно§ проблематики та екологічно орієнтовного світогляду. Саме розвиток хімі§ дав змогу зрозуміти сутність процесів круговороту речовин у природі (Лавуазье, Прістлі, Бусенго, Лібіх), поставити проблему вичерпання при-родних ресурсів, висунути ідею автотрофності та безвідходного і маловідходного виробництва, а головне - відчути єдність та взаємозв'язок процесів у біосфері та космосі.

§ 1.5. Синтез В.І. Вернадського

На кінець XIX, початок XX століття було окреслено коло питань, які складають предмет екологі§. Але потрібен був синтез всіх накопичених знань, оскільки вони залишалися розмежованими бар'єрами окремих наук: біологі§, хімі§, географі§, геологі§, геохімі§. Такий синтез і був здійснений Володимиром Івановичем Вернадським (1863-1945) в його вченні про біосферу. Така робота була під силу лише філософськи мислячому різносторонньому при-родознавцю, яким і був видатний мислитель. На початку свого на-укового шляху він був хіміком і мінералогом, і поступово в коло його наукових інтересів входять питання геологі§, біологі§, життя, еволюці§, космічно§ ролі живого. Ось що він сам пише у передмові до "Біогеохімічних нарисів" у 1935 р. : "Я зіткнувся з біогеохімічними проблемами у 1891 р. ...Раніше моя робота була спрямована головним чином на хімію та кристалографію... Але під час читання в університеті мінералогі§ я став на шлях, в той час незвичний, значною мірою у зв'язку з моєю роботою і спілкуванням у студентські роки (1888-1897) з... В.В. Докучаєвим. Він вперше звернув мою увагу на динамічну сторону мінералогі§, вивчення мінералів у часі... Звідси у Московському університеті виникла своєрідна течія мінералогі§, яка привела до виникнення геохімі§ як науки, що вивчає історію атомів у земній корі... і до біогеохімі§ - науки, яка вивчає биття в аспекті атомів. Неминуче, ще у 1891 р. я зіткнувся при такому підході до мінералогі§ з питаннями про життя і його вплив на утворення мінералів" [ 33, с.6].

Історі§ створення В.І. Вернадським вчення про біосферу та його подальшу розробку присвячено дуже багато праць [З2,138]. Але слід іще раз підкреслити, що це вчення увібрало у себе всі досягнення природничо§ та філософсько§ думки Нового часу і за-гострило вирішені проблеми точного природознавства, фактично поставило перед наукою та філософією завдання створення нового світогляду, нового світорозуміння. Виникає потреба у перегляді фундаментальних понять: простір (анізотропність, правизна-лівизна, моза§чність), час (глобальний еволюціонізм, ієрархічні рівні матері§ та часу), матерія (структура, стабільність), життя (космічна роль життя, феномен людини). В роботі "Автотрофність людства" В.І. Вернадський пише: "Цілком очевидно, що існує певна спрямованість в палеонтологічній еволюці§ органічних істот і що поява в біосфері розуму, свідомості, спрямовуючо§ волі - цих ос-новних проявів людини - не може бути випадковим. Але для нас ще неможливо дати будь-яке пояснення цьому явищу, тобто не можна логічно пов'язати його з сучасною науковою побудовою світу, яка спирається на аналогі§ та аксіоми" [33 , с.53]. В іншій статті - "Вивчення явищ життя і нова фізика" - мислитель висловлює надію, що революція, яка почалася у фізиці, захопить біологію: "Переворот, що здійснюється у нашому XX ст. у фізиці, ставить у науковому мисленні на чергу перегляд основних біологічних уявлень. Мабуть, він вперше дає змогу у чисто науковій концепці§ світобудови поставити у Космосі на належне місце явища життя" [33, с.175]. Але весь пафос вчення про біосферу зводиться до того, що зміцнюється уявлення про науку, про роль науково§ думки в історі§ Землі та Космосу. Поява у біосфері планети розумно§ істоти докорінно змінює в ній всі процеси, а головне - з'являється за-гроза самознищення біосфери, екологічно§ катастрофи. Але вели-кий оптиміст В.І. Вернадський, так само як і інші представники філософі§ російського комізму (М.Федоров, К.Е. Цiолковський) і видатний французький мислитель Тейяр де Шарден (1881-1955) не сприймають такого фіналу еволюці§. І вихід Вернадський вбачає у закономірному переході біосфери у ноосферу, тобто стан розумного вольового регулювання природи. Еволюція природи і, зокрема, біосфери зупинитися не може, але й продовжуватися стихійно, як було до цього часу, також не може. Подальший роз-виток вбачається як коеволюція [131, 105] або активний еволюціонізм [171].

Як ми бачило, В.І. Вернадоький синтезував у вченні про біосферу розрізнені уявлення про взаємовплив живого і неживо§ речовини, природи і суспільства. Р.К. Баландін абсолютно вірно відмічає, що "за своєю суттю, це (вчення про біосферу - Є.С.) -глобальна екологія та екологія людини"[32, с.92]. Фактично Вернадський здійснив наукову революцію. "ХХ століття, - пише М.М. Моicєєв, - мені здається доречним пов'язати з ім'ям В.І. Вернадського, бо в цьому столітті також відбулася зміна уявлень, яка зруйнувала деякі традиційні кордони міх природничими і суспільними науками і в основі ціє§ революційно§ зміни лежить вчення Вернадського про ноосферу, про можливість поступового переходу біосфери в якісно новий стан" [132, с.73]. Важко не погодитися з Р.К. Баландiним, що з появою вчення про біосферу в науці відбувається зміна лідера [32, c.94]. Науки про Землю виходять на перший план, що змушує §х звертатися до філософі§, оскільки стара, фізикалістcька, методологія не дає можливості задовільно вирішувати посталі питання.

З вченням про біосферу в науку входить нова парадигма, до того ж не часткова, а така, що охоплює усі галузі знань, від фізики до етики. Після класично§ постановки проблеми Вернадським подальший розвиток екологі§ відбувався - у руслі біосферно§ парадигми і продовжується в наш час. За своєю суттю вчення Вернадського про біосферу-ноосферу - це комплексна науково-теоретич-на програма, яка спрямована на узгодження інтенсивно§ людсько§ діяльності зі значно повільнішими процесами, які відбуваються у біосфері та геологічними процесами і явищами. Оскільки соціальна форма організаці§ матері§ еволюціонує більш високими темпами, ніж нежива природа і біосфера, то й виникає загроза екологічно§ кризи. Пошуки виходу з глухого кута, в якому опинилася технічна цивілізація, ведуться широким фронтом. Успіхи, безумовно, є. Але вони мають локальний характер. На жаль, ми поки що вимушені погодитися з Р.К. Баландіним: "Задача ця надзвичайно складна. §§ вирішення - навіть у головних рисах, першому наближені - відсутнє. У працях Вернадського немає готових рецептів "лікування хвороб" сучасно§ технічно§ цивілізаці§" [32, с.95].

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО ПЕРШОЇ ГЛАВИ

І. Як і коли у європейській культурі затверджується сциентистський світогляд ?

2. Які вчені, філософи, письменники негативно ставилися до поши-рення наукового світогляду і чому? Які альтернативи вони про-понували ?

3. У чому полягає сутність технократизму і які головні принципи індустріалізму ?

4. Чому у XX ст. підвищився інтерес до міфологічного світогляду?

5. У чому відмінність східно§ та західно§ культурних традицій та чому у XX ст. виникла потреба §х синтезу ?

6. Що пропонують представники філософі§ російського космізму для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічно§ проблеми ?

7. Ким, коли і з якою метою було створено міжнародну організацію вчених "Римський клуб" ?

8. У чому полягає сутність антропного принципу ?

9. Що вивчав синергетика ?

10. Як перетнулися шляхи математики та екологі§? Хто заклав осно-ви математично§ екологі§ ?

11. Що спільного між організмом, біосферою та АЕС ?

12. Що таке гомеостаз ? Чим відрізняється механізм саморегуляці§

організму та біосфери ?

1З. Який внесок у формування екологічних уявлень зробили Ж.Б. Ламарк, 0. Гумбольдт, Г. Марш ?

14. Хто і коли запропонував термін "екологія" ? Який зміст в нього вкладали ?

15. Яке значення для розвитку екологі§ мала киснева теорія горін-ня А.Л. Лавуазьє ?

16. Який внесок у формування екологі§ зробив Ю. Лібіх ?

17. Хто першим почав вивчати процес кругообігу речовин у природі?

Який саме цикл було досліджено ?

18. Дайте загальну характеристику екологічних поглядів Д.I. Менделєєва, С. Арреніуса, Ф. Габера.

19. Чому залишаються актуальними погляди Л.Ж. Гендерсона на життя та життєве середовище ?

20. Який хімічний принцип дає змогу описувати стан біосфери ?

21. Дайте характеристику поглядів О.Л. Чижевського та Дж. Піккарді.

22.Охарактеризуйте погляди на екологічну проблему П.І. Вальдена.

23. У чому полягає суть наукового перевороту, який здійснив В. І. Вернадский ?

Глава ІІ. Основні етапи розвитку

хіміко-технологічно§ діяльності

Хіміко-технологічне перетворення природи людиною, поряд з механічною зміною ландшафтів і структури земно§ кори, є головний засіб негативного впливу на біосферу. Тому є потреба в аналізі хіміко-технологічно§ діяльності людства: виявленні §§ історико-культурних форм, масштабів і структури. Розробка питання про хімічний вплив на природу складає важливий елемент взаємоді§ природи та суспільства і дає змогу розкрити не просто одну з важливих конкретних сторін механізму впливу географічного середовища на життя та розвиток суспільства, але й цілий ряд істотних моментів діалектики взаємоді§ людини з природою [46, с.316]. Задача ця складна та багатоаспектна. Під час вирішення §§ виникає ряд питань, починаючи з проблеми антропогенезу і закінчуючи сенсом життя і розумінням місця людини у космосі. Тому ми зосередимо свою увагу на розгляді лише тих з них, які дозволяють більш-менш повно розкрити нашу тему. Насамперед це розгляд у історичному аспекті застосування людиною різноманітних речовин та матеріалів, засобів §х хімічно§ обробки та екологічних проблем, які при цьому виникають. Важливо розглянути логіку розвитку хіміко-технологічно§ діяльності людства від хімічних ремесел до хімічно§ технологі§, тобто від штучного виробництва, заснованого лише на емпіричних знаннях, до поточного великомасштабного хімічного виробництва, заснованого на знаннях про сутність процесів і змін, знаннях які навантажені сучасною науковою хімічною та технічною теорією. Грунтуючись на такому аналізі, з'ясуємо закономірності оволодіння речовиною і розкриємо причини кризово§ екологічно§ ситуаці§, що виникла внаслідок цього в біосфері.

Традиційно процеси обміну речовин та енергі§ між природою та суспільством вивчаються циклом наук про Землю: фізична географія, конструктивна географія, ландшафтознавство, геохімія тощо [51;55;71;85;93;128;199] . І це зрозуміло, оскільки всі процеси, що виходять за межі хімічно§ лабораторі§ та заводу мають свою специфіку і закономірності. Масштаби хіміко-технологічно§ діяльності людей дають змогу говорити не просто про хімічну зміну речовини, а навіть про хіміко-технологічне перетворення людиною біосфери в цілому. Завод є невід'ємна ланка єдиного ланцюгу - процесу споживання природи. Усі ланки цього ланцюгу тісно пов'язані між собою. І зараз зрозуміло, що саме можливості хімічно§ технологі§ диктують масштаби та асортимент сировини, що переробляється хімічно. Отож розглянемо історичний шлях зростання хіміко-технологічно§ могутності людства.

§ 2.1. Хімічні знання і ремесла до промислово§ революці§

Хімічна діяльність людства дуже різноманітна і супроводжує його практично з перших кроків знарядійно§ практики. Власне кажучи, хімічна переробка природи є невід'ємна риса усього живого. Це дало змогу В.І. Вернадському говорити про "хімічну активність живо§ речовини" [34, с.62], закласти основи ново§ науки - біогеохімі§. Але чим же тоді людина відрізняється від усього живого у цьому плані? Перш за все інтенсивністю, швидкістю, а отже і масштабами діяльності. І причина тако§ інтенсифікаці§ полягає в тому, що людина не лише фізіологічно здійснює хімічну роботу, а перш за все своєю предметною діяльністю, хімічною роботою, яка винесена за межі організму. Така можливість з великими перспективами відкрилася перед людством тоді, коли воно навчилося використовувати зовнішні джерела енергі§. І першим таким джерелом був вогонь. Переоцінити використання вогню практично неможливо, а тому багато мислителів не шкодували епітетів, коли давали йому оцінку. Сванте Арреніус: "Прогрес людства на шляху істинно§ культури залежить від здатності підкоряти собі сили природи. Особливе значення має застосування вогню... Вогонь - перший хімічний засіб в руках людини" [7, с.63]. Френсіс Бекон: "...вогонь по праву може бути названий засобом засобів або багатством багатств" [26, с.2, с.284]. Дж. Бернал: "Майже кожне з ранніх механічних досягнень людини, навіть ткацтво та шиття, вже були певною мірою "відомі" окремим видам тварин, птахів, або навіть комах. Але один винахід - використання вогню... зовсім недосяжно для будь-яко§ тварини... Так само, як знаряддя праці були основою фізики і механіки, так і вогонь є основою хімі§" [16, с.45-46]. М.О. Фігуровський: "Для людини кам'яного віку вогнище було своєрідною хімічною лабораторією" [190, с.27]. Ф. Енгельс: "...добування вогню тертям вперше дало людині панування над певною силою природи і тим самим остаточно відокремило людство від тваринного царства" [120, т.20, с.110]. А. Ахутін: "В більш загальному значенні вогонь зображає собою реальну "космізуючу" силу, - він є один з головних агентів у створенні людського "космосу", культури. Недарма саме ця функція вогню підкреслюється в міфі про Прометея. Він перетворює дике, сире, природне в оброблене, варене, культурне" [40, с.91].

Виключне значення вогню для людини знайшло відображення в численних релігіях, міфах та легендах різних народів. І не випадково у грецькому пантеоні

Гефест, в римському - Вулкан, а в слов'янському - Сварог - боги вогню, покровителі ремісників та ювелірів.

В міфологічній свідомості вогонь займає особливе місце. На прикладі легенди про Прометея та Пандору ми бачимо, який важливий зміст вкладали в них античні автори. Прометей здійснив заборонене: він викрав іскру небесного вогню, який знаходився під владою бога Гефеста, та подарував його смертним людям. Але сам по собі вогонь ні до чого. Тому Прометей "навчив людей мистецтвам, дав §м знання, навчив §х рахунку, читанню та письму. Він познайомив §х з металами, навчив добувати §х з надр землі та обробляти. Прометей приборкав дикого бика та одягнув на нього ярмо... Прометей впряг коня в колісницю і зробив його покірним людині. Мудрий титан побудував перший корабель, оснастив його і розпустив на ньому льняний парус... Раніше люди не знали ліків, не вміли лікувати хвороби, але Прометей розкрив §м силу ліків. Він навчив §х усьому, що полегшує скрутне життя і робить його щасливішим і радіснішим" [113, с.96] Але разом з безліччю благ до людей прийшли і біди. Ця міфологема знайшла своє відображення у легенді про Пандору - підступну дівчину, яку Зевс надіслав людям, щоб покарати §х за вогонь і вона відкрила посудину, в якій містилися різноманітні нещастя. І з тих пір "незваними і вдень і вночі приходять до людей зло і хвороби, страждання несуть вони з собою" [113, с.104]. А Прометей, як відомо, був прикутий до скелі за свій подарунок.

Міф про Прометея містить у собі протиріччя: і добро і зло приносить людям вогонь. Тому вже античні письменники по різному ставилися до Прометея. Гесіод засуджує його, а Есхіл, як прихильник цивілізаці§ і ремесел - схвалює. Саме есхілівський Прометей, вірніше, його дух був засвоєний європейською культурою Нового часу. Багато уваги аналізу міфа про Прометея приділяє Ф.Бекон - один з духовних наставників сучасно§ європейсько§ культури. Він робить висновок, що вогонь, а отже і ремесла, мистецтва та науки - дуже корисний та важливий засіб, але лише в руках розумно§, морально§, передбачливо§ людини. У противному разі - не уникнути лиха.

Значна увага приділяється вогню і в античній натурфілософі§. Натурфілософське розуміння вогню як універсального принципу, начала стало наслідком розвитку міфологічного мислення [40, с.76-89]. "Гефест - бог вогню, і оскільки він трактується як бог, він є міфологія. Але він ще й сам вогонь, а вогонь, як один з первинних елементів матері§, є вже предет натурфілософі§§" [5, с.93] .Як елемент-стихія вогонь входить до багатьох натурфілософських систем старовини. Але центральне місце йому відводиться в філософі§ Геракліта. "У Геракліта вогонь рівносильний космосу. Будучи видимим аналогом єдиного, він залишається "від усього відмінним". У Геракліта на місце вогню вільно може стати душа, тобто вогонь розуміється ним як душа макрокосмосу, а душа - як вогонь мікрокосмосу" [40, с.89]. Не дивлячись на таку абстрактність, саме гераклітівське розуміння вогню як джерела постійних змін відкриває шлях до постановки питання про сутність хімізму, тобто якісно§ зміни речовини. "Вогонь є заперечення будь-яко§ стійко§ на вигляд речовини, §§ внутрішнє самовикриття, оскільки в стихі§ вогню жодна річ не залишається собою. Саме вогонь є те, завдяки чому усе - хімічне, тобто здібне перетворюватися в інше" [40, с.89].

Невеликий екскурс в античну літературу та філософію виявляє значення вогню для розвитку людського мислення та становлення цивілізаці§. Але що ж дало застосування вогню людині у повсякденному житті?

Насамперед з'явилася можливість обробляти §жу та добувати тепло. Потім у його побут увійшли метали, скло, кераміка, в'яжучі матеріали. Спершу людина навчилася використовувати самородні метали. Але використання вогню дало змогу одержувати метали з руд, а також значно вдосконалити обробку самородних металів плавленням та литтям. Історі§ освоєння людиною різноманітних речовин присвячено багато грунтовних робіт [40;119;101;118]. Встановити точні хронологічні рамки початку використання тих чи інших матеріалів не уявляється можливим, до того ж, як пише Фестер, "технікоіндустріальний розвиток кожного народу або культури в період ще не розвинених світових стосунків і обміну досвідом повинні розглядатися окремо. Дивлячись по характеру наявно§ руди... у різних народів спершу з'являється той чи інший метал." [189, с.65]. Більш важливим є те, що в ремісничій техніці кра§н Стародавнього світу багато спільного. Пояснюється це спільними рисами шляхів освоєння ремесел, одночасністю винаходів в різних кра§нах, тих самих прийомів ремісничо§ майстерності у зв'язку з однаковим рівнем розвитку продуктивних сил і технічних можливостей. Хоча дехто з авторів дотримується тіє§ точки зору, що в Стародавньому світі відбувалася міграція культурних досягнень, в тому ж числі і технічних і технологічних на зразок теорі§ розповсюдження культурних рослин М.І. Вавілова.

Вивчаючи ранні стаді§ оволодіння металами людиною, Вяч.Вс. Іванов прийшов до цікавих висновків. Він показав, що поряд з технічними труднощами освоєння металів, важливу роль відігравав аксиологічний аспект: "Власне семіотичний і аксиологічний аспект в історі§ заліза переплітається з аспектом економічним, як це надзвичайно характерно для історі§ "благородних" металів - золота і срібла, які цінилися в плані міфоестетичному і вже потім набули вартості в плані економічному" [79, с.163]. Що ж стосується технічно§ сторони освоєння металів, то прогрес в цій галузі залежить від оволодіння високотемпературними процесами взагалі. Іванов пише: "Починаючи з неолітично§ революці§, відбувався поступовий процес зростання температурного потенціалу цивілізаці§, тобто поступового збільшення технічних можливостей штучного досягнення все більш високих температур. У фізичних термінах можна говорити про оволодіння управлінням середньою кінетично§ енергією молекул як про одну з енергетичних характеристик цивілізацій (для самих останніх десятиріч істотно і збільшення температурного діапазону в цілому, включаючи і найнижчі температури, роль яких позначається на розвитку кріогенно§ технологі§). Процес зростання температур, які можна досягти технічно, спершу був вкрай повільний. У ширшій культурно-антропологічній перспективі початок цього процесу можна бачити в винайденні вогню й поступовому зростанні його можливостей, а останній етап - у керованому ядерному синтезі, для якого потрібне експериментальне створення високотемпературно§ плазми - стану речовини, найпоширенішому в космосі. Кожне тисячоліття після винайдення кераміки приносить поступове нарощування температурного потенціалу. А тому між початком гончарно§ справи, який деякі вчені відносять аж до Мезоліту або до початку періоду неолітично§ революці§, та розповсюдженням металургі§ міді, потім бронзи, пізніше - заліза, здійснювався кумулятивний розвиток" [79, с.14-16]. Для наочності автор наводить графік нарощування температурного потенціалу епох (мал.1) ??? і схему, на якій показано робочий інтервал температур для різних ремесел (мал.2). Враховуючи тісний зв'язок між високотемпературними процесами, він показав §х початкову синкретичність, проводить думку "про давнє збереження неподільності стародавнього поєднання металургі§ з іншими видами діяльності, які лише пізніше диференціюються і стають окремими ремеслами (гончарне виробництво, ювелірна справа, склодувний промисел) або галузями знання (рання хімія, з яко§ виростає алхімія та пов'язані з нею системі знаків)" [79, с.4].

Хімічна практика людей Стародавнього світу не обмежувалася переліченими високотемпературними ремеслами. Поряд з ними існувало виробництво барвників, використання процесів бродіння, формація і косметика [40, с.12; 31]. Важливе місце займало вичинювання шкір, виробництво папірусу в Єгипті та паперу в Кита§. І все ж таки не дивлячись на значний обсяг емпіричних знань і на високу майстерність ремісників, темпи технічного прогресу аж до XIX століття залишалися дуже низькими. Головну причину цього ми бачимо в тім, що єдиним ефективним засобом хімічних перетворень залишався вогонь. І багато століть коло речовин і матеріалів, якими користувалися люди, не збільшувалося . Прогрес йшов головним чином за рахунок удосконалення технологі§ виплавки металів, конструкцій печей та домниць, одержання нових сплавів з давно відомих металів. Але знов таки залежав від опанування нових джерел енергі§: енергі§ води і вітру. Вони дали змогу механізувати процеси видобування та роздрібнення руди, істотно підвищити температуру в печах за рахунок використання механічних міхів, полегшило та підвищило якість проковки металу.

Залучення до використання нових речовин і "приручення" нових джерел енергі§ - процес взаємопов'язаний. "Енергетичні засоби праці, - як пише Р.В. Кривокоритова, - це вогнище і електростанція, парова машина та ядерний реактор, вітряний двигун і мотор автомобіля, сірник і реактивний двигун. І, як усякий засіб праці, вони можуть бути виготовлені тільки з тих матеріалів, властивості яких забезпечують ефективну дію пристрою." [101, с.39]. Але ж є багато матеріалів, які не можуть бути одержані без використання, наприклад, електролізу та електропечей, тобто без принципово нового джерела енергі§ - електрики. З якими ж речовинами і матеріалами людство підійшло до XIX століття? Відзначимо, що вони поділяютья на дві групи: ті, які не поьрібують хімічно§ обробки перед використанням, і ті, які одержують внаслідок попередньо§ . Останні можна назвати штучними у зв'язку з тим, що вони не зустрічаються у природі в такому стані, в якому §х використовує людина. До першо§ групи відносяться такі матеріали: камінь, дерево, кістка, шкіра, вугілля, сірка, самородні метали, сода, глина, різноманітні мінерали. До друго§ - метали, виплавлені з руд, бронза (сплав міді та олова), латунь (сплав міді та цинку), сплави золота з сріблом , скло, кераміка, в'яжучі матеріали на основі гіпсу та вапняку, цемент, мінеральні барви і барвники органічного походження, мило, спирт, ефірні масла, папір, крохмаль, цукор, солі, кислоти, порох тощо. Як видно з цього переліку, багато речовин та матеріалів було тваринного та рослинного походження.

Таким чином, до промислово§ революці§ хіміко-технологічна діяльність мала кустарний, ремісничий характер. Кожне виробництво було унікальним, хоча високотемпературні технологі§ (металургія, кераміка, виробництва скла) були пов'язані між собою спільною технічною проблемою - одержання високо§ температури. Вогонь залишався головним джерелом енергі§ в хімічних процесах. Хімічні знання носили суто емпіричний характер (алхімія - феномен середньовічно§ Західно§ Європи). Хіміко-технологічні процеси, за винятком високотемпературних, уявляли собою свідоме використання природних процесів (бродіння, дублення), або виділення у чистому вигляді природних речовин ( барвники, отрута, парфумерні та косметичні засоби). Хімічне конструювання речовин та хіміко-технологічних процесів не застосовувалися. Синтетичні, тобто такі, що не мають аналогів у природі, речовини не вироблялися. Цікаво буде навести думку про хіміко-технологічну діяльність і знання німецького історика Карла Вейле: "На§вність, з одного боку, і проникливі спостереження над природою, з іншого, - є характерними для хімічно§ технологі§ стародавніх народів...Узята в цілому, вона справляє враження відсталості. Але якщо почати досліджувати §§ частинами, то швидко з'ясовується, що ми, такі загорділі мудреці, у більшості галузей випередили §х, так би мовити, не далі як учора." [31, с.115]. Але ми §х випередили не лише якісно, але й кількісно.

Зміни, які сталися у XV-XVIII століттях у соціальному устро§ і суспільній свідомості, дали змогу реалізувати накопичений до цього часу науково-технічний потенціал і призвели до бурхливого розвитку промисловості.

2.2. Розвиток науково§ хімі§ та виникнення хімічно§ промисловості

Наукова революція, яка розпочалася наприкінці XVI століття, і завершилася у XVIII столітті, створила інтелектуальні передумови промислово§ революці§. Одночасно у надрах виробництва "відбувалася ледь помітна, а то й зовсім непомітна, промислова "предреволюція", тобто накопичення відкриттів, технічного прогресу." [21, с.398]. Виникнення велико§ машинно§ індустрі§ значно підвищило попит на хімічну продукцію. Саме на кінець XVIII століття і припадає початок широко§ хімізаці§ усього суспільного виробництва.

За відносно короткий історичний період, який пройшов від часу виникнення хімічно§ промисловості, хіміко-технологічна діяльність встигла витримати декілька істотних структурних перебудов, які були викликані різними факторами. Можна виділити такі головні чинники: 1) аксиологічний - загальна спрямованість культури і, відповідно, певний розвиток хімічних знань і технологі§; 2) технічний - він об'єднує досягнуті технічні можливості цивілізаці§; 3) геохімічний - наявність певно§ сировини. Останнім часом значно зросла роль науки та політики. Геохімічний чинник в міру розвитку транспорту та геологічно§ науки зменшив своє значення, оскільки дослідження мінеральних ресурсів набуло систематичного та цілеспрямованого характеру, а доставка сировини на місце переробки завдяки розвитку залізничного, водного та трубопровідного транспорту значно полегшилася та перестала залежати від відстані.

Історичному та економічному аналізу розвитку хімічно§ промисловості присвячено ряд цікавих досліджень [40;170;175]. Але хіміко-технологічна діяльність не вкладається в межі лише хімічно§ промисловості. Практично усі галузі використовують хімічні процеси або як основні, або як допоміжні. А тому цікаво розглянути етапи розширення хіміко-технологічно§ діяльності, починаючи з кінця XVIII століття, щоб з'ясувати логіку §§ розвитку і сучасну структуру.

Головним джерелом промислового перевороту була інтелектуальна революція, яка складалася з двох моментів: засвоєння принципу активізму і раціоналізаці§ мислення. Поєднання цих принципів неминуче приводило до прагнення застосувати знання на практиці.

Для хімі§ раціоналізм ознаменував перехід від алхімічного бачення світу до науково§ хімі§. Але підготовлявся цей перехід як у надрах алхімічно§ практики, так і в ремісничій практиці [163, с.26-50]. Алхімія стала тим історично необхідним етапом, під час якого відбувалася своєрідна "переплавка" і ремесла, і світоглядно§ натурально§ філософі§, яка розмірковує про природу речовин: "В результаті і ремесло, і натуральна філософія у XV-XVI століттях вже істотно інші, ніж були. Здійснилися кардинальні перетворення хімічно§ технологі§ (Бірінгуччо, Агрикола, Паліссі), а схоластико-містичних абстракцій з приводу речовини - в атомно - молекулярне вчення XVII-XVIII столітть (Бойль, Лавуазьє, і далі - Дальтон )" [40, с.8]. Хімічна технологія - це особлива технічна наука. Злиття хімі§ та хімічно§ технологі§ в той час ще не відбулося. Але розуміння сутності хімічних законів склало надійний фундамент для розвитку хімічно§ технологі§. З'явилася можливість створення хімічних виробництв з довгими ланцюгами процесів, які лежать між сировиною та готовим продуктом. [189,с.60].

Успіхи хімічно§ науки були дуже великі. Затвердилося нове розуміння хімічного елементу, киснево§ теорі§ горіння та дихання, складено перший список хімічних елементів, розроблена перша раціональна хімічна номенклатура, відкрито стехіометричні закони за допомогою кількісних методів дослідження. Лише за першу чверть XIX століття було відкрито 18 нових хімічних елементів, більшість з яких вдалося виділити лише завдяки новому електрохімічному методу дослідження [4,с.168].

Поряд з винайденням пороху, компаса та друкарства, які відіграли значну роль у підготовці промислово§ революці§, слід назвати і відкриття мінеральних кислот, які, за словами Г. Фестера, "як сильні реагенти, зовсім змінили весь характер хімічно§ роботи, яка до того обмежувалася, головним чином, операціями у розплавленому стані. Цим відкриттям було покладено початок зовсім непередбаченому розвитку хімічного виробництва" [189, с.106].

Промислова революція значно підвищила попит на всю хімічну продукцію: "Переворот у способі виробництва, який відбувся в одній сфері промисловості, обумовлює переворот в інших сферах. Це стосується насамперед таких галузей промисловості, які переплітаються між собою як фази одного спільного процесу, хоча суспільний розподіл праці так сильно розмежував §х, що кожна з них виробляє самостійно товар. Так, наприклад, машинне прядіння висунуло необхідність машинного ткацтва, а обидва разом зробили необхідною механіко-хімічну революцію у білильному, ситцефарбувальному та фарбувальному виробництвах" [120, с.23,395]. Зросли масштаби виробництва, з'явилися перші великі хімічні підприємства. Наприкінці XVIII століття почали використовувати кам'яне вугілля, а потім кокс для виплавляння чавуну та сталі, що дало змогу збільшити розміри доменних печей і покращити якість металу.

Початок використання кам'яного вугілля став важливим етапом у нарощуванні хіміко-технологічно§ діяльності. У другій половині XIX століття виникла велика коксохімічна промисловість. Розвиток скляно§, миловарно§ промисловості, відбілення тканин, кількість яких значно зросла, стримувалися недосконалими способами виробництва соди і сірчано§ кислоти. У 1791 році французом Лебланом був запропонований дешевий спосіб виробництва соди з доступно§ сировини (кам'яна сіль, вугілля, вапняк). Цей рік і вважається датою виникнення хімічно§ промисловості. Содове виробництво значною мірою визначило структуру хімічно§ промисловості XIX століття. Ось як про це писав академік Д.П. Коновалов: "Доки спосіб виробництва соди Леблана зберігав панівне положення, сукупність хімічних виробництв укладалася у три розподіли: велика хімічна промисловість, мінеральні хімічні виробництва спеціального призначення та органічні виробництва" [98, т.1, ч.II, с.159]. У великій хімічній промисловості домінуюче значення належить виробництву соди, а з ним безпосередньо пов'язане камерне виробництво сірчано§ кислоти. До цих двох головних виробництв примикав ряд інших, безпосередньо з ним пов'язаних і які звичайно поєднують в одному підприємстві: виробництво сульфату, §дкого натру, соляно§ та азотно§ кислот, білильне вапно. Ця сукупність виробництв являла собою певний закінчений цикл та організовувалася у формі великих заводських підприємств, звідки й пішла назва велика хімічна промисловість. Виробництва деяких інших мінеральних продуктів також інколи включалися у підприємства велико§ хімічно§ промисловості, але часто вони організовувалися в окремі підприємства меншого розміру. Так само і органічні виробництва інколи виникали при основних виробництвах, але часто у формі окремих підприємств і утворювали органічний відділ мало§ хімічно§ промисловості. На початок XX століття ця система істотно змінилася. [98, сю1, ч.II, с.146].

Розвиток науки та техніки у XIX столітті докорінно змінили масштаби та характер хімічно§ діяльності. Д.П. Коновалов справедливо відзначає, що протягом XIX століття виникла величезна будова хімічно§ промисловості, яка хоч і включала дещо з попередніх епох, але по суті, в цілому знизу і доверху зовсім нове. [98, т.1, ч.II,с.146]. Це було пов'язано з розвитком науки та виникненням двох великих споживачів хімічно§ продукці§: сільського господарства та анілофарбово§ промисловості. Визнання теорі§ мінерального живлення рослин Ю. Лібіха призвело до виникнення промисловості хімічних добрив. Почалася інтенсивна розробка нових видів мінерально§ сировини, яку раніше не використовували: чилійська селітра (1830), калійні солі поблизу Стасфурта (1856), а з початку XX століття і у Солігорську (1903). Починають широко застосовувати фосфорні добрива. Розробка наукових засад хімі§ барвників (М.М.Зінін, У. Перкін, А. Гофман, А. Байер) дали змогу створити велику промисловість барвників, яка підвищила попит на коксохімічну продукцію. Коксохімія перестала бути придатком металургійних заводів. А це, у свою чергу, дозволило вирішити чималу проблему - утилізацію кам'яновугільно§ смоли (відхід коксового виробництва).

У XIX столітті починається інтенсивне використання нафти. Спершу з не§ одержували головним чином гас, мастило. З появою наприкінці минулого століття автомобіля, а на початку цього - авіаці§, значно зріс попит на нафтопродукти. З розвитком науки та технологі§ процес переробки нафти поглибився: бензин, гас, мастило, ароматичні та парафінові вуглеводні, асфальт.

Значним споживачем хімічно§ продукці§ наприкінці XIX століття стає воєнна промисловість. Бісмарк, перший рейхсканцлер германсько§ імпері§ у 1871 - 1890 роках, казав, що в останній інстанці§ проблеми війни та миру вирішують хіміки. Виробництво вибухівки значно підвищило попит на коксохімічну, нафтохімічну продукцію, хлор, азотну кислоту. Негативним наслідком розвитку хімі§ стало успішне використання під час першо§ світово§ війни бойових отруйних речовин.

У другій половині XIX столітті розпочалося виробництво перших пластмас, штучних волокон, синтетичного каучуку.

Розвиток хімі§ та хімічно§ технологі§ (каталіз, електроліз, електропіч) істотно змінили структуру хімічно§ промисловості. До середини XIX століття увага хімічно§ промисловості зосереджувалася головним чином, як і хімічно§ науки, на мінеральних речовинах. Але з цього часу вивчення органічних сполук починає привертати все більшу увагу хіміків. В лабораторіях почали синтезувати нові сполуки, які не зустрічаються у природі. І ці успіхі хімі§ не залишилися без уваги хімічно§ промисловості. Відтак виникає нова велика група виробництв органічних сполук.

Новий, аміачний спосіб виробництва соди, запропонований Сольве, розірвав зв'язок між одержанням соди і виробництвом сірчано§ кислоти, виникло виробництво азотно§ кислоти з азоту повітря, яке не потребує сірчано§ кислоти, і разом з тим підвищилося значення азотно§ кислоти внаслідок зростаючого попиту на виробництво вибухівки, органічних сполук та виробництва азотних добрив. Початок XX ст. ознаменувався в хімічній промисловості великими успіхами у справі використання азоту повітря. Сірчана кислота, яка втратила своє колишнє значення у циклі виробництва, які складали раніше велику хімічну промисловість, не втратила свого значення, але §§ виробництво відокремилося. Нарешті виробництва цього типу включається як допоміжні виробництва, виробництво сірчано§ кислоти. Таким чином і саме розуміння велико§ хімічно§ промисловості втратило своє колишнє значення і взаємозв'язок окремих хімічних виробництва більш гнучким. При такому положенні справ говорити про велику хімічну промисловість як про ряд виробництв, пов'язаних між собою, не доводиться. Як головні виробництва можна виділити виробництво тих речовин високо§ хімічно§ активності, які саме внаслідок цього знаходять застосування у багатьох інших виробництвах. Таким є сильні кислоти, луги, хлор [ 98,т.1, ч.п.., с.159].

Оволодіння новим видом енергі§ - електрикою - дало змогу закласти основи електрохімічно§ промисловості. Розпочалося виробництво алюмінію, удосконалювалося виробництво хлору, §дкого натру. З'явилася можливість електрохімічного рафінування золота, срібла, міді, нікелю, свинцю. Почалося застосування дугово§ електропечі, що зробило можливим виробництво карбіду та ціанаміду кальцію.

Важливим моментом у розвитку хімічно§ технологі§ став початок використання каталізаторів, оскільки такі важливі галузі, як виробництво сірчано§ кислоти, аміаку, переробки нафти без них не можливі.

Без досягнень хімічно§ науки кінця XIX ст., початку XX ст., серед яких головними були хімічна термодинаміка, вчення про рівновагу і теорія хімічно§ будови, успіхи хімічно§ технологі§ були б не можливі. Взаємовплив хімі§ та хімічно§ технологі§ у процесі §х розвитку глибоко проаналізований у роботах В.І. Кузнецова та З.І.Зайцево§, які показали, що історію хімі§ можна зобразити як процес зміни способів вирішення §§ головно§ проблеми - одержання речовин з неможливими властивостями. Можна говорити принаймні про чотири таких способи, або концептуальні системи - вчення про склад, структурна хімія, вчення про хімічний процес, еволюційна хімія. У межах першо§ концептуально§ системи формувалася хімічна технологія основних речовин, в межах друго§ - виникла технологія органічних речовин, третьо§ - технологія нафтохімічних виробництв. Четверта концептуальна система та відповідний §й рівень розвитку хімічно§ технологі§ поки що перебувають у стаді§ формування. Головною рисою виробництва, заснованого на законах еволюційно§ хімі§ повинно бути максимальне використання каталітичного досвіду живо§ природи, вміння проводити хімічні процеси у нестаціонарному режимі, засвоєнні ново§ галузі хімічно§ технологі§ - хімі§ екстремальних станів [ високий тиск і температура [ [103;104].

На початок XX ст. хімія та хімічна технологія перебували в стаді§ переходу від друго§ до третьо§ концептуально§ системи. І незважаючи на значні успіхи у сфері розуміння хімізму та термодинаміки промислових процесів, хімічна технологія "була ще на 99% мистецтвом і лише на 1% наукою" [ 215, с.185]. Хімічно§ технологі§ як єдино§ науки не про процеси та апарати хімічних виробництв ще не існувало. Перші спроби створення тако§ науки відносяться на кінець XIX ст. однак прийнято вважати часом формування ціє§ 20-30-ті роки нашого століття [ 15, с.126-127]. У 1924 та 1925 р.р. була видана книга академіка Д.П. Коновалова "Материалы и процеси химической технологии", в якій він зробив спробу систематизувати хімічні виробництва і процеси. До цього часу курси хімічно§ технологі§ являли собою збірники нічим не пов'язаних між собою описів різних хімічних виробництв. Але якщо на рівні друго§ концептуально§ системи перед хімічною технологією стояло завдання систематизаці§ процесів, то третя концептуальна система висунула набагато складніші проблеми. Головна серед них - проблема масштабного переносу. Виявилося, що закономірності протікання хімічних процесів не лише від природи реагуючих речовин і термодинамічних умов, але й від розмірів, форми і матеріалу редактора, тобто з'ясувалося, що хімічні процеси, які добре зарекомендували себе у хімічній лабораторі§ неможна механічно переносити у промисловість.

Але і ця проблема не змогла зупинити розширення масштабів хіміко-технологічно§ діяльності людства. Нові досягнення хімічно§ кінематики - роботи в галузі гетерогенного каталізу і теорі§ ланцюгових реакцій - дозволили докорінно змінити цілі, задачі та структуру хімічно§ технологі§. Вона стала значною мірою технологією продуктів нафтохімічного виробництва. Важливим досягненням стало скорочення використання у хімічній промисловості харчових продуктів як сировини [ зерна, картоплі, буряків, жирів ].успіхи хімічно§ науки і промисловості, особливо успіхи перебудови германсько§ промисловості під час блокади у першу світову війну зміцнили віру про корисність хімі§. У першій третині XX ст. з'являється багато оглядових та популярних робіт, присвячених розвитку, стану та перспективам хімічно§ промисловості [18; 44; 84;180; 185; 188; 198]. Дуже цікаві результати економічного і технічного аналізу розвитку хімічно§ промисловості у роки велико§ депресі§ 1929-1935рр. На тлі загального спаду виробництва у хімічній промисловості спостерігався менший спад, ніж в інших галузях (металургійній, добувній) , а в деяких галузях хімічно§ промисловості навіть зростання виробництва. Криза у хімічній промисловості також була пом'якшена перебудовою деяких хімічних галузей у зв'язку з впровадженням нових технічних досягнень.

Сировинною базою для розвитку промисловості органічного синтезу з кінця XIX і у першій половині XX ст. було вугілля та сільськогосподарська харчова сировина. Досягнення хімічно§ науки дали змогу замінити харчову сировину нехарчовою, а більш економічні способи добування та транспортування нафти та газу, а також розвиток методів §х переробки принципово змінили сировинну базу хімічно§ промисловості. Ось як ці зміни оцінює В.І. Кузнецов : "Починаючи з 1940-х років як сировину хімічно§ промисловості почали все більше використовувати вуглеводні нафти. Це докорінно змінило саме хімічне виробництво - його масштаби, вигляд, здатність задовольняти потреби суспільства. Вже звідси випливає, що вчення про каталіз, як одна з головних складових частин ново§ концептуально§ системи - вчення про хімічний процес, - докорінно змінило і мету, і задачі, і структуру хімічно§ технологі§. Остання значною мірою стала технологією продуктів нафтохімічного виробництва. Відмітимо, що навіть виробництво аміаку тепер відноситься, хоча, звичайно, і умовно, до нафтохімічно§ промисловості : адже, найбільш складне виробництво для синтезу аміаку з елементів зараз здійснюється шляхом конверсі§ метану та інших нафтових газів" [103, с.146].

Закономірності динаміки економічного зростання хімічно§ промисловості та §§ сировинно§ бази у 30-70рр. детально проаналізовано у ряді грунтовних робіт [ 20; 170; 204; 224]. А вплив розвитку хімічно§ діяльності і економічні наслідки такого розвитку детально проаналізовані Баррі Коммером у роботі "Технологія прибутку" [96]. Він показав, що значне збільшення випуску хімічних добрив і засобів захисту рослин, перехід автотранспорту на високооктанові сорти бензину, збільшення пластмас та каучуку, детергентів, алюмінію та хлору призвели до значного зростання енергоємності хімічно§ промисловості. В усіх цих змінах не було життєво§ потреби і саме вони відповідальні за різке погіршення навколишнього середовища.

Розвиток промисловості органічного синтезу та нафтохімі§ призвели до значного зростання попиту на хлор, оскільки хлорування поки що незамінна стадія багатьох процесів. Галогенування, а отже і хлорування, - це один з найважливіших процесів органічного синтезу. Його використовують для одержання хлорорганічних проміжних продуктів, хлор - та фтормономерів, хлорорганічних розчинників, хлор - та броморганічних пестицидів. Також галогено-похідні використовують як холодильні агенти, у медицині, пластифікатори, мастила тощо [110]. Використання хлору має виключно негативний вплив на навколишнє середовище, оскільки більшість хлорорганічних речовин токсичні і погано засвоюються, а отже накопичуються в біосфері, а сам процес виробництва хлору пов'язаний з забрудненням навколишнього середовища ртуттю та §§ сполуками.

Таким чином, з часу промислово§ революці§ хіміко-технологічна істотно змінилася. Хімічна промисловість з промисловості неорганічних речовин (сода, сірчана кислота, соляна кислота, потім виробництво добрив) перетворилися значною мірою на промисловість нафтохімічного синтезу. Цей процес супроводжувався зміною сировинно§ бази - спершу лише кам'яна сіль, вапняк, пірит, потім чилійська селітра, фосфорити, калійні солі. З розвитком органічно§ хімі§ найважливішою сировиною хімічно§ промисловості стає вугілля. Виникає коксохімічна промисловість. Поступово вугілля було замінене нафтою та газом. Відповідно до цього змінювалася і вся інфраструктура промислового комплексу - розвиток транспорту, енергетики, підготовки кадрів.

З'явилися нові великі споживачі хімічно§ продукці§ : сільське господарство, військовий комплекс (вибухівка, бойові отруйні речовини, паливо особливого призначення), транспорт на рідкому та газовому паливі. З'явився потужний хімічний агент - атомна та теплова енергетика. Важливе місце в сучасній хімічній промисловості посідає виробництво синтетичних речовин (пластмаси, каучуку, миючі засоби), які широко використовує хлор, що має принципове значення для погіршення стану біосфери.

Усі перелічені вище структурні та масштабні зміни у хіміко-технологічній діяльності призвела не просто до формування ново§ структури промисловості. Вони істотно змінили саму геохімічну роль людства, яке значно перемінило природний хімізм планети.

2.3. Зміна геохімічно§ ролі людства.

Матеріальні потреби людини у будь-які часи майже однакові: §жа, одяг, житло тощо... Але в наш час принципово змінився спосіб життя, технологія матеріального виробництва. Поступово здійснився перехід від використання, так би мовити, "дарунків природи" до штучного виробництва синтетичних та шкурних матеріалів шляхом глибоко§ хімічно§ зміни природи вихідних матеріалів. Хіміко-технологічна діяльність набула планетарного масштабу. І зараз необхідно усвідомити, що перед людством постали принципово нові задачі, яка за масштабами, так і за способами §х вирішення. Вони стосуються не лише технічно§ сторони, а й світоглядно§. Вперше глибокий та всебічний аналіз хімізму біосфери провели В.І. Вернадський та А.Е. Ферсман. перший більшу увагу приділив хімічній ролі живо§ речовини у біосфері, включаючи і людину. Другий головну увагу зосередив на аналізі хіміко-технологічно§ діяльності людства.

Ретроспективно озираючись на історію відкриття і використання людством хімічних елементів, В.І. Вернадський [1915], а слідом за ним О.Е. Ферсман [1933] показали, що цей процес залишався дуже повільним аж до початку XIX ст., а потім прийняв буквально вибухоподібний характер. І це зрозуміло, оскільки затвердження нового поняття "хімічний елемент" і початок використання електричного струму для дослідження речовини істотно розширили можливості людини і зробили процес дослідження свідомим та цілеспрямованим. А головне - з'явилися нові можливості і запити промисловості. О.Е. Ферсман склав таку таблицю, яка відбиває хронологію залучення у практику хімічних елементів (таблиця N 1).

Використання елементів не співпадає з часом §х свідомого відкриття. У кам'яному віці людина використовувала 7-8 хімічних елементів [ 9, с.118], але ні про яке наукове розуміння хімічного елементу не могло бути й мови. Людина використовує корисні властивості елементів та §х сполук. Елементи, які знайшли застосування у людській практиці, Р.К. Баландін назвав технофільними [9, с.117]. В наш час технофільними стали всі хімічні елементи. Але внаслідок того, що елементи використовуються не лише розма§ття технофільних елементів, а й маси гірничих порід та мінералів, а також біомаси рослин і тварин, залучених до техногенезу" [9, C.118].

В.І. Вернадський і О.Е. Ферсман проаналізували діяльність людства як натуралісти, що дало §м змогу побачити в людині геохімічного діяча. Людство, озброєне наукою та технікою, перетворилося на величезну геологічну силу. Природничій аналіз геологічно§ роботи людства дозволив В.І. Вернадському сформулювати ряд нових філософських проблем, які органічно випливали з нього: космічна роль життя, наукова думка як планетне явище, перспективи розвитку людства. Хоча творчості Вернадського вже приділялося досить багато уваги (наприклад 32, 138), нам ще є про що поговорити, особливо розглядаючи хімічний аспект діяльності людства.

Підводячи наукові підсумки XIX ст. та побудовані на §х основі погляди на навколишній світ, Вернадський виділяє три моменти, два з яких безпосередньо стосуються хімі§: 1) поняття про хімічну єдність світу; 2) усі процеси, що вивчаються геологічно, охоплюють лише частину планети - земну кору; зросло значення життя; 3) атом та хімічний елемент виявилися ідентичним. Що стосується другого пункту, то він відображає хімічну роль живого в зміні обличчя планети і складу земно§ кори, тобто біосфери в цілому. Спираючись на ці положення, а також розглядаючи процеси в біосфері в §х тісному зв'язку (системність) та в часовому розвитку (еволюційність), він створив дві нові науки - геохімію та біогеохімію. Враховуючи специфіку людини як особливого геохімічного діяча, наділеного розумом, волею та озброєного технікою, В.І. Вернадський дійшов висновку про особливу роль людини на Землі. На відміну від живо§ речовини, людина, по-перше, порушує довічні геохімічні цикли [34, с.258]; по-друге, створює штучні хімічні сполуки (біогенні культурні мінерали] [36, с.303]; по - третє, масштаби §§ діяльності сумірні з геологічними процесами але останні протікають - у масштабі історичного часу, і в наслідок цього порушує рівновагу природного кругообігу речовин [34, с.235]; по - четверте, людина являє собою універсальний геохімічний діяч, вона хімічно "усе§дна" [34, с.235]. Ці висновки з природного аналізу стали підгрунтям для філософських узагальнень. Власне кажучи, будь - який вид організмів відіграє якусь геологічну роль. Але людина у порівнянні є ними виступає як геологічна бомба. На протязі короткого за геологічними масштабами часу вона здатна повністю змінити просторово - часову та хімічну структуру біосфери, зруйнувати гомеостатичний механізм геосфер.

Через усю творчість В.І. Вернадського проходить думка про організаційну єдність біосфери і навіть космосу. Наприклад, у "Очерках геохимии" він пише : "Ми звикли до сталості складу повітря, сольового складу в межах і сторичного часу, але ця сталість має вказувати нам, що ми маємо справу з таким явищем, зміна якого не може проходити без руйнаці§ дуже глибоких рис природи" [34, с.220]. На перший погляд може здатися, що існує протиріччя між активністю біосфери. Насправді ж протиріччя немає. Біосфера так само змінюється як і біота. Оскільки біосфера є продукт життєдіяльності живо§ речовини, вона змінюється в час і не лише не перебуває в рівновазі, або вірніше квазірівновазі, але й не знаходиться в стаціонарному стані. Правильніше слід говорити про квазістаціонарний стан біосфери, тобто такий процес, під час якого відбувається відносно повільна зміна параметрів системи. А гомеостазис, або механізм геосфер, дає змогу зберігати систему як ціле, постійно відновляє внутрішню динамічну рівновагу, притаманну біосфері. Наявність гомеостатичного механізму регуляці§ є невід'ємною рисою будь-яко§ системи, що розвивається. Але існують межі, в яких система може справлятися з руйнівними для не§ змінами і підтримувати стан гомеостазису. Для біосфери також існує певна буферна ємність, в межах яко§ вона (біосфера) може змінюватись і водночас залишатися самою собою. Знайти ці межі та дати §м кількісну оцінку - життєво важлива задача, одна з центральних проблем науки. І про §§ навіть приблизне вирішення говорити поки що рано. Адже ми не знаємо, яке повинно бути мінімальне розма§ття рослинного та тваринного світу, а яке нормальне, для підтримки стабільного функціонування біосфери на всіх ієрархічних рівнях - від окремого організму до біосфери в цілому. Ми не знаємо, до яких пір можна змінювати хімічний склад повітря або сольовий склад океану не боючись зруйнувати біосферу. Якою повинна бути загальна біомаса біосфери та структура тощо. А поки що людина своєю активною діяльністю вносить значний дисбаланс, перетворює біосферу на систему з позитивним зворотним зв'язком, що може призвести до §§ самознищення (див. 1.2.). Усвідомлення цього стало чи не найголовнішим досягненням науково§ думки XX ст.

У зв'язку з цим виникає ряд питань: яка природа біогенних констант біосфери; яка буферна ємність біосфери, тобто в яких межах §§ можна змінювати без пошкодження, а отже і безболісно для людини; якими параметрами можна характеризувати розвиток суспільства; як співвідносяться між собою параметри біосфери та соціосфери і чи можливо на основі цього робити глобально-екологічний прогноз та управління. Усі ці питання знаходяться зараз у центрі уваги філософів та природознавців, але єдино§ теорі§, яка б давала відповіді на всі ці питання поки що не існує.

В.І. Вернадський виходячи з природничого аналізу висунув ряд нових природничих та філософських проблем, тобто намітив нову науково-дослідницьку програму. ЇЇ розробку продовжив його талановитий учень Олександр Євгенович Ферсман. Але він не просто конкретизував деякі положення Вернадського, а поставив і нові проблеми . Ферсману, зокрема, належить термін техногенез. Він дає декілька визначень цього терміну і тлумачить його вельми широко - як будь-яка технічна діяльність людини. У параграфі "Геохімія техногенезу" він дає таке визначення: "Під техногенезом ми розуміємо сукупність хімічних і технічних процесів, які викликані дією людини і призводять до перерозподілу хімічних мас земно§ кори. Техногенез є наслідком геохімічного впливу людсько§ промисловості"[187, т.3, с.715]. Таким чином, ключовим моментом техногенезу є хіміко-технологічна діяльність, яка веде до зміни природних геохімічних процесів.

Ферсман також досліджував закономірності залучення хімічних елементів до техногенезу. Аналізуючи цей історичний процес він відмічає наявність кореляці§ між часом початку використання елемента та його розповсюдженістю (кларком) у земній корі. "Ми бачимо, таким чином, що на протязі розвитку людського суспільства промисловість намагалась засновуватися на елементах, найбільш поширених у земній корі"[187, т.3, с.316-317]. Ферсман зробив досить просту річ: він порівняв розміри відомих, вже розвіданих запасів корисних копалин з темпами зростання промисловості. Кількість добутих корисних копалин за всю історію людства виявилась одного порядку з середньо річним видобутком за 1926-1928 роки. Виходячи з цього Ферсман зробив висновок: хазяйська та промислова діяльність людини за сво§м масштабом та значенням стала сумірною з процесами само§ природи. Речовина та енергія не безмежні у порівнянні з зростаючими потребами людини, §х запаси за величиною одного порядку з потребами людства; природні геохімічні закони розподілу та концентраці§ елементів сумірні з законами технохімі§, тобто з хімічними перетвореннями, які вносять промисловість та народне господарство. Людина геохімічно переробляє світ"[187, т.3, с.316].

У зв'язку з цим цікаво відмітити, що майже за 50 років до авторів "Межі росту" (див.1.1) Ферсман у брошурі "Хімічні проблеми промисловості", цілком ясно сформулював цю проблему: "Сама природа немов би накладає узду на темпи розвитку людства і ставить певні межі. Так чи не означає це одночасно і межі для всіє§ людсько§ культури, зупинку у розвитку всього людства"[187, т.3, с.734]. Але він оптиміст і з надією дивиться в майбутнє і, певною мірою продовжуючи традиці§ природознавства ХIХ ст., сподівався на оволодіння новими джерелами енергі§, сировини та необмежені можливості техніки: "Переходячи до більш розсіяних руд, людство повинно буде замінити відсутній або недостатній для цього процес збагачення. Задачі концентрування та збагачення вже зробляться головними задачами технічного прогресу. Разом з ними буде йти і вдосконалення всіє§ методики видобування копалин"[187, т.3, с.733]. Не помічаючи ще негативних сторін виснаження природи, забруднення §§ техногенними речовинами, зниження ефективності промисловості, яка все більше працює не на людину, а сама на себе, він шукає нові "будівельні матеріали" для "людсько§ культури": "Людство у зростаючій сво§й діяльності потребує все більшо§ кількості тих хімічних елементів, на яких воно будує свою промисловість. Природа підказує, що культура та промисловість повинні будуватися на елементах, найбільш поширених у земній корі. Кремній та алюміній висуваються на більш поширених в земній корі. Кремній та алюміній висуваються кларками як ті речовини, на яких повинно будуватися майбутнє". І далі: "Влада кларків Землі над промисловістю та §§ шляхами є владою минулого, коли людина ще не оволоділа всіма явищами природи. Майбутнє §§ геохімічно§ діяльності нам вбачається зовсім іншим"[187, т.3, с.735].

Велика заслуга О.Е. Ферсмана полягає в тому, що він вперше порівняв між собою природні геохімічні і техногенні. Він виділив шість випадків поведінки технофільних елементів:

-- природа концентрує, людина концентрує;

-- природа концентрує, людина розпорошує;

-- природа розпорошує, людина концентрує;

-- природа розпорошує, людина розпорошує;

- природа концентрує, людина спершу концентрує, щоб потім розпорошити;

- природа розпорошує, людина концентрує, щоб потім розпорошити.

Приклади таких елементів:

- для першого випадку - платинові метали;

- для другого, дуже рідкісного випадку - водень (частково), олово;

- третій випадок - гелій, алюміній, цирконій, срібло, золото, радій, торій, уран, неон, аргон;

- четвертий випадок - бор, кисень, вуглець, фтор, натрій, магній, кремній, фосфор, сірка, хлор, калій, кальцій, миш'як, стронцій, барій;

- п'ятий випадок - азот, цинк [частково[;

- шостий - літій, титан, ванадій, хром, залізо, кобальт, нікель, мідь, селен, бром, ніобій, молібден, кадмій, сурма, йод, бор, тантал, вольфрам, свинець, вісмут.

Таким чином, він показав, що лише у двох випадках [першому та четвертому[ природні та штучні процеси розпорошення та концентрування хімічних елементів співпадають. А в чотирьох випадках людина діє всупереч природі. В цьому полягає один з аспектів ентропійно§ діяльності людства, тобто людина "споживає" природну організацію, живе за рахунок не§ [див §3.2].

О.Е. Ферсман зробив грунтовний аналіз геологічно§ могутності людини, §§ геохімічно§ активності, але оптимізм в ньому бере гору і він не побачив екологічно§ небезпеки, загрози цілісності біосфери. Навпаки, оптимістично закликав до подальшого наступу на природу: "Не абстрактна напівфілософська думка теоретика буде керувати цими дослідженнями, а тверда воля людини, яка прагне підкорити собі природу та §§ сили для того, щоб переробити землю - усю Менделєєвську систему хімічних елементів, підкорити §х праці, роботі та соціальному будівництву"[188, т.5, с.831].

Розглянута історія хіміко-технологічно§ діяльності показує, що розвиток §§ відбувався з прискоренням. З оволодінням новими джерелами енергі§ відбувалися розширення кола речовин та природних ресурсів. Воно мало нерівномірний характер і залежало від ді§ трьох факторів: аксиологічного (духовна спрямованість суспільства), технічного [оволодіння джерелами та видами енергі§, досягнення температурного потенціалу цивілізаці§, рівень емпіричних знань[, геохімічного (кларк елемента корелює з кларком промисловості).

У Європі в епоху Відродження затверджується дух активізму, а раціоналізація мислення привела до науково§ революці§. Поєднання принципу активізму з науковістю призвело до промислово§ революці§, а потім і науково-технічно§.

Оволодіння вогнем було першим кроком революційного значення у підкоренні людиною природно§ речовини. Застосування енергі§ води, вітру та пари розширило можливості хіміко-технологічно§ діяльності, але не мало революційного характеру.

До промислово§ революці§ реміснича форма виробництва була основою хіміко-технологічно§ діяльності. Сировина та матеріали були головним чином тваринного та рослинного походження.

Перехід від натурфілософського до наукового світогляду та розширення масштабів виробництва під час промислово§ революці§ призвели до зміни хіміко-технологічно§ діяльності. Формою виробництва стає мануфактура, потім фабрика. Виникає хімічна технологія як технічна наука. Цілеспрямоване дослідження мінералів та пошук родовищ розширили сировинну базу виникаючо§ промисловості.

Успіхи хімічно§ науки та поява нових методів дослідження на початку XIX ст. дозволили зрозуміти сутність хімічних процесів та поставити хімічну технологію на науковий грунт. З'явилася можливість створювати великі хімічні підприємства з довгими технологічними ланцюгами. Електрохімічний метод дослідження дав змогу відкрити багато нових хімічних елементів.

Оволодіння електричною енергією стало другою революцією у хіміко-технологічній діяльності людства (технічною). Наприкінці XIX ст. виникає електрохімічна промисловість.

Широке використання кам'яного вугілля, нафти, газу дало змогу створити промисловість штучних та синтетичних барвників, лаків, палив, мастил, пластмас, каучуку, деяких добрив, засобів захисту рослин тощо.

Досягнення науки кінця XIX і початку ХХ ст. сприяли створенню потужно§ індустрі§, яка зайнята хімічними перетвореннями речовини. Масштаби хіміко-технологічно§ діяльності швидко зросли, і не лише за рахунок зростання населення, а головним чином, за рахунок попиту з боку промисловості. На початку ХХ ст. з'явилося серйозне занепокоєння за чистоту навколишнього середовища та джерела сировини.

Внаслідок зміни структури хіміко-технологічно§ діяльності змінилася і геохімічна роль людства. Роль людства як велико§, як особливого геохімічного діяча була усвідомлена та детально проаналізована В.І. Вернадським та О.Е. Ферсманом, які зробили висновок, що промислова діяльність людини йде всупереч з природними процесами у біосфері і що конфлікт між природою і суспільством внаслідок цього неминучий. Вихід з неминучо§ кризи Вернадський вбачав у переході біосфери в ноосферу - стан свідомо§ регуляці§ природи людиною на основі наукових знань. Такий перехід передбачає також і переосмислення місця та ролі людини у світобудові, а тому в такій постановці виходить за межі суто природничі і потребує інтеграці§ природничого та гуманітарного знань.

О.Е. Ферсман головну небезпеку бачив у сировинній і подолання вбачав у переході промисловості на нові види сировини, які широко розповсюджені у природі - сполуки кремнію та алюмінію.

Глибокий аналіз хімізму планети, зроблений В.І. Вернадським і О.Е. Ферсманом аж до 60-х - 70-х років мали більш теоретичне значення. Але реальні кризові ситуаці§, які стали виникати у багатьох місцях нашо§ планети та можливість §х переростання у глобальну екологічну кризу, дуже активізували §х наукову спадщину. Висновки §х аналізу значною мірою були пророцькими.

У наступному розділі ми зосередимо увагу на наслідках сучасно§ хіміко-технологічно§ діяльності людини, змінах у біосфері, які відбулися за декілька останніх десятиліть. З'ясуємо §х причини.

КОНРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО ДРУГОЇ ГЛАВИ.

-- Охарактеризуйте значення вогню для розвитку цивілізаці§ та підкорення природи.

-- Про що може розповісти "температурний потенціал цивілізаці§"?

-- Який характер мала хіміко-технологічна діяльність людства до промислово§ революці§?

-- Які чинники впливають на хіміко-технологічну діяльність людства?

-- Як позначилась раціоналізація мислення на хіміко-технологічній діяльності людства?

-- Охарактеризуйте структуру хімічно§ промисловості у XIX ст.?

-- Які технічні та наукові досягнення спричинили перебудову хімічно§ промисловості на початку ХХ ст.?

-- Порівняйте сировинну базу хімічно§ промисловості XIX та ХХ століть. Які наслідки це мало для природи та промисловості?

-- Охарактеризуйте процес оволодіння людиною хімічними елементами.

-- Як охарактеризував геохімічну роль людства В.І. Вернадський?

-- З якими складностями зіткнулась наука у процесі дослідження меж стабільності біосфери?

-- Які поняття запропонував О.Е. Ферсман для характеристики геохімічно§ діяльності людства?

Глава III. Хіміко-технологічна діяльність людства і біосфера.

В міру зростання масштабів та зміни структури хіміко-технологічно§ діяльності змінився і вплив останньо§ на біосферу. Початок хімізаці§ матеріального виробництва став повторним пунктом і в еволюці§ само§ природи [46, с.312]. Якщо порівняти початковий і сучасний етап у хімізаці§ виробництва, то можна зробити висновок, що центр тяжіння перемістився з механічного перетворення природи на хімічне §§ перетворення. Зміни в природі, викликані механічною діяльністю людини, вже на ранніх стадіях знарядійно§ практики були значними. Але ці зміни носили локальний характер і не розповсюджувалися за межі регіону, в якому проводилися ці роботи. До того ж практично не змінювався хімічний склад навколишнього середовища. Вода і повітря залишалися чистими. Біосфера до початку антропогенно§ хіміко-технологічно§ діяльності хоча й не позбавлена отрут [які містяться, наприклад, у великій кількості у вулканічних газах[, все ж таки здатна справлятися з локальними разовими забрудненнями.

Зовсім інша ситуація складається з початком хімізаці§ людського життя. "Людина, - за висловом В.І. Вернадського, - всюду збільшує кількість атомів, які виходять з ... геохімічних "вічних циклів". Вона поглиблює порушення цих процесів, вводить туди нові, руйнує старі. З людиною, без сумнівів, з'явилася нова величезна геологічна сила на поверхні нашо§ планети. Рівновага у міграці§ елементів, яка встановилася на протязі геологічних часів, порушується розумом і діяльністю людини. Ми перебуваємо в наш час у періоді зміни цих шляхом умов термодинамічно§ рівноваги всередині біосфери" [34, с.285]. Одна з особливостей хіміко-технологічного перетворення природи полягає в неможливості §х локалізаці§. "Лице планети - біосфера - хімічно різко змінюється людиною свідомо і головним чином несвідомо. Змінюється людиною фізично та хімічно повітряна оболонка суші, всі §§ природні води" [37, с.308]. Якщо при механічному перетворенні природи ще залишаються області, недоторкані людиною, то з розвитком великомасштабно§ хіміко-технологічно§ діяльності людини таких областей не залишилося. Внаслідок геохімічно§ міграці§ техногенних речовин сліди людини присутні в усіх куточках планети, навіть там, де не ступала людська нога. Яскравий тому приклад - наявність ДДТ в організмі пінгвінів. А тому справедливий висновок географів про те, що в наш час вже не залишилося на Землі чисто природних ландшафтів, яких не торкнулася людська діяльність.

§ 3.1. Наслідки хіміко-технологічного втручання в біосферу.

Хіміко-технологічна діяльність людства аж на початку промислово§ революці§ не мала катастрофічних екологічних наслідків. Причин тому декілька. По-перше, населення планети було відносно невеликим ; по-друге, людство ще не оволоділо такими потужними джерелами енергі§ як пара та електрика; по-третє, внаслідок ремісничого характеру хіміко-технологічно§ діяльності та незнання наукових основ хімічних процесів не могла виникнути велика хімічна промисловість з широким використанням природничих ресурсів. І головне, мабуть, що засоби виробництва були досить примітивними і не вимагали значних матеріальних витрат. А тому ремісниче виробництво, на відміну від сучасного, ефективніше працювало на людину, а не саме на себе.

Та все ж таки негативні екологічні наслідки були. Насамперед це значне винищення лісів. "Цивілізація доби, що передувала, XVІІІ століттю, - пише Ф. Бродель, - були цивілізаціями дерева та деревного вугілля, так само як цивілізація ХІХ ст. стануть цивілізаціями кам'яного вугілля ... Дерево ... згораючи перетворювалося безпосередньо в енергію для опалення домів, для "гарячих" виробництв - плавилень, пивоварень, цукрових, скляних і черепичних заводів, для майстерень вуглепалів, до того ж іще й для солеварень, які часто користуються нагрівом" [21, с.386-397]. Промисловість, яка тільки народжувалася, знищила значну кількість лісів у Європі.

Паралельно відбувався процес винищення видів тварин саме від антропогенних чинників і швидкість його з того часу невпинно зростає. Дехто з авторів, наприклад, Р.К.Баландін, не без підстав вважають, що антропогенні зміни у природі були набагато значнішими. "З переходом людства до землеробства і скотарства, з появою перших держав, - пише він, техногенний вплив на біосферу набув тако§ потужності, що в наслідок цього істотно змінилися і сформувалися у сучасному вигляді географічні зони. Окрім екологічно§ почала розвиватися і кліматична криза. Вона викликала значні "кліматичні катастрофи", характерні для V-III тисячоліть до н.е." [9, с.73] Все це, мабуть, вірно, але це були процеси "перебудови біосфери" (так і називається книжка Р. Баландіна). Зараз же виникла загроза саморуйнування біосфери людиною, і хімічні зрушення відіграють в цьому центральну роль. У давнину така діяльність була незначною і не мала геологічного масштабу.

Виплавляючи метали з руд люди вперше зіткнулися з забрудненням атмосфери. Мідь, на думку К. Бакста, з перших днів видобування стала забруднювачем навколишнього середовища. "Прагнучи огородити від диму густонаселені територі§, жителі середньовічно§ Германі§ придумали перші захисні міри, які повинні були проводитися місцевою владою. Так, у Госларі у 1407 р. народилося одне з перших розпоряджень по охороні навколишнього середовища, яким заборонялося розміщувати мідеплавильні поблизу міста" [8, с.94].

Невдалою була перша спроба опалення будівель кам'яним вугіллям в Англі§. Люди не захотіли задихатися від диму і у 1316 р. король Едуард І заборонив використання цього палива [82, с.52].

Зміни, які стали у природі на початку ХІХ ст. під тиском людсько§ діяльності, не лишилися непомічними сучасниками. Такі мислителі як Ж. Ж. Руссо, Ж. Б. Ламарк, Р. Мальтус, Гете та інші дали глибоку оцінку зрушення, що відбувалися в суспільстві та природі. Вони побачили небезпечну перспективу в технічній експансі§ і значною мірою були праві. Наприклад, Гете писав: "Машинерія, яка переможно поширюється, мучить і лякає мене. Вона дуже повільно наближається, як гроза. Та шлях §§ вже визначено. Вона зненацька прийде і застигне нас" [49, с.312]. Але прогрес зупинити не можливо. Розширення масштабів виробництва під час промислово§ революці§ дає, мабуть, перший приклад того, що промисловість значною мірою починає працювати сама на себе. Значна частина галузей промисловості , а також сільського господарства зайняті виробництвом технічних матеріалів і видобування сировини для §х виробництва. Це стосується гірничо§ та хімічно§ промисловості, чорно§ та кольорово§ металургі§, виробництва цегли, скла, порцеляни, цементу, паперу, синтетичного каучуку, гуми, пластмас, хімічних волокон тощо[101, с.61-62].

Але успішне застосування хімічних знань на практиці, бурхливий розвиток промисловості відтіснили на задній план усі негативні наслідки індустріалізаці§, не дивлячись на те, що вони відразу ж проявилися. З'явилися перші хімічні відходи, зростало забруднення атмосфери, збільшилося споживання, а отже і забруднення води. Не можна сказати, що усього цього не помічали і не вживали ні яких заходів. Значним успіхом стало використання кам'яновугільно§ смоли (відходу коксового виробництва) як сировини для анілофарбово§ промисловості, утилізація соляно§ кислоти як відходу содового виробництва [навколо содових заводів які працювали за методом Леблана, гинули ліси]. Склалися певні вимоги до палива, одною з яких була нетоксичність продуктів згоряння, а також доступність і достатність природних запасів [82, с.1]. З'явилися перші очисні споруди. До багатьох курсів хімічно§ технологі§ включали розділи, присвячені підготовці води та очищенню стічних вод [22, 116, 66]. На початку ХХ ст. склалося поняття про промисловий комплекс, тобто групу підприємств, пов'язаних між собою потоками речовини з метою якомога глибшо§ утилізаці§ енергі§ та сировини. Як писав Н.А. Бунге, "головний успіх §§ (хімічн§ технологі§ - автор) залежить не стільки від удосконалення механічно§ частини виробництва, скільки від можливого скорочення і спрощення самих хімічних маніпуляцій та від належно§ утилізаці§ фабричних викидів" [22, с.2].

На початку нашого століття внаслідок вичерпання деяких джерел сировини прийшло розуміння обмеженості запасів природних багатств. Людина, оснащена наукою і технікою, виявилася спроможною переробляти величезні маси речовини. В.І. Вернадський вперше усвідомив людство як велику геологічну силу. С. Арреніус писав, що "турбота про сирі матеріали кидає вже зараз густу тінь на долю людства" [7, с.233]. У 1908р. за ініціативою президента США Теодора Рузвельта була скликана конференція вчених США, щоб оцінити, на який час ще може вистачити природних багатств.

Та усе ж таки економічна ефективність і попит на продукцію залишалися головними критеріями доцільності виробництва.

Не дивлячись на заклики мислителів ХVІІІ ст., на усвідомлення екологічно§ проблеми наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., деякі локальні екологічні кризи, які загрожували перерости у глобальні у другій половині ХХ ст. були сприйняті як несподіванка. Але тут очевидна закономірність. Структура та масштаби хіміко-технологічно§ діяльності, що склалися в наш час, не могли не призвести до кризи. Перебудова хімічно§ промисловості, поява атомно§ енергетики, практично§ космонавтики, зростання транспорту тиснуть на біосферу не лише сво§м масштабом, але й чужерідністю нових хімічних речовин. Особливо згубним є дисбаланс у відношенні важких і легких елементів між біосферою і техносферою. Кількість легких елементів у щорічно відновлюваній біомасі більше, ніж §х видобування людиною. Починаючи з титану, спостерігається зворотна картина: людина, як правило, видобуває у 7-10 разів більше, ніж утилізується живою речовиною. Що ж стосується важких елементів, то вони майже не містяться у живій речовині, в той час як вони знаходять широке застосування у господарській діяльності [мал.4] [1, с.61]. Але якщо щорічна продуктивність біосфери відносно стабільна, то техногенна діяльність невпинно зростає, подвоюючись приблизно кожні 10 років. А тому прогноз на майбутнє невтішний. До того ж крім хімічних елементів ще є і абіогенні хімічні сполуки, і §х значно більше. І лише завдяки цілеспрямованим заходам, перебудові багатьох технологій, значні витрати коштів дають зараз змогу балансувати на межі екологічно§ катастрофи. Крім цього, до так би мовити "планового" забруднення навколишнього середовища, слід додати значний ризик аварій на складних та енергоємних підприємствах, якими є більшість підприємств хімічно§ промисловості та атомно§ енергетики.

Розглянемо головні проблеми кожного з хіміко-технологічних перетворювачів навколишньго середовища.

Ядром сучасно§ промисловості є енергетика. Водночас вона є одним з головних забруднювачів навколишнього середовища. Структура сучасно§ енергетики така: теплова [газ, нафта, вугілля, торф] - 82%; атомна та гідроенергетика - 3%; біоенергетика - 15% [166, с.611]. Теплоенергетика, як бачимо, є головним виробником електроенергі§ і одним з найпотужних забруднювачів біосфери. Теплові електростанці§ викидають у атмосферу близько 29% від загально§ кількості усіх шкідливих викидів промисловості. Крім того, утворюються шлаки та зола. Забруднення атмосфери оксидами азоту та сірки, які є продуктами згоряння палива, а також реакцій азоту та кисню повітря у високотемпературних зонах печей та труб, пов'язане з кислотними дощами; забруднення діоксидом вуглецю - призводить до парникового ефекту, тобто зростання температури планети; продукти не повного згоряння вуглеводів, сажа небезпечні канцерогенною дією; теплоенергетика також є джерело радіоактивного та теплового забруднення навколишнього середовища.

Атомна енергетика, яка виникла внаслідок успіхів науки, а також на запит військово-промислового комплексу, також являє собою чималу безпеку, і не лише через проблему радіоактивних відходів або можливих аварій. Весь ядерно-енергетичний цикл на 70% складається з хімічних операцій і включає в себе видобування руди [порушення геохімі§[, виробництво ядерного палива, яке є досить агресивним хімічним виробництвом з токсичними (фтористими) відходами, та захороненням радіоактивних відходів.

Запеклі дискусі§ навколо альтернативи - атомна чи теплова енергетика - слід розглядати як спробу вибрати між двома бідами.

Важливе місце у сучасному світі займають автономні хімічні джерела струму (ХДС) - різноманітні акумулятори, елементи і батарейки. Їх загальна потужність сумірна з потужністю стаціонарно§ енергетики. Для §х виробництва потрібні такі елементи як свинець, цинк, нікель, літій, марганець, срібло, залізо, кадмій, ртуть, натрій, вуглець, сірка, а також кислоти, солі, луги та органічні розчинники, здебільшого токсичні. Після використання таких джерел струму виникає проблема §х утилізаці§, оскільки викидати такі відходи недоцільно і небезпечно.

Другим новим і інтенсивним забруднювачем навколишнього середовища є транспорт: автомобільний, залізничний, авіаційний, водний, трубопровідний. Насамперед сучасний транспорт є значним споживачем хімічно§ продукці§: паливо, мастила, пластмаси, каучуки та гума, шкірозамінники, лаки, фарби, алюміній, ХДС тощо. Він не йде ні в які порівняння з гужовим транспортом, яким люди користувалися аж до ХІХст. Прямий негативний вплив транспорту на біосферу полягає у забрудненні продуктами згоряння палива. Наприклад, вихлоп автомобілю містить близько 200 токсичних речовин, серед яких і канцерогени, і сполуки свинцю, і сполуки азоту, які внаслідок фотохімічних процесів у атмосфері призводять до смогу. Авіатранспорт та космічна техніка пошкоджують озоновий шар атмосфери, внаслідок чого вона втрачає здатність затримувати згубне для усього живого ультрафіолетове випромінювання.

Сучасний побут, який значною мірою змінився завдяки широкому використанню хімічних продуктів, перетворився на небезпечне джерело забруднення біосфери. Побутові відходи містять значну кількість синтетичних та штучних речовин, які не засвоюються у природі. А отже надовго вибувають з природних геохімічних циклів. Спалювання побутових відходів часто неможливе через те, що навколишнє середовище забруднюється токсичними продуктами згорання (сажа, поліциклічні ароматичні вуглеводні, хлорорганічні сполуки, соляна кислота тощо). А тому виникають звалища відпрацьованих автопокришок і пластикових упаковок. Такі звалища виявляються добрими екологічними нішами для пацюків та супутніх з ними мікроорганізмів. Не виключені і випадки пожеж, які можуть перетворити цілі райони у зону екологічного лиха (зниження прозорості атмосфери, токсичні продукти горіння тощо). А тому гостро сто§ть проблема створення полімерів, які у природних умовах швидко саморуйнуються і повертаються до нормального геохімічного кругообігу.

Особливу групу складають виробництво бойових отруйних речовин, ліків та засобів захисту рослин, оскільки це синтез біологічно активних речовин. Насамперед із значним ризиком пов'язаний сам процес виробництва, оскільки персонал постійно працює в атмосфері з підвищеною концентрацією цих речовин. Значні складності пов'язані із зберіганням, а як тепер з'ясувалося, і з знищенням бойових отруйних речовин [152]. Хімічні засоби захисту рослин, або отрутохімікати, призначені спеціально для розпорошення у біосфері. Загальну кількість цих отрут важко назвати, оскільки постійно випускаються нові і припиняється випуск старих, які виявилися на практиці надто шкідливими або до них вже пристосувалися ті види шкідників, проти яких §х застосовують. Але приблизно §х кількість вже перевищила 1000 сполук, здебільшого хлор-, фосфор-, миш'як- та ртутьорганічних. Якою б не була персистентність останніх двох груп пестицидів, вони не втратять сво§ отруйні властивості через те, що хімічні елементи миш'як та ртуть не підлягають руйнаці§ і включаються до геохімічного круговороту, якого раніше у природі не існувало. Біологічна та економічна ефективність пестицидів не викликає сумніву, але й ризик, пов'язаний з §х використанням - також. Перші два позитивні критері§ необхідні, але важко сказати, чи достатні вони для використання отрутохімікатів. Може так статися, що отриманий прибуток буде використано не на зростання добробуту населення, а на додаткові витрати по очищенню питно§ води, яка забруднена пестицидами, на налагодження більш жорсткого контролю за якістю продуктів харчування, які містять пестициди (а наукові розробки та обладнання коштують дорого), та в решті решт на лікування хворо§ людини та природи.

Хімічні процеси використовуються майже в усіх галузях промисловості: "Практично кожний вид промислового виробництва, кожне застосування техніки залишає в природі свій хімічний слід, чи то виробництво сталі, алюмінію чи поліхлорвінілу, по§здка на автомашині, опалення квартири чи прання білизни " [??? ,с.203]. Перелічити всі забруднювачі біосфери практично неможливо, але особливо слід визначити два негативних чинника: отруєння середовища солями важких металів та хлорорганічними сполуками.

Важкими називають метали, у яких густина вища за 8 г/см³ : свинець, мідь, цинк, нікель, кадмій, кобальт, сурма, олово, вісмут , ртуть , а також до них зараховують платину, срібло, вольфрам, залізо, марганець. Джерелами забруднення біосфери важкими металами є різноманітні гальванічні виробництва (відпрацьовані електроліти), травління плат, виробництво лугів і хлору, автотранспорт. Практично усі важкі метали отруйні. Особливо горезвісні хвороби ітай-ітай (отруєння кадмієм) та мінамати (отруєння метил-ртуттю). Як можна здогадатися із назв, вперше з цими хворобами зіткнулися у Японі§.

Особливо§ уваги заслуговує хлор та його сполуки. За 200 років, які минули з часу початку його використання, він перетворився на один із найголовніших хімічних продуктів. Його використовують у виробництві пластмас та каучуку, паперу, вибухівки, хлоруванні води. Він входить до складу багатьох органічних розчинників, пестицидів, фреонів. Надто широке застосування [розчинники, трансформаторні масла, речовини для просочування матеріалів тощо[ мають так звані поліхлорбіфеніли (ПХБ). Корисні властивості хлору та його сполук на певний час затьмарили небезпеку, пов'язану з §х використанням. Хлорорганічні сполуки виявилися дуже отруйними та стійкими у навколишньому середовищі. Сумну славу мають гексахлорциклогексан (ГХЦГ), гексахлорбензол, ДДТ. Здатні циркулювати у трофічних ланцюгах і накопичуватися в організмі, ці речовини призводять до захворювань та загибелі тварин і людини. Наприклад, ПХБ впливає на цикл розмноження тюленів, птахів; збільшилась кількість хворо§ риби (майже 30%), пухлини, нариви... [202, с.91;135]; ПХБ навіть виявляють у жіночому молоці. Але головну небезпеку, пов'язану з використанням хлору, фахівці вбачають в утворенні диоксину (синоніми тетрахлордібензо-п-діоксин).

Небезпека, пов'язана з діоксином, полягає в слідуючому: 1) він вважається однією з найсильніших отрут, яка створена людиною ("...у 67 тисяч разів більш отруйний за ціанистий калій і у 500 разів -за стрихнін") [202, с.214], має канцерогенну, ембріотоксичну дію, а також шкіронаривну; 2) він має виключно високу стійкість (практично не розкладається до 750 ⁰ C (і постійно накопичується у навколишньому середовищі, а при досягненні критичного порогу, який, до речі, різний для різних організмів [124,с.128], розпочинається активний прояв його отруйно§ ді§ ; 3) він утворюється скрізь, де використовують хлор (виробництво хлорорганічних продуктів, хлорування води, у двигунах внутрішнього згорання, при спаленні сміття тощо). Таким чином, діоксин - це виключно токсична речовина, яка постійно накопичується у навколишньому середовищі і утворюється скрізь де є хлор.

Вперше людство зіткнулося з діоксином у 1947 р., коли у США розпочалося виробництво пестицидів. Потім у Радянському Союзі у 1961 р. в Уфі на виробництві трихлорфенолу та у 1965 р. на виробництві пестициду 2,4,5 - Т. У 1961 р. захворіли усі 15 чоловік, які були пов'язані з виробництвом, а у 1965 - 128 із 165 чоловік захворіли на шкіряне захворювання хлоракне [183, с.8]. Широко відомий діоксин став після застосування американськими військами у Вьетнамі суміші дефоліантів 2,4,5 - Т та 2,4 - Д або "айджент орандж ", у яких як домішка був присутній диоксин. Наступна велика трагедія, пов'язана з діоксином, яка нагадала світу про небезпеку, сталася у 1976 р. в італійському місті Севезо (звідси й назва "отрута Севезо"), що в 30 км від Мілану. Внаслідок вибуху реактора на хімічному заводі фірми "Ікмеза" димова завіса вкрила околиці підприємства. Було розпорошено близько 2 - х кг діоксину. На п'ятий день почали гинути свійські тварини, у дітей з'явився висип на шкірі. На 17 - й день розпочалася евакуація населення. Наслідки вибуху, більш за все позначилися на ще не народжених дітях: число викидів зросло вдвічі, збільшилося число каліцтв, кількість мертвонароджених. Детальніше ця аварія описана у книзі Г. Хефлінга [202].

Остання значна аварія відбулася в Уфі у 1990 р. внаслідок потрапляння фенолу у водозбори міста, у процесі хлорування води утворився діоксин. Масштаби трагеді§ можна уявити з тако§ цитати: "Міністерство охорони здоров'я СРСР дозволило пропустити через водозбірники Уфи за рік стільки діоксину, скільки американці розпорошили його на територі§ Вьетнаму за дев'ять років війни... " [183, с.7]. Особливу небезпеку діоксину Л.Федоров яскраво висловив такими словами : "...наше життя - у хімічній блокаді. Десь виробляють поліхлорбіфеніли, десь випускають ліндан, десь хлорують целюлозу, десь спалюють сміття, заощадивши на очисних, десь борються з бур'яном... і одночасно виробляють і споживають діоксин" [183, с.12].

Таким чином, наведені приклади показують, наскільки радикально хіміко-технологічна діяльність людини змінює хімічне середовище, в якому ми живемо, створює антропогенне хімічне поле, яке непридатне для живих організмів.

Розширення діапазону хімічного втручання людини у біосферу є неминучим наслідком зміни масштабів і структури хіміко-технологічно§ діяльності, особливо за останні 50 - 100 років: "хімізація" транспорту, енергетики, сільського господарства, засобів зв'язку, військово§ справи, медицини, побуту, будівництва; глибока хімічна переробка природно§ сировини (виробництво штучних і особливо синтетичних матеріалів); різке зростання енергоємності хімічних виробництв. ???

З'ясування структури хіміко-технологічно§ діяльності та змін, що сталися в ній за останній час, ще непояснюють причин екологічно§ кризи.

Для цього потрібен окремий аналіз співвідношення людсько§ діяльності, в тому числі і хімікотехнологічно§, з природними процесами. До такого аналізу людство повинно було дорости і зараз як ніколи актуальні слова видатного рос§йського мислителя Петра Чаадаева, сеазані понад півтора сторіччя тому:"...на мою думку, для того, щоб нам цілком переродитися в дусі прозріння, ми повинні пройти через яке - небудь велике випробування, через всесильне спокутування, яке весь християнський світпережив би в усій його повноті, яке на всій земній поверхні відчувалося б як величезна фізична катастрофа; інакше я не уявляю собі, яким чином ми могли б очиститися від бруду, який ще оскверняе нашк пам'ять" [208 , с.216]. Йому співзвучна думка Федора Достоевського:"Буття лише тоді і е, коли йому загрожуе небуття. Буття лише тоді і починае бути, коли йому загрожуе небуття " [64 ,с.240]. Тобто лише зіткнувшись віч на віч з небуттям, з загрозою тотально§ загибелі людства і біосфери, ми починаемо замислюватися над причинами такого стану.

Причини екологічно§ кризи слід шукати у з'ясуванні співвідношення Природного і людского, штучного і натурального, у ентропійній діяльності людства і в несумірності темпів соціального та геологічного [геохімічного[ розвитку. Ці протиріччя взагалі притаманні людській діяльності,але, розглянуті крізь призму хімікотехнологічно§ діяльності, вони проявляються більш опукло, оскільки саме з нею пов'язане концентрування і розсіювання речовини [ентропійна діяльність[, порушення геологічних циклів хімічних елементів [часовий аспект[ та массове створення несумісних з біосферою, але фізично можливих хімічних речовин і матеріалів [проблема штучного і природного]. Причини екологічно§ кризи, також, слід шукати у неадекватності науково§ картини світу реальному світові, в аналізі феномену науки.

§ 3.2. Причина екологічно§ кризи. Співвідношення природного і штучного та хіміко-технологічна діяльність.

У ХХ ст. наука перетворилася на продуктивну силу, значно розширила практичні можливості людини, але одночасно звузила пізнавальні рамки, спустошила духовний світ людини. Раціоналізація мислення, піднесення у ранг ідеалу, призвела до того, що за межами науки опинилася проблема цілісного світорозуміння і з'ясування ролі і місця Людини в світі. Під час вирішення більшості технічних проблем і розробки технічних проектів, зокрема хіміко - технологічних, досить часто керуються механістичним світоглядом. При такому підході з поля зору випадае ідея розвитку та ряд пов'язаних з нею понять - часу, спрямованості розвитку, необоротності, ентропі§ тощо. При механічному підході до світу виявляється неістотним штучне чи природне походження об'єктів. Але реальний світ не вміщується у межі механіцизму.

Говорити про засилля механістичного світогляду наприкінці ХХ століття великий ризик, але для цього є чимало підстав. Безумовно, зараз мова не йде про механіцизм ХУП чи ХІХ ст. В наш час механіцизм проявляється у вигляді ідеологі§ сциентизму та технократизму [176 ,с.3 - 18]. В наш час не існує єдино§ науково§ картини світу, яка б описувала всю реальність у §§ розвитку і взаємозв'язку і органічно виключала би феномен Життя (про що мріяв ще Вернадський) і Людини, носія духу. Під науковою картиною світу звичайно розуміють фізичну картину світу. Але рівною мірою заслуговує право на існування і хімічна, і біологічна і т.д. картини світу. Таким чином ми одержуємо "комплект" "частковонаукових картин світу ". Але ж світ єдиний і потребує цілісного відображення. Такий підхід розвивається синенергетикою [див §1.2]. Але вона зберігає фізикалістський підхід до світу і навряд чи з §§ позицій вдасться пояснити здатність до цілепокладання і самопожертвування у світі Живого, усю ірраціональну безодню людського світу з його мріями, сподіваннями, любов'ю [це хоча й суб'єктивна, але все ж таки реальність]. Екологічна криза вимагає синтезу природничого та гуманітарного знання. І такий синтез повинен бути здійснений шляхом розвитку фізикалістського підходу синергетики і осмисленням феномену людини, і, безумовно, буде являти собою якісно новий рівень світорозуміння,

Історію людського суспільства можна уявити як історію підкорення речовини (і, відповідно, розвитку продуктивних сил) і як історію підкорення часу [на духовному рівні це всілякі спроби заглянути у майбутнє, від ворожби і прогностично§ функці§ науки футурологі§, а на матеріальному рівні - розвиток транспорту, інтенсифікація обробки речовини тощо ]. Уявлення різних культур про час можуть дуже відрізнятися, але вони є невід'ємним компонентом будь - яко§ культури. [157].

Як пише відомий харківський філософ В.С.Полікарпов, "людину можна уявити собі як тварину, що усвідомлює і володіє часом " [157, с.137]. Новоєвропейське уявлення про час сформулювалося завдяки роботам І.Ньютона та ствердженню духу буржуазності. Новоєвропейський час є "відкритий", лінійний, ізотопний, який припускає і дозволяє необмежений прогрес. З іншого боку європейська культура заснована на дусі науковості. А наука цілком спрямована на новизну, пізнання нового. Родовою властивістю науки є дух новизни, вона цілком спрямована в майбутнє. За тако§ духовно§ орієнтаці§ суспільства світоглядна, соціальна і в решті решт екологічна стабільність стає проблематичною. За останні 400 років змінилися три наукових (фізичних) картини світу (механістична, електромагнітна, квантоворелятивістська), відбуваються постійні перетворення у соціальній сфері (буржуазні революці§, колонізаці§, деколонізаці§, військові перевороти). І все людство опинилося на межі глобально§ екологічно§ катастрофи. Все це наслідки сциєнтистського світогляду, який мало рухається із значенням фактору часу.

Враховуючи динамічність європейсько§ культури було б дивно, якби картина світу не змінювалася. Тому постійно відбувається і зміна уявлень про час. Ця зміна має закономірний характер і пронизує все природознавство: фізику, хімію, біологію, геологію, космологію. Більше того. Природознавство лише один з феноменів культури і його розвиток і зміни, що в ньому відбуваються є певною мірою відображення змін у самій культурі в цілому (хоча вплив науки на інші сфери культури починаючи з Нового часу був сильніший, ніж зворотний зв'язок, вплив на науку з боку культури). Таким чином, можна стверджувати, що відбувалася закономірна зміна уявлень про час у європейській культурі. А як відомо, час - одна з фундаментальних категорій культури.

Всесвіт І.Ньютона статичний. Він залишається таким, яким його одного разу створив Творець. Сучасний всесвіт - динамічний. В ньому все підлягає постійній зміні. Можна навіть сказати, що це два діаметрально протилежні підходи до відображення світу і різниця між ними не обмежується лише розбіжністю в розумінні часу. Це лише ключова характеристика, від яко§ залежать інші [простір, матерія, пізнання тощо].

Розвиток науки та філософі§ примусили відмовитися від ньютонівського уявлення про час як однорідний (ізотропний), рівномірний та абсолютний. Сучасні уявлення про час протилежні: він векторіальний [анізотропний[ , локальний, відносний, нерівномірний. Найяскравіше таке уявлення про час знайшло своє відображення в теорі§ відносності А. Ейнштейна, але при бажанні можна проілюструвати прикладами з будь - яко§ науки [94; 133; 148]. Американський філософ Дж. Фрезер пропонує описувати світ як сукупність ієрархічних матеріальних блоків, тобто форм організаці§ матері§ різного рівня ("умвельти"), які характеризуються специфічною ритмікою і масштабом часу. Радянський філософ М.М. Трубніков запропонував відрізняти реальний час від тривалості як тако§. Реальний час є час завершено§ тривалості, тако§ як "час життя" людини або елементарно§ частинки. Тобто знов таки в кожному окремому випадку мають місце сво§ особливості, специфічні форми часу і відповідно специфічні тривалості, циклічності та ритми, хоча ми можемо мріяти §х однаковими зручними для нас мірками [181, с.234].

Оскільки реальний світ уявляє собою певну цілісність, то з необхідністю повинен існувати закономірний часовий зв'язок, певна часова сумірність між різними рівняннями організаці§ матері§, між умвельтами. І конфлікт виникає тоді, коли ця закономірність порушується. Людина своєю практичною діяльністю активно втручається у природні процеси, вносить у них часовий дисбаланс. В будь - якому нашому зусиллі ми здатні прискорювати одні поді§ і уповільнювати інші, тим самим виключаючи з реальності одні послідовності та вводимо в не§ нові, які раніше не існували. І можливості людини в цьому відношенні досить значні [181, с.204 - 205]." В міру розвитку культури зростає ступінь освіченості часу людиною, що проявляється у підсиленні відносно§ самостійності часово§ організаці§ людсько§ життєдіяльності по відношенню до природного часу. Безумовно, суспільство нерозривно пов'язане з природою, включене у натуральні природні ритми, не може не рахуватися з ними. І все ж таки ступінь залежності людсько§ життєдіяльності від природних ритмів сучасно§ цивілізаці§ набагато слабша, ніж у доіндустріальних цивілізаціях" [150, с.70-71].

Сциєнтистський світогляд не здатній адекватно відтворити часову реальність. Сьогодні вже не достатньо лише фізично§ інтерпретаці§ часу. Усвідомлення важливості фактору часу у геологічному, хімічному, біологічному, психологічному, соціальному та історичному пізнанні, у художній творчості, призвело до того, що проблема часу набула глобального світоглядного статусу. Саме це і вимагає побудови єдино§ системи уявлень про час, хоча це до цих пор не зроблено [157, с.128]. І доти, доки це не зроблено, людина буде лише стихійно і несвідомо втручатися у природу. А як вірно помітив К.Маркс, "культура, - якщо вона розвивається стихійно, а не направляється свідомо... - залишає після себе пустелю " [120, с.32,с.45].

Таким чином, однією з головних причин сучасно§ екологічно§ кризи є ігнорування чинника часу у великомасштабній, сумірній з геологічними процесами, практичній діяльності людини.

Спробуємо розібратися у сутності часового дисбалансу, який вноситься у природу хіміко-технологічно§ діяльністю. Можна виділити три чинники, які змінюють ритміку біосфери: великомасштабність, інтенсивність, створення штучних матеріалів.

Великомасштабність тісно пов'язана з §§ інтенсивністю, однак являє собою самостійний чинник дисбалансу геохімічних циклів, оскільки при низькій інтенсивності обробки речовини (наприклад, ремісничій, допромисловій) швидкість "соціально§" обробки речовини перевищує швидкість протікання геохімічних процесів. В міру розвитку техніки зросли масштаби і інтенсивність хімічного перетворення природи. Таке прискорення перебуває у руслі загально§ тенденці§, яка спостерігається в міру просування від нижчих до вищих форм організаці§ матері§. Поява Життя та інтелекту взагалі значно прискорюють всі процеси обміну речовин і енергі§, процес розвитку на планеті [130, с.107].

Збільшуючи швидкість вилучення речовин з природних геохімічних циклів, людина до останнього часу намагалася всіляко уповільнювати процес повернення вилучених речовин назад. З природних речовин ми намагаємося створювати тривкі штучні матеріали: стійкі полімерні сполуки та композиційні матеріали, ведемо боротьбу з корозією металів та гно§нням деревини тощо.

Геохімічні цикли порушуються також внаслідок транспортування видобуто§ речовини на значні відстані. В результаті цього створюються техногенні геохімічні ландшафти як у місцях гірничих виробок, так і в місцях переробки речовини і порушується §х природній хід процесів. Відходи виробництва - техногенні мінерали. Вони є чужерідним тілом у геохімічному та біологічному плані. У цьому випадку ми бачимо поряд з порушенням часово§ організаці§ біосфери також і порушення і§ просторово§ організаці§, що в свою чергу є наслідком механістичного підходу як до часу, так і до простору, розуміння останнього як "пустого вмістилища", придатного для проведення будь - яких маніпуляцій, процесів, накопичення відходів тощо. Дуже важко дається людству розуміння того, що різати біосферу, все рівно що різати живе тіло.

Швидка хімічна зміна навколишнього середовища вносить часовий дисбаланс і у світ живого. Організми, які не встигають пристосуватися до нових умов і еволюціонувати приреченні на вимирання. Швидкість еволюціонування вища, певна річ, у тих видів, які дають більше поколінь в одиницю часу. Таку "гонку", безумовно, виграють мікроорганізми, а вищі тварини зараз, як відомо, швидко зникають. А тому швидкість антропогенних хімічних змін у біосфері не повинна перевищувати якогось критичного значення. Саме тут і потрібна загальна теорія часу для встановлення співвідношення між соціальним та біологічним рівняннями організаці§ матері§, а §§ як раз і немає.

Щоб не руйнувати геохімічні цикли, необхідно або зменшити масштаби споживання таким чином, щоб швидкість споживання була зрівноважена рекреаційними можливостями біосфери, або штучно прискорити процес відновлення. Першому способу перешкоджає значна чисельність населення планети і пов'язане з цим "споживання" природи, а також цінності та орієнтація культури, які значною мірою впливають на характер споживання і його масштаби. Другому способу перешкоджає ентропійний характер будь - яко§ і насамперед технічно§, діяльності людини. Будь - яка спроба прискорити натуральний, природній хід процесів призведе до додаткових втрат енергі§, а отже зростанню ентропі§, тобто просто кажучи одночасно прискориться і деградація навколишнього середовища.

Врахування фактору часу необхідно і з точки зору прогнозування і всебічного обгрунтування наслідків хіміко-технологічно§ діяльності. Справа в тому, що потрапляючи у навколишнє середовище, антропогенні хімічні сполуки включаються у природні геохімічні цикли та біотичний кругообіг, наслідки яких, як правило віддалені у часі і без ретельного продумування не можуть бути передбачені. Дія мутагенних та ембріотоксичних речовин (отрути) також віддалені у часі. Навіть професійні захворювання розвиваються з часом, а тому часто не враховуються як наслідки впливу виробництва. Наприклад Б. Коммонер наочно показав, що значне зменшення травматизму на хімічних підприємствах у порівнянні з механічними виробництвами не відповідає дійсності [96, с. ??? ]. Просто "хімічний" травматизм, за винятком гострих отруєнь та опіків, майже завжди віддалений у часі, на відміну від механічних травм - ударів, переломів, порізів тощо.

Прикладів тако§ розтягнено§ у часі ді§ хімічних речовин, на жаль, багато. І людство не має права використовувати хімічні сполуки, біологічна та геохімічна дія яких не вивчена в достатній мірі. А такі дослідження - досить складна і дорога наукова задача [83, c.440-447]. Таким чином, ми бачимо, що людина вимушена вивчати штучно створені нею ж самою речовини. А проблема співвідношення штучного і природного дуже гостро встає на рівні хімічного конструювання та хіміко-технологічно§ діяльності.

Проблема "штучного " є дуже складною і важливою. Важливість §§ полягає в тім, що вона дає змогу людині встановити орієнтири, межі, які неможна порушувати. Складність же полягає у спробі визначити саме поняття "штучний", оскільки людина сама є природною істотою, і все, що нею створено, не суперечить законам фізичного світу. М.М. Моісеєв, наприклад, дає таке визначення: "...у процесі розвитку матерія... здобуває інтелект і суспільну форму організаці§, які здатні виробляти "штучне", тобто такі матеріальні об'єкти, які можуть бути створені лише за участю інтелекту і суспільних форм пам'яті"[130,с.144 - 145]. Він вважає, що біосфера взагалі на певному етапі свого розвитку перетворюється у штучний об'єкт і на цьому етапі досягається такій рівень інтеграці§ знань і технологічних можливостей цивілізаці§, який дає змогу говорити про нашу планету як про єдиний організм, а здатність підтримувати коеволюцію Людини і біосфери знаменує собою перехід до епохи ноосфери [130, с.155-156].

Цікавий аналіз "штучного" і "природного" провів Ф.І. Гіренок. В його розумінні "штучне є... форма довизначення природного світу"[54, с.79]. Цивілізація виникає у процесі напруження між природним і штучним, тим напруженням, в якому людина відтворює себе як людину, а не як одну з природних сил. Цивілізація, на його думку, є людська можливість контролювати те, що від людини не залежить, а результатом такого контролю є штучне. Існування цивілізаці§ у просторі між штучним і природним підказує, що шукати протиріччя у розвитку цивілізаці§ слід саме тут [54, с.80].

Феномен "штучного ", очевидно, притаманний не лише людині. Тварини також будують гнізда, греблі, стільники, тчуть павутину. Але, по - перше, тварини практично не використовують допоміжні засоби праці, і, по - друге, у тваринному світі цілком відсутня хіміко-технологічна діяльність. Безумовно, все живе хімічно активне, але його хімізм є функція організму, не усвідомлюється ним і не має цілеспрямованого характеру по зовнішньому хімічному перетворенню природних речовин. Людина ж цілеспрямовано вивчає властивості навколишнього світу, щоб цілеспрямовано змінювати його. Властивості реального фізичного світу відіграють роль базису, який дозволяє або ні той чи інший вид діяльності. Але вирішує людина, як §й скористатися відкритими можливостями. Цілі були і поки що залишаються досить егоцентричними, а можливості визначаються рівнем розвитку техніки. Останнє настільки дало змогу збільшити масштаби діяльності, що стали відчутними якісні зміни в навколишньому середовищі. Кількісні зміни переросли у якісні. Надалі стає неприпустимим керуватися для вирішення посталих питань лише соціальними чинниками, вірніше до соціальних чинників додається ще один - екологічний. Вже практично, а не лише теоретично, стало ясно, що біосфера має свою просторово - часову та речовинно-енергетичну структуру, а не є безмежним джерелом сировини та резервуаром для відходів. І функціонує біосфера за сво§ми цілком об'єктивними законами, в які до певних меж вміщувалася і людська діяльність як §§ складова частина. Але тепер людина настільки розширила масштаби своє§ діяльності, що стала порушувати природний хід подій. Але природне - це саме те, що ми не можемо змінювати, оскільки воно "робиться? несумірне з нашими діями, у незалежних від людини умовах. Вироблене у великих масштабах штучне починає істотно впливати на природне, оскільки живе воно за природними законами [54, с.79-80]. Спрацьовує механізм пусково§ причинності (джина досить лише випустити з пляшки), і не знаючи віддалених у просторі і часі наслідків запускати його - значний ризик.

За сво§ми фізико-хімічними властивостями природне і штучне часто не відрізняються. А тому критерій відмінності необхідно шукати не у фізико-хімічних параметрах речовин, вірніше не лише в них, але й у контексті біосферосумісності, тобто здатності включитися до біогеохімічного кругообігу, не завдаючи шкоди живому і не випадаючи з геохімічного кругообігу у невластивому для природи вигляді. Але справа не лише у штучно одержаній речовині, але й у процесі його одержання. І в природі є вуглекислий газ, кисень, залізо, золото та селітра, сірка. Але у процесі §х виробництва людиною виникають екологічні проблеми. А тому біосферосумісною повинна бути не лише речовина, а й технологія §§ виробництва.

Складність проблеми ?штучне-природне? з особливою яскравістю виявляється під час розгляду такого факту, що живе безпомилково відрізняє оптичні ізомери органічних сполук, які відрізняються між собою лише за однією ознакою - здатністю по-вертати площину поляризаці§ світла. Ніякими іншими параметрами такі ізомери не відрізняються. Під час штучного синтезу оптично активних речовин можна одержати лише рацемати, тобто суміші оптичних ізомерів. Жива ж речовина здатна синтезувати і засвоювати лише один ізомер - або лівий (білки), або правих (нукле§нові кислоти).

Наявність у біосфері отрут та агресивних речовин пов'язана не лише людською діяльністю. Вони зустрічаються і в природі [222, с.65; 124, с.131-132]. Але штучні речовини внаслідок більших масштабів і концентраці§ згубно впливають на живі істоти. У тому, що людина створила багато штучних речовин, мабуть, немає велико§ небезпеки. Скоріше це закономірний процес. Різноманітність речовин зростає з появою живо§ речовини, а потім і суспільства [30, с.157-158; 173, с.17-23]. Але важливо, щоб ці речовини після використання за призначенням швидко засвоювалися біосферою, тобто розкладалися до природних нетоксичних речовин типу CO2, H2O, H3PO4 і т. ін. Але персистентність (стійкість) багатьох штучних матеріалів, та ще в поєднанні з токсичністю являють собою значну небезпеку (пестициди, пластмаси, гума). Механічний підхід до просторово§ організаці§ ландшафтів також призводить до не-передбачених наслідків: може змінитися інтенсивність геохімічних процесів, режим грунтових вод, не кажучи вже про порушення біоценозів. Можна з впевненістю сказати, що у природі все знаходиться на своєму місці в потрібний час у необхідний якості і кількості. Але маючи певну міру з усіх цих параметрів біосфера припускає штучні зміни у межах ціє§ міри.

Протиріччя в тому і полягає, що механістичний світогляд не дає змогу побачити діалектичність біосфери (тобто взаємопов'язаність у ній усіх процесів і органічність §§ будови), частиною яко§ є і людина. Будь-яке ігнорування просторово-часово§ та хімічно§ організаці§ біосфери веде до так званих непередбачуваних негативних наслідків. Діалектичний метод та конкретно-наукові знання вже принаймні 100 років назад давали змогу теоретично передбачати наслідки людського втручання в природу, що й було зроблено Дж. Маршем (див. §1.3) [122]. Але його погляди не знайшли відгуку у сучасників.

Оскільки штучне створюється напруженням людських сил, то виникає питання про ентропійний аспект людсько§ діяльності. У плані хіміко-технологічно§ діяльності це питання вивчалося О. Е. Ферсманом та П. І. Вальденом (див. §1.4, 2.3). Існує думка, що людина своєю діяльністю може впорядкувати природу, зменшувати ентропію. Але вона не відповідає дійсності. Насправді ж людина локально зменшує ентропію за рахунок глобального §§ збільшення в біосфері. До збільшення ентропі§ також веде антропогенне розпорошення речовин і хімічних елементів, які у природі перебувають у компактному стані, а також значне збільшення різноманітності штучних хімічних сполук. Більшість хімічних виробництв енергоємні та малоефективні щодо використання енергі§, що в свою чергу веде до теплового забруднення і зростання ентропі§ у навколишньому середовищі.

Гіпотеза про теплову смерть Всесвіту довгий час залишалася у центрі уваги дослідників природи (Р. Клаузіус, Л. Больцман, В. Нернст, П. Вальден, М. Планк та ін.). Той факт, що всі процеси в природі в ізольованих системах спонтанно можуть протікати лише у напрямі збільшення ентропі§ і перспектива перетворення усього Всесвіту на однорідну холодну масу надовго відвернуло увагу вчених від "земних" проб-лем. Існування живо§ речовини свідчить про те, що процеси, які протікають із знач-ним зменшенням ентропі§ не менш поширені у природі, ніж з §§ зростанням. Розширення меж термодинаміки на область нерівноважних процесів дало змогу показати, що процеси із зменшенням ентропі§ можливі і в неживій природі (І. Пригожин, Г. Хакен та ін.). Але для підтримки існування таких систем потрібно, щоб через них ішов великий потік енергі§. Тобто мова вже йде не про ізольовані, а про відкриті системи. І якщо ми міркуємо не про весь Всесвіт, застосування законів термодинаміки до якого залишається проблематичним, а про Земні процеси, то закони термодинаміки діють без винятку. Поки існує Сонце - потужний потік енергі§ від нього на Землю буде підживлювати негентропійні (антиентропійні) процеси, які протікають у біосфері. Але в цілому все ж таки в системі Земля - Сонце відбувається зростання ентропі§.

Синергетичний підхід до світу, який успішно розвивається в наш час, дає можливість уявити загальну схему єдиного процесу еволюці§ матеріального світу. "В результаті, - як пише академік М. М. Моісеєв, - перед дослідником розгортається велична панорама виникнення з хаосу ... все нових і нових утворень, взаємопов'язаних систем різно§ часово§ та просторово§ протяжності" [130, с.26]. Цей підхід дає змогу пояснити прискорення еволюційних процесів, виникнення нових якостей у хо-ді еволюці§ та інтенсифікацію ентропійних процесів у навколишньому середовищі в міру ускладнення ієрархічних структур. Таким чином, виявляються пов'язаними між собою час, ентропія і певною мірою проблема "штучне - природне" постає не як суто людська, а в руслі загально§ тенденці§, коли розміщена вище у ієрархічній системі структура здатна виробляти те, що не може виникнути "саме" у структурі, яка розміщується нижче, хоча для цього є всі фізичні можливості. Тому так сильно інтенсифікуються процеси хімічно§ еволюці§ при переході від неживого до живого і від живого до соціального рівня організаці§ матері§.

В цілому світ можна уявити як "синергетичну піраміду" (мал. 5), частиною яко§ є екологічна піраміда. В міру просування від основи до вершини відбувається закономірна зміна масштабів структур і процесів, зменшується масштаб часу, спостерігається зростання різноманітності. Така піраміда дає можливість уявити світ як сукупність умвельтів, про які мова була раніше.

Людина знаходиться на вершині "синергетично§ піраміди", а тому здатна найефективніше поглинати речовину та енергію з навколишнього середовища. Як біологічна істота людина поглинає хімічні речовини, як соціальна - використовує для цього техніку. Ареалом проживання людини стає вся біосфера. І якщо не накладати обмеження на людську діяльність, то вона здатна підірвати основи свого власного існування: вичерпати сировинні ресурси, змінити фізико-хімічний склад біосфери, а в випадку непередбаченого непорозуміння навіть знищити планету Земля як космічне тіло.

Здатність людини більш ефективно використовувати енергію та речовину з навколишнього середовища закономірно висунули його на роль володаря природи. Але в міру зростання масштабів людсько§ діяльності ця ж здатність обернулася екологіч-ною кризою, яка полягає в вичерпанні всіх ресурсів біосфери, знецінені (знижені якості) матері§ та енергі§, тобто у перетворенні §х на відходи і забруднення ними навколишнього середовища. ?З усіх можливих впорядкованих під систем виживають лише ті, які найефективніше поглинають негентропію і тим самим найшвидше просувають велику, сильно неврівноважену систему, яка §х живить, по шляху до рівноважного стану. Вони призводять до найбільш швидкого і глибокого виснаження джерела свого існування. В цьому - глибоко діалектична суть дисипативних структур. Мабуть, саме такий характер має і діалектичне протиріччя людини з навколишнім середовищем? (165, с.15).

Ще одна закономірність, яку можна спостерігати піл час просування знизу вгору по ?синергетичний піраміді? полягає в тім, що при переході від простого до складного, відбувається звуження діапазону термодинамічно§ стійкості систем і підсистем, тобто знижується температурний діапазон стійкості, хімічний склад зовнішнього і внутрішнього середовища, фізико-хімічні параметри (кислотність, вологість, сольовий склад тощо). Власне кажучи, це давно відомо під назвою закону мінімуму Ю. Лібіха (див. §1.4). Для людини як біосоціально§ істоти ці рамки ще більше звужені зав-дяки здатності людини протистояти навколишньому середовищу і створювати локальне середовище з мікрокліматом (свідоме використання енергі§, одяг, житло, об-роблена §жа тощо). Життя людини у штучно стабілізованих умовах призвело до частково§ втрати захисних функцій організму, а тому це більшо§ залежності від середовища. Таким чином, потрібно все більше і більше зусиль, щоб зберегти внутрішнє і зовнішнє середовище мешкання людини. Як говорить Тейяр де Шарден, ?тепер, крім хліба...кожна людина вимагає щоденно свою порцію заліза, міді та бавовни, свою порцію електрики, нафти і радія, свою порцію відкриттів, кіно та міжнародних новин. Тепер вже не просто поле,...а вся Земля потрібна, щоб забезпечити кожного з нас?(179, с.195). Звільняючись від влади природи, людина виявилася ще більш залежною від не§, і це легко пояснюється з точку зору нерівноважно§ термодинаміки. Високо впорядковані структури, які перебувають у стані, сильно віддаленому від рівноважного, яким і є сучасна технічна цивілізація, більш чутливо реагують на незначні зміни зовнішніх умов, ніж ті, які перебувають у термодинамічно рівноважному стані, а тому можуть легко руйнуватися або перетворюватися на нові. Ось чому суспільство, як найбільш високоорганізована форма матері§, в першу чергу відчула наслідки екологічно§ кризи. І найтяжчі наслідки для людини як біосоціально§ істоти насамперед можливі не з боку деградаці§ біосфери, а з боку деградаці§ суспільства: руйнаці§ виробництва і падіння духовно§ культури. Адже виробництво, техніка, крім функці§ переробки сировини у кінцевий продукт виконує ще роль організатора великих мас людей. А тому ми хоч і хворіємо через екологічні негаразди (як і інші тварини), але все ж таки живемо. В разі ж нестачі сировини для промисловості настане соціальний хаос безробіття. А у поєднанні з духовною кризою культури ситуацію можна оцінити як трагічну [11, с. 19].

З позицій ентропійного підходу песимістично виглядає проблема безвідходних технологій та переробки відходів. Принципово безвідходне, вірніше маловідходне виробництво може бути створено. Але для цього потрібна буде додаткова енергія та сировина. А тому і тут є певні межі. Можливе знов-таки локальне очищення середовища за рахунок переносу відходів в інше місце. ?Точно кажучи, - пише К. К. Ребане, - з урахуванням глобального балансу негентропі§ ?чисте виробництво? та ?повна утилізація? часто уявляють собою просто від сво§х відходів за рахунок додаткового збільшення §х сумарно§ кількості (у розумінні зростання ентропі§) на земному шарі. Інакше кажучи, справа зводиться до переміщення відходів безпосередньо від даного підприємства куди-небудь у інше місце? (165, с. 23).

Із законом зростання ентропі§ важко не рахуватися, а тому не можна не погодитися з висновком К. К. Ребане про те, що цивілізація у стані високого рівня розвитку має, очевидно, обмежений строк життя і колапс техніки і виробництва, а з ним і затухання цивілізаці§ є цілком можливим і являють реальну небезпеку [165, с. 58].

Біосфера довела свою стабільність на протязі мільярдів років, і лише поява в ній людини (Розуму) поставило §§ на межу самознищення. Заради справедливості необхідно сказати, що у біосфери також є відходи: фактично відходами є весь біотоп, вугілля, нафта, карбонати, атмосфера врешті решт. Що ж дає біосфері змогу зберігати стабільність. Очевидно це збалансованість кругообігу речовин і відносна хімічна одноманітність живо§ речовини. Людина, соціум на відміну від усього живого - хімічно усе§дна, неоднорідна і різко прискорює процеси вилучення речовин з навколишнього середовища при збереженні незмінною швидкості відновлення §х у природі. Біота ж взагалі не використовує ресурси, які не поновлюються.

Стабільність біосфери описується принципом Ле Шательє (див. §1.4), який можна застосовувати до незбурено§ біоти: усі випадкові геофізичні та космічні збурення навколишнього середовища компенсуються відповідними змінами функціонування природно§ (натурально§) біоти. Оскільки принцип Ле Шательє діє лише у стабільних системах, то порушення цього принципу означає втрату стабільності системою. Сукупність цілком певних, тісно взаємодіючих між собою організмів біоти була вироблена на протязі мільярдів років біологічно§ еволюці§. Саме ці організми разом з навколишнім середовищем, яке вони підтримують, і складають біосферу Землі. Зміни або перебудова натурально§ біоти повинні неминуче приводити до порушення умов навколишнього середовища.

Відновлювальні можливості біоти були порушені антропогенною діяльністю і за деякими розрахунками вона перестала справлятися із забрудненням на початку нашого століття. І єдиний вихід з цього скрутного становища вбачається у зменшенні масштабів людсько§ діяльності і повернення до ?дико§? біоти хоча б на рівні ХІХ ст. У противному разі відновити навколишнє середовище не допоможуть ні екологічно чисті джерела енергі§, ні безвідходні технологі§ [59].

Перетворення науки в інструмент перетворення навколишнього світу привело до розповсюдження норм і цінностей класично§ науки практично на всі сфери людсько§ діяльності. Необмежена технічна експансія на природу, яка підганяється прогресистським духом науки, призвела до екологічно§ кризи. Відмова Європейсько§ цивілізаці§ від стабілізуючо§ моделі історичного розвитку є наслідок поширення і закріплення в людських головах світоглядних настанов класично§ науки - раціоналізація мислення, культ об'єктивного знання, орієнтація на новизну в пізнанні та нововведення в техніці, можливості експериментального пізнання світу. Це призвело до конфлікту між прагненням до стабільного і комфортного життя якомога більшо§ кількості людей і необхідністю все більше і з прискоренням змінювати природу і спосіб життя. Якщо класична наука має справу з ідеалізованими об'єктами, які припускають багаторазову заміну з метою відтворення результатів і доведення тим самим правильності і об'єктивності одержаного знання, то біосферу не можна замінити з метою відтворення результатів або для постановки на ній нового експерименту. Те ж саме стосується людського життя - його не можна прожити двічі. А тому час, який відіграє роль фону у класичній науці, оскільки всі процеси протікають у просторі і часі, у сучасній постнеокласичній науці розглядається як час конкретних форм організаці§ матері§, як суттєвий час. Але на практиці у великомасштабній технічній діяльності часова організація біосфери ігнорується і люди продовжують керуватися механістичним розумінням часу і простору. Створюючи потужній потік техногенних хімічних речовин людина істотно порушує природний геохімічний кругообіг, порушує нормальне життя біоти, яка не встигає пристосуватися до хімічних змін середовища. Ці негативні зміни у довкіллі пов'язані не лише з великомасштабністю, а й зі створенням штучних речовин, які принципово не можуть включитися до геохімічного і біотичного кругообігу. Таким чином, порушується просторово-часова та речовинно-енергетична організація біосфери, відбувається зростання ентропі§ у навколишньому середовищі, оскільки підірвані відновлювальні, рекреаційні можливості біосфери. Вихід з такого становища слід шукати у зниженні масштабів технічно§, зокрема хімічно§ діяльності і переосмисленні ролі та функці§ науки в сучасному світі.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО ТРЕТЬОЇ ГЛАВИ.

-- Які головні екологічні наслідки допромислово§ доби людства?

-- Охарактеризуйте основні сучасні хіміко-технологічні перетворювачі навколиш-нього середовища.

-- У чому небезпека застосування хлору?

-- Що таке діоксинова проблема?

-- Що таке важкі метали і чим вони небезпечні для живих організмів?

-- Чому слід переосмислити і відмовитись від класичних уявлень про нас?

-- У чому сутність часового дисбалансу, який вноситься у природу хіміко-технологічною діяльністю?

-- Як вирішується проблема ?штучне-природне? на хімічному рівні організаці§ матері§?

-- Чому небезпечно ігнорувати просторово-часову та хімічну організацію біосфери?

-- Розкрийте сутність синергетичного підходу до світу.

Глава ІV. Формування екологічного мислення і основні риси майбутнього світогляду.

Формування екологічно орієнтованого світогляду є найсуттєвіша потреба людства. Завдання це надзвичайно складне. Воно вимагає зусиль не лише фахівців чи занепокоєних долею планети людей, а всіх людей, оскільки в цій справі незацікавлених немає. Зможемо пристосуватися до механізму функціонування біосфери, не завдаючи §й, а отже і собі, шкоди - виживемо, не зможемо - загинемо, та ще й біосферу знищимо.

Найбільший тягар, безумовно, лягає на плечі інтелектуалів-фахівців різного профілю. Саме вони мають вистраждати новий світогляд, а людство повинно його сприйняти, хоча сприймати новий світогляд не легше, ніж його виробляти, оскільки це вимагає від кожно§ людини радикальних змін у способі мислення, способі життя, зміні світовідчуття і світосприйняття. Проблема ускладнюється ще й браком часу - ?екологічним цейтнотом?, у якому спинилося людство.

Ми не знаємо, яким буде нове мислення і новий світогляд, який забезпечить людству виживання в умовах коеволюці§ з біосферою (зупинити еволюцію неможливо, бо настане стагнація, старіння, деградація і смерть). Але ми знаємо, що вже почалися серйозні зрушення в усіх сферах людського життя - духовного із матеріального, спрямовані на усвідомлення і подолання тих глобальних екологічних проблем, з якими зіткнулася людство на вершині своє§ технічно§ могутності наприкінці другого тисячоліття християнсько§ ери. Зараз вже мало хто не згоден з думкою, що людство переживає перехідну добу. Серйозну кризу переживає наука (пізнання), технологія (виробництво), політика (співробітництво), суспільствознавство (організація суспільства), мораль (людина), світогляд в цілому (розуміння). Отож розглянемо головні напрямки змін, що відбуваються в цих сферах.

§ 4.1. Наука і світогляд: новий раціоналізм.

?Екологічно хибна технологія грунтується на хибній науковій базі? - такий вирок науці виніс американський еколог Баррі Коммонер [96, с. 103]. У попередніх главах ми вже багато уваги приділили критиці науки і причинам §§ сучасно§ кризи. Тепер розглянемо, що ж пропонується замість старо§ науки, які нові ідеали, норми і цінності проникають у наукове товариство і претендують на роль принципово ново§ загальнонауково§ парадигми у постнеокласичній науці.

Людині притаманно підпадати під вплив моди. Не є винятком і мода у сфері науки. І неодноразово бувало з §§ історі§ захоплення тими чи іншими модними проблемами, течіями, професіями, то всіх цікавить квантова проблема, то всіх захоплює еволюціонізм, то більшість молоді мріє про професію фізика. Взагалі мода - це прагнення чогось нового, заміна того, що вже набридло. Але зовсім не така ситуація в сучасній науці. Не ?новенького чогось? захотілося фахівцям різних галузей знань, у різних кра§нах, на різних континентах. Навпаки, ми не можемо втекти від нового, від нових фактів і уявлень, які з'явилися в науці і проникають у свідомість вчених. Під §х тиском ми по-новому починаємо бачити ?старі? об'єкти, розуміти ?старі? факти. Тобто в науці виникає криза, яка вимагає свого вирішення.

Як ми вже відмічали, це не перша криза науки за останні 400-500 років. Щоразу формуванню ново§ науково§ картини світу передувала наукова криза. Так було і з механістичною картиною світу, і з електромагнітною, і з квантово-релятивістською. Сучасну кризу за своєю глибиною і значенням можна порівняти з переворотом у світогляді, який здійснив Микола Коперник, оскільки виникла по-треба не лише в перегляді таких загальнонаукових понять як час, простір, матерія, взаємодія, причинність, але й у необхідності відповісти на питання про роль і міс-це Людини і Розуму у всесвіті. Отже, майбутня наукова революція, яка вже розпочалася, має призвести до зміни світогляду в цілому. В жодній із вище названих наукових картин світу, що виникали і змінювали одна одну, починаючи з Нового часу і до сьогодення, ні Богу, ні Людині місця у Всесвіті не було. І про це неодноразово говорили самі вчені, зокрема В. І. Вернадський. Деякі з них намагалися ?повернути? людину у світ, наприклад П'єр Тейяр де Шарден, але, незважаючи на популярність (модність) його поглядів, потрібна ще й наукова, системно організована, всебічна аргументація, а не лише спекулятивні (умоглядні) міркування. Наука і наукова картина світу (хай і не повна) побудовані системно і розхитати §х, змінивши одну ланку - неможливо. За ланкою потягнеться весь ланцюжок з новими питаннями. А доки нова система ставить більше питань, ніж дає відповідей, доти вона не має шансу на успіх. Таким чином, М. Коперник - ?викинув? Людину із науково§ картини світу. Тепер перед наукою сто§ть завдання повернути §§. У противному разі нам загрожує небезпека (на цей раз не умоглядна), що за Людиною зникне і світ. Цікаво мимохідь відзначити такий парадокс: коли розквітла ідеологія гуманізму, тобто поклоніння Людині, паралельно виникає новий науковий світогляд, згідно з яким Людині взагалі немає місця у світобудові.

У сучасній науці виникла нагальна потреба і відбувається досить інтенсивний процес переосмислення таких понять і проблем:

-- проблема нового розуміння об'єкта дослідження;

-- проблема нового розуміння співвідношення об'єкта і суб'єкта;

-- проблема нового розуміння часу;

-- проблема редукціонізму та емерджентності;

-- потреба у новому раціоналізмі;

-- поширення ідеологі§ гносеологічного плюралізму та анархізму;

-- осмислення співвідношення науки і моралі;

-- загострення проблеми цінностей у науковому пізнанні поряд з традиційними проблемами ідеалів і норм;

-- поширення синергетично§ ідеологі§ та пов'язаних з нею проблем, порядок і хаос, організація і самоорганізація, нове розуміння причинності, біфурнаційна поведінка об'єкта і проблема принципового обмеження передбачення то-що;

-- проблема взаємоді§ наук і потреба ?Єдино§ науки - науки про Людину?.

Ми випадково зупинилися на десяти пунктах - §х може бути більше. Випадковим також є порядок нумераці§, оскільки всі проблеми тісно пов'язані між собою і ви-ділити більш важливу чи менш важливу важко. Докладно розглянути ці проблеми також неможливо. То ж ми бодай контурно розкриємо зміст головних з них, щоб скласти собі уявлення про новий образ науки.

Розвиток науки має сво§ закономірності. Закономірно змінюються і уявлення про об'єкт дослідження. Мова йде про ідеал об'єкту науки. Щоб було легше зрозуміти, про що йдеться, нагадаємо про таке поняття як наука-лідер. Це така наука, ідеали і норми дослідження яко§ та вона сама є взірцем для інших галузей наукового пізнання. На початку Нового часу наукою-лідером стає механіка. Головними рисами ідеального об'єкту механіки є сталість його у часі (відсутність саморозвитку), високий рівень ідеалізаці§ (нехтування багатьма реальними властивостями), високий рівень універсальності об'єкту (наприклад, всі атоми - як один). Поширення поглядів на ідеальний об'єкт, які сформувалися в механіці, на об'єкти інших наук призвели до формування світогляду механіцизму, а значна розбіжність з реальністю механічних моделей немеханічних об'єктів призвела до кризи механіцизму. В наш час все більше і більше підстав, щоб сказати про вихід у науки-лідери наук про Землю, наук про Живе, наук про Людину. Ідеал об'єкту цих наук принципово відрізняється від механічного (і фізичного, ф хімічного також). Об'єкт тут унікальний, змінний у часі, не піддається значній ідеалізаці§, оскільки важливі саме неповторні і різноманітні його властивості. Планета Земля --одна, біосфера - одна, унікальна, неповторна. Крім того об'єкт дослідження реагує на втручання дослідника, йому властива певна "поведінка", тобто об'єкт поводить себе певною мірою як "суб'єкт". Таким чином, розмивається межа між об'єктом і суб'єктом. Новий ідеал науки поширюється на всю науку, а не лише на науки-лідери, які головним чином впливають на його формування. Таким чином, змінюються уявлення і про фізичний об'єкт, і про хімічний. Фізичні об'єкти за сучасними уявленнями проявляють не просто якісь властивості, а "демонструють" певну "поведінку". Тому виникають нові напрямки у циклі фізичних наук, які займаються новими підходами до фізичних об'єктів: фізична кінетика, нерівноважна термодинаміка і більш загальний синергетичний підхід.

Радикально змінюється роль суб'єкта, дослідника у процесі пізнання. Це вже не той сторонній спостерігач з науки класичних часів, якого немовби і не існує у процесі дослідження, а одержанні знання - цілком об'єктивні і незаперечні, ким би вони не були одержані. Оскільки дослідник активно втручається в об'єкт, то він не може не змінювати його. Доки наука зосереджувала свою увагу на механічних макрооб'єктах - особливих проблем не було. Коли ж об'єктом дослідження стали мікрооб'єкти, квантові системи, нерівноважні стани, живі об'єкти, унікальні об'єкти (біосфера, ландшафт, людина "Іванов") - втручання дослідника, Людини стає принциповим: вона може в процесі дослідження змінити, або навіть зруйнувати об'єкт дослідження. Таким чином, змінюється і методика, і методологія дослідницько§ роботи. Звужуються межі застосування експериментального методу, зростає роль спостереження і моделювання. До унікальних об'єктів (зокрема, біосфери) застосування експериментального методу взагалі неприпустимо, бо якщо виникне потреба у повторному експерименті, то його вже ні на чому та нікому буде ставити, оскільки об'єкт знищено у першому експерименті, а з ним і суб'єкт, як його складова частина. Тому неприпустимі експерименти в історі§, і якщо історію розуміти ширше, ніж просто життя народу в часі, то стає зрозуміло, чому не можна експериментувати на біосфері, біологічному виді, хворому Петренку. Бо еволюція біосфери - це історія біосфери, еволюція виду - це історія виду, доля людини - це історія §§ життя, еволюція планети - це історія планети тощо.

Тут ми підійшли до надзвичайно цікаво§ проблеми - проблеми часу. Вона висувається сучасним природознавством і філософією на роль одніє§ з центральних для розробки нового світогляду. Видатна роль у осмисленні і переосмисленні сутності часу належить Іллі Романовичу Пригожину - бельгійському фізико-хіміку, лауреату Нобелівсько§ премі§ з хімі§ за 1977 р. У його книзі "Порядок з хаосу", написаній разом з Ізабеллою Стенгерс і присвяченій аналізу часу та висновкам, що з нього випливають, дуже красномовний підзаголовок: "Новий діалог людини з природою" [160]. Основними рисами часу в класичній науці, нагадаємо, є оборотність, рівномірність протікання, тобто ізотропність. Час у сучасному розумінні анізотропний, нерівномірний, однонаправлений (використовують термін "стріла часу", щоб підкреслити перебіг часу в одному напрямі). "Сучасна наука наново відкриває час, і в цьому, підкреслює Пригожин, ключ до розуміння фундаментального перегляду поглядів на науку, наукову раціональність, на роль і місце науки в системі культури, який відбувається в другій половині ХХ століття. Нова наука, яка виникає на порозі третього тисячоліття, - це наука, яка орієнтована на діалог людини з природою, а не на конфронтаці. з нею" [174, с.250]. Одним з наслідків переглядів поглядів на час є уявлення про умвельт, тобто такий матеріальний блок, прошарок реальності, який характеризується певним масштабом часу і швидкістю протікання процесів. Умвельти співпадають із звичною для нас класифікацією за формою організаці§ матері§: фізична, хімічна, біологічна, соціальна тощо. Але тут виділяється чіткий критерій масштабу часу. Щоправда, відмінність ця відчувається більше якісно, ніж кількісно, а тому побудова часово§ шкали для окремих умвельтів і спільно§, єдино§ шкали для сукупності умвельтів (оскільки реальний світ є сукупність умвельтів) залишається справою майбутнього. Одним з наслідків уявлення про світ як сукупність умвельтів є заперечення іде§ редукціонізму, тобто такого підходу до реальності, коли заперечується якісна різноманітність світу і припускається можливість зведення вищих форм організаці§ матері§ до нижчих, припускається можливість пояснення складного через просте. Саме в цьому полягає сутність механістичного світогляду: з одного боку розповсюдження норм та ідеалів механіки на весь світ, а з другого - зведення всього якісного розма§ття світу (включаючи такі складні форми як соціальна і біологічна) до простих механічних моделей. Але кожна форма організаці§ матері§ має свою специфіку. Редукціоністський підхід на сучасному рівні розвитку науки вичерпав сво§ можливості для пояснення сутності об'єктів і процесів шляхом зведення §х до більш простих елементів і взаємоді§ між ними. Це переконливо підтверджується широким впровадженням системно§ методологі§ у наукове мислення і практику, розвитком холістичного (цілісного) підходу, виникненням таких напрямків у філософі§ як функціональний та емерджентний матеріалізм. Тобто у сучасній науці акцент робиться не на "анатоміювання", розчленування, аналіз об'єкту дослідження, а на цілісність, синтез, визнання якісно§ своєрідності об'єкту дослідження, його складність і незводимість до простих форм організаці§ матері§.

Складність і незвичайність об'єктів, з якими зіткнулася наука у ХХ ст., призвела до кризи механістично§ раціональності. Виникла потреба у новому раціоналізмі, неораціоналізмі. "Розум у неораціоналізмі не виключає динамку, ризик, творчу інту§цію. Новий науковий розум сприйнятливий до всього незвіданного, відпрацьовуючи свою витончену чутливість на досить різноманітному матеріалі - не лише власне пізнавальному, але й пов'язаному з роботою художньо§ уяви, інту§ці§ і т.ін. Для неораціоналізму важлива не одна лише міць розуму, що пізнає, а "краса науки і тих моральних ідей, які лежать в основі розумно§ діяльності" [174, с.204]. Неораціоналізм сформувався у першій половині ХХ ст. головним чином завдяки роботам Г. Башляра, Ф. Гонсета, Е. Мейерсона. Подальша критика класичного раціолналізму у другій половині ХХ ст. призвела до формування ідеологі§ гносеологічного плюралізму та анархізму, головним представником яко§ є Пол Фейєрабенд. Його судження категоричні, влучні і добре аргументовані, а тому краще навести декілька цитат. "Єдиний принцип, який не перешкоджає прогресу, є принцип "припустимо все" (anything goes)" [186, с. 153]. "Моя ж теза полягає в тому, що анархізм допомагає досягти прогресу у будь-якому розумінні. Навіть та наука, яка спирається на закон і порядок, буде успішно розвиватися лише в тому разі, коли в ній хоча б інколи відбуватимуться анархістські рухи" [186, с.158]. "Усвідомлення того, що наука не священна і що спір між наукою і міфом приніс перемоги жодній зі сторін, лише підсилює позиці§ анархізму" [186, с.312]. "Таким чином, наука значно ближча до міфу, ніж готова припустити філософія науки. Це одна з багатьох форм мислення, розроблених людьми і не обов'язково найкраща. Вона засліплює лише тих, хто вже прийняв рішення на користь певно§ ідеологі§ або взагалі не замислюється над перевагами і обмеженністю науки. Оскільки прийняття чи неприйняття тіє§ чи іншо§ ідеологі§ слід надати самому індивіду, то звідси випливає, що відокремлення держави від церкви повинно бути доповнене відокремленням держави від науки - цього найбільш сучасного, найбільш агресивного і найбільш догматичного релігійного інституту. Таке відокремлення - наш єдиний шанс досягти того гуманізму, на який ми здатні, але якого ніколи не досягали" [186, с.450]. "Так поступово зусилля тих, хто поєднує гнучкість з повагою до традиці§, будуть руйнувати вузький і самовдоволений "раціоналізм" інтелектуалів, які використовують державні кошти для того, щоб нищити традиці§ платників податків, псувати §х мислення, знищувати навколишнє середовище і взагалі перетворювати живу людину на покірного раба §х власного сумного способу життя" [186, с.472]. Критикуючи вузький, примітивний раціоналізм класично§ науки, вказуючи на неспроможність його засобами створити адекватну наукову картину світу, П.Фейєрабенд пропонує з більшою довірою ставитися до всіх сфер духовного життя, включаючи міфологію, релігію, містику і взагалі окультні науки, а не лише до вузько зрозуміло§ науки, тобто пропонує гносеологічний плюралізм. Але його критика виходить за межі власне науки. Філософ звернув увагу на радикальні зміни в соціальному статусі науки. І це не дивно, оскільки в умовах, коли людські цінності культури втрачають свою однозначність, розмиваються (людина і культура втрачають чіткі життєві ориєнтири) і підміняються економічними цінностями, а вірніше показниками, або розглядаються крізь призму комфорту, а наука, впливаючи на технічні можливості, збільшує могутність людини і сприяє все більшому задоволенню людських потреб, виникає необхідність у моральній оцінці науки і чіткому визначенні §§ соціальних функцій. "Відкриття атомно§ фізики, дослідження в галузі генетики, глобальне втручання людини в біосферу, яке зробило вірогідним необоротні зміни в ній, - ці та багато інших результатів січасно§ науки і техніки вже не можуть оцінюватися однозначно позитивно лише в силу §х наукового походження. Вони виявляються включеними в контекст надзвичайно складних і ще дуже далеких від гармоні§ соціальних процесів, які відбуваються у сучасному світі. В цьому контексті традиційне розуміння науки як джерела безумовно корисного людині знання, як гаранта раціональності і просвітительства виманає уточнення і переосмислення. А тому не випадково, що питання про цілі наукового пошуку, про етичну відповідальність вчених, про шляхи гуманізаці§ науки виявилися зараз у центрі філософських та ідеологічних дискусій" [192, с.6-7]. Отож, сучасна наука втратила монополію на істину, а перед політиками і вченими поставила питання про моральну відповідальність за рішення, які приймаються під впливом науки, але без урахування цінностей культури.

Про синергетичний підхід у сучасній науці вже чимало сказано у першій та третій главах. Додамо лише декілька штрихів. Змальвуючи величну картину еволюці§ і самоорганізаці§ матері§ від елементарних часток до живих і мислячих істот, синергетика дає змогу по новому підійти до розуміння таких понять як порядок і хаос, необхідність і випадковість, детермінізм та індетермінізм, редукціонізм і холізм, дає нове розуміння наукового передбачення. Спробуємо пояснити. Синергетика розгладає системи будь-яко§ природи в усіх станах: рівноважному, стаціонарному та еволюційному. Рівноважний стан - лише один з безлічі можливих і досить добре вивчений класичною термодинамікою та статистичною фізикою. Він характеризується відсутністю процесу і сталістю у часі (незмінністю) системи, вона не обмінюється з навколишнім середовищем ні енергією, ні речовиною. Система немовби "завмерла". Стаціонарний стан - це процес, який усталений у часі, система в стаціонарному стані обмінюється речовиною та енергією з навколишнім сенредовищем, але параметри системи залишаються незмінними в часі, тобто не залежать від нього. Така система перебуває в нерівноважному стані, але незмінна в часі. Еволюційний стан - коли система обмінюється з навколишнім середовищем речовиною, енергією і змінюється в часі. Це так званні відкриті системи, які перебувають у сильно нерівноважному стані і розвиваються в певному напрямку. Характерний і найяскравіший приклад - живий організм, хоча закономірності, властиві цьому процесу, справедливі і для фізичних, і для хімічних, і для соціальних систем. Перші два процеси - лише частковий випадок більш загального третього, еволюційного процесу. І оскільки в природі більше значення відіграють саме ці процеси, то вони мають більше значення для формування світогляду. Саме в цих системах ми спостерігаємо незвичні для класично§ науки властивості: статистична система починає вести себе як одне ціле, неначе кожна частинка "знає" про "наміри" всіє§ системи, хаотичний рух, зберігаючись на мікрорівні, починається підкорятися певному макропорядку, хаос взагалі виступає як "прошарок" між двома впорядкованими системами різного рівня ієрархі§. Цікаво тут навести вислів відомого укра§нського філософа Мирослава Володимировича Поповича: "Якби ми знали, що є сьогодні абсурд, ми би знали, що є хаос. А знаючи, що таке хаос, взнали б, яким повинен бути порядок... Але що таке порядок? Це не той порядок, який ми собі уявляли. Те, що нам здавалося абсурдом, було порядком вищого рангу. А те, що нам здавалося порядком, в дійсності було абсурдом" [25, c.11]. Наслідком нового розуміння хаосу є нове розуміння випадковості і необхідності, коли з безлічі хаотичних рухів вимальвується цілком закономірна макроструктура. Ще одна закономірність, яка відкрита при вивченні відкритих нерівноважних систем - наявність точок біфуркаці§ у процесі розвитку, еволюці§ системи (адже Ви пам'ятаєте, що ми розглядаємо систему, змінну в часі, а в класичній, рівноважній термодинаміці, цей параметр цілком відсутній). У цих точках система стрибком переходить до нового стану, який якісно відрізняється від попереднього. Але новизна полягає в тому, що при наявності багатьох можливих варіантів перебудови системи, принципово неможливо передбачити стан системи після проходження точки біфуркаці§, через те, що будь-яка найменша дія на систему в цій точці може призвести до значних наслідків у §§ подальшому розвитку. Ось чому таким тривожним для кожно§ людини є період соціальних революцій, тобто моментів біфуркаці§ історичного процесу, коли немов би зникає майбутнє, стає цілком невизначеним і переживається людиною, як втрата власного майбутнього. "Узагальнюючи, - пишуть Пригожин і Стенгерс, - можна стверджувати, що поведінка "у середньому" не може домінувати над елементарними процесами, що §§ складають. У сильно нерівноважних умовах процеси самоорганізаці§ відповідають тонкій взаємоді§ між випадковістю і необхідністю, флуктуаціями та детерміністичними законами. Ми вважаємо, що поблизу біфуркаці§ головну роль відіграють флуктцаці§ або випадкові елементи, тоді ж як в інтервалах між біфуркаціями домінують детерміністичні аспекти" [160, с.235].

При всій привабливості і ефективності синергетичного підходу в сучасній науці, в нього залишається одна "вада" - фізикалізм. Пояснюючи процес виникнення будь-яких структур, у тому чмслі й мислячо§ людини, синергетика не може дати відповідь на питання, як поводити себе людині у тій чи іншій складній життєвій ситуаці§, яке рішення прийняти Людству перед загрозою глобально§ екологічно§ кризи, поки це рішення не "прийняла" сама природа, біосфера. Це проблема суто людська: проблема цінностей, критері§в, вибору. А тому виникає потреба у новому синтезі наук - природничих, технічних, суспільних і гуманітарних. Потрібна нова єдина наука про Людину, про що говорив ще Карл Маркс.

Відомий укра§нський філософ М.М. Кісєльов так пише у сво§й книзі: "Сучасна екологічна ситуація раптом поставила §§ (людину -Є.С.) перед парадоксальним фактом: з'ясувалося, що науково обгрунтоване управління природним комплексом, екологічно грамотне природокористування вимагають більш високого рівня знань, ніж вирішення традиційного завдання використання сил і речовин природи у виробничих цілях. Виявилося, що ми до цих пір ще недостатньо поінформовані про всі механізми функціонування біосфери, щоб керувати ними... Сучасні дослідники майже одностайні в тому, що наука поки що не готова до вирішення сучасних екологічних проблем" [91, c.117]. Але "люди спочатку повинні жити, а потім вони вже здатні щось знати про середовище свого життя" - немов у відповідь йому пише московський філософ Ф.І. Гіренок [54, с.20]. І що ж робити, коли науки недостатньо, а жити треба? В цьому випадку, мабуть, рятівним може стати фейєрабендівський заклик до гносеологічного плюралізму, доповнення науки досвідом інших типів світогляду: міфологічного та релігійного. Адже Європейска цивілізація - перша відома нам, яка грунтується на науковому світогляді. Усі попередні спиралися на міфологічний та релігійний світогляд. "Якщо не вимерла ні релігія, ні релігійні племена і народи, - пише Р.К.Баландін, - отже, вона принесла більше користі, ніж шкоди людині... Релігійний світогляд допомагає вибирати стратегію поведінки в умовах нестачі інформаці§. Орієнтуватися на наукове знання доцільно в умовах надлишку інформаці§, коли є можливість на фактах підтвердити переваги дано§ теорі§" [217, c.36].

Загальний висновок, який можна зробити, полягає в тім, що нова ситуація, в якій опинилося людство, виманає переоцінки "старо§" науки, нового синтезу знань, нового раціоналізму, які грунтуватимуться на якомога ширшому фундаменті - усьому духовно-практичному досвіді всього людства.

§ 4.2. Нова технологія: напрямки оптимізаці§ хіміко-технологічно§ діяльності.

Процес формування екологічного мислення вже розпочався. Торкнувся він і сфери технологі§. Це проявляється, насамперед, у застосуванні системного аналізу під час вирішення проблем узгодженого розвитку виробництва і природокористування, комплексному підході до екологічно§ проблеми. Наприклад, автори роботи "Экотехнология: Оптимизация технологии производства и природопользования", спробувавши проаналізувати взаємозв'язки між виробництвом і природокористуванням з метою з'ясувати умови безкризового розвитку суспільства, дійшли висновку, "що проблема запобігання забрудненню навколишнього середовища... є лише частиною загально§ проблеми природокористування. А тому і розробка, і систематизація заходів по припиненню і запобіганню шкідливому впливу природокористування вимагає значно більше загального підходу, ніж прийнятий підхід при плануванні і реалізаці§ природоохоронних заходів, які зводяться, як правило, до знешкодження рідких та газоподібних викидів" [107, с.19].

Системний підхід є один з найважливіших напрямків підвищення ефективності виробництва, як на рівні оптимізаці§ окремого процесу, так і на рівні оптимізаці§ територіально - виробничого комплексу. На основі системного аналізу успішно розробляється блочно-модульний підхід при створенні гнучких автоматизованих виробничих систем. Під час організаці§ виробництва за таким принципом забезпечується розширення номенклатури, економія капіталовкладень, швидка і ресурсозберігаюча переналадка виробництва на випуск ново§ продукці§ або перенастройка на нову сировину; підвищення якості продукці§, що випускається; можливість комплексно§ переробки сировини; підвищення надійності технологічних схем; вивільнення із сфери виробництва значно§ кількості обслуговуючого персоналу і зниження собівартості продукці§ [73, с.148].

Значний внесок у розробку системно§ методологі§ стосовно до хіміко-технологічних процесів зробили академіки В.В. Кафаров та В.О. Легасов. Під керівництвом останнього також була виконана робота по визначенню перспективних напрямків розвитку хімі§ та хімічно§ технологі§ і висновок, до якого дійшли автори, полягає в тому, що головною рисою ново§ технологічно§ ідеологі§ повинен стати науковий системний підхід, який розглядає нерозривно фізико-хімічний, фізико-математичний, інженерно-технічний, економічний, екологічний та соціальний аспекти організаці§ виробництва. Таке розуміння повинно бути спрямоване на створення малостадійних, надійних, безпечних, малоенергоємних, високопродуктивних, неперервних, безвідходних, гнучких за сировиною та продуктами виробництва [112, с. 473].

Системна ідеологія дійсно відкриває великі можливості по оптимізаці§ виробництва, мінімізаці§ його екологічного тиску, створенню маловідходних виробничих комплексів. Але, на нашу думку, невиправдано великі наді§ покладаються на створення безвідходних технологій. Тако§ точки зору дотримуються вже багато вчених [ 130, с. 11; 149, с.141 та ін. ]. Навіть ті, хто використовує цей термін, рідко вкладають буквальний смисл [90, с. 7]. Європейською економічною комісією ООН [СЕК ООН] прийняте таке визначення: "Безвідходна технологія - це такий спосіб виробництва продукці§ (процес, виробництво, територіально-виробничий комплекс), при якому найбільш раціонально і комплексно використовується сировина та енергія у циклі сировинні ресурси - виробництво - споживання - вторинні сировинні ресурси таким чином, що будь - який вплив на навколишнє середовище не порушує його нормального функціонування" [74, с. 587]. Як бачимо з визначення, під технологією розуміється не один якийсь окремий виробничий процес або навіть ланцюжок таких процесів, а весь речовинно-енергетичний цикл обміну між суспільством і природою при максимальній рециркуляці§ речовини у суспільстві. Як аргумент на захист концепці§ безвідходно§ технологі§ §§ прихильники стверджують, що "матері§ у відповідності з законом збереження речовини не зникає і завжди може бути націлене лише на максимально можливе раціональне використання" [74, с. 588].

Недолік тако§ аргументаці§ не лише у сліпій впевненості у всесилля хімі§ та технологі§, але і в тім, що для реалізаці§ "безвідходності" буде потрібна додаткова енергія, тобто додаткове забруднення навколишнього середовища низькоякісною енергією. Крім того, важко уявити, як всі побутові відходи можуть бути повернені у виробничій цикл. Наприклад, пластмаси спеціального призначення з підвищеною стійкістю. Чи можна вважати продукти згорання палива [бензину, газу] побутовими відходами. Якщо ні - то чому. Якщо да - то як "§х" повернути у цикл. Як бути з пестицидами та добривами, миючими засобами. Безумовно, необхідно розширяти використання вторинно§ сировини [а резерви тут є[, шукати способи перетворення відходів у сировину. До речі, цікаво відзначити, що якоюсь мірою проблема відходів, тобто низькоякісно§ речовини, і низькоякісно§ сировини, тобто руд з низьким вмістом корисного металу або нафти з великою кількістю домішок тощо, мають багато спільного. Але досить довгий процес, який вимагає комплексного вирішення багатьох проблем, а тому як проміжна стадія припускається маловідходне виробництва, під яким розуміють такий спосіб не виробництва продукці§, при якому вплив навколишнє середовище на сподіватися на те, що хоча б у віддаленому майбутньому вдасться повністю позбавитися відходів - утопія. Це нереально і з тіє§ точки зору, що пропонується брати у природи речовину та енергію, а повертати лише низькоякісну енергію. Навіть переконані прихильники "безвідходно§ " технологі§ визнають, що створення безвідходного виробництва перевищує рівня, припустимого санітарно-гігієнічними нормами і з різних причин частина сировини переходить у відходи та захороняться [74 , с.590]. Таке вирішення проблеми є цілком припустимим і реальним, на відміну від "безвідходно§ технологі§". А тому варто погодитися з пропозиціями про виключення з науково§ мови поняття "безвідходна технологія" і використовувати лише термін "маловідходне виробництво".

Оскільки на повне використання енергі§ не претендує навіть безвідходне виробництво, то ентропійні зміни, що вносяться людською діяльністю до навколишнього середовища, і особливо хіміко-технологічною діяльністю, як було показано у третій главі, не можуть бути усунені. Мабуть, вони мають принциповий, онтологічний характер: так влаштований світ. А тому єдиний вихід у цій ситуаці§ - підвищення ефективності всіх енергоспоживачів, мінімізація споживання негентропі§. В наш час у високорозвинених кра§нах існує стійка тенденція до зниження енерговитрат при загальному зростанні обсягу виробництва. І це дає певну надію, вказує що ще є чимало резервів у сучасно§ науки та технологі§, хоча й зрозуміло, що вони небезмежні.

Розглянемо детальніше, які перспективи відкриває наука та технологія в плані перетворення речовини, які є шляхи інтенсифікаці§ і підвищення ефективності хіміко-технологічно§ діяльності. Інтенсифікація дає змогу збільшити виробничу потужність апаратів при зменшенні §х габаритів, металоємності, вартості і зменшити виробничі площі та експлуатаційні витрати, а також дає можливість одержати нові ефекти, яких неможливо традиційними способами (73 , с.16).

Грунтовний "Аналіз можливостей хімічно§ науки" за дорученням конгресу США був проведений великою групою американських хіміків під загальним керівництвом Дж. Пиментела на початку 80-их років і був надрукований у жовтні 1987 р. В результаті дослідження вчені дійшли висновку, що найближчі два десятиліття повинні статися революційні зміни у фундаментальних хімічних знаннях і у можливості використовувати це знання для досягнення поставлених суспільством цілей. Подібна робота була виконана і в Радянському Союзі з ініціативи В. О. Легасова, але вона меньш грунтовна [112].

Історико-науковий аналіз хімі§, проведений В.І. Кузнецовим, показує, що базою подальшого розвитку хімічно§ технологі§ повинні стати еволюційно-хімічні уявлення. За його визначенням, "еволюційна хімія - це наука про необоротні процеси, про саморозвиток, про історію вдосконалення хімічно§ організаці§ речовини" [103, с. 222]. Еволюційно-хімічний підхід відкриває небачені можливості для хімічно§ технологі§. Реактор, створений на його основі, дозволяє у тисячі і мільйони разів збільшити швидкість хімічних процесів за рахунок усунення §х оборотності, яка є обов'язковим компонентом класичних хімічних процесів та уявлень. В наслідок цього значно зростає ефективність хіміко-технологічних процесів. Наприклад, доведена можливість одержання мономерів синтетичного каучуку та пластмас у реакторі об'ємом в один кубометр при обслузі одним робітником, виробнича потужність якого еквівалентна усьому сумга§тському заводу, який виробляє олефіни. І це лише один приклад [103, с. 222 та ін.].

В цілому перехід на інтенсивний шлях розвитку хімі§ та хімічно§ технологі§ пов'язується з вирішенням таких завдань: перехід на відновлювану сировину та недефіцитну сировину і максимальне вилучення з не§ корисного компоненту; оптимізація управління хімічним процесом, яка дає змогу створювати економічно та екологічно ефективне виробництво; комплексна переробка сировини та повернення у виробничій цикл побічних продуктів і відходів; максимальна економія енергі§ та утилізація енергі§ низько§ якості. Їх реалізація передбачається у двох головних напрямках: 1) розвиток хімі§ "нормальних станів" та 2) у руслі хімі§ "екстремальних станів". Хімія нормальних станів реалізується у діапазоні температур 0 - 300 ⁰С і тиску 100 - 1000 кПа і передбачає широке застосування каталізаторів, які революційно змінили сучасне хімічне виробництво. Хімія екстремальних станів реалізується при температурах 1000 - 4000 ⁰С і тисках 103 - 104 МПа або в умовах ді§ радіаці§, а також поблизу, а також поблизу 0 ^оК і у вакуумі. Закономірності протікання процесів в таких умовах вивчаються новими розділами хімі§: хімія низькотемпературно§ плазми, хімія високих швидкостей, хімія надвисоких тисків, радіаційна хімія, хімія високих енергій, хімія гарячих атомів тощо. Такий значний інтерес до хімі§ екстремальних станів цілком виправданий, оскільки засновані на них технологічні процеси значно перевищують традиційні за економічними показниками: виробнича потужність, низька енерго- та матеріалоємність [103, с. 229-230].

Нові можливості для інтенсифікаці§ виробництва відкриває використання каталізу. Наприклад, міжфазний каталіз, який почали використовувати з кінця 1960-х років, виявився одним з найпростіших способів інтенсифікаці§ виробництва широкого кола органічних продуктів. Він не потребує дорогих розчинників, вибухом та пожежонебезпечних реагентів, невимогливий для апаратурного оформлення процесів, дає змогу перейти до проточних систем неперервного виробництва, значно збільшити швидкість та селективність процесів [103, с. 247]. Таким чином, можна сказати, що хімічна технологія перебуває на шляху до ідеального реактора: одностадійного, високоселективного, проточного, високопродуктивного та економічного.

Значні перспективи відкриваються у виробництві й використанні кераміки (зносостійкі, надтверді, жароміцні матеріали), каталітичному перетворенні сонячно§ енергі§ в енергію хімічних палив.

Широке використання хлорних технологій є небезпечним через забруднення навколишнього середовища діоксином. А тому необхідно шукати заміну хлору. Якою мірою це реально - сказати важко. До того ж небезпека застосування хлору була виявлена не відразу, а майже через 200 років після початку його використання. А тому немає гаранті§, що нові можливі технологі§ не виявлять себе з часом з несподівано§ сторони, небезпечно§ для людини і біосфери.

Одним із головних положень теорі§ систем є таке, що кожну систему розглядають як елемент більшо§ системи, а кожен елемент системи, в свою чергу, слід розглядати як систему ієрархічно нижчого рівня, яка складається з менших елементів. Коли ми розглядаємо технологію як систему, на перший план виходить §§ структура, "технологічність", економічна ефективність (матеріало- та енергоємність, глибина переробки сировини, окупність) надійність тощо. Але технологію можна розглядати як елемент більших систем - техносфери (територіально-виробничого комплексу, національного господарства, світового господарства) та біосфери. Якими б не були ефективними та інтенсивними технологі§, вони мають бути біосферосумісними. Розуміння біосфери як цілісно§ системи, що здатна до саморегуляці§, яка має цілком певні і досить вузькі межі стабільності, вимагає обов'язкового врахування законів §§ функціонування в процесі хіміко-технологічно§ діяльності. Як писав Ф. Енгельс, "на кожному кроці факти нагадують нам про те, що ми зовсім не володарюємо над природою так, як завойовник володарює над чужим народом, не володарюємо над нею так, неначе хтось, хто перебуває за межами природи, - що ми, навпаки, нашою плоттю, кров'ю і мозком належимо §й і перебуваємо всередині не§, що все наше володарювання над нею полягає в тому, що ми, на відміну від усіх інших істот, вміємо пізнавати §§ закони і вірно §х застосовувати" [120, т.20, с. 496]. Обов'язковим є врахування просторово-часово§ організаці§ біосфери і будь-яка технологія повинна бути пристосована до не§. Поняття "організаці§ простору" є звичним для фахівців з фізично§ географі§. Ним широко користуються для характеристики ландшафтів і все частіше починають використовувати для оцінки вписування штучних об'єктів і споруд у природне середовище. Але механічний підхід до простору і часу біосфери залишається пануючим до цих пір і у процесі проектування будь-яких споруд мало враховується той факт, що простір - це не пустота чи ресурс, який можна кро§ти на свій розсуд, а життєвий простір, тобто такий, який має органічну будову, анізотропію, функціональне призначення у механізмі функціонування біосфери.

Деякі аспекти організаці§ простору здавна використовуються людиною, але вони здебільшого орієнтовані саме на людину, а не вписування технічно§ діяльності людини у природні процеси, максимальне урахування органічно§ будови простору біосфери. Насамперед слід відзначити естетичний аспект організаці§ простору. Краще за все він проявився в архітектурі. У разі продуманого і спланованого будівництва естетичний критерій організаці§ простору переноситься на містобудування. Але на цьому рівні додається ще одна вимога - дотримання санітарних та гігієнічних норм. У сучасному світі відбувається швидка експансія на природу, а отже і на життєвий простір. Відбувається немовби "спінювання простору" біосфери. При цьому порушуються нормальні природні зв'язки і виникають нові, не властиві природі, і яких раніше не існувало. У певним чином організованому просторі біосфери відбуваються усталені процеси, строго збалансовані в часі. Таким чином, порушуючи просторову організацію, ми порушуємо і часову організацію біосфери. А тому слід прагнути не "раціонального" використання простору, а максимально можливого "монтування" технологі§ у простір біосфери і "підключення" §§ у біосферні процеси таким чином, щоб не порушувати §х ритміку та масштаб. С.М. Сухорукова у книзі "Економіка та екологія", пропонує чотири принципи, якими слід керуватися для узгодження великомасштабно§ технічно§ діяльності з природними процесами, щоб запобігти екологічно§ кризи. Наведемо §х:

-- Принцип збереження просторово§ природно-обумовлено§ цілісності природних систем у процесі §х господарського використання;

-- Принцип природно-обумовлено§ різноманітності у регіональній комбінаториці галузей, згідно якому повинна бути передбачена можливість рівномірного використання всіх елементів регіонально§ природно§ системи, що дасть змогу запобігти порушенню природно§ рівноваги шляхом встановлення збалансованого циклу використання та відновлення;

-- Принцип збереження природно-обумовленого кругообігу речовини у процесі його господарського використання;

-- Принцип узгодженого виробничого та природних ритмів [177, с. 56-65].

Фактор часу слід приймати до уваги як на стаді§ проектування та експлуатаці§ технічних об'єктів, так і під час аналізу можливих наслідків потрапляння хімічних забруднень і взагалі техногенних речовин у навколишнє середовище. Такого ж погляду дотримується А.О. Горєлов [57, с. 111] і більш детально його розвиває В.Г. Горохов. Він запропонував термін "еволюційне проектування", який означає таке проектування, при якому стадія впровадження є невід'ємною ланкою останнього. Воно передбачає особливу діяльність по корегуванню проектних рішень у процесі налагодження складних людино-машинних системи у відповідності до соціальних, економічних, природних та технічних умов, які постійно змінюються, тобто передбачає поступове вписування і постійне корегування у процесі експлуатаці§ складних інженерних об'єктів у навколишньому середовищі. При цьому у комплексі "Людина - машина - навколишнє середовище" останнє також стає об'єктом проектування. Таким чином, еволюційне проектування повинно враховувати еволюцію соціального і природного середовища [58, с. 73].

У плані вивчення біосфероумісності техногених речовин необхідна інтеграція цілого комплексу наук. У хімічній технологі§ добре відома проблема масштабного переносу, тобто зміни закономірностей протікання хімічних процесів при переході від колби до промислового реактору. Біосфера ж являє собою несумірно більш складну хімічну (і не тільки хімічну) систему, ніж колба чи реактор. А тому для вивчення поведінки в навколишньому середовищі хімічних речовин слід залучати знання хімі§, метеорологі§, геохімі§, фізично§ географі§, біологі§ та екологі§. Така інтеграція наук обов'язково повинна знайти відображення при підготовці кадрів, проектуванні технологій, а також на стаді§ всебічно§ експертизи, у тому числі і екологічно§, технологічних проектів. Комплексний аналіз можливих наслідків потрапляння техногенних речовин у навколишнє середовище повинен враховуватися при створені нових речовин, розміщені та експлуатаці§ підприємств, виборі методів знезараження відходів і т.ін. Кожну речовину треба розглядати у русі, розвитку у навколишньому середовищі, оскільки являючись нетоксичним та нестабільним воно може у природних умовах або під час взаємоді§ з іншими техногенними речовинами утворювати стійкі високотоксичні сполуки. Досить часто спостерігається явище синергетизму, тобто взаємного підсилення токсично§ ді§ речовин за умов §х спільно§ присутності. Характерними прикладами є фотохімічний смог, утворення метилртуті, поведінка нітроазосполук тощо.

Підведемо підсумки. Хіміки-технологи жартують, що ідеальний хімічний реактор - це труба, на вході в яку подається сировина, а на виході маємо бажану продукцію. Вчені та інженери повинні визначити в кожному конкретному випадку режим роботи тако§ "труби", §§ внутрішнє обладнання тощо, а екологи повинні допомогти "вписати" цю "трубу" в навколишнє середовище, біосферу. Отже, основними вимогами до сучасно§ технологі§ є:

-- Надійність, інтенсивність, малостадійність, поліфункціональність, нерівноважність, проточність (неперіодичність), ефективність;

-- Біосферосумісність, тобто включеність, "вписаність" у структуру і динаміку біосфери.

§ 4.3. Екологічне мислення і світогляд:

"конверсія" пріоритетів і цінностей

Ядром екологічного мислення та екологічно орієнтованого світогляду повинно стати розуміння обмеженості планетарних ресурсів і необмеженості технічних можливостей людства щодо споживання, розуміння того, що біосфера певним чином організована і людство неспроможне встановити тотальний контроль над цією організацією і §§ штучне відтворення. Звідси випливає генеральна лінія поведінки людства: обмеженість втручання людства в біосферу і контроль над собою. Ці висновки, до яких прийшла наука наприкінці ХХ століття, не є чимось новим для людства. Просто науковий світогляд в умовах екологічно§ кризи вимушений дати свою відповідь на життєво важливі питання і сформулювати §х мовою науки, тобто найбільш авторитетною і зрозумілою мовою для сучасно§ людини. Але на питання взаємоді§ людини і природи, суспільства і природи давали відповідь і міфологічний світогляд, і релігійний світогляд. Тепер ми можемо сказати, що в усіх трьох формах світогляду відповідь за своєю суттю одна: шанобливе ставлення людини до природи, обмежене втручання людини в природу. Кожен світогляд формулює і обгрунтовує ці положення своєю мовою. Наприклад, для міфологі§ характерний культ священних га§в, джерел, тварин тощо. Тобто міфологічний світогляд встановлює межі втручання в природу шляхом оголошення недоторканості частини §§ об'єктів. Досить цікавим є феномен жертвоприношення. Він не цілком зрозумілий сучасній людині. "Дуже часто буває, - пише один з найвидатніших етнографів та істориків культури ХІХ ст. Едуард Тайлор, - вкрай важко домогтися від дикунів і варварів роз'яснення того, що робиться, на §х думку, з §жею та цінностями, які вони приносять богам" [178, с. 466]. І все ж таки цей обряд був і залишається поширеним серед усіх арха§чних вірувань. Що ж змушувало людей робити таке "безглуздя"? Е. Тайлор виділяє "три теорі§: теорію дару, теорію вшанування і теорію утрати, або зречення" [178, с. 466]. Але цілком припустиме, на нашу думку, ще одне тлумачення. Жертва - це зрима, відчутна відплата за користування певними силами чи ресурсами природи. Той, хто приносить жертву, завжди пам'ятає, якою ціною він "купує" "послуги" у природи.

Релігійний світогляд висуває на перший план ідею примату духовного над матеріальним. Буддизм висуває як головний принцип недіяння. "Недіяння не є проповіддю ліні, неробства, безділля. Недіяння - це діяння, яке не порушує рівноваги ні в природі, ні в духовному світі особи, ні в міжособистісному спілкуванні. Це діяльність, яка сумірна буттю і мотивується внутрішньою зосередженістю, відлюдним розмірковуванням" [144, с. 68]. Інду§зм і брахманізм зосереджують увагу людини і культури в цілому на зміні внутрішнього світу людини з метою морального самоочищення. Християнство закликає людину до самовдосконалення з метою досягнення святості, тобто підкорення тілесно§, матеріально§ природи людини §§ духовній, божественній природі. Іуда§зм суворо обмежує полювання, вживання в §жу багатьох тварин, взагалі вводить поняття "кошерного", тобто "придатного" для будь-что в людському житті, і відповідно "некошерного", "непридатного", забороненого. Однією з цілей дотримання шабат (суботи) є невтручання в природу протягом хоча б одного дня. Суворо забороняється в суботу запалювати вогонь, навіть для приготування §жі. Тобто, релігія, головним чином, спрямовує діяльність людини "на себе", всередину. У західноєвропейській культурі внаслідок процесу секуляризаці§ поступово затвердилася протилежна ціннісна орієнтація - активне ставлення до навколишнього світу, до природи.

В цій сфері діяльності людина також довела свою велич і могутність. Але досягнуто це надто високою ціною: спустошенням природи (екологічна криза) і спустошенням людини (бездуховність і втрата сенсу життя). "Якщо зростає потік господарських благ, а природа, фізичне і духовне здоров'я населення руйнуються - що це, прогрес чи регрес?" - запитує відомий російський еколог і економіст П.Г.Олдак [146, с. 158]. "Суспільство престижного споживання, - продовжує він, - живе не на проценти, а на основний капітал природи. Цей тип споживання змогли забезпечити собі на якийсь строк відносно невелика кількість кра§н світу. Поширити його на світ в цілому взагалі неможливо" [146, с. 177]. І все ж таки система цінностей сучасно§ цівілізаці§ не просто міцно тримається - вона активно поширюється серед кра§н, які розвиваються. Зміна система цінностей - найскладніша задача, але поки ми §§ не вирішимо, не можна й сподіватися на вирішення екологічно§ проблеми.

П.Г. Олдак як найважливіші завдання, що постали зараз перед людством, виділяє такі:

-- поставити під контроль розвиток демографічних процесів;

-- забезпечити рішуче згортання виробництв, які використовують "агресивну" технологію, і прискорений перехід до природозберігаючих технологій;

-- відмовитися від глобального воєнного і науково-технічного суперництва, боротьби за ринки і сфери впливу, перевести конфронтацію у співрозвиток, співтворчість;

-- відмовитись від химер суспільства престижного споживання, виробити і затвердити норми поміркованого достатку, добровільно§ простоти, перевести боротьбу за самоствердження у площину змагання творчих рішень;

-- перейти до керування розвитком біосоціальних систем, затвердити пріоритет національного над приватним, глобального над національним, виробити політичні інститути для вирішення цього завдання;

-- визнати за найвищу мету збереження здорового середовища проживання і повноцінність природних ресурсів, відмовитись від залишкового принципу виділення коштів на збереження нашого земного дому і виділяти стільки, скільки треба (тобто 5-7% ВНП замість 1-2%, які виділяються зараз), діяти у відповідності з масштабами тіє§ загрози, яка нависла над людством [146, с. 195].

Для реалізаці§ ціє§ програми необхідна добра воля і правова система. Міфологічний світогляд для своє§ реалізаці§ створює систему табу, релігійний світогляд - формулює поняття гріха. Науковому світогляду відповідає правова свідомість. Вона вимагає певних зусиль і часу для свого формування. Ніяка правова система не зможе функціонувати, якщо цінності, які покладені в §§ основу, невідомі, або несприймаються більшою частиною людей. Отже необхідно одночасно формувати екологічну свідомість, екологічно орієнтований світогляд і правову систему, яка дасть змогу ефективно контролювати людську діяльність в межах, які забезпечують екологічно припустимі навантаження на природу. Щоправда, "сьогодні наука ще не може дати точно§ відповіді на питання, де проходить межа припустимого навантаження на природні системи. Екологами сформульовано "правило десяти відсотків". Але де стосовно тіє§ чи іншо§ екосистеми проходить межа десяти відсотків - точно відповісти ми не можемо" [146, с. 133]. Але ніякі наукові поради виконуватись не будуть, будь-яке природоохоронне законодавство сприйматиметься як "екологічний фашизм", якщо в людей не буде розуміння і внутрішньо§ переконаності у справедливості "екологічного імперативу". Кожна людина повинна розуміти, яку користь або яку шкоду може завдати наука, той чи інший технічний проект, щоб свідомо і грамотно приймати важливі для всього суспільства і навіть планети рішення.

Існує досить багато визначень екологічного мислення. Наведемо лише деякі з них. Академік М.М. Моісеєв: "Здатність правильно використовувати і регулювати могутність сучасного суспільства і означає "екологічну культуру" та "екологічне мислення"" [129, с. 271]. Академіки В.П. Казначєєв та А.Л. Яншин: "Екологічне мислення - це рівень знань, культури, виховання, при якому кожен у сво§й професійній та непрофесійній діяльності переслідує цілі створення та організаці§ найкращіх умов психоемоційного, природного та суспільного середовища для подальшого розвитку людини, збереження і розвитку §§ здоров'я" [87, с. 28-46]. Л.Г. Мельник присвятив проблемі формування екологічного мислення чудову книжку - "Мир, открытый заново: (Рождение екологического мышления)", в якый наводить такий перелык складових частин останнього: "Це усвідомлення таких важливих моментів. По-перше, усі явища, які відбуваються на планеті, просторово пов'язані між собою. Будь-який процес, що має місце в окремих екосистемах планети, так чи інакше позначається на всій екосистемі Землі... По-друге, Земля наближається до такого моменту, коли §§ економіка повинна буде перейти на економіку замкнено§ системи... на відміну від відкрито§ економіки, де завжди забезпечене нове постачання ресурсів та відтік відходів... По-третє, усі явища пов'язані у часі. Людина завжди повинна пам'ятати, що вона належить до Людства, яке живе не тільки у теперішньому часі, а й в майбутньому... В-четверте, необхідно усвідомлювати своє місце у Всесвіті, у просторовій і часовій нескінченності" [123, с. 185-187]. Найбільш лаконічно, афористично, дещо у гумористичній формі сутність екологічного мислення сформулював американський еколог та біолог Баррі Коммонер у сво§х чотирьох екологічних законах:

-- усе пов'язане з усим;

-- все повинно кудись діватися;

-- природа знає краще;

-- ніщо не дається задарма [95, с. 178].

Для усвідомлення цих, здавалося б не дуже складних істин, сучасній людині доводиться докладати все ж таки чимало зусиль. Причина цього полягає у певній консервативності мислення. Слідуючи за Френсісом Беконом, який для ствердження проголошених ним нових принципів (вони, до речі, сприяли формуванню буржуазно§ та науково-промислово§ доби) спершу піддав різкій критиці старі, і насамперед ідоли свідомості, які заважають людині побачити істину і нові методи §§ здобуття. М.Л. Поліщук пропонує для полегшення формування нового мислення спершу позбутися "ідолів сучасно§ свідомості". Серед них він виділяє чотири головних: технократизм, регіоналізм, механіцизм та фаталізм [158, с. 157]. Про технократизм та механіцизм вже було сказано багато (див. §§ 1.1, 3.2, 4.1). Біосфера, яка включає і суспільство, є надзвичайно складний природний об'єкт, а тому відтворити його сутність мовою одніє§ лише механіки та вирішити всі соціальні проблеми засобами техніки, якою б досконалою вона не була - неможливо. Вибирає цілі - Людина, приймає рішення - Людина, несе відповідальність - також Людина. Ні механіки, ні технологі§ для тако§ суто людсько§ діяльності недостатньо.

Що ж стосується ідолу фаталізму, який також випливає з механістичного світогляду, оскільки будь-який механізм (в тому числі і історичний) діє без випадковостей, а отже все відомо наперед, то сучасна наука, особливо синергетика, вказують на принципову невизначеність подій у майбутньому. А тому ні окрема людина, ні людство не повинні сидіти "склавши руки" і чекати фатально§ розв'язки екологічно§ кризи. "Любов до природи, як і любов до Батьківщини, закладається з раннього дитинства, "с той песни, что пела нам мать". На цій емоційній основі у дошкільних закладах, середній та вищій школі будується екологічна свідомість. Але активна життєва позиція може формуватися лише у діях, у боротьбі. Виступи на захист природи рідного краю - конституційне право і громадський обов'язок кожно§ людини" [146, с. 126].

Ідол регіоналізму особливо болюче нагадав про себе за останні роки. Насамперед це розпад Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославі§, процеси у Канаді, Іспані§, Турці§. Але майбутнє все ж таки вбачається за інтеграцією людства. Глобальні проблеми, в тому числі і екологічна, змушують людей різних кра§н об'єднувати сво§ зусилля. Безумовно, процес діалектичний і глобалізація буде супроводжуватися регіоналізацією, структуруванням людства за новими принципами, які з необхідністю враховуватимуть інтереси людства (цілого) і етносів (частин). Людство сто§ть на порозі нового витка інтеграційних процесів, коли воно вимушене буде від усвідомлення єдності перейти до єдності організаці§. Мова не йде про повну уніфікацію життя, знищення культур, традицій, мов різних народів. Ми вже добре розуміємо, що уніфікація згубна і для природи, і для культури. Але різні культури повинні об'єднувати і взаємозбагачувати народи і людство в цілому, а не роз'єднувати і бути причиною для розбрату. "Перенос акцентів у розумінні всесвітньості історичних процесів, - як вказує М.Л. Поліщук, - на принципи єдності, об'єднання народів з метою вирішення глобальних проблем, що стоять перед світом, можливі на шляхах ствердження нового типу політичного мислення з його загальнолюдськими критеріями, орієнтацією на науковість, відкритість, з його готовністю до діалогу, компромісу, з його вірою у цінність гуманізму, розуму, плюралізму і добро§ волі" [158, с. 159-160]. Кожна людина повинна усвідомити, що ми повинні жити під гаслом "Мислити глобально - діяти локально" (до речі, це девіз Міжнародно§ екологічно§ організаці§ Greenpeace).

Наслідком екологізаці§ мислення повинні стати практичні міри, до яких можна віднести такі:

-- створення інфраструктури екологічно§ служби: екологічний моніторинг, спостереження за станом грунтів, атмосфери, гідросфери, біосфери (міграція хімічних елементів і сполук, зміни в біоті тощо);

-- вдосконалення правових норм і механізмів у галузі у галузі охорони навколишнього середовища;

-- перехід від експериментування над природою і суспільством до глобального моделювання екосистем і біосфери в цілому на ЕОМ з метою екологічного прогнозування;

-- екологізація техніки та технологі§;

-- впровадження екологічно§ проблематики у програми підготовки школярів та студентів;

-- ствердження у міжнародних стосунках нового політичного мислення.

Глобальні проблеми сучасності з новою силою поставили питання про моральну відповідальність людини. Моральна проблематика завжди була актуальна, але в наш час вона "збагатилася" новими, дещо несподіваними питаннями. І пов'язане це насамперед з екологічною кризою. Екологічна криза виявила конфлікт між Природою і Суспільством, у якого є і моральна сторона. Наука дала в руки людини знання. Але гасло Ф. Бекона "Знання - сила" був зрозумілий однобоко і в аморальних руках знання перетворилося на зброю страшенно§ руйнівно§ сили - атомну бомбу, бойові отруйні речовини, неякісні атомні реактори, екологічно брудні технологі§ тощо. У людині як у фокусі зібрано всі моральні проблеми: від внутрішнього вибору до взаємоді§ з природою. Але на кожному рівні відбуваються якісні зміни морально§ відповідальності. Зрівнявшись своєю могутністю з планетарними силами, людина бере на себе відповідальність за долю цивілізаці§, біосфери, планети Земля.

У гонитві за хлібом ми не повинні забувати, що вона має сенс лише при одній умові: коли задоволена потреба у Природі.

ВИСНОВКИ

Людство вступило у конфлікт - конфлікт з природою. Хто у цьому винний - відомо. Винна людина. Хто буде переможцем - зрозуміти не важко. Переможе природа. Людина може володіти природою лише підкоряючись ій. Ми повинні нарешті засво§ти цю думку, яку висловив ще Ч. Дарвін. При всій досконалості, красі та мудрості природи, ми не маємо підстав стверджувати, що вона діє свідомо і благородно. Ці якості - прерогатива людини. Природа створила всі умови для фізичного і духовного розвитку людини. Людина повинна розуміти це, повинна цінувати і берегти ці умови. Змінювати §х - не можна. Створювати штучно - неможливо. Земля - це не колиска людства, це його єдино можливий, унікальний космічний дім. Іншого - не буде.

З точки зору синергетичного підходу соціум є породження біосфери, яке займає більш високий рівень ієрархі§. Отже очевидно, що соціальне не може бути "більше" за біосферу. Звідси випливає неминучість природного (катастрофа) обмеження діяльності людства, або штучного, свідомого самообмеження, тобто створення системи норм, цінностей та обмежень у сфері природокористування. Якщо людство хоче зберегти себе і Землю, воно повинно обмежити себе у сфері матеріального виробництва і споживання.

Для з'ясування екологічних закономірностей потрібні зусилля всіх наук, що ми й спробували продемонструвати у першій главі. Як ми бачили, одних природничих знань недостатньо для виживання людства. Найбільш складні проблеми пов'язані саме з людиною: із з'ясуванням §§ сутності і місця в природі, моральними якостями, цінностями людського буття, політичною волею тощо. Досягнення науки і техніки є другорядними поруч з проблемою виживання людства і осмисленістю людського життя. Люди - не роботи, Земля - не сировина!

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО ЧЕТВЕРТОЇ ГЛАВИ

-- У чому полягає сутність кризи у сучасній науці?

-- Назвіть основні поняття і проблеми, які підлягають переосмисленню у сучасному науковому світогляді?

-- Які зміни відбуваються в науці у поглядах на час ?

-- Що таке Умвельт ?

-- Порівняйте класичне і сучасне розуміння об'єкту наукового дослідження. Чому нове розуміння об'єкту актуальне для екологі§?

-- Чому виникла потреба у "новому раціоналізмі"? Що означає цей термін ?

-- Які світоглядні висновки випливають з синергетики? У чому полягає обмеженість синергетичного підходу ?

-- Які можливості відкриває системний підхід у вирішенні екологічно§ проблеми і удосконаленні хімічно§ технологі§ ?

-- У чому полягає некоректність терміну "безвідходна технологія"?

-- Що таке еволюційна хімія та які можливості вона відкриває перед хімічною технологією та вирішенням екологічно§ проблеми ?

-- Яким повинен бути ідеальний хімічний реактор?

-- Чому слід враховувати просторово-часову організацію біосфери у процесі хіміко-технологічно§ діяльності?

-- Охарактеризуйте принцип, яким слід керуватися, щоб зменшити антропогенний тиск на біосферу та запобігти екологічно§ кризи?

-- Які головні вимоги до сучасно§ технологі§?

-- Якою повинна бути генеральна лінія поведінки людства щодо запобігання екологічно§ кризи?

-- Якими засобами вирішує проблему природокористування міфологічний, релігійний та науковий світогляд?

-- Які найважливіші завдання постали зараз перед людством?

-- Чому екологічне законодавство зводиться нанівець за умов низько§ екологічно§ свідомості?

-- Проаналізуйте наведені у параграфі означення екологічного мислення.

-- Прокоментуйте закони Б. Коммонера.

-- Розкрийте зміст "ідолів сучасно§ свідомості".

-- Які практичні ді§ повинні стати наслідком екологізаці§ мислення?

-- Яким новим змістом сповнилася моральна проблема в умовах наявності глобальних проблем?

Література

-- Алексеев В.В. Человек и биосфера. - М.: Изд-во МГУ, 1973. - 134 с.

-- Алисов Н.В., Островский В.Г. Химия и география. - М.: Знание, 1966. - 48 с.

-- Аллен Дж. Нельсон М. Космические биосферы. - М.: Прогресс, 1991. - 128 с.

-- Альтшуллер С.В., Кривомазов А.Н. и др. Открытие химических элементов: специфика и методы открытия. - 1980. - 174 с.

-- Античность как тип культуры. - М.: Наука, 1988. - 336 с.

-- Армандт Д.Л. Наука о ландшафте. - М.: Мысль, 1975. - 388 с.

-- Аррениус С. Химия и современная жизнь. - М.-Л.: Земля и фабрика, 1925. - 482+ХХХ с.

-- Бакст К. Богатства земных недр. - М.: Прогресс, 1986. - 384 с.

-- Баландин Р.К. Перестройка биосферы. - Мн.: Выш. Школа, 1981. - 192 с.

-- Баландин Р.К. Область деятельности человека: Техносфера. - Минск: Выш. Школа, 1982. - 203 с.

-- Баландин Р.К. Природа, личность, культура // Экологическая альтернатива. - М.: Прогресс, 1990. - С.17-42.

-- Баландин Р.К., Бондарев Л.Г. Природа и цивилизация. - М.: Мысль, 1988. - 391 с.

-- Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. - М.: Мысль, 1987. - 348 с.

-- Башляр Г. Новый рационализм. - М.: Прогресс, 1987. - 376 с.

-- Беме Г., Даале ван ден В., Крон В. Спецификация техники // Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1988. - С.104-131.

-- Бернал Дж. Наука в истории общества. - М.: Иностранная литература, 1956. - 736 с.

-- Бертокс П., Радд Д. Стратегия защиты окружающей среды от загрязнений. - М.: Мир, 1980. - 608 с.

-- Блох М.А. Развитие и значение химической промышленности. - Пг.: НХТИ НТО В.С.Н.Х., 1920. - 250+66 с.

-- Богданов А.А. Тектологшия: (Всеобщая организационная наука). В 2-х кн. - М.: Экономика, 1989. - Кн.1. - 304 с.; Кн.2. - 351 с.

-- Борисович Г.Ф., Васильев М.Г. Научно-технический прогресс и экономика химической промышленности. - М.: Химия, 1977. - 222 с.

-- Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV-XVIII вв. - М.: Прогресс, 1986. - Т.1. - 624 с.

-- Бунге Н.А. Курс химической технологии. - К.: 1894 - 1900. - Вып. I-IV. - 1546 с.

-- Бурлацкий Ф.М. Новое мышление. Диалоги и суждения о технологической революции и наших реформах. - М.: Политиздат, 1988. - 334 с.

-- Буслова М.К. Химия в современном обществе // Современное естествознание в системе науки и практики. - Минск: Наука і техніка, 1990. - С.164 - 182.

-- "Быть не романтиками, а рационалистами..." (Разговор с Мирославом Поповичем) //Хроника 2000. Наш Край:Украинский культурологический альманах. - К.: Фірма "Довіра", 1992. - Вып. 2. С. 11.

-- Бэкон Ф. Сочинения в двух томах. - М.:Мысль, 1978. - Т. 2. - 576 с.

-- Вальден П.И. Обесценивание материи. - Пг.: НХТИ, 1918. - 28 с.

-- Вальден П.И. Наука и жизнб. - Пг.: НХТИ, 1919-1922. - Ч. I - III.

-- Васильева Т.С. Химическая форма материи Т.С. Химическая форма материи и закономерный мировой процесс. - Красноярск: Изд-во Красноярского уни-та, 1984. - 136 с.

-- Васильева Т.С., Орлов В.В. Химическая форма материи (химия, жизнь, человек) //Пермь: Пермское книжное изд-во, 1983. - 169 с.

-- Вейле К. Химическая технология первобытных народов (к истории орудий труда). - М.-Л.: Земля и фабрика, 1924. - 120 с.

-- Вернадский В.И. и современность. - М.: Наука, 1986. - 232 с.

-- Вернадский В.И. Биогеохимические очерки. 1922-1932. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1940. - 250 с.

-- Вернадский В.И. Очерки геохимии. - М.: Наука, 1983. - 422 с.

-- Вернадский В.И. Труды по всеобщей истории науки. - М.: Наука, 1988. - 336 с.

-- Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М.: Наука, 1988. - 520 с.

-- Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. - М.: Наука, 1987. - 340 с.

-- Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине. - М.: Сов. Радио, 1968. -

-- Водопьянов П.А. Устойчивость и динамика биосферы. - Минск: Наука и техника, 1981. - 248 с.

-- Возникновение и развитие химии с древнейших времен до XVII века. - Всеобщая история химии. - М.: Наука, 1983. - 399 с.

-- Вольтерра В. Математическая теория борьбы за существование. - М.: Наука, 1976.

-- Вольфсон С.А., Ениколопов И.С. Размышления о пользе и вреде химии // Природа. - 1988. - N 7. - С. 4-13.

-- Вязовкин В.С. Материалистическая философия и химия (Химическая картина природы и ее эволюция). - М.: Мысль, 1980. - 180 с.

-- Габер Ф. Пять речей по химии. - М.: Государственное военное издательство, 1924. - 126 с.

-- Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII-XVIII вв.). - М.: Наука, 1987. - 448 с.

-- Гарковенко Р.В. Роль химизации во взаимодействии общества с природой // Природа и общество. - М.: Наука, 1968. - 348 с.

-- Гарковенко Р.В. Общая теория отношений общества с природой и глобальная экология // Философские проблемы глобальной экологии. - М.: Наука, 1983. - С.59-79.

-- Гарковенко Р.В. Химия и общество. - М.: Знание, 1976. - 64 с.

-- Гейзенберг В. Шаги за горизонт. - М.: Прогресс, 1987. - 368 с.

-- Гендерсон Л.Ж. Среда жизни. - М.-Л.: Государственное издательство, 1924. - 198 + XVI с.

-- Герасимов И.П. Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей географии мира. - М.: Наука, 1985. - 248 с.

-- Гете И.В. Избранные сочинения по естествознанию. - М.: Изд-во АН СССР, 1957. - 556 с.

-- Гильденблат И.А. Системность мышления инженера-химика и системность инженерно-химического образования // Философские и социальные проблемы современной химии и химической технологии. Труды МХТИ им. Д.И.Менделеева. - М.: 1989. - Вып. 155. - С. 109 -116.

-- Гиренок Ф.И. Экология. Цивилизация. Ноосфера. - М.: Наука, 1987. - 184 с.

-- Глазовская М.А. Геохимия природных и техногенных ландшафтов СССР. - М.: Высш. Шк., 1987. - 328 с.

-- Гносеологические и социальные проблемы развития химии. - К.: Наукова думка, 1974. - 328 с.

-- Горелов А.А. Экология. Наука. Моделирование. (Философский очерк). - М.: Наука, 1985. - 208 с.

-- Горохов В.Г. Методологический анализ научно-технических дисциплин. - М.: Высш. Школа, 1984. - 112 с.

-- Горшков В.Г., Кондратьев К.Я. Принцип Ле Шателье в приложении к биосфере // Экология. - Свердловск : Изд-во АН СССР. - 1990. - N1. - С.7-16.

-- Гумбольдт А. Космос. - М.: Издание братьев Салаевых, 1862-1866. - ТТ. 1-5.

-- Делю И.И. Экологический энциклопедический словарь. - Кишинев: Главная редакция МСЭ, 1989. - 208 с.

-- Диоксин // Энциклопедия по безопасности и гигиене труда. - А.-Ж.-М.: Профиздат, 1985. - Т.1. - С.638-641.

-- Дорфман Я.Г. Лавуазье. - М.: Изд-во АН СССР, 1962. - 328 с.

-- Достоевский Ф.М. Полное собрание сочинений в 30-ти томах. - Т.24. - С.240.

-- Дуглас У.О. Трехсотлетняя война. Хроника экологического бедствия. - М.: Прогресс, 1975. - 240 с.

-- Дукельский М.П. Химическая технология. - Пб.-К.: 1913. - 248 с.

-- Девис П. Суперсила. - М.: Мир, 1989. - 272 с.

-- Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. - М.: Прогресс, 1968. - 256 с.

-- Дюма М. Популярная история химии // Сын отечества. - 1847. - NN 3, 4, 6; 1848. - NN 3, 9.

-- Жданов Ю.А. Химическая коэволюция // Химическая промышленность. - 1991. - N 1. - С. 3 - 6.

-- Забелин И.М. Физическая география и наука будущего. - М.: Мысль 1970. - 176 с.

-- Завадская Е.В. Ци Бай-ши. - М.: Искусство, 1982. - 287 с.

-- Задорский В.М. Интенсификация химико-технологических процессов на основе системного подхода. - К.: Техника, 1989. - 208 с.

-- Зайцев В.А. Безотходное производство - решение экологических проблем // Экологическая альтернатива. - М.: Прогресс, 1990. - С.583-588.

-- Зайцев В.А., Макаров С.В. Введение в промышленную экологи. - М.: 1983. - 68 с.

-- Залманзон Л.А. Беседы об автоматике и кибернетике. - М.: Наука, 1981. - 416 с.

-- Замошкин Ю.А. Отношение к науке и технике в современном капиталистическом обществе. - М.: Знание, 1976. - 62 с.

-- Зеленков А.И., Водопьянов П.А. Динамика биосферы и социокультурные традиции. - Мн.: Изд-во "Университетское", 1987. - 239 с.

-- Иванов В.В. История славянских и балканских названий металлов. - М.: Наука, 1983. - 200 с.

-- Иванов В.В. Вода. Земля. Соль. // Пути в незнаемое. - М.: Советский писатель, 1988. - Сб. N21. - С.547-589.

-- Иванов О.В. Мельник Л.Г., Шепеленко А.Н. В борьбе с драконом "Когай": Опыт природопользования в Японии. - М.: Мысль, 1991. - 236 с.

-- Ильенков П. Курс химической технологии. - Спб.: 1861. - 636 + IV с.

-- Ильин Л.А., Куценко С.А., Саватеев Н.В., Софронов Г.А., Тиунов Л.А. Токсикологические проблемы в стратегии уменьшения опасности химических производств // Журнал Всесоюзного химического общества им. Д.И.Менделеева. - 1990. - Т.XXXV. - N4. - 440-447.

-- Ипатьев В.Н. Положение и задачи Советской химической промышленности. - М.: Военный вестник, 1925. - 64 с.

-- Исаченко А.Г. Оптимизация природной среды (Географический аспект). - М.: Мысль, 1980. - 264 с.

-- История и методология естественных наук. Вып. XXXV. Философские проблемы химии: Сборник. - М.: Изд-во МГУ, 1988. - 214 с.

-- Казначеев В.П., Яншин А.Л. Научно-технический прогресс, экология и экологическое образование // Экологическая проблема в современной глобалистике. - М.: Наука, 1985. - С. 28-46.

-- Кант И. Сочинения. - М.: Мысль, 1966. - Т.6. - С.17.

-- Кара-Мурза С.Г. Наука и кризис цивилизации // Вопросы философии. - 1990. - N9. - С.3-15.

-- Кафаров В.В. Принципы создания безотходных химических производств. - М.: Химия, 1982. - с.

-- Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. - К.: Наукова думка, 1990. - 216 с.

-- Клишина С.А. Особенности методологического осознания современной химии // Философские и социальные проблемы современной химии и химической технологии. Труды МХТИ им. Д.И.Менделеева. - М.: 1989. - Вып. 155. - С. 3-8.

-- Комар И.В. Рациональное использование природных ресурсов и ресурсные циклы. - М.: Наука, 1975. - 212 с.

-- Комаров В.Е., Рязанова Г.Е. Пространство и время химического движения (вопросы методологии). - Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1984. - 146 с.

-- Коммонер Б. Замыкающийся круг. - Л.: Гидрометеоиздат, 1974. - 280 с.

-- Коммонер Б. Технология прибыли. - М.: Мысль, 1976. - 112 с.

-- Коновалов Д.П. Материалы и процессы химической технологии. - Л.: 1924. - Т.1. - Ч.1. - 104 с.

-- Коновалов Д.П. Материалы и процессы химической технологии. - М.-Л.: ГИЗ, 1925. - Т.1. - Ч.II. - 276 с.

-- Коржуэв П.К. Идеи А.Л. Чижевского и проблемы эволюции // Солнце, электричество, жизнь. - М.: 1969. - С. 22-23.

-- Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и сознание. - Новосибирск: Наука, СО, 1987. - 224 с.

-- Кривокорытова Р.В. Философский камень ХХ века. - М.: Наука, 1969. - 144 с.

-- Круть И.В., Забелин И.М. Очерки истории представлений о взаомоотношении природы и общества. - М.: Наука, 1988. - 416 с.

-- Кузнецов В.И. Общая химия: тенденции развития. - М.: Высшая школа, 1989. -288 с.

-- Кузнецов В.И., Зайцева З.А. Химия и химическая технология. Эволюция взаимосвязей. - М.: Наука, 1984. - 296 с.

-- Кутырев В.А. Универсальный эволюционизм или коэволюция // Природа. - 1988. - N8. - С.4-10.

-- Кууси П. Этот человеческий мир. - М.: Прогресс, 1988. - 368 с.

-- Кухарь В.П., Зайцев И.Д., Сухоруков Г.А. Экотехнология. Оптимизация технологии производства и природопользования. - К.: Наукова Думка, 1989. - 264 с.

-- Ламарк Ж.Б. Избранные произведения. В 2-х томах. - М.: Изд-во АН СССР, 1955. - Т.1. - 968 с.

-- Ламарк Ж.Б. Избранные произведения. В 2-х томах. - М.: Изд-во АН СССР, 1959. - Т.2. - 896 с.

-- Лебедев Н.Н. Химия и технология основного органического и нефтехимического синтеза. - М.: Химия, 1988. - 592 с.

-- Легасов В.А. Проблемы развития химии: прорыв в будущее. -М.: Знание, 1987.-32 с.

-- Легасов В.А., Д.маев К.М., Третьяков Ю.Д., Новосельцев В.Н. Анализ областей и направлений приоритетных исследований в химии и химической технологии //Журнал ВХО им. Д.И.Менделеева. - 1988. - Т. XXXIII. - NN 4, 5.

-- Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима. - М.: Правда, 1988. - 576 с.

-- Либих Ю. Письма о химии. - Спб.: Общественная польза, 1861. - Т.II. - 424 + IV с.

-- Либих Ю. Химия в приложении к земледелию и физиологии. - М.-Л.: ОГИЗ-Сельхозгиз, 1936. - 408 с.

-- Лидов А.П. Введение в химическую технологию. - Харьков: 1903. - 172 с.

-- Лось В.А. Человек и природа. - М.: Политиздат, 1978. - 224 с.

-- Лукас А. Материалы и ремесленные производства древнего Египта. - М.: Иностранная литература, 1958. - 748 с.

-- Львов В. Природа и труд человека. Очерки по естествознанию и технологии. Ч.1. Мир ископаемых. - М.Л.? Госиздат, 1927. - 256 с.

-- Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - 20е издание. - ТТ. 12, 20, 23, 32.

-- Мальтус Т.Р. Опыт о законе народонаселения. - Спб.: 1868.-Т.1.- 476 с.; Т.2. - 468 с.

-- Марш Г. Человек и природа. - Спб.: 1866. - 592 с.

-- Мельник Л.Г. Мир, открытый заново: (Рождение экологического мышления). - М.: Молодая гвардия, 1988. - 256 с.

-- Мельников Н.Н. Экология и пестициды // Агрохимия. - 1989. - N 10. - С. 128-141.

-- Менделеев Д.И. Сочинения. В 25 томах. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1939 - 1953 гг. - ТТ. 1 - 25.

-- Методологические аспекты исследования биосферы. - М.: Наука, 1975. - 456 с.

-- Методологические и философские проблемы химии. - Новосибирск: Наука, 1981. - 334 с.

-- Мильков Ф.Н. Человек и ландшафты. - М.: Мысль, 1973. - 224 с.

-- Моисеев Н.Н. Алгоритм развития. - М.: Наука, 1987. - 308 с.

-- Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. - М.: Молодая гвардия, 1990. - 351 с.

-- Моисеев Н.Н. Универсальный эволюционизм и коэволюция // Природа. - 1989. - N4. - С. 3 - 8.

-- Моисеев Н.Н. Вернадский и естественнонаучная традиция // Коммунист. - 1988. - N 2. - С. 73.

-- Молчанов Ю.В. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.: Наука, 1977. - 192 с.

-- Монтень М. Опыты: В 3-х кн. - М.: ТЕРРА, 1991.

-- Моуэт Ф. Трагедии моря. - М.: Прогресс, 1988. - 352 с.

-- Науки в их взаимосвязи. История. Теория. Практика. - М.: Наука, 1988. - 288 с.

-- Наука и ее место в культуре. - Новосибирск: Наука, СО, 1990. - 272 с.

-- Научное и социальное значение деятельности В.И.Вернадского. - Л.: Наука, ЛО, 1989. - 415 с.

-- Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию (МКОСР). - Под председательством Г.Брундтланд - М.: Прогшресс, 1989. - 376 с.

-- Никитин Д.П., Новиков Ю.В. Окружающая среда и человек. - М.: Высшая школа, 1986. - 415 с.

-- Новиков И.Д., Полнарев А.Г., Розенталь И.Л. Численные значения фундаментальных постоянных и антропный принцип // Проблемы поиска жизни во Вселенной. - М.: Наука, 1986. - С. 36 -41.

-- Общество и природа. Исторические этапы и формы взаимодействия. - М.: Наука, 1981. - 344 с.

-- Одум Ю. Экология: В 2-х т. - М.: Мир, 1986. - Т.1.- 328 с.; Т.2. - 376 с.

-- Огурцов А.П. Взаимосвязь наук и принцип деятельности // Науки в их взаимосвязи. История. Теория. Практика. - М.: Наука, 1988. - С.50-76.

-- Ойкумена. Укра§нський екологічний вісник.

-- Олдак П.Г. Колокол тревоги. - М.: Политиздат, 1990. - 198 с.

-- Олейников Ю.В. Экологические альтернативы НТР. - М.: Наука, 1987. - 160 с.

-- Оноприенко В.И., Симаков К.В., Дмитриев А.Н. Методологический и понятийный базис геохронологии. - К.: Наукова Думка, 1984. - 128 с.

-- Опаловский А.А. Планета Земля глазами химика. - М.: Наука, 1990. - 224 с.

-- Осипов А.И. Пространство и время как категории мировоззрения и регуляторы практической деятельности. - Минск: Наука и техника, 1989. - 220 с.

-- Очерки по истории экологии. - М.: Наука, 1970. - 292 с.

-- Петров С.В. Основные принципы подхода к обоснованию Государственной программы уничтожения химического оружия в СССР // Журнал ВХО им. Д.И.Менделеева. - 1990. - N4. - Т.XXXV. - С. 483 - 486.

-- Печчеи А. Человеческие качества. - М.: Прогресс, 1985. - 312 с.

-- Пиккарди Дж. Химические основы медицинской климатологии. - Л.: Гидрометеоиздат, 1967. - 96 с.

-- Пирузян Л.А., Маленков А.Г., Баренбойм Г.М. Химические аспекты деятельности человечества и охрана природы // Природа. - 1980. - N 3.

-- Подолинський С.А. Життя і здоров'я людей на Укра§ні. - 1879.- 244 с.

-- Поликарпов В.С. Время и культура. - Харьков: Изд-во при ХГУ издательского обьединения "Вища школа", 1987. - 160 с.

-- Полищук М.Л. В преддверии натиска "третьей волны": Культуры планетарной цивилизации в общественно-политической мысли Запада. - М.: Наука, 1989. - 160 с.

-- Поллер З. Химия на пути в третье тысячелетие. - М.: Мир, 1982. - 401 с.

-- Пригожин И.Р., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. - М.: Прогресс, 1986. - 432 с.

-- Природа и общество. - М.: Наука, 1968. - 348 с.

-- Природокористування: методологічні та соціальні аспекти оптимізаці§. - К.: Наукова думка, 1992. -

-- Рабинович В.Л. "Естественная философия" - алхимия - химическое ремесло (к истории взаимодействия на пути к науке Нового времени) // Науки в их взаимосвязи. История. Теория. Практика. - М.: Наука, 1988. - С. 26-50.

-- Рапопорт И.Я. Химические мутагены, опасные для человека // Проблемы медицинской генетики. - М.: Медицина, 1970. - С.559.

-- Ребане К.К. Энергия, энтропия, среда обитания. - М.: Знание, 1985. - 64 с.

-- Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. - М.: Мысль, 1990. - 637 с.

-- Рожанский И.Д. Наука в контексте античной культуры // Наука и культура. - М.: Наука, 1984. - С.188 - 198.

-- Руденко А.П. Пути и перспективы решения экологических проблем в связи с развитием эволюционной химии // Философские проблемы глобальной экологии. - М.: Наука, 1983. - С. 178 -196.

-- Руссо Ж.Ж. Трактаты. - М.: Наука, 1969. - 704 с.

-- Савинский Э.С. Химизация народного хозяйства и развитие химической промышленности. - М.: Химия, 1978. - 332 с.

-- Семенова С.Г. Активно-эволюционная мысль Вернадского // Прометей: историко-биографический альманах сер. "Жизнь замечательных людей". Т. 15. - М.: Молодая гвардия, 1988. - 352 с. - С.221-249.

-- Сен-Марк Ф. Социализация природы. - М.: Прогресс, 1977. - 440 с.

-- Скиннер Б. Хватит ли человечеству земных ресурсов. - М.: Мир, 1989. - 264 с.

-- Современная западная философия: Слдоварь. - М.: Политиздат, 1991. - 414 с.

-- Становление химии как науки. Всеобщая история химии. - М.: Наука, 1983. - Т.2 - 466 с.

-- Степин В.С. Научное познание и ценности технической цивилизации // Вопросы философии. - 1989. - N 10. - С.3 - 18.

-- Сухорукова С.М. Экономика и экология (Политико-экономический аспект). - М.: Высш. Шк., 1988. - 111 с.

-- Тайлор Э.Б. Первобытная культура. - М.: Политиздат, 1989. - 573 с.

-- Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М.: Наука, 1987. - 240 с.

-- Технико-экономические сдвиги в химической прмышленности капиталистических стран за 1929-1935 гг. - М.: Плановое хозяйство, 1936. - 324 с.

-- Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. - М.: Наука, 1987. - 256 с.

-- Федоров Н.Ф. Сочинения. - М.: Мысль, 1982. - 711 с.

-- Федоров Л. Отрава // Смена. - 1991. - N 1. - С.6 - 13.

-- Федоров Л.А., Мясмоедов В.Ф. Диоксины: химико-аналитические аспекты проблемы // Успехи химии. - 1990. - Т.59. - Вып. 11. - С. 1818 - 1867.

-- Федотьев П.П. Современное состояние химической и электрохимической промышленности на континенте Европы. - Спб.: 1907. - 230 с.

-- Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. - М.: Прогресс, 1986. - 544 с.

-- Ферсман А.Е. Избранные труды. В 5-и тт. - М.: Изд-во АН СССР, 1955. - Т.3.

-- Ферсман А.Е. Избранные труды. В 5-и тт. - М.: Изд-во АН СССР, 1959. - Т.5.

-- Фестер Г. История химической техники. Историко-технологический опыт. - Харьков: ОНТИ, 1939. - 304 с.

-- Фигуровский Н.А. Очерк общей истории химии. - М.: Наука, 1969. - 456 с.

-- Фигуровский Н.А., Соловьев Ю.И. Николай Николаевич Зинин. - М.: Изд-во АН СССР, 1957. - 216 с.

-- Филатов В.П. Научное познание и мир человека. - М.: Политиздат, 1989. - 270 с.

-- Философские проблемы современного естествознания. Вып. 70. Философские проблемы химии, биологии, экологии. - К.: Изд-во при КГУ издательского объединения "Вища школа", 1989. - 136 с.

-- Философские и социальные проблемы современной химии и химической технологии. Труды МХТИ им. Д.И.Менделеева. - М.: 1989. - Вып. 155. - 146 с.

-- Философские проблемы глобальной экологии. - М.: Прогресс, 1983. - 352 с.

-- Философские проблемы современной химии. - М.: Прогресс, 1971. - 232 с.

-- Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

-- Фокин Л.Ф. Обзор химической промышленности в России. - Пг.: 1920. - Ч.I. - 466 с.; 1921. - Ч.II. - Вып.II. - 104 с.

-- Фортескью Дж. Геохимия окружающей среды. - М.: Прогресс, 1985. - 360 с.

-- Фромм Э. Иметь или Быть? - М.: Прогресс, 1986. - 238 с.

-- Хайдеггер М. Вопрос о технике // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. - 451 с. - С. 45 - 66.

-- Хёфлинг Г. Тревога в 2000 году: Бомбы замедленного действия на нашей плавнете. - М.: Мысль, 1990. - 270 с.

-- Хильми Г.Ф. Основы физики биосферы. - Л.: Гидрометеоиздат, 1966. - 300 с.

-- Химическая промышленность США. - М.: НИИТЭХИМ, 1972. - Т.1. - 590 с.; Т.2. - 614 с.

-- Химия и экология. Материалы научной сессии Отделения общей и технической химии Академии наук СССР. Москва, 27-28 февраля 1989 г. // Успехи химии. - 1991. - Т. 60. - Вып. N 2.

-- Химия окружающей среды. - М.: Химия, 1980. - 800 с.

-- Ценностные аспекты науки и проблемы экологии. - М.: Наука, 1981. - 280 с.

-- Чаадаев П.Я Статьи и письма. - М.: Современник, 1987. - 368 с.

-- Чаликова В.А. Послесловие // Элиаде М. Космос и история. - М.: Прогресс, 1987. - С. 252 - 281.

-- Чернобаев И.П. Химия окружающей среды. - К.: Вища школа, 1990. - 272 с.

-- Чижевский А.Л. Земное эхо солнечных бурь. - М.: Мысль, 1976. - 368 с.

-- Швейцер А. Мировоззрение индийских мыслителей. Мистика и этика // Восток - Запад. Исследования, переводы, публикации. - М.: Наука, 1988. - С.205 - 234.

-- Шелепин Л.А. Вдали от равновесия. - М.: Знание, 1987. - 64 с.

-- Шеллинг Ф. Философия искусства. - М.: Мысль, 1966. - 496 с.

-- Шеплев В.С. Методологические вопросы химической технологии // Методологические и философские проблемы химии. - Новосибирск: Наука, СО, 1981. - С.184 - 190.

-- Штернберг Л. Человечество // Энциклопедический словарь. - Т.XXXVIII-A (76). - Издательство Ф.А.Брокгауза и И.А.Ефрона. - Спб.:1903. - С. 486 - 488.

-- Экологическая альтернатива. - М.: Прогресс, 1990. - 800 с.

-- Екологія і культура. - К.: Наукова думка, 1991. - 260 с.

-- Экологическая безопасность: какие дороги ведут к цели // М.: Знание, 1990. - 64 с.

-- Элиаде М. Космос и история. - М.: Прогресс, 1987. - 312 с.

-- Эллюль Ж. Другая революция // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. - С. 147 - 152.

-- Эренфельд Д. Природа и люди. - М.: Мир, 1973. - 256 с.

-- Эткинс П. Порядок и песпорядок в природе. - М.: Мир, 1987. - 224 с.

-- Эффективность химизации народного хозяйства [ Под ред. Э.С.Савинского. - М.: Химия, 1977. - 222 с.

-- Ягодин Г.А., Раков Э.Г., Третьякова Л.Г. Химия и химическая технология в решении глобальных проблем. - М.: Химия, 1988. - 174 с.

-- Ясперс К. Современная техника // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. - С. 119 - 146.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

-- Сциєнтизм: витоки, небезпека, альтернативи.

-- Сциєнтистське та технократичне мислення: наслідки втручання у природу.

-- Філософія російського космізму: представники, коло проблем, пропозиці§.

-- Критика сциєнтизму та раціоналізму у ХХ ст.

-- Схід - Захід: синтез культур та проблема природокористування.

-- "Римський клуб": аналіз діяльності.

-- Міфологічний світогляд і проблема природокористування.

-- Фізика та екологія: точки зіткнення, проблеми та взаємозбагачення.

-- Математика і екологія: моделювання і прогнозування.

-- Біосфера як кібернетична система.

-- Біологія та екологія: спільне та відмінне.

-- Географія і екологічна проблема.

-- Хімія та екологія: практика природокористування.

-- Хімія та екологія: теоретичні проблеми.

-- Вчення Вернадського про біосферу та ноосферу.

-- Розвиток хімічних ремесел та §х вплив на природу.

-- Негативні екологічні наслідки розвитку хімічно§ промисловості у ХІХ столітті.

-- Перебудова хімічно§ промисловості у ХХ ст. та §§ наслідки для природи.

-- Антропогенні хімічні чинники в біосфері: масштаби впливу та наслідки для здоров'я населення.

-- Хімічне забруднення навколишнього середовища та екологічна проблема.

-- Хімізм біосфери та його особливості.

-- Діоксин як глобальна екологічна проблема.

-- Важкі метали: забруднення навколишнього середовища та вплив на здоров'я.

-- Людство як геохімічний діяч.

-- Людство як геологічна сила.

-- Проблема "штучне - природне" та §§ значення для вирішення екологічно§ проблеми.

-- Сутність екологічно§ проблеми з позицій синергетики.

-- Людство як ентропійний та антиентропійний чинник: глобальні наслідки для біосфери.

-- Час як науково-філософська проблема та §§ значення для розуміння сутності екологічно§ проблеми.

-- Екологічна криза і криза наукового пізнання: взаємний вплив.

-- Екологічна проблема і міжнародне співробітництво.

-- Екологічна політика США.

-- Екологічна політика Японі§.

-- Екологічна політика у західноєвропейських кра§нах.

-- Екологічна політика Укра§ни.

-- Екологічна просвіта та виховання: з досвіду різних кра§н.

-- Екологія і світогляд: взаємний вплив.

-- Системний підхід: можливості у вирішенні екологічних проблем.

-- Хімічна технологія та екологічна проблема: можливе і неможливе.

-- Релігійний світогляд і природокористування.

-- Місце екологічно§ проблеми серед глобальних проблем людства.

-- Національні традиці§ та природокористування.

-- Загальнолюдські цінності та екологічна проблема.

-- Екологічна криза: шляхи подолання.

-- Екологічна криза як криза самосвідомості.

-- Екологічна криза та ідоли сучасно§ цивілізаці§.

-- Екологічна криза: людство у пошуках сенсу.

-- Екологічна криза: людство у пошуках нових цінностей.

-- Екологічне мислення і діалог культур: схід - захід, технічна - гуманітарна, релігійна - ате§стична.

-- Екологічно орієнтований світогляд як фундамент культури.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

АВТОТРОФНІСТЬ - здатність організмів до живлення неорганічними сполуками за рахунок енергі§ хемосинтезу або фотосинтезу.

АЕРОІОНІФІКАЦІЯ - іонізація повітря.

АУТЕКОЛОГІЯ - екологічна дисципліна, що вивчає взаємовідносини організму з навколишнім середовищем.

БІОСФЕРА - оболонка Землі, яка включає в себе нижню частину атмосфери, всю гідросферу та верхню частину літосфери у сукупності з живими організмами, що в них мешкають і сукупна діяльність яких проявляється як геохімічний чинник планетарного масштабу.

БІФУРКАЦІЇ ТОЧКА - такий сильно нерівноважний стан систем будь-яко§ природи, коли будь-який зовнішній вплив на них призводить до принципово непередбачуваних наслідків у подальшому розвитку систем. Це поняття використовується у синергетиці.

ГЛОБАЛЬНА ЕКОЛОГІЯ - науковий напрямок, який вивчає загальні закони функціонування екосистем будь-якого ієрархічного рівня.

ГЕОДЕТЕРМІНІЗМ - вчення в соціологі§, згідно якому стверджується майже повна обумовленість діяльності людини природним середовищем.

ГЕРМЕНЕВТИКА - у сучасній філософі§ метод тлумачення культурно-історичних явищ, який базується на "внутрішньому досвіді" людини і який є нібито сферою безпосереднього сприйняття нею "життєво§ цілісності" суспільства на противагу "зовнішньому досвідові", здатному фіксувати лише ізольовані факти природи.

ГОМЕОСТАЗ - стан внутрішньо§ динамічно§ рівноваги природних систем, який підтримується регулярним відновленням головних §§ структур, речовинно-енергетичного складу та постійною функціональною саморегуляцією §§ компонентів.

ЕВОЛЮЦІЯ - необоротний та певним чином спрямований розвиток природи в цілому, або окремих §§ складових частин.

ЕКОЛОГІЯ - комплексна наука, що вивчає закономірності функціонування біосфери, яка у практичному плані спрямована на з'ясування умов усталеного співрозвитку природи і суспільства.

ЕКОЛОГІЯ ЛЮДИНИ - комплексна дисципліна, що вивчає загальні закони взаємовідносин біосфери і антропосистем різного рівня.

ЕКОСИСТЕМА - будь-яке співтовариство живих істот та його середовище помешкання, які об'єднані в єдине функціональне ціле.

ЕКОФІЛЬНИЙ - такий, що адекватно розуміє і позитивно ставиться до урахування екологічних закономірностей.

ЗВОРОТНІЙ ЗВ'ЯЗОК - зворотній вплив наслідків процесу на його протікання.

ІНДУСТРІАЛЬНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ - стадія розвитку суспільства, для яко§ характерний високий рівень розвитку промислового виробництва, зорієнтованого на масове виробництво споживчих товарів.

КІБЕРНЕТИКА - наука про процеси управління у складних динамічних системах.

КУЛЬТУРА - сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини, втілюються в результатах практично§ діяльності і сприяють подальшому розвитку людини і суспільства, збереженню і відтворенню нормального природного навколишнього середовища.

МЕХАНІЦИЗМ - абсолютизація законів механіки, зведення складних явищ до простіших, поділ цілого на частини, неспецифічні для даного цілого, перенесення законів нижчіх форм руху на вищі.

МІФ - світоглядна форма відображення дійсності, в якій художнє, моральне, пізнавальне та практично-перетворююче освоєння світу дані в синкретичній, взаємоопосередкованій єдності.

НЕГЕНТРОПІЯ - величина, протилежна ентропі§, - міра відхилення від стану енергетично§ рівноваги, спрямованість до нерівномірності. Негентропія збільшується при зростанні організованості системи.

НООСФЕРА - термін, що означає ту частину планети та навколопланетного простору, яка несе на собі відбиток розумно§ діяльності людини. Вчення про ноосферу покликано вирішити екологічну проблему.

ПАРАДИГМА - сукупність теоретичних посилань, норм, правил, цінностей, методів наукового дослідження, які визначаються науковим співтовариством на донному історичному етапі і визначають коло актуальних наукових питань.

ПОСТНЕКЛАСИЧНА НАУКА - наука друго§ половини ХХ ст., відмінними рисами яко§ є акцент на дослідженні унікальних об'єктів, вивчення об'єктів у розвитку, у нестабільному стані тощо. Внаслідок цього переглядається методологічний арсенал класично§ науки, виникає філософська течія "постпозитивізм".

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ - процес звільнення всіх сфер життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігі§.

СИНЕКОЛОГІЯ - розділ екологі§, який досліджує взаємовідносини популяцій, співтовариств та екосистем з середовищем.

СИНЕРГЕТИКА - наукова концепція самоорганізаці§ матері§ з хаотичного стану та дисипативних структур.

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД - методологічний напрямок в науці, який має на меті розробку засобів та методів дослідження складноорганізованих об'єктів - систем.

СЦИЄНТИЗМ - уявлення про науку як головний фактор соціального прогресу.

ТЕКТОЛОГІЯ - у розумінні О.О. Богданова наука про організацію будь-яких систем.

ТЕХНОКРАТИЗМ - соціологічна концепція, яка стверджує необхідність встановлення влади технічних спеціалістів, яка б здійснювалася на користь всього суспільства спираючись на наукові знання.

УМВЕЛЬТ - прошарок у ієрархічній будові матеріального світу, який характеризується певною ритмікою і масштабом часу.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ - напрямок сучасно§ філософі§, головні положення яко§ сформулював Е. Гуссерль. Предметом §§ є опис актів свідомості в §хньому відношенні до об'єктів.

ФІЗИКАЛІЗМ - філософська концепція, згідно з якою істинність положення будь-яко§ науки залежить від можливості перекласти його мовою фізики.

"ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ" - філософська течія, що виникла у ХІХ ст. як прояв ірраціоналізму та нігілізму. Вона заперечує роль науки, доводить §§ утилітарне значення. Акцентує увагу на інстинкті, інту§ці§, творчості.

ХОЛІЗМ - точка зору, згідно з якою ціле ніколи не зводиться до його частин, і воно має самоцінність.

ТАБЛИЦІ, МАЛЮНКИ, СХЕМИ

Таблиця 1. Хронологія відкриття хімічних єлементів (за О.Є. Ферсманом)

Стародавні Віки	-	N, Al, Fe,Au, K, Ca, O, Si, Cu, Na, Hg, Pb, Ag, S, C, Cl, Zn...........................	18 елементів
До XVIII ст.	-	Крім того ще - As, Mg, Bi, Co, B, Ni, P	25 елементів
XVIII ст.	-	Крім того ще - H, Pb, Ir, J..................	29 елементів
ХІХ ст.	-	Крім того ще - Ba, Br, V, W, Cd, Mn, Mo, Os, Pd, Ra, Sr, Ta, F, TR (15 елементів), Th, U, Cr, Zr....................	47 елементів
ХХ ст.	-	1915 р., Крім того ще - Ne, Li, He, Ti, Ac, Ru, Rh.....................................	54 елементи
ХХ ст.	-	1932 р., Крім того ще - Be, Ar, Cs, Ga, Se, Rb, Y, In, Nb, Te, Hf, Re, Tl............	67 елементів

Мал. 5. "Синергетична піраміда".

(за Вяч.Вс. Івановим)

(за Афанасьєвим)

Комментарии: 4, последний от 19/08/2017. © Copyright Смотрицкий Евгений Юрьевич (smotrytskyy@gmx.de) Размещен: 30/06/2007, изменен: 19/08/2017. 351k. Статистика. Монография: Философия Иллюстрации/приложения: 5 шт. Скачать FB2		Оценка: *2.9810** Ваша оценка:
Аннотация: Учебное пособие по философским вопросам экологии, расчитаное на студентов химико-технологических вузов и на учителей химии, биологии, географии, истории, литератур, физики и математики. На украинском языке!!! ИЩУ ИЗДАТЕЛЯ!!!

Смотрицкий Евгений Юрьевич: другие произведения.

Екологічна свідомість