Солнце В Стакане : другие произведения.

Последний приют

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Сиё произведение писалось для украинской "Коронации Слова", а перевести его на русский у меня так и не дошли руки. Кому интересно - читайте так

  Останнiй притулок
  Глава перша (шок)
  Вона вiдкрила великi темно-коричневi очi з вiдтiнком нiчного мороку та втупилася у брудну потрiскану стелю, звiдки шматками звисало якесь дрантя та вiкове павутиння. Трохи повернувши голову, помiтила поряд iз собою юнака, що теж витрiщався у стелю, склавши руки за головою. Нiби вiдчувши на собi погляд, вiн повернувся до дiвчини, привiтно всмiхаючись. Довге свiтле волосся бiлими неслухняними пасмами падало на обличчя, закриваючи блiдий лоб та теплi сiро-блакитнi очi. Недбалим рухом довгих пальцiв змiв солом"янi прядки. Його нiжнi рожевi губи продовжували лагiдно посмiхатися. Хлопець перевернувся на бiк, пiдвiвшись на лiктi, та уважно поглянув на дiвчину. Вона теж повiльно пiдвелася, озираючись довкола. Сидiла на брудному подертому матрацi, кинутому просто на пiдлогу посеред якогось смiтника. Усюди пляшки, недоїдки, кольорове шмаття рiзних тканин, чиїсь речi, цiлi сигарети та недопалки, використанi шприцi. Хлопець помiтив її здивований погляд та, мовчки потягаючись, вирiвнявся i сiв поряд, просто на залiзну iржаву пiдлогу. Одним оком спостерiгаючи за нею, дотягся до першої лiпшої цигарки та з невинною усмiшкою запропонував її дiвчинi. Раптово для самої себе, вона чомусь прийняла тютюнову паличку та пошукала очима сiрники. Хлопець все так же мовчки пiднiс до її вуст тоненький вогник замурзаної запальнички, з якої надто вже голосно було чути шипiння гасу. Дiвчина затяглася їдким димом, продовжуючи озиратися. У кiмнатi, якщо можна назвати так це примiщення, бiльше нiкого. Одне єдине слiпе вiкно визирало кудись у порожнечу. Схоже, кiмната десь високо, бо не видно анi дерев, анi iнших будинкiв. За спиною дверний отвiр без кiлькох цеглин. Шматки iржавої арматури слугували завiсами для трухлявих дощок-дверей.
  Дiвчина сховала за вухо довге кучеряве пасмо темного волосся та знову затяглася густим димом. Юнак все так же безпечно та неквапно дiстав ще одну цигарку i сам запалив, смакуючи кожен ковток нiкотинового смоку.
  - Я Сет.
  - Марго. - мить подумавши, нiби пригадуючи, боязко представилася дiвчина. Її голос охрип вiд їдкого диму. Зазвичай вона не палила. Брала до рук куриво тiльки коли зовсiм кепсько. От як зараз, коли опиняєшся невiдомо де i невiдомо з ким. Юнак наче прочитав її думки. На його блiдому обличчi знову розквiтла чаруюча посмiшка. Все так же продовжуючи дивитись на дiвчину, вiльною вiд папiроски рукою залiз до нашитої пiд колiном широкої кишенi подертих замазаних джинсiв. Шматок iншої, яскравої колись червоної тканини, недбалими широкими стьожками зеленої нитки грубо примотаний до старого сiрого джинсу, утворюючи кишеню вiд колiна до самої кiсточки. Дiставши звiдти напiврозпиту пляшку якоїсь, не досить приємної на вигляд, рiдини, зубами вiдкоркував пробку та простягнув пiйло дiвчинi. Марго, поклавши бiля себе тлiючий недопалок, обережно взяла замазану пляшку та хильнула прямо звiдти. Скривившись вiд терпкого гiркуватого присмаку старого тьмяного коньяку, повернула напiй хлопцевi. Той також зробив ковток. Витерши губи тильною стороною долонi, поставив пляшку поряд на пiдлозi та озирнувся, шукаючи нову цигарку. Горло пекло, а кашляти чомусь соромилася. Продовжуючи кривитися, замружила очi, аби гiркi, як те пiйло, сльози не впали на рожевi щоки, вкритi ластовинням. Коли перша хвиля вiдрази минула, знову глянула на юнака. Той мовчки докурював, попиваючи коньяк. Помiтивши, що дiвчина трохи вiдiйшла вiд першого ковтка, запропонував iще раз. Тiльки-но Марго взяла пляшку, вiн одразу ж подав їй закурену цигарку. Хильнувши ще раз, затяглася. Перший шок вiд появи у невiдомому мiсцi минув. Хотiлося про все на свiтi випитати у цього дивного загадкового хлопця, та язик не повертався, занiмiлий вiд алкоголю. Голова йшла обертом вiд такої незвично великої кiлькостi тютюну. Перед очима хмiльний туман. Надiйнiше обпершись рукою об матрац, повернула пляшку господарю. Той вiдпив ще ковток i непомiтно пiдсiв трохи ближче. Марго докурила та повернулася до хлопця. Хотiла було щось спитати, як юнак несподiвано нахилився зовсiм близько та торкнувся вустами її гiрких вiд мутного напою губ. Дiвчина невпевнено спробувала вiдсахнутися, та хлопець не звернув уваги на нiкчемнi спроби опору. Вiдсунувши подалi пляшку з пiйлом, аби не розлилася, продовжуючи нiжно цiлувати, обережно притримуючи однiєю рукою голову дiвчини, повiльно вклав Марго на брудний подертий матрац, умощуючись зверху. Вона вже не опиралася, збуджене алкоголем тiло вiдгукувалося на кожен дотик. Хлопець цiлував так нiжно, наче це не вуста, а пелюстки квiтiв торкались палаючого обличчя. Його рухи повiльнi та лагiднi. Теплi довгi пальцi розчiсували кучеряве волосся, що чорними хвилями падало на iржаву пiдлогу. Його подих спускався вiд вуст до шиї, що покiрно вигиналася, бажаючи нових ласок. Її дихання збилося у такт iз дотиками юнака. Обiйнявши його за плечi, все ближче тулилась до нього, намагаючись утворити з його тiлом єдине цiле. Хлопець, збадьорений поведiнкою Марго, почав цiлувати палкiше, обiймаючи щасливу вiд насолоди дiвчину.
  - Сет знайшов собi нову забавку?
  Дiвчина здригнулась, почувши незнайомi голоси. До кiмнати увiйшло двi дiвчини та хлопець. Швидко вiдтiснивши вiд себе юнака, Марго неслухняними руками стала поправляти одяг, червонiючи пiд зацiкавленими поглядами. Не звертаючи уваги на її розгубленiсть, одна з дiвчат весело продовжувала кружляти коло юнака, що, як нi в чому не бувало, сидiв собi на пiдлозi, знову смалячи цигарку. Незнайомка висока та струнка, її зачiска "Каре" зiбрана в маленький хвостик, волосся пофарбоване у яскраво-синiй. Вона лагiдно гладила Сета по головi, стоячи у нього за спиною. Юнак покiрно потупив погляд, усмiхаючись вiд лоскотних дотикiв. Марго продовжувала сидiти поряд, знервовано спостерiгаючи за подiями. Вона й пiвгодини не знала цього юнака, а вже почуття власностi боляче щемiло десь глибоко всерединi. Нестерпно противно було спостерiгати як ця крашена шпала гмикає з юнаком, приголублюючи його, наче свого домашнього котика.
  - Годi, Кiкi. Бачиш, як мала на тебе глипає. - весело задзвенiла друга дiвчина, що стояла в обнiмку з незнайомим високим парубком, вдягненим у чорне. Його довге руде волосся пофарбоване у зелений, давно небрита щетина сизими плямами розповзається на впалих брудних щоках. Хлопець усмiхненими сiрими очима поглядає на свою подружку, мовчить. Дiвчина ж, бачачи, що нiхто не спиняє, продовжила вичитувати Кiкi. Її маленькi темнi очицi блищали вiд справедливого гнiву. Товстi щiчки знервовано здригувались. Вона уся була маленькою та пухкою. Але навiть за такої статури видно було, що енергiї у цiй балакучiй малiй бiльше, анiж у всiх зiбраних разом у цiй кiмнатi.
  - Досить, Кет, мене захищати. - нарештi мовив Сет. Вiн все так же незворушно сидiв на пiдлозi, потягуючи коньяк iз пляшки. Скоса глянувши на притихлу Марго, знову потупив погляд. Мiж тим Кiкi, продовжуючи противно шкiритися, присiла поряд, обiймаючи юнака за плечi та солодко промовляючи йому на вушко, але так, щоб чули усi:
  - А ти попередив, Сет, свою нову iграшку, що ти хворий на СНIД?
  Цi слова, наче громом вдарили Марго. У вухах задзвенiло, перед очима туман, голова паморочиться. Понуривши погляд тремтячими пальцями пiдняла цигарку та запалила вiд запальнички, що зворушено подала Кет, нахилившись до зблiдлої дiвчини. Марго краєм ока помiтила, як Сет зиркнув на неї та пiдвiвся, навмисно боляче штовхнувши Кiкi, вийшов з кiмнати, зачепивши скрипучi дощечки-дверi, що зiрвалися з однiєї петлi.
  Дiвчина iз синiм волоссям невдоволено гмикнула, пiдводячись. Зиркнувши на змертвiлу Марго, вишкiрила свої дрiбнi мiлкi зуби та вийшла геть, зачепивши пляшку. Мутний гiркий напiй брудною калюжею розтiкався пiд ногами. Кет провела поглядом свою знайому та сiла поряд iз Марго, рукою вiдганяючи вiд матрацу смердючу калюжу алкоголю.
  - Не зважай на неї. Вона ненавидить новеньких, тим паче тих, за ким упадає Сет. Вони колись були разом.
  Дiвчина сидiла все так же мовчки. Довге темне волосся закривало обличчя, ховаючи у тiнi очi нiчного кольору, з яких ось-ось бризнуть солонi краплини слiз. Кет, зiтхаючи, спостерiгала, як її хлопець пiдняв з пiдлоги трiснуту пляшку. Перевiривши, чи в нiй ще щось лишилося, зробив добрячий ковток та запропонував дiвчатам. Кет одразу ж прийняла напiй, Марго вiдмовилась. У головi важкими дзвонами розривається бiль, скажено пульсує кров у скронях. Вона не могла зрозумiти, чому їй так погано - вiд зiпсованого коньяку, чи вiд звiстки, що цей загадковий чудовий юнак невилiковно хворий.
  - Це правда? - прошепотiла здавленим голосом, пiднявши на Кет великi блискучi вiд слiз очi.
  - Ти про Сета? Та тут половина таких. Забудь. - замiсть дiвчини вiдповiв юнак, що вже встиг примоститися поряд, обiймаючи за талiю свою подружку та допиваючи алкоголь. Кет спопелила приятеля презирливим поглядом та спiвчутливо поклала долоню на плече Марго. Тiльки-но цi слова дiйшли до каламутної пiдсвiдомостi, темна завiса безвиходi та вiдчаю тяжким каменем упала на плечi. Як шкода. Лиш вона подумала, що знайшовся хтось, хто не схожий на iнших, з ким можна просто бути поряд, лиш почала плекати якiсь безнадiйнi, нехай i нетверезi, мрiї, коли цей свiт примар так жорстоко зруйновано. Їй було не стiльки страшно, що хлопець не попередив, що, можливо, намагався заразити її, скiльки прикро, що так взагалi сталося. Дiвчина вiд усiєї душi жалiла юнака. Їй було соромно, що вона не пiдвелася та не пiшла слiдом за ним, не обiйняла, спiвчуваючи.
  Коли Кет набридла гнiтюча тиша, вона весело заторохкотiла до хлопця, що вiдкинув порожню пляшку подалi вiд матрацу. Потiм, знову згадавши про дiвчину, повернулась та мовила:
  - А ти звiдки, новенька?
  - Я...? Я не пам"ятаю. - спантеличено прошепотiла вона, озираючись довкола. Марго не розумiла, як потрапила сюди, звiдки вона, що трапилося. За цими думками дiвчина спостерiгала у єдине вiконце, як повiльно заповзають до примiщення першi сутiнки.
  - Гаразд, щось вигадаємо. - хлопець пiдвiвся, допомiг Кет та простяг руку до Марго. Дiвчина вiдсахнулася та невпевнено пiдвелася сама, хитаючись на ватяних, вiд довгого сидiння та алкоголю, ногах. Пара закоханих, весело щебечучи, попрямувала до виходу. Дiвчина повiльно йшла слiдом, тримаючись рукою за брудну розмальовану стiну. За скрипучими дверцятами так же моторошно та брудно. Залiзна напiвзруйнована драбина гострою арматурою розтягнута вiд стiни до стiни, створюючи своє образне павутиння сходiв. Марго, невпевнено тримаючись за iржаву проволоку, обережно злазила слiдом за парою. Притримуючи довге волосся, аби не заважало пильно вдивлятися у пiдступнi тенета протрухлого шляху пiд ногами, мовчки добралася таки нижнього прольоту. Сходи вели ще далi, та Кет звернула, зникнувши у напiвтемному отворi праворуч. Це була просто велика дiра у стiнi, хтось невдало викорчував цеглу разом iз цементом, нагору по стiнi невпинно повзла чимала трiщина. Марго пригнулася та майнула в отвiр. Коли вона вже двома ногами ступила у морок холодного коридору, будiвля здригнулася. Дiвчина прихилилась до стiни, прикриваючи голову руками. Звiдусiль сипався пил та камiння, по стiнам тяглися новi трiщини, пiдлога пiд ногами зрадливо тремтiла. Закривши вiд остраху очi, дiвчина навприсядки перечекала землетрус. Лиш коли стихли останнi поштовхи, пiдвелася на ноги, й досi боячись вiдступитися вiд стiни. Тремтячими руками ведучи по розмальованих крихких цеглинах, продовжила йти вперед, орiєнтуючись на слабкий вогник, що мерехтiв десь далеко попереду серед колючого мороку. Марго вже не звертала уваги, що постiйно чiплялася за смiття на пiдлозi. Вона йшла чимдуж швидше, боячись, що новий землетрус застане її тут таки у цьому нескiнченному темному коридорi. Нарештi слабкий вогник почав приближуватись, манячи знервованим сяйвом. На мить спинившись, перевела дихання та зазирнула до кiмнати, звiдки i йшло свiтло. Тоненький факел свiчечки сполохано коливався, коли розтопленого воску ставало надто багато. Незнайома дiвчинка сидiла поряд та постiйно зливала гарячу рiдину прямо на стiл. Ще п"ятеро юнакiв сидiли-лежали на пiдлозi за столом, бiля малого круглого вiконечка, залiпленого широкою червоною липкою стрiчкою. Тут таки бiля столу сидiв на скрипучiй табуретцi рудий хлопець у чорному, у нього на руках Кет. На злякану Марго нiхто уваги не звернув, вони взагалi не помiтили її появи. Лиш звикши до сутiнок, дiвчина помiтила коло хлопцiв на пiдлозi два використанi шприцi та порожню мисочку. Дiвчинка, що сидiла на столi якось дурнувато всмiхалася, пiдкурюючи вiд свiчки цигарку. Вдихнувши раз сизий дим, замружилася та передала цигарку Кет. Та взяла двома пальцями та, з огидою зморщивши носика, вiддала юнаковi. Марго так i стояла на порозi, коли раптом її ззаду нахабно попхали. Перелякано вiдскочивши, дивилась як до кiмнати входять ще з десяток юнакiв та дiвчат. Кет почала тараторити, не зрозумiло до кого звертаючись, потiм нарештi звернула увагу на зблiдлу Марго.
  - До речi, це новенька. Гукнiть хто-небудь Мишу, нехай проведе екскурсiю.
  Дiвчинка на столi дурнувато заржала, перекинувши свiчку. Один з юнакiв спiймав тонкий огарок та повернув на мiсце, а обкурену наркоманку мовчки взяв на руки та винiс з кiмнати. Один з хлопцiв на пiдлозi поворухнувся, щось бурмочучи. Схоже було, що нiхто з присутнiх навiть не помiтив нещодавнього землетрусу. Молодь весело перемовлялася, скидаючи на стiл усiлякi пакети та згортки. Вiдсунувши свiчку на самий край, кидали свiй мотлох у купу, глузуючи та насмiхаючись один над одним. Нiкому з них не було дiла нi до новенької, нi, тим паче, до ледь живих обдовбаних наркоманiв, що так i продовжували лежати на пiдлозi. Одна з дiвчат лиш презирливо хмикнула та вiдкинула шприцi подалi пiд стiл, а одного юнака штовхонула ногою, аби не заважав ходити. Кет, переговоривши з кiлькома щойно прибулими, знову зиркнула на дiвчину, що стояла незрушно у самому куточку, намагаючись здаватися тiнню, аби нiхто не помiтив та не чiпав. Через кiлька хвилин повернувся юнак, що вiдносив кудись обкурене дiвчисько. Кет схопила його за брудний роздертий рукав шкiряного пiджака та почала щось шепотiти на вушко, час вiд часу тикаючи пальцем у бiк новенької. Хлопець мовчки кивав, погоджуючись. У нервовому сяйвi свiчки його лисий череп, розмальований якимись вiзерунками, зловiще виблискував. Юнак ще раз кивнув та повернувся таки у сторону дiвчини. Швидко пiдiйшовши, манiрно вклонився, мало не зачепивши носом пiдлогу. Вирiвнявшись, усмiхнувся, промовляючи хриплим високим голосом:
  - Радий вiтати, новенька. Можеш звати мене Том. Зараз пiдемо вниз шукати Мишу. Вiн зробить тобi екскурсiю.
  Взявши розгублену дiвчину за руку, повiв її геть з кiмнати. Вийшовши у темряву, Марго мiцнiше стиснула холоднi пальцi Тома. Той обернувся, скалячись, та нiчого не мовив. Вони вийшли до сходiв та подерлися вниз. У абсолютнiй темрявi спускатися було просто нестерпно. Iржава арматура боляче рiзала руки, нiчого не бачачи пiд ногами, постiйно спотикалася, хапаючись за повiтря. Врештi, подолавши три поверхи, дiвчина розгледiла крихiтний вогник. Юнак мовчки провiв її широким коридором, роздратовано ногами розкидаючи перед собою смiття. Дiвчина намагалась не вiдставати, аби не впасти серед цiєї мерзотної темряви.
  Вони увiйшли до великої круглої кiмнати з цементовими стiнами та земляною пiдлогою. Тут зовсiм порожньо, лиш коло стiни маленький табурет, на якому майорять двi свiчки, одна з яких ось-ось згасне назавжди. У примiщеннi жодного вiкна. Лиш напроти дверей, з яких щойно увiйшла дiвчина, виднiлося щось на кшталт залiзної ляди у стелi. Неправильної форми отвiр нашвидкуруч забитий iржавими пластинами та дощечками. Ще однi дверi, схожi на шлюз пiдводного човна, трохи правiше вiд тих, що ведуть до сходiв. Вони замкненi. Том озирнувся. Дзвiнка тиша лякала Марго, вона прихилилася до стiни, аби почувати хоч якусь опору. Мiж тим юнак пройшов по кiмнатi, уважно глянув на ляду, пiдiйшов до замкнених дверей та почав щодуху в них тарабанити. Йому вiдчинили на диво швидко. Звiдти вийшла дiвчина з довгим фiолетовим волоссям, заплетеним у кiльканадцять косичок. Вона вдягнута у темний чоловiчий светр та подертi джинси, у руках якiсь папери.
  - Том, я зайнята.
  - Тут новенька. Я шукаю Мишу.
  - Нехай почекає. Скоро увiмкнеться свiтло. - i дверi перед самим носом юнака знову зачинилися. Зiтхнувши та пожавши плечима, хлопець пройшов мимо Марго та зник у мороцi коридору. Дiвчина не наважилася йти за ним. Вона стояла, боячись поворухнутися, аби не сполохати тоненький вогник гаснучої свiчки. Надто страшно було самiй лишатись у темрявi в абсолютно незнайомому мiсцi. Хвилини очiкування тяглися нескiнченно довго. Дiвчинi здавалося, що вона тут вже вiчнiсть. Навкруг моторошно та прохолодно, з вогких стiн тоненькими блискучими краплинками стiкає вода. Хотiлося б думати, що вода. Перевiряти своє припущення їй не хотiлося. Марго знайшла таки смiливiсть вiдiрватися вiд стiни, аби ближче пiдiйти до ледь жеврiючого вогника, що заливав гарячими жовтими калюжами прадавнiй стiлець. Тiльки-но вона наблизилась до свiчок, коли ляда на стелi рвучко вiдчинилась. Гучний противний скрип рознiсся луною далеко по пустих коридорах, вогник затремтiв та згас. Згори до кiмнати майнула якась тiнь. Дiвчина завмерла на мiсцi, боячись навiть поворухнутись. Тiнь повiльно попливла до зачинених дверей. Слiдом за першою, з ляди почали виплигувати примара за примарою. Вони стрибали прямо на землю та одразу ж вiдходили вбiк, уступаючи мiсце наступним. У кiмнатi почав розноситися рiзноголосий гомiн. Мить, дверi вiдчинилися та ввiмкнулось електричне свiтло. Старi у павутиннi лампи мигали та якось дуже вже пiдозрiло дзижчали вiд перепадiв енергiї. Звикнувши до яскравого освiтлення, Марго роздивилась, що кiмната наповнена рiзнобарвною молоддю. Дiвчата та хлопцi весело гомонiли, смакуючи пам"ятнi деталi прожитого дню. Дiвчина не встигла помiтити, як до кiмнати повернувся Том. Вiн схопив її ззаду за талiю та, не приймаючи заперечень, нахабно попхав у самий центр натовпу. Люди усмiхнено вiдступали, пропускаючи дивакiв. Поставивши дiвча якраз посеред круглого примiщення, Том дочекався вiдносної тишi i голосно загорлав, звертаючись до присутнiх:
  - Це наша новенька! Де Миша? Нехай проведе екскурсiю, поки є свiтло.
  Смiшно уклонившись до самої пiдлоги, лишив дiвчину одну, розчинившись у галасливому натовпi. Дiвчина озиралась на всi сторони, знервовано плаваючи поглядом по безлiчi незнайомих облич. Серце стукотiло вiд остраху, їй здавалось, що цей кольоровий чудний натовп ось-ось накинеться на неї, роздираючи на шматки. За такими думками вона не вiдразу помiтила, як до неї пiдiйшла дiвчина з фiолетовими косичками. Переговорюючись iз кимось з народу, вона промовила до новенької:
  - Привiт. Нiкого не бiйся. Зараз у мене немає часу, поговоримо з тобою потiм. Ось Миша, вiн тобi усе розповiсть. - дiвчина трохи вiдiйшла, з-за її спини визирав хлопчина рокiв тринадцяти. Високий та худий, з довгим коричневим волоссям, зв"язаним у розборсаний хвостик, довгий з горбинкою нiс та свiтлi очицi, що постiйно бiгають зi сторони в сторону, бiлки неприємного жовтуватого вiдтiнку. Це симптом якоїсь хвороби, от тiльки якої, дiвчина не пам"ятала. Миша, широко всмiхнувшись та схопивши дiвчину за лiкоть, швидко повiв її геть з натовпу, щось тихо щебечучи собi пiд носа. Лиш трохи звикнувши до цього гомону, Марго почала розпiзнавати сплутану розповiдь:
  - Радий вiтати тебе, новенька, в Останньому притулку. Почувайся як удома. Тут тебе нiхто не скривдить. Можеш питати усе, що цiкаво, але трохи згодом. Поки є свiтло треба оглянути усе, щоб потiм не губилася. - хлопчина майнув до коридору, не припиняючи щось бурмотiти. Коли ввiмкнулось освiтлення, дiвчинi стало ще моторошнiше у цьому дивному примiщеннi. Жовтувате свiтло прадавнiх ламп постiйно мерехтiло, освiтлюючи своїм жалюгiдним промiнням купи смiття, речей, пакункiв, шприцiв та пляшок. Розмальованi потрiсканi стiни хилися, жахаючи своєю величчю та люттю. Миша вивiв дiвчину до сходiв та почав махати руками, пояснюючи:
  - Зверху їдальня, потiм, вище, жилi кiмнати. Два поверхи, що прямо над нами не використовуються. Ну хiба що, як вбиральнi чи для приготування дози. Самiй туди сунутися не раджу, коли ти не одна з цих. - хлопець жестом показав на вени на руках та якось дивно глянув на дiвчину. Вона трохи розгублено обiйняла себе руками за плечi та замотиляла головою.
  - Добре. - всмiхнувся кривими зубами малий та продовжив, забираючись на залiзну драбину - трохи далi за спальнями дитяча кiмната. Там найбiльше вiкон, а от освiтлення нема, тому, як захочеш, спитаєш завтра у когось дорогу та сходиш. Хоча, теж не раджу. Ще вище порожньо. Там нiхто не зависає, бо майже немає стiн. Холодно i нiде сховатись вiд Вiтру. Лише iнколи варять дозу, коли бiльше нiде.
  Миша дерся все вище, дiвчина ледь устигала слiдом, аби розчути усi пояснення. Їй було дивно та страшно, багато чого взагалi не зрозумiло, але питати боялась. Хлопчик спинився бiля дiрки в стiнi, яку Марго сьогоднi вже минала, та пояснив:
  - Зараз усi в їдальнi, розбирають знахiдки. Вони там пробудуть ще з годину, доки не вимкнеться свiтло. - вiн знову подерся наверх. - Воно вмикається так щовечора на пiвтори години. Якраз вистачає, аби прийняти нiчну дозу, вибити собi вечерю та зайняти найкраще мiсце. Ходiмо одразу до спалень.
  Миша завiв дiвчину в одну з кiмнат та озирнувся. Тут не так брудно, як у примiщеннi, де вона прийшла до тями. Хлопчина швидко заплигнув на один з матрацiв та зручно вмостився. Дiвчина так i продовжила стояти коло стiни, мовчки спостерiгаючи. Малий здивовано зиркнув та звернувся до неї притихлим голосом:
  - Чого ти? Йди сюди, поки не прийшли iншi. Звiсно, як хочеш, можеш спати у сусiднiх кiмнатах. Там натовп старший.
  Дiвчина захитала головою та примостилася таки поряд з хлопчиком. Обiйнявши себе за ноги, поклала пiдборiддя на колiна та прикрила очi. Дивнi думки зазирали до пiдсвiдомостi. Голова все ще болiла вiд алкоголю. Набравшись смiливостi, повернулася до хлопчика та тихо спитала:
  - А тут багато народу? - випалила перше, що крутилося на язицi.
  - То ти все ж говориш! - радiсно пискнув малий. - Нi, десь коло сотнi. А це правда, що тебе притягнув Сет?
  Дiвчина кивнула, погоджуючись.
  - Вiн якийсь дивний. Завжди сам, нi до кого не заговорить. З ним ранiше намагалася Кiкi, та вiн її швидко вiдшив.
  Дiвчина ловила кожне слово, що стосувалося Сета. Цей юнак зачепив щось у її душi, не лишивши байдужою. Вона дивувалась, як за пiвгодини знайомства можна так прив"язатися до людини, що хочеться усе на свiтi зробити, аби йому було добре. Пересиливши хвилювання, тихо спитала:
  - Правда, що вiн... хворий?
  - Так. Його заразила подружка. Вона померла десь рiк назад, звiдтодi Сет нi з ким надовго не затримується. Навiть дозу собi робить якусь iншу. Нiхто не наважується брати його шприц.
  - Чому?
  - Бо вiн варить наркотик з якоїсь дивної трави. Iншi користуються готовими. Тут проблем з постачанням немає. - малий на мить замовк, знову дивно глянувши на дiвчину. Лише зараз вона звернула увагу на свiй одяг. На нiй простi штани до литок, зав"язанi шнурком на талiї, та широка футболка. Усе свiтлого блакитного кольору, нiби якась лiкарняна унiформа для... психiчнохворих. На ногах тоненькi блакитнi капцi на липучках. Жодної прикраси, лиш на нозi, на кiсточцi, бiла пластикова стрiчка браслету з якимись лiтерами i цифрами. Марго вхопилася за шию, немає кулону, що вона його нiколи в життi не знiмала. Що ж трапилося?
  - То де,кажеш, вiн тебе знайшов?
  - Мак. Вiн варить собi мак. - прошепотiла дiвчина, звертаючись до пiдлоги. Перед очима майнув спалах минулого: хлопець з теплими очима та нiжною посмiшкою обережно пiдiймає з землi її непритомну, присiвши поряд, вiдводить з блiдого обличчя листя та квiти з великими пелюстками кольору кровi.
  Дiвчина замружилась, силуючись пригадати ще щось, але нiчого не вийшло. Хлопець мовчки сидiв поряд, уважно спостерiгаючи. Було видно, що Марго, м"яко кажучи, не навiває йому впевненостi у своєму психiчному здоров"ї. Прокашлявшись, трохи зам"явся, пiдбираючи слова, потiм все ж наважився:
  - Слухай, тобi все ж краще пiти до сусiдньої кiмнати. Там тобi буде не так... одиноко. - хлопчик знервовано очiкував реакцiї на свої слова. Втямивши, що дiвчина не збирається робити йому нiчого поганого, трохи по хоробрiшав, пiдганяючи. - Йди швидше, поки свiтло не вимкнулося, а то ще загубишся в коридорi.
  Марго слухняно пiдвелася та швидко вийшла. Вона поспiшала, боячись не знайти потiм дороги та ночувати у вогкому темному коридорi серед купи смiття. Обравши навмання перше лiпше примiщення, обережно зазирнула. Кiмната велика та брудна, одне-єдине вiкно забите дошками. Скрiзь на пiдлозi розкиданi матраци та якесь ганчiр"я. Ногою пiдсунувши один з матрацiв до самої стiни, тихенько вмостилася, уважно спостерiгаючи за входом до кiмнати. За якийсь час у коридорi почулися веселi голоси. Мить, i до кiмнати почали входити задоволенi юнаки та дiвчата. Нiхто не зважав на новеньку, усi були зайнятi своїми справами. Останнiми до примiщення завалилося кiлька юнакiв, що тягли на собi обкурену непритомну дiвчину та двох хлопцiв, у долонях яких ще й досi були затиснутi шприцi. Кинувши ледь живих наркоманiв на перший лiпший матрац, хлопцi п"яними ногами переступили через них та гепнулися тут таки на пiдлозi, весело регочучи. За кiлька хвилин вимкнулося свiтло. Старенька лампочка блимнула та згасла, примiщення занурилося в смердючу темряву. Рiзнобарвний гомiн почав слабшати. Народ розповзався по вiльним матрацам, а то й падав просто на пiдлозi, покинувши марнi пошуки кращого мiсця. У iншому кiнцi кiмнати блимнула запальничка. Тремтячий вогник перекинувся на сигаретний недопалок, потiм на тоненьку свiчечку. Свiтла ледь вистачало, аби на стiнах почали вигравати чудернацькi тiнi. Коли очi трохи звикли до мороку, Марго почала вглядатися в обличчя, все так же тихо сидячи на своєму матрацi. Серед чималого натовпу жодного знайомого. Зосереджена на своїх думках, вона не помiтила, як до кiмнати прослизнув Миша та зашепотiв до якоїсь дiвчини. Та мовчки вислухала, киваючи. Хлопчик попрощався та зник. Марго вiд думок вiдволiкли три юнаки, що ледь тримаючи рiвновагу, повiльно пiдповзали, нахабно вишкiряючи зуби. У темрявi дiвчинi здалося, що це якiсь примари хочуть дiстатися до неї, аби вбити. Марго вiдсахнулася, але тiкати нiкуди - за спиною стiна. Страхiтливi привиди наближалися, тягнучi руки до неї, зазираючи скляними очима до самої душi. Притулившись спиною до стiни, Марго завмерла. Коли холодна цегла продерлася крiзь легку сорочку, дiвчина нiби прокинулася, глибоко вдихнула, вiдганяючи з уяви останнi образи страхiть. Вiдштовхнувшись вiд стiни, впала навколiшки. Мiцно вхопившись руками в подертий брудний матрац, вишкiрила зуби та зашипiла, мружачи свiй маленький носик, на юнакiв. Тi на якусь мить спинилися, потiм, обмiнявшись один з одним здивованими поглядами, вiдчайдушно зареготали, втрачаючи рiвновагу i падаючи тут таки на пiдлогу, зовсiм поряд вiд переляканої новенької. Марго продовжувала стояти навколiшках, вглядаючись в повернутi до неї обличчя. Їй лиш тепер дiйшла думка, що хлопцi хотiли тiльки забрати в неї матрац. Не на ту напали. Вона буде вiдбиватися до останнього подиху. У кiмнатi запанувала тиша. Усi присутнi з цiкавiстю спостерiгали, як юнаки, пересмiявшись, знову таки спробували наблизитись до незнайомки, аби вiдiбрати нiчне мiсце. Дiвчина лiвою рукою ще мiцнiше вчепилася в матрац, праву занесла над головою, готуючись будь-якої митi гострими нiгтями позбавити зору першого, хто посмiє її зачепити. Загрозливу напружену тишу раптом розiрвав високий жiночий голос. Дiвчина, що сидiла коло самого виходу раптом пiдвелася. Коло її нiг виблискувала свiчечка.
  - Хлопцi, ану геть. Не чiпайте її. Це новенька. - дiвчина висока та струнка, обличчя не розгледiти у такому свiтлi, видно лиш рамку неслухняних кучерiв, що трохи не дiстають плечей. У свiтлi свiчки її волосся виблискує червоними вiдтiнками. Бiльше нiчого не роздивитися. Юнаки одразу ж покинули свою затiю, слухаючись дiвчину. Марго опустила руку та клубочком звернулася коло стiни.
  Бiльше нiяких дивацтв не трапилося. Для усiх присутнiх звичайна нiч повiльно лiчила хвилини. Свiчку задмухали, розмови скоро затихли, тiльки час вiд часу чулися солодкi стогони закоханих, що не звикли ховатися за маскою людського етикету, не соромилися своїх почуттiв. I їм було абсолютно все одно, що про це думають оточуючi.
  Молодь спала не бачачи снiв, лиш Марго знервовано крутилася. Її пiдсвiдомiсть, переповнена питаннями та емоцiями, у темрявi сну почала видавати чиїсь обличчя, обривки розмов. Дiвчина щораз просиналася, силуючись згадати, що їй тiльки-но наснилося, але нiчого не виходило. Лиш пiд самий ранок прийшло видiння, що залишилося у пам"ятi назавжди. Марго бачила, як тiкала, спотикаючись i падаючи, знову пiдiймалася, бiгла далi. Скажений страх калатав у серцi, змушуючи пересуватися все швидше. А перед очима постiйно майорить обличчя: нiжне лагiдне лице, обрамлене темно-каштановими прядками довгого волосся, що вибилося з хвостика, тонкi губи, скривленi моторошною усмiшкою, ховаються за тижневою рижуватою щетиною, що пiдстрижена у модну борiдку. Прямий нiс, високий блiдий лоб, сполосований важкими зморшками, що додають вiку, але й водночас роблять ще привабливiшим. А його очi. нiколи в життi Марго не забуде погляду цих свiтлих блакитних очей. В них стiльки лютi, ненавистi, холоду та презирства. Цей погляд прагне смертi та страждань, цей погляд прагне її, Марго, слiз та благань про помилування.
  Дiвчина прокинулася в холодному поту. Вiдкривши очi, занепокоєно озирнулася. Це всього лише сон, тiльки збите дихання нагадувало про нiчне жахiття. Але цi очi. У пiдсвiдомостi Марго страшний погляд закарбувався назавжди.
  Ще на мить задрiмавши, дiвчина прокинулася вже вiд навколишнього шерхоту. Натовп повiльно прокидався, приходив до тями. Крiзь щiлини у дошках, якими забите вiкно, до помешкання прослизало денне свiтло. Вiдкривши очi, Марго спостерiгала, як починають потягатися хлопцi, як метушливо повзають навкруг дiвчата, збираючи частини свого одягу. Дехто скручувався вiд болю, не в силах дочекатися наступної дози, хтось, тримаючись рукою за голову, змарнiлим пропитим поглядом шукав цигарку, чи хоча б маленький недопалок. Народ потроху приходив до тями. Першою пiдвелася дiвчина, що увечерi захистила новеньку. Позiхаючи та потягуючись, рукою пригладила червонi кучерi та, перекрикуючи слабкий ранковий гомiн, прогорлала, аби почули усi:
  - Народ, вставай! Уже свiтло. Усi вниз жерти i гайда на вулицю!
  Молодь невдоволено почала ворушитись. Один за одним хлопцi виходили з кiмнати, дiвчата, збиваючись у зграйки, жвавiшали, щось шепочучи та смiючись. Марго теж пiдвелася. Тримаючись рукою за стiну, обережно посунула до виходу, намагаючись лишатись непомiченою. Дiйшовши вже до середини кiмнати, раптом спинилась, озираючись. Захисниця з червоним волоссям вхопила її за лiкоть та тягла до однiєї зi зграйок.
  - Не бiйся, новенька, тебе нiхто не скривдить. Не ображайся на тих дурникiв. Як тебе звати?
  - Марго. - прошепотiла охриплим вiд сну голосом.
  - Мене Айвi. Це Тiна, Лiро, Тако i Лiз. - скоромовкою представила дiвчат. Кожна з них, чуючи своє iм"я-прiзвисько, кивала головою, всмiхаючись. Новi знайомi з цiкавiстю роздивлялись новеньку, шепочучи щось одна однiй на вушко та хмикаючи вiд почутого. Перезнайомившись з дiвчатами, Марго попрямувала з ними до їдальнi. При денному свiтлi, що линуло з кожної шпаринки, тут було не так уже й моторошно. Обережно злiзши вниз, прослизнула крiзь дiрку в стiнi. Людський гомiн долинав звiдусюди, нiби розбуркали велетенський вулик. Увiйшовши до кiмнати зi столом, помiтила Мишу, що вже дзиґою крутився усюди, встигаючи попоїсти та потеревенити з усiма поспiль. Роздивляючись заспаний народ, помiтила пухкеньку Кет, що когось гепала по спинi великою дерев"яною ложкою. Пiдiйшовши до неї, тихенько смикнула за рукав зiм"ятої смугастої сорочки без ґудзикiв. Дiвчина швидко розвернулася, випустивши з виду свою жертву - худого хлопчину, що, скориставшись моментом, схопив таки зi столу останню цигарку. Впiзнавши Марго, Кет радiсно всмiхнулась та, озирнувшись навколо, трохи вiдвела дiвчину в сторону, шепочучи на вухо:
  - Тут уже всi знають, що тебе привiв Сет. Розумiєш, вiн у нас щось на кшталт першого та найкращого на свiтi хлопця, за ним черга стоїть з дiвчаток. Не кожна буде рада мати з тобою знайомство. - бачачи, що Марго занервувала, спiвчутливо зiтхнула, продовжуючи ще тихiше, - Моя тобi порада, знайди його. Будеш iз ним, нiхто зачепити не посмiє. I хай хоч полопаються вiд заздрощiв. А як нi, навiть не знаю. Пильнуй, бо хтозна що може трапитися.
  Сумно всмiхнувшись, Кет повернулась до своїх справ. Марго стояла на мiсцi, не знаючи, що робити. На очi знову потрапив Миша. Схопивши його за комiрець, аби знову не втiк, прагнучи встигнути усе на свiтi, попрохала вiдвести до дитячої.
  - Я б тобi не радив йти туди.
  Дiвчина нiчого не хотiла слухати, якесь дивне вiдчуття тягло її до малечi, нiби щось давно загублене тоненьким вогником спалахувало у глибинах пам"ятi, коли розмова заходила про дiтей. Хлопчик зiтхнув та поплентався до коридору, тримаючи дiвчину за руку, аби все зростаючий натовп не розчавив її своїми гомiнкими хвилями. Задершись на жилий поверх, пiшли далi по коридору, минаючи усi спальнi. Тут вже майже нiкого не лишилося. Тихо та моторошно. Лиш десь в самому початку коридору кволо шкутильгав юнак, дивно шкiрячись. Вiн, вколовши наркотик, отримував свiй ранковий позитив. Коло повороту малий спинився.
  - Далi сама, не проминеш. У тiй кiмнатi найбiльше вiкон, бо немає лампочок.
  Миша розвернувся та швидко попрямував геть, навмисно зачепивши наркомана, що почав розмовляти з малюнком на стiнцi. Хлопець впав на купу смiття та затих. Марго звернула i, пройшовши невеличким порожнiм коридором, зазирнула до великої кiмнати. "Багато вiкон" виявилися двома слiпими отворами без шибок та розтрiсканою дiрою до самої стелi, звiдки вже теж почала сипатись цегла. Усi отвори нашвидкуруч забитi дошками та залiпленi липкою стрiчкою. Пильне свiтло розсипається по таких же старих роздертих матрацах, як i в iнших кiмнатах. У самому кутку сидить дiвчинка з бритою головою, у її руцi тлiючий недопалок. Трохи подалi вiд неї ворушиться кiлька брудних згорткiв, перев"язаних нитками та тiєю ж таки липкою стрiчкою. Пiдiйшовши ближче, Марго завмерла, нажахана побаченим. У тих обiдраних згортках дiтки. Малесенькi немовлята ворушаться, намагаючись звiльнитися вiд брудного дрантя. Навкруг стоїть сморiд тлiння та випорожнень. Дiвчина, шокована страшною картиною, не могла поворухнутися, вiдвернутись вiд беззахисних дiтей, чия мама нiколи вже не прийде, не притисне до грудей, лагiдно заспокоюючи-заколисуючи. Новонародженi усi якiсь запухлi, маленькi тiльця бруднi та недоглянутi, шкiра неприємного жовтувато-синюшного кольору. Немовлята ледь помiтно ворушили слабкими кiнцiвками, хапаючись за холодне повiтря страшної кiмнати. Вони не кричали, не плакали. Лиш iнколи було чутно приречений стогiн, схожий на скавучання смертельно пораненої тварини. На зблiдлих личках страшнi зморшки, наче це зовсiм не дiтки, а прадавнi старцi, що всихають вiд невiдомих хвороб. У їхнiх очах вiдблиск страшного спокою, нiби вони вже давно змирилися зi своєю долею. Малесенькi сердечка тихесенько стукотiли, знаючи наперед, що зупиняться тут-таки, у цiй кiмнатi, на бруднiй пiдлозi. I нiхто за ними не плакатиме, нiхто не згадає. Дiтки мовчки зiтхали, прикриваючи великi очицi, де навiки застигли непролитi сльозини. Одне немовля було трохи вiдсунуте вiд iнших. Усе його тiльце вкрите червоними гнiйниками, нашвидкуруч замазаними чимось коричневим та смердючим. Малесенький уже ледь дихав, тоненькi ослаблi ручки не ворушилися. Вiн лежав покiрним солдатиком, чекаючи, доки пiском та пилом розсиплються його останнi хвилини. З очей Марго градинами котилися сльози. Дитинка нiби вiдчула цей її спiвчутливий розбитий погляд. Останнiм зусиллям немовля вiдкрило очицi. У безмежнiй блакитнiй глибинi на якусь мить блиснув вогник надiї на спасiння. Безсловесна молитва читалася у цих малесеньких очах. Дiвчина боялась поворухнутися, усе тiло занiмiло. Вона стояла серед кiмнати, спантеличена останнiм поглядом ледь початого життя. Малюк мовчки закрив очi, його остання надiя згасла назавжди. Худеньке тiльце завмерло, вiддаючи останнє тепло ворожому жорстокому свiту. Ось-ось злетить з посинiлих тоненьких вуст останнiй подих. Марго закрила руками рота, аби не закричати вiд болю та вiдчаю. Нетвердо ступаючи ватяними ногами, вийшла геть. Уже в коридорi помчала що є духу, не розбираючи дороги, аби тiльки подалi вiд страшної кiмнати смертi. Сльози без перестану лилися з очей, заважаючи бачити дорогу. Спотикаючись за купи смiття, дiвчина падала та знову пiдводилась, хапаючись руками за крихкi розмальованi стiни. Вскочивши до першої лiпшої кiмнати, впала на брудне ганчiр"я. Вчепившись за лахмiття зубами, аби не так голосно кричати, замружила очi, задихаючись вiд ридань. Скрутившись калачиком на пiдлозi, не могла спинити сльози. Панiчний вiдчай, безпомiчнiсть розривали душу на шматки. Марго корила себе за те, що нiчим не може допомогти маленьким немовлятам, що дивляться у саму душу. Їй було боляче та лячно. Сльози солоними струмками крапали на брудну пiдлогу, усе тiло здригалося вiд безутiшних ридань. Закривши очi, дiвчина бачила цей останнiй маленький погляд. I з новою силою пiдступали сльози, як раптом Марго на якусь мить побачила себе зi сторони. Сидячи на пiдлозi, посмiхаючись, манила до себе хлопчика, що ледь-ледь переступав нiжками, тiльки-но навчившись ходити. Маленький так схожий на неї, тi ж очi та носик, та ж посмiшка та такi смiшнi кучерi на голiвцi.
  Дiвчина вiдкрила очi, хапаючи ротом повiтря. Якась страшна здогадка почала формуватися у свiдомостi. Ридання нахлинули з новою силою, Марго сильнiше вчепилася в ганчiрки, ламаючи вiд напруження нiгтi. Коли хтось тихо торкнувся її плечей, лагiдно притуляючи до себе. Дiвчина пiдсвiдомо знала, що це Сет нiжно обiймає, заспокоюючи. Щiльнiше тулячись до хлопця, тiльки ще голоснiше заплакала. Юнак мовчки гладив теплими долонями по спинi, по довгому темному волоссю, обережно цiлував у лоба, тулячи заплакане обличчя до себе. Його нiжнi пальцi тихо стирали з мокрих щiк солонi краплини. А дiвчина навiть не могла мовити й слова, задихаючись вiд палючих слiз. Вона лиш тулилася до юнака, намагаючись врятуватися вiд невидимих тривог. Хлопець мовчки обiймав, розумiючи, що слова зайвi. Марго сама розповiсть, як захоче. Вiн просто був поряд, стишуючи своєю присутнiстю чуже горе.
  Дiвчина не бачила, як до кiмнати увiйшли веселi хлопцi з дiвчатами, як Сет зиркнув на порушникiв спокою, спопеляючи поглядом своїх теплих сiро-блакитних очей. Компанiя вмить змарнiла та мовчки вийшла, навiть боячись зашепотiти. До цiєї кiмнати нiхто не увiйшов до самого вечора, коли ввiмкнулося свiтло. Навiть у свiтлi електричних ламп жодна жива душа не з"явилася на порозi. У коридорi тиша та порожнеча, зараз увесь притулок намагався оминати цих двох, що тулилися одне до одного, згорбленi пiд вагою невiдомого смутку. Лиш з приходом темряви дiвчина трохи заспокоїлася. Сет мовчки вклав її собi на колiна, все так же тихо, не мовлячи нi слова, обережно гладив волосся та плечi. Тулячись до хлопця, ще здригаючись час вiд часу вiд затихаючих ридань, шмигаючи носом, дiвчина трохи заспокоїлась, засинаючи. У моторошнiй глибинi сновидiнь до неї знову прийшло видiння хлопчика. Маленький посмiхався, крiзь шум свiдомостi доносилося тоненьке "Мама". Потiм з радiсного, обличчя малого змiнилось на злякане. Пухкенькi вуста скривилися вiд плачу, маленькi ручки боязко хапали повiтря. Збентежений погляд у пошуках захисту. Вiн плаче вiд болю та страху, кличе маму. Але нiхто не озивається. Матуся десь далеко, вона не зможе допомогти своєму маленькому, частинцi своєї душi.
  Марго вiдкрила очi, втупившись у темряву, хапаючись занiмiлими зi сну руками хоч за якусь опору. Майже миттєво дiвчина вiдчула, як зовсiм поряд ворухнувся юнак. Вiн швидко пригорнув її до себе, лагiдно гладячи по головi, проганяючи останнi залишки нiчного жахiття.
  - У мене є син. - тихим хриплим голосом прошепотiла у темряву Марго. Не зовсiм влучне слово "є", але язик не повернувся сказати "був", хоча потаємнi закутки свiдомостi дзвiнким гомоном торохкотiли у скронях, нiби вона вже знала, що сталося лихо, але вiдчайдушно це заперечувала. Що трапилося з дитиною? Дiвчина силувалася згадати, але не могла. I вiд цього ставало ще страшнiше.
  Юнак мовчав. Вiн розчув кожне слово, вiдчув якусь невпевненiсть та острах у її голосi. Не знаючи, що трапилося у цiєї дiвчини, просто тулив її до себе, аби вона черпала з нього силу згадати, зрозумiти свої власнi думки. Хлопець не мiг знайти слiв, аби заспокоїти невтiшну спантеличену Марго, тому просто сидiв тихо, не проронивши нi слова. Час покаже, що треба казати, зараз не така нагода, аби лiзти у саму душу з допитами. Тихо цiлуючи заспанi щоки, уклав дiвчину зовсiм поряд, обiймаючи та тулячи до себе. Вона, наче мале кошеня, така беззахисна та налякана, скрутилася коло нього в клубочок, заколисана теплом уже коханого тiла.
  Так мало часу знадобилося, аби зрозумiти, що людина поряд - це єдине, що тобi потрiбно. Вiн постiйно буде бiля тебе, коло самого серця, пiдбадьорюючи у скрутну хвилину своїм лагiдним мовчанням. Вiн все знає, завжди пробачить, заспокоїть, допоможе. А натомiсть не попросить нiчого. Марго розумiла, що заради цього юнака ладна на усе на свiтi. Їй все одно, що вiн хворий, що наркоман. Вона зробить для нього усе, постiйно буде поряд, аби тiльки завжди вiдчувати тихе тепло його дихання, його серцебиття, його спокiй та впевненiсть, аби колись набратися смiливостi та знайти слова подяки вже тiльки за те, що вiн з"явився у її життi. Вона вже кохала цього хлопця.
  Заспокоєна, тихо заснула, зiгрiта лагiдним теплом обiймiв. Сет не зiмкнув очей нi на мить. Просидiвши увесь день коло дiвчини, не вколов собi дозу. Усе його тiло судомило та болiло. Було таке вiдчуття, наче кожен м"яз скручується вiд напруги, трiскається та розривається. Хлопець намагався не звертати уваги, але жага тимчасового спокою сильнiше за людську силу волi. Зцiпивши зуби, продовжував гладити по спинi сплячу Марго. Концентруючи увагу на ритмiчних одноманiтних рухах, на тихому подиху дiвчини, намагався вiдволiктися вiд болю та пiдступаючих примар. Ледь дочекавшись, коли Марго перестала так сильно тулитися, м"язи її розслабилися, хлопець повiльно розiрвав теплi обiйми та навколiшках вiдповз подалi. Бiль рiзкими поштовхами розривав тiло зсередини. Юнак впав на iржаву пiдлогу, скручуючись вiд нестерпних судом, крiзь зцiпленi до занiмiння щелепи прослизнув здавлений стогiн. Ослiплим поглядом озирнувся до дiвчини. Вона мирно спала коло самої стiни. Зiбравши останнi сили, таки пiдвiвся на ноги. Непевним кроком, притримуючись за стiну, вийшов з кiмнати, прямуючи до сходiв. Йому було все одно, скiльки шуму спричинить така нiчна вилазка, терпiти бiльше немає сил. Розштовхуючи ногами смiття, продерся таки до драбини. Збиваючи до кровi руки, майже нiчого не бачачи вiд спазмiв болю, що наче електрострумом проходили тiлом, повiльно вилiз таки нагору.
  Величезне примiщення вiдкрите усiм вiтрам. Трухлява цегляно-металева стеля дивом трималася на кiлькох розтрiсканих цементних стовпах. Парапет майже усюди розбитий, гостра арматура простягає у темне нiчне повiтря свої iржавi пазурi. Юнак навколiшках доповз до бiльш-менш цiлої стiни. Сiвши прямо на пiдлогу, прихилився спиною до крихкої цегли, наослiп рукою шукаючи маленьку непомiтну з першого погляду нiшу. Дiставши звiдти маленьку блискучу фляжку для коньяку та давно зiпсований шприц, закотив рукав чорної сорочки. Навпомацки вiдкривши залiзну ємнiсть, встромив голку, набираючи густий свiтло-зелений розчин. Поклавши готовий шприц тут таки на пiдлозi, витяг з кишенi брудну резинову трубку. Зав"язавши вузол трохи вище лiктя, тримав один кiнець резинки гострими зубами, вiльною рукою ввiв дозу, з першого разу потрапивши в вену навiть у повнiй темрявi. Неймовiрна вдача чи багаторiчна звичка? Зараз все одно. Випустивши з рота хвостик трубки, вiдкинув голову назад, закриваючи очi. Напруга миттєво вiдступала, по тiлу розливалося якесь приємне вологе тепло. На блiдому спiтнiлому обличчi засяяла наркотична посмiшка. Шприц випав з розслабленої долонi, котячись кудись далеко у темiнь. А звiдти, з мороку закуткiв, почали долiтати звуки чиїхось пiсень. Дивнi примари вислизали з пiдсвiдомостi, стаючи напрочуд реалiстичними. Сет усмiхнувся ширше, не в змозi поворухнутись, аби вiдiгнати геть казкову нечисть, що вигравала свiй танок ось уже зовсiм поряд.
  Глава друга (назовнi)
  Марго прокинулася зовсiм рано. У кiмнатi ще царював свiтанковий морок, усюди тихо. Сплячий натовп додивлявся останнi сни перед тим, як знову опинитися у жорстокому свiтi, де не у кожного є право вижити. Дiвчина вiдкрила очi, розбуджена ранковою прохолодою. Обiймаючи себе за плечi, озирнулась, поглядом шукаючи хлопця. Сета в кiмнатi не було. Вона пiдвелася та повiльно попрямувала до коридору, прагнучи вiдшукати юнака. Заспаний розум спалахами видавав подiї вчорашнього дня. Згадувати, чесно кажучи, й не хотiлося. Лиш одне-єдине турбувало думки та почуття. Спогад про маленького хлопчика, що звав її, Марго, мамою. Це правда чи плiд знервованої фантазiї? Щось боляче штурхнуло коло самого серця. У неї дiйсно є дитина. Її син десь далеко, вiн плаче та кличе на допомогу. Гiркi думки бiллю вiддалися у скронях. Як не силувалася Марго, їй нiчого не вдалося згадати, окрiм цього єдиного спогаду-сновидiння. Дiвчина повiльно ступала брудним коридором, ведучи пальцями по розмальованiй стiнi. Вийшовши до сходiв, спинилась, роздивляючись порожнiй моторошний простiр. Холоднi протяги боляче кусали голi руки, заспане обличчя. Марго ступила на iржаву драбину. Миша казав, що наркомани збираються на другому поверсi, або, коли там нема мiсця, на самому верху. Вагаючись з вибором, знервовано пiдвела голову, дивлячись на високу брудну стелю. Вирiшила таки спуститися вниз. Впевнено тримаючись за iржаву арматуру, стала обережно злазити. Вона вже майже дiсталася потрiбного поверху. Усюди тихо, жодного звуку. Чим ближче до мети, тим страшнiше ставало дiвчинi. Якесь дивне вiдчуття небезпеки, остраху зростало у нiй з кожним рухом. Мiцно тримаючись за драбину, обережно ступила на цегляну пiдлогу. Тiльки-но вiдчула тверду опору пiд ногами, з полегшенням зiтхнула. Злякано озираючись, хотiла ступити у темний коридор, коли раптом пiдлога пiд ногами затремтiла. Дiвчина, нажахана, вiдскочила до сходiв. Вхопившись мертвою хваткою за першу лiпшу залiзяку, усiм тiлом припала до брудної драбини, спостерiгаючи як пiдлога, де вона стояла ще мить назад, трiскається та здригається. Марго ще мiцнiше вчепилась у сходи, вiдчуваючи, як дрижить будiвля, хитаючись мов соломина пiд поривами скаженого вiтру. За кiлька хвилин поштовхи почали минати. Дiвчина все в тому ж положеннi, шокована раптовою стихiєю, спостерiгала, як повз неї пролiтають маленькi камiнцi та пил, розбиваючись десь далеко внизу у глибокiй темнiй безоднi.
  Серце калатало скажено, руки занiмiли вiд напруження. Дiвчина часто моргала, намагаючись хоч якось прийти до тями, коли прямо над нею роздався веселий тоненький голос:
  - Ти вже прокинулася? Молодець. Гайда вниз.
  Марго пiдняла голову. Якраз над нею усмiхався Миша, щебечучи про щось своє. У нього такий вигляд, наче нiчого не трапилося.
  - Тiльки-но був землетрус. - спантеличено вимовила дiвчина, намагаючись говорити тихо, аби голос не так знервовано зривався.
  - А я про що! Вiтер минув, зараз увесь народ попхається за здобиччю.
  Марго здивовано глядiла на малого, нiяк не в тямлячи, про що вiн каже. Хлопець виглядав радiсним та знервованим, наче в очiкуваннi подарунка на Новий рiк. Дiвчина кивнула та почала повiльно злазити вниз. Руки слухалися погано, ноги важкi та ватянi, але таки намагалася не видавати свого стану. Злiзши з крихкої драбини, вiдiйшла, пропускаючи малого. Миша, пiдстрибуючи та щось мугикаючи собi пiд носа, схопив її за руку та потягнув до великої круглої кiмнати з лядою в стелi.
  Вони не встигли ще минути коридор, як почулися рiзноманiтнi голоси. Молодь, розбуджена землетрусом, швидко прокинулася та чимдуж поспiшала донизу, забуваючи покурити пiсля ночi та чимось перекусити. Марго стояла коло Мишi, тримаючи його за руку, аби не загубитися у гомiнкому натовпi, що швидко заповнював кiмнату. Озираючись, намагалася знайти серед безлiчi облич лагiдний погляд Сета. Але хлопця в кiмнатi не було. Стурбована вiдсутнiстю юнака, опустила голову, роздивляючись свої капцi. Миша, мiж тим, примудрився, не вiдходячи вiд дiвчини, звiдкiлясь дiстати пiвпачки цигарок та щось схоже на пирiжки. Сунувши свiй скарб дiвчинi в руки, пiдштовхнув її до ляди. Марго спостерiгала, як малий пiдстрибнув, ухопившись за виступаючу цеглину та, пiдтягнувшись, вiдкрив отвiр. Вилiзши нагору, повернувся до Марго, аби та пiднiмалась слiдом. Дiвчина, вiддавши цигарки та їжу, вхопилася за залiзне пруття, що стирчало коло самої ляди. Пiдтягнувшись, видерлася нагору, навколiшках пiдповзши до хлопчика, що метушливо озирався навкруг. Малий швиденько поманив її за собою. Дiвчина, пiдвiвшись, озирнулась. Велетенське примiщення, схоже на недобудований хол якогось готелю. Високi стелi та цементованi колони, що потрiскалися вiд часу, усюди бруд, куски арматури, розбита цегла. Марго повiльно попрямувала за хлопцем, озираючись назад. Дiра до пiдземелля, з якого щойно видерлися, бiля велетенської розфарбованої стiни. Жодного вiкна чи дверей. Тож, уся будiвля, де мешкає молодь, знаходиться за цiєю стiною.
  - Хто це такий розумний так будував, що вхiд проходить пiд землею? - прошепотiла до самої себе. Вiдволiкшись вiд своїх думок, почала наздоганяти Мишу, якого мало не втратила з поля зору. Хлопець швидко минув напiвзруйнований простiр та сплигнув у високу траву. Дiвчина спинилась, оглядаючи безмежне видноколо. Скiльки хватало зору простягалося мутне поле високої трави, що в нiй майже не видно малого. Боячись знову загубити хлопчину, Марго також сплигнула вниз. Тонкий одяг та взуття враз змокли вiд холодної роси. Прозорi краплини усюди, куди не поглянеш. Скiльки ж зараз часу? Пiдвiвши голову, зиркнула у глибоке захмарене небо, навiть натяку на сонце, скрiзь, скiльки хватає зору, сизi пригнiченi хмари. Почувши шурхiт десь справа, вiдволiклася вiд високого простору та майнула на звук. Пройшовши кiлька метрiв, розгледiла серед зеленi спину хлопчиська. Прямуючи за малим, роздирала густий бур"ян руками, аби темна трава дрiбними гiлочками не так сильно чiплялася за волосся, била по обличчю. Лиш через певний час Марго звернула увагу на високий бур"ян, що заважав спокiйно пересуватися.
  - Полин? - здивовано-злякано промовила вголос. Перше, що прийшло на згадку - мiсто-химера Прип"ять. Невже це дiйсно так? Схвильовано оглядаючись, швидко наздогнала Мишу. Схопивши хлопчину за рукав, знервовано мовила:
  - Де ми? Що це за мiсто?
  - Це було мiсто. Мiсто Суми. Знаєш таке? - всмiхнувся малий та почав продиратися далi. Дiвчина йшла слiдом, не бажаючи повiрити у слова хлопця. Що означає "було"? Як це "було", коли вона тут живе...чи жила. Марго заплуталася. Думки вихором проносилися у свiдомостi. Дiвчина поспiшала за малим. Хлопчина швидко дерся крiзь бур"ян, обходячи будiвлю справа. Висока занедбана споруда безмовним привидом глядiла своїми слiпими вiкнами у ранкове небо, врiсши цементовим корiнням глибоко у серце кургану. Марго намагалася не вiдставати вiд Мишi, надто задивляючись на моторошну будiвлю, надра якої вони тiльки-но покинули. Але чим далi рухався хлопчик, тим частiше зупинялася дiвчина. Вже чулися позаду голоси вдоволеної молодi, що, наче мурахи, вислизала зi свого нiчного сховку. Врештi Марго згадала таки знайомi обриси з минулого, згадала це мiсце, але страшнi здогадки настiльки схвилювали дiвчину, що вона навiть не наважувалася сформувати у свiдомостi своє припущення. Вирiшивши таки повнiстю переконатися, розiбратися з думками, кинулася наздоганяти хлопчака, що його вже не було видно за густими заростями полину. Дiвчина йшла навмання, просто обходячи споруду, аби подивитися на неї зi сторони, яка так звично уявлялася у спогадах. Якщо дiвчина права, то якраз через дорогу вiд напiвзруйнованої будiвлi стоїть церква, далi багатоповерхiвки. Вони якраз у самому центрi мiста. Марго дерлася крiзь заростi бур"яну, вдивляючись у мутну сизу далечiнь.
  Дiвчина наздогнала малого, коли той вже минув високу стiну полину. Вийшовши на добре витоптану стежину, Марго зомлiла, нажахана побаченим. Тоненька стрiчка земляної дорiжки вела до широкої асфальтованої смуги. Дорогою давно вже нiхто не користувався - товстий шар землi та пилу рясно вкривав розтрiсканий вiд часу асфальт. Де-не-де проростають травини, розтiкаючись зеленуватим килимком. Одразу через дорогу порожнiй пагорб, без жодного нагадування по щось живе. Марго обережно посунула туди, до останнього сподiваючись, що усе це лиш химери, що вислизають з хворої пiдсвiдомостi. Хлопчина лишився позаду, злякано спостерiгаючи за повiльними рухами дiвчини. Вона пiдходила все ближче, вдивляючись у пилову завiсу, що брудною хмариною кружляла над самим пагорбом. Забувши обережнiсть, чимдуж подерлася нагору з неймовiрною швидкiстю та люттю, збираючись раз i назавжди позбутися усiх iлюзiй. Задираючись на пагорб, злилася на саму себе, хапаючись за пiсок та глину кольору iржi. Дiвчина примружувала свої темнi очi, силуючись побачити церков, що її куполи повиннi вже виднiтися крiзь пилову завiсу. Задершись на саму гору, спинилась на мить, вдивляючись в порожнечу. Нiби по чарiвному наказу пил почав танути, вiдкриваючи страшну картину. Дiвчина стояла на тонкому пiщаному хребтi пагорба, споглядаючи внизу пiд ногами велетенську воронку. Золотавий пiсок плавними колами-хвилями спускається на саме дно урвища, де ще царює брудний туман. Жодної травинки чи комашки, таке вiдчуття, нiби цей вихор ще й досi пахне смертю. Марго скляними застиглими очима вдивлялась у холодну тишу порожнечi. Згадалися чомусь уривки старих фiльмiв-бойовикiв - такi слiди лишаються пiсля вибуху. Проти волi перед очима промайнула картинка атомного грибка. Дiвчина закрила очi, благаючи невiдомi сили, аби усе це було лише страшним нiчним кошмаром. По щоках сльози-градини. Стираючи з обличчя солонi краплини, бруднилася замазаними пiском та глиною руками. Не зважаючи на замазанi щоки, глянула на iнший бiк вихору. Там, продираючись крiзь мiнливi насипи пiску, стирчав облiзлий вiд часу шматок синього колись купола зi зламаним хрестом. Здригаючись вiд ридань, впала на колiна, беззвучно молячись до мертвих руїн святинi. Струмочки пiску та пилу котилися з-пiд колiн, обсипаючись до самого серця воронки. Тихесенько пiдiйшовши з-за спини, Миша обережно торкнувся плечей Марго. Дiвчина здригнулася.
  - Та годi вже. Ходiмо. - знервовано мовив малий, здивований такою реакцiєю дiвчини. Йому було не зрозумiло, чому вiд вигляду мертвої пiщаної воронки її так роздирають почуття. Дiвчинi ж було все одно, що про неї думатиме хлопчина. Вона навiть не намагалася йому пояснити, що церква - це щось значно бiльше за зруйновану багатоповерхiвку чи розбитий шлях. Безнадiйнiсть та вiдчай потроху заполоняли кожен куточок душi. У свiдомостi спалахували розмитi незрозумiлi образи минулого. Саме у цiй церквi, на могилу якої вона зараз споглядає, здригаючись вiд ридань, її охрестили. Пiдвiвшись таки на ноги, глянула ще раз на синiй зламаний хрест, що захлинався холодним пiском. Зiтхнувши, почала спускатися назад на дорогу. З кожним кроком у душi мiцнiшала думка, що вона, Марго, потрапила до самiсiнького пекла.
  Малий, злiзши першим, попрямував по стежинцi, час вiд часу оглядаючись на дiвчину. Вона мовчки йшла слiдом, витримуючи певну дистанцiю. Марго, все ще хлипаючи, рухалася повiльно, споглядаючи крiзь брудну завiсу туману руїни рiдного мiста. З усiх сторiн дивилися на неї слiпими шибками залишенi будiвлi-примари. Пiд"їзди скрипiли напiврозчиненими дверима, манячи у свiй темний порожнiй морок, де дзвiнка злякана тиша болем спогадiв пульсує у скронях, зводячи з розуму. Миша йшов так, нiби для нього звичною стала ця картина руйнувань та порожнечi. Вiн, тихо прокрадаючись повз застиглi будинки, тiнню прослизав крiзь розбите скло вiтрин до магазинiв, шукаючи, чим можна поживитись. Вiн забирав усе, що здавалося придатним до використання. Скоро кишенi хлопця були вщент заповненi такими дрiбницями, як зубнi щiтки, коробочки з зубочистками, рiзноманiтнi кольоровi шматочки мил та ще купа дрiб"язку. Дiвчина мовчки спостерiгала, стоячи коло розбитого замурзаного скла. Вона взяла собi лиш тоненьку блискучу застiбку для волосся, аби темнi довгi пасма не заважали, розсипаючись неслухняними хвилями по плечах та спинi. Дочекавшись, поки хлопчина збере усе, що потрiбно, вiдiйшла вiд вiкна, допомагаючи малому видертися назовнi. Вiн уже майже вилiз, постiйно застрягаючi через роздутi кишенi, коли у темрявi магазину щось поворухнулося. Хлопець на мить застиг, перелякано озираючись, потiм з усiєї сили смикнувся, намагаючись видертися. Повнi кишенi не витримали та розiрвалися. Брудною пiдлогою посипалися награбованi дрiбницi. Миша, вискочивши з магазину, схопив Марго за руку та щодуху помчав геть, забувши й думати про розсипанi знахiдки. Дiвчина мчала за малим, не зовсiм розумiючи, чого хлопець так злякався. Нiби вiдповiддю на незадане питання за спинами втiкачiв прозвучало тихе гарчання, що поволi наближалося. Марго обернулася, аби побачити, вiд кого так тiкає хлопчик, тягнучи її слiдом. Крокiв з десять позаду них неслося щось вiддалено схоже на собаку. Дiвчина, побачивши невiдоме створiння, майнула ще швидше, дивуючись зi своїх сил. Ранiше вона нiколи в життi не бiгала, тим паче на довгу дистанцiю. Чудово розумiючи, що на довго її не вистачить, почала озиратись, на ходу вигадуючи хоч якийсь шанс на спасiння. Шукаючи вихiд, погляд її спинився на перекинутому смiттєвому баку, що його якийсь дурень пiдвiсив за колесо до пожежної драбини розтрiсканої цегляної багатоповерхiвки. Смикнувши хлопчину, звернула, стрiмголов помчавши до драбини. Миша, зрозумiвши, що вона вигадала, обiгнав дiвчину, першим дiставшись смiтника. Стрибнувши на перевернуту урну, зачепився роздертою кишенею за гострий iржавий стрижень, що його не помiтив одразу. Боляче ранячи ногу, не мiг звiльнитися. З кожною секундою у його очах розливалася панiка. Ось-ось пiдскочить дiвчина, одразу ж за нею страшна тварюка, що вже розкрила заслиненi моторошнi щелепи. Марго спинилась на мить, з силою смикнула малого за штани. Розiрвавши тканину до самого поясу, таки звiльнила хлопчину, щодуху пхаючи його вище до драбини. Коли той вже мiцно тримався на iржавих сходах, пiдстрибнула та задерлася слiдом. Вона вище за хлопця, майже одразу вчепилася за виступ баку, пiдтягуючись та одразу ж перехоплюючись за сходинку. Миша продовжував дертися все вище до самого даху, злякано озираючись. Марго, вхопившись за драбину, дивом встигла прибрати ногу. За мить на тiм мiсцi вже блиснули пожовклi щелепи. Дiвчина з острахом дивилась як бридка iстота намагається задертися слiдом за нею, i їй це непогано вдавалося. Дивна тварина на чотирьох лапах, тулуб вузький, нiби зовсiм немає ребер, тiльки хребет проглядав повз слизьку смердючу шкiру, на якiй де-не-де ще стирчали шматочки чогось, вiддалено схожого на шерсть. Червонi кров"янi очi бачать лиш загнану у кут здобич. Марго розумiла, що коли цiй iстотi вдасться таки задертися на смiттєвий бак, вона з легкiстю дiстане i її, i малого, що застиг трохи вище, споглядаючи перелякано вниз. Дiвчина, мiцнiше перехопившись за сходинки рукою, злiзла нижче, пробуючи ногою зiштовхнути розколиханий бак донизу. Щосили гепаючи по колесу, що скрипiло вiд неочiкуваного нападу, з острахом дивилася, як тварина вже заплигнула з iншого боку на урну i, тримаючись гострими кiгтями, пробує наблизитись до дiвчини. З останнiх сил штурхонула смiтник. Колесо нарештi не витримало, розламуючись навпiл. Пластиковий бак полетiв униз разом iз страшною iстотою. Тварина встигла плигнути, прагнучи таки дiстатися Марго. Дiвчина спробувала швидко задертися вище, але зрадливий капець злетiв з ноги. Спiткнувшись, вона обiрвалася, дивом устигши вхопитися за найнижчу сходинку однiєю рукою. Тепер Марго висiла на висотi другого поверху над землею, а пiд нею скавучала собака, що теж невдало приземлилася. Iстота гепнулася на асфальт i не встигла вiдскочити, смiттєвий бак впав зовсiм поряд, прищемивши тварюцi задню лапу. Звiр озлоблено скавучав, скалячи iкла. Побачивши, що дiвчина ось-ось впаде, iстота щосили смикнулася, намагаючись вирватися зi свого полону. Марго, мiж тим, здаватися не збиралася. Розгойдавшись, зумiла таки перехопитися та вчепитися мiцнiше. Пiдтягнувшись, задерлася вище, впевнено тримаючись за iржаву драбину. Дiставшись хлопчини, мовчки попхала його вище. Уже пiд самим дахом озирнулася, споглядаючи як чудовисько, звiльнившись, розчаровано крутиться пiд сходами. Задершись з малим на дах, впала на просмалений бетон, закриваючи очi. Серце скажено калатало, руки та ноги тремтiли вiд напруження, дихання збите. Адреналiн теплими хвилями розливається по тiлу. Вiдхекавшись, глянула на хлопця, що сидiв тут таки поряд, все ще визираючи час вiд часу вниз. Коли руки перестали зрадницьки тремтiти, всiлася, поправила зачiску, зняла капцю, що тепер тiльки заважає, залишившись без пари. Босими ногами приємно вiдчувати теплий дах. Озирнувшись до хлопчика, тихо спитала:
  - Ти як? Що то таке було?
  - То собака. - малий повернувся до дiвчини, силуючись сказати щось iще. Знервовано зiтхнувши, прошепотiв, - Дякую.
  Марго не звернула уваги на знiяковiлу подяку. Її бiльше зацiкавило визначення дивної iстоти.
  - Тобто, собака? А iншi тварини тут є?
  - Ну, звичайна собака. Вони усi такi. А про яких iнших тварин ти говориш?
  Така вiдповiдь шокувала. Куди ж це вона потрапила?
  - Розкажи про це мiсто. Що тут трапилося?
  Миша, здивований, набрав повiтря у груди та почав довгу розповiдь. Все одно доведеться чекати на чарiвний порятунок.
  Як виявилося, рiдне мiсто дiвчини таке вже доволi давно.
  - Люди почали покидати його ще задовго до появи Розломiв. - розказував хлопчина.
  - Розломiв? - перепитала, не розумiючи.
  - Ну так. Суми надто близько до одного, тому людей було вирiшено евакуювати.
  - А що це таке, Розломи? - знову перепитала здивована Марго.
  - Ну, як нас вчили, це велетенська дiрка до самого центру Землi. Що воно таке насправдi нiхто не знає, бо наблизитись i зазирнути неможливо - усе, що ближче за два кiлометри до Розлому, починає втягуватися туди, у прiрву.
  Дiвчина сидiла мовчки, обмiрковуючи iнформацiю. Якось дивно було чути таке. Надто все це схоже на фантастичний сон. Мiж тим малий продовжував:
  - Так от, люди тiкали, залишаючи тут усе. Зосталися тiльки старенькi, що ну нiяк не захотiли покидати домiвки. А потiм сюди почали пхатися усi, кому губити вже нiчого. Спочатку влада пробувала втручатися, але згодом вирiшено було, що це на краще. До таких мiсць, як от Суми, почали засилати усiх, хто чимось провинився чи осоромився в очах закону. Аби тi, що сюди потрапляють, вже не поверталися, роблять усе можливе. Наприклад, постiйно постачають усiлякi наркотики. Скажи, навiщо наркоману кудись iти, коли для нього тут рай на землi?
  Дiвчина мовчки кивнула, погоджуючись. Як усе прораховано. Така собi в"язниця без стiн та кайданiв.
  - Чому ви живете у цьому будинку? Чи не краще влаштуватися у зручних квартирах, де є меблi, вода i таке iнше. - спитала дiвчина. З даху, на якому вони опинилися було видно темну будiвлю, що височiла на пустирi. Ранiше, коли мiсто було звичайним, таким, як його пам"ятала дiвчина, недобудована споруда називалася "Холодний дiм". Зараз багато чого змiнено - невмiло доставленi балки тримають на собi додатковi поверхи, слiпi вiкна замурованi чи забитi дошками.
  - Кожного разу, коли дме Вiтер, будiвлi падають. - вiдповiв хлопчина, вiдволiкаючи Марго вiд своїх думок.
  - Про який Вiтер ти увесь час говориш? - повернулася до нього, здивовано пiдводячи брови.
  - Якась ти дивна, нiби з iншої планети. - пiдозрiло зиркаючи з-пiд лоба, сiв зручнiше, готуючись починати з самого початку. Його голос звучав спокiйно та тихо, наче вчитель на уроцi монотонно диктує iнформацiю.
  - Багато рокiв тому вченi...
  - Скiльки це "багато"? - одразу ж перебила допитлива Марго.
  - Та звiдки я знаю. Може, рокiв сорок, п"ятдесят назад. Так от, вченi винайшли якусь нову молекулу...
  - Яку молекулу?
  - Ти чудна. Не знаю я! То ти будеш слухати чи нi? - трохи ображено зашипiв малий.
  - Так, так. Вибач. Продовжуй.
  - Тож, вченi винайшли молекулу, яка може контролювати тепло чи щось на кшталт того. - Миша зиркнув на дiвчину, що вже зiбралася було знову щось перепитати, але, помiтивши погляд хлопчиська, передумала. Поки що вистачить навiть таких мiзерних пояснень. Склавши руки на колiнах, втупилася поглядом в далекий сивий простiр, уважно вслухаючись у кожне слово хлопчика.
  - За допомогою цiєї нової технологiї було створено унiверсальну зброю, схожу на ядерну бомбу, але в мiнiатюрi. Воронку вiд такого вибуху ти вже бачила.
  Дiвчина миттєво згадала страшний мертвий вихор на мiсцi церкви. Здригнувшись, кивнула малому, аби продовжував.
  - Цю зброю використовували багато рокiв, доки не виявилося, що залишковi речовини спричинюють у тварин невiдворотну мутацiю. На людей це нiяким чином не впливало, а от майже уся фауна вимерла за якихось десять рокiв. Вченi намагалися експериментувати з мутацiями, але єдине, що їм вдалося, це вивести новий вид комах-запилювачiв, аби не загинув i зелений свiт. Найспритнiшi та витривалiшi iстоти вижили, ставши схожими на оте, що чекає нас внизу, ковтаючи слину. - Миша на мить замовк, зиркаючи на страшну собаку. Iстота противно скавучала час вiд часу, все ще намагаючись звiльнитися вiд раптового полону.
  - Взагалi, вони не дуже страшнi. Коли ходиш зграйками, вони намагаються не наближатися. - мовив хлопець, помiтивши зацiкавлений погляд Марго. Дiвчина все так же мовчки кивнула. Малий продовжив:
  - Потiм, коли вже доволi награлися зi зброєю, винайшли якийсь мiжгалактичний космiчний корабель, що живився вiд цих же молекул. I все начебто йшло добре, допоки цей корабель не почали запускати на орбiту. Сталася у них там якась аварiя - почався землетрус, i земля стала трiскатися. Той корабель, разом iз молекулами, впав у перший Розлом, що утворився якраз пiд космiчною станцiєю. Таке враження, нiби планета не бажала, аби та речовина потрапила за її межi. А молекули, за здогадками вчених, почали взаємодiяти з земними надрами. Час вiд часу з Розломiв, яких з роками все бiльшає, пiдiймаються чорнi вихорi, що в народi й називаються Вiтром.
  - Це вони спричинюють землетруси?
  - Так. Цей Вiтер знищує на своєму шляху усе, окрiм зеленi. На природу вiн, чомусь, не впливає.
  Марго, шокована почутим, сидiла мовчки, обмiрковуючи нову iнформацiю. Таке вiдчуття. Що усе це чийсь дурнуватий жарт. У душi жеврiла слабенька надiя, що все навкруг - лиш декорацiї для зйомок якогось фантастичного фiльму. Ось-ось режисер зупинить акторiв, i все знову стане живим та звичним. Але час минав. Дзвiнку тишу порушувало час вiд часу лиш пронизливе скавучання iстоти внизу. Коли живiт Марго пронизливо завурчав, нагадуючи про своє iснування, вона пiдвелася, їй набридло чекати дива.
  - Треба забиратися. - тихо мовила дiвчина, глянувши на собаку.
  - Як? Вона одразу помiтить та нападе! - злякано вiдсахнувся малий.
  - По-перше, вона у пастцi, по-друге, ти думаєш нам хтось допоможе? - повернулася до нього. Хлопчик розумiв, що Марго права, але злазити до собаки боявся понад усе. Дiвчина примружившись, оглядала дах. Можна було б кинути зверху на iстоту щось важке, а потiм без остраху пiти собi. Але дах, як на зло, виявився чистим, навiть проволоки та арматури не знайдеш. Тiльки росте собi мирно бур"ян, впиваючись дрiбними корiнцями у пил та пiсок, розтрощуючи потроху цементовi панелi будiвлi. Покружлявши ще трохи, змирилась таки з вiдсутнiстю пiдходящої речi та потягла малого на iнший кiнець даху. Спинившись коло останньої ляди, з силою рвонула. Щодуху гепала ногами та молотила кулаками, ламаючи протрухлi дощечки, що тримались тепер лиш на однiй завiсi та iржавому цiпку, з якого вiд рясних поштовхiв злетiв прадавнiй замок. Пiдвелася, переводячи дихання та витираючи об i так уже бруднi штати закривавленi руки. Миша тим часом розкидав зруйнованi рештки ляди, розчищаючи прохiд. За кiлька хвилин пара вже тихо спустилась у пiд"їзд. Проминувши нечутно незлiченну кiлькiсть сходинок, спинилися, причаївшись за причиненими дверима. Постоявши якусь мить, Марго зiтхнула, виглядаючи таки на вулицю. У неї за спиною тремтiв хлопчина, сподiваючись, що мерзенна iстота ще не звiльнилася та не вчує їх появи. Пересвiдчившись, що надворi тихо та порожньо, обережно смикнула малого та попрямувала геть, швидко зникаючи за рогом потрiсканого будинку. Залишивши тварину десь далеко позаду, спинилися на мить аби перевести дихання. Вiдхекавшись, пiшли далi вже спокiйно, насторожено оглядаючись. По дорозi трапився лиш один магазин. Миша, заглянувши всередину i переконавшись, що там нiкого, майнув крiзь розбиту вiтрину. Швидко повернувшись, висипав до рук Марго кiлька блокiв цигарок та пляшки з винами. Дiвчина, всмiхаючись, пiдхопила знахiдки та попрямувала далi слiдом за хлопчиком. Усю дорогу дiвчину не полишала думка, що усе навкруг якесь не таке. Вона не могла пояснити свої здогадки, коли раптом дiвчину осяяла думка. Зненацька розвернувшись до малого, знервовано запитала:
  - А який зараз рiк?
  - Ти точно якась чудна. Двi тисячi одинадцятий. - шокований несподiваним питанням, хлопчина пiдозрiло зиркав на знервовану супутницю. Дiвчина спинилась, замислившись. Йдучи собi тихенько слiдом за Мишею, вiдчувала, як тiлом розливається вiдчай. Якби малий сказав, що зараз, наприклад, чотири тисячi надцятий, чи щось на кшталт цього, було б спокiйнiше. Марго на мить уявила себе героїнею казкового роману про подорожi у часi. Нехай хоч таке, але все ж пояснення. А тепер що думати? Але бiльше за все лякало те, що словам хлопця є реальнi пiдтвердження на кожному кроцi. Як можна не повiрити, коли усе навкруг доводить його правоту. Тодi що за дивнi химери вислизають iз пiдсвiдомостi дiвчини? Чиї спогади бачить Марго? I чи справдi це мiсто було колись живим, сповненим шумним натовпом та гуркотом машин? Вона не знала у що вiрити. Розум та серце упевнено доказували, що усе з її уяви було насправдi. Чи, може, дiвчина i справдi хвора. Здригаючись вiд таких думок, з огидою зиркнула на подертий брудний спецодяг противного блакитного кольору, на босi ноги, на бiлий пластиковий ланцюжок-браслет.
  Аби вiдволiктися вiд смутних неспокiйних думок, звернула до одного з розтрощених магазинiв. Миша мовчки слiдом. Цього разу вiн лишився на вулицi, а дiвчина, швидко проминувши запиленi вiтрини з одягом та взуттям, повернулася, несучi хлопцевi новi штани та собi якiсь дурнуватi блискучi шльопанцi. Малий з радiстю перевдягнувся, дiвчина взулась, попрямували далi.
  Заспокоївшись пiсля пригоди, смалили цигарки та їли черству хлiбину, знайдену в одному з магазинiв, що її тепер передавали одне-одному.
  - То чому ви живете у Холодному домi, замiсть оселитися з комфортом у квартирi? - спитала, прожовуючи свiй шматочок.
  - Бо будинки руйнуються вiд Вiтру, а Останнiй притулок встояв, тiльки трохи трiснули стiни. А коли витримав раз, то витримає й потiм. - з якоюсь гордiстю мовив Миша. Дивуючись логiцi малого, Марго навiть не знайшлася, що вiдповiсти. Натомiсть спитала:
  - Гаразд, тодi чому не взяти з квартир хоча б якiсь меблi?
  - Ми не грабуємо будинки. Народ з Останнього притулку живе тiльки з магазинiв та подачок влади. Або, коли пiсля Вiтру будинки руйнуються самi. У нас немає потреби у м"яких лiжках та теплiй водi кожного ранку. У квартирах майже нiколи нiхто не хазяйнує.
  - А чого ти взяв так мало пляшок? Можна було б набрати стiльки, скiльки донесли б.
  - Це зайве. Ми виходимо на вулицю кожного дня, тож брати бiльше, анiж на один раз сенсу немає.
  За такими розмовами дiсталися занедбаної будiвлi. Миша вже радiв, уявляючи, як обмiняє алкоголь на теплий светр чи гарну вечерю. Дiвчина мовчки всмiхалася, спостерiгаючи за щасливим обличчям хлопчини. Вони пiдiйшли до похмурої споруди вже поночi, коли прохолоднi сутiнки стелилися прозорим темним килимом пiд ноги. Малий заплигнув на цементований парапет та допомiг Марго пiднятися, не розгубивши у високiй травi знахiдок. Дiвчина, обережно притискаючи до грудей пляшки вина, пiдiйшла до ляди. Хлопець швидко вiдкинув дошки та плигнув вниз. Забравши у супутницi дорогоцiннi знахiдки, допомiг їй злiзти. Опинившись в круглiй кiмнатi, Марго нiби заспокоїлась, усi хвилювання неймовiрного дня вiдiйшли на заднiй план. По тiлу розливалася приємна втома. Єдине, чого зараз хотiлося, мiцно заснути, не бачачи сновидiнь.
  Глава третя (створений)
  Павло Григорович стрiмголов мчав до лабораторiї, забувши про свiй поважний вiк, про хронiчний радикулiт та нещодавно перенесений мiкроiнфаркт. Сива рiденька борiдка дрижить вiд швидкого руху, мiж темними мудрими зморшками на високому чолi виблискують краплини поту, довгий бiлий медичний халат накрохмаленим прапором дрiботить позаду, пригортаючись, тулячись час вiд часу до старих, але улюбленик чорних брюк з iдеальними стрiлками. Стара дешева краватка припала до кругленького черева, що його пан професор завбачливо притримував вiльною вiд папок з писаниною рукою. Час вiд часу пригладжуючи блискучу у свiтлi денних ламп лисину, схвильовано-улесливо вiтався з персоналом та колегами, що мимоволi спинялися, спостерiгаючи неймовiрну занепокоєнiсть та швидкiсть поважного старця-вченого. А вiн все бiг собi, минаючи коридор за коридором, не помiчаючи насмiшкуватих поглядiв та шепоту навкруг. Зараз його менш за все цiкавило, якi плiтки вигадають про нього цього разу, глузуючи з такого поспiху. Справа у тому, що кiлька хвилин тому у його, пана Павла Григоровича, кабiнетi голосним дзенькотом розiрвався телефон - холодний жiночий голос оператора повiдомив, що у лабораторiї таки досягли очiкуваного результату.
  Пан професор, пробiгши чималу вiдстань, спинився перед високими скляними дверима, перевiв дихання, дiстав з кишенi вологi серветки з неприємним рiзким запахом та, витерши з чола пiт, увiйшов таки до лабораторiї. Холодне бiле примiщення блищить чистотою. Великi свiтловi лампи зневажливим зверхнiм сяйвом вiдблискують на огидному бiлому кахлi, що ним викладенi усi стiни. Стеля, така ж спокiйна та байдужа, давить на присутнiх своєю стерильнiстю. Пiдлога заслана довгими гумовими килимами сiрого кольору, що з ледь чутним шурхотом прогиналися пiд кроками персоналу. Вздовж стiн вицвiлi вiд часу плакати з фотографiями спiвробiтникiв, рентгенiвськими знiмками та малюнками внутрiшньої будови органiзмiв.
  До професора одразу ж пiдбiгла молоденька санiтарка, несучи стерильний халат, рукавички, пов"язку та прозорi лiнзи-окуляри на тонкiй стрiчцi, аби краще трималися та не впали з обличчя пiд час дослiду. Павло Григорович чемно кивнув головою, дякуючи, i швидко вдягнувся, передчуваючи небувалий успiх новiтнього дослiду. Серце калатало все швидше, щоки поважного старця то блiдли то наливалися нездоровим рум"янцем. Аби заспокоїти кров, що боляче почала пульсувати у скронях, попрохав у санiтарки, аби та накрапала швиденько валерiани. Отримавши своє заспокiйливе, затримав дихання та швидко перехилив скляночку з противним зiллям. Запивши солоною газованою водою з маленької пляшечки, що її завжди носив iз собою, ще раз подякував та швидко пройшов кiмнатою, зникаючи за дверима з мутного бiлого скла, за якими було видно лиш розмитi химери-тiнi. Спинившись на мить, озирнувся, вглядаючись у обличчя за масками. Через мить до нього пiдiйшов високий чоловiк, скронi якого тiльки-тiльки почала пробивати сивина. Привiтавшись, взяв пана професора пiд руку та повiльно повiв пiд самою стiнкою, аби не заважати присутнiм займатися своїми справами.
  - Радий, що ви так швидко прийшли. Ми ось-ось закiнчимо усi приготування.
  - Так, менi повiдомили, що на даному етапi усе бiльш нiж вдало.
  - Через кiлька хвилин заготовлений ембрiон переправлять до спец кiмнати.
  Професор мовчки кивав, вдоволений таким швидким виконанням роботи. За такими розмовами поважнi вченi пiдiйшли до велетенської панелi управлiння, що розташовувалася на висотi поясу вiд пiдлоги. Одразу за комп"ютерами та безлiччю рiзноманiтних пультiв та систем управлiння було прозоре надмiцне скло вiд стiни до стiни та до самої стелi. Ставши за спиною кiлькох колег, що набирали коди та вели останнi приготування до дослiду сторiччя, уважно спостерiгали, як у кiмнатi за склом технiчний персонал закрiпляє електричнi системи живлення, операцiйнi столи та iнше обладнання. Павло Григорович знервовано глянув на круглий настiнний годинник. Стрiлки невтомно рухалися своїм звичним колом, показуючи на бiлому циферблатi без двадцяти хвилин другу дня. Професор знову вiдпив солоної води. Передчуття чогось надзвичайного тяжко давило на хворе серце, розгарячена кров все так же боляче давила у скронi.
  Без чотирьох хвилин друга, у кiмнатi за склом ввiмкнулось сильне освiтлення, забарвлене неоновим вiдтiнком. Усi присутнi бiля системи управлiння вдягли окуляри, уважно вдивляючись у порожню поки кiмнату. Через мить вiдчинилися броньованi дверi. Медичний висококвалiфiкований персонал обережно ввозив до кiмнати прозору ємнiсть, вiддалено схожу на гiбрид ванної та велетенського яйця, вона була прикрита вiд свiтла темно-фiолетовою важкою тканиною. Поряд купа найрiзноманiтнiших крапельниць, кабелiв живлення. Дивну мiсткiсть з хiрургiчною точнiстю та обережнiстю встановили на приготованi пiдпори бiля одного з хiрургiчних столiв. Коли навкруг ємностi було розмiщено усю додаткову апаратуру, персонал швидко покинув кiмнату. Як тiльки люди залишили примiщення, згасло свiтло, залишився лиш неоновий напiвморок, через мить кiмната почала заповнюватися гасом. Тонкi струменi прозорою летучої речовини швидко набиралися до кiмнати, розтiкаючись у замкнутому просторi. Примiщення за кiлька хвилин наситилося смертельно небезпечною сумiшшю газiв, що сповiльнювали усi реакцiї, у тому числi розвитку чи то розпаду клiтин на молекулярному рiвнi. Прозора невидима отрута активувалася лиш при попаданнi безпосередньо до органiзму шляхом вдихання цiєї гримучої сумiшi. Щойно простiр кiмнати був вщент заповнений "штучним часом", броньованi дверi знову вiдчинилися, увiйшло три вчених-лiкаря. Їх стать неможливо було розрiзнити через незручнi брезентовi костюми хiмiчного захисту та захиснi маски. Усi цi надсучаснi костюми надто схожi на космiчнi скафандри, тiльки замiсть срiблясто бiлого, як у фiльмах, яскраво жовтий колiр.
  Професор ближче прихилився до скла, уважно спостерiгаючи за кожним рухом спецiалiстiв. Кожен iз них до автоматизму вiдпрацював свою роль, вони не мають права на помилку. Серце Павла Григоровича все дужче щемiло, вiн навiть уявити собi не бажав, що трапиться, коли експеримент закiнчиться поразкою. Держава витратила купу грошей на спонсорування цього проекту, у разi невдачi увесь учений склад залишиться без роботи з "вовчим квитком", i це в кращому випадку. Здригнувшись вiд своїх думок, зiтхнув та знову вiдпив води. Мiж тим люди у скафандрах неймовiрно повiльно вмикали апаратуру, розкладали поряд на столi хiрургiчнi iнструменти. Коли останнi приготування скiнчено, у хриплому динамiку зашепотiв змiнений шумами голос "Можна починати процедуру введення". У кiмнатi з системою керування настала могильна тиша. Усi присутнi, затримавши дихання, спостерiгали, як вченi за склом обережно знiмають з прозорої ємностi темну важку тканину. Завмерлому люду вiдкрилася дивна картина: у великiй посудинi, наповненiй купою проводiв та якоюсь в"язкою синюватою рiдиною завмерло щось схоже на людське тiло. За розмiрами воно нагадувало скорiш дорослого чоловiка, анiж дитину, чи якусь iншу iстоту. Дивний органiзм не виявляв ознак життя, завмерши на лiвому боцi у "позi ембрiона", зiгнувши руки та ноги до живота. До дивної iстоти приєднано купа кабелiв, крапельниць, тоненьких проводiв, що кольоровими змiями-стрiчками вилазили з ємностi, пiдключенi до систем живлення. Один з учених за пультом почав виважено повiльно натискати кнопки та вмикати важелi. Зi стелi у загазованiй кiмнатi обережно почала спускатися електронна металева клешня, у якiй затиснута товста напiвпрозора трубка, край якої зникає у стелi. Механiчна рука повiльно, з мiрним шумом, опустилася та застигла якраз над ємнiстю з ембрiоном. Один з вчених пiдiйшов до ємкостi та обережно засунув руку у неприємну на вигляд рiдину, аби трохи розвернути тiло. Органiзм поволi перехилявся спиною донизу, руки та ноги все так же зiгнутi. Коли один з лiкарiв трохи розiмкнув ноги, зору вiдкрився широкий металевий гвинт з рiзьбою та клапан якраз на мiсцi пуповини. Залишивши тiло у спокої, вийняв руки з рiдини та вiдiйшов убiк, аби не заважати iншим продовжувати. Iнший вчений одразу ж наблизився та почав направляти металеву клешню трохи ближче, аби товсту трубку можна було приєднати до дивного клапана. Коли все було виконано, у динамiку знову почувся змiнений голос "Можна починати". За системою управлiння пожвавлення. Одразу кiлька чоловiк починають вмикати неймовiрну кiлькiсть кнопок та виписувати на монiторах незрозумiлi команди. У стiнi позаду лiкарiв у скафандрах поволi вiдчиняється вiконце. За товстим склом ємнiсть, схожа на велетенську колбу, у нiй темна рiдина темно-коричневого з червоним вiдтiнком кольору. До неї приєднано iнший кiнець трубки, що вже злилася з клапаном-пуповиною ембрiона. Вiддаються останнi команди, усi чекають безсловесного дозволу - зеленої кнопки на основному пультi. Це останнiй остаточний знак, що все у нормi та нiяких збоїв бути не повинно. Системи перевiряються неймовiрно довго, здається, що час спинився, нiби той розпад клiтин у кiмнатi за склом. Павло Григорович ще раз схвильовано зиркнув на годинник, вiдсьорбуючи по ковтку свою солону водичку. Стрiлки незворушно вказують рiвно другу годину пополуднi. Витираючи пiт з чола та лисини своїми смердючими вологими серветками, знову почав вдивлятися у примiщення за склом. Нарештi зелена кнопка загорiлася, кiмнатою рознеслися радiсно-схвильованi зiтхання. Остання команда, i - темна червона рiдина з колби почала всмоктуватися у трубку, швидко перемiщуючись простором. Тихий шум працюючих систем давив на скронi, хвилювання краплинами поту котилося з вчених лобiв по обидвi сторони надмiцного скла. Усi з завмиранням спостерiгали, як темна густа рiдина потрохи наповнює трубку, все ближче пiдбираючись до клапана ембрiона. Ось-ось речовина почне повiльно просочуватися у незворушну сутнiсть завмерлого в очiкуваннi органiзму.
  "Штучна кров" краплина за краплиною проникала у пiддослiдне тiло, що зробили так само штучно, за допомогою надсучасних матерiалiв та технологiй. З кожним ковтком "життя" ембрiон змiнювався, на очах присутнiх приймаючи форму, що закодована у ДНК. Усi вченi з замиранням серця дивилися, як прямо тут i зараз звершається диво. Незрушне тiло почало поволi змiнюватися: ноги та руки стають довшими, долонi тепер не такi широкi, пальцi тонкi та довгi, схожi чимось на пазурi хижої тварини, тулуб наче всихає - крiзь тонку шкiру починають просвiчувати ребра, плечi стають ширшими, але надто кiстлявими. Змiнюється обличчя - чоло стає вищим, гострий правильний нiс трохи здiймається вверх, губи тонкими сумними смужками закривають рiвнi штучнi зуби. З блiдого блискучого черепа на очах починає пробиватися волосся, що мить за миттю стає все довшим, звивається хвилястими прядками. Серед присутнiх вчених почулося здивовано-знервованi спазми дихання. Зовсiм молоденька асистентка почервонiла, але сил вiдiрвати погляд вiд скла не вистачило. Вона знiяковiло роздивлялася, як iз нiчого повiльно просочується, виростає чоловiча сутнiсть. М"язи ембрiона розвиваються пiд тонкою шкiрою, наповнюючи порожню оболонку. У мертвiй тишi вченi спостерiгали як у колбi стає все менше сумiшi, як ембрiон перероджується, останнi дрiбницi стають на свої мiсця, з"являються брови, волосся на тiлi, ростуть нiгтi.
  На пультi управлiння заблимали новi команди - рiдина скiнчилась, от-от треба переходити до наступного пункту дослiду. Павло Григорович ще раз витер пiт з чола, пригладив лисину та вiдпив води. Вченi за склом повiльно та виважено вiдключали трубку вiд пуповини. Коли потрiбний апарат був пiд"єднаний, металева клешня все з тим же помiрним шумом пiднялася до стелi та застигла. Люди у скафандрах обережно почали виймати тiло з ємностi. Поклавши нерухому iстоту на операцiйний стiл, швидко пiдключали крапельницi зi штучним живленням, апарат для спостереження за роботою серця. На ввiмкненому екранi засяяла тонка рiвна лiнiя - створене серце не б"ється. Коли усi системи були приведенi до ладу, вченi за апаратурою почули: "Усе готово. Починаємо реанiмацiю". Лiкарi швидко вводили у крапельницi незлiченну кiлькiсть препаратiв, приєднали байдуже тiло до апарату штучного дихання та почали операцiю "воскресiння".
  Здавалося, вони вовтузилися коло бездиханної iстоти цiлу вiчнiсть, приєднуючи то одну то iншу крапельницю, вмикаючи та вимикаючи купу приладiв. Нарештi, тiло на столi здригнулося, м"язи шиї на мить напружилися та знову розслабилися, кволi груди вигнулися до байдужого освiтлення холодних ламп. На темному екранi заворушилася тонка лiнiя, ламаючись та падаючи вниз, знову пiдiймалася догори. Штучне серце повiльно набирало обертiв, розганяючи кров органiзмом. Лiкарi швидко почали висмоктувати в"язку синювату рiдину з легенiв. Закiнчивши з цим, одягли на обличчя масу штучного дихання.
  Тiло повiльно здимало та опускало груди, навчаючись дихати легенями. Створена людина лежала незворушно, очi закритi, усi м"язи розслабленi, видно лиш, як на впалих щоках з"являється ледь помiтний рум"янець.
  Зробивши усе можливе, лiкарi ще раз перевiрили справнiсть апаратури та, нарештi, вiдiйшли вiд операцiйного столу. Усi присутнi у кiмнатi бiля системи управлiння радiсно заохали, пiдвелися, почали аплодувати вченим у загазованiй кiмнатi. Задоволенi результатом, лiкарi переглядалися мiж собою, вiтаючи одне-одного з неймовiрною вдачею - у них таки вийшло провести дослiд сторiччя без жодних ускладнень.
  Вдоволенi перемогою першого лабораторного етапу, люди у скафандрах ще раз перевiрили справнiсть обладнання та покинули примiщення. У зачиненiй кiмнатi сам на сам лишились лиш прилади, нерухома "штучна" людина та прозорий гас, що, так би мовити, зупинив розвиток створеного органiзму на певний час. Вченi мали кiлька дiб спостерiгати за перебiгом подiй, фiксувати кожну дрiбницю у змiнi стану пiддослiдного, допоки вирiшено буде перевести його у нормальне середовище iснування.
  Схвильований та радiсний Павло Григорович вже вкотре витер чоло та глянув на годинник. На циферблатi друга година, вiсiмнадцять хвилин.
  - Треба зафiксувати час народження. - тихо прошепотiв собi пiд носа та повiльно посунув до виходу, лишаючи усю iншу роботу на асистентiв. Надто схвильовано тьохкало серце. Старий не на жарт злякався, що такого перезбудження вiн вдруге може й не витримати.
  Мiж тим час йшов. Життєвi функцiї пiддослiдного у нормi, не виявлено жодних вiдхилень. На четвертий день вирiшено було зменшити кiлькiсть гасу у кiмнатi, аби тiло потроху звикало до нормальної атмосфери iснування. Прозора летюча отрута повнiстю випарувалася з примiщення рiвно через двi доби. Рано вранцi до кiмнати за склом увiйшов сам професор Григорович, вдягнений у стерильний халат, рукавички та маску. Поряд iз ним ще два лiкаря та медичний персонал з трьох чоловiк. Пiсля наради було вирiшено, що апарат штучного дихання буде вимкнено у цьому ж примiщеннi, аби, у разi виникнення ускладнень, можна було швидко та без зайвого клопоту реанiмувати пiддослiдного.
  Пан професор став подалi, уважно спостерiгаючи, як один з лiкарiв поволi знiмає з нерухомого обличчя кисневу маску. Усi з завмиранням серця прислухалися до повiльного тихого дихання, бачили, як мiрно пiдiймається та опускається грудна клiтина. Коли "штучна людина" вперше вдихнула атмосферне повiтря, навкруг очей та на чолi раптом з"явилися зморшки, тiло нiби почало старiшати. Вченi не на жарт злякалися, що плiд їхньої наполегливої багаторiчної працi не зможе iснувати за умов вiдсутностi середовища, наповненого гасом. Але минав час - жодних iнших ускладнень, окрiм цього прояву адаптацiї тiла до нового середовища, не трапилося, тепер лишається тiльки переправити iстоту до iншого вiдсiку лабораторiї, аби зручнiше було протестувати та встановити справнiсть усiх внутрiшнiх систем та органiв.
  Павло Григорович майже увесь час проводив поряд з плодом свого дослiду - власноруч спостерiгав за рентгенiвською апаратурою, перевiряв наявнiсть вiдхилень роботи мозку, простiше кажучи, намагався нi на мить не вiдходити вiд "свого дива наукового прогресу". Пана вченого тепер постiйно турбувала смутна думка, чи то навiть не повнiстю сформоване тривожне вiдчуття, що линуло з пiдсвiдомостi, наче не варто вiдвертатися вiд цiєї iстоти анi на секунду. Таким чином вiн нiби намагався захистити те, заради чого власне жив та працював. Але вже багато пiзнiше до нього прийшло розумiння, кого треба було захищати насправдi, кого та вiд чого...
  Вчений старець кожної митi спостерiгав за станом свого пiддослiдного, уважно вдивляючись у кожну лiнiю обличчя, рух м"язiв. Тепер навiть не вiрилося, що тут, на операцiйному столi лежить колишнiй ембрiон - купа iнновацiйних технологiй та наднових речовин. Перед вченим звичайний чоловiк, що тихо собi спить, бачачи свої, нiкому невiдомi сновидiння та фантазiї. I хто його знає, чи прокинеться вiн колись взагалi.
  Але диво таки сталося. Павло Григорович, як за звичай, перевiряв системи життєзабезпечення, що постiйно слiдкували за роботою серця та iнших органiв, коли пiддослiдний вiдкрив очi. Вчений застиг, вдивляючись у безмежно глибоку блакитну безодню цього погляду, спрямованого кудись далеко повз бiлу байдужу стелю. Створена людина роздивлялася собi холодний свiтлий колiр, незрушно свердлячи очима одну точку. I щось у цьому поглядi наполохало старого, вiн нiби вiдчув якусь порожнечу та холод, що розливалися навкруг, проймаючи до самих кiсток. Вiн навiть боявся дихнути, аби цей крижаний погляд не повернувся у його бiк, пронизуючи наскрiзь, виймаючи душу. Пiддослiдний все так же мовчки та спокiйно знову закрив очi, дихання тихе та рiвне, ритм серця не змiнився анi на мить. Вчений поквапився залишити кiмнату. Причиняючи за собою дверi, вiн спiймав себе на дивнiй думцi - йому здалося, що ця створена iстота чогось вичiкує, стереже слушний момент, аби вдiяти щось, про що пан Григорович навiть боявся подумати. Йдучи по коридору, пришвидшив темп, нiби тiкаючи подалi вiд тої кiмнати, де тiльки-но був. Страшна незрозумiла думка-здогадка з кожним кроком все мiцнiше засiдала у свiдомостi, не даючи спокою i без того вже стомленому кволому серцю.
  З тiєї митi Павло Григорович намагався потрапляти до лабораторiї якомога рiдше, понад усе на свiтi боячись знову стати свiдком крижаного погляду. Вiн дiзнавався про новини вiд медичних працiвникiв та лiкарiв, що вели постiйний догляд за пiддослiдним.
  Минав час - пан вчений змирився з дивними iдеями своєї свiдомостi, списав усе на перевтомлення. За тиждень вiн таки знову зазирнув до "свого творiння". Так вiн називав його по праву, адже саме вiн, Павло Григорович, займався розбором та вдосконаленням ДНК, що його було взято для вмiсту ембрiона. Навiть бiльшу частину органiзму було розроблено за допомогою його iдей та винаходiв. I ось тепер, коли все вдалося, вiн чомусь зовсiм не радий цiй перемозi наукового прогресу. Витерши з обличчя пiт та вiдсьорбнувши солоної води iз пляшки, увiйшов до кiмнати. За час його вiдсутностi пiддослiдний не надто сильно змiнився у планi розумових вiдзнак. Вiн все так же незворушно лежав на столi, лиш погляд його став бiльш зосередженим, цiпким. Вiн хапався за кожну дрiбничку, за кожну нову зовнiшнiсть, що наближалася у поле зору. Але навiть у цiй зацiкавленостi було щось не своєрiдне, нiби йому було не стiльки цiкаво роздивлятися та пiзнавати щось нове, стiльки вiн знаходив собi нових "жертв", що нiяковiли вiд холодної байдужостi i, навiть, тiнi презирства. Павло Григорович пiдiйшов ближче, роздивляючись незмiнне обличчя без жодних емоцiй. Пiддослiдний нiби вiдчув на собi чийсь погляд - вiдкрив очi, цi два крижаний блакитних колодязi. Погляд його гострим лезом сковзнув по обличчю вченого, той здригнувся та вiдiйшов, схопившись за серце. Було таке вiдчуття, нiби уся радiсть та щастя, що сповнювали душу, кудись вмить зникли, просто випарувались пiд пильним поглядом холодних байдужих блакитних очей. Дивно та страшно було дивитися у цi очi, що ну нiяк "не пiдходили" дивовижному блiдому обличчю з тонкими правильними лiнiями, з високим мудрим чолом, що вкрите ледь помiтними зморшками. Лиш тонка смужка зiмкнутих губ вигиналася презирливо-зацiкавлено, обрамлена темною з рудим вiдтiнком колючою щетиною. Вчений мовчки продовжував спостереження - посмiшка, якщо можна так назвати ледь помiтний вигин красивих вуст, на лицi пiддослiдного з"явилася вперше. Дивна реакцiя на появу у кiмнатi Павла Григоровича, нiби цей штучний розум знав, що саме цей вчений створив його. Нi до кого бiльше з персоналу та лiкарiв вiн не виявив жодної зацiкавленостi. Зараз же погляд нiби змiнився, старий плекав надiю, що цi свiтлi очi стали "теплiшими". Пiддослiдний ледь повернув голову у сторону вченого, усмiхнувшись уже бiльш широко, але не було радостi у тiй посмiшцi, уся вона наскрiзь просякнута ненавистю та презирством. Пан вчений рефлекторно витер чоло вологою серветкою, що її жмакав у долонi, набираючись хоробростi аби пiдiйти ближче.
  Нiяковiючи, схвильовано переступав з ноги на ногу, не знаючи, як розпочати. Вченому здалося, що сам пiддослiдний пiдбадьорює його, сяючи своїми ясними очима. Обличчя з цiкавiстю завмерло, обрамлене довгим кудрявим волоссям кольору темного золота осiннього листя. Зiбравшись таки з думками, пан професор зiтхнув та тихо мовив, з завмиранням серця звернувшись до "штучної людини":
  - Ви знаєте, хто ви? - вiн був упевнений, що iстота розумiє кожне його слово. Серце скажено калатало у грудях в очiкуваннi вiдповiдi.
  - Я твiй новий Бог. - пролунав кiмнатою спокiйний приємний голос. Дзвiнка тиша застигла в примiщеннi. Кожне щойно почуте слово крижаною луною торохкотiло у вухах старого. Панiчний страх заполоняв душу, розтiкався оглухлою кiмнатою. Павло Григорович спробував було всмiхнутися. Не вийшло, лиш трохи здригнувся куточок губ, знервовано скалячи бiлi зуби, усi фарби зiйшли з його обличчя. Щось пробубонiвши, поспiхом вискочив iз кiмнати, хапаючись за серце. Дивнi слова навiки закарбувалися у свiдомостi, у серцi, у самiй товщi наполоханої душi.
  Вчений не став доповiдати у лабораторiю про вмiння створеної iстоти розумiти людську мову та вправно нею користуватися. Вiн склав руки, сподiваючись на долю. Нехай тепер усе йде, як повинно статися, виправляти запiзно.
  Павло Григорович не з"являвся у лабораторiї впродовж двох тижнiв. Посилаючись на погане самопочуття, узяв короткострокову вiдпустку та покинув iнститут. Приїхавши додому, попрохав дружину не турбувати та замкнувся у своєму кабiнетi. Тут скрiзь купи розкиданих паперiв, креслень, вирiзок з газет, наукових статей. У цiй кiмнатi зiбрана уся наполеглива праця довгих семи рокiв, тут кожен крок до поставленої мети, усi дослiди, усi перемоги та невдачi. Гiрко всмiхаючись до свого безладу, вчений згадував, як вiн, разом iз найкращою командою науковцiв, розпочали цей проект пiд грифом "Секретно". Було дато розписку про нерозголошення, що дiятиме ще рокiв з десять. Спочатку дослiди ставилися на лабораторних щурах, потiм перейшли до випробувань на собаках. Було розроблено та створено тисячi найрiзноманiтнiших органiв та частин тiла, допоки нарештi не знайшли оптимальний варiант. А скiльки часу знадобилося, аби визначити склад ДНК та цiлком розiбрати його будову. Пан професор чудово пам"ятає той день, коли, увiйшовши до лабораторiї, став свiдком роботи квалiфiкованого персоналу, що обережно, з хiрургiчною точнiстю, розрiзали на малесенькi шматки широку колись бiлу тканину. Придивившись ближче, професор побачив, що вони вирiзають з пожовклої та мiсцями протрухлої вiд часу тканини тiльки тi шматки, на яких ледь помiтними вицвiлими плямами виднiються кров"янi розводи. Вчений з завмиранням серця спостерiгав за кропiткою роботою, про себе трохи розчаровано обдивляючись тканину. Вiн чомусь уявляв її собi iншою. Так як це священна релiквiя, чи не повинна була вона зберегтися набагато краще. Дивно було бачити перед собою звичайний протрухлий шматок цвiлого прадавнього льону. Плащаниця Христова має виглядати по-iншому. Ще раз розчаровано зиркнувши на повiльну роботу персоналу, вчений пiшов собi. Релiквiя справжня, у цьому нiяких сумнiвiв. З часом розчарування вiд вигляду пожовклих шматочкiв повнiстю вивiтрилося. Усi думки були зайнятi неймовiрними планами та купою роботи, що частенько змушувала лишатися на роботi цiлодобово, не помiчаючи змiни дня та ночi, не мовлячи вже про вихiднi. На час дослiдiв таке поняття взагалi зникло.
  Гiрко всмiхаючись, пан професор почав гортати першi папери, що потрапили до рук, аби хоч якось вiдволiктися вiд нав"язливих моторошних думок. Вiн увесь час своєї вiдпустки просидiв у кабiнетi, бiдолашна жiнка навiть не знала, що думати, мовчки лишаючи тацю з їжею пiд дверима кабiнету. Павло Григорович, скований невiдомим незрозумiлим страхом, не забував, тим паче, кожного дня дзвонити до iнституту та цiкавитися кожною дрiбницею, що сталася за його вiдсутностi. Врештi заспокоєний тишею та порядком на роботi, i сам трохи вiдволiкся. Пiд кiнець другого тижня свого вiдпочинку почав таки виходити з кабiнету, розмовляти з дружиною, для вiдводу очей цiкавлячись новинами з навколишнього свiту. Чим бiльше вiн намагався не думати про свого пiддослiдного, тим сильнiше його тягло на роботу, навiть це дивне вiдчуття незахищеностi не могло спинити старого професора. Ледь дочекавшись закiнчення своєї дивакуватої вiдпустки, знову з"явився у лабораторiї.
  Уже йдучи коридорами iнституту, вiн пiдсвiдомо зафiксував щось дивне, але думками не змiг цього вловити. Внутрiшньо здригаючись, минав свiтлi холоднi коридори, все наближаючись до заповiдної кiмнати, де спочиває його пiддослiдний. Прямо перед ним з кiмнати вийшла молоденька медична сестра. Павло Григорович всмiхнувся до дiвчини, добре знаючи її та цiнуючи за постiйну допомогу.
  - Добридень, Галинко. - по-батькiвськи ласкаво звично мовив до дiвчини, але та пройшла мимо, навiть не помiтивши професора. Очi склянi та байдужi, нiби вона пiд якимись чарами, навiюванням. Здригнувшись, професор вiдiйшов, аби вона не зачепила його плечем, прямуючи геть. Знову незрозумiла тривога пiдкралася, боляче стискаючи хворе серце, стромляючи свої пазурi межи ребер та заважаючи спокiйно дихати. Ковтнувши своєї водички, пан професор таки увiйшов до кiмнати. Спинившись у дверях, застиг, широко вiдкривши очi - прямо перед ним посеред кiмнати стояв високий статний чоловiк. На ньому зовсiм немає одягу, лиш страхiтливою плямою чорнiє на животi штучна пуповина. Пряма постава, високо пiднята голова додають йому зверхностi, якоїсь необмеженої влади над усiм навколо. Що найдивнiше - чоловiк чудово розумiв, що робить, розумiв свою силу пiдкорювати своїй волi. Скрививши тонкi красивi губи у звiриний оскал, блиснув страшними своїми очима, приковуючи професора до одного мiсця. Стоячи непорушно, Павло Григорович вiдчував, як душа його розчиняється у панiцi пiд цим крижаним мертвим поглядом. Пiддослiдний, все так же свердлячи зором старого, повiльно пiдiйшов, простягаючи тонкi холоднi пальцi до спiтнiлої шиї вченого. Страшний дотик огортав задерев"янiлу шию жертви. Пан Григорович не мав сил вiдсахнутися - панiчний страх скував усi рухи. Вiн бачив своє вiдображення у моторошних блакитних очах. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що накоїв. Це вiн винен за помилку, що стане найважчим випробуванням для усього людства. Ця напасть буде страшнiшою за будь-яку епiдемiю, за вiйну, страшнiшою за саму смерть. Вчений картав себе, що зрозумiв увесь жах створеного надто пiзно. Востаннє здригнувся вiд усвiдомлення того, що у лютому поглядi створеної iстоти вiддзеркалюється вiдчайдушна жага смертi, його тонкi пальцi-пазурi все сильнiше стискаються навкруг шиї. Але пiддослiдний не встиг вбити свого винахiдника - серце старого за мить до цього спинилося вiд розширеного iнфаркту. Лиш у скляних очах навiки вiдбилася тiнь всеохоплюючого жаху. Вiдпустивши бездиханне тiло, з огидою скривився, на довгому тонкому носi з"явилися складки. Переступивши через закам"янiлий труп, пiшов собi спокiйно коридором. Тонкими пальцями вiв по байдужiй бiлiй стiнi, лишаючи по собi довгi темнi смуги, що одразу ж займалися, знищуючи незнищенне. Наче шматок паперу горiв кахель на пiдлозi та стiнах, розривалися на шматки лампи денного свiтла.
  Нiким не спинений, вийшов собi спокiйно з палаючої, наче велетенський факел, будiвлi, лишаючи позаду страх, крики панiки, пiзно зрозумiлу помилку. Вiн йшов впевнено та повiльно, нi на мить не спиняючись, аби озирнутися на створене полум"я, що озвiрiло пожирало усе, що потрапляло до страшної гарячої пащi. Втiкач йшов у тiнi танцюючих сполохiв, що припiкали у спину, облизуючи почорнiлу вiд сажi цеглу, вилазячи на самий дах. Вiн чув сирену пожежникiв, що безуспiшно намагалися хоча б пiдiйти до будiвлi. Вiн чув та вигинав тонкi вуста у страшнiй озлобленiй посмiшцi. Тiнь його давно зникла за обрiєм, застигли слiди впевненої ходи властителя. А коло гарячого попелища мовчки стояло п"ять пожежних бригад. Полум"я так i не пiддалося їм, доки не знищило кожен сантиметр будiвлi, а потiм само вклонилося та поволi загасло, вiдкриваючи здивованим зляканим зорам велетенськi чорнi бархани попелу. Втупивши погляди у сизе попелище, пожежнi вдихали гарячий сморiд смертей, ламаючи голову над тим, що ж тут могло трапитися...
  Глава четверта (додому)
  Нiч без сновидiнь пiдбадьорила, надала сил, аби знову пiдвестися, перебороти пiдступаючу нудоту, та змиритися таки iз цим страшним дивним мiсцем - Останнiм притулком. Марго вiдкрила очi та повiльно озирнулася. Вона сьогоднi проспала, у кiмнатi вже порожньо. Сiвши на своєму роздертому матрацi, пiдгорнула ноги пiд себе та дотяглася до першої лiпшої цигарки. Дивуючись iз власної поведiнки, мить вирiшувала, чи варто, але таки запалила. Втягуючи легенями важкий сизий дим, думала, що робити далi. Їй таки не давали спокою думки-спогади. Невже вона дiйсно хвора i живе мiсто - плiд її фантазiї? Їй будь-що потрiбно дiзнатися правду, зрозумiти, що трапилося, iнакше вона ризикує таки дiйсно з"їхати з глузду. Докуривши, загасила недопалок тут таки об iржаву пiдлогу та повiльно пiдвелася. Голова крутиться вiд тютюнового диму, ноги слухаються погано. Невпевнено рухаючись до виходу, трималася за розмальовану стiну. Минаючи брудний засмiчений коридор, згадала, що вже майже доба минула, вiдколи вона бачила Сета.
  - Треба його знайти. - пробубонiла собi пiд носа та повiльно посунула до драбини. Вийшовши до сходiв, вхопилася за iржаву арматуру та подерлася цього разу нагору. Минаючи гострi стрижнi, обережно пiдiймалася, мiцно тримаючись за хиткi сходинки. Дiставшись таки самого верху, пiдтяглася та видерлася на останнiй поверх Холодного дому. Ставши у повний зрiст, роззирнулася навкруг. З такої висоти видно доволi багато простору. Перед зором дiвчини височiли багатоповерхiвки, застиглi у своєму часi, тихо шепотiло зелене листя дерев, вiтаючи сонце, що продиралося крiзь вихрастi розтрiпанi сизi хмарини. Прохолодний вiтер змушував дрижати. Надивившись у безкрайнiй простiр, Марго розвернулася. Якраз позаду, коло напiвзруйнованої стiни на землi лежав нерухомий хлопець. Сполохана дiвчина швидко пiдбiгла, присiла поряд, боячись, що юнак не дихає. Але, помiтивши на шиї мiрно пульсуючу жилку, заспокоїлася. Примостившись поряд на пiдлозi, обережно поклала голову хлопця собi на колiна, розчiсуючи неслухняними прохолодними пальцями тонкi свiтлi пасма волосся кольору мiсячного сяйва. Марго здогадувалася, що Сет зараз пiд дiєю наркотику. Вона навiть уявляти собi не хотiла, що дiялося у думках хлопця. Вiн не пам"ятав та не хотiв пам"ятати, як вчора йому ввижалися потвори, якi страхiття вислизали з пiдсвiдомостi. Аби заглушити цей страх, ввiв собi ще одну дозу, хоча ранiше нiколи такого не робив. Йому вистачало одного уколу на добу. Тепер наркотику в органiзмi набагато бiльше. Хлопець в iншiй реальностi, але пiдсвiдомо вiн вiдчув тепло дiвчини, що любляче пригортала його до себе. Не маючи сил ворухнутися, мовчки поглинав пригнiчене тепло схиленої поряд людини. Марго, обiймаючи непритомного юнака за плечi, дрижачими пальцями поправляла задерту вище лiктя чорну брудну сорочку, пiд якою виднiлися синi напухлi вiд частих уколiв вени. Прикривши зiм"ятою тканиною нерухому руку, ще сильнiше притисла хлопця до себе, цiлуючи у лоба та щоки. Їй хотiлося, щоб хоча б у своїх наркотичних снах вiн вiдчував себе у безпецi поряд iз нею. Дiвчина сидiла тихо, мiрно гладячи застигле плече юнака, поправляючи час вiд часу неслухняне волосся, що розлiталося вiд прохолодних подихiв вiтру. Раптом увагу дiвчини привернула надiрвана кишеня на штанях Сета, звiдти стирчала пачка сигарет. Марго обережно потяглася за куривом, коли хлопець вмить перехопив її рух, мiцно затримавши у своїй долонi її зап"ясток. Дiвчина спробувала було вирватися, але вiн ще мiцнiше стис руку, прихиляючи дiвчину ближче до себе. Вiн обiйняв її за плечi та нiжно поцiлував, так i не вiдкривши очей. Марго, ледь всмiхаючись, вiдповiла на обiйми, щiльнiше пригортаючись до коханого. Сет продовжував цiлувати, притримуючи довгими теплими пальцями довге темне волосся, що хвилями падало на обличчя. Вклавши дiвчину поряд iз собою на брудну бетонну пiдлогу, всiяну цегляними крихтами, притис зверху своїм тiлом. Вона обiймала палкiше, її нiжне дихання лоскотало його вухо, спускалося шиєю до комiру брудної сорочки. Її вуста шукали його теплого ласкавого цiлунку. Хлопець прихилився до неї, цiлуючи гаряче та нiжно, вона обiймала його за спину, проводячи долонею по лопатках. "Тут повиннi бути крила" - думала про себе, насолоджуючись лагiдним теплом любого тiла. Усе її єство вигиналося до хлопця, прагнучи цiлковитої його влади, юнак вкривав поцiлунками обличчя, шию, пiдiймався до вух та нiжно кусав, дратуючи та розпалюючи ще бiльше. Марго тремтячими руками розстьобувала дрiбнi ґудзики на його сорочцi, обережними неквапними рухами звiльнила з-пiд тканини блiдi плечi, ласкаво обiймала за шию, все пригортаючи до себе. Дихання пришвидшилось вiд солодкої насолоди, коли раптом юнак пiдвiвся над нею на лiктях та зазирнув у її палкi темнi очi. Його теплий свiтлий погляд ховається в наркотичному туманi, але хлопець таки впiзнав Марго. На мить очi його блиснули тривогою та злiстю. Вiн швидко вiдсторонився вiд дiвчини та поправив сорочку. Здивована розгублена Марго пiдвелася з пiдлоги та мовчки сiла поряд. Юнак мовчав, дивлячись незворушно кудись у невiдомий простiр. Морок наркотику швидко танув, погляд ставав звичним, реальним. Сет витягнув з кишенi сигарети та передав дiвчинi. Вона мовчки прийняла, закурила. Хлопець нiби застиг у своїх думках, а дiвчина не наважувалася звернутись до нього, боялась порушити тишу першою. Нарештi юнак мовив тихим трохи хриплуватим голосом:
  - Вибач. Такого бiльше не повториться.
  Марго завмерла, здивована. Вона розумiла, що хлопець, не зважаючи на наркотичне сп"янiння, чудово пам"ятає її реакцiю на новину про його хворобу. Вiн не хоче робити їй погано, боляче. Але, пояснюючи його поведiнку навiть такими шляхетними намiрами, дiвчинi було трохи прикро. Вона з кожною прожитою разом iз ним хвилиною все бiльше та бiльше запевнялася, що повинна бути тiльки поряд iз Сетом. I їй все одно, що вiн хворий, що про це думатимуть iншi. Вiн їй потрiбен, i з цим нiчого не вдiєш.
  Вони сидiла так у повнiй тишi доволi довго, не наважуючись подивитись одне на одного. Тишу порушив шлунок Марго, зрадницьки забурчавши. Дiвчина знiяковiло всмiхнулася, хапаючись за живiт. Усiєю її їжею була вчорашня хлiбина, роздiлена з Мишею. А зараз уже, схоже, далеко за полудень. Скiльки ж вона спала, скiльки знаходиться тут, на даху?
  Сет теж всмiхнувся та пiдвiвся.
  - Час на вулицю. - просто мовив вiн, взявши дiвчину за руку та ведучи до сходiв. У повнiй тишi спустившись з драбини, увiйшли до круглої кiмнати. Юнак пiдстрибнув та вiдкрив ляду, задерся, потiм допомiг вилiзти назовнi й супутницi. Вони вдвох мовчки посунули крiзь густу хащу полину, мiцно тримаючись за руки. Поряд iз хлопцем Марго не так болiсно вiдчувала занепокоєння та вiдчай. Присутнiсть юнака наче вiдтiсняла усi негативнi емоцiї на другий план, дозволяючи просто насолоджуватися теплом його долонi, що вона її мiцно тримала у своїй. Проминувши високу траву, попрямували поволi у сторону Макдональдсу. Марго не знала, що там зараз, просто пам"ятала дорогу зi снiв-спогадiв. Минулого разу Миша повiв ї у зовсiм протилежну сторону, плутаючи у нескiнченних порожнiх дворах багатоповерхiвок.
  Пара повiльно наблизилася до напiврозiбраного спорудження. Велетенська жовта, яскрава колись, буква "М" розламана валяється тут таки посеред дороги, де у спогадах дiвчини постiйно жвавим струмком дрiботiв натовп перехожих. Уважно вдивляючись у моторошнi химери порожнiх шибок, зiтхала. Хлопець мiцнiше стис її долоню та повiв далi аби дiвчина не застигла коло будiвлi надовго, поглинаючи у себе самотню тишу розбитих стiн. Все так же мовчки вони пiдiймалися на пагорб. Марго очима, повними слiз, роздивлялася розламанi шматки стiн та залiзнi iржавi прутки, що колись слугували бiг-бордами коло дороги. Центр мiста у занепадi, усюди холод, тиша, смерть. Здригаючись вiд моторошних думок, дозволяла юнаковi вести себе далi. Усе навкруг лякало та заворожувало водночас, якась дивний моторошний спокiй панував у душi. Супутники минали центр мiста швидко, не спиняючись. Погляд Марго, споглядаючи занепад та порожнечу, затримався на єдинiй вцiлiлiй скульптурi: з однакових залiзних та бетонних кубiв зiбрано щось на кшталт сходiв, що пiдiймалися вертикально догори. Дiвчина на мить завмерла коло iржавого постаменту - колись вона глузувала з дивакуватого меморiалу, називаючи його "Сходи в нiкуди". Насправдi ж, як виявилося, хтось, м"яко кажучи, генiальний так зобразив цукор. Дослiвно "Пам"ятник рафiнаду". Тепер, вкритi пилом та трiщинами бетоннi цукринки, вигрiвають свої боки пiд осiннiм сонцем. Зараз ця вцiлила частинка спогадiв зiгрiвала i, водночас, гнiтила душу. Зiтхнувши, вiдвернулася та попрямувала далi, слiпо йдучи за юнаком. Пiднявши на нього свої темнi з нiчним вiдтiнком очi, помiтила легку посмiшку на милих вустах.
  - Ходiмо. Поглянеш на тутешню красу.. - хлопець загадково всмiхнувся та мiцнiше стис долоню супутницi. Не вагаючись пiдкорилася йому, теж ледь помiтно всмiхаючись куточками губ. Здивована словами юнака, навiть не могла собi уявити, що гарного можна знайти серед купи смiття та руйнувань.
  Сет вивiв дiвчину до Харкiвського мосту, точнiше, до того, що вiд нього лишилось. Зi сторони колишнього парку бетоннi пiдпори та сама дорога разом iз важким парапетом розтрощенi, перетворенi на пил. Марго ужахнулася, побачивши руйнування, але юнак мовчки повiв її до вцiлiлого шматочку. Задершись на тонку стрiчку бетону, що взялася вiд часу трiщинами, спинився лиш на серединi колишнього мосту, мiцно тримаючи дiвчину за руку. Трохи розвернувши її у сторону, звiдки вони прийшли, обiйняв легенько за талiю та шепнув у саме вухо:
  - Дивись.
  Марго зомлiла. Пiд ногами бурхливим потоком проминає неймовiрно чиста рiчка, променi холодного по-осiнньому сонця купаються у прозорих хвилях, вiдблискуючи веселкою. А прiрва, що вчинилася на зруйнованiй сторонi уся вкрита квiтучими лiанами, що тонкими своїми пальцями-лозами тягнуться вiд байдужого бетону до грайливих краплинок Пслу. Таке вiдчуття, нiби дивишся на казкову картинку - надто гарно для реальностi, тим паче такої жорстокої. Дiвчина впивалася цiєю красою, намагаючись запам"ятати кожен клаптик дивовижного краєвиду, аби у розбурханiй душi теж промайнув промiнчик радостi та сонця. З великим зусиллям вiдiрвала погляд вiд чудернацьких квiтiв, що плелися-кралися до води, в очах її вiдбилося вiдображення сивого у хмаринах неба, що зливалося десь далеко iз водою, яка на горизонтi стала здаватися темною та глибокою. А з обох бокiв до води тягнуть прадавнi крони згорбленi дерева, милуючись своїм вiдображенням, закриваючи вiд цiкавих поглядiв береги.
  Вона могла б цiлу вiчнiсть дивитися на неймовiрну красу, коли раптом Сет вiдсторонився та, швидко схопивши дiвчину за руку, потягнув назад з мосту. Марго ледь постигала за ним, плигаючи через напiвзруйнованi цементнi плити та якесь залiзяччя. Хлопець спустився з мосту та почав продиратися крiзь кiпи смiття пiд розтрiсканi пiдпори, аж до бурхливого водяного потоку. Дiвчина не розумiла, що трапилося, а питати на такiй швидкостi якось не зручно. Через кiлька хвилин Сет дiстався залiзної брудної буди та одним поштовхом розчинив настiж скрипучi дверi. Марго вiдсахнулася, закриваючи рота та носа. Неймовiрний сморiд одразу ж змушував сльозитися очi. Колишнє вiдхоже мiсце для вiдпочивальникiв зараз слугувало смiттєзвалищем та бозна чим iще. Хлопець, не зважаючи на страшний сморiд, ногами викидав з цього iржавого сараю смiття, потiм, схопивши дiвчину, силомiць заштовхнув її всередину, ускочив сам та зачинив iз середини дверi. Марго не могла розмовляти, вiд абсолютної темряви та повiтря, просякнутого запахами гниття та фекалiй страшенно нудило. Вона щосили притулилася до юнака, ховаючись обличчям у його сорочку. Хлопець обiйняв дужче та завмер. Уже через якусь мить дiвчина зрозумiла, що вiн щойно врятував їм обом життя. Залiзна буда почала дрижати вiд поштовхiв землетрусу. Потiм на якусь мить усе затихло, у повнiй тишi Марго вчула дивний звук, наче крижанi снiжинки щосили стукотять по їхнiй схованцi, намагаючись продертися всередину. Дiвчина була впевнена, що почула правильно - тихий шелест снiгу, що його буревiй розбиває об стiну, перетворюючи на пил, не сплутаєш iз жодним iншим звуком. Уявивши снiг посеред лiта, тим паче, коли вiн супроводжується землетрусом, Марго здригнулася, мiцнiше притулилася до юнака. Сморiд замкненого маленького простору вiдiйшов на другий план. Усю уяву зараз заполонила моторошна стихiя. Що станеться, коли Вiтер, як його тут називають, увiрветься таки у їхнiй сховок. Здавалося, що ця напасть нiколи не припиниться.
  Через кiлька хвилин, що, здавалося, неймовiрно розтяглися, ставши практично вiчними, поштовхи таки почали слабшати. Невiдомi крижинки припинили стукати об залiзо буди, зникли. Ще мить i хлопець таки вiдчинив дверi, випускаючи дiвчину. Марго буквально випала зi сховку. Впавши навколiшки, почала жадiбно хапати ротом чисте повiтря. Прийшовши до тями, пiдвелася на тремтячих ногах, хапаючись за хлопця. Сет мовчки допомiг, простягнув пiдкурену сигарету та з байдужою цiкавiстю став роздивлятися залiзний притулок, теж пiдкурюючи цигарку. Дiвчина застигла, прослiдкувавши погляд хлопця. Вдихнувши сивий нiкотиновий дим, затримала дихання, здивована-нажахана виглядом їхньої схованки. Iржаве залiзо з усiх сторiн було вкрите дрiбними-дрiбними цятками, нiби хто невiдомий малесенькими краплинками хлюпав на метал кислоту, що в"їдалася глибоко всередину, намагаючись продертись крiзь холодну товщу iржi. Марго здригнулася, вiдiрвала погляд вiд моторошної картини, повiльно попрямувала геть. Хлопець йшов слiдом, докурюючи вже другу цигарку.
  Вони знову пiднялися на тонку стежку обваленого мосту, що вела через рiчку. Дiвчина йшла попереду, уважно роздивляючись широку порожню вулицю. За здичавiлою зеленню, що вже почала розривати своїм корiнням товщу асфальту, височiли похмурi багатоповерхiвки. Вечiрнє сонце байдужим блиском вилискувало у темних слiпих шибках. Марго йшла посеред широкої асфальтованої запиленої дороги, де ще виднiлися смуги бiлої фарби, що розподiляли колись рух машин. Сет мовчки, без заперечень, прямував слiдом, блукаючи поглядом по бурхливiй зеленi, порожнiх будинках. Незрозумiле вiдчуття тягло дiвчину все далi. Озираючись навкруг, вона ловила себе на думцi, що знає цi мiсця, все бiльше впевнялася, що йде у правильному напрямi. Серце млiло вiд нетерпiння зустрiтися з чимось, що допоможе зрозумiти усе навкруг, вiд цього тiльки пришвидшувала ходу, не випускаючи з долонi руку хлопця.
  Так вони минули вулицю Харкiвську, звернувши вправо до "Пожарки". Пiдсвiдомо Марго впiзнавала дорогу, їй уявлявся натовп, що постiйно дрiботить навкруг, шум машин деколи навiть закладав вуха. Але у реальностi на скронi давила лиш дзвiнка тиша невiдомостi. Дiйшовши до пожежної частини, дiвчина спинилася,розглядаючи потрiсканий червоний дах, зруйнований паркан, чималi кущi, що почали вже розламувати фундамент будiвлi.
  - Ти не хочеш повернутися? - промовив зовсiм близько Сет, пiдводячи погляд до неба, де сизi хмарини починали потроху чорнiти, притискатися до землi вечiрнiм мороком.
  - Нi. - тихо без сумнiвiв вiдповiла хлопцевi, навiть не озираючись. Про себе мовила "Ще трошки лишилося" i потягла юнака далi. Невiдоме чуття вело її вперед, Марго не могла йому суперечити. Щось пiдказувало, що ось-ось за рогом вона знайде вiдповiдi на всi свої питання. Сет спокiйно спостерiгав, як дiвчина з цiкавiстю вглядається в кожен будинок, нiби згадуючи чи шукаючи щось давно загублене. У повнiй тишi вони блукали довгою широкою вулицею, оглядаючи приватний сектор мiста. Низенькi напiвзруйнованi хатинки рясно критi рiзноманiтною зеленню. Котрiсь iз будинкiв виглядають доволi приємно, можливо навiть, вони цiлком ще придатнi для життя.
  Дiвчина швидко минула два перехрестя, спинилася на третьому, озираючись. Якась мить, i Марго вже точно впевнилася, що обрала правильний шлях. Наче на крилах понеслася далi вулицею, серце калатало у передчуттi чогось рiдного та теплого, в очiкуваннi спокою. Вона спинилась перед одним iз дворiв та довго розглядала облущену вiд часу сiру фарбу на парканi та хвiртцi, що з-пiд них буйним квiтом виривається м"яка зелень. Старi вишнi пiд двором розростися - утворився такий собi маленький садок. Дерева сплетенi мiж собою лозами винограду, що зеленими повними гронами тьмянiє у прохолодному мороцi вечора. За такою кiлькiстю зеленi зовсiм не видно самого будинку. Постоявши ще мить, повiльно рушила до дверей, провiвши тремтячими пальцями по протрухлiй лавцi пiд зiгнутою старою вишнею. Ступивши на розтрiскану асфальтовану дорiжку, вкриту трав"яним килимом, вже торкнулася ручки, коли хлопець спинив її, перехопивши руку та мовивши:
  - Марго, ми не нишпоримо чужими оселями.
  - Я тут живу. - якось невпевнено проговорила дiвчина i таки натиснула на ручку. У головi вихором закружляли спогади, думки. Вона навiть не хотiла промовляти цю фразу, слова просто самi злетiли з язика, Марго не впевнена у їхнiй правдивостi. Це було скорiше пiдсвiдоме припущення, анiж тверде знання. Щось надто рiдне та знайоме калатало у серцi при поглядi на цей двiр. Сет здивовано повiв бровою, але нiчого не мовив, дозволяючи дiвчинi робити, як заманеться. Смикнувши за ручку, вона спробувала увiйти, але дверi не пiддалися, зачинено iз середини. Iз солодким завмиранням серця вiдпрацьованим до автоматизму рухом схопилася за високий паркан та зачепила зi зворотної сторони тоненький гачечок. Iржава залiзячка вiльно проходила у щiлину мiж парканом та хвiрткою. Зачепивши нею нехитрий замок, вiдiмкнула дверi та тихенько вiдчинила. За дверима тиша, увесь двiр вкрито рясною зеленню - бур"ян високими стовбурами хапався за розбите вiкно будинку, намагаючись продертись всередину. Розгинаючи пружне стеблиння продерлася таки до ганку, обережно зиркаючи на причиненi дверi, що з них також вже облупилася фарба. Усi думки вихором кружляли у головi, Марго не могла зосередитись, нiяк не наважувалась ступити в будинок. Сумно зiтхнувши попрямувала далi двором, намагаючись дiстатися лiтньої кухнi. Вiдчинивши залiзнi дверi, ступила у морок примiщення. Запрiле повiтря пилом та духотою обхопило легенi. Звичним рухом простягла праву руку до стiни та ввiмкнула свiтло. Запиленi лампи на стелi спалахнули яскравим сяйвом. Марго, звикши до свiтла, застигла посеред кiмнати, озираючись. Хлопець мовчки стояв позаду, теж iз цiкавiстю споглядаючи усе навкруг. Яскраво-рожева кухня вкрита прадавнiм павутинням, холодильник змiнив колiр з бiлого на брудний сiрий вiдтiнок, магнiти на його дверцятах сприймалися маленькими примарами, що завмерли у своєму, iншому, часi. Трохи оговтавшись вiд потрясiння, Марго пiдiйшла ближче до столу, озирнулась на хлопця, що продовжував стовбичити коло входу. Поманивши його ближче, витягла з-пiд столу масивну прадавню табуретку яскраво-синього кольору. Стерши зi стiльця пил, запросила юнака сiсти. Хлопець, всмiхнувшись, мовчки примостився, зиркаючи у вiкно. За брудними шибками повз високий бур"ян видно шматочок неба, що на ньому вже слабо виблискували з-за хмар першi зорi. Марго мiж тим, обiйшовши юнака, тихенько вiдчинила велику душову кабiну. За темним склом все так же брудно. Павутиння звисає iз забутого дощику, перекидає свої тонкi ниточки на застиглi пляшечки iз шампунями та рiдкими милами. Звичним рухом дiвчина вiдкрила воду. Тоненькi струмочки застукотiли собi об бiлу колись ванну, розсипаючись калюжею, перетворюючи пил на в"язку багнюку. Дiвчина обернулась до юнака:
  - Я хочу прийняти душ. Будеш каву? - мовила спокiйно та звично, нiби усе так i повинно бути. Якийсь дивний спокiй розливався у нiй, усе навкруг навiювало тепло та затишок, навiть товстий шар пилу не мiг перебити це вiдчуття. Сет всмiхнувся та кивнув, погоджуючись на каву. Марго обiйшла кругом нього, ввiмкнула в розетку запилену кавоварку, зняла з пiдставки сiрi вiд бруду чашки. Помивши їх вiд пилюки, приготувала каву, поставила перед юнаком на столi кухлик iз пожовклим закам"янiлим цукром, сiла поряд, обхопивши гарячу чашку долонями, з задоволенням вдихала терпкий аромат темного напою. За кавою зав"язалася дивна розмова:
  - Миша казав менi, що ви не берете iз собою бiльше їжi, нiж на один раз. Чому? - першою почала розмову iз давно застиглих у головi запитань.
  - Шико не дозволяє. - звично мовив Сет. Пiдвiвши погляд на Марго, побачив нерозумiння у її темних очах i, вiдсьорбнувши гарячої кави, пояснив, - Ти її бачила, дiвчинка iз фiолетовими кiсками. Вона у нас типу головна. Так от, Шико так вирiшила, аби купа народу постiйно не стирчала у притулку та хоч чимось займалася. Уяви собi, як наркомани, а їх там бiльша частина, вiд нiчого робити вводять собi дозу за дозою. Щоб вберегти самих себе вiд масового психозу, виходимо кожного дня на таке собi полювання. Коротше кажучи, це робиться для того, аби було не так сумно.
  Марго кивнула, нахилилася над своєю чашкою. Вона не стiльки слухала пояснення, скiльки впивалася тихим спокiйним голосом. Вода у душi лагiдно шелестiла, манячи своїм шепотом пiд теплi краплини.
  - А звiдки тут свiтло? - спитав натомiсть юнак.
  - У нас стоїть вiтряк. - мовила у вiдповiдь та вiдсьорбнула кави. Дiвчина притихла, дiалог не клеївся. Раптом її осяйнула думка, всмiхнувшись, пiдвелася та шмигнула до однiєї з поличок. Вiдкривши шухлядку, витягла звiдти пляшку забутого вина. З сусiдньої полицi дiстала склянки з квiтковими вiзерунками. Минувши холодильник, сiла коло юнака, поставила на стiл алкоголь. За терпкуватим напоєм розмовляти спокiйнiше, зручнiше. Розпиваючи солодке червоне вино, запивали кавою, курили цигарка за цигаркою. До холодильника Марго зазирнути не наважилась - хтозна що там за харчi, та як довго вони там "живуть своїм життям".
  - А де знаходиться Розлом? - чомусь запитала у хлопця. Сет вiдсьорбнув трохи кави та вiдповiв:
  - Знаєш, де рiчка? - зиркнув на дiвчину, та кивнула, - От за нею далi вгору.
  - На мiсцi аеропорту. - пробубонiла сама до себе, сьорбаючи вино.
  - То, звiдки ти? - юнак поставив на стiл кухлик кави та з цiкавiстю покосився на спiврозмовницю. Дiвчина здивовано пiдняла брови, мовчала, вже пiдсвiдомо знаючи, до чого вiн хилить, та готуючись до неприємної розмови.
  - Ти орiєнтуєшся у мiстi, доволi непогано орiєнтуєшся. При цьому споглядаєш усе навколо, нiби потрапила сюди вперше. Це трохи... дивно. - Сет нiби випадково зиркнув на замазаний одяг Марго. По спинi дiвчини пройшли мурашки, як пояснити юнаковi, що трапилося, коли вона сама не зовсiм упевнена, чи все в неї добре з головою. Вона прекрасно знає цей дiм, кожну рiч, але пам"ятає це все нiби крiзь призму iншої реальностi, де все... нормальне, де багато людей, немає руйнування, Розломiв, немає того дивного Вiтру, вiд якого у жилах стигне кров. Не бажаючи вiдповiдати на питання, одним ковтком допила вино та пiдвелася. Мовчки проминула хлопця та зняла футболку, повернувшись до нього спиною. Потiм розв"язала стрiчку на штанях i, брудна тканина з тихим шелестом впала до нiг. Дiвчина повiльно залiзла до ванної та стала пiд гарячi струменi води. Приємне тепло текло по тiлу, плутаючись у довгому волоссi, стiкаючи тонкими правильними лiнiями по шиї, грудях, вниз по животу та ногам, розбиваючись об байдужий пластик душової. Закривши очi, пiдняла голову, хапаючи тонкi струмочки води ротом, стираючи з щiк мокрi цiлунки штучного дощу. Так приємно змити iз себе бруд занедбаного Холодного дому, непривiтних вулиць. Аби разом iз пилом можна було позбутися моторошнi думки, страхiтливу лунку тишу холодної ночi. Крiзь шум води Марго чула, як хлопець поставив на стiл склянку, чиркнув запальничкою. Вiдкривши очi, зиркнула скоса на юнака. Той мовчки курив, опершись лiктем на стiл та перекинувши ногу на ногу, з цiкавiстю розглядав дiвчину, що її природну красу ледь приховували прозорi струмки. Вловивши погляд Марго, Сет всмiхнувся кутиками губ, але вiдводити очей не став. Все так же нахабно дивився у її сторону, помiчаючи кожну дрiбничку - ось його теплi лагiднi очi спинилися на татуюваннi внизу живота, посмiшка стала ширше. Прослiдкувавши за його поглядом, дiвчина теж всмiхнулася. Вiд гарячого душу та алкоголю знiяковiлого рум"янцю на щоках не помiтно. Продовжувалася гра в мовчанку.
  Вимкнувши воду, вибралася з ванної та потяглася за рушником, що висiв тут таки, затягнутий шаром пилу.
  - Не треба. - тихий голос за спиною. Рука дiвчини спинилась, так i не торкнувшись рушника. Марго обернулася, взяла зi столу цигарку, схрестила ноги та, пiдкуривши, налила собi ще вина. Сет продовжував мовчки роздивлятися її тiло.
  - Я так замерзну. - вдавано ображеним голосом мовила дiвчина, вода краплинками стiкала з її тiла, з довгого темного, мов нiч, волосся, що кучерявими хвилями лежало на плечах, на спинi. Сет пiдвiвся та пiдiйшов, потушивши тлiючий недопалок, обiйняв дiвчину за плечi, легенько притис до себе. Марго здивовано зазирнула в його очi, їй не хотiлося бiльше почуватися ображеною, як минулого разу. У її поглядi читалося занепокоєння, нерозумiння.
  В очах юнака стiльки нiжностi i тепла, що забувається усе на свiтi. Усмiхаючись до нього, пiддалася гарячiй хвилi почуттiв та притулилася мокрим тiлом до коханого. Хлопець нiжно провiв рукою мокрим волоссям, забираючи його зi спини на плече. Його тонкi теплi пальцi повiльно гладили шию, плечi, спину, спускаючись до талiї, притискаючи мiцнiше. Дiвчина обiйняла його за плечi, тулячись щiльнiше, повнiстю пiдкоряючись його волi. Сет нiжними вустами торкнувся вуха, щоки, губ, обпiкаючи лагiдною пристрастю. Марго задрижала вiд насолоди знову вiдчувати його дотик на собi. Хлопець повiльно цiлував тонку шию, спускаючись до плечей, коли вiн раптом трохи вiдтiснив Марго вiд себе та зазирнув у її глибокi темнi очi, тихо шепочучи:
  - Ти дiйсно цього хочеш? - в очах його майнула тiнь тривоги в очiкуваннi на вiдповiдь. Марго захриплим голосом прошепотiла тихеньке "Так". Сет пригорнув її до себе, нiжно обiймаючи та не перестаючи цiлувати. Якась дивна сумiш похотi та подяки вiдчувалася у цих цiлунках. Легенько обiймаючи тонкий стан супутницi, поволi вклав її прямо тут на пiдлозi кухнi, коло ванної. Марго вигнулася назустрiч коханому, пiдкорюючись його рухам, прагнучи його влади. Кожна клiтина її тiла завмирала вiд насолоди, розбурхана теплом та нiжнiстю юнака. Хлопець, охоплюючи нiжними дотиками-обiймами покiрну дiвчину, намагався вiддячити їй за згоду усiм своїм теплом та ласою. Якусь неймовiрну силу дало йому те тихеньке "Так", що з безкорисливо любов"ю прошепотiла Марго. Сет душею зрозумiв, що їй неважливо нiчого крiм нього - i це зараз найголовнiше...
  Глава п"ята (початок)
  Вiн йшов серединою дороги, не звертаючи уваги на вечiрню прохолоду, що боляче кусала неприкрите тiло, вiн не чув пронизливого пищання машин, що об"їжджали його з рiзних сторiн. Оскаженiлi водiї висовувалися з вiконець, аби крикнути яке образливе слово, але, вгледiвшись у крижану безодню пустих очей, поспiшали швидше зникнути, уникаючи безглуздих неприємностей.
  Творiння вчених зiйшло таки з дороги, прямуючи далi вже пiшохiдною дорiжкою. За ним слiдом тихо та непомiтно крався нiчний осiннiй морок, запалюючи на небi першi зорi. Чоловiк пiдвiв догори голову, маленькi блискiтки зникли, сховались за хмарами, боячись похмурого зору дивної iстоти. На вулицях порожньо. Лиш за рогом на його шляху зустрiлася повiя. Дiвчина стояла на узбiччi, смалячи тонку смердючу цигарку. Повернувшись у бiк подорожнього, всмiхнулась кутиками вуст, оглядаючи дивака. Затуманений алкоголем погляд її спинився трохи нижче живота, затримавшись на чоловiчому єствi.
  - Хто ти такий будеш? - солоденьким противним голосом спитала незнайомця. Той мовчки пiдiйшов впритул та прошепотiв, впиваючись поглядом у її очi:
  - Я твiй бог.
  Дiвчина вiдсахнулася, крiзь зеленуватi лiнзи видно було, як зiницi розширилися вiд страху, алкогольний туман одразу ж розвiявся. Чоловiк неймовiрно швидким рухом схопив її за довге волосся та щосили смикнув до себе, накручуючи фарбованi рудi пасма собi на долоню.
  - На колiна. - прошепотiв все так же тихо, силою пригинаючи дiвчину до брудного асфальту. Вона, скривившись вiд болю, вхопилася рукою за його тонкi холоднi пальцi, але вирватися з цупких рук не змогла. Чоловiк вигнув кутики губ у противнiй гримасi, йому огиднi були дотики повiї. З дужчою агресивнiстю притискаючи її до землi, добився таки, аби вона стала на асфальт на колiна, долонi її покiрно опустилися тут таки на запилений тротуар. У пил закапали сльози.
  - Що ти робиш? - долинуло з-за спини. Чоловiк миттю обернувся, все ще не випускаючи з рук повiю, що притислася до землi та продовжувала здригатися вiд ридань. Звичайний перехожий хотiв було допомогти дiвчинi, коли вмить застиг, спинений пронизливим змертвiлим поглядом блакитних очей. Швидко забувши свою героїчну затiю, тiнню майнув повз цих двох, боячись озирнутися хоч на мить. Навiть прийшовши додому, не мiг спокiйно всидiти на мiсцi, кожна клiтинка тiла здригалася пiд давлючим вiдчуттям панiки. Ще довго чорними ночами йому будуть снитися жахiття, у пам"ятi назавжди закарбувався крижаний моторошний погляд дивного незнайомця.
  Мiж тим чоловiк продовжував з сило тримати волосся дiвчини, позбавляючи її жодного шансу на втечу. У головi її зазвучав пронизливий голос, що розривав iз середини барабаннi перетинки: "У твоїх очах пиха. Це є великий грiх". Нiби за невидимим чарiвним наказом лiнзи в очах закам"янiлої повiї почали трiскатися та повiльно впиватися в очнi яблука. Вона закричала вiд рiзкого неймовiрного болю, по щоках стiкали кривавi сльози, розбивалися об байдужий сiрий асфальт.
  - Проси пробачення. - тихо та спокiйно вимовив їй у саме вухо моторошний кат. Дiвчина розчула цей шепiт крiзь палючий бiль, що гарячими обiймами сповивав мозок. Захлинаючись риданнями, ледь вимовила ослаблене "Вибачте". На вустах чоловiка розквiт моторошний оскал хижака. Вдоволена усмiшка перетворювала миле обличчя на лик страховиська з найпотаємнiших сновидiнь. Вiдпустивши таки дiвчину, огидливо вiдсмикнув пальцi, нiби перед ним на асфальтi груда смiття, а не жива людина. Постоявши ще мить, впивався у кожен схлип, насолоджувався стражданням випадкової жертви. Врештi ця моторошна гра йому набридла - переступивши зiгнуте на брудному тротуарi тiло, пiшов собi далi. Скалiчена дiвчина повзла до дороги, шукаючи допомоги у бездиханного мороку. Розтираючи по щоках сльози та кров, скавучала вiд болю, а рiдкi перехожi бездушно проходили мимо, з огидою вiдвертаючись, обходячи бiдолашну. Очi дiвчини бiльше нiколи не вiдкриються, аби побачити навколишнє життя. Сьогоднiшнiй захiд сонця став останнiм...
  Чоловiк йшов собi далi, не дивлячись пiд ноги, не звертаючи уваги на рiдких перехожих. Дорога привела його до одного з невеличких магазинчикiв, що ось-ось зачиниться, аби прокинутися вже у денному свiтлi. Створений вченими увiйшов, озираючись. На очi потрапила проста широка футболка - на чорному фонi синiм виблискує картинка з вовками, що пiдвели свої голови до мiсяця та навiки застигли, споглядаючи намальоване нiчне свiтило. Чоловiк просто взяв вподобану рiч з прилавку та накинув на голе тiло, потiм його погляд майнув до одного з манекенiв у чорних шкiряних штанях, обшитих безлiччю кишень та заклепок з цiпками. Знявши з пластикової ляльки штани, одяг їх на себе. Якраз цiєї митi до примiщення увiйшов продавець. Пузатенький чоловiк здивовано-розлючено зиркав на дивного покупця. Пiдiйшовши ближче, спробував було пожурити невiдомого та взяти за товар грошi, але, спинений на пiвдорозi холодним поглядом, майнув назад у темiнь за прилавком. Бiдолашний продавець застиг у мороцi, боячись навiть дихнути. Йому довго ввижатимуться у нiчнiй темрявi крижанi очi невiдомого, змушуючи здригуватись вiд найменшого шурхоту. Згодом пухкенький чоловiчок потрапить до психiатричної лiкарнi, нерви його невилiковно розладнаються, стягнутi панiчним страхом перед можливою наступною зустрiччю зi "страшним покупцем".
  Вийшовши з крамницi, "штучний бог" попрямував далi у нiч. Блукаючи вулицями, роздивлявся усе навкруг, з огидою сковзаючи поглядом по закоханих парочках, що тихо щебетали собi де-не-де на прохолодних пустих вулицях, ховаючись пiд нiчною ковдрою вiд цiкавих очей. Вигляд закоханостi та нiжностi найбiльше не подобався чоловiковi, його нудило вiд споглядання ласкавих дотикiв та милих посмiшок, тонкi губи кривилися у презирливiй посмiшцi. Вiн вiдчував огиду до усього, що створено руками людей - похмурi заспанi силуети прадавнiх будiвель, теплi вогники привiтних осель, байдужi вiтрини крамниць, що вабили до себе яскравими барвами та блиском розкошi.
  Лиш далеко за пiвнiч чоловiк натрапив на мерехтливе полум"я нiчного життя. Якраз через дорогу, коло занедбаної старої бази, чути було веселий смiх та непристойнi пiснi, що їх п"янi голоси розносили у густе осiннє повiтря. Незнайомець повiльно наближався до чудернацького збiговиська. Ось нiс та очi боляче защипало вiд густого сизого диму. У центрi живого кола горiв перевернутий смiттєвий бак, облитий якоюсь смердючою гидотою. Навколо високого моторошного вогнища сидiла купа дiвчат та хлопцiв. Пiдлiтки розмiстилися на брудних розтрощених дерев"яних ящиках, що їх витягли з бази, коло якої й лишилися. Молодь весело гомонiла, розкурюючи "веселi" цигарки та передаючи iз рук в руки пляшку з гiрким алкогольним напоєм зеленуватого кольору. Дехто з юнакiв уже були не в змозi пити, уклонивши голови на груди, дивилися наркотичнi сни, просинаючись час вiд часу та вигукуючи у темряву щось незрозумiле. Вiд цих дивних спроб "повернутися у реальнiсть" натовп навкруг починав скажено реготати, розриваючи темiнь п"яними обкуреними голосами. Дехто з присутнiх розбивалися на пари - дiвчата безсоромно залазили до хлопцiв на колiна, обiймаючи за шию, шепочучи на вухо нiсенiтницi. Юнаки розслаблено дозволяли їм себе зваблювати, обiймали зневажливо, подекуди нахабно. У п"яних важких жестах вiдчувається лише хiть. Усi думки затьмаренi алкоголем та травою, що її аромат ще не вивiтрився у нiчному повiтрi.
  Чоловiк наблизився до вогнища, з презирливою цiкавiстю вдивляючись у закам"янiлi обличчя молодi. Нiхто з присутнiх навiть не помiтив його появи, усiм було все одно, що вiдбувається навколо, важливий лиш маленький штучний свiт, що створив алкогольну приємну завiсу вiд реальностi. Мiж тим недбалим жестом один iз хлопцiв передав незнайомцевi напiвпорожню пляшку, що вже минула коло i тепер пiшла по другому разу. Чоловiк прийняв спиртне та вiдсьорбнув добрячий ковток, мружачись вiд гарячої хвилi, що в"їдалася в горло, потiм нижче, до шлунку. Змерзле тiло враз стало м"яким та сповненим енергiї. Передихнувши, вiн знову перехилив пляшку, на цей раз допивши все до останньої краплини. Кiлька юнакiв та дiвчинка, що сидiли зовсiм поряд, перезирнулися одне з одним. Навiть крiзь наркотичний туман до їхньої свiдомостi почав проникати якийсь моторошний холодок. Натовп, нiби за безмовним сигналом, почав притихати, змовкли п"янi пiснi, за ними тиша поглинула смiх. Тепер чути лиш ненажерливе чавкання полум"я, що поглинало смiттєву урну за спиною незнайомця. На якусь мить збiговиськом пiдлiткiв заволодiла абсолютна тиша, потiм з iншої сторони кола, що її не видно було за вогнищем, почав доноситися ледь чутний шепiт. Коли раптом гучний п"яний викрик розiрвав окови тишi. Один iз хлопцiв, що сидiв тут таки, зовсiм поряд iз незнайомцем, раптом пiдхопився на ноги та непевно попрямував у сторону чоловiка. Юнак важко переступав з ноги на ногу, тiло його було повнiстю пiд владою нових пiгулок, що вiн їх вкрав з аптечки батька-фармацевта. Ноги ворушилися погано, постiйно плутаючись у довгому шкiряному плащi, що чорним прапором здимався позаду, вiдблискуючи у свiтлi багаття заклепками та цiпками. На шиї хлопця мерехтiв шкiряний ланцюжок iз гострими залiзними шипами, пальцi усi в срiбним каблучках. Хлопець, роблячи величезнi зусилля, аби рухатися, змiг таки пiдвести трохи голову, вiдiрвавши байдужий погляд вiд землi пiд ногами. Але на бiльше сил не вистачило. Пробубонiвши щось незрозумiле, махнув рукою у сторону зарозумiлого прибульця, що порушив їх спокiй. Мить постоявши, юнак знову щось пробубонiв, ступивши iще крок у сторону незнайомця. Таким дивакуватим чином вiн висловлював своє неподобство з приводу раптової неочiкуваної появи незваного гостя та розпиття ним чужого, тобто їхнього, алкоголю. З боку натовпу почувся невпевнений смiх та пiдбадьорливий, але, також ледь чутний, шепiт. Чоловiк думав лише якусь мить, потiм миттєво вхопив юнака за ланцюжок на шиї та смикнув до себе. Хлопець усiм неслухняним тiлом подався вперед, неформальна прикраса розiрвалася, опинившись у руцi новоприбулого. Ще через секунду чоловiк вже мiцно тримав юнака спиною до себе, однiєю рукою заламавши йому кисть за спину, iншою поволi стягуючи шкiряний ремiнець на шиї пiдлiтка, але тепер шипами до тiла. Хлопець, все ще знаходячись пiд дiєю сильних психотропних речовин, так i не зрозумiв, що трапилося. Тiнь страху майнула в його поглядi, коли гостре залiзо проникло пiд шкiру, розiрвавши сонну артерiю. Здригаючись вiд передсмертних судом, вiн навiть не думав вириватися iз мертвої хватки незнайомця. Той, дочекавшись, коли бездиханне вже тiло нарештi припинить дрижати вiд останнiх судом, розслабив руки, дозволяючи мертвому хлопцевi впасти прямо на брудну землю, залиту кров"ю. Босими ногами переступивши через тiло, скривив тонкi губи у презирливу гримасу, наче перед ним лиш непотрiбна купа смiття. Ставши ближче до вогню, ще раз оглянув перелякану компанiю. Сп"янiлi радощi миттю вивiтрилися, у свiдомостi присутнiх повiльно вимальовується усе, що тiльки-но сталося на їхнiх очах. Хтось iз дiвчат перелякано пискнув, закриваючи очi та рота, юнаки, нажаханi, не могли вiдiрвати погляду вiд нерухомого товариша, що скляними очима дивився зараз на зорi, лежачi у власнiй кровi. Мiж тим, незнайомець впритул наблизився до вогнища, ставши обличчям до бiльшої частини присутнiх. Полум"я слухняно горнулося до босих нiг, нiжно зiгрiваючи блiде тiло. Яскравi барвистi язики кружляли коло чоловiка, забуваючи розплавлену урну, перекидаючись просто на холодну землю, все ближче пiдповзаючи до закам"янiлого натовпу, до ще теплого бездиханного юнака. Усе навкруг, здавалося, пiдкорюється безмовним наказам цього дивака, навiть вiтер став тихiшим, не так раптово нападав з-за спини, змушуючи здригатися вiд осiнньої нiчної прохолоди.
  - Що це за мiсто? - спитав чоловiк у всiх i нi в кого водночас. Тихий голос пронизав тишу, змушуючи молодь щiльнiше притулитися одне до одного, заворожено вдивляючись у високу фiгуру, огорнуту полум"ям.
  - Львiв. - почулося з iншої сторони вогнища. Одна з дiвчаток невпевнено пiдвелася, уважно роздивляючись незнайомця. Той повернувся в її бiк, холодними свiтлими очима охоплюючи тоненький стан, довге, пофарбоване у чорний, волосся, пухкенькi вуста, нафарбованi блискучою темно-синьою помадою. Уся її маленька фiгура вкутана у темну шкiру. Стрункi нiжки обтягнутi довгими штанями кольору сьогоднiшньої ночi, теплий светр синiй iз блискiтками, що складалися у невiдомий напис, зверху шкiряна куртка з купою заклепок та кишень. В очах чоловiка майнула тiнь похотi. Всмiхнувшись до дiвчини, поманив її ближче, простягаючи крiзь вогонь свою долоню, замазану темними плямами кровi. Дiвчинка, невпевнено озирнувшись до своїх приятелiв, повiльно рушила до вбивцi. Вона рухалася наче пi дiєю гiпнозу. У мозку жодних думок, тiльки слiпе пiдкорення дивнiй iстотi, що манила до себе. Такi ж вiдчуття охоплювали усю компанiю - пiдлiтки не могли зрозумiти, чи то дiя наркотикiв так пригальмовує усi процеси органiзму, чи то дiйсно вплив новоприбулого. Єдине, що кожен розумiв та був упевнений, так це, що навiть не варто намагатися втекти, коли не хочеш, аби сталося ще гiрше нiж з першим юнаком. Кожне серце роз"їдалося поволi панiчним страхом, що розливався тiлом, слизькими пазурами обiймаючи душу. Аби можна було згуртуватися та усiм разом нанести удар, був би шанс, але здоровий глузд пiдказував, що краще не смикатися. Iнстинкт самовиживання перемiг у нелегкiй боротьбi iз зачатками смiливостi, героїзму.
  Чоловiк бачив, як несмiливо наближається до нього дiвчина, всмiхнувшись ширше, тихо мовив до неї:
  - Не бiйся. Я не зроблю тобi поганого. Я тут, аби допомогти.
  Усмiхнене обличчя додало смiливостi. Коли на вустах посмiшка, нехай навiть така зрадлива та страшна, його лик змiнювався, якiсь новi фарби з"являлися в очах. Глибоко вдихнувши повiтря, таки майнула крiзь вогонь до простягнутої руки. Полум"я ласкаво пригнулося, вклоняючись дiвчинi, вiдповзаючи далi, аби не зачепити ненароком блискучi чорнi чоботi на високих шпильках, що лишали по собi в землi тоненькi дiрочки. Торкнувшись довгих пальцiв чоловiка, вона здригнулася, крiзь дотик вiдчувався смертельний холод. Стоячи серед вогню, вiн не вбирав його тепла, тiло його холодне, нiби давно мертве. Вiдганяючи вiд себе такi думки, дiвчина зиркнула йому в очi, намагаючись всмiхнутися. Але чорнi губи, зцiпленi страхом, лиш слабенько здригнулися, створивши тiнь посмiшки. В темних очах її, чим довше вона трималася за холодну руку, тим бiльше розливалося вiдчуття безвиходi, порожнечi, помилки.
  - Хто ти? - спитала вона, намагаючись не видавати у своєму голосi нотки занепокоєння та остраху.
  - Я - вечiрня та вранiшня зоря, я той, що несе свiтло. Я є Бог. - мовив спокiйно чоловiк, звертаючись до неї та до всiєї притихлої компанiї водночас. Така вiдповiдь шокувала, змушуючи знервовану молодь переглянутися одне з одним. Дивно, та нi в кого з присутнiх така заява не викликала нi сумнiву нi, тим паче, смiху. Кожен був настiльки пiдкорений невiдомим, що не виникло жодного заперечення. Усi слiпо вiрили кожному слову, споглядаючи перед собою живе диво. Їм не потрiбно було жодних доказiв божественностi, чи то пак iнших фокусiв, на кшталт слухняного полум"я. У всiх присутнiх серцях повне пiдкорення та слухнянiсть, змiшанi зi страхом миттєвої розплати за будь-яку похибку.
  Чоловiк, вiдчуваючи настрiй компанiї, всмiхнувся ширше, задоволений перемогою. Вiн не думав, що так легко вдасться пiдкорити вибагливих пiдлiткiв, здатних кожної митi змiнювати свої погляди на свiт. Але тепер, заручившись незримою пiдтримкою, хай навiть i викликаною страхом та iнстинктом самозбереження, вiн зможе поставити на колiна усiх, хто трапиться на шляху, вiн змусить свiт опустити голову, вклоняючись незбагненнiй божественнiй силi.
  Плекаючи у своїй штучнiй душi неймовiрнi плани руйнувань та нових звершень, пригорнув до себе мiцнiше дiвчинку з чорними вустами та повернувся обличчям до сходу сонця. Золотаве свiтило, що повiльно прокидалося за горизонтом, ось-ось визирне, розганяючи нiчний морок, обiймаючи землю легким осiннiм промiнням. Нехай сонце назавжди запам"ятає початок цього дня, вiдтепер почнеться нове життя, люди усвiдомлять свої помилки та поплатяться за кожен свiй грiх. Нехай збудеться на землi правосуддя!..
  Глава шоста (чужа)
  Марго, перевiвши дихання, щiльнiше пригорнулася до Сета, що знову лiг поряд. Дiставши зi столу недопиту пляшку вина та сигарети, вмостився на вогку плитку вiд ще розгарячених жагою тiл. Дiвчина прийняла запалену цигарку та, всмiхаючись своїм думкам, затяглася їдким димом, вiльною рукою вимальовуючи на животi юнака рiзноманiтнi вiзерунки. Тонкi теплi пальцi лагiдно торкалися шкiри, змушуючи хлопця млiти вiд насолоди. Вiн прикрив очi, всмiхаючись у порожнечу, ближче пригортаючи до себе дiвчину. Лежачи на холодному кахлi якраз мiж столом та ванною, дивилися собi на бiлу колись стелю, затягнуту павутинням. Мiж цими двома панувала дивна тиша, наповнена найрiзноманiтнiшими питаннями та вiдповiдями до них. Вони могли б говорити вiками, слухаючи голоси одне одного, але, натомiсть, вслухалися в ранковий спокiй за темними вiкнами. Слова застрягали у горлi, щось високе та свiтле не давало права паплюжити дивовижну тишу приземленими розмовами.
  Закоханi та щасливi. "Невже можна вiднайти щастя у пеклi?" думала про себе Марго i жахалася цих думок. Так не хотiлося згадувати про погане, та похмурi видiння самi проникали до свiдомостi, змушуючи робити ковток за ковтком, аби терпке вино хоч трохи заспокоїло. Затягуючись наступною цигаркою, Сет мовчки приймав з теплих рук дiвчини вже майже порожню пляшку. Вiн бачив, що смуток її нiкуди не зник, вiн тихенько трiпотить пiд шкiрою, здуваючи тонкi вени, ось-ось вирветься назовнi, стiкаючи з темних очей байдужим поглядом, стягуючи вуста в пряму смужку не виказаних надiй та бездиханних сподiвань.
  Лиш коли зажеврiв свiтанок, Марго, вдивляючись в теплi свiтлi очi хлопця, запитала:
  - Ти знайшов мене у квiтах маку. - це, скорiше, було твердження, анiж питання. Не чекаючи вiдповiдi, продовжила, - Можеш вiдвести мене туди?
  - Навiщо?
  - Менi потрiбно згадати... - Марго запнулася. Як можна пояснити те, що коїться зараз в думках. Їй так хотiлося лишитись поряд iз хлопцем, але страшнi уривки спогадiв не давали спокою. Сталося щось жахливе, потрiбно згадати. Помiж тим все частiше з"являлася безглузда думка про психiчну хворобу, що й дiйсно таки iснує, атакуючи органiзм, розставляючи навкруг спотвореної перевернутої свiдомостi капкани безумства. Зiтхнувши, пiдвелася, вглядаючись у рожевi хмарини за вiнком. Ранок вже набирав сили, повiтря ставало м"якшим, останнє осiннє тепло долинало ще до землi. Вiдвiвши погляд вiд ласкавого сонного промiння, дiвчина зиркнула на брудну купу одягу, що лежала тут таки на пiдлозi. Вдягати знову блакитний специфiчний костюм не було нiякого бажання. Вона, на ходу пригладжуючи руками довге неслухняне волосся, пiдiйшла до дверей, вiдчинила, впускаючи до кухнi прохолодне ранкове повiтря. Незримий вiтер одразу ж прийняв запрошення увiйти, затрiпотiв у застиглих брудних занавiсках, почав плутатися у вiковiчному павутиннi, створюючи таку оманливу iлюзiю чиєїсь присутностi поряд. Сет пiдвiвся на лiктях, не поспiшаючи вставати з пiдлоги. Але помiтивши, що супутниця не має намiрiв лишатись тут на довше, таки пiдвiвся, потягуючись та позiхаючи. Швидко натягши подертi джинси просто таки на голе тiло, ще раз потягнувся та пригладив рукою свiтле волосся, що красивими неслухняними прядками закривало теплi очi, роблячи юнака схожим на таке собi заспане сонце. Марго, спостерiгаючи за повiльними розмiреними рухами хлопця, нiжно всмiхалася, хапаючись темними очима за кожен, навiть найменший, його сiро-блакитний погляд.
  Дочекавшись, поки Сет таки збереться з думками та пересилить ранковi лiнощi, майнула у розлогий бур"ян, що одразу ж холодною росою обпiк голе нiжне тiло. Здригнувшись вiд несподiванки, дiвчина спинилась на мить, аби звикнути до блискучих слiзок трави, що сяяли навкруг, всмiхаючись сонцю, що ось уже за кiлька годин нещадно їх спалить. Продираючись крiзь густi хащi, дiсталась таки запиленого ганку, де вже давно обсипалась прадавня штукатурка. Зараз похмурi стiни вдивлялися в гостю безлiччю трiщин, зустрiчаючи господиню правiчним павутинням, холодним протягом та байдужiстю. Мить вагаючись, Марго таки схопилася за iржаву ручку масивних дверей, з яких давно вже облупилася фарба.
  Легенько натиснувши, вiдчинила. Її зустрiла тиша та морок. Вдихаючи порожнечу, чекала, доки очi звикнуть до напiвтемряви давно покинутого примiщення. Коли навкруг стали проглядати обриси кiмнати, нiби просинаючись вiд правiчного сну, дiвчина обережно ступила всередину. Брудний запилений килим пiд ногами озивався давно забутими вiдчуттями згаслого тепла, робив повiльнi кроки майже нечутними, приглушеними. Злякано озираючись у рiзнi боки, промайнула коридор та спинилася посеред прихожої. Погляд її блукав примiщенням, намагаючись схопитися хоч за щось знайоме. Стiни потрiсканi, виснаженi, шпалери мiсцями обiрванi. Скрiзь порожнеча i тиша. Постоявши мить посеред кiмнати, наблизилась до шафи, стираючи пил з прадавнiх скляних дверцят. З поличок байдуже дивилися на неї знайомi з дитинства такi рiднi iграшки - м"якi ведмедики та кошенята, мишки i зайчики. Застиглi iграшковi оченята тисячами бездушних поглядiв споглядали на господиню. Дiвчина душила у собi сльози, озираючи кожну дрiбничку. Голодним поглядом вбираючи в себе усе побачене, не наважилася вiдкрити скло та простягти руку бодай до одної iграшки. Якийсь дивний спокiй царював тут повсюди, не варто його турбувати. Зiтхнувши сумно, Марго з великим жалем вiдвела погляд вiд шафи, в якiй спочивало дитинство, її дитинство. Вiдвернувшись, втупилася у пiдлогу, уникаючи зацiкавленого погляду Сета, що слiдував по п"ятам, уважно обдивляючись усе навкруг. Набравшись смiливостi, вдихаючи запилене повiтря з застиглим часом, ступила крок до зали. Вiдхиляючи вкриту павутинням штору, що закривала вхiд, спинилась злякано на порозi, вдивляючись у руйнування навколо. Замiсть широких, завжди повних свiтла, вiкон тепер велетенська дiра - вцiлiло лиш одне, крайнє, пiдвiконня, на ньому розсипана давно висохла земля з квiткових горщикiв. Покрiвля будинку сильно провисла, старий шифер крихтами падав просто на розтрощений диван, на свiтло-коричневий колись килим. Через утворену порожнечу до примiщення нахабно пхався здичавiлий виноград, закручуючи свої вусики за трiснутi батареї, шматки крiсел, просто стелячись по пiдлозi. З завмиранням серця озираючи руйнування, Марго боялась зрушитись навiть на крок. Сет мовчки стояв позаду, визираючи з-за її плеча. Врештi, глибоко вдихнувши, рушила в кiмнату. Оглядаючись, прослизнула обережно босими ногами до шафи, намагаючись не наступити на шматки колишньої стiни, стелi, аби не турбувати застиглий простiр. Стоячи обличчям до високої чорної шафи, боялась обернутися, аби не розхлипатися вiд побаченого. Так лячно було дивитися на всi цi руйнування, це ж дiм, у якому минуло дитинство, тут живе частина серця, частина душi. Хоча, тепер точнiше буде, жила...
  Зiтхаючи, розчинила скрипучi дверi шафи. Крiзь шар павутиння почала обережно виймати речi, кидаючи їх просто до нiг. Коли вмiст гардеробу був повнiстю виметений назовнi, дiвчина присiла коло купи одягу та швидко вiднайшла старенькi, але улюбленi джинси. Заплигнувши у штани, розправила, для "годиться", зiм"яту тканину, пройшовшись долонею по вишитiй, але давно вже обдертiй та вицвiлiй, квiтцi. Потiм знайшовся светр. Не досить теплий, якраз для такої осiнньої погоди. Бiлий, з широкими рукавами та намальованим черепом на грудях, в якого замiсть очей ледь рожевi сердечка. А навкруг дивакуватi метелики. Витягши з-за комiра довге волосся, глянула на хлопця. Той схвально кивнув, оцiнивши зручне вбрання, що чудово сидiло на дiвчинi. Марго всмiхнулася задоволено, провiвши рукою по блiдому черепу з сердечками-метеликами. Цей светр подарувала подруга. Здригнувшись та зiтхнувши, вiдвела руки вiд одягу. Погляд її нiчних очей майнув до запиленої полицi трохи збоку вiд шафи, коло якої вона зараз застигла. Байдуже переступивши купу залишених речей, наблизилася до давно забутої колекцiї. Повна полиця улюблених iграшок - панди та пiнгвiни. Їх тут так багато, м"якi iграшки та скульптурки. Так дивно зараз дивитись на це. Тремтячою рукою торкнулася найближчої застиглої навiки iграшки, намагаючись крiзь шар пилу вiдчути хоч краплинку знайомого тепла. Але замiсть цього тiльки вiдчай та смуток. Зiтхнувши, вiдiйшла, глянувши таки на Сета, що стояв незворушно на порозi, не маючи намiру заходити до кiмнати.
  Постоявши так ще якусь мить, дiвчина промайнула повз хлопця та зазирнула до наступної кiмнати. Це спальня. Зовсiм маленька. "Схожа на музичну шкатулку з середини" подумала про себе Марго, згадуючи, як колись клеїли тут шпалери яскраво-червоного кольору з якимось фiолетовим вiдтiнком. I на цьому багряному густому тлi такi ж глибокi та натхненнi величезнi бiло-кремовi блискучi квiти, що сяяли навiть в слабенькому свiтлi нiчної лампи. Зараз стiни холоднi та моторошнi. Шпалери вицвiли, мiсцями вiдклеїлися, згинаючись на пiдлозi, аби там i зотлiти. Пiд ногами свiтлий прадавнiй килим iз квiтами та вiзерунками, яких тепер майже не видно крiзь шар пилу. Дiвчина здивовано-злякано озиралась навколо, намагаючись зрозумiти.
  - Тут порожньо. - тихо та якось невпевнено забубонiла собi пiд носа. Погляд її блукав стiнами та килимом на пiдлозi, не знаючи за що вхопитися, аби спинитись хоч на мить. - Чому тут порожньо?
  Вона не могла зрозумiти, що саме шукає. Просто, увiйшовши до спальнi та не побачивши хоч якихось меблiв, свiдомiсть її почала вiдчайдушно пригадувати справжнiй вигляд маленького простору. Марго повiльно посунула до стiни. Тут має стояти лiжко, застелене темним, улюбленим, постiльним комплектом коричневого кольору з чорними цятками, наче окрас якогось великого кота - барса чи то тигра, чи бозна кого ще. На пiдвiконнi годинник, що свiтиться лагiдним червоним свiтлом, аби навiть посеред ночi було видно, котра година. А напроти вiкна шафа з речами, з дитячими речами. I лiжечко. Маленьке лiжечко для сина, для її сина. Де це все? Чому нiчого немає? Навiть квiти iз пiдвiконня кудись зникли. Марго закрила та вiдкрила очi, намагаючись усвiдомити, зрозумiти цю порожнечу навколо, але мозок вiдчайдушно упирався, заперечуючи страшну холодну тишу. Так не має бути. Щось не так!
  Шукаючи вихiд i не знаходячи його, безглуздо блукала поглядом темних очей, спантеличено хапаючи ротом застигле повiтря. Коли раптом очi її спинились в кутку кiмнати, де на пожовклих вiд часу шпалерах висiла картина у масивнiй рамi, з якої давно вже облущилася позолота. Картина завiшена бiлим вишитим рушником з криваво червоними словами молитви. Зi стелi тут таки поряд звисає маленька, покрита пилом ладанка. Щось зжалося всерединi дiвчини, коли вона почала наближатися до кута. Тремтячою рукою обережно вiдвела вiд зображення придавлений пилом рушник iз молитвою. З самої глибини змученої здогадками душi вирвався назовнi тоненький стогiн-скрик. З холодних зблiдлих пальцiв вислизнув рушничок, падаючи пiд ноги, розливаючи на пiдлозi кривавi слова давно похованих молитов. З iкони, вишитої вручну самою ж дiвчиною, споглядало змучене обличчя Iсуса. Погляд його благає невидиме небо застиглою блакиттю глибин буття, у довгому кучерявому волоссi кольору осiннього листя заплетене скривавлене колюче гiлля терену, що боляче впивається у зблiдле чоло. Красивi вуста скривленi у нечутнiй нiмiй молитвi. Чим довше Марго вдивлялася в лик iкони, тим сильнiше калатало серце у грудях, бiль давив у скронi, приносячи iз собою якесь дивне розумiння усього навколо. Дiвчина вiдчайдушно вглядалася у вицвiлу вiд часу святиню, але не могла зрозумiти, згадати те, що непомiтно вислизало з-пiд глибоких темних спогадiв пiдсвiдомостi.
  Нарештi вона змогла вiдiрвати погляд вiд iкони та повернулась до хлопця. Сет стояв у неї за спиною, уважно роздивляючись вишите обличчя.
  - Ти знаєш, хто це? - прошепотiла здавленим голосом до юнака, киваючи на iкону. Вiн мовчав, лиш на мить здивовано злетiла брова, вигинаючись у нiмому запитаннi.
  - Це вечiрня та ранкова зоря. "Свет несущий" росiйською...
  - I "Люцифер" на латинi, якщо не помиляюся.
  - Не помиляєшся. - мовила у вiдповiдь ще тихiше. Вона у цю мить боялася сама себе, боялася своїх думок, але слова самi зривалися з язика, аби бути промовленими саме тут i саме зараз, якраз перед образом Спасителя. Марго здригнулася. Саме це обличчя являється їй у нiчних жахiттях, змушуючи прокидатися у холодному поту, зляканою до пiвсмертi. Тiльки погляд iнший. У блакитних криницях очей замiсть любовi та молитви застигла ненависть, зло, порожнеча та могильний холод. А вуста скривленi у потворнiй усмiшцi хижака, що тiшиться над останнiми передсмертними конвульсiями своєї жертви.
  Вiдвернувшись вiд iкони, схопилась руками за голову, мiцно заплющивши очi. Що ж вiдбувається. Розум дiвчини вiдмовлявся зрозумiти, чому обличчя Iсуса з"являється у її найпотаємнiших жахiттях, пронизуючи страхом серце та душу. Чому, стоячи перед святинею, вона безсоромно називає його Дияволом?
  Пiдсвiдомо дiвчина розумiла, що має зараз рацiю й наблизилася до розгадки як нiколи, але думки вихором проносилися у палаючому мозку, заважаючи зосередитись. Тяжко дихаючи, Марго так i стояла спиною до кутка, схопившись за голову. Її гукнув Сет, пробудивши з якогось дивакуватого напiвсну.
  - Треба повернутись. - тихо та просто мовив вiн. Дiвчина вiдкрила очi. Вона хотiла було заперечити, але її темний погляд спинився на лiвiй руцi юнака, трохи по нижче лiктя. Старанно маскуючи свої бажання, Сет мовчки тер долонею посинiлу вiд частих уколiв вену, намагаючись стримати ледь помiтне, але вже вiдчутне дрижання. Похмуро кивнувши, проминула юнака, майнула таки з кiмнати, але раптом спинилась. На килимi, пiд шаром пилу наштрикнулась на щось гостре. Присiвши, роздивилась уважно, забираючи з обличчя довге темне волосся. На пiдлозi лежав покинутий кулон, що його дiвчина нiколи ранiше не знiмала. Обережно пiднявши знахiдку, роздивилася, що потьмянiла прикраса розламана надвоє, нiби хто навмисно зробив з одного два. Маленька темна монетка з правiчними рунами захисту лежала тепер на долонi господарки, чорна мотузочка-ланцюжок розiрвана, спустошено звисає з захололих пальцiв. Обличчя дiвчини потемнiло, в очах її сум змiшаний з люттю на невiдому силу, що знищила улюблену прикрасу. У нiй не було нiчого цiнного, звичайнiсiнький талiсман-оберег, придбаний за копiйки колись дуже давно, ще з першої подорожi на море.
  - Вiн для тебе багато значив? - почувся голос за спиною. Сет, виглядаючи з-за плеча, спостерiгав, як дiвчина вдивляється в розбиту прикрасу, вiльною рукою тримаючись за шию, що на нiй постiйно ранiше був цей амулет.
  - Це оберiг. На ньому доторк першого з моїх янголiв. - здавлено мовила до юнака, пiдвелася.
  - Янголiв? - трохи здивовано перепитав хлопець. Вона не вiдповiла, поклавши розбитий талiсман до кишенi джинсiв, швидко покину кiмнату, гайнула до дверей на ганок.
  Вийшовши на вулицю, глибоко вдихнула осiннє повiтря, намагаючись не думати зараз про те, що бачила та вiдчувала у рiдному колись будинку. Здригнувшись усiм тiлом, мотнула головою, нiби струшуючи iз себе непомiтну чаклунську ману, що заважала iснувати у спокої. Швидко проскочивши крiзь бур"ян, увiрвалась до кухнi, де так непомiтно та лагiдно розтанула нiч. Схопивши зi стола останнi три цигарки, пiдхопила з пiдлоги сорочку хлопця та свої шльопанцi, що якось дурнувато виблискували дитячими камiнчиками. Взуваючись на ходу, зачинила дверi лiтньої кухнi та швидко вийшла з двору. Сет вже чекав коло старенької схиленої вишнi, яку пiдтримував яскравий виноград, що плiвся все вище, задираючись аж до самих вершечкiв змарнiлого дерева. Причинивши тихенько хвiртку, востаннє озирнулася, нiби прощалася навiки зi своєю домiвкою. Щось їй пiдказувало, що вона сюди вже нiколи бiльше не повернеться.
  Глибоко зiтхнувши, опустила голову i таки вiдступила далi вiд паркану, виходячи на дорогу. Взявши Сета за руку, повiльно почвалала геть, намагаючись не звертати уваги на змарнiлi сусiдськi будинки, що слiпими вiкнами проводжали притихлих вiдвiдувачiв. Марго сунула повiльно, мiцно вхопившись за юнака. Тяжка сила каламутних думок боляче давила зверху, нiби велетенський камiнь поклали на плечi. Дiвчина боялася вiдстати вiд хлопця, їй здавалося, що варто лиш на мить вiдпустити його руку, як одразу ж неспокiйнi видiння захоплять цiлком її душу, розриваючи iз середини. Зараз бiльше за все на свiтi вона боялася лишитись на одинцi iз самою собою, бо вiдчувала, що власних сил не вистачить, аби покинути рiдну оселю, вiдчувала, що невидима сила манить її назад, аби там, у напiвзруйнованому будинку, й зогнити разом iз усiм тим застиглим дитинством, що причаїлось за запиленим склом, поснуло в iграшкових очицях, що змушенi тепер вдивлятись у байдужу вiчнiсть.
  Сет притискав до своїх грудей холоднi тонкi пальцi супутницi, намагаючись хоч таким чином подiлитися iз нею своїм теплом, аби зник смуток iз темних очей. Хлопець розумiв її вiдчуття, думав, що розумiв. Вiн теж колись давно покинув свiй дiм, аби вiдчути себе незалежним, вiльним. Нi до чого хорошого це не привело. Тепер вiн опинився у зонi вiдчуження, де кожен сам за себе, хоч i збираються в купи, де володарюють наркотики та алкоголь, що хоч якось прикрашають iснування у сiрiй небезпечнiй реальностi. Але, на вiдмiну вiд Марго, Сет не шкодував за втраченим нормальним життям. Аби в нього був вибiр, вiн би, мабуть, знову пiшов дорогою в нiкуди. Це шлях дивака, що вирiшив довести оточуючим i собi те, що навiть сам не мiг до кiнця зрозумiти та осягнути.
  Вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Над схиленими до землi головами все вище здiймалося червоне осiннє сонце, плутаючись час вiд часу у густих сизих хмаринах, що блукали собi, нiяк не знайдучи дороги, танучи тут таки у безмежнiй холоднiй блакитi. Прохолодний вiтер змушував здригуватись час вiд часу, мiцнiше стискати руки одне одного.
  Марго нiяк не могла оговтатись вiд переповнюючи її емоцiй. Все ще стискаючи руку на кишенi, де лежав тепер зламаний кулон, з усiх сил стримувала себе, аби не озирнутись. Бо як її погляд знову майне до покинутого рiдного дому, не зможе опиратись невидимому поклику - повернеться знову. Думки розлiталися у рiзнi сторони, дiвчина розривалася в бажаннi лишитись поряд iз Сетом i залишитись таки у зруйнованому будинку дитинства. Вона вiдчувала, що знайде там спокiй. Можливо, покине безглузду затiю знайти вiдповiдi на свої питання, зрозумiти, що коїться навколо. Просто ляже поряд iз застиглими iграшками i буде разом iз ними потроху тлiти, припадаючи пилом, намагаючись прийняти цю безглузду жорстоку реальнiсть. Зараз її спиняв лиш теплий доторк долонi хлопця, що все мiцнiше її стискав, нiби вiдчуваючи намiри супутницi. Вiн йшов поряд зовсiм мовчки, але погляд його затуманений похмурими думками. Йому нiколи не зрозумiти її. Марго зiтхнула, на мить закриваючи очi, прощаючись iз будинком навiки, розумiючи, що вже нiколи й нiчого повернути не вдасться...
  Звернули за рiг покинутої вулицi, де тепер царювала зелень, що вже готувалася потроху до зимового довгого сну. Дерева сипали золотом, трава стелила пiд ноги пожовклий жорсткий килим. Дiйшовши до ширшої дороги, де колись, iз спогадiв дiвчини, постiйно було чути гуркiт машин, спинилися. Марго потягла хлопця з дороги, йдучи попiд самими дворами, звернувши з намiченого шляху. Сет здивовано слiдував за нею. Дiвчина, нiби вловивши в повiтрi ще не промовлене питання, не обертаючись повiдомила, що тут за рогом повинен бути магазин.
  - Добре буде, як знайдемо що попоїсти.
  Юнак не заперечував, хоча все частiше розтирав синцi на мiсцi уколiв. Руку потроху починали зводити судоми, тiло ставало неслухняним, а думки затягувалися поволокою безумства, якоїсь дивної байдужостi.
  Пiднявшись розтрiсканими брудними сходинками, дiвчина обережно потягла за ручку, дверцята пронизливо скрипнули та вiдчинились, пропускаючи гостей всередину. Скрiзь темно та моторошно, раптовi краплини свiтла ледь проникають через затягнутi павутинням вiкна. Марго повiльно йшла крiзь примiщення, видивляючись на полицях, що б можна взяти. Нарештi погляд її майнув на прилавок iз рiзними солодощами. Перестрибнувши через вiтрину, вона почала обережно витягати з шафки пачки попкорну, чiпси та якесь дивне печиво. Оглянувши останнє, вирiшила таки його не чiпати. Повернувшись до Сета, всмiхнулась, помiтивши, як вiн розпихує по кишенях пляшки з лiкером та пачки цигарок. Закiнчивши зi збиранням припасiв, покинули моторошний порожнiй магазин, намагаючись якнайшвидше таки дiстатись Холодного дому. Тепер життя її в Останньому притулку, поряд iз коханим хлопцем. Тут вона тепер зайва, серед давнiх спогадiв про минуле. Вона чужа у свiтi власного нормального життя...
  Глава сьома (дорога)
  Натовп йшов мiстом, не дивлячись навколо. Перехожi завбачливо обходили стороною дивну компанiю, лиш найвiдважнiшi дозволяли собi бiльш нiж одну мить вдивлятися в обличчя людини, що вела за собою купу слухняних пiдлiткiв з опущеними додолу головами. У таких поглядах одразу виникала цiкавiсть, змiшана з недовiрою та якимось моторошним вiдчуттям небезпеки. Люди поспiхом забиралися геть з дороги, не наважуючись навiть у власних думках сформувати дивну здогадку...
  Мiж тим чоловiка забавляли такi вияви уваги. Вiн тiшився з усього, що вiдбувається навколо. Дивлячись на червоне осiннє сонце, кривив уста в хижу презирливу посмiшку. Вiд цього усмiху усе навкруг ставало холоднiшим - тендiтнi будинки хилились одне до одного, похмуро споглядаючи байдужими шибками за процесiєю. Сонце лiниво облизувало тiнi перехожих, промiння його вiдбивалося вiд завжди холодних вiкон засмученої вулицi. Кам"янi Леви - обереги та хранителi мiста завбачливо хилили голови долу, аби не вдивлятися у крижанi очi живого Бога. Прохолодний вiтер, сиплячи золотаве з червоним листя, нахилявся до самої землi, боячись пiдлетiти ближче до зверхньої постатi, що прямувала вперед, не спиняючись нi перед чим.
  Чоловiка спинила дiвчинка з чорними вустами, що тримала його пiд руку, намагаючись не вiдставати. Вiн застиг, важно вдивляючись у глибокi темнi очi. В повiтрi застигло питання, i нехай начувається цю самовпевнена постать у чорному, коли раптом спинила його задарма.
  - Господарю, вам треба взутися. Негоже, щоби ноги вашi змерзли дорогою. - i тремтячий погляд її майнув до срiблястої вiтрини одного з магазинiв навколо. Чоловiк мить мовчав, потiв вуста його скривились в химернiй усмiшцi. Цього разу їй таки вдалося уникнути жорстокого покарання. Вiн ненавидiв, коли його плани спиняються хоч на мить з-за якихось безглуздих обставин. Зараз же вiн був у доброму гуморi, тому дозволив таки дiвчинцi завести його до крамницi та придбати собi одну з найдорожчих пар взуття. Натягши просто таки на босу ногу масивний високий чобiт на широчезнiй шипованiй платформi, задоволено кивнув, чекаючи, доки дiвча метушливо зашнуровує, схилившись перед ним на колiна. Продавець за прилавком лиш здивовано споглядав, не наважуючись навiть пiдiйти до дивної постатi.
  Вийшовши все так же мовчки iз крамницi, оглянув чекаючий на вказiвки натовп, та пiшов собi далi. Молодь беззаперечно слiдувала за ним, лиш iнодi перемовляючись кiлькома реченнями, та й то пошепки. З настанням дня, коли спала з очей алкогольна омана мороку, трохи слабкiше вiдчувався страх та переживання стосовно мертвого тiла, що його там i лишили коло вогнища. Тепер для компанiї неформалiв чоловiк попереду став неначе символом влади тощо. Вони навiть самi не могли ще пояснити це вiдчуття. Це щось на кшталт передачi обов"язкiв iншому. Нащо думати, переживати, боятися, коли поряд людина, що здатна на неможливе? Краще стояти бiля нього, спостерiгаючи все осторонь, анiж чекати, доки зачеплять тебе, коли ти ненароком придумаєш опиратися чи протиречити. Таким чином молодь обрала найзручнiший варiант - бути "за", анiж мати клопоти.
  Зараз це влаштовувало створену iстоту, але щось у його штучнiй душi таки зневажливо вiдгукувалось до такого становища. Вiн прагнув пiдкорювати, аби його поважали. Зараз же у притихлiй компанiї за спиною вiдчувається лиш острах та нестримне бажання догодити, аби не потрапити пiд гарячу руку. Але згодом вiн зможе таки це виправити. Адже саме заради цього опинився тут, на грiшнiй землi, де людство саме проти себе давно вже запустило механiзм самознищення. Створений явився, аби уникнути падiння людини - творiння божого. Вiн усе вiзьме пiд контроль, виправить на свiй лад, хай навiть це й буде коштувати багатьох життiв.
  Процесiя минала вулицю за вулицею. Натовп поволi збiльшувався, хоча й лишалися тi, що скорiш прагли втекти подалi, аби не вiдчувати на собi пронизливий холодний погляд. Звичайнi перехожi спинялися, нiби зачаклованi дивним збiговиськом. Вдивившись уважнiше в обличчя чоловiка, що нi на кого та нi на що не звертав уваги, застигали на мить, долаючи свої сумнiви, а потiм таки слiдували за натовпом. Хто iз цiкавостi, не маючи у найближчий час важливих справ, хто вiдчував невидиму силу, якiй не мав сил упиратися. Вiдтак чималий натовп збирався за спиною штучного бога. Чутно було шепiт помiж здивованих городян. Нiхто не мiг вiдповiсти на безмовне питання, що застигло в повiтрi. Кожен розчинявся у безлiчi здогадок, не наважуючись таки повiрити i усвiдомити iстину.
  Коли, врештi, минувши мiсто, спинились коло самої дороги, бiля монумента-вiтання зi в"їздом до мiста. Чоловiк повернувся до натовпу, мить мовчав, потiм мовив:
  - Йдiть за мною, i я приведу вас до нового життя. Людство загрузло в грiхах та пороках, я тут, аби допомогти. Вiрте менi, пiдкорiться своїй долi i будете врятованi. - голос його пiдхоплювався вiтром. Вiн розмовляв тихо, навiть не намагаючись пiдвищити тон. Але серед люду царювала дзвiнка тиша, кожне вимовлене слово звучало громом, вiдлунюючи у серцях присутнiх, створюючи оману, заблуду. А люди, як вiдомо, схильнi вiрити у брехню...
  Не мовивши бiльше анi слова, бог вiдвернувся, аби продовжити всiй шлях. Здивований натовп позаду ще мить вагався. Потiм слiдом за чоловiком повiльно попленталися юнаки й дiвчата, що першими мали честь познайомитися iз ним. Дехто занервував, оглядаючись на посiрiле мiсто Левiв за спиною. Вагаючись iз вибором, частина народу таки повернула назад до мiста. Але у думках їхнiх навiть подуму не було загубити бога. Швидесенько повернувшись по домiвках, нiби загiпнотизованi, люди завершували свої справи, умовляли сiм"ї йти разом iз ними, як нi, то просто збирали речi та йшли. Дехто наздоганяв на машинах, хтось, iз величезними торбами на плечах, вирушали пiшки.
  Страшнi сiрi з чорним хмари насунули на Львiв, мiсто знiтилося, притихаючи в очiкуваннi бурi. Щасливим видавалися тi, хто таки уникнув незрозумiлого потягу. Люди з полегшенням зiтхали, плакали, спостерiгаючи за своїми друзями та рiдними. Мiсто розкололося на два табори. Першi частиною рушили за новим пророком-iдолом, лишивши по собi однодумцiв, що почали розповiдати про нове життя, пiдбурюючи натовп. Iншi з потаємним сумнiвом та острахом здогадувалися, що так просто їм не вдасться уникнути неминучої вiйни. Люди тулилися по домiвках, оплакуючи живих ще родичiв, нiби тi щойно померли. Вони вже пiдсвiдомо знали, що це лиш початок, далi буде гiрше - трапиться, щось, що змусить порвати iз звичним життям. Такi моторошнi думки не дадуть спати вночi, аби був час усвiдомити катастрофу, аби збагнути та приречено уклонити голови перед неминучим.
  На мiсцi нiчного вбивства миготiли мiлiцейськi авто, зiваки навколо збуджено торохкотiли, намагаючись таки уважнiше роздивитися закривавленого юнака з нашийником на розiрваному горлi, в скляних очах якого застигло вiдображення нiчних зiрок. Багато мiлiцiонерiв змушено патрулювати у мiстi, бо шурхотiння про нового бога розповзається вулицями наче невiдворотна зараза, хвороба, що вражає кожного. Аби уникнути заворушень, встановлене цiлодобове чергування. Мiсто змiнювалося на очах - вулицi то ставали порожнiми, то оживлялися з неймовiрною швидкiстю, аби до свiдомостi кожного проникла та дивна хвороба - знання про нового бога.
  Небо здригнулося блискавкою та громом. Важкi холоднi краплини падали iз сивих повiльних хмар, що хилилися до самої землi. Мiсто Левiв сховав за сiрою завiсою осiннiй байдужий дощ...
  Наздогнавши на машинах дивну процесiю, люди запросили бога сiсти в авто, аби не так втомитися вiд подорожi, аби блiде тiло не тремтiло од порухiв шаленого вiтру. Чоловiк прийняв запрошення, обравши серед чималої кiлькостi автiвок великий позашляховик срiбного кольору, за кермом якого сидiла симпатична панночка у рожевому светрику та обтягуюючих шортиках кольору меду. Її довге свiтле волосся кольору стиглої пшеницi зав"язане хвостиком. Сiрi великi очi блищать вiд захвату, дихання змiнилося разом iз частотою серцебиття. Щоки то палали рум"янцем, то ставали блiдими до прозоростi. Дiвчина нервувала, разом iз тим була у захватi, що обрано саме її транспорт. Почекавши мить, доки пасажир зручно вмоститься на задньому сидiннi, рвонула вперед у безвiсть майбутнього, подивляючись час вiд час у дзеркальце заднього бачення. Знаходячи поглядом темну фiгуру, знову червонiла та змушувала себе дивитися на дорогу. Усi думки її були про того загадкову людину позаду, що якимось дивом змусила її покинути розкiшне життя поряд iз чоловiком, що завжди пропадає на роботi, вiдкупаючись потiм коштовними дарунками. Узявши iз потаємної шухлядки кiлька тисяч гривень, сiла в машину, не думаючи про наслiдки. Невидима сила змушувала чинити так. Дiвчина не мала опору перед неймовiрною постаттю нового бога. Вона навiть приблизно не здогадувалася, чим це може скiнчитися. Не тiльки для неї, для людства в цiлому, але це зараз було останнiм, про що взагалi хотiлося думати. Тепер вся увага сконцентрована на дивному незнайомцевi, що так легко владарює чужою волею. Можливо, настрiй заможної панночки пояснювався й пiдвищеною кiлькiстю адреналiну в кровi. Це ж так цiкаво - покинути так раптово насиджене мiсце, вирушити у загадкову подорож, зустрiвшись iз самим богом. У думках її дивовижнi цiкавi пригоди, i навiть натяку на розумiння, чим це все може скiнчитися.
  Мiж тим, сидячи у шикарному авто, чоловiк лиш на мить зиркнув у бiк дiвчини. В очах його знову сяйнув вогник похотi, але швидко згас. Думки його зараз зайнятi бiльш цiкавими намiрами, анiж тiлесна насолода. Попереду неймовiрнi звершення, що змусять таки людство звернути увагу на свої грiхи. Вiн поставить на колiна усiх незадоволених, катуванням та вiдчаєм примусивши їх таки прийняти його вiру, прийняти його як бога, спасителя.
  Люди поспiшали слiдувати за своїм iдолом. Заплигуючи в iншi авто, компанiї розсiдалися, знайомилися, рушали далi. Навiть знаходячись на чималiй вiдстанi вiд бога, люд не надто поспiшав жвавiшати. У повiтрi впевнено трималося вiдчуття чужої влади. У майже повнiй тишi лиш декотрi обмiнялись стислими вiтаннями, безглуздими вигуками. Машини довгою кольоровою стрiчкою поспiшали геть iз стародавнього мiста. Одразу за ними повiльно пливли низькi похмурi кучерi хмар, свiт зникав у дощi. Краплини падали на асфальт, розбиваючись мiлкими бризками. Небо плакало, проводжаючи перших смертникiв...
  Вiн дивився на холоднi краплини, що торохкотять у скло, нiби просяться всередину, аби трохи погрiтись. I щось у його штучно-змайстрованiй душi вперше за увесь час здригнулося. Бог вiдчував людський смуток, хотiлося закрити очi та поринути в порожнечу. Дивуючись власним переживанням, мотнув головою, вiдганяючи дивнi думки. У його планах не було мiсця для вiдпочинку та самопiзнання. Тому, лишаючись наодинцi iз ритмiчними спалахами дощу та своїми емоцiями, останнi вiн заганяв по глибше всередину, намагаючись приглушити, забути, розвiяти пил смутку, знiяковiння перед власною душею.
  Одноманiтна пустота дороги потроху заспокоювала, змушувала забути на якусь мить майбутнi плани. Вiн просто дивився у вiкно, де краплини срiблястими бризками розбивались об скло, утворюючи тоненькi струмочки. Було тепло та затишно. Вслухаючись у шум дощу, бог задрiмав, прикрив байдужi свiтлi очi, не бачачи сновидiнь. Дiвчина за кермом боялася навiть дихнути, аби не порушити спокiй свого пасажира, лиш iнколи швидкий погляд її вiдбивався у дзеркальцi заднього бачення.
  Срiблястий позашляховик мчав у простору далечiнь. Бог спав собi спокiйно на задньому сидiннi, дiвчинка ж почала нервувати. Ось-ось вже першi сутiнки злетять iз сiрих хмар, що ставали все страшнiшими, закриваючи собою весь простiр позаду, а й досi жодної зупинки. Куди взагалi прямує цей чоловiк, подих якого змушує постiйно озиратися, здригаючись вiд будь-якого шурхоту. Погляд її знов майнув до пасажира. У напiвмороку бурхливої стихiї видно було як змiнюються на блiдому обличчi вiдблиски краплинок за склом. Потiм вона побачила, як котрiсь з машин починають вiдставати, розвертаючись тут таки на дорозi та прямуючи назад. Таке вiдчуття, нiби омана спала з людських думок. Оговтавшись вiд дивних чар, прокидалися нiби зi сну, усвiдомлюючи, що трапилося. Дехто продовжував слiдувати за срiблястою автiвкою, бiльшiсть же попрямували знову до мiста Лева. Складалося вiдчуття, що заблуда зникла, як тiльки бог заснув. Туман його розвiювався, люди, зляканi неймовiрною силою, прагли чимдуж швидше дiстатись додому. Нiби рiднi стiни можуть врятувати вiд страшної напастi. Захопленiсть i цiлковите пiдкорення змiнилося тепер панiчним жахом, нiкчемними спробами втечi. Знервованiй та виснаженiй невiдомою дорогою дiвчинi також хотiлося час вiд часу повернути назад. Загадкова пригода ставала дедалi неприємнiшою. Зацiкавленiсть в очах статної панi поволi згасала, змiнюючись розчаруванням, змiшаним iз острахом та прикрiстю за нерозумний вчинок. Чим далi вiд розкiшного будинку, де лишилась улюблена собачка, чудовий кухар та молоденький садiвник, що його тiльки-но прийняли на випробувальний термiн, ставало все сумнiше та не затишнiше. Подумки прощаючись зi старим солодким життям, дiвчина враз здригнулася вiд власних думок. Негода за вiкном розросталася майже миттєво. Вдивляючись в потемнiлий вiд дощу та вечiрнiх сутiнок шлях, панi знервовано зайорзала на сидiннi. Їй нiяк не вдавалося вiдiгнати вiд себе почуття безвиходi та пригнiчення. Це чомусь лякало.
  Вiн прокинувся лиш коли зовсiм стемнiло, машина якраз спинилася на однiй з заправок. Дiвчина, обiймаючи себе руками за плечi, намагалася оборонятися вiд подихiв мокрого крижаного вiтру, швиденько бiжучи до маленького магазину тут таки на заправцi. Її ладна тоненька фiгура здригалася вiд болючих ударiв стихiї, стрункi нiжки вкрилися "гусячою шкiрою". Дiвчина зникла за дверима крамнички. Пробувши там бiля десяти хвилин, швидко побiгла назад до машини. Крiзь шум проливного дощу та вiтру доносився ледь чутний стукiт високих пiдборiв. Заплигнувши за кермо, панi здригнулася, з її волосся злiтали краплини осiннiх слiз. Поставивши на сидiння коло себе пакет, обернулася до пасажира. Той пронизував її крижаним поглядом, вiд якого ставало прохолоднiше, анiж на вулицi пiд буревiєм.
  - Ви зголоднiли? - тоненьким голосом наважилася мовити до нього. Той мовчки кивнув, продовжуючи вглядатись у тонкi риси симпатичного обличчя. Вiн навiть не глянув, що вона йому простягнула. Узявши пакунок, вiдвернувся до вiкна. Зараз його увага зайнята iншим. Спантеличений звiсткою, що бiльша частина його свити повернулась назад до Львова, приголомшено вдивлявся у темiнь дощу. Спочатку в очах його блиснула злiсть, але майже миттєво вона переросла у щось iнше. Вiд цього нового погляду ставало ще страшнiше. Адже у свiтлих байдужих очах тепер жеврiло розумiння. "Людством керує страх. Є страх i є повага. Що потрiбно менi, аби пiдкорити цих самовпевнених iстот? Страх? Нiчого не вийшло, вони розбiгаються, мов щури, тiльки-но вiдвернутись на мить. З ними треба по iншому" - так думав про себе новий бог людський, мнучи у руках пачку чiпсiв, сидячи у машинi серед негоди. Срiблясте авто швидко завелося та майнуло у морок осiнньої ночi. Дощ нiяк не вщухав, iнодi здавалося, що краплини ставали ще бiльшими, а вiтер за вiкнами ще голоснiше плакав, плутаючись у придорожнiх деревах, гнучи їх до землi, зриваючи пожовкле змертвiле листя.
  - Скоро дiстанемося Харкова. - сказала панi, не озираючись до пасажира. Той вдав вигляд, нiби не почув, чи то просто не звернув уваги. Лиш на якусь мить куточок губ злетiв вгору, вдягаючи на обличчя тiнь усмiшки.
  До Харкова дiсталися поночi. Спинившись у першому лiпшому готелi, зiтхнули з полегшенням. У примiщеннi не так сильно чути дощ, негода зосталася десь там - далеко назовнi. У кiмнатi панує лиш затишок, приємна тиша, тепло та лагiдний напiвморок. Чоловiк мовчки спостерiгав, як дiвчина бронює номер на нiч, розплачуючись платиновою кредиткою. Дочекавшись, поки усi папери буде пiдписано, попрямував слiдом за панянкою, що тримала в руках маленький ключик. Наостанок озирнувся, погляд його пройшовся лезом по iнших мандрiвниках. Дехто, що таки вирiшили слiдувати за своїм iдолом, оселялися у цьому ж готелi. Мiзерна зграйка iнших, що їм не вистачало грошей для такого задоволення, вимушенi були плентатися серед ночi на вокзал, чи то пак шукати ночiвлю деiнде.
  Спинившись серед своєї кiмнати, що її дiвчина взяла чомусь одну iз ним на двох, уважно озирнувся навколо. Нiчого цiкавого не помiтивши, стягнув iз себе набридлий за день одяг та взуття i завалився на просторе широке лiжко, сховане пiд безлiччю простирадл i ковдр противного бузкового кольору. Дiвчина, мить постоявши поряд, почервонiла та майнула до ванної. Вiн почув, як зашипiла вода.
  Вийшовши iз душу, вона погасила свiтло, лишивши ввiмкненим тiльки маленький нiчний свiтильник на столику коло вiкна. На мить знiтившись, таки майнула пiд ковдру, вмощуючись поряд iз богом. Той мовчки спостерiгав за кожним її рухом. Коли дiвчина таки наважилася пiдвести на нього очi, вiн врештi торкнувся своїми пальцями її обличчя. Легенький доторк i стiльки здивування на двох. Долоня його так i застигла на її щоцi. Дiвчина здригнулась вiд несподiванки - шкiра його холодна мов крига. Тiло блiде, нiби... мертве. В очах її острах та нiме питання, що нiколи не злетить з привiдкритих вуст. Вiн же вбирав у себе її тепло, дивуючись, звiдти його так багато у грiховнiй iстотi. Насолоджуючись теплим тiлом, всмiхнувся до супутницi, нiби гасячи в нiй тi одвiчнi страхи, що тiнями стояли навколо. За якимось чарiвним наказом свiтильник коло вiкна раптом згас. Опинившись у цiлковитiй темрявi, слухаючи шепiт зливи, щiльнiше притулились одне до одного, дивуючись iз живого тепла та мертвого холоду...
  Глава восьма (обiцянка)
  Вони поверталися до Холодного дому, як його називала Марго, мовчки та швидко. Думки дiвчини були зайнятi пережити вiдчуттями, що їх вiдкрив для неї рiдний колись будинок. Сет же здригався час вiд часу, мiцнiше стискаючи руку пiд сорочкою. Ноги його з кожним кроком ставали важчими, йти було боляче, голова болiла. Сонце, як на зло, почало добряче припiкати, заслiплюючи очi, змушуючи обливатися потом вiд швидкого руху. Пляшки у широких кишенях противно дзенькотiли, тручись одна об одну своїми скляними боками. Вiд цього звуку ставало ще гiрше. У хлопця було таке вiдчуття, нiби барабаннi перетинки ось-ось розiрвуться. Будь-яка дрiбниця зараз дратувала, швидше б дiстатися Останнього притулку, де вже чекає шприц iз наступною дозою. Марго бачила настрiй супутника, тому не надто поспiшала заговорювати до нього. Зiтхаючи час вiд часу, тихцем озиралася на хлопця, що ледь плентався позаду. Йти йому було важче iз кожним кроком.
  Нарештi вони перемайнули зруйнований мiст, дiсталися таки вцiлiлого "Цукрового монументу". Обпершись неслухняною рукою об iржаву конструкцiю, сiв тут таки на один iз найближчих кубiв. Дiвчина злякано спинилась. Вiн змiг тiльки пiдняти до неї очi - в них зараз порожнеча, змiшана з роздратованiстю та благанням. Сет злився на самого себе, що не має бiльше сил, аби пiдвестися та пройти тi клятi кiльканадцять метрiв до притулку, злився на дiвчину, що потягла його так далеко, а тепер стоїть зовсiм поряд i нiчого не в змозi зробити. Марго присiла коло нього навколiшки та спробувала взяти його за руку, аби хоч якось допомогти встати, пiдтримати. Натомiсть юнак з силою вiдштовхнув її, сiрi теплi очi блиснули люттю. Дiвчина пiдвелася та трохи вiдiйшла, злякано озираючись. Зараз найкращий варiант - полишити хлопця на сходах та чимдуж швидше дiстатися Холодного дому, аби знайти там його наркотик. Але як пiти, коли небезпека, здавалося б, чатує за кожним поворотом, у тiнi здичавiлих дерев, що вже почали вкриватися позолотою осенi. А раптом знову почнеться Вiтер? Хлопець не зможе порятуватись. Все ще вагаючись, вiдступила ще на крок, заламуючи собi руки, розриваючись вiд безвиходi. Врештi рiшення було прийняте. Ще раз схилившись до юнака, таки полишила його сидiти на монументi. Озирнувшись вже на бiгу, помчала до притулку, стрибаючи через напiвзруйнованi сходи та трiщини у асфальтi. Не вiдчуваючи слабкостi, за кiлька хвилин таки долетiла до багатоповерхiвки, схованої за високим полином. Швидко минаючи заростi бур"яну, задерлася на парапет та попрямувала до ляди у бетоннiй пiдлозi. Дихання важке вiд бiгу, блискучий у камiнчиках шльопанець розiрвався, зачепившись за дряпучу траву. Обережно пiднявши купу дощок, сплигнула вниз. Марго постояла якусь мить, доки очi не звикнуть до темряви. Здригаючись вiд сиростi, пошкутильгала до сходiв, намагаючись не загубити залишки шльопанця, що ще лишилися на нозi. Доволi небезпечно пересуватися босонiж крiзь цi клятi купи смiття. Перевiвши дихання, подерлася нагору. Не зупиняючись, минула "кухню" та "спальнi", здригнувшись при згадцi про кiмнату, де заживо схороненi немовлята. Душачи у собi пiдступаючi сльози, задерлася таки на саме горище. Збита з нiг сильним подихом теплого осiннього вiтру, поповзла навколiшках до стiни, де вперше знайшла тут Сета. Оскаженiлим поглядом шукаючи шприц, несамовито скидала з обличчя розтрiпане довге волосся. Врештi темнi очi спинились на непомiтнiй нiшi, де виблискувала маленька фляга. Вхопивши ємнiсть, дiстала звiдти ж брудний, давно непридатний для застосування,шприц. Коли вже хотiла йти, раптом вернулася та пiдняла з пiдлоги довгий шмат тонкої резини. Мiцно тримаючи знахiдки у руцi, почала швидко злазити, не звертаючи уваги на подряпини. Сплигнувши зi сходiв, знову сунулася в холодний морок округлої кiмнати. Пiдстрибнувши, викинула спочатку нагору шприц iз зiллям, потiм задерлася сама. Позбиравши з запиленого бетону необхiдне, з розгону сплигнула назад у полин, навiть забувши зачинити за собою ляду. Видершись iз трави, боляче впала на живiт, перечепившись розiрваним шльопанцем. З неймовiрною злiстю скинула з нiг взуття та жбурнула подалi у заростi. Босонiж мчати було важче, але дiвчина не звертала уваги на камiнцi та щiлини у асфальтi, до кровi збиваючи ноги. Вже добiгаючи до монументу, побачила, що коло юнака метушаться якiсь тiнi. У голову зразу полiзло безлiч страхiтливих думок. Вiдганяючи подалi жахливi образи, з новою силою помчала вперед. Вже на вiдстанi кiльканадцяти крокiв нарештi впiзнала у метушливому силуетi малого Мишу з кiлькома незнайомими хлопчаками. Дiвчина на мить спинилася за їхнiми спинами. Хлопцi, не помiтивши її присутностi, щось шепотiли навколо Сета. Зiтхнувши з полегшенням, пiдскочила ближче, вiдiгнавши малих. Миша, впiзнавши дiвчину, голосно зарепетував:
  - Як ти могла полишити його тут? Що ти собi думаєш?
  - Закрийся! - гаркнула Марго. Хлопчина спробував сказати щось iще, коли врештi помiтив що дiвчина тремтячими руками пiдiймає рукав сорочки та зав"язує хлопцевi резинку по вище лiктя. Вмить усе зрозумiвши, Миша таки замовк, спостерiгаючи за метушливими дiями дiвчини. Вона нарештi впоралась iз джгутом. Захололими вiд нервування пальцями вiдкрутила похiдну фляжку, з якої давно вже облупилася позолота. Тримаючи в однiй руцi ємнiсть, iншою опустила туди шприц. Раптом спинилася. Скiльки набирати? У головi спалахнула жахлива думка "Що як передозування?". Знервовано зиркнула на Мишу, що застиг поряд за спиною. Зустрiлись поглядами. Марго зрозумiла, що вiд малого допомоги чекати не прийдеться. Повернулася знову до непритомного хлопця, що губи його набули чомусь синюватого вiдтiнку. Це злякало ще бiльше. В останню мить пере очима постав сюжет якоїсь книжки, що її колись брала у когось почитати. Там було щось про наркотик. У пам"ятi чогось крутилося "два кубика". Дiвчина зиркнула на стертi позначки на шприцi.
  - Вiн вже давно... такий... два буде замало. - бурмотiла собi пiд носа, не наважуючись таки набрати потрiбну кiлькiсть.
  Тремтячими холодними пальцями набрала навмання трохи менше половини шприца. Це, якщо вона не помиляється, п"ятикубовий. Потiм нерiшуче добавила ще трохи в"язкої свiтло зеленої рiдини iз фляги.
  - Якраз буде три. - прошепотiла тихесенько. Тремтячою рукою передавши пляшку Мишi, пiдповзла до Сета, що похилився спиною на холодне залiзо монументу, прикривши очi. Дихання його збите, ледь помiтне. Серце, як з переляку здалося дiвчинi, калатає набагато повiльнiше вiд потрiбного ритму. На якусь мить у її головi майнула думка, що вiн може впасти у кому. Глибоко вдихнувши запилене прогрiте сонцем повiтря, трохи розтерла почорнiлу вiд частих уколiв вену та наблизила голку. Зiбравши до купи усi сили, аби не дрижали зрадницьки руки, ввела таки юнаковi дозу. Витягши шприц iз вени, вiдсунула його подалi вiд себе, розпустила джгут, впала напiвпритомна тут таки на землю, прихилившись спиною до бетонного цукру. Здавалося, що час застиг на мiсцi, спалений осiннiм сонцем, що стояло вже високо в небi. Тепер, коли пережито цi страшнi митi переляку, дiвчина ще раз глибоко зiтхнула та озирнулась до хлопця. Той продовжував сидiти непорушно, але видно було, що на зблiдлих щоках потроху з"являється рум"янець, зникає страхiтливий синюшний вiдтiнок з тонких уст. Марго збентежено спостерiгала за ледь помiтними змiнами, вiдчула, як дихання хлопця стало вирiвнюватися. Тепер здавалося, що вiн просто спить, притулившись до iржавих кубiв-сходiв, зморений далекою прогулянкою та по-лiтньому теплим днем. Коли дiвчина нарештi впевнилася, що небезпека позаду, тепер хвилюватися нема чого, вмостилася зручнiше, дiстала з кишенi свого супутника пачку цигарок. Зиркнувши на малих, що продовжували знiяковiло стояти поряд, простягла до них сигарети. Усi без заперечення погодилися. Палили мовчки, кожен думав про своє. Щоб хоч якось вiдволiктися вiд дурних думок, дiвчина зиркнула на Мишу та мовила:
  - Десь тут мають бути чiпси. Я полишила, коли бiгла. Мабуть, вiднесло вiтром.
  Малий кивнув своїм друзям i тi мовчки попрямували до високої трави шукати пакунки. Коли хлопцi вiдiйшли настiльки, аби не чути розмови, малий присiв коло дiвчини та, невпевнено зиркаючи на Сета, тихо зашепотiв:
  - Я ж тобi казав, що вiн дивний. Чому ти iз ним панькаєшся?
  В поглядi Марго блиснула злiсть, потiм здивування, але вона продовжувала мовчки слухати хлопчика.
  - Ти багато такого бачила, щоб наркоман падав у кому, коли не отримував дозу? - малий з зацiкавленням зиркнув на знiяковiлу Марго. Вона, чесно кажучи, взагалi не досить багато "таких людей" бачила у своєму життi, точнiше кажучи, жодного, але слова малого дещо справили враження. Дiйсно, це якось дивно. Згадуючи баченi фiльми та прочитанi книжки, не могла пригадати такого, що без наркотику так от одразу погано. Треба буде спитати у Сета, коли той оговтається. Мiж тим Миша докурив та пiдвiвся.
  - Ходiмо додому. Не ватро лишатись тут надовго. I так же скоро вечiр. - це було сказано у простiр навколо. Якраз повернулися хлопцi, несучи в руках два великих пакети чiпсiв, попкорн та ще якiсь палички, чи що воно таке було. Марго не роздивлялася добре, коли набирала з полиць у напiвтемнiй крамницi. Пiдвiвшись, викинула вже другий недопалок та обережно стала пiдiймати непритомного Сета. Миша скоренько став з iншої сторони. Таким чином, схопивши хлопця з обох бокiв пiд руки, повiльно попленталися розбитою запиленою дорогою. Хлопцi позаду шурхотiли пакунками, тихенько перемовляючись. Мiж тим малий, допомагаючи тягти юнака, продовжував торохкотiти Марго про хлопця та вже вкотре зауважував про його дивакуватiсть. Нарештi дiвчина не витримала:
  - Ти можеш йти тихо? Я все зрозумiла. Але, Мишо, коли вiн тобi чимось не подобається, це ще не значить, що я кину його посеред дороги помирати. Як не хочеш допомагати, я тебе не тримаю! - зашипiла роздратовано до малого. Той вмить знiтився та притих, невдоволено пiджавши губи.
  Вони пробиралися крiзь густий полин надзвичайно повiльно. Пружна трава хапалася за ноги, заважаючи йти. Врештi таки дiсталися бетонної пiдлоги. Задершись неймовiрними зусиллями на бетонний фундамент, хлопець виявився набагато важчим, анiж це спершу уявлялося, повiльно попрямували до ляди. Тут миша знову не витримав та почав вичитувати Марго, побачивши розкриту ляду.
  - Що ти таке собi думаєш? Взагалi глузду не має? А якби Вiтер, чи хто чужий? Ти ненормальна.
  Малий хотiв було сказати щось iще, але вчасно отримав пiд затильника вiд Сета, що почав потроху приходити до тями. Хлопець не мiг ще сам добре пересуватися, але розмову чув прекрасно. Його дуже потiшили слова Марго, що, начебто й не пiдтримувала чи заступалася за нього, але й кидати напризволяще не збиралася. Ще вразив тон, яким Миша розмовляв iз дiвчиною. Щось таке довiрливе та застережливе чулося в голосi малого. Скiльки його пам"ятає Сет, нiколи хлопчина надто вже не розсипався розмовами, тим паче зi старшими за себе. Схоже, Марго чимось зачепила його.
  Дiвчина, помiтивши, що хлопець приходить до тями, полегшено всмiхнулася. Дiйшовши до отвору в пiдлозi, малий трохи вiдсторонив Марго, пропускаючи вперед iнших хлопцiв. Тi, спустившись, допомогли злiзти дiвчинi, потiм опустили Сета. Останнiм заплигнув Миша. Хлопцi вже не пiдпустили дiвчину до юнака, намiряючись власноруч пiдiймати напiвпритомного односельця наверх до спалень. Мiж тим хлопець встиг схопити Мишу за вухо та простягти ледь слухняною рукою йому пляшку горiлки.
  - Передаси Шико, попросиш вибачення за вiдкриту ляду. - ледь вимовив тихо. Язик все занiмiлий. Бiльше анi звуку, свiдомiсть знову полишила його, думки сплуталися, затягнутi мороком наркотичних примар. Малий таки взяв пляшку.
  Пiдiймалися довго, хлопчаки ледь дотягли юнака нагору, Марго не вiдходила нi на крок. Коли їх врештi полишили самих в однiй iз кiмнат, притулилася спиною до стiни, поклала голову Сета собi на колiна. Закривши очi, впивалася тишею та спокоєм. Нещодавнє хвилювання пройшло, тепер так легко сидiти тут, у притулку, одноманiтними рухами гладити рiднi плечi, проводити пальцями по неслухняному свiтлому волоссю, що розсипається мов сонячнi променi.
  Вона вже почала дрiмати, вiдкинувши голову назад, коли вiдчула, як хлопець заворушився. Розплющивши очi, зустрiлася з його теплим свiтлим поглядом. Сет ледь всмiхнувся, пiдводячись на лiктях. Мовчки дiстав з кишенi цигарку та пляшку вина. Вiдкоркував та хильнув, терпкувата червона рiдина обпекла горло, язик занiмiв. Замружившись, проковтнув та швидко затягся їдким сигаретним димок, протягуючи напiй сусiдцi. Марго прийняла, теж зробила ковток. Поставивши пляшку поряд iз собою на брудну землю, нахилилася трохи вперед, поклавши руку юнаковi на плече. Той посидiв мить, потiм трохи вiдсунувся, обриваючи легкий дотик. Якась незнана ранiше роздратованiсть вiдчувалася у його рухах, це здивувало дiвчину. Що такого вона зробила, аби сердитися на неї? Мiж тим спробувала таки заговорити до хлопця:
  - Сет, - тихенько озвала. У вiдповiдь тиша. - Що трапилося коло меморiалу? Що з тобою? - якось зовсiм невпевнено скiнчила. На останньому словi голос її майже зовсiм затих, хлопець пiдвiвся на ноги та мовчки, не обертаючись, попрямував з кiмнати.
  Якраз на виходi мало не зiткнувся iз Мишею, що якраз вирiшив зазирнути, перевiрити чи все в порядку. Схопивши малого за шкiрку, прошипiв якось надто злiсно:
  - Де моя фляжка?
  Малий швидко заблимав очима з переляку та здивування. Мовчки видерся iз цупких пальцiв юнака та витяг iз кишенi штанiв ємнiсть iз наркотиком, що про неї Марго навiть думати забула коло Пам"ятника цукру. Сет вихопив посудину i, вiдштовхнувши хлопчину з дороги, швидко попрямував до сходiв. Дiвчина одразу ж пiдхопилася, сон мов рукою зняло. Знервована незвичною поведiнкою юнака, глянула на Мишу та попрямувала слiдом за хлопцем. Малий так i лишився стояти на порозi кiмнати, клiпаючи у слiд Марго, що вже поспiшала задертися на самий дах Останнього притулку.
  Вона знайшла юнака коло напiвзруйнованої стiни, де у потаємнiй нiшi сховано життєво важливий наркотик. Дiвчина мовчки дивилася на хлопця, що усiвся тут таки на бетонну брудну пiдлогу. Марго стояла на даху перед ним, волосся її темними вихорами розлiталося вусiбiч, пiдхоплене теплим осiннiм вiтром. В чорних очах вiдблискувало криваве сонце, що вже ось-ось сховається далеко за обрiєм. Вона стояла мов зачарована, здивовано-злякано споглядаючи, як Сет готує собi ще одну дозу.
  - Що ти робиш? - стогiн-благання впало iз блiдих вуст, розбилося об холодний бетон. Юнак пiдвiв голову, погляд його спинися на її обличчi. Теплi очi дивилися зараз роздратовано, зневажливо.
  - Скiльки ти менi вколола?
  - Три. - ледь вимовила, у горлi боляче першiла образа та нерозумiння. Мiж тим вiн мовчки ввiв собi ще одну дозу. Марго спостерiгала, як зеленувата рiдина повiльно зникає, розчиняючись у посинiлiй венi. Розв"язавши джгута, хлопець вiдкинув голову назад та закрив очi, всмiхаючись своїм химерам.
  Дiвчина стояла непорушно, пiдвладна холодним подихам застигаючого в останньому сонячному промiннi вiтру. У нiй гарячими хвилями розливалася образа та роздратування, огида до того, що вiдбувається. Так хотiлося пiддатися спокусливiй гiдностi, розвернутися та швидко пiти геть. Але щось таки тримало на мiсцi, ноги налились свинцем, захололi пальцi нервово хапали у долонi застигле повiтря осiннього вечора. Марго не могла змусити себе просто пiти, кинути напiвпритомного вiд дурману хлопця. Вона вiдчувала, що потрiбна тут, повинна бути поруч, допомогти впоратися юнаковi зi своїми жахами та примарами.
  Мiж тим у душу Сета прослизали дивнi вiдчуття. Вiн нiби соромився свого вигляду, а разом iз тим починав злитися на дiвчину, що вона продовжує таки стовбичити поряд. Юнак не розумiв чого хоче насправдi, зараз емоцiї змiнювалися настiльки швидко, що вiн не встигав вловлювати вiдтiнкiв власних бажань. Спинившись нарештi на єдиному, зумiв сконцентрувати погляд на темних пронизливих очах супутницi. Всмiхнувшись кутиком вуст, прошепотiв:
  - Чого ти тут? Чого ходиш за мною хвостиком? Я не маленький! Менi не потрiбен твiй нагляд.
  Цi слова розiрвали напружену тишу вихором злоби та вiдчаю. Марго лиш мить стояла на мiсцi, доки кожною клiтинкою свого тiла не вiдчула зневагу та лють. Груди здавило тяжким кiльцем, повiтря навкруг стало неймовiрно холодним та гострим, неможливо було наповнити легенi таким потрiбним зараз гасом. Дiвчина здригнулась, наче вiд ляпасу та поспiшила забратися. Не озираючись прямувала до сходiв, нiби тiкаючи вiд тих щойно почутих слiв, що продовжували болючою луною вiддавати у свiдомостi. Нечутно схлипуючи, ковтала разом iз непролитими слiзьми гiрку образу.
  Зараз хотiлося втекти подалi, аби загасити у собi пекучий вогник болю. Чому вiн так сказав? Що поганого вона зробила? Одвiчнi питання не давали спокою. Швидко спускаючись iржавою драбиною, не зважала на мiлкi подряпини, що лишались на блiдих долонях. Марго зiстрибнула та попрямувала крiзь напiвтемну кiмнату до ляди. Видряпавшись нагору, опустила за собою дошки та пiдвелася у повний зрiст. Сутiнки густим сизим повiтрям стiкали до нiг, охоплюючи розпечене образою тiло лагiдною прохолодою. Дiвчина зiтхнула i, постоявши мить, попрямувала таки до заростiв полину. Зiстрибнувши у густу траву, почала швидко продиратися назовнi. Розриваючи мiцнi сплетiння бур"яну, не звертала уваги новi подряпини, не помiчала, як на очах блиснули сльози. Вирвавшись таки iз цупких обiймiв полину, попрямувала через спорожнiлу дорогу до найближчого магазину. Увiйшовши через одне iз розбитих вiкон-вiтрин у напiвтемне примiщення, спинилась на мить. Погляд її швидко вiдшукав у темрявi потрiбне. Ставши навшпиньки, дотяглася через запилений касовий апарат до полицi iз цигарками, дiстала звiдти першу лiпшу пачку та, не забувши прихопити коробку сiрникiв iз прилавку, швидко лишила крамницю. Надворi ставало холоднiше. Тiльки зараз, коли перша хвиля образи спала, дiвчина здригнулася вiд прохолоди осiннього вечора. Запаливши, вдихнула їдкий сизий дим та застигла, закривши очi. Не знаючи, куди подiтися, попрямувала повiльно до центральної вулицi, не помiчаючи навкруг нiчого й нiкого. Зайнята своїми думками, наближалася поволi до центральної дороги, вкритої пилом та бур"яном. Зачепившись боляче ногою за цупку траву, мало не впала, цигарка випала з холодних пальцiв. Лише зараз дiвчина збагнула, що йде босонiж. Озирнувшись навколо у пошуках магазинiв взуття, зiтхнула та всiлася тут таки на бордюру коло невеличкого кущика з дивними жовтими квiточками. Дiставши нову сигарету, знову запалила. Вдихаючи нiкотиновий дим, спостерiгала за темним небом, що поволi й земля ставала такого ж кольору, заколисана нiччю. I наче спалах блискавки у свiдомостi промайнув тихий холодний голос "Все, чого ти боїшся, що тобi болить понад усе, вiдчуєш у тисячi разiв сильнiше". Здригнувшись, Марго озирнулась. Навкруг нiкого. Дивний голос у свiдомостi, у думках. Такий знайомий i водночас чужий, неймовiрно далекий. Вона його злякалася...
  Починаючи потроху приходити до тями вiд несподiваного нападу панiки, розмiрковувала вже бiльш виважено. "Менi почало болiти, я злякалася вперше, коли побачила мiсто в руїнах. Потiм, коли порожня дитяча... Зараз незрозумiлий напад Сета. Сюди ж можна додати майже стовiдсоткову впевненiсть, що вiн заразив мене... Що ж буде далi?" так питала вона у самої себе. Не знаходячи вiдповiдi, несвiдомо здригалася, розтираючи обличчям нещодавнi сльози образи. Тепер було таке вiдчуття, нiби хто навмисно скеровує дiї хлопця, аби їй було боляче. Нiби хтось шукає помсти. Подумавши так, Марго здригнулась вiд жаху. Перед темними гарячими очима знову постав образ iкони у порожнiй кiмнатi, а потiм обличчя з нiчних жахiть. Обличчя демона, що прикидався святим.
  Вiд дивних думок дiвчину вiдволiк тихий шурхiт за спиною. Озирнувшись на Холодний дiм, побачила, як крiзь бур"ян продирається Миша. Звикши до темряви, впiзнала худу постать хлопчини майже миттєво. Малий швидко пiдскочив до неї та почав вичитувати сердитим шепотом:
  - Ти точно дурна! Хiба можна покидати притулок з настанням темряви. Мало хто тут вештається.
  Хлопчик iще довго репетував, Марго мовчки закурила ще одну цигарку, слухаючи його у пiввуха. Коли їй таки набрид схвильований шепiт, кинула недопалок, пiдвелася повiльно, ховаючи цигарки у задню кишеню джинсiв.
  - А чого ти тодi прийшов, як виходити вночi небезпечно? - перебила одноманiтнi нотацiї.
  - Тебе хоче бачити Шико, - малий одразу ж притих. Здивовано пiдвiвши брови, дiвчина зиркнула на похмуру будiвлю, що стирчала серед чагарiв, зачiпаючи розбитими стiнами темне небо. Не знайшовши, що мовити у вiдповiдь, знизала плечима та попрямувала таки до полину. Миша, постiйно озираючись на всi боки, плентався позаду, не вiдстаючи нi на крок.
  Лише опинившись у будiвлi, вiн зiтхнув iз полегшенням. Саме ввiмкнули свiтло. У сирому пiдвальному примiщеннi було чути, як десь далеко зверху гудить радiсний вулик рiзношерстого натовпу, що зiбрався у "кухнi" для обговорення новин. Малий, обернувшись до дiвчини, тiльки зараз побачив, що вона без взуття.
  - Ти таки дурна. - поставив свiй вирок та почав пiдiйматись нагору.
  Марго всмiхнулась про себе. Але думки її лiтали десь далеко звiдси. Свiдомiсть не полишав той дивний голос, що страшним пророцтвом окреслив майбутнє. Одразу ж з"явилось дивне вiдчуття...
  - То не пророцтво, то - обiцянка. - i пута страху збили дихання. Марго клiпнула своїми темними очима, намагаючись забути щойно зiрванi з вуст тихi слова у нiкуди. Але вiд того не стало краще. Хто б не дав цю обiцянку, вiн таки її виконає...
  Глава дев"ята (зустрiч)
  Прокинувшись, пiдвiвся на лiктях та зневажливо оглянув струнку жiночу постать, чиє спокiйне дихання видавало мiцний iще вранiшнiй сон. Сiвши на лiжку, спрямував свiй погляд за вiкно, де дощ уже вщух, але сизе небо низько склонилося до землi, аби напитись тепер iз тих калюж, де кольоровими корабликами сумно плаває осiннє листя.
  Його свiтлi холоднi очi за млою нiчних сновидiнь видавалися у примхливому вранiшньому свiтлi дещо теплiшими, хоча ця омана враз спала, коли вiн остаточно прокинувся, ставши пiд струменi крижаного душу. Вийшовши iз ванної кiмнати, знову вмостився поряд iз симпатичною бiлявкою, що вже теж продерла свої оченята та куталася тепер знiяковiло у зiм"яту ковдру. Чоловiк зневажливо гмикнув, глузуючи iз цiєї її непотрiбної сором"язливостi. Вiн так i продовжував сидiти спиною до неї. Його струнким пружним тiлом стiкали холоднi струмочки, розквiтаючи мокрими плямами на лiжку. Вiдблиск ранкового свiтла робив тiло штучного бога напiвпрозорим, нiби це не жива людина, а тендiтна лялька iз порцеляни, що може розколотися на шматочки вiд найменшого поштовху. Дiвчина дивилася на цю дивну загадкову красу оголеного чоловiчого тiла й не наважувалася анi притулитися до нього, анi пiти геть, щоб теж привести себе до тями пiсля дивної ночi дивного кохання.
  Погляд її стiкав iз тими холодними краплинами з округлих плiч по спинi, плутаючись у темних вихорах волосся, що хвилями спадало до лопаток. Вiн нiби вiдчув на собi її очi, всмiхнувся, не повертаючи голови. Дивне вiдчуття розливалося в ньому, вiн вiдчував, що дiвчина зараз не пiд його владою панiчного страху, вона тут iз власного бажання. Це було цiкаво та дивно. Таки повернувшись, торкнувся легко тонкими холодними пальцями палаючих рум"яних щiк, напiвзакритих розтрiпаним зi сну свiтлим волосся. Дiвчина застигла, дозволяючи торкатися сонного тiла, та при цьому здригнулася, наче це було неприємно. Вiн помiтив цей рух, вiдвiв здивовано руку, у поглядi нiме питання. Вона, зрозумiвши свою помилку, мовила першою, розбурхуючи ранкову тишу кiмнати:
  - Пробач. Просто, я ще не звикла. - не знаючи, що додати, замовкла, свердлячи поглядом простирадла. Потiм швидко пiдвелася та зачинилася у ваннiй. Вiн так i сидiв на лiжку, осмислюючи дивнi слова. "Не звикла"... не звикла до дотику чоловiка? До Його дотику? Щось у ньому є iнше.
  Охоплений своїми думками, не звернув уваги, що дiвчина вже привела себе в порядок. Вона стояла у дверях у легенькому свiтлому халатику з емблемою готелю. Волосся акуратно зв"язане у хвiст. Пiдвiвши голову, по-новому зиркнув на неї - зараз на обличчi немає косметики, нiби зняла перед ним маску.
  Вiн поманив,вона пiдiйшла. Не пропонуючи сiсти поряд, почекав, доки вмоститься на пiдлозi коло його нiг. Так було зручнiше роздивлятися кожну змiну емоцiй, вiдтiнок очей.
  - Ти лишилась.
  Знову тихе "пробач" i знiяковiла тиша.
  - Що зi мною не так? - чомусь спитав. Вiн не очiкував анi перелiку своїх недолiкiв, анi дурних перепитувань та зайвих сором"язливих мовчань. Його цiкавила рiзниця мiж ним та людьми. Дiвчина розумiла на рiвнi пiдсвiдомостi. Вiн продовжував iще впливати на неї, але таки якось iнакше, вже не пiдкорюючи цiлковито розум та волю, створюючи покiрливу марiонетку.
  - Ти холодний. - чомусь випалила перше, що прийшло в голову. Пояснювати не довелося. Вiн чудово зрозумiв, про що мова. Ще вночi вiн дивувався дивним теплом, що її тiло дарувало так щиро.
  - Тобi усе дивно, але поряд iз тим ти не виказуєш цiкавостi. Приймаєш, як належне, не намагаючись зрозумiти. Ти хочеш стати богом, але несеш тiльки страх, у твоїх очах зневага. Таке вiдчуття, нiби ти у свiтi химер. - вона все говорила i говорила, боячись власних слiв, а вiн мовчки слухав, вперше впиваючись її голосом, вловлюючи нотки занепокоєння, остраху, бажання допомогти, покори. Стiльки всього чулося зараз у потоцi слiв. Чоловiк дивувався, що таки не помiчав цього ранiше. Йому дивно було, що стiльки емоцiй, переживань може вмiститися у це тонке грацiйне тiло, у тi великi очi, що зараз намагаються дивитися куди завгодно, тiльки б не зустрiтися iз ним поглядом. Спостерiгаючи за її бiлими пальчиками, що зараз перебирали ґудзики на халатi, вслухався у тихий приглушений голос. Дивно було чути стiльки про себе самого вiд людини, котру знаєш менше доби, у котрої навiть не вирiшив за потрiбне спитати iм"я.
  А вона довго ще говорила. Знiяковiлий опис дивакуватої поведiнки чоловiка потроху перетiк у спогади, оцiнку власного життя, потiм до самих заповiтних мрiй. Раптом вона спинилась, вперше за усю розмову пiдвела до нього свої великi сполоханi очi та спитала:
  - А чого хочеш ти?
  Це так було йому дивно, що вiн на якусь мить застиг. Очi його блиснули якось по-новому. У цих блакитних глибоких криницях застиг металевий вiдтiнок чи то злостi, чи то докору за дурне питання. Але вiн продовжував сидiти мовчки. А це питання продовжувало луною вiдбиватися у найглибшому закутку дивної штучної душi.
  - Я хочу позбавити людство грiху. - вiдповiв майже миттєво. Усi тi емоцiї промайнули крiзь серце лише за якусь секунду. Чоловiк навiть сам не встиг осмислити у повнiй мiрi усе те загадкове та нове, що потроху просиналося всерединi, рвучись на простiр крiзь холоднi очi, крiзь застиглий стогiн у горлi.
  Аби не провокувати нових питань, пiдвiвся та пiдiйшов до вiкна. Небо знову збиралося плакати. Сизi хмари все важче давили на землю своєю величчю. Машинальним рухом прибрав з лоба прядку волосся, що заважало дивитися, коли його рука так i застигла на темних iще вологих кучерях. Повернувшись до дiвчини, що продовжувала сидiти на пiдлозi коло лiжка, копирсаючись вiд нiчого робити у своїй сумочцi, тихо мовив:
  - Воно менi заважає. - вiн так i тримав кiнчиками пальцiв прядку кольору темного золота. Дiвчина вмить пiдхопилася та почала iз новою силою трусити вмiст сумочки. Не знайшовши жодної застiбки для волосся, вихопила манiкюрнi ножицi та одним рухом вiдрiзала зi свого хвоста довге свiтле пасмо. Пiдiйшовши до чоловiка, зав"язала його волосся своїм. Вiн стояв мовчки, поглинаючи тепло вiд ледь помiтних нiжних дотикiв. Вона намагалася зробити усе швидко та не завдавши болю. Вiд напруги тоненькi руки зрадницьки тремтiли, але вона таки впоралася. Вiдiйшовши трохи, глянула. Чоловiк так i лишився стояти босонiж та без одягу коло вiкна. Вiн вдивлявся у своє прозоре вiдображення, де за склом першi краплини вже розбивалися об шибки.
  Вiн майже не розмовляв, а увесь час з його уст зiрвалося не бiльше десяти слiв. Мiж тим iз дiвчини потiк iнформацiї лився без перестану. Вона ще довго намагалася пояснити вiдмiнностi мiж людьми, описати звичною мовою найпотаємнiшi порухи почуттiв.
  Пiсля обiду дощ став вщухати, натомiсть у повiтрi панувала противна мряка та сильний холодний вiтер. Здавалося, ось-ось темнi хмари вибухнуть снiгом. Але погода не спинила чоловiка.
  - Менi потрiбен одяг. - мовив просто та звично. Дiвчина вмить зникла за дверима кiмнати. Через якийсь час повернулася з доволi великим пакунком у руках. Розклавши перед супутником речi, мовчки чекала вироку. Чоловiк ледь помiтно всмiхнувся та кивнув у знак згоди. Полегшено зiтхнувши, вона вiдiйшла до вiкна, чекаючи, доки вiн одягнеться. У вiдображеннi крiзь струменi води роздивлялася, як вiн повiльно натягає на блiде тiло теплий кремово-бiлий светр з високим комiрцем, зверху модний пiджак кольору кави. Потiм темнi фiрмовi джинси та бiлi кросiвки.
  Закiнчивши iз одягом, оглянув себе у великому овальному дзеркалi та вийшов з кiмнати. Дiвчина слухняно попрямувала слiдом. У нiй боролись дивнi вiдчуття. Страх змiнився занепокоєнням, але не за себе. Дiвчину тепер понад усе бентежило, що її супутник збирається робити. Зараз вiн уявлявся їй дитиною, що заблукала, але з цiкавостi продовжує шлях у невiдоме. Дiвчинi хотiлося бути поряд, вiдповiдати на питання, розтлумачувати таке просте, але незрозумiле для бога, що ще не встиг звикнути до вихору емоцiй та почуттiв.
  Вони вийшли з готелю у сiрий вихор дощу та вiтру. На ганку пiд дахом вже зiбралися тi, хто таки не полишив свого iдола одного. Зиркнувши бiльш уважно у молодi обличчя хлопцiв та дiвчат, що вiн їх першими стрiв на своєму шляху, помiтив в очах подив, цiкавiсть, повну покору бездушних марiонеток. Поряд iз тим у поглядi кожного присутнього вбачив дивнi вогники, що трiпотiли живим полум"ям десь глибоко всерединi. Чому спочатку вiн не помiтив того дивного свiтла, що у кожної людини виривається крiзь очi. То є душа. У кожного рiзна i однакова водночас. У тому вогнику дивовижна сила, велич, схована надiя. Чоловiк усмiхнувся про себе "Душа живе в очах, але слiпа". Iнакше не могло й бути. Свiтло не пiде у темряву за власним бажанням...
  Дивуючись зi своїх вiдкриттiв, минув присутнiх та попрямував вулицею, не помiчаючи анi вiтру, анi дощу. Хоча майже миттєво над його головою розiтнули парасольку турботливi "раби". Озирнувшись до своїх супутникiв, помiтив найближче свiтлу дiвчину, що ночувала iз ним, потiм дiвча з чорним волоссям та такими ж чорними вустами. Її вiн пам"ятав ще з ночi коло вогнища у мiстi Левiв. Помiтивши на собi його погляд, вона знiяковiло всмiхнулася кутиками вуст. На щоках розквiт рум"янець, очi додолу.
  Починаючи розумiти рiзницю помiж собою та людьми, мiг тепер використати це як iще одну силу впливу на свiдомiсть.
  Думки його блукали у пошуках iдеальної зброї проти людської волi. Аби цi дивнi iстоти без жодного заперечення виконали будь-який наказ. З ранкових розповiдей дiвчини пам"ятав, що iснує безлiч сект та угрупувань, що вклоняються начебто богу, слiдуючи бiблiйним писанням. Можна було спробувати отримати пiдтримку у цих фанатикiв, але то забагато клопоту. Розбурхана уява малювала все та одразу - вiн вже бачив, як коло його нiг вклоняється велетенський натовп. I все це без жодного клопоту. Люди просто вiддають належне.
  Мiркуючи так, прямував далi вулицею, кутаючись сильнiше у модний пiджак. Дощ потроху набирав сили, перетворюючись iз противної мряки у доволi важкi холоднi краплини. Не зважаючи на погоду, люд таки блукав вулицями. Бог не змусив себе навiть вiдкрити рота. Невловимим пiдсвiдомим наказом змушував поодинокi постатi скорiш прямувати додому, аби розказати близьким про Його появу. Вiн тут, щоб врятувати людство вiд грiху. Йому мають пiдкоритися по добрiй волi чи силомiць. Це не має значення.
  Здивованi люди застигали на мить потiм, здригнувшись, нiби вiд несподiваного крижаного доторку, i швидко зникали з вулицi, прямуючи геть. Погляд перехожих торкався фiгури бога аби таки переконатися особисто. I розум наче божеволiв. З"являлася неймовiрна радiсть вiд дивної зустрiчi, хотiлося плигати та смiятися вiд щастя. Потiм ставало холодно та лячно - з потаємних закуткiв душi голос совiстi та сумнiвiв вже зачитував довгий список життєвих помилок. За такими думками перехожi поспiшали попередити усiх, хто з"являвся на шляху про прихiд святого.
  Здригнувшись вiд холодного вiтру, звернув до найближчої станцiї метро, лишивши натовп один на один iз дивними думками. Нехай самi вирiшують.
  Парубки та дiвчата, що продовжували слiдувати за своїм володарем, злякано озирались довкола, коли просто у них на очах хтось iз перехожих застигав тут таки на дорозi, а через мить клiпав очима, нiби оговтався вiд довгого сну. Бог продовжував собi йти, навiть не дивлячись у сторону тих людей. Пiдiйшовши разом iз ним до переходу метро, спинились на мить, отримавши нечутний наказ лишитися назовнi та розповiдати людям про його появу. Пiд землю разом iз собою чоловiк забрав лиш двох дiвчаток: свiтловолосу нiчну супутницю та мовчазну красуню iз чорними вустами. Такої свити бiльш нiж досить. Вони мовчки йдуть позаду, за спиною нiби чорне та бiле крило. Доволi дивна процесiя, та нiхто не виказував своїх думок вголос. Поява бога провокувала за собою химерну тишу. Нiхто навкруг не смiв порушити незриме павутиння чар.
  Спустившись вниз, спинились коло одного iз нескiнченних темних тунелiв. I тут трапилось те, чого не очiкував навiть сам бог. Одна з бабусь, що ледь трималася на ногах, тягнучи за собою велетенськi торбини, раптом кинула своє добро та почала продиратися крiзь натовп до чоловiка. Вiдштовхнувши знiяковiлого парубка, впала навколiшки перед штучним богом та, склавши перед обличчям руки, почала бити поклони, звертаючись до iстоти:
  - Господи, прости менi мої грiхи. Дозволь померти iз миром!
  Чоловiк стояв перед нею дещо здивовано, але вираз обличчя за якусь мить знову став звично незмiнним, байдужим. Вiн спостерiгав, як великi мутнуватi сльози котяться по щоках бабусi, що продовжує вклонятися ще нижче, тягнучи дрижачi зморшкуватi руки до нього, нiби то є останнє спасiння. На устах його з"явилась ледь помiтна задоволена усмiшка. Вiн вже хотiв було простягти до бабусi руку, аби "простити їй грiхи", коли раптом спинився, зацiкавлений появою гомiнкої компанiї. Нi на кого так не звернув уваги, як на одну з дiвчат: великi чорнi очi блискотять радощами молодостi, довгi хвилястi пасма темного як нiч волосся вибиваються з-пiд капюшона чоловiчої кофтини яскраво-помаранчевого кольору. Тендiтну фiгуру псують широченнi подряпанi свiтлi джинси iз купою застiбок та ланцюжкiв. Дiвчинка йшла собi, всмiхаючись до своїх друзiв, навiть не помiчаючи нiкого навкруг. А бог був упевнений, що зараз, саме у цю мить, мить її усмiшки, з-за сизих хмар виглянуло на грiшну землю тепле осiннє сонце. Вiн не вiдриваючись дивився на неї, вивчаючи кожен рух, поглинаючи лiнiї обличчя, дзвiнкий смiх.
  Їхнi погляди зустрiлись у ту мить, коли вона раптом озирнулась, заплигуючи до потягу. Темнi гарячи очi iз холодними блакитними з домiшкою сталi. Тодi посмiшка чомусь згасла, змiнившись здивуванням та... занепокоєнням. Щось у той момент боляче кольнуло у районi сонячного сплетiння. Дiвчина машинально схопилася рукою за кулон, що носила пiд одягом. Стара потемнiла монетка-оберiг iз язичними рунами здавалася такою гарячою. Незнайомка зникла у вагонi, полишивши по собi дивне вiдчуття десь у самому серцi псевдо бога.
  Вiн так i лишився стояти на перонi, споглядаючи дивну незнайомку. Потiм, не повертаючи голови, спитав у своїх дiвчаток-крил:
  - Куди їде той потяг?
  - На залiзничний вокзал. - трохи злякано та хрипло.
  Вiн мовчки кивнув, повертаючись знову до бабусi, що застигла на колiнах в очiкуваннi божої благодатi. Iстота пiдняла руку, перехрестила стареньку та мовчки рушила до наступного потягу. Вiн йшов мовчки, не дивлячись навколо. Дiвчата ледь постигали слiдом, дивуючись про себе iз дивної поведiнки. Вiн зараз не впливав на натовп навкруг, таке вiдчуття, нiби думки його десь далеко-далеко звiдси. Що то все означає? Куди вiн тепер прямує?
  Дiвчата не наважувались питати, а супутник не мав намiрiв щось пояснювати. Так вони мовчки доїхали до вокзалу. Вiн швидко вийшов зi станцiї на невеличку площу, зайняту таксi та маршрутними авто. Небо пронизане сонячним промiнням, вiтер ущух, полишивши брудне змарнiле листя у калюжах.
  Постоявши мить, попрямував до кас. Не мовлячи нi слова, змусив пухкеньку касирку за кiлька хвилин дiзнатися у якому напрямку поїхала щойно темноволоса незнайомка. Але, скiльки не змушував жiнку видати ще яку iнформацiю, окрiм того, що потяг прямує до мiста Суми, нiчого вивiдати не вдалося.
  - Ми їдемо в Суми. - сказав, повертаючись до своїх "крил". Дiвчата перезирнулися одна з одною, та нiчого не мовили, знизуючи плечима.
  Вiн чекав, доки вони куплять бiлети, у найближчому кафе за чашкою кави. Ковтаючи гарячий напiй, вже уявляв собi, як здивується та дивна незнайомка, коли побачить його у себе на порозi.
  - Не знаю, хто ти, але я йду за тобою. - прошепотiв пiд носа, вдихаючи запах дешевої кави. Зустрiч у метро змусила чоловiка вiдкласти на якийсь час усi свої плани, аби тiльки ще раз побачитися iз дiвчиною. Щось здалося йому дивним у тiй незнайомцi. Вiн не вгамується, доки не вiдповiсть на усi питання. Не дасть спокою мрiйливим думкам та клята зустрiч. За неї дiвчина ще не раз поплатиться...
  Глава десята (втеча)
  Марго мовчки пiдiймалася за малим до "кухнi", звiдки все гучнiше долинав гомiн чималого натовпу. Миша полишив дiвчину на порозi кiмнати, а сам швидко зник серед кольорового люду. Мовчазна Марго вдивлялася в усмiхненi обличчя з пустими очима. Натовп постiйно гомонiв, пересувався навкруг столу, де можна було роздивитися чималу купу пакункiв, пляшок з алкоголем та найрiзноманiтнiших цигарок. Чорнi очi Марго блукали мiж молоддю, вiдшукуючи одне-єдине обличчя. Нарештi вона його таки побачила. Теплi очi Сета затуманенi наркотиком. Це помiтно навiть здалеку. Хлопець сидiв на краю столу, широко розвiвши ноги. Коло нього крутилася якась дiвчина, мило посмiхаючись та тримаючи його за байдужу руку. Ще одна задерлася нахабно йому на колiна та щось муркотiла на вушко, час вiд часу цiлуючи коханi вуста. Юнак вiдчув чужий погляд. Повернувшись у сторону Марго, всмiхнувся зневажливо, обiймаючи палкiше задоволену дiвчину. Вiн чекав її реакцiї. Дiвчина мовчки дивилася у його очi i вiдчувала, як в одну мить перехотiлося дихати. Аби можна було спинити серце одним бажанням. Вiдвернувшись, потупила очi, аби не бачити цiєї жорстокостi. Роздивляючись свої босi ноги, помiтила раптом, що бiль вiдчувається на фiзичному рiвнi. Дивно, незвично, та вiд того не легше. Вiд зрадливої усмiшки хлопця серце щемiло так, нiби хто встромляв у плоть розплавленi голки. Як вiн мiг?
  Вiд важких думок дiвчину вiдволiк малий, що вже повернувся та стовбичив тепер коло неї, вдивляючись у похмуре обличчя. Безпомилково зрозумiвши ситуацiю, мовчки вивiв дiвчину з кiмнати. У коридорi брудно та вогко. Взявши дiвчину за руку, аби вона таки звернула на нього увагу, а не бездумно роздивлялася засмiчену пiдлогу, промовив:
  - Йди донизу. Ми розминулися iз Шико. Вона в кiмнатi коло ляди.
  Марго все так же бездумно кивнула та побрела коридором до сходiв. Миша лиш зiтхнув їй у слiд, повертаючись до гомiнкої кiмнати.
  Дiвчина повiльно спускалася вниз, вже не помiчаючи подряпин та зламаних нiгтiв. Сплигнувши з драбини, спинилась на мить. Саме у цей момент вимкнулося свiтло. Нiяк не звикаючи до моторошної темряви, наослiп попрямувала до металевих дверей. Легенько постукавши, спробувала вiдшукати ручку та увiйти. Раптом дверi самi вiдчинилися, пропускаючи її всередину. Увiйшовши, спинилась здивована. Вперше за все перебування у Холодному домi вона потрапила сюди. Маленьку кiмнату освiтлювали чотири фiгурних товстих свiчки. Усi стiни були заклеєнi газетними вирiзками, старими фотографiями мiста, дивними малюнками-картами. Схоже було, що господарка кiмнати використовує будь-яку можливiсть, аби довiдатися новини зi "свiту". На старому обшарпаному столi лежали газети, якiсь зошити, стояла чашка iз купою фломастерiв та олiвцiв.
  - То, тебе звуть Марго. - спитала-сказала дiвчина iз фiолетовими косичками. Марго здригнулася вiд трохи хриплуватого низького голосу. Повернувшись до господинi, мовчки кивнула, роздивляючись уважнiше "головну" Останнього притулку. Дiвчина на вигляд не надто старше самої Марго, трохи вище та стрункiше. На нiй дивний комбiнезон iз темно-коричневої тканини. Купа кишень псували фiгуру, роблячи її майже пласкою. Пiд комбiнезоном зiм"ята бiла колись сорочка без ґудзикiв. На ногах осiннi чоботi, бiльше схожi на чоловiчi, але доволi зручнi.
  - Менi тут сказали, що ти цiкавилася дитячою. - мовила Шико, так само уважно роздивляючись Марго. Погляд її на мить спинився на босих ногах, потiм вона знову заговорила, - Тож будеш там чергувати.
  - Я не можу. - чомусь випалила знервована дiвчина. Вмить перед очима повстав страшний спогад. Живцем схороненi дiтки у бруднiй кiмнатi, в очах котрих вже вiдбивається покора та безвихiдь. Шико здивовано пiдвела брови, знову заговорила:
  - Я тебе не питала. Авi захворiла. Тож, доки їй не стане краще, там будеш ти. - голос її став дзвiнкiшим, але через мить вона вже заспокоїлась та мовила заспокiйливо, - Не турбуйся, зараз там тiльки одне немовля. Клопоту зовсiм трохи. Швидко призвичаїшся.
  Марго хотiла було сказати, що з дiтьми поводитися вмiє. У самої маленький син...є...мабуть, але слова застрягли у горлi. Так нiчого й не мовивши, лиш кивнула слабенько.
  - Можеш приступати вже завтра. - мовила на прощання господиня, вiдвернувшись уже вiд гостi та займаючись звичними справами. Вже коло самих дверей Шико раптом спинила її, простягаючи одну зi свiчок.
  - Щоб не згубилася раптом. - засмiялася якось хрипло та вороже. Марго все так же мовчки взяла свiчку холодними пальцями та пiшла геть. Бiльше за все на свiтi їй зараз не хотiлося повертатись наверх. Але, судячи iз шуму - на вулицi пiшов дощ. Здригнувшись, попрямувала таки нагору, прикриваючи слабенький вогник. Пiднявшись до "спалень", увiйшла до першої лiпшої, обережно просуваючись до стiни, намагаючись не наступити на кого ненароком. Дiставшись до одного з матрацiв пiд самою стiнкою, всiлася на рване дрантя, ставлячи обережно коло себе свiчку. У тихому шепотi та крiзь смiх обкурених наркоманiв раптом неймовiрно чiтко розчула голос Сета. Машинально повернувши голову у сторону хлопця, помiтила у пiв мороцi його лежачим на матрацi в обнiмку iз дiвчиною, що вона сидiла у нього на руках у кухнi. Вiдвернувшись, знову вiдчула щiмкий бiль. Тремтячими руками дiстала з задньої кишенi зiм"яту пачку цигарок. Ледь пiдкуривши од тонкого вогника свiчки, загасила слабке свiтло, але й крiзь темряву бачила, вiдчувала жаркi обiйми юнака, його голос, його цiлунки. Ледь докуривши цигарку, запалила знову, ламаючи сiрники у безсилiй ненавистi, болi, сльозах. Притиснувшись спиною до холодної вогкої стiни, намагалася змусити себе не чути палких стонiв та збитого дихання. Встати б й пiти, але ноги не слухались. Тiло наче спецiально вiдмовлялося рухатись, аби продовжувати й продовжувати страждання. Було таке вiдчуття, нiби вона потроху втрачає здоровий глузд. Нестерпний бiль розливався тiлом, лиш котилися по холодних щоках гарячi сльози. Раптом коло самих нiг дiвчини блиснув вогник запальнички. Ледь втримуючи неслухняними руками тоненький струмiнь свiтла й тепла, незнайомий хлопчина намагався пiдкурити цигарку. Коли йому це таки вдалося, вiн, не вимикаючи запальничку, почав роздивлятися застиглу дiвчину.
  - Ти що, хвора? - ледь вимовив неслухняним язиком. Марго навiть не глянула у його сторону. Тодi хлопець зиркнув по сторонам, побачив потухлу свiчку та почав намагатися запалити її. Щось бурмочучи собi пiд носа, стояв навколiшках, розхитуючись зi сторони в сторону. Коли у нього таки вийшло запалити свiчку, незнайомець, продовжуючи розмовляти iз самим собою, дiстав звiдкись недопиту пляшку горiлки. Вiд рiзкого запаху до горла Марго пiдступила нудота, але дiвчина не зрушила iз мiсця, продовжуючи слiпими вiд слiз очима розглядати пiдлогу у себе пiд ногами, запалена цигарка застигла у ледь тремтячих пальцях. Юнак вiдпив прямо iз пляшки i, противно скалячись, пiдповз iще ближче до дiвчини. Не дочекавшись жодної реакцiї, вiн, спочатку обережно, потiм спокiйнiше, торкнувся її ноги. Рука його ковзала вiд кiсточки до колiна, потiм вище. Гидкий чужий доторк викликав ще оду хвилю нудоти, але Марго лиш вiдвернулася, продовжуючи сидiти незрушно, обпершись спиною об цегляну розмальовану стiну. Не вiдчуваючи заперечень чи то пручання, хлопець ставав дедалi настирливiшим. Вiн спробував поцiлувати дiвчину, але вона знову вiдвернулася, уникаючи смердючих горiлкою вуст, обрамлених тижневою щетиною. Тодi, раптом розiзлившись, юнак боляче схопив дiвчину за талiю та з силою притис до себе, колiном намагаючись розставити її ноги. Вiд несподiваного руху Марго скрикнула, боляче вдарившись головою об стiну. Лише тепер вона нiби прийшла до тями та спробувала вiдкараскатися вiд настирливого п"янчуги. Але хлопець вже увiйшов в азарт, рухи його швидкi та сильнi. Притискаючи своїм смердячим тiлом дiвчину до матрацу, намагався стягти зi своєї жертви штани. Дiвчина, задихаючись пiд вагою ґвалтiвника, дарма намагалася вивiльнитися. Вона вже майже витратила усi сили, коли раптом хлопця iз неймовiрною силою вiдiрвало вiд неї. У слабкому мерехтiннi свiчки у на пiвсвiдомостi дiвчина розпливчасто бачила, як Сет з розмаху вдарив незнайомця кулаком у щелепу. Хлопець зойкнув та завалився на сусiднiх парубкiв. Щось пробурмотiвши, вже не пiдвiвся, там таки й заснувши серед розбурханої компанiї. Мiж тим Сет, не чекаючи подальших розбирань, пiдскочив до дiвчини, з силою смикнув її за руку, пiдiймаючи з пiдлоги та потягнув за собою геть iз кiмнати. Ледь встигаючи перестрибувати через сплячий народ, Марго не наважувалася забрати руку, чи хоча б зиркнути у сторону хлопця.
  Спинившись у коридорi, юнак iз силою трухнув дiвчину за плечi, штовхнувши спиною до стiни.
  - Що ти робиш? - закричав, навiть не намагаючись приглушити голос, аби не будити "вулик". В його голосi злiсть, роздратованiсть.
  - А що я маю робити? - натомiсть спокiйно та тихо, нiби зовсiм без сил. - Влаштувати iстерику? Вiшатись тобi на шию, як та...? - не закiнчила фразу, ослiплена болючим ляпасом.
  - Так. Мала влаштувати iстерику! Мала повидирати їй волосся! Мала б мене вбити! А не так... - вiн теж замовк, тяжко дихаючи. Знову ляпас. Йому нестерпно було навiть уявити, що вона належить комусь iншому. Дiвчину мiж тим розривали почуття, але голос мовчав. А так хотiлося запитати "Навiщо?", чим вона заслуговує на таке? Йому можна, а вона що має робити? Чекати, доки вiн вгамується?
  Вiн стояв мовчки, все так же важко дихаючи. Вдарив її тiльки за те, що її щойно хотiли зґвалтувати. Злiсть та обурення застилали зараз його очi. Вiн не розумiв i сам, нащо тiльки-но валандався iз тою шльондрою, що хотiв цим довести. Мабуть, просто мстився за нещодавню образу. Але вона... ще краще - вдала вигляд, нiби так i потрiбно, нiчого не помiчала. Тепер, стоячи навпроти неї, чекав, що вона вiдповiсть на тi ляпаси.
  Марго, перевiвши дихання, пiдняла до нього темнi очi i все так же тихо мовила:
  - Я нiчого не мала й не буду робити. Бо я тобi нiхто... - вона хотiла ще сказати, що вiн не має права на цi ляпаси по тiй таки причинi, але не встигла. Ляпас. Потiм iще один. I iще. Вiн бив її, не шкодуючи анi сили, анi злостi, а вона стояла мовчки й незворушно, обпираючись спиною об стiну. I цей спокiй дратував ще сильнiше. Щоки Марго палали вiд болю та слiз, але вона мовчала. Продовжувала терпiти навiть коли вiдчула, як iз носу на губи потекло щось гаряче iз присмаком металу. Кров.
  Закривши очi, навiть не зойкнула. Бiль розливався тiлом. Руки терпли, ставали холодними. Вона ось-ось втратить свiдомiсть. Тiльки б вiдкрити очi, але дзвiнкi ляпаси заважають. Скiльки їх вже було? Десять? Двадцять? Може iз сотню? Хотiлося всмiхнутися своїм дивним думкам, але не могла, натомiсть вiдчула, як iз розбитої губи теж заструменiв багряний гарячий потiчок.
  Мабуть, вiн би убив її, коли раптом у коридорi не почався якийсь рух. Крiзь сльози та затуманену свiдомiсть Марго бачила, як якась постать намагається вiдштовхнути хлопця. Натомiсть юнак лиш вiдмахується, щось вiдказуючи, i пiдступає ще ближче до напiвпритомної Марго. Потiм почали долинати й iншi голоси. Їх дiвчина вже не змогла розiбрати. Не зважаючи на вiдчайдушнi зусилля, очi таки закрилися. Повiльно сповзаючи по стiнi на пiдлогу, дiвчина вже не бачила й не чула нiчого, втративши свiдомiсть. Провалившись у темiнь, не вiдчула, як у лiченi секунди Сет пiдхопив її на руки та, розштовхуючи розбуджений натовп, пiшов геть, обережно несучи свiй "скарб".
  Миша вийшов до коридору на дивний шум. На бiйку не схоже, але звук удару не сплутаєш нi з чим. Несучи в руках тоненьку свiчечку, застиг у коридорi, здивований-переляканий дивною картиною - Сет з усiєї дурi вiдвiшував своїй Марго ляпас за ляпасом. Дiвчина не вiдбивалася, стояла тихо, нiби то все не iз нею вiдбувається. А Сет все не вгамовувався. У нерiвному свiтлi свiчки малий помiтив вiдблиск кровi на обличчi дiвчини. Тодi вже не витримав, кинувши свiчку, помчав до пари. Вiдштовхнувши юнака, почав кричати на нього, обзивати найобразливiшими словами, аби тiльки вiдволiкти його увагу вiд Марго. Але хлопець лиш вiдмахнувся вiд нього, знову пiдступаючи до своєї жертви. Тодi Миша просто почав галасувати, аби розбудити когось на допомогу. Сет спинився, коли до коридору вискочили заспанi здивованi дiвчата та юнаки. Саме тодi Марго впала, закривши очi. Мишi на якусь мить здалося, що дiвчина перестала дихати. Вiн хотiв було пiдскочити, але Сет встиг ранiше. Пiдхопивши непритомну дiвчину, швидко розштовхуючи цiкавих, попрямував геть, зникаючи в мороцi ночi.
  Наздоганяти дивну пару нiхто не наважився. Нехай самi розбираються. Потроху гомiн стих, натовп знову провалився у свої безтурботнi наркотичнi сни.
  Марго не вiдкривала очей, вiдчуваючи, що й досi обличчя мокре вiд слiз. Солонi струмки навiть не збиралися пересихати, затiкаючи противно у вуха, плутаючись у розпатланому волоссi. Потiм, помiж слiз дiвчина вiдчула легенький доторк. Вiдкривши таки очi, зустрiлася поглядом iз Сетом. Хлопець сидiв коло неї,притримуючи її голову у себе на колiнах. Його пальцi легенько торкалися чорних хвилястих прядок, тонкої шиї. Глянувши у його очi, згадала все. Спробувала сiсти, але голова зрадницьки закрутилася. Пiдвiвшись таки, обперлася спиною об стiну та, вже машинально, потяглася за цигарками. Вхопивши нiкотинову паличку, пiдпалила i раптом замружилася. Розбита губа болiла страшенно. Спробувала торкнутися неслухняними прохолодними пальцям, але стало ще гiрше. З носом було трохи краще, принаймнi кров спинилася. Щоки, схоже, ще й досi палають вiд нещодавнiх ляпасiв. Долаючи бiль, розтерла по обличчю сльози i таки затяглася сигаретним димом. Сет сидiв мовчки, не дивлячись у її сторону. Мовчання було важким, гнiтючим, але нiхто не наважувався мовити першим.
  - Менi треба в дитячу. - сказала чомусь, звернувши увагу на забите дошками вiкно. Крiзь чималi шпарини пробивалося слабке ранкове свiтло. Знову тиша. Дiвчина мовчки допалювала цигарку, чекаючи хоч на якусь вiдповiдь. Загасивши недопалок, хотiла було вже пiдвестися, коли вiн схопив її за руку та смикнув до себе. Дивом зберiгши рiвновагу, не впала до його обiймiв. Обпираючись руками об стiну, сидiла перед хлопцем навприсядки, шукаючи його погляду. Не витримуючи тишi, Сет пiдвiв до неї свої свiтлi теплi очi. Руки його повiльно обхопили її за талiю, притягуючи до себе. Але дiвчина не вiдповiдала, трохи вiдхилившись, зазирала мовчки у безмежно глибокi очi. Потiм, повiльно вiдводячи коханi обiйми, пiдвелася, розгублено переступаючи з ноги на ногу. Ранкова прохолода змушувала здригнутися. Все такими ж механiчними бездумними рухами провела по обличчю, щоки палали. Вiдвернувшись вiд юнака, попрямувала до коридору. Вiн вмить пiдхопився та став перед дiвчиною, заступаючи вихiд. В його очах розгубленiсть, подив, роздратування.
  - Не йди! - тiльки й вимовив.
  - Менi сказала Шико.
  - До бiса Шико, до бiса усiх. Давай втечемо звiдси разом. Тiльки ти та я. удвох. - у його поглядi благання. Хлопець схопив її за руки, нiби боячись, що вона зараз розтане нiби примара. Марго спинилась здивована. Так хотiлося кинути все та лишитись iз ним i йти хоч на край свiту, аби тiльки разом. Але незримий голос торохкотiв у мозку, наказуючи викинути iз голови цю дурiсть. Зiтхнувши, дiвчина вивiльнила руки. Надто сильно кололо серце пiсля нещодавнього, та й синцi ще не пройшли, лишившись бiльше глибоко у свiдомостi, анiж на обличчi. Не могла вона так просто вибачити, забути. Тепер у стосунках iз юнаком переважає насторога, недовiра, прикрiсть минулого.
  Усi цi думки вихором проносилися у головi, i Марго не знаходила слiв, аби усе це пояснити коханому. Вона лиш мовила:
  - Я не можу. Там маленький. Я не можу його покинути напризволяще... - голос зiрвався, одразу ж пiдступили сльози. Ледь стримуючи солонi краплини, вiдвернулася, потупивши зiр. А Сет не вгавав:
  - Забери його iз собою. Будемо жити у якiйсь квартирi чи будинку. Все буде добре, от побачиш.
  Дiвчина стояла непорушно, не смiючи пiдвести до хлопця очей. Вiн так просто це все говорить. Але нi слова вибачення, нiби й не було усього того кошмару. А що, як усе те повториться? Здригнувшись вiд тих думок, дiвчина вiдступила на крок, потiм швидко обминула юнака, прямуючи в коридор. Лиш кинула, не озираючись:
  - Я подумаю.
  Вiн так i стояв посеред кiмнати, впиваючись луною застигаючих крокiв за спиною. Якщо буде треба, вiн тiнню буде ходити за нею, аби тiльки вона постiйно була поряд, тiльки iз ним...
  Марго швидко прямувала вниз. Минувши дитячу, спускалася до виходу. Вона хотiла спочатку пiдготуватись до "знайомства" з маленьким. Проминувши круглу пiдземну кiмнату, пiдстрибнула, вiдкриваючи ляду. Видершись назовнi, швидко стрибнула у густi заростi. Мокрий бур"ян боляче чiплявся за босi ноги. Одяг та волосся майже миттєво стали мокрими од противної мряки, сонця зовсiм не видно з-за сизих низьких хмар. Холодно та мокро. Продершись крiзь полин, швидко перебiгла через дорогу та звернула до найближчої багатоповерхiвки. Там є аптека. Спинившись на мить перед запиленою вiтриною, зiтхнула, мружачись од холодного дощу. Заскочивши на сходи, потягла за дверi та майнула всередину. Запилений простiр тоне у напiвтемрявi. Якась страшнувата холодна тиша вiдлякувала, змушувала пересуватися тихо та обережно. Мiж тим Марго не збиралася тут довго затримуватися. Переборюючи острах, швидко промайнула застиглi вiтрини, вiдшукуючи потрiбне. Дiставши з полицi пакунок пiдгузкiв, пошукала поглядом дитяче харчування. Хапаючи банку за банкою, читала написи та вiдкидала непотрiбне геть. Нарештi знайшла кашу для зовсiм маленьких. Єдине, що турбувало, так це строк придатностi, який скiнчився близько року тому. Але нiчого кращого знайти так i не вдалося. Тепер ще проблема iз теплою водою та посудом. Доведеться розводити водою iз пляшок, щодо скляночок, то тут знайшлися на будь-який смак, щоправда надто вже покритi пилом. Та то нiчого. А ще соску, можна вологi серветки. Зиркнувши ще раз навколо, чи нiчого не забула, пiдхопила свої знахiдки та вийшла у сiру смугу дощу. Спинившись на мить на ганку, повернула до сусiднього магазину. Пiднявшись обережно напiвзруйнованими сходами, потрапила до речового вiддiлу. Тут знайшла дитячу ковдру, великий пухнастий рушник. Ще й натрапила на взуття. Натягнувши першi лiпшi кеди свого розмiру, зосталася задоволеною. Тепер можна й повертатися.
  У притулку доволi людно - натовп не надто поспiшає вийти назовнi, де дощ iз кожною хвилиною набирає сили. Намагаючись не потрапляти нiкому на очi, дiвчина швиденько промайнула "спальнi" та спинилася у коридорi до дитячої. Якомога довше вiдтягуючи момент виконання своїх обов"язкiв, мiцнiше перехопила свої знахiдки та закурила, обпираючись об стiну. Їй було надто страшно ще раз потрапити до того пекла. Маленькi оченята викликали панiку. Дiвчина навiть уявити собi не могла, що там iз тою дитинкою, що їй доручили. Може, вона вже давно перестала дихати, не переживши холодної ночi, може у неї яка хвороба, i лишиться лиш дивитися, як малесеньке життя приречено та невловимо згасає, бо нiхто не зможе й не захоче допомогти.
  Глибоко зiтхнувши, загасила недопалок об стiну i таки увiйшла до кiмнати. Тут тихо та прохолодно. Моторошно. Лишивши свої пакунки на пiдлозi, дiвчина обережно пiдiйшла до одного єдиного згортку, що лежав непорушно коло самої стiни пiд вiкном. Застигши над знахiдкою, мить вагалася, потiм, присiвши тихенько, обережно вiдхилила краєчок брудної тканини. Маленькi темнi очицi iз зеленуватим вiдтiнком уважно глянули на незнайомку. Малятко вдивлялося у дiвчину, час вiд часу плямкаючи своїм беззубим ротиком з пухкенькими блiдими вустами. Марго машинально всмiхнулася до дитинки та обережно почала розгортати старе дрантя. Малесенький брудний та холодний. Розгорнувши тканину, провела легенько пальцем по тендiтному тiльцю. Хлопчик.
  Вона обережно витирала його серветками, бубнячи ледь чутно якусь колискову. Маленький лежав тихо, майже не ворушився, лиш уважно спостерiгав за її дiями. Привiвши в порядок маленьке тiльце, одягла на нього пiдгузок та щiльно загорнула у великий рушник кольору морських хвиль. Потiм у ковдру, лишивши на зовнi лиш вдоволене личко немовляти. Щiчки його одразу ж почали червонiти, нагрiваючись.
  Обережно поклавши малесенького на матрац на пiдлозi, наколотила кашi у пляшечку, розвiвши сумiш водою iз пляшки. Дитяче годування розчинялося погано, але на смак начебто було нормальним. Як змогла зiгрiла сумiш у долонях та обережно пiднесла маленькому. Хлопчина присмоктався до скляночки iз задоволеним виглядом. Ковтнувши зо п"ять разiв, вiдвернувся вiд пляшечки, закриваючи очi. давши малому соску, пригорнула до себе крихiтне тiльце, нiжно гладячи пухкенькi щiчки кiнчиками пальцiв. Усiвшись пiд стiнкою, дочекалася доки вiн засне, не зводячи з нього очей. Як можна кинути дитину напризволяще?
  Саме у такому положеннi, схиленою над дитиною, її й застала Шико. Вона стояла, обпершись плечем об одвiрок та уважно спостерiгала за дiвчиною. Марго пiдняла до неї очi та мовчки зиркнула.
  - Не треба привчати її до рук.
  - Це хлопчик. - виправила тихо, але в голосi вiдчувалося презирство.
  - Менi все одно. Там на вiкнi склянка. То щоб дитина не плакала. - не мовивши бiльше нi слова, Шико вийшла з кiмнати. Марго провела її ненависним поглядом, потiм повернулася до вказаного вiкна. Трилiтрова банка заповнена чимось молочно-зеленуватим. Бажання перевiряти, що то за гидота, дiвчина не мала. Мiцнiше притиснувши до себе беззахисне створiння, вiдкинула голову до стiни, закривши очi.
  Увесь день мряка та дощ, вогка прохолода прослизала крiзь шпарини у вiкнах. Дiвчина здригалася час вiд часу, мiцнiше притискаючи до себе спляче немовля. Iнколи вона нахилялася до маленького личка, аби впевнитися, що дитинка дихає. Почувши мирне посопування, цiлувала у крихiтний носик та знову застигала надовго, прихиляючись до стiни. Їй здавалося, що час йде нестерпно повiльно, розтягуючись гумою та розтiкаючись як тi струменьки дощу, що блищать тоненькою цiвкою на стiнi коло вiкна.
  Ближче до вечора до кiмнати зазирнув Миша. Спочатку невпевнено, потiм бiльш бадьоро пiдiйшов до дiвчини. Вона всмiхнулась малому, вiдгорнувши тихенько ковдру, аби показати миле личко. Хлопець уважно роздивлявся немовля, потiм всмiхнувся, вмощуючись коло дiвчини.
  - А воно не таке, як попереднi.
  Марго зиркнула на нього, спопеляючи поглядом та прикрила дитину. Малий здригнувся од того погляду i навiть трохи вiдсунувся вбiк. Потiм таки набрався смiливостi та почав тихо переповiдати останнi новини, дiстаючи iз кишенi два пакунки "мiвiни". Дiвчина обережно переклала немовлятко зручнiше та розiрвала пачку, вдячно кивнувши завбачливому гостю. Миша мiж тим знову заговорив:
  - Шико чогось на тебе зуб має.
  - Чому б це? - спитала, ледь не вдавившись од такої звiстки.
  - Не знаю. Але то за її вказiвки вчора дiвчата Сета зваблювали.
  - У них це непогано вдалося. - мовила хрипло. Апетит зник. - давай не будемо.
  - Гаразд. - згодився якось надто швидко. Марго поклала спляче немовля на матрац та пiдвелася. Занiмiлi ноги ледь слухалися, але вона таки до шкутильгала до коридору. Дiставши цигарки, iз смаком запалила. Миша вийшов за нею, став поряд, спираючись плечем на стiну. Не вмiючи довго мовчати, переминався з ноги на ногу якийсь час, а потiм випалив:
  - А правда, що ти iз Сетом зiбралась звiдси втекти?
  Марго поперхнулася. Кашляючи й плачучи вiд їдкого диму, повернулася до хлопчика й вiдвiсила йому пiд затильника.
  - Звiдки ти все знаєш? Який дурень то тобi сказав? Я нiкуди не збираюсь... принаймнi у найближчий час.
  Їй на мить здалося, що хлопчина зiтхнув з полегшенням.
  - Ну гаразд, пiду я, мабуть. Може тобi що потрiбно?
  Вона знизала плечима та запалила ще одну сигарету. Миша постояв ще мить i зник за поворотом. Дiвчина довго стояла у напiвтемному коридорi, вдихаючи нiкотиновий дим. Думки постiйно поверталися до пропозицiї Сета. Що треба вiдповiсти?
  Тiєї ночi Марго не забуде нiколи. У дитячiй не було свiтла, але з коридору виднiлися нерозбiрливi тiнi. Увечерi жителi Холодного дому звично збирались на кухнi та у спальнях, лиш у цiй похмурiй холоднiй кiмнатi панувала вiдносна тиша. Дiвчина прислухалася до рiзнограю голосiв, розбираючи окремi слова, але нiчого цiкавого. Звичайний вечiр незвичайної компанiї. Вийти до натовпу нiякого бажання не було, тож, доївши суху вермiшель, вмостилась зручнiше коло дорогоцiнного згортка. Немовля заворушилося. Перевiривши пiдгузок, погодувала дитину розведеною кашею та пригорнула щiльнiше до себе, аби не змерз.
  Свiтло згасло, гомiн зi спалень потроху почав вщухати. Звикши до моторошної вогкої тишi, Марго поволi провалилася у неспокiйнi сновидiння, тулячись до немовляти.
  Вона раптом прокинулася та швидко пiдвелася на ноги, вслухаючись у тишу. За вiкном ще темно. Мабуть, десь коло третьої. Здригаючись вiд холоду, зиркнула на сплячу дитину, що мирно собi сопiла у теплiй ковдрi. Тихо полишивши немовля, вийшла у коридор, запалила цигарку. Потроху заспокоюючись, дивувалась сама своїй поведiнцi. Що це на неї найшло, щоб прокинутись серед ночi вiд вiдчуття... небезпеки. Свої почуття вона почала розумiти лиш коли раптово мигнуло у коридорi свiтло лiхтарика. Недопалок випав iз пальцiв, Марго швидко майнула до кiмнати, ховаючись од несподiваного сяйва. Намагаючись не шумiти, пiдскочила до немовляти, схопила згорток на руки та притулилася до стiни. За якусь мить почулися чиїсь голоси, потiм крики, звуки ударiв. Дiвчина застигла коло стiни, мiцно пригортаючи до себе дитину та боячись поворухнутися. Вона вiдчувала, що незваний гiсть вже зовсiм поряд, ось-ось свiтло лiхтарика спиниться на нiй, вiдшукавши у мороцi кiмнати. Марго закрила очi, молячись невiдомим силам, аби тiльки малятко зараз не прокинулося, привертаючи увагу.
  У нiчнiй темрявi слух загострився, дiвчина чула, як загудiв розбурханий "вулик". До вiддаленої дитячої доносилися зойки та крики дiвчат, вигуки юнакiв, а потiм... вистрiл. Секундна тиша бiллю рiзнула барабаннi перетинки. Марго задихалася од вiдчаю та страху, боячись поворухнутися, лиш мiцнiше притискала до серця маленький теплий згорток. Крики поволi вiддалялися, було чутно звуки ударiв, чиясь лайка, падiння тiл у купи смiття у коридорi, стогони та прохання про допомогу.
  Раптом незнайомий голос почувся коло самого порогу кiмнати. Дiвчина перестала дихати, боячись видати свою присутнiсть. Крихiтний промiнь лiхтарика блищав на пiдлозi, розвiдуючи територiю. Повiльно ковзаючи по кожному закутку, свiтло потроху доповзло до закам"янiлої Марго.
  - Тут ще одна! - Дзвiнкий вигук i враз чиїсь грубi руки боляче штурхонули дiвчину у плече. Вона здригнулася мружачись од свiтла та мiцнiше притискаючи дитинку. З коридору долинув ще один чоловiчий голос. Перший iз нападникiв пiдiйшов впритул до своєї жертви i з силою почав виривати iз рук дiвчини немовля. Маленький нiби вiдчув небезпеку, почав крутитися та плакати. Невiдомий ногою вдарив дiвчину у живiт. Марго вiдступила до стiни, згинаючись вiд удару i таки розiмкнула руки. Чоловiк, тримаючи однiєю рукою згорток, продовжував свiтити на дiвчину. Темнi пасма впали на обличчя, скриваючи заплаканi вiд болю та страху очi. немовля продовжувало кричати.
  - Стули йому пельку! - гукнув другий зловмисник, що продовжував стояти у проходi. Пiдкоряючись наказу, незнайомець трохи вiдвернувся од дiвчини та з усiєї сили шваркнув маленького об стiну. Малятко якось неприродно пропищало та замовкло. Марго, забувши нещодавнiй удар вiдiрвалась од стiни та спробувала наблизитися до дитини, але чоловiк безжально вхопив її за довге розпатлане волосся та iз силою потягнув iз кiмнати. Дiвчина з неймовiрною силою виривалася, горлаючи нещадно, що у чоловiкiв позакладало вуха. У нерозбiрливих криках бiль, образа, ненависть та сльози. Марго до останнього сподiвалася, що з малесеньким усе буде добре. Озирнувшись до темного коридору, побачила, як ще одна постать вiдкорковує канiстру та поливає смiття та матраци чимось смердючим. Дiвчина сiпнулася так, що злодiй мало не вивернув собi руку, намагаючись її втримати. Вронивши лiхтарик, двома руками обхопив свою жертву за талiю, аби вона не майнула назад до кiмнати, де вже палало яскраве полум"я. тепер слабеньке свiтло лiхтарика непотрiбне - стало свiтло мов вдень. Марго продовжувала вириватися та верещати як скажена, її ледь дотягли до сходiв. Дiвчина брикалася, заслiплена жагучим сяйвом та сльозами. Процесiя ледь дiсталася третього поверху, коли вона раптом з усiєї сили вкусила свого ката за руку, прокушуючи шкiру до самих сухожиль. Чоловiк закричав вiд болю та лютi, випускаючи свою жертву. Марго, не встигши схопитися за драбину, полетiла у темну безодню. Вона не думала нi про що, лиш вiдчувала на губах солоний металевий присмак кровi. це кров її ворога.
  Дiвчину хтось боляче схопив по вище лiктя, затримуючи полiт. Ще мить i вона вже твердо стояла на ногах у коридорi першого поверху. Марго швидко прийшла до тями та без заперечень попрямувала за постаттю свого рятiвника. Сет дивом встиг втримати її у метрi над землею. Тепер, мiцно тримаючи її за руку, швидко вiв крiзь темнi напiвзруйнованi коридори, куди Миша при першiй екскурсiї не радив ходити. Лiгво наркоманiв темне та порожнє. Пiд ногами дзвенять почорнiлi вiд капотi ложки, саморобнi гасовi лампи, шприцi та якийсь залiзний посуд, на кшталт погнутих часом залiзних кружок та прадавнiх мисочок. Усе це зараз химерно блищало у свiтлi полум"я, що, здавалося, проникає у цей морок навiть крiзь цеглянi стiни. Було вiдчуття, нiби йдеш по водi. Усюди металевi вiдблиски та гидкий дзвiн.
  Юнак постiйно озирався, боячись погонi. Пiдскочивши до одного з вiкон, швидко почав вiдривати дошки та липку стрiчку. Розiбравши чималий отвiр, пiдштовхнув дiвчину до вiкна та пiдсадив на доволi високе пiдвiконня.
  - Там дерево. Плигай. - не чекаючи вiдповiдi чи заперечень штовхнув у спину, потiм швидко виплигнув сам.
  Марго наослiп чiплялася за дряпучi гiлки, намагаючись не скрикнути аби не привернути уваги зловмисникiв. Вiдстань до землi виявилася бiльшою, анiж дiвчина очiкувала. Зiстрибнувши iз дерева, майнула у тiнь полину, чекаючи на появу хлопця. Вiн не змусив себе довго чекати. Пiдскочивши до неї, вхопив за руку та потягнув крiзь хащi якомога далi од Холодного дому.
  - Дитина... - ледь вимовила, задихаючись вiд швидкого бiгу.
  - Забудь. - прошепотiв, не обертаючись...
  Глава одинадцята (мак)
  Вони дерлися крiзь хащi полину, тримаючись за руки. Дряпуча трава чiпляла за руки, шкрябала обличчя, але втiкачi продовжували рух, чуючи позаду несамовитi крики та пекельне дихання вогняної пащеки, що нещадно проковтнула Холодний дiм. Полум"я звивалося в небо, облизуючи гострими язиками темнi хмари, грiло у спину юнаковi й дiвчинi. Вони вже вибралися з бур"яну та продовжували бiг, зникаючи за химерними силуетами напiвзруйнованих багатоповерхiвок, але ще й досi почували позаду нестерпний жар. Не звертаючи уваги на дорогу, бiгли майже наослiп. Марго покладалася на хлопця, той продовжував мiцно тримати її за руку, ведучи за собою. Вона не бачила нiчого, очi ослiпли вiд слiз та панiчного страху.
  Вони спинилися лише коли промайнули темний притихлий ринок та, перестрибнувши через арматуру, що лишилась вiд мостику, сховались в одному зi зруйнованих магазинiв. Усiвшись на пiдлозi за прилавком, юнак мiцно пригорнув до себе дiвчину та пiдкурив двi сигарети. Марго палила мовчки, пальцi її трусилися, а щоки нiяк не висихали вiд солоних струмкiв, що продовжували пекти очi. Сет лиш мiцнiше притискав її до себе, гладячи по плечу та цiлуючи, як дитину у лоба, гладячи тонкими теплими пальцями неслухнянi скуйовдженi пасма волосся, у якому стирчало листя полину та тоненькi гiлочки. Помiтивши, що дiвчина нiяк не може заспокоїтись, чиркнув запальничкою та уважно глянув на неї. Обличчя все подряпане, на губi скипiлася цiвочка кровi, в очах страх та сльози. Зазираючи у теплi очi хлопця, вона розплакалася ще бiльше, ховаючи обличчя у його плече.
  - Чому? - спитала ледь чутно, не очiкуючи на вiдповiдь. Страх вiддавався бiллю у всьому тiлi, руки та ноги почали нiмiти, очi пекло вiд безкiнечних слiз, а в уявi знову й знову з"являлася страшна картина. Затуливши вуха, спробувала вiдiгнати вiд себе примарний крик немовляти. Здригаючись усiм тiлом, заскавучала вiд болю та безпомiчностi. Хлопець нiчим не мiг допомогти. Вiн просто був поряд, вiн мовчав. I Марго частково злилася на нього за те, що врятував. Краще б померти разом iз немовлятком, чим зараз тут у темрявi раз по разу переживати той жах. А у малесенького навiть не було iменi. Вона боялась називати його, думала, ще встигнеться... i знову плач-стогiн вилетiв iз грудей.
  Сидячи на пiдлозi на запиленому потрiсканому кахлi, не одразу помiтили, як крiзь запиленi вiкна до магазину потроху продиралися першi ранковi променi. Здавалося, як може сонце свiтити пiсля нiчного жахiття, але тепле сяйво незмiнно розтiкалося у повiтрi.
  Й на мить не зiмкнувши очей, сидiли мовчки та смалили цигарка за цигаркою, презирливо-безнадiйно споглядаючи свiтанок. Сяйво лiниво заповзало у кожну шпарину, а обличчя цих двох лишалися темнiшими за чорну нiч. Розтерши сльози блiдими щоками, повернулася до Сета:
  - Треба повернутися. - у хриплому голосi дивна впевненiсть, межуюча з приреченiстю. Хлопець зазирнув уважно у темнi гарячi очi, вiдмовити її, певно, не вдасться.
  - Гаразд. - кивнув головою та визирнув обережно з-за прилавку. Тихо та порожньо.
  Вибравшись з магазину, попрямували до останнього притулку, малюючи в уявi жахливi картини. Неспокiйне вiдчуття заглушало всерединi найменшi порухи надiї, що там таки хтось вцiлiв, що все буде добре.
  Продираючись крiзь заасфальтованi лабiринти дворiв, намагалися рухатися якомога тихiше та непомiтнiше, аби не привертати до себе зайвої уваги. Минаючи будинок за будинком, трималися за руки. Напружене мовчання час вiд часу розчинялося у тютюновому димi.
  Минувши останню багатоповерхiвку, спинились. Через дорогу височiють потрiсканi голi стiни Холодного дому. Навколо нiкого, жодного слiду чиєїсь присутностi. Будiвля нiби замкнулася у власному просторi, де бiльше немає мiсця життю. Навiть полин схилився пiд гнiтючим тягарем смертельного спокою. Пiдходячи ближче, молодь помiтила, що трава багато де притоптана чи вирвана з корiнням. Скрiзь на сизо-зеленому листi слiди скипiлої кровi. Темно-коричневi моторошнi краплини усюди, куди сягає око. Просуваючись до входу, ще мiцнiше схопили одне одного за руки. Марго пiдвела погляд догори. Порожнi слiпi вiкна бiльше не закритi дошками та липкою стрiчкою. Полум"я зжерло усе. Серце дiвчини стукотiло бiллю у грудях. Страх кудись зник, натомiсть з"явилося вiдчуття, що прийшов на кладовище востаннє попрощатися iз рiдними, що давно вже спочивають десь далеко у iнших свiтах.
  Сет допомiг забратися на парапет. Постiйно озираючись, посунули до входу. Ляди немає, слiпа дiра у пiдземну порожнечу дихнула мороком та ще не остиглим попелом. Юнак сплигнув першим, пiдтримуючи дiвчину. Опинившись у круглiй кiмнатi, застигли у нерiшучостi. Страх з"явився знову. Але тепер не за себе. Вони страхалися, що тут таки нiщо й нiхто не вцiлiв. Останнi променi надiї iз кожним кроком захлиналися вiд їдкого попелу та якоїсь вiдчуженої нерухомої тишi.
  Дiвчина помiтила, як хлопець машинально розтирає вени на руцi. То ось чого вiн так швидко зголосився повернутися. Марго зiтхнула та мовчки посунула за хлопцем до сходiв. Було гидко торкатися проiржавiлої драбини, критої чадом. Минаючи першi два поверхи, спинились у коридорi кухнi. Скрiзь тиша. Вирiшивши не заходити надто вглиб ворожої тепер будiвлi, пiднялися до спалень.
  - Я зараз повернуся. - мовив до дiвчини, лишаючи її в коридорi. Вона мовчки кивнула, спостерiгаючи, як Сет швидко минає останнi поверхи, зникаючи на даху. Коли кроки юнака стихли, Марго пiшла коридором. Пiд ногами свiтло-сiрий килим iз попелу, розмальованi колись стiни зараз стали смолянисто-чорними. По черзi зазираючи у кожну кiмнату, усюди бачила одне i те ж. скрiзь попiл та порожнеча. Iнколи помiчала тоненький струмiнь диму, що, здавалося, пiдiймався з само пiдлоги. Там, пiд сiрим килимом ще жеврiє кровожерливе полум"я, готове прокинутися будь-якої митi, аби дожерти те, що встигло сховатись минулого разу. Лишаючи позаду тоненький слiд пiдошов, спинилась коло коридору до дитячої. Серце теж спинилось, розриваючись вiд страху та безглуздої надiї. Вона ступила ще крок, наближаючись поволi до страшної дитячої, коли раптом Сет спинив її, вхопивши за руку. Нечутно вирiсши у неї за спиною, стояв тепер наче скеля i вдивлявся у її понурi застиглi очi.
  - Не треба. - потягнув поволi геть. Вона не опиралася, йшла мовчки слiдом, повертаючись до сходiв, але жага хоча б озирнутися неймовiрно давила на свiдомiсть. Руки нiмiли, ноги вiдмовлялися слухатися, вона трималася зараз тiльки завдяки хлопцевi. Обiйнявши її мiцно за плечi, не дозволив навiть озирнутись. Легенько пiдштовхуючи до драбини, не вiдставав нi на крок.
  Спустившись до круглої пiдземної кiмнати, зiтхнула якось дивно, не пiдводячи до хлопця очей. Уже дiйшовши до отвору у стелi, спинились раптом та разом обернулися до зачинених залiзних дверей. Промiнь надiї знов кольнув у саме серце. А раптом...
  Сет вiдсторонив Марго, лишивши її у колi свiтла, що падало у морок крiзь незакритий вхiд, сам повiльно наближався до дверей. Дiвчина, проiгнорувавши засторогу коханого, майнула слiдом, лишаючись за його спиною. Хлопець спочатку прислухався, потiм iз силою рвонув дверi на себе.
  - Зачинено iз середини. - мовив до супутницi. Погляд його блукав кiмнатою у пошуках бодай чогось, що допомогло б вiдчинити. Не знайшовши нiчого, гайнув до сходiв та повернувся звiдти зi шматком арматури в руках. вiдсторонивши дiвчину, почав гамселити дверi та стiнку з протилежної вiд ручки сторони. Марго не заважала, дивуючись про себе iз дивного способу вiдчинити броньованi дверi. Проте юнак, схоже, добре знав, що робить. За кiльканадцять ударiв цегла зi стiни потрiскалася та обсипалася, вiдкриваючи погляду проiржавiлi, але добряче змащенi завiси. Дiвчина бачила їх лиш якусь мить, потiм вони, разом iз доброю половиною стiни, розчинились у їдкому чорному димi, що почав долинати iз зачиненої кiмнати, видираючись крiзь утворенi шпарини. Сет уже зрозумiв, що продовжувати немає сенсу, але глянувши в очi дiвчини, побачив у них стiльки благання та якоїсь незрозумiлої надiї, що знову повернувся до стiни та почав уже голими руками видирати iз правiчної кладки потрiскану чорну цеглу.
  Дим потроху вивiтрився, лишаючи мiсце задушливому туману. Розчистивши чималий прохiд, Сет вiдступив, понуривши голову. Дiвчина, обережно обминувши застиглого юнака, з пересторогою зазирнула до кiмнати. За якусь мить очi звикли до туманного мороку. Марго вiдсахнулася, закриваючи руками очi та рота, але з вуст устиг зiрватися стогiн-крик жаху та розпачу. Бiля самих дверей темнiла скрючена постать Мишi. Його пальцi навiки застигли на дверному замку, так i не встигши його вiдiмкнути. Ховаючись у цiй кiмнатi вiд нiчних убивць, не зумiв сховатись вiд все проникного чаду. Очi малого навiки залишаться у пам"ятi дiвчини. Трохи з жовтим хворобливим вiдтiнком, застиглi, зляканi, склянi.
  Дiвчина вiдходила од розбитої стiни, не стримуючи слiз, боячись вiдiрвати руки вiд губ, аби тиша не розiрвалася її криками та схлипуваннями. Сет мовчки допомiг їй видертися назовнi та вилiз сам. Озирнувшись навколо, швидко потягнув дiвчину геть, зникаючи у хащах полину. Вона йшла мовчки та слухняно, наче якась безвольна лялька. Лиш потоки слiз видавала у нiй присутнiсть життя. Юнак час вiд часу озирався на неї, караючи себе за те, що дозволив їй туди зазирнути. Простими цигарками тепер її не заспокоїти. Надто схоже на нервовий зрив. Не кожен таке винесе.
  Розгублено блукаючи порожнiми подвiр"ями, спинився таки коло одного з пiд"їздiв. Марго озирнулась якось вiдсторонено. Десь глибоко у свiдомостi майнув ледь вловимий спогад. Вони зараз коло Курського мосту. Вiн має бути якраз за поворотом. Вiдiгнавши вiд себе непотрiбний спогад, пiдвела порожнi очi до юнака. Сет, полишивши її коло розтрощеного парканчику, вiдiйшов на пару крокiв, щось уважно роздивляючись високо в небi. Вiн стояв так якусь мить, потiм швидко пiдлетiв до дiвчини, схопив її за руку та пiдштовхнув до одного з балконiв на першому поверсi, де не було скла.
  Пiдштовхуючи дiвчину, допомiг їй задертися на балкон, потiм швидко залiз сам та вiдiмкнув дверi до кiмнати, пропускаючи дiвчину. Зайшовши слiдом, зачинив за собою обережно трiснуте скло та швидко закрив пильними вицвiлими шторами. Потiм пройшовся квартирою, зачиняючи вiкна та дверi, зашторюючи брудну важку тканину. Дiвчина стояла здивована, спостерiгаючи за швидкими точними рухами супутника. У ту мить, коли вiн повернувся до кiмнати, причинивши за собою скрипучi дверi, Марго сполохано зойкнула, присiдаючи навколiшки, застала зненацька сильним поштовхом землетрусу. Скло у вiнках жалiбно дзенькало, таки витримуючи удар природи. За якусь мить поштовхи почали слабшати. Натомiсть зацарювала якась моторошна тиша. Потiм дiвчина почула легенький стукiт у шибки. Ледь вiдгорнувши важку пильну штору, виглянула. У скло стукотiли мiльйони малесенький чорних пiщинок, намагаючись продертися до примiщення. Нiби помiтивши дiвчину, чорний снiг почав посилено стукотiти в одну точку, де ще мить назад майорiло її здивоване обличчя. Сет вiдтягнув її вiд вiкна та всадовив у кутку за шафою, зиркаючи у сторону трiснутого скла з осторогою та хвилюванням. Але воно таки витримало. Чорний снiг потроху переставав стукотiти по шибках, розчиняючись у повiтрi. Сонце продовжувало свiтити так само гаряче та яскраво, нiби нiчого й не трапилося. Марго сидiла незворушно в кутку, вслухаючись у дзвiнку тишу.
  Сет, впевнившись, що стихiя таки їх не дiсталася, зiтхнув з полегшенням та прийнявся готувати собi дозу. Вiн знайшов на даху свою пляшку, джгут та запилений брудний шприц iз трохи погнутою голкою. Не звертаючи уваги на приготування хлопця, Марго запалила, випускаючи густий дим до стелi. Обперлася спиною об стiну та закрила очi. Думок немає, вони всi зараз голками встромляються у зморене серце.
  Дiвчина вiдчувала, як моторошна втома розливається тiлом. Не хочеться навiть дихати, скривавлене серце б"ється повiльнiше, з перебоями. Сет сидiв навпроти, широко розкинувши ноги та обпершись спиною на подертий запилений диван. Очi його закритi, за тремтячими повiками блукає наркотичний туман, на устах ледь помiтна спокiйна усмiшка. Дiвчина бачила, як безвiльно сковзнула додолу рука з посинiлими венами, як повiльно розв"язався джгут, впавши на килим незрушною змiйкою.
  Дiвчина зрозумiла, що до юнака зараз не докличешся, й на вулицю зась. Обiйнявши себе за плечi, вмостила якомога зручнiше у своєму кутку за шафою, маючи намiр хоч трохи подрiмати. Повiки iз кожною хвилиною важчали, боляче давлячи на червонi вiд слiз очi, голова крутилася та болiла, у горлi пересохло. Хотiлося води та попоїсти. Але не маючи нiчого, окрiм цигарок та цього поки що надiйного закутка, лишалося тiльки спробувати заснути.
  Закривши очi, одразу ж здригнулася, пiдводячись. В уявi вмить повстав страхiтливий образ Мишi. Дiвчина здригнулася та повiльно пiдповзла до незворушного юнака. Згорнувшись калачиком коло його нiг, поклала голову хлопцевi на колiна, прагнучи вiдчути хоч якусь пiдтримку. Вирiвнявши дихання, примостилася якнайзручнiше i застигла, приманюючи сон до стомлених повiк. Вона швидко провалилась у морок, не бачачи сновидiнь. Коло хлопця затишно i тепло, жахiття вiдступили, даючи коротку перерву втомленiй свiдомостi.
  Марго прокинулася вiд першого поштовху i швидко сiла, ще не зовсiм розумiючи, у чому справа. Сет мило i трохи знiяковiло всмiхався.
  - Вибач, я не хотiв тебе будити. - мовив до дiвчини, обережно пригортаючи до себе. Вона всмiхнулась куточками вуст, але сон як рукою зняло. Розбурханi нерви вмить стискалися вiд найменшого поруху чи шуму. Марго вмостилася зручнiше, потираючи заспанi очi, погляд її майнув до вiкна. За важкою тканиною розливається нiчний морок, змiшаний iз холодними краплинами дощу. Вона чула, як вода стукотить у шибки, розбиваючись об запилене потрiскане скло. Повернувшись до хлопця, глянула уважно.
  - Вже нiч? - спитала нiби сама до себе. Чомусь їй здалося, що вона ледь встигла закрити очi. День проминув нiби одна мить. Органiзм нiби й не втомлений, але дається в знаки вiдсутнiсть їжi та часте курiння, в сумiшi iз такою кiлькiстю переживань. Голова й досi нiби у туманi. Думки блукають сплутанi, важкi, темнi. Про минулу добу думати не хотiлося. Марго як могла вiдганяла вiд себе страшнi спогади-видiння, але таки звернулася до хлопця:
  - Що тепер?
  Вiн якось дивно глянув на неї. Вона мовчала, очiкуючи вiдповiдi, але юнак мовчав, нiби не розумiючи питання.
  - Останнiй притулок... - знову почала вона, але Сет якось рiзко обiрвав її на пiвсловi.
  - Його бiльше не iснує.
  - Але ж iншi?
  - Їх теж бiльше нема. Нiкого нема, i бiльше не буде. Забудь.
  - Як це? - злякано-тихо, ошелешена дивним "пророцтвом" юнака.
  - Марго, вiн того й називався, твiй Холодний дiм, Останнiм притулком. Бiльше там нiхто нiколи не буде збиратися, - Сет помовчав, пiдбираючи бiльш правильне слово, потiм сказав, - ховатися. Тому що просто бiльше буде нiкому. Може ти не помiтила, але Вiтер став з"являтися все частiше... але й це не головне. - хлопець замовк на мить, - Марго, такої молодi, яку ти там зустрiла, бiльше тут немає. Тi люди, що напали минулої ночi, вона забрали тiльки дiвчат. Нiхто iнший їм не потрiбен. А знаєш чого? Дiвчат вiдловлюють, нiби диких тварин. Правлiння видало наказ, що забороняє "розмножуватися на територiї вiдчуження". Вони бояться.
  - Чого? - спитала машинально.
  - Нас бояться. Створивши iз небезпечної зони щось на кшталт в"язницi, їм не потрiбно, аби їхнi в"язнi iз власного бажання збiльшували свою кiлькiсть. Ранiше просто забирали дiтей, що вижили тут свiй перший рiк. Що траплялося iз немовлятами, нiхто не знає. Та й не надто хотiлося б знати... - Сет замовк. Кам"яне обличчя Марго не виражало жодної емоцiї, очi застигли, якийсь невловимий вогник у тих бездонних криницях згас, зробивши їх зовсiм чорними. Почутi слова луною блукали у свiдомостi, жахаючи своєю дiйснiстю.
  - Ховалися... - промовила одними вустами, голос застряг десь у пересохлому горлi.
  - Так, ховалися.
  - А чому не можна було захищатися?
  - Можна, але нiхто б не схотiв. Повсюди й так нескiнченна вiйна: стати у захист, значить прийняти у нiй участь. А уникати зiткнень - хоч якесь, нехай i оманливе, але таки вiдчуття свободи.
  Дивна логiка хлопця, здивувала її.
  - Але ж мене захистив... - мовила тихо, але у тих словах нi натяку на подяку, скорiш докiр. Замовкла, зиркнула якось важко, у глиб, до самої душi. Сет вiдвiв погляд, потроху вiдсторонив дiвчину та пiдвiвся, лишивши її сидiти на пiдлозi.
  - Вранцi я вiдведу тебе туди, де росте мак. - iз цими словами вийшов з кiмнати. Марго чула, як вiн почав торохкотiти у кухнi старим посудом, шукаючи щось їстiвне. Що означають його слова. Завтра вiн покине її напризволяще? Покине там, де вперше побачив...
  Дiвчина запалила останню цигарку. Полишивши порожню зiм"яту пачку тут таки на килимi, пiдвелася i попрямувала за юнаком на кухню. Сет сидiв у темрявi за столом та мовчки палив. Перед ним розiрваний пакет iз локшиною. Вiзерунчастi макарони розсипанi по столу, вони вiддають запахом плiсняви. Але нiчого кращого не знайшлося. Марго взяла одну "ракушку" та кинула до рота. Гидкий гiркуватий присмак розлився у ротi, викликаючи нудоту. Пересилюючи себе, таки проковтнула, але бiльше брати не стала.
  Нiч тяглася довго. Хлопець iз дiвчиною пригорнулись одне до одного на продавленому заплiснявiлому диванi, що скрипiв при кожному русi. Мовчки обiйнявшись, кожен пробував заснути, думаючи про своє. Але сон, як на зло, довго не йшов, змушуючи безцiльно блукати погляди темною потрiсканою стелею, вивчаючи непомiтнi у мороцi сплетiння правiчного пилу.
  Марго прокинулася вiд вiдчуття порожнечi. Не вiдкриваючи очей, провела рукою по ще теплому порожньому мiсцi i вмить пiдхопилася. Кiлька секунд знадобилося, аби реальнiсть важким тягарем впала на плечi, розiгнавши рештки каламутних сновидiнь. Прислухавшись, зiтхнула з полегшенням - хлопець вештається на кухнi, вже при ранковому свiтлi намагаючись таки розшукати щось схоже на їжу.
  Вони покидали квартиру голоднi та втомленi, нiби й не було того важкого тягучого сну. Сплигнувши з балкону, взялися за руки та посунули у сторону мосту. Намагалися не висовуватись на дорогу - вiдкритi мiсця викликали у обох вiдчуття небезпеки. Дiставшись мосту, точнiше того, що вiд нього залишилось, почали поволi спускатись, вниз до залiзничних колiй, плутаючись у бур"янах та намагаючись не покотитися кубарем до самого низу, де хтось наче навмисно назбирав купи металобрухту, що височiв грiзним колючим їжаком, чорним у вранiшньому свiтлi.
  Обминувши проiржавiле пруття, дiйшли поволi до однiєї iз колiй. Тримаючись у затiнку вiд високої трав"яної огорожi, йшли вздовж нескiнченної залiзної стрiчки. Гравiй шурхотiв пiд ногами, заважаючи вслухатись у довколишню тишу. Супутникам усюди маячили примари, силуети погонi.
  Сет спинився, дiйшовши до розтрiсканої бетонної плити, що колись слугувала переходом через колiю. Позаду й попереду непролазнi хащi колючого бур"яну. Зиркнувши на Марго, побачив у її поглядi безнадiйну рiшучiсть, змiшану з приреченiстю. Дороги назад немає.
  Продержись крiзь хащi, спинились коло правiчного велетенського дерева, що схиляло до самої землi важкi золотавi крони.
  - Ми тут ховалися вiд дощу, коли приходили сюди з дiдусем. - чогось згадалося Марго. Дiвчина любовно-мрiйливо торкнулася потрiсканої кори, вкритої мохом. - Завжди, коли ми приходили сюди, починався дощ.
  Сет нiчого не вiдповiв, дозволяючи дiвчинi зануритись у власнi видiння. Йому дивнi були тi слова.
  Марго, вiдiрвавшись вiд дерева, минула хлопця та вийшла на галявину. Старий асфальт увесь потрiсканий, скрiзь стелиться густий трав"яний килим. I ось тут, всього у кiлькох кроках тi гойдалки, що застигли у пам"ятi ще з самого дитинства. Забуваючи страх i тривогу, пiдiйшла до проiржавiлих каруселей. Неймовiрно високi, нiби збудованi для якого велетня iз казки. Навiть зараз зi своїми метр сiмдесят чотири, Марго доводилося пiдстрибнути, аби задертися на залiзне сидiння. Старий цiпок пронизливо заскрипiв, лякаючи вранiшню тишу. Дiвчина озирнулася та полишила гойдалку, провiвши рукою по iржавим пруткам сидiння.
  Тiльки тепер вона звернула увагу, що усюди навкруг колишньої дитячої площадки височiють яскравi квiти маку. Червоно-кривавi пелюстки усюди, куди сягало око. Дiвчина дивилася на усю ту моторошну красу i вперше в життi жалкувала, що на уроках бiологiї переважно ловила гав, анiж уважно слухати вчителя i читати розумнi книжки. Хiба мак цвiте восени? Дiвчина пiдiйшла до Сета, аби спитати, але слова згубилися дорогою. Мiж яскравими пелюстками можна було розгледiти вже вiдцвiлi квiти iз повними "коробочками" маку i ледь набухлi зеленi бутони, що мають розквiтнути не ранiше як за тиждень.
  Юнак безжально кромсав потрiбнi рослини, аби потiм зробити собi зiлля, дiвчина стояла мовчки, не заважаючи. Закiнчивши, вилiз iз заростiв та озирнувся. Помiтивши здивоване обличчя супутницi, мовив:
  - Не переймайся. Якщо ти не помiтила, тут квiти цвiтуть постiйно. Така вже дивна екологiя. - помовчав мить, потiм спитав, - А ти як? Згадала щось?
  Марго не очiкувала цього питання. Розгубившись, озирнулася навкруг. То це саме тут вiн її вперше побачив, знайшов помiж кривавих пелюсток. Сумно зiтнувши плечима, знову ковзнула поглядом по застиглим iржавим гойдалкам.
  Думки дiвчини розлетiлися на шматки, зляканi стороннiм шурхотом. Машинально сховавшись за спиною Сета, стали поволi вiдходити назад до залiзничної колiї. Намагаючись не робити шуму, вже майже дiстались першої завiси дерев, коли голосний наказ змусив спинитись. Злякано озираючись, коханцi побачили, як до них швидко наближається з десяток здоровенних парубкiв.
  Думки хаотично ширилися свiдомiстю. Що робити? Тiкати? Навряд вдасться швидко продертись крiзь стiну трави. Стояти на мiсцi? Самогубство. Захищатись нiчим та й сили надто нерiвнi. Доки неймовiрний план спасiння остаточно сформувався, iнстинкт самозбереження вже давно все вирiшив сам. Не змовляючись, юнак iз дiвчиною чимдуж помчали у хащi. Iз першим кроком перша крапля. Дощ.
  "Завжди починався дощ, коли ми приходили сюди". - майнула думка. Марго бiгла що було сил. Її рука висковзнула iз руки хлопця. Дiвчина тепер сама, юнака майже не видно крiзь заростi. Лише чутно його дихання десь зовсiм поруч.
  Вона раптом вiдчула, як хтось iз силою хапає її ззаду за волосся. Скрикнувши вiд болю, спробувала вирватися, але марно. Цупкi пазурi супротивника мiцно стиснулися, продовжуючи тягти її до себе. Через мить дiвчину вже мiцно вхопили за шию, при пiднiмаючи над землею. Хапаючи ротом повiтря, з останнiх сил дряпала нiгтями страшнi пальцi, що стискались у неї на горлi. З легенiв виривалися хрипи та нечутний стогiн, перед очима чорнi плями. Ось-ось свiдомiсть розтане у передсмертному мороцi.
  В останню мить Марго вiдчула, як вологий вiд дощу кисень з новою силою потрапив до легенiв. Впавши на колiна, кашляла та хапала ротом повiтря, тримаючись за шию, що нiби пекла зсередини. Смутно розрiзняючи фiгури навкруг, зрозумiла врештi, що то Сет врятував її, повернувшись та штурхнувши вбивцю геть. Але радiсть не встигла зародитися у затуманенiй свiдомостi. Дiвчина знову вiдчула рiзкий бiль - хтось iз силою смикнув її за розпатлане довге волосся, пiдiймаючи з колiн та заламуючи руки за спиною.
  Марго iз неймовiрною ненавистю штовхали назад на галявину. Дiвчина спробувала смикнутися, за що отримала болючий ляпас. Отримавши сильний удар у спину, впала на колiна на розтрiсканий мокрий вiд дощу асфальт. Маленькi бридкi краплини розбивалися перед нею, змiшуючись iз краплинами темної гарячої кровi. її знову смикнули за волосся, змушуючи пiдiйняти голову. Насилу вiдганяючи темнi плями, розгледiла крiзь водяну завiсу, що кiлька чоловiкiв стоїть трохи подалi, з iншого краю галявини. Ще четверо з усiєї сили штурхають ногами що на асфальтi. Приглядiвшись, Марго впiзнала у безформнiй купi нездвижного Сета, що з останнiх сил згорнувся клубком, захищаючи вiд ударiв голову. Дiвчина сiпнулася так, що її охоронець не втримав. Забувши бiль та страх, Марго з вiдчайдушним криком кинулася на допомогу хлопцевi. Але вона навiть не змогла дiстатись до коханого. Її одразу ж повалили на асфальт та з силою вдарили ногою у живiт. Дiвчина зiгнулась, заскавучавши. За якусь мить посипалися ще удари. Били по обличчю, рукам, спинi. Їй здалося, що цей жах не скiнчиться нiколи. На обличчi змiшалися сльози та кров, усе тiло занiмiло об болю. Було таке вiдчуття, нiби щось палюче повiльно роз"їдає тебе iз середини.
  Перемовляючись одне з одним, нападники спинились. Пiднявши ледь живу Марго, змусили її знову пiдвести погляд до хлопця. Дiвчина не трималася на ногах, вона не вiдчувала нiг. Полишивши її на асфальтi, просто тримали за волосся, не дозволяючи опускати голову чи вiдводити погляд.
  Сет лежав у якихось метрах вiд неї, вона не могла розрiзнити, чи дихає вiн. Жодного руху принаймнi не помiчала. Мiж тим нападники, смiючись та щось гаркаючи одне одному, кружляли навколо нього. Марго зрозумiла, що вони роблять, тiльки коли до затуманеної свiдомостi крiзь стiну дощу донiсся бридкий запах бензину. Вона закричала у ту мить, коли поряд iз незворушним хлопцем впала ввiмкнена запальничка.
  Iз її криком змiшався крик, не схожий на людський. Сет живий. Хлопець iз останнiх сил звивався на мокрому асфальтi, яскрава кровожерливе полум"я гнiвно трiскотiло, з"їдаючи його живцем. Марго кричала не в змозi нiчого зробити, вона не могла навiть вiдвернутися, хтось мiцно тримав її, змушуючи дивитися й далi.
  Одяг попелом злiтав i зразу падав, розчиняючись у дощi, шкiра лопалася, бiльше немає волосся, немає обличчя, немає нiчого... Навiть його останнiй крик затих...
  А Марго продовжувала кричати...
  Вона згадала...
  Глава остання (початок кiнця)
  Дiвчина задихалася вiд болю, тримаючись руками за живiт, стояла навколiшках на мокрому асфальтi. Її вже нiхто не тримав. Вона б i не наважилася тепер пiднятися. Їй страшно було навiть пiдвести погляд. У мозку страшнi картини складалися врештi у один-єдиний сюжет.
  Все почалося iз того триклятого дня, коли друзi вмовили її, Марго, з"їздити у Харкiв.
  - Що я там забула? - насмiшливо вiдмахувалася, глузуючи iз дивакуватих бажань знайомих. Але таки, не витримавши зливи жалiбних умовлянь, погодилася. Вона так до кiнця й не зрозумiла, нащо було тягтися у сусiднє мiсто, коли на власному базарi можна знайти такi речi, що потiм сам дивуєшся. Але ж нi...
  Ось вони вже гуркотять у потязi, горланячи на увесь вагон. Зайнявши чотири полицi у плацкартi, гомонiли усю нiч.
  Потяг прибув о шостiй. Стомленi, але радiснi, друзi висипали на перон. Смiючись та штовхаючись, розчинились у натовпi. Вони блукали мiстом до обiду. Потiм Макдональдс i на метро знову до вокзалу. Як виявилося, метою поїздки зовсiм не було блукання ринком. Хлопцi приїхали аби побачитися iз давнiм другом, що нещодавно повернувся iз армiї. Марго була просто "за компанiю", як це їй пояснили. Справжнiй задум - посватати її за того вояку, що, певно так вiдмiтився, що не в змозi тепер навiть до дверей доповзти, вiдчинити - дiвчинi нiхто пояснювати так i не наважився. Юнаки добре знали її бунтiвний реактивний норов, тому тримали язика за зубами. Усе планували вiдкрити уже опiсля, коли, так би мовити, зберуться грати весiлля. Але, постоявши добру годину перед зачиненими дверима квартири, змушенi були повертатися нi з чим. У глибинi душi дiвчина була цьому тiльки рада. Вдома маленький син, а скiльки б довелося тут гостювати, якби вони таки достукалися?
  Пообiдавши морозивом та гамбургерами, спустилися у метро...
  От там вона й побачила Його вперше. Зустрiвшись iз ним поглядом, мимоволi здригнулася. Якась дивна ворожiсть та лють вiдблискувала у тих глибоких холодно-блакитних криницях очей. Чогось пiдсвiдомо потяглася рукою до кулону, що завжди на шиї пiд одягом. Як добре, що одразу ж пiдiйшов їхнiй потяг. Швидко заскочивши всередину, зiтхнула з полегшенням. Але якийсь осад лишився. Неприємне передчуття поволi почало згасати одразу ж, як почав вiддалятися потяг. Сiвши на вiльне мiсце, Марго бiльше насунула капюшон на обличчя та дiстала з-пiд кофтини свiй оберiг. На мотузцi з"явився вузлик. Дiвчина спантеличено сiпнулася. То недобрий знак. Таке вже колись траплялось. Вiрячи власнiй релiгiї, по-своєму розсудила той знак - непотрiбна зустрiч.
  Вiд дурних дивних думок її вiдволiкли друзi, що поволi вiдходили вiд ранкового розчарування i все так же розважали одне одного жартиками та штурханами. Вона теж пробувала всмiхатися, але це в неї якось погано вдавалось. Вiдповiдаючи невпопад, постiйно визирала у темне вiкно. Хлопцi дивувалися, але не чiпали. Нехай собi помрiє.
  Марго заспокоїлася, коли уся компанiя отримала у касi бiлети i одразу ж ускочила у потяг, що рушав за якусь хвилину. Якимось дивом їм вдалося вмовити касирку продати квитки, хоча на вокзалах iснує дивакувате правило "Квитки перестають продаватися за десять хвилин до вiдправлення потяга". Хто його таке вигадав?
  Як вiн її знайшов у рiдному мiстi вона не разу не спитала. Пам"ятає, як в один прекрасний день вiн з"явився на порозi iз букетом криваво-червоних троянд та пляшкою дорогого вина. Дiвчина якраз була надворi, коли почула стук у хвiртку, довелося йти вiдчиняти. На диво собака не разу не гавкнула. Дiвчина спочатку навiть подумала, що сусiдки-кумасi, як звичайно, прийшли до бабусi потеревенити.
  Вiдчинивши дверi, вона так i завмерла на порозi, вiдкривши вiд здивування рота. Її великi темнi очi стали ще бiльшими пiд округлими бровами, що здивовано пiдвелися вгору.
  - Привiт, Марго. - мовив тихо й спокiйно. Вона не могла розрiзнити жодної iнтонацiї у тому голосi, нiби не людина, а якась неймовiрна iстота зараз перед нею.
  Вона б, мабуть, так лишилася стояти ще довго, коли позаду з"явилася мати i, здивовано оглядаючи гостя, запросила увiйти, посуваючи закам"янiлу дiвчину трохи вбiк.
  Вони сидiли у кухнi, пили те вино, що вiн принiс. Тут же на столi височiв яскравий букет.
  - Марго, чого ти не розповiдала про свого... друга? - спитала матуся, всмiхаючись до незнайомця та тримаючи на руках малого, що з усiх сил намагався вирватися. Дитина старанно вдивлялася у високу постать чоловiка, заглядала йому в очi. Потiм хлопчина чогось заплакав, ховаючи обличчя вiд пронизливого погляду свiтлих холодних очей.
  Марго почувала себе так, нiби усе навкруг - то якась мiстична вистава. Було таке вiдчуття, що вона зайва у цiй iдилiї. Чоловiк на диво легко знайшов спiльну мову з батьком, що ой як не часто траплялося. Тут поряд мило усмiхалася й мати, бабуся. Усi нiби у якiйсь ейфорiї, переповненi щастям. Тримаючи на руках заплаканого сина, дiвчина з осторогою спостерiгала за тою виставою, вслухаючись у застiльну бесiду.
  - Я пiду малого вкладу спати. - Марго пiдвелася та швидко вийшла iз кухнi, мiцно притискаючи до себе тепле тiльце. Хлопчик обiйняв матусю за шию та щось весело патякав їй на вухо. Вiн жвавiшав прямо на очах, iз кожним кроком вiддаляючись вiд несподiваного гостя.
  Сидячи коло сина, дiвчина все поверталася у думках до розмови за столом. "Вони навiть не запитали його iменi" - чогось подумалося раптом. Здригнувшись, вiдволiклася вiд своїх думок, прихилившись до засинаючого малюка.
  Повернувшись до застiлля, не стала сiдати за стiл. Прихилившись плечем до дверей, спостерiгала за батьками та наче не впiзнавала їх. Чоловiк, нiби спиною вiдчув її присутнiсть, озирнувся. На обличчi майнула тiнь усмiшки.
  - Менi вже час. - пiдвiвся.
  - Марго, проведи гостя. - гукнула мати, прибираючи зi столу порожнiй посуд. Вона ще щось казала, але дiвчина того вже не чула. Вона мовчки вийшла з кухнi та перетнувши двiр, навстiж розкрила хвiртку, вiдiйшовши трохи вбiк i прихилившись плечем до косяка. За якусь мить вiн пiдiйшов до неї та мовчки минув, спинившись за порогом. Їх погляди зустрiлись...
  Тiльки тепер вона побачила, впiзнала, зрозумiла схожiсть з... iконою, що у кутку її кiмнати схована за ладанкою та вишитим рушником. Але Iсусом назвати... цю iстоту язик не повертався. Щось було у ньому дивне, нелюдське. Вона б не могла зараз сказати, що саме, але те щось не давало спокою. Марго вiдчувала, як пiдсвiдомо прагне триматись вiд незнайомця якомога далi. Але разом iз тим якась дивна сила тягнула до нього. Їй подобалося вдивлятися у тi не по-людськи крижанi очi, поглядом вивчати риси обличчя, хотiлося торкнутися пальцями золотавих завиткiв волосся, провести рукою по сильному плечу, пригортаючи i, одночасно, вiдштовхуючи.
  Плутаючись у власних почуттях, стояла мовчки, чекаючи ходу вiд нього. Вiн лиш всмiхався, зазираючи їй в очi, намагаючись побачити у темнiй глибинi саму душу.
  Раптом дiвчина вiдвела погляд, сховавши руки у заднi кишенi джинсiв. Потiм стрiмко глянула, з викликом, i перед самим носом чоловiка почала зачиняти дверi. Вiн розвернувся та поволi пiшов геть вiд двору. Марго спинилась на мить та прошепотiла йому в спину:
  - До зустрiчi, "Свет несущий".
  Вiн спинився, як вкопаний. Постать велична, пряма й горда. Вiн повiльно повернув голову, озираючись на тi дивнi слова прощання. Дiвчина швидко закрила хвiртку та прихилилася до неї спиною, закриваючи очi. Вона боялася побачити його погляд. Марго була певна, що не помилилась. Шепоту не почула б звичайна людина. Та й нiяк не вiдреагувала на звичайне, здавалося б, словосполучення.
  Не озираючись, побiгла до хати. Малий спав собi мирно у своєму лiжечку, тихенько сопiв та плямкав увi снi. Всмiхнувшись хлопчинi, сiла коло лiжечка на пiдлогу та поставила собi на колiна ноутбук. Вихор думок треба позбирати докупи...невже бiблiйнi пророцтва збуваються? Скоро кiнець свiту? Чого Люцифер власною персоною представ перед нею? Чому саме вона? Усi цi питання не давали спокою, збиваючи дихання, змушуючи серце стукотiти швидше звичайного. Сидячи за комп"ютером, дивувалася власним думкам. А що, як то все вигадка, плiд фантазiї. Батькам про те взагалi краще не знати, та вона й сама ще не певна у власних здогадках...
  Пiсля таких чудернацьких вiдвiдин, вiн приходив щодня увечерi. Малий у такий час уже давно дивився свої кольоровi сни, а дiвчина з демоном годинами сидiли на лавцi коло двору. Вони багато розмовляли, але тi розмови чогось не затримувались у пам"ятi на довше, нiж до кiнця зустрiчi. Потiм нiби забуття, i з наступним вечором усе стає на свої мiсця. Було таке вiдчуття, що вона спить, i просинається тiльки тодi, коли поряд вiн. Вони могли сидiти так годинами, не помiчаючи нiчого й нiкого навкруг.
  Говорив вiн. Їй не треба було розтуляти рота, аби щось пояснювати. Вiн, здавалося, знав її краще, анiж вона сама. Дiвчина вiд цього почувалася нiби вивернутою на виворiт. Але разом iз тим дивне вiдчуття комфорту та довiри. Вiн нiколи не дорiкав їй за вчинки, мрiї, емоцiї.
  Просиджуючи з нею годинами пiд старими вишнями, тепер i сам не мiг точно сказати, що вiн намагається зробити. Чоловiк точно знав, що прагне пiдкорити цю дивачку, але звична сила на неї не дiяла. Чи то вiн сам не хотiв так легко здобути перемогу... Йому було не зрозумiло, чого вона, знаючи його Справжнього, принаймнi, розумiючи, Хто вiн, продовжує спiлкування.
  Їх вабило одне до одного дивною силою. Та сила межувала iз острахом, вiдчуттям небезпеки, прагненням цiлковитої покори та ще багато чого незрозумiлого. Те все лишалось за межею слiв, танучи в очах, разом iз осiннiми сутiнками розливаючись навкруг прохолодою...
  Вона багато у нього розпитувала. Вiн вчив її дивної iсторiї, де не було дат чи видатних прiзвищ. Усi подiї вiд самого початку свiту зливалися у чудернацьку казку. Слова злiтали з його вуст, захоплюючи подих. Його спокiйний голос, позбавлений найменших вiдтiнкiв та iнтонацiй, бентежив та, водночас, заспокоював.
  - Ти не хочеш бачитися зi мною, коли малий поряд.
  - Мiй син тебе боїться. Не чiпай його. Тобi мало мене?
  - Ти - то єдине, що мене цiкавить, та ти не моя. - вiн замовк. Його свiтлi зi сталевим вiдтiнком очi пронизували наскрiзь. Здавалося, навiть осiння темрява не в змозi захистити вiд того погляду. - Що у тебе на шиї?
  Марго машинально закрила кулон рукою, ховаючи пiд одяг. Вiн перехопив той рух. Мiцно тримаючи своїми тонкими холодними пальцями її руку, поклав темну монетку на свою блiду долоню. Дiвчина не виривалася, сидiла мовчки, напружено спостерiгаючи за його дiями. Вона вперше вiдчула його доторк. Холод пронизував наскрiзь, хотiлося скорiше забратися, але вона не могла. Щось у тiй крижанiй нерухомостi забавляло її, вабило невловимою силою. Чоловiк роздивлявся прикрасу кiлька хвилин, потiм забрав руки.
  - Вiддаси?
  - Нi.
  - Я сам вiзьму, згодом.
  Вона на те нiчого не вiдповiла. Здоровий глузд пiдказував, що краще не починати безглузду перепалку. Не дивлячись на дивнi, майже дружнi, вiдносини, дiвчина все ж вiдчувала тiнь занепокоєння... а на руцi ще лишався слiд його тонких блiдих пальцiв, той слiд лишився i у свiдомостi.
  Ту їхню розмову вона чомусь запам"ятала...
  I ще одну...
  - Знаєш, я чомусь звикла думати, що тебе варто не боятися, а жалiти.
  Вiн здивовано пiдняв брови, але продовжив мовчки слухати.
  - Завжди собi уявляла, як тобi, мабуть, боляче - брати вiдповiдальнiсть за усi людськi грiхи. Такий неймовiрний тягар має смутком та вiдчаєм вiдбиватись в очах. Але, я помилилася...
  Вiн застиг, прагнучи почути продовження. Так дивно було чути таке. Вона - перша на його шляху iстота, що чогось прагне пожалiти, анiж звернути на нього усю провину.
  - У твоїх очах нема нiчого, окрiм холоду та байдужостi. Хоча, нi... є ще злiсть, презирство.
  Штучне серце впало кудись у безодню. Псевдо бог сидiв мовчки, осмислюючи почутi слова. Вiн не мiг точно сказати, що вiдчуває. Але вже за мить над усiма iншими емоцiями пiднялася лють.
  - Як ти смiєш! - зашипiв роздратовано. Голос його страшний, зовсiм позбавлений людських iнтонацiй. Марго здригнулася, iнтуїтивно вiдсунулася вiд розгнiваного чоловiка.
  Вона хотiла вибачитися, але слова застрягли у горлi. Дiвчина лиш злякано дивилася, як темна постать вiддаляється, розчиняючись у темрявi вулицi.
  Вiн не мовив бiльше до неї нi слова, мовчки пiшов геть, обдумуючи почуте. Невже й справдi його треба жалiти... Але ж, вiн має усе, чого захоче, скоро й сама Марго схилиться перед ним. Що не так? I чому так образливо було почути те, що вiн i так знав. Штучний бог швидко минав тиху вулицю, повертаючи машинально до провулку. Вiн губився у власних почуттях. I через це злився ще бiльше.
  Повернувши ще раз, спинився. Скоро має пiд"їхати його бiлявка, забрати назад до готелю, де вони живуть уже тиждень. За цей час чоловiк встиг зiбрати собi досить прихильникiв, аби можна було утворити гiдну армiю. Один лиш наказ, i всi вони будуть тут, стоятимуть перед ним на колiнах, прагнучи вiдати своє життя.
  Але йому було того мало. Вiн хотiв, аби Марго сама, за власним бажанням приклонилася перед ним.
  А вона все впирається. Чiпляється за якiсь безглуздi вiдмовки, все робить наперекiр. Та нехай, часу ще вистачає. Ця гра йому ще не набридла.
  Марго чекала його з нетерпiнням. Вiн прийшов пiзнiше звичайного, мовчки сiв поряд. У головi дiвчини крутилася сотня фраз, якими вона хотiла вибачитись, але з його появою забула усе. Жоден звук не злетiв з її вуст. А вiн, так i не дочекавшись, почав першим:
  - Марго, чому ти опираєшся моїй волi?
  - Я й так у твоїй владi. Ти прекрасно знаєш, що здатен робити усе, що заманеться. - дiвчина замовкла. Надто нахабно. Знову образа?
  - Можу, але хочу бачити твоє власне бажання.
  - Ти хочеш надто багато.
  - Просто погодься.
  - Нi. - якось швидко, пошкодувала наступної ж митi, припнувши язика.
  Вiн мовчав. Чоловiк розумiв, що вона просто грає iз ним, пiдпускає на вiдстань ляпасу i знову вiдходить у тiнь. I тi її незримi ляпаси потрапляють у цiль. Йому було дивно вiдчувати стiльки образи та роздратування. Хотiлося стерти нахабну спiврозмовницю на порох. Але, стримуючись, знов i знову лагiдно, на скiльки мiг, продовжував прохати.
  Марго вжахалася власнiй нахабностi, але щось всерединi стримувало слова вибачення. Дiвчина ходила по лезу ножа, але не могла перебороти себе. Вiн їй подобався, вона його боялася, їй було цiкаво. Марго згодна була йти поруч iз ним, тримаючи за руку, але не стояти на колiнах iз щасливою посмiшкою. То участь фанатикiв. Нiкому iз власної волi вона пiдкорятися не збирається...
  - Ти сама обрала свою долю. - сказав, пiдводячись. Нiби прочитав її думки. Бiльше нi слова. Вiн пiшов, лишаючи по собi прохолоду та пожухле листя...
  Марго не бачила його кiлька днiв. Вечiрнi вiзити обiрвались так же раптово, як i почалися. Дiвчина ходила сама не своя, розбурхана тривожними передчуттями.
  Вiн з"явився рано вранцi. Сонце сьогоднi вирiшило не визирати, небо закутане у важкi похмурi хмари, що ось-ось трiснуть вiд дощу. Пройшовши порожнiй двiр, без перешкод увiйшов до хати та жорстким рухом схопив заспану дiвчину за лiкоть, пiдiймаючи з лiжка. Марго здригнулася вiд крижаного доторку, широко вiдкриваючи темнi очi та прибираючи вiльною рукою волосся з обличчя.
  - Пiдводься. Швидко! - вiн стояв над нею, як завжди, шикарно вдягнений, iз зав"язаним у хвiст волоссям. В очах холодна сталь. Дiвчина вирвала руку та спробувала посперечатись, коли раптом зомлiла. У хатi порожньо.
  - Де мiй син? - зашипiла, пiдводячись. Коротка нiчна сорочка бiлого кольору ледь прикривала спiдню бiлизну. Не соромлячись свого вигляду, стала перед чоловiком, з викликом зиркаючи у його очi. Той лиш всмiхнувся кутиком вуст. Штовхнувши дiвчину до шафи, тiльки кинув:
  - Вдягайся.
  Вона припнула язика та швидко натягла першi лiпшi джинси та светр прямо поверх нiчної сорочки. Дiвчина не встигла навiть озирнутися. Чоловiк вже тягнув її до дверей, тримаючи за руку по вище лiктя. Вона здригалася вiд крижаного холоду, що проникав навiть крiзь товстий светр. Не маючи змоги навiть розчесатися та зав"язати волосся, тепер змушена була постiйно вiдкидати з обличчя неслухнянi скуйовдженi пасма.
  Вiн вивiв її на вулицю, де коло двору стояло велике срiблясте авто. За кермом незнайома бiлявка. Дiвчата зiтнулись поглядами на якусь мить. Склянi сiрi очi дивилися на Марго у дзеркало заднього виду. Вона могла побитися об заклад, що володарка авто пiд якимись чарами. Чоловiк запхав її на заднє сидiння, сам сiв поряд iз бiлявкою. Та мовчки рушила, продовжуючи час вiд часу зиркати на дивну розпатлану супутницю.
  Тiльки в машинi дiвчина вiдчула, що сидить босонiж. Осiння прохолода за тонованим склом змушувала здригатися. Почав накрапати дощ. У дiвчини вистачило розуму сидiти мовчки. Обiймаючи себе руками за плечi, прихилилася до вiкна та розглядала порожнi вулицi. Авто швидко мчало у сторону озера. У салонi моторошна тиша.
  Машина спинилась недалеко вiд пляжу, порожнього у цю пору року. Лиш осiннє золотаве листя понуро плавало на темному дзеркалi води. Марго вiдсахнулася вiд вiкна. Там, на галявинi велетенський натовп. Люди стоять тихо й незрушно, не зважаючи на дощ та пронизливий вiтер, що коло озера лиш набирає сили, вiючи сирiстю. Кожен з опущеною головою, кожен стоїть рiвно, наче то не люди, а кам"янi статуї.
  Чоловiк вийшов iз машини та вiдчинив дверцята, витягаючи Марго назовнi. Дiвчина спробувала опиратися, але байдужа сила з легкiстю виштовхала її у дощ. Вона стояла босонiж на пожухлiй травi. Позаду тихо шурхотiла темна вода, а перед нею сiра тiнь натовпу. Бiлявка теж вийшла з машини та стала у першу нiму шеренгу. Чоловiк лишився стояти коло зляканої Марго. Дiвчина завмерла, намагаючись не вiдчувати холодного пронизливого вiтру i болючих краплин дощу. Псевдо бог повернувся обличчям до натовпу. Люд, нiби вловивши незримий наказ, пiдняли до нього очi. Тисячi байдужих зачарованих поглядiв дивилися крiзь простiр i час. Усi вони зiбралися тут за його бажанням, усi пiд його цiлковитою владою.
  Чоловiк повернувся до дiвчини.
  - Усi вони - мої раби. Я дам їм усе, чого вони побажають. Натомiсть я прохаю лиш одне - вклонитися менi, слухняно пiдкоритися вищiй волi.
  Вiн стояв, ледь всмiхаючись. Дiвчина з жахом спостерiгала, як натовп слухняно опускається на колiна. Усi вони, наче ляльки, слухалися його наказiв. Жорстоко й огидно.
  Марго спробувала вiдвернутися, але не могла вiдiрвати погляду вiд того своєрiдного показу влади й переваги над "панiвною расою планети Земля".
  - Погодься. Що тобi варто? Ти ж не бажаєш, аби з твоїми рiдними щось трапилося. - посмiшка чоловiка стала схожою на звiриний оскал. Вiн впивався своєю перемогою.
  Дiвчина стояла мовчки, мокра та холодна вiд дощу. Пальцi занiмiли, очi болiли вiд споглядання жахливої сцени крiзь дощову завiсу. Чоловiк пiдiйшов на крок, махнувши рукою. I вмить краплини застигли навколо них двох. Марго застигла мiж тими маленькими прозорими кульками, що повiльно пливли собi навколо, балансуючи у прохолодному повiтрi.
  - Пiдкорися. - голос коло самого вуха,у її головi. А вiн стоїть зовсiм поряд, навiть не розтуливши вуст. На обличчi невловима усмiшка.
  - Гаразд. - мовила у тишу охриплим голосом.
  - Нi! - закричав, розриваючи моторошну тишу. Потiм, трохи спокiйнiше, - Марго, менi не треба робити послугу. Ти маєш забажати усiм серцем.
  Дiвчина розгубилася. Як можна захотiти вклонитися людинi, котра тримає тебе пiд дощем серед зачарованого натовпу, котра забрала сина...
  - Нi. - презирливо, не вiдводячи очей. Думка про сина додавала смiливостi.
  - Ти певна? - спитав, повертаючись до натовпу. Марго глянула за ним. Лише зараз вона помiтила у першiй шерензi нiмих глядачiв свою матiр. Невловимий рух-наказ, i - жiнка впала на мокру осiнню траву, закотивши очi. Натовп навколо трохи розступився, здивовано, але без тiнi докору чи страху, розглядаючи незрушне тiло.
  Марго застигла. Вона не могла анi закричати, анi заплакати. Дiвчина навiть не могла ворухнутися, аби пiдбiгти до мами.
  Вiн знову повернувся до неї. У свiтлих крижаних очах нiме питання. Дiвчина мовчала, панiчний страх заволодiв усiма словами, спиняючи їх десь у горлi.
  Псевдо бог навiть не подумав зазирнути до її думок, а темнi очi вiд страху та безсилої лютi стали зовсiм чорними, у них нiчого не видно. Зарахувавши нiму тишу, як ще одну негативну вiдповiдь, знову кивнув у натовп. Вже за мить до чоловiка пiднесли малого хлопчину, що злякано озирався навколо, але вже не плакав. Марго сiпнулася до сина, але незримi пута тримали її на мiсцi. Бог повiльно наблизився до малого. Хлопчина, побачивши матiр, всмiхнувся невпевнено, злякано. Тишу розiрвало тоненьке "Мама". Маленький простягнув рученята до матерi, шукаю захисту в її обiймах. Незримий рух, i дитина застигла на мить. Потiм хлопчина тихо повалився на землю у кiлькох кроках вiд матерi. У його засклянiлих очах подив, змiшаний iз радiстю вiд маминої присутностi, на устах так i лишилася ледь вловима усмiшка.
  Тиша...
  Крик...
  Вона кричала, переборюючи незриму силу, що змушувала її до тих пiр мовчати. Впавши на колiна, закрила обличчя руками, аби не бачити затихле тiльце. Її син лежав зовсiм поряд на холоднiй травi, а вона не могла до нього навiть дотягтися. Аби ж тiльки пригорнути його, малесенького до себе, аби зiгрiти. Йому ж так холодно на землi...
  - То, твоє слово? - вiн стояв над нею, всмiхаючись її сльозам. Впевнений у своїй перемозi.
  Дiвчину нiби вдарило по обличчю вiд того тихого спокiйного голосу. Як вiн може думати, що вона схилиться перед ним. Перед iстотою, що тiльки-но, на її очах, забрала найдорожче у свiтi. Як могла вона вiдчувати до нього жаль, коли тут мiсце лиш злобi та презирству. Як могла сподiватися, що у тiй душi є мiсце скорботi, болю. Як могла так помилитися. Ще нiколи в життi вона не вiдчувала стiльки злостi та ненавистi до живої iстоти.
  - Та краще одразу ж у пекло, нiж бути з тобою! - кинула презирливо, пiдвiвши голову. Стоячи навколiшках, iз силою вiдмахнула прядку волосся з обличчя, залитого дощем та слiзьми. В очах злiсть, ненависть, бiль...
  На якусь мить вiн застиг. Потiм емоцiї його вихором вирвалися назовнi. То не можна було назвати криком, взагалi нiяк не можна було назвати. Щось схоже на вибух. Повiтря вiдкочувалося вiд псевдо бога незримими хвилями, змушуючи прихилятись до самої землi. Дощ на травi висихав миттєво.
  - У пекло схотiлося? То буде тобi пекло. Все, чого ти боїшся, що тобi болить понад усе, вiдчуєш у тисячi разiв сильнiше...
  Так вона опинилася в Останньому притулку...
  I ось, зараз, знову тут, перед богом на колiнах, на мокрiй вiд дощу травi. Вона й досi продовжувала кричати, все ще вiдчуваючи палючий сморiд кривавого вогню, й досi бачила склянi очi Мишi у тiй обгорiлiй кiмнатi. Вона пам"ятала мале немовлятко без iменi... i свого сина...
  Марго верещала так, нiби iз неї живцем видирають серце. Вiд того крику навiть крiзь натовп зачарованих людей-ляльок пiшов ледь вловимий шепiт.
  Вiн мовчки стояв перед дiвчиною, впиваючись її стражданнями, потiм у повiтрi застиг його все таки й же тихий та спокiйний голос:
  - Визнай мою силу та владу. I лишу тебе у спокої, зроблю для тебе усе, що тобi заманеться.
  Раптом дiвчина перестала кричати. Вона повiльно пiдняла голову, впинаючись чорними очима в його обличчя. У ту мить чоловiк зрозумiв, що щось йде не так. Вiн влаштував неймовiрну виставу, аби вперше i востаннє, раз i назавжди, змусити людство пiдкоритися його волi. Уклонивши непокiрну, вiн давав урок на майбутнє. Навряд комусь схочеться повторювати.
  Але зараз, у тому її поглядi майнуло щось дивне, незнайоме. Марго тихо, ледь стримуючи хлипання, прошепотiла:
  - Я стану твоєю, якщо ти... воскресиш мого сина.
  Тиша. Шепiт. Страх. Страх у його очах. Вона знає, що просить неможливе. Тiльки справжнiй Бог має владу воскресити. Але не вiн. Дiвчина виставила його посмiховиськом перед нiмими рабами. Натовп здивовано завмер, очiкуючи скiнчення моторошної вистави.
  Псевдо бог бiльше не стримував почуттiв. На його обличчi розливалася лють, ненависть. Сталевий вiдблиск очей болюче рiзав погляд. Чоловiк пiдскочив до неї та одним швидким рухом схопив дiвчину за шию, легко пiдiймаючи над землею. У його поглядi стiльки злостi, що вона розливалася мертвим холодом по всьому тiлу. Марго вчепилася заслаблими руками за його тонкi блiдi пальцi, що зiмкнулися на шиї. Але нi сил, нi бажання не вистачило...
  Дiвчина ще раз слабо сiпнулася та завмерла у закам"янiлiй хватцi бога. Темнi очi її застигли назавжди, впинаючись скляним поглядом у псевдо бога.
  Вiн опустив тiло собi пiд ноги та з усiєї сили закричав, пiдiймаючи голову до похмурого неба, широко розставивши руки. Люд навколо падав, як пiдкошений. Останнiй шепiт й останнє дихання зливалося з вiдчайдушним криком штучної людини. Вода у озерi за його спиною кипiла, паруючи до самих хмар.
  Лиш коли останнiй подих вислизнув з легенiв, вiн понурив голову, оглядаючи тисячне кладовище навкруг. Килим iз бездиханних тiл простягався далеко навколо. Ось тут, зовсiм поряд, його дiвчата-крила iз широко вiдкритими очима. У тих скляних очах навiки застигло здивування, вони так i не зрозумiють нiколи, що трапилося.
  Коло самих нiг нерухоме тiло Марго. Вона впала якраз коло свого сина, нiби прихищаючи його вiд якої небезпеки.
  Вiн присiв коло неї, тонкими пальцями розчiсуючи мокрi прядки.
  - Що ти наробила, Марго. - тихий спокiйний голос, - Через тебе померли усi цi люди. Я просто не мiг лишити їх живими. Вони ж тепер знають, що я не всевладний бог. Вони б перестали мене слухатися. Я не такий нездоланний, як ти вважаєш. Натовп може стати менi наперекiр, може об"єднатися. Але, завдяки тобi, я бiльше цього не допущу. Дякую тобi, Марго...
  Вiн пiдвiвся та пiшов геть, зникаючи у сiрому холодному дощi. Розмитi нерухомi тiнi лишались за його спиною. Марго лежала на мокрiй травi i дощ безжально крапав у великi темнi, байдужi тепер до всього, очi. Рука її застигла на маленькому тiльцi сина, уста якого пройнятi вiдтiнком посмiшки, бо мама поряд, мама захистить...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"