Станиславский Филипп Степанович : другие произведения.

Честь і обов'язок-1 Щоб іскрилась Україна на гетьманській булаві

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


Оценка: 3.24*6  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Точка біфуркації в історії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського

  ЧЕСТЬ І ОБОВ"ЯЗОК
  "...поховали москаля край дороги, видно руки, видно ноги, видно роги..."
  Українська пісня часів Визвольних Змагань 1918-1920 рр.
  Йшов двадцять третій день - за новим стилем - грудня місяця вісімнадцятого року від Різдва Христового. Звівшись на стременах, вершник сперся рукою об високу луку сідла. Погляду його, який ков-знув поверх сивої смуги лісу, відкрився Київ. Урочистий передзвін плив в морозному зимовому повітрі.
  Кінь заіржав і вдарив копитом по землі, скованій морозом. Вершник скуйовдив гриву коня, на-гнувся і прошепотів йому у вухо (ніби якусь велику таємницю):
  - Потерпи... - І в ту ж мить відчув, що оце "потерпи" стосується його самого.
  А ще він відчув, можливо, вперше в житті, що так сильно билося його серце. Вершник глянув вниз, де його чекали. Там, горбкуватим зимовим шляхом рухалися війська. Скрипів сніг, розсипалися ве-селим дробом барабани і пливли над головами полкові бунчуки і важкі чорно-червоні оксамитові стяги. Куполи київських церков горіли золотом, осяяні спокійними променями зимового сонця.
  Там внизу, обабіч дороги, якою входила урочистим маршем в Київ його дивізія, оточений вер-шниками, стояв довгий відкритий легковий автомобіль з двома пасажирами на задньому сидінні. Вершник торкнув шпорами свого коня і рушив до нього.
  - Ваша Ясновельможність, пане Гетьман, Катеринославська дивізія прямує до Києва в пункт постійної дислокації. Доповідає командир дивізії полковник Петровський. - Правиця, як належить за Ста-тутом, біля скроні. І усміхався, роботою виконаною задоволений, посмішкою зубастою.
  Павло Скоропадський тим часом вийшов з автомобіля і вершник спішився. Обняв Гетьман полковника, вдячність свою виказуючи, глянув прямо в очі його сірі.
  - Спасибі тобі, Пилипе Степановичу, від всієї України, від всього народу тобі дякую...
  Було в тому погляді все: і вдячність, і розуміння, і спомин про недавнє минуле...
  ...Котився над Російською імперією сімнадцятий рік. Тільки-тільки почався. Минулий, шістна-дцятий, закінчився непогано. Імперія, нарешті, розкачалася і промисловість її давала армії і флоту все більше і більше зброї та військового спорядження, вперше наситивши фронт снарядами та патронами.
  Здавалося, Росія звелася на весь свій гігантський зріст і ось зараз піде крушити ненависного ворога, щоб зупинитися вже після перемоги. Але враження це було обманливим. Це так, російська промис-ловість перейшла на воєнні рейки і на третьому році війни постачала фронт всім необхідним. Літній наступ Південно-Західного фронту, знаменитий Луцький прорив, який міг привести до переможного закінчення війни, живив сподівання підданих російського імператора на скору перемогу. Але...
  Але імперія згнила зсередини, згнила дощенту, тільки пересічні спостерігачі, які глибинних процесів розвитку історичного не розуміли, цього не помічали і ту передсмертну її агонію сприймали, як потужний ривок з пастки, влаштованої ворогами "третього Риму". Однак, обманювалися видимими успіхами імперії Романових не всі. Всього через півроку після блискучого успіху генерала Брусилова крах стався. І в кінці лютого місяця сімнадцятого року трьохсотлітня московська монархія впала. Цар Микола Другий зрікся влади і Російська імперія розвалилася. На друзки розлетілася. Як глиняний горщик, що з возу на бруківку гепнувся. Аж передзвін пішов по всіх-усюдах...
  ...В кімнаті київської міської квартири сидів полковник Петровський за столом проти свого старовинного знайомця Івана Остаповича Федорчука, з яким доля його пов"язала ще в часи Бурської війни. А за вікном березень місяць квітнув червоними прапорами, київські вулиці повнилися натовпами людсь-кими, агітатори і промовці на постаменти пам"ятників та балюстради видерлися, чи не на кожному розі до натовпів велелюдних, від несподіваної свободи сп"янілих, з отих трибун імпровізованих промови револю-ційні кричать-горланять: щастя ж яке, царя Миколку Кривавого скинули! Скинули-таки, трясця його мамі!
  - Не звик я, Іване, зайвими питаннями людям голови морочити. Тільки час такий настав, що все закрутилося, перемішалося, як в бурі океанській, в яку ми з тобою якось потрапили. Ми з тобою половину землі пройшли, від Кейптауна до Шанхаю, давно знаємо, що люди не ангели. Ти знаєш, що я стою тільки за незалежність України, але коли дивлюся на цих жалюгідних парвеню з Центральної Ради, котрі тільки гарно базікати про Україну можуть, розумію, що мої сподівання даремні. І не ясно, що ж далі?
  - Знайшов у кого питати! Я ж не піфія якась. Тільки здогадуюся, Пилипе, чим все закінчиться.
  - Однак, коли почалася ця війна, Іване Остаповичу, ти повернувся зі своєї Америки до Батьків-щини. - Заперечив полковник. - Ти тоді сказав, що війна для Російської імперії закінчиться ганебною по-разкою і розвалом, "транзитний проект московітів", як ти його назвав, вичерпав, віджив себе і його війна ця закриє повністю і остаточно. Я тоді не повірив, а події, що сталися в березні, довели, що ти мав рацію...
  - Ти помиляєшся, Філ, - тепер Федорчук назвав полковника на свій, американський лад, а до цього вимовляв з насолодою, ледь не по складах, ніби карамельку смакував, - це був простий аналіз еко-номічного стану країни. Великого розуму для цього не потрібно. Однак, спробую... Велика війна закінчу-ється і закінчується поразкою Центральних держав. Іншого й бути не могло. Війну на два фронти виграти неможливо, а коли з одного боку Російська імперія, ресурси якої невичерпні, а з іншого Франція, друга за величиною колоніальна країна, що має ресурси не менші, ще й в союзі з Британською імперією, над якою взагалі ніколи не заходить сонце, сподівання керівників Центральних держав на перемогу проти альянсу таких противників безпідставні. Тому кайзер запросив миру вже в кінці минулого, шістнадцятого року, але це було волання конаючого у пустелі. Ніхто на мир, коли в повітрі носиться запах перемоги, з ним не піде. Поразка Центральних держав станеться, щонайпізніше за рік, десь в лютому-березні вісімнадцятого року. А оскільки Північно-Американські Сполучені Штати ось-ось мають вступити у війну на боці Антанти, то шанси на перемогу Другого рейху та Дунайської імперії стають не просто нульовими, а взагалі від"ємними. - Федорчук на мить замовк і уважно глянув на полковника. - І ось тут раптом у Російській імперії відбува-ється революція, яка валить трьохсотлітню монархію Романових, по всій величезній території почався де-мократичний рух. Імперія Російська з кінця лютого сімнадцятого на шматки розламується, Сибіри та Тур-кестани один поперед одного спішать розв"язатися з Москвою, і Україна, частина Російської імперії, одного з основних переможців у цій великій війні, раптом заявляє про своє бажання самостійно визначати свою долю. Поки що тільки, як автономія. Однак, жінці неможливо бути трішечки вагітною, так і прагнення до свободи не спинити, і Україна, попри всі намагання наших базікал-соціалістів, Винниченка з Грушевським, відцурається імперії.
  Що це означає для України? Демократична революція, що сталася в Російській імперії, для України означає криваву Громадянську війну відразу після закінчення бойових дій в Європі. Попри всі заяви і декларації, Росія не змириться з тим, що народ України не бажає більше жити в цій "тюрмі народів". А, отже, ми отримаємо спочатку інтервенцію Росії, а потім почнеться Громадянська війна, бо в Україні ми маємо зросійщене місто і українське село. До цього всього додадуться наслідки війни. Армія вже розвалюється, це дуже і дуже погано, бо три роки привчали людей до вбивства та грабунку. Декрети Тим-часового уряду враз дисципліну в армії розвалили, все, що досі тягарем військової дисципліни на самому дні, в глибині нутра таїлося, на волю вирвалося, дезертири до своїх домівок подалися і бандитствують по всіх шляхах. Тут кожен по-своєму майбутнє країни бачить, і той, хто не згоден з думкою іншого, стає негайно ворогом смертельним, і вирішуватимуть таку суперечку противники силою зброї. Ось чому я і роблю висновок, Пилипе, що дуже скоро після завершення Великої війни все закінчиться громадянською війною. А війни громадянські позамежною жорстокістю відзначаються, бо земля на всіх одна і розійтися мирно ніяк не виходитиме. Тому, щоб одна сила перемогла, потрібно всіх незгодних, винищити або з країни викинути. Люди гірші за шакалів стануть і чекатиме найбільшу в світі імперію, яка на шматки розпалася, моровиця і кров. Тільки ж от в чому біда, Пилипе, з середини шістнадцятого століття московіти збирали свою імперію і так просто її не віддадуть. У вашого брата, бандитів, ідеологія з"явиться, а це не забариться, і всіх, хто сподівається на волю вирватися і вже ніби-то й вирвався, вони знову до своєї "тюрми народів" заженуть.
  - Стоп-стоп-стоп, Іване Остаповичу! А чого це ти мене до бандитів записуєш? - Обурився Пет-ровський. - Я чоловік служивий, присягу государю...
  - І кому ти, цікаво мені знати, тепер служиш? А присягою не прикривайся, ти присягав свою Батьківщину від ворогів захищати, а сам з чотирнадцятого року чим зайнятий? Про це ми з тобою ще тоді, в листопаді чотирнадцятого балакали, коли все тільки-тільки розпочиналося і ще нічого не ясно було. Той, кому ти присягав, не про захист своєї землі думав, а про те, як чужу землю загарбати! Цар зі своєю кама-рильєю бандитом виявився. Присягав бандитові - значить, сам бандит! Чого мовчиш? Не згоден, чи як?
  Помовчали обоє, подумали.
  - І що ж робити? Влада в країні повинна якась бути. Центральна Рада таку владу встановити не зможе. Великого розуму, щоб майбутнє її передбачити, не потрібно. Бульварні парвеню язики довгі мають і базікати гарно можуть, тільки ж для того, щоб країну будувати, одного базікання замало. То що робити? - Повторив своє запитання Петровський і дивився, очікуючи, на Федорчука.
  - Думаєш, я знаю? - Знизав плечима Іван Остапович. - Я тільки в одному впевнений: коли ми не використаємо шанс, що його нам надав Микола Олександрович, останній імператор всеросійський, своїм зреченням, наступного чекати доведеться довго і ми з тобою його вже не дочекаємося. На жаль, цього не розуміють оті базікали, що Центральну Раду проголосили. Без Російської імперії і поза нею вони свого життя не уявляють і Україну туди ж потягнуть. А народ український цього не бажає, натура в нас інша, тому дуже скоро цю Раду українці "Центральною Зрадою" називати будуть.
  Петровський мовчав, але невисловлене питання: "Що робити?", висіло в повітрі.
  - Коли не хочеш знову під скіпетр Романових, чи ще якого дідька, потрібно мати силу, аби опиратися всяким спробам затягнути Україну до нової "тюрми народів". А Україна на поточний момент розділена. Більша частина звикла жити в Російській імперії, де про свободу і демократію можна було тільки мріяти, менша частина ще й досі - сподіваюся, вже недовго - знаходиться в складі "клаптикової імперії Габсбургів", де така-сяка демократія була і піддані Дунайської імперії до цього звикли. Об"єднати зараз ці частини України в одній державі, означає поєднати лід і вогонь.
  - Що ти пропонуєш?
  - Диктатуру. Військову диктатуру. На перших порах потрібно тримати наших вуличних базікал в залізних лещатах, бо інакше держава Українська, яка ще в пелюшках, скотиться в анархію і хаос.
  - Влада країні потрібна. Без неї анархія, розруха буде, твоя рація. Тільки я диктатором не буду.
  - З якого дива ти вирішив, що про тебе мова? Тебе я добре знаю, ти для іншого призначений...
  ...Моложавий полковник коротко стукнув у двері і ввійшов до приміщення.
  - Дозвольте ввійти, пане генерал-лейтенант? - Без звичного "Ваше превосходительство" звер-нувся. Лютнева революція відмінила звертання за чином і тепер військовики звертаються один за званням.
  - Ввійдіть. - Павло Петрович Скоропадський рушив назустріч полковнику.
  - Пане генерал-лейтенант, полковник Петровський за вашим наказом прибув!
  Командувач 34-го армійського корпусу зупинив на полковнику оцінюючий погляд.
  - Давно я тебе знаю, Пилипе Степановичу. - Скоропадський жестом запросив гостя в глибину кабінету, де в куточку біля вікна примостився шаховий столик з двома дерев"яними кріслами.
  - Так точно, ваше превосходительство. - Ствердно кивнув головою полковник. - Від початку цієї війни під вашим командуванням майже з першого дня. Тільки за винятком травня шістнадцятого року, коли мій батальйон перекинули на Південно-Західний фронт, для участі в Луцькому прориві...
  - Це так. - Підтвердив командувач корпусу. - Але тепер маю до тебе прохання. Чи не бажаєш знову послужити під моїм началом?
  - Вважатиму за честь, ваше превосходительство.
  - Це добре. - Задумливо промовив Скоропадський. - Тоді слухай уважно, Пилипе Степановичу. Обстановка нині дуже непевна. Ти знаєш, що солдати в частинах слухають різного штибу агітаторів і воювати більше не бажають. Дисципліна у військах тримається тільки в частинах, де більшість становлять українці. Я отримав наказ зі Ставки провести українізацію корпусу. Ти мені потрібен...
  - Коли я вам потрібен, то які можуть бути питання. - Підвівся Петровський. - Наказуйте!
  - Це добре, Пилипе Степановичу, що ти приймаєш мою пропозицію. - Також підвівся генерал і потиснув вдячно руку полковнику. - Тому наказую сформувати ударний полк. На все даю тобі місяць. До червня твоя частина має бути повністю готова до дою. Все, полковнику. Виконуйте!
  - Слухаюся!
  Статутний поворот через ліве плече і полковник вийшов. Генерал залишився в кабінеті один.
  Скоропадський підійшов до вікна, там за склом буяла весняною зеленню природа. Але не до того зараз було генералу. Що там було за склом, не бачив. Він був зараз зайнятий своїми думками...
  ...Казарма арештантської роти обнесена колючим дротом і охороняється озброєною вартою. За чисельністю арештантська рота більша від звичайного піхотного батальйону була і тримали в її стінах нижніх чинів буйних та непокірних, які своїми висловлюваннями зухвалими і діяннями осудливими молодецький вигляд військ армії Російської псували. Під склепіннями її цегельними утримувалися раніше солдатики невиправні, які вірою і правдою царю-батюшці служити не бажали. А нині зібрали зі всього Південно-Західного фронту в цих стінах тих розумників, хто проти війни, що в серпні тисяча дев"ятсот чотирнадцятого року "війною вітчизняною" названа була, виступив, хто багнет в землю ввіткнув і стріляти в тевтона відмовився. І щоб зухвальці такі військо не розкладали, ізолювали їх від решти в стінах арештантських.
  Однак не виходить повністю ізолювати мешканців арештантської роти від зовнішнього світу. Ріжуть регулярно дріт колючий і озброєна варта, від гріха подалі, під напором арештантів розступається, не в силі позбавити їх святого права спілкуватися із зовнішнім світом. І лунають з вікон пісні матірні та таскають туди дівок сороміцьких на всю ніч, а то й на весь день. Бо мають солдатики, за три роки в окопах Великої війни попостившись досхочу, велику слабість до жіночої статі. І просто пройти мимо казарми арештантської роти боязно, бо часто з вікон летять пляшки горілчані прямісінько в голову випадкового перехожого, а ще часто чується вереск та сміх жіночий.
  А в самій казармі веселощі в повному розпалі. Вирвалися солдатики з окопів, які за три роки стали їм гірші гіркої редьки, і користуються нагодою пожити день-другий життям без обмежень на повен зріст. Солдатська доля непевна, арештантська тим паче, вже завтра життя може повернутися іншим боком. Тому зараз в казармі її мешканці п"ють "аква віту" вогняну та тютюни злі курять. Ріжуться арештовані солдатики в карти, програючи і своє, і чуже. Тут вздовж проходу між нарами триповерховими ножі птахами легкокрилими літають, втикаючись в усе, що можна. Часом і мала лопата піхотна просвистить. Буває - і со-кира. І перекривається гам та шум виском дівок веселих, які невідомим чином в казарму арештантську потрапили. Бо коли-то ще теплом жіночим солдат-окопник зігріється.
  Лише є серед цього виску та реготу куточок де спокійно і не гамірно. Тут на нарах лежить міцний чоловік, не так, щоб надто великого зросту, та й зовсім не маленького. Навколо нього друзів і шанува-льників немає зараз. Не дзвенить над ним хор запитань: "А пам"ятаєш, Салимон?", "А не забув, Салимон, як тієї ночі?", "А знаєш, Салимон?". Все пам"ятає, все знає, нічого не забув Салимоненко, названий Оверком, син Михайла Салимоненка, що в місті Керчі в артілі рибальській отаманом, унтер-офіцер ударного батальйону на прізвисько Салимон. Проте не до спогадів нині йому. Зайві вони зараз тут...
  Думу думає Салимон. Важку і нерадісну. Забрили йому лоба в тринадцятому році, за рік до того, як Велика війна почалася. Служив Оверко по честі, відповідно до присяги, яку дав царю-батюшці, і воював з супостатом відповідно до тієї, царю даної, урочистої обіцянки. Хоча нічого поганого йому австріяки зі швабами не зробили, навпаки, такі ж самі робочі руки мали, як і в Салимона, мозолисті і натруджені. За хоробрість в бою заслужив Салимон повний Георгієвський бант, а за мужність перед начальством та справедливість мав незаперечний авторитет серед таких же, як і він сам, солдатиків-фронтовиків. З кінця п"ятнадцятого року воював Салимон в ударному батальйоні, яким командував його давній знайомець, тоді ще капітан, Пилип Петровський. Ударний батальйон - це та частина, що першою в атаку на ворожі кулемети піднімається і всіх інших за собою веде. Командиром Петровський був тямущим, за півтора року втрати батальйону були мізерні, ні в яке порівняння не йшли з кривавими атаками піхотних полків, коли вранці піднімався з окопів полк в повному складі, а під вечір від нього залишалося дві роти. За це любили і поважали полковника Петровського його бійці. Однак пізньої весни сімнадцятого року відізвали полковника Пилипа Петровського і командувати батальйоном став дурень і кар"єрист, який заради чергового чину або хрестика батька рідного не пощадить. І в першому ж бою поніс батальйон такі втрати, що солдатики не витримали і порішили на смерть командира-самодура разом з комісаром Тимчасового уряду, що за війну до переможного кінця агітувати приїхав. І от весь батальйон, вірніше, залишки його після тієї кривавої атаки, опинився в казармі арештантської роти, разом з такими ж, зібраними зі всього Південно-Західного фронту, солдатиками, що воювати до переможного кінця відмовлялися, з німцями та австрійцями браталися і ко-мандирів своїх надалі слухати не бажали та на багнети піднімали.
  Знає Салимон, що чекає на нього та його товаришів кара жорстока і несправедлива. Потрібно щось робити, а що саме, не знає Салимон. От і мучиться думами важкими. Гомонів він про це вчора з кіль-кома вірними людьми, такими самими, як і він, відчайдухами, ні до якої згоди не дійшли. По суті, є в них два виходи: втекти звідси або ж чекати тут долі своєї покірно, як теля обуха. Але лячно вибір остаточний зробити, тільки й тягнути далі з вибором цим вже неможливо.
  Можна було б, звичайно, зірватися звідси всім разом і розбігтися по Україні. Але що потім? Рано чи пізно війна закінчиться і всіх дезертирів переловлять. І тоді кара буде ще важчою.
  Можна залишитися і чекати своєї долі, але час нині військовий і за бунт кара може бути не ме-ншою. Можуть і розстріляти. Але можуть і в штрафні роти відправити. Нічого страшного, був уже Салимон в штрафній роті, коли партизанський загін осавули Андрія Шкури, де Оверко кулеметником служив, розігнали за мародерство і свавілля з мирним населенням.
  Ось і вагається Салимон, не наважиться вибрати чи одне, чи інше. Та й то сказати, втекти звідси не штука, той, хто штурмував німецькі окопи, колючку, що арештантську казарму опутала, навіть не помітить. Але як з солдатським сумлінням бути? Ставши дезертиром, Салимон своїх товаришів бойових ніби зраджує, вони продовжують воювати, а він в тилу сховається, за бабськими спідницями?! Та як же він тоді в очі друзям бойовим гляне, що скаже дружинам та дітям тих, чиї батьки полягли у цій війні?! Ставши дезертиром сам і інших дезертирами зробивши, платитиме Салимон довіку ганьбою, яка гірше смерті.
  Аж зажмурився Салимон від такої образливої перспективи.
  А коли очі відкрив - на погляд жорсткий напоровся.
  Стояв в проході і глузливо дивився на нього полковник Петровський, колишній командир того самого ударного батальйону, де Салимон свої хрести солдатські заслужив. І усмішка його теж була глуз-ливою. Ніхто не помітив, як полковник тут об"явився. Не інакше, крізь стіни пройшов.
  Тихо стало в казармі.
  Підкоряв Петровський всіх і завжди. Вже тим своїй волі підкоряв, що чоботи його завжди сяяли. Навіть в осінніх окопах, де піхота грязюку місила і по самі вуха тією грязюкою окопною забрьохана була, чоботи його блиском срібним сяяли-переливалися. От і зараз, півтемрява казармена ніби розсіялася під блиском його чобіт сяючих, до яких ніяка багнюка, здається, прилипнути ніякої змоги не мала.
  А ще був відомий Петровський на Західному фронті, а потім і на Південно-Західному своєю вдачею веселою та сміливістю позамежною. Посмішка його білозуба була відома по всіх фронтах, куди його доля військова заносила. Ось і зараз стояв він та й посміхався глузливо і юрби, яка озвіріти вмить може, зовсім не боявся, і тому за його спиною непокірні солдатики, які в своїх командирів багнети запросто встромляли, в атаку на кулемети німецькі йти не бажаючи, зморшки на одязі своєму поправляли, пояси підтягували, а дівки сороміцькі, чкурнули кудись всі разом, та так, що знайти їх було б зовсім не просто.
  Подумав Салимон і встав неохоче, дивився на носки чобіт свої і потилицю чухав, метикуючи, за яким бісом Петровський тут об"явився і чого йому від появи свого командира і друга дитинства чекати.
  - Здоров"я бажаю, пане полковнику. - Привітався Оверко.
  - І тобі не хворіти. - Чемно відповів Петровський. - Здогадатися намагаєшся, за яким бісом я тут з"явився та чого тобі особисто від цього чекати? - Полковник, диявол в людській подобі, ніби думки Салимона читав, ніби книжку розкриту.
  - Намагаюся... тільки нічого путнього не надумаю...
  - Збираю я, Салимоне, хлопців хороших для діла справжнього. - Зовсім тихо в казармі стало, аж чути, як далеко в кутку муха дзижчить, в павутинні заплутавшись. - А тебе, Оверко, не візьму. Та ти лягай, лягай, чого скочив.
  - Як не візьмете? Мене не візьмете?
  - Ні, не візьму. Що з тебе взяти... Ти своє відслужив. Відправлю я тебе додому, в Керч, скумб-рію, - правильно назвав рибку Петровський, з наголосом в кінці слова, як природний кримчанин, - чорно-морську ловитимеш та байки фронтові дітлахам розповідатимеш.
  Аж потемніло в очах в Оверка і дихати став Салимон обурено, слів потрібних не знаходячи.
  - Пане полковнику! - В голос заволав від такої несправедливості Оверко. - Та ви ж пам"ятаєте, ми ж з вами скільки років! Ви ж мене знаєте з отакого от! - Показав Салимон на лікоть від підлоги.
  - Знаю, Оверку. - Став поступливим раптом полковник. - Тому буде в мене до тебе розмова...
  ...Давним-давно в місті Катеринославі, на мальовничих берегах Дніпра поселився на хуторі по-близу селища Амуру Нижньодніпровського Степан Петровський. Не цурався селянського життя, хоч по-дейкували люди, що давнього козацького роду чоловік, що у великих чинах ходив та статки немалі мав, що був у почті самого государя-імператора Олександра-Визволителя не з останніх. А ще подейкували, що викликав одного разу Степан самого імператора на дуель, за що позбувся всіх своїх статків. Та коли питали Степана про це прямо, той тільки у вуса свої козацькі посміхався і головою осудливо хитав: "Чого тільки базікали не придумають..." Та й то правда, де ж це бувало, щоб людина почту, майже генерал, сам землю орав, сам сіяв, а що вже коваль з Степана Петровського був знатний, то й мови немає. Шаблі та кинджали, які власноручно робив чоловік знаменитому булату якістю не поступалися, а серпи, ножі. лемеші, які з-під молота Степана виходили, зносу не мали. А ще були у Степана троє синів, старші офіцерами на Кавказі служили, а наймолодший -Пилип - у хлопчаків місцевих отаманом був, серед малолітніх горлорізів амурсь-ких верховодив, правив ними твердо і круто, як Наполеон Європою завойованою.
  Саме звідси і вийшли шляхи-дороги Пилипа Петровського та Оверка Салимоненка. Ще шмар-катим карапузом чув Оверко про Фільку Петровського, якого всі хлопчаки як на Правобережжі, так і в самому Катеринославі поважали та боялися. Поважали за справедливість і боялися, бо карав люто тих, хто чинив неправедно. Салимоненки сусідами Петровського були і брати-погодки Максим та Оверко ніби під заступництвом Пилипа перебували. Це Пилип першим помітив потяг Оверка до машин і допоміг йому стати учнем слюсаря в залізничній майстерні Катеринослава. А з Максимом не раз на Дніпрі рибу ловив. Клімат тут ледь не найкращий на всій планеті, і земля найродючіша: хочеш - хліб сій, хочеш - рибу лови, хочеш - полюй у лісах дніпровських, всякої дичини тут видимо-невидимо. І захотіли люди, і хліб сіяли, і рибу ловили, і звіра полювали - уся щедра та багата Україна саме з цієї благодаті й починалася.
  А потім, як Бурська війна почалася, Пилип пропав і знайшовся аж в п"ятому році, коли по всій Україні заворушення проти ладу існуючого з краю в край котилися. Потрапив тоді Михайло Салимоненко під неправедний гнів царських жандармів і, коли б не Степан Петровський, згнив би на каторзі за чужі гріхи. Але визволив свого сусіда з біди колишній генерал царського почту і з допомогою сина Пилипа, що саме з Японської війни з офіцерськими погонами повернувся, перебралася сім"я Салимоненків до Керчі, що на березі Боспора Кимерійського облаштувалася.
  Рознесла тоді доля Пилипа Петровського та Оверка Салимоненка в різні боки. А потім знову звела. Петровський - капітан, Оверко - кулеметник в партизанському загоні Андрія Шкури, кубанського осавула, знайомця Пилипа ще з часів Японської війни. Формував тоді Пилип Петровський свій ударний батальйон, підбирав до його складу людей надійних та відважних: ударні частини на самому вістрі атаки йдуть, окопи та траншеї ворожі штурмуючи, тут бійці особливого ґатунку потрібні. Знав Оверко, що невдовзі почепить давній його приятель і отаман дитячої вольниці Пилип Петровський полковницькі погони, а там і до генеральських смугастих штанів рукою подати. А тому пролягла між ними та невидима грань по один бік якої - дитинство і хлопчача дружба, а по інший - командир і підлеглий.
  Але цього разу не наказував своєму другові дитинства Петровський, а пропонував...
  ...Довго гомоніли між собою в кутку полковник і штрафний унтер Салимоненко.
  - Обіцяти я тобі нічого не обіцяю. - Врешті сказав полковник. - Але подивлюся. Формую я полк особливий, ударний полк. Даю тобі терміну три дні, відбирай в полк найбільш надійних хлопців, родом тільки з України...
  На цьому, як розносить людський поголос, конфіденційна частина розмови була закінчена.
  - Унтер-офіцер Салимоненко! - Глянув полковник на Салимона, той витягнувся та закаблуками клацнув, а за ним і решта витягнулися без усякої на те команди. - Тимчасово призначаю вас старшиною полку і присвоюю вам звання фельдфебеля з підпорядкуванням всіх рядових і унтер-офіцерів полку.
  - Радий старатися, пане полковнику!
  - Наказую готувати полк до походу та бою!
  - Коли починати?
  - Зараз!
  ...Холодним листопадовим вечором вісімнадцятого року сиділи за столом у тій же київській квартирі Іван Федорчук і Пилип Петровський. Час настав зовсім непевний. Ось щойно отримано звістку, що в Другому рейху сталася революція, країну проголошено республікою, кайзер втік до Нідерландів і одинадцятого листопада Німеччина вийшла з війни. Союзник німців, Австро-Угорщина, ще третього лис-топада капітулювала. Троцький, вождь Червоної армії, закликав скористатися моментом і Україну "совєті-зувати". А в прикордонних з Росією губерніях Гетьман оголосив воєнний стан. Для такого кроку у Павла Скоропадського були вагому підстави.
  Соціал-демократи Володимир Винниченко й Симон Петлюра та українські есери Всеволод Го-лубович і Микита Шаповал категорично не сприйняли встановлення Гетьманату. Гетьман Скоропадський все ніяк не міг визначитися, постійно хитався між "самостійниками" та "єдінонєдєлімщиками". А соціалісти Володимир Винниченко з Симоном Петлюрою так жадали влади, що навіть після Крут і київської різанини пішли на угоду з більшовиками. Майже від перших днів Гетьмана почали агітацію проти "маріонеток німець-ких окупантів", які проводять "грабіжницькі реквізиції харчів у селах". Той факт, що "німецьких окупантів" запросила до України саме створена обома партіями Центральна Рада і що саме вона уклала угоду про постачання в Німеччину харчів, українських соціалістів не обходив. У своїй агітації українські соціалісти користувалися тими самими гаслами, що й близькі до них ідеологічно більшовики (повернення панів, німецька окупація). До того ж Гетьмана ще й звинувачували в потуранні інтересам "ляхів та москалів" (серед крупних землевласників України було чимало поляків і росіян) та в повернені чиновників царської адміністрації. Заклики падали на родючий ґрунт - по селах жило чимало солдатів-ветеранів Світової війни, які мали бойовий досвід та зброю і були обурені тим, що "в Україні будують царську Росію".
  У селян, абсолютної більшості тодішнього населення України, комуністи практично не мали підтримки. Це підтверджував і главком червоних військ Лев Троцький: "Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії". А водночас незалежна Українська Держава під владою Гетьмана Скоропадського була живою альтернативою Росії більшовиків, то ж останні прагнули будь-що дестабілізувати в ній ситуацію.
  18 квітня 1918 року в Таганрозі було створено "Повстанський народний секретаріат", якому поставили за мету максимально збільшити на території України кількість комуністичних організацій. В умовах жахливого голоду всередині Росії та боїв із чехами й козаками-донцями на більшовицьку агітацію в Україні "Секретаріат" отримав тридцять чотири мільйона карбованців. І справа зрушила з місця. На липень 1918-го в Україні існувало 140 підпільних комуністичних організацій, а вже восени їх було понад 200. Для координації роботи більшовицького підпілля сюди було послано досвідчених агітаторів: у Київ - Станіслава Косіора, у Полтаву - Юрія Коцюбинського, у Харків - Яна Гамарника, на Донбас - Романа Тєрєхова, у Крим - Дмитра Ульянова (рідного брата Леніна).
  Результати діяльності більшовиків не забарилися. 6 червня 1918 року в Києві у районі Звіринця червоні підпільники підірвали пороховий склад. У червні-серпні сталися 11 страйків робітників-металістів та загальний страйк залізничників. Більшовикам треба було роздмухати ще й село. А там паном ситуації був господар-середняк, або "куркуль", за комуністичною термінологією. Селянська маса ховалася за спину таких середняків-куркулів, сприймаючи їх, як посередників між собою і класами, що панували раніше. І, звичайно такий заможний селянин-середняк не хотів повернення поміщика, оскільки кращі частки поміщицької землі потрапляли спершу до заможних селян. Цим більшовики і скористалися.
  За гетьмана Скоропадського землю вже поділену між селянами, довелося повертати старим власникам. Це розлютило як бідних-безземельних, так і заможних жителів села. Антипанську пропаганду більшовики доповнювали агітацією проти німців - фактично повторювали гасла царської преси. Обурення мас перекинулося й на гетьмана - як німецьку маріонетку й захисника інтересів панів.
  Однак до повстань не доходило, тож підбурювати селян доручили старим союзникам більшо-виків - анархістам. Одні з них (як-то Федір Щусь і Григорій Котовський) почали діяти прямо на місці. Інші (як Нестор Міхненко-Махно) - були, за фальшивими документами, прислані з Росії.
  Улітку 1918 року найбільшою ареною повстанської війни стали Катеринославська та Херсонська губернії. Саме там розгорнулися загони Юхима Божка, Ничипора Григор"єва та Нестора Махна. І там-таки був розквартирований галицький Легіон Січових Стрільців на чолі із членом австрійської імператорської родини, полковником Василем Вишиваним - ерцгерцогом Вільгельмом Габсбурґом.
  Такий збіг не був випадковим.
  І в Берліні, й у Відні ідеальною формою державної організації для України вважали монархію. Німці реалізували цей намір у вигляді відновлення Гетьманату. Австрійський імператор натомість жадав об"єднати в єдину державу Велику Україну з Галичиною під владою члена своєї династії - ерцгерцога Вільгельма. Інструментом для втілення цього плану мали стати вояки Легіону Січових Стрільців - галичани і громадяни Австро-Угорщини. Самі "усуси", для яких полковник Вишиваний був командиром і бойовим побратимом, таку ідею сприймали цілком схвально.
  Січові Стрільці всіляко вихвалялися широкою просвітницькою роботою в Україні, вони вели там агітацію за "...незалежну Україну..." Дещо дивним бачиться агітація за незалежну Україну на теренах тієї ж таки незалежної України, особливо коли в ролі пропагандистів виступають старшини й підстаршини австрійської армії, ще донедавна ворожої для наддніпрянців. На теренах, зайнятих підрозділами полковника Вишиваного, з одного боку, майже до нуля впав авторитет гетьманської влади, а з другого - мов на дрі-жджах виросли загони анархіста-каторжанина Нестора Махна та офіцера-дезертира Ничипора Григор"єва.
  Те що Легіон Січових Стрільців проводить антигетьманську агітацію і підігрує повстанським отаманам (явно з метою підняти "народне" повстання й посадовити ерцгерцога Вільгельма на український престол), нарешті набридло й німцям, і Гетьманові Скоропадському. У жовтні 1918 року Легіон Січових Стрільців було виведено з України. Проте свою справу він уже зробив: загони Махна, Григор"єва, Божка та багатьох інших отаманів уже існували, мали зброю і легко відбивали атаки штатних частин австрійської армії. Невдовзі батько Махно спільно з більшовиками напав на українську залогу в Катеринославі...
  - Час настав тривожний, Пилипе. - Федорчук був занепокоєний і не намагався це приховати. - Цієї ночі на таємні нараді УНС під головуванням Винниченка затверджено план повстання проти Гетьмана і вирішено створити Директорію. Це загибель для України, полковнику. Ці дурні не розуміють, що вони, поваливши Другий Гетьманат, ніби той криголам, пробивають дорогу для російських більшовиків. А біль-шовикам Україна вкрай потрібна, без українського вугілля, металу, хліба комуністам-ленінцям важко буде Росію втримати. Тому вони підуть на все, щоб знову українців під свою владу повернути. Потрібно діяти негайно і без вагань знищити цей осередок заколотників. Скільки зараз в тебе людей?
  - Зі мною приблизно батальйон, бійців триста-триста п"ятдесят. Ті, хто залишився після розпуску полку. - Петровський вже навіть не здивувався такій обізнаності Івана Остаповича. Коли людина за десять років з простого робітника стала мільйонером у Новому Світі, нічого дивного немає в тому, що вона знає ціну інформації і вміє цю інформацію використовувати на свою користь. - Однак, коли відправити поси-льних негайно, за тиждень весь полк буде тут. Сподіваюся, що навіть більше прийде на мій поклик, бата-льйонів вісім-десять.
  - Добре. - Федорчук підвівся, даючи зрозуміти, що час балачок закінчився і настав час діяти. І то діяти швидко та рішуче. - Збирай свій полк. Тільки до того часу ти маєш знищити заколотників. А я до Геть-мана. Сподіваюся, ще не все втрачено...
  ...Візок зупинився біля старої дерев"яної розвалюхи. Полковник зіскочив на землю.
  - Салимона до мене.
  Повітря було чисте і прозоре, як це буває тільки раннім осіннім ранком. Ледь рожевіє край неба, що за ніч очистилося від хмар. Тиша така, що чути, як брешуть собаки на тому кінці Білої Церкви. Тиша і спокій. І Петровський був ззовні спокійний. Тільки відчував Салимон, що жарти закінчилися і витрачати час на непотрібні балачки не став.
  - Хоча ти не малюк і ніч закінчилася, а розповім я тобі казку. Грецькі міфи читав коли? - Не-сподівано здивував Петровський свого друга дивним питанням.
  - Не довелося. Церковно-приходську школу тільки...
  - Так слухай. Літ так тисячі зо три до твого народження одні греки - данайці - з іншими - ахейцями - не поладнали. Десять років вони між собою воювали і ніхто не міг супротивника свого подолати. А всього-то і діла того було, що місто, столицю ахейську, взяти. Місто те Троя називалося. Так що ж данайці вигадали? Змайстрували вони дерев"яного коня і в ньому загін озброєний сховали. І підкотили його до стін тієї Трої - ніби прощальний подарунок, ніби спасували вони. А ахейці-дурники зраділи, коня того в місто закотили і давай перемогу святкувати. Тут данайці з коня вилізли, хто їм на шляху трапився - порізали і ворота міста відкрили. З того часу і пішла приказка про дари данайців та коня дарованого...
  - Зрозумів. Все зробимо, пане полковнику. Не майте сумніву...
  ...Смерклося і на пероні білоцерківського вокзалу затеплилися свічки в ліхтарях - час військовий і електрики на всіх не вистачає. А на пероні пожвавлення ще не вгамувалося - ось тільки відправили до Фастова на імпровізованому панцирнику перший ешелон з загоном Січових Стрільців. Два дні тому оголосили ватажки Українського Національного Союзу про початок повстання проти Гетьмана України Павла Скоропадського - царського генерала і зрадника національної ідеї, який спить і бачить, як Україну, неньку рідну, знову в російське ярмо запрягти. Тому-то зараз вони і крокують нервово вдовж перону біло-церківського вокзалу та цигарки одну за одною смалять, що зважилися на справу небезпечну і ризиковану. Хоча домовилися з німецькою Військовою Радою про нейтралітет, але все одно неспокійно на душі - а раптом німці слова не дотримають і приймуть сторону Гетьмана. Боязко, особливо, коли наодинці з собою залишаєшся. От і тримаються купи Винниченко з Петлюрою, та Швець з Андрієвським. Симон Петлюра більше за всіх нервується - дав слово честі не приймати участі у повстанні проти Гетьмана і негайно його ж зламав. Розуміє, що тепер кожен пристрелити його може, як собаку скажену, адже сам себе поза законом поставив таким вчинком. Але страх свій намагається веселощами та безтурботністю маскувати, тільки по-гано це йому вдається. Руки видають, ніяк місця собі знайти не можуть, співбесіднику в очі не дивиться, та й очі його під час розмови бігають туди-сюди, а то зупиняться і видно страх в них, як у собаки бродячої, його Петлюра всередину загнати намагається.
  Мимо перону маневровий паровозик "овечка" кудись трійко платформ потягнув, димом вугі-льним та паром все затопивши. А коли в морозному повітрі дим та пар розсіялися, виявився на пероні ста-вний військовик в бекеші темно-сірій, портупеєю офіцерською підперезаний, однак без шаблі та без рево-львера на поясі. Як він через охорону на перон потрапив, ніхто не бачив і потім згадати не міг. Однак відчули всі, хто на пероні в цей момент знаходився, що має зараз щось трапитися і зачепить це кожного з них.
  Відгримів день - гірше нікуди. І ніч принесло таку - не позаздриш. З досвіту самого Петровський крутився, як білка в колесі. Тисячі справ потрібно було встигнути розпочати і завершити, отримати інформацію з сотні джерел і зробити правильні висновки, а потім на основі цих висновків прийняти рішення і залізною рукою в життя їх впровадити. А найголовнішу справу належало в самому кінці зробити і не кому-небудь, а саме йому, командиру ударного батальйону в минулому, який особисто водив солдатів своїх у бій. Ніколи не наказував Петровський солдатикам своїм: "Вперед!", він командував їм: "За мною!" Ось і зараз йому випадає вести тих, кого сам вибрав, кому вірив, кого в справі смертельній перевірив не раз, за собою в бій. По всьому виходило - останній. І життя шкода, але - з іншого боку - закінчується воно правильно, як офіцеру належить! Тому йшов по перону полковник і посмішкою зубастою своєю усміхався.
  Знову прочмихала паром "овечка" мимо перону, штовхаючи півдесятка вагонів-теплушок. І чи то машиніст не розрахував, чи то помилився стрілочник, але загальмував маленький ешелон так, що вагони якраз проти перону зупинилися. А очільники заколоту проти Гетьмана прямо перед Петровським, тим ча-сом, як мішені в тирі вишикувалися. Дивляться на полковника здивовано: "А що ти за один і звідки то ти такий-сякий взявся?" Глянув Пилип на ті вагони двоосні, на Петлюру з Винниченком і вирішив: "Пора!"
  Зупинився для Петровського час, а потім пішов повільно-повільно.
  Не інакше, дивом якимось з"явилися в нього в руках - по всьому, прямо з повітря матеріалізу-валися! - два великі чорні пістолети і загриміли постріли в зимовому повітрі, димом вугільним від того паровоза маневрового просякнутім. Великокаліберна куля з кольта американського, та, що 45-м калібром називається, силу зупиняючу має величезну. Зовсім недаремно американці такий набій на озброєння при-йняли. Досить влучання однієї кулі такого набою, щоб надійно вивести з ладу людину, щоб опісля ніхто не здатен був до дії цілеспрямованої. Йшов полковник прямо на ватажків заколоту, руки на рівні очей тримав і раз за разом на гашетки пістолетні натискав. Він вів вогонь з обох стволів по одній цілі, щоб напевне по-цілити і знищити. Гриміли постріли, як з кулемета, кулі, влучаючи, просто розкидали тіла.
  Бій цей тривав, мабуть, секунд тридцять, можливо, цілу хвилину, можливо - дві хвилини, мож-ливо, більше. Можливо, цілих десять хвилин. Лік часу тут був особливий.
  Лише чотирьох - Петлюру, Винниченка, Швеця та Андрієвського - полковник вицілював, саме ці четверо його метою були. Знав він, що вони нині в Білій Церкві знаходяться, але що так йому поталанить - всі четверо саме тут, на пероні вокзальному зібралися - не сподівався. Він то тільки на одного - на Симона Петлюру скерований був, це практик, має досвід організації військових загонів, інші - так, базікали бульварні, до практичної діяльності мало здатні. Другим номером був Винниченко - ідеолог заколоту.
  Та тільки перон повен був справжній вояків, що мали чималий бойовий досвід і полковника могли знешкодити вмить. Тому, щоб не дати такої можливості утруднити їм прицілювання, Петровський був у постійному рухові - пересувався правим плечем вперед і ніби пританцьовував.
  Перші дві кулі звалили Петлюру - одна влучила в голову, друга в груди. Навіть і однієї було б досить, але полковник вів вогонь з обох стволів по головній цілі, щоб вразити напевно. Він не відволікався на другорядні цілі, рядових "усусів" та їхніх старшин, - зараз головним було знищити ватажків заколоту. Та й то сказати, від нього кинулися навсібіч - подалі від гріха! - настільки несподіваним виявився напад. Одні бігли світ за очі, але дехто вже зірвав гвинтівку з плеча, ген один впав за кам"яною урною і смикав затвором, тільки щось там у нього заклинило і він ніяк не міг дослати набій в патронник. А з десяток-півтора просто заклякли, нападом неочікуваним паралізовані.
  Винниченко застиг соляним стовпом, нічого дивного в цьому не було - фактор раптовості в скороминучих двобоях гальмує реакцію навіть бувалих вояків, а чого можна чекати від такої цивільної штафірки, цього кафешантанного базікала? Наступна пара пострілів поставила крапку на подальшому зем-ному існуванню письменника і політикана. Тому, за урною, вдалося пересмикнути затвор і тепер посилав кулю за кулею, однак, все даремно: такий , видно, це був стрілець. Можна було знешкодити його один-двома пострілами, але не якийсь стрілець був метою появи полковника на пероні вокзалу Білої Церкви. Загриміли постріли з гвинтівок інших "усусів". Кулі тяглися до Петровського, стягували навколо нього свинцевий вузол, і, судячи по всьому, одна з них мала от-от поставити крапку у цьому спектаклі. Тільки коли звалилися бездиханними двоє останніх лідерів заколотників, тільки тоді вояки, які тинялися до цього безтурботно по перону, змогли протерти мізки.
  По вісім - магазин кольта містить сім набоїв, восьмий заздалегідь був в стволі - пострілів з ко-жного пістолета прогриміли за якісь чотири-п"ять секунд, як кулеметна черга. Ледь затвори застигли в задньому положенні, Петровський натисну на клямки магазинів і порожні коробки сухо стукнули об камінні плити перону. Перезарядка зайняла пару секунд - магазини він замінив відразу, ніхто не встиг отямитися від розгубленості. Інша справа тепер. Тепер Січові Стрільці чекали саме цих секунд, що невмолимо на-ближалися. Їхніх секунд. Щоб можна було підняти голову, спокійно прицілитися і побачити, як твоя куля звалить цього нахабного хлопа на рейки залізничної колії. І Петровський знав, що вони вичікують, що до-чекаються, і вб"ють його зараз. І перезарядити пістолети йому вже не дозволять. Не дадуть...
  А тут і прожектор на паровозі ввімкнувся, заливаючи перон і весь простір перед вокзалом слі-пучим сяйвом. Рвонулися навстіж двері теплушок і з темряви вагонів зіскочив на перон міцний чолов"яга. За ним слідом - інші, у кожного маузер з пристебнутою кобурою-колодкою, або артилерійський парабелум з равликовим магазином, а он трійця з новітніми пістолетами-кулеметами МП-18 системи "Бергман".
  Заморгав Салимон від того світла яскравого після темряви теплушки, глянув навкруг. Де ж ко-мандир? Он він, в оточенні гавриків якихось. Гриміли щойно постріли його кольтів, але скінчилися набої в магазинах і застигли затвори на затримці, оголивши куце цурпалля стволів. Які команди будуть? Робити-то що? Наказів ніяких не чути і ніхто цих наказів Салимону не віддає. І бачить Салимон, що товстомордий стрілець, який за урною кам"яною ховався, підвів голову, ліг зручно, як на стрільбищі, ноги для стійкості в боки розкинуті, ліктями міцно в землю спирається, вже прицілився в голову полковнику, ось-ось на спус-ковий гачок натисне. Підняв свого автоматичного "штейра" з подовженим магазином Салимон, прогриміла коротка черга і голова товстомордого луснула ніби той кавун, по якому щосили палицею вперіщили.
  - Салимон, бий! - Це був той наказ, який Оверко віддав самому собі.
  І загриміла, закрутилася на вокзальному пероні віхола швидкоплинного бою. Спочатку постріли з пістолетів, короткі черги, потім крики. Що робити з "усусами", які заколот підняли проти того, хто їм до рук зброю дав, кому вони присягалися служити? Ну, це вже не "усусам" вирішувати!
  Ударний батальйон ввійшов в раж - і крушили, шинкували в дрібну капусту всіх, хто здатний до опору був і не здатний - не розбирали. Через пару хвилин все було скінчено: не те, щоб живих ворогів не залишилося, але тут потрібно було розбиратися - хто вже небіжчик, а хто тільки принишк тихесенько...
  А під ранок 17 листопада прийшов посильний від генерала Костянтина Прісовського, який ударним полком командував, і звістку приніс, що вночі перехопили його бійці поїзд з Січовими Стрільцями на перегоні і змогли їх пов"язати без стрілянини та крові...
  ...Тому бачив зараз в очах Гетьмана полковник Петровський не тільки вдячність за врятовану від ворохобні країну, але й все, що сталося за короткі місяці існування Української Держави.
  - Радий старатися Ясновельможний Пане Гетьман, але святкувати перемогу ще рано. Це ще на-віть не початок, пане Гетьман, це тільки самий початок початку...
Оценка: 3.24*6  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"