Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Честь і обов'язок-2 Ах, Одесо, перлина біля моря...

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Бої під Одесою в березні 1918 року

Ах, Одесо, перлина біля моря...
  "Завтра в далеку дорогу свого коня осідлаю,
  Кріса закину за плечі, милу свою попрощаю..."
  Тарас Чубинський, "Завтра в далеку дорогу..."
  В білястій сині неба, розтягнувшись рідким ланцюжком, летіли чорні птахи. На великій висоті їх можна було ледь розгледіти, в їхньому повільному леті відчувався втомлена важкість, нечасті помахи крил ледве утримували птахів в безкраїй осклянілій глибині. Гортанні крики їхні падали на степ вражаючи людей незрозумілою тривогою і радістю впізнання рідних місць. Птахам з такої висоти, мабуть, було видно і сонце над темними деревами, і море, на березі якого має скінчитися війна, а з нею і все супутнє - голод, клятий крижаний вітер, сокирами вирубані могили в промерзлій землі, багнетні атаки по пояс в снігу, коли поранені тонуть в ньому, захлинаючись, як в мертвому озері...
  Цієї ночі в порту Одеси вивантажували танки. Крізь млу на рейді світилися вогні іноземних транспортів і бойових кораблів. Час від часу корабель або якесь судно подавали свій голос - нутряне трубне ревіння, ніби звіриний рик, гучно виривався з його металевого черева, і, хвилину потому, йому відповідав чавунний зойк іншого. Хвилі розносили по гавані завмираюче відлуння вібруючого заліза.
  На носі транспорту, пришвартованого до причалу, було темно. Десь внизу, між бортом і бетонною стінкою, хлюпало хвилею море. Місто вгадувалося в рідкому ланцюжкові вогників, ніби підвішених в темному оксамиті ночі. Танки сходили з палуби транспорту своїм ходом, вони надсадно ревіли, наповнюючи повітря їдким бензиновим димом, який рвався з-під їхніх днищ, гар виїдав людям очі, іскри летіли від гусениць, що чіплялися за залізо трапу. Внизу на освітленому причалі клекотіло нещадне життя - гуркотіли мотори, дзвеніли ланцюги, охриплі голоси перебивали один одного. Все це існувало задля завтрашньої мети, це вона гнала з-під гвинта транспорту пінну воду, її силою спалахували прожектори на щоглах, виповзали з залізного черева транспорту одна за одною багатотонні машини з хижими прорізами амбразур...
  З Миколаєва, ще в листопаді минулого року окупованого військами союзників, прибували ешелони з польськими легіонерами, які мали через Румунію дістатися до своєї батьківщини, замінюючи німецькі війська. На вокзальних коліях польські солдати стрибали на хрустку землю Одеси, покриту подрібненим каменем-черепашником. Вони збуджено перемовлялися між собою, квапилися до будівлі вокзалу, безладним натовпом вивалювалися на пустельний майдан, наповнюючи довкілля стуком кованих міддю черевиків. Штабні машини ковзали в темряву, відвозячи прикрашених позументами офіцерів.
  З боку порту почувся віддалений рокіт - такого одеські вулички не чули ніколи. Вгору до станції дерлися невидимі в темряві величезні чудовиська і земля дрижала під ногами випадкового нічного перехожого. Швидкою риссю промчали вершники, уважно придивляючись до будівель та самої вулички. Потім з"явилися піші патрулі - вони йшли ланцюгом вздовж шляху і в темряві світилися вогники цигарок у руках солдатів. Потім в просвіті будинків показалася чорна громадина - гучно ляпали по бруківці відполіровані до сяючого блиску гусениці, із гнутої труби летіли червоні іскри, мотор вив надривно, витаскуючи всю цю махину на крутий підйом, циклопічне око прожектора пронизувало темряву, пробиваючи її, здавалося, ледве не до хмар. На пласкій башті, схожій на величезну скриню, стояли люди в шкіряному одязі, який свинцево відсвічував тьмяним світлом блідого місяця. Чудовисько, скрегочучи траками по камінню бруківки, видерлося на гору і, газонувши шаленим струменем їдучого диму, покотилося далі, а на його місці вже виростало друге чудовисько, а за ним третє...
  ...В темряві ночі несамовиті коні несли легку тачанку назустріч світанку. Промерзлий степ барабаном гудів під залізними підковами копит, чотири спутані гриви метлялися в темряві, колеса билися об рівчаки, здіймаючи до темних небес тачанку, в якій сидів, спершись об кулемет, полковник Петровський. Вставши на передку, візник стьобав віжками по крутим кінським бокам, намотавши ремені на кулак, змахував ними над головою. Ні дороги, ні стежинки - тільки тверда промерзла земля, небо чорне прострочене кулеметними чергами і кожна пробоїна зяє золотою раною, не кров, а світло струменить з неї. Світанок затеплився - як сіра щілина. І кінські гриви чорним вогнем танцювали над шабельним розрізом світлого горизонту. А візник гнав і гнав, стібаючи віжками, пінне мило клаптями летіло з мокрих кінських боків...
  Залізничний міст стирчав посеред степу, виділяючись на фоні синього неба чорним малюнком сталевих ферм. Окопи румунів чорніли звивинами бруствера свіжонасипаної землі - саме звідти бабахали і стрекотіли постріли, буравлячи весняне повітря злим переливчастим посвистом. Міст цей чорним мереживом сталевих конструкцій розпластався між берегами в почорнілому від перших відлиг снігу, його клепані ферми лежать на потужних биках, складених зі спаяних цементом річкових валунів. Ще трошки - день-два, - і крига скресне, вода вийде з берегів, степова річечка перетвориться в непрохідний водяний потік.
  - Степанович, - обернув заросле короткою світлою борідкою обличчя візник до Петровського, - ти глянь, як пуляють... Куля дурка, де вдарить, там дірка. Тобі воно потрібно? Завертаємо?
  Петровський мовчки вибрався з саней. Франтувата бекеша його з світлої цигейки, за без малого п"ять місяців боїв та походів безперервних витерлася, в багатьох місця порвана була, пропалена біля огнищ похідних, однак зашита вмілою рукою, не відразу й помітиш. Вона так само облягала міцні плечі полковника, як і на початку походу, і папаха з чорної смужки хвацько зсунута на праве вухо.
  Він і сам розумів, що ближче до мосту підходити немає сенсу. І звідси добре було видно мішки з піском, земляні бруствери перед траншеєю. Кінною атакою взяти міст неможливо - кулемети зустрінуть кинджальним вогнем. Обійти стороною - тонка крига не витримає, жорсткий наст поламає коням ноги...
  Під ранок стрілецький полк з дивізії Петровського вийшов зі степу, зробивши сімдесятикілометровий перехід через залиті водою балки, по березневій грязюці доріг, які розкисли від талого снігу. Коні важко волокли ноги і втомлені вершники не хиталися в сідлах, а похмурі і зосереджені йшли поряд, важко видираючи ноги з багнюки. Розхитані вози рипіли всіма своїми осями, забрьохані сльотою гармати тяжко клювали стволами на кожному вибою.
  П"ятий місяць дивізія Петровського то котиться в поїздах по засніженим степам України, то продирається крізь лісові нетрі. Ще в листопаді, коли на заклик полковника прибули курені-батальйони в притихлий від передчуття невідворотних подій Київ, де придушили заколот російських офіцерів Добровольчої дружини проти Гетьмана, почався похід до Причорномор"я. Проголошене УНС повстання, попри те, що вдалося знищити в Білій Церкві його ватажків ще на початку цієї ворохобні, піднятої соціалістами Винниченком та Петлюрою, спалахнуло по всій Україні. Піддавшись на демагогічні заклики українських базікал-соціалістів, багато сільських отаманів виступили проти Гетьмана Павла Скоропадського. Дивізія Петровського після того, як її батальйони під командуванням генерала Прісовського роззброїли загін Січових Стрільців (за два дні потому це збройне формування відправили на Галичину, де саме була проголошена Західна Українська Народна Республіка), виступила в похід на південь України. Там висаджувалися в південних портах війська союзників, разом з ними і під їхнім захистом в Причорномор"ї намагалися встановити свою владу апологети "єдіной і нєдєлімой" з Білого Руху. Привести таких до тями, відстояти право українського народу на свою владу і мали гетьманські війська, на вістрі яких йшли полки Петровського.
  Починався похід під колісний перестук обозів, в осінніх вихорах листя, що облітало з дерев, а потім заскрипіли санні полози, задули крижані вітри, закружили буранні круговерті...
  ...Ще в липні 1918 року в Звенигородському і Таращанському повітах спалахнуло потужне селянське повстання, очолюване соціалістом Миколою Шинкарем. Однак вже в серпні загони німецької армії та Державної Варти завдали поразки повстанцям. Шинкар зміг уникнути полону і з групою повстанських командирів заховався у штабі Легіону Січових Стрільців. Спіймавши облизня, соціалісти кинулися по допомогу до ідеологічно близької сили - російських більшовиків. У серпні вісімнадцятого відбулися переговори між Володимиром Винниченком та представником радянського уряду в Україні Дмитром Мануїльським. Більшовики погодилися валити Гетьмана Павла Скоропадського спільно з соціалістами.
  Спільними зусиллями червоних комісарів та соціалістичних гуртків на Київщині, Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині невдовзі постали численні загони - отаманів Зеленого, Ангела, Коцура, Шинкаря та інших. У них аж кишіло українськими соціалістами та російськими більшовиками, у Зеленого й Ангела вони навіть очолювали ревкоми. Революція в Німеччині та намір німців вивести війська з України штовхнули в листопаді соціалістів на заколот проти влади Павла Скоропадського.
  Після придушення заколоту Винниченка-Петлюри Гетьман Скоропадський активізував зусилля по створенню регулярних збройних сил, намагаючись реорганізувати їх у чотири армійські групи. Наявні військові формування - в більшості своїй нерегулярні - не могли забезпечити недоторканість українських кордонів і гарантувати уряду Гетьмана час для проведення реформ і реалізації власної політики. На початок грудня вісімнадцятого року Українська Держава фактично виявилася у ворожому оточенні: з півночі насувалися більшовицькі частини, на заході стояли польські війська, біля Дністра концентрувалася румунська армія, на південному сході набирали силу білогвардійські угрупування, у чорноморських портах перебували війська Антанти і залишки німецького окупаційного корпусу.
  Особливо заплутаю складалася ситуація на півдні України. Відбувалися постійні зміни влади, фактично на одній території діяли гетьманські війська, німці, загони, які повелися на заклики Директорії (Українського Національного Союзу), добровольчі частини, сили самооборони, союзний десант, комуністичні банди, керовані з радянської Росії, численні формування місцевих незалежних отаманів.
  Саме в цей час на військовому небосхилі зійшла зірка отамана Ничипора Григор"єва (Ничипора Олександровича Серветника), учасника Японської та Великої воєн. Отримавши від Гетьмана чин полковника і посаду командира одного з полків Запорізької дивізії, колишній штабс-капітан царської армії і підполковник армії Української Народної Республіки, в серпні вісімнадцятого року підняв заколот проти Гетьмана і ніби-то почав партизанську боротьбу проти німецьких окупантів на півдні України. В листопаді підтримав заколот Винниченка-Петлюри, але, довідавшись про придушення заколоту, заявив про підтримку Гетьмана Скоропадського, наголошуючи на тому, що воював проти окупаційних військ.
  Час був тривожний, кожний багнет мав вирішальне значення і полковник Петровський, який отримав наказ Гетьмана діяти на південних теренах, погодився вважати, що отамана Григор"єва ввели в оману облудливі і демагогічні заяви соціалістів з Українського Національного Союзу. Тим більше, що Ничипір Григор"єв мав заслужений авторитет серед місцевих селян, як здібний військовий організатор.
  На початку грудня Григор"єв без особливих зусиль відбив у німців Олександрію і зайняв Миколаїв. Він повідомив Гетьмана про визнання його влади і підпорядкування йому своїх загонів. Невдовзі ці формування отримали назву Херсонської дивізії. Однак, в другій половині грудня німецькі війська несподіваним ударом вибили загони Григор"єва з Миколаєва, проте вже 31 грудня здали йому місто.
  Дев"ятнадцятий рік почався для українців тривожними залпами артилерійських гармат. Фронти на півночі, на сході і на півдні кривавою петлею стягували живе тіло відновленої Української Держави. Арканна петля їхня пролягла від Азовського моря на північ по полинним донецьким степам, через ліси Слобожанщини, Сіверщини і Полісся, до Берестя-Литовського, через Волинь і Галичину до моря Чорного. На трьох тисячах кілометрів горіли села, станиці і хутори, вітер до небес роздував палаючі головешки, дощ відмивав від сажі обвуглені крокви, які стирчали обгризеними кістками, чорнів попелом витоптаний сніг...
  Поразка Центральних країн і вихід з війни Австро-Угорщини та Німеччини зумовила появу на території Української Держави військ союзників. Висадившись в Одесі, Миколаєві, Херсона, Севастополі французи з британцями поводилися, як звичайні грабіжники, що за відсутності господарів тягли все з хати. Від британців та французів не відставали й інші. Зокрема, на Бессарабію зазіхала Румунія і вже встигла захопити шмат української землі. Вигнати зайд геть - таку задачу поставив Гетьман Петровському.
  За місяці в поході полки дивізії спаялися залізною дисципліною, та й яким чином можна воювати проти кадрових армій союзників в південних степах. За час походу з окремих загонів народжувалася народна армія. А як інакше? Хто накормить бійців Петровського хлібом і дасть вівса коням? Не відбирати ж силою у такого самого селянина-трударя результати його важкої праці. Хто вступить в полк замість вбитого в бою полтавчанина, хто підніме його гвинтівку? Хто займе місце в колоні замість бійця з хутора під Катеринославом, який пішов зі своєї білої хати-мазанки, оточеній вишневим цвітом, в грудневу холоднечу степового безмежжя? Але йдуть в полки херсонські селяни, миколаївські землероби, з-під самої Одеси...
  На кілометри розтягся полк під командою військового старшини Сави Піщаленка. Між станцією та горизонтом - маленькі кубики теплушок ешелону. За ними тонкий дим в небі - то стоїть під парами бронепоїзд, змайстрований на металургійному заводі, що в місті Каменському поблизу Катеринослава. А обабіч залізниці - розсип рухливих чорних цяток. Це рисять по своїм справам взводи та ескадрони полку. Здаля - ніби жменю зерен розсіяли по білому полю, але варто тільки придивитися, і видно, що рух цей безладний підкорений одній волі, і це справа штабу, це воля командира полку.
  Пізнього ранку скликали в залі очікування вокзалу станції нараду командирську. Навколо дубового столу на різномастих стільцях розташувалися командири куренів та сотень полку.
  Командира полку Петровський знав ще по Чугуївському військовому училищу, де здавав екстерном екзамени на військовий чин. Тоді Сава Піщаленко був зеленим юнкером, а нині, пройшовши горнило Світової війни, став досвідченим військовиком, недаремно його обрали козаки командиром полку. В дивізії Петровського козаки самі обирали собі командирів, а коли якого і призначали, то тільки тоді він ставав командиром, коли в боях довів козакам своє вміння керувати ними.
  На дубовому столі карта Бессарабії розстелена, навколо неї схилилися голови старшин.
  - Ну, слухаю вас, доповідайте обстановку, панове старшина полкова. - Полковник Петровський дивиться на всіх доброзичними поглядом, але нікого ця доброзичливість не обманює. - Чим порадуєте?
  - Кодацький курінь зайняв станцію Бирзул . - Доповів командир полку.
  - Добре. - Схвально схилив голову командир дивізії.
  - Частини Херсонської дивізії Григор"єва зайняли Березівку. - Доповнив начальник штабу. - Ми встановили з ними ліктьовий зв"язок. В разі необхідності вони можуть надати нам допомогу...
  - Прекрасно. - Полковник просто променів добротою. - А що у вас на заході?
  - Зайняти Рибницю не вдалося. - Похмуро доповів Піщаленко. - Румуни зайняли міст і ми не маємо змоги переправитися на той бік через Малу Рибницю .
  - А чи не здається вам, панове полкова старшино, що у полку кояться дивні речі? Румуни спокійнісінько займають наші землі. І ніхто їм не перешкоджає. Ви сторонні спостерігачі? Чи вважаєте можливим подарувати румунському королю пару-трійку повітів? А чому не подарувати йому всю губернію?
  Похнюпилися командири, поглядами стіл дубовий буравлять. Бойову задачу Петровський завжди ставив у формі короткого напористого запитання. Страшні слова про контрреволюційну недбалість ще не були вимовлені, але вже крутилися на кінці язика, ніби чортенята біля пательні з грішниками. Салимон, особистий охоронець полковника і виконавець його вироків, враз насторожився. Так пес мисливський на дичину стійку на робить. Очі розбишацькі вже вп"ялися в обличчя старшин полкових, вибираючи жертву.
  - Дозвольте, пане полковнику? - Командир полку ясний погляд на Петровського спрямував. - До кордону Бессарабії шлях перепиняє річечка, подолати яку в цю пору року можна тільки по мосту. Взяти міст лобовою атакою неможливо, обійти кавалерією також важко. Коні ноги поламають...
  - Це я бачив. - Сухо перервав військового старшину Петровський. - Що ви пропонуєте?
  - Обійти слід далі і переправитися через цю річечку рано-вранці, коли ще стоїть нічний мороз. Нарубати шаблями та сокирами лозняку і ще ввечері розкидати його по кризі, за ніч вморозити, поливаючи водою з ополонок. І під ранок пустити по таким переправам весь полк. І брати міст з двох сторін, двома фланговими ударами. - Як саме, Піщаленко показав на карті рішучими помахами олівця.
  - Що ж, задумано непоганий. - Погодився полковник. - До вечора підійде наш бронепоїзд. Це перше. А другим є те, що на станції Бирзул розвантажився ешелон з танками. Врахуйте це в своїх діях.
  - Врахуємо!
  А під вечір підійшли бронепоїзд і мотоброневагон, відбиті хлопцями Петровського ще весною вісімнадцятого у комуністів-анархістів Андрія Полупанова. Шкода, не пощастило тоді захопити ватажка тих морячків, вдалося тому з кількома поплічниками уникнути полону. А то віддячили б йому за те, що в січні-лютому місяці вісімнадцятого року в Києві чинив разом з бандами Муравйова. Нічого, ще не вечір...
  ...Удар був несподіваним - з ранкового туману виникли хиткі, ніби марево, фігури і кинулися на витки колючого дроту. Застукотіли сокири, з хрускотом розрубуючи дріт дзенькаючий, затріщали кілки, в землю вриті, по кинутим на колючку шинелям полізли люди розлютовані. І тільки тоді кулеметники передових дозорів опам"яталися і вдарили чергами довгими по наступаючим, викошуючи в їхніх рядах прогалини широкі. Але передні вже повзли за розірваним дротом, жбурляли гранати, які падали гомінкими вибухами за бруствери траншей, здіймаючи в небо глину подрібнену та пісок мерзлий. Кулеметники, що залишилися живим, кинулися бігти, тільки ж тут з-за пригірку винеслися вершники і зім"яли їх копитами дзвінко кованими коней швидких та блиском шабель сріблястих.
  Від перших будиночків станційного роз"їзду, що за мостом притулився, вроздріб вдарили гвинтівкові постріли - били з вікон та дверей, з бійниць в стінах підвальних. Кулі били кіннотників навиліт, обпалювали роєм куль посвистуючих, вони закрутилися на місці, назад позадкували, лишаючи тіла вбитих.
  Командир полку зняв трубку польового телефону:
  - Вперед піхоту! Ні хвилини затримки! - Викликав Піщаленко батарею гарматну. - Артилерія! Чому мовчите? Викотити гармати на пряму наводку і бийте по амбразурам!
  Піхота гетьманців кинулася ламаними рядами до станційних будівель Воронкового, обтікаючи їх з флангів. З боку румунів вдарили гармати і перші вибухи здійняли мерзлу землю позаду наступаючої лави. Але вже з лощини на руках викотили гармати артилеристи полкової батареї.
  - Вогонь! - Гармати вивергнули конуси полум"я, підстрибнувши на місці. Снаряди вибухали, виламуючи кам"яні стіни підвалів, жбурляючи навсібіч шматками мурування. - Вогонь! Вогонь!
  Спалахнули пожежі - горіли криті промасленим толем дахи і дерев"яні стіни станційних пакгаузів. Пасма диму клубочилися понад землею і з-за них виринули щільні ланцюжки солдатів. Вони бігли дрібними кроками, виставивши перед собою довгі гвинтівки зі шпажками-багнетами. Гнані офіцерами, вони змогли вибігти за останні хатинки станції, але тут їм навперейми винеслися тачанки, хвацько розвернулися прямо перед ланцюгом наступаючих румунів, і кулемети вдарили в лоб.
  Петровський бачив крізь лінзи бінокля розворушений мурашник станції. По вуличці Воронкового скакали вершники, за будинками швидким кроком крокували колони піхоти, поспішаючи на позиції, з відкритих дверей вагонів вивантажували ящики з набоями та снарядами. Румунський прапор висів в непорушному повітрі над будівлею з червоної цегли - там був, мабуть, штаб розташованих на станції військ. Кілька зелених броньовиків стояли на площі, мощеній бруківкою. З високої водонапірної башти татакав кулемет, його куце рильце стирчало з віконця, перетвореного на амбразуру.
  Гетьманці залягли і стали окопуватися, виклавши малими піхотними лопатками такий-сякий бруствер, зачастили пострілами, раз за разом смикаючи затвори гвинтівок. Степ, ніби віспинами, покрився вирвами від снарядних розривів. Забиті заклякли в різноманітних позах, кулі смикали їх, ніби пробуючи підняти. Піхотинці Піщаленка, пригинаючись, почали короткими перебіжками відбігати назад.
  - Наступати! - Знову схопивши телефонну трубку, закричав командир полку. - Вперед! Тільки вперед, все йде нормально. Давай!
  Військовий старшина взяв ракетницю, що лежала поряд на бруствері і вистрелив в небо. Димний слід піднявся над станцією і ракета лопнула у вишині, розсипаючи червоні іскри. Це був сигнал бронепоїздам, що маячили на горизонті, зрідка пострілюючи зі своїх гармат.
  До станції було далеченько і броньові потяги змогли розігнати до шаленої швидкості. Вони неслися по рейкам, що дзвеніли від навантаження. Один за одним, стик в стик, багатотонні пульмани, обшиті броньовими листами, прогуркотіли мостом, розшпурлявши навсібіч мішки, набиті піском. Ураган пилу зметнувся над сталевими фермами мосту, покриваючи все сірою млою, з якої вирвався перший броньований вагон, - мотоброневагон "Заамурець", побудований в Одеських залізничних майстернях, йшов першим в цій валці бронепоїздів, - що вже відкрив вогонь зі всіх дванадцяти кулеметів.
  Ніби шпага при ударі, два бронепоїзди і мотоброневагон пронизали залізничну станцію від вхідних до вихідних стрілок наскрізь, розметавши перед собою все оглушливими залпами своїх гармат. Гасячи набрану швидкість вони прокотилися через позиції наступаючих, огорнулися хмарами пару і повільно рушили назад - у вогонь палаючих пакгаузів, до вагонів з боєприпасами, що вибухали в диму і полум"ї.
  У зворотному напрямку броньована колона йшла повільно, поливаючи все з обох бортів кинджальною зливою куль - розпечені струмені різали товсті стовбури дерев, обвалювали кроки дахів, вибивали в кам"яних стінах суцільні борозни. Здавалося, вздовж залізниці по обидва боки від рейок кипіла невидима битва - що не брали кулемети, те в притул розстрілювали гармати. Саме повітря кипіло від жару, свинець рив землю, буравив діри в стінах, калічив людей, палив гілки чагарнику, в калюжах скипала вода.
  - Тепер пора пускати кінноту. - Сказав Петровський, ховаючи бінокль в футляр.
  Салимон вже тримав коня і командир дивізії легко скочив у сідло, звичним рухом вихоплюючи клинок з піхв.
  - За рідну Україну, за Батьківщину, за нашу землю! - Полковник обернувся до вишикуваних ескадронів кінного дивізіону. - Вперед!
  Земля гримнула під одночасним ударом кованих копит, повітря качнулося від руху сотень коней, їхнього храпу і дзвону збруї. Петровський пришпорив коня і витягнув перед собою сяючий промінь клинка. І лавина понеслася по степу гривастою кометою.
  Гігантським кулаком ударив дивізіон у вузьку вуличку станції, будинки розсікли ескадрони на кілька потоків, які котилися по мощеній каменем бруківці з гиком, виттям та стріляниною. Серед палаючих будинків та головешок, які літали в повітрі, почалося криваве бойовище. З-за рогу били станкові кулемети, з горищ летіли ручні гранати, коні валилися на землю, через їхні голови летіли кіннотники, ламаючи руки і ноги, сталеві соломинки клинків випадали з рук... Але ворог вже побіг, і пощади йому не було: шабельний посвист різав димне ранкове повітря білими блискавками...
  Воронкове було взяте стрімкою атакою і бій вже перемістився в передмістя Рибниці. Але він вже стихав, тільки ще на правому березі Дністра тріскотіли постріли гвинтівок та кулеметів. Розгромлений штаб румунів жарко палав - з вікон та дверей з веселим гоготінням виривалися язики полум"я, залізний дах розпікся до червоного і лопнув, ніби тонка плівка. По всім вуличкам ловили офіцерів та солдатів противника, що розбіглися, греків в фесках та оливкового кольору мундирах, румунів в баранячих шапках, польських легіонерів в конфедератках з позументами. До смерті переляканих несподіваним боєм і ще більш несподіваним полоном, їх заганяли в станційний склад, не рахуючи.
  З боку сусіднього полустанку на залізничному насипу показалася ручна дрезина. Дрезина їхала поштовхами, залізничник, який керував нею, ледь штовхав ручку привода. Другий пасажир дрезини звисав з сидіння без ознак життя. Не доїжджаючи мосту, дрезину зупинив пост.
  - Хлопці, - залізничник ледь шепотів запаленим ротом - танки йдуть... від Бирзула... вже до Борщів, до Борщів доповзають...
  - А що з другим?
  - Обстріляли нас, коли від Слобідки від"їхали... скажіть полковнику - танки йдуть...
  Петровський негайно зібрав до себе всіх командирів.
  - Панове полкова старшино, - говорив він різко, не дозволяючи жодних заперечень - йдуть танки. Що воно таке переважна більшість бійців не знає. Фронтовиків, окопників, яких ніякими танками не злякаєш, в полку мало. Але ми били і будемо бити всіх, хто зазіхає на нашу землю. Тому наказую: двом куреням зайняти оборону на лівому березі Дністра, не пустити румунів в Рибницю. Кінному полку вийти до Борщів з боку Гонорати, зосередившись в урочищі Казимирівка. Атака по сигналу ракетою червоного вогню в бік противника. Командиру полку виділити два курені для дій в районі Слобідки, посадити їх на платформи бронепоїздів. Бронепоїздам вийти до станції Слобідка в готовності підтримати артилерійським вогнем дії піхоти. Курінним вкажу задачу на місці. Все. По коням!
  Командири вийшли, в залі станції залишилися тільки командир дивізії та Піщаленко.
  - І скільки ж нам часу танки ці дадуть? - Зітхнувши, запитав військовий старшина. - Охо-хо, зовсім ви мене, Пилипе Степановичу, роздягли. Багато я без бронепоїзда навоюю...
  - Не дадуть вони зовсім. - Обпік його поглядом Петровський. - Накажіть рити окопи. Рити і рити. Повністю закопатися в землю. Залишаю вам полкову батарею. Наказую не пустити румунів на наш берег Дністра, вони спробують відбити місто. Стояти на смерть. Хто побіжить, власною рукою пристрелю.
  Вони вийшли з вокзалу і попростували до складів. Навколо ще горіли будинки і в повітрі літали за вітром іскри цілим оберемками. Бронепоїзди вже готувалися відбути, на контрольні платформи вантажилися чота за чотою, інші підрозділи підходили поквапливим кроком, несучи на плечах гвинтівки, кулеметні тіла і станки, лопати, ломи, кирки...
  Сонце висіло над горизонтом в безхмарному небі, вітер притих і розрихлена земля сходила запахом свіжої ріллі. Мілкі окопчики поплямували степ горбиками і ламана лінія бруствера, згинаючись кутами, переривалася ділянками, де закам"янілий чорнозем не брали навіть кирки та ломи. По всій лінії окопів чулися збуджені голоси, бійці сходилися кучками, ділилися тютюнцем, обговорюючи несподівану новину про появу танків. Гвинтівки лежали на брустверах, спрямувавши в бік ворога частокіл багнетів.
  - Хлопці, щось там гуде... - Хтось зняв шапку і прислухався, приклавши ківшиком долоню до відстовбурченого вуха. - Он воно, хлопці!
  З-за посадки з"явився довгий, фарбований в темно-зелений колір брусок мотоброневагона. На "Заамурцю" полковник Петровський збігав до Борщів, особисто провівши розвідку. За броневагоном майже впритул йшла бронедрезина, розвернувши назад башту з кулеметом. Обидві гарматні башти мотоброневагона також розвернули стволи своїх тридюймівок - зимою вісімнадцятого його 57-міліметрові гармати замінили звичними 76-міліметровими польовими гарматами, через відсутність відповідних снарядів - в бік противника. "Заамурець" з бронедрезиною поминули лінію окопів, але звук так само йшов від Борщів. Він повільно наближався, наростаючи. Здавалося, басовито гудуть кілька гігантських мідних струн. Гул далеких моторів плавав в тиші, то посилюючись до рокоту, то, ніби знесиливши, майже стихав зовсім.
  З-за далеких пагорбів все гучніше став наростати гуркотливий звук багатьох моторів. Він ріс, ширився, здавалося, весь степ накрив підвиваючий рокіт двигунів, супроводжуваний брязкітливим плеском гусениць. Ось над обрізом вершини в блакиті неба стали виростати броньовані башти, вони ніби висувалися з-під землі. Танки насувалися, не відкриваючи вогню, гучно хлюпали об землю траки гусениць.
  - Он воно, хлопці! - Зі степу, обійшовши Дібровку вздовж залізниці, рухалися невидані до цього машини. Шум моторів хвилями ходив між пагорбами. Танків було вісім - три величезні і п"ять невеличких. Три машини-громадини своїми спонсонами, з яких стирчали стволи гармат, були схожі на кораблі, що вилізли на сушу. Коли вони рухалися, похитуючись на купинах, ніби пароплави на хвилях, з вихлопних труб летіли іскри і чорний дим спрацьованих газів. В їхніх незграбних рухах було щось страшне, ніби вони підкорялися не рукам людським, а жили самі по собі, як самостійні істоти: залізо ожило і задихало жаром, сталеві ланки гусениць нівечили землю шипами, а на квадратних баштах слабо світилися ввімкнути фари, схожі на круглі злі очі невідомих чудовиськ.
  - Йдуть... йдуть... йдуть! - Пронеслося по лінії окопів і все стихло.
  Слідом за залізними машинами з-за далекого бугра щільним колонами повалила румунська піхота. Попереду на конях рухалися офіцери, вітер ледь колихав шовк полкового прапора. Чорні, ніби вугілля, туші машин ніби затуляли весь білий світ. Нічого не стало видно навкруг - тільки ці похмурі корпуси, та ще пустота між ними, налита гулом заліза, від якого дибки ставало волосся.
  - Вогонь! - Закричали, як на сполох, поряд в окопах і квапливі постріли вдарили по машинах.
  Українська піхота дружно ударила з кулеметів. Навіть вдень було добер видно, як траси куль перехрещувалися на танковій броні, рикошетячи на всі боки. Виростаючи в розмірах, гігантські машини пихкали синім димом, ревіли моторами, вивергаючи з бортових спонсонів гарматний вогонь. Сталеві махини невідворотно насувалися, давлячи сталевими гусеницями перемішаний зі снігом чорнозем. З кожною хвилиною вони ставали все страшнішими, їхня невразливість вражала уяву недавніх селюків.
  - Хлопці! - Закричав хтось з відчаєм в окопі. - Воно ж залізне! Куля його не бере!
  - Рятуйся, хлопці! - Підхопив перший панічний зойк інший, кидаючись геть з окопу. - Та що ж ми з голими руками! Передавлять же, як тих клопів!
  Його за ногу втягнули в окоп, він ще там щось кричав, намагаючись піднятися з ковзкої багнюки. Але вже по всьому протязі траншеї побігли лякливі одинаки, щось волаючи в паніці. Танки продовжували сунути і в люкові квадратної башти на самій верхівці броньованого чудовиська, що сунув попереду всіх, стояла людина в шкіряній куртці з насунутими на очі випуклими окулярами. В зубах танкіст стискував коротку люльку-носогрійку і пихкав димом, поблискуючи скляними окулярами.
  А кулемети гетьманців все різали прозоре морозне повітря довгими чергами по танковим лобам броньованим. І добре було видно всім в окопах, як стрімким віялом рикошетить густа злива куль від сталевих листів корпусу машини бойової.
  І тут танки вдарили зі всього свого бортового озброєння - по земляному брустверу траншеї ніби протягли невидимий плуг. Снарядні вибухи підняли в повітря фонтани землі.
  Попереду йшли три важкі машини, кожна в тридцять чотири тонни вагою. Шість гармат і дванадцять кулеметів. Наїжачившись вогнем, гуркочучи моторами "рікардо" в 150 кінських сил кожен, танки британського виробництва МКV безперешкодно наближалися до окопів гетьманців. Ще п"ять французьких машин типу "Рено ФТ-17" шльопали гусеницями за британськими "самцями", прикриваючись їхніми могутніми корпусами. В гранчастих баштах двох легких танків стрекотіли "гочкіси", три часто-часто пихкали 37-міліметровими гарматами Пюто, випускаючи фугасні гранати, споряджені мелінітом. При підході до окопів гарматні "Рено" перейшли на картеч - вибухаючи над землею, свинцеві горошини вибивали навкруги все живе, вражаючи тих, хто виліз з окопу. Бігли, як відзначив полковник, тільки необстріляні новачки, що тільки-тільки прийшли в дивізію. Бувалі ж солдати зіщулилися в окопах, перечікували обстріл.
  - Тікай, хлопче, тікай! - Загорлав хтось поряд і Петровський обернувся на крик. Але Салимон висунувся з-за спини командира дивізії і врізав по потилиці панікера - невиразного чоловічка в сірій забрьохані шинелі - той зіщулився і притих, злодійкувато поглядаючи на розсердженого Оверка.
  - Ех, драпають, заячі душі! - Салимон запитально глянув на полковника. - Я збігаю...
  І зник, ніби його ніколи тут і не бувало. Ген, кожушок його мигнув раз-другий і зник.
  З боку Слобідки відповіли гармати бронепоїздів - снарядні вибухи плеснули межи танків, піднімаючи в повітря подрібнену землю і жмути минулорічної трави. З узлісся заухкали виведені на пряму наводку тридюймівки гарматного дивізіону. Навколо наступаючих машин ніби димні кратери розверзлися. Подрібнена земля повисла чорним туманом і в ньому сплескувало полум"я, гримів грім, щось валилося, падало і здіймалося вгору, але в розривах темної каламуті так само повільно рухалися, по-звіриному загрібаючи гусеницями, невмолимо насувалися величезні махини, вивергаючи вогонь з усіх гармат і кулеметів.
  Один з снарядів влучив в МКV, пронизав броню і вибухнув всередині залізної коробки. За якусь мить спалахнув бензин, і вже за хвилину здетонував боєкомплект і машина лопнула з жахливим гуркотом, викинувши в небо всю свою начинку - клітку з поштовими голубами, запасний кулемет і стволи гармат, дводенний запас продовольства і спорядження екіпажу, сигнальні прапорці і лампи для зв"язку, розірвані баки з водою та мастилом, кулеметні стрічки. Стовп диму та вогню повільно осідав на землю серед гетьманців, що панічно бігли геть від бойовища в напрямку станційного селища. Але решта танків продовжували свій рух з невблаганною цілеспрямованістю. Серед цього пекла, дивом уникаючи куль, низько пригнувшись до кінських грив, посильні від Петровського.
  - За насип, всім відходити за насип! - Крізь гуркіт бою вони горлали вони голосами зірваними.
  Рятівна нитка залізниці лежала зовсім поряд. Коли Салимоненко перевалив за неї і скотився по той бік по той бік, він побачив великий натовп людей, що важко дихали, в шинелях та кожушках. Петровський сидів у сідлі, насмішкувато дивився на перелякане воїнство.
  - Гвинтівки є? - Скалив зуби вже відверто. - І то добре. Ще не придумали всякі англійці вкупі з німцями та французами такої машини від якої козак не дременув би на своїх ногах!
  В юрбі пролунав смішок, солдати починали шикуватися, поглядаючи насторожено в бік степу, звідки продовжувався котитися гул моторів. лопалися снаряди і тріщали кулемети.
  - Побратими ваші б"ються, а ви їх кинули на смерть вірну. - Вже не сміявся полковник.
  - Страшно. - Неголосно промовив хтось і Петровський повернувся на голос.
  - Звісно. Страшно. Я й сам боюся, чого там приховувати... Але потрібно перемогти страх. Україна чекає від нас тільки перемоги. Фронтовики є? - Шеренги невпевнено гойднулися і з задніх рядів пробиралися бійці. Спочатку одинаки, потім - групами. І полковник жорстко продовжив. - Ну, полякалися, й годі. Не страшніше германця. Починаємо атаку. Піднімайте за собою тих, хто не окопничав - не всі вони боягузи. А я вдарю з флангу. Згадайте, як ми ось тут, неподалік, бронепоїзди на шаблю брали...
  - Там для всіх нас перемога або смерть. - Петровський вказав шаблею в бік залізничного насипу. Потім рушив конем до селища, де чекав на нього посильний від кінного полку. Побачивши командира дивізії, зв"язкові пришпорили коней йому назустріч.
  Танки обвалили окопи і йшли вздовж краю траншеї, вивалюючи з-під гусениць глиби землі. Вже дві машини чадно диміли, наповнюючи степ бензиновим гаром та димом. А піхотні лави перевалили через насип і охоплювали їх в півкільце. Танки стали розвертатися, вирівнюючи ряд. Піхота союзників - в сірих колонах виявилися не тільки румуни, але й польські легіонери та французькі піхотинці - підтюпцем квапилася на підтримку танків. Але не встигали вони, не встигали!
  Кулемети танків стрекотіли безупинно, ріжучі їхні удари валили на землю гетьманців, кулемети спороли повітря, тонко посвистували кулі. Але вже летіли під сталеві днища пляшкоподібні гранати, здіймаючи чорний земляний прах з-під важких туш. Кілька гетьманців видерлися на британський МКV, накриваючи його великим шматком брезенту. Інші, обламуючи багнети, засовували їх в оглядові щілини, стріляли всередину гулких корпусів з револьверів та маузерів. Ось вже величезний британський танк застиг на місці, осліплений шинелями. З другого гусеничний ланцюг злетів зі дзвоном. З люків полізли танкісти в шкіряному одязі. Відстрілюючись з пістолетів та револьверів, вони розсипалися навсібіч, намагаючись добігти до своєї піхоти. Їх доганяли, пронизуючи в спину багнетами, валили на землю, в"язали мотузками по рукам та ногам. З фронту з гиканням винісся ескадрон, помчав до піхотних лав союзників. А з флангу мовчазною лавою загуркотів копитами по мерзлій землі кінний полк під командою Петровського.
  Все змішалося в лютому бойовищі: сірі шинелі поляків і жупани гетьманців, баранячі шапки румунів і шлики українців. Тут і там по землі каталися клубки тіл, з них раз за разом виривалися то шкіряні куртки, то драні шинелі, кидалися в степ і падали, звалені кулею навздогін...
  На величезному полі минулорічна стерня стирчала залізною щіткою. Вітер розносив дим від палаючої станції, яка скидалася на потопаюче судно: з чорного диму виступав шатровий дах водонапірної башти. Залізні чудовиська були непорушні. Розпластана по землі гусениця лежала пласкою змією і на кожному хребці гнучкого хребта - гостре ікло. Здиблений на бік, з оголеними колесами-бігунками і рваною раною в гарматній башті, танк і зараз вражав своєю могутністю. Навіть вбитий, він зберігав в своєму залізному тілі силу могутнього звіра...
  ...Танки вантажили ще до настання темряви. А вночі запалили між колій вогнища і в їхньому летючому світлі чужоземні машини здавалися особливо страшними. Їхні циклопічні фари горіли сліпучим вогнем, все навколо огорталося чадним димом вихлопних труб, які залізними зміями вилися по танковій броні. І станційні хлопчаки, здається, вони сьогодні так і не лягали спати, шастали біля гусениць, залізали в корпуси, заглядали у відкриті люки, декотрі примудрилися навіть на бортові башти-спонсони видертися.
  Керував завантаженням Петровський. Він сам заліз в машину, сів за важелі керування. Трансмісійниками у нього працювали Оверко Салимоненко і боєць з екіпажу мотоброневагона - колишній моторист з одеського порту. Сталева громадина розверталася на пригальмованій гусениці, то смикалася вперед, то завмирала на місці. Збита зі шпал естакада потріскувала під тягарем машини, просідала загрозливо. Танк повільно вповзав на залізничну платформу.
  - ...Ви молодці, що відстояли станцію. - Федорчук повернувся до Петровського, який спроквола сьорбав міцний чай в окремому купе спального вагону. - І добре, що взяли полонених. На переговорах вони будуть ще одним козирем.
  Поїзд, в якому до Одеси їхала українська делегація для переговорів з союзниками, зупинилася на пару годин на цій невеличкій станції, де кілька годин тому відбувся бій між полками дивізії Петровського та військами союзників. І зараз Іван Остапович, що входи до делегації як радник з економічних питань, слухав розповідь полковника про минулий бій. Втім, розповідь Петровського була короткою.
  Вони вийшли на перон, прощаючись. З вишини чувся пташиний крик.
  Пташиний ланцюжок, коливаючись, йшов за край неба. В струменях небесного вітру вони вже відчували подих моря, запах відталої землі. І це надавало птахам сили. А тим, хто дивився їм услід, було не піднятися у височінь, не злетіти над всіма сотнями кілометрів засніженого степу, над річками, закутими в кригу, висадженими мостами, окопами з кулеметами і гарматами багатотонних броньових поїздів...
  Дивися в небо полковник Петровський, дивився радник Гетьмана Іван Остапович Федорчук, дивилися в небо тисячі гетьманців Катеринославської дивізії, розтривожені кличем птахів і, мабуть, шкодували, що немає у них крил, що не по чистому небо, а по землі прокладений їхній довгий, ще ніким не звіданий шлях до такої неблизької перемоги.
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"