Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Честь і обов'язок-3. Там з запорогами степом-дорогами...

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
Оценка: 1.57*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Літо 1918 року. Бої під Катеринославом.

  Там, з запорогами степом-дорогами...
  "Ген степами, темними ярами йдуть походом ріднії полки.
  Хто відважний, хай іде із нами, лицарями будьте юнаки!"
  Степан Малюца, "Повстанська пісня"
  З пізньої осені 1918 року ситуація була вкрай непростою. Україна була оточена ворогами з усіх сторін. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки... На заході концентрувалися польські війська Юзефа Пілсудського - Польща намагалася загарбати землі Західноукраїнської Народної республіки... На півдні в Одесі, Миколаєві, Херсоні висадилися війська союзників. Південна смуга була зайнята французькими, грецькими, польськими, румунськими військами... На південному сході зростали антибільшовицькі сили під проводом генерала Денікіна... Але основну загрозу становили московські більшовики разом зі своїми тимчасовими союзниками: повстанськими загонами різноманітних отаманів. На півночі відбивали наскоки радянських загонів полки під загальним командуванням генерала Костянтина Прісовського. В Донбасі проти "червоних" воювали загони Гайдамацького корпусу генерал-майора Володимира Сікевича.
  З кінця листопада місяця вісімнадцятого року по українській землі мела кривава віхола...
  А найбільша загроза для Української Держави назрівала на Слобожанщині. Наступ російські більшовики вели по двох напрямках - на Харків і на Київ. Київський напрямок радянським військам перекривала Сердюцька дивізія з частинами 4-го Київського , 5-го Чернігівського і 6-го Полтавського корпусів, які ще тільки формувалися. На Харківському напрямку навалу стримувала дивізія полковника Болбочана.
  На сході відразу після початку заколоту Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського почала військові дії маріонеткова Радянська Криворізько-Донецька республіка. Тут обстановка була найскладнішою. В листопаді на Сіверщину і Слобожанщину вторглися з Радянської Росії дві дивізії, сформовані з повстанців Щорса і Боженка та поповнених червоногвардійцями з Радянської Росії. Вже 24 листопада вони захопили невеличке містечко Суджа, де було проголошено тимчасовий радянський уряд України.
  Метою "червоних" був Харків. Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом - 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців - здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робітники, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики. І вони вміло цим скористалися. Ще восени 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно - гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, хто є хто...
  Проте навіть за таких умов оголосити радянську владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з"їзді рад, коли вся більшовицька фракція - 125 осіб -залишила з"їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив більшовицький командувач, - це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робітників Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям "московських та пітерських товаришів" були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.
  Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з"їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з"їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки - Народний Секретаріат. І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робітники заводів, залізничники і працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова - історія замовчує.
  У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.
  29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робітників було сформовано полк Червоного козацтва під командування Віталія Примакова. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення - тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.
  Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.
  Зовсім інші настрої панували серед харків"ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої Запорізької дивізії). За три місяці Слобожанщина досхочу наїлася влади більшовиків.
  4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців - запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. (Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї.) Давши драла від самих лише запорожців, що вирвалися далеко уперед від німців, більшовики вигадали байку про "українське військо у німецькому обозі". Та приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії більшовики не змогли.
  Тим часом слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.
  За Гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку Радянської Росії.
  Ситуація змінилася після революції в Німеччині. На півночі і сході на українську землю вторглися орди віковічного ворога українців - москалів. Одночасно з заколотом Винниченка-Петлюри загони російських червоногвардійців порушили підписаний влітку договір про мир між Українською Державою та Радянською Росією і атакували Харків. В німецьких частинах утворилися солдатські комітети, і з ними швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали і грабували поляки. Більшовики ж запропонували німецьким воякам евакуюватися на Балтику і Данциг через свою територію. За це червоні зажадали певних послуг.
  З-за фактичного розвалу державного управління, що його спричинив заколот в Києві, запорожцям довелося додержуватися нейтралітету і уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення червоногвардійських залог по той бік кордону, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих ще й у війну з німцями. Тепер же, в тому безладі, що ширився невпинно, можна було чекати всього. Навіть найбільш ерудовані не завжди могли перерахувати всі назви армій, банд мародерів та політичних партій, що діяли в Україні, зокрема, на Слобожанщині, ризикуючи збитися з ліку:
  - Комуняки, сіцілісти, зелені сіцілісти, монархісти, кадети, махновці, есери, голубі брати, чорноморці, автономники...
  Після придушення в Києві заколоту проросійськи налаштованих офіцерів полковник Болбочан досить круто притиснув і в Харкові тих, хто мріяв про відродження "єдіной і нєдєлімой". В час становлення влади Гетьмана під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайної комісії - ВЧК - до України тікали тисячі людей. Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою від голоду Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів і всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав"ярні та ресторани. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії.
  Організації шанувальників "єдіной та нєдєлімой", що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон і граф Келлер. Сутички між офіцерами-українцями і офіцерством російським спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити "мазепинців і сепаратистів". Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої Запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії.
  На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині на короткий час було встановлено владу Директорії. Офіцерство російське, що роїлося в Харкові до того часу, жодного опору запорожцям не чинило. Проте вже 20 листопада, коли прийшла звістка про знищення ватажків заколоту і роззброєння Загону Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця, дивізія Болбочана відновивши українську владу в Харкові, повернулася під знамена Гетьмана України Павла Скоропадського.
  І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у Запорізький корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робітники-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою був брак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.
  Спроба заколоту спричинила до анархії на місцях і запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною хвацьких та завзятих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Ковтуна, Шинкаря, Сахарова і Нестора Махна. До того ж, ледь банди червоних підійшли до міста і мали загрузнути в позиційних боях, вступивши в двобій з запорожцями, повстання проти українців підняв німецький гарнізон.
  11 грудня організована більшовиками рада солдатських та робітничих депутатів спробувала здійснити в місті переворот - вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадило в місті воєнний стан. Запорожці розігнали демонстрацію на вулицях, більшовицький мітинг в театрі "Міссурі" і губернський з"їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися у якусь там демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильніше підбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.
  30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Гетьманці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу "червоних" надійшло повідомлення: "ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ... Німці беруться затримати гетьманські війська, зайнявши спільно з нами вокзал". Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.
  Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків"ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.
  Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення - полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю - довелося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі - наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено. В ніч на 3 січня запорожці залишили Харків.
  Гетьман вимагав повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава, щоби з"єднатися із загонами Нестора Махна. Полковник Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання "червоних". Воякам Болбочана вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Ситуація коливалася, мов на терезах: або-або. Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. Німецькі частини, хоч і не додержали свого слова затримати гетьманців у Харкові, проте надали більшовикам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили "червоним" направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом.
  Більшовики, зайнявши Харків, повели наступ на південь, в напрямку Криму і південних портів. Червоні війська під керівництвом Антонова-Овсієнка - пролетарські полки Петрограда і матроси Балтики - ще на початку вісімнадцятого року "допомагали" народу України "звільнити" українську землю від націоналістичної Центральної Ради. А нині він командував Південним фронтом відновленої Радянської Криворізько-Донецької республіки, яка 26 листопада проголошена Українською радянською соціалістичною республікою. До складу фронту входили дві напівсформовані українські повстанські дивізії, невеличкі загони повстанців, але основну масу військ фронту складали російські полки і дивізії...
  ...Бронепоїзди виходили з території заводу зазвичай вночі, без світла та паровозних гудків. Потужні броньові потяги належить виводити з складального цеху лише вночі. І цими ночами всі, хто до виробництва бронепотягу не залучений напряму, спати зобов"язані. Поряд зі складальним цехом дозволено бути лише тим, хто безпосередньо бере участь в останніх приготуваннях.
  Іншим тут не місце. Інших тут і немає.
  І ось "чорний " паровоз потягнув з цеху бронепаровоз та броньовані платформи з гарматними баштами. Гігантські броньовані скрині пропливали мимо воріт складального цеху, в чорних бійницях коротко зблискували в світлі ліхтаря вороновані хоботки кулеметів. В нутрощах сталевих коробок гулко відлунювали удари колісних пар об стики рейок. Тисячопудовий потяг важко котився за броньованим мастодонтом, який ще взимку був побудований на заводі Гартмана в Луганську. Бронепоїзд тягнув потужний "чорний" паровоз - також луганського виробництва, - з короткої труби якого летіли за вітром іскри, а з-під коліс його, велетенських, червоних, пара пихкала вулканом.
  Бронепоїзд стояв на заводській колії, поширюючи різкий запах свіжої фарби. Могутній бронепаровоз в середині потягу, чотири заковані в крицю бронеплощадки, кожна з гарматною баштою і чотирма кулеметами попарно на борт, по дві контрольні платформи в хвості і голові бронепотягу. Паровоз ще не димів: одягнутий в броню, він був схожий на велетенський, грубо витесаний обрубок, сталеві листи опускалися на колеса. І бронеплощадки здавалися витесаними з одного цілого шматка, прострочені рядами випуклих заклепок. Контрольні платформи, що стояли в голові та хвості поїзду, були важко завантажені інструментом, штабелями шпал, які пахли мазутом, оберемками костилів та накладок, запасними рейками.
  На сусідній колії знаходився окремий ешелон з класних вагонів для штабу та житла команди, півдюжини теплушок для боєприпасів і майстерень, трійка відкритих платформ для двох автомобілів, чотирьох мотоциклів, дрезини, польових кухонь. Брязнули зчеплення, "чорний" паровоз став в голові потягу.
  З будівлі заводської контори вийшла досить молода людина, в якій легко можна було впізнати морського офіцера. І не тому, що під шкіряною курткою вгадувався чорний кітель моряка, добряче поношений, але з надраєними до сонячного блиску ґудзиками, не в кашкеті з посірілим чохлом і навіть не в кортику. Навіть коли б ця людина начепила на себе якийсь цивільний піджак, якісь засмальцьовані домоткані штани разом з личаками - все одно крізь цей маскарад пробилися б впевнений і міцний крок, незворушний холодний вираз бездоганно голеного обличчя - все підказувало: воїн, моряк, командир.
  Це був командир бронепоїзда, до відміни чинів колишній гардемарин, який через жовтневий переворот в Петрограді не встиг отримати заслужені погони мічмана, Олексій Демченко.
  - Отримано наказ. - Повідомив гурту командирів, що купчилися тісно біля штабного вагону. - Рушаємо на Новомосковськ, там бронепоїзд чекає командир корпусу генерал-хорунжий Петровський.
  Якось непомітно заструменів димок над паровозною трубою - значить, скоро відправлення. Хвилювання прискорило людський рух біля вагонів - квапливо попрямували до штабу кілька чоловік в шкіряних командирських куртках, побігли по шпалах в темряву посильні. Вздовж сіро-зелених листів сталі шикувалися бійці, не зовсім вправно підрівнялися, виставивши біля самих чобіт приклади гвинтівок. Широкі леза маузерів холодно відбивали світло нечисленних ліхтарів. Матрос в широченних кльошах і бушлаті видерся на тендер бронепаровоза, розвернув широке жовто-синє полотнище. Вітер тріпнув матерією, розпрямив її на всю довжину і стрімко кинув на матроса, шовком жовто-синім обліпивши фігуру чорну.
  ...Пішов потяг. Блимнув вогниками червоними останнього вагону і зник в темряві...
  Роз"їзд Орловщина на залізничному перегоні Новомосковськ-Павлоград налічував всього кільканадцять будівель, будок, сарайчиків. Головна колія роздвоювалася, щоб зустрічні потяги могли розійтися. Стрілка виводила на заіржавілу другу колію, по якій, судячи зі стану рейок, давно ніхто не їздив. Остови горілих вагонів вздовж другої колії - залишки скинутого з колії потягу після зимового рейду махновців.
  Зараз на роз"їзді панувало незвичайне пожвавлення, ніби Орловщина перетворилося на крупну станцію, життя на якій вирувало. Коли на роз"їзд прибув бронепоїзд "Петро Сагайдачний", на другій колії стояли звичайний потяг з класних вагонів та важкий бронепоїзд. Потужний бронепаровоз, виробництва луганського заводу, дві бронеплощадки з далекобійними 42-лінейними гарматами в баштах. Поряд - кілька легкових та вантажних автомобілів. Бронепоїзд, так само, як і бронепотяг Демченка, змайстрували ще навесні робітники Дніпровського металургійного заводу в місті Каменському. Над трубою бронепаровоза ледь помітно текла цівка гарячого повітря, дрімали далекобійні гармати затягнуті чохлами, з відкритих люків та бійниць бронеплощадок вранішній вітерець видував чадну, важку задуху. Бійці вже прокинулися, вони звикли вставати рано. Хоча їхньою стихією були не степ і залізниця, в сталевих коробках вони почувалися, як риби в воді. Зараз бійці бронепоїзду юрмилися біля водокачки, плескалися, реготали і жарти їхні були солоними та грубуватими. Смугасті тільники і синє татуювання, неймовірної ширини кльоші і безкозирки з потертими назвами давно покинутих або потоплених кораблів: "Каліакрія", "Діана", "Воля", "Забіяка", "Олег", "Керч", "Лейтенант Шестаков", "Капітан Баранов", "Гаджибей". Чорне море перемішалося з Балтикою. Засмаглі, перевиті м"язами торси, грубі, ніби підошва, долоні, могутні голоси...
  В Новомосковську Демченко отримав розпорядження залишити базу бронепоїзда на станції, бойовій частині наказ прямувати до роз"їзду Орловщина. На роз"їзді прямо з фронту прибув і на другій колії завмер потяг генерал-хорунжого Петровського. Цей потяг генералу тому потрібен, що влітку вісімнадцятого року в степах Таврії безкраїх почалася на українській землі війна особлива, війна Громадянська, війна маневрена. Від тієї війни, що миром Версальським завершилася, відрізнялася вона принципово.
  Громадянська війна в Україні - це відсутність суцільних фронтів. Це стрімкий маневр рухомих військ. Це обхвати і обходи, зухвалі кидки з виходом на фланги і тил ворога. Громадянська війна в Україні - це вихід з глухого позиційного кута Світової війни, це маневр у всій свій красі та блиску, який, здавалося, був безповоротно втрачений на залитих кров"ю полях Світової війни, яка тільки щойно скінчилася...
  Минула, Світова війна - це окопи, сидіння на місці. Минула війна - безпросвітна моторошна, тупа м"ясорубка. Це війна піхоти з масовою участю артилерії, саперів, хіміків, зв"язківців... Кіннота на тій війні ниділа в тилах і ніякого вирішального впливу на хід бойових дій не мала. Війна, що миром Версальським скінчилася, була довершеним, ідеальним, доведеним до повного абсурду зразком війни позиційної.
  А нині на безкраїх просторах українських степів стрімко сягала свого зеніту сліпуча зоря війни зовсім іншого ґатунку. Всі воювали проти всіх. Країна, не найменша в Європі, враз вся перетворилася в поле бою. Перекопати таку країну окопами та траншеями неможливо, в країні народу стільки немає. Оборона в такому разі не може бути суцільною. І значить противники в тил один одному запросто потрапляли через відкриті фланги, обходячи вузли спротиву. Ось чому Громадянська війна на землі українській була маневреною, а не тому що українці найрозумніші. І в цій війні кіннота ставала силою вирішальною. А кіннота найбільше відповідає війні рухливій, війні маневреній. І кіннота вагу набирала, стрімко і неминуче.
  В такій війні командиру високого рангу, щоб військами своїми керувати, потрібні відповідні засоби. І генерал-хорунжий Петровський керував полками і дивізіями Дніпровського корпусу з рухомого пункту управляння в класних вагонах потяга залізничного розміщеному. Попереду потягу - мотоброневагон "Заамурець", у матросів комуніста-анархіста Полупанова весною вісімнадцятого відбитий. Це повністю закритий броньований вагон з двома двигунами. В разі пошкодження основного паровозу мотоброневагон здатен самостійно вивести потяг у безпечне місце. Озброєння мотоброневагону - дві тридюймові гармати в баштах кругового обертання і шість кулеметів. Екіпаж мотоброневагона - двадцять шість осіб.
  За мотоброневагоном -паровоз потужний, на луганському заводі збудований. За паровозом класні вагони. Перший для охорони та паровозних бригад, другий - для вузла зв"язку, шифрувальників, зв"язківців та телеграфістів, третій - для командира Дніпровського корпусу генерал-хорунжого Петровського, четвертий - їдальня і кухня, п"ятий - для обслуговуючого персоналу, в кінці три платформи з ручною дрезиною, двома автомобілями та чотирма мотоциклами...
  ...Обстановка весною і літом 1919 на півдні України мінялася швидко і була вкрай складною.
  Ось щойно командир Херсонської дивізії полковник Григор"єв повернувся під гетьманські знамена, разом з полками Катеринославської дивізії Петровського викинув геть з української землі румунів та поляків з греками усякими та французами до купи. Але довелося полки катеринославців повернути в таврійські степи, де ще з осені вісімнадцятого, виплекані Легіоном Українських Січових Стрільців, набрали силу загони отамана Нестора Махна разом з загонами дрібніших отаманчиків. А залишені без пильного ока повстанці-партизани Григор"єва, відразу ж в Одесі, Миколаєві, Херсоні влаштували грабунки та реквізиції "міської буржуазії", безсудні розправи з "золотопогонниками", щедро "кров"ю вмити білу кістку".
  Спробували гетьманці, не загострюючи відносин - на півночі та сході України в розпалі була війна з більшовиками, примусити полковника Григор"єва навести лад в полках Херсонської дивізії і відновити дисципліну - як ударом ножа в спину спалахнув заколот його свавільних загонів. Ешелони і бронепоїзди заколотників рушили на Черкаси і Умань, Єлисаветград і Кременчук, Катеринослав і Олександрівськ. Однак не вся дивізія пристала до заколоту Григор"єва - частина партизан під командуванням Юрія Тютюнника зберігала нейтралітет і повільно, уникаючи боїв з гетьманцями, відступала в напрямку Києва.
  А по південним артеріям залізниць потяглися товарні теплушки вщент набиті награбованим скарбом, реквізованою зброєю, напівп"яними матросами, скнаристими степовими дядьками та випущеними з в"язниць карними злочинцями. Бунтівні загони Григор"єва громили станції, вирізали єврейські передмістя і вішали тих міщан, які на свою біду балакали російською мовою. Мутний вал бандитизму впритул підкочував до південних міст, загрожуючи перетворити життя міщан в суцільний жах.
  Вже в кінці травня із загонами отамана Григор"єва з"єдналися загони Нестора Махна, який ревниво слідкував за успіхами суперника. І сотні кулеметних тачанок Революційно-Повстанської армії України заторохтіли від села до села, стрімко поглинали версти безкрайого таврійського степу, вони виникали біля передмість, ніби з-під землі, сіючи навколо паніку і страх, руйнуючи тили гетьманців.
  Безперечно, армія Махна була впорядженим, дисциплінованим хоробрим військом. Та армія ця мала єдину ваду - хронічну нестачу зброї та боєприпасів, тому могла існувати тільки в тилах гетьманських військ і тільки в якості повстанської сили. Анархіст Нестор Махно марив економічними перетвореннями, прагнучи створити "селянський рай", він не розумів значення міст, жадав їхнього знищення, як такого, і бажав побудови суспільного устрою практично на основі натурального господарства. Саме таке ставлення до міст з їхніми заводами і мануфактурами й вартувало йому постійної нестачі зброї, набоїв та амуніції.
  От проти цього свого колишнього спільника - весною вісімнадцятого полковник Петровський так само, як і Махно, з допомогою галичан з Легіону УССів і особисто полковника Василя Вишиваного свою Катеринославську дивізію з напіванархістських загонів створював - і вели запеклу і безкомпромісну війну в таврійських степах полки під командування полковника Самокішина, що в квітні замінив Петровського на посту командира дивізії. Повстанців РПАУ чекав розгром, ребеліянтам проти регулярного війська важко встояти, справа була тільки в часі. До того ж, нестача у Махна зброї та набоїв...
  Саме ця нестача боєприпасів і кинула Махна в обійми до "червоних".
  І бунтівний отаман отримав підтримку від маріонеткової Української радянської соціалістичної республіки. Махно мав би радіти. Його чудову, боєздатну, але вічно без набоїв армію було врятовано. Фронт з гетьманцями стабілізувався по лінії Олександрівськ-Павлоград. В результаті на півдні, завдавши удару від Ростова-на-Дону на Маріуполь, війська "червоних" прорвалися в приазовські степи та Крим і, скориставшись станом, що склався на південно-східних теренах Української Держави, на схід від Катеринослава з"єдналися з дивізіями Південного фронту армії УРСР, які вели наступ з півночі, від Харкова.
  Але в тилу у "червоних" також не все було гаразд. Одночасно з заколотом Григор"єва вождь Білого Руху генерал Денікін розгорнув наступальні дії на півдні Росії, що перешкодило перекиданню радянських військ з Центральної Росії на допомогу Південному фронту Антонова-Овсієнка.
  Тим не менш, ситуація на півдні була критичною і гетьманський уряд вдався до рішучих дій. А командувач Харківської групи військ генерал-значковий Болбочан отримав однозначний наказ Гетьмана - за всяку ціну відбити Харківсько-Донецький промисловий район і вибити війська російських більшовиків з Харківщини і Донецького краю. Цього вимагала і стратегія, і економіка - без харківських заводів, донецького вугілля і металу Українська Держава існувати не могла.
  Для цього Дніпровський корпус Петровського був підпорядкований генералу Болбочану. Його дивізії разом з корпусами Харківського напрямку складають Лівобережну групу військ і відповідають за оборону Лівобережжя Української Держави від більшовицьких "визволителів" з Радянської Росії...
  ...Генерал Петровський прочинив двері купе.
  - Начальника штабу до мене...
  Оверко, який чистив у коридорі свого автоматичного "штейра", відклав вбік зброю, і зник.
  За кілька хвилин в коридорі пролунали чіткі кроки, в двері коротко стукнули і до купе ввійшов начальник штабу Дніпровського корпусу контр-адмірал Олександр Нємітц.
  Робота будь-якого командира зводиться до того, щоб зібрати усі відомості про противника і свої війська, оцінити ситуацію, прийняти рішення, віддати бойовий наказ і тримати під постійним контролем його виконання. Основою бойового наказу є задум бою чи операції. Задум того, як розгромити і знищити противника, навіть коли він прийшов в чиюсь іншу світлу голову, завжди належить командиру.
  Після цього до роботи долучається штаб, який командирський задум втілює в плани операцій. Плани операцій розробляє оперативний відділ штабу корпусу. Він же розподіляє задачі між виконавцями і контролює виконання. Інформацію про противника постачає оперативному відділу розвідка.
  Командир Дніпровського корпусу генерал Петровський та адмірал Нємітц, і штаб корпусу з ними разом, працювали до пізньої ночі, ситуацію на Катеринославщині оцінили і прийняли рішення. Наближалася північ, коли, нарешті Петровський підвів голову від паперів і мовив втомлено:
  - Будемо складати наказ...
  ...Командувач Лівобережної групи військ генерал-значковий Петро Болбочан невисокого зросту, виглядом, борідкою, вусами схожий на провінційного лікаря. Командний пункт Харківської групи військ знаходиться на невеличкій залізничній станції на південь від Полтави, звідси Болбочан керує своїми військами. Потяг командувача щойно прибув на роз"їзд Орловщина.
  Питання про взаємодію дивізій і полків групи в ході розгрому "червоних" військ і загонів бунтівних отаманів командувач Лівобережної групи Петро Болбочан міг би обговорювати в своєму штабі, викликавши для бесіди командира Дніпровського корпусу генерал-хорунжого Петровського. Однак генерал-значковий Болбочан вирішив за краще самому відвідати колегу.
  В вагон-салоні поруч з купе Болбочана - велика робоча зала. Зала простора. Вікон немає. Тут вікнам не дозволено бути. Стеля, стіни, підлога - металеві, як у звичайному вагоні. Світло яскраве, але не сліпуче. Стіл - півтора метра на шість. Тим добрий, що можна на довгому широкому столі розкласти карти будь-якого розміру. Зараз на столі карта Катеринославщини і Харківщини. Минулу ніч, день і ще ніч працював над такою самою картою командир Дніпровського корпусу Петровський, разом з начальником штабу проробляли деталі майбутньої операції...
  - Доповідайте обстановку, генерал-хорунжий.
  Петровський глянув на Нємітца: "Начальник штабу, прошу..."
  - Противник у складі зведеної Задніпровської дивізії Павла Дибенка, створеної з частин другої і третьої українських радянських дивізій, третьої російської стрілецької дивізії і дрібніших підрозділів зайняв станцію Синельникове і зараз готується до удару на Катеринослав. Головна ударна сила "червоних", їхній ударний кулак, бронепоїзди. Зосереджені на станції Синельникове в кількості двадцяти одиниць. - Доповів начальник штабу, коротко, ясно і зрозуміло. - "Червоні" перевершують наш корпус в силах і засобах в півтора-два рази. В разі необхідності їм можуть надати допомогу угрупування радянських військ на півночі, від Харкова, і на півдні, в степах Таврії, а також повстанці РПАУ Нестора Махна.
  - В складі Дніпровського корпусу, - продовжував Нємітц, - Катеринославська і Житомирська піші дивізії, корпусна артилерійська бригада, дивізіон бронепоїздів і частини та підрозділи бойового та тилового забезпечення корпусу.
  Житомирська дивізія, частини якої тільки починають прибувати з півночі, складається з чотирьох піших і артилерійського полків. Кожен піший полк в своєму складі має чотири пластунські курені і полкову гарматну батарею. Артилерійський полк дивізії складається з трьох дивізіонів: двох легких гарматних - російські трьохдюймові гармати зразка 1902 року, і легкого гаубичного - 122-міліметрові польові гаубиці зразка 1909 року. Кожен дивізіон має по три чотиригарматні батареї. Всього дивізія нараховує до дев"яти тисяч бійців. Артилерія налічує сорок тридюймових польових гармат і дванадцять легких гаубиць калібру 122 міліметри, 64 станкових кулемета і 96 легких кулеметів. Але на сьогодні ми маємо тільки два неповних полки дивізії, решта частин прибуде до Катеринослава залізницею на протязі двох-трьох діб.
  Катеринославська піша дивізія в зв"язку з маневреним характером бойових дій, переформована на нову організаційно-штатну структуру. Зараз дивізія складається з двох піших, двох кінних полків, кінно-кулеметного і кінно-артилерійського полку. Кінні полки складаються з трьох кінних, кінно-кулеметного ескадронів, пластунського куреня, посадженого на тачанки і кінно-артилерійської батареї кожен. Піші полки мають у своєму складі два пластунські курені, посаджені на тачанки, два кінних і кінно-кулеметний ескадрони і кінно-артилерійські батарею кожен. Всього в дивізії нараховується сім з половиною тисяч бійців та вісім тисяч коней. Артилерійське озброєння - 40 тридюймових польових гармат, 12 австрійських 104-міліметрових легких гаубиць, 140 станкових кулеметів на тачанках і 120 легких кулеметів...
  Почув таке Болбочан і аж подих перехопило йому від заздрощів - корпус Петровського мав сильніше озброєння, ніж уся Харківська група. Можна було б сказати, що корпус отримав приоритетне постачання завдяки рішучим діям свого командира під час придушення заколоту проти Гетьмана, але генерал знав, що це не так. Армія Української Держави на теперішній час перебувала в основному на самозабезпеченні. То ж зброю, боєприпаси, спорядження хто, як міг добували. Особливо гостро стояло питання командних кадрів. Його Петровський також вирішив своєю владою, ще літом вісімнадцятого створивши два учбові курені на Катеринославщині і неподалік від Житомира, де готували молодших старшин і підстаршин. Проте навіть такий захід тільки применшив гостроту кадрової проблеми, остаточно її не вирішивши...
  - ...Задум операції полягає в тому, щоб відрізати війська "червоних" на південь від Павлограду. - Продовжував начальник штабу корпусу. - Оскільки противник оперує в рамках "ешелонної стратегії", його війська діють вздовж залізничних магістралей і прив"язані до них. Захопивши вузлові точки на шляхах сполучення, ми примусимо противника до відступу в степ, кинувши важку зброю і - це головне - основну ударну силу "червоних" - бронепоїзди. А у відкритому степу, без важкого озброєння, його піхоту легко знищить наша кіннота і кулеметні тачанки.
  Для цього штурмовий бронепоїзд з приданим пішим куренем одного з полків Житомирської дивізії і кінною сотнею катеринославців прорветься до станції Павлоград і займе оборону на південній околиці міста. З півночі частини "червоних" зможуть підійти тільки через добу-півтори - вони зараз зв"язані боєм з частинами Харківської групи військ. Удар на Катеринослав ми парируємо артвогнем, у нас беззаперечна перевага над "червоними", особливо у важкій і далекобійній артилерії. Прорватися на схід "червоні" також не зможуть - залізниці на сході перекрили полки Донецької групи військ. Підхід з півдня загонів Махна і Григор"єва малоймовірний, але якщо це станеться, їх стримуватимуть кінні полки Катеринославської дивізії. У резерві залишаються два важкі бронепоїзди і чотири піших курені житомирців...
  Командувач Лівобережної групи постукав олівцем по карті... Болбочан міркував. Ні, він не знаходив якихось вад в задумі корпусного штабу. Командир корпусу скоса позираючи, уважно слідкував за Болбочаном. Петровський ніби заново побачив графічне зображення плану задуманої ним операції. Розглядаючи карту, де за кожним значком стояли не абстрактні полки, а цілком реальні люди, особистості, які дихають, відчувають, думають, здатні любити, творити прекрасне і в той же час руйнувати, знищувати, Петровський відчував суперечливі почуття. "Шкода бронепоїзд... і три з лишнім сотні піхотинців... тільки створили, укомплектували... місяця за три це була б чудова частина. Але більше нікому доручити цю справу..." Він подумки перебрав всі частини корпусу і погодився з думкою начальника штабу: так, більше нікому. Саму піхоту не пошлеш - неповоротка, кіннота добра в наскоку, нальоті, але в обороні нестійка. А команда бронепоїзду складається з прекрасних, досвідчених бійців, кожен з них розуміє, що робить. Звичайно, є новачки, є слабкодухі, але у Олекси Демченка і не такі ставали героями...
  Розпорядження командиру бронепоїзда "Сагайдачний" прибути до Петровського передав Оверко Салимоненко - особистий вістовий і охоронець командира корпусу, а також виконавець його вироків...
  ...Демченко пробув в штабному вагоні недовго. З"явився в дверях, лиш зіскочив на землю:
  - Сигнальник! Великий збір! - Його погляд зупинився на вістовому командира корпусу. Той обнімався з командиром першої бронеплощадки Максимом Салимоненком. - Що, знайомого зустрів?
  - Брат це мій, рідний брат! - Обнялися ще раз і Максим зник всередині бронеплощадки.
  За півгодини бронепоїзд був готовий до відправлення. В тісній бойовій рубці командир бронепоїзда разом з начальником штабу дивізіону розглядали карту.
  - Ось гляньте, Івану Макаровичу, тут, за дванадцять кілометрів до Павлограду, якась дивна колія... Вона починається ось тут, біля роз"їзду Межиріччя, і виходить на лінію Павлоград-Синельникове в районі роз"їзду Домаха. Коли "червоні" і чекають з боку Новомосковська когось, то вже не на цій колії. А нас чекають. - Демченко постукав тупим кінцем олівця по карті, показуючи де можлива засідка.
  - Знайомі місця... Це тимчасова гілка, вона веде до кар"єру, де брали щебінь для баластування колії. Я здогадуюся, що ти хочеш, Олексо. Але чи не ризиковано? Колія стара, можливо, місцями розібрана. Можна запросто загриміти під укіс, угробивши все...
  - Зате нас звідси не чекатимуть! - Демченко висмикнув з затискачів слухавку і натиснув клавішу на телефонній трубці. - В машинному! Рушаємо на Павлоград, середній хід!
  На підході до роз"їзду бронепоїзд стишив хід і з передньої контрольної платформи зіскочили двоє матросів. В цьому місці колія розгалужувалася - від основної гілки відходило якесь іржаве, розхитане і заросле відгалуження, по якому, судячи зі стану колії, вже давно ніхто не їздив. Вздовж колій - посадка, неширока, заросла густим чагарником. Накатана, відшліфована до блиску головна колія залишилася збоку. Самим малим ходом бронепоїзд спустився в кар"єр, який довгою широкою щілиною розрізав земну твердь. По обидва боку виднілися кучі щебеню, уламки тачок, вщент проржавілі лопати, гниле ганчір"я...
  Пустили попереду ручну дрезину з розвідниками. За хвилину вона зникла за поворотом.
  - Малий хід! - Розпорядився командир бронепоїзда. Поїзд відразу збільшив хід.
  Кілометра чотири йшли малим ходом, все було спокійно, і раптом попереду - завал!
  - Стоп, машина! - Брязнули буфери. Зо два десятки матросів висипали з двох передніх бронеплощадок, попрямували до великої кучі піску та каменю, яка перегородила дорогу.
  - Розвідку вперед! - Перенесли на руках по той бік завалу ручну дрезину, команда розвідників з бронепоїздної роти десанту скочила на лавки, качнула коромислом раз-другий і зникла за поворотом.
  Мовчки - слова ні до чого, і так все зрозуміло! - стали відкидати велике каміння. Підійшов командир першої бронеплощадки Максим Салимоненко, приніс оберемок лопат. З платформ зіскочили піхотинці з десанту, взялися допомагати, працювали швидко, зосереджено, без зайвої балаканини, часто змінюючи один одного. За півгодини завал розчистили.
  За годину гілка з кар"єру вийшла до головної колії. Бронепоїзд обережно пройшов стрілку, зупинився. З хвостової платформи, яка ставала головною, зіскочили двоє матросів, хутко перевели важіль стрілки. Бронепоїзд поповз на північ, лиш контрольні платформи минули стрілку, набрав хід. За півгодини на повному ходу ввірвався до передмість Павлограду. Мав рацію Демченко - з цього боку їх не чекали! Взяли залогу червоноармійську сонними, ті навіть не зметикували відразу, що ж трапилося.
  ...Командир бронепоїзду вибрав для командного пункту вишку пожежної башти. Брандмайора більшовики розстріляли за зв"язок з "націоналістами", пожежні ж розбіглася і будівля була покинута.
  Дивно, але з вечора, як гетьманці захопили місто, з боку "червоних" ніяких дій не сталося. Це було незрозумілим, адже через Павлоград йшов зв"язок дивізії Дибенка з Харковом. Тому Демченко чекав нічної атаки, тим часом бійці лаштували оборону. По два взводи приданої піхоти він поставив на північній та на східній околицях. Решта зайняли оборону на півдні. Роту десанту він залишив у своєму резерві.
  Ніч пройшла спокійно. Лиш до ранку перехопили зо два десятки ешелонів з хлібом, які прямували в голодну більшовицьку Росію. Передмістя ніби вимерло, рідко брехали собаки, тільки десь далеко у полі ледь жевріли вогниками багаття, біля яких стріпували дрімоту вартові "червоних", небо ж висіяло стільки зірок, що вони лежали одна побіля одної суцільним мерехтливим килимом.
  Розвиднялося. В бінокль в передсвітанкових сутінках з башти уже добре можна було роздивитися плутані вулички, брудно-сірі парканчики, зарослі садочки навколо хат.
  Тьмяно поблискували рейки колії, яка перетинала місто і відсікала західну частину від центру. На півдні, в каламутній далині досвітнього серпанку було видно контури невеличкого села, кілометрів зо два від передмістя, якісь окремі сарайчики, городи... В місті на деяких крупних будинках, де ще вчора майоріли червоні знамена, Демченко розгледів синьо-жовті прапори і посміхнувся про себе: "От пройди... швидко зметикували, що влада помінялася..." Він сховав бінокль в футляр. Чекання було необтяжливим.
  На горизонті, з півдня показався димок - йшов ешелон.
  "Вони!" - відмітив командир бронепоїзда і знову дістав бінокль. Пихкаючи димом та паром маневрова "кукушка" тягла за собою кілька вагонів і платформ.
  - Ешелон в межах досяжності гармат. - Доповів артилерійський спостерігач, не відриваючись від стереотруби. Демченко не відповів. Він чекав поки ешелон помине сільце. Ага, ось!
  - Відкрити вогонь! - Наказав Демченко. Артилерист, що нервово палив в очікування розпорядження, кинув недопалок і почав передавати на бронеплощадки дані для стрільби. "Вони розгорнуться кілометра за два від передмістя, - мозок морського артилериста, колишнього гардемарина, працював, як арифмометр, варіанти прораховуючи, - їхні лави підуть під шрапнеллю, а потім під кулями; місцина рівна, сховатися важко, ми виб"ємо не менше роти ще до їхнього виходу на рубіж багнетного удару..."
  Чисте вранішнє повітря дзвінко луснуло. Снаряд здійняв стовп землі та диму зовсім поряд з паровозом... Ще постріл! Снаряд влучив прямо в паровозний котел, білий стовп пари рвонув вгору, примарним серпанком огортаючи чорний силуетик локомотива. По обидва боки від ешелону стали розбігатися рисочки, точки. Демченко бачив - це не втеча. Безладні скупчення рисочок і точок поступово складалися в рівні тонкі ланцюжки; вони довгими вусиками відсувалися все далі і далі від ешелону, в степ, поволеньки повертаючись до південного передмістя Павлограда. А з платформ вже скочували гармати, передки, зводили коней. Піднімаючи курні хвости, гарматні запряжки понеслися вбік від залізниці: дві - праворуч, дві - ліворуч. Зникнувши з очей за якимись пагорбами, вони тепер готувалися до бою. Ще далі, по обидва боки від залізниці, клубочилися сіро-жовті хмари пилу. Це кіннота на рисях доганяла ешелон з піхотою.
  - Так, - з задоволенням сказав Демченко і усміхнувся, - тепер все, як належить.
  Артилерист здивовано скосив око на командира. А в душі Олекси настав спокій: тепер він міг спокійно, з натхненням зайнятися війною. Він прикинув, скільки саме більшовицьких військ рушило відбивати Павлоград, - виходило не менше двох з половиною тисяч.
  "Ву-уу-уу-ба-бах!!!" - прийшла відповідь від червоних. Снаряд вдарив в дах станційного пакгаузу, здійняв вгору шматки дощок і бляшаної покрівлі. Над рваною дірою потекло гаряче повітря, заструменів густий дим, хлюпнуло жовтогаряче полум"я... Ще раз просвердлило повітря нудотне виття снаряду, гуркнуло в одному з будиночків на околиці, шпурнуло в повітря черепицю і хмару вапняного пилу. Ватними клубочками спухла над дахами шрапнель, кілька важкеньких куль довбонуло по стінам пожежного депо, збило шматки біленої штукатурки, проглянула червона цегла. "Ніби кров крізь бинт" - подумалось.
  Чергова граната вивернула діру в фарбованій блясі даху, на кашкет Демченку упало кілька лусок штукатурки та цегляні крихти. "Можуть збити, міняти СП? - Подумав Олекса. - Рано... рано... рано."
  Він взяв слухавку у зв"язківця, запитав у помічника, що лишився на бронепоїзді:
  - Втрати є?
  - На півночі і сході все спокійно. В піхоті півдесятка поранених, одного убито. - В слухавці шипуче відлунювали близькі розриви. - Бронепаровоз і площадки цілі, пошкоджень немає.
  Запищав телефон, що з"єднував башту пожежного депо зі штабом пішого куреня.
  - "Червоні" піднялися, йдуть з трьох сторін! В першій лаві три роти, дві уступом, кроків за п"ятдесят за першою. - Зв"язківець скоцюбився в кутку, даремно намагаючись втиснутися в стінку.
  - Біглий вогонь! - Передав артилерист на бронепоїзд. І командиру піхотинців. - Обстановка?
  - Ведемо прицільний рушничний вогонь.
  - Кулеметникам відкривати вогонь, як "червоні" підійдуть на триста кроків, берегти набої. Але ближче ста кроків не підпускати.
  Ланцюжки сірих фігурок неквапливо, але неухильно наближалися до передмістя, охоплюючи піхоту гетьманців з флангу. Над ними спухали клубочки шрапнелі, кілька десятків фігурок вже темніли непорушно в сіро-зеленій траві.
  - Вони загинають правий фланг. - Лаконічно доповів командир піхотинців.
  - Зрозумів. Вживемо заходів. - Демченко віддав слухавку зв"язківцю і негайно взяв іншу, що з"єднувала з кінною сотнею. - Контратакувати піхоту "червоних" з лівого флангу... І жвавіше, жвавіше! Примусьте лави зупинитися, змішайте їх. І шуму, шуми побільше. Коли пустять кінноту - не зв"язуйтеся!
  В бінокль видно було, як колона кінноти вийшла на околицю, миттю перетворюючись в розгорнутий стрій, коні майже з місця взяли в галоп. Виск, свист і гикання на кілька хвилин заглушили тріскотню гвинтівок. З висоти башти кіннота здавалася серпом, який занесений над рідкими колосками вправною рукою женця. Гетьманці налетіли раптово, з люттю та швидкістю, що подесятеряє сили, вводить противника в оману, змушуючи перебільшувати небезпеку.
  - У-у-у-о-оа! І-і-гі! Я-а-а! - Горлянки вершників ніби самі по собі вигукували безладну, але застрашливу абракадабру, спалахували сріблясто, блискавками шаблі зблискували, здіймаючись і опускаючись на голови, руки, плечі "червоної" піхоти. Курява, піднята сотнею вершників, здавалося, ховала в собі десятки тисяч... Курські, орловські, воронезькі, рязанські хлопці, недавно відірвані від сохи, вмить забули все, чому навчали старі солдати чотирнадцятого року. Проснувся віковічний, що віками намертво в"ївся в душу селянина, страх пішого перед вершником, мужика перед шляхтичем, кріпака перед козаком-воїном...
  Лівий фланг гетьманців було врятовано, правий фланг більшовиків був відкинутий. Роти "червоних" змішалися, лави перетворилися в метушливу юрбу людей, вони в паніці тікали геть від смерті, яка свистіла над головами розбійним замахом козацької шаблі. Частина "червоних" кинулася вперед, до передмістя. Тут їх зустріли кулемети, дві полкові гармати вдарили картеччю прямою наводкою...
  Не зарвалися б лиш козаки... Командир кіннотників вчасно дав команду, смикнув правий повід:
  - В місто! - Кілька хвилин - і сотня ніби випарувалася.
  Коней знову сховали в дворах та сарайчиках. Пил осідав на пітні боки тварин, що втомлено схропували, вимотані швидкоплинною, але шаленою скачкою.
  Сонце стояло високо і пекло нещадно, хоча до полудня залишалося ще досить часу...
  "Червоним" тільки з четвертої - чи з п"ятої? - спроби вдалося зачепитися за край передмістя.
  Над містом клубочився сіро-жовтий дим, прозорі в світлі червневого дня язики полум"я лизали і жерли паркани, стіни будинків, дерева. Горіло українське місто, на розпоротій маківці дзвіниці, покосившись, все ще поблискував хрест, але Демченко відчував жаль тільки до чотирьох сотень гетьманців - козаків-житомирян і своїх, бронепоїздників, які вже були втрачені для армії Української Держави.
  ...Від пішого куреня житомирян і десантної роти бронепоїзду вціліло не більше сотні козаків. Решта полягли в палаючому передмісті Павлограду, яке зараз розсипалося жаринами, на його вуличках, в дворах, на витоптаних городах, в розколотих снарядами будинках. Одну бронеплощадку розбило прямим влучанням, з тридцяти станкових кулеметів десанту і бронепоїзда залишилося цілими не більше дюжини, кінна сотня втратила три четверті свого складу. На гармату було по дюжині снарядів, з набоїв - по півдюжини стрічок на кулемет і по десятку обойм на стрільця.
  Бронепоїзд вже двічі виривався з міста, прямою наводкою розстрілюючи лави "червоних". Під час останнього виходу і отримали тридюймовий стусан - очевидно, командир у росіян мав кебу в голові, він поставив одну гармату спеціально чатувати вихід "Сагайдачного". Та машиніст не розгубився, вчасно дав задній хід і встиг сховати бронепоїзд за будинками до того, як артилеристи "червоних" пристрілялися.
  Сам Демченко вже двічі міняв свій спостережний пункт, "червоні" артилеристи вперто намацували ймовірного спостерігача, розбивши всі високі будівлі в місті. Зараз СП командира бронепоїзду знову був на вишці пожежної башти. Серед уламків сяк-так примостилися вже інший артилерійський спостерігач - попередній стік кров"ю від осколків у живіт - зі своєю стереотрубою, зв"язківець з телефонами і Олекса.
  "Червоні", сховавшись за розбитими будинками, готувалися до чергової, здається, шостої з світанку, атаки. Так десант і бронепоїзд билися блискуче: за одного гетьманця більшовики поклали не менше п"яти своїх убитими чи пораненими. Два стрілецькі полки росіян за вісім годин бою втратили не менше половини свого складу, в кавалерійській бригаді "червоних" також були втрати. Демченко це знав напевне.
  "Почнуть вони приблизна за півгодини, щонайбільше, хвилин за сорок, - міркував Олекса, спершись спиною на напівзруйновану стіну башти. - Потім ще півгодини бою, не більше..." Карта з червоними та синіми позначками викликала у нього приємне, тепле почуття. На карті він бачив те, що надавало йому твердості духу. Від Луганська по "червоним" завдасть удару Донбаська група генерала Сікевича одночасно з діями Дніпровського корпусу. На оголені фланги харківського угрупування радянських військ зі сходу і заходу ударять кілька з"єднань. Два кінних полки Катеринославської дивізії - майже тисяча вершників у кожному - вже почали рух. Вони налетять на не прикриту Лозову і до вечора вузлова станція буде звільнена. Один з полків потім ударить на Куп"янськ - назустріч військам Донбаської групи. Другий на Ізюм і Балаклею. І весь корпус стрімко охопить Харків, замикаючи в оточення столицю радянської "України". А це стане прологом до остаточного звільнення української землі від більшовицьких окупантів...
  Десь на півдні бухали гарматні постріли. " Мабуть, в Катеринославі..." - прикинув Олекса. Ще десять хвилин тиші і батарея "червоних" стала бити по окопам. Артилерист негайно передав на бронепоїзд координати і за третім залпом одна, потім ще одна гармати противника замовкли.
  Цього разу більшовики піднялися в атаку мовчки, без "ура". Олекса бачив в бінокль, як били з окопів маузерівські карабіни гетьманців, і то одна, то інша постать в гостроверхому шолому, в сорочці з "разговорами" згиналася і то повільно, то стрімко падала в молоду зелену траву...
  - Я був переконаний, що ви протримаєтеся, Олексію, і я не помилився. - Несподівано пролунав спокійний, трохи глухуватий такий знайомий голос і Демченко різко обернувся. Позад нього стояв адмірал Нємітц в чорному морському кітелі без погонів з адміральськими нашивками на рукавах, підперезаному широким командирським ременем з пістолетною кобурою і кортиком.
  - Ви? Тут? - Але адмірал жестом зупинив враженого Демченка.
  Нємітц дістав з футляра важкий морський бінокль. Цейс фіолетово зблиснув лінзами, коли адмірал оглядав поле бою. Артилерист тим часом радісним голосом передавав нові установки прицілу і ось серед лав атакуючих росіян виросли стовпи вибухів. Розривів було багато, дуже багато - била не одна батарея, не дві, цілий дивізіон, і вогонь вели крупні калібри. Після четвертого залпу лави змішалися і більшовики побігли назад, в степ. А назустріч їм вже розгорталися в атаці два ескадрони кінноти гетьманців...
  Бій ще гримів в передмісті Павлограду, але по його кривуватим вуличкам вже тяглися нескінченні вервечки полонених в гостроверхих шоломах-будьонівках, в рубахах з червоними і синіми "разговорами". Адмірал і Демченко спостерігали за всім цим байдуже, без злорадства - звична картина війни...
  - Я одного не розумію, Олександре Васильовичу, навіщо ви мені повідомили про задум операції. А раптом я потрапив би в полон і розповів, що наш рейд на Павлоград має основним завданням відволікти увагу і зв"язати боєм якомога більше сил більшовиків? - Запитав Демченко. Очевидно, питання це не давало йому спокою ще з учорашнього дня, коли Петровський і Нємітц ставили задачу бронепоїзду.
  - Не перебільшуйте значення і геніальності нашого з генералом Петровським задуму, Олексію. - Посміхнувся у вуса Нємітц. Він дістав з шкіряного портсигара товсту цигарку явно саморобного виготовлення, припалив, з задоволенням затягнувшись ароматним димом, і в повітрі поплив приємний запах турецького тютюну. - Стратегії непрямих дій пару тисяч років напевно що є. Не будемо робити вигляд, що її в Українській Державі придумали. А в штабах Червоної армії зібраний весь цвіт російського генералітету, офіцери в з"єднаннях і частинах "червоних" аж ніяк не в багнетні атаки ходять, як у Денікіна, вони займаються своєю справою - управляють військами. І для них наша операція не становила особливої таємниці.
  - А чому ж тоді... - Почав було Демченко, але Нємітц жестом зупинив його.
  - Застережу ваше питання, чому ж тоді більшовики не передбачили наші дії? - Адмірал посміхнувся. - Очевидно, тому, що як у Білому Русі, так і в "червоній" Росії Українська Держава все ще залишається "малоросійськой опєрєткой", що не заслуговує серйозного до себе ставлення.
  - Нічого, ми їх примусимо поважати українців.
  - Звичайно. - Погодився Нємітц. - Ось вам, як флотоводцю в недалекому майбутньому, і належить старанно вивчати досвід цієї війни - стратегія громадянської війни, що йде на просторах українських степів, і війни океанської, яку нам доведеться вести на просторах Атлантики та Тихого океану, беруть початок зі спільних коренів. В майбутній війні вам, молодим, очолювати флот Української Держави.
  - Ви вважаєте, що Україна матиме океанських військовий флот? - Здивувався Демченко. - Це коли всі великі кораблі або потоплені в Новоросійську, або захоплені англійцями та французами?
  - Побудувати коробки будь-якої водотоннажності не проблема, це чисто технічна задача, що вирішується при наявності бажання і політичної волі у державних мужів. А от військових моряків Росії, а нині Україні, потрібно було вирощувати ще вчора, ба! навіть позавчора. Моряків, які бажають воювати і марять перемогами... Тим більше, що кораблі, про які ви говорите, ще до спуску на воду застаріли. Та це передчасна розмова, Олексію. Більш детально будемо поговоримо після нашої перемоги. Честь...
  Адмірал підніс руку до козирка, повернувся і пішов до станції. Олекса відвернувся, що віддати розпорядження, як тут за його спиною вибухнув снаряд...
  - Адмірала убило! - Різонув слух чийсь крик.
  Демченко кинувся до адмірала, той лежав ницьма в дорожній пилюці, яка червоніла кров"ю.
  - Живий, живий... - Він не помітив, звідки взявся фельдшер, силкувався згадати прізвище, але в пам"яті спливало тільки ім"я - Степан. - Осколок ногу розбатав, та ще контузило, по всьому...
  - Гей, ви двоє! - Демченко підкликав двох матросів з бронепоїзда. - Беріть адмірала на шинель, несіть обережно до бронедрезини і на повним парах до Катеринослава! Степан - з ними! Виконуйте!
  "Тільки б довезли живим... Тільки довезли б живим..." - нав"язливо, як заяложена платівка, крутилася в голові одна і та сама думка...
  ...Залізнична станція догорала. Вздовж насипу громадилися залізним безладдям броньові коробки бронеплощадок висаджених панцирників. Вони валялися, задерши до неба розчепірені чавунні колеса, скорчені вибухами броньові листи. Випатрані, як риба, вивернуті навиворіт, сплющені і розірвані на шматки платформи і вагони чорно диміли мазутом, цідили нудотний сморід паленої фарби і ганчір"я. Екіпажі їхні, набрані з "кльошників" балтійських, побрели у ковиловий степ від насипу залізничного, прихопивши з собою барахло своє, гармошки, гітари, скрині окуті і мішки рядняні, скинувши їх на плечі широкі. В степ котили підводи, вщент навантажені клунками і ящиками. Поодинокі вершники залишали станцію, петляли в високій тирсі, сліди зміїсті за собою лишаючи. То там, то тут темніли кинуті гармати, розбиті санітарні фури, перевернуті снарядні ящики, снаряди відсвічували латунними гільзами, розсипи цинків з набоями...
  Це було все, що залишилося від збірної Задніпровської дивізії Павла Дибенка. Залишки її розповзалися по степу, йшли по шпалах, тяглися путівцями, знаючи, що вранці на станцію ввірвуться гетьманські бронепоїзди, з брукованого кругляком большака влетять в чорноверхих шапках зі шликами розпалені боєм ескадрони з шаблями-блискавками, а по полю крокуватимуть піхотні лави, густо стріляючи з гвинтівок. Не так давно більшовицька орда комдива Дибенка після російської голодухи обжиралася дармовими харчами, обпивалася винами і горілкою з розграбованих складів, набивала розбійні торби і лантухи ганчір"ям обивателів Харкова, Полтави, Сум, Павлограда та десятків інших містечок та сіл щедрого та багатого півдня і сходу України. Зараз це збіговисько банд, уже розсмикане в нескінченних сутичках з гетьманцями, метушилося-борсалося між будинків та вагонів у пошуках виходу зі смертельного круга...
  23 червня 1919 року Червона армія квапливо залишила Харків.
  Ген-ген пливли в бездонному синьому небі гетьманські літаки з жовто-синіми розетками на крилах перетинчастих, виглядаючи свою поживу на понівеченій війною землі...
  На південному вокзалі похапцем вантажилися в пасажирські й товарні вагони штаби, відповідальні партійні і радянські працівники. Відступали на Суми, Білопілля, Ворожбу. Вони ще не знали, що між Ворожбою та Путивлем на річці Сейм вже висаджений в повітря міст, і гетьманські війська готують оточення, з нього "червоним" вириватися доведеться, переправившись на рибальських човнах, і тікати далі, далі з боями до самих Брянських лісів... Інші загони та полки йшли Московським, Полтавським трактами - на Суми... Куріли земляним пилом дороги, не в змозі стримувати в вузьких берегах своїх людську повінь, незчисленні підводи, санітарні фури, обідрані автомобілі, заморену кінноту та втомлену піхоту...
  ...Далеке місто спливало за горизонт, і здавалося втікачам, воно ніби повільно занурювалося в землю, як потопаючий в морі корабель. Ось вже сховалося зовсім, на поверхні видніються лише щогли - тонкі палички заводських труб. А в спину відступаючим натовпам з поривчастим вітром, з пилом, який хрустів на зубах, з літніми грозовими зливами летіли, завивалися, паморочили голови ненавистю і розгубленістю десятками і сотнями найрізноманітніші чутки: про незчисленні гетьманські полки, що рушили на "пролетарську Росію", про зміїне кубло зради в самому серці військового керівництва, про ситих начальників, що продали революцію, казнокрадів, хабарників, грабіжників казенних складів. Правда і брехня, ворожі вигадки і власні недорікуваті просторікування, страх і невпевненість - все сплелося в щось без певної форми і спільного змісту, повзуче, кислотно-їдке, від чого одні втрачали надію, а інші впадали у відчай, розповзалися по ближнім та дальнім хуторам, аби лишень відсидітися, вціліти, перечекати у затишному місці великий розбрат, залишитися осторонь цього лютого двобою...
  Але гетьманські льотчики, припавши до окулярів цейсівських біноклів, бачили не тільки відступаючі "червоні" війська, що куріли пилом по трактам, - нескінченні обози, безформні ряди піхоти, що розтяглися на цілі кілометри, гарматні запряги, які мчали цілиною... На пласкій та безкраїй землі тут і там гриміли бої - палали станції, які принишкли, ніби сховалися, притулившись до тонких ниток залізниць, в чорних зигзагах окопів пихкали пасмами вибухи, на широких долинах річок кінні лави сходилися в шабельному герці, заводячи свої нищівні хороводи, прямо по жовтіючому хлібові котили вуглисті коробки кулеметних та гарматних панцирників, зчепившись у двобої з ар"єргардними загонами "червоних"...
  Українські війська ввійшли в місто майже без бою. Похапцем створений на шляху гетьманців укріплений район було прорвано. Окопи, бліндажі, кулеметні гнізда - все, створене невміло, руками мобілізованої буржуазії і різношерстого "нетрудового" елементу, не витримало першого ж удару. Траншеї були мілкими, неправильного профілю, укриття провалювалися мало не під вагою власних настилів, кулеметний вогонь не враховував горбистий рельєф місцевості. Але головна трагедія "червоних" полягала в тому, що командування гетьманців мало на руках карти укріпрайону: військовий інженер Горохов, підполковник колишній, здався в полон клятим "націоналістам" з усіма штабними документами...
  Опівдні двадцять третього червня Запорізький корпус на чолі з командувачем Лівобережної групи військ генерал-значковим Болбочаном вступив в пригород Харкова. Перші колони запорожців зустріли пригнічену тишу пустирів, що заросли бур"яном, вгрузлі в землю мазанки похмуро глипали склом присліпуватих віконець з-під насуплених шапок солом"яних стріх. Потім мазанки змінилися низькими будинками, вони купчилися тісно один до одного, утворюючи розгалужені вулички та провулки. За ними потяглися будівлі в два-три поверхи. З наглухо закритими віконницями і дверима, схожі на скрині, складені з обпаленої цегли, погано фарбовані або скатані з сірих колод, криті черепицею, іржавим залізом, дошками, ніби цідили глуху ворожість до брязку стремен, до кінського форкання та гучних команд, до запаху кінського поту і колісного дьогтю. Дома невидющі й безмовні стояли берегами вздовж річки горбатої вулиці, брукованої каменем, нечулі до цих тисяч пітних кінських крупів, руху сутулих спин вершників, коливанню лісу списів, колісному скреготанню панцирників. І війська, що вступили в місто, відчули ворожість, що точилася від цих стін, побитих вітрами, печених морозами, в тріщинах та вибоїнах. Примовкли голоси, пришвидшили свій втомлений крок коні, нетерпляче прискорені ударами шпор.
  А потім потяглися криті кіптявою цехи паровозобудівного заводу - величезний цвинтар приземкуватих будівель, сповитий нитками залізничних колій. Вітер скрипів полотнищами розкритих воріт. Від залізних звалищ гарматних стволів, навалених біля колій, остовів спалених паровозів і поламаних вагонів йшов стійкий сморід іржі, гнилі, гіркоти тухлих масел і гасу. Навіть коні, скошуючи очі в бік мертвих цехів, нервово переступали ногами, ніби вітер з розкритих навстіж воріт відтискував їх до узбіччя бруківки.
  Але ось віддалік вдарили деренчливо в дзвін, це глухе бомкання підхопили в іншому місці, і в різних кінцях міста задзенькотіли, забряжчали важенні, литі з чистої міді зі сріблом, а за ними, ніби на підхваті, голосами дзвінкішими та різкішими - дзвони дрібніші. Всі тридцять чотири собори та церкви заклично калатали, славили Бога та визволителів від більшовицького ярма. Золотом зблискував шолом Михайлівського собору, смугасто-рожева громада Благовіщенського собору огорнулася хвилями дзенькання своїх дзвонів: задзвонних, перечасних, святкових... Струнка дзвіниця Успенського собору знемагала в мідному громі - тисячопудовий дзвін ніби розхитував тонку башту висотою майже в дев"яносто метрів. Над урвищем біля річки, за старими фортечними стінами, здіймаючи свої біло-зелені башточки, шпилі, мережані вікна, мішанину хрестів, амбразур і підпірних стін, поплив над містом Покровський собор...
  І втомлені ескадрони, зморена піхота зладнали крок, підбадьорилися, замарширували узгодженим гулом по брудній бруківці. Веселіше побігли скати панцирників, дзвінкіше застукотіли колеса гармат; ніби отямившись від задуми, зафиркав, гучніше застукотів двигун генеральського автомобіля, рвонувшись в голову колони. Стремено до стремена, веселоокі, засмаглі, молодецьки в"їжджали ряд за рядом козаки в шапках з чорними шликами, в пітних гімнастерках та жупанах, перехрещені бойовими ременями. Десь за їхніми спинами вже загримів міддю полковий оркестр, сонце ламало промені об стволи гвинтівок та карабінів, розетки жовто-синіх кокард, золоті тризуби на рукавах, пряжки ременів та литі руків"я шабель... В самому центрі міста, в просвіті Старомосковської вулиці, з"явилася, наростав-купчився з іконами та хоругвами, що на вітрі майоріли, натовп святково зодягнутий. З балконів високих килими важкі звішувалися. Розмахуючи прозорими парасольками сонячними і квітів букетами, штовхаючись, юрба з зойками радісними рухалася назустріч військам гетьманським, огинаючи зусібіч важкий поступ людей, що несли на витягнутих руках рушники вишиті та коровай хліба з сільничкою кришталевою...
Оценка: 1.57*4  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"