Аннотация: Лiто 1918 року. Бої пiд Катеринославом.
Там, з запорогами степом-дорогами...
"Ген степами, темними ярами йдуть походом рiднiї полки.
Хто вiдважний, хай iде iз нами, лицарями будьте юнаки!"
Степан Малюца, "Повстанська пiсня"
З пiзньої осенi 1918 року ситуацiя була вкрай непростою. Україна була оточена ворогами з усiх сторiн. Український уряд не мав спiльникiв, не мав пiдтримки... На заходi концентрувалися польськi вiйська Юзефа Пiлсудського - Польща намагалася загарбати землi Захiдноукраїнської Народної республiки... На пiвднi в Одесi, Миколаєвi, Херсонi висадилися вiйська союзникiв. Пiвденна смуга була зайнята французькими, грецькими, польськими, румунськими вiйськами... На пiвденному сходi зростали антибiльшовицькi сили пiд проводом генерала Денiкiна... Але основну загрозу становили московськi бiльшовики разом зi своїми тимчасовими союзниками: повстанськими загонами рiзноманiтних отаманiв. На пiвночi вiдбивали наскоки радянських загонiв полки пiд загальним командуванням генерала Костянтина Прiсовського. В Донбасi проти "червоних" воювали загони Гайдамацького корпусу генерал-майора Володимира Сiкевича.
З кiнця листопада мiсяця вiсiмнадцятого року по українськiй землi мела кривава вiхола...
А найбiльша загроза для Української Держави назрiвала на Слобожанщинi. Наступ росiйськi бiльшовики вели по двох напрямках - на Харкiв i на Київ. Київський напрямок радянським вiйськам перекривала Сердюцька дивiзiя з частинами 4-го Київського , 5-го Чернiгiвського i 6-го Полтавського корпусiв, якi ще тiльки формувалися. На Харкiвському напрямку навалу стримувала дивiзiя полковника Болбочана.
На сходi вiдразу пiсля початку заколоту Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського почала вiйськовi дiї марiонеткова Радянська Криворiзько-Донецька республiка. Тут обстановка була найскладнiшою. В листопадi на Сiверщину i Слобожанщину вторглися з Радянської Росiї двi дивiзiї, сформованi з повстанцiв Щорса i Боженка та поповнених червоногвардiйцями з Радянської Росiї. Вже 24 листопада вони захопили невеличке мiстечко Суджа, де було проголошено тимчасовий радянський уряд України.
Метою "червоних" був Харкiв. Харкiв фактично був мiстом космополiтичним та росiйськомовним. Українцiв нараховувалося лише 26% населення (у Харкiвськiй губернiї загалом - 81%). Крiм того, iз 382 тис. мешканцiв мiста 50 тис. становили бiженцi, переважно латишi. На харкiвських заводах працювали багато квалiфiкованих робiтникiв (росiян та латишiв), направлених у попереднi роки для пiдвищення якостi виконання вiйськових замовлень. До цього в мiстi працювало чимало iноземцiв - здебiльшого полонених угорцiв, румунiв та нiмцiв. Бiженцi, iноземнi робiтники, перемiщенi особи, працiвники залiзниць та заводський люмпен росiйського походження були базою, на яку спиралися харкiвськi бiльшовики. I вони вмiло цим скористалися. Ще восени 1917 року бiльшовикам вдалося перетягнути на свiй бiк чимало солдатiв українiзованих полкiв. Це було нескладно - гасла Центральної Ради практично iдеально повторювали гасла червоних, тож пересiчним солдатам iнколи складно було розiбратися, хто є хто...
Проте навiть за таких умов оголосити радянську владу своїми силами харкiвськi бiльшовики не наважувалися. Все змiнилося пiсля сутички на Всеукраїнському з"їздi рад, коли вся бiльшовицька фракцiя - 125 осiб -залишила з"їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотнi членiв цiєї фракцiї приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленiн призначив Антонова-Овсiєнка командувачем радянськими вiйськами для дiй проти донських бiлогвардiйських формувань. I перше, що зробив бiльшовицький командувач, - це надiслав вiйськовi залоги до Харкова. У нiч проти 9 грудня до мiста прибули загони московських червоногвардiйцiв Сiверса (1165 багнетiв та 97 шабель) i пiтерських робiтникiв Ховрiна (300 багнетiв). Попервах цi загони не йшли на прямий конфлiкт з комiсаром Центральної Ради i додержувалися нейтралiтету. Проте пiд прикриттям "московських та пiтерських товаришiв" були розгорнутi загони харкiвської червоної гвардiї та захопленi всi чотири панцирнi авто, що були в мiстi.
Наступнi тижнi були, мабуть, найганебнiшою сторiнкою в iсторiї Центральної Ради. Несподiваними ударами бiльшовики роззброїли Чугуївське вiйськове училище i вiйськовi гарнiзони Лозової та Катеринослава. Київ та Харкiв цього майже не помiтили. А в той самий час у Харковi 11 грудня розпочався Всеукраїнський з"їзд рад робiтничих та солдатських депутатiв за участю селянських депутатiв. 12 грудня з"їзд сформував зi своїх же учасникiв уряд так званої Української Радянської Республiки - Народний Секретарiат. I лише 27 грудня Антонов-Овсiєнко зважився роззброїти українськi частини в самому Харковi. Провести операцiю мали загони харкiвської Червоної гвардiї. До її складу увiйшли солдати-бiльшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних пiхотних полкiв, 1-го саперного запасного полку, загiн харкiвських анархiстiв Аарона Барона, робiтники заводiв, залiзничники i працiвники трамвайного депо. До гвардiї увiйшли, серед iншого, 300 робiтникiв-iноземцiв та 200 латишiв. Загальна чисельнiсть харкiвської Червоної гвардiї сягала 3000 осiб. Яка кiлькiсть iз них були мешканцями 300-тисячного Харкова - iсторiя замовчує.
У нiч проти 29 грудня бiльшовики пiдтягли пiд казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибiчникам в серединi полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офiцерiв та солдатiв, якi лишилися вiрними Українi, на чолi зi штабс-капiтаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського вiйськового училища утворили славетний курiнь Червоних гайдамакiв.
29 грудня з 300 добровольцiв зi складу 2-го українського полку та з 400 харкiвських робiтникiв було сформовано полк Червоного козацтва пiд командування Вiталiя Примакова. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення - тисячний загiн Полякова. Антонов-Овсiєнко звiтував Ленiну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральнiй Радi.
Мешканцi Харкова до змiни влади поставилися байдуже.
Зовсiм iншi настрої панували серед харкiв"ян у квiтнi 1918 року, коли до околиць мiста наблизилися вояки 2-го Запорiзького полку пiдполковника Петра Болбочана (зi складу Окремої Запорiзької дивiзiї). За три мiсяцi Слобожанщина досхочу наїлася влади бiльшовикiв.
4 квiтня вояки-запорожцi взяли Харкiв практично без бою. Полк Болбочана пiдiйшов до Харкова набагато ранiше за нiмцiв - запорожцi встигли реквiзувати на складах тканину та пошити собi новi однострої замiсть старих росiйських. (Це було б неможливо за наявностi в мiстi нiмцiв, якi реквiзували геть усi трофеї.) Давши драла вiд самих лише запорожцiв, що вирвалися далеко уперед вiд нiмцiв, бiльшовики вигадали байку про "українське вiйсько у нiмецькому обозi". Та приховати панiчну втечу зi Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армiї бiльшовики не змогли.
Тим часом слобожанцi масово вступали до лав Запорiзької дивiзiї. За мiсяць з дивiзiї неповного складу запорiзька формацiя перетворилася на дводивiзiйний корпус. Харкiвська група у складi Республiканського полку, полку Кiнних гайдамакiв iм. Костя Гордiєнка, Iнженерного полку, кiнно-гiрської батареї та кiлькох допомiжних частин на Харкiвщину прибула у загальнiй кiлькостi в 4000 осiб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетiв та шабель.
За Гетьмана Скоропадського Запорiзька дивiзiя був частково демобiлiзована. Її чисельнiсть (4 пiшi й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетiв. Дивiзiя стояла на Слобожанщинi та Донбасi на кордонi, де регулярно вiдбивала атаки бiльшовицьких банд, що приходили з боку Радянської Росiї.
Ситуацiя змiнилася пiсля революцiї в Нiмеччинi. На пiвночi i сходi на українську землю вторглися орди вiковiчного ворога українцiв - москалiв. Одночасно з заколотом Винниченка-Петлюри загони росiйських червоногвардiйцiв порушили пiдписаний влiтку договiр про мир мiж Українською Державою та Радянською Росiєю i атакували Харкiв. В нiмецьких частинах утворилися солдатськi комiтети, i з ними швидко налагодили контакти посланцi червоної Москви. Їм було що запропонувати нiмцям. У щойно створенiй Польщi, через яку нiмецькi частини поверталися на батькiвщину, їхнi ешелони масово роззброювали i грабували поляки. Бiльшовики ж запропонували нiмецьким воякам евакуюватися на Балтику i Данциг через свою територiю. За це червонi зажадали певних послуг.
З-за фактичного розвалу державного управлiння, що його спричинив заколот в Києвi, запорожцям довелося додержуватися нейтралiтету i уникати конфлiктiв. Маючи вiстi про посилення червоногвардiйських залог по той бiк кордону, командувач Запорiзького корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх пiдлеглих ще й у вiйну з нiмцями. Тепер же, в тому безладi, що ширився невпинно, можна було чекати всього. Навiть найбiльш ерудованi не завжди могли перерахувати всi назви армiй, банд мародерiв та полiтичних партiй, що дiяли в Українi, зокрема, на Слобожанщинi, ризикуючи збитися з лiку:
Пiсля придушення в Києвi заколоту проросiйськи налаштованих офiцерiв полковник Болбочан досить круто притиснув i в Харковi тих, хто мрiяв про вiдродження "єдiной i нєдєлiмой". В час становлення влади Гетьмана пiд захистом нiмецьких та українських багнетiв в Харковi пiдняла голову росiйська емiграцiя. З голодної Росiї вiд репресiй Надзвичайної комiсiї - ВЧК - до України тiкали тисячi людей. Харкiв, де у тi днi життя вирувало, разюче контрастував з конаючою вiд голоду Москвою. Впадала в очi ряснота офiцерiв всiх рангiв i всiх видiв зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав"ярнi та ресторани. Улiтку 1918 року у Харковi перебувало близько 12 тис. офiцерiв царської армiї.
Органiзацiї шанувальникiв "єдiной та нєдєлiмой", що виникли у Харковi, очолювали такi одiознi особи, як полковник Штейфон i граф Келлер. Сутички мiж офiцерами-українцями i офiцерством росiйським спалахували постiйно, останнi всiляко намагалися принизити "мазепинцiв i сепаратистiв". Саме вони й штовхнули запорожцiв приєднатися до антигетьманського повстання Директорiї. 18 листопада бiйцi 2-го Республiканського полку Окремої Запорiзької дивiзiї та кiнна сотня Чорних Шликiв заарештувала громадянську адмiнiстрацiю Харкiвщини та командування 7-го Харкiвського корпусу гетьманської армiї.
На Харкiвщинi, Сумщинi, Донбасi, Полтавщинi та Катеринославщинi на короткий час було встановлено владу Директорiї. Офiцерство росiйське, що роїлося в Харковi до того часу, жодного опору запорожцям не чинило. Проте вже 20 листопада, коли прийшла звiстка про знищення ватажкiв заколоту i роззброєння Загону Сiчових Стрiльцiв полковника Євгена Коновальця, дивiзiя Болбочана вiдновивши українську владу в Харковi, повернулася пiд знамена Гетьмана України Павла Скоропадського.
I знову повторилася iсторiя квiтня 1918 року. До запорожцiв потяглися добровольцi. Запорiзька дивiзiя невдовзi була доведена до повного штату, а потiм розгорнута у Запорiзький корпус у складi двох дивiзiй (Запорiзької та Республiканської) по чотири пiхотнi полки кожна. Паралельно iз Запорiзьким корпусом харкiвське вiльне козацтво сформувало Харкiвський слобiдський кiш (дивiзiю) на чолi з отаманом Кобзою. У Харковi робiтники-українцi утворили робочу дружину в складi 800 осiб. Почалася робота iз розгортання до повного штату 7-го Харкiвського корпусу гетьманської армiї. Проблемою був брак зброї та потрiбної кiлькостi офiцерiв. Владнати цi негаразди завадив наступ Червоної армiї.
Спроба заколоту спричинила до анархiї на мiсцях i запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною хвацьких та завзятих хлопцiв отаманiв-анархiстiв Чередняка, Ковтуна, Шинкаря, Сахарова i Нестора Махна. До того ж, ледь банди червоних пiдiйшли до мiста i мали загрузнути в позицiйних боях, вступивши в двобiй з запорожцями, повстання проти українцiв пiдняв нiмецький гарнiзон.
11 грудня органiзована бiльшовиками рада солдатських та робiтничих депутатiв спробувала здiйснити в мiстi переворот - вона оголосила себе єдиною владою на Харкiвщинi. Командування запорожцiв у вiдповiдь запровадило в мiстi воєнний стан. Запорожцi розiгнали демонстрацiю на вулицях, бiльшовицький мiтинг в театрi "Мiссурi" i губернський з"їзд селянських рад. Маючи ворога на кордонi, запорожцi просто не мали часу гратися у якусь там демократiю. Бiльшовики ж використовували репресiї запорожцiв, щоби сильнiше пiдбурити робiтничу масу. Мiсто постiйно страйкувало й жило без свiтла та транспорту.
30 грудня бiльшовики атакували станцiю Козача Лопань. Гетьманцi вдало вiдбивали всi атаки, але 2 сiчня до штабу "червоних" надiйшло повiдомлення: "ЦК українських комунiстiв повiдомляє з Харкова. 1 сiчня починаємо виступ... Нiмцi беруться затримати гетьманськi вiйська, зайнявши спiльно з нами вокзал". Нiмецький гарнiзон лишався грiзною силою в 1600 багнетiв та 300 шабель, маючи 10 гармат.
Повстання бiльшовицького пiдпiлля та нiмецького гарнiзону в Харковi поставило Запорiзьку дивiзiю на межу катастрофи. Захоплення нiмцями харкiвського залiзничного вузла означало втрату українцями вiйськових ешелонiв з майном та боєприпасами. Ба бiльше, кiлька українських полкiв в цьому разi потрапляли в оточення. Усвiдомлюючи весь жах становища, бiйцi Слобiдського кошу та робоча дружина харкiв"ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.
Командувач Запорiзької дивiзiї пiдполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рiшення - полки, що перебували на передовiй, розвернули зброю i вдарили по нiмцях та бiльшовиках в серединi Харкова. Їм вдалося вiдкинути ворога вiд залiзничного вузла, але нiмцi продовжували гарматний обстрiл. Зовнi ж на мiсто насiдали бiльшовики. Водночас банди лiвого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерiзали залiзницю - довелося кидати вiйська ще й туди. Це поклало край всiй справi - наступ запорожцiв захлинувся. Харкiв було втрачено. В нiч на 3 сiчня запорожцi залишили Харкiв.
Гетьман вимагав повернути мiсто за всяку цiну. Бiльшовики ж рвалися до Катеринослава, щоби з"єднатися iз загонами Нестора Махна. Полковник Болбочан доручив Запорiзькiй дивiзiї Загродського тримати оборону бiля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республiканську ж дивiзiю 4 сiчня вiн кинув у наступ на пiвнiч вiд Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання "червоних". Воякам Болбочана вдалося потiснити частини 2-ї дивiзiї пiд Харковом. Ситуацiя коливалася, мов на терезах: або-або. Аж тут на допомогу бiльшовикам знову прийшли нiмцi. Нiмецькi частини, хоч i не додержали свого слова затримати гетьманцiв у Харковi, проте надали бiльшовикам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у мiстi. Цим вони дозволили "червоним" направити основнi сили на розвиток бойових операцiй пiд Харковом.
Бiльшовики, зайнявши Харкiв, повели наступ на пiвдень, в напрямку Криму i пiвденних портiв. Червонi вiйська пiд керiвництвом Антонова-Овсiєнка - пролетарськi полки Петрограда i матроси Балтики - ще на початку вiсiмнадцятого року "допомагали" народу України "звiльнити" українську землю вiд нацiоналiстичної Центральної Ради. А нинi вiн командував Пiвденним фронтом вiдновленої Радянської Криворiзько-Донецької республiки, яка 26 листопада проголошена Українською радянською соцiалiстичною республiкою. До складу фронту входили двi напiвсформованi українськi повстанськi дивiзiї, невеличкi загони повстанцiв, але основну масу вiйськ фронту складали росiйськi полки i дивiзiї...
...Бронепоїзди виходили з територiї заводу зазвичай вночi, без свiтла та паровозних гудкiв. Потужнi броньовi потяги належить виводити з складального цеху лише вночi. I цими ночами всi, хто до виробництва бронепотягу не залучений напряму, спати зобов"язанi. Поряд зi складальним цехом дозволено бути лише тим, хто безпосередньо бере участь в останнiх приготуваннях.
Iншим тут не мiсце. Iнших тут i немає.
I ось "чорний " паровоз потягнув з цеху бронепаровоз та броньованi платформи з гарматними баштами. Гiгантськi броньованi скринi пропливали мимо ворiт складального цеху, в чорних бiйницях коротко зблискували в свiтлi лiхтаря воронованi хоботки кулеметiв. В нутрощах сталевих коробок гулко вiдлунювали удари колiсних пар об стики рейок. Тисячопудовий потяг важко котився за броньованим мастодонтом, який ще взимку був побудований на заводi Гартмана в Луганську. Бронепоїзд тягнув потужний "чорний" паровоз - також луганського виробництва, - з короткої труби якого летiли за вiтром iскри, а з-пiд колiс його, велетенських, червоних, пара пихкала вулканом.
Бронепоїзд стояв на заводськiй колiї, поширюючи рiзкий запах свiжої фарби. Могутнiй бронепаровоз в серединi потягу, чотири закованi в крицю бронеплощадки, кожна з гарматною баштою i чотирма кулеметами попарно на борт, по двi контрольнi платформи в хвостi i головi бронепотягу. Паровоз ще не димiв: одягнутий в броню, вiн був схожий на велетенський, грубо витесаний обрубок, сталевi листи опускалися на колеса. I бронеплощадки здавалися витесаними з одного цiлого шматка, простроченi рядами випуклих заклепок. Контрольнi платформи, що стояли в головi та хвостi поїзду, були важко завантаженi iнструментом, штабелями шпал, якi пахли мазутом, оберемками костилiв та накладок, запасними рейками.
На сусiднiй колiї знаходився окремий ешелон з класних вагонiв для штабу та житла команди, пiвдюжини теплушок для боєприпасiв i майстерень, трiйка вiдкритих платформ для двох автомобiлiв, чотирьох мотоциклiв, дрезини, польових кухонь. Брязнули зчеплення, "чорний" паровоз став в головi потягу.
З будiвлi заводської контори вийшла досить молода людина, в якiй легко можна було впiзнати морського офiцера. I не тому, що пiд шкiряною курткою вгадувався чорний кiтель моряка, добряче поношений, але з надраєними до сонячного блиску ґудзиками, не в кашкетi з посiрiлим чохлом i навiть не в кортику. Навiть коли б ця людина начепила на себе якийсь цивiльний пiджак, якiсь засмальцьованi домотканi штани разом з личаками - все одно крiзь цей маскарад пробилися б впевнений i мiцний крок, незворушний холодний вираз бездоганно голеного обличчя - все пiдказувало: воїн, моряк, командир.
Це був командир бронепоїзда, до вiдмiни чинiв колишнiй гардемарин, який через жовтневий переворот в Петроградi не встиг отримати заслуженi погони мiчмана, Олексiй Демченко.
- Отримано наказ. - Повiдомив гурту командирiв, що купчилися тiсно бiля штабного вагону. - Рушаємо на Новомосковськ, там бронепоїзд чекає командир корпусу генерал-хорунжий Петровський.
Якось непомiтно заструменiв димок над паровозною трубою - значить, скоро вiдправлення. Хвилювання прискорило людський рух бiля вагонiв - квапливо попрямували до штабу кiлька чоловiк в шкiряних командирських куртках, побiгли по шпалах в темряву посильнi. Вздовж сiро-зелених листiв сталi шикувалися бiйцi, не зовсiм вправно пiдрiвнялися, виставивши бiля самих чобiт приклади гвинтiвок. Широкi леза маузерiв холодно вiдбивали свiтло нечисленних лiхтарiв. Матрос в широченних кльошах i бушлатi видерся на тендер бронепаровоза, розвернув широке жовто-синє полотнище. Вiтер трiпнув матерiєю, розпрямив її на всю довжину i стрiмко кинув на матроса, шовком жовто-синiм облiпивши фiгуру чорну.
...Пiшов потяг. Блимнув вогниками червоними останнього вагону i зник в темрявi...
Роз"їзд Орловщина на залiзничному перегонi Новомосковськ-Павлоград налiчував всього кiльканадцять будiвель, будок, сарайчикiв. Головна колiя роздвоювалася, щоб зустрiчнi потяги могли розiйтися. Стрiлка виводила на заiржавiлу другу колiю, по якiй, судячи зi стану рейок, давно нiхто не їздив. Остови горiлих вагонiв вздовж другої колiї - залишки скинутого з колiї потягу пiсля зимового рейду махновцiв.
Зараз на роз"їздi панувало незвичайне пожвавлення, нiби Орловщина перетворилося на крупну станцiю, життя на якiй вирувало. Коли на роз"їзд прибув бронепоїзд "Петро Сагайдачний", на другiй колiї стояли звичайний потяг з класних вагонiв та важкий бронепоїзд. Потужний бронепаровоз, виробництва луганського заводу, двi бронеплощадки з далекобiйними 42-лiнейними гарматами в баштах. Поряд - кiлька легкових та вантажних автомобiлiв. Бронепоїзд, так само, як i бронепотяг Демченка, змайстрували ще навеснi робiтники Днiпровського металургiйного заводу в мiстi Каменському. Над трубою бронепаровоза ледь помiтно текла цiвка гарячого повiтря, дрiмали далекобiйнi гармати затягнутi чохлами, з вiдкритих люкiв та бiйниць бронеплощадок вранiшнiй вiтерець видував чадну, важку задуху. Бiйцi вже прокинулися, вони звикли вставати рано. Хоча їхньою стихiєю були не степ i залiзниця, в сталевих коробках вони почувалися, як риби в водi. Зараз бiйцi бронепоїзду юрмилися бiля водокачки, плескалися, реготали i жарти їхнi були солоними та грубуватими. Смугастi тiльники i синє татуювання, неймовiрної ширини кльошi i безкозирки з потертими назвами давно покинутих або потоплених кораблiв: "Калiакрiя", "Дiана", "Воля", "Забiяка", "Олег", "Керч", "Лейтенант Шестаков", "Капiтан Баранов", "Гаджибей". Чорне море перемiшалося з Балтикою. Засмаглi, перевитi м"язами торси, грубi, нiби пiдошва, долонi, могутнi голоси...
В Новомосковську Демченко отримав розпорядження залишити базу бронепоїзда на станцiї, бойовiй частинi наказ прямувати до роз"їзду Орловщина. На роз"їздi прямо з фронту прибув i на другiй колiї завмер потяг генерал-хорунжого Петровського. Цей потяг генералу тому потрiбен, що влiтку вiсiмнадцятого року в степах Таврiї безкраїх почалася на українськiй землi вiйна особлива, вiйна Громадянська, вiйна маневрена. Вiд тiєї вiйни, що миром Версальським завершилася, вiдрiзнялася вона принципово.
Громадянська вiйна в Українi - це вiдсутнiсть суцiльних фронтiв. Це стрiмкий маневр рухомих вiйськ. Це обхвати i обходи, зухвалi кидки з виходом на фланги i тил ворога. Громадянська вiйна в Українi - це вихiд з глухого позицiйного кута Свiтової вiйни, це маневр у всiй свiй красi та блиску, який, здавалося, був безповоротно втрачений на залитих кров"ю полях Свiтової вiйни, яка тiльки щойно скiнчилася...
Минула, Свiтова вiйна - це окопи, сидiння на мiсцi. Минула вiйна - безпросвiтна моторошна, тупа м"ясорубка. Це вiйна пiхоти з масовою участю артилерiї, саперiв, хiмiкiв, зв"язкiвцiв... Кiннота на тiй вiйнi нидiла в тилах i нiякого вирiшального впливу на хiд бойових дiй не мала. Вiйна, що миром Версальським скiнчилася, була довершеним, iдеальним, доведеним до повного абсурду зразком вiйни позицiйної.
А нинi на безкраїх просторах українських степiв стрiмко сягала свого зенiту слiпуча зоря вiйни зовсiм iншого ґатунку. Всi воювали проти всiх. Країна, не найменша в Європi, враз вся перетворилася в поле бою. Перекопати таку країну окопами та траншеями неможливо, в країнi народу стiльки немає. Оборона в такому разi не може бути суцiльною. I значить противники в тил один одному запросто потрапляли через вiдкритi фланги, обходячи вузли спротиву. Ось чому Громадянська вiйна на землi українськiй була маневреною, а не тому що українцi найрозумнiшi. I в цiй вiйнi кiннота ставала силою вирiшальною. А кiннота найбiльше вiдповiдає вiйнi рухливiй, вiйнi маневренiй. I кiннота вагу набирала, стрiмко i неминуче.
В такiй вiйнi командиру високого рангу, щоб вiйськами своїми керувати, потрiбнi вiдповiднi засоби. I генерал-хорунжий Петровський керував полками i дивiзiями Днiпровського корпусу з рухомого пункту управляння в класних вагонах потяга залiзничного розмiщеному. Попереду потягу - мотоброневагон "Заамурець", у матросiв комунiста-анархiста Полупанова весною вiсiмнадцятого вiдбитий. Це повнiстю закритий броньований вагон з двома двигунами. В разi пошкодження основного паровозу мотоброневагон здатен самостiйно вивести потяг у безпечне мiсце. Озброєння мотоброневагону - двi тридюймовi гармати в баштах кругового обертання i шiсть кулеметiв. Екiпаж мотоброневагона - двадцять шiсть осiб.
За мотоброневагоном -паровоз потужний, на луганському заводi збудований. За паровозом класнi вагони. Перший для охорони та паровозних бригад, другий - для вузла зв"язку, шифрувальникiв, зв"язкiвцiв та телеграфiстiв, третiй - для командира Днiпровського корпусу генерал-хорунжого Петровського, четвертий - їдальня i кухня, п"ятий - для обслуговуючого персоналу, в кiнцi три платформи з ручною дрезиною, двома автомобiлями та чотирма мотоциклами...
...Обстановка весною i лiтом 1919 на пiвднi України мiнялася швидко i була вкрай складною.
Ось щойно командир Херсонської дивiзiї полковник Григор"єв повернувся пiд гетьманськi знамена, разом з полками Катеринославської дивiзiї Петровського викинув геть з української землi румунiв та полякiв з греками усякими та французами до купи. Але довелося полки катеринославцiв повернути в таврiйськi степи, де ще з осенi вiсiмнадцятого, виплеканi Легiоном Українських Сiчових Стрiльцiв, набрали силу загони отамана Нестора Махна разом з загонами дрiбнiших отаманчикiв. А залишенi без пильного ока повстанцi-партизани Григор"єва, вiдразу ж в Одесi, Миколаєвi, Херсонi влаштували грабунки та реквiзицiї "мiської буржуазiї", безсуднi розправи з "золотопогонниками", щедро "кров"ю вмити бiлу кiстку".
Спробували гетьманцi, не загострюючи вiдносин - на пiвночi та сходi України в розпалi була вiйна з бiльшовиками, примусити полковника Григор"єва навести лад в полках Херсонської дивiзiї i вiдновити дисциплiну - як ударом ножа в спину спалахнув заколот його свавiльних загонiв. Ешелони i бронепоїзди заколотникiв рушили на Черкаси i Умань, Єлисаветград i Кременчук, Катеринослав i Олександрiвськ. Однак не вся дивiзiя пристала до заколоту Григор"єва - частина партизан пiд командуванням Юрiя Тютюнника зберiгала нейтралiтет i повiльно, уникаючи боїв з гетьманцями, вiдступала в напрямку Києва.
А по пiвденним артерiям залiзниць потяглися товарнi теплушки вщент набитi награбованим скарбом, реквiзованою зброєю, напiвп"яними матросами, скнаристими степовими дядьками та випущеними з в"язниць карними злочинцями. Бунтiвнi загони Григор"єва громили станцiї, вирiзали єврейськi передмiстя i вiшали тих мiщан, якi на свою бiду балакали росiйською мовою. Мутний вал бандитизму впритул пiдкочував до пiвденних мiст, загрожуючи перетворити життя мiщан в суцiльний жах.
Вже в кiнцi травня iз загонами отамана Григор"єва з"єдналися загони Нестора Махна, який ревниво слiдкував за успiхами суперника. I сотнi кулеметних тачанок Революцiйно-Повстанської армiї України заторохтiли вiд села до села, стрiмко поглинали версти безкрайого таврiйського степу, вони виникали бiля передмiсть, нiби з-пiд землi, сiючи навколо панiку i страх, руйнуючи тили гетьманцiв.
Безперечно, армiя Махна була впорядженим, дисциплiнованим хоробрим вiйськом. Та армiя ця мала єдину ваду - хронiчну нестачу зброї та боєприпасiв, тому могла iснувати тiльки в тилах гетьманських вiйськ i тiльки в якостi повстанської сили. Анархiст Нестор Махно марив економiчними перетвореннями, прагнучи створити "селянський рай", вiн не розумiв значення мiст, жадав їхнього знищення, як такого, i бажав побудови суспiльного устрою практично на основi натурального господарства. Саме таке ставлення до мiст з їхнiми заводами i мануфактурами й вартувало йому постiйної нестачi зброї, набоїв та амунiцiї.
От проти цього свого колишнього спiльника - весною вiсiмнадцятого полковник Петровський так само, як i Махно, з допомогою галичан з Легiону УССiв i особисто полковника Василя Вишиваного свою Катеринославську дивiзiю з напiванархiстських загонiв створював - i вели запеклу i безкомпромiсну вiйну в таврiйських степах полки пiд командування полковника Самокiшина, що в квiтнi замiнив Петровського на посту командира дивiзiї. Повстанцiв РПАУ чекав розгром, ребелiянтам проти регулярного вiйська важко встояти, справа була тiльки в часi. До того ж, нестача у Махна зброї та набоїв...
Саме ця нестача боєприпасiв i кинула Махна в обiйми до "червоних".
I бунтiвний отаман отримав пiдтримку вiд марiонеткової Української радянської соцiалiстичної республiки. Махно мав би радiти. Його чудову, боєздатну, але вiчно без набоїв армiю було врятовано. Фронт з гетьманцями стабiлiзувався по лiнiї Олександрiвськ-Павлоград. В результатi на пiвднi, завдавши удару вiд Ростова-на-Дону на Марiуполь, вiйська "червоних" прорвалися в приазовськi степи та Крим i, скориставшись станом, що склався на пiвденно-схiдних теренах Української Держави, на схiд вiд Катеринослава з"єдналися з дивiзiями Пiвденного фронту армiї УРСР, якi вели наступ з пiвночi, вiд Харкова.
Але в тилу у "червоних" також не все було гаразд. Одночасно з заколотом Григор"єва вождь Бiлого Руху генерал Денiкiн розгорнув наступальнi дiї на пiвднi Росiї, що перешкодило перекиданню радянських вiйськ з Центральної Росiї на допомогу Пiвденному фронту Антонова-Овсiєнка.
Тим не менш, ситуацiя на пiвднi була критичною i гетьманський уряд вдався до рiшучих дiй. А командувач Харкiвської групи вiйськ генерал-значковий Болбочан отримав однозначний наказ Гетьмана - за всяку цiну вiдбити Харкiвсько-Донецький промисловий район i вибити вiйська росiйських бiльшовикiв з Харкiвщини i Донецького краю. Цього вимагала i стратегiя, i економiка - без харкiвських заводiв, донецького вугiлля i металу Українська Держава iснувати не могла.
Для цього Днiпровський корпус Петровського був пiдпорядкований генералу Болбочану. Його дивiзiї разом з корпусами Харкiвського напрямку складають Лiвобережну групу вiйськ i вiдповiдають за оборону Лiвобережжя Української Держави вiд бiльшовицьких "визволителiв" з Радянської Росiї...
...Генерал Петровський прочинив дверi купе.
- Начальника штабу до мене...
Оверко, який чистив у коридорi свого автоматичного "штейра", вiдклав вбiк зброю, i зник.
За кiлька хвилин в коридорi пролунали чiткi кроки, в дверi коротко стукнули i до купе ввiйшов начальник штабу Днiпровського корпусу контр-адмiрал Олександр Нємiтц.
Робота будь-якого командира зводиться до того, щоб зiбрати усi вiдомостi про противника i свої вiйська, оцiнити ситуацiю, прийняти рiшення, вiддати бойовий наказ i тримати пiд постiйним контролем його виконання. Основою бойового наказу є задум бою чи операцiї. Задум того, як розгромити i знищити противника, навiть коли вiн прийшов в чиюсь iншу свiтлу голову, завжди належить командиру.
Пiсля цього до роботи долучається штаб, який командирський задум втiлює в плани операцiй. Плани операцiй розробляє оперативний вiддiл штабу корпусу. Вiн же розподiляє задачi мiж виконавцями i контролює виконання. Iнформацiю про противника постачає оперативному вiддiлу розвiдка.
Командир Днiпровського корпусу генерал Петровський та адмiрал Нємiтц, i штаб корпусу з ними разом, працювали до пiзньої ночi, ситуацiю на Катеринославщинi оцiнили i прийняли рiшення. Наближалася пiвнiч, коли, нарештi Петровський пiдвiв голову вiд паперiв i мовив втомлено:
- Будемо складати наказ...
...Командувач Лiвобережної групи вiйськ генерал-значковий Петро Болбочан невисокого зросту, виглядом, борiдкою, вусами схожий на провiнцiйного лiкаря. Командний пункт Харкiвської групи вiйськ знаходиться на невеличкiй залiзничнiй станцiї на пiвдень вiд Полтави, звiдси Болбочан керує своїми вiйськами. Потяг командувача щойно прибув на роз"їзд Орловщина.
Питання про взаємодiю дивiзiй i полкiв групи в ходi розгрому "червоних" вiйськ i загонiв бунтiвних отаманiв командувач Лiвобережної групи Петро Болбочан мiг би обговорювати в своєму штабi, викликавши для бесiди командира Днiпровського корпусу генерал-хорунжого Петровського. Однак генерал-значковий Болбочан вирiшив за краще самому вiдвiдати колегу.
В вагон-салонi поруч з купе Болбочана - велика робоча зала. Зала простора. Вiкон немає. Тут вiкнам не дозволено бути. Стеля, стiни, пiдлога - металевi, як у звичайному вагонi. Свiтло яскраве, але не слiпуче. Стiл - пiвтора метра на шiсть. Тим добрий, що можна на довгому широкому столi розкласти карти будь-якого розмiру. Зараз на столi карта Катеринославщини i Харкiвщини. Минулу нiч, день i ще нiч працював над такою самою картою командир Днiпровського корпусу Петровський, разом з начальником штабу проробляли деталi майбутньої операцiї...
- Доповiдайте обстановку, генерал-хорунжий.
Петровський глянув на Нємiтца: "Начальник штабу, прошу..."
- Противник у складi зведеної Заднiпровської дивiзiї Павла Дибенка, створеної з частин другої i третьої українських радянських дивiзiй, третьої росiйської стрiлецької дивiзiї i дрiбнiших пiдроздiлiв зайняв станцiю Синельникове i зараз готується до удару на Катеринослав. Головна ударна сила "червоних", їхнiй ударний кулак, бронепоїзди. Зосередженi на станцiї Синельникове в кiлькостi двадцяти одиниць. - Доповiв начальник штабу, коротко, ясно i зрозумiло. - "Червонi" перевершують наш корпус в силах i засобах в пiвтора-два рази. В разi необхiдностi їм можуть надати допомогу угрупування радянських вiйськ на пiвночi, вiд Харкова, i на пiвднi, в степах Таврiї, а також повстанцi РПАУ Нестора Махна.
- В складi Днiпровського корпусу, - продовжував Нємiтц, - Катеринославська i Житомирська пiшi дивiзiї, корпусна артилерiйська бригада, дивiзiон бронепоїздiв i частини та пiдроздiли бойового та тилового забезпечення корпусу.
Житомирська дивiзiя, частини якої тiльки починають прибувати з пiвночi, складається з чотирьох пiших i артилерiйського полкiв. Кожен пiший полк в своєму складi має чотири пластунськi куренi i полкову гарматну батарею. Артилерiйський полк дивiзiї складається з трьох дивiзiонiв: двох легких гарматних - росiйськi трьохдюймовi гармати зразка 1902 року, i легкого гаубичного - 122-мiлiметровi польовi гаубицi зразка 1909 року. Кожен дивiзiон має по три чотиригарматнi батареї. Всього дивiзiя нараховує до дев"яти тисяч бiйцiв. Артилерiя налiчує сорок тридюймових польових гармат i дванадцять легких гаубиць калiбру 122 мiлiметри, 64 станкових кулемета i 96 легких кулеметiв. Але на сьогоднi ми маємо тiльки два неповних полки дивiзiї, решта частин прибуде до Катеринослава залiзницею на протязi двох-трьох дiб.
Катеринославська пiша дивiзiя в зв"язку з маневреним характером бойових дiй, переформована на нову органiзацiйно-штатну структуру. Зараз дивiзiя складається з двох пiших, двох кiнних полкiв, кiнно-кулеметного i кiнно-артилерiйського полку. Кiннi полки складаються з трьох кiнних, кiнно-кулеметного ескадронiв, пластунського куреня, посадженого на тачанки i кiнно-артилерiйської батареї кожен. Пiшi полки мають у своєму складi два пластунськi куренi, посадженi на тачанки, два кiнних i кiнно-кулеметний ескадрони i кiнно-артилерiйськi батарею кожен. Всього в дивiзiї нараховується сiм з половиною тисяч бiйцiв та вiсiм тисяч коней. Артилерiйське озброєння - 40 тридюймових польових гармат, 12 австрiйських 104-мiлiметрових легких гаубиць, 140 станкових кулеметiв на тачанках i 120 легких кулеметiв...
Почув таке Болбочан i аж подих перехопило йому вiд заздрощiв - корпус Петровського мав сильнiше озброєння, нiж уся Харкiвська група. Можна було б сказати, що корпус отримав приоритетне постачання завдяки рiшучим дiям свого командира пiд час придушення заколоту проти Гетьмана, але генерал знав, що це не так. Армiя Української Держави на теперiшнiй час перебувала в основному на самозабезпеченнi. То ж зброю, боєприпаси, спорядження хто, як мiг добували. Особливо гостро стояло питання командних кадрiв. Його Петровський також вирiшив своєю владою, ще лiтом вiсiмнадцятого створивши два учбовi куренi на Катеринославщинi i неподалiк вiд Житомира, де готували молодших старшин i пiдстаршин. Проте навiть такий захiд тiльки применшив гостроту кадрової проблеми, остаточно її не вирiшивши...
- ...Задум операцiї полягає в тому, щоб вiдрiзати вiйська "червоних" на пiвдень вiд Павлограду. - Продовжував начальник штабу корпусу. - Оскiльки противник оперує в рамках "ешелонної стратегiї", його вiйська дiють вздовж залiзничних магiстралей i прив"язанi до них. Захопивши вузловi точки на шляхах сполучення, ми примусимо противника до вiдступу в степ, кинувши важку зброю i - це головне - основну ударну силу "червоних" - бронепоїзди. А у вiдкритому степу, без важкого озброєння, його пiхоту легко знищить наша кiннота i кулеметнi тачанки.
Для цього штурмовий бронепоїзд з приданим пiшим куренем одного з полкiв Житомирської дивiзiї i кiнною сотнею катеринославцiв прорветься до станцiї Павлоград i займе оборону на пiвденнiй околицi мiста. З пiвночi частини "червоних" зможуть пiдiйти тiльки через добу-пiвтори - вони зараз зв"язанi боєм з частинами Харкiвської групи вiйськ. Удар на Катеринослав ми парируємо артвогнем, у нас беззаперечна перевага над "червоними", особливо у важкiй i далекобiйнiй артилерiї. Прорватися на схiд "червонi" також не зможуть - залiзницi на сходi перекрили полки Донецької групи вiйськ. Пiдхiд з пiвдня загонiв Махна i Григор"єва малоймовiрний, але якщо це станеться, їх стримуватимуть кiннi полки Катеринославської дивiзiї. У резервi залишаються два важкi бронепоїзди i чотири пiших куренi житомирцiв...
Командувач Лiвобережної групи постукав олiвцем по картi... Болбочан мiркував. Нi, вiн не знаходив якихось вад в задумi корпусного штабу. Командир корпусу скоса позираючи, уважно слiдкував за Болбочаном. Петровський нiби заново побачив графiчне зображення плану задуманої ним операцiї. Розглядаючи карту, де за кожним значком стояли не абстрактнi полки, а цiлком реальнi люди, особистостi, якi дихають, вiдчувають, думають, здатнi любити, творити прекрасне i в той же час руйнувати, знищувати, Петровський вiдчував суперечливi почуття. "Шкода бронепоїзд... i три з лишнiм сотнi пiхотинцiв... тiльки створили, укомплектували... мiсяця за три це була б чудова частина. Але бiльше нiкому доручити цю справу..." Вiн подумки перебрав всi частини корпусу i погодився з думкою начальника штабу: так, бiльше нiкому. Саму пiхоту не пошлеш - неповоротка, кiннота добра в наскоку, нальотi, але в оборонi нестiйка. А команда бронепоїзду складається з прекрасних, досвiдчених бiйцiв, кожен з них розумiє, що робить. Звичайно, є новачки, є слабкодухi, але у Олекси Демченка i не такi ставали героями...
Розпорядження командиру бронепоїзда "Сагайдачний" прибути до Петровського передав Оверко Салимоненко - особистий вiстовий i охоронець командира корпусу, а також виконавець його вирокiв...
...Демченко пробув в штабному вагонi недовго. З"явився в дверях, лиш зiскочив на землю:
- Сигнальник! Великий збiр! - Його погляд зупинився на вiстовому командира корпусу. Той обнiмався з командиром першої бронеплощадки Максимом Салимоненком. - Що, знайомого зустрiв?
- Брат це мiй, рiдний брат! - Обнялися ще раз i Максим зник всерединi бронеплощадки.
За пiвгодини бронепоїзд був готовий до вiдправлення. В тiснiй бойовiй рубцi командир бронепоїзда разом з начальником штабу дивiзiону розглядали карту.
- Ось гляньте, Iвану Макаровичу, тут, за дванадцять кiлометрiв до Павлограду, якась дивна колiя... Вона починається ось тут, бiля роз"їзду Межирiччя, i виходить на лiнiю Павлоград-Синельникове в районi роз"їзду Домаха. Коли "червонi" i чекають з боку Новомосковська когось, то вже не на цiй колiї. А нас чекають. - Демченко постукав тупим кiнцем олiвця по картi, показуючи де можлива засiдка.
- Знайомi мiсця... Це тимчасова гiлка, вона веде до кар"єру, де брали щебiнь для баластування колiї. Я здогадуюся, що ти хочеш, Олексо. Але чи не ризиковано? Колiя стара, можливо, мiсцями розiбрана. Можна запросто загримiти пiд укiс, угробивши все...
- Зате нас звiдси не чекатимуть! - Демченко висмикнув з затискачiв слухавку i натиснув клавiшу на телефоннiй трубцi. - В машинному! Рушаємо на Павлоград, середнiй хiд!
На пiдходi до роз"їзду бронепоїзд стишив хiд i з передньої контрольної платформи зiскочили двоє матросiв. В цьому мiсцi колiя розгалужувалася - вiд основної гiлки вiдходило якесь iржаве, розхитане i заросле вiдгалуження, по якому, судячи зi стану колiї, вже давно нiхто не їздив. Вздовж колiй - посадка, неширока, заросла густим чагарником. Накатана, вiдшлiфована до блиску головна колiя залишилася збоку. Самим малим ходом бронепоїзд спустився в кар"єр, який довгою широкою щiлиною розрiзав земну твердь. По обидва боку виднiлися кучi щебеню, уламки тачок, вщент проржавiлi лопати, гниле ганчiр"я...
Пустили попереду ручну дрезину з розвiдниками. За хвилину вона зникла за поворотом.
Кiлометра чотири йшли малим ходом, все було спокiйно, i раптом попереду - завал!
- Стоп, машина! - Брязнули буфери. Зо два десятки матросiв висипали з двох переднiх бронеплощадок, попрямували до великої кучi пiску та каменю, яка перегородила дорогу.
- Розвiдку вперед! - Перенесли на руках по той бiк завалу ручну дрезину, команда розвiдникiв з бронепоїздної роти десанту скочила на лавки, качнула коромислом раз-другий i зникла за поворотом.
Мовчки - слова нi до чого, i так все зрозумiло! - стали вiдкидати велике камiння. Пiдiйшов командир першої бронеплощадки Максим Салимоненко, принiс оберемок лопат. З платформ зiскочили пiхотинцi з десанту, взялися допомагати, працювали швидко, зосереджено, без зайвої балаканини, часто змiнюючи один одного. За пiвгодини завал розчистили.
За годину гiлка з кар"єру вийшла до головної колiї. Бронепоїзд обережно пройшов стрiлку, зупинився. З хвостової платформи, яка ставала головною, зiскочили двоє матросiв, хутко перевели важiль стрiлки. Бронепоїзд поповз на пiвнiч, лиш контрольнi платформи минули стрiлку, набрав хiд. За пiвгодини на повному ходу ввiрвався до передмiсть Павлограду. Мав рацiю Демченко - з цього боку їх не чекали! Взяли залогу червоноармiйську сонними, тi навiть не зметикували вiдразу, що ж трапилося.
...Командир бронепоїзду вибрав для командного пункту вишку пожежної башти. Брандмайора бiльшовики розстрiляли за зв"язок з "нацiоналiстами", пожежнi ж розбiглася i будiвля була покинута.
Дивно, але з вечора, як гетьманцi захопили мiсто, з боку "червоних" нiяких дiй не сталося. Це було незрозумiлим, адже через Павлоград йшов зв"язок дивiзiї Дибенка з Харковом. Тому Демченко чекав нiчної атаки, тим часом бiйцi лаштували оборону. По два взводи приданої пiхоти вiн поставив на пiвнiчнiй та на схiднiй околицях. Решта зайняли оборону на пiвднi. Роту десанту вiн залишив у своєму резервi.
Нiч пройшла спокiйно. Лиш до ранку перехопили зо два десятки ешелонiв з хлiбом, якi прямували в голодну бiльшовицьку Росiю. Передмiстя нiби вимерло, рiдко брехали собаки, тiльки десь далеко у полi ледь жеврiли вогниками багаття, бiля яких стрiпували дрiмоту вартовi "червоних", небо ж висiяло стiльки зiрок, що вони лежали одна побiля одної суцiльним мерехтливим килимом.
Розвиднялося. В бiнокль в передсвiтанкових сутiнках з башти уже добре можна було роздивитися плутанi вулички, брудно-сiрi парканчики, зарослi садочки навколо хат.
Тьмяно поблискували рейки колiї, яка перетинала мiсто i вiдсiкала захiдну частину вiд центру. На пiвднi, в каламутнiй далинi досвiтнього серпанку було видно контури невеличкого села, кiлометрiв зо два вiд передмiстя, якiсь окремi сарайчики, городи... В мiстi на деяких крупних будинках, де ще вчора майорiли червонi знамена, Демченко розгледiв синьо-жовтi прапори i посмiхнувся про себе: "От пройди... швидко зметикували, що влада помiнялася..." Вiн сховав бiнокль в футляр. Чекання було необтяжливим.
На горизонтi, з пiвдня показався димок - йшов ешелон.
"Вони!" - вiдмiтив командир бронепоїзда i знову дiстав бiнокль. Пихкаючи димом та паром маневрова "кукушка" тягла за собою кiлька вагонiв i платформ.
- Ешелон в межах досяжностi гармат. - Доповiв артилерiйський спостерiгач, не вiдриваючись вiд стереотруби. Демченко не вiдповiв. Вiн чекав поки ешелон помине сiльце. Ага, ось!
- Вiдкрити вогонь! - Наказав Демченко. Артилерист, що нервово палив в очiкування розпорядження, кинув недопалок i почав передавати на бронеплощадки данi для стрiльби. "Вони розгорнуться кiлометра за два вiд передмiстя, - мозок морського артилериста, колишнього гардемарина, працював, як арифмометр, варiанти прораховуючи, - їхнi лави пiдуть пiд шрапнеллю, а потiм пiд кулями; мiсцина рiвна, сховатися важко, ми виб"ємо не менше роти ще до їхнього виходу на рубiж багнетного удару..."
Чисте вранiшнє повiтря дзвiнко луснуло. Снаряд здiйняв стовп землi та диму зовсiм поряд з паровозом... Ще пострiл! Снаряд влучив прямо в паровозний котел, бiлий стовп пари рвонув вгору, примарним серпанком огортаючи чорний силуетик локомотива. По обидва боки вiд ешелону стали розбiгатися рисочки, точки. Демченко бачив - це не втеча. Безладнi скупчення рисочок i точок поступово складалися в рiвнi тонкi ланцюжки; вони довгими вусиками вiдсувалися все далi i далi вiд ешелону, в степ, поволеньки повертаючись до пiвденного передмiстя Павлограда. А з платформ вже скочували гармати, передки, зводили коней. Пiднiмаючи курнi хвости, гарматнi запряжки понеслися вбiк вiд залiзницi: двi - праворуч, двi - лiворуч. Зникнувши з очей за якимись пагорбами, вони тепер готувалися до бою. Ще далi, по обидва боки вiд залiзницi, клубочилися сiро-жовтi хмари пилу. Це кiннота на рисях доганяла ешелон з пiхотою.
- Так, - з задоволенням сказав Демченко i усмiхнувся, - тепер все, як належить.
Артилерист здивовано скосив око на командира. А в душi Олекси настав спокiй: тепер вiн мiг спокiйно, з натхненням зайнятися вiйною. Вiн прикинув, скiльки саме бiльшовицьких вiйськ рушило вiдбивати Павлоград, - виходило не менше двох з половиною тисяч.
"Ву-уу-уу-ба-бах!!!" - прийшла вiдповiдь вiд червоних. Снаряд вдарив в дах станцiйного пакгаузу, здiйняв вгору шматки дощок i бляшаної покрiвлi. Над рваною дiрою потекло гаряче повiтря, заструменiв густий дим, хлюпнуло жовтогаряче полум"я... Ще раз просвердлило повiтря нудотне виття снаряду, гуркнуло в одному з будиночкiв на околицi, шпурнуло в повiтря черепицю i хмару вапняного пилу. Ватними клубочками спухла над дахами шрапнель, кiлька важкеньких куль довбонуло по стiнам пожежного депо, збило шматки бiленої штукатурки, проглянула червона цегла. "Нiби кров крiзь бинт" - подумалось.
Чергова граната вивернула дiру в фарбованiй блясi даху, на кашкет Демченку упало кiлька лусок штукатурки та цеглянi крихти. "Можуть збити, мiняти СП? - Подумав Олекса. - Рано... рано... рано."
Вiн взяв слухавку у зв"язкiвця, запитав у помiчника, що лишився на бронепоїздi:
- Втрати є?
- На пiвночi i сходi все спокiйно. В пiхотi пiвдесятка поранених, одного убито. - В слухавцi шипуче вiдлунювали близькi розриви. - Бронепаровоз i площадки цiлi, пошкоджень немає.
Запищав телефон, що з"єднував башту пожежного депо зi штабом пiшого куреня.
- "Червонi" пiднялися, йдуть з трьох сторiн! В першiй лавi три роти, двi уступом, крокiв за п"ятдесят за першою. - Зв"язкiвець скоцюбився в кутку, даремно намагаючись втиснутися в стiнку.
- Бiглий вогонь! - Передав артилерист на бронепоїзд. I командиру пiхотинцiв. - Обстановка?
- Ведемо прицiльний рушничний вогонь.
- Кулеметникам вiдкривати вогонь, як "червонi" пiдiйдуть на триста крокiв, берегти набої. Але ближче ста крокiв не пiдпускати.
Ланцюжки сiрих фiгурок неквапливо, але неухильно наближалися до передмiстя, охоплюючи пiхоту гетьманцiв з флангу. Над ними спухали клубочки шрапнелi, кiлька десяткiв фiгурок вже темнiли непорушно в сiро-зеленiй травi.
- Вони загинають правий фланг. - Лаконiчно доповiв командир пiхотинцiв.
- Зрозумiв. Вживемо заходiв. - Демченко вiддав слухавку зв"язкiвцю i негайно взяв iншу, що з"єднувала з кiнною сотнею. - Контратакувати пiхоту "червоних" з лiвого флангу... I жвавiше, жвавiше! Примусьте лави зупинитися, змiшайте їх. I шуму, шуми побiльше. Коли пустять кiнноту - не зв"язуйтеся!
В бiнокль видно було, як колона кiнноти вийшла на околицю, миттю перетворюючись в розгорнутий стрiй, конi майже з мiсця взяли в галоп. Виск, свист i гикання на кiлька хвилин заглушили трiскотню гвинтiвок. З висоти башти кiннота здавалася серпом, який занесений над рiдкими колосками вправною рукою женця. Гетьманцi налетiли раптово, з люттю та швидкiстю, що подесятеряє сили, вводить противника в оману, змушуючи перебiльшувати небезпеку.
- У-у-у-о-оа! I-i-гi! Я-а-а! - Горлянки вершникiв нiби самi по собi вигукували безладну, але застрашливу абракадабру, спалахували срiблясто, блискавками шаблi зблискували, здiймаючись i опускаючись на голови, руки, плечi "червоної" пiхоти. Курява, пiднята сотнею вершникiв, здавалося, ховала в собi десятки тисяч... Курськi, орловськi, воронезькi, рязанськi хлопцi, недавно вiдiрванi вiд сохи, вмить забули все, чому навчали старi солдати чотирнадцятого року. Проснувся вiковiчний, що вiками намертво в"ївся в душу селянина, страх пiшого перед вершником, мужика перед шляхтичем, крiпака перед козаком-воїном...
Лiвий фланг гетьманцiв було врятовано, правий фланг бiльшовикiв був вiдкинутий. Роти "червоних" змiшалися, лави перетворилися в метушливу юрбу людей, вони в панiцi тiкали геть вiд смертi, яка свистiла над головами розбiйним замахом козацької шаблi. Частина "червоних" кинулася вперед, до передмiстя. Тут їх зустрiли кулемети, двi полковi гармати вдарили картеччю прямою наводкою...
Не зарвалися б лиш козаки... Командир кiннотникiв вчасно дав команду, смикнув правий повiд:
- В мiсто! - Кiлька хвилин - i сотня нiби випарувалася.
Коней знову сховали в дворах та сарайчиках. Пил осiдав на пiтнi боки тварин, що втомлено схропували, вимотанi швидкоплинною, але шаленою скачкою.
Сонце стояло високо i пекло нещадно, хоча до полудня залишалося ще досить часу...
"Червоним" тiльки з четвертої - чи з п"ятої? - спроби вдалося зачепитися за край передмiстя.
Над мiстом клубочився сiро-жовтий дим, прозорi в свiтлi червневого дня язики полум"я лизали i жерли паркани, стiни будинкiв, дерева. Горiло українське мiсто, на розпоротiй макiвцi дзвiницi, покосившись, все ще поблискував хрест, але Демченко вiдчував жаль тiльки до чотирьох сотень гетьманцiв - козакiв-житомирян i своїх, бронепоїздникiв, якi вже були втраченi для армiї Української Держави.
...Вiд пiшого куреня житомирян i десантної роти бронепоїзду вцiлiло не бiльше сотнi козакiв. Решта полягли в палаючому передмiстi Павлограду, яке зараз розсипалося жаринами, на його вуличках, в дворах, на витоптаних городах, в розколотих снарядами будинках. Одну бронеплощадку розбило прямим влучанням, з тридцяти станкових кулеметiв десанту i бронепоїзда залишилося цiлими не бiльше дюжини, кiнна сотня втратила три четвертi свого складу. На гармату було по дюжинi снарядiв, з набоїв - по пiвдюжини стрiчок на кулемет i по десятку обойм на стрiльця.
Бронепоїзд вже двiчi виривався з мiста, прямою наводкою розстрiлюючи лави "червоних". Пiд час останнього виходу i отримали тридюймовий стусан - очевидно, командир у росiян мав кебу в головi, вiн поставив одну гармату спецiально чатувати вихiд "Сагайдачного". Та машинiст не розгубився, вчасно дав заднiй хiд i встиг сховати бронепоїзд за будинками до того, як артилеристи "червоних" пристрiлялися.
Сам Демченко вже двiчi мiняв свiй спостережний пункт, "червонi" артилеристи вперто намацували ймовiрного спостерiгача, розбивши всi високi будiвлi в мiстi. Зараз СП командира бронепоїзду знову був на вишцi пожежної башти. Серед уламкiв сяк-так примостилися вже iнший артилерiйський спостерiгач - попереднiй стiк кров"ю вiд осколкiв у живiт - зi своєю стереотрубою, зв"язкiвець з телефонами i Олекса.
"Червонi", сховавшись за розбитими будинками, готувалися до чергової, здається, шостої з свiтанку, атаки. Так десант i бронепоїзд билися блискуче: за одного гетьманця бiльшовики поклали не менше п"яти своїх убитими чи пораненими. Два стрiлецькi полки росiян за вiсiм годин бою втратили не менше половини свого складу, в кавалерiйськiй бригадi "червоних" також були втрати. Демченко це знав напевне.
"Почнуть вони приблизна за пiвгодини, щонайбiльше, хвилин за сорок, - мiркував Олекса, спершись спиною на напiвзруйновану стiну башти. - Потiм ще пiвгодини бою, не бiльше..." Карта з червоними та синiми позначками викликала у нього приємне, тепле почуття. На картi вiн бачив те, що надавало йому твердостi духу. Вiд Луганська по "червоним" завдасть удару Донбаська група генерала Сiкевича одночасно з дiями Днiпровського корпусу. На оголенi фланги харкiвського угрупування радянських вiйськ зi сходу i заходу ударять кiлька з"єднань. Два кiнних полки Катеринославської дивiзiї - майже тисяча вершникiв у кожному - вже почали рух. Вони налетять на не прикриту Лозову i до вечора вузлова станцiя буде звiльнена. Один з полкiв потiм ударить на Куп"янськ - назустрiч вiйськам Донбаської групи. Другий на Iзюм i Балаклею. I весь корпус стрiмко охопить Харкiв, замикаючи в оточення столицю радянської "України". А це стане прологом до остаточного звiльнення української землi вiд бiльшовицьких окупантiв...
Десь на пiвднi бухали гарматнi пострiли. " Мабуть, в Катеринославi..." - прикинув Олекса. Ще десять хвилин тишi i батарея "червоних" стала бити по окопам. Артилерист негайно передав на бронепоїзд координати i за третiм залпом одна, потiм ще одна гармати противника замовкли.
Цього разу бiльшовики пiднялися в атаку мовчки, без "ура". Олекса бачив в бiнокль, як били з окопiв маузерiвськi карабiни гетьманцiв, i то одна, то iнша постать в гостроверхому шолому, в сорочцi з "разговорами" згиналася i то повiльно, то стрiмко падала в молоду зелену траву...
- Я був переконаний, що ви протримаєтеся, Олексiю, i я не помилився. - Несподiвано пролунав спокiйний, трохи глухуватий такий знайомий голос i Демченко рiзко обернувся. Позад нього стояв адмiрал Нємiтц в чорному морському кiтелi без погонiв з адмiральськими нашивками на рукавах, пiдперезаному широким командирським ременем з пiстолетною кобурою i кортиком.
- Ви? Тут? - Але адмiрал жестом зупинив враженого Демченка.
Нємiтц дiстав з футляра важкий морський бiнокль. Цейс фiолетово зблиснув лiнзами, коли адмiрал оглядав поле бою. Артилерист тим часом радiсним голосом передавав новi установки прицiлу i ось серед лав атакуючих росiян виросли стовпи вибухiв. Розривiв було багато, дуже багато - била не одна батарея, не двi, цiлий дивiзiон, i вогонь вели крупнi калiбри. Пiсля четвертого залпу лави змiшалися i бiльшовики побiгли назад, в степ. А назустрiч їм вже розгорталися в атацi два ескадрони кiнноти гетьманцiв...
Бiй ще гримiв в передмiстi Павлограду, але по його кривуватим вуличкам вже тяглися нескiнченнi вервечки полонених в гостроверхих шоломах-будьонiвках, в рубахах з червоними i синiми "разговорами". Адмiрал i Демченко спостерiгали за всiм цим байдуже, без злорадства - звична картина вiйни...
- Я одного не розумiю, Олександре Васильовичу, навiщо ви менi повiдомили про задум операцiї. А раптом я потрапив би в полон i розповiв, що наш рейд на Павлоград має основним завданням вiдволiкти увагу i зв"язати боєм якомога бiльше сил бiльшовикiв? - Запитав Демченко. Очевидно, питання це не давало йому спокою ще з учорашнього дня, коли Петровський i Нємiтц ставили задачу бронепоїзду.
- Не перебiльшуйте значення i генiальностi нашого з генералом Петровським задуму, Олексiю. - Посмiхнувся у вуса Нємiтц. Вiн дiстав з шкiряного портсигара товсту цигарку явно саморобного виготовлення, припалив, з задоволенням затягнувшись ароматним димом, i в повiтрi поплив приємний запах турецького тютюну. - Стратегiї непрямих дiй пару тисяч рокiв напевно що є. Не будемо робити вигляд, що її в Українськiй Державi придумали. А в штабах Червоної армiї зiбраний весь цвiт росiйського генералiтету, офiцери в з"єднаннях i частинах "червоних" аж нiяк не в багнетнi атаки ходять, як у Денiкiна, вони займаються своєю справою - управляють вiйськами. I для них наша операцiя не становила особливої таємницi.
- А чому ж тодi... - Почав було Демченко, але Нємiтц жестом зупинив його.
- Застережу ваше питання, чому ж тодi бiльшовики не передбачили нашi дiї? - Адмiрал посмiхнувся. - Очевидно, тому, що як у Бiлому Русi, так i в "червонiй" Росiї Українська Держава все ще залишається "малоросiйськой опєрєткой", що не заслуговує серйозного до себе ставлення.
- Нiчого, ми їх примусимо поважати українцiв.
- Звичайно. - Погодився Нємiтц. - Ось вам, як флотоводцю в недалекому майбутньому, i належить старанно вивчати досвiд цiєї вiйни - стратегiя громадянської вiйни, що йде на просторах українських степiв, i вiйни океанської, яку нам доведеться вести на просторах Атлантики та Тихого океану, беруть початок зi спiльних коренiв. В майбутнiй вiйнi вам, молодим, очолювати флот Української Держави.
- Ви вважаєте, що Україна матиме океанських вiйськовий флот? - Здивувався Демченко. - Це коли всi великi кораблi або потопленi в Новоросiйську, або захопленi англiйцями та французами?
- Побудувати коробки будь-якої водотоннажностi не проблема, це чисто технiчна задача, що вирiшується при наявностi бажання i полiтичної волi у державних мужiв. А от вiйськових морякiв Росiї, а нинi Українi, потрiбно було вирощувати ще вчора, ба! навiть позавчора. Морякiв, якi бажають воювати i марять перемогами... Тим бiльше, що кораблi, про якi ви говорите, ще до спуску на воду застарiли. Та це передчасна розмова, Олексiю. Бiльш детально будемо поговоримо пiсля нашої перемоги. Честь...
Адмiрал пiднiс руку до козирка, повернувся i пiшов до станцiї. Олекса вiдвернувся, що вiддати розпорядження, як тут за його спиною вибухнув снаряд...
- Адмiрала убило! - Рiзонув слух чийсь крик.
Демченко кинувся до адмiрала, той лежав ницьма в дорожнiй пилюцi, яка червонiла кров"ю.
- Живий, живий... - Вiн не помiтив, звiдки взявся фельдшер, силкувався згадати прiзвище, але в пам"ятi спливало тiльки iм"я - Степан. - Осколок ногу розбатав, та ще контузило, по всьому...
- Гей, ви двоє! - Демченко пiдкликав двох матросiв з бронепоїзда. - Берiть адмiрала на шинель, несiть обережно до бронедрезини i на повним парах до Катеринослава! Степан - з ними! Виконуйте!
"Тiльки б довезли живим... Тiльки довезли б живим..." - нав"язливо, як заяложена платiвка, крутилася в головi одна i та сама думка...
...Залiзнична станцiя догорала. Вздовж насипу громадилися залiзним безладдям броньовi коробки бронеплощадок висаджених панцирникiв. Вони валялися, задерши до неба розчепiренi чавуннi колеса, скорченi вибухами броньовi листи. Випатранi, як риба, вивернутi навиворiт, сплющенi i розiрванi на шматки платформи i вагони чорно димiли мазутом, цiдили нудотний сморiд паленої фарби i ганчiр"я. Екiпажi їхнi, набранi з "кльошникiв" балтiйських, побрели у ковиловий степ вiд насипу залiзничного, прихопивши з собою барахло своє, гармошки, гiтари, скринi окутi i мiшки ряднянi, скинувши їх на плечi широкi. В степ котили пiдводи, вщент навантаженi клунками i ящиками. Поодинокi вершники залишали станцiю, петляли в високiй тирсi, слiди змiїстi за собою лишаючи. То там, то тут темнiли кинутi гармати, розбитi санiтарнi фури, перевернутi снаряднi ящики, снаряди вiдсвiчували латунними гiльзами, розсипи цинкiв з набоями...
Це було все, що залишилося вiд збiрної Заднiпровської дивiзiї Павла Дибенка. Залишки її розповзалися по степу, йшли по шпалах, тяглися путiвцями, знаючи, що вранцi на станцiю ввiрвуться гетьманськi бронепоїзди, з брукованого кругляком большака влетять в чорноверхих шапках зi шликами розпаленi боєм ескадрони з шаблями-блискавками, а по полю крокуватимуть пiхотнi лави, густо стрiляючи з гвинтiвок. Не так давно бiльшовицька орда комдива Дибенка пiсля росiйської голодухи обжиралася дармовими харчами, обпивалася винами i горiлкою з розграбованих складiв, набивала розбiйнi торби i лантухи ганчiр"ям обивателiв Харкова, Полтави, Сум, Павлограда та десяткiв iнших мiстечок та сiл щедрого та багатого пiвдня i сходу України. Зараз це збiговисько банд, уже розсмикане в нескiнченних сутичках з гетьманцями, метушилося-борсалося мiж будинкiв та вагонiв у пошуках виходу зi смертельного круга...
23 червня 1919 року Червона армiя квапливо залишила Харкiв.
Ген-ген пливли в бездонному синьому небi гетьманськi лiтаки з жовто-синiми розетками на крилах перетинчастих, виглядаючи свою поживу на понiвеченiй вiйною землi...
На пiвденному вокзалi похапцем вантажилися в пасажирськi й товарнi вагони штаби, вiдповiдальнi партiйнi i радянськi працiвники. Вiдступали на Суми, Бiлопiлля, Ворожбу. Вони ще не знали, що мiж Ворожбою та Путивлем на рiчцi Сейм вже висаджений в повiтря мiст, i гетьманськi вiйська готують оточення, з нього "червоним" вириватися доведеться, переправившись на рибальських човнах, i тiкати далi, далi з боями до самих Брянських лiсiв... Iншi загони та полки йшли Московським, Полтавським трактами - на Суми... Курiли земляним пилом дороги, не в змозi стримувати в вузьких берегах своїх людську повiнь, незчисленнi пiдводи, санiтарнi фури, обiдранi автомобiлi, заморену кiнноту та втомлену пiхоту...
...Далеке мiсто спливало за горизонт, i здавалося втiкачам, воно нiби повiльно занурювалося в землю, як потопаючий в морi корабель. Ось вже сховалося зовсiм, на поверхнi виднiються лише щогли - тонкi палички заводських труб. А в спину вiдступаючим натовпам з поривчастим вiтром, з пилом, який хрустiв на зубах, з лiтнiми грозовими зливами летiли, завивалися, паморочили голови ненавистю i розгубленiстю десятками i сотнями найрiзноманiтнiшi чутки: про незчисленнi гетьманськi полки, що рушили на "пролетарську Росiю", про змiїне кубло зради в самому серцi вiйськового керiвництва, про ситих начальникiв, що продали революцiю, казнокрадiв, хабарникiв, грабiжникiв казенних складiв. Правда i брехня, ворожi вигадки i власнi недорiкуватi просторiкування, страх i невпевненiсть - все сплелося в щось без певної форми i спiльного змiсту, повзуче, кислотно-їдке, вiд чого однi втрачали надiю, а iншi впадали у вiдчай, розповзалися по ближнiм та дальнiм хуторам, аби лишень вiдсидiтися, вцiлiти, перечекати у затишному мiсцi великий розбрат, залишитися осторонь цього лютого двобою...
Але гетьманськi льотчики, припавши до окулярiв цейсiвських бiноклiв, бачили не тiльки вiдступаючi "червонi" вiйська, що курiли пилом по трактам, - нескiнченнi обози, безформнi ряди пiхоти, що розтяглися на цiлi кiлометри, гарматнi запряги, якi мчали цiлиною... На пласкiй та безкраїй землi тут i там гримiли бої - палали станцiї, якi принишкли, нiби сховалися, притулившись до тонких ниток залiзниць, в чорних зигзагах окопiв пихкали пасмами вибухи, на широких долинах рiчок кiннi лави сходилися в шабельному герцi, заводячи свої нищiвнi хороводи, прямо по жовтiючому хлiбовi котили вуглистi коробки кулеметних та гарматних панцирникiв, зчепившись у двобої з ар"єргардними загонами "червоних"...
Українськi вiйська ввiйшли в мiсто майже без бою. Похапцем створений на шляху гетьманцiв укрiплений район було прорвано. Окопи, блiндажi, кулеметнi гнiзда - все, створене невмiло, руками мобiлiзованої буржуазiї i рiзношерстого "нетрудового" елементу, не витримало першого ж удару. Траншеї були мiлкими, неправильного профiлю, укриття провалювалися мало не пiд вагою власних настилiв, кулеметний вогонь не враховував горбистий рельєф мiсцевостi. Але головна трагедiя "червоних" полягала в тому, що командування гетьманцiв мало на руках карти укрiпрайону: вiйськовий iнженер Горохов, пiдполковник колишнiй, здався в полон клятим "нацiоналiстам" з усiма штабними документами...
Опiвднi двадцять третього червня Запорiзький корпус на чолi з командувачем Лiвобережної групи вiйськ генерал-значковим Болбочаном вступив в пригород Харкова. Першi колони запорожцiв зустрiли пригнiчену тишу пустирiв, що заросли бур"яном, вгрузлi в землю мазанки похмуро глипали склом прислiпуватих вiконець з-пiд насуплених шапок солом"яних стрiх. Потiм мазанки змiнилися низькими будинками, вони купчилися тiсно один до одного, утворюючи розгалуженi вулички та провулки. За ними потяглися будiвлi в два-три поверхи. З наглухо закритими вiконницями i дверима, схожi на скринi, складенi з обпаленої цегли, погано фарбованi або скатанi з сiрих колод, критi черепицею, iржавим залiзом, дошками, нiби цiдили глуху ворожiсть до брязку стремен, до кiнського форкання та гучних команд, до запаху кiнського поту i колiсного дьогтю. Дома невидющi й безмовнi стояли берегами вздовж рiчки горбатої вулицi, брукованої каменем, нечулi до цих тисяч пiтних кiнських крупiв, руху сутулих спин вершникiв, коливанню лiсу списiв, колiсному скреготанню панцирникiв. I вiйська, що вступили в мiсто, вiдчули ворожiсть, що точилася вiд цих стiн, побитих вiтрами, печених морозами, в трiщинах та вибоїнах. Примовкли голоси, пришвидшили свiй втомлений крок конi, нетерпляче прискоренi ударами шпор.
А потiм потяглися критi кiптявою цехи паровозобудiвного заводу - величезний цвинтар приземкуватих будiвель, сповитий нитками залiзничних колiй. Вiтер скрипiв полотнищами розкритих ворiт. Вiд залiзних звалищ гарматних стволiв, навалених бiля колiй, остовiв спалених паровозiв i поламаних вагонiв йшов стiйкий сморiд iржi, гнилi, гiркоти тухлих масел i гасу. Навiть конi, скошуючи очi в бiк мертвих цехiв, нервово переступали ногами, нiби вiтер з розкритих навстiж ворiт вiдтискував їх до узбiччя брукiвки.
Але ось вiддалiк вдарили деренчливо в дзвiн, це глухе бомкання пiдхопили в iншому мiсцi, i в рiзних кiнцях мiста задзенькотiли, забряжчали важеннi, литi з чистої мiдi зi срiблом, а за ними, нiби на пiдхватi, голосами дзвiнкiшими та рiзкiшими - дзвони дрiбнiшi. Всi тридцять чотири собори та церкви заклично калатали, славили Бога та визволителiв вiд бiльшовицького ярма. Золотом зблискував шолом Михайлiвського собору, смугасто-рожева громада Благовiщенського собору огорнулася хвилями дзенькання своїх дзвонiв: задзвонних, перечасних, святкових... Струнка дзвiниця Успенського собору знемагала в мiдному громi - тисячопудовий дзвiн нiби розхитував тонку башту висотою майже в дев"яносто метрiв. Над урвищем бiля рiчки, за старими фортечними стiнами, здiймаючи свої бiло-зеленi башточки, шпилi, мережанi вiкна, мiшанину хрестiв, амбразур i пiдпiрних стiн, поплив над мiстом Покровський собор...
I втомленi ескадрони, зморена пiхота зладнали крок, пiдбадьорилися, замарширували узгодженим гулом по бруднiй брукiвцi. Веселiше побiгли скати панцирникiв, дзвiнкiше застукотiли колеса гармат; нiби отямившись вiд задуми, зафиркав, гучнiше застукотiв двигун генеральського автомобiля, рвонувшись в голову колони. Стремено до стремена, веселоокi, засмаглi, молодецьки в"їжджали ряд за рядом козаки в шапках з чорними шликами, в пiтних гiмнастерках та жупанах, перехрещенi бойовими ременями. Десь за їхнiми спинами вже загримiв мiддю полковий оркестр, сонце ламало променi об стволи гвинтiвок та карабiнiв, розетки жовто-синiх кокард, золотi тризуби на рукавах, пряжки ременiв та литi рукiв"я шабель...
В самому центрi мiста, в просвiтi Старомосковської вулицi, з"явилася, наростав-купчився з iконами та хоругвами, що на вiтрi майорiли, натовп святково зодягнутий. З балконiв високих килими важкi звiшувалися. Розмахуючи прозорими парасольками сонячними i квiтiв букетами, штовхаючись, юрба з зойками радiсними рухалася назустрiч вiйськам гетьманським, огинаючи зусiбiч важкий поступ людей, що несли на витягнутих руках рушники вишитi та коровай хлiба з сiльничкою кришталевою...