Аннотация: Боротьба за володіння Азовським морем мід Українскою Державою і Радянською Росією
Стояли спекотливі дні літа двадцятого року. Насувалося передвечір"я ще одного серпневого дня. Був цілковитий мир в небесах і на морі. Принаймі, так здавалося. А для канонерського човна це був просто четвертий вечір монотонного нудного дозору. Військовий корабель різав спокійну гладеньку воду Таганрозької затоки і вигляд у нього був напрочуд мирний, тому, що інакшим він просто не міг бути. Канонерський човен - одна назва! - на ньому навіть шестидюймові гармати виглядали вантажними стрілами. Його зробили з мирного азовського криголаму і корабель зовсім не скидався на морську аристократію - сталево-сірі кораблі з хижим вовчим профілем і легким вовчим ходом. Корабель був простим робітником, озброєним поспіхом і випадково, для того, щоб захищати свій труд від бандитів під червоним пентаклом.
На містку канонерського човна "Гетьман Петро Сагайдачний" під тентом на вахті - молодий мічман Штефанко. Мічман високий, стрункий блондин, в білому морському кітелі пошитому на замовлення в кращого кравця Севастополя. "Мічман Олег", як його кличуть всі офіцери корабля, щойно випущений з Морського Корпусу і здається ще зовсім зеленим. Проте не можна не захоплюватися цим юнаком. Все, що біле - кітель, штани, черевики, - сліпуче, все, що золоте - погони, зірочки на погонах, - блищить. Рівна засмага стримує юнацький рум"янець, тонкий ніс з глибоко вирізаними ніздрями - порода, кров поколінь!
На містку все було поряд - компас, стерновий, штурманський столик з картами. І лише два сигнальника, що сиділи на розніжках біля рогатих стереотруб, були далеко один від одного: вони знаходилися на самих краях містка, який розкинувся над палубою від борту до борту, - два широко розставлених ока корабля, що охоплювали весь горизонт.
Сонце скрадливо підбиралося до горизонту і простора світла заграва стояла над морем і охоплювала всю його західну частину. Високий світлий купол неба, де м"яко змішувалися світлі барви близького передвечір"я, легко і невагомо спирався на гладеньку штилеву воду. Вона світилася рожевими відблисками. А на сході згущувався над берегами Таганрозької затоки непроникний фіолетовий серпанок.
Канонерський човен крейсував в Таганрозькій затоці, зобов"язаний все бачити і все помічати. Тут проходила невидима на воді лінія морського кордону. Вода на південь від неї була "нічиєю водою", древньою дорогою торгівлі і культури, але одночасно вона була і такою ж древньою дорогою війни. Тому потрібно було слідкувати, щоб ніхто не звернув до українських берегів: морська дорога вела з колишньої Російської імперії, там, на її неозорих залишках криваво палала пожежа Громадянської війни, а всяка велика пожежа розкидає такі ж великі іскри. Тому мічман, розглядаючи з містка горизонт, цікавиться зовсім не передвечірніми фарбами заходу сонця, а силуетами зустрічних суден.
- Сигнальники, не спати! - Йому хочеться здаватися бувалим морським вовком і він кричить суворим басом двом матросам на крилах містка, розм"яклим від спеки. - Що там за пляма прямо по носу?
Минає довга хвилина придивляння і розглядання в бінокль і стереотрубу, нарешті, сигнальники ліниво доповідають: так то, пане мічман, наче би міна плаває! І при цьому ніякого каяття в голосі за нехтування своїми прямими обов"язками! "Мічман Олег" спалахує, та зусиллям волі гасить свій праведний гнів.
- Стерно ліво! Малий хід! Комендори, до кулеметів! - Командує Штефанко, він і сам вже розгледів міну. І роздратування його все-таки проривається крізь маску незворушності. Він тепер сердиться не на жарт. - Що ж ви чортяки, чи я за вас маю глядіти? Так би і напоролися на неї!
- Так спекотно ж як, пане мічман. - Присоромлено відповідають сигнальники, азовські рибалки з обвітреними бронзовими обличчями. - Піт очі виїдає.
Міна не одна - віддалік вистромила з води свою чорну лисину ще одна рогата смерть.
- Новенька, навіть блищить від масла. - Лаковані боки міни відбивали сонячні зайчики. - Вона, ця зараза, видно з тих, що "краснюки" для нас з Балтики привезли.
Рогаті кулі негайно розстріляли. "Віккерси" на тумбових установках азартно, один поперед одного, б"ють наввипередки короткими чергами і чиїсь кулі ставлять крапку на існуванні однієї "рогатої" смерті. Міна розстріляна, розколотий кулями її корпус швидко наповнюється водою і вона затонула тихенько, без зайвого шуму. А в другій міні кулі зачепили свинцевий ковпак і... рвонуло! Рвонуло аж до самого неба вогнем і димом, доставивши таку-сяку розвагу команді і офіцерам, що вийшли на верхню палубу.
- А здорово наш Остап їй прямо у ковпак довбонув! - Звернувся боцман Трохим Білохатько до старшого офіцера Максима Салимоненка.
- Та він і не так може. Під Харковом, пам"ятаєш, коли бронедрезину нашу "червонці" Примакова оточили, загнав песиголовців в байрак, прямо під гармати нашого бронепоїзда, де командир і вибив ту сотню. - Команда канонерського човна була укомплектована здебільшого з бійців команди бронепоїзда "Сагайдачний", що минулого року на Катеринославщині і Слобожанщині громив "червоні" банди, які на землю українську зазіхали. Цим бронепоїздом командував Олексій Демченко, а вже взимку отримав він наказ повернутися на флот, надягнувши невдовзі довгоочікувані золоті офіцерські погони. Разом зі своїм командиром прийшли і моряки, які складали команду бронепоїзда. - А тепер що, сторожова служба - боїв ніяких. Відома справа, дозір, так його перерозтак. - Максим спересердя по-матроськи вилаявся, поминаючи архістратига Михайла і загробне голосіння вкупі з дванадцятьма апостолами та сорока мучениками.
Вахтений офіцер, почувши "істинно морські вирази", враз напорошив вуха: на кораблі встановилися вже такі-сякі традиції і "солона військово-морська лексика" - за образним висловом командира корабля - анітрохи не шанувалася. Зацікавленість вахтеного офіцера відразу ж помітив командир канонерки. В цей час мічман Демченко саме перебував на містку, вдивлявся в прозорий серпанок горизонту білого азовського передвечір"я. Почувши міцні висловлювання свого старшого офіцера, командир спустився на палубу і тихо попросив Салимоненка зайти до нього в каюту.
Коли старший офіцер причинив за собою двері, Демченко крижаним тоном звернувся до нього:
- Пане старший офіцер, я щойно став свідком вашої реакції на несення нашим кораблем дозорної служби. - Офіційний тон збив Салимоненка з пантелику. - Надалі прошу такі вислови не вживати.
Присоромлений старший офіцер не мав що сказати.
- Дозвольте йти, пане командир? - Став Максим Салимоненко за статутом "струнко".
- Не дозволяю. - Голос Демченка потеплішав. - Зрозумій лише, Максиме, такими напівшанованими словами ти себе дискредитуєш. Лайка, вона ж насамперед того, хто її висловлює, принижує. Тим більше, коли тебе чують молоді офіцери, щойно з Морського Корпусу випущені. Хтось та подумає, про себе, звісно: "Не дай Боже свині роги, а холопу панства!". Вони ж всі біла кістка, не те, що ми з тобою.
- Ну, ти все-таки шляхетного роду... - Почав було Салимоненко.
- Таких, як я, поляки називають "голопузою шляхтою". - Перервав його мову Демченко. - Я це вже пройшов в Морському Корпусі в Петербурзі, тому тебе і застерігаю від помилок, які сам я робив раніше. А тобі, коли бажаєш після закінчення цієї ворохобні стати на капітанський місток, потрібно навчитися стримувати свої емоції. А особливо, не висловлювати свої почуття напівшанованими виразами.
Старший офіцер мовчки погоджується з командиром - на Балтиці він немало бачив морських офіцерів. Вони блискучі, самовпевнені і уособлені. Вони ходили по вулицях фінських міст впевнено, ніби по доріжкам власних маєтків. Він зітхнув - ніде не купиш цієї золотої броні власної вищості і самовпевненості, це - роки виховання і спадковий капітал предків. В Олекси це так природно, а от у нього... Вони з командиром майже ровесники і Максим намагається у всьому бути не гіршим від Олекси Демченка.
- Та я зрозумів, Олексо. - Похнюпив голову Максим. - Тільки от у нас, в Мінній дивізії...
- Ну, почалося... - Усміхнувся командир. І перейшов на офіційний тон. - Прошу вас, пане старший офіцер, пояснити і офіцерам корабля, і команді всю важливість дозорної служби. Нам нудно тут, але це наш морський обов"язок. А бої з "червоними" будуть, і до того ж серйозні. Більшовики озброюють в Ростові загін кораблів, який сильніший за нашу флотилію. Тому, хлопці, майте терпіння... Добре, йди вже!
Зніяковілий старший офіцер вийшов. А командир канонерського човна довго не міг заспокоїтися. Він сам був молодим і хвацьким офіцером. Не раз відзначився в боях з більшовицькими бандами на сухопутті, командуючи бронепоїздом. І нині найбільше бажав потопити який-небудь корабель "червоних".
Втім, Демченко розумів і свого старшого офіцера. З останнього місяця весни, коли стараннями екіпажу канонерку ввели в стій, корабель ніс дозорну службу і до кінця літа настрої матросів та офіцерів значно підупали. В монотонному і нудному дозорі розвагою була, хіба що, нечаста стрілянина по мінам, які тишком-нишком ставили по ночам з радянських кораблів, відколи більшовики зайняли Тамань.
...Канонерський човен знаходився в дозорі вже чотири дні і три ночі. Спокійно плив над морем тихий білий вечір. І ніч, що наближалася, ніжні фарби води і неба, остання ніч звичного, набридлого дозору, далека база з друзями, з театром і звичною недільною поїздкою за місто - вже зникало, стиралося, заволочувалося гарячим і тривожним диханням війни, яка причаїлася не так вже й далеко.
Війна палала в Радянській Совдепії, яка зі Світової війни відразу ж ступила у війну Громадянську, жорстоку, криваву, безкомпромісну, в якій залишитися жити мав лише один. Совдепія була зовсім поряд і вітер історії хитнув язики полум"я в бік Азовського моря і Української Держави. Командир канонерського човна відчував жар цієї війни молодою шкірою свого живого, ще зовсім юнацького обличчя. Цей сухий і грізний жар ще з весни сімнадцятого року палив і сушив молодого офіцера, він вже встиг стягнути шкіру глибокою складкою біля брів, висушити в очах вологий юнацький блиск, сухими зробити повні губи. В таких обставинах військові люди, якими б молодими вони не були, відразу стають дорослими.
Мічман Демченко був такий же гарячий і молодий офіцер, як і решта офіцерів корабля, хіба що, більш витриманий. І він чудово розумів настрої офіцерів і команди канонерського човна. Він приліг було відпочити з книгою в руках, та за хвилину з досадою підійнявся з дивану, в роздратування не поклав, а шпурнув свою улюблену "Історію війни на морі" на стіл. "Дідько б їх вхопив! - Невідомо кого маючи на увазі, подумав мічман. - Чого мені коштувало озброїти "Сагайдачного" та ще вибити офіцерів з Морського Корпусу в Севастополі!" І він згадав безперервне митарство навесні, коли приводив до ладу корабель.
"Тільки ж як мені підійняти настрій? Бо і серед команди відчувається апатія. А бойовий дух підноситься виключно діями." Після важких роздумів, Олекса сів писати рапòрт про необхідність знищення більшовицького флоту в Ростові і взагалі про енергійні дії української флотилії на Азовському морі...
О десятій годині вечора "Гетьман Петро Сагайдачний" ліг на зворотній курс до Керчі, просигналивши прожектором на канонерський човен "Гайдамак", який міняв корабель Демченка в дозорі, свої позивні. Йшли з потушеними вогнями і вітер доносив до палуби запахи скошеної трави, аромати яблук, що дозрівали в зеленому кипіння садів. Близько півночі прийшли в Керч, що мирно спочивала в задусі квітів...
...Рожеве сонце підіймалося з-за пагорбів Тамані і тихий літній ранок враз підняв настрій.
Чотири стареньких, що ходять на вугіллі, міноносця ліниво курілися димком біля причальних стінок Керчі. Віддалік на рейді гойдалися на морських брижах, ніби калоші-нечупари, номерні базові тральщики. Це збіговисько суден, починаючи від портових буксирів до азовських ельпідіфорів, було мобілізоване на час Великої війни для виконання військового обов"язку і публіка на цих тральцях - так вважали команди справжніх військових кораблів - смілива до нерозсудливості, але жах, яка нетямуща.
А в Криму буйно відцвітали сади і вітер дув в бік моря.
"Гетьман Петро Сагайдачний" стояв на рейді Керчі - тимчасової бази Азовської флотилії; відкритий з осту рейд мав мулистий ґрунт, якорі віддані на глибині вісім сажнів за дві милі від берега. Несподівано зранку на борт канонерського човна прибули відразу два адмірали - командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Михайло Остроградський і начальник Морських Сил Чорного і Азовського морів контр-адмірал Олександр Нємітц. Обидва були в синіх робочих кітелях, і пахло від них дешевим місцевим винцем. Та й вигляд у них був ще той - шумливі, з червоними від недосипу очима, але налаштовані вони були оптимістично. Горністи на канонерці в їхню честь зіграли "слухайте всі", потім виконали урочистий сигнал "заходження" адміралів на борт корабля.
- Вільно! - Гарикнули в один голос і Остроградський, і Нємітц.
Прямо від трапу в каюту командира. Під час розмови був присутнім і старший офіцер.
- Ми з приводу вашого рапòрту, мічмане... - Сказав Нємітц. - Ми згодні з вашою думкою, про активізацію наших сил на Азовському морі. Більшовики в Ростові закінчують озброювати всякий плаваючий мотлох, який змогли знайти на Дону. Йде також поповнення з Балтики... Варто лише "червоним" вирватися з Таганрозької затоки і в нас відразу ж прибавиться головного болю...
- Все-таки будемо воювати з Совдепією? - Прямо запитав Демченко.
- Дякуйте долі, - сердито промовив Остроградський, - що уряд у Сімферополі став на бік Гетьмана Скоропадського, а не генерала Денікіна і ми утримали за собою Крим. Проте ситуація непевна...
- Ви думаєте, Крим стане на бік Білого Руху? - Насторожився Салимоненко.
- Я цього не сказав... - Такою була відповідь.
На рейді Керчі було спокійно. Під бортом штабної шхуни "Чернігів" тихо дрімали міноносці "Капітан Сакен", "Дзвінкий", "Зіркий" і "Жаркий", біля пристаней терлися кранцями об стінку канонерський човен "Гайдамак", транспорт "Дунай" і мінний загороджувач "Святий Микола", трималися на бочках загороджувач "Батум" і мінний транспорт "Смоленськ".
В каюті стояла нестерпна задуха. Ілюмінатори були роздраєні, тільки це не допомагало. Сита благодать кримської провінції наповнювала приміщення незвичною тишею і запахами близької осені.
- Ось воно! - Олівець в руці командувача Чорноморського флоту задумливо блукав над білою плямою Азовського моря і ліг поперек Керченської протоки. - Саме тут причаїлася наша доля. Таманський півострів ми, на жаль, втратили. Коли ми дамо більшовикам прорватися на Керченський півострів, тоді впаде Крим, а потім відразу виникне проблема Одеси, Миколаєва, Херсона... та що там! - всього українського Причорномор"я. "Червоні" це розуміють, як і ми з вами. Панове, про це навіть думати боязно, будемо ж сподіватися на краще... Врешті-решт, все сходиться на тому: втримаємо ми Тузлинську Косу, чи ні.
Сонце плавило керченський рейд, на якому застигли розпечені коробки міноносців, канонерок і тральщиків. Залізо палуб обпалювало п"яти матросам. Купалися донесхочу: прямо з містка у воду - шубовсть! Потім лізли по балясинам штормових трапів; голі скакали на шкафутах, витрушуючи з вух воду. Веселий гамір то стихав, то накочувався прибоєм в спекотному повітрі і вливався в каюту безтурботним гомоном недалекого берега. В відблисках сліпучих сонячних зайчиків, які бігали від плюскоту води за бортом, ніжилися на переборках таргани флоту Ясновельможного пана Гетьмана, що незрозуміло як народжувалися - серед сталі і міді, ніби корабель це така собі сільська хатина з запічком.
Адмірал невдоволено глянув на відкритий навстіж ілюмінатор і Демченко квапливо засмикнув захисного кольору шторку. Задраювати ілюмінатори в каюті не наважився - тоді б зварилися від спеки.
- Азовське море, ця славнозвісна Меотійська калюжа, під ударом... - Остроградський націлився олівцем на Таганрозьку затоку. - Козачу Кубань, разом з усім Північним Кавказом, пан Денікін з прісними благополучно профукали. Однак це прорахунок не військової стратегії, а бездарної політики самого Денікіна та інших лідерів Білого Руху... Тим не менше, нині нам потрібно вчепитися в Керч, одягнути в бетон і сталь Тузлу. Інакше всіх нас видує в трубу Боспора Кимерійського, як ту порошинку через повітродувку.
Але, навіть признавшись в трагізмі становища, адмірал не виглядав пригніченим і зневіреним.
- Війна, а особливо війна громадянська, це як покер - у кого нерви міцніші, той і виграв. - Хмуро буркнув адмірал Нємітц. - "Червоні" вже опановували Таганрозьку затоку і Троцький був би абсолютним невігласом, коли б не ризикнув на цей прорив у Крим та Азовське море, нині майже не захищені...
Причин для похмурості і занепокоєння майбутнім - своїм і України - у адміралів вистачало.
...Більшовицькі війська ще на початку березня витіснили залишки Збройних Сил Півдня Росії за межі власне російських губерній. І гетьманські підрозділи вже подекуди вступили в бій з Червоною армією відтвореної весною двадцятого року Української радянської соціалістичної республіки, коли комуністи в травні-червні остаточно очистила територію РСФРР від білогвардійських військ. До кінця червня продовжувалася агонія Білого Руху на Північному Кавказі, яка завершилася Новоросійською евакуацією, і кораблі Чорноморського флоту, що їх Антанта передала генералу Денікіну, та транспортні судна перевезли залишки розбитих і деморалізованих частин ЗСПР в Крим, Румунію, Болгарію, Туреччину. В Крим переправляли, в основному, частини Кубанської армії. Евакуювати частини Білої армії допомагали також і бойові кораблі французького та британського флотів. Участь іноземних кораблів не була випадковою.
Добре обладнаний Новоросійський порт був головною базою постачання Добровольчої армії. Сюди приходили іноземні вантажі і на складах знаходилися величезні запаси озброєння та іншого військового майна. В порту британці мали свою базу, через яку проходили всі вантажі, що постачалися "білим" через Новоросійський порт. Та навіть допомога переможців у Світовій війні мало допомогла Білому Руху.
Справа була в тому, що Денікін був досить посередній генералом, сутності Громадянської війни він так і не зрозумів. В Добровольчій армії були прекрасні офіцерські полки і зосередивши їх на головному, Московському напрямі, фахово використовуючи танки і артилерію, Біла армія цілком могла взяти Москву. Це була Громадянська, а не Світова війна, на цій війні ескадрон міг бути сильніший за піхотну дивізію, а чотири бронепотяги могли розгромити цілу армію. Те, що зі здобуттям військом "білих" Москви Громадянська війна на території Росії не закінчилася б, а лише затяглася, це вже інше питання. А Денікін розкидав свою армію від Курська до Царицина і був вщент розбитий Червоною армією.
Причина програшу "білих" знаходилася, однак, саме у військовій площині. І звучала вона так - війну виграти ще нікому не вдалося, воюючи одночасно на чотири фронти. Воювали прибічники "єдіной і нєдєлімой" одночасно з більшовиками, кавказцями, військами Української Держави Гетьмана Скоропадського і повстанцями численних отаманів, що гуляли по тилах Білої армії. Чотири фронти - це і для Бонапарта занадто. Не все добре було і у власному тилу - у Денікіна були складні стосунки з урядом Кубанської республіки. Денікінці розігнали Законодавчу Раду і у відповідь кубанці масово дезертирували з ЗСПР.
А така ситуація склалася завдяки тому, що генерал Денікін був затятий російський націоналіст - шовініст, який не визнавав права українського народу на власну державність. В 1918 році проголосили українці Кубані свою незалежність. А Денікін, прийшовши на Кубань, жорстоко переслідував український національний рух - закривав бібліотеки, спалював книги, батогом вибивав дух українства з кубанських козаків. Воюючи з більшовиками, він більше ненавидів українців.
На цьому і програв.
Основних причин катастрофи Білого війська було дві - відсутність в критичний момент резервів і руйнування тилу повстанцями, значну частину яких складали загони Нестора Махна, вибиті гетьманцями з території України. Резервів не було тому, що в цей момент вони воювали з армією Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. А повстанці Махна, потрапивши в жорна між "білими" і українською армією, зуміли зберегти свої сили тому, що мали з гетьманцями спільного ворога - денікінців.
Гетьман Скоропадський намагався запропонувати Денікіну союз проти більшовиків на умовах незалежності або, хоч би автономії, Української Держави. Однак Денікін і чути нічого не бажав - "Єдіная і Нєдєлімая", та й годі! Ніяких поступок! Результати такої політики не забарилися. Спочатку денікінські війська потіснили гетьманців, а потім українська армія вибили частини "білих" за межі української землі.
І в травні, коли розгром Білого Руху став очевидністю, для Української Держави на часі постало питання про вирішення проблеми Криму. А вона з"явилася ще на переговорах в Бересті-Литовському, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, коли Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування - прагматичні німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. Бо Крим - це насамперед Чорноморський флот колишньої Російської імперії. На той час Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна - крейсерів, одна - гідрокрейсерів, а також дивізії міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі: про дотримання принципу "мир без анексій і контрибуцій". Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або "білих". Ні ті, ні інші не могли вважатися друзями України. Після офіційної відмови повернути собі Крим українці могли тільки силою зброї.
9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформувати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв, за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим.
До складу Кримської похідної групи увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тисяч багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР - захопити Крим поперед німцями і встановити українську владу.
Військовики блискуче впоралися із завданням.
Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Попри запеклий опір, вже 20 квітня запорожці були на Сиваші, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу. Сиваш, який ще називають Гнилим морем, непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною - для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів - міст на палях - було заміновано. Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву - пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. В цій війні перемагав той, у кого міцніші нерви.
Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На повній швидкості увірвавшись у розташування оборони, українці закидали позиції більшовиків гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив шквальний кулеметний вогонь по більшовикам. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу аж до Севастополя. Увечері 22 квітня українські підрозділи були в Джанкої - вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів. За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях - через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. І вигук передової сторожі: "Батьку, козацьке море!", сповістив про фінал походу.
Після появи українців у Криму "війна нервів" перетворилася на "війну всіх проти всіх". Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові. Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських частин весь можливий набір перешкод: переривання зв"язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування... Загостренню ситуації сприяли "труднощі перекладу" - перекладачем у переговорах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував "білій" Росії.
У Джанкої німці обірвали зв"язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші не залишилися в боргу і відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.
До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді німці стягнули підрозділи своїх військ до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські частини. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.
Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. Тут бездарність і малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду Голубович обмежився виголошуванням утопічних промов. Зв"язковий унтер-офіцер під час першого раунду переговорів вдав, ніби зв"язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: "Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч". Телеграфіст, німецький унтер-офіцер, був прихильно налаштованим до українців.
Після "налагодження" зв"язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.
Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва - гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська. У самому місті не вщухали протести - з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів - за походженням українці - висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок - 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців. Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше "прощальним салютом" українській армії, яка вже покидала Крим, - останні підрозділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Чорноморський флот без військової підтримки з суші в 1918 році був для України втрачений.
Частину флоту більшовикам все-таки вдалося вивести до Новоросійська, але вже 19 червня 1918 року весь "червоний" флот на Чорному морі припинив своє існування.
Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх "великих гравців". За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні "білу", ні "червону" Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину. Українські військовики повернули Крим Україні, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток. У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Втім, і таких бездарних політичних рішень також знайдеться небагато.
І вже Гетьману Скоропадському довелося подолати чимало труднощів, щоб у складі Української Держави залишився Кримський півострів. Однак восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті придушенням ворохобні і обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти Української Держави, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали Білий Рух і, зрозуміло, про якийсь там український флот чути нічого не бажали.
Французи разом з британцями передали кораблі Чорноморського флоту генералу Денікіну. Однак у Денікіна з комплектування екіпажів виникли труднощі - до форсунок та помп доводилося ставити офіцерів, гімназистів та цивільних чиновників. А незвичні до фізичної праці люди швидко видихалися і ставали ні до чого не придатними. Причина була все та сама - українці не бажали воювати за "єдіную і нєдєлімую". А без народу воювати геть кепсько! Де ж були нижні чини - трюмні, кочегари та інші матроси Чорноморського флоту? А вони були на бронепоїздах та канонерках гетьманців, врешті-решт, носилися на махновських тачанках по Північній Таврії. Чому так сталося? А що міг дати Денікін основній масі народу, зокрема, українському селянину? Та він навіть пообіцяти нічого не міг! Навіть збрехати! Ідеологи Білого Руху були ідейними імпотентами. Вони не могли дати відповіді на найтрепетніші питання: форма правління - республіка, монархія чи що? Кому буде належати земля - селянам чи поміщикам? На все була одна відповідь: прийде час - дізнаєтесь. Природно, українці не бажали отримати кота у мішку.
Єдине питання, на яке ідеологи Білого Руху дали чітку та зрозумілу відповідь - цілісність "єдіной і нєдєлімой". Але того ж самого прагнули і російські більшовики в Москві. А народи Російської імперії не бажали знову потрапити ні в колишню, ні в новітню, уже комуністичну "тюрму народів". Тому Кубань, Сибір, Туркменистан, Далекосхідна Республіка й воювали за свою свободу і незалежність з російськими комуністами Леніна та Троцького.
Саме ця затятість "єдінонєдєлімщиків" та сваволя більшовиків і зумовила прагнення кримських політиків об"єднати Крим з Українською Державою.
А що таке влада комуністів, кримчани відчули сповна, ледь комуністи захопили владу.
...Внаслідок антигетьманського повстання гетьманці воювали з силами Директорії, а тим часом в Харкові було проголошено Українську радянську соціалістичну республіку. Таким чином російські більшовики руками своєї маріонетки почали чергову війну з Українською Державою. Військам "червоних" вдалося частково захопити Донецький промисловий басейн і Таврію, Задніпровська дивізія балтійського "кльошника" Павла Дибенка вела бої з гетьманськими військами на підступах до Катеринослава.
В квітні дві бригади цієї дивізії прорвалися через Перекоп в Крим і швидко захопили весь півострів, крім району Керчі. В ніч на 15 квітня французький адмірал Амет запропонував командувачу "білого" флоту адміралу Сабліну евакуювати все, що можливо, заявивши, що решту буде знищено. 21 і 22 квітня командування Антанти зайнялося знищенням величезних запасів військового майна, зосередженого в Севастополі. Були підірвані гармати Севастопольської фортеці, спалений порох, який знаходився на її складах, розгромлена і знищена база авіації, на старих лінійних кораблях, які знаходилися в гавані, були підірвані машини, пізніше були потоплені підводні човни і знищені гідроаероплани.
Залишки військ "білих" і військ кримського уряду відходили на Керченський півострів. Там, на Ак-Монайських позиціях і тримали оборону частини Білої армії та кримські підрозділи при підтримці артилерії кораблів Антанти та Білого флоту. На протязі травня великокаліберна морська артилерія обстрілювала позиції військ "червоних", що дозволило білим втримати в своїх руках Керченський півострів.
"Кримська операція" комдива Дибенка була прямими порушення наказу командувача Південного фронту Антонова-Овсієнка, згідно якого частини Задніпровської дивізії мали обороняти Донбас від наступу українських військ і ні в якому разі не заглиблювати в Крим, аби не розтягувати фронт.
Однак Дибенко не виконав наказ. Він любив ризикувати, особливо чужими життями. В результаті через місяць після відмови Дибенка захищати Донбас гетьманці прорвалися в шахтарський район і, користуючись малою чисельністю військ, що їм протистояли, вийшли в тил радянському фронту. Цей прорив знаменував звільнення південного сходу Української Держави від російсько-більшовицьких окупантів.
Але в квітні дев"ятнадцятого року Павло Дибенко відчував себе тріумфатором і "кримським удільним князем". На початку травня він проголосив про створення Кримської радянської армії, що не підпорядковувалася Південному фронту. Ставши воєнним диктатором Криму, Дибенко створює "під себе" Кримську Радянську Соціалістичну республіку в складі РСФРР і запрошує на роль "весільного генерала" головою уряду Криму (РНК КРСР) брата Леніна - Дмитра Ульянова. Себе Павло Дибенко оголосив наркомом військових і морських сил Криму, головою Реввійськради Криму і командувачем Кримської армії.
"Кримське царювання" Дибенка продовжувалося недовго. В перших числах червня в Євпаторії висадився десант гетьманців, який зім"яв оборону "червоних" на Перекопі, відкривши шлях кінній бригаді генерала Барбовича, що входила в Дніпровський корпус генерала Петровського, на Сімферополь і Севастопіль. Частини "червоних", затиснуті між гетьманцями та об"єднаними військами кримчан і Білого Руху, були розбиті і частково потрапили в полон, частково розбіглися по кримським лісам та горам, де їх невдовзі виловили і знищили місцеві загони самооборони. А в Криму настала хистка рівновага між гетьманцями та Білою армією. На прохання кримського уряду - урядовці в Сімферополі мали всі підстави побоюватися, що діячі Білого Руху позбавлять їх влади - кінна бригада Барбовича залишилася в Криму.
На початку серпня гетьманці і війська "білих" зустрілися й в Донбасі. З Києва передові частини отримали вказівку при зустрічі з "білими" ставитися до росіян дружньо. Але з перших же слів, якими обмінялися українські вояки з добровольцями, стало зрозуміло, що перед українцями ворог, нічим не кращий за більшовиків. Частини "білих" стали тіснити Луганську дивізію гетьманців і полки шахтарів, намагаючись захопити весь Донбас. Але підійшов корпус генерал-хорунжого Сікевича і вибив добровольців з української землі. В Криму до сутичок між українцями та "єдінонєдєлімщиками" не дійшло, тим не менш, на півострові зберігалася нестійка рівновага. По правді, крихкий мир зберігався завдяки сімферопольським політикам, які досить не прихильно ставилися до ідеї "єдіной і нєдєлімой". В серпні кіннотників Івана Барбовича в Криму замінив Чорноморський кіш, який штабом Гетьмана планувався до висадки на Кубані.
Це військове формування з"явилося в Криму не просто так. Ще з вісімнадцятого року Гетьман мав намір в майбутньому приєднати до Української Держави Кубань, Бессарабію та Галичину. Навіть військові контингенти, щоб захищати українські інтереси на цих територіях, для цього створив - Чорноморський кіш, Кіш Низового Козацтва та Галицький кіш Січових Стрільців.
А от щодо Криму таких намірів на майбутнє Гетьман не мав, Гетьман Скоропадський де-юре приєднав його до Української Держави. Хоча спочатку прем"єр-міністр Кримського Крайового уряду Сулькевич і спробував було проводити політику, спрямовану на відрив Криму від України, направивши в кінці липня делегацію до Берліну. Тоді в серпні Українською Державою було оголошено про економічну блокаду півострова. Це змусило Кримський Крайовий уряд розпочати переговори з українцями, і в середині вересня до Києва прибула делегація кримчан. А в жовтні 1918 року в результаті переговорів між урядом Української Держави та Кримським Краєвид урядом генерала Матвія Сулькевича був розроблений перелік прелімінарних умов входження півострова до складу України. На думку Гетьмана Павла Скоропадського Крим мав приєднатися на правах автономного краю. І пункт перший стверджував: "Крим об"єднується з Українською Державою на правах автономного краю під єдиною верховною владою Його Світлості пана Гетьмана". Заколот Винниченка-Петлюри та вторгнення в Україну більшовицьких військ пригальмували, але не відмінили здійснення цих планів. Після відходу німців уряд Сулькевича подав у відставку і до влади прийшов новий уряд Соломона Крима, який спирався на підтримку Добровольчої армії та Антанти. Але відразу ж між Кримським Краєвид урядом і командуванням Добровольчої армії виникли чвари. Командири добровольців ігнорували розпорядження кримчан, а Кримський Крайовий уряд виконував розпорядження тільки командування союзних військ. Однак це продовжувало недовго. Наприкінці березня - початку квітня 1919 року війська російських більшовиків вступили в Крим. 4 квітня вони захопили Перекоп, 11 квітня - Сімферополь та Євпаторію, 13 квітня - Бахчисарай та Ялту, 29 квітня - Севастопіль.
Але вже 8 червня в Євпаторії висадився десант гетьманських військ і 20 червня "червоні" війська зусиллями гетьманців з заходу і півночі, частин ЗСПР і кримчан зі сходу, від Керченського півострова, вибили з півострова. Однак денікінці на незалежність Криму не зважали і 22 серпня наказом генерала Шіллінга сформований кримський Курултаєм уряд - Директорія - був розпущений, а деякі кримські націоналісти арештовані. Про якусь там "кримську незалежність" діячі Білого руху знати нічого не бажали.
Примітний інцидент стався в Бахчисараї. Під час урочистих зборів кримськотатарської молоді в великому саду ханського палацу туди з"явився загін козаків зі складу Збройних Сил Півдня Росії. Вони закрили ворота, щоб ніхто не розбігся, і відшмагали присутніх шомполами. Кримчани за допомогою звернулися до Гетьмана Скоропадського і українські частини звільнили арештованих кримчан. Під захистом Чорноморського коша відновив свою діяльність Кримський крайовий уряд. На щастя, до збройних сутичок з добровольцями справа не дійшла, однак обстановка на півострові склалася доволі напружена.
Тим часом справи Білого війська ставали геть кепськими. Не дійшовши до більшовицької Москви Біла армія зазнала поразки. До всього в ніч на 7 листопада 1919 року на Фортечній площі Катеринодару був повішений найзапекліший кримський самостійник - Олексій Калабухов. Таким чином Денікін переконливо продемонстрував справжню ціну незалежності кубанців, показавши, хто є на Кубані справжнім господарем. Влада в Кубанській Крайовій раді перейшла до "лінійщиків" - прибічників "єдіной і нєдєлімой". Ця страта викликала глухе ремствування серед козаків. Результат не забарився: була підірвана довіра до військового начальства. Це багато в чому сприяло програшу "білими" війни з більшовицькою Росією.
Коли війська "білих" покотилися від Москви, для кримчан постало питання з ким далі бути. І весною двадцятого року, коли Біла армія агонізувала, кримські військові формування разом з гетьманцями Чорноморського коша роззброїли частини "білих" на півострові. Тим часом почалася евакуація Білої армії з Північного Кавказу. До портів Криму та Північної Таврії перевозили переважно кубанців, решту Білого війська евакуювали до Туреччини, Болгарії, Румунії. З Таманського півострова загони кубанців евакуювалися в Крим, відходячи по Тузлинській косі. Щоб убезпечити себе від удару "червоних", в тіло коси заклали вибухівку і висадили в повітря значну її частину. В результаті утворився острів Коса Тузла, де укріпилися кубанці, заявивши, що оборонятимуть цей шматок кубанської землі від російських більшовиків поки живий хоч один кубанець. Саме про укріплення цього острова і йшла мова в каюті Олекси Демченка...
...Ситуація "ні миру, ні війни" на Азовському морі визначилася в першій половині вересня. Тоді в Маріуполі вантажилися пшеницею судна для відправки в Європу. Отримана від продажу хліба валюта йшла на придбання зброї та боєприпасів - українській армії вкрай не вистачало артилерійських гармат, кулеметів, гвинтівок. А в радянській Росії в великих промислових містах починався голод - політика продрозверстки на третє літо дала відповідні результати: російський мужик відмовлявся працювати задарма на кремлівських мрійників і хліб не сіяв. Отож комуністичні лідери в Москві ламали голову, чим кормити партійний і державний апарат, робітників військових заводів та п"ятимільйонну Червону армію, а в Українській Державі сотні тисяч тонн хліба відправляли на продаж за кордон. І для російських більшовиків рішення лежало на поверхні - захопити зосереджене в портах Азовського моря збіжжя!
...Перед смерканням чотирнадцятого вересня в порт Бердянськ ввійшов під торговим прапором невеличкий пароплав. Ледь він пройшов ворота гавані, одним ривком прибрав прапор торговий, червоний підняв замість нього і запрацював кулеметом. Знавці впізнали в суденці портовий буксирний пароплав, який "червоні" нарекли "Данай". Стрільби не припиняючи, підійшов до торгового судна завантаженого пшеницею, матросів з палуби вогнем кулеметним зігнав і взяв на буксир. Спроба взяти ще одне велике судно з зерном виявилася невдалою - боцман встиг віддати якір (за що заплатив своїм життям). Призу, який вислизнув прямо з рук, "червоні" всадили під ватерлінію трійку снарядів. В цей момент по палубі ворожого судна вдарив кулемет козачого патруля, що виявився поблизу порту, і "червоні" визнали за краще ретируватися з захопленим трофеєм. Два канонерських човна, які чекали в відкритому морі, обстріляли порт з шестидюймових гармат. Таким був початок швидкоплинної морської війни на Азовському морі.
А вранці в Керчі моряки Азовської флотилії дізналися: маріонеткове утворення російських комуністів - Північнокавказька радянська соціалістична республіка оголосила війну Українській Державі...
Канонерський човен "Гетьман Петро Сагайдачний" того дня знаходився в черговому дозорі.
- Здається, ця канитель ніколи не закінчиться... - Штурман мічман Ігор Романовський дістав зі шкіряного портсигара цигарку. - У кого сірники? Дайте припалити... дідько, ще добу тут бовтатися.
Старший офіцер черкнув було під носом у штурмана сірником і в ту ж мить загасив вогник.
- Сигнальці! - Гарикнув. - Я за вас доповідати буду?!!
- Прямо на нас... два... три... чотири силуети! - Одночасно з риком Салимоненка пролунала доповідь сигнальної вахти. - Ймовірно... канонерські човни "червоних"!
Демченко машинально відмітив час: п"ятдесят шість хвилин на шосту.
- Старший офіцер, будьте так люб"язні, натисніть педаль дзвонів гучного бою. - Звернувся командир канонерського човна, ззовні майже спокійний, до Максима Салимоненка. - Бойова тривога!
Це була та хвилина, коли радисти канонерського човна отримали звістку про початок бойових дій на Азовському морі. Ледь радист збіг на місток і мовчки простягнув командиру бланк радіограми, натиснули педаль. І по всім відсікам корабля заклично закалатали-ударили - так, що мертві постануть з домовин! -дзвони гучного бою: "По місцях стояти - тривога, тривога, тривога!" Бойова тривога, захлинаючись, йшла по палубі корабля дзвінким і чистим голосом горну, з приміщення в приміщення калатанням дзвонів гучного бою, з трапу на трап тупотінням десятків важких черевиків. Потім вона лягла тишею.
Комендори вже на гарматах. Сині, жовті, червоні проблиски сигналів мигтіли тремтливо, осяваючи засмаглі обличчя матросів. На містку застигли в очікуванні офіцери, корабель - у розвороті.
Командир взяв листок радіограми з рук радиста. Текст її був коротким. В ньому повідомлялося, про напад ПКРСР, маріонеткового утворення російських комуністів, на українську землю і наказ атакувати противника при зустрічі. Все стало на свої місця: ворог є ворог і ніякі дипломатичні складнощі вкупі з умовними лініями кордонів не обмежували надалі дії канонерського човна. Величний спокій зійшов на Олексу. Ніби лопнув давній нарив, який мучив і турбував, обмежував рух і думку. Він навіть здивувався, як так міг довго мучитися і сумніватися. А зараз командир корабля підійшов до компàса, зручно прилаштувався біля нього і став очікувати терпляче і спокійно, коли ворожі кораблі наблизяться.
Попереду було багато чистої води, ясність і перемога...
З передсвітанкової імли різко і зловісно проступали не чотири, відразу п"ять ворожих силуетів. І всі на містку "Сагайдачного" бачили вкарбовані в горизонт легкими мазками тіні радянських кораблів. А з далекоміра гальванери подавали дистанцію: "...тридцять вісім, тридцять сім, тридцять шість... Противник іде на зближення!" Командир корабля продовжував стояти біля компаса у все тій же спокійній позі.
- Штурман, відмітьте час. - Командир опустив бінокль.
- Шоста нуль чотири. - Відповіли йому з рубки.
- Запишіть до журналу: відбиття атаки.
Дали радіо в штаб флотилії з повідомленням про появу ворожих кораблів і про початок бою з ними. Рівний голос далекомірника так само монотонно відлічував дистанцію. Ще трохи і можна було відкривати вогонь. Канонерський човен, весь у тремтінні передбойового збудження мчав вперед.
Зручно вмостившись в кріслі, артилерист відпрацював штурвалом розворот далекоміра. Втиснувши своє обличчя пещеного панича в каучукову оправу візирної оптики, мічман Штефанко повідомив:
- Головним "Прапор соціалізму", за ним "Будьонний"... "Свобода"... - Гальванери вже трудилися на автоматах стрільби. - ...слідом "Червона зірка"... кінцевим "Третій інтернаціонал". Товсь!
Однак "червоні" артилеристи випередили. Атмосфера над морем наповнилася гулом - зі стволів стодвадцяток вилетіли згустки вогню. Перші снаряди пристрілки збурили воду на недольоті. Друга серія підняла водяні стовпи так само неподалік від правого борту "Сагайдачного". Противник давав недольоти і перед "Сагайдачним" викидало з моря каскади води, прикриті зверху шапками диму.
- Стріляють в день по чайній ложці. - Кивнув Салимоненко на "червоних". - Не квапляться.
- Наводити по головному. - Сказав в телефонах баштових командирів голос артилериста. Баштові указники відстукотіли цифру 100 і стволи гармат плавно покотилися, аби встати по заданий напрямок. - Автомат, зближення півтора. Приціл ..., цілик ... - І покажчики побігли по циферблатах.
- Залп! - Під козирком містка проквакав ревун і слідом бравурно стрельнула носова гармата, освітивши обличчя людей жовтавим восковим світлом.
В окулярах бінокля, на іскристій воді серед розмитих силуетів здійнявся срібний сплеск.
- Накриття! - Передали з далекоміра. Знову ударила носова гармата і старшина башти, весь в павутинні телефонних дротів, вибив з казенника гільзу в димному смороді спаленого пороху.
- Кормова, чого притихли? - Біля бойового телеграфу командир штовхнув руків"я на "повний вперед". Канонерський човен у відповідь затремтів усім своїм невеликим, але міцно скроєним тілом, і під форштевнем зеленаво-скляна вода з шипінням піднялася високим пінистим буруном.
- Право на борт. - Сказав Демченко, не підвищуючи голосу. П"ять радянських канонерських човнів міцно тримали "Сагайдачного" в сплесках своїх накриттів. Був цілковитий штиль, прозора вода лежала рівно і гладко, брижі не туманили її блакитну глибину.
Носова гармата знову вистрілила, слідом луною відсалютувала кормова.
Бій почався. Один проти п"яти вступив у нерівний поєдинок...
Нагородивши головну канонерку "червоних" двома влучаннями, "Сагайдачний" тепер, як цвяхи в домовину, заганяв снаряди в "Будьонного". Демченко з радістю побачив, що по швидкості "Сагайдачний" майже вдвічі перевищує загін противника. Він маневрував канонеркою легко і вільно, відчуваючи корабель, як своє власне тіло. Ворожі снаряди тепер сипалися густо, але вправне маневрування робило "Сагайдачного" невразливим: йшла десята хвилина бою і - жодного влучання!
- Стерно праворуч... ще правіше... тепер - ліво на борт!
- Не захоплюйтеся, Олексію Михайловичу, там - обмілина. - Підказав збоку штурман.
- Я знаю. - Відмахнувся командир. - Але чи пам"ятають про це "таваріщі воєнмори"?
Ще влучання... На "Будьонному" шестидюймовий снаряд розніс корму і там щось загорілося. Наступний снаряд розтрощив шкафут і, запарувавши машиною, "червоний" відвернув до близького берега.
- Лівий борт, сто двадцять, корабель противника! - Розпачливо-перелякано прокричав сигнальник і вже за радісно секунду поправився. - Відставити противника! На підході "Гайдамак "!
Дійсно, від Керчі на повному ходу підходив наш канонерський човен "Гайдамак", за ним слідом - "Запорожець". На містку враз повеселішало - все-таки тепер в українців стало дві шестидюймові гармати і шість стотридцяток та чотири тридюймівки проти одинадцяти стодвадцяток, знятих з балтійських лінкорів, двох "соток" і півдюжини іншого різнокаліберного дріб"язку "червоних". Крім того, з п"яти кораблів противника три були в недавньому минулому ґрунтовозними шаландами і ніяк не могли похвалитися високою швидкістю. Лише колишній портовий криголам, що його більшовики нарекли "Прапором соціалізму", міг дати десять вузлів, та й то за паспортом. Українські кораблі мали майже вдвічі більшу швидкість. То ж для перемоги цей чинник вони мало використати повністю.
Над радянськими кораблями дим струмував широким чорно-бурим полотнищем і було зрозуміло: вони намагаються розвинути максимальну швидкість, але йдуть на паршивенькому вугіллі.
А далі почалася вистава, як в цирку. Форсуючи машини, дві більшовицькі канонерки одна за одною, ніби змовившись, вилетіли на відмілину. Поламавши гвинти і погнувши площини керма, вони помертвіло відповзи назад. Рахунок визначився: троє проти трьох! Строєм фронту "червоні" пішли в атаку.
Мукання ревуна, спалахує синім блиском сигнал в башті. Постріл! І гармата смикається назад.
- Подавай! - Біля гармат - звична штовханина. З погребів подавали фугасні снаряди, на голови вибухівників начеплені червоні шапочки запобіжних ковпачків.
Перед силачем-заряджаючим відкривалася паща казенника, він кидав снаряд на відкинуту щелепу лотка і гарматна горлянка негайно заковтувала його в себе разом з зарядом. Матрос запечатував гармату замком і вона, в диму і полум"ї пострілу, відкочувалася назад, пресуючи навколо себе повітря. Відкрили замок - звідти хукнуло моторошним перегаром піроксиліну.
- Подавай! - Старшина при пострілах стрибав в шкіряному сидінні, весь в диму, як дідько в рідному пеклі, і від нього чули тільки одне. - Подавай... подавай... подавай!!!
Вже з третього залпу "Сагайдачний" накрив "Третій Інтернаціонал", що йшов на правому фланзі, "Гайдамак" і "Запорожець" взяли в обробку "Червону зірку" по центру. Але й "червоні" тепер дружно, всі разом били по кінцевому "Запорожцю". Вони миттєво - видно артилерист там був добрий! - пристрілялися і два снаряди влучили-таки в "Запорожця". Рвонуло на шкафуті і біля носової гармати, обслугу розметало по палубі. Когось викинуло за борт. Берег далеко, а море - ось воно, поряд. Сплеснула вода під невдахою і зімкнулася в ту ж мить над людиною. Тонути тут людині неглибоко, та смерть від цього не стає кращою. З тріском і виттям розгоралася пожежа на рострах, від шлюпочних брезентів сипало іскрами. Вогонь пробігав по рострам легко, ніби звірятко по деревам. Палаючий "Запорожець" йшов прямо на ворога, стріляючи з полум"я. Це била гармата кормового плутонгу. Тільки чогось не вистачало на кораблі... "Чого?" Демченко не відразу зрозумів, що не вистачає димової труби - збило!
"Сагайдачний" працював своєю артилерією так, що зі стволів гармат облітала спалена фарба. Виручаючи "Запорожця", корабель Демченка прикрив товариша димом, щоб той зумів вискочити з незліченних вилок. За цю допомогу він поплатився вибухом під кормою і отримав течу в румпельному відділенні. Наступний снаряд противника зруйнував носову гармату. Але й кораблі "червоних" вкрай побиті, вже гинули поза всяким сумнівом. Бій тягнувся вже другу годину і потрібно було його завершувати.
Артилерист в центральному посту схилився над датчиками, які клацали кожен на свій лад, підморгуючи йому різнокольоровими лампочками, ніби наголошуючи на уважності. Останні залпи були просто чудовими і вони радували серце артилериста, як складний пасаж на скрипці, досконалості якого п"ять років домагався маестро. Головний корабель "червоних" димів і, даючи промах за промахом, став відвертати на ост. На носі ворожого корабля бушував вогонь. Крізь ефірну тріскотню в радіорубку "Сагайдачного" встромилася зрозуміла морзянка наказу. З Керчі отримали радіограму: "Бій припинити. На повному ходу відходити в Маріуполь".
Демченко перешикував кораблі, повернувши їх "всі разом" і тепер відходив до Маріуполя. Бій скінчився і горністи канонерського човна зіграли "дріб". З містка скомандували:
- Задробити стрілянину. Стволи на нуль. Чохли закинь...
"Сагайдачний" розвернув корпус серед обмілин і його ніс націлився на норд, в бік Маріуполя...
- ...Перша бійка за Азовське море, - промовив адмірал Нємітц, - сталася сьогодні. Без сумніву, "червоні" планували вижити нас з Азову.
Йому довелося пережити бурхливу атаку командирів трьох канонерських човнів, які адмірал своїм наказом так нагло вивів з переможного бою. Щоб охолодити молодь, нагадав їм про субординацію.
- Прекрасно. - Посміхнувся Демченко. - Про що мова! Мій корабель готовий до бійки!
Все складалося чудово. Радянська Азовсько-Донська флотилія вже напирала від Ростову своїми канонерками і ніяк не можна було допустити, щоб "червоні" утвердилися на Азовському морі.
Сонце підіймалося в зеніт, наступив полудень першого дня чергової війни між українцями та московсько-комуністичними загарбниками. Сонце повернуло на осінь. Попереду були холодні дні, дощі, сирість, морок, попереду була зима, яка очікувала на полчища російсько-більшовицьких окупантів. Попереду був безславний кінець початої ними в цей день війни.