Станиславский Филипп Степанович : другие произведения.

Честь і обов'язок-5. Рейд на Сян і Буг

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Бойові дії на заході України літом і восени 1920 року

  Дніпровський кінний корпус генерала Петровського підходив до лінії фронту. Все частіше траплялися назустріч транспорти з пораненими, вечорами в теплій рожевій далині спалахували короткі блискавки гарматних пострілів. Там другий тиждень йшли запеклі бої - ворог рвався на схід і південь, в області багаті хлібом, вугіллям, залізом. А вчора, 20 серпня, поляки, захопивши Новоград-Волинський, несподівано припинили наступ в східному напрямі, на Житомир і Київ, посиливши натиск на Вінницю, Проскурів і Тернопіль. За даними розвідки, противник значно послабив угрупування своїх військ і саме з цього вирішив скористатися генерал-значковий Єрошевич, командувач Поліського фронту. Польське керівництво, обмежене в силах, припустилося стратегічної помилки. Пани в Бельведері, затяті на ідеї відновлення кордонів 1772 року, були впевнені в військовому безсиллі Української Держави, яка не зможе одночасно воювати на два фронти - проти більшовиків на сході і проти польського війська на заході і півночі.
  Хмари над поляками зібралися 21 серпня, гроза мала вдарити наступного дня, і напередодні бою в таборі гетьманців всі були в гарячці посиленої і негайної підготовки до бою. Командири українських полків і дивізій довго і уважно вдивлялися в позиції поляків на пагорбах, які принишкли в глибині долини, під яскравою зеленню, поки що зовсім тихі, ніби противника там і не було ніколи.
  ...Атака почалася після полудня, коли противник її не очікував анітрохи. Піхотні лави гетьманців піднялися з окопів мовчки, без звичного "ура!" і артилерійської канонади. І тільки коли піхотинці пройшли майже половину нічийної землі, по окопам поляків вдарили легкі гарматні і гаубичні батареї дивізійного артилерійського полку і приданих піхотній дивізії важких гаубичних дивізіонів з резерву Гетьмана. Їх підтримали важкі гармати бронепоїздів. Від залпів українських і польських батарей гримотіло, як величезні бляшані листи, і рвалося, як міцна парусина, повітря навколо. Здавалося, гарматні постріли гриміли не за спиною і десь за річкою попереду, а в голові, в запаленому мозку, і серце крок за кроком колотило в грудну клітку, ніби в барабан. Між залпами артилерії чулася рушнична і кулеметна тріскотня, але піхотні лави в швидкому темпі дійшли до окопів і в них зав"язалася рукопашна сутичка.
  Генерал Петровський чекав на своєму спостережному пункті повідомлення, що противник біжить до залізниці, але піхотні батальйони гетьманців зав"язли в третій лінії окопів.
  Спостережний пункт був розташований на пагорбі і вдало прикритий рідким чагарником. З нього не зовсім добре видно було що робиться на правому фланзі, але лівий, на який покладалися основні надії, видно було добре. Розвідка - і повітряна, і наземна, - вказувала на те, що позиції поляків там були слабкими. Тому командувач корпусу сподівався, що польські легіонери не витримають натиску піхоти і це полегшить справу для його кіннотників.
  Нервово він поглядав на годинник. Проте пройшло півгодини, година, а повідомлення про успіх не було - йшли тільки поранені. Справджувалися його найгірші припущення - піхоті не вдалося самостійно прорвати оборону поляків. Невже доведеться вводити в дію кінноту ще до завершення прориву? "От, дідько!" - подумки вилаявся спересердя Петровський. Тільки о другій годині, коли з"явилася перша партія полонених, генерал зітхнув з полегшенням: "Здається, справа зрушила з місця!"
  Генерал по телефону віддав наказ і за хвилину з боку тилу донісся суцільний, такий, що стрясав землю, кінський тупіт. Ескадрон за ескадроном, з шаблями наголо - леза їхні блакитним полум"ям горіли на сонці, - кінні полки Житомирської дивізії мчали доганяти втікачів. Дзвінко відстукотівши по сухій землі парадно-чисті коні трьох основних мастей Коростенського і Овруцького кінних полків явно відчували терпкий і солодкий присмак перемоги, яку зараз мали здобути їхні вершники.
  І дійсно, хвацько врубалися вони в польські ряди та й погнали на захід їхні залишки, захопивши кілька сот в полон і порубавши значно більше. Однак відступали поляки, намагаючись зберігати порядок. З тилу підходили свіжі роти і батальйони і, приймаючи бойовий порядок, намагалися прикрити відхід. Наштовхнувшись на сильний вогонь прикриття, ескадрони понесли значні втрати, хоча й встигли врубатися в хвіст колон, що відходили. Однак кіннота Петровського початий піхотинцями прорив довершила, а потім один за одним пішли донесення - противник біжить...
  ...Лінія залізниці йшла від Новоград-Волинського через Рівне до Бродів та Радзивілова. Насип тягнувся через долину і понівечені залізні ферми мосту висіли над річкою неживим безсилим мереживом, тому що противником, який спішно відступав, міст був висаджений в повітря. Частини першої пішої дивізії генерал-хорунжого Дядюші не змогли їм в цьому перешкодити. Висадили поляки в повітря і дерев"яні мости. Розвиваючи наступ, командувач Волинської армії генерал-значковий Левицький кинув в прорив Дніпровський кінний корпус генерала Петровського, що призначався для переслідування відступаючого противника, коли фронт його оборони буде прорваний піхотою. Кіннота дніпровців довершила прорив і, здавалося, вийшла на оперативний простір. Юзеф Пілсудський, командувач Південно-Східного фронту противника, робив все, щоб врятувати свої розбиті дивізії і в штабі армії очікували удару кавалерії поляків від Сарн на Новоград-Волинський. Щоб убезпечити свою кінноту, правий фланг Дніпровського корпусу, який наступав в загальному напрямку на Рівне, забезпечували частини 2-го Волинського корпусу.
  Але, ввійшовши в прорив, полки Дніпровського корпусу з ходу напоролася на цю природну перешкоду. Вершники не стали гаяти часу, чекати підходу саперів, вони кинулися у воду, шукаючи броди. То ж не встигли поляки організувати таку-сяку оборону, а на лівому березі вже гуртуються кінні лави, видираються кручею і у веселій люті врубаються в польську піхоту.
  ...Здавалося, річка ця зійшла з полотна якогось видатного російського художника. Імениті пейзажисти, Левітан чи Врубель, люблять зображати на своїх картинах такі річки, які влітку мирно синіють в зелених долинах. Давним-давно, коли природа ще не знала людини, тут здіймалися неходжені ліси і ці річки були величаво-повноводні у своїй повільності. Після зимових морозів злих і снігу стають вони бурхливо-повноводними, коли, від сили розгульної очманілі, під час повені весняної ламають мости і тягнуть на собі бурелом, заносять камінням та мулом луги та селянські городи в навколишніх селах. А влітку вони, залишивши свою весняну силу буйну в прибережних озерах та болотах, знову задумливі, мілкі та вузькі...
  Помаранчеве сонце котиться по вечірньому небу, ніжне світло спалахує в ущелинах хмар, схожих на збиті вершки, вечірніми штандартами майорить над головами вершників, над сотнями кулеметних тачанок, над артилерійськими батареями, валками довжелезних обозів. Запах вчорашньої крові та забитих коней вплітається тонкою цівкою в вечірню прохолоду. Чорна переднічна вода Случі шумить на невидимих порогах і закручує пінисті вузли біля зруйнованих мостів. Тисячі коней та сотні тачанок і возів швидко розбивають дно річки, і все частіше хтось потопає і його рятують. А кінні полки і ескадрони шукають нові броди, щоб подолати ріку. Коли коні нарешті входять у воду, що покриває їхні спини і потоки води жебонять між сотень кінських ніг, місяць здіймається над рікою і велично віддзеркалюється у хвилях.
  Хтось захлинається водою, пащекує перелякано і луна повторює непоштиве богохульство про богородицю і святих апостолів. Ріка всіяна чорними квадратиками возів і наповнена гулом, гомоном та свистом, що гримить понад річковою водою, її місячними зміями та сяючими ямами. Квакали жаби, дзижчали в нічному повітрі комарі, один за одним ескадрони і полки корпусу переправлялися на лівий берег Случі, скрипіли колеса возів, спалахували в небі ракети, тричі починався, але так і не пішов дощ, - так пройшла ніч з 23 на 24 серпня 1920 року південніше і північніше Новоград-Волинського.
  Коростенський кінний полк Житомирської кінної дивізії Дніпровського кінного корпусу був виділений генералом Петровським в резерв. Підставою для цього стали великі втрати, що їх зазнав полк під час прориву через оборону поляків під Новоград-Волинськом. За більш ніж добу, і вершники, і коні встигли добре відпочити, привести себе в порядок після вчорашнього бою. Полк переправлявся останнім, пропустивши вперед весь корпус: кінні полки обох дивізій та обози. Тому переправа пройшла без звичного безладу та метушні, які виникають в ситуації "хватай мішки - вокзал відходить!"
  Ледь зазорів світанок, ескадрони переправилися і вже шикувалися на лівому березі Случі, тихо під"їжджали тачанки і в півтемряві спалахували червоні вогники цигарок. Небо на сході світлішало. В сутінках мелькнув силует вершника. Чути було, як він, під"їхавши до ескадрону, спішився, дзенькнувши стременом. Попереду щось загомоніли і знайомий голос командира ескадрону подав команду. Люди заворушилися і, перешиковуючись попарно, повели коней в поводу.
  - А ну, орли, ворушися! - Мовив в півголосно їздовий крайньої тачанки і смикнув віжками.
  Підпряжні, притиснувши вуха, ледь присіли на задні ноги, лягли в шорки і дружно потягли посторонки. Постукуючи колесами, тачанки одна за одною потяглися слідом за ескадроном. І довго, все стихаючи, чувся кінський тупіт та деренчання коліс. Потім і останні звуки потонули в світанкових сутінках...
  ...Входить Житомирська дивізія у визволене місто. Йдуть полки широким потоком, якому, здається, немає кінця. Давно величаво проплив значок Житомирської дивізії, а вулиці Новоград-Волинського все ще здригаються від тупоту кінських копит, гуркоту батарей і кулеметних тачанок. А боковими вулицями проходила Катеринославська дивізія. Вершники дивізії всі, як один, в чорних одностроях, смушеві шапки з чорними шликами хвацько заломлені набакир. На піках чорні значки флюгерів.
  Лунає команда і переходять ескадрони з кроку на рись. За ескадронами - тачанки. Їздові, широко розставивши лікті, стріпнули віжками і четвірки білих, як лебеді, коней, вигнувши шиї і розпустивши за вітром хвости, граючи ногами, підхопили розмашистою риссю. Останнім наганяє колону сурмач. І по тому, як хвацько тримається він в сідлі, зливаючись в одне ціле з конем, по всій його недбалій посадці досвідченому оку видно, що людина ця коли не все життя, то добрих три десятка літ провела в сідлі...
  ...Одночасно з ударом дніпровців від Новограда на Рівне Волинська армія завдавала удару на Берестя. Командувач армії, щоб розвивати наступ на Берестя Литовське, на допомогу дніпровцям наказав командиру Волинського пішого корпусу генерал-хорунжому Змієнку перекинути одну дивізію, і от друга піша дивізія полковника Закревського підійшла і зайняла своє місце на правому фланзі. Крім піхотинців, підійшла і розташувалася у них в тилу десята козача дивізія з корпусу генерала Івана Барбовича...
  Йдуть полки і ескадрони на захід, а ворожих військ перед ними немає. Скільки командир корпусу не вдивлятиметься в карту, нічого там не побачить: де противник - невідомо. Нічого карта про це не повідомляє. А це дуже недобре. І тому попереду дивізій мчать одна поперед одної на захід кінні сотні. Вони, як розчепірені пальці руки і задача їхня місце вразливе в обороні ворожій намацати, по якому командир дивізії своїм ударом нищівним влупить щосили. Вразливе місце ворога шукають на широкому просторі і тому кожна сотня йде в повній самотності. Йдуть сотні стрімко та зухвало, обходячи містечка та села, у сутички не встряючи: зустрів противника - повідом в штаб і відходь. Відійди швидше і знову в перед. А десь там, за спиною головні сили корпусу, як потік ревучий, що греблю прорвав і все на шляху своєму зносить та ламає. І немає потоку ніякої перепони: "Вперед, хлопці, вперед, козаки, вперед, на захід!"...
  Жеребець командирський грудьми своїми розриває навпіл простір поліський, все, що до цього попереду суцільним було, позад вершників у гетьманських одностроях навпіл розпадається. І праворуч та ліворуч кінної сотні значкового Миколи Дубовицького летять поля, житом засіяні, з перелісками сосновими, з лісом глухим. Наймиліша музика у вухах вершників - дрібний перестук копит кінських. Сотню свою молодий командир на рисях веде, дозори розкинувши вперед і в боки. Он там, між частими стовбурами мигтять фігурки дозорних. Прорвали піхотні полки гетьманців оборону польських військ і Житомирську дивізію, весь Дніпровський кінний корпус в прорив кинули. Сотня попереду ескадрону, попереду полку на захід рветься. Карта розкрита в руках і ясно все значковому. Кінні полки обходять великим крюком Новоград-Волинський, залишаючи бездіяльними польські підрозділи, що засіли в місті. Вже кінна дивізія в тили польські прорвалася і йде вона стрімко на захід. Втрачає сенс оте їхнє сидіння і нажахані скорим оточенням, кинулися поляки навтьоки щодуху. Мчить піхота польська так, що випереджає кінноту гетьманську.
  Веде Дубовицький свою сотню риссю. Праворуч від дороги здіймаються стіною вікові сосни. Зупинив значковий коня свого і вдивлятися став ліворуч, де за річечкою, що біжить-кривуляє вузькою смужкою лугом зеленим, видніються маленькі, як коробки сірникові, хатинки з дахами червоними.
  - Командире, глянь, дозорний знак подає. - Підказав бунчужний Петро Морозов, шахтар з Горлівки і заступник командира сотні. Дозором тим командує його молодший брат, Костя.
  Ліс глухо шумів і легкий вітер пробігав по верхівкам дерев, сонячними променями, що проникали крізь гілля, на траві зеленій граючи. Угледівши дозорного, який махав шапкою, Дубовицький зупинив сотню і, залишивши замість себе Петра Морозова, проїхав вперед. Він спустився по косогору, переправився через глибокий ручай і під"їхав до дозорних. Чотовий Костя Морозов, старший дозору, присівши навколішки, дивився на протилежний берег річки, розсунувши кущі. Троє козаків лежали у високій траві, перемовлялися пошепки, поглядаючи вперед. Один дивився праворуч, де простиралося відкрите поле.
  - Поляки. - Оглянувшись через плече, сказав Костя.
  На протилежному боці, праворуч від мосту значковий побачив двох уланів. Притримуючи коней, які нервово переступали, вони, по всьому, про щось радилися.
  - Тільки двоє? - Запитав Дубовицький.
  - Так. - Підтвердив Морозов. - Хвилин зо п"ять стоять.
  Один з уланів, той що сидів на великому сірому жеребцю, переклав піку на стегно і рушив конем риссю вперед до річки. Високо скидаючи ноги і пригнувши красиву голову до могутніх грудей, жеребець легко біг по росистій траві, яка блищала під вранішнім сонцем. Не доїжджаючи до мосту, улан зупинився, з-під руки оглядів протилежний берег і повернувся до товариша. Обидва постояли на місці, потім повернули коней і чвалом поскакали назад, до переліска.
  - Змій, а не кінь! - Захоплено промовив кремезний козак років тридцяти. В шкіру на обличчі назавжди в"ївся вугільний пил. Козак був з Шахтарського кінного полку, який формувався з гайдамаків Донбасу, шахтарів Юзівки та Горлівки. - Такий один гармату запросто потягне!
  - А піки вони тягають, як ті дрючки. - Насмішкувато промовив його товариш. Проводжав примруженим поглядом уланів. - Ех, мені б піку! Показав би я їм, як пікою володіти!
  - Чого ж свою в обозі залишив? - Покосився козак з побитим вугільним пилом обличчям.
  - Чого, чого! Одному, чи що її возити? Ти свою куди подів?
  - Нам, шахтарям, піка не з руки. На коня сідаєш, між ногами плутається. Ну її! Здав в обоз!
  Значковий, що дивився в бінокль, жестом припинив балачки: на луг риссю, розтягнувшись ланцюжком, виїжджали улани. Їх було всього вісім і Дубовицький розділив дозір на дві частини, сховавши козаків у засідці. Попередньо він відправив зв"язкового до Морозова.
  Улани їхали по двоє в ряд. Попереду на коневі, який помітно шкутильгав, їхав товстий підстаркуватий рудий поручик. Він хмуро та сердито щось промовляв до тілистого вахмістра з товстим животом.
  Ледь улани порівнялися з засідкою, Дубовицький штовхнув козака-шахтаря і жеребця свого на дорогу послав: "Бий!" Удар клинка звалився на голову поручика. Той сіпнувся вперед, повис на повідді і боком повільно сповз під копита коневі. Значковий обернувся до вахмістра, але той виявився досвідченим бійцем - його шабля вправно відбила удар значкового, і коли б не підоспіли козаки, невідомо, якби закінчився цей поєдинок. Костя Морозов підскочив до вахмістра збоку і закричав страшним голосом: "Віддай шаблю, пан!" Перехопивши клинок в зуби, він рвонув вахмістра за руку, вириваючи його з сідла...
  Військовий старшина Микола Коханов, командир Коростенського кінного полку, стояв на узліссі і дивився в бінокль. Віддалік стояли, тримаючи в поводу коней, кілька козаків з розвідувальної сотні Дубовицького на чолі з командиром. А за рікою в тремтливому сонячно-серпанковому вечірньому мареві, розкривалася поросла лісом горбиста панорама волинського містечка. Здавалося, і пагорби, і ліс, і дзвіниця дерев"яна з куполом від часу почорнілим ворушилися і рухалися, намагаючись піднятися в синє небо.
  - Ну як? - Запитав начальник штабу полку, коли Коханов опустив бінокль.
  - Сильно укріпилися, - сказав військовий старшина, - тут їх так просто не візьмеш.
  - Щось я не розберу, де у них окопи. - Начальник штабу, військовий старшина Олександр Волосевич, відкинувши полу бурки, дістав з футляру бінокль і також став дивитися в панораму містечка.
  - Біля самої річки млин бачиш?
  - Ну? - Волосевич став вдивлятися пильніше.
  - Трохи вище окреме дерево бачиш?
  - Ну, ну? - Начальник штабу знайшов біноклем орієнтир.
  - Там у них дріт і перша лінія окопів... А тепер трохи вище і праворуч озера бачиш, ніби чорне? - Підказує командир полку.
  - Бачу. - Бінокль тепер націлився вище і праворуч.
  - То друга лінія.
  - Та-ак. - Протягнув Волосевич. - Правильно нам Пилип Степанович казав, це не більшовицький фронт. Без артилерії їх звідси не виб"єш.
  - Отож. - Погодився командир полку.
  Вони помовчали.
  - Пане військовий старшина, командир дивізії їде! - Неголосно повідомив Дубовицький.
  Коханов оглянувся. За стовбурами дерев видно було вершників. З глибини лісу їхав командир дивізії полковник Сергій Єфремів у супроводі штабних офіцерів та ординарців.
  - Доповідайте, що тут побачили? - Запитав комдив, під"їхавши і привітавшись з командирами.
  Командир полку коротко доповів обстановку.
  - Ну, це я і сам знаю. - Посміхнувся у вуса Єфремів. Дістав бінокль і вдивлявся в позиції поляків. - Я на сосні сидів і все сам бачив. Артилерія у них за містечком.
  Він опустив бінокль і дістав з сумки карту. Замислився ненадовго, обдумуючи рішення.
  - Що ж, панове, як не крути, тільки Мала Любаша - ключ до Рівного. Вона прикриває Костопіль, а Костопіль - прикриває шлях на Рівне. Ви ще не знаєте... Сьогодні вдень друга дивізія волинців взяла Сарни. То ж беремо Костопіль і відкриваємо цим шлях для наших бронепоїздів, що підходять від Сарн.
  І полковник виклав своє рішення. Як тільки смеркне, другий Іршанський пластунський полк з бронемашинами буде наступати на східну околицю Малої Любаші, перший Коростенський кінний полк обходить містечко і атакує поляків з півночі. Перший Олевський пластунський полк підтримує і розвиває успіх другого полку. Другий Овруцький кінний полк залишається в резерві командира дивізії.
  - Ваш полк, пане військовий старшина, поки що стоїть на місці, тільки броди розшукайте. А як тільки другий полк ввірветься в окопи, я дам сигнал ракетою... Ви тоді не загайтеся, щоб мені червоніти не довелося перед Пилипом Степановичем. Я щойно отримав повідомлення, що на північ від Гощі Катеринославська дивізія полковника Грудини вщент рознесла уланську дивізію генерала Корницького.
  - Корницького? - Не повірив Волосевич.
  - Ну так. Генерал Петровський казав, що колись він служив під командою Корницького, коли той командував ескадроном. Полоненні повідомляють, що Корницький похвалявся Пилипа Степановича в полон привести на мотузці. Та тільки вискочити з того побоїща Корницькому самому ледве вдалося...
  Переправившись вбрід через річку, Коханов потай підвів полк до опорного пункту поляків. Коли йшли, навіть крізь досить густий ліс було помітно широку багряну заграву пожежі, а з високих дерев, на які видиралися розвідники, видно було кілька довколишніх сіл, що дружно палали, підпалені поляками. Червоно-чорні клуби диму, повільно коливаючись, піднімалися в небо, заступаючи світло місяця. Спішившись, командир полку разом з ад"ютантом і командиром розвідувальної сотні пішов вперед, до узлісся. Звідси добре було видно містечко. Великі пасма полум"я охоплювали ялини та сосни, що загрозливо тріщали, і палаючу дзвіницю. Сяйво пожежі грало на гладі річки і вона здавалася вщент наповненою розпеченим до червоного киплячим металом. Там по місткам перебігали на протилежний берег примарні тіні. Цією пожежею - можна було твердити безпомилково - противник розчищав прості перед собою.
  - Видно, як вдень. - Зауважив Коханов, опускаючи бінокль. - Хоч книжки читай.
  Попереду на фоні пожежі виник силует вершника.
  - Петро Морозов їде. - Сказав Дубовицький.
  Зупинившись біля підніжжя пагорба, бунчужний важко зліз з коня і піднявся до офіцерів.
  - Ну, що там, Петре? - Запитав командир полку.
  - Є підступ, пане військовий... хух... старшино. - Насилу віддихавшись, витягнувся розвідник. - Коли підемо ось по тій балочці, - він широко махнув рукою в бік містечка, - вони нас нізащо не помітять. Підійти можна так кроків на триста-чотириста... Ну, а далі, до самого містечка відкрите поле.
  Зі східної околиці містечка, де якраз другий пластунський полк прорвався до першої лінії окопів, долинули крики та стрілянина.
  - Чуєш? - Начальник штабу вхопив Коханова за руку. - "Ура" кричать... Атакують, Миколо Степановичу! Не проґавити б сигнал. - Промовив стурбовано.
  - Ракета! - Вигукнув ад"ютант.
  Вони підвели голови. В криваво-чорному небі повільно танули зелені зірки.
  І все навкруг ожило. Ліс сповнився шерехом сотень кінських ніг, тихим брязкотом збруї, час від часу чулося неголосне, пошепки, чортихання козаків. З частим тупотом полк став спускатися балкою.
  Дубовицький ледь стримував коня. Бойове збудження передалося тварині і могутній жеребець рвався вперед і молодому офіцерові доводилося докладати зусиль, щоб стримати коня і самому зберегти самовладання і залишатися ззовні спокійним. Попереду їхав заступник командира полку сотник Максименко, якому Коханов доручив вести ескадрони в бій. Це був досить молодий офіцер, всього на рік старший від Миколи. Він досить зневажливо ставився до будь-якого противника і тому занадто гарячий був у бою.
  Ескадрони спустилися по балці, потім переправилися через ручай і піднялися по косогору. Ліс закінчився, попереду до самого містечка було горбисте поле. Ескадрони взводними колонами виходили до узлісся, шикувалися під прикриттям тіні від дерев. "Шаблі... геть!" - з тихим свистом оголювалися клинки.
  - Ну, як думаєш бити? - Тихо запитав Микола у Максименка.
  - А ось так, навскоси через поле. - Показав той рукою напрям атаки.
  - Всіма ескадронами? - Здивувався значковий.
  - Так, а що?
  - Може розділимося? - Запропонував Дубовицький. - Частину пустимо в обхід.
  Максименко поморщився. Помовчав невдоволено.
  - Добре. - Нарешті погодився неохоче. - Твоя сотня з першим ескадроном прямо на містечко, а я з двома зайду в тил і вдарю з заходу. - Максименко тихо віддав команду і колона повернула праворуч.
  - Почнете за двадцять хвилин. - Наказав він командиру першого ескадрону сотнику Вовченку.
  ...Ескадронний підняв вгору шаблю і напівобернувся до лав вершників. Козаки побачили його видовжене обличчя, освітлене багровим тремтливим світлом. Вовченко махнув клинком, який зблиснув іскрою, подав команду і помчав вперед. Ескадрон слідом за ним. Вершники широким галопом вирвалися з лісу на яскраво освітлене загравою горбисте, в виярках. поле. Під копита коней стрімко летіла земля.
  Підвівшись в стременах, Дубовицький пильно вдивлявся в околицю містечка, але там поки що не було помітно ніякого руху. Праворуч від командира розвідувальної сотні скакав Петро Морозов, тримаючи біля ноги лезо своєї кавказької шашки. Дубовицький глянув ліворуч - козаки першого ескадрону, відкинувшись в сідлах, спускалися в низинку. Ось вони зникли і негайно широкою хвилею винеслися на той бік виярку. Попереду правофлангового взводу, крутячи над головою клинком, скакав Вовченко.
  - Ескадро-о-он! Напрямок на дзвіницю! В атаку! Ура! - Скомандував сотник.
  - Ура-а-а! - Дружно підхопили голоси навколо.
  І тут свинцевою зливою вдарив кулемет по флангу ескадрону. Дубовицький бачив, як високо в повітрі блиснули білі бабки чийогось коня. Він оглянувся. Стрій мчав вперед, вся маса вершників з криком та тупотом стрімко неслася на весь мах, аби швидше досягти околиці містечка. А він обачно стримав було коня, тільки ж підхоплений загальним рухом, продовжував мчати вперед. А назустріч гарячково били вже два кулемети і знову поряд хтось упав. Рішення прийшло ніби само собою
  - Морозов! За мною! - Дубовицький повернув коня і пустив його на повен мах.
  Ось і крайні хатини містечка. З-за крайнього будинку довгими чергами бив кулемет.
  - Хальт! Стуй, пся крев! - За кілька кроків пролунав крик.
  Тримаючи гвинтівки напереваги, до нього бігли легіонери. Дубовицький зірвав з пояса гранату і, широко розмахнувшись, жбурнув її під ноги солдатам. Від вибуху кінь схарапудився, але вершник втримав його в шорах. Ще дві гранати і ворожий кулемет замовк...
  Як тільки перший полк вибив з Малої Любаші легіонерів, які вперто і затято опиралися, польські частини, розташовані проти Дніпровського корпусу, стали самі поспішно очищати свої позиції...
  ...Від Житомира на Новоград-Волинський і далі на Рівне, де розмістився штаб кінного корпусу генерала Петровського, пряма дорога йшла по тій же українській Волині, з якої війська Дніпровського кінного корпусу витурили на своїй ділянці противника і майже витурив поляків Волинський корпус. Залишався в руках у "пілсудчиків" тільки Ковель та Володимир-Волинський з деякими своїми повітами.
  Поїзд Гетьмана Скоропадського йшов по давньоукраїнським місцям, мальовничим і багатим.
  Промайнув, блиснувши дзеркалом води тут і там, звивистий Тетерів, приток Дніпра з крутими берегами; потім засиніли великі волинські ріки - Случ, Горинь, які перетинала лінія цієї залізниці на шляху до Рівного. І все, що бачив Павло Петрович з вікна вагону, він оцінював хазяйським поглядом.
  Поля, де ще недавно колосилася пшениця разом з житом частково колюче стовбурчилися стернею, частково ще колосилися налитим зерном колосом, потім змінювалися плантаціями кукурудзи та цукрових буряків. Гетьман з досадою відзначив, що доволі багато і часто траплялися й поля, які зяяли пусткою, густо зарослі золотою суріпицею та іншими буйними бур"янами. Українські хутори хоч і не скрізь сяяли звичною, а тому милою серцю довоєнною білизною хат, але так само красувалися в зелені монументальних тополь. Гетьман відмічав, як і де були оброблені поля, призначення яких перш за все годувати військо; які вантажі, необхідні військам, везуть товарні вагони і платформи, що їх обганяв його поїзд на роз"їздах; який стан коней, що залишилися в селян після численних реквізицій; яка худоба, що паслася вздовж залізниці. Врешті-решт, які самі поліщуки, як одягнуті, похмурі чи безтурботні у них обличчя...
  Ще по-літньому щедре на тепло і ласку вересневе сонце прикрашало все, що іншим часом могло здатися непроглядним: снарядні вирви, руїни пристанційних будівель, чорні плями спалених полів; Волинь здавалася радісною, як би не підозріло ставився до цієї радості прискіпливий хазяйський погляд, і це не здавалося Скоропадському в жодному разі неприродним -українці поляків, м"яко кажучи, не любили...
  ...В 1815 році Польща, поділена більш сильними сусідами, в черговий раз щезла з політичної карти Європи. Встановлені трьома імперіями - Російською, Німецькою та Австро-Угорською, кордони проіснували до 1914 року, коли почалася Велика війна. Ця війна поставила питання про новий територіальний переділ Європи. Вже 14 серпня 1914 року російський уряд заявив про бажання об"єднати весь польський народ під скіпетром Романових з наданням Царству Польському найширшої автономії. Уряди Німецької і Дунайської імперій також заявили про майбутнє поляків, але під своїм протекторатом. В ході війни в німецькій, австро-угорській та російській арміях були створені національні польські військові частини.
  За сприяння австрійського уряду з польських військово-спортивних і воєнізованих організацій формувалися Польські легіони під командування Юзефа Пілсудського. Ці легіони воювали на боці Німеччини та Австро-Угорщини проти Російської імперії. 12 серпня 1914 року, коли легіони вступили на територію Царства Польського, Пілсудський випустив відозву в якій проголошував себе комендантом всіх польських військ, нібито підпорядкованих створеному у Варшаві національному уряду. Насправді ж такий уряд створений не був, а відозва мала за мету викликати польське повстання на російській території.
  Після того, як німецькі та австро-угорські війська зайняли Царство Польське і переважаюча частина польського населення опинилася під контролем Німеччини та Австро-Угорщини, уряди кайзера та цісаря проголосили самостійність Царства Польського, в якості керівного органа якого в грудні 1916 року була створена Тимчасова державна рада. Царський уряд у відповідь заявив 12 грудня 1916 року про бажання створити "вільну Польщу" з усіх її трьох частин. В січні 1917 року цю заяву підтримали уряди Великої Британії, Франції та Північно-Американських Сполучених Штатів.
  В зв"язку з перевагою Антанти, яка позначилася в ході війни, Пілсудський, зрозумівши, куди вітер дме, вийшов зі складу Тимчасової державної ради і розпорядився, аби польські солдати не давали присяги на вірність Німеччині та Австро-Угорщині. В результаті легіони були розпущені, більшість легіонерів інтерновано, а сам Пілсудський потрапив в ув"язнення до Марієнбурзької фортеці.
  Проти поляків в німецькій та австро-угорській арміях воювали поляки в російській армії. 24 липня 1917 року на основі цих польських частин був створений 1-й Польський корпус під командування генерал-лейтенанта російської армії Довбор-Мусницького. Корпус дислокувався в Білорусі і складався з 12 стрілецьких полків, 3-х уланських полків і важкої артилерії. В корпусі панувала сувора дисципліна.
  А потім в Російській імперії сталася Лютнева революція, зречення царя Миколи Другого, створення Тимчасового уряду та системи Рад, а широка популяризація ідеї національного самовизначення привела до посилення відцентрових тенденцій на неозорих просторах колишньої імперії Романових. 4 березня 1917 року в Києві в була створена Центральна Рада, з липня 1917 року в Білорусі активізувалися національні сили, які за ініціативи Білоруської соціалістичної партії провели Другий з"їзд білоруських національних організацій і прийняли рішення домогтися автономії Білорусі в складі демократичної республіканської Росії. На з"їзді була сформована Центральна Рада, яка була потім перетворена на Велику Білоруську Раду. А 7 (20) грудня 1917 року почався Перший Всебілоруський конгрес (з"їзд). Конгрес не визнавав влади Виконавчої комісії Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів Західної Області , яку вважав виключно фронтовим органом. Важливо відмітити, що конгрес не ставив питання про повний державний суверенітет Білорусі. Однак ніяких засобів для втілення прийнятих рішень в життя націоналісти Білорусі не мали, і конгрес за рішенням Ради Народних Комісарів Західної Області був розігнаний більшовиками, що відмовилися приймати в ньому участь. Президія конгресу в депо Лібаво-Роменської залізниці провела підпільне засідання, де вибрала Виконавчий Комітет Ради конгресу, який прийняв рішення збройним шляхом боронити національну державність країни і послати в Брест-Литовський, де йшли переговори Німеччини і Росії, делегацію, яка б представляла і відстоювала інтереси білоруського народу.
  І росіяни, і німці делегацію білорусів просто-на-просто проігнорували.
  Однак 19 лютого більшовики, в зв"язку з наступом німців, залишили Мінськ. Виконком Ради конгресу вийшов з підпілля і видав "Наказ Љ1. Про взяття влади в свої руки". Комендантом міста був призначений Костянтин Єзовітов. Почали формуватися збройні загони і були зайняті адміністративні будівлі. В ніч з 19 на 20 лютого в Мінськ зайшли частини Польського корпусу Довбур-М"ясницького. Польський корпус, у зв"язку зі спробою роззброєння, з 12 листопада знаходився у стані війни з Радянською Росією. В Мінську націоналістам довелося ділити владу з поляками. Була створена спільна польсько-білоруська комендатура. А наступного дня в місто ввійшли німці і взяли управління в свої руки. Національні прапори були зняті. Польські частини оголосили про свій нейтралітет і на протязі тижня були виведені з міста.
  21 лютого 1918 року Виконавчий Комітет Всебілоруської Ради конгресу звернувся до народу Білорусі з Уставною грамотою, в якій оголосив себе тимчасовою владою на території Білорусі. Однак 3 березня 1918 року між Німеччиною та Росією був укладений Брестський мир, за яким землі, що раніше належали Росії, до лінії Двінськ-Пружани передавалися Німеччині та Австро-Угорщині. "Мерзенний мир" був підписаний без участі білорусів. Окупована Білорусь стала заручницею кайзера, який висунув урядові Леніна ультиматум про виплату контрибуції. Більша частина території, на якій проживали білоруси потрапила під владу Німецької імперії, менша - російських більшовиків. І вирішувати подальшу долю цих земель мали уряди саме цих двох країн.
  Коли більшовики не захистили Білорусь від германського вторгнення, а ганебно втекли зі своїми бронепоїздами з Мінська в ніч на 19 лютого, то хто міг захистити білорусів? Логічним було створення незалежної Білорусі. Ось тому вже в березні білоруси покинули свої "хатки" і "куточки" і проголосили землі Білорусі вільною незалежною державою. 25 березня 1918 року в Мінську о 8 годині ранку в будівлі Селянського Земельного банку на вулиці Серпуховській Рада Білоруської Народної республіки прийняла Третю Уставну грамоту в якій проголошувалася незалежність країни. Встановлювався восьмигодинний робочий день, ліси, озера і надра націоналізувалися, земля без викупу передавалася тим, хто на ній трудився. Проголошувалася свобода слова, друку, зібрань, страйків, віросповідання, недоторканність особи та житла. Національним меншинам на території Білорусі не чинилося перепон: вони мали право на національно-персональну автономію. З актом 25 березня 1918 року рахувався ряд країн, незалежну Білоруську Народну Республіку офіційно визнали Австрія, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Туреччина, Українська Держава, Фінляндія, Чехословаччина. Якийсь час де-факто визнавала БНР і РРФСР.
  Німеччина не визнала Білоруську Народну Республіку, хоча німецька адміністрація не чинила перепон діяльності Білоруської Ради.
  А в Росії замість демократичної республіки утворилася диктатура Леніна-Троцького, що взагалі не визнавала існування білоруського народу. В Білорусі лютували продовольчі загони, які набивали зерном ешелони - потрібно було годувати голодний пролетаріат в російських промислових містах і готовити контрибуцію для Німеччини.
  24 квітня 1918 року Народний секретаріат (уряд) БНР затвердив статут і персональний склад Білоруської торгової палати в Українській Державі, на чолі з Митрофаном Довнар-Запольським. З України пішли ешелони з зерном та м"ясом - ця зовнішньоторговельна організація відвела загрозу реального голоду від Білорусі. В цьому заслуга і народного секретаря (міністра) БНР у справах фінансів, а згодом торгівлі і промисловості, Петра Кречевського. В Києві, крім торгової палати, діяло білорусько-українське товариство зближення, налагоджувалися торгово-економічні зв"язки з регіонами Української Держави.
  Тільки ж договір, підписаний 3 березня у Бересті-Литовському, ніяку БНР в розрахунок не приймав. Більш того, договір взагалі виключав можливість визнання Німеччиною будь-яких держав, що оголосили про свою незалежність після його підписання. Німецька адміністрація вважала білоруську територію частиною Росії і, врешті-решт, їй набридла ініціативність білоруських націоналістів. Рада Білоруської Народної Республіки і Народний Секретаріат (уряд БНР) були розігнані німцями, а їхня діяльність заборонена. Не допомогла навіть телеграма кайзеру Вільгельму Другому з подякою за звільнення Білорусі.
  Тим часом становище країн Четвертного союзу все більш погіршувалося. У жовтні 1918 року добігла кінця Велика війна. Заворушення і повстання в Німеччині та Австро-Угорщині змусили ці країни прохати миру. Нові обставини надали змогу різним народам монархії Габсбургів спробувати здобути незалежність. 1 жовтня в Цешинському князівстві утворилася Національна польська рада. А у Львові 18 жовтня на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було створено Українську Національну Раду - політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада проголосила Українську Державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію і обрано Президента УНРади, яким став Євген Петрушевич. 23 жовтня Регентська рада заявила про створення міністерства іноземних справ і військового міністерства на чолі з Юзефом Пілсудським. 25 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, що взяла на себе владу в Західній Галичині від імені польської держави. 30 жовтня Національна польська рада оголосила про повернення Галичини Польщі. 31 жовтня сталася революція в Австро-Угорщині. Цього дня стало відомо про приїзд до Львова Польської ліквідаційної комісії, яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. Метою ПЛК був збройний виступ в ніч з 2 на 3 листопада з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини і австрійський уряд. Приїзд ПЛК запланували на 1 листопада. І УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади в Галичині і Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Карл Гуйн передавати владу ані українцям, ані полякам відмовився категорично. Він заявив, що ця справа має вирішуватися "мирним конгресом". Того ж дня у Відні відбулися два засідання Ради Міністрів Австро-Угорщини, присвячені справі Галичини. Якщо на першому засіданні визнавалося право українців на власну державу, але не сама держава, то на другому - незважаючи на протест міністра-українця Івана Горбачовського - уряд погодився на заступництво ПЛК на польських землях і об"єднання Галичини з Польщею.
  І тоді на вечірньому засіданні Українського Генерального Військового Комісаріату - УГВК - було вирішено взяти владу збройним шляхом. Це сталося завдяки рішучості сотника Дмитра Вітовського. А далі, за планом Вітовського було вирішено 1 листопада о 4 годині ранку роззброїти австрійські військові частини і захопити всі державні, крайові та міські будівлі Львова. Проти ночі з п"ятниці на суботу 1460 вояків на чолі з Вітовським роззброїли львівський гарнізон, заарештували намісника і захопили всі найважливіші установи міста: ратушу, австро-угорський банк, пошту, телеграф, міську цитадель, військові казарми та склади, вокзал. За основу було покладено давній план, який невідомо як здобули, австрійської Військової Команди на випадок ймовірного повстання у Львові. 1 листопада о 7 годині ранку Вітовський доповів вищому представникові УНРади Костю Левицькому про оволодіння Львовом "без проливу крові й взагалі без жертв". Встановивши владу, українські підрозділи вивісили на чільних будинках міста українські прапори. 9 листопада було утворено уряд нової держави - Державний Секретаріат. За два тижні, 13 листопада 1918 року, було проголошено про утворення Західноукраїнської Народної Республіки.
  До нової держави єврейське, німецькомовне і частина польського населення поставилися лояльно, більша частина поляків за підтримки Польщі розпочала у Львові воєнні дії проти української влади. Вже вночі з 1 на 2 листопада в місті починається повстання поляків. В бою 1 листопада впав вокзал, що вкрай негативно позначилося на становищі і стало однією з причин втрати міста. В той же час польські війська перейшли кордон ЗУНР. 11 листопада вони зайняли Перемишль, що дало змогу направити підкріплення польським повстанцям у місті. 21 листопада, досягнувши значної чисельної переваги, поляки захопили Львів. В ніч на 22 листопада українські частини залишили Львів.
  Так розпочалася українсько-польська війна.
  У Білорусі ж ситуація для поляків складалася краще. Регентська Рада добилася від німецького уряду звільнення Пілсудського і 10 листопада він прибув до Варшави. 14 листопада йому була передана вся влада. 22 листопада було підписано декрет про організацію вищої влади в Польщі, за яким Пілсудський призначався "тимчасовим начальником держави", що посідав всю повноту законодавчої та виконавчої влади. Тобто, Пілсудський став диктатором Польщі, прикрившись красивим найменування посади - в кінці сімнадцятого століття начальником держави був Тадеуш Костюшко .
  Після капітуляції Німеччини в листопаді 1918 року і відходу її війська з території Білорусі, туди готувалися рушити з заходу польські війська, а зі сходу - війська радянської Росії.
  Радянські діячі відверто говорили про те, що "Радянська Росія, як перша в світі пролетарська держава, надавала підтримку робітничо-селянським масам Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, Білорусі, Польщі, що бажали створити на своїй батьківщині радянські республіки. Радянська влада дозволяла формувати на території РРФСР радянські національні армії для того, щоб оволодіти територією цих національностей і закріпити їх за собою". Чітко і зрозуміло говорилося про закріплення національних територій за Радянською Росією. Почалося формування російського Західного фронту. Операційні напрямки цього фронту вели в Естонію, Латвію, Литву, Білорусію, Польщу. Захоплення Естонії було покладено на "червоні" естонські війська. "Червоним" естонцям допомагали війська 7-ї армії та Червоний флот. Латвію мали зайняти латвійські стрілецькі частини під командування Йоахіма Вацетіса, який одночасно залишався командувачем всіх збройних сил Радянської Росії. Операції в Литві, Білорусі та Польщі покладалися на особливу армійську одиницю, що згодом стала називатися Західною армією.
  В листопаді німецькі війська стали відводитися з окупованих територій і це відразу розв"язало руки всім зацікавленим сторонам. На території Латвії та Білорусі діяли дивізії Західного району оборони, саме на це об"єднання покладали задачу оволодіння територією Білорусі та Литви і, згодом, Польщі. Західний район оборони 15 листопада був перейменований в Західну армію.
  При цьому радянський наступ почався раніше, ніж польський і йшов швидшими темпами. В ніч на 17 листопада передові частини Західної армії перейшли демаркаційну лінію і стали просуватися в напрямку Полоцька, Могильова, Бобруйська, Гомеля. Причому план дій радянських військ був частиною широкого стратегічного плану більшовицької Росії. Загарбання України також входило в цей план.
  Вже 21 листопада радянські війська вступили в Полоцьк, 28 листопада - в Бобруйськ, 8 грудня - в Слуцьк, 9 грудня - в Двінськ, 10 грудня - "червоними" зайнятий Мінськ Литовський, 6 січня 1919 року - Гомель, 12 січня - Мозир, 13 січня - Слонім. Перший бій "червоних" з поляками відбувся 28 січня 1919 року під Волковиськом. До 13 лютого 1919 року просування "червоних" зупинилося на лінії Вільна-Ліда-Слонім-Береза Картузька-станція Іваново (на захід від Пінська). Активні дії польських військ в Білорусі та Литві почалися в другій половині березня 1919 року. В березні польські війська відбили у "червоних" Слонім, Новогрудок і Ліду, в квітні - Вільно. З травня російсько-польський фронт стабілізувався. Знов у наступ поляки перейшли в липні 1919 року, захопивши важливі залізничні вузли Вілейку, Молодечно і Лунінець. В середині липня поляки призупинили наступ з метою перегрупування сил і підтягування тилів. Червона армія під час цієї передишки намагалася відбити Вілейку і Молодечно, однак спроби ці не досягли успіху. 8 серпня поляки взяли Мінськ Литовський, потім досягли ріки Березина і 29 серпня захопили Бобруйськ. Після цього аж до травня 1920 року на російсько-польському фронті встановилося затишшя.
  Інакше розвивалися події на Волині і в Галичині.
  Перший опір "червоні" отримали в Пінську від тих частин українського війська, що підтримали заколот Директорії, 25 січня росіяни зайняли місто, 2 лютого радянські війська вибили українців з Овруча. Причина поразки полягала в тому, що прибічники Директорії не бажали воювати проти "червоних".
  Після придушення заколоту Гетьман в кінці грудня 1918 року зібрав Велику раду з представників політичних партій національного спрямування, українських промисловців, провідних економістів та військовиків. Після доповіді Гетьмана про поточний момент після бурних дебатів було прийнято рішення про надання Гетьману на річний термін диктаторських прав і створено Ставку Гетьмана у складі п"яти осіб: Гетьмана Павла Скоропадського, Федора Лизогуба, Олександра Рогози, Михайла Терещенка і Миколи Міхновського. Терещенко представляв українських промисловців та підприємців, а Міхновський всі політичні сили національного спрямування.
  Ставка почала свою діяльність 8 січня 1919 року. Виходячи з того, що неможливо бути сильним скрізь, було вирішено на яких внутрішніх та зовнішніх напрямках зосередити основні зусилля Збройних Сил, науки і економіки, державних установ України.
  Економічний стан держави вимагав залишити за собою вугільні шахти і промисловість Донецького басейну, нафтові поля Дрогобича і Борислава. На початок 1919 року Донецький промисловий район перебував під твердим контролем Української Держави. Нафтові ж родовища могли бути загарбані поляками. Щоб цього не трапилося, потрібно було надати всебічну допомогу Західноукраїнській Народній Республіці. Крім того, внаслідок висадки військ країн Антанти в південних портах Українська Держава була позбавлена зв"язку з зовнішнім світом. На заході України залишався вузький коридор через карпатські перевали, що з"єднував країну з Європою. А тільки звідти можна було отримати так необхідне армії озброєння та військові матеріали. І постачальником зброї та матеріалів в обмін на продовольство мала стати перш за все Німеччина, що зазнала поразки у Великій війні. Великі надії в цьому плані покладалися урядом Гетьмана на Чехословаччину та Австрію.
  Тому ще в другій декаді листопада до Галичини було відправлено Корпус УСС, на Поділлі спішно формувалася Карпатська група військ під командування генерала Грекова.
  Внаслідок антигетьманського повстання, ворохобні, що настала, і інтервенції сусідніх держав всі плани по формуванню військових частин Української армії і з"єднань були зведені нанівець. Довелося все робити в ситуації, коли військові формування мали бути готові "ще вчора". До всього додався брак артилерійського і стрілецького озброєння, боєприпасів та військового спорядження, головне - старшин.
  Особливо загрозлива ситуація склалася на півночі країни. Там знаходилося багато прибічників Директорії, там йшов наступ "червоних" і все це було досить близько від столиці Української Держави.
  Але вже на початку січня на Житомирщині була сформована під командуванням генерала Прісовського Прип"ятська група військ. Основна задача групи, поставлена Гетьманом, полягала в утримання Берестя Литовського і обороні Полісся по лінії ріки Прип"ять.
  Польські війська рухалися на схід і ліквідували українську адміністрацію на Холмщині, в Бересті-Литовському, Жабинці, Кобрині і Володимирі-Волинському. 3-го січня 1919 року польські війська ввійшли на територію Волині, яку залишали німецькі окупаційні війська. До 14 січня всі ключові населені пункти контролювалися поляками. Вже 4 лютого поляки зайняли Ковель, 9 лютого - Берестя Литовське.
  Розрізнені українські загони, які після придушення заколоту Винниченка-Петлюри втратили керівництво, чинили опір, але під натиском поляків відступали. На наступ поляків Гетьман змушений був негайно реагувати. Були сформовані Волинський на базі Волинської групи військ і Північно-Західний, основу якого складала Прип"ятська група, фронти. В ніч на 10 лютого до міста підійшли українські загони і зі світанком вибили поляків з міста. Від Пінська до Берестя-Литовського і від Берестя по Західному Бугу до Володимира-Волинського з другої декади лютого виник суцільний польсько-український фронт.
  На півночі стримував наступ більшовиків Північно-Західний фронт під командуванням Костянтина Прісовського. На кінець березня фронт стабілізувався по Прип"яті від Пінська до Мозиря.
  В Галичині поляків стримували війська Української Галицької армії, сформувати яку з регулярних військовий загонів Євген Петрушевич віддав наказ в січні. На цій ділянці фронту з кінця січня встановилося затишшя, яким і скористалися галичани для формування цієї армії та реорганізації військ.
  23 лютого до Львова прибула місія Антанти, яку очолював генерал Бертелемі. В той же день почалася Вовчухівська операція. За планом вона мала розпочатися 16 лютого, але мав підійти перший корпус армії генерала Грекова у складі двох піших дивізій (24 тисячі вояків, 268 кулеметів, 83 гармати). Наступ почався, незважаючи на присутність місії Антанти - командувач УГА генерал Омелянович-Павленко відмовився виконувати вимогу союзників про припинення вогню. До 2 березня Львів було оточено, переговори з поляками і союзниками почалися в Ходорові під час бойових дій - українські генерали заявили, що віддати наказ припинити наступ може тільки Гетьман України. Президент Петрушевич, який продовжував вірити в шляхетність Антанти, був проти цього, але Головнокомандувач Збройних Сил ЗУНР Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен вмовив його не стримувати дії генералів.
  Оточення і блокада Львова були першою фазою операції, друга - звільнення від поляків Перемишля почалася 5 березня і закінчилася 11 березня, коли противника було вибито з міста. Українські частини вийшли на ріку Сян і припинили наступ. Запеклі бої тривали до 28 березня, після чого на Галицькому фронті встановилося затишшя. Блокований Львів протримався недовго - нестача продовольства і боєприпасів змусила поляків до капітуляції. За посередництва місії генерала Бертелемі польський гарнізон залишив місто. Перед від"їздом генерал попередив українців, що вони про це ще пошкодують.
  22 березня за вимогою Антанти українці припинили бойові дії на час переговорів, але ці переговори ні до чого не привели. Поляки не були зацікавлені в привертанні зайвої уваги Паризької мирної конференції до Галицької проблеми. В Парижі польські представники доводили, що Галичина має бути приєднана до Польщі, а Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Держава не можуть бути визнані. Мовляв, "українці - природні соціалісти", тому мати свою державу не можуть. В умовах правової невизначеності поляки намагалися захопити якомога більше території, аби поставити союзників перед фактом. Хоча Велика Британія намагалася дати можливість Паризькій конференції обговорити Галицьку проблему, але Польща отримала підтримку Франції і обговорення "галицького питання" не відбулося. До того ж революція в Угорщині відволікла увагу союзників від Галичини.
  В цей час у Франції формувалася армія генерала Галлера і невдовзі вона мала бути передислокована в Польщу. Командування УГА і Карпатської групи військ не мало сумніву, що вона буде воювати з українцями. І дійсно, вже 15 травня "Голуба армія " опинилася на польсько-українському фронті. Однак з Наддніпрянщини підійшли ще два корпуси, посилені польовою артилерією. (Гармати і гаубиці для цих корпусів закупили у німців та чехів.) Позиційні бої тривали до червня 1919 року, після чого настала тривала пауза. Затишшя закінчилося за рік, в серпні 1920 року, коли на сході новостворені російськими більшовиками маріонеткові утворення - УРСР і ПКРСР почали військові дії проти Української Держави.
  Військовий союз Західноукраїнської Народної Республіки і Української Держави логічно був продовжений Актом про об"єднання, який був проголошений в Києві і Львові 22 січня 1920 року. І Гетьман, і Президент ЗУНР цього року очікували нового польського в Галичині і на Волині. Було очевидно, що Пілсудський не вдовольниться Холмщиною і Підляшшям і спробує загарбати всю Галичину і хоча б частину Волині. Тому ще з осені 1919 року йшли ешелони зі зброєю та боєприпасами до Перемишля та Берестя-Литовського. Ці дві фортеці були ключовими пунктами для оборони від поляків української території.
  Грядущий рік обіцяв був багатим на події.
  В радянській Росії в кінці весни на початку літа двадцятого року добивали армію Денікіна і основні сили Червоної армії були задіяні на Північному Кавказі та в Сибіру, де в цей час агонізували війська Олександра Колчака. І в Бельведері вирішили скористатися зручним моментом для нових територіальних придбань. В березні відновився наступ поляків в Білорусі. За зиму на польсько-радянському фронті польська армія була повністю укомплектована і добре оснащена.
  В Білорусі Польща мала три польові армії: 7-у, 1-у і 4-у, в яких налічувалося трохи менше ста шістдесяти тисяч солдатів, 2043 кулемета, 562 гармати і міномета, 18 бронемашин і 22 літаки. В Червоній армії в складі 15-ї та 16-ї армії налічувалося майже сто сімдесят тисяч бійців, 1671 кулемет, 421 гармата і міномет, 11 бронепоїздів, 38 бронемашин.
  Проти української армії поляки в Білорусі зосередили Поліську групу військ на північному березі Прип"яті, 3-ю, 2-у і 6-у армії, що мали майже двісті тисяч особового складу, 2584 кулемета, 788 гармат і мінометів, 41 бронеавтомобіль і 39 літаків.
  Саме в цей час Червона армія почала бойові дії проти Української Держави Гетьмана Скоропадського і поляки вирішили, скориставшись моментом, урвати шматок і від російської Совдепії, і від гетьманської України. Поляки розраховували на те, що з травня 1920 року між маріонетковою УРСР і Українською Державою почалася чергова війна, яку дипломати Європи і радянської Росії назвали "прикордонними збройними конфліктами". Європа не бажала влазити в чужі для неї чвари, а російські комуністи робили вигляд, що вони не мають до цієї війни жодного стосунку.
  В першій декаді серпня Поліська група військ, що входила до складу Північно-Східного фронту поляків, завдала удару в Поліссі від Пінська на Берестя і від Мозиря на Новоград-Волинський. Другий удар наносив Південно-Східний фронт силами 3-ї армії від Хребешува на Володимир-Волинський і Луцьк-Рівне. В Галичині польська 2-га армія завдала удару з півночі, а 6-а армія із заходу на Львів.
  Однак полякам вдалося досягти небагато. Тільки в Поліссі у них був такий-сякий успіх. Вони розсікли навпіл Північно-Західний фронт генерала Прісовського і більша частина військ фронту відходила до Берестя, друга частина - до Коростеня. Українці віддавали територію, внаслідок чого розтягувалися комунікації армій вторгнення. Швидкий відхід українських полків породив у поляків ілюзію слабкості противника. А вже за два тижні закінчилася передислокація з-під Донецька Дніпровського кінного корпусу генерала Петровського, який разом з пішими дивізіями Поліського фронту завдав удару по полякам.
  Прорив і глибокий рейд по тилах зламали і потрясли весь Південно-Східний фронт поляків. 3-я польська армія, яка захопила майже всю Волинь, побоюючись оточення, почала швидкий відхід. Кидаючи обози, гармати і склади з бойовими припасами, розбиті польські дивізії порснули на захід. Невдовзі силу удару Дніпровського кінного корпусу на собі відчула і 2-а армія. По дорогам тяглися обози розбитих дивізій. Кінний корпус йшов на плечах у противника. Разом з кінним корпусом рушили корпуси і дивізії Поліського фронту, рушили армії в Галичині. На всьому величезному просторі від Прип"яті до Сяну українська армія перейшла в наступ. За тиждень вони відібрали назад здану напередодні територію аж до Рівного...
  За три дні штаб Дніпровського корпусу перемістився з Рівного майже до Бродів, кілометрів на дев"яносто, і Гетьман був приємно вражений, коли йому про це повідомили в штабі фронту.
  ...Смеркалося. На велике село, яке розкинулося вздовж річки навалювалася з-за лісу чорно-синя хмара. Відбиваючи знизу помаранчеве полум"я заходу, хмара поступово охоплювала все небо і підбиралася до блідо сяючого місяця. Тепла пітьма опускалася на землю. Раптом налетів вітер і по зеленому листю ніби пробігли брижі. Захиталися, зашуміли дерева і над дальнім лісом сяйнула зеленим блискавка і глухо, як потривожений у барлозі ведмідь, прогуркотів грім. Було тихо і душно. З дальнього кінця села долинали пілікаючи звуки гармоніки, а у вікні будинку, до якого сходилися пучки телефонних дротів, засяяв вогник.
  Гетьман Скоропадський і командувач армії генерал Левицький слухали Петровського, який доповідав обстановку на фронті. З доповіді командира корпусу видно було, що відмінно озброєний противник проявляє велику впертість і, хоча дивізії корпусу добилися значних успіхів, але основна задача - оточення польських військ - лишилася невиконаною. Кіннотники, звиклі вирішувати справу швидким ударом у кінному строю, тут, на новому фронті, зустрілися з сильно укріпленими опорними пунктами і стійкою піхотою, що засіла в них. За останні дві доби проти кінного корпусу з"явилися свіжі частини поляків - 13-а і 18-а піхотні дивізії - укомплектовані познанськими німцями і щедро забезпечений зброєю та технікою.
  - Розвідкою виявлені, - говорив командир корпусу, показуючи на розкладеній на столі карті, - нові дивізії противника. Тут, - показав Петровський - десята піхотна дивізія. Встановлено, що вона перекинута з Білорусі зі складу 7-ї армії. В Бродах, проти Житомирської кінної дивізії виявлено підрозділи 2-ї кавалерійської бригади. Вона ще тиждень тому перебувала проти Західного фронту "червоних".
  - Розвідка фронту підтверджує ці відомості, пане Гетьман. - Додав генерал Єрошевич. - Крім того, виявлено й інші дивізії поляків, передислоковані з заходу і Білорусі. Зокрема, 8-ї та 17-ї піхотних дивізій з 1-ї армії, 13-го піхотного полку з 7-ї армії.
  - Піхота спішно заривається в землю. - Буркнув Петровський. - А окопи на галопі не візьмеш.
  - Так, на галопі їх, звичайно, не візьмеш. - Погодився генерал Єрошевич. - Але результат війни визначають люди, звичайні живі люди. Одні рішуче атакують кулемети і колючий дріт, інші топчуться на місці, не знаючи, як діяти, хтось і підупав духом. Чи не так, Пилипе Степановичу?
  - Падати духом дніпровці не будуть. - Погодився Петровський. - Очевидно, що поляки оговталися від удару і більш-менш вдало намагаються налагодити оборону. І це їм вдається. Вони відбивають всі наші спроби продовжити наступ в напрямку Львова. Як мені відомо, і наступ Галицької армії також...
  - Що ви пропонуєте, генерале? - Сухо промовив Гетьман. Ця сухість запитання змусила Петровського внутрішньо підібратися і говорити гранично лаконічно.
  - Я пропоную відмовитися від удару на Львів через Броди. Передислокувати Житомирську дивізію праворуч, ось сюди, - показав на карті, - до Берестечка, в смугу наступу Катеринославської дивізії і завдати корпусом удару в напрямі на Володимир-Волинський. Потім, прикривши лівий фланг Західним Бугом вдарити в напрямку Берестя-Литовського. Одночасно Галицька армія має завдати удару на Раву-Руську. Потім галичанам повернути на північ і з"єднатися з дивізіями 1-го Волинського корпусу Волинської армії. А від Берестя назустріч моєму корпусу мають завдати удару війська генерала Прісовського.
  Гетьман мовчав, роздумуючи. Тільки ближче нахилився до карти, майже навис над нею.
  - Що ж, рішення розумне. - Гетман помовчав. Скоропадський кинув олівець на карту і випрямився над столом. - Але спочатку подивлюся своїми очима. Їдемо до Бродів!
  ...Танки і бронемашини повільно сповзали з платформ. Порикуючи моторами, машини рушили вздовж насипу. Гойдаючись на широкому шкіряному ремені-сидінні, Оверко Салимоненко однією рукою тримався за приклад 37-міліметрової гармати Пюто, а іншою за стопор башти. Танк хилився на ковбанях, натужно ревів, виповзаючи на пагорби - лунко ляпали широкі плиці гусениць, пластинчаті ресори жорстко скрипіли, кидаючи стрільця на броньові стінки, обшиті шкірою.
  - Як справи? - Горлав десь знизу Грицько Клімов, керченський вантажник і друг дитинства.
  - Порядок! - Відповідав Салимон. - Гришо, як там в тебе?
  Танк йшов з розкритим грудьми - передній люк розкритий, в ньому майже по пояс видно водія машини Григорія Клімова. Обличчя його від прилиплого пилу - ніби скам"яніла глиняна маска: блискають тільки очі та розліплюється тонка щілина губ. Командир машини Салимон, щоб бачити дорогу, розвернув башту гарматою в корму. Він постійно висовується і дивиться назад через розкриті стулки в кормовій частині башти - чотири "Рено" повзуть слідом, здіймаючи за собою хмару пилу. За п"ятьма танками рухаються три важких бронемашини з тридюймовою гірською гарматою і трьома кулеметами кожна і два легких бронеавтомобіля "Остін". Замикають колону автомобілі з боєприпасами і пальним у бочках.
  Вже почало темніти, коли вдалині показалися будівлі станції. Машини сповзли у глибокий виярок, зарослий чагарником. Розминаючись від довгого сидіння в тісних залізних коробках, екіпажі з насолодою потягувалися, хтось вже спустився на дно яру, по якому струмував прозорий ручай. Вмивалися, від задоволення пирхаючи, пили холодну чисту воду, таку смачну, що здавалася солодкою.
  Сотня кінної розвідки чекала на бронезагін і молоденький командир її Микола Дубовицький, з нашитими на вицвілу від часу захисного кольору гімнастерку новенькими погона хорунжого, повідомив:
  - На станції тільки польська сторожова застава. На основній колії стоїть бронепоїзд. Дві польові тридюймові гармати і шістнадцять кулеметів. На запасних коліях скупчено до сотні вагонів та платформ з усякою всячиною. І для вас є дещо. На другій колії стоїть потрібний ешелон. Дві цистерни з пальним і десять вагонів з боєприпасами. Очікують прибуття ще одного ешелону з піхотним батальйоном.
  - Коли не встигнемо взяти станцію до його підходу, піхота встигне заритися в землю і дідька лисого ми їх швидко зможемо витурити звідси. Потрібна негайна атака! - Сказав Салимоненко.
  - Бронепоїзд серйозний противник. Снаряд тридюймівки рознесе броню чи танка, чи бронемашини на шматки. - Зауважив хтось. - Вдарить впритул - порозвішуємо колеса по деревах.
  - За нас несподіванка. - Різко перебив Салимон. - Хоч ми і в броні, але тактику нам потрібно брати у кінноти. Швидкість і маневр... і рішучий удар! Дійсно, коли будете вовтузитися, туди-сюди смикатися біля цілі - бронепоїзд рознесе такого в друзки! Вимагаю одного: натискувати рішуче, швидко. Гнати ляхів безупинно! Давити гусеницями і колесами, лякати всім своїм виглядом, аби душа їхня кисільна в п"яти втекла. Всім все зрозуміло? По машинам!
  ...На землю впав вечірній туман. Вже перші зірки проблискували на стемнілому небі, коли з пітьми, що низько клубочилася над землею пасмами сивого туману виповзли залізні чудовиська: туманне марево спотворювало їхні кутасті силуети, збільшувало розміри і полякам здавалося, що на їхні окопи насуваються якісь виплодки пекла - безформні, страхітливо величезні машини, що в рику моторів викидали з вихлопних труб розпечені іскри. На баштах вдарили кулемети, черги прошили землю брустверів пульсуючими фонтанчиками. Передова застава поляків миттю розбіглася.
  Танк Оверка пробивався до залізниці вздовж запасних колій, вщент забитих вантажними ешелонами. Десь там, за цим скопищем вагонів та платформ, чадно димів в вечірнє небо польський бронепоїзд, квапливо піднімаючи пари. Саме до нього поодинці і групами бігли легіонери, падаючи за рейки та відстрілюючись з гвинтівок. Башта броневагону поводила коротким цурпалком ствола, відшукуючи ціль.
  Перший постріл з тридюймівки бахнув в темряві ночі і червоний вогонь здійняв в повітря щебінь на коліях. Клімов розвернув танк і кинув його до вокзалу, який світився в темряві широченними вікнами. Будівля насувалася, виростаючи до зірок.
  - Тримайсь, Салимон! Трима-а-айсь-ь-ь!
  Машина вдарила в віконне сплетіння і уламки скла задзвеніли по броні. Танк навскоси, ніби по кризі ковзкій, поплив-сковзнув по підлозі залу мармуровій і врізався у вікно протилежної стіни. І знову дзвінкий водоспад скляних осколків звалився на броню. Двигун виштовхнув машину на пустельний перон. Ген там, в кінці його, на першій колії стояв польський бронепоїзд. В прорізах амбразур броневагонів заіскрилися пострілами кулеметні стволи. Тут же штукатурка зі стін станції посипалася, здавалося, її обдирали шкребком невидимим. І броня танкова заспівала-загуділа під чергами, ніби її сікли різками.
  Оверко натиснув на наплічник, всім тілом розвертаючи башту. Завмер біля прицілу, наводячи чіткі поділки візиру на бронепаровоз, який стояв попереду бронепоїзду. Натиснув спуск. Різко стукнуло по вухах, вдарило в ніс горілим порохом. Шрапнель бризнула над пероном, змітаючи легіонерів під вагонні колеса. Гармата танка стукнула ще двічі, осколки снарядів сікли сіру броню вагонів.
  - Бронебійним! - Кричав знизу Клімов.
  Вогненним конусом пихнуло від бронепоїзду і за мить щось так вперіщило по танку, що машину ніби вдавило в землю, казенник гармати боляче влупив Оверка під щелепу, - аж іскри в потемнілих очах попливли, - відкинувши до броньової стінки. Над головою зі скреготом зазоріло небо - щось легко, ніби картонку для капелюшків, змахнуло броньову башточку, яка грибом сталевим височіла на башті.
  Салимон припав до прицільної трубка - кров ціпеніла з розсіченої шкіри, а в голові до дзвону джмелі гули, - якомога спокійніше підводив прицільну марку під гарматну башту броневагону. В окулярі - пустельний перон і темна туша бронепоїзда, прострочена по борту мигаючими вогниками кулеметів.
  Танкова броня гула під чергами шаманським бубном. Оверко підвів ствол гармати під чорну будку машиніста. Натисну на спуск, танкова гармата гримнула раз-другий-третій і бронепоїзд огорнуло жарким паром, що закривав все навкруги. Танк, ляскаючи гусеницями, пер вперед, на бронепотяг, не звертаючи. В порівнянні з громаддям бронепоїзду він здавався зовсім маленьким і коротенький обрубок гарматного стволу смикався, викидаючи з дула пихкаючи зблиски.
  З білястої хмари пару раптом пронизливо, з нелюдським відчаєм, залементував паровозний гудок, ніби в нескінченному своєму крикові спливаючи останніми митями життя. Танк, смикнувшись, зупинився на краю перону. Крізь туман і клапті пари, що пливли над пероном, виднілися пульсуючі вогні кулеметів бронепоїзду, що квапливо покидав станцію. Кінцевий броневагон порснув на прощання вогненним конусом гарматного пострілу і темне громаддя бронепотяга розчинилося в вечірніх сутінках.
  Колії ж наповнювалися вершниками в бурках з іскристими шаблями. Гнали полонених.
  - Ну, здається, впорались! - Клімов відкинув стулки люка, стирав чорний порох з обличчя.
  Станція була вільна. Під ранок, постукуючи на стиках колії, на Ковель пройшли українські бронепоїзди з десантом.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"