Аннотация: Бойовi дiї на заходi України лiтом i восени 1920 року
Днiпровський кiнний корпус генерала Петровського пiдходив до лiнiї фронту. Все частiше траплялися назустрiч транспорти з пораненими, вечорами в теплiй рожевiй далинi спалахували короткi блискавки гарматних пострiлiв. Там другий тиждень йшли запеклi бої - ворог рвався на схiд i пiвдень, в областi багатi хлiбом, вугiллям, залiзом. А вчора, 20 серпня, поляки, захопивши Новоград-Волинський, несподiвано припинили наступ в схiдному напрямi, на Житомир i Київ, посиливши натиск на Вiнницю, Проскурiв i Тернопiль. За даними розвiдки, противник значно послабив угрупування своїх вiйськ i саме з цього вирiшив скористатися генерал-значковий Єрошевич, командувач Полiського фронту. Польське керiвництво, обмежене в силах, припустилося стратегiчної помилки. Пани в Бельведерi, затятi на iдеї вiдновлення кордонiв 1772 року, були впевненi в вiйськовому безсиллi Української Держави, яка не зможе одночасно воювати на два фронти - проти бiльшовикiв на сходi i проти польського вiйська на заходi i пiвночi.
Хмари над поляками зiбралися 21 серпня, гроза мала вдарити наступного дня, i напередоднi бою в таборi гетьманцiв всi були в гарячцi посиленої i негайної пiдготовки до бою. Командири українських полкiв i дивiзiй довго i уважно вдивлялися в позицiї полякiв на пагорбах, якi принишкли в глибинi долини, пiд яскравою зеленню, поки що зовсiм тихi, нiби противника там i не було нiколи.
...Атака почалася пiсля полудня, коли противник її не очiкував анiтрохи. Пiхотнi лави гетьманцiв пiднялися з окопiв мовчки, без звичного "ура!" i артилерiйської канонади. I тiльки коли пiхотинцi пройшли майже половину нiчийної землi, по окопам полякiв вдарили легкi гарматнi i гаубичнi батареї дивiзiйного артилерiйського полку i приданих пiхотнiй дивiзiї важких гаубичних дивiзiонiв з резерву Гетьмана. Їх пiдтримали важкi гармати бронепоїздiв. Вiд залпiв українських i польських батарей гримотiло, як величезнi бляшанi листи, i рвалося, як мiцна парусина, повiтря навколо. Здавалося, гарматнi пострiли гримiли не за спиною i десь за рiчкою попереду, а в головi, в запаленому мозку, i серце крок за кроком колотило в грудну клiтку, нiби в барабан. Мiж залпами артилерiї чулася рушнична i кулеметна трiскотня, але пiхотнi лави в швидкому темпi дiйшли до окопiв i в них зав"язалася рукопашна сутичка.
Генерал Петровський чекав на своєму спостережному пунктi повiдомлення, що противник бiжить до залiзницi, але пiхотнi батальйони гетьманцiв зав"язли в третiй лiнiї окопiв.
Спостережний пункт був розташований на пагорбi i вдало прикритий рiдким чагарником. З нього не зовсiм добре видно було що робиться на правому фланзi, але лiвий, на який покладалися основнi надiї, видно було добре. Розвiдка - i повiтряна, i наземна, - вказувала на те, що позицiї полякiв там були слабкими. Тому командувач корпусу сподiвався, що польськi легiонери не витримають натиску пiхоти i це полегшить справу для його кiннотникiв.
Нервово вiн поглядав на годинник. Проте пройшло пiвгодини, година, а повiдомлення про успiх не було - йшли тiльки пораненi. Справджувалися його найгiршi припущення - пiхотi не вдалося самостiйно прорвати оборону полякiв. Невже доведеться вводити в дiю кiнноту ще до завершення прориву? "От, дiдько!" - подумки вилаявся спересердя Петровський. Тiльки о другiй годинi, коли з"явилася перша партiя полонених, генерал зiтхнув з полегшенням: "Здається, справа зрушила з мiсця!"
Генерал по телефону вiддав наказ i за хвилину з боку тилу донiсся суцiльний, такий, що стрясав землю, кiнський тупiт. Ескадрон за ескадроном, з шаблями наголо - леза їхнi блакитним полум"ям горiли на сонцi, - кiннi полки Житомирської дивiзiї мчали доганяти втiкачiв. Дзвiнко вiдстукотiвши по сухiй землi парадно-чистi конi трьох основних мастей Коростенського i Овруцького кiнних полкiв явно вiдчували терпкий i солодкий присмак перемоги, яку зараз мали здобути їхнi вершники.
I дiйсно, хвацько врубалися вони в польськi ряди та й погнали на захiд їхнi залишки, захопивши кiлька сот в полон i порубавши значно бiльше. Однак вiдступали поляки, намагаючись зберiгати порядок. З тилу пiдходили свiжi роти i батальйони i, приймаючи бойовий порядок, намагалися прикрити вiдхiд. Наштовхнувшись на сильний вогонь прикриття, ескадрони понесли значнi втрати, хоча й встигли врубатися в хвiст колон, що вiдходили. Однак кiннота Петровського початий пiхотинцями прорив довершила, а потiм один за одним пiшли донесення - противник бiжить...
...Лiнiя залiзницi йшла вiд Новоград-Волинського через Рiвне до Бродiв та Радзивiлова. Насип тягнувся через долину i понiвеченi залiзнi ферми мосту висiли над рiчкою неживим безсилим мереживом, тому що противником, який спiшно вiдступав, мiст був висаджений в повiтря. Частини першої пiшої дивiзiї генерал-хорунжого Дядюшi не змогли їм в цьому перешкодити. Висадили поляки в повiтря i дерев"янi мости. Розвиваючи наступ, командувач Волинської армiї генерал-значковий Левицький кинув в прорив Днiпровський кiнний корпус генерала Петровського, що призначався для переслiдування вiдступаючого противника, коли фронт його оборони буде прорваний пiхотою. Кiннота днiпровцiв довершила прорив i, здавалося, вийшла на оперативний простiр. Юзеф Пiлсудський, командувач Пiвденно-Схiдного фронту противника, робив все, щоб врятувати свої розбитi дивiзiї i в штабi армiї очiкували удару кавалерiї полякiв вiд Сарн на Новоград-Волинський. Щоб убезпечити свою кiнноту, правий фланг Днiпровського корпусу, який наступав в загальному напрямку на Рiвне, забезпечували частини 2-го Волинського корпусу.
Але, ввiйшовши в прорив, полки Днiпровського корпусу з ходу напоролася на цю природну перешкоду. Вершники не стали гаяти часу, чекати пiдходу саперiв, вони кинулися у воду, шукаючи броди. То ж не встигли поляки органiзувати таку-сяку оборону, а на лiвому березi вже гуртуються кiннi лави, видираються кручею i у веселiй лютi врубаються в польську пiхоту.
...Здавалося, рiчка ця зiйшла з полотна якогось видатного росiйського художника. Iменитi пейзажисти, Левiтан чи Врубель, люблять зображати на своїх картинах такi рiчки, якi влiтку мирно синiють в зелених долинах. Давним-давно, коли природа ще не знала людини, тут здiймалися неходженi лiси i цi рiчки були величаво-повноводнi у своїй повiльностi. Пiсля зимових морозiв злих i снiгу стають вони бурхливо-повноводними, коли, вiд сили розгульної очманiлi, пiд час повенi весняної ламають мости i тягнуть на собi бурелом, заносять камiнням та мулом луги та селянськi городи в навколишнiх селах. А влiтку вони, залишивши свою весняну силу буйну в прибережних озерах та болотах, знову задумливi, мiлкi та вузькi...
Помаранчеве сонце котиться по вечiрньому небу, нiжне свiтло спалахує в ущелинах хмар, схожих на збитi вершки, вечiрнiми штандартами майорить над головами вершникiв, над сотнями кулеметних тачанок, над артилерiйськими батареями, валками довжелезних обозiв. Запах вчорашньої кровi та забитих коней вплiтається тонкою цiвкою в вечiрню прохолоду. Чорна переднiчна вода Случi шумить на невидимих порогах i закручує пiнистi вузли бiля зруйнованих мостiв. Тисячi коней та сотнi тачанок i возiв швидко розбивають дно рiчки, i все частiше хтось потопає i його рятують. А кiннi полки i ескадрони шукають новi броди, щоб подолати рiку. Коли конi нарештi входять у воду, що покриває їхнi спини i потоки води жебонять мiж сотень кiнських нiг, мiсяць здiймається над рiкою i велично вiддзеркалюється у хвилях.
Хтось захлинається водою, пащекує перелякано i луна повторює непоштиве богохульство про богородицю i святих апостолiв. Рiка всiяна чорними квадратиками возiв i наповнена гулом, гомоном та свистом, що гримить понад рiчковою водою, її мiсячними змiями та сяючими ямами. Квакали жаби, дзижчали в нiчному повiтрi комарi, один за одним ескадрони i полки корпусу переправлялися на лiвий берег Случi, скрипiли колеса возiв, спалахували в небi ракети, тричi починався, але так i не пiшов дощ, - так пройшла нiч з 23 на 24 серпня 1920 року пiвденнiше i пiвнiчнiше Новоград-Волинського.
Коростенський кiнний полк Житомирської кiнної дивiзiї Днiпровського кiнного корпусу був видiлений генералом Петровським в резерв. Пiдставою для цього стали великi втрати, що їх зазнав полк пiд час прориву через оборону полякiв пiд Новоград-Волинськом. За бiльш нiж добу, i вершники, i конi встигли добре вiдпочити, привести себе в порядок пiсля вчорашнього бою. Полк переправлявся останнiм, пропустивши вперед весь корпус: кiннi полки обох дивiзiй та обози. Тому переправа пройшла без звичного безладу та метушнi, якi виникають в ситуацiї "хватай мiшки - вокзал вiдходить!"
Ледь зазорiв свiтанок, ескадрони переправилися i вже шикувалися на лiвому березi Случi, тихо пiд"їжджали тачанки i в пiвтемрявi спалахували червонi вогники цигарок. Небо на сходi свiтлiшало. В сутiнках мелькнув силует вершника. Чути було, як вiн, пiд"їхавши до ескадрону, спiшився, дзенькнувши стременом. Попереду щось загомонiли i знайомий голос командира ескадрону подав команду. Люди заворушилися i, перешиковуючись попарно, повели коней в поводу.
- А ну, орли, ворушися! - Мовив в пiвголосно їздовий крайньої тачанки i смикнув вiжками.
Пiдпряжнi, притиснувши вуха, ледь присiли на заднi ноги, лягли в шорки i дружно потягли посторонки. Постукуючи колесами, тачанки одна за одною потяглися слiдом за ескадроном. I довго, все стихаючи, чувся кiнський тупiт та деренчання колiс. Потiм i останнi звуки потонули в свiтанкових сутiнках...
...Входить Житомирська дивiзiя у визволене мiсто. Йдуть полки широким потоком, якому, здається, немає кiнця. Давно величаво проплив значок Житомирської дивiзiї, а вулицi Новоград-Волинського все ще здригаються вiд тупоту кiнських копит, гуркоту батарей i кулеметних тачанок. А боковими вулицями проходила Катеринославська дивiзiя. Вершники дивiзiї всi, як один, в чорних одностроях, смушевi шапки з чорними шликами хвацько заломленi набакир. На пiках чорнi значки флюгерiв.
Лунає команда i переходять ескадрони з кроку на рись. За ескадронами - тачанки. Їздовi, широко розставивши лiктi, стрiпнули вiжками i четвiрки бiлих, як лебедi, коней, вигнувши шиї i розпустивши за вiтром хвости, граючи ногами, пiдхопили розмашистою риссю. Останнiм наганяє колону сурмач. I по тому, як хвацько тримається вiн в сiдлi, зливаючись в одне цiле з конем, по всiй його недбалiй посадцi досвiдченому оку видно, що людина ця коли не все життя, то добрих три десятка лiт провела в сiдлi...
...Одночасно з ударом днiпровцiв вiд Новограда на Рiвне Волинська армiя завдавала удару на Берестя. Командувач армiї, щоб розвивати наступ на Берестя Литовське, на допомогу днiпровцям наказав командиру Волинського пiшого корпусу генерал-хорунжому Змiєнку перекинути одну дивiзiю, i от друга пiша дивiзiя полковника Закревського пiдiйшла i зайняла своє мiсце на правому фланзi. Крiм пiхотинцiв, пiдiйшла i розташувалася у них в тилу десята козача дивiзiя з корпусу генерала Iвана Барбовича...
Йдуть полки i ескадрони на захiд, а ворожих вiйськ перед ними немає. Скiльки командир корпусу не вдивлятиметься в карту, нiчого там не побачить: де противник - невiдомо. Нiчого карта про це не повiдомляє. А це дуже недобре. I тому попереду дивiзiй мчать одна поперед одної на захiд кiннi сотнi. Вони, як розчепiренi пальцi руки i задача їхня мiсце вразливе в оборонi ворожiй намацати, по якому командир дивiзiї своїм ударом нищiвним влупить щосили. Вразливе мiсце ворога шукають на широкому просторi i тому кожна сотня йде в повнiй самотностi. Йдуть сотнi стрiмко та зухвало, обходячи мiстечка та села, у сутички не встряючи: зустрiв противника - повiдом в штаб i вiдходь. Вiдiйди швидше i знову в перед. А десь там, за спиною головнi сили корпусу, як потiк ревучий, що греблю прорвав i все на шляху своєму зносить та ламає. I немає потоку нiякої перепони: "Вперед, хлопцi, вперед, козаки, вперед, на захiд!"...
Жеребець командирський грудьми своїми розриває навпiл простiр полiський, все, що до цього попереду суцiльним було, позад вершникiв у гетьманських одностроях навпiл розпадається. I праворуч та лiворуч кiнної сотнi значкового Миколи Дубовицького летять поля, житом засiянi, з перелiсками сосновими, з лiсом глухим. Наймилiша музика у вухах вершникiв - дрiбний перестук копит кiнських. Сотню свою молодий командир на рисях веде, дозори розкинувши вперед i в боки. Он там, мiж частими стовбурами мигтять фiгурки дозорних. Прорвали пiхотнi полки гетьманцiв оборону польських вiйськ i Житомирську дивiзiю, весь Днiпровський кiнний корпус в прорив кинули. Сотня попереду ескадрону, попереду полку на захiд рветься. Карта розкрита в руках i ясно все значковому. Кiннi полки обходять великим крюком Новоград-Волинський, залишаючи бездiяльними польськi пiдроздiли, що засiли в мiстi. Вже кiнна дивiзiя в тили польськi прорвалася i йде вона стрiмко на захiд. Втрачає сенс оте їхнє сидiння i нажаханi скорим оточенням, кинулися поляки навтьоки щодуху. Мчить пiхота польська так, що випереджає кiнноту гетьманську.
Веде Дубовицький свою сотню риссю. Праворуч вiд дороги здiймаються стiною вiковi сосни. Зупинив значковий коня свого i вдивлятися став лiворуч, де за рiчечкою, що бiжить-кривуляє вузькою смужкою лугом зеленим, виднiються маленькi, як коробки сiрниковi, хатинки з дахами червоними.
- Командире, глянь, дозорний знак подає. - Пiдказав бунчужний Петро Морозов, шахтар з Горлiвки i заступник командира сотнi. Дозором тим командує його молодший брат, Костя.
Лiс глухо шумiв i легкий вiтер пробiгав по верхiвкам дерев, сонячними променями, що проникали крiзь гiлля, на травi зеленiй граючи. Угледiвши дозорного, який махав шапкою, Дубовицький зупинив сотню i, залишивши замiсть себе Петра Морозова, проїхав вперед. Вiн спустився по косогору, переправився через глибокий ручай i пiд"їхав до дозорних. Чотовий Костя Морозов, старший дозору, присiвши навколiшки, дивився на протилежний берег рiчки, розсунувши кущi. Троє козакiв лежали у високiй травi, перемовлялися пошепки, поглядаючи вперед. Один дивився праворуч, де простиралося вiдкрите поле.
- Поляки. - Оглянувшись через плече, сказав Костя.
На протилежному боцi, праворуч вiд мосту значковий побачив двох уланiв. Притримуючи коней, якi нервово переступали, вони, по всьому, про щось радилися.
- Тiльки двоє? - Запитав Дубовицький.
- Так. - Пiдтвердив Морозов. - Хвилин зо п"ять стоять.
Один з уланiв, той що сидiв на великому сiрому жеребцю, переклав пiку на стегно i рушив конем риссю вперед до рiчки. Високо скидаючи ноги i пригнувши красиву голову до могутнiх грудей, жеребець легко бiг по росистiй травi, яка блищала пiд вранiшнiм сонцем. Не доїжджаючи до мосту, улан зупинився, з-пiд руки оглядiв протилежний берег i повернувся до товариша. Обидва постояли на мiсцi, потiм повернули коней i чвалом поскакали назад, до перелiска.
- Змiй, а не кiнь! - Захоплено промовив кремезний козак рокiв тридцяти. В шкiру на обличчi назавжди в"ївся вугiльний пил. Козак був з Шахтарського кiнного полку, який формувався з гайдамакiв Донбасу, шахтарiв Юзiвки та Горлiвки. - Такий один гармату запросто потягне!
- А пiки вони тягають, як тi дрючки. - Насмiшкувато промовив його товариш. Проводжав примруженим поглядом уланiв. - Ех, менi б пiку! Показав би я їм, як пiкою володiти!
- Чого ж свою в обозi залишив? - Покосився козак з побитим вугiльним пилом обличчям.
- Чого, чого! Одному, чи що її возити? Ти свою куди подiв?
- Нам, шахтарям, пiка не з руки. На коня сiдаєш, мiж ногами плутається. Ну її! Здав в обоз!
Значковий, що дивився в бiнокль, жестом припинив балачки: на луг риссю, розтягнувшись ланцюжком, виїжджали улани. Їх було всього вiсiм i Дубовицький роздiлив дозiр на двi частини, сховавши козакiв у засiдцi. Попередньо вiн вiдправив зв"язкового до Морозова.
Улани їхали по двоє в ряд. Попереду на коневi, який помiтно шкутильгав, їхав товстий пiдстаркуватий рудий поручик. Вiн хмуро та сердито щось промовляв до тiлистого вахмiстра з товстим животом.
Ледь улани порiвнялися з засiдкою, Дубовицький штовхнув козака-шахтаря i жеребця свого на дорогу послав: "Бий!" Удар клинка звалився на голову поручика. Той сiпнувся вперед, повис на повiддi i боком повiльно сповз пiд копита коневi. Значковий обернувся до вахмiстра, але той виявився досвiдченим бiйцем - його шабля вправно вiдбила удар значкового, i коли б не пiдоспiли козаки, невiдомо, якби закiнчився цей поєдинок. Костя Морозов пiдскочив до вахмiстра збоку i закричав страшним голосом: "Вiддай шаблю, пан!" Перехопивши клинок в зуби, вiн рвонув вахмiстра за руку, вириваючи його з сiдла...
Вiйськовий старшина Микола Коханов, командир Коростенського кiнного полку, стояв на узлiссi i дивився в бiнокль. Вiддалiк стояли, тримаючи в поводу коней, кiлька козакiв з розвiдувальної сотнi Дубовицького на чолi з командиром. А за рiкою в тремтливому сонячно-серпанковому вечiрньому маревi, розкривалася поросла лiсом горбиста панорама волинського мiстечка. Здавалося, i пагорби, i лiс, i дзвiниця дерев"яна з куполом вiд часу почорнiлим ворушилися i рухалися, намагаючись пiднятися в синє небо.
- Ну як? - Запитав начальник штабу полку, коли Коханов опустив бiнокль.
- Сильно укрiпилися, - сказав вiйськовий старшина, - тут їх так просто не вiзьмеш.
- Щось я не розберу, де у них окопи. - Начальник штабу, вiйськовий старшина Олександр Волосевич, вiдкинувши полу бурки, дiстав з футляру бiнокль i також став дивитися в панораму мiстечка.
- Бiля самої рiчки млин бачиш?
- Ну? - Волосевич став вдивлятися пильнiше.
- Трохи вище окреме дерево бачиш?
- Ну, ну? - Начальник штабу знайшов бiноклем орiєнтир.
- Там у них дрiт i перша лiнiя окопiв... А тепер трохи вище i праворуч озера бачиш, нiби чорне? - Пiдказує командир полку.
- Бачу. - Бiнокль тепер нацiлився вище i праворуч.
- То друга лiнiя.
- Та-ак. - Протягнув Волосевич. - Правильно нам Пилип Степанович казав, це не бiльшовицький фронт. Без артилерiї їх звiдси не виб"єш.
Коханов оглянувся. За стовбурами дерев видно було вершникiв. З глибини лiсу їхав командир дивiзiї полковник Сергiй Єфремiв у супроводi штабних офiцерiв та ординарцiв.
- Доповiдайте, що тут побачили? - Запитав комдив, пiд"їхавши i привiтавшись з командирами.
Командир полку коротко доповiв обстановку.
- Ну, це я i сам знаю. - Посмiхнувся у вуса Єфремiв. Дiстав бiнокль i вдивлявся в позицiї полякiв. - Я на соснi сидiв i все сам бачив. Артилерiя у них за мiстечком.
Вiн опустив бiнокль i дiстав з сумки карту. Замислився ненадовго, обдумуючи рiшення.
- Що ж, панове, як не крути, тiльки Мала Любаша - ключ до Рiвного. Вона прикриває Костопiль, а Костопiль - прикриває шлях на Рiвне. Ви ще не знаєте... Сьогоднi вдень друга дивiзiя волинцiв взяла Сарни. То ж беремо Костопiль i вiдкриваємо цим шлях для наших бронепоїздiв, що пiдходять вiд Сарн.
I полковник виклав своє рiшення. Як тiльки смеркне, другий Iршанський пластунський полк з бронемашинами буде наступати на схiдну околицю Малої Любашi, перший Коростенський кiнний полк обходить мiстечко i атакує полякiв з пiвночi. Перший Олевський пластунський полк пiдтримує i розвиває успiх другого полку. Другий Овруцький кiнний полк залишається в резервi командира дивiзiї.
- Ваш полк, пане вiйськовий старшина, поки що стоїть на мiсцi, тiльки броди розшукайте. А як тiльки другий полк ввiрветься в окопи, я дам сигнал ракетою... Ви тодi не загайтеся, щоб менi червонiти не довелося перед Пилипом Степановичем. Я щойно отримав повiдомлення, що на пiвнiч вiд Гощi Катеринославська дивiзiя полковника Грудини вщент рознесла уланську дивiзiю генерала Корницького.
- Корницького? - Не повiрив Волосевич.
- Ну так. Генерал Петровський казав, що колись вiн служив пiд командою Корницького, коли той командував ескадроном. Полоненнi повiдомляють, що Корницький похвалявся Пилипа Степановича в полон привести на мотузцi. Та тiльки вискочити з того побоїща Корницькому самому ледве вдалося...
Переправившись вбрiд через рiчку, Коханов потай пiдвiв полк до опорного пункту полякiв. Коли йшли, навiть крiзь досить густий лiс було помiтно широку багряну заграву пожежi, а з високих дерев, на якi видиралися розвiдники, видно було кiлька довколишнiх сiл, що дружно палали, пiдпаленi поляками. Червоно-чорнi клуби диму, повiльно коливаючись, пiднiмалися в небо, заступаючи свiтло мiсяця. Спiшившись, командир полку разом з ад"ютантом i командиром розвiдувальної сотнi пiшов вперед, до узлiсся. Звiдси добре було видно мiстечко. Великi пасма полум"я охоплювали ялини та сосни, що загрозливо трiщали, i палаючу дзвiницю. Сяйво пожежi грало на гладi рiчки i вона здавалася вщент наповненою розпеченим до червоного киплячим металом. Там по мiсткам перебiгали на протилежний берег примарнi тiнi. Цiєю пожежею - можна було твердити безпомилково - противник розчищав простi перед собою.
- Видно, як вдень. - Зауважив Коханов, опускаючи бiнокль. - Хоч книжки читай.
Попереду на фонi пожежi виник силует вершника.
- Петро Морозов їде. - Сказав Дубовицький.
Зупинившись бiля пiднiжжя пагорба, бунчужний важко злiз з коня i пiднявся до офiцерiв.
- Ну, що там, Петре? - Запитав командир полку.
- Є пiдступ, пане вiйськовий... хух... старшино. - Насилу вiддихавшись, витягнувся розвiдник. - Коли пiдемо ось по тiй балочцi, - вiн широко махнув рукою в бiк мiстечка, - вони нас нiзащо не помiтять. Пiдiйти можна так крокiв на триста-чотириста... Ну, а далi, до самого мiстечка вiдкрите поле.
Зi схiдної околицi мiстечка, де якраз другий пластунський полк прорвався до першої лiнiї окопiв, долинули крики та стрiлянина.
- Чуєш? - Начальник штабу вхопив Коханова за руку. - "Ура" кричать... Атакують, Миколо Степановичу! Не проґавити б сигнал. - Промовив стурбовано.
- Ракета! - Вигукнув ад"ютант.
Вони пiдвели голови. В криваво-чорному небi повiльно танули зеленi зiрки.
I все навкруг ожило. Лiс сповнився шерехом сотень кiнських нiг, тихим брязкотом збруї, час вiд часу чулося неголосне, пошепки, чортихання козакiв. З частим тупотом полк став спускатися балкою.
Дубовицький ледь стримував коня. Бойове збудження передалося тваринi i могутнiй жеребець рвався вперед i молодому офiцеровi доводилося докладати зусиль, щоб стримати коня i самому зберегти самовладання i залишатися ззовнi спокiйним. Попереду їхав заступник командира полку сотник Максименко, якому Коханов доручив вести ескадрони в бiй. Це був досить молодий офiцер, всього на рiк старший вiд Миколи. Вiн досить зневажливо ставився до будь-якого противника i тому занадто гарячий був у бою.
Ескадрони спустилися по балцi, потiм переправилися через ручай i пiднялися по косогору. Лiс закiнчився, попереду до самого мiстечка було горбисте поле. Ескадрони взводними колонами виходили до узлiсся, шикувалися пiд прикриттям тiнi вiд дерев. "Шаблi... геть!" - з тихим свистом оголювалися клинки.
- Ну, як думаєш бити? - Тихо запитав Микола у Максименка.
- А ось так, навскоси через поле. - Показав той рукою напрям атаки.
- Всiма ескадронами? - Здивувався значковий.
- Так, а що?
- Може роздiлимося? - Запропонував Дубовицький. - Частину пустимо в обхiд.
Максименко поморщився. Помовчав невдоволено.
- Добре. - Нарештi погодився неохоче. - Твоя сотня з першим ескадроном прямо на мiстечко, а я з двома зайду в тил i вдарю з заходу. - Максименко тихо вiддав команду i колона повернула праворуч.
- Почнете за двадцять хвилин. - Наказав вiн командиру першого ескадрону сотнику Вовченку.
...Ескадронний пiдняв вгору шаблю i напiвобернувся до лав вершникiв. Козаки побачили його видовжене обличчя, освiтлене багровим тремтливим свiтлом. Вовченко махнув клинком, який зблиснув iскрою, подав команду i помчав вперед. Ескадрон слiдом за ним. Вершники широким галопом вирвалися з лiсу на яскраво освiтлене загравою горбисте, в виярках. поле. Пiд копита коней стрiмко летiла земля.
Пiдвiвшись в стременах, Дубовицький пильно вдивлявся в околицю мiстечка, але там поки що не було помiтно нiякого руху. Праворуч вiд командира розвiдувальної сотнi скакав Петро Морозов, тримаючи бiля ноги лезо своєї кавказької шашки. Дубовицький глянув лiворуч - козаки першого ескадрону, вiдкинувшись в сiдлах, спускалися в низинку. Ось вони зникли i негайно широкою хвилею винеслися на той бiк виярку. Попереду правофлангового взводу, крутячи над головою клинком, скакав Вовченко.
- Ескадро-о-он! Напрямок на дзвiницю! В атаку! Ура! - Скомандував сотник.
- Ура-а-а! - Дружно пiдхопили голоси навколо.
I тут свинцевою зливою вдарив кулемет по флангу ескадрону. Дубовицький бачив, як високо в повiтрi блиснули бiлi бабки чийогось коня. Вiн оглянувся. Стрiй мчав вперед, вся маса вершникiв з криком та тупотом стрiмко неслася на весь мах, аби швидше досягти околицi мiстечка. А вiн обачно стримав було коня, тiльки ж пiдхоплений загальним рухом, продовжував мчати вперед. А назустрiч гарячково били вже два кулемети i знову поряд хтось упав. Рiшення прийшло нiби само собою
- Морозов! За мною! - Дубовицький повернув коня i пустив його на повен мах.
Ось i крайнi хатини мiстечка. З-за крайнього будинку довгими чергами бив кулемет.
Тримаючи гвинтiвки напереваги, до нього бiгли легiонери. Дубовицький зiрвав з пояса гранату i, широко розмахнувшись, жбурнув її пiд ноги солдатам. Вiд вибуху кiнь схарапудився, але вершник втримав його в шорах. Ще двi гранати i ворожий кулемет замовк...
Як тiльки перший полк вибив з Малої Любашi легiонерiв, якi вперто i затято опиралися, польськi частини, розташованi проти Днiпровського корпусу, стали самi поспiшно очищати свої позицiї...
...Вiд Житомира на Новоград-Волинський i далi на Рiвне, де розмiстився штаб кiнного корпусу генерала Петровського, пряма дорога йшла по тiй же українськiй Волинi, з якої вiйська Днiпровського кiнного корпусу витурили на своїй дiлянцi противника i майже витурив полякiв Волинський корпус. Залишався в руках у "пiлсудчикiв" тiльки Ковель та Володимир-Волинський з деякими своїми повiтами.
Поїзд Гетьмана Скоропадського йшов по давньоукраїнським мiсцям, мальовничим i багатим.
Промайнув, блиснувши дзеркалом води тут i там, звивистий Тетерiв, приток Днiпра з крутими берегами; потiм засинiли великi волинськi рiки - Случ, Горинь, якi перетинала лiнiя цiєї залiзницi на шляху до Рiвного. I все, що бачив Павло Петрович з вiкна вагону, вiн оцiнював хазяйським поглядом.
Поля, де ще недавно колосилася пшениця разом з житом частково колюче стовбурчилися стернею, частково ще колосилися налитим зерном колосом, потiм змiнювалися плантацiями кукурудзи та цукрових бурякiв. Гетьман з досадою вiдзначив, що доволi багато i часто траплялися й поля, якi зяяли пусткою, густо зарослi золотою сурiпицею та iншими буйними бур"янами. Українськi хутори хоч i не скрiзь сяяли звичною, а тому милою серцю довоєнною бiлизною хат, але так само красувалися в зеленi монументальних тополь. Гетьман вiдмiчав, як i де були обробленi поля, призначення яких перш за все годувати вiйсько; якi вантажi, необхiднi вiйськам, везуть товарнi вагони i платформи, що їх обганяв його поїзд на роз"їздах; який стан коней, що залишилися в селян пiсля численних реквiзицiй; яка худоба, що паслася вздовж залiзницi. Врештi-решт, якi самi полiщуки, як одягнутi, похмурi чи безтурботнi у них обличчя...
Ще по-лiтньому щедре на тепло i ласку вересневе сонце прикрашало все, що iншим часом могло здатися непроглядним: снаряднi вирви, руїни пристанцiйних будiвель, чорнi плями спалених полiв; Волинь здавалася радiсною, як би не пiдозрiло ставився до цiєї радостi прискiпливий хазяйський погляд, i це не здавалося Скоропадському в жодному разi неприродним -українцi полякiв, м"яко кажучи, не любили...
...В 1815 роцi Польща, подiлена бiльш сильними сусiдами, в черговий раз щезла з полiтичної карти Європи. Встановленi трьома iмперiями - Росiйською, Нiмецькою та Австро-Угорською, кордони проiснували до 1914 року, коли почалася Велика вiйна. Ця вiйна поставила питання про новий територiальний передiл Європи. Вже 14 серпня 1914 року росiйський уряд заявив про бажання об"єднати весь польський народ пiд скiпетром Романових з наданням Царству Польському найширшої автономiї. Уряди Нiмецької i Дунайської iмперiй також заявили про майбутнє полякiв, але пiд своїм протекторатом. В ходi вiйни в нiмецькiй, австро-угорськiй та росiйськiй армiях були створенi нацiональнi польськi вiйськовi частини.
За сприяння австрiйського уряду з польських вiйськово-спортивних i воєнiзованих органiзацiй формувалися Польськi легiони пiд командування Юзефа Пiлсудського. Цi легiони воювали на боцi Нiмеччини та Австро-Угорщини проти Росiйської iмперiї. 12 серпня 1914 року, коли легiони вступили на територiю Царства Польського, Пiлсудський випустив вiдозву в якiй проголошував себе комендантом всiх польських вiйськ, нiбито пiдпорядкованих створеному у Варшавi нацiональному уряду. Насправдi ж такий уряд створений не був, а вiдозва мала за мету викликати польське повстання на росiйськiй територiї.
Пiсля того, як нiмецькi та австро-угорськi вiйська зайняли Царство Польське i переважаюча частина польського населення опинилася пiд контролем Нiмеччини та Австро-Угорщини, уряди кайзера та цiсаря проголосили самостiйнiсть Царства Польського, в якостi керiвного органа якого в груднi 1916 року була створена Тимчасова державна рада. Царський уряд у вiдповiдь заявив 12 грудня 1916 року про бажання створити "вiльну Польщу" з усiх її трьох частин. В сiчнi 1917 року цю заяву пiдтримали уряди Великої Британiї, Францiї та Пiвнiчно-Американських Сполучених Штатiв.
В зв"язку з перевагою Антанти, яка позначилася в ходi вiйни, Пiлсудський, зрозумiвши, куди вiтер дме, вийшов зi складу Тимчасової державної ради i розпорядився, аби польськi солдати не давали присяги на вiрнiсть Нiмеччинi та Австро-Угорщинi. В результатi легiони були розпущенi, бiльшiсть легiонерiв iнтерновано, а сам Пiлсудський потрапив в ув"язнення до Марiєнбурзької фортецi.
Проти полякiв в нiмецькiй та австро-угорськiй армiях воювали поляки в росiйськiй армiї. 24 липня 1917 року на основi цих польських частин був створений 1-й Польський корпус пiд командування генерал-лейтенанта росiйської армiї Довбор-Мусницького. Корпус дислокувався в Бiлорусi i складався з 12 стрiлецьких полкiв, 3-х уланських полкiв i важкої артилерiї. В корпусi панувала сувора дисциплiна.
А потiм в Росiйськiй iмперiї сталася Лютнева революцiя, зречення царя Миколи Другого, створення Тимчасового уряду та системи Рад, а широка популяризацiя iдеї нацiонального самовизначення привела до посилення вiдцентрових тенденцiй на неозорих просторах колишньої iмперiї Романових. 4 березня 1917 року в Києвi в була створена Центральна Рада, з липня 1917 року в Бiлорусi активiзувалися нацiональнi сили, якi за iнiцiативи Бiлоруської соцiалiстичної партiї провели Другий з"їзд бiлоруських нацiональних органiзацiй i прийняли рiшення домогтися автономiї Бiлорусi в складi демократичної республiканської Росiї. На з"їздi була сформована Центральна Рада, яка була потiм перетворена на Велику Бiлоруську Раду. А 7 (20) грудня 1917 року почався Перший Всебiлоруський конгрес (з"їзд). Конгрес не визнавав влади Виконавчої комiсiї Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв Захiдної Областi , яку вважав виключно фронтовим органом. Важливо вiдмiтити, що конгрес не ставив питання про повний державний суверенiтет Бiлорусi. Однак нiяких засобiв для втiлення прийнятих рiшень в життя нацiоналiсти Бiлорусi не мали, i конгрес за рiшенням Ради Народних Комiсарiв Захiдної Областi був розiгнаний бiльшовиками, що вiдмовилися приймати в ньому участь. Президiя конгресу в депо Лiбаво-Роменської залiзницi провела пiдпiльне засiдання, де вибрала Виконавчий Комiтет Ради конгресу, який прийняв рiшення збройним шляхом боронити нацiональну державнiсть країни i послати в Брест-Литовський, де йшли переговори Нiмеччини i Росiї, делегацiю, яка б представляла i вiдстоювала iнтереси бiлоруського народу.
I росiяни, i нiмцi делегацiю бiлорусiв просто-на-просто проiгнорували.
Однак 19 лютого бiльшовики, в зв"язку з наступом нiмцiв, залишили Мiнськ. Виконком Ради конгресу вийшов з пiдпiлля i видав "Наказ Љ1. Про взяття влади в свої руки". Комендантом мiста був призначений Костянтин Єзовiтов. Почали формуватися збройнi загони i були зайнятi адмiнiстративнi будiвлi. В нiч з 19 на 20 лютого в Мiнськ зайшли частини Польського корпусу Довбур-М"ясницького. Польський корпус, у зв"язку зi спробою роззброєння, з 12 листопада знаходився у станi вiйни з Радянською Росiєю. В Мiнську нацiоналiстам довелося дiлити владу з поляками. Була створена спiльна польсько-бiлоруська комендатура. А наступного дня в мiсто ввiйшли нiмцi i взяли управлiння в свої руки. Нацiональнi прапори були знятi. Польськi частини оголосили про свiй нейтралiтет i на протязi тижня були виведенi з мiста.
21 лютого 1918 року Виконавчий Комiтет Всебiлоруської Ради конгресу звернувся до народу Бiлорусi з Уставною грамотою, в якiй оголосив себе тимчасовою владою на територiї Бiлорусi. Однак 3 березня 1918 року мiж Нiмеччиною та Росiєю був укладений Брестський мир, за яким землi, що ранiше належали Росiї, до лiнiї Двiнськ-Пружани передавалися Нiмеччинi та Австро-Угорщинi. "Мерзенний мир" був пiдписаний без участi бiлорусiв. Окупована Бiлорусь стала заручницею кайзера, який висунув урядовi Ленiна ультиматум про виплату контрибуцiї. Бiльша частина територiї, на якiй проживали бiлоруси потрапила пiд владу Нiмецької iмперiї, менша - росiйських бiльшовикiв. I вирiшувати подальшу долю цих земель мали уряди саме цих двох країн.
Коли бiльшовики не захистили Бiлорусь вiд германського вторгнення, а ганебно втекли зi своїми бронепоїздами з Мiнська в нiч на 19 лютого, то хто мiг захистити бiлорусiв? Логiчним було створення незалежної Бiлорусi. Ось тому вже в березнi бiлоруси покинули свої "хатки" i "куточки" i проголосили землi Бiлорусi вiльною незалежною державою. 25 березня 1918 року в Мiнську о 8 годинi ранку в будiвлi Селянського Земельного банку на вулицi Серпуховськiй Рада Бiлоруської Народної республiки прийняла Третю Уставну грамоту в якiй проголошувалася незалежнiсть країни. Встановлювався восьмигодинний робочий день, лiси, озера i надра нацiоналiзувалися, земля без викупу передавалася тим, хто на нiй трудився. Проголошувалася свобода слова, друку, зiбрань, страйкiв, вiросповiдання, недоторканнiсть особи та житла. Нацiональним меншинам на територiї Бiлорусi не чинилося перепон: вони мали право на нацiонально-персональну автономiю. З актом 25 березня 1918 року рахувався ряд країн, незалежну Бiлоруську Народну Республiку офiцiйно визнали Австрiя, Вiрменiя, Грузiя, Естонiя, Латвiя, Литва, Польща, Туреччина, Українська Держава, Фiнляндiя, Чехословаччина. Якийсь час де-факто визнавала БНР i РРФСР.
Нiмеччина не визнала Бiлоруську Народну Республiку, хоча нiмецька адмiнiстрацiя не чинила перепон дiяльностi Бiлоруської Ради.
А в Росiї замiсть демократичної республiки утворилася диктатура Ленiна-Троцького, що взагалi не визнавала iснування бiлоруського народу. В Бiлорусi лютували продовольчi загони, якi набивали зерном ешелони - потрiбно було годувати голодний пролетарiат в росiйських промислових мiстах i готовити контрибуцiю для Нiмеччини.
24 квiтня 1918 року Народний секретарiат (уряд) БНР затвердив статут i персональний склад Бiлоруської торгової палати в Українськiй Державi, на чолi з Митрофаном Довнар-Запольським. З України пiшли ешелони з зерном та м"ясом - ця зовнiшньоторговельна органiзацiя вiдвела загрозу реального голоду вiд Бiлорусi. В цьому заслуга i народного секретаря (мiнiстра) БНР у справах фiнансiв, а згодом торгiвлi i промисловостi, Петра Кречевського. В Києвi, крiм торгової палати, дiяло бiлорусько-українське товариство зближення, налагоджувалися торгово-економiчнi зв"язки з регiонами Української Держави.
Тiльки ж договiр, пiдписаний 3 березня у Берестi-Литовському, нiяку БНР в розрахунок не приймав. Бiльш того, договiр взагалi виключав можливiсть визнання Нiмеччиною будь-яких держав, що оголосили про свою незалежнiсть пiсля його пiдписання. Нiмецька адмiнiстрацiя вважала бiлоруську територiю частиною Росiї i, врештi-решт, їй набридла iнiцiативнiсть бiлоруських нацiоналiстiв. Рада Бiлоруської Народної Республiки i Народний Секретарiат (уряд БНР) були розiгнанi нiмцями, а їхня дiяльнiсть заборонена. Не допомогла навiть телеграма кайзеру Вiльгельму Другому з подякою за звiльнення Бiлорусi.
Тим часом становище країн Четвертного союзу все бiльш погiршувалося. У жовтнi 1918 року добiгла кiнця Велика вiйна. Заворушення i повстання в Нiмеччинi та Австро-Угорщинi змусили цi країни прохати миру. Новi обставини надали змогу рiзним народам монархiї Габсбургiв спробувати здобути незалежнiсть. 1 жовтня в Цешинському князiвствi утворилася Нацiональна польська рада. А у Львовi 18 жовтня на зборах всiх українських депутатiв австрiйського парламенту, українських членiв галицького i буковинського сеймiв, представникiв полiтичних партiй Галичини i Буковини, духовенства i студентства було створено Українську Нацiональну Раду - полiтичний представницький орган українського народу в Австро-Угорськiй iмперiї. 19 жовтня 1918 року Українська Нацiональна Рада проголосила Українську Державу на всiй українськiй етнiчнiй територiї Галичини, Буковини i Закарпаття. Було вирiшено виробити демократичну конституцiю i обрано Президента УНРади, яким став Євген Петрушевич. 23 жовтня Регентська рада заявила про створення мiнiстерства iноземних справ i вiйськового мiнiстерства на чолi з Юзефом Пiлсудським. 25 жовтня в Краковi була створена Польська лiквiдацiйна комiсiя, що взяла на себе владу в Захiднiй Галичинi вiд iменi польської держави. 30 жовтня Нацiональна польська рада оголосила про повернення Галичини Польщi. 31 жовтня сталася революцiя в Австро-Угорщинi. Цього дня стало вiдомо про приїзд до Львова Польської лiквiдацiйної комiсiї, яка мала перебрати вiд австрiйського намiсника владу над Галичиною i включити її до складу Польщi. Метою ПЛК був збройний виступ в нiч з 2 на 3 листопада з встановленням польської влади, про що було попереджено намiсника Галичини i австрiйський уряд. Приїзд ПЛК запланували на 1 листопада. I УНРада поставила перед австрiйським урядом питання про передачу їй всiєї повноти влади в Галичинi i Буковинi. Проте австрiйський намiсник Галичини генерал Карл Гуйн передавати владу анi українцям, анi полякам вiдмовився категорично. Вiн заявив, що ця справа має вирiшуватися "мирним конгресом". Того ж дня у Вiднi вiдбулися два засiдання Ради Мiнiстрiв Австро-Угорщини, присвяченi справi Галичини. Якщо на першому засiданнi визнавалося право українцiв на власну державу, але не сама держава, то на другому - незважаючи на протест мiнiстра-українця Iвана Горбачовського - уряд погодився на заступництво ПЛК на польських землях i об"єднання Галичини з Польщею.
I тодi на вечiрньому засiданнi Українського Генерального Вiйськового Комiсарiату - УГВК - було вирiшено взяти владу збройним шляхом. Це сталося завдяки рiшучостi сотника Дмитра Вiтовського. А далi, за планом Вiтовського було вирiшено 1 листопада о 4 годинi ранку роззброїти австрiйськi вiйськовi частини i захопити всi державнi, крайовi та мiськi будiвлi Львова. Проти ночi з п"ятницi на суботу 1460 воякiв на чолi з Вiтовським роззброїли львiвський гарнiзон, заарештували намiсника i захопили всi найважливiшi установи мiста: ратушу, австро-угорський банк, пошту, телеграф, мiську цитадель, вiйськовi казарми та склади, вокзал. За основу було покладено давнiй план, який невiдомо як здобули, австрiйської Вiйськової Команди на випадок ймовiрного повстання у Львовi. 1 листопада о 7 годинi ранку Вiтовський доповiв вищому представниковi УНРади Костю Левицькому про оволодiння Львовом "без проливу кровi й взагалi без жертв". Встановивши владу, українськi пiдроздiли вивiсили на чiльних будинках мiста українськi прапори. 9 листопада було утворено уряд нової держави - Державний Секретарiат. За два тижнi, 13 листопада 1918 року, було проголошено про утворення Захiдноукраїнської Народної Республiки.
До нової держави єврейське, нiмецькомовне i частина польського населення поставилися лояльно, бiльша частина полякiв за пiдтримки Польщi розпочала у Львовi воєннi дiї проти української влади. Вже вночi з 1 на 2 листопада в мiстi починається повстання полякiв. В бою 1 листопада впав вокзал, що вкрай негативно позначилося на становищi i стало однiєю з причин втрати мiста. В той же час польськi вiйська перейшли кордон ЗУНР. 11 листопада вони зайняли Перемишль, що дало змогу направити пiдкрiплення польським повстанцям у мiстi. 21 листопада, досягнувши значної чисельної переваги, поляки захопили Львiв. В нiч на 22 листопада українськi частини залишили Львiв.
Так розпочалася українсько-польська вiйна.
У Бiлорусi ж ситуацiя для полякiв складалася краще. Регентська Рада добилася вiд нiмецького уряду звiльнення Пiлсудського i 10 листопада вiн прибув до Варшави. 14 листопада йому була передана вся влада. 22 листопада було пiдписано декрет про органiзацiю вищої влади в Польщi, за яким Пiлсудський призначався "тимчасовим начальником держави", що посiдав всю повноту законодавчої та виконавчої влади. Тобто, Пiлсудський став диктатором Польщi, прикрившись красивим найменування посади - в кiнцi сiмнадцятого столiття начальником держави був Тадеуш Костюшко .
Пiсля капiтуляцiї Нiмеччини в листопадi 1918 року i вiдходу її вiйська з територiї Бiлорусi, туди готувалися рушити з заходу польськi вiйська, а зi сходу - вiйська радянської Росiї.
Радянськi дiячi вiдверто говорили про те, що "Радянська Росiя, як перша в свiтi пролетарська держава, надавала пiдтримку робiтничо-селянським масам Фiнляндiї, Литви, Латвiї, Естонiї, Бiлорусi, Польщi, що бажали створити на своїй батькiвщинi радянськi республiки. Радянська влада дозволяла формувати на територiї РРФСР радянськi нацiональнi армiї для того, щоб оволодiти територiєю цих нацiональностей i закрiпити їх за собою". Чiтко i зрозумiло говорилося про закрiплення нацiональних територiй за Радянською Росiєю. Почалося формування росiйського Захiдного фронту. Операцiйнi напрямки цього фронту вели в Естонiю, Латвiю, Литву, Бiлорусiю, Польщу. Захоплення Естонiї було покладено на "червонi" естонськi вiйська. "Червоним" естонцям допомагали вiйська 7-ї армiї та Червоний флот. Латвiю мали зайняти латвiйськi стрiлецькi частини пiд командування Йоахiма Вацетiса, який одночасно залишався командувачем всiх збройних сил Радянської Росiї. Операцiї в Литвi, Бiлорусi та Польщi покладалися на особливу армiйську одиницю, що згодом стала називатися Захiдною армiєю.
В листопадi нiмецькi вiйська стали вiдводитися з окупованих територiй i це вiдразу розв"язало руки всiм зацiкавленим сторонам. На територiї Латвiї та Бiлорусi дiяли дивiзiї Захiдного району оборони, саме на це об"єднання покладали задачу оволодiння територiєю Бiлорусi та Литви i, згодом, Польщi. Захiдний район оборони 15 листопада був перейменований в Захiдну армiю.
При цьому радянський наступ почався ранiше, нiж польський i йшов швидшими темпами. В нiч на 17 листопада передовi частини Захiдної армiї перейшли демаркацiйну лiнiю i стали просуватися в напрямку Полоцька, Могильова, Бобруйська, Гомеля. Причому план дiй радянських вiйськ був частиною широкого стратегiчного плану бiльшовицької Росiї. Загарбання України також входило в цей план.
Вже 21 листопада радянськi вiйська вступили в Полоцьк, 28 листопада - в Бобруйськ, 8 грудня - в Слуцьк, 9 грудня - в Двiнськ, 10 грудня - "червоними" зайнятий Мiнськ Литовський, 6 сiчня 1919 року - Гомель, 12 сiчня - Мозир, 13 сiчня - Слонiм. Перший бiй "червоних" з поляками вiдбувся 28 сiчня 1919 року пiд Волковиськом. До 13 лютого 1919 року просування "червоних" зупинилося на лiнiї Вiльна-Лiда-Слонiм-Береза Картузька-станцiя Iваново (на захiд вiд Пiнська). Активнi дiї польських вiйськ в Бiлорусi та Литвi почалися в другiй половинi березня 1919 року. В березнi польськi вiйська вiдбили у "червоних" Слонiм, Новогрудок i Лiду, в квiтнi - Вiльно. З травня росiйсько-польський фронт стабiлiзувався. Знов у наступ поляки перейшли в липнi 1919 року, захопивши важливi залiзничнi вузли Вiлейку, Молодечно i Лунiнець. В серединi липня поляки призупинили наступ з метою перегрупування сил i пiдтягування тилiв. Червона армiя пiд час цiєї передишки намагалася вiдбити Вiлейку i Молодечно, однак спроби цi не досягли успiху. 8 серпня поляки взяли Мiнськ Литовський, потiм досягли рiки Березина i 29 серпня захопили Бобруйськ. Пiсля цього аж до травня 1920 року на росiйсько-польському фронтi встановилося затишшя.
Iнакше розвивалися подiї на Волинi i в Галичинi.
Перший опiр "червонi" отримали в Пiнську вiд тих частин українського вiйська, що пiдтримали заколот Директорiї, 25 сiчня росiяни зайняли мiсто, 2 лютого радянськi вiйська вибили українцiв з Овруча. Причина поразки полягала в тому, що прибiчники Директорiї не бажали воювати проти "червоних".
Пiсля придушення заколоту Гетьман в кiнцi грудня 1918 року зiбрав Велику раду з представникiв полiтичних партiй нацiонального спрямування, українських промисловцiв, провiдних економiстiв та вiйськовикiв. Пiсля доповiдi Гетьмана про поточний момент пiсля бурних дебатiв було прийнято рiшення про надання Гетьману на рiчний термiн диктаторських прав i створено Ставку Гетьмана у складi п"яти осiб: Гетьмана Павла Скоропадського, Федора Лизогуба, Олександра Рогози, Михайла Терещенка i Миколи Мiхновського. Терещенко представляв українських промисловцiв та пiдприємцiв, а Мiхновський всi полiтичнi сили нацiонального спрямування.
Ставка почала свою дiяльнiсть 8 сiчня 1919 року. Виходячи з того, що неможливо бути сильним скрiзь, було вирiшено на яких внутрiшнiх та зовнiшнiх напрямках зосередити основнi зусилля Збройних Сил, науки i економiки, державних установ України.
Економiчний стан держави вимагав залишити за собою вугiльнi шахти i промисловiсть Донецького басейну, нафтовi поля Дрогобича i Борислава. На початок 1919 року Донецький промисловий район перебував пiд твердим контролем Української Держави. Нафтовi ж родовища могли бути загарбанi поляками. Щоб цього не трапилося, потрiбно було надати всебiчну допомогу Захiдноукраїнськiй Народнiй Республiцi. Крiм того, внаслiдок висадки вiйськ країн Антанти в пiвденних портах Українська Держава була позбавлена зв"язку з зовнiшнiм свiтом. На заходi України залишався вузький коридор через карпатськi перевали, що з"єднував країну з Європою. А тiльки звiдти можна було отримати так необхiдне армiї озброєння та вiйськовi матерiали. I постачальником зброї та матерiалiв в обмiн на продовольство мала стати перш за все Нiмеччина, що зазнала поразки у Великiй вiйнi. Великi надiї в цьому планi покладалися урядом Гетьмана на Чехословаччину та Австрiю.
Тому ще в другiй декадi листопада до Галичини було вiдправлено Корпус УСС, на Подiллi спiшно формувалася Карпатська група вiйськ пiд командування генерала Грекова.
Внаслiдок антигетьманського повстання, ворохобнi, що настала, i iнтервенцiї сусiднiх держав всi плани по формуванню вiйськових частин Української армiї i з"єднань були зведенi нанiвець. Довелося все робити в ситуацiї, коли вiйськовi формування мали бути готовi "ще вчора". До всього додався брак артилерiйського i стрiлецького озброєння, боєприпасiв та вiйськового спорядження, головне - старшин.
Особливо загрозлива ситуацiя склалася на пiвночi країни. Там знаходилося багато прибiчникiв Директорiї, там йшов наступ "червоних" i все це було досить близько вiд столицi Української Держави.
Але вже на початку сiчня на Житомирщинi була сформована пiд командуванням генерала Прiсовського Прип"ятська група вiйськ. Основна задача групи, поставлена Гетьманом, полягала в утримання Берестя Литовського i оборонi Полiсся по лiнiї рiки Прип"ять.
Польськi вiйська рухалися на схiд i лiквiдували українську адмiнiстрацiю на Холмщинi, в Берестi-Литовському, Жабинцi, Кобринi i Володимирi-Волинському. 3-го сiчня 1919 року польськi вiйська ввiйшли на територiю Волинi, яку залишали нiмецькi окупацiйнi вiйська. До 14 сiчня всi ключовi населенi пункти контролювалися поляками. Вже 4 лютого поляки зайняли Ковель, 9 лютого - Берестя Литовське.
Розрiзненi українськi загони, якi пiсля придушення заколоту Винниченка-Петлюри втратили керiвництво, чинили опiр, але пiд натиском полякiв вiдступали. На наступ полякiв Гетьман змушений був негайно реагувати. Були сформованi Волинський на базi Волинської групи вiйськ i Пiвнiчно-Захiдний, основу якого складала Прип"ятська група, фронти. В нiч на 10 лютого до мiста пiдiйшли українськi загони i зi свiтанком вибили полякiв з мiста. Вiд Пiнська до Берестя-Литовського i вiд Берестя по Захiдному Бугу до Володимира-Волинського з другої декади лютого виник суцiльний польсько-український фронт.
На пiвночi стримував наступ бiльшовикiв Пiвнiчно-Захiдний фронт пiд командуванням Костянтина Прiсовського. На кiнець березня фронт стабiлiзувався по Прип"ятi вiд Пiнська до Мозиря.
В Галичинi полякiв стримували вiйська Української Галицької армiї, сформувати яку з регулярних вiйськовий загонiв Євген Петрушевич вiддав наказ в сiчнi. На цiй дiлянцi фронту з кiнця сiчня встановилося затишшя, яким i скористалися галичани для формування цiєї армiї та реорганiзацiї вiйськ.
23 лютого до Львова прибула мiсiя Антанти, яку очолював генерал Бертелемi. В той же день почалася Вовчухiвська операцiя. За планом вона мала розпочатися 16 лютого, але мав пiдiйти перший корпус армiї генерала Грекова у складi двох пiших дивiзiй (24 тисячi воякiв, 268 кулеметiв, 83 гармати). Наступ почався, незважаючи на присутнiсть мiсiї Антанти - командувач УГА генерал Омелянович-Павленко вiдмовився виконувати вимогу союзникiв про припинення вогню. До 2 березня Львiв було оточено, переговори з поляками i союзниками почалися в Ходоровi пiд час бойових дiй - українськi генерали заявили, що вiддати наказ припинити наступ може тiльки Гетьман України. Президент Петрушевич, який продовжував вiрити в шляхетнiсть Антанти, був проти цього, але Головнокомандувач Збройних Сил ЗУНР Вiльгельм Франц фон Габсбург-Лотрiнґен вмовив його не стримувати дiї генералiв.
Оточення i блокада Львова були першою фазою операцiї, друга - звiльнення вiд полякiв Перемишля почалася 5 березня i закiнчилася 11 березня, коли противника було вибито з мiста. Українськi частини вийшли на рiку Сян i припинили наступ. Запеклi бої тривали до 28 березня, пiсля чого на Галицькому фронтi встановилося затишшя. Блокований Львiв протримався недовго - нестача продовольства i боєприпасiв змусила полякiв до капiтуляцiї. За посередництва мiсiї генерала Бертелемi польський гарнiзон залишив мiсто. Перед вiд"їздом генерал попередив українцiв, що вони про це ще пошкодують.
22 березня за вимогою Антанти українцi припинили бойовi дiї на час переговорiв, але цi переговори нi до чого не привели. Поляки не були зацiкавленi в привертаннi зайвої уваги Паризької мирної конференцiї до Галицької проблеми. В Парижi польськi представники доводили, що Галичина має бути приєднана до Польщi, а Захiдноукраїнська Народна Республiка та Українська Держава не можуть бути визнанi. Мовляв, "українцi - природнi соцiалiсти", тому мати свою державу не можуть. В умовах правової невизначеностi поляки намагалися захопити якомога бiльше територiї, аби поставити союзникiв перед фактом. Хоча Велика Британiя намагалася дати можливiсть Паризькiй конференцiї обговорити Галицьку проблему, але Польща отримала пiдтримку Францiї i обговорення "галицького питання" не вiдбулося. До того ж революцiя в Угорщинi вiдволiкла увагу союзникiв вiд Галичини.
В цей час у Францiї формувалася армiя генерала Галлера i невдовзi вона мала бути передислокована в Польщу. Командування УГА i Карпатської групи вiйськ не мало сумнiву, що вона буде воювати з українцями. I дiйсно, вже 15 травня "Голуба армiя " опинилася на польсько-українському фронтi. Однак з Надднiпрянщини пiдiйшли ще два корпуси, посиленi польовою артилерiєю. (Гармати i гаубицi для цих корпусiв закупили у нiмцiв та чехiв.) Позицiйнi бої тривали до червня 1919 року, пiсля чого настала тривала пауза. Затишшя закiнчилося за рiк, в серпнi 1920 року, коли на сходi новостворенi росiйськими бiльшовиками марiонетковi утворення - УРСР i ПКРСР почали вiйськовi дiї проти Української Держави.
Вiйськовий союз Захiдноукраїнської Народної Республiки i Української Держави логiчно був продовжений Актом про об"єднання, який був проголошений в Києвi i Львовi 22 сiчня 1920 року. I Гетьман, i Президент ЗУНР цього року очiкували нового польського в Галичинi i на Волинi. Було очевидно, що Пiлсудський не вдовольниться Холмщиною i Пiдляшшям i спробує загарбати всю Галичину i хоча б частину Волинi. Тому ще з осенi 1919 року йшли ешелони зi зброєю та боєприпасами до Перемишля та Берестя-Литовського. Цi двi фортецi були ключовими пунктами для оборони вiд полякiв української територiї.
Грядущий рiк обiцяв був багатим на подiї.
В радянськiй Росiї в кiнцi весни на початку лiта двадцятого року добивали армiю Денiкiна i основнi сили Червоної армiї були задiянi на Пiвнiчному Кавказi та в Сибiру, де в цей час агонiзували вiйська Олександра Колчака. I в Бельведерi вирiшили скористатися зручним моментом для нових територiальних придбань. В березнi вiдновився наступ полякiв в Бiлорусi. За зиму на польсько-радянському фронтi польська армiя була повнiстю укомплектована i добре оснащена.
В Бiлорусi Польща мала три польовi армiї: 7-у, 1-у i 4-у, в яких налiчувалося трохи менше ста шiстдесяти тисяч солдатiв, 2043 кулемета, 562 гармати i мiномета, 18 бронемашин i 22 лiтаки. В Червонiй армiї в складi 15-ї та 16-ї армiї налiчувалося майже сто сiмдесят тисяч бiйцiв, 1671 кулемет, 421 гармата i мiномет, 11 бронепоїздiв, 38 бронемашин.
Проти української армiї поляки в Бiлорусi зосередили Полiську групу вiйськ на пiвнiчному березi Прип"ятi, 3-ю, 2-у i 6-у армiї, що мали майже двiстi тисяч особового складу, 2584 кулемета, 788 гармат i мiнометiв, 41 бронеавтомобiль i 39 лiтакiв.
Саме в цей час Червона армiя почала бойовi дiї проти Української Держави Гетьмана Скоропадського i поляки вирiшили, скориставшись моментом, урвати шматок i вiд росiйської Совдепiї, i вiд гетьманської України. Поляки розраховували на те, що з травня 1920 року мiж марiонетковою УРСР i Українською Державою почалася чергова вiйна, яку дипломати Європи i радянської Росiї назвали "прикордонними збройними конфлiктами". Європа не бажала влазити в чужi для неї чвари, а росiйськi комунiсти робили вигляд, що вони не мають до цiєї вiйни жодного стосунку.
В першiй декадi серпня Полiська група вiйськ, що входила до складу Пiвнiчно-Схiдного фронту полякiв, завдала удару в Полiссi вiд Пiнська на Берестя i вiд Мозиря на Новоград-Волинський. Другий удар наносив Пiвденно-Схiдний фронт силами 3-ї армiї вiд Хребешува на Володимир-Волинський i Луцьк-Рiвне. В Галичинi польська 2-га армiя завдала удару з пiвночi, а 6-а армiя iз заходу на Львiв.
Однак полякам вдалося досягти небагато. Тiльки в Полiссi у них був такий-сякий успiх. Вони розсiкли навпiл Пiвнiчно-Захiдний фронт генерала Прiсовського i бiльша частина вiйськ фронту вiдходила до Берестя, друга частина - до Коростеня. Українцi вiддавали територiю, внаслiдок чого розтягувалися комунiкацiї армiй вторгнення. Швидкий вiдхiд українських полкiв породив у полякiв iлюзiю слабкостi противника. А вже за два тижнi закiнчилася передислокацiя з-пiд Донецька Днiпровського кiнного корпусу генерала Петровського, який разом з пiшими дивiзiями Полiського фронту завдав удару по полякам.
Прорив i глибокий рейд по тилах зламали i потрясли весь Пiвденно-Схiдний фронт полякiв. 3-я польська армiя, яка захопила майже всю Волинь, побоюючись оточення, почала швидкий вiдхiд. Кидаючи обози, гармати i склади з бойовими припасами, розбитi польськi дивiзiї порснули на захiд. Невдовзi силу удару Днiпровського кiнного корпусу на собi вiдчула i 2-а армiя. По дорогам тяглися обози розбитих дивiзiй. Кiнний корпус йшов на плечах у противника. Разом з кiнним корпусом рушили корпуси i дивiзiї Полiського фронту, рушили армiї в Галичинi. На всьому величезному просторi вiд Прип"ятi до Сяну українська армiя перейшла в наступ. За тиждень вони вiдiбрали назад здану напередоднi територiю аж до Рiвного...
За три днi штаб Днiпровського корпусу перемiстився з Рiвного майже до Бродiв, кiлометрiв на дев"яносто, i Гетьман був приємно вражений, коли йому про це повiдомили в штабi фронту.
...Смеркалося. На велике село, яке розкинулося вздовж рiчки навалювалася з-за лiсу чорно-синя хмара. Вiдбиваючи знизу помаранчеве полум"я заходу, хмара поступово охоплювала все небо i пiдбиралася до блiдо сяючого мiсяця. Тепла пiтьма опускалася на землю. Раптом налетiв вiтер i по зеленому листю нiби пробiгли брижi. Захиталися, зашумiли дерева i над дальнiм лiсом сяйнула зеленим блискавка i глухо, як потривожений у барлозi ведмiдь, прогуркотiв грiм. Було тихо i душно. З дальнього кiнця села долинали пiлiкаючи звуки гармонiки, а у вiкнi будинку, до якого сходилися пучки телефонних дротiв, засяяв вогник.
Гетьман Скоропадський i командувач армiї генерал Левицький слухали Петровського, який доповiдав обстановку на фронтi. З доповiдi командира корпусу видно було, що вiдмiнно озброєний противник проявляє велику впертiсть i, хоча дивiзiї корпусу добилися значних успiхiв, але основна задача - оточення польських вiйськ - лишилася невиконаною. Кiннотники, звиклi вирiшувати справу швидким ударом у кiнному строю, тут, на новому фронтi, зустрiлися з сильно укрiпленими опорними пунктами i стiйкою пiхотою, що засiла в них. За останнi двi доби проти кiнного корпусу з"явилися свiжi частини полякiв - 13-а i 18-а пiхотнi дивiзiї - укомплектованi познанськими нiмцями i щедро забезпечений зброєю та технiкою.
- Розвiдкою виявленi, - говорив командир корпусу, показуючи на розкладенiй на столi картi, - новi дивiзiї противника. Тут, - показав Петровський - десята пiхотна дивiзiя. Встановлено, що вона перекинута з Бiлорусi зi складу 7-ї армiї. В Бродах, проти Житомирської кiнної дивiзiї виявлено пiдроздiли 2-ї кавалерiйської бригади. Вона ще тиждень тому перебувала проти Захiдного фронту "червоних".
- Розвiдка фронту пiдтверджує цi вiдомостi, пане Гетьман. - Додав генерал Єрошевич. - Крiм того, виявлено й iншi дивiзiї полякiв, передислокованi з заходу i Бiлорусi. Зокрема, 8-ї та 17-ї пiхотних дивiзiй з 1-ї армiї, 13-го пiхотного полку з 7-ї армiї.
- Пiхота спiшно заривається в землю. - Буркнув Петровський. - А окопи на галопi не вiзьмеш.
- Так, на галопi їх, звичайно, не вiзьмеш. - Погодився генерал Єрошевич. - Але результат вiйни визначають люди, звичайнi живi люди. Однi рiшуче атакують кулемети i колючий дрiт, iншi топчуться на мiсцi, не знаючи, як дiяти, хтось i пiдупав духом. Чи не так, Пилипе Степановичу?
- Падати духом днiпровцi не будуть. - Погодився Петровський. - Очевидно, що поляки оговталися вiд удару i бiльш-менш вдало намагаються налагодити оборону. I це їм вдається. Вони вiдбивають всi нашi спроби продовжити наступ в напрямку Львова. Як менi вiдомо, i наступ Галицької армiї також...
- Що ви пропонуєте, генерале? - Сухо промовив Гетьман. Ця сухiсть запитання змусила Петровського внутрiшньо пiдiбратися i говорити гранично лаконiчно.
- Я пропоную вiдмовитися вiд удару на Львiв через Броди. Передислокувати Житомирську дивiзiю праворуч, ось сюди, - показав на картi, - до Берестечка, в смугу наступу Катеринославської дивiзiї i завдати корпусом удару в напрямi на Володимир-Волинський. Потiм, прикривши лiвий фланг Захiдним Бугом вдарити в напрямку Берестя-Литовського. Одночасно Галицька армiя має завдати удару на Раву-Руську. Потiм галичанам повернути на пiвнiч i з"єднатися з дивiзiями 1-го Волинського корпусу Волинської армiї. А вiд Берестя назустрiч моєму корпусу мають завдати удару вiйська генерала Прiсовського.
Гетьман мовчав, роздумуючи. Тiльки ближче нахилився до карти, майже навис над нею.
- Що ж, рiшення розумне. - Гетман помовчав. Скоропадський кинув олiвець на карту i випрямився над столом. - Але спочатку подивлюся своїми очима. Їдемо до Бродiв!
...Танки i бронемашини повiльно сповзали з платформ. Порикуючи моторами, машини рушили вздовж насипу. Гойдаючись на широкому шкiряному ременi-сидiннi, Оверко Салимоненко однiєю рукою тримався за приклад 37-мiлiметрової гармати Пюто, а iншою за стопор башти. Танк хилився на ковбанях, натужно ревiв, виповзаючи на пагорби - лунко ляпали широкi плицi гусениць, пластинчатi ресори жорстко скрипiли, кидаючи стрiльця на броньовi стiнки, обшитi шкiрою.
- Як справи? - Горлав десь знизу Грицько Клiмов, керченський вантажник i друг дитинства.
- Порядок! - Вiдповiдав Салимон. - Гришо, як там в тебе?
Танк йшов з розкритим грудьми - переднiй люк розкритий, в ньому майже по пояс видно водiя машини Григорiя Клiмова. Обличчя його вiд прилиплого пилу - нiби скам"янiла глиняна маска: блискають тiльки очi та розлiплюється тонка щiлина губ. Командир машини Салимон, щоб бачити дорогу, розвернув башту гарматою в корму. Вiн постiйно висовується i дивиться назад через розкритi стулки в кормовiй частинi башти - чотири "Рено" повзуть слiдом, здiймаючи за собою хмару пилу. За п"ятьма танками рухаються три важких бронемашини з тридюймовою гiрською гарматою i трьома кулеметами кожна i два легких бронеавтомобiля "Остiн". Замикають колону автомобiлi з боєприпасами i пальним у бочках.
Вже почало темнiти, коли вдалинi показалися будiвлi станцiї. Машини сповзли у глибокий виярок, зарослий чагарником. Розминаючись вiд довгого сидiння в тiсних залiзних коробках, екiпажi з насолодою потягувалися, хтось вже спустився на дно яру, по якому струмував прозорий ручай. Вмивалися, вiд задоволення пирхаючи, пили холодну чисту воду, таку смачну, що здавалася солодкою.
Сотня кiнної розвiдки чекала на бронезагiн i молоденький командир її Микола Дубовицький, з нашитими на вицвiлу вiд часу захисного кольору гiмнастерку новенькими погона хорунжого, повiдомив:
- На станцiї тiльки польська сторожова застава. На основнiй колiї стоїть бронепоїзд. Двi польовi тридюймовi гармати i шiстнадцять кулеметiв. На запасних колiях скупчено до сотнi вагонiв та платформ з усякою всячиною. I для вас є дещо. На другiй колiї стоїть потрiбний ешелон. Двi цистерни з пальним i десять вагонiв з боєприпасами. Очiкують прибуття ще одного ешелону з пiхотним батальйоном.
- Коли не встигнемо взяти станцiю до його пiдходу, пiхота встигне заритися в землю i дiдька лисого ми їх швидко зможемо витурити звiдси. Потрiбна негайна атака! - Сказав Салимоненко.
- Бронепоїзд серйозний противник. Снаряд тридюймiвки рознесе броню чи танка, чи бронемашини на шматки. - Зауважив хтось. - Вдарить впритул - порозвiшуємо колеса по деревах.
- За нас несподiванка. - Рiзко перебив Салимон. - Хоч ми i в бронi, але тактику нам потрiбно брати у кiнноти. Швидкiсть i маневр... i рiшучий удар! Дiйсно, коли будете вовтузитися, туди-сюди смикатися бiля цiлi - бронепоїзд рознесе такого в друзки! Вимагаю одного: натискувати рiшуче, швидко. Гнати ляхiв безупинно! Давити гусеницями i колесами, лякати всiм своїм виглядом, аби душа їхня кисiльна в п"яти втекла. Всiм все зрозумiло? По машинам!
...На землю впав вечiрнiй туман. Вже першi зiрки проблискували на стемнiлому небi, коли з пiтьми, що низько клубочилася над землею пасмами сивого туману виповзли залiзнi чудовиська: туманне марево спотворювало їхнi кутастi силуети, збiльшувало розмiри i полякам здавалося, що на їхнi окопи насуваються якiсь виплодки пекла - безформнi, страхiтливо величезнi машини, що в рику моторiв викидали з вихлопних труб розпеченi iскри. На баштах вдарили кулемети, черги прошили землю брустверiв пульсуючими фонтанчиками. Передова застава полякiв миттю розбiглася.
Танк Оверка пробивався до залiзницi вздовж запасних колiй, вщент забитих вантажними ешелонами. Десь там, за цим скопищем вагонiв та платформ, чадно димiв в вечiрнє небо польський бронепоїзд, квапливо пiднiмаючи пари. Саме до нього поодинцi i групами бiгли легiонери, падаючи за рейки та вiдстрiлюючись з гвинтiвок. Башта броневагону поводила коротким цурпалком ствола, вiдшукуючи цiль.
Перший пострiл з тридюймiвки бахнув в темрявi ночi i червоний вогонь здiйняв в повiтря щебiнь на колiях. Клiмов розвернув танк i кинув його до вокзалу, який свiтився в темрявi широченними вiкнами. Будiвля насувалася, виростаючи до зiрок.
- Тримайсь, Салимон! Трима-а-айсь-ь-ь!
Машина вдарила в вiконне сплетiння i уламки скла задзвенiли по бронi. Танк навскоси, нiби по кризi ковзкiй, поплив-сковзнув по пiдлозi залу мармуровiй i врiзався у вiкно протилежної стiни. I знову дзвiнкий водоспад скляних осколкiв звалився на броню. Двигун виштовхнув машину на пустельний перон. Ген там, в кiнцi його, на першiй колiї стояв польський бронепоїзд. В прорiзах амбразур броневагонiв заiскрилися пострiлами кулеметнi стволи. Тут же штукатурка зi стiн станцiї посипалася, здавалося, її обдирали шкребком невидимим. I броня танкова заспiвала-загудiла пiд чергами, нiби її сiкли рiзками.
Оверко натиснув на наплiчник, всiм тiлом розвертаючи башту. Завмер бiля прицiлу, наводячи чiткi подiлки вiзиру на бронепаровоз, який стояв попереду бронепоїзду. Натиснув спуск. Рiзко стукнуло по вухах, вдарило в нiс горiлим порохом. Шрапнель бризнула над пероном, змiтаючи легiонерiв пiд вагоннi колеса. Гармата танка стукнула ще двiчi, осколки снарядiв сiкли сiру броню вагонiв.
- Бронебiйним! - Кричав знизу Клiмов.
Вогненним конусом пихнуло вiд бронепоїзду i за мить щось так вперiщило по танку, що машину нiби вдавило в землю, казенник гармати боляче влупив Оверка пiд щелепу, - аж iскри в потемнiлих очах попливли, - вiдкинувши до броньової стiнки. Над головою зi скреготом зазорiло небо - щось легко, нiби картонку для капелюшкiв, змахнуло броньову башточку, яка грибом сталевим височiла на баштi.
Салимон припав до прицiльної трубка - кров цiпенiла з розсiченої шкiри, а в головi до дзвону джмелi гули, - якомога спокiйнiше пiдводив прицiльну марку пiд гарматну башту броневагону. В окулярi - пустельний перон i темна туша бронепоїзда, прострочена по борту мигаючими вогниками кулеметiв.
Танкова броня гула пiд чергами шаманським бубном. Оверко пiдвiв ствол гармати пiд чорну будку машинiста. Натисну на спуск, танкова гармата гримнула раз-другий-третiй i бронепоїзд огорнуло жарким паром, що закривав все навкруги. Танк, ляскаючи гусеницями, пер вперед, на бронепотяг, не звертаючи. В порiвняннi з громаддям бронепоїзду вiн здавався зовсiм маленьким i коротенький обрубок гарматного стволу смикався, викидаючи з дула пихкаючи зблиски.
З бiлястої хмари пару раптом пронизливо, з нелюдським вiдчаєм, залементував паровозний гудок, нiби в нескiнченному своєму криковi спливаючи останнiми митями життя. Танк, смикнувшись, зупинився на краю перону. Крiзь туман i клаптi пари, що пливли над пероном, виднiлися пульсуючi вогнi кулеметiв бронепоїзду, що квапливо покидав станцiю. Кiнцевий броневагон порснув на прощання вогненним конусом гарматного пострiлу i темне громаддя бронепотяга розчинилося в вечiрнiх сутiнках.
Колiї ж наповнювалися вершниками в бурках з iскристими шаблями. Гнали полонених.
- Ну, здається, впорались! - Клiмов вiдкинув стулки люка, стирав чорний порох з обличчя.
Станцiя була вiльна. Пiд ранок, постукуючи на стиках колiї, на Ковель пройшли українськi бронепоїзди з десантом.