Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

...в небесах і на морі...-2 В далекий край товариш відлітає...

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Сталінські соколи"

  В далекий край товариш відлітає...
  З одного боку стаціонарний аеродром примикав до шосе Москва-Мінськ. З іншого боку проходила лінія приміських електричок Мінської залізниці. З першого ж погляду на аеродром було видно, що Радянська Батьківщина не пошкодувала зусиль і коштів на створення Військово-Повітряних Сил.
  Аеродром мав бетоновані злітно-посадочні смуги і асфальтовані майданчики стоянок. Для літаків були зведені ангари з гофрованого металу, авіаремонтні майстерні, склади і багато чого іншого, без чого неможливе складне авіаційне господарство, і все це було розташовано в капітальних будівлях.
  У авіаційному містечку, де жив льотний і технічний склад, були зведені п"ятиповерхові будинки, поруч було створене спортивне містечко зі справжнім футбольним полем. А в гарнізонному клубі - кращим за столичні театри, між іншим - щотижня виступали московські знаменитості, на концерти яких навіть у первопрестольній квиток було важко дістати...
  Полк називався вельми загадково - ДРАП-2 ОН . В штабі молодим сержантам, які щойно прибули з училища пояснили цю загадкову назву: "дальній розвідувальний авіаполк". А чому цифра "2"? Тому , що створений на базі другої ескадрильї учбового авіаполку, який перебазували на схід, подалі від зони бойових дій. Звідси й номер.
  Але найзагадковішими у назві були букви "ОН". Молодим льотчикам пояснили і це скорочення: "особливого призначення". Однак це пояснення зовсім ясності не додало, воно так і залишилося для молодих пілотів незрозумілим. І тому, що друга ескадрилья була оснащена транспортними літаками Лі-2 , ліцензійним близнюком американського DC-3, з розпізнавальними знаками ГВФ , вони не придали якогось значення. Правда, укомплектована ця ескадрилья була досвідченими пілотами з Цивільного Повітряного Флоту, які провели в повітрі не одну сотню годин. І літали вони найбільше в полку...
  Полк озброювали новими швидкісними бомбардувальниками Пе-2. І не просто новими літаками, а спеціальною розвідувальною модифікацією цієї машини. Пе-2 були запущені у виробництво восени 1940 року і тільки-тільки почали поступати в деякі бомбардувальні полки. Але розвідувальні частини озброювалися новими машинами в першу чергу. "Пєшки" у розвідувальному варіанті відрізнялися від серійних пікіруючих бомбардувальників досить суттєво. У них була герметична кабіна, а екіпаж складався тільки з льотчика і штурмана. На розвідники ставили отримані з США - поки в СРСР не розгорнуть власне виробництва на одному з заволзьких моторних заводів - англійські ліцензійні висотні двигуни "Мерлін", потужністю в півтори тисячі кінських сил з висотними турбокомпресорами. Це дозволяло Пе-2Р літати на висотах понад дванадцять тисяч метрів зі швидкістю в шістсот двадцять кілометрів на годину! Ніякий винищувач, ніяка зенітка ймовірного противника на такій висоті дістати новий швидкісний розвідник були неспроможні і за свою безпеку льотчикам можна було не турбуватися. Правда, за цю розкіш довелося заплатити відсутністю оборонного озброєння і бомбардувального навантаження - бомбовідсік був зайнятий фотоапаратурою та частково паливними баками. Нижній великокаліберний УБ зняли і стрілець-радист став не потрібен, на радіостанції працював штурман. Не було кулемета і в штурмана - вважалося, що на такій висоті атакувати зверху розвідник не зможе жоден існуючий винищувач. В разі небезпеки захиститися від атаки винищувачів розвідник міг тільки маневром. Втім, пілотів це не тривожило - просто у сусідів, - тобто, ймовірних противників - не існувало ще винищувачів, які могли б забратися на висоту понад десять кілометрів і догнати "пєшку".
  Але в кінці сорок першого року ситуація змінилася - у клятих націоналістів з"явився висотний винищувач, що міг літати на таких висотах: "грифон" Сімферопольського авіазаводу, який входив в корпорацію Сікорського. Літак був досить незвичним на зовнішній вигляд. Втім, таких винищувачів було у хохлів дуже мало і всі чомусь йшли у морську авіацію, на авіаносці. Очевидний прорахунок, який майбутньому противнику не вдасться виправити! Час існування незалежної української держави закінчувався...
  З кінця сорокового року, тільки-тільки освоїли молоді пілоти нову машину - тим, хто швидко входив у стрій, йшли звання: сержант, який отримував допуск на самостійне пілотування нового розвідника отримував "кубарі" молодшого лейтенанта, що неабияк стимулювало учбовий процес; і відповідно більші посадові оклади і підвищена платня за вильоти, - почалася бойова робота. Виліт на світанку - коли сонце сходить і тіні на землі виразніші, і ввечері - коли сонце заходить. В основному фотографували прикордонні з Радянським Союзом території України. Фотозйомку глибинних районів найбільш ймовірного противника - вони дуже скоро стануть театром військових дій! -провадили льотчики другої ескадрильї, замасковані під літаки Цивільного Повітряного Флоту. Пілоти розвідників почувалися в повній безпеці - з висоти в десять-дванадцять кілометрів одиночний літак не видно і не чути, помітити його можна було тільки випадково. А вже про те, щоб підняти на перехват винищувачі і посадити розвідник чи збити - про це навіть і мови не було! В безсилій люті хохли могли тільки відбуватися дипломатичними нотами, але народне прислів"я правильно мовить: не спійманий - не злодій!
  За зиму і весну сорок першого року налітали сотні годин і відзняли кілометри плівки. Вже літом всі колишні сержанти хизувалися лейтенантським "кубарями" в блакитних петлицях, а у деяких новоспечених лейтенантів навіть з"явилися урядові нагороди - сувора Радянська Батьківщина вміла достойно винагороджувати своїх синів за ударний ратний труд.
  На початку червня полк переключився на інші цілі - все літо і початок вересня літали на фотографування Прибалтійських республік. В курилці це інтерпретували однозначно - скоро, дуже скоро дружна сім"я радянських республік поповниться новими сестрами. Не довго вже залишилося чекати пригніченим пролетарям і сільській бідноті, що українським, що естонським чи латвійським або латиським, визволення з-під гніту кровопивць трудового народу: капіталістів і поміщиків. Могутня Червона Армія разом з Червоним Флотом не сьогодні-завтра здійснять свою визвольну місію і принесуть знамено визволеного труда на багатостраждальну землю, яка тільки через слабкість Країни Рад не ввійшла до складу Радянського Союзу в буремні двадцяті роки, коли розвалилася на шматки Російська імперія - ця тюрма народів, як казав великий Ленін. Принаймі так повідомляв особовому складу на щоденних політінформаціях заступник командира полку по політичній частині. (Правда, капітан дуже любив, коли його називали по-старому: комісар!) Але ніхто й не сумнівався в цьому. Саме так і повинно було бути! А як же інакше?
  Однак вже в кінці вересня, коли льотчики повернулися до бойової роботи по фотографуванню прикордонних районів України, їх чекав неприємний сюрприз - у хохлів з"явилися висотні винищувачі. З перших вильотів вони пробували здійснити перехват розвідників, але їх вчасно помічали і, використовуючи перевагу в висоті, розвідувальні "пєшки" встигали відійти на свою територію. На щастя, збити чи посадити противнику хоч би одного розвідника не вдалося. А на радянську територію винищувачі ймовірного противника залітати не наважувалися. Однак ентузіазму та завзяття у пілотів полку різко поменшало. Втім, такого розвитку подій і потрібно було чекати, на тому боці добре розуміли, навіщо літають над Україною повітряні розвідники. Отже, повинні були вжити відповідних заходів. А розробка висотних винищувачів в Україні почалася ще в тридцять шостому році, коли зробив перший політ важкий бомбардувальник ТБ-7. І ось відповідь: висотні літаки з"явилися на озброєнні винищувальних частин майбутнього противника.
  Першим з новими винищувачами зустрівся екіпаж Євгенія Смирнова. В той день разом зі своїм штурманом Плісом Нурпісовим він вилетів на розвідку аеродромів протиповітряної оборони навколо української столиці. І під час цього польоту на підході до ворожої столиці його атакували літаки незнайомого типу. Хоча деякі чутки вже ходили серед льотчиків. Дехто твердив, що новий винищувач у хохлів літає чи не вдвічі швидше від старого "ішака" і "стеля" у нього в два рази вища. Але, заспокоювали вони, маневреність значно гірша, ніж у "яків" та "мігів". Відірватися від них можна, а маневром можна й перемагати!
  Сфотографувавши пару передових аеродромів, Смирнов взяв курс на наступну ціль - Васильківську авіабазу, там знаходилося авіакрило винищувачів-перехоплювачів П-40. Зустріч з новими винищувачами відбулася несподівано для екіпажа літака-розвідника. Штурман раптом закричав:
  - Командир! Справа сверху четыре самолета! Идут на нас.
  Смирнов підняв голову і побачив спочатку чотири, а потім ще два літаки. Вигляд у них був незвичний - повітряний гвинт знаходився позаду, між рознесеними кілями. Літаки підійшли ближче і льотчик побачив, що гвинт подвійний. А ще дивні літаки не мали фюзеляжу - кабіна з гострим носом кріпилася до відігнутих назад крил, які мали форму латинської букви "W". Два льотчика тандемом сиділи під прозорим ліхтарем закритої кабіни і мали чудовий огляд на всі боки, не те що в тісній кабіни "ішака" чи "чайки", які для того, щоб льотчик міг "крутити головою на всі боки" і щось побачити, зробили відкритими.
  Розвідники зреагували на загрозу миттєво. Смирнов відразу ж кинув "пєшку" у прямовисне пікірування - так гарантовано можна було відірватися від будь-якого винищувача противника, і став кидати її з боку в бік, намагаючись збити ворожі літаки з прицілу. Зазвичай так вдавалося на максимальній швидкості відірватися від винищувачів, але зараз відбувалося щось незрозуміле. Хохли висіли на хвості і швидко скорочували відстань. І тут Смирнов зрозумів, що їх атакували ті самі винищувачі про які ходили чутки серед повітряних розвідників. А висота зменшувалася, ще кілька секунд і "пєшка" вріжеться в землю...
  - Я начал выводить самолет из пике. - Розповідав потім Євгеній. - Нагрузка огромная, ломит в ушах, из ушей идет кровь. Штурман чертыхается, помогает мне снять кислородную маску. Выхожу из пикирования, чуть не задеваю пузом верхушки деревьев. Вперед - линия границы. А летим на брее , из пистолета можно сбить. Набрать высоту нет времени. Бросаю "пешку" еще ниже. А он, гад, заходит сверху и явно готовится обстреливать. Наконец, проскочили границу. Так переволновался, что не смог сразу зайти на посадку. Сделал два "коробочки", прежде чем, наконец, сел.
  - А как выглядит новый истребитель?
  - Спроси мою бабушку! Все длилось считанные секунды. Я не успел, как следует разглядеть.
  Досить швидко знайшли протидію - велика висота і пильність. Ледь виявивши ворожі винищувачі, розвідник розвертався в бік кордону і відходив на свою територію на великій швидкості із зниженням. Піймавши кілька разів облизня, українські льотчики стали заходити з боку кордону, але й тут можна було енергійно маневруючи, уникнути зустрічі з тридцятиміліметровими снарядами чотирьох бортових гармат "грифона" - така назва була у цього літака, тільки-тільки запущеного в серію на Сімферопольському авіазаводі, що входив у авіабудівну корпорацію Сікорського.
  А декому навіть подобалося гратися в кота-мишу з майбутнім супротивником. Пошити в дурні роззяву-винищувача вважалося чи не найбільшим шиком серед повітряних розвідників. Цей нездоровий азарт охопив мало не третину пілотів полку. І це позначилося на бойових втратах - за зиму і ранню весну сорок другого року полк втратив чотири екіпажі.
  Дипломатам потім довго доводилося відбріхуватися від обурливих звинувачень українського МЗС про підготовку Радянським Союзом війни проти незалежної України. Звичайно ж, це були тільки вигадки націоналістів! В Радянському Союзі ніхто ніякої війни ні проти кого не задумував. Всім відомо: СРСР - мирна країна! Відповідно до відомої пісні: "...чужой земли мы не хотим ни пяди, но и своей вершка не отдадим!" - радянські люди були зайняті мирною працею і про захоплення чужих земель не думали, хіба що хотіли повернути свої, законні, втрачені двадцять років тому.
  Але нові українські винищувачі виявилися не найбільшим сюрпризом для радянських повітряних розвідників. Велика висота і висока швидкість, які рятували літаки-розвідники від атак ворога, не змогли захистити від нової зброї, яку хохли застосували на початку весни сорок другого року. І повітряна розвідка майбутнього театру воєнних дій до середини літа швиденько зійшла нанівець.
  Зенітні ракети - ось що зробили неможливим подальші польоти над ворожою територією...
  В середині квітня дальньому розвідувальному авіаполку наказали провести планове фотографування української столиці. Всі розуміли значення цього наказу і його важливість. А такі відповідальні завдання доручали досвідченим майстрам повітряної розвідки, ветеранам полку, які отримали бойовий досвід в небі Китаю, в Іспанії, на Халхін-Голі... Підрахували - виявилося, що льотчикам випадало зробити не менше тридцяти вильотів. Працювати доведеться з повним навантаженням на кожен екіпаж. Втім, і полкова молодь також встигла за короткий час проявити сміливість і винахідливість у бойових польотах.
  Та й досвід у польотах над столицею націоналістичної України вже був. Льотчики другої - "цивільної" - ескадрильї ще з тридцять дев"ятого року робили бойові вильоти на фотографування Києва. Але зараз полк отримав завдання підготувати фотопланшет - план націоналістичної столиці. Виліт призначили на 18 квітня, коли почали прибувати в Білорусію, на прикордоння, нові танкові, стрілецькі, артилерійські, авіаційні з"єднання Робітничо-Селянської Червоної Армії. Між собою подейкували, що готувалося давно очікуване визволення південної Білорусії від двадцятирічної окупації націоналістами.
  Київ займав велику площу - все-таки вісім мільйонів населення разом з приміськими селищами і містечками, - і сфотографувати його одному екіпажу, звичайно ж, було не під силу. Перший літак Пе-2Р з підвісними баками підняв з мінського аеровузла командир першої ескадрильї Олександр Дригін. Набрав одинадцять тисяч метрів і без пригод долетів до української столиці. Пройшов над центром Києва із зниженням, виконавши бойову задачу. Фотографування велося з висоти восьми тисяч метрів і АФА , фотоапарат-"качалка", з цієї висоти знімав смугу шириною 7025 метрів. Цього було явно недостатньо для виготовлення планшета - плану великого міста. Але на зміну першому розвіднику вже вилітав наступний. І тут зв"язок з літаком комеска припинився. Штурман встиг тільки передати повідомлення про вибух поблизу літака і зв"язок перервався. До з"ясування обставин другий екіпаж повернули назад на аеродром...
  Так в очікування ясності пройшли травневі свята. А п"ятого травня бойовий наказ знову отримали льотчики першої ескадрильї. На фотографування Києва повели літаки командири ланок. Результати цієї розвідки були такими важливими, що повідомлення про хід польоту передавали по радіо в штаб Білоруського військового округу командуючому ВПС комкору Грендалю.
  Ніщо не віщувало нещастя, штурмани обох літаків кожні п"ять хвилин повідомляли про плин польоту і нічого загрозливого не помічали, а потім один з розвідників повідомив, що спостерігає вибух біля машини напарника, а за дві хвилини припинився зв"язок і з другим екіпажем. Вильоти припинили...
  От тільки про ці загадкові вибухи пішли погані розмови. Базіки почали плести щось про "шкідників". І, як слід було очікувати, до справи негайно підключилися ті, кого обов"язок змушує на такі чутки реагувати. З цього, звичайна справа, нічого доброго бути не могло і командир полку разом зі своїм заступником по технічній частині, а також техніками загиблих літаків, потрапили під важку руку "недрімаючих органів". На щастя, пробули вони під слідством недовго - доблесні радянські розвідники добули відомості про загибель своїх авіаційних колег. Виявилися, що всі три екіпажі стали жертвами нової протиповітряної зброї - керованих зенітних ракет. Літати на великих висотах виявилося дуже і дуже небезпечно, ракети досягали висоти в двадцять кілометрів і розвивали швидкість понад п"ятсот метрів на секунду. Не втекти...
  І всякі розвідувальні польоти над територією України припинили. Однак командування вимагало нових даних про те, що діється по той бік кордону і полкові розумники знайшли вихід - для проведення розвідки залучили ланку учбових літаків У-2. Спочатку того, хто це запропонував, підняли на кпини, але вже після другого польоту - звісна річ, літав той, хто запропонував це безумство! - всі заперечення припинилися. Нашвидку перероблений У-2 привіз такі знімки, що льотчик негайно отримав чергове звання і орден Червоного Прапора. Виявилося, що мала висота, невелика швидкість польоту і дерев"яно-перкалева конструкція У-2 робили його невидимими для радіолокаторів противника. Суцільнометалевий Пе-2Р радари засікали відразу, а тому могли наводити на нього ракети і винищувачі протиповітряної оборони. А для того, щоб засікти У-2 на екрані радіолокатора потрібно було дуже і дуже постаратися. Знайомі оператори з РУС-2 говорили, що при спробі виявити цей літачок в кабінах стояв суцільний мат - так мигтить щось на екрані, а що мигтить, і не второпаєш! Таким чином, і вийшли зі становища.
  Однак про зйомку української столиці довелося на деякий час забути. Ось почнуться бойові дії, тоді можна буде, розбомбивши стартові позиції зенітних ракет, - а відзняти їх вдалося на "невидимці" У-2 - виконати це складне завдання. А поки що проводили фотозйомку - в полку негайно ввели четверту ескадрилью, озброєну У-2Р, - аеродромів винищувальної авіації на північний захід від Києва. Все, що було на схід, тобто, все Лівобережжя, фотографували розвідники Воронезького військового округу, який ось-ось мав перетворитися на Український фронт.
  І, нарешті, Великий День настав шостого вересня тисяча дев"ятсот сорок другого року. Цього дня розвідники не літали. Зате зробили тисячі вильотів бомбардувальники: дальні, середні, пікіруючі і легкі, по виявленим льотчиками розвідувального полку об"єктам. Дивно, але авіація противника протидії в перший день не чинила! Це однозначно тлумачилося всіма, як повний розгром аеродромів у перші години війни.
  Однак дійсність виявилася дещо суворішою. Наземна розвідка виявила, що бомбардувальники у дев"яти випадках з десяти відпрацювали по несправжніх аеродромах! Противник виявився не дурнем, і підсунув льотчикам-скороспілкам - а такими недовченими сержантами комплектувалися полки ближніх бомбардувальників Су-2 - "дурилку картонну" замість справжніх об"єктів. Як результат - великі втрати.
  Щоб виправити становище, командування радянських ВПС вирішило надавати бомбардувальникам лідерів з числа повітряних розвідників. Це значно підвищило ефективність бомбових ударів, але навантаження на кожен екіпаж було позамежне - витримати по п"ять-сім бойових вильотів надзвичайно важко. Особливо лідерам - по ведучому, як правило, б"ють всі, кому не ліньки.
  Ну й, звичайно ж, зросли втрати. Щільна запона зенітного вогню зустрічала літаки на підходах до об"єктів удару, а зійти з бойового курсу лідер не мав права. За два наступні дні полк втратив шість екіпажів і десять літаків. Що поробиш, війна жорстока і втрати неминучі. Літаками полк поповнили в той же день, а от з підготовленими льотчиками проблему так просто було не вирішити. Тільки щоб вивчити район бойових дій, потрібно було не менше двох днів навіть для досвідчених льотчиків. А де цих досвідчених взяти? Хто їх дасть, коли самим потрібно? Ото ж бо й воно!
  Та й звичайні польоти на розвідку були не мед. Що ж поробиш, мирне життя скінчилося!
  При розвідці Коростенського залізничного вузла екіпаж Костянтина Дунаєвського потрапив у щільну стіну зенітного вогню ще на підході до цілі. Енергійно маневруючи, Костя підійшов до об"єкту і наказав ввімкнути фотоапарат. На бойовому курсі в мотор влучив снаряд. Машину сильну труснуло, "пєшка" дала крен і зійшла з бойового курсу. Фотографування не вийшло. Тоді Костянтин пішов на другий захід. Штурман хотів заперечити - лізти в вогненний шквал було безумством, але тон наказу командира відмітав всі заперечення. Майстерно маневруючи, Костя з"явився над ціллю. Ворожі зенітники мабуть сторопіли від такого нахабства і припинили вогонь. Літак з двигуном, що димів, здавався некерованим і противник просто чекав моменту, поки літак звалиться в штопор і вріжеться в землю. А Костя навмисне йшов з креном до землі. А коли ціль була позаду, зробив гірку і зник в променях сонця.
  А крім цього, була й інша прикрість для повітряних розвідників.
  На розвідку літали без супроводу винищувачів. Поки бойові дії не велися, це було природно. А коли війна розпочалася, виявилося, що радіус дії винищувачів, навіть нових "яків" та "мігів" був значно менший радіусу дії розвідників. Далі, ніж на п"ятдесят, максимум сто кілометрів винищувачі не могли супроводжувати Пе-2Р. Крім того, "яки" не були оснащені апаратурою для висотних польотів. Діяти вони могли тільки на висотах до чотирьох тисяч метрів, а розвідка велася, вище цієї межі, на висоті понад 7000 метрів. Тому супроводжувати розвідники могли висотні "міги", а вони потрібні були для прикриття своєї території від повітряних ударів. Однак в перший день війни українська авіація, здавалося, взагалі не піднімалася в повітря, а потроху проявляти активність почала тільки з другого дня війни...
  ***
  Біля берегів Азовського моря Прикубанські степи переходять в лимани, плавні і протоки дельти Кубані та інших річок, розділені вузькими ділянками суходолу. На азовському узбережжі розташоване місто Темрюк, біля якого Кубань впадає в море. В минулому столітті Кубань впадала в Чорне море, але місцеві жителі, задумавши опріснити воду лиманів, прорили від Кубані глибокий канал - Темрюкське гирло. І більша частина води потекла по новому руслу. Старе русло висохло і тільки широка балка серед крутих берегів нагадує про повноводну ріку, яка протікала тут колись. Не знайти його нині на земній тверді і на картах, так само, як немає і заможних куркульських хуторів: тепер тут розкинулися виноградники.
  Серед неораного степу понуро стирчали кілька мазанок - все, що залишилося від багатого колись хутора. Хутір недалеко від лиману і звався Лиманським. Поряд проходить вузькоколійка і тому тут розташували польовий аеродром. На ньому розмістили штурмовий авіаполк і з першого дня війни броньовані "іли" піднімали звідси штурмувати прибережну смугу в Криму між старозавітною фортецею Єнікале і селищем Маячним. Спочатку літали на Керч. День, наступний, ще один... А під вечір - новина: висаджено десант північніше села Ельтіген. Морська піхота мала відрізати Керченський півострів від Криму. І всю авіацію фронту націлили на підтримку десантників. І з цього дня полк працював по цілям в Камиш-Буруні.
  Давили берегові батареї націоналістів, зенітні установки і кулеметні точки, які впритул розстрілювали десантників. Працювали на знос, виконували по п"ять вильотів на день. Що таке п"ять вильотів на штурмовику? Багато це чи мало? Для людини далекої від цього кількість вильотів нічого не пояснює, так само, як і кількість заходів на ціль. А льотчики полку робили їх почасти по шість в одному вильоті, тридцять атак за день! Небагато піхотинців, танкістів стільки разів взагалі ходили в атаку. То ж бо й воно...
  ...П"ятий виліт по передньому краю націоналістів, які захопили в двадцятому році одвічно російський Крим, доводиться виконувати в вечірніх сутінках. Назустріч штурмовикам повзе рвана хмара, попереду - мутно-сіра смуга землі, звідти будуть пригощати зараз від усього серця. Льотчики чекають гостинця і цілі грона вибухів виникають по курсу. Пальба зеніток шаленіє з кожною миттю і броньовані "іли" відчайдушно маневрують, жити всім охота. Ціль набігає і сталеві поплавки штурмовиків хиляться донизу...
  Вогненохвості ереси протикають темно-синє повітря надвечір"я і туманне плато землі починає гойдатися. Сержант Журавльов ловить в перехрестя ціль і натискує гашетки. Вихід праворуч із ковзанням. "Молодец, - хвалить він сам себе, - хорошо, что не влево, а то бы угодил под встречную трассу..." І в ту ж мить - шварк, у вухах різкий біль, а в кабіні гуляють вихорі. Кватирки висадило вибуховою хвилею, лобове скло чимось заліпило з зовнішнього боку. Тьху, напасть! Чайки зшаленіли від пальби, від вогню і якась вляпалася прямо в лобове скло штурмовика. Вже зовсім звечоріло, тільки знизу відсвічує вода в останніх променях сонця. А "іл" не пристосований до польотів у сутінках, китиці світло-блакитних вихлопів з моторних патрубків осліплюють пілота. А летіти якось потрібно. Сержант намацав окуляри, ривком опустив їх на очі. Ліхтар - назад, доведеться летіти у відкриту, виглядаючи з кабіни. Ось-ось має з"явитися Таманський берег, а за ним хутір Лиманський. Вже зовсім темно, як знайти свій аеродром, як сісти в темряві?
  - Горбатые, я - восьмой, ко мне. Все ко мне! Обозначаю себя АНО. - Лунає в навушниках голос командира ескадрильї. - Садиться будем с подсветкой прожекторов.
  Журавльов бачить поряд спалахи бортових вогнів, довертає на них. Ліворуч з"являється ще один літак, блимає аеронавігаційними вогнями. Літаки розмиті на фоні сріблястих відблисків моря. Літак комеска йде впевнено, він і в повній темряві бачить краще кота, без усякого прожектора приземлиться, а іншим як? Ніхто з льотчиків ескадрильї ще не сідав з підсвіткою землі, туго доведеться хлопцям.
  Однак, вийшли на аеродром. У повітрі катавасія, повно винищувачів, патрулюють над смугою. Правильно, щоб не підловив якийсь гад націоналістичний, як це сталося вчора в тридцятому полку. Тоді в баках штурмовиків хлюпотів аварійний залишок бензину, а в снарядних ящиках вже не було боєприпасів. Двоє заходили на посадку, а згори звалився український винищувач. Раптове піке з боку сонця і коротка черга з усіх вогневих точок. Поки злітала ланка Як-1, на старті палали два "іли", а "беркут" , круто розвернувшись, попрямував на захід і зник у блакитній вишині. Раптовість була його зброєю і щитом, яка допомагала вціліти у дикій вакханалії смерті, яка панувала в небі над Азовом і Таманською протокою...
  Крита машина з радіостанцією стоїть на початку смуги, яку освітлює прожектор на автомашині. Командир полку з мікрофоном у руці намагається приземляти штурмовики з найменшою небезпекою. Та пілоти і самі розуміють складність обстановки і підводять машини до землі обережненько, підсвічують фарами, підтримують літак обертами двигуна і сідають усі добре.
  Журавльов зарулює на стоянку, вимикає двигун і... провалюється кудись.
  - Ты ранен? - Його трясуть технік з механіком, а сержант не може зрозуміти, чого їм потрібно.
  - Убит. Насмерть... Дайте хоть минуту еще побыть на том свете, подняться не могу. - Виявляється, він примітивно заснув. "Долетался ты, Журавлёв. До ручки..." І сержант став вибиратися з кабіни.
  Не встигли повечеряти, як терміново зібрали всіх пілотів на командному пункті.
  - Получен приказ: вместе с основной работой доставлять десантникам в Эльтиген боеприпасы и продовольствие. У них там совсем плохо. Нечего есть, нечем стрелять, нечем раны перевязывать. - Сказав командир полку. - Будем сбрасывать десанту специальные мешки с высоты не более десяти метров.
  На ранок небо було світле, чисте, дув східний вітер. Керченська протока цим вітром була збаламучена до дна, вода в Азовському морі якогось білого, крейдяного кольору. Але повітря лишалося прозорим і видно навсібіч далеченько. Над Ельтигеном відбувалося щось неймовірне: дим, вогонь, траси, вибухи... З повітря ворожу передову чітко видно по спалахам пострілів.
  Ескадрилья Журавльова сьогодні летить до десантників з мішками. Під площинами штурмовиків по два мішки, хоч назвати цю штукенцію мішком можна, тільки маючи велику уяву. Метрового діаметру кишка з товстого брезенту набита всякою всячиною, обв"язана, як копчена ковбаса мотузками і приладнана під бомболюком. Жах! Літак з таким вантажем - неповоротка тварюка з ери динозаврів, норовлива, як дика коняка. Групу веде сам командир полку, штурмовики притискуються до води, правим бортом до Ельтигену. З берега стріляють зенітки, стріляють настильно, але все даремно: снаряди летять в білий світ.
  "Іли" майже не маневрують по висоті, так можна втратити остійність і звалитися в море. А воно в десяти метрах під літаками, старе і зморщене. Журавльов косує поглядом на командира, кидати мішки будуть по його розрахунку, майор весь ранок тренувався над аеродромом. Ось штурмовики довертають на берег і, нарешті, скидання...
  Крутим розворотом "іли" прямують в море, перша і третя ескадрильї приймаються за ворожу передову. В ефірі шум, гамір, ґвалт і лемент від безлічі радіостанцій. Особливо виділяється радист десантників, горлянка в нього басиста, забиває радіостанції штурмовиків.
  - Бр-р-ратва, штур-р-рмовики, хор-р-рошо сбр-р-росили! Мор-р-ряки благодар-р-рят вас, ур-р-ра!.. - Горлає, натискуючи на "р". Але що значить два десятки мішків для величезної маси людей на тому березі - така собі дещиця, мізерна подачка. Кляті націоналісти розстрілюють морську піхоту впритул з танків, самохідок, з залізничних великокаліберних артилерійських установок, з ракетних систем залпового вогню. Командного складу залишилося лічені одиниці, роти очолюють сержанти, кількість поранених зростає з кожною годиною - такі невтішні вісті з Керченського півострова...
  Технік літака, лейтенант Петров, зустрів Журавльова звичною ранковою доповіддю.
  - Товарищ командир, самолет к боевому вылету готов. Подвешено четыреста килограммов, пулеметы заряжены, фотоаппарат исправен, кассета с пленкой установлена.
  Ранкова тиша була збуджена пострілом з ракетниці біля штабного намету: пора запускати двигуни. Журавльов показав техніку, який стояв біля крила, великий палець. Технік і механік пірнули під крило і прибрали з-під коліс колодки. Пара Іл-2, погнавши гвинтами хвилями вітер по траві, знялася в небо і лягла курсом на південний захід. Притискувалися до самої води, щоб не виявили станції радіолокаційного спостереження противника. Пройшли близько тридцяти кілометрів і повернули на Крим. Феодосійська затока несеться назустріч, вона лежить між двома мисами на межі Кримських гір, за нею вже тягнуться кримські степи. Гори тут невисокі і Феодосія відкрита і зимовим вітрам, і весняним суховіям. Сонячні зблиски під крилом відразу ж пропали. На схід від міста здіймалися сопки Керченського півострова. Туманні обриси Феодосії зникають вдалині. Літаки повернули на схід, в напрямку мису Чауда, який видається кілометрів на тридцять з лишком в море. Під крилом штурмовиків одноманітний степ, бухти і затоки, сірі пагорби на горизонті - таким є пейзаж Східного Криму за Феодосією.
  Промайнула внизу гора Дюрмень, за нею розкинулося Довге озеро, відділене від моря вузькою піщаною косою. Від його північного берега починається древній Кіммерійський оборонний вал, який перетинає весь Керченський півострів від Чорного моря до Азовського. Вгорі купчилися білосніжні хмари, але вони зараз допомогти не могли - звідти розвідку не проведеш. Однак, коли розвідникам стане скрутно, ці білі хмари врятують у важку хвилину, сховають важкі "іли" від винищувачів ворога.
  До Керчі йшли старі путівці і щойно прокладені колонні шляхи. Військ на них було багатенько, і все рухалося на схід, до Ельтигену. Націоналісти не чекали, видно, літаків противника зі свого тилу і зенітний вогонь відкривали запізно, розриви снарядів залишалися позаду і не були перешкодою. Журавльов то вмикав фотоапарат, то проводив запис побаченого на карті. Одночасно, витискуючи з машини максимальну швидкість, прилаштовувався в кабіні по всякому, аби бачити, що діється в повітрі, особливо за хвостом. Головне для розвідників зараз не проґавити винищувачі. Не побачиш - програєш бій, побачиш - є шанс вивернутися, зманеврувати і, можливо, сховатися в хмарах.
  - Девятый, ещё тридцать километров - и наша территория. - Почув сержант голос ведучого.
  - Понял, восьмой. Если закончили район, давайте пройдемся по колонне. - Зрадів Журавльов.
  - Закончил. Выходи вперед, я посмотрю за воздухом.
  Прифронтова смуга завжди насичена військами і технікою, тому шукати довго ворога не довелося. Праворуч на путівці з"явилася колона критих вантажівок з гарматами на причепі. Журавльов довернув праворуч і пішов у атаку. Закінчив стрільбу, вийшов з пікірування і бойовим розворотом зайняв початкове положення для повторного заходу. Дві вантажівки горіли. Друга атака. Коли в прицілі з"явилася чергова машина, сержант побачив, як через задній борт вилізають і стрибають на землю солдати. Довга черга з двох гармат і двох кулеметів - і вантажівку затулили яскраві точки трасуючих куль і снарядів. Він стріляв і стріляв, не бачив зараз нічого, крім цих машин, солдатів, що падали і розбігалися. І машини вислизали з прицілу вниз, під літак. І тут до його свідомості долинув зляканий крик ведучого:
  - Ваня, земля! Выводи!! Выводи!!!
  Сержант різко взяв ручку керування на себе. Спочатку він бачив землю і вантажівки, які неслися на нього, а потім все пропало. Свідомість сприйняла тільки страшенне перевантаження, яке вдавлювало його в сидіння і темноту в очах. Літак вийшов з пікірування, висоти вистачило і він живий. Перевантаження спадало і в очах світлішало. Земля була далеко і літак йшов вгору, у хмари.
  - Ваня, живой? Ты что, очумел? Чуть в землю не врезался. - Почув він ведучого. І раптом з тривогою в голосі. - Истребители! Круче разворот вправо и давай вверх, в облака.
  Двигун працював на повних обертах. Розвертаючи літак з набором висоти, Журавльов побачив праворуч, кілометра за три, чотири літаки з характерним вигином "обернена чайка", як на МіГ-3. Широкий лоб, короткий фюзеляж - український С-250 "Беркут". Швидкість у нього кілометрів на двісті більша, ніж у броньованого "ілюхи". Не втекти. До хмар метрів двісті, потрібно ховатися там. Все вирішать секунди...
  Штурмовики набирали висоту, весь час довертаючи так, щоб бачити ворога. І лише впевнившись в тому, що атакувати його винищувачі противника не встигнуть, Журавльов зосередився на приладах, готуючись до польоту в хмарах. Хмарність тепер була союзником і рятівником.
  Але рятівником оманливим. Хвилини дві, найбільше, три йшли штурмовики в хмарах, коли сяйнув перед кабіною цілий букет розривів. Били зенітки, і били прицільно. Напевне, наводилися радіолокаційною станцією. Журавльов кинув "іл" праворуч, ліворуч, пішов зі зниженням, кидаючи машину з боку в бік, щоб не опинитися в прицілі. Рожеві спалахи вибухів залишилися вгорі, а внизу блиснули сонячним відблиском хвилі Керченської протоки. Ворожа територія зосталася позаду, він вцілів і цього разу, обдурив безносу. Таманський берег був попереду, кілометрів за п"ять.
  А де ж ведучий? Проте, скільки не крутив головою сержант, побачити літак командира не вдалося. Поки вів штурмовик на базу - термін, який прийшов у авіацію, як і багато чого іншого, від моряків, - не полишала надія, що той так само щасливо вивів свій броньований "іл" з-під обстрілу і вже вдома, або за дві-три хвилини буде там. І гнав від себе лихий здогад, що той рожевий спалах в хмарах попереду був саме від його машини.
  І коли набрав чітких обрисів перед сержантом іграшковий редут саманних будівель, що позначав стоянку полку, він відчув себе так, ніби не вилазив зі свого "ілюхи" щонайменше добу. Ота пітьма в очах, яка на мить все покрила, щезла, в світлі сонячного ранку перед ним купалися в промінні "яки", маленькі іграшкові літачки. "Сдаю..." - вирішив сержант. Винищувачі низько, ніби стрижі перед дощем, кружляли над дахами давно кинутого людьми поселення - вони самі квапилися сісти.
  Хутір, зверху безлюдний, виявив ознаки житла. Натужно тяглися до стоянок бензозаправники, кваплячись наситити пальним баки штурмовиків, що приземлилися в Лиманському.
  В кінці поля, куди бігли, втрачаючи хід, літаки, які сіли, пританцьовував чолов"яга з прапорцями - саме там, де льотчику належить якомога швидше залишити посадочну смугу. Ухиляючись, як тореро, від машин, які котилися на нього, він помахами прапорців - червоним і білим, - спрямовував одні літаки праворуч, інші ліворуч від себе. Винищувачів регулювальник спрямував до недавно виритих землянок. Штурмовика він спровадив в дальній кінець аеродрому, в степ... віковічна запопадливість наземної служби перед льотчиками винищувальної авіації. "Яки", як належне, приймали від цього молодця упорядковану частину стоянки. А Ваня Журавльов вдовольняйся тим, що залишиться. На тобі боже, що нам негоже... "Холуйская твоя душа!" - покрив він регулювальника і не посадив, а грюкнув штурмовиком об землю. Крізь клекіт двигуна ще раз висловився в адресу регулювальника.
  Авіаційний жезл велів сержанту забиратися в степ, в той його кінець, де під розводами незугарного камуфляжу можна було роздивитися вихідців з перкально-дерев"яної ери літаючої техніки - аероплани "У-2", "Р-5", "Р-Зет"... Зібрані з миру по нитці, вони також були кинуті на Керч...
  До командира полку сержант йшов важко, порозумітися з майором йому було понад силу. Загибель ведучого, ще не пережита, стояла у нього перед очима. Злітали з цього аеродрому двох, а повернувся назад він один. Підходить, волочачи ноги, рука ніби чавунна, ніяк до шолома не донесе.
  - Что именинник, один вернулся? - Слова майора колючі, тільки пропускає їх Журавльов мимо вух. Не бачить зараз Іван командира полку. Інше стоїть перед очима. Спалах на місці штурмовика, полум"я, вибух.. - Докладывай.
  - Прямое попадание, товарищ майор... Задание выполнено...
  - Варежку в небе нечего было разевать! - Відчеканив командир полку, не знаючи ні до кого поблажливості. Сержант винувато схилив голову. Так і доповідав майору про політ, втупившись в землю.
  Дані розвідки ще не застаріли.
  ***
  Сірий кіт Гришка з вечора починав нервово позіхати. Це означало, що на обід для зенітників кухар зготує рибну юшку. Дійсно, за півгодини повітря починало басовито гудіти двигунами ворожих бомбардувальників і тоді Гришка не поспішаючи йшов у командирський бліндаж (не зважаючи на молодий вік, кіт Гришка був далеко не дурнем і добре розумів різницю між благенькою землянкою гарматного розрахунку і командирським бліндажем у п"ять накатів), залазив під шинель комбата і влягався спати. І хоча земля здригалася від вибухів бомб - близьких і віддалених - він незворушливо спав до ранку, тільки час від часу перекидаючись з боку на бік. (Це був досить-таки лінивий та неотесаний кіт, правда, з філософським ухилом, який більш за все на світі полюбляв добре попоїсти та в затишку поспати. Але не зважаючи на свою неотесаність, під час сну Гришка дихав тільки по системі древніх індійських йогів. Такий-от життєвий парадокс!) Така незворушливість до бомбардування сірого кота Гришки пояснювалася просто - він народився і зростав на авіаційному полігоні, і мама киця Мурка після кожного такого бомбардування приносила своїм кошенятам оглушених вибухами мишей-полівок, яких водилося на полігоні сила-силенна. І жити б Гришці до скону на тому полігоні, однак молодий котик полюбляв сидіти на перилах оглядової вишки і спостерігати за тим, як відпрацьовують льотчики Червоного Робітничо-Селянського Повітряного Флоту бойові задачі, де якось навесні і потрапив на очі командиру зенітної батареї - як виявилося запеклому любителю котів, - і відтоді Гришка став улюбленцем зенітників.
  Вже в кінці літа батарея, а разом з нею і сірий кіт Гришка, перемістилися з волзьких берегів на береги Тихого Дону, оспіваного пролетарським письменником Михайлом Шолоховим, і стала на захисті такого важливого стратегічного об"єкту, як залізничний міст в місті Батайську.
  Назрівала війна з буржуазно-націоналістичною Україною, оскільки наявність такого державного утворення на західних і південних кордонах Радянського Союзу загрожувала не на жарт безпеці і процвітанню першої країни, де до влади прийшов пролетаріат. Це було зрозуміло всім, навіть котам. А от несвідомі українці, які не розуміли, що їх конче необхідно звільнити від влади ненажерливих капіталістів та поміщиків, могли по своїй хутірській несвідомості опиратися благородному прагненню радянських людей зробити їх остаточно щасливими, і завдавати ударів у відповідь по стратегічних об"єктах в радянському тилу. А які удари можуть загрожувати тилу наступаючих військ? Правильно, повітряні удари недобитої авіації противника. Потрібно було ці об"єкти обороняти від повітряних ударів. Саме для цього і з"явилася на березі Тихого Дону батарея зенітних гармат калібром 85 міліметрів.
  Цей залізничний міст через Дон прикривали дві батареї 85-міліметрових зеніток, рота зенітних кулеметів-четвірок і два взводи 37-міліметрових зенітних автоматів. Тільки в перший день бойових дій з націоналістичною Україною обійшлося без стрілянини. А звечоріло сьомого вересня, воно й почалося...
  Всю наступну ніч зенітки азартно лупили в чорне небо, де гули невидимі літаки. Часом в промінь прожектора потрапляв білий хрестик ворожої машини і тоді до нього тяглися сяючі траси куль зенітних кулеметів та снарядів зенітних автоматів. Але раніше, ніж вони встигали дотягтися до своєї цілі, літак робив протизенітний маневр і виривався з сліпучого прожекторного променя. І кулі та снаряди гаснули у вишині або розсипалися у високості святковим салютом. Правда, і для ворожих бомбардувальників ціль - залізничний міст - залишалася невразливою. Отже, можна сказати, зенітники свою задачу виконували.
  Під ранок стрілянина стихала і розрахунки гармат опускали стволи і, після короткого сну і відпочинку, до вечора займалися обслуговуванням матеріальної частини. Глушену вибухами бомб рибу прибивало до берега і тоді батарейний кухар йшов з великим кошиком збирати бойові трофеї. Дві-три великі рибини кухар - він не був скнарою - віддавав Гришці, в знак подяки за те, що той супроводжував його на берег Дону і назад, до батарейної кухні. Але не подумайте, що Гришка нявчав чи терся об ноги кухаря, випрошуючи жалюгідного піскаря! Зовсім ні. Сірий кіт Гришка був котом статечним, він не опускався до вульгарного жебракування. Ось тому сірий кіт Гришка і позіхав нервово - рибу він скуштував вперше саме тут, на донських берегах, і полюбив її відразу і назавжди.
  Вже першого дня Гришка спробував було поділитися цим делікатесом зі старшим лейтенантом - командиром зенітної батареї, і розклав дві рибини на акуратно застеленому сірою солдатською ковдрою ліжку комбата. Але його відразу ж спіткав неправедний гнів богів і вже два дні Гришка жив у землянці розрахунку третьої гармати. Не сказати, щоб це якось засмутило Гришку. Так, замість одного покровителя він надбав цілий десяток. Правда, кожен з зенітників мав якісь свої певні недоліки, але й незаперечливі достоїнства також були в наявності. Так, Гришка не схвалював поривистих замашок командира гармати, хоча охоче ласував салом, яке у сержанта завжди водилося. А ще він полюбляв посидіти на теплому коліні навідника, явно схильного до філософських роздумів, крім того, заряджаючий теж був не скнара і ділився з Гришкою молоком та сметаною, яким його пригощали місцеві удовички та солдатки. А під час відпочинку можна було погрітися під теплою шинелею замкового, яка зверху була, як звичайна солдатська, а всередині мала ватяну підкладку, як командирська. Та це була велика таємниця. Особливо, від старшини батареї...
  Ось і зараз Гришка пригрівся біля навідника Прокопія Мишкіна і муркотів від задоволення - рука навідника гладила його по спині, і підставляв живіт, щоб той почухав м"яке котяче пузо.
  - Божья ты тварь, Гришка, живешь, и горя не знаешь. Одно тебе на уме, пожрать, как следует, да поспать. И забот-то других у тебя нет и быть не может. - Ніби до себе говорив навідник. - И все-то тебя на батарее любят, никто не пихнет сапогом, до всех-то ты ласков... Ох, тварь ты Божья...
  Тут Гришка міг би й заперечити, не до всіх він ласкавий, не всім дозволяє себе по спинці гладити, не всім муркоче. Ось, наприклад, є у взводі управління один тип... Але додумати він не встиг, вухо котяче вловило далекий басовитий гул - на великій висоті йшли важкі літаки, і йшли саме на позицію батареї...
  А Прокопій чухав коту то м"який живіт, то за вухом - Гришці це надзвичайно подобалося і він аж вигинався, щоб навіднику було зручніше чухати, - і думав свою важку думу. Думати було про що...
  Взяли його до війська в сороковому, восени. Новий Закон вийшов, прийнятий сесією Верховної Ради Союзу РСР про загальний військовий обов"язок і до лав Червоної армії загребли всіх, хто до цього ще не послужив Батьківщині переможного пролетаріату. Глухе тамбовське село, де Прокопій працював рахівником у колгоспі, мало репутацію кубла прихильників забитого чонівцями у двадцять другому Антонова, а тому звідси до війська брали тільки декотрих. Ось так і Прокопій дожив до двадцяти восьми років, сім"єю обзавівся, а до лав РСЧА чомусь не призивали. Але вийшов Закон і загребли всіх, хто до цього ще не послужив. Йому ніби-то поталанило, не в піхоту потрапив, яка, як відомо (Халхін-Гол з Хасаном це показали дуже добре) левову частку зірочок відгрібає, але то, в основному, зірочки над могилками, в зенітну артилерію, де шанс вижити значно вищий, ніж у звичайній артилерії. Однак думати йому було про що...
  Звичайно, йому поталанило, що не доведеться йти в повен ріст на вогонь хохляцьких кулеметів. (А що українці будуть захищатися запекло у Прокопія сумнівів не виникало - хто ж захоче добровільно в колгоспне пекло лізти!) Але й тут, в зенітній артилерії, також не мед. Он скільки хохли бомб за дві тільки ночі скинули! А якась же й поруч може вибухнути. Тоді як бути?! Звичайно, в нього є вибір...
  Можна під крик та мат комбата з політруком лупити в небо по українським літакам. А у відповідь чекати влучання бомби. Скоріше за все - уб"є. В рідне село піде повідомлення-похоронка, що так і так, сім"я Мишкіних, кріпіться, загинув ваш чоловік і батько смертю хоробрих в боях зі знавіснілими українськими буржуазними націоналістами. Вдові дадуть таку-сяку допомогу. Синочку, Бог дасть, дозволять виїхати з осоружного колгоспу в місто, там він в ФЗУ поступить, людиною стане.
  А коли поталанить, коли не вб"ють до смерті? Коли тільки ранять, ногу відірве чи контузить тяжко? Коли санітари підберуть до того, як кров"ю спливеш? Тоді, можливо, і медальку яку дадуть, дозволять шевцювати, га? Як інваліду війни... Прокопій аж зажмурився від таких солодких мрій. Все ж краще, ніж у колгоспі за палички трудоднів батракувати...
  Втім, є вибір. Можна послати на три веселі букви і комбата, і політрука. В ліс податися. Або у плавні. Он вони, поряд і, кажуть, дехто туди чкурнув-таки. Від війни цієї, хай їй біс, сховатися вирішив, телепень. Тоді все геть кепським стає, зовсім кепським... Чим війна закінчиться, гадати не потрібно. Сам бачив скільки війська, скільки танків, гармат назбирали, скільки літаків червонозоряних в небі кожен день на захід прямує. Правда, не всі назад повертаються, але то вже значення немає. Заводи в тилу працюють і менше їх не стає. Отож, побрикаються хохли, а потім все одно в рай радянський потраплять. Нікуди не дінуться. Хоч і шкода їх, але своя шкіра ближча, її більше жаль. Про себе думати потрібно.
  Так, коли інший шлях вибрати, все стає просто і зрозуміло. Після війни всіх, хто у полон хохлам здався, знайдуть і розстріляють. Або в таборах згноять. І правильно, теж мені, хитрожопі знайшлися! Всіх, хто в лісі чи ось, як тут, в плавнях надумав сховатися, також знайдуть і розстріляють. Все життя в плавнях не просидиш. На що ліси на Тамбовщині густі, а й там до зими мало хто досиджував. І ніхто тебе від чекістів та чонівців не сховає, про свою шкіру думатиме. Будьте надійні, знайдуть і шльопнуть. А вже про те, що з сім"єю "зрадника та дезертира" буде і думати не хочеться. Такий ось нехитрий оборот долі...
  Кіт схопився на рівні, вигнув спину дугою і, коротко нявкнувши, стрімко вискочив із землянки. Тут тільки Прокопій вловив далекий гул ворожих літаків. Ще не бачачи їх, навідник визначив, що літаків багато. Слідом за котом поспішив залишити землянку. А на батареї вже калатали в пусту гільзу - тривога!
  На великій висоті - п"ять-шість тисяч метрів - йшла трійка чотиримоторних літаків. На невеликій віддалі від першої трійки - друга, слідом - третя. Три ланки важких бомбардувальників. Певне ж на міст, а яка тут ще є ціль, достойна таких бомбовозів! Звідси, з землі, вони видавалися білими цятками, за якими тягнувся пухнастий слід інверсії. Повітря поступово наповнювалося важким гулом їхніх двигунів. Потім до чужого гулу примішався високе і дзвінке ревіння моторів І-16. Чотири "ішака" рвалися у вишину напереріз чотиримоторним бомбардувальникам, лобасті, коротенькі. Вони вперто дерлися вгору, поблискуючи своїми зеленими спинками, з коротенькими закругленими крилами і скошеними під пелюсток ромашки хвостами. Мишкін почув постріли авіаційних гармат, рик швидкострільних кулеметів ШКАС і у відповідь хвилеподібне стукотіння бортових кулеметів та гармат бомбовозів противника.
  "Ішачки", не дотягнувши до строю бомбардувальників, накренившись на праве крило, звалилися на спину, зблиснувши на сонці синню фюзеляжу і крила. Встигнуть атакувати ще раз, до того, як бомбардувальники скинуть свій вантаж? Бомбовози йдуть без прикриття винищувачів, сподіваються на велику висоту - стеля у таких бомбардувальників більше дванадцяти кілометрів - і свою швидкість на цій висоті. Поряд з Прокопієм застиг командир гармати, в бінокль він вдивлявся в білі цятки ворожих літаків.
  - Все, скинул! - Сержант опустив бінокль, глянув ошалілим поглядом навколо. - В укрытие!
  З довідника Мишкін знав, що кожен такий бомбовоз несе сорок тонн бомб, а зараз в атаку на міст виходило аж три трійки таких бомбардувальників. Всі три ланки бомбардувальників почали розворот назад, додому.
  Скинули! Триста шістдесят тонн з запаморочливої висоти зараз неслося прямо на його голову. Що з того, що розліт бомб буде великий. При такій кількості якась та влучить у ціль, а в же про те, що від позиції зенітної батареї на березі залишиться тільки один спомин, і говорити не потрібно. Дай Бог, самому вціліти. Він оглянувся навколо, в пошуках щілини . Як підступно завдали кляті хохли удару, день же ясний, тільки-тільки почався. Ніхто на батареї не чекав зараз нальоту, всі налаштувалися на нічний бій.
  Геть від батареї, велетенськими стрибками мчав переляканий кіт Гришка, мчав кудись подалі від цього страшного місця. Прокопій про себе позаздрив котові, йому так не чкурнути, враз в дезертири потрапиш. І він в кілька стрибків опинився біля найближчої щілини, звалився в неї, прямо на голову командирові батареї. Ледь встиг. Земля затряслася, як в лихоманці, гойдало і підкидало не гірш, як під час шторму на морі. Раз довелося Прокопію потрапити в таку халепу. Тільки й того, що цей шторм був короткий.
  - "Любимый город может спать спокойно..." хотел бы я сейчас взглянуть на этого, блядь, поэта. - Комбат вилаявся між двома близькими вибухами. - Попался б он мне, сволочь такая...
  Коли закінчилося це страшне гойдання землі, вони визирнули з щілини. Пейзаж навколо дивно змінився. Ліниво диміли вирви від бомб - не менше, ніж двохсотп"ятдесятикілограмові бомби, а то й п"ятисотки скинули недавні бомбовози. Вирв незліченно, все ними порито. Від батареї залишилися самі "ніжки та ріжки", дві гармати розбиті прямими влучаннями, ще дві якось підозріло скособочені. А головне, один проліт мосту зник, тільки стирчать з води понівечені балки.
  Бомбардувальник вже зникли в блакитному мареві неба. "Ішачки" збавили оберти - звук їхніх моторів знизився, ослаб. Вони зробили круг над розбитим мостом і пішли на схід...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"