Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Ретроспектива-2. Під київськими каштанами

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Київське літо двадцять сьомого року.

  Свічки таємних канцелярій.
  Під київськими каштанами.
  За вікном палацу тільки-тільки починає спадати полуденна спека останнього серпневого дня. Тому й перехожих на вулицях Києва не так багато і намагаються вони триматися в тіні каштанів. Це ближче до вечора проспекти і вулиці української столиці наповняться гомоном безтурботної юрми. Але в кабінеті ця спека не відчувається анітрохи. Стіни палацу товсті, сонце не в змозі проникнути всередину крізь них, високі вікна закриті щільно шторами, які не пропустять палючі промені в приміщення. Крізь гратчасту огорожу парку Павло Петрович дивився на дівчинку, яка стрибала на одній ніжці по кам"яним плитам тротуару, малій дитині зовсім нікуди не потрібно поспішати, а сувора мама щось вичитує безтурботній дочці, квапить її йти далі, проте дівчинка, видно, виявилася упертюхою. Ось терпець у мами дівчинки обірвався - добром ніяк не вдалося вмовити дочку, то вдалася до "останнього аргументу королів" - просто взяла впертого непослуха за руку і силоміць потягла за собою, незважаючи на бурні протести дитини.
  Павло Петрович усміхнувся, прикрив білу штору, повернувся до письмового столу. Зазвичай цей стіл був завалений стосами паперів, зараз він первозданно пустий, мовчать і телефони кольорової пластмаси на окремому приставному столику. Вчора відбулася урочиста передача влади новообраному Президенту України, день в день, як це було обіцяно Гетьманом дев"ять років тому, коли ще не відгриміли криваві бої з військами маріонеткових утворень російських більшовиків на північних і східних кордонах України.
  - Пане Гетьман, автомобіль подано. - Павло Петрович оглянувся. Ад"ютант витягся біля дверей.
  - Так-так, дякую. - Павло Петрович останній раз глянув на приміщення, до якого так звик за всі ці майже десять років влади. Але... Всьому приходить кінець! - Що ж, в Тростянець!
  Обсмикнув піджак, що й так сидів бездоганно, і, не оглядаючись більше, вийшов з кабінету. За роки всі звикли до його білої черкески з Георгієвським хрестиком, - найперше він сам звик до свого вигляду, а тому в цивільному строї Гетьман відчував себе не дуже зручно. Але здавши владу, потрібно змінити і свій зовнішній вигляд, ти залишився Гетьманом, але ти вже не правитель всієї України! Павло Петрович з подивом прислухався до своїх почуттів, невже жалкую за тією примарою влади, вчора я такого не відчував, далебі! І він аж головою струснув, проганяючи ману.
  Новенький "Мерседес-630", зроблений за спеціальним замовленням автомобіль, чекав на Гетьмана. Цей автомобіль першої особи країни поклав початок власному автомобільному виробництву. Звичайно ж, зроблений він на Катеринославському автозаводі за німецькою ліцензією і з німецьких деталей... Однак ця машина все-таки первісток українського автопрому. Ось недавно і в Харкові в авторемонтній майстерні зібрали перший вантажний автомобіль з українських деталей, повністю виготовлених з наших матеріалів.
  Дізнавшись, що попередник залишає резиденцію, вийшов попрощатися і новообраний Президент України Сергій Олександрович Єфремов. Жест показовий, звичайно, в житті вони були непримиренними, ні один, ні другий не могли забути події листопада вісімнадцятого, коли вирішувалася доля України. Втім, Скоропадський розумів свого наступника, дев"ять років назад саме Гетьман виявився переможцем, а сьогодення належало іншому. Два тижні тому українці довірили владу в країні Єфремову, а сильний помсти не бажає. А, як він здивувався б, подумалось Гетьману, взнавши про справжню причину своєї перемоги.
  Вони потиснули руки, сказали слова, які годилися саме для такого моменту, - газетярі були тут, зі своїми громіздкими фотоапаратами і спалахами магнію. Хоч лише троє й було, з урядових офіціозів, не те, що вчора, коли відбувалася урочиста передача влади, юрба була галаслива і від спалахів магнію боліли очі. А сьогодні, що ж, сьогодні всього тільки робоча зустріч нинішнього глави держави та його попередника.
  Але закінчилося й це...
  Павло Петрович втомлено відкинувся на м"які шкіряні подушки салону. Ад"ютант, вже колишній ад"ютант, подумалося Гетьману без недавнього смутку чи жалю за владою, віддав честь, і автомобіль плавно покотив асфальтовою доріжкою до воріт резиденції глави України. Двигун "мерседеса" гудів зовсім нечутно, салон було відділено скляною перегородкою від водія, можна сидіти в сутінках і з якоюсь щемливою насолодою відчувати самотність. Бічне скло трошки опущене і гетьман дивився в вікно, відчував обличчям повітря, яке дихало вечірньою свіжістю останніх днів літа, спостерігав, як відпливали назад квартали київських вулиць. Не хотілося навіть поворушити рукою, розслабити вузол краватки. Йому здавалося, що тоді знову збуриться холодок в грудях, що вже почав танути.
  Кожного разу, коли доводилося починати нову справу, Павло Петрович Скоропадський відчував цей гнітючий стан туги та тривоги. Так було, коли проти волі батьків одружився з Олександрою Дурново, коли прийняв гетьманську булаву десять років тому, коли взяв в холодному листопаді вісімнадцятого року на своє сумління гріх братовбивчої війни з опозиційним гетьманській владі Національним союзом... Було й цього разу тривожно, думки втратили свій спокійний плин, бо починає справу нову, хоч заслужив право на спокійне життя. Але ніяк не привчити серце до спокою, навіть коли багато пройшов воєнними дорогами, в скронях чимало срібла, на золотих погонах гетьманські відзнаки, і досяг найбільших державних висот...
  За товстим склом шуміли ферми мосту і Скоропадський відмітив, що столиця лишається позаду, в блідих сутінках раннього надвечір"я. Автомобіль м"яко мчав по бетонному покриттю нового моста через Дніпро і Павло Петрович з гордістю подумав, що цей міст тільки одне з багатьох втілень його задумів. Так, за дев"ять років влади йому вдалося багато зробити, тільки остаточної впевненості в майбутньому України у нього і його однодумців немає. Надто вже у його країни на півночі і сході непередбачуваний сусіда. Ніяк не змиряться російські більшовики, що Україна більше не є під їхнім каблуком, що живуть українці своїм розумом без вказівок з Петербурга чи, після того, як російський уряд змінив головне місто Росії, з "червоної" комуністичної Москви, всесвітньої пролетарської столиці, центру Світової Революції, і живуть добре.
  Міст нагадав про те, для чого саме був збудований, про недавні суперечки та невідкладні справи. Роздуми Гетьмана потекли іншим руслом. Бійка за владу завжди жорстока і краще стояти осторонь від неї, тільки тоді так і залишишся наївним дурнем. А потім цих дурників з"їдять більш спритні і сильні суперники. То ж, коли хочеш вижити, змушений боротися за владу. А він не втримався на вершині, отже програв. Так, з учорашнього дня він здав владу в країні ніяк не своєму однодумцю, навпаки, непримиренному супернику. А в вирішальні листопадові дні вісімнадцятого року - відвертому ворогу. Такий от парадокс трапився! І віднині Гетьман України Скоропадський знищений, більше вже ніколи не піднятися йому на вершину влади! Так думають не тільки за межами країни, а почасти й самі українці. То нехай тішаться його недруги в Україні і за її кордонами, що випустив Павло Скоропадський державну владу з рук, нехай! Так, він зійшов з офіційного Олімпу української держави і в очах багатьох - владу в державі втратив. А те, що Гетьман пішов без боротьби, згідно обіцянки, даної ним в дев"ятнадцятому році, в очах політиків є ознакою слабкості Павла Петровича Скоропадського. Он, писаки в жовтій пресі та соціалістичних виданнях вже обіграють його прізвище в зв"язку з тим, що пішов з вершин влади. Радіють, нерозумні. Хай радіють...
  Гетьман тільки усміхнувся таким думкам. Мало хто розуміє його задуми навіть з соратників, і це добре, тоді й недруги здогадаються про його плани не відразу. А плани в нього сягають ой, як далеко за межі недовгих п"яти років правління Президента України, до наступних чергових виборів. І для цих далекосяжних планів п"яти років президентського правління замало, не вистачить і трьох таких законних термінів. Але говорити жалюгідним парвеню про свої зайве, про них знають найближчі однодумці і цього досить, задуми ж Гетьмана грандіозні, а суєтне сьогодення не дасть змоги зосередитися на їх втіленні, тому найвища посада в державі - парадокс, але це так! -буде зараз заважати здійсненню цих його задумів...
  Думки Павла Петровича змінили напрям.
  І десяти років не минуло, як скінчилася кривава Велика війна. Український народ, що століттями був розірваний, нарешті об"єднався в одній країні й Держава Українська стала віднині єдиною. Тільки Україна сплатила великою кров"ю за своє об"єднання, сотні тисяч українців загинули на фронтах тієї війни, хто за Російську імперію, хто за Австро-Угорську, захищаючи чужі, не свої інтереси. На тій війні він став героєм. Так, він був вірний присязі і не зрадив того, кому присягав, це його, генерала Скоропадського і його соратників було зраджено недалеким царем Миколою Другим. Він не бажав загибелі імперії Романових, але вона була приречена на загибель своїм недолугим правителем. Павло Петрович, коли залишався сам-на-сам зі своїми думками, згадував минулі роки, багато думав про тогочасні події і давно прийшов до думки, що лютий сімнадцятого готувався всією попередньою історією правління Романових, і був зовсім не випадковим. Російський імператор не зміг втримати владу, не захотів цього. Династія виродилася настільки, що втратила інстинкт самозбереження. І скінчила самогубством, відмовившись від боротьби за владу, за царську корону. А російські самодержці корону втрачали завжди разом зі своєю головою...
  Павло Петрович усміхнувся, він-бо свою корону не втратив, навіть коли й склав на час гетьманські клейноди. Він зміг втримати свою владу і йому це вдавалося краще, ніж останньому російському імператору, у якого був колись флігель-ад"ютантом. Головне, що вдалося йому зберегти в Україні мир і спокій, не прокотилася по українській землі кривава хвиля Громадянської війни. А сусіди з півночі не раз і не два намагалися розпалити її полум"я, затягти ще й українців в той бруд і лайно, в якому опинилися самі, скорившись більшовикам. Однак, хвала Творцеві, минулося. Невідомо, правда, чи надовго вони дадуть спокій Україні. Добре, якщо не повториться дев"ятнадцятий рік, коли російські комуністи руками повстанців Зеленого, Махна, Григор"єва, Щорса і Боженка намагалися повалити його уряд та встановити в Україні свою владу. Або двадцятий, коли більшовицька Росія розпочала неоголошену війну проти України руками своїх маріонеток. І двадцять другий рік не був спокійним. Чи відмовилася Росія від наміру знову підкорити Україну своїй деспотії? Цього ніхто не може з впевненістю сказати. Він взяв владу до своїх рук у важкий час, і тому відповідає за все, чому дав початок. А особливо тепер, коли його більше не сковує офіційний статус. І Гетьман повернувся думками до того, що чекатиме на нього і його країну в найближчі роки.
  М"яке погойдування автомобіля, монотонний гул двигуна і стрімка смуга вечірнього лісопарку за вікном - все це зливалося в своєрідне безгоміння, яке народжує неквапливий і розмірений потік думок...
  Забулися і згасли прощальні слова його наступника на посаді глави держави. Чи не буде докорів услід? Важка доля керманича держави у часи внутрішньої ворохобні підраховувати, як вигідніше відправити на смерть одних співгромадян, щоб вижила більшість таких же українців. Особливо коли знаєш, що роки потому хтось буде, сидячи в повній безпеці на затишному дивані і граючи знічев"я книжною закладкою, звинувачувати тебе в "бездарності та безглуздій загибелі співгромадян", не завдаючи собі клопоту хоча б спробувати вникнути в суть труда чільника держави. Легко звинувачувати керівника держави в бездарності заднім числом, особливо, знаючи, що перед тобою ніколи не постане така задача. Вірно сказав колись поет: "Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны..." Але життя - суворе і мудре -врешті-решт доведе, він зробив все, що міг для добробуту й величі свого народу, своєї країни. Тільки завжди знайдеться підла душа, яка припустить ниці мотиви в найшляхетніших вчинках. От і живеш в страху Божому. Обтяжливе це відчуття... О-хо-хо, складна ти і звивиста доля людська.
  Коли відкинути облудливі слова, то в міжнародній політиці стосунки нічим не відрізняються від гризні за владу в тюремній камері. Так само тут є перші, які сидять на нарах, і є останні, кого більш сильні чи хитрі загнали під нари. Після Великої війни серед цих останніх опинилася Німеччина. А оскільки після виходу Російської імперії з війни та розпаду цієї держави, українському уряду довелося мати справу саме з німцями, то Україні випала нелегка доля відчути на своїй шкірі весь тягар неправедного гніву переможців.
  Українській державі в той важкий час силою зброї довелося відстоювати право на незалежність та цілісність. Ситуацію ускладнювала декларація Вільсона, де прямо було сказано, що завдання союзників - відновлення єдиної Росії. Українській державі місця в післяверсальській Європі не було. Однак загнати українців знову під російський скіпетр, який обернувся робітничо-селянським серпом і молотом, великим державам не вдалося. Отримала відсіч і Польща, відтворена союзниками у Версалі, яка з захланністю гієни накинулися на шматки розірваних у кривавій різанині імперій: Російської, Німецької, Австро-Угорської. А хіба тільки одні поляки та більшовики в той буремний час посягнули на українську землю? Багато було охочих до нашої землі. Румунські бояри, угорці, словаки. Всі хотіли урвати шмат від української землі...
  З великих держав тільки союз з Німеччиною, укладений ним, Гетьманом України, лишався непорушним. Хоч був він далеко не безкорисливим для німців. Тільки ж в політиці союзи - це завжди шлюб з розрахунку, тут не до амурів, кожен дбає про своє, любов не ставлять і в гріш, проте ревність інколи відчувають не на жарт. І потрібно мати неабиякий дипломатичний такт, коли ведеш справу з союзниками - ті завжди-бо тримають камінь за пазухою. А в іншому разі чекає на тебе і твою країну катастрофа...
  Поминули Дніпро і досить довго плутали у вузьких вуличках столичного лівобережжя. Так, не до всього ще дійшли руки, але до кінця року і тут вулиці будуть впорядковані. Вже відразу за Броварами починалося недавно прокладене шосе. Бетонка рівно стелилося під колеса "мерседеса", а на такій дорозі автомобіль міг розвивати максимальну швидкість і до Тростянця мали дістатися десь за три з половиною-чотири години, коли нічого не трапиться по дорозі. Втім, що могло трапитися: нова траса на Суми була прокладена недавно, шляхове будівництво на Чернігівщині, як і по всій Україні, було в самому розпалі. В цьому теж була заслуга урядової команди Гетьмана - розвиток транспортної інфраструктури, як необхідної умови зростання економічного потенціалу держави, заклав надійні підвалини могутності країни і добробуту кожного громадянина. Це було зрозуміло і простому селянину, який оцінив переваги швидкої доставки по хорошій дорозі вирощеного урожаю на ринок і придбаного товару на свій хутір, але ще більше хороші дороги були потрібні недавно створеним машинно-тракторним станціям, які обробляли ниви у цих селян і українським підприємцям. Без надійного транспортного сполучення діловим людям немає можливості вести вдало свою справу, бо ж побудувати найкращу машину будь-де можна, але коли немає можливості доставити її в потрібне місце, то який сенс з тієї машини і кому потрібен буде труд багатьох і багатьох людей, які задумували її та створювали. Крім суто економічних, дороги виконували і політичні задачі єднання нації. Бо, саме надійні економічні зв"язки створюють з народу націю. Розірваний між великими імперіями на протязі віків український народ ще тільки починав усвідомлювати себе єдиним цілим. І гаслами об"єднати захід і схід України неможливо, тільки спільний інтерес, спільна праця творить націю...
  До Тростянця дісталися, коли вже споночіло. Скоропадський завжди з радістю в душі повертався в своє родинне гніздо, зведене дідом, Іваном Михайловичем Скоропадським. Немало приклав той сил і праці, щоб створити на Чернігівщині маленьку Швейцарію. Тридцять років знадобилося, поки традиційний український краєвид перетворився на альпійський пейзаж. Тростянецький парк відтоді зачаровує кожного, хто побуває тут. А за кількістю зібраних рідких дерев Тростянець може конкурувати з найкращими садами Європи. І Павло Петрович в душі пишається тим, що тут є доля і його праці, він теж до цього приклав свої руки. Дід його, Іван Михайлович, привчаючи внука до праці на землі, прищеплював малому Павлику любов до свого краю і повагу до трудової людини, творця всього, що є на землі. Згодом вже в зрілі роки Павло Петрович зрозумів, що через труд селянина дід привчав його поважати себе самого, закладав йому поняття честі, гідності, вірності, почуття обов"язку, не вживаючи гучних і порожніх, коли вони не підкріплені справою, слів, навіть не згадуючи про ці поняття. Той фундамент, що був закладений в дитинстві, допоміг йому вистояти у важкий час, коли Україні загрожувала нова Руїна, ще страшніша за ту, яка колись зруйнувала державу, створену Богданом, допоміг винести важку ношу відповідальності за долю Батьківщини...
  Дружина, як завжди, чекала чоловіка. Була, як жартома казав Павло Петрович, на бойовому посту. Зачувши, що машина Гетьмана під"їжджає до маєтку, вона вийшла зустріти його.
  - Добрий вечір, Сашенько. - Павло Петрович торкнувся губами її щоки. - Діти сплять?
  Старші вже давно жили окремо, з батьками залишалися тільки двоє молодших.
  - Так. - І дивилася запитально. - Приїхали годину тому генерал Петровський і колишній прем"єр Федорчук. Вони чекають тебе в бібліотеці.
  І зітхнула чомусь. Павло Петрович добре розумів дружину - за всі ці роки він рідко міг приділити своїй сім"ї хоча б годину часу поспіль. Діти повиростали, а батько й не помітив коли. Було чого зітхати.
  - От і добре, серденько. - Скоропадський задоволено усміхнувся. - І, будь ласка, накажи накрити стіл в літньому флігелі. Ми обговоримо дещо, то не будемо вам заважати. Завтра усім нам випадає нелегкий день. Бо... "король помер, нехай живе король!" Справжня робота тільки починається.
  - Я думала, тепер ти будеш більше часу приділяти сім"ї, коли склав з себе гетьманські клейноди. - Зітхнула Олександра Петрівна. - Але коли і зараз збираються ці сірі кардинали, сподівання мої марні.
  "Сірі кардинали", Скоропадський аж усміхнувся у вуса. Однак сказала дружина, дійсно, влучно. Бо, як відомо, короля робить його почет, а іноді навіть і хтось один з усього почту, особливо, коли цей один - Ришельє. Гетьман в душі міг собі признатися, що йому тут надзвичайно поталанило, бо таких кардиналів у нього було аж троє! Але тільки собі, і тільки в душі, не виносячи ці думки на загальний розголос.
  Втім, десять майже років тому, коли все висіло на волосинці, було не до сміху. Кадровий голод знайомий всім реформаторам. Гетьман тоді спересердя вигукнув: "Ну де ж ці українці! Дайте мені їх! Таких, які мені потрібні, з якими міг би говорити і працювати! Де вони є?!" Але тільки почни справу, де й візьмуться потрібні люди. Тут важливо лише, щоб кожен з них був на потрібному місці в потрібний час.
  А першим знайшовся його старий знайомець по Маньчжурії Пилип Степанович Петровський. Як і в першу їхню зустріч, він прийшов на виручку Гетьману. Тоді, в дев"ятсот п"ятому козачий роз"їзд потрапив у засідку японців. І був би всім скорий і безславний кінець, коли б не артилерист, який проїздив мимо. На його візку виявився кулемет, з яким повертався в артилерійську бригаду з ремонту "вольноопределяющийся" Пилип Петровський. Але той Пилип виявився не сільським селепком, ще до цієї війни встиг понюхати пороху на півдні Африки. Шквальний вогонь розметав японців, і, втративши зо два десятки забитими, нападники відійшли. На згадку про той бій отримав "вольнопёр" золотий годинник від козачого осавула та обіцянку не забувати свого рятівника. Пилип Петровський на ці слова Скоропадського тільки посміхнувся, гай-гай, всі так кажуть несподіваним рятівникам, далебі, коли мить тому смерть своєю косою махнула над головою. Однак зберіг подарунок Павла Петровича, хоч на зустріч з врятованим осавулом не сподівався. Надто вже на різних щаблях суспільних сходів вони стояли.
  А знову зустрітися Скоропадському та Петровському довелося на самому початку Великої війни, в серпні чотирнадцятого року. Штабс-капітан Петровський був відряджений з штабу Північно-Західного фронту в Першу армію генерала Ранненкампфа, яка вела успішний наступ у Східній Прусії. Шостого серпня він застав генерала Скоропадського в бою під Краупішкеном. Високий генерал стояв під кулями і керував підрозділами полків 1-ї та 2-ї гвардійських кавалерійських дивізій, спокійно і незворушно віддавав накази, зайнятий спостереженням за розвитком бою. А бій був важкий. Тоді Петровський особливо відзначив цю властивість майбутнього Гетьмана України, діяти спокійно і виважено в ситуації, коли інші від швидкої зміни обстановки легко втрачали самовладання і навіть впадали в паніку, яка для військової людини неприпустима, бо часто є синонімом поразки війська і ганебної смерті.
  Втретє зійшлися їхні шляхи в грудні сімнадцятого, і вже ніколи не розходилися. В такий важкий і недобрий час керівники Центральної Ради, яка оголосила себе верховною владою в Україні, вирішили позбутися армії, єдиної сили, що могла б захистити і їх самих, і Українську державу. Але в Гетьмана спомини про тодішню зустріч з Петровським була не з приємних. Та й Пилип Степанович, на той час вже полковник, також згадував той день не з приємною усмішкою. Напередодні Петровський сам, своєю владою, розпустив полк, дозволив своїм солдатам розійтися по домівкам, видавши попередньо документи - мандати, як казали в ті часи, - на право мати землю. Але відпустив організовано, вивівши перед цим полк у резерв. Генерал-лейтенант Скоропадський, щойно призначений командиром корпусу, був здивований і розгніваний цим вчинком дисциплінованого і хороброго офіцера. Але самоправний командир полку діяв з дальнім прицілом на майбутнє і наступні події довели правильність дій Петровського. Ледь створена, українська армія розбігалася по домівках сама, віддавши Батьківщину на поталу ворогам, найперше більшовицьким бандитам, під проводом колишнього царського полковника Муравйова. За дурість своїх керманичів заплатили життям під Крутами в січні 1918 року наївні і самовіддані юнаки, "триста спартанців" України. А генерал-лейтенант Скоропадський на власні очі побачив, що несуть його Батьківщині російські більшовики, коли довелося переховуватися в Києві під чужим прізвищем.
  Петровський в той нелегкий час був то з Гетьманом, то зникав на тиждень, а то й на місяць.
  Розпущений ним полк не зник, не пропав, як інші полки, бригади та дивізії колишньої Російської армії. По двоє-троє, разом з односельчанами-родичами поверталися його солдати під знамена нової, вже Української армії. Саме вони змогли відстояти Україну від новітньої ворохобні, коли підняли повстання загони створеної в Білій Церкві Директорії; вони відбили напади повстанців Щорса та Боженка, інспіровані російськими більшовиками. А в Москві на той час вже було сформовано український радянський уряд, і російська Червона армія поспішила на "допомогу" тому "братньому" комуністичному уряду, який раптом сам собою "утворився" у Харкові. Все - життя, ганьба та слава, майбутнє кожного - в ті тривожні грудневі дні висіло на тонесенькій волосинці і тільки жорстке, навіть жорстоке встановлення порядку бійцями новоствореної Катеринославської дивізії дало змогу Україні залишитися існувати, як незалежній державі.
  (І через три з половиною роки все це поставлять йому у провину, звинувативши навіть у диктаторських намірах. Петровському тоді здалося, що й Гетьман завагався у його відданості - надто вже довго Скоропадський мовчав на всі безглузді закиди в його адресу. Не знав Пилип Степанович, яким близьким був до істини. Закрався тоді в душу Скоропадського той паскудний хробачок сумніву у щирості свого найближчого соратника і друга. Можливо, той і справді готується посісти трон України? Відчуття своєї провини по відношенню до Пилипа Степановича потім довго не залишало у спокої сумління Гетьмана. І звання генерала було ніби своєрідним виправданням за мимовільне вагання та сумнів. З тим більшою охотою він прислухався до порад Петровського, який говорив мало, але по суті і до речі. І завжди вчасно.)
  Щоб не давати поживи пліткам, Пилип Степанович Петровський пішов у відставку, і повернувся до свого рідного Катеринослава, прийняв невдовзі посаду військового комісара міста. Тільки жити тихо та спокійно йому не судилося, видно, долею. В двадцять другому році, коли українські комуністи спробували захопити владу в Україні, він знову очолив військо і потопив в крові спробу заколоту. Все мало відбутися по тому самому сценарію, по якому переміг у сімнадцятому році жовтневий переворот у Петрограді: робітничі демонстрації, конфлікти з владою, які переходять у криваві сутички, стихійні виступи трудящих, народне обурення і захват державних закладів невеличкими спеціально підготовленими загонами "революціонерів". Так було в Литві, Латвії та Естонії в кінці вісімнадцятого року, так само мало бути і в Україні. Ще досить було тих, хто привчився за роки війни вирішувати свої проблеми просто і швидко - з допомогою гвинтівки і нагана, хто не бажав міняти такі звички і кому не було місця в мирному житті.
  Листопадова спроба захопити владу була подавлена силою. Петровський діяв швидко і рішуче. В Україні був введений військовий стан. Заколотників, взятих на гарячому, знищували без суду та слідства. Це так, пролилося чимало крові і зовсім невинних людей, суди військового часу короткі і вирок виконується негайно. Але Україна була врятована від червоної зарази. Однак, однак, однак...
  Петровський заплатив за це своєю свободою. Потім, після всіх подій, його признали винним у надмірній жорстокості, за вироком суду він отримав двадцять п"ять років ув"язнення. Неправедний вирок Пилип Степанович сприйняв дуже спокійно, на подив всім. А спокій його пояснювався просто, він зробив свою справу, врятував Батьківщину від російської окупації, тому йому було вже нічого боятися. І хоч Гетьман розумів, що вини його соратника немає, вдіяти нічого не міг. Створена Народною Радою - українським парламентом - Надзвичайна Слідча Комісія була настроєна до Петровського надто вороже.
  І тільки цьогорічної весни, в зв"язку з десятиріччям української революції, його було амністовано. В березні випустили багатьох засуджених до довічного ув"язнення заколотників, які у вісімнадцятому, дев"ятнадцятому і двадцятому роках збройно виступали проти гетьманської влади, наприклад, таку відому в Україні особистість, як анархіст Нестор Іванович Махно. (І земляки на наступних виборах місцевої влади обрали Махна губернатором Катеринославщини.) Були і невідомі широкому загалу політичні ув"язнені, такі, як командир кавалерійської дивізії "червоних" з Першої Кінної армії Будьонного Семен Тимошенко чи командир стрілецького полку в РСЧА Родіон Малиновський. Вони потрапили в український полон під час радянсько-української війни двадцятого року і нині були амністовані. (Звичайно, політв"язні, амністовані ще урядом Гетьмана, дістали свободу з ураженням в громадянських правах. Вони не мали права обирати і бути обраними у державні органи влади. Дехто був під наглядом поліції, в своєрідному засланні, як Тимошенко та Малиновський. І дехто з таких негайно виїхав на батьківщину світового пролетаріату.)
  Амністія ця майже співпала за часом з закінченням владних повноважень Гетьмана. Петровський тоді повернувся до Катеринослава, хоча часто приїздив у Тростянець на запрошення Скоропадського. Нині ж з"явився відставний генерал тут ніяк не для того, щоб розважити й утішити Павла Петровича після передачі верховної влади в Україні своєму політичному опоненту. Саме зараз наставав час справжньої роботи по розбудові держави, коли не заважатиме блиск облудливих зовнішніх декорацій публічної влади. Скоропадський запросив своїх однодумців, щоб виробити свій напрям подальшого шляху української держави. Щоправда, зустріч була призначена на завтрашній день, та Павло Петрович зателефонував Петровському і запросив його приїхати завчасно, щоб обговорити деякі важливі і делікатні питання. Така зустріч вже давно була на часі, проте щоденні справи, пов"язані з передачею влади, не дозволяли провести її раніше. Але залишилися позаду метушня і нервування останніх днів, Скоропадський покинув Резиденцію Гетьмана - Маріїнський палац, і тепер свій час витрачатиме на дійсно важливі справи. Тепер можна зайнятися головним - перспективними шляхами розвитку створеної ним держави і не відволікатися на несуттєве.
  Саме тому разом з генералом Петровським приїхав його давній друг ще по Бурській війні, видний економіст і господарник Іван Остапович Федорчук. Попри свій молодий вік, - йому не було й п"ятдесяти років, - Іван Остапович був тією людиною, що народжена для роботи в переломні, революційні моменти історії, коли освячені часом закони людського співіснування перестають діяти, він вмів знаходити нові політичні та економічні ідеї і впроваджував їх у життя негайно, рішуче і наполегливо.
  Це за його підказкою діяв полковник Петровський в грудні сімнадцятого, розпускаючи свій полк. В такий непростий час альтернативою тоді могла бути тільки смерть на солдатських багнетах, бо вже ніхто не бажав воювати далі за примарні, незрозумілі ідеї: монархічні, соціалістичні, незалежної України...
  Воювати не бажали, бо для одягнених в солдатські шинелі селян все це було чужим й неймовірно далеким від їхнього важкого життя. Вони просто не розуміли, що дасть мужику Світова революція чи своя, незалежна держава. І щоб мужик знову пішов лити свою кров, потрібно щось вагоміше, ніж красиві слова. Більшовики в Росії знайшли потрібну ідею: "експропріація експропріаторів", її Ленін пояснив дуже просто та зрозуміло - "грабуй награбоване!" Росія, що втратила за чотири роки в кривавій світовій бійні всі моральні орієнтири, з ентузіазмом підхопила цей поклик і всякий, що мав силу і вірно зрозумів "поточний момент", пішов грабувати свого більш слабшого чи недолугого сусіда. І хто зміг, той тікав із тієї збожеволілої, оскаженілої від вседозволеності і крові території, якою стала найбільша частина імперії Романових.
  Україна в той час була якоюсь дивною оазою стабільності і зрозумілого порядку. Довго так тривати не могло, Федорчук це добре розумів, пам"ятаючи дев"ятсот п"ятий рік. Більшовики неодмінно повинні були перенести і на українську землю те, що вони здійснювали на російській. І щоб колишні солдати, а тепер селяни, знову взялися за зброю і стали захищати Україну від більшовицьких загарбників, потрібно було щось значно вагоміше, ніж якісь красиві слова про національну свідомість, незалежність і волю. І Федорчук знайшов потрібний аргумент - кожен, хто вступав до війська, отримував документ на землю. Двадцять п"ять десятин землі надавалися у вічне користування тому, хто зі зброєю в руках захищав Україну від московських грабіжників. А оскільки в громадянській війні мало хто з воюючих розбирається в політичних програмах партій, які, до того ж, майже не різнилися одна від одної, то величезне значення має авторитет командира, який веде їх у бій. У Петровського такий авторитет був. Ось чому пішли за ним його колишні підлеглі і придушили в зародку ту пожежу, що могла спалити Україну дощенту.
  Коли ворохобня закінчилася, постало питання про налагоджування нормального життя в Україні. І знову знадобився непересічний талант Івана Остаповича Федорчука. Він висунув ідею створення машинно-тракторних станцій для обслуговування селянських господарств. І виходив з того, що в Україні труд на полях переважно ручний, тільки в деяких великих господарствах до війни застосовувалися машини. Це стримувало розвиток країни, бо більшість населення імперії проживало на селі і ледь-ледь могло прокормити саму себе. А для міста, яке дає селу необхідні промислові товари, залишається дуже мало. (Більшовики цю проблему вирішили просто - запровадили продовольчі загони, створили навіть цілу Продармію, яка брала у селян все силою. Українці в 1919 році пізнали всю принадність комуністичного правління, тому за свою землю та право бути господарем у своєму домі билися жорстоко й безкомпромісно.) Вирішенням цієї проблеми було впровадження машин для сільського господарства. В роки своєї юності Федорчук вдосталь поїздив по світу, довго працював в Америці і добре знав, що потрібно робити. В Північно-Американських Штатах було закуплено кілька сотень одиниць сільськогосподарської техніки: тракторів, комбайнів, сіялок. З колишніми вояками укладалися договори на обробку землі. Отримавши по 25, 50, а то й більше десятин за вислугу років, за поранення, самотужки окремий господар стільки землі обробити ніяк не може, найняти батраків можна було тільки за гроші, а мінімальну поденну платню встановлював закон - ще одна хитрість Федорчука. Крім того, податок на кожну десятину - натуральний, зерном, - був такий, що ручний труд ставав невигідним, тому мимоволі окремим господарям доводилося об"єднувати свої поля і використовувати машини. І вже перший рік довів правильність такої політики уряду. Статки у селян виросли в кілька разів, село швидко багатіло, відповідно, багатіло місто, створюючи товари для села, швидко зростав добробут народу, а разом з ним і могутність Української держави. На часі була політична реформа влади...
  Все це сталося не само собою, а розумом наділених владою людей. І Гетьман мав безпосереднє відношення до того, що робили справу тямущі люди, ним знайдені, перевірені, залучені до державного апарату... Павло Скоропадський міг з повною впевненістю говорити, що цей старт країни є і його дітищем.
  ...Гетьман підходив до бібліотеки і ледь не спіткнувся: за відчиненими дверима лунав голосний регіт. В заставленій стелажами з книгами кімнаті Скоропадський побачив Петровського в цивільному вбранні, що аж за боки брався від сміху, та Івана Остаповича Федорчука, який вже відсміявся і лише витирав сльози на очах хустинкою, знявши окуляри в тонкій золотій оправі.
  - І над чим сміються такі визначні українські буржуазні націоналісти? - Запитав Скоропадський, направляючись до письмового столу, за яким звичайно працював, коли відпочивав у родовому маєтку.
  - Та ось Іван пояснював мені, що таке "замком по морде...". - І знову розсміявся. - Та інші дуже виразні і повні прихованого змісту слова. Поки я відпочивав на нарах, багато цікавого пропустив...
  - Ну-ну. - Усміхнувся куточком губ Гетьман. - І що ж це таке?
  - А це скорочення від "заместитель командующего по морским делам", скорочено "замкомпоморде". - Федорчук надів окуляри і вже більше не сміявся. - Пилип Степанович читав дещо про наших запеклих друзів, то я пояснював такі терміни. А чому це ти раптом заговорив словами передовиці "Правди"?
  - Прочитав коментар про нового Президента України. - Скоропадський сів у м"яке крісло поряд з столом. - Без підпису і, судячи по стилю, написана самим Сталіним. Нашим старим знайомцем...
  - То ти також прочитав ту статтю. - Петровський сів навпроти. - І які висновки можна зробити?
  Вони вже давно перешли на "ти", спільна праця і однакові інтереси зближують швидко. Так само швидко вони стирають умовності в спілкуванні.
  - Саме для того, щоб впевнитися, що ці висновки правильні, я вас і запросив приїхати сьогодні. А на завтра мають приїхати ще кількох наших однодумців, але принципові питання на майбутнє ми повинні визначити зараз і вирішити, що потрібно робити. Встановити, кажучи військовою мовою, найближчу і подальші задачі Для більш широкого кола залишаємо, як конкретно будемо вирішувати поставлені тут і зараз завдання на найближчу і подальшу перспективу...
  - Так, ми прочитали статтю Сталіна. - Усміх пропав з лиця Петровського. - І висновок однозначний: ми обидва впевнені, що мир в Європі тільки передишка для комуністів, підготовка до нової війни.
  - Поясни, будь ласка свою позицію. - Гетьман думав так само, але хотів почути аргументи іншого. - Он вони і НЕП ввели, і Бухарін кинув такий не комуністичний заклик: "Збагачуйтесь!" Побачили, що з їхньою Світовою революцією нічого не виходить, от і вирішили повернутися до нормального життя.
  - Прикінчують його, той НЕП. І Бухаріна до реальної політики не допущено. - Зітхнув Федорчук. - Та й ввели комуністи нову економічну політику тільки для того, щоб розпочати мілітаризацію країни. Ти читав проект "Плану економічного розвитку на 1929-1933 роки", який мають прийняти на XV комуністичному з"їзді? Там чітко сказано, звідки вони гроші візьмуть на розвиток важкої промисловості. А візьмуть їх вони, пограбувавши селянство. Я прочитав про реформи на селі і висновок однозначний: це друге кріпосне право, тільки вже більшовиків. Плани у них прості - загнати всіх селян в радянські колективні господарства і вигрібати звідти все майже задарма, а отримані кошти вкладати в розвиток важкої промисловості. А от навіщо їм важка промисловість? Відповідь у матеріалах їхніх Пленумів: для виробництва озброєння. Збудували мартен, електропіч чи прокатний стан на Уралі, а сталь з тих металургійних комбінатів куди піде? А авіаційний завод в Філях хіба для випуску пасажирських літаків зводиться? Отож-бо й воно!
  - Отже, ти вважаєш, що комуністи не відмовилися від ідеї Світової революції?
  - Я, Павло Петрович, поставлю питання інакше: а чи можуть вони від неї відмовитися?
  - Ну-ну... Поясни, будь ласка, свою думку. - Скоропадський мав звичку перевіряти свої роздуми в таких от суперечках з однодумцями. Причому, дозволялося робити навіть найнеймовірніші припущення.
  - А що тут пояснювати? Жовтневий переворот, який вони, до речі, в честь десятої річниці в минулому році обізвали революцією, робився під лозунгом соціальної справедливості. Так? - Федорчук подивився на обох поверх окулярів. - Заради цієї самої справедливості більшовики, чи то пак, комуністи, пограбували всіх, хто не мав щастя належати до їхнього "гегемону", робітничого класу. А сам "гегемон", ледь робітники спробували протестувати проти сваволі комісарів та голоду, розстріляли з кулеметів. Вони повалили Тимчасовий уряд, що довго керувати країною не збирався, повалили якраз напередодні Установчих Зборів. Розігнали делегатів цих Зборів, які мали вибрати форму правління для народів Росії, і цим поставили себе поза законом. Бо будь-яка вільно вибрана влада поставить Леніна й Троцького з компанією до розстріляної стінки. Тому вони вже не могли нікому віддати захоплену владу. У них не було іншого виходу, як давити в Росії будь-які прояви вільнодумства та свободи. Незаконну владу вони могли утримувати тільки силою, тільки масовим терором проти свого-таки народу. Та й соціальна справедливість у них ніяк не проглядається. Не можуть бути всі рівними, навіть патрони в обоймі, навіть мідяки в картузі жебрака різні. Той, хто розумніший, хто більше вміє та більше знає, той завжди буде більше мати в житті ніж дурень, ледар та нездара. А це відхід від основ, це породжує несправедливість, хіба справедливо, щоб один мав все у своєму житті, а інший - нічого? Тому потрібно відбирати у тих, хто має багато і давати тим, хто має мало, або нічого не має. А коли хто буде виступати проти цього, то для таких є різні засоби приборкання, від в"язниць до, - як визначив Фрідріх Енгельс, "особливих місць утримання". Ми з Пилипом такі місця ще в Трансваалі бачили. Назва у них досить специфічна - концентраційні табори. Комуністи такі місця для свого власного народу швидко створили, для тих, хто в Тамбовському повстанні, та йому подібних, приймав участь. Тільки біда в тому, що концтабори проблеми не вирішують, народ від такої влади побіжить. Самі знаєте, скільки до України перебралося з комуністичної Росії. Втікали всі, хто тільки міг. Хоч ми не всім дозволили залишитися в нашій країні. І довелося комуністам починати війну з нами, а коли ми відбили "червоних коней", закривати кордони на замок, щоб не розбігався народ. Існувати разом з нормальними країнами комуністична Росія не зможе. На цьому неодноразово наголошували вожді комуністів: Ленін, Троцький, Зинов"єв, Каменєв, Сталін в своїх виступах на відкритих мітингах і на закритих зборах.
  Федорчук підійшов до книжкової шафи, пошукав поглядом і дістав темно-синій томик.
  - Ось цитую цього самого Зинов"єва: "Если Россия заключит мир, то этот мир будет перемирием. Социалистическая революция в России победит только тогда, когда она будет окружена кольцом социалистических республик-сестер. Мир, заключенный с империалистической Германией, будет явлением эпизодическим. Он даст небольшую передышку, после которой вновь закипит война..." Сказано не ким-небудь, це сказано самим Головою Комінтерну. Маркс вважав, що комуністична революція повинна бути світовою. Вождь російської революції Ленін від заповітів основоположника не відступав. І Троцький наполягав на перманентній революції, саме для цього ним і була створена Червона армія. Ось і товариш Сталін від цього не відрікся, він також часто в промовах постійно цитує вислів Леніна: "Пока остаются капитализм и социализм, они мирно жить не могут: либо одно, либо другое в конце концов победит..."
  - Але Сталін прогнав Троцького з Олімпу влади і зайнявся внутрішніми справами Росії? - Запитав Гетьман. Запитав, а сам усміхався у вуса: його роздуми отримували зараз ще одне підтвердження. - Армія в Совдепії скорочена до смішних розмірів, втричі менша, ніж була у царя-батюшки. І економічні плани на їхніх з"їздах приймаються. Чи не так?
  - Це і є оте перемир"я, та необхідна для зміцнення комуністичної влади передишка перед новою війною. Ми з Іваном в цьому впевнені абсолютно. А першою ціллю комуністичної Росії в новій війні стане саме Україна. Конкретно, нас уб"ють в першу чергу. Кого-кого, а Гетьмана Скоропадського разом з поплічниками, - нарешті подав голос Петровський, тицьнув пальцем собі в груди і вказав на Івана Остаповича, - вони навіть до найближчої стінки не доведуть.
  - А коли ця передишка закінчиться?
  - Всього тільки місяць тому я подав тобі, Павле Петровичу, аж три меморандуми про стан речей в економіці нашого сусіди, в нашій власній економіці і навколишньому світі. - Нагадав Федорчук Гетьману. - Там наочно все в цифрах показано...
  - Дозволь я відповім. - Перебив Івана Остаповича Петровський. - Ще їхній вождь Ленін казав, що у війні переможе той, у кого краща організація, вищий дух та кращі машини. А наступна війна буде війною моторів, комуністи зрозуміли це першими і краще за інших. Машини не з"являться самі по собі, для цього потрібна індустріальна база. План розвитку економіки Росії - це і є створення такої індустріальної бази. Я думаю, що на це у комуністів піде років вісім-десять, якраз дві їхні п"ятирічки, а вже третя - виробництво зброї. Отже, ми матимемо приблизно років десять-дванадцять для підготовки нашої країни до оборони.
  - Отже, тридцять восьмий-тридцять дев"ятий рік. - Гетьман ніби роздумував уголос. - Небагато...
  - Дозволю собі не погодитися з таким терміном. - Заперечив Петровський. - Іван занадто високої думки про комуністів. Від них втекла майже вся еліта Російської імперії. Спочатку потрібно створити нові кадри для промисловості, а на це піде значно більше часу, ніж вісім-десять років. Думаю, що раніше сорок четвертого, а то й сорок сьомого року вони не почнуть.
  Федорчук вже було розкрив рота, щоб заперечити, але Гетьман вчасно припинив цей двобій.
  - Тихо, панове, тихо! Ми сходимося в головному, що комуністи неодмінно почнуть війну, а щодо терміну - то це вже не принципово. Я прочитав твої меморандуми, Іване Остаповичу, дуже уважно прочитав, чому й розпочав розмову про це. І я також вважаю, що десяти років буде мало для підготовки фахівців. З кадрами у комуністів сутужно. Підготувати тільки командира батальйону - це років шість, щонайменше, потрібно. А командири полків, дивізій та армій потребують ще більшого часу. Ще більше часу потрібно, щоб навчити тих, хто буде створювати зброю для Червоної армії: інженерів-зброярів, корабелів, артилерійських, авіаційних і танкових конструкторів. Але я можу помилятися, і за десять років у комуністів буде армія, готова до тривалої війни і озброєна сучасною зброєю. Який критерій цієї готовності?
  - Зараз у них більша частина з"єднань територіального типу. Як тільки почнеться їх розгортання в кадрові частини, значить, час настав. Рік-два, щонайбільше, три, і почнуть війну. - Промовив Петровський
  - Ти в ув"язненні часу не витрачав, як бачу. - Посміхнувся Скоропадський. - Ось тому я, як Головнокомандувач Збройних Сил, підписав указ про призначення тебе начальником Учбового Центру. За той час, поки ти відпочивав на нарах, - так, здається, кажуть у в"язницях? - у нас багато чого змінилося в армії. І про військову реформу ти знаєш, гадаю? За ці чотири з половиною місяці після звільнення Іван встиг ввести тебе в курс наших справ? Чи ще залишилися якісь нез"ясовані питання?
  - В основному встиг. - Підтвердив Петровський. - В загальних рисах я знаю, що армію скоротили в десять разів, нині маємо тільки бригади в військових округах і дві гвардійські дивізії повного складу тут, в центрі. Наші депутати у Народних Зборах економії державного бюджету дотримуються. Але є дещо, чого не знаю. Ось про учбовий центр вперше чую. Що це за звір? Для чого він?
  Петровському були особливо небайдужі ці гвардійські дивізії. Він їх створив у вісімнадцятому, а звання гвардійських вони отримали за звитягу і доблесть у захисті України від більшовицьких банд з Росії на півночі й сході та польських легіонів на заході. Дивізії називалися за областями, де формувалися - Житомирська і Катеринославська. Правда, була ще одна бригада, яка відзначилася в боях з червоними, Чернігівська в складі двох полків - Богунського й Таращанського. Тільки тут був особливий випадок - бригада несла тавро зради, коли бійці підтримали заколот Національного Союзу. Тільки швидке знищення ватажків заколотників, зокрема соратника Скоропадського по сімнадцятому році Симона Петлюри, не дало вогнищу Громадянської війни розгорітися на землі України, як сподівалися комуністичні ватажки в Москві. А після закінчення бойових дій армія України була рішуче і швидко скорочена. Дивізії та корпуси переводилися на бригадну організацію, попередня організаційна структура залишилася лише у двох гвардійських дивізій. В сухопутних військах налічувалося трохи більше шістдесяти тисяч багнетів у п"ятнадцяти бригадах та двох дивізіях. Петровський вважав це цілком правильним - для більшої армії у держави просто не було коштів. А головне, не було військової промисловості. Хоч після розпаду Російської імперії Україні дісталася потужна промисловість, якої нині так бракувало Радянському Союзу, однак зброя вироблялася в російських регіонах імперії, тому зараз українська армія була озброєна найрізноманітнішими системами, від мосінської трьохлінійки та японської арісаки до австрійських манліхерівок з німецькими маузерами. Ще гірше становище було з артилерійським озброєнням. Тут була повна руйнація. Важка артилерія складалася всього з трьох дивізіонів, в яких налічувалося три дюжини мортир та гаубиць. Трошки краща ситуація була з авіацією - ще в роки Світової війни діяли авіазаводи в Одесі, Сімферополі, Харкові, Києві. А зараз вони перейшли на випуск літаків для цивільного повітряного флоту, тому потенціал авіаційної промисловості був збережений. Україні після розпаду імперії дістався майже весь Чорноморський флот за винятком кораблів, які були затоплені більшовиками в Новоросійську. Збереглася й суднобудівна промисловість. Заводи Миколаєва, Херсона і Севастополя переключилися на випуск нових вантажних та пасажирських суден для державних Чорноморського і Азовського та приватних пароплавств, відновлюючи їхні втрати, для новоствореної Республіки Грумант, заснованої викинутими з Совдепії "буржуазними недобитками" і для торгових флотів інших чорноморських країн. В цьому була велика заслуга Михайла Івановича Терещенка, третього, але не останнього за значенням, "сірого кардинала" Гетьмана, нині прем"єра нового уряду, сформованого Народними Зборами зразу після виборів Президента України. "Хоч за флот можемо не турбуватися. Принаймі, на ближчий час..." - Подумав Пилип Степанович, гортаючи сторінки доповідної записки.
  - Час зараз мирний, - Гетьман побачив, що Петровський закінчив читати, - тому велика армія нам не потрібна. І зброї нам багато зараз випускати також немає сенсу. Зброя - це величезні затрати, а ми і досі пожинаємо плоди Світової бійні. Більше двох мільйонів українців залишилися на бойовищах минулої війни. І неоголошені війни з Совдепією та з Польщею також дають про себе знати... Тому багато витрачати на оборону ми просто не можемо. А для того, щоб виробляти зброю, потрібні величезні кошти. І час зараз такий, що зброя швидко старіє. Ще років з п"ятнадцять тому ніхто й гадки не мав про танки, броньовики, авіацію, бойові отруйні речовини. А тепер ті машини, що ось тільки перемагали в боях, вже безнадійно застаріли. Розвиток бойової техніки іде дуже швидко, постійно з"являються нові зразки. Коли ми наробимо багато зброї, то просто розоримо самих себе. Звідси випливає, що в мирний час армію ми повинні мати невеличку. Таку армію не обтяжливо утримувати в зразковому стані, можна в неї відбирати найкращих людей, армія тоді буде поважана в суспільстві. До речі, - усміхнувся Скоропадський, тільки усміх його був невеселий, - я нещодавно прочитав донесення, що в Туркестані пани червоні офіцери живуть на деревах, ніби якісь африканські дикуни. От до чого вони там докерувалися, в своїй Совдепії!
  В цій злій іронії і Петровський, і Федорчук відчували гіркий сум за долею країни, яка була Павлу Петровичу не байдужа, яку він любив так само, як і Україну. Тільки, що з того! Так вже склалася доля!
  - Чого я про це згадав? Тому, що зброя сама по собі нічого не вирішить. Потрібні бійці, які зброю будуть використовувати у бою, потрібні офіцери, що вестимуть цих бійців у бій, потрібні генерали, які будуть грядущі бої і битви організовувати. Тому, щоб наші офіцери та вояки мали високий соціальний статус, ми маємо платити їм досить багато, забезпечувати безкоштовним житлом, хорошими квартирами. Це все, - Гетьман націлив на Петровського палець, ніби пістолет, - ляже на твої плечі, генерале. Саме цим буде займатися твій Центр. Формувати його будеш на базі наших гвардійських з"єднань.
  - Але тоді ми ризикуємо залишитися без підготовленого резерву. Війна завжди ненажерлива... А ти пропонуєш перейти до найманої армії. На тривалу війну такої армії не вистачить. Саме на це й розраховували союзники, коли дозволили Німеччині мати рейхсвер не більше, ніж зі ста тисяч вояків.
  - А в нашій армії їх менше вдвічі... - Додав Федорчук.
  - Ось і вирішуйте, як нам мати невелику армію, і як підготувати для неї значний резерв на випадок війни. - Відрізав Гетьман. - За це нам з вами, панове, наші громадяни гроші платять. Немалі гроші!
  - Ну, деякі задуми є. - Петровський переглянувся з Іваном Остаповичем. - Іван вже розкритикував мій "шароварний мілітаризм" і, я думаю, ми зможемо відмовитися від масового призову.
  Пилип Степанович всміхнувся, згадавши свої суперечки з давнім другом.
  - Чому ти, видатний кавалерист ще в недавню війну, зовсім знехтував кавалерією? - Різко змінив тему Петровський. Його це питання давно цікавило, але нагоди задати його все не випадало. - Всього п"ять кавалерійських бригад на всю українську армію, по півтори тисячі шабель! І в гвардії кавалерії зовсім не лишив? Мали в кожній піхотній дивізії по кавалерійському полку, а тепер їх скоротили. Не розумію!
  - Але залишився кавалерійський ескадрон Почесної Варти Гетьмана. - Знову засміявся Федорчук.
  - На кавалерії можна ставити хрест! - Рішуче махнув рукою Скоропадський. - Пам"ятаєш Броди? Один кулеметник, всього тільки один, встиг засісти в окопі і за три хвилини цілий ескадрон викосив! Ні, це відживаючий рід військ. Нам потрібно рішуче переходити на броньовані машини. Ось я тебе познайомлю з одним поетом, так-так, поетом механізації армії. Він і тебе в свою віру перекує, будь певен!
  - Але ж Будьонний зі своєю Кінною Армією... - Почав було Петровський.
  - Будьонний розвивав те, що придумав твій знайомець Махно! - Перебив Гетьман. - Я думав, ти з ним говорив на цю тему. Час у вас був. Невже я помилився?
  - Та ні, говорили ми і про це, чому ж. Про все говорили, і про Громадянську війну також. І як він спочатку на своїх тачанках за нами ганявся, а потім ми за ним... - Стенув плечима Петровський. -До речі, кулеметну тачанку ще до Махна придумав його суперник, на той час осавула, Андрій Григорович Шкуро.
  - От-от! - Знову націлився на свого співбесідника пальцем Гетьман. - Громадянська війна - особлива війна. Май це на увазі. Майбутня війна буде війною машин, війною броні і автоматичної зброї. Саме тому я доручаю тобі гвардійські дивізії, найкращі наші війська. Отже, в них має бути й в майбутньому все найкраще: зброя, бійці, командири, найвищий рівень бойової підготовки. По них мають рівнятися інші...
  - Тільки це буде не така гвардія, як при царі-батюшці. - Зауважив Петровський. - Я спостерігав за життям панів гвардійських офіцерів. Спостерігав збоку, звичайно, на відміну від тебе, Павло Петровичу, та не думаю, що помиляюся у своїх спостереженнях. Скажу відверто, був від панів гвардійських офіцерів не в захваті. Круг інтересів у них був досить обмежений: статути-фрунт, коні-спорт, бали-жінки, карти-вино. І це все! Ну, накажуть їм вивчати мосінську трьохлінійку чи польову трьохдюймову гармату, вивчать, а щоб за своєю ініціативою цим зайнятися - "не було наказу!" Ти вже пробач, коли зачепив болюче місце...
  - Зачепив. - Згодився Гетьман. - Але твоя правда. Я й сам від цього потерпав.
  Але далі розвивати тему не став, ні до чого це було.
  - В одному ти правий. Гвардія - це еліта війська. Останній імператор згубив свою гвардію, тому й втратив корону, разом з головою. Не шкодували ми солдатиків. Червоні маршали також не дуже схильні їх берегти. В Громадянській війні давили своїх противників гарматним м"ясом, залили її вогонь солдатською кров"ю. Світова, або, як кажуть комуністи, Імперіалістична війна, як і попередня, Японська, ще раз виразно показала, що безпечність та небажання навчати тому, що необхідне на війні, небажання любити та леліяти свою армію і її офіцерський корпус, забезпечувати її в найвищій мірі, неодмінно ведуть до поразки і соціальних заворушень. Це властиво всім правлячим режимам, будь то монархія Романових або диктатура пролетаріату Леніна з Троцьким. При всіх режимах в Росії відносно армії одне й теж: солдат є людина, поставлена на нижчий рівень соціальної піраміди; ремесло офіцера є найнижче оплачуване при особливо високих вимогах; війська навчаються чому завгодно, тільки не умінню воювати; досвід попередніх воєн абсолютно не враховується; армію до майбутніх воєн не готують, а норовлять використовувати для вирішення поточних задач, які не мають до питання оборони країни ніякого відношення; будь-яка державна економія починається перш за все з урізування військових витрат. Так було при Держдумі в Російській імперії, нічого не змінилося і при Народних Зборах в незалежній Україні. Той, хто це робить, робить з певною метою знищити державу, бо армія є перша умова існування будь-якої країни. Стан армії є вірний індикатор загального стану країни. Немає армії - немає держави. Нам вдалося провести кілька законів, щодо витрат на армію - створено особливі економічні зони, на деякі види діяльності накладений додатковий податок, на певні товари введені акцизи. Все завдяки мудрій голові Івана Остаповича. - Гетьман схилив голову, виказуючи вдячність Федорчуку. - Їх ми витрачатимемо на утримання Центру, на утримання високого рівня в гвардійських дивізіях, які отримають статус учбових. Гвардія - це школа навчання сучасній війні. Тому в гвардії повинна проходити випробування найновіша зброя, найновіша техніка, гвардія повинна відпрацьовувати нові прийоми тактики. Гвардія української армії на ділі має бути головною ударною силою армії, а не "гарматним м"ясом", як це було в покійного російського імператора.
  - Коли ти так думав під час своєї служби в російській гвардії, то дивуюся, як тебе не вигнали... - Петровський задумливо похитав головою. - Військовим так думати Статутом не дозволено.
  - Ха! Можна уявити собі майбутнє того корнета, який вечорами замість балів вивчає твори Руссо. - Хмикнув Федорчук. - Та його б на раз-два-три не те що з гвардії, з армії б турнули за царя Миколи!
  - Так, це прикро, але правда. - Скоропадський зробив жест, ніби відрубував щось ребром долоні і змітав це щось геть зі столу. - Одначе повернемося до наших баранів. Кавалерія це вчорашній день. Знаю, що ти, Пилипе, іншої думки, але саме піхота ставить переможну крапку у війні. І нам потрібна нова, сучасна піхота. Без хорошої, добре навченої і мобільної піхоти в сучасній війні перемоги не досягти. Мати її потрібно не на словах, повторюся, а на ділі. А ще більше нам потрібна дійова, потужна і, знову ж таки, мобільна артилерія. Це той кулак, яким піхота вирішуватиме суперечку з ймовірним противником на свою користь. Принципово нова артилерія. Російська армія мала добру артилерію, але вона вже застаріла... - Гетьман дістав з коробки цигарку, але не припалив її, поклав назад. Явна ознака схвильованості. - Зараз ми маємо кілька груп ентузіастів в Севастополі, в Києві, в Чернігові, які пробують свої сили в розробці, проектуванні і виготовленні перших артилерійських зразків. Поки що все не дуже добре, хоча ми запросили спеціалістів з Німеччини, Австрії, Чехословаччини, британських артилеристів-конструкторів також. Наша доктрина оборонна, а при обороні потрібна сильна артилерія, на відміну від наступу, для якого необхідні піхота та кавалерія. Нашій новій армії потрібні найкращі в світі гармати і снаряди...
  Видно було, що зараз Гетьман виказує думки, над якими думав довго. І звіряв своїм однодумцям роздуми, в яких провів не одну безсонну ніч.
  - Сучасна війна інша, це війна партизан, підривників, заколотників, убивць. Війна з засад, замість звичних нам бойових дій... Війна ця вестиметься шляхом потайного проникнення на територію противника замість відкритої агресії. Ні, я не так сказав. Вона вже ведеться Радянським Союзом на наших кордонах. Особливо це стосується Полісся. І раз ми хочемо зберегти нашу державу, нашу свободу, наш народ, потрібно буде виробляти нову стратегію, створювати зовсім інші збройні сили і вводити абсолютно іншу систему підготовки військ. - Гетьман сперся ліктями об стільницю письмового столу, долоні зчепив так, що аж побіліли кісточки. - Ось яке непросте завдання я хочу покласти на тебе, Пилипе Степановичу. Спочатку я думав дати тобі пост Начальника Генерального Штабу, тільки зараз у нас ще просто немає тієї армії, яка нам потрібна для оборони країни. Її ще потрібно створити. Створити з чистого листа. І ніхто крім тебе цього не зробить краще. І, крім того, в Народних Зборах, як ти знаєш, твоя кандидатура не отримає одноголосного утвердження. Зараз в суспільстві спостерігається легкий відкат до часів березневої революції...
  Запала мовчанка. "Звичайно, - подумав Петровський, - коли б ти захотів утвердити мене на посту Начальника Генштабу, то вжив би своє право, як довічний Гетьман. Але твоя правда: поставлена тобою задача лише мені під силу, і ніякого іншого кандидата на цю роботу на військовому небосхилі не бачу!"
  - Але для такої масштабної задачі потрібна відповідна промислова база. - Іронічно посміхнувшись, сказав Петровський. - А в наших палестинах цього не спостерігається...
  - Ось тут ти помиляєшся. - Зауважив Федорчук. - Світ зараз напередодні нової, глобальної за масштабами, економічної кризи. Рік, максимум, два і Старий та Новий Світ буде лихоманити не на жарт. Ось тут наша держава має дуже істотний шанс в рази збільшити свій промисловий потенціал. Кадри ж у нас є...
  Петровський слухав давнього друга уважно, лиш задоволено похитував головою.
  - Так, Павло Петрович, я також думав над питанням створення нової армії, часу в мене було досить - Звернувся до Гетьмана Пилип Степанович. - В царській армії все трималося на унтерах. Червоні маршàли, як ти сказав, майже всі вийшли з унтерів. І на початку Світової війни ми мали прекрасно підготовлених солдатів, а от з офіцерами нам не поталанило. Кадрових, особливо молодших офіцерів, було мало, основну частину призивали з запасу. А їхня підготовка залишала бажати кращого. Не буду заперечувати, війна добрий вчитель, але ми платили кров"ю за ті уроки. Немалою кров"ю. І отримали в результаті революцію та загибель імперії. Щоб такого не відбувалося, треба вчити війська тому, що необхідне на війні. Офіцери ж повинні самі учитися. Особливо старші і вищі офіцери. Вожді Білої гвардії, та й "червоні" генерали, виявили свій талант на війні, а от довоєнні генерали в більшості своїй не проявили себе на полях битв. А це є результатом повної безвідповідальності і безкарності командирів, починаючи від звичайного унтера і закінчуючи військовим міністром з начальником Генерального Штабу. Учити в мирний час, проте по кожному невдалому бою - учбовому! - потрібно проводити службове, а то й кримінальне розслідування та нещадно зривати погони з офіцерів, ховати безталанних командирів за грати, аби не згубили своєю дурістю солдатів на справжній війні. Тільки тоді кожен унтер і офіцер почне замислюватиметься й шукати способи навчати підлеглих, стане витрачати час не на пиятику і добування "трофеїв", а на пошуки прийомів і способів знищення ворога. Тільки так у нас з"являться офіцери не для парадів, а для війни. І тільки так у нас з"являться генерали, які вміють відмінно воювати.
  - Чи не залишимося ми тоді взагалі без офіцерів? - Задумливо, і, здавалося, ошелешено, запитав Петровського Гетьман. Надто вже радикальні погляди пропонував його соратник.
  - Коли так жорстко чинити з недолугими? - Уточнив Пилип Степанович. - Армія залишиться без офіцерів? Ну що ж, тоді і Гетьман, і Президент зрозуміють, що країна залишилася без армії. Тоді замість обману тих, хто ще тягне військову лямку, вони задумаються над тим, як нашу армію відродити. З розумною фізіономією красуватися на білому коні зможе й нинішній Президент, плести нісенітницю, натягнувши на вуха офіцерського картуза, будь-який депутат Народних Зборів зуміє. А армією по-справжньому зможе керувати тільки справжній генерал, якому честь Батьківщини дорожча власних погон. Тоді генерали у нас не заливатимуть вогонь війни солдатською кров"ю. І революцій не буде.
  Але це не все. Солдатська праця на війні важка, але проста. Задача командира набагато складніша. Крім того, що командир воює разом з солдатами, тобто несе ті самі тяготи, він ще зобов"язаний керувати боєм, тобто організовувати бій, передбачати дії противника, приймати рішення по несподівано виникаючим проблемам. Наскільки ретельно й точно командир спланує бій, зробить розрахунок маршу, наскільки в цих розрахунках він врахує реальні можливості своїх солдатів, противника, з яким воює, умови місцевості, погоди і пори року, настільки успішним буде бій. Солдати за кожен прорахунок свого командира заплатять власною кров"ю. Отже, досвідчений, грамотний, добросовісний командир дорогого вартий. І солдати це розуміють. Оберігати і охороняти свого командира вигідно самим солдатам. У ньому запорука їхнього життя та здоров"я. Ось тому і судити дії офіцера повинні його підлеглі. І кожен камінь, кинутий в офіцера хоч з мітингових трибун, хоч з парламентських, дуже важко і боляче ударить по голові того самого солдата, про благо якого всі ці базікали і бульварні парвеню так піклуються.
  - Коли вже мова зайшла про солдат, то хочу нагадати, що більшу половину населення становлять селяни. І тому потрібно зробити все від нас залежне, щоб серед них було якомога більше заможних, або, як кажуть у нас на Польтавщині, - Федорчук промовив з таким м"яким "ел", що і Петровський, і Скоропадський мимоволі усміхнулися, - статечних господарів. Міцний господар завжди, повторюю, завжди хороший солдат. І своє він буде захищати до останньої краплі крові. А для цього нам потрібно завершити спочатку адміністративно-державну реформу, а потім і економічну. Головний наш козир в тому, що більшість населення, особливо в селах, нас підтримують. Це підтримка селян, особливо тих, хто в зарахований до Територіальної Армії , дозволила зробити твій пост, Павле Петровичу, довічним для тебе. Саме так, як ми задумували ще в дев"ятнадцятому році. А згодом, дасть Бог, ми його зробимо й спадковим. Думаю, до того часу Данило набере необхідного досвіду і заробить авторитет...
  - Я також сподіваюся на це. - Промовив Гетьман досить сухо. І сухість його тону свідчила, що продовжувати далі цю тему не потрібно. Він посміхнувся і обвів веселим поглядом обох своїх співрозмовників. - Що ж, закінчили ділову частину, тепер перейдемо, панове, до приємної, до пиятики та розпусти. Себто, розіп"ємо пляшечку витриманого коньяку та розпишемо, як в старі добрі часи, партію у віст...
  І Скоропадський підвівся, цим самим обриваючи обговорення найзаповітнішого свого бажання.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"