Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Ретроспектива-3. Літаки залишають слід

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Повітряна могутність майбутнього

  Літаки залишають слід.
  
  Найкращий спосіб передбачити те, що
  буде - добре пам"ятати те, що було.
  Лорд Гамільтон.
  
  ...Задача з підручника евристики: "Без допомоги підйомного крану і подібних засобів в глибоку яму обережно опустити (не скинути, а саме опустити!) сталевий куб вагою в три тонни. На протязі п"ятнадцяти хвилин знайти спосіб, як це зробити."
  "Кажуть, що до Едісона якось прийшов чоловік, який заявив про свій намір створити розчинник, який буде розчиняти все, будь-які матеріали. "Прекрасно! - Схвалив намір Едісон. - А в чому ви будете його зберігати?" Це зауваження геніального винахідника майже століття вважалося нездоланним. Знайдіть принаймі два способи зберігання речовини, яка все розчиняє. Час на обдумування - 10 хвилин."...
  - ...Робота наша нічим від роботи старателів на золотих копальнях не відрізняється. Джека Лондона читав? Отож... Кожен сам для себе потічок відшукує. Керівництво не вказує, кому де золото шукати, як його видобувати, коли хто знає де, отож там його сам і копає. До твоїх послуг бібліотека з усіма технічними, і не тільки, виданнями світу. Видання там від простих до тих, що мають найсуворіші з грифів секретності. Є бібліотека з особовими справами громадян України, які так чи інакше відзначилися і потрапили в поле зору нашої служби інформації. Правило у нас просте - кожен може вибрати те, що йому подобається. Отож, вибирай поле діяльності, яке тобі подобається, але щоб золото неодмінно знайшов...
  Дмитро Біленкін хвилювався. І не дивно. Це ж потрібно бути незнамо якою людиною, щоб без трепету душевного починати свій перший робочий день. Тут потрібно уточнити, не взагалі перший робочий день, а в закладі, який мав довгу і нудну назву - Лабораторія Перспективного планування Національного Дослідного комітету з питань промислового розвитку при Раді Міністрів України. Сюди прагнуть юрбами, а щастить потрапити одиницям, та й ті невдовзі відсіюються на три чверті. Згодом, після досить тривалого спілкування з цими людьми, він так і не міг зрозуміти, як вони могли робити неможливе...
  Тут, у Перспективному плануванні, задумувалися над проблемами, які могли постати ще не скоро. Оскільки вони мали справу з усякими проблемами, то, здавалося, вони повинні були знати все - всі області техніки, науки і практичної діяльності. Але вони зовсім не були енциклопедистами! Вони поставили і вирішили питання виявлення літаків на великих висотах і відстанях, коли фанерно-полотняні етажерки мирно торохтіли на висоті кукурудзи. Значення радіолокації тут зрозуміли ще тоді, коли в 1931 році тільки-тільки з"явилася іоносферна станція і ніхто навіть гадки не мав, як можна цю машинерію пристосувати до чогось практичного. Над проблемами реактивного руху тут почали працювати, коли ще поршневі мотори не досягли своєї довершеності і двигун в тисячу кінських сил був безсонною мрією всякого авіаційного конструктора. Вони робили це і ще тисячі інших справ, хоч гадки не мали, як працює радіолокатор і чи є в світі матеріали, що здатні годинами витримувати навантаження при тисячоградусних температурах. Більш того, вони навіть знати не хотіли про вже відомі принципи і матеріали! З"ясувати, як вони досягають успіху там, де його ще ніхто не досяг, Дмитро Біленкін не міг і це сильно його тривожило. Вони ж не генії і не всезнайки!
  - Ну як, готовий до ролі Атланта, який підпирає Землю, а заодно й Небо? - Співробітник, якому Дмитро був відданий на стажування, дивився весело і Біленкін хотів відповісти посмішкою, але посмішки якраз і не вийшло. Він тільки обвів поглядом велику залу, де за столами займалися своїми справами кілька десятків людей. Поява новачка у читальному залі не привернула ніякої уваги. Всі були надто зайняті.
  З лівого боку стіна - суцільне скло, за склом - яскраве сонце і зелень лісу. З правого - затишні глибокі ніші для роботи з документами. В глибині зали - стелажі під стелю з підшивками газет, журналів, книги з різних галузей рівними рядами. Для якогось бібліомана таке місце - рай на землі. Але ті, хто тут зібрався, не були бібліоманами. Про це нагадує броньована стіна з персональних сейфів позаду вишикуваних правильними чіткими рядами столів.
  - Ось твоє робоче місце. - Наставник відсмикнув штору і жестом запросив Дмитра ввійти. Тут все біле, стіни, стеля, підлога, стіл і жорстке пластмасове крісло. Навіть олівці білого кольору. Це для того, щоб не відволікатися від роздумів. - Але спочатку йдеш в бібліотеку і вибираєш потрібний тобі матеріал. Я не ставлю тобі якусь конкретну задачу і не вимагаю працювати в якомусь певному напрямку чи галузі. Шукай потрібне сам. Ввечері здаси мені звіт за сьогоднішній день. І так в кінці кожного робочого дня здаватимеш звіт про виконану роботу. А раз на два тижні про свої успіхи особисто доповідатимеш самому "брату Чорномора". Проте не розслабляйся, вже завтра він тебе викличе "на килим". І якщо ти йому не викладеш щось путнє, вижене. Зрозумів?
  - Але ж я тільки другий день, як працюю! - Наставник з іронічною посмішкою розвів руками: "Нічого, мовляв, не вдієш, він такий." А Дмитро чекав співчуття і підтримки. - То що ж мені робити?
  - Працювати! Землю рити! Вірніше, переривати літературу... - Кращої поради й бути не могло.
  І Біленкін почав працювати...
  Лабораторія Перспективного планування була тим нервовим центром, на який замикалися всі економічні і технічні зв"язки в Україні. Це був, по суті, науково-дослідний інститут, який мав найбільшу в державі бібліотеку оснащену найсучаснішою технікою, системами пошуку і відображення інформації в масштабі всієї країни. А ззовні це було схоже на затишний санаторій - невелика будівля, розташована в тихому куточку лісу поблизу Вишеньок - приміського району Вінниці, де розміщалося студентське містечко. Цьому було своє пояснення - Лабораторія спочатку з"явилася, як гурток ентузіастів, що потім став внутрішнім підрозділом створеного в 1930 році Вінницького політехнічного інституту, де готували фахівців для авіаційної, а з 1935 року і для авіаційно-ракетної промисловості України, для Сергія Корольова.
  Особливістю Лабораторії було те, що працювало тут зовсім небагато співробітників - щось більше сотні, та ще п"ять-шість десятків працівників технічного персоналу. Для порівняння, в провідних науково-дослідних закладах України, особливо авіаційних, суднобудівних і радіо та електротехнічних інститутах працювало до кількох тисяч інженерів та техніків. Але основне - тут не людина підладжувалася до особливості роботи, а робота підстроювалася під особливості кожного конкретного працівника.
  І це було правильним і необхідним. Коли людина за довгі роки звикла бути на шворці у начальства, тоді нелегко навчитися відповідати за самого себе і тягти себе самого. Більшість чомусь думає, що найжорсткіша дисципліна - це дисципліна зовнішньої регламентації. Вона найнеприємніша, це так, але мало яка людина не здатна пристосуватися до неї, тоді, як самодисципліна, здатність не піддатися власним лінощам, без понукань розвивати культуру свого розуму, властива небагатьом. Тут не допоможе навіть академічна освіта, участь у численних семінарах та інших практичних заходах. Єдиним критерієм є практична робота, яка дає реальний практичний результат...
  Обов"язковим тут - офіційно Лабораторія звалася "Установа", а неофіційних назв у неї було безліч: "Шахта", "Клондайк", "Копальня царя Соломона" або просто "Чортова копальня", "Золотий Каньйон", одним словом, все, пов"язане з видобутком чогось дорогоцінного, - було лише одне: вчасно, секунда в секунду з"явитися на робочому місці і так само вчасно його залишити. Працювати співробітник міг на своєму робочому місці, або в кабінеті бібліотеки. Їхнім заняттям був аналіз безкрайнього океану інформації і пошук у ньому золотих крупинок нових ідей та нових шляхів розвитку науки і техніки. Зовсім не даремно колег Дмитра прозвали "нишпорками", "хортами", "шахтарями", "золотошукачами".
  Хоча тут не тільки шукали серед чужих досліджень, тут і самі створювали нові напрямки. А от самі себе вони називали "галерниками" і "каторжниками", бо пошук нового це завжди каторжний труд. Хто сумнівається, нехай сам спробує...
  - ...Ти годишся для нашої роботи, хлопче, тому ти і отримав запрошення працювати у нас. - Співрозмовник звертається до Дмитра на "ти", однак це зовсім не від керівного хамства. Навпаки, дуже мало молодих співробітників з першого дня чули від генерала тепле домашнє "ти", здебільшого це було холодне офіційне "ви". Згодом Дмитро довідався, що так Євграф Миколайович звертається тільки до тих, на кого покладає найбільші надії. - Ми уважно вивчали тебе і твою роботу і вирішили прийняти до себе. Я познайомився з твоїми попередніми наробками і ти мені подобаєшся. Ти вмієш працювати головою, це головне. Тільки тобі потрібно трошки везіння. Везіння ж буває у тих, хто його сам шукає, а не дожидається сидьмом свого часу. Пам"ятай, таланить активним... До нас приходять тисячі таких як ти, і вони анітрохи не кращі і не гірші від тебе. Життя всіх вас швидко розділяє на активних і пасивних. І тоді одні досягають сяючих висот, інші ж ідуть у безвість і працюють на підхваті у тих, хто з перших же кроків шукає нові і ефективні шляхи для вирішення посталих проблем. Керівництво країни і Збройних Сил України зацікавлене в тому, щоб активних людей було якомога більше. Однак не всі хочуть подолати свою розумову лінь, хоч мають швидкий і гострий розум. Ось і ти зараз працюєш на підхваті у тих, хто вже знайшов свою золоту жилу...
  Біленкін згадав свого наставника. Це про нього. У наставника Дмитра серйозне вольове обличчя. Куточки рота - жорсткі, такий довго за кимсь не ходить, такий сам цілий табун "галерників" ганяє.
  - Робота на підхваті, старшим куди пошлють, важка і невдячна. Пам"ятай, ніхто тебе від цього не звільнить. Вас приходить сюди сотні і тисячі, і всіх вас використовують для забезпечення продуктивної роботи активних співробітників. Однак майже всі швидко згасають, а більшість втрачає інтерес до самостійного пошуку, стають інертними. Тому таких звідси виганяють.
  Кабінет просторий, стеля десь далеко-далеко вгорі. Мабуть тут добре проводити затяжні, з безперервним палінням цигарок, сигарет і сигар, засідання. Дим весь буде йти вгору і там його витягне вентиляція. Вікна теж відповідні - до самої стелі. Прекрасний кабінет, світлий. Стіл дубовий, масивний, на таким добре працюється. З вікон відкривається пречудовий краєвид на заміський лісопарк. Збоку синь чистого глибокого лісового озера з очеретом на берегах і золотисто-чистим піском невеликого пляжу...
  Але співрозмовник Дмитра, невисокий міцний чоловік з сивим скронями, знаходиться не за своїм шикарним столом, він сидить навпроти в м"якому шкіряному кріслі. Костюм на ньому сірий, з прекрасної англійської вовни, ні медалей на ньому, ні орденів, ні відзнак. Але у господаря кабінету високе військове звання - генерал-лейтенант авіації і він удостоєний багатьох нагород ще в часи тієї, Великої війни. Він був асом в часи минулої війни і став одним з тих, хто визначає шлях розвитку Української Держави після неї. Зараз він ходить з елегантною паличкою-тростинкою, але він мав всі шанси залишитися навічно калікою, що може пересуватися тільки на інвалідному кріслі і тільки величезна сила волі, волі до повноцінного життя, повернула йому здоров"я і дала змогу приступити знову до активної роботи.
  - І не думай, що це я тільки тобі говорю, хоч ти мені і подобаєшся. Зовсім ні. Це я всім вам, молодим, кажу, от тільки не до всіх ця проста істина доходить. Багато у нас хлопців тямущих, які так ніколи і не стають творцями нового, засновниками своєї справи. Бажаю тобі успіху. Все в твоїх руках, хлопче...
  Співрозмовник Дмитра має генеральське звання, але військовий однострій він одягає тільки коли відвідує військову частину. І то зазвичай там він не хизується золотими погонами і "смугастими штаньми", а нічим не відрізняється від іншого військового люду: потерта шкіряна льотна куртка, сині офіцерські бриджі без генеральських лампасів, хромові чобітки і синя льотна пілотка. У генерала багато прізвиськ, його називають "Графом", не тому що пишний титул йому залишили предки, а через ім"я - Євграф. Але найчастіше його називають "братом Чорномора". Коли Дмитро поцікавився чому, йому відповіли, що в Інституті начальство не прийнято називати прямо, а більше іносказанням, і також порадили перечитати поему Пушкіна про Руслана і Людмилу. Дмитро не став перечитувати, він і так пам"ятав геніальні рядки, але все одно не зрозумів, в чому тут причина. Тільки згодом він довідався, що на винищувачі Євграфа Миколайовича Крутеня в роки Великої війни красувався руський воїн в шишаку - саме таким витязем зображали голову, з якою став на герць славний витязь - "князь хоробрий Руслан", - щоб здобути чарівний меч. А у казкового богатиря був бородатий брат-карлик - той самий горезвісний Чорномор.
  - Ми не для того тут вас, вундеркіндів, збираємо, щоб вдовольняти за казенний кошт чиюсь цікавість. Ми працюємо тут задля захисту нашої країни. І ви в першу чергу зобов"язані вирішувати військові проблеми. Це ваш обов"язок знаходити нові способи і шляхи посилення військової могутності України, для перемоги в майбутній війні. В крайньому разі - знаходити нові напрямки розвитку науки і техніки.
  Генерал дивиться кудись вгору і вбік від голови Біленкіна. Цікаво, що він там розглядає, на білій стіні свого кабінету. Дмитро намагається не оглянутися, і весь в напруженні.
  - За роки існування через "Клондайк" пройшли тисячі таких, як ти. Не тільки тому, що інертних, неініціативних ми позбувалися. Ті, хто знаходив свою золоту жилу, також в більшості своїй йшли і ми їх не тримали, всі вони отримували можливість розпочати свою власну справу. Однак зв"язків з нами вони не поривали. І в цьому був свій сенс. Тому що я можу кожного з вас викликати і запитати: чому в Харківському Технологічному, в Київському Політехнічному, у наших сусідів вінницьких без усякої допомоги від держави, можуть щось путнє зробити, а ви, маючи всі можливості, ні? І висновки відповідні не забаряться. Тільки так конкуренція народжується, і завдяки цій жорсткій конкуренції всі наші успіхи. Все зрозумів?
  - Зрозумів, Євграфе Миколайовичу. - Генерал раптом переводить свій погляд на Дмитра і погляд цей, як удар нагаєм по ребрах. Очі в нього жорстокі, без іскорки і доброти. Не готовий був Біленкін до такого погляду. Дмитро витримує цей погляд, але відчуває, що воля в його паралізована, як у кролика.
  - Вижити в нашому буремному світі можна, тільки видираючись нагору. Що одній, окремо взятій людині, що всьому народу. І дертися потрібно без зупинки, не має народ можливості зупинитися і хоч би нігті зламані та рани криваві зализати. Зупинишся, і - все, зі свистом вниз ковзаєш. Бо утриматися на висоті можна тільки постійно вгору видираючись. А коли донизу ковзати почав, то неодмінно зірвешся. І тут нова небезпека - летіти донизу добре, ніякого напруження, робити нічого не потрібно, летиш собі і ні про що не думаєш, ні про що не турбуєшся. А потім удар. І зник народ, немає більше його. Пам"ятай це.
  Євграф Миколайович уважно дивиться на Дмитра і той киває, що запам"ятав і зрозумів сказане...
  ...Летить сіре колесо днів і ночей. Дмитро дивиться в дзеркало і звідти на нього дивиться сіре обличчя, що заросло щетиною. Очі в цієї людини, яка в дзеркалі, червоні, запали. Він дуже стомився.
  В світі все відносно. В Україні десятки тисяч випускників вищих учбових закладів. Технічних і гуманітарних. По відношенню до них Дмитро, працівник дев"ятого Науково-Технічного Управління Головного Штабу Військово-Повітряних Сил - небожитель, один з вищої еліти. Всередині Дев"ятки, так зветься НТУ - він працівник Лабораторії перспективного планування - вищий клас по відношенню до інших працівників, військових і цивільних. Серед співробітників "Клондайку" він становить вищу касту - він працює в аналітичному секторі. Однак всередині цієї еліти - він плебей, змушений виконувати чужу волю.
  Аналітики діляться на дві нерівні групи - генератори ідей, їх меншість, пальців двох рук цілком вистачить всіх перелічити, і ті, хто забезпечує втілення цих ідей в життя. Таких абсолютна більшість.
  В перший місяць своєї роботи він по двадцять годин на добу просиджував у бібліотеці, шукав і відбирав інформацію. Не для себе, для іншого. В коротких перервах між аналізом і відбором з відкритих джерел, носився на виділеному йому "опель-капітані" по всій Україні, зустрічався з десятками людей, яких, знов же таки, не він сам відбирав. Все, що він робив, це було забезпечення чужої роботи, допомога комусь, участь в чомусь, значення і мети чого він не знав. На жаргоні "Копальні" це називається "рити землю". Тих, хто це робить, зневажливо називають "новіками", "каторжниками" і "галерниками".
  ...В Лабораторії нове поповнення. Більше двох десятків молодих і допитливих знайшли, вивчили і запросили колеги з сектору особового складу. В "Копальні" основний склад не затримується довго. Ті, хто може працювати самостійно, починають власну справу, йдуть у великий бізнес. Таким завжди надають підтримку: грошима, потрібними зв"язками, рекомендаціями, та чим завгодно, тільки б робилося діло. Але більшість йде, бо втрачає свій порив до нового. Інертні тут не потрібні. Для них також знаходиться місце - в основному їх забирають більш успішні, ті, кому вони "штреки в шахті рили". І невдахи з радістю погоджується залишатися на других ролях. Це ж так зручно і вигідно. Не потрібно думати самому, все за тебе продумає інший, про все потурбується. Твоя ж справа виконувати точно те, що для тебе приготовано, задумано і продумано твоїм керівником. Дуже зручна і вигідна позиція.
  Забезпечення чужої ідеї, роботи під чиїмось керівництвом - це як солодкий сироп для мухи. Зручно, сито, але не вибратися з нього, крильця обважніли і ніяк ніжки не витягти з солодкої липкості. Так в цьому сиропі і здохнеш. Тільки той може стати справжнім творцем, хто з цього сиропу вибратися зможе. Як ось Аркадій Палієнко, Аркаша-хімік, наприклад. Почали в Лабораторії працювати одночасно, так само він задля когось вишукував потрібну інформацію, людей. Але він, поки по чужим вказівкам працював, знайшов невелику зовсім замітку про появу нової пластмаси, яка з тирси деревної виробляється. Пластмаса нібито якості має неабиякі - механічні властивості на рівні легких металів та сплавів, а вага в два-три рази менша. І от через три місяці Дмитро для когось по всій Україні та за її кордонами носиться, а Аркадій - ні. Розробляй, Аркашо, перспективний напрямок. Вже за півроку з цієї пластмаси стали багато чого виробляти, те, що раніше тільки з алюмінію та сталевих сплавів робили. Це для авіації особливо важливо, не даремно алюміній крилатим металом називають. Економія металу - для всякого конструктора, технолога, для всякого підприємця ці слова звучать магічним заклинанням. Для Аркадія Палієнка - відразу зелене світло. І вже Дмитро працює для забезпечення його діяльності. А за десять місяців Аркадій Михайлович вже поважний підприємець, в Карпатах спеціально для випуску нової пластмаси комбінат збудували. Наступного року пан Палієнко в раду директорів Української Хімічної Спілки ввійшов, шанована людина, особняк в центрі Києва має. Чорноробом "галерником" менше року пропрацював. Але Дмитро не заздрісний, нехай, Аркашо, тобі і далі так само таланить. Дмитро також з-під чужого крила вирветься...
  Але поки що немає у Дмитра успіхів. Трясовина інформаційного і технічного забезпечення, робота на інших засмоктує його, і вирватися з цього ніякої змоги. Знає він, що потрібно шукати нові перспективі напрямки, але на це немає в нього часу. Дні і ночі він в реалізації чужих ідей, без вихідних і свят. Спідометр його "опеля" щотижня накручує по кілька тисяч кілометрів. Не тільки в нього, багато в "Копальні" "каторжників" і всі вони по Україні носяться, ніби комівояжери якоїсь косметичної чи панчішної фірми...
  Позаду залишилися Біла Церква, Олександрія, "опель" в"їжджає в сірій імлі дощового вечора в неофіційну столицю промислової України - колишній Катеринослав, теперішній Дніпропетровськ . Мимо проносяться сірі корпуси Дніпропетровського машинобудівного заводу - найбільшого виробника радіолокаційної техніки для цивільних аеропортів і бойових кораблів українського флоту. Поруч - через колію залізниці - тягнеться нескінченний бетонний паркан Південного Машинобудівного заводу. Пронеслися і зникли в вечірній імлі сірі плити парканів, а "опель" крутиться вулицями, перехрестями, проноситься проспектами Дніпропетровська. За містом машина Дмитра знову виходить на автостраду і мчить в напрямку до Луганська. Шлях від Вінниці до східного мегаполісу далекий, часу для розумової гімнастики було досить. Що ж придумати, щоб керівництво "Клондайку" його на самостійну роботу поставило? Електроніка? За останні два роки в електронну промисловість України ринув багатомільярдний потік коштів і вона ударними темпами перетворюється з незначної галузі промисловості, орієнтованої на виробництво побутової радіотехніки, на найважливішого виробника бойової радіолокаційної і радіоапаратури. Різкий ривок отримали такі галузі, як обчислювальна техніка, техніка мініатюризації, апаратура для дальньої навігації і для керованих ракет Місячної Програми Сергія Корольова. Тільки в Дніпропетровську над цим працюють більше ста тисяч людей, а є не менші підприємства в Харкові, Сумах, Луганську, Львові, в тій же Вінниці...
  Пошук нового - це як рибалка. Потрібно знати, куди закидати вудочки і з якою наживкою. В бібліотеці "Клондайку" немалий вибір різних книг, багато є фантастики. І рекомендують наставники читати фантастичні романи, щоб звідти нові ідеї черпати. Але автори фантастичних романів - професійні розважальники публіки. Тому це скоріше потрібно для критичного ставлення до дій і рішень інших. Там чогось путнього не знайдеш. І Біленкін всміхається сам до себе.
  Зараз перспективним напрямком вважаються роботи в області надвисоких частот. Визначаються можливості метрових, дециметрових і сантиметрових хвиль по збільшенню дальності виявлення повітряних і надводних цілей. Так, можливо, запропонувати, щоб інженери почали працювати в міліметровому діапазоні? А що, перспективно! Здається, Володимир Владко з цього приводу навіть фантастичну повість написав. Як там з лисим справа склалася, га? І Дмитро посміхається своїм фантазіям. Звичайно ж, цього він ніколи не запропонує. Невдячна це справа - давати поради. Тих, хто пораду подав, ніколи не згадають. На виду не ініціатори, а виконавці. Ідея з міліметровим діапазоном для радіолокаторів проста, тому до неї і без Дмитра додумаються, коли вже не додумалися. Йому потрібно придумати щось таке, де він буде не тільки ініціатором, але й виконавцем. Ідея має бути не взагалі, а цілком конкретною. І перед тим, як сповістити про неї "Графу", він повинен пропрацювати тисячі деталей, визначити хто, де і як буде його ідею в життя втілювати. Перед тим, як про неї комусь розповісти, він повинен бути з цією ідеєю зв"язаний цілком, щоб не зміг його потім ніхто відтіснити і не віддали її комусь іншому, досвідченішому, хто її в життя втілювати буде. Як це сталося з його першою роботою, з лінійними асинхронними електродвигунами, які будуть невдовзі на нових авіаносцях літаки в повітря викидати. А як добре тоді все для нього починалося, з цілком мирного атракціону в парку розваг і відпочинку, які надії той початок збудив, які сподівання...
  Дмитро тріпнув головою, відганяючи спогади. Не час і не місце зараз для них. Що було, те загуло - правильно народна мудрість говорить. Потім, на старості він буде згадувати про втрачені можливості, а зараз необхідно про майбутнє думати. Отож і думай про те, як самому почати перспективну справу. Цікавих напрямків - безліч. І почати роботу можна на будь-якому. Але в "Клондайку" над однією темою працює хтось один. Більше не потрібно. Іноді пропонуєш щось надзвичайно цікаве, а отримуєш відмову. Знаходь нове, над чим ніхто ще не працює. "Клондайк" - це жорстка конкуренція. Виживає найрозумніший...
  ...ЦБУ - центр бойового управління авіаційного винищувального полку - темна простора кімната, освітлена лампочками численних приладів. На стінах плакати з зображеннями своїх літаків і літаків ймовірного противника - ДБ-3, СБ-2, І-15, І-16, Р-5. Окремо на стіні висить карта-рішення на відбиття повітряного нападу, поруч карта угрупування ВПС і ППО ймовірного противника на ТВД , таблиця з ТТХ своїх і ворожих літаків. На протилежній стіні красуються розпізнавальні знаки винищувачів і бомбардувальників радянських ВПС. Увагу Дмитра привернув великий кольоровий плакат з чотирьохмоторним літаком. Знає він, що це важкий дальній бомбардувальник радянської авіації ТБ-7, він же АНТ-42. Ще в 1934 році конструкторське бюро Туполєва отримало завдання на розробку нового висотного важкого бомбардувальника. Значна висота польоту понад 10000 метрів робила цю машину недосяжною для винищувачів і зенітної артилерії. Знає Дмитро, що працюють над цим, займаються розробкою нових радіолокаційних вибухівників для зенітних снарядів великого калібру. Нові зенітки розробляють, також з подачі фахівців "Клондайку". Не тільки самі гармати, але й все, що для їхньої роботи потрібно: радіолокатори гарматної наводки, системи управління гарматним вогнем, балістичні обчислювачі і силові приводи, та ще десятки і сотні різних цікавих штук, які входять в 90- 105- чи 127-міліметровий зенітний гарматний комплекс...
  Дмитро дивиться на зображення "тб-сьомого" і всміхається, тепер знає, чим потрібно займатися. Є в нього тепер блискуча ідея. Проте важко на прийом до генерала потрапити , дрібноту, таку, як Дмитро, зазвичай, його заступник вислуховує. А чекати, поки сам "брат Чорномора" викличе, боязно - його ідея вже в повітрі носиться. Та про сьогоднішню роботу доповідати випало самому "Графу", потрібно скористатися випадком і доповісти про свої пропозиції щодо однієї перспективної справи...
  ...Століттями і тисячоліттями практична людська діяльність у всіх без винятку сферах була, як правило, пов"язана з рішенням давно відомих проблем, що повторювалися. Але двадцяте, а почасти і дев"ятнадцяте століття втягнули людей в коло турбот і справ, які не мали прикладів у минулому. І традиційні форми мислення стали все переконливіше доводити свою непридатність. Найбільш яскраво вони виявляли свою непридатність в тих випадках, коли виникала небезпека катастрофи, що не передбачалася попереднім досвідом. І тут швидке, але формальне рішення, не було здатне випередити хід подій. Нічого дивного в цьому не було...
  Хоча як сказати. Коли одна людина думає швидко, а інша повільно, то на перший погляд здається, що розум першої працює краще. Це поширена помилка. У недалекоглядного вчителя хорошим є той учень, що відповідає шпарко. Тільки ж це згубна звичка, бо кулеметна швидкість мислення можлива лише завдяки використанню готових шаблонів. Це своєрідне автоматичне мислення корисне і навіть необхідне тоді, коли життєва задача традиційна, але воно згубне, коли потрібно прийняти оригінальне рішення. Творче мислення значно повільніше, тому, що воно пов"язане з відмовою від готових рішень і навиків. Воно завжди неквапливе, але в кінцевому рахунку, коли потрібно знайти щось нове, воно нескінченно швидше, бо дає справжній, а не удаваний результат...
  ...На початку тридцятих років у всіх крупних арміях світу почалася технічна революція. Двигун прийшов на зміну конячці і значно виросли швидкості переміщення військ. Війна перемістилася з полів битв у небеса і глибини морів та океанів. Всім стало зрозумілим, що відкриття, здійснені в тиші кабінетів і лабораторій, допоможуть виграти майбутні бойовища, і ці відкриття будуть однозначно визначати весь хід війни. Перевага у війні наукових інститутів і лабораторій визначалася не стільки кількістю солдатів у війську, кільки кваліфікацією і тямовитістю інженерів, які працювали в глибокому тилу. Тому не дивно, що група перспективного планування негайно зацікавила військових, лиш тільки вона з"явилася на світ.
  Можливо, ця групка ентузіастів так і залишилася б відомою тільки вузькому колу фахівців, але на щастя в Вінниці розташувався Головний Штаб Військово-Повітряних Сил України. А в ньому було управління, яке очолював найкращий ас Російської армії в роки Великої війни Євграф Миколайович Крутень. І займалося це управління питаннями перспективного розвитку даного виду українських Збройних Сил.
  Значення авіації в майбутній війні переоцінити було неможливо. Для України це було особливо актуальним. Територія держави з півночі на південь простяглася не більше, як на шістсот кілометрів, а зі сходу на захід - щось близько тисячі. Це означало, що ударна авіація противника - будь-якого, чи з півночі, чи з заходу і півдня - могла завдавати ударів по тиловим об"єктам з стаціонарних аеродромів на своїй території і могла брати більше бомб і менше пального - об"єкти удару були поруч, буквально "за городами". Особливо це стосувалося таких наукових, промислових і культурних центрів, як Харків, Луганськ, Київ, Житомир. Трохи краще в цьому плані було Дніпропетровську, але й до нього бомбардувальники СБ і ДБ-3 долітали за сорок хвилин з Ростовського аеровузла. Географія в даному випадку для українських військовиків ставала фактором стратегічного значення. Крупні центри оборонної промисловості держави знаходилися на відстані всього 200-400 кілометрів від кордону. Це означало не тільки максимальне бомбове навантаження радянських СБ і ДБ-3, але й винищувальний супровід ударної авіації на всьому маршруті. Отже, захист своєї території від ударів з повітря становив головну задачу для українських військовиків.
  Традиційно знищення ворожої авіації покладалося на літаки-винищувачі. Зенітна артилерія та великокаліберні кулеметні установки вважалися допоміжним засобом і вищим командуванням серйозно не сприймалися. Але війни в Іспанії, Китаї, локальні конфлікти - на Халхін-Голі, зокрема, - показали, що у винищувачів є один суттєвий недолік. Літак-винищувач при спробі збити ворожий бомбардувальник потрапляє в зону дії бортового озброєння противника і, крім того, повинен пробитися до своєї цілі крізь вогонь винищувачів супроводу. Це означає, що винищувальні частини будуть нести великі втрати. А підготовка одного льотчика-винищувача справа досить дорога і тривала. Навчальні бої і практика повітряних сутичок в локальних конфліктах показали, що в середньому льотчик-винищувач витримував не більше десяти бойових вильотів. Потім в кращому випадку літак списували, а льотчик отримував нову машину. В гіршому - гинув і пілот винищувача. За критерієм "ефективність-вартість" система ППО, яка базувалася на винищувачах, з плином часу стала поступатися наземним засобам протиповітряної оборони.
  На початку тридцятих років Радянський Союз почав випуск суцільнометалевого важкого бомбардувальника ТБ-3 - кращих бомбардувальників і в таких кількостях, як у СРСР, тоді ні в кого просто не було. І саме в Робітничо-Селянському Червоному Повітряному Флоті вперше з"явилися надпотужні ударні формування - Повітряні Армії. З трьох таких об"єднань дві Повітряні армії розташовувалися в Європейській частині СРСР - на відстані години польоту від кордонів України. Загроза була досить серйозна, щоб нею можна було знехтувати. І потрібно було знайти спосіб нейтралізувати загрозу авіаційного удару.
  Штаб Повітряних Сил, який відповідав за захист повітряного простору України такий спосіб знайшов. Новим було те, що він базувався на наземних засобах знищення повітряних цілей ймовірного противника. Основою стала середньо і великокаліберна зенітна артилерія, яка отримала швидкий розвиток.
  В середині тридцятих років українські інженери розробили нові зенітні гармати середнього калібру і системи управління зенітним вогнем, які дозволяли успішно відбивати нальоти важких бомбардувальників. Ці зенітні комплекси - власне зенітні гармати, боєприпаси і системи управління зенітним вогнем - в середині 30-х років прийняли на озброєння. Але на той час в СРСР вже почав випробування висотний бомбардувальник ТБ-7. Великі висоти в десять і більше кілометрів робили цю епохальну машину недосяжною для зенітної артилерії і винищувачів, які були на озброєнні української авіації.
  За даними української військової розвідки авіаційні заводи Радянського Союзу, створені за "безкорисливої" допомоги Північно-Американських Сполучених Штатів, невдовзі мали почати випуск перших серій нового важкого бомбардувальника. І планувалося російськими комуністами озброїти цією машиною не полки, не дивізії, а Повітряні Армії! А що може зробити велика група бомбардувальників з мирним містом наочно продемонстрували "пташенята Геринга" на прикладі знищеної дощенту Герніки.
  Ось тут і побачив свій шанс "вийти в люди" Дмитро Біленкін. Однак потрібно було зібрати необхідні дані, і він засів у бібліотеці. В котрий раз задля спільного блага доводилося жертвувати особистим життям -всміхався він з іронією до себе, гортаючи сторінки секретних і особливо секретних документів...
  -...Доповідай. - "Граф" дивиться на Дмитра важким поглядом. В очах його сірий тьмяний свинець, нічого доброго такий погляд не обіцяє нікому. Погляд бика, який довго дивиться на молоденького тореадора, перед тим, як підняти його на роги. Від такого погляду мимоволі думки в голові плутаються.
  - Зенітні ракети. - Генерал втягує ніздрями кубометр повітря - не менше! - і з шумом видихає.
  - Зенітні ракети. - Крутень встає з свого крісла. - Кажеш - зенітні ракети. - Йому не сидиться. І він ходить з кутка в куток свого величезного кабінету. Посміхається. - Зе-ніт-ні ра-ке-ти, зе-ніт-ні ра-ке-ти... - Ці два слова він вимовляє по складам, ніби карамельну цукерку перекочує в роті. Не ковтаючи задля більшого задоволення. - Я завжди знав, що в тебе золота голова!
  Генерал зупиняє свій погляд на Дмитрові і він відчуває всю силу його могутнього інтелекту.
  - Розповідай.
  - Товаришу генерал, зараз в Радянському Союзі закінчуються випробування нового важкого бомбардувальника ТБ-7. Він літає на висотах понад десять тисяч метрів і там його дуже важко дістати винищувачам, а існуючі зенітні гармати взагалі безсилі. Перехват груп бомбардувальників на великій висоті і при тій швидкості, якої досягли перші дослідні машини, а їх неодмінно будуть вдосконалювати сталінські конструктори, стає для сучасних винищувачів неможливим. Навіть коли бомбардувальники будуть діяти над об"єктом удару без винищувального прикриття. Атака винищувача, завдяки великій висоті і швидкості польоту бомбардувальника можлива тільки раз - на більше у винищувача не вистачить пального навіть в разі вдалої спроби. Крім того, бомбардувальник має оборонне озброєння з великокаліберних кулеметів і автоматичних гармат. Оскільки маневреність винищувача на великій висоті низька, то ухилитися від вогню бортових стрільців буде важко, а, отже, ймовірність знищення винищувача дуже висока. Вона стає ще більшою, коли бомбардувальники будуть діяти великими групами, підтримуючи один одного вогнем.
  Головна складова авіації - пілот літака. Кращий літак - це літак, в кабіні якого сидить кращий пілот. Це правило на всі часи, і воно було вірним, як під час Великої війни, так і нині, коли процеси керування літаком, його озброєнням, навігацією, виявленням цілі швидко автоматизуються. Для країни з оборонною доктриною, як у нас, це означає пріоритет винищувальної авіації над ударною. Пілотажна, тактична, стрілецька підготовка льотчиків - ось що визначає ефективність системи "людина-літак". Ефективне використання "матеріальної частини авіації" можливе тільки льотчиками високої кваліфікації, підготовка яких вимагає колосальних витрат матеріальних ресурсів.
  А скільки коштує підготовка пілота літака-винищувача? Перейдемо до конкретних цифр.
  Мінімальний наліт льотчика-винищувача не може бути меншим 150 годин. Ресурс типового авіадвигуна становить 100 годин, капітальний ремонт дає ще 50 годин ресурсу. Отже, для підтримання належного рівня льотної підготовки одного пілота винищувальної авіації потрібно витрачати один авіадвигун на рік. Витрати ж на підготовку одного екіпажу ударного літака - бомбардувальника, штурмовика, дальнього важкого бомбардувальника - будуть ще більшими. А це тільки початок довгого списку матеріальних засобів, які витрачаються на підготовку льотних кадрів, бо двигун сам по собі не працює. Йому потрібне пальне. Типовий авіадвигун витрачає 300 грамів палива на кінську силу за годину польоту. Тобто, легкий винищувач з двигуном в 1000 кінських сил - а саме вони йдуть зараз на озброєння авіації - за годину польоту витрачає 300 кілограмів палива. Або 45 тонн на протязі року - дві стандартні 20-тонні залізничні цистерни.
  Для України це означає не більше тисячі пілотів винищувальної авіації і не більше тисячі екіпажів авіації ударної. А ймовірність втрати льотчика-винищувача на великій висоті з огляду на сучасний стан авіаційної техніки сягає п"ятдесяти відсотків. Два вильоти. Постає питання: де взяти нових пілотів?
  Про зенітну артилерію навіть мови немає. Висота в десять-дванадцять кілометрів робить ТБ-7 абсолютно невразливим для зенітного вогню. Пряме влучання в ціль на висоті в десять-дванадцять кілометрів, коли вона рухається зі швидкістю понад триста шістдесят кілометрів на годину, неможливе в принципі. Снаряд, навіть великого калібру, навіть коли зенітники абсолютно точно визначать висоту, швидкість і напрямок польоту, а балістичний обчислювач абсолютно точно вирахує точку упередження і навідник абсолютно точно наведе ствол гармати в цю точку, навіть коли снаряд при вильоті із ствола зенітної гармати буде абсолютно точно відповідати табличним значенням, все одно нікуди не влучить. Тому, що снаряд летить на таку висоту тридцять-сорок секунд, а за цей час багато чого може трапитися. Протизенітний маневр - найпростіший з можливих заходів, які роблять зенітний вогонь безрезультативним. Тому для захисту крупних міст - про малі і мови немає! - потрібно сконцентровувати великі угрупування зенітної артилерії і вести не точний прицільний, а загороджувальний вогонь. Це означає витрату десятків тисяч зенітних снарядів - які значно дорожчі за звичайні, для польової артилерії, - і використання тисяч гармат калібром 76-105 міліметрів. А ресурс кожної зенітної гармати менший за ресурс польової гармати такого самого калібру на порядок. І ціна зенітної гармати в два-три рази теж вища за ціну польової того ж калібру.
  Генерал не перебиває Дмитра, пальці його тарабанять по столу нетерпляче: "Продовжуй!".
  - Ви не раз казали: "Вмійте рахувати...", і я провів попередні підрахунки, чого буде коштувати захист зенітною артилерією одного лише Києва. Для надійного прикриття тільки одного великого міста - столиці - знадобиться не менше тисячі нових 105-міліметрових зенітних гармат, які зможуть діставати цілі на висоті десять і більше тисяч метрів. Для того, щоб збити один бомбардувальник на такій висоті потрібно буде витратити не менше десяти тисяч снарядів калібру 88, 90 і 105 міліметрів. Це при тому, що снаряди будуть оснащені новими радіолокаційними детонаторами. При цьому ресурс ствола 105-міліметрової гармати не перевищує тисячі пострілів. Коротше, для того, щоб збити один бомбардувальник, потрібно буде витратити ресурсів, вартість яких в три, а то й в десять разів більша за вартість збитого ворожого літака. Отже, це шлях тупиковий. А прогрес в авіації не зупиниться на одному ТБ-7 чи на В-17, який розробляють американці з фірми "Боїнг". Стеля і швидкість важких літаків будуть зростати з часом ще більше. Бо на часі прийняття нових двигунів - реактивних. Авіація, і найперше військова, ось-ось зробить якісний ривок. І старі методи боротьби - з допомогою зенітних гармат - з нею вже не годяться. До того ж, зенітна артилерія і зенітні кулеметні установки ніколи не були ефективним засобом боротьби з літаками...
  - Яке рішення буде перспективним? - Крутень зупинив преамбулу, час говорити про основне.
  - Перспективним буде почати розробку керованих засобів ураження повітряних цілей. Оскільки управляти зенітним снарядом можливо тільки з допомогою радіоприладів, гармата не годиться. Перевантаження під час пострілу занадто великі, щоб його могли витримати крихкі радіодеталі. Для цього підходить ракета. Чи є у нас такі розробки? Є! Сергій Корольов почав ще два роки тому свої роботи по метеоракетам. На антарктичній станції щорічно в середньому запускають до ста таких ракет, досліджуючи Ближній Космос. В них завантажують до ста кілограмів радіоапаратури для дослідження верхніх шарів атмосфери. Південний Машинобудівний Завод в Дніпропетровську освоїв серійний випуск таких ракет, отже, є напрацьовані технології, є потрібні розробки, є зацікавлені люди, які знають проблему і зможуть її вирішити швидко і ефективно. А, головне, ці люди хочуть займатися такою справою, як створення зенітних ракет. Ось вони. - І Дмитро дістав з теки кілька аркушів. - Тут список необхідних мені працівників.
  - Коли б я тебе не забрав до нас, ти б, Дмитре, став би мільярдером! - Широко усміхається генерал. - Але ти і так ним станеш, обіцяю. Тільки знати про це буде дуже обмежене коло людей. Продовжуй...
  - Товаришу генерал, мені знадобиться дуже багато спеціалістів ракетної техніки. - Усміхається у відповідь Дмитро. - У Сергія Корольова всі по Місячній темі працюють, їх мені ніхто не дасть. А ще на нову справу потрібно дуже багато грошей...
  - Про гроші не турбуйся. Ми їх з нашого кінофонду виділимо. Даремно чи що, наші по всяким Африкам та Азіям мотаються. В цьому плані проблем не буде. А от з людьми... - Генерал задумливо дивиться на Дмитра і вже не посміхається. - З людьми складніше. Ти маєш рацію, з Місячної програми ніхто тобі не дасть жодного чоловічка. Сергій Корольов тому й призупинив розробку власної зенітної ракети, що людей на все у нього - навіть у нього, якому нічого не шкодують! - не вистачає. Тому наказую тобі зібрати дані по всіх, хто по близькій темі працює, всіх аматорів, хто цікавиться такою роботою...
  - Товаришу генерал, я такі дані зібрав. Ось вони... - Дмитро скромно так поклав на генеральський стіл прозору пластикову теку. - Мені потрібен ваш дозвіл на роботу з випускниками ось цих вузів...
  ...Євграф Миколайович Крутень був фанатом військової авіації. В роки Великої війни він став чи не найкращим льотчиком-винищувачем Російської Армії. Але доля склалася так, що закінчення війни він зустрів на госпітальному ліжку. І по всьому виходило, що судилося йому бути навічно прикутим до інвалідної коляски. Але він був бійцем за натурою і прийняв цей виклик долі. Цілком могло статися так, що той виліт 6 червня 1917 року мав би стати для нього взагалі останнім, що довелося відчути в житті. І Євграф Миколайович не ремствував на свою долю.
  Навіть прикутий до ліжка, він знаходив у цьому свої переваги. З"явився, нарешті, час щоб узагальнити власний і чужий досвід, практику застосування військової авіації підкріпити теорією. А що роботи для бойових авіаторів непочатий край, говорили події, які відбувалися на просторах колишньої Російської імперії. Більшовики, захопивши владу в Росії, несли полум"я "пролетарської революції" на землю новостворених держав, яким вдалося відкололися від метрополії. "Експорт" революції в національні окраїни колишньої імперії йшов вдало і тільки з Україною та Балтією у комуністів вийшов збій. Але ніхто з вищого керівництва Української держави не мав сумнівів, що тоді, коли Радянський Союз матиме досить сил, кремлівські мрійники неодмінно повторять спробу "совєтізувати" ще раз землю України разом з жителями.
  (Євграфа Миколайовича завжди дивував цей історичний парадокс. Були часи, коли Україна, Грузія прагнули потрапити під владу православного царя. Але з плином часу, лиш тільки у російського монарха длань предержаща слабшала, всі прийняті в лоно Російської держави окраїни якомога скоріше намагалися відділитися і не мати з колишньою метрополією нічого спільного. І більшовикам-комуністам Леніну та Троцькому, щоб знову зібрати до купи втрачені під час розпаду імперії Романових території, доводилося силою, багнетами Червоної армії заганяти непокірних в "союз нерушимий". Часом для цього використовували метод "криголама": створювали маріонетковий уряд, який скидав національних керівників і вже за маріонетками приходила Червона Армія з комуністичними правителями в обозі. Так було чи не зо всіма новоствореними республіками на теренах колишньої імперії. І з Україною комуністи також спробували утнути цей кунштюк, коли Винниченко і компанія підняли заколот проти Гетьмана. Але тоді минулося...)
  Діяльна натура Євграфа Миколайовича вимагала активних дій. Але що може прикутий до ліжка колишній авіатор? Колишній? Ні! Крутень залишався бійцем навіть зараз. Коли він не може літати, то він має змогу передавати свій досвід щодо розвитку бойової авіації іншим авіаторам, донести свої думки до керівників держави. В двадцятому році в Києві вийшов перший примірник нового авіаційного журналу "Авіація і час ". Журнал став тим центром кристалізації, навколо якого гуртувалися фанати авіації. Звісно ж, видання створювалося тими і для тих, хто пройшов через полум"я Великої війни. Тому в журналі друкувалися в першу чергу статті військової тематики. Тут обговорювалися і перевірялися нові ідеї повітряної війни. Зокрема, ідеї італійського генерала Дуе. Свої думки і погляди на майбутнє авіації висловлювали такі видатні авіатори і конструктори літаків, як Ігор Іванович Сікорський, Олександр Прокоф"єв-Сєвєрський, Олександр Картвелі, Костянтин Калінін. Проте не одні тільки старі заслужені авіатори публікувалися на сторінках журналу. Основними авторами і читачами авіаційного часопису стала молодь. Саме для них і створювався новий авіаційний журнал. І їм тут "скрізь була дорога".
  Викладаючи свої погляди на майбутню війну з "червоними", Євграф Миколайович добре розумів, що основна роль в ній відводиться ударній авіації - бомбардувальникам і штурмовикам. І хоч був асом-винищувачем, але розумів, що призначення винищувальної авіації в досягненні перемоги буде виключно допоміжне. Винищувачі повинні тільки забезпечувати роботу основних видів і родів Збройних Сил: піхоти і танків, а також бомбардувальників. Бо коли танки, піхота і артилерія не рвуть і не проламують оборону ворога, коли фронтові бомбардувальники не завдають ударів по ближніх оперативних тилах противника, а важкі дальні бомбардувальники не руйнують вузли зв"язку, промислові об"єкти і транспортну систему в глибокому тилу неприятеля, тоді всі блискучі і ефектні перемоги винищувальної авіації не мають жодного сенсу. Розумом Крутень це розумів, але його душа винищувача страждала. І справа з новим видом зброї - зенітними ракетами, - таким чином дозволила йому повернути втрачену душевну рівновагу. Крім того, Євграф Миколайович був фанатом керованої зброї, ще з тих часів, коли ознайомився з першим проектом керованої авіабомби, запропонованим в часи Великої війни сином великого Мендєлєєва. Те, що на той час майже всім здавалося нестримною фантазією, зараз, наприкінці тридцятих років, ставало реальністю.
  Саме це - можливість втілювати в життя свої ідеї - і дало йому сили перебороти своє каліцтво, а потім, на початку тридцятих, перенести десяток важких операцій і знову стати на ноги. Але в другій половині двадцятих, коли він починав свою роботу в Науково-Технічному Управлінні Головного Штабу Військово-Повітряних Сил, Крутень навіть приблизно не уявляв той об"єм роботи, що його доведеться виконати для створення сучасної авіації в Україні. Проблем, які поставали щоденно, було сотні і тисячі, і для вирішення кожної потрібні були генії. В прямому розумінні слова.
  І поставало законне питання, а де ж узяти цих геніїв. Коли Україна тільки-тільки викараскалася з чергової Руїни. Коли розвал Російської імперії зруйнував те, що створювали віками своїм трудом і генієм всі народи, які населяли її неозорі простори. Коли на півночі точив сокиру - і це зовсім не літературна гіпербола - вусатий дядько, щоб у зручний для себе момент всадити її по самісінький обух в спину сусіда.
  А й справді, де беруться генії? З досвіду віків відомо, що у татусів та матусь, які самі по собі дурні дурнями, з"являються раптом дуже нетривіальні дитинчатка. Можна заперечити, що людину формує не тільки генотип, але й середовище проживання. І це абсолютно вірно. Так само, як те, що учні вряди-годи перевершують свого вчителя, причому в його ж сфері діяльності. Тут теж дає взнаки це саме середовище.
  Тому справа отримання геніїв впирається в створення відповідного середовища в суспільстві. В Україні цю задачу було успішно вирішено. Яким чином? Це можна пояснити на прикладі. Ось потрібно для країни, щоб з"явився математик рівня Лобачевського. Для цього необхідно навчити основам математики всього-на-всього десять-двадцять, чи більше мільйонів людей. Вищій математиці необхідно вивчити не менше мільйона осіб, а не менше ста тисяч повинні мати суто математичний розум. Ось тоді неодмінно на вершині засяє оте математичне світило.
  А інакше - ніяк. Оскільки це саме середовище затре навіть генія від народження, і він змушений буде шукати кращої долі десь інде. Доля Юрія з Дрогобича дуже показова в цьому плані.
  Вище керівництво України це розуміло дуже добре. Вже в двадцятому році вийшли Укази Гетьмана про приоритетний розвиток вищих і середніх учбових закладів, які готували педагогів. І сам Павло Петрович, і його оточення добре пам"ятали слова Бісмарка, що "франко-прусську війну виграв шкільний учитель". До двадцять п"ятого року інститути всіх губернських і крупних промислових міст випустили понад двісті п"ятдесят тисяч тільки педагогів. Керівники України прекрасно розуміли, що вкладати кошти потрібно в її майбутнє, а воно, це майбутнє, на час прийняття такого доленосного рішення ще тільки з пелюшок виборсувалося. Та одного тільки рішення про підготовку педагогічних кадрів було мало. І випуск певної кількості їх не значив нічого. Як державі, так і суспільству потрібно було, щоб кожна дитина могла себе повністю реалізувати в дорослому віці. Ось тому необхідна була самовіддана праця вчителів, від того самого дня, коли вперше з окремих літер складається слово, до останнього шкільного дзвоника, коли молода людина вступає в самостійне життя. Потрібно було зробити так, щоб було економічно вигідно насамперед самим педагогам випускника "направити на путь істинний". Цю задачу також було успішно вирішено. На протязі першої половини двадцятих років Гетьман видав відповідні Укази, які потім були закріплені законами, що їх прийняли Народні Збори - парламент відродженої в 1917 році Української Держави.
  Віддача стала відчутною вже на початку тридцятих років, коли молоді люди почали своє самостійне життя. А в середині тридцятих і в кінці десятиріччя вони вже впевнено брали в свої руки важелі керівництва економікою, наукою і культурою країни. І в політичному житті країни також з"явилася перспективна молодь, яка посунула з перших місць політиків, що формувалися ще за часів царату і визвольної війни проти російських комуністів, а отже, вже починали відставати від вимог сучасного життя...
  ...Саме ця попередня робота - збоку непомітна і копітка - зробила можливим появу того центру наукового і технічного розвитку, який був широко відомий у вузькому колі української науково-технічної і політичної еліти, як "Копальні царя Соломона"...
  ...Роботи над зенітним ракетним комплексом "Дністер" - а розробити і прийняти на озброєння Української армії потрібно було не тільки зенітну ракету, але й системи виявлення повітряних цілей і наведення на них ракет, розробити контрольно-вимірювальну і перевірочну апаратуру, тренажери для навчання розрахунків ЗРК, пускові установки і транспортні та транспортно-заряджаючі машини і ще багато-багато чого - розпочалися негайно. В Києві зареєстрували нову фірму - науково-виробниче об"єднання "Укргеометеорологія", яка займалася дослідженням верхніх шарів атмосфери, і робота закипіла...
  Постановою Уряду за Указом Гетьмана Скоропадського в грудні тридцять шостого року почалася розробка першої вітчизняної стаціонарної зенітно-ракетної системи для протиповітряної оборони Києва від масованого нальоту важких висотних бомбардувальників типу ТБ-7. Постанова була доповнена резолюцією Гетьмана: "Ми повинні отримати ракету для ППО на протязі року". Відповідно до початкового проекту система "Б " - "Беркут" - складалася з кількох підсистем і об"єктів: два кільця (дальнє і ближнє) радіолокаційного виявлення на базі радіолокаційної станції "Світязь"; два ешелони станцій наведення зенітних ракет; зенітні керовані ракети з дальністю ураження 50 км, і висотою досяжності 20 км.; літакових станцій апаратури "свій-чужий"; повітряного комплексу перехоплення в складі літака-перехоплювача "Грифон-2" з керованою авіаційною ракетою "повітря-повітря" - дальність досяжності 10 кілометрів на висотах до 12 тисяч метрів - і літака дальнього радіолокаційного виявлення і наведення на базі важкого бомбардувальника Костянтина Калініна К-36. Система включала в себе угрупування зенітно-ракетних комплексів із засобами виявлення, керування, забезпечення, бази зберігання ракетної зброї, транспортні шляхи, військові містечка для офіцерів та особового складу. Взаємодія всіх елементів системи мала здійснюватися через Центральний Командний Пункт (ЦКП) протиповітряної оборони Києва по спеціальним каналам зв"язку.
  Вже навесні тридцять восьмого року були проведені перші стрільби. Одночасно почалося велике будівництво на 50-кілометрових рубежах на північ і схід від Києва бойових позицій зенітно-ракетних дивізіонів, кільцевих шляхів для підвозу ракет з баз зберігання, житлових масивів у військових містечках.
  Перша модифікація ракет системи "Б" мала - по результатах заводських, військових і державних випробувань - дальність в 48 кілометрів і висоту досяжності у 18000 метрів. Тому, ледь вони були прийняті на озброєння, негайно почалася модернізація і удосконалення самих ракет, станцій виявлення повітряного противника і наведення ракет. Коли перша модель рідиннопаливної ракети Р-301 була одноступеневою і мала вагу в три з половиною тонни, то вже друга була двоступеневою: перша ступінь - пороховий (твердопаливний) прискорювач вагою в дві тисячі чотириста кілограмів - і друга ступінь з двигуном на рідкому паливі вагою в дві тисячі сто кілограмів. Ракета Р-302 мала дальність в 160 кілометрів і висоту досяжності майже в 40 тисяч метрів. Пороховий прискорювач розганяв власне ракету до 840 метрів на секунду, а вже маршовий двигун доводив швидкість до тисячі ста метрів на секунду. І далі ракета летіла по інерції.
  Серійне виробництво ракет почалося в 1939 році на Дніпропетровському Машинобудівному Заводі (ДМЗ). Там же, на ДМЗ, випускали і станції наведення ракет. Виробництво станції розвідки і цілевказівки почали в Запоріжжі, на заводі "Іскра ", навчання майбутніх офіцерів зенітно-ракетних військ велося в Дніпропетровському радіотехнічному інституті на військовій кафедрі та Житомирському військовому інституті військ Протиповітряної оборони. Особовий склад - сержантів та молодших спеціалістів для ЗРВ готували в учбових полках Центрів Бойового Навчання "Десна", "Широкий Лан", "Яворів".
  Поставки системи у війська почалися в 1941 році. В березні на більшості об"єктів проводилося налагодження апаратури, доводка вузлів та агрегатів комплексів. На початку квітня 1942 року закінчилися випробування всіх комплексів по протиповітряній обороні Києва і Система була прийнята на озброєння. В кінці липня, на початку серпня 1942 року Систему мали поставити на бойове чергування. Для її експлуатації була створена Окрема Армія Військ Протиповітряної Оборони під командуванням генерал-майора Шептицького . Вона складалася з трьох зенітно-ракетних дивізій, двох зенітно-артилерійських дивізій, п"яти зенітно-артилерійських полків МЗА, бригади літаків-перехоплювачів, окремої радіотехнічної бригади, ракетно-технічної бази зберігання, окремих транспортних підрозділів і підрозділів забезпечення.
  На озброєнні зенітно-ракетних частин - комплекс "Беркут"; авіаційної бригади - перехоплювачі П-40 "Беркут"; зенітно-артилерійських дивізій - гармати калібру 127, 105, 90 міліметрів, полків МЗА - автомати калібру 40 міліметрів "Бофорс" і 20 міліметрів "Ерлікон" та великокаліберні зенітно-кулеметні установки і прожекторні батальйони; радіотехнічної бригади - РЛС типу П-8, П-10, П-30...
  Дивізії займали рубіж оборони: перша - по правому березі ріки Тетерів від Радомишля до впадіння в Дніпро, друга і третя - по дузі від Косачівки на Дніпрі, через Остер, Бобровицю, Яготин до Переяслава. Зенітна артилерія Окремої Армії ППО мала "знімати" ворожі літаки з середніх та малих висот: нижня межа досяжності становила для ракет типу Р-301 - 3000 метрів, для ракет типу Р-302 - 1500 метрів.
  Кожна дивізія мала п"ять зенітно-ракетних полків, полк складався з п"яти зенітно-ракетних дивізіонів. Основною одиницею системи був зенітно-ракетний дивізіон. Він мав шість стаціонарних пускових установок на бетонній основі розташованих колом навкруг станції наведення ракет - кабіна К-1. Пускова установка мала круговий обстріл, ракета стартувала з похилої направляючої під кутом в 45 градусів до горизонту. Перезаряджання здійснювалося двома перезаряджаючими машинами ПМ, які ховалися в залізобетонному укритті, здатному витримати тонну фугасну бомбу, кожна. В тому ж укритті зберігалися по п"ять ракет на кожну ПМ в незаправленому стані. Дивізіон міг обстрілювати по дві цілі одночасно з наведенням на кожну ціль по дві ракети. Тобто, зенітно-ракетні дивізії могли одночасно обстріляти - і збити з вірогідністю 95 відсотків - сто п"ятдесят ворожих літаків. Відразу після пуску кожна ПУ перезаряджалася і наступний залп дивізіон міг видати за дві-три хвилини. І так до повної витрати всього боєкомплекту ракет.
  Зенітно-ракетний паркан такої висоти і щільності зводився з однією метою - перетворити в алюмінієві уламки, сосново-березові тріски та перкалеве дрантя нескінченну масу радянських бомбардувальників типу ТБ-7, ДБ-3Ф та інших, які в один недобрий ранок покладуть початок Великого Визвольного Походу Червоної армії несподіваним вторгненням в повітряний простір Української Держави, і вийдуть на периметр оборони Києва заздалегідь відпрацьованими ешелонами. Слід було враховувати, що комуністи кинуть у бій одночасно відразу тисячу або й більше крилатих машин з бомбовим навантаженням...
  Однак немає меж досконалості.
  Зенітний комплекс "Беркут" ще тільки розроблявся, випробувався і приймався на озброєння, а на зміну йому ішов новий - мобільний комплекс. Рішення про створення мобільного комплексу було прийняте після перших випробувань нової керованої зброї. Ініціатором стала "фірма" Сергія Корольова, який ще на початку 1936 року висунув ідею створення керованої зенітної ракети. Але після прийому в Гетьмана, як прийняли Місячну програму, її здійснення відійшло на другий план. І лише успіхи "Укргеометеорології" Дмитра Біленкіна змусили Корольова згадати, хто перший висунув і хто почав втілювати в життя цю ідею.
  А чого б не втілювати, народні обранці про захист столиці від повітряного супостата потурбувалися, грошей на цю справу відпустили силу-силенну: і на радіолокатори, і на системи попередження про повітряний напад, і на будівництво командних пунктів та сховищ, непробивним залізобетоном захищених, і на нові ракетні та радіозаводи, де все це добро вироблятися буде. Це ж скільки робочих місць! Це ж скільки техніки та матеріалів! А їх поставка - нові робочі місця відповідно! У всіх, хто в цих великих діяннях участь прийме, грубі гроші з"являться. І будуть вони купляти нові дома та квартири, і легкові автомобілі будуть купляти, і холодильники, і пральні машини, і телевізори, і меблі, і зручний красивий одяг та взуття, та ще багато-багато чого... А це, відповідно, знову ж нові робочі місця і нові забезпечені громадяни з немалими грошенятами в кишені та планами придбання нових будиночків, квартир і модних унітазів...
  Однак бюджет Української Держави був все-таки не бездонним і витрачати гроші на такий самий комплекс, нехай навіть із кращими характеристиками, ніхто б нікому не дозволив. І Сергій Павлович вдало використав недоліки системи "Беркут". А їх було немало, з огляду на те, що цей комплекс був першим.
  Характер військових дій передбачався маневреним, на відміну від позиційної м"ясорубки Великої війни. І стаціонарні комплекси, навіть надвеликої досяжності, в бойовій обстановці, яка швидко змінюється, забезпечити оборону території України не могли. Більш того, стаціонарні комплекси не мали змоги обороняти навіть крупні об"єкти при виникненні загроза з нового стратегічного напрямку. І до цього додавалася велика вартість комплексу "Беркут". Таким самим "зенітно-ракетним парканом" захистити Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Кримський півострів, Вінницю, Львів, Житомир і Брест-Литовський з огляду на обмежені кошти неможливо. Тому вже на початку 1938 року було прийнято рішення перейти на мобільні зенітно-ракетні комплекси. Це дозволяло, крім того, вирішити ряд нових тактичних задач, наприклад, здійснювати вихід з-під удару противника шляхом зміни позиції, діяти із засідок, висувати ЗРК на нові напрямки, змінювати резервними виведені з ладу комплекси.
  Ще однією чеснотою такого мобільного комплексу була можливість проводити виготовлення і комплектацію нової техніки в заводських умовах, а також остаточно налагоджувати апаратуру централізовано на спеціальній базі, без виїзду цивільних спеціалістів в бойові частини, які експлуатували комплекси.
  В ініціативному порядку Корольов організував конструкторське бюро з молодих інженерів, які й зайнялися зенітними ракетами. Вже в кінці тридцять восьмого року був готовий проект, а в 1939 проведені перші пуски ракет мобільного комплексу К-75. Ракета цього ЗРК так само, як і ракета Р-302 ДМЗ була двоступеневою, однак мала вдвічі меншу дальність - 75 кілометрів, і висоту досяжності - 20 тисяч метрів.
  Основною тактичною одиницею мобільного ЗРК так само був зенітно-ракетний дивізіон. Він складався з радіотехнічної батареї - станції наведення ракет (кабіна К-1), станції розвідки і цілевказівки (К-2); стартової батареї з шести пускових установок; дизель-електричної станції; транспортної батареї.
  Оскільки новий комплекс міг одночасно обстрілювати тільки одну ціль - був одноканальним по цілі, хоча й міг її обстріляти відразу трьома ракетами, то кожен зенітно-ракетний полк мав командний пункт (К-9) для керування вогнем п"яти-восьми дивізіонів. Кожен командний пункт - кабіна К-9 - має власний локатор для виявлення цілей - П-14 "Парус". Таким чином, бригада двополкового складу з десяти дивізіонів може обстрілювати одночасно до десяти повітряних цілей, збити їх, перезарядитися і обстріляти наступні десять цілей. І так до витрати всього боєзапасу в десять ракет на кожну пускову...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"