Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Ретроспектива-5. Шлях воїна

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Курс молодого бійця

  Шлях воїна*
  
  Що таке шлях воїна: рух до смерті, довжиною в
   життя чи дорога честі?
  Перемогти страх - перший крок на шляху воїна
  
  За вікном сутеніло. Старовинний годинник в кутку кабінету мелодійно пробив вісім разів. Довгий маятник ось уже який рік не зупиняв свій рух. Федорчук підвівся з крісла, підтягнув блискучі, сяючі золотом полірованої бронзи гирі, запнув важкі, темно-синього оксамиту, штори на високих вікнах і ввімкнув торшер в кутку. Кабінет залило м"яке зеленувате світло. Іван Остапович втомлено сів у глибоке шкіряне крісло поруч з торшером, відкинувся на спинку, розслабивши м"язи. Сон чи не сон? Буття чи небуття? Десь глибоко в підсвідомості б"ється думка, але вона так далеко, що не зрозуміло, звідки долітають її ледь чутні імпульси: із глибини єства?.. із зовнішнього світу?.. Таку здатність абстрагуватися від свого "я" Іван Остапович виробив давно, під час своїх мандрів по світу в молодості. Кілька хвилин самовідключення і Федорчук зовсім інший, ніби після кількох годин міцного сну: голова свіжа, думка працює чітко і ясно.
  Він багато років перебував далеко від України, в Африці, Китаї, Японії, островах Полінезії, Південній Америці, Канаді. Не дивно, що в його робочому кабінеті, ніби в етнографічному музеї, було немало речей, згадка про минулі подорожі в екзотичних країнах: ритуальні маски чаклунів, порцелянові вази, розмальовані драконами і чаплями, старовинні бронзові статуетки буддійських божеств, різьблені дрібнички з слонової кістки, скриньки червоного та чорного лаку, інкрустовані перламутром. На спеціальній підставці між книжковими шафами під склом зберігався самурайський меч. Над шафами розміщені були його мисливські трофеї - роги оленів, бивні словнів, ріг носорога. Для будь-якого колекціонера - безцінні скарби...
  А головний скарб кабінету був захований в цих масивних книжкових шафах. Більше трьох тисяч томів з різних напрямків людської діяльності було зібрано за склом на дубових полицях. Потяг до книг у малого Івана пробудився давно, в дитинстві, коли малолітнім хлоп"ям пас гусей на березі річки. З того часу багато води утекло в тій річечці до синього моря і далекого океану, проте любов до книг у Івана Остаповича не пройшла. В цих шафах рідко який том мав менше дюжини його поміток і півдесятка закладок. З кожною книгою він працював, кожну вивчив, кожну так чи інакше використовував у своїй роботі. Ще більше книг було зібрано у його приватній бібліотеці на першому поверсі будинку. Там було ледве не два десятки тисяч томів. Бібліотека регулярно поповнювалася новими томами і науковими журналами, які надходили за замовленнями Івана Остаповича з багатьох країн Європи, Азії та Америки. Тільки її книжками Федорчук користувався за потребою, хоч часто книги з бібліотеки займали місце в кабінеті.
  Федорчук дістав з сейфу течку з документами і сів до письмового столу. Переглядаючи зібрані в ній папери, в яких містилися звіти про темпи зростання випуску промислових товарів, Іван Остапович відчув, як його охоплює ота нетерплячка діяльності, адміністративне свербіння, що передувало шаленому спалахові енергії, яка запалювала й інших. Звичайно, коли це траплялося, Федорчук працював цілодобово, навіть на сон витрачаючи не більше чверті години сім-вісім разів на добу. Потім спалах згасав і ритм його роботи входив в звичайні рамки. Але він давав поштовх підлеглим, спрямовуючи їхню діяльність у потрібний бік. Не заважаючи їм працювати, Іван Остапович тільки контролював діяльність помічників, втручався лише в разі крайньої потреби і робив це, як правило, непомітно. Втім, бували винятки, і тоді летіли зі своїх посад недбалі чи не надто ініціативні виконавці, і часом падали дуже низько.
  Сейф у кабінеті не один. І папери в течках не тільки з переліком того, що випустила і в якій кількості українська промисловість. Хоч працює Федорчук у Секретаріаті Гетьмана України. І посада його зветься буденно і нецікаво - радник Гетьмана з економічних питань. Радників у Павла Петровича Скоропадського десять, у кожного своє поле діяльності. За яке кожен і відповідає. А Іван Остапович відповідає за все - він генератор нових ідей, він задумує те, що потім втілюється в "українське економічне чудо". Бо назвати інакше те, що він зробив в Україні за минулих двадцять з лишком років, було просто неможливо.
  Новий, 1940 рік почався добре: скінчилася громадянська війна в Іспанії. Тільки-тільки відгриміла. І завершилася вона повним розгромом комуністів. Мета сталінської політики в Іспанії полягала в тому, щоб змусити Францію і Англію відмовитися від умиротворення Гітлера та Муссоліні і стати на шлях активної протидії Німеччині та Італії. Той, хто хоч трошки в політиці тямить, розуміє: спроба товариша Сталіна підпалити Європу з-за Піренеїв провалилася. А отже, в близькому майбутньому товариш Сталін спробує підпалити Європу з іншого кінця. Тим більше, що Радянському Союзу вдалося погасити пожежу біля своїх східних кордонів, розгромивши японські війська на річці Халхін-Гол в минулому тридцять дев"ятому році. Результатом тієї неоголошеної війни стала жахлива поразка, якої ще не траплялося у всій попередній історії Японії. Правда, був ще прикордонний конфлікт у тридцять восьмому році на озері Хасан. Дуже дивний конфлікт, після якого помінялося керівництво Далекосхідного фронту. Конфлікт, що раптово почався, і так само раптово згас. І коли цей прикордонний конфлікт на Хасані був не досить успішним для Червоної Армії, то розгром 6-ї японської армії в Монголії мав для Радянського Союзу стратегічні наслідки: японська агресія в північному напрямку була зупинена і повернута в інший бік. Федорчук має певні відомості - уряд Країни Сонця, що сходить, спрямує свою експансію не в Сибір і Примор"я, він звернув свій погляд на країни Південно-Східної Азії. А отже, коли Сталін в майбутньому потрапить в критичну ситуацію в Європі, японські генерали, пам"ятаючи отримані на Халхін-Голі уроки, не зважаться напасти на Радянський Союз.
  Ту операцію Червоної Армії в монгольських степах ретельно вивчали українські генерали і офіцери. Висновки насторожували: те, що червоні маршàли обговорювали в середині двадцятих років, в кінці тридцятих радянські полководці застосовували на практиці. Недоліки кривавих бойовищ Великої війни були враховані і набутий досвід втілився в теорію "глибокої операції". Халхін-Гол - це перша в двадцятому столітті блискавична війна, "бліцкриг" в чистому вигляді. Це перше в історії правильне застосування крупних мас танків для удару в глибину. Тут вперше артилерія мала небувалу концентрацію на вузьких ділянках фронту. Це зразок абсолютної раптовості нищівних ударів - за півтори години з початку бою японська артилерія не зробила жодного пострілу і жоден японський літак не здійнявся в повітря.
  Так само, як і в Іспанії, в далекій Монголії перевірялися теоретичні викладки і відпрацьовувалися на практиці операції майбутньої війни. І коли порівняти те, що говорилося в Радянському Союзі в двадцятих роках з тим, що відбувається в кінці тридцятих, виникає питання, до чого готуються товариші комуністи? До оборони своєї країни? Від кого? В трудах радянських політичних і військових вождів коли про оборону і йшла мова, то тільки про оборону особливого роду: несподівано завдати удару по території противника і цим захистити себе і справу Світової Революції. І до цього заздалегідь готують радянських людей.
  В газеті "Правда" кожна передовиця говорить про війну, майже кожна стаття закликає міцнити оборону, тільки про війну оборонну - ні слова. Коли про оборону і йде мова, то лише в тому розумінні, що Червона Армія завдасть превентивний удар і блискавично перенесе бойові дії на територію противника. І не тільки в газеті "Правда", література, музика, кіно - все спрямоване на підготовку населення Радянського Союзу до війни. Навіть в книжках для дітей присутня війна. У того ж Гайдара світ - це низка безперервних воєн. Війна у нього або вже йде, як у "Р.В.С." або десь на периферії, як у "Блакитній чашці"...
  І поставало питання: хто той противник, на території якого наступного разу застосують свої знання і вміння сталінські маршàли? Такий от неспокійний сусіда виявився в України...
  Іван Остапович дістав іншу теку з сейфу. В ній зібрані відомості про стан в Радянській Росії. Події двадцятирічної давнини змусили українців з особливою увагою ставитися до свого північного сусіди. Не одна та коротка війна була причиною недовіри та пильної уваги. Прикордонні конфлікти, які йшли аж до середини двадцятих і стихли в двадцять шостому році, не давали сподівань на мирне співіснування...
  Весною цього, сорокового року, пройшов вісімнадцятий з"їзд ВКП(б). Ось папка зі стенографічним звітом цього з"їзду. Минулого тридцять дев"ятого року закінчилася друга п"ятирічка, але плани на наступну були затверджені комуністичним толковищем тільки цього року. Чому так, можна зрозуміти з матеріалів цього з"їзду. Коли попередній, сімнадцятий з"їзд, можна назвати з"їздом розстріляних, оскільки він проходив перед чисткою і більшість його делегатів було знищено, то нинішній з"їзд сталінських висуванців можна назвати з"їздом воїнствующих. З аналізу промов можна зробити два висновки: по-перше, глибоке задоволення від закінчення чистки, як завершального етапу побудови соціалізму в одній окремій країні, і, по-друге, особливо сильне бажання делегатів перенести соціалістичне будівництво в інші країни.
  Промова Сталіна була миролюбною. В цій промові були намічені основи зовнішньої політики на найближчі кілька років. Комуністичний вождь говорив про успіхи в справі будівництва соціалізму і висловлював побоювання, що Радянському Союзу буде важко продовжувати свій мирний творчий труд, оскільки нова імперіалістична війна стала фактом. М"яко покартавши агресорів - Італію, Німеччину та Японію - і осудивши їх, суворо засудив Англію, Францію і США за їхню політику невтручання, яка дозволяє агресорам творити свою чорну справу. Вождь світового пролетаріату звинуватив "буржуазні демократії" в бажанні натравити агресивні країни на Радянський Союз, заохочуючи тишком-нишком їх до нової європейської війни, щоб потім, коли всі досить ослабнуть, виступити зі свіжими силами і продиктувати ослаблим у взаємній прі свої умови. "І дешево, і мило!" - закінчив цей огляд радянський лідер. Фактично в своїй доповіді Сталін намітив основи зовнішньої політики СРСР на найближчі роки, звично приписавши свої наміри іншим. Нова війна в Європі не за горами, такий можна було зробити висновок
  Але хто почне її? Італія загрузла в Ефіопії, ледь-ледь виплуталася з "маленької переможної" війни в Іспанії і розпочати серйозну колотнечу в Європі не зможе. Японія в Азії, її дії в Китаї на європейські справи не вплинуть. Німеччина втратила свого агресивного лідера під час Судетської кризи, коли німецькі офіцери, злякавшись нової війни, здійснили замах на Гітлера і все вище керівництво НСДАП було знищене... Там зараз не до війни, соратники "коричневого єфрейтора" ділять владу в країні. Та й рано Німеччині воювати, німці ще не оговталися від Версальських обмежень. На що тоді розраховують комуністи?
  А промовами і самою атмосферою з"їзду Сталін та його соратники дали зрозуміти партії і країні: Радянський Союз готує велику війну. Отже, скоро повинно початися практичне втілення в життя ідей та лозунгів цього комуністичного толковища. Ніби немає того, хто знову розведе пожежу війни в Європі. Що ж, довго чекати не доведеться. Скоро визначиться новий претендент на роль підпалювача війни.
  Іван Остапович добре знав чим закінчилася Германська війна для Російської імперії Романових. І не останнє значення в тому фіналі мала непідготовленість промисловості до війни. Снарядний і патронний голод привів до мільйонних втрат, здачі ворогу Королівства Польського і Прибалтики. Знадобилися жахливі поразки перших років, щоб промисловість почала працювати на потреби війни. Переводити на воєнні рейки її довелося після поразок в чотирнадцятому і п"ятнадцятому роках, коли дух війська був підірваний, а бацила революції роз"їла імперію зсередини. Відомо, чим скінчилося для государя-імператора подібне нехтування забезпеченням армії. Чи входить такий фінал в розрахунки товариша Сталіна? Напевно, що ні.
  Громадянська війна і післявоєнна розруха підірвали російську промисловість. Сотні тисяч спеціалістів, на власній шкірі відчувши принадність комуністичної влади, покинули Радянську Росію, багато їх осіло в Україні. Не стало людей, які могли і вміли будувати великі кораблі, паровози, сталеплавильні печі, вугільні шахти і залізниці. Без них пішло прахом те, що було створене раніше. Тому важку промисловість в Радянському Союзі комуністам довелося створювати заново. В СРСР проведені колективізація і індустріалізація. Для чого потрібна колективізація? Для індустріалізації. Індустріалізація куплена великою ціною. З Радянської Росії потоком пливли титанічні запаси золота, платини, алмазів. На продаж пішло все, що нація створювала і накопичувала протягом століть. Продавалися і зараз продаються на закритих аукціонах ікони і коштовні книги, картини майстрів Відродження і колекції діамантів, скарби музеїв і бібліотек, церков і монастирів. На експорт з Країни Рад йде ліс та вугілля, нікель та марганець, нафта і бавовна, ікра і хутро. І ще багато, багато чого. Однак всього цього не досить для створення потужної промисловості і тоді Сталін зважується на криваву колективізацію. Селян силою, кулеметним вогнем Червоної армії заганяють в колгоспи, щоб потім забирати даром у них хліб. Весь хліб. Комуністи назвали цей грабунок "перекачка коштів з сільського господарства у важку індустрію". В черговий раз з часів Великої Смути над Росією на повен зріст постав привид людоїдства. А Сталін в цей страшний час продає за кордон мільйони тонн хліба.
  Для чого потрібна радянській владі ця індустріалізація? Для чого потрібні комуністам мартени, конвертори, коксові батареї, прокатні стани, глиноземні заводи? Для чого зводять американські інженери авіаційні, автомобільні і тракторні заводи, для чого арештовані конструктори проектують в "шарашках " літаки і підводні човни? Може комуністи на чолі з товаришем Сталіним хочуть підняти життєвий рівень радянських людей? Зовсім ні, цей рівень опущено нині так низько, яким він не був з часів, мабуть, монголо-татарської навали. Зате зростає випуск зброї, новітньої зброї. У великих кількостях і дуже високої якості. На початок першої п"ятирічки у комуністів було лише дев"яносто два танки, на кінець - більше чотирьох тисяч. За дві п"ятирічки одних літаків випущено понад двадцять чотири тисячі. Бойових, в основному.
  Розпочата в тридцять сьомому році, завершується Велика чистка. Саджають і стріляють менше, навіть випускають тих, хто був посаджений раніше. В кінці тридцять восьмого завершилося велике партійне кровопускання. Кровопускання йдуть на користь, видалена гнила кров з тіла ВКП(б), і партія комуністів процвітає. Сталін змінив верховне керівництво і розквітла партія вступила в новий етап свого існування. Він почався вісімнадцятим з"їздом і самі комуністи назвали його з"їздом підготовки до війни.
  Великої "Визвольної" війни Радянського Союзу проти капіталістичних пригноблювачів.
  Сталін повністю підкорив країну своїй владі. І нині головний його інтерес зосереджено поза межами Радянського Союзу. Про це свідчить передовиця "Правди" - звична манера кремлівського диктатора оголошувати свої плани на весь світ, щоправда, приписуючи їх іншим. Але щоб в його планах розібратися, потрібно розуміти, що відбувається в Росії. Тільки мало хто хоче цим займатися, все заплутано, все дивно, простіше оголосити кремлівського диктатора божевільним кривавим маніяком, то ж ніхто їм не вірить, тим розумникам, не до того Європі. Ніколи, час не чекає, бізнес робити потрібно.
  Починаючи з кінця двадцятих років чисельність Червоної Армії почала непомітно, дрібними кроками, рости. До кінця 1938 року всі дивізії стали кадровими. Проте до рубіжної межі - одного відсотку від чисельності населення РСЧА ще не сягала. Цей Рубікон Сталін переступив на початку нинішнього, сорокового року. Дев"яносто шість стрілецьких дивізій - це більше, ніж у самий пік Громадянської війни, коли комуністичний режим боровся за своє існування. Лідер Радянської Росії явно на щось зважився. А взявшись за справу, цей "кухар гострих страв" - за висловом більшовицького вождя Леніна, - йтиме до кінця. Як ішов у справі підкорення російського села, що багатіло і чим далі, тим більше виходило з-під контролю. І тоді в тридцятому Сталін вирішив покласти цьому край. За три роки колективізації він поставив мужика на коліна. Переломив хребет російському селянству, але довів задумане до кінця. Далі навіть і нікуди.
  І озброїти військо було чим. Червона Армія швидко насичувалася новою, сучасною зброєю. Нові гармати і гаубиці, танки і бронемашини, літаки і кораблі розроблялися в другій половині тридцятих років, були прийняті на озброєння в кінці тридцятих і випускаються промисловістю на початку сорокових. З тридцять дев"ятого року Червона Армія отримала від промисловості більше сорока тисяч новітніх артилерійських гармат і мінометів. Замість ветеранів: мосінської трилінійки і "максима" радянська піхота отримала автоматичну зброю, яка не поступалася, а часом і перевищувала іноземні зразки. І відновлена воєнна промисловість була здатна випускати цю сучасну зброю у великих кількостях і високої якості. А якість цієї продукції довела війна в Іспанії, куди російські комуністи поставляли літаки і танки, кулемети і гармати, автомобілі і військове спорядження. Високий рівень радянської зброї підтвердили далекосхідні конфлікти. Але для великої європейської війни зброї потрібно значно більше, накопичені запаси витратяться швидко.
  Отже, комуністам ще необхідно провести мобілізацію промисловості і перевести її на режим воєнного часу. Потрібно створити резерви робочої сили, які будуть в тилу виробляти зброю, потрібно створити умови, щоб ця зброя була високої якості. Останні донесення розвідки, військової, та з боку СБУ і МЗС, про підготовку нових указів радянського уряду свідчать про те, що таке переведення вже почалося.
  На початку цього, 1940 року в СРСР у всіх підрозділах партійної структури від ЦК союзних республік до райкому створені воєнні відділи. А структура комуністичної партії - це структура управління радянською державою. Через ці відділи партія взяла під свій контроль процес підготовки країни до війни. Воєнні відділи повинні направляти і контролювати процеси накопичення запасів, переведення промисловості, сільського господарства і транспорту на режим воєнного часу. Через ці відділи комуністи будуть керувати складним і важким процесом підготовки населення до війни. В РСЧА все більше комуністів, на початок року їх близько півмільйона. У Військово-політичній академії РСЧА проходять перепідготовку партійні лідери. І в Центральному Комітеті партії військових також більшає. Партія керує військовим будівництвом, а в самому ЦК засідають лідери армії, флоту, військової промисловості. Дивина, та й годі...
  Федорчук закрив течку в сейф і задумався. Хто першим стане жертвою кремлівських мрійників? Проти кого нагострив нині свою сокиру товариш Сталін? Проти країн Балтії? Фінів? Маньчжурія, Китай - на ці території претендують японці і ведуть там безперспективну війну. Застрягли, як у болоті, і борсаються. Афганістан? В двадцятих роках комуністи вже пробували прорватися через цю країну до теплих морів, щоб вмочити копита червоних коней у води Індійського океану. Тоді не вийшло. Навряд чи вийде зараз. А може Іран спробують "совєтізувати" спадкоємці Маркса-Леніна? Можливо. Тільки це не вирішить внутрішніх проблем комуністичної влади. Приклад процвітаючої України, ось він, поряд, не дасть спокійно спати кремлівським мрійникам. Тим більше, можна спокусити сусідів: румуни і поляки не забули двадцятий рік, коли отримали одкоша, спробувавши захопити Бессарабію і Галичину. І досі мріють про реванш...
  Він підійшов до свого письмового столу. На ньому була тільки одна прикраса - велика рожева мушля на письмовому приладді з білого мармуру. Цю мушлю Іван Остапович колись підняв з дна океану, там виловив і велику чорну, грушовидної форми перлину. Перлина була подарована дружині, а ось мушля знайшла притулок на його робочому столі. Вона нагадала Івану Остаповичу роки, коли мандрував далеко від України, пройшовши в своїх мандрах мало не весь світ, від Кейптауна до Аляски...
  Полтавська земля здавна давала світові могутніх людей. Іван Піддубний, неперевершений силач і борець родом з села Красенівки, між Лубнами і Золотоношею, яке зовсім недалеко від рідного села Івана Остаповича. Коли шістнадцятирічний Іван покинув рідну домівку, Піддубний вже гримів на просторах Російської імперії, був живою легендою серед борців не тільки Росії, але й Європи. Бог Івана Федорчука, звичайно, також здоров"ям не скривдив, під два метри ростом, заввиграшки гнув, скручував і зав"язував вузлами залізні шворні. (Якось Івась спересердя - щоб зігнати злість за несправедливу покару - зламав підкову - нічого іншого під руками не трапилося, хоча в його роду гнути підкови було не зовсім пристойним. Дід його того разу навіть побив, щоб не займався чортзна-чим і не ганьбив рід дурними витівками.)
  Отож, зовсім зеленим юнаком покинув домівку Іван і пішов у великий світ. Спочатку працював у порту, вантажником. Одеські амбали прийняли молодого селюка, але у славному Чорноморську Федорчук затримався ненадовго. Зманив його один капітан, приваблений великою силою хлопця. Два роки ходив по Середземному морю Іван, потім потрапив до цирку, став так само, як і Іван Піддубний, борцем. Трапилося це у Франції, спокусив його директор того цирку швидкою і гучною славою. Зманив, як потім виявилося, на свою голову. За рік набрався досвіду і вміння Іван Федорчук, заввиграшки клав на обидві лопатки своїх супротивників. Але був гарячий та швидкий на розправу, норов мов у молодого бугая хлопець мав шалений. Спробував обманути його той директор і зопалу зламав йому карк молодий силач. Довелося Івану Остаповичу тікати з Франції. Так він потрапив до Африки. Мив золото на копальнях, полював на слонів і носорогів, набирався уму-розуму. Бурська війна застала його в Капській колонії.
  "Трансвааль, Трансвааль, ти весь гориш у вогні..." Так Іван Остапович вперше потрапив на театр воєнних дій. На тій війні Федорчук зустрівся з молоденьким гімназистом, який втік допомагати бурам воювати за свою свободу. Пилип Петровський прагнув захищати свободолюбові республіки, начитавшись романів Купера і Буссенара. Іван Остапович до того часу вже викинув рожеві окуляри, але лишитися осторонь тієї боротьби не зміг. Вони потоваришували. Після поразки бурів доля закинула їх на острови Полінезії, потім в Австралію. Були вони рибалками, добували перлини, потім потрапили на американський китобій. В дев"ятсот третьому Пилип Петровський повернувся на Батьківщину, а Іван Остапович подався на будівництво Панамського каналу. Там швидко став з простого землекопа майстром, мав швидкий і гострий розум, за два роки зробив непогану кар"єру. Потім подався до Північно-Американських Сполучених Штатів. Вчився і працював, працював і вчився. Основним його учителем було і залишалося життя, бо навіть всі професори університетів давали менше знань, ніж найменша практична робота. Потім Іван Остапович приказував, що найдовше він заробляв свій перший мільйон, а всі інші він просто додав до першого. Звичайно, це був тільки жарт. Але пару десятків мільйонів доларів він зміг заробити досить швидко і законним шляхом. Несподівано виявилося, що має Іван Остапович неабиякий хист до управлінської діяльності, саме здатність приймати правильні, хоча не очевидні, а часом і парадоксальні, проте доцільні рішення допомогла йому зробити в "країні рівних можливостей" кар"єру "правильного мільйонера", от тільки починалася вона не від маленького ящика чистильника взуття, а з гвинтівки Маузера в пропаленому жарким південним сонцем африканському буші і лопати землекопа в Панамі. Здавалося, йтиме він і далі торованим шляхом...
  В дев"ятсот сьомому Федорчук побував на Батьківщині і той візит його не надихнув на повернення до рідних пенатів. Навпаки, там, в "країні жовтого диявола", в Америці, він вже вкусив тієї свободи, після якої не з"явиться безглузде бажання терпіти владу та сваволю безвідповідальних чинуш-бюрократів. А Іван Остапович був ще зовсім молодим, щоб мучила ностальгія. Тому й не думав Федорчук тоді про своє повернення додому і побувати ще раз на Батьківщині не сподівався. Правда, одружився на дівчині зі свого села і разом з молодою дружиною повернувся в Чикаго, де розпочинав свою діяльність Генрі Форд, даючи початок автомобільному бумові. Новий Світ навально сунув стовповою дорогою прогресу і така його хода енергійній і амбітній людині - а Іван Остапович Федорчук був амбітним і енергійним - була до вподоби.
  Правда, дорога була одна і досить вузька, на цьому шляху Новий Світ неодмінно мав зіткнутися зі Старим. Слабший мав поступитися сильнішому своїм місцем на Олімпі, двом там місця не було. У Європі ж великих держав було більше, ніж дві, і на її Олімпі вже давно стало затісно. А що краще знесилює великі держави, як не Велика війна? І відчуття війни носилося в повітрі Європи. В двадцяте століття світове співтовариство вступало в готовності почати воєнний конфлікт, який не баченою ще пожежею охопить всю планету. Чому так сталося? Можна сказати, що причин війни було чотири: над Британською імперією не заходило сонце, кайзера Вільгельма не пускали в Париж, Бісмарк посварився з Росією, а президент Рузвельт дав привід газетярам зображати себе у вигляді садівника, який саджає "дерево імперіалізму".
  Протиріч між імперіями Старого світу назріло стільки, що Велика війна між ними мала спалахнути неодмінно. Жадібність англійської еліти, зарозумілість французької, бездарність російської і особливе становище американського капіталу були повитухами жахливого планетарного конфлікту. Німецький рейх і німецький капітал також приклади руку до його створення, але у своїх діях по відношенню до зовнішнього світу вони були найбільш переконливі, а отже, найменш винні. Бурська війна, якою почалося двадцяте століття, стала провісником великого континентального кровопускання, до якого європейські держави готувалися, починаючи з двох останніх десятиліть дев"ятнадцятого століття.
  Федорчук це розумів і тому поспішив залишити Європу, яка стала чужою. Початок Великої війни застав його в Канаді. Те, що Російська імперія встряла у цю бійку, здивувало Івана Остаповича несказанно. Вже після заворушень дев"ятсот п"ятого всім було зрозуміло, що нова війна принесе потрясіння ще більші, ніж Японська. Логічно було сподіватися, що російський імператор зробить все можливе, аби уникнути для своєї країни нового випробування. Однак, однак, однак... Велика війна, яка стала прологом всього двадцятого століття, стала й початком загибелі великої імперії Романових. І участь Росії у цій війні не обіцяла династії нічого доброго. Що ж, коли Бог хоче когось покарати, подумав тоді Федорчук, він позбавляє нещасного розуму. (А злі язики казали, що останній російський імператор його взагалі не мав.)
  Однак Іван Остапович - попри свої переконання бути подалі від європейських розборок - повернувся в Україну ще до того, як загриміли гармати. Тут він зустрівся зі своїм старим приятелем, Пилипом Петровським, який обрав собі кар"єру військового. Їм не було чого критися один від одного, обоє сходилися на тому, що нічим добрим нова війна для імперії не скінчиться. Але коли Петровський був прибічником незалежної і сильної української держави, то Іван Остапович притримувався більш поміркованих поглядів, вважав, що Російська імперія силою обставин в ході цієї війни перетвориться в федеративну державу. Мандруючи по закордонах, він бачив, як живуть українці в Європі, в Америці, і порівнював з тим, як живуть його земляки по обидва боки Дніпра. І це порівняння було не користь Російської імперії. Причиною цього Іван вважав державний устрій Росії, який по своїй природі не давав розвинутися талановитим людям. Проте він розумів, що змінити щось на краще без докорінного зламу всієї російської держави буде неможливо.
  Природний плин подій розставив все на свої місця.
  Зрозуміло, влади більшовиків у Росії ніхто не бачив навіть у моторошних снах, але вжиті ще при Центральній Раді Петровським та Федорчуком заходи дали згодом свої плоди. Центральним питанням в сімнадцятому році стало земельне питання. Іван Остапович вірно передбачив, що селяни - більшість населення України, - підуть за тим, хто забезпечить їм право користуватися землею і плодами своєї праці на цій землі. Звичайно, в смутні часи селяни не проти того, щоб пограбувати, прихопити те, що погано лежить, така вже в них психологія. Але тільки до того моменту, коли це для них безпечно. Проте своє, кровне селяни будуть захищати до останнього. Федорчук зробив на це ставку і не помилився.
  А коли скінчилася війна і вдалося загасити конфлікти на кордонах України - на українські землі було багато бажаючих, від польських панів і румунських бояр до російських більшовиків - постало питання, яке місце займе Україна в післявоєнній Європі. Аграрна, зі слабкою економікою, така країна нікому там не потрібна, вона тільки створюватиме проблеми своїм сусідам, своєю слабкістю буде спокушати на новий розподіл між сильнішими, опиниться на задвірках прогресу, стане тягарем, якого прагнуть позбавитися. Це Федорчук розумів краще за інших в українському уряді. Там все ще витала ейфорія від здобутої нарешті незалежності, від об"єднання всіх українських земель в одній державі. Але вже в двадцятому році нагально постала необхідність закріпити здобуту незалежність економічно, вийти на самозабезпечення країни необхідними для розвитку промисловими товарами. А як це практично зробити, ніхто не знав.
  Найпершою постала задача забезпечення країни продовольством. Для того, щоб розвивати важку промисловість потрібні були люди. А де їх взяти, коли при такому примітивному сільському господарстві одного городянина могли прокормити тільки три селянина? Комуністи вирішили проблему геніально просто, загнавши селян в колгоспи. Сільське господарство радянської Росії було поставлене на промислову основу і міста забезпечені робочою силою. Однак навіть таким чином комуністи вирішити проблему забезпечення населення Радянського Союзу продовольством все одно так і не змогли. А для демократичної України шлях нового закріпачення селян був неприйнятим. Потрібні були інші рішення цієї проблеми.
  Іван Остапович знайшов рішення. Народними Зборами був прийнятий закон про мінімальну платню найманих працівників, а особливо, сільськогосподарських робітників. Бо який сенс в економіці, коли вона організована так незугарно, що не може створити для всіх, хто в ній приймає участь, гідного людини існування. Високі ставки заробітної плати є найвигіднішим діловим принципом. Це був один з уроків, які Федорчук отримав, працюючи у Форда. Поденна платня була достатньо високою, щоб батраки у заможних господарів, - яких комуністи в сусідній Росії назвали куркулями і яких винищували, як клас, тобто, в пень, до ноги, - не мали приводу для невдоволення. І одночасно економічними важелями змушували селян вводити на селі машинну працю. Звичайно, стрімкого ривка не відбулося, та на нього ніхто й не розраховував. Одночасно за ініціативою Івана Остаповича створювалися державні машинно-тракторні станції, з допомогою яких була проведена механізація сільського господарства. На перших порах ці "емтееси " були збитковими, але ж вони не для прибутку створювалися! Станції поставили на науково-промислову основу сільське господарство. Це відразу позначилося на кількості і якості сільськогосподарської продукції. Разом з МТС почалося велике будівництво транспортної інфраструктури: доріг з твердим покриттям, технічних станцій обслуговування. Відразу знайшлася робота для неледачих, це, по-перше, зняло соціальне напруження, яке могло виникнути з появою зайвих рук - бо на селі почали відмовлятися від примітивної ручної праці наймитів і батраків, машини обходилися дешевше і якість продукції була вищою. Ну, а по-друге, так колишніх селюків привчали до ритмічної - не на ривок, як віддавна звикли на селі, - щоденної праці.
  Одним з китів економічного плану Федорчука була свідома спрямованість на автаркію - самозабезпечення - України. Країна могла і повинна була утримувати себе сама. Іван Остапович виходив з того, що ставити залежність розвитку своєї економіки від попиту і пропозиції в інших країнах недоцільно. Попит в своїй країні можна організувати збільшенням грошей у покупців, в інших країнах цей найбільш ефективний спосіб розвитку неможливий. Давши гроші людям - у вигляді високої зарплати - Федорчук різко підвищив доходи селян, чим збільшив товарообіг між селом та містом, і дав поштовх розвитку спочатку сільськогосподарського машинобудування, а за ним і важкої промисловості. В часи Великої депресії, користуючись моментом, а економічну кризу Іван Остапович передбачив заздалегідь, щороку Україна ввозила більше мільйона станків для нових підприємств важкої індустрії. Тільки нових державних підприємств - в основному військової промисловості - було створено близько тисячі. До середини тридцятих років Українська Держава зробила гігантський ривок і ввійшла в першу десятку промислово розвинутих країн світу. Сільське господарство було досить розвинуте, природних ресурсів достатньо, щоб прокормити багатомільйонну націю, і грошей в українських громадян для виконання будь-якої роботи було досить. Потрібно було тільки правильно використовувати наявні природні, промислові і фінансові ресурси країни. Але Федорчук зібрав у свою команду потрібних для виконання далекосяжних задумів людей.
  Промисловий розвиток села вивільнив чимало робочих рук. Ті, хто виявився зайвим на селі подалися в міста, де була високооплачувана - про це команда Івана Остаповича особливо подбала - робота. Тут було де розвернутися кмітливій і не ледачій людині, заробити чесною працею собі і на хліб, і до хліба, і на все інше, що необхідно людині для щасливого і незалежного життя. Економічна свобода, вільне підприємництво принесли свої плоди. В двадцятих, тридцятих роках стрімко росли українські міста і разом з ними росла промисловість, наука, культура, ріс добробут людей. Вже через чотири роки після початку реформ, в двадцять сьомому, в українських містах жило майже сорок відсотків населення країни і це був тільки початок процесу. Київ, Харків, Катеринослав, Луганськ, Донецьк, Одеса, Житомир, Львів вже до початку тридцятих років перейшли мільйонний рубіж населення або наближалися до нього. Міста-мільйонники стали не тільки індустріальними, але й науковими центрами. За десять років незалежності тільки новостворених університетів в Україні з"явилося більше, ніж їх було у всій Російській імперії.
  Федорчук торжествував: його розрахунок справдився - праця людей на самих себе робила чудеса! Позбавлені бюрократичного батога над собою, без страху за те, що плоди їхньої праці відберуть, люди працюють з задоволенням і охоче, працюють добре. І, що найважливіше, вільна людина, працюючи на себе, завжди творець нового, її робота завжди творча. Підневільний виконавець, який, до того ж, позбавлений плодів своєї праці, вибирає завжди перший-ліпший варіант чи спосіб, а вільна людина завжди буде шукати найкращий. Завжди, це закон! І моральний стимул - свідомість того, що ти можеш зробити те, чого інші не можуть, - також немаловажний фактор. А ще усвідомлення того, що ти робиш інших - найперше, своїх ближніх, - щасливими, завжди приносить людині щастя. Щаслива ж людина працює з натхненням, - а з натхненням погано працювати неможливо в принципі, - і підноситься в своїй творчості до висот неймовірних. А от без творчості людина гірша за худобу, оскільки худобині важливо тільки не бути останньою в стаді. Людині ж потрібна мета в житті.
  Але саме для цього і потрібна державна влада! Без влади нічого зробити не вдасться!
  Цінності в суспільстві створює тільки робота. Тільки робота, труд виводить людину на дорогу до здоров"я, щастя, багатства. Її - скільки завгодно, важливо тільки, щоб людина, яка бажає і в змозі працювати, отримувала в повній мірі відшкодування за свій труд. Тому державна влада повинна бути такою, щоб у більшості людей не відбирали продукти їхньої праці. Всяка погоня за наживою - зло! Це причина, як не дивно, низької заробітної платні. Без високої платні не можна очікувати на хорошу роботу і навпаки, без хорошої роботи не можна платити високу винагороду за труд. І задача людини - виробляти не для наживи і спекуляції, яка є тією ж крадіжкою, а для споживання. В цивілізації немає місця для дармоїдства. Коли кожен окремий індивід нічого не дає суспільству, то і вимагати щось від суспільства він не має права. Ніколи не буде нестачі роботи для того, хто хоч би щось уміє робити, але у більшості воля до творчості частіше за все відсутня. І часто не вистачає рішучості і наполегливості у вивчені своєї роботи. Але всякий працівник, який думає про наполегливий труд, про найкраще виконання своєї роботи, досягне успіху. От тільки для більшості людей необхідність мислити дуже важка кара, для таких ідеальною є робота, яка не потребує творчого інстинкту. Робота, яка вимагає мислення в поєднанні з фізичною силою, рідко знаходить охочих - тому постійно потрібно шукати людей, які люблять діло за його трудність. Середній працівник, на жаль, шукає роботу, яка не потребує від нього напруження фізичного, а особливо, розумового. Той, хто чинить навпаки, в очах більшості є очевидним дурнем. Однак, незважаючи на це, зовсім не так погано бути дурнем в ім"я справедливості. Втішає те, що такі дурні живуть досить довго, щоб довести, що вони не дурні і їхня робота доводить, що мета їхнього життя вибрана правильно. Людина, яка усвідомила мету у житті, зможе досягти всього, що собі намітила. Але коли немає доброї волі, її надбання мізерні...
  Такими були принципів Генрі Форда, у якого вчився Федорчук. На цій практичній основі - на вірі в людину, її силу і здатність творити нове - і базувався розрахунок Івана Остаповича.
  Банкіри, які набрали в промисловості непомірно високу владу, є бідою для підприємців. І це свідчить про те, що в економіці щось гниє. Така фінансова система зовсім не найкраща. Реформа - або вірніше, створення нової, на нових засадах, - фінансової системи було одним з тих китів, на яких базувалася українська держава. Створення цієї нової системи Федорчук без зайвої скромності приписував собі. Банкіри в промисловому підприємстві бачать лише засіб виробництва не товарів, потрібних людям, а грошей. Вони перетворюють населення в фабричний матеріал, яке утримує купку багатіїв. Економіка починає вдовольняти потреби мізерного відсотка населення, зневажаючи інтереси всієї країни. Тому позбавлення банкірів керівних вершин в економіці дозволило повернути промисловість обличчям до людей. Ці погляди Івана Остаповича розділяв його колега по роботі в уряді Гетьмана Скоропадського Михайло Терещенко. Разом вони і провели реформу банківської системи України, яка забезпечила швидкий ріст промисловості.
  Бажання отримувати прибуток часто веде до нехтування і на збиток роботі - все спрямовано на те, щоб заробити якомога більше грошей і робота опиняється на останньому місці. Тут на першому місці опиняються гроші, вони поставлені попереду труда, хоча прибуток виникає тільки з праці людини. Всі шукають найкоротшу дорогу до грошей і обходять найпрямішу - ту, що веде через труд. А коли всі помисли людини не спрямовані на роботу, то вона не може бути зроблена добре. Досвід свідчив, що це відбувається тільки через те, що людину - творця матеріальних благ - позбавляють результатів власного труда. Отже, постала здача захистити людей від таких зазіхань. Створена на нових засадах банківська система разом з реформою державної влади і призвана була для того, щоб захистити працівника від зазіхань на результати його праці. І створити таку систему можна було зробити тільки маючи в руках владу в державі. Власне, держава, як форма самоорганізації людей, і призначена саме для того, щоб: по-перше, захистити своїх громадян і, по-друге, створити такі умови, щоб вони охоче і з задоволенням працювали.
  Державний устрій, який був у Російській імперії цієї задачі не виконував. Потрібна була реформа влади. Реформа кардинальна, революційна по своїй суті. Нова форма державного управління повинна була взяти все найкраще від монархії, диктатури, демократії... Потрібно було поєднати непоєднуване. Федорчук знайшов рішення. Воно полягало у заміні бюрократичних відносин відносинами ділократичними.
  Всі, досі існуючі, форми влади мали одну основу - бюрократичну. Тобто, і в монархічній імперії, і в демократичній республіці, і у східній деспотії люди перебували під владою начальника, бюрократа. Але навіть при найдемократичнішій формі правління державна бюрократія не несе ніякої відповідальності за свої дії. Ну, не можна ж вважати покарою необрання якогось державця на наступний термін!
  А оскільки в Конституції України сказано, що єдиним носієм влади в країні є народ, то потрібно цю владу українському народу дати. А влада - це зовсім не красиві звання і пишні титули, влада - це можливість заохотити і покарати. А саме цього і був позбавлений народ навіть в найдемократичніших країнах. І тому в Конституції України Закон про владу мав положення про Суд народу, який відбувається одночасно з виборами народних обранців. Гарантом цього принципового положення Конституції стали Гетьман України, як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил, і Територіальна Армія Оборони України.
  Українці - народ терплячий. Вони можуть довго терпіти і бездарну владу, і нікчемних базік, які ніби виражають його споконвічні прагнення і думи. Тільки народне терпіння не безмежне, у нього є здатність лопатися. А коли терпець в українців урвався, тоді дістається всім - і винуватим, і просто тим, хто під гарячу руку підвернеться. Приклад вісімнадцятого-двадцятого року, коли ледь не почалася Громадянська війна на землі України, був досить переконливий для Народних Зборів, щоб вони ухвалили Закон.
  І однією з корисних властивостей Закону про відповідальність влади є спрямованість вибуху народного терпіння - не на оточуючих, не на міщан чи інородців, особливо багатих, яких зазвичай при всіляких заворушеннях ріжуть і вішають на вулицях просто за те, що відрізняються від юрби, а на справжніх винуватців - на тих, хто має нагоду змінити ситуацію в країні - на депутатів і Президента України.
  Реформу розпочали ще в двадцять першому році. І проводили її поступово протягом семи років. Основним стержнем цієї реформи була відповідальність державної влади перед українським народом, як основним носієм влади. А такого взагалі ніколи не було в Російській імперії, в цій країні влада споконвіку була непідконтрольна народу і не відповідала перед ним за свою діяльність. (Аж поки терпець російського народу досяг критичної маси і у вісімнадцятому році за всіх російських бюрократів відповів останній імператор Микола Другий Романов, скінчивши свої дні і підвалі Іпатіївського будинку. На жаль, разом з ним відповіла і його сім"я.) Держава Україна будувалася на демократичних засадах і відповідальності влади за свою діяльність. Демократія і парламентаризм, яких, ніби чорт ладану, так боялися царські чиновники, забезпечили той рівень свободи, якого так не вистачало Україні ще з часів Хмельниччини. Демократія, з її пропорцією незалежних властей "законодавча-виконавча-судова" - це свого роду "золотий перетин державного устрою". Неефективність інших політичних устроїв (або використання під маркою "демократії" її абсолютної протилежності - "соціалістичної демократії", коли фактично цей перетин був "0:1:0") доведена часом. І чи є життєдайний державний лад з більшою ефективністю?
  Спочатку реформували владу на місцевому рівні. Тепер виконавча і законодавча влада на місцях несла - через вибори, коли громадяни оцінювали роботу "слуг народу" - повну відповідальність за свої дії. Українці отримали механізм, який давав змогу оцінювати ефективність роботи тих, кого вони обрали. І ця оцінка починалася з самого нижчого рівня - з селищних і міських Рад народних депутатів, а закінчувалося депутатами Народних Зборів - українського парламенту та Кабінетом Міністрів. Формування влади також йшло знизу вгору. А контроль за виконанням рішень виборців - покарати державців за зниження життєвого рівня чи нагородити за його стійкий ріст - виконував Гетьман. І мав для цього інструмент - ТАОУ . Це була ще одна задумка Федорчука - поставити Гетьмана понад владою, зробивши його довічним монархом.
  Оскільки було проведено і реформу судової системи, і признано, що утримування злочинців недоцільне, як наслідок, був відроджений стародавній козацький звичай стовпової кари, то поставлені на державну службу чиновники тепер відповідали власним життям і статками за якість своєї роботи. Вже за п"ять років - після двох виборів на місцевому рівні, - результати такої системи державного управління далися взнаки. Життєвий рівень стрімко зростав разом з ростом міст і розвитком промисловості. Тепер кожен губернатор прагнув мати якомога більше людей на території, за яку відповідав. Від цього прямо залежали його доходи - вони формувалися знизу вгору, на відміну від того, що було раніше, коли центральна влада забирала все, а потім виділяла місцевій владі дещицю від забраного. Чим більше було працюючих на його території, тим більше йшло в губернаторську скарбницю, і з цієї ж скарбниці платили безробітним. Тому губернатори підтримували всі починання, які зменшували безробіття на території, за яку він відповідав. А оскільки в сільській місцевості можливості розвитку обмежені, це було можливим тільки за умови стійкого росту населення міст. Звідси постійний будівельний бум в містах...
  Світовий досвід свідчить, що найкращі вкладення грошей - це вкладення в майбутнє, тобто в виховання і освіту дітей. Ні Скоропадський, ні Федорчук від цього досвіду не відступали.
  Велика і Громадянська війни зробили сиротами мільйони дітей. Рятуючись від воєнних лихоліть, майже мільйон їх опинився в Україні. В двадцятому році в Полтаві знайшовся подвижник виховання безпритульних дітей - Антон Макаренко. Увагу Федорчука звернули на цього здібного педагога і вже через рік Макаренко створив школу-комуну в Харкові. Основою свого методу Макаренко поставив принцип не просто засвоєння певної кількості знань, а вміння творчо їх застосовувати. Це була школа, де вчили практичній справі, де виховували творців. І сотні таких невдовзі виникли по всіх губерніях України. Серед безпритульних було немало тих, кого сиротами зробили комуністи. Ненависть до "червоних" палала в їхніх серцях, як колись палав в серці Пилипа Петровського вогонь Трансваалю. Після тридцять другого року таких дітей, які змогли втекти з країни людоїдів, стало ще більше. Хлопці знайшли притулок в кадетських корпусах, а дівчата в жіночих ліцеях. В таких закладах навчалися і діти керівників української держави.
  Вкладаючи гроші у виховання дітей, Федорчук дбав і про майбутні кадри для створеної ним державної машини. Найкращі закони - ніщо, коли їх не виконують люди. І потрібно, щоб вони виконували закони не тільки через страх покарання - будь який закон можна обійти, а й мали ідею.
  Сталін - вождь комуністичної Росії - це розумів, як розумів і те, що опиратися на "стару гвардію вірних ленінців" в майбутньому недоцільно і нерозумно, з огляду на бюрократичну суть комуністичної Радянської влади. В тридцять п"ятому році він почав кадрову реформу, провівши Велику чистку. За п"ять років він майже поголовно змінив свої керівні кадри. До цього, сорокового року, зі 170 тисяч студентів, які отримали вищу освіту у роки першої п"ятирічки, керівні пости займали 152 тисячі, з 370 тисяч інженерів, які закінчили вузи в другу п"ятирічку, - 266 тисяч. Тобто, кожен другий отримав призначення на керівну посаду через три роки роботи. Радянська влада була для них "своєю рідною владою". На тернистій дорозі до успіху ці молоді сталінські "висуванці" без зайвих сентиментів рвали горлянки один одному - строчили доноси і виступали з "критикою" на партзборах. Так само завзято вони готові були зустріти та розтерзати всякого зовнішнього ворога, який би замахнувся на їхнє світле майбутнє...
  Знадвору почувся приглушений склом і шторами шум автомобіля. "Хто б це міг бути в таку пізню пору?..." - Іван Остапович відірвався від паперів. А за хвилину в коридорі вже лунав веселий дитячий гамір. Двері кабінету розчинилися і з шумом-гамом вбігла його шестирічна онука Гануся.
  - Дідусю, ми приїхали! - Дитина безцеремонно повисла на дідовій шиї.
  ...Під ранок сон найсолодший. Це відомо всім, а найкраще це знають командири учбових взводів.
  - Рота, підйом! - в цю секунду відчайдушно мрієш про те, щоб крик цей виявився кошмарним сном. Ще ось-ось, і ти розплющиш очі в своїй кімнаті, знайомій до останньої плямочки на шпалерах, і полегшено засмієшся...
  - Ро-о-ота-а... Підйом!!! - Крик днювального змушує підтягти коліна до підборіддя і різко кинути їх від себе. Ковдра відлітає, і Віталій - зовсім сонний, на автопілоті, - зіскакує з ліжка. В казармі обвальний гуркіт, гул. За вікном ще темно, на тумбочці блимає підсліпувато лампочка днювального, а всі з гарячкової поспішністю одягаються.
  Руки діють самі по собі, автоматично хватаючи штани, чоботи. Секунда, і штани натягнуті, онучі самі собою намотуються на ноги і чоботи ніби й не знімалися ще з вечора, а куртку можна накинути вже на ходу, біжачи на вихід. Учбова рота сиплеться вниз сходами, шикується на асфальті плацу. Фельдфебель Нараєвський стоїть з запаленим сірником в дверях казарми, а мимо нього несуться в шаленому темпі вісімнадцятилітні хлопчаки, кандидати в солдати. Свіже, настояне на хвої повітря зустрічає їх на виході.
  Командирами відділень були призначені курсанти сержантської учебки, відділенню Федорчука дістався стрункий здоровило на прізвище Лермонтов. На відміну від російського поета в погляді майбутнього сержанта геть-чисто була відсутня меланхолія і, на їхню біду, хлопець виявився майстром спорту з легкої атлетики. "Тільки мертві не впрівають, всі інші у мене вмиваються потом..." - цей кондовий армійський афоризм салаги з його допомогою в перший же день засвоїли дуже міцно.
  - Підйом команда була! - Гуркоче над самим вухом осоружний і підбадьорюючий, немов крижана клізма, рик сержанта. - Шикування через три хвилини!.. Дві хвилини!.. Одна! Відділення!.. Р-р-ряйсь!
  Остаточно прокидається Віталій вже на плацу. Найвищий у взводі, він правофланговий. Правда, до командира взводу Віті Нараєвського - так звуть поза очі курсанти ЦБПСВ "Десна", - Віталій не дотягує однаково. Той навіть у двері казарми проходить боком, уродився такий чолов"яга - ведмідь ведмедем!
  Ранок, незважаючи на останній день травня, випав сирий, прохолодний. Від цієї сирої прохолоди Віталій вже остаточно й проснувся. Як приємно все-таки відчувати себе сильним і дужим!
  - Ну, кандидати в захисники Батьківщини, добровольці для ранкової зарядки є? - Нараєвський на зіщулених від прохолодного вітерця хлопців дивиться згори вниз. - Бажаючі можуть вийти зі строю.
  Оце, ніби запрошення фельдфебеля, своєрідний психологічний бар"єр, завжди, коли щось потрібно зробити важливе, мусиш спочатку на це зважитися. От у хлопчаків, вчорашніх школярів, і виховують рішучість. Ту, яка колись в єдину потрібну мить кине бійця в контратаку через бруствер окопу...
  Позаду хтось важко зітхає. Віталій розуміє це зітхання. Вийдеш зі строю і весь день потім, як ломовий кінь, бігаєш з двадцятип"ятикілограмовим ранцем за спиною. А варто залишитися на місці - і підеш в теплу казарму досипати. А під сірою ковдрою так хороше, такі гарні сни під ранок сняться... Тим більше, що його ніхто за це не покарає, а потім сядеш в автобус і до вечора будеш вже вдома, у мами...
  Але дзуськи! Не для того він два місяці проходив КМБ - "курс молодого бійця", карантин, як його частіше називають, - щоб в останній день здатися. Всі "втрати" взвод поніс ще в перші дні. Ті, хто цього хотів, вже відсіялися. Тепер вони майже повноправні курсанти Центру Бойової Підготовки. Ну, майже... А "втрати" поїхали додому, до мами. Не кожному по душі муштра. Вірніше, вона всім не до душі, але не кожен здатен її терпіти. Для цього і видуманий карантин, дев"ять тижнів до початку військової служби і прийняття присяги. Це щось на зразок чистилища, фільтра, останній шанс задуматися, прислухатися до себе і вирішити - а воно тобі, хлопче, треба? І встигнути зістрибнути з підніжки вагончика, який вже набирає швидкість, не створюючи проблем ні собі, ні іншим. І працює це чистилище - будь здоров!
  - ...Але спочатку була вовча атака. Що воно таке? Ну, слухай. Три дні, ще у військкоматі, ми спали лише по 2-3 години на добу, все кудись тягли нас, все якусь марію мусили робити. - Розповідав потім Віталій друзям-приятелям, які лише готувалися піти до війська. - Селепків просто доводили до перевтоми. Рішення дуже розумне: купа молодих хлопців може наробити таки лиха, а незнайомі з муштрою, селепки скоріш ніяк не відреагують на сержантів. Ну, а ті вже тут крутилися, справжні тобі вовки довкола "кошари" з салагами. Нарешті всіх загрузили у величезні вантажівки з лавками всередині. Набили мов оселедців до бочки. Мішки з повним комплектом та свої валізи (в тих ідіотів, які їх не повикидали заздалегідь) треба було тримати в руках. Наприкінці до того критого фургону вліз здоровенний, як шафа, фельдфебель і наказав всім запхати писки до своїх мішків і почати молитися, бо: "Ви тепер їдете до мене додому, і нехай пан Бог змилосердиться над злиднями, бо вас усіх чекає дуже болісний капець, руки-ноги вам всім поламаємо, щоб знали, дурні, як ходити де не треба і як підписи свої ставити де попало!" З того всього, та ще згадавши всі кіно про військо, я вже й собі повірив, що конкретно влип. У голові промовляв "Отче наша" і "Vater unser-а", на випадок, якщо на небі вже встановилася влада цісаря. А фургон віз нас вже добрі три години. Як потім виявилося, учбові касарні були за рогом, але треба було нагнати мандражу. І того мандражу нагнали якісно, бо вантажівки добряче покружляли по колу. Фургони загальмували перед залізничними складами. Двері відчинилися і фельдфебель вигнав всіх на вулицю, де вже крутилися його сержанти. Криком вишикували у шеренгу і загнали до складу, де якісь цивільні козли з таким самим криком видали нам шоломи, наплічники, протигази, лопати, ну й інше жовнірське барахло. Можете собі уявити, скільки весь той крам важив для публіки, яка перед тим хіба шкільний портфель півгодини 10 метрів тягала. Загнали назад до фургонів. Знову "моліться, зара вам всім квітка!". Ще хвилин 15 і вантажівки стали перед учбовими касарнями. І отут почалося... - А у приятелів вже очі сім на вісім від страху і це Віталію жах, як подобалося. - З усієї бази стягнули майже всіх сержантів. Так, що на одного селепка іноді накидалося одразу троє. Очманілих селепків, нав"ючених барахлом, ганяли корпусами, так що ті падали на сходах і по них бігли інші. Двох одразу відвезли до шпиталю: їм потовкли писки чоботи майбутніх коллєжків. Заставляли падати й віджиматися. Хто не міг, мусів стирчати в "упорі лежачи" до повної відмови м"язів. А його не так і важко отримати, якщо більярд був основним видом спорту до війська. На моїх очах в одного селепка випала рука з суглобу плеча. В такий оригінальний спосіб, сержанти влаштовують додаткову медкомісію: якщо "товар" дефектний, то ліпше відсіяти заздалегідь, аніж витратити купу часу і коштів на навчання селепка, який потім візьме, та й скопититься... Під кінець дня нас нарешті відпустили спати. О небесна розкіш! Нам того разу дали на сон аж цілих вісім годин. Хвилина в хвилину! Проте це був перший й останній раз такого розслабону. Оце дійство й називається вовчою атакою...
  Але сьогодні останній день карантину. Сьогодні ще потрібно витримати, ввечері присяга, а потім аж два дні відпочинку - благодать! Взвод, як один, рубає стройовим два кроки вперед...
  Деякі наївні люди думають, що біг по вранішньому лісу збагачує легені цілющим киснем і додає масу позитивних емоцій, а тому виключно корисний для здоров'я. Цих недоумків слід відловити на їх улюбленій лісовій стежині, витрусити з кросівок і поставити в саму середину курсантського строю. А краще - в останню шеренгу, щоб як слід зрозуміли помилковість своїх переконань. Коли перед тобою мчить табун пітних коней, здіймаючи копитами хмари пилу та піску, і по ходу справи позбавляючись від газів, що накопичилися за ніч, в кишечнику, легені насищаються чим завгодно, тільки не киснем. А хочеш ковтнути свіжого повітря - роби неможливе: додай швидкість і через не "можу" виривайся вперед, не звертаючи уваги на онучі, які збилися, і стерті в кров ноги. До речі, стосується це не тільки ранкових кросів...
  ...Піт, перемішаний з пилом, роз"їдає очі, десантний ранець-рюкзак з протигазом в металічній коробці разом з важенним МП-18 метляються на спині, заважають бігти. Колона біжить спочатку вроздріб, а потім потрапляє в один ритм і ось вже десятки чобіт дружно гахкають по бетонці шосе. Колона в своєму швидкому, але мірному рухові ледь хитається: праворуч - ліворуч, праворуч - ліворуч... Піддаватися цьому розхитуванні десятків людей приємно, так не втомлюєшся. Віталику навіть батьків-командирів стає шкода, Нараєвського з сержантами, які хоч і біжать в ногу з усіма, але осторонь, на узбіччі.
  Колона звертає на лісову стежину і хтось позаду з жалісним схлипуванням падає і негайно лунає лютий рик фельдфебеля: "Двоє останніх, взяти пораненого!" Віталій на бігу оглядається - двоє, які й так ледь-ледь пленталися позаду, з лайкою підхоплюють бідолаху, який упав. Той намагається вирватися і бігти самостійно, але фельдфебель ударом свого безрозмірного чоботиська підчіплює невдаху і той зі всією амуніцією знову розтягується на стежині. Двоє наступних курсантів хапають під руки небораку, тягнуть по маршруту марш-кидка. З лютого виразу їхніх облич видно, зараз вони згадують всіх родичів цього "пораненого" до сьомого коліна такими словами, які зазвичай пишуть на парканах.
  Такі марш-кидки фельдфебель влаштовував щоденно з першого дня, явно насолоджуючись своєю владою над курсантами. "Швидше, дармоїди, веселеньку нічку я вам гарантую!" Спочатку рота розтягувалася на кілометр, зараз біжить компактною щільною масою. Ніхто не хоче опинитися останнім - Нараєвський вмить оголосить такого "пораненим" і тягти слабака доведеться всім по черзі. А потім рота змушена буде половину ночі тренуватися в "...сорок п"ять секунд, підйом-відбій...", - фельдфебель майстер досягати того, щоб у підрозділі відстаючих більше не було. Зате засинали миттєво, і у снах до світанку крутилися ці лісові стежини, смуга перешкод, стрільбище, плац під весняним вітерцем і променями травневого сонця.
  Ліс, ліс, ліс кругом... Важенний, з колись воронованим, а тепер витертим до білого кожухом ствола, МП-18 боляче б"є під ребра і Віталій перевішує його на шию. Так ніби легше бігти. Він біжить всередині колони, хоч і не найперший, але й не останній. В цьому лісі вони вчилися ходити по азимуту, вести розвідувальний пошук, долати водні перешкоди... Передні двоє чомусь зупиняються і Віталій просто втикається носом їм у спину. Попереду рівчак з ручаєм на дні. Курсанти стоять, важко, запалено дихають.
  - Ну, чого стали? - Нараєвський підходить легкою, пружною ходою, ніби не біг разом з усіма з таким же ранцем і старим потертим МП-18. - Стрибком вперед! Ну! Стрибком!
  Взвод стоїть на обривистому березі ручаю, кожен швидким поглядом міряє його ширину... Два метри з лишком... Ні, не під силу...
  - Наказую стрибати! - Розлючено повторює Нараєвський.
  Робити нічого, Віталій разом з Федором Литовченко, колишнім вантажником, обоє цибаті, довгоногі, стрибають першими. Відходять назад, розбігаються і... підошви чобіт лиш ковзнули по трав"янистому схилу протилежного берега... з хлюпанням звалюються у воду. Видираються на протилежний схил рівчака, хапаючись за кущі, геть мокрі і в грязюці. Слідом за ними наступні двоє теж не можуть перестрибнути двометровий рівчак. За три-чотири хвилини рота все-таки перебирається на протилежній бік, всі забрьохані, мокрі-мокрісінькі. На тому боці височить, як башта, один тільки фельдфебель. Він легко, без усякого розгону, м"ячиком перелітає через рівчак. На докір всім, він чистенький і чепуристий.
  - Ну, чого стали! - Такій лютості характеру можна тільки позаздрити. - Вперед, бігом. Марш!
  І знову тупотять чоботи по лісовій стежині, а кущі і дерева обабіч зливаються в зелену смугу.
  - Рота! В напрямку окремої сосни на пагорбі, в лінію, направляючий перший взвод! До бою! - На пагорбі належало окопатися і зайняти кругову оборону. Віталій біг поруч з Клімовим, у чоботях хлюпало, довга трава чіплялася за ноги. Добігли, впали, гострі леза малих піхотних лопаток вгризлися в ґрунт...
  Правда, сьогоднішній день можна вважати найлегшим за весь час перебування новобранців у війську. З першого ж дня їх занурили з головою у важкі, для вчорашнього школяра і студента, навіть надмірні випробування. Інструктори на чолі з фельдфебелем Нараєвським ганяли молодиків ніби чорти грішників у пеклі. Перший тиждень так і називався - "пекельним". Ці випробування почалися з першої ж хвилини, як вони потрапили за ворота Центру. Від КПП - відразу бігом в розташування. А це п"ять кілометрів лісом. І через кожні два "звичайних" тижні знову йшов "пекельний". По дев"яти тижнях для них, молодих новобранців, ці п"ять кілометрів вже була не відстань, пробіжать заввиграшки і не помітять, як пробігли.
  А тоді Вітя Нараєвський вишикував захеканих, в новеньких, але вже мокрих від першого бойового поту, одностроях молодиків і ласкавим, майже прохальним тоном промовив:
  - Ну, як скуштували першої тяготи військової служби? Кому сподобалося, може зробити три кроки вперед. - Ласкавий голос фельдфебеля змінився на грізний рик розлюченого лева. - І тоді вам безсонна ніч забезпечена. А також відсутність елементарних зручностей, холод і голод, біль від ран і смертельна небезпека в майбутньому. А хто не бажає цього, може залишитися на місці. Ну, на який ляд вам здалася ця служба? Чи не краще буде сидіти десь в теплій місцині в спокої і безпеці?
  Віталій не піддався на провокацію. Він знав - задача в інструкторів така, психологічно розкласти новобранців, з першої ж хвилини зануривши у важкі випробування. І нерідко їм це вдавалося.
  Заняття. Досвідчені сержанти знають - посади зараз курсанта в клас - після кросу, та й після сніданку - так він тут же і засне, мерзотник. Власне, в перші місяці молодий боєць у будь-який час заснути готовий, так чого дарма учбовий час на сидячі заняття переводити? Все одно не в коня корм. Ось звикнуть, адаптуються трошки соколики, тоді й до серйозного навчання черга дійде. А поки - на плац кроком марш! На стадіон! На стрільбище! На штурмову смугу і смугу перешкод! Вперед! Бігом, бігом! Марш!..
  - Відпрацювання стройового кроку по розділеннях! Роби... р-раз! Роби... два! Носки тягнути!
  - Згинання і розгинання рук в упорі! Роби... р-раз! Роби... два! Всі разом роблять!
  - Вогневий рубіж два метри попереду - до бою! Роби... р-раз! Роби... два! Куди дупу виставив?!
  Деякі не витримують - пишуть рапорти і йдуть. Як правило, перші "дезертири" з'являються вже до кінця першого тижня карантину. А всього за перші два тижні карантину відсівається в середньому двоє-троє з відділення. Проводжають їх з показним презирством і прихованою заздрістю.
  Сержанти не тільки ганяли майбутніх солдатів, як чорти грішників у пеклі. Інструктори спокушали курсантів теплом, коли було холодно, коли годинами мокли в болоті чи повзли по мокрому піску берегом Десни. А інструктори-сержанти йшли і голосно пропонували теплий чай і каву, сухий одяг і м"яке ліжко. Кожен курсант мав невід"ємне право відмовитися від цих тортур і негайно отримав би все, що обіцяли інструктори. А потім, - і це знав кожен курсант, - такий слабак був би негайно відправлений назад, до того військкомату, який призвав його на службу. Ніякі виправдання в малодушності до уваги не бралися. З молодих новобранців тільки кожен третій - за статистикою - проходив жорсткий, часом навіть жорстокий відбір під час двомісячного курсу молодого бійця. І попереду на цього "щасливця" чекали ще два роки важких, виснажливих тренувань, пройшовши які, можна стати справжнім солдатом...
  Причиною такого великого відсіву кандидатів у солдати були не фізичні навантаження - учні старших, випускних класів в школі під час занять з початкової військової підготовки отримували не менші, а психологічна капітуляція людини, страх. Головний об"єкт тренувань не тіла новобранців, а дух, воля і свідомість молодих воїнів. Призваний на військову службу хлопець за ці два місяці повинен досягти глибин самопізнання, повинен відчути, що його тіло лише оболонка в якій знаходиться його воля, його свідомість. За час служби він повинен абстрагуватися від тіла-оболонки, фізичного болю, несприятливого зовнішнього середовища і піти вглиб себе, дивитися на навколишній світ, як на вороже середовище, ніби крізь ілюмінатор. Лише тоді воїн зможе виконати бойову задачу будь-де, зимою і літом, в болоті і горах, тундрі і пустелі. Боєць повинен бути спроможний перепливати з повною бойовою викладкою широкі ріки, без спочинку йти десятки кілометрів в лісі, тайзі, через болота та буреломи, годинами лежати в смердючому болоті, коли тіло судомить від холоду і нещадно їдять комарі, ховатися в камінні, чекаючи свого часу, миттєво виконати поставлене завдання і відійти живим. Таке по силам тільки обраним...
  Віталій оглядівся - щось не видно інструкторів-сержантів. Потрібно бути напоготові - молодиків учили діяти в підрозділі, коли виконання бойової вправи чи нормативу визначалося не для кожного бійця особисто, а по останньому в групі. Часто на марші інструктори "брали в полон" якогось бевзя-роззяву і коли група вчасно не помічала "пропажі" бійця, негайно не зупинялася і не кидалася на допомогу - покара була неминучою. Не здаватися ворогу і не залишати своїх поранених і тіла убитих товаришів - кодекс честі бійців Української Армії. Особливо це стосувалося тих, кого бійці обирали своїми командирами...
  Але сьогоднішній день особливий, по традиції навантаження будуть великими, але не надмірними і до таких специфічних форм бойової підготовки в цей день зазвичай не вдаються. Ага, відмітив про себе Віталій, дійсно інструктори-сержанти бігли попереду групи, їх майже не відрізнити від решти курсантів, хіба що по легкому і вільному руху, ніби немає в кожного з них важенного ранця і такого самого набору зброї, як і в їхніх підлеглих. Взагалі кожен інструктор, сержант, фельдфебель чи офіцер, наочно показував до чого повинен прагнути молодий курсант, якого рівня кожен має досягти у бойовому навчанні. Перш ніж стати хорошим фахівцем військової справи, новобранець повинен стати хорошим солдатом. Тому перед навчанням його військової спеціальності необхідно закріпити засвоєні на заняттях по початковій військовій підготовці основи. Це було покладено в основу бойового індивідуального навчання. Упор робився на кроси та вогневу і тактичну підготовку, на уміння користуватися засобами хімічного захисту, орієнтуватися на місцевості, правильно вибирати маршрут, маскуватися і тому подібне. Об"єм задач весь час зростав, кожне наступне навчання починалося повтором пройденого. Тому марш-кидки інструктори здійснювали з такою самою викладкою, як їхні курсанти, послаблення не було нікому. Вони стріляли з такої самої зброї. Командири учбових підрозділів були лідерами, за якими йшли призвані на військову службу новачки, учили власним прикладом. Тут діяв закон: роби так, як я роблю, а не так, як я кажу.
  За проходженням марш-кидка батьки курсантів та запрошені на урочисту церемонію присяги спостерігали на великих екранах телевізійних проекторів. Деснянський Учбовий Центр взагалі устатковувався по останньому слову техніки, але такого обладнання ще не було навіть і в дослідних центрах столичних університетів чи в Академії Наук. Генерал Петровський, перший начальник Центру, з самого початку поставив справу так, що в "Десні " проходили випробування найновіші зразки техніки. Навіть такої, що не мала ніякого відношення до Збройних Сил. А що вже казати про комунікаційну техніку: дротові телефонні апарати, радіостанції, телевізійну апаратуру, до якої у Пилипа Степановича був постійний і незгасаючий інтерес. Це за підказкою Петровського отримав державну підтримку Зворикін і зміг в короткий час створити діючі зразки телевізійних передавачів і приймачів. Не залишилися глухими до слів генерала і підприємці, акціонерні товариства вклали кошти в нову галузь і в середині тридцятих розпочали серійний випуск телевізійної техніки заводи в Києві, Сімферополі та Львові для державних закладів і потреб населення.
  По всьому маршруту було встановлено до двох сотень телекамер і запрошені на власні очі бачили, як проходять початковий курс навчання їхні діти. "Охів" і "ахів" чулося достатньо від особливо чуйних матінок. Батьки переймалися менше, свого часу вони також проходили подібний курс і бачили - їхні чада показують себе гідними продовжувачами справи батьків. Та й то: за два попередні місяці всі слабаки вже відсіялися, тут лишилися тільки ті, хто фізично і духовно був готовий до важких випробувань військової служби. Батьківські почуття виражалися у кожного по-різному, але ніхто не був байдужим.
  І коли хтось з курсантів упав, тихий стогін-зітхання вихопилося у всіх присутніх. Хвилину-дві на лісовій стежині борсалася куча мала, нічого розібрати на екрані не можна було: ранці, стволи, чоботи... Все змішалося разом. Ті, що бігли позаду, оминали невдах, а потім розсоталася і та купа, лишилося тільки троє. І один явно щось зламав двоє товаришів накладали пов"язки, білий колір бинта викликав здавлене схлипування матінки, яка впізнала свого синочка. Ті схлипування негайно було припинені грізним шипінням тата того небораки. Втім, схлипування стихли, але не припинилися. Начальник Центру, який був присутнім, зняв трубку телефону і щось запитав, а потім тихим голосом повідомив рідним, що один з курсантів зламав ногу і йому надали першу допомогу. Нічого страшного, здоров"ю і життю курсанта травма не загрожує, запевнив присутніх полковник, курсант відмовився від евакуації і буде проходити іспит до кінця...
  Від стрільбища до учбового поля по прямій було кілометра два, але хто ж в Учбовому центрі бігає навпростець? Фінальна частина марш-кидка проходила заболоченим берегом Десни по бурелому, для курсантів це був іспит на виживання. Добре, хоч тички, які визначали межі броду, встановили заздалегідь. Забрьохалися в болотній твані по самі вуха. Останні сто метрів марш-кидка проходили по асфальтованій ділянці шосе. Бігти відразу стало легше. Пораненого - курсанта, який зламав ногу десь за кілометр від фінішу, - несли на саморобних ношах з двох плащ-наметів, і носії змінювалися кожні п"ятдесят метрів. Тому колона рухалася швидко, а близький фініш, що відкрився після повороту, додавав хлопцям сили. За огородженням тіснилися люди і для курсантів бачити барвисті вбрання замість польового однострою на учбовому полі було дивним. За два місяці всі начисто відвикли від звичних прикмет цивільного життя.
  "Он вони, он, вже близько!.." - і всі, хто щойно купчився біля екранів разом розвернулися в бік фінішу, ніби металеві стружки, до яких піднесли магнітик. Запрошені на церемонію прийняття присяги батьки курсантів і гості Центру потяглися до білої смуги на шосе, яка означала кінець марш-кидка...
  Он в темряві народилася ще темніша пляма, яка поволі наближалася. Ось уже видно окремі фігури. Когось несуть на імпровізованих ношах в голові колони. У багатьох куртки і штани польової форми подерті, крізь дірки у декого навіть видніються бинти. І всі без винятку у болотній твані, брудні і заморені. Але очі у курсантів блискають жваво, колона рухається доволі швидко, незважаючи на ноші з пораненим.
  - Ну навіщо така жорстокість! - Дружина Івана Остаповича відвернулася, нишком витерла сльозу. Двоє її синів вже пройшли через це випробування, але вона ніяк не може звикнути. - Вони ж ще діти!
  Федорчук тільки високо здійняв брови - він вважав якісь дискусії з цього приводу зайвими. Бо ще в двадцять другому році за його, Івана Остаповича, ініціативи Народні Збори прийняли Закон про громадянство. Тільки той отримував право стати громадянином України, хто довів готовність виконувати свій громадянський обов"язок. І старший син, Трохим, був серед перших, хто проходив таке випробування. Бо для будь-якої країни найперший обов"язок її громадянина - готовність захищати свою країну зі зброєю в руках і віддати життя за честь і незалежність Батьківщини. А ті, хто таку перевірку не пройшов, вважалися всього лише підданими Гетьмана України без права вирішувати долю України в парламенті та уряді.
  Втім, жінка, зрозуміло, у них таке м"яке серце, і як завжди, зовсім не тоді, коли це потрібно! І тому Іван Остапович сердито промовчав. Він був вище жалісних бабських сліз. А старший син не стримався.
  - Мамо, ти не розумієш! Цих дітей тут вчать захищати Батьківщину. Захищати від цілком певного противника. - Трохим махнув рукою в напрямку півночі. - Он там! Рано чи пізно, але звідти, з Московії, на нашу країну нападуть комуністи, які робитимуть тут те, що вже зробили там, у себе. Ці діти, як ти їх називаєш, знають, що воювати будуть проти сильного, сміливого і вмілого ворога. І ця війна не буде легкою. Або вони знищать всіх, хто зазіхатиме на нашу землю, або ж російські комуністи знищать Українську Державу і її громадян. Третього не дано! Їх навчають вбивати ворогів швидко, надійно, ефективно. І війна - це не кіно, де піднявся, витер бутафорську кров, і знову живий-здоровий. Війна вимагає напруження всіх сил, ставить на межу життя та смерті, і щоб на цій межі встояти, вони повинні бути готові до граничного напруження всіх своїх сил і волі. І слабкі повинні відсіятися з самого початку, щоб потім не підвести інших, хто на них покладатиметься, як на кам"яну гору. Саме для цього вони тут набивають собі гулі і калічаться на штурмових смугах! - Вже сердито закінчив старший син свою філіппіку.
  І за кожним з цих молодих хлопців спостерігали ті, з ким їм доведеться служити надалі в бойових частинах в складі підрозділів, екіпажів, розрахунків. Старші вояки визначали, годиться майбутній воїн для нелегкої військової служби, чи краще йому пошукати якусь іншу професію. До присяги зазвичай доходити лише ті, хто був гідний стати поряд зі старшими вояками...
  Курсанти тим часом подолали фінішну лінію. І тільки тоді до пораненого кинулися лікарі. Пролунало здавлене жіноче схлипування - видно чиясь мама вболівала свою дитину. Іван Остапович бачив таке не раз, але ніколи новобранці не скаржилися на тягар військової служби, навпаки, кожен пишався тим, що пройшов це випробування і тепер залучений до когорти обраних. Що проти цього відчуття якісь втома, біль від нікчемних ран і травм! Відчуття надлюдини, коли ти в своїх можливостях рівний богам!
  Кінець марш-кидка зустрічав роту яскравим полум"ям смолоскипів. Поминувши широку білу смугу, яка визначала кінець іспиту, багато курсантів без сил просто валилися на траву. І здавалося ніяка сила не в змозі підняти їх на ноги. Але - через півхвилини, щоб віддихалися, - пролунав знайомий всім командний рик Нараєвського:
  - Рота, підйом! Шикуйсь! - Поволі, без всякого рівняння, але за хвилину рота вишикувалася.
  Курсант з поламаною ногою стояв, спираючись на плечі своїх бойових товаришів. Кожен з курсантів відчував: ми, п"ятдесят кандидатів у захисники Вітчизни, вишли вранці на це випробування, і ми, незважаючи ні на що, всі до одного, всі п"ятдесят, стоїмо тут. Як у майбутньому не повернеться наша доля, але ми не зрадимо своєму бойовому братству і будемо повертатися з бою всі, живі і мертві, або не повернеться ніхто. Так є і так буде надалі. А зараз ми готові принести присягу нашому народу, нашій країні...
  Командир роти прийняв рапорт фельдфебеля Нараєвського, кинув оком вздовж строю і під його поглядом курсанти мимоволі підтягувалися. А раптом когось з них визнали недостойним честі стати захисником Батьківщини?
  - Товаришу полковник! - Ротний чітким стройовим кроком підійшов до начальника Центру. - Друга учбова рота в кількості п"ятдесяти бійців для прийняття присяги на вірність Україні вишикувана.
  - Товариші курсанти! - Полковник говорив без всякого мікрофону, але його командирський голос чути було в найдальшому кінці поля. - Поздоровляю вас з успішним завершенням курсу молодого бійця...
  Смолоскипи осявали невеликий, з втоптаним піском, майданчик. Три дерев"яні столи були поставлені за огородженим товстими, з червоного оксамиту, шнурами прямокутником. На столах тьмяно відсвічували чорними воронованими стволами новенькі карабіни - їх вручатимуть після складання присяги...
  Після доповіді командира роти начальнику Центра пролунала команда "Розійдись!". Молодим хлопцям давалася остання можливість зважити всі "про" і "контра" цього важливого кроку в своєму житті. За ці два місяці вони отримали уявлення про те, чим є військовий обов"язок. Подальша їхня служба буде не легшою. Прийнявши присягу, вони брали на свої плечі нелегку ношу відповідальності за долю України, за майбутнє своєї Батьківщини. І зараз у них остання можливість відмовитися. Можливо, вони вже все вирішили і ця можливість їм не потрібна, але армія повинна надати їм таку можливість.
  Хлопці витратили її по-своєму. Ледь пролунала команда: "Розійдись!", вони змішалися веселою юрбою - в строю не так багато можливостей виразити свою радість. Але тепер можна і пострибати від радощів, що пройшов перше випробування, що довів всім, а найперше самому собі, що ти Людина!
  - Діти, які вони ще діти! - Осудливо качав головою Трохим. - Пустуни...
  Але в його голосі не було й тіні осуду. Навпаки, гордість за цих хлопчиків. Сам же був таким.
  - Рота! - Майор, командир учбової роти, вийшов вперед. - Для прийняття присяги... Шикуйсь!
  Першим вийшов зі строю, спираючись на милиці, хлопчина, який зламав ногу. Можливістю лягти в госпіталь він знехтував - бойове братство понад усе! Блідий, спираючись на милиці, він взяв теку з текстом присяги, стискуючи зброю, голосно прочитав:
  - Я, громадянин України, присягаю на вірність Батьківщині і українському народу і урочисто клянуся бути хоробрим, дисциплінованим, чесним воїном...
  В невірному світлі смолоскипів неможливо було розрізнити слова, але кожний знав їх напам"ять. Чорні і червоні тіні метушливо скачуть по обличчях молодиків. Чорні і червоні тіні, ніяких переходів, ніяких компромісів. Летять в чорне нічне небо іскри, лоскоче ніздрі дим смолоскипів. По одному виходять курсанти зі строю, голосно і чітко вимовляють слова військової присяги, дають клятву на вірність в своєму серці. Попереду у кожного все життя, важка і непроста служба захисника Вітчизни. Вона буде неймовірно важка, це кожен відчув за дев"ять тижнів, що передували цьому урочистому дню. Безліч разів кожного з них ставили на межу його можливостей, аби відчули власною шкірою, яку відповідальність беруть на себе.
  - ...коли ж я порушу цю мою клятву, нехай мене спіткає сурова покара українського закону, ненависть і презирство моїх товаришів.
  Кожен з них міг відмовитися від цього непосильного тягаря. Не відмовився ніхто.
  Церемонія прийняття присяги не забрала багато часу. Пролунала команда і учбова рота, чітко карбуючи крок, пройшла перед бойовим прапором під звуки урочистого маршу. Це традиція. Так, закінчивши битву, після втрат, проходили переможці перед полководцем, з своїми пораненими і покаліченими побратимами на ношах, і полководець віддавав честь своїм бійцям, живим і загиблим, які здобули перемогу. А ці хлопчаки сьогодні справжні переможці.
  А потім радісні і схвильовані гості обіймали і вітали своїх дорогих синочків, що стали воїнами. А їм не до привітань і обіймів, їм би встигнути змити піт та бруд цього останнього марш-кидка, переодягтися в давно приготований парадний однострій, щоб отримати заповітний берет і знак бійця Української армії.
  Заключна частина церемонії включала не тільки вручення берету і нагрудного знаку, кожен новий боєць отримував бойову зброю. Тепер, на протязі всієї строкової служби, вояк буде нерозлучним з нею - військовий однострій і зброя невіддільні один від одного. Взагалі, озброєний солдат - звичайне видовище на вулицях українських міст і сіл, він не викликав ніякого ажіотажу, наочно втілюючи лозунг "Народ і армія - єдині!" Військо предмет особливої гордості українців, бути воїном Української армії - почесно.
  Особливо раділа Гануся - дуже вже їй кортіло потримати в руках справжнісінький карабін. На її радість, часу це забрало не багато. Після того, як рота пройшла маршем, пролунала команда "Розійдись!", і молодих вояків знову оточили рідні і знайомі. А що наступні два дні припадали на вихідні, то після виснажливого двомісячного муштрування сорок вісім годин були казковим подарунком для молодиків. Не всім так щастить. Звичайно після закінчення КМБ кожен новобранець негайно відбував у ту частину, де мав надалі проходити строкову службу. Але вже на третій день дійсної військової служби він отримував триденну відпустку для поїздки додому, благо, в Україні це не займало багато часу. Нові залізниці працюють з точністю швейцарського годинника, і електропотяги, їх випускає Луганська компанія транспортного машинобудування, мчать про рейкам швидкісних залізниць з стоп"ятдесятикілометровою швидкістю. А для військовиків проїзд - безкоштовний. Хоча отримує новобранець сто гривень першого внеску на кредитну книжку. А навіщо йому такі великі гроші (Пара черевиків - гривня, добрий костюм - сім гривень, а авто середнього класу - тисяча.), коли кормлять-поять-одягають вояків коштом держави? Тільки на тютюн та морозиво і тратиться вояк. (Раніше й тютюн видавали, але потім вирішили батьки-командири не труїти молодих вояків власними руками.)
  Втім, Віталію до домівки батьків добиратися залізницею немає потреби, батьківський "майбах" домчить за якісь чотири години. Благо, широкі автостради простяглися Україною від Полісся і Слобожанщини до самого Чорного моря, і від Донбасу до Галичини...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"