Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Ретроспектива-7. Крила над морем

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Флот виходить в океан

  Крила над морем
  Коли лайнер пройшов через щілину Гібралтару, день був сонячним і небо здавалося тонким і ламким. Дельфіни біля Скелі віщували удачу і ранок обіцяв бути добрим. Юне сонце спливало за кормою і Атлантика попереду іскрила, переливаючись всіма відтінками синього, блакитного, лазурного...
  - Нас наздоганяє циклон. - Штурман вказав на зюйд-зюйд-вест.
  І нікого не здивували вузькі довгі хмари на півдні, що дірами позначилися в прозорій запоні неба. Океан ще був відносно спокійним, але всі знали, що ці хмари - гончаки циклону. Куди вони помчать, туди нагряне й циклон, стрясаючи небо і океан, піднімаючи хвилю, яка на своєму шляху буде трощити, гнути, скручувати і зносити все, що не здатне витримати його шалений натиск.
  - Принесіть синоптичну карту. - Похмуро попросив капітан штурмана.
  Петлі і розірвані кільця ізобар на цій карті скручувалися в гігантське колесо, яке невідворотно котилося в бік лайнера "Княгиня Ольга". Коли лягти на курс перпендикулярний його рухові, то на повному ходу можна ще встигнути вискочити з-під цього колеса. Більшість капітанів так і робить, обходячись малими втратами. Але коли лягти зараз на цей перпендикуляр, то відхилення від курсу буде таким великим, що ресурсів палива може не вистачити на зворотний шлях. Сподівати на дозаправку в Баренцбурзі ризиковано: Республіка Грумант мала постійний дефіцит рідкого палива. І капітан прийняв компромісне рішення: лягти на проміжний курс. Він не дозволяв зовсім вже вискочити з циклону, але хоча б вдавалося вийти з його центру і зекономити час і ресурси. Наказавши лягти на новий курс, капітан оголосив по трансляції:
  - Судно по-штормовому приготувати!
  ...Погода зіпсувалася остаточно. Північна Атлантика зустріла "Велику княгиню Ольгу" ревінням шторму, який щойно почався. По правому борту вже мав показатися мис Сан-Вісенти, крайня точка Португалії, проте... Берега не було. Був тільки горбатий від штормових хвиль океан, що швидко темнів, майже темне небо і пуста лінія горизонту, який дрижав в лінзах бінокля. Південний шторм дув, як в аеродинамічну трубу, над океанським простором. Здиблені ним хвилі розтривожили холодну воду океану до самих глибин. Океан бунтував і ураганний вітер з хрипом і свистом ганяється за валами, невидимим батогом гуляє по їхніх горбатих спинах. Спіткнеться з усього розбігу вал, вистелиться, зупинений на всю довжину своєї важкої плоті, і здіймається дибки, ніби збожеволівши від незаслуженого болю. Оглушливий стусан, удар струшує велетенський корпус лайнера - з баку на місток валиться громаддя знесеної верхівки валу - так, в свою чергу, зриває він зло на зустрічній перешкоді. Пінна кипень гуляє по палубі, зловісно фосфоресціює в нічній темноті. Судно заривається носом в зриту ямами водну поверхню живою істотою, що шукає затишного укриття. Океан чорнів за бортом і димував водяним пилом на гребенях хвиль. Лютує стихія...
  ...Урагану, який вторгся на узбережжя Європи, перепинила шлях зона високого тиску. Злісно огризаючись, він змінив свій напрям і повернув назад, в Атлантику. Одряхлілий циклон, витративши сили в боротьбі з антициклоном, наближався до свого кінця. Але збаламучена Атлантика все ще штормила.
  Тільки під кінець ночі шторм став поступово стихати. Він послабив свій тиск, але хвилі ще не повернули собі той живописний вигляд, який налаштовує людей поблажливо по відношенню до морської стихії, коли, лежачи на березі, вони споглядають її зелену глибину. Ранок прийшов сірий і рваний, вітер дув так само - поривами, низько стелилися хмари, і коли в них з"являвся розрив, то в нього видно було блакитне небо з осяяними сонцем верхівками хмар. Судно впевнено тримало курс на архіпелаг Шпіцберген і на лайнері для команди все починалося, як зведено: побудка, сніданок, ранкове прибирання, тільки дещо хитало і на верхній палубі з ніг валив вітер. Навкруги - тільки розсмикані кошлаті хмари і безтолкова товкотнеча хвиль Тому з пасажирів бажаючих вештатися прогулянковою палубою було мало. Зате три концертні і п"ять кінозалів були заповнені повністю. Суднові театральні трупи, незважаючи на хитавицю, яка не стихала, викладалися на повну, розважаючи пасажирів, майже третину яких становили діти.
  Невдовзі після того, як розвиднилося, штормовий вітер повалився на зюйд-зюйд-ост, дув поривами, але небо стало ясним і тільки в його глибині де-не-де танули крижинки вчорашніх хмар. Однак циклон і далі продовжував тягтися за судном, як вірний пес за господарем. Але тягся ледь обабіч: лайнеру все-таки вдалося вирватися з його центру, і хоча вряди-годи хвиля все ще забрідала на палубу, але була вже не така руйнівна. І головний боцман приблизно через годину доповів:
  - Пане капітан, на верхній палубі порядок!
  - Єсть, порядок! - Відлуння доповіді прокотилося по судну, відновлюючи ритм нормального корабельного життя, і капітан, радісно відізвавшись, вклав весь залишок сили і втомлено опустився в крісло.
  Старший помічник капітана, уважно подивившись на Салимоненка, нагадав:
  - Потрібно б вам і відпочити, Максиме Михайловичу. Я тут вже якось сам впораюся.
  - Так... Щось я й справді, втомився. - Винувато признався капітан.
  - Ще б пак! Третю добу на ногах, на містку від самого Суецу...
  Спустившись в каюту, Максим Михайлович з подивом виявив на столику піднос з двома склянками гарячого міцного чаю, з підсмаженими скибочками хліба та тонкими пластинками сиру. Все було так, як він любив. Тільки їсти Максиму Михайловичу чомусь не хотілося, і Салимоненко випив тільки чай.
  І відразу відчув, як по тілу почало розтікатися тепло. Капітан зняв лише тільки черевики та краватку і приліг поверх ковдри. Біологічний годинник спрацьовував безвідмовно, варто було тільки "загадати" певний час, і Салимоненко собі на сон цього разу виділив всього лише чотири години...
  В жовтні в Північній Атлантиці осінь уже закінчувалася. Сонце заходило, як і належить, не висіло в холодному небі цілодобово, і під його білястим світлом жовтіла щільна, злежана крига... Вдень в полярних широтах іскрилося, переливалося відблисками, скрізь казкові розливи світла, мерехтіння горизонтів. В широтах південніше осінь заявляла про себе непроникними косяками туманів. Ось український трансатлантик й увійшов в таку сіру запону. Нічний шторм тільки ледь підняв її над поверхнею океану.
  Новий океанський лайнер "Велика княгиня Ольга" виконував свій перший рейс від Сейшельських та Мальдівських островів у Індійському океані до архіпелагу Шпіцберген, в Республіку Грумант. Чотири з половиною тисячі пасажирів в його каютах, ті, хто відпочивав від холодних крижаних вітрів та гранітних скель архіпелагу за Полярним кругом на казкової краси коралових атолах біля екватора. Але все хороше в житті рано чи пізно закінчується, закінчилася і відпустка. Тепер кілька холодних місяців остров"янам чекати на ласкаві доторки теплих океанських хвиль - в Північному Льодовитому океані вода крижана.
  Сучасна історія Шпіцбергена - древнього руського Груманта - почалася в 1920 році, коли конференція європейських держав визначала долю заполярних островів. Розпад імперії Романових, здавалося, назавжди поставив крапку на прагненні руських володіти цими крижаними островами. Але перемога комуністів у Громадянській війні змусила сотні тисяч і мільйони колишніх підданих царя Миколи покинути Росію й шукати долі на чужині. І, звичайно ж, емігранти з Російської імперії ринули в Сербію, Францію, Німеччину, за океан в Сполучені Штати, створюючи проблеми чиновникам і населенню цих країн. Було багато невдоволених таким перебігом подій. Тож уряди великих держав намагалися здихатися цієї мороки.
  І цим вдало скористалися певні діячі Білого Руху. Генерал Мілер, який очолив опір більшовикам на Півночі Російської імперії, висунув ідею створити на архіпелазі Шпіцберген Республіку Грумант, де б могли оселитися викинуті "червоними" геть з Росії емігранти. Тим більше, що цей проект підтримав Гетьман України Павло Петрович Скоропадський. Українцям-бо теж дуже не хотілося мати на своїй території ностальгуючих за загиблою Російською імперією "вревакуантів " із збожеволілої від крові Совдепії.
  Задача ускладнювалася тим, що потрібно було в короткий термін створити на заполярних островах нові міста, всю інфраструктуру нової країни. Багато хто сумнівався в можливості виконання такого колосального об"єму роботи. Але... "очі бояться, а руки роблять...", до двадцять сьомого року, коли Гетьман Павло Петрович Скоропадський мав передати владу в Україні новообраному Президенту, основна її частина була виконана. На цей час Республіка Грумант мала досить сучасну промисловість і налічувала майже два з половиною мільйони громадян. Вільних громадян, на відміну від мешканців Радянської Росії...
  ...В штурманській рубці механічний жук курсопрокладника - "Велика княгиня Ольга" в мініатюрі - повзе по меридіану, ніби той слимак по стеблині. Лайнер ліг на чистий норд, курс на "нуль", і Полярна зірка, яка ще не зійшла в зеніт, повернула на себе ніс судна. А вночі побачили перше полярне сяйво. Пасажири лайнера скупчилися на палубах, стояли на продувному вітрі і вглядалися в райдужне небо. Полярне сяйво розвернулося з одного-єдиного сполоху широко і пістряво, ніби рулончик китайської циновки.
  Ще доба повного ходу і Полярна зірка переповзла в зеніт, Чумацький Віз так піднявся над горизонтом, що видні вже Гончі Пси, які примостилися під ковшем. Над Скандинавією небо чисте і стоїть ясний місяць. Західні зірки в легкій паволоці полярного сяйва.
  "Велика княгиня Ольга" знову у володіннях Снігової Королеви...
  На третій ранок з-за горизонту з"явилися гострі шпилі гір острова Західний Шпіцберген. З океану накочувалася повільна мертва хвиля, намагалася розхитати лайнер, та його вісімдесят з лишком тисяч тонн були явно не по силам далекому відлунню минулого шторму. Майже всі пасажири були на палубі і просторий салон першого класу був зовсім порожнім; рідкі пасажири сьорбали каву чи міцніший напій. Капітан, прямуючи на місток, лише мимохіть заглянув сюди. Він постояв на правому крилі містка, неподалік від рубки, дивлячись на скелясті береги, які випливали назустріч лайнеру. Круті відкоси були нерівномірно покриті пластами снігу і це придавало їм пістряву привабливість, навіть веселість. Баренцбург попереду, як і завше виднівся з моря на подив пласким в береговій долині міжгір"я. Здавалося саме місто, висунувшись в море від скелястих масивів, само тягнулося назустріч лайнеру. Баренцбург приязно розкрив перед лайнером затишну гавань, захищену скелястими мисами .Тільки вигляд його поновився за ті три роки, що Салимоненко був тут останній раз: з"явилися нові багатоповерхові будівлі, труби заводів і кранів, модерні шпилі соборів, яких в столиці Груманта за останні місяці додалося. Чи сам капітан став іншим?
  А побачив, як піняться і розбиваються об розбійницьке каміння хвилі, і пам"ять відразу поновила все, ніби розсталися вчора. Був час відливу, причали громіздко височіли над катерами і сейнерами. Від гавані, від широкого плеса перед нею, починалася горловина Іс-фіорда, з хребтинами гір, занесених снігом. Над фіордом провисало низьке небо, в ущелинах гір крутилася віхола і сірість затоки розмивалася вдалині чи то блукаючими клаптями хмар, чи то туманом хуртовини. Салимоненку чомусь подумалося, що фіорд заповзав не в глибину Західного Шпіцбергена, подалі від моря, а в сутінки полярного дня.
  Хід знизився до самого малого. Лайнер "Велика княгиня Ольга" входив в гавань Баренцбурга. Біля причалу капітан відразу побачив на причалі знайомий чорний "б"юік" митної служби та вервечку помаранчевих трьохосних автобусів. Бінокль наблизив портові споруди, прожектор на майданчику перед конторою начальника порту, портові буксири і баркаси віддалік. На лайнері повернулися додому з далеких тропічних островів чотири з половиною тисячі пасажирів і майже третину пасажирів судна складали діти від дошкільного до старшого шкільного віку. Власне, регулярне морське сполучення Архіпелагу з тропічними островами здійснювалося майже сотнею пасажирських суден ще з двадцятих років. Три державні пароплавства і дюжина приватних компаній обслуговували цю пасажирську лінію. Ось і зараз біля причалів пароплавства "Полярна зірка" стояли два красеня-лайнера: "Семен Дежньов" і "Білорусь", "сістершипи" попереднього покоління. А ще якихось три роки тому Максим Михайлович Салимоненко був повноправним господарем на капітанському містку "Білорусі". Нині ж він капітан лайнера нового покоління...
  ...Історія українських пасажирських лайнерів почалася в середині двадцятих років, коли постала необхідність масових пасажирських перевезень - полярна природа Груманта виявилася надто суворою для російських емігрантів. В двадцять четвертому році уряду Республіки Грумант вдалося домовитися з французьким та британським урядами про оренду земельних ділянок на тропічних островах в Індійському океані. На корабельнях України тим часом будувалися швидкохідні пасажирські судна для майбутніх ліній.
  Втім, українські корабельні вже з першого дня проголошення Республіки Грумант працювали на цю новостворену країну. Тому, що поява і подальше існування республіки було неможливе без зовнішнього країни-спонсора. І таким "спонсором" для Груманта стала саме Україна. Вже на початку тридцятих років вкладені українськими діловими людьми в суднобудування і авіацію кошти почали повертатися сторицею. Перш за все Україна стала визнаним лідером в важкому літакобудуванні, разом з німецькими інженерами українці збудували цілий флот висотних дирижаблів для транспортного сполучення з Архіпелагом. На жаль, повітряне сполучення залежить від погоди, а погода в Арктиці дуже мінлива, і основне навантаження по пасажирським і вантажним перевезенням між материком і Архіпелагом несли морські судна.
  На початку двадцятих на корабельнях Миколаєва, Херсону, Одеси закладалася пасажирські судна 301 проекту, або "письменницької" серії, саме для сполучення з Архіпелагом - Республікою Грумант.
  Головне судно "Іван Франко " й дало таку назву всій серії. Вперше на цих суднах в якості головного двигуна використовувалася дизельна силова установка. Судна мали підвищений комфорт, кількість кают перевищувала три з половиною сотні - кожне судно різнилося співвідношенням кают "люкс", "бізнес" і "туристського" класу. З одинадцяти палуб, з"єднаних сходами з просторими вестибулями, на семи знаходилися пасажирські приміщення. На борту лайнера були ресторани першого і туристського класу, кілька барів, кінозали, басейни для плавання. "Люксові" каюти мали кілька приміщень: салон, спальню, ванну і туалет, оснащувалися побутовими холодильниками, письмовим та обіднім столами, шафами й іншими предметами, які забезпечували комфорт та затишок під час морської подорожі. Бізнесові - одно та двомісні, та туристичні - чотиримісні, каюти мали душ та туалет. В ході експлуатації лайнерів підвищувалася комфортабельність кают, розширювалися громадські приміщення, додалися фінські бані-сауни.
  На верхній палубі передбачалася закрита веранда з танцювальним майданчиком, баром на 40 персон. На третій палубі був музичний салон на 200 осіб, чотири бари, пошта, телефон, телеграф, кінотеатр на 120 місць, салон для паління, кімната для ігор, бібліотека, сувенірний кіоск, дамська та чоловіча перукарні, закритий плавальний басейн. Ресторан на 400 місць розміщувався на п"ятій, головній, палубі.
  Досвід експлуатації "письменницької серії" мав безцінне значення для створення нових лайнерів.
  В другій половині двадцятих років корабели Миколаєва здали шість пасажирських суден по двадцять п"ять тисяч тонн водотоннажністю і на тисячу чотириста пасажирів. Лайнери "Миколаїв" і "Полярна зірка" призначалися для перевезення пасажирів і пошти на лінії Шпіцберген - Південні острови. Потужні суднові двотактні дизелі - їхні аналоги невдовзі мали встановити на "кишенькових лінкорах", - виробляли в Україні за німецькими технологіями. Звичайно ж, українські інженери значно вдосконалили і розвинули проект. Дизелі обертали ротори електрогенераторів, що живили енергією електродвигуни судна.
  Інтерес українських промисловців до океанських лайнерів був ніяк не випадковим. В другій половині двадцятого століття океанські лайнери були найбільш дешевим видом транспорту, коли потрібно було потрапити з одного континенту на інший. Морські держави намагалися перевершити одна одну, будуючи гігантські судна і змагаючись в швидкості доставки пасажирів та вантажів. Особливо гостра боротьба йшла між країнами Атлантичного басейну: Північно-Американським Сполученими Штатами, Великою Британією, Францією і Німеччиною. Саме для Атлантики створювалися найбільш швидкохідні, найбільш комфортабельні та найбільш вартісні судна. Саме тут зародилася і розвивалася жорстка боротьба за перехідний приз "Блакитну стрічку Атлантики". (Термін "блакитна стрічка" взяли з кінських перегонів. На щоглі судна-рекордсмена вивішувався блакитний вимпел, а команда отримувала грошову винагороду.)
  Перед Світовою війною гонитва за розмірами і швидкістю породила гігантські судна. Лідером в цій царині була британська компанія "Кунард Уайт Стар " - Біла Зірка, якій доводилося конкурувати на досить тісному і жорсткому ринку. Компанія володіла цілим флотом океанських лайнерів, кожен з яких був національною гордістю Великобританії. Але вона була не єдиною - французи теж мали немалий флот подібних суден. До початку Великої війни був і третій гравець - Німеччина, але її спільними зусиллями викинули геть з конкурентного поля. Велика війна призупинила розвиток океанських лайнерів. Після війни всі країни світу відчували нестачу комерційного флоту, а коштів для його відновлення не вистачало навіть у провідних держав світу. Крім того, Світова війна призупинила розвиток океанських лайнерів, особливо це відчувала переможена Німеччина. Ця країна була найбільше зацікавлена в цьому, оскільки грабіжницька Версальська угода відібрала у німців практично весь комерційний флот, який передали переможцям у Великій війні. Країни-переможці могли відновити свої торгові флоти завдяки репараціям, а от Німеччині довелося відновлювати свій комерційний флот практично заново. Після завершення Великої війни з Європи в Америку ринув широкий потік емігрантів, а з часом лайнери старіли. В першій третині двадцятого століття до Америки можна було дістатися тільки морем і трансатлантичні перевезення були крупним бізнесом. Двадцяті роки відновили і примножили економічний добробут європейських країн. На початок тридцятих років гонка між провідними пароплавствами розгорілася з новою силою. Саме німецький дует лайнерів "Бремен" та "Європа" відновив трансатлантичну гонку, коли 16 липня 1929 року "Бремен" завоював "Блакитну стрічку". Настав золотий вік океанських лайнерів. А керівники молодої української держави в цьому побачили шанс для своєї країни. Корабельні України запрацювали з максимальним напруженням.
  ...Зустрічаючих на причалі було багато, ніяк не менше, ніж пасажирів "Княгині Ольги". Ледь трапи торкнулися причального бетону, всі відразу підняли ґвалт-гамір, заговорили, почувся сміх, одні квапливо вже цілувалися-обнімалися, вірніше, чмокалися, інші з-за цих галасливих, вставши навшпиньки, видивлялися своїх. Ті ж, хто вже зустрів, вибиралися з натовпу і чимчикували в напрямку воріт морського вокзалу. Ось вже відкрилися лацпорти лайнера і веселого помаранчевого кольору електрокари потягли довжелезні вервечки візків з багажем пасажирів в тому ж напрямі - до морського вокзалу. Вихователі вели за собою довгі ланцюжки школярів - наймолодші в картатих червоно-чорних вовняних накидках, старші в формених шкільних плащах, - до автобусів, що вишикувалися на причалі. З порту їх відвезуть в інтернати, там вже чекають на своїх нащадків батьки. Зустрічати дітей, що повернулися з відпочинку на тропічних островах дозволялося тільки в закритих учбових закладах - це правило неухильно дотримувалося з самого початку існування Республіки. Нічого не поробиш - сувора необхідність існування за Полярним кругом...
  Старший помічник підійшов нечутно, передав капітанові бланк радіограми - пароплавство повідомляло, що поповнити запас палива можна в Баренцбурзі - напередодні сюди прийшов загін допоміжних суден Військово-Морських Сил України, в його складі був і ескадрений танкер з десятьма тисячами тонн турбінного палива. Старпом додав, що заправку можна буде почати вже за півгодини, Салимоненко глянув в бік військового порту і побачив, як танкер - комплексне судно постачання водотоннажністю в двадцять сім тисяч тонн - виник з туманної пелени фіорду. Довгий, стрункий, він наближався до лайнера не кваплячись, гасячи інерцію ходу. На кормі назва столиці Білоруського автономного краю - "Мозир".
  - Вахтовий офіцер, по місцях стояти! До прийняття палива! - Старший помічник капітана натискує клавішу і віддає команду по селектору. - Особовому складу приготуватися до прийомки палива!
  - Біля борту не палити! Не палити! - Покрикує зі шлангової палуби мозирський боцман.
  Протягнули з борту на борт товсті броньовані кишки, руками не обіймеш. Пружні струмені палива наповнюють цистерни лайнера зі шлангів, які жадібно трясуться. Танкер примостився під високим бортом лайнера і терся об його величезні кранці, так, що гума повискувала, а швартові то провисали, то натягувалися до струнного дзвону, ніби норовливий кінь рвався з прив"язі.
  ...На лайнер "Леся Українка" Максим Салимоненко прийшов матросом. Саме в цей час лайнери "Бремен" та "Європа" Північно-Німецького Ллойду завоювали і утримували "Блакитну стрічку Атлантики". Вже за три роки після здачі головного судна "письменницької серії" одеські корабели здали Чорноморському пароплавству головний трансатлантик "Одеса " наступної серії лайнерів: Українська Держава фактично включалася в боротьбу за "Блакитну стрічку Атлантики". Ці лайнери мали водотоннажність двадцять п"ять тисяч тонн, майже півтори тисячі пасажирів мчали по океану дизель-електричні силові установки потужністю в тридцять вісім тисяч кінських сил зі швидкість понад двадцять п"ять вузлів. На новозбудованому лайнері "Миколаїв" Салимоненко продовжив свою морську кар"єру вже молодшим штурманом.
  Звичайно, лайнери типу "Одеса" не призначалися для завоювання заповітного призу, ці судна мали працювати на лінії Шпіцберген - Мальдівські острови, але вони дозволили українським морякам впритул підібратися до своєї кришталевої мрії. Саме на п"ятому лайнері, що завершив серію, робив свою морську кар"єру Максим Салимоненко, від штурмана до старшого помічника капітана судна. П"ять таких суден забезпечували перевезення майже чотирьохсот тисяч пасажирів на рік з-за Полярного кола в тропіки.
  Збільшення пасажиропотоку висувало нові вимоги до конструкції лайнера. І судна нової серії мали цим вимогам відповідати. Нові лайнери забезпечували збільшений комфорт для своїх пасажирів. Майже півтори тисячі пасажирів могли відправитися в подорож Атлантичним і Індійським океанами на новому комфортабельному лайнері, де будуть подаватися найкращі морські страви. Тільки неспокійні води двох океанів створювали проблеми. Бо коли людина страждає від "морської хвороби", задоволення мало. Бурхливі ж води Атлантики і Індійського океану робили подорож до тропічних островів не зовсім приємною. Навіть вишукані страви під час хитавиці не смакували пасажирам трансатлантичних лайнерів. І конструкторам, які працювали над лайнером "Одеса" довелося вирішувати цю проблему, зробити так, щоб судно йшло рівно і плавно. Головне судно мало заспокоювачі хитавиці, гіроскопічні пристрої, подібні тим, які застосували на лайнері "Конте ді Савойя" італійці. Завдяки дії гіроскопів нові лайнери забезпечували спокій пасажирів під час хитавиці. Ця серія трансатлантиків відразу стала дуже популярна, оскільки пасажири могли отримувати задоволення від вишуканих страв, не страждаючи від "морської хвороби".
  "Одеські" лайнери з тридцять третього року доповнила "кримська" серія - два судна заклали одночасно Севастопольський морський завод і суднобудівний завод в Феодосії. На чотирьох останніх суднах нової серії заспокоювачі були принципово нового типу - невеликі кілевидні стабілізатори, що виступали по обидва боки корпусу лайнера, їх замовили в Шотландії. Крім того, на "кримській" серії відпрацьовувалася нова технологія побудови: конструкція судна була модульною і з цих модулів, як з кубиків дитячого конструктора, складали готову конструкцію. Головне судно "Херсонес " здали пароплавству в рекордно короткий термін - через чотирнадцять місяців після закладки. Другий лайнер "Кафа" Феодосійський завод здав через місяць. Наступні чотири - через п"ятнадцять-дванадцять місяців. Майже дві тисячі двісті пасажирів жили і мандрували океанами і морями в розкоші найпрестижнішого готелю. В середині тридцятих років пересічний український робітник за рівнем послуг та пільг відрізнявся в кращий бік від робітників в інших країнах Старого Світу. Профспілки України - за вимогою Гетьмана України Павла Петровича Скоропадського - створили систему відпочинку та мандрівок українських громадян. Саме для втілення цієї мети і будувалася флотилія пасажирських суден для надання дешевих і доступних мандрівок та круїзів.
  На передостанньому судні цієї серії Максим Салимоненко пройшов решту щаблів службових сходинок, які залишалися йому до заповітного капітанського звання. На це йому знадобилося всього три роки. І вже в тридцять шостому він в якості капітана прийняв новозбудований лайнер "Донецьк ", головне судно наступної серії трансатлантичних лайнерів водотоннажністю п"ятдесят шість тисяч тонн.
  Українські корабели не зрадили своєму принципу в кожній наступній серії нових суден застосовувати нові пристрої. "Донецьк" в якості силової установки мав вільно-поршневі генератори газу: синтез двотактного дизеля і газової турбіни, і принципово нові рушії: чотири - дві поворотні - гвинтові колонки. Вони замінювали одночасно гвинт і стерно. Завдяки новому типу рушія лайнери цієї серії мали виняткову маневреність, що було надзвичайно важливо в умовах плавання в кризі і фіордів островів Республіки Грумант. І, звичайно, комфортабельність суден цієї серії була на рівні світових стандартів: заспокоювачі хитавиці, каюти класу "люкс", підвищений комфорт кают "бізнес" і "туристичного" класу, ресторани, плавальні басейни, бібліотеки, можливість телефонного і телеграфного зв"язку для пасажирів і ще багато чого...
  ...З вікон ошатного будиночка на вершині сопки Максиму Салимоненко були видні і бухта з причалами, і навколишні сопки, і місто, яке розкинулося амфітеатром, і небо. Небо сліпило його. Воно здавалося легким, струмливим, зітканим з невагомих святкових кольорів. Але з "гнилого кута" - норд-весту вітер гонить хмари. І хвилі вигинають позолоченим світилом спини. Вітер зриває з них гребені, розбризкуючи піну і в водяному пилу спалахують миттєві райдуги. Море в цих краях буває зазвичай важкого сірого відтінку - лише в особливо яскраві дні наповнюючись густою холодною синню. Та не сьогодні. Невдовзі небо не дуже відрізняється кольором від моря, лише в рідкі прогалини хмар визирає золотий край сонця.
  Кораблям і суднам древній Грумант подарував зручну бухту. Вона укрита від шторму червоними гранітними скелями в глибині гористого фіорду. Бухта скидається на гірське озеро, тихе, незаймане, одне з тих озер, де ще ховаються в глибині доісторичні ящери. Берег цього гірського озера окольцьований причалами і сталевою колією залізниці. В глухій чаші колись давним-давно зимували вітрильники, їх капітани вели свої шхуни туди, звідки архіпелаг здавався далеким півднем. Одні намагалися пробитися до Полюса, інші шукали невідомих земель у високих широтах, треті - повторювали шлях вікінгів на захід. Привиди їхніх кораблів, які згинули в просторах Арктики, ще й досі маячать в кризі - з білими обмерзлими реями, зі стрічками полярного сяйва замість зотлілих вітрил. Особливо це помітно довгою полярною ніччю.
  Гавань - дарунок Півночі кораблям і суднам. А людям Північ не подарувала нічого, навіть клаптика землі, що годився б під фундамент будинку. Все, що їм було потрібно, люди зробили, добули, звели в цих місцях самі. Головне місто Груманта чоловіки будували самі і для себе. Бо найперше завдання Баренцбурга - зустрічати і проводжати судна, приймати їхні вантажі і пасажирів і завантажувати трюми вугіллям та сировиною, яка здобувається в глибині островів Шпіцбергена. І хоч місто будувалося суворими чоловіками, але ніде капітан Салимоненко не зустрічав так багато миловидних жінок, як тут, за Полярним кругом, в Баренцбурзі, столиці руської Республіки Грумант. Це мало цілком логічне пояснення: в Радянській Росії людьми без Батьківщини - "апатридами" - зробили представників "експлуататорських" класів, а до більшовицького перевороту обраниці заможних чоловіків завжди вирізнялися красотою. Та Громадянська війна змусила колишніх прим аристократичних салонів, перших красунь гімназій, факультетів, пансіонів йти в еміграцію. А коли закінчилася віхола кривавої ворохобні на просторах колишньої імперії Романових, острови Шпіцбергена вразили красунь півдня своїми древніми валунами та сніговими заносами. Вражало й побудоване чоловіками місто на скелях, яке нависало над морем, наче середньовічний монастир.
  ...Над скелями гір пливло сонце, заглядаючи в улоговини, в яких золотими розсипами стелилися північні берізки, та багряно і червоно тлів такий же тремтливий та низькорослий осичняк. Максим Михайлович дивився на ці фарби північної природи, які, здавалося, випливли з самого дитинства.
  - Нічого не нагадує? - Старий знайомий Салимоненка, контр-адмірал Демченко дивився на пейзаж за вікном примруженими очима. - Дивлюся на ці берізки, і спливають в пам"яті наші поліські болота...
  - А то... - Салимоненко відвернувся від вікна, в келиху на денці гойднувся коньяк: обмивали адміральські погони старовинного друга. - Зараз там мій син службу несе, в тих болотах...
  - Так, я знаю, Прип"ятський загін Дніпровської флотилії. В наступному році їм передадуть першу партію нових катерів, я бачився з Сашком. Вже головний корабельний старшина, під своєю командирською рукою матиме півдюжини таких катерів, про які ми з тобою в його роки й мріяти не могли. - Адмірал напівобійняв Максима Михайловича, і вони повернулися до накритого столу. - Тривожно на кордоні...
  В ошатному будиночку військово-морського аташе вперше за довгі роки зібралася компанія старих друзів, обмивали адміральство свого старого товариша Олексія Демченка, який на початку осені сорок першого року отримав довгоочікувані погони з чорними вишитими тризубами на золотому полі. Втім, було їх всього тільки троє, тих, кого доля звела майже четверть століття тому в лиху годину, коли по землі України мела кривава віхола Громадянської війни. Чорноморець і двоє балтійців зустрілися на спаленому поліському хуторі: балтійці пробиралися в рідну Керч, а чорноморець з Керчі прийшов додому, але зустріли його самі лише руїни. З того часу вони стали друзями. Воювали з "червоними" літом і восени двадцятого року в "Меотійській калюжі", патрулювали в мілкому Азовському морі, перехоплюючи шхуни і баркаси зі зброєю та грошима для анархо-комуністичних повстанців і більшовицьких підпільників в Криму, для "зелено-червоних" партизанів Нестора Міхненка, для страйкуючих робітників Маріуполя і Бердянська.
  Олексій Демченко в ті славні часи командував азовським криголамом, на якому встановили зняті з старого броненосця гармати та захоплені в боях з білими "віккерси-максими", і назвали канонерським човном, колишній артилерійський гальванер унтер-офіцер першої статті Максим Салимоненко став старшим офіцером, а кочегар другої статті Трохим Білохатько - боцманом, господарем головної палуби.
  А в листопаді двадцятого року екіпажі Азовської флотилії - Діючого Загону Чорного і Азовського морів посилили Кінний Корпус УСС, створений генералом Петровським. Моряками Азовської флотилії укомплектували мотоброньову бригаду Корпусу. Саме удар цієї бригади і поставив завершальну крапку в війні України з Радянською Росією, яку політики Заходу лукаво назвали "прикордонними конфліктами"...
  Давні друзі не бачилися з тридцять дев"ятого року - навесні вони зустрілися в Києві, коли капітан другого рангу Олексій Демченко чекав вирішення подальшої долі після загибелі свого корабля - першого українського авіаносця "Гетьман Хмельницький", капітан третього рангу Трохим Білохатько отримав призначення в Республіку Грумант, військово-морським аташе, а капітану дальнього плавання Максиму Салимоненко було запропоновано посаду капітана лайнера, який тільки будувався на корабельні Миколаєва...
  ...Капітан Салимоненко тільки менше року, як став на капітанський місток нового лайнера "Білорусь " і про нове призначення навіть не думав. Близько сімдесяти двох тисяч тонн водотоннажністю, майже тисяча шістсот кают для понад трьох тисяч пасажирів, яких судно могло перевезти з скель полярного архіпелагу на пляжі тропічних островів зі швидкістю в двадцять дев"ять вузлів. Новий лайнер був обладнаний всіма відомими на цей час новинками: електросиловою установкою. стабілізаторами хитавиці, гвинтовими колонками, автоматичною системою управління, автоштурманом, метеорологічним радіолокатором і радіолокатором кругового огляду. Лайнер призначався для перевезення пасажирів першого і другого класу, або, за введеною з 1928 року класифікацією Українського Державного Реєстру, "люкс" і "бізнес" класу. Керченський суднобудівний завод побудував два таких лайнера, "Білорусь" для української приватної судноплавної компанії "Київська Русь" і "Семен Дежньов" для Атлантичного пароплавства Республіки Грумант. Обидва судна не поступалися за розкішшю знаменитому французькому лайнеру "Нормандія", який в 1932 році вийшов на лінію Гавр-Нью-Йорк і навіть здобув "Блакитну стрічку", пройшовши маршрут за чотири доби. Хоча вже в 1934 році цю престижну нагороду відібрала у нього нова королева океану - "Куїн Мері". От з цього часу й почалася безкомпромісна боротьба між французами та британцями за звання кращого скорохода на просторах Атлантики. Українці спостерігали за її перебігом ніби безсторонньо...
  Та на початку літа сорок першому році в цю боротьбу відкрито вступила й Українська Держава.
  ...Для капітана Салимоненко все почалося з запрошення завітати до головної контори державного Чорноморського пароплавства. Лайнер "Білорусь", флагман приватної судноплавної компанії "Київська Русь", саме прийшов в Одесу, завершивши черговий рейс до Північно-Американських Сполучених Штатів.
  - Вітаю вас, пане капітан! - Літній, але досить міцний для своїх років чоловік, потиснув руку Максиму Михайловичу так, що у того аж пальці злиплися. - Як пройшов рейс?
  Господар кабінету жестом запросив капітана влаштуватися в зручному шкіряному кріслі. Пильні очі фіксували кожен рух гостя, і, вочевидь, перше враження не розчарувало, погляд був доброзичливим.
  - Дякую. - Салимоненко сидів вільно, не на краєчку, але не розвалився. - Без пригод.
  - Це добре. Дуже добре, пригоди нам ні до чого. - Господар дістав з прихованого бару пузатеньку пляшечку коньяку, два келихи. - Розмова у нас неофіційна, можна сказати навіть дружня. За знайомство!
  Обидва пригубили ароматний напій, хоча Максим Михайлович і не втримався, сьорбнув іще раз - коньяк був добрячий! Він тільки чемно кивав головою на зауваження господаря кабінету, чекав коли ж той розпочне розмову про головне, заради чого Салимоненка й запросили сюди.
  - В Нью-Йорку ви зустріли нинішнього володаря "Блакитної стрічки", чи не так? - Салимоненко коротко відповів "Так", тільки, либонь, це було риторичне запитання. - Скажіть, капітане, вам не хочеться завоювати цей приз? Розмови про це, я знаю, давно точаться між нашими капітанами...
  - Звичайно. - Максим Михайлович не став критися. - Але коли я запропонував правлінню компанії випробувати "Білорусь" в одному з рейсів, мені було категорично заборонено це робити. А судно могло легко тримати тридцять один вузол, що гарантувало нам перемогу в цих перегонах. Тільки...
  Салимоненко сумно розвів руками, мовляв, рада душа в рай, але начальство забороняє.
  - Це заборона не правління компанії, Максиме Михайловичу, а політичне рішення, прийняте свого часу Гетьманом і українським урядом. - Господар кабінету поставив свій келих на журнальний столик. - Однак час настав, і наша країна будуватиме судно, яке гарантовано стане переможцем у боротьбі за "Блакитну стрічку Атлантики". Шість місяців тому в Миколаєві заклали новий лайнер, і я пропоную вам стати капітаном майбутнього володаря "Блакитної стрічки". Коли ви згодні, то вас чекають в Києві...
  ...В Київ Максим Салимоненко прибув в той же день надвечір швидкісним електропотягом. І капітан неймовірно здивувався, коли в готелі, де для нього був заброньований номер, зустрів своїх старовинних друзів і соратників по боях з більшовиками в завершальних "конфліктах" неоголошеної війни.
  В кінці березня в Києві було ще прохолодно - сніг тільки-тільки зійшов. І після теплого півдня - в Одесі весна вже забуяла на повну силу - Салимоненко в столиці в легкому форменому плащі почувався дещо мерзлякувато. Але сонце починало припікати і кияни поскидали набридлі за холодні дні шуби, пальта і шкіряні куртки на хутрі - останній писк моди, вони були схожі на елемент екіпіровки пілота і ввійшли в побут українських модників восени минулого року, - незважаючи на посірілий ніздрюватий сніг в кучугурах, які різко контрастували з яскраво-зеленою травичкою, що пробивалася на газонах обабіч тротуарів.
  Демченко, Білохатько і Салимоненко повільно йшли по бетонним плитам хідника вздовж проспекту, наближаючись до готелю. З моменту їхньої останньої зустрічі пройшло майже півроку. Тоді Трохим Білохатько після закінчення Військово-Дипломатичної академії тільки отримав наступне звання капітана третього рангу, а Олексій Демченко - черговий стусан примхливої долі. В кінці вересня тридцять восьмого року під час навчань загинув новий потужний корабель Військово-Морських Сил України - авіаносець "Гетьман Хмельницький", де капітан другого рангу Демченко служив на посаді старшого офіцера.
  - Ще перед тим, як отримати призначення, - озвучив Білохатько невисловлене прохання Максима Салимоненка, - досить детально я ознайомився з цією надзвичайною подією. Але Макс, - він називав давнього друга на американський манер, скорочуючи ймення, - до грифованих військових документів доступу не має. Тому ми обоє згораємо від цікавості і просимо озвучити свою версію самому учаснику події...
  - Це подія з серії "неминучих в морі випадковостей". - Розповідав Демченко. - Дикий збіг, коли в одному місці і в один час сталися дві абсолютно несумісні події. Ланка нових швидкісних бомбардувальників йшла на морський полігон на учбове бомбометання, а наша авіаносна група саме в цей час проводила спільне маневрування в районі, що лежав якраз на маршруті їхнього польоту...
  Повітря пахло весною і було чути, як вибивала дріб по дзвінкому металу весняна капель. Синіло в високості блакиттю небо і в сяйві сліпучих сонячних зайчиків ніжилися на кватирках столичні коти.
  В той передостанній день вересня авіаносець йшов в супроводі двох есмінців і легкого крейсера. "Гетьман Хмельницький", збудований у Миколаєві суднобудівним заводом "Наваль" за участю німецьких суднобудівників, всього тільки півроку, як вступив у стрій українського флоту. Екіпаж інтенсивно освоював нову техніку, основна частина корабельної авіагрупи закінчувала наземну підготовку на щойно збудованому тренажері в кримських Саках. Корабель вже готувався прийняти її на свою палубу і в жовтні вийти в Середземне море. Але втрутився випадок - на новому бомбардувальнику вийшла з ладу система електродистанційного управління і важка десятитонна машина пішла вниз по широкій спіралі. Аварійний літак був помічений службою спостереження і корабельна група збільшила швидкість, щоб вийти з зони можливого падіння бомбардувальника. Однак на таких високих швидкостях завжди можливі непередбачені події, і есмінець, значно легший за авіаносець, по правому борту просто присмоктало до більш крупного корабля. В результат удару авіаносець на кілька хвилин втратив управління, були пошкоджені цистерни авіаційного палива. На додачу аварійний літак, який покинув екіпаж, влучив прямо в польотну палубу некерованого корабля. Сталася пожежа, з якою досить успішно впоралися аварійні групи, але далися взнаки тріщини в паливних цистернах. Випари авіаційного бензину скупчилися в приміщеннях корабля і досить було найменшої іскри електрообладнання, щоб стався вибух. За чотири години корабель затонув. Добре, хоч не загинула жодна людина з екіпажів. Саме такими словами і закінчив Олекса Демченко свою розповідь...
  Після вечері в номері Максима Михайловича влаштували розбір цієї надзвичайної події. Демченко приніс зі свого номеру довгу вузьку картонну взуттєву коробку від жіночих чобіток, Білохатько з Салимоненком позичили свої черевики і на килимі цими макетами розіграли всі еволюції авіаносця та кораблів супроводу. Всі троє були з плавскладу, вникали в усі тонкощі маневрування, в послідовність сигналів; за довідками по правилам спільного плавання зверталися до Салимоненка - капітан трансатлантика, як-не-як, в українському флоті, що торговому, що військовому, капітани пасажирських лайнерів були найкращими знавцями ПСП, службовим обов"язком змушені вишколювати своїх вахтенних офіцерів.
  З заключним словом виступив майбутній військово-морський аташе.
  - Друзі мої! - З почуттям сказав він. - Вивчаючи в академії матеріали по цій надзвичайній події, змушений зараз визнати, що цей планшет, - він показав на взуттєву коробку і черевики на пухнастому килимі, - дали більш об"єктивну, більш достовірну і більш кваліфіковану трактову такої сумної події. Дякую вам. Завтра, коли буду представлятися своєму новому начальству, мені це ой, як знадобиться...
  ...Максим Салимоненко знав, що новий трансатлантичний лайнер, капітанський місток якого запропонували йому, стовідсотково будувався на гроші Української Держави, на відміну від попередніх серій, тієї ж "Білорусі" хоча б, де державна доля була значною, але не цілковитою. А капітана такого судна затверджує тільки одна людина в державі - Іван Остапович Федорчук, радник Гетьмана України...
  Червона килимова доріжка і сліпучий блиск полірованої бронзи. Все сяє позамежною чистотою, за таку ручку дверей взятися лячно - коли б не забруднити. Безшумний ліфт виносить на десятий поверх.
  - Будь ласка, сюди. - Супроводжуючий співробітник охорони не знає, хто такий Максим Михайлович Салимоненко. Він знає лише, що цю людину запрошено до Секретаріату Гетьмана на бесіду. Охоронець веде Салимоненка по широким сходам, довгим коридором. Він холодно ввічливий. - Почекайте тут.
  Перед Максимом Михайловичем широке вікно. На Майдан Незалежності дивляться високі вікна білих будівель кварталу Гетьманської резиденції, що були зведені ще в минулому столітті. Сам секретаріат знаходиться всередині, це модернові білосніжні висотки, їх з майданів та вулиць столиці майже не видно. Вірніше, вони не кидаються в очі. Але це вікно виходить у внутрішній дворик, де невеличкий фонтан, ще голі кущі бузку і дерева в липкій зелені бруньок. За вікном яскраве весняне сонце і голуби на карнизах.
  Салимоненко відвертається від вікна, коридор з високою склепінчастою стелею з одного боку губиться в перспективі, з іншого - закінчується дверима вантажного ліфту. Високі - в ріст дорослої людини - дубові панелі чергуються з такими ж широкими вікнами. Навпроти - високі поліровані двері владних кабінетів. Цими коридорами ще за царату ходили київські губернатори, в сімнадцятому році в цих кабінетах утверджувала свої універсали Центральна Рада. Під цими склепіннями ходить Гетьман. Секретаріат Гетьмана України - це ціле місто, це окрема держава в самому центрі Києва. Як Ватикан у центрі Риму.
  - Заходьте, будь ласка. - Офіцер охорони робить крок вбік і Салимоненко входить в кабінет.
  Приміщення широке. Одна стіна - майже суцільне вікно. За ним дахи і стіни будівель резиденції. Інші стіни світло-сірі. Підлога - м"яка сіра вовна. Стіл великий, він незаймано чистий, без жодних паперів. Великий сейф. Приставний столик з телефонами. Більше в цьому кабінеті немає нічого.
  - Добрий день, Максиме Михайловичу.
  - Добрий день, Іване Остаповичу.
  Господар кабінету розглядає обличчя Салимоненка. Мовчки і дуже уважно, ніби лікар.
  - Сідайте, Максиме Михайловичу. Як справи? - Федорчук високого зросту, стрункий, міцної статури. У коротко стриженому волосі ледь пробивається сивина. Обличчя типового українця - ніс бульбою, круглі щоки, ледь помітна чуприна. Нічого особливого чи видатного. Зустрінеш на вулиці - не обернешся, не заб"ється серце схвильовано. Костюм також звичайнісінький, світло-бежевий, тонкої вовни. Пошитий, звичайно ж, справжнім майстром, з душею пошитий. Але це й все, нічого особливого. Звичайний чоловік. Але ж це людина, яка створила сучасну Україну, це йому підкоряється майже все в Українській Державі!
  - Дякую, Іване Остаповичу. Добре.
  - Максиме Михайловичу, зійшовши на капітанський місток "Білорусі" ви неодноразово пропонували керівництву компанії "Київська Русь" завоювати "Блакитну стрічку Атлантики". Навіщо вам, особисто вам, "Блакитна стрічка"? Ви марнославна людина? - Салимоненко чекав почути пишномовні слова, на кшталт: "Держава виявила вам високу довіру...", і тому не знайшовся, що сказати, тільки зтенув плечима.
  - Я ніколи над цим не думав... В житті мені все вдалося, сім"я, робота, мрії... Напевне, мені тільки "Блакитної стрічки" для повного щастя й не вистачає. - Легко усміхнувся самими куточками вуст, даючи зрозуміти, що це тільки жарт. - Коли ж говорити серйозно, то мені дуже хочеться, щоб побачивши в океані наш прапор, зустрічні судна першими давали вітальний гудок. Тоді б я, дійсно, почувався щасливим...
  - Що ж, ми дамо вам можливість стати щасливою людиною. - В пильних очах ні тіні усмішки. - Поздоровляю вас, Максиме Михайловичу, ви призначаєтеся капітаном нового українського лайнера "Велика княгиня Ольга", який завоює "Блакитну стрічку Атлантики". Успіхів вам.
  ...Квітень тисяча дев"ятсот тридцять дев"ятого року. Новий лайнер будувався на корабельні акціонерного товариства "Наваль" в Миколаєві, міста на півдні України. Судно вже вивели з доку, де величезний корпус складали з окремих блоків, ніби з дитячих кубиків. Збоку, особливо на віддалі, трансатлантичний лайнер виглядав цілком закінченим. Однак до виходу в море ще було дуже далеко. До моменту виходу судна з доку суднобудівники постаралися виконати всі зовнішні роботи, що ж до внутрішнього оздоблення, то багато чого ще тільки доведеться робити. І, звичайно ж, судно не пройшло випробувань.
  Всередині судна панує робочий безлад, до моменту передачі лайнера лишається двадцять місяців, за які потрібно встановити і налагодити всі системи, обладнати каюти, оздобити салони та громадські приміщення. Тому величезна армія робітників працює щоденно від світання до смеркання нас новому судні.
  Своїми розмірами "Велика княгиня Ольга" не поступається британському лайнеру "Куїн Мері" та французькій "Нормандії", плавучому палацу, який є збільшеною копією розкішного "Іль де Франс". Новий український трансатлантик не повинен боятися штормових вітрів і хвиль висотою в тридцять метрів, висота його борту становить тридцять шість метрів. Прибувши в пункт призначення судно вже через одинадцять годин має відправитися в зворотній шлях довжиною більше дванадцяти тисяч кілометрів. Побудова такого лайнера вимагала величезних капіталовкладень, це по силам тільки потужній промисловій державі.
  Побудова такого лайнера, як "Велика княгиня Ольга" обійшлася Українській Державі в двадцять п"ять мільйонів гривень. Гривня - пара міцних черевиків. Три гривні - пристойний костюм. Триста - легковик "Дон-1000 ", тисяча гривень - двоповерховий будинок з підвалами, з кімнатами на горищі, з басейном та гаражем на три машини і шматком землі з садом. Гривня - це 0.86026 грама щирого золота. Українська золота монета в десять гривень містить 8.6026 грама, точнісінько, як червонець царя Миколи Другого. Коли простіше, мільйон гривень - майже тонна золота. А двадцять п"ять мільйонів - це більше, ніж двадцять одна тонна золота 900 проби. Точніше, двадцять одна тонна п"ятсот шість з половиною кілограмів. А внутрішнє оздоблення лайнера коштувало ще більше, аж п"ятдесят п"ять мільйонів...
  Потрібна була відповідна корабельня, щоб реалізувати цей масштабний проект. Потрібен достатніх розмірів стапель, щоб міг вмістити новий лайнер. Потрібен величезний обсяг будівельних матеріалів, наприклад, сто двадцять тисяч листів корабельної сталі, загальною вагою в тридцять п"ять тисяч тонн.
  Конструкція нового трансатлантика розроблялася Володимиром Юркевичам, корабельним інженером, який ще в Російській імперії будував лінійні крейсери типу "Ізмаїл" в Петрограді. В роки великої війни він працював в Ревелі, будував підводні човни. В березні 1918 року капітан корпусу морських інженерів Володимир Юркевич наказом начальника Балтійського заводу призначається помічником завідуючого відділенням Балтійського заводу в місті Миколаєві. А коли закінчилася Громадянська війна і більшовики остаточно підкорили колишню імперію, він оселився в Українській Державі. В двадцяті роки Юркевич - визнаний авторитет в побудові нових пасажирських лайнерів. Це під його керівництвом будувалися пасажирські судна для роботи в Північній Атлантиці, для Груманта. Але нове судно перевершує все, що дотепер ним створювалося. Юркевич зіштовхнувся зі винятковими труднощами, будуючи нову королеву океану. Потрібно було, щоб розроблюване судно конструктивно перевершувало всіх своїх попередників.
  ...Тридцяті роки відмічені появою величезних океанських лайнерів. Це були гігантські судна, що перевозили тисячі пасажирів. Йшла відчайдушна конкурентна боротьба між основними європейськими морськими державами, де ставкою була національна гордість і престиж країни. Лідерами в боротьбі були Франція і Велика Британія. Першого грудня 1930 року на корабельні Джона Брауна в Клайдбенку було закладено нове судно "Виріб 534". Його будуватиме ціла армія найкращих шотландських майстрів, а назву судно отримає тільки при спуску на воду. Нове судно мало гігантські розміри і було призначене для завоювання "Блакитної стрічки Атлантики". Це нагорода для судна і Священний Грааль для судноплавних компаній. Вісім тижнів по тому в Сен-Назері в Нормандії заклали судно-суперник - "Виріб Т6". Французи вирішили побудувати лайнер, який зможе перемогти основного конкурента - британську "Білу зірку". Це судно також буде гігантським. Але найголовніше - воно має бути найшвидшим, щоб постійно завойовувати "Блакитну стрічку Атлантики". В 1932 році "Нормандія" стала найкращим лайнером Франції, у відповідь Велика Британія закінчила побудову "Куїн Мері". В гонитві за швидкістю величезні судна цих двох країн вперто змагалися, щоб завоювати такий жаданий приз: "Блакитну стрічку Атлантики" і вважатися найшвидшим судном, що перетинав Атлантичний океан. Настав час і Україні спробувати свої сили...
  Лайнер "Велика княгиня Ольга" в довжину сягає більше трьохсот п"ятнадцяти метрів, це перевищує висоту Ейфелевої вежі в Парижі, це вишикувані в ряд тридцять шість міських автобусів. На його одинадцяти палубах в трьох тисячах ста десяти каютах могли розміститися чотири тисячі шістсот п"ятнадцять пасажирів та тисячу п"ятсот сімдесят вісім членів команди.
  - Ми швидко прийшли до висновку, - розповідав Салимоненку Володимир Юркевич, знайомлячи нового капітана з судном, - що будувати судно менших розмірів, ніж "Нормандія" чи "Королева Марія" немає сенсу. Спеціально для розрахунку форми корпусу в Миколаєві збудували новий дослідний басейн довжиною понад двісті метрів, провели випробування п"ятнадцяти різних моделей. Було розроблено більше вісімдесяти тисяч листів креслень, потрачено мільйон людино-годин праці, щоб перенести проект з кульманів на майданчик корабельні. Шістнадцятого березня тридцять восьмого року був розрізаний перший сталевий лист. В Миколаїв стали поступати матеріали з усієї України...
  В проектування лайнера Юркевичу допомагали й інші видатні руські інженери. Головні двигуни встановлювалися по системі інженера та винахідника в області дизелебудування В.П. Аршанова, салони мав розписувати художник Олександр Євгенович Яковлєв.
  Максиму Михайловичу було цікаво дізнатися від творця нового судна, як зводився лайнер з самого першого дня. Майбутній капітан побував скрізь, на всіх чотирнадцяти складальних майданчиках, йому було цікаво бачити величну справу у розвитку, від першого прочерку на ватмані олівця, від першого зварного шва до ресторанних залів та басейнів з блакитною водою, від паливних цистерн в трюмі до кают класу "люкс" на верхній палубі, яка тільки-тільки намічалася. Новопризначений капітан хотів побачити на власні очі всі закутки судна, вивчити все від капітанського містка до розподільчих щитів у трюмі.
  Потрібно сказати, що побудова пасажирських лайнерів для лінії Грумант - Південні моря дала колосальний поштовх для розвитку української промисловості. Такі судна вимагали найкращих матеріалів, в них втілювалися найновіші досягнення науки та техніки. Кожен наступний проект трансатлантика піднімав все вище і вище планку вимог, а, значить, зростала промислова могутність Української Держави.
  Раніше, до побудови лайнерів "кримської" серії, судна будувалися на похилому стапелі починаючи з кіля, набору і обшивки до завершення всього корпусу. Потім вся конструкція спускалася і починалася побудова оснащення. "Кримська" серія заснувала нові методи в суднобудуванні: для зменшення витрат та пришвидшення часу побудови використовуються готові секції корпусу і "напівфабрикати" повністю зібраних на заводі кают та приміщень. Щотижня підвозилося до шести тисяч сталевих листів з металургійних заводів Дніпропетровська, Донецька, Маріуполя. В цехах корабельні провадилося точне різання на устаткуванні, спроектованому і виготовленому науково-виробничим об"єднанням "Інститут Зварювання" Оскара Патона. Метал прокатували і згинали по розробленим на найновіших обчислювальних машинах київського "Електрону" шаблонам, після чого заготовки з допомогою зварювання перетворювалися на деталі корпусу судна і його палубної надбудови. Потім ці деталі з"єднувалися в готові блоки на складальних майданчиках заводу. Генеральним планом побудови "Великої княгині Ольги" передбачалося збирати судно з сорока двох модулів, побудованих з дев"яносто чотирьох окремих блоків. Так, крок за кроком з таких величезних модулів і був побудований новий український трансатлантик "Велика княгиня Ольга".
  Четвертого вересня тридцять восьмого року, всього через півроку після того, як був розрізаний перший лист сталі, за морською традицією в кіль судна були закладена золота монета в десять гривень. Ця традиція йде з Древньої Греції, коли кидали в трюм корабля золоті монети в якості жертви богу морів Посейдону. Саме з цієї хвилини лайнер й почав будуватися. В цехах корабельні виготовляли секції, потім їх підіймали, встановлювали на складальному майданчику в потрібне місце і зварювали. Ще на початку тридцятих років українські суднобудівники відмовилися від клепаних корпусів. Модульний корпус лайнера зроблений з трьохсот тисяч окремих деталей і загальна довжина звареного шва сягає півтора тисяч кілометрів. Будувати нове судно починали з чотирьох машинних відділень. Спочатку потрібно було встановити головні механізми - вісім газотурбінних двигунів та стільки ж електрогенераторів, а також установки для кондиціонування повітря, опріснення та очистки води та інші необхідні агрегати. Кожний з них мав значні габарити та вагу. Враховуючи все це, необхідно було встановлювати їх в нижній частині корпусу лайнера. І зробити на стадії, коли цей корпус ще будується. Щоденно потрібні тисячі і десятки тисяч деталей і готових виробів. Розрахунки матеріально-технічного забезпечення такого судна були просто запаморочливі...
  Нарешті настав день, відкрилися ворота цеху і "Судно номер 7901" вивели в док. Лайнер "Велика княгиня Ольга" був готовий до спуску на воду другого березня тридцять дев"ятого року. Це було свято для конструкторів, екіпажу, суднобудівників і працівників заводу. Новий трансатлантик, ще сухий, що жодного разу не скуштував солоної морської води, височів багатоповерховим громаддям над збиральним майданчиком і його чудово було видно з навколишніх вулиць і міських магістралей. На торжество спуску нового лайнера прибув і Гетьман України Павло Скоропадський разом зі своєю дружиною. Спуск на воду величезного лайнера завжди величне видовище, а спуск на воду судна такого розміру це щось разюче!
  Пляшка найкращого українського шампанського з Нового Світу розбилася об борт нового судна, яке назвали "Велика княгиня Ольга". Це був незабутній момент, коли вона розбилася. В цей момент навкруг запанувала тиша. А потім відкрилися кінгстони і вода стала заповнювати відсіки доку і ця величезна штуковина вагою в тридцять п"ять тисяч тонн вперше доторкнулася води. Судно поступово занурювалося і в той момент, коли перші хвилі Південного Бугу торкаються корпусу судна, серце починає битися сильніше. І керівники на трибуні, і запрошені гості слідкують, затамувавши подих, як судно починає занурюватися в водну стихію. Бо ж це народжується ціле місто і немає нічого схожого на нього. І кожен радіє, що створив дещо гігантське і красиве. Бо в цьому є частинка і його праці, нехай вона зовсім мізерна, але ця частка втілилася в щось величезне і кожен може оцінити його якість. На якусь мить всіма відчувається містичний зв"язок між цими людьми, вони всі згуртовуються в єдиному пориві і це є зародження нового.
  Виріб "Номер 7901" з цього моменту став трансатлантичним лайнером "Велика княгиня Ольга " і тепер судно очікували оздоблювальні роботи. В спорудженні судна "Велика княгиня Ольга" наступив новий етап. Оздоблення найбільшого українського лайнера потребує залучення до таких робіт тисяч працівників зі всієї України з різними спеціальностями. Сотні майстрів з Вінниці будуть встановлювати обладнання для кондиціонування повітря, житомирські майстри - обладнання камбузів, дніпропетровці монтуватимуть радіолокаційні установки, харківські спеціалісти - електричні системи управління судном, львівські - установки для очистки води, одесити - опріснювачі. Робота йшла цілодобово на всіх палубах лайнера. Групи людей тягли електрокабелі по численним каналам. Для концертних залів, кінотеатрів та ресторанів були виготовлені накладні ліпні прикраси. Сотні кают та салонів потрібно було змонтувати і приєднати до суднових комунікацій. Замовлені і виготовлені предмети декоративного мистецтва, скульптори взялися за різці, увічнюючи своє натхнення в мармурі, видатні митці створювали нові шедеври для картинної галереї лайнера. На оздоблення його салонів та інших приміщень йшли найкращі породи дерева, шовк, оксамит, стіни і стелі прикрашали картини та гобелени, а також скульптурне ліплення. Інтер"єр доповнювали величезні дзеркала, меблі з горіху та червоного дерева. Щоденно на корабельню поступали сотні і тисячі нових деталей і українські майстри встановлювали їх на судно. Вони будували плавуче місто...
  Потрібно було також встановити обладнання виготовлене по інноваційним технологіям. "Велика княгиня Ольга" - перший пасажирський лайнер оснащений встановленими під кормою чотирма величезними електричними рушіями - гвинтовими гондолами, які забезпечать судну тягу та маневрування. Ці гондоли найбільші та найпотужніші з усіх, які до цього часу створювалися. Кожна повністю споряджена гондола важить двісті вісімдесят тонн - як риболовний траулер. Для порівняння: гвинти британського лайнера "Куїн Мері" важать по тридцять п"ять тонн. Для перевезення гондол спеціально проклали нову трасу до корабельні і жителі Миколаєва могли на власні очі побачити яке обладнання встановлюється на судні.
  Одна з переваг гвинтової гондоли - зменшення вібрацій на корпус судна при повних ходах. А жорстка вимога замовників лайнера встановлювала рівень вібрацій для підтримання комфорту пасажирів лайнера. Ще одна деталь, яка впливає на комфорт пасажирів - стабілізатори. Їх замовили в Шотландії. На попередніх серіях лайнерів встановлювали по одній парі таких стабілізаторів, на новому судні - дві пари...
  Особливу увагу приділили безпеці плавання. Всі пам"ятали трагедію "Титаніка" і для лайнера розробили нові рятувальні шлюпки, які гарантували стовідсоткове збереження життя пасажирів в разі аварії судна. Кожна була оснащена двигуном і повністю закрита, що гарантувало пасажирів від бурхливої погоди та захищало від вогню. В кожній з них могли розміститися до ста п"ятдесяти осіб, кожна мала запас води, продуктів, медикаментів та палива на десять діб. Кожна мала рятувальну радіостанцію та радіомаяк.
  Крім того, судно розраховане для плавання в кризі. Корпус лайнера має льодовий пояс - броньова сталь товщиною в п"ятдесят міліметрів. До того ж, новий тип рушія - гвинтові гондоли - на шляху до Груманта дозволяє успішно долати крижані поля Північного Льодовитого океану...
  Передача лайнера Чорноморському пароплавству відбулася у відповідності за графіком в кінці листопада сорокового року. Але перші рейси лайнер виконував в закритому басейні Чорного моря. Відпрацьовувалася взаємодія всіх членів команди, виявлялися і виправлялися недоліки, як конструкції, так і побудови судна. Команда та обслуговуючий персонал набували досвіду, і другого січня сорок першого року лайнер "Велика княгиня Ольга" вийшов у свій перший рейс: спочатку в Середземне море, потім Суецьким каналом в Червоне, а далі в Індійський океан. Суднобудівна компанія нагородила найкращих працівників з усієї України, які створювали лайнер, подорожжю на тропічні острови. Для кожного це була незабутня подія. Капітан не квапився, але судно показало середню швидкість в двадцять вісім вузлів, навіть враховуючи перехід Протоками і Суецьким каналом та Червоним морем. Після прибуття в кінцевий пункт кожному пасажирові Максим Михайлович та його помічники вручали іменний сертифікат за підписом капітана, який свідчив про участь в першому океанському рейсі українського лайнера.
  Незважаючи на величезні розміри, "Велика княгиня Ольга" відзначалася легкістю і граціозністю, вона ковзала по океану зі швидкістю понад тридцять вузлів практично не залишаючи після себе хвиль. Це було обумовлено ідеальною з точки зору гідро та аеродинаміки формою її корпуса, честь розробки якого належала Володимиру Юркевичу. В попередніх лайнерах форма корпусу постійно поліпшувалася, досягнувши своєї досконалості в новому судні. Форма корпусу лайнера "Велика княгиня Ольга" втілювала собою сучасні вимоги до суднобудування - максимум ефективності при мінімумі затрат.
  До літа сорок першого року лайнер здійснював рейси між Одесою - тільки один цей порт в Україні міг приймати судна такої водотоннажності - і островами Індійського океану. А в липні "Велика княгиня Ольга" здійснила свій перший візит в Нью-Йорк. На лайнері вперше з державним візитом прибув до Північно-Американських Сполучених Штатів Гетьман України Павло Петрович Скоропадський.
  Без сумніву, для судна це був успішний рейс. Відлік почався, коли тридцятого червня 1941 року лайнер пройшов траверз маяка мису Тарифа о 6 годині 7 хвилин. Четвертого липня "Велика княгиня Ольга" дісталася американського узбережжя і о 11 годині 6 хвилин пройшла мимо плавучого маяка Нантакет. Лайнер показав рекордну швидкість в 31,49 вузла, подолавши Північну Атлантику за 4 доби, 4 години і 59 хвилин. При вході в гавань в останні хвилини рейсу на щоглі лайнера майорів вимпел довжиною 31 метр - по метру за кожен повний вузол швидкості. Пасажирам і команді були вручені бронзові медальйони з зображенням "Блакитної стрічки Атлантики " і лайнера "Велика княгиня Ольга".
  В зворотному рейсі в східному напрямку лайнер показав швидкість 32,19 вузла, підтвердивши своє досягнення. В честь лайнера Монетний Двір виготовив медаль, присвячену цій події, була випущена спеціальна поштова марка, що погашалася на лайнері. Потім лайнер працював на лінії Одеса-Південні моря, доправляючи на острови Індійського океану відпускників. І до жовтня сорок першого року лайнер зробив ще два рейси з Одеси до Нью-Йорка, лишаючись володарем "Блакитної стрічки Атлантики".
  А в передостанній місяць осені "Велика княгиня Ольга", поминувши Суец і Гібралтар, взяла курс на архіпелаг Шпіцберген і вперше прийшла в Баренцбург...
  ...Величезний турецький лісовоз "Трапезунд" швартується біля стінки. Поряд стрій таких же самих лісовозів в нескінченність. Гримлять ланцюги якірні, вимпели майорять на щоглах, запах океану і аромат тайги сибірської в єдиному букеті. Капають сльози соснові, дух смоляний на п"ять миль навкруги. Ліс в штабелях добрий, свіжий, не залежаний, не трухлявий. Везуть лісовози кругляки пахучі з Радянської Росії до Республіки Шпіцберген. Везуть прямо з таборів на Печорі-річці, ліс на експорт мільйонами кубів йде. І жартівники-лісоруби вряди-годи подарунки в зв"язках колод залишають: то руку якомусь зсученому відітнуть з запискою: "Протягуємо братню руку дружби пригнічуваним пролетарям буржуазного світу. Привіт від комсомольців-добровольців 17 табвідділення Усть-Вимлага!", а то й голову, пилкою відрізану...
  Скриплять крани в порту, вищать лебідки, вантажники лаються на всі заставки... Свистить маневрений паротяг, паром пихкає, тягне в хмарі вугільного диму десяток вагонів кругляка. Вивантажують крани з величезних лісовозів в"язки колод, і ватерлінії суден піднімаються над водою - вище, вище, вище... Колись тут була рівнина, тепер - гори до небес, гори ящиків, гори лісу, гори вугілля з копалень Баренцбурга, з шахти "Піраміда", з шахти "Благодатна", з шахти "Ізобільна"... Крани портові, ніби бусоли біля самої води, залізним рядом - вантажать, вантажать, вантажать в трюми лісовозів ящики, ящики, ящики... І пусті величезні лісовози осідають у холодну воду Північного Льодовитого океану - нижче, нижче, нижче...
  З будиночка на вершині сопки порт, як на долоні. Смеркається і слізливо підморгують перші зірки. Давно наступив вечір, небо прочистилося в щільному серпанку зірок. Вони світили рівним світлом і тільки одна відчайдушна зірка сипала морзянкою прямісінько у вікно. Синь полярного смеркання підкреслює вузенька - не ширша за гори навпроти бухти - смуга вечірньої зорі. І в цьому примарному світлі гористий амфітеатр Баренцбурга, повторюючись у воді гавані, складений з двох половинок - реальної і віддзеркаленої - здається вдвічі більший, величний. Презухвалий архітектор переніс портики і колонади з берегів Еллади на гранітні скелі Шпіцбергена. І це вражає найбільше - засніжені скелі гірської тундри в просвіті арок та балюстрад. Модерні залізобетонні висотки разом з кам"яними та дерев"яними будиночками розбрелися по уступам, плато і вершинам й стояли, не затуляючи один одного - кожен на виду, окремо, - стояли гордовито, ніби під кожним не фундамент, а постамент. І не було в світі іншого такого міста - на червоних скелях біля темно-синьої води, під блакитним небом - в полярний день, в райдужних сполохах - в полярну ніч. І в оксамитових сутінках ночі, яка насувається, в ущелинах скельних кряжів переливаються, мигтять, спалахують оберемки самоцвітів - сяючі вікна Баренцбурга.
  ...В просторій кімнаті з каміном знаходилося троє чоловіків. Двоє були в військово-морських одностроях українських ВМС, третій - в формі капітана далекого плавання українського торгового флоту. Всі троє розміняли п"ятий десяток. Обличчя їхні були обвітрені не тільки вітрами морів і океанів, принаймі, Північної півкулі, випромінювали владну впевненість звиклих повелівати людей, виражали жорсткість характеру, рішучість, вміння йти напролом. Шрами на обличчі свідчили, що ці троє потрапляли в серйозні халепи. Важкий владний погляд видавав звичку командувати іншими представниками виду гомо сапієнс.
  Білохатько підкинув з відерка трохи шматкового вугілля і поворушив в каміні коцюбкою. Вогонь весело спалахнув і по кімнаті хвилями прокотилося приємне тепло разом з димком спаленого антрациту.
  ...Коли пасажири "Великої княгині Ольги" зійшли на берег, капітан показав друзям лайнер. Йому приємно було бачити захоплення своїх давніх приятелів салонами і каютами українського трансатлантика. Звичайно, збудований у Миколаєві лайнер не міг змагатися у величі та пишноті з "Нормандією". Скоріше, в порівнянні з французьким судном, яке уподібнювали з плавучим палацом, збудований українськими кора белами лайнер був сучасним модерним будинком, де все підкорялося простоті та функціональності.
  Бути капітаном такого судна - "Великої княгині Ольги" - не всякому випадає, це друзі відмітили, новий трансатлантик друзі шумно схвалили і відмічати цю усмішку долі - на всі тридцять два зуби - вони почали ще в капітанській каюті Салимоненка. Заодно й оцінили майстерність віртуозів суднового камбузу.
  Та не одному йому ця легковажна дама останнім часом всміхнулася. Максим Михайлович легко погодився на пропозицію заодно обмити і адміральські погони Демченка в особнячку військово-морського аташе. На службовій "Таврії-дипломаті" - ліцензійній версії "опель-адмірала", її випускав сімферопольський завод "Таврія-Авто", який входив до концерну "Опель", - компанія підкотила до оселі Білохатька на початку Великого Морського проспекту, що вів прямо до порту. Спочатку розмова йшла на сторонні теми, так буває, коли гості вже зібралися, а м"ясо ще підсмажується в духовці і горілка не повністю охолола.
  Господиня оселі - дружина Петра Білохатька - ще не повернулася з України, то ж стіл накривала обслуга, запрошена з посольства, страви прості, все по-пролетарськи, без зайвої вишуканості: п"ятирічної давності коньяк, сир, лимони, сідло молодого баранчика. Стіл був заставлений святковим посудом, і вся ця порцелянова розкіш була закрита скибками рожевої шинки, сріблястої буженини, блідо-червоного окосту, маринованими огірками, грибочками і солоними помідорами. Офіціанти біля столу - в безупинному русі...
  Вечеря на трьох. По-холостяцьки. І розмова струмочком дзюркотливим по гірським камінчикам. Поступово й гострі камінчики траплятися почали. Про нинішню ситуацію у світі, про нові кораблі, які в Миколаєві будуються, про близьку війну, що її Радянська Росія проти України ось-ось почати має...
  Офіціанти непомітно ковзають мимо, розставили, що належить і зникли всі разом, ніби їх ніколи й не було тут. На столі димувала смаженя: добре пропечене сідло баранчика, зелень продимлена м"ясом, м"ясо зволожене приправою. Новоспечений адмірал потягнувся до пузатенької пляшки, підніс її на рівень очей, глянув, поцокав захоплено язиком. Вивірено-точним рухом розлив ароматний напій по келихам.
  Стіл був накритий, на залитій світлом люстри скатертині стояли тарелі з смаженею, кава, молоко, масло в кришталевій масельничці, маленькі мисочки з кисляком, посипані корицею, підсмажені скибочки білого хліба, суха шинка, яйця, прикриті серветкою, нарізаний тонкими пластинками сир, лимони...
  Як випили по першій, господар, капітан другого рангу Білохатько, картинно повів рукою:
  - Думки всього прогресивного людства спрямовані на наш святково накритий і зі смаком сервований стіл... - Обидва гостя реготнули. Келихи наповнилися знову. - Прошу до столу, панове офіцери!
  - Добре, Максиме, що ти нині в Баренцбург прийшов. - Сказав Демченко, розливаючи по вузеньким келихам з чорної пузатенької пляшки з яскравою етикеткою, на ній між двома рядами діжок, що зникали вдалині, летіла ластівка. - Часи, як я вже казав, настали тривожні. Можливо, останній раз бачимось...
  Він хотів продовжити: "за мирного часу...", але адмірала і так зрозуміли. Тому Демченко повільно вицідив коньяк, після кожного ковтка підносячи келих до очей і милуючись вологою, пронизаною світлом настінних бра. Коньяк випився маленькими ковточками, як мінеральна вода. Демченко поваляв в цукровій пудрі скибочку лимону, пожував і посмоктав її. Відщипнув шматочок сиру і аж застогнав від насолоди. Потім наповнив спорожнілі келихи і став мовчки розглядати зміст свого проти світла.
  - Повертаючись до наших баранів, - адмірал усміхнувся мимовільному каламбуру, - відмічу, що в майбутній війні нашої країни з "червоними" головним морським театром бойових дій буде не Чорне море, а саме Північна Атлантика. І твій лайнер, Максиме, витискуватиме зі своїх машин максимальні тридцять п"ять вузлів саме тут, на просторах блакитної Атлантики. А мої авіаносці будуть тебе прикривати...
  - До речі. Про твої коробки... - Салимоненко наповнив келихи. - Я не розумію, навіщо потрібно було хороший трансатлантичний лайнер переробляти в поганий бойовий корабель. А чи не буде так, як на Балтиці двадцять сім років тому. Тоді цар Микола також лінкори для Маркізової калюжі побудував, "флот відкритого моря" заклали - лінійні крейсери, яким в затоці, як слону у ванні. З швидкохідного військового транспорту, в який перероблять мій лайнер, користі було б більше. Крейсерів у "червоних" на цьому театрі немає, у комуністів на Півночі найбільші кораблі - це балтійські "новіки" часів Великої війни, ну, можливо, ще пару-трійку нових есмінців, проекту "сім" чи "сім-у" переведуть з Балтики, але все одно до Груманта вони не дістануть. А від підводних човнів лайнери навіть перших серій втечуть без проблем. До речі, і таких човнів, що могли б діяти в цих водах, у росіян лічені одиниці. Хоча що я, всього-на-всього капітан цивільного флоту, ви, без сумніву, все знаєте краще за мене... - Максим Михайлович намагався стримуватися і не підвищувати голосу. - Так ні! Адміралам нашим захотілося свій "флот відкритого моря" мати!
  Адмірал, зосереджено витягуючи корок з нової пляшки, усміхнувся на ці слова, а Білохатьку вони дали підставу до тосту "за світлі півкулі адміральських мізків".
  Петро Білохатько добре розумів свого старовинного друга. Чорноморське пароплавство планувало збільшити кількість суден на лінії, що сполучала Архіпелаг з Україною і південними островами в Індійському океані. Щорічний часопис повідомляв, що незадовго до спуску лайнера "Велика княгиня Ольга" в Севастополі, Феодосії та Одесі заклали ще три подібних судна. Але не пройшло і кількох місяців, як правління ЧМП повідомило, що не зможе добудувати нові лайнери через збитковість рейсів. Для Салимоненка таке рішення було дивним. Він знав, що новий український лайнер, навпаки, був рентабельним. Вартість квитка в туристичному класі не перевищувала 100-150 гривень, що становило приблизно 95-140 доларів Північно-Американських Сполучених Штатів. Недобудовані корпуси майбутніх лайнерів - різного ступеня готовності - викупив український уряд, сповістивши, що судна будуть добудовуватися, як авіаносці.
  Таке рішення викликало шквал запитів і обговорень у парламенті України, але розмови залишилися розмовами, а наміри уряду почали втілюватися в життя ударними темпами.
  Перший авіаносець "Славутич" здали навесні сорок першого року, тоді ж спустили два інші кораблі - "Київ" і "Севастопіль", вони ось-ось мали ввійти в стрій українських Військово-Морських Сил.
  - Чим вони добрі, так це здатністю швиденько позбуватися власної дурості. - Закінчив думку капітана другого рангу, коли келихи спорожніли, контр-адмірал Демченко. - Але й адміралам волі немає...
  - А тобі не доводилося... - Білохатько пом"явся, відшукуючи потрібне слово, але, здається, не знайшов його. - Як би це висловитися точніше... Ставити себе на місце адмірала, скажімо, командувача Дев"ятої ескадри... Чи навіть на місце Ушакова при Корфу або Нахімова при Синопі.
  - Нахімов та Ушакова - це, так би мовити, явища вчорашнього дня. Але наші походи на мінні постановки під Данциг чи в Норчепінгську бухту останнім часом я частенько обмірковую. Пам"ятаєш рейд нашого вугільного дивізіону до Віндави? - Згадав події шістнадцятого року на Балтиці Салимоненко.
  - Це надто конкретно, а я кажу взагалі.
  - Ні, друже мій, я взагалі мислити не привчений. Що значить мислити взагалі? Ми з вами не тендітні панянки. У мене мислення цілком конкретне.
  - Жорстка ти людина, Салимоненко. - Всміхнувся кап-два Петро Білохатько.
  - А ти звик, щоб з тобою в піддавки грали? - Не міняючи інтонації, спитав Максим Михайлович.
  - Ні, я звик думати своєю головою. Тут такі справи починаються...
  - Ну, справ у нас, коли почнеться нова полундра, і на Чорному морі буде досить...
  - Чорне море - це Чорне море, коли дивитися в корінь, море внутрішнє. А тут океан, простір для флоту на всі чотири сторони. - Втрутився Демченко, повертаючись у реальність від своїх дум.
  - На три, - поправив Салимоненко, - а точніше - простір тільки в один бік, а на два інші суцільна крига. Тому поменше фантазії і побільше суворого розрахунку.
  Петро знайшов у цьому привід для тосту. Випили за суворий розрахунок у морській справі.
  - От ми війну минулу згадали... - Невизначено сказав Салимоненко, не вдаючись в подробиці.
  - Її згадуй, не згадуй, а вона ще довго буде слідом за нами йти. Таке не забути. Бо війна, як досвід людського безумства, не може бути забута чи не забута. Цей досвід належить осмислити. - З мудрою байдужістю зауважив Демченко. - А ми нею по горло ситі, відбухали повний календарний строк... Тільки ж головне не в цьому. А в тому, що велич будь-якої держави, а, відповідно, і наша з вами, буде визначатися не на внутрішніх театрах, чорноморському чи, навіть, середземноморському, а в океані. Тому давайте помовчимо, подумаємо і мовчки ж полічимо вимпели, які отримав флот за останні роки чи скоро отримає...
  Вони мовчки полічили вимпели, які майоріли нині над чорноморськими хвилями, - їх набиралося чималенько, - і тут відразу всім стало зрозуміло, що вимпелам цим надто затісно буде в Чорному морі. Та й в Середземномор"ї також не дуже розвернешся. Надто велика розкіш тримати стільки кораблів на такому вельми обмеженому театрі, який відділений від океану протоками, себто вузькостями, здатними ніби корком зачинити не те що кораблі, а й ці безупинно-рухливі, безкінечні, як сам час, води. Все-таки, що не кажи, а Чорне море - море домашнє, а Атлантика - це океан, а з океаном жартувати... словом, жарти кепські.
  - Ти що хочеш сказати, адмірале? Що всією цією армадою, здатною навести жах на, так би мовити, ймовірного ворога, ти будеш командувати? - Здивовано звів брови Салимоненко.
  - Та що, ти! Й гадки такої не було. - Дещо театрально замахав руками контр-адмірал Демченко. Звичайно, він не проти того, щоб прийняти під свою державну десницю новозбудований кораблик, і не один. Він завжди мріяв, та й зараз мріє, очолити з"єднання. - Але мені подобається хід твоєї думки...
  Звичайно, кожному адміралу хочеться мати під своєю батьківською рукою якнайбільше кораблів, але їх бажання мало кого цікавлять. Командування військово-морських сил керується більш високими поняттями і принципами, ніж бажання окремих людей, хай це навіть заслужені бойові адмірали. Тому всі їх численні бажання мають підкорятися тій одній ідеї, яка зводить збудовані кораблі в з"єднання, з"єднання в ескадри, а ескадри у Військово-Морські Сили України. Ідея ж називається військово-морською доктриною і народжена не сьогодні і не вчора, вона своїм корінням йде вглиб віків, до хвацьких походів запорожців на береги Царьграду, до адмірала Ушакова, до адміралів Лазарєва, Корнілова та Нахімова, до походів "Великого князя Костянтина" лейтенанта Макарова і молодецьких атак його мінних катерів.
  - Спасибі тобі, Максе, за комплімент в адресу Олекси, але наш адмірал, як ти знаєш, до компліментів ставиться насторожено. Є в них якийсь таємний сенс. - Посміювався Білохатько, розливаючи по келихам чергову порцію коньяку. - Компліменти розбещують людину, роблять її лінивою і безвольною. А людина, тим більше, адмірал українського флоту, не може бути ні безвольним, ні лінивим. Права не має. Він повинен бути підтягнутим не стільки ззовні, як внутрішньо. Це, коли хочеш, в деякому роді, самовозвеличення. Для людини великої, яка оточена людською дрібнотою, от як ми з тобою, рости вже нікуди, тому він все-одно величний. А для людини зовсім невеличкої, завжди є куди і до чого прагнути.
  - Коротше кажучи, завжди є спокуса манії величі.
  Адмірал з деяким здивуванням подивився на Салимоненка, але сказав недбало, ніби до слова:
  - Манія величі, безумовно, штука шкідлива, як свідчить історія. Але пересічний чоловічок нічим особливим не виділяється, хоча й поганим такого не назвеш. Велика ж людина сама по собі є благом для всіх живущих. - Тоном, якоюсь мірою глузливим, хоч мова йшла про речі досить серйозні, мовив Демченко. - Так чому б не подумати нічною порою про велич, коли і сам собі здаєшся відсутнім...
  - Спасибі за науку. Але, погодься, ти кар"єрист, братику. А це вже є дещо дивним. - Усміхнувся Петро Білохатько. - Не помічав в тобі раніше прагнення до кар"єризму.
  - Анітрохи. - Заперечив Демченко. - Кар"єризм - це доля слабких людців, зі слабкими нервами, підленьких і, коли хочеш, то істот для суспільства шкідливих та небезпечних. А кар"єра - категорія шляхетна. Ми з тобою Петрику, люди військові, ми маємо робити кар"єру, інакше гріш нам ціна в базарний день. А кар"єра передбачає природній рух по службовим сходинкам, для нас це просто необхідно. Звання для військового моряка йдуть за вислугою років і звання має відповідати посаді. Тільки звання йдуть ніби самі собою, а посаду, братику, потрібно заслужити. Не лестощами, зауважу, а умінням.
  - І де ж ти бачиш вершину своєї кар"єри? - Запитав капітан "Великої княгині Ольги".
  - Я, братику, на главкома розраховую. На менше не згоден. От тобі далі вже рости нікуди, капітан такого лайнера, як "Велика княгиня Ольга" - це вершина кар"єри цивільного моряка. Далі вже чисто адміністративні посади йтимуть. А ти стати канцелярським пацюком не захочеш. Нам же з Петром, як морякам військовим, капітанським місток навіть такого корабля. як авіаносець "Славутич", яким я командував донедавна, це тільки черговий щабель військової кар"єри. Є куди рости далі. Спочатку корабельною групою командувати, з"єднанням, і врешті, чим чорт не жартує, і Головнокомандувачем Військово-Морських Сил.
  Пам"ять одразу підказала адміралу, як все починалося...
  ...Килимова доріжка ніби пливла назустріч Демченку. Бордовою смугою в зеленому обрамленні вона протяглася через весь довгий і світлий коридор, яким йшов капітан другого рангу. Попереду на півкроку - капітан першого рангу Ігор Гарченко, як і належить йти командиру та його старшому офіцеру.
  В приймальні, навіть коли там збиралося чимало людей, завжди було тихо, розмовляти тут було не прийнято. Ввійшовши, Олексій Михайлович зустрівся очима з секретарем Гетьмана. Помічник Скоропадського сидів за столом в чорному кріслі з жорсткими підлокітниками, дивився на чергових відвідувачів з нетерпінням і обидва моряка зрозуміли, що їх вже чекають. Секретар піднявся з-за столу, в край якого ніби вросли три чорних телефонних апарати, і попрямував до кабінету Павла Петровича Скоропадського. Затримався він там всього на декілька секунд.
  Вздовж дубової панелі стояли півдюжини жорстких стільців, біля високого вікна чекали п"ятеро чоловіків, людей в цивільному і військових одностроях, у двох - в руках блакитні пластикові теки. Вони щойно вийшли з кабінету Гетьмана. Гарченко і Демченко бачилися колись з деким - це були корабели і представники військової прийомки, обидва моряки віддалік віддали честь, лишившись стояти осторонь.
  В дверях з"явився секретар і, не закриваючи їх, вимогливим поглядом запросив заходити.
  - Прошу, Гетьман чекає вас. - Секретар жестом запросив моряків до приміщення.
  Кабінет зустрів обох тишею. Крізь тютюновий дим Олексій Михайлович побачив Гетьмана в кінці довгого столу. Павло Петрович тримав в руці папір, уважно щось читав. В правиці щойно запалена цигарка струмувала блакитний димок вгору, до стелі. Кришталева попільниця край столу вщент заповнена недопалками. Вікно ближнє до столу відкрите і в сонячному промінні тютюновий дим випливав блакитною хмаркою у відкрите вікно, що виходило у внутрішній дворик столичної резиденції.
  В Київ командира і старшого офіцера загиблого авіаносця викликали не даремно: відповідати за втрату нового корабля комусь належало в повній мірі, а хто, як не командир зі старшим офіцером відповідають за довірену їм техніку та людські життя? Одне втішало: відповідати їм доведеться тільки за мертве залізо, "неминуча на морі випадковість" не придавила тягарем людських втрат їхнє сумління. Тому обидва налаштовані були відповідати за втрачений корабель повністю, без огляду на колишні заслуги.
  В кабінеті Гетьмана присутні були й інші керівники Держави і Збройних Сил. Довгий стіл, який відходив від письмового столу Гетьмана, покритий зеленим сукном, і за яким проводилися засідання, завалений листами креслень, в кінці його велика коробка. На жорсткому дубовому стільці сидів віце-адмірал Нємітц, Начальник Морської Академії. Поряд щось писав на краєчку столу генерал-лейтенант Крутень.
  Вечірня благодать весняного дня наповнювала кабінет настороженою тишею і запахами близького літа. Вечір видався яскравий і сонце ломилося в приміщення медовими куснями.
  - Я розумію, - сказав офіцерам Гетьман, - бувають дні, коли все йде вперекіс та шкереберть. Таке навіть в щасливі часи у дружній сім"ї трапляється, завершившись добрячим мордобоєм та биттям посуду...
  Пройшло трохи більше шести місяців, як новий корабель - авіаносець "Гетьман Хмельницький" - був прийнятий в склад Військово-Морських Сил України. Попередник, перероблений в двадцять п"ятому році з вугільника авіаносець АВ-1 "Северин Наливайко ", був переведений в загін учбових кораблів, що базувався на Одеську ВМБ . Авіаносець АВ-3 "Гетьман Хмельницький" в мирний час мав шанси на довге життя і тривалу службу в океані. Зовсім не виключено, думав тоді старший офіцер корабля Олекса Демченко, що закружить його воєнна віхола, і саме цей корабель доповзе до рідної бази, в ранковому безгомінні ошвартується біля причалу з пробоїною в борту, пробитий осколками, зранений, але - не переможений! Саме таким ввижалося майбутнє цього корабля його командиру та старшому офіцеру.
  І тут така "неминуча на морі випадковість"! Дикий збіг подій, коли фактично був знищений новий корабель. Буксири дотягли авіаносець до бази, та пошкодження корпуса були такими, що ставити його в док було справою цілком марною. З огляду на те, що відремонтувати корабель було неможливо, його використали в якості дослідного судна для визначення стійкості авіаносця до сучасних засобів ураження.
  Випробувалися всі відомі засоби ураження кораблів та суден. Авіабомби, великокаліберні снаряди, бойові частини авіаційних і корабельних торпед підривалися на його палубах, в трюмах, біля бортів. Визначалася здатність опору авіаносного корабля сучасним засобам ураження, і на цій основі уточнювалися рекомендації для корабелів по конструкції бойових кораблів. Командир і старший офіцер загиблого авіаносця приймали в цих випробуваннях найактивнішу участь, використовуючи свій практичний досвід експлуатації цього, відносно нового для українського флоту типу кораблів. Однак їхня подальша доля залишалася невизначеною. І ось прийшов виклик в столицю, в Управління кадрів Збройних Сил України...
  - Ви, звичайно ж, слідкуєте за розвитком дебатів у нашому парламенті відносно долі авіаносних кораблів в українському флоті? - Усміхнувшись у вуса, запитав Гетьман. Вочевидь, питання були риторичним. - Звичайно ж, слідкуєте, чого я питаю. І що скажете про ці дебати?
  Дійсно, загибель корабля викликала бурну дискусію серед парламентарів і більшість депутатів була проти наявності в складі ВМСУ такого типу кораблів. Як тільки не називали їх: плавучими пороховими діжками, ганили їх всіляко жалюгідні парвеню, безвідповідальні цивільні штафірки-базікали, намагаюсь задушити саму думку про крила відродженого українського флоту над океаном. І все даремно!
  - Так адмірали амікошонства не терплять, з базікалами парламентськими не п"ють. - Відповів Демченко, оскільки погляд Гетьмана зупинився саме на ньому. - Тому-то вони й ганять майбутнє флоту.
  - Капітане першого рангу, ви вже бували в Північній Атлантиці, бачили тамтешні штормà. - Павло Петрович так і сказав, з наголосом на останньому складі. - Погода там не балує, не мед, одним словом. Не Чорне море, Північний океан поряд. Не жаль йти? Тут все життя, а там... як ще воно там складеться?
  - Чорне море, воно теж різне буває. З Чорного моря, за великим рахунком, весь флот починався, що козацький, що Російської імперії. А йти дійсно, жаль. Тільки ми вже не тутешні, якби там воно не склалося. - Висловив жаль за тим, що покидав, кап-раз Гарченко. І повторив знову. - Тут все починалося...
  Піднявся віце-адмірал Нємітц, накульгуючи - рана ще з дев"ятнадцятого року - підійшов.
  - В океані без авіації нині робити нічого. - Жорстко відмітив Олександр Васильович. - На наше щастя цього поки що не розуміють ні британці, ні французи, ні німці. Нині лиш в Північно-Американських Сполучених Штатах оцінили значення авіації в морській війні. І нам потрібно використати це тимчасове нерозуміння. Не всі усвідомили, що з появою літаків над морськими хвилями вмить застаріли дредноути, так само, як поява "Дредноута" робила застарілими всі існуючі броненосці. Однак зауважу, побудова одного лінійного корабля ще не стала революцією, бо один дредноут не може протистояти флоту броненосців...
  ...18 січня 1911 року Елі Чамберс посадив свій літак на палубу корабля - броненосного крейсера "Пенсільванія". Мало хто тоді міг припустити, що цей експеримент, який броненосним адміралам здавався марним, ознаменував собою народження морської авіації і нового класу кораблів, що радикально змінять стратегію і тактику морської війни. Концепція авіаносця, тобто корабля, який може запускати і приймати на свою палубу літаки, така ж само стара, як і військове використання літальних апаратів. З того моменту, як перший авіаносець вийшов у море, корабельні літаки розвивалися дуже швидко. Вони втратили поплавки - першими бортовими аеропланами були гідролітаки, збільшили швидкість і дальність польоту, навчилися нести таку-сяку зброю. За роки Великої війни авіаносець вже належним чином ввійшов до складу флотів провідних морських держав, хоча й не набрав серйозного значення і все ще вважався тільки доповненням - не завжди обов"язковим, до того ж, - до важких гармат лінкорів. Але вже перші операції корабельних літаків показали, що в майбутньому авіаносні кораблі перетворяться на серйозну загрозу не тільки кораблям та суднам у відкритому морі чи океані, але й наземним цілям.
  Залишалося тільки усвідомити досвід Світової війни і зробити правильні висновки.
  Багато хто пропонував ввести в склад флоту авіаносний корабель. Але більшість таких пропозицій не йшло далі грубих ескізів та безпідставних розмов. До робочих креслень довели цю ідею британці і саме вплив їхніх ідей і методів досить довго відчували флоти інших країн. Королівський Флот завжди був законодавцем моди у військовому кораблебудуванні і інші флоти намагалися переймати британські новинки, тому поява авіаносців в інших флотах не забарилася. І британцям по праву належить сама ідея авіаносця. Вони першими втілили цю ідею в життя, спочатку перебудувавши в авіаносець лінійний крейсер "Фьюрієс", і корабель спеціальної побудови зійшов зі стапелів також в Великій Британії.
  Разом з флотами інших морських держав український флот, який в середині двадцятих років скоротився до розмірів Ескадри Легких Сил, також скористався наробітками британських моряків та корабелів. І першим авіаносцем українського флоту став перероблений вугільник, який будувався для Чорноморського флоту Російської імперії в Маріуполі з 1917 року. До Жовтневого перевороту в Петрограді добудувати його не встигли і корпус судна простояв до 1921 року. А в 1922 році було прийняте рішення добудувати судно, як авіаносець АВ-1 "Северин Наливайко". Звичайно, досвіду побудови таких кораблів українські корабели ще не мали, тому добудовували його довго, більше трьох років і здали новий корабель флоту аж восени - в кінці вересня двадцять п"ятого року. Проект просто буяв всіма можливими технічними негараздами і з ними доводилося миритися або ж виправляти в ході побудови і експлуатації. Над верхньою палубою встановили польотну на тринадцяти пілерсах. З шести вугільних трюмів в першому зробили сховище авіаційного бензину, в четвертому розміщувався арсенал і механізми елеватора. В чотирьох інших зберігалися в розібраному вигляді від 30 до 40 літальних апаратів. Ангара, як функціональної частини корабля, не існувало. Палубою його були кришки вугільних трюмів, підволоком - польотна палуба. Під нею переміщувалися два трьохтонні крани, які подавали літаки на підйомник-елеватор. Єдиний елеватор у верхньому положенні складав частину польотної палуби, в нижньому - ставав частиною ангарної палуби. Були проблеми з відводом диму, щогли корабля зробили телескопічними і під час польотів вони ховалися в спеціальних колодязях палуби. Місток був зовсім не пристосований до польотів літаків і його довелося постійно переробляти і удосконалювати. Мороки було досить, але українські моряки і корабели отримали власний початковий, тому безцінний, досвід побудови і експлуатації спеціального авіаносного корабля.
  На початку літа двадцять третього року старший лейтенант Олексій Демченко здав командування есмінцем "Церіго" і вступив в командування гідроавіакрейсером "Запорожець", прийнявши його від капітан-лейтенанта Ігоря Гарченка. Попередньо Демченко закінчив школу морських льотчиків в Одесі, освоївши гідролітак М-9 Григоровича, який аж до початку двадцятих років випускав завод Анатра.
  З Ігорем Гарченко Олекса був знайомий ще з двадцятого року, коли йшли бої з "червоними" в Азовському морі. Лейтенант Гарченко в ті часи очолював Авіаційний загін Морської дивізії, що входив до Морських Сил Азовського та Чорного морів, цим об"єднанням командував контр-адмірал Олександр Нємітц. На той час Гарченко був вже досвідченим пілотом, за його плечима було два роки війни в повітрі, не раз йому доводилося дірявити оболонки цепелінів та вступати в сутички з німецькими "альбатросами" в небі Балтики. Після більшовицького перевороту в жовтні сімнадцятого року, лейтенант Гарченко досить близько познайомився з тим ладом, який комуністи-ленінці встановили в Петрограді і планували встановити спочатку на території Російської імперії, а потім й в усьому світі. І він, цей лад, зовсім йому не подобався. Тому вже навесні наступного, вісімнадцятого року після укладення Берестейського миру, Ігор Гарченко повернувся в Україну. Але в ті часи Українська Держава тільки поставала і було не до авіації. Грудневий заколот Винниченка та Петлюри проти Гетьмана і зовсім поставив новонароджену українську державність на грань існування. Коли б не самовіддана діяльність соратників Гетьмана, таких, як Іван Остапович Федорчук та полковник, а потім генерал Пилип Степанович Петровський, Україні, як такій, була б вготована доля Білорусі, Сибіру, Далекосхідної Республіки, Кавказьких та Туркестанських держав, що знову потрапили в російську, тепер вже комуністичну неволю. Та доля цього разу була милостивою до України, завдяки багатьом патріотам, що не дали Гетьману проявити слабодухість, і незалежність свою країна відстояла.
  Доля буде милостивою і до Ігоря Гарченка, спочатку він воюватиме з "червоними" на сухопутних фронтах України, невдовзі знову підніме в повітря спочатку один літак, потім створити з відремонтованих і зібраних буквально по частинах літаків Авіаційний загін, який і очолить. Загін ввійде в Морську дивізію адмірала Олександра Нємітца і над просторами Азовського і Чорного морів разом з кораблями Азовської флотилії його літаки будуть патрулювати водний простір і вогнем своїх кулеметів громити більшовицькі шаланди і катери, які переправлятимуть на український берег з Радянської Росії агітаторів різного штибу від анархістів до монархістів, диверсантів, зброю, вибухівку і гроші для "червоного" підпілля...
  Коли старший лейтенант Олекса Демченко ще тільки навчався льотній майстерності, на одеських підприємствах "Об"єднаної авіабудівної компанії Анатра-Сєвєрський" почалася розробка та випуск перших дослідних зразків літаків для авіаносних кораблів. Конструктором цих машин та їхнім випробувачем був вже визнаний у авіаційному світі інженер і пілот, бойовий льотчик-ас Великої війни Олександр Миколайович Прокоф"єв-Сєвєрський, давній знайомий Ігоря Гарченка ще з гардемаринських часів.
  Олександр Прокоф"єв-Сєвєрський, лейтенант флоту, був його однокашником по Морському Корпусу. Разом вони билися проти кайзерівського флоту восени сімнадцятого, відстоюючи Моонзундський архіпелаг. Потім, після битви за Моонзундський архіпелаг, ще зимою вісімнадцятого року Олександр Прокоф"єв-Сєвєрський виїхав до Північно-Американських Сполучених Штатів, а Ігор Гарченко на початку квітня потрапив на Чорне море. І це знайомство з одноногим льотчиком-асом стало Гарченку в пригоді, коли в двадцять першому році Прокоф"єв-Сєвєрський за запрошення Гетьмана прибув до України. Заснована Олександром Миколайовичем авіабудівна фірма об"єдналася з уже існуючим авіаційним підприємством "Анатра". Об"єднана авіабудівна компанія спочатку випускала гідролітаки для українського флоту і поштові авієтки для цивільного ринку. Але поява в українському флоті принципово нового - авіаносного - корабля викликала нагальну потребу розробки і виробництва літаків для нього. Був оголошений конкурс і його виграла "Об"єднана авіабудівна компанія Анатра-Сєвєрський". І перші серійні літаки для авіаносця "Северин Наливайко" з"явилися вже в двадцять п"ятому році. Це були швидкісні біплани: розвідники і винищувачі. Ще досить недосконалі, з купою дитячих болячок і недоліків, але за кульманами креслярських дощок в конструкторських бюро стояли талановиті - і молоді! - інженери, які самовіддано трудилися над тим, щоб зайняти гідне місце під сонцем. (В Українській Державі для цього - максимального використання здібностей молоді - були створені завдяки старанням Гетьмана Павла Скоропадського всі умови.)
  ...Ще з часів Кримської війни Чорноморський флот був закритий в глухому куті Чорного та Азовського морів. Велика війна, розвал Російської імперії, Громадянська війна, здавалося, назавжди поховали сподівання вийти за межі цього ТВД. Але молодь українського флоту свято вірила, що прийде час - і флот України протиснеться через Дарданелли і облаштується в Середземному морі, ось тоді і знадобляться флоту авіаносці. Тому охочих служити на новому кораблі було досхочу і завзяття їм було не позичати.
  До осені тридцятого другого року, коли заклали другий авіаносець - АВ-2 "Іван Богун" - вже були зрозумілі і недоліки, і достоїнства авіаносця, як корабля. Проект був розроблений Державним Центром кораблебудування в Миколаєві і закладений на корабельні Товариства суднобудівних заводів "Наваль".
  Апологетом нового класу кораблів в українському флоті був адмірал Олександр Васильович Нємітц фон Біберштейн. Після того, як і 1918 році адмірал Олександр Васильович Колчак змушений був полишити пост командувача Чорноморського флоту, флот очолив Нємітц, в серпні Українською Центральною Радою підвищений у званні до контр-адмірала. Після більшовицького перевороту в Петрограді за ініціативи капітана першого рангу Остроградського контр-адмірал Нємітц направив телеграму Генеральному секретарю військових справ УНР про визнання флотом влади УНР. За такі дії більшовики викликали його до Петрограду з доповіддю про стан справ на Чорноморському флоті. 13 грудня 1917 року Нємітц покинув Севастопіль і виїхав в ставку командувача Румунського фронту генерала Д.Г.Щербачова, про що більшовицькі комісари Раскольніков і Дибенко повідомили в Петроград і Верховна Морська колегія винесла адміралу смертний вирок. Майже відразу після його від"їзду більшовики влаштували в Севастополі криваву різанину, в результаті було убито в місті більше п"ятисот морських офіцерів. Адмірал не став повертатися до Севастополя і залишився в Одесі. Коли до влади в Києві прийшов Гетьман Скоропадський, Нємітц спробував поступити на службу в Український флот, але більшість офіцерів флоту була монархічно настроєна і сповідувала принцип "единой и неделимой России", а Нємітц зажив собі досить недоброзичливців за своє ставлення до матросів та до Української Держави, щоб йому дозволили і далі служити на флоті. Було надруковано обвинувачення, яке Олександр Васильович Нємітц не зміг спростувати і Гетьман, враховуючи думку переважної більшості офіцерів флоту (зовсім не патріотів України!), відмовив адміралу.
  До грудня вісімнадцятого року Нємітц жив в Одесі, але заколот Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського збурив на території України хвилю заворушень, які от-от могли перерости в Громадянську війну. Тільки жорстка воля полковника, а потім генерала Петровського дозволила втриматися Українській Державі. Ця ж воля і привела, врешті-решт, адмірала Нємітца під знамена флоту України.
  Непевні були часи. Доля України тоді трималася на волосинці.
  Поразка Німеччини в Світовій війні стала справою часу - не такого віддаленого, до речі, - ще на початку 1917 року, коли Сполучені Штати заявили про вступ у війну на боці країн Сердечної згоди. Вже в листопаді 1918 року в Одесі, Херсоні, Миколаєві, в портах Криму висадилися десанти країн Антанти. Для України це означало боротьбу сам-на-сам з багатьма противниками. Одночасно з появою союзників активізувався Білий рух. Зі сходу на українські частини полковника Болбочана наступала новостворена Українська Червона армія, яка складалася з російських червоногвардійців, угорських і китайських інтернаціоналістів та повстанських загонів отаманів Зеленого, Марусі, Ангела та ще кільканадцяти дрібніших отаманчиків. Гетьман Скоропадський на той час геть втратив надію зберегти за собою владу і його утримувала від зречення тільки непорушна воля двох його найближчих соратників: Івана Остаповича Федорчука і Пилипа Степановича Петровського, який на той час був уже генералом Української армії. На півдні України румуни разом з Бессарабією захопили чималий шмат української землі. На заході Пілсудський спішно готував війська для відторгнення Прикарпаття, Галичини та Волині. Російські більшовики поки що утримувалися від прямого оголошення війни Українській державі, сподіваючись повалити Другий Гетьманат силами свого маріонеткового "уряду" в Харкові. В той час опорою Гетьмана України стали дві дивізії, які створили бійці стрілецького полку Петровського. Всю весну і літо Пилип Петровський разом з десятком вірних йому однополчан збирав розпущених ще в кінці сімнадцятого року бійців свого полку. (За що тодішній командир 1-го Українського корпусу генерал-лейтенант Скоропадський хотів віддати полковника під суд військового трибуналу.) А тепер цей нерозважний вчинок полковника рятував Українську Державу і самого Гетьмана від знищення російськими більшовиками. Отримавши уяву, що таке влада російських більшовиків, бійці Петровського і самі приходили під знамена відтворюваного війська, і приводили з собою своїх земляків-односельців та родичів. Так з одного стрілецького полку вдалося сформувати дві піхотні дивізії: Катеринославську та Житомирську. Катеринославська дивізія, утворена з повстанських загонів Катеринославщини і Херсонщини з допомогою "усусів" - Легіону Українських січових Стрільців - Василя Вишиваного, вчасно втрутилася в перебіг подій. Уміло проведена ліквідація верхівки заколотників - Винниченка, Петлюри та інших активних діячів Директорії - позбавила ребеліянтів керування. Однак та ребелія не припинилася самі собою. Надто спокусливою для багатьох була думка хоч на день, хоч на час стати царем і богом бодай на маленькому клаптику української землі. На заході і півночі України придушували заколот частини Житомирської дивізії, ядро якої становили загони Юліана Мордалевича. В одному з цих загонів аж до грудня дев"ятнадцятого воювали на сухопутті троє моряків: Демченко, Білохатько і Салимоненко...
  Напередодні Різдва 1918 року Катеринославська дивізія підійшла до Одеси. Війська Антанти на той час захопили всі вцілілі кораблі Чорноморського флоту, склади і арсенали Севастополя та портових міст Криму і Причорномор"я просто грабувалися ними без оглядки на якусь місцеву владу. От саме в такий непевний час і зайняла Одесу Катеринославська дивізія генерала Петровського. На той час в містах Криму, насамперед, Севастополі, вже улаштувалися прибічники Білого руху, "єдінонєдєлімци". В Одесі довелося відновлювати українську владу силою зброї. Ніхто не був свідком розмови генерала Петровського та адмірала Нємітца, але коли дивізія залишила Одесу, Олександр Васильович Нємітц разом з нею вирушив у невідомість. Для адмірала почалася маневрена війна на сухопутті, важкі бої по всій території України від Умані до Донецька, і від Маріуполя до Харкова з повстанцями Нестора Махно-Міхненка, отамана Зеленого, великими і малими загонами Української Червоної армії, і тривали ці бої аж до грудня дев"ятнадцятого року. Олександр Нємітц в червні дев"ятнадцятого був поранений і до жовтня лікувався в київському госпіталі. З Криму більшовицькі війська Ворошилова і Дибенка вибивала Житомирська дивізія воюючи пліч-о-пліч з частинами Запорізького корпусу генерала Болбочана. Ситуація ж на півдні була вкрай невтішною. На той час флот, як такий, в Україні був відсутнім. Кораблі колишнього Чорноморського флоту союзники віддали генералу Денікіну. Разом з кораблями до "Збройних Сил Півдня Росії" пішли більшість морських офіцерів і військово-морські сили українцям потрібно було створювати з нуля. Найголовніше, Українській державі не вистачало флотських командних кадрів. Тому після одужання адмірала Нємітца Гетьман Скоропадський доручив Олександру Васильовичу створити Морські сили Чорного і Азовського морів зі штабом в Маріуполі для Азовського моря і в Миколаєві для моря Чорного. На той час українські війська вже вигнали і "червоних", і союзників з України. Покидаючи Севастопіль, союзники знищили майже всі дієздатні кораблі Чорноморського флоту, а деякі забрали з собою, і українському уряду тільки в кінці двадцятого року вдалося повернути кораблі - наприклад, лінкор "Воля", крейсери "Кагул", "Алмаз", турбінні есмінці та інші кораблі, що їх британці відвели в Туреччину, - назад, до України. З цієї причини на Чорному морі на той час панував флот союзників і основним театром військових дій - йшла неоголошена війна Української Держави з Радянською Росією - для ворогуючих сторін стало Азовське море. В короткий термін були озброєні 40 кораблів та суден, організована і сформована морська експедиційна дивізія в чотири з половиною тисячі багнетів і шабель. В цю дивізію ввійшов Авіаційний загін з 18 літаків, створений лейтенантом Ігорем Гарченко. Вже з перших днів Азовська флотилія почала активну боротьбу зі створеною в Ростові Азовсько-Донською флотилією Північнокавказької Радянської республіки - маріонеткового утворення більшовиків для війни з Україною, Грузією, Вірменією і Азербайджаном.
  Зазнавши поразки в Центральній Україні, викинуті зі східних областей разом з маріонетковою Донецько-Криворізькою республікою, більшовики розраховували добитися реваншу в степах Південної Таврії та Криму. Встановлення панування "червоних" на Азовському морі знаменувало б собою падіння Криму, а це означало втрату для Української Держави Чорного моря. Тому основна увага українців, так само, як і їхнього противника, була звернена на Азовське море, головна боротьба розгорнулася саме там.
  Адмірал Нємітц блискуче впорався з поставленою задачею. Флотилія "червоних" була розгромлена у кількох боях біля Обіточної коси, Маріуполя і Кривої коси, потім заблокована мінними загородженнями в Таганрозькій затоці. Спроба більшовиків висадити десант на Арабатській стрілці і Керченський півострів була припинена активними діями Азовської флотилії, яка на той час поповнилася кораблями з Севастополя. Висаджений в Кіркінітській затоці контрдесант знищив вже висаджені частини "червоних"...
  Осінь 1920 року ознаменувала закінчення активних дій на Азовському морі і кораблі флотилії зайнялися боротьбою з контрабандистами, спробами "червоних" переправити в Таврію та Крим своїх агітаторів, зброю та гроші для підпільників. І взимку адмірала Нємітца відізвали до Києва, де він створив, а потім очолив Морську академію. На протязі двох років він читав курс стратегії та оперативного мистецтва, а в двадцять третьому Олександра Васильовича направили військово-морським аташе до Великої Британії.
  Саме йому належить задум основою українського флоту зробити новий вид морських озброєнь - авіаносний корабель. Вивчивши операції британського флоту, адмірал Нємітц пише "Стратегічний огляд Світової війни на морі" і "Служба штабу у флоті" для Морської академії. Це за його ініціативи був переобладнаний в авіаносець колишній вугільник. З 1928 року адмірал Нємітц очолює урядову комісію по обороні узбережжя Чорного моря і по результатам цієї роботи робить доповідь Гетьману, в якій обґрунтовує необхідність побудови серії авіаносних кораблів великої водотоннажності. Цього вимагали нові виклики для Української Гетьманської Держави, яка, подолавши післявоєнні труднощі, стрімко виходила на промисловий рівень провідних держав. Економіці України був необхідним великий торговий флот, а щоб забезпечити його надійне і безперебійне функціонування, потрібні сучасні потужні військово-морські сили...
  Кожний військовий корабель має суворо цільове призначення і несе на собі стільки озброєння, скільки потрібно для виконання бойової задачі, яку він отримує, знову ж таки, відповідно табелю про ранги. В тому ж табелі про ранги все розписано і все продумано до дрібниць. Отримавши завдання на проектування корабля, конструктор перш за все розмістить на ньому озброєння, прикриє його надійною бронею і поставить такі двигуни, які забезпечать належну швидкість всій цій громадині, начиненій металом, паливом, боєзапасом і водою. Коли ж буде дотримана ця найголовніша умова, наступить черга корабельних архітекторів, які постараються знайти належні форми обводів, надбудов, щогл з таким розрахунком, щоб корабель був зручним і красивим, тому що красота в суднобудуванні не тільки категорія естетична, вона перш за все диктується доцільністю і умовами самого плавання. Пліт, при деяких умовах, остійніший за човен, проте човен набагато зручніший та морехідніший ніж, пліт, а разом зі зручністю, ще й красивіший...
  Коли стати на цю точку зору, новий авіаносець був красивим кораблем. Українські корабели, ретельно вивчивши проекти - а цю можливість надала військово-морська розвідка України - провідних країн, які будували такі кораблі, внесли і свою частку в скарбничку світового досвіду. Польотна палуба нового корабля була конструктивним елементом корпусу, тоді, як на більшості це був елемент надбудови. Однак, до честі корабелів Сполучених Штатів чи Японії, потрібно відмітити, що на той час їхні авіаносці являли собою, так би мовити, військово-морських бастардів, незаконнонароджених діточок відвертого мезальянсу, шури-мури шляхетного лінійного корабля з простакуватою авіацією. Потомство, до речі, було досить чисельним. в авіаносці перебудували лінійні крейсери і в Сполучених Штатах, і в Японії, і в Великій Британії, і у Франції. Хоча "Лексінгтон" не мав нічого спільного з "Акагі", а "Корейджес" з "Беарном"...
  В Україні таких кораблів не було, та й не підписували українці Вашингтонські домовленості. Тому перед миколаївськими корабелами ніяких юридичних перепон не постало. Лишалося подолати тільки технічні труднощі. А оскільки нові кораблі проектували відносно молоді інженери, не зашорені минулим досвідом, то конструкція авіаносця мала досить багато нового, такого, що досі не застосовувалося в кораблебудуванні. Наприклад, широко застосовувалося електрозварювання. Вперше суцільнозварний корпус зробили тільки німці, будуючи серію "кишенькових лінкорів". Застосували його і на українських корабельнях. Корпус нового корабля вийшов легшим і міцнішим, витрати часу були на порядок меншими, ніж коли б застосовували клепання. Для авіаносця в Харкові побудували дві потужні парові турбіни, з підвищеними характеристиками пара. Корпус проектував Володимир Юркевич, застосувавши розроблену ним методику проектування, що дало додаткові три вузла швидкості. Вперше було застосовано для врівноваження ваги "острова" спонсон по лівому борту. І головне, новий корабель проектувався як чистий авіаносець, тому на ньому були відсутні артилерійські установки навіть середнього калібру. Оборону здійснювали вісім 105-міліметрових універсальних гармат і двадцять малокаліберних зенітних автоматів. Правда, їх встановили аж в тридцять шостому році, коли цілком відпрацювали конструкцію нового виду зброї.
  Новий корабель заклали в січні тридцять другого року і вже в лютому тридцять третього АВ-2 "Іван Богун " спустили на воду, а здали готовий корабель флоту в червні тридцять четвертого року. Його командиром став капітан третього рангу Ігор Гарченко. Командир нового корабля вже мав досвід командування авіаносцем, сам був непоганим льотчиком і чудово розумів тактику використання авіації на морському ТВД. І задача перед ним ставилася цілком конкретна: накопичити якомога скоріше досвід використання і експлуатації авіаносних кораблів, оскільки перші два українські авіаносця призначалися, по суті, для навчання і відпрацювання всіх, або, принаймі, більшості питань взаємодії надводних кораблів і палубної авіації та берегових служб. Планувалося до кінця десятиріччя побудувати чотири важких авіаносця разом з кораблями супроводу. Одночасно йшла розробка і удосконалення палубних літаків. Монополістом у цій царині стала "Об"єднана авіабудівна компанія Анатра-Сєвєрський" зі штаб-квартирою в Одесі.
  На початок тридцять шостого року досвід експлуатації авіаносних кораблів та навчань з їх участю був накопичений достатньо великий, щоб сформулювати нове технічне завдання для промисловості на побудову нового корабля. Спочатку за зразок для нового українського авіаносця взяли найкращий на той час проект американського авіаносця "Йорктаун". Але проект початку тридцятих років вже не відповідав сучасним вимогам. По-перше, значно зросли вага, потужність і габарити нових палубних літаків, які розроблялися в конструкторському бюро "Об"єднаної авіабудівної компанії Анатра-Сєвєрський". Це викликало необхідність збільшити запаси авіаційного палива і розміри польотної палуби. По-друге, належало значно посилити зенітне озброєння і протиторпедний захист. По-третє, британці почали проектування авіаносця з броньованою польотною палубою, якому український авіаносець програвав за бойовою стійкістю. Все це зумовило необхідність значної переробки початкового проекту, якому передували бурні дебати в Головному Управлінні кораблебудування - організації, що відповідала за проектування і побудову кораблів для Військово-Морських Сил України. В загальних рисах згоди досягли тільки в червні 1936 року.
  На той час стало очевидним, що виконати всі вимоги технічного завдання і вкластися в стандартні 20 тисяч тонн нереально. Спочатку водотоннажність збільшили до 23 тисяч тонн, а остаточно до 26 тисяч тонн. До кінця 1936 року розробили сім ескізних варіантів проекту авіаносця АВ-3 "Гетьман Хмельницький". Для нового корабля прийняли дизель-електричну силову установку, яка вже пройшла апробацію на трансатлантичних лайнерах. Це дозволило мати надзвичайно велику дальність плавання, до 23 тисяч морських миль. Вісім дизелів проектною потужністю в 130 тисяч кінських сил дозволяли розвинути швидкість в 33 вузли. Авіакрило нового корабля складалася з 96 літаків: 40 винищувачів, по 28 (три дев"ятки плюс машина командира групи) пікіруючих бомбардувальників та торпедоносців.
  В якості ескорту планувалося мати по два-три легких крейсери з універсальною п"ятидюймовою артилерією для протиповітряної оборони авіаносця та вісім-десять есмінців для протичовнової оборони всієї авіаносної ударної групи. Крейсери та есмінці планувалося побудувати на корабельнях Херсону, Севастополя, Феодосії та Керчі. Миколаївські стапелі планувалися під серію авіаносців з чотирьох одиниць.
  Командиром нового корабля ще до спуску його на воду призначили капітана другого рангу Ігоря Гарченка. Старшим офіцером після вступу авіаносця в стрій, став капітан третього рангу Олексій Демченко. Загалом, новому кораблю судилося довге і славне життя. Але доля склалася по-іншому.
  Новий корабель АВ-3 "Гетьман Хмельницький " вступив в стрій в лютому 1938 року, але через трагічну випадковість через півроку був виключений зі списків українського флоту...
  І ось тепер його командир і старший офіцер чекали вирішення своєї долі.
  - Що ж, товариші офіцери, не буду вас інтригувати. - Гетьман взяв зі столу прозору пластикову течку. - Це наказ про призначення вас, капітане першого рангу, командиром нового авіаносця "Славутич", а вас, капітане другого рангу, старшим офіцером цього корабля. Більш детально вас введе в курс справи віце-адмірал Нємітц. Бажаю успіху, товариші офіцери! - Гарченко і Демченко вислухали слова Гетьмана, так ніби той віддавав бойовий наказ, витягнувшись по стійці "струнко".
  Павло Петрович Скоропадський міцно потиснув руки обом, це означало кінець аудієнції, можна йти, але Нємітц зробив знак почекати його в приймальні.
  Обидва виструнчилися, чітко повернулися "кругом" і залишили кабінет. Чекати адмірала довго не довелося. Хвилин через сім він вийшов з кабінету і, спираючись на самшитовий ціпок, запросив обох офіцерів йти за собою. Демченко знав, що в тридцятому році Олександр Васильович важко захворів і на кілька років залишив службу. Повернувся він на флот лише через шість років, важка хвороба і рани отримані в роки становлення Української Держави досить підірвали здоров"я адмірала, він майже втратив слух і тепер змушений був користуватися спеціальним слуховим апаратом. Він займав все той же кабінет в Морській академії, яку сам і створив. Вони не встигли ще дійти до кінця коридору, як їх наздогнав генерал Крутень.
  - Раз Гетьман наказав ввести вас в курс справи, зробити це буде зручніше нам обом. - Напівстверджуючи звернувся Євграф Миколайович Крутень до адмірала Нємітца. - Ви не будете заперечувати?
  - Ні, звичайно. Вам краще відомий стан справ в авіації. - Вони зайшли в кабіну ліфта і за хвилину вже виходили з будівлі Резиденції. Адмірал вказав ціпком на приховану київськими каштанами будівлю Морської академії. -Ви не проти трохи пройтися? От я чудово! Подихаємо вечірнім повітрям...
  Був вже пізній час і в Академії лишився тільки черговий, який при появі адмірала подав команду: "Струнко!", адмірал підніс руку до козирка, відповів: "Вільно!", привітався з капітан-лейтенантом за руку і жестом запросив Крутеня і обох офіцерів пройти далі, на третій поверх, де був його робочий кабінет. Повернувшись після хвороби на службу, адмірал писав за завданням Головної Військової Ради книгу "Особливості ведення бойових операцій на Морському театру військових дій в сучасних умовах". В цій книзі він обґрунтовував необхідність мати в складі флоту авіаносні кораблі і тактику дій груп і з"єднань різних типів кораблів, типові операції флоту і стратегічні напрямки для Військово-Морських Сил України. Це був досить великий, об"ємний труд. В ньому було багато таблиць і розрахунків. Писав адмірал простим олівцем (новомодні кулькові ручки, так само, як і чорнильні, він не визнавав), маючи під рукою ластик. Працював Олександр Васильович зосереджено, годинами не піднімаючись з робочого місця.
  Адмірал ввімкнув верхнє світло, жестом запросивши пройти в кабінет. Дістав з великого сейфу кілька картонних течок, поклав на письмовий стіл. Дістав з шухляди столу нову пачку цигарок.
  - Перш, ніж продовжити роботу, зробимо перекур. - В Резиденції Гетьмана адмірал утримувався від паління. Демченко знав, що перекур у Олександра Васильовича був своєрідним ритуалом. - Його Ясновельможність пан Гетьман палить казна-як, без оглядки, одну цигарку за іншою. Та й ви, молоді, теж...
  Адмірал осудливо махнув рукою, скрушно зітхнувши, відчинив вікно і зручно сів у жорстке дерев"яне крісло, зі смаком затягнувся. Все життя він палив суворо за часом, не більше восьми цигарок за добу. При цьому відсував від себе будь-які папери і цілком відключався від поточної роботи. Демченку, принаймі, так здавалося. Обом морякам не залишалося нічого іншого, як приєднатися до адмірала. Генерал Крутень не палив і з цікавістю розглядав модель авіаносця "Гетьман Хмельницький".
  - Ну, добре, - адмірал підвівся, загасив недопалок в попільничці і закрив вікно, - почнемо...
  З великої картонної теки, в таких зазвичай зберігають листи топографічних карт, він дістав кілька кольоровим малюнків з зображенням великого корабля. Жестом запросив Олексу і Ігор Гарченка підійти.
  - Ось, це ескізний проект нового авіаносця "Славутич". Він вже закладений в Миколаєві, на новій корабельні. Ну, ви самі щойно бачили в приймальні Гетьмана Володимира Костенка і головного інженера проекту Юркевича. Нові корабельні в Миколаєві, Херсоні та Порті-Южному , здатні будувати судна і кораблі великої водотоннажності - до ста тисяч тонн, - це дітища Костенка. А Володимир Юркевич крім пасажирських суден курирує будівництво і нових важких кораблів. Зокрема, авіаносців. - Дійсно, ледь не ляснув себе по лобі Олекса, от чому відвідувачі в приймальні Скоропадського здалися мені знайомими! - Для широкого загалу повідомлено, що будується новий лайнер, щось на зразок "Великої княгині Ольги". До речі, ваш давній друг, Максим Салимоненко призначений капітаном цього лайнера. Так от, оскільки існують певні труднощі політичного плану, до часу нехай всі так думають.
  Командир нового авіаносця і його старший офіцер тим часом розглядали креслення і малюнки.
  - "Гетьман Хмельницький", по нашим уявленням, безумовно, дозволить встановити панування нашого флоту в будь-якому районі Світового океану. Це, так би мовити, день завтрашній. Але одночасно це, на жаль, і день минулий. Науково-технічний прогрес в наш час іде вперед семимильними кроками і будь-яка ідея старіє прямо на очах. Тому новий, для вас новий, авіаносець перестав нас цікавити, ну, так щоб не збрехати, ще коли його здавали флоту. І нічого ми з цим зробити не можемо. Поки ідея нового корабля обживається, поки готуються креслення, а вони по ходу справи уточнюються і переробляються, поки будується головний корабель, поки він доводиться до пуття, проходить досить солідний час, за який народжуються нові ідеї, а народження нової ідеї автоматично означає перш за все, моральне старіння попередньої. Коли ми закладаємо на корабельні новий корабель, він негайно, ще не спущений на воду, стає вчорашнім днем. Я маю на увазі ідеї не філософські чи соціальні, а науково-технічні, саме військово-технічні до яких я відношу і нові кораблі типу "Славутич". Це теж ідея і народжена вона могла бути тільки в наші дні, тому, що народженню цієї ідеї передувала також народження іншої ідеї, так би мовити, попередньої...
  - І що ж це за ідеї? - Не втримався від запитання Демченко, перехопивши погляд командира. Тому хотілося задати таке питання, але Ігор не бажав висуватися і виставляв на перед свого підлеглого.
  - Ну, перша, звичайно, підвищення захищеності корабля. - Нємітц перехопив їхні перегляди, але виду не подав, що зрозумів. - Основна небезпека для сучасного бойового корабля у повітрі і ваш сумний випадок це, як не шкода, підтвердив. Отже, новий корабель повинен мати броньову палубу, вертикальне ж бронювання може бути зменшене, оскільки зустріч з важким артилерійським кораблем малоймовірна. Літаки авіаносця знищать будь-який артилерійський корабель ще до того, як він підійде на дистанцію залпу.
  - А друга?
  - Друга ідея полягає втому, що за цей час з"явилися нові літаки...
  - Дозвольте мені, Олександре Васильовичу? - Вперше заговорив генерал Крутень. - За той час, поки будувався і входив в стрій АВ-3 з"явилися нові, реактивні літаки. А для них уже потрібен був новий корабель-носій. Авіаносці дуже, надзвичайно дорогі кораблі і служити мають багато-багато років. Ми не можемо міняти їх, ледь з"явиться нова, більш сучасна і досконала авіаційна техніка. Тому можна вважати, що загибель авіаносця "Гетьман Хмельницький" сталася якраз до речі... А третя ідея полягала в тому, що використовувати в якості авіаційного палива високооктановий бензин небезпечно, точніше, небезпечні його випари, вони є загрозою для корабля навіть в мирній обстановці, і ця небезпека багатократно зростає під час бойових дій, коли авіаносець будуть знищувати всіма відомими способами, що й довів ваш випадок. А реактивна авіація в якості паливо використовує важкий авіаційний гас, тому для носія літаків з турбореактивними і турбогвинтовими двигунами проблема об"ємного вибуху від випарів бензину знімається.
  Генерал потягся до іншої теки, поглядом запитавши у Нємітца: "Дозвольте?", і дістав великого формату фотографії незвичайних літаків. Ця незвичайність не відразу ставала зрозумілою, аж потім мозок відмічав її: машини не мали гвинта! Гарченко жадібно вчепився поглядом в фотознімки, видно було - його душа авіатора вже страждає, охоплена білою заздрістю до тих, хто літає на таких аеропланах. Демченко також з цікавістю розглядав незвичні літаки, але в його голові крутилися цілком практичні питання. Як то: дальність дії, швидкість, стеля, бойове навантаження окремої машини, кількість апаратів, яку можна розмістити на кораблі, і інші суто приземлені питання, на відміну від романтика неба Гарченка...
  ...Наступного ранку капітан першого рангу Гарченко, командир щойно закладеного в Миколаєві авіаносця "Славутич", і старший офіцер його корабля Олекса Демченко виїхали швидкісним експресом до Одеси, звідки катером дісталися Миколаєва, вступати в командування новим авіаносцем. Тоді вони ще не знали, що Ігор Гарченко, ледве новий корабель буде спущений на воду здасть командування Олексі Демченку, а сам відзначиться в короткоплинному Суецькому конфлікті, в якому прийматимуть участь українські добровольці, отримає чергове звання контр-адмірала і в березні сорок першого року командуватиме Середземноморською ескадрою Військово-Морських Сил України. Гарченко знав, що його старший офіцер мріє стати на чолі авіаносця, як він сам мріяв очолити з"єднання. А Демченко, вже капітан першого рангу, командуватиме авіаносцем АВ-4 "Славутич " тільки до вересня сорок першого року, коли отримає завдання сформувати першу авіаносну ударну групу, яка в наступному році має ввійти до складу Середземноморської ескадри. А в жовтні отримає такі омріяні адміральські погони...
  ...Смаженя зазивала віддати належне майстерності посольського кухаря і друзі не загаялися почати дегустацію. Демченко промив пальці коньяком, вчепився в кістки і роздер смаженю на половинки. Прожував м"ясо, ковтнув і застогнав вдоволено, показуючи вищий ступінь задоволення. Пообгризавши кістки, витер губи серветкою і наповнив спорожнілі келихи золотавою рідиною.
  - Відносно кар"єри хочу сказати, що в тебе, братику, - звернувся він до Білохатька, - також повний ажур. Гетьман, вручаючи мені адміральські погони, сказав, що пам"ятає про твої заслуги і наступне звання не забариться. А твій нинішній начальник - адмірал говорив про керівника Головного Розвідувального Управління Генерального Штабу, якому підпорядковувався військово-морський аташе, - вже подав список на підпис. Тому до річниці останньої битви з "червоними" чекай на наказ...
  - Щось сумно... Згадати молодість, чи що... - Адмірал зняв зі стінки гітару, взяв кілька акордів. - "...де кроком, де чвалом, де риссю, по Дикому Полю, де трави ховають коня, на Вільний Дніпро та на Січ за порогами, повертались з походу три метких куреня...**"
  Демченко був самоучкою, але грав добре, струни рокотіли і голос у адмірала був чудово поставлений: "...шаблі заржавіли, візьмемось за діло, будемо брататись знову на Січі...**"
  - Так, щось ми засиділися. - Салимоненко виразно глянув на напільного годинника у вигляді лицарського замку. - Пора мені вже збиратися. За годину маю вийти в море. Ну, на коня!
  Ледь перехилили келихи, почувся сигнал клаксона - легковик начальника порту чекав на капітана лайнера "Велика княгиня Ольга". Максим Михайлович вже був готовий, в чорному форменому пальті. Капітан довгі проводи не любив, тому проводжати його друзі не стали, потисли руку на прощання і все...
  - А може, потрібно було натякнути, що ніякої серії лайнерів і не мало бути? - Задумливо запитав Білохатько. - Він же звик бути першим, а з ким тепер йому змагатися за першість в океані?
  - Нічого, знайдеться з ким, британці якусь нову "королеву" побудують, он французи "Бретань" заклали... - Демченко глянув на годинника, наповнив келихи. - Ну, мені також пора! Будьмо!
  - Чекай по весні. - Вже в дверях попрощався з другом. - Великі справи назрівають...
  ...Стало звичним, що після сніданку авіаносець і есмінці ескорту виходили в море відпрацьовувати задачі спільного плавання. Під вечір кораблі поверталися на базу, есмінці ставали на бочку, а авіаносець швартувався до пірсу і відразу після вечірнього чаю на кораблях крутили фільми.
  А вранці знову грали бойову тривогу, і кораблі поважно проходили ворота гавані, обережно прямували довгим вузьким фарватером по сторонам якого йшли кам"янисті банки-відмілини - на цих банках погнули немало гребних гвинтів - і зникали за горизонтом. Там, за горизонтом, подалі від сторонніх очей, кораблі шикувалися в кільватер і, йдучи один за одним на відстані півкабельтова - метрів близько ста - різко скидали оберти гвинтів, лягали в дрейф, робили круті повороти, словом, імітували проходження вузькими протоками, в яких могло трапитися всяке. За тиждень до загону приєдналися два легких крейсери, тільки місяць назад введені до складу Військово-Морських Сил України.
  В перші дні кораблі трималися на чималій відстані один від одного, тому що ходити разом жодному з них ще не доводилося і командирам, вахтенним офіцерам, штурманам, рульовим, а в особливості сигнальникам доводилося невідривно слідкувати за діями флагмана, - в даному випадку, авіаносця "Славутич", щоб негайно повторити будь-яку зміну його курсу. Справа, взагалі-то, не така вже й складна, щоб тратити на неї стільки часу та сил, тим більше, що таке плавання у вузькостях могло не скоро повторитися, але це вже гадання на кавовій гущі, а мореплавство, хоч і поєднане зі стихією, якій закони не писані, тим не менш наука тонка і вельми точна. В цьому сенсі його можна порівнювати лише з хліборобством.
  А на початку травня нарешті вголос було промовлене слово ПОХІД, яке привело в дію весь складний і гарно налагоджений механізм кораблів. Негайно борти їх обліпили баржі і плашкоути. З ранку тяглися буксири, катери і водолії, змінюючи один одного, і в динаміках гримів голос вахтеного офіцера...
  Ранок почався звичайно - тихий і ласкавий, туман впав рідкий і швиденько розсіявся, і Чорне море, вологе від нестерпно блакитного кольору, заіскрилося міріадами блискіток, які спалахували і згасали в морських брижах. Контр-адмірал Демченко прибув на підйом прапору, пройшов до себе і відразу ж запросив командира авіаносця.
  - Доповідайте про готовність
  - Запаси повні. Накажете готувати корабель до походу?
  - Наказую, тільки без усіх цих труляля, труляля - шум, гам не потрібен. Накажіть машинній команді зайняти свої місця. І всіх інших одягніть належним чином. Проводжати нас прибуде командувач...
  Разом з гюйсом - на носі - і корабельним прапором - на кормі - на стеньзі здійнявся прапор адмірала, який вступив у посаду командира загону кораблів, і відразу старшини з матросами підтягнулись, відчувши, що справа повернулася на серйозне, посуворішали молоді офіцери, зрозумівши нарешті, що весняна кампанія, польоти та стрільби являлися всього лиш прелюдією до тієї дії, котру всі тільки й чекали... Було так тихо, що авіаносець навіть не здригнувся, а, ніби він нечутно ковзав з гірки, плавно і повільно спрямував до воріт своє величезне красиве тіло, несучи його геть від кримських берегів.
  Тягнув легкий бриз, рябив і синив воду, яка плескалася вздовж бортів дитячими долоньками; в небі нечутно плавилося біле сонце, і в його променях ряба синь спалахувала спиртовим полум"ям. В череві корабля, здригаючись, стримували себе головні механізми, а тут, на палубі, було тихо, навіть не вірилося, що потрібно йти кудись від цієї теплої ласкавої тиші.
  І в цей час з містка побачили, як від Графської пристані, розпорюючи блакитну рябизну, відірвалися два білосніжних катери і, відкинувши косо назад щогли - так скаковий рисак в гордості своїй задирає голову, - спрямували свій швидкий біг до кораблів.
  Катер командувача підвалив до борту і Адмірал Флоту України Святослав Шрамченко легкою ходою збіг по трапу. Оркестранти скинули сяючі золотом труби, офіцери взяли під козирок. Всі були серйозні і виключно уважні і в цей час з берега - така-то далина! - залетів сріблястий голуб і, покрутившись над кораблем, сів на грот-щоглу. Вахтовий сигнальник просурмив і голуб, сполоханий, здійнявся ввись і став там беркицатися.
  - Поздоровляю вас, товариші чорноморці! - Голуб сів на рею і нібито став слухати командувача. - Після Великої війни ви перші виходите у відкритий океан і тим самим відкриваєте нову сторінку українського флоту. За вами слідом підуть інші кораблі і ескадри, але ви назавжди залишитеся першими. З цієї точки йшли кораблі ескадри Нєбогатова, щоб прийняти на себе весь біль і трагедію Цусіми, звідси йшли кораблі в Новоросійськ, щоб безславно затопитися, звідси йдете ви з однією метою, щоб Цусіма і Новоросійськ ніколи більше не повторилися. Слідом за вами підуть інші кораблі, але ви назавжди залишитеся першими. Щасливого плавання, товариші!
  Командувач потиснув руку командиру загону, командиру авіаносця, його старшому офіцеру, іншим офіцерам, оркестр сяйнув міддю труб, командувач збіг на катер, вахтові матроси в ту ж мить завалили трап і адмірал Демченко наказав командиру авіаносця капітану першого рангу Остроградському:
  - Все, накажіть лягати на курс.
  Голуб на щоглі перевернувся, спланував до самісінької води і здійнявся від води вгору, а там став маленькою чорною цяткою, де потім і взагалі пропав. Швидко смеркалося...
  В Протоку ввійшли раннім ранком. Накрапував мілкий дощик, сизо-сірі хмари, скрутившись валиком, висіли низько і здавалися непорушними, і вздовж Босфору дув вітер, рихлячи воду. Спочатку береги ледь проглядалися на горизонті, але Босфор наближався, береги підступали все ближче. Скоро вони стали стрімко сходитися, залишаючи кораблям і суднам протоку, рівну по ширині трьом-чотирьом рікам, таким, як Дніпро. З польотної палуби авіаносця береги - анатолійський і румелійський - було добре видно.
  Поява загону кораблів в Чорноморських Протоках виявилося повною несподіванкою і спочатку ніхто не звертав на них уваги, ніби авіаносець і крейсери з есмінцями біля турецьких берегів, в Чорноморських Протоках, були справою звичайною.
  Ще на підході йти Протоками вирішено було крейсерським ходом, витримуючи дистанцію не більше півтора-двох кабельтових, щоб у випадку потреби кораблі могли прийти на виручку один одному.
  Демченко весь цей час провів на ходовому містку. Босфор був майже безлюдним, зустрілася брудна шаланда, котра, помітивши на кораблях український прапор, відійшла на шанобливу відстань від фарватеру. Потім кораблі догнали танкер "Донецьк", котрий не відразу зрозумів, хто ж його обганяє, а коли второпав, радісно заревів на весь Босфор хриплим гудком, і вахтений на танкері з деяким запізненням приспустив прапор. На авіаносці негайно відсалютували прапором, а командир не втримався, насварився кулаком, мовляв, що ж ви там запізнюєтеся, і з танкера махали руками, щось кричали, але що вони там кричали - піди почуй за шумом вітру, хвилі та інших завивань, шипіння і неясного, приглушеного гуркоту.
  Проминули Стамбул, береги пішли в боки і адмірал наказав прибавити обертів - в Протоці побільшало суден, стало людно і рух їхній став жвавішим, як на великій дорозі. Командир авіаносця віддав наказ підняти сигнал: "Повторюйте мій маневр" і передав в машину, щоб там додали обертів, по суті, дав повний хід. Корпус авіаносця затремтів, з-під скул вирвалися білі кучугури піни і покотилися від борту до берегів. Попереду відкрилися простори Мармурового моря і адмірал полегшено витер піт з чола.
  Ближче до вечора в бузковому серпанку проплили Дарданелли, морська дорога йшла ліворуч, до Суецького каналу, а кораблі почали увалюватися праворуч, до Острівної бази, орендованої у Туреччини. На початку ночі на горизонті з"явилися вогні і звідти швидко-швидко заблимав прожектор - назустріч авіаносцю і кораблям ескорту вийшли есмінці Середземноморської ескадри. Тепер йшов не просто загін кораблів, тепер йшла ескадра. Попереду позначився мис, за яким починався поворот до бази.
  - Прошу дозволу зіграти бойову тривогу! - Звернувся командир авіаносця до адмірала.
  - Так-так, грайте бойову тривогу. - Суворо промовив адмірал.
  І негайно вдарили дзвони гучного бою:
  - Бойова тривога!
  Як добре, що людина не знає, і, мабуть, ніколи й не знатиме, що з нею станеться завтра.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"