Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Ретроспектива-8. Честь і доблесть піхоти

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Піхота - цариця на полі бою.

  Честь і доблесть піхоти
  
  Першим воїном був піший воїн. Історія виникнення і розвитку армій - це багато в чому історія бойового шляху піхоти. Дії піхоти вирішували, як правило, не тільки результат бою і битви, але й кампанії і всієї війни. А тому древня історія піхоти - це історія військового мистецтва, прояв таланта полководців різних епох.
  
  Темно-зелені машини стояли навпроти розкритих навстіж воріт боксів парка. Йшло планове обслуговування техніки. Командир роти старший лейтенант Віктор Шиян підходив до однієї машини, до іншої, прислухався до роботи дизелів. Стрункий, високий красень, він без поспіху перевіряв роботу механіка-водія бойової машини, потім переходив до іншого бронетранспортера. Йому всього двадцять чотири роки, важко його ставити в один ряд з бойовими офіцерами, що пройшли Велику війну, лихоліття Смутного часу, коли на землю України зазіхали недоброзичливі сусіди, іспанську та близькосхідну війни. І все ж...
  У військовому інституті Шиян вивчав вищу математику, загальну фізику і хімію, начертальну геометрію і машинобудівне креслення, теоретичну механіку, опір матеріалів, електротехніку, технічну термодинаміку, гідравліку і гідравлічні машини, двигуни внутрішнього згоряння, їхні системи, автомобілі і гусеничні машини, танки і самохідні артилерійські установки. За чотири роки довелося вивчити багато такого, про що років сім тому ніхто й гадки не мав. Ну й, звичайно, загальновійськові дисципліни: тактику, основи оперативного мистецтва, стратегії. Ціла епоха лягла між ним і заслуженими ветеранами, хоч він не набагато молодший від декого з них, всього на шість-вісім років. Пролягла епоха, але не протиставила...
  ...Парко-господарський день надходив свого кінця, коли замогильним голосом заревіла над боксами сирена бойової тривоги. Тривога завжди налітає несподівано, але сьогодні її не чекали. Спочатку все ніби завмерло, а потім пішло звичним порядком: екіпажі бронетранспортерів шпарко готували машини до виходу, а за сім-вісім хвилин в воротах парку затупотіли черевики піхотинців, які бігли до своїх машин.
  Шиян за бійців не турбувався: сержанти роти свою справу знають. Інше непокоїло. Чому тривога? Війна? Маневри? В суботній день! Це була несподіванка, так несподіванка!
  - Паб! Паб! Паб-паб-паб!!! - Не вгамовувалася сирена. Учбова тривога чи бойова? Останні повідомлення з радянського кордону були тривожними. Побачив посередника з білою пов"язкою на рукаві і відлягло від серця: навчання, отже, ще поживемо! Сирена ж не змовкає. - Паб!! Паб-паб-паб!!!
  А механіки-водії тим часом вже виводили бронетранспортери, шикувалися в колону вздовж боксів, до машин підбігали піхотинці , вправно займали місця всередині бойових машин, сержанти доповідали командирам взводів, а ті бігли до ротного - рота до маршу і бою готова! Але цього разу покататися на бронетранспортерах не довелося: посередник вивів їх ввідною - по парку завдано повітряного удару! Ну, на те ми й піхота, щоб міряти шляхи-дороги своїми ногами. Шиян бігом вивід роту з парку, а екіпажі бронетранспортерів заводили машини знову в бокси. Втім, відпочинок їм лише снився - заступник командира батальйону по технічній частині звір, а не людина, коли рота в полі, байдикувати "бойовим втратам" не дасть!
  ...Роту в район зосередження і далі, згідно наказу командира батальйону, вів заступник командира роти, а старший лейтенант Шиян отримував в цей час бойову задачу в рухомому КП комбата.
  - От що, Вітя, - завдання комбат поставив і зараз офіційний тон вважав зайвим, - за півгодини від господарників піде машина в район зосередження бригади , наженеш роту. І будь обережним, обстановка поки неясна, можуть бути всілякі ввідні, посередники саме на такий випадок і придумані. Отож, щоб твої орли були готові до всього. І оборону на рубежі, - комбат показав на карті, - потрібно зайняти до ранку...
  Ззовні почулися голоси і в розкриті кормові двері КШМ заглянув начальник штабу батальйону. Віктор зрозумів, що розмова закінчена і підвівся.
  - О дев"ятій годині чекаю на доповідь. - Закінчив настанови майор.
  Коли старший лейтенант зник в ранніх сутінках вечора, командир батальйону подумав, що не помилився у своєму офіцерові: Шиян був хорошим командиром взводу і став непоганим ротним...
  Розтягнувшись, як неймовірна змія-мутант, рота крокувала в учбовий центр Сільце, де був полігон. Двадцять з половиною кілометрів - багато це або мало? Хоч піші переходи для піхотинця - річ цілком звична, але коли це відбувається під час весняного бездоріжжя, по ґрунтових дорогах, які розкиснули, задоволення в цьому ніякого. Після половини шляху командири перестали щохвилини підганяти і підтягувати роту, що розтягується, немов гумова стрічка, і мовчки крокували поряд з бійцями, зі злістю видираючи ноги з в'язкого місива - дочапають, нікуди не дінуться.
  - Всі люди, як люди, по асфальту гуляють, з дівчатами під ручку, - бурчав під ніс круглий і міцненький, як білий грибочок, піхотинець, оступившись і видираючи з багнюки ноги, - а ти міси грязюку...
  - Весна, Мишко! Яка тут служба, коли гормони у деяких грають. - Усміхнувся сержант, теж забрьоханий по самі вуха. - Після зимової холодриги, після хурделиці та сльоти, з котушок запросто з"їхати можна. Ось тому батьки-командири, і відправляють вас, нестриманих, від гріха подалі. У ліс вас, родненьких! На стрільбище, на танкодромчик! У містечко штурмове і на поле тактичне - саме місце вам там зараз!
  Сіра дорога, що розкиснула, з кожним кроком висмоктувала з солдатів останні, здавалося, сили. А вони все йшли і йшли, і кожен був упевнений, що дійде тільки до он того повороту, а потім повалиться навзнак в цей чортовий холодний бруд і - дідько з ним, хай хоч розстріляють в дупу солоним огірком, більше не зробить ані кроку. Але - поворот залишався позаду, і всі йшли далі - до наступного, а потім - ще до наступного... І лише коли хтось, не звертаючи на черговому повороті, продовжував рухатися по прямій, заглиблюючись в розкисле поле, було зрозуміло: на ходу заснув хлопець. Йде з розплющеними очима, а нічого не бачить, тільки ноги машинально переставляє. Буває...
  Хлопця наздоганяли і розвертали в потрібному напрямі - до наступного повороту...
  Орлами озирали довкілля тільки комвзводу-1, він же заступник командира роти (єдиний зараз офіцер), і сержант Вітька Румша, командир першого відділення, - окрім свого штурмового карабіна, РД і штатної екіпіровки, тягнув на плечі піхотний ракетний гранатомет. Гранатомет він підхопив з плеча Мишка Боровика - прізвище і зовнішній вид співпадали! - на дванадцятому кілометрі шляху, точно за секунду до миті, коли Мишко готувався шпурнути це знаряддя тортур в грязюку. Не згинаючись під цією купою заліза, Вітька бадьоро місив яловими черевиками захололу багнюку, і при цьому ще вмудрявся награвати на губній гармошці - прощальному подарунку однокласників (і однокласниць), коли йшов до війська.
  - Що граєш, Віть? - наздогнав його Боровик. Позбавлений від своєї клятої труби, він тільки що не підскакував - почував себе, немов у невагомості.
  - Не знаю, - відірвався від губної гармошки Румша. - В кіно один солдат грав цю музику, я запам"ятав, тепер ось пробую...
  - Нумо, нумо... Э, так це ж "Лілі Марлен"! Слова знаєш?
  - Ні, я тільки мелодію чув. А ти знаєш?
  - А то! Давай, грай! - Мишко перекинув штурмовий карабін на груди, хвацько зсунув вицвіле кепі на потилицю і, надихаючись з кожним кроком, заспівав:
  Vor der Kaserne vor dem grossen
  Tor Stand eine Laterne, und steht sie noch davor,
  So wolln wir uns da wiedersehn,
  Bei der Laterne wolln wir stehn
  Wie einst, Lili Marleen ...
  (Ну, хто сказав, що німецька мова існує тільки для військових команд і маршів? Наплюйте цьому дурню в очі - якби це було так, то не було б ні Гете, ні Шиллера.)
  Потроху пісню почала мугикати під ніс решта першого взводу: До них підключилися і інші - навіть ті, хто не знав слів, але якось мугикали в такт, а вже останні рядки підхоплювали всі хором. І виявилося - на превеликий подив добре крокується під цю пісню, гармошка зазвучала в повний голос. І солдати вже не засинали на ходу - краще за всякі команди і окрики підбадьорювала стара пісня про вічну солдатську тугу за своїм домом і коханою. Трошки сумна, але все одно хороша. Солдатська, одним словом...
  ...Роту Шиян догнав, коли вже досить смерклося. В сутінках повільно розчинялися обриси дерев, кущів, зливалися поступово в одноманітний, сіро-синій фон. Танула на горизонті вузька бордова смужка. Було тихо, і цю тишу майже не порушували приглушені команди і мірний крок десятків пар ніг.
  Заступник вивів підрозділ в заданий район точно і вчасно. Ротному навіть чекати не довелося. А бійці були раді термосам з вечерею. Поки рота відпочивала і вечеряла, Шиян разом з командирами взводів і відділень обійшов район опорного пункту, визначав місця траншей і вогневих точок. Позиція була зручна для оборони і до ранку тут можна буде заритися в землю так, що виколупати роту, навіть без штатної бронетехніки, з траншей й цілому стрілецькому полку буде важкувато. Насторожувало, правда, одне: праворуч по лощині проходив виярок і по ньому могли прорватися в тил роті дрібні підрозділи противника. Тому перший взвод старший лейтенант вирішив розташувати на правому фланзі, другий в центрі, а третій займав оборону уступом ліворуч.
  Тим часом рота вечеряла. Розстелили плащ-намет, нарізали хліб, один за одним підходили бійці, діставали казанки, біля термосів виникали короткі черги. Прилаштовувалися неподалік від визначених на висотці місць майбутніх опорних пунктів. В тиші подзенькували ложки і десь далеко-далеко дзижчали тихо двигуни танків. Очевидно, "противник" виводив свої підрозділи на рубежі майбутньої атаки. Найпізніше, на ранок вона і була ним призначена. Чи встигне рота обладнати позиції, стурбовано подумав Шиян.
  Втім, бійці і самі добре розуміли що і до чого, ледь закінчилася вечеря, взводи почали облаштування позиції. Підганяти нікого не потрібно було, солдати енергійно працювали малими піхотними лопатками - великі саперні лопати залишилися в парку, разом з бронетранспортерами, які "потрапили під бомбовий удар противника". За годину-півтори опорні пункти взводів почали набирати зримих обрисів. Бійці добре знали старе правило минулої війни - краще десять метрів траншей, ніж один метр могили. Приданих гранатометників командир першого взводу висунув вперед і сектори обстрілу збільшилися градусів на п"ятнадцять. Але чим більше Шиян вдивлявся в позицію роти, тим менше вона його задовольняла.
  - Ти де поставив кулемети? - Ротний підкликав командира першого взводу. Лейтенант показав.
  - А як би ти діяв на місці "ймовірного супостата"? - Молодий, щойно після випуску, офіцер на хвилину задумався. Шиян не став підказувати, не бажаючи нав"язувати своє рішення.
  - Я б зайшов по отому вибалку. - Показав командир першого взводу. - Легко можна пройти в тил взводу і всій роті. А потім відволік би атакою з фронту, а основний удар наніс би звідси... - Ротний кивнув, погоджуючись з висновком молодого офіцера. - Тому я один кулемет перекину сюди, - лейтенант показав на схил пагорба, - а тут, -провів рукою уявну лінію, - обладнаю запасну позицію для третього відділення...
  Як не дивно, але "противник" дав їм час добре обладнати позиції. Вже були вириті окопи, траншеї, хоч і мілкі, але по ним можна було безпечно дістатися від одного флангу до іншого, ходи сполучення в тил. Перед фронтом і на флангах встановили мінне поле, а підходи з тилу прикрили мінними касетами.
  ..."Супостат" з"явився рівно опівдні. БРДМи - нові машини для розвідки і дозору, які зимою почав випускати Миколаївський танкоремонтний завод - з"явилися на горизонті, покрутилися перед переднім краєм оборони і щезли. А хвилин за двадцять з-за гребеню висипав густий ланцюг піхоти. З боків, обходячи роту з флангів, виповзли кілька танків, до роти. Перший удар прийшовся по другому взводу, який займав позиції в центрі. Але так легко, з наскоку, з нальоту, ротний опорний пункт не взяти. Позиції взводів розташовані так, як потрібно, і обладнані за всіма правилами польової фортифікації. Це зрозумів і "противник". Його піхота залягла, потім позадкувала і відійшла на вихідні позиції. Танки, наразившись на умовне "мінне поле", теж відійшли.
  "Ну, тепер тримайся, козаче!", - подумав старший лейтенант і по рації віддав наказ вивести по ходу сполучення бійців на зворотні скати висоти. Зі свого КСП спостеріг, як ланцюжки відділень - видно було тільки шоломи в захисних сіро-зелених чохлах - зникали за гребенем, і майже в ту саму мить "запрацювала" "ворожа" артилерія. Звичайно, це була тільки імітація артпідготовки вибуховими пакетами, але все одно вражень вистачило. Однак, удар прийшовся по пустому місцю: в траншеях залишилися тільки спостерігачі, та ротний зі своїм зв"язковим на КСП роти. Ледь обстріл скінчився, Шиян віддав наказ взводам повернутися в траншеї. Відділення зайняли позиції вчасно: з-за висоти знову з"явився ланцюг піхоти "противника". Але тепер вони наступали без підтримки танків, міни - і посередники - не давали броньованим машинам можливості підтримати атаку своєї піхоти вогнем. Тому з піхотою справилися відносно легко: два автоматичні гранатомети з фронту та два станкача з флангів не дали інфантерії "противника" навіть наблизитися до опорного пункту. І піхотний ланцюг знову заліг, а потім відійшов на вихідні позиції.
  Цього разу передишка була більш тривалою. Але не пройшло й години, як "противник" відкрив щільний і досить сильний вогонь з 120-міліметрових мінометів і дивізійної артилерії. Бійці роти могли спостерігати за діями артилерії з першого ряду: справжній опорний пункт був зведений на сусідній висоті і саме по ній садила бойовими снарядами артилерія. За двадцять хвилин "ворожої" артпідготовки снаряди та міни переорали підготовлені саперами полігону окопи та траншеї так, що там не лишилося жодної цілої тріски, не кажучи вже про вогневі позиції. Кожен зміг впевнитися в могутності сучасного артилерійського вогню і подумати над своїми діями в такій ситуації.
  Артпідготовка ще не скінчилася, а піхота "противника" вже піднялася в атаку. Цього разу перед ланцюжком піхотинців шаленів вогненний вал, вміло поставлений з допомогою вибухових пакетів тими ж таки саперами. Щоб не класти даремно бійців під снарядами, нехай і умовними, старший лейтенант віддав наказ відійти за гребінь на зворотній бік висоти, де були приготовані запасні позиції. Нехай це і були лише окопчики для стрільби лежачи, але від вогню стрілецької зброї вони рятували, а артилерія "противника" за гребенем не бачила, куди стріляти, і могла вести вогонь тільки по площі, навмання. (Роботу "ворожої" артилерії імітували - розмахнись, рука, розійдись, плече! - сапери полігону, кидаючи навсібіч вибухові пакети. І тому бійці роти Шияна похапцем поглиблювали окопчики, зариваючись в землю, і лаючи подумки старанних - щоб їм так чорти в пеклі дровець під казани підкидали! - саперів нехорошими словами.)
  І знову результат бою вирішила ротна артилерія - два автоматичні станкові гранатомети. Ледь на висоті з"явилися піхотні ланцюжки, вони вдарили по "противнику", викошуючи його щільним вогнем. Укритися на практично голому схилі було ніде, і солдати "противника" відійшли. Вслід їм довгими чергами були станкові кулемети. Командир роти подав команду, і його бійці піднялися в контратаку, щоб не дати піхоті "противника" закріпитися в траншеях ротного опорного пункту. Ледь відкинули "противника", відразу ж запрацювали малі піхотні лопатки - учбовий бій ще раз підтвердив: хочеш жити - заривайся в землю! І бійці роти старанно поглиблювали свої окопи і траншею, не шкодуючи шкіру на долонях: краще втратити відро поту, ніж краплю крові. В разі справжнього обстрілу краплею справа не закінчилася б.
  Наступна, третя від полудня, атака почалася з демонстративних дій проти другого і третього взводів. Атакуючі підрозділи "противника" залягли і почали окопуватися, тим часом частина їх повільно зміщувалася праворуч. Шиян викликав командира третього взводу, показав на це переміщення. Зустрівся з сержантом поглядом і по виразу обличчя зрозумів, що їхні думки співпали.
  - Я в перший взвод! - І по мілкій траншеї, пригинаючись, ротний заквапився на правий фланг.
  Командир роти не помилився: у вибалку вже накопилося досить піхоти і вона була готова до кидка. Ледь Шиян добіг до траншеї першого взводу, як "противник" стрімким кидком спробував обійти позицію першого взводу з правого флангу і вийти в тил роті. "Чому мовчить кулемет? Невже лейтенант захопився боєм і не встиг висунути його на правий фланг?" Він добрався, нарешті, до командира першого взводу і був вражений його спокоєм та незворушністю.
  - Третє відділення відвів на запасні?
  - Відвів, товаришу старший лейтенант. - Раз за разом тричі хлопнули постріли касет дистанційного мінування і на шляху атакуючих підрозділів "противника" було миттєво встановлене мінне поле.
  - А де кулемети? - Ніби відповідаючи на питання ротного, коротко простукотіла кулеметна черга, за нею друга і третя. Потім до універсального кулемета приєдналися легкі кулемети піхотних відділень .
  Коли б тут йшов реальний бій, то ця атака вже повинна була б захлинутися. Вже потім, на розборі навчань, по оцінці посередника атакуючі втратили понад сорок відсотків особового складу і їм нічого іншого не залишалося, як відступити. Але зараз ротний ні про що не здогадувався, але внутрішнім відчуттям вловив, що настав переломний момент, і потрібно вдарити звідси, в обхід встановленого КДМ мінного загородження, не чекаючи, поки "противник" оговтається. Він легко вистрибнув на бруствер траншеї і, оглянувшись, побачив, як слідом за ним дружно піднімаються для контратаки бійці першого взводу...
  Ледь Шиян повернувся на КСП, його викликав командир батальйону. Наказ був простим і важко виконуваним: його роті належало негайно залишити опорний пункт і відійти на новий рубіж оборони. Зробити це, маючи перед собою розлюченого невдачами "противника" було дуже складно. Відхід на очах у ворога завжди був, є і залишиться найскладнішим видом бойових дій. Зазвичай цю задачу вирішували, залишаючи на загибель якусь частину своїх військ. Відійти, зберігши своїх бійців, без втрат або з мінімальними втратами було практично неможливо. Однак, для тих командирів, які добре знали можливості своїх військ, зброї і тактику ворога та добре навчали бійців воювати, це була, в принципі, посильна задача.
  Шиян був хорошим командиром і здібним офіцером. Та й задачі такі він проробляв в тактичному класі, на командирському ящику, на тактичних літучках, які проводив командир батальйону на місцевості, і на навчаннях не один раз, тому добре знав теоретично і на практиці, що та як робити. Не гаючись, старший лейтенант віддав потрібні накази командирам взводів і відділень. А сержанти справу знали добре.
  Спочатку відійшли підрозділи важкої зброї: розрахунки автоматичних гранатометів та станкових кулеметів разом з одним із взводів. Зайнявши вогневі позиції на максимальній віддалі, вони прикрили вогнем відхід решти взводів. Так, перекатами - така тактика була відпрацьована Російською армією ще в роки другої половини дев"ятнадцятого століття в нескінченних Кавказьких війнах, - рота вийшла з-під удару "противника". І вже на безпечній відстані відділення і взводи згорнулися в похідну колону, виславши, як і належить розвідку, головну, бічні та тилову застави. І тому удар танків "противника" не застав бійців зненацька. Танковий взвод, який азартно і навально атакував роту, - танкісти "супостат" поквапилися і напали самостійно, без підтримки своєї піхоти, - відбили з допомогою ракетних піхотних гранатометів. Цього разу посередники визнали знищеними два танки. А Шиян після бою подумав, що не заздрить своєму танковому колезі. За такі грубі промахи невдах-командирів знімали з посади і довго потім згадували на різних нарадах та в наказах по військам "незлим тихим словом"...
  ...Генерал-лейтенант Морозов випростався і звільнив місце біля стереотруби, даючи змогу гостю полюбуватися на роботу свого дітища. Конструктор нового станкового автоматичного гранатомета Яків Таубін схилився до окулярів, жадібно вглядаючись в картину учбового бою. В стереотрубу було добре видно, як серед мішенного поля вставали часті димні розриви. Вибухи гранат здавалися не дуже потужними, але мішені, які зображали піхоту противника, падали, показуючи, що ціль уражена. Конструктор прибув на ці позапланові навчання спеціально, щоб в реальних умовах побачити роботу свого дітища.
  - Як ви оцінюєте цей вид зброї, порівняно з ротними 50-міліметровими мінометами? - запитав Таубін у генерала. - В Управлінні озброєнь Генштабу мені дорікнули, що ефективність майже однакова, а коштують автоматичні гранатомети на порядок дорожче, ніж ротні міномети.
  - Я знаю, хто так каже. - Відразу спохмурнів начальник Генерального Штабу. - Цей товариш помиляється. Ваші гранатомети по своїм можливостям замінюють легкі гармати, при мобільності станкового кулемета. А від ротного міномета, калібром 50-60 міліметрів, багато не візьмеш, більш перспективними є батальйонні, 81-міліметрові міномети. Але основна тактична одиниця у нас - піхотна рота. Для неї ваші гранатомети єдиний мобільний засіб вогневої підтримки, який може постійно супроводжувати піхоту. Це ви самі щойно бачили, коли мотопіхотній роті за умовами навчань довелося діяти в пішому порядку...
  ...Поява нового виду озброєння - піхотного автоматичного гранатомета - була зумовлена подальшим розвитком піхотної зброї після Великої війни. В двадцятих роках у всіх промислово розвинених країнах велась інтенсивна розробка нової автоматичної стрілецької та артилерійської зброї.
  "Пуля -дура, штык - молодец!" - написав у своїй "Науці перемагати" генералісимус Суворов. І мав рацію. В його часи стрельнути більш-менш точно з піхотної фузеї можна було кроків на двісті, та й то один лиш раз, бо перезарядити своє "ружжо" піхотинець вже не встигав. І коли піхотні шеренги сходилися груди в груди, в справу вступав багнет, який осічок не знав і вбивав супостата швидко і надійно. В ті славні часи жорстокої тиранії бравого молодця-багнета більшою дурепою в порівнянні з кулею була тільки граната, яку непросто було приготувати до дії, і яка могла вибухнути, коли їй заманеться. Правда, з похмурими широкоплечими гренадерами - тодішньої піхотною елітою - про це гомоніти не рекомендувалося. Аби не злити. Однак прогрес був невмолимим і в часи Світової війни статус велетнів-гренадерів стрімко зійшов нанівець - окопи їм по причині немалого росту доводилося копати довше і глибше, а кулі і осколки в них влучали частіше і більше, ніж у миршавих солдатиків звичайної інфантерії. То ж залишки колишніх чудо-богатирів звели у придворно-парадні роти для демонстрації іноземним делегаціям молодецького вигляду та нездоланної могутності держави. Та й жбурляли гранати у супостата вже не тільки гренадери. Саме напередодні Великої війни освоїли промисловий випуск гранат у потрібних для військ кількостях.
  Однак справа ця - метання гранати - була не дуже проста, особливо для тих недомірків, які вціліли під кулеметним вогнем. Та ще й з положення "лежачи". Бо рекорд метання гранати - трохи більше, ніж вісімдесят метрів. Це на стадіоні, коли ніхто не стріляє. В бою ця відстань скорочується в рази. Обвішаний спорядження та зброєю піхотинець жбурне гранату метрів на тридцять, в кращому разі, і то стоячи. І добре, коли з якогось окопу чи укриття. Частіше всього, в бою до противника можна тільки підповзти і кинути гранату теж лежачи, дуже швидко і не особливо цілячись, щоб кулею не знесло половину башки разом з шоломом. Тому реальна відстань гранатометання не перевищувала п"ятнадцяти метрів.
  Ось чому на початку Світової війни почалося масове виробництво гвинтівочних гранат. Так їх назвали тому, що для метання такої гранати використовувалася гвинтівка піхотинця. Для цього на ствол гвинтівки піхотинець надівав невеличку мортирку, в неї вставляв гранату, гвинтівку заряджав холостим набоєм, приклад впирав у землю, ствол нахиляв під потрібним кутом, тиснув на спуск і - ба-бах! - граната летіла метрів на вісімдесят-сто точнісінько в окоп супостата. (Це якщо стрілець-гранатометник вдало прицілювався.) Потрібно сказати, що гранати були доволі потужними. Переваги таких гранат були очевидними і ними поквапилися озброїтися всі воюючі країни. Німеччина, яка традиційно вела перед у воєнній техніці, розробила гранату, яку можна було використовувати і як звичайну. В Російській імперії справу традиційно поклали під сукно, але в кінці війни і в царській армії все ж з"явився гранатомет Дьяконова. Правда, в масове виробництво він не пішов по причині всемогутності військової бюрократії в Російській імперії...
  Саме з гранатомета Дьяконова і почалося захоплення Якова Турбіна цим видом піхотної зброї. Він познайомився з цією чудо-зброєю на полігоні Одеського піхотного інституту, де студентів-мукомолів - а Таубін навчався на другому курсі Одеського інституту технології зерна і муки - навчали початкам військової науки. Заряджання гвинтівочної мортирки було довгим, нудним і викликало у "спудеїв-мукомолів" тільки нудьгу - на одеських бульварах їм було значно цікавіше, а тепле Чорне море під боком манило до себе свіжістю і прохолодою в спекотливий серпневий день. Ну, не до якихось недолугих мортирок їм було!
  Однак, студенту Таубіну прийшла думка досить далека від млинів і зернових елеваторів - він задумав зробити автоматичний гранатомет і замість бульварів та моря засів за креслення і розрахунки. Вже в кінці серпня він відіслав свій проект гранатомета в Управління озброєнь Генерального Штабу Збройних Сил України. Але там не сприйняли серйозно цей проект - студента-недоучку титуловані спеціалісти зустріли, м"яко кажучи, холодно. Як один, вони твердили, що створити автоматичну зброю при малому метальному заряді неможливо навіть теоретично. Але, на щастя Таубіна, одним з експертів, які проводили це дослідження, був провідний спеціаліст з Вінницького підприємства "Форт" - Конструкторського Бюро Спеціальної Техніки. КБСТ займався розробкою і виробництвом озброєння для авіації. Зокрема, екзотичних на той час гелікоптерів. Проект Таубіна потрапив на стіл керівнику науково-технічного відділу Штабу авіації генералу Крутеню, Штаб ВПС знаходився також у Вінниці. І Євграф Миколайович відразу зрозумів, де можна використати нову зброю. Такої зброї потребували нові літальні апарати - гелікоптери, що їх почала виробляти новостворена фірма Ігоря Івановича Сікорського на своєму підприємстві у Конотопі.
  Справа у тому, що звичайні кулемети були недостатньою зброєю для машини, яка літає переважно на малих і надмалих висотах. А бомби, навіть дрібного калібру, створювали небезпеку ураження самого літального апарата власними осколками і вибуховою хвилею. Нова машина вимагала нової зброї, яка могла б стріляти боєприпасами невеликої потужності, на рівні ручних осколкових гранат, на відносно близьку відстань - тисячу, максимум, тисячу п"ятсот метрів. А призначений був гелікоптер для аеромобільної піхоти, якій також необхідний був потужний і - головне! - мобільний вогневий засіб. Нові принципи використання військ і ведення бойових дій висували нові вимоги. Цим вимогам найбільше відповідав гранатомет Таубіна. Яків Григорович розпрощався з інститутом технології зерна і муки та й переїхав працювати у Вінницю на підприємство "Форт". І вже за два роки були створені дослідні зразки гранатомета для стрільби гвинтівочною гранатою Дьяконова. Україна втратила мукомола, зате придбала талановитого зброяра.
  Перші зразки, потрібно відзначити, не являли собою шедевр зброярської думки - магазинне живлення визначало невелику скорострільність, незручний станок від кулемета Максима обмежував маневреність гранатомета на полі бою, необхідність використання металорізальних верстатів обмежувала випуск у воєнний час на неспеціалізованих підприємствах. Але це були хвороби росту, які притаманні всякі новій техніці. Їх успішно долали, тим більше, що в середині тридцятих в конструкторські бюро почала приходити талановита молодь, вона вносила у вже сталі методи проектування і виробництва свої, нові і революційні погляди. Коли в 1934 році КБ Таубіна налічувало лише п"ятдесят працівників, то вже за п"ять років тут працювали більше тисячі фахівців. І наступні зразки гранатомета ставали все більш і більш досконалими.
  Спочатку визнали недоцільним використання гранати Дьяконова. Була розроблена нова граната, калібром 40 міліметрів і вагою триста грамів. Магазинне живлення замінили на стрічкове і коли початкова скорострільність не перевищувала 50-60 пострілів на хвилину, то тепер вона становила 440-460 пострілів. Хоча й одна граната в секунду - теж було немало. Використання малого заряду унітарного гранатного набою визначало малий нагрів ствола і його невеликий знос. Тому темп стрільби можна було підтримувати, поки не закінчиться стрічка з гранатними набоями. Дальність стрільби становила 1200 метрів. Були й інші зміни в самій конструкції нового автоматичного гранатомета та технології його виготовлення.
  Зокрема, використання методів холодного штампуванні і точкового зварювання дозволили звести обробку деталей на металорізальних верстатах до мінімуму. Тепер такої обробки потребували тільки ствол та деталі затвора. Відмовилися від громіздкого і незручного колісного станка і замінили легкою штампованою триногою. В результаті вага автоматичного гранатомета становила не більше двадцяти кілограмів. Нові гранатомети використовували не тільки для озброєння аеромобільних підрозділів - революційно нового виду піхоти, що з"явився в сороковому році, як результат усвідомлення уроків Суецького конфлікту, - та для гелікоптерів, які цю піхоту транспортували на поле бою, але й для озброєння мобільних розвідувально-диверсійних груп військової розвідки. Автоматичними гранатометами озброювали також броньовані катери річкових: Дніпровської та Пінської, і відновленої Азовської військових флотилій.
  А потім розробили принципово нову - безгільзову - гранату для ручних гранатометів. І відразу її спробували використати для гранатометів автоматичних. Ідея виявилася вдалою. Це ще більше спростило конструкцію гранатомета і зменшило його вагу. Тепер гранатомет разом зі станком міг легко переносити один боєць. І вже з початку сорок другого року нові гранатомети пішли у серійне виробництво. Саме дію цих гранатометів і спостерігали на навчаннях конструктор нової зброї та начальник Генерального Штабу...
  Однак КБ Таубіна розробляло не тільки піхотні гранатомети. Піхотинець повинен вміти знищувати не тільки своїх колег на тому боці, проти нього воюватимуть не самі тільки піхотинці противника. Перш за все на його окоп будуть насуватися танки. Чи означає це, що проти броньованої машини піхотинець безсилий? Звичайно, ні! Боєць, який не може знищити ворога, нехай навіть той і за бронею, не боєць! Така була думка призначеного в сорок першому році начальником Генерального Штабу генерала Морозова. Отже, піхотинцю потрібно дати зброю, яка зрівняє його можливості у двобої з броньованою технікою ворога. Таке завдання поставив Костянтин Костянтинович перед конструкторами. Дослідні навчання виявили слабкість таких видів протитанкової зброї, як протитанкові гранати - спробуй лише всидіти в окопі, коли на тебе насувається закута в броню громадина! - протитанкові рушниці нормального та великого калібру і пляшки з запалювальною сумішшю. Піхоті потрібна була принципово нова зброя для боротьби з танками та іншими бронеоб"єктами противника. Таку задачу поставили військовики перед конструкторами зброї.
  Вирішували її в багатьох конструкторських бюро країни. КБ Таубіна на базі нових розробок вітчизняних ракетних технологій фірми Сергія Корольова і німецьких колег - ті якраз закінчили розробку і почали серійне виробництво реактивних протитанкових гранат "Панцерфауст" ("Броньований кулак") та протитанкових реактивних гранатометів "Панцершрек" ("Гроза для танків"), - розробив протитанковий ракетний піхотний гранатомет багаторазової дії. Крім ручного гранатомета був розроблений станковий ракетний гранатомет. Обидві системи використовували спільні гранати: кумулятивну для боротьби з танками та осколкову проти піхоти. Гранатомети мали просту конструкцію і запустити їх в масове виробництво можна було на звичайних цивільних машинобудівних підприємствах і навіть великих майстернях, які мали відповідну виробничу базу. На базі німецького зразка одноразового гранатомета "Панцерфауст" була розроблена реактивна граната, що мала спільний з СПГ-9 і РПГ-9 боєприпас. У випадку необхідності місячний випуск таких реактивних гранат міг сягати двохсот тисяч одиниць. Це було тим більш важливо, що танкові війська Червоної армії були найбільш численними на всій планеті - Радянський Союз мав танків та бронеавтомобілів більше, ніж армії всіх інших країн світу разом узяті...
  Війни і військові конфлікти початку і першої половини двадцятого століття стимулювали швидкий розвиток військової техніки, давали багатий досвід застосування бойових засобів і надавали військовикам чудову можливість всебічної перевірки нових винаходів в області озброєнь. Бурний розвиток промисловості в передових європейських країнах в кінці дев"ятнадцятого століття зробив можливим масове виробництво нових озброєнь, зокрема кулеметів. І це змусило шукати нові форми ведення бойових дій, оскільки потужна і ефективна зброя вносила корінні зміни в тактику бою. Різке збільшення потужності вогню піхоти в роки Великої війни було досягнуто завдяки використанню нових видів автоматичної зброї.
  В знищенні противника вогнем приймають участь різні засоби і найбільш масовим є стрілецька зброя. Насамперед, кулемети - основний засіб вогневої могутності піхотних підрозділів. Так сталося, що Україна не отримала у спадок від Російської чи Австро-Угорської імперій власне збройове виробництво, на відміну від чехів, які мали потужний воєнно-промисловий комплекс: заводи Шкода та збройові заводи у Брно. І власне виробництво стрілецької зброї, як і боєприпасів до неї, довелося починати з нуля. В цьому була і позитивна сторона - можна було разом з сучасними зразками стрілецької зброї створити і сучасну промислову базу для її виробництва. Потрібно було тільки вибрати правильний шлях розвитку, щоб не платити за помилки мирного часу кров"ю бійців на полях битв. Вивчався світовий досвід, насамперед Великої війни, і точилися дискусії в колах українських військовиків та промисловців про вибір правильного шляху розвитку зброї піхоти.
  Основним вогневим засобом в ці роки був станковий кулемет. А одним з піонерів у використанні кулеметів стала Німеччина. Німецькі військовики своєчасно зрозуміли і оцінили всі потенційні можливості нового виду стрілецької зброї - кулеметів. От тільки поразка Німеччини у Світовій війні призвела до того, що рейхсвер на 100-тисячну армію мав тільки 1926 кулеметів різних типів. Обходячи обмеження Версальського договору, німецькі зброярі співпрацювали з зброярами інших країн. Звичайно, велася така співпраця і з українськими військовиками, промисловцями і зброярами. Це для України було особливо важливим, бо необхідність швидкого озброєння масової армії загострила проблему виробництва зброї. Особливістю ж стрілецької зброї є її виключна масовість в порівнянні з іншими видами озброєнь.
  А автоматична зброя була менш економічною за вартістю та більшою за тривалістю виробничного процесу в порівнянні зі зброєю з ручним перезаряджанням. Це вимагало співпраці конструкторів і технологів, переводу виробництва зі спеціалізованих заводів на широкопрофільні цивільні підприємства з промисловим обладнанням загального типу, яке застосовується для виробництва невоєнної продукції, широкого використання прогресивних методів холодної штамповки і точкового зварювання: удар штампа, і деталь відразу, або після мінімальної доводки йде на складання. Німецькі, а разом з ними і українські зброярі почали вирішувати питання економіки виготовлення зброї разом з задачами спрощення конструкції, досягнення повної взаємозамінності деталей, спрощення і здешевлення методів виробництва, вироблення конфігурації деталей, які можна було виробляти на простому устаткуванні. Саме тоді, на початку тридцятих років, склалися чіткі виробничо-економічні вимоги до зброї: вона повинна бути максимально проста і дешева, для її виготовлення необхідна мінімальна кількість спеціального виробничого обладнання, малі затрати ресурсів і праці, по можливості використання дефіцитних матеріалів повинне бути зведене до мінімуму, що є особливо важливим в умовах воєнного часу.
  Одночасно вирішувалися питання покращення бойових та експлуатаційних якостей самої зброї. Це досягалося шляхом створення принципово нової конструкції певного типу зброї і вдосконаленням окремих пристосувань, пристроїв, установок і розробкою нових видів боєприпасів. І до кінця тридцятих років, крім протитанкової зброї, українська піхота отримала і нові системи стрілецького озброєння.
  Перш за все, військовики і виробничники зосередилися на створенні нового піхотного кулемета. (В 1923 році за ліцензією почали випуск кулемета Максима-Віккерса на київському заводі. Але заслужений ветеран Світової війни вже не відповідав новим вимогам війни нового типу - маневреної і мотомеханізованої.) І саме для нього на озброєння був прийнятий новий потужний гвинтівково-кулеметний набій зроблений на базі гільзи маузерівського набою. (Обладнання для випуску карабінів 98К Маузера зразка 1898 року Україна з допомогою чехів купила у Німеччини разом з лініями для випуску набоїв.)
  Після закінчення Світової війни та заворушень, викликаних розпадом Російської імперії, на території України зібралася сила-силенна гвинтівок-кулеметів, пістолетів-револьверів різних систем. Мосінки, маузери, арісаки, манліхери, кольти та браунінги гуляли просторами її степів та лісів, принесені "нашестям двунадесяти народів" в часи розвалу Російської імперії. Така різноманітність ускладнювала постачання всіх цих зразків боєприпасами, оскільки патронний завод був всього лише один. Луганський завод, що міг задовольнити попит на стрілецькі боєприпаси тільки для гвинтівки Мосіна, в часи Світової війни, коли лік набоям йшов на сотні мільйонів та мільярди, з задачею постачання боєприпасів не справлявся. Крім того, якість набоїв, що випускалися цим підприємством, не відповідала вимогам автоматичної зброї. Отже, постала задача створення нового сучасного виробництва боєприпасів, здатного задовольнити попит в часи війни, яка готувалася Радянським Союзом. А оскільки Україна не мала власного збройового виробництва, постало питання про вибір набою. Вибір був не таким вже й великим - російський набій зразка тисяча дев"ятсот восьмого року, маузерівський боєприпас, набій для гвинтівки Манліхера чи японський, для гвинтівки Арісака. Однак керівникам держави вистачило здорового глузду провести необхідні дослідження для того, щоб визначити, яка зброя буде використовуватися в майбутній війні, і який саме набій потрібен військам. І в результаті прийняли сміливе рішення відмовитися від існуючих гвинтівково-кулеметних набоїв.
  На озброєння прийняли боєприпас для кулеметів та гвинтівок зовсім нового калібру 8.6 міліметра. Новий набій був більш потужним, ніж набої для гвинтівок Мосіна і Маузерів, отже, дозволяв уражати цілі на більших дистанціях. Це цілком відповідало військовій доктрині України і задачам оборони, тим більше, що ставилося завдання зробити новий набій, який призначався спочатку виключно для кулеметів, які ставилися на літаки та бронетехніку. Під новий боєприпас зброярі розробили і відповідну зброю, відповідно до завдання були станкові кулемети та далекобійні снайперські гвинтівки.
  Випущений невеликою серією на початку тридцятих років станковий кулемет ззовні дещо нагадував чеський ZB-30 (що не було дивним, бо разом з українцями його розробляли і конструктори "Чеської Збройовки") і призначався для озброєння танків, бронеавтомобілів, для використання в піхотних зенітних установках. Він зарекомендував себе дуже непогано під час бойових дій в Іспанії, куди український уряд продав невелику партію цих кулеметів. Звичайно, експлуатація в бойових умовах виявила і певні недоліки кулемета: занадто велику вагу, що обмежувало маневрені якості зброї, та складність конструкції і чутливість до забруднення. За результатами експлуатації в бою вирішено було для озброєння піхотних підрозділів створити новий зразок, аналогічний новому німецькому МГ-34, універсальному кулемету, принципово іншій концепції піхотної зброї, здатному виконувати задачі станкового, ручного і встановлюватися на броньованій і автомобільній техніці та мобільних зенітних установках. При цьому новий кулемет повинен був мати високу надійність і безвідмовність роботи автоматики у важких умовах експлуатації. Кулемет проектувався під новий потужний боєприпас калібром 8.6 мм, це дозволяло знищувати цілі на великій віддалі і відповідало оборонній доктрині України, але додавало зайвого головного болю конструкторам зброї.
  Однак молоді конструктори технічні проблеми успішно подолали і такий кулемет був створений збройовою фірмою "Сапсан". Ззовні новий кулемет був схожий на німецький універсальний "машінгевер" зразка 34 року, але мав інший принцип роботи автоматики. Щоб зменшити віддачу потужного набою, ввели дульне гальмо-компенсатор. Це дозволило зробити кулемет гранично легким, вагою всього вісім кілограмів на сошках. Для станкового варіанту був створений легкий станок, що був майже вдвічі легшим за кулемет, маса станка була менше п"яти кілограмів. В бойових умовах навіть станковий варіант міг легко переносити один боєць. Щоб ствол не перегрівався під час стрільби, конструктори застосували відпрацьований на кулеметі Льюїса ежекторний спосіб охолодження. В результаті тривалість безперервної черги досягала чотирьохсот пострілів. Це дозволило відмовитися від запасного ствола і значно полегшило життя обслуги кулемета під час наступального бою. Живлення кулемета здійснювалося з металічної шарнірно-ланкової стрічки з незамкненою ланкою (тобто, здатною з"єднуватися з окремих шматків), аналогічної тій, яка застосовувалася для МГ-34. Приймач з двобічною прямою подачею набою в патронник і двобічна подача стрічки дозволяли монтувати кулемет в установках будь-якого типу. Кулемет використовувався в піхотних ротах в якості ручного, а в кулеметних ротах батальйонів, як станковий. Щоб точно стріляти з кулемета на велику відстань у 2000-3500 метрів використовували оптичні - для станкового перископічний, для ручного телескопічний, - приціли. Для боротьби з авіацією на висотах до двох тисяч метрів, кулемет встановлювався на легку зенітну триногу або монтувався на зенітно-кулеметну спарену установку.
  В танковому варіанті кулемет мав масивний ствол без гальма-компенсатора, були відсутні сошки і знімався приклад. А в разі необхідності танковий кулемет легко перетворювався у піхотний варіант заміною ствола і встановленням сошок та приклада, які входили в комплект спорядження танка...
  ...Приземкуватий всюдихід - транспортер переднього краю - вправно долав лісову дорогу. Широкі шини дозволяли легко пересуватися навіть на болотистій місцевості Поліського краю, а тут, в Причорномор"ї, машина могла пройти скрізь. Слідом за машиною генерал-лейтенанта Морозова рухався такий же всюдихід з двома цивільними - конструкторами-зброярами підприємства "Форт". На радіоантенах машин тріпотіли білі прапорці - знак посередника. Однак сержант, командир патруля, не дуже на це зважив.
  - Стій! - З-за куща з"явилася кремезна фігура в бляклому сіро-зеленому польовому однострою з штурмовим карабіном напереваги. За кілька кроків напарник бійця з легким кулеметом взяв на приціл автомобіль. Підійшов ще один з сержантськими нашивками на погонах. Невдоволено глянув на пасажирів, зітхнув з досадою, і тільки потім підніс руку до польового вицвілого від часу кепі. - Товаришу генерал-лейтенант, третє відділення виконує задачі головного дозору. Командир відділення сержант Риков.
  - Добро. - Морозов вибрався з ТПК, потиснув руку сержанту і всім дозорним. - Дякую за службу, товариші бійці. Продовжуйте виконання задачі. А ми почекаємо роту тут.
  Сержант віддав честь, і, махнувши рукою своїм бійцям, продовжив свій шлях. Генерал зауважив, як він підніс до губ мікрофон радіостанції, яка висіла на боці і кинув кілька слів. Отже, його командир зараз буде тут. Дійсно, за хвилину він почув тупіт на стежині і з"явився командир роти - старший лейтенант.
  - Товаришу генерал-лейтенант, друга рота 52-го окремого мотопіхотного батальйону виконує марш в район ..., командир роти старший лейтенант Шиян. - Він замовк і застиг по стійці струнко.
  Мимо машин вже проходила у взводних колонах рота. Бійці звично несли на собі гранатомети і кулемети. Інші, озброєні штурмовими карабінами або гвинтівками, несли коробки з набоями до кулеметів та гранатометів. Ноша була важка, але вміло розташована на кожному бійцеві і не заважала рухатися.
  - Вільно. - Морозов потиснув руку ротному. - Ми спостерігали дії вашої роти в обороні. Оголошую подяку вам, старший лейтенанте, всім командирам і бійцям роти. Продовжуйте марш...
  ...Переваги, які дає автоматична зброя для піхоти, були визнані після Бурської і русько-японської війн. У всі часи піхота була і залишиться основою сухопутних військ. Задача піхоти - зайняття місцевості і захист її від атак противника. У Великій війні кулемети відвоювали своє місце під сонцем у системі озброєнь. Але основою могутності сухопутних військ є індивідуальна зброя піхотинця - гвинтівка. Завжди з піхотинцем є його гвинтівка і часто якість саме цієї зброї відділяє поразку від перемоги. Час настійливо вимагав появи разом з кулеметами також автоматичної індивідуальної зброї піхотинця.
  Із закінченням Світової війни військові керівники багатьох країн приступили до осмислення її результатів, і в першу чергу, в області стрілецької зброї. Війна піддала цю найбільш масову зброю серйозному іспиту і потрібно було проаналізувати отриманий бойовий досвід, щоб виявити основні тенденції розвитку всього комплексу стрілецького озброєння на близьку і дальню перспективу.
  По-перше, скоротилася дистанція застосування вогню індивідуальної піхотної зброї. Друге, значно виросла щільність вогню за рахунок високого насичення військ автоматичною зброєю. Третє, проявилось намагання замінити ефективність прицільного вогню більшою його щільністю, широко почав застосовуватися вогонь з ходу, менше стали приділяти уваги купності бою зброї. Широке застосування автоматичної зброї було цілком закономірним і витікало з загальних тенденцій розвитку, як озброєнь, так і форм ведення бойових дій. В ході війни кардинально змінилася тактика дії піхоти. В наступі піхотинцям доводилося пересуватися під вогнем противника, в більшості поповзом та короткими перебіжками. Нові бойові порядки, що з"явилися в ході війни, були тепер розраховані на одночасне введення в дію всіх засобів озброєння. Збільшилася маневреність військ на полі бою, що привело до зменшення дальності дієвого вогню стрілецької зброї при одночасному нарощуванні потужності - внаслідок збільшення скорострільності і зменшення маси та габаритів. Всі ці зміни вимагали адекватної ситуації зброї - легкої і компактної. Тактична ситуація, яка постійно змінювалася в ході бою, вимагала ураження малопомітних та швидко зникаючих цілей шквальним вогнем з усіх вогневих засобів, тому ураження безперервним вогнем на середніх та ближніх дальностях стало однією з основних вимог до індивідуальної стрілецької зброї піхотинця. Широкомасштабне використання автоматичної зброї штурмовими групами привело до зміни поглядів на необхідну дистанцію ведення вогню з стрілецької зброї. Коли в передвоєнний період у всіх без винятку арміях намагалися її збільшити, то вже перші бої показали, що ведення вогню навіть із станкових кулеметів на дальність понад тисячу метрів вже не є ефективним. Глибина поля бою не перевищувала, як правило восьмисот метрів. Така відстань повністю перекривалася як вогнем станкових і ручних кулеметів, які щойно з"явилися, так і індивідуальною зброєю піхотинців - гвинтівками і карабінами, що використовували такий самий, як і кулемети, потужний набій, ефективний на дальностях понад дві тисячі метрів. Але гвинтівки і карабіни не давали необхідної щільності вогню, а пістолети-кулемети, які з"явилися в кінці Великої війни на озброєння штурмових груп, були ефективні на дальності не більше двохсот метрів. Крім того, надлишкова потужність гвинтівково-кулеметних набоїв в цих умовах зробила неекономічним цей вид боєприпасів в зв"язку з різким зменшенням дальності, на якій велася стрільба з індивідуальної зброї піхотинця.
  В тридцятих роках ретельно вивчивши тактичні можливості стрілецької зброї і проблеми використання боєприпасів для неї, німецькі конструктори сприяли концепції "штурмгеверів" - нової індивідуальної зброї під набій зменшеної, в порівнянні з гвинтівковим, потужності. І коли пріоритет у створені основної стрілецької зброї - штурмових гвинтівок або автоматів - належить руському зброяру і конструктору Володимиру Григоровичу Федорову, то пальму першості в практичному втілені його ідей і оснащені піхоти такою індивідуальною зброєю поділяють німецькі зброярі, які освоїли і поставили на промислове виробництво перший зразок штурмової гвинтівки "Штурмгевер" відомого конструктора Гуго Шмайсера ще в сороковому році. (Тоді в Німеччині прийшов до влади уряд демократичного спрямування, який змінив диктатуру нацистів після військового перевороту в кінці тридцять восьмого року.)
  В Україні конструктори зброї, намагаючись випередити потенціальних противників в підготовці до збройної сутички з урахуванням нових умов і намагаючись встигнути переозброїти свою армію перспективними зразками озброєння, уже в середині тридцятих років приступили до розробки проміжних набоїв та зброї під них. Цьому сприяло те, що вже на початку двадцятих - в двадцять першому році - при Київському Арсеналі було створене перше в Україні збройове Проектно-Конструкторське Бюро. В ньому відразу ж почалися активні роботи по розробці уніфікованої системи автоматичної стрілецької зброї для Української Народної армії. Щось подібне в ті часи проводилося тільки в Радянському Союзі, який готувався до нової війни за торжество Світової Революції, на Заході про це ще навіть не думали. Уніфікована система автоматичної стрілецької зброї задумувалася, як така, що використовує єдиний тип автоматики і єдині принципи конструкції стрілецького озброєння. Були створені основи, принципи уніфікації. І був накоплений безцінний досвід, правда, для самої ідеї єдиної конструкції негативний. Виявилося, що заснувати систему, уніфіковану для всіх видів стрілецької зброї на одному боєприпасі і одній конструкції, неможливо. В результаті в кінці двадцятих років була запропонована система, основана на двох видах набоїв: потужному кулеметно-гвинтівковому для універсальних кулеметів і снайперських гвинтівок та зменшеної потужності для автоматичних - їх назвали потім штурмовими - гвинтівок та карабінів і легких кулеметів.
  Для універсальних кулеметів новий боєприпас вже був розроблений Київським арсеналом, правда, тоді він розроблявся, як набій для авіаційних кулеметів. А для штурмових гвинтівок та карабінів і ручних кулеметів за основу взяли розробки зброярів Російської армії початку двадцятого століття. Тоді Особлива Комісія, запроваджена для розробки автоматичної гвинтівки вивчала властивості двадцяти семи варіантів дослідних набоїв калібром 6, 6.5, 7 міліметрів. Після теоретичних досліджень Комісією проводилися практичні стрільби. В результаті найбільше відповідав застосуванню в автоматичній гвинтівці набій калібром 6 міліметрів з вагою кулі 7 грамів і початковою швидкістю 1000 метрів на секунду. В цих дослідженнях активну участь приймав видатний руський зброяр Володимир Григорович Федоров. Генерал Федоров був пристрасним прибічником прийняття на озброєння Російської армії автоматичної зброї, і ще в 1907 році написав фундаментальний труд "Автоматична зброя". Він же розробив кілька варіантів набоїв для автоматичної гвинтівки і саму гвинтівку, яка потім перетворилася на перший в світі автомат. Калібр нової зброї був меншим за калібр гвинтівки Мосіна і становив 6,5 міліметра. Зменшення калібру стрілецької зброї Федоров вважав постійною тенденцією її розвитку, яка дозволяє кардинально вирішити проблему створення автоматичної зброї солдата. На практиці це означало необхідність для легкої індивідуальної зброї піхотинця створення нового набою - меншого за потужністю, ніж кулеметно-гвинтівковий.
  Спроби створити автоматичну гвинтівку під потужний кулеметно-гвинтівковий набій в багатьох країнах закінчувалися невдачею. Так було з гвинтівками Токарєва, Симонова, Гаранда, Маузера і Вальтера. І в українських зброярів намагання використати гвинтівковий маузерівський набій в автоматичній індивідуальній зброї піхотинця також закінчилося невдачею.
  В Україні провели великі дослідження і в результаті в другій половині тридцятих років був прийнятий на озброєння набій калібром 6.35 мм - "четвертак" - для штурмових гвинтівок та карабінів і легких (ручних) кулеметів, які складали основу озброєння піхотних і мотопіхотних відділень та взводів. Створення нового малокаліберного боєприпасу дозволило конструкторам почати розробку під нього легкої, надійної автоматичної зброї піхотинця. І в тридцятому восьмому році Головне управління озброєнь ГШ ЗСУ оголосило конкурс на створення нової автоматичної гвинтівки під набій зменшеного калібру. Зокрема, передбачалися тактико-технічними вимогами до нової автоматичної (штурмової) гвинтівки її невелика вага - до чотирьох кілограмів, - та малі габарити - довжина зброї не повинна була перевищувати вісімдесяти сантиметрів. В змагання включилися вже визнані конструктори стрілецької зброї - Рощепєй, Коровін, Марголін - і ще зовсім зелені початківці в збройовому конструюванні. Та, не зважаючи на молодість, вони вже були справжніми майстрами цієї справи. З самого початку існування Української держави в освіту та навчання молоді - майбутнього нації - вкладалися необмежені кошти і тепер ці вклади давали результат.
  Особливо актуальним створення нової автоматичної зброї стало для аеромобільної - повітряно-десантних, а з сорокового року і повітряно-штурмових частин, які переміщувалися на гелікоптерах Сікорського - і механізованої піхоти, які саме починали свою історію в українському війську. (Мобільна піхота Української армії вела свій початок від махновських тачанок, якими Нестор Іванович швидко перекидав своїх бійців в боях з частинами гетьманців та Білої армії на півдні України в потрібне місце і вирішував цим результат бою з супротивниками на свою користь.) Специфіка парашутних, аеромобільних та мотопіхотних підрозділів обумовила особливі вимоги до їхнього озброєння. Їм потрібна була зброя, ефективна на відстані 400-600 метрів, здатна вести автоматичний і одиночний вогонь, заміняти в тактичному плані пістолет-кулемет, карабін та ручний кулемет. Зброя повинна була мати малі габарити, бути зручною у використання в тісних об"ємах бойових машин: гелікоптерів та бронетранспортерів. В Німеччині таку зброю розробляли на замовлення новоствореного Люфтваффе, в Україні її розробку прискорили події, пов"язані з Суецьким конфліктом і першою війною між арабами та новоствореною - після воєнного перевороту в Німеччині та позбавлення нацистів влади - державою Ізраїль. В цьому конфлікті приймали участь і українські добровольці, оскільки більше третини переселенців до нової країни прибули з України.
  В Німеччині розробкою нової гвинтівки зайнявся провідний інженер фірми "Рейнметал" Луїс Штанге, в Україні цю роботу виконував головний конструктор КБСТ Сергій Олександрович Коровін. Два зразка нової зброї мали багато спільного і ззовні були дуже схожі, хоч принцип дії автоматики мали різний. Гвинтівка Луїса Штанге FG40 (Fallschirmlandunsgewehr-40 - гвинтівка парашутистів-єгерів зразка сорокового року) мала газовий двигун, а автоматика штурмового карабіна Коровіна використовувала віддачу напіввільного затвору. Крім того, карабін Коровіна виготовлявся з сталевого листа методом холодної штамповки і був пристосований до масового виробництва, а FG40 вироблялася на фрезерних станках і була досить дорогою у виробництві. Ну, і, звичайно, набої обох зразків відрізнялися потужністю. Для FG40 використовували стандартний набій карабіну Маузера 98К, для зразка Коровіна - проміжний набій.
  Так само, як і в Штанге, карабін Коровіна мав горизонтальний магазин на 20 набоїв, розташований з лівого боку, трохи позаду пістолетного руків"я. Одиночний вогонь вівся з закритого затвора, а автоматичний - з відкритого, і був дещо точнішим, оскільки тут використовувався накат затвора. Але військові випробування виявили незручність такого розташування магазину, і його остаточно перенесли назад з прийомним вікном знизу ствольної коробки, а ствольна коробка сумістила також функції прикладу. Екстракція стріляних гільз відбувалася вперед через спеціальний канал, оскільки штурмовий карабін мав використовуватися в бойових машинах та десантних кабінах гелікоптерів, а там зовсім не потрібні гільзи, які валяються під ногами. Та й при стрільбі з лівого плеча нову зброю стало зручно використовувати. (Така компоновка зброї була відома ще з початку двадцятого століття, її вперше запропонували британці і назвали "буллпап" - бичок.) Такому конструкторському рішенню сприяло і те, що для нового набою був розроблений і новий магазин з ударостійкої пластмаси, ємністю сорок набоїв, розташованих в чотири ряди.
  За результатами військових випробувань новий карабін Коровіна був значно перероблений, він отримав змінний ствол і врешті-решт став тією універсальною системою зброї, яку задумували конструктори в рамках програми розробки уніфікованої системи стрілецької зброї. Нова автоматична гвинтівка отримала назву АУГ-40 - армійська універсальна гвинтівка зразка сорокового року. Універсальність новій гвинтівці надавала можливість трансформації. Простою заміною ствола та магазина - для цього був розроблений спеціальний чотирирядний магазин підвищеної місткості на шістдесят набоїв - зброя легко перетворюватися з карабіна зі стволом довжиною ствола 415 мм, на автоматичну гвинтівку з стволом 508 мм, самозарядну снайперську гвинтівку - з легким стволом у 621 мм або легкий кулемет з важким стволом довжиною 24,5 дюйма. Зброя мала діоптричний приціл, що значно підвищує для недосвідчених стрільців точність прицілювання у поспіху бою та в сутінках, в порівнянні із звичайним секторним прицілом.
  Нова гвинтівка складалася з восьми частин: ствольна коробка і корпус-приклад, штамповані зі сталевого листа, змінний ствол, затвор і затворна рама, ударно-спусковий механізм і зворотно-бойова пружина та магазин. Зброя вийшла чудовою і набагато випередила розробки в інших країнах.
  Але головний критерій оцінки зброї - її надійність в бойовій обстановці. Стійкість до ударних навантажень, жари, холоду, запиленню, вологості, протидія хімічно активному агресивному середовищу, визначають долю навіть найкращих зразків - або на полицю музею, або на самісінький верх збройової ієрархії, у війська, на озброєння армійських, спеціальних, поліцейських та інших підрозділів і формувань. І тому надійності приділяли найбільшу увагу. Замовник - армія - вигадував все нові і нові випробування брудом, водою, жарою, піском, некондиційними набоями з посиленим зарядом. Зброя стріляла під дощем, її піддавали запиленню, засипали піском, позбавляли змащування і знову стріляли й стріляли. Ці жорстокі випробування виявили всі дитячі хвороби і вже в сорок першому році почалося серійне виробництво нової гвинтівки на одному з заводів об"єднання "Південний Машинобудівний Завод " у Дніпропетровську.
  Але немає меж досконалості! Нова гвинтівка ще не встигла пройти належних випробувань, коли група молодих конструкторів запропонувала її модифікацію, наполовину зроблену з пластмаси. Українська хімічна корпорація (вона почала свій шлях з утилізації тирси - з неї робили акуратні полінця і продавали їх в якості дровець для камінів та квартирних грубок), на той час винайшла спосіб переробки звичайної тирси, - а її накопичилися на тартаках мільйони тонн! - в високоміцну пластмасу, яка за своїми механічними якостями могла замінити легкі метали і сплави. З неї спочатку зробили магазини для нової гвинтівки, а потім з такої пластмаси зробили корпус-приклад гвинтівки і її УСМ . У військовиків це викликало шок, але на керівників оборонної промисловості слова: "економія металу" справляли магічну дію, і нове КБ "Ібіс" отримало "зелене світло" на розробку "іграшкової гвинтівки". Гвинтівка і справді здавалася іграшковою і на оглядинах військовики крутили її в руках, а потім казали: "Ну, добре, це макет для виставки і він нам подобається. А де справжня гвинтівка?" Спочатку замовили всього п"ятдесят тисяч для повітрянодесантних і аеромобільних підрозділів - гвинтівка М-40 була на п"ятсот грамів легшою від АУГ-40, а це важливо для бійця, який діє у відриві від баз постачання і може взяти більше боєприпасів.
  Нову зброю генерали оцінили не відразу. Особливо дратувала багатозоряних військовиків у "смугастих" штанях відмова від механічних, як основних, прицільних пристосувань. Але цю модель відразу оцінили самі піхотинці, ті, хто мав з нею воювати. Для нової гвинтівки розробили коліматорний приціл, який зробив прицілювання простим і інстинктивним. Новий приціл раптом виявився дуже зручним - тепер не потрібно було суміщати ціль, мушку і цілик, ростова мішень на відстані 300 метрів цілком вписувалася в кільце, більш віддалені вміщалися в його нижньому краї, що гарантувало надійне ураження на відстані шестисот метрів. На більші відстані вели вогонь вже спеціально підготовлені стрільці з допомогою оптичних чотирикратних прицілів. А в умовах поганої видимості чорне кільце краще розрізнялося, ніж звичайна мушка і цілик. Для стрільби вночі для АУГ-40 і М-40 розробили нічні приціли "Вампір" і "Циклоп".
  Застосування пластмас в конструкції гвинтівки зробило можливим масове виробництво: один пресовий автомат міг за зміну виготовити 250 корпусів-прикладів, які без додаткової обробки йшли на складання. Ствольна коробка була алюмінієва, вона виготовлялася методом точного лиття. Сталь використовувалася тільки для ствола, затвора з затворною рамою і пружин: зворотно-бойової і УСМ.
  Можливість трансформації гвинтівки в карабін, автоматичну або самозарядну снайперську гвинтівку та ручний кулемет була оцінена військовиками і дуже їм подобалася. Карабін - металічний К-4 і пластмасовий М-4 - стали основним видом озброєння піхотинця, снайперські гвинтівки були у кожному відділенні, а от від модифікації АУГ-40, як ручного кулемета, у військах відмовилися.
  Проте необхідність наявності легкого кулемета на озброєнні таких дрібних піхотних підрозділів, як відділення і взвод, здатного створювати високу щільність вогню, визнавалася необхідною. Такі властивості були в універсальних кулеметів нормального калібру, однак тут виникала необхідність уніфікації боєприпасів в ланці відділення-взвод по набоям. І зменшений калібр нового 6.35-мм набою надавав нових можливостей такому потужному виду піхотної зброї для дрібних підрозділів, як легкі кулемети.
  Тут було три підходи. Перший: звичайну автоматичну (штурмову) гвинтівку оснастити сошкою та більш містким магазином. Другий - легкий кулемет на базі штурмової гвинтівки з більш важким стволом і більш містким магазином та зміненими органами управління. І третій - створення нової конструкції. Цей підхід дорожчий і є відмовою від уніфікації зброї в нижчій тактичній ланці, але дозволяє краще вирішити основну проблему збільшення вогневої потужності дрібних піхотних підрозділів - поєднання розмірів та маневреності штурмової гвинтівки з інтенсивністю вогню кулемета.
  По цьому шляху й пішли українські зброярі. Було визнана доцільною розробка спеціального ручного (легкого) кулемета для ланки відділення-взвод. В сороковому році разом зі штурмовою гвинтівкою АУГ-40 на озброєння українського війська був прийнятий легкий кулемет РПК-40 "Малюк". Він дійсно був малюком - вага без набоїв `всього п"ять кілограмів. Кулемет мав газовий двигун автоматики і мав невеликі розміри. Але найбільш примітною рисою "Малюка" було змінне живлення - стрічкове або магазинне, від штатних - стандартних або підвищеної ємності - магазинів для штурмової гвинтівки. Причому перехід міг здійснюватися миттєво - закінчилася стрічка, взяв магазин у стрільця, який поруч, примкнув до кулемета і продовжуєш стріляти! Вікна від магазина або стрічки перекривалися спеціальною кришкою в залежності від того, який тип живлення використовувався. При необхідності кулемет міг встановлюватися на шворневі установки бронетранспортерів та інших машин або універсальний станок. Випуск нового кулемета почав той самий київський завод "Маяк", що розробив і універсальний кулемет...
  ...Старший лейтенант Шиян був занепокоєний і тихо злився на чергову ввідну. Посередники, ніби змовившись, раз за разом зводили нанівець всі спроби старшого лейтенанта вирватися з глухого кута, в який заганяли його роту. По всьому виходило, що шпацирували його бійці прямо в "мінні пастку". Кожен раз, коли рота звертала з визначеного десь там, у "противника", маршруту, посередник оголошував вибрану дорогу "замінованою", міст "зруйнованим ударом авіації" або ще якусь чортівню. То ж було ротному від чого злитися. Йому ще не доводилося потрапляти в "мінні пастки", але у позаминулорічному "Військовому віснику" він читав про них дуже ґрунтовну статтю капітана інженерних військ якогось Віктора Харченка, написану по гарячим слідам подій громадянської війни в Іспанії. А оскільки мінна справа у Україні за останні п"ять-сім років розвивалася досить швидко, можна було очікувати, що веде Шиян свою роту прямим ходом до загибелі. І на якомусь кілометрі цієї дороги разом спрацюють десятки мін: вистрибуючих, осколкових загороджувальних, направленої дії, дистанційних касетних, ззовні схожих на клапоть ганчірки, а не на протипіхотну фугасну міну. "Пастка" могла бути вже за наступним поворотом, кожен крок наближав його роту до неї і скільки залишалося часу до першого вибуху було невідомо. І тому ротний подумки гарячково перебирав варіанти дій, які обдумував раніше в класах тактичної підготовки та під час тактичних літучок на місцевості, коли їх проводив командир батальйону в учбових виходах в поле.
  - Сержанте, - Шиян наздогнав командира саперного відділення, який йшов попереду роти, - у вас комплект "Дракона" є? Здається мені, що нас на мінне поле заганяють. Як ви думаєте?
  - Отож. - Командир саперів зсунув на лоба шолом і почухав потилицю. - П"ять разів завернули... Добре, що ви, товаришу старший лейтенант, самі про це заговорили, а то я вже хотів нагадати... А "Дракон" є, комбат наказав взяти два комплекти, про всяк випадок, разом з касетами дистанційного мінування.
  "Драконом" або "Змієм Гориничем" називався комплект дистанційного розмінування ПЗР-П , нащадок "бангалорської торпеди" часів Світової війни. Тільки замість металічної трубки з вибухівкою для "Дракона" використовувався гнучкий шланг з тканини, тонкої, але дуже міцної, щось на зразок довгої, до 25 метрів, ковбаси. Тільки начинка тут була не м"ясна, а з пластиту, пластичної вибухівки. На мінне поле цей заряд вибухівки подавався з допомогою невеличкої ракети, яка під час дії свого двигуна була схожа на казкового дракона або Змія Горинича, як його зображують у дитячих книжках. Ззовні це була направляюча з пороховою ракетою, яка тягла за собою двадцятип"ятиметровий шлаг, начинений вибухівкою, укладений в такий собі бляшаний короб з трьох ящиків. Тільки-но цей шланг потрапляв на ґрунт, спрацьовував детонатор, і піхота отримувала стежину довжиною до 25 метрів і шириною до 3 метрів, вільну від мін і дротяних загороджень. Дешево і сердито... Дуже потрібна штука при атаці на заздалегідь підготовлену оборону. Хоча, по правді сказати, розробляли "Дракона" для швидкої прокладки проходів у власних мінних полях, встановлених дистанційними засобами мінування місцевості: авіаційними контейнерами або ракетами з касетними бойовими частинами.
  - Командирів взводів і відділень до мене. - Наказав Шиян зв"язковим, і ті зляканими горобцями пурхнули до своїх підрозділів. А ротний тим часом наставляв сапера. - Сержанте, приготуйтеся миттєво запустити "Дракона". Коли нас заманять у пастку, буде у нас всього п"ять-десять секунд на все-про-все.
  - Зрозумів, товаришу старший лейтенант. Зробимо... - "Десять секунд ,- думав про себе сержант, - коли за нормативом для запуску "Дракона" потрібно було дві хвилини. Але... захочеш жити, будеш крутитися!". Поправив на плечі сумку з комплектом мінера і підтюпцем побіг навздогін за головним дозором.
  Шиян встиг дати вказівки своїм сержантам дуже вчасно. Не пройшло і двадцяти хвилин, як з близької лісосмуги вдарити довгими чергами більше трьох десятків кулеметів. Але командири взводів і відділень, знали що робити і своїм бійцям віддали накази заздалегідь. І сапери також не підвели, їхні "Дракони" спрацювали миттєво і саме там, де потрібно. Ще не затихли перші черги, а в їхній бік з виттям полетіли дві ракети "Драконів" - старий закон засідки стверджує, що там де тиша, там основна небезпека, а там, де стріляють, може бути порятунок. І дійсно, ледь взводи роти кинулися по проробленим "Драконами" проходам до кулеметів "противника", - свої кулеметники тим часом давили вогнем ворожі кулеметні точки, - як спрацювали встановлені вздовж дороги міни і вогнеметні фугаси. Але вибухнули вони майже вхолосту - рота встигла атакувати диверсійну групу "противника". Атакували, правда, без успіху - диверсанти діяли на автомобілях і мотоциклах, вони не прийняли бою, а просто натиснули на педалі газу та й чкурнули геть. І хоч дії бійців Шияна були вчасними і доцільними, все-таки посередники - а вони завжди вболівають за противника - списали на бойові втрати більше третини роти...
  ...Всюдиходи тільки щойно подолали брід, і тепер водії старанно об"їжджали калабані, щоб не забруднити свої чистенькі після купелі машини. Дерева розступилися, і інспекторські "волинці" вискочили на поляну, де вишикували в лінію три десятки з лишком таких же всюдиходів та мотоциклів - ліцензійних БМВ, що їх випускав Київський мотоциклетний завод, з коляскою і без. Кожна бойова машина була озброєна кулеметом або автоматичним гранатометом, а ТПК мали їх кілька: великокаліберний і один-два кулемети нормального калібру, або "четвертаків". Три машини мали на причепі візки з 81-міліметровими мінометами. Мобільний диверсійний загін чекав на Начальника Генерального Штабу після недавнього нападу на колону піхоти, яка перебувала на марші. Правда, заскочити піхотинців зненацька не вдалося, але втрат вони зазнали відчутних. Та й диверсантам, по оцінці посередників, перепало - піхотинці виявилися не тюхтіями, змогли відбитися. Основними героями цього нападу були міномет, великокаліберний кулемет і автоматичний гранатомет - важка піхотна зброя. І, звичайно, осколкові міни - основна зброя диверсантів.
  - Товаришу генерал-лейтенант! Сімнадцятий моторизований загін шостого окремого розвідувально-диверсійного батальйону вишикуваний. Доповідає сержант Федорчук. - Широкоплечий здоровило чітко кинув руку до козирка свого кепі, стояв струнко, але поза була вільна, без всякої запопадливості. В цьому здоровані відчувалася повага до себе і - не самовпевненість, ні! - а саме упевненість у собі.
  Разом з Начальником Генерального Штабу був цілий почет: начальник Розвідувального Управління і, звичайно, командир 6-го окремого РДБ, майор Харченко.
  - Вільно! - Морозов потиснув руку командиру диверсійного загону. - Що, сержанте, не вдалося вам знищити піхотинців? Мабуть, думали, чого з цими тюхтіями морочитися... Так?
  - Ну, хто ж знав, товаришу генерал-лейтенант, що їхній командир регулярно читає "Військовий вісник". - Зітхнув сержант. Після закінчення навчань він встиг переговорити з Шияном і той відкрив секрет, як йому вдалося розгадати задум диверсантів Федорчука.
  Диверсанти, всі, як один, в линялих, бляклих на вигляд захисного кольору куртках та штанях, з борідками, стояли струнко, але з тією ж долею впевненості у собі, як і в їхнього командира, що взагалі притаманне професії професійного військовика. Борідки - це своєрідний шик диверсантів, їхня візитна картка, так би мовити. В рейд всі вони виходять голені і стрижені, тому що навіть гребінець і бритва для диверсанта обтяжливі. Тільки за дні рейду по тилам, нехай і умовного, "противника" обростають бородами і заростають, ніби дикуни австралійські. Втім, коли суворо підходити, то бритва диверсанту і не потрібна, кинджал у нього гостріший за бритву. Але бороди свої вони не голять до кінця рейду, і поза очі отримали прізвисько "бородачі", іспанською - "барбудос", бо засновник першого диверсійного загону спеціального призначення, тоді ще капітан, Віктор Харченко - ветеран іспанської війни. Втім, не він один. Новий начальник Другого, Розвідувального, Управління Генерального Штабу Збройних Сил України, генерал-майор Іван Йосипович Проскуров також воював там, за Піренеями. Після Іспанії полковник Проскуров прийняв командування білоцерківською бригадою середніх бомбардувальників, але командував цим з"єднанням недовго. Його перетягнув на розвідувальну роботу Костянтин Морозов, коли Гетьман призначив новоспеченого генерал-майора Начальником Генерального Штабу. І зараз в Українському війську вони впроваджували досвід, набутий на стежинах таємної війни в Іспанії. Але в Українській армії на цьому досвіді ветерани іспанських подій не зупинилися, творчо розвинули набуті знання і вміння, і пішли вже досить далеко від тих несмілих перших дослідів і експериментів складної науки ведення сучасної війни.
  А найпершим уроком стало розуміння того, що війська на передовій не можуть обійтися без тилу. І удар по тиловим частинам і підрозділам часто може звести нанівець чисельну перевагу ворога на передовій. З розуміння цієї простої істини народилися спочатку дрібні підрозділи, а потім частини та з"єднання диверсантів і розвідників, задачею яких стало виявлення і негайне знищення штабів, вузлів зв"язку, складів, удари по транспортним колонам, а також по військам на марші. Для цього диверсанти замовляли і отримували необхідну зброю та техніку, розробляли відповідну тактику і набували потрібний досвід в бойовому навчанні, на маневрах та навчаннях...
  Перші диверсійні підрозділи в українській армії були створені ще на початку двадцятих, після вивчення досвіду дій подібних диверсійних підрозділів Червоної армії. В Українському війську кожний військовий округ - в середині тридцятих провели військову реформу і військові округи були переформовані в оперативні командування - мав диверсійно-розвідувальний батальйон або ескадрон. Диверсанти і розвідники десантувалися на парашутах в тил ворога і діяли на його транспортних шляхах. Основне призначення розвідників - постачати штаби необхідною інформацією, а диверсійних груп та загонів - завдати швидкого удару ворогові в несподіваному для нього місці і швидко зникнути. Диверсанти не мали змоги взяти в тил ворога важке озброєння, стандартним озброєнням бійця-диверсанта, який потрапляє в тил ворога повітряним шляхом, були ніж, гранати та пістолет-кулемет, спочатку МП-18, німецького виробництва, потім власного, сконструйованого І.К. Безручко-Висоцьким, техніком Артилерійської Академії. (Конструкція його пістолета-кулемета була на подив проста і технологічна, і вже за рік два машинобудівні заводи на півдні країни випустили більше мільйона штук цієї простої, надійної і легкої зброї.) Потім до стандартного набору парашутиста-диверсанта додалася реактивна граната. А коли на озброєння прийняли штурмові гвинтівки та карабіни, пістолети-кулемети замінили цією більш потужною зброєю. Однак проблема залишалася - позбавлені важкого озброєння диверсанти не можуть завдавати відчутної шкоди в тилу противника, їхні підрозділи не йдуть ні в яке порівняння по вогневій могутності з піхотними і танковими дивізіями. Причина була проста - бійці розвідувально-диверсійних груп і загонів пересувалися в тилу ворога так само, як і древні воїни Єгипту, Асірії, римські легіонери та скіфи в причорноморських степах - пішки. А на собі багато вантажу не понесеш! Надія була тільки на те, що вдасться захопити транспорт у ворога. Але покладатися на випадок у воєнний час - означає програти бій, битву та війну. Це добре розуміли і у військах, і в Генеральному Штабі, а тому на замовлення Збройних Сил над рішенням цієї проблеми працювали і державні заклади, і приватні фірми. Однак кінець тридцятих років приніс кардинальні зміни.
  Крига скресла, коли авіаційний концерн Ігоря Сікорського приступив у сороковому році до випуску транспортно-десантних гелікоптерів. Стало можливим перекидати через лінію фронту і висаджувати в тилу ворога розвідувально-диверсійні групи, оснащені транспортним засобами - легкими автомобілями підвищеної прохідності та мотоциклами. На основі всюдихода, зробленого на замовлення Державної Прикордонної Служби України, для диверсантів розробили всюдиходи-носії зброї, аналогічні автомобілям типу "додж-3/4", які випускалися в Сполучених Штатах на замовлення армії. Стало можливим озброїти диверсантів потужною зброєю, не позбавивши їх мобільності. Про це свідчив і власний досвід українських вояків, зокрема бойові дії Нестора Івановича Міхненка, широко відомого батька Махна. Його кулеметна тачанка була зразком тієї мобільної і потужної вогневої одиниці, яка так була необхідна сучасним диверсантам. Однак та махновська тачанка з кониками і станковим "Максимом" лишилася в минулому. Військова техніка швидко розвивалася і на сучасному етапі цей заслужений ветеран вже застарів. Але це тільки означало, що диверсійно-розвідувальні підрозділи потребують спеціальної зброї. Найпершою ж їхньою зброєю стали кулемети. Насамперед ручні, як найбільш мобільні і необтяжливі у ворожому тилу. Крім піхотних кулеметів нормального калібру для українських диверсантів були сконструйовані і великокаліберні кулемети. Згодом ця потужна зброя стала постачатися і в звичайні армійські підрозділи та частини...
  Вперше великокаліберні кулемети застосували на полях битв Світової війни, як відповідь на появу перших танків та бронемашин, оскільки потужності піхотних кулеметів нормальних калібрів для ураження бронецілей не вистачало. Крім того, розвиток авіації та застосування її для знищення наземних цілей вимагав, в свою чергу, створення засобів боротьби з повітряними цілями. Артилерія протиповітряної оборони була маломаневренна і не могла боротися з низьковисотними цілями, які переміщуються з великими кутовими швидкостями. А тому задача протиповітряної оборони також була покладена на великокаліберні кулемети. Згодом в чисельних локальних конфліктах великокаліберні кулемети стали застосовуватися і для ураження вогневих засобів і групових цілей на відстанях, які перевищували досяжність стрілецької зброї нормального калібру. Перший великокаліберний кулемет був прийнятий на озброєння в Німеччині. Його поява дала поштовх, але вже після закінчення Великої війни, для конструювання цього виду зброї в арміях інших країн. Для них створювалися піхотні і універсальні станки, а також спеціальні зенітні установки, що дозволяли вести вогонь і по наземним цілям. В якості зенітних великокаліберні кулемети широко використовувалися на кораблях і катерах, а також на бронетехніці.
  Розробкою великокаліберних кулеметів в Україні зайнялися після вивчення уроків громадянської війни в Іспанії та чисельних локальних конфліктів. Оскільки така зброя призначалася і для мобільних підрозділів, то завдання на проектування кулемета містило вимогу на граничну масу, яка становила всього 25 кілограмів. При цьому маса станка для піхотного варіанта не могла перевищувати двох третин маси тіла кулемета. Отже, всього кулемет важив до сорока п"яти кілограмів, що дозволяло легко переміщати його на полі бою обслузі з двох кулеметників. Він мав встановлюватися на різні станки, піхотні і зенітні.
  До початку сорокового року в Україні було створено кілька зразків різними збройовими фірмами, то керівництву Збройних Сил було з чого вибирати. Для нового кулемета прийняли калібр 13.2 мм - саме цей калібр мав розроблений українськими зброярами разом з німецькими колегами в часи, коли Німеччина не могла мати подібну зброю, обмежена умовами Версальського договору, новий боєприпас для стрілецької зброї. Розробляли набій за завданням управління авіаційних озброєнь спеціально для кулеметів, які мали встановлюватися на існуючих і перспективних літальних апаратах, він був потужнішим за вже існуючі зразки таких боєприпасів в Німеччині, Великобританії, Сполучених Штатах. Оскільки вага зброї була одним з визначальних факторів, в нових збройових розробках використовувалися всі досягнення збройової думки, які дозволяли зменшити масу зброї і поставити її виробництво на потік. А коли з"явилася потреба, в короткий термін вже існуючі зразки авіаційних кулеметів доповнилися своїми піхотними варіантами.
  Тільки життя диктувало нові вимоги і на досягнутому українські зброярі не зупинилися. Коли в сорок першому році в Радянському Союзі прийняли на озброєння новий набій калібром 14.5 мм для протитанкових рушниць і нових великокаліберних кулеметів, набій подібного класу, тільки трохи більшого калібру - 15.5 мм - розробили і для авіаційних кулеметів і кулеметних установок бронетранспортерів та розвідувально-дозорних, інженерних і інших спеціальних машин. Технічне завдання на новий великокаліберний кулемет становило вимогу двострічкового живлення, оскільки основним призначенням його була боротьба з легкоброньованими цілями, а спорядження стрічки набоями з різними кулями було визнано недоцільним. (Бронебійні кулі на час видачі технічного завдання мали осердя з вольфраму і були вельми дорогими. Тому двострічкове живлення було заходом вимушеним - вольфрам був у дефіциті.)
  Для виробництва боєприпасів такого калібру вперше було використано роторні автомати, які згодом стали основою роторно-конвеєрних ліній. Такі лінії дали змогу виробляти боєприпаси для стрілецької зброї дійсно в масовому випуску. За добу вироблялося десятки мільйонів набоїв, що було неможливим при традиційному способі виробництва. Застосування нових методів виробництва на новостворених - державних і приватних - патронних заводах зняло небезпеку того, що війська у найскрутніший момент будуть відчувати "патронний голод", як це сталося з Російською армією в перший же рік Світової війни...
  ...Командир моторизованої диверсійної групи, здоровенний гевал у бляклому сіро-оливковому комбінезоні, доповів генералу Морозову про дії своєї групи по атаці піхотної колони. Говорив лаконічно, не приховуючи, що зазнав невдачі. А на зауваження Начальника Генерального Штабу, що диверсійній групі не вдалося завдати відчутних втрат піхотинцям, відповів, що в даному разі "противник" виявився готовим до таких дій і зміг уникнути розгрому і знищення, однак, перед диверсійною групою таке завдання і не ставилося. Задача диверсантів не бої з військами противника, а дії на комунікаціях, які будуть відволікати сили ворога вже самою ймовірністю несподіваного удару. А для цього всі можливості є. Насамперед це дії снайперів по транспортним і маршовим колонам. Саме для такої роботи в екіпіровку кожної бойової машини входить снайперська зброя, насамперед, самозарядні і великокаліберні гвинтівки.
  - До складу моєї групи входять вісім автомобілів підвищеної прохідності, дві транспортні вантажівки та вісім мотоциклів: чотири одиночки і чотири з коляскою. - Доповів сержант. - Кожна бойова машина має сильне озброєння, "волинці" три-чотири кулемети, і один з них обов"язково великокаліберний, станковий або автоматичний гранатомет і снайперську гвинтівку нормального чи великого калібру. Снайперів, як таких в загоні немає, всі бійці проходить відповідну підготовку і кожен може бути снайпером.
  ...З давніх-давен завжди і всюди цінувалися вмілі стрільці, що стрічалися - як і всякий талант, даний природою, - нечасто. У воєнне лихоліття їхнє вміння перетворювалося на грізну і страхітливу силу. Лучники перських царів, римських легіонів, англійські стрільці з великими луками, японські самураї - про них будуть пам"ятати завжди. Під час американської революції і війни за незалежність англійці використовували у своїй армії спеціальні загони найманців, які складалися з німецьких стрільців. Американці ж у своїх лавах мали пенсільванських стрільців з довгими рушницями-гвинтівками, у яких був точний і дальній бій. Наступна війна на Американському континенті - між Півднем і Північчю - принесла ще одне пристосування для вбивства на відстані - телескопічний приціл. Бурська війна відбила у супротивників звичку припалювати третім. Мистецтво снайперів розвивалося і в часи Великої війни, ніколи ще не було такої кількості спеціально навчених стрільців на лініях бойових зіткнень такої протяжності, ніколи раніше снайпери не забирали стільки людських життів, ніколи до цього так не проклинали, ненавиділи, боялися, захоплювалися і славили їхній талант убивати. Снайпери діяли в усіх арміях, які приймали участь в тій війні...
  ...Основне правило у роботі диверсантів - приходити нізвідки і зникати в нікуди. Засобом впливу на ворога був точний постріл. Боротися з "пострілом нізвідки" дуже важко, це вимагає відповідних навичок та вміння. Знешкодити снайпера можна ціною важких і кривавих втрат. Варто признати, що снайпер у якості самостійної одиниці воєнної машини є зброєю фатальною і застрашливою, яка сіє смерть, паніку і страх у рядах противника. Ця військова професія створена не тільки для полювання на людей, але й для морального пригнічення ворога. Уже одне усвідомлення присутності снайпера в районі бойових дій паралізує страхом ворожих солдатів, які знаходяться поблизу. Тому кожен з диверсантів був вмілим стрільцем, оскільки розвідувально-диверсійні групи могли успішно діяти лиш під потужним прикриттям снайперів...
  Робота снайпера надзвичайно важка і вимагає виключної фізичної і психологічної віддачі. Підготовка снайперів в українській армії велася дуже інтенсивно і включала в себе вміння володіти зброєю та підготовку на місцевості. З початку двадцятих років діяли стрілецькі клуби та гуртки, кожен громадянин України вважав обов"язковим мати власну спортивну або мисливську гвинтівку чи карабін. Змагання стрільців проводилися по всій Україні, переможці і чемпіони славилися, як національні герої. Особливо піднявся престиж стрілецького спорту після перемоги українських стрільців на Олімпійських Іграх тридцять шостого і сорокового років, коли вони двічі поспіль привозили олімпійське золото. На початок сорокових років на сімдесят з лишком мільйонів населення в країні було більше ста мільйонів одиниць стрілецької довгоствольної зброї у приватному користуванні. І нічого в цьому не було незвичайного - озброєний народ був найкращою гарантію існування Української держави. Тому у військкоматів кадрів для вибору було більше ніж досить і проблем з кандидатами в снайпери не було.
  Їх відбирали дуже ретельно і навчали володіти стрілецькою зброєю, вести вогонь з усіх положень, вмінню маскуватися, спостерігати і вести розвідку. Спеціально для снайперів були розроблені кілька моделей гвинтівок: болтових, самозарядних, великокаліберних. Закон диверсантів: чим менше шумиш - тим довше живеш. Для штурмових карабінів і гвинтівок розробили спеціальні насадки для безшумної та безспалахової стрільби. Розроблялися для диверсійних груп та загонів і спеціальні безшумні гвинтівки. Крім гвинтівок, розроблялися на новій основі і давно забуті види зброї. Для безшумного ураження цілей на великих - порівняно! - відстанях, використовували арбалети та луки, зроблені з використанням останніх досягнень по балістиці та аеродинаміки, з сучасних матеріалів. Луки і арбалети були легкі, надійні і зручні.
  Для захисту від агресії з боку Радянського Союзу в Україні готувалися ретельно і зокрема для снайперів розроблялися спеціальні види стрілецької зброї і боєприпасів, експериментували з глушниками і оптичними прицілами. Не одні тільки державні, а й приватні підприємства і фірми - а це заохочувалося Українською Державою - розробляли нові і вдосконалювали вже існуючі моделі. Зокрема, для того, щоб приціли не запотівали, розробили моделі оптичних прицілів з внутрішнім заповненням азотом.
  Новим словом снайпінгу стали нічні інфрачервоні приціли.
  Але основною зброєю диверсантів були міни. На численних навчаннях та маневрах були відібрані найкращі зразки та типи мін і вибухових пристроїв, опрацьовані способи їхнього використання. Найбільш широко використовувалися осколкові міни направленої дії. Вони давали пучок осколків не у всіх напрямках, а у вузькому секторі, який вибирається при установці. Такими мінами можна перекривати дороги, стежини, на одну ціль можна націлити кілька мін, з гарантованим її ураженням. Спеціально для диверсійних груп, щоб забезпечити їм відносно спокійний відхід від об"єкту атаки, були розроблені касети системи дистанційного мінування - такий собі аналог пристосувань шпигунів та диверсантів древності - японських ніндзя. Потім ця система отримала розповсюдження і в звичайних піхотних підрозділах, але розроблялася вона для груп і загонів диверсантів. Касета являла собою алюмінієвий циліндр, з габаритами шестидюймового снаряда, споряджений фугасними мінами нажимної дії. Міна виглядала зовсім не загрозливо - такий собі трикутний клапоть прогумованої тканини. Два клаптика цієї тканини з"єднувалися вулканізацією, а між ними була спеціально розроблена пластична вибухівка, яка була цілком безпечна в спокійному стані. Але коли викидний заряд виштовхував міни, від поштовху вибухівка переходила в нестабільний стан і тепер навіть легенький удар чи натискання призводив до детонації. Сила вибуху була незначна, але калічила людей, розшукових собак - а саме вони ведуть переслідування диверсантів - надійно і безвідмовно. Та й невигідно убивати солдатів противника, значно вигідніше зробити ворогу якнайбільше калік, а вони вже самим своїм виглядом будуть найкраще агітувати проти війни з Україною. А щоб ці міни не створювали проблем своїм військам, вони мали хімічні пристрої для самоліквідації, в залежності від погодних умов, через шість-тридцять годин після постановки мінного загородження.
  Спеціально для диверсійних підрозділів розробили багатозарядну міну, з використанням звичайних 8-сантиметрових мінометних боєприпасів: міна виштовхувалася з металічного стакана слабким пороховим зарядом і підривалася на висоті близько метра. Таких стаканів міна мала рівно сім штук, за що і отримала у диверсантів назву "мінний наган". А оснащена спеціальним керуючим пристроєм з вібраційними замикачами, вона могла використовуватися в автоматичному режимі, оскільки пристрій настроювався реагувати тільки на певні об"єкти: окремих людей або піхотні колони, або автомобілі. Як правило, такі міни ставилися на узбіччях доріг і мали спеціальні пристрої, які робили неможливим їхнє зняття...
  А в Бойові статути Української армії міцно ввійшов термін "мінна війна".
  ...Коли всюдиходи з генералами зникли за деревами, майор Харченко, командир окремого розвідувально-диверсійного батальйону, підійшов до сержанта Федорчука.
  - Можеш вважати, Віталію, що нині легко відбувся. - Комбат натякав на те, що кожен випадок невдалого або зірваного завдання на навчаннях або маневрах розбирався спеціальною комісією і наслідки для недбалих командирів були дуже жорсткі. - Однак на майбутнє подумаємо, як нам діяти, коли й червоні командири також читають наш "Військовий вісник"...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"