Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Ретроспектива-9. Калібр незалежності

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Артилерія - бог війни

  Калібр незалежності
  Весняні маневри сухопутних військ під кодовою назвою "Карпати-42" почалися в перший день березня і йшли другий тиждень. Дія розвернулася на величезній території від сходу України до заходу. Були задіяні в цих маневрах танкові, мотопіхотні, артилерійські з"єднання, частини інженерних, хімічних, залізничних, радіо і радіотехнічних військ, автомобільні, шляхові підрозділи, авіаційні з"єднання і частини.
  Такі маневри проводилися тричі на рік. Нинішні завершували тримісячний період навчання змішаних територіально-кадрових з"єднань двох оперативних командувань: Західного і Північно-Східного. За умовою навчань "західні" займали оборону, "східні" наступали. Війська почали рух з місць дислокації, розташованих далеко від "фронту". Танкісти і мотопіхота здійснили марш в 600-800 кілометрів, артилерія - 500-кілометровий марш. Колони бойових і транспортних машин рухалися в нічний час. Попереду і по бокам йшли сторожові застави. Марш по весняним дорогам був нелегким. механіки-водії працювали на межі своїх сил, але незважаючи на це, в вихідні райони для атаки війська прибули вчасно. В районах очікування підрозділи займали укриття і негайно маскувалися.
  Після повітряної і наземної розвідки почався наступ "східних". Першими нанесли удар бомбардувальники і штурмовики. Літаки ще були над цілями, коли в діло вступила артилерія. Здалеку і зблизька вона нанесли свій удар по обороні "противника" ракетами і великокаліберними снарядами. Артпідготовка тривала всього кілька хвилин, але цього було досить, щоб подавити вогневі засоби противника, зруйнувати його дзоти і бліндажі. Один артилерійсько-мінометний залп зведеного армійського корпусу важив 53 тонни, хоч в кінці Великої війни його вага сягала всього тільки тисячі п"ятисот кілограмів.
  Після артпідготовки танки і бронетранспортери полишили укриття і пішли в атаку. Крізь ранковий туман, що танув на очах, з командного пункту "західних" вже видно було танки і бронетранспортери "східних", які висувалися на рубіж розгортання. Так почалися березневі маневри сорок другого року...
  - Що ж, наступ "противника" почався, - сказав командир зведеного корпуса, відірвавшись від стереотруби, - і вогневу підготовку він провів блискуче. Ось тільки по пустому місцю...
  Передова позиція, яку так енергійно атакували "східні", була пуста. Вночі мотопіхотні бригади відійшли під покривалом темряви в глибину оборони. В першій траншеї зоставалися тільки невеличкі групи прикриття, які пострілювали з кулеметів і карабінів. Вони мали задачу переконати "східних", що "західні" приготувалися до оборони і чекають атаки "противника". І щоб розвідка "східних", яка чатує десь поблизу, була впевнена: "західні" тут, і з ночі готові відбити атаку "противника".
  - "Каскад"! "Каскад"! Сто одинадцять! - Скомандував полковник у мікрофон. Умовний сигнал означав, що дивізіон РСЗВ повинен покинути район очікування і зайняти вогневі позиції. - Приступити!
  Далеко в тилу "західних", за двадцять кілометрів від їхніх опорних пунктів по колонному шляху, прокладеному глибокому в снігу БАТами , здійснювали марш бойові машини ракетної артилерії. Дивізіон - двадцять чотири пускові установки - розвернувся і, давлячи широкими шинами снігову цілину, з ходу займав вогневі позиції. Метеорологічний пост, оснащений ДМК був розгорнутий в районі вогневої позиції заздалегідь. Командири установок з прапорцями в руках вказували водіям місця ВП ...
  ...Злетіли в небо ракети зеленого вогню і групи прикриття швидко відійшли по ходам сполучення на нові позиції. Командир корпусу, який спостерігав з КСП за ходом атаки, бачив, як вони біжать до своїх рот і батальйонів. Що ж, бійці з-під удару виведені, тепер потрібно зупинити танки "противника".
  - Командиру дивізіону ракетних установок, - віддав команду генерал-майор начальнику артилерії корпуса, - поставити мінне поле.
  На вогневій позиції ракетних установок "Торнадо" на бойових машинах ракетної артилерії піднялися і розвернулися в бік "противника" направляючі 330-міліметрових ракет. Дані для стрільби отримуються по радіоканалу від батарейних командних пунктів ракетної артилерії і поступають в балістичні обчислювачі кожної установки. Все виконується автоматикою - нове слово у артилерійській справі. На долю людей залишається тільки прийняття рішень на відкриття вогню і подача команди. І ця команда поступає. В кабінах ракетних установок утоплюються кнопки пуску на пультах, з дванадцяти труб кожної машини б"ють в землю вогненні струмені, здіймаючи сніговий пил і земний прах, і в небі зникають стовпи ракет. Здається, ніби зграї відьом летять за обрій на вогненних мітлах на свій відьомський шабаш. Залп ракетного дивізіону зайняв менше однієї хвилини. І відразу, без усяких команд, екіпажі бойових машин знімаються з місця і вже за хвилину на поляні залишаються тільки випалені в снігу до голої землі плями...
  Дві танкові бригади - більше ста п"ятдесяти танків у кожній - наступали на фронті шести кілометрів. До батальйонних районів оборони їм потрібно було проти по відкритому полю не менше двох кілометрів - для потужних танкових дизелів це всього-на всього чотири хвилини руху.
  На відкритій місцевості танки "східних" було видно чудово. Але чомусь по танкам ніхто не стріляв. Коли не зважати на кілька пострілів легких протитанкових САУ, які заднім ходом - щоб не підставляти ворожим гарматам борт і корму - негайно покинули позиції. А от танки "східних" відкрили по раніше розвіданих цілях шквальний вогонь. Танкові снаряди здіймали в небо землю і розщеплені силою вибухів колоди бліндажів і укриттів. Вибухи вирували не тільки на землі. Над полем бою раптом спухли розриви, як клапті брудної сірої вати, але розриви у висоті не привернули уваги танкістів. Вся їхня увага в цей напружений момент танкової атаки була прикута до траншей опорних пунктів "західних".
  А даремно. Бо на висоті двохсот метрів розкривалися ракетні "чемодани" і сипали довкіл пекельний вміст своїх нутрощів. Кожна 330-міліметрова ракета несла по сімдесят п"ять потужних протитанкових мін і зараз прямо перед атакуючими танками встановлювалося мінне поле. На площу розміром шість кілометрів на два з двадцяти чотирьох установок впало по вісімнадцять мін на гектар. Тобто, коли витягнути міни в лінію, відстань між сусідніми становить п"ять-п"ять з половиною метрів. Цілком досить, щоб ймовірність підриву становила 0.6 - з десяти танків, які потраплять на таке мінне поле, шість підірвуться.
  І броньовані машини з ходу наразилися на нього. Під гусеницями то однієї, то іншої машини хлопали вибухи і вони огорталися жовто-помаранчевими хмаринками - спрацьовували мінні імітатори. Танки один за одним зупинялися, перетворюючись на нерухомі цілі. І негайно цими нерухомими цілями зайнялися артилеристи самохідних дивізіонів винищувально-протитанкової бригади корпусу. Серед танків та бронетранспортерів "східних" затанцювали фонтани вибухів. Сапери, які працювали всю ніч на "полі бою", зробили свою справу добре, імітуючи удар по наступаючих. До неба тяглися клуби чорного диму, повітря стрясало ревіння потужних моторів, гуркіт тисяч пострілів - все злилося в протяжний гул бою, який змушував командирів, радистів, телефоністів натискувати на голос, передаючи команди і розпорядження...
  ...Появою своєю бойові машини ракетної артилерії завдячують необхідності контрбатарейної боротьби. З досвіду Великої війни і післявоєнних навчань було зрозуміло, що при відповідній щільності артилерійських стволів не зможе вціліти жодна оборона. А у східного сусіди України розробка і прийняття на озброєння нових потужних артилерійських систем, - польова, корпусна і дивізійна, артилерія РСЧА отримала прекрасні зразки артилерійських гармат, які перевищували все, що було на озброєнні армій інших країн: 152-міліметрові гаубиці-гармати МЛ-20, 122-міліметрові далекобійні гармати А-19, дивізійні гаубиці М-30, універсальні гармати Ф-22 і УСВ, - йшло повним ходом, заводи Поволжя і Уралу працювали з тридцять дев"ятого року в режимі воєнного часу. І в Генеральному Штабі ЗСУ задумувалися: а проти кого "червоні маршàли" застосують цю силу. І шукали протидію загрозі, яка була зовсім не паперовою.
  А в радянських настановах по прориву оборони говорилися, що щільність артилерії на напрямку головного удару повинна досягати 200-220 гармат і мінометів на кілометр фронту і тривалість артпідготовки визначалася в 1,5-2 години. При середній скорострільності одного артилерійського ствола - гармати, гаубиці, міномета - в шість пострілів на хвилину на оборону противника на фронті в десять кілометрів за півтори дві години впаде від 1080 тисяч до 1584 тисяч снарядів і мін різних калібрів! Мільйон-півтора снарядів і мін! А потім ще артилерійський супровід атаки з розрахунку дві артбатареї у визначеній смузі наступу батальйону по фронту, та авіаційна підтримка. І танки по двадцять-п"ятдесят одиниць на кілометр фронту! Після такого удару по обороні говорити про якийсь опір наступаючим військам просто смішно.
  Навіть тонка броня танків супроводу піхоти Т-26 і танків прориву Т-28 і Т-35 в такому разі не має нікого значення. Бо ніякі протитанкові гармати вціліти після стодвадцятихвилинної артпідготовки такою прорвою стволів калібром три-вісім, а той більше дюймів, не зможуть, і жодного пострілу по атакуючим танкам і піхоті зробити до її закінчення нікому не вдасться! Нехай тільки спробують! Вони негайно стануть цілями для цієї маси артилерії. Ось при таких умовах піхота Робітничо-Селянської Червоної армії зможе наступати безборонно. На відміну від кривавих атак Російської армії у Великій війні.
  Але українцям зовсім не хотілося ставати новими працівниками на великих будовах комунізму і потрібно було вживати якихось заходів, аби не потрапити в місця мантульні. І в дослідних навчання було зроблено висновок, що ніякі оборонні споруди, - ні польові укріплення, ні залізобетонні і броньові вогневі споруди, - встояти при таких кількостях артстволів не зможуть. І запобігти можна тільки одним: швидко, за кілька хвилин після початку артпідготовки атаки, змусити замовчати - привести до мовчання, кажуть гармаші - радянську артилерію. А оскільки район розташування артилерійських полків, дивізій і корпусів, - а в РСЧА створювалися на випадок війни саме артилерійські дивізії і корпуси прориву, - був досить великим - двісті-двісті двадцять гарматних стволів означало чотири-п"ять метрів між гарматами, при тому, що ширина пересічної гармати сягала трьох-чотирьох метрів! - то потрібно було цю площу накрити великою кількістю снарядів майже одночасно. Отож, поставала задача створення вогневого засобу, здатного за короткий проміжок - десять-шістдесят секунд - випустити велику кількість снарядів. Точність стрільби в цьому разі не має значення - район розташування артилерії буде достатньо великим. Рішенням задачі стало створення багатоствольної установки, яка стріляє ракетами. І боєприпас нової зброї повинен бути своєрідним контейнером, таким собі чемоданом, що розкривається над вогневими позиціями ворожої артилерії і висипає на голови артилеристів ворога десятки і сотні уражаючих елементів, які нищать обслугу гармат і пошкоджують самі гармати, гаубиці, міномети. Але так можна боротися не тільки з артилерією, а й з танками і піхотою противника. Коли ворожі війська знаходяться на марші, загроза раптового вогневого нальоту змушує їх розосереджуватися, щоб не понести великих втрат. І до рубежу атаки танки і піхота будуть висуватися в розосереджених передбойових і бойових порядках. Така велика ціль якраз для РСЗВ. Одночасно виникла ідея встановлювати на шляху атакуючих танків і піхоти мінні поля. Подальші експерименти довели високу ефективність дистанційного мінування місцевості ракетними залповими системами.
  Завдання було поставлене одному з конструкторських бюро "фірми" Сергія Корольова, яке працювало над ракетами для метеорологічної служби цивільної і військової авіації. В результаті була створена бойова машина залпового вогню для ракетної артилерії. Нова РСЗВ отримала назву "Торнадо". Ракета для цієї системи була створена на основі метеорологічної ракети К38. Калібр нової ракети був досить великим - 330 міліметрів, що дозволяло нести солідне бойове навантаження. Бойова частина вагою триста кілограмів несла від двадцяти п"яти до сімдесяти п"яти суббоєприпасів - бойових осколкових, кумулятивних, кумулятивно-осколкових елементів, протитанкових і протипіхотних мін. Дальність польоту ракети досягала сімдесяти кілометрів. Площа, яку накривала одна установка залпом з дванадцяти стволів дорівнювала сорока гектарам. Для підвищення точності стрільби ракета отримувала обертання від виступів на корпусі, які ковзали по нарізах в пусковій трубі і коригувалася в польоті газодинамічними рулями. Недоліком системи був двигун на рідкому ракетному паливі, що не дозволяло зберігати повністю готову до пуску ракету на артилерійських складах. Пальним для ракети РСЗВ "Торнадо" слугувала винайдена в Німеччині речовина під назвою "триетиламін-ксилідин", або простіше - "тонка-250", а окислювачем - азотна кислота.
  Для транспортування установки на Кременчуцькому автозаводі було розроблене на базі спільного з чехами автомобіля самохідне шасі "Краз-816". Шасі мало п"ять осей, повний привід, потужний - модифікація танкового двигуна - дизель в п"ятсот кінських сил. Розрахунок бойової машини складався з чотирьох бійців: командир, навідник, механік-водій і заряджаючий. Заряджання ракетної установки проводилося з допомогою транспортно-заряджаючої машини. В батарею входило до восьми пускових установок, на кожну пускову установку по одній ТЗМ і два батарейних командних пункти: для командира і для старшого офіцера батареї, зазвичай, ним був командир першого вогневого взводу.
  Ракетними комплексами РСЗВ "Торнадо" комплектувалися фронтові ракетні бригади. Кожна така бригада мала п"ять дивізіонів і налічувала до ста двадцяти установок в п"ятнадцяти батареях. Крім фронтової ланки були розроблені РСЗВ меншого калібру - РСЗВ "Тайфун " калібром 220 міліметрів для армійських і корпусних артилерійських бригад і для артполків полкової-дивізійної ланки 110-міліметрові РСЗВ "Шквал ". Шасі для цих ракетних установок також було створене Кременчуцьким автозаводом на базі трьохосних тягачів, які розроблялися на основі ліцензійних швейцарських вантажівок...
  ...Вагон рівномірно похитувався, стукіт коліс і темна смуга нічного лісу, яка стрімко спливала назад, - все настроювало на такий же одноманітний плин думок. Полковник Москаленко їхав у Київ за новим призначенням - для військової людини справою, загалом, звичайною. Тим більше, що нового призначення Кирило Семенович чекав з дня на день. Ще весною він подав рапорт про переведення у стрій і сподівався прийняти, за поданням командувача Сумської армійської групи генерала Малиновського, командування однією з артилерійських бригад Північно-Східного оперативного командування. Поки ж був цілодобово зайнятий справами бойової підготовки і технічного забезпечення артилерійських частин армійської групи.
  А життя Сумської армійської групи тільки ззовні здавалося звичайним. Це як перед грозою: здається, все, як раніше - і небо, і земля, і люди, але все сповнене передчуття невідомого. Так було повсюди у військах, які перебували в українському північно-східному прикордонні весни і літа сорок другого року. Бойове навчання ще ніколи не було таким напруженим. Незвичним було і надходження великої кількості нової бойової техніки, і безперервні заняття, з якою її опановували. Тактичні навчання, водіння машин і бойові стрільби вдень і, часто-густо, вночі. Всі види бойової підготовки заповнювали весь час, не залишаючи жодної вільної хвилини. У квітні особливим указом Головнокомандувача Збройних Сил України були скасовані літні відпустки особовому складу та вихідний суботній день...
  Ще сьогодні вранці Кирило Семенович був цілком зайнятий поточними справами Сумської армійської групи, артилерійські бригади якої отримували нову техніку і переходили на нові штати, що вимагало зміни і суттєвої ломки вже сталих колективів та узгоджених планів бойової підготовки, а це завжди вносить багато негативного в життя начальника артилерії армійської групи. А тут...
  Наказ здати справи і прибути в Київ до начальника Головного Управління озброєнь Генерального Штабу прийшов несподівано. Нове призначення було не таким, як передбачалося. Коли полковник Москаленко повернувся до свого кабінету після наради у командувача армійської групи, задзвонив телефон прямого проводу і працівник Управління кадрів повідомив Кирила Семеновича про його нове призначення. Наказом начальника Генерального Штабу генерала Морозова полковник Москаленко мав наступного ранку, тобто завтра, п"ятого червня, прибути до Учбового Центру бойової підготовки Сухопутних військ "Десна" і прийняти командування першою винищувально-протитанковою артилерійською бригадою.
  Одним словом, з чистого артилериста, до чого полковник готувався останнім часом, тепер доводилося ставали винищувачем танків. Але це не засмутило Москаленка. Сам факт створення нових потужних протитанкових формувань, спеціально призначених для відбиття танкових ударів противника, говорив про те, що його погляди на сучасне оперативне мистецтво помітили і вирішили: раз ти такий палкий прихильник крупних мобільних протитанкових з"єднань, то формуй одне з них і командуй! Радувало, що бригада мала на озброєнні нові самохідні артустановки, а це означало рухливість і маневреність в бою.
  Разом з тим полковник розумів, що зміна організаційних форм протитанкової артилерії, без сумніву, пов"язана з тим, що вище політичне і військове керівництво бачило неминучість війни, яка вже нависла над Україною. Тому й прагнуло досягти якісного та кількісного посилення артилерії протитанкової оборони загальновійськових об"єднань. Досвід локальних воєнних конфліктів, навчань та маневрів, як Української армії, так і армій сусідів України, свідчив, що звичайна армія, протитанкові засоби якої розосереджені між частинами, не зможе відбити масовану атаку крупного танкового з"єднання. А в РСЧА такими з"єднаннями були танкові бригади по 258 танків у кожній. Було цих танкових бригад в Червоній Армії більше тридцяти і вони переозброювалися новими танками Т-34 і КВ. Така танкова бригада гарантовано проривала оборону піхотної дивізії на фронті в чотири-шість кілометрів. І втрати танків про прориві будуть мінімальні завдяки потужній артилерійській підтримці. А протитанковий дивізіон піхотної дивізії зупинити атаку двох з лишнім сотень танків не зможе. Крім того, з сорок першого року в РСЧА були сформовані чотири механізованих корпуси нової організації по тисячі танків у кожному.
  Зупинити цю танкову лавину можна тільки в глибині оборони. Тому артилерійські протитанкові бригади повинні стати рухомим оперативним резервом командування армійської групи чи оперативного напрямку, призначеним для локалізації прориву таких броньових мобільних з"єднань "червоних"...
  Швидкісний експрес Суми-Київ вже за якісь неповні чотири години домчав до столиці України і за чверть до дев"ятої вечора Москаленко ступив на кам"яні плити перону Центрального вокзалу. Тут полковника чекала приємна несподіванка - ледь Кирило Семенович вийшов з вагону, до нього підійшов молоденький стрункий сержант в польовій загальновійськовій формі з нашивкою артилериста на рукаві.
  - Товариш полковник Москаленко? - Чітко кинувши руку до козирка польового кепі, запитав він.
  - Так. - Ствердно кивнув Кирило Семенович: кадровик попередив, що його зустрінуть.
  - Сержант Татарчук! - Представився сержант. - Наказано зустріти вас і відвезти в штаб.
  ...Вони сиділи вдвох у величезному кабінеті, схожому на невеличку залу для засідань. Генерал-лейтенант Яків Федоренко - господар кабінету - був начальником Головного Управління озброєнь Генерального Штабу Збройних Сил України. До великого письмового столу впритул, перпендикулярно було приставлено інший - довгий і вузький з двома рядами стільців. На зеленому сукні біліли блокноти, а з пластмасових стаканчиків стриміли вгору, ніби списи, грифелі гостро заструганих кольорових олівців.
  Але господар кабінету і його гість сиділи не за столом. Вони розташувалися в кутку кабінету один проти одного у глибоких кріслах з пологими спинками, які були покриті коричневим плюшем. Світильники вгорі були погашені, лише на столі під матовим зеленим абажуром світила велика лампа.
  - ...коли Гетьман призначив новим Начальником Генерального Штабу не піхотинця, не кавалериста чи танкіста, навіть не артилериста, а авіатора, це багатьох, м"яко кажучи, здивувало. Всі ми потерпали, Кирило Семеновичу, що тепер традиційні засоби збройної боротьби, а також саме ті роди військ: піхоту, артилерію, а нині й танки, які роблять на війні основну роботу, буде принесені в жертву авіації. На щастя, генерал Морозов виявився на висоті своєї нової посади. Саме завдячуючи йому, вас, полковнику, помітили. І не тільки після вашого виступу на березневій нараді після маневрів "Карпати-42". Ваші сміливі думки щодо використання артилерії в дальньому вогневому ураженні противника, особливо його танкових угрупувань, були тотожні планам нового начальника Генерального Штабу. Щодо вашого призначення командиром такого нового формування, як винищувально-протитанкова бригада, то тут вирішальну роль зіграла ваша доповідна записка про необхідність мати потужні рухомі з"єднання артилерії, які можна протиставити таким же рухомим з"єднанням танкових угрупувань, що будуть вводитися противником в прорив фронту. А також ті статті у "Військовому віснику ", де обґрунтовуються способи боротьби з такими рухомими з"єднаннями та методи дальнього вогневого ураження ударних угрупувань противника. Особливо припали до душі новому Начальнику Генштабу ваші думки відносно спільного використання протитанкових рухомих підрозділів разом з таким новим засобом військової техніки, як гелікоптери, та про введення до оргштатної структури протитанкових формувань власних засобів протиповітряної оборони...
  Москаленко ввічливо схилив голову. Статті, про які говорив генерал Федоренко, з"явилися в журналі рік тому, коли Кирило Семенович узагальнив досвід локальних конфліктів, де широко застосовувалися танки. І не тільки конфліктів, але й великих маневрів та навчань РСЧА, які проводилися щорічно і були побудовані по одному і тому ж, простому, але грізному сценарію: потужний удар крупних сил піхоти і артилерії з наступним проривом танкових мас у глибину оборони. Коли стаття "Боротьба з бронетанковими угрупуваннями противника" з"явилася, її помітили і саме генерал Федоренко подзвонив йому і попросив сформулювати на папері основні положення по вдосконаленню протитанкової оборони. Але полковник Москаленко не думав, що ця доповідна записка потрапить на стіл Начальника Генерального Штабу. Так він і сказав генералу Федоренку. Той усміхнувся і відповів, що слушні думки, та ще викладені на папері, потрапляють саме на такий стіл, господар якого має досить влади, щоб вирішувати будь-які питання.
  Розчинилися масивні двері, оббиті чорною шкірою, ввійшов ад"ютант генерала і поклав на столик перед Москаленком течку з двома десятками листків машинописного тексту. Полковник став читати. Коли годинник пробив одинадцять мелодійних ударів, Москаленко гортав останні сторінки.
  - Я зрозумів своє завдання, - перегорнувши останню, сказав Москаленко, - зробити за максимально короткий термін боєздатне з"єднання. І довести необхідність мати такі формування в нашій армії.
  - Правильно. - Федоренко підвівся. Підвівся і полковник. - Знаю, важко вам доведеться з формуванням частин. Тож частіше дзвоніть, приїжджайте, труднощі долатимемо разом. Головне - не зволікаючи, згуртовувати частини і підрозділи. Всю увагу - бойовій підготовці. Бажаю успіху, Кирило Семеновичу...
  ...На нового командира бригади в пункті тимчасової дислокації вже чекали. Спеціально з бригади в столицю і був відряджений сержант-водій, який і зустрів полковника на вокзалі. Частини і підрозділи, які прибули на цей час, були вишикувані. Доповідав старший з офіцерів бригади, командир сімдесят першого окремого дивізіону самохідних протитанкових гармат "Рапіра-С" підполковник Самійло. Привітавшись, Москаленко обійшов стрій, з задоволенням відзначаючи відмінну виправку та акуратний зовнішній вигляд солдат і сержантів бригади. Щоправда, особовим складом бригада була укомплектована всього на третину.
  Повністю був укомплектований тільки один дивізіон, ще один відбув до столиці під командуванням виконуючого обов"язки начальника штабу бригади, де отримував матеріальну частину, особовий склад інших частин і підрозділів проходив навчання в учбових частинах Навчального Центру "Десна". І хоч формування тільки-тільки почалося, до кінця місяця потрібно було його завершити.
  Сильне високорухоме вогневе протитанкове з"єднання - такою повинна була стати бригада. Вона складалася з п"яти окремих дивізіонів самохідних протитанкових гармат "Рапіра-С", дивізіону самохідних зенітних установок, мінно-саперного і автотранспортного батальйонів, розвідувальної роти і окремих підрозділів обслуговування: роти зв"язку, медсанроти, ремонтно-евакуаційної роти і роти тилового забезпечення. Всього в бригаді мало бути 120 САУ "Рапіра-С", 24 ЗСУ "Інгулець", 9 гусеничних мінних загороджувачів на шасі МТЛБ, більше двохсот автомобілів різного призначення і понад п"ятдесят мотоциклів.
  Засмучувало полковника те, що був відсутній мотопіхотний батальйон, про необхідність якого він особливо наголошував у своїй доповідній записці. Це значно зменшувало самостійність бригади при діях в складі рухомих загонів загородження і означало залежність від загальновійськових командирів.
  Основною своєю зброєю - самохідними протитанковими гарматами "Рапіра-С" - був укомплектований тільки один, сімдесят перший окремий дивізіон бригади, але його командир запевнив полковника, що графік надходження техніки дотримується суворо, щотижня підготовлений в учбовому центрі особовий склад відбуває на київський танкоремонтний завод у Броварах, де отримує повністю техніку і до кінця тижня ешелон прибуває в пункт тимчасової дислокації на Широколанівський полігон. В кінці червня бригада в повному складі мала відбути на Миколаївщину для відпрацювання задач бойової підготовки...
  Те, що перший раунд в двобої броні та снаряда виграла легка протитанкова артилерія калібром 37-47 міліметрів, стало зрозуміло після перших боїв цих гармат з танками в Іспанії. Для більш-менш тямовитого інженера, а тим більше військового професіонала, було зрозумілі подальші дії конструкторів танків - збільшення товщини броні. Так само було ясно, який хід у відповідь зроблять артилеристи - збільшать калібр протитанкової гармати. Саме таку гармату в Україні почали проектувати ще в тридцять шостому році, відразу після перших повідомлень про результати дуелей танкістів і протитанкістів. І вже наступного року з"явилася нова гармата "Стилет" - легка, калібром 57 міліметрів, вагою всього дев"ятсот кілограмів. Її бронебійний снаряд пробивав стоміліметрову броньову плиту на відстані тисячі п"ятисот метрів. Гармата була відносно легка і її можна було перекочуватися на полі бою силами обслуги, вона була низька і це дозволяло легко маскувати її в протитанкових засадах. Спеціально для транспортування гармати був розроблений малий броньований гусеничний тягач-транспортер "Універсал". Так з"явилася ПТГ "Стилет-Б" - буксирована 57-міліметрова протитанкова гармата. А через рік - її самохідний варіант "Стилет-С", оскільки танки мали перевагу перед протитанковими гарматами в рухливості, а, значить, могли вибирати час, місце і напрям атаки. Нова протитанкова самохідка, - її називали винищувачем танків, - тепер звела нанівець цю перевагу. А оскільки висота машини була всього метр сорок сантиметрів і у неї був потужний двигун - форсована модифікація чотирьохциліндрового карбюраторного мотора, який ставили на нові луцькі всюдиходи, - то це був серйозний противник для танкових підрозділів. Мотопіхотні і механізовані бригади отримали по дивізіону таких САУ з 24 машин. Для посилення територіальних дивізій в Оперативних Командуваннях формувалися окремі винищувальні протитанкові полки цих самохідних гармат.
  Однак, навіть "Стилети" проблему стійкої протитанкової оборони не вирішували повністю. Було зрозуміло, що подальше збільшення товщини броні танків не забариться, а, отже, необхідно було мати чим відповісти на передбачуваний виклик танкових конструкторів. (Тим більше, що українські танкові КБ вже почали проектування танків з протиснарядною бронею. І це був тільки початок гонки.) Пошуки нових способів боротьби з броньованими цілями не припинялися. Подальші дослідження в області ствольної артилерії привели через розробку гармат з конічним каналом ствола до появи нових ПТГ з гладкою трубою і снарядом з підкаліберним бронебійним осердям великої довжини. Потрібно зазначити, що протитанкові гармати з конічним стволом розроблялися в багатьох країнах, але від них відмовилися в зв"язку зі складністю виробництва і недовговічністю самого ствола. Переваги конічного ствола заключалися в реалізації принципу "корка і голки". Відомо, що з точки зору внутрішньої балістики найбільш вигідний снаряд великого діаметра і малої ваги і відповідно малого поперечного навантаження. Велика площа перетину, мала інерція і низький опір рухові снаряда в каналі ствола забезпечують найбільш повне використання тиску порохових газів для надання такому "коркові" високої початкової швидкості. А для зовнішньої балістики, навпаки, оптимальним рішення є "голка" малого діаметра з довгою оживальною частиною, якомога меншою площею поперечного перетину і високим поперечним навантаженням, що зменшує втрату швидкості через опір повітря. Принцип "корка і голки" був найбільш вдало реалізований в гарматах з гладким стволом та підкаліберних снарядах з піддоном, який відділяється, і важким опереним осердям великої довжини. Нова ПТГ отримала назву "Рапіра-Б". Але буксирований варіант був занадто важким - вага цієї артсистеми досягала майже трьох тонн і вручну обслуга гармати не могла легко переміщати "Рапіру" на полі бою, маневреність її була низькою - отже, як мобільний протитанковий засіб ця гармата не дуже годилася.
  (Потрібно зазначити, що Чернігівський Державний арсенал розробив цілу лінійки таких гармат з гладким стволом. Починали з калібру 75 міліметрів, але дослідні стрільби виявили його слабкість в боротьбі з бронецілями на великих відстанях. Тому перейшли на новий калібр в 90 міліметрів. Нестандартний калібр пояснювався наявними можливостями обладнання та інструменту. І в подальшому збільшення йшло з таким кроком: 90, 105, 115, 120, 125, 140 і 155 міліметрів. Але такі потужні артсистеми поки що були не потрібні, однак все було готове для їхнього запуску у виробництво в разі появи у РСЧА нових танків з товстою бронею і сильним озброєнням. Військова розвідка ще в сороковому році добула відомості про розробку конструктором Грабіним нової гармати калібром 107 міліметрів для танків типу КВ.)
  І тому ПТГ НК-12 "Рапіру" встановили на новий винищувач танків на шасі Т-36. Так з"явилася самохідна протитанкова гармата "Рапіра-С" - повністю закрита САУ з лобовою бронею в сімдесят міліметрів та гладкоствольною гарматою в закритій рубці. Ще одним достоїнством нової САУ було застосування механізованої боєукладки і механізму заряджання - скорострільність досягала 14-16 пострілів на хвилину, дуже високий показник, заряджаючий ледь встигав би подавати снаряди вручну. Але його замінили механізмом і екіпаж машини складався всього з трьох осіб. Однак вже перші навчання в умовах максимально наближених до бойових виявили необхідність оснащення САУ зенітною кулеметною установкою і введення в склад екіпажу стрільця - досягти в сучасній війні успіху без надійного прикриття від ударів з повітря неможливо. А протитанкові мобільні резерви - бо саме для них і розроблялася нова САУ, - повинні будуть діяти там, де не буде військ, або війська і їхні системи ППО будуть дезорганізовані. Очевидно, що сподіватися в такій обстановці на надійність прикриття штатних засобів ППО загальновійськових з"єднань не можна. Більш того, теоретичні розрахунки і практичні навчання довели, що протитанковий резерв армійської групи у фронтовій оборонній операції на стратегічному напрямку ще при висуванні на рубіж розвертання буде нести втрати перш за все від ударів з повітря. А коли врахувати, що прорив танкових і механізованих з"єднань противника прикриватимуть з"єднання броньованих штурмовиків, то протитанкові резерви можуть бути знищені ще до вступу у бій. Логічний виводом звідси було введення у склад протитанкових бригад штатних засобів ППО - дивізіону ЗСУ і встановленням на кожну САУ зенітної кулеметної установки, яку спочатку обслуговував командир машини. А оскільки він мав у бою виконувати свої штатні обов"язки, то в найбільш відповідальний момент САУ залишалася без захисту. Рішення було прийнято негайно - в склад екіпажу ввели стрільця, що мав захищати машину також і від піхоти в ближньому бою...
  ...Генерал Федоренко останнім часом працював по двадцять годин на добу. І не один він. Весь Генеральний Штаб з квітня знаходився майже на казарменому положенні - обстановка на кордоні з Радянським Союзом складалася тривожна. В Радянській Білорусії формувалися дві загальновійськові армії, три армії формувалися на східному напрямку, в Бєлгородській, Воронезькій, Ростовській областях Радянської Росії, дві загальновійськові армії на Північному Кавказі. І все це всього за двісті-двісті п"ятдесят кілометрів від українського кордону. І кожна армія, за даними розвідки мала у своєму складі три-п"ять артилерійських полків, не рахуючи власної артилерії корпусів та дивізій. Це була дуже серйозна сила, на напрямках головного удару радянські війська могли зосередити до двохсот гармат великого калібру на один кілометр фронту. А враховуючи те, що радянська артилерія швидкими темпами отримувала від промисловості найкращі у світі гармати і проблем з боєприпасами для них - як в роки Великої війни, - у РСЧА ніяких не виникне, товариш Сталін про це потурбувався заздалегідь, з тридцять дев"ятого року промисловість СРСР працювала у режимі воєнного часу, то було над чим задуматися керівникам Української Держави.
  З досвіду Світової війни і з численних дослідних навчань двадцятих-тридцятих років було визначено, що коли на кожен кілометр фронту у противника буде двісті-двісті п"ятдесят великокаліберних гармат, то ніяка оборона проти такої сили не встоїть, ні польова, ні довготривала. Шести і восьми дюймові снаряди розтрощать і примітивні траншеї з бліндажами в п"ять накатів, і залізобетонні вогневі споруди з двох і трьохметровими стінами і броньовими ковпаками. Дієвим захистом при такій щільності артилерії може бути тільки одне - не давати противнику можливості вести артилерійський вогонь. Проведені дослідження показали, що для цього потрібно мати: по-перше, добру інструментальну розвідку в артилерійських дивізіонах і полках, по-друге, дальність стрільби основних артсистем дивізій, корпусів та армій повинна досягати тридцяти-сорока кілометрів. Проведені українськими артилеристами в тридцятих роках дослідження довели, що традиційними методами досягти такої дальності стрільби важко і дуже, дуже дорого. Коротко задача для артилерійських конструкторів звучала так: новий ствол, новий снаряд, нові метальні речовини. Традиційні методи для вирішення цієї задачі не годилися. Потрібні були інші технічні рішення.
  І вони були знайдені.
  З середини тридцятих років почали входити в активне життя ті, хто виростав, виховувався і вчився вже у вільній, незалежній країні. Для них було природним - завдяки закладеним ще на початку розбудови Української держави підвалинам виховання і навчання молоді - самим прокладати дорогу в житті, шукати найкраще вирішення посталих проблем, бути лідером.
  І ось ці молоді, однак вже впевнені у своїх силах, знаннях і вмінні здійснювати задумане ними, люди взялися за вирішення проблеми далекобійності артилерійських систем. Втім, не можна сказати, що ця проблема була новою. Однак рішення її було знайдено при розв"язанні іншої важливої проблеми.
  Ще в роки Великої війни, коли гриміли позиційні бої на Західному фронті, намагалися посилити снаряди польових гармат. Традиційно це пробували вирішувати зменшенням товщини стінок снарядів, але тут виникала загроза, що внаслідок колосальних перевантажень при пострілі, стінки не витримають і снаряд зруйнується в стволі. Намагалися збільшити довжину снаряда, але снаряд не міг мати довжину більш ніж в п"ять калібрів, інакше в польоті він втрачав стійкість і летів по траєкторії, вельми далекій від розрахункової. "Винним" був ведучий поясок, який знаходився в придонній частині снаряда. У надмірно витягнутого снаряда, який опирається на нарізи цим ведучим пояском, зміщувався центр мас - звідси і невдачі.
  Цими проблемами, разом з дослідниками в інших країнах, займався у Франції генерал Шербаньє. І в 1918 році йому прийшла ідея замінити ведучий поясок виступами на корпусі подовженого снаряда. Тоді при пострілі тиск припаде не на вузький ведучий поясок і таку ж вузьку частину ствола, яка з ним стикається, а на досить велику ділянку ствола і корпуса снаряда. Це повинно було забезпечити стійкість польоту останнього, оскільки поперечне навантаження у нього буде більше, ніж у звичайного, короткого.
  Після виготовлення дослідних стволів і снарядів довжиною в 9-10 калібрів - вже після Великої війни - провели експериментальні стрільби. Результати були вражаючими і давали певні надії. Коли звичайна 155-міліметрова гармата системи Шнейдера могла закинути штатний, 43-кілограмовий снаряд на 22 кілометра, то нова стріляла з тим же зарядом подовженими 60-кілограмовими снарядами з готовими виступами на 32 кілометра! Крім того, гармати Шербаньє витримували без помітного збитку півтори тисячі пострілів - звичайні після такої кількості пострілів довелося б відправляти на переплавку! Результатами цих дослідів французи поділилися з англійськими артилеристами, і ті таким самим чином переробили 203-міліметрову (вісім дюймів) гармату, подовживши її ствол до ста двадцяти двох калібрів. Дальність стрільби гармати снарядом Армстронга вагою в 109 кілограмів і початковою швидкістю 1500 метрів за секунду перевищила стокілометровий рубіж і досягла 110 кілометрів! І вага цієї артсистеми не йшла ні в яке порівняння із знаменитою гарматою "Колоссаль", з якого німці обстрілювали Париж весною сімнадцятого року, вона була значно менша 750-тонного монстра, породженого "похмурим тевтонським генієм".
  Щоправда, тут було ще одне більш суттєве "але...".Крім переваг у далекобійності, масі снаряда і живучості стволів нові артсистеми мали значно більше недоліків, які зводили нанівець усі якісні переваги. Велика складність конструкції нових гармат, на порядок менша скорострільність в порівнянні зі звичайними гарматами, а головне, неможливість виготовляти у потрібній кількості снаряди, які мали складну форму і були значно дорожчими за традиційні. А снарядів у новій війні знадобиться дуже і дуже багато. Це було очевидно. Втім, про нову війну у Європі ніхто не бажав думати, тут ще не відійшли від минулої...
  До того ж, зіграв свою роль і швидкий розвиток авіації. Зокрема, загальне захоплення доктриною італійського генерала Дуе, який вважав, що авіація впорається з усіма задачами в майбутніх битвах, включаючи і сугубо артилерійські, поклало край цим багатообіцяючим дослідам.
  Одним словом, перспективну ідею в європейських арміях благополучно "поклали під сукно". Бо політики боролися за мир, проголошуючи промови у Лізі Націй, англійці сподівалися на природний протитанковий рів під назвою Ла-Манш, французи на нову Китайську стіну - "лінію Мажіно", а що ж до усяких там різних чехів-поляків-румунів, то вони мали покладатися на міжнародні договори з сильними країнами.
  В Україні ж ситуація була принципово іншою. Неспокійний сусіда, який марив Світовою Революцією, був поряд, ось він, на півночі і сході. І українці добре розуміли, що першими під сталінську сокиру потрапить саме їхня країна. І боронитися випадає самим українцям, бо ніхто, крім них самих, не стане на захист неньки-України, європейці війни не бажали і вважали можливим "умиротворення" комуністичного монстра рахунком України, тим більш, що під боком у Франції набирала сили нацистська Німеччина, а комуністичні вожді в Кремлі поговорювали лише про повернення втрачених Російською імперією "своїх ісконних" територій. Думка людей, які на цих територіях жили споконвіків, нікого в Європі не цікавила...
  Для вирішення задач по розробці нових артсистем в Чернігові був заснований Державний Арсенал - дослідний центр, наукове і виробниче об"єднання Управління озброєнь Збройних Сил України.
  В Україні теж провели досліди з снарядами з готовими виступами і визнали цей напрям перспективним для розвитку польової артилерії. Для початку виготовили батарею з восьми дослідних семидюймових - 178 міліметрів - далекобійних гармат на залізничних транспортерах. Принципових недоліків не знайшли і було прийняте рішення продовжити роботи в цьому напрямку. Перед конструкторами нової артилерійської системи постали чисто технічні задачі, які можна і потрібно було вирішити. І перше рішення було очевидним: звести участь людини в обслуговуванні нової артсистеми до мінімуму. Так з"явилася механізована боєукладка і механізм заряджання, вони вивели з обслуги заряджаючого: снаряд в ствол подавав механізм, який виключав його заклинювання внаслідок не потрапляння виступів снаряда в нарізи ствола. Потім ввели балістичний обчислювач і автоматичне введення установок стрільби. І в результаті обслуговували нову гармату всього три людини: командир, навідник і оператор механізму заряджання.
  Таким чином задача по створенню нового ствола і нового снаряда для майбутніх артилерійських систем була вирішена. Але вирішена частково, тільки в принципі дії. Спроби сконструювати нові артсистеми на основі традиційних схем зазнали невдачі - зразки виходили важкими, складними у виготовленні і експлуатації, ненадійним у використанні. Потрібно було розробляти нові схеми і на цій основі створювати нові конструкції. Існуючі типи вузлів і агрегатів традиційних артилерійських гармат для нових артсистем не годилися. Потрібно було заново створювати лафети і їхні вузли: противідкатні пристрої, верхній і нижній станки, механізми заряджання, потрібні були нові прицільні пристрої, нова ходова частина і т.д.
  Але артилерійська гармата, якою б досконалою вона не була, сама по собі не знищує противника. Противника знищує снаряд, який вистрелює гармата. Крім традиційних, осколкових та фугасних снарядів, призначених для ураження живої сили і руйнування оборонних та інших споруд, були розроблені нові снаряди: димові, освітлювальні, касетні. Касетні споряджалися осколковими та протитанковими суббоєприпасами і були призначені для знищення площадних цілей, насамперед броньованих машин і піхоти. Новий, розроблений чернігівським Арсеналом, 155-міліметровий касетний снаряд для ураження бронетехніки споряджався тридцятьма осколково-кумулятивними боєприпасами, для ураження розташованої відкрито інфантерії він міг нести шістдесят чотири бойових осколкових елемента. Дослідні стрільби довели, що застосування таких снарядів значно зменшує кількість боєприпасів, потрібних для знищення однієї цілі, наприклад, артилерійської батареї, яка знаходиться на обладнаній вогневій позиції.
  Після всіх наукових і дослідних робіт в області польової артилерії пріоритетним напрямом розвитку було визнано створення гаубичних систем, основним був прийнятий калібр 155 міліметрів, на відміну від традиційного шестидюймового - 152 міліметра. Такий перехід пояснювався можливістю використати досягнення французів в царині далекобійних гармат. Ще в кінці двадцятих років Українська армія закупила два дивізіони - 24 одиниці - найкращих гармат Світової війни GPF калібром 155 міліметрів. В 20-і і на початку 30-их років українські артилерійські конструктори, інженери і технологи намагалися вдосконалити і модернізувати цю систему. Був розроблений новий лафет з розсувними станинами, з чотирма пневматичними спареними колесами, що розташовувалися попереду. В цілому нова гармата базувалася на розробках французьких конструкторів і всі поліпшення вносилися в уже існуючу 155-міліметрову гармату GPF. Довжину ствола збільшили до п"ятдесяти двох калібрів. На вогневій позиції колеса піднімалися, а лафет опускався на піддон. Дослідні стрільби довели високу точність стрільби і стійкість нової гармати. В кінці тридцятих років був розроблений важкий артилерійський тягач для цієї гармати, а в сорок другому прийнята на озброєння важка 155-мм самохідна установка для артилерійських полків механізованих військ.
  Однак основу української артилерії на 1938 рік складали знамениті російські тридюймівки, ветерани великої війни. Більшість артилерійських полків територіальних дивізій була озброєна саме такими гарматами. Їх налічувалося в військах і на складах близько двох тисяч одиниць. Судетська 1938 року криза виявила необхідність переозброєння територіальних військ новими артсистемами. На той момент в складі ТАОУ налічувалося 25 дивізій, кожен полк дивізії мав свій артилерійський дивізіон з 24 трьохдюймових гармат. Планувалося в майбутньому ввести до складу дивізії полк 105-мм гаубиць, але політична ситуація в Європі пришвидшила хід подій. Раптом виявилося, що швидко озброїти "територіалів" гаубичною артилерією неможливо. Розроблені на базі чеських і німецьких артсистем 105-міліметрові гаубиці були дорогими, низькотехнологічними. Головне ж полягало в тому, що гаубиці цього калібру потребували снарядів, які в порівнянні з боєприпасами тридюймівок були значно дорожчими. Звичайно, в разі війни з цим ніхто б не рахувався, але війни ще, на щастя, не було і гроші потрібно було рахувати. Тому після пошуків було ухвалено рішення закупити в Великій Британії щойно розроблену і прийняту на озброєння 25-фунтову (87,6 мм) гармату-гаубицю. Такий калібр робив можливим модернізацію старих тридюймівок, мав відносно дешевий боєприпас, давав можливість більш гнучкого його застосування внаслідок "напівунітарності" пострілу. До кінця 1941 року перестволили всі наявні - 1422 одиниці - 76-мм польові гармати, модернізували лафет, артилерійський хід замінили на автомобільні пневматики. Тоді ж випустили першу серію нових гармат-гаубиць по кресленням отриманим від британців. До кінця року підприємства ВАТ "Південноукраїнські механічні заводи" випустили близько двох тисяч цих гармат-гаубиць. Спроби поліпшити цю артсистему зробили відразу ж після початку серійного виробництва. Вже в грудні сорок першого року випробували три станинний лафет - він дозволяв вести круговий обстріл, що було вкрай цінним для протитанкової оборони. Довжина ствола збільшилася до 42 калібрів - в оригіналу ствол мав довжину 31 калібр, внаслідок дальність стрільби виросла з 12 тисяч до 15 тисяч метрів; було встановлене дульне гальмо.
  Однак основною ударною силою Сухопутних Військ ЗСУ були танкові та механізовані бригади. Вони потребували більш потужної артилерії. І в тридцять дев"ятому році були розроблені та прийняті на озброєння Української армії легкі гаубиці калібром 105 і 155 міліметрів для піхотних і мотопіхотних полків механізованих і танкових бригад і дивізій (на відміну від традиційного для російської армії калібру 122 міліметра), гармати-гаубиці калібром 155 міліметрів для корпусної і армійської артилерії. Для далекобійної артилерії РГК розробили артилерійські установки на залізничних транспортерах.
  Для танкових і мотопіхотних полків розробляли самохідну артилерію на базі буксированих артилерійських систем. Тим більше, що навчання виявили неможливість застосування артсистем на механічній тязі - коні, як тяглова сила, відійшли в минуле для українських артилеристів ще на початку тридцятих років, - на головних стратегічних напрямках війни: Харківському і Донецькому. Необхідним став перехід на самохідні установки, оскільки буксировані артсистеми мали низьку мобільність і не мали броньового захисту, а значить, приречені на швидке знищення штурмовою авіацією...
  ...Давним давно мудрий китаєць на ймення Сунь-Цзи написав у трактаті про війну: "Правило ведення війни полягає в тому, щоб не покладатися на те, що супротивник не прийде, а покладатися на те, з чим я зможу зустріти його; не покладатися на те, що він не нападе, а покладатися на те, що я зроблю його напад неможливим для нього...". Коли якась країна має неспокійного сусіда, лідери якого марять Світовою Революцією, мають необмежені сировинні ресурси, створену з чиєюсь безкорисливою допомогою потужну військову промисловість, здатну виробляти гори озброєння, і без вагань поставлять під рушницю п"яту частину своїх підданих, тоді у цієї країни, якщо вона не хоче потрапити у "союз нерушимий", з"являється важковирішувана проблема - необхідність мати чималу армію. А це дуже обтяжливо для економіки.
  В Україні на сімдесят з лишнім мільйонів жителів кадрова армія налічувала лише двісті п"ятдесят тисяч вояків. Основну ж частину Збройних Сил складали частини, які називалися офіційно "Територіальна Армія Оборони України" чи "територіальні формування", неофіційно ж їх звали "партизани".
  Ви хочете знати, що це таке? Будь ласка!
  Пройдіться вулицями Харкова, Сум, Чернігова. Коли бачите чоловіка віком від двадцяти п"яти до сорока років, спортивної статури, з прямим жорстким поглядом, з владною складкою губ, не сумнівайтеся - перед вами офіцер запасу. Зайдіть ввечері у будь-який шинок, в робітничий клуб чи на танцмайданчик і пошукайте у натовпі спортивного хлопця з накачаними м"язами, зі значком майстра спорту, парашутиста, раліста, планериста, коротко стриженого з прямою осанкою - не майте сумніву, цей парубок унтер-офіцер або рядовий першого класу "територіального війська". В глибинних районах України ймовірність натрапити на такого "партизана" складатиме трохи менше - відсотків так вісімдесят-дев"яносто. І коли думаєте, що "партизан" це такий собі вахлак і тюхтій, то ви, шановний, глибоко помиляєтеся. Справа в тому, що Україна відмовилася від принципу загальної військової повинності, як способу комплектування армії, і служба у війську була справою добровільною. Потрапити до війська можна було тільки після жорсткого, а часом і жорстокого, відбору і лише за власним бажанням. Сповідувався принцип: "не хочеш - не служи...", однак, не сподівайся, голубе, що і тебе, а, головне, твою власність хтось буде захищати. Але коли ти служиш, то отримуєш достойну платню. І кадрові військовики української армії, від рядового третього класу до Головнокомандувача Збройних Сил, отримували дуже велику грошову винагороду за свою службу, нижня межа становила не менше десяти мінімальних зарплат для рядового вояка, який лише пройшов курс молодого бійця і починав свою військову кар"єру. Ті, хто відслужив строкову, переходили, в більшості, до "Територіальної Армії Оборони" і служба ця компенсувалася чималими пільгами. Це було добре, але...
  Але всі військовики були найманими службовцями і обходилися державі у немалу копійчину. Тобто, це була дуже дорога армія, а тому мала за чисельністю. Такий принцип формування армії мав свої переваги. До лав захисників Батьківщини не потрапляла всяка наволоч, яка опиняється у арміях країн, що комплектується на основі загальної військової повинності. В таку армію йшло найсучасніше озброєння, така армія займалася тільки бойовою підготовкою, служити в армії було престижно, нарешті.
  Ось тільки був один дуже суттєвий великий мінус...
  В разі, коли супостат застосує принцип "парового котка", така армія воюватиме дуже недовго. Бо в сучасній війні, панове, все вирішують ресурси. А тому кадрова армія становила всього тільки десяту частину від всіх Збройних Сил України. Дев"ять десятих сухопутного війська складала "Територіальна Армія Оборони України", тобто, "партизани". Кожен "партизан" зберігав дома особисту зброю і польове обмундирування. Кожен "партизан", який жив у прикордонній смузі, мав у власноруч обладнаній криївці десять боєкомплектів і все необхідне для самостійного ведення бойових дій на протязі десяти діб. Кожен щотижня, в п"ятницю, проходив одноденні збори у складі свого підрозділу, а щомісяця тридобове навчання в складі загону самооборони. Кожен "партизан" у віці до тридцяти п"яти років регулярно через дванадцять місяців призивався на тримісячне навчання у складі бригади або корпусу територіальної оборони, яке закінчувалося чотиритижневими маневрами. І коли ви, панове, вважаєте, що "партизанами" були всякі недоумки, нехлюї та гультіпаки, які не змогли відкрутитися від призову, то ви, любі мої, дуже помиляєтеся. Справа в тому, що стати "партизаном" було ой, як непросто!
  Хоч, звичайно, нічого хитрого тут не було. А було те, що той же мудрий китаєць Сунь-Цзи давним-давно вивів у своєму трактаті "Про війну": "...обдуманість дій розумної людини полягає у тому, що вона обов"язково поєднує вигоду і шкоду. Коли з вигодою сполучають шкоду, зусилля можуть привести до потрібного результату; коли зі шкодою сполучають вигоду, біда може бути усунута. Тому князів підкорюють собі шкодою, змушують служити собі справою, спокушають йти в потрібному напрямку вигодою...". А вигода у тих, хто ставав до лав "партизан", була очевидною. Все полягало, панове, у податковому законодавстві. Кожен українець, який мав рухоме чи нерухоме майно, а, отже, був потенційним кандидатом у "буржуазні елементи" і мав у перспективі перемоги любителів спільного майна животіння у Сибіру, або кулю у потилицю в "чекістському" підвалі - про різників Харківської "чека" в Україні ще не забули! - сплачував високі податки. Але, як це ведеться, була категорія власників, які отримували неслабі пільги. Так-так, ви маєте рацію, це були так звані "партизани"! В прикордонних з СРСР районах пільги для "територіалів" складали дев"яносто, а часом і всі сто, відсотків. В глибинних районах України на кордонах з нормальним демократичними країнами - не менше сімдесяти п"яти. І кожен власник землі, будівель, засобів виробництва - а таких в Україні було дев"ять з десяти - спав і бачив себе оцим самим "партизаном"!
  Тому Гетьман, підписуючи в двадцять другому році Указ про створення "Територіальної Армії Оборони України", сказав, що її бійці знають, що вони захищають, а своє кровне українець захищатиме завзято. І, - додав Павло Петрович, поставивши підпис під Указом, - такий стан речей у державі йому дуже подобається! Тим більше, що з самого початку існували конкуренція і дух суперництва між кадровиками і "територіалами", втім, звичайна річ у всіх арміях світу...
  ...До війни потрібно готуватися і готуватися потрібно довго. Готуватися потрібно так, щоб ворог нічого не запідозрив, або, принаймі, нічого не розумів якийсь час, достатній для того, щоб противник, усвідомивши, врешті-решт, що відбувається, не встигав підготуватися сам. І СРСР готувався, готувався так, як ніхто раніше. Тільки ж це не пройшло мимо очей і вух української військової і політичної розвідки. І через дуже короткий час на стіл Гетьману України Павлу Скоропадському ліг приблизний оперативний план радянського наступу - тим більше, що варіантів у "червоних маршàлів" було не так вже й багато.
  Для проведення наступальної операції стратегічного масштабу потрібно скласти план цієї операції. І чим більший просторовий розмах наступу, тим план стає все більш складнішим і важко виконуваним. А планування військових операцій є найбільш важким плануванням з усіх видів планувань. Потрібно узгодити дії багатомільйонних людських мас, відпрацювати взаємодію різнорідних частин цих мас, їхніх елементів. Потрібно спланувати забезпечення військ матеріальними засобами ведення війни - від боєприпасів і палива до кальсон і онуч. І так, щоб авіаційний полк не отримав підкови і збрую, а танковий батальйон - овес з сіном. Потрібно спланувати переміщення частин і з"єднань і їхнє розташування в нових районах. Потрібно... потрібно... потрібно... І всі ці "потрібно" включають в себе десятки і сотні інших "потрібно"...
  Робітничо-Селянська Червона Армія досвід такого планування мала. Численні навчання: Великі Білоруські маневри в 1936 році, Московські навчання в 1935 і 1937 роках, менші за масштабом навчання і маневри в Азіатській частині СРСР дали досвід такого планування на, фактично, континентальному, рівні.
  Отже, план війни комуністичної імперії, яка вже набрала силу завдяки безкорисливій допомозі демократичних країн Заходу, проти незалежної України рано чи пізно буде створено. Яким він буде?
  Весь театр майбутніх воєнних дій можна розділити на три оперативно-стратегічні напрямки і два оперативних: Білоруський (Поліські болота) оперативно-стратегічний напрямок, Чернігівський (Північний) ОСН , Харківський (Східний) ОСН, Кримський ОН і Азово-Донецький ОН.
  Головним буде визнано Харківський оперативно-стратегічний напрямок. Тут, внаслідок танкодоступної місцевості будуть зосереджені найбільші зусилля РСЧА, її кращі рухомі з"єднання на цьому напрямку можуть наступати на широкому фронті. Від Грайворона до Кременчука всього двісті двадцять кілометрів - десять мотогодин ходу. А від Кременчука можна повернути на південь і без зупинки - природних перешкод тут немає, правий фланг ударного угрупування буде прикритий широкою водною перепоною, Дніпром, і тут є розвинута мережа комунікацій, - вийти за двадцять ходових годин до Маріуполя на з"єднання з арміями, які наступатимуть від Ростова вздовж північного узбережжя Азовського моря.
  І тоді більша - і краща - частина української важкої промисловості опиниться в руках любителів спільного майна. А без оборонних підприємств Лівобережжя: без двигунів, танків і літаків Харкова, без метала і вугілля Донбасу, без автомобілів і броньового прокату Дніпропетровська (колишнього Катеринослава), без алюмінію і моторів Запоріжжя (колишнього Олександрівська), без броні Маріуполя довго українська армія не протримається. Допоміжний удар армій з півночі завершить розгром українських військ на Лівобережжі і приведе до втрати столиці України. Після цього захоплення Таврії та Кримського півострова не становитиме великої проблеми, а разом з Кримом Україна втратить основні військово-морські бази на Чорному морі і свій флот. Морська ж авіація відродженого Радянського Чорноморського флоту не дасть окремим кораблям втекти в Одесу чи за Протоки на українські бази в Середземному морі.
  Другий по могутності удар буде нанесено в Білорусії через Поліські болота. Навіть коли він завершиться невдачею, дії радянської дальньої авіації паралізують роботу оборонних підприємств на правобережжі Дніпра: Волинського, Галицького, Подільського та Причорноморського промислових районів.
  В українському Генеральному Штабі це стало зрозумілим після проведення РСЧА в тридцять п"ятому році широкомасштабних Московських маневрів, де було відпрацьовані ключові елементи "глибокої операції". Випущений в СРСР фільм під промовистою назвою "Битва за Бєлгород" був закуплений українськими кінопрокатними компаніями і викликав справжній переляк в Народних Зборах - українському парламенті. Натяк східного сусіда був промовистим і народні обранці враз стурбувалися перспективою близької війни з СРСР, а отже, можливістю скінчити свої дні на великих будовах комунізму десь у Сибіру, Казахстану або на Півночі за Полярним кругом, і стали вимагати від військовиків вжити дієвих заходів у відповідь на цю загрозу і, найперше, збудувати укріплення в північному та східному прикордонні.
  Так виникло таке поняття, як "лінія Скоропадського", хоч Павло Петрович був категорично проти будівництва нової Великої Китайської стіни. Однак в тридцять восьмому році велике оборонне будівництво почалося і припинити його, як цілком безглузде закопування грошей в землю, вдалося тільки в другій половині сорокового року. А взамін непробивному щиту фортець, фортів і укріплених районів була прийнята концепція дальнього вогневого ураження противника. Тобто, захист покладався не на непробивний щит, а на довгий спис, який не допустить противника на відстань удару. Щитом повинен був стати меч.
  Основна ставка робилася на артилерію. Це універсальний вид озброєнь. Артилерія використовується вже кілька століть. Для Наполеона вона була вирішальним засобом ведення війни. Артилерія в готовності до дії двадцять чотири години на добу, на будь-якій місцевості, при будь-які погоді. Вона мобільна і гнучка. Вся суть артилерії в її вогневій могутності. В кровопролитних битвах Великої війни левова частка втрат противника припадала на долю артилерії. На полях битв тієї війни втрати наземних сил від гарматного вогню досягали вісімдесяти і більше відсотків. І в майбутній війні ця доля виросте ще більше.
  Одним з аспектів застосування артилерії є сама по собі її жахаюча могутність. Під час Світової війни найгіршим було те, що нікуди не можна було сховатися від вогню артилерії. Від кулеметного вогню рятували траншеї, від снайперів ховалися в окопах, але нікуди не можна було сховатися від снарядів.
  Битва при Камбре відома масовим використанням танків. Але не менш революційним було і застосуванням артилерії британцями. Повітряна розвідка ворожих позицій, зосередження ста і більше стволів великих калібрів на один кілометр фронту дали неймовірний результат: дев"ять десятих німецьких батарей було знищено в ході артпідготовки і це визначило успіх атаки британців. Масове застосування артилерії - це основний, вирішальний фактор на полі бою. Не літаки, не танки, не піхота - саме артилерія. Артилерія не тільки убиває солдатів противника, вона руйнує їхній дух. Не потрібно бути вбитим чи пораненим. Досить тільки потрапити під масований обстріл, щоб бойова ефективність військ була підірвана. На бойовищах Світової війни саме психологічний вплив дії артилерії вирішальним чином впливав на здатність воювати. Той факт, що обстріл може початися несподівано, без попередження, неймовірно впливав на бойовий дух. Потім це назвали "психологічною контузією". І цим все сказано про значення артилерії.
  В кожній війні, в кожній битві командири зобов"язані правильно вибирати зброю, яка необхідна для знищення противника. За двадцять післявоєнних років українською промисловістю був накопичений величезний досвід, створена матеріальна база і у військовиків була повна можливість замовити і отримати саме ту зброю, яка дійсно потрібна і буде максимально відповідати бойовим реаліям. Розроблені, випробувані і доведені до певної досконалості артилерійські та ракетні залпові системи були прийняті на озброєння і почалася їхня масова поставка у війська. За три тільки роки - з 1939 по 1941 - нові артилерійські заводи Львова, Вінниці, Новокраматорська і Києва поставили дванадцять тисяч артилерійських гармат калібром від 87,6 до 406 міліметрів і укомплектували ракетною технікою двадцять п"ять бригад РСЗВ.
  Розвиток військового мистецтва в тридцятих роках двадцятого століття характеризувався значним збільшенням ролі і місця вогневого ураження противника в досягненні цілей операції. Це було зумовлене створенням нових технічних засобів збройної боротьби - танків, авіації, ракетної артилерії - і вдосконаленням традиційної зброї, в першу чергу, артилерії ствольної. Було очевидним, що в бойових діях технічно оснащених армій чисто арифметична перевага однієї з сторін, навіть дуже значна, вже не створює вирішальних передумов для розгрому противника, коли той володіє бойовим потенціалом, який забезпечує завоювання і утримання вогневої переваги. Цей бойовий потенціал визначається кількісно-якісним станом сил і засобів, перш за все дальнього вогневого ураження, якими є далекобійна артилерія, РСЗВ та штурмова авіація. При цьому якість має перевагу над кількістю в силу того, що задачі вогневого ураження можуть бути виконані з більшою ефективністю меншим числом засобів ураження, ніж це було раніше. Таким чином тенденція до ведення бойових дій з меншими людськими втратами зі свого боку, прийнята в цивілізованих країнах, визначала зростання ролі вогневого ураження противника, перетворюючи його у вирішальний фактор, від якого буде залежати результат операції. Такий висновок - об"єктивна реальність, зумовлена появою нових засобів і способів збройної боротьби. Досліди і досвід останніх конфліктів в Іспанії, Абіссінії, Китаї, Монголії підтвердили, що загальновійськові угрупування не зможуть виконувати бойові задачі, коли для цього не створені сприятливі умови: необхідне співвідношення сил і засобів сторін, надійне ураження вогневих засобів противника, порушення управління військами, дезорганізація і придушення систем розвідки, підрив морально-психологічного стану військ противника. І тут особливу роль має система вогневого ураження противника, яка складається із взаємозв"язаних частин: власне вогневих засобів, розвідки, управління, бойового і технічного забезпечення. Ключовим елементом тут є система управління, яка об"єднує всі інші частини в одне ціле. Тим більше, що ріст динамізму бойових дій збільшує дефіцит часу, ускладнює ситуацію управління в визначальній його частині - бойовому плануванні, спрямованому на узгоджене використання різноманітних сил і реалізацію бойового потенціалу застосованої зброї. Слова Суворова, що воюють "не числом, а уміння" не втратили свого значення з плином часу. Вигідне співвідношення сил є лише передумовою для досягнення успіху у бою. Перемога досягається не стільки за рахунок нарощування сил, як ретельною підготовкою і умілим веденням бойових дій, тобто, завдяки мистецтву воєначальника. Талант воєначальника виявляється не тільки у правильному виборі напряму зосередження основних зусиль, способів та послідовності розгрому противника, але й у визначенні центрів оперативної (бойової) стійкості його угрупування, ураження яких може привести до рішучої зміни сил сторін...
  Отже, ймовірний план війни СРСР проти України був зрозумілий українським генералам.
  Таким чином українське командування буде прагнути не допустити прорив радянських військ на дільницях Глухів-Суми і Суми-Харків, вимотати і знекровити наступаючі з району Бєлгорода-Рильська радянські армії. Задача для наступаючих полегшувалася, а для тих, що оборонялися, відповідно, ускладнювалася тим, що двомільйонний Харків - місто, де було зосереджено більш, ніж чверть всієї оборонної промисловості України, знаходився всього за двадцять п"ять кілометрів від кордону - на відстані артилерійського пострілу і захистити його традиційними засобами було неможливо. Звичайно, тут потрібно буде тримати жорстку оборону, спираючись на укріплення Харківського УРу, не дати противнику перетнути державний кордон і заглибитися на українську територію. Але навіть суціль забудувавши проміжок між державним кордоном і містом дотами укріплених районів неможливо буде запобігти руйнуванню заводів та житлових кварталів - радянська важка артилерія перемеле Харків на купу каміння. Тому ставку в обороні робили на далекобійні артилерійські і ракетні системи і організували суцільне вогневе ураження вздовж кордону на глибину п"ятдесяти-сімдесяти кілометрів вглиб радянської території, використовуючи в першу чергу РСЗВ "Торнадо" і "Тайфун", а також далекобійну залізничну і самохідну артилерію. І, звичайно, штурмову та бомбардувальну авіацію. Дослідні навчання показали, що в такому разі наступаючі з"єднання піхоти будуть втрачати до трьох чвертей свого складу на підході до передової ще до першого зіткнення з українськими військами. А танки будуть знищуватися масованим артвогнем ще до появи на полі бою. Досвід минулих Світової і локальних воєн, численних навчань свідчив, що найбільш сприятливі умови для нанесення вогневого ураження наступаючим створюються при виході їх з районів розташування, коли захисні властивості місцевості значно знижуються і війська стають доступні для засобів артилерійської: повітряної, наземної, технічної розвідки. Головне, щоб артилерійська розвідка не ловила ґав. А вважати артилерійських розвідників тюхтіями і неуками не було ніяких підстав: артилерійські батареї та дивізіони і підрозділи артилерійської розвідки бригад були максимально насичені різноманітною оптичною, фото і звуковою технікою і забезпечені радіо і телефонним зв"язком. Кожна артилерійська бригада - ствольна чи ракетна - мала у своєму складі авіаційну ланку легких літаків або легких двомісних гелікоптерів Ігоря Сікорського, які надходили у війська останнім часом.
  А що втрати у наступаючої сторони будуть неприйнятними, видно було з можливостей середньої РСЗВ типу "Тайфун". Калібр ракети - 220 міліметрів. Бойова машина має шістнадцять направляючих. Дальність стрільби - 35 кілометрів. Вага бойової частини ракети - 96-100 кілограмів в залежності від типу спорядження: моноблочна чи касетна. Площа ураження касетними суббоєприпасами одним залпом - сорок три гектари. Касетна БЧ ракети містить від 26 (протитанкових, вагою дев"ятсот п"ятдесят грамів) до 104 (осколкових, вагою триста грамів) суббоєприпасів. Це означає, що на дану дільницю падає тисяча шістсот шістдесят чотири осколкових боєприпаси з радіусом суцільного ураження до п"яти-семи метрів. (37-39 штук на гектар.) Дивізіон, 24 машини, при подвійному перекритті - в одну точку націлюються дві машини, а, значить, щільність осколків подвоюється - накриває одним залпом площу в п"ятсот з лишнім гектарів. Тобто, в квадраті 2,2 км на 2,2 км навряд чи залишиться хтось живим.
  Основними достоїнствами систем ракетної артилерії є її висока вогнева продуктивність. За 20-40 секунд підрозділ РСЗВ може випустити по ворогу сотні потужних снарядів. Раптовість вогневого нальоту, комбіноване ураження противника осколками, ударною хвилею і вогнем від вибухів та пожеж чинять величезний моральний і психологічний вплив на ворожих солдатів, які потрапляють під такий обстріл. Залповий вогонь ракетних систем дозволяє надійно уражати навіть розосереджену на великій площі ціль, наприклад, війська які висуваються в вихідні райони в передбойових розосереджених порядках. Крім осколково-запалюваної дії бойових частин ракет, є ще одна характерна особливість залпового вогню ракетної артилерії. Вона заключається в тому, що імпульси вибухових хвиль від фугасних бойових частин ракет, які вибухають практично одночасно і на обмеженій площі, накладаються, і сумарна дія ударної хвилі значно посилюється. Навіть коли хтось і вціліє, потрапивши під такий обстріл, до бою він вже буде непридатним.
  Крім ракетних залпових установок українська армія насичувалася і таким новим видом зброї, як самохідні артилерійські установки. Поєднання артилерійської гармати, двигуна і броньованого корпусу, який захищає обслугу від куль та осколків снарядів, дозволив досягти якісно нового рівня артилерії. Значно зросла мобільність артилерійських систем і це на порядок збільшило захищеність і невразливість артилерії, як основного виду збройних сил, що наносить ворогові найбільші втрати. Це відразу перевело артилерію у якісно новий вид озброєння. Нова техніка змінила і тактику застосування артилерійських систем. По своїй ефективності підрозділи САУ були на порядок вищими, ніж аналогічні підрозділи, але артилерії нам механічній тязі. Тепер потужність артилерійського вогню несподівано поєдналася з можливістю швидкого маневру, хоч цього, звичайно, ніхто не ставив, як мету, створюючи самохідну артилерію.
  За результатами дослідних навчань було зроблено висновок, що самохідна артилерія повинна становити не менше половини артилерійського парка піхотних з"єднань і сто відсотків у рухомих з"єднаннях. Тому, що у сучасній війні боротьба йде не за хвилини, а за секунди. А мобільні артилерійські установки можуть знаходитися на вогневій позиції не більше, ніж потрібно для виконання вогневої задачі. І чим менший час витрачається на кожну задачу, тим більш ефективним є вогонь артилерії.
  Мобільність артилерії означала, що можливий зовсім інший принцип використання гармат і гаубиць, а саме: "прийшов, постріляв і негайно вшився з вогневої позиції". Незначний час перебування артилерії серйозно утруднив її ураження ворожим вогнем, бо зробив нереальним завчасне визначення місцеположення вогневих позицій самохідних установок і підрозділів САУ.. А оскільки виявлення артустановок найбільш ймовірне під час ведення вогню, це пред"являє виключно високі вимоги до швидкодії всіх елементів контрбатарейної боротьби - засобів розвідки, зв"язку, управління і ураження. Особливо важливим ту був зв"язок. Результати досліджень показали, що успішне ведення контрбатарейної боротьби можливе тільки в тому випадку, коли час від виявлення цілі до відкриття по ній вогню не буде перевищувати однієї хвилини, коли командири частин будуть проявляти широку ініціативу при прийнятті рішення на ураження цілей, що для РСЧА після лавиноподібного зростання її чисельності було нереальним.
  Можна було з упевненістю говорити, що вогневий поєдинок з радянською артилерією українські гармаші виграли ще до початку бойових дій.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"