Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Йшов четвертий день війни-2 Дуель з тінню

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Вересень 1942 року. Напад Радянського Союзу на Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського. Засідки на дорогах.

  Дуель з тінню
  Повідомлення про те, що на радянському боці кордону відбувається щось незвичайне, почали надходити ще в останній декаді квітня. Самі по собі вони не несли нічого тривожного, але зібрані докупи викликали занепокоєння. Бо роздумуючи над тим, що означають і чим закінчаться розпочаті радянською стороною заходи, і сам Якубович, і його колеги, неодмінно приходили до висновку, що нічого доброго для України і Білоруського краю в діях сусіди поки не проглядається. Хоч про найгірше не хотілося думати.
  Але коли на тому боці посилюється антиукраїнська пропаганда; коли без перерви в кінотеатрах і робітничих клубах крутять фільми, на зразок "Першого удару" чи "Ескадрильї номер п"ять" про напад на мирних радянських людей підступних українських буржуазних націоналістів і про рішучу відсіч усім ворожим зазіханням і потужний удар у відповідь непереможної Червоної Армії; коли прокладаються нові і приводяться до належного стану старі ґрунтові дороги, які ведуть до кордону; коли мости, що роками гнили на забутих лісових дорогах, спішно ремонтуються; коли на залізничних станціях розширюються розвантажувальні майданчики, подовжуються платформи і збільшується кількість запасних колій; коли прибувають і розміщуються в лісах нові військові частини, а в прикордонних селах шинки переповнені веселими і п"яними піхотинцями, артилеристами, танкістами і саперами; коли по той бік кордону день і ніч гудуть мотори танків, артилерійських тягачів і вантажівок; коли всі роз"їзди і запасні колії прикордонних станцій забиті ешелонами з воєнною технікою, боєприпасами, пальним та продовольством; який ще можна зробити висновок про ймовірні наміри радянського керівництва відносно свого південного сусіди?
  В червні прийшло небувале розпорядження: резервісти інженерних підрозділів частин, які проходили щорічно тримісячні збори на Тучинському полігоні, і в кінці червня мали розійтися по домівках, залишалися в строю. Піхотинці і танкісти свою бойову техніку поставили на зберігання на технічних базах за місцем проживання, фактично - "за городами", і розійшлися по домівках, в готовності на протязі якоїсь години завантажити в танки та бронетранспортери акумуляторні батареї і вийти в райони зосередження.
  Хоч Поліські болота самі по собі добрий щит і надійно прикривають Україну з півночі від усяких несподіванок з боку комуністичної імперії, але без відповідної інженерної підготовки навіть такого ТВД , без військ, самі собою захистити з цього напрямку країну не зможуть. Для цього потрібно готувати оборону: рити протитанкові рови, встановлювати напалмові фугаси і мінні поля, копати траншеї і окопи, споруджувати бліндажі, дзоти і доти, готувати протитанкові рубежі і засади, садити в глуху оборону війська.
  За планом такі рубежі проходили по південному краю боліт, а самі Поліські болота ставали таким собі передпіллям, де мали діяти рухомі загони прикриття, диверсанти і місцева самооборона. Особлива роль відводилася прикордонному Мозиру, його підземеллям. В місті була замінована кожна будівля. А для інженерних підрозділів танкових і мотопіхотних батальйонів та бригад кадрового війська та з"єднань територіальної оборони настали часи напруженої роботи. Все літо по лісах вони встановлювали міни разом з мінерами місцевих загонів самооборони, одним з яких і був, зокрема, загін Олександра Якубовича. І подібне відбувалося по всій лінії кордону з Радянським Союзом від Бресту до узбережжя Азовського моря. Звичайно, з дотриманням всіх запобіжних заходів по збереженню військової таємниці. Без сумніву, по той бік кордону щось бачили, але там відбувалося таке, що на дії української сторони вже не звертали уваги.
  Кінець серпня приніс визначеність у цій лавині загрозливо-незрозумілих подій.
  Коли ворог сильний і наступає, нехай наразиться на оборону, на стіну. І пробиває цю стіну лобом. Нехай ворожі дивізії рвуться вперед по непрохідним мінним полям. Нехай його піхота гине під снарядами та кулеметним вогнем. Нехай, вражина, обламає зуби на загородженнях і зійде кров"ю на них!
  І застрягти на цих рубежах радянським військам доведеться надовго. А тим часом в глибині країни будуть сформовані нові з"єднання, які підуть в наступ, коли ворог надірветься, намагаючись прорвати таку оборону. Оборонні операції перших днів війни заздалегідь відпрацьовувалося на численних навчаннях та маневрах, а тепер це належало підтвердити на практиці. Бо тільки практика є мірилом істинності.
  А щоб супостату життя медом не здавалося, загони самооборони не дозволять ворогу накопити достатньо сили для прориву рубежів. Для цього ще в мирний час були обладнані спеціальні позиції вздовж автомагістралей. Суцільні мінні поля не дадуть противнику можливості звернути на путівці і лісові дороги. Нехай рухаються тільки у визначених коридорах, під постійною загрозою ударів загонів і груп диверсантів. А кулеметники і снайпери в обладнаних за мирного часу укриттях, озброєні потужною далекобійною зброєю не дозволять ворожим саперам знешкодити міни...
  ***
  Теорія глибокої операції передбачала навальний нестримний рух механізованих частин в глибину ворожої країни, яку в короткий час потрібно перетворити на нову сестру в братній сім"ї радянських республік. А задача тих, хто не хоче йти під владу комуністів, в їхнє нове кріпосне право, хто обороняється від більшовицьких загарбників, перетворити цей рух у вкрай невигідні для нападаючого затяжні бої за кожен рубіж, за кожну траншею і окоп, за кожну вогневу точку.
  Війна прив"язана до доріг. Так було у всі часи. І римські легіони, і тумени Чингізхана не могли обійтися без доріг, нічого не змінилося й у двадцятому столітті. Більш того, залежність сучасних армій від матеріально-технічного забезпечення (боєприпаси, паливо, продовольство, евакуація поранених і т.д.) ще більше підвищили значення транспортних комунікацій при плануванні і проведенні операцій.
  Танки пройдуть скрізь, вони не для парадів створені. А там, де не пройдуть танки, пройде піхота. І не зупинить піхотинця ні ліс, ні болото, ні заполярна тундра. Це зуби дракона. Але в нього є ще й хвіст. От і тягнеться слідом за танковими та мотопіхотними колонами довгий хвіст підрозділів, які забезпечують і обслуговують зуби багатоголового чудовиська, без яких бойові частини існувати не можуть. А вони можуть рухатися тільки по дорогам. І важкі артсистеми по бездоріжжю не потягнеш.
  В Поліссі багато боліт і мало доріг. Передові частини "червоних" потребували пального, продовольства, поповнення. Заслони стримували наступаючих, перекриваючи магістралі, але тільки на короткий час, поки не буде підготовлена оборона на зручних рубежах. Радянські танки і мотопіхота мали ось-ось вийти до цих основних рубежів оборони. Прорвати їх без потужної артилерії, без тисяч тонн боєприпасів неможливо. А доставити ці вантажі можна тільки по нечисленних дорогах.
  Навіть не досить досвідчена у військовій справі людина, глянувши на топографічну карту Полісся, розуміє, що звичайна піхота, яка пересувається ніжками, так само, як і римські легіони, дійде від прикордонного Мозиря, столиці Білоруського автономного краю, до Коростеня - вузла залізничних і шосейних доріг, - за якісь два денних переходи. Однак перший ешелон радянських військ складався з танкових і мотострілецьких частин, а коли зважити, що від Мозиря до Коростеня вздовж залізниці прокладено автомагістраль у вісім смуг, і радянські танкові бригади мають на озброєнні швидкохідні танки БТ, які по такій дорозі можуть йти зі швидкістю в п"ятдесят-сімдесят кілометрів на годину, то прорватися до Овруча і Коростеня "червоні" зможуть ще до полудня першого дня війни. Тим більше, що аналіз співвідношення сил української армії та радянських військ був зовсім не на користь УНА .
  Три піхотні територіальні дивізії - всі українські війська, дислоковані у Поліссі, - проти чотирьох ударних армій Білоруського фронту встояти не можуть. Це було ясно навіть дилетанту у військовій справі. Кожна радянська армія мала у своєму складі танковий корпус з шістьма сотнями танків, більше тисячі гармат і мінометів, моторизовану піхоту, авіаційну дивізію з трьома сотнями літаків. А армія, яка наносила головний удар на Коростень ще й була посилена кавалерійським корпусом, пристосованим для дій у саме такій болотистій місцевості. Що можуть протиставити всій цій потузі українські війська? Кожна радянська армія крім власної артилерії, мала сім-вісім артилерійських полків РГК з далекобійним гарматами А-19 та гаубицями МЛ-20 проти одного артилерійського гаубичного полку територіальної дивізії - біблейська притча про Голіафа і Давида на сучасний лад. Чи довго протримаються територіальні частини проти таких кадрових з"єднань Червоної армії? Проти трьох танкових корпусів РСЧА в Поліссі українські генерали могли виставити дислоковану у Коростені українська механізована бригада, яка мала у своєму складі всього-на-всього три танкових батальйони по три десятки машин, та танкову бригаду з Новоград-Волинського, яка мала чотири танкові батальйони. Трохи більше двох сотень танків...
  Стримати броньовані колони Червоної Армії на цьому напрямі при очевидній слабкості українських військ було неможливо. Це було зрозуміло і дилетанту від воєнної науки. Отож питання про якийсь там опір навіть не стояло перед радянським командуванням. Відповідь була очевидна і сумнівів ні у кого не виникало. При такій оснащеності сучасною бойовою технікою та озброєнням РСЧА , ударна армія може стерти з лиця землі якусь територіальну дивізію, укомплектовану резервістами, на протязі двох-трьох годин. В радянських штабах планувався переможний марш по шикарним українським автострадам спочатку до Дніпра та Південного Бугу, а потім аж до самого Чорного моря. А тому офіцери оперативних відділів ударних армій більше брали до уваги важку для наступу і маршу місцевість Полісся, ніж опір українських військ. Радянські командири списали ці війська зі своїх рахунків вже після другої години з початку війни. Вони навіть не могли припустити, що можлива затримка серед поліських боліт.
  Тим більше, що перші години війни перевершили навіть найсміливіші припущення. Українські війська відходили, не приймаючи відкритого бою. Правда, доволі було неприємних сюрпризів, на кшталт висаджених в повітря мостів та суцільно замінованого міста. Та ще окремі підрозділи затятих націоналістів не бажали миритися з неминучим, і діяли із засад, ненадовго - на якусь годину-дві, - стримуючи наступ передових загонів Червоної Армії. Але загалом війська Білоруського фронту найближчу задачу виконали.
  Задачею ж першого дня війни для передових радянських частин був вихід до Коростеня. Вона здавалося цілком реальною, зважаючи на те, що Мозир був зданий без бою. Правда, не вдалося захопити цілими мости через Прип"ять, це було досадно, але не більше. І в самому місті наступаючі частини наразилися на суцільне мінування і засідки снайперів, проте зачисткою відразу зайнялися підрозділи дивізії особливого призначення. Оперативна бригада "дзержинців", виконуючи визвольну місію, першою, слідом за прикордонниками, перейшла українсько-радянський кордон. Слідом за чекістами по понтонному мосту переправилися рухомі частини шостої ударної армії. Не затримуючись у місті, передові загони трьох дивізій першого ешелону армії стрімко рушили на Коростень.
  А з Коростеня можна вдарити в будь-якому напрямі: чи то до Києва спрямувати рухомі з"єднання і з ходу захопити столицю України, чи то до Житомира, де зосереджено значну частину військової промисловості України, чи то на Сарни, назустріч військам четвертої армії, які наносять удар з Пінського напрямку. Тим більше, що прокладені в двадцятих роках автостради дозволяють наступаючим військам рухатися з граничними швидкостями. А з півдня та заходу вдарять назустріч союзні радянським війська.
  Бойові порядки радянських дивізій набрали стійкої форми для наступальних дій. Броньові кулаки їхніх ударних сил природно тяжіли до місцевості, яка була більш прохідною для рухомих з"єднань, де були дороги, по яким можна розвинути оперативний успіх в стратегічний прорив. Залишалося лише забезпечити просування танкових частин до Коростеня, а піхоті закріпити успіх механізованих військ.
  Однак ці прекрасні плани "червоних маршàлів" з другої половини дня полетіли шкереберть. Місцевість Полісся зіграла з ними злий жарт. Чудові бетоновані автостради дозволяли рухатися з найбільшою швидкістю, це так. Але досить було перекрити їх навіть слабкими заслонами, і темп наступу падав до повільного чимчикування піхоти. Два-три танки, батарея протитанкових гармат, два-три взводи піхоти зупиняли танкові полки і мотопіхотні батальйони. І завмирали на бетонці танки та вантажівки з мотострільцями - обійти сили прикриття не було ніякої можливості: узбіччя шикарних автострад були засіяні тисячами мін і радянські війська несли втрати навіть до зустрічі з противником. Мінована смуга у ширину досягала часом кілометра. І все трималося під прицільним вогнем снайперів. Працювати їм було легко: прекрасна оптика і потужна зброя давали змогу вибирати будь-яку ціль і точно стріляти по ній на дальності до тисячі п"ятисот метрів, принаймі на вісімсот-дев"ятсот гвинтівки українських снайперів брали будь-яку ціль. А знищити невидимого снайпера було неможливо: прочесати ліс і підійти близько не давали щільні мінні поля, а надійне укриття захищало снайпера від осколків і куль під час обстрілу з боку блокованої колони.
  Тому по Коростенській автостраді в перший день наступу "визволителям" вдалося пройти тільки два десятки кілометрів замість запланованого стрімкого ривка до Овруча і Коростеня. Заслони зустрічали вогнем радянські танки та мотопіхоту через кожні два-три кілометри і доводилося в цих сутичках втрачати час, техніку і війська. А в глибині, це радянські командири добре розуміли, тим часом зводилися оборонні рубежі, формувалися з резервістів частини, які їх займали. Переможного ривка радянських військ аж до самого моря не виходило, усвідомлення цього факту приходило разом з розумінням того, що проривати оборону українців доведеться з великими зусиллями, чималими втратами техніки і немалою кров"ю.
  І другий день наступу не приніс радянським військам бажаного успіху. Прорвати оборону ворога і вийти на оперативний простір не вдавалось. А восьмого вересня наступаючі війська наразилися на підготовлену оборону під селом Нова Рудня, тут відмобілізована піхотна дивізія окопалася на південному березі невеличкої річечки Словечна. Бої тривали цілий день, українці відбили півдесятка атак танків та мотопіхоти, але успіху "червоним" досягти не вдалося. Особливо ж дошкуляла українська артилерія - виявилося, що дальність українських дивізійних гаубиць і їхній калібр значно перевищували відповідні показники радянської артилерії. Під кінець дня радянське командування остаточно зрозуміло, що без потужної артилерійської підтримки досягти успіху на цьому напрямку буде неможливо. Однак важка артилерія радянських корпусів залишалася все ще на північному боці Прип"яті, а дальності гармат не вистачало для підтримки наступаючих частин. Авіація ж нічим суттєвим допомогти не могла - зенітне прикриття опорних пунктів і районів оборони на цьому рубежі було досить сильним. Втративши кілька ланок штурмовиків І-15 і І-153 від вогню зенітних кулеметів і МЗА , сталінські соколи не дуже прагнули атакувати війська, які зарилися в землю, з малих висот. А під вечір сьомого вересня почала діяти й винищувальна авіація УНА.
  Однак, радянським генералам не можна було відмовити в умінні і наполегливості. Не досягнувши успіху на головній магістралі, вони спробували досягти свого, перенісши напрям головного удару. На схід від Мозира переправилася через Прип"ять мотострілецька дивізія. Напрям її удару спочатку був допоміжним, однак зазнавши невдачі під Новою Руднею, командувач шостої радянської армії спробував добитися перелому, вдаривши в обхід. І вже на другий день війни на цей напрямок перекинули легкотанкову бригаду. Однак справа краще не пішла. Наступати доводилося вздовж шосейної дороги, а праворуч-ліворуч простягалися ті ж самі болота, які сковували маневр рухомих військ. Слабосильні заслони противника легко стримували танки і моторизовану піхоту, вони віддавали кілометри і вигравали час. На третій день наступу танки "червоних" вперлися в оборону зведеного піхотного полку під Красновкою, Вільчею і Новим Миром. З ходу прорвати її не вдалося, обійти опорні пункти було неможливо - по болотам важкій техніці ходу не було. Радянські командири тричі кидали на штурм свої танки і мотострільців. Проте українська піхота встигла відрити окопи і засіла в траншеях, а виколупати її звідти без потужної артилерійської підтримки - задача майже нездійсненна. І, крім того, вже на другий день наступаючі частини почали відчувати нестачу боєприпасів - бойові підрозділи вирвалися далеко вперед, а комунікації "червоних" опинилися під ударами загонів самооборони. Українські снайпери пострілювали з великокаліберних гвинтівок з-за непрохідних мінних полів по транспортним колонам. А звернути з траси не було ніякої змоги - по обидва боки бетонного шосе щільні мінні поля. Спроби подавити снайперів видимих результатів не давали, окрім величезної витрати боєприпасів. Автомобільні колони втратили десятки вантажівок в перший же день війни.
  Вервечки "зісів" і "газиків" йшли на південь нескінченною чередою, вибір цілей для стрільців був широкий. І снайпери не квапилися. Десь в зеленій гущавині чагарників чи дерев блискав спалах пострілу, - звук долітав вже потім, - і чергова вантажівка спалахувала яскравим полум"ям. Це коли куля потрапляла в бензобак або двигун. Тоді вважалося, що водію поталанило, встигав вискочити з охопленої полум"ям кабіни. До речі, водії миттєво відреагували на цю загрозу: тепер дверцята кабін з їхнього боку були відчинені, щоб вискочити без зайвої затримки. Та й снайпери виявили людяність - по водіям майже не стріляли. Гірше було, коли куля - кожна товщиною з палець дорослої людини, потрапляла в ящики з боєприпасами або двохсотлітрову бочку з паливом. Тоді водію рідко вдавалося вискочити цілим та неушкодженим. Броньовики, які супроводжували колони, відкривали шквальний вогонь по хащам. Тільки, як правило, ворожі стрільці робили один постріл, а потім замовкали до чергової колони. Спроби ж евакуювати підбиті машини зривалися скоординованими діями інших снайперів: тепер вони били по ремонтникам, водіям тягачів, по саперам, які пробували знімати міни, встановлені на узбіччях. Під кінець першого дня війни тилові служби наступаючих дивізій та бригад понесли відчутні втрати і довелося кидати підбиті машини напризволяще. Єдиним порятунком стала швидкість. Підбиті машини просто зіштовхували геть з дороги. І узбіччя прикрасилися остовами згорілих і підірваних вантажівок. На деяких дільницях вони прикрашали суцільною траурною облямівкою обочини автомагістралей.
  Все це не могло не позначитися на темпі наступу та на настроях солдатів в передових і особливо в тилових частинах. Повзли чутки і на передовій все частіше прислухалися до частих перестрілок в тилу.
  На другий день війни перед радянськими командирами на повен зріст поставала проблема захисту транспортних артерій. До цього, як показав перший день війни, "визволителі" виявилися мало підготовленими. Але заходів проти непередбаченої загрози вжили негайно, вже з другого дня супровід колон був посилений. Тепер на три-чотири транспортні машини було по одному гарматному бронеавтомобілю БА-6 чи БА-10. Кожну колону супроводжували шість-дев"ять "зісів" із зенітними установками в кузовах. А оскільки прочесати узбіччя доріг, прилеглі чагарники і ліс не було можливості через суцільні мінні поля, на трасу заздалегідь висилалися виносні пости, як правило, бронеавтомобіль з піхотним відділенням. Вони вели попереджувальний вогонь по чагарнику і лісових нетрях з гармат і кулеметів. Вжиті заходи дали результат і втрати вантажівок за два наступні дні відчутно скоротилися.
  Радянське командування з полегшенням зітхнуло. Впевнившись в дієвості вжитих заходів, в радянських штабах зосередили всю увагу на передових частинах. А майор Якубович з задоволенням потирав руки - спрацював його нехитрий розрахунок. Можна було переходити до другої частини плану прикриття.
  Весь перший день війни його загін самооборони діяв разом з армійськими частинами, стримуючи наступ броньованих колон противника. Плани були розроблені заздалегідь, проте в бою єдино вірний план той, який припускає, що всього передбачити не можна. І потрібно бути готовим до будь-якої несподіванки. А що вони будуть, майор Якубович не сумнівався анітрохи. І виявлений за кілька кілометрів від лінії державного кордону передовий аеродром, був першою такою несподіванкою. Рішення начальника прикордонної застави про його знищення майор вважав вірним - літаки злітали і заходили на посадку прямо над базою його загону, яка розташована була на острівцях в нетрях поліських боліт. Небезпека, що "червоні" можуть виявити її з повітря і знищити бомбами була досить велика, і майор без вагань дозволив здійснити диверсійній групі прикордонників рейд на північний берег Прип"яті.
  Результат рейду з лишком покрив витрати, коли так можна говорити про загиблих. Загроза з повітря на деякий час зникла. Але ненадовго. З відходом частин прикриття загін приступав до своєї основної роботи.
  ...Ніч була прохолодною і, як більшість ночей на війні, таємничо-тривожною. В небесній високості, під блідніючими зірками, які дивилися крізь густе плетиво гілок, все йшли і йшли радянські бомбардувальники. На оповиту темрявою землю хвилями накочувався нудний стогнучий гул. З півдня, куди повзли по небу невидимі, важко завантажені літаки, часом доносився тугий, стишений відстанню відзвук вибухів. А на сході, ніби відповідаючи на далекий гуркіт бомбових обвалів, відгукувалась вогнем по "червоних" наша артилерія. Кілька разів десь там, на півдні в районі Вільчі, здіймалася тріскотня кулеметів. І знову тиша...
  На шосе кілька разів мигнули сині смужки світла, які падали з затемнених фар вантажівок, що йшли до фронту чи поверталися назад. Втім, із засади вже добре проглядалося шосе. Коли машини проходили, воно знову ховалося в сірому світанковому вологому покривалі.
  Клімов кахикнув пару разів у рукав, прочищаючи горло. Хоч і проковтнув пігулок, але не дуже полегшало, в горлі дере так само і в голові стоїть тонкий набридливий дзвін. А, можливо, це від вранішньої сирості, вдень, коли сонце почне припікати - початок вересня, які ще холоди? - його хворість минеться?
  Поруч, за кущами, почулося бурмотіння. Віктор взяв карабін, пішов ходом сполучення. За гребенем в пагорб було врізане перекрите бетонними плитами укриття. Зараз в ньому відпочивали бійці групи. Віктор відчинив ляду. В бліндажі було досить шумно, в дальньому кутку на нарах хропів здоровило, чоботи сорок шостого розміру стриміли п"ятами разом, носками вгору, цілком за статутом. Ваня Рябченко навіть спав по стійці "струнко", тільки руки з переплетеними пальцями покоїлися на грудях.
  - ...це вам не полювання у вашому любому заповіднику, де кожен заєць знайомий і особисто симпатичний. Радянські прикордонники не зайці, затямте, вони вовки. - Сергій Поліщук сидів на збитих з жердин нарах, а навколо нього троє молодих хлопців з загону Якубовича. Навчав. - Тому відчувайте себе вовкодавами, коли хочете вижити. А для цього ви озброєні краще за свого ворога...
  - Ваню, не хропи. - Віктор штовхнув Рябченка під бік. - Чуєш, не хропи, "краснопузиків" перелякаєш.
  - М-на, м-на... нехай звикають. - Носки велетенських чобіт ворухнулися і це було єдиним рухом.
  - Командир, це він просто так задумався. - Підморгнув Сергій.
  І знову повернувся до своїх співрозмовників. Поки було тихо і супостат не допікав, він проводив навчання з вояками шерифа. Вони ж бо звикли більше з мисливськими рушницями та гвинтівками поводитися, ніж з штурмовими карабінами.
  - В бою необхідно відкрити вогонь в будь-який момент. Але по закону підлості, набої мають властивість закінчуватися в найскрутнішу хвилину. І ти залишаєшся беззбройним. Це триває всього секунди, але вони можуть коштувати життя, і чим більше цих секунд, тим більша ймовірність втратити життя. Тому необхідно звести час на заміну магазину до мінімуму. Це досягається за рахунок трьох складових: перше, розміщення магазинів так, щоб виключити перехвати і використання другої руки, друге, контроль розходу боєприпасів; третє, швидкість заміни магазину. Як правило, носимо боєзапас в поясних сумках, повні магазини вкладаються подавачами вниз і кулями назад. Контроль досягається спорядженням магазину першими трьома-п"ятьма набоями з трасуючими кулями, а потім споряджаєш звичайними набоями. Як тільки побачив трассер, міняй магазин. У випадку чого, можна ще дати пару черг. Хоча я завжди міняю магазин, коли є така можливість, навіть коли залишається ще половина набоїв. Пустий магазин кладеться в сумку подавачем вгору і кулею назад. Так можна доспорядити його, не виймаючи з сумки, однією рукою. Заміна магазинів проводиться на раз-два-три. Раз - відкрити клапан сумки і захватити магазин за нижню частину, дістати і покласти на магазин в карабіні так, щоб подавач повного магазину був на рівні ствольної коробки або вище. Два - палець тисне на фіксатор, порожній магазин вниз, горловина повного підводиться до приймача і вставляється в нього. Три - пустий магазин кладеться в сумку. Все.
  І він наочно продемонстрував, як це робиться. Дійсно, виходило артистично.
  - Таким чином можна контролювати постійно обидва магазини і не впустити порожній, що може привести до його втрати, пошкодження чи забруднення. Контроль за витратою боєприпасів позбавляє необхідності пересмикувати затвор, набій завжди в патроннику. А це також виграні секунди. - Сергій поклав карабін на коліна і поплескав по ствольній коробці. - І ще майте на увазі, що коліматорний приціл карабіна дає змогу вести вогонь з обома відкритими очима, заплющувати одне око не потрібно. Тому в бою дивіться обома очима і слухайте обома вухами, не хлопайте ними, як слони в Африці. Крім того, карабін М-4 відмінно збалансована зброя, дозволяє вести вогонь більш-менш прицільно навіть однією рукою, друга в цей час вільна. Як це робиться, потім покажу... Раз командир прийшов, значить, скоро почнемо працювати.
  "...слухати і дивитися обома...", "...слони в Африці..." - Сергій вмів привертати увагу слухачів і ті сиділи з відкритими ротами. Клімов тільки хмикнув - він сам учив колись Сергія всім цим премудростям.
  - Ви тут не дуже розслабилися? - Все-таки командирську суворість слід проявити.
  - Встигнемо, командире. Спостерігачі на місцях, ми в хвилинній готовності зайняти бойові позиції. - Здвигнув плечима Сергій Сєдов, командир снайперської пари. - Ми хвіст рубаємо, а поки він дійде...
  Він мав рацію - двоє спостерігачів знаходилися за два кілометри від місця засади і про наближення артилерійської колони противника сповістять вчасно. Крім того, ще троє вели спостереження в дзотах. А хвіст ворожій колоні мали рубати в тому місці, де дорога перетинала невеличкий потічок. Цей ручай тут пірнав у нешироку бетонну руру під полотном і був геть нікудишнім, курка вбрід перейде, але береги його були грузькі і досить широкі. Зруйнувати ту трубу - і ніяка техніка на південний берег не пройде. І не тільки техніка - піхоті також буде непросто форсувати цю незначну, на перший погляд, перепону.
  - Добре. - Згодився Віктор. - Тоді давай прогуляємося. Подихаємо свіжим повітрям, та й, заодно, ще раз прикинемо як нам супостата бити краще...
  Вони пройшли по траншеї в центральний дзот. Тут був встановлений великокаліберний кулемет і з трьох амбразур можна було прострілювати трасу далеко в обидва боки. Праворуч і ліворуч центральну вогневу точку прикривали два такі самі дзоти, тільки в них були встановлені звичайні станкові кулемети. Ці дзоти прикриті були мінними полями і малопомітними перепонами - петлями з тонкого сталевого дроту. Від кожного дзота до шосе ішов підземний хід, він в кінці розгалужувався на п"ять-шість "лисячих нір". Вони дозволяли диверсантам виникати несподівано з-під землі, за лічені хвилини завдавати несподіваного удару і потім зникати для противника невідомо куди...
  ...Командний пункт майора Якубовича розташувався на висотці за півкілометра від шосе. Висотка ця заросла карликовою осиною і нічим не відрізнялася від таких самих висоток та пагорбів, які ніби пунктиром, продовжували собою вигнутий мис лісу і були схожими на гігантський ріг. Зелені купини кучерявилися по всій болотистій заплаві і по цей бік (де таїлася зараз в бліндажах і дзотах засада) дороги, і то той. Сіра стрічка дороги йшла від Наровлі через Грушівку на Вільчу, де врилися в землю піхотні батальйони української армії. Вона по широкій дузі огинала висотку, кілометра за півтора перестрибувала по короткому містку через широкий ручай і вже тяглася далі на південь прямо, без підйомів-спусків, без поворотів, прямо на Народичі і далі на Коростень. На всьому відтинку - від рури з потічком до містка над ручаєм - ще в мирний час в шурфи було закладено достатню кількість вибухівки, щоб висадити в повітря важку техніку, яку противник буде перекидати по цій магістралі. Хитрість була в тому, що виявити заряди було неможливо, а виявивши - знешкодити їх без вибуху. А по болотистим обочинам цього шосе пройти могла б лише піхота, та й то не на колесах., а своїми ніжками.
  Зоряна ніч поволі, з явною неохотою відступала перед світанком. З КСП вже чітко проглядалася дорога. І на ній поки що було пусто. Тільки пройшли дві-три одиночні машини, вантажені ящиками.
  На командно-спостережний пункт вів критий хід сполучення. Якубович разом з підполковником Харченко піднявся по ньому до вершини пагорба на КСП. Тут було досить людно: офіцери загону і батальйону спецпризначення, зв"язківці командирів груп, радист, спостерігачі. На столику встановлені пульти керованих мін. І зараз сапер ще раз перевіряв проходження сигналу по електромережі.
  - Все встигли? - Запитав він свого начальника штабу і обернувся до вузької і довгої амбразури, біля якої встановили стереотрубу, що дивилася лінзами на дорогу і заплаву перед нею.
  Дві бічні амбразури були закриті щитами, потреби в них цього разу не було.
  - Так точно. Система підриву працює нормально.
  Тепер залишалося тільки чекати. Нарешті спостерігачі сповістили про появу інженерної розвідки та бічної охорони. Всі налаштувалися на скору появу противника, але чомусь ніхто не з"являвся на сірій бетонній стрічці шосе. Напруга росла.
  Втім, довго ждати появи колони не довелося. Шосе було пустельним - незвично, ніби в мирний недільний день. На південь, в напрямку до передової котили півдесятка парокінних візків. Майор підкрутив настройку окулярів стереотруби - візники були вже літні дядьки, однак були напоготові, карабіни тримали на колінах і сторожко оглядалися по бокам. Слідом вроздріб, теж до передової, промарширував невеличкий підрозділ піхотинців - маршова рота, очевидно, поповнення для наступаючих частин. Здіймаючи куряву, мимо них на північ, в тил квапилися два санітарні автобуси. Піхотинці були, як на долоні, вдарити б з трьох кулеметів, щоб від них залишилося? Нічого б не залишилося, всі б лягли, до одного. Поталанило вам, "червонопузі", дрібнотою виявилися на даний момент...
  А потім з північного сходу з"явилися два броньовика - гарматний БА-10 і кулеметний БА-20, - та полуторка з піхотним відділенням. Біля містка полуторка зупинилася, червоноармійці дружно сипонули на землю, а броньовики перейшли на протилежний берег ручаю і взяли під приціл ближнє узлісся. Інженерна розвідка, поправив себе майор, а в полуторці зовсім не піхотинці - сапери. Хвилин десять червоноармійці щось намагалися виявити під містком та на обох берегах. Якубович тільки посміхнувся про себе: ну-ну, старайтеся, "визволителі"!
  Знову зазумерила рація. Спостерігачі доповідали, що з боку Наровлі підходять не менше, ніж півсотні артилерійських тракторів з важкими гарматами на крюку, і це ще не кінець колони. Невдовзі їх побачили і з КСП. Однак спочатку пройшли і зайняли позиції на узбіччях виносні пости, кожен мав у своєму складі бронеавтомобіль БА-10, полуторку з зчетвереною установкою "максимів" у кузові та піхотним відділенням на бронетранспортері. Бронетранспортери були новенькі, американські "халф-траки", здавалося, у повітрі навіть свіжою фарбою запахло.
  - "Туман", я - "Яструб-25", - викликав майор циркулярним позивним підрозділи, - увага, підходить колона. Нагадую, вогонь відкривати тільки по моїй команді. Я - "Яструб-25", прийом.
  На учбових заняттях його бійці десятки разів громили колони "умовного противника", вони добре знали, коли і по яким цілям відкривати вогонь, але то було на навчаннях, а зараз на них чекав реальний бій. Для багатьох він був першим, а в першому бою часто нервуєшся. Тому застереження не було зайвим.
  Першою скрипкою зараз був, без сумніву, підривник, Трохим Федорчук. Він розташувався біля амбразури, зайнявши своїми пультами столик. Коли на шосе з"явилися перші трактори з причепленими гаубицями, він рішуче відсунув від стереотруби Якубовича - зараз настав його час. Майор поступився місцем, йому і в бінокль було добре видно всю панораму грядущого бою.
  - Ну, Трохим Петрович, на тебе вся Україна дивиться! Ти вже постарайся. Місце пам"ятаєш?
  - А то! Тридцять метрів за містком. Щасливе місце. - Кивнув підривник. - Та не переймайтеся ви так, товаришу майор, зупиню я цю колону, їй-бо! Тільки б хлопці не почали передчасно стрілянину.
  - Не почнуть. - Перші трактори вже підходили до місточка. - Приготуйся...
  Федорчук поплював на долоні, як перед важкою роботою і потер руки. Ну, з Богом!
  Артилерійська колона вже гуркотіла по бетонному покриттю шосе. В кузові кожного артилерійського трактора С-2 сиділо до десятка гармашів, ще стільки ж обліпило станини гаубиць. Впираючись сошками в кабіну, спрямовував вперед свій ствол ручний кулемет, "дегтярі" були встановлені на кожній другій машині. Кожну гаубицю і кожен трактор густо прикрашало свіжозрубане гілля - маскування від повітряного нападу. Здавалося, що зелені купини раптом захотіли помандрувати і от вервечкою рушили кудись на південь, в теплі краї, як птахи у вирій.
  Вже проминули місток машини з розвідкою та головним дозором, а підривник тільки погладжував пальцем кнопку, вичікуючи, поки зійдуть на міст тягачі з важкими артилерійськими системами.
  - Товариш майор, гляньте, дистанція між машинами точнісінько, як ми й розраховували. Щас я їх дуплетом...
  Перший трактор поминув місток і, радісно стрельнувши чорним димом з дизеля, пришвидшив хід. Саме цього моменту й вичікував Федорчук. Кнопка підриву втискується в гніздо. Два вибухи лунають одночасно. Зблиснуло під трактором, шматки бетону разом з чорним земляним прахом злітають в ранкове рожево-синє небо. За містком, на тому місці, де тільки що був трактор з семитонною гаубицею величезна вирва. Силою вибуху відкинуло трактор геть з дороги, віддалік лежить понівечена МЛ-20 . На містку застиг другий трактор, ледве не в"їхавши у здоровенну ямину. А позад нього, там, де був третій тягач - така сама вирва. Тільки тут трактор закинуло в потік, а гаубиця лежить метрів за десять по той бік шосе. Колона, стискуючись, як гармошка, зупинилася. Десь з хвилину в колоні тривало заціпеніння, а потім на обидва боки вдарили з кулеметів і карабінів. Бронеавтомобілі зі своїх сорокап"яток і ДТ садили по зловісній стіні лісу, який підступав з лівого боку до шосе зовсім близько. А ліс мовчав. Крім спостерігачів в укриттях, там нікого не було, засада таїлася з протилежного боку, там, де ліс відступав на кількасот метрів від бетонного полотна автомагістралі.
  Хвилини за дві стрілянина почала стихати.
  "Дійсно, чого стріляти, можливо, там і немає нікого..." - хмикнув підривник і усміхнувся у вуса.
  Поступово паніка вляглася і гарматна обслуга позіскакувала з кузовів, зібралися купками, палили цигарки і напівголосно обговорювали цю непередбачену затримку. От поставили хохли міни, а тепер спробуй, об"їдь ці вирви! Дехто жалів загиблих артилеристів, тепер, мовляв, і шматків не позбираєш, розкидало бідолах, от тільки на мінне поле за ними йти, щоб поховати, чи знайдеться хто...
  Якубович на КСП бачив, що "червоні" перестали звертати увагу на ліс. Навіть екіпажі деяких бронеавтомобілів залишили машини, такий собі розслабон після бою. Він взяв мікрофон радіостанції:
  - Увага! - Радянські командири побачили, нарешті, що їхні підлеглі витрішки купують, і з матом-перематом - слів було не розібрати, але жестикуляція була вельми зрозуміла - почали наводити порядок серед своїх підлеглих. - Вогонь!
  Перший удар завжди приголомшливий. Так сталося і цього разу. Вдарили довгими чергами кулемети і карабіни. Снайпери били по заздалегідь вибраним цілям, вибивали обслугу кулеметів, екіпажі броньовиків, поки ті не встигли сховатися за бронею. "Та-та-та-та-та-та..." - неслося над заплавою. "Так-так-так..." - відгукувалося відлуння. Десятки струменів трасуючих куль тяглися від пагорбів до сірої стрічки шосе. Політ червоних, зелених, білих світляків було добре видно, і це паралізувало на якусь мить-дві волю тих, в кого вони летіли. Перші дві-три секунди "червоні" були в ступорі і це сум"яття на дорозі дорого обійшлося їм. Кілька десятків убитих і поранених звалилося в куряву дороги, поки решта прийшли до тями і відкрили вогонь у відповідь. Коли вцілілі заховалися в кюветах - на їхнє щастя, на узбіччях були встановлені тільки протитанкові міни, протипіхотні ОЗМки і фугасні міни були встановлені трохи далі від полотна дороги, - і під машинами, вже палали з півдесятка тракторів, два бронеавтомобілі були підбиті, а великокаліберні кулемети добивали третій. Ці броньовики так і не змогли якось вплинути на долю бою, їх підбили, не давши зробити жодного пострілу. Зате екіпажі бронетранспортерів зреагували майже миттєво, їхні великокаліберні "браунінги" та "максими" відповіли зливою вогню по засаді.
  ...В вузькій щілині амбразури дзота сірів холоднуватий вересневий світанок. Втім, день грядущий обіцяв бути спекотливим, погоду Заремба відчував заздалегідь. Була у Янека дивовижна здатність - знати, яким буде наступний день. Можливо, саме тому він і поступив на агрономічний факультет. Правда, вже за рік засумнівався у правильності вибору професії та й пішов добровольцем до війська. Відслуживши дванадцять місяців, подався в єгері мисливського господарства в Прип"ятському заповіднику. Так само, як погоду грядущого дня, передчував він майбутню війну і не дуже здивувався, коли тридцять першого серпня був оголошений у краї загрожуваний стан. До цього тут були готові всі двадцять років після закінчення Громадянської війни в Росії. Знали, що одного, ось такого, не дуже чудового ранку прийдуть незвані гості з-за кордону, з радянського берега Прип"яті, і готувалися до цього. Тому зібрати в дорогу дружину з дочкою і відправити їх до своїх батьків у Бар, для Яна було звичною справою. (Навчання по евакуації мирного населення провадили щорічно, і не один раз. Все було готове заздалегідь, він тільки посадив сім"ю в свій всюдихід-легковичок і вивів на Корост енську магістраль. А вже під вечір дружина зателефонувала, що вони дісталися до Бару без пригод.) І сам Ян зібрав свої речі, замінував будинок - не залишати ж нажите добро загарбникам, а мінну справу знав кожен у цьому прикордонному краї, - і пішов на збірний пункт загону самооборони. Більше вдома він не бував, готував, разом з іншими бійцями, район бойових дій загону для майбутньої роботи: рили окопи, траншеї, будували дзоти.
  Правда, дзот , в якому він зараз сидів, збудували ще минулого року. Такі дерево-земляні вогневі споруди вздовж двох основних автомагістралей, які йшли через ці болотисті місця, були на кожному кілометрі. Характерний бугор маскувався схилом пагорба, в який був врізаний дзот, і траншейним бронезакриттям - п"ятнадцять міліметрів броньової сталі над головою це краще, ніж накатник з захисним земляним шаром. Дзот призначався для КПК-13 - великокаліберного піхотного кулемета і тримав під своїм вогнем ділянку шосе від висотки з КСП до містка через ручай.
  - Увага. - Пролунало в телефонних навушниках. - Противник. Приготуватися до бою.
  Заремба відтягнув затвор, досилаючи набій в ствол, притиснув щільніше приклад кулемета. В оптичний приціл добре було видно місток, рідкі кущики під ним і по обидва боки ручаю. Передовий бронеавтомобіль поминув місток і зупинився на лівому узбіччі метрів за двадцять від нього, навівши гармату на близький ліс. Полуторка з зенітною установкою зайняла позицію на правому узбіччі шосе.
  - Ян, передову охорону беремо на себе. Бронеавтомобіль - ціль номер один, - командир групи дивився в бінокль крізь амбразуру дзота, - ціль номер два - зчетверені "максими", ціль номер три - бронетранспортер. Тільки без команди вогню не відкривай, спочатку сапери повинні відпрацювати...
  - Зрозумів. - Заремба повторив команду. Повів стволом кулемета, приміряючись до цілей. На такій відстані кулі його кулемета проб"ють БА-10 і БТР наскрізь, а про "ГАЗ-АА" і мови немає. - Вони нас не бачать, товаришу сержант. На тому боці засаду виглядають. Цікаво, майор вирішив всю колону одночасно в синє небо висадити, чи тільки затиснути їх тут? А потім пострілювати час від часу?
  - Затиснемо спочатку. - Сержант опустив бінокль. - Звичайно, простіше і легше підірвати всі заряди, але ж потім нам все відновлювати доведеться. Цей варіант тільки на крайній випадок. Тоді вже цією дорогою ніхто найближчим часом не скористається. Ні вони, ні ми... - І зітхнув. Він цю дорогу будував і йому було шкода своєї праці.
  По обидва боки за дзотом в окопах були вогневі позиції двох ЗГУ-1 - зенітних горно-в"ючних кулеметних установок. Передбачалося, що доведеться довбати не тільки прикриту одними гімнастерками піхоту, а й відбиватися від авіаційного прикриття колон, і тут п"ятнадцятиміліметрові зенітні кулемети стануть у великій пригоді. Звичайно, ЗГУ-1 могли працювати і по наземних цілях, але така потужна зброя потрібна була тільки для першого удару, тому за зворотнім схилом пагорба на кулеметні установки чекали ТПК - в лісі вже давно пішки ніхто не ходить і пердячим паром нічого не тягає...
  В оптичний приціл було добре видно, як витягували шиї червоноармійці, намагаючись розгледіти, що відбувається по той бік висадженого містка. А там радянські командири радилися, розмахуючи руками, як вибратися з халепи, в яку вскочили. Янек задивися на них і ледь не проґавив команду "вогонь". Він ривком переніс приціл з бронетранспортера на БА-10 і натиснув на спуск. Віддача звично вдарила у плече прикладом. Заремба бив короткими чергами, по три-п"ять пострілів, тринадцятиміліметрові бронебійно-запалювальні кулі на такій короткій відстані мають величезну силу, тонка броня бортів бронеавтомобіля гнулася і рвалася під їхніми ударами. За кільканадцять секунд бою з бронеавтомобіля не зробили жодного пострілу. Вже на третій черзі з двигуна "беашки" повалив дим, а потім він якось разом зайнявся веселим жовто-червоним полум"ям і екіпаж залишив машину. Всі четверо залягли в кюветі по лівий бік дороги. Ян не став витрачати на них набої, нехай поживуть ще...
  Наступною ціллю стала його кулемета зенітна установка. Для дерев"яної "полуторки" бронебійні кулі були зайвими і він переключив приймач стрічки на другу коробку, зі звичайними набоями. Щоб збити "максими" з триноги йому вистачило трьох черг, ще одну він потратив на те, аби розбити кабіну і двигун автомобіля. І переніс вогонь на бронетранспортер, екіпаж його не впав в ступор і відкрив шалений вогонь.
  А з бронетранспортера лупили по окопам засади три кулемети, трасуючі кулі нападників видно було добре і засікти місце засади для екіпажу "халф-трака " не становило труднощів.
  Червоноармійці вели сильний і точний вогонь, однак були у вкрай невигідному становищі - їхній бронетранспортер стояв відкрито. Хоч Заремба на якусь мить загаявся, перемикаючи приймач знову на стрічку з бронебійними набоями, і перша черга була невдалою, але другу він дав точно по великокаліберному "браунінгу". Було видно, як кулі сковирнули кулемет з турелі. На правому борту бронетранспортера був встановлений також станковий "максим" на шворні, але тринадцятиміліметрові кулі кулемета легко пробивали восьмиміліметрову бортову броню, а набоїв Ян не економив, всадив в кузов бронетранспортера довгу-довгу чергу. Ствол "максима" задерся вгору, видно, кулеметник так і не випустив руків"я. Більше з "налф-трака" ніхто не стріляв...
  ...Коли вогонь припинився, запала напружена, гнітюча тиша. Тільки ліниво сотався дим з підбитих бронеавтомобілів та тракторів. Біля дороги не видно було жодного живого червоноармійця, вони поховалися по той бік шосе, залягли в кюветі праворуч дороги. Зрідка звідти пострілювали по висотці, по лісу, який стояв стіною в трьох сотнях метрів від шосе. Але ліс мовчав.
  ...Тим часом день вступав у свої права. Сонце повільно викотилося з-за темної стіни дерев і зависло над синім безмежжям Полісся, закутаного в синюватий серпанок вранішнього туману. І земля, і безкрає небо, і нескінченні ліси, і далекі темно-фіалкові пагорби - все було наповнене вранішнім спокоєм. Навіть не вірилося, що всього лише кілька хвилин тому на дорозі шаленів вогненний шквал...
  - Давай, хлопці, ворушіться! - Обслуга ЗГУ миттєво ставила установки на колеса і разом з стрільцями прикриття їх на руках викочували з окопів, відтягували до транспортерів, які вже завели двигуни.
  Свою задачу засада виконала, тепер потрібно було без втрат відійти. Червоноармійці не стріляли, можливо, не помітили, що противник залишає позиції, або, скоріше всього, не звернули уваги на його метушню. Однак, щось "червоні" все-таки задумали. З окопів побачили, як сірими мишами розбігалися від одного з бронетранспортерів, що вцілів, прикритий від обстрілу розбитим трактором і гаубицею, зв"язкові. В кількох місцях червоноармійці спробували розвернути свої семитонні МЛ-20, але снайпери кількома пострілами відбили в них охоту довести справу до кінця. У відповідь вдарили з півдюжини ручних кулеметів, які вдалося зняти з розбитих С-2 . Їх підтримали великокаліберні "браунінги" з бронетранспортерів. Втім, стріляли вони недовго. Спочатку великокаліберні, а потім один за одним і решта кулеметів замовкли.
  Дві ракети, червона і зелена, піднялися над дорогою і з їдким шипінням впали недалеко від окопів. Мабуть, це був сигнал до атаки, бо відразу ж в центрі і на флангах знову заторохтіли кулемети. Червоноармійці кинулися вперед, через грузьку заболочену улоговину до висоток, звідки по ним відкрила вогонь засада. Солдати наступали широким ланцюгом, стріляючи на ходу з карабінів і пістолетів-кулеметів. Вперед вискочив якийсь командир, картинно піднявши руку, закричав щось, здається, "Вперед, за Сталіна!". Мабуть, це був якийсь комісар-політрук, надто вже показною була його витівка. Але українці по атакуючим не стріляли. Не встиг цей ланцюг пройти і десяти кроків від бетонної сірої стрічки шосе, наступаючи на висотку, як то тут, то там, захлопали під ногами у червоноармійці вибухи мін. Вибухи були якісь негучні, несерйозні, зовсім нестрашні, але поранені кричали несамовито - маленька міна відірвала кому ступню, кому ногу по коліно. Ці крики були нестерпними і з кожним новим вибухом їх більшало. Маленькі фугасні міни не вбивали, вони лише калічили. Ось це було самим страшним. І ланцюг заліг. Знову закричав комісар, піднімаючи червоноармійців. Ті піднімалися неохоче, не разом, рушили вперед, оглядались на тих, хто вичікував. Хлоп-хлоп - міни, здавалося, були всюди, куди не поставиш ногу. І знову ланцюг заліг, втративши кількох бійців. Санітари повзли до поранених, й самі потрапляли на міни. Все відбувалося в оглушливій до дзвону тиші, з висотки, з замаскованих окопів ніхто не стріляв по ланцюгу, що заліг. Жодного пострілу не пролунало, і в цьому мовчанні таїлася жахлива невідомість. Для червоноармійців кожен крок далі від дороги означав поранення, каліцтво і, як виняток, смерть. Знести це було неможливо, і вони не витримали цієї зловісної тиші, спочатку один "визволитель", потім другий, третій, порачкували назад, підвелися і побігли, пригинаючись, петляючи, як зайці, до рятівної тверді бетонки шосе. За ними побігла решта. Навздогін їм так і не пролунало жодного пострілу...
  Група Віктора Клімова забезпечувала лівий фланг опорного пункту. Коли висадили в повітря місток через ручай, сержант приготувався зробити те саме з рурою через потік, відсікаючи частину колони. За цією рурою ще було досить машин, артилерійських тракторів з причепами і тягачів з тилами цього артполку, тільки ж... "жадібність фраєра згубила" - любив повторювати один з його друзів в далекому босоногому дитинстві. "Ладно, що відкусимо, те й наше. Не подавитися б..."
  - "Туман-6", я - "Яструб-25", - пролунав в навушнику рації голос майора Якубовича, - висадити трубу у разі спроби відходу противника на північ. Прийом. - Він нагадував, що діяти потрібно за планом.
  - Вас зрозумів, "Яструб-25". Я - "Туман-6", прийом.
  Поки що колона стискувалася гармошкою, вже третій дивізіон перейшов через потік. Трактори зупинялися, попирскуючи чорним димом з вихлопних труб. Раді несподіваній зупинці, з кузовів зіскакували артилеристи, деякі прямо на узбіччі справляли малу потребу. В кущі не йшли, видно, вже мали досвід.
  Несподіваний вогонь засади змів червоноармійців з дороги, ніби лизень їх злизав. Однак ступор тривав у них недовго. Останні трактори спробували заднім ходом виштовхати свої громіздкі гаубиці назад за потічок, тільки тут сержант був напоготові. Ледь перший трактор виштовхав стволом вперед, - це у водія виходило добре, хоч такий трюк був за межею можливого, - як злетів у повітря разом з чималим шматком шосе. Все, тепер ця колона відрізана геть-чисто від своїх тилів, взагалі від своїх. Перебратися через потік без саперів, без наведеного мосту неможливо, а навести його не дадуть кулеметники кочуючих вогневих точок і снайпери. Цій колоні вже ніхто не допоможе - артилерійського удару по засаді завдати немає ніякої можливості, навіть артилерійський геній не вкаже, куди стріляти. А гармати, коли й розвернуться на вузькій стрічці шосе, можуть стріляти тільки по площі, точний вогонь по вогневих точках неможливий. Цілей, як таких, просто не видно. Саме для цього позначили себе стрільці в окопах і стріляли трасуючими, щоб супостати не змогли засікти місця дзотів і гнізда снайперів. А окопи вже давно пусті, кулеметники і стрільці залишили їх відразу після розстрілу безпечних артилеристів. Але своїм вогнем вони досягли головного: загнали всіх, хто ще був цілим, у кювети на той, протилежний і безпечний від обстрілу з висотки бік дороги. Саме такого результату домагалися бійці загону самооборони...
  ...Терпіння - робочий інструмент снайпера. Снайперу доводиться терпіти і працювати, працювати і терпіти. Вибрати і облаштувати позицію або систему позицій дуже важко і дуже непросто. Особливо під вогнем ворога. Війна лінивим не пробачає. На снайперське щастя, цю позицію, опорний пункт для засідки, готували напередодні війни, і Рябченко разом з напарником облаштували свої позиції без поспіху ще за мирного часу. І сил не пошкодували, хоч припускали, що воювати тут доведеться, можливо, всього тільки один раз. Та й то, ця їхня робота буде тільки допоміжною, вони будуть всього-на-всього забезпечувати результативний вогонь для інших снайперів. Але, хоч і прикро відчувати себе на других ролях, коли звик бути солістом , цього вимагає спільна робота на єдиний результат. А результат засідки - зірваний наступ "червоних". Принаймі, на цій, єдиній на багато кілометрів довкіль, дорозі.
  В динамічному бою, коли важко розібратися, хто більше стріляє, свої чи чужі, протиборчі сторони роботу снайпера відчувають дуже швидко і вживають відповідних заходів. Довго стріляти з одного місця не можна, засічуть і вб"ють. Тому снайпери працюють блукаючим методом без попередньої підготовки позицій. Снайперська пара Івана Рябченка займала позицію - в підручнику тактики вона називається позиція підскоку - в окопі на крайньому лівому фланзі опорного пункту. Ближче до дороги, в "лисячих норах" - це були основні, закриті позиції - засіли снайпери з спеціальними безшумними гвинтівками, оснащеними інтегрованими приладами ПБС -безшумної та безспалахової стрільби. Саме вони виконуватимуть основну роботу, а шумовий і світловий ефект потрібен тільки для маскування цієї роботи.
  Звичайно, в снайперській війні працюють двоє - один стріляє з гвинтівки, а другий веде спостереження, коригує вогонь, особливо на далекі дистанції, і знаходить цілі. Однак зараз необхідність в коригуванні відпала - цілі були майже поряд, величезні трактори і гаубиці. Цього разу Іван помінявся зброєю з напарником, йому віддав великокаліберну гвинтівку - нехай тренується хлопець, набиває руку, сам стріляв з Р-12 , снайперської самозарядки нормального калібру. До шосе було всього триста метрів, а з "рекорду" - так її називали стрільці, можна було впевнено стріляти на тисячу двісті метрів. Сильний набій - калібр кулі вісім і шість десятих міліметра, маса двадцять грамів і швидкість вісімсот сімдесят метрів на секунду - дозволяв кулі запросто пробивати броньовики навіть на півкілометровій відстані. А тут до них всього триста метрів. Відстань, на якій не промахуються навіть новачки.
  Тільки на броньовики йому зараз ніколи відволікатися, Рябченко знищував більш важливі цілі: ворожих командирів, снайперів, спостерігачів, кулеметників. А бронеавтомобілі: у їхньому секторі вогню були два БА-10, знищував в першу чергу напарник. З трьохсот метрів бронебійна п"ятнадцятиміліметрова куля пробивала тонку восьмиміліметрову броню наскрізь в обидва борти.
  ...В оптичний приціл контури чіткі, виразні і тому все здається не об"ємним, а плоским. Рябченко піймав в приціл якогось солдатика, який перебігав від причепа до трактора - "посадив на пеньок прицілу", кажуть снайпери - і плавно натиснув спуск гвинтівки. Але чи то червоноармієць спіткнувся, чи то дійсно існує якийсь вищий зв"язок, його куля тільки викресала з бетону хмарку сірого кришива під ногами. "Визволитель" якось смикнувся всім тілом і пірнув під трактор. І за якусь секунду-другу звідти запульсував вогник на дульному зрізі ППД. Іван лайнувся про себе: ось зараз мають вискочити трійки підривників з "лисячих нір", а цей невдаха опинився саме на їхній дорозі. Він не горів бажанням убити саме цього червоноармійця, але коли його не знешкодити, то цей "краснопузик" уб"є товаришів Івана. Стріляти було не з руки - спробуй поцілити згори вниз під днище трактора! - але Рябченко сподівався дістати свого візаві на рикошетах. Вистрелив два рази, намацуючи жертву, а потім повів швидкий безперервний вогонь. І на восьмому пострілі пульсуючий вогник під трактором зник. Іван пошукав прицілом і зняв особливо настирного командира, за ним - кулеметника за ручним кулеметом, який бив по висотці довгими чергами. Більше командирів, хто зміг прийти до тями чи тих, хто пробував організувати опір, не знайшов у своєму секторі. І останні п"ять набоїв магазину гвинтівки він розстріляв по стрільцях у кюветі.
  - Міняємо позицію! - Напарник також змінював спорожнілий магазин. Глянув через плече назад, в боки. - Ваню, чуєш, стрілянина припинилася? Наші зараз відходити будуть. Якби нам не відстати.
  Рябченко кивнув, чую, мовляв. По плану стрільці і кулеметники відкривають вогонь по колоні і відразу ж відходять. Коли противник буде приголомшений вогнем з висоток - саме тому використовували стрічки і магазини суціль споряджені трасуючими набоями, - і сховається в протилежному кюветі від цього шквального вогню, здійснюється швидкий відхід основних сил засади. Його снайперська пара прикриє цей відхід. Але спочатку потрібно змінити позицію. Хоча противник ніби-то й приголомшений, тільки чим чорт не жартує... Іван підхопив довгий ствол рушниці - він був гарячим, але долоню не пік, - напарник ніс зброю за приклад, і обидва вискочили в криту траншею. (Траншеї і окопи були перекриті, тому помітити їх з дороги просто не можливо.) Пригинаючись, щоб не зачепити за перекриття, побігли на правий фланг...
  Розгром колони завершився трьома ударами. Першого завдали сапери. Коли Якубович впевнився, що радянські артилеристи - всі, хто ще вцілів, - укрилися в кюветі, він віддав наказ на підрив осколкових мін. Десятки ОЗМ-42 спрацювали разом, сповнюючи повітря противно ниючими роликами - уражаючими елементами. (За противний виск роликів при розльоті міну прозвали "злюкою".) Міна ОЗМ-42 - це був український варіант німецької "шпрінг-міни" - вистрелюється вгору і вибухає на висоті метра, розкидаючи навсібіч двадцять п"ять сотень уражаючих елементів-роликів. Від такого сталевого граду - дві з половиною тисячі роликів! - врятуватися було неможливо. Отож в кюветі мало хто вцілів. Спостерігачі, що були з того боку шосе, підтвердили, що противник знищений і опору не буде.
  Другий удар нанесли бойові групи-трійки. Майору пощастило, що вдалося відрізати від тилових всі бойові підрозділи артилерійського полку. І на блокованій його загоном ділянці шосе опинилися всі три дивізіони - сорок вісім гаубиць МЛ-20. (Не завжди доля так балує навіть визнаних асів диверсійної війни.) В "лисячих норах" біля полотна дороги засіли сорок вісім груп підривників, по одній на кожну гармату. Ледве відгриміли вибухи мін, вони виринули з-під землі - керовані міни, які сторожили нори, відключили заздалегідь - і групи кинулися до своїх цілей. Подекуди їм доводилося добивати артилеристів, що ховалися в кузовах тракторів чи під гаубицями. Неприємно це робити, тільки й кулю в спину отримувати ніхто не бажав. Врешті-решт, господарям дому, в який вдирається бандит, не спадає на думку, що потрібно піклуватися його про здоров"я і життя. Закласти пластичні заряди вибухівки в гармату: ствол, противідкатні пристрої, люлька, станок, і тягач: двигун і трансмісія, справа кількох хвилин і вони зникли під землею так само швидко, як і з"явилися.
  Третій удар нанесла авіація.
  Авіаційний наводчик з"явився на позиції, яку займала група сержанта Клімова, саме перед тим, як мали підірвати фугас під рурою. Бійці групи вже покидали свої окопи і на КП сектору залишилися тільки четверо: Клімов зі своїм зв"язковим та авіаційний наводчик з радистом. Така взаємодія неодноразово відпрацьовувалася на всіх навчаннях - зупинка колони, а потім удар по ній з повітря. Тут бійці загону самооборони працювали в парі з авіацією. Причому, саме для цієї засідки, саме на цьому конкретному відтинку шосе і відпрацьовувалася всі можливі варіанти бою і взаємодія авіації та диверсійних груп.
  - "Бекас", я - "Яструб-31"... - Авіанаводчик зв"язався з аеродромом, де в очікуванні сигналу знаходилися літаки, які підтримували дії загону Якубовича. Він повідомив про удар по колоні, про пробку, що витяглася перед висадженою в повітря рурою на пару кілометрів, про орієнтири виходу на ціль. Дав відбій і звернувся задоволено до сержанта. - От і все. За шість хвилин наші пташечки будуть тут...
  Коли позаду почувся ледве чутний гул літаків, Клімов повернувся в той бік, сподіваючись побачити у вишині бойові машини. Але їх там не було, небо чисте, нічого в ньому немає. І тут з-за лісочку, що згори здається ріденькою щіткою, вискочили дві пари зелено-плямистих птахів. Кожна, ніби шуліка, який побачив здобич і намагається наздогнати її. Віктору були знайомі ці машини, на таких винищувачах, схожих на радянські "ішачки" - винищувачі І-16 - воював в Іспанії його брат. Так само, як і дітище Полікарпова, С-24 призначалися для маневреного повітряного бою. Оснащені, як і І-16, "зіркою ", з двома синхронними великокаліберними кулеметами і двома гарматами в коротких крилах, з товстеньким коротким фюзеляжем, "двадцять четверті" мали максимальну швидкість всього чотириста п"ятдесят кілометрів на годину. Звичайно, як винищувачі, вони застаріли, але для штурмових ударів по наземним цілям годилися.
  Ланка винищувачів розійшлася парами на бриючому польоті праворуч-ліворуч від дороги, потім зробили гірку і ударили з гармат та кулеметів по колоні, яка застрягла перед рівчаком. Такий прийом називався "біляче колесо", атака наземної цілі відбувається з двох напрямів і відбити її атакованим важкувато. "Двадцять четверті" в першу чергу ударили по засобам протиповітряної оборони - бронетранспортерам з зенітними кулеметами і вантажівкам з зчетвереними "максимами" в кузовах. Дорогу оповили хмарки пилу і диму, в сірих клубах спалахували рожево-жовті сполохи. Секунда-друга - і коротуни щезли. Ось тільки вони вели стрільбу - і вже немає їх. Тільки по гулу двигунів можна було здогадатися, що вони знову притислися до землі і зникли поміж пагорбами. Кінець? Ні, гул повертається, пари "двадцять четвірок" роблять гірку і знову б"ють по дорозі. Спалахує автоцистерна і масний чорний дим здіймається вгору.
  Вся увага противника прикута до цих двох пар товстеньких коротунів, що штурмують дорогу. І тому ніхто не звертає уваги на те, що гул авіадвигунів посилився в кілька разів. Всі намагаються вцілити в ці маленькі розлючені літаки, які клюють і клюють колону, ніби горобці дощового черв"яка. І даремно, не ці вперті коротуни становлять основну загрозу для колони артилерійського полку.
  З півночі, притискаючись до землі, підійшли дві ланки фронтових бомбардувальників. Шість літаків зайшли точно по осі шосе і вивалили бомби з одного заходу. Вони йшли один за одним і з бомбовідсіків сипалися вниз кульбабками двадцятикілограмові бомби, за кожним літаком залишався ніби білий пунктир. Схожість з кульбабками надавали білі куполи гальмівних парашутиків, які розпускалися відразу після відділення бомб від літака. Ці парашутики стрімкий горизонтальний політ кожної негайно перетворювали в повільний спуск донизу. На заданій висоті спрацьовував висотомір-детонатор, і ціль на землі накривало конусом з тисяч чотириграмових осколків, які летять зі швидкістю два кілометра на секунду. Від такого сталевого граду не могли б захистити навіть окопи, оскільки вибух відбувається над поверхнею землі. А кожен бомбардувальник брав до двох тонн смертоносного вантажу. Вся "пробка" була накрита щільним шаром готових уражаючих елементів, врятуватися під ним мало хто зміг - з шосе і обочин змело все, що потрапило в зону їхньої досяжності. Не менше двох десятків вантажівок і тягачів охопило полум"я.
  А бомбардувальники, скинувши свій вантаж, мчали на південь зі швидкістю не менше шестисот кілометрів на годину. Запізно слідом за ними кинулися три ланки "яків", але справу було вже зроблено.
  Артилеристи в кузовах тракторів-тягачів та інший військовий люд, що прилаштувався на тягачах та автомобілях навіть не встиг зрозуміти, що трапилося - над колоною проревіли двигунами літаки, захлиналися скоромовкою кулемети, посилаючи зливу куль кудись вгору, а через кілька секунд...
  Через кілька секунд грізні гаубиці перетворилися на металобрухт - пробити товсті стволи гармат осколки, звичайно, не могли, але противідкатні пристрої, прицільні корзини пошкоджувалися так, що відновити їх в польових умовах було неможливо. Удари сотень і тисяч убивчих елементів перетворював їх на діряві сита. А до осколкових бомб, які накрили скупчення машин, додавалися ще й запалювальні. Цистерн же тут було досить для того, щоб утворити на невеликому відрізку шосе маленьку Етну...
  Віктор бачив в стереотрубу, як відпрацювали по пробці літаки. Таку картину він бачив, принаймі, десяток разів, але то відбувалося на навчаннях, все було досить умовним. А нинішній удар, при всій своїй схожості з навчаннями, був зовсім не схожий на ту, "умовну", війну. Червоноармійці сипонули через борти прямо на всипані сотнями мін узбіччя дороги. Декотрі відразу натрапляли на фугасну міну, таким відривало стопу або навіть всю ногу до коліна, інші розбігалися подалі від шосе - з пробитих осколками цистерн на бетон витікали бензин і солярка, запалювальні бомби сипалися зверху і на дорозі спухав вогненний пиріг. В стереотрубу Віктор бачив довготелесого червоноармійця, який біг і плащ-намет тріпотів, ніби крила, за його спиною. І Віктору стало шкода цього небораку. Поруч бігло багато інших, а Клімову чомусь жаль було саме цього, довготелесого. Ззаду втікачів наздоганяла масна пекельна хвиля і плащ-намет вже тріпотів над головою червоноармійця вогненними крилами. Тремтяче марево обігнало натовп, довготелесий упав спочатку на коліна, а потім ницьма на землю і вогненна хвиля накрила його. Віктор відвернувся. Авіанаводчик дивився в бінокль, також бачив все, що відбувалося на шосе.
  - Ну, що ти хочеш? - Льотчик стенув плечима на безмовне питання Віктора. - Хіба ми їх звали до себе в гості...
  Через хвилину траншея була пустою, тільки в "лисячих норах" зосталися три снайперські пари, щоб не дати противнику зняти міни і відновити рух по шосе.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"