Станиславский Филипп Степанович: другие произведения.

Йшов четвертий день війни-6 Солдатами не народжуються, солдатами помирають...

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    А на войне, как на войне, а на войне как на войне, меня убьют в неведомой сторонке. И мать моя заплачет обо мне, в тот самый миг, ещё до похоронки...

  Солдатами не народжуються, солдатами помирають...
  
  А мы чекисты идём уверенно.
  Вперёд ведет нас товарищ Берия!
  
  Костя з Григорієм споряджали пенальні магазини до ППД, і Костя відчував, як здригаються його пальці. Глянув на Гришу - і у того руки дрижали. Від хвилювання, ясна річ! Та й як не хвилюватися, коли їм ось щойно, на бойовому розрахунку повідомили, що обох зараховано до штурмової групи! На бойовому розрахунку не даси волі почуттям, хоч у кожного все на обличчі написано, але після команди начальника застави: "Разойдись!" - шум піднявся чималий. А як тут промовчати, коли одним пощастило, а інші облизня піймали! Розходячись з бойового розрахунку, щасливчики, звичайно, "Ура!" не кричали, але поплескували один одного по плечам, піддавали кулаком у бік: "Повоюем!" Кому не поталанило, чортихалися або похмуро кидали: "А мы чем хуже?" - однак розрахунок проведено, хто куди визначено. Всі це розуміють, проте шум стих не відразу, хоч начальник застави швиденько зник у канцелярії - не хотів чути ображених.
  Так, чекіст-прикордонник - це щось значить! Потім можна буде сказати: "Я тоже был в освободительном походе, помогал братьям-украинцам скинуть ненавистное ярмо власти буржуазных националистов". І прикордонники Рильського загону були першими серед тих, хто простягнув руку безкорисливої допомоги сусідам, пригнобленим буржуями-кровопивцями. Двадцять років чекали по той бік кордону цього дня і ось він настав. Дочекалися...
  Наказ штурмовій групі - рівно опівночі перейти кордон, захопити ворожу прикордонну заставу, захопити міст, не дати його висадити в повітря, забезпечити переправу військ і важкої техніки на правий берег Клевені. І бути надалі в передовому загоні військ, які в стрімкому ривку зупиняться, можливо, вже тільки аж на березі Дніпра.
  В курилці - залізна бочка, врита в землю, в ній плавають розмоклі, до мундштука спалені цигарки, недопалки прилипли до іржавих стінок - пожвавлення, шум, димок і вогники "біломорин", спалахує і гасне сміх, жарти, анекдоти на одвічну тему: чоловік у відрядженні, а жінка... тисяча перший варіант. Але сміх і анекдоти - це для полегшення душі, яку крає неспокій. І чогось розвилися вівчарки в розпліднику...
  Спливають поки ще мирні, передвоєнні години. А потім штурм, потім бій, потім війна. Лиш тільки чекісти-прикордонники знімуть українські прикордонні пости, захоплять міст і розчистять шлях, на той берег Клевені почнуть переправлятися польові війська. Он яка сила-силенна їх накопичена в довколишніх лісках і перелісках. Тут не тайга сибірська, звичайно, звідки Костя родом, лісостеп, всі ці тутешні гаї, ліски й переліски ці видно наскрізь, але техніку і людей замаскували так-сяк по байракам і тих же перелісках.
  Спати вже не лягали - і ті, хто йшов на кордон, і ті, хто йшов за кордон. Сміху й жартів більше не було, короткі, обривисті розмови, тільки у справі, мовчазне потріскування цигарок, їхні червоні вогники цятками протикали темряву. А протилежний берег був покритий мороком, жодного вогника. Потім за пагорбом, на тому боці, також завили чужі прикордонні собаки. А ці-то з якого дива розвилися?
  Час від часу Костя поглядав у бік Клевені, як і інші з штурмової групи, хоч, поглядали і ті, хто лишався. Український берег нічим не відрізнявся від радянського: болотистий спуск, городи до самої ріки, трохи далі невисокі пагорби, а там, за пагорбами - рідкі переліски і гайки. Від річки наповзав туман, ущільнювався і піднімався - по кісточки, по коліно, по пояс. Так, омивана туманом, штурмова група й попрощалася з тими, хто залишався на заставі - обнялися, стисли в обіймах один одного. Так, в тумані й спускалися від застави ланцюжком до води слідом за капітаном. Як і всі в штурмовій групі, Костя Ільїн пригинався, ступав обережно, намагаючись не брязкати зброєю і спорядженням, не потривожити підошвами чобіт якусь суху галузку на стежині: попереду йшов Гриша Ліходєєв, позаду - Тихон Маслєнніков і це сусідство надавало впевненості. Здавалося: це звичайний наряд, в кущах, біля води так і заляжуть втрьох, однак розумів: лежати в секреті не доведеться і намагався не відстати від Григорія. Прикордонна стежина вивела їх до Клевені, в темряві вода зблискувала, ніби дихала - текуча ця темрява і притягувала, і відштовхувала...
  Надувні човни чекали в прибережних кущах на плаву. Хлопці розсілися без команди, все відпрацювали на заняттях, діловито і спокійно, поставивши між колін важкенькі ППД та автоматичні карабіни Симонова. На носі прилаштувався кулеметник з "дегтярем", хтось мовив пошепки: "Пошли!", човен гойднувся і поплив за тихою течією. Сплескували весла, дзюркотіла вода біля борту. Поруч, метрів за десять, плив такий самий човен, з другого боку також човен і за спиною - ще один. Це надавало впевненості.
  Вересень, шосте число, а зірок чомусь немає. Пізніше будуть, в середині місяця? Від води тягло сирістю, взагалі повітря над річкою холоднувате. Костя вглядався в український берег - він ближчав, ще погано розрізнявся в мороці ночі, але за службу вивчений до дрібниць, - там ні вогника, ні звука, собаки, й ті перестали вити. Човен перетнув середину річки, Ільїн обернувся і, крізь прикордонників, які сиділи, ніби побачив свій, радянський берег, також знайомий до дрібниць. Прощай, рідна до болі серцевої сторона!
  Чужий берег виник раптово, виступом, ніби пропоров туман - човен наліз на піщаний пляжик, течія поплескувала у борти. Тихо було, ніхто не зустрів їх суворим окликом і клацанням затвора. Прикордонники зістрибували на пісок і в своїх широких плащ-наметах ніби розчинялися в темряві, спішили до близьких кущів. "Вот и всё, - подумав Костя, - обратной дороги нет!"
  Вони робили те, що неодноразово відпрацьовували на заняттях. Повзли по піску, обдираючи лікті, вистригали в дротяному загородженні прохід, розводили кінці так, щоб не брязнула колючка, повзли до кущів, які росли трохи далі від води. Правий берег здіймався високим пагорбом, зарослим знизу кущами верболозу. Ледь досягли їх, піднялися і побігли протоптаною вже чужими прикордонниками стежкою вгору. З лівого боку в нічних сутінках вгадувався Студенок - селище біля самого кордону. Здавалося воно вимерло, чи, принаймі, злякано принишкло, ніби очікувало чогось страшного. Так там було незвично темно і тихо, хоч за два роки служби на кордоні Костя ні разу не бачив його затемненим і таким принишклим. Невже хитрі хохли щось рознюхали? Тоді нам буде непереливки. І Костя гнав від себе тривожні думки, щоб не сполохати, не збудити ненароком лиху долю.
  Він намагався не відставати від капітана, важко біг вгору по піску. Кроків за двадцять капітан зупинився, оглядів штурмову групу і змахнув рукою: вперед! Далі пішли спокійно, вервечкою, низьким чагарником. Їм потрібно було вийти до мосту, який - це було відомо - охоронявся парним нарядом українських прикордонників. Клевень - річка невелика, але береги болотисті, коли націоналісти висадять міст в повітря, доведеться наводити для танків та бронемашин понтонну переправу, а це втрата часу. Нехай і небагато це, якісь п"ять-шість годин на наведення понтонного мосту, здавалося, мізерний час. От тільки за ці п"ять-шість годин багато чого можна зробити. Так пояснив капітан, а він мав достатній досвід в бойових діях. Отож і поспішали, квапилися вийти до мосту з протилежного від кордону боку...
  Перший постріл був несподіваним. Він був негучним, ймовірно стрілець використовував насадку для безшумної стрільби - пх! - але вгадався відразу. Капітан попереду якось дивно завалився на бік і важко осів на стежину. Костя секунду-другу дивився нерозуміюче на нього, а потім впав прямо на стежину, притискаючись до піщаної поверхні землі. А за спиною на всьому протязі річки вже йшла стрілянина. Ось і артилерія відгукнулася. З-за Клевені по всьому березі били придані прикордонникам гармати і міномети. В районі Студенок важко гупали вибухи, можливо, вели вогонь великі калібри.
  Захопити міст вже не вдасться, подумалося. Над головою Кості жалили повітря одиночні постріли чужих карабінів, сікли досвітню темряву чергами два кулемета. Костя відповз трохи вбік зі стежини, - далеко відповзати не став, можливі міни, - шурував малою піхотною лопаткою, накидав перед собою бруствер. А два заставські "дегтярі" вже чесали по кущам, звідки стріляли чужі, не радянські прикордонники. Чому тільки два, промайнула думка, а де решта? Втім, не мовчали і ППД та автоматичні карабіни прикордонників. Ільїн перевів свій ППД на одиночну стрільбу, стріляв по кущам - до них метрів сто, не більше. Проте довго така перестрілка тривати не може - на схилі цього пагорба вони, як на долоні. Ворожа засада або секрет за півгодини від групи нікого живим не залишать.
  "Надо на что-то решаться!" - подумав Костя. Але капітан убитий, хто ж скомандує? Скомандував командир маневреної групи, лейтенант. На заставі він недавно, менше місяця, прибув до них у відрядження разом зі своїми бійцями-"дзержинцями ".
  - Приготовиться к атаке! Вперед по-пластунски! По моему свистку поднимаемся! - Голосним шепотом наказав лейтенант і Костя передав наказ далі по ланцюжку.
  Поповзли. Шурхотіла під ліктями трава, бур"ян вже задерев"янів і не гнувся, ламався. Не було часу витирати піт, який заливав очі і Костя лиш відпльовувався, пирхав, дихав запалено. Чужі карабіни майже замовкли. Ну, воно й добре: менше куль - менша ймовірність, що поцілять в нього. Ось заверещав свисток лейтенанта, Ільїн скочив, часто-часто стріляючи по спалахам ворожих кулеметів. Ступив крок-другий і тут над стежиною злетіли і захлопали міни-жаби. Костя знав про такі, вивчав по плакатикам на заставі. Раніше знав про них теоретично, а тепер і на практиці пізнав, що воно таке - стрибаюча міна. Ця клята штука вибухає не під ногами, викидний пороховий заряд виштовхує стакан з сталевими кульками чи роликами на метрову висоту над землею. З противним виском вони розлітаються метрів на двадцять-тридцять паралельно поверхні, викошуючи все, що трапиться на шляху. Але Кості поталанило, встиг впасти на землю ще до того, як над нам вибухнув диявольський витвір людського генію. Ролики не зачепили, тільки оглушило і звуки долинали, ніби крізь ватяну ковдру. А от іншим не поталанило. Корчився від болю лейтенант - сталеві ролики пошматували живіт, і Костя бачив, як щось там ворушилося в світанковому мороці і сіпалося, а нещасний намагався запхнути все те назад, в розпанаханий живіт. Костя глянув навкруг: кілька прикордонників лежали, зрізані осколками, двоє-троє ще ворушилися, але ясно було: не жильці.
  В гарячці Ільїн хотів було знову схопитися на ноги і кинутися вперед, але, не встигши ні про що подумати, звалився на мокру від роси траву: черга з кулемета ударила йому просто в груди... Десь поряд бив короткими злими чергами чужий карабін, чулися гранатні вибухи. Костя підвів останнім зусиллям голову, кліпав запорошеними піском очима. Крізь мутну плівку ніби бачив Гришу Ліходєєва, Маслєннікова, капітана і лейтенанта, старшину застави і інших прикордонників. Ніби всі вони живі-здорові поспішають йому на допомогу. Покваптеся, милі, я ще живий, хоч і зранений весь! Я не хочу помирати, я ще поживу! Плівка густіла, застила очі, але він ще бачив невидиму в чагарях Клевень, заставу, ленінську кімнату і своє фото на стіні: відмінник бойової і політичної підготовки єфрейтор Костянтин Ільїн. Рот наповнився гарячою кров"ю, Костя закашлявся і поринув у м"яку, ласкаву і доброзичливу темряву...
  ***
  
  Болванкой в танк ударило, болванкой в танк ударило,
  Болванкой в танк ударило, и лопнула броня.
  И мелкими осколками, и мелкими осколками,
  И мелкими осколками поранило меня...
  Ой, любо, братцы, любо, любо, братцы жить.
  В танковой бригаде не приходится тужить...
  
  Ніч була на диво непроникною. Де земля, де небо - не розібрати, вони злилися, зварені без шва...
  Три години тому бригада перетнула українсько-радянський кордон і тепер, в очікуванні піхоти, яка відстала, зайняла оборону у великому селі Шалигіне, яке розкинулося великим трикутником на березі річки Лапуга. Село було багатим - жодного даху критого дранкою чи соломою, біленькі, зведені з цегли, хати всі, як одна, під червоною черепицею. Державний кордон між Україною та Радянським Союзом - широку смугу зораної землі, обмежену по обидва боки загорожею з колючого дроту - перетнули в ніч на сьоме вересня без жодного пострілу по ротних колонах.
  Ще в серпні танкова бригада стояла під Ленінградом в літніх таборах. Нормальне військове життя мирного часу. Стрільби, марші, нічні тривоги. Тривоги були учбовими. Справжню бойову тривогу прокричали першого вересня, відразу після сніданку. Танки звично гуркотіли бруківкою, тому спочатку і цю тривогу вважали учбовою. Але коли довга колона танків поминула міст через залізницю, сумніви, що надовго, а то й назавжди, покидають це містечко, пропали у навіть у скептиків. Всі думали одне: "Куда? На восток или на запад?" Механік-водій Тельнов Паша вважав, що на схід, а заряджаючий Маслов переконував, що на захід. Командир танка Пахомов нічого не говорив, він служив останній рік і чекав демобілізації, а взводний, лейтенант Мєдніков загадково мовчав. Ротне, батальйонне і бригадне начальство також свято берегло військову таємницю і на всі питання підлеглих відповідало сухо і коротко: "Скоро обо всём узнаете."
  На третій день глупої ночі ешелон прибув на станцію Дмитрієв-Льговський. Тут розвантажились і своїм ходом рушили в непроглядну темінь розбитою вибоїстою дорогою. Колона ішла через ніч з погашеними фарами, між машинами утримувалась велика дистанція. Мчали танки крізь морок осінньої ночі з низьким ревом, гриміли сталевою лускою, ніби довгий п"ятикілометровий дракон з давньої дитячої казки, або, що точніше, як заковані у лати вершники, які їхали звільняти землю братського народу від дракона.
  Проїжджали крізь темні села, без жодного вогника у вікнах, хоч там, всередині осель, й не спали. Люди дивилися вслід з-за тинів, з вікон хатин, кидали їм, невидимим, незнаним, вслід квіти, позбавлені нічною темрявою краси і танкісти визначали їхній колір за тонким ніжним ароматом, який перебивав запах спаленої солярки, гарячого заліза і дорожнього пилу, що вився довгим сірим шлейфом за кожним танком.
  Під ранок зупинилися в рідкому лісі, замаскували машини і отримали дозвіл відпочивати. Опівдні привезли пальне і боєприпаси. Повністю завантажили свої "бетехи" снарядами, кулеметними дисками, залили баки бензином і соляркою. До вечора все перевіряли, підтягували, регулювали, чистили. В суботу був парко-господарський день. Після бані наказали здати старе "хебе " разом з розбитими кірзачами і всім видали новеньке "пеша " та ялові чоботи. Зі скрипом чобітки, з державних запасів! Пахомов відразу спохмурнів: кохана Батьківщина так просто, ні з того, ні з сього, своїх дорогих синів-захисників просто так, ні з того, ні з сього, не балує, щось має відбутися незвичайне. А головне, його близький "дємбєль " опинився під великим знаком питання!
  Ввечері п"ятого вересня був мітинг. Багато зборів, бесід та мітингів пам"ятають танкісти, а такого ще не було! Мітинг, на якому оголосили про початок війни з буржуазно-націоналістичною Україною... На середину бригадного шикування виходили один за одним бійці бригади, виступали з промовами, а Валерій Пахомов слухав їх і майже лякався буденності того, що відбувалося, і своєї звичності, тобто того, як ординарні його думки та почуття, як приземлено він сприймав події. Ніби нічого особливо не відбувалося! Але ж повинні були осявати все навкруги блискавки, мав вдарити грім, розверзнутися небеса... хоч що-небудь, але повинно ж було трапитися! І не траплялося нічого. Отже, все йде, як належить і нічого хвилюватися!
  Командир бригади виголосив промову: настала довгоочікувана година, Радянський уряд оголосив про стан війни з буржуазною Україною з шостого вересня тисяча дев"ятсот сорок другого року, командування віддало наказ про перехід кордону і ми з честю і гідністю виконаємо цей наказ, розгромимо клятого ворога, хай живе Радянська Батьківщина, вперед, орли-танкісти! Комісар бригади натискував на політику: ми виконуємо священний інтернаціональний обов"язок, звільняємо трудящих багатостраждальної України від ярма буржуазно-націоналістичних імперіалістів, несемо свободу і щастя українському народу! Комісар роти, не мудруючи довго, повторив те, що говорив вчора в наметі на зборах партполітактиву: витримаємо бойовий екзамен, покажемо, на що здатні радянські танкісти, будемо битися, не жаліючи живота свого! І всі, хто виступав, виявляли, звичайно, радість від того, що настав, нарешті, час розрахуватися з агресорами, розгромити кровожерних націоналістів, які підло загарбали Південну Білорусію, погасити тліюче вогнище війни і забезпечити мир та спокій на землі. І після кожного виступу над строєм котилося голосне й радісне "Ура!", перекочувалося степом, таке громоподібне, що здавалося, його чують і по той бік кордону. З мітингу всі йшли задоволені і веселі. Башнер-заряджаючий Трохим Маслов радів, як хлопчисько:
  - Эх, повоюем! Или голова в кустах, или грудь... Трофеи будут! Склады, поди, за кордоном есть!
  Командир танку, сержант Пахомов не розділяв загального натхнення. Заявив похмуро:
  - Накрылась моя демобилизация медным тазиком! - І лаявся про себе нехорошими словами.
  Вечеря була святковою, з належними ста наркомівськими грамами. Після вечері видали НЗ - недоторканий запас - по дві банки тушонки на людину та по флязі з горілкою на екіпаж, і по пачці "Біломорканалу" кожному замість звичної махорки. Комбат зібрав командирів машин і повідомив, що сімнадцята танкова бригада в складі шостого танкового корпусу буде наступати в напрямку Глухів, Кролевець. Діяти будуть поки що у другому ешелоні корпусу. Оскільки карт командирам машин не видали, записали маршрут руху на папірцеві. До настання повної темряви вийшли на вихідні позиції і зупинилися в кілометрі від лінії державного кордону. Бригада витяглася вздовж дороги на кілька кілометрів. Стали чогось чекати. Екіпаж всівся на гарячих жалюзі, дістали видані цигарки, запалили. На інших машинах також влаштували перекур, червоні вогники "біломорин" ховали під танковим брезентом, яким вкривалися танкісти від вечірнього холодку та щоб не демаскувати колону.
  - А говорят, что на Украине осень теплая... - задумливо мовив механік-водій. Україна ж була зовсім поряд, он вона, за колючим дротом прикордонних стовпів.
  Після заходу сонця швидко похолодало і дзижчання комарів, які кусали не гірш, ніж ґедзі, стало стихати. Тиша стояла така, що Пахомов чув стукіт свого серця. У відкриті люки "бетешки" лилося запашне повітря останньої мирної ночі і всі троє вдихали його повними грудьми, ніби намагалися надихатися наперед, коли в танку буде не продихнути від згорілого пороху, солярки та розпеченого металу.
  Десь за годину після півночі почулися звуки моторів і мимо з ввімкненими фарами - щоб не розчавити кого - з брязкотом і загрозливим ревінням моторів пройшла колона нових танків Т-34. Біля висоти з тригонометричним знаком головна тридцятьчетвірка загальмувала і вистрелила з гармати. Цей одинокий танковий постріл виявився сигналом. Ніч заревіла сотнями двигунів, осяялася сотнями фар. Мотоциклісти, піхота на вантажівках, бронеавтомобілі, знову вантажівки з стодвадцятидвоміліметровими гаубицями на гаку - передовий загін корпусу. Десь за спиною залпами била великокаліберна артилерія і сліпучий вогонь коливався загравою над горизонтом. Пахомов глянув на свого іменного кіровського годинника, нагорода за призову стрільбу: рівно година ночі. За кордоном - вибухи. Здається, розвідувальні групи і передові загони ударили по "буржуазно-націоналістичних" прикордонниках. Пора б і нам! Але колона за колоною йдуть до кордону, а бригаді сигналу рушати не дають. Пахомов стоїть на башті свого БТ-7М, вглядається в темряву, яка осяюється спалахами артпідготовки і від нетерплячки аж пританцьовує. Але до світанку так нічого і не трапилося: бригада продовжувала стояти за кілометр від кордону. О п"ятій годині з"явився командир роти і наказав, коли за годину нікуди не рушимо, посилати на кухню, за сніданком.
  Пройшла година і нікуди не рушили. Сержант наказав башнеру забрати казанки і йти на кухню. Той повернувся за півгодини з трьома повними казанками, картонним ящиком, де подзенькували дев"ять бляшанок з тушонкою і три буханки чорного хліба, страшенно задоволений своєю метикуватістю.
  - Вот, выпросил у чмошников ящик, чтобы дважды не мотаться. - Радісно повідомив сержанту і механіку. І став сипати новинами, що їх почув на кухні, як з дірявого мішка. Одночасно башнер розставляв казанки, нарізав крупними скибами хліб, відкривав консерви. - Погранцы аккурат в полночь на ту сторону пошли. А их там, оказывается, уже ждали. И встретили. Ну, а наши тогда дали из пушек хохлам прикурить. Размолотили всё к чертовой бабушке, любо-дорого посмотреть. Расчистили, одним словом, дорогу. Я, когда на кухню ходил, видел: войск, техники тут о-го-го сколько! Больше пушек, чем деревьев. Под каждым кустом то танк, то пушка, то штаб какой-нибудь. По нужде, и то черта два куда сходишь! Разговор у кухни был, что наш корпус пока в резерве придержат, пока передовые части укрепления на границе не прорвут. А мы уже в прорыв входить будем. Только щас туда пошли новые танки, тридцатьчетвёрки. И приданная пехота. Только там, на хохляцкой стороне, они на мины напоролись. Наши разведчики, бригадные, тоже на той стороне уже побывали. Вообще, говорят, что тут всё заминировано, сплошняком. Дома, дороги... Бывает, сумка лежит или что такое - а под ней мина! Кто взял - в клочки! Но я кое-что сменял у разведчиков!
  І Маслов з переможним виглядом дістав з кишені запальничку у вигляді голої жінки. Блискуча цяцька пішла по руках. Механік покрутив її, поцокав язиком, примовляючи: "Похабень! Ох, и похабень! Невесте заместо кольца подаришь..." Тельнов знову посміхнувся і раптом широко розмахнувся:
  - Хош заброшу? - Затримав руку і дивився запитально-доброзичливо на башнера.
  - Ты что?! Ты что!! Не дури, слышь, не дури! Дай сюда! - Заряджаючий аж посірів від переляку. Сховав запальничку в нагрудну кишеню. - Всё, больше ты её не увидишь!
  Після цього всі надовго замовкли. Дістали почату пачку "Біломору", запалили. Заряджаючий дав припалити сержанту від своєї блискучої запальнички, а механіку показав її здаля: мовляв, раз "Похабень!", то й нічого такою стидобою тобі, моралісту, користуватися!, - і той сердито зачиркав сірником по коробці. Інші екіпажі теж закінчили сніданок і тепер - відлучатися від машин було суворо заборонено - влаштовувалися, хто як міг. Хто захропів на казенному брезенті, розстеленому на даху моторного відділення, хто вовтузився біля машини, усуваючи існуючі і видумані недоліки. Робити було абсолютно нічого.
  Ранкова прохолода вдень змінилася жарою. В блідо-блакитному небі - жодної хмаринки. Тільки вітерець жене хвилі по високій траві та гнуться гілки придорожніх яблунь від дозріваючих плодів. Вранці виблискувала роса, але зійшло сонце і вона щезла, небо дихає спекою. І в цьому бездонному високому небі видно срібний хрестик ворожого літака, чути його далекий гул. З-за дерев раптом дружно заляскали постріли - виявляється, там розгорнувся зенітний дивізіон, і тепер гармаші-зенітники намагаються дістати ворожий літак. Але той ігнорував залпи батарей зі спокоєм та холоднокровністю дредноута. Врешті, коли снаряди стали вибухати аж надто близько, різко змінив курс і поплив кудись на південь. Невдалу стрільбу танкісти прокоментували коротко й смачно: "Мазилы!", і далі вже в зовсім непарламентських висловах. Але це була єдина поява ворожої авіації за весь день. Видно, розбомбили хохлів на аеродромах - це була одностайна думка екіпажу, нікому літати! На цьому ґрунті настало навіть примирення механіка і башнера.
  Близько полудня земля знову почала здригатися і повз бригадну колону "бетешок" на повній швидкості пройшла колона важких танків. Спочатку батальйон нових КВ, а потім батальйон здоровенних мастодонтів Т-35 - п"ятибаштових гігантів. Заряджаючий добре знав чисельність танкових підрозділів і всі типи танків, які були на озброєнні бронетанкових війська РСЧА. Він безапеляційно повідомив, що ця частина з Москви - тільки там були на озброєнні "те-тридцять п"яті". Третій батальйон також був озброєний важкими КВ. Замикали колону вантажівки ремонтників і роти забезпечення. З невеличким інтервалом слідом за важкою танковою бригадою проповзли артилерійські трактори з гарматами-гаубицями МЛ-20 на гакові. А за артилерією - вантажівки з піхотою. В кузовах новеньких "студебекерів" сиділи тісно-тісно піхотинці, байдужі до всього і похмурі, в новеньких сталевих шоломах і з новими автоматичними карабінами Симонова. В кузові останнього "студебекера" стояв вилицюватий сержант і пілікав на гармошці. Крізь гул автомобільних моторів її звук був не гучнішим писку комара. Зустрівшись поглядом з Пахомовим, він вирячив очі і гармошка дурним голосом закричала: "Караул!", а сержант зареготав.
  Танкісти незворушно попихкували димом своїх "біломорин" і презирливо спльовували на землю. Коли колона "студерів" пройшла, башнер, відкашлявшись, з надривом, як старезний дід, прохрипів:
  - Интересно, мы когда-нибудь поедем?
  - А куда торопиться? - У відповідь поцікавився Пахомов.
  - Наш командир мудр, как змий. - Схвально промовив механік.
  Обід заряджаючий приніс в термосі. Розливаючи черпаком-"розводягою" густий гороховий суп з м"ясом, повідомив, що до вечора бригада - або ж принаймі тільки їхній перший батальйон, - вирушать на той бік. Йому не повірили і Маслов образився:
  - Кухня уже свернулась и ушла на ту сторону. А значит, следом за чмошниками и мы тронемся. Вон, выдали вместе и обед, и ужин. - Привів убійний довід для підтвердження своїх слів.
  Але вони навіть встигли виспатися після обіду, а команди рухатися все не було.
  Почало смеркатися, коли нарешті бригада рушила вперед.
  - Заводи! - На всі голоси неслося вздовж колони.
  Колона затріщала, захлопала пострілами з вихлопних труб, огорнулася густим сизим і задушливим димом. Більш ніж півтори сотні БТ-7, набираючи швидкість мчали вперед, до кордону. Перший і другий батальйони бригади мали на озброєнні танки БТ-7М з новими дизельними двигунами В-2, а в третьому - п"ятдесят чотири БТ-7А2 з старими надійними карбюраторними М-17. Зате машини третього батальйону були озброєні новими грабінськими Ф-34 - далекобійними сімдесятишестиміліметровими гарматами, а перший і другий - звичними сорокап"ятками і трьома кулеметами ДТ: спареним з гарматою, кормовим у ніші башти і зенітним. Правда, проти літаків зенітний ДТ - слабкий захист, зате незамінний під час бою в місті, з нього одне задоволення бити по верхніх поверхах будівель. Тільки пильнуй навсібіч і ніяка наволоч зверху не жбурне пляшку з запалювальною сумішшю. Бригада на навчаннях відпрацювала це добре.
  А позаду танкової колони на кілька кілометрів витяглася довжелезна зміюка ТЕБ - тилового ешелону бригади - більш, ніж чотири з половиною сотні колісних машин з паливом, мастилом, запчастинами, снарядами, харчами, ремонтниками, зброярами, кухарями, писарями та іншою тиловою братією.
  І перед самим рубежем знову затримка. Прикордонники в зелених кашкетах розвели в боки загорожу з колючого дроту, про щось довго гомоніли з командуванням бригади - Валерій бачив в бінокль, як там всі вимахували руками в різні боки - і, ось нарешті вона, довгоочікувана "заграница"! Хоч ні, була "заграница", а тепер і назавжди це вже наша, радянська земля...
  ...Тут пройшли танки або важкі тягачі з гарматами. Машин десять-п"ятнадцять, не більше, а вузька грейдерна дорога вже розбита вщент, вона щезла, залишилися дві метрові ями, прориті в сухій землі.
  Танк Пахомова останній в ротній колоні. Його рота йде першою. Відразу за ним "бетешка" командира другої роти, вона метрів за двадцять, сипить перемелену іншими танками в дрібний пил землю з блискучих стрічок гусениць. Вгору-вниз хитається короткий ствол гармати-сорокап"ятки, під ним, в чорній глибині люка видно біле від напруження обличчя механіка-водія. Зверху, над баштою, так само, як і в машині Пахомова висунулися дві фігури - командир танка і башнер-заряджаючий, вони дивляться вперед, в боки і назад. Тут дивитися потрібно всім - вони вже не вдома. Взагалі, в танкових військах закон: хочеш жити - крути на всі боки головою, тому й дивляться Валерій з Масловим вперед-вбоки-назад, механік веде машину, йому не до спостереження. Сутеніє, але світло вмикати не дозволяється, противник поруч. Бригада йде з погашеними фарами, тільки це також звичне - останнім часом тільки так і ходили вночі. Правда, серед танкістів ходять вперті чутки, що вже розробили спеціальні прилади для водіння танка вночі, дивишся в окуляр і все видно, як вдень. Особливо багато на цю тему базікає механік, воно й зрозуміло: що кому болить, той про те й терендить. Але Валера Пахомов не дуже таким чуткам вірить.
  Батальйон проминув прикордонну смугу і, пройшовши кілометр, зупинився. Попереду між двома невисокими пагорбами лежало широке поле зі скиртами соломи. В сідловині виднілися червоні дахи, церква з двома невисокими дзвіницями і три-чотири біленькі чепурні хатинки першого визволеного села. Перед селом по всьому полю чорніли танки, схожі здаля на горбатих жуків.
  - Наши? - Запитав башнер.
  - Кажется. - Невпевнено відповів Пахомов.
  - А чего стоят? Где бинокль? - І заряджаючий поліз всередину танка за біноклем.
  - Точно, наши. Тридцатьчетвёрки. - Бурмотів він, підігнав окуляри по очам і довго водив біноклем по полю. Потім сунув бінокль Валерію. - Смотри!
  Валерій довго не міг відірватися. Закопчені корпуси, розірвані гусениці, відірвані котки. Не одні тільки тридцятьчетвірки були на цьому скорбному полі, он, три мастодонти Т-35. Але ці на міни напоролися, одразу видно. Стоять скособочені, візки опорних котків валяються метрів за п"ять-сім від машин. Точно, напоролися на мінне поле, от їх і потрощило. І пожежа - звичайна річ при мінному підриві, ну а потім вибухнули боєприпаси. Башти двох Т-35 лежать неподалік, одна схожа на каску, а он з землі стирчить казенник гармати, а он йще... Сержант довго вглядався в темну пляму, а потім здогадався, зо це опорний візок з шматком борту. Поле було густо зрите вирвами від снарядних вибухів.
  - Четырёх в клочья разнесло. - Сказав Пахомов.
  - Двадцать восемь штук - как корова языком слизала. Йо-ма-йо! Половину батальона сожгли. - Похмуро підтвердив заряджаючий. - Сунулись не зная броду... Прямо на мины. А тридцатьчетвёрки, что за ними шли, развернулись атаковать вон ту деревню. Эти уже в засаду попали. В борта били.
  - Чего стали? - Механік спритно виліз зі своєї нори, вхопившись за короткий ствол гармати.
  - Танки побитые.
  - Чьи?
  - Наши.
  Механік взяв бінокль і довго дивився в поле.
  - Подпустили поближе, а потом в упор ударили...
  Заперечувати механіку не стали. Яке це тепер мало значення, як були знищені ці танки. Скільки ще таких спалених танків побільшає на якомусь іншому полі. Кожен мимоволі подумав про себе. І про наступний день. І що завтра буде з кожним з них.
  - Это, наверное, про них говорили утром на кухне. - Нарешті порушив мовчанку заряджаючий. - Так чего остановились-то? Ехать надо! А то достоимся на свою голову!
  - Не ори! Разорался! - Похмуро кинув сержант. - И куда ехать? Эти вон сунулись, не зная броду...
  Колона знову рушила. Тельнов ковзнув вниз, на своє місце. Танки, проскочивши поле, полізли на пагорб. Пахомов і башнер не відривали очей від чорних похмурих коробок. Кілька ще коптіли: пахло горілою гумою, гарячим залізом і паленим м"ясом. По всьому полю лежали солдати в гімнастерках захисного кольору, геть подзьобаних осколками. І поки танки дерлися вгору, командир з заряджаючим оглядалися назад, на це поле смерті. І оглядалися доти, аж поки воно не сховалося за лісопосадкою.
  В селі знову зупинилися. Прибіг ротний і наказав всім залишатися біля машин, в оселі не потикатися - нібито там натикано мін по саме нікуди, піхота, яка перша зайняла це село, кілька десятків любителів трофеїв на них уже втратила. Танкісти зіскочили з машин, топталися біля них і дивилися один на одного. Воно й зрозуміло: цікаво було глянути, як живуть "буржуї", але й боязно - з мінами жарти погані!
  Дозаправили машини пальним, сержант разом з механіком перевірили ходову - напередодні ротний попередив: жарти мирного часу скінчилися, хто поламається на марші, тим буде займатися військовий трибунал. Закінчили вже в повній темряві. Тільки раз-по-раз блимали вздовж вулиці переноски - екіпажі готували танки до нового маршу і, можливо, до завтрашнього бою. Вечеряли залишками обіду. Розлити в кружки належні сто грам, пом"янули загиблих хлопців. І кожен в душі побажав собі не опинитися завтра на їхньому місці. З цим і полягали спати, завернувшись в танковий брезент на даху моторного відділення.
  Пахомов крізь сон чув, як крутився башнер. Потім тихенько піднявся і зістрибнув з танка. До вітру, мабуть, подумав Пахомов, але за три-чотири хвилини аж підскочив від негучного хлопку: його звичне вухо відразу класифікувало - ручна граната. Підвівся, вслухаючись, десь насторожено гомоніли піхотинці з мотострілецького батальйону, які несли караульну службу. Хлопнуло ще раз, потім другий і третій. Механік поряд хропів, не зважаючи на всі вибухи. Сержант занепокоївся, коли що трапилося з Масловим, хто потім відбріхуватися буде та гулі рахувати? І коли той з"явився, нарешті, Пахомов зітхнув з полегшенням.
  - Ты где шляешься? Под трибунал, бля, захотел? Ну, смотри, ты у меня доиграешься, Трофим! - Накинувся сержант на башнера. - Это ты концерт ночной устроил? Без трофеев жить не можешь?
  - Ладно, Валера, не шуми! Всё путём! - Заспокоїв єфрейтор командира. Тицьнув в руки чималенький пакунок. - Это тебе и Маше твоей подарок. Пусть покрасуется!
  Другий пакунок башнер віддав механіку, який проснувся від піднятого сержантом шуму. Накрилися брезентом і вже під ним роздивилися, що доброго роздобув їхній метикуватий товариш. Пахомову дісталися чорні шкіряні жіночі черевики, настінний годинник та автоматична ручка. Механік отримав шкіряну куртку і наручний годинник. І на всіх башнер роздобув цілий мішок ковбас, сирів та консервів. Ну й, звичайно, півдюжини пляшок: три з вином і три квадратні, товстого скла, по літру кожна, - "Українська горілка з перцем". Це тобі не смердючий спирт-сирець, який видали танкістам бригади напередодні визвольного походу! Трофеї відразу підняли настрій екіпажу.
  Другий мішок, зі своїми трофеями Маслов запхнув подалі в боєукладку, щоб не надибав хто з батьків-командирів. Решта ночі пройшла без пригод. Втім, багато спати не довелося, за годину до світанку їх підняли. Взводний, лейтенант Мєдніков, прибіг і наказав заряджаючому бігти до штабу батальйону. Коли той, занепокоєний - а раптом щось за цю нічну вилазку йому нагорить! - побіг, взводний сказав:
  - Два экипажа из тридцатой бригады в трибунал попали. Больно хитрожопые оказались! На чужом горбу в рай хотели... Смотри, Валера, чтобы твоих кого не замели. - Кивнув у бік башнера. Сплюнув і побіг у голову ротної колони.
  Вночі село Шалигіне не дуже відрізнялося від курських чи білгородських сіл. І тільки вранці сержант з механіком побачили, як його розколошматили, визволяючи. Згорілих хат було небагато, лиш де-не-де чорніли плями згарищ. Більшість хат розстріляли. Визначити, де били танкові гармати, а де придані передовим батальйонам гаубичні батареї можна було легко - від танкових снарядів чорніли в стінах дірки, а гаубичні снаряди били зверху і в дахах чорніли провали і стирчали потрощені крокви. Траплялися хати без вікон, без стін, а на краю села взагалі більшість будівель лежали безформними грудами цегли.
  За селом повернули на південний захід, потім, через кілометр, прямо на північ і за невеличким сільцем стали. За півгодини з"явився башнер. Був тихий і задумливий. Спочатку мовчав, а потім розповів.
  - Привезли нас обратно, за кордон. Я уж струхнул, думал, за трофеи попадет. А тут всё серьёзнее оказалось. Со всех батальонов по одному человеку из экипажа взяли. Построили нас, пришел автобус, "черный ворон". Вывели восьмерых... Председатель трибунала приговор зачитал. Оказывается, тридцатая бригада, на тридцатьчетверках которая, в атаку пошла, а эти ручной газ поставили, через нижний люк сиганули и назад, в тыл, вроде, подбили танк у них. А танк прошел полкилометра, и в воронку завалился. Целый целёхонький! А второй уже на окраине того села, где мы ночевали, на мине подорвался. Зачитал, нас кругом повернули, но я оборачивался, смотрел. И другие тоже оборачивались... Расстреляли их.
  Помовчали, подумали. Жорстоко, звичайно. Але хто за них воювати буде? Інші за них кров проливати будуть, а ці в тилу прокантуються, а потім до тата з мамою? Катюзі по заслузі!
  Колона знову рушила. За кілометр, вздовж дороги сиділи обабіч піхотинці, спустивши ноги в кювети, дивилися крізь колону, байдужі до всього. Танки кидали їм в обличчя земляний пил разом з смердючим димом, але ті навіть не відверталися. Видно було, що вони втомилися до смерті. Стріляючи вихлопами і брязкаючи гусеницями, колона пірнула в молоденьку посадку і там зупинилася. Назад, до машини комбата, риссю пробігли ротні і взводні командири. Припинився набридлий рев дизелів і брязкіт гусениць. Стало так тихо навкруги, що, коли б не запилені, пропахлі соляркою танки, ніщо не нагадувало б війну.
  Пахомов почув голос комбата, потім самого командира бригади і оглянувся. Біля машин другої роти стояли купкою командири батальйонів і ще кілька, в плащ-накидках, в кашкетах вищого комскладу. На узбіччі стояли три командирські "газики" - повноприводні всюдиходи ГАЗ-64. Такі сержант бачив лише у командуючого Ленінградським округом, коли той приїздив якось перевіряти їхню бригаду. Саме тоді Валерій і отримав свої нагородний годинник прямо на танковій директрисі. Мабуть, велике начальство розмовляє з командуванням бригади, подумав Пахомов, отже, за годину-дві вони вступлять в бій.
  Начальство стояло так близько, що Пахомов чув їхні голоси, але розібрати жодного слова не міг. Командування бригади в особі комбрига та комбатів щось жваво обговорювало, а двоє в плащ-накидках дивилися планшетку з картою, кидали по кілька слів і змовкали надовго. Обличчя у всіх були невдоволені. Пахомов засмутився: невдоволення начальства виходить боком для підлеглих. Але оскільки поділити цією розумною думкою було ні з ким, - механік вовтузився у своїй норі і на всі проблеми начальства йому було начхати, - сховався у башті, що ненароком не потрапити товаришам начальникам під гарячу руку.
  Дійсно, командир сімнадцятої танкової бригади разом з командирами батальйонів отримував бойовий наказ від командира шостого танкового корпусу. Задачу підлеглим комдив ставив скрипучим, залізним голосом з невдоволеним, гидливим виразом на обличчі. Однак це у комдива було не від поганого од природи характеру. Кривитися і говорити крізь зуби змушувала обстановка, вкрай погана.
  Армійська Сумська група генерал-майора Малиновського задкувала неохоче, злісно огризаючись на кожному рубежі. План наступу вже давно був зірваний і командуючий фронтом, командарм другого рангу Жуков вранці висловив йому своє невдоволення. Тим більш було кривдно, що на напрямі наступу його корпусу прикривали відхід українських військ батальйони територіальної оборони, резервісти. І розтрощити їх одним потужним ударом ніяк не вдавалося - в близький бій противник не вступав, прикривався суцільними мінними полями і завдавав частинам корпусу втрат здаля потужними вогневими ударами далекобійної артилерії та ракетними установками. І удари ці були точними, ворог бив не навмання.
  Та ще дії диверсійних загонів противника на шляхах постачання. Здавалося, дрібні комарині укуси, а налагодити нормальний ритм бойової роботи ніяк не вдавалося. Короткі вогневі контакти з диверсантами були виключенням з правил, противник діяв із засад, мінував дороги, але основною роботою диверсійних груп було коригування артилерійського вогню. А на другий день війни додалися ще й удари авіації.
  Було від чого нервувати комдиву.
  - Запомните, дорога будет каждая минута. Как только двадцать девятая бригада проломает для вас проход, немедленно выходите на шоссе Кролевец-Киев, и чтобы через пятнадцать минут ваши батальоны, товарищ полковник, были в этом городе. Запомнили, через пятнадцать минут! Сбросить гусеницы и вперед! Иначе вас размолотят ракетные установки, как уже размолотили тридцатую бригаду. Поддержать артиллерией не смогу - у корпусных артполков не хватает дальности пушек. Потому рассчитывайте только на себя и приданную пехоту. Посадите один инженерно-штурмовой батальон на танки и вперед! Остальная пехота подтянется позже, как только ваша бригада захватит город и собьет противника с позиций. Главное, не дайте им стрелять. Думаю, тогда и артполк сумеем протолкнуть.
  - Но это противоречит уставу, товарищ комдив. - Заперечив командир першого батальйону.
  Очі в комдива шалено метнулися, але він стримав себе.
  - Мне тоже довелось изучать устав, товарищ майор. - Рівним, так само скрипучим голосом відрізав командир корпусу. - Повторяю, пехоту и артиллерию не ждать. Не теряя и минуты, рвать к городу. Сейчас ровно десять тридцать. Приказываю захватить Кролевец в одиннадцать сорок.
  - Не можем, товарищ комдив, у нас средняя скорость 40 километров в час, и потом, ещё гусеницы надо уложить. А по нормативу, чтобы снять гусеницы и уложить их, требуется полчаса. А если какой-то экипаж замешкается, на укладку уйдёт больше минут сорок-пятьдесят, а то и час. Мы просто не успеем...
  Командир корпусу з дивною застиглою усмішкою дивився на командира бригади.
  - Да-да, правильно! Спасибо, что напомнили. Надеюсь, пяти часов вам хватит? - И тут його прямо перекосило від шаленого гніву. - А мне насрать на этот норматив, товарищ полковник! Я кладу на этих полях свои лучшие экипажи, чтобы проломить проход вашей бригаде, а вы тут о каких-то сраных нормативах и средней скорости... У вас будет всего пятнадцать минут, чтобы успеть проскочить к городу! Иначе тут вас тоже размолотят! Понятно?! Приказываю взять в десять пятьдесят на броню десант, в одиннадцать десять выйти на шоссе Кролевец-Киев, и в одиннадцать двадцать пять занять город! Доложить мне о занятии Кролевца ровно в одиннадцать сорок! За невыполнение приказа - расстрел! Вопросы? Вперед!
  ...В невеликому сільці Семенівна, притиснувшись бортами до будинків, так, що зовсім закривалися зеленими кронами яблунь, слив, груш та вишень, стояли "бетешки" тринадцятої бригади. Піхота інженерно-штурмового батальйону підходить відразу, ледь стихають стукотіти танкові дизелі. Всі в плямистих комбінезонах, з ще небаченими сталевими нагрудниками - "панцирна піхота" повзе між танкістами шепотіння - в ременях спорядження, з автоматичними карабінами Симонова, навантажені набоями, гранатами, вибухівкою по саме нікуди. Двоє з балонами за спиною - вогнеметники, - трималися віддалік. Воно й зрозуміло - від цієї пекельної суміші краще бути подалі. Ротний вказав десантникам на танк Пахомова і "панцирники", ні слова не сказавши, полізли на машину. Ротний махнув сержанту рукою: "Давай сюди!", і став чекати, поки підбіжать командири інших машин його роти.
  - В общем так, ребята, ситуация хреновая. Получен приказ: до полудня занять город Кролевец. Это узел обороны у хохлов и там у них ракетная база. Её нужно захватить любой ценой. Щас сажаем пехоту, и ждем сигнала: три красные ракеты. Потом рывок к шоссе и там переходим на колёса. Команды не ждать, вышли на бетонку, остановились, сбросили к черту гусеницы и вперед! Кто отстанет, пойдет под трибунал! Скорость движения максимальная. Вопросы? Вопросов нет. - Ротний ще раз глянув на своїх сержантів, махнув рукою: "По машинах!" і побіг до свого танку.
  Бригада приготувалася до атаки. Танки зосередилася в невеличкому гайку кілометрів за п"ять від шосе. Перед танками лежало широке поле, якесь тужливе, поросле рідкими кущиками в неглибоких виярках. За цим полем і знаходилося шосе, на яке танки мали вийти. Його частинами навіть було видно за невисокими пагорбами, на яких засів противник. Противника видно не було, але Пахомов знав, що він там є. Сержант наказав екіпажу приготуватися до атаки: заряджаючому зарядити гармату, сам висунувся з танка. Десантники тулилися один до одного, збившись в кучу, курили, передаючи з рук в руки цигарку.
  - Ребята, не пропустите сигнал. - Звернувся до десантників. Ті запевнили: не проґавлять!
  Пройшло п"ять хвилин, а сигналу не було. Потім ще п"ять, потім ще... Пахомова став били дрож: "Чего стоим? Чего стоим?" - його трясло і колотило. Башнер протирав скло триплекса, механік стискував своїми лаписька важелі фрикціонів, горбився у своїй норі, як ведмідь.
  - Ракеты, командир! Передние пошли! - Закричав раптом механік, зі скреготом ввімкнув передачу і БТ аж стрибнув вперед, так, що ледь не скинув зі спини своїх десантників.
  Пахомов прилип до перископа. Попереду них, на кілометр-півтора, йшли зиґзаґами тридцятьчетвірки двадцять дев"ятої бригади. Раптом захлопали вибухи і над полем ніби хтось пролив чорнила: на висоті сорока-п"ятдесяти метрів розпливалися чорно-сірі ляпки, розкидали навсібіч чорні крапки. Над тими крапками спухали білі кульбабки парашутиків і на висоті з-під цих білих кульбабок били вниз, прямо по строю атакуючих тридцятьчетвірок яскраво-жовті голки, і там, де голка протикала танк, шугав у небо спалах вогню. Над танками клубами став підніматися вгору чорний смолистий дим. З башти ближчої тридцятьчетвірки вирвався гострий язик полум"я, облямований густим димом. Він здіймався вгору прямим стовпом і вже там, у вишині, вітер підхоплював його і мішав у темно-сіру, брудну бахмату хмару.
  - Механик, вперёд! - Пахомов вдавив чобіт у спину Пашці Тельнову, крутив перископом навсібіч.
  "Бетешки" бригади мчали крізь стрій розстріляних з неба тридцятьчетвірок до близької стрічки шосе. І ніхто по ним поки не стріляв. Отже, ракетні установки витратили весь свій боєзапас на танки двадцять дев"ятої бригади, тепер лише б встигнути прорватися до міста, де база перезарядки цих установок.
  Тепер "бетешки" мчали по мінному полю. Обабіч шосе на кілометр все суціль заміновано, принаймі, так доповіла розвідка. І Пахомов про себе молив, щоб під гусеницю його машини не трапилася міна. І, здається, накаркав! Башнер закричав, що горить машина з другого взводу, потім сержант сам побачив, як блиснув вогонь з-під котків танка, який мчав праворуч. Чорний земляний прах порснув у синє небо, закрив лівий борт "бетешки". Механік вчасно спрацював важелями і машина сержанта обійшла підбитий танк. По броні протарабанили грудки землі і щось пару раз гупнуло. Пахомов подумав, що це, можливо, так гупають вирвані вибухом міни траки. Він розвернув перископ, глянув праворуч-ліворуч і жахнувся: поле було заповнене палаючими танками і струнка лінія атакуючих БТ значно порідшала. Ось і бетонка шосе.
  Танк разом скинув швидкість і став. Брязнув метал, стала сторчма кругла кришка люка, і з чорного колодязя башти, крутячи на всі боки головою, вигвинчуються чорні, як антрацит, танкісти. Сержант шукав знайомі номери і не знаходив багатьох. До бетонної стрічки шосе дібралися з його взводу тільки два танка з п"яти, а від роти залишилося всього десять машин з сімнадцяти. Танки видиралися на бетон і розверталися в напрямку Козельця. Ротний вцілів у цій атаці, а от командиру взводу, лейтенанту Мєднікову, не пощастило: його танк лишився на полі. Так Пахомов на короткий час став командувати рештками взводу. Екіпажі БТ вискакували з машин, без команди та понукань приступали до роботи. Але ротний все одно квапить і взводні також лементують разом з ним:
  - Быстрей! Не задерживаться! Копаетесь, ёб вашу мать!.. Быстрей... Не копаться! Быстрей!
  Чи ж багато потрібно часу, щоб вибити пальці з траків, поставити стопорні кільця на ведучі котки та встановити штурвал? Всі розуміли, що від їхнього поспіху зараз залежить успішне завершення щойно здійсненої атаки. Поспішали, поки перезаряджаються ракетні установки противника. Бетонна стрічка шосе пряма, як стріла і звернути з цієї стріли навряд чи вдасться: обабіч цієї автостради закопані ворожими мінерами, розкидані ракетними установками протитанкові міни. Коли колону тут зупинять, горіти всім!
  Здіймалися вгору чорні султани вибухів: противник оговтався після шаленої танкової атаки і почав пристрілку своїх батарей. Ревіли дизелі, танки вирулювали, лишаючи на сірому бетоні довгі зміюки блискучих гусениць, і мчали по цій шикарній шестирядній автостраді до першого міста, яке наказано було захопити. Хто разом з іншими не встиг перевести танк на колісний хід, той дожене батальйон потім!
  Механік витискує педаль до полика і стрілка спідометра впирається в обмежувач, явно намагаючись його зламати. Швидкість така, що зустрічний вітер витискає сльозу. Пахомов з побоюванням дивиться на опорні котки - година такої їзди і від бандажів залишаться самі тільки спогади. А! Біс з ними, з цими бандажами! Ніхто про них не згадає у будь-якому випадку: захоплять місто - перемога все спише, не візьмуть - мертві сорому не мають і прощення не потребують! І викинув ці думки геть з голови, як непотрібні.
  Ревіння мотора глушило всі звуки. Десантники, які притискувалися до броньової спини, нічого не чули, крім надсадного виття дизеля, навіть пострілів ворожих гармат, навіть дзвінких ударів куль і осколків по броні. Але командири танкових батальйонів, рот і взводів добре розуміли, за п"ять, найбільше десять хвилин батареї противника перейдуть від пристрілки до стрільби на ураження. Бригада, виконуючи наказ командування, рвалася до Кролевця і від самого переднього краю і за ним, в глибині ворожої оборони лишала за собою страшний кривавий слід. Горіли на бетоні шосе стрімкі "бетешки", то групами, то поодинці.
  І все-таки, не зважаючи на втрати, мчав по шосе броньований дракон, поблискуючи сталевою лускою. Саме таке порівняння спадало на думку Пахомову, коли він оглядався на довгу колону бригади, яка в шаленому бігу мчала прямою стрілою шестирядної автостради. Тільки б не оговталися від нашого прориву кляті хохли, билася ще одна думка, тільки б встигнути! Однак не відмолив сержант у бога війни собі і своєму батальйону успіху. Оглянувшись в черговий раз, побачив він, як розпускалися брудними чорнильними ляпками вибухи в синьому просторі неба. Спалахував знову смертельний феєрверк і протикали вогненні голки тонку верхню броню танкових корпусів. Пахомов помітив розгублений погляд башнера, глянув на танк ротного, але капітан, хоч і бачив розгром колони, не спинив рух свого БТ, і сержант заспокійливо поплескав заряджаючого по плечу: "На войне, как на войне!", без втрат боїв не буває, але ми ще живі і повоюємо! Небесний меч відсікав дракону хвіст і тулуб, але голова його залишилася неушкодженою, ще могла куснути ворога до смерті своїми зубами, і радянські танки продовжували стрімкий біг до своєї мети.
  Вони промчали якийсь кілометр-півтора, коли тонка вогненна траса пронеслася над баштою танка і зникла, розтанула десь позаду. Протитанкова гармата вдарила у фланг радянським танкам. Дідько поставив її тут, на сторожі цього шосе, але це була та випадковість, що ламає найкращий план. Гармата била майже впритул, поки танкісти опам"яталися, не один і не два танки спалахнули димно-червоним полум"ям.
  Фланговий вогонь - найефективніший! Постріл, стрімка, як риска, траса понад самою землею, і спалах на броні та чорний дим над баштою; постріл - траса, постріл - траса... Ця сутичка вирішила результат бою за Кролевець, це завдяки їй вулицями міста не прогуркотіли гусеницями радянські танки...
  Танкісти відкрили вогонь у відповідь, стріляли навмання, так завжди буває від раптовості і розгубленості, і Пахомов бачив, що перші їхні снаряди вибухнули даремно серед кущів та купок дерев. Стовпи землі злетіли вгору, вони звалилися донизу, розповзаючись сірим пилом, ніби туман. Підбиті екіпажі зметикували і викинули з люків димові шашки. Пахомов бачив, як спалахнули машини комбата і ротного, вдавив чобіт в ліве плече механіку і той висмикнув БТ з-під обстрілу ліворуч, в дорожній кювет. І застряг...
  ...Танк видихався. Він стояв в трясовині і здригався, тремтів всім корпусом, ніби загнаний, запалений кінь. Здоровенний, незграбний оливково-зелений ящик з облупленою фарбою ніби кипів від безсилля та злості. Бо м"яка ласкава земля не випускала його, легко розступалася і піддавалася будь-якому його рухові. Танк осідав на корму під котками, які шалено оберталися, а земля все глибше і глибше засмоктувала броньову махину. Спочатку тільки до балансирів котків, потім до надкрилків, і ось вже одна тільки башта з куцим стволом гармати видніється над рівниною. Незграбний залізний ящик скільки міг опирався трясовині, але ось його сили закінчилися. Танк став. Він загрожував ворогові і застряглий. Його гарматний ствол розвертався туди, звідки били ворожі гармати, але власна смерть його вже дихала поруч.
  Гармати били вже в лоб, в борти, в корму і по гусеницям радянських танків, і з кожним пострілом все більшало і більшало палаючих багать на сірій бетонній стрічці автостради. Червона, синя і зелена блискавки сяйнули над баштою і беззвучно звалився вниз останній з десантників. Ще грізніше і безтямно заревів дизель, і зникли ще раз зі світу всі інші звуки. Перемоловши гору землі, БТ все-таки вирвався з грузького полону і рвонувся туди, де горіли інші танки, де стояли чорні димні стовпи. Проносилися над ним траси. Всіма кулеметами вдарили по ньому з боків, в лоб, били ззаду. Лавина розпеченого свинцю неслася до нього, була призначена тільки йому одному, самотньому танку, що остався з десятків йому подібних і вже тільки повільно міг повзти назустріч своїй смерті. А з флангів і в лоб по ньому з усієї сили молотили кулемети і протитанкові гармати противника. Вони вже змели з нього весь десант і цей останній танк йшов повз тих, що лежали хто з кулею в серці, хто з осколком в грудях, хто ледь не навпіл перерізаний кулеметною чергою. Він йшов мимо своїх сталевих товаришів, які горіли високим димним полум"ям, що рвалося в синє небо з усіх люків і щілин броньованих корпусів. Танк йшов на кулі і снаряди, квапився в бій, у вогонь, вперто рвався до своєї мети, і смертний дзвін чувся у несамовитому ревінні його мотора...
  Бронебійна болванка ввійшла прямо в лоб. Машина смикнулася назад, спалах неземного яскравого світла осліпив на мить екіпаж, а у вуха, в голову ввірвалося оглушливе звірине ревіння. Пружний удар повітря вдавив Пахомова в броню і у всьому тілі спалахнули і негайно згасли тисячі вогників. Наступної миті він рвонувся вгору, брязнувши лядою баштового люка, перевалився через броню і плюхнувся на м"яку землю. Прямо на нього звалився башнер. Поруч важко дихав механік. У всіх обличчя біліші крейди. Щастя, що розпечена болванка не зачепила паливних баків. Згоріли б у танку, як у сталевому крематорію!
  Ось так воно й трапилося. Всі троє дивилися один на одного з винуватими напівпосмішками і мовчали. Нічого їм казати. Бригади немає. За якусь годину було вибито, спалено, розбито більше, ніж півтори сотні танків. А вони всі разом так і не змогли побачити та вбити хоча б одного ворога...
  ***
  
  А на войне, как на войне, а на войне как на войне,
  меня убьют в неведомой сторонке.
  И мать моя заплачет обо мне,
  в тот самый миг, ещё до похоронки...
  
  Перший батальйон сто тринадцятого стрілецького полку тридцять восьмої стрілецької дивізії йшов на війну. Дивізія, в якій старший сержант Тулупов був командиром третього взводу першої роти, була сформована всього за якісь шість тижнів до війни. Командувати взводом старший сержант Тулупов став випадково. Лейтенант, випущений місяць тому з училища, напередодні потрапив у госпіталь з гострим приступом апендициту. І старший сержант, опріч свого бажання, став виконував його обов"язки.
  Будь-яка війна починається з дороги. Спочатку з залізниці, що нею гримкотять у теплушках по вісім чоловік на кожних нарах, посеред вагона - розжарена грубка, що бризкає вогненними іскрами, і ті іскри шугають над ешелоном, демаскуючи його вночі. З короткими зупинками, з благеньким наїдком, який видають чомусь завжди посеред ночі, - не протерши очей, дістаєш ложку і сьорбаєш без смаку напівтеплу затірку. А залишається позаду залізниця, і вже шкодуєш за нею, бо там тобі було тепло, бо не чимчикував ніжками, а лежав лежнем на нарах, покурюючи, і війна була від тебе ще ох як далеко!
  І тоді починається друга дорога, до передової. А тут війна б"є і гупає вже зовсім поряд, нагадує про себе вирвами від бомб та снарядів, спаленими хатами і розбитими машинами на узбіччях доріг.
  Фронт не дуже далеко просунувся на чужу, ворожу територію. Кордон України батальйон перетнув пізнім вечором і за дві години маршу з одним привалом близько півночі підійшли до переднього краю. Ось тут і побачили вони фронтове небо у всій його красі і чарівній моторошності. Червоними, зеленими, білими пунктирами розпанахують його трасуючі кулі, блакитним вогнем спалахує горизонт, а он збоку багряно розгорається пожежа... Вдалині довго б"ють залпами великі калібри, потім моторошно виспівують реактивні міномети, і їхня грізна луна потрясає землю, аж поки не завмирає...
  Жадібно дивиться батальйон на цю ілюмінацію - дуже все цікаво. І утома минула, як магнітом тягне до себе передова. І думають всі - ось повернуть раптом їх назад, у тил, відчують вони розчарування... Та як же пройти мимо і не спробувати, не дізнатися, що воно таке - війна? Та неможливо ж це ніяк!
  І тут лунає дивна не зрозуміла для людей команда - віддати старшинам свої речові мішки, в яких усе немудре солдатське збіжжя: переміна білизни, рушник, онучі запасні, мило, бритва, папір для листів, ножичок та газетка, у кого й кілька сухариків зекономлених. Небагате майно, все для діла, для життя необхідне, а, головне, неважке зовсім. Не мішки ж відтягують руки та шиї. Відтягують пояс підсумки з магазинами до СВТ та гранатами, протигазами, каски теж давлять на голову. Який в цьому сенс та необхідність?
  Двічі повертали назад, та все ж десь опівночі вийшли до великого села. Начальство дорогу, либонь, не дуже добре знає - зупиняється батальйон часто і стоїть подовгу, поки вони там по карті звіряють... Тоді знову лунає команда і взводи рушають, з осторогою вдивляються в нічну темряву. За якусь годину все ж добираються до понівеченого, спаленого артилерією села, що стояло край великої дороги, большака... Вони роздивляються село, руїну цю страшну... Вирви тут свіжі, великі. Мабуть, важка артилерія попрацювала. На даху напівспаленого сараю - залізне панцирне ліжко, дугою скручене, закинуте вибуховою хвилею. Інший будинок стоїть з розваленою стіною, ніби декорація якогось жахливого спектаклю...
  Ротний оголошує третьому взводу привал, наказує чекати тили батальйону, які відстали і блудять невідомо де. Бійці з полегшенням падають прямо на узбіччі, вимотані цим нічним маршем - третій взвод найкращий у всьому полку, а, значить, перша затичка в будь-яку дірку. Старший сержант Тулупов обходить свій взвод... Лежать по двоє, по троє, неголені, дрімають... Лише місяць знає їх старший сержант, за такий короткий термін не чужими стали бійці йому. Але особливо згуртував взвод тридобовий марш на війну. Злютував їх тим, що буде завтра, і тим, що буде післязавтра, всіма тими днями, які - скільки кому судилося - доведеться пробути на передовій.
  Привал затягується. Тулупов щулиться від недоброго передчуття, в груди ніби кілок хто забив - і боляче, і важко дихати... Вже третю годину тягнеться чекання - немає ні господарчого взводу, ні медиків. Звуки передової тут голосніші і виразніші. Здалеку вони зливалися і змішувалися з іншими, долинали суцільним фоном, а тут - ось кулемет зататакав, ось над головами снаряд прошелестів, ось міна гидко провила та й гупнула десь збоку... І ракети вже можна розрізнити. Не суцільне марево, а кожна окремо, вони висвітлюють людей бляклим, нетутешнім світлом... Все сприймається на слух і на око аж надто уважно - може, це останнє, що забере з собою їхня пам"ять.
  Нарешті зв"язковий від ротного! Тулупов іде за зв"язковим крізь село.
  Комбат, капітан Чернов збирає ротних і взводних командирів на своєму КП - підвалі розбитого будинку на краю села. Очі в комбата білі і якісь затуманені - хильнув, здається, чарчину для бадьорості, гарне обличчя з орлиним носом змарніло і лягли зморшки коло тонкого рота. Він повідомляє, що на світанку батальйон має замінити діючу тут частину і зайняти вихідні позиції. Показує на карті, якій роті де розташуватися. Нагадує, що потрібно окопатися, бо окопів на передовій нема (оце так-так!), не встигли, мовляв, викопати. Потім з натугою, цідячи слова, каже, що відомостей про ворога обмаль, майже немає про ворога відомостей, і що дані, мабуть, про нього доведеться самим добувати. Комбат явно натякав на можливу розвідку боєм, а що це таке, кожен з командирів собі уявляв, хоч і не воював. Добре, коли однією ротою обійдеться. Гірше, коли доведеться всім батальйоном... Але ж противник не дурень, збагне, що це розвідка і не стане відкривати вогонь з усіх своїх вогневих точок, розстріляє роти з кулеметів та мінометів.
  ...Ротний обіцяє прислати провідника і зникає в темряві, а сержант повертається до свого взводу.
  Взвод стоїть на тому ж большаку, чекає на свого командира, матюкається вже вголос - спочатку лаяли його подумки - ніч прозорішає, щезає. Треба йти, а куди - ніхто не знає, ракети аж шкварчать навкруг і не збагнути, де передова. Захмарене небо ясніє і всі розуміють - на передову потрібно вийти на світанку, потай, і відсутність командира та якогось руху хвилює людей і злить. Лаються бійці, поминаючи бога-матір, і, плюнувши на страх та близькість передової, не витримують і починають покурювати, ховаючи в рукава шинелей зрадливі вогники самокруток. З куривом нині добре, всім видали подвійну норму махорки, разом з сухим пайком, вистачить на два дні. Лаються командири відділень. Коли з"явився старший сержант, оточили його - треба йти, не можна чекати більше! А куди йти невідомо - провідника немає!
  - Взвод! Слушай мою команду! - Командує Тулупов і веде взвод в напрямку, який сам визначив.
  По лощині тягнуться в тил поранені, в кривавих бинтах, шкутильгаючи. Настрій у поранених зовсім не бадьорий. Один зупинився, попросив закурити. Голова в чалмі з бинтів, рукав гімнастерки відрізаний, права рука в пов"язці висить на лямці з бинта, перекинутій через шию.
  - Разве их вышибешь... - Відповів на запитання, що там попереду. Командир його взводу був розірваний міною, з чотирьох командирів відділень двоє убиті, один важко поранений і лежить зараз там, де поранили, стікає кров"ю. І винести неможливо, двоє спробували, полізли - вбило. Взводом командує молодший сержант, але який це взвод - одна назва, з п"ятдесяти чотирьох бійців лишилося десять - дванадцять.
  - Я их, хохлов-то, по правде сказать, и не видел глазами - по щелям сидят. Мы в открытую прем, а они только из пулеметов татакают. У них там дот на доте, всё пристреляно, одной проволоки сколько понатянуто! Только кто подымется - сразу со всех сторон: та-та-та... Так секут - даже трава и та, как под косой ложится. Надо их танками давить, а то нас одних пустили, пехоту. Что я против их дотов этим вот самопалом сделаю? Всё равно, что коровьим гамном в них кидать... - Солдат зі злістю копнув свою СВТ. Маленькі його оченята в запалених безбрових повіках, після всього, що довелося його побачити на полі бою, дивилися на світ мутно, безтямно, дикувато.
  Хвилин через двадцять стали прозирати в ранкових сутінках розмиті темнотою силуети будинків. Спалахує несподівано ракета і кидає бійців на землю - невже противник так близько? Командир першого відділення зголошується піти розвідати чи те село. Піднімає бійців, розгортає в ланцюг і йде. Всі інші лежать, поглядають їм услід - що буде, що станеться? Нічого не сталося. Відділення доходить до села і хтось з бійців біжіть назад - по них, значить. Сержант дає команду і ось вже знетерпеливлений чеканням ротний зустрічає його:
  - Куда вы, мать вашу... подевались?
  Тулупов пояснює.
  - Мигом на передовую! Вот проводник. И бегом, бегом! Рассвет скоро. - І ніяких роздумів, ніяких сентиментів, тільки - швидше, швидше, поки не розвиднілося, поки рятівна темінь ховає їх від недобрих чужих очей... Швидше, швидше... День створено для артилерійських спостерігачів, вдень без утоми молотять ворожі батареї, вдень густі ланцюжки знову і знову рвуться вперед і не змовкає над безкрайнім пшеничним полем хриплий рев - "ура!..", "ур-ра!..", "ур-рр-ра!.." - радянської піхоти.
  - Есть бегом! - І взвод підтюпцем трусить по вузькій стежині, Тулупов ледь встигає за провідником, намагається дивитися тільки вперед, але якась сила змушує його зиркати по боках і щоразу погляд натикається на розпростерті тут і там трупи - немов якийсь жахливий сон.
  - Наступали? - Дивне питання, провідник озирається на старшого сержанта, як на якогось телепня-недоумка. Хіба сам не бачиш, чи що?
  - Наступали.
  - Ну и как?
  - И не спрашивай, сержант. - Махнув рукою провідник. - Впервой, что ли?
  - Впервой. - Признався сержант. І запитав: - Полком наступали?
  - Нет. Батальоном. - Скривився провідник і додав, смачно перед цим вилаявшись, полегшуючи цим свою душу. - Перед нами ещё одна часть наступала. Тоже не вышло. Всё поле нашими усеяно...
  Знову в грудях щось кольнуло і Тулупов ні про що більше не питав - переварити все це потрібно. Ліс рідшає і крізь дерева просвічує велике поле... Поле бою? Весь простір горбкуватий від тіл загиблих. І весь зритий вирвами від снарядів. На дальньому краю поля чорніють кілька танків.
  Тулупов тут же, на узліссі наштовхується на лейтенанта, збудженого, з червоними втомленими очима. З ним двоє в пілотках і плямистих комбінезонах. Говорить лейтенант напівпошепки, хрипло.
  - Понимаешь, наступали дважды. И ни хрена не вышло. Осталось двадцать. Держим оборону. Коротко обстановочку. Пошли поближе... - І тягне сержанта за рукав до краю ліска.
  - Прямо ручей и за ним высота двести один и шесть. За высотой шоссе. Правее - Мезеновка, её и будете брать. Слева роща на высоте двести четырнадцать и восемь. Как видишь, противник с трёх сторон. Наступали на Мезеновку. Как рассветет - начнет давать. Рассредоточь людей. Ну, всё ясно? Тогда бывай...
  - А где окопы? - Бурмоче Тулупов. - И минные поля где установлены? Объясни, не торопись...
  Лейтенант спльовує собі під ноги. Видно, що йому хочеться якнайшвидше вшитися звідси.
  - Окопы? Ишь чего захотел! Ни хера здесь нет! Про мины тебе вот, саперы лучше меня объяснят. Проходы они вчера сделали. И запомни - оборона у хохлов на обратных скатах построена. Не обожгись, а то положишь своих людей, как я положил. Ну, бывай, желаю успеха. Не забудь выставить наблюдателей. - Лейтенант миттю збирає своїх і третій взвод залишається сам-один...
  Зі старшим сержантом залишаються двоє саперів. Вони пояснюють йому обстановку. Виявляється, мінні поля починаються відразу за узліссям.
  - Смотри влево. Во-о-он до тех кусточков. Там проход. Проволока на обратных скатах высоты. Отсюда не видно. И окопов тоже не видать. Потому бьет наша артиллерия по площади, за гребень, а толку ни хера нету. Танки наши пошли, за гребнем скрылись, только их и видели. Пехотой его выковыривать надо. - Старший з саперів сплюнув, так само, як і лейтенант - Теперь мины. Противотанковые в четыре ряда по всей этой долине, противопехотные - за ними. Проходы метров по двадцать. Как только начнется заварушка - покажем трассами. Там и двигайтесь. Да и по танковым следам можно.
  Вже зовсім розвиднилося і Тулупов оглядає в бінокль поле бою - намічає орієнтири, укриття в складках місцевості, можливо, удасться роздивитися, хоч би трошки, і оборону противника.
  Поле розкинулося кілометра на два між висотками. По лощині густо росте очерет - там, коли вірити карті, протікає ручай. На тому боці, майже на гребні висоти стоїть підбита "п"ятидесятка", танк Т-50, він прийшов на зміну старим піхотним "те-двадцять шостим". Праворуч на схилі росте самотнє дерево - орієнтир номер два. Праворуч, за шосейною дорогою, темніє дахами село Мезенівка... Всі вбиті лежать на протилежному березі ручаю, він ніби рубіж, ближче до вершини висоти. В голові стоїть туман, все, як у важкому сні. Але це не сон, все справжнє - ручай, поле з жовтою стернею і чорними вирвами від снарядів, село, яке вони братимуть, і мертві. Все це реальність, і до неї потрібно якось пристосовуватися.
  В повітрі щось завиває, звук дужчає, переходить у вереск, потім лунає вибух. Тулупов і сапери падають, притискуються до землі і лежать... Почався обстріл! Але міни вибухають порівняно далеко. Кілька плюхають, не долетівши до лісочка, кілька перелітає і рветься по той бік. Обстріл триває хвилин десять, але підрахувати, скільки випустили мін, сержанту не вдається - не до того. На диво і щастя нікого не зачепило. Минають перші страхи, перше заціпеніння від близького подиху смерті, і життя вступає в свої права.
  - По всему не будет наступления, сержант. - Каже один з саперів. Сержанту хочеться йому вірити і від серця трохи відлягає. - Мы, как правило, на рассвете в наступление ходили. Времени впереди достаточно, чтобы оборону наладить, если село возьмем и атаки выдержать... А среди дня, кто ж наступает? Не гоже так. Считайте, что этот день и ночка - ваши, наступать, видать по всему, завтра утром будем.
  Однак надії, що цього дня наступати не будуть, пішли прахом. Наказ атакувати приходить через годину. Командири взводів, рот стоять біля бліндажика комбата, покурюють, поглядають на поле. І здається їм, що до того села не кілометр, як спочатку на око прикинули, а значно далі. День тільки починається і видно все, як на долоні. Мало хто з батальйону до того гребеню живим добреде. Та що тут думати - без доброї артпідготовки, без танків їм це поле не перейти. Але сподіватися нема на що...
  - Получен приказ провести разведку боем. - Комбат дивиться в бік поля. Це вже не бравий красень, це немолода людина з почорнілим обличчям і погаслим поглядом. - Пойдут первая и третья роты. Решено выкуривать противника газами, взводам приготовиться к химической атаке. Перед атакой штурмовики сбросят химбомбы. Надеть противогазы, чулки, плащи в рукава. С каждым взводом пойдут два разведчика и сапер. До гребня высоты выдвигаться в колоннах по проходам. Вопросы? Выполняйте, ребята.
  ...Літаки з"явилися несподівано, зайшли на бриючому і з першого заходу скинули бомби. Противник забарився з відкриттям вогню, зенітні установки зачастили з-за висоти вже коли бомби пішли на ціль. "Іли" бойовим розворот вийшли з атаки, але одного все-таки зачепили - від "горбатого " другої ланки тягнувся тонкий димний слід. Поки літаки скидали свій вантаж, взводи підтюпцем спускалися до ручаю, а потім так само підтюпцем піднімалися до гребеню. Противник, задавлений авіацією, мовчав і ця мовчанка давала надію на успішне завершення атаки. Мовчав він і коли взводи стали розгортатися в бойовий порядок за гребенем висоти. І тільки коли пройшли половину схилу, із запізненням відкрили вогонь кулемети.
  Бігти вниз, навіть у протигазі, гумових бахілах-чулках і плащі було легко, але видимість крізь круглі окуляри була нікудишньою, що робиться праворуч-ліворуч, що прямо, далі, ніж на сто метрів, сержант бачив ледь-ледь. Та й піт в протигазі хлюпав. Поминули загорожу з колючого дроту, вже порвану в багатьох місцях, в один ряд на високих бетонних стовпчиках. Мабуть, цей дріт поле огороджував. Одне втішало - ось зараз доберуться до ворожих окопів, переведуть подих і вже тоді він оцінить обстановку.
  Коли ланцюжок взводу добіг до середини висоти, газова хмара трохи розвіялася, він зміг розгледіти, що приготував їм противник. Траншеї вгадувалися ледь-ледь, маскування було відмінним, але ні дотів, ні дзотів, про які говорив поранений, сержант щось не помічав. За траншеєю за півсотні метрів знаходилася низька, - дах був за метр, не більше, від землі, - будівля. Очевидно, корівник якогось хуторянина. За ним великий чепурний двоповерховий будинок, вже подзьобаний снарядами, і господарські будівлі. Отже, це був хутір якогось куркуля, зробив висновок сержант. Багатий, по всьому, хутір!
  Мін під ногами не траплялося і Тулупов сподівався, що так без пригод, вони встигнуть добігти до траншеї і зайняти її раніше, ніж противник оговтається після газової атаки і вийде з укриттів. Не вигоріло!
  Метрів за п"ятдесят, коли вже готувалися кидати гранати, позаду зататакав кулемет і взводи були просто розстріляні в спину. Принаймі, так здалося сержанту. Він бачив, як падають його бійці, вже хотів подати команду, як відчув раптом удар по ногах. Він ще був при тямі, коли по схилу захлопали вибухи...
  ...Свідомість повернулася від болю. Його кудись тягли і перебиті ноги билися об грудки землі.
  - Ось ще один краснопузий. - Почув він голос і його перестали тягнути. - Поранений... Санітар!
  З нього зірвали протигазну маску і Тулупов розплющив очі. Над ним височіли троє в плямистому чужому камуфляжі. В одного з-за пазухи виглядав краєчок протигазної маски, двоє запихали свої протигази в сумки. Автомати висіли на грудях стволами вниз, прикладами біля плеча і були досить незвичного вигляду. Там, де мав бути приклад, стримів товстенький магазин, руків"я зі спусковим гачком було посередині. Зброя здавалася короткою на вигляд. Видно, в окопах такою досить зручно діяти, подумалося чомусь Тулупову. Хоч мав би думати про те, що його чекає - скоріше за все, зараз пролунає постріл і "Прощай, невеста, дорогая!", не даремно комісар розповідав про жахи полону. Або зараз будуть його катувати, щоб вивідати військову таємницю. Один дістав з піхви широкого ножа, все, подумалося сержанту, зараз заріже, гад, націоналіст проклятий! Він зажмурився і вирішив мовчати, щоб там йому не робили. Але ніхто не катував його і не збирався розстрілювати. Ніхто його не різав, паси зі шкіри не краяв і сіль не кидав, як йому чогось здалося. Навпаки, відчув, як розпороли бахіли, шаровари і стали бинтувати перебиті кулеметною чергою ноги. Другий розрізав плащ і бинтував перебиту руку. Правда, всі троє голосно лаялися.
  Закінчили перев"язку, один дістав пачку сигарет і всі троє закурили. Потім той, що пригощав своїх товаришів, побачив, що сержант прийшов до тями, вставив і йому сигарету в губи, підніс запальничку:
  - Давай, краснопузий, кури. Зараз санітар прийде, вколе тобі обезболюючого, потерпи трохи. - Тютюн був добрий, не моршанська махорка-горлодер, від якої бухикаєш старим дідом.
  Санітар з"явився хвилин за десять. На рукаві у нього була біла пов"язка з червоним хрестом, такий же хрест був на його сумці та на шоломові. Санітар квапитися в тил з пораненим червоноармійцем не став, вколов обезболюючого Тулупову, і всі закурили ще по одній.
  - Це двадцятий, мабуть, буде. - Повідомив санітар. - Чи двадцять перший. За годину в тил поїдеш, дві "таблетки" прийшли. - Сказав він Тулупову. Ніби той переживав, що залишиться на передовій!
  - А наших скільки? - Запитав один з тих, хто приволік сержанта.
  - Дякувати Богу, нікого не зачепило. Трохи, правда, надихалися тією гидотою, що літаки скинули, але обійшлося. - Сказав санітар і перехрестився. - Ну, добре, понесли цього комуняку недобитого!
  Тулупов хотів сказати, що він не комуніст, але його неґречно підхопили і він знову поринув у м"яку темряву непритомності. Як його несли кудись вчотирьох на плащ-наметові він вже не бачив...
  ...На командному пункті дивізії знали про невдалу спробу атакувати висоту. Телефонні дроти не залишалися німими ні на секунду. Батальйони і полки перемовлялися між собою, хтось викликав командира полку, хтось вимагав зв"язку з командиром дивізії. Назви місцевості, кодові позначення частин, команди, накази, загрози, прохання, вигадливий мат - безперервним клекітливим потоком неслися по дротам з кінця в кінець; досить було послухати хвилин десять, щоб в голові від напруженого гудіння мембрани так само почало гудіти... Розвернувши карту, командир дивізії позначав місця, як далеко просунулися його полки, яких рубежів досягли батальйони і роти. Виходила ламана лінія. Карта показувала, що головна робота була попереду, дивізії ще потрібно буде її виконувати. В районі цегляного заводу був стик двох його полків, що проводили розвідку боєм, тут піхоті було досить туго. Противник засів за товстими стінами цехів, за огорожею з бетонних панелей, в печах з прорубаними амбразурами: на верхівці тридцятиметрової заводської труби примостився спостерігач - йому прекрасно було видно всю місцевість - і наводив на батальйони вогонь важких гаубичних батарей. Комбат-один з відчаєм кричав у трубку телефону, що кулеметних гнізд під бронековпаками, як коров"ячого лайна на лузі, просив знести до біса артилерією загорожу, але головне зараз збити цього сучого сина з труби: через нього батальйон притиснутий до землі прицільним вогнем і несе такі втрати, що подумати страшно. Зв"язок кожні п"ять-десять хвилин рвався і на лінію виходили зв"язківці латати дріт. Полковнику було ясно одне, на цій дільниці розвідка боєм провалилася.
  На лівому фланзі, в районі висоти двісті один і шість, розвідка боєм також не вдалася. По донесенням зрозуміти, що там трапилося, не вдалося. Дві роти першого батальйону успішно подолали простір до гребеню висоти і після цього зв"язок з ними пропав. Спостерігачі доповідають, що там іде бій. Яка там обстановка насправді - цього точно ніхто не знав: противник оговтався після газової атаки, поставив загороджувальний артвогонь по схилу висоти і нікого за гребінь не пускав.
  Полковник, представник штабу армії, відірвався від окулярів стереотруби, з досадою вилаявся. І було від чого. Розвідка боєм майже нічого не дала. Гуркіт бою після атаки відсунувся від висоти, на якій знаходився дивізійний КП, притих, упав, став роздрібненим і мілким. Вже не гриміло по всьому фронту, стрільба тепер спалахувала то на одному краю, то на іншому. Чітко і різко, ніби ламалася кістка, тюкали в стовбури дерев осколки. Тільки тяглися в тил поранені - в кривавих бинтах, хто квапився, а хто вже нікуди не спішив і не дуже звертав увагу на смертоносне залізо, яке сікло кущі та гілки: ніби після того, як вони отримали свої рани і пішли з передової, з ними вже нічого страшного не могли трапитися.
  Два полковники хмуро дивилися один на одного. Обидва мовчать. Обоє знайомі з давніх-давніх часів, старі бойові друзі. Командир дивізії полковник Глухарьов дивиться на карту, на якій тільки що позначав обстановку і думає, думає, думає... Він давно знає - стріли, прокреслені червоним олівцем по карті, на землі пишуться кров"ю. Знає це і його старий товариш, з яким пройшли Хасан і Халхін-Гол, нині заступник начальника оперативного відділу дев"ятої армії. Але командарм розрахував і впевнений - удар дивізії в обхід Сум, крупного вузла оборони української армії, дозволить оточити і знищити всю Сумську армійську групу генерала Малиновського. А, значить, всі втрати дивізії будуть виправдані. Командир дивізії, побачивши вперше ці стріли, тільки розвів руками: наступати всього з один артполком?! Коли тут ворог укріплявся двадцять років. Кожен хутір - це вузол оборони, з укріпленими підвалами-укриттями, по два, а то й три метри залізобетону, кожен корівник тут - готовий дот з непробивними стінами двометрової товщини, а огорожі пасовищ та полів спеціально робилися з розрахунку на стримування піхотних атак. А у нього всього тільки один артполк в дивізії з сорока вісьмома стодвадцятидвохміліметровими гаубицями! Ще є, правда, в кожному полку по дивізіону сімдесятишестиміліметрових гармат УСВ. Звичайно, це чудові гармати і чудові гаубиці, кращих годі й бажати, але зламати таку оборону для них непосильна задача.
  - Вы выручаете армию, Алексей. Всю. Армию. - Окремо вимовляючи кожне слово сказав Глухарьову його давній друг. - К вечеру получите ещё два армейских артполка. Обещаю.
  - Большие потери. Сто четырнадцатый полк - четыреста пятьдесят шесть только убитыми, сто тринадцатый - триста восемьдесят восемь. - З досадою сказав Глухарьов. - Это не считая раненых. Мы несем неоправданные потери от артогня противника. А ещё и мины... Нужно другое решение.
  - Что ж, тогда завтра первой пойдёт "Маруся". - Закінчив розмову заступник начальника оперативного відділу армії. "Марусями" на штабному жаргоні називали штрафні роти, які придавалися дивізіям першого ешелону армії. І тепер їх вирішено було кинути в бій. Що ж, подумав Глухарьов, в штрафних ротах знаходяться засуджені злочинці, вороги народу, зрадники, контрреволюціонери, буржуазні елементи, які так і не виправилися за роки Радянської влади, не захотіли стати на трудовий шлях служіння трудящим, радянському народу... От нехай вони кров"ю спокутують тепер свою провину перед трудовим народом!
  ***
  
  Я делюсь с корешами махоркой,
  покуда ещё не в плену,
  мой полк запасной за Трёхгоркой
  готовит меня на войну...
  
  "Хр-р-р! Хр-р-р!!!" - глухо хрипить попереду, передова насувається моторошно і невідворотно... Криваво палахкотить небо і батальйон йде в ночі, витягнувши свою колону на половину версти. Довгий нічний марш закінчувався. І нічна дорога ця - може, останнє, що є в їхньому життя.
  Перед хутором Дубовий Гай батальйон зробив останній десятихвилинний привал. Солдати залишилися на шосе, сідали прямо на асфальт, не знімаючи скаток та речових мішків. Сиділи та напівлежали, поклавши токарівські самозарядки та ППД до ніг, курили, ховаючи махоркові самокрутки в рукави. Мовчали, а хто й перемовлявся з сусідом, то промовляв слова тихо, напівшепотом, ніби в світанкових сутінках, в цій настороженій тиші боявся виявити себе. У відблисках сіл, які догорали за обрієм, темрява здавалася особливо густою, в ній не видно було ні очей, ні облич, а тільки неясні обриси людських фігур.
  Небо здається чорним від тих пожеж, і в цій чорноті десь високо-високо гудуть бомбардувальники, важко зрозуміти чиї, радянські чи ворожі; куди вони летять, на схід чи на захід; очевидно, на захід, там спалахнули прожектори, схрещуючи свої тонкі промені; від їхнього мигтіння стало світліше на шосе, видно вирви від бомб і снарядів - ніби якісь чорні прірви, видно було й всю колону батальйону, яка розтяглася на півверсти. В цій мерехтливій темряві колона зовсім не нагадувала бойову одиницю, повнокровний стрілецький батальйон, а так, якась безладна юрба однаково вдягнутих і дуже втомлених людей.
  Втім, вже не зовсім повнокровний. В одній з вирв закопали семеро бійців та молодшого командира. П"ятеро солдат засипали вирву квапливо, грудки землі падали на халяви чобіт, неприємним могильним шерехом розсипалися по гімнастерках убитих; довше за всіх залишався не засипаним молодший командир. Здавалося, тіло його весь час спливало нагору, аж поки над могилою не став виростати невисокий земляний горбик. З узбіччя принесли кілька каменів і виклали в головах. Ні хреста, ні зірочки, ні імен на фанерній дощечці, а лише чотири сірих дорожніх каменя... Засипали квапливо і побігли доганяти батальйон.
  Загинули ці семеро і молодший командир не в бою; зовсім дурною, безглуздою смертю, втім, на війні це звична справа; над дорогою несподівано з"явився ворожий штурмовик і обстріляв колону з гармат і кулеметів. Він летів низько, солдатам навіть здавалося, що бачили обличчя льотчика. Дивним було те, що ніхто не чув шум його мотора і не бачив літака, той раптом виріс над колоною і солдати, які втомлено крокували асфальтом, були захоплені зненацька. Попадали вже тоді, коли снаряди і кулі вдарили по дорозі...
  Так і йшли всю ніч, а під ранок вже несила - швидше б привал. Здавалося, нічого більше в житті не потрібно, крім відпочинку, нехай і коротенького. Хоча б на півгодини плюхнутися на землю, витягти ноги і покурити по-людськи, не на бігу, не ховаючись, а зі смаком, не поспішати видихнути той димок, а потримати його трохи в грудях, щоб продерло по-справжньому.
  ...Благословлялося на світ. Світанок обіцяв спочинок, гаряче вариво ротної кухні, короткий сон...
  Злипалися повіки, в голові туман, ноги, як чавунні, волочиш їх по асфальту закордонної дороги. Батальйону що, чимчикує собі неквапом, а Пашці-москвичу в бойовій охороні випало нестися від хвоста колони в голову. Не встигнеш віддихатися в окопчику метрів за сто від шосе, а батальйон вже проминув твій окопчик, ти знову ноги в руки і вперед, бігом, бігом разом з напарником... А в окопчику також не відпочинеш - дивися, пильнуй на всі боки, чи не зачаївся десь противник. Добре, хоч по шосе наввипередки з батальйоном бігти доводилося, а не цілиною. Ну, тут дякувати противнику потрібно, щоб їм всім, хохлам клятим, ні дна, ні покришки! - узбіччя по обидва боки шосе суціль мінами всипано, пильнуй куди ногу ставиш! А зачепиш міну, миттю стопи позбудешся, а то й всієї ноги до коліна! Деякі хитруни так і робили, щоб від війни відкараскатися. Тільки таких військовий трибунал швидко до тями приводив.
  Ось і зараз, світанок вже зарожевів на сході, разом з напарником облаштувався Пашка в окопчику. Хвилин п"ятнадцять-двадцять буде рухатися мимо батальйонна колона, а ти сиди і віддихуйся від попередньої перебіжки з хвоста батальйону в голову. І пильнуй, щоб який гад не підібрався занадто близько. Про підступних диверсантів, які ножами вирізають цілі роти, говорили другий день поспіль.
  Коли тієї недільної ночі ввірвалися в перше визволене від націоналістів село, гадаючи, що буде бій і пригостять вони супостата свинцевою кулею, хохлів там уже не було, накивали вони п"ятами. Зате в кожному будинку було донесхочу мін і душ тридцять з батальйону відправилися до прабатьків, спробувавши здобути трофеї. Від того села верст п"ятнадцять вже пройшли, а все лінії фронту твердої не було. Радянські частини вклинилися, хто ближче, хто далі, а в проміжках нишпорили диверсійні загони націоналістів, ночами тишком вирізали секрети та знімали вартових. І зникали, користуючись проходами в мінних полях, які тут були суціль, червоноармійці ж могли пересуватися тільки в наперед визначених противником коридорах. Звичайно, потім, ледь устаканиться все, ці міни познімають ті, хто залишався в тилу, однак відчуття в передових частинах було не дуже бадьорим, хоч і намагався комісар піднести його закликами про інтернаціональну допомогу, про міжнародну солідарність, Світову революцію та визвольну місію Червоної Армії. Тому й ішли зараз з дотриманням всіх вимог Бойового статуту піхоти - з дозорами, з головною, бічними і тиловою заставами. Добре, хоч передові частини, танкісти, мотопіхота, - третій день чути, як гримить бій попереду - залишили після себе ці окопчики вздовж дороги. Окопчики обладнували не від широкої російської душі, копали їх на привалах від жорстокої необхідності, очевидно, диверсійні загони не давали спокою передовим частинам на марші і на привалах. А перші два дні взагалі доводилося пузом голу землю гріти, відкритий з усіх сторін лежиш, кулю очікуєш. І особливо лячно було по ночах в сторожовій заставі, коли очікуєш кулю в спину, бо як не повернися, а очей на потилиці все одно ніколи не буде. А от коли марш нічний, то тоді ще важче доводиться, особливо, коли в бічний дозор потрапиш, бігати тобі всю ніч і на привалах, малих та великих, не дуже-то відпочинеш. Ось на сьогоднішній нічний марш і поставив ротний рядового Павла Петрякова у бічну похідну заставу.
  Ледь Пашка віддихався, з напарником облаштувався в окопчику, самокрутку в кулаці затиснув, димком себе побалувати, як в очах потемніло, небо досвітнє раптом перевернулося з доброго дива і опинився Пашка лицем в землю на дні окопчика. Чимось важким стукнуло по голові, і відразу - ніби землю з-під ніг вирвали, а перед очима засвітилися нескінченні багатокольорові кола. А потім ні кольорових кілець, ні падіння, нічого. Отямився Пашка за хвилину, або й менше. Шия стала чогось ніби дерев"яною, не повернути її ніяк. Його напарник вже осідає поруч з булькаючим звуком в грудях і щось темне ллється по гімнастерці, розпливається плямою на спині. І стримить у нього під лівою лопаткою чорне руків"я чужого ножа.
  Коли в очах прояснилося і в голові туман розвіявся, повернув Пашка голову і побачив: дивиться на нього цівка ворожого автомата і пара очей втупилася. Не змигне. А в окопі вже чужі, вороги в окопі вже господарюють. В плямистих плащ-наметах, сталеві шоломи плямистою ж тканиною - на мішковину схожа - затягнуті, не блищать, так, як у Пашки блищить його власний шолом. На тих шоломах окуляри, схожі на мотоциклетні, в таких приятель Пашки з Трьохгірної мануфактури колись хизувався. Спорядження у них з товстої шкіри, не брезент, що на Пашці від поту весь зіпрів. Бінокль у кожного, ліхтарик та компас на руці. Це Пашка з заздрістю відмітив, бо і в командира його роти такого бінокля чи компаса не було. І пістолети у кожного широким чорним ременем до ноги притягнуті. На бруствері встановлюють кулемет з товстим коротким стволом на тринозі з тонкими, павучими ніжками, зі стрічкою коробку прилаштовують. Та чогось надто великого калібру набої в тій коробці, здивувався Пашка, такого ж, як у батальйонних тонкоствольних гармат, що їх конячки з колгоспу мобілізовані тягли по шосе на гумових шинах.
  Спробував було Пашка смикнутися, але отримав стусана здоровенним черевиком в бік: "Лежи, гад! Уб"ю!" - просичав один з чужих, висмикнув зі спини напарника ножа, обтер лезо об гімнастерку забитого Пашиного напарника і сховав у піхви. Мало не закричав Пашка - "Братцы! Спасите!!" - вже й рота відкрив, але уперся йому в груди ствол ворожого автомата з товстим надульником. Це і є той глушник, про який говорять всі, здогадався Пашка. Просто диво, яка нісенітниця в голову лізе, коли смерть в очі дивиться, подумалося. Так от, побачив цей глушник Пашка, геть пропав у нього голос і все тіло залило холодним і липким потом, ніби під зливу потрапив, білизну хоч викручуй. А троє гевалів діловито продовжували лаштувати свою зброю до бою. З спокійною діловитістю готувалися, як, скажімо, готується до роботи токар, чи, наприклад, автомеханік. Не зелені хлопчаки, Пашці, наприклад, тільки двадцятий рік пішов, всього шість місяців тому, як йому забрили лоба і взяли до війська, дорослі дядьки, кремезні, як дуби. І, по всьому видно, робити таке їм не вперше. Набили руку...
  Лежав Пашка на дні окопу, а чужі топталися по ньому ногами і по тілу загиблого товариша також топталися. А потім стукотіли постріли, глухі, ніби хто палицею по великій подушці з усієї сили лупив: пух-пух-пух... Значить, по батальйону стріляти почали. А потім запрацював ворожий кулемет. Весело і дзвінко працював, не так, як наш великокаліберний ДШК, порівняв у думці Пашка. І густо сипалися вниз, руку тільки простягни, товсті короткі стріляні гільзи і ланки металічної стрічки. А за дві-три секунди долинули до Пашки вибухи на шосе - ніби часто-часто лопалися на тому асфальті порцелянові чашки, такий звук був. А ще через дві-три хвилини на дорозі захлопали вибухи протипіхотних осколкових мін, Звук Пашці вже добре знайомий, - отже, потрапив і його батальйон в мінну пастку, про яку тільки вчора говорив ротний старшина. А, значить, мало хто живим залишиться від батальйону. Перемелють міни всіх на кривавий фарш, тут цих диявольських штук на кожному метрі дороги до біса напхано. Напередодні від одного з батальйонів, який в таку саму пастку на цьому ж таки шосе потрапив, лишилося живими щось з десяток бійців, та й ті в трибунал загриміли. А кого ж йще туди тягнути, коли все батальйонне начальство геройською смертю полягло на тій дорозі, де йти цим неборакам випало?
  Але ще не вірилося Павлові, що сталося з ним нещастя, сподівався, що трапиться раптом незвичайне - і щезнуть чужі солдати, як мара... Але нічого не сталося. Відгриміло на шосе і стали вороги збиратися назад до чагарів, з яких - так думав Пашка, - вони і вийшли на цей большак. І по тому, як неквапливо, без поспіху вони збиралися, перекурювали в окопі, зрозумів він, що залишилося від його батальйону стільки ж живих, як і від вчорашніх нещасливців. А то навіть і менше. Аж заплакати захотілося йому від жалю та безнадії. Дійшло до нього, нарешті, - не сон те, що з ним трапилося, гірка правда, в полон він потрапив! Але й радість десь глибоко в душі ворухнулася - не загинув, стікаючи кров"ю на сірій стрічці шосе, залишається поки що жити на світі білому, ще може дихати, на сонце дивитися, а іншим це вже не судилося!
  - Вставай! - Штовхнув його один з чужих, а інший поквапив. - Ворушися! Швидше!
  Нав"ючили Пашці на горб свого дивного кулемета з товстим стволом, триногу і мішок з ланками стрічки. Штовхнули Пашку межи плечі, зітхнув він і поліз зі свого окопчика слідом за диверсантом. А вбитий товариш його залишався лежати не похованим на дні цього мілкого окопчика.
  Холодні промені рожевого світанкового сонця ковзали по небу і чагарник ніби був окутаний сивим серпанком. Сірими нерухомими горбиками лежали вбиті і сирий вітер ковзав між ними, і від землі тягнуло холодом. Востаннє кинув Пашка погляд на шосе - там тісно лежали сірі шинелі, хтось, здається, повз у кювет, де дожидалася його смерть від міни, хтось стогнав і просив помочі, хтось крив по матері себе, начальство, Сталіна і Радянську владу, хтось намагався звестися і кожного разу падав, аж поки не припинив всі ці спроби одинокий постріл звідкись з чагарів - і ступив перший крок. Перший крок в полон...
  Чужі вели його чагарником впевнено, дорогу в мінних полях знали, виходить, добре. (А чого б їм і не знати? Самі, либонь, ті міни й встановлювали.) Незабаром вийшли на поляну, а там такі самі в чужому плямистому одязі чекають та ще... троє червоноармійців полонених. Стоять, з ноги на ногу переминаються. Один на одного не дивляться - соромно. На Пашку вони глянули, Пашка теж на них глянув і винним себе знову відчув - як це так, живим-здоровим у полон потрапити? Ганьба! Боєць Червоної Армії називається! А про себе Пашка вирішив плести цим вражина сім мішків гречаної вовни, книжки ж червоноармійської у нього все одно немає (Старшина, паскуда, так і не видав! Ніколи було отримати, казав, наступати зібралися!), тому номера частини своєї ні за що не назве, і хто командир-комісар, говорити не стане! Взагалі, все, що трапилося, незважаючи на всю реальність, все ще здавалося йому якимось сном, кошмаром. Ніяк не міг уявити, що перебуває в полоні і бреде разом з іншими, такими ж полоненими, невідомо куди, що висить його життя на дуже ненадійному волоску, який може будь-якої хвилини обірватися.
  А дорогою полонених прибувало. Душ десять набралося, коли досить від шосе віддалилися...
  ***
  
  Мы в окопах все скопом сидим,
  Артиллерия бьет по своим.
  Это снова разведка, наверно,
  Ориентир указала неверно.
  Недолет. Перелет. Недолет.
  По своим артиллерия бьет.
  В белый свет, в чёрный мрак, в серый дым
  Артиллерия бьет по своим...
  
  Тисяча сто п"ятдесят четверта окрема рота йшла назустріч своїй смерті. Втім, не зовсім так: роти помирають рідко, навіть коли бійців в них зовсім не зостається. Рота була не тільки окремою, ще називалася вона штрафною. Бійцям її випадало лишитися на полі бою, в чужій землі, самим стати цією землею. Але бійці роти не могли знати свого близького майбутнього. Не знав його навіть і сам командир окремої штрафної роти лейтенант державної безпеки Коротков. Рота йшла під звичним конвоєм: "вохра" з пістолетами-кулеметами напереваги, з вівчарками, які шкірили зуби на "громадян зеків", йшла дорогами визволеної від буржуазно-націоналістичної наволочі України виконувати свій інтернаціональний обов"язок, несла мир і спокій на землю братського народу, який стільки років чекав визволення від капіталістичної експлуатації.
  Рота третій день доганяла передові частини армії. Доганяла і ніяк не могла догнати. Приходив наказ здійснити марш в одному напрямку і досягти до певної години одного пункту, а через три-чотири години приходив інший, який спрямовував роту в прямо протилежну сторону. От і моталися туди-сюди вздовж кордону колишні "зе-ка" та їхні конвоїри. А конвоїрів було немало: спробуй-но встерегти півтори тисячі "зе-ка", коли кожен з цих "колишніх" так і стриже очима, щоб чкурнути "до лясу". Не у кожного вистачить кмітливості і вміння! Третій день рота не могла вступити в бій.
  Винити ж в цьому потрібно було начальство, бо обстановка була вкрай напружена і нервова.
  В петлицях лейтенанта державної безпеки Короткова по "шпалі", відповідає його звання армійському капітану, але отримує за свій важкий труд лейтенант державної безпеки Коротков вдвічі більше свого армійського колеги. І по праву: важка і невдячна у нього робота, перевиховувати, перековувати "спецконтингент", всіляких там бандитів, ґвалтівників, злодіїв, нетрудових елементів і шкідників, а особливо "контру", троцькістів та іноземних шпигунів, знамениту 58-му статтю, ворожий радянському ладу елемент.
  Недругу такої роботи не побажаєш!
  Однак Короткову гріх скаржитися на когось - він сам запропонував використовувати "доходяг ", які по "актировці " мають бути списані "в розход", на фронті непримиренної боротьби з українським буржуазним націоналізмом. За двадцять років роботи в таборах Коротков багато чого бачив, але особливо йому шкода було, коли везли в розстрільний ліс чергову партію "зеків", які вже повністю спрацювалися на лісоповалах, на будівництві гігантів соціалістичної індустрії. Було це скупердяйство ощадливого господаря-селянина, який не може викинути навіть поламаний цвях, все у нього має йти в діло. А тут сотні тисяч, які могли б зі зброєю в руках відвоювати хоч метр-два ворожої території, самі ж в землю вганяємо! Нехай би їх ворожі кулі життя позбавляли, принаймі, нам би економія була! Такі думки він висловив якось одному своєму знайомцю, - разом починали на придушенні Тамбовської вольниці, тільки знайомець його народився під щасливою зорею, далеко пішов! - і той запам"ятав слова Короткова. І вчасно про них згадав. Ось і дістав сержант позавідомчої охорони (по-правді, думав Коротков і на пенсію з цим званням піти! До неї недовго йому залишалося, вислуга років вже давно у нього була.) "шпали" в петлиці. Вміла Радянська влада кмітливого та тямущого, а також вірного їй працівника, - що правда, то правда! - заохочувати до творчої праці.
  Лагпункт, начальником якого був призначений Коротков, організували на Північному Уралі. Там повним ходом йшло будівництво нафтових ям, в яких мали запасати стратегічну сировину на випадок війни. І "спецконтингент" пішов у лагпункт потоком. Підгодовували їх трохи, навчали азам військової справи, благо, військових змовників, поплічників зрадника Тухачевського було в "спецконтингенті" немало.
  І ось вишикували з незрозумілим поспіхом табірні охоронники раннім ранком першого вересня тисяча дев"ятсот сорок другого року на табірному плацу тисячу з лишнім "зеків", і Коротков тримав перед ними промову. Спочатку пройшовся вздовж строю, мацав кожного в"їдливими оченятами.
  - Я, как вы отлично знаете, человек добрый. - Сказав, посміхаючись своєю, нічого доброго не обіцяючою посмішкою. - Или вы с этим не согласны?
  - Добры-ый... - В"яло прогудів стрій.
  - И справедливый! - Тицьнув начлаг в небо коротким товстеньким пальцем. - Я же вас всех... если по правде, так люблю вас, как детей родных... А потому, по представлению администрации ваши дела органами пересмотрены...
  - О-о-ох-х-хх... - Тяжко прогудів стрій.
  - Спа-акойна, граждане "зэки"! - Підняв руку начлаг. - Не забывайте, что все вы тут есть воровские элементы, а некоторые так и вовсе изменники большевистскому делу и выродки. Администрации дано право послать вас туда, - вказав Коротков рухом голови кудись за спину, - где вы сможете своей кровью отмыть тот вред, который каждый из вас причинил Советской власти, которая... плюя в ваши хамские морды, одновремённо поворачивает к вам своё суровое лицо и не боится дать вам в руки боевое оружие... которым вы должны... - подолати приступ недорікуватості було Короткову важко, - перегрызть горло врагам советского строя, всяким буржуазным гадам, доказать свою преданность всей стране и лично нашему дорогому вождю... и учителю всех трудящихся, дорогому товарищу Сталину!..
  Чи то від пристрасті, вкладеної в запальну промову, чи то від надмірного напруження думки, обличчя його набрало бурякового кольору, рясно сходячи потом. Начлаг вийняв хустинку, витер лоба, щоки, і продовжив же зовсім іншим, доброзичливим тоном.
  - Потому решено вас направить на фронт борьбы с украинскими буржуазно-националистическими захватчиками. Это ж почти, что свободу дать... Так-то вот.
  А потім була довга дорога, томлива і важка, з пересилками та етапами.
  Командир дивізії, на ділянці якої мала наступати штрафна рота, був лаконічним.
  - Задача простая: наступать на этом участке. - Показав на карті. - Вашей роте надлежит пройти до траншей на высоте. Но от границы до тех траншей все заминировано. Дойдете - выполните задачу!
  До вечора рота перемістилася на передній край. Всі були ситі, роздали набої, гранати, все це було сховане в поясних брезентових сумках. Гвинтівки - мосінські трилінійки - роздавали вже на вихідному рубежі. Близько п"ятої години вечора позаду грохнули залпами важкі гаубичні батареї, загуркотіло праворуч, ліворуч, позаду. Снаряду рвонулися до ворожих позицій. Штрафники, задерши голови вгору, дивилися в небо, декому навіть здавалося, що вони бачать тупорилі чавунні чушки, які стрімко прорізали повітря. Гарматний грім радував, в ньому була грізна сила, могутність, яку завжди так приємно відчувати за своєю спиною піхоті, в ній була грізна помста ворогові. Обстріл тривав п"ять хвилин, а потім перервався. Прорізали небо вогняні хвости ракет і там, куди мала наступати рота, виросла стіна вибухів. Після другого залпу реактивних мінометів знову заговорила важка артилерія, ставлячи вогневий вал.
  Рота розвернулася і ланцюги рушили вперед, до висоток на тому боці кордону, прямо під вибухи своїх снарядів.
  І майже відразу над головами штрафників вибухнули перші снаряди. Вогневий наліт був коротким, батареї противника дали всього шість чи сім залпів. Але важкі снаряди і ракети з касетними боєголовками зробили свою справу: тисяча сто п"ятдесят четверта штрафна рота полягла вся. Декому пощастило дійти до колючого дроту, дехто навіть подолав це загородження, щоб підірватися на фугасній протипіхотній міні, втратити ногу і стекти кров"ю, або бути розірваним вибухом фугасного снаряду. Не вижив ніхто!
  На колючих дротах загороджень, пошматованих артвогнем, висять тіла вбитих уже за лінією кордону. Але до ворожих траншей ще далеко і туди, вглиб, де між пропалинами на стерні, між снарядними вирвами, між трупами наступаючих темніють сліди кирзяків, кров, розбризканий мозок, позначаючи шлях, де пройшли вони, без "ура!", поминаючи "мать...", знову й знову рвалися в снарядне пекло нові ланцюжки штрафників.
  Мертві залишилися лежати не похованими в полі біля висоти з позначкою двісті три і один, неподалік від хутора Костянтинівка... Вітер заносив їхні тіла всяким непотребом, розриви снарядів і української, і своєї артилерії не залишали в спокої, діставали мертвих і там, в небутті, перекидали захололі трупи, били, рвали, шматували... Живі намагалися йти далі, кинувши тіла товаришів, клялися відомстити, але сталева буря не припинялася і все нові і нові тіла встеляли собою українські поля...
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"