Аннотация: А на войне, как на войне, а на войне как на войне, меня убьют в неведомой сторонке. И мать моя заплачет обо мне, в тот самый миг, ещё до похоронки...
Солдатами не народжуються, солдатами помирають...
А мы чекисты идём уверенно.
Вперёд ведет нас товарищ Берия!
Костя з Григорiєм споряджали пенальнi магазини до ППД, i Костя вiдчував, як здригаються його пальцi. Глянув на Гришу - i у того руки дрижали. Вiд хвилювання, ясна рiч! Та й як не хвилюватися, коли їм ось щойно, на бойовому розрахунку повiдомили, що обох зараховано до штурмової групи! На бойовому розрахунку не даси волi почуттям, хоч у кожного все на обличчi написано, але пiсля команди начальника застави: "Разойдись!" - шум пiднявся чималий. А як тут промовчати, коли одним пощастило, а iншi облизня пiймали! Розходячись з бойового розрахунку, щасливчики, звичайно, "Ура!" не кричали, але поплескували один одного по плечам, пiддавали кулаком у бiк: "Повоюем!" Кому не поталанило, чортихалися або похмуро кидали: "А мы чем хуже?" - однак розрахунок проведено, хто куди визначено. Всi це розумiють, проте шум стих не вiдразу, хоч начальник застави швиденько зник у канцелярiї - не хотiв чути ображених.
Так, чекiст-прикордонник - це щось значить! Потiм можна буде сказати: "Я тоже был в освободительном походе, помогал братьям-украинцам скинуть ненавистное ярмо власти буржуазных националистов". I прикордонники Рильського загону були першими серед тих, хто простягнув руку безкорисливої допомоги сусiдам, пригнобленим буржуями-кровопивцями. Двадцять рокiв чекали по той бiк кордону цього дня i ось вiн настав. Дочекалися...
Наказ штурмовiй групi - рiвно опiвночi перейти кордон, захопити ворожу прикордонну заставу, захопити мiст, не дати його висадити в повiтря, забезпечити переправу вiйськ i важкої технiки на правий берег Клевенi. I бути надалi в передовому загонi вiйськ, якi в стрiмкому ривку зупиняться, можливо, вже тiльки аж на березi Днiпра.
В курилцi - залiзна бочка, врита в землю, в нiй плавають розмоклi, до мундштука спаленi цигарки, недопалки прилипли до iржавих стiнок - пожвавлення, шум, димок i вогники "бiломорин", спалахує i гасне смiх, жарти, анекдоти на одвiчну тему: чоловiк у вiдрядженнi, а жiнка... тисяча перший варiант. Але смiх i анекдоти - це для полегшення душi, яку крає неспокiй. I чогось розвилися вiвчарки в розплiднику...
Спливають поки ще мирнi, передвоєннi години. А потiм штурм, потiм бiй, потiм вiйна. Лиш тiльки чекiсти-прикордонники знiмуть українськi прикордоннi пости, захоплять мiст i розчистять шлях, на той берег Клевенi почнуть переправлятися польовi вiйська. Он яка сила-силенна їх накопичена в довколишнiх лiсках i перелiсках. Тут не тайга сибiрська, звичайно, звiдки Костя родом, лiсостеп, всi цi тутешнi гаї, лiски й перелiски цi видно наскрiзь, але технiку i людей замаскували так-сяк по байракам i тих же перелiсках.
Спати вже не лягали - i тi, хто йшов на кордон, i тi, хто йшов за кордон. Смiху й жартiв бiльше не було, короткi, обривистi розмови, тiльки у справi, мовчазне потрiскування цигарок, їхнi червонi вогники цятками протикали темряву. А протилежний берег був покритий мороком, жодного вогника. Потiм за пагорбом, на тому боцi, також завили чужi прикордоннi собаки. А цi-то з якого дива розвилися?
Час вiд часу Костя поглядав у бiк Клевенi, як i iншi з штурмової групи, хоч, поглядали i тi, хто лишався. Український берег нiчим не вiдрiзнявся вiд радянського: болотистий спуск, городи до самої рiки, трохи далi невисокi пагорби, а там, за пагорбами - рiдкi перелiски i гайки. Вiд рiчки наповзав туман, ущiльнювався i пiднiмався - по кiсточки, по колiно, по пояс. Так, омивана туманом, штурмова група й попрощалася з тими, хто залишався на заставi - обнялися, стисли в обiймах один одного. Так, в туманi й спускалися вiд застави ланцюжком до води слiдом за капiтаном. Як i всi в штурмовiй групi, Костя Iльїн пригинався, ступав обережно, намагаючись не брязкати зброєю i спорядженням, не потривожити пiдошвами чобiт якусь суху галузку на стежинi: попереду йшов Гриша Лiходєєв, позаду - Тихон Маслєннiков i це сусiдство надавало впевненостi. Здавалося: це звичайний наряд, в кущах, бiля води так i заляжуть втрьох, однак розумiв: лежати в секретi не доведеться i намагався не вiдстати вiд Григорiя. Прикордонна стежина вивела їх до Клевенi, в темрявi вода зблискувала, нiби дихала - текуча ця темрява i притягувала, i вiдштовхувала...
Надувнi човни чекали в прибережних кущах на плаву. Хлопцi розсiлися без команди, все вiдпрацювали на заняттях, дiловито i спокiйно, поставивши мiж колiн важкенькi ППД та автоматичнi карабiни Симонова. На носi прилаштувався кулеметник з "дегтярем", хтось мовив пошепки: "Пошли!", човен гойднувся i поплив за тихою течiєю. Сплескували весла, дзюркотiла вода бiля борту. Поруч, метрiв за десять, плив такий самий човен, з другого боку також човен i за спиною - ще один. Це надавало впевненостi.
Вересень, шосте число, а зiрок чомусь немає. Пiзнiше будуть, в серединi мiсяця? Вiд води тягло сирiстю, взагалi повiтря над рiчкою холоднувате. Костя вглядався в український берег - вiн ближчав, ще погано розрiзнявся в мороцi ночi, але за службу вивчений до дрiбниць, - там нi вогника, нi звука, собаки, й тi перестали вити. Човен перетнув середину рiчки, Iльїн обернувся i, крiзь прикордонникiв, якi сидiли, нiби побачив свiй, радянський берег, також знайомий до дрiбниць. Прощай, рiдна до болi серцевої сторона!
Чужий берег виник раптово, виступом, нiби пропоров туман - човен налiз на пiщаний пляжик, течiя поплескувала у борти. Тихо було, нiхто не зустрiв їх суворим окликом i клацанням затвора. Прикордонники зiстрибували на пiсок i в своїх широких плащ-наметах нiби розчинялися в темрявi, спiшили до близьких кущiв. "Вот и всё, - подумав Костя, - обратной дороги нет!"
Вони робили те, що неодноразово вiдпрацьовували на заняттях. Повзли по пiску, обдираючи лiктi, вистригали в дротяному загородженнi прохiд, розводили кiнцi так, щоб не брязнула колючка, повзли до кущiв, якi росли трохи далi вiд води. Правий берег здiймався високим пагорбом, зарослим знизу кущами верболозу. Ледь досягли їх, пiднялися i побiгли протоптаною вже чужими прикордонниками стежкою вгору. З лiвого боку в нiчних сутiнках вгадувався Студенок - селище бiля самого кордону. Здавалося воно вимерло, чи, принаймi, злякано принишкло, нiби очiкувало чогось страшного. Так там було незвично темно i тихо, хоч за два роки служби на кордонi Костя нi разу не бачив його затемненим i таким принишклим. Невже хитрi хохли щось рознюхали? Тодi нам буде непереливки. I Костя гнав вiд себе тривожнi думки, щоб не сполохати, не збудити ненароком лиху долю.
Вiн намагався не вiдставати вiд капiтана, важко бiг вгору по пiску. Крокiв за двадцять капiтан зупинився, оглядiв штурмову групу i змахнув рукою: вперед! Далi пiшли спокiйно, вервечкою, низьким чагарником. Їм потрiбно було вийти до мосту, який - це було вiдомо - охоронявся парним нарядом українських прикордонникiв. Клевень - рiчка невелика, але береги болотистi, коли нацiоналiсти висадять мiст в повiтря, доведеться наводити для танкiв та бронемашин понтонну переправу, а це втрата часу. Нехай i небагато це, якiсь п"ять-шiсть годин на наведення понтонного мосту, здавалося, мiзерний час. От тiльки за цi п"ять-шiсть годин багато чого можна зробити. Так пояснив капiтан, а вiн мав достатнiй досвiд в бойових дiях. Отож i поспiшали, квапилися вийти до мосту з протилежного вiд кордону боку...
Перший пострiл був несподiваним. Вiн був негучним, ймовiрно стрiлець використовував насадку для безшумної стрiльби - пх! - але вгадався вiдразу. Капiтан попереду якось дивно завалився на бiк i важко осiв на стежину. Костя секунду-другу дивився нерозумiюче на нього, а потiм впав прямо на стежину, притискаючись до пiщаної поверхнi землi. А за спиною на всьому протязi рiчки вже йшла стрiлянина. Ось i артилерiя вiдгукнулася. З-за Клевенi по всьому березi били приданi прикордонникам гармати i мiномети. В районi Студенок важко гупали вибухи, можливо, вели вогонь великi калiбри.
Захопити мiст вже не вдасться, подумалося. Над головою Костi жалили повiтря одиночнi пострiли чужих карабiнiв, сiкли досвiтню темряву чергами два кулемета. Костя вiдповз трохи вбiк зi стежини, - далеко вiдповзати не став, можливi мiни, - шурував малою пiхотною лопаткою, накидав перед собою бруствер. А два заставськi "дегтярi" вже чесали по кущам, звiдки стрiляли чужi, не радянськi прикордонники. Чому тiльки два, промайнула думка, а де решта? Втiм, не мовчали i ППД та автоматичнi карабiни прикордонникiв. Iльїн перевiв свiй ППД на одиночну стрiльбу, стрiляв по кущам - до них метрiв сто, не бiльше. Проте довго така перестрiлка тривати не може - на схилi цього пагорба вони, як на долонi. Ворожа засада або секрет за пiвгодини вiд групи нiкого живим не залишать.
"Надо на что-то решаться!" - подумав Костя. Але капiтан убитий, хто ж скомандує? Скомандував командир маневреної групи, лейтенант. На заставi вiн недавно, менше мiсяця, прибув до них у вiдрядження разом зi своїми бiйцями-"дзержинцями ".
- Приготовиться к атаке! Вперед по-пластунски! По моему свистку поднимаемся! - Голосним шепотом наказав лейтенант i Костя передав наказ далi по ланцюжку.
Поповзли. Шурхотiла пiд лiктями трава, бур"ян вже задерев"янiв i не гнувся, ламався. Не було часу витирати пiт, який заливав очi i Костя лиш вiдпльовувався, пирхав, дихав запалено. Чужi карабiни майже замовкли. Ну, воно й добре: менше куль - менша ймовiрнiсть, що поцiлять в нього. Ось заверещав свисток лейтенанта, Iльїн скочив, часто-часто стрiляючи по спалахам ворожих кулеметiв. Ступив крок-другий i тут над стежиною злетiли i захлопали мiни-жаби. Костя знав про такi, вивчав по плакатикам на заставi. Ранiше знав про них теоретично, а тепер i на практицi пiзнав, що воно таке - стрибаюча мiна. Ця клята штука вибухає не пiд ногами, викидний пороховий заряд виштовхує стакан з сталевими кульками чи роликами на метрову висоту над землею. З противним виском вони розлiтаються метрiв на двадцять-тридцять паралельно поверхнi, викошуючи все, що трапиться на шляху. Але Костi поталанило, встиг впасти на землю ще до того, як над нам вибухнув диявольський витвiр людського генiю. Ролики не зачепили, тiльки оглушило i звуки долинали, нiби крiзь ватяну ковдру. А от iншим не поталанило. Корчився вiд болю лейтенант - сталевi ролики пошматували живiт, i Костя бачив, як щось там ворушилося в свiтанковому мороцi i сiпалося, а нещасний намагався запхнути все те назад, в розпанаханий живiт. Костя глянув навкруг: кiлька прикордонникiв лежали, зрiзанi осколками, двоє-троє ще ворушилися, але ясно було: не жильцi.
В гарячцi Iльїн хотiв було знову схопитися на ноги i кинутися вперед, але, не встигши нi про що подумати, звалився на мокру вiд роси траву: черга з кулемета ударила йому просто в груди... Десь поряд бив короткими злими чергами чужий карабiн, чулися гранатнi вибухи. Костя пiдвiв останнiм зусиллям голову, клiпав запорошеними пiском очима. Крiзь мутну плiвку нiби бачив Гришу Лiходєєва, Маслєннiкова, капiтана i лейтенанта, старшину застави i iнших прикордонникiв. Нiби всi вони живi-здоровi поспiшають йому на допомогу. Покваптеся, милi, я ще живий, хоч i зранений весь! Я не хочу помирати, я ще поживу! Плiвка густiла, застила очi, але вiн ще бачив невидиму в чагарях Клевень, заставу, ленiнську кiмнату i своє фото на стiнi: вiдмiнник бойової i полiтичної пiдготовки єфрейтор Костянтин Iльїн. Рот наповнився гарячою кров"ю, Костя закашлявся i поринув у м"яку, ласкаву i доброзичливу темряву...
***
Болванкой в танк ударило, болванкой в танк ударило,
Болванкой в танк ударило, и лопнула броня.
И мелкими осколками, и мелкими осколками,
И мелкими осколками поранило меня...
Ой, любо, братцы, любо, любо, братцы жить.
В танковой бригаде не приходится тужить...
Нiч була на диво непроникною. Де земля, де небо - не розiбрати, вони злилися, зваренi без шва...
Три години тому бригада перетнула українсько-радянський кордон i тепер, в очiкуваннi пiхоти, яка вiдстала, зайняла оборону у великому селi Шалигiне, яке розкинулося великим трикутником на березi рiчки Лапуга. Село було багатим - жодного даху критого дранкою чи соломою, бiленькi, зведенi з цегли, хати всi, як одна, пiд червоною черепицею. Державний кордон мiж Україною та Радянським Союзом - широку смугу зораної землi, обмежену по обидва боки загорожею з колючого дроту - перетнули в нiч на сьоме вересня без жодного пострiлу по ротних колонах.
Ще в серпнi танкова бригада стояла пiд Ленiнградом в лiтнiх таборах. Нормальне вiйськове життя мирного часу. Стрiльби, маршi, нiчнi тривоги. Тривоги були учбовими. Справжню бойову тривогу прокричали першого вересня, вiдразу пiсля снiданку. Танки звично гуркотiли брукiвкою, тому спочатку i цю тривогу вважали учбовою. Але коли довга колона танкiв поминула мiст через залiзницю, сумнiви, що надовго, а то й назавжди, покидають це мiстечко, пропали у навiть у скептикiв. Всi думали одне: "Куда? На восток или на запад?" Механiк-водiй Тельнов Паша вважав, що на схiд, а заряджаючий Маслов переконував, що на захiд. Командир танка Пахомов нiчого не говорив, вiн служив останнiй рiк i чекав демобiлiзацiї, а взводний, лейтенант Мєднiков загадково мовчав. Ротне, батальйонне i бригадне начальство також свято берегло вiйськову таємницю i на всi питання пiдлеглих вiдповiдало сухо i коротко: "Скоро обо всём узнаете."
На третiй день глупої ночi ешелон прибув на станцiю Дмитрiєв-Льговський. Тут розвантажились i своїм ходом рушили в непроглядну темiнь розбитою вибоїстою дорогою. Колона iшла через нiч з погашеними фарами, мiж машинами утримувалась велика дистанцiя. Мчали танки крiзь морок осiнньої ночi з низьким ревом, гримiли сталевою лускою, нiби довгий п"ятикiлометровий дракон з давньої дитячої казки, або, що точнiше, як закованi у лати вершники, якi їхали звiльняти землю братського народу вiд дракона.
Проїжджали крiзь темнi села, без жодного вогника у вiкнах, хоч там, всерединi осель, й не спали. Люди дивилися вслiд з-за тинiв, з вiкон хатин, кидали їм, невидимим, незнаним, вслiд квiти, позбавленi нiчною темрявою краси i танкiсти визначали їхнiй колiр за тонким нiжним ароматом, який перебивав запах спаленої солярки, гарячого залiза i дорожнього пилу, що вився довгим сiрим шлейфом за кожним танком.
Пiд ранок зупинилися в рiдкому лiсi, замаскували машини i отримали дозвiл вiдпочивати. Опiвднi привезли пальне i боєприпаси. Повнiстю завантажили свої "бетехи" снарядами, кулеметними дисками, залили баки бензином i соляркою. До вечора все перевiряли, пiдтягували, регулювали, чистили. В суботу був парко-господарський день. Пiсля банi наказали здати старе "хебе " разом з розбитими кiрзачами i всiм видали новеньке "пеша " та яловi чоботи. Зi скрипом чобiтки, з державних запасiв! Пахомов вiдразу спохмурнiв: кохана Батькiвщина так просто, нi з того, нi з сього, своїх дорогих синiв-захисникiв просто так, нi з того, нi з сього, не балує, щось має вiдбутися незвичайне. А головне, його близький "дємбєль " опинився пiд великим знаком питання!
Ввечерi п"ятого вересня був мiтинг. Багато зборiв, бесiд та мiтингiв пам"ятають танкiсти, а такого ще не було! Мiтинг, на якому оголосили про початок вiйни з буржуазно-нацiоналiстичною Україною... На середину бригадного шикування виходили один за одним бiйцi бригади, виступали з промовами, а Валерiй Пахомов слухав їх i майже лякався буденностi того, що вiдбувалося, i своєї звичностi, тобто того, як ординарнi його думки та почуття, як приземлено вiн сприймав подiї. Нiби нiчого особливо не вiдбувалося! Але ж повиннi були осявати все навкруги блискавки, мав вдарити грiм, розверзнутися небеса... хоч що-небудь, але повинно ж було трапитися! I не траплялося нiчого. Отже, все йде, як належить i нiчого хвилюватися!
Командир бригади виголосив промову: настала довгоочiкувана година, Радянський уряд оголосив про стан вiйни з буржуазною Україною з шостого вересня тисяча дев"ятсот сорок другого року, командування вiддало наказ про перехiд кордону i ми з честю i гiднiстю виконаємо цей наказ, розгромимо клятого ворога, хай живе Радянська Батькiвщина, вперед, орли-танкiсти! Комiсар бригади натискував на полiтику: ми виконуємо священний iнтернацiональний обов"язок, звiльняємо трудящих багатостраждальної України вiд ярма буржуазно-нацiоналiстичних iмперiалiстiв, несемо свободу i щастя українському народу! Комiсар роти, не мудруючи довго, повторив те, що говорив вчора в наметi на зборах партполiтактиву: витримаємо бойовий екзамен, покажемо, на що здатнi радянськi танкiсти, будемо битися, не жалiючи живота свого! I всi, хто виступав, виявляли, звичайно, радiсть вiд того, що настав, нарештi, час розрахуватися з агресорами, розгромити кровожерних нацiоналiстiв, якi пiдло загарбали Пiвденну Бiлорусiю, погасити тлiюче вогнище вiйни i забезпечити мир та спокiй на землi. I пiсля кожного виступу над строєм котилося голосне й радiсне "Ура!", перекочувалося степом, таке громоподiбне, що здавалося, його чують i по той бiк кордону. З мiтингу всi йшли задоволенi i веселi. Башнер-заряджаючий Трохим Маслов радiв, як хлопчисько:
- Эх, повоюем! Или голова в кустах, или грудь... Трофеи будут! Склады, поди, за кордоном есть!
Командир танку, сержант Пахомов не роздiляв загального натхнення. Заявив похмуро:
- Накрылась моя демобилизация медным тазиком! - I лаявся про себе нехорошими словами.
Вечеря була святковою, з належними ста наркомiвськими грамами. Пiсля вечерi видали НЗ - недоторканий запас - по двi банки тушонки на людину та по флязi з горiлкою на екiпаж, i по пачцi "Бiломорканалу" кожному замiсть звичної махорки. Комбат зiбрав командирiв машин i повiдомив, що сiмнадцята танкова бригада в складi шостого танкового корпусу буде наступати в напрямку Глухiв, Кролевець. Дiяти будуть поки що у другому ешелонi корпусу. Оскiльки карт командирам машин не видали, записали маршрут руху на папiрцевi. До настання повної темряви вийшли на вихiднi позицiї i зупинилися в кiлометрi вiд лiнiї державного кордону. Бригада витяглася вздовж дороги на кiлька кiлометрiв. Стали чогось чекати. Екiпаж всiвся на гарячих жалюзi, дiстали виданi цигарки, запалили. На iнших машинах також влаштували перекур, червонi вогники "бiломорин" ховали пiд танковим брезентом, яким вкривалися танкiсти вiд вечiрнього холодку та щоб не демаскувати колону.
- А говорят, что на Украине осень теплая... - задумливо мовив механiк-водiй. Україна ж була зовсiм поряд, он вона, за колючим дротом прикордонних стовпiв.
Пiсля заходу сонця швидко похолодало i дзижчання комарiв, якi кусали не гiрш, нiж ґедзi, стало стихати. Тиша стояла така, що Пахомов чув стукiт свого серця. У вiдкритi люки "бетешки" лилося запашне повiтря останньої мирної ночi i всi троє вдихали його повними грудьми, нiби намагалися надихатися наперед, коли в танку буде не продихнути вiд згорiлого пороху, солярки та розпеченого металу.
Десь за годину пiсля пiвночi почулися звуки моторiв i мимо з ввiмкненими фарами - щоб не розчавити кого - з брязкотом i загрозливим ревiнням моторiв пройшла колона нових танкiв Т-34. Бiля висоти з тригонометричним знаком головна тридцятьчетвiрка загальмувала i вистрелила з гармати. Цей одинокий танковий пострiл виявився сигналом. Нiч заревiла сотнями двигунiв, осяялася сотнями фар. Мотоциклiсти, пiхота на вантажiвках, бронеавтомобiлi, знову вантажiвки з стодвадцятидвомiлiметровими гаубицями на гаку - передовий загiн корпусу. Десь за спиною залпами била великокалiберна артилерiя i слiпучий вогонь коливався загравою над горизонтом. Пахомов глянув на свого iменного кiровського годинника, нагорода за призову стрiльбу: рiвно година ночi. За кордоном - вибухи. Здається, розвiдувальнi групи i передовi загони ударили по "буржуазно-нацiоналiстичних" прикордонниках. Пора б i нам! Але колона за колоною йдуть до кордону, а бригадi сигналу рушати не дають. Пахомов стоїть на баштi свого БТ-7М, вглядається в темряву, яка осяюється спалахами артпiдготовки i вiд нетерплячки аж пританцьовує. Але до свiтанку так нiчого i не трапилося: бригада продовжувала стояти за кiлометр вiд кордону. О п"ятiй годинi з"явився командир роти i наказав, коли за годину нiкуди не рушимо, посилати на кухню, за снiданком.
Пройшла година i нiкуди не рушили. Сержант наказав башнеру забрати казанки i йти на кухню. Той повернувся за пiвгодини з трьома повними казанками, картонним ящиком, де подзенькували дев"ять бляшанок з тушонкою i три буханки чорного хлiба, страшенно задоволений своєю метикуватiстю.
- Вот, выпросил у чмошников ящик, чтобы дважды не мотаться. - Радiсно повiдомив сержанту i механiку. I став сипати новинами, що їх почув на кухнi, як з дiрявого мiшка. Одночасно башнер розставляв казанки, нарiзав крупними скибами хлiб, вiдкривав консерви. - Погранцы аккурат в полночь на ту сторону пошли. А их там, оказывается, уже ждали. И встретили. Ну, а наши тогда дали из пушек хохлам прикурить. Размолотили всё к чертовой бабушке, любо-дорого посмотреть. Расчистили, одним словом, дорогу. Я, когда на кухню ходил, видел: войск, техники тут о-го-го сколько! Больше пушек, чем деревьев. Под каждым кустом то танк, то пушка, то штаб какой-нибудь. По нужде, и то черта два куда сходишь! Разговор у кухни был, что наш корпус пока в резерве придержат, пока передовые части укрепления на границе не прорвут. А мы уже в прорыв входить будем. Только щас туда пошли новые танки, тридцатьчетвёрки. И приданная пехота. Только там, на хохляцкой стороне, они на мины напоролись. Наши разведчики, бригадные, тоже на той стороне уже побывали. Вообще, говорят, что тут всё заминировано, сплошняком. Дома, дороги... Бывает, сумка лежит или что такое - а под ней мина! Кто взял - в клочки! Но я кое-что сменял у разведчиков!
I Маслов з переможним виглядом дiстав з кишенi запальничку у виглядi голої жiнки. Блискуча цяцька пiшла по руках. Механiк покрутив її, поцокав язиком, примовляючи: "Похабень! Ох, и похабень! Невесте заместо кольца подаришь..." Тельнов знову посмiхнувся i раптом широко розмахнувся:
- Хош заброшу? - Затримав руку i дивився запитально-доброзичливо на башнера.
- Ты что?! Ты что!! Не дури, слышь, не дури! Дай сюда! - Заряджаючий аж посiрiв вiд переляку. Сховав запальничку в нагрудну кишеню. - Всё, больше ты её не увидишь!
Пiсля цього всi надовго замовкли. Дiстали почату пачку "Бiломору", запалили. Заряджаючий дав припалити сержанту вiд своєї блискучої запальнички, а механiку показав її здаля: мовляв, раз "Похабень!", то й нiчого такою стидобою тобi, моралiсту, користуватися!, - i той сердито зачиркав сiрником по коробцi. Iншi екiпажi теж закiнчили снiданок i тепер - вiдлучатися вiд машин було суворо заборонено - влаштовувалися, хто як мiг. Хто захропiв на казенному брезентi, розстеленому на даху моторного вiддiлення, хто вовтузився бiля машини, усуваючи iснуючi i видуманi недолiки. Робити було абсолютно нiчого.
Ранкова прохолода вдень змiнилася жарою. В блiдо-блакитному небi - жодної хмаринки. Тiльки вiтерець жене хвилi по високiй травi та гнуться гiлки придорожнiх яблунь вiд дозрiваючих плодiв. Вранцi виблискувала роса, але зiйшло сонце i вона щезла, небо дихає спекою. I в цьому бездонному високому небi видно срiбний хрестик ворожого лiтака, чути його далекий гул. З-за дерев раптом дружно заляскали пострiли - виявляється, там розгорнувся зенiтний дивiзiон, i тепер гармашi-зенiтники намагаються дiстати ворожий лiтак. Але той iгнорував залпи батарей зi спокоєм та холоднокровнiстю дредноута. Врештi, коли снаряди стали вибухати аж надто близько, рiзко змiнив курс i поплив кудись на пiвдень. Невдалу стрiльбу танкiсти прокоментували коротко й смачно: "Мазилы!", i далi вже в зовсiм непарламентських висловах. Але це була єдина поява ворожої авiацiї за весь день. Видно, розбомбили хохлiв на аеродромах - це була одностайна думка екiпажу, нiкому лiтати! На цьому ґрунтi настало навiть примирення механiка i башнера.
Близько полудня земля знову почала здригатися i повз бригадну колону "бетешок" на повнiй швидкостi пройшла колона важких танкiв. Спочатку батальйон нових КВ, а потiм батальйон здоровенних мастодонтiв Т-35 - п"ятибаштових гiгантiв. Заряджаючий добре знав чисельнiсть танкових пiдроздiлiв i всi типи танкiв, якi були на озброєннi бронетанкових вiйська РСЧА. Вiн безапеляцiйно повiдомив, що ця частина з Москви - тiльки там були на озброєннi "те-тридцять п"ятi". Третiй батальйон також був озброєний важкими КВ. Замикали колону вантажiвки ремонтникiв i роти забезпечення. З невеличким iнтервалом слiдом за важкою танковою бригадою проповзли артилерiйськi трактори з гарматами-гаубицями МЛ-20 на гаковi. А за артилерiєю - вантажiвки з пiхотою. В кузовах новеньких "студебекерiв" сидiли тiсно-тiсно пiхотинцi, байдужi до всього i похмурi, в новеньких сталевих шоломах i з новими автоматичними карабiнами Симонова. В кузовi останнього "студебекера" стояв вилицюватий сержант i пiлiкав на гармошцi. Крiзь гул автомобiльних моторiв її звук був не гучнiшим писку комара. Зустрiвшись поглядом з Пахомовим, вiн вирячив очi i гармошка дурним голосом закричала: "Караул!", а сержант зареготав.
Танкiсти незворушно попихкували димом своїх "бiломорин" i презирливо спльовували на землю. Коли колона "студерiв" пройшла, башнер, вiдкашлявшись, з надривом, як старезний дiд, прохрипiв:
- Интересно, мы когда-нибудь поедем?
- А куда торопиться? - У вiдповiдь поцiкавився Пахомов.
- Наш командир мудр, как змий. - Схвально промовив механiк.
Обiд заряджаючий принiс в термосi. Розливаючи черпаком-"розводягою" густий гороховий суп з м"ясом, повiдомив, що до вечора бригада - або ж принаймi тiльки їхнiй перший батальйон, - вирушать на той бiк. Йому не повiрили i Маслов образився:
- Кухня уже свернулась и ушла на ту сторону. А значит, следом за чмошниками и мы тронемся. Вон, выдали вместе и обед, и ужин. - Привiв убiйний довiд для пiдтвердження своїх слiв.
Але вони навiть встигли виспатися пiсля обiду, а команди рухатися все не було.
Почало смеркатися, коли нарештi бригада рушила вперед.
- Заводи! - На всi голоси неслося вздовж колони.
Колона затрiщала, захлопала пострiлами з вихлопних труб, огорнулася густим сизим i задушливим димом. Бiльш нiж пiвтори сотнi БТ-7, набираючи швидкiсть мчали вперед, до кордону. Перший i другий батальйони бригади мали на озброєннi танки БТ-7М з новими дизельними двигунами В-2, а в третьому - п"ятдесят чотири БТ-7А2 з старими надiйними карбюраторними М-17. Зате машини третього батальйону були озброєнi новими грабiнськими Ф-34 - далекобiйними сiмдесятишестимiлiметровими гарматами, а перший i другий - звичними сорокап"ятками i трьома кулеметами ДТ: спареним з гарматою, кормовим у нiшi башти i зенiтним. Правда, проти лiтакiв зенiтний ДТ - слабкий захист, зате незамiнний пiд час бою в мiстi, з нього одне задоволення бити по верхнiх поверхах будiвель. Тiльки пильнуй навсiбiч i нiяка наволоч зверху не жбурне пляшку з запалювальною сумiшшю. Бригада на навчаннях вiдпрацювала це добре.
А позаду танкової колони на кiлька кiлометрiв витяглася довжелезна змiюка ТЕБ - тилового ешелону бригади - бiльш, нiж чотири з половиною сотнi колiсних машин з паливом, мастилом, запчастинами, снарядами, харчами, ремонтниками, зброярами, кухарями, писарями та iншою тиловою братiєю.
I перед самим рубежем знову затримка. Прикордонники в зелених кашкетах розвели в боки загорожу з колючого дроту, про щось довго гомонiли з командуванням бригади - Валерiй бачив в бiнокль, як там всi вимахували руками в рiзнi боки - i, ось нарештi вона, довгоочiкувана "заграница"! Хоч нi, була "заграница", а тепер i назавжди це вже наша, радянська земля...
...Тут пройшли танки або важкi тягачi з гарматами. Машин десять-п"ятнадцять, не бiльше, а вузька грейдерна дорога вже розбита вщент, вона щезла, залишилися двi метровi ями, проритi в сухiй землi.
Танк Пахомова останнiй в ротнiй колонi. Його рота йде першою. Вiдразу за ним "бетешка" командира другої роти, вона метрiв за двадцять, сипить перемелену iншими танками в дрiбний пил землю з блискучих стрiчок гусениць. Вгору-вниз хитається короткий ствол гармати-сорокап"ятки, пiд ним, в чорнiй глибинi люка видно бiле вiд напруження обличчя механiка-водiя. Зверху, над баштою, так само, як i в машинi Пахомова висунулися двi фiгури - командир танка i башнер-заряджаючий, вони дивляться вперед, в боки i назад. Тут дивитися потрiбно всiм - вони вже не вдома. Взагалi, в танкових вiйськах закон: хочеш жити - крути на всi боки головою, тому й дивляться Валерiй з Масловим вперед-вбоки-назад, механiк веде машину, йому не до спостереження. Сутенiє, але свiтло вмикати не дозволяється, противник поруч. Бригада йде з погашеними фарами, тiльки це також звичне - останнiм часом тiльки так i ходили вночi. Правда, серед танкiстiв ходять впертi чутки, що вже розробили спецiальнi прилади для водiння танка вночi, дивишся в окуляр i все видно, як вдень. Особливо багато на цю тему базiкає механiк, воно й зрозумiло: що кому болить, той про те й терендить. Але Валера Пахомов не дуже таким чуткам вiрить.
Батальйон проминув прикордонну смугу i, пройшовши кiлометр, зупинився. Попереду мiж двома невисокими пагорбами лежало широке поле зi скиртами соломи. В сiдловинi виднiлися червонi дахи, церква з двома невисокими дзвiницями i три-чотири бiленькi чепурнi хатинки першого визволеного села. Перед селом по всьому полю чорнiли танки, схожi здаля на горбатих жукiв.
- Наши? - Запитав башнер.
- Кажется. - Невпевнено вiдповiв Пахомов.
- А чего стоят? Где бинокль? - I заряджаючий полiз всередину танка за бiноклем.
- Точно, наши. Тридцатьчетвёрки. - Бурмотiв вiн, пiдiгнав окуляри по очам i довго водив бiноклем по полю. Потiм сунув бiнокль Валерiю. - Смотри!
Валерiй довго не мiг вiдiрватися. Закопченi корпуси, розiрванi гусеницi, вiдiрванi котки. Не однi тiльки тридцятьчетвiрки були на цьому скорбному полi, он, три мастодонти Т-35. Але цi на мiни напоролися, одразу видно. Стоять скособоченi, вiзки опорних коткiв валяються метрiв за п"ять-сiм вiд машин. Точно, напоролися на мiнне поле, от їх i потрощило. I пожежа - звичайна рiч при мiнному пiдривi, ну а потiм вибухнули боєприпаси. Башти двох Т-35 лежать неподалiк, одна схожа на каску, а он з землi стирчить казенник гармати, а он йще... Сержант довго вглядався в темну пляму, а потiм здогадався, зо це опорний вiзок з шматком борту. Поле було густо зрите вирвами вiд снарядних вибухiв.
- Четырёх в клочья разнесло. - Сказав Пахомов.
- Двадцать восемь штук - как корова языком слизала. Йо-ма-йо! Половину батальона сожгли. - Похмуро пiдтвердив заряджаючий. - Сунулись не зная броду... Прямо на мины. А тридцатьчетвёрки, что за ними шли, развернулись атаковать вон ту деревню. Эти уже в засаду попали. В борта били.
- Чего стали? - Механiк спритно вилiз зi своєї нори, вхопившись за короткий ствол гармати.
- Танки побитые.
- Чьи?
- Наши.
Механiк взяв бiнокль i довго дивився в поле.
- Подпустили поближе, а потом в упор ударили...
Заперечувати механiку не стали. Яке це тепер мало значення, як були знищенi цi танки. Скiльки ще таких спалених танкiв побiльшає на якомусь iншому полi. Кожен мимоволi подумав про себе. I про наступний день. I що завтра буде з кожним з них.
- Это, наверное, про них говорили утром на кухне. - Нарештi порушив мовчанку заряджаючий. - Так чего остановились-то? Ехать надо! А то достоимся на свою голову!
- Не ори! Разорался! - Похмуро кинув сержант. - И куда ехать? Эти вон сунулись, не зная броду...
Колона знову рушила. Тельнов ковзнув вниз, на своє мiсце. Танки, проскочивши поле, полiзли на пагорб. Пахомов i башнер не вiдривали очей вiд чорних похмурих коробок. Кiлька ще коптiли: пахло горiлою гумою, гарячим залiзом i паленим м"ясом. По всьому полю лежали солдати в гiмнастерках захисного кольору, геть подзьобаних осколками. I поки танки дерлися вгору, командир з заряджаючим оглядалися назад, на це поле смертi. I оглядалися доти, аж поки воно не сховалося за лiсопосадкою.
В селi знову зупинилися. Прибiг ротний i наказав всiм залишатися бiля машин, в оселi не потикатися - нiбито там натикано мiн по саме нiкуди, пiхота, яка перша зайняла це село, кiлька десяткiв любителiв трофеїв на них уже втратила. Танкiсти зiскочили з машин, топталися бiля них i дивилися один на одного. Воно й зрозумiло: цiкаво було глянути, як живуть "буржуї", але й боязно - з мiнами жарти поганi!
Дозаправили машини пальним, сержант разом з механiком перевiрили ходову - напередоднi ротний попередив: жарти мирного часу скiнчилися, хто поламається на маршi, тим буде займатися вiйськовий трибунал. Закiнчили вже в повнiй темрявi. Тiльки раз-по-раз блимали вздовж вулицi переноски - екiпажi готували танки до нового маршу i, можливо, до завтрашнього бою. Вечеряли залишками обiду. Розлити в кружки належнi сто грам, пом"янули загиблих хлопцiв. I кожен в душi побажав собi не опинитися завтра на їхньому мiсцi. З цим i полягали спати, завернувшись в танковий брезент на даху моторного вiддiлення.
Пахомов крiзь сон чув, як крутився башнер. Потiм тихенько пiднявся i зiстрибнув з танка. До вiтру, мабуть, подумав Пахомов, але за три-чотири хвилини аж пiдскочив вiд негучного хлопку: його звичне вухо вiдразу класифiкувало - ручна граната. Пiдвiвся, вслухаючись, десь насторожено гомонiли пiхотинцi з мотострiлецького батальйону, якi несли караульну службу. Хлопнуло ще раз, потiм другий i третiй. Механiк поряд хропiв, не зважаючи на всi вибухи. Сержант занепокоївся, коли що трапилося з Масловим, хто потiм вiдбрiхуватися буде та гулi рахувати? I коли той з"явився, нарештi, Пахомов зiтхнув з полегшенням.
- Ты где шляешься? Под трибунал, бля, захотел? Ну, смотри, ты у меня доиграешься, Трофим! - Накинувся сержант на башнера. - Это ты концерт ночной устроил? Без трофеев жить не можешь?
- Ладно, Валера, не шуми! Всё путём! - Заспокоїв єфрейтор командира. Тицьнув в руки чималенький пакунок. - Это тебе и Маше твоей подарок. Пусть покрасуется!
Другий пакунок башнер вiддав механiку, який проснувся вiд пiднятого сержантом шуму. Накрилися брезентом i вже пiд ним роздивилися, що доброго роздобув їхнiй метикуватий товариш. Пахомову дiсталися чорнi шкiрянi жiночi черевики, настiнний годинник та автоматична ручка. Механiк отримав шкiряну куртку i наручний годинник. I на всiх башнер роздобув цiлий мiшок ковбас, сирiв та консервiв. Ну й, звичайно, пiвдюжини пляшок: три з вином i три квадратнi, товстого скла, по лiтру кожна, - "Українська горiлка з перцем". Це тобi не смердючий спирт-сирець, який видали танкiстам бригади напередоднi визвольного походу! Трофеї вiдразу пiдняли настрiй екiпажу.
Другий мiшок, зi своїми трофеями Маслов запхнув подалi в боєукладку, щоб не надибав хто з батькiв-командирiв. Решта ночi пройшла без пригод. Втiм, багато спати не довелося, за годину до свiтанку їх пiдняли. Взводний, лейтенант Мєднiков, прибiг i наказав заряджаючому бiгти до штабу батальйону. Коли той, занепокоєний - а раптом щось за цю нiчну вилазку йому нагорить! - побiг, взводний сказав:
- Два экипажа из тридцатой бригады в трибунал попали. Больно хитрожопые оказались! На чужом горбу в рай хотели... Смотри, Валера, чтобы твоих кого не замели. - Кивнув у бiк башнера. Сплюнув i побiг у голову ротної колони.
Вночi село Шалигiне не дуже вiдрiзнялося вiд курських чи бiлгородських сiл. I тiльки вранцi сержант з механiком побачили, як його розколошматили, визволяючи. Згорiлих хат було небагато, лиш де-не-де чорнiли плями згарищ. Бiльшiсть хат розстрiляли. Визначити, де били танковi гармати, а де приданi передовим батальйонам гаубичнi батареї можна було легко - вiд танкових снарядiв чорнiли в стiнах дiрки, а гаубичнi снаряди били зверху i в дахах чорнiли провали i стирчали потрощенi крокви. Траплялися хати без вiкон, без стiн, а на краю села взагалi бiльшiсть будiвель лежали безформними грудами цегли.
За селом повернули на пiвденний захiд, потiм, через кiлометр, прямо на пiвнiч i за невеличким сiльцем стали. За пiвгодини з"явився башнер. Був тихий i задумливий. Спочатку мовчав, а потiм розповiв.
- Привезли нас обратно, за кордон. Я уж струхнул, думал, за трофеи попадет. А тут всё серьёзнее оказалось. Со всех батальонов по одному человеку из экипажа взяли. Построили нас, пришел автобус, "черный ворон". Вывели восьмерых... Председатель трибунала приговор зачитал. Оказывается, тридцатая бригада, на тридцатьчетверках которая, в атаку пошла, а эти ручной газ поставили, через нижний люк сиганули и назад, в тыл, вроде, подбили танк у них. А танк прошел полкилометра, и в воронку завалился. Целый целёхонький! А второй уже на окраине того села, где мы ночевали, на мине подорвался. Зачитал, нас кругом повернули, но я оборачивался, смотрел. И другие тоже оборачивались... Расстреляли их.
Помовчали, подумали. Жорстоко, звичайно. Але хто за них воювати буде? Iншi за них кров проливати будуть, а цi в тилу прокантуються, а потiм до тата з мамою? Катюзi по заслузi!
Колона знову рушила. За кiлометр, вздовж дороги сидiли обабiч пiхотинцi, спустивши ноги в кювети, дивилися крiзь колону, байдужi до всього. Танки кидали їм в обличчя земляний пил разом з смердючим димом, але тi навiть не вiдверталися. Видно було, що вони втомилися до смертi. Стрiляючи вихлопами i брязкаючи гусеницями, колона пiрнула в молоденьку посадку i там зупинилася. Назад, до машини комбата, риссю пробiгли ротнi i взводнi командири. Припинився набридлий рев дизелiв i брязкiт гусениць. Стало так тихо навкруги, що, коли б не запиленi, пропахлi соляркою танки, нiщо не нагадувало б вiйну.
Пахомов почув голос комбата, потiм самого командира бригади i оглянувся. Бiля машин другої роти стояли купкою командири батальйонiв i ще кiлька, в плащ-накидках, в кашкетах вищого комскладу. На узбiччi стояли три командирськi "газики" - повноприводнi всюдиходи ГАЗ-64. Такi сержант бачив лише у командуючого Ленiнградським округом, коли той приїздив якось перевiряти їхню бригаду. Саме тодi Валерiй i отримав свої нагородний годинник прямо на танковiй директрисi. Мабуть, велике начальство розмовляє з командуванням бригади, подумав Пахомов, отже, за годину-двi вони вступлять в бiй.
Начальство стояло так близько, що Пахомов чув їхнi голоси, але розiбрати жодного слова не мiг. Командування бригади в особi комбрига та комбатiв щось жваво обговорювало, а двоє в плащ-накидках дивилися планшетку з картою, кидали по кiлька слiв i змовкали надовго. Обличчя у всiх були невдоволенi. Пахомов засмутився: невдоволення начальства виходить боком для пiдлеглих. Але оскiльки подiлити цiєю розумною думкою було нi з ким, - механiк вовтузився у своїй норi i на всi проблеми начальства йому було начхати, - сховався у баштi, що ненароком не потрапити товаришам начальникам пiд гарячу руку.
Дiйсно, командир сiмнадцятої танкової бригади разом з командирами батальйонiв отримував бойовий наказ вiд командира шостого танкового корпусу. Задачу пiдлеглим комдив ставив скрипучим, залiзним голосом з невдоволеним, гидливим виразом на обличчi. Однак це у комдива було не вiд поганого од природи характеру. Кривитися i говорити крiзь зуби змушувала обстановка, вкрай погана.
Армiйська Сумська група генерал-майора Малиновського задкувала неохоче, злiсно огризаючись на кожному рубежi. План наступу вже давно був зiрваний i командуючий фронтом, командарм другого рангу Жуков вранцi висловив йому своє невдоволення. Тим бiльш було кривдно, що на напрямi наступу його корпусу прикривали вiдхiд українських вiйськ батальйони територiальної оборони, резервiсти. I розтрощити їх одним потужним ударом нiяк не вдавалося - в близький бiй противник не вступав, прикривався суцiльними мiнними полями i завдавав частинам корпусу втрат здаля потужними вогневими ударами далекобiйної артилерiї та ракетними установками. I удари цi були точними, ворог бив не навмання.
Та ще дiї диверсiйних загонiв противника на шляхах постачання. Здавалося, дрiбнi комаринi укуси, а налагодити нормальний ритм бойової роботи нiяк не вдавалося. Короткi вогневi контакти з диверсантами були виключенням з правил, противник дiяв iз засад, мiнував дороги, але основною роботою диверсiйних груп було коригування артилерiйського вогню. А на другий день вiйни додалися ще й удари авiацiї.
Було вiд чого нервувати комдиву.
- Запомните, дорога будет каждая минута. Как только двадцать девятая бригада проломает для вас проход, немедленно выходите на шоссе Кролевец-Киев, и чтобы через пятнадцать минут ваши батальоны, товарищ полковник, были в этом городе. Запомнили, через пятнадцать минут! Сбросить гусеницы и вперед! Иначе вас размолотят ракетные установки, как уже размолотили тридцатую бригаду. Поддержать артиллерией не смогу - у корпусных артполков не хватает дальности пушек. Потому рассчитывайте только на себя и приданную пехоту. Посадите один инженерно-штурмовой батальон на танки и вперед! Остальная пехота подтянется позже, как только ваша бригада захватит город и собьет противника с позиций. Главное, не дайте им стрелять. Думаю, тогда и артполк сумеем протолкнуть.
- Но это противоречит уставу, товарищ комдив. - Заперечив командир першого батальйону.
Очi в комдива шалено метнулися, але вiн стримав себе.
- Мне тоже довелось изучать устав, товарищ майор. - Рiвним, так само скрипучим голосом вiдрiзав командир корпусу. - Повторяю, пехоту и артиллерию не ждать. Не теряя и минуты, рвать к городу. Сейчас ровно десять тридцать. Приказываю захватить Кролевец в одиннадцать сорок.
- Не можем, товарищ комдив, у нас средняя скорость 40 километров в час, и потом, ещё гусеницы надо уложить. А по нормативу, чтобы снять гусеницы и уложить их, требуется полчаса. А если какой-то экипаж замешкается, на укладку уйдёт больше минут сорок-пятьдесят, а то и час. Мы просто не успеем...
Командир корпусу з дивною застиглою усмiшкою дивився на командира бригади.
- Да-да, правильно! Спасибо, что напомнили. Надеюсь, пяти часов вам хватит? - И тут його прямо перекосило вiд шаленого гнiву. - А мне насрать на этот норматив, товарищ полковник! Я кладу на этих полях свои лучшие экипажи, чтобы проломить проход вашей бригаде, а вы тут о каких-то сраных нормативах и средней скорости... У вас будет всего пятнадцать минут, чтобы успеть проскочить к городу! Иначе тут вас тоже размолотят! Понятно?! Приказываю взять в десять пятьдесят на броню десант, в одиннадцать десять выйти на шоссе Кролевец-Киев, и в одиннадцать двадцать пять занять город! Доложить мне о занятии Кролевца ровно в одиннадцать сорок! За невыполнение приказа - расстрел! Вопросы? Вперед!
...В невеликому сiльцi Семенiвна, притиснувшись бортами до будинкiв, так, що зовсiм закривалися зеленими кронами яблунь, слив, груш та вишень, стояли "бетешки" тринадцятої бригади. Пiхота iнженерно-штурмового батальйону пiдходить вiдразу, ледь стихають стукотiти танковi дизелi. Всi в плямистих комбiнезонах, з ще небаченими сталевими нагрудниками - "панцирна пiхота" повзе мiж танкiстами шепотiння - в ременях спорядження, з автоматичними карабiнами Симонова, навантаженi набоями, гранатами, вибухiвкою по саме нiкуди. Двоє з балонами за спиною - вогнеметники, - трималися вiддалiк. Воно й зрозумiло - вiд цiєї пекельної сумiшi краще бути подалi. Ротний вказав десантникам на танк Пахомова i "панцирники", нi слова не сказавши, полiзли на машину. Ротний махнув сержанту рукою: "Давай сюди!", i став чекати, поки пiдбiжать командири iнших машин його роти.
- В общем так, ребята, ситуация хреновая. Получен приказ: до полудня занять город Кролевец. Это узел обороны у хохлов и там у них ракетная база. Её нужно захватить любой ценой. Щас сажаем пехоту, и ждем сигнала: три красные ракеты. Потом рывок к шоссе и там переходим на колёса. Команды не ждать, вышли на бетонку, остановились, сбросили к черту гусеницы и вперед! Кто отстанет, пойдет под трибунал! Скорость движения максимальная. Вопросы? Вопросов нет. - Ротний ще раз глянув на своїх сержантiв, махнув рукою: "По машинах!" i побiг до свого танку.
Бригада приготувалася до атаки. Танки зосередилася в невеличкому гайку кiлометрiв за п"ять вiд шосе. Перед танками лежало широке поле, якесь тужливе, поросле рiдкими кущиками в неглибоких виярках. За цим полем i знаходилося шосе, на яке танки мали вийти. Його частинами навiть було видно за невисокими пагорбами, на яких засiв противник. Противника видно не було, але Пахомов знав, що вiн там є. Сержант наказав екiпажу приготуватися до атаки: заряджаючому зарядити гармату, сам висунувся з танка. Десантники тулилися один до одного, збившись в кучу, курили, передаючи з рук в руки цигарку.
- Ребята, не пропустите сигнал. - Звернувся до десантникiв. Тi запевнили: не проґавлять!
Пройшло п"ять хвилин, а сигналу не було. Потiм ще п"ять, потiм ще... Пахомова став били дрож: "Чего стоим? Чего стоим?" - його трясло i колотило. Башнер протирав скло триплекса, механiк стискував своїми лаписька важелi фрикцiонiв, горбився у своїй норi, як ведмiдь.
- Ракеты, командир! Передние пошли! - Закричав раптом механiк, зi скреготом ввiмкнув передачу i БТ аж стрибнув вперед, так, що ледь не скинув зi спини своїх десантникiв.
Пахомов прилип до перископа. Попереду них, на кiлометр-пiвтора, йшли зиґзаґами тридцятьчетвiрки двадцять дев"ятої бригади. Раптом захлопали вибухи i над полем нiби хтось пролив чорнила: на висотi сорока-п"ятдесяти метрiв розпливалися чорно-сiрi ляпки, розкидали навсiбiч чорнi крапки. Над тими крапками спухали бiлi кульбабки парашутикiв i на висотi з-пiд цих бiлих кульбабок били вниз, прямо по строю атакуючих тридцятьчетвiрок яскраво-жовтi голки, i там, де голка протикала танк, шугав у небо спалах вогню. Над танками клубами став пiднiматися вгору чорний смолистий дим. З башти ближчої тридцятьчетвiрки вирвався гострий язик полум"я, облямований густим димом. Вiн здiймався вгору прямим стовпом i вже там, у вишинi, вiтер пiдхоплював його i мiшав у темно-сiру, брудну бахмату хмару.
"Бетешки" бригади мчали крiзь стрiй розстрiляних з неба тридцятьчетвiрок до близької стрiчки шосе. I нiхто по ним поки не стрiляв. Отже, ракетнi установки витратили весь свiй боєзапас на танки двадцять дев"ятої бригади, тепер лише б встигнути прорватися до мiста, де база перезарядки цих установок.
Тепер "бетешки" мчали по мiнному полю. Обабiч шосе на кiлометр все суцiль замiновано, принаймi, так доповiла розвiдка. I Пахомов про себе молив, щоб пiд гусеницю його машини не трапилася мiна. I, здається, накаркав! Башнер закричав, що горить машина з другого взводу, потiм сержант сам побачив, як блиснув вогонь з-пiд коткiв танка, який мчав праворуч. Чорний земляний прах порснув у синє небо, закрив лiвий борт "бетешки". Механiк вчасно спрацював важелями i машина сержанта обiйшла пiдбитий танк. По бронi протарабанили грудки землi i щось пару раз гупнуло. Пахомов подумав, що це, можливо, так гупають вирванi вибухом мiни траки. Вiн розвернув перископ, глянув праворуч-лiворуч i жахнувся: поле було заповнене палаючими танками i струнка лiнiя атакуючих БТ значно порiдшала. Ось i бетонка шосе.
Танк разом скинув швидкiсть i став. Брязнув метал, стала сторчма кругла кришка люка, i з чорного колодязя башти, крутячи на всi боки головою, вигвинчуються чорнi, як антрацит, танкiсти. Сержант шукав знайомi номери i не знаходив багатьох. До бетонної стрiчки шосе дiбралися з його взводу тiльки два танка з п"яти, а вiд роти залишилося всього десять машин з сiмнадцяти. Танки видиралися на бетон i розверталися в напрямку Козельця. Ротний вцiлiв у цiй атацi, а от командиру взводу, лейтенанту Мєднiкову, не пощастило: його танк лишився на полi. Так Пахомов на короткий час став командувати рештками взводу. Екiпажi БТ вискакували з машин, без команди та понукань приступали до роботи. Але ротний все одно квапить i взводнi також лементують разом з ним:
- Быстрей! Не задерживаться! Копаетесь, ёб вашу мать!.. Быстрей... Не копаться! Быстрей!
Чи ж багато потрiбно часу, щоб вибити пальцi з тракiв, поставити стопорнi кiльця на ведучi котки та встановити штурвал? Всi розумiли, що вiд їхнього поспiху зараз залежить успiшне завершення щойно здiйсненої атаки. Поспiшали, поки перезаряджаються ракетнi установки противника. Бетонна стрiчка шосе пряма, як стрiла i звернути з цiєї стрiли навряд чи вдасться: обабiч цiєї автостради закопанi ворожими мiнерами, розкиданi ракетними установками протитанковi мiни. Коли колону тут зупинять, горiти всiм!
Здiймалися вгору чорнi султани вибухiв: противник оговтався пiсля шаленої танкової атаки i почав пристрiлку своїх батарей. Ревiли дизелi, танки вирулювали, лишаючи на сiрому бетонi довгi змiюки блискучих гусениць, i мчали по цiй шикарнiй шестиряднiй автострадi до першого мiста, яке наказано було захопити. Хто разом з iншими не встиг перевести танк на колiсний хiд, той дожене батальйон потiм!
Механiк витискує педаль до полика i стрiлка спiдометра впирається в обмежувач, явно намагаючись його зламати. Швидкiсть така, що зустрiчний вiтер витискає сльозу. Пахомов з побоюванням дивиться на опорнi котки - година такої їзди i вiд бандажiв залишаться самi тiльки спогади. А! Бiс з ними, з цими бандажами! Нiхто про них не згадає у будь-якому випадку: захоплять мiсто - перемога все спише, не вiзьмуть - мертвi сорому не мають i прощення не потребують! I викинув цi думки геть з голови, як непотрiбнi.
Ревiння мотора глушило всi звуки. Десантники, якi притискувалися до броньової спини, нiчого не чули, крiм надсадного виття дизеля, навiть пострiлiв ворожих гармат, навiть дзвiнких ударiв куль i осколкiв по бронi. Але командири танкових батальйонiв, рот i взводiв добре розумiли, за п"ять, найбiльше десять хвилин батареї противника перейдуть вiд пристрiлки до стрiльби на ураження. Бригада, виконуючи наказ командування, рвалася до Кролевця i вiд самого переднього краю i за ним, в глибинi ворожої оборони лишала за собою страшний кривавий слiд. Горiли на бетонi шосе стрiмкi "бетешки", то групами, то поодинцi.
I все-таки, не зважаючи на втрати, мчав по шосе броньований дракон, поблискуючи сталевою лускою. Саме таке порiвняння спадало на думку Пахомову, коли вiн оглядався на довгу колону бригади, яка в шаленому бiгу мчала прямою стрiлою шестирядної автостради. Тiльки б не оговталися вiд нашого прориву клятi хохли, билася ще одна думка, тiльки б встигнути! Однак не вiдмолив сержант у бога вiйни собi i своєму батальйону успiху. Оглянувшись в черговий раз, побачив вiн, як розпускалися брудними чорнильними ляпками вибухи в синьому просторi неба. Спалахував знову смертельний феєрверк i протикали вогненнi голки тонку верхню броню танкових корпусiв. Пахомов помiтив розгублений погляд башнера, глянув на танк ротного, але капiтан, хоч i бачив розгром колони, не спинив рух свого БТ, i сержант заспокiйливо поплескав заряджаючого по плечу: "На войне, как на войне!", без втрат боїв не буває, але ми ще живi i повоюємо! Небесний меч вiдсiкав дракону хвiст i тулуб, але голова його залишилася неушкодженою, ще могла куснути ворога до смертi своїми зубами, i радянськi танки продовжували стрiмкий бiг до своєї мети.
Вони промчали якийсь кiлометр-пiвтора, коли тонка вогненна траса пронеслася над баштою танка i зникла, розтанула десь позаду. Протитанкова гармата вдарила у фланг радянським танкам. Дiдько поставив її тут, на сторожi цього шосе, але це була та випадковiсть, що ламає найкращий план. Гармата била майже впритул, поки танкiсти опам"яталися, не один i не два танки спалахнули димно-червоним полум"ям.
Фланговий вогонь - найефективнiший! Пострiл, стрiмка, як риска, траса понад самою землею, i спалах на бронi та чорний дим над баштою; пострiл - траса, пострiл - траса... Ця сутичка вирiшила результат бою за Кролевець, це завдяки їй вулицями мiста не прогуркотiли гусеницями радянськi танки...
Танкiсти вiдкрили вогонь у вiдповiдь, стрiляли навмання, так завжди буває вiд раптовостi i розгубленостi, i Пахомов бачив, що першi їхнi снаряди вибухнули даремно серед кущiв та купок дерев. Стовпи землi злетiли вгору, вони звалилися донизу, розповзаючись сiрим пилом, нiби туман. Пiдбитi екiпажi зметикували i викинули з люкiв димовi шашки. Пахомов бачив, як спалахнули машини комбата i ротного, вдавив чобiт в лiве плече механiку i той висмикнув БТ з-пiд обстрiлу лiворуч, в дорожнiй кювет. I застряг...
...Танк видихався. Вiн стояв в трясовинi i здригався, тремтiв всiм корпусом, нiби загнаний, запалений кiнь. Здоровенний, незграбний оливково-зелений ящик з облупленою фарбою нiби кипiв вiд безсилля та злостi. Бо м"яка ласкава земля не випускала його, легко розступалася i пiддавалася будь-якому його руховi. Танк осiдав на корму пiд котками, якi шалено оберталися, а земля все глибше i глибше засмоктувала броньову махину. Спочатку тiльки до балансирiв коткiв, потiм до надкрилкiв, i ось вже одна тiльки башта з куцим стволом гармати виднiється над рiвниною. Незграбний залiзний ящик скiльки мiг опирався трясовинi, але ось його сили закiнчилися. Танк став. Вiн загрожував вороговi i застряглий. Його гарматний ствол розвертався туди, звiдки били ворожi гармати, але власна смерть його вже дихала поруч.
Гармати били вже в лоб, в борти, в корму i по гусеницям радянських танкiв, i з кожним пострiлом все бiльшало i бiльшало палаючих багать на сiрiй бетоннiй стрiчцi автостради. Червона, синя i зелена блискавки сяйнули над баштою i беззвучно звалився вниз останнiй з десантникiв. Ще грiзнiше i безтямно заревiв дизель, i зникли ще раз зi свiту всi iншi звуки. Перемоловши гору землi, БТ все-таки вирвався з грузького полону i рвонувся туди, де горiли iншi танки, де стояли чорнi димнi стовпи. Проносилися над ним траси. Всiма кулеметами вдарили по ньому з бокiв, в лоб, били ззаду. Лавина розпеченого свинцю неслася до нього, була призначена тiльки йому одному, самотньому танку, що остався з десяткiв йому подiбних i вже тiльки повiльно мiг повзти назустрiч своїй смертi. А з флангiв i в лоб по ньому з усiєї сили молотили кулемети i протитанковi гармати противника. Вони вже змели з нього весь десант i цей останнiй танк йшов повз тих, що лежали хто з кулею в серцi, хто з осколком в грудях, хто ледь не навпiл перерiзаний кулеметною чергою. Вiн йшов мимо своїх сталевих товаришiв, якi горiли високим димним полум"ям, що рвалося в синє небо з усiх люкiв i щiлин броньованих корпусiв. Танк йшов на кулi i снаряди, квапився в бiй, у вогонь, вперто рвався до своєї мети, i смертний дзвiн чувся у несамовитому ревiннi його мотора...
Бронебiйна болванка ввiйшла прямо в лоб. Машина смикнулася назад, спалах неземного яскравого свiтла ослiпив на мить екiпаж, а у вуха, в голову ввiрвалося оглушливе звiрине ревiння. Пружний удар повiтря вдавив Пахомова в броню i у всьому тiлi спалахнули i негайно згасли тисячi вогникiв. Наступної митi вiн рвонувся вгору, брязнувши лядою баштового люка, перевалився через броню i плюхнувся на м"яку землю. Прямо на нього звалився башнер. Поруч важко дихав механiк. У всiх обличчя бiлiшi крейди. Щастя, що розпечена болванка не зачепила паливних бакiв. Згорiли б у танку, як у сталевому крематорiю!
Ось так воно й трапилося. Всi троє дивилися один на одного з винуватими напiвпосмiшками i мовчали. Нiчого їм казати. Бригади немає. За якусь годину було вибито, спалено, розбито бiльше, нiж пiвтори сотнi танкiв. А вони всi разом так i не змогли побачити та вбити хоча б одного ворога...
***
А на войне, как на войне, а на войне как на войне,
меня убьют в неведомой сторонке.
И мать моя заплачет обо мне,
в тот самый миг, ещё до похоронки...
Перший батальйон сто тринадцятого стрiлецького полку тридцять восьмої стрiлецької дивiзiї йшов на вiйну. Дивiзiя, в якiй старший сержант Тулупов був командиром третього взводу першої роти, була сформована всього за якiсь шiсть тижнiв до вiйни. Командувати взводом старший сержант Тулупов став випадково. Лейтенант, випущений мiсяць тому з училища, напередоднi потрапив у госпiталь з гострим приступом апендициту. I старший сержант, опрiч свого бажання, став виконував його обов"язки.
Будь-яка вiйна починається з дороги. Спочатку з залiзницi, що нею гримкотять у теплушках по вiсiм чоловiк на кожних нарах, посеред вагона - розжарена грубка, що бризкає вогненними iскрами, i тi iскри шугають над ешелоном, демаскуючи його вночi. З короткими зупинками, з благеньким наїдком, який видають чомусь завжди посеред ночi, - не протерши очей, дiстаєш ложку i сьорбаєш без смаку напiвтеплу затiрку. А залишається позаду залiзниця, i вже шкодуєш за нею, бо там тобi було тепло, бо не чимчикував нiжками, а лежав лежнем на нарах, покурюючи, i вiйна була вiд тебе ще ох як далеко!
I тодi починається друга дорога, до передової. А тут вiйна б"є i гупає вже зовсiм поряд, нагадує про себе вирвами вiд бомб та снарядiв, спаленими хатами i розбитими машинами на узбiччях дорiг.
Фронт не дуже далеко просунувся на чужу, ворожу територiю. Кордон України батальйон перетнув пiзнiм вечором i за двi години маршу з одним привалом близько пiвночi пiдiйшли до переднього краю. Ось тут i побачили вони фронтове небо у всiй його красi i чарiвнiй моторошностi. Червоними, зеленими, бiлими пунктирами розпанахують його трасуючi кулi, блакитним вогнем спалахує горизонт, а он збоку багряно розгорається пожежа... Вдалинi довго б"ють залпами великi калiбри, потiм моторошно виспiвують реактивнi мiномети, i їхня грiзна луна потрясає землю, аж поки не завмирає...
Жадiбно дивиться батальйон на цю iлюмiнацiю - дуже все цiкаво. I утома минула, як магнiтом тягне до себе передова. I думають всi - ось повернуть раптом їх назад, у тил, вiдчують вони розчарування... Та як же пройти мимо i не спробувати, не дiзнатися, що воно таке - вiйна? Та неможливо ж це нiяк!
I тут лунає дивна не зрозумiла для людей команда - вiддати старшинам свої речовi мiшки, в яких усе немудре солдатське збiжжя: перемiна бiлизни, рушник, онучi запаснi, мило, бритва, папiр для листiв, ножичок та газетка, у кого й кiлька сухарикiв зекономлених. Небагате майно, все для дiла, для життя необхiдне, а, головне, неважке зовсiм. Не мiшки ж вiдтягують руки та шиї. Вiдтягують пояс пiдсумки з магазинами до СВТ та гранатами, протигазами, каски теж давлять на голову. Який в цьому сенс та необхiднiсть?
Двiчi повертали назад, та все ж десь опiвночi вийшли до великого села. Начальство дорогу, либонь, не дуже добре знає - зупиняється батальйон часто i стоїть подовгу, поки вони там по картi звiряють... Тодi знову лунає команда i взводи рушають, з осторогою вдивляються в нiчну темряву. За якусь годину все ж добираються до понiвеченого, спаленого артилерiєю села, що стояло край великої дороги, большака... Вони роздивляються село, руїну цю страшну... Вирви тут свiжi, великi. Мабуть, важка артилерiя попрацювала. На даху напiвспаленого сараю - залiзне панцирне лiжко, дугою скручене, закинуте вибуховою хвилею. Iнший будинок стоїть з розваленою стiною, нiби декорацiя якогось жахливого спектаклю...
Ротний оголошує третьому взводу привал, наказує чекати тили батальйону, якi вiдстали i блудять невiдомо де. Бiйцi з полегшенням падають прямо на узбiччi, вимотанi цим нiчним маршем - третiй взвод найкращий у всьому полку, а, значить, перша затичка в будь-яку дiрку. Старший сержант Тулупов обходить свiй взвод... Лежать по двоє, по троє, неголенi, дрiмають... Лише мiсяць знає їх старший сержант, за такий короткий термiн не чужими стали бiйцi йому. Але особливо згуртував взвод тридобовий марш на вiйну. Злютував їх тим, що буде завтра, i тим, що буде пiслязавтра, всiма тими днями, якi - скiльки кому судилося - доведеться пробути на передовiй.
Привал затягується. Тулупов щулиться вiд недоброго передчуття, в груди нiби кiлок хто забив - i боляче, i важко дихати... Вже третю годину тягнеться чекання - немає нi господарчого взводу, нi медикiв. Звуки передової тут голоснiшi i виразнiшi. Здалеку вони зливалися i змiшувалися з iншими, долинали суцiльним фоном, а тут - ось кулемет зататакав, ось над головами снаряд прошелестiв, ось мiна гидко провила та й гупнула десь збоку... I ракети вже можна розрiзнити. Не суцiльне марево, а кожна окремо, вони висвiтлюють людей бляклим, нетутешнiм свiтлом... Все сприймається на слух i на око аж надто уважно - може, це останнє, що забере з собою їхня пам"ять.
Нарештi зв"язковий вiд ротного! Тулупов iде за зв"язковим крiзь село.
Комбат, капiтан Чернов збирає ротних i взводних командирiв на своєму КП - пiдвалi розбитого будинку на краю села. Очi в комбата бiлi i якiсь затуманенi - хильнув, здається, чарчину для бадьоростi, гарне обличчя з орлиним носом змарнiло i лягли зморшки коло тонкого рота. Вiн повiдомляє, що на свiтанку батальйон має замiнити дiючу тут частину i зайняти вихiднi позицiї. Показує на картi, якiй ротi де розташуватися. Нагадує, що потрiбно окопатися, бо окопiв на передовiй нема (оце так-так!), не встигли, мовляв, викопати. Потiм з натугою, цiдячи слова, каже, що вiдомостей про ворога обмаль, майже немає про ворога вiдомостей, i що данi, мабуть, про нього доведеться самим добувати. Комбат явно натякав на можливу розвiдку боєм, а що це таке, кожен з командирiв собi уявляв, хоч i не воював. Добре, коли однiєю ротою обiйдеться. Гiрше, коли доведеться всiм батальйоном... Але ж противник не дурень, збагне, що це розвiдка i не стане вiдкривати вогонь з усiх своїх вогневих точок, розстрiляє роти з кулеметiв та мiнометiв.
...Ротний обiцяє прислати провiдника i зникає в темрявi, а сержант повертається до свого взводу.
Взвод стоїть на тому ж большаку, чекає на свого командира, матюкається вже вголос - спочатку лаяли його подумки - нiч прозорiшає, щезає. Треба йти, а куди - нiхто не знає, ракети аж шкварчать навкруг i не збагнути, де передова. Захмарене небо яснiє i всi розумiють - на передову потрiбно вийти на свiтанку, потай, i вiдсутнiсть командира та якогось руху хвилює людей i злить. Лаються бiйцi, поминаючи бога-матiр, i, плюнувши на страх та близькiсть передової, не витримують i починають покурювати, ховаючи в рукава шинелей зрадливi вогники самокруток. З куривом нинi добре, всiм видали подвiйну норму махорки, разом з сухим пайком, вистачить на два днi. Лаються командири вiддiлень. Коли з"явився старший сержант, оточили його - треба йти, не можна чекати бiльше! А куди йти невiдомо - провiдника немає!
- Взвод! Слушай мою команду! - Командує Тулупов i веде взвод в напрямку, який сам визначив.
По лощинi тягнуться в тил пораненi, в кривавих бинтах, шкутильгаючи. Настрiй у поранених зовсiм не бадьорий. Один зупинився, попросив закурити. Голова в чалмi з бинтiв, рукав гiмнастерки вiдрiзаний, права рука в пов"язцi висить на лямцi з бинта, перекинутiй через шию.
- Разве их вышибешь... - Вiдповiв на запитання, що там попереду. Командир його взводу був розiрваний мiною, з чотирьох командирiв вiддiлень двоє убитi, один важко поранений i лежить зараз там, де поранили, стiкає кров"ю. I винести неможливо, двоє спробували, полiзли - вбило. Взводом командує молодший сержант, але який це взвод - одна назва, з п"ятдесяти чотирьох бiйцiв лишилося десять - дванадцять.
- Я их, хохлов-то, по правде сказать, и не видел глазами - по щелям сидят. Мы в открытую прем, а они только из пулеметов татакают. У них там дот на доте, всё пристреляно, одной проволоки сколько понатянуто! Только кто подымется - сразу со всех сторон: та-та-та... Так секут - даже трава и та, как под косой ложится. Надо их танками давить, а то нас одних пустили, пехоту. Что я против их дотов этим вот самопалом сделаю? Всё равно, что коровьим гамном в них кидать... - Солдат зi злiстю копнув свою СВТ. Маленькi його оченята в запалених безбрових повiках, пiсля всього, що довелося його побачити на полi бою, дивилися на свiт мутно, безтямно, дикувато.
Хвилин через двадцять стали прозирати в ранкових сутiнках розмитi темнотою силуети будинкiв. Спалахує несподiвано ракета i кидає бiйцiв на землю - невже противник так близько? Командир першого вiддiлення зголошується пiти розвiдати чи те село. Пiднiмає бiйцiв, розгортає в ланцюг i йде. Всi iншi лежать, поглядають їм услiд - що буде, що станеться? Нiчого не сталося. Вiддiлення доходить до села i хтось з бiйцiв бiжiть назад - по них, значить. Сержант дає команду i ось вже знетерпеливлений чеканням ротний зустрiчає його:
- Куда вы, мать вашу... подевались?
Тулупов пояснює.
- Мигом на передовую! Вот проводник. И бегом, бегом! Рассвет скоро. - I нiяких роздумiв, нiяких сентиментiв, тiльки - швидше, швидше, поки не розвиднiлося, поки рятiвна темiнь ховає їх вiд недобрих чужих очей... Швидше, швидше... День створено для артилерiйських спостерiгачiв, вдень без утоми молотять ворожi батареї, вдень густi ланцюжки знову i знову рвуться вперед i не змовкає над безкрайнiм пшеничним полем хриплий рев - "ура!..", "ур-ра!..", "ур-рр-ра!.." - радянської пiхоти.
- Есть бегом! - I взвод пiдтюпцем трусить по вузькiй стежинi, Тулупов ледь встигає за провiдником, намагається дивитися тiльки вперед, але якась сила змушує його зиркати по боках i щоразу погляд натикається на розпростертi тут i там трупи - немов якийсь жахливий сон.
- Наступали? - Дивне питання, провiдник озирається на старшого сержанта, як на якогось телепня-недоумка. Хiба сам не бачиш, чи що?
- Наступали.
- Ну и как?
- И не спрашивай, сержант. - Махнув рукою провiдник. - Впервой, что ли?
- Впервой. - Признався сержант. I запитав: - Полком наступали?
- Нет. Батальоном. - Скривився провiдник i додав, смачно перед цим вилаявшись, полегшуючи цим свою душу. - Перед нами ещё одна часть наступала. Тоже не вышло. Всё поле нашими усеяно...
Знову в грудях щось кольнуло i Тулупов нi про що бiльше не питав - переварити все це потрiбно. Лiс рiдшає i крiзь дерева просвiчує велике поле... Поле бою? Весь простiр горбкуватий вiд тiл загиблих. I весь зритий вирвами вiд снарядiв. На дальньому краю поля чорнiють кiлька танкiв.
Тулупов тут же, на узлiссi наштовхується на лейтенанта, збудженого, з червоними втомленими очима. З ним двоє в пiлотках i плямистих комбiнезонах. Говорить лейтенант напiвпошепки, хрипло.
- Понимаешь, наступали дважды. И ни хрена не вышло. Осталось двадцать. Держим оборону. Коротко обстановочку. Пошли поближе... - I тягне сержанта за рукав до краю лiска.
- Прямо ручей и за ним высота двести один и шесть. За высотой шоссе. Правее - Мезеновка, её и будете брать. Слева роща на высоте двести четырнадцать и восемь. Как видишь, противник с трёх сторон. Наступали на Мезеновку. Как рассветет - начнет давать. Рассредоточь людей. Ну, всё ясно? Тогда бывай...
- А где окопы? - Бурмоче Тулупов. - И минные поля где установлены? Объясни, не торопись...
Лейтенант спльовує собi пiд ноги. Видно, що йому хочеться якнайшвидше вшитися звiдси.
- Окопы? Ишь чего захотел! Ни хера здесь нет! Про мины тебе вот, саперы лучше меня объяснят. Проходы они вчера сделали. И запомни - оборона у хохлов на обратных скатах построена. Не обожгись, а то положишь своих людей, как я положил. Ну, бывай, желаю успеха. Не забудь выставить наблюдателей. - Лейтенант миттю збирає своїх i третiй взвод залишається сам-один...
Зi старшим сержантом залишаються двоє саперiв. Вони пояснюють йому обстановку. Виявляється, мiннi поля починаються вiдразу за узлiссям.
- Смотри влево. Во-о-он до тех кусточков. Там проход. Проволока на обратных скатах высоты. Отсюда не видно. И окопов тоже не видать. Потому бьет наша артиллерия по площади, за гребень, а толку ни хера нету. Танки наши пошли, за гребнем скрылись, только их и видели. Пехотой его выковыривать надо. - Старший з саперiв сплюнув, так само, як i лейтенант - Теперь мины. Противотанковые в четыре ряда по всей этой долине, противопехотные - за ними. Проходы метров по двадцать. Как только начнется заварушка - покажем трассами. Там и двигайтесь. Да и по танковым следам можно.
Вже зовсiм розвиднилося i Тулупов оглядає в бiнокль поле бою - намiчає орiєнтири, укриття в складках мiсцевостi, можливо, удасться роздивитися, хоч би трошки, i оборону противника.
Поле розкинулося кiлометра на два мiж висотками. По лощинi густо росте очерет - там, коли вiрити картi, протiкає ручай. На тому боцi, майже на гребнi висоти стоїть пiдбита "п"ятидесятка", танк Т-50, вiн прийшов на змiну старим пiхотним "те-двадцять шостим". Праворуч на схилi росте самотнє дерево - орiєнтир номер два. Праворуч, за шосейною дорогою, темнiє дахами село Мезенiвка... Всi вбитi лежать на протилежному березi ручаю, вiн нiби рубiж, ближче до вершини висоти. В головi стоїть туман, все, як у важкому снi. Але це не сон, все справжнє - ручай, поле з жовтою стернею i чорними вирвами вiд снарядiв, село, яке вони братимуть, i мертвi. Все це реальнiсть, i до неї потрiбно якось пристосовуватися.
В повiтрi щось завиває, звук дужчає, переходить у вереск, потiм лунає вибух. Тулупов i сапери падають, притискуються до землi i лежать... Почався обстрiл! Але мiни вибухають порiвняно далеко. Кiлька плюхають, не долетiвши до лiсочка, кiлька перелiтає i рветься по той бiк. Обстрiл триває хвилин десять, але пiдрахувати, скiльки випустили мiн, сержанту не вдається - не до того. На диво i щастя нiкого не зачепило. Минають першi страхи, перше зацiпенiння вiд близького подиху смертi, i життя вступає в свої права.
- По всему не будет наступления, сержант. - Каже один з саперiв. Сержанту хочеться йому вiрити i вiд серця трохи вiдлягає. - Мы, как правило, на рассвете в наступление ходили. Времени впереди достаточно, чтобы оборону наладить, если село возьмем и атаки выдержать... А среди дня, кто ж наступает? Не гоже так. Считайте, что этот день и ночка - ваши, наступать, видать по всему, завтра утром будем.
Однак надiї, що цього дня наступати не будуть, пiшли прахом. Наказ атакувати приходить через годину. Командири взводiв, рот стоять бiля блiндажика комбата, покурюють, поглядають на поле. I здається їм, що до того села не кiлометр, як спочатку на око прикинули, а значно далi. День тiльки починається i видно все, як на долонi. Мало хто з батальйону до того гребеню живим добреде. Та що тут думати - без доброї артпiдготовки, без танкiв їм це поле не перейти. Але сподiватися нема на що...
- Получен приказ провести разведку боем. - Комбат дивиться в бiк поля. Це вже не бравий красень, це немолода людина з почорнiлим обличчям i погаслим поглядом. - Пойдут первая и третья роты. Решено выкуривать противника газами, взводам приготовиться к химической атаке. Перед атакой штурмовики сбросят химбомбы. Надеть противогазы, чулки, плащи в рукава. С каждым взводом пойдут два разведчика и сапер. До гребня высоты выдвигаться в колоннах по проходам. Вопросы? Выполняйте, ребята.
...Лiтаки з"явилися несподiвано, зайшли на бриючому i з першого заходу скинули бомби. Противник забарився з вiдкриттям вогню, зенiтнi установки зачастили з-за висоти вже коли бомби пiшли на цiль. "Iли" бойовим розворот вийшли з атаки, але одного все-таки зачепили - вiд "горбатого " другої ланки тягнувся тонкий димний слiд. Поки лiтаки скидали свiй вантаж, взводи пiдтюпцем спускалися до ручаю, а потiм так само пiдтюпцем пiднiмалися до гребеню. Противник, задавлений авiацiєю, мовчав i ця мовчанка давала надiю на успiшне завершення атаки. Мовчав вiн i коли взводи стали розгортатися в бойовий порядок за гребенем висоти. I тiльки коли пройшли половину схилу, iз запiзненням вiдкрили вогонь кулемети.
Бiгти вниз, навiть у протигазi, гумових бахiлах-чулках i плащi було легко, але видимiсть крiзь круглi окуляри була нiкудишньою, що робиться праворуч-лiворуч, що прямо, далi, нiж на сто метрiв, сержант бачив ледь-ледь. Та й пiт в протигазi хлюпав. Поминули загорожу з колючого дроту, вже порвану в багатьох мiсцях, в один ряд на високих бетонних стовпчиках. Мабуть, цей дрiт поле огороджував. Одне втiшало - ось зараз доберуться до ворожих окопiв, переведуть подих i вже тодi вiн оцiнить обстановку.
Коли ланцюжок взводу добiг до середини висоти, газова хмара трохи розвiялася, вiн змiг розгледiти, що приготував їм противник. Траншеї вгадувалися ледь-ледь, маскування було вiдмiнним, але нi дотiв, нi дзотiв, про якi говорив поранений, сержант щось не помiчав. За траншеєю за пiвсотнi метрiв знаходилася низька, - дах був за метр, не бiльше, вiд землi, - будiвля. Очевидно, корiвник якогось хуторянина. За ним великий чепурний двоповерховий будинок, вже подзьобаний снарядами, i господарськi будiвлi. Отже, це був хутiр якогось куркуля, зробив висновок сержант. Багатий, по всьому, хутiр!
Мiн пiд ногами не траплялося i Тулупов сподiвався, що так без пригод, вони встигнуть добiгти до траншеї i зайняти її ранiше, нiж противник оговтається пiсля газової атаки i вийде з укриттiв. Не вигорiло!
Метрiв за п"ятдесят, коли вже готувалися кидати гранати, позаду зататакав кулемет i взводи були просто розстрiлянi в спину. Принаймi, так здалося сержанту. Вiн бачив, як падають його бiйцi, вже хотiв подати команду, як вiдчув раптом удар по ногах. Вiн ще був при тямi, коли по схилу захлопали вибухи...
...Свiдомiсть повернулася вiд болю. Його кудись тягли i перебитi ноги билися об грудки землi.
- Ось ще один краснопузий. - Почув вiн голос i його перестали тягнути. - Поранений... Санiтар!
З нього зiрвали протигазну маску i Тулупов розплющив очi. Над ним височiли троє в плямистому чужому камуфляжi. В одного з-за пазухи виглядав краєчок протигазної маски, двоє запихали свої протигази в сумки. Автомати висiли на грудях стволами вниз, прикладами бiля плеча i були досить незвичного вигляду. Там, де мав бути приклад, стримiв товстенький магазин, рукiв"я зi спусковим гачком було посерединi. Зброя здавалася короткою на вигляд. Видно, в окопах такою досить зручно дiяти, подумалося чомусь Тулупову. Хоч мав би думати про те, що його чекає - скорiше за все, зараз пролунає пострiл i "Прощай, невеста, дорогая!", не даремно комiсар розповiдав про жахи полону. Або зараз будуть його катувати, щоб вивiдати вiйськову таємницю. Один дiстав з пiхви широкого ножа, все, подумалося сержанту, зараз зарiже, гад, нацiоналiст проклятий! Вiн зажмурився i вирiшив мовчати, щоб там йому не робили. Але нiхто не катував його i не збирався розстрiлювати. Нiхто його не рiзав, паси зi шкiри не краяв i сiль не кидав, як йому чогось здалося. Навпаки, вiдчув, як розпороли бахiли, шаровари i стали бинтувати перебитi кулеметною чергою ноги. Другий розрiзав плащ i бинтував перебиту руку. Правда, всi троє голосно лаялися.
Закiнчили перев"язку, один дiстав пачку сигарет i всi троє закурили. Потiм той, що пригощав своїх товаришiв, побачив, що сержант прийшов до тями, вставив i йому сигарету в губи, пiднiс запальничку:
- Давай, краснопузий, кури. Зараз санiтар прийде, вколе тобi обезболюючого, потерпи трохи. - Тютюн був добрий, не моршанська махорка-горлодер, вiд якої бухикаєш старим дiдом.
Санiтар з"явився хвилин за десять. На рукавi у нього була бiла пов"язка з червоним хрестом, такий же хрест був на його сумцi та на шоломовi. Санiтар квапитися в тил з пораненим червоноармiйцем не став, вколов обезболюючого Тулупову, i всi закурили ще по однiй.
- Це двадцятий, мабуть, буде. - Повiдомив санiтар. - Чи двадцять перший. За годину в тил поїдеш, двi "таблетки" прийшли. - Сказав вiн Тулупову. Нiби той переживав, що залишиться на передовiй!
- А наших скiльки? - Запитав один з тих, хто приволiк сержанта.
- Дякувати Богу, нiкого не зачепило. Трохи, правда, надихалися тiєю гидотою, що лiтаки скинули, але обiйшлося. - Сказав санiтар i перехрестився. - Ну, добре, понесли цього комуняку недобитого!
Тулупов хотiв сказати, що вiн не комунiст, але його неґречно пiдхопили i вiн знову поринув у м"яку темряву непритомностi. Як його несли кудись вчотирьох на плащ-наметовi вiн вже не бачив...
...На командному пунктi дивiзiї знали про невдалу спробу атакувати висоту. Телефоннi дроти не залишалися нiмими нi на секунду. Батальйони i полки перемовлялися мiж собою, хтось викликав командира полку, хтось вимагав зв"язку з командиром дивiзiї. Назви мiсцевостi, кодовi позначення частин, команди, накази, загрози, прохання, вигадливий мат - безперервним клекiтливим потоком неслися по дротам з кiнця в кiнець; досить було послухати хвилин десять, щоб в головi вiд напруженого гудiння мембрани так само почало гудiти... Розвернувши карту, командир дивiзiї позначав мiсця, як далеко просунулися його полки, яких рубежiв досягли батальйони i роти. Виходила ламана лiнiя. Карта показувала, що головна робота була попереду, дивiзiї ще потрiбно буде її виконувати. В районi цегляного заводу був стик двох його полкiв, що проводили розвiдку боєм, тут пiхотi було досить туго. Противник засiв за товстими стiнами цехiв, за огорожею з бетонних панелей, в печах з прорубаними амбразурами: на верхiвцi тридцятиметрової заводської труби примостився спостерiгач - йому прекрасно було видно всю мiсцевiсть - i наводив на батальйони вогонь важких гаубичних батарей. Комбат-один з вiдчаєм кричав у трубку телефону, що кулеметних гнiзд пiд бронековпаками, як коров"ячого лайна на лузi, просив знести до бiса артилерiєю загорожу, але головне зараз збити цього сучого сина з труби: через нього батальйон притиснутий до землi прицiльним вогнем i несе такi втрати, що подумати страшно. Зв"язок кожнi п"ять-десять хвилин рвався i на лiнiю виходили зв"язкiвцi латати дрiт. Полковнику було ясно одне, на цiй дiльницi розвiдка боєм провалилася.
На лiвому фланзi, в районi висоти двiстi один i шiсть, розвiдка боєм також не вдалася. По донесенням зрозумiти, що там трапилося, не вдалося. Двi роти першого батальйону успiшно подолали простiр до гребеню висоти i пiсля цього зв"язок з ними пропав. Спостерiгачi доповiдають, що там iде бiй. Яка там обстановка насправдi - цього точно нiхто не знав: противник оговтався пiсля газової атаки, поставив загороджувальний артвогонь по схилу висоти i нiкого за гребiнь не пускав.
Полковник, представник штабу армiї, вiдiрвався вiд окулярiв стереотруби, з досадою вилаявся. I було вiд чого. Розвiдка боєм майже нiчого не дала. Гуркiт бою пiсля атаки вiдсунувся вiд висоти, на якiй знаходився дивiзiйний КП, притих, упав, став роздрiбненим i мiлким. Вже не гримiло по всьому фронту, стрiльба тепер спалахувала то на одному краю, то на iншому. Чiтко i рiзко, нiби ламалася кiстка, тюкали в стовбури дерев осколки. Тiльки тяглися в тил пораненi - в кривавих бинтах, хто квапився, а хто вже нiкуди не спiшив i не дуже звертав увагу на смертоносне залiзо, яке сiкло кущi та гiлки: нiби пiсля того, як вони отримали свої рани i пiшли з передової, з ними вже нiчого страшного не могли трапитися.
Два полковники хмуро дивилися один на одного. Обидва мовчать. Обоє знайомi з давнiх-давнiх часiв, старi бойовi друзi. Командир дивiзiї полковник Глухарьов дивиться на карту, на якiй тiльки що позначав обстановку i думає, думає, думає... Вiн давно знає - стрiли, прокресленi червоним олiвцем по картi, на землi пишуться кров"ю. Знає це i його старий товариш, з яким пройшли Хасан i Халхiн-Гол, нинi заступник начальника оперативного вiддiлу дев"ятої армiї. Але командарм розрахував i впевнений - удар дивiзiї в обхiд Сум, крупного вузла оборони української армiї, дозволить оточити i знищити всю Сумську армiйську групу генерала Малиновського. А, значить, всi втрати дивiзiї будуть виправданi. Командир дивiзiї, побачивши вперше цi стрiли, тiльки розвiв руками: наступати всього з один артполком?! Коли тут ворог укрiплявся двадцять рокiв. Кожен хутiр - це вузол оборони, з укрiпленими пiдвалами-укриттями, по два, а то й три метри залiзобетону, кожен корiвник тут - готовий дот з непробивними стiнами двометрової товщини, а огорожi пасовищ та полiв спецiально робилися з розрахунку на стримування пiхотних атак. А у нього всього тiльки один артполк в дивiзiї з сорока вiсьмома стодвадцятидвохмiлiметровими гаубицями! Ще є, правда, в кожному полку по дивiзiону сiмдесятишестимiлiметрових гармат УСВ. Звичайно, це чудовi гармати i чудовi гаубицi, кращих годi й бажати, але зламати таку оборону для них непосильна задача.
- Вы выручаете армию, Алексей. Всю. Армию. - Окремо вимовляючи кожне слово сказав Глухарьову його давнiй друг. - К вечеру получите ещё два армейских артполка. Обещаю.
- Большие потери. Сто четырнадцатый полк - четыреста пятьдесят шесть только убитыми, сто тринадцатый - триста восемьдесят восемь. - З досадою сказав Глухарьов. - Это не считая раненых. Мы несем неоправданные потери от артогня противника. А ещё и мины... Нужно другое решение.
- Что ж, тогда завтра первой пойдёт "Маруся". - Закiнчив розмову заступник начальника оперативного вiддiлу армiї. "Марусями" на штабному жаргонi називали штрафнi роти, якi придавалися дивiзiям першого ешелону армiї. I тепер їх вирiшено було кинути в бiй. Що ж, подумав Глухарьов, в штрафних ротах знаходяться засудженi злочинцi, вороги народу, зрадники, контрреволюцiонери, буржуазнi елементи, якi так i не виправилися за роки Радянської влади, не захотiли стати на трудовий шлях служiння трудящим, радянському народу... От нехай вони кров"ю спокутують тепер свою провину перед трудовим народом!
***
Я делюсь с корешами махоркой,
покуда ещё не в плену,
мой полк запасной за Трёхгоркой
готовит меня на войну...
"Хр-р-р! Хр-р-р!!!" - глухо хрипить попереду, передова насувається моторошно i невiдворотно... Криваво палахкотить небо i батальйон йде в ночi, витягнувши свою колону на половину версти. Довгий нiчний марш закiнчувався. I нiчна дорога ця - може, останнє, що є в їхньому життя.
Перед хутором Дубовий Гай батальйон зробив останнiй десятихвилинний привал. Солдати залишилися на шосе, сiдали прямо на асфальт, не знiмаючи скаток та речових мiшкiв. Сидiли та напiвлежали, поклавши токарiвськi самозарядки та ППД до нiг, курили, ховаючи махорковi самокрутки в рукави. Мовчали, а хто й перемовлявся з сусiдом, то промовляв слова тихо, напiвшепотом, нiби в свiтанкових сутiнках, в цiй настороженiй тишi боявся виявити себе. У вiдблисках сiл, якi догорали за обрiєм, темрява здавалася особливо густою, в нiй не видно було нi очей, нi облич, а тiльки неяснi обриси людських фiгур.
Небо здається чорним вiд тих пожеж, i в цiй чорнотi десь високо-високо гудуть бомбардувальники, важко зрозумiти чиї, радянськi чи ворожi; куди вони летять, на схiд чи на захiд; очевидно, на захiд, там спалахнули прожектори, схрещуючи свої тонкi променi; вiд їхнього мигтiння стало свiтлiше на шосе, видно вирви вiд бомб i снарядiв - нiби якiсь чорнi прiрви, видно було й всю колону батальйону, яка розтяглася на пiвверсти. В цiй мерехтливiй темрявi колона зовсiм не нагадувала бойову одиницю, повнокровний стрiлецький батальйон, а так, якась безладна юрба однаково вдягнутих i дуже втомлених людей.
Втiм, вже не зовсiм повнокровний. В однiй з вирв закопали семеро бiйцiв та молодшого командира. П"ятеро солдат засипали вирву квапливо, грудки землi падали на халяви чобiт, неприємним могильним шерехом розсипалися по гiмнастерках убитих; довше за всiх залишався не засипаним молодший командир. Здавалося, тiло його весь час спливало нагору, аж поки над могилою не став виростати невисокий земляний горбик. З узбiччя принесли кiлька каменiв i виклали в головах. Нi хреста, нi зiрочки, нi iмен на фанернiй дощечцi, а лише чотири сiрих дорожнiх каменя... Засипали квапливо i побiгли доганяти батальйон.
Загинули цi семеро i молодший командир не в бою; зовсiм дурною, безглуздою смертю, втiм, на вiйнi це звична справа; над дорогою несподiвано з"явився ворожий штурмовик i обстрiляв колону з гармат i кулеметiв. Вiн летiв низько, солдатам навiть здавалося, що бачили обличчя льотчика. Дивним було те, що нiхто не чув шум його мотора i не бачив лiтака, той раптом вирiс над колоною i солдати, якi втомлено крокували асфальтом, були захопленi зненацька. Попадали вже тодi, коли снаряди i кулi вдарили по дорозi...
Так i йшли всю нiч, а пiд ранок вже несила - швидше б привал. Здавалося, нiчого бiльше в життi не потрiбно, крiм вiдпочинку, нехай i коротенького. Хоча б на пiвгодини плюхнутися на землю, витягти ноги i покурити по-людськи, не на бiгу, не ховаючись, а зi смаком, не поспiшати видихнути той димок, а потримати його трохи в грудях, щоб продерло по-справжньому.
...Благословлялося на свiт. Свiтанок обiцяв спочинок, гаряче вариво ротної кухнi, короткий сон...
Злипалися повiки, в головi туман, ноги, як чавуннi, волочиш їх по асфальту закордонної дороги. Батальйону що, чимчикує собi неквапом, а Пашцi-москвичу в бойовiй охоронi випало нестися вiд хвоста колони в голову. Не встигнеш вiддихатися в окопчику метрiв за сто вiд шосе, а батальйон вже проминув твiй окопчик, ти знову ноги в руки i вперед, бiгом, бiгом разом з напарником... А в окопчику також не вiдпочинеш - дивися, пильнуй на всi боки, чи не зачаївся десь противник. Добре, хоч по шосе наввипередки з батальйоном бiгти доводилося, а не цiлиною. Ну, тут дякувати противнику потрiбно, щоб їм всiм, хохлам клятим, нi дна, нi покришки! - узбiччя по обидва боки шосе суцiль мiнами всипано, пильнуй куди ногу ставиш! А зачепиш мiну, миттю стопи позбудешся, а то й всiєї ноги до колiна! Деякi хитруни так i робили, щоб вiд вiйни вiдкараскатися. Тiльки таких вiйськовий трибунал швидко до тями приводив.
Ось i зараз, свiтанок вже зарожевiв на сходi, разом з напарником облаштувався Пашка в окопчику. Хвилин п"ятнадцять-двадцять буде рухатися мимо батальйонна колона, а ти сиди i вiддихуйся вiд попередньої перебiжки з хвоста батальйону в голову. I пильнуй, щоб який гад не пiдiбрався занадто близько. Про пiдступних диверсантiв, якi ножами вирiзають цiлi роти, говорили другий день поспiль.
Коли тiєї недiльної ночi ввiрвалися в перше визволене вiд нацiоналiстiв село, гадаючи, що буде бiй i пригостять вони супостата свинцевою кулею, хохлiв там уже не було, накивали вони п"ятами. Зате в кожному будинку було донесхочу мiн i душ тридцять з батальйону вiдправилися до прабатькiв, спробувавши здобути трофеї. Вiд того села верст п"ятнадцять вже пройшли, а все лiнiї фронту твердої не було. Радянськi частини вклинилися, хто ближче, хто далi, а в промiжках нишпорили диверсiйнi загони нацiоналiстiв, ночами тишком вирiзали секрети та знiмали вартових. I зникали, користуючись проходами в мiнних полях, якi тут були суцiль, червоноармiйцi ж могли пересуватися тiльки в наперед визначених противником коридорах. Звичайно, потiм, ледь устаканиться все, цi мiни познiмають тi, хто залишався в тилу, однак вiдчуття в передових частинах було не дуже бадьорим, хоч i намагався комiсар пiднести його закликами про iнтернацiональну допомогу, про мiжнародну солiдарнiсть, Свiтову революцiю та визвольну мiсiю Червоної Армiї. Тому й iшли зараз з дотриманням всiх вимог Бойового статуту пiхоти - з дозорами, з головною, бiчними i тиловою заставами. Добре, хоч передовi частини, танкiсти, мотопiхота, - третiй день чути, як гримить бiй попереду - залишили пiсля себе цi окопчики вздовж дороги. Окопчики обладнували не вiд широкої росiйської душi, копали їх на привалах вiд жорстокої необхiдностi, очевидно, диверсiйнi загони не давали спокою передовим частинам на маршi i на привалах. А першi два днi взагалi доводилося пузом голу землю грiти, вiдкритий з усiх сторiн лежиш, кулю очiкуєш. I особливо лячно було по ночах в сторожовiй заставi, коли очiкуєш кулю в спину, бо як не повернися, а очей на потилицi все одно нiколи не буде. А от коли марш нiчний, то тодi ще важче доводиться, особливо, коли в бiчний дозор потрапиш, бiгати тобi всю нiч i на привалах, малих та великих, не дуже-то вiдпочинеш. Ось на сьогоднiшнiй нiчний марш i поставив ротний рядового Павла Петрякова у бiчну похiдну заставу.
Ледь Пашка вiддихався, з напарником облаштувався в окопчику, самокрутку в кулацi затиснув, димком себе побалувати, як в очах потемнiло, небо досвiтнє раптом перевернулося з доброго дива i опинився Пашка лицем в землю на днi окопчика. Чимось важким стукнуло по головi, i вiдразу - нiби землю з-пiд нiг вирвали, а перед очима засвiтилися нескiнченнi багатокольоровi кола. А потiм нi кольорових кiлець, нi падiння, нiчого. Отямився Пашка за хвилину, або й менше. Шия стала чогось нiби дерев"яною, не повернути її нiяк. Його напарник вже осiдає поруч з булькаючим звуком в грудях i щось темне ллється по гiмнастерцi, розпливається плямою на спинi. I стримить у нього пiд лiвою лопаткою чорне рукiв"я чужого ножа.
Коли в очах прояснилося i в головi туман розвiявся, повернув Пашка голову i побачив: дивиться на нього цiвка ворожого автомата i пара очей втупилася. Не змигне. А в окопi вже чужi, вороги в окопi вже господарюють. В плямистих плащ-наметах, сталевi шоломи плямистою ж тканиною - на мiшковину схожа - затягнутi, не блищать, так, як у Пашки блищить його власний шолом. На тих шоломах окуляри, схожi на мотоциклетнi, в таких приятель Пашки з Трьохгiрної мануфактури колись хизувався. Спорядження у них з товстої шкiри, не брезент, що на Пашцi вiд поту весь зiпрiв. Бiнокль у кожного, лiхтарик та компас на руцi. Це Пашка з заздрiстю вiдмiтив, бо i в командира його роти такого бiнокля чи компаса не було. I пiстолети у кожного широким чорним ременем до ноги притягнутi. На брустверi встановлюють кулемет з товстим коротким стволом на тринозi з тонкими, павучими нiжками, зi стрiчкою коробку прилаштовують. Та чогось надто великого калiбру набої в тiй коробцi, здивувався Пашка, такого ж, як у батальйонних тонкоствольних гармат, що їх конячки з колгоспу мобiлiзованi тягли по шосе на гумових шинах.
Спробував було Пашка смикнутися, але отримав стусана здоровенним черевиком в бiк: "Лежи, гад! Уб"ю!" - просичав один з чужих, висмикнув зi спини напарника ножа, обтер лезо об гiмнастерку забитого Пашиного напарника i сховав у пiхви. Мало не закричав Пашка - "Братцы! Спасите!!" - вже й рота вiдкрив, але уперся йому в груди ствол ворожого автомата з товстим надульником. Це i є той глушник, про який говорять всi, здогадався Пашка. Просто диво, яка нiсенiтниця в голову лiзе, коли смерть в очi дивиться, подумалося. Так от, побачив цей глушник Пашка, геть пропав у нього голос i все тiло залило холодним i липким потом, нiби пiд зливу потрапив, бiлизну хоч викручуй. А троє гевалiв дiловито продовжували лаштувати свою зброю до бою. З спокiйною дiловитiстю готувалися, як, скажiмо, готується до роботи токар, чи, наприклад, автомеханiк. Не зеленi хлопчаки, Пашцi, наприклад, тiльки двадцятий рiк пiшов, всього шiсть мiсяцiв тому, як йому забрили лоба i взяли до вiйська, дорослi дядьки, кремезнi, як дуби. I, по всьому видно, робити таке їм не вперше. Набили руку...
Лежав Пашка на днi окопу, а чужi топталися по ньому ногами i по тiлу загиблого товариша також топталися. А потiм стукотiли пострiли, глухi, нiби хто палицею по великiй подушцi з усiєї сили лупив: пух-пух-пух... Значить, по батальйону стрiляти почали. А потiм запрацював ворожий кулемет. Весело i дзвiнко працював, не так, як наш великокалiберний ДШК, порiвняв у думцi Пашка. I густо сипалися вниз, руку тiльки простягни, товстi короткi стрiлянi гiльзи i ланки металiчної стрiчки. А за двi-три секунди долинули до Пашки вибухи на шосе - нiби часто-часто лопалися на тому асфальтi порцеляновi чашки, такий звук був. А ще через двi-три хвилини на дорозi захлопали вибухи протипiхотних осколкових мiн, Звук Пашцi вже добре знайомий, - отже, потрапив i його батальйон в мiнну пастку, про яку тiльки вчора говорив ротний старшина. А, значить, мало хто живим залишиться вiд батальйону. Перемелють мiни всiх на кривавий фарш, тут цих диявольських штук на кожному метрi дороги до бiса напхано. Напередоднi вiд одного з батальйонiв, який в таку саму пастку на цьому ж таки шосе потрапив, лишилося живими щось з десяток бiйцiв, та й тi в трибунал загримiли. А кого ж йще туди тягнути, коли все батальйонне начальство геройською смертю полягло на тiй дорозi, де йти цим неборакам випало?
Але ще не вiрилося Павловi, що сталося з ним нещастя, сподiвався, що трапиться раптом незвичайне - i щезнуть чужi солдати, як мара... Але нiчого не сталося. Вiдгримiло на шосе i стали вороги збиратися назад до чагарiв, з яких - так думав Пашка, - вони i вийшли на цей большак. I по тому, як неквапливо, без поспiху вони збиралися, перекурювали в окопi, зрозумiв вiн, що залишилося вiд його батальйону стiльки ж живих, як i вiд вчорашнiх нещасливцiв. А то навiть i менше. Аж заплакати захотiлося йому вiд жалю та безнадiї. Дiйшло до нього, нарештi, - не сон те, що з ним трапилося, гiрка правда, в полон вiн потрапив! Але й радiсть десь глибоко в душi ворухнулася - не загинув, стiкаючи кров"ю на сiрiй стрiчцi шосе, залишається поки що жити на свiтi бiлому, ще може дихати, на сонце дивитися, а iншим це вже не судилося!
- Вставай! - Штовхнув його один з чужих, а iнший поквапив. - Ворушися! Швидше!
Нав"ючили Пашцi на горб свого дивного кулемета з товстим стволом, триногу i мiшок з ланками стрiчки. Штовхнули Пашку межи плечi, зiтхнув вiн i полiз зi свого окопчика слiдом за диверсантом. А вбитий товариш його залишався лежати не похованим на днi цього мiлкого окопчика.
Холоднi променi рожевого свiтанкового сонця ковзали по небу i чагарник нiби був окутаний сивим серпанком. Сiрими нерухомими горбиками лежали вбитi i сирий вiтер ковзав мiж ними, i вiд землi тягнуло холодом. Востаннє кинув Пашка погляд на шосе - там тiсно лежали сiрi шинелi, хтось, здається, повз у кювет, де дожидалася його смерть вiд мiни, хтось стогнав i просив помочi, хтось крив по матерi себе, начальство, Сталiна i Радянську владу, хтось намагався звестися i кожного разу падав, аж поки не припинив всi цi спроби одинокий пострiл звiдкись з чагарiв - i ступив перший крок. Перший крок в полон...
Чужi вели його чагарником впевнено, дорогу в мiнних полях знали, виходить, добре. (А чого б їм i не знати? Самi, либонь, тi мiни й встановлювали.) Незабаром вийшли на поляну, а там такi самi в чужому плямистому одязi чекають та ще... троє червоноармiйцiв полонених. Стоять, з ноги на ногу переминаються. Один на одного не дивляться - соромно. На Пашку вони глянули, Пашка теж на них глянув i винним себе знову вiдчув - як це так, живим-здоровим у полон потрапити? Ганьба! Боєць Червоної Армiї називається! А про себе Пашка вирiшив плести цим вражина сiм мiшкiв гречаної вовни, книжки ж червоноармiйської у нього все одно немає (Старшина, паскуда, так i не видав! Нiколи було отримати, казав, наступати зiбралися!), тому номера частини своєї нi за що не назве, i хто командир-комiсар, говорити не стане! Взагалi, все, що трапилося, незважаючи на всю реальнiсть, все ще здавалося йому якимось сном, кошмаром. Нiяк не мiг уявити, що перебуває в полонi i бреде разом з iншими, такими ж полоненими, невiдомо куди, що висить його життя на дуже ненадiйному волоску, який може будь-якої хвилини обiрватися.
А дорогою полонених прибувало. Душ десять набралося, коли досить вiд шосе вiддалилися...
***
Мы в окопах все скопом сидим,
Артиллерия бьет по своим.
Это снова разведка, наверно,
Ориентир указала неверно.
Недолет. Перелет. Недолет.
По своим артиллерия бьет.
В белый свет, в чёрный мрак, в серый дым
Артиллерия бьет по своим...
Тисяча сто п"ятдесят четверта окрема рота йшла назустрiч своїй смертi. Втiм, не зовсiм так: роти помирають рiдко, навiть коли бiйцiв в них зовсiм не зостається. Рота була не тiльки окремою, ще називалася вона штрафною. Бiйцям її випадало лишитися на полi бою, в чужiй землi, самим стати цiєю землею. Але бiйцi роти не могли знати свого близького майбутнього. Не знав його навiть i сам командир окремої штрафної роти лейтенант державної безпеки Коротков. Рота йшла пiд звичним конвоєм: "вохра" з пiстолетами-кулеметами напереваги, з вiвчарками, якi шкiрили зуби на "громадян зекiв", йшла дорогами визволеної вiд буржуазно-нацiоналiстичної наволочi України виконувати свiй iнтернацiональний обов"язок, несла мир i спокiй на землю братського народу, який стiльки рокiв чекав визволення вiд капiталiстичної експлуатацiї.
Рота третiй день доганяла передовi частини армiї. Доганяла i нiяк не могла догнати. Приходив наказ здiйснити марш в одному напрямку i досягти до певної години одного пункту, а через три-чотири години приходив iнший, який спрямовував роту в прямо протилежну сторону. От i моталися туди-сюди вздовж кордону колишнi "зе-ка" та їхнi конвоїри. А конвоїрiв було немало: спробуй-но встерегти пiвтори тисячi "зе-ка", коли кожен з цих "колишнiх" так i стриже очима, щоб чкурнути "до лясу". Не у кожного вистачить кмiтливостi i вмiння! Третiй день рота не могла вступити в бiй.
Винити ж в цьому потрiбно було начальство, бо обстановка була вкрай напружена i нервова.
В петлицях лейтенанта державної безпеки Короткова по "шпалi", вiдповiдає його звання армiйському капiтану, але отримує за свiй важкий труд лейтенант державної безпеки Коротков вдвiчi бiльше свого армiйського колеги. I по праву: важка i невдячна у нього робота, перевиховувати, перековувати "спецконтингент", всiляких там бандитiв, ґвалтiвникiв, злодiїв, нетрудових елементiв i шкiдникiв, а особливо "контру", троцькiстiв та iноземних шпигунiв, знамениту 58-му статтю, ворожий радянському ладу елемент.
Недругу такої роботи не побажаєш!
Однак Короткову грiх скаржитися на когось - вiн сам запропонував використовувати "доходяг ", якi по "актировцi " мають бути списанi "в розход", на фронтi непримиренної боротьби з українським буржуазним нацiоналiзмом. За двадцять рокiв роботи в таборах Коротков багато чого бачив, але особливо йому шкода було, коли везли в розстрiльний лiс чергову партiю "зекiв", якi вже повнiстю спрацювалися на лiсоповалах, на будiвництвi гiгантiв соцiалiстичної iндустрiї. Було це скупердяйство ощадливого господаря-селянина, який не може викинути навiть поламаний цвях, все у нього має йти в дiло. А тут сотнi тисяч, якi могли б зi зброєю в руках вiдвоювати хоч метр-два ворожої територiї, самi ж в землю вганяємо! Нехай би їх ворожi кулi життя позбавляли, принаймi, нам би економiя була! Такi думки вiн висловив якось одному своєму знайомцю, - разом починали на придушеннi Тамбовської вольницi, тiльки знайомець його народився пiд щасливою зорею, далеко пiшов! - i той запам"ятав слова Короткова. I вчасно про них згадав. Ось i дiстав сержант позавiдомчої охорони (по-правдi, думав Коротков i на пенсiю з цим званням пiти! До неї недовго йому залишалося, вислуга рокiв вже давно у нього була.) "шпали" в петлицi. Вмiла Радянська влада кмiтливого та тямущого, а також вiрного їй працiвника, - що правда, то правда! - заохочувати до творчої працi.
Лагпункт, начальником якого був призначений Коротков, органiзували на Пiвнiчному Уралi. Там повним ходом йшло будiвництво нафтових ям, в яких мали запасати стратегiчну сировину на випадок вiйни. I "спецконтингент" пiшов у лагпункт потоком. Пiдгодовували їх трохи, навчали азам вiйськової справи, благо, вiйськових змовникiв, поплiчникiв зрадника Тухачевського було в "спецконтингентi" немало.