Сяючий кінчик чобота обережно в обличчя тицьнув: цілуй.
Не ухилитися від цього сяйва. Не повернути обличчя. Не повернути, тому що руки заламали за спину і все вище тягнуть. Полегеньку. І біль потроху ковзає до тієї межі, після якої крик не стримати.
А кричати їй зовсім не хочеться.
Вона так і вирішила: не кричати.
У минулі часи, коли у вітрильному флоті матросів линьками шмагали, кожному в зуби ганчірку запихали, аби не кричав. Одначе ж пройшли ті славні часи. Тепер в рот гумовий м"ячик пхають, коли розстрілюють в критій в"язниці. А коли розстріл на природі, так м"ячик в рот не засовують - кричи скільки хочеш. Репетуй собі на втіху. А вже коли б"ють або руки ламають, то крику не перечать, його вимагають. Крик вибивають. Мода така. Взагалі тортури без криків - невдалі тортури. Неповноцінні. Ніби пиво без піни.
Їм же хотілося, щоб вдалося катування. Їм хотілося, щоб вона кричала. Тому її руки вони легесенько тягнуть все вище.
А в розстрільному лісі весна лютує. Безсоромна така весна. Несамовита. Розпусна. І кожна пріла хвоїнка весною пропахла. Шкода, що до запаху хвої злежаної запах вакси шевської підмішаний. Запах чобота начищеного. І чобіт той незлобиво, проте наполегливо в зуби тикає: ну, цілуй же мене. І голос інший, ласкавий майже, підказує:
- Цалуй жа, дурепа. Чаво табє. Пацалуй разочок, ми тябє і стрельньом. І справі кінець. І тобі не мучитися, і нам на футбол не запізнитися. Ну а то, сама знаєш, - чоботами заб"ємо. Цалуй...
Добре раніше було. Раніше говорили: цілуй лиходієві ручку. Тепер - чобіт. У минулі часи перед стратою виконуваному і склянку вина наливати належало. Тепер не наливають. Тепер тільки виконавці перед виконанням п"ють. І після.
Весь ліс розстрільний горілкою просочений.
Руки підтягнули ще трошки. Так, що хруснуло. Трапилася б поряд гілочка яка, вчепилася б вона в ту гілочку зубами та крик і стримала б. Тільки не трапляється в зуби гілочка. Один лише мокрий пісок і хвоя пріла. А руки вже так підтягнули, що дихати можна тільки в себе. Видихнути не виходить - очі скляніють.
Трохи руки відпустили, і видихнула вона. схлипуючи. Думала, що ще руки трохи відпустять. Їх і справді ще трохи відпустили, та ж тут-то її й жахнули чоботом нижче ребер. Так жахнули, що біль в руках відсікло-відрізало. І взагалі все болі разом заглушило.
Одна велика нова біль потихеньку спочатку просочилася в неї, а потім хлинула раптом, наповнюючи. І переповняючи. Хапає вона повітря ротом, а воно не хапається.
Руки її кинули. Вони впали безживно. Їй якось і справи немає до своїх рук. В голову не приходить руками ворухнути. Їй би лише повітря. Продихнути б. І начебто вже схопила. Тільки з рота воно всередину не проходить. Тут її ще раз чоботом жахнули. Не тим, блискучим. Блискучий - для поцілунків. Іншим жахнули. Яловим. Яловий важчий. Можливо, і не так сильно жахнули. Однак від другого удару задзвеніли солодко дзвіночки, і попливла вона спокійно і тихо в звабливу чорноту.
Відпливаючи, чула інші удари, рідкісні і тяжкі. Проте було вже зовсім не боляче, і тому вона посміхалася доброї світлої посмішкою.
Далі у форматі PDF тут: http://ruthenia.info/txt/stanislavsk/Viktor_Suvorov._Kontrol___2014_.pdf