Аннотация: Осiнь 1943 року. Смоленська наступальна операцiя.
11
...В другiй половинi жовтня тисяча дев"ятсот сорок третього року в межирiччi Днiпра i Захiдної Двiни розгорнулося дiйство, драматичне i швидкозмiнне, як вистава у театрi. Недаремно ж бо, мiсцевiсть, де розгортаються бойовища, називається театром воєнних дiй. Так само, як у театральнiй виставi тут є сценарiй. Навiть не один, їх аж два: наш i ворожий. В цьому спектаклi задiянi десятки i сотнi тисяч учасникiв: бiйцi i командири пiдроздiлiв, офiцери полкових, дивiзiйних, корпусних управлiнь i штабiв, працiвники служби тилу. Тут два постановника - з радянського боку командувач 1-ї гвардiйської армiї комкор Пилип Голiков i з боку українського вiйська командувач Вiсiмнадцятої армiї генерал-майор Степан Даниленко...
Перед наступом дивiзiї Вiсiмнадцятої армiї - чотири територiальних з"єднання - розгорнули в чотири армiйськi корпуси i укомплектували повнiстю за штатом людьми, технiкою i озброєнням. В склад двох армiйських, тобто пiхотних, корпусiв: Шiстдесят п"ятого моторизованого i Тридцять четвертого ввели рухомi з"єднання - танкову i механiзовану дивiзiї. Саме вони стали тим тараном, який проломив радянську оборону i стрiмким своїм рухом розсiкли тили росiян вiд Прип"ятi до Захiдної Двiни. Тепер задача наступу виконана i пiсля звiльнення Бiлорусi армiї випадало витримати бойовище в "смоленських воротах".
Але рухомi з"єднання Вiсiмнадцятої армiї цiєї ночi виведенi в другий ешелон. Основний удар радянських вiйськ - 1-ї гвардiйської армiї комкора Голiкова i 30 -ї армiї комкора Хоменко - прийняли на себе Двадцять перший i Сорок п"ятий армiйськi корпуси. А кожна радянська дивiзiя мала власнi танки i введенi в бiй двi армiї були посиленi механiзованими корпусами, - 30-а ж армiя росiян мала в своєму складi ще й власну танкову дивiзiю, - та трьома-п"ятьма артилерiйськими полками РГК.
Сили росiяни зiбрали могутнi та й влупили по українським мотопiхотним дивiзiям з усiєї сили, яку тiльки змогли нашкребти. I мало хто змiг би встояти пiд таким нищiвним ударом...
Але й нашим армiйським, тобто, пiхотним корпусам було чим вiдмахнутися.
До складу Вiсiмнадцятої армiї в другiй половинi жовтня сорок третього року входять чотири об"єднання: Двадцять перший, Тридцять четвертий, Сорок п"ятий i Шiстдесят п"ятий моторизований армiйськi корпуси i окремi частини: артилерiйська гарматна бригада, гаубична бригада, iнженерно-саперна бригада, важкий танкосамохiдний полк, винищувально-протитанковий полк, полк ракетних систем залпового вогню БМ-33 "Смерч", зенiтно-артилерiйський полк, автомобiльний полк, батальйон зв"язку, понтонно-мостовий батальйон, батальйон хiмiчного захисту, рухомий ремонтно-вiдновлювальний батальйон.
Всього в Вiсiмнадцятiй армiї одна танкова i одна механiзована дивiзiї, вiсiм моторизованих пiхотних дивiзiй (на початок наступу було дев"ять, Двадцять сьому пiхотну дивiзiю вивели зi складу армiї пiсля прориву до Рєчицi), сiм бригад i тринадцять полкiв, що входять, як до складу корпусiв, так i безпосередньо пiдпорядкованих командувачу армiї: з них шiсть артилерiйських бригад (720 гармат i гаубиць калiбром вiд 127 до 178 мм., 96 мiнометiв калiбром 160 i 54 240 мм), iнженерно-саперна бригада, важкий танкосамохiдний полк (62 важких Т-3 "Молот" i 24 важких самохiдки СУ-155), винищувально-протитанковий полк (54 САУ "Рапiра-С"), п"ять полкiв ракетної артилерiї (54 ПУ БМ-33 "Смерч", 216 ПУ БМ-22 "Ураган"), п"ять зенiтно-артилерiйських полкiв. З повiтря дiї армiї прикривають чотири полки винищувальної авiадивiзiї, її дiї пiдтримують бомбардувальний i штурмовий авiацiйнi корпуси.
Головна ударна сила Вiсiмнадцятої армiї Шiстдесят п"ятий моторизований i Тридцять четвертий армiйськi корпуси. В складi Шiстдесят п"ятого корпусу - Одинадцята танкова дивiзiя полковника Гетьмана (313 середнiх танкiв Т-44, 246 бронетранспортерiв, 78 САУ i 36 мiнометiв) i експериментальний 100-й механiзований полк пiдполковника Якименка (31 важкий танк Т-10, 105 бронетранспортерiв, 24 САУ i 24 мiномети). В складi Тридцять четвертого корпусу - Шоста механiзована дивiзiя полковника Козака (187 середнiх танкiв Т-44, 410 бронетранспортерiв, 108 гармат i 78 мiнометiв).
Головна вогнева сила - армiйськi i корпуснi артилерiйськi бригади та полки.
Кожен корпус в основi своїй мав колишню територiальну дивiзiю, але особовий склад цих дивiзiй за рiк вiйни з росiянами отримав потрiбний бойовий досвiд, бiйцi були обстрiлянi i загартованi в оборонних боях на Прип"ятi. Там вони звели нездоланну для росiян оборону, таку саму потрiбно було звести в "смоленських воротах" i на перший план виступають не тiльки танки i гармати.
Шанцевий iнструмент така ж зброя пiхотинця, як i штурмовий карабiн. Кожен боєць знав i свято дотримувався правила: iндивiдуальний окоп - персональна фортеця кожного бiйця, мовчать кулемети i карабiни - працює мала пiхотна лопата. Кожен боєць української армiї мав при собi таку лопату.
Коли командир вiддiлення дає команду: "Окопатися!", то боєць починає рити землю там, де його застала команда i за тридцять хвилин вiдриває яму в тридцять сантиметрiв глибиною, шириною в шiстдесят i довжиною в два метри. Земля, викинута з ями, формує бруствер попереду. Це вже укриття для тiла i ворожi кулi будуть пролiтати у нього над головою.
Коли боєць не стрiляє, вiн буде рити окоп глибше i глибше. Спочатку окоп використовується для стрiльби лежачи, потiм - з колiна, потiм, коли глибина окопу сягає 110 сантиметрiв, боєць веде вогонь стоячи. Вiн весь час вдосконалює свою iндивiдуальну фортецю. Вiн маскує її, потiм починає копати траншею до свого товариша лiворуч. За кiлька годин пiд вогнем противника траншея з"єднує всi окопи вiддiлення, потiм окоп з"єднується траншеєю з окопами iнших вiддiлень, взводiв, рот. Так за короткий час виникає неприступний для противника район оборони пiхотного взводу, роти, батальйону, полку, дивiзiї...
Та ворога зупиняють не траншеї i окопи, його спиняють кулi i снаряди. Його зупиняє бiглий вогонь десяткiв i сотень артилерiйських стволiв та злива куль з кулеметiв та штурмових карабiнiв. Нiякi окопи без артилерiйських стволiв i великої кiлькостi боєприпасiв самi по собi противника не зупинять. Все це потрiбно дати пiхотi. I українська промисловiсть наситила пiхоту своєї армiї автоматичною зброєю та польовою артилерiєю. I вдосталь боєприпасiв для стрiлецького i артилерiйського озброєння дала також.
...В пiхотному вiддiленнi вiсiм бiйцiв. На його озброєннi легкий кулемет, ракетний гранатомет, шiсть штурмових карабiнiв. Взвод має три таких вiддiлення, крiм того, командир взводу має в своєму розпорядженнi стрiльця-снайпера. В пiхотнiй ротi три пiхотних взводи i кулеметний взвод, в якому два вiддiлення i шiсть унiверсальних кулеметiв. Всього в ротi 111 бiйцiв i командирiв, 6 унiверсальних ПК-40 "Сапсан " i 9 легких кулеметiв РПК-40 "Малюк ", 93 штурмових карабiни АУГ-40 , 9 РПГ, 3 снайперськi самозаряднi гвинтiвки i 6 пiстолетiв-кулеметiв. Тактика бою пiхотного вiддiлення, взводу i роти будувалася навколо кулемета - основним завданням було знищення живої сили, а не захоплення рубежiв. Щiльнiсть вогню була такою, що кулями можна було викосити всю траву на дiлянцi оборони пiхотної роти.
Командир моторизованого пiхотного батальйону в своєму розпорядженнi мав мiнометну батарею з шiстьома 120-мм дульнозарядних мiнометiв (в батальйонi територiальної дивiзiї було 9 81-мм мiнометiв), артилерiйський взвод з трьома протитанковими гармати "Стилет-Б", два станкових i шiсть автоматичних гранатометiв, шiсть зенiтних спарених кулеметних установок ЗУ-2 калiбром 13, 2 мм.
Командир моторизованого пiхотного полку мав ще бiльше можливостей у винищеннi живої сили ворога: артилерiйський дивiзiон з двадцяти чотирьох 87,6-мм гармат-гаубиць, протитанкову батарею з шести 75-мiлiметрових гармат i мiнометну батарею з шести 120-мм нарiзних казнозарядних мiнометiв.
Командир моторизованої пiхотної дивiзiї мав гаубичний полк (54 114-мм буксированi гаубицi-гармати "Таволга-Б" або 48 САУ-114 "Таволга-С"), дивiзiон протитанкових гармат "Рапiра-Б" i дивiзiон РСЗВ БМ-11 "Вихор".
За мiсяць перед наступом в Бiлорусi чотири дивiзiї армiї були подвоєнi, в результатi до початку наступу до бою були готовi чотири армiйськi корпуси. Армiйський корпус мав у своєму складi артилерiйську бригаду, полк РСЗВ БМ-22 "Ураган" i батальйон важких танкiв Т-3 "Молот".
Українськiй пiхотi було чим зупиняти i нищити ворога ще на дальнiх пiдступах.
I українська пiхота зупиняла й знищувала противника бiглим вогнем усiх цих засобiв...
В наступi Двадцять перший i Сорок п"ятий армiйськi корпуси йшли за рухомими з"єднаннями армiї i закрiплювали успiх. Коли росiяни на Смоленщинi завдали удару, цi два армiйськi корпуси були висунутi в перший ешелон i за короткий час - два-три днi - утворили мiцну оборону, звiвши польовi фортифiкованi райони. В пригодi стали доправленi аж до Оршi на суднах Днiпровської флотилiї збiрнi залiзобетоннi конструкцiї - за задумом, пiсля виходу на лiнiю Смоленськ-Демiдов-Велiж iнженерно-сапернi частини i пiдроздiли армiї мали негайно почати зводити польовий фортифiкований район - УР. Для цього кожен корпус мав власний моторизований iнженерно-саперний полк, моторизованi пiхотнi дивiзiї - iнженерно-сапернi батальйони, кожен пiхотний полк - iнженерно-саперну роту, оснащенi iнженерною технiкою. Основним завданням цих пiдроздiлiв було зведення польової оборони: риття траншей i окопiв, побудова вогневих точок, блiндажiв, укриттiв, встановлення мiнно-вибухових i дротяних загороджень. Коли настав час, вони впоралися з цим завданням, звiвши в районi "смоленських ворiт" непробивну оборону...
...За годину бронетранспортери оперативної групи командувача армiї, тихо постукуючи дошками настилу, поминули мiст через Березину i опинилися в розташуваннi тилiв третього батальйону 134 моторизованого пiхотного полку Сорок п"ятої мотопiхотної дивiзiї.
Мiст був зведений армiйським iнженерно-саперним батальйоном i мав зенiтне прикриття. В круглих окопах дрiмали, плащ-наметами накрившись, розрахунки зенiтних кулеметних установок. До командного пункту довелося йти пiшки - бронетранспортерам ходу далi не було. Пiшли четверо: командир полку, генерал Даниленко, його ад"ютант i керiвник оперативної групи. Спотикаючись в сутiнках, спустилися в хiд сполучення, довго йшли по ньому, потiм звернули в окоп i, нарештi, дiсталися командного пункту батальйону. Поряд знаходилися блiндажi командира батальйону i начальника штабу. Капiтан Сташенко перебував у ротах, як повiдомив начальник штабу.
Командувач армiї йшов по траншеї i навколо були розкиданi окопи, ходи сполучення, покраянi в десятках мiсць прямими влучаннями бомб i снарядiв, безлiч блiндажiв були розбитi i дибилися розламаним накатником. З десятої години ранку, коли почалася перша атака, i до дев"ятнадцятої години, коли стемнiло i все закiнчилося, пройшло дев"ять томливих годин. Коли дивiзiя отримала наказ стати тут в оборону, полковник Кучерявенко постарався закрiпитися на лiвобережжi Березини особливо ретельно. Вся висота була перерита окопами, траншеями, ходами сполучення. В опорних пунктах взводiв i рот були виритi численнi нори i блiндажi для укриття бiйцiв пiд час вогневих нальотiв противника. Це звело втрати до мiнiмуму.
Коли б можна було накреслити криву наростання напруги в бою, то за цей день вона б шiсть разiв стрiмко злiтала в гору, як температура у хворого на малярiю, i стiльки ж стрiмко падала донизу.
- ...Триматися! Триматися!! Триматися!!! - Не записане в жодному статутi, це слово вимовлялося в цей день всiма, вiд рядового бiйця до командувача Вiсiмнадцятої армiї, у всiх частинах - в пiхотi, артилерiї, авiацiї, танкiстами, на всiх дiлянках оборони армiї мiж Днiпром та Захiдною Двiною; його повторювали в зруйнованих окопах, на позицiях батарей, в палаючих танках; на поритих вирвами командних пунктах i в штабах. I на курних дорогах забитих вiйськами, що до фронту тiльки пiдходили, з уст в уста передавалося одне це слово. Його повторювали командири батальйонiв, полкiв, дивiзiй i корпусiв Вiсiмнадцятої армiї. Це слово мiстило в собi батальйони, полки, дивiзiї i корпуси армiї, яка проти москалiв стала тут насмерть.
О десятiй годинi росiяни почали обстрiл висоти з танкiв i приданих танкам гармат. Коли ж гуркiт артилерiї зрiс до крайньої межi, вiн раптом обiрвався i пiд прикриттям танкiв i пiд безугавну кулеметну трiскотню росiяни пiшли в атаку. В цю хвилину всi, хто дочекався, висидiв, дотерпiв в наших окопах, - всi припали до кулеметiв та штурмових карабiнiв.
Деяким з росiян залишалося добiгли до окопiв всього лише десять, щонайбiльше, п"ятнадцять метрiв. Здавалося, ще секунда, - i вони проскочать цей прострiлюваний наскрiзь простiр. Але вони не проскочили. Жах смертi огорнув тих, хто добiг, i в останню секунду змусив їх повернути назад.
Коли б кацапи не злякалися смертi, вони б добiгли. Але вони повернули, i той москаль, який не був убитий, коли бiг вперед, був убитий на зворотному шляху. Що ж, перша атака не вдалася i за годину все почалося спочатку. Але коли перший раз цей жах тривав трохи бiльше години, то вдруге вiн продовжувався бiльше двох годин. Шоста атака тривала чотири години - росiяни вирiшили не лишити на висотi живого мiсця. Вся висота так були зрита снарядними i бомбовими вирвами, що коли б всi снаряди, мiни i бомби вибухнули одночасно, на висотi нiхто б не лишився живим, жодна людина. Але вони вибухали в рiзний час i там, де щойно з гуркотом злiтала в синє небо земля, вже лежали i стрiляли бiйцi батальйону, а там, де розривався наступний, вже нiкого не було. I тривала ця смертельна гра в хованки чотири години.
Все закiнчилося тим, що коли наприкiнцi дня росiяни пiшли в шосту атаку, iз зруйнованих окопiв пiднялися чорнi, напiвзасипанi землею, оглухлi бiйцi i, розстрiлюючи впритул все, що опинялося перед ними, вiдбили й цю атаку. Даниленку ще не доводилося бачити стiльки мерцiв на такому малому полi...
Бомби, фугаснi i осколковi, великi, якi залишали по собi вирви в три, п"ять чи шiсть метрiв глибиною, i маленькi, якi вибухали, ледь торкнувшись землi, з осколками, якi летiли так низько, що скосили всю траву, яка росла на висотi; все це ревiло над головою на протязi довгих цих годин. Залiзний вихор завивав на висотi i косив все живе, що на мить пiднiмало голову над поверхнею землi.
Весь цей день радянська авiацiя бомбила i артилерiя їхня стрiляла, а нашi ховалися в окопах, потiм росiяни переставали стрiляти i йшли в атаку, а ми пiднiмалися i стрiляли по ним, потiм вони вiдступали, їхня артилерiя знову починала стрiляти, а нашi артилерiйськi батареї, дивiзiони i полки знову били по їхнiм батареям, змушуючи ворожi гармати замовкнути, а наша пiхота ховалася в окопах. I коли вони знову переставали стрiляти i росiяни йшли в атаку, ми знову вилазили зi своїх нiр та блiндажiв i стрiляли по ним. I коли їхнi штрафники в черговий раз йшли в атаку, вони так i не змогли добiгти до наших окопiв.
I весь цей день кожен боєць на висотi, в окопi був пройнятий одним-єдиним бажанням: висидiти, дочекатися тiєї хвилини, коли настане тиша i кацапи пiднiмуться в атаку, коли можна буде самому пiднятися в окопi i стрiляти по москалям. Нiхто не знав в наших окопах, що буде потiм, але до цiєї митi, коли можна буде пiднятися i стрiляти по росiянам, кожен бажав дожити, чого б там не сталося.
I коли о дев"ятнадцятiй годинi, в вечiрнiх сутiнках, була вiдбита шоста, остання на сьогоднi атака i настала тиша, i люди вперше промовили якiсь iншi слова, крiм слiв команд i страшної, хриплої, нелюдської лайки, якi вони кричали, стрiляючи по росiянах, - цi слова виявилися несподiвано мирними...
...Нiч прийшла. Серед спаленого бур"яну валялися тiла вбитих росiян. I туга охоплювала серце при поглядi на пориту вирвами бомб i снарядiв землю, на розламанi накати блiндажiв. Карта вiйни, яка на столi штабного модуля в Бабиновичах лежала перед командувачем армiї, тут гримiла, димувала i дихала людською кров"ю, життям i смертю. I Даниленко пiзнавав вогненний пунктир прокресленого армiйським оператором переднього краю, пiзнавав товстi клини танкових проривiв армiї Голiкова, вiдмiченi кольоровими олiвцями вузли нашої оборони i мiсця зосередження вогневих засобiв армiї.
Вiйна, яку генерал звик штовхати, раптом втягнула його в себе i вiн стояв тут, самотнiй солдат, приголомшений величезнiстю вогню i диму.
Так само стояли на цiй висотi, дивуючись тому, що вижили в такому пеклi, солдати його армiї...
...Дивiзiйнi сапери постаралися на совiсть i блiндаж командира батальйону, змонтований з стандартних залiзобетонних блокiв УФС i заглиблений на п"ять метрiв в землю, був мiцним та надiйним.
- А добре в тебе примiщення, Тарасе Максимовичу. - Сказав командувач армiї капiтану.
"А ранiше вiн мене тiльки "фенриком" звав! Що ж, це добра прикмета!" - подумав Сташенко.
- Добре, товаришу командувач. - Вже вголос сказав вiн. - Коли бомба вдарить чи шестидюймiвка поблизу шарахне, то тiльки посуд на столi пiдскакує, а так бiльше нiчого.
В блiндажi командира батальйону зiбралися шiсть чоловiк - батальйонна рада. На лавках, поставлених вздовж стiни, всiдалися люди в куртках кольору хакi, дещо незграбно, сповненi власної гiдностi. Як майстри, намагаючись не брязкати-гримкотiти, ставили в куток свої карабiни i легкi кулемети. Це були виробничi збори, такi ж, якi збираються на заводах чи польових станах. Але не металурги, не кравцi, не хлiбороби сидiли тут, не про хлiб, пошиття одягу та виплавку сталi зiбралися зараз говорити цi люди...
- Втрати великi? - Запитав Даниленко.
- Однiєї роти майже немає, товаришу командувач. - Похмуро вiдповiв комбат. - Москалi штрафникiв кинули в атаку прямо пiд свої снаряди. Тому й прорвалися на правому фланзi. А двi, як були...
Сержанти i фельдфебелi, що зiбралися в блiндажi, кивнули, пiдтверджуючи слова капiтана.
- Йшли по мiнах, а за ними вже сапери їхнi протитанковi мiни зняли i слiдом танки в наш тил рушили. Ми ледь встигли розвернути протитанкову батарею на зворотну директрису. Там їх всiх i спалили...
- Ну, я з цiєю манерою ведення вiйни москалями ще зимою i пiд Бiлгородом цього лiта вже стикався... Звик... А для вас, очевидно, такий спосiб воювати по-росiйськи стався вперше...
Всi, хто зiбрався в блiндажi, дружно закивали головами: "Еге ж, еге ж... Цi псявiри тiльки так i можуть воювати..." Але невимовлене питання висiло в повiтрi, i Даниленко мав висловитися.
- Я тут командний пункт змiнив. - Сказав Даниленко. - Ранiше там командний пункт дивiзiї був, я вирiшив перенести КП армiї ближче. Завтра вони сюди, тобто, на вашу дивiзiю головний удар направлять. А ми не вiдступимо. Це сьогоднi всi вiдчули - я знаю: i ви, i ваш комбат, i я, а, головне, москалi вiдчули, що вiдступати ми не будемо. Так я це вiдчуття у людей власним перебуванням тут, на цiй висотi, яку ви росiянам не вiддали сьогоднi, закрiпити хочу. I завтра не вiддасте... Розумiєте?
- Розумiємо. - Оглянувшись на своїх бiйцiв, сказав Сташенко. - Але це не за Статутом...
- Знаю, що не за Статутом. - Перебив комбата генерал i нахмурився. - Так потрiбно.
- Дозвольте запитати, товаришу командувач? - Пiдняв руку, як на уроцi, молодий круглолиций сержант. Даниленко кивнув, дозволяючи. Представився, хоч командувач армiї пам"ятав його ще по боям на Прип"ятi. - Сержант Юрченко. Що завтра буде: бiй чи тиша?
- А як ваш комбат думає? - Обернувся до Сташенка командувач армiї.
- Боюся, що тиша, - подумавши, вiдповiв капiтан, - боюся, що завтрашнiм ранком спробують потикнутися туди, де оборона слабша. Можуть вдарити по 133-му полку дивiзiї чи по 135-му. Але коли вони тут повторять, то i ми тут повторимо. Хоч штрафникiв на висоту кинуть, хоч танки. Ми їх били i будемо бити. I нiякi танки росiянам не допоможуть. - Сташенко помiтив, як миттєвий усмiх ковзнув по обличчю генерала. - Я не хвастаюсь, товаришу командувач. У мене в батальйонi дванадцять кiлометрiв одних окопiв вирито та траншей. Завтра, коли розвидниться, побачите: один танк росiян до мого командного пункту всього п"ятдесят метрiв не дiйшов. I нiчого! I став та й стоїть, як миленький. Там де йому належить стоїть...
Потiм говорили iншi. I це було схоже на обговорення десь на польовому станi чи в комiрчинi заводського майстра важкої, небезпечної, проте звичної i необхiдної роботи. Говорили про те, що вже зроблено i робиться. I про те, що ще необхiдно зробити, щоб виконати роботу добре.
- Я розумiю, товаришi, що ви хочете знати. - Пiдвiв пiдсумок командувач армiї. - Раз завтра на дiльницi вашої дивiзiї москалi нового удару завдадуть, то чи не було б доцiльним посилити цю дiльницю? Пропозицiя законна, але для розумiння дiй командування армiї, i моїх дiй, зокрема, я хочу, щоб ви якоюсь мiрою вiдчули, що має вiдбутися в скорому майбутньому... Коли я вам скажу, що в мене немає для вашої дiльницi батальйону, полку чи дивiзiї, то це буде неправдою: дивiзiя в мене є.
Сташенко - вiн мiг дати голову на вiдрiз, що i його бiйцi також - подумав: ось зараз генерал скаже те, що зазвичай говорять в таких випадках. Що резерви є, але є ще величезний фронт армiї вiд Днiпра до Захiдної Двiни i його можна захистити, лише маючи пiд рукою вiльнi вiйська.
Але генерал нiчого цього не сказав. Вiн лише поклав на стiл руки i зчепив їх звiвши разом.
- Ось. - Сказав Даниленко i в голосi його було торжество. - Ось. - Повторив вiн.
Рух його долонь назустрiч одна однiй був такий чiткий i ясний, що нiхто нiчого не сказав.
- Ви так думаєте? - Звiв погляд на командувача армiї командир батальйону.
- Так, я так думаю. - Мовив генерал. - I це все, що я вам поки можу сказати. - Додав вiн пiсля паузи. - Тому все залежить вiд того, як ви зможете протриматися. Ваш батальйон, капiтане Сташенко...
- I весь полк. - Звернувся вже до командира 134-о полку генерал. - Вам потрiбна помiч армiї?
- Нi, ми так питання не ставимо, товаришу командувач. - Поспiшив запевнити майор...
...Нiч пройшла. Починався новий день i вiйна готувалася щедро - по самiсiнькi вiнця наповнити його димом, молотим в щебiнь каменем, стовченою в порох глиною, перепаленим у вогнi смертоносним рваним залiзом, понiвеченим людським тiлом i брудними скривавленими бинтами. I знову протяжний крик штрафної росiйської пiхоти буде лунати: а-а-а-а-а... I буде в цьому криковi щось не стiльки грiзне, скiльки тоскне i печальне, нiби душа прощалася з усiм, що їй дороге, нiби намагалася докричатися до рiдних, аби вони почули востаннє голос батька, чоловiка, сина, брата... А позаду були такi ж самi днi. I нiчого вже не буде в свiтi крiм цiєї зораної безжальним залiзом понiвеченої землi, крiм бездонного неба у вогнi...
***
...Через двадцять п"ять хвилин пiсля того, як командувач армiї отримав повiдомлення про свiжi бруствери на позицiях противника, 100-й механiзований полк пiдполковника Якименка отримав сигнал атакувати противника. Не пройшло i тридцяти хвилин, бiй на пiвденному березi Березини досяг своєї переломної точки. Iз спостережного пункту командира Сорок п"ятої моторизованої дивiзiї добре було видно цей танковий бiй, що розвернувся на всьому просторi правого берега маленької бiлоруської рiчечки.
Зверху, в темрявi досвiтнiх сутiнкiв здавався бiй цей моторошним i страхiтливим, таким близьким вiн виглядав для тих, хто спостерiгав за ним з окопiв дивiзiйного спостережного пункту. Можливо таким вiн здавався тому, що нiде не було видно людей.
Рожево-бiлi конуси пострiлiв танкових гармат блискали по всьому березi, мiж палаючими деревами i чагарниками бушували купно вихори снарядних розривiв ракетних установок залпового вогню, - i наших, i радянських "катюш", - зчепившись в зустрiчною бою, палали танки, повзли серед тих палаючих чагарникiв i дерев рожевi у вiдблисках полум"я сталевi тiла машин, з короткої вiдстанi, майже втикаючись один в одного стволами, впритул били, гусеницями вдавлюючи в прибережний пiсок пружне гiлля рiчкових чагарникiв, вiдповзали i знову йшли в повторнi атаки, охоплюючи плацдарм. Росiяни опиралися, в правий берег вчепившись, i сконцентрований гул, виття моторiв наповнювали русло Березини розколотими вiдзвуками, але бiй вже сповзав, невiдворотно сповзав до рiчечки. На тридцять п"ятiй хвилинi щось змiнилося, бiй дедалi бiльше сповзав на пiвнiчний схiд, - це росiяни поволi почали вiдходити до переправ.
Даниленко, вийшовши в окоп спостережного пункту, глянув на протилежний берег. Там, по той бiк рiки, куди вiдтягувалися радянськi танки, i де, здавалося, на протязi вчорашньої доби все було зiм"яте, розчавлене, розбите, розмолочене бомбардуванням, танковими атаками, артилерiйськими нальотами, де все уявлялося намертво випаленим, зовсiм пустельним, позбавленим всякого живого подиху, тепер в рiзних кiнцях народжувалися снопики пострiлiв, горизонтально летiли багрянi клаптi дульного полум"я кiлькох гармат i широкi простирадла порохового вихлопу станкових ракетних гранатометiв.
А потiм в тому мiсцi, де проходили траншеї пiхотних рот, запрацювали спочатку один, потiм другий, вiдразу цiлих шiсть кулеметiв били навздогiн росiянам: в сiрих сутiнках билися червоними метеликами, пурхали над безлюдними окопами пострiли. Те, що з учорашнього вечора вважалося мертвим, знищеним, подавало слабкi прояви життя, там щось ворушилося i не можна було уявити, як збереглося там це життя, як вцiлiло воно вiд початку бою i до його кiнця в тих окопах, на тих гарматних позицiях, через якi пройшли або ж обiйшли радянськi танки, вiдрiзавши, взявши в клiщi з учорашнього вечора той, лiвий берег Березини. В це важко було повiрити, але висота жила i воювала, i це вже не викликало нiяких сумнiвiв.
Подрiбнюване боєм, ревiнням танкових двигунiв, повiтря яснiло на сходi, свiтанково наливалося бузковою прозоро-холодною синню навколо висоти, прорiзаної яскравими вогнищами танкiв, якi горiли перед лiсом, веселими i грайливими на фонi нового дня. Наблизилося у ранковому свiтлi селище, захiдна його частина, по околицi якого з боку темного лiсу, видимi вже неозброєним оком, повзли i повзли, здiймаючи стовпи куряви, Т-10, а слiдом за ними їхали на гусеничних бронетранспортерах пiхотнi пiдроздiли.
"Так, ранок почався..." Даниленко, вийшовши на вiтер, який бушував на вершинi висоти, вiдчув, що настав ранок, холодний, по-жовтневому прозорий, який обiцяв сонце, очищене вiд хмар небо, i подумав про радянську i про свою авiацiю.
Вiтер холодний, зимний, налiтав з темного кутка ранку, гострими ударами бив по брустверу СП, сiк по очам, заважав дивитися, видавлював сльозу. Даниленко дiстав носовичок, протер обличчя, очi, припав до окулярiв стереотруби. Вiн хотiв пересвiдчитися в тому, у що важко було повiрити, але що вже не викликало жодного сумнiву. Там, на тому березi, в розчавлених танками окопах, з зруйнованих траншеях, на позицiях розгромлених батарей вели вогонь, вступали в бiй оточенi, вiдрiзанi вiд дивiзiї пiдроздiли, тi, хто за всiма законами, за всiма розрахунками штабiстiв нiяк не могли вцiлiти i залишитися живими...
***
...Вранцi 27 жовтня 1943 року передовi батальйони моторизованих дивiзiй Тридцять четвертого i Шiстдесят п"ятого корпусiв Вiсiмнадцятої армiї Сiверського фронту пiсля короткого, але потужного артилерiйського нальоту перейшли в наступ, поклавши початок Смоленськiй наступальнiй операцiї. Вони прорвали слабо пiдготовлену оборону частин Захiдного фронту командарма першого рангу Жукова на дiлянках шириною 16 кiлометрiв на пiвнiч i 12 кiлометрiв на пiвдень вiд мiстечка Любавичi, навколо якого чотири днi йшло жорстоке бойовище мiж дивiзiями Сорок п"ятого армiйського корпусу Вiсiмнадцятої армiї i дивiзiями 1-ї гвардiйської армiї комкора Голiкова. В другiй половинi дня в прорив були введенi рухомi з"єднання двох армiйських корпусiв: Шоста механiзована i Одинадцята танкова дивiзiї, а пiд вечiр обидва корпуси повнiстю вступили в бойовище. Танкова дивiзiя полковника Гетьмана розвернула наступ в напрямку на Демидiв, за день до цього сюди спрямувала свiй удар Росiйська Добровольча армiя.
В нiч на 28 жовтня танки Гетьмана звiльнили Рудню, наступного дня спiльно з мотопiхотою 65-ї моторизованої дивiзiї захопили мiстечко Жичицi. В результатi був охоплений лiвий фланг 30-ї армiї росiян в суразькому виступi. В оточення потрапили головнi сили радянських вiйськ, якi вели бої в напрямку Вiтебська: танкова i три мотострiлецькi дивiзiї, якi нараховували майже тридцять тисяч солдатiв i командирiв, до тисячi гармат i мiнометiв i бiльше двохсот танкiв.
Це змусило командувача Захiдного фронту росiян командарма першого рангу Жукова припинити удари проти дивiзiй п"ятого армiйського корпусу в центрi оборони Вiсiмнадцятої армiї i кинути чотири танкових, двi мотострiлецькi дивiзiї i зi свого резерву шiсть стрiлецьких бригад на деблокаду оточених вiйськ. Проте всi спроби Жукова прорватися до оточених частин силами 5-о i 7-о механiзованих корпусiв в смузi Шiстдесят п"ятого моторизованого армiйського корпусу успiху не мали.
Деблокуючiй групi вдалося на вузькiй дiлянцi просунутися всього на 4-6 кiлометрiв, але контратаками других ешелонiв Шiстдесят п"ятого корпусу i резервами Добровольчої Росiйської армiї, що пiдiйшли вiд Велiжа, 29 жовтня вона були повнiстю зупинена. Удари противника з кiльця оточення також не мали успiху через стiйкий опiр полкiв Шiстдесят п"ятої i Сто шiстдесят п"ятої моторизованих дивiзiй.
Звiстка про це викликала гнiв у Сталiна. Вiн, невдоволений дiями командувача Захiдного фронту командарма першого рангу Жукова, вирiшив змiнити командування фронтом i об"єднати зусилля Захiдного фронту з Пiвнiчно-Захiдним, який дiяв проти вiйськ Добровольчої Росiйської армiї. Вибiр свiй кремлiвський диктатор зупинив на командувачевi Пiвнiчно-Захiдним фронтом командармовi другого рангу Конєвi. Командувачевi об"єднаними вiйськами було доручено розправитися з угрупуванням українських вiйськ.
Командарм другого рангу Конєв наказав оточеним вiйськам прориватися з кiльця, задiявши всю свою артилерiю. В нiч на 4 листопада вони пiд керiвництвом комкора Хоменко пiшли на прорив. Назустрiч їм нанесла удар по Шiстдесят п"ятому моторизованому корпусу сформована щойно 3-я танкова армiя, яка за наказом Конєва напружувала всi сили, аби прорватися до оточеного угрупування хоча б кiлькома танками. О пiв на другу ночi Конєв отримав звiстку, що встановлений перший зв"язок мiж оточеними дивiзiями i передовими частинами 3-ї танкової армiї. Частинi оточених росiян вдалося вирватися з мiшка.
Так, радянським вiйськам вдалося уникнути остаточного знищення, i це залишило неприємний осад в душi командувача Вiсiмнадцятої армiї. Його розвiяв телефонний дзвiнок з Києва.
- Поздоровляю з успiхом. - Сказав Гетьман Скоропадський. - У начальника Генерального Штабу є думка присвоїти вам чергове звання генерал-лейтенанта. Ви не заперечуєте? Можна вас поздоровити?
- Дякую, товаришу Гетьман.
- Добре, вiдпочивайте. Ви втомилися, напевно?
...В блiндажi, врiзаному в схил висоти 202,9 на лiвому березi рiчки Березини, навколо саморобного столика бiля такого ж саморобного електричного свiтильника, лампочка якого живилася вiд мотоциклетного акумулятора, зiбралися кiлька бiйцiв третього батальйону 134-о мотопiхотного полку. На тарiлках з бiлої пластмаси - хлiб, жовтi скибки сиру, тонкими пластинками нарiзане сало, в казанках - розiгрiтi консерви, окремо - зелена цибуля, що отримали з тилу в посилцi, в мисках - солонi огiрки та квашена капуста.
Фельдфебель Луценко з зав"язаним скривавленим бинтом лiвим оком, - а праве блискало весело i забiякувато, - розливав по стаканчикам вiд фляг горiлку i люди слiдкували, як оковита пiднiмалася до вiнець штампованої з алюмiнiю посудини.
Всi випили i потяглися до хлiба з покладеними на нього кружальцями ковбаси. Жували довго, без поспiху, вiдчуваючи у своїй неквапливостi щасливе, спокiйне вiдчуття людей, якi випили i закусили пiсля нелегкої роботи. Сержант Юрченко, прожувавши хлiб, сказав:
- Хоч тут i дали нам москалики, але ми все-таки показали їм, де раки зимують. Мовчать, псявiри...
- Еге ж, притихли кацапи, не бушують бiльше. - Погодився з ним Iван Вiкторович. - Шкода, Петро про це не дiзнається, а наше село сьогоднi вранцi звiльнили. Я повiдомлення чув...
Його друг i земляк Петро Попович загинув в одному окопi разом зi Степаном Лавриненком два днi тому, ввечерi двадцять п"ятого жовтня, коли висоту штурмували танки росiян з ротами штрафникiв.
- Але й багато ж горя вони встигли зробити. - Зiтхнув Волков, мокаючи пiр"їну зеленої цибулi в сiльничку, зроблену з денця пляшки. - Пiв-Бiлорусi спалив, другу половину пограбував...
- Нiчого, вiдбудуємо... - Мовив Вiкторович. - I награбоване повернемо... I спитаємо, хто винен...
I смак хлiба, i запах ковбаси, i хрумкотiння цибулини, i зброя, поставлена бiля бетонної стiнки блiндажа, i думки про дiм, i перемога над могутнiм споконвiчним ворогом, здобута ось цими самими руками, - все це вiдчувалося зараз з граничною яснiстю...
...Йшла третя доба наступу. В межирiччi Днiпра i Захiдної Двiни, в суцiльнiй темрявi листопадової ночi, брязкаючи залiзом, повзли танковi i механiзованi корпуси; потопаючи в багнюцi болiт, повiльно рухалися машини. Вибухали i ламалися мости, горiли села, i спалахи гарматних пострiлiв змiшувалися на горизонтi з загравами пожеж. На дорогах, посеред полiв i галявин, чорними плямами лежали тiла вбитих росiян, якi за нiч вже встигали замерзнути в кiстку. Слiдом за танковими i механiзованими частинами, прикриваючись вiд вiтру i натягнувши глибше шапку, йшла по осiннiм лiсовим дорогам i нечастим полям пiхота. Два фронти в цю листопадову нiч, як двi руки, що сходяться разом, рухалися, все наближаючись один до одного, готовi зiмкнутися в бiлоруських лiсах, на схiд вiд бiлоруського Смоленська. В цьому охопленому ними просторi, в їхнiх жорстоких обiймах ще були радянськi армiї i дивiзiї, ще були їхнi штаби, тили i склади, разом з їхнiми командармами, комкорами i комдивами, разом з їхньою дисциплiною, що пiдтримувалася загороджувальними загонами i розстрiльними командами, разом з танками, гарматами, аеродромами, злiтними майданчиками i лiтаками. Там були ще сотнi тисяч людей, що вважали себе силою i в той же час, всi вони були всього-на-всього нiчим iншим, як завтрашнiми мерцями.