При§хавши якось додому, я вирiшила пройтись по улюбленим мiсцям, якi колись рятували мене вiд самотностi. Мене завжди п'янив вечiрнiй аромат осiннiх дерев, пожовклого листя, особливо коли у вухах лунають епохальнi речi, особисто для мене, вони саме такi, "Океану Ельзи" або "Медляк" Мiстера Кредо, особливо "Медляк" Мiстера Кредо. Слухаючи цi шедеври поринаєш у вир спогадiв...
Вiн не високий статний чоловiк. Рухи сором'язливi, але очi, бездоннi, розумнi, карi очi. Коли вiн дивився на мене, все моє нутро тремтiло, а розум виключався.
Випускний. Я так хочу його побачити, останнiй раз, потонути в його очах, в його бездонних та безкрайнiх, немов кременчуцьке водосховище, очах.
В народi кажуть, що не кожний птах зможе перелетiти його, i не кожен теплохiд пройти. Тому що воно найглибше, найширше водосховище в Укра§нi. Воно безкрайнє, воно здатне знищити, але незважаючи на це, воно прекрасне, захоплююче, нiжне i вiрне. Воно нiколи не зробить боляче тому, хто його по справжньому любить i поважає. Ось i я тону...
Хтось мене штовхнув i я побачила його. Сором'язливий, елегантний, вишуканий. Вiн стояв поруч, але так далеко. На мить здалося, що я на однiй сторонi, а вiн на iншiй. А мiж нами величезний каньйон, який не можливо перейти.
Цiкаво, яким вiн був 10 рокiв тому. Хоча яка рiзниця, i тодi б нiчого не було. Така вона доля першого кохання. Це гра в однi ворота...i бiльш нiчого.
Але нi, вiн знає, вiн обов'язково себе проявить, я ж бачу, що вiн переживає, хоче пiдiйти, але стримує себе.
Оголошують моє прiзвище. Треба йти на сцену i дарувати любим вчителям квiти. Де вiн...куди подiвся. Втiк...i кому з нас 17?!.
Треба йти, головне не впасти.
--
Якi всi гарнi. - донiсся голос подруги.
--
Так, нiколи не думала, що прощатися зi школою так важко.
--
Я теж. До речi, В.А. просив, щоб ти зайшла до нього. - як завжди спокiйно, сказала М.
Цiкаво, §§ чимось можна розворушити i спонукати на якiсь прояви емоцiй? Вона, як скеля завжди незворушна i важка на пiдйом. Завжди на сво§й хвилi.
Десь через 2 роки пiсля закiнчення школи, я §§ зустрiла. Вона анi трохи не змiнилася, лише тiльки лице i руки були покритi паранджею. Вона прийняла мусульманство. Зрадила сво§й вiрi, вiрi сво§х батькiв та пращурiв. А на питання навiщо вона це зробила, вiдповiла, що за паранджею зручно ховати обличчя. Навiщо?????
Пiсля офiцiйно§ частини, почалося святкове застiлля. Але менi було не до цього. Я пiшла до нього.
Стiй! Навiщо?? Повернись!! - думки, думки одна за одною. По дорозi пробiгла першокласниця, яка мене трохи не знесла з нiг. Пригадалося, перше наше знайомство. Я бiжу по коридору, за мною Саша Черниш, великий пончик на двох ногах. Всi розступаються, я забiгаю за рiг i... бабах врiзаюся у щось м'яке. Це щось мене пiдiймає з пiдлоги, бере на руки i каже, каже без зупину посмiхаючись дивиться на мене сво§ми великими темними очима. Прибiгає Саша i ми з ним уходимо на наш поверх, пройде декiлька рокiв i ми з ним знову зустрiнемося.....
Вiд залу до його кабiнету 2 хвилини, я йшла 20, або стояла, не пам'ятаю. Не пам'ятаючи а нi себе, а нi навiщо я прийшла. Захожу до кабiнету.
Сидить, як завжди бiля вiкна, з томним виглядом обличчя. Герой яко§сь, зараз не згадаю, романтично§ комедi§. Хоча для мене, це мабуть, трагiкомедiя.
На столi лежав зошит, я впiзнала його, у ньому була написана iсторiя мого почуття. Вся моя душа вивернута на виворiт, зараз лежала поряд з людиною, яка для мене зробила значно бiльше, нiж здогадується. Вiн простягнув його менi:
--
Пробач...
Пройшло багато рокiв, я зараз живу з людиною яка для мене ВСЕ, але думка i тепле нiяковiння до першого кохання на завжди залишилось у моєму серцi.