***
Мiй персональний ешафот.

Кожен день iде в пiтьму,
Залишаючи чергову порцiю болю.
Не пам'ятаю, нащо я живу
I чи життя цього достоїн.
Кожен ранок пахне туманом,
Б'є болiсно в саме серце,
Кожен день може стати останнiм
Актом у цьому страшному герцi.
Мiй день - це тiльки битви епiзод,
Стежка туди, де мене жде
Мiй персональний ешафот.
I з нього голова моя впаде
На червону од крови землю.
А душа злетить у небо,
Розiрве плоть, як вода весняна греблю
I спробує втекти сама вiд себе.
Чуєш, як гупає дзвiн?
То менi за упокiй.
Та не вгамує навiть вiн
Мiй повсякденний бiль.
Бачиш, сльози навернуться на очi,
Бодай зараз я маю це право.
Чуєш, губи самi шепочуть,
Що вже час, ешафот мiй збудували.
В повiтрi дзвенять останнi слова,
В мороцi передпокою до могили,
Їх ковтає густа темрява,
Боротись далi немає сили.
Чую кроки за стiною,
Вони гучнiшi за стукiт серця,
Ось i кат прийшов за мною.
Отже, все, кiнець. Нарештi.

***
Поглянь лишень! Зашелестiли 
Дерева, до землi гнучись.
Стрибожi внуки прудкокрилi
Рiзноголосо ревучи,
Та закружили так сим свiтом,
Що небу лячно i землi,
Та блискавиць яскравим свiтом
Бавляться, дiти мов малi.
З-за хмар Перуна срiбнi вуса
Грiзно моргають униз.
I грiм вже бiлим свiтом трусить,
Проймаючи його наскрiзь.
I небо, чорне i похмуре,
Сипле дощ на притихлу землю.
Лунає дужо пiсня бурi,
Мов вода, що розриває греблю.
I я здiймаю в небо руки
I вони обертаються в крила,
Та набравшись Перуна духу,
Враз почуваю в собi силу.
Я тривожнi грозовi акорди 
Вивергаю, мов душу iз себе.
Та пiд супровiд вiтрiв гордих
Пускаю їх летiти у небо.
Летiть, дiти, вам там воля,
Вас там радiсно приймуть,
Подалi звiдси, вiд слiз, вiд горя,
Змахнiть своїми крильми.
Що, вiдчули, як то - свобода?
Тодi ввись хутчiше давайте.
I щоб знали нашу грозову породу
Блискавицями мене привiтайте.

***
I знову лиш пiтьма моя вотчина,
Навiк, чи на коротку мить.
Знову душа блукає мов причинна
Та до мiсяця тужно кричить:
"Сховайся, брате, не треба нинi свiту,
Най буде тiльки чорна нiч.
Менi вже бiльше тут не жити,
Я чую вже дороги клич".
Зорить пильно Хорс мiдноокий,
Слухає мене i мовчить.
I море, хоч луна того крику
До тебе крiзь пiтьму долетить.
А я вийду на нiчну дорогу,
Вiтром у лице менi вiйне.
Я подякую за вiтер той Стрибогу,
Що не забув iще мене.
Я здiймуся в путь сей рано,
Стиха, щоб нiкого не збудить.
I поки не забере мене Марана,
Не спинюсь нi на коротку мить.

***
Старий цар спокою не мав,
Думи тяжкiї вiн все гадав.
Вся бiда в тiм, що не мав цар сина,
А вже ж старий, вже смерть за плечима.
А в царства ж його є вороги,
Позирають на нього, мов голоднi вовки
Досить царевi лиш очi закрити,
Ладнi мiж собою його роздiлити.
Скликав цар тодi мудрецiв,
Сивих усiх вiщих старцiв.
Став у них цар поради питати,
Кому царство йому передати.
Стали мудрецi чола морщити,
Та нiчим не могли царю пособити.
А царство мiж тим тривога терзає,
Смуту велику всяк прочуває.
Тi всi тривоги царя пiдточили,
Вiку завчасу йому вкоротили.
Взялись за мечi свавiльнi бояри,
Вкрили царство руїни й пожари.
Де немає твердої законної влади,
Там не буде нiколи спокою i ладу.
Оселi людськi зелом поростуть,
В селах i мiстах дикi звiрi живуть.
Сусiди хижi царство загарбали,
На нарiд кайдани тяжкiї наклали.
Кров'ю й вогнем край затопили,
Мiж собою останки подiлили.
Де немає єдностi i згоди,
Не встояти такому народу.
Мусять бути усi твердi й єдинi,
Щоб берегти славу своєї країни.

***
У старiй печерi жив
Чорнокнижник-майстер.
Вiн усе вiдав i вмiв,
Наче той Чугайстир.
Вiн чортiв мав собi за слуг,
Кожен вовк йому друг,
В гостi до нього прилiтали круки
I гадюки самi давалися в руки.
Усяке зiлля майстер знав,
I вiд усiх хвороб ним лiкував.
Ночами по зорях вiн ворожив
I Священний огонь сторожив.
Бiля печери рiс Святий дуб,
Вельми Перуновi був вiн люб.
Вбитi в нього вепровi скилицi,
Не раз цiлували його громовицi.
До майстра часто люди йшли,
Щоденнi дари Богам несли.
Для себе чорнокнижник нiчого не брав,
На земнi турботи вiн геть не зважав.
Вiтри одшумiли, лiта пройшли,
Стежки до майстра биллям поросли.
Печера забута стоїть i пуста,
Пролiтають над нею безшумно лiта.
Лиш уночi бродить тiнь лiсом,
Та, як колись командує бiсом,
Як i ранiш, з вовками дружить,
Рiдним Богам вiддано служить.

***
Золотокоса i холодна,
Мертво сяюча й прекрасна
Осiнь йде у свiт горда,
Слухаючи кроки власнi.
Рiзнобарв'я мертвого листя
Довколо мене кружляє,
I якось жорстоко, зi злiстю
Вiтер його розкидає.
Птахи удаль вiдлiтають,
Їхнi спiви вже змовкли.
I раптом я вiдчуваю:
Я не  людина, я лист пожовклий.



***
Посланець Богiв.

Я не є з каменю й не з льоду,
А уродженим я єси iз вогню.
Вiн дав менi свою свободу.
I душу викував мою.
Серце моє то тверда криця,
Гартована на вiчнiм огнi,
Очi менi дала блискавиця,
А голос мiй подарував грiм.
Моя найвища цiннiсть - то свобода,
Моє постiйне дiло - вiчний бiй.
До всiх багатств i суєти погорда - 
Найперший обов'язок мiй.
Я посланець, вiдправлений Перуном,
Щоб повести вас знов на боротьбу,
Для вас припасений я трунок,
Аби розвiять вашу слабкiсть i журбу.
Вставайте тож, внуки Дажбога,
Жага борнi най груди вам пройме,
I вiтер, насланий Стрибогом,
Вiтрiла нашi пiдiйме.
I знов, як предки нашi гордi
Аскольд, Олег i Святослав,
Ми розiб'єм ворожi орди,
Хто проти нас би не постав.
Вставайте! Україна кличе
Голосом Рiдних Богiв.
Вставайте всi, збираймось на вiче,
Як за давнiх, вольних часiв.
Вставайте! Розiрвемо давнi пута,
Що душi нашi облягли.
I Україна, вiльна i розкута,
Знов буде пострахом для ворогiв.
Вставайте! Наше гасло - воля,
Котру здобудемо ми у борнi.
Мечами лиш кується краща доля
На сердець наших вогнi.

***
Поранений орел.

Гордо вiдiрвався вiн вiд землi,
Важко розсiкають повiтря крила,
Але для нього щастя лиш в височинi,
I вiн летить, збираючи останнi сили.
Кожен взмах дається йому з болем,
Та всякою цiною вiн буде летiти,
Вiн буде плювати власною кров'ю,
Проте нiщо не здатне його спинити.
Дихання смертi б'є йому в очi,
А вiн смiється гордо їй в обличчя,
Смерть його зупинити хоче,
Та марним є все - його небо кличе.

***
Забутий шлях, давно порослий терном,
Веде мене углиб забутих лiсiв,
Туди де стоїть городище древнє,
Столиця давно забутих князiв.
Багато лiт тому покинули його люди,
Вiдтодi в руїнах лиш виють вовки,
Сюди нiхто не ходить, хiба як заблудить,
Надiйно руїни стережуть чагарники.
Минулась цих мiсць давня слава,
Мiцно обгорнуло їх забуття.
Час стер їх безжальними лiтами,
Лишивши тiльки тужне вовче виття.
Ось княжi хороми й тереми бояр,
Оселi простолюду, їхнiй храм,
А мешканцi зникли мов од злих чар,
Забутими вулицями ходжу я сам.
Шукаю слiди посельцiв древнiх,
Що ж залишили вони по собi?
Та пошуки мої дотепер даремнi,
Мов городище пiддали лютiй пальбi
Кiнець пошукiв, на жаль, неминучий,
Вже сонце сiдає, час iти назад.
А ввi снi я бачу городище квiтучим,
Живим i могучим, славне град.
Воно манить мене i я знов вертаюсь
Туди, де ховають його чагарники,
I знову щось марно знайти намагаюсь,
А в вiдповiдь менi лиш виють вовки.

***
По долинi стогiн чутно,
Звiрi дикi виють,
Тече рiка каламутна,
Кров'ю червонiє.
Там, в долинi, воїн лежить
На пом'ятiй травi,
Сном глибоким воїн спить,
Погляд йому потемнiв.
Тут, ворогом заскочений,
Вiн хоробро бився,
Звiдусiль оточений,
Тяжко iзнемiгся.
Сили його покинули, 
Меч зломивсь надвоє.
Очi йому заплинули
Смертною журбою.
Нiхто за ним не затужить,
Нiхто не заплаче.
Тiльки ворон над ним кружить,
Та тривожно кряче.
Тiло його четвертовано,
Голову з плечей знято,
Порубано, пошматовано,
На шматочки розтято.
Його тiло дощi змиють 
Та вранiшнi роси,
Йому очi круки вип'ють
Та до жовтої костi.
Розiрвуть його дикi звiрi,
Тризну по нiм справляючи,
Виють тужно вовки сiрi,
Воя славного поминаючи.

***
Молитва.

Дух України, прилинь-но до мене
Свiтлом далеких i вiчних вогнiв,
Що впеклися в серце залiзом каленим
I сяють гордо на зламi вiкiв.
Прилинь-но до мене брязкотом кайданiв,
Що мученики нашi за собою волокли,
Прилинь-но до мене гомоном майданiв,
Де нашi вiча славнi гули.
Прилинь-но до мене запахом кровi,
Проллятої у вiковiй борнi,
Тих воїв, що стояли заборолом
Для української чорної землi.
Прилинь-но до мене i дай менi сили,
Щоб замiнити тих, хто вже поляг,
Укрiпи мiй дух, щоб мене не зломили,
До Нацiї промости менi  шлях
Дай менi сили помстити Героїв,
Замучених Вкраїни ворогами,
Дай менi сили для нового бою
З чужої сили темними ордами.
Дай менi сили бути вiрним сином
Своєї Нацiї i Рiдної Землi,
Дай менi честь служити України,
Як чинили славнi пращури мої.

***
На спомин Героїв.

Заграй-но, кобзарю, на спомин Героїв,
Щоб хоч на мить вони знову ожили.
Розкажи, кобзарю, про хоробрих тих воїв,
Що за Україну в борнi полягли.
Заграй-но, кобзарю, хай знову ожиє
I побiдна радiсть, i гiркота слiз.
Заграй, кобзарю, хай знову повiє
Той вiтер, що чайки козацькi синiм морем нiс.
Заграй-но, кобзарю, про Святослава,
Як з грекiв збирав вiн залiзную дань,
Заспiвай, кобзарю, про ночi тi кривавi
Гайдамацьких  славних гулянь.
Розкажи, кобзарю, про батька Богдана,
Як Україну на битву вiн звiв
I з українського тiла тяжкiї кайдани
Розбити i зняти звелiв.
Розкажи, кобзарю, про наших повстанцiв,
Що з цiлим свiтом звелися на прю,
I в лiсах та горах на партизанцi
Землю боронили знов свою.
Заграй-но, кобзарю, на спомин Героїв,
Хай дiла i душi їхнi знов оживуть.
Заграй-но, кобзарю, на спомин Героїв,
Нехай ясним цвiтом вони зацвiтуть.

***
Художник.

Молодий художник стратив спокiй,
Малюючи краси жiночой iдеал.
I серед бiлого дня, i в нiч глибоку
Писав картини, а затим їх рвав.
- Не то, не то! - кричала зранена уява,
Це не краса, це не її портрет,
Краса жiноча має бути досконала,
А не безбарвний, кволий силует.
Як знайти її, ту одну, принадну,
Що в нiй би втiлився iдеал?
I, пiрнувши, в вир сей безоглядно,
Художник ту одну усе шукав.
Та пошуки його були все марнi
I вiдчай в серце йому закрадавсь.
Й, покинувши гонитву за iдеалом тим примарним,
Художник з кожним днем все глибше опускавсь.
Вiн став шукати забуття вiд болю
В гулянках буйних i п'янкiм винi
Та, заманений в тенета п'яною гульбою,
Знайшов вiн, що шукав, на самiм днi
Серед жриць розпусної любовi,
Готових всякого зiгрiть i запалить
Зустрiв вiн ту, слiпучу i чудову,
Що й сонце вродою могла затмить.
Її очi - то двоє ясних зiр,
Вуста її, мов дикий мед,
Шкiра бiлiша снiгу чистих гiр,
Ось де вона, краси портрет.
Чи достойна хто перед нею красунею зватись,
Що перед нею Дiана, що Венера,
Хто з нею може зрiвнятись?
Iдеал краси - п'яна гетера,
Служительниця Вакха i Прiапа,
Нестримних пристастей вулкан,
Мов хижий звiр запустить в душу лапи,
Й терзає її, мов орган.
Художник простягнув до неї руку,
Та враз спинився, почувши її смiх,
Вiдчув вiн у серцi нестерпну муку,
I, мов безумний звiдтiля побiг.
Нестримна сила дикої любовi,
Спроможна й велета умить зламати,
Отрутою розливається по кровi,
Дорожчою стає за самоцвiти i дiаманти,
Одбирає волю i гасить розум,
П'янить хмiльнiше за вино,
Вганяє в серце затроєну занозу 
Й вергає тебе на саме дно.
I ти пiрнаєш в ту прiрву насолоди й болю,
Що мiж собою мiцно так сплелись,
I, загубивши геть самоконтролю,
Не зможеш бiльше жити, як колись.
Художник зачинився у майстернi
I кисть забуту знову взяв до рук,
Та, мов босонiж по колючiй стернi,
Подався в лабiринти своїх мук.
Блукаючи наослiп у туманi,
Портрет гетери вiн писав,
Горiли божевiльно очi п'янi,
А на полотнi з'являвся iдеал.
Та бракувало фарбам сили,
Щоб всю красу вакханки передать,
I художник у поривi гнiву
Рвав полотно i кричав слова проклять.
I темна нiч дрижала з стаху,
Споглядуючи цей дикий ритуал.
Перебуваючи в полонi гнiву й жаху,
Художник далi малював.
Та ось, вскочивши, як скажений,
Художник ухопив до рук стилет
I в дикiм зривi рiже свої вени 
I кров'ю пише той портрет.
На полотнi оживає кривава гетера,
Ламiя й сирена в однiм лицi.
Посоромлена в ту нiч була сама Венера
Матрони стали всi безбарвнi й ницi.
В безумствi художник далi пише,
Запалений безумним тим вогнем,
Не вiдчуває вже нiчого бiльше,
Лиш тiльки серця болiсний щем
Зiйшло сонце й освiтило
Гетери кров'ю писаний портрет,
Вона сяяла на нiм, невимовно так красива,
А долi лежав мертвий силует.

***
Чорним птахом сiла менi на плечi
Тiнь печальна, як сумна сльоза.
Опускавсь на землю тихий вечiр,
Затихала вдалинi гроза.
I в останню мить озираю одверто
Весь мною пройдений шлях.
Та нехай цей мир я покину,
Нехай плоть моя тлiн є i прах,
Навiть в цю, фiнальну хвилину
Не ввiйде в душу менi страх.
Нехай мушу я вже вiдлiтати,
Хай вогонь мiй навiк погаса,
Я не маю за чим сумувати - 
В мене є ще безсмертна душа.

***
Я вiльний, вiльний вiд чужих думок,
Фальшивих слiв й фальшивої любовi,
Вiд брехнi, чуток, плiток, байок,
Я вiльний, наче вiтер в полi.
Вiд болю й страху звiльнена душа
Чиста, як гiрський кришталь.
А серце моє нiби жар,
А серце моє, мов та сталь,
Нiкому я не треба,
Не треба i менi нiхто,
Я дiждусь грозового неба
Й полину на його простор,
Мiж безликої юрби рабiв.
Я вiльний, наче в лiсi вовк
I з вiтром iз несходжених шляхiв
Вирує буйно моя кров.

***
Вовкулак.

Нiч дарить нам свою пiтьму,
Що лягає на нас мов покров.
I крiзь навiть тишу нiму
Я вже чую, як грає моя кров
Натужно реве вiтер,
Кличучи мене в дорогу,
I я вже не можу терпiти
Болю серця свойого
Раптом обрастаю шерстю
Й лапами стають руки,
Бiжу наввипередки зi смертю,
Втiкаю вiд земної муки.

***
Вовкулак i зоря.

Темно. Свiчка догорiла,
Гарячим воском опекла пальцi.
Тiльки зорi у вишинi свiтили,
Темної ночi посланцi.
Я саме у овечому загонi
Купався в кровi, мов рiзник
I присмак на губах ще був солоний,
Коли до лiсу, наситившись утiк.
Раптом ми зустрiлися очима,
Зоря небесна й дикий вовкулак,
Цiєї ночi ясная княгиня
I вiчний мандрiвник, бурлак.
Один одному дивилися ми в очi
I розумiли один одного без слiв,
Ми обидвоє з царства ночi,
Хоча i з рiзних ми свiтiв.
Тодi я не схотiв iти у темну нору,
Здалась чогось  вона менi тiсною,
Рiшив я поблукать у нiчну пору
Темним лiсом удвох з тобою.
Побачим мавок грища i танцi,
Почуєм спiв болотяних бiсiв,
Зустрiнемо таких, як я блуканцiв
Й старих, мов свiт лiсовикiв.
Знов стрiлись нашi очi,
Я лиш скажу тобi - свiти,
Я єси вовкулак, дитина ночi,
А ймення цiй зорi - це ти.

***
Нi, я не хочу сонця теплого свiту
На небi синiм ясному,
А жадаю я руху, вiтру,
Блискавиць буйних i грому,
Хмари чорнi, щоб вкрили небо
Й на землю метали зливи i гради,
Менi того лиш i  треба
Тiльки тому я i радий.
Менi тi грози лютi розважать,
Душу зранену втiшать
Блискавки шлях мiй покажуть,
Лише б не спинила мене тиша
Тiльки б не загородили шляху
Дiти сонця, веселi, щасливi,
Тiльки б менi, як тому птаху
Крилечок не обломити.
Тож не треба менi сонця свiту,
Воно мене не втiшає.
А хочу я руху, вiтру,
Блискавиць ясних жадаю.

***
Чорний замок над горою,
Над ним туман сивий.
Вiкна схованi пiтьмою,
Обитель мертво дiви.
Часом сонце пробиває
Мороку сплетiння,
Часом уночi блукають
Пiд стiнами тiнi.
Чорний замок вiк стоїть,
Мов льодом скутий страхом,
Мертва тиша там царить,
Давить душу жахом.
Не мечи й не сокири
Бережуть той замок,
А жорстокi, древнi сили,
Давнi, як свiту ранок.
Зорi всипали уже 
Небо потемнiле,
Чорний воїн стереже
Сон мертвої дiви.
На стенах знамена висять,
Сурми гучно грають,
Виступає в поле рать,
Шоломи в сонцi сяють,
Дiва молода в поход 
Воїв проводжає
Її лице, мов сонця свiт,
Ясним цвiтом сяє.
Кiньми витоптаний шлях
Тягнеться за обрiй,
Рать, мов шестикрилий птах,
Веде князь хоробрий.
У чужiй землi вони
Славу здобувають,
В кровi, як зелiм винi,
Злото обмивають.
Та летить до князя вiсть:
В замку його лихо,
Дiву його поволi їсть
Хвороба дивна стиха.
Князь сiдає на коня
Та летить додому,
Нi за ночi, нi за дня
Вiн не чує втоми.
Ось до замку прилетiв,
В хороми забiгає
Та зграя чорних, диких псiв
Його тут стрiчає.
Князь собi мечем своїм
Дорогу прокладає.
Та ураз, неначе грiм,
Регiт тут лунає.
"Бiжи, бiжи, та все одно
Ти давно спiзнився.
Твоя дiва мертвим сном
Спить" - i розлився
Мертвий свiт по замку.
I молодий князь побачив 
На ложi свою коханку
Блiду i крiпко сплячу.
Мов статуя князь застиг
I пiтьма закрила йому очi,
Пролунав болiсно останнiй крик,
Потонувши в мороцi ночi.
I чорний замок у пiтьмi,
Туманом скований дрiмає,
Мертвої дiви сон у нiм
Князь оберiгає.

***
Дорога вдаль стелиться перед ним
В очах його бринить довiку туга.
Лиш серце ще горить огнем ясним
I не пускає близько той вогонь нi ворога, нi друга.
I постає в душi питання:
Навiщо далi йти, коли попереду лиш самота.
I кожен день здається йому останнiм,
Захопила душу безкрая пустота
Пестить вiтер покрите снiгом лiт волосся,
Тривожно в'ється посивiла борода.
Лиш струни гомонять, як i ранiш дзвiнкоголосо
Їх не дiткнулись безжалiснi лiта.
Горять безумно потьмянiлi очi,
Немов казковий папоротi цвiт
Зринають в пiснi, мов живi, днi i ночi
Незлiчених i невимовних радостей i бiд.
Серце зморене для всiх уже закрите,
Нiякий ключ його не одiмкне,
Тож вiчно ви, його пiснi, дзвенiте
Пiд рокотiння струн тужне,
Лиш часом вiн одходить вдалину,
Шукає мiсце, одкрите всiм вiтрам,
Впускає в душу тиху самоту,
Зостаючись з собою сам на сам.
Зринають спомини печальнi i яснi,
Про тi лiта, коли вiн, ще молодий,
Торкався уперше струн i, наче чарiвнi,
Вони звучали. Радiло серце, не чуючи ще бiди.
Той гнiв  усiх чiпляв за душу,
Будив у серцi думи невiдомi,
Здавалось, що зажадай i гори зрушить
Магiчна сила, втiлена у музицi i словi.
Здавалось, що нiхто не хоче помiчати,
Знемоги у зажурених очах.
Здавалось всiм, що може вiчно грати
Вiн попри i радiсть i печаль.
Замилуванi позирки й похвали
Не замiнять все ж любовi i розумiння.
Серед промiння слiпучої слави
Прийшла до нього мить прозрiння
Увидiв вiн, мов в ясний день,
Що всi, хто стоять поруч, йому чужi,
Замилуванi чарами його пiсень,
Не бажають знати, що твориться в його душi.
Подався вiн тойдi подалi вiд людей,
Став на горi, що височила самотою понад полем,
I заспiвав там кращу iз своїх пiсень,
Наповнивши її ущерть своїми печаллю й болем.
Довкола вирувала несамовито гроза,
Дощ бив по лицю, та вiн того не чув.
Мiж краплями дощу скотилася одна сльоза
Й упала на безплiдний i голий грунт.
I на голiм дикiм каменi проросла чорна квiтка,
Квiтка ненавистi i болю,
Пройнята жахом останнього крику,
Поллята щедро печаллю i журбою.
А вiн устав i серце скаменiло,
Стало нечутливим до земних розчарувань.
Усi мрiї i бажання спопелiли
I не зосталось жодних в них вагань.
Пiшов вiн дощу блiду стiну,
Через гори й долини, лiси i поля,
В манячу, мов магнiт долину,
Туди, де сходяться небо i земля.
Домом зробилася йому дорога,
Кобза стала йому вiрною жоною,
Нiде не зупинявся вiн надовго,
Беручи тiльки пiсню iз собою.

***
Ой, бачу я батька та й матiр свою,
Ой, бачу я усiх померлих родичiв своїх,
Ой бачу я свого господина.
Вiн сидить у прекраснiм саду, та й кличе мене до себе.
Зi слов'янського похоронного обряду.

Ладiя несе мене вдаль
У прекрасний диво-сад вирiй,
Туди, за самий землi край,
Де дзвенять пiснi валькiрiй.
Дим править менi за вiтрила
I вiтру повнi нинi вони.
У моєї ладiї виросли крила,
Димом щезає вона вдалинi.
Меч мiй спочив на моїх грудях,
Скiнчилася навiк моя борня.
Там, на небесних розпуттях,
Стрiнемося знову ти i я.
I смерть поєднає нас,
З'єднає тiла i души навiки
Там буде байдужим нам час,
Там будем ми вiчно жити.
Ладiя вдаль несе мене
I ти пiшла в цей шлях зi мною,
Перед нами свiтло чарiвне
Одкриває шлях у край без печалi i болю
Нам салютують стрiли Перуна,
Валькiрiї вийшли нас зустрiчать,
I на каменi начертанi магiчнiї руни
Сьогоднi собою самi зазвучать.
Од ладiї нашої зостався лиш попiл,
Його розвiває захiдний вiтер,
I ми потонули у морi глибокiм,
Щоб iз його дна у небо злетiти,
Де жде нас прекрасний диво-сад вирiй,
В якому ти станеш навiки моя,
Де лунають для нас пiснi валькiрiй
I сходяться разом небо й земля.

***
На мiсцi час застиг
Стрiлками годинника помер,
Потонув у грудях ляку крик
I я вiльним став тепер,
Вiльним у часi i просторi,
I легким неначе тiнь,
Потонув у бездоннiм синiм морi
Чи злетiв у небесну височiнь.
Вiтер пройшов мене
Всепроймаючою дрожжю.

***
Iнтродукцiя.
Золотi Ворота.

Реве Днiпро, закутий у кайдани,
Греблями й тесами пройнятий за живе,
На волю рветься, свiт цей кляне,
Од злостi берег вiн несамовито рве.
Гримлять вибухи, рушаться храми,
Одним за одним йдучи в небуття,
Московськi звироднiли хами
Стирають затято слiди нашого буття.
Де наша Сiч, де камiнь Святослава,
Де лежать костi наших праотцiв?
Нема нiчого, все Москва забрала,
Щоб поробити з нас калiк-слiпцiв.
Мало закувати у кайдани тiло,
Треба ще й душу добре закувать,
Лиш над овечою отарою можна смiло
Безкарно, безборонно панувать.
Лиш стерши до останку пам'ять,
Можна зробить худобу iз людей.
Хто кореня свого не тямить,
Той уже просто гречкосiй-плебей.
Так i москаль руба наше корiння,
Як i ти жиди мiста хаанеян,
Ниви нашi закида камiнням,
Завчасу гасячи вогнi нових повстань.
Стогнучи, падають лiси Карпат i Волинi,
Що пам'ятають ще Довбуша i УПА,
Щезають поступово замки старовиннi
I тьма на Україну грiзно наступа.


Дума.

Застиг тривожно Київ злотоверхий,
Обляжений ордою звiдусiль,
I жадiбний Батий направляє зверхньо
На город хижий позирк свiй.
Наче той змiй тисячоголовий
Приступив до стольницi князiв,
Скрiзь лунає гамiр у ста мовах,
Бряжчання зброї, скрип возiв.
Од iржання коней i реву верблюдiв,
Не чути голосу людей.
I марно дзвiн до бою будить,
Нема кому здолати сили цей.
Не здiйметься Святослав грiзно,
Не покине могили над Днiпром,
Не збере знову скарби залiзнi,
Не розiллє по горах сих ворожу кров.
Не оживе знову Мстислав Удалий,
Щоб стати з ворогом один на один.
Не дiждати вдруге Ярослава,
Щоб перетворив орду в прах i тлiн.
Б'ють у ворота городськi тарани,
Закрили небо хмари стрiл.
Останньої години ждуть кияни,
Вiщує її виття ординських псiв
Та раптом в мить, коли надiя
Уже щезала, нiби вогник серед тьми,
Навстiж розкрилися Ворота Золотiї
I вершника винiс кiнь вороний.
На ворога вершник їхав гордо,
Татар кладучи, наче жнець снопи.
Здригнулись перед ним степовi орди,
Побiгли вспять з його тропи
Загомонiли татари мiж собою,
Що сього витязя їм не побiдить.
Або усi поляжуть з ним у бою,
Або мусять звiдси одступить.
Одна лиш рада - вдатися до кову,
I шлють послiв таємно до киян
Зi словами: "Розiйдемось полюбовно,
Так пропонує вам великий хан.
Ми згоднi жити з вами довiку
В приязнi, не рушачи ваших домiв,
Лиш видайте богатиря хану на потiху,
Що стiльки зла нам вчора учинив."
Зiбралися кияни i постановили:
"Не гинуть всiм через одного".
Видати Михайлика вони рiшили,
Цiною зради мирячись з ворогом
Михайлик рiк роз'ярено: "Нещаснi!
Це не мене зрадили ви нинi.
Нi, ви продали свободу власну,
Оддались на поталу чужiй силi".
Тепер ви будете рабами у чужинцiв,
Допоки не проб'є завiтний час.
Обляжуть Київ як новi ординцi,
Тодi верне давня сила до вас".
I раптом Золотi Ворота
Узяв на спис вiн i подався в даль.
Вжахнулися кияни, а Батиєва сволота
Заполонила безборонно увесь край.


Сучаснiсть.

О ницiї сини Епiменея,
Як допустилися такої ви ганьби?
Як з  лицарiв стали ви плебеї,
Душовбогi i нiмi раби?
Чому не захистили свою славу,
Свою свободу i землю свою?
Чому чужинцi вами досi правлять,
А вам i пискнуть не дають?
Де ви були в час Крутiв i Базару,
Пiд Крутами, де кров свята лилась?
Чи, може, ви ховались од пожару,
Молячись, щоб мимо буря пронеслась?
А, може, ви настiльки вже змалiли,
Що нездужаєте i шаблi взять до рук?
Бодай би вас чума тодi побила,
На що годиться пень, наскрiзь що протух?
Не зосталося уже i слiду,
Тисячолiтнiх поколiнь борцiв,
Куди не глянь, усюди тiльки видно,
Безкрилих, згорблених старцiв.
Неначе в Українi i не жили
Князi, Гетьмани й Королi.
Немов би тут нiколи не творили
Пророки, Генiї та Кобзарi.
Нiби ми нiколи i не мали
Лицарiв своїх i Героїв,
А так, завжди покiрно прямували,
Куди нас гнали сумирною чередою,
Чи ми народ, чи ми овець отара,
Що смиренно жде на пастуха обух?
Допоки потриває ще ця кара
За то, що зрадили дiдiвський дух?
Звiдкiль силу нам черпати,
Коли й слiдiв її уже нема?
I костi iз могил, навiть, забратi,
Згасло сонце, наступила тьма.

Майбуття.

Знову, як колись тисячоголовий
Змiй на Київ злотоверхий наступа.
Знов чути галас у ста мовах,
Дим чорний сонце заступа.
Нема кому на прю з ним стати,
Воли живуть тут, а не тури.
Для них гiрш грому гук гармати,
Бiльш як кайданiв бояться вони бурi.
Новий Батий хижо шкiрить рота,
Прочуває, пес, легку поживу,
Та раптом заблищали Золотi ворота,
I кров туряча у волах заговорила!
Михайлик забутий iз пiтьми вiкiв
Виїхав гордо вороним конем,
Заграли блискавицями леза мечiв,
Спалахнули Прометеєвим вогнем.
А хижi ординцi послiпли од сяйва
Золотих Ворiт i їхнiй дух поник.
Їхнi трупи лежали до обрiю краю,
Стяги лягли до наших нiг.
Не зацiлiв нiже не один чужинець,
Днiпро, провергшись, завершив розгром.
Ганьби й неволi проминув речинець,
Пiмстилася уся проллята кров.
I стали Золотi Ворота на мiсцi,
Як в час розквiту i могутi.
Нову епоху знову сонце вiстить,
Очищаючи землю вiд скверни i каламутi.
Над Днiпром Михайлик меч вбиває,
Не можна зброї в пiхвах спочивати,
Хай тут стоїть i пильно оберiгає
Україну од нового супостату.

***
Зiйди до мене, мiй духовний брате,
Опустись на землю плачем сiрих хмар,
Навчи мене на струнах тих грати,
Де за смичок править серця жар.
Вiйни менi в душу вiтром прохолодним,
Щоб зiрвав iз мене покривало болю,
Обернув мене маревом безплотним
I здiйняв туди, вище гiр на волю.
Вдарим раз у струни - i печаль поллється
Чиста i прозора, як вранiшня роса,
Од тої печалi серце розiрветься
I лицем збiжить незчутно сльоза.
Вдаримо удруге - задзвенить смiхом,
Дзвiнкоголосим, як гiрський ручай,
Його не заглушить нiякеє лихо,
Його не зупинить навiть землi край.
Вдаримо утретє - залунає пiсня,
Нi слiв, анi нот, лиш один мотив,
Але спинять ходу i сонце i мiсяць,
Аби послухать хоч на мить той спiв,
Її не почуєш звичайними вухами,
Для того мусиш серце отворить.
Розв'язаними небесними мiхами,
Заливає пiсня цiлий бiлий свiт.
Краплi дощу -  струни, вiтер спiває,
За смичок править серця мого жар.
Без кiнця й початку ми пiсню граєм
Про тихий плач смутно-сiрих хмар.
Плачуть i смiються нашi струни
Без слiв та без нот, один лиш мотив,
В самiм серцi гiр висiкаєм руни
Про печаль небесну та небесний гнiв.

***
Слава Українi! До самої могили
Пронесу це гасло вiчної борнi.
Завирує кров скорше в моїх жилах,
Спалахне вогонь у душi моїй.
Слава Українi! Меч вiзьму у руки,
Найлiпше забороло проти всякої бiди,
I смiшними стануть усi зла i муки,
I легким стане до зiрок дiйти.
Героям слава! Вiдблиском кривавим
Сяють цi слова i кличуть у бiй.
Що обереш ти -  чи ганьбу, чи славу,
Яким вступиш ти у свiт новий?
Героям слава! Як обов'язок честi,
Незаплямованої i перед лицем ката,
Це є твiй хрест, що ти мусиш нести,
Коли ти людина i хочеш душу мати.
Слава Українi! Героям слава!
По чорнiй землi тече червона кров
Та спалаху знов вiдблиском кривавим
Жага боротьби й рве на битву знов!