Аннотация: Подивiться в очi людей..... Там цiлий свiт........
Щось таке було в її очах......
Частина 1
Весна... Вже 20 днiв як весна... Але все ж, десь з неба летять зимовi снiжинки... Падаючи на асфальт, вони iздають нiкому не чутнi звуки... Падаючи на руки, вони радують нашi очi, падаючи на обличчя, вони нiжно лоскочуть нас... Але опускаючись з неба в нашi душi...вони застеляють їх тонким покривом снiгу... Майже не помiтно вони гасять вогники щастя, вогники надiї, любовi...
Дiвчина йшла Києвом... На мiсто потихеньку опускався вечiр... На небi починали виднiтись зорi i повiтря ставало трохи холоднiшим... Снiг вже не танув, вiн м*яко лягав на землю, нiби створюючи бiлий килим... Нiби нагадуючи про сувору зиму...
Вона була звичайною дiвчиною, але щось було в її очах... Щось дивне, глибоке... Щось таке, чого не можна було побачити нiде... Тiльки там... В її очах... I бачив то не кожний... Але кому вдавалось все ж зазирнути у її бездоннi очi вже нiколи не мiг забути їх глибини, їх неосяжностi, їх тепла, нiжностi, i чистоти... В її очах можна було побачити цiлий свiт... але свiт, який був близький тiльки їй... Свiт правди, щиростi, кохання... Iнодi на її очах з*являлись сльози... Частiше то все ж були сльози радостi... Вона так любила бачити посмiшки її батькiв, її друзiв... Вона так щиро радiла разом з ними, коли щось свiтле траплялось у їх життi... Вона так щиро смiялась, коли близьким було добре...
Дiвчинка мала руде кудряве волосся, яке смiшно розвiювалось вiд подиху вiтру... Вона завжди одягала якийсь дивний одяг... Все було яскравим, але в той же час дуже спокiйним... Червоне пальто у клiтинку, величезний широкий шарф, кумеднi рукавички з вишитим червоногарячим ромбиком, пишна спiдниця, що ледь прикривала колiна... За плечима був смiшний червоненький рюкзачок, з неймовiрною кiлькостю якихось фенечок... Коли вона йшла по мiсту, на неї озирались люди... Але зовсiм не iз-за її одежi, як думала вона... Просто щось таке було в її очах...
Вона пильно дивилась в обличчя кожному, хто йшов їй назустрiч... Своїм поглядом, вона нiби зазирала в душi людям... Вона намагалась знайти вiдповiдь на питання, яке так бентежило її серце... Вона подумки питала у кожного: "Люди, а що ж таке щастя?". Кожна людина вiдповiдала по-своєму... Для маленької дiвчинки, що йшла за ручку з мамою, щастям було те, що в руках у неї був новенький плюшевий песик, з рожевим бантом на шиї. Це дiйсно було щастям для дитинки... Її очi свiтились радiстю... Малеча побачила дивний погляд 17 рiчної дiвчини i посмiхнулась, натиснула песику на живiт i вiн почав смiшно спiвати дитячу пiсню... Дiвчина задумалась... Ось воно... Ось маленьке, проте важливе дитяче щастя!
Вона йшла далi... Назустрiч, спитраючись на палицю, йшов старенький дiдусь... Вiд старостi, вiд зморшок його очi були ледве виднi, але i в них вона змогла зазирнути, шукаючи вiдповiдь на своє запитання... Його щастям було його власне життя! Його прожите вдале життя- його кохана вже старенька дружина, його успiшнi дiти, його маленькi бешкетливi онуки... в душi старенького дiдуся жило справжнє мiцне щастя!... але ж яке воно, те щастя! ... Вона посмiхнулась йому i зрозумiла, що в неї є друга вiдповiдь на її важке запитання... Тепер вона знала що таке щастя для страреньких людей... Вона бачила його в очах цього чловiка...
Дiвчина далi йшла по мiсту... Назустрiч все так само йшли люди... I в очах кожного з них було СВОЄ щастя... Щастя кохання, щастя грошей, щастя народження нового життя, щастя свята, хлiба, дружби... Безлiч рiзних вiдчуттiв щастя...
Дiвчина посмiхалась... Адже очi кожної людини випромiнювали якусь свою радiсть...
Над Києвом уже упускалась нiч... Красуня вiдчувала себе втомленною... Її руде волосся було покрите тоненьким слоем снiгу... На вулицi було холодно... Але на душi чомусь тепло...
Вона вмить зрозумiла, що пробачає усiм тим людям, що колись робили їй боляче, що колись встромляли нiж у спину, що колись зраджували, кидали її... Вона дiйсно всiм i все пробачає!!! ТАК! ПРОБАЧАЄ! I яким же радiсним було те прощення, яким щирим... Дiвчина вiд всiєї душi бажала кривдникам щастя, хоча її серце колись розривалось вiд болю вiд їх вчинкiв. Але вона сильна... Вона змогла... Змогла пробачити все-все... вона пiдняла обличчя вгору... На мить зупинилась... На її кирпатий носик приземлилась велика снiжинка, залоскотала її... Дiвчина засмiялась i пiшла далi ...
Снiг почав падати все дужче, повiяв вiтер... Дiвчинка мiцнiше закуталась в свiй яскравий шарф... Йдучи по улюбленiй вулицi Петра Сагайдачного, вона не знала куди прямуватиме далi, але її ноги вiдчували шалену втому... Дiвчина зупинилась бiля затишного кафе на Подолi. Зайшла у середину... В кафе тихенько грала , музика... Але крiм неї i ще одного хлопця, який сидiв до неї спиною, бiльш нiкого не було... Навiть офiцiантiв...Руденька зняла рукавички, засунула їх у кишенi, стягнула з плеч рюкзачок, розкутала свiй фарф, поклала поруч на стiлець... Зняла пальто... Повiсила на вiшалку... Вона робила, здається, звичайнi речi, але кожен ї рух був якимось особливим, грацiозним... Дiвчина вирiшила сiсти i зачекати офiцiанта... Їїї погляд устромився на вiкно... На вулицi було якось страшнувато- почалася заметiль, вiтер все дужче свистiв, нiби нагадуючи про свою злiсть, про свою неперевершену силу... дiвчина згадала про сьогоднiшнє щастя... I в ту ж мить її чомусь дуже захотiлось подивитись у очi тому хлопцевi, який сидiв через столик вiд неї i сптати те, що вона питала у кожної людини, яка траплялась їй сьогоднi на шляху... Але вона хотiла спитати по-справжньому, впевнено промовляючи слова... i вiдповiдь хотiла почути сказану словами, а не глибиною душi..... Дiвчина встала i пiдiйшла до нього... Зазвичай вона б нiколи такого не зробила, але щось пiдштовхнуло її зробити саме так... Вона дивувалась... Вже пiвхвилини вона стояла над ним, а вiн навiть очi не пiдняв, навiть не подивився... Дiвчина посмiхнулась... I тiльки тодi хлопець поглянув на неї... "Я почув Твою посмiшку"- сказав вiн... "Як можна чути посмiшки ? " з подивом запитала вона, дивлячись йому в очi... "Серцем..."- пошепки вiдповiв парубок... Дiвчина мовчала... Вона намагалась побачити в його очах щастя... Хоч якесь щастя... Але його не було... Вперше вона зустрiла людину, у якої в очах не було щастя... Чому так? Що ж сталось? Дiвчина хотiла запитати, але її вуста не могли промовити жодного слова... Дiвчина розгубилась... Хлопець дивився на неї великими очима... Вiн розглядав її обличчя, воно здавалось йому таким рiдним, таким близьким... Вiн тонув в її очах... Вiн бачив її подив i все розумiв... Без зайвих слiв вiн все розумiв... не розумiв тiльки одного... Як в очах цiєї дiвчини ховається стiльки доброти, стiльки любовi? Вiн дивувася... I дивився на неї якимись божевiльними очима... А вона просто мовчала... I все ж намагалась знайти хоч малесеньку краплинку щастя в душi цього чорнобривого хлопця... "Просто я дуже самотнiй"- неочiкувано для себе прошепотiв парубок... "Самотнiсть вбиває усе моє щастя"- через деякий час додав вiн... Вона все так само мовчала... Вона розумiла, що вiн бiльше не самотнiй та i вона теж... Вона дивилась в його очi i бачила як з кожною секундою там росте чарiвна квiточка кохання...
...Почався ранок 21 дня весни... Почався просто чудово... За вiконцем свiтило яскраве сонечко i бiльше не падав снiг... Навпаки... Вiн почав танути... З веселим дзвоном танули бурульки i текли струмочки чистої снiгової води...
пiд кiнець дня майже зiйшов весь снiг... З дахiв, з асфальту, з землi, з душ...
Виходячи з дому дiвчина зазирнула у поштову скриньку i побачила там маленьку литiвочку... Маленьким, проте смiшним почерком, там було написано всього одне речення:
"Просто щось таке в Твоїх очах". Руденька посмiхнулась... Вона вийшла на вулицю i побачила того хлопця, з яким вона так дивно поговорила вчора в кафе на Подолi... Вiн дивився на неї щасливими очима, а коли вона пiдiйшла ближче, вiн тихенько промовив " Я вiдповiм на Твоє питання, навiть не почувши його- ЩАСТЯ-ЦЕ КОЛИ ЛЮДЕЙ ДВОЄ" , "i є щось таке у їх очах"- додала дiвчина...
Частина 2
Вона сидiла на холодному бетонному парканi.... В очах, що випромiнювали щось дiйсно незвичайне, блищали сльози... Руденьке волосся розлiталось вiд теплого весняного вiтру... Дiвчина дивилась у небо, тримаючи у руках повiтрянi кульки, подарованi друзями на День народження... Вона думала про те, що доля вiдiбрала у неї найдорожче... Друга.... Людину, яку вона дiйсно покохала.... Вперше в життi... Їх було двоє... Нi.... Четверо.... Вiн, Вона, кохання та.... неймовiрне щастя! I тут.... Вона не могла повiрити, що все сталось так.... Вона ж так вiрила, так довiряла... Так кохала.... Вона завжди стояла до нього обличчям, навiть коли вiдвертались всi.... Їх не розумiв нiхто... Вони двоє були наче не з цього свiту... Мiцно тримаючи одне одного за руки, вони йшли по цьому свiту вдвох... Спiлкуючись якимись незрозумiлими всiм знаками, вони посмiхались, так щиро кохаючи... Вони знали, що щоб у життi не сталось, їх все одно буде двоє... Нi... Не двоє- четверо...
Дiвчина сидiла i пригадувала як все починалось.... без слiв.... Просто щось таке було у їх очах.... Просто в якусь мить їх стало двоє... I тiльки зараз вона зрозумiла, яке ж безглузде було її щастя... Яка ж жорстока була його гра... Нi.... Нiколи в життi не робили їй так боляче... нiколи не кидали одну на роздорiжжi, змушуючи зневiритись у сенсi жити далi... У сенсi кохати, довiряти.... Нiколи так довго не грала вона в гру, по чиїмось правилам, не розумiючи коли буде фiнiш... Вона сидiла i дивилась на зiрки... А замiсть зiрок бачила ЙОГО очi... Вона пильно вдивлялась у тi очi i тихо плакала... Солонi краплi болю капали на барвисто зелену спiдницю, залишаючи плями на нiй... Ну хто дає людям право чинити так? Хто їм сказав, що так можна? Хто дозволив зраджувати щирi почуття? Вона нiчого не розумiла.... Вона ненавидiла те життя... Вона дивилась у очi людини, яка була сенсом iснування i не бачила у них нiчого.... Як i тодi.... у кафе.... Вона намагалась розгледiти у його очах щастя, але щастя там не було.... "Просто я дуже самотнiй... Самотнiсть вбиває усе моє щастя"... Цi слова пульсували у серцi дiвчини, не даючи змогу вiльно дихати.... "дуже самотнiй"... Ну чому так? чому?...
Дiвчина вмить вскочила i встала на паркан... Скинула з себе темно-зелену кофту, їй чомусть стало жарко... Вечiрнє повiтря обдувало нiжне тiло дiвчини... Нiби захищаючи вiд нещасть... Вона дивилась на мiсто, яке тримала неначе на долонi.... Якщо в в неї були крила, вона б вмить причепила їх на себе i полетiла б.... неважливо куди, головне, щоб там не було цього болю...
У вухах дзвенiв його веселий смiх, її руки вiдчували дотик його рук.... Серце билось синхронно з його серцем... вона знала, що десь там, куди спрямованний її погляд є вiн... вiн, той, хто грав у гру, ламаючи своє щастя....
Вiн був для неї всiм, та враз став нiким.... Був коханням та довiрою, щастям та щирiстю, розумом та божевiллям, але перш за все вiн був другом... I вмить не стало всього .... Вмить вiдкрились очi... Йому потрiбна була вiдстань, а вона плакала та не розумiла що то за вiдстань... Йому потрiбна була свобода, а вона казала, що свобода це любов... Їй потрiбен був вiн, а йому... Немає бiльше слiв...
Дiвчина опустила очi... вона бiльше не дивилась на небо.... Враз вона вiдкрила долоню i вiдпусита повiтрянi кульки у небо... дiвчина навiть не задумалась чому.... Просто дивлячись як вони летять у нiкуди вона загадала бажання... Нехай буде так, як треба....
Сьогоднi 57 день весни.... На вулицi квiтнуть дерева.... Яскраве сонечко свiтить у кожне вiконце....
Дiвчина знову шукає людей, у яких в очах видно щастя.... Але тепер, вона не звертає уваги на тих, хто те щастя ховає.... Бо люди самотнi i нещасливi тiльки тому, що вони самi цього хотять... Кожна людина сама будує своє життя.... i якщо хтось усе своє життя грає по своїх правилах у свої ж iгри, то за це колись прийде розплата.... дiвчина знала, що щось таке все ж є у її очах, головне не помилитись i знайти того, хто не ховає щастя i власноруч його не вбиває....... головне те, що людей у цьому свiтi має бути двоє.....