БIЛЬ
Свiтанок. Теплий вiтер. Пам"ять. Бiль.
Полiт назустрiч сонцю в заметiль.
Приваблюють i свiтло, i тепло,
Коли шляхи скувало, замело.
Несiть мене, несiть мене, несiть,
Пiсеннi крила, в небо пiднiмiть.
Хай вiтер не ламає мо§х крил,
Хай не впаду я в злободенний вир.
Заповнюють подробицi ефiр
Нещастями, потоками зневiр,
Вбивають вiру у добро святе.
Росте ненависть, у серцях росте...
Коли порожнеча душi
Розхлюпує морок навкруг,
Шукаємо ми промiнцi
Далеких стрiчань i розлук.
В далекiм минулiм поля,
Засiянi зерном щедрот,
I в небi безхмарнiм зоря,
I зваба осяйних висот
***
Пахучi полини.
Задуманi§ плеса.
Криничнi журавлi.
Вони вже не воскреснуть
За нашого життя.
Прийдешнiм поколiнням
Лишається земля
З отруєним насiнням,
Що горем проросте
Ушир i у глибини.
Гiрке зело, гiрке,
Iз запахом полинним. 

Не ворога слiди - 
Сплюндрована Вiтчизна -
Досягнення сво§,
Вершини нашi грiзнi.
Iз далека усе
Дрiбне i неважливе,
Провiнцiя, пусте.
Не тратьте, куме, сили,
Не втуплюйтесь униз,
Пiд ноги, не шукайте

Вчорашнього "колись",
В масштаби виростайте.
У нас широкий крок,
I сила в нас при владi.
А зганьбленим урок - 
Малому будьте радi.
Великий коровай,
То ж крихта - мертва зона.
Їсте, куме. Нехай
Вас нападе оскома.
*** 
Лiто покинуло нас.
Осiнь уже на порозi.
Лiто покинуло нас
I полишило в тривозi
Нашi самотнi§ душi,
Душi, такi сиротливi,
Що виростали у сушi,
А розцвiтають на диво.
Як не знайдуть одна другу,
То заблукають у свiтi.
Як не вгадають дорогу,
То попадуться у сiтi.

Доля покинула нас.
Вiдчай скував ланцюгами.
Доля покинула нас - 
Тут ми згадали про храми.
I незахищенi душi 
Нам нагадали про себе.
Слово промовити мусить,
Хто народився поетом,
Слово, не спутане страхом,
I недвозначно вiдверте,
Що пiднiмається птахом
Над фарисейством i смертю.
*** 
Знову вина на поетах,
На необачнiм §х словi.
Кров проливають i вперто
Їх звинувачують в кровi!
Їх ображають словами,
Їх обзивають прошарком,
Розуму вчать кулаками.
Скоро §м стане так жарко,
Що забажають спокою,
Холоду i глухоти,
Бiльш не запрагнуть в геро§,
Позакривають роти.
Сила у грошах - i крапка!
Гордiсть людська - то є зло.
Самосвiдомiсть - до с...
Мило щоб, м"ясо було!
***
З Р.Гамзатова
Хто виправляє тiнь вiд палицi криво§,
Не мудрий той, не мудрий чи лукавий?
Чи ж не причетний до криваво§ вiн слави?
Не мiтить сам в проводирi-геро§?
Скидають постатi з похмурих п"єдесталiв - 
В той час боронять ревно п"єдестали.
Невже §х прагнення змикаються до слави,
До влади сили, до руки твердо§?
*** 
А чорнобривцi горять сонцями,
Квiтують рясно так на землi.
Погожа осiнь яснить деньками,
Спинилась, наче вже назавжди.
Пора прощальна, пора пекуча.
О, ясне сонце! О, неба синь!
Над сивим Днiпром стою на кручi,
Прошу, вимолюю: прости.
Прости безсилля i бездiяльнiсть,
Безвiльнi страхи, безглуздий смiх.
Вже стало видно порiг останнiй
Короткозорим, та не слiпим.
*** 
Так моторошно мовкнуть душi яснi.
Так болiсно кричать тi спогади вночi,
Де помирають мудрi i прекраснi
Вiд пiдлих рук шановних палачiв.
Навiщо нам, навiщо тая пам"ять?
Вона ж бо спопеляє нам серця.
Хай тiнi закривавленi розтануть,
Розтануть i загубляться в вiках.
А ми заснем спокiйно, нiби дiти.
Прокинемось, пiдкотим рукава,
Розчистимо майданчик дiловито,
Збудуємо оригiнальний храм...
Коли ми палачiв шануєм пiдлих,
То в нас самих вселяється те зло,
I творить чорну справу воно плiдно - 
Ми опановуєм ганебне ремесло.
*** 
За справедливiсть несправедливо ми
Скiльки поклали голiв!
Червоно сонце зiйшло над могилами.
Червоно й захiд горiв...
Квiти пахучi§, осенi квiти так
Гiрко-полинно тремтять.
Крик журавлиний - рана вiдкритая
I калинова печаль.
Листя обсипалось, терновi ягоди
Кличуть i ваблять: зiрви.
Ми сумнiваємось, хочемо злагоди.
Звичка. А компас тремтить.
Терном увiнчанi увiковiченi
В книзi iсторi§ -  лиш
Ми не читаємо, не втаємниченi - 
Болю не хочемо бiльш.
*** 
Оригiнальностi думок
Втрачають запахи й вiдтiнки,
Коли штампує ширпотреб
Їх, як прикраси до ялинки.

Отак, воскреслий мiй, отак
Ми забуваємо про Всесвiт.
Пiд ноги дивимося, знак
Ми там шукаємо безсмертний.

Не спiм, замислений, вночi,
Не забуваймо про минуле,
Хай наша пам"ять нас учить,
Поки ще совiсть не заснула.

Вiзьмiмо, лагiдний, вiзьмiм
У руки чистi мiць штурвала.
Давай повiримо собi,
Що гуманiзм - нове начало.
*** 
Такi розстроєнi гiтари.
У скрипок по однiй струнi.
Веселки-райдуги розтали.
Червоний обрiй на зорi.
Що ж ми вiдходимо в минуле,
Романтики, беззахиснi такi?
Що ж совiсть: чи лише заснула,
А чи померла назавжди?
Червоно сходило над нами
Криваве сонце в новий вiк.
Червоний захiд, вiн з вiтрами
Передбачає новий схiд.
Що ж, ми вiдходимо в минуле...
*** 
Посвiт, поступ, шлях до Сонця.
Сонце - образок мети...
Хтось - у ролi миротворця,
Хтось - у масцi доброти.
Словоблуддя, словоблуддя.
Красно байство - як потiк...
Де й береться стiльки суддiв
На короткий людський вiк?
Проростають нiжнi стебла,
Свiтлi променi встають - 
Їх фарбують в колiр пекла,
Заблоковують §м путь.
Цiле море фарисейства.
В морi з пiною вали.
А поети й пiсля смертi
Визнаються не завжди.
Злобний генiй з телефоном - 
В нього важелi й нитки,
Робить "дiло". В кого ж "слово", 
В того  тiльки помилки. 
*** 
Моя прекрасна, навiки мила
I серцю рiдна i дорога
Земля дiдiв, а в нiй - калина.
Калина - ягода гiрка.
Якби було побiльше сили
В мо§х руках i у хребтi,
Ї§ хоч трохи я затула б
Од злих, спустошливих вiтрiв.
Земля дiдiв. Джерела древнi.
Пiд корiнь рубленi роди...
Понад Днiпром пливуть пустельнi
Примари, марева, пiски...
Навiщо, Боже, багату землю
Подарував ти таким слабким? - 
Не те, що жити, ба, навiть вмерти
Не кожен може в сво§й землi.
У свiт широкий рушають люди,
Лишають iншим благi мiсця,
Бо §хнi землi так щедро родять,
Така в них лагiдна весна...
Земля дiдiв. Джерела древнi.
Пiд корiнь рубленi роди...
Вже над Днiпром пливуть пустельнi
Примари, марева, пiски.