Аннотация: Нiколи не знаєш, що пророкує тобi доля, i, можливо, коли все здається безвихiддю, прийде той, на кого ти чекала все своє життя, щоб навiки залишитися з тобою...
Ангел Смертi i Вона
Вiтер гуляв нiчними львiвськими вулицями, заглядаючи у подвiр'я, вже спустiлi пiсля полум'яного багаття осенi. Вiтер нiчого не шукав, просто гуляв, як йому, до правди, i належало. Вiн трошки пустував, граючи з волоссям перехожих, якi тiльки сильнiше ховалися у свої теплi куртки i пальта, запихаючи холоднi долонi у такi ж холоднi, а, можливо, i пустi кишенi. Вiтер зривав з дахiв краплi сьогоднiшнього дощу, i поливав цими краплями тих же перехожих, якi проклинали усе на свiтi, i бiгли... Бiгли якомога швидше, щоб закрити за собою дверi будинкiв, квартир, кiмнат... I опинитись у раю - хоча б на мить, на секунду, коротку, як спалах свiтла. Але ж все рiвно скiльки вiн триває, той рай. Головне, що вiн iснує - iснує в нашiй уявi, у нашому розумi, у нашiй душi. Як там казав набокiвський Гумберт? Вiтер на мить зупинився, пригадуючи собi письменника, який довго смакував фразу, щоб потiм написати її у своїй книзi. "Це був рай, нехай навiть його небо освiчували спалахи пекельного вогню. Але, не дивлячись нi на що, це був рай".
Раптом вiтер зупинився. На цю мить перехожим стало теплiше, затишнiше, можливо, вони стали щасливiшими на цю нескiнченну мить. Деякi перехожi навiть запитали у себе, чого б це вiтер раптом зупинився? Але не дано було їм розгадати цю таємницю. Тому вони знизували плечима, поправляли зiпсованi вiтром зачiски i бiгли додому. А вiтер... Вiтер не мiг вiдвести погляду вiд Неї. Дiвчини, яка стояла на перехрестi, i яка не була схожа нi на кого. Вiтер бачив i загибель "Титанiка", i страждання Прометея, прикутого до скель Кавказу, i смiх Алiси з Лiкарем Доджсоном, який потiм напише твiр про її незвичнi пригоди, i сльози Йоко Оно над загиблим кумиром мiльйонiв, а для неї - коханим чоловiком Джоном Ленноном... Але вiтер ще не бачив такого. Дiвчина його не боялася, вона пiдставляла своє обличчя пiд краплi дощу, жадiбно ловила кожен рух вiтру, кожен його подмух... На її очах застигли сльози, солонi i болючi, але такi безцiннi. Її волосся розлiталося на вiтрi, як дивовижнi хвилi казкового океану, як крила чайки...
Дiвчина ж стояла, не помiчаючи нiчого, на перехрестi. Вона не бачила поглядiв водiїв машин, якi об'їжджали її, поглядiв, якi говорили "Та вона ж божевiльна!". Деякi не були такi категоричнi у своїх твердженнях, деякi думали: "Можливо, у дiвчини горе, тому свiт для неї зараз - це просто малесенька кулька на нитцi в руках у неї?". I все одно дивилися на дiвчину як на таку, яка щойно втiкла з божевiльнi... А вона стояла посеред вулицi, навколо неї закручувалося опале листя у малесеньке локальне золотисте торнадо... Якщо б серед водiїв був хоч хтось з над гострим зором, той би побачив як за дiвчиною нiби розкритi два крила, чорних, як найтемнiша нiч, як всесвiт без зiрок i свiтла... Але нiхто цього не бачив, нiхто крiм вiтру, якому гострий зiр було подаровано ще у часи створення цього свiту.
Вiтер хитався на якомусь деревi, i нервово перебирав у руках останнiй листочок, який залишився. Вiн спостерiгав за дiвчиною на перехрестi. Усi без виключення водiї її оминали, i жодного ДТП у цей час не вiдбувалося. Це дивувало. Люди, схильнi до подиву, чомусь не звертали на це жодної уваги, проходячи повз. Вони пiдiймали погляд з сiрого мокрого асфальту, щоб на секунду затримати його на дiвчинi, а потiм, немов би наштовхувалися цим поглядом на стiну i термiново опускали його знову туди... у пустий асфальт. I чомусь прискорювали свою ходу, нiби хотiли втiкти з мiсця скоєння злочину.
А за дiвчиною стояв Вiн - той, кого не прийнято називати, але кого всi бояться i перед ким вiчно нiяковiють. Напiвпримарний високий парубок з чорнявим волоссям, шалено блiдий i печальний. Напрочуд гарний, вiд одного образу якого захоплює подих. Погляд його блакитно-сiрих очей був направлений на дiвчину, яка сама не знала своєї краси, не зовнiшньої, нi. Але духовної, внутрiшньої, краси, яка так цiнується у вищих сферах. Зовнiшньо ж вона була схожою на тисячi перехожих, якi блукають вулицями, не знаючи, що на них чекає наступної митi. В її ж очах палав вогонь - нестримний, нестримуваний. Про таких кажуть - вiн жив, а не iснував. Про таких пишуть - вiн палав, як смолоскип, запалюючи iнших. Про таких думають - вiн не такий, як всi. Таких жорстоко ненавидять. Таких шалено кохають. I такi, як вона, страждають у життi найбiльше - через свою несхожiсть на iнших.
За дiвчиною стояв Ангел Смертi, закоханий i прекрасний. Вiн давно знайшов її серед мiльярдiв iнших, серед вiчностi i всесвiту. Вiн знав у нiй усе - вiд її ранкової посмiшки новому дню до вечiрнього побажання доброї ночi усьому навколишньому. Вiн був впевнений у її неординарностi - вона дiйсно не була схожа нi на кого. Вiн кохав її по-справжньому, хотiв їй подарувати свiт, але... За примхою долi, вiн був створений вiдбирати життя у таких як вона, бути наглядачем - i тодi при такiй думцi йому весь земний свiт здавався в'язницею. Без грат i мурiв, але в'язниця - все одно в'язниця - буде це золота клiтка чи холодний пiдвал з гратами на вiкнах... Там, поза межею, де Ангел жив, якщо його тисячорiчне iснування так можна було назвати, не було поняття "любов", а також незнайомi були "ненависть", "заздрiсть", "образа"... Та й чому i на що ображатись, коли ти iснуєш бiльше тисячi лiт? Коли розмiнюєш першу сотню, приходить розумiння безглуздя усiх цих почуттiв. Для чого ненавидiти - якщо твої кривдники скоро помруть? Треба лише почекати п'ятдесят-сiмдесят рокiв, але що це, порiвняно з вiчнiстю? Навiщо любити - i бачити, як у тебе на руках помирає твоє кохання, та єдина людина, заради якої ти був готовий на все? Кому заздрити? Чи ж не тим нещасним, якi скоро перейдуть в кращий свiт, i яким вiдмiрено долею не бiльше ста - ста п'ятдесяти рокiв? Що є у них таке, чому можна заздрити? А от тобi заздрять - i тут згадують i вiчне життя, i вiдсутнiсть таких почуттiв у твоєму вiчному iснуваннi, i роботу, яку ти виконуєш вiчно.
Але це iснування для Ангела Смертi було абсолютним спокоєм, який одного дня порушився, i свiт похитнувся. Вiн закохався. Закохався шалено, вперше i, можливо, востаннє. Закохався так, як нiхто i нiколи. Вiтер, той самий вiтер, який розгулював львiвськими пустими осiннiми вуличками одного ранку, який був не гiрший i не лiпший вiд iнших ранкiв, принiс Ангелу Смертi образ. Образ тої дiвчини, у якої вiн за деякий час буде повинен вiдiбрати життя.
Ангел стояв за її спиною, прикриваючи її вiд того холодного вiтру, i згадував... Згадував, як малював її обличчя на мокрому склi переповнених маршруток, якi повзали немов мурахи вулицями мiста... Малював її усмiшку на сонцi, чекав на її появу, як на найбiльше диво цього i того свiтiв... I от в той день, коли вiн вирiшив з'явитися перед нею, вiн отримав наказ - стати її охоронцем на тиждень, а потiм... потiм забрати в неї земне життя. Вiн планував з'явитися їй у снi, прекрасним принцом, про якого вона мрiяла все життя. Мрiяла, коли її однолiтки знущалися з її бiльш нiж спартанського способу життя, манер, одягу... Мрiяла, коли стояла бiля вiкна з твердим намiром вистрибнути з нього, i хоча б на мить вiдчути себе вiльною вiд усього - вiд моралi i аморальностi, вiд образ i кривд, вiд любовi i ненавистi... Вiльною, наче... наче той самий вiтер, який гойдався на деревi i споглядав на закоханого i сумного Ангела Смертi, чиї крила покривалом огортали дiвчину. А вона посмiхалася, не розумiючи чому.
Так колись стояв i вiн, Ангел Смертi, роздумуючи над метою свого iснування. Вiн дивився на себе в кришталевi води дивного моря, якого немає на жоднiй картi - води райського моря... Вiн бачив її, ту єдину, заради якої вiн був готовий зробити все на цiй Землi. I вiн уявляв собi їхню зустрiч - прекрасний лицар, про якого вона мрiяла все свої життя, який втiлить усi її сновидiння та мрiї, усi її фантазiї та найдивовижнiшi сподiвання. Вiн вже бачив себе поряд з нею, щасливою вiд такої долi, i себе, сп'янiлого вiд того, що вона нарештi поруч. Але... Як часто ми кажемо "але" у будь-якiй ситуацiї, шукаючи виправдання не лише своїм дiям, але й бездiяльностi. Але усi фантазiї Ангела було розвiяно єдиним повiдомленням - дiвчинi лишалося жити не бiльше тижня, i то - якщо дуже пощастить. А їй могло i не пощастити - Книга Долi пророкувала нiж серiйного вбивцi, для якого її скривавлене обличчя стане одним з десяткiв, або манiяка, пiсля спiлкування з яким вона сама не захоче жити i покине цей свiт, або аварiю, ДТП тощо - варiантiв було безлiч. Але всi вони один за одним мали статися цього тижня - якщо не вбивця, то манiяк. Якщо не аварiя, то ДТП. I Ангела вiдiслали на завдання - тиждень бути її охоронцем, щоб з нею нiчого не трапилося, а потiм, вночi, коли вона засне, вiдiбрати в неї життя. Вищi сили iнодi теж вмiють спiвчувати простим смертним.
Вiтер затих на деревi, очiкуючи на щось цiкаве та неймовiрне. I вiн таки дочекався. Коли годинник Львiвської ратушi пробив пiвнiч, Ангел Смертi з важким серцем (якщо у ангелiв може бути серце, яке вiдчуває i болить) витягнув свiй меч - легендарний меч убивцi i визволителя. Вiн глянув на лезо, яке барвисто грало променями нiчних лiхтарiв i краплями земного дощу, i... Наступного моменту не мiг зрозумiти нi вiтер, нi перехожi, нi навiть дiвчина, яка нiби прокинулася вiд летаргiчного сну посеред вулицi, на якiй вона стояла. Бо Ангел Смертi пiдняв меч над своєю головою, i обрубав свої крила, якi дарували Ангеловi безсмертя. Пiр'я з ангельських крил розлетiлося навколо наче розiрвали якусь подушку - криваво, нетерпляче, брутально... Ангельський зойк застиг у холодному повiтрi, повiльно переходячи у людський крик. Занадто людський для Ангела Смертi. I в ту ж мить небеса, на службi у яких був Ангел, якi подарували йому безсмертя та вiчну роботу, закрилися для нього, як для кожного смертного, та закоханому тепер вже юнаковi було все одно - для нього iснувала лише одна душа на цьому свiтi, заради якої вiн готовий був на все. Навiть на життя, без Божої любовi, якої так багато в нього було на небесах.
На дiвочому обличчi нiби проступили сльози - кривавi, теплi, бридкi. I немов би з всесвiту за нею з'явився молодий гарний юнак - занадто гарний, як на земнi iдеали. Дiвчина як увi снi повернулася до нього, обiйняла - вiдчувши пiд своїми руками гарячi обрубки крил, жалюгiднi обрубки того, що у всi вiки було символом чистоти, вiри, сили. На мить, та ба - навiть на тiнь митi, коли її пальцi натрапили на цi вiдкритi рани, Ангел застогнав, уперше в життi вiдчуваючи бiль. Вона здригнулася, немов би вiд ляпаса. Вона не звикла, щоб люди, дорогi їй, вiдчували бiль, тим паче з її вини. На мить їй захотiлося втекти, втекти вiд того погляду, вiд глибоких, повних болю та кохання очей - куди-небудь, лише б подалi.
--
Вибач, - прошепотiла вона, ледь помiтно. Та в Ангела, навiть i колишнього, повинен бути добрий слух, щоб чути все на Землi.
--
Я кохаю тебе.
--
Але... - вона спробувала йому пояснити, але вiн зупинив її поцiлунком.
Вона обiйняла Ангела, за мить забувши про всi свої страхи та турботи. Десь на задньому фонi палахкотiв вогник тих вiдчуттiв... Та їй було все рiвно - перед нею стояв лицар, той єдиний iдеальний чоловiк, про якого вона мрiяла в нiчнiй тишi, коли за вiкном крапав дощ або свiтили зорi. Вона благала небо подарувати їй того, хто б розумiв та пiдтримував її, любив та пiклувався про неї. I небо змилостивилося, вирiшивши подарувати їй охоронця на тиждень, якого вона могла бачити увi снi, коли усi iншi думки вiдходять на заднiй план. Вона обiймала того єдиного, заради кого могла пiти на все.
Вони так би i стояли, тримаючи одне одного у палких обiймах, тонучи в очах, ледь-ледь торкаючись губами, i шепочучи якiсь нiсенiтницi, якi дано зрозумiти лише закоханим та шизофренiкам. Вiтер захопливо спостерiгав за гарною парою, яку тепер, на жаль, вищi сили не охороняли, занадто захопливо, щоб помiтити щось iнше - вiн це собi усвiдомив занадто пiзно... I знову йшов дощ, але тепер це були сльози вiтру - i перехожi дивувалися, чому це краплi дощу такi теплi та солонi на смак... А дощ плакав, не стримуючи слiз. Вiн плакав за коханням, втраченим на цiй Землi, плакав над двома закоханими, якi раптово загинули у розквiтi сил пiд колесами банального "Мерседеса", який так i не зупинився, змiшуючи високi почуття з брудною матерiальнiстю...
А там, на небесах двi душi, двi закоханих душi, сидiли на хмаринцi, спостерiгаючи зоряний водоспад у раю, обiймаючи одне одного i радiючи, що це щастя (на вiдмiну вiд земного) триватиме вiчно.