Урби Орби Кенстут: другие произведения.

Пишите пожалуйста про истребленных ятвягов

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Зимние Конкурсы на ПродаМан
Peклaмa
Оценка: 5.45*5  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Загадка ятвягов интересная тема

  Цитаты -материал для обдумывания
  
  Но есть и у них загадка. Средний белорус мало отличается от среднего русского, но есть в Белоруссии некоторый процент "тутейших" с оригинальной внешностью - брюнеты, больше похожие на кавказцев или евреев. Некоторые авторитетные этнографы считают, что это - потомки ятвягов
  Цытата:
  Русские летописи упоминают ятвягов, начиная с X в. Среди послов Руси в Византию под 944 г. называется "ятвяг Гунарев" (ПВЛ, I, 1950, с. 34). Немецкие источники говорят о ятвягах-судовах. Этноним "судовы" впервые назван Птолемеем (II в. н. э.). Они вместе с галиндами жили к востоку от Вислы. Наиболее изученным в археологическом отношении участком ятвяжской территории является бассейн р.Черной Ганьчи (Сувалкия, Польша). Здесь обнаружены материалы по истории ятвягов, начиная с первых веков н.э.86 Исследователи западнобалтских погребальных памятников неоднократно отмечали, что для племен западных балтов в течение длительного времени было характерно применение камня при захоронениях. Обряд погребения под каменными курганами распространился у всех западнобалтских племен еще в I тыс. до н. э. У пруссов и галиндов в I тыс. н.э. произошла эволюция. Однако применение камня в виде кладок или вымосток сохраняется длительное время, в частности, у пруссов вплоть до XIII - XIV вв. У ятвягов в III - IV вв. обряд трупоположения сосуществовал с обрядом трупосожжения. Захоронения по обряду трупоположения найдены в Среднем Побужье в д. Растолты и д. Кутово близ р. Нарева рис.6). Они датируются III в. Каменные курганы с захоронениями несожженных умерших известны и на правом берегу Немана на территории современной Летувы при д. Слабоделе (когда-то был этноним Слабодка) - IV в. К этой же группе памятников относится и часть курганов, исследованных в деревнях Мигонис, Палгарникас и Скворби, датируемые IV - V вв. (рис.6). Слабая изученность территории Верхнего Понеманья не позволяет, как считают ученые, ответить на вопрос, занимали ли ятвяги еще в первой половине I тыс. эту область.
  Начиная с V в. трупосожжения становятся господствующими, а вскоре - единственным обрядом у ятвягов. Ареал каменных курганов с трупосожжениями обширен. Он занимает территорию Сувалкии (Польша), польского Подляшья, Верхнего Понеманья, Среднего Побужья, Летувинского Занеманья; простирается на северо-востоке в глубь современной территории Летувы, захватывая правобережье среднего теченья Немана с бассейном р. Мяркис и часть левобережья Вилии (рис. 4, 5, 6, 11). В VIII в. ареал каменных курганов на территории Летувы сокращается. В междуречье Вилии и Мяркиса каменные курганы сменяются земляными насыпями - погребальными памятниками так называемых восточнолитовских курганов.87
  Начиная с конца X в. в погребальном обряде ятвягов начинается эволюция. Первый этап - конец X - XI вв. происходит переход от захоронений с трупосожжениями к захоронениям с трупоположениями. В период с конца XI в. до середины XIV в. каменные курганы заменяются каменными могилами (рис.3). Правда, как переход к захоронениям с трупоположениями, так и переход к каменным могилам совершается неодновременно по всей территории расселения ятвягов. Так, в отдельных местах Немано-Вилейского междуречья обряд кремации удерживался до начала XIV в, а в Брестском Побужье последние сожжения в каменных курганах датируются XI в. Во многих могильниках каменные курганы соседствовали с каменными могилами.88
  В это же время происходит увеличение территории, занятой населением с таким обрядом захоронений. Они расселяются по рекам Вилии, Березине (Днепровской) и ее притокам, а также по левым притокам Зап. Двины и в районе Лепельских озер. Памятники на этой территории как правило смешанного типа: включают курганы и каменные могилы. Это Борисовский, Докшицкий, Глубокский, Лепельский, Ушачский, Березинский и др. районы (рис. 3, табл.1).89 Но это расселение происходило не естественным, а насильственным путем: "В.Е. Данилевич, ссылаясь на В.И. Татищева, сообщил, что в 1102 г. Борис Всеславович (Полоцкий) совершил поход на своих западных соседей-ятвягов. Поход был удачным. Возвращаясь назад, Борис Полоцкий построил город и назвал его в свою честь Борисовом. Возможно, что он построил город для пленных ятвягов. Кроме того, есть сведения о том, что Глеб Менский часто врывался в земли Литовского князя и брал в плен его подданных. Взятых в плен он частично селил в пустынных околицах Березины (начало XII в.)".
  Еще одним важным моментом при определении территории расселения того или иного племени или народа являются данные гидронимии.
  "Одним из наиболее убедительных аргументов для разграничения западнобалтских и восточнобалтских групп являются названия, содержащие в себе элементы "ape и upe" (об этом было сказано выше).
  Другую группу гидронимов, обнаруживающих западнобалтское происхождение, составляют названия, этимологизирующиеся исключительно из прусского языка. Сюда прежде всего относятся речные названия с аппелятивом "stab" - из прусского "stabis" - "камень" (Стабна, Стадля, Стабница, Стабенка). В восточнобалтских областях этот аппелятив полностью отсутствует (летувинское "aktio" - "камень", латышское "akmes" - то же). В.Н. Топоров, изучая изголосу "akmes", отметил, что географические названия с этим компонентом территориально охватывают всю территорию Летувы, всю Латвию, прилегающие к ним районы Белорусси (территория т.н. восточнолитовских курганов) и южную часть Псковской области.
  К третьей группе гидронимов западнобалтского происхождения принадлежат интересные названия с присутствием -з- вместо -ж-. Отсутствие звука "ж" в прусском при наличии его в летувинском и латышском языках делает западнобалтское происхождение этих гидронимов весьма вероятным. Таковы Азарза (варианты Заржа, Жарки), Зубир (Жубр, Зуберь, Зубер), Завушща (Жавушща) в бассейне верхнего Сожа, Залазенка (Залазжа, Жалижа, Жалож), Загулинка (Жагулинка) и Визенка (Виженка) в южной Смоленщине. Отсутствие звука "ж" в прусском при наличии его в летувинском и латышском языках делает западнобалтское происхождение этих гидронимов весьма вероятным - реки Вузлянка, Зуйка, Вязынка - бассейн Вилии; реки Вязовка, Вязенская, Гавязненка, Зальванка, Уздзянка, Лазовка - бассейн Немана; р. Закованка - бассейн Припяти.
  К числу бесспорных западнобалтских гидронимов принадлежат и названия с суффиксом "-da", представленные на днепровском левобережье единичными примерами (Немда, Овда) и большим количеством в Среднем Побужье и Верхнем Понеманье (Груда, Лебежда, Сегда, Невда, Гривда, Ясельда и т.д.).
  К гидронимам западнобалтского типа нужно отнести также группу названий с суффиксом "-ва""91 (рис. 7, 12, 13). Гидронимы с суффиксом "-ва" были описаны немного выше.
  Таким образом, ятвяги к середине XIII в. занимали обширную территорию. "Но это ятвяги. А где же литвины?" - спросите вы.
  
  ЯТВЯГИ И ЛИТВИНЫ
  
  Ученые считают, что ятвяги были единым этносом и на данный момент известны несколько их племен: "В Сувалкии жили собственно ятвяги, судавы и, возможно, полексяне, а в междуречье Вилии и Немана - дейнова".92 Необходимо еще добавить, что в Ипатьевской летописи встречаются злинцы, крисменцы и покенцы.
  Когда изучаешь литературу о ятвягах, которой очень мало, то создается впечатление, что разные авторы говорят о разных народах - до того разительны их свидетельства. Судите сами: "Зараз по той коронации Данило, кроль руский, собравши руское войско, тягнул на ятвяги, которые завше в лесах мешкали, ничого иного не робячи, тылко з людских прац и лупов жили, а чинили великие шкоды в панствах руских и полских..." - пишет хронист.93 Ему вторит и ученый Н.П. Авенариус, утверждая, что ятвяги были преимущественно охотниками и бродягами, и поэтому они не оставили памятников археологии.94
  Но вот "материалы, полученные при раскопках поселений ятвягов Летувинского Занеманья, дают возможность утверждать, что основой их хозяйства были земледелие и скотоводство. Просо, пшеница, ячмень, горох, бобы и вика - то что они сеяли. Роль охоты и рыболовства - незначительна. О развитии металлургии и металлообработки говорят многочисленные местные типы изделий, остатки ремесленных печей, крицы, шлаки и фрагменты литейных форм".95 К сожалению "как и в других областях Беларуси, на территории Верхнего Понеманья сельские поселения остаются слабо изученными памятниками".96 Высокий уровень культуры народа, оставившего каменные могильники на территории современной Беларуси и Летувы, подчеркивал еще В. А. Шукевич (XIX в.): "Все предметы выполнены на удивление хорошо, по-мастерски и могут быть сравнимы с лучшими изделиями Запада, что свидетельствует о высоком уровне мастерства местных ремесленников. О местном производстве этих предметов говорит и то, что найдены они в большом количестве в этой земле".97
  Возникает вопрос: "Так кто же прав при характеристике жизни ятвягов? Кто же ошибается?"
  Беляев И. Д. пишет: "...Ятвяги все время находились во враждебных отношениях со всеми сеседями, за исключением прусского племени, которое называлось бортями, с которыми вступали в союз. Колонизация ятвяжской земли почти исключительно происходила в результате боев, ятвяги не пропускали к себе колонистов... Собственно в ятвяжской земле почти не было колоний, ... что ятвяги, согласно всех свидетельств, народ храбрый и до того вольнолюбивый и неуступчивый, что в битвах защищал каждую пядь своей земли и все битвы с ними были самые упорные. При таком внутреннем устройстве ятвяжской земли и при таком народном характере ятвягов, выработанном у них историей и жизнью, нельзя было и думать о мирной колонизации. В их землю, особенно в древние времена, нельзя было вступить с соглашения; землю их можно было взять только с боя, загоняя их вглубь лесов и пущ, и каждую отвовеванную местность закреплять через сооружение крепости-города, совсем очищая ее от сторожилов-туземцев. Так и делал Даниил Галицкий... Ятвяги, как и в древности, так и в более поздние времена, никогда не входили в состав русского или литовского населения в этом крае, но всегда оставались чужими, хотя изредка и временно были союзниками последних. Ятвяги никогда не поддавались на объединение с соседями и на все окружающие народы смотрели как на извечных врагов".98
  Белорусский ученый Зверуго Я. Г. ему противоречит: "Начиная с VI в., возможно VII в., славянские племена начали осваивать территорию современной Беларуси, постепенно ассимилируя проживавшее здесь балто-язычное население.
  Ассимиляция балтов продолжалась до XII - X III вв. Часть балтского населения была оттеснена на северо-запад, небольшая его часть, возможно, истреблена, но основная масса продолжала жить на прежних местах. Кое-где среди славян-пришельцев оставались значительные острова местного населения.
  К XII-XIII вв. славяне освоили значительную часть правого берега Немана. Однако острова ятвяжского населения оставались в районе Докшиц, Радошковичей, Першай, Дятлова, Ружан. В то же время окруженные ятвяжским населением острова славян зафиксированы вдоль правого берега Немана от Гродна до устья Березины.
  Таким образом, в рассматриваемое время между компактными этническими массивами славян и балтов имелась обширная зона, в которой население обоих контактирующих этносов жило "чересполосно" или бок о бок. Взаимоотношения славян и балтов в таких условиях не могли не быть весьма тесными. Наиболее существенной чертой этих взаимоотношений являлся их миролюбивый характер. Убедительным свидетельством этому является сохранение на вновь занятой славянами территории гидронимического слоя балтского происхождения и повсеместное распространение смешанных славяно-балтских браков.
  К XI - XIII вв. в результате многовекового этнического смешения многие элементы материальной и духовной культуры были заимствованы славянами у балтов, другие, наоборот, проникали от славян к балтам. Славяне и ассимилированное балтское население часто пользовались однотипными орудиями труда, предметами вооружения и украшениями.
  Присутствие балтского этнического элемента засвидетельствовано в материалах городов Понеманья. Городской материал - наиболее убедительное свидетельство тесных культурно-экономических связей между славянами и балтами в X-XII вв".99
  Подтверждением слов Зверуго Я. Г. служат и результаты археологических исследований, представленных на рис. 4, 5, 10, 11.
  Так, археологические исследования курганов окрестностей древнего Новогрудка "позволяют относить их к числу славянских захоронений. Однако в погребальном обряде отдельных курганов этого типа наблюдалось большое количество камней на погребальных площадках вокруг погребения или по одному большому камню у головы и ног погребенных".101 Но ведь так хоронили своих умерших ятвяги Верхнего Понеманья!
  Можно говорить только, что эти памятники по происхождению являются ятвяжскими, а оставлены могли быть и ятвяжским населением, кое-где островками сохранившимися на этой террритории, и славянизированными потомками ятвягов, и, что не исключено, славянским населением, воспринявшим ятвяжский погребальный обряд в силу тесного контакта с остатками коренного населения".
  Керамика X-XII вв. ятвягов Верхнего Понеманья и Среднего Побужья изготовлена при помощи гончарного круга. Она украшена рифлением, широкими полосами и насечками. Погребальный инвентарь женских захоронений состоит из перстнеобразных височных колец с заходящими концами, немногочисленных трехбусичных височных колец, браслетов и перстней восточнославянских типов.102
  О том же говорит и русский ученый Седов В. В.: "Население Среднего Побужья и Верхнего Понеманья не может быть отнесено к дреговичскому. Наличие здесь большого числа своеобразных каменных курганов свидетельствует о том, что основным ядром населения этих областей были ятвяги, к XI - XIII вв. в значительной степени подвергшиеся культурному влиянию и славянизации. Славянские колонисты направлялись в земли ятвягов с трех сторон. В области Верхнего Понеманья первыми славянскими поселенцами были кривичи, в Берестейскую волость значительный приток славянского населения шел с Волыни. В освоении того и другого района приняли участие и дреговичи".103
  Так один ли это народ, описываемый разными авторами?
  Очень важным моментом при идентификации захоронений является обряд погребений, как было сказано выше. Так вот, В. А. Шукевич отмечал, что в древней земле ятвягов (в Сувалкии) встречены погребения, похожие на те, которые есть в Понеманье. Однако способ сооружения первых могил (например, камни в заполнении захоронений) отличают их от других, но между ними много общих черт. Он очертил распространение этих памятников и отметил, что они занимают огромное пространство Южной Летувы, встречаются на север от Вильнюса; на востоке выходят за пределы Березины Днепровской; на западе распространяются в пределы Польши.105
  "Основная масса погребений в каменных курганах - безурновые. В Сувалкии урновые захоронения встречаются чаще, но также в целом составляют незначительный процент".106
  Еще большие отличия наблюдаются между захоронениями в Ятвягии и Понеманье в каменных могилах. В Сувалкии стены могил и дно обкладывали камнями, что было не известно на рассматриваемой нами территории.107 "В ятвяжской Сувалкии вовсе нет памятников XI - XIV вв., с которыми можно было бы генетически увязать понеманские каменные могилы".108
  Значит, в каменных могилах Верхнего Понеманья и Среднего Побужья захоронены не ятвяги?
  
  Различная ориентировка погребенных у разных племен и народов не может быть объяснена случайными мотивами, ибо она тесно связана с их мифологическими мотивами или религиозными представлениями. Общепризнанно, что в конце I-начале II тыс. н. э. у всех славянских племен был распространен обряд положения в могилу тела умершего головой на запад, так чтобы лицо было обращено к восходящему солнцу, и ногами на восток. У угро-финского населения - весь, водь, мери, мурома, мордва - хоронили умеших головой на север. "Специальных лингвистических обследований в поисках следов ятвяжского языка на широкой территории Среднего и Нижнего Побужья и Верхнего Понеманья пока не производились. Между тем фрагментарные исследования здесь в разное время обнаружили такие следы в самых разных местах. Так, остатки ятвяжского населения еще в начале XIX в. сохранялись в Скидельской волости Гродненского уезда, по берегам рек Котра и Пелясы. Польский языковед Я. Развадовский описал реликты ятвяжской речи в районе р. Свислочи. В. Курашкевич описал следы ятвяжского языка в окрестностях Дрогичина, Мельника и южнее, на левом берегу Западного Буга. Э. А. Вольтер при описании говоров современного ему литовского населения Слонимского уезда подчеркивал его несомненые западнобалтские черты и приходил к заключению, что так называемые литовцы этого участка Верхнего Понеманья не являются собственно летувинцами, а по своему происхождению были западные балты".117
  Естественно ожидать, что язык летописных литвинов был близок или даже такой же как и ятвягов, но никак не мог быть похож на летувинский, так как и ятвяги, и литвины относились к западным балтам, а летувинские племены - аукштайты и жемайты - к восточным, разделение которых произошло еще в I тыс. до н.э.
  "Язык ятвягов был более близок к прусскому, чем летувинскому. Мало того, согласные "s и z" сближают язык ятвягов со славянской языковой группой".118 Археология отчетливо свидетельствует о тесных культурных контактах славян с западнобалтскими племенами. Нужно полагать, что уже в V-II вв. до н.э. славяне находились в тесных контактах с западными балтами.120
  
  
  З працы "Да этнічных працэсаѓ на Панямонні ѓ раннім сярэднявеччы" Сяргея Піваварчыка (Гродна):
  Цытата:
  Па праблеме этнічнага складу насельніцтва ранняга сярэднявечча (Х-ХІІІ ст.ст.) у Беларускім Панямонні існуе некалькі поглядаѓ. Большасць даследчыкаѓ асноѓным насельніцтвам называе дрыгавічоѓ. В. В. Сядоѓ лічыць, што тут жылі яцвягі і іх славянізаваныя нашчадкі. Аналіз матэрыялаѓ з археалагічных помнікаѓ Панямоння паказвае, што насельніцтва рэгіёна ѓ Х-ХІІІ ст.ст. было даволі стракатым. Складана выдзеліць які-небудзь раён, дзе пераважала б адзінае ѓ этнічным плане насельніцтва. Славянскія плямёны, што прыйшлі сюды на пачатку ІІ тысячагоддзя, пражывалі ѓ цесным кантакце паміж сабой і з аѓтахтонным насельніцтвам - балтамі. Адбываѓся працэс узаемаѓплыву духоѓнай і матэрыяльнай культуры рознаэтнічных плямён.
  
  
  Некаторую колькасьць інфармацыі пра яцьвягаѓ да сярэдзіны XIII cт. зьмяшчае й сайт БАРАНаѓскаса:
  Цытата:
  Надо заметить, что в середине XIII в. сбор дани в ятвяжских землях был уже в достаточной мере развит - в дань входили не только куны, но и серебро (такую дань в 1255 г. они предложили галицко-волынскому великому князю Даниилу). Кроме того, ятвягам уже не было новостью исполнение разных трудовых повинностей, среди них - стройка в своей земле замков (это они тоже обещали Даниилу). Вряд ли такая развитая система повинностей появилась не давно. Зависимость ятвягов от Литовского государства была слабой, так что вряд ли она могла определить быстрое появление этой системы повинностей. Скорее всего она уже с XI в. развивалась в нам мало известных ятвяжских княжествах (таких, как "королевство" Нетимера).
  Подобно Полоцку, сепаратные тенденции выражала и ближе всего к Литве находившаяся польская земля - Мазовия. Ее князь Мецлав (Мечислав) в 1038-1047 гг. боролся за самостоятельность с польским князем Казимиром Возобновителем (1034-1058)33. Мецлав искал помощи, обращаясь к своим соседям ятвягам и, видимо, литовцам, для которых это было хорошей возможностью избавиться от покровительства Руси. Может быть это и побудило великого киевского князя Ярослава (1019-1054) прийти на помощь Казимиру Возобновителю. Первые удары Ярослава были направлены именно против ятвягов и литовцев, и только потом нападению подверглась Мазовия. Лаконичные известия "Повести временных лет" один за другим перечисляют походы Ярослава: в 1038 г. - на Ятвягию, в 1040 г. - на Литву, в 1041 г. - в Мазовию. Возможно, в 1044 г. Литва подверглась нападению еще раз. В конце концов в 1047 г. Ярослав совершил решающий поход в Мазовию, и тогда Мечислав погиб. Видимо, в этих походах участвовал и полоцкий князь Брячислав, который после мира 1021 г. вместе с Ярославом воевал "все дни своей жизни". Вообще есть основания говорить о том, что в борьбу с ятвягами и литовцами великие князья втягивались только обороняя интересы полоцких князей. Согласно Л. Алексееву, это случалось только в таких случаях, когда Полоцкое княжество либо непосредственно принадлежала им, либо поддерживала с ними дружеские отношения.
  /.../
  Имеются кое-какие известия о деятельности Литвы на юге. Уже перед 1192 г. ятвяги (Pollexiani Getarum seu Prussorum genus) начали нападать на Польшу поддерживаемые Дрогичинским князем, который, видимо, таким образом хотел отвлечь ятвяжские нападения от своих владений. В связи с этим в 1192 г. правитель Польши Казимир ІІ Справедливый (1177-1194) совершил ответный поход на ятвягов. Хотя описавший эти события Винцент Кадлубек литовцев не упоминает, их участие в нападениях на Польшу вероятно, так как польские источники еще и в ХІІІ в. не всегда различали литовцев и пруссов. Кстати, жена Казимира Справедливого Елена была сестрой Рюрика, в 1190 и 1193 гг. пытавшегося совершить поход против литовцев104, так что действия свойственников могли быть согласованными.
  В 1196 г. Ипатьевская летопись в первый раз упоминает ятвяжские нападения на Волынское княжество: "В ту же зиму [1196 г.] ходил Роман Мстиславич на ятвягов отмщать, ибо они воевали его волость"105. И в этом случае литовцы не упоминаются, но уже в 1209 г. волынский летописец описал большой поход литовцев и ятвягов на южную Русь и еще добавил: "Беда была в земле Владимирской от воевания литовского и ятвяжского"106. Значит по крайней мере в начале ХІІІ в. совместные походы литовцев и ятвягов является фактом. Скорее всего и более ранние ятвяжские походы совершались вместе с литовцами или были инспирированы литовцами.
  Видимо уже с самого образования ВКЛ ятвяги попали в зависимость от ВКЛ и совместно с литовцами воевали против Волыни. Из акта 1243 г. видно, что, по крайней мере, в то время ятвяжские земли уже принадлежали Литве. Эта зависимость в той или иной форме могла начаться уже в 80-ых годах ХІІ в.
  
  
  
  Арыгинальную тэорыю пра яцьвягаѓ меѓ вядомы арыгінал Вацлаѓ Ластоѓскі (прыводзіцца ѓ аповесьці "Лабірынты"):
  Цытата:
  Тут яго перапыніѓ стары чыноѓнік, кажучы:
  - Сярод маіх сабранняѓ меѓ я карціны кніг, пісаных на бяросце незразумелымі знакамі, падобнымі да рунічнага пісьма. Я маю даныя цвердзіць, што т.зв. ятвягі не былі асобным племем, як памылкова ѓтрымліваюць, а гэта ёсць названне класа святароѓ паганскіх часоѓ. Тых зорнікаѓ і зораведаѓ, а па-цяперашняму астраномаѓ, якія адначасна былі і класам святароѓ, духоѓнікаѓ. Прашу звярнуць увагу на падобнасць паняцця, уложанага ѓ словы "ятвяг" і "жрэц". Там і тут да ѓтварэння слова ѓзята паняцце яды - жорці, есці. Выйдзеце з гэтага пакою на рынак і спытайце, дзе прадаюць ядомыя рэчы? Усякі вам адкажа - у ятках. У старапольскай мове жэртва называецца "objata", ізноѓ-такі тое самае паняцце яды ѓложана ѓ слова. Наш селянін дагэтуль кажа на страву "ятво", славянскае - яство, яства. Па-польску пішацца "jadzwingowie", дык і тут ёсць карэнь "яд", "яда"...
  У даѓныя часы паміж словамі "ятвяг" і "жрэц" была акурат такая розніца, як у цяперашнім нашым разуменні паміж словамі "святар" і "жрэц". Для ваюючага і нішчачага ѓсё паганскае хрысціянізму, усе старой веры і святары, і грубыя шаманы, і варажбіты - былі агульна пагарджанымі жрацамі. Гэта стараверная, з высокай культурай інтэлігенцыя брыдзілася змагацца забойствамі з новай верай і эмігравала ѓ глухія пушчы на пагранічча старавернай і аднавернай з імі Літвы. Як іх там тропілі і нішчылі немаль штогод, палячы будоѓлі і выразаючы людзей, сведчаць ужо расійскія і польскія летапісцы. Разам з тым, калі загінулі ятвягі, загінула і старая дахрысціянская наша культура.
  
  
  
  
  
  M.V.
  Селянiн
  
  
  З намі з: 03.09.2005
  Паведамленьні: 27
  Адкуль: Менск
   Дададзена: 22:00, 01/Ліс/2005
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  Побач з гэтым можна прывесьці фрагмент з працы украінскага індолага С. Налівайкі "ТАВРИ: ІНДІЙСЬКЕ ПЛЕМ'Я В КРИМУ?", якая зьмяшчае арыгінальныя меркаваньні пра еднасьць старажытнаіндыйскіх ядаваѓ/сатватаѓ/данаваѓ з яцьвягамі/судавітамі дайновамі.
  
  /.../
  Цытата:
  Ми хочемо звернути увагу лише на два моменти в цьому романтичному і повчальному міфі. Перше, що син Деваяні - Яду - став родоначальником ядавів, племені, що з нього походив Крішна. І друге, що ядави споріднені з ятвягами давньоруських літописів - їх дослідники відносять до балтійських племен. Як індійські ядави мають іще одну назву - сатвати, так і ятвяги мають іншу назву - судовити. Балтійський антропонімікон і до сьогодні зберіг факти щодо Крішни - ім'я це у формі Кріш'ян засвідчено в Латвії: його мав відомий дослідник латиських дайн Кріш'ян Барон. Знайоме балтійському іменникові й прізвище Рукмане, яке перегукується з іменем дружини Крішни - Рукміні, дочкою царя Бгішмаки (пор. сучасне прізвище Бушмакін). В Індії Рукміні стала ототожнюватися з богинею щастя і сімейного добробуту Лакшмі, яка теж має свій балтійський відповідник - Лайме. Чоловіче ж індійське ім'я Лакшман відповідає латиському імені Лайман.
  На Волині, Львівщині, у Польщі, як і в деяких інших ареалах, засвідчено топоніми Ятвяги/Ятвязь. Індійські ядави мають численні родові відгалуження. З ядавів походить Шіні, могутній воїн, онук якого під час вісімнадцятиденної війни, описаної в "Махабгараті", правив бойовою колісницею Крішни. Саме Шіні започаткував рід, який став називатися шайнеї, шайнави. А по сусідству із славнозвісним Світязем розкинулося волинське озеро Шайно.
  З назвою іншого волинського озера - Пульмо, або Пулемецьким - перегукується давньоіндійський міф про красуню Пулому, яку знаменитий мудрець Бгрігу викрав собі в дружини. Причому показово, що Бгрігу доводився дідом Деваяні, отже, прадідом Яду, родоначальникові ядавів. А згідно з пуранами - давньоіндійськими билинами - Пулома є родоначальницею племені пауломів, цебто "нащадків Пуломи". Пауломи не що інше, як різновид данавів індійського епосу, розряд демонів-гігантів, нащадків богині Дану, які виступали супротивниками богів, хоч і були їхніми старшими братами (пор. слов'янську Дану, теж пов'язану з водою). Тож данави виявляються родичами і ядавів, і сатватів. А балтійські ятвяги мають іще одну назву - дайнови. Показово, що український дослідник А. П. Непокупний, виходячи з інших, аніж наші, міркувань, ареальних, доходить висновку, що гідронім Пульмо слід пов'язувати саме з ятвягами. Так що потрійна відповідність індійських ядавів/сатватів/данавів балтійським ятвягам /судовитам/ дайновам не може бути випадковою.
  Одним із епітетів Крішни є Гопала, що перегукується з волинською назвою Гупали. Епітет цей розкладається на компоненти го+пала, де го- значить "бик", "худоба", а -пала - "захисник", "охоронець". Тобто все слово значить "пастух". І чи немає тут зв'язку з Іваном Купалою, язичницьким ще святом, і досі не забутим на Слов'янщині й у Прибалтиці? Чи не був наш знаменитий гопак ритуальним танцем на пастушому святі? Адже гопа, гопала значить "пастух", а гопак у такому разі може значити "пастушок". Слов'янський же світ знає танці під такою назвою.
  І ще одна деталь: неодмінним атрибутом Крішни є сопілка. Як тут не згадати про любов нашого народу саме до сопілки! Як не згадати Лукаша із славнозвісної "Лісової пісні", дія якої і відбувається на Волині, в Лесиному краю!
  Одним із балтійських племен є так звані самби; ще в XIII ст. країна самбів, Самбія, входила до складу Пруссії, пізніше завойованої хрестоносцями. А давньоіндійські міфи розповідають про Самбу, сина Крішни. Якось Самба та його розгульні приятелі вирішили пожартувати над мудрецями, для чого Самба вбрався вагітною жінкою і прийшов до них, щоб ті визначили, хто ж народиться - хлопчик чи дівчинка. Мудреці відповіли, що під жіночою одежею ховається Самба, а народить він залізного кия, який принесе погибель його родові, як і всім тим, хто докотився до нечуваного блюзнірства - насміхатися з мудреців. Пророцтво збулося: Самба захворів проказою і подався в Пенджаб, де постом, нечуваним подвижництвом здобув ласку бога сонця Сур'ї, який і зцілив його від тяжкої недуги. А вдячний Самба на честь свого зцілителя спорудив на березі ріки Чандрабгаги храм Сонцю і запровадив поклоніння йому.
  І цей міф містить надзвичайно багато для роздумів. По-перше, залізний кий, про який казали мудреці, у санскриті й буде самба; тобто ім'я Самба в такому разі семантичне тотожне імені полянського князя Кия. Подруге, візантійський імператор та історик Х століття Костянтин Багрянородний на означення Києва подає назву Самбатас; у такому разі, паралеллю (семантичною) до назви Київ може бути назва Самбатас. Цікаво й те, що санскрит знає і слово самбін "човняр", що несамохіть навіює на згадку рішуче заперечення літописця Нестора проти того, що Кий міг бути перевізником.
  І, по-третє, імен типу Самбіон, Самбат, Самбатіон повно в боспорських написах з Північного Причорномор'я; та й до сьогодні вони збереглися у вірмен, грузинів, азербайджанців у формі Смбат, Самбат, Сумбат тощо.
  Показово й те, що подальша доля Самби пов'язується з Пенджабом, який перекладається П'ять Річок, П'ятиріччя. Однією з річок Пенджабу і є Чандрабгага; компонент -бгага (суч. -бгаг) у цій назві напрочуд співзвучний назві Буг, а саме на Південному Бузі античні джерела засвідчують плем'я дандаріїв, яке дослідники вважають індійським. Іншою річкою Пенджабу є Шатадру. А притокою Прип'яті є Стоход, річка, в назві якої компонент Сто- етимологічне, тобто і походженням, і значенням, тотожний компонентові Шата - в індійському гідронімі. І теж значить "сто". Тотожні, але вже семантичне, тобто значеннєво, і другі компоненти цих річкових назв. При цьому доречно зауважити, що Буг має притоку під назвою Кшна, яку відомий дослідник В. М. Топоров виводить із західно-балтійського "кірсна"("чорний") і пов'язує з південною межею поширення ятвягів. Додамо також, що ім'я індійського Крішни теж значить "Чорний".
  Є й інші, дрібніші збіги, стосовні Крішни. Так, одним із епітетів його є Дваракеша, що значить Володар Двараки. Дварака - це столиця Крішни на острові, звідусіль оточена водою. Після смерті Крішни, за епосом, місто опустилося під воду. Це перегукується з волинськими легендами про те, нібито на дні Світязя лежить затонуле місто. Цікаве й те, що не так далеко від Волині, вже в Білорусії, біля іншого Світязя, і досі зберігся топонім Дворець. Свій Світязь є і в Прибалтиці, на півдні Литви (оскільки озеро Світязь заслуговує окремої розмови, ми про нього тут не говоритимемо).
  Хочеться звернути увагу й на те, що матір Крішни звали Девакі, а матір родоначальника ядавів - Яду - звали Деваяні. Тобто обидва імені мають спільний компонент Дева-, що значить Бог. До речі, значення дева як "бог" властиве слов'янській, балтійській, грецькій та індійській міфологіям (дерев'яні фігурки святих, і зараз вирізьблювані на Литві, називаються девукай, тобто божки). Не виключено, що суто слов'янські слова, як діва, дівчина, дівка сходять саме до цього слова, споріднені з індійськими. Цікавою з цього погляду є репліка одного з героїв роману "Жертовна корова" Премчанда, класика індійської літератури; герой той, закликаючи індійських жінок не піддаватися згубному впливові західної цивілізації, наголошує, що чоловіки колись високо шанували жінок, прирівнювали їх до богинь і називали деві, девіка, тобто "богиня". Це перегукується з повідомленнями античних авторів про те, що таври поклонялися богині Діві; дослідники ж відзначають саме у ядавів/сатватів/данавів матрилінійний (по матері) відлік рідства, що його індоарії вже забули на час своєї появи в Індії. Хочеться зазначити, що подібне явище не рідкісне й на Ровенському Поліссі, звідки я родом; і в моєму, і в довколишніх селах приналежність людини часто-густо визначається саме по матері: Бора Варчин, Митро Матрунин, Зоня Ганночина, Варка Гапчина тощо. Мене, наприклад, і досі називають Стьопа Ксенін.
  Хочеться відзначити й таке: в Білорусії та Польщі назви типу Ятвяги/Ятвязь фіксуються в основному вздовж річок Нарев, Бебжа та верхів'їв Німана. Це знову-таки цікаве своєю дотичністю до ятвягів/ядавів і до Крішни. По-перше, згідно з давньоіндійськими міфами, Крішна народився на ріці Ямуна, а назва Ямуна перегукується з балтійською назвою Нямунас. По-друге, ріка Бебжа, тобто Боброва, перегукується з іменем Бабгру - його в індійському епосі має царевич, теж вихідець із ядавів; ім'я це значить Бобер (пор. також численні гідроніми й топоніми типу Бобер, Бобрик, а ще-давні слов'янські антропоніми типу Боброк). По-третє, назва Нарев перегукується з парним ім'ясполученням Нара-Нараяна; в "Махабгараті" Нара ототожнюється з Арджуною, а Нараяна - з Крішною. В індійській міфології Нара-Нараяна вважається втіленням найвищого божества Вішну-Крішни, що завжди виступають у нероздільній єдності, вони, вважається, споконвічні й пронизують увесь всесвіт. Причому, як свідчать джерела, Нараяні поклонялися саме в племені сатватів, тобто і ядавів, і данавів. Цікава з огляду на це згадка в "Законах Ману", що давні, первозданні води називалися нара, оскільки, мовляв, вони нара, тобто "самець", "чоловік", "мужчина". Це зайвий раз підтверджує зв'язок бика з вологою, що добре видно й на прикладі Дніпра: у його водозборі багато річкових назв типу Самець, Бик, Веприк, Жеребець тощо. Та й у санскриті слова на означення дощу й бика походять з одного кореня.
  Цікавий іще один факт. Улюблена дружина Крішни - Рукміні, ім'я якої має свої балтійські еквіваленти, спершу була заручена зі своїм двоюрідним братом Шішупалою. Проте Крішна викрав її і вона стала його дружиною, що спричинилося до непримиренної ворожнечі між Шішупалою і Крішною, а згодом до кривавої сутички. І характерно, що в боспорських написах з Північного Причорномор'я чимало фіксацій імені Сосіпол, що його ми, з огляду на насиченість цього ареалу слідами перебування стародавніх індійців та на те, що чимало індійських племен (наприклад, сінди, меоти, дандарії, керкети тощо) входили до Боспорської держави, схильні пов'язувати з індійським іменем Шішупала (сучасне Шішупал). Проте чи не найцікавіше те, що етруски знають божество Сосіпол, якому, укупі з богинею Ейліфією, присвячувалися навіть храми. Імена Сосіпол, Шішупал, якщо порівняти їх з епітетом Крішни - Гопала та епітетом Артеміди - Тавропола, як бачимо, мають спільний другий компонент -пол/-пала, який значить "захисник", "охоронець". Обидва епітети - Гопала і Тавропола - несуть однакове значення "захисник / захисниця биків". Ім'я ж Сосіпол/Шішупал означає "захисник дитини".
  Легенда про царя Яяті та п'ятьох його синів наводить іще на деякі здогади. По-перше, імена синів Яяті напрочуд перегукуються з назвами балтійських та слов'янських племен, причому саме тих, що компактною групою розмістилися на порівняно невеличкій території. І коли вже виявляється стільки спільних точок дотикання між слов'янами, балтами та індійцями, то не буде нічого протиприродного, якщо порівняти імена синів Яяті (до речі, саме ім'я Яяті може значити Бик: пор. литовське яутіс "бик") зі слов'янськими етнонімами. Якщо ядави відповідають балтійським ятвягам, то по сусідству з ними мешкали туровці (Туровська земля), дреговичі (дрегва); їх цілком можна співвіднести з Індійськими племенами турвашу й друх'ю. Можливо також, що індійських пуру слід співставити зі слов'янськими полянами. Індійська традиція називає нащадків Пуру - паурави, а індійське Пуру те ж саме, що й грецьке Полі із значенням "багато" у таких словах як політехнікум, поліклініка, поліфонія та ін. (пор. у Польщі топоніми типу Пулави). Крім того, в індійському міфі привертає увагу протиставлення Пуру іншим чотирьом братам (він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав батькові свою молодість, посів царський престол), що перегукується з деякими фактами давньоруських літописів, де відчутне протиставлення полян іншим слов'янським племенам. На противагу, скажімо, дреговичам чи древлянам полянам притаманна мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на бісівських ігрищах тощо. До речі, і в легенді про походження скіфів, яку наводить Геродот, престол теж дістається наймолодшому синові (пор. і численні казки слов'янського ареалу, коли престол, як правило, дістається наймолодшому, не дуже розумному синові).
  Так що в цьому розумінні простежується ряд цікавих паралелей. Характерно також, як цар Яяті прокляв одного із своїх синів, Друх'ю, коли той відмовився поміняти свою молодість на його старість: "Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт. А сам ти будеш у своєму племені не царем, а тільки вождем". Ці слова дивовижно характеризують територію, на якій писемні джерела застають дреговичів. А дреговичі і ятвяги в літописні часи жили поруч, що цілком узгоджується з індійським міфом, за яким Яду і Друх'ю - брати по батькові, тобто і їхні племена - братні.
  З іншого боку, якщо зважити, що Яду - син Яяті й Деваяні, то і Турвашу - син Яяті й Деваяні. Тобто якщо ядави споріднені з ятвягами, а ятвяги-балтійське плем'я, то й плем'я турвашу мусило б бути балтійським. На території біля ятвягів племені турвашу може відповідати плем'я туровців, Туровська земля; в етнонімі туровці може міститися значення "бик", "тур" (пор. лит. таурас "бик", "тур", а також численні топоніми з елементом Тур- в розглядуваному ареалі).
  Синів, які народилися від Шарміштхи і Яяті, тобто Ану, Друх'ю і Пуру можна співвіднести зі слов'янськими антами, дреговичами і полянами. Якщо це справді так, то можна говорити, що балто-слов'янська єдність підтверджується на міфологічному рівні: матері у п'ятьох братів різні, але батько спільний. Причому матері належать до різних соціальних станів: Деваяні - брахманка (пор. сучасне латиське прізвище Брахмане, а також те, що на Україні збереглася пам'ять про рахманів-божих людей, праведників; українська мова навіть знає вирази "постимося, як рахмани", "рахманський великдень": "На Юра-Івана, на рахманський Великдень"). Тобто вона належить до жрецької, найвищої касти в давньоіндійській суспільній ієрархії. А Шарміштха - кшатрійка, тобто належить до воїнської касти, другої після брахманів за значимістю (на нашу думку, слов'янське "цар" походить саме від кшатр - ксахр - ксар, так само як слов'янське "мир" походить від Мітр - Міхр - Мир). І саме між брахманами й кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, описами чого рясніє давньоіндійський епос.
  Отже, за соціальним статусом Деваяні стоїть нібито вище від Шарміштхи; та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Яяті й Деваяні, не схвалюється індійськими приписами: існує навіть термін на означення такого шлюбу - пратілома, що значить "протиприродний". І згадка про подібний шлюб Яяті й Деваяні чи не єдина в індійському епосі та пуранах. І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи цілком природний, законний, оскільки обоє належать до однієї касти, воїнської, тож нащадки їхні не позбуваються своєї касти, як у випадку, коли має місце шлюб кшатрія з брахманкою.
  Таким чином, якщо виходити з міфу про царя Яяті та п'ятьох його синів, то балти й слов'яни - споріднені племена. Показово, що дідом Деваяні був Бгрігу, мудрець, чоловік Пуломи, ім'я якої перегукується з волинським озером Пульмо; Бгрігу, отже, прадід Яду й Турвашу за міфічною генеалогією. "Рігведа" знає плем'я бгрігу, з якого вийшло чимало уславлених жерців; у "Рігведі" ж, серед десяти арійських і неарійських племен, які виступили проти царя-арія Судаса й зазнали поразки, згадується й плем'я бгрігу. Бгрігу, до речі, ще й планета Венера. Відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі вважає, що плем'я бгрігу знаходилося серед основної маси індоєвропейців і мігрувало з ними до Малої Азії через Фракію і Македонію, де стали називатися брігес або фрігес, по-сучасному - фрігійцями. В Месопотамії якась частина їх лишилася і поступово розчинилася серед місцевого населення; інша ж частина вирушила на пошуки нових територій, як це зробили, до речі, й етруски.
  Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули з Фракії; дослідники відзначають, що сама Троянська війна була протистоянням двох етнічних груп - греків та іллірійців, що вона - наслідок руху на схід народів Фракії і Македонії, внаслідок чого через кілька століть фрігійці утвердилися як господарі Малої Азії. А до іллірійських народів, як відомо, належали фракійці, троянці, лідійці, етруски, карійці й фрігійці (деякі вчені відносять сюди мешканців Кріта й інших середземноморських островів). Спільною ознакою всіх цих народів є мова, яка має індоєвропейський характер, причому в іллірійських племен багато аналогій, особливо мовних і міфологічних, з племенами балто-слов'янськими. З чого дослідники роблять висновок, що огнищем іллірійських народів міг бути ареал між Дунаєм і Карпатами.
  Досить істотною є згадка в античних джерелах, що фрігійці з Балкан переселилися в Малу Азію разом із вірменами. Цей факт цікавий тим, що саме у Вірменії засвідчено чималі індійські общини, особливо в області Тарон. Український дослідник О. С. Стрижак у цікавому і насиченому фактажем дослідженні "ЕТНОНІМІЯ Геродотової Скіфії" (Наукова думка, 1988, с. 179-180) зазначає: ". .на наявність етноніму таври у Вірменському Таврі, власне, в історичній області, відомій під назвою Тарон (з*Тauron), досі, здається, ніхто не звернув уваги. Останнє ж найменування цікаве не лише генетично-етимологічними зв'язками з кримським оніміконом на Тавр-, а й належністю до контактної зони з народом pala/ bala "палайці", звідки Палуні, назва області, в якій жили брати Куар, Хореан і Мелтей. Найдивовижніше в усьому цьому те, що й цей хоронім, і ці брати мають дуже схожих відповідників на Наддніпрянщині (пор. літописне земля Полане, де жили "братья" Кыи, Шекь і Хоривь; укр. -ів - вірм. -ап)"
  До цього слід додати таке. Коли в III столітті у Вірменії почало ширитися християнство, частина язичників-індійців подалася у Візантійську імперію, інша ж частина прийняла християнство і лишилася. Причому характерно, що боротьбу індійців проти християнства очолив верховний жрець Ардзан, якого ми співвідносимо з індійським іменем Арджун. А саме Арджун (санскритське Арджуна) у "Махабгараті" невіддільний від Крішни: він його і родич, і одружений на його сестрі, і саме йому виклав Крішна суть свого вчення, яке склало першу книгу "Махабгарати", знамениту "Бгагавадгіту". Із чого можна допустити, що індійці у Вірмени цілком могли поклонятися Крішні.
  Отже, судячи з усього, балти й слов'яни споріднені з іллірійцями (пор. також Ілурат у Криму) - тобто фракійцями, етрусками, фрігійцями, карійцями, троянцями, лідійцями та іншими народами. Це, в свою чергу, спонукає ще і ще раз уважно прислухатися до слів літописця Нестора, що початок слов'ян у Ілюрику. З цими ж племенами виявляють спорідненість і індійські племена, якщо судити з постаті мудреця Бгрігу в давньоіндійських міфах та деяких інших фактів Причому існує традиція, яка виводить родоначальника литовських князів Палемона (пор надзвичайну схожість із іменем Пуломан, що його мав батько Пуломи, дружини Бгрігу) теж із Малої Ази: Палемон нібито прибув зі своїм родом до Прибалтики десь із району Візантії.
  
  Наливайко Степан Іванович (нар 1940 р ) - сходознавець-індолог, перекладач з мов хінді, урду та англійської, член Спілки письменників СРСР, редактор відділу прози літератур Ази, Африки та Латинської Америки журналу "Всесвіт" Автор розвідок про індійсько-слов'янські історичні, міфологічні й мовні взаємозв'язки У "Всесвіті" друкувалися його статті "Вірменська легенда, індійці, Київ", "Дандари, Дандака і полянський князь Кий" (Љ 8, 1987) та "Слово о полку Ігоревім" індійський аспект" (Љ 10, 1988)
  "Всесвіт" Љ З, 1990
  
  
  
  Зьвесткі пра дайнаву (дайнову) з часопісу "Лідскі летапісец":
  Цытата:
  
  ДАЙНАВА - ЗАБЫТАЕ КНЯСТВА, ЗАБЫТЫ НАРОД
  У Дзітвянскім сельсавеце ёсць вёскі Дайнава` - І і Дайнава` - ІІ. Паводле тананімічных слоѓнікаѓ назва "Дайнава`" - этнонім і паходзіць ад назвы племені (групы плямёнаѓ, народа) "дайнава`" ("дайно`ва").
  Назвы, у аснове якіх ляжыць этнонім "дайнава`" дастаткова распаѓсюджаныя і акрэсліваюць дастаткова вялікі рэгіён. Акрамя Лідскага раёна вёскі з назвай "Дайнава`" ёсць у Бастунскім і Беняконскім сельсаветах Воранаѓскага р-на, у Геранёнскім с/с Іѓеѓскага р-на. Вёска "Дайнова" - у Гудагайскім с/с Астравецкага раёна. Вёскі з назвай "Дайноѓка" размешчаны ѓ Воранаѓскім п/с Воранаѓскага раёна, у Гудагайскім с/с Астравецкага раёна, Каменаложскім с/с Ашмянскага раёна. Вёска Дайнаполе знайходзіцца ѓ Барунскім с/с Ашмянскага р-на, вёска Дойнеѓцы - у Крэѓскім с/с Смаргонскага раёна.
  Вёскі Дайнава і Дайноѓка ёсць у Валожынскім раёне. Менскай вобласці.
  Вёска Дайнава знайходзіцца ѓ Укмергскім раёне Літвы, за 10 км на паѓднёвы захада ад Укмерге.
  Літоѓцы выдзяляюць Дайнаѓскую нізіну, пясчаную раѓніну на паѓднёвым усходзе Літвы ѓздоѓж рэчак Воке, Мяркіс, Котра і Балтойн-Анна, якая аддзяляе азёрную Балтыйскую граду ад Лідскай раѓніны і Гарадзенскага ѓзвышша.
  Дайнаѓская пушча - самы вялікі лясны масіѓ Літвы. Займае больш паловы Варэнскага раёна Літвы.
  Паводле гістарычнай традыці этнонімы ѓ назвах населеных пунктах скарыстоѓваюцца, як правіла на краях арэолу рассялення этнасу. Таму акрэсліѓша нашыя тапонімы мы атрымоѓваем даволі вялікі рэгіён. Наклаѓшы абрысы гэтага рэгіёну на адміністрацыйныя карты розных часоѓ выразна бачым, што ён накладваецца то на абрысы Віленскага краю, то часткі Віленскага ваяводства. Дайноѓскі арэал на 60-70 % накрывае рэгіён лакалізацыі летапіснай Літвы паводле Алеся Краѓцэвіча.
  Энцыклапедыя гісторыі Беларусі азначае дайноѓцаѓ, як нашчадкаѓ яцвяжскага племені. У 13-14 ст. мелі княства, якое займала тэрыторыю паміж Нёманам (правыя прытокі Дзітва, Гаѓя з р. Жыжма) і Віліяй, па р. Котра межавала з Гарадзенскім княствам.
  Паводле Тодара Нарбута Дайнаѓскае (Дайноѓскае) княства існавала ѓжо ѓ 1180 годзе. Тодар Нарбут вызначаѓ Ліду, як магчымую сталіцу гэтага княства. Адсюль і ѓсплывае разпораз гэтая дата ѓ гісторыі горада. Але ѓпершыню ѓ пакуль што вядомых пісьмовых крыніцах Дайноѓскае княства згадваецца ѓ 1255 (1259) годзе (грамата Вялікага князя Міндоѓга да крыжакоѓ, магчыма падробленая).
  У 1260-х гадах дайноѓцы страцілі сваіх князёѓ і прызвалі на княжанне Трайдзеня. Абапіраючыся на дайноѓцаѓ Трайдзень стаѓ Вялікім князем Літоѓскім. Княжыѓ у 1269 (1270)-1282 гадах. 1269 (1270) год такім чынам можна лічыць годам уваходжання Дайноѓскага княства ѓ склад ВКЛ. Але, калі яшчэ раз глянуць на дайноѓскія тэрыторыі, то на момант уключэння іх у ВКЛ яны склалі каля трэці тэрыторыі Вялікага княства, што пры этнічнай стракатасці астатніх зямель вызначыла ім дамінантнае становішча ѓ новай дзяржаве.
  Адам Кіркор у "Жывапіснай Расіі" яшчэ ѓ сярэдзіне ХІХ стагоддзя фіксуе дайноѓцаѓ, як асобны этнас у Восаѓскім, Жырмунскім, Мытлянскім і Лідскім прыходах Лідскага павету.
  У свой час дайноѓцы, як і ѓсе яцвягі, вызначаліся тым, што ніколі не здаваліся ѓ палон, былі зацята непакорныя. Гэтыя рысы яцвяжскага характару захаваліся ѓ тых мясцінах да сёння. Калі ѓ сакавіку 1943 года немцы расстралялі лідскіх ксяндзоѓ, менавіта жыхары Дайнавы ноччу выкапалі іх і пахавалі проста ѓ вёсцы ѓ агародзе сям"і Ухтаѓ. За гэта немцы пусцілі б з дымам усю вёску, але дайноѓцы не баяліся, бо ведалі, што ніхто не выдасць.
  Зыходзячы з усяго сказанага, пытанні этнічнага часавога і прасторавага размежавання дайнавы і літвы нельга лічыць завершанымі.
  Разам з тым, калі пачаць улічваць дайнаву, або дайноѓцаѓ у ранняй гісторыі ВКЛ, то з"яѓляюцца адказы па мноства пытанняѓ адносна тапонімаѓ гэтай тэрыторыі, адносна прозвішчаѓ, адносна імёнаѓ вялікіх князёѓ, верагодна, дайноѓскіх імёнаѓ.
  Улік дайнавы рэзка ѓзмацняе мяжу паміж Летапіснай Літвой і сённяшняй Жамойціяй. Адна справа, калі гэта мяжа (паводле адной з канцэпцый) паміж двума ѓсходне-балцкімі этнасамі. Іншая справа, калі гэтая мяжа паміж жэмайтамі і яцвягамі-дайновай.
  
  
  Кіркор па тэме дайновы і яцьвягаѓ паведамляе наступнае:
  Цытата:
  
  Дейновцы заселяют юговосточную часть Лидского уезда, именно приходы Оссовский, Жирмунский, Мытлянский и частию Лидский. Здесь было Дейновское княжество, существовавшее до XIV столетия. Недалеко от Лиды есть небольшая деревня Дейново, бывшая столица княжества. Сохранился больших размеров камень, который народ называет кобылой, уверяя, что на ней казнили преступников.
  /.../
  Некоторые статистики, не знаем уж почему и на основании каких данных, считают в Гродненской области более 2790 литовцев. За исключением небольшого числа в Гродненском уезде, их нет здесь вовсе. Другие насчитывают некоторое число Ятвягов, показание тоже весьма загадочное. Несомненно только то, что Ятвяги жили здесь, занимали нынешние Белостокский, Бельский и части других уездов. В Белостокском уезде был город Ятвяжь; Дрогичин (польскі - M.V.) тоже им принадлежал. О происхождении ятвягов ведется довольно давно спор.
  
  
  Паводле перапісу насельніцтва 1857 г. у Брэсцкім, Кобрынскім и Пружанскім уездах Гродзенскай губерніі і Пинскім уездзе Минскай губерніі (тэрыторыя гэтых уездаѓ ѓ асноѓным адпавядае Брэсцка-Пинскаму Палесьсю) налічана 24 341 чал. яцьвягаѓ (усе - праваслаѓныя). П. Н. Бацюшкаѓ аднёс да беларусаѓ насельніцтва, запісанае (паводле М. Лябедкіна) беларусамі, вялікарасіянамі, литоѓцамі, яцьвягамі, бужанамі, а да маларасіянаѓ - запісаных маларасіянамі й часткова палякамі. М. Каяловіч да беларусаѓ аднес насельніцтва, запісанае вялікарасіянамі, літоѓцамі, яцьвягамі, бужанамі й часткова (ѓ Брэсцкім й Кобрынскім уездах) беларусамі, да маларасіянаѓ - записаных маларасіянами, беларусами (ѓ Пинскім уездзе), часткова палякамі. (Паводле дакладу Ф. Клімчука "Этнічная структура насельніцтва Брэсцкай вобласьці" на міжнародным сімпозіѓме "Права і этнас", які адбываѓся ѓ м. Голщино (Маскоѓкая вобл.) ѓ 1991 г.)
  
  Напрыканцы - цытата з артыкула "Черный ящик русского бытия" маскаля па прозьвішчы Дарожкін:
  Цытата:
  С белорусами, похоже, дело обстоит так. Там в основе полочане, кривичи, дреговичи, севернее - литва, западнее - ляхи. Но есть и у них загадка. Средний белорус мало отличается от среднего русского, но есть в Белоруссии некоторый процент "тутейших" с оригинальной внешностью - брюнеты, больше похожие на кавказцев или евреев. Некоторые авторитетные этнографы считают, что это - потомки ятвягов,
  
Оценка: 5.45*5  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Атаманов "Искажающие реальность"(Боевая фантастика) B.Janny "Берег мёртвых "(Постапокалипсис) С.Нарватова "4. Рыцарь в сияющих доспехах"(Научная фантастика) В.Соколов "Прокачаться до сотки 3"(Боевое фэнтези) А.Емельянов "Последняя петля 7. Перековка"(ЛитРПГ) А.Гришин "Вторая дорога. Решение офицера."(Боевое фэнтези) С.Панченко "Ветер. За горизонт"(Постапокалипсис) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) Д.Деев "Я – другой"(ЛитРПГ) Е.Вострова "Канцелярия счастья: Академия Ненависти и Интриг"(Антиутопия)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Батлер "Бегемоты здесь не водятся" М.Николаев "Профессионалы" С.Лыжина "Принцесса Иляна"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"