На грани живого и мертвого
"Самиздат":
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
ВСЕСВІТ І КОСМОС ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ
Шанувальникам поезії добре відоме ім'я Андрія Василенка. Він є автором цілої низки книжок, які вийшли протягом останнього десятиліття. Його вірші -- щирі, ліричні, пронизані добрим настроєм, в якому перебуває людина, залюблена у ріднокрай, небайдужа до долі країни, котра любить і ненавидить не по-книжному, а по-справжньому.
І от Андрій Василенко підійшов до свого дебюту в прозі, досить складному жанрові, який вимагає неабиякої зосередженості, створення наближених до життя художніх образів, вміння рухати сюжет, знаходити такі деталі, що якнайкраще могли б відтворити обстановку, у якій відбуваються події. Чи вдалося це авторові?
Роман "На грані живого і мертвого" - романтично-фантастична оповідь про тріумф науки, про пошуки братів по розуму на безмежних обширах Всесвіту. Молоді вчені сміливо переходять від теорії, набутої в студентській аудиторії, до практики. Створена на звичайному заводі "Токарно-фрезерного устаткування" лабораторія міжпланетного Інтернету дає змогу зробити дивовижні відкриття, і от уже інопланетяни виходять на контакт з молодими вченими, діляться досвідом, передають незвичайні проекти, які мають допомогти людству створити новітні будови, зазирнути в таємниці довголіття, знайти розв'язання безлічі інших проблем.
Літературознавці, безперечно, праві, стверджуючи, що основою прози є сюжет. Уміння розповідати, вести одну або декілька ліній значною мірою визначає успіх твору. А ще необхідно створити психологічно переконливі образи персонажів, наповнити твір деталями, які сприяють достовірності у зображенні подій. Андрій Василенко, наполегливо долаючи опір матеріалу знайшов шляхи втілення своїх задумів.
Роман помітно вирізняється тим, що дивним чином поєднує в собі риси виробничого і фантастичного творів, що є досить рідкісним явищем у літературі, розповідає про стосунки однодумців і високі почуття закоханих, ставить морально-етичні проблеми.
Андрій Василенко добре орієнтується в досягненнях сучасної науки, отже, оповідаючи про дослідження своїх героїв, про їхні відкриття, почуває себе досить впевнено, говорить про все це, як то кажуть, зі знанням справи. Герої роману - люди творчі, неспокійні, налаштовані на відкриття. Олександр і Сніжана, Микола і Надія, Петро і Маргарита... Молоді люди захоплені своєю роботою, пошуками нових методів спілкування на просторах Всесвіту. Вони наполегливо вчилися, ще будучи студентами займалися дослідженнями. "Ми витримаємо іспити, щоб стати не тільки фахівцями мертвого, тобто техніки, а й фахівцями живого..." - говорить своїм друзям Олександр Світозаренко. Вміло застосовуючи свої знання на практиці, роблять справжні дива. І перемагає - живе...
Автор якоюсь мірою ідеалізує своїх героїв: вони добре навчаються, ведуть науковий пошук, самовіддано відстоюють власну точку зору, вірні у коханні. Скептик може зауважити, що змалювавши таких героїв, автор відходить від реалій життя. Однак твір має елементи фантастики, і подібні, дещо незвичні характери, в даному романі виглядають цілком природно.
Не може обійтися автор без поезії, тож вкладає в уста героїв свого твору натхненні рядки. А поема "Кремніянка" просто заворожує сміливістю думки, несподіваними поворотами сюжету, логікою висновків, незвичайним звукописом.
А як же красиво, романтично закінчується роман, як вміло автор передає мрії одного з головних героїв твору, Олександра: "Він бачить в своїй уяві, як промені ранкового сонця на Марсі, наче вогняні стріли, пронизують вологе повітря долини Козоро і, вдаряючись об траву, вкриту росою, наче бризки шампанського, розлітаються в різні боки, уносячи за собою невидиме зображення розкритої таємниці своєї долини.
Окремо слід сказати про оповідання, що увійшли до цієї книги. Вони побудовані на конкретному життєвому матеріалі, і характери героїв цілком виважені і вмотивовані психологічно. Такими є молодий виробничий майстер Никифор і стропальник Славко ("Майстер"), вчитель Іван Петрович і випускниця Оксана Різченко ("Сільський вчитель"), інженер будівельник Карпо Платонович ("У відрядженні"), молодий вчений молодої науки "Біоника" Антон Опанасович ("Третє") Ці твори "малого жанру" свідчать про неабиякі творчі спроможності Василенка-прозаїка.
Не будемо переповідати сюжети творів, які увійшли до цієї книги. Читач, відкриваючи світ прози поета Андрія Василенка, сам знайде відповіді на питання, котрі його цікавлять. А нам залишається сподіватись, що нові, вагомі прозаїчні твори цього автора - попереду.
Науково-фантастичний роман
НАГРАНІ ЖИВОГО І МЕРТВОГО
ЗНАЙОМСТВО
Колись Микола, Олександр та Сергій сиділи за одним столом в одинадцятому класі, вчилися у київському Міжнародному науково-технічному університеті. Успішно закінчили навчання в аспірантурі цього ж університету. Микола та Олександр навчався на математичному факультеті, а Сергій - на технічному. Потисли один одному руки в актовому залі, коли отримували дипломи. Олександр та Микола отримали дипломи доктора математичних наук, а Сергій - доктора технічних наук. Домовилися, що поїдуть за місто - у сосновий ліс за опеньками.
Наступного дня зустрілися на приміській автостанції і стали в чергу за квитками. Помітили в черзі чимало симпатичних дівчат. А коли сідали в автобус, то Олександрові та Сергієві запала в око одна дівчина. В автобусі познайомитися їм так і не вдалося. Нарешті зупинилися біля лісу, і грибники, запам'ятавши розклад руху транспорту у зворотному напрямку, хутко вийшли на лісові стежини. Микола, шукаючи опеньки ішов і слухав, як Олександр та Сергій розмовляли про ту карооку незнайомку, з якою так несподівано зустрілися біля каси, слухав аж поки не натрапив на грибне місце. А потім вони так захопилися пошуками грибів, що розбрелися у різні боки.
У Олександра вже був майже повен кошик опеньків, і він розвернувся, щоб іти назад, однак помітив ліворуч ту карооку незнайомку з автобуса, яка
привернула їхню увагу. Дівчина наближалася до нього. Побачивши Олександра, вона поставила свій кошик так, ніби в неї заболіла рука. Кошик був повен грибів.
- Добрий день, красуне!.. Вам допомогти? - ласкаво усміхаючись, запитав Олександр. - Покажіть, яких ви назбирали...
Він підійшов, оцінюючим поглядом глянув на її кошик. Там лежали тільки маслюки.
- У вас більше! - сказав Олександр, підвівши на дівчину здивовані очі. - А де ж ростуть отакі?
- Місця треба знати... Гриби люблять ховатися, - жартуючи відповіла вона і, підвівши очі, зустрілася з його загадковим поглядом.
Цей ніжний і блискавичний погляд підняв їй настрій і, залетівши в душу, розбудив почуття цікавості.
- Будемо знайомі... Мене звати Олександром, - промовив хлопець і, подавши їй руку, став блукати у заворожливих чарах її карих очей.
- А мене - Сніжана, - сказала дівчина і ледь не втонула у заводі його голубих очей.
Вони стояли, не відриваючи рук ,через які бігли у їх душі магнітні хвилі почуття, і дивилися одне одному в очі, відчуваючи, як наповнюється тіло цим чаруючим почуттям.
- Сніжано, часто їздиш по опеньки? - запитав Олександр, перейшовши непомітно для себе на ти.
- Ні. За навчанням не було коли... - посміхнулася кароока.
- А де вчишся?
- Минулого року закінчила наш Національний університет "Києво-Могилянської академії". Факультет інформатики... А нині - захистила дисертацію на докторську ступінь. За фахом інженер-програміст, - повідомила вона.
- Я нині теж захистив дисертацію на докторську ступінь... За фахом - інженер-математик, - сказав Олександр.
- А що думаєш далі робити? - запитала Сніжана.
- Вчитимусь у Медичному інституті Української асоціації народної медицини, - відповів він. - Хочу бути ще й цілителем, - сказав Олександр. - А ти?
- Теж вибрала цей інститут, - сказала вона.
- От і добре... Матимемо нагоду бачитись... Пропоную завтра сходити на пляж. Поговоримо, помріємо...
- Давай краще обміняємося номерами телефонів, - жваво промовила Сніжана. - А завтра побачимо, що нам робити.
Завівши номера в пам'ять мобільних телефонів, вийшли на просіку лісу, яка виводила до автобусної зупинки. Олександр глянув на годинник. До відправлення автобуса залишалося сімнадцять хвилин.
- О, маємо ще багато часу, - зауважив хлопець. - Давай не будемо його підганяти. Бач, як тут гарно. Блакитне небо над головою. Сосни своїми зеленими кронами вросли в його заворожливу голубизну. Не жарко, бо по просіці віє вітерець, несе прохолоду. Лісова мелодія окутує нас шелестом листя та глухими ударами лісового санітара - дятла, - із захопленням говорив Олександр. - Лісові пахощі наповнюють повітря... Сніжано, розкажи мені краще що-небудь святкове - про нашу планету, землю багату такими лісами та квітами, - попрохав він.
- Хочеш святкове? - запитала Сніжана. - Тоді слухай ось цей вірш:
ПРОЛІСКИ
На Восьме березня,
Щоб не пом'яти,
Збираю проліски
На ніжне свято.
Вони з-під снігу -
Як очі неба...
Тендітні проліски
Везу до тебе.
Чуття високі
Я не розтрушу...
Нехай ці квіти
Зігріють душу!
- Спасибі, - сказав Олександр. - Це ти мені заздалегідь нагадуєш, щоб подарував на це свято квіти - лісові проліски, - усміхаючись пожартував він. - А про любов та кохання в тебе є вірш? - запитав Олександр.
- Є ось такий:
ГІМН ЛЮБОВІ
Співає душа солов'їна любов'ю -
У серці пульсує мелодія лунко, -
З любов'ю по тілу розноситься кров'ю -
Скріпляє мої почуття поцілунком!
Любові мелодію серце нам пише -
Крізь очі вона проникає ув очі!
І, ніби в колисці, кохання колише -
Солодкі уяви хлоп'ячі й дівочі.
Душа переводить мелодію в слово...
Мов пульс, оживає мелодія в слові.
В обіймах воно трансформується знову -
Кохання озвучилось гімном любові!
- А про нас можеш експромтом написати? - запитав Олександр.
- Можна б спробувати... Дай трохи зосередитись...
Вона на хвилину замовкла. Глянула у високе небо, потім перевела погляд на височенні дерева... Нарешті промовила:
- Ну от, здається щось вийшло. Послухай:
У ГАЮ ПОЧУТТІВ
В наш гай почуттів ми зайшли лісосмугою втіхи -
Плодами кохання ми радуєм гілля любові,
Яке підпирають надійно довірливі віхи,
Із гілля йде киснем в серця веснодіюча повінь
І мрії наповнює теплим озоном довіри...
Немає, крім нас, на Землі щасливішої пари!
Спілкуємось завжди на звуках душевної ліри.
У нашім гаю почуттів - соловейкові чари!
Олександр від здивування ледь не втратив дар мови. Нарешті отямився, захоплено сказав:
- Спасибі тобі, Сніжано, за такі теплі та милі вірші! Ти полонила моє серце і зачарувала мою душу. Ти, напевне, вже давно пишеш вірші...
- Так. Це моє хобі. Стала писати ще в школі. Ще тоді вірші почали друкувати в газетах... Нині маю декілька поетичних збірок. Член Національної спілки письменників України.
- Вже час поспішати на автобус, - зауважив Олександр, глянувши на годинник.
Взяв обидва кошики, і вони, прискоривши ходу, пішли по просіці.
Автобуса ще не було. Сергій стояв між дівчат, як будяк у квітнику, і щось розповідав. А коли побачив Сашка з тією незнайомою дівчиною, то пішов їм назустріч.
- Познайомся, Сніжано, - промовив Олександр. - Це мій друг Сергій...
- А ось і автобус, - сказала Сніжана і взяла Олександра під руку.
- Всі зібралися? - запитав водій. - Сідайте, будемо їхати...
В автобусі почали говорити - ділилися своїми враженнями та результатами тихого "полювання". Грибів у кошиках було достатньо. І затихли молоді люди тільки тоді, коли водій повідомив:
- Виходимо!.. Приїхали.
Сергій вийшов з автобуса першим, подав Сніжані руку, допоміг зійти. За ними вийшов Олександр та Микола.
- Вибачаюся, але я поспішаю, - сказав Сергій і, потиснувши руку другові, швидко пішов із Миколою на трамвайну зупинку.
Олександр та Сніжана взяли по морозиву і всілися за столики. Дивовижний десерт наче стримував їхні гарячі почуття. Вони насолоджувались одне одним у спілкуванні. Не хотілося йти додому. Олександр приніс ще дві порції. Напевне, морозиво стало повільно охолоджувати їхні голови, переповнені враженнями. Молоді люди, доївши морозиво, тепло попрощалися. Олександр посадив Сніжану на маршрутне таксі, а сам поїхав додому трамваєм.
29.06. - 30.06.2013 р.
НА ПЛЯЖІ
Олександр почув у слухавці приємний дівочий голос:
- Доброго ранку, Сашко! Це Сніжана. Ти готовий до поїздки на пляж? Ми за тобою заїдемо? Моя подруга Маргарита зі своїм кавалером Петром теж туди зібралися. Називай адресу зустрічі, - радо повідомила Сніжана.
- Хрещатик, будинок чотирнадцять... Стоятиму біля книжкового магазину, - відповів Олександр.
- Чекай на нас... Виїжджаємо з автостоянки, що по вулиці Коцюбинського через п'ятнадцять хвилин, - сказала Сніжана.
Сніжана з Маргаритою та її чоловіком Петром вийшли із продовольчого магазину і попрямували на автостоянку. Дівчата поклали речі в багажник, і автомобіль рушив. На проспекті Кірова потрапили у невеликий затор. Сніжана стала переживати: "Олександр, мабуть, хвилюється з приводу затримки".
Нарешті череда машин стала рухатися, набираючи швидкість. Невдовзі Петро повернув на Хрещатик, зупинився навпроти книжкового магазину.
- Олександре, сідай! - гукнула Сніжана, відкривши дверцята машини.
- Знайомитися будемо на пляжі, - сказав Петро, кладучи сумку Олександра в багажник.
- Петре, ти нас повезеш туди, де ми були раніше? - запитала Маргарита.
- Так. У сосновий гай, - кивнув Петро.
Їхали мовчки. Сніжані кортіло якомога скоріше познайомити Сашка з друзями - випускниками по школі, які вже встигли закінчити інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка і стати членами творчих спілок - письменників і журналістів.
Сніжана та Олександр сиділи на задньому сидінні і розглядали один одного. Сніжані здавалося, що вона вже десь його бачила. Вона пригадала одно схоже обличчя і з нетерпінням наважилася запитати.
- Скажи, Олександре, а ти рік тому коли вчився у київському Міжнародному науково-технічному університеті виступав на студентському симпозіумі, який проводив ваш інститут на тему: "Таємниця силуетів: павука павича і дикобраза, залишених прибульцями на нашій Землі і на Марсі"?
- Виступав, а що? - здивовано запитав він.
- Та я думаю... Чи це був ти чи не ти? - я тоді підтримала твою ідею про спільну інформацію закладену в силуетах павука, павича і дикобраза.
- Так це була ти! Зрадів Олександр, - і ніжно, обнявши, поцілував у щічку.
Дорога до річки ішла через село, а далі - через сосновий ліс. Не доїхавши до річки, Петро поставив машину на галявині, яка виходила до річки, і вони підійшли до її похилого берега, зарослого травою.
- Ну, що, друзі, подобається це місце? - запитав Петро і простягнув руку голубоокому з рудим чубом Олександру. - А тепер будемо знайомі... Петро.
- А мене звати Маргаритою, - повідомила його наречена. - Ти вже чув, Олександре...
Молода жінка подала руку.
- Дуже приємно, - сказав Олександр і поцілував їй руку.
Сніжана, що мала фігуру балерини, та атлетично скроєний Олександр притулились одне до одного. Вони мрійливо дивився на протилежний берег річки, де зібралися пляжники, переважно мешканці іншого села. Петро - середнього росту, широкоплечий, худорлявий, голубоокий блондин. Темні окуляри сиділи на його рудому кучерявім волоссі. Він став розповідати про те село, яке сховалося за пагорбом... Маргарита - трішки нижча за нього, струнка, симпатична кароока брюнетка в окулярах, які дуже пасували їй. Обнявши Петра за талію, розповіла, яке в тому селі смачне молоко. По вихідних, коли багато пляжників, те молоко привозять на продаж на цей берег.
Оглянувши обидва береги, повернулися на галявину. Петро витяг із багажника сумку Олександра, надувний диван та матрац. Олександр дістав із сумки свій матрац, і вони стали все це накачувати. Маргарита та Сніжана простелили під кущем лісового горіха скатертину і стали її сервірувати. Поставили чотири блюдечка і чотири чашки. Потім наробили бутербродів і погукали хлопців снідати.
Петро відрізав кут пакета, налив молока у чашечки. Снідали навстоячки і недовго.
- Який ми розробимо пляжний сценарій? - запитала Сніжана. - Купатися будемо по десять хвилин через кожні п'ятнадцять хвилин, - запропонувала вона. - Чи хто як захоче?..
- Все залежатиме від води... А годинник? Невже купатимешся у годиннику? - промовила Маргарита.
- Треба загартовуватися, - відстоювала свою пропозицію Сніжана. - А годинник у мене водонепроникний.
- А ви жеребки потягніть, - сказав, усміхнувшись, Олександр.
- Давайте краще проголосуємо, - іронічно запропонував Петро. - А як на мене, то воно покаже... - додав він і, взявши матрац, пішов до річки. - Я вас чекатиму на березі.
Олександр, доївши, взяв матрац і погукав дівчат.
Петро стояв на похилому березі. Чекав, поки підійдуть його супутники.
- А тепер, - запропонував Петро. - Беремося за руки і будемо ланцюжком опускатися до води.
Вони зайшли у повільну течію. Спочатку було мілко - трохи вище пояса. Дно - піскове. За декілька метрів дно обривалося, і вже було з головою. Маргарита та Сніжана пливли на одному матраці, а Петро та Олександр - на другому. Потім зсунулися у воду, тримаючись за матраци. Вода була приємна і тепла, як парне молоко. Нікому не хотілося виходити. Вони випливли на мілину і стали загорати на матрацах. Сонце все сильніше припікало і вигнало молодих людей на берег. Вони обсохли і пішли на галявину. Там на них чекав надувний диван, розташований під лапатою кроною високого дуба, який стояв, мов парубок, посеред галявини і щось шепотів своїм листям колючим сусідкам - соснам. Вони влаштувалися на дивані, і зав'язалася досить серйозна розмова.
- Що думають робити далі наші русалки Сніжана та Маргарита? А ти, Петре, будеш вчитися чи працювати? - запитав Олександр.
- Я думаю вчитися ще на лікаря - в Медичному інституті Української асоціації народної медицини. Хотілося б стати фаховим журналістом, спеціалізувавшись на лікувальних справах, - сказав Петро.
- А я мрію стати доктором медичних наук, - сказав Олександр. - Теж навчатимусь у цьому інституті...
- Ми з Маргаритою також мріємо там вчитися, - повідомила Сніжана.
- А як же захоплення поезією? На нього не впливатиме медицина? - запитав Петро. - Зібралися самі поети. Хоч і собі - сідай та пиши вірші.
- Поезія - це той світ, поза яким не мислю себе, - зізналася Сніжана.
- Почитай, - попросила Маргарита.
- Слухайте... От, до речі, про медицину, - сказала Сніжана і стала читати:
ЛІКАР ЗА ВИКЛИКОМ
Вона з'явилася на виклик:
- Тепер будь ласка роздягніться...
Холодна трубка? Ще не звикли!
Вдихайте глибше. Поверніться...
І де ж це ви так застудились?!
- Було це дуже романтично:
Ми, як мисливці, натрудились...
Навколо нас краса антична.
А наш ведмідь під сніжним тином -
Це гребля ГЕС, їй в хуртовині
Упнулись електроди в спину, -
Немов свічки хтось перекинув.
- Так ви романтикою грілись?!
- Мої ви ліки відгадали,
Але діагноз би хотілось?!
- У мене ви влюбились здавна!
- А ти, Маргарито, маєш, що прочитати? - запитав Олександр.
- Залюбки це зроблю... Прошу вибачення, якщо забуду якийсь рядок...
І вона, трохи хвилюючись, прочитала власний вірш:
ЛІКИ
Провідав мене в лікарні
Мій колега по зміні,
Казав: "Справи токарні
Йдуть на відмінно.
І хлопці наші
"Набили" добрих рекордів..."
Я цехом іду - неначе
Вітаю їх гордих
І, ніби хмарини з вікон, -
Хлопці в білих халатах
Приносять, мов діючі ліки,
Добрі слова в палату!