Василенко Андрей Антонович : другие произведения.

На грани живого и мертвого

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:


  
  
  
  
   ВСЕСВІТ І КОСМОС ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ
  
   Шанувальникам поезії добре відоме ім'я Андрія Василенка. Він є автором цілої низки книжок, які вийшли протягом останнього десятиліття. Його вірші -- щирі, ліричні, пронизані добрим настроєм, в якому перебуває людина, залюблена у ріднокрай, небайдужа до долі країни, котра любить і ненавидить не по-книжному, а по-справжньому.
   І от Андрій Василенко підійшов до свого дебюту в прозі, досить складному жанрові, який вимагає неабиякої зосередженості, створення наближених до життя художніх образів, вміння рухати сюжет, знаходити такі деталі, що якнайкраще могли б відтворити обстановку, у якій відбуваються події. Чи вдалося це авторові?
   Роман "На грані живого і мертвого" - романтично-фантастична оповідь про тріумф науки, про пошуки братів по розуму на безмежних обширах Всесвіту. Молоді вчені сміливо переходять від теорії, набутої в студентській аудиторії, до практики. Створена на звичайному заводі "Токарно-фрезерного устаткування" лабораторія міжпланетного Інтернету дає змогу зробити дивовижні відкриття, і от уже інопланетяни виходять на контакт з молодими вченими, діляться досвідом, передають незвичайні проекти, які мають допомогти людству створити новітні будови, зазирнути в таємниці довголіття, знайти розв'язання безлічі інших проблем.
   Літературознавці, безперечно, праві, стверджуючи, що основою прози є сюжет. Уміння розповідати, вести одну або декілька ліній значною мірою визначає успіх твору. А ще необхідно створити психологічно переконливі образи персонажів, наповнити твір деталями, які сприяють достовірності у зображенні подій. Андрій Василенко, наполегливо долаючи опір матеріалу знайшов шляхи втілення своїх задумів.
   Роман помітно вирізняється тим, що дивним чином поєднує в собі риси виробничого і фантастичного творів, що є досить рідкісним явищем у літературі, розповідає про стосунки однодумців і високі почуття закоханих, ставить морально-етичні проблеми.
   Андрій Василенко добре орієнтується в досягненнях сучасної науки, отже, оповідаючи про дослідження своїх героїв, про їхні відкриття, почуває себе досить впевнено, говорить про все це, як то кажуть, зі знанням справи. Герої роману - люди творчі, неспокійні, налаштовані на відкриття. Олександр і Сніжана, Микола і Надія, Петро і Маргарита... Молоді люди захоплені своєю роботою, пошуками нових методів спілкування на просторах Всесвіту. Вони наполегливо вчилися, ще будучи студентами займалися дослідженнями. "Ми витримаємо іспити, щоб стати не тільки фахівцями мертвого, тобто техніки, а й фахівцями живого..." - говорить своїм друзям Олександр Світозаренко. Вміло застосовуючи свої знання на практиці, роблять справжні дива. І перемагає - живе...
   Автор якоюсь мірою ідеалізує своїх героїв: вони добре навчаються, ведуть науковий пошук, самовіддано відстоюють власну точку зору, вірні у коханні. Скептик може зауважити, що змалювавши таких героїв, автор відходить від реалій життя. Однак твір має елементи фантастики, і подібні, дещо незвичні характери, в даному романі виглядають цілком природно.
   Не може обійтися автор без поезії, тож вкладає в уста героїв свого твору натхненні рядки. А поема "Кремніянка" просто заворожує сміливістю думки, несподіваними поворотами сюжету, логікою висновків, незвичайним звукописом.
   А як же красиво, романтично закінчується роман, як вміло автор передає мрії одного з головних героїв твору, Олександра: "Він бачить в своїй уяві, як промені ранкового сонця на Марсі, наче вогняні стріли, пронизують вологе повітря долини Козоро і, вдаряючись об траву, вкриту росою, наче бризки шампанського, розлітаються в різні боки, уносячи за собою невидиме зображення розкритої таємниці своєї долини.
   Окремо слід сказати про оповідання, що увійшли до цієї книги. Вони побудовані на конкретному життєвому матеріалі, і характери героїв цілком виважені і вмотивовані психологічно. Такими є молодий виробничий майстер Никифор і стропальник Славко ("Майстер"), вчитель Іван Петрович і випускниця Оксана Різченко ("Сільський вчитель"), інженер будівельник Карпо Платонович ("У відрядженні"), молодий вчений молодої науки "Біоника" Антон Опанасович ("Третє") Ці твори "малого жанру" свідчать про неабиякі творчі спроможності Василенка-прозаїка.
   Не будемо переповідати сюжети творів, які увійшли до цієї книги. Читач, відкриваючи світ прози поета Андрія Василенка, сам знайде відповіді на питання, котрі його цікавлять. А нам залишається сподіватись, що нові, вагомі прозаїчні твори цього автора - попереду.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Науково-фантастичний роман
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   НАГРАНІ ЖИВОГО І МЕРТВОГО
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЗНАЙОМСТВО
  
   Колись Микола, Олександр та Сергій сиділи за одним столом в одинадцятому класі, вчилися у київському Міжнародному науково-технічному університеті. Успішно закінчили навчання в аспірантурі цього ж університету. Микола та Олександр навчався на математичному факультеті, а Сергій - на технічному. Потисли один одному руки в актовому залі, коли отримували дипломи. Олександр та Микола отримали дипломи доктора математичних наук, а Сергій - доктора технічних наук. Домовилися, що поїдуть за місто - у сосновий ліс за опеньками.
   Наступного дня зустрілися на приміській автостанції і стали в чергу за квитками. Помітили в черзі чимало симпатичних дівчат. А коли сідали в автобус, то Олександрові та Сергієві запала в око одна дівчина. В автобусі познайомитися їм так і не вдалося. Нарешті зупинилися біля лісу, і грибники, запам'ятавши розклад руху транспорту у зворотному напрямку, хутко вийшли на лісові стежини. Микола, шукаючи опеньки ішов і слухав, як Олександр та Сергій розмовляли про ту карооку незнайомку, з якою так несподівано зустрілися біля каси, слухав аж поки не натрапив на грибне місце. А потім вони так захопилися пошуками грибів, що розбрелися у різні боки.
   У Олександра вже був майже повен кошик опеньків, і він розвернувся, щоб іти назад, однак помітив ліворуч ту карооку незнайомку з автобуса, яка
   привернула їхню увагу. Дівчина наближалася до нього. Побачивши Олександра, вона поставила свій кошик так, ніби в неї заболіла рука. Кошик був повен грибів.
   - Добрий день, красуне!.. Вам допомогти? - ласкаво усміхаючись, запитав Олександр. - Покажіть, яких ви назбирали...
   Він підійшов, оцінюючим поглядом глянув на її кошик. Там лежали тільки маслюки.
   - У вас більше! - сказав Олександр, підвівши на дівчину здивовані очі. - А де ж ростуть отакі?
   - Місця треба знати... Гриби люблять ховатися, - жартуючи відповіла вона і, підвівши очі, зустрілася з його загадковим поглядом.
   Цей ніжний і блискавичний погляд підняв їй настрій і, залетівши в душу, розбудив почуття цікавості.
   - Будемо знайомі... Мене звати Олександром, - промовив хлопець і, подавши їй руку, став блукати у заворожливих чарах її карих очей.
   - А мене - Сніжана, - сказала дівчина і ледь не втонула у заводі його голубих очей.
   Вони стояли, не відриваючи рук ,через які бігли у їх душі магнітні хвилі почуття, і дивилися одне одному в очі, відчуваючи, як наповнюється тіло цим чаруючим почуттям.
   - Сніжано, часто їздиш по опеньки? - запитав Олександр, перейшовши непомітно для себе на ти.
   - Ні. За навчанням не було коли... - посміхнулася кароока.
   - А де вчишся?
   - Минулого року закінчила наш Національний університет "Києво-Могилянської академії". Факультет інформатики... А нині - захистила дисертацію на докторську ступінь. За фахом інженер-програміст, - повідомила вона.
   - Я нині теж захистив дисертацію на докторську ступінь... За фахом - інженер-математик, - сказав Олександр.
   - А що думаєш далі робити? - запитала Сніжана.
   - Вчитимусь у Медичному інституті Української асоціації народної медицини, - відповів він. - Хочу бути ще й цілителем, - сказав Олександр. - А ти?
   - Теж вибрала цей інститут, - сказала вона.
   - От і добре... Матимемо нагоду бачитись... Пропоную завтра сходити на пляж. Поговоримо, помріємо...
   - Давай краще обміняємося номерами телефонів, - жваво промовила Сніжана. - А завтра побачимо, що нам робити.
   Завівши номера в пам'ять мобільних телефонів, вийшли на просіку лісу, яка виводила до автобусної зупинки. Олександр глянув на годинник. До відправлення автобуса залишалося сімнадцять хвилин.
   - О, маємо ще багато часу, - зауважив хлопець. - Давай не будемо його підганяти. Бач, як тут гарно. Блакитне небо над головою. Сосни своїми зеленими кронами вросли в його заворожливу голубизну. Не жарко, бо по просіці віє вітерець, несе прохолоду. Лісова мелодія окутує нас шелестом листя та глухими ударами лісового санітара - дятла, - із захопленням говорив Олександр. - Лісові пахощі наповнюють повітря... Сніжано, розкажи мені краще що-небудь святкове - про нашу планету, землю багату такими лісами та квітами, - попрохав він.
   - Хочеш святкове? - запитала Сніжана. - Тоді слухай ось цей вірш:
  
   ПРОЛІСКИ
  
   На Восьме березня,
   Щоб не пом'яти,
   Збираю проліски
   На ніжне свято.
   Вони з-під снігу -
   Як очі неба...
   Тендітні проліски
   Везу до тебе.
   Чуття високі
   Я не розтрушу...
   Нехай ці квіти
   Зігріють душу!
  
   - Спасибі, - сказав Олександр. - Це ти мені заздалегідь нагадуєш, щоб подарував на це свято квіти - лісові проліски, - усміхаючись пожартував він. - А про любов та кохання в тебе є вірш? - запитав Олександр.
   - Є ось такий:
  
  
   ГІМН ЛЮБОВІ
  
   Співає душа солов'їна любов'ю -
   У серці пульсує мелодія лунко, -
   З любов'ю по тілу розноситься кров'ю -
   Скріпляє мої почуття поцілунком!
   Любові мелодію серце нам пише -
   Крізь очі вона проникає ув очі!
   І, ніби в колисці, кохання колише -
   Солодкі уяви хлоп'ячі й дівочі.
   Душа переводить мелодію в слово...
   Мов пульс, оживає мелодія в слові.
   В обіймах воно трансформується знову -
   Кохання озвучилось гімном любові!
  
   - А про нас можеш експромтом написати? - запитав Олександр.
   - Можна б спробувати... Дай трохи зосередитись...
   Вона на хвилину замовкла. Глянула у високе небо, потім перевела погляд на височенні дерева... Нарешті промовила:
   - Ну от, здається щось вийшло. Послухай:
  
   У ГАЮ ПОЧУТТІВ
  
   В наш гай почуттів ми зайшли лісосмугою втіхи -
   Плодами кохання ми радуєм гілля любові,
   Яке підпирають надійно довірливі віхи,
   Із гілля йде киснем в серця веснодіюча повінь
   І мрії наповнює теплим озоном довіри...
   Немає, крім нас, на Землі щасливішої пари!
   Спілкуємось завжди на звуках душевної ліри.
   У нашім гаю почуттів - соловейкові чари!
  
   Олександр від здивування ледь не втратив дар мови. Нарешті отямився, захоплено сказав:
   - Спасибі тобі, Сніжано, за такі теплі та милі вірші! Ти полонила моє серце і зачарувала мою душу. Ти, напевне, вже давно пишеш вірші...
   - Так. Це моє хобі. Стала писати ще в школі. Ще тоді вірші почали друкувати в газетах... Нині маю декілька поетичних збірок. Член Національної спілки письменників України.
   - Вже час поспішати на автобус, - зауважив Олександр, глянувши на годинник.
   Взяв обидва кошики, і вони, прискоривши ходу, пішли по просіці.
   Автобуса ще не було. Сергій стояв між дівчат, як будяк у квітнику, і щось розповідав. А коли побачив Сашка з тією незнайомою дівчиною, то пішов їм назустріч.
   - Познайомся, Сніжано, - промовив Олександр. - Це мій друг Сергій...
   - А ось і автобус, - сказала Сніжана і взяла Олександра під руку.
   - Всі зібралися? - запитав водій. - Сідайте, будемо їхати...
   В автобусі почали говорити - ділилися своїми враженнями та результатами тихого "полювання". Грибів у кошиках було достатньо. І затихли молоді люди тільки тоді, коли водій повідомив:
   - Виходимо!.. Приїхали.
   Сергій вийшов з автобуса першим, подав Сніжані руку, допоміг зійти. За ними вийшов Олександр та Микола.
   - Вибачаюся, але я поспішаю, - сказав Сергій і, потиснувши руку другові, швидко пішов із Миколою на трамвайну зупинку.
   Олександр та Сніжана взяли по морозиву і всілися за столики. Дивовижний десерт наче стримував їхні гарячі почуття. Вони насолоджувались одне одним у спілкуванні. Не хотілося йти додому. Олександр приніс ще дві порції. Напевне, морозиво стало повільно охолоджувати їхні голови, переповнені враженнями. Молоді люди, доївши морозиво, тепло попрощалися. Олександр посадив Сніжану на маршрутне таксі, а сам поїхав додому трамваєм.
   29.06. - 30.06.2013 р.
  
  
   НА ПЛЯЖІ
  
   Олександр почув у слухавці приємний дівочий голос:
   - Доброго ранку, Сашко! Це Сніжана. Ти готовий до поїздки на пляж? Ми за тобою заїдемо? Моя подруга Маргарита зі своїм кавалером Петром теж туди зібралися. Називай адресу зустрічі, - радо повідомила Сніжана.
   - Хрещатик, будинок чотирнадцять... Стоятиму біля книжкового магазину, - відповів Олександр.
   - Чекай на нас... Виїжджаємо з автостоянки, що по вулиці Коцюбинського через п'ятнадцять хвилин, - сказала Сніжана.
   Сніжана з Маргаритою та її чоловіком Петром вийшли із продовольчого магазину і попрямували на автостоянку. Дівчата поклали речі в багажник, і автомобіль рушив. На проспекті Кірова потрапили у невеликий затор. Сніжана стала переживати: "Олександр, мабуть, хвилюється з приводу затримки".
   Нарешті череда машин стала рухатися, набираючи швидкість. Невдовзі Петро повернув на Хрещатик, зупинився навпроти книжкового магазину.
   - Олександре, сідай! - гукнула Сніжана, відкривши дверцята машини.
   - Знайомитися будемо на пляжі, - сказав Петро, кладучи сумку Олександра в багажник.
   - Петре, ти нас повезеш туди, де ми були раніше? - запитала Маргарита.
   - Так. У сосновий гай, - кивнув Петро.
   Їхали мовчки. Сніжані кортіло якомога скоріше познайомити Сашка з друзями - випускниками по школі, які вже встигли закінчити інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка і стати членами творчих спілок - письменників і журналістів.
   Сніжана та Олександр сиділи на задньому сидінні і розглядали один одного. Сніжані здавалося, що вона вже десь його бачила. Вона пригадала одно схоже обличчя і з нетерпінням наважилася запитати.
   - Скажи, Олександре, а ти рік тому коли вчився у київському Міжнародному науково-технічному університеті виступав на студентському симпозіумі, який проводив ваш інститут на тему: "Таємниця силуетів: павука павича і дикобраза, залишених прибульцями на нашій Землі і на Марсі"?
   - Виступав, а що? - здивовано запитав він.
   - Та я думаю... Чи це був ти чи не ти? - я тоді підтримала твою ідею про спільну інформацію закладену в силуетах павука, павича і дикобраза.
   - Так це була ти! Зрадів Олександр, - і ніжно, обнявши, поцілував у щічку.
   Дорога до річки ішла через село, а далі - через сосновий ліс. Не доїхавши до річки, Петро поставив машину на галявині, яка виходила до річки, і вони підійшли до її похилого берега, зарослого травою.
   - Ну, що, друзі, подобається це місце? - запитав Петро і простягнув руку голубоокому з рудим чубом Олександру. - А тепер будемо знайомі... Петро.
   - А мене звати Маргаритою, - повідомила його наречена. - Ти вже чув, Олександре...
   Молода жінка подала руку.
   - Дуже приємно, - сказав Олександр і поцілував їй руку.
   Сніжана, що мала фігуру балерини, та атлетично скроєний Олександр притулились одне до одного. Вони мрійливо дивився на протилежний берег річки, де зібралися пляжники, переважно мешканці іншого села. Петро - середнього росту, широкоплечий, худорлявий, голубоокий блондин. Темні окуляри сиділи на його рудому кучерявім волоссі. Він став розповідати про те село, яке сховалося за пагорбом... Маргарита - трішки нижча за нього, струнка, симпатична кароока брюнетка в окулярах, які дуже пасували їй. Обнявши Петра за талію, розповіла, яке в тому селі смачне молоко. По вихідних, коли багато пляжників, те молоко привозять на продаж на цей берег.
   Оглянувши обидва береги, повернулися на галявину. Петро витяг із багажника сумку Олександра, надувний диван та матрац. Олександр дістав із сумки свій матрац, і вони стали все це накачувати. Маргарита та Сніжана простелили під кущем лісового горіха скатертину і стали її сервірувати. Поставили чотири блюдечка і чотири чашки. Потім наробили бутербродів і погукали хлопців снідати.
   Петро відрізав кут пакета, налив молока у чашечки. Снідали навстоячки і недовго.
   - Який ми розробимо пляжний сценарій? - запитала Сніжана. - Купатися будемо по десять хвилин через кожні п'ятнадцять хвилин, - запропонувала вона. - Чи хто як захоче?..
   - Все залежатиме від води... А годинник? Невже купатимешся у годиннику? - промовила Маргарита.
   - Треба загартовуватися, - відстоювала свою пропозицію Сніжана. - А годинник у мене водонепроникний.
   - А ви жеребки потягніть, - сказав, усміхнувшись, Олександр.
   - Давайте краще проголосуємо, - іронічно запропонував Петро. - А як на мене, то воно покаже... - додав він і, взявши матрац, пішов до річки. - Я вас чекатиму на березі.
   Олександр, доївши, взяв матрац і погукав дівчат.
   Петро стояв на похилому березі. Чекав, поки підійдуть його супутники.
   - А тепер, - запропонував Петро. - Беремося за руки і будемо ланцюжком опускатися до води.
   Вони зайшли у повільну течію. Спочатку було мілко - трохи вище пояса. Дно - піскове. За декілька метрів дно обривалося, і вже було з головою. Маргарита та Сніжана пливли на одному матраці, а Петро та Олександр - на другому. Потім зсунулися у воду, тримаючись за матраци. Вода була приємна і тепла, як парне молоко. Нікому не хотілося виходити. Вони випливли на мілину і стали загорати на матрацах. Сонце все сильніше припікало і вигнало молодих людей на берег. Вони обсохли і пішли на галявину. Там на них чекав надувний диван, розташований під лапатою кроною високого дуба, який стояв, мов парубок, посеред галявини і щось шепотів своїм листям колючим сусідкам - соснам. Вони влаштувалися на дивані, і зав'язалася досить серйозна розмова.
   - Що думають робити далі наші русалки Сніжана та Маргарита? А ти, Петре, будеш вчитися чи працювати? - запитав Олександр.
   - Я думаю вчитися ще на лікаря - в Медичному інституті Української асоціації народної медицини. Хотілося б стати фаховим журналістом, спеціалізувавшись на лікувальних справах, - сказав Петро.
   - А я мрію стати доктором медичних наук, - сказав Олександр. - Теж навчатимусь у цьому інституті...
   - Ми з Маргаритою також мріємо там вчитися, - повідомила Сніжана.
   - А як же захоплення поезією? На нього не впливатиме медицина? - запитав Петро. - Зібралися самі поети. Хоч і собі - сідай та пиши вірші.
   - Поезія - це той світ, поза яким не мислю себе, - зізналася Сніжана.
   - Почитай, - попросила Маргарита.
   - Слухайте... От, до речі, про медицину, - сказала Сніжана і стала читати:
  
  
   ЛІКАР ЗА ВИКЛИКОМ
  
   Вона з'явилася на виклик:
   - Тепер будь ласка роздягніться...
   Холодна трубка? Ще не звикли!
   Вдихайте глибше. Поверніться...
   І де ж це ви так застудились?!
   - Було це дуже романтично:
   Ми, як мисливці, натрудились...
   Навколо нас краса антична.
   А наш ведмідь під сніжним тином -
   Це гребля ГЕС, їй в хуртовині
   Упнулись електроди в спину, -
   Немов свічки хтось перекинув.
   - Так ви романтикою грілись?!
   - Мої ви ліки відгадали,
   Але діагноз би хотілось?!
   - У мене ви влюбились здавна!
  
  
   - А ти, Маргарито, маєш, що прочитати? - запитав Олександр.
   - Залюбки це зроблю... Прошу вибачення, якщо забуду якийсь рядок...
   І вона, трохи хвилюючись, прочитала власний вірш:
  
   ЛІКИ
  
   Провідав мене в лікарні
   Мій колега по зміні,
   Казав: "Справи токарні
   Йдуть на відмінно.
   І хлопці наші
   "Набили" добрих рекордів..."
   Я цехом іду - неначе
   Вітаю їх гордих
   І, ніби хмарини з вікон, -
   Хлопці в білих халатах
   Приносять, мов діючі ліки,
   Добрі слова в палату!
  
  
   - Ще прочитай, будь ласка, - попрохав Олександр.
   - Із задоволенням, - посміхнулася Маргарита і стала читати:
  
   ІСПИТИ
  
   Перед операцією, немов перед іспитом,
   На грайливе "ні пуху" посилають "до біса!"
   В світлім коридорі - тихо, іде операція...
   За дверима, в другому життєноснім октанті,
   Пацієнти складають життєбажаний іспит
   І життєдайний - хірурги витримують...
   Приймає іспити кровомовний лиш скальпель:
   Невідступно - і тільки! В тихім коридорі - тихо.
   Кінець операції... Оголосили оцінку:
   Людина - буде жити!
  
   Петро перевів погляд на Сніжану.
   Дівчина зрозуміла все без слів і продовжила поетичну естафету:
  
   НІЧНИЙ ЛІКАР
  
   Нас вечір стрічав, а Ранкова Зоря проводжала...
   Заснула, втомившись, ти в мене на грудях аж вранці,
   Проснувшись, з цілунком моїм ти в обіймах лежала -
   Сіяли серця, як світанок, в душевному танці!..
   Коли ми ходили купатися вранці на річку,
   Там Місяць, як лікар нічний, нас обстежив із неба,
   Поставив діагноз. "Хвороба, - сказав він, - в них вічна:
   Кохання... І їх лікувати немає потреби!".
  
   - От тепер я впевнений, - сказав Олександр, що ми всі разом витримаємо іспити, щоб стати не тільки фахівцями мертвого, тобто техніки, а й фахівцями живого. Так, Петре?
   - Давайте поклянемося, що обов'язково станемо цілителями, - запропонував, усміхаючись, Петро.
   Плечистий дуб, що стояв на галявині, як парубок, та стрункі сосни - солісти лісу - були свідками їхньої розмови, в якій звучала майже клятва з уст Гіппократа і їхніми словесними звуками доповнювала лісову мелодію.
   03.07. - 06.07.2013 р.
  
  
   ЕКЗАМЕНИ
  
   У підготовці до екзаменів непомітно промчалося київське літо. Перед екзаменом всі четверо зібралися біля вхідних дверей Медичного інституту Української асоціації народної медицини.
   Сніжана і Маргарита обговорювали свої капелюшки. Олександр і Петро слухали їхню розмову, милуючись дівочою красою. Здавалося, що після того, як були на річці, минула ціла вічність. Сніжана була в білому костюмі, в голубій з оборками блузці, на голові - невеликий чорний капелюшок. Олександр помітив її відполіровані білі нігті. На Маргариті - темно-синя сукня з червоними ґудзиками і жовтим комірцем. Петро поцінував і нові окуляри. У них та в білому капелюшку дівчина для нього стала ще красивішою. Сніжана підійшла до Олександра , а Маргарита до Петра. Підіймаючись на носочках, як балерини, стали заглядати в їхні очі, розпитуючи, як хлопці готувалися до екзаменів.
   - Час заходити в аудиторію, - зупинившись коло них, зауважив один із абітурієнтів. - Будемо знайомі. Мене звати Миколою...
   Він потиснув руку Олександрові ( усміхаючись, жартуючи промовив: " Не забув мене?"), потім Петрові, і на знак поваги чемно вклонився дівчатам.
   - Ми з Миколою навчалися в одній групі у київському Міжнародному науково-технічному університеті, а потім у ньому ж закінчили аспірантуру, - пояснив друзям Олександр.
   Аудиторія була на першому поверсі, і двері її були вже відчинені. Молоді люди увійшли, сіли за столи. Микола сів біля Олександра, і вони, радіючи цій зустрічі, розпитували один одного, адже поцікавитися було чим...
   Їхню розмову перервав дзвінок. Зайшов викладач української мови і коли в залі настала тиша він об'явив тему написання твору.
   - Будемо писати твір на вільну науково-фантастичну тему: "Ми родилися для того, щоб казку зробити яв'ю", - сказав він.
   Сніжана видумала тему: "Чи є інопланетна любов?" і закінчила твір такими словами:
  
   "Дав нам відповідь Шлях Молочний щомиті:
   У далеч ведуть до кохання любові алеї...
   На те лиш існує любов у цім світі,
   Щоб явність зробити із казки по неї".
   Маргариті захотілося розкрити цікаву, на її думку, тему: "Марсіанська любов" і закінчила про неї так:
   "Що уста марсіянки і перса, як слід...
   Поцілує - навколо розтане весь лід!
   Що в коханні вони, як той порох горять!
   Що любов їх лишила у космосі плід -
   В нім проклала вона, як у казці, свій слід!"
   Петро подумав і став розкривати таку тему: "Міжпланетний Інтернет". Він, уявляючи безмежне поле інформації, яка йому як журналісту і майбутньому медику конче потрібна описав міжпланетне спілкування. Олександр дав назву своїй темі - "Міжпланетний зв'язок". У цьому творі він розповів про комп'ютерне устаткування для міжпланетного зв'язку. У Миколи була тема - "Міжпланетна любов". Він досить вдало написав про почуття, що виникли завдяки співпраці біологічної та технічної систем комп'ютерного устаткування. Першими свої твори здали викладачеві Сніжана та Маргарита і чекали хлопців надворі. Невдовзі вийшли всі троє парубків.
   - Місце зустрічі міняти не будемо, - усміхнувшись їм, сказала Сніжана.
   Вони привітали одне одного, потискуючи руки, і роз'їхалися по домівках.
   За два дні на місце зустрічі першим прийшов Микола. Потім - Олександр та Сніжана, а після них - Петро та Маргарита. Говорили про свої твори та про оцінки, які вони узнали в державному Інтернеті.
   На екзамені з хімії та з біології кожен мав написати письмову роботу на задану тему.
   Центр з тестування абітурієнтів після обробки письмових робіт дав повідомлення через Інтернет про їхні найвищі оцінки. Через два тижні друзі побачили себе в списках зарахованих на навчання.
   - Цю подію треба відзначити вилазкою в ліс, за опеньками, - запропонував Олександр. - Хто за? - він зробив паузу, побачив підняті руки і констатував: - Колективне рішення прийняте. День і місце зустрічі узгодимо...
   Вони згадали свою клятву на пляжі. Маргарита з Петром, а Сніжана з Олександром обнялися і стали цілуватися. А Микола подивився на них, посміхнувся і думав про майбутнє... На все життя в пам'яті залишилося успішне складання екзаменів і вступ до Медичного інституту Української асоціації народної медицини.
   07.07. - 08.07.2013 р.
  
  
   НАВЧАННЯ
  
   П'ятеро молодих людей були як одне ціле: майже щодня зустрічалися в одному ж і тому місці; чекають одне одного; вихідні проводили разом. Навчальний рік почався новими знайомствами, осягненням нових наук. Микола познайомився і подружився зі студенткою своєї групи кароокою Андріаною. У неї була струнка постать. Через плечі, аж до талії звисали дві каштанові коси. Дружба переросла в кохання. І це помітили Олександр та Сніжана і Петро з Маргаритою. Ці три молоді пари завжди були помітні в їхній групі. Вони виділялися серед студентів не тільки своїм старшим віком, дружнім спілкуванням та розумом, а ще й тим, що коли давали відповідь або писали контрольні роботи, то завжди робили висновки з наукової точки зору. Особливо чітко викладав свої думки Микола. Коли, приміром, писали контрольну роботу з фізики на тему "Методи отримання кисню", то хлопець, крім відомих науці методів, таких як хімічний, електролізний та фізичний, чудово описав ще і власний метод, який назвав "механічним". Посилаючись на науку біоніку, за аналог взяв дуги зябер рибини. Вона розбиває ними трикутну структурну решітку води, в якій один атом кисню з'єднаний під тупим кутом у сто п'ять градусів із двома атомами водню. Один атом кисню у тупім куті від удару зяберних дуг від'єднується від двох атомів водню, і риби його вдихають. Ця контрольна робота стала основою статті, опублікованої в журналі "Молодий науковець". На жаль, вчені ще й досі не знають, навіщо рибі потрібні дуги зябер...
   Прозвище професор Микола отримав після того, як одного разу на лекції з неврології вивчали головний мозок, розглядаючи його як центральний орган нервової системи. Микола почав дискутувати з викладачем і сказав, що він, як і американський професор Уільям Тіллер, переконаний в тому, що свідомість є невід'ємною матерією Всесвіту і здатна генерувати енергію, яка в ефірі створює таку матерію як мислення. І що він, Микола, нині працює над розробкою єдиної наукової теорії поля: "фізика ефіру", про яку вчені марять вже не одне десятиліття. Лише теорія поля "фізика ефіру" може підтвердити, що свідомість, мислення та мозок людини міцно пов'язані між собою. Олександр на лекції з біології, коли розглядали мозок, в клітинах якого функціонують нейрони, що генерують і передають нервові імпульси, став розповідати про те, що з кремнію, який наука нещодавно визнала елементом живої природи, можна створити модуль переходу інформації з технічної системи в біологічну. Тобто перехід інформації - імпульсів - відбувається від нейтронів до нейронів і навпаки. Олександр теж послався на науку біоніку і взяв за аналог павука. Павутиння - це технічна система. Її матерія складається із нейтронів, а сам павук - біологічна система. Її матерія складається із нейронів.
   Петро в групі був відомий як журналіст, адже в журналі "Молодий науковець" надрукували його відгук про контрольну роботу Миколи.
   Сніжана та Маргарита були відомі як поетеси не тільки по інститутській стінгазеті. Вони друкувалися в міських газетах, видали власні книги, тож студенти знайомі з їхньою творчістю.
   Андріана, в яку закохався Микола, також була здібною студенткою, мала добру аналітичну пам'ять. Коли хтось із деканату, немов контролер, сидів на лекції, то викладачі викликали Андріану першою, вже потім - когось із хлопців. І вона завжди відповідала без зупину на будь-яке запитання викладача...
   Так, із дня в день, непомітно для кожного з них тяглися останні, часом досить рутинні лекції навчального процесу, який закінчився складанням іспитів, а їхні знання, які зазвичай використовували в наукових роботах, і далі вражали викладачів вузу, науковців, навіть деяких високих посадовців у медичній сфері міністерства.
   09.07. - 10.07.2013
  
   ВИПУСКНИКИ
  
   Микола та Олександр ще з першого курсу стали улюбленцями як студентів так і викладачів. Про їхній науковий хист знали не лише в інституті, а й поза його межами. Кожен з хлопців мав по низці наукових публікацій.
   Микола закінчив розробку єдиної наукової теорії поля "фізика ефіру" і надрукував ці матеріали в журналі "Молодий науковець". В цій теорії довів, що свідомість, мислення та мозок людини - це матерії пов'язані одна з одною. Для того, щоб довести це, в основу своїх досліджень поклав теорію ефіру, яка стверджує, що ефір і корпускулярна матерія (хімічні елементи) пов'язані і цим самим атоми і молекули корпускулярної матерії є невід'ємними частинами як клітин живої матерії, так і структурних решіток неживої матерії. Тобто атоми та молекули у кожній матерії є незмінними, а змінюється тільки сама матерія, в залежності від кількості різних атомів та молекул у ній. Мозок - це одна кількість атомів та молекул, свідомість - інша, а мислення - ще одна. Мозок - жива матерія, свідомість - фізична, а мислення - фізико-хімічна матерія. І функціонують вони як одна система, об'єднавши в собі живу і неживу матерії з різною кількістю однакових атомів та молекул.
   Коли Микола познайомився із творами авторів теорії ефіру - дійсними членами Міжнародної академії біоенерготехнологій, все стало на свої місця. Фізика ефіру дозволила молодому науковцеві зазирнути по-новому в біологічні процеси, які проходять в живих організмах, та створити єдину теорію поля: "фізика єфіру".
   Олександр надрукував у газеті "Фантастична Україна" свій науковий твір "Співіснування живої і неживої матерії". Взяв за аналог звичайного павука і оцінив його самого як біологічну систему, павутиння (пастка для жертви) розглянув як технічну систему, з якої інформація про жертву надходить у його мозок.
   На останню лекцію з фізіології, яка закривала навчальний рік, з'явився професор Володимир Никифорович Томенко, декан фізіологічного факультету. Йому було тридцять чотири роки. Чорноокий брюнет середнього росту у світлому костюмі та чорних черевиках. Викладач дав йому слово.
   - Шановні студенти! Випускники! - звернувся він до аудиторії, підкреслюючи значимість своїх слів. - Прийшов час, коли кожен із вас здаватиме державний екзамен, щоб потім пройти практичний шлях в інтернатурі і отримати диплом лікаря. Цю урочисту подію ви повинні запам'ятати на все життя і, ставши кваліфікованими спеціалістами, зможете не тільки лікувати, а й продовжити термін життя людини - зробити її невмирущою. І я хочу, щоб з цієї нагоди студентка вашої групи Сніжана Ткаченко, відома поетеса, прочитала вірш. Давайте оплесками її попросимо.
   Сніжана під буремні оплески вийшла і стала читати вірш:
  
   МАГИ ЖИТТЯ
  
   О, лікарі, люди у білих халатах!
   Ви є інженери процесу живого,
   Який відбувається в світлих палатах,
   В душі, у якій поселилась тривога...
   Ви є фахівцями природи живої,
   Що нас клонувала в своїм автоклаві.
   Вона - Берегиня , а ви - її воїн!
   Їй честь віддаєм. Вас -- лишаємо славі,
   Що ставить діагноз суттєво й відверто:
   У біосистемі живій, не в технічній,
   На рівні молекул, що мають безсмертя,
   На рівні клітин, генеруючих вічність!
   Ви здатні процес розпізнати спочатку,
   Щоб визначить атом, хворобу ведучий,
   Й на нього накласти цілющу печатку,
   Щоб став пацієнт назавжди невмирущим!..
   ...Надіти халати -- сприянню подія!
   О, маги Життя, не запляміть халата.
   Завжди пам'ятайте: у ваших лиш діях
   Звучатиме клятва із уст Гіппократа!
  
   Під такі ж оплески Сніжана сіла на своє місце, а професор, подякувавши дівчині, продовжив свою розмову:
   - А тепер хочу розповісти про приємну подію, яка відбулася у стінах нашого інституту. Вчора рада вчених нашого інституту обговорила дві наукових роботи студентів вашої групи: Миколи Опанаснко
   та Олександра Світозаренка. Вчені дійшли висновку, що кожна із цих наукових робіт - це вже майже готова докторська дисертація. Залишаються лише формальності: вступити до аспірантури і захистити дисертації на докторський ступінь. Це перша новина для нас, а друга приємна новина - для цих випускників, - продовжував професор. - Колумбійський Інститут в Нью-Йорку запрошує вас обох, молоді люди, на симпозіум, що має назву " Мозок людини - фіксатор свідомості". Поїздка за рахунок нашого інституту. Так вирішив ректор нашого інституту - Володимир Іванович Котляр. Дату проведення симпозіуму отримаємо завтра зранку... Тож приходьте до мене рівно о п'ятнадцятій, поговоримо про цю поїздку. До побачення, - сказав професор і вийшов.
   Аудиторія стала заповнюватися шепотом - студенти загули, як бджоли у вулику, обговорюючи новину.
   - Ну, що, Миколо, будь ласка, виходь, розкажи нам експромтом, як ти збираєшся розкрити новітню тему. Зможеш? - запитав викладач.
   - Спробую, - сказав хлопець і підійшов до дошки.
   Стояв перед студентами і уявляв, що перед ним науковці з різних країн, які з'їхалися у Нью-Йорк. Група затихла і стала слухати.
   - Скажу так... Якщо мозок людини є не конструктором, а всього лише фіксатором свідомості, то всіх людей нашої планети можна уявити як величезну секцію телевізорів у салоні електронної техніки. Телевізори, звичайно ж, на різний смак і колір. Вони згруповані за зовнішнім виглядом, функціональною схожістю і товарною ціною, але кожен з них транслює в будь-який момент часу свою власну телепрограму. Ясна річ, головне в цьому випадку - не сам салон, не телевізор, а програма... Тобто головне те, що говорить нам універсальна свідомість, абсолют, - закінчив Микола. - Це моя тезова думка, яку буду розвивати і обґрунтовувати. Дякую за увагу, - сказав Микола і пішов на своє місце.
   - А ти, Олександре, теж маєш щось сказати по цій темі? - запитав викладач.
   Хлопець вийшов до дошки, обвів очима своїх слухачів і, дивлячись в очі Сніжани, став говорити.
   - Почну з того, що головний мозок складається з великої кількості нейронів, пов'язаних між собою синоптичними зв'язками. Завдяки взаємодії цих зв'язків нейрони формують складні електричні імпульси, які починають, генеруючи, формувати нову матерію - матерію мислення. Саме ця матерія виконує функції не лише контролю за діяльністю всього організму, а й обробляє сенсорну інформацію, що надходить у мозок від всіх органів чуття. Мислення як самостійна матерія - одна з різноманітних функцій свідомості. Є в її складі ще така самостійна матерія, як матерія мови, котра виконує функції сприйняття і генерації мови. Ось чому мозок людини є фіксатором свідомості як абсолюту, - закінчив свою думку Олександр.
   Дзвоник сповістив про закінчення лекції, і Олександр пішов на своє місце.
   Його зустріла Сніжана і, підвівшись, як завжди, навшпиньки, обняла і смачно поцілувала. Потім вони удвох вийшли на вулицю, де біля входу в інститут на них уже чекали Микола з Андріаною та Петро з Маргаритою, і включилися в їхню розмову, продовжуючи фантазувати на цю тему.
   10.07. - 11.07.2013 р.
   НА СИМПОЗІУМІ
  
   Декан фізіологічного факультету - Володимир Никифорович Томенко сидів за столом у своєму кабінеті засмучений, згадував дещо з минулого. Він переживав недавнє розлучення з дружиною, з якою прожив майже десять років. Невесело було на душі, і тільки телефон, на який інколи звертав увагу, переривав його думки про кохану дружину, про якісь побутові негаразди, про наукову діяльність.
   Невтомна робота у лабораторії по проведенню дослідів привела його до нагороди Нобелівською премією, а її - до нервового зриву. Дружина не витримала самотності і подала на розлучення.
   Занурений у душевний неспокій, він сидів і розчулено думав, як це могло трапитися. Поглядаючи на телефон, уявляв її голос та згадував чергове прохання приділяти їй побільше уваги, вчасно приходити додому.
   Задзеленчав телефон. Томенко зняв трубку і почув голос секретарші:
   - Володимире Никифоровичу, ви призначали зустріч двом студентам-випускникам? - запитала вона. - Хлопці хочуть до вас зайти...
   - Хай заходять, - промовив він і, поклавши слухавку, вийшов з-за столу.
   Крізь відчинені двері пролунав голос Миколи:
   - Можна до вас?
   - Заходьте, будь ласка, - сказав професор і вказав на стільці. - Сідайте.
   Хлопці сіли і стали уважно слухати його роз'яснення щодо симпозіуму у Колумбійському інституті.
   - Симпозіум "Мозок людини - фіксатор свідомості" відбудеться після того, як здасте екзамени, - зауважив Томенко. - Щоправда останній екзамен доведеться здавати в день вильоту. Ви встигаєте вчасно повернутися звідти додому - за три дні перед державним іспитом. Прямий рейс Київ - Нью-Йорк - по четвергах о сімнадцятій двадцять. Вас там зустрінуть на трапі літака і відвезуть у гуртожиток інституту. А тепер ідіть в бухгалтерію, отримайте гроші на відрядження. А потім поїдете в аеропорт, купите квитки на сімнадцяте число. Часу у вас достатньо, щоб купити квитки і зібратися на літак. І хай вам щастить, - закінчив професор.
   Сімнадцяте число. Було вже близько двадцяти години. Літак став кружляти над аеродромом Нью-Йорка. Над містом наче висів величезний абажур, в якому мерехтіли електричні вогні, мов зорі у небі.
   Стюардеса оголосила про прибуття. Пілот опустив шасі, і літак пішов на посадку.
   Приземлення пройшло майже непомітно. Під'їхав трап, і люди стали виходити.
   - Україна... Микола Опанасенко та Олександр Світозаренко! На вас чекає машина з прапорцем вашої держави, - оголосив гучномовець.
   Хлопці побачили перед собою цілу чергу автомашин під стягами різних держав і взяли напрямок на український прапор... Їх запросили в машину і повезли у гуртожиток інституту, поселили в одну кімнату. Вранці хлопців розбудили і віддали на руки сценарій роботи симпозіуму, в якому було чітко розписано розпорядок дня. Вони поснідали в їдальні гуртожитку, і та ж сама машина відвезла їх в інститут. У вестибюлі на першому поверсі проходила реєстрація делегатів симпозіуму, видавали програми і радіонавушники - для прослуховування перекладу виступів. В загальному гомоні делегатів чулися всілякі мови. Микола та Олександр відмітили на програмі доповіді, які їм хотілося б послухати, і пішли до залу, сіли у третьому ряді. В залі ще було гамірно. Задзвонив мобільний телефон. Це Андріана.
   - Привіт, любий! Ми тут із Сніжаною... Цілую тебе. Ви ще не виступали? - з хвилюванням говорила дівчина.
   - Ні. Тільки-но закінчилася реєстрація... Як ти там? Тримайся і чекай. Цілую і передаю слухавку Олександрові. Мене вже викликають на виступ, - сказав Микола і, підвівшись з місця попрямував до трибуни.
   На трибуні розгорнув аркуш із тезами і, поклавши його перед очима, став оглядати аудиторію, чекав доки стихне галас. Він тримався досить впевнено і справляв враження цілком обізнаного у своїй справі молодого науковця. У залі запанувала тиша. Микола детально розкривав кожну тезу свого виступу, посилаючись на науку біоніку та на фізику ефіру.
   У своїй роботі, присвяченій єдиній теорії поля ефіру, доводив, що свідомість, мислення та мозок людини мають нерозривний зв'язок.
   - В основу моїх досліджень покладено теорію поля ефіру, - говорив Микола. Вона стверджує, що ефір і корпускулярна матерія (хімічні елементи) пов'язані, і тим самим атоми і молекули корпускулярної матерії є невід'ємними частинами як клітин живої матерії, так і структурних решіток неживої матерії. Це свідчить про те, що при виникненні нової матерії атоми та молекули у кожній новій матерії незмінні, а змінюється тільки сама матерія, в залежності від різної кількості незмінних атомів та молекул...
   Його басистий голос звучав упевнено і переконливо. Тлумачення теми було настільки обґрунтованим і логічно довершеним, що не потребувало зайвих аргументів та коментарів з приводу того, що мозок людини - це не будівник свідомості, а всього лише її фіксатор.
   Олександр сидів, слухав і гордівливо сприймав спочатку увагу і тишу в аудиторії, а потім - бурхливі оплески, під які Микола закінчив свою доповідь.
   Головуючий запропонував усім бажаючим висловити свою думку і, обвівши зором аудиторію, надав слово кожному делегату. Виступило п'ятеро науковців, і всі вони були вражені новизною та ясністю цієї теорії.
   - У нас на сьогодні заплановано вислухати та оцінити чотири доповіді. Будемо робити перерву? - запитав головуючий і запропонував: - Нехай комісія підрахує голоси... Добре. Не будемо. Тоді надається слово другому українцю - панові Світозаренку, - сказав він і став бурно аплодувати.
   Олександр вийшов на трибуну під бурхливі оплески. Він згадав карі очі Сніжани, які завжди додавали йому творчої наснаги і став говорити.
   - Нам всім відомо, що головний мозок складається з великої кількості нейронів, пов'язаних між собою синоптичними зв'язками... - цими словами розпочав доповідь. - Взаємодією цих синоптичних зв'язків нейрони формують складні електричні імпульси...
   Олександр натхненно розповідав: про біоніку, про павука та його павутиння та роль кремнію у співіснуванні технічної і біологічної систем. Все це було цікаво присутнім, і їхні обличчя світилися задоволенням почутого.
   В залі пролунали бурхливі оплески, і знову панувала тиша, а Олександр продовжував. Розповідаючи, звернув увагу на те, з яким захопленням аудиторія слухає, цікавиться ходом його думок. Глянув на Миколу, і той великим пальцем руки показав йому - віра. Це умовний знак, який дозволяє машиністові баштового крану підняти вантаж угору. Цей знак додав ще більше ораторського натхнення, хлопець продовжував говорити, завойовуючи прихильність аудиторії.
   - Матерія мислення виконує функції не тільки контролю за діяльністю всього організму, а й обробляє сенсорну інформацію, яка поступає в мозок від всіх органів чуття, - сказав Олександр. - Саме мислення як самостійна матерія - це одна із різноманітних функцій свідомості, - продовжував він викладати свою думку. - Є в складі цієї субстанції ще така самостійна одиниця як матерія мови, яка виконує функції сприйняття і генерації мови, - доповнив він свою доповідь. Голос Олександра звучав упевнено, з відчуттям глибокого знання, завдяки якому він доносив свої ідеї до реальної уяви науковців. Із цих ідей у свідомості делегатів вибудовувалася суцільна думка і формувала суттєвий образ істини. На основі доповіді Олександра науковці дійшли висновку, що мозок людини є тільки фіксатором свідомості. А Олександр, розповідаючи, ще чіткіше став уявляти суть істини, яка вела його до вершини відкриття - до міжпланетного спілкування.
   - Ось чому мозок людини є фіксатор свідомості як абсолюту, - так закінчив свій доклад Олександр.
   Микола уважно стежив за своїм колегою і пишався його виступом, який спочатку полонив аудиторію, а потім під її бурхливі оплески провів Олександра на його місце. Доповідь було закінчено.
   Головуючий запропонував науковцям висловити свою думку і, обвівши поглядом присутніх, надав слово кожному бажаючому. Виступило шість делегатів, і всі вони були вражені новизною формування думки та суттєвістю доповіді.
   Після обговорення голова президії оголосив перерву на п'ятнадцять хвилин. Микола та Олександр стали телефонувати Андріані та Сніжані. Дівчата в ці дні особливо пишалися своїми кавалерами. Вони чекають на їх приїзд, щоб погордитися ними, почувши їх виступ записаний на портативному магнітофоні, який вони почергово вмикали під час своїх виступів.
   Дзвоник сповістив про закінчення перерви. Микола та Олександр ще стояли в коридорі, розмовляючи із коханими - Андріаною та Маргаритою. Враження від телефонного спілкування із дівчатами викликало теплі емоції, які приємно бентежили їх душі, і хлопці вирішили перевести це почуття в площину розмови.
   - Наше відрядження закінчується завтра. Прямим рейсом Нью-Йорк - Київ літак відправляється о восьмій годині ранку, - почав розмову Микола. - Ми свою справу зробили.
   - У тебе, друже, є бажання послухати ще якусь доповідь із сьогоднішньої програми? - запитав Олександр. - У мене - немає, - зізнався він.
   - Я солідарний з тобою, - відповів Микола і запитав: - Тоді що... Робимо обрив Петровича?
   - Згоден, - відповів Олександр і розсміявся - це був його любимий жарт.
   - Походимо хоч по вулицях та по магазинах Нью-Йорка. Пропоную поїхати на П'яту Авеню або на Таймс-Сквер. Може, купимо дівчатам якісь гостинці... - запропонував він.
   В аеропорту "Бориспіль" хлопців зустрічали Андріана зі Сніжаною. Кожна приготувала троянду і смачний поцілунок. У відповідь отримали міцні обійми з поцілунком та подарунки. Взяли таксі і роз'їхалися по домівках.
   13.06. - 15.06.201З р.
  
   ДЕРЖІСПИТ
  
   Повернувшись із відрядження, Микола та Олександр відразу зайшли в бухгалтерію інституту, здали свій фінансовий звіт. Потім завітали в деканат, до професора Томенка. Той саме стояв біля канцелярії, розмовляв з представниками преси.
   - Хлопці я зараз проводжу гостей, а ви, будь ласка, заходьте в кабінет і розташовуйтесь, - сказав він і пішов із журналістами по коридору.
   Микола та Олександр всілися на стільці і стали розглядати кабінет. Стіни були з пластикових панелей. На них вдало розташувалися портрети Ломоносова, Пирогова та Ганемана. Задзвонив телефон, і в ту ж мить з'явився професор. Він взяв слухавку, став говорити. Цей дзвінок був із телебачення.
   - Не встиг дати інтерв'ю, як уже запрошують нас із вами на телепередачу, - посміхаючись, сказав він. - Розповідати, як ви з'їздили, не треба. Ми все бачили і чули. Молодці! Прославили Україну, Ну, що? У вас три дні попереду. Готуйтеся до державного екзамену і, коли треба, заходьте , - сказав він і потиснув їм руки.
   Микола та Олександр вже думали не лише про здавання державного екзамену. У голові роїлися думки про те, де зароблятимуть собі на хліб. Батьки вже не працюють - на пенсії. А попереду ще два роки інтернатури.
   - Давай поїдемо до Сергія - нашого однокашника, з яким навчалися в київському Міжнародному науково-технічному університеті... У нього власне підприємство. Може, нам щось запропонує, - сказав Олександр.
   Зателефонувавши Сергієві вони поїхали за межі Києва, у приміську зону, де однокурсник за допомогою батьків зумів відкрити власне підприємство.
   Сергій зустрів їх біля прохідної. Підприємство знаходилося неподалік від залізничної колії на березі Дніпра.
   Він відразу повів їх на завод. У першому корпусі стояли чотири вагони, завантажені токарними верстатами. У другому йшло збирання токарних верстатів. У наступному стояли токарні та фрезерні станки, на яких виготовляли деталі для токарно-фрезерних верстатів. Четвертий корпус був порожній. Він закінчувався купольною баштою, що майже впиралася у крутий берег Дніпра, понад яким красувалися молоденькі ялинки та чайні троянди, посаджені заводчанами. Ця зелена територія - заводський парк - був їхнім п'ятим цехом. Тут було розміщено їдальню та друкарню, де один раз на тиждень виходила заводська газета "Фрезер". Четвертий корпус зовні не був схожий на інші три корпуси, а скоріше нагадував обсерваторію. Навколо башти, під вікнами, росли різнокольорові троянди.
   - А що тут плануєш розмістити? - запитав Олександр.
   - Це ваш науковий цех, - відповів Сергій і продовжив розмову: - Я знав, що ви - серйозні хлопці, та й Сніжана теж - дівчина не промах. Прийде той час, коли ваш замах на пізнання всесвіту треба буде задовольняти. Але хто забезпечить такі потреби? Держава не в змозі побудувати таке приміщення. У цьому цеху має стояти комп'ютерне обладнання, яке допоможе пізнавати таємниці далеких світів. Інформація, яку, сподіваюся, будемо отримувати, стане нам приносити прибутки - відкриємо свій міжпланетний Інтернет. Отож, будь ласка, приступайте до роботи, - підвів риску Сергій.
   Олександр від захоплення не знав, що й сказати. Вони втрьох від такої звістки весело перезирнулися.
   - Ми хоч сьогодні почнемо перевозити комп'ютерне устаткування, яке я робив самотужки. Воно займає в мене найбільшу з трьох кімнат, - сказав Олександр. - Вже на цьому тижні вийдемо на міжпланетний зв'язок. І почнемо виробляти у твоєму механічному цеху деталі для виготовлення шоломофону ... - додав він, подивившись на Миколу.
   Той щиро відповів: "Я до цього готовий".
   - Ну, якщо так, то ходімо до мене в канцелярію. Підпишемо вже готовий договір про сумісну співпрацю. Сніжана хай приїздить і теж підпише. Цей договір був готовий ще вчора. Я вранці збирався телефонувати, однак ви мене випередили. Дуже задоволений вашим рішенням, - жваво говорив Сергій. - А зараз зайдемо до юриста заводу, підпишемо трудову угоду. Ти, Миколо Антоновичу, працюватимеш на посаді головного науковця заводу. Олександр Андрійович буде обіймати посаду начальника наукового цеху, а Сніжана Вікторівна очолить заводську наукову лабораторію.
   Після підписання трудової угоди вони зайшли до Сергія в кабінет. Він дістав з книжкової шафи три чарки і пляшку коньяку. Вони підняли тост за своє "міжпланетне спілкування". Зав'язалася дружня розмова про майбутні плани - не на один рік.
   - Сергію, ти говорив, що після інституту поступатимеш в аспірантуру на економічний факультет, - зауважив Олександр.
   - Так, говорив і своє слово дотримав. Три роки тому захистив свою дисертацію на ступінь доктора.
   - Вітаю тебе. Ми з Миколою тільки цього року будемо поступати в аспірантуру на заочне відділення фізіологічного факультету, - сказав Олександр.
   - Час їхати, - підіймаючись, сказав Микола, і вони встали з-за столу.
   - Я вас проведу на зупинку електрички. Іти недалеко, - сказав Сергій і глянув на годинник. - Через вісім хвилин прибуває. Ми якраз встигаємо, - повідомив він і повів друзів на зупинку.
   Вони зайшли на станцію, купили квитки. Із-за повороту, де стояв семафор, з'явилася електричка. На платформі вони стали прощатися.
   - Я думаю на цьому тижні ми до тебе, Сергію, завеземо все комп'ютерне устаткування. Завтра тобі зателефоную, як у нас ітимуть справи по його демонтажу, - сказав Олександр, сідаючи в електричку.
   Вагон був напівпорожній, і друзі всілися за столиком біля вікна.
   - Ти, Миколо, завтра зранку, як прокинешся і приведеш себе до ладу, приїзди до мене. Треба зробити все якнайшвидше, - сказав Олександр.
   - Добре. Буду, як штик, - усміхнувшись, відповів Микола.
   - Державний екзамен, я гадаю, ми і без підготовки здамо, - згадав Сергій.
   - Я про нього вже й забув після такої події. Здамо неодмінно, - підтримав його думку Микола.
   Їхали мовчки - кожен мріяв і будував плани на майбутнє.
   Електричка швидко дісталася до кінцевої зупинки.
   - Ти додому як - на трамваї чи на маршрутці? - запитав Микола.
   - Поспішати сьогодні вже нема куди... На трамваї поїду, - відповів Олександр.
   Трамвай також був майже порожній. Вони не розмовляли. Кожен думав про своє. Першим виходив Микола.
   - Бувай! До завтра, - сказав на прощання.
   Кожен з них, приїхавши додому, зателефонував своїй нареченій. Олександр розповів Сніжані про гарну пропозицію Сергія і запросив на демонтаж комп'ютерного устаткування.
   Наступного дня до обіду Микола та Олександр під керівництвом Сніжани по частинах розібрали і упакували комп'ютерне устаткування.
   Олександр зателефонував Сергію, розповів про те, що підготували все до відправлення.
   - Добре. Диктуй адресу... Я пришлю вантажівку.
   Слухавку взяла Сніжана, промовила:
   - Доброго дня, мій роботодавець. Безмежно рада такому сюрпризу і за це щиро вдячна. Завтра після держаного іспиту, в другій половині дня прибуду до вас. Будемо працювати! До зустрічі!
   - Чекатиму з нетерпінням, - сказав Сергій і поклав слухавку.
   За годину приїхала машина із вантажниками. Хутко загрузили упаковки і поїхали на завод.
   Наступного дня всі шестеро зустрілися на своєму улюбленому місці біля входу в інститут. Всі були нарядні.
   - У нас новина, - сказав Олександр. - Вчора знайшли роботу і вже уклали трудову угоду. Працюватимемо всі троє на заводі "Токарно-фрезерного устаткування".
   - Вітаємо! - пролунали радісні голоси Петра, Маргарити та Андріани.
   - А як же аспірантура? - запитав Петро.
   - Заочну будемо закінчувати, - відповів Микола.
   - Сьогодні на цьому місці бачимося востаннє, - сказала Сніжана. - Ми маємо встановити на заводі комп'ютерне устаткування, - сказав Олександр.
   Обговоривши новини, вони, як завжди, першими зайшли в аудиторію.
   Державна комісія сиділа за столами. Запропонували випускникам витягти по білету. Друзі по черзі витягли білети і назвали їхні номера.
   Олександрові дісталася тема, яку він досить добре знав.
   - Чи можна відповідати без підготовки? - запитав випускник.
   Члени комісії перезирнулися і дали згоду.
   Олександр підійшов до дошки.
   - Моя тема - "Головний мозок - центральний орган нервової системи"...
   Він став детально розповідати про функції мозку.
   Члени комісії уважно слухали, а він говорив без зупинки, впевнено і рівно, розкриваючи функції, склад та зв'язки структур головного мозку.
   - Завдяки комунікації між нейронами цих структур головний мозок виконує обробку сенсорної інформації, що надходить від органів чуття, - переконливо говорив Олександр, пояснюючи комісії кожну деталь. - Аксони в місцях контакту з іншими нейронами утворюють імпульси і посилають сигнали від нейрона до нейрона. Форма і розміри нейронів головного мозку дуже різноманітні. Є принципові нейрони, аксони яких передають імпульси іншим відділам мозку. Є інтер-нейрони, які виконують комунікацію в середині кожного відділу.
   - Досить, - сказав нарешті голова комісії. - Ваша відповідь ґрунтувалася на дуже глибоких знаннях, і в цьому ви, Олександре, нас переконали. Заслуговуєте на найвищу оцінку. Дякуємо.
   Олександр теж подякував і пішов чекати на місце зустрічі.
   Відповідати вийшла Сніжана. Вона трималася впевнено, розкриваючи суть своєї теми.
   Голова комісії, посміхаючись підвівся, промовив:
   - Ми відчули, що ви маєте глибокі знання. А тепер просимо відповісти на наші запитання.
   Члени комісії по черзі задавали запитання, а Сніжана блискуче відповідала, підтвердивши глибоке знання матеріалу.
   - Ви заслуговуєте на найвищу оцінку. Дякуємо, - сказав голова комісії.
   Сніжана ввічливо подякувала і пішла на їхнє місце зустрічі, де чекав на неї Олександр.
   - Все гаразд? - запитав Олександр і впіймав дівчину, яка вже падала в його обійми.
   Відповідати вийшов Микола. Однак комісія запропонувала йому змінити тему відповіді.
   - Шановний, Миколо, - звернувся до хлопця голова комісії, - ми впевнені, що ваша відповідь заслуговуватиме на найвищу оцінку... Розкажіть краще, як ви вийшли на розроблення єдиної наукової теорії поля "фізика ефіру". Вашу доповідь " Мозок людини - фіксатор свідомості", з якою ви виступали на симпозіумі в Колумбійському університеті, ми теж читали...
   - Як тільки я дізнався про нову теорію фізики ефіру, відразу збагнув, що її слід взяти за основу розробки єдиної наукової теорії поля "фізика ефіру". Це було у дві тисячі сьомому році, як тільки я познайомився з авторами теорії фізика ефіру - дійсними членами Міжнародної академії біоенерготехнологій. Це Олексій Олексійович Селін - автор наукових праць: "Від міфів відносності до реальності пізнання світу" (1991 р.); "До основ існування матерії" (1996 р.); "Фізика про медицину" (1998 р.). Володимир Андрійович Ткаченко - автор 12 монографій та 170 наукових праць на царині фізики, філософії, економіки і державного управління. Володимир Олексійович Юпенков - володар трьох дипломів на відкриття, 70 патентів винаходу, автор 77 наукових публікацій у галузі фізики і технології ракетобудування...
   - Відповідь прийнято за найвищою оцінкою. Дякуємо, - сказав голова комісії.
   Микола подякував викладачам і, пославши повітряний цілунок Андріані та помахавши рукою ("До побачення!") Маргариті та Петрові, побіг на вихід.
   Олександр та Сніжана, щиро привітали Миколу а потім всі троє поспішили на трамвайну зупинку: мали їхати на залізничний вокзал. Придбали квитки, сіли в електропоїзд. За півгодини їх зустрів на прохідній Сергій.
   - Вітаю вас із успішним подоланням екзаменаційного бар'єру, - промовив він і потиснув руку Олександрові та Миколі, а Сніжану поцілував у щічку. На хвильку їх погляди пересіклися, і кожен відчув далекий відгомін тієї зустрічі, коли їздили в ліс за опеньками...
   - Там вантажники вже розпакували комп'ютерне устаткування. Тепер я познайомлю вас із нашими монтажниками, які допомагатимуть...
   Сергій повів їх у другий корпус, де збирали токарні верстати на замовлення Куби. Вони підійшли до монтажників, які в цей час сумлінно працювали.
   - Забирай, Сніжано, оцих двох... А ви, Денисенко та Павленко, переходите тимчасово в її розпорядження. Я скажу начальнику вашого цеху, коли повертатимусь. А зараз - ходімо з нами, - сказав Сергій Никифорович.
   Він відкрив башту четвертого корпусу і віддав ключі Сніжані.
   Площа башти була разів у десять більшою, ніж кімната Олександра, і дорівнювала майже дев'яноста квадратним метрам. Олександр, Сніжана та Микола прикинули, де яке устаткування має стояти, і Сніжана почала показувати монтажникам, куди ставити розпаковані прилади. Коли все це розмістили, як слід, Сніжана кожному окремо стала показувати, як треба збирати та пояснювала, що з чим треба з'єднати. А коли комусь було незрозуміло, то показувала, як треба робити. Сніжана весь час вела спостереження - переходила з одного робочого місця на інше, ретельно перевіряла роботу кожного помічника. Всі працювали мовчки. Тиша порушувалася зрідка лише запитаннями монтажників та технологічними шумами. Робота наближалася до завершення. Сніжана раділа таким кмітливим помічникам, що мали творчий розум і золоті руки. До кінця робочого дня залишалося більше ніж півтори години. Сніжана ще раз перевірила і дійшла висновку: комп'ютерне устаткування зібрано за технологією і з високою якістю.
   - Ну, що у нас із хлопцями все зроблено, - звернулася до Олександра та Миколи Сніжана. - Треба погукати Сергія Никифоровича... Будемо вже вмикати і виходити на зв'язок, - захоплено промовила вона.
   - Ми теж впоралися, - відповів Олександр.
   Невдовзі прийшов Сергій Никифорович. Привів із собою головного інженера, головного механіка, головного технолога, головного конструктора, головного електрозварника. Не забарилися й начальники відділів та цехів. Прийшла й секретар директора Надія Петрівна Пічна. Їй чомусь дуже кортіло побачити і послухати головного науковця заводу Миколу Антоновича, якого бачить тільки мельком, коли він приходить за ключами від свого кабінету. Коли всі зібралися, то перед їх зором на стіні башти постало велике табло, на яке виводилися зображення та інформація з комп'ютерного устаткування.
   Сніжана увімкнула систему. На табло з'явилося повідомлення такого змісту: "Миколо Антоновичу та Олександре Андрійовичу, я натрапив на вашу інформацію, розміщену в Інтернеті вашої планети. Якщо згодні, то буду опонентом по вашій науковій темі. Я з планети Нібіру, яка через кожні три тисячі шістсот років заходить у вашу Сонячну систему - Свічаго Юрон Борисвітович, начальник відділу по збереженню даних на зовнішніх носіях інформації, з яких наповнюється міжпланетний Інтернет. Ознайомився з вашими розробками та науковою темою. Ви на вірному науковому шляху. Розробили комп'ютерне устаткування як технічну систему. Нині працюєте над розробкою індивідуального модуля з аморфного кремнію - шоломофона, в який інформація надходитиме з технічної системи завдяки нейтронам. А потім вона трансформується із нейтронів у нейрони в перехідному кремнієвому модулі і піде із шоломофона в ту частину мозку, яка на сьогоднішній день поки що резервна і не у всіх людей задіяна функціями свідомості і мислення. Ця незадіяна частина мозку передбачена природою - Богом саме для з'єднання біологічної системи - нейронів з нейтронами технічної системи - радіохвилями і телебаченням через ваше комп'ютерне устаткування. Фізика ефіру - тобто сам ефір має поки що й для нас невідому здатність бути рухомим і передавати рух, коливання думки, через аморфний кремній від однієї частки матерії ефіру до іншої зі швидкістю навіть більшою за швидкість нейтрино. Залишається розробити лише індивідуальний модуль з аморфного кремнію - шоломофон , який фантастично задіє вашу свідомість у резервній частині мозку. Я вас чую, а ви мене - ні. Коли розробите свій, підкреслюю, свій індивідуальний модуль - шоломофон, то зможете вже вільно будь з ким розмовляти, незалежно від його координати простору. А поки що ваш зв'язок з нами хай вам нагадає колишнє ваше беззвукове і безкольорове кіно. Науковці нашої планети і наша цивілізація проходили вже цей пізнавальний шлях, доки не визріла наша резервна частина мозку і не задіяла свідомість. І тепер я без шоломофону, але вас чую. Не потрібна вже нам така транспортна матерія, якою колись користувалися, а нині ви користуєтеся. Її функції замінила резервна частина нашого мозку. Пошуки в Інтернеті потрібної вам інформації займуть чимало часу. Я гадаю, що ви погодитесь отримувати потрібну для вас інформацію з моїх уст. Натискайте мій пароль або пароль Рирторії Алмазонівни Золотар - це науковий працівник відділу інформації. Паролі я залишу після нашого зв'язку на табло комп'ютера. Записуйте ваше запитання, і за декілька секунд отримаєте потрібну інформацію на табло. Бажаю творчої наснаги та успіхів. Сподіваюся, що незабаром самостійно розробите перехідний модуль, який частотою і довжиною своїх хвиль з'єднає хвилі нейронів мозку з хвилями нейтронів кремнію в шоломофоні. Ви будете самостійно спілкуватися з будь-якою цивілізацією і зможете самостійно заходити в Інтернет будь-якої планети. Вам не буде потрібний Інтернет вашої планети, в який посилаємо інформацію. На жаль, без перехідного кремнієвого модуля ваша планета не може нам передавати інформацію".
   Коли прочитали, то всі були під враженням відкриття, отриманого завдяки розробці комп'ютерного устаткування. Кожен, прочитавши цю інформацію, став уявляти щось, до цього часу недосяжне. Посипалися, як град, питання. І коли все було з'ясовано, вгомонилися.
   - Від сьогодні - це наш науковий цех, - повідомив директор заводу. - Влаштуємо тут власний міжпланетний Інтернет, який приноситиме неабиякий прибуток. Що нам скаже головний науковець? Яким ви, Миколо Антоновичу, бачите наш завод у майбутньому?
   - Шановні друзі, - звернувся Микола до присутніх. - Кожен із нас мріє якомога глибше пізнати Всесвіт, але, щоб його краще пізнати, при сучасній техніці не вистачить життя декількох поколінь. Наш науковий цех дозволить пізнати його вже сьогодні зі швидкістю думки. Наприклад, на Землі ви тільки подумали - і вже уявно миттю опинилися там, де вам хотілося бути. Пізнання Всесвіту - це нові технології, а такі технології - новий матеріальний і духовний розвиток нашого суспільства. Підніметься економіка нашої держави... Та не тільки нашої, а всієї планети Земля. Не буде ворожнечі між людьми і державами. Залишається розробити лише індивідуальний модуль із аморфного кремнію - шоломофон, який фантастично задіє вашу свідомість у резервній частині мозку. Приходьте до нас в лабораторію у вільний час, і ми все розповімо і покажемо, перевіряючи резервну частину вашого мозку...
   - А тепер, шановні, - по робочих місцях, - сказав Сергій Никифорович. - Ми з Миколою та Олександром зайдемо в кабінет, а ти, Сніжано, закриєш цех і теж прийдеш...
   Вони, йдучи, розмовляли про міжпланетний Інтернет. Надія Петрівна ішла поруч із Миколою Антоновичем, зачарована ним і його промовою, але він поки що не звертав на неї бажаної уваги.
   Озвалася мобілка Сніжани. Пролунав схвильований голос:
   - Це я, Андріана. Державний екзамен ми всі здали. А ви - як там? Ще не впоралися чи вже? - запитала дівчина.
   - Тільки-но порозходилися. Ми вийшли на зв'язок з міжпланетним Інтернетом. І всі прочитали на екрані цікаву інформацію, - відповіла Сніжана.
   - Виходить, що ви з моїм любим витримали іще один екзамен... Де він? Можна з ним поговорити? - запитала Андріана.
   - Пішли до Сергія в кабінет, - відповіла Сніжана. - Я теж поспішаю до них... До побачення.
   Сніжана зайшла в кабінет до Сергія Никифоровича. На столі стояли чотири чарки і пляшка коньяку.
   Сергій дістав договір і, віддавши його Сніжані на підпис, відкоркував пляшку, став наливати. Сніжана підписала договір, і вони, стоячи, підняли свій тост за відкриття заводського міжпланетного Інтернету у четвертому корпусі. Зав'язалася дружня розмова про міжпланетні зв'язки - омріяні ними та випещені не за один рік.
   - Завтра безліч різних справ. Треба відпочити, - підводячись, сказав Микола Антонович, і вони вийшли з-за столу.
   - Я вас проведу до електрички, - сказав Сергій Никифорович і глянув на годинник. - Через чотирнадцять хвилин вона відправляється. Ми встигаємо...
   На семафорі вже горів зелений - показалася електричка. Молоді люди, купивши квитки вже були на платформі і стали прощатися.
   Вагон електрички був напівпорожній, і вони посідали за столиком біля вікна. Їхали мовчки - кожен мріяв про своє. В уяві був завтрашній день. Аж ось гучномовець електрички сповістив про кінцеву зупинку.
   - Ви додому як - на трамваї чи на маршрутці? - запитав Микола.
   - Он іде трамвай. Ним і поїдемо, - відповів Олександр.
   Трамвай рухався досить швидко. Першим, як завжди, виходив Микола.
   - Бувайте! До завтра, - сказав він.
   Вийшовши, став дзвонити Андріані і пішов до неї на побачення.
   Олександр, стоячи в обіймах Сніжани, був щасливим, притулившись до неї стояв і не тримався за поручні.
   15.07. - 20.07.2013 р.
  
   СНІГОВА КОРОЛЕВА
  
   Непомітно промайнули ще три з гаком роки, як після здачі державного екзамену в київському Медичному інституті Української асоціації народної медицини Микола, Олександр та Сніжана стали працювати на заводі "Токарно-фрезерного устаткування". Написаний тоді Миколою план наукової роботи успішно виконувався. Підготували для комітету Державної юстиції документи на узаконення заводського міжпланетного Інтернету. Олександр досконало провів дослідження органів чуття та зору павука та органів чуття, зору і нервової системи людини. Він по-справжньому занурився в нейробіоніку і замислився над тим, як би швидше виявити оту спільність біологічної та технічної систем. Нині створює математичну модель відповідної дії біологічної системи - нервових клітин (нейронів) і нейронних мереж на різні подразники технічної системи - нейтронів та електронів. Сніжана, після того, як Олександр створить математичну модель, по цій моделі напише комп'ютерну програму, щоб перенести оту спільність двох систем та втілити її як аналогову базу в технічну систему. Це дасть можливість подальшого удосконалення обчислювальної техніки і розробки нових елементів та устроїв автоматики і телемеханіки та систем виявлення і пізнавання.
   Мислячу енергію Олександра Андрійовича, спрямовану на вирішення в лабіринтах мозку наболілої мрії, в той момент, коли майже знайдено логічний кінець, зупинила мелодія мобільного телефону.
   - Знаєш, Сашко, ми як домовлялися з тобою?! - розгнівано буркнула Сніжана. - Ти мені казав, щоб я цього разу не забула взяти свій паспорт. Навіщо він мені в лісі? - сердито запитала вона і вимкнула телефон.
   Вона продовжувала одна в лісі вести відеозйомку і весь час з нетерпінням чекала на нього, думаючи, навіщо їй потрібний паспорт. Після того, як Олександр відвіз її в ліс, де вони вибрали об'єкт спостереження, установивши телекамери комп'ютерного відеозапису, він повернувся в творчий кабінет наукового цеху, щоб завершити складання математичної моделі для закінчення теми, а після обіду поїхати до неї в ліс. Він працював у цьому кабінеті тільки тоді, коли приходила творча наснага.
   Ліс шумів своїм неповторним звуком. Через його крони пробивалася енергія сонячного тепла і навівала приємні спомини про знайомство з Олександром. Сніжана пригадала той сосновий ліс, в якому, збираючи опеньки, зустрілася з цим хлопцем. В її уяві він раптово виріс із-за кущів, як величезний опеньок.
   - Добрий день, красуне! Ану покажи, що ти назбирала, - промовив, підійшовши, і поставив свій кошик поруч з її кошиком.
   В її кошику лежали лише маслюки.
   - А в тебе більше!
   - Я ж не сплю так довго, як ти, - жартуючи сказала Сніжана і подивилася в його кошик. Підвівши очі, зустрілася з його поглядом...
   Згадуючи, Сніжана стала тонути в солодких спогадах і, вслухаючись в звуки лісової пісні, вийшла з бажаних тенет спогадів. Вона продовжувала вести відеозйомку і чекала на нього вже більше години, роздумуючи, навіщо ж потрібен паспорт. Олександр Андрійович був засмучений тим, що змусив дівчину чекати, тож вирішив зателефонувати. Він зачинив кабінет. Сів у машину і набрав її номер.
   - Пробач, моя снігова королево, їду! - промовив ніжно.
   Так він називав Сніжану завжди, коли відчував провину або коли вона його чимось радувала. Вона дійсно була для нього, немов снігова королева: під час якихось наукових дослідів - розсудливо холодна, в дотриманні наукових принципів - строга і вимоглива. Біла копна волосся здавалася йому сніговою короною. Все це та її ім'я асоціювалися в його уяві з образом снігової королеви.
   В лісі було тихо і затишно. Сонце стояло в зеніті, освітлюючи об'єкт їхнього спостереження, а Олександр стояв перед Сніжаною і дивився в її карі очі, зігрівав її душу, гнав геть від неї холод очікування і викликав ніжні почуття від зустрічі.
   Олександр заніс в машину переносний комп'ютер з автономним електропостачанням, і вони стали переглядати відеозапис. На табло з'явився об'єкт спостереження, де чітко було видно, як павук із залишків розірваного сьогодні зранку Олександром та Сніжаною павутиння - свого колишнього "гнізда" - спускається на землю. Підлазить до стовбура дерева, на якому він сидів у своєму "гнізді" і, швидко рухаючись, прямує вгору до гілки, яка росла зі стовбура на три метри вище від його розірваного "гнізда". Лізе по ній майже до кінця, потім із неймовірною швидкістю падає з гілки під кутом і пролітає через центр розірваного "гнізда" на нижню гілку. Випустивши за собою павутину, натягує її, як розчалку, закріплює і знову повторює такі ж самі дії, змінюючи траєкторію падіння, кут падіння і гілки, з яких падає.
   Зроблено одинадцять таких підйомів і падінь. Всі одинадцять розчалок павутини пройшли в центрі розірваного "гнізда", схрестившись між собою в одній точці. Далі видно, як павук у центрі колишнього "гнізда" з'єднує в одній точці всі розчалки павутини і починає плетіння нового "гнізда", перелазячи від розчалки до розчалки, тягнучи павутину між лапками, щоб вона не злипалася.
   - "Гніздо", - промовила Сніжана, не вимикаючи комп'ютер, - ще не готове, але я думаю, що цього вже достатньо, щоб зробити певні висновки. Ти, Сашко, згодний з моєю думкою?
   - Погоджуюся. Ти блискуче впоралася зі своєю комп'ютерною програмою дослідження, поклавши мою математичну модель в основу програмування, - задоволено промовив він і ніжно поцілував дівчину в трояндову щічку.
   - Це ж іще не все, - сказала Сніжана і вивела на монітор підсумки спостереження. У зведеній таблиці були дані, які показали, під яким кутом кожен раз падав павук та якою була швидкість при кожному падінні. Олександр не вірив своїм очам. Цифри в таблиці показували чітку закономірність: чим більший кут падіння, тим більшою була швидкість падіння. А це означало, що павутина, яка в рідкому стані знаходиться всередині павука, випускається ним теж зі швидкістю, яка залежить від вибраного павуком кута падіння. А процес переходу павутини з рідкого стану в твердий, в залежності від цього створює відповідну невелику реактивну тягу, якої достатньо для того, щоб відштовхнутися, перемістивши в координатах простору вагу цієї істоти.
   - Науці вже давно відомо, що у павука м'язів немає, а рухається він завдяки гідравліці. Тобто ноги - "циліндри", а рідина, наповнюючи їх, призводить до руху тіло, - зауважив Олександр, дивлячись в карі очі Сніжани. - Ти розумієш, до чого це я веду наше обговорення?
   - Ти хочеш, Сашко, сказати, що завдяки гідравліці павук виштовхує із себе рідину, яка окислюючись із киснем, переходить у павутину, створюючи реактивну тягу? - промовила Сніжана і ніжно хлопнула його по плечу, дивлячись в голубі очі.
   - Ти що, читаєш мої думки? - здивовано запитав він, ніжно скуйовдивши її сніжну зачіску.
   - Ти, Олександре, хочеш сказати, що у залишках розваленої стіни, збудованої невідомо коли і ким на нашій планеті, лежить та плита, яка має таку вагу, що її не підняти жодному сучасному підйомному механізму була покладена прибульцями, яких також замість м'язів рухала гідравлічна сила? - продовжувала думку Сніжана, занурюючись все глибше в історичні події.
   - Коли ти все знаєш, тоді скажи мені, Сніжано, навіщо нам прибульці залишили силуети Павука, Павича і Дикобраза?
   - Може, ти хочеш поставити ще і таке питання:"Яку інформацію
   закладено у зображеннях і що спільного мають ці силуети?", - випередила його думку Сніжана.
   - Ні, я вже хочу відповісти на це запитання, та хіба ж за тобою встигнеш... - промовив Олександр, усміхаючись.
   - Спільне, що їх об'єднує в інформаційний об'єкт, це гідравліка, кремній, співіснування матерій: живої і неживої, співпраця систем: біологічної і технічної. Ось читай! - сказала Сніжана і вивела на табло комп'ютера його щоденник.
   Олександр - від такої несподіванки, а Сніжана - від упередженості його думок щиро розсміялися. Коли сміялися, то несподівано для себе обнялися і поцілувалися. Їхні тіла, з'єднані почуттями любові, довго бриніли в теплих обіймах. І коли, націлувавшись, прийшли до тями, Олександр спитав:
   - Паспорт не забула?
   - Взяла, - відповіла Сніжана.
   - Чудово! А тепер, моя снігова королево, поїхали!
   Він швиденько зібрав у машину всі прилади, які були задіяні в цьому спостереженні. Розігрівши двигун, вони виїхали на просіку. Невдовзі звернули на автостраду і заїхали у Київ. Поставивши автомашину на стоянці, пішли по Хрещатику. Зупинилися коло будинку, на стіні якого була табличка з чотирма красивими літерами: ЗАГС. Сніжана, усміхаючись зрозуміла навіщо їй в лісі був потрібен паспорт. Біля цього урочистого будинку їх з квітами зустрічали друзі.
   - А тепер, снігова королево, ходімо на шлюбну церемонію, - сказав Олександр і, зазирнувши у сяючі карі очі, взяв її, мов пушинку, на дужі руки.
   19.04 - 22.04.2013 р.
  
   ТАЄМНИЦЯ ДОЛИНИ КОЗОРО
  
   Через два дні після одруження Олександр та Сніжана, прийшовши в свій науковий цех, стали думати над інформацією, яку отримали в день установки комп'ютерного устаткування.
   - Процес пізнання людиною Всесвіту зупинити неможливо, як не в силі їй зупинити час, або оберти Землі навколо Сонця. Але життя людини занадто коротке, щоб пізнати нескінченну будову Всесвіту, - сказав Сніжані її чоловік Олександр Світозаренко, закриваючи віконні штори наукової лабораторії.
   Він у задумі підійшов до робочого столу. Там стояло розроблене ним комп'ютерне устаткування, яке мало органічно з'єднувати ефір космосу з ним - як з біологічною системою. Не встиг надіти на голову індивідуальний шоломофон, над розробкою якого працював уже другий рік, як раптом виношувана ним мрійна істина визріла і розірвалася в мозку, мов бомба. Він зрозумів, що творчий шлях, по якому він в думках так впевнено наближався до істини, наяву привів до мети. Його відчуття істини росло у свідомості і вражало чіткістю, пов'язаною своїми складовими процесу пізнання Всесвіту з доступною для нього таємницею марсіанської долини Козоро.
   Промені Сонця, яке сходило, на Марсі, наче вогненні стріли, пронизували вологе повітря долини Козоро і, вдаряючись об траву, вкриту росою, як бризки шампанського, розліталися врізнобіч, уносячи за собою невидиме зображення таємниці долини. Таємницю, яку залишили прибульці з планети Нібіру (Мардук), в зашифрованому вигляді в силуетах павука, павича і дикобраза .
   В цей час на Землі Сонце стояло в зеніті, і його промені через не завішені шторами вікна лабораторії заливали планетарій четвертого заводського корпусу, в якому ще тільки вчора була розташована наукова лабораторія по дослідженню космічних зв'язків. В цім планетарії-лабораторії стояло комп'ютерне устаткування технічної системи зв'язку з космосом. На стінах і на куполоподібній стелі лабораторії були розташовані відео табло в певному порядку, залежно від небесних світил у космічному просторі. Закривши штори, Олександр сів на своє автоматизоване робоче крісло, яке робило оберти навколо своєї осі - теж у певній залежності від космічного об'єкту, за яким велося спостереження. Загорілися індикатори простору Всесвіту. Зовнішні носії технічної системи комп'ютерного устаткування наповнювали свої монітори інформацією міжпланетного Інтернету. На табло векторного зв'язку стала зринати інформація в перекладі будь-якою мовою, будь-якої планети. Олександра це дуже зацікавило. Хто міг у Всесвіті знати всі мови, в тому числі і його рідну - українську?
   Так Олександр став з'єднуватися через розроблене ним комп'ютерне устаткування з міжпланетним Інтернетом. Він, як дослідник, постійно користувався у своїй науковій праці безкоштовними послугами Інтернету Землі, в який надходила інформація з інших планет. Йому ці послуги надавалися як молодому і перспективному для Всесвіту вченому. Міжпланетний Інтернет був організований вищим розумом розвинених цивілізацій. Цей розум був обожнений малорозвиненими цивілізаціями Всесвіту і названий Богом. Олександр зрозумів, що його ідея пошуку модуля з кремнію, який науковцями планети Земля тільки недавно визнаний елементом живої природи, залишається актуальною проблемою міжпланетного зв'язку. Цей модуль дозволить із технічної системи - радіо і телебачення - переводити інформацію в його біологічну систему, мозок, уже в розшифрованому вигляді без міжпланетних перекладачів, які знають всі мови будь якої цивілізації. Не даремно ж прибульці, щоб довести це, зашифрували інформацію, залишену на роздум землянам в силуетах павука, павича і дикобраза, зображених на Землі і на Марсі, в долині Козоро. А ще - інформація, залишена у фігурах Аку на Землі, на острові Пасхи. Підтвердження Юрона Борисвітовича Свічаго, оприлюднене в науковому цеху, що він іде вірним науковим шляхом, додало впевненості у наукових пошуках.
   Побудова такого модуля - міжсистемного з'єднувача і перекладача - вимагала неабиякого наукового інтелекту. Олександр розумів, що в цій справі має бути нова матерія, яка могла б переносити інформацію з технічної системи в біологічну. Такою транспортною матерією може бути тільки кремній, і лише з нього слід будувати перехідний модуль зв'язку, і тільки в ньому з'єднувати нейрони мозку із нейтронами електронів, щоб досягти миттєвого отримання інформації. Розуміючи це, Олександр з головою занурився у свою мету. Він ще раз переглянув розміщені раніше в Інтернеті Землі питання своєї пізнавальної інформації (хто він?) і свої координати у просторі Всесвіту і почав наполегливо вести пошуки інформації, яка могла б пролити світло на вибраний ним шлях щодо побудови модуля переходу інформації з технічної системи в біологічну. Перечитуючи сторінки в Інтернеті, натрапив на цікавий науковий фрагмент. Виявляється, кремній буває у твердому, рідкому та аморфному станах. Не встиг усвідомити важливість аморфного кремнію в науковій темі, як раптом перебила його думку інформація, яка щойно з'явилася на табло. Вона була такого змісту: "Олександре Андрійовичу. Я з планети Нібіру - Свічаго Юрон Борисвітович, начальник відділу по збереженню даних на зовнішніх носіях інформації. Вчора на ваше прохання послав інформацію, в якій пропонував розробку індивідуального модуля із аморфного кремнію. Що скажете з цього приводу? Я чекаю на вашу відповідь". Вдруге побачена і прочитана інформація підтвердила його сподівання. Олександр радів з того приводу, що йому як вченому зі світовим іменем першому поталанило озвучити на симпозіумі мирового значення ідею про пізнання Всесвіту з допомогою нового виду транспортної матерії під назвою "ньютоній", Таку назву ефіру дав ще Д.І. Менделєєв. Голубі очі Олександра, сяюче обличчя, рухи його тіла виплескували радість душі і серця. І цього душевного і духовного тріумфів не могла не помітити його дружина - "снігова королева" Сніжана Світозаренко. Вона аж скрикнула:
   - Олександре, ти знову вийшов на зв'язок?! Так?!
   - Вийшов! - радісно відповів Олександр.
   І раптом його обличчя наповнилося неочікуваним для Сніжани смутком.
   - Чого це ти, Сашко? - запитала стривожено.
   - Та так, прикро, що тоді на симпозіумі, який проводив мій інститут, не підтримали мою ідею про розкриття таємниці долини Козоро. Пам'ятаєш, всі запрошені студенти, крім тебе і шести вчених, утрималися, - додав Олександр.
   - Авжеж пам'ятаю... Це ж було давно, - сказала вона і занурилася у спогади, які виникали у чарунках її мозку, ніби вона знову опинилася на симпозіумі і веде розмову у своєму виступі: "Підтримую ідею Олександра Світозаренка, - каже вона і пояснює: - Дійсно, в цих силуетах закладено спільну інформацію. Спільною інформацією, є: перше - це кремній, який знаходиться у шкірі павука, пір'ї павича, у голках дикобраза, друге - це співіснування біологічної системи павука з його "технічною системою" - павутиною. З неї інформація через аморфний кремній переходить у біологічну систему павука - в його мозок. Я вже не кажу про гідравлічні ознаки, адже нам всім відомо, що павук рухається гідравлікою за рахунок павутинної рідини. Павич і дикобраз розпрямляють, відповідно, пір'я і голки, за рахунок колодочкової рідини. Але ця інформація для іншої наукової теми", - гордовито закінчила свій виступ.
   Вона так пірнула у свої спогади, що Олександрові довелося її поцілувати у щічку. І Сніжана, наче прокинувшись, обняла його і поцілувала. Їхні спогади про довгий шлях наукових дебатів та спостережень упереміш з поцілунками закінчилися опівночі солодким сном. Сніжані та Олександру снився один і той же дивовижний сон, ніби вони висадилися на Марсі, в долині Козоро. Перед їхнім зором - марсіянське нічне небо, всіяне зорями. У стелю зірчатого неба впирається марсіянська піраміда. А вони йдуть до неї долиною по траві, яка вистеляється перед ними, неначе килим, і веде їх на зустріч з учасниками міжпланетного симпозіуму, що відбудеться завтра у цій піраміді.
   У цей час на Марсі промені Сонця, наче вогненні стріли, пронизували вологе повітря долини Козоро і, вдаряючись об траву, вкриту росою, наче бризки шампанського, розліталися врізнобіч, уносячи за собою невидиме зображення таємниці загадкової долини.
   17.05 -18.05.2013 р.
  
   РОЗРОБКА СИСТЕМИ ПІЗНАВАННЯ ВСЕСВІТУ
  
   - Математична модель виявлення інформації і пізнавання Всесвіту готова, - так заявив своїй "сніговій королеві" Олександр Світозаренко. - За тобою, люба, розробка комп'ютерної програми, - усмішкою і поцілунком закінчив він свою
   вимогу.
   - А який метод реєстрації інформації, яка входить у мозок, вибрав ти? - запитала Сніжана..
   - Я вибрав метод функціональної магнітно-резонансної томографії? - Сказав Олександр.
   - А чому не вибрав метод позитрон-емісійної томографії? - Запитала Сніжана.
   - Через те, що в клітинах мозку знаходяться нейрони. Вони генерують і передають нервові імпульси, як сплески електричних та магнітних імпульсів, - сказав Олександр.
   - Ти, Сашко, мабуть, ще врахував і те, що свідомість як матерія знаходиться у матерії мозку. Вона, будучи невід'ємною часткою Всесвіту, сама здатна генерувати енергію, ведучи до виникнення нової матерії, - зауважила Сніжана.
   - Врахував... А звідки ти знаєш? - здивовано запитав Олександр.
   - У тебе на чолі написано, - пожартувала Сніжана і додала: - Тому, що це той напрямок, в якому ми розробляємо індивідуальний шоломофон - кремнієвий модуль переходу з технічної системи в біологічну систему, якою є мозок.
   - Це так, моя "снігова королево", - усміхнувшись, закінчив Олександр і занурився в думку.
   Міркував про те, з чого розпочати втілення своєї ідеї в розробку системи пізнавання Всесвіту. Сів у робоче крісло і почав складати оптимальний план проведення досліджень. В першу чергу належало дослідним шляхом визначити місце знаходження резервної частини мозку та відрегулювати в резервуарі шолому аморфність кремнію, адекватну аморфності того кремнію, який знаходиться у корінні волосся на голові. Але прочитана інформація на табло не давала змоги сконцентрувати думку. Найбільше його бентежила одна сентенція начальника відділу по збереженню даних на зовнішніх носіях інформації: "Ви зможете самі заходити в Інтернет будь-якої планети. Не буде потрібний Інтернет вашої планети, в який ми надсилаємо інформацію".
   - Сніжано, давай обговоримо інформацію з планети Нибіру, - запропонував Олександр і увімкнув комп'ютерне устаткування.
   Сніжана підійшла, сіла йому на коліна і, пригорнувшись ніжно, стала читати. Зупинилася на такому реченні: "А поки що нехай наш зв'язок нагадає колишнє без звукове і безкольорове кіно".
   Прочитане викликало резонну думку та ще спогади... Вони почали дискутувати.
   - І дійсно, - розпочала свою думку Сніжана. - Це вкотре доводить, що наша свідомість - продукт мозку, а в цілому ми як біологічна система спроможні сприймати радіо і телеінформацію тільки з осягненої нами відстані. Сприймаємо і не уявляємо, як десь сказане (не чуте на власні вуха) і побачене (не бачене на власні очі) звідти доноситься через ефір до нашої свідомості - мозку. Отже, і резервна частина мозку буде задіяна так само, як і діючий сучасний мозок, тільки функціонуватиме через біологічний штучний шоломофон, який нам з тобою належить створити. Тоді будемо сприймати інформацію з будь-якої недосяжної нами відстані.
   - Ти хочеш сказати, моя "снігова королево", що цивілізація розвивається з часом і в певному просторі, до якого наша планета ще не долетіла. І прийде той час, коли в певному просторі свідомість - мозок людини - як біологічна система стане вільно і звично співпрацювати з технічною системою - радіо і телебаченням. І незалежно від відстані мозок працюватиме так, як працює і зараз, але зі швидкістю думки, котра поки що тільки в нашій уяві миттєво переноситься в різні бажані координати простору. І така співпраця систем буде функціонувати завдяки новій транспортній матерії. Нова цивілізація сприйматиме інформацію від природи, як належне, що створене підсвідомо, не уявляючи ким, як і яким чином. А наука астрологія постійно вивчатиме вплив ефіру на розвиток цивілізації. Саме життя - це результат взаємодії корпускулярної речовини з ефіром...
   Цією думкою Олександр закінчив обговорення теми і обняв Сніжану.
   - Будемо ночувати в лабораторії чи поїдемо додому? - запитала Сніжана, сидячи на дивані і смачно цілуючи Олександра.
   - Давай тут, бо вже смеркає, - сказав Олександр.
   Дістав із дивана білизну. Сніжана постелила постіль і лягла. Олександр, вимкнувши світло, теж ліг спати. Та сон їх не брав. Думка свердлила мозок. Вони знову почали обговорювати отриману інформацію про чорно-біле зображення, яка надійшла на табло з міжпланетного Інтернету. Але сон взяв своє - і вони швидко заснули.
   Ранок розбудив Олександра, зазираючи сонцем у не завішене шторами вікно лабораторії. Промені повели його до умивальника, а потім посадили в робоче крісло. Він надів на голову біологічного капелюха - шоломофон і ввімкнув систему комп'ютерного устаткування. На табло з'явилася зона резервного мозку площиною у вісім квадратних сантиметрів. Її координати Олександр щойно заніс у пам'ять комп'ютера і розмістив на зовнішніх носіях інформації комп'ютерного устаткування. За декілька секунд на табло з'явилася змістовна таблиця, на якій висвітлювалося значення аморфності кремнію: у резервуарі шолому - 30 відсотків, а в кінцівках коренів волосся на голові - 40 відсотків. Олександр увімкнув комп'ютерну систему підігрівання шоломофону і, добавляючи в нього твердий кремній спостерігав, як у ньому визначалася аморфність кремнію. Коли дані у змістовній таблиці зрівнялися, вимкнув систему підігрівання. Закінчивши дослід, підійшов до Сніжани, яка себе ще удавала сплячою красунею, хоча вже давно прокинулась і спостерігала за ним. Як тільки він почав підводитися з крісла, жваво запитала:
   - Модуль готовий?!
   - А ти готова почати складання комп'ютерної програми для нашого відкриття? - запитав Олександр і, проходячи повз неї, нахилився, чемно поцілував і сказав : - Ти ще трішки полежи, а я збігаю до буфету, займу чергу. Що тобі купити на сніданок?
   - Дивись сам... На твій смак, - сказала Сніжана, піднялася і, склавши постіль в диван та, навівши марафет сіла у своє робоче крісло.
   Вона взяла математичну модель, яку розробив Олександр, вивчаючи, розглянула її, вибрала мову програмування і стала писати програму. В цей час Олександр приніс смачний сніданок, і Сніжана, не втримавшись, відклала свою програму і стала їсти. В цей час пролунав телефонний дзвінок. Олександр взяв слухавку.
   - Це лабораторія заводу "Токарно-фрезерного устаткування"? Вас турбує телебачення. Це Олександр Світозаренко? З вами розмовляє тележурналіст Петро Микитович Шуліка.
   - Телебачення... Шуліка... Я... А що? - здивовано запитав Олександр і глянув на розгублену від несподіванки Сніжану. - Це ти, "Пташо"?! - пожвавився Олександр.
   -Я, Олександре... Ми прочитали в газеті "Фантастична Україна" вашу наукову статтю і хочемо до вас у гості - на чашечку кави та інтерв'ю, яке хотіли б незабаром провести і дати в ефір на цьому тижні - в середу.
   - Гаразд. Якщо не жартуєш, як завжди, то приїздіть. - До побачення, - погодився Олександр.
   - Пам'ятаєш гумориста "Пташу" з нашої групи? - звернувся Олександр до Сніжани. - Замість лікаря став тележурналістом.
   - Та де ж там забути? В одинадцятому класі приставав на кожній перерві до нас із Маргаритою, - засміялася Сніжана.
   В лабораторії запанувала тиша - кожен думав про написану ними статтю та про зустріч з телевізійниками. Доснідавши, Сніжана в емоційному настрої знову сіла в робоче крісло і стала створювати комп'ютерну програму по розробці системи пізнавання Всесвіту. Олександр почав робити для Сніжани шоломофон, а потім, зробивши ще два запасних, підійшов до неї.
   - Тобі ще багато писати... Може, залишиш на завтра? - запитав він і сів на дивані.
   - Та ні, хочу закінчити сьогодні. Не заважай, - сказала вона, ледве відводячи від нього закохані очі.
   Олександр дістав подушку і приліг на дивані. Милуючись своєю ненаглядною дружиною, не зводив з неї очей. Його, як магнітом, тягло до неї. Став пригадувати різні приємні обставини з їхнього спільного життя. Почав з моменту знайомства. Він пригадав сосновий ліс, куди пішов із друзями по школі Миколою та Сергієм збирати опеньки. Розбрелися, хто куди, а зустрівся зі Сніжаною. В його уяві лісове минуле прозвучало незабутньою мелодією:
   " Добрий день, красуне! Ану покажи, що ти назбирала! Підійшовши до неї, поставив свій кошик поруч з її кошиком. Там лежали самі маслюки. "А в тебе більше", - сказав він, опустивши на неї здивовані очі.
   "Я ж сплю не так довго, як ти, - жартуючи, сказала Сніжана і подивилася в його кошик, підвівши карі очі, зустрілася з його поглядом".
   Цей ніжний і блискавичний погляд розбудив його почуття... Олександр пам'ятає, як охоче і довго вони дивилися одне одному в очі, лиш зрідка поглядаючи на кошики, з яких підглядали опеньки, коли він поклав руку на її плече. Пригадав, як, вийшовши з лісу і зустрівшись із Сергієм, познайомив з ним Сніжану, а потім взяв за руку і повів додому, розповідаючи їй про своє бажання стати вченим. Пригадав, як вони на другий день після зустрічі в лісі пішли в кіно. Ще й зараз здається, що він не лежить на дивані, а сидить у залі кінотеатру, відчуває її тепло. Приємно згадав і свій найперший з нею поцілунок, коли вони стояли біля її будинку і тіла від любові неначе бриніли.
   Широкою панорамою в уяві стали зринати спогади про навчання в одній групі на факультеті нейробіоніки в київському Медичному інституті Української асоціації народної медицини, де повсякчасно, день і ніч, їхні солов'їні душі співали любов'ю. Згадав весілля, на якому відчував любов як земне тяжіння. Ця згадка, ніби магніт кохання, підвела його з дивана. Він підійшов до Сніжани, обняв її і гаряче поцілував. І, відчувши мелодію любові своїх сердець, вони почали писати програму вдвох. Олександр схвалював алгоритми побудови програми, та інколи доповнював її своїми нюансами, з якими Сніжана зрідка не погоджувалася. Так у наукових суперечках було під вечір створено комп'ютерну програму пізнавання Всесвіту.
   19.05 - 27.05.2013 р.
  
   ПЕРШІ МІЖПЛАНЕТНІ ЗВ'ЯЗКИ
  
   Наступного дня Сніжана та Олександр прийшли в лабораторію о восьмій годині ранку. Був пахмурний день, проте світлі відчуття майбутнього спілкування з гуманоїдами планети Нібіру підіймали настрій і фантастично підносили їх бадьорий дух у космічний простір. Олександр розсунув штори і відкрив вікна. Свіже повітря війнуло озоновим запахом і ароматом чайної троянди, розквітлі кущі якої заглядали у відчинені вікна башти. Сніжана вирішила очепурити лабораторію і стала витирати пил та поливати квіти, які стояли у горщиках навколо комп'ютерного устаткування. Олександр підійшов до Сніжани. Вони взялися за руки і довго дивилися одне одному в очі... Їх поцілунок ледве розірвав телефонний дзвінок в лабораторію. Олександр підняв слухавку.
   - Це турбує вас друга прохідна заводу. До вас просяться з телебачення. Пускати? - повідомив вартовий.
   - Хай заходять, - сказав Олександр.
   Невдовзі пролунав дзвінок у лабораторію. Олександр попрямував до дверей - відкривати. Сніжана також пішла зустрічати гостей. У відчинених дверях стояли двоє репортерів: юнак з телекамерою і дівчина з блокнотом та ручкою. Юнак - середнього росту, широкоплечий, худорлявий, голубоокий. Темні окуляри сиділи на його рудому кучерявім волоссі. Юначка - трохи нижча за нього, струнка, симпатична кароока брюнетка в окулярах, які дуже пасували до її обличчя.
   - А ми - прибульці, в ранній час із телебачення до вас, - радісно віршувала юначка і, привітавшись, обняла Сніжану, а потім, жартуючи, представилася: - Я - Маргарита, а це Петро - наш залицяльник, - і першою переступила поріг лабораторії.
   - Доброго ранку. Заходьте, будь ласка, - майже в один голос сказали Олександр та Сніжана.
   Петро підійшов до Олександра, який стояв перед ним біля відчинених дверей. Вони привіталися, гаряче потиснули руки один одному. Сніжана закрила двері і стала поруч з Маргаритою. Трішки помилувалися чоловіками і підійшли до них.
   - Будь ласка, заходьте, - ввічливо запросила Сніжана, глянувши Петру в очі, з яких знову відчула той погляд, яким він її зустрічав на кожній перерві декілька років тому.
   Будьте, як вдома, - привітливим тоном запропонував Олександр. - Розташовуйтеся, - він показав їм на красивий диван. - А я зараз увімкну устаткування і налаштую для вас шоломофони. Доведеться нам, Сніжано, на хвильку відкласти обговорення подальшого удосконалення наших наукових розробок.
   Вони підійшли, і Олександр надів на їхні голови індивідуальні шоломофони, ввімкнув систему. На табло з'явилися зони резервних ділянок мозку Петра та Маргарити. Їхні координати Олександр щойно заніс у пам'ять комп'ютера і розмістив на зовнішніх носіях інформації. За декілька секунд на табло з'явилася змістовна таблиця, де висвітлювалися дані аморфності кремнію в коренях волосся на головах Петра і Маргарити та аморфності кремнію в шоломофонах. І коли дані у таблиці зрівнялися, вимкнув систему підігрівання кремнію у шоломофонах, зняв їх і разом з друзями повернувся на диван.
   - Розповідай, "Пташо", яка в тебе доля і який шлях широкий? - запропонував Олександр.
   - Ти ж знаєш, Сашко, я ще тоді захоплювався сатирою та гумором, мав дві власні книжки, А нині - член Національних спілок України, письменників та журналістів. Закінчив інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мої телерепортажі та статті в газетах - спеціалізовані, тільки з медицини та біології, бо тут я почуваю себе, наче риба у воді. Ну який би з мене був лікар? - сказав Петро. - Одружений. Ти ж знав її ще тоді, коли їздили на пляж. Моя дружина... - і він показав на усміхнену Маргариту.
   - Дуже приємно вдруге познайомитися, - майже в один голос пожартували Олександр та Сніжана.
   - А ти, Сашко, ще одружений? - жартуючи, запитав Петро.
   - Ось - вона з нами, - і він перевів погляд на Сніжану, яка спочатку привітно глянула на Петра, а потім тепло стиснула руку Маргарити, яка сиділа поруч.
   - Як добре, що ми знову зустрілися, - ніби в один голос, радісно промовили Маргарита і Петро.
   Зав'язалася тепла і дружня розмова, яку вирішили продовжити за столом.
   - Це ми бачилися на державному екзамені... То вже минуло більше трьох років, як почали ви тут працювати, - сказав Петро. - А як же заочна аспірантура на факультеті нейробіоніки?
   - Тиждень тому ми з Миколою захистилися на докторський ступінь, ті ж самі дисертації, про які до поїздки у Нью-Йорк говорив декан фізіологічного факультету Володимир Никифорович Томенко.
   - Вітаю, - сказав Петро і міцно потиснув руку.
   До поздоровлення приєдналася і Маргарита, поцілувавши його в щічку. Попивши кави, вони розійшлися і стали займатися своїми справами. Петро налагоджував телекамеру, а Маргарита з цікавістю розглядала лабораторію. Вона раз по раз задавала запитання - то Олександру, то Сніжані, не пропускаючи жодної деталі. Потім Олександр Андрійович надів на голови Маргарити та Петра запасні шоломи, увімкнув комп'ютерне устаткування, набрав пароль сайту міжпланетного Інтернету Юрона Борисвітовича з планети Нібіру і відправив їх на диван для гостей. У лабораторії засвітилися у певному порядку всі табло - залежно від небесних світил в космічному просторі.
   На відео табло планети Нібіру з'являється хоч і кольорове зображення, але сприймається воно Олександром поки ще чорно білим. На екрані виникла людиноподібна істота, тільки голова ледь помітно сплюснута і по своїй формі нагадувала кавун. Вона на товстій шиї пропорційно вписувалася в широкі плечі атлетичної фігури. Круглі великі очі, які обрамляли густі чорні брови, та злегка ввігнутий ніс, пухкі вуста та вольовий підбородок формували красивій дизайн обличчя. Товсте, як дратва, рідке смоляне волосся на голові ледве закривало круглі вушні раковини. На обличчі були ледве помітні вилиці, а в міру великий рот і широке підборіддя додавали мужнього вигляду. Що б там не було, але форма голови викликала приємні відчуття.
   Петро вже добре налаштував на табло телекамеру.
   - Доброго ранку, Юроне Борисвітовичу. Ми вже знайомі по міжпланетному Інтернету... - так почав розмову Олександр, розглядаючи високу постать з атлетичною фігурою.
   - Доброго ранку, Олександре Андрійовичу. Дуже радий, що ви з'явилися на сайті міжпланетного Інтернету і поповнили планетою Земля картотеку міжпланетного зв'язку. Вітаю із закінченням спорудження біотехнічної системи пізнання Всесвіту. Вона і надалі знадобиться, коли ваша резервна частина мозку буде задіяна свідомістю. Перепрошую, але мене терміново викликають. Я потім вас знайду... Давайте краще я вийду з вами на зв'язок завтра зранку. До зустрічі в космічному ефірі! - так закінчився перший міжпланетний зв'язок із планетою Мардук.
   Петро від несподіванки широко відкрив очі і переводив отетерілий погляд то на Олександра, то на Сніжану, то на Маргариту. Потім, перевіривши зображення і звук на своїй телекамері, розгублено, радіючи, запитав:
   - Олександре, хто це?
   - Це з планети Нібіру... Начальник відділу по збереженню даних на зовнішніх носіях інформації, з яких наповнюється міжпланетний Інтернет, у тому числі й наш, - пояснив Олександр і став розповідати: - Юрон Борисвітович вийшов зі мною на зв'язок ще тоді, коли ознайомився через державний Інтернет із нашими розробками про єдине співіснування живої і неживої матерій. Він говорив мені, що завдяки найвищому розуму, тобто Богу, створено у Всесвіті із живої матерії біологічну систему - живу істоту, а з неживої матерії створено технічну систему - павутиння павука, телефони та радіо і телебачення. Що Всесвіт існує тільки завдяки живій і неживій матерії, яку з'єднує особливого роду матерія, котру вчені Всесвіту називають ефіром. Що в цілому Всесвіт є живий і розумний, як людина. Що фізика ефіру, тобто сам ефір, має невідому поки що й для них здатність бути рухомим і передавати рух - коливання матерії думки через аморфний кремній від однієї частки матерії ефіру до іншої - зі швидкістю навіть більшою, ніж швидкість нейтрино. Що матерія думки (свідомості і підсвідомості) теж знаходиться в матерії мозку і так само, як і матерія мозку, є невід'ємною часткою Всесвіту, який плаває в ефірі. Що матерія думки сама здатна у певній комбінації матерій генерувати енергію, ведучу до виникнення нової транспортної матерії. Що така транспортна матерія виникає завдяки існуванню матерії резервного мозку і на основі матерії аморфного кремнію у шоломофоні. Що вся матерія, яка плаває в ефірі, генерована в певних умовах поки що невідомою їм енергією. Він навів мені такий приклад: певна літера відкриває або доповнює безліч різних слів, створених розумом. Або певну фарбу мають відповідні матерії: морква має свій колір , а буряк - свій. Троянда має свій колір, а ромашка - свій. Або всілякі почуття, які виникають від почутої, побаченої чи дотикової інформації мають свою певну інформацію і свої певні дії. Так роз'яснив мені Юрон Борисвітович. Що це все зробив найвищий розум - Бог...
   - Здорово виходить, - замислившись, зауважив Петро, підвівшись на хвильку із дивана.
   - Виходить, - продовжував Олександр. - Є десь у Всесвіті планета, на якій живе найвищого розуму істота, тобто Бог. І він створив, тобто клонував на своїй планеті живих істот, собі подібних. А потім доручив щоб ці істоти стали клонувати населення на сусідніх планетах, теж подібних до себе - тобто Богу... Так проходив процес створення Богом населення на всіх інших планетах.
   - Хтось клонував анунаків* на планеті Нібіру, а вони клонували нас, - сказала Сніжана і набрала на сайті міжпланетного Інтернету планети Нібіру пароль Рирторії Алмазонівни Золотар - наукового працівника відділу інформації.
   Анунаки* - це назва населення нації із планети Нібіру.
   На табло знову з'явилося чорно-біле зображення. На цей раз була жіноча істота: голова теж ледь помітно сплюснута і за своєю формою теж нагадувала кавун. Тонка шия, вузькі плечі та ще тонша талія нагадували фігуру балерини. Круглі, не дуже великі очі та рівний ніс над невеликим ротом вимальовували симпатичне обличчя. Товсте, рідке волосся темного кольору було заплетене в чотири коси. Дві коси звисали спереду через плечі, а дві - на спину. Були добре помітні невеликі за розміром круглі вушні раковини. Ланіти були білого кольору, їх з'єднували трішки темніші від обличчя уста.
   Олександр знову замислився з того приводу, що зображення чорно-біле. Петрові інопланетна жінка з першого погляду запала в око, і він миттєво зіскочив з дивана, знову налаштував телекамеру. Сніжана перевела зв'язок зі свого комп'ютера на комп'ютер Олександра, а Маргарита всілася зручніше на дивані. Олександр надів на голову шоломофон і, увімкнувши зв'язок, почав розмову:
   - Доброго ранку! Вас вітає планета Земля. Я - Олександр Світозаренко, начальник наукового цеха заводу "Токарно-фрезерного устаткування", Сніжана - начальник дослідної лабораторії, Петро та Маргарита - журналісти телебачення.
   - Вітаю! Я - науковий працівник інформаційного відділу, Рирторія Алмазонівна Золотар. Слухаю вас, - приємно усміхнувшись, відповіла жінка.
   - Хочемо взяти у вас інтерв'ю, - сказав Олександр і перевів паралельні зв'язки на Петра та Маргариту.
   - Запитуйте. Охоче відповім, - спокійно відповіла Рирторія Алмазонівна.
   - Скажіть, будь ласка, скільки проживає людей на вашій планеті? Який суспільний лад у вашої цивілізації? Яка середня тривалість життя населення? - запитала Маргарита.
   - Шумери - це предковічна назва нашої цивілізації... Населення планети порівняно з вашою невелике - понад вісімсот мільйонів мешканців. Живуть вони від семи тисяч років до десяти тисяч років. У нас єдина національність - анунаки, які побудували заможну комуну, де всі рівні, незважаючи на посаду. Національне надбання ділиться між членами суспільства за потребою кожного з нас. У нас відсутні жадібність, заздрість, ворожнеча та брехня. Кожен живе так, як йому подобається, не наносячи жодної шкоди суспільству, адже керується тільки розумом. А наш розум має таку енергію, яка трансформує в ефірі матерію оберігання. Ця матерія знає, що їй робити і веде наш розум тільки вірним шляхом, вибраним всім суспільством. Посади займаються відповідно до розуму. Нам невідомо, чим керується ваш розум.
   - А як вам дається довголіття? Від народження чи підтримуєте його штучно? - поцікавилася Маргарита.
   - І від народження і штучно... Через кожну тисячу років кожен з нас має зробити те, що йому напише вищий розум на сайті міжпланетного Інтернету. Хто сумлінно виконує ці вказівки, живе довше.
   - А для нас він може написати, що робити через кожні десять років? - жартуючи, запитала Маргарита.
   - Для вас теж зможе, але ж ви зуміли тільки частково задіяти резерви мозку... А інші ділянки розраховані й закодовані вищим розумом у ваших генах і будуть задіяні тільки в той час, коли ваша цивілізація досягне належного розвитку. Вам тоді непотрібно буде надівати шоломофон. Я без нього, а спілкуюся з вами через такі ж самі, як у вас, засоби інформації. І спілкуюся так само, як і ви в себе вмикаєте коли потрібно і використовуєте телефон, радіо та телебачення. А коли у вас буде відповідний такому зв'язку інтелект (подібний до нашого), то будете сприймати і посилати інформацію на планети так само, як зараз відправляєте і отримуєте її з іншого міста по мобільному зв'язку, - відповіла Рирторія Алмазонівна.
   - А у вас зображення на екрані чорно-біле? - запитав Олександр і перевів зв'язок на Петра.
   - Ні, не чорно-біле... Це стосується штучного зв'язку і резервної частини вашого мозку. Адже колір - це теж матерія і невід'ємна частина Всесвіту. І поки не буде задіяна резервна частина вашого мозку, будете з нами спілкуватися і бачити нас в чорно-білому зображенні, - зауважила Рирторія Алмазонівна. - Або удосконалюйте своє комп'ютерне устаткування...
   - Розкажіть, будь ласка, яка у вас промисловість... Як колись ви добували золото на нашій планеті? Чи не пов'язано це з промисловістю? - запитав Петро.
   - У нас тільки виробництво промислових роботів та транспортних ракет для перевезення роботів, яких ми посилаємо не тільки на планети, з якими ведемо взаємний обмін копалинами. Роботи у нас працюють у сільському господарстві та на виробництві товарів широкого вжитку. А золото теж добували у вас на обмін і для використання при будівництві радіомаяків-пірамід, таких, як у вас в Єгипті, на планеті Марс і на інших планетах. На ці радіомаяки ішли у вірному напрямку наші ракети-кораблі з промисловими роботами, - відповіла жінка.
   - А чи є у вас армія? Якою вогнестрільною зброєю вона насичена? - знову запитав Петро.
   - Я вже вам говорила про нашу ракетобудівну промисловість. То ви, мабуть, подумали, що ми виробляємо ще і бойові ракети далекого бою. Ні. Це транспортні ракети і ракети-перехоплювачі. У нас армії немає. Ми не агресивна планета. Але оборону тримаємо завжди. Вчені провели удосконалення обчислювальної техніки, розробили нові елементи та устрої автоматики і телемеханіки, оснастили ракети-перехоплювачі системами виявлення і пізнавання. Як тільки стартує ворожа ракета, то наша йде на таран і випускає знищувальний снаряд, а сама миттєво звертає із самоцілі і незабаром повертається на своє стартове місце.
   - Риртаріє Алмазонівно, а яку біологічну основу має ваш організм? - запитала Сніжана.
   - Аморфно-кремнієву... Наші м'язи тверді, рухаємося трішки повільніше, ніж ви. Наші кістки не беруть ваші ріжучі інструменти. Ми володіємо неабиякою силою. Наш організм емоційно вольовий, стійкий до хвороби, - відповіла вона.
   - Риртаріє Алмазонівно, скажіть, будь ласка, скільки часу мати виношує в своїй утробі дитину до дня її народження? - запитала Сніжана.
   - У нас мати виношує дитину дванадцять місяців, але народжує лише два рази за своє життя, бо це пов'язано з нашим довголіттям.
   - А це правда, що ви нас клонували, як зазначено в манускриптах? В Біблії написано, що нас сотворив Бог. Якщо це правда, то навіщо ви для запліднення додавали глину? - запитав Петро.
   - Скажу так. Коли ми надумали вас клонувати, то користувалися такою думкою. Ви знаєте, що глина - не тільки елемент живої природи. Її клітини самостійно розмножуються, і вона за рахунок цього росте - збільшується у своїй масі. Це по-перше. По-друге, ми також знаємо, що кожна матерія, яка плаває в ефірі, сама здатна в певній комбінації генерувати енергію, ведучи до виникнення нової матерії, тобто вас. І глина не дасть нам клонувати знову себе... І по-третє, ми були впевнені, що при такій комбінації в лоні нашої жінки, яка на той час була на планеті Земля у відрядженні, повинна створитися нова істота, подібна нам. А оскільки ми були клоновані вищим за нас розумом за дорученням Бога, то гадали, що ви будете тотожні нам, подібні до Бога. А те, що сказано в Біблії, - то правда. Він один, а Всесвіт великий... Призначений помічник, який проживає з ним на планеті, клонував населення сусідніх планет і на кожній з них призначив помічників Бога... Таким чином, схожі на Бога живі істоти створювалися на тих планетах, де бажав Бог, - так пояснила Риртарія Алмазонівна.
   - Скажіть, будь ласка, а чому наше суспільство живе не так, як ви? Чому в наших людей дуже багато недоліків: егоїзм, жадність, недовіра, брехня, ворожнеча, агресія, зрада?.. Адже ви, коли клонували нас, були впевнені, що будемо вам подібні, а отже, подібні Богу. Чому так сталося, що наша цивілізація у своєму розвитку духовно занепадає з кожним роком? Як зупинити цей духовний занепад? Чи можна його зупинити? - знову спитав Петро.
   - Скажу чесно. Ми не мали права вас клонувати і за це були покарані Богом. Помічника Бога, призначеного ним на нашій планеті, на той час з нами не було. Ми побачили вас ще тоді - такими, якими ви є тепер. Ієгова сказав, що нечестиві будуть викорчувані із землі, і вирішив їх затопити. Він устами свого помічника сказав про це Ною, а сам затопив Землю. А Ной зробив усе так, як сказав Бог. Він збудував ковчег і взяв із собою трьох синів, свою дружину та дружин синів і по парі кожної тварі. А щодо духовного занепаду скажу, що він триватиме і його вже ніхто не зупинить, адже такий розвиток людини закладений в її генах при клонуванні. А чи довго триватиме занепад? Зараз ми думаємо над цим питанням, але не впевнені, адже ми - не Боги. І клоновані не ним особисто. Ми думаємо, що спускається вказівка Бога про покарання нечестивих. Але він дав час, щоб ви його зрозуміли і покаялися. За його бажанням змінюються орбіти планет, щоб очистити Всесвіт від нечестивих. Орбіта Землі буде змінюватися доти, доки він не побачить здійснені державними правителями та олігархами духовні зміни. Адже Бог - милостивий. А поки він продовжує змінювати орбіту, її зміна може привести Землю до всепланетного потопу. Прояви таких катаклізмів уже відбуваються в тих місцях, де проживає найбільше неугодних Богові. Ви й самі все це бачите на власні очі. Я не лякаю, а пропоную кожному замислитися, поки не сталося непоправного лиха, - так закінчила інопланетна жінка свою не дуже приємну відповідь.
   - Ви сказали, що Бог мінятиме орбіту нашої планети, поки не побачить зміни, прогрес... А ви могли б назвати ці зміни? - запитала Маргарита.
   - Помітні зміни мають починатися з побутових умов суспільства. Спочатку правителі повинні дати наказ, згідно якому олігархи стануть відраховувати в бюджет держави сімдесят відсотків свого річного прибутку. А з часом слід почати відбудовувати ту комуну, яку ви почали будувати, але не довели до кінця, - сказала вона.
   - Скажіть, будь ласка, а яка вага малюка при народженні? Скільки років йому виповниться, коли починає розмовляти? У скільки років закінчується його дитинство? - сипала питання Маргарита.
   - Як вам сказати? Ми над цим не думали, тому що у нас не було такої потреби. А не було через те, що розвиток малюка починається вже в утробі матері. Малюк, як тільки народився, миттю звертається до мами і просить те, що вважає за потрібне для нього. І так з кожною годиною, з кожним роком поповнює свій мозок потрібною інформацією. Його зрілість залежить від здібностей. Трапляється, що і в сорок років стає дорослим, а буває - і в шість тисяч років зберігає дитячі устої та поведінку. Ми на це не звертаємо уваги. Відразу після народження дитина важить від дванадцяти до сімнадцяти кілограмів. До сорока років набирає вже повну вагу. Вона становить від двохсот до трьохсот кілограмів.
   - Риртаріє Алмазонівно, велика вам подяка від кожного з нас за інтерв'ю. І, з вашого дозволу, останнє запитання. Ви сказали, що резервна частина мозку людини з часом зможе приймати не тільки кольорову інформацію. Що ви мали на увазі? - поцікавився Олександр.
   - Я мала на увазі емоційні почуття, які виникають при спілкуванні живих істот. Почуття - це теж особливого роду матерія, яка за певних обставин генерує з відповідними матеріями транспортні матерії, які здатні у резервній частині мозку на відстані сприймати і передавати відповідні свої емоції. Зараз ваші емоційні почуття я теж сприймаю такими, якими їх сприймаєте ви, коли вони виникають при нашій розмові. Дякую за щирі запитання. До зустрічі в ефірі! - закінчила свою відповідь Рирторія Алмазонівна.
   Петро і Маргарита, подякувавши Олександрові і Сніжані, від радісного задоволення ще довго приходили до тями, сидячи на дивані для гостей і обговорюючи завтрашню вечірню телевізійну передачу.
   - Давайте я вас проведу, а заодно познайомлю з директором нашого заводу, - запропонував Олександр.
   Вони зайшли в приймальню директора. Олександр Андрійович пояснив секретарці, що журналісти-телевізійники хочуть познайомитися з директором. Секретарка запропонувала гостям присісти.
   - Сергію Никифоровичу, до вас гості з телебачення, - повідомила вона.
   - Будь ласка. Нехай заходять, - сказав директор.
   - Прошу заходити, - промовила секретарка, відчиняючи їм двері.
   - Сергію Никифоровичу, я тобі вже розповідав про них, а тепер познайомтеся: Петро Микитович і Маргарита Віталіївна, - представив їх Олександр.
   - Будемо знайомі, - сказав Сергій Никифорович і, вийшовши з-за столу, потиснув руки гостям, запропонував сісти. - Чим можу бути корисним для вас? - запитав, сідаючи за стіл.
   - Прийшли запросити вас, Сергію Никифоровичу, і ваших науковців до нас на телепередачу, яка відбудеться в наступну середу о двадцятій годині. - Ви ж у відрядження не їдете? Зможете прийти? - запитав Петро Микитович. - Прийдемо. Дякую за запрошення, - відповів він, знявши слухавку телефону.
   - Тоді на все добре. До зустрічі на телебаченні. Не будемо вас відволікати, - сказав Петро Микитович, тиснучи ним подану йому руку.
   - Будь ласка, Олександре Андрійовичу, проведи наших гостей і покажи наш завод, - сказав Сергій Никифорович.
   В супроводі Олександра Петро і Маргарита, сяючи від задоволення побаченого і почутого, виходили через другу прохідну заводу.
   29.05. - 03.06.2013 р.
  
   ДРУГИЙ КОСМІЧНИЙ ЗВ'ЯЗОК
  
   Мрячив літній дощик. Двоє людей із зачохленою телекамерою стоять під парасолями біля дверей другої прохідної заводу "Токарно-фрезерного устаткування". Це Петро та Маргарита. Вони чекають працівників заводу, запрошених на вечірню передачу. Обіцяв бути присутнім і директор.
   До прохідної під'їхали на автомашині Олександр та Сніжана. Виходячи, побачили старих знайомих.
   - Доброго ранку! А ви до нас прийшли іще, щоб привітати із дощем?! - на цей раз жартуючи, привітала двома рядками вірша Сніжана.
   - Та ні, погода тут для вас не має значення. Ми просимо на інтерв'ю - до телебачення, - у віршованій формі відповіла Маргарита і, усміхаючись, стала згортати парасолі - свою і Петрову.
   - На сьогоднішню вечірню передачу, - доповнив Петро запрошення Маргарити і підійшов до Олександра. Вони привіталися, потиснувши руки один одному.
   - Будь ласка, заходьте, - ввічливо запросила Сніжана, глянувши на Петра.
   - Будьте, як вдома, - привітливим голосом запропонував Олександр Андрійович. - Розташовуйтесь, а я тим часом увімкну устаткування і приготую ваші шоломофони.
   Теплу розмову, яка тільки-но зав'язалася, обірвав сигнал міжпланетного зв'язку. Олександр та Сніжана довго чекали цього зв'язку, готуючи цілу низку запитань. Петро мерщій розчохлив кінокамеру, швидко налаштував її.
   - Доброго дня, Олександре Андрійовичу. Вас із Сніжаною і ваших гостей вітають планета Нібіру і я, її мешканець Юрон Борисвітович. Продовжимо вчорашню розмову. Ще раз вітаю вас із закінченням монтажу біотехнічної системи пізнання Всесвіту. Вона і далі буде необхідною, коли ваша резервна частина мозку буде задіяна свідомістю. Буде потрібна так, як зараз вам потрібен радіоцентр та телецентр, мобільний телефон чи радіо, телевізор, якими ви користуєтесь. А ваш, як ви кажете, індивідуальний капелюх - шоломофон лежатиме в історичному науковому музеї. Або будуть приходити до вас і користуватися ним ті, у кого резервна частина мозку ще не визріла. Вони ж бо хочуть спілкуватися з населенням космосу.
   - Доброго дня, Юроне Борисвітовичу. А коли приблизно така подія, про яку ви щойно розповіли, може статися з нашою цивілізацією? - запитав Олександр.
   - Сказати можу одне: треба оцінювати людську зрілість. Кавуни на баштані теж не всі в один день дозрівають. Отак і люди. Та й ми, коли були такі, як ви тепер, теж не всі були готові до такого спілкування. Запрошуйте до себе екстрасенсів та вчених, надівайте їм відповідні штучні шоломофони. Дайте оголошення.
   - Дякую, Юроне Борисвітовичу. А в мене ще таке питання. Ви зараз мене бачите в кольоровому зображенні? - поцікавився Олександр.
   - Так, у кольоровому. Я ж вам сказав, що мені вже не потрібен штучний шоломофон, яким раніше користувався. Його замінила моя резервна частина мозку. І я користуюся своїм комп'ютерним устаткуванням так, як ви телевізором чи мобільним телефоном. Можливо, що ви на вашій планеті будете першою людиною, відчуття якої сприймуть такий фантастичний тріумф. От коли побачите моє зображення кольоровим, то миттєво скидайте геть свого "капелюха" і відправляйте в музей. Це значить, що його замінила ваша частина резервного мозку, - сміючись сказав Юрон Борисвітович.
   - Юроне Борисвітовичу, а з якими планетами ви порадите спілкуватися? - запитав Олександр.
   - Таких доброзичливих, як наша,з яких ми знаємо більше тридцяти. З ними можете спілкуватися. Всі їхні сайти є в міжпланетному та й у вашому Інтернеті.
   Однак я вважаю, що найцікавішим із цих об'єктів буде планета "SS-433".
   - Юроне Борисвітовичу, скажіть, будь ласка, чи є у Всесвіту планети, що вороже ставляться одна до одної? У чому виявляється їхня ворожість? -
   поцікавився Олександр.
   - Ці планети стоять на обліку в міжпланетному Інтернеті. Але як би вороже не ставилися одна до одної, вони не несуть Всесвіту майже ніякої загрози, не мають потужної зброї. Воюють між собою через брехню та прагнення до матеріальної наживи. Прикладом є ваша планета Земля. Ми ведемо за нею спостереження і прогнозуємо її майбутнє, - щиро відповів Юрон Борисвітович.
   - Якщо це не ваша військова таємниця, то чи зможете розповісти про майбутнє Землі? Яким ви його бачите? - запитав Олександр.
   - Ви вже будували таку, як у нас, комуну в одній країні, - почав свою відповідь Юрон Борисвітович. - Але так і не вдалося збудувати її до кінця. Це був вдало вибраний суспільний устрій. Був вождь Ленін, який досить вдало його оберігав від оточення капіталу. Це була особистість. Такі лідери народжуються дуже рідко. Зараз такого лідера у вас немає. Щоправда, є одна жінка - Юля Тимошенко, яка могла б покращити духовне і матеріальне життя вашого суспільства. Але олігархи видумали на неї кримінал, а правителям було тільки цього й треба. І влада незаконно посадила її за грати, бо вбачала в цьому лідеру основного політичного конкурента перед наступними президентськими виборами. Існують лише такі лідери, котрі поставили перед собою матеріальну мету, а не наукову чи духовну. До влади прийшли вожді, які на замовлення капіталу доводять країну до руйнації. Ці вожді, прийшовши до влади все соціальне надбання перекрали в свої кишені, ставши потенційними олігархами. Зараз на вашій планеті, у Сполучених Штатах Америки, є так звана Резервна Федеральна Система. Ця система приватна і належить найбільшому на планеті олігарху. Його виробництво - це відомі вам долари. Друкарський станок скільки хоче, стільки й друкує, а на ринку збуту - як хоче, так і крутить попитом на свою продукцію, що приносить величезні прибутки. Ця система за свої долари купує все. І коли привласнить всю планету Земля, довівши всіх олігархів до банкрутства, то скінчиться її матеріальна мета як потреба. І тільки тоді (та й то, як то кажуть, бабуся надвоє гадала) ця матеріальна особистість може стати духовною. А поки цей олігарх і його спадкоємці будуть привласнювати всю планету Земля, мине дуже багацько часу. Війни між країнами більше не буде. Будуть смертельно воювати між собою клани та олігархи - доти, поки з них не залишиться один. Отаке твоє і твого покоління майбутнє, Олександре Андрійовичу, - із сумним поглядом закінчив свою відповідь Юрон Борисвітович.
   - А на інших планетах - яке матеріальне та духовне життя мешканців? - запитала Сніжана.
   - На таких планетах, як наша, всі живуть заможно, в мирі і в злагоді. А на таких, як ваша, - духовно і матеріально не гірше, ніж ви, а трішечки краще, - коротко і зрозуміло відповів співрозмовник.
   - Юроне Борисвітовичу, скажіть, будь ласка, чи ви спілкуєтеся з планетами, де немає такого устаткування, як наше? Якщо спілкуєтесь, то як і завдяки чому? - запитала Сніжана.
   - Спілкуємося, так би мовити, однобічно - без їхнього відома. Наше комп'ютерне устаткування оснащено устроями автоматики і телемеханіки, тож ультразвукові системи виявлення і пізнавання дозволяють посилати і повертати назад потрібний нам інформаційний запит. Ми ведемо дослідження та обстеження так само, як ви проводите обстеження внутрішніх органів людини. Але ми можемо навіть розпізнати думку цивілізованої живої істоти. Тому нам доступна інформація, у якій маємо потребу, - від живої і неживої матерії. Я зараз можу відповісти, які мрії пробіжать у чарунках вашого мозку, коли буду використовувати спеціалізоване комп'ютерне устаткування. Хочете, давайте перевіримо, - так пояснив він Сніжані Вікторівні і пішов вмикати спеціалізоване комп'ютерне устаткування.
   - Давайте, - з нетерпінням сказала Сніжана.
   - Приготуйтесь. Увага. Посилаю запит до мозку, - сказав він і натиснув клавішу запиту та клавішу відповіді. І став на екрані комп'ютера не вголос читати її думку: "Треба й собі почати розробку такого устаткування. Та чи варто, коли ще моя резервна частина мозку не задіяна свідомістю?" - Варто, адже у вас є штучний шоломофон... Починайте розробку спеціального комп'ютерного устаткування, - вже уголос відповів Сніжані Юрон Борисвітович.
   - Я зрозуміла. Сподіваюся, що незабаром і я розгадаю вашу сокровенну думку, - пожартувала Сніжана. - Юроне Борисвітовичу, у нас із Олександром в гостях журналісти з телебачення - Маргарита та Петро. Хочуть взяти у вас інтерв'ю.
   - Будь ласка, - відповів він.
   - Яка у вас, Юроне Борисвітовичу, культура духовного життя? - запитав Петро.
   - За формою - така ж, як у вас: театри, кіно, художня література, а за змістом - не знаю, де краща: у нас чи у вас. Про це може сказати тільки третя особа. Безперечно, я заглиблююся в культуру багатьох країн, особливо такої славної держави, як Україна. Подобається, коли танцюють або співають у вишиванках. Люблю українську поезію за її щиру, соковиту мову, - відповів Юрон Борисвітович.
   - Ви, шановний, можете прочитати моє бажання? - запитала Маргарита.
   - А якщо не зможу? Що ви тоді зі мною зробите? Ну добре, давайте спробую, - зі щирою посмішкою промовив співрозмовник.
   - Хочу запитати у вас, Юроне Борисвітовичу: коли ви звернули увагу на українську поезію? А ще - хотіла б прочитати вам свої вірші. Яка тематика вам до вподоби? - запитала Маргарита.
   - Звичайно, люблю і хотів би послухати щось ліричне, про кохання. Виберіть вірш, який хочете прочитати, назвіть тільки його заголовок, а далі - слухайте, читати буду я. Зараз, з вашого дозволу, його сканую з вашого мозку і прочитаю, щоб всі присутні почули, - сказав він і натиснув дві клавіші.
   Маргарита вибрала вірш, прочитала в уяві його назву і стала слухати, а співрозмовник почав зчитувати його вголос із табло свого комп'ютера:
  
  
  
  
   БІЛА ТРОЯНДА
  
   Троянда я біла, чарівно-колюча,
   Душею відкрита, пелюстками губи...
   Я сніжна обличчям і завжди пахуча,
   Без мене ніде не відбудуться шлюби!
   Я ніжно-колюча, шипи, наче піки,
   Пелюсточки білі - мій рід загадковий,
   Мені не байдужі круті чоловіки -
   Приношу я в будні їм настрій святковий!
   Троянда я біла, чарівно-колюча,
   Я серцем відкрита, пелюстками губи...
   І ніжна, мов бархат, і завжди пахуча.
   Кого уколю - той навіки полюбить!
  
   - Спасибі, - сказала Маргарита і запитала: - А ще можна запропонувати?
   - Із великим задоволенням послухаю... Прошу щось на політичну тематику.
   Маргарита знову в уяві вибрала вірш під назвою "Біла тигриця" і сказала, що вона готова. Співрозмовник, натиснувши дві кнопки, жартуючи, сказав, що можна починати. Всі стали уважно слухати. Це був такий вірш:
  
   БІЛА ТИГРИЦЯ
  
   Я - біла тигриця, загадка природи!
   Маскуюся скрізь в небезпечному вирі...
   Я знати не хочу якої породи,
   Лиш хочу я жити спокійно, у мирі!
   Я біла тигриця - оскал мій зубатий!
   Маскуюсь завжди у безпечному цвіті,
   Не хочу я спокій для себе лиш мати,
   Так жити набридло в блудливому світі!
   Я - біла тигриця, є символом року!
   Маскуюся скрізь в небезпечній країні...
   Оскал мій - рушійні корупції кроки,
   Ганьба, хто порушить закон в Україні!
  
   - Щось вас на біле потягнуло. А про чорне є? Якщо є, то давайте... І бажано прочитати... - на політичну тему, - попрохав він.
   Маргарита в чарунках своєї пам'яті знайшла вірш, але зрозуміла, що забула текст.
   - Юроне Борисвітовичу я назву вірша знаю, але його вже не пам'ятаю, - розпачливо промовила Маргарита.
   - А ви не хвилюйтеся. Мозок людини влаштований так, як і комп'ютер. Те, що йому непотрібно весь час пам'ятати, відправляє у кошик пам'яті. Отож, будьте певні, ми знайдемо, - впевнено сказав він.
   - Тоді давайте. Я готова. Натискайте клавіші комп'ютера, - задоволено промовила Маргарита.
   Юрон Борисвітович натиснув на якісь клавіші і став читати, а всі уважно слухали вірш:
  
  
   МУХА-РОЗТОРОПА
  
   Зазирнула муха якось ненароком
   В унітаз, з вікна влетівши в нього скоком...
   В нім вода блищить, неначе скло кватирки,
   І щось радить їй на вухо, ніби гирка:
   - Від фекалій він вбиває тухлий запах,
   Екологію тримає цим на рівні.
   У Європу, мов якийсь новітній клапан,
   Пропускає непригожі людям зливні,
   Що течуть крізь нього в світ нових стандартів -
   Та й вони його уже не варті!
   У води й питає муха-розторопа:
   - Унітаз, скажи: це ж що - вікно в Європу?!
  
   - Гарні вірші ми почули, - майже в один голос із Юроном Борисвітовичем сказали присутні.
   - Дуже вдячна всім вам, - сказала Маргарита.
   - Юроне Борисвітовичу, ми, мабуть, вже вас втомили, - зауважив Олександр. - Якщо ні, то ще одне, останнє на сьогодні запитання... Скажіть, а на вашій планеті сім розлучаються?
   - Ні, не розлучаються, проте по декілька разів одружуються. Бо в нас - багатолюби. Їх об'єднує взаємна любов. Нам почуття зради не відоме. Такого слова у нашому тлумачному словнику немає, і ми його ніколи не вживаємо у спілкуванні. І якщо ви говорите, що на сьогодні досить спілкуватися, то я кажу всім: "До побачення в ефірі у наступному зв'язку", - сказав він, попрощався і вимкнув комп'ютер.
   - Ну, що? - сказала Сніжана, звертаючись до телерепортерів - Петра та Маргарити. - Запрошення ваше приймаємо. Так, Олександре Андрійовичу? Тепер, мабуть, треба нам скорегувати сценарій сьогоднішньої вечірньої телепередачі.
   Вони вчотирьох заглибилися у сценарій. На вулиці накрапав невеликий дощик. Скріпивши сценарій підписами, Петро та Маргарита почали укладати свої речі.
   - Ви ж не забудьте взяти із собою Сергія Никифоровича, - нагадала Маргарита.
   Олександр і Сніжана приступили до обговорення чергової наукової теми по подальшому удосконаленню комп'ютерного устаткування. Петро і Маргарита повертатися у телецентр. Так закінчилася більша половина робочого дня.
   07.06 - 10.06.2013 р.
  
  
   ЗВ'ЯЗОК З МІЖПЛАНЕТНИМ ІНТЕРНЕТОМ
  
   В другій половині робочого дня Олександр та Сніжана стали обговорювати почуте у першому міжпланетному зв'язку.
   - Я все ж думаю про сказане Рирторією Алмазонівною... Резервна частка мозку може сприймати не тільки колір, а навіть наші з тобою почуття, - зауважив Олександр.
   - Що стосується кольору, то нам тут з тобою, любий, все дуже добре зрозуміло - необхідно удосконалювати функції нашого устаткування так, як колись удосконалювали телебачення - з чорно-білого на кольорове, - сказала Сніжана. - А що стосується розпізнавання почуття, то тут треба добряче помізкувати. Як ти гадаєш, Олександре, - упораємося? - запитала вона.
   - Давай краще зробимо першу розвідку на сайтах планети "SS-433", - запропонував Олександр.
   - Гаразд, - промовила Сніжана і увімкнула комп'ютерне устаткування.
   На екрані з'явилося запитання: " Хто ви ? Яка потрібна інформація?"
   Сніжана ввела свій пароль і написала запит. На екрані знову з'явився напис: "Дякуємо, плането Земля, за те, що в цьому питанні наважилися звернутися саме до нас. Наші вчені розробили устаткування, яке може не тільки розпізнати колір, а й дозволяє живим істотам, які спілкуються, обмінятися почуттями та з їхнього дозволу сканувати мозок. Ми будемо дуже раді поділитися своїм досвідом. Можете скористатися нашим кресленням по цьому устаткуванню і отримати креслення. Звертайтеся до відділу інформації, який очолює Іван Андрійович Даценко. Ось по цьому паролю, який ви зараз бачите на табло. Всього вам найкращого".
   Олександр тут же ввів пароль у свій комп'ютер. На табло з'явилося чорно-біле зображення особи жіночої статі. Це була молода симпатична жінка, яка нагадувала звичайну українську молодицю: повненька, голубоока, чорноброва, пишні щоки, губки бантиком, рівний ніс, товсті та довгі коси.
   - Я - секретар відділу інформації. Звати мене Наташа. - сказала вона. - Ми вже маємо ваш запит, який щойно поступив з Інтернету в наш відділ, і ми з Іваном Андрійовичем Даценко вже готові передати вам креслення по цьому устаткуванню. Будемо раді поділитися досвідом. Ви можете скористатися нашими кресленнями. Ви готові їх зараз отримати? - люб'язно спитала Наташа.
   Олександр та Сніжана від такої несподіванки стрілися радими очима і майже в один голос сказали: "Так!". Сніжана хутко увімкнула зовнішню пам'ять комп'ютерного устаткування. На табло вискочило слово "прийом". Це ж слово з'явилося і перед очима Наташі на відео табло в кабінеті відділу інформації планети "SS-433".
   - Я бачу, що ваше устаткування готове прийняти... Передаю креслення, - сказала Наташа і увімкнула відповідне устаткування.
   - Прийом закінчено, - повідомила Сніжана. - Ми не очікували, що ви так терміново виконаєте наше замовлення. Щиро дякуємо!
   - А тепер давайте познайомимося, - продовжувала розмову Сніжана. - Мене звати Сніжана, а це - Олександр. У нас буде до вас декілька запитань, - додала вона.
   - Будьте ласка, задавайте, скільки завгодно, - відповіла Наташа.
   - Скажіть, Наташо, а ми на вас зовні та духовно схожі? Як вам здається?
   - Напевне, що так... Ми давно спостерігаємо за вашою планетою, адже її створено ідентично нашій планеті найвищим Розумом, тобто Богом, відразу ж після нашої планети. І все живе і неживе, що є у нас, тотожне вашому.
   Народжуємося так само, як і ви, з такою ж вагою... Такі ж проживають національності. До речі, я - українка і володію всіма мовами. Не розлучена холостячка і дуже б хотіла поспілкуватися з вашими хлопцями. Між нами, щоправда, не одна різниця. Термін нашого життя такий, як на планеті Нібіру. Те, що є у вас негативне, ми вже прибрали зі свого побуту. Це, зокрема, армія та гроші... Ми всі духовно і матеріально рівні, незалежно від національності та посади. Живемо в злагоді й любові. Армія нам не потрібна, бо немає на нашій планеті ворогів. Гроші зайві, бо розподіл національних здобутків іде по потребі кожного. На всій планеті - тільки планове господарство. У нас створено планетний автоматизований центр по плануванню та обчисленню економічної інформації. Всюди стоять регістратори виробництва будь-якої продукції. Такі регістратори передають інформацію про щодобову кількість випущеної продукції на обчислювальний центр, де враховується споживча потреба населення нашої планети. Якщо добова потреба перевищує добовий випуск продукції тої чи іншої галузі або навпаки, - приймається відповідне рішення. Немає ні черг, ні зіпсованої або зайвої продукції. А у вас, як ми зараз бачимо, продукція, на яку вийшов термін споживання, тоннами вивозиться на смітники. Чому б не зменшити ціну? Хай краще пропаде?.. А прилавки - забиті товарами широкого вжитку. Так чи не так? - закінчила відповідь Наташа.
   - Дякуємо за дуже зрозумілу відповідь, - сказав Олександр. - Якщо у вас, Наташо, теж є до нас запитання, будь ласка, слухаємо...
   - Моє запитання стосується особисто вас, Олександре Андрійовичу, - промовила Наташа. - Що будете робити, коли, не дай Бог, ваша любов до Сніжани раптом зникне?.. Розлучитеся з нею і кохатимете іншу жінку?
   - Такого не може бути ніколи, - впевнено відрубав Олександр. - Я її люблю і без неї не зможу жити. Вона - це моє тіло, мій розум, мої очі, моя душа і серце. І якщо все це зникне, то я буду мертвий.
   - Іншої відповіді від вас, Олександре, я не очікувала, Дякую за відверте і щире зізнання, - сказала Наташа. - Але... - хотіла щось сказати, однак передумала.
   - Тоді у мене на ваше запитання появилося теж запитання, - підтримала розмову Сніжана. - А що, на вашій планеті таке трапляється? Як часто?
   - Трапляється, бо любов - це особлива матерія нашого почуття. Будь-яка матерія в оточенні іншої матерії при певних невідомих нам обставинах генерує в ефірі енергію, яка може на деякий час створити нову матерію, що буде здатна з невідомої нам причини притупити гострі почуття любові, - зауважила Наташа.
   - І що ж ви робите в такому випадку? - запитав Олександр.
   - А це нас не турбує. Наші почуття сприймають любов різної величини. І така різна любов тільки приємно впливає на свідомість подружжя. Ми сприймаємо це як належне. Подружжя відчуває любов кожного з нас. Коли в наші почуття завітає взаємна любов іншої особи, ми, відчувши її, зразу кажемо одне одному: "Я тебе люблю". Живемо таким ефірним випробуванням любові на її міцність і тривалість, не звертаючи на це увагу, бо такими стаємо вже при народженні. Різна любов - це наша потреба, наша душевна та духовна їжа, - сказала Наташа.
   - А як це розуміти, що ви - не розлучена холостячка? - запитала Сніжана.
   - Це означає, що я не розлучена, бо розлучень у нас взагалі немає, однак вдруге ще не вийшла заміж, - відповіла Наташа.
   - Візьмемо до уваги ваше пояснення, шановна Наташо, - сказав Олександр і задумався над отим але. - Щиро дякую. Якщо у вас не буде більше запитань, то з вашого дозволу закінчуємо наш перший з вами зв'язок .
   - Я теж вам щиро вдячна. Раніше ні з ким так не спілкувалася. Мені було дуже приємно з вами, шановні Сніжано та Олександре. До нової зустрічі! - попрощалася Наташа і вимкнула зв'язок.
   Олександр та Сніжана стали обговорювати ставлення Наташі до любові, до її сприйняття і розуміння. Така розмова в їхній уяві малювала зрозумілі, абстрактні образи любові і викликала збудження емоцій, які оп'янили до нестями. Вони повністю віддалися своїм почуттям. І коли почуття, як два гострі леза, на деякий час притупилися, роздрукували два примірники креслення.
   В лабораторію зателефонував Микола Антонович, запитав, що нового.
   - Ми отримали креслення по устаткуванню з планети "SS-433". Зараз занесемо, - сказав Олександр Андрійович.
   Один примірник креслення Сніжана віднесла Миколі Антоновичу, і він став його ретельно розглядати, писати специфікацію на виготовлення деталей. Олександр почав складати кошторис на таке устаткування. Сніжана прийшла від Миколи Антоновича і, підготувавши деякі питання, якими необхідно доповнити вечірню телепередачу, стала допомагати Олександрові. Коли вони закінчили писати кошторис, вже була дев'ятнадцята година. Довелося поспішати. Олександр вимкнув комп'ютер і став одягатися. Сніжана зібрала домашні речі в сумочку і теж одягнулася. Коли виходили, Олександр, вже закриваючи двері, розмовляв із "Птахою", притискаючи мобілку плечем до лівого вуха.
   - Ми вже зібралися. За двадцять хвилин будемо у вас, - сказав Олександр, і вони швидко сіли в машину, в якій уже був Сергій Никифорович і Микола Антонович.
   На автостоянці, яка була розташована біля телецентру, на них уже чекав "Птаха". Олександр Андрійович та Петро Микитович взяли Сніжану під руки, і через шість хвилин "Птаха" відкривав двері телецентру. До виходу в ефір залишалося десять хвилин. Петро Микитович познайомив їх із керівництвом телецентру, яке радісно вітало науковців, котрі перші на планеті знайшли пізнавальний шлях до космічних світил і мають познайомити пересічних громадян Землі з таким неймовірним досягненням науки, котре відкриє неосяжні горизонти Всесвіту.
   Увімкнулися прожектори. Світло, наведене на Сергія Никифоровича, Миколу Антоновича, Олександра Андрійовича, Сніжану Вікторівну, Петра Микитовича та Маргариту Віталіївну, своєю яскравістю засліплювало їм очі. Порушив тишу студії рівний голос ведучого:
   - Сьогодні у нас в гостях...
   І він поодинці представив присутніх науковців, які роблять такі важливі кроки у міжпланетному спілкуванні.
   - Сергію Никифоровичу, скажіть, будь ласка, як вам вдається поєднувати промислове виробництво з наукою? - звернувся ведучий до директора.
   - Можливо, тому вдається, що не можу жити без науки. Вона підсвідомо впливає на мою свідомість і, можливо, дає вказівки: що робити і як робити... Сподіваюся, це зможуть підтвердити і мої науковці.
   - Олександре Андрійовичу, яка наукова тема сьогодні вас більше за все хвилює? - запитав ведучий у наступного гостя програми.
   - Найбільше турбує тема передачі інформації на будь яку відстань та її отримання з будь-якої відстані зі швидкістю нейтрино.
   - А як ви собі це уявляєте? - запитав ведучий.
   - Розповідати вам про свою уяву, яку на сьогодні вже можна не тільки послухати, а й побачити наяву, немає сенсу. Давайте краще подивимося і послухаємо те, що зафіксували на телекамеру минулого тижня Петро Микитович та Маргарита Віталіївна, - запропонував Олександр Андрійович.
   - Тоді, шановні глядачі, давайте подивимося і послухаємо, - погодився ведучий.
   Режисер увімкнув потрібний сюжет. На екрані монітора стали з'являлися інопланетні діячі, які відповідали на запитання землян.
   Микола, Олександр та Сніжана, хвилюючись і переживаючи вже вдруге, сприймали серцем і душею появу цих інопланетних персонажів, які так чітко і зрозуміло давали відповідь на поставлені запитання.
   На екрані монітора, від якого Сніжана та Олександр ні на секунду не відводили очей, закінчився відеоматеріал. Увімкнули студію.
   - Миколо Антоновичу, а над чим ви зараз працюєте? - запитав ведучий.
   - Я зараз розробляю специфікацію для виготовлення деталей. Буде у нас нове комп'ютерне устаткування. Воно дасть можливість пізнавати колір та отримувати відомості про почуття живої істоти. А ще - розглядаю кошторис для їх виготовлення. Проситиму гроші у міністра медицини, - відповів Микола Антонович. Та ще разом із Олександром Андрійовичем створюю математичну модель для цього нового комп'ютерного устаткування.
   - А ви, Олександре Андрійовичу, теж ідете далі в пошуках? - запитав ведучий.
   - Так. Зараз ми вдвох з Миколою Антоновичем шукаємо оптимальний варіант створення нового устаткування і пишемо математичну модель, по якій це нове устаткування співпрацюватиме разом із комп'ютером, - задоволено відповів Олександр.
   - Які нові проблеми розв'язуєте ви, Сніжано Вікторівно? - продовжив розмову ведучий.
   - Я вивчаю математичну модель, яку створили мої колеги, і пишу по ній комп'ютерну програму - для сприйняття почуття та кольору, - жваво повідомила Сніжана.
   - Шановні глядачі, те, що ми почули і побачили, - це дійсно неабияка сенсація, яка залишила приємне враження. Я дуже радий, що є такі вчені, - звернувся ведучий передачі до глядачів. - Хочу разом з вами щиро подякувати їм і побажати нових досягнень у науці.
   Піднявшись, підійшов до кожного і потиснув руку. Петро Микитович та Маргарита Віталіївна теж приєдналися до такої урочистої церемонії привітання.
   - Сашко, ми вас зі Сніжаною проведемо, - сказав "Пташа".
   Вони, попрощавшись із працівниками студії, пішли в супроводі Петра та Маргарити.
   Весело поверталися до автостоянки. Жили всі в одному районі. Сергій Никифорович попросив свого водія, і той всіх порозвозив по домівках.
   Олександр та Сніжана повечеряли і стали готуватися до сну.
   - Давай завтра знову вийдемо на зв'язок із Наташею з планети "SS-433", - запропонувала Сніжана.
   - Обов'язково, - погодився Олександр і, згадавши Наташу, упав, ніби у сплячку, в теплий поцілунок Сніжани.
   20.06.2013 р.
  
   ОБГОВОРЕННЯ КОШТОРИСУ
  
   Олександр Андрійович підписав кошторис і збирався показати його головному
   науковому спеціалісту заводу.
   Він набрав номер телефону канцелярії. Секретар взяла трубку.
   - Микола Антонович є?- запитав Олександр. - Є. Тоді з'єднай нас, будь ласка, - попросив він.
   - Миколо Антоновичу, нам з тобою треба обговорити одне питання. Зможеш приділити мені бодай десять хвилин своєї уваги?
   - Заходь, - погодився Микола.
   Микола став згадувати вчорашню телепередачу, а ще - навчання в Медичному інституті Української асоціації народної медицини та в київському Міжнародному науково-технічному університеті. Молода наука біоніка їх обох полонила, і вони, ще будучи студентами, мали власні теоретичні наукові розробки. Вони були досить відомі не тільки в наукових колах. Їх добре знав і міністр медицини. При проведенні захисту дисертації на докторську ступінь, міністр, не вагаючись, запропонував Миколі Антоновичу посаду ректора в Медичному інституті Української асоціації народної медицини.
   Коли Олександр зайшов до Миколи в кабінет, на столі стояла кава, щойно зварена секретаркою заводу.
   - Вітаю. Прошу сідати. Будемо приливати наші здобутки безалкогольним напоєм, - запропонував, усміхаючись, Микола Антонович.
   Вони потиснули один одному руки. Олександр Андрійович поклав перед Миколою Антоновичем креслення і кошторис і сів за стіл.
   - Я тобі приніс уже готовий кошторис. Покажеш його Сергієві Никифоровичу. Нехай шукає гроші.
   - Багато потрібно? Підкажи, де їх знайти, - пожартував Микола.
   - Мільйон сімсот шістдесят чотири тисячі гривен, - відповів Олександр.
   - Добре, будемо шукати. Ти, Олександре, краще розповідай, що ти ще знайшов цікавого в космосі.
   - Для тебе, Миколо, наречену.
   - А якщо точніше? - зацікавлено запитав Микола.
   - Точніше? Тоді пішли в лабораторію - покажу.
   - Пішли.
   Олександр подзвонив Сніжані, щоб їх зустрічала. До кінця робочого дня залишалося більше, ніж півгодини. Микола зачинив свій кабінет.
   - Мене вже не буде. Я в лабораторії, - попередив секретарку.
   Вони опустилися ліфтом адміністративного корпусу на перший поверх і пішли в лабораторію понад корпусами. Теплий літній вітерець куйовдив їхні зачіски і малював в уяві жіночі образи. У Миколи - образ незнайомки, в Олександра - образ Сніжани. На вході на них чекала Сніжана.
   - Ви заходьте, а я зараз збігаю в магазин, - сказала вона.
   Зайшли в лабораторію. Микола сів на диван для гостей, на якому вже не раз сидів. Олександр, увімкнувши устаткування, покликав його. Потім надів на його голову шоломофон, відрегулював на кремній, і вони почали переглядати запис вчорашньої розмови з Наташею. Микола та Олександр замислилися. В уяві діялося щось незрозуміле.
   - Ну як - красива? От коли ми з допомогою того устаткування, на яке складено кошторис, прийматимемо кольорове зображення, то Наташа буде ще красивішою.
   - Так воно ж уже кольорове, - здивовано сказав Микола.
   - Та невже? А ти, друже, не жартуєш? Ти ж знаєш, що це для тебе і для нас означає? - радісно і здивовано запитав Олександр.
   - Знаю. Резервна частка мого мозку задіяна в ефірному просторі! - майже скрикнув Микола. - І коли ж це сталося? - ніби сам у себе, запитав він.
   - Може, ти, друже, вже будеш сприймати і відчувати почуття Наташі? - з наростаючою радістю сказав Олександр і увімкнув зв'язок.
   На табло з'явилося зображення. Перед Миколою стояла неймовірної краси жінка. Чорноброва, блакитноока, ланіти та уста - трояндового кольору. З під чорних тятив брів стріли синіх вій наче цілилися в чорні очі Миколи. Дві каштанові коси лежали поруч з її тугими персами і ніби клечали фігуру, яка була схожа на фігуру балерини. Микола відчував на собі біоструми, які приємно впливали на почуття, і він закохався в неї з першого погляду.
   - Наташо, це я, Олександр, із планети Земля, а це Микола - мій найкращий друг. Познайомтеся, - сказав він і став дивитися на них.
   Було видно як і з якою насолодою Наташа протягла руку Миколі, і Микола, вставши теж подав їй руку, доторкнувшись до її руки на моніторі.
   В лабораторію зайшла Сніжана. Поставила пляшку вина та закуску на стіл і підійшла до них. Наділа свій шоломофон і привітавшись із Наташею, мовчки сіла на диван. Думаючи про свою комп'ютерну програму, зовсім не чула, про що йшла розмова Миколи та Наташі.
   - Дуже приємно бачити тебе, Миколо, і сприймати твої гарячі почуття , - сказала Наташа. - Ти мені подобаєшся. Я вже тебе люблю...
   - Я тебе, Наташо, теж люблю, - освідчився їй Микола. - А як же будемо кохатися? Я - тут, а ти - там... - запитав Микола.
   - Не хвилюйся, любий. Я навчу, і ти будеш задоволений нашим коханням. Залишайся сьогодні після робочого дня в лабораторії і чекай, коли я вийду на зв'язок, - запропонувала Наташа. - А зараз - відзначайте ваші досягнення.
   Вони вимкнули апаратуру.
   Сніжана покликала чоловіків за невеличкий столик, який Олександр ще вчора поставив коло дивана, накрила скатертиною і стала сервірувати.
   - Відкорковуй, Олександре, я вже сполоснула посуд.
   Вона поставила на столик чотири чарки. Олександр став розливати вино.
   - А це ще кому? - не зрозумів Микола.
   - Наташі. За креслення, без якого не було б і кошторису. Який ти, Миколо, сьогодні недогадливий! - усміхаючись, промовила Сніжана і додала: - А тепер пропоную випити за наші розробки.
   - Гарне вино, - сказав Микола і, взявши шматочок сиру, став закусювати.
   - А ти, Сашко, чого не хвалиш? Не подобається? - запитала Сніжана.
   - Подобається, - відповів Олександр. - Я думаю...
   - Про Наташу? - ревниво запитала Сніжана.
   - Не вгадала. Думаю про кошторис. Чи цього року міністр виділить нам потрібну суму? Адже це - позапланова робота, на яку в бюджеті на цей рік кошти не передбачалися, - сказав Олександр.
   - Думаю, що виділить, - сказав Микола. - Він сам дуже зацікавлений... Вчора після передачі на телебаченні був від нього телефонний дзвінок. Несподівано для мене задзеленчала мобілка, яку, коли лягаю спати, кладу поруч з подушкою. Оце його мова: "Добрий вечір, Миколо Антоновичу. Тебе турбує Віктор Олексійович Конограй. Вітаю тебе і твоїх колег-науковців Олександра Андрійовича та Сніжану Вікторівну з незабутньою подією в науці. Телефонуй. Фінансами я вас завжди підтримаю. На добраніч". Отака відбулася розмова. Кошторис я йому відвезу завтра.
   - Наливай ще, - запропонувала Сніжана.
   - А хто четверту чарку вип'є? - запитав Олександр і налив тільки дві чарки.
   - Микола, - жваво промовила Сніжана. - А тепер давайте піднімемо тост за Любов.
   Вона глянула спочатку в очі Олександра, потім у Миколині очі, які він щойно відвів від її обличчя і потопив свій погляд у чарці мускатного вина, яке належало б випити Наташі.
   Спиртне почало ще більше розв'язувати язики, і потекла розмова про любов та кохання.
   - Скажи, Миколо, коли ти розмовляв із Наташею і протягував їй руку для знайомства, то тоді що-небудь відчував? - запитав Олександр.
   - Так. Відчував дотик її руки. Він в моїм тілі приємно штовхнув біоструми, які передали моїй уяві її емоційні бажання. Відчув тепло її руки. Воно наповнило моє серце любов'ю.
   Сніжана, слухаючи їх балачки, ніяк не могла второпати, про кого йде мова.
   - Про чию любов ви говорите? - спитала, не втримавшись.
   - Про чию? Про любов Миколи та Наташі з планети "SS-433". Ти ж ходила за вином, а я йому показував те, що було вчора, і знову вийшов на зв'язок. І він її побачив уже в кольоровому зображенні, - пояснив Олександр.
   - Та невже?.. А ти не жартуєш? Ти ж, Миколо, знаєш, що це для тебе означає, - радісно і здивовано запитала Сніжана.
   - Знаю... Резервна частка мого мозку задіяна в ефірному просторі. Ми вже про це говорили з Олександром, коли ти виходила, - зауважив Микола.
   - Здорово! Чому ми раніше тебе не запросили на наші дослідження? - усміхаючись, сказала Сніжана. - То це теж правда про почуття до Наташі? За це треба випити і третій тост. Наливай, Сашко, - попросила вона.
   Олександр налив у чотири чарки по п'ятдесят грамів.
   - За нашу та за вашу, Миколо, любов, - сказала Сніжана.
   І вони, підвівшись, випили стоячи.
   Так їх застав кінець робочого дня. Попрощавшись, Сніжана з Олександром пішли додому, а Микола залишився в лабораторії - чекати зв'язку з Наташею.
   24.06. - 25.06.2013 р.
  
   ІНТИМНИЙ ЗВ'ЯЗОК
  
   Микола Антонович про всяк випадок надів шоломофон, сів у робоче крісло Олександра і став чекати. На вулиці стояла чудова літня погода. Горлиці, які сиділи на опорі електромережі, напроти відчиненого вікна, своїм воркуванням через кожну хвилину наче просили: "Че-куш-ку, че-куш-ку, че-куш-ку", то ніби вже п'яні і кажуть йому: "Хоч-ку-ди, хоч-ку-ди, хоч-ку-ди". До їхніх голосів приєдналася мелодія комп'ютерного зв'язку. Микола Антонович увімкнув зв'язок. На екрані з'явилася в кольоровому зображенні Наташа.
   - Наташо, я тут, - усміхаючись, сказав Микола.
   - Я бачу тебе, любий, - сказала вона. - От тільки навіщо ти надів шоломофон? Скинь його. Твоя частка резервного мозку сама сприйме все те, що відбуватиметься в нашому спілкуванні.
   Микола Антонович тут же зняв шоломофон, і від цього зображення Наташі аж ніяк не змінилося. Він сприймав її так, наче зараз сидить і дивиться домашній телевізор і бачить перед собою на екрані дівчину, яка живе зовсім недалеко.
   - Дійсно. Ти така ж красива... Дуже хочу, моя ненаглядна чародійко, обняти тебе і поцілувати, - сказав він.
   - Наші бажання одинакові, - сказала Наташа, - але спочатку послухай, як нам це треба зробити разом. Наш зір та органи чуття - це надзвичайного роду матерія, яка передається і сприймається так само, як і матерії: звук, світло та колір. Вони у наших органах чуття викликають відповідні подразники, які призначені відповідно для кожного органу чуття. Коли дивимося один одному в очі, то вони в цей час передають і сприймають матерію нашого зору. Саме зір є транспортною матерією і несе в собі подразники нашого бажання. Ці подразники, принесені зором, сприймаються відповідними органами чуття і викликають відповідні емоції нашого бажання. Такі емоції передаються нашими органами чуття в уяву. В нашій уяві резервна частка мозку ці бажання перевтілює в істину і повертає в органи чуття - для сприйняття натурального відчуття істини. Функції відчуття істини виконує резервна частина нашого мозку. Треба тільки побажати та ввімкнути біосистему комп'ютерного устаткування і використати так, як використовуєш телецентр. Зрозумів, мій любий?
   - Зрозумів, - сказав Микола Антонович і став відчувати дії Наташі.
   Відчув дотик ніжних рук, якими вона обняла його. Цей дотик наче влив у нього тепло, і воно розлилося по всьому тілу. Смачний поцілунок Наташі оп'янив його почуття, і він став її цілувати і голубити, потім повів на диван для гостей.
   - Сідай, будь ласка, моя суджена, моя люба, - сказав їй і сам сів поруч, обняв її і став цілувати.
   - Бачиш, мій любий, це - не сон, а результат дії наших біотехнічних систем та резервних частин нашого мозку. Я сиджу в робочому кріслі біотехнічної системи на своїй планеті і водночас - на твоєму дивані у твоїх обіймах зі смачними поцілунками, - сказала Наташа і вимкнула устаткування.
   Микола, наче прокинувся і подивився на те місце, де він посадив Наташу. Знову ввімкнув своє устаткування, і з'явилося бажання бачити знову Наташу у своїх обіймах. Засвітився екран. Перед ним сиділа Наташа. Зустріла його своїм теплим зором, чекаючи на його подальші дії. Микола сидів, як заворожений, дивлячись в її очі.
   - Ти чому пішла від мене? - стурбовано запитав Микола Антонович.
   - Не хвилюйся, мій любий. Я захотіла, щоб ти прийшов до мене в гості і накривала на стіл. Адже в тебе на столі все є, а в мене не було...
   Після того, як знову було ввімкнено устаткування і з'явилося обопільне бажання продовжити спілкування, Микола і Наташа знову, цілуючись, сиділи на дивані. Перерви в їх спілкуванні ніби й не було.
   - Ти кажеш, Наташо, що це - не сон. Але у мене після того, як ти вимкнула своє устаткування, було таке враження, що все схоже на справжній сон, з якого я ще й досі не можу вийти, - сказав Микола.
   - Сон чи не сон? Але ж все це було, і ми по суті його відчували обоє.
   - Це дійсно так, - зауважив Микола, не випускаючи Наташу зі своїх обіймів. - Але, що ж це за кохання, коли доводиться зустрічатися тільки за комп'ютерним устаткуванням? - бідкався він.
   - А ти що, не зможеш виділити часу на кохання? - запитала Наташа. - Невже у вас тільки те й роблять, що кохаються? І весь час на думці тільки одне бажання: кохатися? Звикнеш. А тепер я тебе запрошую до себе в гості, - сказала Наташа і, взявши його за руку, повела до себе.
   Не відпускаючи руки, дивлячись в очі і бажаючи, щоб він побачив, де вона живе, Наташа завела його в залу. Це була невелика кімната, в якій стояв посередині круглий стіл. На столі були живі ромашки - символ любові. Шафа для одягу стояла навпроти книжкової шафи. Обабіч них стояли два крісла, притулені до дивана, який розташовано під вікном.
   - У тебе гарно, затишно, - помітив Микола.
   - Отак я живу, - сказала Наташа і, сівши на диван, запросила Миколу сісти поруч. Обняла його, стала цілувати.
   Націлувавшись, вони піднялися з дивана. Наташа повела його на кухню. Це було зовсім невеличке приміщення. Стояла газова плита, коло неї - посудомийня. А ще - стіл та два стільці. Під стіною, біля входу, стояв холодильник.
   - Зараз будемо вечеряти, - сказала Наташа і повела гостя на кухню, де був накритий стіл.
   Потім вона взяла зі столу пляшку вина "Долина Козоро" і віддала Миколі. Поставила дві чарки, і вони сіли за стіл. Кавалер відкоркував пляшку і наповнив вином дві чарки кольору індиго.
   - Сьогодні, моя наречена, ми будемо пити за нас із тобою... За наше кохання, - сказав Микола Антонович, не відриваючи погляду від плеса голубих очей Наташі, від трояндових пелюсток її уст.
   Микола Антонович встав, підійшов до неї, і вони, поцілувавшись, випили на брудершафт.
   - Ти згоден одружитися зі мною? - запитала Наташа, сяючи від почутих слів, сказаних Миколою.
   - Згоден. А чого розтягувати час, наче гумку? Поїхали зараз у загс, - запропонував він.
   - Уже пізно. І їхати нам нікуди не треба... Ми зараз дамо заяву до загсу, який знаходиться в міжпланетному Інтернеті. Нас там зареєструють і видадуть посвідчення про наше одруження, - повідомила Наташа.
   Вони написали заяви і по факсу передали в міжпланетний Інтернет. Через декілька хвилин отримали відповідь. Така ж сама відповідь прийшла і на планету Земля Миколі Антоновичу на факс його устаткування. Спочатку прийшов лист поздоровлення з такою важливою подією, яка ліквідувала безкінечну відстань для закоханих і поріднила їх палкою любов'ю. Потім прийшло посвідчення з кольоровою печаткою. Наташа віддрукувала їх на принтері і зняла на ксероксі копію посвідчення.
   - От що значить біотехнічне комп'ютерне устаткування разом із часткою резервного мозку людини, - радісно промовив Микола Антонович і, обнявши Наташу, втілив у поцілунки свої почуття.
   Так вони вдвох скромно святкували своє весілля. Була уже одинадцята година ночі.
   - Ну, що, мій любий чоловіче, пішли до тебе дому, бо ти сам заблудишся, - пожартувала Наташа і вимкнула зв'язок.
   Зайшовши в лабораторію, Микола сів за робочий стіл, увімкнув устаткування і почув голос Наташі, який знову ніби розбудив його від цієї глибокої сплячки.
   - Віддрукуй на принтері посвідчення про наше одруження і лягай спати, - порадила йому Наташа. - Смачно тебе цілую та обіймаю. На добраніч.
   25.06. - 26.06.2013 р.
  
   МІЖПЛАНЕТНА РОЗМОВА
  
   Вранці, рівно о восьмій, Миколу Антоновича розбудив комп'ютерний дзвінок. Він підійшов до устаткування і увімкнув зв'язок . На табло з'явилося обличчя чоловіка. Це був начальник відділу по збереженню даних на зовнішніх носіях інформації з планети Нібіру Юрон Борисвітович Свічаго.
   - Ви - Микола Антонович? - запитав він.
   - А звідки ви мене знаєте? - здивувався Микола.
   - Я щойно розмовляв із Наташею з планети "SS-433", і вона мені все розповіла. Тому вирішив вам зателефонувати. З цієї нагоди щиро і від душі вітаю з одруженням. Бажаю міцної та довгої любові.
   - Я дуже вдячний вам, Юроне Борисвітовичу, за тепле вітання, - сказав Микола.
   - Мені також приємно, що ви обоє так покохали одне одного. Мої почуття теж штормили радісними емоціями, коли я закохався в Наташу. Вона була моєю першою дружино, - відверто зізнався Юрон Борисвітович.
   - Пробачте, а ревнощі у вас коли-небудь в житті виникали? - Здивовано і розгублено запитав Микола Антонович.
   - Почуття ревнощів нам не знайомі. Можливо, тому, що наш розум трансформує в ефірі матерію уникнення небажаних наслідків наших бажань. Такий шлях кохання узгоджений нашим суспільством.
   - А скільки разів ви, Юроне Борисвітовичу, за своє життя були одружені? - запитав Микола.
   - Враховуючи те, що ми - довгожителі, то не дуже багато. Одинадцять разів...
   - І що, одинадцяту дружину любите більше за всіх попередніх? - запитав Микола Антонович.
   - Ні. Всіх, крім першої, люблю однаково. А першу - чомусь найбільше. Перша жінка дається від Бога...
   - Чи ви розлучалися з попередніми дружинами перед тим, як знову одружитися? А з ким із подружжя залишаються жити діти? - не вгавав Микола.
   - Ні, не розводимося, а діти живуть то з матір'ю, то з батьком... Скільки хочуть і коли захочуть, - сказав Юрон Борисвітович.
   - А ваші колишні дружини повиходили заміж? Чи кохаєтесь ви зараз із кожною з них? Якщо так, то коли і де? - спитав Микола Антонович.
   - Одружені. І так само кохаємося, як і після одруження. Я зазвичай заздалегідь повідомляю свою дружину і чоловіка тієї дружини і призначаю місце кохання, день і час: чи то в мене, чи то в неї, і вони завжди дають згоду. У нашім суспільстві таке узгодження - це, як то кажуть, неписаний закон. Сприймається і виконується бажання кожного - як належне, - зауважив Юрон Борисвітович і став читати думки Миколи Антоновича.
   У Миколи після почутого зашкребли душу почуття ревнощів. Він не міг навіть уявити, що робитиме, коли Юрон Борисвітович захоче покохатися і сповістить йому про свій намір. І що робитиме Наташа? Чи погодиться з цим чоловіком покохатися?
   - Миколо Антоновичу, ви зараз думаєте про те, що робитиме Наташа? Чи погодиться, чи ні?.. А ми зараз у неї спитаємо. Давай і ти виходь на зв'язок...
   Микола увімкнув зв'язок і став чекати зустрічі з Наташею.
   На одному екрані Юрон Борисвітович продовжує розмову з Миколою Антоновичем, а на другому - з'являється перед його очима Наташа.
   - Доброго ранку, мої любі, Миколо та Юроне. Чого вам не спиться? Сьогодні ж вихідний день... - здивувалася Наташа.
   - У нас із Миколою Антоновичем до тебе, люба, запитання, - промовив Юрон Борисвітович.
   - Слухаю тебе, мій любий Миколо. Що ти хотів від мене почути? - нетерпляче запитала Наташа.
   - Хочу знати твоє рішення, яке прийматимеш після того, як Юрон Борисвітович покличе тебе до себе покохатися? Я починаю ревнувати... Мені це дуже неприємно, - говорив Микола Антонович.
   - Любий, я не бачу в цьому нічого поганого і неприємного. Адже коли ми полюбили один одного, то це для нас уже є вічною потребою. І цю потребу вільно виконуємо так само, як потребу сну чи потребу їжі. Це наші традиційні устої, любий, - пояснювала Наташа.
   - Так що ж мені робити з моїми почуттями? Вони ж виведуть мене з рівноваги. Буду вимушений скоїти непоправний вчинок, - сказав Микола Антонович.
   - Ти маєш сам вирішити, що тобі робити, мій любий. Цілую і чекаю на тебе, - сказала Наташа і вимкнула свій зв'язок.
   - Скажіть, Юроне Борисвітовичу, чи будете ви пропонувати Наташі покохатися? - спитав збитий пантеликом Микола Антонович.
   - Не знаю. Все залежить від мого бажання та любові. Ти не можеш усвідомлено подолати свою ревність, так само і я усвідомлено не можу припинити дії свого бажання. Думай сам, що тобі робити зі своєю любов'ю, коли кохатися доводиться за таких обставин. Ще є до мене запитання?
   - Дякую, Юроне Борисвітовичу, за щиру підтримку. Я подумаю. Але хочу ще задати питання на наукову тематику. Нещодавно прочитав книгу наших вчених, яка називається: "Космічне середовище з позиції нової фізики ефіру". Вони, зокрема, пишуть: "Чи далеко ми полетимо в Космос і чи опануємо його, коли не знаємо, що таке гравітація" і далі: "Це середовище (ефір) стало винуватцем гравітаційних сил, які є силами гідродинамічного натиску ефіру на поверхню атомів та молекул матеріального тіла. Таким чином, ми не притягуємося до землі, а придавлюємося ефіром до неї". Що ви скажете?
   - Я скажу одне: тяжіння на всіх планетах було, є і буде, - відповів Юрон Борисвітович, адже гравітацію треба розглядати не з точки зору ефіру, а з точки зору векторів ( направлень) сил, які виникають водночас при обертах планети на своїй орбіті і навколо своєї осі. Коли ваша планета повертається навколо своєї осі, то виникає векторна сила, яка рухає вас у напрямку від Землі до Сонця. А коли Земля разом з вами обертається навколо Сонця, то виникає векторна сила, яка рухає вас разом із планетою в напрямку від Сонця до Землі. Коли Земля обертається навколо своєї осі то векторна сила хоче вас відірвати від неї, але векторна сила, яка відриває Землю разом з вами від Сонця занадто більша неї і не дає вам відірватися від Землі, бо вектор цієї сили направлений на вас і ця сила не дає вам відірватися від Землі.
   Так що гравітація - це не результат земного тяжіння, а дія сили на масу любого тіла, яке рухається по інерції в сторону направлення вектора сили - тобто в даному випадку вам здається, що вас Земля притягує до себе. А насправді вас разом із Землею маса Землі і маса вашого тіла відривають від Сонця. Але відірвати не можуть, тому що, подібно вашій Землі, ваша галактика (Сонце разом із Землею і планетами, які кружляють навколо нього), обертається навколо своєї осі і навколо метагалактики. Тобто існує у Всесвіті така закономірність, що ваша Земля, Сонячна галактика і метагалактика теж обертаються відповідно: навколо своєї осі і навколо Сонця; навколо своєї осі і галактики; навколо своєї осі і метагалактики і так далі - таким поясненням відповів Юрон Борисвітович на запитання Миколи Антоновича.
   - Ясно і зрозуміло. Дякую за відповідь, - сказав Микола Антонович.
   - Ще будуть питання?
   - Ще в мене таке питання, Юроне Борисвітовичу. Чому на нашій Землі за останні роки різко піднялася температура і часто стали випадати невеликі короткочасні дощі , а подекуди такі дощі, що створюють неймовірної величини зливи.
   - Це питання пов'язано із нашою планетою Нібіру, яка через кожні три тисячі шістсот років з'являється у вашій Сонячній системі. І буде вона у вас в дві тисячі тридцятому році. Вона вже на підході до вас і від її візиту ваша планета приблизилася до Сонця, даючи космічний простір для прольоту нашої планети по своїй еліптичній орбіті навколо Сонця. Наші вчені завдяки ультразвуковому променю на спеціалізованому комп'ютерному устаткуванні вже провели дослідження і підрахували настілки ваша планета, змінивши свою орбіту приблизилася до Сонця, а наша планета - до вашої планети. А від цього само собі зрозуміло, що піднялася і температура. А раз піднялася температура, то ваші ставки, ріки, моря, океани стали інтенсивніше випаровуватися. А пари, які підіймаються в космічний простір попадають у такі шари атмосфери, де температура нижче температури пару і він конденсується, і тільки завдяки Сонцю в залежності від місця розташування кількості водяних накопичень і від пори року пропорційно неподалік від цих місць випадає належна їм кількість випаруваної води, - пояснив Юрон Борисвітович.
   - Теж ясно і зрозуміло. Дякую за відповідь, - подякував Микола Антонович.
   - Ще будуть питання? - запитав Юрон Борисвітович.
   - Останнє питання, Юроне Борисвітовичу. Чому планета Земля яка рухається в космічному просторі із швидкістю тридцять кілометрів за секунду від тертя об ефір не згорає ? Адже наші супутники приземлюючись із меншою швидкістю і то дуже нагріваються, - запитав Микола Антонович .
   - Тому, що ваша планета і всі планети Всесвіту рухаються у просторі завжди мінусової температури. Бог, який має самий неабиякий розум, все продумав і зробив Всесвіт саме таким. Щоб планети не згорали від тертя він весь космічний простір зробив мінусової температури. А щоб на планетах було життя зробив для вашої планети карликову зірку - Сонце. А для інших планет теж Світила подібні вашому Сонцю і навіть більші від нього, - відповів він. .
   - Ще будуть питання?
   - Ні, немає... Дякую. На все добре. До зустрічі.
   Микола Антонович додому не поспішав. Він ліг на диван і став обдумувати почуте на свої запитання від Юрона Борисвітовича. Спочатку він подумав: "Треба обов'язково розробити і собі таке устаткування і замірити настільки Земля приблизилася до Сонця. Треба обговорити це питання із Олександром та Сніжаною і хай Петро вийде завтра ж на зв'язок із Наташею чи з Рирторією Алмазонівною і запитає у кого із них є креслення на таке устаткування". Але цю думку витіснила думка про свій вчинок - про своє досить несподіване одруження, яке відбулося в уяві так швидко, аніж в реальному житті. Микола став усвідомлено думати про свою любов та штучне (завдяки біотехнічному устаткуванню) кохання, яке наче натурально, по-справжньому задовольняє його почуття.
   Думка про це ні на хвилину не полишала його. Микола думав про земну теж палку любов із своєю дружиною Андріаною, яка трагічно загинула. Бог забрав її в Царство Небесне. Думав про ту дитину, яку вона не встигла йому народити. Його охопив смуток. Люта туга по зорецвітах любові, яка була у них з Андріаною знову почала краяти болем його серце і вселяти в душу самотність, болючішу від болю. Він, не втримавшись, заплакав. Наташа та Юрон спостерігали за його відчаєм і, зрозумівши, зробили висновок, що якийсь час його не слід турбувати.
   Микола, почувши воркування голубів, піймав себе на думці, що йому хочеться додому. Він схопився з дивана, сховав білизну і, закривши вікно, пішов у супроводі своєї нудьги на електричку.
   27.06. - 28.06.2013
  
   ПОНЕДІЛОК - ВАЖКИЙ ДЕНЬ
  
   Олександр Андрійович прийшов на роботу один. Відчинив вікно. Полив всі квіти в горщиках і став ретельно вивчати креслення. Щоб зробити тільки каркас такого устаткування, потрібні золоті руки слюсаря та ювелірна токарно-фрезерна робота. Такі умови є, і він зателефонував Миколі Антоновичу.
   - Миколо, коли плануєш запустити у виробництво деталі для нашого нового устаткування? - запитав Олександр.
   - Планую із завтрашнього дня. Гроші вчора надійшли в Приватбанк на рахунок нашого заводу. Сьогодні закінчую специфікацію деталей і віддаю її у виробництво, - так відповів йому Микола.
   - Добре, а я теж вивчаю електронне креслення і починаю писати математичну модель для спільної праці майбутнього устаткування з комп'ютером. Після роботи зустрінемося. Я зайду до тебе, - сказав Олександр.
   В лабораторію прийшла Сніжана. Обличчя чоловіка засяяло, як ранішнє Сонце. Він підійшов до неї, став дивитися у криницю її карих очей, пити із них живу воду кохання. Від такого погляду душа Сніжани стала літати в голубизні його очей, мов у небі його любові.
   - Що це ти, Олександре Андрійовичу, такий веселий зранку? - усміхаючись запитала Сніжана. - Давай розповідай... Понеділок - важкий день, а на тебе він ніяк не впливає, - пожартувала вона.
   - Просто... Побачив тебе. Ти напоїла мене чарами своїх очей і... Я ожив. А як твої справи? Що сказала Маргарита?
   - Маргариті сподобалася моя поема. Вона порадила прочитати її вам. Тобі і Миколі.
   Сніжана закрила лабораторію, і вони пішли до Миколи Антоновича. Він саме сидів над кресленнями і розписував деталі останнього вузла нового устаткування.
   - За два тижні деталі нового комп'ютерного устаткування будуть готові, і можна вже з них збирати каркас нового комп'ютерного устаткування, а потім і начиняти його електронними деталями та модулями трансформації звуку, кольору та почуття з одного стану в інший, - сказав Микола Антонович.
   - До цього часу ми зі Сніжаною також впораємося. Напишу для неї математичну модель, а вона підготує комп'ютерну програму, - сказав Олександр Андрійович.
   - Я тобі допоможу розробити математичну модель. Не турбуйся, Олександре.
   - Ви все про роботу... А коли про відпочинок в оточенні любові будемо говорити? - пафосно запитала Сніжана.
   - Про любов?.. Давай про любов, - сказав усміхнено Микола. - Прочитай нам Сніжано, щось таке, щоб за душу взяло, - попросив Микола.
   - Ти краще розкажи, як ви із Наташею провели вчорашню ніч, а потім я прочитаю, - з усмішкою промовила Сніжана.
   - Ми краще підемо та подивимось на вчорашній сон, - сказав він.
   Відклав креслення, і разом пішли в лабораторію. Сніжана увімкнула комп'ютерне устаткування і стали продивлятися зображення та дії в супроводі мови закоханих. Микола знову впав духом і розчарованим голосом зауважив, що краще б послухати поезію.
   Сніжана сіла на диван і стала читати свою поему.
  
   КРЕМНІЯНКА
  
   Поема -- наукова фантазія
  
   I
   В динаміці Всесвіту жевріє мрія
   Сміливих думок у кмітливому стилі --
   Спілкуються вчені Антон та Антія...
   Хоч їх роз'єднали парсекові милі,
   Та з'єднує знов пізнаванності діло,
   Яке допоможе цей простір здолати
   І навіть відчути на відстані тіло.
   У цім допоможуть наук постулати,
   Бо зовнішня пам'ять від них вимагає
   Системи технічної в дисках магнітних,
   Яка щоб втручалася в роздум негайно,
   Собою доповнивши мозку чарунки
   Людини. І, щоб це було непомітно,
   Що в ній інформації шлях пролягає
   І креслить в уяві буття візерунки,
   З'єднавшись із біосистемою в парі
   Крізь кремнію модуль на трасі зеніту,
   Який із родини магнічених чарів,
   Що з'єднує мозок і зовнішню пам'ять
   Й виводить зв'язок на найдальшу орбіту.
   Який із ракетниці задуму палить
   Й матерії вміє незнані творити,
   Які транспортують і думку миттєво,
   І всі почуття -- щоб про них говорити
   Водночас на різних планетах суттєво!
   Що чути Антія на Зірці захоче,
   Те ж саме Антон на Землі розпізнає,
   Коли до комп'ютера вабляться очі,
   Хай навіть про це ще нічого не знає.
   А що відчуває Антія на дотик,
   Те й він на собі в біострумі відчує.
   І це відбуватися буде аж доти,
   Аж доки потреба у цьому існує!
   Їх мозок працює з комп'ютером в ритмі,
   Із біошоломів сприймає сигнали,
   Які з біотоками завжди у римі
   І модулем кремнію з мозком з'єднались.
   Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі,
   І шле інформацію в мозку чарунки,
   Ідею шукаючи в кожній проблемі.
   Де вченням вібрують і розуму струни,
   Антія й Антон підбирають акорди,
   Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти
   І в справах творіння енергії гордо
   Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
  
   II
   Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно,
   І в просторі слава знаходить Антона...
   Звернулась до нього із Зірки Антія
   І мовила чемно про кремній в спокусі:
   - Ти в кремнії визнав важливість нейтрона...
   В студентські часи - це велика подія,
   Бо мрійне пізнання прозріти примусив!
   ...З'явилась Вона на екрані - кмітлива,
   Піскового кольору звабливі губи,
   А кремній-коса заблудилася в персах...
   Була кремніянка Антія вродлива.
   Янтарились німбом привітливі зуби,
   Та очі яскравились, начебто перли!
   Від усмішки ніби глянцюються щоки.
   На мові івриту таємність відкрила:
   -- В нас кремнію дух, на його ми основі.
   Нейронами в тілі снують біотоки,
   А в душах у нас -- гравітації крила...
   До тебе тяжію і в ділі, і в слові.
   Дійшов і ти висновку, визнавши кремній
   Живим елементом живої природи,
   Матерію транспортну в ньому відкривши...
   Провів за комп'ютером ночі буремні,
   Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.
   Звичайно, доводилось падати й крижем...
   Ми предки є ваші із острова Пасхи.
   Антія - мене на Землі так назвали,
   Це значить, що я - є властителька ласки.
   Старезні діди космогонію знали
   Й лишили для вас в силуетах загадку,
   Яка, з літака як дивитись,-- помітна:
   Це павич, павук, дикобраз та незмінно
   Стоять і фігури Аку - вам на згадку
   Про те, що від предків пішли ми, - еліта,
   Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.
   Обличчя веселе, піщано-рум'яне...
   Тоді нам і сили Земля додавала,
   Її щоб покинули ми -- кремніяни.
   І я гравітації пута порвала,
   Бо вже наближалась планета Нібіру,
   З якої на Землю посходили внуки,
   Щоб жити в коханні і слухати ліру!
   Щоб після потопу їм знов повернутись...
   Які є ознаки у цих силуетах,
   Прикмети які в них, що спільність єднають?!
   Ти визначив їх наукові секрети,
   За що я, Антоне, тебе і кохаю!
   Себе я давно вже, як біосистему,
   З'єднала з технічною через байтмодуль.
   Хотіла в твій мозок вмістити антену,
   Щоб в просторі міг відчувати свободу.
   Однак ти тоді ще не визрів як вчений,
   Щоб в космос послати свого позивного...
   До цього вели в підсвідомості гени.
   Ти власний комп'ютер лиш ставив на "ноги",
   Вивчав манускрипти, залишені нами,
   Біоніку вчив, кібернетику гожу...
   Ти мав заклопотаний долею намір
   І знав, що комп'ютер тобі допоможе, -
   І нам спілкування дістанеться вічне,
   Щоб поруч з тобою себе відчувати
   І йти до мети крізь пізнання магічне,
   Й за це в нагороду лиш істину мати!
  
   III
   Ще в школі Антон знав технічні системи,
   Бо так полюбляв кібернетики справу,
   На дослідних стендах біоніку "мучив",
   Що й знать не хотілося іншої теми...
   В природі сприймав лиш вечірню заграву,
   Як Сонце сідало за кряжеві кручі,
   Бо мріялось взнати, що спільного мають
   Істот силуети, крім кремнію: в пір'ї
   Павлина, в ногах павука, в павутинні,
   В голках дикобраза, що в темряві сяють
   Від блиску, неначе маленькі сузір'я?
   Є спільний ще рух -- це гідравліки плинність:
   У павича в пір'ї, в ногах павукових,
   В голках дикобраза. Ці спільні прикмети
   Несуть інформації хист науковий.
   Й напише Антон наукові сонети
   Про співіснування двох різних матерій:
   Живої -- що в біологічній системі,
   І мертвої - теж як єднання критерій
   В технічній системі. Павук - це той приклад,
   Де спільна прикмета у загадці, мов темінь!
   Коли попадеться комаха у сіті -
   Для неї ця пастка, звичайно, є прикра,
   Для нього - сигнал, мов з радара святиня,
   Сприймається миттю, як благо на світі.
   І очі, немов телекамери, жертву
   У мозку його роздивляються чітко,
   Щоб швидко отрутою вразити жертву,
   Щоб сплутати вмить павутиною чіпко...
   Антон зрозумів, що на грані з'єднання
   Двох різних матерій - і третя існує,
   Яка переносить і думку, й пізнання.
   Вона інформацію ретрансформує
   З одної до іншої якості хвилі.
   Й людина сприймає переклад, як мову.
   Це кремній аморфний - йому лиш по силі
   Для мозку зв'язок цей позначити словом...
   Так з модулів кремнію зміг вмонтувати
   Антон електроди у біошоломи.
   Надінеш такий - і контакт свій вагомий
   Завжди з гуманоїдом можна тримати.
   Рясна інформація йде в біотоках
   Крізь модуль аморфного кремнію в мозок,
   Де справді з чужого сприймаються ока
   Придумані Всесвітом метаморфози.
   Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик,
   На смак чи на слух - передасть гуманоїд
   Антону, як є, на комп'ютер, по виду,
   Де можеш почути земні анекдоти
   Або скуштувати черешні земної -
   Сприймається весь інтелект індивіду.
  
   IV
   Як сонце сідало на обрію плечі,
   На Землю з Зорі транслювались події...
   Сприяв вірогідності місячний вечір,
   Народжений в метеоритнім падінні.
   Антія зв'язком лиш підтвердила факти,
   Що в метагалактиці, в сьомім октанті,
   Складалися вірні гуманності акти -
   Й планеті бажалося мирних світанків...
   Земля не зійшла із орбіти примхливо,
   Коли пролітала планета Нібіру,
   Лише відбулись океанські припливи,
   Потопи були і, здавалося, в міру.
   - Антоне, - сказала по суті Антія, -
   В інерції сил хаотичного руху
   Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть
   На Землю, де спить катаклізмів стихія.
   Твій марево-сон визначальний на руку.
   В майбутнім Земля не порушить пейзажу,
   Бо наша планета до просторів інших
   Сягає щомиті, відкинувши відстань...
   В її траєкторії губиться ніша
   Для інших планет, що подібні за змістом...
   Яке там Дворіччя -- місця анунаків,
   Де нині Ірак від війни потерпає,
   Земля анунаків, сьогодні ознаки
   Майбутнього завтра ще зовсім не має...
   Моїм кремніянам війна ця огидна,
   Біда й анунаків, що вас клонували
   До себе подібними, тобто - до Бога.
   І згоди між вами тому і не видно!
   Бо вас лиш, як роботів, ми шанували,
   Хоч вкралась за ваше життя і тривога!
   Надія на саморозвиненість мозку
   Розтанула, ніби та свічка із воску!
   Людини убоге знання гальмувало
   Ходу пізнавання розумного світу.
   Бо штучне скорочення віку сприяло
   Нікчемному рівню земної освіти.
   Чекала я тисячі років... Твій вислів,
   Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!
   Твій розум творця інтелекту вже виспів,
   І світ пізнавати ми будемо разом!
   На жаль, інформації в тебе замало,
   Бо всі манускрипти про нас спопелились...
   Буття анунаків поразки зазнало,
   З шумерами Землю вони залишили...
   Колись так було, що планета Нібіру
   Один раз в три тисячі з хвостиком років
   Заходила в сонячну вашу систему,
   Та більше не зайде -- ми маємо віру!
   Тоді ми знання набули вже глибокі.
   І геть гравітації стерли проблему!
   Мені довелося ці пута долати...
   Ми нову матерію транспортну мали,
   І нам від потопу прийшлося втікати!
   Нібіру звернула на іншу орбіту...
   Про це анунаки, без сумніву, знали.
   Ми більше на Землю не зійдемо з неї
   І будем гасати до скону по світу:
   То я -- в апогеї, то ти -- в перигеї...
   У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б
   З тобою, Антоне, мерщій освятитись.
   Відчути танок ледь вагомого тіла,
   В обіймах води хвилювання омити,
   Зірвати в долоні чаруючу квітку,
   Яку посадила богиня Інанна.
   І це ми з тобою все зробимо влітку...
   Добраніч! Твоя кремніянка кохана!
  
   V
   Антон відчував дефіцит насолоди,
   Яка дарувалась йому від Антії,
   Бо ніч чорноточила, Місяць заходив,
   Сичали в душі невдоволення змії.
   Вони божеством проникали у неї.
   І думка бентежила мозку чарунки,
   Щоб швидше наблизилось літо вишневе
   І в серці розтали зими візерунки!
   І він задрімав у ранковім полоні,
   Лиш мозок його працював підсвідомо...
   І снилась Антія, немов на долоні,
   В далекому космосі - ніби як вдома!
   І наче мороз, як той вакуум, тягне
   Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку,
   Бо так малювати сніжиноньки прагне
   Та Місяця - дині достиглої - скибку,
   Та зорі на небі, як вишні,
   Та Шлях той Молочний, як поле із гречки...
   Здається Антону: мороз, мов Всевишній,
   Вже ллє молоко з-під корови у глечик -
   Підносить Антії на березі річки,
   Де літо, мов чайка, над водами в'ється
   І степ з павутиння вивішує стрічки.
   І все це Антону вві сні не здається -
   Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.
   Та ще й до обставин таких він не звикнув,
   Щоб з ним гуманоїд зв'язок вів з планети,
   Де бабине літо було у сезоні,
   Де час павуків розставляє тенета...
   Прокинувсь Антон і побачив спросоння:
   Мороз вигаптовує сріблом на вікнах,
   Бере у природи свою одержимість.
   Тому, де шукають, - проблема там вічна!
  
   VI
   За даними дослідних дій об'єктивних
   Є доказ, що крім гідравлічного руху,
   Павук реактивним тяглом володіє,
   Яке на підставі умов реактивних
   Існує. Польоти ці в лісі помітні,
   Бо він павутину снує при падінні,
   Зі стану рідкого в твердий переводить -
   Й від цього реакція йде реактивна!
   Павук під кутом павутину проводить --
   Із гілки на гілку чіпляє активно...
   А може, в собі й анунаки вже мали
   Ще й біодвигун реактивної тяги?!
   І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.
   І, в хмарах набувши душевної магми,
   Зійшли із небес і обожнились з часом, -
   Боги й напівбоги - так стали їх звати!
   А перед потопом на крилах помчали
   У небо планети Нібіру - до хати!
   А з ними - й Антія, шумер-кремніянка,
   А через комп'ютер як штучна земнянка,
   Яка і далека, й близька для Антона...
   А він з павуками у лісі чаклує -
   Знімає кіно з павукового лона
   І, весь в розрахунках польоту, мудрує!
   І швидкість, і кут вираховує вчений,
   Щоб все науково сприяло уяві,
   Щоб потім проектом закласти у гени,
   Щоб радість у серці Антії буяла!
   Щоб зміг гравітації силу здолати,
   Як Землю покинути буде всім треба,
   І нові шляхи у міжзір'ї прокласти,
   Як буде у цьому велика потреба.
   А так, то хіба до Антії злітати
   Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!
   Устами в уста поцілунком спитати,
   Що є, крім кохання, найкраще на світі?
   Так їм доведеться крізь космос кохатись,
   Крізь відстань комп'ютерну ласку збагнути...
   І всі почуття, хоч і штучно сприймати,
   Але натуральність у діях відчути.
  
   VII
   Неначе туман, дим Дворіччям - від нафти,
   Від крові солдатів - вода червоніє...
   З орбіти знімають цей фільм космонавти -
   Від слайдів таких у них серденько скніє...
   Зібрався Антон, як Антія казала,
   Скупатися в теплій водиці під вечір,-
   Так настрій поплавати нехіть злизала,
   І розпач тяжить на роззброєні плечі...
   - Не треба, Антоне, я теж відчуваю
   Твій стан і становище фауни й флори...
   На березі річки, як в чорнім чувалі, -
   Сказала Антія, й зв'язок перервався,
   Порушило вибухом мінікомп'ютер,
   Який для підводних діянь призначався,
   Щоб все середовище можна відчути...
   Покинув Антон негатив емоційний
   І воду річну океанська змінила,
   Бо кликало діло - так буде доцільно,
   Вода ще студентом в пучину манила...
   Збулося... Тепер артефакти шукає
   Про камінь вогнистий - кришталик жахливий,
   Який до енергій нових закликає
   І їх трасформує у швидкість мінливо,
   Що й раптом політ зупинити можливо.
   А це в навантаженні суперважливо
   І щоб цей літальний двигун збудувати -
   То запис про це в Атлантиді сховали,
   А часу на пошук дали малувато...
   Але з манускриптів приблизно узнали,
   Що снить цей секрет в Посейдоні - у храмі
   На острові Білі, де берег Флориди...
   Лиш треба знайти манускрипти про камінь
   І потім його чародійство створити...
   - Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, -
   Сказала Антія із міні екрану, -
   І знайдеш той храм - на долівці лиш гравій.
   Під ним пульсуватиме датчик урану, -
   В дозиметрі з'явиться цифра чотири...
   Золочена скриня, а в ній - манускрипти.
   Її обережно з-під гравію вирий
   І кодом чотири-чотири відкрий ти.
   - Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, -
   Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку,
   Що ллється, немов океанські припливи,
   Із кожного слова, з очей гордівливих.
   Я хочу, щоб ти розказала, чи правда,
   Що дату й причину потопу ти знала,
   Чи Землю покинуть була ти не рада,
   Чи мала від когось для старту сигнали?
   - Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:
   Нібіру лиш збурила Землю собою, -
   Її завернувши тяжінням до себе...
   І хлинули метеорити юрбою, -
   Один з них дістався Землі, стусонувши,
   Що й з осі своєї вона відхилилась...
   Від цього льодовник полярний, проснувшись,
   Розтанув, і миттю Земля затопилась.
   Ще й внутрішня сила Землі, як напруга,
   Вулканно поверхню її зруйнувала, -
   Була над Землею всесвітня наруга,
   Яка все живе в катаклізмах сховала...
   Антон прислухався до болю Антії,
   До кожного слова, яке вібрувало...
   Здавалось, потрапив у лапи стихії,
   І болем обличчя, мов затаврувало.
   -- Не треба, Антоне, трагічно сприймати.
   Я теж відчуваю і серденьком тлію.
   Крім горя з печалі більш нічого взяти,
   В обставинах смерті я тільки мужнію!
   І боляче теж відчуваю хвилююче жало,
   Яке отруїло закохану душу...
   І все, що на серці твоєму лежало,
   До серця дбайливо прийняти я мушу.
   За розуму скарби тебе я кохаю,
   Наповнені даром емоцій ідейних.
   За очі твої голубі, за веснянки,
   За твій атлетизм, за святі обіцянки.
   Послухайсь поради, тебе лиш прохаю,
   І матимеш успіхи в справах щоденних,
   Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі,
   Його щоб пізнати -- відчуєш реальні
   Від мене до тебе кодовані звуки.
   Про тебе згадають ще наші онуки,
   Бо здійме тебе гравітації промінь,
   Ти зійдеш на небо, а потім - із неба...
   І піде землею, мов свято, твій гомін:
   "Тепер двигуна збудувати лиш треба,
   Щоб мав з гравітації паливо в тілі,
   Щоб біофізична реакція малась,
   Щоб кожна людина цього захотіла,
   І в небо прозріння свого підіймалась...
   ...Мо', прийде, мов гість, до Землі незабаром
   Той час нерозважний, коли заманеться
   Людині небесним піддатися чарам,
   Як знов від Нібіру Земля похитнеться...
   Тож думай, мій любий, людей як спасати,
   І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй,
   А зараз вже пізно, і треба поспати.
   Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.
   Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!
   І дійством уста захопилися смачно"...
   -- Добраніч, моя кремніяночко, пані!
   Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!
   Так кожен із них на орбітах далеких
   В уяві гніздо сновидіння будує,
   І вже безтурботно, неначе лелеки,
   В обіймах космічних у мріях стартує.
   VIII
   Гора Розоро на Нібіру висока,
   І Сонце планети з-за неї виходить.
   На постать Антона покладено око,
   Хоч він на Землі роздратований ходить,
   На скелі там з ним розмовляє Антія:
   Вони відчувають емоції звуків.
   На відстані сталась святкова подія:
   Між ними існує зв'язок перегуків!
   - Чому ти, Антоне, засмучений зранку?
   Ти ж вчора створив гравітації модуль.
   В комп'ютер заклав інформацію банку,
   Приборкав тяжіння земне і погоду...
   І можеш до мене піднятися вільно,
   От тільки тобі довголіття бракує.
   Давай цю проблему обчислимо спільно,
   Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!
   Тобі я свій мозок дозволю пізнати.
   Скануй інформацію з нього на віру.
   Секрет довголіття вже будеш ти знати,
   Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.
   Їх вік був - сто тисяч нібіровських років!
   Тоді і прикинеш - що, як і до чого...
   З добутками золота мали мороку, -
   Вас - робота шахт клонували для цього.
   - Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою,
   Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.
   Долати незгоди найкраще в двобої...
   Для мене зробила ти дуже багато,
   Але я ще хочу, щоб ти з'ясувала,
   Навіщо ви золото з шахт добували,
   Яка в тім потреба, що вас спонукала?!
   Скажи, і на Марсі ви теж побували?
   А Сфінкса навіщо ви там збудували?
   Й такі ж -- піраміди! Це щось означає?
   В яких траєкторіях світ пізнавали...
   Де брали потрібне знання для початку?
   Навіщо лишили істот силуети,
   Та ще з артефактів ваш череп єдиний?
   Щоб нам віднайти історичні замети
   І в них розлопатити тайну людини?!
   Цей череп не вріже й один інструмент...
   То що ж - він є виріб токарної справи?
   Чи, мо', у прибульця в трагічний момент
   Упав із плечей, не діждавшися правди?!
   - Запитуєш влучно... Це часу питання -
   Фантазій настирливих вміле зростання,
   А золото ми для зв'язку добували,
   Щоб ним з піраміди луну відбивати,
   Що в радіохвилях пробуджує масу
   І в космос їх шле, як зворотні сигнали,
   Щоб напрямок руху міг вірно триматись,
   Щоб мати надійну безкомпасну трасу.
   Сама ж піраміда, немов передатчик,
   Неначе маяк для космічних польотів:
   Надійний, не раз перевірений датчик
   Усіх інформацій для автопілотів.
   А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети -
   Це зло і добро в нім - як золота символ,
   Як бачення світу людиною й звіром,
   З'єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.
   В нім все об'єдналось занадто красиво,
   Бо все це, як символ, задуманий світом!
   Цю всю інформацію в різному плані
   Залишили предки - боги-анунаки,
   Їх теж клонували, у мене є дані:
   Про їхнє буття неспростовні ознаки!
   Тезаурус їхній в перекладі нашім
   Надійний двигун - Альма-матір пізнання.
   Ми з'їли ядро наукової каші,
   Щоб мати цей засіб свого спілкування.
   - Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився,
   Бо ваша Нібіру до нас - на підході.
   - Так, знаю, Антоне, мені ти приснився,
   Що, ніби як Ной, від шаленої хоті
   Ти людям даруєш надію спастися,
   Чекаєш побачити сушу, як Бога,
   До Зірки спасіння молився й хрестився,
   Щоб швидше із берега йшла допомога.
   З обличчям, наповненим спокоєм духу,
   Ти кличеш везіння з моєї поради,
   І хвиля потопна тебе накриває...
   А я, ніби чайка, кричала на вухо,
   Що витерплю все, крім космічної вади!
   І серце від цього навпіл розриває...
   - Твій сон передався в мої біоструни
   Й розладив акорди душевного стану -
   Це влився у мене і твій біострумінь,
   Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану...
   А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила,
   На згадку про себе мені залишила,
   І в небо озонову дірку відкрила,
   Щоб струм гравітації пружився в жилах.
   А я, мов ракета, тебе здоганяю,
   Лиш зорі встигають мене привітати.
   Свої почуття я до тебе міняю:
   І злюся, й радію, що вмію літати!..
   Проснувся: на шибках мороз, на екрані -
   Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок,
   Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: "Добраніч",
   І в ліжко кладеш розуміння мімози!
  
   IX
  
   Сміливі думки у кмітливому стилі.
   Спілкуються вчені Антон та Антія...
   Хоч їх роз'єднали парсекові милі,
   Крізь відстань доводиться штучно кохатись
   І через комп'ютер це чудо збагнути,
   Щоб весь інтелект індивіду сприймати
   Й чуття натуральні у діях відчути...
   Вони просторові єднають акорди,
   Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти,
   Щоб в справах творіння енергії, гордо -
   Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
  
   - Це ти, Сніжано, мабуть, про мене написала? - запитав Микола.
   - Так, про тебе і про Наташу, - підтвердила вона. - До речі, ми з Олександром домовилися сьогодні вийти з нею на зв'язок. Ти не проти?
   - Ні, не проти, - погодився Микола.
   Він підвівся, увімкнув устаткування. На екрані з'явилося обличчя Наташі.
   - Доброго вечора, мій любий, довгожданий. Я весь час думала тільки про тебе. Ти весь час був зі мною. Відчувала твій душевний стан щохвилини. Читала твої думки, сприймала почуття навіть тоді, коли ти уважно слухав поему Сніжани. Розумію твоє страждання і не ображаюся на тебе. Саме тому ще більше хочеться з тобою спілкуватися, - сказала вона.
   - Доброго дня, моя далека суджена наречена, - сказав Микола і тут же відчув тепло її обіймів і медовий смак її поцілунку.
   Олександрові та Сніжані довелося вставати з дивана, бо вони бачили імітацію дійства любові. Микола взяв Наташу на руки. Поколихав і посадив на диван, не розмикаючи обіймів.
   - Олександре, давай їх залишимо та поїдемо додому, бо вже смеркає, -запропонувала Сніжана.
   Вони підійшли до Миколи і, віддавши йому ключі від лабораторії, попрощалися.
   Микола знову сів на диван, і їх обох полонило міжпланетне кохання. Вони відчували себе поруч одне одного. Розуміли щирість думок і сприймали залюбки пестощі, незважаючи на те, що в цей час були на різних планетах. Їхні почуття по-справжньому наповнювалися емоційними подіями завдяки лише тому, що їх резервна частина мозку визріла, і вони сиділи за діючим комп'ютерним устаткуванням, зустрічаючи сплески свого почуття.
   - Наташо, а як ми будемо жити, коли у нас не буде сім'ї. Проживемо тільки у почуттях весь вік без дітей? - запитав Микола.
   - Чому весь вік? Ти можеш одружитися там, на Землі, а я вийду заміж у себе на планеті. Ми будемо мати дітей і одночасно любитимемо одне одного. Ти будеш любити свою дружину, а я свого чоловіка. Хіба це погано? Головне любити, а кого - не має значення. Любов до кожного, якщо вона з'являється, - це святе правило на нашій планеті, - заспокоювала жінка Миколу.
   Для нього такі тлумачення були незрозумілі. В його душі бушувала суперечка між поняттям любові земної і любові міжпланетної. Він дуже добре усвідомлював це поняття. І на цей раз став думати, розглядаючи цю нову для нього проблему з наукової точки зору: " Кожному своє: народжений повзати літати не може." Але чому мене тягне до Наташі, як магнітом? А може, вона каже правду і треба так і зробити і з часом звикнути до цього? Адже на їхній планеті всі так живуть і не бачать у цьому ніякої проблеми. Він дійшов такого висновку: "Я нічого поганого для нашого суспільства не роблю, і те, що тільки мені на нашій планеті дане долею, не відкину - робитиму над собою експеримент". Наташа весь час слідкувала за його думкою, скануючи його мозок.
   Посутеніло. На електричних опорах загорілися лампи. Наташа стала переживати , що Миколі треба завтра видати у виробництво деталі за її кресленнями. А вони ж мабуть до кінця ще не розписані по деталях у звідну специфікацію.
   - Давай так зробимо, мій любий. На сьогодні спілкуватися досить, а зустрінемося через три дні. Ти за цей час встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч, закінчиш специфікацію, налагодиш виробництво деталей і тоді прийдеш до мене в гості, - запропонувала Наташа.
   - Добре, - погодився Микола і, розцілувавши, випустив її із обіймів. - Через три дні зустрінемося.
   На електричних опорах заворкували дикі голуби. Їхні химерні голоси, що долинали через відкрите вікно, нагадали, що він не вдома. Він закрив вікно, а потім, замкнувши лабораторію, пішов до себе в кабінет.
   Директор ще був на роботі, двері його кабінету були відчинені. Микола зайшов у канцелярію, зняв із гвіздочка ключ від свого кабінету і зазирнув у директорський кабінет.
   - Чого так довго затримався? - запитав Сергій Никифорович. - Я через двадцять хвилин їхатиму додому, заберу і тебе. Я зайду.
   Микола Антонович зайшов у свій кабінет і схилився над кресленнями деталей останнього вузла нового устаткування. Наташа весь час була у нього перед очима. Він крізь неї розглядав деталі, крізь неї дописав специфікацію. Відчував її в собі, вона була для нього єством життя.
   Його невгамовні мрії перервав прихід Сергій Никифоровича.
   - Поїхали, - сказав він.
   Микола закрив кабінет, і вони пішли до машини.
   - Сьогодні я - за водія, - у риму сказав Сергій і запитав: -А що роблять наші тележурналісти? Я б охоче взяв їх на роботу. Петра - на посаду начальника відділу міжпланетного Інтернету, а Маргариту - завідуючою заводської друкарні. Передай, щоб прийшли.
   - Добре. Я підготував уже документи від нашого заводу Міністерству юстиції - для отримання дозволу на відкриття у нас відділу "Міжпланетний Інтернет". Хай пробивають цей дозвіл. Я їм із дому зателефоную, - радо сказав Микола.
   Сергій зупинив машину біля його під'їзду.
   - Ось ми і вдома - приїхали... На добраніч, - сказав Сергій і потиснув Миколі руку.
   У квартирі було задушливо. Він відчинив вікна і став телефонувати Петру та Маргариті, щоб завтра зранку були у директора заводу. Сів вечеряти.
   Повітря поступово заповнювало його кімнату свіжістю, а мозок опанували спомини про час, проведений з Наташею в лабораторії. Він згадав її слова: "Давай так зробимо, мій любий... Зустрінемося через три дні. Ти встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч..."
   Він став думати над тим, що отримані приємні почуття не замінять йому найдорожчого і найріднішого - дитину. Він дуже хотів, щоб йому народила Андріана...
   Розумів, що в Наташі будуть діти, і він з ними спілкуватиметься, як із нею,
   але то не його плоть, не продовження його роду. Він вирішив: "Треба, мабуть, починати і себе досліджувати. Шукати жінку..." Думаючи так, він звів свою проблему одруження поки що до двох вимірних величин - кількості часу і сили почуття. "Та чи зможу я в іншу закохатися так, як у Наташу?" - подумав Микола і став засинати.
   28.07. - 02.08.2013 р.
  
   ЧОМУ ЗНИКАЮТЬ ПОЧУТТЯ?
  
   Перший день трудового тижня для Олександра Андрійовича впав, як сніг на голову, як неочікуваний грім серед ясного неба. Він, прокинувшись, несподівано відчув, що неосяжного почуття любові до Сніжани, яке сонячно випромінювало в його очах її бажаний образ, відкривало цілий Всесвіт, більше не існує. Де б не був і що б не робив, він завжди бачив перед собою її живе фото, а цього ранку воно чомусь безпричинно і раптово зникло з його постійної уяви.
   Він, пориваючись, щоразу намагався таке почуття відновити в собі, але воно не з'являлося. Сніжана вже не спала і чекала його пробудження. Він, піднявшись на лікоть, став розглядати її, проте чомусь не вдалося побачити її такою, якою бачив щоранку, яку щоденно носив у своїй повсякчасній уяві. Йому стало нестерпно боляче - і він заплакав у неї на грудах, признавшись про свою втрату. Плакав і думав, чому вона вийшла з його душі такою, якою її сприймав і носив у собі майже десять років. Він лежав коло Сніжани, обнявши її продовжував плакати. Вона для нього була такою ж милою і такою ж бажаною. Він відчув, як завжди, теплі її обійми і смачний поцілунок, але втрата відчуття бажаної уяви, яка постійно супроводжувала його в повсякденному житті, не давала спокою.
   - Не плач, мій любий, - ридаючи, заспокоювала його Сніжана. - Досить нам рюмсати. Давай вставати та гайда на роботу, - сказала Сніжана і піднялася.
   Олександр теж встав, але був ще ніби сам не свій. Вони повмивалися, поснідали і поїхали на роботу.
   Сніжана вийшла на зв'язок із Наташею з планети "SS-433". А поруч з нею сидів Олександр і думав про те але, що сказала Наташа.
   - Слухаю тебе, Сніжано. Що трапилося? - дивлячись на її сумне обличчя, запитала Наташа.
   - Пригадуєш, Наташо, ти задавала запитання Олександрові, що він робитиме, коли його любов до мене зненацька зникне, - запитала Сніжана.
   - А чому ж не пам'ятати? - відповіла Наташа. - Я так довго очікувала з цього приводу вашого звернення. Я хотіла ще тоді застерегти вас від такої події. Але ви не хвилюйтеся... Це все закономірне явище природи. Любов, як і інші матерії, не вічна. Любов так само, як і матерія, не зникає і не з'являється знов, а з одного стану переходить в інший - так казав ваш вчений Ломоносов, - заспокоїла Наташа. - Незабаром Олександр про все забуде, і будуть між вами гарні любовні стосунки.
   - Будуть іще якісь катаклізми любові? - запитала Сніжана.
   - Звичайно, - відповіла Наташа.
   - А коли і які? - поцікавилась Сніжана.
   - Я вже вам казала і ще раз нагадаю, що любов - це особлива матерія нашого почуття. А відомо ж, що будь-яка матерія в оточенні іншої матерії при певних невідомих нам обставинах генерує в ефірі енергію, яка може на деякий час створити нову матерію, що буде здатна притупити гострі почуття любові, - відповіла Наташа. - Але нас це не турбує. Наша свідомість і наші почуття сприймають любов різної величини. І така різна любов тільки приємно впливає на свідомість подружжя. Ми сприймаємо це, як належне. Коли в наші почуття завітає взаємна любов іншої особи, то ми відчуваємо її відразу. Живемо таким ефірним випробування любові на її міцність і тривалість, не звертаючи на це увагу, бо такими стаємо вже при народженні. Різна любов на нашій планеті - це наша потреба, наші душевні та духовні харчі, і чим її більше, тим довше живе організм людини, - продовжувала Наташа. - Така форма любові, звичайно, не для вашого суспільства. У вас вона призводить до розлучення подружжя. У вас свідомість не може миритися з такою любов'ю, як у нас, або на планеті Нібіру, або на багатьох інших планетах. Ваша свідомість залежить від резервної частини мозку, яка ще не визріла до такого інтелекту, як на інших цивілізованих планетах. У вас, щоправда, є вже такі особи, котрі, керуючись розумом, вміють пробачати (як ви кажете) зраду. Це значить, що вже об'єм резервної частини мозку задіяний свідомістю і вона якоюсь мірою здатна боротися ( як ви кажете) з ревністю. Це ваш колега Микола Антонович, бо в нього вже задіяна свідомістю резервна частина мозку. Отож керуйтеся своїм розумом, боляче переборюйте своє поняття любові у вашому розумінні. Іншої поради для вашого слаборозвинутого суспільства я не знаю. Ви, Сніжано, як розумна жінка маєте сприймати таку земну любов так, як трава сприймає Сонце різної температури. І якщо й до вас, Сніжано, і до Олександра завітає нова любов і освіжить ваші почуття - то не цурайтеся її, навіть якщо комусь із вас буде нестерпно боляче. Чому на планеті Нібіру і на нашій живуть довгожителі? Просто вони все життя поповнюють свою любов джерелами нової любові, не забуваючи попередню любов. Любов - це еліксир здоров'я, вічний двигун життя. Отже ви, Олександре, запитуєте себе, куди поділася ваша повсякчасна уява образу Сніжани? За розумінням моєї цивілізації любов до Сніжани нікуди не поділася, а просить поповнити її свіжими джерелами любові. Жаль, що ваша свідомість не розуміє поки що цього поняття, - так свою думку закінчила Наташа.
   16.08.2013 р.
  
   ОРГАНІЗАЦІЯ ПОЛЬОВОГО ЦЕХУ
  
   В останній трудовий день тижня видався теплий ранок. Ароматом чайної троянди він доповнював свіжість повітря. Микола ішов уздовж четвертого корпусу у заводську їдальню і весь час поглядав на Дніпро. Надзвичайну голубизну річки ніби відтінював чорний катер, що плив по зеленій гладі води.
   Дихання серпня відчувалося в зелених голках ялинок, які обрамляли тротуар, який вів до їдальні. Микола снідав і думав про вчорашню зустріч з Наташею. За його столик присіла секретарша директора Надія Петрівна.
   - Смачного вам, Миколо Антоновичу, - сказала вона і стала вивчати меню.
   - Дякую і Вам, Надіє Петрівно, теж взаємно, - побажав він і подивився на молоду жінку так, неначе вперше побачив. І вона це помітила.
   Надія чимось нагадувала його першу дружину Андріану. Струнка постать, кароока... Каштанове волосся заплетене в одну довгу косу, яка звисала між персами.
   Вона покликала офіціанта і стала чекати замовлення. Микола в уяві порівнював і розглядав її чорні брови та, мов трояндові пелюсточки, уста, які він бачить перед собою, мов у живої Андріани.
   - А що це ти, Миколо Антоновичу, так пильно дивишся на мене? - запитала Надія Петрівна, усміхнено заглядаючи йому в очі.
   - Ти, Надіє Петрівно, нагадуєш мені мою дружину, яка трагічно загинула, - сказав він.
   - Так в чому ж справа? Я поки що незаміжня, - пожартувала вона, запитливо дивлячись на нього.
   - В такому разі, може, сьогодні після роботи сходимо кудись? Найкраще було б відправитись на природу... - запропонував Микола Антонович.
   Він уважно розглядав її обличчя, яке приваблювало найбільше. В її погляді весь час мелькали іскорки неспокою, і він для себе визначив, що її свідомість бореться з почуттям.
   - Можна і на природу, - усміхнено і радо погодилася вона.
   Офіціант приніс замовлені блюда і Надія Петрівна стала їсти. А Микола Антонович, розглядаючи її обличчя став по новому в ньому уявляти образ любимої Андріани. Він став відчувати як в його тілі теплою хвилею стали пробігати збуджені нею почуття до Надії Петрівни і глянув на годинник, стрілки якого показували без двадцяти дев'яти хвилин вісім годин.
   - Смачного тобі, Надіє Петрівно. Я зачекаю на лаві в ялиновій алеї, - сказав Микола Антонович і вийшов.
   Микола сидів на лаві і з нетерпінням чекав на Надію. Вона з'явилася на порозі їдальні і йшла до нього.
   - Ходімо потихеньку, негоже запізнюватися, - промовила Надія.
   Вони ішли і обговорювали майбутню зустріч на орелях у парку імені Максима Рильського. Коли зайшли в адміністративний корпус, то годинник показував без дванадцяти хвилин вісім годин. Микола Антонович вирішив зайти в цех. Йому треба поговорити з начальником, дізнатися про обсяги завантаження та про потужність устаткування його цеху.
   - Доброго ранку, Іллє Володимировичу. До тебе можна?
   - Навіть треба... Заходь, будь ласка, і присаджуйся, - сказав Ілля Володимирович.
   - Я прийшов сказати, що завтра з наукового цеху до тебе прийде замовлення на виробництво нового комп'ютерного устаткування. Хочу дізнатися, чи є в тебе робоча сила, чи не завантажені роботою токарно-фрезерні верстати?
   - Аби гроші... Люди будуть - приймемо на роботу. А устаткування, незадіяне роботою, знайдемо, - відповів Ілля Володимирович.
   - Гроші є. Нас фінансують під контролем самого міністра медицини, - запевнив Микола Антонович.
   - Тоді все зробимо, - сказав Ілля Володимирович і зняв слухавку телефону.
   Дзвонила секретар директора.
   - Микола Антонович у вас? Беріть його і йдіть до директора. Позачергова оперативка, - повідомила Надія Петрівна.
   - Уже йдемо, - сказав Ілля Володимирович.
   Вони вдвох першими зайшли в канцелярію і посідали, очікуючи приходу інших. Надія Петрівна закінчила обдзвонювати і, усміхнувшись, приязно подивилася на Миколу Антоновича. Їхні погляди зустрілися так, ніби вони продовжували розмову про сьогоднішню зустріч.
   - Заходьте, будь ласка, в кабінет. Сергій Никифорович у головного інженера. Зараз вийде, - сказала вона, не відриваючи очей від Миколи.
   Він також, коли заходив, кинув на Надію ніжний погляд. Вона була приємно вражена цим чаруючим дійством.
   Сергій Никифорович зайшов у свій кабінет разом з головним інженером.
   - Доброго дня всім, шановні колеги, - сказав директор. - Ми зібралися на обговорення важливого для нас агропромислового питання. Я був у міського голови і домовився з ним, щоб нашому заводу дали в оренду землю під посадку овочевих культур. Кожен, хто працює на заводі, може, отримати, якщо бажає, ділянку землі. Можемо створити, як було це раніше, господарство, і це буде наш агропромисловий цех. У кого будуть які пропозиції?
   - Я підтримую цю справу, - сказав начальник транспортного цеху Віталій Анатолійович. - Перевезення людей організуємо у дві зміни. Машини у нас є. Це ж буде екологічно чиста продукція...
   - Сподіваюся, що графік роботи в полі ми розробимо. Сільський агроном підкаже, які культури коли садити, як обробляти та збирати врожай. Ми його оформимо на пів ставки на наш завод, і він наглядатиме за нашим полем, - запропонувала начальник відділу кадрів Поліна Петрівна.
   - А ми зі Сніжаною будемо вчасно надавати з Інтернету потрібну інформацію, - сказав Олександр Андрійович.
   - Виконувати польові роботи строго за графіком будуть всі. Кожен начальник цеху та відділу має виділяти людей, коли буде потреба, зауважив начальник механічного цеху Ілля Володимирович.
   - Продукцію поля будемо ділити порівну на кожного працівника нашого заводу по її собівартості, - сказала головний бухгалтер - Олена Василівна.
   - Я напишу статтю у заводську газету про наш шостий польовий цех, - пообіцяла редактор газети "Фрезер" Катерина Вікторівна Конограй.
   - Тоді все гаразд, шановні колеги. А ви Поліно Петрівно маєте призначити дату проведення заводських зборів з цього питання. Підготуйте наказ по заводу, і нехай його Катерина Вікторівна оприлюднить у газеті. Якщо немає запитань, то оперативку закінчено. Миколу Антоновича прошу залишитися, - сказав Сергій Никифорович.
   В кабінет увійшла секретар Надія Петрівна.
   - До вас, Сергію Никифоровичу, прийшли з телебачення, - повідомила вона, не відриваючи погляду від Миколи.
   - Хай заходять. А ти, Миколо Антоновичу, вільний. Я тебе затримав, бо хотів запитати, чи ти їм телефонував, - сказав директор і вийшов з-за столу назустріч журналістам.
   - Дуже добре, що ви прийшли. Сідайте, будь ласка, - запросив він, потискуючи Петрові руку і цілуючи руку Маргарити. - Ви згодні з моєю пропозицією?
   - Так. Згодні, - відповіли Петро та Маргарита.
   Він натиснув кнопку зв'язку з секретаркою. Вона, ледве вирвавши у
   Миколи свою руку, зайшла до нього.
   - Покличте до мене начальника відділу кадрів і начальника відділу праці і заробітної платні, - попрохав директор.
   Надія Петрівна вийшла і стала натискати кнопки зв'язку, дивлячись в очі Миколі.
   - Ти заважаєш мені працювати. Зайдеш після роботи, - усміхнувшись, сказала вона.
   Микола Антонович послав їй повітряний поцілунок і пішов до себе в кабінет.
   Швидко прийшли Поліна Петрівна Шевельова та Тетяна Олександрівна Носулько.
   - Я покликав вас для вирішення питання, яке також пов'язане з нашим агропромисловим цехом - почав розмову директор . Для початку познайомтеся, будь ласка. Це Маргарита Віталіївна Лисенко та Петро Микитович Шуліка. Ось їхні заяви. Ви, Поліно Петрівно, напишіть наказ про прийняття їх із сьогоднішнього дня на роботу, а ви, Тетяно Олександрівно, встановіть їм заробітну платню згідно штатного розкладу по максимуму. Вас, Петре Микитовичу, та Маргарито Віталіївна, прошу організувати спільно з нашими провідними спеціалістами нарис у міську газету і виступ на телебаченні, а заодно познайомитеся із працівниками заводу та його виробництвом. Ваше місце роботи, Петре Микитовичу, в башті наукового цеху. Ви вже там були. На дверях кабінету вже висить табличка : "Начальник відділу міжпланетного Інтернету". Ключі - у Сніжани Вікторівни. А ваше, Маргарито Віталіївно, - у заводській друкарні. Поліно Петрівно, будь ласка, покажіть їй місце роботи. А тепер - ідіть і працюйте ,- попросив Сергій Никифорович і натиснув кнопку зв'язку з секретарем.
   Вона зайшла до нього в кабінет.
   - Будь ласка, Надіє Петрівно, сходи зараз у башту наукового цеху та в друкарню і перевір там наявність необхідних меблів для наших працівників. Якщо чогось не вистачає, то поклич начальника відділу постачання, нехай вирішує, - попросив директор.
   Надія Петрівна зайшла в башту наукового цеху. В кабінеті начальника відділу міжпланетного Інтернету сиділи Петро Микитович та Микола Антонович. Як тільки вона ввійшла, Микола Антонович відчинив ящик столу і витяг документи, які він підготував і заздалегідь поклав у стіл - вони розмовляли про узаконення заводського міжпланетного Інтернету у міністерстві юстиції..
   - Я прийшла по завданню директора - перевірити наявність необхідних меблів, - сказала секретарка, дивлячись в заворожливі очі Миколи.
   Петро Микитович це помітив, але не подав виду.
   - Як на мене, то в цьому кабінеті для роботи все передбачено. Дякую вам і Сергію Никифоровичу за турботу, - сказав він.
   - А вам, Петре Микитовичу, подобається тут? - запитала Надія.
   - Та ви присядьте, будь ласка, - запропонував він.
   - Дякую, мені ще треба йти в заводську друкарню, - сказала вона і пішла на вихід, повертаючи голову в сторону, де сидів Микола.
   . В кабінеті завідуючого друкарнею були: Катерина Вікторівна, Поліна Петрівна та Маргарита Віталіївна. Вони закінчили писати нарис про майбутній польовий цех і обговорювали його сюжет.
   - Сергій Никифорович попрохав, щоб ми з вами, Маргарито Віталіївно, визначили, які ще меблі потрібні для вашого кабінету.
   - На мою думку, тут є все для нормальної праці. Дякую вам за піклування, - сказала вона.
   - Тоді все гаразд, - сказала Надія Петрівна
   Вона пішла в канцелярію з думкою про Миколу. Дочекалася, коли вийшов з кабінету директора начальник транспортного цеху, зайшла і доповіла, що меблі всі є...
   - Добре, - сказав директор. - Тоді скажеш Поліні Петрівні, щоб наступного тижня підготувала збори з цього питання, після того, як з'явиться у міській газеті нарис про наш польовий цех.
   Надія Петрівна зайшла в кабінет начальника відділу кадрів. Поліна Петрівна саме розмовляла по телефону, тож показала їй на стілець. Надія присіла і з головою занурилася у спомини про зустріч із Миколою у заводській їдальні. Поліна Петрівна закінчила розмову і звернулася до секретарки:
   - Я слухаю тебе, Надіє Петрівна, - говори чого прийшла? - запитала Поліна Петрівна. А потім підійшла до неї і торкнулася її плеча. - Ти жива, чого мовчиш? - знову запитала вона.
   Надія Петрівна, споминаючи Миколині погляди, ніби проснулась від глибокого гіпнотичного сну.
   - Вибач, Поліно... Мабуть, я закохалася, - чи то жартуючи, чи то питаючи в себе самої, промовила вона. - А якщо по суті справи, то мене послав Сергій Никифорович сказати тобі, щоб ти зайнялася і підготувала по агропромисловому питанню заводські збори серед наступного тижня, після того коли з'явиться в міській газеті нарис про наш польовий цех, - роз'яснила вона, встала і пішла в канцелярію.
   Директора вже не було. Він залишив записку про те, що його щойно викликав міський голова. На заводі його вже не буде. Так для неї закінчився робочий день цього тижня. Зайшов Микола і сів напроти неї, запитливо подивився в очі.
   - Поїдемо додому, чи трохи посидимо? - запитала Надія.
   - Трохи посидимо, - сказав Микола і, взяв її за руки, простягнуті на столі в його бік.
   Він став хилитися до неї. Через руки потекло тепло, і їхні тіла стали наповнюватися цим теплом. Очі злилися поглядами, і вони стали відчувати бажання, яке примусило піднятися, підійти одне до одного і обнятися. Стояли в обіймах, злившись поцілунками в одне ціле, і їхні серця стали битися в унісон, а душі бриніли струнами любові. Вони так би ще й стояли, якби охоронник не постукав у двері. Цей стук припинив дійство їхнього почуття. Тоді вони, зібравшись, закрили двері і пішли на електричку.
   - У мене річний квиток на проїзд. А в тебе? - запитала Надія.
   - І в мене теж постійний - на рік, - відповів Микола.
   Пішли на платформу. Говорили про те, де вони завтра мають провести свій день відпочинку. Ждати електричку довелося недовго.
   У вагоні Надія ішла спереду і вела Миколу за ліву руку, а коли зайшовши в купе вагона вона сіла біля вікна і посадила його поруч. Їхні обличчя були спрямовано в протилежну сторону напрямку електрички. Напроти вже сиділи дві літні жінки.
   Миколі довелося обняти Надію лівою рукою за талію і притулитися до неї, яка теж прихилилася до нього і обняла за талію. Так вони мовчки доїхали до своєї зупинки, відчуваючи душевне тепло, яке у їх свідомості говорило своєю мовою
   про їхні неповторні чаруючі почуття.
   02.08. - 10.08.2013 р.
  
   НА ОРЕЛЯХ
  
   На місце зустрічі Надія прийшла першою. Вона стояла, обіпершись об металеву огорожу, якою було обнесено озеро, і прикормлювала рибу. Це були вже досить великі коропи. Вони часто скидалися коло берега озера, розташованого посеред парку імені Максима Рильського. В центрі цього озера бив фонтан заввишки близько двадцяти метрів. Микола потихеньку підійшов ззаду і закрив їй долонями очі. Жінка відчула тепло знайомих рук, повернулась і, смачно цілуючи, повисла у нього на шиї.
   Націлувавшись, вони пішли на автоматизовані орелі, які стояли на краю озера. Коли гойдалися на орелях, їм було видно те місце, де Надія кидала хліб рибам.
   - Миколо, а ти казав , що коли я завітаю в лабораторію, перевіриш мою резервну частину мозку. То, може, зразу й поїдемо в лабораторію.
   - А що, тут вже набридло? - запитав він.
   - Не надокучило, але я вже закачалася, - сказала вона.
   - Добре. Зупиняться орелі - поїдемо, - задовольнив він її прохання.
   Помірний вітер коли-не-коли роздмухував фонтан і доносив до них пил води, насичений запахом риби.
   - А ти пахнеш, як русалка, - рибою, - пожартував Микола Антонович, заглядаючи в її сяючі очі.
   - А як ти перевіряєш мозок? - поцікавилася Надія, тонучи у голубих заводях його очей.
   - Поїдемо в лабораторію і все там з'ясуємо, - коротко відповів він.
   - А чому в того Юрона Борисвітовича його голубі очі більші, ніж у тебе? - запитала Надія.
   - А чом в нас очі менші, ніж у нього? - відповів він, жартуючи, на її запитання своїм запитанням і тут же перепитав. - А які, ти кажеш, у нього очі і коли ти його бачила?
   - Такі, як у тебе, - голубі, - відповіла вона. А бачила тоді, коли ти з ним у вихідний день розмовляв про гравітацію... А що? - зацікавилась вона.
   - Та нічого. Я подумав, що мені почулося, - радіючи, відповів Микола. Він вирішив їй поки що не говорити, а ще перевірити. "Може, пожартувала", - подумав він і промовив: - Чого це ти у вихідний була на заводі?
   - А чого ти так зрадів, любий? - зацікавившись, запитала вона. - Я була на заводі тому, що хотіла тебе побачити. І подумала, що, можливо, і ти приїдеш, - додала вона. - І побачивши, і почувши не наважилася зайти у відчинені двері та й поїхала додому, - закінчила вона, пильно дивлячись в його задумливі очі.
   - Я потім тобі все скажу, а поки що - це для тебе сюрприз, - пообіцяв Микола.
   Орелі повільно стали зупинятися і зупинилися.
   - Зачекай. Не вставай, доки я не підійду до тебе. Тримайся, щоб не впала, - застеріг Микола.
   Він підійшов до Надії і взяв її на руки. Поцілував і обережно, в обіймах, поставив на землю.
   - Ну що - не закачалася? - запитав він, не випускаючи із теплих обіймів, і знову поцілував.
   - Ні. Не закачалася, мій любий, - відповіла Надія і, обнявши його голову, стала цілувати.
   Досита націлувавшись, вони поїхали на завод. Було десять хвилин на дванадцяту, коли вони зайшли в лабораторію. Микола увімкнув комп'ютерне устаткування. Посадив Надію на робоче місце Сніжани. Надів їй запасний шоломофон і, встановивши в ньому відповідний їй кремнієвий модуль, набрав пароль міжпланетного зв'язку з планетою Нібіру. Сам сів у робоче крісло Олександра. Загорілися індикатори простору Вселеної. На табло векторного зв'язку з'явилася постать Юрона Борисвітовича.
   - Доброго дня. Я слухаю вас, Миколо, і радий буду познайомитися з вашою колегою, - сказав він.
   - Доброго! Мене, Юроне Борисвітовичу, звати Надія Петрівна. Можна простіше - Надія, - сказала вона і заглянула в його голубі очі.
   Він відчув її проникливий погляд і, миттєво натиснувши відповідну кнопку на своєму устаткуванні, прочитав її думку.
   - Це так, як ви бачите і вірно думаєте, - очі в мене голубі. Я був радий з вами познайомитися, - сказав він. - Тільки от шоломофон вам уже не потрібен, бо ваша резервна частина мозку вже визріла і задіяна свідомістю.
   - Дякую вам, - сказала Надія, зняла шоломофон і знову стала розглядати його очі та волосся.
   - Ну що? Без нього і голові легше, - сказав він.
   - І дійсно! Очі - голубі, чуб - рудий, - усміхаючись, говорила вона.
   - Ви - друга людина на вашій планеті, в якої визріла резервна частина мозку. І я цю людину знаю, - повідомив він.
   - А хто та, перша людина? - поцікавилася Надія.
   - Це ваш колега - Микола Антонович, - сказав він.
   - Я вас, Юроне Борисвітовичу, вітаю, - привітавшись, сказав Микола.
   - Ти на вірному шляху, Миколо Антоновичу, - сказав Юрон Борисвітович. - Гадаю, що в тебе і в Надії одна доля. Ви будете з часом спілкуватися з гуманоїдами інших планет так, як ми спілкуємося тепер.
   - А як ви спілкуєтесь? Розкажіть, будь ласка, - поцікавилася Надія.
   - Слово спілкування на різних планетах сприймається по-різному. У нас в це слово входить і поняття любові та кохання. Це поняття стосується того подружжя, яке бере шлюб по декілька разів за життя. Ваш колега знає, що в нас розлучень немає , адже ми - багатолюби. Коли приходить нова любов, тоді й беруть шлюб, а до нового одруження живуть окремо, але продовжують спілкуватися. Чоловік - із попередніми дружинами, а жінка - з попередніми чоловіками. І спілкуються тільки тоді, коли з'являється бажання і тільки з відома попереднього подружжя. А діти живуть, з ким бажають і скільки бажають, - роз'яснював він.
   - А почуття ревності у кого-небудь і коли-небудь з'являлося? - запитала Надія.
   - Таке почуття нам невідоме. А слова ревність у нашому толковому словнику теж немає. У бутті нашого суспільства спілкування є природною потребою. Так само, як сон, як їжа, - зауважив він.
   - Це можна зрозуміти так: з часом, завдяки резервній частині мозку, і до нас приходитиме нова любов. Будемо по декілька разів одружуватися і спілкуватися, як ви тепер, - сказала Надія.
   - До вас і так вже приходить нова любов, і ви одружуєтеся теж не один раз, але ж розлучаєтеся після кожного одруження. Я думаю, що резервна частина мозку з часом допоможе вам належним чином усвідомити і сприймати таке спілкування, як у нас. Час покаже. Запитання з цього приводу є? - промовив інопланетянин.
   - А скільки раз ви одружений? - запитала Надія.
   - Враховуючи наше довголіття, то замало. На нашій планеті - десять разів, - відповів він.
   - Ви, Юроне Борисвітовичу, сказали, що на вашій планеті десять разів. - А що, у вас є дружини і на інших планетах? - зацікавилась Надія.
   - Є, але це тільки в уяві і тільки одна. Адже резервна частина мозку дозволяє уявно спілкуватися з іншими планетами через комп'ютерне устаткування, подібне до того, що у вас вже розроблене Миколою та Олександром.
   - І чим відрізняється, як ви кажете, спілкування на вашій планеті від інших планет? - запитала Надія.
   - Різниця невелика. З'являються в уяві такі ж самі почуття любові, як і насправді. Ці почуття викликають такі ж дії кохання. Але ти знаєш, що це все не в справжньому житті і що ніколи не буде дітей. Але ці почуття справжні - їх реально відчуває душа і тіло, - пояснив він.
   - Ви так закохалися, що навіть вирішили одружитися. А з якої ж вона планети? - запитала Надія.
   - З планети "SS-433". Микола Антонович знає. Вона вам дала креслення для нового устаткування, - пояснив він. - Я вибачаюсь, але мене щойно викликає Наташа з планети "SS-433", - сказав він і вимкнув зв'язок.
   - Чого ти, любий, на орелях так зрадів і сказав, що це буде для мене сюрпризом. Де ж він - твій сюрприз? - запитала Надія.
   - А ти, що - не зрозуміла з розмови, яка відбулася у нас із Юроном Борисвітовичем? Він же сказав, що шоломофон тобі вже не потрібен, бо твоя резервна частина мозку нині визріла і задіяна свідомістю. Ти впевнилася, знявши його, що в тебе і в мене - одна доля. Ми будемо з часом спілкуватися з гуманоїдами інших планет так само, як вони спілкуються тепер, - пояснив Микола.
   - Так оце і є твій сюрприз?! - зрозуміла Надія і, радісно усміхнувшись, стала цілувати Миколу. І вони, націлувавшись, з відома охорони закрили лабораторію і пішли на електричку. І тільки дикий голуб на електричній опорі під вікном лабораторії тепер казав їм услід: "Хоч ку-ди, хоч ку-ди..."
   10.08 - 13.08.2013 р.
  
   ПОВТОРНИЙ ЗВ'ЯЗОК З НАТАШЕЮ
  
   Наташа на березі річки зустрічала літній вечір на Планеті "SS-433". Вітерець теплим подихом обвіював її засмагле обличчя. Вона вирішила поплавати і омитися в цілющих водах річки Дельфіри, взявши портативне комп'ютерне устаткування - мобілефон. Наташа весь час слідкувала за душевним станом Миколи. В цей час на Землі Сонце стояло в зеніті. Миколу Антоновича та Надію Петрівну, в обідню перерву після відвідання ними їдальні, Сніжана з Олександром завели до себе в лабораторію. І всі четверо оділи шлемофони на всякий випадок. До кінця перерви залишалося шістнадцять хвилин.
   Наташа згадала про освідчення Миколи в любові Надії і вирішила їх привітати.
   На екрані її мобілефону з'явилися всі четверо. Вони були налаштовані на зв'язок.
   - Ви що відчували, що я вам телефонуватиму? - Жартома запитала Наташа.
   - Та ні. Просто так, про всякий випадок, і, як бачиш, - не прогадали, - усміхнувшись, відповіла Сніжана.
   - І бачу, і чую, - весело відповіла Наташа. - Я хочу тебе, мій любий Миколо, і твою кохану Надію привітати зі щирою і великою любов'ю, яка навіки полонила вас. Мені дуже приємно, мій ненаглядний, що до тебе прийшла справжня нова любов, яку я теж відчуваю в своїх почуттях і буду радо розділяти з Надією. Я весь час спостерігала за тобою і відчувала твою любов до Надії, особливо тоді, коли ви удвох вийшли на зв'язок з Юроном Борисвітовичем. Я буду безперестанно чекати того часу, коли ти побажаєш вийти на зв'язок зі мною, щоб поспілкуватися, як ми спілкувалися з тобою вперше, коли приходив до мене в гості і ми тонули у почуттях любові на нашому весіллі.
   - Дякую тобі, Наташо, за щире і відверте привітання, - сказав Микола. - Я безмежно радий, що зустрів натуральну, земну любов, і це тільки завдяки тобі. Ти примусила мене переглянути у моїй свідомості поняття земної і міжпланетної любові. Я з болем переборов мої почуття до тебе, які виникали в уяві завдяки біотехнічному комп'ютерному устаткуванню. А нині увіч знайшов свою земну любов, - сказав Микола, дивлячись у закохані очі Надії. - Бажаю і тобі знайти на своїй планеті коханого чоловіка і одружитися. На все добре. Прощавай, - сказав Микола і вимкнув устаткування.
   Наташа добре розуміла Миколу і погодилася чекати на нього, нехай навіть і не діждавшись взаємного почуття любові. Вона не могла чинити інакше, адже в її генах закодовано предковічне поняття такої любові.
   Микола подивився на годинник. До закінчення перерви залишалося шість хвилин.
   - Ходімо, - промовив, підійшовши до Надії.
   Вони взялися за руки і пішли на свої робочі місця.
   Минуло більше тижня після відвертої розмови Олександра з Наташею із планети "SS-433", однак Олександр ще не вийшов із негативної колії своїх сумнівів щодо любові до Сніжани. Розмова Наташі з Миколою, яку довелося йому послухати, та її порада, щоб він поповнив свою любов до Сніжани свіжими джерелами почуттів, гнітюче вражала його уявлення про любов. Сніжана теж була збуджена такою розмовою та порадою Наташі. Вони сиділи розчаровані від почутого, і ніяк Олександрові не йшла на думку нова математична модель, а Сніжані - нова комп'ютерна програма.
   З цього депресивного стану їх вивів дзвінок секретаря директора Надії Петрівни.
   - Зайдіть, будь ласка! Сергій Никифорович збирає позачергову оперативку, - сказала вона.
   Вони інерційно вимкнули комп'ютери і, переключивши думки на інші справи, прийшли на оперативку.
   - Я вас, шановні колеги, покликав, щоб обговорити житлове питання для працівників нашого заводу і, зокрема, для нас із вами. Ви, Олександре Андрійовичу, Петре Микитовичу і всі тут присутні їздите на роботу на власному транспорті або на електричці з міста. Воно не так і далеко, однак було б краще, якби будинок був поруч. Я маю на увазі наш заводський парк.
   - Що ви скажете? - запитав він.
   - Я думаю, що кращого рішення не існує, - сказав Олександр Андрійович.
   - Я з вікна рибу ловитиму, - пожартував Петро Микитович. - А якщо по
   суті - то кращого не придумати. Напишу про це в міську газету, - сказав він.
   - Завтра у заводській газеті вийде стаття на цю тему, - сказала Маргарита Віталіївна.
   - Я думаю, що це правильне рішення і його треба негайно виконувати, - сказав Сергій Никифорович. - Головному бухгалтеру заводу Олені Василівні - взяти кредит в банку, на будівництво... Начальнику відділу кадрів Поліні Петрівні - включити до назначених заводських зборів і це питання. А я зараз поїду до головного архітектора міста, попрохаю, щоб він приїхав сюди. Хай подивиться, вибере місце і дасть дозвіл на спорудження будинку.
   Директор викликав свого водія і поїхав у місто - в управління архітектури.
   З приймальні ніхто не хотів розходитися - обговорювали своє майбутнє житло.
   Микола сів напроти Надії Петрівни і, дивлячись в її карі очі, бачив у них своє майбуття. Олександр та Сніжана, обнявшись за талії, вже уявляли себе у власній квартирі. Петро з Маргаритою, стоячи, робили у своїх записниках якісь помітки - мабуть, планували меблювання майбутньої квартири. Начальники цехів та відділів теж розмовляли - ділилися враженням від нового майбутнього дизайну приміщення. І, наговорившись всі розійшлися по робочих місцях.
   Олександр та Сніжана, надихнувшись новими думками, сіли за столи і мовчки писали. Олександр описував математичну модель, а Сніжана по вже написаній ним частині математичної моделі складала комп'ютерну програму.
   Микола, розробивши специфікацію на деталі, з яких можна збирати каркас нового комп'ютерного устаткування, а потім і начиняти його електронними деталями та модулями трансформації звуку, кольору та почуття, поніс цю специфікацію в наукову лабораторію для відкриття нею замовлення на їх виготовлення.
   - Олександре Андрійовичу, я приніс тобі специфікацію на деталі. Я вже був у Іллі Володимировича, начальника механічного цеху, говорив з ним, а ти зараз понеси йому специфікацію, відкрий замовлення на виготовлення цих деталей. Ходімо. Я йду до себе і доведу тебе, - сказав Микола Антонович.
   - Добре ,- погодився Олександр Андрійович.
   Вийшли з лабораторії і йшли цехом. Ілля Володимирович стояв біля одного з верстатів і розмовляв зі своїм майстром.
   - Іллє Володимировичу, я до тебе, - сказав Олександр Андрійович і віддав йому специфікацію деталей і креслення.
   - Я вже знаю, - сказав начальник цеху. - А ти, Іване Івановичу, зараз зайдеш до мене, забереш документацію і віддаси завтра зранку в роботу, - звернувся він до свого майстра.
   І вони розійшлися. Олександр, ідучи, думав про математичну модель та про Сніжану. Микола зайшов до себе в кабінет і зателефонував Петрові Микитовичу:
   - Ти дізнавався, як рухається узаконення в юстиції нашого заводського міжпланетного Інтернету.
   - Цікавився. Там сказали, що на наступному тижні можна буде приїхати і забрати готові документи, - відповів Петро.
   - Ти додому їдеш своїм транспортом чи на електричці? - запитав Микола Антонович.
   - На машині. Збирайтеся, я і вас візьму.
   Микола зайшов до Надії. Вона вже зачиняла приймальню.
   Спустилися вниз. Під'їхав Петро. За декілька хвилин вони вже їхали знайомою дорогою додому.
   17.08.2013 р.
  
  
   ПРОВЕДЕННЯ ЗАВОДСЬКИХ ЗБОРІВ
  
   У цей день Микола першим прийшов на приміський перон. До відправки електрички залишалося чотири хвилини, а Надії чомусь немає. Микола став переживати, вигадуючи різні причини. За дві хвилини до відправлення зайшов у вагон електрички і сів біля опущеного вікна, яке виходило на перон. Спостерігаючи, як стрибає на циферблаті секундна стрілка, він помітив Надію. Вона з розгубленим виразом обличчя бігла вздовж вагонів. Микола висунув голову у вікно, крикнув і побіг до дверей, щоб не дати їм зачинитися. Надія встигла забігти в тамбур електрички, і враз гучно ляснули двері. Микола впіймав її у свої обійми і став цілувати, вже не думаючи ні про що. Поцілувавшись, відкрили очі і нарешті заспокоїлися.
   - Ти знаєш, на колію вискочила вантажівка, і вони добряче поцілувалися з трамваєм, - пояснила Надія.
   - А мені в голову лізли різні нісенітниці, - сказав Микола.
   "Сьогодні ж заводські збори, - думала в цю хвилину Надія Петрівна. - Треба обдзвонити начальників цехів та відділів, щоб забезпечили явку своїх працівників", - бідкалася вона.
   Зайшли в купе електрички, сіли.
   - Кому свіжі газети? - оголосила молода жінка, проходячи по вагону.
   Микола купив газету і став читати заголовки.
   - А ось і нарис Маргарити Віталіївни, - сказав він Надії.
   Вони прочитали по черзі газетну публікацію. Надія звернула увагу і на коментар головного редактора газети.
   - Він просить колектив нашого заводу взяти в оренду землю, з урахуванням наших послуг, і для колективу міської газети. Я - за. Якщо наші вантажівки, обладнані стільцями, забиратимуть нас у поле з приміського автовокзалу, то чому б не возити ще й людей, які цього бажають, - пояснила Надія Петрівна суть відгуку головного редактора газети.
   Прибувши на завод, Микола Антонович, Олександр Андрійович та Сніжана Вікторівна продовжили збирання і монтаж нового комп'ютерного устаткування з виготовлених деталей. Надія Петрівна зайшла в кабінет директора і поклала газету йому на стіл, розгорнувши сторінку, на якій було надруковано нарис.
   Потім вона зайшла у відділ кадрів. Поліна Петрівна саме наводила марафет у своєму кабінеті.
   - Ти чого так рано? - запитала вона.
   - Ми з Миколою Антоновичем в електричці купили газету "Вечірній Київ", і вона лежить на столі в кабінеті Сергія Никифоровича...
   - Це ти про нарис Маргарити Віталіївни?, - запитала вона. - Так я теж купила газету "Хрещатик". І в ній теж є цей нарис, - сказала Поліна Петрівна. А ви в якому вагоні їхали?
   - У першому. Я ледве встигла... В трамвай врізалась вантажівка, - розповідала Надія Петрівна.
   - А я думаю, чого це вас не бачила?.. Я була у задньому вагоні, - сказала Поліна Петрівна і додала: - Думаю, що ми сьогодні ж проведемо заводські збори. Зараз домовлюся з директором і почнемо їх готувати.
   Вони пішли по коридору другого поверху до директора.
   Не дійшовши ліфту, побачили, як відчинилися двері і вийшов Сергій Никифорович, тримаючи в руці газету.
   - Дуже добре, що ви вже тут. Заходьте до мене.
   Він відімкнув кабінет і побачив на столі таку ж саму газету.
   - Молодець, Надіє Петрівно, - сказав він. - Отож, будемо сьогодні проводити заводські збори? - запитав, уважно подивившись на співробітниць.
   - Ми з Поліною Петрівною теж вирішили з вами домовитися, щоб провести їх сьогодні, - сказала Надія Петрівна. - Не як завжди, після роботи - за традицією предків, а зразу ж після обідньої перерви, - запропонувала Надія Петрівна.
   - Я не проти... Раз так - то і карти вам в руки, - радо промовив Сергій Никифорович.
   - Тоді ми, з вашого дозволу, підемо, - сказала Поліна Петрівна.
   Вони вийшли і стали обговорювати організацію майбутніх зборів.
   - Я скажу завідуючій господарством Людмилі Яківні Куріщенко, щоб належним чином підготувала конференційний зал: столи, скатерть, газована вода та склянки, стільці, дзвоник, гучномовець, вентилятори, - сказала Поліна Петрівна. - А ти, Надіє, сходи, будь ласка, в конструкторське бюро, попроси, щоб тушшю написали об'яву. Знімеш на ксероксі шість примірників і наклеїш на дошках інформації. А я попрохаю диспетчера заводу - Тетяну Іванівну Тараненко, щоб через селекторний гучномовець оголосили про заводські збори, приблизно так: "Увага! Увага! Увага! Сьогодні після перерви на обід о тринадцятій годині десять хвилин почнуться заводські збори з агропромислового та житлового питань. Явка обов'язкова". Потім, перед обідньою перервою, слід повторити таке оголошення, а потім, за десять хвилин до початку, робити оголошення через кожні п'ять хвилин. Зараз зайдемо до мене в кабінет, дам тобі текст об'яви...
   Далі вони говорили про необхідність зателефонувати всім начальникам цехів і відділів, визначити, хто виступатиме, намітити президію...
   Через годину повідомлення про збори висіли на дошках оголошень в цехах, а також у їдальні та друкарні.
   У Поліни Петрівни за дві години до початку зборів лежав на столі розроблений нею сценарій зборів, списки виступаючих по кожному цеху та списки кандидатів у президію зборів, а також узгоджене прізвище головуючого та список лічильної комісії. На збори сходилися, не переодягнувшись у чистий одяг. Лунали оголошення диспетчера заводу. Поліна Петрівна сиділа одна в президії і з нетерпінням чекала, коли диспетчер зробить останню об'яву.
   - Увага! Увага! Увага! До початку зборів залишилося п'ять хвилин, - прозвучав голос диспетчера.
   Поліна Петрівна обвела зал поглядом. Порожніх місць вже не було. Вона підвелася, взяла дзвінок і сповістила ним про початок зборів. Коли гомін у залі зійшов нанівець, зачитала список кандидатів у президію зборів. Проголосували за них, а також за головуючого, секретаря та лічильну комісію.
   І от всіх обрано.
   Як завжди, головуючий (вибрали Миколу Антоновича) подзенькав олівцем по графину з водою, і гомін затих, наче його хтось прибрав регулятором гучності, як у радіоприймачі.
   - Слово надається Сергієві Никифоровичу, директору нашого підприємства, - сказав голова президії.
   Директор зійшов на трибуну. В залі аплодували.
   - Шановні співпрацівники! - звернувся він до присутніх. - Ми зібралися, щоб обговорити два важливих для всіх нас питання. Почнемо з обговорення агропромислових проблем. Будемо спочатку говорити про екологічно чистий продукт. Тут ви - господарі. Скільки треба добрива, стільки й дамо, адже перевищення дози - це вже нітрати. Далі - належна обробка польових культур. Це ваш урожай. І нарешті - збирання, навантаження, розвантаження та транспортування врожаю. Це якість продукції і термін її збереження. Тобто все в наших руках. Садити, обробляти, збирати врожай та доставляти його кожному з нас будемо суворо за графіком. Для цього приймемо на роботу агронома на повну ставку. Він на кожній оперативці доповідатиме про стан польових робіт, їх організацію та забезпечення всім необхідним. І те, що він скаже, буде записано в оперативному завданні всім начальникам цехів - конкретно кожному. Що стосується прополки, то будемо її виконувати за графіком польових робіт, розробленим нашим агрономом і корегованим ним, залежно від природних умов. А виконувати будемо таким чином. Перше - наша ремонтно-будівельна дільниця повинна для кожної вантажівки зробити необхідну кількість ослонів. Друге - в кінці робочого дня буде оголошено про поїздку на прополку. А це означає, що до кінця прополки начальник цеху чи відділу зобов'язаний відкласти виконання заводської роботи. Так само будемо виконувати роботи по удобрюванню, збиранню та доставці врожаю. Ділити наш врожай будемо порівну, за ціною тридцять відсотків від собівартості затрат на транспортні послуги. Решта - сімдесят відсотків собівартості транспортних затрат ляже на зменшення прибутку заводу. У мене все з цього питання, - сказав Сергій Никифорович. - Тепер звертаюся до вас. Ви згодні брати землю в оренду чи ні?
   - Шановні слухачі, - звернувся до присутніх головуючий. - Будемо обговорювати це питання чи заслухаємо друге і тоді кожне із них почергово обговоримо. У кого є яка пропозиція? - запитав Микола Антонович. - Надійшло дві. Перша - заслухати друге питання. А друга - обговорити перше питання. Прошу голосувати, а лічильній комісії підрахувати голоси, - сказав він.
   У залі спостерігалося пожвавлення. Лічильна комісія підрахувала голоси. Головуючий дзенькнув дзвоником, і зал затих.
   - Переходимо до обговорення першого питання. Слово надається фрезерувальниці Василині Григорівні Чабаненко, - сказав головуючий, підтримуючи її вихід оплесками.
   - Шановні колеги, а що тут обговорювати? Як на мене, то я при таких темпах зростання цін на борщові овочі, іншого виходу не бачу. Морква з трьох гривень зросла до дванадцяти гривень за кілограм. А буряк, картопля, капуста - ви вже знаєте. Дуже вдячна Сергієві Никифоровичу за його ідею. Я - за! - сказала вона і пішла на своє місце під бурхливі оплески всього залу.
   Головуючий знову взяв у руки дзвоник і, дочекавшись тиші, продовжив обговорення.
   - Слово надається завідуючій лабораторії наукового цеху Сніжані Вікторівні, - сказав Микола Антонович.
   - Додати до щойно почутого від Василини Григорівни можу тільки одне, зауважила Сніжана. - Мало того, що ціни ростуть, як опеньки після липневого дощу, так ще й якість овочевих продуктів лишається на досить низькому рівні. Взяти ту ж картоплю - в середині та по краях - чорна як одна. В капусті також - майже до середини в кожному листику чорні плями з горошину. От і доводиться перебирати порізану на борщ капусту, а це все наші нерви, наше здоров'я. Я вже не кажу, що ці відходи збільшують ціну.
   Велика подяка нашому директору за його піклування. Я те ж - за, - сказала вона.
   Микола Антонович зачекав трішки, поки стихнуть оплески, і, знову дзенькнувши, повів далі доленосний процес обговорення.
   - Слово надається токарю Володимиру Двірцовому, - оголосив головуючий.
   - Я скажу ось що. Коли вам, шановні чоловіки, ненаглядна дружина дає сто гривен і посилає скупитися в магазин. Категорично відмовляйтеся, як я. Кажу їй: "Не піду, хоч убий!". А то таке приносиш... Вона дивиться та й каже: "Нічого не купив, і грошей немає". Та що ж я їх - пропив?! - жартуючи сказав він. - А якщо говорити серйозно, то сто гривен сьогодні - це лиш дві гривни, і це доводить точна наука математика. Ось дивіться: раніше квиток на трамвай коштував три копійки, а зараз - одну гривну п'ятдесят копійок. На гривну п'ятдесят копійок тоді можна було б проїхати п'ятдесят разів. Якщо розділимо оті сто гривен, що майже щодня дає вам на харчі дружина, то отримаємо цифру два. Тобто вона вам дає лише дві гривні. Ви зараз мені скажете, що я взяв за приклад тільки послуги. Ось вам приклад із продуктів харчування: раніше пиріжок з картоплею коштував чотири копійки, а зараз - дві гривні. Тоді на два карбованця можна було б з'їсти п'ятдесят пиріжків. Інфляція, коли розділимо дві гривні на чотири копійки, теж дорівнює цифрі п'ятдесят. А тепер оті сто гривен розділіть на п'ятдесят знову виходить дві гривни. Отож, хай дружина дає не сто, а п'ять тисяч гривен. Тоді беріть і їдьте на базар, - так закінчив він свій виступ і пішов на своє місце під бурхливі оплески і вигуки: "Молодець!", "Математик!".
   Головуючий на цей раз почекав і, як тільки галас у залі став затихати, голосно сказав: "Бажаючих виступити записалося багато".
   Не дуже далеко проторохтіла електричка - і зал затих.
   - Ну що, будемо обговорювати чи зробимо перерву на п'ять хвилин, а потім перейдемо до обговорення житлового питання? - запитав він. - Надійшло дві пропозиції, - повідомив тримаючи записки в руках. - Перша продовжити обговорення, друга - зробити перерву і перейти до другого питання. Виношу на голосування першу пропозицію, щоб продовжити обговорення. Лічильній комісії надати в президію підраховані голоси, - сказав він.
   Підраховані голоси віддали в комісію. Було всього три голоси бажаючих виступити.
   - Шановні співпрацівники Зробимо перерву на п'ять хвилин, - оголосив головуючий і, увімкнувши заводське радіо, пішов на перекур.
   Спочатку Микола Антонович підійшов до Олександра Андрійовича, котрий розмовляв зі Сніжаною та фрезерувальницею Василиною Чабаненко, яка брала участь в обговоренні. Вона хоч і була у спецівці, проте на її фігурі можна було розгледіти точку золотого розтину тіла - на верхню і нижню частини. Її голубі очі божественно сяяли на симпатичному обличчі, з якого, якби був ще живий, художник Рубльов, обов'язково намалював би неповторної краси ікону. Вона просилася в Миколи Антоновича прийти у цей день після роботи в лабораторію і перевірити резервну частину мозку, вийти на зв'язок з планетами Нібіру та "SS-433" і задати їм декілька запитань. Він погодився і, глянувши на Сніжану, зустрів її ревнивий погляд. Але все таки Сніжана підійшла до неї і теж запросила. Потім Микола Антонович підійшов до чоловіків, які слухали заводське радіо і розмовляли про футбол. Грали у півфіналі київське "Динамо" і донецький "Шахтар". Рахунок був два - один на користь шахтарів. Потім, перекуривши і поговоривши про футбол, Микола Антонович разом з ними зайшов до конференц-залу і вимкнув радіоприймач. У залі запанувала тиша.
   - До нас прийшов лист від колективу редакції "Вечірній Київ", - повідомив присутніх головуючий. - Вони просять брати землю в оренду і для них. Є відповідні розрахунки - за оренду землі, за добриво, за транспортні послуги та за амортизацію транспорту. Тільки в них буде окрема ділянка, і вони самі виконуватимуть всі польові роботи: садити, полоти та збирати врожай. Тобто вони користуватимуться тільки нашим транспортом, коли ми будемо виконувати польові роботи згідно з нашим графіком. Ставлю це питання на голосування, щоб надати їм такі послуги і взяти в оренду землю за їх оплату. Хто за? Прошу голосувати. Лічильній комісії голоси підрахувати.
   Лічильна комісія підрахувала голоси і передала записку в президію. Проголосували всі - за.
   - Тепер, шановні, голосуємо за ухвалення резолюції наших зборів по першому питанню. Хто за те, щоб взяти землю в оренду з урахуванням
   прохання колективу газети "Вечірній Київ", прошу голосувати. Лічильній комісії підрахувати і результати передати в президію зборів, - сказав головуючий.
   Надійшла службова записка з підрахунком голосів. Всі проголосували - за.
   - Прийняту нами резолюцію на зборах ухвалено, - повідомив головуючий. - Переходимо до розгляду житлового питання. Слово надається директору заводу.
   - Шановні співпрацівники, - звернувся він до присутніх. - Це тільки початок нашої розмови про вирішення житлового питання. Мені відомо, що кожен, хто працює на заводі, в тому числі, і я, добирається на роботу з протилежного боку передмістя. Щодня на дорогу витрачаєте майже дві години. То краще б цей час використати на відпочинок біля телевізора. Чому б нам не побудувати житло поруч із заводом у нашій зеленій зоні біля самої річки Дніпро? - запитливо сказав він. - Візьмемо кредит. Організуємо спеціалізоване будівельне управління у структурі нашого заводу. Приймемо на роботу начальника будівельної ділянки та спеціалістів робітничих будівельних професій. Житло буде продаватися працівникам нашого заводу за п'ятдесят відсотків від собівартості затрат в кредит на п'ять років. Решта витрат ляже на зменшення прибутку заводу. Бажаючі придбати таке житло мають подати заяву завтра до кінця робочого дня. У заяві слід вказати кількість кімнат та їх площу. Коли вже матимемо список бажаючих, можна буде конкретно прийняти рішення - який це буде будинок та на скільки квартир. Зробимо кошторис витрат. З них складатиметься собівартість одного квадратного метра житла. Кожен розгляне цей кошторис і зможе сказати свою думку. Тоді ми ще зберемося і більш детально обговоримо це питання. А поки що я даю інформацію для роздумів. Дякую за увагу, - закінчив виступ директор заводу.
   - Хто хоче висловити свою думку з цього приводу? - запитав головуючий і надав слово прибиральниці Ользі Іванівні Даценко.
   - Гарна ідея. Дійсно, доводиться вставати о п'ятій ранку, щоб встигнути приготувати сніданок та ще щось зробити - чи то прополоскати щось, чи прибрати... Домашня робота завжди знаходиться. А потім поспішаєш на роботу. Та ще з цими пересадками у постійних чергах... Поки доберешся до приміського залізничного вокзалу, доводиться довго чекати. Якби це відбулося, то для мене кращої події в житті не було б, - закінчила вона, витираючи хустиною сльозинку, що накотилася на око, і пішла - під ввічливі оплески - на своє місце.
   - Слово надається електрозварнику Василеві Кіндратовичу Шульзі, - сказав головуючий.
   - Що тут говорити по цьому питанню?.. Будувати треба, не відкладаючи. Справа злободенна. Чекаємо кошторису та початку будівництва. Якщо буде потрібна і наша допомога, то, я думаю, по вихідних відпочиватимемо на будівництві. Адже психологи стверджують, що переміна роду роботи - це свого роду відпочинок. Спасибі Сергієві Никифоровичу за добру ідею і чекаємо подальшого і невідкладного розвитку будівництва. Я впевнений, що кожен, хто мене чує, має таку ж думку, як і в мене. Досить обговорювати та ходімо працювати, - сказав Шульга і пішов під оплески на своє місце.
   - Шановні президія та учасники зборів, дозвольте мені взяти слово, - попрохав головуючий Микола Антонович. - Посилаючись на слова попереднього оратора, хочу внести таку пропозицію. Щоб прискорити вирішення цього питання, доручимо і запишемо як резолюцію наших зборів начальнику відділу міжпланетного Інтернету нашого заводу Петрові Микитовичу, щоб він вийшов на зв'язок із Наташею із планети "SS-433" і запросив у них проект, креслення та витрати необхідних матеріалів для цього проекту - на будинок площею, яку ми вирахуємо завтра з наших заяв. І як тільки отримаємо проект і відповідну кількість будівельних матеріалів для цього проекту, розробимо кошторис і розрахуємо собівартість одного квадратного метра житла та квартири, відповідно заяві кожного з нас. Тоді знову зберемося і обговоримо це питання, - запропонував він. - А тепер давайте проголосуємо за цю пропозицію.
   Лічильна комісія швидко зробила підрахунок.
   - Пропозицію прийнято одноголосно, Наше рішення по житловому питанню ухвалено зборами. А тепер - ходімо ще попрацюємо, - сказав головуючий і закрив засідання зборів.
   До кінця робочого дня залишалося дві години і чотири хвилини. Всі стали розходитися по своїх робочих місцях.
   Сергій Никифорович поїхав у село, до голови агропромислового управління - повіз рішення міськвиконкому і отримав карту орендного паю заводської землі. Домовився, щоб він прислав до нього свого колишнього агронома - пенсіонера для постійної роботи агрономом в заводському польовім цеху. Потім, вирішивши всі аграрні питання, зателефонував Надії Петрівні, повідомив, що він на роботу вже не встигає, тож поїде додому.
   Микола Антонович, Олександр Андрійович та Сніжана Вікторівна зайшли в лабораторію і стали закінчувати монтаж нового комп'ютерного устаткування по передачі і отриманню кольорового зображення. Коли закінчили і перевірили, Микола Антонович пішов до себе, Олександр Андрійович продовжив мізкувати над математичною моделлю для комп'ютерного устаткування по передачі і отриманню почуттів. Сніжана Вікторівна стала закінчувати написання комп'ютерної програми по передачі і отриманню кольорового зображення. Петро Микитович надів свій персональний шоломофон і набрав на комп'ютері пароль Наташі з планети "SS-433". Засвітилося відеотабло, розташоване на стіні башти. З'явилася жіноча постать.
   - Я вас слухаю, - сказала жінка.
   Петро Микитович побачив молоду симпатичну особу. Вона була середнього росту, багато в чому нагадувала українську жінку: повненька, голубоока, чорноброва, пишно щока, губки бантиком, рівний ніс, товсті та довгі каштанові коси.
   - Вас вітає планета Земля. Україна. Завод "Токарно-фрезерного устаткування" . Начальник відділу міжпланетного Інтернету Шуліка Петро Микитович, - відрекомендувався він. Пробачте, якщо ви - Наташа? То дозвольте звернутися до вас із питанням житла. Мій співпрацівник Микола Антонович порадив звернутися до вас...
   - Так, я Наташа. Дуже рада бути вам у пригоді. Говоріть, будь ласка. Яку б ви хотіли отримати інформацію? - сказала вона.
   - Перепрошую, але як вас по-батькові? - запитав Петро Микитович.
   - Іванівна... Але мені буде приємніше, коли називатимете мене просто Наташа, - сказала вона.
   - Наташо, мені потрібні типові проекти будинків і витрата на них потрібних матеріалів.
   - Готуйте зовнішню пам'ять у вашому комп'ютерному устаткуванні, і я скину на ваш сайт всі каталоги наших будинків і витрату відповідних матеріалів по кожному проекту, - сказала Наташа.
   Сніжана Вікторівна чула їхню розмову і увімкнула зовнішню пам'ять. На табло вискочило слово "прийом". Це слово з'явилося і перед очима Наташі на екрані в кабінеті відділу інформації планети "SS-433".
   - Я бачу, ваше устаткування готове прийняти... Передаю необхідну інформацію. Якщо ще щось буде потрібно - звертайтеся.
   - Дякуємо за інформацію і - на все добре, - сказав Петро Микитович і став через принтер роздруковувати отримані щойно матеріали.
   В Інтернеті Петро Микитович взяв ціну по кожному матеріалу і, перемноживши на об'єм необхідних матеріалів згідно отриманого розходу розробив кошторис по кожному типовому будинку.
   До кінця робочого дня вся отримана від Наташі інформація була опрацьована і підготовлена до наступних зборів.
   17.08. - 22.08.2013 р.
  
   ПЕРЕВІРКА РЕЗЕРВНОЇ ЧАСТИНИ МОЗКУ
  
   Не встиг Петро Микитович вийти з лабораторії, як на порозі з'явилася фрезерувальниця Василина Григорівна Чабаненко.
   - Заходьте, будь ласка, - запросила Сніжана.
   Олександр Андрійович пішов їй назустріч. Вона, простягнувши руку, легенько стисла його пальці. Він гостро відчув її дотик. Жінка зробила цей жест свідомо і крадькома зазирнула в його очі, які в цю мить теж чекали її погляду.
   Вони глянули один одному в обличчя і відчули, як між ними лягла загадкова теплота. В її очах було якесь магнітне сяєво, і він не зміг відірватися від її обличчя. Йому і не хотілося відводити очей, але коли глянув на Сніжану йому стало якось ніяково, і він намагався прогнати зі своєї свідомості образ фрезерувальниці...
   "Та що ж це зі мною робиться?" - думав він. Олександрові хотілося любити Сніжану так само, як протягом останніх десяти років. Його стали мучити докори сумління. Згадав той ранок, коли плакав на грудях у неї, викликаючи в пам'яті близькість її образу, і знову глянув на Сніжану, посадивши Василину
   Григорівну на запасне робоче місце. Сніжана вимкнула свій комп'ютер і підійшла до них.
   - Я закінчила писати комп'ютерну програму на передачу і сприйняття кольорового зображення. Можемо її перевірити в дії.
   - Це дуже добре. Ти займешся нашою гостею, а я піду до Миколи Антоновича і ми з ним продовжимо писати математичну модель по передачі і сприйняттю почуття, - сказав Олександр Андрійович і пішов до нього. "Слава Богу, не буду її бачити", - думав Олександр. Він твердо вирішив, що ніколи до неї не підійде і уникатиме всіляких нагод з нею заговорити. Був упевнений, що він, як і належить чинити волю мислячій людині, подолає випадковий порив свого почуття.
   Сніжана наділа на Василину запасний шоломофон і, настроївши його, увімкнула зв'язок з планетою Нібіру, натиснула кнопку пароля Юрона Борисвітовича.
   - Добридень, Сніжано Вікторівно. Планета Нібіру і я, її мешканець Юрон Борисвітович, вітаємо тебе і твою гостю. Радий буду з нею познайомитися.
   - З вами бажає поспілкуватися Василина Чабаненко, - сказала Сніжана, усміхнувшись. - Юроне Борисвітовічу, ця жінка завітала до нас, щоб перевірити резервну частину мозку. Будь ласка, зробіть їй тестування, - попрохала Сніжана Вікторівна.
   - Добре. А тепер, Василино, слухай, що я тобі розкажу. Якщо резервна частина мозку задіяна свідомістю, то людина, спілкуючись із планетами, бачить все у кольоровому зображені так само, як кольорове зображення на екрані телевізора. А коли бачитимете тільки чорно-біле зображення, то це означає, що резервна частина вашого мозку ще не задіяна свідомістю, - пояснював Юрон Борисвітович. Зараз вмикаю кольоровий короткометражний фільм. Подивишся - і сама дізнаєшся, - сказав він і натиснув відповідну кнопку.
   Василина Григорівна подивилася цікавий сюжет з тележурналу "Єралаш".
   - Ну, що скажеш мені, Василино? - запитав він.
   - Кіно цікаве, але я бачила його в чорно-білому зображенні, - відповіла вона.
   - Можна буде побачити цей фільм в кольоровому зображенні, коли ваші вчені розроблять спеціалізоване комп'ютерне устаткування і напишуть відповідну комп'ютерну програму, - пояснив Юрон Борисвітович.
   - У нас вже це все є. Отож зараз маємо привід перевірити на Василині Григорівні. Нехай вона нас порадує, - сказала Сніжана і увімкнула нове комп'ютерне устаткування.
   - Тоді я повторно вмикаю цей самий фільм, - сказав Юрон Борисвітович і натиснув ту ж саму кнопку на своєму комп'ютерному устаткуванні.
   Василина Григорівна дивилася, і від задоволення сяяли її голубі очі.
   - А тепер, яке зображення бачила наша шановна гостя? - запитав Юрон Борисвітович.
   - Кольорове, Юроне Борисвітовичу, - радісно відповіла Василина. - Тепер я переконалася, що моя резервна частина мозку ще не визріла і поки що не може замінити спеціалізоване комп'ютерне устаткування. Дякую за ваше тестування. А тепер, якщо можна, дозвольте задати декілька питань, - сказала Василина
   - Будь ласка... Я уважно слухаю, - сказав він.
   - Юроне Борисвітовичу, а яке у вас ставлення до Бога? Чи Біблія у вас така сама, як у нас? - запитала Василина.
   - Мешканців нашої планети сотворив вищий розум, - почав здаля пояснювати він. - Нас клонували прибульці з планети Козоро, які були і на Марсі. Клоновані ними марсіани їх обожнили і возвели в ранг Бога. Назвали іменем цієї планети свою долину. Для мене Бог - це теж вищий розум. Я його визнаю і поважаю. В моїй уяві він такий, яким його бачу і відчуваю. У кожного з нас власне бачення образу Бога. Минуло два роки з того часу, як наша експедиція була на Марсі і привезла звідти марсіанську Біблію, знайдену як артефакт у марсіанській піраміді, такій, як у вас в Єгипті, тільки в сто п'ятдесят разів більшій. Така будова залежала від гравітації - марсіанського тяжіння. Текст марсіанської Біблії був ідентичний тексту нашої Біблії. Текст вашої Біблії з текстом нашої не тотожний, тому що її писали не ми, а клоновані нами апостоли з вашої планети.
   - Зрозуміло. Щиро дякую. - А тепер ще одне питання. Я люблю читати наукові статті. Недавно прочитала книжку "Космічне середовище з позиції нової "фізики ефіру". Автори цієї книжки - троє вчених. Вони кажуть про себе так: "Які б не були наші досягнення в електротехніці, ми однаково не будемо з нею на ти, тільки тому, що не знаємо, що таке електричний струм".
   - А ви знаєте? - запитала вона.
   - Вчені нашої планети вклали в нього таке поняття: це матерія, атоми якої поодинці, у спокійному стані та великій кількості знаходяться в ефірі - космічному просторі. Коли вони потрапляють у матерію магнітного поля, то починають у ньому хаотично рухатися, уникаючи зіткнення. Якір, який крутиться в магнітному статорі, відбирає з ефіру ці поодинокі атоми. Далі вони, потрапивши в провід статора, починають відштовхуватися один від одного, бо мають однаковий заряд і біжать далі по дротах.
   - Тепер і мені зрозуміло, звідки береться електричний струм. Дякую, Юроне Борисвітовичу. Більше запитань немає, - сказала Василина.
   - Якщо запитань немає, до побачення, - сказав він і вимкнув зв'язок.
   - Приходь, Василино Григорівно, наступного тижня. Ми будемо випробовувати нове комп'ютерне устаткування по передачі і отриманню емоційного почуття, - запросила Сніжана.
   - Спасибі вам, Сніжано Вікторівно, і Олександрові Андрійовичу, за теплий прийом. Обов'язково прийду, - сказала вона і пішла з лабораторії.
   Олександр закінчивши з Миколою розробку математичної моделі по передачі і отриманню емоційного почуття повернувся в лабораторію.
   Він намагався втлумачити собі, що не можна бути таким ідіотом, бо є кохана Сніжана. "Хіба можна зрівняти мої почуття до Сніжани з цим тимчасовим поривом? Адже між нами немає нічого спільного і не може бути...", - говорив він собі і згадав Наташу із планети "SS-433".
   Ця згадка знову ожила в його думці: "Моє запитання стосується особисто тільки вас, Олександре Андрійовичу, - говорила тоді Наташа. - Що ви робитимете, коли, не дай Боже, ваша любов до Сніжани раптом зникне? Може, розлучитеся з нею і будете кохати іншу жінку?"
   "Такого не може бути ніколи, - впевнено, як колись, думав Олександр. - Я її люблю і без неї не зможу жити. Вона - це моє тіло, мій розум, мої очі, моя душа і серце. І, якщо, не дай Бог, це все зникне, то я буду мертвий", - відповів і тепер він собі.
   "Дякую. Іншої відповіді від вас, Олександре, я не очікувала. Дякую за відвертість і щирість, - сказала Наташа. - Але..." - хотіла, щось сказати вона.
   Олександр замислився. Він думав, які слова мали б іти за словом але.
   Вона мабуть хотіла сказати: "Але може трапитися", - припустив він. "Якщо це хотіла сказати Наташа, то треба боротися за любов зі своєю свідомістю". З такими думками Олександр підійшов до Сніжани, яка вже збиралася додому.
   Вони мовчки взялися за руки і дивилися одне одному в очі, які говорили про настояні в душі, як міцне вино, почуття любові. Потім обнялися і стали цілуватися. В лабораторію постукав Петро Микитович і запитав:
   - Ви готові?.. Я сьогодні на машині. Поїхали".
   Сніжана зачинила лабораторію. Петро з Маргаритою біля виходу з башти вже сиділи в машині. Вони їхали додому. Олександр обняв Сніжану і, відчувши її незабутнє тепло, неначе прокинувся. Її неповторний образ знову був у його єстві. Образ, який в його постійній уяві носив Сніжану десять років. І над тим але, що трапилося, він став сміятися.
   - Чого це тобі так весело? - запитала Маргарита.
   - Та так... Пофліртував сьогодні трішки із Василиною Григорівною, - зізнався він.
   - Я бачила, як вона до тебе загравала. Ти спочатку теж клюнув на її красу, а потім отямився і спихнув її до мене, - сказала Сніжана і теж засміялася.
   - Буває і таке, - сказав Петро і легенько вщипнув Маргариту.
   Сніжана та Маргарита тихенько засміялися, згадавши, як вони удвох прийшли на побачення з Петром, а він не з'явився.
   - Виходьте. Ви вже вдома, - сказав Петро і зупинив машину біля під'їзду.
   - До завтра, - сказали одне одному.
   Олександр взяв Сніжану на руки і зніс по сходинках на крило під'їзду.
   20.08 - 24.08.2013 р.
  
   ПОВТОРНІ ЗАВОДСЬКІ ЗБОРИ
  
   Петро Микитович, приїхавши на роботу, взяв типові проекти будинків та розрахунок витрат потрібних матеріалів і пішов у відділ кадрів.
   - Доброго ранку, Поліно Петрівно. Давайте підрахуємо загальну площу житла згідно поданих заяв.
   - Я вже встигла підрахувати, - сказала вона і дала йому аркуш із цифрами.
   Загальна площа складала чотири тисячі шістсот двадцять квадратних метрів. Такій площі відповідав типовий чотирнадцятиповерховий, на вісімдесят одну квартиру будинок. На той час на заводі працювало: шість токарів; два фрезерувальника; п'ять слюсарів-монтажників; три столяра; чотири прибиральниці; два електрика; два сантехніка; три конструктора; головний бухгалтер; два бухгалтера; два трудовика; два плановика; два постачальника; два кадровика; завідуюча хазяйством; комірник; п'ять охоронників; чотири пічника газової котельні; три повара; поліграфіст; два електрозварника; диспетчер заводу; три водія автомашин; два машиніста потягу; кранівник; садовник; головний механік; головний технолог; головний економіст; головний науковець; головний конструктор; головний електрозварник; копіювальник; чотири начальника цехів - токарно-фрезерного, монтажного, транспортного та наукового ; начальник відділу міжпланетного Інтернету; завідуючий наукової лабораторії; завідуюча друкарнею; редактор; секретар приймальні; головний інженер та директор заводу. Всього працюючих на заді було вісімдесят один чоловік і кожен із них написав заяву. Згідно розробленого вчора Петром Микитовичем кошторису цей будинок коштував двісті двадцять п'ять тисяч шістсот доларів. Сорок вісім доларів за один квадратний метр. В той час, як на ринку житла один квадратний метр коштував від двохсот до п'ятисот доларів.
   Підібравши типовий проект для такої кількості працюючих, Петро Микитович та Поліна Петрівна пішли до директора заводу на обговорення.
   Сергій Никифорович розглянув зовнішній дизайн і креслення майбутнього будинку. Йому сподобалося планування і він ухвалив цей проект.
   - Тепер підберіть, згідно заяви, площу, розставте кожному номер його квартири і оголосіть, щоб кожен прийшов познайомитися зі своїм житлом ще до зборів, які проведемо завтра після обідньої перерви. Можете іти, - сказав він.
   Петро Микитович і Поліна Петрівна зайшли в кабінет. Петро став диктувати прізвища та ініціали потенційних новоселів та розмір житла з кожної заяви, а Поліна Петрівна друкувала на комп'ютері. Віддрукували по одному примірнику на кожного і стали кожному підбирати і проставляти в його примірнику кількість житла згідно заяви та підібраного, собівартість одного квадратного метра житла та вартість квартири. Зрештою видали єдиний список, в якому теж було видно: прізвище, ім'я та по батькові; номер квартири; житлова площа квартири по заяві та підібрана; вартість будинку; вартість одного квадратного метра житла по собівартості і ринкова вартість та вартість кожної квартири по собівартості.
   Об одинадцятій годині Петро Микитович і Поліна Петрівна з готовими списками вже сиділи в кабінеті директора заводу.
   - Швидко ви впоралися, - похвалив Сергій Никифорович. - Тоді збори проведемо сьогодні за схемою, яку вже випробували - після обідньої перерви.
   Петро Микитович пішов на своє робоче місце і став телефонувати у районний відділ міністерства юстиції, щоб дізнатися, чи готовий дозвіл на відкриття міжпланетного Інтернету. Поліна Петрівна стала займатися підготовкою зборів. Вона зайшла в диспетчерську, записала на аркуші паперу коротенький текст оголошення. Коли ішла до себе, то в динаміках вже лунало: "Увага! Увага! Увага! Сьогодні після перерви на обід, о тринадцятій годині десять хвилин почнуться заводські збори по житловому питанню. Явка обов'язкова".
   Кожен, почувши таку об'яву працював з особливим натхненням і чекав початку зборів. Диспетчер перед обідньою перервою ще раз повторив це оголошення, потім ще декілька разів... У Поліни Петрівни як в організатора зборів лежав на столі розроблений сценарій, інші необхідні для проведення такого заходу документи.
   Люди потроху збиралися у залі. Вона обвела ряди зором. Жодного порожнього місця вже не було. Поліна Петрівна підвелася, взяла дзвінок і сповістила ним про початок зборів. Коли гомін в залі затих, зачитала список кандидатів у президію та назвала прізвища пропонованих головуючого і секретаря президії зборів. Присутні дружно проголосували, згідно з регламентом зборів.
   Як це буває в таких випадках, головуючий (а ним і цього разу обрали теж Миколу Антоновича) подзенькав олівцем по графину з водою, і гомін зійшов нанівець.
   - Слово надається директору нашого заводу, - сказав голова президії.
   - Шановні співпрацівники! - звернувся до присутніх Сергій Никифорович.
   - Ми зібралися вже вдруге, щоб детальніше обговорити дуже важливе для
   нас питання. Це вже друга і, я думаю, остання розмова про вирішення житлового питання. Вже говорили і про те, як незручно добиратися на роботу, і про те, де будуватимемо наш дім, і про те, що житло продаватиметься в кредит на п'ять років. Вам залишалося тільки дати згоду, написавши заяву, в якій слід вказати бажану для вас житлову площу. А наші фахівці мали вибрати сучасний проект, який би задовольнив нас з вами, та розрахувати собівартість всього будівництва і продажну вартість одного квадратного метра житла і в цілому кожної квартири. На даний час ці питання вирішено. Ви написали заяви, а ми взяли проект типового будинку в Інтернеті планети "SS-433", згідно ваших заяв підібрали майже однакову площу. Зараз кожен із вас отримає списки, почитає, і якщо згоден, то на загальному списку проти свого прізвища у графі поставить свій автограф, - сказав Сергій Никифорович. А далі, як я вже говорив, візьмемо
   кредит, організуємо спеціалізоване будівельне управління в структурі нашого заводу. Це поки що все, що я хотів вам, шановні, сказати. Дякую за увагу!
   Поліна Петрівна пачку списків (на кожного в алфавітному порядку), а з нею ще один загальний список такого ж змісту на житло дала крайньому хто сидів у першому ряді. Він брав свій екземпляр і передавав поруч сидячому пачку та спільний список, той теж брав свій екземпляр і передавав теж поруч сидячому пачку і загальний список. І так передавали із ряду в ряд іншим аж до кінця.
   В залі настала тиша. Кожен розглядав площу, собівартість та ціну свого житла і, знаючи номер квартири, поверх став заради цікавості порівнювати своє житло з іншими квартирами. Стали взнавати хто у кого буде сусідом, а потім розглянувши і обміркувавши стали ставити підпис в загальному списку і знову передавати його на підпис із ряду в ряд через поруч сидячих співпрацівників. Крайній відніс загальний список Поліні Петрівні. Коли загальний список було отримано головуючий продовжив збори.
   - Хто хоче висловити свою думку? - запитав головуючий і надав слово водію вантажної машини Кіндратові Гнатовичу Перепелиці.
   - Я думаю, що всю роботу по розподілу житла виконано вдало. Вартість житла мене теж задовольняє. Отож треба обов'язково брати кредит і починати будівництво. Я схвалюю добродійну ідею нашого директора Сергія Никифоровича. Велика йому вдячність, - піднесеним тоном сказав Перепелиця і під задоволені оплески пішов на своє місце.
   - Слово надається кухареві Валентині Ігорівні Світлячок, - сказав головуючий.
   - Що тут говорити... - Будувати треба, не відкладаючи, поки не перекипіло. Я розумію - це не борщ варити... Потрібні спеціалісти. Але я думаю, що справжні фахівці знайдуться. Он скільки таких безробітних... Дамо об'яву - прийдуть аж бігом. Я теж щиро вдячна Сергієві Никифоровичу за батьківську турботу.
   - Слово надається головному механіку заводу Олексію Вікторовичу Носулько, - продовжив обговорення головуючий.
   - Шановні співпрацівники, ми всі, як один, підписали список на житло. Бачимо турботу про кожного з нас з боку керівництва. Сподіваюся, що мине небагато часу і у нас з'явиться нова нагода зібратися, поговорити про освітлені сонячним промінням нові квартири. Мабуть, треба поставити на розмовах крапку і взятися за справу, - досить пафосно закінчив короткий виступ Олексій Носулько і пішов на своє місце.
   - Хто ще бажає виступити ? - запитав головуючий. - Підніміть руку... Немає. Тоді виношу на голосування пропозицію Олексія Носулько і голосуємо за прийняття рішення по будівництву житла. Хто за?
   Лічильна комісія швидко впоралася і надала підрахунок.
   - Пропозицію прийнято одноголосно. Рішення по будівництву житла ухвалено зборами, а тепер - ходімо ще попрацюємо, - промовив головуючий і закрив засідання зборів.
   До кінця робочого дня залишалося більше двох годин. Петро Микитович поїхав у відділ міністерства юстиції - забрати дозвіл на відкриття на заводі міжпланетного Інтернету.
   Олександр Андрійович пішов ще раз перечитати вже готову математичну модель на передачу і прийняття почуття. Сніжана Вікторівна почала дописувати комп'ютерну програму по третій частині математичної моделі з цієї ж проблеми. Микола Антонович дописував специфікацію до креслення на нове комп'ютерне устаткування по передачі і отриманню почуття.
   Головний бухгалтер Олена Василівна поїхала оформлювати кредит на спорудження житла, а Поліна Петрівна - на біржу праці, щоб підшукати для будівництва гарних фахівців.
   Так закінчилось обговорення важливого питання, а далі, непомітно для всіх працівників підкрадався кінець робочого дня.
   23.08. - 25.08.2013
  
   БУДІВНИЦТВО І ВСЕСВІТ
  
   Сергій Никифорович скликав позачергову оперативку. Прийшли начальники цехів, керівники підрозділів та провідні спеціалісти: головний бухгалтер; начальник відділу кадрів; начальник відділу труда і заробітної платні; головний бухгалтер; начальник планово-економічного відділу; начальник відділу постачання; завідуюча хазяйством; головний науковець заводу; головний конструктор; головний механік; головний технолог; головний електрозварник; начальник заводської ремонтно-будівельної дільниці: начальник відділу міжпланетного Інтернету; завідуюча наукової лабораторії; завідуюча друкарнею, редактор газети "Фрезер" і секретар директора.
   - Ви, Надіє Петрівно, спочатку пишіть, а потім підготуєте наказ про те, що я скажу, а ви, панове, слухайте, - попросив Сергій Никифорович.
   Всі слухали, а він підготував вказівки кожному конкретно, щоб будь яка робота проводилась оперативно і злагоджено, щоб зійшли нанівець всілякі негаразди та затримки у такій важливій справі як будівництво, - і почав диктувати секретарю:
   - Головному бухгалтеру - Олені Василівні в строк до першого липня цього року оформити в банку кредит на будівництво будинку,. Начальнику відділу кадрів - Поліні Петрівні в строк до першого липня цього року знайти кандидатуру на посаду начальника будівельного управління, виконроба і майстра; начальнику відділу труда і заробітної платні - Тетяні Олександрівні в строк до першого липня цього року розробити штатний розклад і встановити оклад по максимуму згідно типового штатного розкладу для будівельних професій; начальнику відділу постачання - Павлові Юрійовичу із першого липня почати завозити на заводський склад матеріали згідно переліку і розходу матеріалів по проекту цього будинку; завідуючій заводського хазяйства - Людмилі Яківні до першого липня цього року підібрати із пустих приміщень три кімнати для будівельного управління; начальнику ремонтно-будівельної дільниці - Віктору Івановичу до першого липня цього року зробити ремонт трьох кімнат для будівельного управління, а з двадцятого липня цього року почати рити котлован під будівництво будинку та розробити опалубку під фундамент згідно креслень по цьому будинку.
   Головному конструктору заводу - Миколі Івановичу Романець до першого липня цього року зробити ескізи на деталі необхідні для автосамоскидів та екскаватору;
   Начальнику механічного цеху - Іллі Володимировичу: до десятого липня цього року виготовити по ескізах запасні частини для автосамоскидів та екскаватора; з першого липня цього року розпочати виробництво деталей згідно креслення по комп'ютерному устаткуванню для сканування мозку.
   Начальнику транспортного цеху - Віталію Анатолійовичу до двадцятого липня цього року відремонтувати три автосамоскида і екскаватор, які я хотів перед началом нового року списати, щоб зняти з балансу заводу; начальнику відділу міжпланетного Інтернету - Петрові Шуліці до першого липня цього року запросити на планеті "SS-433" креслення на комп'ютерне устаткування по скануванню мозку; головному науковцю заводу - Миколі Антоновичу до першого липня цього року розробити специфікацію до цього креслення і надати для виробництва, а до десятого липня цього року надавати в державний Інтернет інформацію про рух нашої планети та прогноз погоди.
   Начальнику наукового цеху - Олександрові Андрійовичу з першого липня цього року приступити до розробки і написання математичної моделі по скануванню мозку.
   Завідуючій наукової лабораторії - Сніжані Вікторівні з першого липня цього року приступити до написання комп'ютерної програми по скануванню мозку.
   Завідуючій друкарні - Маргариті Віталіївні з першого липня писати нариси, які будуть відображати наше будівництво і надавати до друку на всі засоби преси.
   Червень був не дуже спекотливим. Зрідка хмурилося свинцеве небо, однак не дощило. Перший у червні наказ по заводу - про початок спорудження будинку - було виконано. Укомплектували фаховими кадрами будівельне управління. Почалися роботи по спорудженню житла. Закінчували рити котлован. Були завезені фундаментні палі та блоки.
   У такому, досить високому темпі, паралельно основній заводській роботі по виготовленню токарних та фрезерних верстатів, протягом декількох років виконувалися будівельні, аграрні та наукові роботи. На полі, були поставлені бетонні віхи з назвою заводу. На цій площі було вже посаджено і зібрано три врожаї. Коли зібрали третій, то справили всім будинком новосілля.
   Щодня звертаються люди у заводський міжпланетний Інтернет. Його продукція - інформація - теж стала прибутковою. Науковий цех комп'ютерного устаткування, яке дозволяє спілкуватися з будь-якою цивілізованою планетою, був досить рентабельним. Він став справжнім кінотеатром, де можна подивитися чи то кіно, чи то виставу інопланетного мистецтва.
   Спеціалізоване комп'ютерне устаткування по спостереженню за рухом нашої планети навколо Сонця та виявленню змін її орбіти кожен день фіксує на табло ці зміни. І в зв'язку з цими змінами показує залежну від положення Землі навколо Сонця належну температуру при кожній зміні орбіти. Показує і прогнозує погоду. Обіцяє, що грудень буде теплий з короткочасними дощами.А січень буде холодним. Температура в останні дні січня буде перевищувати двадцять градусів морозу. В другій половині лютого буде тепло.
   У Миколи Антоновича та Надії Петрівни два роки тому народилася двійня. Двоє дівчаток: Наташа та Іринка. У Олександра Андрійовича та Сніжани
   Вікторівни народився хлопчик Олег. Йому вже три рочки. У Петра Микитовича та Маргарити Віталіївни народилася дівчинка Оксана. Їй незабаром виповниться рівно рік.
   Одружився нарешті і директор заводу, Сергій Никифорович. Йому до нестями запала в душу фрезерувальниця Василина. Рік тому всім будинком справляли весілля. У них також нещодавно народилася дівчинка Сніжана.
   Так непомітно промайнули юначі літа в трудових буднях рідного. заводу
   Микола, Олександр та Сніжана, прийшовши в лабораторію, зайнялися звичною роботою. Микола став думати над розміщенням в Інтернеті Землі інформації про погоду на Землі за сутки. Олександр писав математичну модель по скануванню мозку для вже виготовленого комп'ютерного устаткування. А Сніжана складала комп'ютерну програму по його математичній моделі. Чомусь Олександр згадав, як у день установлення першого комп'ютерного устаткування він сказав Сніжані: "Процес пізнання людиною Всесвіту зупинити неможливо, як несила їй зупинити час, або оберти Землі навколо Сонця..." Як тоді, так і нині, відкриваючи віконні штори, Олександр замислений ішов до робочого столу. Його робоче місце - це розроблене ним же комп'ютерне устаткування - технічна система, яка так органічно з'єднує ефір космосу з ним - з біологічною системою. А між технічною і біологічною системами таємно протікає через аморфний кремній невидима грань живого і мертвого і з'єднує їх. Олександр, вчений зі світовим і міжпланетним іменем, відчувши істину, радів тому, що творчий шлях, по якому він у думках так впевнено ішов до істини, наяву привів до замріяної мети. Його відчуття істини виросло у свідомості і стало вражати своєю чіткістю, пов'язаною складовими процесу пізнання Всесвіту, завдяки таємниці долини Козоро. І він знову бачить в своїй уяві, як промені ранкового Сонця на Марсі, наче вогняні стріли, пронизують вологе повітря долини Козоро і, вдаряючись об траву, вкриту росою, наче бризки шампанського, розлітаються в різні боки, уносячи за собою невидиме зображення розкритої таємниці своєї долини.
   25.08. - 26.08.2013 р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"