Васильченко Вячеслав Николаевич : другие произведения.

Факир

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Новый роман из серии приключений Богдана Лисицы - ретроспективный. Именно в нем и "родился" будущий профессор-детектив. Тогда же он был всего лишь молоденьким аспирантом... Начало 90-х годов. В Греции коварно ограблена дочь миллионера. Украдены ее бесчисленные драгоценности. Похитителя находят мертвым. Рядом - надпись его же кровью: "Мистер Чужие Лица". Кто он, этот таинственный "мистер", и какие сюрпризы приготовили ему "драгоценности Пенелопы", предстоит узнать киевлянину и лондонцу, случайно оказавшимся "в том месте и в то время"... Они берутся распутывать невероятный клубок хитросплетений... Лисица, как и всегда, снова оказывается в эпицентре таинственных событий и опасных приключений...

в ' я ч е с л а в

в а с и л ь ч е н к о

F А К I R

Завжди є хтось розумнiший за тебе...

Дипломант

Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв,

кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей

"КОРОНАЦIЯ СЛОВА"

Васильченко В'ячеслав. FaкiR : детективний роман / В. М. Васильченко. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2014. - 396 с.

   Новий роман iз серiї пригод Богдана Лисицi - ретроспективний. Саме в ньому й "народився" майбутнiй профессор-детектив. Тодi ж вiн був усього лиш молоденьким аспiрантом...
   Початок 90-х рокiв. У Грецiї пiдступно обiкрадено доньку мiльйонера. Вкрадено її незлiченнi коштовностi. Викрадача знаходять мертвим. Поруч - напис його ж кров'ю: "Мiстер Чужi Обличчя". Хто вiн, цей таємничий "мiстер", i якi сюрпризи приготували йому "коштовностi Пенелопи", належить дiзнатися киянину й лондонцю, що випадково опинилися "в тому мiсцi i в той час"... I взялися розплутувати неймовiрний клубок хитросплетiнь...
   Лисиця, як i завжди, знову опиняється в епiцентрi таємничих подiй i небезпечних пригод...
  
   Про iншi пригоди Богдана Лисицi можна прочитати в романах В'ячеслава Васильченка:
  
   1. "Гаудеамус" в исполнении смерти, или Vivant, professores". - Рiвне: Волинськi обереги, 2009. - 264 с.
  
   2. Дворушники, або Євангелiє вiд вовкулаки. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2012. - 336 с.
  
   3. Притулок для прудкого бiса : детективний роман - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2013. - 292 с.
  
   4. "Гаудеамус", виконаний смертю. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2014. - 304 с.
  
  
  
   ПРИМIТКА АВТОРА
   Усi персонажi, установи й подiї, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами чи подiями абсолютно випадковий.
  
   ДОВIДКА
  
   ФАКIР - 1. Мусульманський або iндуїстський мандрiвний чернець, що дав обiтницю жити з жебрацтва; дервiш. 2. Європейська назва мандрiвного фокусника, який демонструє нечутливiсть тiла до болю, незвичайну силу, вмiння приборкувати гадюк тощо (Словник української мови: в 11 томах. - Том 10, 1979. - Стор. 551).
  
  
  
  
   "Коронацiя Слова" створює для вас нову хвилю української лiтератури - яскраву, рiзножанрову, захопливу, - яка є дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.
   Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту
  
   Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей "Коронацiя слова" був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого українського шоколаду "Корона". Головна мета конкурсу - сприяння розвитку новiтньої української культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри є стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацiї. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок - наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру - якiсними українськими фiльмами й п'єсами.
  
   www.koronatsiya.com
  
  
  
   Присвячується студентським рокам.
   Вони того вартi.
  
   А ще... зеленому чаю "Greenfield"...
  
  
  
  
   З листа професора Богдана Лисицi:
  
   "Цiєї ночi менi приснився дивний сон. Чiткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого i яскравого не пригадую. За життя промайнули їх тисячi, але в пам'ятi нiколи не лишались. Захотiв би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось i згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскравi. Можливо, страшнi. Та все одно фрагменти. Не бiльше. I тут раптом - вiдразу таке! "Повнокровний" сюжетний сон. Як художнiй твiр. З чiткими рельєфними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамiчними епiзодами. Розвиненим сюжетом. Такий собi повнометражний художнiй фiльм. Для прокату в кiнотеатрах. З претензiєю на блокбастер. А може - й бестселер. I приреченiстю на успiх у глядача. Свiтового глядача. Хоча - стоп. Це вже та територiя, куди менi вхiд суворо заборонено...
   Коли проснувся, миттю кинувся до столу. I писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той i нестямно бив крильми, щоб вiдлетiти... I наче - ухопив..."
  
  
  
  
  
  
  
  
   - Але... Перш нiж ви почнете... Хто це сказав? "Що дивного в тiм, що вмирає людина, цiле життя якої - нiщо iнше, як дорога до смертi?" Хто це?
   - Сенека.
   - Смерть вас не вражає?
   - Смерть - це моя буденнiсть.
  
   Марек Краєвський ("Еринiї")
  
  
   - Завжди одне i те ж, - думав вiн, - потрiбно обов'язково вторгнутися в iнтимне життя iнших людей i роз'ятрити їхнi рани, щоб визначити, чим же вони iнфiкованi. Потрiбно простежити зв'язки, що ведуть вiд жертви до ката. Мабуть, причиною тому вiчна цiкавiсть - природжений iнстинкт детектива, такий же потужний, як i iншi iнстинкти, i пов'язаний з одвiчним прагненням до iстини. Будь-яка загадка завжди викликає бажання розгадати її.
  
   Еухенiо Фуентес ("У лiсовiй глушинi")
  
  
   Пошук рiшення - те ж саме полювання. Це радiсть дикуна, i ми надiленi нею з самого народження.
  
   Томас Гаррiс ("Мовчання ягнят")
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ПРОЛОГ
  
   25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 18 хв.
  
   "Нi, все-таки дивнi вони створiння, цi жiнки. Скiльки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нiчому й не навчилися. За стiльки часу. Поганi, виходить, учнi. Нестараннi... Ось i ще одна вскочила... Як же це все банально..."
   Тонi лежав на готельному лiжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з лiпниною. Вигадливий барельєф - химернi викрутаси вниз-угору i з бокiв, що обрамляли густо засiяне вiзерунками коло, - нависав над головою дамокловим мечем. А нiби - над усiм майбутнiм життям. Яке залежало вiд усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його - i все це "горiшнє химер'я" розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранiшньою дрiмотою. I на його уламках розквiтне...
   Не спав i думав. Думав... Думав... Думав... Бо думати стало зараз його найголовнiшою роботою. Сенсом недавно початого буття... Нового. Яке скоро стане таким... таким... омрiяним...
   Думав i вичiкував. Вичiкував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарештi засне. Засне так, що буде можна...
   Вичiкував i радiв. Точнiше - починав радiти. Скоро... Скоро... Скоро... У головi - нiби годинник вiдраховував останнi хвилини. Якiсь жалюгiднi останнi хвилини. Ще трохи i - буде можна...
   Почувався рибалкою. Досвiдченим. "Зубатим". "Посвяченим"... Наживив. Закинув. I чекає.
   Вiд такого нi жодна тюлька не втiче, нi навiть сама Золота Рибка. Черв'ячка-бо проковтне обов'язково. Ще й пальчики оближе. А разом - i гачечка пiдступного... I вже не зiслизне...
   Проте задоволення не з'явилося. А мусило б... Зрозумiв... Двi мачини сумлiння. Завалялись на денцi душi. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але... Що ж, доведеться ще раз пiдмести... Колючим вiником.
   Ну, ось. Наче... I рибалка став мисливцем.
   Повiльно стягнув простирадло. Обережно пiднявся. Став поспiхом одягатися. Очi не вiдривались вiд Пенелопи.
   Дiвчина мiцно спала. Найбiльше не хотiв, щоб прокинулась. Та побоювання марнi: чари снодiйного не слабли. Красуня мирно сопiла. I нi кисле, нi солоне не снилося.
   Пiдiйшов до сумок, що стояли зiбранi. Туго набитi, нiби торпеди смертоносним вантажем. Тiльки показуй, куди. Наводь i тисни кнопку. Стартують одразу ж. I порятунку нiкому не буде. I вiчний спокiй на днi моря гарантований.
   З чотирьох рiзних вибрав найменшу - чорну, пузату. Схожу на саквояж. "Dolce & Gabbana". Двi великi лiтери. Першi з iмен "богiв". Вiдкрив, аби ще раз пересвiдчитись. Нi, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.
   Закрив. Укинув до своєї. "Reebok". Матрьошка. Нечутно з'єднав "блискавку". Знову глянув на дiвчину. Та й далi безпечно спала, навiть не змiнюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушцi, випромiнюючи жiночий магнетизм. Е-е-ех....
   Час.
   Запрiгся. Мiцний ремiнь обiгнув плече. Але йти не поспiшав. Востаннє пiдiйшов до лiжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловiкiв, а з самих - робити зомбi. На мить забув i про те, що треба зникнути, i що на нього вже чекають. Запустив у душу божевiлля. Нахилився, щоб поцiлувати. Але розум емоцiям дав щигля. Начуди!!!
   На телефон наслав закляття (банально вiдiмкнув!).
   Дверi плавно пiшли (розчиняв їх повiльно й акуратно!).
   Вислизнув у довгий коридор (нi душi!).
   На лiфт (останнiй поверх же!).
   Майже не хвилювався. "Заключна дiя" проста. I безпечна. Головне - не засвiтитися. Хоча... Доставить вантаж, отримає своє (i чималеньке!), а там, за годину, вже летiтиме додому. Геть iз цiєї чужої та набридлої країни. Туди, де кличе в обiйми насолода...
   Викликав лiфт i замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кiлька мiсяцiв тому на пляжi пiдiйшов хлопчик рокiв дев'яти й повiдомив, що у барi на Тонi чекають. Не одягаючись, вiдразу почимчикував. Любив повигравати статурою напiвбога. I робив це завжди. При першiй же лiпшiй нагодi. Пам'ятає все, як зараз. Липкi жiночi погляди... Прихований скрегiт зубовний рогоносцiв... Безжалiсне полудневе сонце... Тепло бетонованих алейок, якими шлапали мiцнi ноги у пляжних капцях.
   Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепiреними двома пальцями. Ось вiн, цей чувак. Що треба? Посунув до його столика. У найтемнiший закуток...
  
   25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 33 хв.
  
   Лiфт м'яко загальмував.
   Пластиковi стулки гайнули врiзнобiч. Рiшуче ступив. Дiдько! Не сам! Лiворуч, у заглибинi, чоловiк i жiнка. "Попалили", потвори!
   Лiфт зачинився й рушив. Тонi подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спiноза недороблений!..
   А "свiдкам" до "дебелика" й байдуже. Навiть не глянули. Жiнка - стовiдсоткова повiя. Кого-кого, а їх за цi роки набачився. З чоловiком складнiше. Ледь тримається на ногах, i розiбрати, якою мовою белькоче, не легше, анiж одним пострiлом зробити двi дiрки в мiшенi. Та й не професор лiнгвiстики. Однак мимохiть подумалось: у кишенях не гори золотi. Бо така стара й негарна жiнка коштувала небагато. А може... Звичайний скнара. I за п'ятдесят центiв повiситься на чужiй краватцi. Компанiя, вiдверто кажучи, не дуже...
   Перший поверх.
   Лiфт зупинився, подумав i дзенькнув. Тонi поспiхом вийшов i рушив холом. Залишайтеся здоровi!
   Портьє, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотiв покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другiй мусив з'явитися бiля кам'яного Байрона, якого дiва-Грецiя нагороджує пальмовою вiттю. Теж кам'яна.
   Треба поспiшати.
   Нiч зустрiла байдужiстю. Що є ти, що нема. Кульгай собi мовчки, якщо треба. А нi - тодi спи. Вiдпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. I - бiгти, бiгти, бiгти...
   А за рiзнобарв'ям неонових написiв ховалися несмiливi подихи майбутнiх холодiв.
   Пiшов швидше...
  
   06 серпня 1993 року, Афiни, 12 год. 15 хв.
  
   Незнайомець на вигляд ще молодий - трохи за тридцять. Доволi немалого розмiру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очi за великими старомодними окулярами.
   - Будь ласка, - запропонував вiн сiсти жестом i зняв "раритета".
   Тонi сiв, але, глянувши на вiзавi, здивувався. Чоловiк аж надто нагадував Гоффмана. Дастiна Гоффмана. Нiчого ж собi. Яка схожiсть. Двiйник? Хоч зараз на конкурс... Чи... справжнiй???
   Тонi пильно рентгенив вiзавi. Але той немов не помiчав. Удавав спокiйного. Упевненого. Розслабленого. На вiдпочинку ж!
   З пiд землi вирiс кельнер. У непристойно бiлiй сорочцi з чорним "метеликом". Класика! Та вiд неї повiяло казеннiстю. А цього Тонi не любив.
   - Що будемо? - поцiкавився ненайомець, простягаючи меню.
   - На ваш смак, - байдуже вiдповiв Тонi, навiть не подумавши взяти "палiтурки".
   - Два морозива з горiхами та шоколадом, - повернув меню незнайомець, не глянувши на офiцiанта.
   Той уклонився ("зробимо"!) й неспiшно пiшов виконувати.
   Незнайомець не поспiшав говорити. Тонi теж. Але вiчно так тривати не могло.
   - Може, розпочнемо, мiстере... так i хочеться сказати "Гоффман"? - нарештi iронiчно вичавив Тонi. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, i гнiтюче очiкування, i марнування життя. Останнє - найбiльше. Цього вiн теж не любив.
   - А раптом я й справдi Дастiн Гоффман? - Вiзавi усмiхнувся. I знову надiв окуляри. - I на головну роль у новому фiльмi обрав саме вас?
   - Для цього не треба їхати до Грецiї й вишукувати потрiбний типаж на пляжi. - Тонi показав, що дурних хай шукає де-iнде. А з ним цей номер не пройде. - Це з успiхом можна зробити i в Штатах. Та й навiщо йому непрофесiонал?
   Тонi подивився на стiйку: де ж той кельнер?
   - Усе логiчно, - поправив окуляри "Гоффман", - але хтозна, чи менше ви отримаєте, якщо приймете мою пропозицiю, анiж пiсля угоди зi справжнiм Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мiй проект, який пiсля вашого "так" стане "нашим", застрахований вiд фiаско, але чи змiг би це обiцяти друзяка Дастiн? Усi пiд Богом. I безсилi перед часом та обставинами.
   - Ви говорите загадками, - вiдрiзав Тонi, бо ненавидiв фiлософування нi з гарнiром, нi без. - I я не зовсiм розумiю. А вiд незрозумiлого шаленiю. Тому маєте перше попередження. - Говорив, натискаючи на кожному словi. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а пiсля того - перекинеться на нестримного хижака. I пощади не жди! Зуби ж має гострi! - А... I одразу ж застерiгаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. - Посмiшка пiдробна та єхидна настiльки, що й малюк трирiчний зрозумiв би її нещирiсть.
   - В одному цiкавому романi, - вiв далi "мiстер Гоффман", наче й не чув нiчого, - є красномовний епiзод... Гадаю, що таке букви ви вiд когось таки чули. I навiть знаєте, що таке книжка.
   А ось i друге попередження! Мало б бути. Але Тонi його не зробив. Як i того, що обiцяв пiсля нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собi до нiг? Тодi граймо у твою гру. Це вже стає цiкавим. Побачимо, хто кого.
   - Це такi зшитi докупи листочки з надрукованими гачечками? - Тонi подарував спiврозмовниковi те, чого той прагнув. Вiн прийняв правила.
   - Так ось, - менторським тоном повiв незнайомець, наповнюючи голос насолодою. - День. Двоє сидять на лавцi, один увечерi повинен (i впевнено збирається) вести збори лiтераторiв, але раптово потрапляє пiд колеса трамвая, позбувається голови, i збори, природно, не вiдбуваються...
   - Надзвичайно цiкаво. - Тонi навiть не намагався приховувати сарказм, хоч i слiд було б. Раз почав грати. - Але, даруйте, нiяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для фiлософських бесiд ви не змогли знайти когось iншого? Скажу вiдверто: фiлософiї - отого безглуздого переливання з пустого в порожнє - не люблю. Краще б квiти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь...
   Тонi замовк. За мить - уздрiв кельнера з морозивом. Повернувся i додав, дивлячись на окуляри вiзавi, за якими той ховав очi:
   - У свiтi (я твердо в цьому переконаний), є одна-єдина фiлософiя. Спiльна для всiх. Iдеалiстiв-матерiалiстiв. Фiлософiя шлунку. I крити тут нiчим.
   "Мiстер Гоффман" вiдповiдати не поспiшав.
   Кельнер поставив морозиво й зник.
   - Гм... Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум i накачанi м'язи - речi непоєднуванi, - мовив незнайомець, занурюючи ложечку в бiлу пiрамiду, обсипану горiхами й шоколадом. - До речi, горiхiв у цьому барi кладуть менше, нiж слiд. Не помiчали?
   - Вiд солодкого не фанатiю.
   - А я, знаєте, "маю таку ваду".
   "Мiстер Гоффман" вагався i тому - тягнув час. Не заради ж морозива та фiлософських розмов покликав вiн Тонi.
   Заграла приємна заспокiйлива музика. Побiльшало вiдпочивальникiв. Вiльних столикiв майже не лишилось. Бiля стiйки кiлька чоловiкiв дружньо розмовляли й пили. Три пари повiльно крутились.
   "Мiстер Гоффман" продовжував їсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, якi збирався сказати.
   Тонi це дратувало. Багато думає про себе цей "дiло-вар". Виграє на чутливих струнах нервiв. I карти вiдкривати не поспiшає. Навмисне?
   - Слухай, ти, пожирачу морозива, - кинув Тонi, пiдвiвшись i нахилившись ближче, щоб не почула решта, - якщо ти зараз же не скажеш, для чого я тобi потрiбен, отримаєш друге зауваження. - I для бiльшої певностi пограв промовистими бiцепсами.
   - А ти чудовий хлоп'яга, - засмiявся "мiстер Гоффман" i вiдсунув вазочку. - Подобаєшся. Радий, що не помилився.
   Трохи заспокоєний, Тонi опустився на стiлець. Хоча полум'я з нiздрiв продовжувало вилiтати. I копита поривалися бити об землю.
   - Менi потрiбен такий, як ти, - вродливий, рiшучий i дужий, - повiв далi незнайомець. - Справа делiкатна. Складна. Небезпечна. Але страшенно вигiдна. При найкращому результатi зможеш до гробової дошки безтурботно вiддаватись радощам життя. А, навтiшавшись, померти в розкошах i достатку. Якщо, звичайно, розумно поведешся зi своїм багатством. Але це все, повторюю, - i любитель морозива, задерши скатертину, постукав по стiльницi, - стане можливим лише тодi, коли спектакль, який я задумав, закiнчиться гучними оплесками й вигуками "браво"". Добрячу частину роботи доведеться виконати тобi. Але й "пайка" твоя в "загальнiй сумi вiд проданих квиткiв" теж царська.
   Тонi уважно слухав i вiдчував, як пiд серцем слизькою гадюкою починала ворушитися жага. Спокуслива й солодка. Слiпа i глуха. Для того, хто перебивався з копiйки на копiйку, перебiгав з роботи на роботу, отримуючи невтiшний мiзер (хоча й серйозно займався спортом i плекав надiю хоч завдяки досконалому тiлу "вибитися в люди"), такi горизонти аж надто туманнi. Тепер же - варто лише промовити "так", майстерно виконати "роль" у задуманому "мiстером Гоффманом" спектаклi - i туман може розвiятися. I бажане життя вималюється в усiй омрiянiй красi. У Тонi аж дух забило вiд раптової приємностi, що налетiла могутньою хвилею вiд однiєю лише гадки про оте ТОДI...
   Хоча... Не все так просто. Солiдний куш зривають, тiльки ризикуючи життям. I - переступаючи закон. А там i вирок серйозний можна вигребти. У кращому разi. I на кулю легко нарватися. Чи ще щось таке релаксове. З варiантом переселення на цвинтар.
   Ще одна гадюка заворушилася поряд з першою, а потiм i накинулась на неї. Iм'я другого гада знав добре. Iнстинкт самозбереження. Цей, слава Боговi, теж не дрiмає.
   "Мiстер Гоффман" запалив i протяг червону пачку з двома "метеорами" вгорi. "West" - автоматично прочитав хлопець, а вголос мовив:
   - Дякую. Тютюн - це не моє.
   - Правильно, - закивав незнайомець, глибоко затягнувшись, i сховав пачку до кишенi. - Ще одна вада. Їх, взагалi, у мене багатенько. Говорю це, щоб, коли доведеться працювати разом (гадаю, саме так i станеться), ви були в курсi... Бачу, вагаєтесь. Правильно. Коли ознайомитесь iз "текстом", хвилювань додасться. Тому пропоную першу умову. Даю добу для роздумiв. Завтра, рiвно о першiй, зустрiчаємось за цим столиком. А тепер - "лiбрето". Вродлива доня одного мiсцевого мiльйонера має два манiакальнi захоплення: коштовностi та красивi дужi чоловiки. Першого в неї - греблю гати. Другого - теж немало. Було. Але "процес триває". Завдання "актора", тобто ваше: стати черговим її "амуром". А потiм - "було ваше - стало наше". Iмпровiзацiї дозволяються. Але в розумних межах. Гонорар пiсля аншлагу - пополам.
   - А якщо провал?
   Тонi видав те, що найбiльше муляло пiд серцем. Але вiдповiдь одержав не вiдразу. Незнайомець кiлька разiв затягнувся, роздушив у попiльничцi-черепашцi ще довгий недопалок, вiдхилився на спинку i з кислою посмiшкою мовив:
   - Наше життя - це гра. I тут або пан, або...
   - Угу. А хто не ризикує, той не п'є шампанського?
   - Саме так. Тому й даю цiлу добу. Тема серйозна, аби до неї пiдходити знаскоку.
   - Гаразд. - Тонi пiдвiвся. - Завтра... До побачення.
   I знову пляжнi капцi човгали нагрiтими алейками. Й оголене рельєфне тiло магнiтило очi молодих (i не дуже) жiнок. I розлягався тихий скрегiт рогоносцiв.
  
   25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 46 хв.
  
   Здалеку готель "Пергамос" здавався сiрниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж iще на таке здатний? Вiзерунками вiн нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинокi шестикутники номерiв свiтилися, показуючи, що у вощинi можливе життя. Вiкно ж залишеного щойно - мiцно спить. Чудово. I коли дiвчина прокинеться, Тонi вже буде далеко. Безслiдно розчиниться в багатомiльярдному натовпi... I - назавжди...
   Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться i все зрозумiє. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе iстерику. Битиметься головою об стiну. Знепритомнiє... Гм, картинка цiкава. Обдурена мiльйонерова доня. I що найбiльше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандiозний скандал, який тут же роздмухають газетярi? Такою сенсацiйкою поласують одразу. Чи, може, - безсоромне й пiдле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер вiн багатий. I матиме все, чого забажає...
   - Не подiлишся доларом? - шарпонуло хлопцевi мрiї. Той ледь не пiдстрибнув з несподiванки. Але втриматися вiд викрику не змiг.
   Невiдомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальцi правої руки просунутi в "обручки" кастета, який час вiд часу штовхав лiву долоню i впирався в неї. Мiж вилогами засмальцьованого шкiряного жилета виднiвся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюзi.
   - Завтра, - усмiхнувся ошелешений Тонi. Хоча то й не усмiшка зовсiм. "Перехiдний варiант" швидше. Або ж "пiдготовчий".
   - Що завтра? - буркнув "квадратний" бородань, розумiючи, що його мрiю хочуть посунути в часi. Е-е-е! Таке його не влаштовує. Не домовлялись!
   - Завтра дам два. - Тонi запустив у слова таку лагiднiсть, нiби цей "приший-кобилi-хвiст" ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишенi, сумка, очi, вуха i решта можливих мiсць будуть забитi всемогутнiми шелестливими купюрами. I порятунку вiд цiєї напастi не треба. Солоденька!
   - Проблема, брате, в тому, - спробував обняти хлопця несподiваний прохач, хоча Тонi вмить i звiльнився, - що менi треба саме зараз. Труби горять. I бажано - "двадцятку". А якщо й "соточкою" пiдiгрiєш - спасибi з поклоном. Ще й за здоров'я чарчинку перекину. Твоє i моє. Подякуєш!
   - Умовив, - усмiхнувся щасливий Тонi. - Можеш. Тобi б померлих воскресати. За грошi. Бабла б накосив... А не "стрiляв" би у таких, як i сам, мишей церковних.
   Усмiшка у вiдповiдь заблукала в густих заростях "квадратного" сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довгi-довгi тисячолiття.
   Тонi зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотiв бруднити. Та зараз вибiр невеликий. Ситуацiя диктує!
   "Квадрат" побачив i аж подався вперед. Зараз вiдламається шматочок щастя. Зараз! Iди сюди!
   Зненацька правий кулак Тонi рiзко повiдомив бороданевi, що з носом у того проблеми. Причому серйознi. Не на один мiсяць. I так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань i сам вiдчув, наскiльки все серйозно. Одночасно полетiвши вбiк вiд мрiї. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тiльки двоє. Тонi (цей навiть добре) i "квадрат" (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постiйно). Але жоден нiкому не скаже. Солiдарнiсть! Усе серйозно!
   - Вибачай, друже, - неголосно мовив Тонi, - сьогоднi ламаю носа без попереджень. Поспiшаю. - Плюнув на безпорадне тiло. Воно уже не ворушилось. Пiдхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарештi це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути нi хвилини. Лишити комусь iншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує... Примiряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сiру. Як i його безпорадне життя.
   Котра там година? Ага. За вiсiм - друга. Ого. Треба поспiшати... Еге ж...
  
   07 серпня 1993 року, Афiни, 12 год. 57 хв.
  
   Наступного дня - але вже одягнений у легкий пляжний костюм вiд "Lacoste" - Тонi за три хвилини до першої зазирнув до "Нарциса". Сьогоднi люднiше. Устигли добряче насмалити. Скрiзь плавали сизi хмаринки, котрi, як пустотливi допитливi дiти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто - до всього взагалi. I Тонi навряд чи стане винятком.
   Непоквапом чимчикуючи до столика, помiтив, що за ним сидiв тип рокiв сорока. Вiн мав тонкi губи, правильної форми нiс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, нiж звичайна чоловiча зачiска. Й уважно читав "The New York Times".
   Тонi пiдiйшов i ввiчливо сказав:
   - Е-е-е, мiстере, перепрошую, тут така проблемка... - Уваги на Тонi нiхто не звернув. - Чи не могли б ви пересiсти? У мене тут зустрiч. Знаєте... серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумiйте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.
   Iншим разом Тонi б себе не впiзнав. А впiзнавши - зробив собi друге попередження. Вiдразу. Таких прохацьких iнтонацiй вiд себе нiколи не чув. I навряд чи колись почує.
   - З величезним задоволенням... виконав би ваше прохання, - привiтно дивлячись на Тонi, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крiзь його товсту шкiру, - але теж маю тут зустрiч.
   - I коли ж, якщо це не таємниця? - поцiкавився Тонi.
   - О тринадцятiй. - Чоловiк поглянув на годинника. - Мiй приятель запiзнюється, але, гадаю, з'явиться з хвилини на хвилину.
   - То як же бути? - нервово поглядаючи на дверi, запитав Тонi й затарабанив ногою по пiдлозi.
   - I гадки не маю, - вiдповiв незнайомець i знову втупився в газету.
   Тонi поглянув на годинника: п'ять на другу.
   - Ваш теж затримується? - запитав спостережливий незнайомець.
   Тонi мовчки кивнув. А всерединi прокинулась тривога.
   - То ми з вами колеги? - надокучав необов'язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. - Урештi... - продовжив вiн, наче вирiшив якнайскорiше роздратувати Тонi. - Чом би й нi? Оскiльки наших приятелiв поки немає, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.
   - Облиште цi дурнi жарти, - починав кипiти Тонi з двох причин: по-перше, Режисер усе не з'являвся, а по-друге... Цей надокучливий незнайомець... Вiн уперто набивавсь на щирi зуботичини. - Ну, про що ми з вами будемо говорити?
   - Ну, скажiмо, про театр, про п'єси, про красивих дочок мiльйонерiв, про їхнi амурнi пристрастi, врештi-решт, мiстере Хейвен!
   Тяжкий молот угатив у тiм'я. Звiдки цей "читач" усе знає? Учора їхньої розмови чути нiхто не мiг! Тодi ж звiдки? Може, це спецагент, i Тонi на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер i цей незнайомець - одна ватага? I тепер будуть його шантажувати? Але навiщо? Грошей вiн не має. Та й який може бути шантаж, коли до нинiшньої хвилини у будь-яких його дiях не було жодного кримiналу. А за злочиннi думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала гiгантською в'язницею...
   - Пробачте за невинний жарт, - обiрвав думки Тонi незнайомець. - Я - ваш учорашнiй спiврозмовник. - Чоловiк говорив спокiйно й упевнено. - I нiхто не запiзнився.
   Тонi дивився на "читача" й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Вiн абсолютно не вчорашнiй "Гоффман"!
   - Я схожий на слiпого чи божевiльного? - кинув жменю грубощiв хлопець.
   - Пробачте, якщо вас щось образило. - Той самий спокiйний та врiвноважений тон. - Розумiю. Моя зовнiшнiсть... Учора - Дастiн Гоффман. Ви впiзнали. А сьогоднi знань у кiномистецтвi не вистачило. I "Жiнку французького лейтенанта" ви не дивилися. Як i "Виворiт долi", очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джеремi Айронс, звичайно ж, за популярнiстю з Гоффманом не зрiвняється, але завiряю вас - теж досить пристойний кадр.
   Ошелешенiсть Тонi не минала. У це неможливо повiрити! I Тонi не вiрив. Як таке може бути? Як???
   Та ось вiн нарештi зiбрав думки докупи i збуджено мовив:
   - Хочете сказати, що вчора й сьогоднi ви вiдiтнули голови вiдомим акторам i пересадили їх собi? - Хлопець перекинувся на бика i втупився в червону ганчiрку. - Даруйте, але я не п'ятилiтнє хлопченя, щоб вiрити в цю фантастику.
   - Заспокойтесь, друже. - У голосi - "нуль емоцiй". - Усе просто. Вiдмiнний грим плюс вiртуозне умiння ним користуватися - i маємо результат. Навiщо це все - казати, гадаю, немає потреби.
   Здивованiсть не минала. Прошила все єство й гасала ним, нiби вересневий першокласник, випущений на першу перерву.
   - Якщо все так, - за якусь хвильку ожив Тонi, опанувавши себе, - то ваш маскарад я оцiнив би "фiфтi-фiфтi". З одного боку - все логiчно. Справжнiй фейс надiйно захований. Але з iншого... Обличчя вiдомих людей легко впiзнаванi. I привертають непотрiбну увагу.
   - На щастя, ви помиляєтесь, - упевнено почав Режисер. - Усi думають, що то - надзвичайна схожiсть. Ну, помiркуйте, чи буде знаменитiсть одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспортi загального користування i, нарештi, вiдвiдувати такий непоказний бар, як оцей "Нарцис"?
   - Логiчно, - погодився Тонi й додав: - Ви чудовий актор, Режисере. До речi, можна я буду вас так називати?
   - Чом би й нi? - з риторичною вишуканiстю мовив "Айронс".
   - Чудово.
   Вiдчувши полегшення, Тонi сiв напроти. Тривога зникла. Тепло воскреслої надiї наповнювало тiло, перелившись через вiнця душi.
   - Цiкаво, - усмiхнувся Режисер, - скiльки б ще ви терпiли мої запитання?
   - Недовго. - Лаконiчнiсть вiдповiдi пiдкреслювала рiшучiсть.
   "Айронс" вiдклав газету й тихiше запитав:
   - I як там моя пропозицiя?
   - Чудово, - пожвавiшав Тонi. - Я згоден.
   - Суперпрекрасно, - засвiтився радiстю Режисер. - Хай як це не банально, та iншого вiд вас я й не чекав... Гаразд. До справи. "Мiшень" ваша - Пенелопа Димитрiадiс. Її батько - Антонiс Димитрiадiс. Практично, ваш тезко, Ентонi. Може це - рука долi? (Ха-ха-ха!). Адреса - Панепiстiмiу, 16. Ось. - Режисер передав теку, що лежала в пакетi на сусiдньому стiльцi. - Вичерпна iнформацiя про цю родину. Ознайомтесь i - до роботи... А тепер - ще один штришок. Не раджу iмпровiзувати на тему "полiцiя". По-перше, я надiйно захований i захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя вiдригуватиметься. Тож, краще не жартувати. I навiть думку таку женiть. Ще до того, як з'явиться. Я - людина серйозна. I кожне моє слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов'язково так i зроблю. Тому, заради Бога, майте мої слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. I жартувати не рекомендую... А зараз - може, по чарчинi? За повний аншлаг? - Режисер аж подався вперед.
   - Я, взагалi-то, не вживаю, але заради успiху... - Тонi стенув плечима. - Тiльки не по чарчинi, а по граминi. - Показав, скiльки це. Вийшло зовсiм трошки. Навiть менше.
   Режисер звичним рухом покликав бiлоснiжно-стерильного кельнера. За успiх - то й за успiх!
  
   29 серпня 1993 року, Афiни, 15 год. 39 хв.
  
   Тонi впевнено вiв афiнськими вулицями новенького "Форда". Не вiдставав вiд "Мерседеса". Там - Ламброс Караянiс. Молодий афiнський адвокат. Iз солiдним iм'ям i чималими статками. Поряд - "золотопера пташка", як про себе називав її Тонi, - сама Пенелопа Димитрiадiс. Куди поспiшав "Мерседес" - Тонi не знав. Але це не хвилювало. Просто сидiв на хвостi. Уже закiнчувався третiй тиждень вiдтодi, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала нiяких результатiв. Тонi супроводжував дiвчину, звичайно покрадьки, майже в усiх її "вояжах". Але нi зблизитись, нi принаймнi впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуацiя - безнадiйне висiння в повiтрi (нi тобi на землю впасти, нi в небо злетiти) - дратувала. Гiркий-таки шпигунський хлiб. Але... Усе тьмянiло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. I - цiпив уперто зуби...
   В Афiнах орiєнтувався непогано. I хоч не завжди знав назви вулиць, напрямки вгадував безпомилково. Ось ця дорога, якою мчить за "Мерседесом", прямує за мiсто на пiвнiчний схiд. I обов'язково виведе до автомагiстралi Афiни - Фiви. Лiворуч залишиться Мегера. Цiкаво, куди красунi забажалося сьогоднi? Минулi її витiвки не хочеться й згадувати. Де тiльки не бував, крадучись слiдом. Географiю Грецiї знає на "вiдмiнно". Без пiдручника й шпаргалок.
   З Караянiсом дiвчина сьогоднi втретє. Де i як познайомилися - Тонi не знав. Уперше побачив разом минулого тижня. Тодi зустрiлися в маленькому лiтньому кафе. Нi назви, нi престижу. Чому такi багатi люди завiтали туди - так i лишилось таємницею. Хоча ця дiвчина - сама суцiльна таємниця. Складна загадка. Головоломка. Багато її вчинкiв пояснити неможливо.
   Друга зустрiч - позавчора. Їздили до Нацiональної бiблiотеки. Пробули щось бiля двох годин. I ось сьогоднi - третя. Подорож невiдомо куди. Для Тонi. Але... Їхати слiдом мусив. Тому що треба. Незважаючи нi на що та всупереч усьому. Треба шукати стежку до серця красунi. Навiть якщо це й видається безглуздям. Треба. Тому й корився. Жорстокому й невблаганному "треба". Корився слухняно. Сцiпивши до болю зуби. Вiдкидаючи липкi думки про зупинку. Зупинку в цiй божевiльнiй гонитвi. Її тут просто не було. Не було й не могло бути. За визначенням. За законом великих чисел. За сценарiєм Гоффмана, Айронса, Роберта Маккi чи Айзека Азимова. Тому уперто їхав. Уперто репiжив уперед. Може, сьогоднi пощастить?
   Iшов за "Мерседесом" не надто наближаючись, але й не вiдпускаючи. Це залишало простiр для маневру. Години шпигування не минули марно. Навчився стежити з машини. Справжнiй тобi агент КДБ, ФБР, "Iнтелiджент сервiс" чи МОССАДу. I спробуйте сказати, що нi...
   Та ось... адвокат рiзко, без попередження, звернув на узбiччя й зупинився. Тонi теж показав гальмам, як вiн умiє на них тиснути. Увiмкнув "аварiйку" й, узявши праворуч, "кинув якiр". I хоч до "об'єкта" метрiв iз тридцять, картина вся - немовби на долонi.
   Тим часом з адвокатового авто спочатку випурхнула Пенелопа з продовгуватою червоною сумочкою, а потiм - з'явився й Караянiс. Дiвчина, нестримно жестикулюючи, про щось енергiйно говорила. Молодик з адвокатською витримкою вислуховував, iнколи вставляючи й свої п'ять копiйок. Виправдовувальнi, звiсно.
   Очевидно, стомившись, Пенелопа розвернулася й гордо пiшла вздовж дороги. "Мерседес" повiльно рушив слiдом. Порiвнявшись, Караянiс вiдчинив дверцята, запрошуючи до салону. Мiс Димитрiадiс зупинилась, жбурнула туди гнiвну фразу й стала чекати вiдповiдi. Коли ж за кiлька митей отримала, знову гордо рушила. Адвокат ще раз порiвнявся й повторив запрошення. Та дiвчина вчинила, як i першого разу. Однак i нова вiдповiдь не припала їй до смаку. Усе знову повторилось. Проте впертий водiй зробив ще й третю спробу. Необачний! Тiльки-но авто вкотре наблизилось, дiвчина розвернулася й пожбурила в нього сумочку. Та влучила у лобове скло, якраз напроти водiя. Такiй влучностi мiг би позаздрити кожен кiлер-початкiвець. Чи навiть - i майстер середньої руки. Цей вибрик, схоже, переповнив чашу терпiння Караянiса. Той, рiзко газонувши, припустив з мiсця в кар'єр i сховався за лаштунками щойно розiграної п'єси, залишивши двох головних дiйових осiб уже iншої - Режисерової - без "третього зайвого".
   - Ну, мiстере Хейвен, - несамовито прогорланив Тонi, - зараз або нiколи! Вперед!
   I вже за кiлька митей "Форд" запищав гальмами бiля Пенелопи. Та якраз пiдняла з землi сумочку й обтрушувала її вiд невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприємних спогадiв, залишених свiжою сваркою.
   - Щиро перепрошую, чарiвна мiс, - лагiдно почав Тонi, вийшовши з машини й зупинившись бiля Пенелопи, - я стояв неподалiк i зовсiм випадково все бачив. Моє iм'я Едвард Дайармiд. Я i мiй швидконогий мустанг до ваших послуг.
   Неочiкуванiй появi дiвчина щиро зрадiла. Це легко читалося на вродливому обличчi.
   - Пенелопа Димитрiадiс, - мовила усмiхаючись. - Рада знайомству, мiстере Дайармiд. - Не зводячи очей, пристрасно продовжила: - Як добре, що на Землi ще трапляються, хоча й не часто, справжнi лицарi. I як погано, що вони, як мамонти, вимирають. I зупинити це не може навiть така могутня сила, як жiноча краса... - Замовкла, але за мить додала: - Що ж, уперед...
   Опинившись у "Фордi", на хвильку згадала про адвоката й вiдiслала йому: "Нiкчема".
   - Гадаю, цей "комплiмент" не менi? - насторожився Тонi.
   - О, нi, - голосом драматичної актриси вiдповiла дiвчина й засмiялася. - У жодному разi. Таке "високе" звання заслужив отой шляхетний тюхтiй, якому я мало не вибила скло. Якби мала такi могутнi бiцепси, як вашi, я б його ще й вiддухопелила... Кавалер Ордена Нiкчеми... А що, красиво звучить - "Кавалер Ордена Нiкчеми"! Отже, посвiдчення за номером один вручається адвокатовi Ламбросу Караянiсу! - Останнє речення дiвчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засмiялась. Значно голоснiше. Тонi приєднався.
   Рушили. Мiс Димитрiадiс дiстала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тонi в душi закипiв. Не терпiв навiть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.
   Дiвчина з насолодою видихнула ще одну порцiю й мовила:
   - А ви, Едварде, змогли б зараз виконати моє перше-лiпше бажання? Навiть божевiльне? - Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому словi. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бiсикiв, що витанцьовували в її магнетичних очах, втупилась у "випадкового" знайомого.
   - Якщо тiльки це не вище моїх сил, - вiдповiв Тонi, а потiм, трохи подумавши, додав: - I якщо це не стосується сил надприродних. З ними змагатися - марна рiч. Ще жодного разу не програли.
   Пенелопа залилася щирим смiхом.
   - А ви жартiвник, - мовила заспокоївшись. - Не хвилюйтесь. Моє бажання нi до яких там надприродних сил не має жодного стосунку. Воно звичайнiсiньке, як он тi придорожнi дерева. Хоча... - Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидвi скронi. - Для декого воно видалось саме надприродним.
   - Розумiю, - закивав Тонi, не вiдриваючи погляд вiд дороги.
   - Але ви... - Пенелопа знову подивилась на Тонi, - ви, Едварде, зовсiм iнший. Вiд вас вiє надiйнiстю й силою. Нi. Силою й надiйнiстю. Я це зразу вiдчула. Дивно... Я всього кiлька хвилин у вашiй машинi, але почуваюся, наче з давнiм приятелем. Утiм, може, я надто романтизую. I перше враження не завжди правильне... Я, взагалi, - дамочка романтична, знаєте. Люблю пригоди, авантюри рiзнi, розiграшi. Не мислю без цього життя... Хоча... - вона загасила сигарету, - навiщо я все це розповiдаю? - Потiм, трохи помовчавши, додала: - Дивно, такого зi мною ще не було, щоб вiдкривалася абсолютно незнайомiй людинi. А може, ви - чаклун. Чи ще хтось iз тiєї братiї?
   Тонi це розвеселило, i вiн зайшовся щирим смiхом.
   - А ви, Пенелопо, цiкава людина, - мовив, пересмiявшись, - з вами весело й легко... То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати?
   - Справдi, - погодилась дiвчина й вiдчула, що цей мiцний вродливий молодик звик дiяти рiшуче й нi перед чим не пасувати. - Розумiєте... Тiльки не смiйтесь. Будь ласка. Коли я їхала з Караянiсом, менi раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з полiцiєю. Уявляєте, усе - наче в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забиває подих, виття сирен, небезпечнi вiражi, божевiльне вищання гальм... Це прекрасно... I... - сексуально...
   Обличчя дiвчини оточив ледве вловний нiмб замрiяностi. Тонi не хотiв його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очiкував i мовчав, дiлячи увагу мiж привабливою супутницею i дорогою.
   - Ну то що, - звела очi Пенелопа, - я вам не здаюся божевiльною?
   Тонi лише посмiхнувся кутиками вуст i мовив:
   - Навiть не сумнiвайтесь, люба мiс Пенелопо. Навпаки. Менi навiть подобається. Скажу бiльше: я - не менший авантюрист. Плоть вiд плотi. Тому все чудово розумiю.
   Сказане (а особливо - останнє) мiстером Хейвеном (чи, точнiше, Дайармiдом) - чистiсiнька правда. Вiн i справдi такий. Авантюрист до найменшої клiтини могутнього молодого єства.
   Почуте дiвчинi сподобалося. Ще б пак! Цей мiстер Дайармiд справдi цiкавий i привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гiдне голлiвудської зiрки, i - що найважливiше - спорiдненiсть духу. Майже iдеал. Оце так випадкова зустрiч!
   - Менi нiчого не лишається, як сприйняти вашi слова за безумовну згоду. - Пенелопа дивилася з упевненiстю, що бачить перед собою спiльника.
   - Саме так, - без вагань вiдповiв хлопець i пiдморгнув.
   - I вас не лякає рандеву з полiцiєю, штраф? Не боїтесь, що ваше iм'я потрапить на сторiнки кримiнальної хронiки? I вам не страшний можливий скандал, пов'язаний з вашим iм'ям та божевiльним вчинком? Чи навiть - нетривале ув'язнення?
   - Аж нiяк! - Тонi здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дiвчини. Красунчик! - Хай хоч i тривале!
   - Тодi знiмаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу...
   - "Поки"... - Тонi зробив паузу. - А далi?
   - Далi - побачимо. - Дiвчина вiдвернулася. Дивилася у вiкно. Тонi зрозумiв, що ця тема - табу. Поки табу...
   - Тодi, - прогоготiв Тонi, - повний уперед! - Рiзко натиснув на педаль акселератора. I "необ'їжджений мустанг" узявся радо допомагати вершниковi. Тепер для хлопця - жодних меж чи кордонiв. Навiть жодних законiв... Вiн ухопив Бога за бороду. I вiдпускати не збирався. Та й вирватися з його мiцних рук шанси невеликi.
  
   25 вересня 1993 року, Афiни, 02 год. 07 хв.
  
   Коли Тонi дiстався пам'ятника, годинник показував сiм на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте кримiналу в тому нiякого. Головне - фiнал п'єси. Такий, як i заплановано. Таємний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитрiадiс дивиться сни, а її коштовностi спокiйно лежать у сумцi. Лишається останнє - подiлити заслужений гонорар.
   Бiлий низенький "фiат", що виповз iз довгої шеренги легковикiв, вишикуваних лiворуч вiд пам'ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.
   - Порядок, Режисере, - втомлено видихнув Тонi, кинувши тiло на сидiння бiля водiя, а сумку - назад.
   "Фiат" поволi рушив.
   Тонi вмостився. Повернув голову лiворуч, вiдкривши рота, щоб сказати. I - закляк. За кермом сидiв Массiмо Раньєрi. Йота в йоту. Гордий профiль "актора" чiтко вимальовувався у свiтлi лiхтарiв, що несмiливо прокрадалось до салону. Тонi перевiв дух.
   - Скiльки разiв вас бачив, але до цих фокусiв нiяк не звикну. Штукар ви на всi руки. Факiр. - Мiстер Хейвен пашiв добрим гумором. - Коли вже Папою Римським нарядитесь?
   - Колись... Може... Хтозна. - Режисер вiдповiдав, немов вiдпускав порцiї "чогось" нетерплячiй черзi. "Цьому дав, цьому дав"... Але не забував i про дорогу.
   - Тiльки дивiться, щоб вiряни рук не цiлували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповiдь... Погорите i оком не зморгнувши. А це мiжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах iз небом у клiтинку. - Тонi сказане сподобалось. I рот з'єднав дугою вуха.
   - Тiпун тобi на язик, - кинув Режисер, не вiдриваючись вiд дороги. - Вiщун саморобний.
   - Вибачте, якщо вам не до вподоби.
   - Забудьмо, - обiрвав. - Ну?
   - Повний аншлаг, - почав поспiхом Тонi. - Гонорар - тут, - ляснув по сумцi.
   - Молодець, - стримано посмiхнувся Режисер. - Справжнiй талант. Радий, що не помилився в тобi.
   - А ви що, не вiрили? - Запитав Тонi з такою iнтонацiєю, нiби "Массiмо Раньєрi" сумнiвався у силi земного тяжiння. Або одвiчнiй криголамностi бразильського футболу.
   Режисер розвiв руками, мовляв, "капiтулюю". А потiм додав:
   - Треба поговорити про тебе з кимось iз "Коламбiї Пiкчерз", якщо тобi це ще цiкаво.
   Тонi задоволено усмiхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Пiдганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.
   Тим часом "фiат" звернув у тиху непримiтну вуличку, вимощену брукiвкою. Усе тут дихало вiчним "позавчора". Триповерховi будинки сiрiли старiстю. Її не в змозi приховати навiть темна нiч.
   "Фiат" обминув двi проiржавiлi розвалюхи, що знайшли тут останнiй спочинок, трохи проїхав i спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.
   - Що ж, - почав Режисер, - час опустити завiсу. Оркестр виконає останнiй акорд... Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут i вдень не надто людно, а вночi... О котрiй там у тебе лiтак?
   - О шостiй.
   - А зараз? - Режисер пiдсвiтив годинника. - Пiв на третю. Устигнеш ще й кави випити... Давай сумку...
   Тонi перехилився назад i не помiтив, як у Режисерових руках з'явився пiстолет з глушником i тим паче - як плавно пiшов гачок. Лише вiдчув у боцi могутнiй поштовх i водночас - жахливий бiль. За мить усе повторилось. Тонi повис на сидiннi. Режисер вибрався з машини, перебiг на протилежний бiк, витяг Тонi i кинув на холодне брудне камiння. Так же швидко знову сiв, рвонув з мiсця й кинувся навтiкача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на нiмiй брукiвцi цiєї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгiчнi сни. Про часи молодостi. Коли все було не так.
  
   Глава I. "Перший привiт вiд "Ункаса"
  
   26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.
  
   Богдан Лисиця прилетiв до Афiн учора вранцi. Зробив так навмисне i ось чому: катер до Авгi вiдходив сьогоднi о 13.00. Заклавши в запас бiльше доби, хотiв ближче познайомитись зi столицею Еллади, де, як усiм вiдомо, виколисано не одну культурну перлину.
   Англiйську знав шикарно. Тому майже на всi питання одержував потрiбну вiдповiдь. Чи то там i справдi такi ввiчливi та щирi люди, чи Лисицi просто щастило - хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: пiсля проведеної в Афiнах доби знов захотiлося жити. Далi. Як живуть звичайнi люди. Коли з радiстю. Коли з сумом. Коли у щастi. А коли - й попiд руки з невдачами. Але - щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно...
   Усерединi клекотiли враження, що надовго залишаться в пам'ятi. Особливою яскравiстю там вигравав головний архiтектурний пам'ятник - ця релiквiя "золотого вiку" античних Афiн - ансамбль Акрополя. Храм Афiни-Дiви Парфенон, невеликий витончений храм Нiки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими карiатидами, Пропiлеї - колонадний вхiд до Акрополя... Усе це ще жило в пам'ятi, стояло перед очима. Нiмi свiдки розквiту вiльної людської думки, цi зруйнованi храми, здавалося, вiддано оберiгали бачене в далекi античнi часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таємничостi, що перетворював їх на прекрасну генiальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього - i вона з неба впаде на землю, а Дульсiнея Тобоська стане звичайнiсiнькою мiщанкою...
   Так думав, стоячи на палубi бiлоснiжного пасажирського катера "Делавар", вiддаляючись вiд пiрейського берега безкраїм водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морiв. Так думав, залишаючи Афiни - це привiтне тепле мiсто, головнi кольори якого - лише два. Яскраво-блакитний - колiр неба i моря та бiлий - колiр мармуру мiських будiвель... Нi, є в цьому мiстi щось таке казкове й незабутнє, що мимохiть розумiєш: його недаремно обрали боги... У такi хвилини забуваєш про все, навiть - про те, що, живеш на свiтi...
   Богдан Лисиця мешкав у Києвi. I цим несказанно пишався. Вiн наївно вважав, що Київ - найкраще мiсто на землi. Хоча, може, це й правда. Бо ж нiхто ще не довiв iншого. Деякi одногрупники вже примiряли (хто свитки, а хто - й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англiйську та французьку, це значно легше, нiж рештi. Можливо, цi люди й зробили правильно. Можливо, на них i чекає успiх... Та нi, усе ж не "можливо". Точно. Але Богдан твердо вирiшив, що успiху вiн досягне й на Батькiвщинi. Хоч тут зараз i дiється таке...
   Лисиця мав двокiмнатну квартиру на бульварi Ромена Ролана. Вiк наближався до межi мiж другим i третiм десятком. Цьогорiч одержав диплом Київського унiверситету Шевченка (романо-германська фiлологiя). Аспiрант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Пiднапнеться - i стане кандидатом наук. Непоганий варiант. Серйозний... А там i в доктори закрокує...
   Богдан - звичайний українець. Не гiрший i не кращий за решту. От тiльки не одружений... Недавно, правда, спробував... Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навiть їхнi найпершi iскри. Проте виходило не дуже. Таке "пожежогасiння" уже система. Звичка. Ритуал...
   Правда, не кожен звичайний українець їхав вiдпочивати на острiв в Егейському морi. I не в кожного звичайного українця лежав у валiзi пiстолет. Хай буде. Пiсля шлюбного фiаско життя перестало приносити насолоду. Та i як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постiйно кружляли довкола... Як не вiдганяв, що не робив, а вони вiдлiтати не поспiшали. Навпаки - почали навiть вити гнiзда...
   Старенький двигун, зiбравши докупи рiденькi запаси гордостi, з усiєї сили пхав синьою гладдю бiлоснiжного катера. Просолiлий морський скиталець, зовсiм недавно вкотре пофарбований, "молодився", нiби вiдставний офiцер з минулого столiття, що пам'ятав ще про шпiцрутени. I старанно пнувся усiм догодити.
   Богдан стояв на палубi. З насолодою вдихав цiлюще повiтря. Проглядав англомовний варiант "Та Неа". Усе - як i скрiзь. Економiка. Полiтика. Трохи й про культуру.
   А ось i "кримiнал". Особливо не вчитувався. Бо вiтер "мав щось проти". Вiн заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, нiби намагався вирвати. Заволодiти черговим трофеєм. Лисиця розвернувся. I вiтер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще кiлька разiв, зрозумiв, що марно. Заспокоївся. А очi вихопили цiкавинку, повз яку пройти не змiг.
   "Сьогоднi вночi, - почав читати, - в готелi "Пергамос" пограбовано доньку мiльйонера Антонiса Димитрiадiса Пенелопу. Вкрадено всi її коштовностi. Сума, якою можна хоча б наближено оцiнити цей чималенький куш, сягає кiлькох десяткiв мiльйонiв американських доларiв. До справи пiдключено кращих детективiв. Обiцяно царську винагороду. P. S. Цiкаво, що робила донька мiльйонера зi своїми коштовностями в готелi "Пергамос"?"
   "На вулицi Андрiанопулу знайдено труп невiдомого молодого чоловiка рокiв приблизно двадцяти трьох - двадцяти п'яти. Смерть настала у результатi двох вогнепальних поранень. Бiля трупа виявлено англомовний напис кров'ю "мiстер Чужi Обличчя". Далi наводилися прикмети потерпiлого i звернення про допомогу в з'ясуваннi його особи.
   - Цiкаво.
   Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася домiвка. Регiна. Катастрофа...
   - Нудьгуєте? - озвався поряд чоловiчий голос.
   Богдан повернувся праворуч - голос долинув звiдти. Належав вiн кремезному високому красеневi рокiв пiд п'ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посивiлу в багатьох мiсцях чорну шевелюру i такого ж кольору густi вуса. Одягнений у сiрий з ледь помiтною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова вiдлунювали щирiстю. Тому вiдповiдь теж прозвучала щиро й привiтно:
   - Та... Трохи...
   - Не варто. А давайте я спробую описати ваш настрiй... вiршем?
   Лисиця не встиг вiдповiсти, як чоловiк уже читав:
   Лелечий клин розтанув вдалинi,
   Покликавши услiд мою надiю.
   Вже осiнь усмiхається менi,
   А я про лiто думаю i мрiю.
   Я мрiю все про той чарiвний сон,
   Що милим був таким для нас з стобою...
   А осiнь грає тузi в унiсон
   Розлуки невблаганною трубою.
   Той кожен звук у серцi, наче плач,
   Як голосiння за минулим лiтом...
   А осiнь не змовкає, гра трубач,
   Милуючись пташиним перелiтом.
   - I? - очiкувально подивився "поет".
   - Приблизно так, - пiдморгнув Богдан. - Влучили.
   - Намагаєтесь бути в курсi? - кивнув на газету незнайомець.
   - Так. Iнколи. Цiкаво, чим iншi живуть. Особливо в дорозi. I час даремно не гаєш, i шлях коротшає.
   - А я - нi. Хiба що офiцiйнi повiдомлення. Решта ж... Сам колись на цих хлiбах рисачив. Кухню їхню знаю добре. Наплетуть... Аби тиражi росли. Ну, й гонорари. Горобцi стрiлянi. Казкарiв таких ще пошукати...
   - Кожному хочеться жити. I на життя кожен заробляє по-рiзному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, анiж як отi джентльмени, що залишили донечку тутешнього мiльйонера без усiх коштовностей. Цiєї ночi в готелi "Пергамос". До речi, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мiльйонерку, готель.
   I Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер "у курсi".
   - З таким татусем торби на плечi не почепить. Будьте певним. Навiть якщо вкрали геть усе. Купить нове.
   - Це хвилює мене найменше, - серйозно мовив Лисиця. - То, врештi, - їхнi проблеми. Просто тут є принаймнi двi дивнi обставини. Перша - чому мiс Пенелопа, маючи розкiшний дiм, ночує у зовсiм непримiтному готелi. Правда, з iншого боку, це можна нiби й просто пояснити: вирiшила провести нiч iз красунчиком, заховавшись якнайдалi вiд чужого ока. Хоча могла й банально посердитись iз рiдними. Показати гонор. Тут для iмпровiзацiй поле широке. Тому ставимо три крапки. I по-друге. Чому донька мiльйонера мала з собою усi коштовностi? Сподiваюсь, не для того, щоб ще бiльше подобатись коханцевi. А може - це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хiд у грi на батькових нервах? Хтозна. I знову три крапки. Зупиняюся на них. Далi хай iдуть слiдчi. Нагороду ж обiцяють чималеньку.
   Незнайомець у сiрому костюмi з неприхованою iронiєю дивився на Богдана. Потiм запитав:
   - А ви, мiстере, часом не приватний детектив?
   - Нi. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступiнь з фiлологiї. Богдан Лисиця. Хоча... Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.
   - О, дуже приємно, - простягнув правицю незнайомець. - Марк Тейлор. Поет. З Лондона.
   - Щиро радий, - мовив Лисиця. - То ми майже колеги... А щодо вашого питання... Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємницi, загадки, мiстику. А це пов'язує тебе зi свiтом детективiв. Тому iнколи роблю певнi висновки з дивних див i загадкових загадок. Правда, до справжнiх детективiв менi ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобi нiхто не забороняє. До того ж мiй друг працює в нашiй кримiнальнiй полiцiї. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разi, намагаюсь.
   - Шкода, - зiтхнув поет, - що потреба в людях, якi схрещують шпаги зi злочиннiстю, не вiдпадає навiть наприкiнцi двадцятого столiття. Шкода, що i в третє тисячолiття ми беремо з собою цю одну з найганебнiших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемнi гостi перед дверима в чистий передпокiй, залишаючи замащенi багнюкою черевики...
   - Змушений вас розчарувати, шановний мiстере Тейлор, - сказав Богдан. - Доки iснуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокiсть, жадоба збагачення, мстивiсть. А тому - й злочиннiсть - один iз тяжких грiхiв людства. Ота неминуча плаха, на якiй воно карається й довго ще буде каратись. А це бiльше, нiж бруднi черевики. Вона, наче шкiра, обтягнула собою людство. I скинути її не так легко. Тому газетярi продовжуватимуть добувати хлiб (а може й - тiстечка), розповiдаючи про черговi злочини. Хоч як не шкода...
   - Та-а-ак, - протяг пiсля паузи мiстер Тейлор, - мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду - вiдпочинок. Свiже повiтря. Смачна їжа... А розмови на такi теми - явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клiтин потрiбнi "рекреацiйнi процеси".
   - Ви сказали, наче бiолог.
   - Мiй шановний мiстере Фокс... За довге життя я змiнив стiльки професiй, поки дiстався заповiтної парнаської вершини, що якби мiй життєвий шлях перенестти на папiр, вийшов би серйозний гросбух, гiдний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилi вiку цим i займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у "Прерiю" я i їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потiм. У творчих людей вихiдних не буває. I часу на вiдпочинок завжди бракує. Такими вже їх вилiпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахiвець. I все це знаєте не гiрше за мене. А може, й краще.
   - Чесно кажучи, я теж їду на Авгi не для вiдпочинку. Ну... у звичному розумiннi. Треба прогулятися, змiнити оточення, розвiятися пiсля шлюбної катастрофи... Мiй шлюб розпався, не почавшись...
   Богдан замовк, гiрко посмiхнувся й подумав: а може, розповiсти все? Адже правильно говорять: подiлись горем з ближнiм - i тобi залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розумiє людську душу? Але... не розповiв. Цю людину знав лише кiлька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.
   - Он як! - чмихнув поет i на мить задумався; пiсля чого психотерапевтично сказав: - А, нiчого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так... Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долi вiдвернула значно бiльшу чи навiть i фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи бiляве щастя ви ще обов'язково зустрiнете. Певен.
   Богдан розумiв незаперечну логiку мiстера Тейлора. I бiль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвiюватись, безповоротно вiдходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життiв. А може - й не прожитих. Але обов'язково далеких.
   Пiдiйшли до ґратчастих перилець i, спочатку Тейлор, а потiм Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандiозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокiйливою силою. У такi хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу i все навкруги застигає в чарiвнiй нерухомостi. Вершина буття - нерухомiсть i спокiй.
   - Генiальна краса, - не втримався мiстер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихiя переходила в iншу. - Чарiвно. Шикарна панорама. Панацея вiд стресiв. Отак би дивився й дивився б, забувши i про час, i про решту. Тiльки ти й ця одвiчна краса. Перевiряв на собi. Переживання чи й психiчний катаклiзьм який - умикаю фiльми про море. I... Допомагає. Найкращi лiки. Рекомендую.
   Лисиця задумливо покивав.
   - Вiдверто кажучи, - почав вiн, - думав, що охочих вiдпочити у "Прерiї" буде бiльше, хоч це й останнiй заїзд. А їх - жменя.
   - А менi це подобається, - упевнено проказав Тейлор. - Звик до самотностi. Тишi. У мене он i родини немає. Але я нiтрохи не шкодую. Поклав життя на вiвтар творчостi. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось... Хоча, може, це й навпаки - зовсiм i не лихо, а щастя... - I поет знову мрiйливо задивився вдалину.
   На палубу пiднялася пара. Блондин - десь п'ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний i пiдтягнутий - i жiнка-шатенка (п'ятий десяток посерединi, ще не розгубила не таку вже й давню красу i юнi iскри в очах). Одягнутi просто й практично. Стали окремо. Вiдгородилися вiд усiх. Вдихали-пили морський вiтер. Удивлялися в магiчну далечiнь i ледь чутно перешiптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, - жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навiчно. Чи на життя. I тепер "вiдповiдають за того, кого приручили". Усе - як книжка пише. Отака iдилiя. Вигляд з боку. А що ж там насправдi - навiть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне - їм удвох добре. А решта - мiжпланетний простiр...
   Прониклива картинка. Болюча. I Лисицю знову вiдкинуло додому. Знову тi жахливi видiння... Те отруєне зрадою марення... Регiна... Фата на її чарiвнiй голiвцi... Модний костюм на ньому... Вони пiднiмаються сходами... Сигнал автомобiля... Господи, навiщо? Навiщо так боляче? Навiщо так жорстоко? Навiщо в самiсiньке серце?? Навiщо саме йому???
   Тонко зацокали пiдбори. Повернувшись, Богдан помiтив, як з трапика виростає молода тонка жiнка в темно-синьому приталеному жакетi, фiолетовiй спiдницi, чорних черевиках на високих пiдборах. У руцi - сумочка, теж чорна, на яку сiв вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорiв. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. I спробуй хоч щось запереч.
   Коли жiнка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. "Манекенниця" мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макiяжi проглядалася вправна рука.
   - Вiтаю, джентльмени, - мовила вона. - Даруйте зухвалу нетактовнiсть, але моє кляте хобi часто заганяє мене в незручне становище. Рiч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцiю... Менi здається, що ви, мiстере (вона дивилася на Богдана), - кiноактор. Вас я наче бачила в однiй з нових англiйських мелодрам. Станете вiдомим - продам автограф на "Сотбiс".
   - Шкодую, чарiвна мiс, - але побачивши у жiнки обручку, Лисиця виправився: - Е-е-е... мiсiс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий вiд кiномистецтва, як вiд нашого катера пiвострiв Юкатан.
   - Але схожiсть - надзвичайна, - виправдовувалась, крутячи головою, "манекенниця".
   - Нiчого дивного, - став заспокоювати її Богдан, - у свiтi багато схожих. Та й двiйникiв теж. Навiть конкурси проводяться.
   - Тодi - вибачте. А ви, - звернулась до англiйця, - вiдомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?
   - Нi, усе точно. Я - саме вiн i є.
   - А у вас автограф взяти можна? - запитала наче з острахом.
   - Будь ласка.
   Жiнка подала поетовi листiвку й ручку. Коли Тейлор закiнчив писати, на палубi з'явився ще один персонаж. Мiцний "пiдкачаний" чоловiк. Богдан упiймав себе на думцi, що молодика десь бачив: нiби... в якомусь бойовику. А потiм - i засмiявся з себе. Красуня заразила чи що? "Персонаж" пашiв войовничiстю й люттю. Жiнка враз змiнилась на обличчi. Богдан не звернув на те нiякої уваги i сказав:
   - Я хоч i не зiрка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зiркою? Тодi не доступитеся.
   Та "манекенниця" лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумiв: усе - через "персонажа".
   - Перепрошую, джентльмени, - видавлюючи ввiчливiсть, iз залiзними нотками в голосi мовив "спортсмен", - але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. - I вже до жiнки: - Ходiмо, Крiстiн.
   - Мiй чоловiк, Альбер Брiссон, - показала "манекенниця" на "пiдкачаного".
   Поет i Лисиця представилися.
   - Що ж, - мовила сумно красуня, - ще поспiлкуємося... Ходiмо.
   Крiстiн без будь-якого бажання, наче волелюбна лiсова звiрина, що необачно потрапила до рук звiролова й тепер мусить коритися, непоквапом пiшла за чоловiком.
   Лисиця й Тейлор провели їх поглядами. I вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напiвшепотом сказав:
   - Гарна...
   - Тим-то так її й оберiгають... - оцiнив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався i, наче справжнiй морський вовк, сповiстив:
   - По курсу земля!
   Богдан поглянув i собi. Справдi, на блiдо-блакитному тлi небосхилу з'явилась невеличка чорна цятка. Саме їй треба вирости до розмiрiв острова. Не без допомоги "Делавара".
   - За якихось пiвгодини-годину будемо на Авгi, - пiдсумував мiстер Тейлор i подивився на "Tissot".
   - Але ж яка вродлива, - не вiдпускали Богдана чари "манекенницi". I слова нового знайомого пролетiли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумiв - молодiсть є молодiсть. До того ж краля - i справдi "магнiт" для очей. Нестримних. Чоловiчих...
   - Ну то що? - мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, - пiдемо збиратися? Скоро десантування на цю "терра iнкогнiта".
   Богдан випiрнув iз роздумiв (хоч як там не солодко-гiрко!). I нарештi почув Марка. Що ж, згоден. Пора.
  
   26 вересня 1993 року, бухта бiля Авгi, 15 год. 23 хв.
  
   Бiлоснiжний "Делавар" заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати бiля виводка. I це наводило на думку, що перша молодiсть катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. I цей "наштукатурений" пенсiонер давно благав хазяїна замiнити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. I "Делавар" пришвартувався до пiрса, доволi довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останнiми йшли Лисиця i Тейлор.
   - То ось який ти, Авгi? - перекидаючи валiзу з лiвої у праву, мовив Богдан i продовжив обводити поглядом "дiлянку землi, з усiх бокiв оточену водою", що нависала над причалом. - До речi, "Авгi" - грецькою "зоря".
   - Симпатична назва, - замрiяно оцiнив поет. - Утiм, її ще потрiбно виправдати. Поживемо на цьому "космiчному тiлi" - побачимо.
   - А ви не зауважили, що пансiонат називається "Прерiя", катер - "Делавар". Нетутешня екзотика. Чи не забагато iндiанських мотивiв? - Таємничiсть без дозволу застрибнула до Лисициних iнтонацiй. Без розгону. I жердини.
   Мiстер Тейлор зупинився, поставивши валiзу, i поправив окуляри.
   - Щиро кажучи, - мовив вiн, - радий, що доля послала у новi знайомцi саме вас. З вами легко. Весело. I - цiкаво... Нi, доведеться-таки облишити поезiю i взятися до романiв. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролi головного героя вони б мали шалений успiх. Уявiть: автор - англiєць, детектив - українець, мiсце дiї - острiв посеред Егейського моря... Пiдступний злочинець, убивство, пiдозра, захопливi версiї, гострi моменти, непередбачуванi перипетiї, розслiдування заходить у глухий кут i раптом - детектив чiтко розкладає потасовану колоду фактiв масть до мастi... Та в кого не перехопить дух вiд усього цього? Ну як?
   - Жартуйте-жартуйте, - усмiхнувся Богдан. - Але в жартi жарту небагато.
   - Вам не до душi пропозицiя? - здивувався Тейлор.
   - Чому ж? До душi, - стенув плечима Лисиця. - Навiть до тiла.
   - Отож...- закивав поет. - Щоправда, у нашому випадку - все жарт.
   - Це точно... Але я знову про екзотику. Хочете парi?
   - На яких умовах? - загорiвся Тейлор.
   - Отже, ви не проти, - зрадiв Богдан. - Чудово. - Вiн прихилився до поета й далi повiв майже пошепки: - Берусь стверджувати, що власники пансiонату або iндiанцi, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад "версiєю", щоб знову не насмiшити.
   - Ваша ставка? - Тейлор економив слова.
   - Стривайте, - розпалювався Богдан. - Зробiмо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви - мою. Згода?
   - Гаразд, - без вагань погодився поет.
   - Грандiозно, - зацвiв азартом Лисиця. - Але дозвольте маленьку передмову. Рiч у тiм, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу бiльше: та любов уже переросла в приємну патологiю. Особливо ж - iз горiхами та шоколадом. Тож ваша ставка - тринадцять порцiй морозива.
   - Добре. - Поет знову не вагався. - Тiльки чому саме тринадцять?
   - Знаєте, - задумливо почав Богдан, - не хочу здатись неоригiнальним, але це моє найщасливiше число. Дивiться: народився тринадцятого. Шкода, що мiсяцiв у роцi лише дванадцять, а то б тринадцятий обов'язково став би моїм. А так - вiн лише дванадцятий. Номер мого будинку - тринадцятий, автобусом добираюсь до метро - тринадцятим, номер школи, де я навчався, - теж тринадцятий. Унiверситетська група на першому курсi - вiдповiдно... Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так i планував, але Реґiна: "чортова дюжина"... "нещасливе число"...
   Останнi слова вiйнули сумом. Засочилася кров зi свiжої рани. Знову...
   Тейлор наче й не помiтив цього перепаду й весело сказав:
   - Тодi ваша ставка - двi пляшки шампанського. На вибiр.
   - Згода. Отже - парi?
   - Парi.
   Ударивши по руках, узяли валiзи й рушили доганяти, бо решта вже пiдходила пiд самiсiнький пансiонат.
   Вiд пiрса вгору, до пансiонату, вели зручнi сходи з перилами. Лiворуч розкинувся пляж. Праворуч - бухта. Зручно i - благодать. Усе це стає твоїм. Хай i не надовго. Та все одно твоїм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти - людина. I насолоди цього свiту теж для тебе. Бери їх. Пiдставляй усi руки. Аби тiльки донiс. I зробив з ними все, що захотiв. Бо ти на цей час стаєш володарем себе.
   Авгi - не такий i великий. Хоча й не маленький. На просторiй рiвнинi височiє триповерхова будiвля "Прерiї", оточена буйною рослиннiстю та сiтчастим парканом. На весь цей окультурений "острiв в островi" спокiйно поглядали монументально-незворушнi гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумiєш, що архiтектор спланував усе майстерно. Вдало "поєднав особливостi рельєфу з естетикою свого витвору". Та придивись уважнiше - i виникає крамольна думка: iнакше, навiть при надзвичайному бажаннi, зробити просто неможливо.
   Лисиця й Тейлор приєдналися до решти, що дисциплiнованим гуртом скупчилася бiля клумби з трьома пальмами, за якою - склянi дверi входу. Очiкували портьє. Так зазначено у вимогах. Та й на повiтрi це робити приємнiше. I кориснiше. Для здоров'я.
   Коли пiднiмалися сходами, Богдан автоматично порахував кiлькiсть прибулих - дев'ятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. I розвiятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому островi буде неважко.
   Зi скляних дверей з'явився елегантний, класично зодягнений чоловiк.
   - Дуже прошу мене вибачити, ледi та джентльмени, - почав, наче хвилюючись, вiн, - я гадав, що ви прибудете дещо пiзнiше, i тому виникла невелика затримка. Ще раз - пробачте. Вважаю, цей невеличкий iнцидент пройде для вас непомiченим i стане найбiльшою прикрiстю за час вiдпочинку.
   Дехто посмiхнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя iнших залишились недоторкано-нейтральними. Їх власники, найiмовiрнiше, усе пропустили повз вуха i мали на думцi лише одне - якомога швидше переступити порiг апартаментiв, якi стануть на кiлька тижнiв їхньою тимчасовою власнiстю.
   - А зараз, - вiв далi розпорядник, - прошу до пансiонату. У холi ви одержите ключi вiд ваших номерiв.
   "Такi повиннi подобатись жiнкам", - подумки резюмував Богдан, дивлячись услiд елегантному портьє, а вголос мовив:
   - Мiстере Тейлор, не бажаєте ще одного парi?
   Поет ледь помiтно пiдморгнув:
   - З вами дрiмати нiколи... Нi, таки шикарно, що Творцевi спало на думку перехрестити нашi шляхи. Вiдчуваю, що проведений з вами час стане цiкавим. I згадуватиму його часто. З приємнiстю.
   - Ну, то як вам моя пропозицiя?
   - Навiть не знаю, - продовжували звучати в голосi поета грайливi нотки. - А якщо обидва рази ви будете на конi? Так i збанкрутувати недовго. На морозивi. Хто знає, чи не заманеться вам i далi знову й знову битися зi мною об заклад, бачачи, що Фортуна пiдморгує тiльки вам? А, може, ви навiть знаєтесь iз надприродними силами?
   - У такому разi я б грав у карти й на рулетцi, - посмiхнувся Лисиця. - Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде "Ревю заплаканих небес".
   Поет змiнився на обличчi.
   - Звiдки ви знаєте?
   - Нiчого надприродного, - заспокоїв Лисиця, - просто, коли ми збирались, ви дiставали з валiзи капелюха. I я мимохiть поглянув на вашi речi.
   - Фух, - зiтхнув з полегшенням поет, - а я вже подумав...
   - Ну, то як щодо парi, - тупцював на своєму Богдан.
   - Тiльки з вами, друже, i - востаннє.
   - Берусь стверджувати, що дверi мого номера iз цифрою "тринадцять".
   - А це ми зараз i перевiримо, - потер долонi поет.
   Тим часом вiдпочивальники зникли за прозорими дверима. I лише двi самотнi постатi й далi стояли бiля валiз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в їхньому життi все склалося саме так, як бажалося, i що життя перетворилося на суцiльний празький торт. I все у ньому залежало вiд них. Але ось i вони рушили.
   Раптом - цвьох!
   Дивний рiзкий звук, схожий на удар батога, пронизав i повiтря, i спокiйну розмiрену тишу. Богдан вiдчув, що валiзу начебто хитнуло в його бiк. Коли ж зупинився i глянув на багаж, здивувався так, немовби угледiв щось мiстично-жахливе. I дивуватись-таки було чого. У валiзi стирчала... стрiла. Перехiдний вид метальної зброї вiд каменюки до кулi. Стрiла, якою однаково майстерно володiли, щоб заподiювати смерть, i древнi Богдановi пращури, i кочовi племена степовикiв, i герої iсторiй про iндiанцiв.
   - Чудасi-i-iя, - протяг розгублений Богдан, ковтаючи.
   - Нiчого ж собi! Епiзод з вестерна, - додав не менш наполоханий Тейлор, i обидва, наче пiсля команди, звели голови у той бiк, звiдки, ймовiрно, ту стрiлу й випущено. Але кущi зберiгали спокiй. I мовчання.
   Лисиця витяг стрiлу. На щастя наконечник залiз не надто глибоко - десь ледве бiльше половини. Богдан зрозумiв, чому сталося саме так: стрiла влучила якраз туди, де лежав пiстолет. Хоч у такий спосiб жорстокий носiй смертi зробив добру справу. Зараховано!
   Оглянув стрiлу. Якiсна. "Продукт виробництва". Через усю довжину написано: "Привiт вiд Ункаса".
   - А нею вбити - як раз плюнути, - мовив поет, що теж уважно оглянув "оригiнальне привiтання" вiд героя, якого насправдi ж не iснувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давнiх часiв прожила вже штук iз п'ять життiв. Однак стрiляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стрiлах теж.
   - А чи не здається вам, друже, - наче й нiчого не сталося, звернувся до поета Богдан, - що це мiй перший, хоч i небезпечний, крок до морозива?
   - Можливо... - Поет усе ще намагався хоч кого-небудь угледiти серед кущiв. Та ось повернувся: - Хоча й шампанське вiд мене аж нiяк не вiддалилось.
   Ще раз оглянули стрiлу. Нового та нiчого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спокiйно. Жодного натяку на "стрiльця". Веселенький початок вiдпочинку...
   Лисиця заховав до зiпсованої валiзи ну дуже оригiнальний "привiт вiд Ункаса". I "пастухи заднiх" рушили до пансiонату.
  
   Глава II. "Другий привiт вiд "Ункаса"
  
   26 вересня 1993 року, острiв Авгi, 15 год. 57 хв.
  
   Гостей розмiстили на другому поверсi. Практично в усiх кiмнатах.
   Одержуючи вiд елегантного портьє ключ, Лисиця переможно усмiхнувся: "апартаменти" позначено цифрою "двiстi тринадцять". Другий поверх, тринадцята кiмната. Поет змовницьки пiдморгнув i показав "вiкторiю". Так одним махом Богдан "надбав" i номер, i поетичну збiрку Марка Тейлора. Залишалось дочекатися морозива. З горiхами й шоколадом.
   Поетовi дiстався двiстi другий.
   Про таємничий пострiл, що зiпсував валiзу, а якби не пiстолет, то й речi гардеробу, домовились поки мовчати.
   Примостивши невеликий скарб, Лисиця втомлено впав у "пiдкову" крiсла. Нарештi. Можна трошки розслабитись. Де не взявся й почав налягати сон. Сильним i пiдступним удавом виповз iз-пiд крiсла i враз обвив кiлькома залiзними кiльцями. Й не ворухнутись. Богдан не вiд того, щоб i пiддатися. Та в дверi як на лихо постукали. I сон мов рукою зняло. Пiдвiвся й роздратовано рушив вiдчиняти.
   Тейлор.
   - Заходьте, - стримано мовив Богдан.
   - Пробачте, що турбую, - почав заходячи поет, - але в мене - цiкавi новини. Щойно по телевiзору виступав слiдчий у справi отої мiльйонерової доньки, Пенелопи Димитрiадiс, чи як там її... Ви мали рацiю. Дiвчина ночувала в готелi з коханцем. Але все складнiше, нiж ви передбачали. Пенелопин плейбой намовив її утекти з ним до Штатiв. Дiвчина прихопила всi свої прикраси. Але вiд снодiйного, пiдсипаного мiстером... мiстером Дайармiдом, так, здається, назвався вiн (хоча, швидше за все, це прiзвище вигадане), Пенелопа мiцно заснула. А прокинулась жорстоко ошуканою. Так би мовити, у квадратi. Нi коханця, нi коштовностей.
   - Цiкаво, - мовив Богдан, радiючи в думках: влучив майже в десятку.
   - Але це ще не все, - провадив далi Тейлор. - Мабуть, полiцiї було б не так уже й важко вiдшукати отого Дайармiда. Але виникла проблемка. Молодик, убитий двома пострiлами тiєї ж таки ночi, що й пограбовано мiс Димитрiадiс (ви про нього теж читали), i є мiстер Дайармiд. Тому слiдчий i попросив про допомогу через телевiзор.
   - Он воно що, - протяг замислившись Богдан, - це стає навiть дуже цiкавим.
   - Еге ж! Але ще цiкавiше те, що "коштовностi Пенелопи" безслiдно зникли в невiдомому напрямку. I без того заплутану ниточку вже й зовсiм обiрвали... Технiчно...Слiдчий згадав про дивну деталь. Але вона вам вiдома. Убитий, помираючи, написав на брукiвцi кров'ю (експертиза це засвiдчила) "мiстер Чужi Обличчя". Дивно. Що це може означати? Про що хотiв сказати коханець мiс Димитрiадiс перед смертю?
   - I чи має це якийсь стосунок до злочину?
   - З вашого дозволу я сяду, - мовив мiстер Тейлор i опустився в Лисицину "пiдкову".
   - Звичайно-звичайно, - заметушився Богдан, - я зовсiм забув. Даруйте.
   - Пусте. Сам винен. Замакiтрив вас.
   "Мiстер Фокс" кинув себе до iншої "пiдкови".
   Поет дiстав пачку "West" i зачадiв з такою насолодою, наче то найприємнiша втiха на свiтi. Хоч, може, так воно i є. Богдановi захотiлося зробити те ж саме.
   - Палю мало, - трохи втамувавши тютюнову спрагу, сказав поет, поправивши окуляри. - Але коли починаю працювати, то й лiк гублю... пачкам.
   - Спiвчуваю, - пiдтримав Лисиця. - А я, знаєте, ще з дитинства обминув цю напасть. Куштувати, як i всi, звiсно ж, куштував, але тим i закiнчилось. I щасливий. Виявляється, без цього теж можна жити. I доволi непогано.
   - Ваше щастя, - сказав "курiй зi стажем". - А я... Та вже... що кому написано. Як не судилося мiстеру Дайармiду порозкошувати за чужий рахунок, то й отримав двi кулi. А не розкiшне до скону життя.
   - Хвилиночку, - аж вибухнув Богдан, - а не могла Пенелопа, доня-янголятко, сама усе це придумати. I бiдолашний Дайармiд - лише нещасна жертва її жорстокого плану?
   - Популярнiше... - не все втямив Тейлор.
   - Хто знає, чи iснували вчорашньої ночi "коштовностi Пенелопи". А чи не може бути так, що їх уже давно й слiд захолов. Тому, аби їх "списати", i поставлено той спектакль. Може, все це - вдале "переведення стрiлок"?
   - А що? Цiлком схоже на правду, - самозаглибився поет. - Цiлком. Тодi слiдчi даремно напинаються. Нi вуха не побачити. Нi лiктя не вкусити.
   Iз динамiка над дверима пролунав голос портьє:
   - Шановне товариство. Зараз у нашому затишному ресторанчику вiдбудеться святковий обiд на честь початку роботи останнього в цьому сезонi заїзду. Це - коли вийти з "Прерiї" - лiвiше i вперед. Радо чекаємо всiх.
   - Непогана iдея, - пожвавiшав Богдан. - I - доречна. У мене всерединi, здається, ожив стоголовий дракон. I починає все сильнiше ворушитися, вимагаючи чогось їстiвного для кожної з голiв.
   - Я теж не вiд того, щоб попрацювати щелепами.
   - Тодi я швидко переодягнуся.
   Поет подався до себе. Теж "змiнити шкуру". Щоб iти й годувати драконiв. Усi їхнi сто голiв.
  
   26 вересня 1993 року, острiв Авгi, 16 год. 30 хв.
  
   Невеликий ресторан iз терасою оформлено в "iндiансько-мисливському" стилi. На стiнах - фото й малюнки iз життя червоношкiрих, голови добутих трофеїв (швидше муляжi), iмiтацiї шкур.
   На "званий обiд" зiбралися майже всi. Крiм жiнки, що нагадувала черницю - у темному однотонному одязi та з аскетичними манерами.
   Товариство складалося в основному з чоловiкiв. Рiзних за вiком i зростом - вiд високого юнака з довгим волоссям до двох ветхих, але жвавих дiдкiв, що нагадували постарiлих театральних акторiв. Єдине, що було спiльним для всiх, - кожен одяг костюм. Ще б пак! Обiд майже офiцiйний. А кожен чоловiк, що поважає себе й товариство, мусить з'являтися "мiж люди" лише в костюмi. Аксiома. "Окостюмлений чоловiк" - агент урочистої подiї. Окрiм того, костюм, як i синець, - класична прикраса для справжнього "мена".
   Жiнок - три: Крiстiн, шатенка ("приручена" блондином) i старенька в окулярах (як здалося Лисицi - нiмкеня). Крiстiн з'явилася в шикарнiй вечiрнiй сукнi з глибоким декольте й оголеною спиною. Чоловiки "роздягально" поглядали на принадну красуню. Крiстiн це подобалось. Задоволення вигравало на її вродливому обличчi. I жiнка цього не приховувала. Опинитися в центрi уваги - чи не найзаповiтнiша мрiя кожної, а може - i сенс життя. I хай сперечаються, що це не так. Навiть якщо й виграють, насправдi все iнакше. Саме так, як хоче жiнка...
   Зате чоловiка "манекенницi" шматувало протилежне. Його розгнiване обличчя iнших думок не викликало. Здавалося, Альбера вилiпили з однорiдного, без будь-яких домiшок, матерiалу, назва якого - безсила лють. Вiн нагадував могутнього лiсового вепра, легко пораненого мисливцем-новачком. Який через те став ще страшнiшим i небезпечнiшим. Вiн метав урiзнобiч вогненнi блискавки зловiсних поглядiв i майже нiчого не їв. Проте, може, у нього банально болiв шлунок? I цим усе пояснювалося?
   Костас Казандзакiс - власник "Прерiї" (вiн же портьє) виголосив промову. Побажав доброго вiдпочинку й висловив сподiвання, що надалi жодних непорозумiнь не трапиться. Жiнка бальзакiвського вiку у бiлому кухарському одязi пiд схвальнi оплески вивезла величезний торт у формi велетенського серця й поставила вiзочок посеред зали. Казандзакiс аплодував з усiма, а потiм зник у справах.
   Трапеза загомонiла рiзними голосами.
   Їли з апетитом, але повiльно. Морська прогулянка допомогла. У тарiлках навряд чи що залишиться. Та й кухарям - браво! Готувати вмiють. Однозначно майстри.
   А ти - насолоджуйся. Почалось безтурботне життя. Ти ж приїхав вiдпочивати!
   Лисиця з Тейлором сидiли за столиком дещо окремо вiд решти. Добре поїли, причому - зробили це майже мовчки. А потiм, заспокоєнi, вiдчуваючи, як органiзм розтягує по закамаркам "корисну поживнiсть", почали тихо гомонiти.
   - Пропоную логiчнi вправи, - сказав Богдан, ставлячи келиха на бездоганно чисту скатертину. - Гадаю, це - в нашiй ситуацiї - найкраща розвага. Бо встати й пiти саме зараз, коли бенкет ще не закiнчено, - гучний ляпас компанiї, а для нас - ярлик невихованих свиней.
   - Згоден, - витер серветкою губи Тейлор.
   - Тодi погляньте на отого блондина. Що напроти шатенки сидить. Скидається на скандинава. Поношений костюм з накладками на лiктях пiдказує, що мiстер "Скандинав" - провiнцiйний клерк. Може - колишнiй спортсмен. Статура мiцна. Але справи йдуть кепсько. Одежа пiдказує. Можливо - вiн навiть бухгалтер, що недавно повернувся з в'язницi, де вiдбував за розтрату. Далi - юнак з довгим волоссям. Косить пiд хiпi. Виходець з iнтелiгентної сiм'ї, достатньо вихований i скромний, студент, точнiше - студент-гуманiтарiй (багато читає, зiр попсований (мружить очi), але, як бачите, окулярiв не носить, соромиться, очевидно. У мiстера "Студента" одяг теж такий собi. Отже, фiнансово допомагають батьки, правда, видно, й у них справи не надто добре просуваються.
   Богдан замовк i повернувся до Марка:
   - Що скажете?
   - Непогано, - погодився поет. - Теоретично.
   - Це точно. Проте - лиш на словах. От якби й насправдi все так... А може, все якраз i навпаки. I мiстер "Блондин" - нiякий не клерк, а великий фiнансовий генiй, що вщент розорився. А мiстер "Студент" - жорстокий убивця. I до всього - чудовий актор. Замулився на цей iдилiчний (у свiдомостi спалахнуло: СТРIЛА)... майже iдилiчний острiв... А детективи десь iз нiг падають шукаючи... Не помилявся, поглянувши на людину, лише Великий Маестро Холмс. А я, як ви прекрасно розумiєте, - не вiн. На жаль.
   - На щастя, - не погодився Тейлор. - Однозначно - на щастя. Бо ви - це ви. Єдиний i неповторний. Нi на кого не схожий. Такий, який потрiбен Усевишньому. Можливо, саме для того, щоб так хвацько розказати правду про кожного... - Поет задумався, а потiм не без iронiї додав: - Та все одно вашi спостереження цiкавi. Зрештою, коли я писатиму детективнi романи, прототипом головного героя яких будете ви, любий мiй друже, оцi вашi логiчнi вправи стануть у пригодi. Ой, як стануть! Продовжуйте.
   - Гаразд, - пiдбадьорився Лисиця. - Пiдемо далi...
   Легенька джазова музика давала спокiй i насолоду. Смачний обiд почав розносити тiлом нову енергiю. Невелика зала зробилася оазою щастя. I йти звiдси вже не хотiлося зовсiм. Навiть якби кликали, щоб розказати про "коштовностi Пенелопи". Де лежать. I ким захованi. Нехай почекають. Тут кайфово! Не до них.
   - Наступний клiєнт, - Богдан уважнiше придивився, - отой красивий мiцний чоловiк. Нагадує Гойко Мiтiча.
   - А хто це? - показав "непосвяченiсть" Тейлор.
   - А, - махнув рукою Лисиця, - кiноактор югославський. Iндiанцiв постiйно грав. У вестернах ендеерiвських. Берлiнської кiностудiї ДЕФА. Їх у нас всi кiнотеатри крутили. Ми дiтьми по десять разiв дивилися. I гралися в iндiанцiв. Оцеола, Чингачгук...
   - Не бачив, - повiдомив Марк. - I про актора чую вперше.
   - Не страшно. Такi ж самi казочки, як i голлiвудськi. Тiльки приправленi iдеологiчно.
   - Добре, що й не дивився. I що ж? - Поет показав, що готовий уважно слухати.
   - Ну-у-у, - протяг "мiстер Фокс", - респектабельний, успiшний, задоволений собою. У життi в нього все гаразд. Може, дантист чи хiрург. Або юрист. Нащадок династiї професiйної. Щось таке. Престижне. Грошовите. Для сильних людей.
   - Але чому сам? - нахилився ближчеТейлор, щоб нiхто не почув. - Такi чоловiки - зазвичай шикарнi мiшенi для жiнок. Невже ще нiяка не обкрутила?
   - А може, - навпаки? - запустив версiю Лисиця. - Приїхав вiдпочити вiд них? На цьому островi це якраз можливо. Жiнок тут небагато. Та й тi майже всi "прилаштованi".
   - Може бути. Вiд них справдi треба вiдпочивати. Хоча б iнколи. Для здоров'я корисно.
   Богдан знову згадав Регiну. Невже її привид усе життя ходитиме слiдом i сипатиме сiль на постiйно живi рани? Невже те розчарування в людях, яке час вiд часу виникає бажання погасити пiстолетом, тепер на все життя? Ось як ще буває... Навiщо все це? За що?
   - А он iще один елегантний красень у бездоганному костюмi, - "кивнув" очима Марк. - Теж iз акторською зовнiшнiстю. Навiть схожий на когось з голлiвудських. Тiльки не можу допетрати, на кого. До речi, ви не помiтили, яким жадiбним поглядом вiн час вiд часу поглядає на Крiстiн?
   - Помiтив, - холодно вiдповiв поет. - Але й вона йому вже бiсикiв напускала.
   - I що ж ми про нього можемо сказа...
   Договорити Тейлор не змiг. Його зупинила стрiла. Точнiсiнько така сама, як i та, що попсувала валiзу. Вона вп'ялася в рогату голову оленя на стiнi. Над головою "елегантного красеня". Дивовижа змусила замовкнути. Усiх. Крiм музики. У дверях з'явився справжнiсiнький iндiанець. Богдан з Тейлором перезирнулись i без слiв зрозумiли один одного.
   Здивованi погляди свердлили несподiвану появу. Хлопець рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти одягнений у сiрi шкiрянi штани й коротку курточку на голе тiло. Боковi шви прикрашено торочками. Голова увiнчана довгим барвистим пiр'ям. Обличчя - розфарбоване. За спиною - сагайдак зi стрiлами. У руках - лук. До розшитого черепашками пояса приладнано томагавк i нiж. На ногах - мокасини. Усе спорядження виконане бездоганно i хлопцевi пасувало.
   Ресторан зацiпенiв. Та сама галюцинацiя у всiх? Не схоже. Значить, насправдi?
   "Iндiанець" сперся на лук i обдивлявся присутнiх.
   - Що потрiбно блiдолицим у моєму вiгвамi? - нарештi пролунав його войовничий i гнiвний голос. - Мої очi говорять, що серед вас є i вороги, й друзi. Ункас здатний бачити птаха, коли вiн ховається за хмарами. То невже ви думаєте, що серед вас, блiдолицi, я не розгледжу лихих людей? Очi старого Чингачгука вже старi й засльозiлi вiд прожитих рокiв. I не можуть вiдрiзнити слiд оленя вiд слiду мокасин iрокеза. Ви скористалися i цим, i його безмежною довiрливiстю, щоб потрапити сюди. Але обдурити Ункаса вам не пiд силу. Я покликаний боротися зi злом. Моя рука постiйно шукатиме його горло, щоб безжалiсно стиснути. Остерiгайтеся, дiти зла. Я не залишу стежки вiйни, поки не знищу вас усiх. Або ви не знищите мене. I лише коли я пiду до вiчного пристановища пращурiв, тiльки тодi випущу з рук свого неспокiйного томагавка...
   Зацiпенiння тривало. Монолог "iндiанця" його посилив. Здавалося, що це справжнiй Ункас. I зовнiшнiсть, i слова хлопця переконували в цьому. Однак наступна думка руйнувала все. Зрозумiло. Всього-на-всього - легкий жарт мiстера Казандзакiса.
   Та ось "Ункас" зупинив погляд на Богдановi й пiдiйшов до нього.
   - I ти теж тут, Соколине Око. Я давно на тебе чекав. Але чому ти в цiй бридкiй одежi блiдолицих, а не зодягнений так, як належить справжньому синовi прерiї? А, - перейшов вiн на шепiт, - ти у розвiдцi? Браво, у тебе добре виходить. Зiзнаюсь, я навiть не одразу впiзнав тебе. Чудово! Удвох нам буде набагато легше!
   Нова хвиля зацiпенiння укрила "глядачiв". Усi, але, звiсно, найбiльше Богдан, сидiли ошелешенi. "Ункас" грав генiально. Поза всяким сумнiвом, цей хлопець мав неперевершений акторський талант.
   Тим часом "голлiвудський красень" пiдiйшов до оленячої голови i, розхитавши, витяг з неї стрiлу. Оглянувши, голосно промовив:
   - Ледi i джентльмени. Мушу повiдомити, що якби оця "iграшка" влучила в кого-небудь iз нас, святковий обiд перетворився б на панахиду.
   "Iндiанець" рвучко обернувся на слова.
   - Мерзенний сине койота, затям назавше: Ункас стрiляє влучно. I якщо вiн у когось поцiлить, та людина не гiдна жити.
   "На сценi" з'явилась ще одна дiйова особа - одягнена по-дiловому молода дiвчина з товстою довгою косою - i кинулася до "Ункаса".
   - Мартiне, ходiмо звiдси, - почала вона вмовляти хлопця, тягнучи його за руку, - у нас ще багато роботи. Її обов'язково треба виконати сьогоднi.
   - Ункасове мiсце зараз тут, а його робота - боротьба з дiтьми зла, котрих я помiтив серед оцього гурту блiдолицих. Слухай-но, Єлено, - перейшов на шепiт "Ункас", прихилившись до дiвчини, - я вiдкрию тобi велику таємницю. До нас прибув великий мисливець i розвiдник. Соколине Око. Ти ж менi про нього читала. Вiн зараз тут, помiж блiдолицих. Замаскований. Але я його впiзнав одразу. - I хлопець показав на Богдана, вiд чого той знiяковiв. - Тепер ти теж вiдчуєш, як менi полегшає. Ми будемо боротися разом.
   Поява дiвчини зруйнувала здогад про розiграш. Вона явно не вписувалася в дiйство. Завершив усе мiстер Казандзакiс. Вiн з'явився у дверях саме тодi, коли Єлена дотягувала "Ункаса", хоч як той не пручався, до виходу. Елегантний портьє показав, що вiн може бути суворим. I навiть - жорстким.
   - Мiс Стефанопулос, - звернувся вiн до дiвчини, i кожне слово, здавалося, мало по два власних мiцних кулаки, - доки ви порушуватимете мiй наказ? Мартiн не повинен надокучати нашим клiєнтам i взагалi - якомога менше потрапляти їм на очi. Чи ви забули про це? Не можете знайти для нього цiкавого заняття? Адже серед ваших обов'язкiв - i це, здається, чiтко обумовлено в контрактi - найголовнiший - iзоляцiя Мартiна вiд клiєнтiв. I це ви мусите робити, не завдаючи його хворобливiй психiцi жодної шкоди. Урештi, згадайте про розмiр вашої зарплати. А потiм уявiть, що одного чудового дня менi набридне її платити.
   Прозвучало це настiльки рiзко й образливо, що не обуритися, бодай у душi, неможливо. Мабуть, усi так i зробили.
   - Але, мiстере Казандзакiс, що я могла вдiяти? - сказала бiльше зi страхом, анiж з образою дiвчина. - Мартiн прив'язав мене до дерева в парку, оголосивши полонянкою, а сам утiк. Ви ж знаєте, який вiн сильний. Тiльки-но я змогла виплутатись, одразу ж прибiгла.
   Усе яснiше бiлого дня: дiвчина побоювалася власника "Прерiї". I, мабуть, лише одне втримувало її тут. Грошi. Саме заради них i терпiла вона i батька, i сина. Зрештою, через це проходять усi, хто хоч колись працював на когось.
   - А ти, Мартiне, - звернувся до хлопця розгнiваний портьє, - припиняй такi жарти. Ти вже дорослий, i мусиш слухатися мiс Стефанопулос. По-моєму, ми з тобою про це говорили. Й не раз. Чи я помиляюсь?
   - Я нiякий не Мартiн, - майже iстерично вигукнув "iндiанець" i звiльнився вiд рук Єлени. - I тобi, мiй старий батьку Чингачгуче, не палить вогонь сорому щоки вiд того, що ти називаєш свого сина, молодого вождя, могiканина Ункаса, iм'ям, гiдним облiзлої росомахи? Чи, може, твої очi зраджують тебе, а вуха вже не доносять слiв правди? Перед тобою - Ункас, старий воїне, будь певен!
   - Добре-добре, "Ункасе", - пом'якшав мiстер Казандзакiс, - я помилявся. Пробач тiлесну немiчнiсть i слiпоту духу старому кволому мисливцевi. - Портьє почав переконливо пiдiгравати. - Але зараз, хоробрий "Ункасе", ти мусиш пiти разом зi своєю полонянкою i виконувати всi її прохання, - провадив далi мiстер Казандзакiс, однак, побачивши, що хлопцевi це не до душi, додав: - Я тебе дуже прошу, хоробрий воїне.
   Почувши це, "Ункас" покiрливо сказав:
   - Я шаную твою сивину, старий вождю, i корюся твоїм не зовсiм приємним для мене словам.
   Хлопець попрямував з гувернанткою до виходу. Але коли "iндiанець" уже переступав порiг, ожив "голлiвудський красень":
   - Даруйте, мiстере Казандзакiс, але вам не здається, що ця гра в червоношкiрих може сумно закiнчитися? Оця ось, очевидно, "невинна", на ваш погляд, iграшка, - вiн пiдняв стрiлу, щоб усi її могли бачити, - дуже легко може кожного переселити до вiчного притулку пращурiв. I я зовсiм не хочу, щоб хто-небудь iз нас ТАК подолав життєвий фiнiш ранiше, нiж це передбачено вердиктом Найвищого Суддi. Тим бiльше - щоб на його мiсцi опинився, зокрема, я. Ми тут, щоб вiдпочивати. I зовсiм не бажаємо ставати мiшенню для якогось там божевiльного "Ункаса". За нашi грошi до того ж. Зважте.
   Хлопець ще не встиг далеко вiдiйти, i все прекрасно почув. Тому - швидко повернувся.
   - Я знаю, блiдолицi мають звичку стрiляти нам, червоношкiрим, у спину. Так точно не одержиш пострiл у вiдповiдь. I ти, народжений змiєю, теж такий. Ти боявся сказати свої слова, слова боягуза, менi у вiчi. I тому по-зрадницьки випалив їх у спину. За це я мiг би взяти твiй скальп i прикрасити ним свiй вiгвам, але я воїн, а не шакал... - Хлопець напружився. - Твої очi... Я бачу... вiдчуваю твою пiдступнiсть... дволикiсть. А це - чи не найбiльший грiх перед духами наших безсмертних богiв. Твої думки - лихi. Такi ж, гадаю, i твої вчинки. Тому я б порадив тобi пройти обряд очищення вогнем. Очисти своє тiло вiд злих духiв, вижени їх, вилiзь, як змiя, зi старої шкiри й нарости нову. Iнакше ми, хай не тут i не зараз, але все-таки колись зустрiнемось на вузькiй стежинi. I тодi нам - не розминутись... "Ункас" - це вогонь, що очищує вiд зла. Затям це, Дволикий.
   Хлопець замовк. Запала несподiвана тиша. Такiй їй позаздрила б кожна рекордингова студiя. I поспiшила б узяти в оренду.
   Погасивши рiшучiсть, "Ункас", тепер уже зовсiм не чинячи опору, гордо рушив разом з Єленою.
   Ресторанне товариство продовжувало цiпенiти. Вiдмовляючись вiрити, що це реальнiсть. I тодi, розiрвавши гнiтючу тишу, мiстер Казандзакiс повiв упевнено й спокiйно:
   - Я перепрошую шановне товариство за те, що не повiдомив про мого сина. Не думав, що так станеться. Ранiше нiчого схожого не траплялося. Рiч у тому... - портьє замовк i важко проковтнув, - що хлопець хворий на шизофренiю... Ми йому багато читали. Зараз теж... I от уже рокiв зо два бiдолашний вважає себе "Ункасом". Ми з дружиною - а Мартiн наш єдиний син - потураємо йому у всьому. Гадаю, ви розумiєте... Оте його iндiанське спорядження ми замовляємо в Америцi. Вiн нерозлучний нi з одежею, нi зi зброєю. Гувернантка йому продовжує читати про iндiанцiв. Усi вiдеофiльми в нас теж на цю тему. Навiть я он називаюсь "Великим Змiєм"...
   Тональнiсть останнiх слiв гайнула в меланхолiю. Але за мить мiстер Казандзакiс, наче опам'ятавшись, повiв далi так, як i починав:
   - Але хочу запевнити, що вашi побоювання марнi. До цiєї митi хлопець нiколи, навiть словом, клiєнтiв не зачiпав. Вiн живе у своєму свiтi. Та чому сьогоднi зробив так - не зрозумiло. А зброя... Повiрте, за весь час хлопець не те що людинi, пташцi маленькiй лиха не заподiяв. Тому боятися не слiд. Запевняю: я зроблю все, щоб розвiяти вашi страхи. Будьте певнi, що тут на вас очiкують лише приємностi. А зараз - вибачте, мушу йти. Справи.
   Портьє вийшов. I хоч сказане мусило заспокоїти, недавня доброзичлива й спокiйна атмосфера дременула за ним слiдом. Розмови, хоч здебiльшого й стиха, зайшли про несподiваний "Ункасiв" вiзит. I легка стурбованiсть, що переходила в тривожнiсть, почала непрохано рости, обплутуючи впертими лiанами кожне серце. У джунглях спантеличених душ.
   Богдан облишив логiчнi вправи. Не до того. Зараз починалося цiкаве.
   - То що, мiстере Тейлор, коли морозиво замовлятимете? - з неприхованим задоволенням запитав Лисиця. - Згораю вiд бажання. Тринадцять порцiй. З горiхами й шоколадом.
   Вимовляючи це, Богдан дивився на спiвбесiдника.
   - Не хвилюйтесь, "мiстере Фокс", - вiдповiв переможений. - слово тримати я звик. Просто пiклуюсь про ваше горло. А раптом ви збираєтесь за одним махом укласти всi тринадцять?
   - Нi-нi, - похитав головою, хитро мружачись Богдан. - Розтягну задоволення. З'їдатиму щодня, скажiмо, по однiй. Такий варiант влаштує?
   - Цiлком.
   - А як вам черговий "привiт вiд Ункаса"? - зашепотiв Богдан, побачивши, що Тейлор поглядає на "голлiвудського красеня", на столi якого мирно лежала стрiла. - Правда, мiй "привiт" був палкiшим. Валiза має, чим дихати.
   - Ви знаєте, - мовив стурбовано поет, - цей випадок наче оживив перед очима "Весiлля" Шагала. Не пригадуєте?
   - У найзагальнiших рисах. Але щоб зримо - то нi, - вiдверто зiзнався Богдан.
   - У центрi - молода пара. На задньому планi - пожежа. Праворуч - свiтлотоновий ракурс iз музикантом бiля контрабаса. А лiворуч - синя темнота з жахливими примарами.
   - Оптимiстично, - аж перетрусило Богдана. - Ви оце розказали, а в мене таке неприємне вiдчуття виникло... I картина наче ожила.
   - А може, то - не вiд-чуття, а перед-чуття? - прошепотiв Тейлор. - Менi теж якось так... Нiби вiдпив тривоги iз чашi лихого чаклуна...
   - Та Господь з вами. - Лисиця ледь стримався, щоб не перехрестити спiврозмовника. - Нехай Бог боронить вiд таких передчуттiв.
   - Та я теж за те...
   Сидiли недовго. Потроху стали розповзатися у "нори". Пiсля дороги хотiлося вiдпочити. А можливо - i сховатися вiд пережитого щойно. Такою вже зроблено людину. Паном Страхом. I позбутися цього не вийде нiколи.
  
   Глава III. "Мiстер "Чужi Обличчя"
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 08 год. 35 хв.
  
   Наступного дня прокинувся пiзно. Разом iз задоволенням вiдчував у здоровому молодому тiлi приємну мiць. Мiг смiливо назватися Вернидубом. Вивернув би не одного. Чи й Вернигорою. Але... Нехай живуть. I гори. I дерева. Природу-матiнку нам слiд усе ж любити. Вона ж нас любить. А на любов треба вiдповiдати взаємнiстю. Так вже заведено на планетi Земля.
   Ще трохи порозкошувавши на крохмальних простирадлах, звiвся, зробив розминку й освiжився пiд душем.
   Накинув на розiгрiте тiло махровий халат. Теж бiлий. Як i годиться. Усiвся в крiсло. Увiмкнув телевiзор. Надибав тутешнi новини англiйською. Послухав. Наприкiнцi - знову про "коштовностi Пенелопи". Обнадiйливого - нуль... Блокованi всi кордони... шукаємо не тiльки в Грецiї... з'ясовано особу вбитого... Тонi Хейвен, безробiтний iммiгрант... вiдпрацьовуються можливi версiї...
   "Гм, доброго галасу наробило це пограбування, раз про нього постiйно теревенять у новинах, - подумав логiчно. - А може, грецькi силовики просто граються в "бурхливу дiяльнiсть"? Надувають мильну бульку. А в самих - зачепитися нi за що. От i бережуть шиї вiд чергового намилювання. Щоб не сказати - мотузка".
   Слiдчого змiнила вродлива дiвчина. I Богдан укотре згадав про недавню шлюбну катастрофу. Неприємнi думки знов заворушились бридким гаддям. Нiби прокинулись пiсля довгої зими. I збираються розповзатися всiма закутками пораненої душi.
   На щастя, вiд цього врятував Тейлор. Доречно постукавши.
   - Моє шанування, - радо мовив Богдан, вiдчиняючи. - Заходьте. Сiдайте. Як спалося на новому мiсцi?
   - Дякую, чудово. - Зовнiшнiй вигляд поета повнiстю пiдтверджував слова.
   - Менi теж, - потягнуся вiд задоволення Лисиця. - Таку могуть вiдчуваю, що перевернув би цей острiв догори дригом. I ще й бурю потiм здiйняв би на морi.
   - Не вистачає тiльки точки опори. - Тейлор усмiхнувся. За скельцями окулярiв ховались очi мудрої людини.
   - Саме так, - погодився Богдан. - Нерiшучi завжди знаходять причину нерiшучостi.
   - А правильно ж сказано, - серйозно мовив поет. - До речi, за нiч я навiть скучив за вами. Знайомi пiвдоби неповних, а нiби все життя товаришуєм.
   - Чесно кажучи, я теж, - задоволено вiдповiв Лисиця. - Щойно переглядав новини. "Коштовностi Пенелопи", - пiдморгнув. - Знову, як i вчора, показували слiдчого. Коротко i - нi про що.
   - Знаю, - зiзнався поет. - Теж дивився. Ми з вами - наче детективи якi. Так цiкавимося тим пограбуванням... Може, слiд заснувати Орден лицарiв-детективiв? Бо скiльки ж iще у свiтi таємниць рiзних, загадок i випадкiв незвичайних? - Тейлор усмiхався. I Лисицi, i до сказаного.
   - I тодi першою нашою справою стає таємниця "коштовностей Пенелопи"? - логiчно запитав Богдан.
   - Чом би й нi? - теж логiчно вiдповiв питанням на питання поет. Хоча це й зовсiм нелогiчно.
   - Гм, - почухав потилицю Лисиця й кинувся в аналiтику. - Усе нiби до цього й iшло. Шкода, що ящик нiчого нового не повiдомив. З того, що встановлено особу ймовiрного злочинця, зиск невеликий. Нi його iм'я, нi статус нiчого не дає. Безробiтний iммiгрант. Ну то й що? Коштовностей при ньому не знайдено. А його смерть заводить слiдство у звичайнiсiнький глухий кут. Залишаючи злочин у колi. Замкненому.
   - Чи мої вуха не брешуть менi? - пародiюючи Мартiна-"Ункаса", риторично поцiкавився мiстер Тейлор. - Чи передi мною справжнiй мiстер Фокс?
   Богдан, не розумiючи, мовчав. I поет пояснив:
   - Ви проґавили одну суттєву рiч. Чим здивували. Ану згадайте абзац iз кримiнальної хронiки "Та Неа". Там же говорилось, що поряд iз трупом, як тепер уже вiдомо, Тонi Хейвена виявлено напис "м-р Чужi Обличчя", зроблений кров'ю на брукiвцi. Кров'ю мiстера Хейвена.
   Тепер згадав. "Фейс" блиснув радiстю.
   - Тобто ви хочете сказати, - напружився Лисиця i радiсть розтанула, - що, конаючи, людина не буде згадувати дрiбницi, а прагнутиме залишити щось таке, чого не захоче забирати з собою. Те, що її турбує. Навiть - на Божiй дорозi. Те, про що мусять дiзнатися живi.
   - Я б, друже, навiть пiшов далi, - перехопив iнiцiативу запальний поет. - "Мiстер Чужi Обличчя" - спiвучасник Хейвена i, можливо, - його вбивця. Адже малоймовiрно, що це вбивство - рiч випадкова i нiяк не пов'язана з "коштовностями Пенелопи". Скорiше - навпаки. I отой кривавий напис - це спроба в останнi митi життя хоч якось указати на пiдступного компаньйона, зробити крок до його викриття. Так би мовити, спокута, принаймнi хоч таким чином, усвiдомленого грiха. Хай i з запiзненням. Намагання зробити останню добру справу. I - своєрiдна помста... Цей крок мiстера Хейвена - шикарна знахiдка для слiдства. Крихiтний, та все ж таки шанс. Тож у вашому зачарованому колi є малесенька шпаринка. Крiзь яку треба протиснутися слiдчим i, звiсно, - нам, якщо в двох лицарiв Ордену детективiв не зникне бажання й далi цiкавитися цим злочином. Таке собi вушко голки, крiзь яке треба пройти...
   - А це вже - хтозна... - висловив цiлком доречний сумнiв Богдан. Проте потiм, наче схаменувшись, додав: - Стривайте. Сьогоднi слiдчий говорив, що кордони заблоковано одразу пiсля повiдомлення до полiцiї. I якщо за той час мiстер Чужi Обличчя з тепер уже "своїм" неоцiненним вантажем не перетнув кордонiв Еллади, є надiя, що коштовностi ще в Грецiї. Хоча ймовiрнiсть цього й надто мала.
   - Але якщо все-таки припустити, що й злочинець, i вкрадене все ще в Грецiї, то як би вчинили на мiсцi того "мiстера Чужi Обличчя" ви?
   Поет вичiкувально дивився на Богдана. Той вiдповiв пiсля коротких роздумiв:
   - Важко сказати. Варiантiв безлiч. Але, як на мене, найкраще перечекати, доки ущухне весь цей лемент, а вже потiм щось робити. А перечекати з успiхом можна й на такому островi, як наш. Тихеньке й непримiтне мiсце - що ще треба для втiкача? Для тихого залягання на дно? Купа шансiв на успiх. Правда, я бiльш нiж упевнений, що злочинець має детально розроблений план. Без нього подiбний спектакль дорiвнює самогубству. Тому можна смiливо стверджувати, що смерть мiстера Хейвена - черговий i вдало виконаний пункт плану. Жорстокого й холоднокровного. Плану "мiстера Чужi Обличчя". Чи ще когось, хто за ним стоїть.
   - Логiчно, - погодився Тейлор. - Та й пiсля програних парi я вже мало сумнiваюся, що у ваших висновках немає правди. Хоча б часточки. Тому з радiстю слухатиму вас i далi.
   - А як вам наш новий знайомий - мiстер "Ункас" - зi своїми дивними "привiтами"? - запитав Лисиця.
   - Що ж тут удiєш... - замислився поет. - Яким кого вже сотворить Господь... Така його доля. I можемо лише поспiвчувати. Хоча... Здається, вiн щасливий у тому своєму вигаданому свiтi. Та й батьки молодцi. Так реалiстично пiдтримують хлопцевi iлюзiї.
   - А як вiн напав на отого "голлiвудського красеня"? Та ще й прiзвисько йому прилiпив. "Дволикий".
   - Вас вiн теж не обминув.
   Точно. Вчора хлопець назвав Лисицю "Соколиним Оком", тобто Натанiелем Бампо, добрим другом Ункаса та Чингачгука з романiв сера Купера. Цiкаво, чому вiн вибрав саме Лисицю?
   Коли Богдан запитав про це у Тейлора, той, стенувши плечима, вiдповiв:
   - Мабуть, таким вiн його уявляє, того мисливця Бампо. Хоча зачекайте, - поет пильнiше придивився до приятеля, - а у вас i справдi є щось вiд мисливця. - I вiн, не втримавшись, голосно зайшовся смiхом.
   - А що, - почав пiдiгравати Богдан, коли смiх затих, - може, вiн i справдi мав рацiю? Адже моє прiзвище говорить саме за себе. Лисиця, Фокс - непоганий мисливець. Хитрий. Обережний. Спритний.
   - Точно. Виходить, що обрав вiн вас таки не випадково?
   - Угу. Ще й стрiлою "привiтав". - Лисиця став майже серйозним. Коли в тебе майже влучає стрiла - не до жартiв.
   - Та витiвка, гадаю, всього-на-всього просте шибайголiвство. - Однак сказавши, поет умить посерйознiшав: - Чи, може, то не вiн?
   Вiдповiдь повисла й не рухалась. Завмерла. Причаїлась. Очiкувала, наче сама - мисливець у засiдцi.
   Богдан пiдвiвся, дiстав iз шафи стрiлу, оглянув, оцiнюючи пiдкинув i сказав:
   - Непоганий жарт. На межi зi смертю... Але якщо це не Мартiн, тодi хто? Я тут уперше. I ворогiв нажити ще не встиг. Хоча, може, серед вiдпочивальникiв... Але для цього треба сховатися в кущах. Мати лука зi стрiлами. А всi, хто зiйшов iз катера, стояли перед пансiонатом. А потiм i зайшли до нього. Та й навiщо так "вигинатися"? I на що цим хотiли натякнути?
   Тейлор узяв стрiлу й теж обдивився з усiх бокiв.
   - А красень "Дволикий" таки недаремно занепокоївся, - повiв авторитетно вiн. - Нею й справдi можна вбити. Проте, якщо вiрити "Чингачгуку", чи, точнiше, мiстеровi Казандзакiсу, таке неможливе. Щоб це зробив його син.
   У дверi постукали. Богдан вiдчинив. На порозi - Єлена (товстокоса вихователька Мартiна). Чоловiки здивувалися цiй появi.
   - Доброго ранку, джентльмени, - привiталася дiвчина.
   Богдан i Тейлор вiдповiли.
   - Заходьте, будь ласка, - запросив Богдан, але дiвчина не зрушила з мiсця.
   - О нi, дякую. Я в такiй справi, що заходити не обов'язково, - несмiливо почала вона. - Менi потрiбна ваша допомога... Замок. Вiн перестав працювати. Не вiдмикається. Чи не могли б ви зарадити? Бо до Андреаса бiгти не хочу. Вiн уже два рази вiдмикав. Знову почне...
   - Якщо мова заходить про допомогу жiнцi, я забуваю про все на свiтi i йду, куди б мене не покликали, - грайливо видав Богдан. - Але для цього менi потрiбна одна дрiбничка - переодягтися.
   - Гаразд. Я зачекаю.
   Богдан зачинив i рушив до шафи.
   - Початок курортного роману?- "пiдколов" Тейлор, коли Лисиця вiдчинив дверцята. - Один iз мiльйона варiантiв? - Смiх. - Молодий вождь пускає у ваш бiк стрiли мисливськi, а його вихователька - Купiдоновi? Ну-ну... Так-так... Еге ж... Еге ж...
   Отi "ну-ну" й "так-так" разом з "егежами", здавалось, говорили бiльше, нiж решта фраз. Вони зголоднiлими п'явками впиналися в Богданове серце i з насолодою присмоктувались. Проте вiн залишався незворушним. I спокiйно вiдповiв:
   - Iдiть зi мною, мiстере Тейлор, щоб потiм не було нiяких iнсинуацiй. Це всього лиш "гуманiтарна допомога". Таких свiдкiв не знищують.
   - А у вас, я бачу, мiцнi нерви, друже, - запустив "холодну голову" Марк. - I вивести з рiвноваги мiстера Фокса не так уже й легко.
   У словах поета звучала повага. Навiть захоплення.
   - Не завжди, - сухо вiдрiзав Богдан. - Iнколи починаю брататися з торнадо. I тодi називаюсь "мiстер Тайфун". - Але Тейлор, схоже, залишився при своєму. Вiн почав неголосно, але з виразною iнтонацiєю:
   Ти бiльш не стукай у вiкно мого життя,
   Й не виринай зненацька з небуття,
   Й не смiйся так смертельно-iзвабливо,
   Бо це не доведе нас до пуття.
   I нi тобi, i нi менi цього не треба...
   Тож не затьмарюй синi мого неба...
   Лисиця швидко переодягся. I чоловiки, залишивши номер, рушили за гувернанткою. Але не на край свiту. Хоч як не шкода...
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 09 год. 24 хв.
  
   Мешкала мiс Стефанопулос у двiстi першому номерi. По-сусiдськи з Тейлором. Коли йшли коридором, розминулися з "Гойко Мiтiчем". Той, одягнутий у легкий тенiсний костюм "adidas", вийшов iз двiстi третього номера й почимчикував, скорiш за все, на прогулянку.
   Богдан узяв з рук дiвчини ключа, помiтивши, що вона має красивi руки з тонкими довгими пальцями i бездоганним манiкюром. Та й зовнi симпатична. У цьому переконався лише зараз. "Що ж, - "зарах.", - промайнуло в головi. - Учора ж нiчого особливого в нiй не помiтив".
   Проблему владнали за хвилину. Богдан, наче досвiдчений квартирний злодiй, трошки почаклувавши, розчинив дверi, за що одержав вiд мiс Стефанопулос щиру подяку. I - разючу посмiшку. Яка насипала на п'явок солi.
   - Без чоловiчих рук нiде не обiйтися, - радо сказала дiвчина, але тут же рiзко додала: - У господарствi, звичайно.
   I одразу запалали щоки.
   - Так-так, - промовив мiстер Тейлор, дивлячись при цьому на Богдана, - чоловiки - найголовнiшi iстоти на Землi. Пiсля жiнок, звичайно.
   Усi засмiялись. Усмiшка Єлени остаточно довела обом, що гувернантка "взагалi, так нiчогенька".
   - А скажiть, мiс Стефанопулос, - поцiкавився Богдан, коли дiвчина взялась за ручку, щоб зникнути в номерi, - кухар мiстера Казандзакiса, випадково, не француз?
   Дiвчина хмикнула i, не вiдповiвши, зачинила за собою дверi.
   Тейлор, дивлячись на зачиненi дверi, став читати:
   Отут колись стояли: я i ти
   I в очi одне одному дивились.
   Стояли довго, i зiрки втомились
   Свiтити нам крiзь тисячнi свiти.
   Вздовж вулиць цих колись блукали ми,
   Рука в руцi, з надiєю надiя...
   Знов плаче бiдне серце i радiє,
   Як бачу з листу жовтi килими.
   А там, пiд кленами, сказала ти колись,
   Що наше щастя, мабуть, заблудилось...
   О, бiдне серце, як же ти молилось,
   Шляхи щоб нашi бiльш не розiйшлись.
   - Ну-ну, - закивав Лисиця, - вам би тiльки познущатись.
   - Не тiльки, - iронiчно вiдповiв поет.
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 09 год. 35 хв.
  
   У ресторанчику людей небагато. Два "ветхi дiдки" - один столик. Патлатий худий хлопець - ще один. Третiй столик - схожа на черницю поважна дама. Вона пiдозрiло провела поглядом Лисицю й Тейлора, поки тi й собi сiли, а потiм продовжила трапезу.
   З'явився елегантний офiцiант i попростував до нових вiдвiдувачiв. Тi зробили замовлення й стали чекати. Мiстер Тейлор дуже здивувався, коли почув назву страви, яку замовив Богдан, - "епiграма з ягняти". Але вирiшив не розпитувати, поки не побачить увiч того кулiнарно-лiтературного витвору. Тому почав здалеку.
   - А скажiть, мiстере Богдан, чому ви запитали мiс Стефанопулос про тутешнього кухаря? - поцiкавився поет, розгортаючи серветку.
   Богдан пiдсунувся зi стiльцем ближче до столу й посмiхнувся:
   - Я бачив, що це питання постiйно готове злетiти з ваших вуст. Але поцiкавились ви аж тут. Чому?
   - Менi здалося, що з ним пов'язана якась таємниця. Тому й хотiв поговорити без зайвих вух, - пошепки мовив Тейлор.
   - Шкода вас розчаровувати, але - жодної таємницi. Хотiв почути пiдтвердження чи спростування свого здогаду. Просто вчора нас годували за звичаями французької кухнi. Ви не помiтили?
   - Нi, - змiшуючи розчарування з подивом, протяг поет.
   - А я помiтив одразу. Захоплююсь французькою кухнею. Правда, бiльше люблю ласувати, нiж готувати, та все одно, - жваво повiв Богдан.
   - I в чому ж, якщо це не "секрет фiрми", полягають отi звичаї?
   - Найперше - сувора послiдовнiсть подачi страв. Починають з холодних закусок. Далi йдуть гарячi, але перед ними можуть подати, ну, скажiмо, диню, а не лишають її на десерт. Пiсля гарячого - основна страва - м'ясне або рибне. Але тут iснує одне застереження: якщо в меню включене i те, й iнше, риба повинна з'явитися на столi першою. Далi йдуть овочi, без котрих французький обiд обходиться дуже й дуже рiдко. Салат змiнюють сири. Потрiбно сказати, що їх у Францiї виготовляють у формi невеликих головок, нарiзають до столу трикутними шматочками. Пiсля сирiв подають так зване "антреме". У буквальному перекладi це слово означає "мiж стравами". "Антреме" - це креми, ароматизованi апельсином, кавою, шоколадом; суфле, млинчики, пончики. Усi цi солодощi мусять створити плавний перехiд до десерту. Нерiдко "антреме" замiнює сам десерт, пiсля якого подається кава... Друзяка Ларошфуко мав рацiю, коли говорив: "Їсти - це потреба, умiти їсти - мистецтво".
   - Складається вражання, що ви спецiалiст у кулiнарiї, а не фiлологiї. Дякую за змiстовну лекцiю.
   - Одне iншому не заважає, - пiдтримав добрий гумор Лисиця. - А торт учорашнiй пам'ятаєте?
   - Так, - вiдповiв поет. - Вiн мав форму велетенського серця. Менi тодi ще добрий шмат дiстався. З шикарною кремовою трояндою.
   - Пробачте, мiстере Тейлор, - захвилювався Богдан, - менi треба вийти.
   На виходi зiткнувся нiс у нiс iз "Дволиким" i ввiчливо дав йому дорогу. "Дволикий" пройшов до зали, сiв за вiльний столик i заходився чекати на офiцiанта. Той з'явився за кiлька хвилин, несучи замовлення Тейлора й Богдана. Залишивши їжу й напої, вiн пiдiйшов до нового клiєнта, узяв замовлення i вкотре зник.
   Поет отримав свiй ростбiф та легке червоне вино. Богдановi ж на великому блюдi принесли гiрку картопляного пюре з викладеною на її вершинi квiткою з семи зелених горошин. Пiднiжжя гiрки обведене двома колами: першим, тонким, теж iз зеленого горошку, i другим, значно товстiшим, у якому чергувалися котлетки й трикутнi шматочки м'яса, укритi дрiбненькими хлiбними крихтами. Надiтi на кiсточки чотири папiльйотки, що роздiляли м'ясне коло на чотири рiвнi дуги, завершували цей "язикопроковтувальний натюрморт". Бiля страви офiцiант поставив склянку з червонуватим напоєм. Тейлор не без зацiкавлення дивився на цей кулiнарний витвiр. Вiн твердо вирiшив: коли повернеться Лисиця, обов'язково скуштувати цiєї звабливої страви.
   За кiлька хвилин офiцiант з'явився знову й попрямував до столика "Дволикого", несучи замовлення. Серед iншого - i порцiю морозива з шоколадом i горiхами.
   "А цей красунчик з голлiвудською зовнiшнiстю такий же сластьон, як i Лисиця", - подумав поет.
   Новим охочим попоїсти став "Гойко Мiтiч". У знайомому вже тенiсному костюмi i зi скрученою в трубочку газетою вiн пройшов до вiльного столика й "окупував" його. Поки не було офiцiанта, розгорнув газету й почав роздивлятися.
   З'явилися близнюки. Учора поет їх наче не бачив. Не помiтив просто. А може, - залишилися з минулого заїзду. Таке теж може бути. Йдучи, про щось неголосно говорили. Теж обрали вiльне мiсце. I перемовлятися продовжили.
   Пiсля них пiдтягнувся "Японець". I теж сiв окремо. Ресторанчик наповнювався поступово. I роботи в офiцiанта та кухарiв додавалось.
   А ось i Богдан. Непоквапом крокував залою. Обличчя значно спокiйнiше. Його мала людина, що вдало виконала чиєсь прохання i тепер почувається задоволеною.
   - Чудово, - весело кивнув Лисиця, пiдсуваючи стiлець. - Мiй "невеличкий злободенний вiрш" з ягняти вже готовий? Тодi почнемо.
   Заходився прилаштовувати серветку.
   - Я хотiв би, - повiв далi вiн, - щоб ви теж скуштували цю смакоту.
   - Не вiдмовлюсь. - Слина гайнула сама собою.
   - Гаразд, - сказав Лисиця. - Але погодьтесь, яке вишукане й водночас недоречне поєднання - назва лiтературного жанру й баранина. А мiж iншим, iснує цiла легенда. Колись давно, у старiй Францiї, одна юна маркiза почула вiд сусiда за столом, що напередоднi його частували чудовими епiграмами. Повернувшись додому, вона наказала кухаревi приготувати цю страву на вечерю. Одначе кухар виявився не з простакiв, i сам вигадав її. Отак завдяки елементарному невiгластву й великiй винахiдливостi серед страв французької кухнi з'явилась "епiграма з ягняти". А ще кажуть, що невiгластво шкiдливе. У нашому випадку все вiдбулося якраз навпаки.
   Богдан їв iз задоволенням. Свiже морське повiтря явно розпалило шалений апетит. Тейлор, покуштувавши "епiграми", похвалив її i взявся до ростбiфа. I теж не вiдставав.
   За кiлька хвилин зайшли Крiстiн з чоловiком. Неповторна, у черговiй сукнi, вона здавалася ще привабливiшою, нiж учора. I хоча сьогоднiшня одежа зовсiм закрита, ця обставина аж нiяк не вплинула на присутнiх чоловiкiв, хтивi погляди яких Крiстiн поглинала, наче сонячна батарея, з кожним кроком усе збiльшуючи кiлькiсть зiбраної енергiї. Вiд тої енергiї вона починала свiтитися ще яскравiше у гордiй красi та неприступностi. Це, звiсно, не подобалося її войовничому супутниковi.
   Коли пара проходила повз "Дволикого", Крiстiн ледь помiтно, майже самими очима посмiхнулась. Обрала такий момент, коли її обличчя не могли бачити нi "законний", нi присутнi. I лише Богдан з Тейлором краєм ока загледiли оте непомiтне "послання".
   "Що ж, - подумав Лисиця, - роги - одвiчна прикраса чоловiкiв красивих дружин. I тяжка ноша". I вже вкотре згадав свою шлюбну катастрофу. Яка ж вродлива Реґiна! Фантастично! Правда, вона примудрилася почепити Богдановi щось схоже на роги, навiть не ставши дружиною. Зупинившись за крок. I раптом... Лисиця прозрiв. I - страшенно зрадiв. Зрадiв уперше за весь той час, що пройшов пiсля "майже одруження". Зрадiв, як це ранiше вiн умiв робити у тому, докатастрофному життi, де все здавалося iнакшим - свiтлим i чистим. Чи, може, тiльки здавалося?.. Зрадiв вiд того, що подружнє життя з Реґiною розладналося не почавшись. Що вiн лишився вiльним, а роги оминули його голову. I заспокоєння приємним теплом розлилося усiм тiлом. А отой маленький пiстолет, що усе ще продовжував лежати на днi валiзи, здався непотрiбом i великою дурницею, так само, втiм, як i сам невдалий шлюб.
   - А менi все ж дивно, - почав Тейлор, коли закiнчували снiданок, - чому це ви не замовили морозива?
   - Браво, мiстере Тейлор, - зi щирою радiстю вiдповiв Лисиця. - Ви буквально прочитали мої думки.
   - Тодi я замовляю двi порцiї, - зробив царський жест поет, нiби в його жилах текла кров пращура-купця-гультiпаки, - одну призову, а iншу - для себе. Мене, знаєте, теж потягнуло на солодощi.
   Коли принесли морозиво, Богдан накинувся вiдразу. Поет вирiшив гарненько розмiшати. Але почати їсти йому не дали. До них швидко наблизилась Крiстiн.
   - Вибачте мою нахабнiсть, джентльмени, - почала прохацьким тоном вона. - Але тодi, на палубi, ми не встигли як слiд познайомитись. Хочу це виправити. Мене звати Крiстiн Брiссон.
   Чоловiки представились.
   - Тут така ситуацiя..., - повела невпевнено Крiстiн. - Ми з чоловiком - його звати Альбер - побились об заклад. Я сказала, що домовлюся з шановним поетом про творчий вечiр. Гадаю, це буде цiкаво. Коли свої твори читає автор, вони наче оживають по-справжньому, стають зримiшими, такими, якими вiн їх задумував. Ви - людина, в лiтературних колах вiдома. Тож багатьом навiть сама присутнiсть запам'ятається надовго. Як раптовий доторк до вiчного. Що скажете? - Крiстiн подивилась на Тейлора таким благальним поглядом, що навiть якби вона зараз попросила його погодитись визнати себе автором "Iллiади" та "Одiссеї" i потiм у цьому статусi провести творчий вечiр в Афiнах, вiн все одно здався б. Та молода жiнка, схоже, думала iнакше. I для того, щоб поета дотиснути остаточно, додала:
   - Альбер, ви тiльки уявiть, каже, що в мене нiчого не вийде... Насмiхається... Я ж пiсля вiдпочинку розпочинаю працювати репортером на чоловiковому телеканалi TV/AB. Вiн, правда, до сих пiр ще не зовсiм погодився. Не вiрить у мене. А менi - ви навiть не уявляєте - настiльки сильно хочеться! Просто не можу дочекатися, коли вiзьму мiкрофон i стану перед камерою. Тому - рятуйте. У першу чергу - мою вiру в себе. Благаю, не вiдмовте. Для мене це надзвичайно важливо.
   Лисиця й Тейлор поглянули на Альбера. Той спостерiгав, не приховуючи посмiшки. Знущальної. Скептичної. Це стало останньою краплею, i Тейлор рiшуче сказав:
   - Скажiть чоловiковi, що вiн програв.
   "Манекенниця" зробила рух назустрiч поетовi. Богдановi здалося, що зараз станеться неймовiрне: Крiстiн повисне на поетовiй шиї та зацiлує його. Перша думка - поцiкавитися у мiстера поета, як у нього з фiзичною формою i з якою швидкiстю вiн бiгає стометрiвку. Та жiнка зупинилася, лише грайливо пiдморгнувши чи то тiльки Тейлоровi, чи обом вiдразу. Богдан подумав про роги. Тейлор - про свої молодi роки. Неважко здогадатися, про що подумав Альбер...
   Крiстiн розвернулася й хотiла пiти, але Марк почав:
   Любiть поетiв ще живими
   (Як, звiсно, є за що любить),
   А не тодi як домовини
   Над ними дошка загримить...
   Нiма сховала домовина...
   А тут його - i до святих,
   Та не iкона вiн, людина...
   Любiть поетiв ще живих.
   Красунi довелося повернутися до Тейлора й послухати.
   - Я подумаю, - сяйнула вона такою чарiвливою усмiшкою, що вiд неї розтануло б навiть усе замерзле в Гiперборейському океанi. А не те що серце якогось там поета. Хай i талановитого. Хай i поважного.
   - Я чекатиму, - знайшов силу пiдiграти вiн.
   Красуня пiшла. А Тейлор нахилився до Богдана i тихо прочитав:
   Незчуємось - як свiтла вмить не стане...
   Незчуємось - i ми вже без одеж...
   Незчуємось, коли для нас настане
   Чарiвна нiч вседозволу й безмеж...
   Лисиця змовницьки пiдморгнув.
   До зали зайшов мiстер Казандзакiс i голосно, наче середньовiчний глашатай на мiськiй площi, повiдомив:
   - Ледi та джентльмени. Запрошую охочих взяти участь у кубку "Прерiї" з тенiсу. Початок за двi години на нашому кортi. Ракетки можна одержати в мене. Головний приз - великий торт-кубок, яким переможець матиме честь усiх пригостити.
   Пролунали схвальнi вигуки й аплодисменти.
   - Отже, за двi години, ледi й джентльмени - повторив "глашатай" i одразу ж поспiшив у численних невiдкладних справах.
   Тим часом бiля Богдана, Тейлора й Крiстiн, що так i не встигла вiдiйти вiд компанiї, з'явився "Дволикий" i, подарувавши пожмакану посмiшку, мовив:
   - Дозвольте вiдрекомендуватися - Керрi Лукас.
   Усi теж назвалися.
   - То що, джентльмени, - сказав "Дволикий", - схрестимо ракетки за кубок "Прерiї"?
   Крiстiн спалахнула образою:
   - А чому це лише "джентльмени"? По-моєму, мiстер Казандзакiс запрошував охочих. Це по-перше. А по-друге: ви що, у менi гiдного суперника не бачите?
   - Даруйте, люба, - увiмкнув задню передачу "Дволикий", - я не пiдозрював, що мої невиннi слова можуть вас образити. Дивлячись на вас, починаєш думати, що такiй жiнцi треба брати участь у свiтових конкурсах краси, де ви, безперечно б здобували перемогу за перемогою, а не сперечатися на кортi (та ще й з чоловiками!) за право пригостити всiх тортом. Яким би кулiнарним супершедевром вiн не був. Навiть зважаючи на досить пристойну квалiфiкацiю тутешнього кухаря.
   Мiстер Лукас, як здавалося збоку, битий дипломатичний вовк, швидко викарабкався iз незручної ситуацiї, у яку сам же себе й загнав. Усi зрозумiли: Лукас - не з простакiв. I знає, куди, де й коли яке слово треба вставити.
   - I все-таки, - не гасла Крiстiн, - попри вашу улесливу риторику (розцiнюю її як намагання усунути сильного конкурента) я йду одержувати ракетку!
   Вона зараз - нестримна, руйнiвна й нещадна сила, ставати на перешкодi якiй дорiвнювало смертному вироку. Без шансiв на помилування. Нi тепер, нi в майбутньому. Коли оголосять амнiстiю.
   - Чудово. Ваша участь стане окрасою, - вiдпустив ще один комплiмент Лукас i теж усмiхнувся.
   Побачивши цей обмiн усмiшками, чоловiк Крiстiн пiдвiвся з-за столика й поспiхом наблизився до гурту.
   - А ви, мiстере Брiссон, - намагаючись пригасити агресiю, якою пашiв чоловiк "манекенницi", мовив Тейлор, поправивши окуляри, - як ставитесь до спорту й до тенiсу зокрема?
   - Дивитися - люблю, а щоб грати - то й нi, - переключився Альбер (молодець, поете, тактик!). - Я, взагалi, - лучник. Кубки брав. А от на "Європу" та "свiт" так i не засвiтився, - прозвучало зi щирим сумом. - А тенiс - то стихiя Крiстiн. - Вiн iз задоволенням подивився на дружину. Захопленiсть видно за кiлометр.
   - Познайомся, Альбере, - сказала примирливо Крiстiн, - це - мiстер Лукас.
   - Щиро радий, - подав правицю мсьє Брiссон, хоча зараз йому бiльше пасувало "мсьє Зевс-Громовержець". Та й блискавки гнiву не забарились. Двi вилетiли з очей i майнули прямо до Лукаса.
   - А це, - вела далi чарiвна Крiстiн, - мiстер Фокс i мiстер Тейлор. Так-так, мiстер Тейлор. Той самий Марк Тейлор, вiдомий поет. Його збiркою "Осiння подорож до лiта" я саме насолоджуюсь. Чудовi вiршi. Я захоплена. Мiстер Тейлор, до речi, погодився на мою пропозицiю. I тепер я займуся влаштуванням його творчого вечора.
   Обличчя Брiссона пройшло шлях вiд агресивно-похмурого до просвiтлено-усмiхненого. Обминувши нейтральнiсть.
   - Це чудово й прекрасно, - дещо пiдробно зрадiв вiн, явно переборщивши з епiтетами. - Для Крiстiн це просто знахiдка. Вона глузд втрачає вiд лiтератури. Зiбрала велику бiблiотеку. Ходить на презентацiї, творчi вечори, знайома з багатьма лiтераторами рiзної руки. I навiть - вiдкрию маленьку таємницю - дещо вже й сама написала.
   - Альбере, - втрутилась Крiстiн, - який же ти в мене... Хлiбом не годуй, а дай похвалитися на людях.
   - Хвалько той, хто хизується тим, чого не має, а мати хотiв би, - з упевненiстю господаря життя сказав Альбер. - Такi люди вигадують усiлякi там баєчки для задоволення своєї пихи. А я, люба, гордий i щасливий вiд того, що маю тебе. Таку тебе. - Вiн знову кинув на дружину повний захоплення погляд.
   Лисицi все доволi-таки набридло, i вiн зробив знак Тейлору. Той зрозумiв i, згадавши про зайнятiсть, попрощався з надокучливим товариством, забравши з собою й Богдана. А морозивом так i не поласував.
   У мiстера Казандзакiса взяли ракетку для Лисицi. Тейлор грати не збирався. Зате повболiває вiд душi. Звiсно ж, за приятеля. Ну i - Крiстiн, звичайно. Тут ворожка не потрiбна.
   Зайшли у Богданiв номер. Лисиця став перед дзеркалом з ракеткою i хвацько провiв кiлька "атак".
   - Непогано, - оцiнив Тейлор. - Гадаю, я вже знаю iм'я переможця.
   - Не поспiшайте, - забобонно сказав "мiстер Фокс". - "Гоп" кажуть, коли вже перескочили.
   - Згоден, - кивнув поет, розумiючи, що для Лисицi це зовсiм не забава, а щось значно бiльше. Чи вiн просто звичайний перфекцiонiст?
   Богдан поклав "зброю" майбутньої перемоги на журнальний столик i - вiдчув раптову втому. Сiв у крiсло. Втома посилювалася. З'явилася млявiсть i сонливiсть.
   - А знаєте що? - запитав вiн скривленим фейсом. - Я, мабуть, нiкуди не пiду. Щось мене сон зморив. Краще посплю.
   - Гаразд, - здивовано вiдповiв Марк. - Вiдпочивайте.
   Поет звiвся й пiшов. Лисиця замкнув дверi. Думав роздягтись. Але сон, немов велетень-чарiвник, почав усе дужче налягати. Тодi облишив iдею з роздяганням, а величезними зусиллями дiстався лiжка i, впавши, як був, - в одежi, - стрiмко полетiв у бездонне провалля мiцного глибокого сну. I наче було те провалля не на планетi Земля...
  
   Глава IV. "Жертва "Ункаса"
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 13 год. 23 хв.
  
   Прокинувся вiд того, що його хтось безжалiсно смикав. Розплющивши неслухнянi липкi повiки, побачив розпливчасте обличчя Тейлора. Це вiн уперто термосив Лисицю.
   "Що йому потрiбно", - спалахнула перша думка, коли провалля сну залишилося позаду й пiд ногами вiдчув тверде.
   - Прокиньтесь, мiстере Фокс, - схвильовано наполягав поет, не перестаючи смикати за одежу. - Прокиньтеся нарештi. Бiда. Лукаса вбито.
   На Богдана наче хто вилив вiдро холодної води. А може - й бiльше. Вiн рiзко схопився й сiв на лiжку. Проте зрозумiти, що сталося непоправне, до кiнця ще не мiг. Здавалося, що Тейлор пожартував. Хiба серед цiєї морської iдилiї, у цьому загубленому "едемi" може ТАКЕ статися? Безглуздя!
   - Повторiть, будь ласка, - майже проснувшись остаточно, нарештi попросив поета.
   Тейлор залишався жорстоким:
   - Вбито мiстера Лукаса.
   Нi. Прозвучало те ж саме. I на жарт зовсiм не схоже. Але вiрити цiй нiсенiтницi все ще вперто не бажав.
   - Ви впевнений? - плямкнув клiпнувши.
   - На сто вiдсоткiв, - майже прогримiв поет. - Лукас мертвий. Лежить у своєму номерi. Зi стрiлою в грудях.
   - Зi стрiлою? "Привiт вiд Ункаса"?! Мартiн?!! - не всидiв на мiсцi Богдан i схопився.
   - Схоже на те, - похмуро вiдповiв поет, хитаючи головою. Пов'язувати цю смерть з бiдолашним хлопцем Тейлор, як i Богдан, не хотiв. Але реальнiсть iншого не пропонувала. Довелось через силу погодитись.
   - Пiшли туди, - скомандував Лисиця, метнувся до валiзи, дiстав "Поляроїда" й рiшуче вийшов з кiмнати. Тейлор рушив слiдом.
   Керрi Лукас мешкав у двiстi сьомому номерi. Опинилися там за кiлька моргань. У номер людей набилося! Богдан ледь протиснувся наперед. Це почало його нервувати. А до такого краще не доводити.
   Мiстер Лукас лежав на спинi головою до дверей, а ногами - до вiдчиненого настiж вiкна, стиснувши руками мiсце, куди увiйшла стрiла. Бiла тканина сорочки навколо смертельної рани ввiбрала кров, що утворювала буру пляму сантиметрiв iз десять у дiаметрi. На пожмаканому обличчi закам'янiв вираз пережитого болю. Ближче за всiх до нещасного стояв мiстер Казандзакiс, розгублений i блiдий. I переляканими очима дивився на вбитого: вiн явно боявся небiжчикiв. А може, такий стан - вiд розумiння катастрофи? Життя полетiло шкереберть. Хто тепер поїде в пансiонат, де вiдбулося вбивство? Чи, можливо, все зовсiм iнакше? Та з'ясовувати це зараз нiхто не збирався.
   - Лiкаря викликали? - дiловито кинув "мiстер Фокс".
   - Гадаєте, вiн тут потрiбен? - з докором вiдповiв Казандзакiс.
   - Лiкар нiколи й нiде зайвим не буває, - твердо зауважив Богдан, хоча зробив це швидше на автоматi. - Принаймнi, констатував би смерть.
   Упевненiсть, якою вiяло вiд Лисицi, пiдносила його в очах присутнiх до рiвня патрульного полiсмена. Щонайменше. Котрий тут i зараз поєднував би i слiдчого, й експерта-кримiналiста, i всiх решту, потрiбних для формального початку розслiдування. Це переконало власника "Прерiї".
   - На жаль, свого лiкаря я вiдпустив на материк - якiсь там особистi справи... Останнiй заїзд. Хiба ж про лихе думалось? За весь час таке вперше, - нiби виправдовуючись, повiльно мовив Казандзакiс. - А тут, на жаль, i так усе зрозумiло. Пульс вiдсутнiй.
   Богдан обвiв поглядом "апартаменти". Тут ще витав жахливий подих смертi. А може, - й вона сама десь тихенько принишкла. Скажiмо, за он тiєю шторою... Наче й ворухнулась... Довкiлля, звiсно, знало, що тут вiдбулося, проте уперто мовчало. I нiби глузувало: "Хочеш - прочитай сам. Я ж - нiчичирк!" А така iнформацiя - як знахiдка!..
   - Я б вам радив, мiстере Казандзакiс, - упевнено мовив Лисиця, - звiльнити кiмнату. Вже й так добряче нашкодили. Набилися, наче бджоли до вулика. Натоптали. Знищили багато слiдiв. А може - й речових доказiв. Розслiдування - процес iнтимний. Третiх зайвих не потребує... А полiцiю викликали?
   - Та нi. Якось не доду-у-умався, - промимрив розгублено явнi дурницi Казандзакiс. - Коли дiзнався, миттю кинувся сюди.
   - Даремно, - вiдрiзав жорстко Богдан. Збоку здавалося, нiби у вбивствi вiн пiдозрює власника пансiонату. - У таких випадках спочатку звертаються туди. Мертвого, звiсно, не оживити, а от злочинця знаходять набагато швидше. Чи ви не зацiкавлений?
   Очi Лисицi наче аж вiдштовхнули портьє. I цей поштовх усi якщо й не побачили, то вiдчули однозначно.
   - Та Господь з вами, - ще бiльше злякався Казандзакiс. - Я ж кажу: не подумав. Такий жах... Свiдомiсть наче вiдключили... Паралiч скував...
   Але Богдан уже не слухав, а клацав фотоапаратом. Ситуацiя вимагала рiшучих дiй. Тейлор, що весь час уважно стежив за товаришем, голосно мовив:
   - А й справдi, ледi та джентльмени, залишмо це для полiцiї. Там працюють люди тямущi. Вони все з'ясують. А нам краще не заважати й не шкодити.
   Невдоволена юрба непоквапом почала танути, зникаючи за вiдчиненими дверима.
   - Отак воно краще, - сказав Богдан, коли в номерi залишилися вiн, Казандзакiс i Тейлор. - А тепер - замкнiть номер. Ключ вiддасте полiцейським. Їх, правда, ще треба викликати.
   - Зрозумiв, - вiдповiв власник пансiонату i, пропустивши Богдана й поета, замкнув дверi, пiсля чого швидко рушив до сходiв.
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 13 год. 56 хв.
  
   - А ви, мiстере Богдан, - почав Тейлор, коли знову опинились у двiстi тринадцятому, - в ролi полiсмена дуже непоганий. I фрази, i дiї - ну точнiсiнько тобi крутий мен iз Скотленд-Ярду.
   Богдан кивнув, а потiм сказав:
   - Перед романо-германським я повчився на юридичному... Хоча... Може, ви й маєте рацiю. Але жартувати зараз не хочеться. До того ж (не знаю, чи казав) маю товариша, який працює в нашiй полiцiї. Свого часу разом гризли ази юриспруденцiї. Продовжуємо спiлкуватись. Багато про що довiдався вiд нього... А скажiть-но, друже, що трапилось, доки я спав?
   Тейлор охоче розпочав:
   - Майже всi зiбралися у визначений час на кортi. Крiм вас i Лукаса. Про ваше самопочуття я сповiстив одразу ж. Отже, мiнус один учасник. Про Лукаса нiхто нiчого, звiсно ж, не знав. Тому й чекали, коли пiдiйде, щоб жеребкуванням визначити пари. Спливло хвилин з двадцять, а його все немає. Тодi вирiшили запитати, чи мiстер Лукас гратиме взагалi. Зробити це зголосився отой юнак, про якого ви вчора сказали, що вiн студент.
   - Я ще потiм додав, що, вiн може бути кiлером, який переховується на островi пiсля чергового "хеппi-енду" в його завданнi.
   Тейлор замовк i не поспiшав продовжувати розповiдь. Нарештi сказав:
   - Я гадав, що вчора ви сказали те жартома.
   - А я й сьогоднi жартома. - Богдан не стримався й усмiхнувся. Може, це й не дуже доречно, але - що зроблене, те зроблене.
   - Гаразд, - провадив далi Тейлор, - хлопець повернувся й сповiстив: Лукаса нiде немає, дверi замкненi й на голос нiхто не вiдповiв. Я почав турбуватися. Одразу звернувся до мiстера Казандзакiса з проханням вiдiмкнути номер запасним ключем. Той швиденько це зробив... Далi ви знаєте.
   - Бiдолашний "Ункас", - по якiйсь хвильцi видихнув Богдан, нiби ця фраза накопичувалась у ньому роками, а зараз набралася потрiбна маса. - А знаєте що, друже? Пригостiть-но мене сигареткою. Я хоч i абсолютний противник палiння, але зараз бачу, що не вiдмовлюсь.
   Тейлор не став заперечувати й протягнув пачку "West" iз запальничкою. Богдан задимiв i закашлявся, наче пуцьвiрiнок жовторотий.
   - Брак... досвiду... кахи... не та... кахи... квалiфiкацiя, - вiдкашлюючи, вставляв слова мiж нападами Лисиця.
   Почекавши, поки приятель трохи звикне, Тейлор запитав:
   - Ви сказали "бiдолашний "Ункас", хоча, напевно, хотiли сказати "бiдолашний Лукас"?
   - У жодному разi, - категорично заперечив Богдан i знову затягнувся. Але кашляти не став, хоча сльози виступили знову. - Я сказав саме те, що думав. Усе точно... Лукас мертвий i нiчиєї допомоги, хiба що грабаря, не потребує. Зрештою, смерть - обов'язковий етап у життi. Хоч неандертальця, хоч сучасника. Президента чи асенiзатора. Рiзниця лише в способi чи помпезностi поховання. Обминути цей етап так само неможливо, як примусити органiзм розвиватися в зворотному напрямку. З поверненням до зародка. Треба на такi речi дивитися тверезо. Це по-перше.
   - А по-друге? - пiдштовхнув до вiдповiдi поет.
   - А по-друге - наш "Ункас" хоча й укоротив вiку "Дволикому", зробив це, я певен, без будь-якого намiру. Гадаю, просто трагiчний випадок. Не бiльше. Фатальний збiг обставин. Хоча... Слово "збiг" тут, швидше, недоречне. Усе сплановано заздалегiдь. Долею. I те, що нам здається дивним збiгом, для Долi всього лиш виконання чергового пункту. Щодо кожного. Тому iнакше статися не могло. I я бiльш нiж певен, що бiля цього пункту Доля вже поставила вiдмiтку про виконання. Навiть дату зазначила. Перманентним маркером.
   Тейлор загасив недопалок у попiльничцi й закопилив губи.
   - Забагато фiлософiї, мiй друже, забагато. - Вiн говорив, залишаючись серйозним. I ця серйознiсть цiлком зрозумiла. - Детективовi вона не личить. Тут бiльше пасує логiка. Рух вiд наслiдкiв до причин i назад. Причому такий, що йде вiд неспростовних законiв природи. Вiд фактiв. Їх зiставлення й протиставлення. З'ясування й вiдкидання псевдофактiв.
   - Вибачте, шановний мiстере Тейлор, - сухо прореагував Лисиця. - Якщо вам подобається називати мене "детективом", не заперечуватиму. Та якщо ви це зробите навiть мiльйон разiв, я все одно ним не стану. Ну, тим, професiоналом. Але... Хоч я знаю, що багато в чому можу помилятися (а так воно й буде), усе ж таки спробую. I тому, вiдкинувши фiлософiю i всяку там магiю, якi справдi (здаюсь!) зараз абсолютно непотрiбнi, роблю логiчний висновок: треба рятувати Мартiна. Але як?
   - Рятувати, даруйте, вiд чого? - здивувався поет. - Хлопець несповна розуму, неосудний. I каратимуть батька. З таким сином треба обережно.
   - Ви самi ж вiдповiли на своє запитання. - Богдан теж говорив iз серйозним обличчям. - Покарання Казандзакiса добряче зачепить i сина. У будь-якому випадку. Але хiба Мартiн винен у хворобi?... Е-е-е...
   Лисиця не закiнчив, задумався й далi говорити не поспiшав. Пiдiйшов до вiкна. Задивився. Нiби шукав те, що дасть натхнення продовжити.
   - Тому, - рiзко повернувся й випалив: - Пропоную iнсценувати вбивство невiдомим, що прибув сюди непомiченим i, дочекавшись нагоди...
   - Знiмаю капелюха перед таким благородством. - Тейлор навiть не намагався приховати свого "фе". - Але ваша мова нагадує "Ункасову". I - не в'яжеться з реальнiстю. Ви ж не раз повторювали, що трохи знайомi з прийомами ведення слiдства.
   - Ну, й що з того? Невже це нам зашкодить?
   Богдан продовжував вiрити в "непоганiсть" iдеї.
   - Зашкодити не зашкодить, - розсудливо повiв поет, - але судiть сам: пансiонат з парком охороняють два великих ротвейлери, а вони - сторожi добрячi. Та й що ми встигнемо зробити за такий короткий час? Адже Казандзакiс уже викликав полiцiю.
   Богдан зробився сумнiшим.
   - Я зовсiм про це не подумав. - Розчарованiсть накинула на нього вуздечку i вправно примощувала вудила. Ще трохи - i почуєш "вйо". - Справдi. Усе проти нас... Але... Може, спробуємо пiдкинути тутешнiм пiнкертонам мiцного горiшка?.. То-о-о-дi, - Лисиця пiдморгнув поетовi, - почнемо спочатку? Перше, що спадає на думку, це те, що Лукаса вбито, коли вiн опинився напроти вiкна. Вiдчиненого вiкна. Для цього Мартiну треба було ховатися, iнакше Лукас помiтив би його.
   - До того ж "Ункас" повинен умiти добре стрiляти, - додав i своїх "п'ять" Тейлор.
   - Так, - кивнув Богдан i розклав на столику фотографiї, завбачливо зробленi "Поляроїдом".
   Тейлор прихилився i взяв одну. Загальний план. Вигляд, коли дивишся вiд дверей. Труп зi стрiлою в грудях. Мiстер Казандзакiс над ним. Розчинене вiкно. Наступний знiмок - вигляд збоку. Третiй - дублював другий, але зображення значно збiльшене.
   Передивившись, вiддав Лисицi. Той розглядав знiмки довше й уважнiше.
   - Ну що? - поцiкавився трохи згодом Тейлор.
   - Зачекайте хвилинку, - сказав байдужим голосом автовiдповiдача Богдан, усе ще вивчаючи цiкавi "злiпки дiйсностi".
   Тейлор жартома глянув на годинника, фiксуючи хвилину. Але марно. За кiлька секунд почув уже майже справжнього Лисицю:
   - Так. Потрiбен папiр i якесь писало.
   Голос збуджений. Погляд напружений. Вдивляється у фото, де Лукас великим планом.
   - Стилос пiдiйде?
   - Хiба що разом з навощеною дощечкою, - пiдiграв Богдан i, схопившись, став поратись бiля валiзи. Дiставши потрiбне, жадiбно заходився креслити. Але перед тим розвернув останнiй знiмок на дев'яносто градусiв. I труп нiби став на ноги.
   На блокнотному аркушi з'явилась вертикальна лiнiя, а потiм - похила до неї, що починалася вiд верху. Утворився тупий кут градусiв на сто. Богдан позначив його як "альфа", заховав той витвiр абстракцiонiстської графiки до кишенi й кинув Тейлоровi:
   - Ходiмо.
   Поет, усе ще не розумiючи, покiрливо рушив слiдом. За щойно народженим художником.
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 14 год. 33 хв.
  
   Богдан iшов швидко. Здавалося, вiн ось-ось побiжить. Тейлор ледве встигав. Хоч i робив великi, майже циклоповi, кроки.
   Обiйшли пансiонат. Опинились неподалiк вiд схiдної стiни.
   - Вiкно двiстi сьомого номера, здається, виходить сюди. Я не помиляюсь? - нарештi спитав утаємничений Богдан.
   Поета пригнiчували i Лисицине мовчання, i нерозумiння того, що вiдбувається. Усерединi заворушився кiлькаголовий дракон гнiву.
   - Нiби так, - вiдповiв невдоволено. Але Богдан цього не помiтив.
   - Чудово, - пiдсумував вiн. I Тейлора для нього ще раз не стало. Сам же знову перетворився на кресляра. Приклав до колiна папiр i провiв новi вертикальну й похилу. Але цього разу похила починалася внизу. Позначив гострий кут i написав градуси. Кут "бета" наближено дорiвнював вiсiмдесяти градусам.
   Закiнчивши, "творець" просiяв. Усмiшка росла, загрожуючи перетворитися на велетенський вищир. I зробити з молодого хлопця персонажа готичних романiв. Завадив садiвник - мiцний лiтнiй чоловiк з нiби витесаним з дерева, але незавершеним обличчям, що з'явився iз-за живоплоту з двома могутнiми ротвейлерами в намордниках.
   - Перепрошую джентльменiв, але якщо це не таємниця, що ви тут видивляєтесь i записуєте? - поцiкавився вiн.
   Питання захопило зненацька. Нiби - "як пройти до бiблiотеки о четвертiй ночi".
   Першим вiдреагував Тейлор:
   - Мiстер Лисиця - художник-пейзажист, робить шкiци для майбутнiх робiт.
   Мабуть, оте "шкiци" добре-таки подiяло, бо чоловiк приязнiше мовив:
   - А я вже подумав, що ви тi... ну, хто вхекав отого красивого, як кiнозiрка, чоловiка. I щось нове замишляєте.
   - Так його ж нiби "Ункас"... е-е-е, тобто Мартiн на той свiт спровадив, - вирвалось у Тейлора.
   - Дурницi, вибачайте на словi, говорите, - вiдразу ж отямився садiвник. - Щоб Мартiн убив людину? Та вiн комашинки за своє життя не образив, а щоб убити... Причиннi, такi як вiн, навпаки - дуже обережнi й лагiднi з усiм живим... Ви ось послухайте мене. Рокiв зо два тому до "Прерiї" таємно намагались потрапити "два типи злочинної зовнiшностi". Острова вони дiстались моторним човном i вирiшили тут поживитись. Та дiстали добрячого вiдкоша. Я помiтив їх, i ми з мiстером Казандзакiсом поранили одного (хазяїн наш стрiляє, як Вiльгельм Тель).
   - А що, у "Прерiї" є зброя? - поцiкавився Богдан, а потiм, схаменувшись, додав: - Вибачте, що перебив.
   - А як же без неї? - провадив далi садiвник. - Та ще й на островi, загубленому серед моря? З нею надiйнiше. Упевненiше. Якби не вона, не солодко б нам довелося. Та й де гарантiя, що напад не повториться? I хоч ми й завели оцих ось вовкодавiв, - потрiпав по зашийку одного з ротвейлерiв, - а вони службу знають добряче, зi зброєю розлучатися не збираємось... То до чого це я?.. Ага. Ось. Побачивши пораненого, наш "Ункас" не вiдходив вiд нього, аж поки незваного гостя не забрала полiцiя. Жалiв того бандюгу, хотiв перев'язати рану, називав "своїм блiдолицим братом". I пiсля того випадку став гiрше ставитися до батька... Або ще якось...
   Садiвник належав до тих людей, що люблять розповiдати i, мабуть, - набридати цим. Побував же ж у бувальцях. I варто лише "бувалого" зачепити, як потiм - проклянеш ту нещасливу мить, бо спiвбесiдника вже не зупинити. Але зараз слухали уважно. Чули багато цiнного.
   - Пiсля нападу оцi "атлети" i з'явилися. Привезли їх, правда, слiпими пуцьвiрiнками. I трапилося так, що цуценята захворiли. Так хлопець наче й "забувся" про "ункасування" i на деякий час знову майже став собою. Ну, тим, справжнiм. Ще до хвороби. Забрав обох песикiв до себе в кiмнату i нiкому не вiддавав. Навiть лiкували їх там. А ви кажете: "людину"... Нi, не вiрю. I не повiрю нiколи.
   - Хто ж тодi пiдстрелив мiстера Лукаса? - кинув поет, але стрiвшись iз Богдановим поглядом, прикусив язика.
   - Того я не знаю, - захитав головою садiвник. - Полiсмени все з'ясують. Одне можу сказати точно: стороннiй сюди потрапити не мiг. Упевнений. Це ж саме повторю й детективам.
   - Андреасе, зайди-но будь ласка до мене, - громом серед довколишньої тишi пролунав у гучномовцi голос Казандзакiса.
   - Вибачте, джентльмени. Побiжу. Мнихалок хазяїн не шанує.
   Покликавши собак, Андреас сховався за рогом.
   Тейлор наблизився, i, сторожко озирнувшись довкола, прошепотiв:
   - Ну i як вам усе це подобається?
   Богдан усмiхнувся, а потiм задоволено вiдповiв:
   - Дуже... дуже й... дуже!
   - Тобто? - Поет здивувався, наче побачив Шекспiра. I той запрошував у спiвавтори "Ромео i Джульєтти".
   - Завдання легшає. - Обличчя Лисицi витанцьовувало в стилi "диско". - Чи навiть зникає зовсiм.
   - А це ж як? - нiяк не мiг уторопати поет. I пропозицiя Шекспiра сили ще не втратила.
   - Просто. "Ункасовi" ота, - Лисиця придавив на цьому словi, - наша допомога не потрiбна: Лукаса вiн не вбивав.
   - Це тому, що наслухались садiвника? - криво посмiхнувся Тейлор. I, може, бiльше Богдановим словам, анiж пропозицiї сера Вiльяма.
   - Нi, звiсно, - посерйознiшав Лисиця, - хоча вiн i розказав багато цiкавого... Беззаперечнi факти. Довiряю їм. А до таких iсторiй лиш прислухаюсь... Цей Андреас - персона зацiкавлена. I що сказане - правда, вiрити не поспiшатиму. Але погляньмо сюди. - I Лисиця розгорнув "графiчнi шедеври". - У вас як з геометрiєю, мiстере поет?
   - Як у всiх, мабуть... - знизав плечима Тейлор, а Шекспiр почимчикував додому, одержавши вiдкоша. До Англiї. Пiшки. По водi.
   - Чудово! - мажорно прозвучав Богдан. - Цiлком вистачить. Дивiться. Ось це, перше, креслення зроблене ще в номерi, - умовне зображення трупа й стрiли. На фотографiї я побачив, що кут, пiд яким стрiла зайшла в тiло, кут "альфа", - тупий i дорiвнює приблизно ста градусам. Друге креслення - це умовно максимальний кут, пiд яким стрiла могла увiйти в тiло. Тобто, гострий кут "бета" - всього, хоча теж приблизно, десь градусiв з вiсiмдесят. Не обов'язково бути Фалесом або Пiфагором, щоб побачити рiзницю мiж ними. Це, так би мовити, - голi розрахунки. Теоретичнi. А тепер погляньмо на все практично.
   Не ховаючи папiрця, Богдан пiдiйшов ближче до стiни.
   - Лукас мусив стояти там, бiля розчиненого вiкна. Причому, такою вже ледачою є людина, що у дев'яти з десяти випадках вона обов'язково спирається на пiдвiконня, - мовив, дивлячись на вiкно двiстi сьомого номера, Лисиця, а потiм опустив голову, пройшов ще декiлька крокiв до живоплоту й повiв далi: - "Ункас" же, щоб лишатися непомiченим, мусив ховатися в цих кущах. Мiсце для схованки непогане. Але звiдси кут буде ще гострiшим.
   Тейлор подивився на кущi, потiм провiв уявну лiнiю до вiкна й мовив:
   - Ваша правда. I якщо припустити, що хлопець залiз на дерево, - Марк подивився на могутнi кедри, що височiли над кущами, i знову сполучив уявною лiнiєю їхнi верхiвки з вiкном, - то вашi вiсiмдесят градусiв i справдi тут найбiльшi. Де вже там сто... - Вiн на мить замислився, а потiм пiдiйшов до Богдана, поглянув у вiчi й повiльно промовив: - Невдаху Лукаса вбито не через вiкно...
   - I не "Ункасом"...
   Лисиця задумався й вiдвернувся.
   - Можливо... - закивав поет, а потiм, нiби прозрiваючи, додав: - Послухайте, "мiстере Фокс"... Ми зовсiм забули...
   - Що? - Лисиця теж ожив.
   - Оглянути мiсце, де мiг ховатися вбивця. - Тейлор повернувся й показав: - Ось цi кущi. - Вiн пiдiйшов до живоплоту й почав нишпорити.
   Не встиг Богдан наблизитися, як з кущiв тихо долинуло:
   - Є, чуєте, Богдане, є!
   Тривожне передчуття зупинило Лисицю на пiвдорозi. Що мiг знайти Тейлор?
   Коли поет випiрнув з густої зеленої стiни, Богдан зрозумiв, звiдки тривога. Марк тримав пiр'їну. Довгу барвисту пiр'їну. Одну з тих, що прикрашали головний убiр "Ункаса"...
   - Абсурд, - тiльки й спромiгся на те Лисиця.
   - Згоден. - Поета охопила зосередженiсть. - Та все ж - маємо два факти, що виключають один одного: неможливiсть убивства через вiкно i речовий доказ, що "Ункас" усе-таки щось робив у кущах.
   - "Щось робити" - не означає вбити... - тримався свого Лисиця. - До речi, ваш "речдок" мiг потрапити сюди i вчора, й позавчора, i минулого року.
   - Рiк - це багато. - Категорично вiдрiзав Тейлор. - Пiр'їна "свiжа". Дивiться, якi яскравi кольори.
   Богдан оглянув i погодився. Нова!
   Тейлор заховав пiр'їну "за пазуху" футболки:
   - Про все розповiмо полiсменам... Ох, диви, лоскотно... Сподiваюсь, вони скоро прибудуть. Хоч би тямущих прислали, а не якихось там "iнспекторiв Лестрейдiв".
   - Навряд, - кисло посмiхнувся Лисиця. - Лестрейд без Холмса - вже й не Лестрейд. А Маестро на островi, на жаль, немає. Вiн би з усiм швидко розiбрався. Навiть не докуривши трубки...
   - Нiчого не вдiємо, - усмiхнувся поет. - Хiба що помрiємо...
   - Це точно, - погодився Богдан. - Майже вiрш... Та навiть мрiяти iз ситим шлунком краще...
   - Який глибокий натяк...
   - Отож...
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 15 год. 16 хв.
  
   У дверях ресторанчика фейсом до фейса зустрiлися з мадам Брiссон. Вiд неї вiяло приємними парфумами. Пiд правим оком Богдан розгледiв обриси великого синця, що ледь-ледь проглядали крiзь старанно накладений крем. Жiнка встигла надягти нову сукню, що показувала шикарнiсть того, що пiд нею, i здавалася ще красивiшою. Як це їй вдається? Краса має бути постiйно новою. Мабуть, саме так її розумiє Крiстiн.
   Поет узявся знову за улюблену зброю:
   I скiльки б рокiв не вiдмiряно менi
   Розбiйницею-долею моєю,
   Ти надихатимеш поета на пiснi.
   На честь твою iз них я навеснi
   Акордiв i вiршi зiтчу алею.
   - Якщо це про мене, - щиро дякую, - вiдповiла Крiстiн, але очiкуваного ефекту вiд вiрша нi поет, нi Богдан не побачили. Жiнка залишалася сумною.
   - Маєте чудовий вигляд. - Лисиця пiднiс комплiмент несподiваним букетом. Але вгледiвши, як за спиною Крiстiн вирiс її завжди розгнiваний Отелло, пошкодував.
   - Облиште, - розчаровано мовила мадам Брiссон. - Нiякi комплiменти не втiшать мене.
   - Що трапилось? - напружився Богдан. Про себе ж подумав: "Невже нова неприємнiсть? Чи не забагато їх для одного дня? Чи, може, мадам Брiссон побивається за небiжчиком? Скидалось на те, що мiж ними починався роман. Це й закономiрно. Обоє ж красивi. Хоча... При чоловiковi не виказала б туги. Та ще й такому, як Альбер... Приховувала б. Що ж бентежить цю "французьку королеву"?".
   - А ви нiчого не чули? - Жiнка засмучено похитала головою. - Альбере, поясни. Ти зумiєш краще.
   Богдан засумнiвався, але став натурником для уважностi.
   Мсьє Брiссон набундючився й пiдiйшов ближче.
   - Так, друзi, - похитав головою, вiдчуваючи, як його вага зростає. - Сталося велике лихо. Може, навiть, страшнiше за перше.
   - Ще одне вбивство?! - вирвалось у Тейлора. Саме це здавалося йому страшнiшим за смерть Лукаса.
   - Краще б уже вбили когось, - дiловито почав Брiссон, але зрозумiв, що ляпнув дурницю, занадто пiзно, тому закiнчив теж уголос, - нiж таке... Як же ми тепер... Як Робiнзон Крузо?
   "Ну вiн i телепень, - подумав Богдан, - Крiстiн зробила б це краще. Та й чути з вуст красунi будь-яку страшну новину не так моторошно. Навiть про кiнець свiту". А вголос запитав:
   - Про що це ви?!
   - А що тут не ясно? - розсердився Альбер. - Хтось зiпсував радiостанцiю. Розтрощив усе сокирою. I тепер ми вiдрiзанi вiд свiту. Вiд цивiлiзацiї. Хоч рятуйте кричи!
   З'ясовувати, що спiльного у цього недотепи з цивiлiзацiєю, Богдан не став. Тепер ним верховодило нове бажання: знайти вiдповiдь на питання "хто i як?".
   - Якби знати, хто та падлюка, я б його надвоє розламав. - Альбер вимовив це так рiшуче, майже скрегочучи зубами, що сумнiви навiть i не подумали народитись. Вiн точно зробить саме так. Заважає одне: невiдомо, "хто та падлюка".
   То он воно що?! Радiостанцiя... А це й справдi халепа. I хоч до Робiнзона їм далеченько, перспективка посмiхалась не така вже й весела. Але найголовнiше - полiцiя. Чи встиг Казандзакiс повiдомити про вбивство? Якщо нi, то... Життя стає все цiкавiшим. I воно, це життя, - невблаганна реальна реальнiсть.
   Нехтуючи правила, Лисиця з Тейлором швидко рушили до радiостанцiї. До господарських будiвель. Що вона там - знали з великого плану територiї, вивiшеному в холi "Прерiї". Щоб дiстатися туди, слiд подолати бiльшу вiдстань, нiж маршрут "кiмната - ресторан". Але яке це тепер мало значення? Богдан iшов - майже бiг - попереду. Поет мiряв вiдстань довгими кроками, рухаючись слiдом. Але разом - потужна сила.
   Дорогою зустрiли спочатку "Гойко Мiтiча", а потiм i двох "ветхих дiдкiв", якi по черзi здивовано провели поглядом "цих двох божевiльних".
   Вiдчинили дверi, не постукавши. Картина постала сумна. Навiть сумнiша, нiж очiкували. Посеред кiмнати на стiльцi сидiв бiдолашний портьє й задумливо смалив. Подумки мандруючи далеко. Бо вiд того, що дiється останнiм часом на островi, хочеться гайнути куди-небудь у сузiр'я Орiона. Кожнiй притомнiй людинi. Але Казандзакiс зараз таким не був. Як, власне, й "лицарi" Ордену детективiв. Коли вони з'явилися на порозi, портьє пiдняв утомлений погляд i випустив дим.
   - Що трапилося, мiстере Казандзакiс? - поцiкавився, вiдхекуючись, Тейлор.
   Казандзакiс газонув ще раз. Мабуть, щоб не закричати вiд гнiву. Чи щоб не розiрвалося серце. Бо вiд такого до цього недалеко.
   - Божевiлля, - ледве-ледве вимовив вiн i знову затягнувся. Приреченiстю портьє нагадував засудженого до страти ("...й оскарженню не пiдлягає"). Який нарештi зрозумiв, наскiльки цей свiт несправедливий. Але зробив це надто пiзно.
   Богдан з поетом обвели кiмнату поглядами й жахнулися: варварська рука нещадно потрощила прилади.
   - А полiцiю ви встигли повiдомити?
   Лисиця запитав, а руки самi поривалися до Казандзакiса. Затиснути рота. Тому що боявся вiдповiдi. Бо знав її. Чи передчував.
   - Нi.
   Портьє вiдповiв без емоцiй. Чи вмiло їх погасив. Чи вони вже перегорiли. Чи їх i не було зовсiм. В останнє нiхто не вiрив.
   Обличчя Казандзакiса лишалося спокiйним. Нiби зараз домовлялися про екскурсiю островом. Чи збиралися на пляж.
   - Коли я вийшов з номера мiстера Лукаса, ну, тодi, як його знайшли, i рушив коридором, мене затримав мiстер Скарпсверд. Ну, такий блондин трошки за п'ятдесят. Швед. Завжди з дамою своєю ходить... Так от вiн кiлька хвилин мене не вiдпускав. Плiв про Химинi кури. Запитував, де б можна половити рибу. Щось таке. Нiби тодi якраз для цього час. Чи вiн i справдi не знав? Я хотiв його швиденько позбутися, але вiн ледь не руками мене тримав. Коли усе ж вiдчепився, кинувся сюди. Та побачив ось це.
   Портьє кивнув на розгардiяш. Усi подивилися. Сумно. Трагiчно. Приречено. З апокалiптичним вiдблиском в очах.
   - Ну й що тепер? - запитав по якiйсь хвильцi Богдан.
   Казандзакiс пiдвiв порожнi очi. Крiзь них сочилася Сахара. Рiвномiрно й убивчо. Без анiнайменших шансiв на порятунок.
   - Я велiв Феодоросовi дiстатися материка й сповiстити полiцiю. Це вже занадто. Менi цi iгри надокучили.
   - А що вiдомо про сокиру? - поцiкавився Тейлор.
   Портьє перевiв утомлено-пустельний погляд на поета й вiдповiв:
   - Андреас каже, що вона зникла... Весь iнвентар зберiгається в сарайчику. Вiн нiколи не замикається. Так що взяти там сокиру - робота неважка. I зловмисник її зробив.
   - Ви говорите "зловмисник"? - докинув Лисиця. - А чому, скажiмо, не "зловмисники"?
   - А ви гадаєте, що тут їх цiла зграя?
   "Кривiсть" посмiшки Казандзакiса перевершила всю можливу статистику. Навiть заскочила до неможливої. Але "у межах похибки".
   - Не знаю, - знизав плечима Богдан, - та, судячи з ваших слiв, "своїм" ви довiряєте?
   - Так, - упевнено, з нечуваною ранiше твердiстю, вiдповiв Казандзакiс, показавши, що емоцiї в нього таки є.
   - Цi люди в мене не перший рiк, - офiцiйно мовив вiн, - i жодному я не маю чим дорiкнути. Усi - чеснi, вiдданi й стараннi. Майже родина.
   - Отже, коло пiдозрюваних замикається на вiдпочивальниках, - урочисто пiдсумував Лисиця.
   Портьє вiдповiв мовчанням.
   - А де зараз Мартiн? - запитав Тейлор, i його слова прозвучали зловiсним натяком.
   Мiстер Казандзакiс стрепенувся й глянув на поета. Поглядом Медузи Горгони. Вiд якого завжди кам'янiють. Та минуло кiлька секунд, а Марк цього все не робив. Може, вiн не людина?
   - У своїй кiмнатi, - нарештi вiдповiв мiстер Казандзакiс i вiдвiв погляд.
   Богдана теж боляче кольнуло Тейлорове запитання. Чого це вiн так узявся до бiдолашного хлопця? Чи не через пiр'їну, бува? Але ж убивство через вiкно неможливе. I поет нiби погодився з цим.
   Дверi вiдчинилися, й на порозi з'явився захеканий Феодорос. Вираз обличчя мав такий, наче тiльки-но видерся з могутнiх лап Кiнг Конга, але велетенська мавпа, не бажаючи втрачати здобич, женеться за втiкачем, дихаючи в потилицю.
   - Хазяїне, - мовив вiн, часто дихаючи, - це якась маячня. Iдiотизм! Дiється щось неймовiрне!
   Усiх пробив страшний здогад: Феодорос принiс нову лиху звiстку. I, на жаль, не помилилися.
   - Усю солярку - i з цистерн у сховищi, i з бакiв "Делавара" - випущено, - приречено сповiстив вiн.
   - Як?!
   Обличчя Казандзакiса вкрилося жахом. Наче в його серцi запустили iнфарктний механiзм i сповiстили про це.
   - Не знаю. - Iз портьє жах перекинувся й на Феодороса. - Я пiшов до причалу, дивлюсь, а бiля "Делавара"... Я одразу до вас.
   - Що ти верзеш? - звiвся хазяїн. - Тебе часом змiй зелений не покусав? Цього не може бути!
   - Краще б покусав. - Схоже, Феодорос не вмiв ображатися. - Це правда...
   Мiстер Казандзакiс вiдмовлявся вiрити. Однак варiантiв не мав. Поставлений невiдомим режисером, жахливий фарс, що розпочався вбивством Лукаса, продовжується у все нових актах.
   - Гаразд, ходiмо, - мовив портьє й першим вийшов з кiмнати. Сумний, майже траурний, "почет" рушив слiдом.
  
   Глава V. "Орден детективiв"
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 15 год. 39 хв.
  
   Море дихало спокоєм. Далина вигравала синявою. Вiтерець приємно бавився з усiм, що траплялося на шляху. Картина на всi груди волала: людоньки, живiть! насолоджуйтесь! радiйте! Однак... На островi заховався той (а може - й тi), хто вперто хотiв усе змiнити. Перелаштувати пiд свiй убивчий сценарiй. Пiд свої жахливi плани. I поки йому це вдавалося.
   "Делавар" сонно погойдувався на лагiдних хвильках. Тi мирно хлюпались об бетоннi палi й стальну обшивку катера. Виконували вiчну роботу. Побачене знову засочилось iдилiчнiстю. Заважало вiрити, що коїться жахливе та незрозумiле. I ця розбурхана незрозумiлiсть множила жах на вiсiм. Хоча нi. На вiсiмдесят.
   Пiдiйшли. Набридливо тхнуло соляркою. Ого! Довкола катера велика масна пляма вигравала на водi рiзнобарв'ям веселкових кольорiв. Можна замилуватися (кольори - виразнi, яскравi). От тiльки загадковiсть останнiх подiй не давала це зробити. Та й краса ця несла отруту й смерть. I пiдтверджувала правдивiсть звiстки. Все. Тепер точно робiнзони крузо. Усi. Без виняткiв i поправок. На вiк i стать. Нацiональнiсть i мiсце, де мешкали.
   - Так, цiка-а-а-ва iсторiя, - протягнув Казандзакiс, коли опинились на катерi. - I цистерни теж порожнi...
   - Суща правда, хазяїне, - крякнув Феодорос. - Скоро можна бурити свердловини й добувати готову соляру.
   - А ти гуморист... - Портьє пожбурив у Феодороса єхиднiстю. - Правда, жарти твої чомусь завжди не до ладу. Смiєшся тодi, коли всiм плакати хочеться.
   - А я й жартую, аби не заплакати.
   Феодорос сказав це щиро.
   - Он воно щ-о-о-о-о, - дiстаючи сигарету, i собi протягнув мiстер Казандзакiс. - Мудро. Тодi вибач.
   Феодорос усмiхнувся, а мiстер Казандзакiс отямився й сигарету заховав.
   - Жорстокi iгри, - сухо мовив Богдан. - Радiостанцiя. Солярка... Комусь ну дуже вже кортить не дати нам викликати полiцiю. Хоче виграти час. Отже, й далi вiдтягуватиме цю "щасливу мить". Але ж i сам вiн звiдси не зможе здимiти. Упевнений, що добре замаскувався? Чи домасковується?
   - А не може бути так, - сказав поет, - що його звiдси заберуть. Пiдiйде катер (скажiмо, вночi) i - шукай вiтру в полi... Чи, той, у морi...
   - Точно! - "наїжачився" Лисиця. - Чiтко спрацювали. Кiлер знав про Мартiна. От i розiграли спектакль. Уколошкали Лукаса. А тягнуть час, щоб красиво накивати п'ятами.
   - Стоп! - вигукнув власник "Прерiї". - Господь не кидає нас! Як добре, що я про це згадав! Є вихiд!! Десь з мiсяць тому до мене заходив на яхтi мiй давнiй друг. Iз Салонiкiв. Адвокат Арчибальд Мiну, ти ж його знаєш, Феодоросе. I залишив три двадцятилiтровi канiстри. Тодi було вiтряно, i яхта йшла лише пiд вiтрилом. Вони там, де запчастини до "Делавара"... Цього вистачить, щоб дiстатися материка?
   - Так. Ще й залишиться.
   Iдея Феодоросовi сподобалась. Та й не тiльки йому.
   - Чудово, - труснув кулаками портьє.
   - З вашого дозволу, мiстере Казандзакiс, я огляну катер, - мовив Богдан, якого розбирала нетерплячка. А раптом знайде щось цiкаве?
   - Та будь ласка.
   Лисиця пантерою зашмигнув до салону. Пройшовся мiж крiсел. Позаглядав. Нiчого цiкавого. Гайнув до кабiни. Там теж упiймав облизня. Бiля бакiв ледь не вигукнув вiд здивування. Солярку не спустили! Вона витекла через дiрки. Кiлька ударiв. Сокира! Її почерк!.. А це що? Неподалiк валявся вiдламаний язичок вiд блискавки "adidas". Ого! Нехай буде. Заховав до кишенi.
   - Весело тут у нас, - засмiявся "крiзь сльози", коли повернувся на палубу. - Iз бакiв зробили решето. Теж сокира. Та й акумуляторам кiнець.
   Чорнi тони й далi розпливались i без того сумною картиною.
   - Ого, - здивувався Тейлор, - сокирний манiяк якийсь... Стає все цiкавiше... Не заздрю я нам, джентльмени...
   - I розраховуємо тепер лиш на себе, - вiдгукнувся Лисиця.
   - Запаснi акумулятори нiби є... Так же, Феодоросе? - зосереджено поцiкавився Казандзакiс.
   - Так, - кивнув слухняний Феодорос.
   - А от баки... Зварювальний апарат у тебе працює?
   - Ви ж мене знаєте.
   Феодорос "сотворив" незадоволену мiну.
   - Та знаю, знаю - вiдмахнувся Казандзакiс. - За скiльки впораєшся?
   - Та..
   - Що за "та?" - пiдвищив тон хазяїн.
   - Тут... таке...
   - Та не тягни ти кота за хвоста... - Казандзакiс починав закипати. - Яке "таке"?.. Та кажи вже, нiяк не отелишся...
   - Перед тим як варити, баки треба прогазувати.
   - То хто тобi не дає?
   - А на чому?
   - Запусти дизеля...
   - А солярка?
   - Дiдько...
   Казандзакiс ударив поручень. Той витримав стiйко. Навiть не образився.
   - Придумай що-небудь...
   У Феодороса збiльшились очi. Але вiн нiчого не вiдповiв.
   - Отже, iзоляцiя. День перший, - блимнув сумним жартом поет. Але той одразу ж розчинився в тривозi. Напруженiй. Лиховiснiй. Таємничiй. Вона зараз правила бал.
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 16 год. 22 хв.
  
   Зупинилися бiля двiстi тринадцятого номера. Богдан дiстав ключа i, вiдiмкнувши, пропустив поета вперед.
   - Що це? - вигукнув Марк.
   У кiлькох сантиметрах вiд порогу лежав згорнутий учетверо папiрець.
   - Не зна-а-а-ю, - протяг Лисиця, уважно дивлячись на знахiдку. - Ми ж разом виходили. I нiчого тут не лежало. Може, це хтось бацилу яку пiдкинув? Чи отруту?
   - Не думаю, - заперечив Тейлор, пiднiмаючи "об'єкт". Повертiвши, видав:
   Не рви листа, не дочитавши,
   Зробити це ти встигнеш завше,
   Послухай краще з серця тi слова,
   Котрi людина добуває покохавши.
   - Ви знову за свої штучки? - починав нервувати Богдан. - З такими речами треба обережно.
   - Треба... I хоча засторога - штука правильна. Але...
   Вiн обережно розгорнув. Папiрець засiяно рядками рiвних друкованих лiтер. Почав неголосно читати: "Двом детективам, що видають себе за нормальних (закреслено) звичайних людей. Шановнi джентльмени! З першого ж погляду я зрозумiв, хто ви насправдi. Тут у мене око направлене. Але суть в iншому. Я бачу, що ви вже почали розслiдування. I правильно зробили. Багато хто думає, що Лукаса спровадив на той свiт син мiстера Казандзакiса. Ну й нехай. Так навiть краще. Але останнi подiї говорять про iнше. Це ж не нещасний випадок. Це - сплановане вбивство. Вважаю своїм обов'язком, обов'язком чесної людини, допомогти вам. I тому повiдомляю: зовсiм випадково я почув розмову подружжя Брiссон. Розлючений чоловiк сказав: "Я вас обох уб'ю. Спочатку його, а потiм - тебе". Жiнка м'яко й улесливо заперечила: "Невже, Альбере, ти повiрив отому пiдлому наклепу?" Чоловiк: "Диму, моя люба, без вогню не буває. До того ж одного разу ти вже виблагала в мене пробачення. Бiльше не розраховуйте. Нi ти, нi вiн. Досить. Терпець увiрвався". Гадаю, тепер для викриття злочинця вам залишиться докласти небагато зусиль. I справедливiсть буде встановлено. А я тiльки цього й хочу. Залишаюсь iнкогнiто. Доброзичливець".
   Лисиця узяв "листа", оглянув з iншого боку, а потiм iронiчно мовив:
   - Ну, що, мiстере "детектив"? - повернув папiрець поетовi. - Крига скресла?
   - Та-а-ак, цiкаво, - сухо вiдповiв поет, заглиблений у роздуми.
   - Я б сказав, навiть цiкавiше, нiж цiкаво, - мовив Богдан, сiдаючи в крiсло.
   Тейлор теж сiв i дiстав сигарети:
   - Я засмалю?
   Лисиця повiльно кивнув. Утома давалася взнаки. Опинившись у крiслi, трохи розслабився.
   Поет задимiв. Вiн теж утомився. Та вiдпочивати не давали думки. Бентежнi. Спантеличенi. Зухвалi. День тими тривогами туго набитий, мов товстий гаман грiшми. Дивна смерть Лукаса, вандальнi вибрики "сокирного манiяка", тепер ось це анонiмне "послання"... Який там вiдпочинок? Про нього лиш можна помрiяти. Хоч їхали сюди якраз вiдпочивати.
   Та Богдановi не сидiлося. Вiн звiвся, понишпорив у шафi й повернувся, тримаючи стрiлу. Перший "Привiт вiд Ункаса". Поклав зброю на журнальний столик. Дiстав фотографiї мертвого "Дволикого", свої креслення-розрахунки, "послання" вiд анонiма. Пiсля всього на стiл лiг маленький пакуночок з паперової серветки. Обережно розгорнув. Посеред бiлого тла синiв вiдламок язичка блискавки "adi...". Решта букв залишилися "вдома". Коли Тейлор вiдiрвав погляд вiд "об'єкта" i встромив у Лисицю, той сказав:
   - Це "adi..." я знайшов на катерi. Бiля бакiв. Альбер?
   - Точно! - загорiвся Тейлор. - У нього на лiвiй кишенi тенiски цього шматочка немає. Вiн?
   - Як варiант,- резюмував "мiстер Фокс". - Мiг згубитися, i коли йшли з Пiрея. Тримався слабенько. От i вiдпав. Тому це так, маленький натяк...
   Тейлор дiстав iз-за пазухи довгу барвисту пiр'їну. I теж поклав. Але окремо.
   - Колекцiя... - сказав багатозначно й затягнувся. - Маестро Холмс зараз би оглянув її, до фантастичного точно й повчально виправив Ватсона i, не встаючи з крiсла, назвав би iм'я вбивцi. Й на тому можна було б ставити крапку. Але...
   - Було б непогано, - погодився Богдан. - I ми б собi мирно вiдпочивали. - Мрiйливо пiдпустив очi. - Однак... - Мрiйливiсть як вiтром здуло. - Те проклятуще "але"... - Вiд неї не лишилося й слiду. - I воно не дасть нам спокою. Тому... - Зате з'явилась усмiшка. - Як заповiдав великий Мюнхгаузен, - пiдняв угору вказiвний палець, - треба витягувати себе за волосся. Час вiд часу. Iз будь-якого болота... Маємо ж не менше кiла з гаком мозку (принаймнi на двох). Спiльними зусиллями... Та й помiчник об'явився. Такий собi "А. Н. Онiм". Це ж добре! Навiть якщо його iнформацiя й не дасть нiчого.
   - Чи й, може, виявиться вiдвертою фальшивкою. Щоб збити нас iз пантелику.
   Тейлор почав пiдпалювати нову сигарету.
   - Теж може бути. - Лисиця став серйозним i ближче пiдсунувся до "колекцiї". - Отже. Мiстера Лукаса вбито стрiлою "Ункаса". - Узяв її, наче це прикличе магiю i розслiдування рвоне вперед. - Логiчна думка: це мiг зробити тiльки бiдолашний Мартiн, бо в нього, буцiмто, немає алiбi. Нiхто - нi мiс Стефанопулос, нi решта - не бачив хлопця тодi, коли плюс-мiнус сталося вбивство.
   - Так. Логiчно, - зауважив поет. - По-перше, пригадайте його безглуздi погрози. По-друге, - i вiн теж узяв "шматочок магiї", - пiр'їна. Деталь з наряду "Ункаса". Знайдена там, де мусив бути ймовiрний убивця. I це - не випадковiсть.
   - Скрегочучи зубами, але можу погодитись. - Лисиця напружився. - Але ж ви на власнi очi бачили, що через вiкно убити нереально.
   - Не заперечую. - Поет наче й вiдступив, але з мiсця не зрушив. - I все ж, можливий варiант, що "Ункас" зрозумiв це якраз тодi, коли засiв у кущах. Там i згубив пiр'їну. А потiм зайшов через дверi, пiдстрелив Лукаса й iнсценував убивство через вiкно.
   - ...з тим, щоби виправдати загублену в кущах пiр'їну, - засмiявся Лисиця. - А потiм - понiвечив батькову радiостанцiю i познущався над катером. I це все тому, що побачив у "Дволикому" "дитину зла" - "свого одвiчного ворога"? Ха-ха-ха! Три рази. - Лисиця взявся за живiт. - Зараз реготатиму. Нi, - продовжив вiн, ставши серйозним, - дуже вже велика прiрва мiж "боротьбою "Ункаса" зi злом" та реальною смертю Лукаса. Ну... i всiма загадковими подiями... Ви багато приписуєте цьому юнаковi. Його розум таку махину не потягне.
   Тепер усмiхатись надiйшла черга Тейлоровi:
   - Якби мiж злочином i злочинцем iснувала хоч якась вiдповiднiсть, цей свiт нарекли б "справедливим".
   Поет вiдчув гордiсть вiд сказаного. "Тягнуло" на афоризм. Запишався.
   - Так, - закивав Богдан, - але погодьтесь: додуматися до того, щоб залишити острiв без зв'язку з материком... Це вже занадто. I логiки не видно. Навiщо це йому? Та й на що сподiвається? За п'ять днiв приходить вантаж iз продуктами. I тодi полiцiю все одно сповiстять. Не знати про це хлопець не мiг. I все-таки зробив? Навiщо?
   Тейлор знизав плечима й нiчого не сказав.
   - Правильно, - пiшов у наступ Лисиця. - Тому що вiн до цього не-при-чет-ний. Усе зроблено, щоб тiльки виграти час. Який катастрофiчно потрiбен убивцi. Але для чого?.. - Лисиця налiг на спинку. - До того ж Мартiн - пiд "хатнiм арештом". З Єленою... - Задумався. - Нi, - покрутив головою. - Вiн цього не робив. Та й не здатний. Плюс - розповiдь садiвника. Це не Мартiн.
   - А раптом вантаж - не прийде? - Тейлор пустив у бiй резерви.
   - Це ж чому? - здивувався Богдан.
   - Усе може бути... - напустив фiлософiї поет.
   - Ага. - Iронiчнi кивки. - Його торпедують... Мартiн... Стрiлою... Щоб остаточно нас iзолювати... Що за апокалiпсис?
   - Не знаю.
   Вiдповiдь утомлена. Й не задоволена своїм творцем. Чи, може, усiм свiтом.
   - Таке дiється... Жах... Аж не вiриться... Що все це зi мною... - Тейлор задумався, а потiм додав: - Справдi - це не "Ункас"... Убивство... Iзоляцiя... Переведення стрiлок... Пiдозру кладуть на бiдолашного хлопця. Ображеного природою. Вiдчувається якщо не досвiдчена рука, то, принаймнi, холодний розум. Противник не зi слабакiв. То що, приймаємо виклик, мiстере Богдан?
   Лисиця саме згадував початок вояжу на Авгi. Коли тiльки-но вийшов з дверей пiд'їзду, дорогу перебiг чорний кiт. Але "курортник" так поспiшав, що й забувся поплювати через плече. I от тепер маєш. Халепа з халеп. Та вiдступати вже нiкуди. Навiть - якби й хотiлось. Але... не хотiлося. Зовсiм.
   - А що ж нам залишається робити? - вiдповiв питанням. - I мене турбує одне. Нi, навiть не те, хто вбивця. Навiщо йому отi п'ять днiв? Чи не готує вiн, бува, нового злочину?
   - Та й сокиру не знайдено, - пожартував Марк. - А раптом нею хочуть спровадити на той свiт ще когось?
   - Усе може бути. - Богдан сказав, нiби за iнерцiєю. А думав, схоже, про iнше. - Отже, вбивця зайшов через дверi, пiдстрелив Лукаса, а тодi iнсценував, нiби усе зроблено через вiкно.
   Тейлор ураз наче стрепенувся. Зробився серйозним.
   - Ви говорите: "пiдстрелив"? - запитав вiн, i на обличчi почав розгоратися здогад.
   - Ну, - не зрозумiв Богдан. - А як ще можна вбити стрiлою? Чи...
   Поет узяв зброю i, наче мимохiть, вертячи стрiлу в руках, сказав:
   - Просто встромити в тiло. Руками. Дужими... Ану ж дайте менi оту цидулку.
   Богдан пiдкорився.
   Тейлор глянув у текст, потiм пiдвiв на Лисицю очi й мовив:
   - Це цiлком можливо.
   - Що?!
   - Пригадуєте? Вчора, коли ми розмовляли з Лукасом та Крiстiн, до нас пiдiйшов мiстер Брiссон?
   - Так.
   - Хтось його запитав про участь у турнiрi. Брiссон i прохопився, що в молодостi займався стрiльбою з лука, а тенiс - не його стихiя.
   - Точно-точно, - мовив ошелешений Богдан. - Добре, що ви про це згадали. Хоча... Може, це - звичайна випадковiсть.
   - Двi випадковостi - це вже закономiрнiсть. Хай там як, а про це забувати не треба. Таке теж може бути.
   - А я не поспiшав би довiряти цiй писанинi. - Богдан узяв листа. - Може, тут немає й крихти правди. - Став уважно розглядати. - Папiр звичайний. Написано кульковою ручкою. Букви рiвнi, чiткi.
   - Автор має калiграфiчний почерк?
   - Не обов'язково. Iнколи буває так, що пише людина жахливими карлючками, а починає "друкувати" - виходить на диво акуратно. Тут може бути те ж саме. I наш вельмишановний доброзичливець постарався далеченько заховатися.
   - Можна? - Поет указав на аркуш.
   Богдан передав i сказав:
   - Якби його на експертизу разом з почерками всiх мешканцiв...
   Тейлор розчаровано розвiв руками й покрутив головою. Потiм теж обдивився папiрець. Нi. Нiчого. Хоча - стоп... Хвилиночку... Пiднiс до носа й принюхався. Збоку - дивно й навiть смiшно. Але нiхто, крiм Богдана, цього зараз не бачив. А Лисицi не до смiху. Розслiдування. Рiч апрiорi серйозна.
   - Лосьйон пiсля голiння "Джiлетт", - сказав Марк, коли закiнчив "процедуру". - У мене теж такий. Купив учора на вокзалi. У маленькiй крамничцi з дивною назвою. Якось там з викрутасами... Ет, не пригадаю. Я ще тодi кiлька разiв повторив, щоб запам'ятати. Але забув. Та й Господь з нею.
   - Хочете сказати, що оце послання пахне лосьйоном пiсля голiння? - Богдан нагадував людину, що зiрвала джекпот. - I тому наш "А. Н. Онiм" - чоловiк? Та-а-ак, це вже суттєвiше, анiж оте "я зрозумiв" у текстi. Це з однаковим успiхом могла написати й жiнка. Щоб ще далi вiд нас заховатись.
   - I покропити лосьйоном теж...
   - Справдi, - ляснув по колiну Лисиця. Переможцю сказали, що сталася помилка. Джекпот дiстався iншому. - I наш "А. Н. Онiм" - за сiмома замками. Недурний... Ех, шкода... Та до Брiссона слiд усе ж придивитися. Те, що вiн шалений ревнивець, видно навiть з висоти пташиного польоту.
   - Придивимось до нього ми так чи iнак, - мовив Тейлор. - Бути "на ти" з луком, умiти добре стрiляти - вже саме це наводить на цiкавi думки. Та й манiакальну ревнивiсть теж не будемо забувати.
   - Але хiба Брiссон такий дурень, щоб розказати про себе, а потiм - ТАК убити?
   - Любий мiй друже, - пошився у ментори поет. - У станi афекту навряд чи розмiрковуєш про те, що говорив навiть за мить. Просто оскаженiло робиш. А потiм уже думаєш, що накоїв. I то не вiдразу... Ну а нашого анонiма можна поки не шукати. Свою справу вiн зробив. Альбер Брiссон на мушцi. Та й часу на пошуки не дуже багато. Максимум - чотири днi. Це у кращому випадку. Хтозна, що там у вбивцi в головi.
   Поет кинув папiрця на столик. Той опустився i майже накрив усе. Нiби перекреслював його важливiсть. I вказував на свою надзвичайнiсть.
   Лисиця пiдвiвся. Рушив до шафи. Вiдчинив. Почав нишпорити у валiзi. Так тривало недовго. Повернувся, ховаючи щось за спиною. Потiм - поклав те щось на цидулку. I Тейлор побачив невеликий пiстолет.
   - У нього сокира, а у нас ось це, - сказав задоволений Богдан. - "Лiттл Том". Калiбр - 6,35. У магазинi - 6 патронiв. Аргумент?
   - Так. Серйозний, - закивав здивований Марк, а потiм злякано додав: - Але звiдки вiн у вас?
   - Не бiйтеся. Я не бандит. Не мiжнародний злочинець. Просто... Люблю чоловiчi iграшки... Та не бiйтеся ж ви. Колись про все розповiм...
   - Сподiваюся, що не бандит... Тут уже завiвся один. Вистачає... - Поет пiдморгнув i дiстав нову сигарету. - А чого ж чекати до "колись"? Чим сьогоднi за нього гiрше?
   - Ну, - завагався Лисиця, - не знаю. Не така то весела iсторiя... - Сум з обличчя та голосу випихав життєвi тони. - Залiзом по склу... По скляному серцю... Знаєте, як воно...
   - Та звiсно ж, - мовив Тейлор, - не з Альфи Центаври ж прилетiв. Тутешнi ми. I як болить - вiдомо нам добряче...
   - Гаразд...
   ***
   ...Її звали Регiна. Познайомились випадково. Та чи трапляється випадково бодай що-небудь у цьому свiтi? Повертаючись електричкою з передмiстя, де навiдував приятеля, став свiдком суперечки двох дiвчат. Одна з них читала Сiменона. Ламали списи над тим, чи можна вважати романи про комiсара Мегре "класичним детективом". Тут Богдан i встряв. Фiлолог же. Нi вiдступати, нi здаватися не личило. Узяв бiк Регiни. З того й почалося. Закохався... Нечутно. Нестримно. Нестямно. Балансував на межi божевiлля. Намагався бути поряд увесь час. Вiд того страждали друзi. Страждали футбол i автомобiлi - два найбiльших захоплення з дитинства. Страждали ненаписанi рядки дисертацiї. Усе те дружно розтануло за далеким горизонтом. У серцi й довкола (в радiусi сотень кiлометрiв) - незмiнно ВОНА...
   Узаконити шлюб мусив Центральний палац реєстрацiї шлюбiв та новонароджених, який кияни лагiдно називають "Бермудський трикутник". (До сих пiр достеменно невiдомо, звiдки така назва: тому, що будiвля має форму велетенського рiвностороннього трикутника з дещо ввiгнутими катетами чи за аналогiєю до таємничої аномалiї? Скорiше за все, - з обох цих причин). I от коли святково вбрана процесiя пiдiймалася сходами, позаду озвався сигнал автомобiля. Всi озирнулись, а Реґiна кинулась донизу. На очах ошелешених гостей вона щезла в салонi стареньких "Жигулiв". Назавжди...
   Так жорстока Танiт вирвала з грудей закохане серце. За кiлька днiв до Лисицi дiйшли чутки, що дiвчина, яку вiн знав як Реґiну, - вiдома шахрайка, мала кiлька паспортiв. А такий трюк з Богданом зробила, бо програла в карти ("картковий борг - святий борг!"). Бiдолашний мало не з'їхав з глузду. Добре, що хтось iз знайомих тицьнув мало не в зуби один з номерiв "Євротуру". Там напiвживий "Ромео" й натрапив на рекламу пансiонату "Прерiя". Того, що на островi Авгi. В Егейському морi...
   I вирушив "не-одинак-не-чоловiк-i-не-вдiвець" у подорож. Довго чи коротко "йшов-їхав-летiв". Щоб землi казкової дiстатися. Дорогою вигадав розвагу: придумувати, як укоротить собi вiку. Бо ж як жити без НЕЇ? Нiяк! Не має сенсу таке життя. Не потрiбне йому. I - розважився, себто придумав: вiн роздобуде пiстолета й пустить в лоба кулю. Посеред середземноморської краси. На чарiвному (якщо вiрити рекламi) островi. Романтично! I - небачено трагiчно! Може, про цю iсторiю хто й книжку устругне?
   В Афiнах надибав, де можна прикупити сяку-таку "пухкалку". Прикупив. Засунув до валiзи. Чекати "хеппi-енду" вже недовго. Але коли опинився на "Делаварi" та познайомився з Тейлором, а потiм i загледiв Крiстiн (красуню неземну!), життя потроху стало повертатися до забутої пустелi, на яку перетворився колись щасливий Богдан Лисиця. I що далi катер вiдпливав вiд пiрейського причалу, то бiльше хотiлося жити. I "Лiттл Том" у валiзi здавався дурницею галактичних розмiрiв. Хоча... Добру справу вiн усе ж зробив: перший "Привiт вiд Ункаса" влучив саме в нього. I гардероб лишився "недiрявим". А тепер i зовсiм цей "малюк", схоже, стане незамiнним помiчником...
  
   ***
   - Ого, - тiльки й видав поет, коли Богдан замовк. - Голлiвудськi сценаристи дружно пасуть заднiх? Еге ж! Пригодка! Мало хто захотiв би опинитися на вашому мiсцi. Не доведи Господи! А я вам ось такi лiки. - I Тейлор почав:
   Пiснi мої! Ваш голос негучний
   До неї я спрямовував щоразу,
   Коли спiвало серце. Мур мiцний
   Байдужостi ламається не зразу.
   Отак я думав. Смiшно i згадать,
   Що був колись я хлопчиком наївним,
   Що все, що мав, я їй хотiв вiддать...
   Тепер стрiчаю це лиш словом гнiвним.
   Тепер я долi дякую своїй,
   Що змiг сказати в тi гiркi хвилини:
   "Пiснi мої, ми не потрiбнi їй,
   Красивий глек, та зроблений вiн з глини.
   Як не спiвай - вiн буде лиш густи
   У вiдповiдь порожньо. Сонцем свiтлим
   Ти за горись, злети i засвiти -
   Та глина все одно вже не розквiтне.
   Пiснi мої, ми геть звiдсiль йдемо,
   Вже за лаштунками сховалась наша п'єса,
   Скiнчивсь спектакль. Хай дивиться в трюмо
   Краса бездушна - Глиняна Принцеса".
   - Це точно, - видихнув важкiсть Богдан, але вона застрибнула назад. Так легко з нею не прощаються! У життя солодощi полiченi. I видає воно їх лиш "пiд розписку". - Дякую... Хе... Такий я жахливий щасливець. I, мабуть, до мого "крембрулє" ще ой як далеко...
   - Та нi, - розправив плечi поет, нiби збирався пiдмiнити атланта, - ваше на вас чекає. Й обов'язково дочекається. Та й програне мною морозиво має пiдсолодити...
   - А я вже й забув... - загорiвся усмiшкою Лисиця.
   - Нiчого, - виставив долоню Марк, нiби щоб сiйнути заспокiйливої енергiї. - Для цього є друзi. Допоможуть. Нагадають. Пiдкажуть. I захистять. Якщо треба.
   - Дякую, - простягнув правицю Богдан. "Сiвалка заспокоєння" з'єдналася з нею. Потиснула. Ого! Точно захистять.
   - Усе просто, - мовив Богдан. - Та, часом, - неосяжно...
   - Так. Людиною мало народитися. Нею ще треба стати. А це не кожному пiд силу...
   - Поезiя й фiлософiя - нерозлучнi двi сестри? - Усмiшка перетекла в питання.
   - Нерозлучнi...
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 17 год. 24 хв.
  
   За годину пансiонат облетiла нова звiстка: в кiмнатi "Ункаса" покоївка знайшла сокиру. Пiд лiжком. У целофановому пакетi.
   Богдан iз Тейлором кинулися шукати жiнку. Допомiг Андреас, сказавши, що та збиралася в сад. Погуляти. Робила так завжди пiсля прибирання.
   Туди!
   Сад акуратно доглянутий тим, хто знається на цiй роботi. Кущi рiвнесенько пiдстриженi, дерева пiдрiзанi. Та найбiльше вражала головна алея. Тут Андреасова рука походила особливо старанно. Казандзакiсовi з садiвником пощастило. Старий i справдi вiртуоз. На своєму мiсцi. Однозначно.
   Покоївку знайшли на невеличкiй алейцi, що вiдходила праворуч. Ще не стара фарбована брюнетка з повним енергiї обличчям. Темнуватою шкiрою та розпущеним волоссям вона нагадувала циганку. Здавалося, що зараз так i проспiває: позолоти ручку, красунчику! I пiде в запальний танок (ай, не-не, не-не; ай, не-не-не). Проте цього не сталося. На вiтання щиро вiдповiла, а про знахiдку сказала:
   - Я її вiдразу впiзнала. Точно Андреасова. З трiснутим топорищем. Узагалi, воно зручне, замашне. Андреас давно збирався вистругати нове, та все йому, бiдолашному, нiколи. Постiйно у турботах, клопочеться як не там, то там. Я ту сокиру одного разу брала, то й запам'ятала. Її добре запакували. Ще й мотузочкою зав'язали. Бантиком. Пакет я не розв'язувала, а все, як було, вiднесла до хазяїна.
   Богдан i поет зрозумiли, куди йти далi. Подякували й рушили.
   Дорогою Богдан зауважив:
   - А садiвник наш до покоївки не байдужий...
   - Звiдки ви це взяли? - здивувався Тейлор.
   - Хiба ви не помiтили, як молодо розцвiли його очi при однiй лише згадцi про неї? Не випадково це. Правда, iсторiя банальна. Вiн улещує її, просить, щоб вийшла замiж, а вона все чекає, не зважаючи на приховану пiд фарбою сивину, свого "принца на бiлому конi", що забере її з собою в чарiвне царство. Романтична натура. Це - як невилiковна хвороба. Починається в дитинствi i з роками перетворюється на хронiчну. Але для таких людей оцей острiв - камера довiчного ув'язнення... Потрапивши сюди одного разу, така людина, найчастiше через те, що бiльше часу вiддає солодким мрiям про щасливе завтра, анiж використовує його, щоб цi мрiї втiлити, так i лишається бовтатись у тому мрiйливому болотi, чекаючи, що порятунок прийде на кораблi з пурпуровими вiтрилами, вiдкидаючи думку про те, що врятуватись вiд цiєї хвороби можна й iншим чином - простягни руку до невеликого, але мiцного й реального клаптика суходолу...
   - Знову "любов до мудростi", мiстере "детектив"? - слушно зауважив Тейлор. Лисиця й справдi захопився "фiлософiєю". Вкотре.
   - Вибачайте, бiльш не буду. - Потiм, подумавши, додав: - Намагатимусь...
   - А я - буду, - весело ледь не закричав поет i став читати:
   Ти - Мiс Моє Серце.
   Ти - грiзна Тигриця.
   Характер твiй з перцем,
   А мiй - мов гiрчиця.
   Наповнена чара
   З очей, з двох озерець.
   Ну, чим ми не пара -
   Гiрчиця i перець.
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 17 год. 46 хв.
  
   Власника "Прерiї" лицарi Ордену Детективiв знайшли в холi на звичному мiсцi портьє. Вiн зустрiв прибулих недоброзичливим поглядом. Цi любителi сунути скрiзь довгi носи починали надокучати. Детективи знайшлися: хтокають i чомукають. Очi б не бачили...
   - Мiстере Казандзакiс, ми почули, що знайдено Андреасову сокиру, - першим заговорив Тейлор.
   - Так. Ну й що з того? - Недоброзичливiсть перекочувала з думок мiстера Казандзакiса в його iнтонацiю.
   - Нiчого. Просто ми хотiли оглянути її. - Тейлор теж додав до голосу метал.
   - Це ж навiщо? - не здавався Казандзакiс. - Ви ж не полiсмени. Та й не приватнi детективи.
   Пiсля цих слiв запала тиша. Казандзакiсове питання влучило в десятку. Справдi. I Лисиця, й Тейлор не належали нi до тих, нi до iнших. Рядовi вiдпочивальники. Як i решта. Усього лиш - звичайнi клiєнти. I проводити щось схоже на розслiдування нiякого права, звiсно ж, не мають. Нi юридичного, нi ще там якогось. Казандзакiс, здавалося, одним ударом вибив ґрунт у них iз-пiд нiг. Йому вже давно хотiлося приборкати цих горе- нишпорок.
   А вони стояли нi в сих, нi в тих. Гiрка правда повалила на землю й не давала пiдвестися. Поставивши на голову лапище сорок сьомого розмiру. Уперше натрапили на таку нездоланну перешкоду. Що, наче грiм серед ясного неба, захопила їх зненацька. I пошуки тепер пiд загрозою.
   - Зрозумiйте нас правильно, мiстере Казандзакiс, - спробував викарабкатися Богдан, - ми ж не вимагаємо вiд вас чогось протизаконного. Нам би просто глянути на ту сокиру. Одним оком. Та й годi. Невже для цього треба мати посвiдчення полiсмена й санкцiю прокурора? Адже ж нi. Погодьтесь!
   - Нi, - прозвучало твердо й непорушно. - Хай лежить i чекає на полiцiю.
   Богдан починав гнiвитися. Проте iдея, що спалахнула за мить, змусила випустити пару. I вiн спокiйно мовив:
   - Тодi пропоную взаємовигiдний контракт. Ви даєте нам поглянути на сокиру, а я найближчим часом улаштовую "вечiр з iлюзiонiстом".
   Тейлор здивовано глянув на приятеля. На божевiльного наче не схожий. Але таке зморозив... Що за iлюзiонiст? Де вiн його вiзьме?.. Зрозумiло. Сокири не бачити у вiчi.
   А Казандзакiс аж засiяв. Така розвага дещо б розiгнала атмосферу тривоги, що запанувала в "Прерiї" пiсля трагедiї. Та й пригадав, як технiчно, наче справжнiй полiсмен, поводився цей молодик у номерi Лукаса, якi чiткi вказiвки роздавав направо-налiво. Гаразд, хай дивляться. А полiцiя обов'язково в усьому розбереться.
   - Згоден, - м'якiше мовив Казандзакiс. - Але є умова: ви не залишите на сокирi вiдбиткiв пальцiв. Гадаю, це важливо.
   - Про це не турбуйтеся, - запевнив Лисиця. - Кому-кому, а нам про це нагадувати зайве.
   - Ходiмо.
   Рушили.
   У кiмнатi вже прибрали. I про недавнє гостювання невiдомого варвара нагадували лише понiвеченi прилади, складенi в кутку на пiдлозi. Там же лежала й сокира в целофанi.
   - Берiть, - показав Казандзакiс у куток. - Тiльки ж обережно!
   Тейлор i Лисиця, наче дикуни, що загледiли люстерко в руках європейця, жадiбно кинулись до пакета, на ходу, мов пiсля команди, дiстаючи носовi хустинки. Коли розв'язали мотузок, з пакета, як джин з Алладiнової лампи, вирвався рiзкий запах солярки. Логiчно. На парфум нiхто й нерозраховував.
   У сокири справдi зручне, але трiснуте топорище, виготовлене власноруч. Для польоту творчої думки простору тут небагато. Але садiвник змiг.
   Повз увагу не прослизнули й пощерблене рiвне лезо, i дрiбненькi шматочки фарби з бакiв "Делавара". Не по-хазяйськи. Господар так би не повiвся.
   - Салют, джентльмени! - почувся вiд дверей голос Альбера Брiссона, одягненого в тенiсний "adidas". Побачити його сподiвалися тут якнайменше. - Лагiдний механiзм. - Кивок на сокиру. - Це ним наш любий "Ункас" приголубив радiостанцiю та пустив дизельну кров "Делавару"? Слава Всевишньому, що цю штуку швидко знайшли. А то б ваш божевiльний синочок, мiстере Казандзакiс, уколошкав би слiдом за бiдолашним Лукасом iще когось. "Стежка вiйни", "блiдолицi", "скальпи", "вiгвами"... Теж менi - гра в червоношкiрих. Догралися? А Лукас же попереджав. Наче вiдчував. Утiм, смерть завжди дає про себе знати... А божевiльному мiсце в божевiльнi.
   Мiстер Казандзакiс увесь цей час наливався, наче бик перед червоним. Здавалося, вiн очiкує, доки Альбер закiнчить, щоб накинутись.
   Богдан не думав, чи правильнi слова Брiссона i чи мав вiн право говорити їх саме зараз, коли тiнь провини лягала на хворого сина портьє. Та й ситуацiя вимагала iншого, бо скандал мав вибухнути за мить. I Лисиця йому завадив. Випередивши Казандзакiса, наче досвiдчений дипломат, що все життя спецiалiзувався на арабо-iзраїльському конфлiктi, вiн обережно почав:
   - Чи не буде таким ласкавим мiстер Брiссон, щоб вiдповiсти на одне питання?
   - Залюбки.- Альбер розвернувся й дивився прямо на Богдана очима володаря Всесвiту. - Навiть - на бiльше.
   - А чому ви пов'язуєте смерть мiстера Лукаса iз сином мiстера Казандзакiса?
   - А хiба тут щось незрозумiло? - знизав плечима Брiссон. - Почнемо з того, що хлопець психiчно хворий. I його поведiнка непередбачувана. Можливе все. А мiстер Казандзакiс...
   - Про це ми вже чули, - безцеремонно обiрвав Лисиця. I за дипломатом тiльки слiд пролiг. - Чи не можна коротше?
   - З охотою, - ледь не проскрипiв зубами ображений Альбер. Тепер уже готовнiсть напасти на опонента перекинулась на нього. - Усi пам'ятають святковий обiд. Не забули, гадаю, й патетичнi промови "Ункаса", i його погрози мiстеровi Лукасу. А сьогоднi Лукаса знаходять зi стрiлою в грудях. Що характерно - мертвим. I в той час, коли Лукас, почуваючи себе зле, йде до своєї кiмнати й не бере участi в турнiрi (а вiн, до речi, так хотiв позмагатись!), нiхто не бачить Казандзакiса-молодшого. Як там кажуть кримiналiсти, на цей час вiн не має алiбi. Та й лук зi стрiлами є тiльки в нього.
   - А ви це перевiрили? - поцiкавився Тейлор, запаковуючи сокиру назад.
   - Пробачте, що саме? - уточнив Брiссон.
   - Алiбi в усiх i чи зброї такої нi в кого немає, - спокiйно розставив акценти поет. - А ви, якщо не помиляюся, ранiше займалися стрiльбою з лука.
   - Не намагайтеся вдавати з себе блазня, мiстере Тейлор. Тут хiба що дурневi не зрозумiло, хто ухайдакав Лукаса.
   - Я б не радив вам переходити на особистi образи, мiстере Брiссон, - стискаючи кулаки, пiдступив ближче до Альбера Лисиця.
   - Даруйте, - зрозумiв явну рiзкiсть фраз Брiссон, - захопився. Ще раз даруйте... Але погодьтесь: радiостанцiя й катер - хiба це не витiвка людини несповна розуму? I останнє: сокира знайдена саме в кiмнатi вашого "Ункаса". Коло замкнулося.
   "Чи Альбер i справдi не розумiє, чому пошкоджено технiку, - подумав Лисиця, - чи хоче нав'язати думку про причетнiсть "Ункаса" до всiєї таємничої веремiї? А якщо й справдi друге? У теперiшнiй ситуацiї Мартiн - найзручнiша ширма для справжнього вбивцi. А чи не Альберу вона так потрiбна?"
   Лисиця спiймав на собi погляд Тейлора. Поет гучно семафорив очима. Лисиця пiдморгнув: мовляв, зрозумiв. Та й без цього придивлявся-прислухався. I вже побачив "без'язику" блискавку на лiвiй зовнiшнiй кишенi тенiски.
   I тут сталося неочiкуване: мiстер Казандзакiс не витримав i закричав:
   - Та йдiть ви пiд три чорти, кримiналiст бiсiв! Узявся до мого сина! Якщо хочете знати, до вашого приїзду Мартiн мурашки не образив, не те що людину. А ви йому вбивство приписуєте. Ще й майно моє вiн теж пошкодив. Абсурд! Хлопець цього зробити не мiг. До сьогоднi все було добре, а тепер, бачиш, Мартiн у злочинцi пошився. Не вiрю я. Цiлий день я терпiв усi закиди на цю тему, але тепер - годi. Терпець увiрвався. Сина, звiсно, я замкну на три замки й заходитиму до нього тiльки сам, щоб ви i вам подiбнi не чесали даремно язиком. Але за п'ять днiв сюди прибуде катер з продуктами. I тодi я негайно викличу слiдчих. Вiддам їм Мартiна i всi докази, якi вже знайшли i ще знайдемо. Хай розбираються. Я певен, що вони знiмуть з нього всi пiдозри i знайдуть справжнього вбивцю. Тодi ви заговорите iнакше... А зараз, мiстере Брiссон, не плескайте даремно. Бо...
   - I що ж буде пiсля "бо"? - хвалькувато поцiкавився Альбер i приготувався до рiшучiших дiй.
   - Бо наступного разу, коли ви знову почнете плести про Химинi кури, я просто вас вiдлупцюю. У мене все, - закiнчив власник пансiонату i важко зiтхнув, наче довга промова випила з нього всi соки. Втiм, може, насправдi все саме так.
   - До наступного разу ще треба дожити, - кинув Альбер i з силою грюкнув дверима.
   Тейлор пiдiйшов до Казандзакiса i, дивлячись йому у вiчi, заспокiйливо сказав:
   - Не треба хвилюватися.
   Той мовчки кивнув.
   Наблизився Лисиця:
   - Дякуємо, мiстере Казандзакiс, що дозволили оглянути сокиру. А шоу iлюзiонiста ви отримаєте.
   Казандзакiс ледь посмiхнувся. На бiльше сили не мав.
   - Якщо вам тут нiчого бiльше не потрiбно, - утомлено мовив вiн, - я замикаю.
   - Гаразд.
   Приятелi рушили надвiр. Пiшли навмання й опинилися в парку. На головнiй алейцi, яка тягнулася через усю його велику площу i впиралася у фонтан (жiночу фiгуру, з очей якої струменiла вода), зустрiли блондина "трохи за п'ятдесят". Вiн iшов "пiд ручку" зi своєю дамою, яка вчора на святковому обiдi була в шикарнiй чорнiй сукнi з великою брошкою у виглядi троянди. Сьогоднi ж дама надягла квiтчастий костюм. "Парочка" поверталась iз прогулянки, усмiхнено перемовляючись. Детективи, вiтаючись, уклонились. Їм вiдповiли.
   - Кохання... - прошепотiв Тейлор, коли "парочка" опинилася далеко позаду. I за мить вiн уже читав:
   якби у мене вкрали всi слова
   якби у мене вiдiбрали здатнiсть писати
   якби у мене вiдтяли руки
   щоб я не змiг зображати жестами
   я обов'язково став би птахом
   аби спiвати про твою красу
   аби спiвати про своє кохання до тебе
   - Схоже, - погодився Богдан i ще раз озирнувся. - Авгi, як на мене, шикарне мiсце для цього.
   - Як i для вбивств, - додав своїх п'ять Тейлор.
   - Це точно, - сумно погодився Богдан.
  
  
   27 вересня 1993 року, острiв Авгi, 18 год. 13 хв.
  
   Вiдiйшли вiд центальної алеї. Сiли на лавку. Зручно. I можна поговорити без чужих вух. Якщо хто-небудь наближатиметься, легко загледiти. Поява ж у кущах виключалася. Пiдiйти непомiченим крiзь заростi не мiг навiть сам Наттi Бампо. Навiть справжнiй. Той, яким його змальовано в романi.
   Чулося лише вiддалене плюскотiння води у фонтанi.
   - Здається, самi, - ще раз озирнувся довкола Тейлор. Лисиця теж покрутив головою-радаром. Справдi. Нi душi. Нi тiла.
   - До речi, - пiдняв указiвного пальця Богдан, - блондин iз дамою пiд ручку - це мiстер Скарпсверд. Швед. Я дiзнався. Пам'ятаєте: Казандзакiс говорив, що саме Скарпсверд затримав його, коли той iшов до радiостанцiї, щоб повiдомити про вбивство на материк. I плiв нiсенiтницi... Збiг чи...
   - Не думаю, що "чи", - сказав Тейлор. - Якийсь вiн невиразний. Без-е-нер-ге-тич-ний. Сiре мишеня. Вiн якщо й мiг когось убити, то тiльки таргана. А потiм рвав себе на клаптики за цей "грiх". Ще й до лiги захисту тварин записався.
   - Класно ви його, - усмiхнувся Богдан. - Якби все й справдi так легко... Бо що там, у душi, - одному Господу вiдомо. А вiн просто так таємницi не вiдкриває. Треба поворушити звивинами. I коли сiм потiв з тебе зiйде, тодi й Вiн усе на блюдцi пiднесе. Iнакше не буває.
   - Не буває, - повторив задумливо поет, а потiм, оживши: - Ну, а що сокира?
   - Нiчого, - мовив Богдан, розчаровано махнувши. - Тут би експертiв...
   - Хе, звiсно, - криво посмiхнувся Тейлор. - Якби ж... у ротi поросли гриби ж... Зрозумiло, що сокиру просто пiдкинули. Ще один крок убивцi. I нiяких його вiдбиткiв жоден у свiтi експерт не зможе на сокирi вiдшукати. Їх там просто немає.
   - Усе правильно, - кивнув Лисиця. - Я б зробив так само. Iнстинкт i розрахунок. Убивця розумний. Холоднокровний. Досвiдчений. Випадкова людина десь би прокололась. А наш красень - за надiйною маскою. I робить усе мудро. Важко буде наступити йому на хвоста...
   - Чудово. Отже, вiн у масцi i з хвостом... - серйозно сказав поет, а потiм вибухнув смiхом.
   Лисиця теж засмiявся:
   - Карнавал... А, до речi, - яку маску ви уявили?
   - Крокодила, - задоволено мовив Тейлор. - I довгий зелений хвiст.
   - Гм, цiкаво. - Усмiшка ще гостювала на Богдановому обличчi. Хоч уже одягалася бiля дверей. - А я - рогатого-хвостатого. Навiть називати не хочу... Усе в нього виходить. I жодного слiду. Наче й не людина... Я думаю, що задум убивства в нього виник уже тут, на островi. Iнакше залишив би шлях для втечi. Знищив радiостанцiю i спокiйнiсiнько вiдплив на катерi.
   - Вiн би так зробив, якби його тут нiчого не тримало.
   - Правильно. Щось тут у нього незроблене. Тому i взяв час. П'ять днiв.
   - П'ять дiб, - поправив Тейлор.
   - П'ять дiб, - погодився Богдан. - I щоб спокiйно почуватися, знайшов прикриття. "Ункаса". Та й ота дивна розмова мiж Мартiном i Лукасом допомогла. Розумнiй людинi неважно все обiграти. Тому сокира й "чиста". I вiдбиткiв пальцiв на нiй убивця не лишив. Як i скрiзь...
   - Ви вважаєте, що це чоловiк? Жiнок виключаєте через благороднiсть? Чи щось особисте?
   - Особисте, звiсно... - Лисиця пiдморгнув. - Судiть самi: вчинити вбивство, а тодi за лiченi хвилини устигнути розгромити радiостанцiю, пробити бензобаки на катерi й пiдкинути сокиру "Ункасовi". Тут треба добряче здоров'я й фiзичну витривалiсть. Нi, жiнцi це не пiд силу. Невже ви думаєте, що на таке здатна тендiтна Крiстiн, симпатiя Скарпсверда, покоївка, старенька жiночка у великих окулярах чи ще хтось iз "наших" жiнок?
   - Хтозна, - задумався поет.
   - Облиште. - Богдан пружинив упевненiстю. - Жiнкою тут i не пахне, - обперся на спинку. - А як вам мiстер Брiссон? - Уважно подивився на приятеля. - Мартiн винен - i все!
   - О-о-о, то цiкавий фрукт, - закивав Марк. - Як чiтко, а головне - послiдовно, видав вiн докази проти Казандзакiсового сина. Наче цiлу нiч готувався. Та найбiльше сподобалась остання фраза. "До наступного разу ще треба дожити". Гм... Це погроза чи обмовка?
   - Не вистачало, щоб ще й мiстера Казандзакiса спровадили на той свiт, - докинув Лисиця.
   А Тейлор, наче боячись, що, вiдреагувавши на Богданову фразу, втратить нитку своєї думки, провадив:
   - Треба його не спускати з ока. Умiння стрiляти з лука (до речi, може вчора це в нього вирвалось теж мимоволi). Анонiмний лист (дiзнаємось, хоча й з непереконливих вуст, про погрози Лукасовi). Вiдверта майже погроза Казандзакiсовi. Цiла низка фактiв явно не на його користь. Та й вiдламаний язичок вiд блискавки. Тут є над чим думати. Вiн мiг вiдпасти, коли завгодно. I також тодi, коли Брiссон дiрявив катеровi баки.
   - Плюс манiакальна недовiра до Крiстiн, ревнощi, войовничiсть - i перед нами готовий убивця.
   Тейлор дiстав сигарети, але зупинився:
   - Ви теж сказали "манiакальний"? Ще одна намистинка до разка фактiв проти Брiссона. Хоча й менша за попереднi. Манiя - це хвороба. Згадайте, як Альбер стояв на тому, що всi божевiльнi повиннi перебувати там, де їм належить. Але ж усiм вiдомо: найважча рiч у свiтi - довести дурневi, що вiн - дурень, бо ж уважає себе чи не найрозумнiшим. Отак i з божевiльними. Вони ладнi назвати несповна розуму найнормальнiшого, але щоб визнати таким себе - нiзащо.
   - Усе може бути...
   Лисиця заплющив очi.
   Тейлор засмалив. I з насолодою запихкав. А помiж випусканням диму вставив:
   Наша перша й остання нiч
   Буде тридцятого лютого...
   То, мабуть, щось там наплутали
   Непевнi Вiтри Сторiч.
   Лисиця нiчого не вiдповiв. Тiльки подумки знову навiдався до "Бермуд". Краще вже б танцювати на битому склi. Голими ногами, звичайно ж.
   Починався вечiр. Невiдь-звiдки щедро сипались мiльярди сiрих порошинок i осiдали скрiзь. З часом вони стануть чорними. I все довкола вкриє суцiльна завiса. Темна й непроглядна. У цьому одвiчному життєвому театрi. Щира партнерка жахiть.
   Богдан зiрвав листок з найближчого куща i, розглядаючи, вертiв у руках. Ураз поклав на долоню й сильно дмухнув. Листок зiрвався з мiсця i, кружляючи, опустився на викладену плиткою дорiжку. Богдан сумно стежив. Потiм мовив:
   - Наче людське життя. Достатньо чиєсь злої волi, - i красива та щаслива людина перетворюється на порох. Несправедливо. Кажуть: "Бог дав, Бог i взяв". Я розумiю, але невже Бог, якщо йому треба "взяти", не може це зробити iнакше? Обов'язково треба "скористатися послугами" чергового недолюдка? Не розумiю...
   - Не наша то парафiя, друже. - Тейлор говорив серйозно i врiвноважено. Наче виголошував програму щойно створеної партiї. "Партiї поетичних детективiв". - Нам би тут, iз цiєю веремiєю розiбратися. Часу ж небагато. Невiдомо, що вiн намислив. А раптом - нове вбивство? Не ясно ж, для чого йому потрiбнi тi п'ять дiб, якi вiн "забронював". А це - не зовсiм добре. А точнiше - зовсiм навпаки. I зупинити його - робота непроста. Бо вiн - дракон солiдний. Мудрий. Хитрий. Передбачливий. Стрiла, пiр'їна в кущах проти Лукасового вiкна, сокира в "Ункасовiй" кiмнатi. Усе говорить саме за себе. Плюс намагання пустити нас хибним шляхом. Iдiть. Хапайте. Ось вiн, Мартiн-"Ункас". Жорстокий душогуб. Спочатку я й потрапив на цей гачок. Але тепер - дзуськи... Я знаю, що нам робити. Вночi вiдвiдаємо мiстера Лукаса. З дружнiм, але неофiцiйним вiзитом.
   - У самiсiнькому пеклi? - Богдан ледь не впав з лавки. - Глузуєте? Хоча... Можливо, Лукасова душа майнула й до раю. Але я нi туди, нi туди не поспiшаю. - Лисиця ледь стримував усмiшку.
   - Я теж, - пiдморгнув приятелевi Тейлор. - Але зараз не про це. Уважно обстежимо кiмнату. Може, щось та й знайдемо. То як?
   Пропозицiя зваблива, але ризикована. Гостювати вночi у кiмнатах з небiжчиками Лисицi ще не випадало. Проте цiкавiсть не давала спокою. Що тут удiєш? Тiльки погоджуйся. Охота ж гiрша неволi.
   - Ех! Нехай уже станеться те, що статись одначе повинне, - ляснув по колiну Богдан i пiдняв угору вказiвного пальця: - О!
   - Хе, майже вiршами, - зрадiв Тейлор. - Вiдповiдь справжнього лицаря Ордену детективiв! - Поет клекотiв задоволенням. - Тодi сьогоднi, десь бiля пiвночi. Я до вас зайду. Одягнемося по-спортивному. Так зручнiше.
   - А як же ми туди потрапимо? - спробував увiмкнути холодний душ Лисиця.
   - То вже мої турботи... Тихо! Андреас.
   Звернувши з головної алеї на ту, де сидiли "лицарi", ходою володаря усiх околиць наближався садiвник iз незмiнними супутниками. Ротвейлери рухалися легко. Але за цим вiдчувалась могутня сила. Яка може вибухнути щомитi. Пiсля команди садiвника. I тодi без варiантiв.
   - Насолоджуєтесь, джентльмени? - мовив вiн, пiдiйшовши. - Правильно. Повiтря в нас цiлюще. Я поки не потрапив сюди, цiлу купу болячок мав. А тепер - юнак двадцятилiтнiй. Якби хто пiшов, то й одружитись можна. - Старий усмiхнувся. "Детективи". теж
   - Гаразд, не заважатиму, - знову озвався Андреас, - обiйду володiння, бо вже он сiрiє. Та й докучати старечою балаканиною не хочу. Молодiсть не знає, що таке старiсть. I в цьому її перевага. А коли дiзнається, сама нею стає.
   Вiн покликав собак, що, граючись, подерлись у кущi, i почовгав далi. Собаки озвалися на поклик i вже радiсно вистрибували поруч. Описуючи довкола Андреаса невидимi вигадливi кола.
   - Ну що ж, - звiвся Лисиця, - треба трохи поспати. Нiч обiцяє розваги. Не-за-бут-нi.
   Тейлор теж устав, i обоє рушили до пансiонату.
   - Послухайте, "мiстере Фокс", - сказав поет, коли доходили до головної алеї. - А що ви, пробачте, наплели мiстеру Казандзакiсу про якогось там "мага-iлюзiонiста". Я, вiдверто кажучи, вже й вилаяв вас подумки, як почув. Ну, думаю, все. Визвiриться вiн на такi "фокуси". I наша "робота" лопне мильною булькою. Але ж нi... Пощастило...
   - О, ви даремно хвилювалися, - заспокоїв Лисиця. - Перед тим, як що-небудь сказати, я добряче думаю, бо звик за свої слова вiдповiдати. Один iз життєвих принципiв. Непорушних!
   - Тобто? - Тейлор аж зупинився.
   Богдан лише засмiявся:
   - Не переймайтеся. Нiчого позамежного. Просто... Ще в школi, а потiм i в унiверситетi, я захоплювався подiбними штуками. Показував фокуси. Факiр! Чистої води! Правда, до Пiнеттi та Робера-Гудена менi далеченько, як звiдси - пiшки до Києва, та дечому усе ж таки навчився. I хоча вже минули роки, думаю, що-небудь та й згадаю. I для одного "творчого" вечора його вистачить.
   - Ну, ви, я бачу, i швець, i жнець, i на дуду грець, - весело сказав поет i дружньо поплескав приятеля по плечу.
   Рушили до пансiонату. Той усе глибше зникав у вечiрнiй сiростi, нагадуючи замок з роману жахiв, у якому неодмiнно живуть привиди. I вiдбуваються таємничi подiї.
  
   Глава VI. "Народження "слiдчого Теодоракiса"
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 00 год. 14 хв.
  
   Богдан узував новенькi бiлi кросiвки "Puma", як у дверi тихенько постукали. Три рази. Як i домовлялися. Тейлор. Готовий до небезпечної гостини. Навiдати мiстера Лукаса. Його апартаменти. Поки земнi, слава Богу. У "Прерiї". Але вже колишнi.
   Колишнi апартаменти. Колишнього Лукаса.
   - Хочете анекдот? - мовив вiн пошепки, коли опинився за зачиненими дверима.
   - Хочу, - застиг Лисиця, готовий слухати. - Зараз вiн ну дуже доречний. Бо я нечасто до мертвякiв у гостi навiдуюсь.
   - Гаразд. Отже. Моя двоюрiдна сестра Сесiлiя мешкає в Афiнах, - почав поет, усмiхаючись. - Рокiв зо два тому вийшла туди замiж. Узагалi-то, ми не дуже родичались. Але моя тiтонька Елiзабет, хай їй Бог здоров'я дає, прочувши, що збираюся до Грецiї, попрохала завезти Сесiлiї пакуночок.
   - Як завжди - наркотики? - серйозно мовив Богдан.
   - На жаль, нi... А так хотiлося. - Тейлор теж умiв жартувати. - Слухайте далi. Прохання я виконав, але випадково... прихопив швагерову куртку. Ну, замiсть своєї. У нього, як на лихо, така сама. I колiр. I розмiр.
   - Не дуже й смiшно, - сипнув льодом розчарований Богдан. Бувало смiшнiше. Значно. Що аж за живiт брався. А не так, як зараз.
   - Та дослухайте ж, - розгнiвався поет жартома. - I в кишенi "нової" куртки я знайшов ось що. - Вiн протягнув маленьку чорну книжечку. У шкiряну обкладинку ув'язнили "ксиву" слiдчого грецької полiцiї Василiса Теодоракiса. Лисиця уважно подивився на фотографiю i спалахнув фантастичною iдеєю. Навiть божевiльною!
   - Послухайте, друже, - почав натхненно, по черзi рентгенячи зрадiлими очима то поета, то фото його швагера, - якщо прибрати оцi шикарнi вуса, ви стали б... дуже схожим на грецького родича... Розумiєте, до чого я веду?
   Тейлор аж вiдсахнувся. Наче остерiгався, що Лисиця вiдразу ж поголить його шикарну чоловiчу прикрасу. Навiть не спитавши згоди. Без мила й пiни. Навiть без леза. Просто поголить. I все.
   - Та ви що?! - пошепки прокричав поет. - Нi за якi грошi! I як ви таке могли подумати? Це ж частина мене. Важлива! Навiть не уявляю, як з'явитися в колi друзiв безвусим. На глум пiднiмуть! Нi. Про це не може бути й мови!
   Тейлор перетворився на твердиню. Могутню й непохитну. Не пiдходь!
   - Розумiєте, - пошився в дипломати Лисиця, - я хоч i "колишнiй факiр", усе одно не зможу приклеїти вуса вашому фотографiчному родичевi. Як там його? - глянув у посвiдчення. - "Василiсу Теодоракiсу". Щоб схожiсть стала iдеальною. Це неможливо...
   - Нi i ще раз - нi! - гнiвно витиснув поет.
   - Шкода, - похмуро мовив Богдан, ховаючи посвiдчення до кишенi. - Я хоч i не схожий на мiстера Теодоракiса, iншого виходу не бачу. Дива в життi трапляються. Iнколи. Може, стане у пригодi... Хоч якось. А ви краще йдiть спатки. Набирайтесь сили. А завтра вiзьметесь до нової поеми. Бо раптом нас приловлять на гарячому. Як тодi ви поясните це у колi друзiв? А я пiду сам...
   Лисиця вiдвернуся до вiкна. Та за мить рiзко озирнувся:
   - Та зрозумiйте ж! На представника закону зовсiм iнакше дивитимуться. Не як на звичайну людину, що знiчев'я грається в детектива. Тут усе серйозно...
   Тейлор дивився вбiк i, важко дихаючи, напружено мовчав.
   Богдан рiшуче пiдiйшов до шафи:
   - Менi ж боятися нiчого. У моєму колi мене люблять усякого. Без жодних пояснень. Хоч пiд Фантомаса пострижись, хоч у костюмi Адама причалапай...
   Вiн дiстав пiстолета й запхав за пояс пiд куртку.
   Тейлор потопав у нерiшучостi. Лисиця помiтив це й вирiшив пiдлити бензину:
   - А тим часом убивця хай спокiйнiсiнько обдумує новi плани. I береться їх виконувати... Теж без найменших перешкод.
   Поет занервував. Його внутрiшнi катаклiзми помiтнi за кiлометр. Останнiм акордом стало голосне чмихання й тупання носаком.
   - А-а-а, бiсова ви личина, мiстере Фокс. Гаразд. Здаюсь, - сказав вiн наче крiзь зуби, але то лише зовнiшнє. В душi ж уже не пручався. - Але все це - заради перемоги Справедливостi. Ех, який товар, така й цiна. Зачекайте, я швидко.
   Богдан лишився сам. Дiстав пiстолета. Витяг магазин, обдивився й загнав назад. "Хтозна, - мiркував, - як поведеться з нами мiстер Лукас. Мертвi гостей не полюбляють. А цей ось помiчник у таких ситуацiях зайвим не буває".
   Погладив "iграшку", наче живу, i знову запхав за пояс. Iз нею спокiйнiше. I - надiйнiше.
   Тейлор увiйшов без стуку. Безвусим Богдан його ще не бачив. I... - засмiявся. Це образило. Нiби на незагойну рану пiдступно сипонули солi. Мiшок. Навiть два.
   - Вибачте, мiстере Тейлор, - став заспокоювати приятеля. - Це... випадково... Е-е-е... Новi виростуть ще кращi. Густiшi... Хоча... Так теж нiчого. Я б сказав - навiть краще. Тепер усi жiнки "Прерiї" упадуть до ваших нiг.
   - Годi жартувати, - з вiдлунням гнiву мовив поет. Жаль за прикрасою не минав. - Мiстер Лукас зачекався.
   Богдан тiльки тепер побачив: за пазухою у поета щось заховане.
   - А що тут? - запитав, повертаючи посвiдчення Теодоракiса.
   - Дещо, - поважно вiдповiв Марк. - З голими руками до туди не потрапити.
   - Чудово. Ходiмо.
   З надiєю i впевненiстю рушили.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 00 год.26 хв.
  
   Обережно вислизнули з номера i сторожко рушили коридором. Керувати узявся Тейлор. Пояснив: спочатку - на третiй поверх, вiдмикають верхнiй номер (там нiхто не живе), а потiм - спускаються i через вiкно потрапляють до Лукаса. Зробити це через другий поверх - не так мудровано. Однак, - дев'яносто iз ста, - потрапиш комусь на очi. Ключа немає, а щоб вiдiмкнути по-злодiйськи, потрiбен час. Не професiонали ж!
   На третiй поверх дiсталися без пригод. М'яка килимова дорiжка приглушувала кроки. Зупинились напроти триста сьомого. Тейлор дiстав пакунок, розгорнув, i Богдан побачив "дещо": складаний нiж, свiчку й товстий мотузок, зав'язаний вузлами сантиметрiв через сорок-п'ятдесят.
   - Де це ви все взяли? - ледь не сiв вiд здивування Лисиця.
   - Знаємо, де... - по-змовницьки пiдморгнув поет.
   Зараз Тейлоровi потрiбен нiж. Тому решту вiддав Лисицi. Розклав i заходився бiля замка. Не встиг Лисиця добре розгледiти, як дверi пiддалися й беззвучно розчинились.
   - Ну, ви й чарiвник, - прошепотiв зрадiлий Богдан.
   - Нiчого особливого. Ким тiльки не довелося побути. Навчений.
   - То, може, й Лукасовi дверi - як i цi - за двi секунди?
   - Там замок iнший, складнiший, - категорично вiдрiзав поет. - Я вдень обдивився. Безнадiйний варiант.
   Прослизнули до кiмнати i вiдразу ж - до вiкна. З ним проблем ще менше.
   Тейлор обв'язав мотузком нiжку лiжка, перевiрив надiйнiсть i мовив:
   - Полiзете ви. Я страхуватиму. Опинитесь на мiсцi - смикнете. Я тут "замету слiди", а потiм стукну у дверi. Ось так: тук... тук... тук-тук.
   - Домовились.
   - З Богом.
   Лисиця видерся на пiдвiконня, розвернувся обличчям до поета й почав обережно спускатися. Тейлор притримував мотузок. Коли Богданова голова зникла в темному прорiзi вiкна, для Тейлора почалося найважче - чекання. Як дивно влаштованi земнi закони! Коли поспiшаєш, час, мов прудконогий гепард, завжди тебе випереджає. Зате коли випадає очiкувати, тут уже вибачай: йому поспiшати нiкуди. I тепер вiн - супервайлувата черепаха - рухається сонно та повiльно...
   Смик... Смик...
   Тейлор вiдчув "пульсування" мотузка.
   - Зрозумiв, - прошепотiв вiн i став вiдв'язувати...
   Тим часом Богдан, витягнувши зброю, почав обережно нишпорити Лукасовим номером. Оглянув кiмнату, хол, ванну й туалет. Розчинив дверцята шафи - зазирнув ще й туди - нiкого. З полегшенням зiтхнув. Сховав "Маленького Тома". Пiдiйшов до дверей. Чекати на Тейлора. Той надовго не лишив приятеля в неприємнiй компанiї.
   - Порядок, - прошмигнувши у щiлину розчинених дверей, прошепотiв поет. - Опустiть жалюзi - i почнемо.
   Вiн дiстав сiрники зi свiчкою, запалив. Вiдшукав Лукасiв свiчник - i в номерi стало свiтлiше.
   - А свою свiчку навiщо ж ви брали? - прошепотiв, не зрозумiвши, Богдан.
   - Дивна ви людина, - пiдморгнув поет, - блукаєте у фiлософських джунглях, умiєте робити фокуси, захоплюєтесь логiкою, а не розумiєте простих речей: коли йтимемо звiдси, я вичищу вiск i вставлю нову свiчку. Що тут хтось був, пiдозри не виникне нi в кого.
   "От дурень, - вилаявся подумки Лисиця, - до цього й самому можна додуматись".
   - Гаразд, з чого почнемо? - дiловито поцiкавився Тейлор.
   - Думаю, з трупа.
   Небiжчик лежав укритий двома простирадлами. Стик проходив там, де стирчала стрiла. Мiстер Казандзакiс пам'ятав Богданову пораду i все залишив без змiн.
   Лисиця опустився на колiна й обережно зняв накривало. Тейлор присвiтив. Небiжчик пози не змiнив. Проте видовище приємним назвати важко.
   - Слабке освiтлення, - зауважив розпачливо Лисиця, коли почав огляд. - Не до бiса розгледиш при такому каганцi.
   - Це точно. Увiмкнути торшер? - запитав з надiєю Тейлор.
   - Буде дуже помiтно.
   - А ви гадаєте, що свiчки не видно?
   - Може, але сонний Андреас, я певен, не розгледить. А торшер... - Лисиця подивився на вiкно й додав: - Свiчку з цього боку прикривайте рукою.
   Тейлор кивнув i загородив несмiливий вогник широкою долонею.
   - Нiчого цiкавого, - мовив Богдан, звiвшись. - Я, звiсно, не експерт, але... - Розчароване хитання головою.
   - Ану ще й я гляну, - мовив Тейлор i передав свiчник Богдановi: "детективи" помiнялися ролями.
   Поет прискiпливо вп'явся очима в "колишнього мiстера Лукаса". Бездушним сканером пройшовся кiлька разiв вiд голови до нiг i назад. Але фортуна теж не усмiхнулася. Випроставшись, продовжував дивитися на вбитого. Раптом обидва ясно почули, що до замкової щiлини хтось загнав ключа. Богдан миттю погасив свiчку, вихопив пiстолета й кинувся за шафу. Тейлор обгорнувся шторою.
   Ключ повернувся двiчi. Дверi обережно подалися. Могутнiй промiнь знищив кiлька кубiв темноти й почав, жадiбно нишпорячи у просторi кiмнати.
   - Наче нiкого немає, - почувся тихий голос мiстера Казандзакiса. - А може, тобi все привидiлося?
   - Нi, хазяїне. - Садiвникова непохитнiсть конкурувала з навколишнiми скелями. - Я на власнi очi бачив, що саме в цьому вiкнi свiтилося. Тьмяно-тьмяно. Я вiдразу ж побiг до вас. Бо це ж вiкно того мiстера, якого вже немає. У нього i вчора довго не гасло.
   - Але ж нiкого не видно. Сам бачиш. Не мiг же небiжчик свiтити. Правда, ми ще не дивились у туалетi та ваннiй.
   У голосi Казандзакiса чувся острах. Усе правильно. Хто вбивця - невiдомо. Брiссон погрожує. Тепер ось небiжчикове вiкно серед ночi свiтиться. Таємниця на таємницi сидить i таємницею поганяє.
   Тiльки-но Казандзакiс хотiв переступити порiг, як Андреас iстеричним голосом заверещав:
   - Дивiться, мертвяк розкритий!
   - Та тихiше ти, розбудиш усiх, - цикнув Казандзакiс, посилаючи набiй до патронника короткої гвинтiвки. - Розберемося. Ану ж свiти передi мною.
   Потужний промiнь почав вистрибувати на пiдлозi. Андреасовi руки дрижали. I лiкiв вiд цього не знайти. Тут i зараз. Та й узагалi.
   Тейлор i Лисиця - кожен у своїй схованцi - напружилися. План несамовито трiщав. Ось-ось почне з гуркотом розвалюватися врiзнобiч.
   - Мiстере Казандзакiс, не бахнiть зопалу, - розiтнув напружену тишу Тейлор i виплутався зi штори. - I заради Бога - тихiше. Буде краще, якщо нiхто нiчого не знатиме.
   Лисиця теж вийшов зi схованки.
   - Ви?! - не опускаючи зброї, здивовано протяг Казандзакiс, коли перед ним постали Марк iз Богданом. - Знову шукаєте пригод, невгамовнi добровiльнi нишпорки? Хоча - нiчого дивного. Закономiрно. Я мусив це передбачити.
   - Помиляєтесь, шановний, - твердо вiдказав Тейлор i з такою впевненiстю дiстав "своє" посвiдчення, що Лисиця подумав: ця людина все життя пропрацювала в полiцiї. Зубатий лягавий. Тренований пес. - "Слiдчий Василiс Теодоракiс". А це, - Тейлор кивнув на Лисицю, - "iнспектор Фокс iз Iнтерполу".
   Богдан миттю зорiєнтувався i, втопивши руку в кишеню, сказав:
   - Менi теж посвiдчення показати?
   Ксиви "контор" - нiби електрошокери. Вивергають магiчну енергiю. I не коритися їхнiм власникам - жахливий моветон. Казандзакiс теж пiддався. Людина ж бо! Увiмкнувши свiтло, вiн зачинив дверi та, махнувши рукою, сказав:
   - Не треба! Ясно й так. Розмахались, нiби на парадi.
   Лисиця витяг руку. Заховав пiстолета. Але впевненiстю та жорсткiстю дихати не перестав. Такий вiн крутий, цей "iнтерполiвський iнспектор". I стiйка вiдповiдна. Професiйна. Готовий вiдбити напад. Чи й напасти сам. Якщо треба буде.
   Хазяїн "Прерiї" незадоволено поставив зброю на запобiжник i тихо мовив:
   - А ми вже й убивцю зiбрались упiймати. Добре, що так усе... без пригод... А то б - ви мене чи я вас...
   - I без галасу, - твердо сказав "слiдчий". - Гадаю, всiм зрозумiло, що наше "рандеву" має залишитись таємницею?
   - Про що мова, - ледь не обурився Казандзакiс, а потiм до Андреаса: - Дивись менi!
   - Ви ж мене знаєте, - злякано вiдповiв садiвник. - Помре, як у домовинi.
   - Даремно турбуєтесь, - заспокоїв портьє. - До речi, джентльмени, хочу вибачитися... Неправильно я ставився до вас... Але ж звiдки я мiг знати...
   - Пусте. Ми без претензiй, - запевнив Лисиця. - Все нормально. Це навiть добре. Нiхто нiчого не помiтив. Добре замаскувалися - половина успiху. Iнакше не можна... Самi розумiєте.
   - А що ґав не ловите - чудово, - додав Марк. - Треба пильнувати. Увесь цей карнавал не просто так. Зовсiм не просто...
   Почувши це, Андреас завмер i опустив очi:
   - Це сьогоднi, - ледве вичавив вiн. - А вчора я заснув... Спочатку все було добре, - повiв уже звичайно садiвник. - Як завжди. Обiйшов територiю. Оглянув. Скрiзь тихо й спокiйно. Собаки досхочу награлися. Тодi пiшов на кухню, взяв морозива (я туди частенько навiдуюсь, нiколи ж не замикається). I от як поїв, сон на мене так i накинувся, наче тiльки й чекав, доки поласую... Прокинувся, коли надворi вже розвиднялось. Гукнув собак, а вони теж сплять пiд кущами. Такого нi зi мною, нi з ними ранiше не траплялося.
   - Гадаю, й не трапиться, - весело пiдморгнув Тейлор, а очима просигналив до Лисицi: "мотай на вус". - З ким не буває...
   - Гаразд. Не будемо заважати, - мовив дiловито мiстер Казандзакiс. - Працюйте. З Божою допомогою. А ми пiдемо. Ходiм.
   - А можна... ключ вiд дверей, - поцiкавився "слiдчий Теодоракiс", - а то через вiкно не дуже зручно...
   - Будь ласка. - Казандзакiс поклав ключа на журнальний столик. - У мене ще один є.
   - I бiльше нi в кого? - "по-службовому" запитав "iнспектор".
   - Нi. Ключiв вiд номера тiльки два...
   Бiля дверей Казандзакiс зупинився й сумно запитав:
   - А як же тепер iз факiром-iлюзiонiстом? Я ж уже розтрубив...
   - Усе в силi, - запевнив Лисиця. - Тут без проблем. Про час я повiдомлю.
   Казандзакiс повеселiшав:
   - Чудово... Гаразд. Бувайте.
   Дверi зачинились, легенько клацнувши. "Полiсмени" усмiхнулися. Щиро й беззвучно. Спрацювало! I тепер Казандзакiс (а це важливо!) матиме їх за професiоналiв. I - допомагатиме. А помiчник - нiколи не зайвий. Якщо вiн, звiсно, не кат. Що виб'є табуретку з-пiд нiг.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 00 год. 39 хв.
  
   - А ви непоганий актор, "мiстере Теодоракiс", - пiдморгнув Лисиця, задоволений розв'язкою. - Звiсно, якби люди менше дивилися й читали детективiв, вони б напевне знали, що нiякого суперусесильного "iнспектора Iнтерполу" не iснує. I нiколи не iснувало. I що вiн - усього лиш вигадка. Хоч i дуже схожа на правду. А Iнтерпол, тобто Мiжнародна органiзацiя кримiнальної полiцiї, насправдi - iнформацiйний та методичний центр. I завдання його - об'єднувати сили для боротьби з мiжнародною злочиннiстю.
   - А може, воно й краще, - уже серйозно мовив Тейлор, - iнакше наш обман не вдався б... Гаразд. Час. Я огляну речi, а ви - кiмнату.
   - Добре. Але спочатку ще раз обстежу трупа. Тепер освiтлення у нас шикарне.
   Тейлор заходився порядкувати бiля шафи. Знайшов двi однаковi чорнi валiзи та красивий Лукасiв костюм, акуратно "розiп'ятий" на вiшалцi. Огляд почав з нього. У кишенях - носова хустинка й товсте портмоне. Хустинка нiчого цiкавого не повiдомила. В портмоне - грошi. Американськi долари i грецькi драхми. Все. Бiльше нiчого.
   Подивився на Лисицю. Той клопотався бiля трупа. Може, що та й знайде. Дав би Господь. Бо поки усе - в густому туманi. I жодного зблиску не видно. Е-е-е-ех!
   Продовжив огляд речей. Дiстав ключi i взявся вiдмикати верхню валiзу.
   - Мiстер Чужi Обличчя! - вигукнув Богдан, i цi зляканi слова гахнули на всю кiмнату громом серед ясного неба.
   Тейлор пошепки запитав:
   - Що ви сказали?
   - Мiстер Чужi Обличчя, - тихiше повторив Богдан, дивлячись на поета широкими, до смертi наляканими очима. Потiм непоквапом опустив погляд на трупа.
   - Це такий жарт?
   Тейлор невпевнено наблизився.
   - Мiстер Чужi Обличчя, - втретє повторив "iнспектор Iнтерполу" i кивнув на труп.
   Тейлор поглянув на Лукаса. Богдан почав стягувати з його голови майстерно виготовлену маску.
   - Шикарний жарт, мiстере Лукас... чи пак мiстере "Дволикий"... - знайшов силу для iронiї поет. Вiн оговтався першим. - Не сподiвалися зустрiти вас саме тут i в такiй непривабливiй ролi... Закон карми. Спрацьовує чiтко. Завжди i скрiзь. Якою валютою платиш, такою i решту отримуєш. Справедливо.
   - Так, - сказав Богдан. - Але до вбивцi мiстера Лукаса це нас не наближає... Чи як там його насправдi... Цього, мiстера Чужi Обличчя... Тим бiльше, коли ми вже пошилися в "професiйнi детективи", а нашi можливостi серйозно збiльшились... Гаразд. Закiнчуймо та забираймося геть. Не бажано, щоб убивця дiзнався про нашi вiдвiдини. Це може нашкодити.
   "Слiдчий" знову повернувся до шафи i взявся до Лукасового багажу. Замки вiдiмкнулися легко. Верхня валiза вщерть заповнена одежею: сорочки, спортивний костюм, бiлизна. Нiчого особливого. Усе, потрiбне звичайнiй людина для мандрiвки. Чи - вiдпочинку вiд вирольоту життя.
   Перейшов до другої.
   - Ох ти ж, бiсова личина, - вирвалося в поета, коли поглянув на вмiст. Потiм додав: - Ви тiльки погляньте сюди, мiстере Фокс.
   Лисиця пiдiйшов i з цiкавiстю зазирнув. Двi третiх валiзи займали прозорi целофановi пакети з масками i перуками, а також - рiзноманiтнi баночки-коробочки. Третину ж простору займала... збiрка Марка Тейлора. "Ревю заплаканих небес". Оточена порожнечею.
   Богдан подивився на приятеля. Той довго не роздумував. Нахилився й дiстав книжку. Став гортати. Ого! Вирвана сторiнка!!!
   - Це вже зовсiм цiкаво. Але погляньте й на мою знахiдку. - I вiн пiдвiв поета до небiжчика.
   Тейлор важко проковтнув. Побачена картина вивергала моторош. Без маски мiстер Лукас постав навдивовижу потворним. Потворнiсть ця скорiше набута, нiж вроджена. Скидалося на те, що шкiра на обличчi серйозно обпечена.
   - З такою "фiзiєю", - зауважив мiстер Тейлор i нервово пригладив волосся, - i шикарн-н-ний костюмчик вiд Кардена не допоможе. Про успiхи казанови й не мрiй... Вiртуоз гримування.
   - Ваша правда, - погодився Богдан.
   - Страшна картина, - мовив "слiдчий Теодоракiс" i рушив до шафи, а вже там додав: - Фiльм жахiв.
   За кiлька хвилин закiнчили. Замели слiди й тихенько залишили кiмнату, замкнувши її ключем. I знову м'яка килимова дорiжка приглушувала кроки нiчних шукачiв пригод. I це добре. Таємницi люблять таємничiсть.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 00 год. 57 хв.
  
   Напруга сьогоднiшньої ночi спала лише тодi, коли переступили порiг Лисициного номера, який став "оперативним штабом". Тут "слiдчий Теодоракiс" та "iнспектор Iнтерполу Фокс" почувалися захищеними. Тихо замкнувшись, "детективи", наче пiсля команди, втомлено попадали в крiсла. Лисиця вiдкинув голову назад i заплющив очi. Тейлор же поспiхом дiстав сигарету i, вже не питаючи дозволу, жадiбно до неї припав. Нiби щойно пережив клiнiчну смерть вiд тютюнової спраги.
   Так минуло кiлька хвилин. Для детективiв вони лишились непомiченими. Надто мало їх навiть для маленького вiдпочинку. Пiсля такої роботи.
   - Отже, мiстер Чужi Обличчя...
   Це "воскрес" Тейлор. Вiн уже позбавив сигарету її недавньої привабливостi i тепер нещадно розправлявся в попiльничцi з бiдолашним недопалком.
   - Не думав, що вiн опиниться серед нас, - повiв вiн, сiвши рiвно й поклавши руки на поручнi. - Гм, "Дволикий"...
   Трохи помовчавши, продовжив:
   - Дивна рiч: коли чуєш по радiо або читаєш у газетi про жахливу подiю, вона тобi здається такою далекою...
   Вiн не договорив i поглянув на Богдана. Той не змiнював пози. Так i є. Узяв та й заснув. I поет - сам собi слухач. Але - нi. Лисиця, не розплющивши очей i не поворухнувшись, теж "воскрес". Голосом:
   - У всякому разi нам тепер зрозумiло, чому його вбито.
   - Коштовностi мiс Димитрiадiс? - Поет розвернувся до Богдана.
   - Безумовно. - "Iнспектор" Фокс грався в "сонну голову, що вмiє говорити".
   - Я теж так думаю... Навiть бiльше: цiлком можливо, що разом iз коштовностями зникла й зброя. Треба бути наївною дитиною, аби думати, що така людина, як мiстер Чужi Обличчя, не мала при собi "чогось". Згадайте газетну кримiнальну хронiку. Зрозумiло, що того молодика вколошкав саме Лукас. Звiдси - й кривавий напис на брукiвцi. Бiдолашний хлопець, безперечно, знав про Лукасiв маскарад. I тому хоч так хотiв спокутувати провину. I тепер убивця озброєний однозначно. Треба на це зважати.
   Богдан розплющив очi:
   - Так. Розуму цьому Лукасовi не позичати... Знаєте, я все бiльше схиляюсь до думки, що саме вiн - автор i натхненник всього зухвалого "проекту". А вбитий мiстер Дайярмiд, так, здається, називала його газета, - лише покiрний iнструмент у руках цього вiртуоза. I от, убивши спiвучасника, Лукас швидко їде на Авгi - цей маленький, загублений у морському безмежжi острiвець з його маловiдомим пансiонатом. Розрахунок простий: завмерти, перечекати метушню. Або навiть i сховати здобуте. Уявiть собi: Лукас надiйно ховає "коштовностi Пенелопи" на островi (благо, можливостей тут вистачає), а потiм, через певний час, знову навiдується сюди, забирає "скарб" i робить з ним усе, що забажає. Аж до меценатських вибрикiв. Нiхто й нiщо не завадить.
   - Стривайте-стривайте, - випалив Тейлор, наче всерединi у нього розправилась потужна пружина, яку до цiєї митi тримали надiйнi лещата. - Але... - Вiн знову став попереднiм. - Точно. Тепер я не сумнiваюсь, що вбивство Лукаса обдумане саме тут, на островi. По-перше, вбивцею не може бути людина, знайома йому, i тим бiльше - якiй вiдомо що-небудь про Лукасiв проект. Упевнений, що сьогоднi таких людей просто не iснує. Свiдки йому не потрiбнi. Адже зiрвано солiдний куш... Нi. Усе зроблено чiтко. Лукас почувався тут у цiлковитiй безпецi. Однак... - Поет на мить замовк, але одразу ж i продовжив: - По-друге, вбивця дiзнається про вмiст валiзи i вже пiсля цього замислює вбивство. I тут виникає питання: як же вiн дiзнався? Розпатякав сам Лукас? Абсурд. Не для того вiн виконав таку велику роботу, щоб потiм вiдкритися в екстазi одкровення. Хтось сам потрапив до його номера? Теж малоймовiрно. Дверi незамкненими Лукас не лишав би. Тодi виникає крамольна думка: їх вiдiмкнули ключем. Яких усього два. Один - у Лукаса, а iнший... - у Казандзакiса...
   - Убивця - власник пансiонату? - Лисиця сiв рiвнiше. - Гм... А як же тодi Альбер? Докази ж проти нього!
   - Так, проти нього. - Марк задумався, потер пальцями скронi й мовив: - Не будемо виключати, що вони могли чудово порозумiтися, розiгравши цей спектакль так, щоб провина падала на Мартiна. А потiм Казандзакiс таємно взявся i за Альбера.
   - Але ж батько... Вiн же Мартiновi батько!
   - Облиште. Сяйво жовтого диявола кому завгодно заслiпить очi. I тодi на все плюють. З високої дзвiницi.
   Богдан звiвся, пiдiйшов до шафи, дiстав iз-за пояса пiстолета i знову поклав до валiзи. Потiм сказав:
   - Тодi киньмо Казандзакiсовi до нiг солiдний букет квiтiв. Його гра генiальна. Та й розум неабиякий. Створив подвiйне коло захисту, пустивши нас аж двома хибними шляхами - за "Ункасом" та Брiссоном. А я й думаю, чому ж це вiн так ставився до нас, хоч i намагався це приховувати?
   - До речi, з усiх вiн має найбiльше можливостей. Йому найлегше зробити все, що тут останнiм часом вiдбулося. Знає ходи-виходи. Має вiд усього ключi. До всього вiдкритий доступ. - Раптом Тейлор гнiвно ударив кулаком по поручню: - Що ж ми накоїли! Дилетанти! Налякати Казандзакiса! Тепер вiн дiятиме в сто разiв обережнiше. I вся наша робота не варта ламаного пеннi. Оце так "лицарi Ордену детективiв"! Пуцьвiрiнки жовторотi!
   Тейлор розiйшовся не на жарт. Цю пожежу треба загасити. I Богдан увiмкнув брандспойта:
   - Не треба так перейматися. Це всього лиш припущення. Доказiв же немає... Ну, а якщо все й справдi так, гадаю, ви перебiльшуєте його можливостi. Та й невелика поразка в бою - ще не трагедiя. Мусимо не програти битви. Вирiшальної. Ось послухайте. - I Богдан, вiдчуваючи, що легко доведе правоту, окрилено повiв: - Ми приписуємо собi поразку, припускаючи, що вбивця - Казандзакiс. Може, це й правда. Але почнiмо спочатку. Казандзакiс (а вiн, мабуть, уже здавна мав таку звичку, хоча це знову ж лише припущення) вирiшив понишпорити у валiзах нової групи вiдпочивальникiв. Коли це найзручнiше зробити? Коли зголоднiлi гостi розпочнуть святкову трапезу, про яку так люб'язно потурбувався власник "Прерiї". Ключi у нього є. Але, звiсно, нишпоритиме вiн лише в тих, хто "викликає довiру". Ну, i як же тут обминути Лукаса? Усi рушають донизу, в ресторан, i задоволено наминають. А Казандзакiс тим часом ревiзорить. I в номерi Лукаса надибує "коштовностi Пенелопи". Такий куш запаморочить будь-який розум. Водночас вiн розумiє: помiтивши пропажу, Лукас не сидiтиме склавши руки. Тому вирiшує його прибрати. Вiн розробляє страхiтливий план: убити Лукаса i пiдозру перекинути на синовi плечi. А потiм - i на плечi Альбера. I тут я пiдхожу до дуже цiкавої речi. Її я зрозумiв зовсiм недавно, пiсля Андреасових слiв, коли вiн сказав, що заснув. Пам'ятаєте, вчора я не змiг зiграти в тенiс, бо зле почувався, а потiм швидко заснув? Подiбне сталося i з Лукасом. Чому? А тому, що Казандзакiс, бачивши, як мiстер Чужi Обличчя смакує морозивом, додав до нього снодiйного. Розрахунок точний: Лукас з'їсть i засне в номерi. Не бiда, якщо дехто з вiдпочивальникiв теж задрiмає. Iншi ж будуть на кортi. Шлях вiдкритий. Заховати "Ункасову" пiр'їну в кущi проти вiкна двiстi сьомого номера - не проблема взагалi... Далi: коли всi збираються на кортi, вiн непомiтно заходить у Лукасове помешкання й заколює його стрiлою. Причому тiєю, що Лукас витяг з голови оленя в ресторанi. На стрiлi я виявив кiлька шерстинок. Але пiдемо далi. - Лисиця знову сiв у крiсло. Так набагато зручнiше. - Пiсля вбивства Казандзакiс iмiтує "пострiл через вiкно". Розслiдування неминуче пiде Мартiновим слiдом. Але потiм, очевидно, план трошки пiдправив. Адже приїде полiцiя, почне допитувати-розпитувати... Тому слiд виграти час: деякi докази знищаться самi, деякi - знищить вiн. Для кримiналiстiв горiшок стане твердiшим, нiж тодi, коли б вони прибули вiдразу. Вiн шаманить бiля катера й радiостанцiї. Коштовностi ж ховає в надiйному мiсцi.
   Тейлор увесь час уважно слухав, а коли Богдан закiнчив, з iронiєю сказав:
   - От i розкрито кривавий злочин... Нi, мiстере Фокс. Надто все гладко, щоби бути правдою. Жодної зачiпки, крiм другого ключа. I вся ваша версiя виросла саме з нього. Так можна запiдозрити кожного: i тих, хто мешкає в сусiднiх кiмнатах, i персонал. Нi. Доки не матимемо серйозних фактiв, усе скидатиметься на сон рябої кобили. Хай навiть i кольоровий... А от Альбер... Тут набагато теплiше.
   - Не все так просто, друже, не все, - похитав головою Лисиця i встав. Вiн знову пiдiйшов до шафи, вiдкрив валiзу, що нагадала чарiвну скриньку факiра, з якої за його бажанням з'являються то штучнi квiти, то стрiчки, то голуби. - Ось почитайте ще раз i пригадайте.
   Богдан подав записку з "друкованим" вiд руки текстом.
   Поет пробiг очима.
   - Ну i? - не розумiючи, запитав вiн.
   - Анонiмна записка, яка показує мiстера Брiссона як розгнiваного рогоносця, що, на вiдмiну вiд Отелло, зриває лють не на дружинi, а на можливому суперниковi. Гадаю, правильним може бути одне з двох: або Брiссон сам написав i пiдкинув ту записку, аби сховати справжню причину вбивства, або хтось хоче остаточно заплутати нас. Пiдсовуючи цього Альбера. Щиро кажучи, я втомився вiд цих "або".
   - Думаю, таке "або" може бути ще одне. - Останнє Богданове речення Тейлор пропустив повз вуха. - Альбер - справдi вбивця. I саме з ревнощiв, але хтось хоче виказати його, аби повести нас хибним шляхом. Я про "коштовностi Пенелопи", про якi Брiссон нi сном нi духом. Хоча... Пригадую, нiби Альбер увесь час вештався на кортi. Коли мiг уколошкати Лукаса - не розумiю... - У словах поета звучали щирiсть i розгубленiсть. Останньої значно бiльше. - Хоча тепер можу сказати одне: я остаточно заплутався. Проти Казандзакiса практично немає доказiв, але вiн найбiльше пiдходить. Проти Альбера факти є, але суперечливi... Глуха стiна. Непрохiдна... Але правда ваша. Втома дається взнаки. А зранку голова варить краще. Дасть Бог ранок, дасть i розум. Пiду я.
   Поет знехотя пiдвiвся й рушив до дверей.
   - На добранiч, - прошепотiв вiн, переступаючи порiг.
   - Солодких снiв.
   Лисиця замкнув i подався чистити зуби.
   За кiлька хвилин застрибнув до лiжка й почав мiркувати, "що ж таке щастя", пов'язуючи вiдповiдь з найсолодшою у свiтi рiччю. Але так i не зробив цього. Бо заснув.
  
   Глава VII. "Швець" i "гострий меч"
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 10 год. 27 хв.
  
   Ранок для Лисицi почався пiзно. Бездушний годинник сповiстив: сьогоднi ти, друже, прокинувся на двi години пiзнiше, нiж завжди. Але Богдана це аж нiяк не бентежило...
   Нi, що не кажiть, а нiчний сон i найприємнiший, i наймiцнiший, i найздоровiший. Перевiрено. Й не раз.
   Холодний душ привiв до тями. Можна й обiдати, бо снiданок всi нормальнi люди вже давно закiнчили. I починали задумуватися про обiд. "Детективи" й так учора-позавчора приповзали якраз пiд завiсу. Зате сьогоднi найпершими пообiдають!
   Смакуючи цю думку, Богдан, одягнений для снiданку-обiду, постукав у Тейлоровi дверi. Поет вiдчинив за хвилину. У халатi й заспаний, вiн часто клiпав.
   - Що трапилося? - Переляканий голос додавав Марковi комiчностi. - Воскрес мiстер Чужi Обличчя? Чи знайдено ще чийсь труп?
   Вiн, схоже, жив тiльки думками про розслiдування. Iнакше, мабуть, не могло й бути. Вiн же тепер цiлий "слiдчий"!
   - Нiби поки нiчого такого, - невпевнено вiдповiв Лисиця, бо нi про якi новини ще не знав. - Просто я подумав, що вже пора чого-небудь пожувати. Природа вимагає.
   - Це точно... Та ви проходьте, - тручи руками очi, запросив поет. - Знаєте, я ще нiколи, здається, так мiцно не спав, як цiєї ночi. Як упав, так оце й прокинувся вiд вашого стуку. Наче вимкнули - нi тобi снiв не бачив, нi жодного разу на iнший бiк не перекинувся. Вiзити, як учора, непогано дружать з моїм сном.
   - Не збираєтесь же ви щоночi навiдувати мiстера Лукаса? - поцiкавився Лисиця. - А раптом йому надокучить? Чи - навпаки. Сподобається. I нiкуди вже не вiдпустить.
   Тейлор лише усмiхнувся й пiшов умиватися. За мить уже лунав життєрадiсний плюскiт води й задоволене форкання в супроводi заразливої бадьорої пiсеньки.
   Тим часом Богдан увiмкнув телевiзор. Помандрувавши каналами, знову спинився на Бi-Бi-Сi. Першим iшов сюжет про авiакатастрофу бiля австралiйського узбережжя. Розбитий лiтак. Тiла, упакованi в целофан. Убитi горем, заплаканi рiднi. Далi розповiдали про боротьбу з наркотиками. На екранi чергувалися кадри: то англiйський полiсмен зi спецiально натренованою собакою вишукували їх на торгiвельному суднi, то працiвники митницi демонстрували майстерно замаскованi пiд цукерки партiї героїну. На десерт показали наркоманiв. Жахливо. Нещаснi, втраченi люди. Не хотiв їх бачити. Швидше перемкнути на спортивний канал. Та голос чарiвної ведучої зупинив.
   - А зараз, - мовила довговолоса шикарна блондинка, - репортаж iз Афiн. Як ви пам'ятаєте, ми регулярно повiдомляємо про хiд розслiдування злочину, що наробив так багато галасу. Йдеться про пограбування доньки мiстера Димитрiадiса, вiдомого грецького бiзнесмена й мецената, Пенелопи.
   Тепер на екранi - високий худий кореспондент у круглих окулярах, який нагадав Богдановi кролика з радянського мультфiльму про Вiннi Пуха.
   - Я бесiдую, - упевнено почав звичну роботу "кролик", - з новим слiдчим, що вiдучора займається справою мiс Димитрiадiс. Його попереднього колегу усунуто на вимогу розгнiваного батька потерпiлої. Як заявив мiстер Димитрiадiс, його не влаштовувало, що слiдство "безнадiйно тупцює на мiсцi". Цiкаво, чи зможе новий слiдчий довести справу до кiнця, причому швидко й ефективно? Iз цим непростим питанням я й звертаюсь до нього.
   В екран утиснулась ще одна людина. Її показували лише зi спини. Ясно. Вiдома тема. "Слiдчий побажав лишитись невiдомим".
   - Так, - сказала коротко обстрижена чорна голова, - я маю деякi мiркування, але поки вони в iнтересах слiдства мусять залишатися таємницею. А взагалi, справа - аж надто складна й заплутана. Маємо випадок, коли проти закону виступила дуже й дуже розумна людина, що розрахувала все до найменших дрiбниць. Злочинець разом з коштовностями наче у воду впав. Нi найменшого слiду, нi найменшої зачiпки. - Iнколи обстрижена голова дещо поверталася праворуч, i тодi ставало видно таку ж чорну, як i на головi, порость на обличчi.
   - А що ви можете сказати про отой кривавий напис на брукiвцi бiля трупа мiстера Хейвена? - пустив розмову в потрiбне русло кореспондент. Чорна голова, не роздумуючи, наче очiкувала на це запитання, упевнено повела далi:
   - Ми перевiряємо всi можливi варiанти. Установлено, наприклад, що в дитинствi мiстер Хейвен хворiв менiнгiтом. Тому дехто з фахiвцiв висловлює припущення, що цей напис - усього-на-всього один з проявiв хвороби. Це, звiсно, лише версiя. Остаточне слово сказати ще належить. I я певен, що ми його скажемо. Справедливiсть буде встановлено. Злочинець отримає своє вiдповiдно до закону, а коштовностi - повернуться до законного власника. Iнакше бути не може. I я разом з колегами зроблю все потрiбне для цього...
   - Добре, хоч не обiцяє зробити все до вечора, - долинули слова Тейлора. Вiн вийшов з ванни поголений, свiжий i зовсiм не схожий на того, заспаного, що кiлькома хвилинами ранiше утомлено човгав капцями. - Переможець, - хмикнув поет. - Вiдтарабанив завченими фразами. А збоку - нiби до вiдгадки якихось пiвкроку. Знав би ти, друже, що вже треба шукати не мiстера Чужi Обличчя, а його вбивцю...
   - Та все одно з коштовностями разом, - додав Лисиця.
   - Еге ж.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 10 год. 36 хв.
  
   За кiлька хвилин обидва вже крокували коридором.
   Тераса ресторану порожня. Жодного вiдвiдувача за його маленькими столиками. I тi - наче покинутi коханцi - застигли в сумнiй нiмотi.
   - Ми чи пiзнiше за всiх, чи ранiше, - сказав сiдаючи Лисиця.
   - Поснiдаємо й пообiдаємо одним махом, - пiдтримав Тейлор.
   - Ух, як я зголоднiв. - Богдан розгорнув меню. - У шлунку - глобальний катаклiзм. Треба швиденько принести жертву. Тодi божество заспокоїться.
   - Гадаю, для цього ви не замовлятимете екзотичних страв. Потрiбне щось просте, дешеве i... багато. Хоча... "сонет з яловичини" або "рондо з пiдсвинка" не найгiршi варiанти.
   Богдан усмiхнувся: цей англiєць умiє жартувати... Але яке неподобство - офiцiанта й досi немає. Чи не заснув вiн, бува?
   Тейлор наче прочитав Лисицинi думки. Вiн пiдвiвся й мовив:
   - Пiду покличу.
   Марк зник за тими дверима, з яких завжди з'являвся кельнер.
   Богдан, лишившись на самотi, розгорнув серветку й почав бавитись нею, думаючи про нiчнi вiдвiдини та iнтерв'ю нового слiдчого. Дивно й недоладно все це. Там, на материку, стiльки людей винюхують невидимi слiди мiстера Чужi Обличчя. I - без найменшого результату. А тут, на островi, двоє любителiв розгадувати загадки, вдаючи професiоналiв, теж длубаються в цiй таємницi. Ех, "об'єднати б зусилля"... Мiцний горiшок швиденько луснув би навпiл. Але ж... Авгi зараз - мов iнша планета. Далека й невiдома. I до Землi - мiльйони свiтлових рокiв. Розраховуй лише на себе.
   З'явився Марк. Обличчя несло тривогу. Лисиця насторожився.
   - Сумнi новини, "мiстере Фокс", - сказав пiдiйшовши.
   - Що сталося? - злякався Лисиця. Нового вбивства якраз i не вистачало. Для повного щастя.
   - Поранено мiстера Казандзакiса.
   - Як? Коли? - Звiстка повалила на землю. I не давала пiднятися.
   - Кельнер знає небагато. Чув, що поранено з пiстолета, прив'язаного до дерева, коли мiстер Казандзакiс уранцi пробiгав парком.
   - Самострiл?
   - Схоже.
   - Весело, - ляснув долонею по столу Богдан. - Убивця зупинятись не планує. - На мить замислився, а потiм твердо сказав:
   - Ходiмо провiдаємо.
   Iдея абсолютно очевидна. Та озвучити її треба.
   - Правильно, - пiдтримав Тейлор. - Вiн i розповiсть, як усе сталося.
   Про їжу забули. Хоч шлунок i горланив на весь голос. Але його нiхто не слухав. Замовкни! Не до тебе!
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 10 год. 53 хв.
  
   Казандзакiс лежав на широкому двоспальному лiжку у своїй кiмнатi. Блiдий. Чи то поранене плече болiло, чи ще не минув страх, чи бiлоснiжна постiль кидала на обличчя блiду мертвотну тiнь. А може - всього потроху.
   Доглядала за пораненим покоївка.
   Коли Тейлор з Лисицею прийшли, жiнка впустила їх, а сама вийшла.
   Привiтавшись, узяли стiльцi. Усiлися. I тiльки тепер побачили мiж тумбочкою i стiною знайому вже гвинтiвку. Казандзакiс перехопив погляди i трагiчним голосом мовив:
   - Неприємна iсторiя, джентльмени. Комусь захотiлось, щоб я закiнчив свiй земний шлях i переселився до країни, де вiчно живуть нашi померлi предки. - Власник пансiонату так висловився навмисне. Щоб пов'язати замах з убивством Лукаса. I - з "очевидною" для всiх виною в ньому "Ункаса". Хоча й так зрозумiло: всi подiї на островi обертаються довколо цiєї таємничої смертi. - Але, - продовжив вiн, - не так сталося, як гадалося. Комусь... Куля влучила в плече. Господь вiдвiв вiд мене смерть. Виявляється, стежцi мого життя ще витися... Так записано в книгу життя... - Казандзакiс погладив закривавленi бинти. - Але тут я в безпецi. На нiч замкнуся на всi замки. Ключi є тiльки в мене. А ця подруга, - кивнув на гвинтiвку, - не схибить. Допоможе. Я, знаєте, колись добрячим мисливцем був. Багато трофеїв, що в ресторанi, здобутi моєю рукою. Тому непроханого гостя зустрiну з усiма церемонiями... Шановного мiстера Брiссона...
   - Гадаєте, це зробив вiн? - поцiкавився Богдан.
   - А хто ж, крiм нього? - здивувався крiзь блiдiсть Казандзакiс. - Ви ж чули, як вiн нападав на мене. Погрожував... Нi, це тiльки вiн. Бiльше нiкому.
   - А може, серед нас є той, що має на вас давнiй зуб? - Тейлор уважно подивився на портьє. - Але ви його не впiзнали. Погодьтесь, кожний з нас десь, колись, якось... Люди грiшнi. Факт.
   - Нi, мiстере Теодоракiс, - заперечливо покрутив головою Казандзакiс. - Усiх цих людей я бачу вперше.
   - Урештi, не обов'язково самому їхати сюди, - сказав Богдан, - можна спокiйно найняти когось. А його, мiстере Казандзакiс, ви, звiсно ж, ну нiяк не можете знати.
   - Iнтуїцiя пiдказує, що це тiльки Брiссон, - стояв на своєму поранений. - Згадайте його вчорашнє "до завтра ще треба дожити"? Гадаю, не обов'язково служити в полiцiї, щоб побачити очевидний зв'язок. Невже вам це не зрозумiло?
   Незгода "детективiв" з незаперечним, на думку портьє, фактом починала дратувати. Вiн хотiв пiдсунутися вище, але зробив це незграбно: обiперся на забинтоване передплiччя i крикнув вiд болю.
   Лисиця й Тейлор сидiли нi в сих нi в тих. Кожен наче вiдчував провину за те, що тiльки-но трапилося. Але чим вони могли зарадити?
   На якийсь час запанувала тиша. Заплющивши очi, Казандзакiс гладив рукою поранене мiсце. Тейлор вивчав iнтер'єр кiмнати. Лисиця допомагав.
   Першим спробував вийти зi становища поет. Вiн неголосно запитав:
   - То як же все трапилось?
   Казандзакiс розплющив очi, але пози не змiнив.
   - А навiщо це вам? Ви ж усе одно не погоджуєтесь з очевидними речами. - Вiн рiзко повернув голову: - Та зрозумiйте ж ви! Улаштувати цю пастку мiг тiльки Брiссон! Певен. Вiдчуваю це всiма частинами тiла. Його слiд арештувати. Доки вiн ще чогось не втнув! - Казандзакiс розпалився. Говорив з такою пристрастю й завзяттям, з таким вогнем ув очах, що збоку могло здатися, нiби хворий марить.
   - Але скажiть, будь ласка, мiстере Казандзакiс, - запитав Лисиця, коли поранений трохи заспокоївся, - навiщо Альберовi потрiбна ваша смерть? Якi мотиви? Сенс?
   Казандзакiс перевiв погляд на Богдана.
   - Здається, полiцiя з'ясовує це, як убивство вже вчинили i знайшли труп, - недобре пожартував вiн, навiть не приховуючи ворожостi. I штрикати цих "полiцейських" нишпорок - для нього робота приємна.
   За хвильку портьє додав:
   - Вiн просто псих. А може, навiть i бiльше... Манiяк. Я з ним посварився. Це - для нього образа. А для психа вбити людину - те саме, що муху роздушити.
   - Тодi виходить, - докинув свого поет, - якщо йти за вашою логiкою, цiлком можливо, що Лукаса теж Брiссон уколошкав. Адже для нього досить образи, щоб убити?
   - Чому б i нi? - знову запалювався Казандзакiс, - Лукас писаний красень. Брiссон на його тлi - жалюгiдний пiгмей. Може, вiн побачив, що Лукас поглядає на Крiстiн неситим оком. I цього - з головою. Проте Лукаса не просто вбито. Убивця намагається пустити слiдство хибним шляхом. Та й мiй випадок - теж незвичний... Гм... Наш убивця - натура романтична. А божевiльнi - усi ж романтики. I навпаки. Але почерк - схожий, рука - одна.
   Богдан слухав Казандзакiса i думав: "У запалi мiстер Казандзакiс балансує на межi. Його син теж божевiльний. А от спостереження про ту саму руку в обох злочинах - цiнне".
   - Ви наче справжнiсiнький детектив, мiстере Казандзакiс, - сказав без тiнi жарту Богдан.
   - Доводиться, - уколов вiн. - Бо тi, кому це належить "вiдповiдно до службових обов'язкiв", лиш безпорадно клiпають очима. - Казандзакiс торжествував (хоч i недовго). Утер-таки носа цим тупим полiсменам!
   "Полiсмени" нiяк не вiдреагували, а Тейлор повторив запитання:
   - То що ж усе-таки трапилось?
   Казандзакiс поглянув на "слiдчого", зустрiвся з його допитливими очима й дещо змiнився. Збагнув, що "детективам" треба знати якомога бiльше. Голос зазвучав урiвноважено й доброзичливо:
   - Сьогоднi рано-вранцi, як, втiм, i завжди, коли тiльки починає сiрiти, я пробiгав парком. Давня звичка. Знаєте, i самопочуття кращає, i бадьорiстю на весь день запасаєшся. I от коли вже добiгав до кiнця головної алеї (це там, з протилежного боку, неподалiк фонтану), гахнув пострiл. Я вiдчув сильний бiль у лiвому плечi i впав. Схопився за рану й, остерiгаючись прицiльнiшого пострiлу, покотився до живоплоту. Перша думка - заховатися. Не знаю, як вийшло, але здавалося, що я залiг бiльш-менш безпечно. Мною заволодiв страх. Що я - беззбройний i поранений, до того ж у руку, - мiг удiяти проти озброєного Брiссона? Єдиним порятунком стало мовчазне, причаєне лежання. Так i зробив.
   Минав час. Рана все бiльше кровоточила й болiла. Я, як мiг, затискав її рукою... Невiдомо, скiльки б ще пролежав, остерiгаючись нового... Можливо, сконав би вiд утрати кровi. Та нагодився Андреас. Розiгнав мої страхи, знайшовши прив'язаний пiстолет. Я наказав лишити все як є. Сподiваюся, це вам допоможе.
   Мiстер Казандзакiс замовк. Оце й уся "казочка". Але за мить напружився й додав:
   - Це Брiссон. - Бiль заважав, але портьє стерпiв. Лише скривився. - Тiльки вiн. Бiльше нiкому. Ех, шкода, що в мене рука... Я б його розiрвав! Та нiчого... На небi все бачать. Поквитаємось... Заарештуйте його, джентльмени. Бо вiн, не доведи Господи, ще щось укоїть. Не запiзнiться. Дуже вас прошу.
   Казандзакiс розсiював таку переконанiсть, що мимоволi й справдi хотiлося встати й побiгти арештувати Брiссона. Але "детективи" не бiгли. Керував тверезий розум. Шеф. Директор. Бос. А емоцiї на бек-вокалi.
   Лисиця звiвся i, ставлячи стiльця на мiсце, сказав:
   - Гаразд. Видужуйте.
   Казандзакiс кивнув.
   Тейлор теж пiдвiвся.
   Попрощавшись, рушили.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 11 год. 18 хв.
  
   Ще одна НП... "Надзвичайна подiя". "Над-звичайна". Їх за цi майже три доби, на жаль, не бракувало i могло вистачити на кiлька чиїхось життiв. Спокiйних. Неспiшних. I - сiрих. Як у бухгалтера задрипаного лiспромгоспу.
   Дорогою "прихопили" Андреаса. Той показав фатальне мiсце.
   Коли садiвник пiшов, розпочали.
   Праворуч вiд головної алеї, якщо йти вiд пансiонату, до одного з дерев прив'язано пiстолета. З глушником.
   - HARDBALLER, AMT, AUTOMATIC, CALIBER 45, - прочитав Лисиця на блискучому металi, зблизька роздивляючись зброю. - Гм... - Усмiхнувся. - Красунчик...
   - Ну, ви даєте! - обурився Тейлор. - Ваш "красунчик" мiг легко вiдправити Казандзакiса слiдом за Лукасом. Назавжди. I це не смiшно!
   - Нi, - мовив Богдан, наче поетового "наїзду" й не було, - ви тiльки погляньте. Це ж просто шедевр. Якi досконалi лiнiї, який дизайн. Сюди вкладено душу. Душу майстра.
   - Ага, - єхидно закивав Марк, - щоб iншi вiддавали Богу душу.
   - Не розумiєтеся ви на естетицi, - пiдморгнув Лисиця. - Подивiться лише.
   Тейлор теж наблизився. Справдi. Чоловiча iграшка мала iдеальну форму. Продуманий дизайн. Виразнi виступи на рукоятцi. I - випромiнювала магнетизм. Хотiлося її взяти i... Одведи, сохрани й заступи! Поет ледь не перехрестився. Свят-свят-свят!
   - Та ну вас...Тьху!
   Вiн вiдхилився й злостиво плюнув. Для надiйностi - через лiве плече. Правда - лише раз...
   А Лисиця продовжив.
   Вiд спускового гачка тяглася ледь видима мiцна волосiнь, прилаштована так, що коли алеєю хтось рухався й зачiпав її, пiстолет стрiляв.
   Неподалiк у травi знайшли гiльзу. А бiльше - нiяких слiдiв. Усе чiтко. Професiйно. I - просто. Вiр-ту-оз!
   Ще раз оглядаючи самострiл, Тейлор запропонував експеримент. Стати на мiсце жертви. Богдан погодився, хоч бажання особливого й не мав. Коли опинився там, де мiстер Казандзакiс отримав кулю, Тейлор прицiлився. Лисиця почувався не дуже затишно (ще б пак!), але що вдiєш? Без варiантiв.
   - Гаразд, досить, - гукнув Марк i почав вiдв'язувати зброю. Богдан тiльки й чекав на те. I пiдтюпцем побiг до приятеля.
   Тейлор дiстав магазин - порожньо. Усе логiчно. Лише один пострiл.
   - Що я можу сказати... - провадив поет. - Оцiєю штукою Казандзакiса вбивати не збирались.
   - Ви впевнений? - з дитячою цiкавiстю запитав Богдан.
   - Так, - категорично вiдрiзав поет. - Дивiться: з "Великим Змiєм" ви приблизно одного зросту. Прицiлившись, я побачив, що шлях кулi пролягає ледь вище вашого плеча, ну, в крайньому разi - легенько зачiпає його. Казандзакiса ж серйозно поранено. Злочинець прорахувався або схибив, коли закрiплював зброю.
   - Може бути, - промовив Богдан. - Роблено все ж на око. Прилади за собою навряд чи возить. Та й хтось обов'язково побачить, коли довго вовтузишся. Хоч мiсце й вiддалене. Чи... Стривайте-стривайте, Казандзакiс ходить у легких туфлях на низькiй пiдошвi, а бiгає в кросiвках. Я їх щойно бачив. Там пiдошва значно вища. Так-так. Тому поранення й вийшло серйознiшим.
   - Чудово, - зрадiв поет. - Це ще бiльше пiдтверджує, що Казандзакiса вбивати не збиралися. Нацiлилися б значно нижче та лiвiше i - нiяких шансiв. Фiнiта...
   - Якщо все так, замах мав iншу мету. Тiльки яку?
   Тейлор неквапно заховав зброю до кишенi. Потiм вiдповiв:
   - Може, хтось (не виключено, що й мiстер Брiссон) просто захотiв пiдлякати Казандзакiса. I цим насолити. Та й причини є. Або ж справжнiй злочинець (а хто це - ми, може, навiть i не припускаємо) хоче ТАК завести нас на манiвцi. Щоб збити з правильного шляху. Й заплутати слiди. Пам'ятаємо, що вiн узяв час. До появи зв'язку з материком.
   - А якщо все ж таки хотiли вбити? - Богдан почухав "думалку". Але швидкого результату це не дало. - I не вийшло. Що тодi?
   - Захочуть ви-и-и-правитися. - Останнє слово Тейлор вимовив повiльно. Щоб зробити його "ключовим". - I, мабуть, якнайшвидше. Убивцю пiдганятиме час. Та-а-ак... Чекаємо нових подiй. I навряд чи приємних.
   - Казандзакiса треба охороняти, - напружився Богдан. - Доручимо це Феодоросовi й Андреасу. Нехай чергують. Феодорос, до речi, щось не дуже поспiшає з ремонтом. Вам не здається?
   - Не знаю, - покрутив головою Марк. - З тими баками одним махом не впораєшся. Та й небезпечно це. Упореш дурницю - i можеш перемогти в росiйськiй рулетцi. Там спецiальна технологiя.
   - А що коли вбивця - Феодорос? - Лисиця, схоже, не дуже вiрив своїм словам. Але "протестувати" їх на приятелевi - чом би й нi? - Сам зiпсував баки. Сам не поспiшає ремонтувати. Тягне час. Вичiкує. Усе за планом. Його планом.
   - Убивцею може бути хто завгодно. - Поет хитро подивився на Богдана. - I навiть я. Чи менi ви довiряєте?
   Лисицю закинули в човна. Посеред рiчки. Зi стрiмкою течiєю та без весел. I кричати "рятуйте" заборонили... А й справдi?.. Що Богдан про Марка знає? Знайомi лише кiлька днiв. Ого-го!.. Та нi. Це вже тягне на окреме лiжко в психлiкарнi. I щиру дружбу з Наполеоном, Калiгулою та "дорогим" Леонiдом Iллiчем...
   - Жартувати ви вмiєте непогано, - усмiхнувся Богдан. - Я помiтив. Але зараз - усе серйозно. Кожен з нас пiд прицiлом. I вбивця зупинятися, схоже, не збирається. Так що пожартуємо iншим разом. Гадаю, вiн буде. Обов'язково.
   - Звiсно, - погодився Марк. Iншої думки вiн не допускав. - А я й далi думаю про Казандзакiса. Навiщо його вбивати?
   - Той, хто хотiв це зробити, точно знає вiдповiдь. Але навряд чи скаже. Принаймнi поки. - Лисиця говорив серйозно. Та зараз точно не до жартiв.
   - Нi, справдi, - не заспокоювався поет. - Якщо iз Лукасом хоч трошки щось ясно, то куля в Казандзакiса... Не можу збагнути, навiщо?
   - Бо немає зачiпок. Точнiше, ми їх не бачимо. Дивимося або не туди, або туди, але не так. Проблема.
   - Так, проблема. Але ж ми не здамося? - пiдморгнув поет.
   - Здаватися - "не мiй профiль", - наблизився до його обличчя Богдан.
   - Не мiй теж, - так само впевнено вiдповiв Тейлор.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 11 год. 49 хв.
  
   Рушили до пансiонату. Йшли непоспiхом. Кожен думав про своє. Хоча те "своє" неодмiнно перестрибувало у "спiльне". Таке воно пустотливе. Непосидюче. I прудке.
   Богдан зупинився i сказав:
   - А що, коли Казандзакiс усе вдало зiмiтував. Бiдний та нещасний лежить i стогне, переводячи стрiлки на Альбера. Ми вiримо в це, а Казандзакiс тим часом святкує перемогу. Пiдозру вiд себе вiдвiв. Рану його ми не бачили? Не бачили. А повiрили забинтованому плечу та Казандзакiсовiй розповiдi. Iнших фактiв немає.
   - Стоп, - клацнув пальцями поет. - I справдi. Образ Казандзакiса як убивцi вимальовується все чiткiше. З кожною новою подiєю.
   - А знаєте, що менi зараз спало на думку? - засяяв Богдан. - Не погано б поговорити iз Казандзакiсом-молодшим.
   - Точно! I як ми до цього ранiше не додумались? З цього треба було починати... Проґавили...
   - Не страшно. Проколи бували i в генiїв. А ми ж усього лиш - жовторотi новачки. Хоча... Погодьтесь, успiшнi моменти в нашiй "роботi" є.
   Лисиця випнув груди. Задер носа. Виставив ногу вперед. Пишаються собою саме так. Учись, поете!
   - Є, - погодився Марк. - Але небагато... Та зараз це не так важливо... Часу ж зовсiм мало. А в нас лише "а може?". Усього чотири днi. Чотири. I нуль фактiв. Абсолютний нуль.
   - Правильно, - вiдпустив у небо штучну пихатiсть Богдан. - Ходiмо до "Ункаса".
   Рушили центральною алеєю.
   Назустрiч повiльно наближалася знайома пара "пiд ручку": мiстер Скарпсверд i його незмiнна пасiя, що знову одягнула нове. Мабуть, хоче увесь гардероб перевдягати. Навiщо ж везла?
   "Голубочки" усмiхнено воркували. Наче навколо розкинувся едем. I немає нi смертi Лукаса, нi поранення Казандзакiса. Хоча... Життя у кожного своє. Та й одне - до того ж. I кожен його витрачає, як хоче. Цi хочуть так. Що ж, мають право.
   Детективи чемно привiтались. "Адам i Єва" шанобливо вiдповiли. I маршрути повiльно продовжились.
   Коли трохи вiдiйшли, Богдан прошепотiв i кивнув услiд парочцi:
   - Мiстер Скарпсверд... Цього блондинистого казанову теж не треба спускати з ока. До речi, буквально його прiзвище означає "гострий меч". I хай Лукаса вбито не мечем...
   - Ага, - знущально посмiхнувся Тейлор. - Чудовий метод. Має шанси переплюнути будь-яку дедукцiю...
   - А ви не смiйтесь, - весело парирував Лисиця. - Назви колись вважалися рiччю магiчною. Тому просто так їх не давали. Можливо, й наш мiстер "Гострий Меч" теж названий невипадково. I пiдпрацьовує вiн тихенько собi кiлером "мiжнародного масштабу". Ми ж про нього не знаємо нiчого.
   - Усе може бути... - мовив серйозно Тейлор. - До речi, моє прiзвище означає "той, хто шиє одяг; кравець".
   - Цiка-а-а-во. Хтось iз пращурiв шив. А ви тепер зi слiв вiршi та поеми шиєте.
   - Отже, до вбивств нiяким боком?
   Богдан помовчав, а потiм з усмiшкою мовив:
   - А в нас на слензi "пришити" означає "вбити". Ось так.
   - Лукаса я не вбивав, - насторожено мовив поет.
   - А кого? - пiдняв брови Лисиця.
   - Ну-у-у-у, - зам'явся Марк, - нiкого. Нiкого й нiколи. Хiба на полюваннi. Але ж там усе законно. Та й давно те було... Рокiв з п'ятнадцять уже рушницю не брав...
   - А ранiше як: бiлку в око? Щоб шкурку не попсувати?
   - Та... всяк бувало... Бiлку - нi. Пернатi... Заєць... Кабан.
   - А нашого вбивцю ви б з ким порiвняли? - Очi Лисицi звузились i прохромили приятеля. - Пернатий?.. Заєць?.. Кабан?..
   - Нi. - Богданiв хитрий прищур поета не зупинив. - Вiн швидше вовк... Розумний. Обережний. Досвiдчений. Умiло веде гру. Виграти буде важко.
   - А вигравати завжди важко...
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 12 год. 34 хв.
  
   Коли "полiсмени" постукали до Мартiна, Єлена йому читала. Хлопець лежав одягнений на лiжку й слухав, заплющивши очi.
   Лисиця з Тейлором зайшли. "Ункас" пiдхопився й пiдбiг до Богдана.
   - Соколине Око! - майже закричав вiн. Радiсть плюскотiла через край. - Добре, що ти прийшов. Я вже втомився чекати. Де ти так довго був?
   Лисиця розгубився. Треба вiдповiдати. Ситуацiйка!
   - Я н-е-е-е мi-i-i-iг, - сяк-так вимовив. - Були на полюваннi. Iз товаришем. "Золотим Пером". - Кивнув на Тейлора. - Вiн - щира людина й умiлий мисливець. Бiлку в око б'є.
   - Мiй брате, "Ункас" вiтає тебе у своєму вiгвамi. Радий зустрiчi.
   Тейлор мовчки кивнув. Не готовий до такого повороту.
   - Менi треба тобi дещо сказати, - перейшов на шепiт Мартiн. - Але - без зайвих вух. - Показав головою на Єлену.
   - Мiс Стефанопулос, - мовив Богдан, - чи не могли б ви залишити нас ненадовго?
   - У мене наказ мiстера Казандзакiса. - Дiвчина спробувала стати скелею. Вийшло не дуже переконливо. Скеля з пiску - не скеля. - I порушити його я не можу.
   Але очi дiвчини говорили про iнше. Вони нiби усмiхалися Богдановi. Чи то йому тiльки здавалося? Пiсля катастрофи з Регiною хотiлося зрозумiти, чи вiн ще може подобатися? Чи не "зламано" навiки, не "пошкоджено" для справ амурних? Тому й у Єлениних очах побачив бажане, але не справжнє? Чи, може, бажане i справжнє стають єдиним цiлим? Поволi. Але стають. Було б непогано. Життя ж продовжується. Мусить продожвитись.
   - Не хвилюйтеся, - заспокоїв "iнспектор Фокс", - пiд мою вiдповiдальнiсть. Даю слово офiцера, що все буде добре.
   - Справдi, - для певностi заговорив "слiдчий Теодоракiс", - зрозумiйте нас. Так треба. Служба.
   Єлена несмiливо зробила крок, але зупинилася.
   - Але ж...
   - Усе... буде... добре. - Лисиця аж нахилився в її бiк. - Точно-точно. Якщо я сказав...
   Дiвчина повiльно рушила й за три митi зачинила дверi.
   - Усi думають, що "Дволикого" вбив я, - пошепки почав Мартiн. - Та я нi при чому. Навiщо менi це? Вiн хоч людина й лиха, але поганого тут нiчого не зробив. Та й не можу я посягати нi на чиє життя. Колись небесний голос менi сказав: "Ти мусиш боротися зi злом. Але без насильства. Лише словом. Лише словом!". I я дослухаюся. А зброя в мене так, для годиться. Який же iндiанець без зброї? Отож... I лихого я робити нiкому нiчого не збираюся. I не збирався.
   - А чому ти вважаєш "Дволикого" лихим? - запитав Богдан. - I чому так назвав його?
   - Я вiдчуваю, - захоплено повiв хлопець. - Хоча це й таємниця. Її нiхто не знає. А тобi розкажу... Я вiдчуваю кожну людину. Дихання її тiла. Вiд одного йде спокiйна тепла хвиля. Ось, як вiд тебе. I вiд "Золотого Пера" теж. - Мартiн виставив уперед руку, розвернув долоню вертикально, потримав. - Ну, ось... Як зараз... - Прибрав руку. - Вiд Єлени теж iде тепло. Тому я й слухаюся її. Хоч iнколи й нападають на мене "вибрикаси". Але - не надовго... Вiд декого ж струменить тривожнiсть i холод. Крижана колюча хвиля... Я проходив повз такого вже немолодого, з посрiбленим волоссям блiдолицього. Вiн такий невисокий. На лiктях такi штуки... - Показав на собi. - Одразу вiдчув: не те. Вiє холодом. Аж вiдсахнувся. Вiн ще iз дамою пiд ручку ходить. У неї таке ж "дихання"... А вiд "Дволикого" йшла незрозумiлiсть. Наче й випромiнювало тепло, але воно... Як це краще сказати? - Почав шукати очима, ковзаючи поглядом довкола, нiби так точно знайде потрiбну вiдповiдь. Що її заховали вiд нього злi й потворнi лиходiї. - Таке... Загробне чи що. Наче вiн узяв на себе чужу долю. Чуже життя. Чуже дихання. Став iншою людиною.
   Мартiн замовк i запитально подивився на Богдана:
   - Ти вiриш менi?
   Лисиця закляк. Цим питанням його зiштовхнули в провалля. Щоб не полетiти, ухопився за виступ i повис. Складно... Складно брехати цим щирим очам. А не збрехати - неможливо. Усе можеш поламати. Дилема!
   - Ну-у-у, звiсно... Та-а-ак... Ми не можемо один одному не довiряти...
   Слова не мудрованi, але вимовити їх непросто. Та все-таки наче вийшло.
   - Я знав, що вiриш, - розцвiла Мартiнова усмiшка. - Коли я тебе вперше побачив, ну, там, на трапезi, одразу впiзнав. I зрадiв. Якби ти тiльки знав, як хочеться вiдчувати поруч рiдну душу. Яка не зрадить. Яка допоможе. Яка захистить. I ось тепер ти тут. Боги почули мої молитви.
   Богдан не знав, як поводитися. Ускочив на слизьке. Опинився нi в сих нi в тих. Почуте розчулило. I вiн, звiсно ж, не згадав про перший "привiт вiд Ункаса". Той пострiл, можливо, Мартiн зробив, коли не бачив обличчя "Соколиного Ока". Або ж цiлив у щось iнше, але промахнувся. Зате влучив у Лисицину валiзу. Зараз не до цього. Усе складається шикарно.
   - Я теж радий, що зустрiв тебе. - Лисиця шукав, що сказати, нiби "Ункасовi" зiзнання прорiзали в торбi дiрку, i слова розсипалися, закотившись за нiжки меблiв. - Удвох ми значно сильнiшi. Навiть утрьох. "Золоте Перо" теж за нас.
   Мiстер Тейлор кивнув пiдморгнувши:
   - Звiсно...
   Мартiн щиро зрадiв.
   - Я знав, що так станеться, - заговорив вiн енергiйно. - Менi снилося... У снах ти приходив до мене. I ми разом ходили нашим парком. Ти розповiдав про пригоди. Адже ти вже багато пережив. От би менi таке цiкаве життя, як у тебе...
   - Не хвилюйся, - поплескав Лисиця хлопця по плечу. - Твоє життя буде ще цiкавiшим. Ось побачиш.
   - Знаю, - впевнено сказав "Ункас". - Про це менi теж снилося. Та й твоїм словам я вiрю. Вони для мене - як пророцтво...
   - Слухай, "Ункасе", хотiв тебе запитати. - Лисиця зрозумiв, що саме час. - У тебе тут знайшли пiд лiжком сокиру. Звiдки вона взялася?
   - Не знаю... - засумував Мартiн. - Вона завжди в Андреаса висiла. В сараї. Класна така. Вiн сам її зробив. Менi навiть давав постругати. Це так цiкаво. Береш шматок дерева, а потiм робиш iз нього, що хочеш... В Андреаса усе так легко виходить. Наче в чарiвника...
   - Тобто, де зберiгалася вона, ти знав?
   - Звiсно. Тут кожен це знав.
   - I ти її точно не брав?
   - А навiщо вона менi? - Мартiна здивувало питання. - Я ж нею нiчого не вмiю. Коли дивишся, як хтось працює, цiкаво. А сам береш - i нiчого. Гупаєш i так i сяк, а як в Андреаса, не виходить. Важка залiзяка тебе не слухається. Це ж непросто. Навчитися треба.
   - А як же вона у твоїй кiмнатi опинилася?
   Лисиця сипав питаннями, наче нiч перед цим готувався. Але й у Мартiна на все були вiдповiдi. Проте на останнє той не знайшов, що сказати. Зробив крок назад.
   - Розумiєш, - задумався й замовк. Розвернувся. Пiдiйшов до вiкна. Постояв. Озирнувся. - Я сам над цим думав. Те, що я її сюди не приносив, це точно.
   - А Єлена?
   Хлопець щиро здивувався.
   - Ти що? - аж вiдсахнувся вiн. - А їй це навiщо? Вона ж дiвчина.
   - Просто...
   Слова знову поважчали. Несподiвана щирiсть Мартiна робила непотрiбними й безглуздими будь-якi питання. Однак зараз на трон залiзла "Потреба Iнформацiї". Не слухати її указiв Богдан не мав права.
   - Дивися. Ви ж iз нею в кiмнатi удвох?
   - Ну... удвох...
   - А ще хтось заходив?
   - Покоївка заходила, прибирала... "Великий Змiй" був.
   - А коли ви з Єленою виходили, кiмнату замикали?
   - Так. У неї ж ключ є.
   - А виходили куди?
   - Погуляти.
   - А потiм одразу ж сюди?
   - Так. "Великий Змiй" суворо наказав. А я не розумiю, чому? Я ж нiкому нiчого лихого не зробив.
   - Не все так просто. Треба почекати. Усе заспокоїться. Стане на свої мiсця. Але найголовнiше, що все буде добре.
   - Я тобi вiрю.
   Лисиця щиро усмiхнувся й пiдморгнув. Але "допит" продовжив:
   - А їли де? Тут?
   - Так. Iз кухнi постiйно приносять. Смачно...
   - То Єлена тебе не залишає самого?
   - Нi. Ми постiйно разом. Вона класна...
   - Добре, - мовив Богдан. - Нам iз "Золотим Пером" треба йти. Вистежувати здобич. Вона ж прудка. I вмiє добре ховатися.
   - Я теж iз вами, - загорiвся Мартiн. - Тiльки лука вiзьму.
   Хлопець пiдбiг до лiжка, нахилився й витяг зброю.
   Лисиця завмер, придумуючи, як його зупинити. Педагогiка i психологiя.
   - "Ункасе", - сказав твердо. - Твiй вiгвам тут. Буде краще, якщо ти поки залишишся в ньому. Повiр, що так треба. I тобi, i всiм нам. Та й Єлену мусиш захищати. Вона ж дiвчина. А ти вiдважний воїн. Хто краще за тебе це зробить?
   - Твої слова правильнi, "Соколине Око". - Мартiн випрямив спину. - "Ункас" їх розумiє. I виконає. Слово воїна.
   - Добре, - поклав йому руку на плече Богдан. - Я впевнений, що ти не зламаєш обiцянки. Синовi прерiй це не личить. Вiн же не мерзенний койот.
   "Ункас" нахилив голову.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 13 год. 07 хв.
  
   Вийшли на вулицю. З корту долинали удари м'яча об покриття й чулася бiганина. "Гойко Мiтiч" i "Черниця" пiшли на пляж. Крiстiн iз рудою старенькою в окулярах теж пiшли у бiк пляжу. Але не купатися. На терасi ресторанчика сидiв мiстер "Студент" i пив пиво. Отже, життя триває. Чудово. Непогано б i самим розiм'ятися з ракетками. Чи застрибнути в море. Та не зараз. Вiз, у який запряглися, зупинятися не може. Ну, а раз узявся, тягни.
   - Дотепно ви мене обiзвали. - Поет дiстав сигарети. Запалив. Дим вилiтав i танув, як надiї викрити убивцю. Усе "мимо каси". I навiть натяку на успiх.
   - Еге ж. - Лисиця хотiв зарядити позитивом простiр довкола себе. Щось же треба робити з цим хронiчним "не щастить". Бо воно захоче не закiнчуватись. Ще й державу свою тут заснує. I в "суб'єкти мiжнародного права" пошиється. - Не Прозорi ж Скельця. Було б смiшно. Не-серйозно. Не-оригiнально. А так - пристойно й поетично. Мiсцями навiть романтично.
   Не подарувати усмiшки Богдан не змiг. Хоч i не дуже хотiлося. Думки ж крутились невеселi. Що ж... Подарував. I це добре. Зараз - вона потрiбна. Навiть дуже! Як рятiвне коло для того, хто не змiг себе витягти за волосся. I найперше - потрiбна самим "детективам". Хай позитивчик хоч повiтряно-крапельним шляхом, але "заразить" усiх. I хоч з "усiх" поряд лише Тейлор, на людину вiн теж "тягнув".
   - Я навiть став вас бiльше поважати, - обережно мовив Лисиця. Марк жарти розумiв. I сам умiв завернути. Але можна й нарватися.
   - Дякую. - Поет закивав. - Хоч одна радiсна новина. I день недаремно прожитий.
   - А розмова з "Ункасом"? Її ви не "зараховуєте"? - Богдан згадав свою гру в "Соколине Око". Не надто вона переконлива.
   - А що ж там? - знову затягнувся Тейлор. - Та сама пiсня. Тiльки довша. Ви вiрите у його маячнi розповiдки? Якiсь хвилi. Вiщi сни...
   - Навiть не знаю, - стенув плечима Богдан. - Вiрити словам - рiч небезпечна. На них часто цiна не висока. Але, може, хлопець i справдi "надiлений"? I його розповiдь, якщо вдуматися, пiдведе до пiдказки?
   - Або вiдведе ще далi. - Тейлор наче одружився з категоричнiстю. Шлюбний контракт, правда, ще не пiдписав. Але смокiнга вже прикупили. - Раптом усi хлопцевi одкровення - теж частина Казандзакiсового спектаклю? Родинне водiння за носа. Чим не варiант? Понапридумували, а ми витанцьовуємо пiд їхню дудочку. Факiрську.
   - С-с-с-с... - зiмiтував кобру Лисиця. Вийшло непогано. I дверi до драмгуртка розчинилися.
   - Майже так, - знехотя посмiхнувся поет. - Але дивiться: кiмнату Мартiна замикали на ключ. Єлена брала його з собою. А запасний є тiльки у Казандзакiса. Спокiйно зайшов. Заховав сокиру.
   - Або це зробила покоївка.
   - За його наказом. I всi вони - банда...
   - Нi, ви точно вiзьметеся за детективи. Такий матерiал. Грiх пропускати те, що саме пливе в руки.
   - Для цього потрiбна принаймнi одна маленька рiч.
   - Портативна друкарська машинка?
   - Вижити... Навряд чи мiстер Лукас не мав планiв. Тим бiльше - з тим, що було в його валiзi. Гадаю, нам такi плани й не снилися. Однак хтось їх пiдкорегував. Конкретно. I тепер вони перекочували до чиєїсь симпатичної (чи й не дуже) голови.
   - Або голiвки.
   Лисиця знав, що скаже Тейлор. Тейлор знав, що Лисиця знав. Та все одно сказав:
   - Ви знову?
   - Нi в чому не можна бути певним.
   - Ну, як же? Земля кругла. Лукас мертвий. Ми вiдрiзанi вiд свiту.
   - Це все так. Але я говорю про припущення.
   - А-а-а-а... I в жодних припущеннях убивцею не може бути жiнка? Он їх скiльки тут.
   - Не може. Iнакше вона мусить бути сильним i розумним... чоловiком.
   - Вам мало сердешного Лукаса? З його маскарадом.
   - За статистикою на один квадратний метр... Нi. I двох забагато. Навiть за теорiєю неймовiрностi.
   - До речi, "теорiя двох ключiв" дуже слабка. Ви не допускаєте, що на цьому свiтi є ще людина, яка теж хвацько може вiдмикати замки? Так як ви, Майстре.
   - Ну, допустити, звiсно, можна... - зам'явся Тейлор, - але за Казандзакiса фактiв бiльше.
   - Так. Бiльше. Однак з таким же успiхом це може бути хибний слiд. Нас до цього могли просто пiдвести. Тихо й красиво.
   - Могли.
   - А знаєте, про що я думаю? - замислився Богдан.
   - Поки нi, - пiдморгнув поет.
   - Може, слова Мартiна про енергiю i маячня, але придивитися до Скарпсверда треба. Пам'ятаєте... Казандзакiс говорив, що той його спинив, затримав, коли вiн збирався повiдомляти на материк? А якщо це ниточка? Може, Господу теж надокучив наш майстер-клас "у небо пальцем". I вiн вирiшив допомогти.
   - Непогано б...
   - А ходiмо з'їмо морозива, - неочiкувано запропонував Богдан. - Влаштуємо маленьке свято. Гадаю, ми на нього заслужили.
   - Не погодитися - стати ворогом собi.
   Обидва щиро засмiялися.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 13 год. 32 хв.
  
   Зайшли на терасу ресторанчика. Мiстер "Студент" допив пиво й пiшов. Столики вiльнi. Стiльцi з ажурними спинками мовчазними охоронцями оточили їх, оберiгаючи приспаний спокiй. Порушувати навiть не думай!
   Тейлор пiшов замовляти. Лисиця наблизився до балюстради. Схилився бiля вазона з червоними квiтами. Вдихнув. Живи i жити хоти! Блаженство! Як же класно бути людиною... Шкода, не всi про це пам'ятають...
   Поглянув на море. Голубе безмежжя дихало спокоєм. Лише злегка ворушилося, вiдбиваючи крильми хвиль неслухняне сонячне промiння, розкидане повсюди. Воно, ковзнувши поверхнею, яскравими вiдблисками летiло прямо в очi. I влучало, зовсiм не цiлячись. Доводилося мружитись. Крiзь щiлини повiк Богдан милувався величною красою далини, що розкинулась над упокореною стихiєю. Так хотiлося, щоб далеко-далеко, "ген, на небокраї", обнадiйливо з'явилася цяточка й почала рости. А потiм - i зовсiм стала рятiвним морським скитальцем. Щоб скиталець причалив до Авгi. З нього зiйшов чарiвник iз магiчним посвiдченням. Щоб за кiлька годин поставив крапку у всiй "веселенькiй iсторiї". Вивiв на чисту воду вбивцю (благо, "чистої води" мiльйони кубiв довкола). Одяг йому "омрiянi" кайданки. Й забрав на материк. Щоб той одержав заслужене. А на островi знов оселився рай... Бажання, у принципi, здiйсненне. Але ким i коли? Дати вiдповiдь не мiг нiхто. Нiхто не мiг i прислати когось iз материка... Усе в руках у провидiння...
   Лисиця зараз би зрадiв навiть мiкроскопiчнiй крапочцi байдужого, просоленого мандрами, iржавого "ковчега", що тримав курс невiдомо куди... Просто тому, що десь, поза островом, iще залишилося людство. Що воно не обмежується клiєнтами "Прерiї", загнаними в глухий кут божевiльними витiвками. Що серед людей (якi ще лишилися) є обов'язково тi, хто можуть допомогти. Хто мусить допомогти. Хто точно допоможе. Бо вони тут - як на "островi проклятих". Прокажених. Засланих. Викреслених зi списку насельникiв планети. З таким романтичним i привабливим iм'ям - Земля. А... Трьома десятками менше. Трьома десятками бiльше... I всьому свiту, усьому Всесвiту до них байдуже. Розбирайтесь самi. У нас своїх турбот по зав'язку...
   А в "самих", як на лихо, нiчого не виходить. Нiчого! Хоч це й не дивно. Швидше - навпаки. Звичайна закономiрнiсть. Кожна професiйна дiя передбачає серйозну пiдготовку. А ти хотiв витягти шаблю i за три махи... Нi. Так не буває. Убивця ж десь тут. Ходить. Усмiхається. Спить. Снiдає. Купається в морi. Смiється над вдалими жартами. Чи й невдалими. А може - й сам розповiдає. А в думках бачить наступний крок. До втiлення задуманого... I яке ж воно, те задумане? Для вбивцi - правильне й щасливе. Це зрозумiло. А для решти? Кого обрано наступним? Чи вже все закiнчилося? Усе, що хотiв, зробив, i тепер лише чекає нагоди. Щоб технiчно злиняти. Разом iз коштовностями. Е нi! Цього не буде. Не буде! Не буде!! Стоп!!! Коли прийде катер з продуктами... Ага... Убивця не чекатиме полiцiї. Попроситься на цей катер. Усе правильно! Мавр зробив свою справу. Треба не дати йому цього. Катер повернеться, повiдомлять, куди треба - i тодi розпочнеться справжнє слiдство. Що робитиме вбивця? Бiлим пухнастиком розкаже копам, який вiн бiлий i пухнастий. Нi до чого нiяким боком. Слiди замете. Коштовностi... Коштовностi заховає. Полiцiя нiчого не знайде. Вiн перечекає всю колотнечу. Полiцiя повернеться на материк. Убивця закiнчить вiдпочинок. Дiстане зi схованки здобич. I - вперед. До щасливого й заможного життя... Приблизно так... Ех, треба за цим приглядати...
   Тейлор пiдiйшов збоку i теж, не кажучи нi слова, обiперся. Подивившись на красу, почав читати:
   Не кажу тобi: "Не забувай,
   Збережи у серцi все навiки".
   Не тремтять нехай твої повiки,
   Як згадаєш нашi днi. Бувай...
   Поет замовк. Лисиця не повертав голови.
   - Нiкого не видно? - порушив "золото" Марк.
   - На жаль, - повiльно мовив Лисиця. - Навiть якщо закричати "рятуйте", нiхто не допоможе.
   - А зазвичай допомагало? - Усмiшку поет купив на "Сотбiс". Коли продавали Джоконду. Iз решти нiчого не потрiбно. Тiльки усмiшка. Приємна й загадкова. Як поїздка до мiсцини, де нiколи не бував. А побувавши, запасся лише приємними спогадами. На все життя. Що лишилось.
   - Бувало. - Лисиця вирiшив дозволити Марковi одержати насолоду. Самому ж до неї - як до неба на велосипедi. Триколiсному. Без "коробки передач". I фари попереду.
   - Цього разу - точно нi? - розiгнався по насолоду "слiдчий".
   Богдановi ну зовсiм не до жартiв. Вiн подивився на Тейлора повними розпачу очима. Вiд безсилля хотiлося вити. Розривати на шматки все, що трапиться пiд руку. Рвати на собi волосся. Руйнувати стiни, якi виростали на шляху. Але нiчого з цього не зробив. Тiльки тихо запитав:
   - Замовили?
   - Так, - безтурботно вiдповiв поет. У нього з "результатами дiяльностi" - повний ажур. Пiшов. Замовив. Оплатив. Майже, як в античнiй класицi. - До речi, скiльки там я ще винен?
   - Дванадцять, по-моєму, - розгублено мовив Богдан, а потiм усмiхнено додав: - Треба було записувати. Бухгалте-е-ерiя.
   - Без сьогоднiшньої? - уточнив Марк.
   - Iз...
   - Уже небагато. Борги я звик вiддавати.
   - Не хвилюйтеся. З цим проблем не буде. У вас ще вагон часу. На вiдмiну вiд убивцi.
   - Так, - кивнув поет. - I це єдине, про що можна говорити з сякою-такою певнiстю. Решта ж - туман непрохiдний. Густющий.
   Офiцiант принiс морозиво. "Детективи" всiлися бiля столика. Хвилин на десять зможуть стати людьми. Нормальними. Звичайними. Рядовими. Яких не шматують думки. Не гризуть таємницi. Не мучать невiдгаданi загадки. Якi просто смакують морозиво. Звичайне "людське" морозиво. Холодне й солодке. Смачне. I це - найвища насолода.
  
   Глава VIII. "Нестiйкi паперовi "споруди"
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 15 год. 11 хв.
  
   ...Його знайшли у своєму номерi. Альбер сидiв у крiслi, схилившись праворуч. Нiби, втомлений, заснув. Не роздягшись. Не дiйшовши до лiжка. Не почистивши зуби. Але тепер i втома, i сон - назавжди. I зуби перед карiєсом - смiливцi. Урукопаш не страшно йти.
   Поряд на пiдлозi лежав пiстолет з глушником. Мирно спочивав пiсля пекельної роботи. Зовсiм звичної для нього. I простої. Як людинi дихнути. Птаховi - заспiвати. А бегемотовi - просто ворухнутися. Або й лежати нерухомо.
   Крiстiн не було, але її голосiння приглушено доносилось iз вiдчинених дверей сусiднього номера, куди вiдвели невтiшну вдову та безрезультатно намагались заспокоїти.
   Труп кiлькома хвилинами ранiше побачила сама Крiстiн, коли зайшла. Вона зчинила такий лемент, що всi, хто почув, позбiгалися. Мудро зробила "Джульєтта" мiстера Скарпсверда. Вона нiкого не впустила до мiсця самогубства й послала "Ромео", щоб покликав "детективiв". З Лисицею i Тейлором вiн розминувся, але вони, на щастя, з'явилися й самi. Зайшли до двiстi третього номера й замкнулись. Замок клацнув двiчi. Є. Нiхто не заважатиме.
   Марк нахилився до зброї. "Colt SOCOM OHWS", - прочитав уздовж блискучого ствола. Витягнув хустинку, обмотав чорну ручку й обережно поклав на столика. Колекцiя росте. До "пекельної машинки", якою поранено Казандзакiса, додається й ця. I звiдки тiльки беруться?.. Наче з рукава у факiра. I чарують убивчими чарами.
   Лисиця тим часом оглянув небiжчика. Сумнiвiв не було - Брiссон укоротив собi вiку. Усе - i тiло, i довколишнi предмети - говорило про це. Хоча експерт не завадив би. Навiть цiла бригада. З мiкроскопами напереваги.
   - Закуримо? - порушив мовчання Богдан i всiвся на лiжко, на якому вже нiколи не спатиме бiдолаха Альбер.
   Тейлор умостився поруч, дiстав пачку "West" i пригостив. Не згадав, що Лисиця не палить. Розумiв: нерви плавляться, наче свiчковий вiск. Другий труп - це вже нi в тин нi в ворота. Тут ще й iз першим нiчого не ясно, а вже й Альбер туди ж. Помножив проблеми на два. Чи на двадцять два? Загнав ситуацiю до ще одного глухого кута. Звiдки не так уже й просто виблукати. А вони лише будують картковi хатки здогадiв, котрi нi на йоту не наблизили до вiдповiдi. А тут ще це самогубство. Остаточно руйнує тi нестiйкi паперовi "споруди".
   Зачадiли. Дим поплив кiмнатою. Наче хотiв приховати все, що тут недавно вiдбулося. Хоча воно й так приховане.
   - Але ж чому? - виштовхнув коротку фразу iз грудей Тейлора вiдчай.
   - Питання до мене чи до Альбера? - Лисиця не глянув на спiврозмовника, а лише випустив перед собою струмiнь диму.
   - Яка рiзниця? - мовив роздратовано поет, i собi граючись у "паровоза". - Все одно нiхто не вiдповiсть... Запитав так, щоб паузу заповнити. Та й думав, що полегшає хоч трохи... Бо скрiзь перед нами стiна. Наче у снi. Iдеш попiд нею, iдеш, а вона все не закiнчується. I, мабуть, не закiнчиться нiколи. А-а-а... - розчаровано махнув, - не наше це. Нiякi ми не "детективи". Не можемо нiчого. Тiльки надувати щоки.
   - Це теж немало, - глузливо сказав Богдан. - Надування щiк - серйозне мистецтво. I стати майстром тут непросто. А сенсеєм - то взагалi. Найвищий пiлотаж.
   - Ми вже стали, - мовив невдоволено Тейлор. - Але це нiчого не дає.
   - Чому ж? - пошився в "опозицiонери" Богдан. - Принаймнi те, що Лукаса вбили не через вiкно, ми знаємо напевно. Хоч комусь хочеться, щоб думали саме так, як здається на перший погляд.
   - Але це не веде до вбивцi, - гнув лiнiю "легiтимного уряду" поет. - А це зараз - найголовнiше. Iнакше смерть Брiссона стане не останньою.
   - Думаєте, це не випадковiсть?
   - Залишу на неї один вiдсоток. Гаразд, якщо хочете - два.
   - Чому?
   - Тому що це не логiчно.
   - Що саме?
   - Їхати до цього раю за тридев'ять земель, щоб пустити кулю в лоба?
   - Чом би й нi? Один молодик саме таке й збирався учудити.
   - У нього були причини. I вiн...українець.
   - Гм... Французи вiдчувають iнакше? А в Альбера, гадаєте, їх, цих причин, немає? Ну, не було...
   - Швидше за все, що нi. Вiн людина старша. Мусив би думати головою, а не серцем. У нього якщо й навалилось, то вiдбулося саме на островi.
   - Певен?
   - Так.
   - Записка!
   - Що?
   - Анонiмка! "Доброзичливець"!
   - Точно!
   - Я збiгаю принесу.
   Богдан прожогом кинувся "додому". Витратив на все двi хвилини. Навiть менше.
   - Ну, що там?
   Богдан уголос прочитав "послання".
   - "Невже, Альбере, ти повiрив отому пiдлому наклепу?" - процитував його Тейлор. - Отже, хтось "настукав" Альберовi, що Крiстiн i Лукас... Цiкаво...
   - I Альбер провалюється вiд цього в такий депресняк, що вкорочує вiку?
   - До того ж iз Крiстiн це не вперше. Бiдолашний рогоносець не витерпiв зради. З боку все саме так. "Терпець увiрвався".
   - При однiй умовi. Якби не було оцiєї цидули.
   Богдан згорнув записку й засунув до кишенi.
   - А тепер послухаємо Крiстiн, - запропонував поет.
   - Не знаю, чи доречно це саме зараз.
   - Час не чекає.
   - Не чекає, - погодився Богдан. - Ходiмо.
   Рушили. Шлях важкий, але недалекий.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 15 год. 29 хв.
  
   Крiстiн важко впiзнати. Побачили зовсiм iншу людину. Увесь магнетизм краси розтанув, наче вранiшнiй туман. Богиня вiдлетiла туди, де й мусила бути, - на небо. Замiсть неї лишилась звичайна людина. Тiльки зруйнована горем. Знищена. Розтрощена. Воно, здавалося, навiки оселилося в цiй жiнцi. Заповнило всю. Навiть нiгтi й волосся. Жахлива картина. Неможлива... У це можна було б повiрити щодо кожного. Але тiльки - не щодо Крiстiн. Її божественнiсть навiть для натяку на це не лишала мiсця. Але... Горе - факiр усемогутнiй. Он що iз Крiстiн витворив...
   Чи можливе перетворення на колишню? Питання, на яке й не вiдповiси. Принаймнi зараз. Та лiкар Час - не дудка з бузини. I працю свою знає пречудово...
   Жiнка сидiла в крiслi й дивилася крiзь. Погляд прохромлював усе, що траплялося на шляху. Нiде не затримуючись. Наче й не iснувало нiчого, крiзь що вiн незримо проходив. Склянi очi "увiмкнено". Але вони нiчого не бачать. Гримаса болю з обличчя зiйшла, залишивши, однак, глибокий виразний слiд. Лисиця, як i Тейлор, боявся заговорити. Обоє лише дивилися. I мовчали. Аби жодним звуком не сполохати ту подобу спокою, яку намагалися накинути на Крiстiн щирi до чужого горя сусiдки. Це вони вiдвели вдову сюди i втiшали, як могли. Але зараз вони вийшли. I Крiстiн з "детективами" тет-а-тет.
   А що, коли вона знову зайдеться плачем? I не зможе зупинитися? Пiсля пережитого це можливе. Цiлком. I що ж тодi робити? Заспокоювати таке обидва не вмiли. Тодi доведеться сутужно. Ця страшна думка тримала обох за комiр i не вiдпускала. Хоч шибайголови вже двiчi попросили пробачення.
   - Запитуйте. - "Несподiвана" вдова наче хотiла "добити" "полiсменiв". - Ви ж для цього сюди прийшли?
   - Вибачте... - Тейлор, схоже, мав мiцнiшi нерви. Бо Лисиця зi ступора ще не повернувся. Йому там не подобалося. Але клiнч свiдомостi зi страхом не минав. Наче створенi одне для одного. - Але, гадаю, ви нас розумiєте. Служба... Е-е-е-е... Звучить банально. Але так i є.
   - Так, - ледве змогла вимовити Крiстiн. Вийшло невпевнено й хрипло. - Розумiю. Є люди, у яких робота - людська радiсть. У вас же... Нiчого не вдiєш. Життя має рiзнi тони... I напiвтони теж.
   Навiть ТАКЕ горе не позбавило Крiстiн умiння ясно мислити. Сильна жiнка. Незламна. Прохромлена стрижнем. Удовжину. Сталевим. Умiло загартованим.
   - Це ви його знайшли? - тихо запитав Тейлор.
   - Так, - голос продовжував хрипiти. - Я запропонувала фрау Ельзi пройтися узбережжям. Подихати. Розвiятись. Тут така природа. А повiтря... Спочатку тягла Альбера, але вiн вiдмахнувся. Хотiв вiдпочити. А мене аж наче випихав. Швидше... Швидше... Ну, думаю, хай. Ми ж на релакс приїхали... Зiбралися з фрау Ельзою. Пiшли. Гуляли десь iз годинку. А коли прийшли...
   Крiстiн знову накрило. Ридала уривчасто. Тiло здригалося, готове кожної митi розiрватися. Усерединi бiль виробляли тоннами, але куди дiвати - не знали. I його ставало все бiльше. Некерований крик заповнив кiмнату й шукав шпарини, щоб вирватися. Наближався вибух. Нiбито. Непередбачуваний (чи вже нi?) фiнал...
   Крiстiн неймовiрно важко. Це зрозумiло всiм. Життєва катастрофа шматувала й серце, i розум. Треба молитися, щоб i перше, i друге витримали. Бо всяке буває... Ворогу не побажаєш.
   "Полiсменам" теж нелегко. Дивитися на таке. Розкiшна богиня, доля якої - сяяти в юпiтерах чоловiчих очей, в одну мить перетворилася на Попелюшку пiсля полуночi. Мишi розбiглися. Гарбуз нiмо застиг. Пацюк безпечно обнюхує те, що недавно було шикарною каретою. Ось i казочцi кiнець... Ех, су-у-умно...
   Сумно бачити це. I розумiти, наскiльки крихке людське щастя. Свiт укотре "опустив"... Це вiн умiє. Не все мед у детективiв. А в полiсменiв - ще бiльше... його, ну, того... не-меду...
   Крiстiн, схоже, починала заспокоюватися. Викиди болю припинилися, нiби на фабрицi - обiдня перерва. Чи навiть - початок страйку.
   - У нас стiльки планiв... було... - Хрипiти стала ще бiльше. - Мрiяли. Бачили майбутнє в променях слави. Свiтової, звiсно. У телебiзнесi iнакше не можна. Нагороди... Фестивалi... Богема... Все! Цього нiколи не буде. Вiн вистрiлив у мої мрiї... Не розумiю... Чому?! Усе ж так добре починалося. Вiн кохав мене. Я його. Ну, ревнував трохи. Не без цього. Так усi ж чоловiки такi. Слiпi власники. А менi, знаєте, й подобалося. Ревнує, - отже, любить... Дайте сигаретку.
   Тейлор швиденько пригостив i клацнув запальничкою. Крiстiн затяглася професiйно. Випустила дим. На обличчi вималювалось щось схоже на послаблення. Це добре. Бо, стоячи поряд iз "фабрикою болю", i сам починаєш перейматися...
   - У нього зi спортом не склалося, - повела далi Крiстiн. - Але силу волi мав... Дай, Боже, кожному... Не кинувся у випивку чи наркотики. Закачав рукави. Запрiгся й тягнув. Уперто i впевнено. Вiрив, що досягне... Створив канал. Розкрутив. Хай ще не так, як хотiлося б, але вже бiльш-менш вiдомий. I ось тепер... Чому? Навiщо цей пострiл...
   Укотре затягнулася й видихнула. Робила це елегантно й красиво. Палить давно чи просто жiноча привабливiсть? Богиня, навiть ставши людиною, все одно причаровує. Чи так бачить ласе чоловiче око? Кожна нова затяжка нiби повертала жiнку до життя. Вгамовувала внутрiшнiй розгардiяш. Розкладала все на полицi. Розкидане пiсля десятибального землетрусу.
   - Вiн же без батька рiс, - продовжила тремтячим голосом. - Знаєте, як це... Хлопчику... Хлопчик мусить бачити поряд сильного чоловiка. Щоб стати таким же. Альбер усе намагався довести, що вiн сильний. Iнколи перегинав палицю. Це заважало. Сприймали iнакше. Думали, що вiн грубий. Неотесаний. Цинiчний. А вiн був романтичним. Нiжним. Щирим. Коли залицявся (а в мене багато шанувальникiв було), таке вигадував... Може, через це й обрала його. Одного разу вiн подарував менi велику iграшкову панду. Я так мрiяла про це миле й пухнасте... Звiдки вiн дiзнався, не сказав i пiсля одруження... Чому так? Га? - Крiстiн розвернулася. - Чому? Скажiть. Усе йде добре, навiть дуже добре, але враз закiнчується... Чому?
   На це питання вiдповiдi нiхто не знав. У всякому разi серед присутнiх. Тому нiхто й не вiдповiв.
   Запала тиша. Кожен з "полiсменiв" на Крiстiн намагався не дивитися. "Учорашня богиня" докурювала й теж мовчала.
   - Тобто нiяких проблем нi у вас, нi в чоловiка не було? - Тейлор на "Теодоракiса" перетворився остаточно. - Ну, таких, через якi можна накласти на себе руки?
   - Нi, - розчавила недопалка в попiльничцi. Зробила це безжально й жорстоко, нiби перед цим не токалася його губами. - Навпаки. Наше життя ставало кращим. Успiшним. Здавалося, що все виходить, усе вiдбувається так, як хочеться. Знаєте... я багато молилася. За Альбера. За себе. За нас. I коли почало майже все вдаватися, подумала, що Господь почув. Але... Не можу повiрити... Чому? Чому Альбер так зробив?
   - Зброя його? - "Теодоракiс" продовжував працювати.
   - Господь з вами, - вiдсахнулася Крiстiн. - Нiколи нiчого такого не бачила.
   - Звiдки ж вона взялася?
   - Якби ж я знала...
   - А який у нього був настрiй?
   - Нормальний. Як у мене. Як в усiх.
   - Про що ви говорили?
   - Гм... Цiкаве питання. - Крiстiн задумалась. - Про що? - Знову пауза. - Звичайнi люди. Говорили про звичайнi речi. Про вiдпочинок (який вiн вдається). Про плани (скiльки всього хотiлося). Про людей (вони тут рiзнi зiбралися). Обговорювали кухню. Природу. Краєвиди.
   - I подiї на островi.
   - Ну, звiсно...
   - Що ж вiн сказав?
   - Що хвилюється за... мене... Нервував. Його шокувала смерть Лукаса. Гадаю, вона всiх шокувала. Це жахливо. Нiколи б не подумала, що на цьому райському островi може таке трапитися. Коли обрали його для вiдпочинку, радiли. Недорого (усi грошi ж ми вклали в канал, хотiли мiцно стати на ноги). Затишно. Зручний час... Але... Як же страшно все це. Їхали сюди по задоволення, а повернуся iз непосильним тягарем... На все життя. I - сама. Як у це повiрити?..
   Сльози знову затiяли звичну роботу. Сумна солона вода все прибувала й прибувала, шукаючи, куди б дременути. Iз нею завжди так... Зверху та вниз. У радiсть чи печаль, людська рятiвниця. Щем. Сум. Бiль. Вони тануть вiд серцевого тепла i стають "сумною солоною водою". У щемi, сумi й болю немає цукру... Лише сiль...
   - А може так бути, що Альбер збанкрутував, а ви про це не знали? I на Авгi вiн їхав уже iз думкою про самогубство.
   - Не думаю, - захитала головою. - Нiяких лихих новин. Якби щось трапилося, я б знала. У нього вiд мене таємниць не було.
   - У чужу душу не влiзеш, - нарештi застрибнув до розмови "iнспектор Фокс". - Можна бути з людиною поряд усе життя, а потiм таке про неї дiзнатися... Зовсiм випадково.
   - Хтозна... може, й так, - стенула плечима Крiстiн. - Але я сказала правду.
   - Дивiться, - мовив Тейлор, - тут цiкава iсторiйка виходить... Зброя. Якби Альбер нiчого не планував, пiстолета у нього не було б. Не зробив же вiн його з ножа та виделки... Та ще й з глушником... Тут усе "професiйно". I логiчно. Є зброя - i вона застосована. Отже, перед цим була iдея.
   - Стривайте, - закрила рота рукою Крiстiн. - Його вбили. А хочуть показати, нiби це самогубство. Спочатку мiстер Лукас, потiм поранення Казандзакiса, а тепер - Альбер. Жах. Який жах! Треба звiдси тiкати.
   Зiрвалася з мiсця й кинулася збирати речi. Безладно. Iстерично. Божевiльно. "Детективи" спокiйно дивилися на весь цей хаотичний танок. Вони все розумiли...
   А Крiстiн напiвдорозi зупинилася. Пакет випав iз рук. Тiло враз ослабло. Нiби спустило. Як пробите колесо. Великим цвяхом. Утомлено повернулася на мiсце й закрила обличчя руками. Натурниця для шедевру "Розпач". Шкода, що нi Тейлор, нi Лисиця на мали малярського хисту. Та й не до цього зараз...
   Крiстiн повiльно опустила руки. Без спiвчуття на неї не можна дивитися.
   - Вибачте, джентльмени, я в такому станi... - мовила хрипло й обхопила голову руками. - Довбешка зовсiм не варить... Що робити?.. Що робити?..
   - Спробувати заспокоїтись. - Лисиця говорив, розумiючи, що ця мантра навряд чи подiє. Однак знав, що вона потрiбна. I сказане свою роботу виконає. Свого часу.
   - Так-так... звiсно, - закивала Крiстiн. - Це правильно. Треба. Я розумiю... Отямитись, - штовхнула долонею голову, провела рукою по обличчю. Нiби хотiла зняти маску вбитої горем удови. I знову стати богинею. Але не вдалося.
   - А як ви думаєте: хто б мiг це зробити? - запитав "слiдчий Теодоракiс". - Вороги у нього були?
   Питання горлопанить банальнiстю, але як же без нього? У кiно ж не раз бачив.
   - Не знаю... - Знову хаос на обличчi. - Удома трапилось кiлька випадкiв... Розумiєте... У Альбера був друг... Емiль... Якось почав бiля мене впадати. А я й пустила слабинку. Ну... так, легенько... Зустрiлись кiлька разiв у ресторанi. Випили "Крю Буржуа". Так... для галочки. Легкий флiрт. Щоб було що на старiсть згадати. Не бiльше. Альбер дiзнався. Зчинив скандал. Побив Емiля... Той аж в лiкарнi опинився... З обличчям ще якiсь там проблеми мав... Неприємна iсторiя, загалом. То Альбер зi мною мiсяць не говорив... Я перепросила... Вiн вибачив, але попередив... То, може, Емiль?
   - Його тут немає?
   - Нi. Наче не бачила... Точно нi... Упiзнала б.
   - А пiсля того, побиття Емiля, ви з ним порвали?
   - Так. Я ж пообiцяла.
   - А Лукас?
   - Що Лукас?
   - Ну, ви i Лукас?
   - Про що це ви?
   Крiстiн почала напружуватися. Ще трохи - i вона стане в стiйку. Ну а вже потiм... Дiзнаєтеся, що таке чорний пояс iз тхеквондо. Четвертий дан...
   - Склалося таке враження, - почав говорити м'якiше Тейлор, - що мiж вами й Лукасом iскра проскочила...
   - Ви наче ж не електрик?
   Крiстiн вiдхилилася й розпрямилася. Напруженiсть тiла наче й минула, зате в стiйку став розум. А це ще страшнiше.
   - Так, - погодився "Теодоракiс". - Не електрик. Слiдчий.
   - А так менi голову задурили. Поет... Вибачте, що сплутала. Надзвичайна схожiсть.
   - Ви теж вибачте, що... дав автограф за iншу людину. - Каяття Тейлор зiграв непогано. Майже четвiрка. - Пiддався. Знаєте, як хочеться хоч на мить побути зiркою. Марнославство. Один з восьми грiшних помислiв. Його потiм у католицизмi об'єднали з гординею. I тепер маємо сiм смертних грiхiв... Я ж людина.
   - З електрика в богослови? - насмiшкувато вколола Крiстiн. - Чи на юрфацi вивчають i електротехнiку, й теологiю?
   - Життєвий унiверситет компенсує будь-якi прогалини. I не тiльки юрфаку.
   Крiстiн незворушо свердлила Тейлора очима. Вiдбувалося нове перетворення. Знову на богиню. Але, видавалося, що злу.
   - Та все ж таки, - починав новий наступ "Теодоракiс". - Ви i Лукас. Як це краще сказати... Е-е-е-е... Мiж вами... ну...
   - Нi, ви в душi все таки поет, - болiсно усмiхнулась Крiстiн. - I на всякi вигадки мастак.
   - Це вигадка?
   - Чистої води... Хочете щиру правду?
   Це питання повалило обох на землю. Нарештi! Правда! Сталося! Слава Богу!
   - Звiсно.
   Зовнi Тейлор залишався спокiйним i навiть байдужим, проте подумки хотiв перетворитися на вухо - велике та "всечуйне". I щоб з Лисицею вiдбулося те ж саме.
   - Усi проблеми нашого свiту вiд чоловiкiв. - Голос дзвенiв холодом, вiдлунював металом. Суцiльна холоднеча. Здавалося, й сама жiнка теж виготовлена з неї. - Це ж вони попридумували речi навколо нас, полiтичнi устрої, дурнуватi iгри. Один футбол тiльки чого вартий. I примушують дивитися на свiт своїми очима. Або крiзь окуляри чи контактнi лiнзи. Якi теж придумали вони. Своїм куценьким розумом. Дали б волю жiнкам, усе було б на порядок кращим. Якщо не бiльше. Це ж їхня хвороблива фантазiя одразу додумує, коли симпатичнi жiнка й чоловiк просто мило побесiдували й посмiхнулися одне одному. Не бiльше. Але ж нi. Вони "продовжують тему". Гiрше базарних баб.
   Крiстiн так скривилася, що здавалося, нiби вона зараз плюне, брудно вилається й замовить чвертку самогону. З собою.
   Надiя луснула. Її численнi скалки почали вiдколюватися й падати на землю. Спочатку несмiливо, по одному, а потiм усе частiше. I падiння стало зливою. А потiм - i завалилася решта. I одержали - аж нiчого! Маячню. Не варту й шеляга ламаного. Навiть половинки половини.
   - Оце й уся правда?
   Тейлор випустив на волю одну шiстдесят четверту розчарування. Решта ридала всерединi. Лисициному пощастило менше. Його навiть на волю не випускали. Навiть частинки.
   - Уся. - Крiстiн нiби зробила вiдкриття. I зараз чекала на премiю. Ось тiльки оргкомiтет "пiдшуршить" - i пiд туш церемонiйно вiдсипле. - А вам мало? Та це ж "гальмо для людства". За це треба вищу мiру покарання застосовувати.
   - До всiх? - не втримався Лисиця.
   Крiстiн повернулася й спокiйно мовила:
   - Кiлькох, добiрних, залишити. На насiння. Але посадити на ланцюг. Як псiв. Перiодично давати їсти. Але нечасто. Щоб не жирiли. Та й нехай гавкають. Про права людини й рiвнiсть. Все одно нiхто не слухатиме. Ця єресь коштує недорого. Пенс у базарний день. Та й треба її небагато. Двоє з половиною вiдер.
   - Боюся видатися банальним, але ви - далека спадкоємиця амазонок? - Лисиця все не заспокоювався.
   - Нi, звiсно, - ледь посмiхнулася Крiстiн. - Просто це - очевиднi речi. Хоча... Ви ж чоловiк. I всього цього не бачите. Бо воно - значно далi вашого носа.
   - Тодi "войовнича фемiнiстка"? - прозрiв "Теодоракiс".
   - Нi, - повела плечем Крiстiн. - Просто називаю речi своїми iменами. Правдорубка.
   - А хто успадкує Альберове майно? - Лисиця обзавiвся псевдонiмом. Пилип. З конопель.
   Крiстiн здригнулась. Ясно. Не готова. Тривога взяла її iм'я й переробила фото в паспортi. Забудь!
   - Е-е-е-е, - завела вона, - тобто...
   - До кого перейде майно мiстера Альбера Брiссона? - Тейлор сказав це так твердо, нiби оголошував вирок. Який оскарженню не...
   - Ну, як "до кого"... - розгубилася Крiстiн, - до мене... звiсно ж... Тiльки я не розумiю, що це за натяки? Я кохала Альбера. I нi про що таке навiть не думала. Нiколи... Грошi в бiзнесi - нашi спiльнi... - Повернулася до Тейлора. - Боже, який цинiзм. Вiн там лежить... мертвий. А ви тут...
   - Заспокойтесь, мадам Брiссон, - казенним голосом вiдреагував поет. - Це всього лиш обов'язковi для таких випадкiв питання. Не бiльше. Практично формальнiсть.
   - Але ж ви бачите, наскiльки вони дошкульнi. - Образа розпирала голос, i вiд того слова нiби просили милостиню. - Виходить, що я могла бажати смертi чоловiковi? А там i до вбивства рукою подати?
   - Не переймайтесь, люба Крiстiн, - позичив голос у психоаналiтика Тейлор. - Розберемося. Головне - заспокоїтися. Спокiй вам зараз дуже потрiбен. Такий стрес...
   - Дякую... - Вiдповiдь теж для годиться. Черства й солона. - А що буде з ним?.. З Альбером? Катер прийде лише за чотири днi? Лiто. Спека. "Почнуться процеси". Та й Лукас...
   - Подумаємо, - твердо мовив Тейлор. - А ви... Випийте заспокiйливого. Допоможе. Перевiрено.
   - Спасибi... - Крiстiн явно не "згусток енергiї". - Допоможе на певний час. А чим заспокоїти назавжди? На все життя?
   В очах оселилося докiрливе запитання. I потяглося до "слiдчого Теодоракiса". Ухопити за груди. Вийшло.
   - О-о-о, - подався назад поет. - Нi. Така фiлософiя не для полiцейської кебети. Не зварить. Якби в межах таблички множення...
   Поет i справдi злякався. Найменше зараз хотiлося записатися в духiвники. Тим бiльше - для Крiстiн. Страждання й спокуса в одному флаконi.
   - А, забули, - кволо махнула Крiстiн. - Нiчого вже не змiнити... Не повернути... Доля у кожного своя. I хрест теж. Мiй - такий. Важкий i сiрий. Аби Господь лиш сили дав винести все. Здужати. Бо це нелегко. Навiть коли до болю зцiпити зуби.
   - Дасть. Бог милосердний, - сказав Тейлор. - Допоможе. Вiн так робить завжди. Коли просять. Або коли бачить, що допомога потрiбна, але не вистачає розуму попросити.
   - Я не проти, - утомлено-байдуже вимовила Крiстiн. - Хай.
   - Ну, гаразд, - керував парадом "слiдчий". - Ми пiдемо, а ви вiдпочиньте. Непогано б заснути.
   - Дякую, - спробувала усмiхнутися жiнка. Не вийшло. - Десь має бути снодiйне. Без нього точно не зможу.
   - Бувайте.
   "Полiсмени" пiшли. Крiстiн залишилася. Й закрила обличчя руками.
  
   28 вересня 1993 року, острiв Авгi, 16 год. 37 хв.
  
   Зачинили дверi "штабу". Замкнули на ключ. Хай нiхто не заважає. Нарада! Сьiрьозна!
   Попадали в крiсла. Розслабон! Мрiї збуваються. А щастя є.
   - Наче в каменоломнях рiк вiдтрубив, - похитав головою Тейлор. - З Крiстiн говорити - залiзним Арнi треба бути... Хух... релаксу менi, релаксу!
   - А ходiмо на пляж?
   Лисиця вистрiлив зi снайперської гвинтiвки. Наче з СГД. Так стрiляють тiльки з неї. Хто вмiє. Повна версiя тут: https://andronum.com/avtory/vasilchenko-vyacheslav/ https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-fakir/
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"