Та лише тижня встачило менi зрозумiти з ким я спiлкуюсь щодня довгими зимовими листами, щоб вихлинулась з мене молитва:
- Батьку! Врятуй та збережи вiдображення мого подиху у дзеркалi, котре має свiй подих у моєму вiдображеннi.
Але я не мала уявлення, що вiдображення має iншу, смiттеву, сторону, де пожовкле зрадами остогидло§, проте самостiйно§ шуканини задля власно§ хiтi, листя вкрило собою слабкi, та блискучi крихти весняного сонця, що майже змеркло, бо мрява смачно тим солнцем закусила свою безкiнечну жадобу зрiвняти з рiвнем асфальту будь-яку вiльнодумнiсть, угледiвши в тому загрозу виживання свого ега...