Дзвони пам'яті і перестороги
"Самиздат":
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
Я, Васюков Олег Казимирович народився 19 листопада 1932 року на Україні, в місті Харкові, в родині інженера Харківського електромеханічного заводу (ХЕМЗ) Васюкова Казимира (Кузьми) Олексійовича, 1904 року народження, українця і Васюкової (дівоче прізвище -- Ельтерман) Марії Григорівни, 1904 року народження, єврейки за національністю, педагога-вихователя дитячих установ дошкільного віку.
У довоєнні роки відвідував дитячий садок, потім пішов у школу. Вчився грати на скрипці, полюбив літературу, музику, мистецтво, вирішальну роль у чому відіграла для нас із моїм старшим братом Женею наша мама -- всебічно обдарована, духовно красива, добра і лагідна жінка. Але страшна війна, що мов смерч, увірвалась в наше життя, в один момент все обірвала, перевернула, зруйнувала...
24 жовтня 1941 року після безперервних бомбардувань і артилерійських обстрілів німецько-фашистські війська вдерлися у Харків, хоча радянські власті та офіційна пропаганда до останнього дня запевняли, що Харків не буде здано ворогові, а усякі сумніви у цьому -- це дії "панікерів" і "диверсантів-провокаторів". Такі "запевнення" лише дезорієнтували людей. Для єврейського ж населення, що не встигло евакуюватися і фактично було "здане" на поталу нацистів, все це обернулося страшною трагедією, що переросла у Катастрофу.
...14 грудня 1941 року по усьому місту були розклеєні об'яви, в яких німецька окупаційна влада вимагала, щоб "усі жиди", незалежно від віку, становища, хрещення, в тому числі і родини від змішаних шлюбів та їх діти протягом однієї доби переселилися у старі, покинуті бараки часів будівництва Харківського тракторного заводу. Того, хто не виконає наказу, чекає розстріл. Так, під загрозою неминучої загибелі, пройшовши по морозу у багатотисячному натовпі приречених на смерть людей багатокілометровий шлях на уготовану нам гітлерівськими людожерами Голгофу, час від часу відбиваючись від нападів грабіжників і мародерів з числа погромників, що брутально і безкарно орудували при потуранні німецького окупаційного режиму і так званої "Української поліції", вздовж усіяної трупами нещасних людей дороги від центральних районів міста до самого тракторного заводу, наша родина -- я, якому лише минуло 9 років, мій 14-літній брат Женя, мама, дідусь Герш Аронович, дядя Арон і тьотя Броня Ельтермани (наш тато у той час вже перебував на фронті) опинилися у Харківському єврейському гетто, яке насправді виявилося страшним фашистським концтабором знищення, що, за аналогією із київським Бабиним Яром, увійшов в історію Холокосту під назвою "Дробицький Яр", в якому загинули десятки тисяч жертв нацизму.
Коли після усіх нелюдських знущань, грабежів, насильства, садистських тортур гітлерівських бандитів і їх мерзенних посіпак-поліцаїв почалися у концтаборі вже масові розстріли, коли смертельні "акції" по тотальному знищенню всіх в'язнів концтабору наблизилися і до нашого бараку, з якого у першу чергу есесівці і поліцаї почали силоміць витягати, вириваючи з рук ридаючих матерів, усіх дітей віком до десяти років, щоб вкинути їх у "газенвагени"-душогубки (під час останньої такої "акції" ледь не загинув і я), тоді нашою родиною за слізною вимогою нашого дідуся та інших престарілих родичів, яких ми не хотіли залишити самих, 6уло прийнято рішення про негайну втечу, чим би це не закінчилося.
В ніч з 25 на 26 грудня 1941 року під прикриттям заметілі, що як на щастя розпочалася, ми з мамою і старшим братом, переповзаючи від кучугури снігу до кучугури, пролізли під колючим дротом табірної огорожі, що час від часу обстрілювалася з кулеметів, і вирвалися з концтабору. Потім почалися наша довгі і тяжкі поневіряння під виглядом біженців, яких скрізь було чимало, по селах і хуторах Харківщини впродовж усіх років фашистської окупації аж до визволення Червоною Армією у серпні 1943 року.
Та радість визволення була раптом затьмарена трагічною смертю мого старшого брата Євгена -- учасника загону громадянської самооборони, що загинув від рук фашистських прислужників-поліцаїв, які, ховаючись від народного гніву, чинили всілякі терористичні акти. Похований Євген Васюков на сільському цвинтарі с.Олексіївка Первомайського району Харківської області, де турботами сільчан-трудівників КСП "Дружба" нещодавно було оновлено пам'ятник над його могилою, що взята під охорону держави (про це розповів у своїй поемі-реквіємі "Пам'ять рідної землі").
Як стало нам відомо пізніше, на другий день після нашої втечі з концтабору там почалися масові розстріли, внаслідок яких разом із тисячами в'язнів "Дробицького Яру" загинули і всі наші родичі. Сьогодні їх імена записані у Мартирологу виданої у 1991 році у Харкові "Книги Дробицького Яру", а також навіки вкарбовані у книгу пам'яті Національного Інституту Холокосту і Героїзму "Яд Вашем" в Єрусалимі. Знаменно, що девізом Музею Холокосту в Ізраїлі є такі слова із священних книг біблейських пророків, сказані про героїв і мучеників єврейського народу: "...І ДАМ Я В ДОМІ МОЄМУ І В СТІНАХ МОЇХ ПАМ'ЯТЬ І ІМ'Я, ЩО НЕ ЗГЛАДЯТЬСЯ" (Ісайя).
День нашої Великої Перемоги 9 травня 1945 року ми зустріли у райцентрі Сумської області Велика Писарівка, де моя мама працювала завідувачкою організованого нею дитячого садка, а я вже на той час вчився у 5 класі місцевої середньої школи.
Після демобілізації батька з лав Радянської Армії повертаємось у рідне місто Харків, звідки у серпні 1946 року переїздимо до Львова -- на місце призначення тата на роботу на львівському заводі "Контакт" -- спочатку начальником виробництва, а потім головним інженером. На базі цього підприємства і за активної участі мого батька було пізніше розпочато створення виробничих потужностей для наступного випуску знаменитих львівських телевізорів.
У Львові я пішов навчатися у 6 клас -- спочатку у СШ N12, а потім у відому своїми славними традиціями 8-му середню школу, яку з відзнакою закінчив у 1951 році. Тоді ж був опублікований у газеті "Вільна Україна" мій вірш "Незабутнє", присвячений вчителям і вихованцям моєї рідної школи, рівно як і всім моїм ровесникам -- випускникам перших повоєнних літ. Там, зокрема, є такі рядки:
Десять грізних, вікопомних років
Ми пройшли через війну і мир,
Щоб здійснити мрій порив високий
Про життя і праці творчий вир,
І якими б ми не йшли шляхами,
Пам'ятаймо: ми -- одна сім'я!
Вдячними згадаємо словами
Незабутнє Вчителя ім'я!
І хоч віршувати я розпочав з раннього дитинства (в нашій родині, як я вже говорив, взагалі панував запроваджений мамою культ поезії, музики, мистецтва), та саме з цього вперше надрукованого вірша я веду відлік початку моєї поетичної творчості, що поряд з іншими видами моєї професійної діяльності -- журналістикою, філософією, науково-педагогічною працею -- стала знаком і вибором долі, моїм покликанням, жагучою духовною потребою, радістю і втіхою в житті, способом самореалізації і самоствердження у цьому світі.
Значний вплив на моє формування як літератора мало навчання (з 1951року) на літературному відділі редакційно-видавничого факультету Українського поліграфічного інституту ім. Ів.Федорова (нині Українська Академія Друкарства), а з 1953 року -- на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. Ів.Франка з його знаменитою літературною студією "Франкова кузня", з якої вийшло на широку дорогу творчості чимало нині знаних поетів і прозаїків України. У 1955 році студійців "Франкової кузні", авторів нашого першого літературного "Альманаху" (1954), тепло привітав патріарх української літератури поет-академік Максим Тадейович Рильський -- своїм посланням "Студійцям Львівського університету", відзначивши, між іншим, один з моїх віршів такими дорогими для мене словами: "Хороша пісня -- справді пісня!" Про це я пізніше розповів у вірші "І Рильський нас благословив..." (Спогад львівського літстудійця), вміщеному у збірці поезій "Відродимось любов'ю і красою" (Львів, 1994).
Після закінчення університету в 1956 році працюю у Золочівській міськрайонній газеті "Серп і молот" на Львівщині. Тут став організатором і керівником районного літературного об'єднання, створеного при редакції газети. Потім -- праця у багатотиражці Львівського університету, а з 1959 року -- на Львівській студії телебачення, де поєднав в одній особі іпостасі редактора, репортера, коментатора і ведучого телепрограм.
З набутим досвідом тележурналістської роботи і зібраним матеріалом з практики і теорії молодого мистецтва телебачення поступаю в 1961 році до аспірантури при кафедрі філософії Львівського держуніверситету ім. Ів.Франка, де підготував, а пізніше і захистив першу в Україні кандидатську дисертацію, присвячену філософсько-естетичним проблемам молодого вітчизняного телемистецтва.
На початок 60-х років -- час відомої соціальної "відлиги" в нашій країні -- припадає і активна моя участь у літературно-мистецькому житті міста, зокрема у діяльності Львівського Клубу творчої молоді, де я веду молодіжний лекторій "Людині -- прекрасне", формуючись і зростаючи у колі таких же молодих, як і сам, поетів і прозаїків, акторів і музикантів, художників, критиків і журналістів, що скоро стануть відомими представниками тієї когорти вільнодумної художньо-творчої інтелігенції, яку у наші дні шанобливо будуть називати "шестидесятниками".
Не полишаю оцю літературну, художньо-освітню і естетико-виховну громадську діяльність серед молоді і в наступні роки, керуючи, зокрема, з 1964 по 1991 рік Університетом естетичного виховання студентів у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва, а з 1988 року -- Львівським літературно-музичним об'єднанням ім. Володимира Висоцького. Одночасно беру участь в роботі Центру єврейської культури ім. Шолом Алейхема та Російського Культурного Центру ім. О.Пушкіна у Львові. Час від часу зустрічаюсь на авторських вечорах із любителями поезії Львова та області.
З 1964 року по 1991 рік викладаю філософію та естетику у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (нині -- Львівська академія мистецтв). Кандидат філософських наук, доцент, автор низки наукових статей, монографій, колективних збірників і науково-методичних посібників з філософсько-естетичних проблем художньої культури.
З 1991 по 1996 рік працюю в системі народної освіти України, зокрема, у Львівському обласному науково-методичному інституті післядипломної підготовки вчителів, а також в ряді середніх шкіл, читаючи курси філософії, етики й естетики. Одночасно продовжую роботу над науковою монографією, присвяченою творчості генія епохи Італійського Відродження Леонардо да Вінчі, зокрема, історії написання його знаменитого живописного шедевру -- "Джоконди". Ще в 1974, коли цей твір експонувався в Москві, у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О.Пушкіна, я присвятив йому свій вірш -- "Моя Джоконда", що став відразу ж після опублікування (а особливо після появи романсу композитора А. Кос-Анатольського на мої слова) досить відомим:
Над таїною посмішки Джоконди
Почесну варту п'ять віків несуть.
Присвячено трактати їй і оди,
Та незбагненна Жінки тої суть!
Так, збагнути суть тієї Жінки і того Твору, якому на початку Третього тисячоліття виповниться 500 років -- мета моєї монографії, над якою працюю вже більш як чверть століття. Сподіваюсь до вказаної дати опублікувати дослідження, якщо, звичайно, знайду спонсорів, а здоров'я дозволить завершити труд життя. А поки що після видрукуваного у 1999 році другого -- доповненого -- видання моєї російськомовної збірки поезій "Пока еще горит свеча..." (перше видання, що вийшло в 1994 р. одночасно з українською збіркою "Відродимось любов'ю і красою", швидко розійшлося) готую до друку третю збірку віршів, куди увійдуть, як ті твори, які свого часу були опубліковані, хай і в "урізаному" вигляді, так і ті, що в умовах цензурного тиску не могли бути опубліковані й писалися, як то кажуть, "у стіл". В збірці будуть і нові твори, написані в останні роки -- хоч і вільні від цензурного тиску, але вихід яких у світ залежить тепер від нового, не менш грубого тиску -- економічного: "маєш гроші -- друкуй, не маєш -- іди гуляй".
Тупому і жадібному до грошей світові нуворішів-скнар, породженому режимом "жирних котів", духовна культура не потрібна, і відчужена від народу держава кинула культуру і її творців напризволяще.
У цей не кращий для нашої культури і її діячів час втішає хоч одне -- здобуте у тяжких боріннях право вільно висловлювати свою думку щодо існуючого стану речей. Щоправда, частіше це зводиться до "випускання пари", а не реального вирішення проблем. Та все ж відносна свобода слова -- це, може, найбільше завоювання, хоча за цю свободу іноді доводиться платити дорогою ціною ще й сьогодні, а не тільки у нашому недавньому минулому. Згадаймо, скільки людей, скажімо, тих же "дисидентів", правозахисників, поетів-шестидесятників, семидесятників і навіть вісімдесятників за своє право самостійно мислити поплатилися своєю волею, творчою долею, самим життям. За прикладами далеко не ходити: Василь Симоненко, Йосип Бродський, Андрій Тарковський, Володимир Висоцький, Василь Стус, Володимир Івасюк, Микола Данько, Михайло Осадчий, дехто з яких, особливо останні три, були не просто нашими сучасниками -- побратимами по творчості, але і особисто знайомими, добрими товаришами, друзями. Внесок цієї генерації діячів творчої інтелігенції у духовну культуру, у формування свідомості нових поколінь, вільних від психології рабської покори пануючому режимові, величезний. Про це, зокрема, я сказав у поемах "Его Поющая Звезда" (1988 р.) і "Остання зустріч з Орфеєм" (1994 р.), присвячених відповідно двом Володимирам -- Висоцькому та Івасюку, які назавжди залишилися для нас зразком самовідданого служіння митця своєму народові.
Та що тут тільки цей неповний десяток згаданих вище імен! А скільки доль маловідомих і зовсім невідомих широкому загалу митців було брутально зачеплено і скалічено лише одним доторком чорного крила тоталітарного крука, від одного тільки погляду якого все мертвіло навкруг. Саме це відчуття якогось раптового омертвіння відчув і вдруге в своєму житті пережив колишній малолітній в'язень Харківського фашистського концтабору "Дробицький Яр", (що ледь не загинув у "душогубці" нацистських вбивць) коли в 1951 році, будучи учнем-десятикласником, опублікував у стінній газеті літературного гуртка Львівської середньої школи N8 свій вірш "Люблю тебе, мова моя солов'їна!", присвячений улюбленому поетові Володимиру Сосюрі.
Епіграфом до свого вірша я взяв рядки зі знаменитого твору Володимира Сосюри "Любіть Україну". А саме:
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову,
І мову її солов'їну.
Сьогодні людям навіть важко собі уявити, який переполох в умовах тодішнього тоталітарного режиму (а тим більше в атмосфері розгорнутого у 1951 році цькування нашого великого поета за якісь ніби-то "націоналістичні збочення", що їх "виявила й викрила" у вірші "Любіть Україну" спеціальна постанова ЦК КП(б)У), викликали у партноменклатурного чиновництва від освіти ось ці, пройняті щирою і ніжною любов'ю до української мови строфи з вірша початкуючого поета-десятикласника:
Люблю тебе, мово моя солов'їна,
Як сонце, що людям дарує життя,
Люблю тебе вірно, як неньку єдину,
Люблю тебе ніжно, як мати дитя!
Та й як тебе, мово моя, не любити,
О мово, яку заповів нам Тарас! --
Твоїм ґнотовим біля тебе служити
Волію, аби твій вогонь не погас!
Із мовою ми -- веснобуйнії віти,
Без мови -- обчухрані, всохлі кілки;
Із мовою -- рідної матері діти,
Без мови -- сирітські ганчірні ляльки!
Ніколи ти, мово моя, не корилась --
Ти гнівом палала на всіх ворогів,
Ніколи ти, мово моя, не хилилась
Під брязкіт кайданів і свист батогів.
Як Фенікс, зі згарищ раз по раз вставала,
Скресаючи в душах людських і серцях,
Народові силу й натхнення давала
Боротись за щастя своє до кінця...
Повністю цей вірш усі зацікавлені можуть прочитати у моїй збірці поезій "Відродимось любов'ю і красою" (Львів, 1994, с.11) з такою присвятою: "Пам'яті геніального українського поета Володимира Сосюри і моєї вчительки, викладача української мови та літератури Львівської СШ N8, незабутньої В.Д.Єдкіної. У 1951 році Варвара Дмитрівна мужньо прийняла на себе вогонь чиновницького гніву за вірш, написаний її учнем, літгуртківцем-десятикласником під могутнім впливом опального поета".
Звичайно, у цій присвяті -- і своєрідній анотації до вірша -- не було сказано про те, скільки тоді довелося пережити за свій опублікований у стіннівці поетичний виступ самому початкуючому поетові і його батькам. Виклики в школу та райвно, обговорення на шкільних учнівських та батьківських зборах, "принципова проробка" на вчительських конференціях і партійно-комсомольських зборах як автора вірша, так і його вчителів і керівників школи (за "недогляд" і "втрату ідеологічної пильності"). А скільки разів моє ім'я було згадано в якості негативного прикладу "згубного впливу на молодь", зокрема, учнівську, "ідеологічно шкідливого", "націоналістичного" твору Володимира Сосюри і "написаного під його безсумнівним впливом" (от що правда -- то правда!) вірша львівського учня-десятикласника.
Та не тільки "гостра критика" та моральний терор партноменклатурних освітянських "наставників" були масовано спрямовані на початкуючого поета, але і відповідні "санкції" з широкого як на той час "репертуару" "нерозстрільних" -- поки що! -- репресії проти порушників ідеологічного "єдиномислія" в учнівському середовищі.
Для випускника школи -- відмінника і неодмінного переможця усіх літературних шкільних олімпіад і конкурсів тяжким ударом було повідомлення "компетентних" інстанцій, що за свій літературний виступ (який іде врозріз із щойно опублікованою постановою партії і редакційною статтею газети "Правда" про "ідеологічно шкідливий твір" Володимира Сосюри "Любіть Україну") -- він не лише не одержить медалі, на яку претендував, але не отримає навіть атестату зрілості, бо своїм віршем "Люблю тебе, мово моя солов'їна!", до того ж "демонстративно присвяченим" українському поету, якого різко "критикує партія", допустив серйозну "ідеологічну помилку", а школа на неї вчасно не відреагувала.
За умов пануючих у ті часи життєвих цінностей і соціальних орієнтацій, неодержання атестату зрілості, а, значить, і втрата права вступу у вищий навчальний заклад було рівнозначне найтяжчій життєвій драмі, що нерідко закінчувалася для молодої людини, яка пов'язувала з одержанням вищої освіти свої найкращі надії на майбутнє... навіть самогубством.
І хто знає, чим би обернулися для початкуючого віршаря всі ті "санкції" і моральні тортури, якби не підтримка мами і тата, які тяжко пережили все, що чинить система над їхнім сином, якби не солідарність учнів, вчителів і керівництва школи, котрі теж зазнали за той нашумілий вірш ударів від освітянського чиновництва, якби не захист з боку відомої і авторитетної вже на той час письменниці Ірини Вільде (чиї два сини вчилися у нашій школі, а сама вона була куратором нашого шкільного літературного гуртка, де я був старостою і її безпосереднім учнем і літературним вихованцем, оскільки перший зошит своїх віршів я прочитав на її запрошення у 1951 році у неї вдома).
Скінчилося тим, що мене в порядку "показного покарання", а також "пильнішої перевірки" примусили знову писати випускний екзаменаційний твір з української літератури, тягнути "білетик" з нової, невідомої для мене теми, попередньо обшукавши, як "зека" (чи немає, часом, при собі якихось шпаргалок) і помістивши під наглядом методиста в окремій кімнаті облвно.
Коли я вже йшов на цей повторний екзамен -- абсолютно незаконний, провокаційний, спрямований на психологічний тиск і психічний зрив затравмованого моральними тортурами учня, наш директор школи -- Царство йому Небесне! -- Михайло Данилович Єрьоменко, що мав теж великі неприємності через мій небезпечний поетичний виступ, сказав мені тоді такі слова напуття: "Дивись, Олег! Будь на тому екзамені в облвно максимально зосередженим, спокійним, мужнім. Пам'ятай: ти йдеш захищати не тільки себе, свій атестат зрілості, але й репутацію твоєї рідної школи, що дивиться на тебе з надією. А ще ти йдеш захищати честь і добре ім'я шанованого усіма нами великого поета України Володимира Сосюри, якому ти присвятив гарного вірша, що стане, можливо, колись -- я так собі думаю -- хрестоматійним, вивчатиметься в школах, принаймні в нашій".
Мушу відзначити, що напуття директора школи мене заспокоїло, надало впевненості в собі. Повторний -- контрольний -- екзаменаційний твір я написав. І знову на "відмінно". Спеціальна комісія довго вирішувала, що далі зі мною робити. Після серйозних дебатів, як це стало мені відомо пізніше, вирішила: оскільки критично-виховних заходів щодо Олега Васюкова за опублікування ним у шкільній стінгазеті його "ідеологічно незрілого" вірша (таке було "пом'якшене" формулювання провини початкуючого поета-десятикласника) було проведено достатньо і автор вірша їх надовго запам'ятає, то можна видати йому атестат зрілості і навіть віддати йому срібну медаль, яку він заслужив за усі роки відмінного навчання і зразкової поведінки.
Одержаним атестатові зрілості і срібній медалі я щиро порадів. Це означало, що відкритий був шлях на омріяний факультет журналістики. Але особливо радів, що навіть у ту пору жорстокої ідеологічної диктатури в системі наросвіти виявились все ж розважливі люди, які розумно вирішили справу, не дуже роздмухуючи її полум'я, що і їм самим не було б на користь. А найголовніше те, що я, дійсно, надовго запам'ятав, що зі мною було вчинено на самому старті мого літературного шляху. Та так міцно запам'ятав -- до подробиць!-- що коли в травні 1961 року під час недавно започаткованого в Києві літературного свята "День поезії" зустрівся із самим автором знаменитого вірша "Любіть Україну" і розповів йому про те, що мені довелося пережити у липні 1951 року через опублікування у шкільній стіннівці свого вірша "Люблю тебе, мово моя солов'їна!", то Володимир Миколайович Сосюра якось особливо лагідно і співчутливо до молодого поета зі Львова взяв з моїх рук приготовану для одержання автографа збірку його поезій "Так ніхто не кохав" (Київ, 1960 ), де на той час був знову надрукований його знаменитий і багатостраждальний вірш "Любіть Україну", і вимовив: "Так, значить, ота репресивна довбня, якою тоді вбивали мене в Києві, зачепила другим кінцем аж у Львові і Вас, юначе!" ...А потім виразно вивів синіми чорнилами автоматичної ручки на титульній сторінці такі слова дарчого напису:
"Дорогому Олегові Васюкову на спомин добрий. В.Сосюра.
6/V-61, Київ".
Цей пам'ятний для мене напис на книзі разом із унікальними фотозйомками Поета, які я зробив як тележурналіст, що проходив тією весною 1961 року стажування на Київській телестудії -- це за її завданням мною було підготовлено і фототелерепортаж з "Дня Поезії" у Києві, -- бережу як найдорожчу реліквію. І кожен раз, як розглядаю і перечитую, вона повертає мене думками у мою поетичну і журналістську молодість, навіює "спомин добрий" про незабутню зустріч з Володимиром Миколайовичем Сосюрою, дає мені наснагу на творчість, на боротьбу, на життя.
* * *
І коли сьогодні якісь пристосуванці і крикуни з експартноменклатурної "обійми" літспілчанських "бонз", що за всіх режимів -- завжди "на плаву", а у так званий "тоталітарно-застійний" період нахапали усіх можливих і неможливих як на той час премій, звань і відзнак, зображають себе "страждальцями" тієї "системи" і мало не героями "визвольних змагань", то, даруйте, виглядає, принаймні, дуже смішно. Так і хочеться запитати: де ж ви були, панове "герої", у той час, коли тоталітарна "репресивна довбня" буквально вбивала Володимира Сосюру і ніхто з вас -- ні спілчанських чиновників, ні титулованих "літературних метрів" не посмів за нього вступитися! Ніхто, окрім нечиновного, нетитулованого і нікому ще зовсім не відомого львівського школяра-віршаря, який, по суті, єдиний в усій Україні публічно виступив на захист опального українського поета. Виступив і не відступився від присвяченого йому свого вірша "Люблю тебе, мово моя солов'їна!", як і не відступився від жодного рядка своїх поезій усіх попередніх і усіх наступних років, про що не можуть сказати деякі з нинішніх літературних кон'юнктурників.
Про все це, як і про нинішніх трубадурів "режиму жирних котів" я відверто сказав у збірці поезій "Відродимось любов'ю і красою", зокрема, у таких віршах: "О, блазні! О комедіанти!", "Метаморфози (не за Овідієм)", "На майдані біля "Клюмби", "В своїм житті я тричі репресований", "Піїти "правильні" і "праведні", "До питання про кризу у поезії", "Моя позиція" та ін., справедливість яких ніхто ще не зміг заперечити.
Ось як у 1992 році, так би мовити, по свіжих слідах подій, я писав про ці явища у творі "Метаморфози (не за Овідієм)":
Колись я міг ще вірші їх читати,
Тепер не можу навіть споглядати
Телеекранний літполітстриптиз
Вчорашніх трубадурів-партлакиз.
Коли народ стогнав, вони мовчали
(Вірніш сказати -- солодко співали).
Коли ж імперія упала, наче Троя,
Вони всі випнулися разом в "нацгерої"
Й такий по всі Вкраїні галас зняли,
Неначе в тюрмах то вони страждали.
Тепер співці ті тоталітаризму
Брехнею й слиною у день вчорашній бризкають,
Аби в лауреати знов пролізти,
Як пролізали при соціалізмі.
"Служіння муз не терпить суєти!" --
Поет залишив мудру нам пораду,
А зрадництва не любить поготів,
В ім'я чого б та не чинилась зрада.
Бо не сумісні "зрада" і "в ім'я"
Як явища, як вчинки, як поняття,
Як антиподи "правда" і "брехня",
Як "честь" й "безчестя", "слава" і "прокляття"!
Чого ж то варте отаке "в ім'я",
Коли воно грунтується на зраді?
Народ Вкраїни -- то одна сім'я,
І зрадник той, хто кличе до розбрату.
Але повернемося до наступних епізодів біографічної сповіді колишнього малолітнього в'язня фашизму, що чудом врятувався від смерті у концтаборі і під час поневірянь по окупованій фашистами території нашої землі аж до визволення, вижив, здобув вищу освіту, став журналістом, педагогом та науковцем, прилучився до творчої діяльності у таких високих сферах людського духу як філософія і поезія. Та всілякі випробування, перенесені в дитячі роки, ніби на підтвердження того факту, що всі ми вийшли з дитинства, опаленого полум'ям минулої війни, фатально продовжують переслідувати протягом цілого життя, особливо на переламних, а тому і найбільш жорстоких етапах нашої історії. Можливо, це пояснюється ще й тим, що кожна поетична і філософська душа (на відміну від пересічного обивателя, байдужого до усього) найболючіше відчуває і найгостріше переживає хід і наслідки усіх суспільних катаклізмів і пов'язаних із ними людських трагедій і страждань, приймаючи на себе удари епохи у відповідь на свої -- дуже часто, як виявляється -- дон-кіхотські спроби стати на захист скривджених і гамлетівські поривання "з'єднати розірваний ланцюг часів".
У контексті сказаного тут в третій раз (після тортур, пережитих у фашистському концтаборі і в умовах окупаційного гітлерівського режиму під час війни, а також після моральних страждань, завданих тоталітарним режимом початкуючому поетові у 1951 році за оприлюднення згаданого вище лише одного його вірша "Люблю тебе, мова моя солов'їна!") "репресивна довбня", говорячи словами Володимира Сосюри, пройшлася по мені вже у так званий "перебудовчий" і "постперебудовчий" період. Тоді, деградована, агонізуюча, паразитична і остаточно відірвана від народу партноменклатура, в тому числі і в сфері вищої освіти, відчуваючи наближення краху своєї системи, яку вона ж сама своїм егоїзмом, зажерливістю, бездарністю і зрадництвом підточила, як шашіль підточує сволок у хаті, почала лютувати і душити усяку вільну думку, а тим більше критику на її адресу, називаючи цю критику "критиканством" і "очорненням дійсності". Саме з таким і подібним йому формулюванням ставив райком питання про "виключення з партії" поета і філософа. У тих умовах нашого буття це було рівнозначним вбивству, оскільки людина одразу ж -- автоматично -- позбавлялася права на працю за вибраним фахом (особливо це стосувалося викладачів вузів) і взагалі ставала "ізгоєм" у суспільстві. В той же час, коли "система" почала падати, ця ж сама запродансько-аморальна партноменклатура перефарбувалася з "класово-захланних" тоталітаристів у "націонал-захланних" "демократів", розгорнувши кампанії "етнічних чисток" у вузівському, зокрема, середовищі, з особливою люттю і особливо підлими методами переслідуючи і позбавляючи роботи усіх тих, хто знав і хто сміливо викривав усі їх злодійства і мерзоти.
Як і за всіх попередніх режимів, філософ і поет, що не побажав блазнювати у вертепі "перефарбованих негідників", не побіг, "задерши штани", із заявою про вступ до жодної з новоспечених "партій" чи "рухів", виявився усамітненим, а значить в "опозиції", через що дуже скоро за випробуваною у попередні часи схемою, на порушення усіх норм трудового законодавства був підступно і підло позбавлений можливості продовжувати працю у вузі і з тяжким серцевим нападом потрапив у госпіталь. Доки лежав там, сподіваючись на розгляд його апеляції, та ж аморальна чиновна кліка "перефарбованих" без згоди профспілки видала наказ про звільнення з роботи фахівця, який близько тридцяти років пропрацював у одному вузі (і до того ж за півтора року до його виходу на пенсію), не виплативши і до нинішнього дня по лікарняному листку.
Внаслідок знущань перефарбованої під "націонал-демократів" учорашньої партноменклатурно-ксенофобської хамоти у мене на грунті нервових стресів швидко почала розвиватися катаракта обох очей. Я почав катастрофічно втрачати зір. Тут далися взнаки і наслідки підірваного здоров'я у фашистському концтаборі, впродовж усіх воєнних і не менш тяжких перших післявоєнних літ (з постійним недоїданням, всілякими нестатками та негараздами), що боляче і згубно відбивалися на дитячому організмові.
В результаті -- дві тяжкі операції на обох очах з імплантацією двох штучних кришталиків, замість природних власних зіниць, якими звик бачити цей білий світ, інвалідність по зору другої групи, а з урахуванням ступеня підірваного здоров'я у фашистському концтаборі під час минулої війни -- статус інваліда війни другої групи.
Отак націонал-захланна бовдурня і хамота, що майже уся вийшла з учорашньої класово-захланної партноменклатури, з люттю і жорстокістю, що не поступається люті і жорстокості навіки проклятих людством "націонал-соціалістичних" вурдалаків, добила-таки колишнього малолітнього в'язня фашистських концтаборів та гетто фізично, пертворивши на інваліда. Але не вбила, не зламала духовно! Навіть, навпаки -- спонукала до мобілізації усіх його сил на те, щоб вижити, витримати удари ксенофобської неонацистської сволоти і стати на боротьбу із нею, на цей раз своїм поетичним словом, що здатне бути, як про це мріяла і писала у свій час Леся Українка, "твердим, мов криця".
Про усе те, що в останні роки пережив я і мої колеги, мої друзі, мої побратими по науково-педагогічній роботі і поетичній творчості, що теж зазнали всіляких переслідувань, дискримінацій і репресій від різних режимів, я сказав у ряді своїх поетичних творів, зокрема, таких, як: "Хамелеон доцент Будяк, або слизькі стежини сходження "на пси"(1991), "Поета голос -- Божий глас" (1993), "Наші пріоритети" (1994), "В своїм житті я тричі репресований" (1994) та ряд інших. Ось уривок лишень з останнього названого тут вірша, що резюмує усе сказане вище:
Був репресований я у війну фашизмом,
Бо не скоривсь режиму гітлеризму.
Був репресований я тоталітаризмом,
Бо не вписавсь в систему партлакизну.
За вічний бій з мерзотою усякою
Ходив, як в орденах, з "виговоряками"...
Погрожують мені й неонацисти,
Бо не підспівую доктрині їх расистській,
Як виробляють це в лакейськім ражі
Номенклатурні барди учорашні..."
А от кілька уривків з мого твору "Поета голос -- Божий глас", написаного на ту ж тему боротьби проти неонацизму в наш час і присвяченого моїй колезі по роботі в одному з львівських науково-освітніх закладів, де їй -- талановитому науковцю, філософу, педагогу, поетесі, довелося не за часів фашистського режиму, а у наші дні, а саме -- у 1993 році, у Львові -- пережити, так само як і мені, біль усіх образ, наруг і моральних тортур, пов'язаних із "етнічними чистками", розгорнутими в системі народної освіти тупою і аморальною ксенофобською мерзотою, що у ті роки дірвалася до влади, зокрема, в системі народної освіти, і увірувала, що вона вже вхопила, як то кажуть, самого Бога за бороду, а тому може дозволити собі всілякі беззаконня і дискримінації стосовно тих, кого вона -- оця націонал-захланна хамота і бовдурня -- вважає недостатньо (судячи по закінченню їх прізвищ) "ментальними". Вся підлість і садистська жорстокість оцієї неонацистської наволочі особливо наочно виявилася ще у тому, що "рескрипт про звільнення" з роботи, аби ще більшого болю завдати людині, вона старалася вручити саме у день народження неугодного їй фахівця, як це, наприклад, було зроблено стосовно однієї моєї колеги -- благородної, всіма шанованої, інтелігентної молодої жінки-філософа і поетеси на ім'я Інна.
Аби захистити і втішити хоч чимось скривджену людину, я написав і прочитав тоді в тій же так званій освітній установі свій віршований памфлет "Поета голос -- Божий глас" (3амість іменинного мадригала) з епіграфом із знаменитого твору Павла Тичини: "О, панно Інно, панно Інно!.."
О, панно Інно, панно Інно!
У цей для всіх нелегкий час
Дозвольте (хоч я й не Тичина)
У віршах привітати вас...
В цей день для нас усіх урочий
Най не смутить ніщо Вам очі:
Чиновна кліка нацзахланна
(З вчорашніх ницих партлакиз,
Перефарбованих в "демблазні")
Не варта жодних Ваших сліз!
Такого не було ще в світі
(Тим більш в системі наросвіти!),
Щоб в день святково-іменинний,
Та ще й під рік Новий людині
(А щодо жінки -- й поготів!)
Замість хороших, теплих слів,
Як знаків дяки і турботи,
Вручила керівна хамота
Рескрипт про... звільнення з роботи
Без жодних ще й підстав на те...
Ні, є одна -- "менталітет"!
Ото "культура освітянська"!
Ото вже "етика" й "мораль"!
Тож правду люди кажуть: з хамства
Не буде панства, хоч вмирай!
Якщо вже йдеться про ментальність
В свідомості національній,
То волелюбний наш народ --
І гуманіст, і патріот --
Славетний у красі духовній,
А не у люті нацпогромній...
І процвітають ті країни
Де ПОНАД ВСЕ -- ПРАВА ЛЮДИНИ,
Злагода націй, толерантність,
А не звіряча нацзахланність!
Отож, шановна панно Інно,
Прекрасна, мудра, злотоцінна!
Не плачте, не переживайте --
Не довго все отак триватиме!
Ми знищили в свій час фашизм,
Зламали тоталітаризм,
Тож вичистимо рідну хату
І від неонацистів клятих!
Впевнений, що прийде час -- і ксенофобсько-затяті мерзотники усіх звань і рангів, що провадили в Україні "етнічні чистки", зокрема, в закладах освіти, науки, культури, переслідували поетів і філософів, усіх, хто сміливо виступив проти їх неонацистської ідеології і практики, ще будуть поіменно названі і всенародно засуджені. І не лише у спопеляючих рядках памфлетів, але і у рядках відповідних судових вироків, бо злочини проти людства і людяності за всіма правилами міжнародного права не мають строку; давності. Але найбільша кара -- людська і Божа -- чекає неонацистську чиновну наволоч за знущання над поетами! Так було, так є, так буде!
Поета ж голос -- Божий глас!
Крізь мури й грати він лунає
Й недолюдків за біль образ
Вогненним словом спопеляє!
Забули хами ті чиновні
Що за наругу над поетами,
Й як над пророками, уповні
Спокутувать їм аж до смерті!
Рядки ці -- зболені і гнівні --
Я знаю! -- тисячі читатимуть,
Із рук до рук передаватимуть,
Щоб засудити підлі дії
Вчорашніх ницих партлакиз,
Перефарбованих в "демблазні",
Що нині з шкіри аж вилазять,
Аби утриматись при владі!
Поета Голос -- Божий Глас! --
Всі присуди його збуваються:
Народ і Бог скарають вас --