Вiд Антуана де Сент-Екзюперi, з його знаменитої алегоричної казки "Маленький принц", пiшов у свiт крилатий вислiв: "Всi ми родом з дитинства".
Так, це справедливо: саме дитинство, в якому формуються усi основнi риси i особливостi людської особистостi, накладає свiй незгладимий вiдбиток на усе наступне життя людини, на стан i динамiку її фiзичного i психiчного здоров'я, на її характер, нахили, здiбностi, соцiальнi цiнностi i прiоритети, визначаючи, у кiнцевому пiдсумку, навiть її долю. Звичайно, багато тут залежить вiд умов i обставин, в яких протiкає дитинство людини, тобто мова йде про те, чи були цi обставини нормальними, за умов миру чи вiйни.
Звiдси кардинальне питання: чи могло бути нормальне дитинство у поколiння, обпаленого пекельним вогнем такої страшної i жорстокої вiйни, якою була для нашого народу Велика Вiтчизняна вiйна проти нiмецько-фашистських загарбникiв з їх звiрячою, людино-ненависницькою iдеологiєю, полiтикою i практикою бузувiрськи кривавого расизму, нацизму i тотального геноциду проти цiлих народiв, найперше, проти єврейської нацiї.
I взагалi: чи було воно, це дитинство, у тих, зокрема, сотень тисяч дiтей i пiдлiткiв, якi з моменту вторгнення на пашу землю орд гiтлерiвських вбивць зразу ж опинились за колючим дротом концтаборiв i гетто, перетворених на апокалiптичнi фабрики смертi -- з шибеницями, душогубками, газовими камерами, печами крематорiїв, пiрамiдами з колод i трупiв для спалювання жертв геноциду, з глибокими ямами i ровами, такими як Бабин Яр у Києвi або Дробицький Яр пiд Харковом, де були розстрiлянi i закопанi, нерiдко ще живими (через що земля довго над ними ворушилася), десятки i сотнi тисяч нi в чому неповинних жiнок, дiтей, старикiв?
Нi! Дитинства у цього поколiння дiтей не було! Воно пiдступно було вкрадене i безжально розтоптане разом iз самим життям кованим фашистським чоботом!
А дитинство тих, хто, пройшовши усi дев'ять Дантових кiл концтабiрних тортур i жахiв, муки страждань всiх воєнних лихолiть, i все-таки вижив, залишилося в душi, в пам'ятi, в серцi i в тiлi навiки скалiченим, обпаленим спопеляючим вогнем вiйни.
Ось чому ми усi -- колишнi малолiтнi в'язнi фашистських концтаборiв i гетто, колишнi неповнолiтнi "остарбайтери", примусово вивезенi окупантами у Нiмеччину на рабськi роботи, -- родом з дитинства, обпаленого вiйною!
Як мало нас врятувалося вiд загибелi у роки вiйни! Як мало нас залишилося живими сьогоднi! I як же важливо, щоб спогади про усе те, що нам довелося пережити у ту страшну вiйну, зберегла народна i вселюдська пам'ять, щоб розповiдi, документальнi свiдоцтва про страждання i мужнiсть жертв фашизму не канули в безвiсть, не вмерли разом з нами, а були записанi, опублiкованi i стали складовою частиною духовного досвiду наших сучасникiв, наших дiтей, онукiв, правнукiв, аби їм i їх дiтям, онукам i правнукам нiколи не довелося пережити отого, що випало на долю нашого поколiння!
На фонi розгорнутих в останнiй час пiдлих i цинiчних спроб з боку неонацистських сил в деяких країнах свiту применшити злочини фашистiв проти людства пiд час Другої свiтової вiйни i, зокрема, заперечити навiть сам факт Холокосту -- тотального геноциду гiтлерiвських вбивць проти єврейського народу -- цi, роздираючi душу спогади-свiдчення жертв фашизму, що чудом вижили, набувають особливої актуальностi i значення у боротьбi проти намiрiв реанiмацiї коричневої чуми. У цьому зв'язку вважаю святим обов'язком у передмовi до книги "Пролiски за колючим дротом", вiд свого iменi, а також вiд iменi моїх друзiв i колег-спiвавторiв, упорядникiв, редакторiв i видавцiв цього унiкального видання висловити глибоку вдячнiсть i низько вклонитися всiм тим людям -- колишнiм малолiтнiм в'язням фашизму, мученикам i героям (героям вже тому, що перемогли смерть, вижили!) нашого обпаленого вiйною дитинства -- за те, що вони знайшли в собi фiзичнi i духовнi сили повернутися пам'яттю до страшного воєнного минулого, знову переживши його, кров'ю серця i сльозами записати i подати до збiрника свої безцiннi спогади, якi, говорячи словами з листа до нас знаменитого творця антифашистського кiнофiльму "Список Шiндлера", президента Мiжнародного фонду вiзуальної iсторiї Холокосту Стiвена Спiлберга (що висловився з нагоди аналогiчної подiї), дадуть "поколiнням можливiсть вiдчути свiй особистий зв'язок з iсторiєю", бо "у далекому майбутньому люди зможуть побачити обличчя, почути голоси, дiзнатися про долi", а, значить, "зможуть слухати, вчитися i завжди пам'ятати".
А завершити це вступне слово хочу рядками iз вмiщеної у цiй книзi i присвяченої усiм жертвам фашистського геноциду моєї поеми-реквiєму "Дзвони пам'ятi й перестороги":