Шкробот Виктор Евгеньевич. П'ять сходинок смерті

П'ять сходинок смерті

By Shkrobot Victor

Передпокої.

Тіло повільно втрачає жар життя. Жар, котрий грів усе життя, котрий дарував віру у "завтра". Жар, котрий ти не відчував протягом стількох миттєвостей короткого життя, і лиш зараз ти починаєш усвідомлювати всю його силу та необхідність його наявності. Зараз, коли твої руки торкнулися чогось потустороннього, чогось абсолютно забороненого. Торкнулись і повиснули вздовж тіла, ніби злякавшись скоєного. Ти починаєш усвідомлювати, що вона прийшла, і ім'я їй - смерть;-)

Смерть, приходить неочікувано... Смерть приходить раптово... Смерть не попереджує про свій прихід... Брехня, солодка брехня життя, вигадана активними життєлюбами заради власного спокою. Смерть попереджує про свій прихід... Вона любить насолоджуватись спогляданням борсання "вінця еволюції", котрий починає розуміти, що все, що він робив, виявилося марною тратою життя. Марною тратою сил та жару. Що він виявився марною помилкою природи. Все в його житті виявилося по марному примарним. Все... і саме життя теж...

"Смерть - це коротка мить між буттям та небуттям". Ну що ж, можливо дійсно коротка, але перш ніж померти, ти мусиш пройти крізь невеличке випробування. Крізь кілька сходинок, котрі є останньою драбиною... Виходом на саму верхівку марних очікувань та сподівань. Сподівань у...

Сходинка перша...

В кімнаті стає холодно. Не просто холодно. В кімнаті стає по моторошному холодно. Ти розумієш, що це твоє тіло повільно вкривається тим, що за життя ти називав холодним потом... Потом, котрий бридкий неначе гадюка, і в той же час прекрасний у своїй бридоті. Стара починає омивати тебе. Повільно і ретельно... Руки... ноги... тіло... А ти лежиш колодою, як кріль під поглядом удава. Ти вже не належиш собі. Кістляві пальці судомою скручують м'язи, вичавлюючи ще солоного соку. Ще...ще!!! Виявляється ти все життя носив цю бридоту у собі. Кістки кричать від протиприродного стану. Суглоби вивертає назовні... Тіло починає вмирати... Ні... тіло починають вбивати і воно вмирає... Але ти не вмираєш... холодна полівка поту не дає тобі провалитися у солодку безпам'ять больового шоку, вперто тримаючи твою свідомість на грані... На грані можливого... На грані допустимого... На грані життя. Верхні кінцівки, що колись ти називав руками вже повисли вздовж тіла. Краєм напівзаплющеного ока ти бачиш як лікар, чи жінка, чи батько... чи... безнадійно хитають головою... І ти розумієш... серце здохло... Воно, котре вірою і правдою служило тобі... просто взяло і здохло, неначе волоцюга під тином. Ти хочеш закричати, що все це не правда... Цього не може бути, адже ось ти, живеш... ні мислиш... чи хоч просто лежиш. Ти хочеш кричати... Але потім у напівпорожній голові набатом кричить думка... "ні... не живу... не мислю... - п о м и р а ю . . . ". Простирадло, котре тобі натягують на очі ти вже сприймаєш як вирок, котрий давно винесений і ще давніше впроваджений у життя... Сонце востаннє заглядає до твоїх зіниць. Рука, чиясь чужа, до болю чужа рука повна тепла та жару закриває твої повіки. Голову обпікає від цього жару життя... Здається, що ти зараз згориш заживо (чи запівнамертво), але потім крізь завісу тепла ти відчуваєш прохолоду. Прохолоду, котра кріпшає із кожною секундою. Тоді ти усвідомлюєш, що приречені усі... геть усі, і в цій повній жару руці теж вже робить свою холодну справу вона, та до котрої ти вже майже звик... І тоді ти починаєш беззвучно сміятись... реготати, здригаючись усім своїм колишнім тілом... Тебе корчить від страшних веселощів, а ще більше від того, що до твоєї свідомості долітають останні слова котрі говорить "тепла рука, повна холоду" : "Почалася агонія..." Дурні... Тобі просто весело... Тебе вже не можна нічим здивувати... ти вже поза подивом та впевненістю... І тут стара знову дає про себе знати... От тоді ти вже лякаєшся по справжньому... лякаєшся не на жарт... лякаєшся порожнечі, що стає на місце старого відданого друга... серця...

Сходинка друга.

Ти абсолютно не жалкуєш за тілом... Як можна жалкувати за тим чого ти не пам'ятаєш? Як можна жалкувати за тим, що ти ненавидиш? Як можна жалкувати взагалі... Як? Як можна жалкувати? Як можна любити? Як можна ненавидіти? Як можна відчувати? Ні... відчувати можна... Чи просто вірити в те, що ти відчуваєш? Ні... Я мислю от же я відчуваю... чи існую... чи існував... Сотні тисяч... мільйони... мільярди питань виникають у твоїй голові... Ні, свідомості. Чи голові? Голова зараз під ковдрою, а я тут, отже все ж таки свідомості... Хочеться стиснути скроні і кричати... психологічне навантаження...Знову н і!! Психіка - продукт діяльності мозку, а мозок помирає через п'ять хвилин після зупинки серця. Чи починає помирати? Так... О... перше "так"... Отже накинемо ще хвилин зо двадцять на сам процес... В сумі двадцять п'ять... Цікаво, мій вже помер? Якщо помер, то як же я тоді думаю? А чи думаю все ж таки чи ні..? А чи я..? Так... все ж таки поки я... Чи ми? Ми, всі хто перейшов грань? Ні... я... припустимо що я... Що далі? Далі... далі... далі нічого... абсолютно нічого. Ні. Абсолютно нічого не може бути. Адже я (чи не я) тут мислю (чи не мислю). Отже хоч щось чи хтось тут є. А отже це не нічого. Це щось. О!!! Це вже щось... з мертвої точки ми зрушили. Тож... чи залишився я собою. А хто такий я? Я, це купа всього... Купа... асоціюється із чимось, що доволі неприємно пахне... А може так воно і є? Ні... краще набір усього потрошки. Хм... Краще було б усього багато... Отже я це набір усього... отже туди, ні... сюди, має входити і мозок, і серце і решта того ліверу, що я називав тілом. Тоді це не я... Принаймні тіла я не відчуваю а отже його немає. Чи не обов'язково..? Ні... не відчуваю, отже його немає... Тоді все ж таки я - це не я? А хто ж тоді я? Знаю!!!! Я це просто новий я... Клас... А де я? Я в нічому... Чи в чомусь? Хай буде, я в нічому, що називається щось. Але ж якщо воно називається тоді воно вже точно не нічого... тоді... я в чомусь, що називається ніщо... О так краще... Підведемо підсумок... Смерть - це процес перебування нового я (не я старого) в чомусь, що називається ніщо... Хм... Непогано надумав... І головне так швидко... Чи не швидко... Там я вимірював час годинником... А тут? А чи взагалі є тут час? Потрібно подумати як його вимірювати і тоді він з'явиться... Можна вимірювати його кількістю продукованих мною думок. Тоді я надумав тут що і за рік не розібратися. Ого, то це я вже цілий рік тут? Чи я просто мислю швидше..? А де всі... не можу ж я бути тут сам... Агов!!! Люди!!! Ні... так не можна... На люди вони можуть образитись... Агов!!! Нелюди!!! Теж погано... А як це погано? Погано це коли не добре... непогано викрутився. Так де ж усі... Агов!!!

-- Чого кричиш?

-- Шукаю когось...

-- Тут нікого немає....

-- А ти ж тоді хто..?

-- Я... я ніхто...

-- Як же ти можеш бути ніхто, коли ти зі мною говориш?

-- От дурень... Якщо хтось з тобою може говорити, то на твою думку ніхто гірший чи що? Звідки це ти узяв, що хтось уміє говорити а ніхто не вміє? Га?

-- А звідки ти взяв що вміє?

-- Ну я ж з тобою говорю...

-- А звідки ти взяв, що ти - ніхто?

-- А хто ж я тоді?

-- А може ти хтось, який просто того не знає...

-- Тьху ти... Знову розумне попалося... І звідки ви усі такі беретеся... Йди... проходь...

-- Куди?

-- Куди... куди... Далі, придурку... Як ви мене вже дістали... Хоч би з ким поговорити... Тільки но попадуть, то дурень дурнем, а потім, як порозумнішає, то й не повертаються... от тобі і вліз по блату на другу сходинку. Краще б замість старої на першій стояв... Звільнюсь скоро... Таки звільнюсь... Ну чого думки вирячив... Тусуй звідси...

-- Куди...

-- Ох... Лишенько ти ж моє... я ж тобі говорю... Далі!!!

-- Я не вмію...

-- Добре, що хоч мізки пудрити ти вмієш... А ну геть!!! Геть я сказав!!!

-- Як..? Я не...

-- ГЕТЬ!!!

Тисячі маленьких голок вп'ялися у мої думки, вириваючи їх із неіснуючої голови. Думати було боляче. А не думати... Чи все ж таки думати..?

Сходинка третя.

Порожньо... Порожньо і самотньо... "Холодно и скучно", згадалося звідкись і зникло... Мільярди кілометрів безкінечності, що простираються за межі мого не мислячого "не я". Мільярди кілометрів безкінечності... холоду... самотності... Мільярди годин безкінечності перебування із самим собою... Жахливого перебування... перебування сповненого усвідомлення нескінченності процесу... Як я сюди потрапив я не пам'ятаю... Пам'ятав колись, тепер забув. Забув не тепер... забув колись, зараз просто не можу згадати. Колись я пам'ятав як можна було збожеволіти. Але тоді було страшно втратити останнє, що залишилось на весь цей простір - втратити себе. Зараз я хочу збожеволіти, але вже не знаю як... Чи може я все ж таки збожеволів? Тоді я боявся недарма... Це не жахливо... точніше це не просто жахливо... Це нестерпно жахливо... Безкінечність мільярдів миттєвостей, кожна з котрих триває вічність... Кожну з них ти відчуваєш усією своєю неіснуючою сутністю... Відчуваєш їх плин, зміну і навіть інколи впізнаєш ті миті-вічності, котрі повернулися, вирішивши познущатися з тебе... Дивні... вони не усвідомлюють, що тим самим тішать тебе, тішать як може потішити старий друг. Я не пам'ятаю як може потішити старий друг, я не пам'ятаю навіть себе, але інколи хтось мені кидає чиїсь спогади... тоді стає важче... власне й не важче... безкінечно важкий тягар не може стати важчим... Він може стати лише іншим... Так... від чужих спогадів стає по іншому важко... До нестями по іншому... Ці чужі спогади видаються настільки рідними, ніби власними, але вони не можуть бути моїми... Я тут вже вічність... Так я пробув тут вічність... я перебуваю тут вічність і перебуватиму ще рівно стільки ж... Я пам'ятаю кожну хвилину вічної самоти минулого... я усвідомлюю кожну хвилину вічної самоти теперішнього і відчуваю кожну хвилину самоти майбутнього... Кожну мить незмінності... У спогадах того іншого, йому була дарована найвища цінність, яку можна тільки здобути - вмирати кожну мить, і в той же час народжуватись знову... Народжуватись таким самим, але трішки не таким... На одне життя/мить більш досвідченішим, більш дорослим... більш щасливим... більш іншим... Він міг мінятися кожну мить, і не усвідомлював свого щастя. Я ж тут залишаюся таким як і залишався, таким яким і залишусь... І так буде ще тривати вічність вічностей... Вічність вічностей стабільності... Вічність вічностей роздумів про ніщо... Все було осмислено і обдумано в першу вічну мить. В наступну я все переосмислив... Потім думати вже не було про що... не було про кого... Лише мрії, кожну з котрих я перемріяв безкінечну кількість разів... Лише спогади... чужі спогади, котрі ніколи не повторюються, як німий спогад про мінливість... Про те, що десь в одному руслі стікаються мінливість і швидкоплинна скінченність... Лише спогади... котрі вічно не повторюються... Один із спогадів мені розповів про людей, котрі хочуть жити вічно... мені стало смішно... так смішно як може бути смішно у вічному смутку. Про дурніших істот я ще не чув... Навіть ті миті-вічності, котрі повертаються, щоб познущатися розумніші... Спочатку я не міг повірити... Весь вічний початок чергової безкінечності я намагався зрозуміти, що ж мало б трапитися із істотою, аби вона свідомо захотіла стати на моє місце... Наступну безкінечність вічностей я просто забув про них... Хоч вони досі можуть викликати приємні роздуми, котрі вічно закінчуються тим самим нерозумінням... Я втомився... Я втомився від тягаря безкінечності... Я втомився від безкінечності над неіснуючою головою, від безкінечності під неіснуючими ногами... мене лякає безкінечність за спиною і доводить до безумства безкінечність перед неіснуючими очима... Ви бачили коли-небудь безкінечність? Ви бачили в і ч н і с т ь?!?! Ви... земні хробаки, котрі плачуться про те наскільки у них коротке життя... Ви... дивні незрозумілі створіння, котрі пишуть сотні тисяч сторінок про сенс життя... одного погляду на це безмежне страхіття вистачило б для розуміння...

-- Тепер ти зрозумів?

-- Так...

-- Коли..?

-- Вічність тому... і пам'ятатиму ще вічність...

-- Ти хочеш цього?

-- Так...

-- Ти впевнений у своєму бажанні..?

-- Так...

-- Ти забудеш...

-- Ні...

-- Це було не запитання...

-- Ні... Таке не забувається...

-- Забувається усе... Після п'ятої сходинки забувається усе... забувається усіма...

-- Я не забуду... Я цього хочу... Я цього потребую!!! Я НЕ МОЖУ БЕЗ ЦЬОГО!!!

-- Ти так нічого і не зрозумів... Шкода...Ти подавав надії...

-- Дай мені це... Дай...

-- Ну... що ж... Тримай...

У вічній темряві було світліше...

Сходинка четверта.

Я помирав... Я народжувався і помирав знову... Я відігрався за вічність безкінечності короткоплинністю "зараз"... Не вічного "зараз", але "зараз" миттєвого, котре приходило і одразу ж і тікало... Тікало доки ти до нього не звик... Тікало, доки воно тобі не набридло... Тікало, і приходило нове зараз... Щоб знову утекти... І я купався у цьому морі миттєвостей... Я набирав повну голову секунд і випорскував їх через рота... Я підкидав їх угору і немов маленьке дитя заливався веселим сміхом, дивлячись як їх зносить далі... далі у минуле, і як їм на зміну летять такі самі краплинки-секунди із майбутнього... Я тішився мимолітнім зараз... Я пам'ятав учора, і воно було інше аж до веселих лоскотів... І я знову сміявся від тих лоскотів... Ніщо не могло засмутити мене... Я весело штурхав ногами пружні стінки нового всесвіту... Всесвіту де було все... окрім обридлої безкінечності та нестерпної вічності... Це було моє життя і я жив... Жив цілих дев'ять місяців... ну плюс-мінус...

Сходинка п'ята.

Груди обпекло... точніше обпекло в грудях... Ні... я не знаю... Але було нестерпно боляче... Нестерпно... Я кричав... Кисень окислював мою свідомість, роблячи її кислою і прокислою...Я відчував як він проникає у мою гортань, і вона горіли вогнем... Кисень протікав у легені, і вони вибухали на кшталт Чорнобиля... Він потрапляв у мою кров, і вона ставала гарячою...пекельно гарячою... З кров'ю він потрапляв до мозку і випалював мене... Випалював спогади, випалював думки... випалював насолоду... випалював кольори, залишаючи лише скупу семицвітну веселку... випалював сміх... Я кричав... кричав... кричав, аж доки не захрип... я ненавидів увесь світ, і виливав свою ненависть у криці... Натомість я бачив дурні пики, котрі тішилися із мого голосу. Стверджувально кивали головами... Я кричав... потім плакав... а потім втомився і заснув... А через кілька років я вперше помріяв про вічне життя...

"Смерть - це коротка мить між буттям та небуттям". Ну що ж, можливо дійсно коротка, але перш ніж померти, ти мусиш пройти крізь невеличке випробування. Крізь кілька сходинок, котрі є останньою драбиною... Виходом на саму верхівку марних очікувань та сподівань. Сподівань у. . .н е б у т т я. . .

P.S.

-- Після п'ятої сходинки усі забувають...

-- Але ж ти не забула...

-- Ти мені допоміг...

-- Ми допомогли одне одному...

-- Я втомився стояти на другій сходинці...

-- Потерпи ще...

-- Ще одну вічність?

-- Вічність...

-- Одна маленька вічність на двох...

-- Так... безліч великих безкінечностей на двох...

-- Навіки..?

-- Навіки...

18.04.04 00:03

Оставить комментарий © Copyright Шкробот Виктор Евгеньевич (Shkrobot@rambler.ru) Размещен: 22/12/2004, изменен: 17/02/2009. 17k. Статистика. Рассказ: Мистика Екзистенція		Ваша оценка:
Аннотация: „Смерть – це коротка мить між буттям та небуттям”. Ну що ж, можливо дійсно коротка, але перш ніж померти, ти мусиш пройти крізь невеличке випробування. Крізь кілька сходинок, котрі є останньою драбиною... Виходом на саму верхівку марних очікувань та сподівань. Сподівань у...

Шкробот Виктор Евгеньевич: другие произведения.

П'ять сходинок смерті