Шкробот Виктор Евгеньевич. П'ять сходинок смертi

П'ять сходинок смертi

By Shkrobot Victor

Передпокої.

Тiло повiльно втрачає жар життя. Жар, котрий грiв усе життя, котрий дарував вiру у "завтра". Жар, котрий ти не вiдчував протягом стiлькох миттєвостей короткого життя, i лиш зараз ти починаєш усвiдомлювати всю його силу та необхiднiсть його наявностi. Зараз, коли твої руки торкнулися чогось потустороннього, чогось абсолютно забороненого. Торкнулись i повиснули вздовж тiла, нiби злякавшись скоєного. Ти починаєш усвiдомлювати, що вона прийшла, i iм'я їй - смерть;-)

Смерть, приходить неочiкувано... Смерть приходить раптово... Смерть не попереджує про свiй прихiд... Брехня, солодка брехня життя, вигадана активними життєлюбами заради власного спокою. Смерть попереджує про свiй прихiд... Вона любить насолоджуватись спогляданням борсання "вiнця еволюцiї", котрий починає розумiти, що все, що вiн робив, виявилося марною тратою життя. Марною тратою сил та жару. Що вiн виявився марною помилкою природи. Все в його життi виявилося по марному примарним. Все... i саме життя теж...

"Смерть - це коротка мить мiж буттям та небуттям". Ну що ж, можливо дiйсно коротка, але перш нiж померти, ти мусиш пройти крiзь невеличке випробування. Крiзь кiлька сходинок, котрi є останньою драбиною... Виходом на саму верхiвку марних очiкувань та сподiвань. Сподiвань у...

Сходинка перша...

В кiмнатi стає холодно. Не просто холодно. В кiмнатi стає по моторошному холодно. Ти розумiєш, що це твоє тiло повiльно вкривається тим, що за життя ти називав холодним потом... Потом, котрий бридкий неначе гадюка, i в той же час прекрасний у своїй бридотi. Стара починає омивати тебе. Повiльно i ретельно... Руки... ноги... тiло... А ти лежиш колодою, як крiль пiд поглядом удава. Ти вже не належиш собi. Кiстлявi пальцi судомою скручують м'язи, вичавлюючи ще солоного соку. Ще...ще!!! Виявляється ти все життя носив цю бридоту у собi. Кiстки кричать вiд протиприродного стану. Суглоби вивертає назовнi... Тiло починає вмирати... Нi... тiло починають вбивати i воно вмирає... Але ти не вмираєш... холодна полiвка поту не дає тобi провалитися у солодку безпам'ять больового шоку, вперто тримаючи твою свiдомiсть на гранi... На гранi можливого... На гранi допустимого... На гранi життя. Верхнi кiнцiвки, що колись ти називав руками вже повисли вздовж тiла. Краєм напiвзаплющеного ока ти бачиш як лiкар, чи жiнка, чи батько... чи... безнадiйно хитають головою... I ти розумiєш... серце здохло... Воно, котре вiрою i правдою служило тобi... просто взяло i здохло, неначе волоцюга пiд тином. Ти хочеш закричати, що все це не правда... Цього не може бути, адже ось ти, живеш... нi мислиш... чи хоч просто лежиш. Ти хочеш кричати... Але потiм у напiвпорожнiй головi набатом кричить думка... "нi... не живу... не мислю... - п о м и р а ю . . . ". Простирадло, котре тобi натягують на очi ти вже сприймаєш як вирок, котрий давно винесений i ще давнiше впроваджений у життя... Сонце востаннє заглядає до твоїх зiниць. Рука, чиясь чужа, до болю чужа рука повна тепла та жару закриває твої повiки. Голову обпiкає вiд цього жару життя... Здається, що ти зараз згориш заживо (чи запiвнамертво), але потiм крiзь завiсу тепла ти вiдчуваєш прохолоду. Прохолоду, котра крiпшає iз кожною секундою. Тодi ти усвiдомлюєш, що приреченi усi... геть усi, i в цiй повнiй жару руцi теж вже робить свою холодну справу вона, та до котрої ти вже майже звик... I тодi ти починаєш беззвучно смiятись... реготати, здригаючись усiм своїм колишнiм тiлом... Тебе корчить вiд страшних веселощiв, а ще бiльше вiд того, що до твоєї свiдомостi долiтають останнi слова котрi говорить "тепла рука, повна холоду" : "Почалася агонiя..." Дурнi... Тобi просто весело... Тебе вже не можна нiчим здивувати... ти вже поза подивом та впевненiстю... I тут стара знову дає про себе знати... От тодi ти вже лякаєшся по справжньому... лякаєшся не на жарт... лякаєшся порожнечi, що стає на мiсце старого вiдданого друга... серця...

Сходинка друга.

Ти абсолютно не жалкуєш за тiлом... Як можна жалкувати за тим чого ти не пам'ятаєш? Як можна жалкувати за тим, що ти ненавидиш? Як можна жалкувати взагалi... Як? Як можна жалкувати? Як можна любити? Як можна ненавидiти? Як можна вiдчувати? Нi... вiдчувати можна... Чи просто вiрити в те, що ти вiдчуваєш? Нi... Я мислю от же я вiдчуваю... чи iсную... чи iснував... Сотнi тисяч... мiльйони... мiльярди питань виникають у твоїй головi... Нi, свiдомостi. Чи головi? Голова зараз пiд ковдрою, а я тут, отже все ж таки свiдомостi... Хочеться стиснути скронi i кричати... психологiчне навантаження...Знову н i!! Психiка - продукт дiяльностi мозку, а мозок помирає через п'ять хвилин пiсля зупинки серця. Чи починає помирати? Так... О... перше "так"... Отже накинемо ще хвилин зо двадцять на сам процес... В сумi двадцять п'ять... Цiкаво, мiй вже помер? Якщо помер, то як же я тодi думаю? А чи думаю все ж таки чи нi..? А чи я..? Так... все ж таки поки я... Чи ми? Ми, всi хто перейшов грань? Нi... я... припустимо що я... Що далi? Далi... далi... далi нiчого... абсолютно нiчого. Нi. Абсолютно нiчого не може бути. Адже я (чи не я) тут мислю (чи не мислю). Отже хоч щось чи хтось тут є. А отже це не нiчого. Це щось. О!!! Це вже щось... з мертвої точки ми зрушили. Тож... чи залишився я собою. А хто такий я? Я, це купа всього... Купа... асоцiюється iз чимось, що доволi неприємно пахне... А може так воно i є? Нi... краще набiр усього потрошки. Хм... Краще було б усього багато... Отже я це набiр усього... отже туди, нi... сюди, має входити i мозок, i серце i решта того лiверу, що я називав тiлом. Тодi це не я... Принаймнi тiла я не вiдчуваю а отже його немає. Чи не обов'язково..? Нi... не вiдчуваю, отже його немає... Тодi все ж таки я - це не я? А хто ж тодi я? Знаю!!!! Я це просто новий я... Клас... А де я? Я в нiчому... Чи в чомусь? Хай буде, я в нiчому, що називається щось. Але ж якщо воно називається тодi воно вже точно не нiчого... тодi... я в чомусь, що називається нiщо... О так краще... Пiдведемо пiдсумок... Смерть - це процес перебування нового я (не я старого) в чомусь, що називається нiщо... Хм... Непогано надумав... I головне так швидко... Чи не швидко... Там я вимiрював час годинником... А тут? А чи взагалi є тут час? Потрiбно подумати як його вимiрювати i тодi вiн з'явиться... Можна вимiрювати його кiлькiстю продукованих мною думок. Тодi я надумав тут що i за рiк не розiбратися. Ого, то це я вже цiлий рiк тут? Чи я просто мислю швидше..? А де всi... не можу ж я бути тут сам... Агов!!! Люди!!! Нi... так не можна... На люди вони можуть образитись... Агов!!! Нелюди!!! Теж погано... А як це погано? Погано це коли не добре... непогано викрутився. Так де ж усi... Агов!!!

-- Чого кричиш?

-- Шукаю когось...

-- Тут нiкого немає....

-- А ти ж тодi хто..?

-- Я... я нiхто...

-- Як же ти можеш бути нiхто, коли ти зi мною говориш?

-- От дурень... Якщо хтось з тобою може говорити, то на твою думку нiхто гiрший чи що? Звiдки це ти узяв, що хтось умiє говорити а нiхто не вмiє? Га?

-- А звiдки ти взяв що вмiє?

-- Ну я ж з тобою говорю...

-- А звiдки ти взяв, що ти - нiхто?

-- А хто ж я тодi?

-- А може ти хтось, який просто того не знає...

-- Тьху ти... Знову розумне попалося... I звiдки ви усi такi беретеся... Йди... проходь...

-- Куди?

-- Куди... куди... Далi, придурку... Як ви мене вже дiстали... Хоч би з ким поговорити... Тiльки но попадуть, то дурень дурнем, а потiм, як порозумнiшає, то й не повертаються... от тобi i влiз по блату на другу сходинку. Краще б замiсть старої на першiй стояв... Звiльнюсь скоро... Таки звiльнюсь... Ну чого думки вирячив... Тусуй звiдси...

-- Куди...

-- Ох... Лишенько ти ж моє... я ж тобi говорю... Далi!!!

-- Я не вмiю...

-- Добре, що хоч мiзки пудрити ти вмiєш... А ну геть!!! Геть я сказав!!!

-- Як..? Я не...

-- ГЕТЬ!!!

Тисячi маленьких голок вп'ялися у мої думки, вириваючи їх iз неiснуючої голови. Думати було боляче. А не думати... Чи все ж таки думати..?

Сходинка третя.

Порожньо... Порожньо i самотньо... "Холодно и скучно", згадалося звiдкись i зникло... Мiльярди кiлометрiв безкiнечностi, що простираються за межi мого не мислячого "не я". Мiльярди кiлометрiв безкiнечностi... холоду... самотностi... Мiльярди годин безкiнечностi перебування iз самим собою... Жахливого перебування... перебування сповненого усвiдомлення нескiнченностi процесу... Як я сюди потрапив я не пам'ятаю... Пам'ятав колись, тепер забув. Забув не тепер... забув колись, зараз просто не можу згадати. Колись я пам'ятав як можна було збожеволiти. Але тодi було страшно втратити останнє, що залишилось на весь цей простiр - втратити себе. Зараз я хочу збожеволiти, але вже не знаю як... Чи може я все ж таки збожеволiв? Тодi я боявся недарма... Це не жахливо... точнiше це не просто жахливо... Це нестерпно жахливо... Безкiнечнiсть мiльярдiв миттєвостей, кожна з котрих триває вiчнiсть... Кожну з них ти вiдчуваєш усiєю своєю неiснуючою сутнiстю... Вiдчуваєш їх плин, змiну i навiть iнколи впiзнаєш тi митi-вiчностi, котрi повернулися, вирiшивши познущатися з тебе... Дивнi... вони не усвiдомлюють, що тим самим тiшать тебе, тiшать як може потiшити старий друг. Я не пам'ятаю як може потiшити старий друг, я не пам'ятаю навiть себе, але iнколи хтось менi кидає чиїсь спогади... тодi стає важче... власне й не важче... безкiнечно важкий тягар не може стати важчим... Вiн може стати лише iншим... Так... вiд чужих спогадiв стає по iншому важко... До нестями по iншому... Цi чужi спогади видаються настiльки рiдними, нiби власними, але вони не можуть бути моїми... Я тут вже вiчнiсть... Так я пробув тут вiчнiсть... я перебуваю тут вiчнiсть i перебуватиму ще рiвно стiльки ж... Я пам'ятаю кожну хвилину вiчної самоти минулого... я усвiдомлюю кожну хвилину вiчної самоти теперiшнього i вiдчуваю кожну хвилину самоти майбутнього... Кожну мить незмiнностi... У спогадах того iншого, йому була дарована найвища цiннiсть, яку можна тiльки здобути - вмирати кожну мить, i в той же час народжуватись знову... Народжуватись таким самим, але трiшки не таким... На одне життя/мить бiльш досвiдченiшим, бiльш дорослим... бiльш щасливим... бiльш iншим... Вiн мiг мiнятися кожну мить, i не усвiдомлював свого щастя. Я ж тут залишаюся таким як i залишався, таким яким i залишусь... I так буде ще тривати вiчнiсть вiчностей... Вiчнiсть вiчностей стабiльностi... Вiчнiсть вiчностей роздумiв про нiщо... Все було осмислено i обдумано в першу вiчну мить. В наступну я все переосмислив... Потiм думати вже не було про що... не було про кого... Лише мрiї, кожну з котрих я перемрiяв безкiнечну кiлькiсть разiв... Лише спогади... чужi спогади, котрi нiколи не повторюються, як нiмий спогад про мiнливiсть... Про те, що десь в одному руслi стiкаються мiнливiсть i швидкоплинна скiнченнiсть... Лише спогади... котрi вiчно не повторюються... Один iз спогадiв менi розповiв про людей, котрi хочуть жити вiчно... менi стало смiшно... так смiшно як може бути смiшно у вiчному смутку. Про дурнiших iстот я ще не чув... Навiть тi митi-вiчностi, котрi повертаються, щоб познущатися розумнiшi... Спочатку я не мiг повiрити... Весь вiчний початок чергової безкiнечностi я намагався зрозумiти, що ж мало б трапитися iз iстотою, аби вона свiдомо захотiла стати на моє мiсце... Наступну безкiнечнiсть вiчностей я просто забув про них... Хоч вони досi можуть викликати приємнi роздуми, котрi вiчно закiнчуються тим самим нерозумiнням... Я втомився... Я втомився вiд тягаря безкiнечностi... Я втомився вiд безкiнечностi над неiснуючою головою, вiд безкiнечностi пiд неiснуючими ногами... мене лякає безкiнечнiсть за спиною i доводить до безумства безкiнечнiсть перед неiснуючими очима... Ви бачили коли-небудь безкiнечнiсть? Ви бачили в i ч н i с т ь?!?! Ви... земнi хробаки, котрi плачуться про те наскiльки у них коротке життя... Ви... дивнi незрозумiлi створiння, котрi пишуть сотнi тисяч сторiнок про сенс життя... одного погляду на це безмежне страхiття вистачило б для розумiння...

-- Тепер ти зрозумiв?

-- Так...

-- Коли..?

-- Вiчнiсть тому... i пам'ятатиму ще вiчнiсть...

-- Ти хочеш цього?

-- Так...

-- Ти впевнений у своєму бажаннi..?

-- Так...

-- Ти забудеш...

-- Нi...

-- Це було не запитання...

-- Нi... Таке не забувається...

-- Забувається усе... Пiсля п'ятої сходинки забувається усе... забувається усiма...

-- Я не забуду... Я цього хочу... Я цього потребую!!! Я НЕ МОЖУ БЕЗ ЦЬОГО!!!

-- Ти так нiчого i не зрозумiв... Шкода...Ти подавав надiї...

-- Дай менi це... Дай...

-- Ну... що ж... Тримай...

У вiчнiй темрявi було свiтлiше...

Сходинка четверта.

Я помирав... Я народжувався i помирав знову... Я вiдiгрався за вiчнiсть безкiнечностi короткоплиннiстю "зараз"... Не вiчного "зараз", але "зараз" миттєвого, котре приходило i одразу ж i тiкало... Тiкало доки ти до нього не звик... Тiкало, доки воно тобi не набридло... Тiкало, i приходило нове зараз... Щоб знову утекти... I я купався у цьому морi миттєвостей... Я набирав повну голову секунд i випорскував їх через рота... Я пiдкидав їх угору i немов маленьке дитя заливався веселим смiхом, дивлячись як їх зносить далi... далi у минуле, i як їм на змiну летять такi самi краплинки-секунди iз майбутнього... Я тiшився мимолiтнiм зараз... Я пам'ятав учора, i воно було iнше аж до веселих лоскотiв... I я знову смiявся вiд тих лоскотiв... Нiщо не могло засмутити мене... Я весело штурхав ногами пружнi стiнки нового всесвiту... Всесвiту де було все... окрiм обридлої безкiнечностi та нестерпної вiчностi... Це було моє життя i я жив... Жив цiлих дев'ять мiсяцiв... ну плюс-мiнус...

Сходинка п'ята.

Груди обпекло... точнiше обпекло в грудях... Нi... я не знаю... Але було нестерпно боляче... Нестерпно... Я кричав... Кисень окислював мою свiдомiсть, роблячи її кислою i прокислою...Я вiдчував як вiн проникає у мою гортань, i вона горiли вогнем... Кисень протiкав у легенi, i вони вибухали на кшталт Чорнобиля... Вiн потрапляв у мою кров, i вона ставала гарячою...пекельно гарячою... З кров'ю вiн потрапляв до мозку i випалював мене... Випалював спогади, випалював думки... випалював насолоду... випалював кольори, залишаючи лише скупу семицвiтну веселку... випалював смiх... Я кричав... кричав... кричав, аж доки не захрип... я ненавидiв увесь свiт, i виливав свою ненависть у крицi... Натомiсть я бачив дурнi пики, котрi тiшилися iз мого голосу. Стверджувально кивали головами... Я кричав... потiм плакав... а потiм втомився i заснув... А через кiлька рокiв я вперше помрiяв про вiчне життя...

"Смерть - це коротка мить мiж буттям та небуттям". Ну що ж, можливо дiйсно коротка, але перш нiж померти, ти мусиш пройти крiзь невеличке випробування. Крiзь кiлька сходинок, котрi є останньою драбиною... Виходом на саму верхiвку марних очiкувань та сподiвань. Сподiвань у. . .н е б у т т я. . .

P.S.

-- Пiсля п'ятої сходинки усi забувають...

-- Але ж ти не забула...

-- Ти менi допомiг...

-- Ми допомогли одне одному...

-- Я втомився стояти на другiй сходинцi...

-- Потерпи ще...

-- Ще одну вiчнiсть?

-- Вiчнiсть...

-- Одна маленька вiчнiсть на двох...

-- Так... безлiч великих безкiнечностей на двох...

-- Навiки..?

-- Навiки...

18.04.04 00:03

Оставить комментарий © Copyright Шкробот Виктор Евгеньевич (Shkrobot@rambler.ru) Размещен: 22/12/2004, изменен: 17/02/2009. 17k. Статистика. Рассказ: Мистика Екзистенція		Ваша оценка:
Аннотация: „Смерть - це коротка мить мiж буттям та небуттям”. Ну що ж, можливо дiйсно коротка, але перш нiж померти, ти мусиш пройти крiзь невеличке випробування. Крiзь кiлька сходинок, котрi є останньою драбиною... Виходом на саму верхiвку марних очiкувань та сподiвань. Сподiвань у...

Шкробот Виктор Евгеньевич : другие произведения.

П'ять сходинок смертi