Аннотация: Природа і людина, від співжиття до протиборства.
"Людина - це єдина тварина,
котра боїться невідомого"
Питання відношення людини і природи здавна хвилювало науковців, і ще з давніших часів воно хвилювало власне саму людину. Давайте уявимо собі наших пращурів, котрі лише нещодавно відкрили, що вогнище, котре вони здавна вважали своїм ворогом і боялися, може приносити тепло та затишок. Абсолютно не дивно, що бог вогню міцно вкоренився у людській свідомості. Але вогнище - це щось близьке, доступне. Людина може його "зробити" сама, а от як бути з такими грандіозними для людської свідомості явищами, як от блискавка, град чи буревій? Все це шокувало людину, і не дивно, адже без жодного наукового підґрунтя вона просто не в силах була зрозуміти суть явища, тому воно й видавалося їй чимось сакральним, недоступним, потойбічним.
Власне, перший етап, котрий варто виділити у історичній ретроспективі відношення людини до природи - це етап, котрий можна назвати "етап страху". На перших порах людина не намагалася зрозуміти природу, а сприймала її як належне, котре не піддається інтерпретації. Для нас удар грому - це гучний звуковий ефект, котрий виникає внаслідок потужних розрядів і т.д., тобто ми його розуміємо. Для первісної людини це теж був просто звуковий ефект, котрий вона, одначе, не розуміла - просто боялася. Хоча не виключений той варіант, що тварини, до яких первісні люди були ближчі, ніж ми, відчувають природу дещо по-іншому від людей, адже як тоді пояснити незрозумілу поведінку окремих видів фауни перед стихійними лихами? Однак, я б не хотів акцентувати увагу на цих факторах у своїй роботі. Отже, людина просто співжила з природою, і боялася її крайніх проявів.
Наступний етап я б назвав "етап поклоніння". Взагалі, цей етап відкриває величезну епоху людської історії - епоху розуміння, котра триває й досі. Людина намагається зрозуміти, що відбувається навколо неї, але її ще примітивний розум та низькі соціальні знання, тобто знання набуті суспільством, не дають їй можливості пояснити "що саме відбувається". Тобто, цей конфлікт типу "я намагаюся зрозуміти, але не можу пояснити" і виводить нас на рівень поклоніння природі, як чомусь такому, що стоїть поза розумінням, недосяжне. Якщо розвиток людської свідомості та людських знань уявити собі в лінійному вигляді, як у нас люблять зображувати еволюцію, тобто з різноманітними відгалуженнями, то етап "поклоніння", на мою думку, був значним кроком вбік, навіть з легким відхиленням назад. Людина розпочала спроби розуміти, але не осилила усього того, що перед нею відкрилося, тому вона частково повернулася до свого первісного стану, почавши сприймати все таким як воно є, і все незрозуміле приписувати богам. Я ні в якому разі не хочу, аби здалося, що я стверджую, що людина відступила, просто я намагаюся показати, що зробивши спроби до осягнення природи, наші пращури не змогли подолати цю перепону, і в цьому немає нічого незакономірного.
Третій етап у відносинах людина-природа настає тоді, коли питливість людського мозку все ж прориває завісу із страху і людина починає вірити, починається "етап віри". Віра це окреме поняття від поклоніння, в певній мірі, воно є якісно вищим. Для того, щоб вірити, необхідно зрозуміти в що ти віриш. Етап віри залишив свої сліди аж до сучасності. Для віри в Бога, потрібно зрозуміти звідки він взявся чи що він зробив. Якщо прийти і сказати: "Повірте у Щось тому що Воно просто є", то навряд чи це викличе багато людей у це "Щось" повірить. Інший приклад, лише обрана група людей бачила в своєму житті молекули чи електрони, але важко знайти людину, котра не вірить у їх існування, значно легше знайти ту, котра не знає про їх існування. Проте, чи змогла б сучасна людина вірити в електрони, якби їй не пояснити докладно чому вони мають бути? Так і наші далекі предки мали для себе частково усвідомити те, в що вони мають вірити. Тобто, блискавка перестає бути просто явищем, відтепер вона стає "гнівом" або "знаком" богів, веселка стає "гарним" знаком. Людина намагається помітити кожне явище, і, не маючи змоги зрозуміти його, надає йому свого значення, приписує свій зміст. Етап віри посідає чільне місце у людській історії, оскільки окрім розуміння природі та віри в неї, людина починає більше вірити в себе. Тут можна виділити і певний під-етап, "під-етап впливу". Людина намагається міняти природу. Тобто від одностороннього співіснування починається двохстороннє співжиття. Якщо раніше людина просто сприймала "гнів богів", то тепер, вона намагається їх задобрити. Для щасливого полювання необхідно принести жертву та/або станцювати танок, для перемоги над ворогом необхідна жертва. Людина перестає просто чекати, що пошле їй природа, вона починає перші спроби адаптувати світ під свої потреби.
З наступного етапу, я вважаю, починається формування власне сучасної людини. Люди досить тривалий час намагалися "задобрити" природу, та результати їх зусиль почали все менше і менше задовольняти потреби, що виникали, і тоді людина робить ще один глобальний крок - починає "відділятися" від природи. Саме з цим етапом я пов'язую виникнення городничих суспільств. Люди втомилися чекати дарів від природи, тому починають створювати свій маленький світ у глобальному всесвіті, і умови в цьому світі максимально пристосовані до потреб, котрі постійно ростуть. Замість того, аби просити про вдале полювання, людина починає вирощувати тварин поблизу, там де вони будуть завжди доступні. Замість того, аби міняти місце прожиття в пошуках багатих на ягоди полян, люди починають вирощувати ягоди ближче до місця проживання. З'являються та починають набувати пріоритету боги дощу та плідності. Людина не намагається відгородитися від "створених" раніше божеств, а лише починає повільно міняти пріоритети. З цього моменту шляхи людини та природи дещо розійшлися. Якщо раніше наші пращури жили в природі, то тепер вони починають жити з природою.
Після того, як людина отримала хоч трішки влади над природою, точніше над її частиною, вона знову розпочинає спроби зрозуміти. Створивши свій маленький всесвіт, в якому вона почувала себе більш-менш впевнено, людина починає спостерігати, тобто, вона вже не просто дивиться, а намагається помітити певні закономірності, певні залежності у світовому русі. Зароджується "культ розвінчання природи". Природа поступово перестає бути чимось сакральним та недоступним. Звісно, залишається страх перед невідомим, але люди починають бачити, що за горами, котрі вважалися раніше "будинком богів" живуть інші люди. Людина відкриває нові території, набуває нових знань як в сільському господарстві, так і в географії та інших науках. Рівень соціальних знань починає рости, починає рости і авторитет розумних людей, тобто тих людей, котрі мають знання. За рахунок цього починає рости "зона" котра є доступною для людини. Нові території перестають бути недосяжними.
Створивши схованку від природи, людина починає віддячувати за свої минулі страхи. Колишні боги починають втрачати сій авторитет, і згодом, суміщають свої риси в одному - людство переходить у еру монотеїзму. Монотеїстичність світогляду людини свідчить про однин цікавий, з моєї точки зору, момент - людина перестає боятися природи, вона починає боятися майбутнього. Теперішнє вже пристосоване для людських умов, і впевненість людини в теперішньому дні росте з року і рік. Стіни будинків стають міцнішими, і відтепер природі важче проникнути у матеріальний світ людини, а отже і в людську свідомість, "з очей геть - геть і з серця". Тобто, природа і людина ще більше розходяться.
Далі ще цікавіше. На цих етапах людина починає нагадувати паразита, ракову пухлину, котра спочатку виникає у організмі, а потім починає міняти організм під себе. Так і людина поступово входить у добу руйнації старих цінностей. Людина, її бажання та потяги виходять на перший план людської діяльності. Про природу "забуто". Вона з'являється лише для возвеличення краси, зображується на портретах. Але це вже не боязнь, і навіть не повага, як до сильнішого, до могутнішого. Відносини між людиною та природою складаються як між левом за ґратами та відвідувачем зоопарку, котрий усвідомлює силу та міць тварини у клітці, але радше захоплюється її грацією та красою. Звісно не варто думати, що страх перед природою повністю пропав. Бушують хвороби, буревії все так же страшні для людини. Проте, людина все ж перестає сліпо підчинятися природі.
Далі людина розпочинає перевірку власних сил на шляху "підкорення" природи. Відчувши силу свого знання, людина починає нагадувати маленьку дитину, котрій дали в руки мобільний телефон, але вона використовує його не за призначенням. Наноситься величезна шкода навколишньому середовищу, більшість глобальних проектів розпочинаються та впроваджуються у життя без думки про наслідки, або лише із легким намаганням їх передбачити. Людина перестає будувати свій світ, вона починає міняти світ навколишній. Ракова пухлина розростається. Розвиток рівня людських знань відбувається вже навіть не в арифметичній прогресії, і, відповідно міняється і масштаб замислів по перебудові планети. Вислів "ми поставимо природу на коліна та примусимо служити нам" може стати яскравим епіграфом для даного етапу, котрий би я назвав "етап паразитування". Людина сама намагається стати "богом", вона намагається примусити природу боятися, не замислюючись над наслідками.
І, останній етап, я б назвав "етап поступового дорослішання". Відійшовши від природи, людина таки усвідомлює, що жити повністю поза нею не можливо. Робляться певні кроки з метою ліквідувати наслідки впливу на природу дій попередніх поколінь. Престижним стає екологічна чистота. Кожен наступний крок людина намагається зробити виважено, обережно, з урахуванням можливих наслідків. Людина починає поступово повертатися до природи, але не для того аби жити в ній, а в першу чергу, щоб мирно співіснувати. Цінними стають куточки природи де не видно впливу діяльності людини. Створюються заповідні зони - людина намагається врятувати природу від самої себе, а це вже дійсно признак дорослішання.
Підсумовуючи, я б виділив у історичному розвитку людини наступні етапи:
- "етап страху"
- "етап поклоніння"
- "етап віри"
- "етап відділення"
- "етап розуміння"
- "монотеїстичний етап"
- "етап забуття"
- "етап підкорення"
- "етап дорослішання"
Не варто розцінювати кожен з даних етапів, як окреме явище. Певні моменти кожного з них присутні в кожному з етапів, тобто всі вони досить тісно переплетені. Ми не можемо визначити чіткі межі кожного з них. І, можемо лише говорити про певну перевагу у історичному порівнянні.
І, на закінчення, на мою думку, варто зробити певні гіпотетичні припущення щодо наступного етапу, котрий чекає наших нащадків у майбутньому. Якщо людство розвиватиметься в тому ж напрямку, який воно нещодавно обрало, то повернення до природи не за горами. Мирне співіснування можливе за однієї умови - якщо людина усвідомить всю свою силу, а отже знатиме як її приборкати і направити у потрібне русло.
Можливий і інший варіант, котрий не є менш ймовірним. У еру ядерних технологій, загроза тотального знищення є досить таки реальною. І, знищено буде не лише людський рід, а й усю планету. Та, якщо природі буде не вперше відроджуватися з нуля, то навряд чи це зможе зробити людина. Єдине, що можна сказати з впевненістю -- це те, що людина ніколи не зможе втекти від природи, оскільки якби вона не старалася, вона є її частиною, хоч нажаль вона про це часто забуває.