Аннотация: Природа i людина, вiд спiвжиття до протиборства.
"Людина - це єдина тварина,
котра боїться невiдомого"
Питання вiдношення людини i природи здавна хвилювало науковцiв, i ще з давнiших часiв воно хвилювало власне саму людину. Давайте уявимо собi наших пращурiв, котрi лише нещодавно вiдкрили, що вогнище, котре вони здавна вважали своїм ворогом i боялися, може приносити тепло та затишок. Абсолютно не дивно, що бог вогню мiцно вкоренився у людськiй свiдомостi. Але вогнище - це щось близьке, доступне. Людина може його "зробити" сама, а от як бути з такими грандiозними для людської свiдомостi явищами, як от блискавка, град чи буревiй? Все це шокувало людину, i не дивно, адже без жодного наукового пiдґрунтя вона просто не в силах була зрозумiти суть явища, тому воно й видавалося їй чимось сакральним, недоступним, потойбiчним.
Власне, перший етап, котрий варто видiлити у iсторичнiй ретроспективi вiдношення людини до природи - це етап, котрий можна назвати "етап страху". На перших порах людина не намагалася зрозумiти природу, а сприймала її як належне, котре не пiддається iнтерпретацiї. Для нас удар грому - це гучний звуковий ефект, котрий виникає внаслiдок потужних розрядiв i т.д., тобто ми його розумiємо. Для первiсної людини це теж був просто звуковий ефект, котрий вона, одначе, не розумiла - просто боялася. Хоча не виключений той варiант, що тварини, до яких первiснi люди були ближчi, нiж ми, вiдчувають природу дещо по-iншому вiд людей, адже як тодi пояснити незрозумiлу поведiнку окремих видiв фауни перед стихiйними лихами? Однак, я б не хотiв акцентувати увагу на цих факторах у своїй роботi. Отже, людина просто спiвжила з природою, i боялася її крайнiх проявiв.
Наступний етап я б назвав "етап поклонiння". Взагалi, цей етап вiдкриває величезну епоху людської iсторiї - епоху розумiння, котра триває й досi. Людина намагається зрозумiти, що вiдбувається навколо неї, але її ще примiтивний розум та низькi соцiальнi знання, тобто знання набутi суспiльством, не дають їй можливостi пояснити "що саме вiдбувається". Тобто, цей конфлiкт типу "я намагаюся зрозумiти, але не можу пояснити" i виводить нас на рiвень поклонiння природi, як чомусь такому, що стоїть поза розумiнням, недосяжне. Якщо розвиток людської свiдомостi та людських знань уявити собi в лiнiйному виглядi, як у нас люблять зображувати еволюцiю, тобто з рiзноманiтними вiдгалуженнями, то етап "поклонiння", на мою думку, був значним кроком вбiк, навiть з легким вiдхиленням назад. Людина розпочала спроби розумiти, але не осилила усього того, що перед нею вiдкрилося, тому вона частково повернулася до свого первiсного стану, почавши сприймати все таким як воно є, i все незрозумiле приписувати богам. Я нi в якому разi не хочу, аби здалося, що я стверджую, що людина вiдступила, просто я намагаюся показати, що зробивши спроби до осягнення природи, нашi пращури не змогли подолати цю перепону, i в цьому немає нiчого незакономiрного.
Третiй етап у вiдносинах людина-природа настає тодi, коли питливiсть людського мозку все ж прориває завiсу iз страху i людина починає вiрити, починається "етап вiри". Вiра це окреме поняття вiд поклонiння, в певнiй мiрi, воно є якiсно вищим. Для того, щоб вiрити, необхiдно зрозумiти в що ти вiриш. Етап вiри залишив свої слiди аж до сучасностi. Для вiри в Бога, потрiбно зрозумiти звiдки вiн взявся чи що вiн зробив. Якщо прийти i сказати: "Повiрте у Щось тому що Воно просто є", то навряд чи це викличе багато людей у це "Щось" повiрить. Iнший приклад, лише обрана група людей бачила в своєму життi молекули чи електрони, але важко знайти людину, котра не вiрить у їх iснування, значно легше знайти ту, котра не знає про їх iснування. Проте, чи змогла б сучасна людина вiрити в електрони, якби їй не пояснити докладно чому вони мають бути? Так i нашi далекi предки мали для себе частково усвiдомити те, в що вони мають вiрити. Тобто, блискавка перестає бути просто явищем, вiдтепер вона стає "гнiвом" або "знаком" богiв, веселка стає "гарним" знаком. Людина намагається помiтити кожне явище, i, не маючи змоги зрозумiти його, надає йому свого значення, приписує свiй змiст. Етап вiри посiдає чiльне мiсце у людськiй iсторiї, оскiльки окрiм розумiння природi та вiри в неї, людина починає бiльше вiрити в себе. Тут можна видiлити i певний пiд-етап, "пiд-етап впливу". Людина намагається мiняти природу. Тобто вiд одностороннього спiвiснування починається двохстороннє спiвжиття. Якщо ранiше людина просто сприймала "гнiв богiв", то тепер, вона намагається їх задобрити. Для щасливого полювання необхiдно принести жертву та/або станцювати танок, для перемоги над ворогом необхiдна жертва. Людина перестає просто чекати, що пошле їй природа, вона починає першi спроби адаптувати свiт пiд свої потреби.
З наступного етапу, я вважаю, починається формування власне сучасної людини. Люди досить тривалий час намагалися "задобрити" природу, та результати їх зусиль почали все менше i менше задовольняти потреби, що виникали, i тодi людина робить ще один глобальний крок - починає "вiддiлятися" вiд природи. Саме з цим етапом я пов'язую виникнення городничих суспiльств. Люди втомилися чекати дарiв вiд природи, тому починають створювати свiй маленький свiт у глобальному всесвiтi, i умови в цьому свiтi максимально пристосованi до потреб, котрi постiйно ростуть. Замiсть того, аби просити про вдале полювання, людина починає вирощувати тварин поблизу, там де вони будуть завжди доступнi. Замiсть того, аби мiняти мiсце прожиття в пошуках багатих на ягоди полян, люди починають вирощувати ягоди ближче до мiсця проживання. З'являються та починають набувати прiоритету боги дощу та плiдностi. Людина не намагається вiдгородитися вiд "створених" ранiше божеств, а лише починає повiльно мiняти прiоритети. З цього моменту шляхи людини та природи дещо розiйшлися. Якщо ранiше нашi пращури жили в природi, то тепер вони починають жити з природою.
Пiсля того, як людина отримала хоч трiшки влади над природою, точнiше над її частиною, вона знову розпочинає спроби зрозумiти. Створивши свiй маленький всесвiт, в якому вона почувала себе бiльш-менш впевнено, людина починає спостерiгати, тобто, вона вже не просто дивиться, а намагається помiтити певнi закономiрностi, певнi залежностi у свiтовому русi. Зароджується "культ розвiнчання природи". Природа поступово перестає бути чимось сакральним та недоступним. Звiсно, залишається страх перед невiдомим, але люди починають бачити, що за горами, котрi вважалися ранiше "будинком богiв" живуть iншi люди. Людина вiдкриває новi територiї, набуває нових знань як в сiльському господарствi, так i в географiї та iнших науках. Рiвень соцiальних знань починає рости, починає рости i авторитет розумних людей, тобто тих людей, котрi мають знання. За рахунок цього починає рости "зона" котра є доступною для людини. Новi територiї перестають бути недосяжними.
Створивши схованку вiд природи, людина починає вiддячувати за свої минулi страхи. Колишнi боги починають втрачати сiй авторитет, i згодом, сумiщають свої риси в одному - людство переходить у еру монотеїзму. Монотеїстичнiсть свiтогляду людини свiдчить про однин цiкавий, з моєї точки зору, момент - людина перестає боятися природи, вона починає боятися майбутнього. Теперiшнє вже пристосоване для людських умов, i впевненiсть людини в теперiшньому днi росте з року i рiк. Стiни будинкiв стають мiцнiшими, i вiдтепер природi важче проникнути у матерiальний свiт людини, а отже i в людську свiдомiсть, "з очей геть - геть i з серця". Тобто, природа i людина ще бiльше розходяться.
Далi ще цiкавiше. На цих етапах людина починає нагадувати паразита, ракову пухлину, котра спочатку виникає у органiзмi, а потiм починає мiняти органiзм пiд себе. Так i людина поступово входить у добу руйнацiї старих цiнностей. Людина, її бажання та потяги виходять на перший план людської дiяльностi. Про природу "забуто". Вона з'являється лише для возвеличення краси, зображується на портретах. Але це вже не боязнь, i навiть не повага, як до сильнiшого, до могутнiшого. Вiдносини мiж людиною та природою складаються як мiж левом за ґратами та вiдвiдувачем зоопарку, котрий усвiдомлює силу та мiць тварини у клiтцi, але радше захоплюється її грацiєю та красою. Звiсно не варто думати, що страх перед природою повнiстю пропав. Бушують хвороби, буревiї все так же страшнi для людини. Проте, людина все ж перестає слiпо пiдчинятися природi.
Далi людина розпочинає перевiрку власних сил на шляху "пiдкорення" природи. Вiдчувши силу свого знання, людина починає нагадувати маленьку дитину, котрiй дали в руки мобiльний телефон, але вона використовує його не за призначенням. Наноситься величезна шкода навколишньому середовищу, бiльшiсть глобальних проектiв розпочинаються та впроваджуються у життя без думки про наслiдки, або лише iз легким намаганням їх передбачити. Людина перестає будувати свiй свiт, вона починає мiняти свiт навколишнiй. Ракова пухлина розростається. Розвиток рiвня людських знань вiдбувається вже навiть не в арифметичнiй прогресiї, i, вiдповiдно мiняється i масштаб замислiв по перебудовi планети. Вислiв "ми поставимо природу на колiна та примусимо служити нам" може стати яскравим епiграфом для даного етапу, котрий би я назвав "етап паразитування". Людина сама намагається стати "богом", вона намагається примусити природу боятися, не замислюючись над наслiдками.
I, останнiй етап, я б назвав "етап поступового дорослiшання". Вiдiйшовши вiд природи, людина таки усвiдомлює, що жити повнiстю поза нею не можливо. Робляться певнi кроки з метою лiквiдувати наслiдки впливу на природу дiй попереднiх поколiнь. Престижним стає екологiчна чистота. Кожен наступний крок людина намагається зробити виважено, обережно, з урахуванням можливих наслiдкiв. Людина починає поступово повертатися до природи, але не для того аби жити в нiй, а в першу чергу, щоб мирно спiвiснувати. Цiнними стають куточки природи де не видно впливу дiяльностi людини. Створюються заповiднi зони - людина намагається врятувати природу вiд самої себе, а це вже дiйсно признак дорослiшання.
Пiдсумовуючи, я б видiлив у iсторичному розвитку людини наступнi етапи:
- "етап страху"
- "етап поклонiння"
- "етап вiри"
- "етап вiддiлення"
- "етап розумiння"
- "монотеїстичний етап"
- "етап забуття"
- "етап пiдкорення"
- "етап дорослiшання"
Не варто розцiнювати кожен з даних етапiв, як окреме явище. Певнi моменти кожного з них присутнi в кожному з етапiв, тобто всi вони досить тiсно переплетенi. Ми не можемо визначити чiткi межi кожного з них. I, можемо лише говорити про певну перевагу у iсторичному порiвняннi.
I, на закiнчення, на мою думку, варто зробити певнi гiпотетичнi припущення щодо наступного етапу, котрий чекає наших нащадкiв у майбутньому. Якщо людство розвиватиметься в тому ж напрямку, який воно нещодавно обрало, то повернення до природи не за горами. Мирне спiвiснування можливе за однiєї умови - якщо людина усвiдомить всю свою силу, а отже знатиме як її приборкати i направити у потрiбне русло.
Можливий i iнший варiант, котрий не є менш ймовiрним. У еру ядерних технологiй, загроза тотального знищення є досить таки реальною. I, знищено буде не лише людський рiд, а й усю планету. Та, якщо природi буде не вперше вiдроджуватися з нуля, то навряд чи це зможе зробити людина. Єдине, що можна сказати з впевненiстю -- це те, що людина нiколи не зможе втекти вiд природи, оскiльки якби вона не старалася, вона є її частиною, хоч нажаль вона про це часто забуває.