Аннотация: Моїй коханій дружині, котра наповнила моє життя новим змістом, присвячується.
Моїй коханій дружині, котра наповнила
моє життя новим змістом, присвячується.
Депресія... Мабуть це слово відомо усім, на рівні зі словами осінь, мряка... Депресія для мене завжди була жовтнем певного періоду. Тією порою, коли ще не так давно природа милувала тебе сонячними фарбами, а тут раптом заховала яскраве світило за сірою мрякою з хмар. Мрякою дощу та безвиході. Депресія від того, що за вікном противно, а далі буде ще гірше. Мене ніколи не радували класичні стрічки: "мороз і солнце - дєнь чудєсний". Мабуть я не правильний, але нічого чудесного у морозі я не міг знайти. У сонці - міг. Мороз я не любив. Та й досі не люблю. Не люблю, коли не відчуваєш пальців, не відчуваєш ніг. Не люблю, коли холод заповзає тобі під штани, повільно крадучись підсмикує твою сорочку, і вдирається до твого тулуба.... Просто звідти надто близько до душі... А я не люблю, коли хтось нахабно намагається вторгнутись у мою душу. Зазвичай, ні у кого не виходило безболісно її покинути. І от тепер, мороз депресій проник у моє єство і надійно там оселився, нахабно вигнавши інші емоції. Коли приходить депресивний стан - він схожий на зубний біль. Якщо у тебе болить зуб - навряд ти відчуєш ще якийсь біль. Принаймні сильнішого фізичного болю я ще не відчував, і тьху-тьху... А от душа може боліти сильніше. Особливо під час важкого депресивного стану, котрий посилений суїцидальними помислами. У мене депресія може тривати годину, інколи довше... Буває, що вона оселяється всередині на день, рідше на два. Але ніколи ще вона не тримала мене так довго... і ніколи не була вона ще такою... нахабною? Ніколи ще все не здавалося на стільки сірим, буденним... настільки противним і відразливим. Ще ніколи я не замислювався так довго на тим, як раніше я не помічав усієї цієї маячні, котра так керує нашим життям. Маленькі радощі життя перетворилися на велику мильну бульку, котра лопнула від дотику маленької дитини. Хтось недорозвинутий, з тих, хто керує нашим життям взяв і просто тицьнув пальцем у мій світ, котрий я так довго вибудовував... Котрий вважався моїм "будинком", моєю "фортецею", і котрий (я так раніше думав) був повний змісту. Правильного змісту!!! Він був змістовний. Був... а тепер - ні.
Мої думки плинули механічно. Я вже не міг осмислювати усю необхідність того, що я роблю. Мої пальці механічно бігали по кнопкам клавіатури, а далекі сервери не менш механічно завантажували веб-сторінки. Я нічого не шукав, точніше я не шукав нічого конкретного, тому абсолютно не здивувався, коли знайшов те, що мені було потрібно. Ви коли не будь чули про фйорди? Про цей величний витвір природи! Про гігантські каньйони, котрі вражають своєю величчю та неповторністю... Якщо не чули, то я належав до вашої категорії знавців природи, бо до того часу я теж про них нічогісінько не чув, так саме, як і про історію двох самогубців, котра врятувала тоді мене від самого себе... Історія жахлива у своїй простоті: хлопець і дівчина, познайомившись через всесвітню мережу приїхали до холодної Норвегії та взявшись за руки навіки возз'єдналися із нашою праматір'ю природою. Я уявив, як ці двоє шалених відриваються від землі... Як усі ці дрібниці, котрі здаються життєво необхідними для "людини розумної" залишаються десь там позаду.. на березі життя. А їм це все вже не потрібно - вони долучилися до чогось більшого. Вони зрозуміли щось таке, про що я зараз намагаюся не думати, і не злякалися цього, а пішли йому на зустріч. Вони змогли скинути ланцюги обов'язків, залишивши лише бажання жити... Жити як птахи... Нехай лише на кілька митей, але вони вибрали свободу життя на противагу потребам для існування. Вони змогли... і я теж захотів змогти. Так у моєму житті з'явився сенс. З'явилася мета, котрої я хотів досягти. Я вирішив, що будь що, але я таки спробую зрозуміти те, що зрозуміла пара дивакуватих людей, що так цікаво покінчили з життям. Я вирішив, що просто маю хоч на мить відчути свободу польоту, котрий не можна зупинити... польоту переповненого адреналіном, де емоцію б'ють через край. Вперше в житті я поставив собі ціль на життя - я вирішив, що обов'язково закінчу своє життя десь там між небом та землею у холодній Норвегії.
Легко сказати - важко зробити. Доїхати до Львову я зміг би... А от до Норвегії - міг лише мріяти. Потрібно шукати роботу - пальці осмисленіше почали перебирати маленькі чорні клавіші літер на клавіатурі. "Клавіатура чимось схожа на клавішний інструмент, на кшталт фортепіано, - виникла у мене думка, і одразу почала розвиватися - ми так само граємо на ній, тільки своє життя. Навряд чи хто з користувачів комп'ютера уявляє на скільки може змінитися його життя від того, що він помилиться у натискуванні однієї клавіші. Помилився літерою, і вже ти міг перекрутити прізвище викладача. Отримати незалік з предмету. Позбутися стипендії. Втратити віру в себе. Вилетіти з університету. Не влаштуватися на роботу. Звісно, звучить трішки натягнуто, але ж теоретично, то це можливо. Якщо не віриться, то принаймні ви завжди можете в потрібний момент отримати інформацію, котра може змінити життя, наприклад про фйорди...".
Знайомі та вже трішки забуті сайти роботодавців... Привіт старі друзі... Ви теж на щось схожі. Неначе ті три сестри, що плели людські долі ви даєте людям надію, віру у життя, і в той же час самі вирішуєте, хто буде наступним. Не одна мрія розбилася об холод вашої автоматичності. Але моя мрія особлива, тому я просто не дозволю, аби машинний код не дав мені відчути себе птахом, вільним від земних оков. Вакансії пропливали переді мною одна за одною, але жодна не здавалася достатньо привабливою. Так пройшло кілька годин, і моя віра у легкий шлях почала вичерпувати себе. Гаразд, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет може зачекати. Заповнивши форму для тих, хто шукає роботу, я ліг спати... Мені снилися горді сини Норвегії - фйорди. Вітер розчісував їх кудряве лісове волосся... Обтісував гострі кам'яні виступи, і на фоні цієї безкінечності стояв я. Я був лише маленькою цяточкою... Одним з, але я таким себе не відчував. Я розправив свої руки-крила... Кожною частиною колись депресивної душі відчув подих природи, її клич... Ноги стали пружними, немов ресори у автомобіля, і мені нестерпно захотілося випробувати як високо вони мене підкинуть... Чи зможу я стрибнути вище за найвище дерево... Чи зможу я злетіти разом з вітром і шугати між дерев-кіс... Чи піддадуться мені найглибші западини, та найвищі вершини. Випрямивши коліна моє тіло злетіло вверх. А душа сягнула космосу... Кілька митей я був орлом... Я був місяцем, котрий величаво освічує нічну Землю. За мить я став каменем, котрий стрімко летить униз, не знаючи спину... А потім я прокинувся... Вперше за довгий час щасливим та повним оптимізму.
Розбудив мене будильник. Відтепер, коли у моє життя увійшов сенс, до нього (життя) повернувся будильник. Напевно вони нерозлучні: маленький надокучливий будильник та маленький, у світових масштабах, сенс мого маленького життя. Зубна паста була сьогодні приємною, бутерброд з ковбасою таким як він і має бути - смачним, кава ароматною, а у поєднанні з цигаркою вони відтворили неперевершений дует, якому захотілося підспівати, що я і зробив. Намугикуючи якусь беззмістовну пісеньку, я й не помітив як самі собою зробилися ті речі, котрі завжди мене дратували - застелилося ліжко, помився посуд, прибралася кімната. Раніше я не міг робити це у гарному настрої, тому й вирішив, що це сталося саме по собі. Так було легше пояснити усю цю незайману красу, котра покинула мене вже кілька місяців тому, а тут раптом - повернулася. Зробивши ще чашку кави, та принісши попільничку до комп'ютера, я кинув м'яку ковдру на стілець, аби моїй дупі було зручніше, та натиснув кнопку "Power" на системному блоці. Легкий гул, вперемішку з гіркувато-солодким ароматом, котрий виходив із мого кухлика, полинув кімнатою, наповнюючи її життям. Бровзер вже відритий, ще одна цигарка підкурена. Час перевірити пошту. Перша неприємна новина - виявляється станом на 10:00 ніхто з роботодавців мною не зацікавився. Мильна булька неприємно прогнулася, і вже от-от хотіла лопнути, але втрималася. "Горді сини Норвегії так просто не здаються! Нас не здолали вітри й морози, не здолають нас і примхи роботодавців, - сказав я собі, і закінчив - за нами фйорди, тому відступати вже немає куди!". Ще кілька оголошень, ще кухлик кави і ще дві цигарки. Так, тепер потрібно чекати на реакцію у відповідь, і діяти по ситуації. Бажання сидіти склавши руки втекло разом з депресією, і в мою дупу, котра так зручно вмостилася на м'якій ковдрі, хтось непомітно встромив шило. Потрібно щось вирішувати. У нащадків підкорювачів фйордів завжди є запасні варіанти. У необхідний момент потрібно бути готовим витягнути перед долею два, а то й три тузи з рукава, аби поставити примхливу подругу принаймні у незручне становище, а той приголомшити. Отже, потрібно формувати перелік можливих способів здійснення мрії. Першу і останню запасну думку, котра була продиктована радше пострадянською свідомістю, ніж реально ситуацією, а саме - знайти родичів у Норвегії та виїхати туди на п.м.п. я відкинув. По-перше, родичів я там не знайду. По-друге, якщо і знайду, то навряд чи вони матимуть достатньо грошей, аби я туди просто приїхав. А по-третє, якщо у них і є гроші, то навряд чи вони ними з радістю поділяться, якщо не зробили цього досі. Затушивши цигарку, та заливши тютюнно-нікотинову гіркоту гіркотою унікально приготовлених кавових зерен, я зробив наступний крок у досягненні мрії - знайшов мальовничий пейзаж Норвезьких фйордів та поставив їх собі на робочий стіл комп'ютера. Задоволений собою, я пішов дивитися телевізор. На сьогодні ліміт обов'язкових справ вичерпано...
Ковдра перемістилася із стільця на ліжко, і зручно вляглася під голову. Щоб це зробити ще корисного? Подумував про те, аби поїхати на ринок на пошукати там плакат із зображеннями Норвезьких пейзажів, але відкинув цю ідею, як неактуальну. Тринькаючи гроші направо та наліво я ніколи не назбираю на поїздку до Норвегії, і в кімнаті надто затишно після прибирання, аби кудись ще їхати. В режимі очікування пройшло кілька годин, а для роботодавців я був такий же нецікавий як і раніше. Що ж, час Магомету починати заманювати скелю до себе... Мобільний телефон знаходився неподалік, і я почав гортати телефонну книжку. Проте доля і тут вирішила зекономити мої кошти, для майбутньої мандрівки.
--
Привіт, брате, я саме думав тобі дзвонити... Вечором під Сковородою не можу. Не можу, бо не можу... Слухай я починаю збирати гроші на втілення мрії... Ні, не напитися до поносу... У мене нова мрія, і вона вимагає багато грошей... Ні, ти не зможеш мені позичити, по двом причинам: по-перше, навряд у тебе стільки є, по-друге, я не зможу тобі віддати... Так, навіть якщо на рік позичиш віддати не зможу... Ти мене пригостиш під Сковородою? Я знаю чим це закінчується, потім я тебе захочу пригостити, а у мене кожна копійка на рахунку... Слухай, краще допоможи мені - я роботу шукаю... Чим більше платять тим краще... Так згоден, ця вимога не актуальна, точніше не зовсім актуальна... Ну добре, попитай там, може щось є, і ще одне - не обов'язково за спеціальністю... Ага, бувай... Я не нудний, я просто маю мрію...
Повісивши слухавку я зробив одразу два висновки: 1. - вимога "чим більше платять" на стільки обов'язкова до роботи, що її можна не називати. 2. - мати мрію дуже приємно!!! Я ще кілька разів подумки повторив цю фразу - "я маю мрію", потім витяг ковдру - з-під голови, накинув її на тіло, і, сховавши мої руки-крила, увімкнув телевізор. Я лежав, дивився тупі передачі, а сам відчував, як я з кожним кроком, з кожною секундою стаю ближче до велетенського обриву у далекій, та поки ще казковій для мене, Норвегії. Перш, ніж заснути я згадав, що завтра мені знову потрібно йти до університету... Чи потрібно? Трішки подумав, і вирішив, що таки потрібно...На цьому полуденний сон мене звалив з ніг. Спав я без сновидінь.
Сонце вже фарбувало небокрай, коли мої повіки повільно розплющилися, а мозок зрозумів, що день пройшов. Ну і фіг з ним... Перевірка пошти, порожня поштова скринька, два бутерброди, кава, цигарка і я вирішив, що все ж, потрібно відзначити день, коли були зроблені перші кроки до щасливого майбутнього.
--
Привіт, брате. Ви зараз де?... А хто там є?... Де-де...(захотілася далі проримувати, але я вирішив, що се вже слова не гідні моїх вуст) під Сковородою... Ага, а ви ще там довго будете?.. Ну, з твого голосу не скажеш, що тільки зібралися... Ага, гаразд, я під'їду скоро... Йди ти, моя мрія, що хочу те й роблю, хочу збираю гроші - хочу не збираю, все чекайте...
Збирався я по-спартанському швидко, і через десять хвилин повз мене летіли пейзажі, змальовані немитим вікном трамваю. Весна набирала обертів. Все навколо дихало зеленню. Навіть брудні коти і бомжі і ті виглядали щасливим. Пора холодних зим далеко позаду, а попереду багате на чужі врожаї літо.
Сковородою ми називаємо пам'ятник Г.Сковороді на Контрактовій площі, у Подільському районі міста Києва. Там ми частенько боремося із надмірною кількістю алкоголю та слабоалкголою у нашій країні. Можливо, колись мої друзі таки досягнуть мети і зведуть цю погань із лиця землі, хоча б Української. Та на той час моя душа вже шугатиме просторами Норвегії, питиме її чисте повітря, купатиметься у її холодних водах... Ось і вони. Ті, хто підтримував мене не в одній халепі. Ті, кого я з гордістю називаю своїми друзями! Запросити б і їх у вільні північні вітри. Як би приємно було б стояти перед останнім кроком поруч з ними. Нишком дивитися як пориви вітру тріпочуть їх волосся, як вдивляються вдалину їх примружені очі... Але я не маю права так вчинити з їхніми мріями, адже у кожного з них безперечно є мрії, і вони мусять здійснити саме їх... але все ж таки це було б, м'яко кажучи, круто!!! Он вони, величаво знищують чергову порцію пива. Як твердо стоїть мій товариш Борис, котрого я величаю братом! Земля радше впаде, ніж підкосяться його ноги... Денис, його мудрі уста знову й знову сиплять перлами мудрості, котрі не раз примушували нас злягати тримаючись за животи, та надриваючись від реготу, особливо, коли у відповідь йому лунали фрази його другої половини Юлії. Їх суперечки гідні суперечок великих філософів античності, котрі не знали втоми у тренуванні та загостренні своїх мізків. Не видно Ярослава з Іванною. Але будемо сподіватися, що все ж далека Троєщина відпустить славних синів та доньок західних просторів нашої держави. Таке поєднання в одній парі романтичності та прагматизму - варте поваги. А он і та, кого мені завжди приємно бачити. Весінній вітерець ніжно куйовдить її трішки неслухняне волосся. Очі сяють у світлі західного сонця. Мій найліпший товариш, котрий мене завжди зрозуміє - Оленка. Є щось в цьому імені по весняному Норвезьке. Ой, здається поспішив із висновками... Борис, заложивши круте піке пішов на посадку, і в останній момент торкнувся таки верхнім шасі граніту в основі пам'ятника. Благо, фюзеляж, як я бачу залишився цілим. Потрібно поспішати...
--
Всім вітання! Боря, як приземлення?
--
О!!! Привіт, брате. - знову вийшов на злітну смугу Борис. Він мене теж братом називає. Це у нас взаємне.
--
Як справи? Щось тебе давненько не чути-не видно - мовив Денис.
--
Привіт, Вітьок. Добре, що приїхав - зігріла душу Оленка
--
Так, перш за все, оголошую всім - я шукаю роботу, так що раптом є якісь пропозиції, то із задоволенням вислухаю, а найкращі - обов'язково прийму! За реальні пропозиції - реальний могорич. Поки все. Ні... Брешу. Де Славчик з Іванкою?
--
Сказали, що може пізніше приїдуть. Тільки додому добралися.
На цьому офіційна частина закінчилася, і почався звичайний вечір, коли у звичайному місці збирається надзвичайна компанія незвичайних друзів. Пиво лилося річкою. Цигарка скурювалася за цигаркою. Хтось бігав у пошуках туалету. Хтось - у пошуках когось. Кожному чогось не вистачало, окрім мене - я незвично тихо сидів на нагрітому ще за дня граніті і уявляв суворий граніт ущелин Норвезький фйордів. Подумки я вже був там.
--
Вітьок, а що це у тебе за мрія така з'явилася? - підсіла до мене моя найкраща подруга
--
Важко сказати, а ще важче пояснити. Мене тягне до себе безкінечність. Холодна Норвезька безкінечність. Місця, де немає суєти та хаосу. Місця, де панує вічний порядок та спокій. Де лише вітер створює рух, і вода спадає з каміння...
--
О... Може досить пива?
--
Та ладно, якось іншим разом змалюю, О.К?
--
Та звісною, що О.К.
Наступний день був нелегким. День, котрий був після нього не легшим. Я знайшов таки роботу. Я перетворився у офісного пацюка, котрий за день псував стоки паперу. Марнував літри чорнила, і отримував за це жмені міді, котрої ледь вистачало на те, аби зводити кінці з кінцями, і трішки заощаджувати. Я майже не пив пива, їв, що попаде. Мене живила моя єдина мрія - секунда волі і стрімке піке у холодні води, котрі зможуть змити увесь соціальний бруд. Проте, у моєму житті з'явилося маленьке, проте напрочуд яскраве Сонечко. Воно гріло мене, і не давало замерзнути не здійснивши мрію. Моя маленька дівчинка, котра завжди була поруч, і котру я вперто не помічав. Раніше на неї просто не було місця. Тепер я зрозумів, що просто погано це місце шукав. Моя душа співала. З одного боку її холодили пориви Норвегії, з іншого - яскраве проміння, котрими сяяли посмішка та очі моєї Оленки. Вона була зі мною... Поки... І вона залишиться зі мною у скелястих фйордах.
Через кілька місяців я зробив закордонний паспорт, ставши ще ближче до півночі. Згодом моїх заощаджень вже вистачало на поїздку. Як виявилося я умів збирати, коли хотів. Я взагалі багато чого можу, коли хочу. Звернувшись до туристичної компанії, я замовив собі туристичну поїздку до Норвегії на тиждень. У них не продавалися поїздки в один кінець. Я намагався сперечатися, що мені не потрібно квиток назад. Вони сказали, що я не можу там залишитись. Я пояснював, що не планую там залишатися. Вони сказали, що як же я тоді доберусь назад. Я здався. К бісу гроші. На мене чекають фйорди. На мене чекає свобода... До поїздки залишалося кілька днів, і я відчув, що не зможу поїхати не випивши пива серед своїх друзів. Серед людей, котрі стали для мене рідними. Ми просто відпочивали. "Нас шестеро" (так ми називали три пари: Денис і Юля, Славчик і Іванка та я з моїм Сонечком) і Боря. Я дивися на кожного і намагався запам'ятати їх саме таким, як вони були у той суботній вечір. Вільні, розкуті, по наївному мудрі. Але найголовніше - вони були справжні. Ми всі були справжні: справжні студенти, справжні громадяни своєї країни, справжні друзі... Я дивися на свою кохану, і усвідомлював, що маю розповісти їй усе. Що не зможу так просто поїхати, нічого не сказавши. Я не возз'єднаюся з Норвегією, якщо у мене перед очима стоятимуть її сльози. Але це все на завтра. Зараз - головне, що ми поруч.
Дні минали швидко. Набагато швидше, ніж я думав. Про мій від'їзд не знав ніхто, окрім хіба туристичної фірми. Я намагався встигнути максимально багато... Я не хотів, осквернити чистоту скелястих потоків брудом незакінчених справ. Але єдине, що я встиг - написати листа. Я його досі пам'ятаю так, ніби він лежить переді мною. В нього я вклав душу, частинку самого себе.
"Сонечко, ти зігрівала мене і це були найцінніші хвилини мого хаотичного життя. Ти несла щастя і радість в ті секунди, коли мною оволодівав смуток. Ти була весняним променем у зимові моменти мого настрою. Ти найкраще, що у мене було, і я тобі за це вдячний. Навіки твій, Я".
Лист мав відіслатися того ж дня, коли я стоятиму високо над стрімкими потоками колись такої недосяжної Норвегії. Для всіх - я їхав додому.
Дорога минула швидко. Нас зустрів гід. Два-три дні ми просто ходили вуличками Осло. Я розумів, що так і потрібно. Люди купували собі одяг, пили, їли, відпочивали, а я не міг зрозуміти як вони так можуть? Як можна безтурботно гуляти, коли поруч, усього за кілька сот кілометрів краса, котра манить до себе, подібно магніту. Я не міг зрозуміти логіки цих безнадійних створінь, котрі намагалися перенести поїздку у фйорди... у мої фйорди... ще на один день... Але я і їх пробачаю. Це буде вчинок, з котрим мені не соромно буде з'явитися перед Норвезькими велетнями.
Цей день настав. Я очікував його останні два роки. Автобус їхав надто повільно, але все ж він наближав мене до кінцевої точки моєї подорожі. Ще на хвилину менше... Ще година пройшла... дві... три... Скоро маємо вже дібратися. Зупинка. Усі виходять, і завмираю напівсходинці... Ось вони... Ось те, чого я прагнув. Ось те, що стало моїм фетишем... Велич, розмах, непідкорність - цими словами не можна описувати те, що відкрилося моєму погляду. Ці слова тут такі ж не доречні, як слово кубик при описі Ейфелевої вежі. Це природа в чистому вигляді. Це тиша сповнена безмовного крику, котрий рветься з грудей і хоче летіти далі і далі, проте жодної людської фантазії не вистачить аби видати такий крик. Так може кричати лише природа. Так може кричати водоспад, котрий падає з сотні метрів. Таким криком заходяться мовчазні гори. Так кричить річка, котра петляє в гранітній ущелині. Додайте сюди мовчання лісу, шепіт граніту... вилийте всі кольори веселки і наповніть це все коханням - тоді ви зможете хоч трішки наблизитись до того, що бачив і відчував я. До чого я прагнув, і прагнув не дарма... Але лише приїхавши, я зрозумів, що не зможу розчинитися в цій красі... Це можна лише спостерігати... Цим можна захоплюватися... Цим потрібно ділитися... Я зрозумів, що просто мушу показати цю красу тій єдиній, котра чекає мене. Котра так багато робила для мене. А коли у нас будуть діти, я не можу позбавити їх можливості відчути це... І ще мені спало на думку, що у світі є не лише фйорди, а й безліч інших місць, котрі можуть спричинити маленьку зупинку серця і тремтіння ніг...Я стояв довго... надто довго, а може навпаки, не надто довго... Я відчув, що хтось сіпає мене за рукав. Маленький хлопчина кумедно притуляв руку до вуха намагаючись щось мені пояснити. Нарешті до мене дійшло, мій телефон розривався від дзвінків. Ще трішки млосними руками я зняв слухавку і випереджуючи потік слів випалив:
--
"Зайчику ти отримала мій лист? Можеш зробити одну послугу? Зміни там час з минулого на теперішній. Де я? Я в казці, куди ми обов'язково з тобою з'їздимо. А коли у нас будуть маленькі діти - обов'язково їх сюди привеземо. Не хвилюйся, все добре, я тобі клянуся. Я тебе ніколи не покину! Все, я тобі пізніше передзвоню - роумінг у Київстара все ж не безкоштовний... Цьом, кохана. Я тебе обожнюю".
Я повертався до автобуса найщасливішою людиною у світі. Я народився знову і був страшенно вдячний за те, що в туристичні компанії не продають квитки в один кінець.