Сонце продирає палючими лапами життєдайну завісу хмар, вбиваючи залишки такої приємної тіні. Жовта пика стоїть вже зависоко у небі і тому навіть висотні будинки не рятують від її гарячого погляду. Асфальт димить, чорніючи від безсилої злоби, нагріваючись ще більше і ще більше шаленіючи. Його злість передається крізь підошви перехожим. Все місто наелектризоване, і то тут, то там пробивають важкі блискавки сварок. Всі мріють про прохолодну ніч, а натомість отримують задушливу темряву. Люди хочуть зими... осені... весни, аби не літа.
Білий колір боляче б'є по очам. Мороз залазить у ніс, забиваючи подих. Очі сльозяться від безсилля. Кілька светрів та куртка тісним шаром облягають тіло, обмежуючи ручи, не даючи можливості боротися із холодом. Шапка тисне на вуха, приминає волосся. Пальці ніг задубівають і всі, хто очікує на автобус переступають з ноги на ногу, нагадуючи своєю поведінкою пінгвінів. Люди замерзли. Люди хочуть весни... літа... осені, аби не зими.
Бруд тісно обліпив взуття, зробивши його важчим на кілограма зо два. Штани з чорних стали чорно коричневими. Авто розбризкують мокрий сніг. Вода зі стріх падає на голову. В шапці жарко, а без неї -мокро. Не можеш скинути куртку, бо зараз пора хвороб і кожна бактерія мріє вліпитися в твоє гіповітамінізоване тіло. Скоро почнуться городи. Люди не хочуть на городи. Люди хочуть складати овочі та фрукти в засіки. Люди хочуть осені... зими... літа, аби не весни.
Зранку заметене подвір'я знову стало жовтим від опалого листя. Падає легкий осінній дощ, а картопля ще не викопана. Вила кидають мокру глину і кілька пар заглинованих рук вибирають коренеплоди з багнюки. Важкий мішок обтягує спину, а дощ з легкою крупкою січе обличчя. Брудна гичка вислизає з рук і картопля знову висипається на землю. Люди хочуть спокою. Люди хочуть зими... весни... літа, аби не осені.
Комунізм не можливий. Люди не знають чого вони хочуть.