Шкробот Виктор Евгеньевич: другие произведения.

Світ немертвих

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фанфиков на Фикомании
Продавай произведения на
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Ми всі живемо в цьому світі... Світі повному істот, котрі повільно помирають... Вони не живі... Вони просто не мертві...


Світ немертвих.

By Shkrobot Victor

Жити вічно - вічно помирати, заради життя життя віддавати.

( "Книга Забутої Вічності")

  
   Слухайте... Дивіться... Відчувайте...
   Темрява. Порожнеча. Ти дихаєш Смертю. Ти живеш Смертю. Ти віриш у Смерть. Що про неї відомо до Її приходу? Здається все... Насправді - нічого. Ми говоримо до вас. Ми кричимо вам.
   Слухайте...
   Дивіться...
   Відчувайте...
   Коли Вона прийде - це найвідповідальніша мить усього вашого життя. Заради неї варто готуватися, заради цієї миті варто жити... Коли вона настане - ви маєте бути готові, а настане вона неочікувано...
  
   Початок кінця.
   Шок... Діагноз звучить як вирок. Вирок розтягнутий у часовому безмежжі. Вирок страшний, але ще страшніше - очікування, коли його буде впроваджено у життя. Вирок теж хоче жити.
   Десь глибоко в тобі лежить маленька вибухівка, котра в потрібний момент має вибухнути всією силою свого тротилового еквіваленту. Твій погляд просякає гниллю. Гниль вже тече в твоїх жилах. Ти вже складаєшся із перегнивших решток твого організму. Ти ще ходиш? Ти їси і п'єш? Ти спілкуєшся? Ти є..? Але ти не живеш... Ти - помираєш. Повільно. Дуже повільно, і навіть занадто повільно. Т и - з д и х а є ш...

* * *

   " ...Твої очі втрачають життя. Вони бачать. Ти бачиш... Але все, на що ти дивишся - жухне. Твій погляд - смертельний. Замість того, щоб дарувати життя - ти починаєш його красти. Ти стаєш найстрашнішим злодієм. Ти крадеш у людей оману даючи в замін правду... Страшну і дуже гірку... Страшенно гірку правду...
   Ось іде молода дівчина. Вона повертається від свого хлопця. Життя прекрасне... для неї... Але тут твої зіниці знаходять її. Мить... Одна коротка мить і вона розуміє, можливо не усвідомлює, але розуміє. Розуміє марність старань вижити... Розуміє невідворотність кінця.
   Між вами є лиш одна різниця - ти вже торкнувся дверей останнього притулку... Дверна ручка опалила пальці холодом... пекучий мороз проник у твоє єство. Вона - ні. Для неї сонце ще досі світить і гріє. Для тебе - світить. Зігріти тебе вже не можна. Ти остиг... Розвеселити тебе вже не можна. Твій сміх - іронія. І вбити тебе вже не можна. Ти вже мертвий. Те, що для інших - мить, для тебе розтягнулося. Часові рамки миті "трішки" розширилися.
   Ти - ніхто.
   Ти - ніщо.
   Ти - купа мертвечини, котра вперто рухається на роботу, намагаючись довести собі те, в чому вона сама давно зневірилась. Купа гнилого м'яса із смердючими кістьми, що гадить навколо себе трупним смрадом. Червоний слиз твоїх вен - отруйний. Отруйний для всього живого.
   Ти труп зазомбований великим чародієм під назвою суспільство. І цей чаклун хоче від тебе максимальної корисності... Ти не замислюєшся навіщо це робити...навіщо щось робити. Автомат, котрий зламавшись по інерції продукує товар - символ твого існування. Йому однаково, що товар зіпсований, і вже нікому не потрібний. Він впевнений у своїй незамінності, і просто не помічає того, що на складі стоїть його заміна... новіша і якісніша модель...
   Вибач... але за тобою черга... Ти витиснув колись Когось, і ось цей Хтось прийшов у новій подобі по своє місце... Доведеться поступатися... Не віриться... Знаю... мені теж не вірилося... До останнього... Потім я повірив... Довелося повірити... Повіриш і ти.
   . . .
  
  
   Ти починаєш чути поклик землі.
   Шепіт кілометрів ґрунту, котрий чекає на твої соки. Шелестіння коренів дерев, котрі хочуть з'єднатися із тобою в смертельному екстазі, зірвавши цноту твого тіла, нести тебе далі і далі... глибше і глибше. До предків...
   Німа тиша цвинтаря колисковою віддається у твоїй свідомості. Тобі хочеться спати. Ти спав би вічно. Кожен ранок боляче б'є по очним яблукам. Твої повіки стають довгими. Їх вже не так легко розтулити. Вони прагнуть одна одної... Вони хочуть одна одну. Між ними виникає нерозривний зв'язок, що прагне цілісності. Вони вже зрослися... Зрослися ледь помітним еластичним швом, що плівкою розтягується по очам, коли ти прокидаєшся...
   Твої очі затягнуті плівкою... Плівкою смерті.
   Смерть дібралася до дзеркал твоєї душі, і ти дивишся крізь призму Її світогляду. Твоя душа бачить те, що Вона тобі показує. А показує Вона тобі правду...
   . . .
   Ти все життя хотів жити у маленькому дерев'яному будиночку, в тихому затишному місці. Тепер твоя мрія здійснилася... У тебе є однокімнатна халупка у найтихішому місці... під старим грабом, з яким тобі доведеться ділити номер у готелі "Цвинтар". Потрібно бути обережним із своїми мріями... Вони дійсно інколи збуваються...
   М'яка подушка сяє білизною. Нічого, коли прогниє дах, ґрунт виправить цей маленький недолік. Цвинтар не визнає білого... У місті вічного спокою не місце яскравим кольорам...
   . . .
   Ти спиш... Тобі заважають голоси над тобою... біля тебе... Ти хочеш спати. Ти б попросив їх помовчати, але і на це не хочеться марнувати сил. Всі сили - на сон...
   Грудки землі гупають по кришці труни... Ти дратуєшся, але чим далі тим тихіше стає навколо.
   Кілька метрів ґрунту лягли зверху, залишивши тільки довгоочікувану тишу... Мертву тишу. Кілька центнерів землі придавили тебе, подарувавши нечувану легкість...
   Хтось шарудить поруч... Хробак вже чекає, коли ти станеш готовий до споживання. Поки стіни твого "будинку" стримують його, але бактерії вже почали робити свою справу. Ти розм'якаєш. М'ясо стікає із твоїх кісток. Стінки труни лопають, просякнуті гниллю. Земля засипає очі, забиває рота. Земля всюди... І ти починаєш ставати частиною її.
   Черв'як залазить тобі до носа... Він встиг першим, щоб поласувати твоїми мізками... Звити там кубло свого короткого існування.
   Граб також прийшов привітатися із новим сусідом, проткнувши твою грудну клітку він пустив відросток до серця і пішов далі... Вглиб...
   Тебе не залишилось. Ти всюди. Ти - ніщо, бо є лиш частиною всього.
   Ти - частина грабового соку...
   Ти - частина листкової пластинки, що виросла живлячись тобою...
   Ти частинка кисню, спродукованого хлорофіловими пластинками.
   Ти подорожуєш із хмарами...
   Тебе вдихають вчені і жебраки...
   Ти в укусі кобри і в останньому подисі її жертви...
   Ти знаєш все...
   Ти чуєш все... Потім ти навчаєшся чути те, що тобі потрібно... І лиш тоді ти почуєш нас... Ми розмовляємо шепотом... Великі речі не терплять високих тональностей, а ми говоримо про велике... Ми говоримо про вічне... Ти мене чуєш зараз?
   Ти чуєш мій шепіт у шелесті дерева... тихому стогоні вітру..?
   Ти чуєш мій голос у звуці диму, що стовпом іде з димаря, чи вкрадливо стелиться долиною..?
   Ти чуєш мене..? Ні? Нічого... скоро почуєш... Я вмію чекати... У мене є вічність... Твоя ще попереду... "

("Книга Забутої Вічності" )

  
  
  
  
  
   Життя чи..?
   Я чекаю на нього вже кілька секунд. П'ять - десять секунд мого життя вилетіли на те, щоб він до мене підійшов. Я міг би сам наблизитись, але тоді він вважав би мене боягузом, а боягузів не б'ють, і тим паче не вбивають, за рахунок них лиш самостверджуються. Це не мій вибір. Сьогодні гарний день... був. Але вечір, що прийшов йому на зміну ще кращий... Він багатообіцяючий і мені це подобається.
   - Ти чьо? Офігєл, лошара? Я же ясно сказал падайті - видав разом із шматочками слини юнак,
   - Якщо я підходитиму на поклик кожного козла, то взуття стопчеться
   - Ах ти ж сука... - ніж з'явився раптово - я тєбє щас твоі слова в глотку запіхну.
   - Гляди сам не подавись...
   Він вдарив... Навіть майже професійно... Десятки разів я відчував це, і ще планую відчути не один десяток, та все одно... Кожен раз як перший... Сталь леза на вигляд досить холодна. Але це на вигляд. На дотик вона холодніша в безкінечну кількість разів.
   Спочатку ти відчуваєш як рвуться нервові з'єднання. Голова вибухає феєрверком маленьких вогників. Мізкам не вистачає крові... Вона марно виливається додолу, і мізки кричать... Вони хочуть дихати. Грудна клітка перестає рухатись і легені порожніми мішками опадають за завісою з ребер. Ноги підкошуються а руки, рефлекторно виставлені вперед просто не в змозі втримати вагу тіла. Мені це не вперше... Я хотів побачити як він на це зреагує... Подив..? Жах..? Ні..! Нудьга повністю заволоділа його поглядом. Я дивився глибше і глибше... Нудьга...Ще глибше... Знову нудьга... нудьга і безкінечність... Ні... Не можливо... Тільки не зі мною!!! Ще раз... Нудьга... і самотність... Вічна самотність...
  -- Як це? - запитав Я.
  -- Спочатку буде складно...
  -- Я не хочу...
  -- Хм...- легке безпощадне знизування плечима. Як вирок, - Мало хто хоче...
  -- Навіщо був увесь цей спектакль?
  -- Потрібно ж мені хоч якось розважатися...
   Напевно в моїх очах таки з'явився жах... Жах кінця від котрого я так довго ховався... Ховався від смерті до смерті... Не можна так сильно любити... А я надто сильно любив життя... Настільки сильно, що був готовий померти заради нього. Я дивися в його очі, і бачив нерозуміння, бачив сірість, бачив захід сонця, бачив заздрість... Біло-чорні смуги безкінечної заздрості... Ми не розуміли одне одного... Ми були надто різні... І з кожною секундою прірва нашої різниці розросталася із нечуваною швидкістю.
  -- Що далі..?
  -- Слухай...
   Я слухав, а він говорив... Кожне слово набатом гуділо у холодіючих скронях... Під останній дзвін мене не стало... Просто і банально... Для сонця... для дерев... для нього... та не для мене...
  
   Він ще трішки постояв. Він дійсно заздрив цьому дурневі. Він дійсно не розумів його. Як би він хотів бути на його місці... Та не цього разу... Не зараз... Можливо трішки пізніше... Можливо...

* * *

   "...Життя бажаєш - бажай його понад усе. Люби його більше за нього самого, більше за самого себе. Помирай в ім'я його і люби його після смерті. Повертайся до нього і знову готуйся до смерті заради наступного повернення. Покохай кожну секунду, і намагайся не втратити жодної. Живи в ім'я миті вчорашньої, живи миттю сьогоднішньою, живи заради миті завтрашньої. Стань життєлюбним параноїком. Покохай життя любов'ю вічною і матимеш життя вічне..."

("Книга Забутої Вічності")

  
  
   Він курив. По три чотири пачки на день. Ні, він не був заядлим курцем. Це просто була його маленька помста життю. Помста за те, що воно вперто не хотіло його відпускати. Він жив довго... достатньо, щоб встигнути покохати життя і зневіритись у ньому. Достатньо, щоб прагнути смерті.
   Сотні тисяч, як йому здавалося, яскравих насичених життям світанків. Десятки сотень тисяч насичених смертю заходів Сонця. Сотні сотень тисяч насичених сірим світлом днів. Маленька безкінечність тупих буднів, схожих одне на одного як однояйцеві близнюки. Буднів, скрашених очікуванням ночі і мрією, аби ця ніч виявилася останньою. Буднів повних вранішнього розчарування.
   Його ніхто не розумів. Він не розумів нікого. У нього було одне життя, довжиною в сотні.
   Він прагнув смерті. Він пускав собі кулю в лоба. "Це диво, але він житиме", - говорили лікарі.
   Він падав із висотного будинку. Проїздила вантажівка із порожніми коробками
   Він стрибав під потяг. Якась сволота заклинила стрілки і потяг зійшов із рейок.
   Він зупинився. Він прагнув смерті, але не за рахунок чужих життів. Він хотів померти, але не вбивати.
   Він зневірився у смерті, і коли знову почав любити життя - помер. Неочікувано.
  -- Чому так довго, - запитав він у вічних.
  -- Ти чекав на неї. Вона ніколи не приходить тоді, коли ти її хочеш, коли ти на неї чекаєш.
  -- Чому?
  -- Вона забрала життя у легіону. І забере ще у стількох же. Вона має право на маленькі примхи.
  -- Хто Вона?
  -- Це ти маєш вирішити для себе сам. Для когось Вона - стара з іржавою косою. Для когось - молода із косою по спину.
  -- Хто Вона для тебе?
  -- Для мене Вона - життя.
  -- Я Її теж полюблю?
  -- Її не можливо не полюбити коли ти взнаєш Її ближче. Але будь обережним. Великі почуття вимагають відповідних жертв. А Вона вміє вимагати.
  -- Я хочу її побачити...
  -- "Підростеш" - зрозумієш.
   Любов прийшла. Неочікувана як і смерть, вона заполонила все його існування. Він не міг без Неї. І у нього "не повертався язик" назвати Її смертю. Вона була прекрасна. Вона була незабутня і він тішився Її близькою присутністю. Він зрозумів, що не міг Її побачити. Не можна побачити те, що навколо. На те що навколо можна лише дивитися. А Її можна було ще й любити. І він любив. Він був ладен на все заради Неї. Він жадав довести Їй свої почуття. А Вона, в свою чергу, не примусила довго чекати.

* * *

   "...Не прагни вічності - ти її маєш. Вічність - не відсутність початку та кінця. Вічність - не бачення їх при цілком реальному їх існуванні. Забудь про свій початок, не допускай думки про свій кінець, і ти житимеш вічно. Відлучись від всього, що тримає тебе у часі - і ти житимеш вічно. Не слухай, що тобі говорять про короткоплинність твого існування - і ти житимеш вічно. Живи для себе - і ти житимеш вічно... Та чи житимеш..?"

("Книга Забутої Вічності")

  
  
  
   Початок кінця...? чи кінець початку..?
   Їй було лише шістнадцять. Спірна пора, коли ти ще не пізнала, що таке життя, але відчула, що це щось дуже схоже на морозиво в літній полудень. Вона насолоджувався очікуванням "завтра" в чіткій впевненості, що воно буде краще за "сьогодні". Це тривало доки лікар не сказав свого вироку. Вирок мав назву - лейкемія. Просте слово із восьми літер, що за звучанням нагадує клей. І воно дійсно приклеїло її спочатку до стільця... потім почепило їй на лоба ярмо і намертво його приклеїло. Людям в очі воно вклеїло співчуття і погано приховану радість за власне щастя.
   Кілька місяців було у неї, щоб пізнати життя. Те на що у людей ідуть десятки років їй потрібно було пізнати за кілька коротких місяців. Скласти іспит під назвою "нажився" екстерном. І вона прагнула того, але часу все ж вперто не вистачало. І тоді вона почула його.
   В темній кімнаті було порожньо. Порожньо і темно як в... Та все ж легкий шепіт тронув її барабанні перетинки, вібрація котрих резонансом відізвалася в серці.
   - Ти вважаєш, що це не справедливо..?
  -- Можливо. Просто хотілося б щоб все було по іншому...
  -- Все може бути тільки так як воно є і ніяк інше. Однак воно може бути не таким як ти очікуєш...
  -- Ти можеш щось змінити..?
  -- Можу...
  -- Ти можеш мене врятувати від смерті?
  -- Від смерті - ні.
  -- Що ж тоді?
  -- Я можу відстрочити твій останній день...
  -- Як..?
  -- Зараз ти цього не зрозумієш. А коли зрозумієш це вже буде не актуально...
  -- Це не можливо.
  -- Для тебе - так. Для мене - ні.
  -- На скільки відстрочити..?
  -- Це залежатиме від тебе...
  -- Що мені потрібно для цього зробити.
  -- Я зможу сказати тільки тоді, коли ти погодишся на мої умови. Сліпо...
  -- У мене є вибір...
  -- Є... Але в будь-якому випадку ти програєш... Все питання - скільки... Більше чи менше.
  -- Я погоджуюсь... Я хочу жити..!
  -- Я знаю, і як ніхто тебе розумію... Слухай...

* * *

   " ... не зникли вони. Стали вони плодитися пацюкам подібно. І сила їх була в безсиллі їхньому. І виживали вони за рахунок любові сильної. Помирали вони з ім'ям Його на устах і поверталися назад Йому завдяки. Сотворили кумира і повірили в силу його. І наділили тим самим силою його. Похитнулася стабільність. Захвилювалися вічні. Повернувся тоді Акрам аби стабільність повернути, принісши жертву гігантську Їй. Тій кого любив понад усе. І пішов світом не мертвих а помираючих із ім'ям Її на устах. І запечатуючи шлях зворотній повертав їх ім'ям Її. ..."

("Книга Забутої Вічності")

  
   Багато життів скінчилося з того часу, коли знайдена була "Книга Забутої Вічності". А коли і ким вона була написана - взагалі невідомо. Відомо лиш те, що змогли окремі прочитати її. І ще менше - зрозуміти. А зрозумівши - отримали вони владу над вічністю... над життям власним. Зуміли вони вічно бути у короткоплинності "зараз". Та з кожним тисячоріччям з'являвся ще один "Той, що зрозумів". Порядок речей почав порушуватись. Неспокійно стало у царстві вічного спокою. І прийшов тоді Акрам. Він повернувся з небуття, щоб рівновагу було відновлено. Пішов він світом немертвих з ім'ям її на устах.
   Він почав нас повертати... Раніше ми помирали в ім'я Життя. Він почав нас убивати її ім'ям. Десятки моїх братів останнім чули її ім'я, котрим він закривав нам дорогу назад. Дорогу до життя. Він не може повернутися доки останній з нас не покине світу помираючих. А ціль його існування одна - повернутися. Ми безсилі проти нього. Ми вже мертві. Мертві сотні тисяч разів. Лиш немертвий має владу врятувати нас. Ми можемо врятувати немертвого... Ти допоможеш нам... Я допоможу тобі... Ось наша умова...
  -- Але що я зможу зробити..?
  -- В тому то і проблема, що ми не знаємо як його зупинити. Для нас "Книга Забутої Вічності" мовчить, отже лиш помираючий зможе зупинити Акрама.
  -- Вбити?
  -- Зможеш - убий. Тут я тобі не радник...
  -- До коли?
  -- До смерті... Твоєї... Я тебе знайду, коли справу буде зроблено... Тоді і плата...
  
   Вона сама не зрозуміла як, але відчула, що кімната порожня. Тиша панувала у чотирьох стінах, та в душі бушувала буря... Вона житиме!!! Права була бабуся... вихід таки завжди знаходиться. Про те, що до нього ще потрібно дійти вона зараз не замислювалася.
  
   Спроба перша.
   Кишеня була важкою... Надто важкою. Йти було не зручно... І хто її надоумив одягнути джинси. Пістолет хоч і маленький, та все ж джинсових кишень вистачає хіба що на запальничку. Добре хоч сорочка довга... Все ж прикриває...
   Вона знайшла його. Якимось шостим чуттям, котре можливо ї називають тією самою інтуїцією вона знала, що це він. Хоча інтуїція базується на здогадках, а тут була чітка впевненість. Вона знала куди він піде. Він завжди вечором виходив на берег в цьому місці і дивився на захід Сонця.
   Серце приємно тьохкало. Скоро все закінчиться...
  
   Доївши щойно вкраденого у горобців горіха ворона видивлялася, щоб ще істивного поцупити. Вітерець припідняв аркуш паперу, змусивши його танцювати у повітрі, і ворона побачила скоринку хліба. Стрімке піке...
  
   Вона швидко видобула пістолет з кишені. Настільки швидко наскільки це могли дозволити джинси, на щастя куплені на виріст. Курок піддався легко і куля попрямувала у потилицю жертви. Кожна куля в певній мірі упир, і жадає насолодитися кров'ю... однаково чиєю...
  
   До землі ще зо пів метра. Вона придивилась і нічого не зрозуміла. На місці де щойно була скоринка валявся звичайний недопалок. Вона не могла помилитись, не з такої відстані. Різко замахавши крилами вона на мить зависла у повітрі і вибухнула...
  
   Звідки з'явилося пір'я вона спочатку не зрозуміла. Потім почала тікати і не було часу для розуміння. Все, що вона розуміла - це те, що він обернувся на постріл. Миттєвий погляд повний радості, святкового щастя та навіть трішки вдячності. Розчарування, що прийшло на зміну у його погляді, від неї заховала хмарка пуху.
  
  
  
  
  
   Існування...
   Він не знав, що відчувають відлучені від церкви. Хоча не факт... можливо просто не пам'ятав. Але він здогадувався. Його відлучили від найсвятішого для нього. Його відлучили від вічності. Його відлучили від коханої. Його любов - жорстока. Він хотів принести їй жертву як символ своїх почуттів, та не знав, що жертва буде настільки важкою. "Великі почуття вимагають відповідних жертв. А Вона вміє вимагати." Так... вимагати вона дійсно уміла.
   Він повільно божеволів у цьому світі вічного помирання. Це було схоже на постійне передчуття оргазму, котрий вперто не наступав. Здається вже зараз... але ні... відтягується...
   Він також тут помирав. Він знав, що у світі немертвих він помиратиме вічно, доки останній мертвий не покине піднебесся.
   Він вперто боровся з тими, хто переступивши Її межу змогли повернутися назад. Вони були небезпечні... Вони порушували встановлений порядок. Вічний порядок... Він їх ненавидів за нелюбов до Неї... Він ненавидів їх за любов до життя, котру ніяк не міг збагнути... Він ненавидів їх за своє перебування тут... За солодку оману смерті, котру дарував кожен день і кожна ніч... Він усвідомлював, що смерть для нього тут - лиш примара. Життєдайний оазис у безмежній пустелі життя, котрий кожної секунди зникає міражем і з'являється знову...
   А сьогодні у нього стріляли... Це було настільки неочікувано... Він спочатку подумав, що дочекався таки... Нарешті... Він з вдячністю дивився на молоду помираючу... потім прийшло розчарування. Знову вмішалася Вона... і знову ціною життя іншої істоти. Вона ще не хотіла його бачити... Рано... Ще залишилось кілька мертвих, котрих потрібно повернути... І він готовий до цього... Заради власного повернення... заради вічного порядку... але в першу чергу - заради Неї...
  
   Чергова спроба... Вона...
   Вона втрачала віру... Отруєну їжу, над'їв офіціант. Він так і впав, за три метри від столу за яким сидів об'єкт її смертельних бажань.
   У авто заклинили гальма, і вона ледь сама не померла, покалічивши літню людину. Потім довелося довго тікати від міліції.
   Спроба за спробою закінчувалися невдачею.
   Вона стріляла ще сім разів... Кожен раз попадала, та не в нього... Якби у неї було більше часу, вона б вигадала щось. Лікар сказав - ще місяць, максимум - два...
   Їй вже немає чого втрачати... Вона йде в останній шлях... Або сьогодні, або ніколи... Або він... або вона...
   Якщо сьогодні нічого не вдасться, вона сама скинеться із мосту, з котрого він любить милуватися заходом Сонця...
   Лезо вона заточувала власноруч... Воно не підведе... Вона підійде впритул, так, щоб між ними ніхто не зміг стати... Він вже нікуди не дінеться. Якщо смерть так вперто минає його - то його можна убити... І вона зробить це... сьогодні... або ніколи...
  
   Чергова спроба... Він...
   Все ж у світі помираючих є речі, рівні вічності... навіть трішки рівні Їй... Мить коли помирає день... Одна коротка мить довжиною в кілька секунд, коли Сонце ще висить над небокраєм... Ось лише половина диску світить землі... В такі моменти він забував про власне ув'язнення... навіть майже забував про Неї... Червоногарячі кольори фарбували дерева у містичні відтінки. Тіні ставали довгими і загадковими... Навіть помираючі, і ті притихали, ніби відчуваючи усю велич моменту...
   Він приходив сюди кожного вечора... Він любив дивитися на гарну смерть... Вона вселяла надію...
   Чергова спроба... Вона...
   Ось і він... Стоїть спиною. Так навіть краще. Ще кілька метрів.
   Вона видобула ніж з-за пазухи і, глибоко вдихнувши, вдарила... потім ще раз... і ще раз...
   Кров потекла червоним струмком на асфальт, і захід фарбував її, роблячи ще червонішою, ще кривавішою...
   Невже..? Невже це сталося..? Тіло повільно почало осідати... Стогін... Її стогін... Вона відчуває, що сутінки пливуть у неї перед очима, закрадаючись глибоко в душу... Вона вся перетворюється на сутінки... Вона помилилася... Це був просто не він... Це був просто хтось... Будь-хто... вже однаково хто... він був... А ЙОГО не було.. Чому?!? Потім прийшла темрява...
  
  
   Кінець початку...
  -- Тебе виправдали... Сказали, що ти була у стані божевілля... І хлопчина той теж житиме...
  -- А що далі..?
  -- В якому сенсі..? Скоро тебе випишуть... Ти вже майже здорова...
  -- Як то? А як же... а як же лейкемія?
  -- Тьху... забула... Зробили ще раз аналізи... Там якась помилка була... Ти здорова, доцю!!! Ти житимеш!!!
   Час зупинився... остання фраза повисла у повітрі і лунала щораз голосніше. "Ти житимеш" - кричали занавіски на вікнах... "Ти житимеш" - кричали лікарняні стіни. "Я - житиму!!! Обов'язково житиму!!!" - кричала ти. Подумки, але тобі здавалося, що на всю лікарню... на все місто... на весь світ... Ти кричала і плакала... А потім просто плакала... ридма, захлипуючись власними слізьми... І лиш тоді ти повірила...
  -- Мамо, не ображайся... я б хотіла на секунду побути самою... І вимкни будь-ласка світло...
   Невже все, що я робила - дарма? Невже я дійсно не була хворою... Можливо я дійсно просто збожеволіла. Від такого важко не збожеволіти...
   Боже, як же гарно світить Сонце... Яка це прекрасна річ - світанок. Світанок, як початок нового дня... нових очікувань. Сподівань. Світанок, як символ віри у те, що завтра буде... що воно чекає на тебе усією гамою нових несподіванок. Що ти - житимеш... Нехай не вічно... але житимеш... І наскільки гарним є цей світанок, при думці, що він у тебе не останній.
   Все ж найбільший подарунок людині - життя... з усіма його непередбачуваностями, з усіма сюрпризами та навіть невдачами, як символами того, що скоро неодмінно має пощастити.
   На зміну невдачам спішать удачі... так само як заходи Сонця змінюються його сходами.
   Вічна циклічність, що вселяє надію...
   І дай їй Боже бути вічною...
  
   Мертві серед помираючих...
  -- Навіщо ти це зробив..?
  -- Навіщо я зробив що?
  -- Навіщо ти дав їй відстрочку..?
  -- Вона виконала свою частину договору... я - виконав свою.
  -- Вона ж нічого не зробила.
  -- Ти дійсно прожив надто мало. Вона зробила неможливе. Вона примусила його розлюбити Її. Ту заради котрої він існував. Вона примусила його боятися втрати.
  -- Що він міг втратити. Йому не було що втрачати. Він був мертвий. Як я... як ти...
  -- У кожного є що втрачати. Я не знаю, що він знайшов для себе, але вона йому в цьому допомогла... Вона заслужила свою винагороду... І облишимо цю тему...
  
  
  
   Життя...
   Сім разів його намагалися застрелити тут. Один раз - ледь не збило авто. Кожна спроба - невдала. Кожна спроба - не остання. Він почав передбачувати їх. Він почав звикати до них. Він відчував - сьогодні черговий раз вона прийде по нього.
   Який же гарний захід Сонця... Ще мить і воно полишить землю до ранку, щоб знову помирати вечором. І він знову прийде сюди... Він не може по іншому, адже це його єдина розрада... Єдина...
   А що коли..? Думка була неочікуваною і від того ще більш вражаючою... А що коли вона зможе. Що коли сьогодні їй це вдасться? Що коли прийшов його час повертатися? Раптом це його останній захід?
   Ще один голос залунав у його скронях...
  -- Ти зможеш стати частиною заходу... Ти зможеш відчути його...
  -- Так.. але я не зможу його бачити... Щоб бачити - потрібно стояти осторонь...
  -- Ти будеш частиною хмари, котра пролітатиме далеко-далеко... Ти будеш бачити...
  -- Я буду і частиною кривавого небокраю. Він для мене перестане бути сакральним. Я буду частиною Сонця, і бачитиму куди воно ховається, це для мене перестане бути загадкою. Я буду знати все, окрім того що таке таємниця. Мені відкриються усі двері і не буде солодкого передчуття неочікуваного. Я був тут достатньо довго, що звикнути до таємниць. Я без них не зможу...
  -- Не будь дурнем. Ти ж цього прагнув...
  -- Я був тут достатньо довго і для того, що стати дурнем. Дурні не знають чого вони прагнуть... Я йду...
   І він пішов, у променях сутінкового вечора. Він пішов геть, щоб розчинитися у натовпі. Щоб ніхто його не міг знайти. Він пішов геть... Він повертався у світ... Він ішов вчитися любити світанки... Він - повертався у життя...
  
  

08.05.04 2:56

  
  
  
   10
  
  
  


 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик) К.Юраш "Процент человечности"(Антиутопия) Д.Сугралинов "Дисгардиум 3. Чумной мор"(ЛитРПГ) А.Светлый "Сфера 5: Башня Видящих"(Уся (Wuxia)) М.Атаманов "Искажающие реальность"(Боевая фантастика) В.Коломеец "Колонизация"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"