Шкробот Виктор Евгеньевич : другие произведения.

Свiт немертвих

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Ми всi живемо в цьому свiтi... Свiтi повному iстот, котрi повiльно помирають... Вони не живi... Вони просто не мертвi...

Свiт немертвих.

By Shkrobot Victor

Жити вiчно - вiчно помирати, заради життя життя вiддавати.

( "Книга Забутої Вiчностi")

  
   Слухайте... Дивiться... Вiдчувайте...
   Темрява. Порожнеча. Ти дихаєш Смертю. Ти живеш Смертю. Ти вiриш у Смерть. Що про неї вiдомо до Її приходу? Здається все... Насправдi - нiчого. Ми говоримо до вас. Ми кричимо вам.
   Слухайте...
   Дивiться...
   Вiдчувайте...
   Коли Вона прийде - це найвiдповiдальнiша мить усього вашого життя. Заради неї варто готуватися, заради цiєї митi варто жити... Коли вона настане - ви маєте бути готовi, а настане вона неочiкувано...
  
   Початок кiнця.
   Шок... Дiагноз звучить як вирок. Вирок розтягнутий у часовому безмежжi. Вирок страшний, але ще страшнiше - очiкування, коли його буде впроваджено у життя. Вирок теж хоче жити.
   Десь глибоко в тобi лежить маленька вибухiвка, котра в потрiбний момент має вибухнути всiєю силою свого тротилового еквiваленту. Твiй погляд просякає гниллю. Гниль вже тече в твоїх жилах. Ти вже складаєшся iз перегнивших решток твого органiзму. Ти ще ходиш? Ти їси i п'єш? Ти спiлкуєшся? Ти є..? Але ти не живеш... Ти - помираєш. Повiльно. Дуже повiльно, i навiть занадто повiльно. Т и - з д и х а є ш...

* * *

   " ...Твої очi втрачають життя. Вони бачать. Ти бачиш... Але все, на що ти дивишся - жухне. Твiй погляд - смертельний. Замiсть того, щоб дарувати життя - ти починаєш його красти. Ти стаєш найстрашнiшим злодiєм. Ти крадеш у людей оману даючи в замiн правду... Страшну i дуже гiрку... Страшенно гiрку правду...
   Ось iде молода дiвчина. Вона повертається вiд свого хлопця. Життя прекрасне... для неї... Але тут твої зiницi знаходять її. Мить... Одна коротка мить i вона розумiє, можливо не усвiдомлює, але розумiє. Розумiє марнiсть старань вижити... Розумiє невiдворотнiсть кiнця.
   Мiж вами є лиш одна рiзниця - ти вже торкнувся дверей останнього притулку... Дверна ручка опалила пальцi холодом... пекучий мороз проник у твоє єство. Вона - нi. Для неї сонце ще досi свiтить i грiє. Для тебе - свiтить. Зiгрiти тебе вже не можна. Ти остиг... Розвеселити тебе вже не можна. Твiй смiх - iронiя. I вбити тебе вже не можна. Ти вже мертвий. Те, що для iнших - мить, для тебе розтягнулося. Часовi рамки митi "трiшки" розширилися.
   Ти - нiхто.
   Ти - нiщо.
   Ти - купа мертвечини, котра вперто рухається на роботу, намагаючись довести собi те, в чому вона сама давно зневiрилась. Купа гнилого м'яса iз смердючими кiстьми, що гадить навколо себе трупним смрадом. Червоний слиз твоїх вен - отруйний. Отруйний для всього живого.
   Ти труп зазомбований великим чародiєм пiд назвою суспiльство. I цей чаклун хоче вiд тебе максимальної корисностi... Ти не замислюєшся навiщо це робити...навiщо щось робити. Автомат, котрий зламавшись по iнерцiї продукує товар - символ твого iснування. Йому однаково, що товар зiпсований, i вже нiкому не потрiбний. Вiн впевнений у своїй незамiнностi, i просто не помiчає того, що на складi стоїть його замiна... новiша i якiснiша модель...
   Вибач... але за тобою черга... Ти витиснув колись Когось, i ось цей Хтось прийшов у новiй подобi по своє мiсце... Доведеться поступатися... Не вiриться... Знаю... менi теж не вiрилося... До останнього... Потiм я повiрив... Довелося повiрити... Повiриш i ти.
   . . .
  
  
   Ти починаєш чути поклик землi.
   Шепiт кiлометрiв ґрунту, котрий чекає на твої соки. Шелестiння коренiв дерев, котрi хочуть з'єднатися iз тобою в смертельному екстазi, зiрвавши цноту твого тiла, нести тебе далi i далi... глибше i глибше. До предкiв...
   Нiма тиша цвинтаря колисковою вiддається у твоїй свiдомостi. Тобi хочеться спати. Ти спав би вiчно. Кожен ранок боляче б'є по очним яблукам. Твої повiки стають довгими. Їх вже не так легко розтулити. Вони прагнуть одна одної... Вони хочуть одна одну. Мiж ними виникає нерозривний зв'язок, що прагне цiлiсностi. Вони вже зрослися... Зрослися ледь помiтним еластичним швом, що плiвкою розтягується по очам, коли ти прокидаєшся...
   Твої очi затягнутi плiвкою... Плiвкою смертi.
   Смерть дiбралася до дзеркал твоєї душi, i ти дивишся крiзь призму Її свiтогляду. Твоя душа бачить те, що Вона тобi показує. А показує Вона тобi правду...
   . . .
   Ти все життя хотiв жити у маленькому дерев'яному будиночку, в тихому затишному мiсцi. Тепер твоя мрiя здiйснилася... У тебе є однокiмнатна халупка у найтихiшому мiсцi... пiд старим грабом, з яким тобi доведеться дiлити номер у готелi "Цвинтар". Потрiбно бути обережним iз своїми мрiями... Вони дiйсно iнколи збуваються...
   М'яка подушка сяє бiлизною. Нiчого, коли прогниє дах, ґрунт виправить цей маленький недолiк. Цвинтар не визнає бiлого... У мiстi вiчного спокою не мiсце яскравим кольорам...
   . . .
   Ти спиш... Тобi заважають голоси над тобою... бiля тебе... Ти хочеш спати. Ти б попросив їх помовчати, але i на це не хочеться марнувати сил. Всi сили - на сон...
   Грудки землi гупають по кришцi труни... Ти дратуєшся, але чим далi тим тихiше стає навколо.
   Кiлька метрiв ґрунту лягли зверху, залишивши тiльки довгоочiкувану тишу... Мертву тишу. Кiлька центнерiв землi придавили тебе, подарувавши нечувану легкiсть...
   Хтось шарудить поруч... Хробак вже чекає, коли ти станеш готовий до споживання. Поки стiни твого "будинку" стримують його, але бактерiї вже почали робити свою справу. Ти розм'якаєш. М'ясо стiкає iз твоїх кiсток. Стiнки труни лопають, просякнутi гниллю. Земля засипає очi, забиває рота. Земля всюди... I ти починаєш ставати частиною її.
   Черв'як залазить тобi до носа... Вiн встиг першим, щоб поласувати твоїми мiзками... Звити там кубло свого короткого iснування.
   Граб також прийшов привiтатися iз новим сусiдом, проткнувши твою грудну клiтку вiн пустив вiдросток до серця i пiшов далi... Вглиб...
   Тебе не залишилось. Ти всюди. Ти - нiщо, бо є лиш частиною всього.
   Ти - частина грабового соку...
   Ти - частина листкової пластинки, що виросла живлячись тобою...
   Ти частинка кисню, спродукованого хлорофiловими пластинками.
   Ти подорожуєш iз хмарами...
   Тебе вдихають вченi i жебраки...
   Ти в укусi кобри i в останньому подисi її жертви...
   Ти знаєш все...
   Ти чуєш все... Потiм ти навчаєшся чути те, що тобi потрiбно... I лиш тодi ти почуєш нас... Ми розмовляємо шепотом... Великi речi не терплять високих тональностей, а ми говоримо про велике... Ми говоримо про вiчне... Ти мене чуєш зараз?
   Ти чуєш мiй шепiт у шелестi дерева... тихому стогонi вiтру..?
   Ти чуєш мiй голос у звуцi диму, що стовпом iде з димаря, чи вкрадливо стелиться долиною..?
   Ти чуєш мене..? Нi? Нiчого... скоро почуєш... Я вмiю чекати... У мене є вiчнiсть... Твоя ще попереду... "

("Книга Забутої Вiчностi" )

  
  
  
  
  
   Життя чи..?
   Я чекаю на нього вже кiлька секунд. П'ять - десять секунд мого життя вилетiли на те, щоб вiн до мене пiдiйшов. Я мiг би сам наблизитись, але тодi вiн вважав би мене боягузом, а боягузiв не б'ють, i тим паче не вбивають, за рахунок них лиш самостверджуються. Це не мiй вибiр. Сьогоднi гарний день... був. Але вечiр, що прийшов йому на змiну ще кращий... Вiн багатообiцяючий i менi це подобається.
   - Ти чьо? Офiгєл, лошара? Я же ясно сказал падайтi - видав разом iз шматочками слини юнак,
   - Якщо я пiдходитиму на поклик кожного козла, то взуття стопчеться
   - Ах ти ж сука... - нiж з'явився раптово - я тєбє щас твоi слова в глотку запiхну.
   - Гляди сам не подавись...
   Вiн вдарив... Навiть майже професiйно... Десятки разiв я вiдчував це, i ще планую вiдчути не один десяток, та все одно... Кожен раз як перший... Сталь леза на вигляд досить холодна. Але це на вигляд. На дотик вона холоднiша в безкiнечну кiлькiсть разiв.
   Спочатку ти вiдчуваєш як рвуться нервовi з'єднання. Голова вибухає феєрверком маленьких вогникiв. Мiзкам не вистачає кровi... Вона марно виливається додолу, i мiзки кричать... Вони хочуть дихати. Грудна клiтка перестає рухатись i легенi порожнiми мiшками опадають за завiсою з ребер. Ноги пiдкошуються а руки, рефлекторно виставленi вперед просто не в змозi втримати вагу тiла. Менi це не вперше... Я хотiв побачити як вiн на це зреагує... Подив..? Жах..? Нi..! Нудьга повнiстю заволодiла його поглядом. Я дивився глибше i глибше... Нудьга...Ще глибше... Знову нудьга... нудьга i безкiнечнiсть... Нi... Не можливо... Тiльки не зi мною!!! Ще раз... Нудьга... i самотнiсть... Вiчна самотнiсть...
  -- Як це? - запитав Я.
  -- Спочатку буде складно...
  -- Я не хочу...
  -- Хм...- легке безпощадне знизування плечима. Як вирок, - Мало хто хоче...
  -- Навiщо був увесь цей спектакль?
  -- Потрiбно ж менi хоч якось розважатися...
   Напевно в моїх очах таки з'явився жах... Жах кiнця вiд котрого я так довго ховався... Ховався вiд смертi до смертi... Не можна так сильно любити... А я надто сильно любив життя... Настiльки сильно, що був готовий померти заради нього. Я дивися в його очi, i бачив нерозумiння, бачив сiрiсть, бачив захiд сонця, бачив заздрiсть... Бiло-чорнi смуги безкiнечної заздростi... Ми не розумiли одне одного... Ми були надто рiзнi... I з кожною секундою прiрва нашої рiзницi розросталася iз нечуваною швидкiстю.
  -- Що далi..?
  -- Слухай...
   Я слухав, а вiн говорив... Кожне слово набатом гудiло у холодiючих скронях... Пiд останнiй дзвiн мене не стало... Просто i банально... Для сонця... для дерев... для нього... та не для мене...
  
   Вiн ще трiшки постояв. Вiн дiйсно заздрив цьому дурневi. Вiн дiйсно не розумiв його. Як би вiн хотiв бути на його мiсцi... Та не цього разу... Не зараз... Можливо трiшки пiзнiше... Можливо...

* * *

   "...Життя бажаєш - бажай його понад усе. Люби його бiльше за нього самого, бiльше за самого себе. Помирай в iм'я його i люби його пiсля смертi. Повертайся до нього i знову готуйся до смертi заради наступного повернення. Покохай кожну секунду, i намагайся не втратити жодної. Живи в iм'я митi вчорашньої, живи миттю сьогоднiшньою, живи заради митi завтрашньої. Стань життєлюбним параноїком. Покохай життя любов'ю вiчною i матимеш життя вiчне..."

("Книга Забутої Вiчностi")

  
  
   Вiн курив. По три чотири пачки на день. Нi, вiн не був заядлим курцем. Це просто була його маленька помста життю. Помста за те, що воно вперто не хотiло його вiдпускати. Вiн жив довго... достатньо, щоб встигнути покохати життя i зневiритись у ньому. Достатньо, щоб прагнути смертi.
   Сотнi тисяч, як йому здавалося, яскравих насичених життям свiтанкiв. Десятки сотень тисяч насичених смертю заходiв Сонця. Сотнi сотень тисяч насичених сiрим свiтлом днiв. Маленька безкiнечнiсть тупих буднiв, схожих одне на одного як однояйцевi близнюки. Буднiв, скрашених очiкуванням ночi i мрiєю, аби ця нiч виявилася останньою. Буднiв повних вранiшнього розчарування.
   Його нiхто не розумiв. Вiн не розумiв нiкого. У нього було одне життя, довжиною в сотнi.
   Вiн прагнув смертi. Вiн пускав собi кулю в лоба. "Це диво, але вiн житиме", - говорили лiкарi.
   Вiн падав iз висотного будинку. Проїздила вантажiвка iз порожнiми коробками
   Вiн стрибав пiд потяг. Якась сволота заклинила стрiлки i потяг зiйшов iз рейок.
   Вiн зупинився. Вiн прагнув смертi, але не за рахунок чужих життiв. Вiн хотiв померти, але не вбивати.
   Вiн зневiрився у смертi, i коли знову почав любити життя - помер. Неочiкувано.
  -- Чому так довго, - запитав вiн у вiчних.
  -- Ти чекав на неї. Вона нiколи не приходить тодi, коли ти її хочеш, коли ти на неї чекаєш.
  -- Чому?
  -- Вона забрала життя у легiону. I забере ще у стiлькох же. Вона має право на маленькi примхи.
  -- Хто Вона?
  -- Це ти маєш вирiшити для себе сам. Для когось Вона - стара з iржавою косою. Для когось - молода iз косою по спину.
  -- Хто Вона для тебе?
  -- Для мене Вона - життя.
  -- Я Її теж полюблю?
  -- Її не можливо не полюбити коли ти взнаєш Її ближче. Але будь обережним. Великi почуття вимагають вiдповiдних жертв. А Вона вмiє вимагати.
  -- Я хочу її побачити...
  -- "Пiдростеш" - зрозумiєш.
   Любов прийшла. Неочiкувана як i смерть, вона заполонила все його iснування. Вiн не мiг без Неї. I у нього "не повертався язик" назвати Її смертю. Вона була прекрасна. Вона була незабутня i вiн тiшився Її близькою присутнiстю. Вiн зрозумiв, що не мiг Її побачити. Не можна побачити те, що навколо. На те що навколо можна лише дивитися. А Її можна було ще й любити. I вiн любив. Вiн був ладен на все заради Неї. Вiн жадав довести Їй свої почуття. А Вона, в свою чергу, не примусила довго чекати.

* * *

   "...Не прагни вiчностi - ти її маєш. Вiчнiсть - не вiдсутнiсть початку та кiнця. Вiчнiсть - не бачення їх при цiлком реальному їх iснуваннi. Забудь про свiй початок, не допускай думки про свiй кiнець, i ти житимеш вiчно. Вiдлучись вiд всього, що тримає тебе у часi - i ти житимеш вiчно. Не слухай, що тобi говорять про короткоплиннiсть твого iснування - i ти житимеш вiчно. Живи для себе - i ти житимеш вiчно... Та чи житимеш..?"

("Книга Забутої Вiчностi")

  
  
  
   Початок кiнця...? чи кiнець початку..?
   Їй було лише шiстнадцять. Спiрна пора, коли ти ще не пiзнала, що таке життя, але вiдчула, що це щось дуже схоже на морозиво в лiтнiй полудень. Вона насолоджувався очiкуванням "завтра" в чiткiй впевненостi, що воно буде краще за "сьогоднi". Це тривало доки лiкар не сказав свого вироку. Вирок мав назву - лейкемiя. Просте слово iз восьми лiтер, що за звучанням нагадує клей. I воно дiйсно приклеїло її спочатку до стiльця... потiм почепило їй на лоба ярмо i намертво його приклеїло. Людям в очi воно вклеїло спiвчуття i погано приховану радiсть за власне щастя.
   Кiлька мiсяцiв було у неї, щоб пiзнати життя. Те на що у людей iдуть десятки рокiв їй потрiбно було пiзнати за кiлька коротких мiсяцiв. Скласти iспит пiд назвою "нажився" екстерном. I вона прагнула того, але часу все ж вперто не вистачало. I тодi вона почула його.
   В темнiй кiмнатi було порожньо. Порожньо i темно як в... Та все ж легкий шепiт тронув її барабаннi перетинки, вiбрацiя котрих резонансом вiдiзвалася в серцi.
   - Ти вважаєш, що це не справедливо..?
  -- Можливо. Просто хотiлося б щоб все було по iншому...
  -- Все може бути тiльки так як воно є i нiяк iнше. Однак воно може бути не таким як ти очiкуєш...
  -- Ти можеш щось змiнити..?
  -- Можу...
  -- Ти можеш мене врятувати вiд смертi?
  -- Вiд смертi - нi.
  -- Що ж тодi?
  -- Я можу вiдстрочити твiй останнiй день...
  -- Як..?
  -- Зараз ти цього не зрозумiєш. А коли зрозумiєш це вже буде не актуально...
  -- Це не можливо.
  -- Для тебе - так. Для мене - нi.
  -- На скiльки вiдстрочити..?
  -- Це залежатиме вiд тебе...
  -- Що менi потрiбно для цього зробити.
  -- Я зможу сказати тiльки тодi, коли ти погодишся на мої умови. Слiпо...
  -- У мене є вибiр...
  -- Є... Але в будь-якому випадку ти програєш... Все питання - скiльки... Бiльше чи менше.
  -- Я погоджуюсь... Я хочу жити..!
  -- Я знаю, i як нiхто тебе розумiю... Слухай...

* * *

   " ... не зникли вони. Стали вони плодитися пацюкам подiбно. I сила їх була в безсиллi їхньому. I виживали вони за рахунок любовi сильної. Помирали вони з iм'ям Його на устах i поверталися назад Йому завдяки. Сотворили кумира i повiрили в силу його. I надiлили тим самим силою його. Похитнулася стабiльнiсть. Захвилювалися вiчнi. Повернувся тодi Акрам аби стабiльнiсть повернути, принiсши жертву гiгантську Їй. Тiй кого любив понад усе. I пiшов свiтом не мертвих а помираючих iз iм'ям Її на устах. I запечатуючи шлях зворотнiй повертав їх iм'ям Її. ..."

("Книга Забутої Вiчностi")

  
   Багато життiв скiнчилося з того часу, коли знайдена була "Книга Забутої Вiчностi". А коли i ким вона була написана - взагалi невiдомо. Вiдомо лиш те, що змогли окремi прочитати її. I ще менше - зрозумiти. А зрозумiвши - отримали вони владу над вiчнiстю... над життям власним. Зумiли вони вiчно бути у короткоплинностi "зараз". Та з кожним тисячорiччям з'являвся ще один "Той, що зрозумiв". Порядок речей почав порушуватись. Неспокiйно стало у царствi вiчного спокою. I прийшов тодi Акрам. Вiн повернувся з небуття, щоб рiвновагу було вiдновлено. Пiшов вiн свiтом немертвих з iм'ям її на устах.
   Вiн почав нас повертати... Ранiше ми помирали в iм'я Життя. Вiн почав нас убивати її iм'ям. Десятки моїх братiв останнiм чули її iм'я, котрим вiн закривав нам дорогу назад. Дорогу до життя. Вiн не може повернутися доки останнiй з нас не покине свiту помираючих. А цiль його iснування одна - повернутися. Ми безсилi проти нього. Ми вже мертвi. Мертвi сотнi тисяч разiв. Лиш немертвий має владу врятувати нас. Ми можемо врятувати немертвого... Ти допоможеш нам... Я допоможу тобi... Ось наша умова...
  -- Але що я зможу зробити..?
  -- В тому то i проблема, що ми не знаємо як його зупинити. Для нас "Книга Забутої Вiчностi" мовчить, отже лиш помираючий зможе зупинити Акрама.
  -- Вбити?
  -- Зможеш - убий. Тут я тобi не радник...
  -- До коли?
  -- До смертi... Твоєї... Я тебе знайду, коли справу буде зроблено... Тодi i плата...
  
   Вона сама не зрозумiла як, але вiдчула, що кiмната порожня. Тиша панувала у чотирьох стiнах, та в душi бушувала буря... Вона житиме!!! Права була бабуся... вихiд таки завжди знаходиться. Про те, що до нього ще потрiбно дiйти вона зараз не замислювалася.
  
   Спроба перша.
   Кишеня була важкою... Надто важкою. Йти було не зручно... I хто її надоумив одягнути джинси. Пiстолет хоч i маленький, та все ж джинсових кишень вистачає хiба що на запальничку. Добре хоч сорочка довга... Все ж прикриває...
   Вона знайшла його. Якимось шостим чуттям, котре можливо ї називають тiєю самою iнтуїцiєю вона знала, що це вiн. Хоча iнтуїцiя базується на здогадках, а тут була чiтка впевненiсть. Вона знала куди вiн пiде. Вiн завжди вечором виходив на берег в цьому мiсцi i дивився на захiд Сонця.
   Серце приємно тьохкало. Скоро все закiнчиться...
  
   Доївши щойно вкраденого у горобцiв горiха ворона видивлялася, щоб ще iстивного поцупити. Вiтерець припiдняв аркуш паперу, змусивши його танцювати у повiтрi, i ворона побачила скоринку хлiба. Стрiмке пiке...
  
   Вона швидко видобула пiстолет з кишенi. Настiльки швидко наскiльки це могли дозволити джинси, на щастя купленi на вирiст. Курок пiддався легко i куля попрямувала у потилицю жертви. Кожна куля в певнiй мiрi упир, i жадає насолодитися кров'ю... однаково чиєю...
  
   До землi ще зо пiв метра. Вона придивилась i нiчого не зрозумiла. На мiсцi де щойно була скоринка валявся звичайний недопалок. Вона не могла помилитись, не з такої вiдстанi. Рiзко замахавши крилами вона на мить зависла у повiтрi i вибухнула...
  
   Звiдки з'явилося пiр'я вона спочатку не зрозумiла. Потiм почала тiкати i не було часу для розумiння. Все, що вона розумiла - це те, що вiн обернувся на пострiл. Миттєвий погляд повний радостi, святкового щастя та навiть трiшки вдячностi. Розчарування, що прийшло на змiну у його поглядi, вiд неї заховала хмарка пуху.
  
  
  
  
  
   Iснування...
   Вiн не знав, що вiдчувають вiдлученi вiд церкви. Хоча не факт... можливо просто не пам'ятав. Але вiн здогадувався. Його вiдлучили вiд найсвятiшого для нього. Його вiдлучили вiд вiчностi. Його вiдлучили вiд коханої. Його любов - жорстока. Вiн хотiв принести їй жертву як символ своїх почуттiв, та не знав, що жертва буде настiльки важкою. "Великi почуття вимагають вiдповiдних жертв. А Вона вмiє вимагати." Так... вимагати вона дiйсно умiла.
   Вiн повiльно божеволiв у цьому свiтi вiчного помирання. Це було схоже на постiйне передчуття оргазму, котрий вперто не наступав. Здається вже зараз... але нi... вiдтягується...
   Вiн також тут помирав. Вiн знав, що у свiтi немертвих вiн помиратиме вiчно, доки останнiй мертвий не покине пiднебесся.
   Вiн вперто боровся з тими, хто переступивши Її межу змогли повернутися назад. Вони були небезпечнi... Вони порушували встановлений порядок. Вiчний порядок... Вiн їх ненавидiв за нелюбов до Неї... Вiн ненавидiв їх за любов до життя, котру нiяк не мiг збагнути... Вiн ненавидiв їх за своє перебування тут... За солодку оману смертi, котру дарував кожен день i кожна нiч... Вiн усвiдомлював, що смерть для нього тут - лиш примара. Життєдайний оазис у безмежнiй пустелi життя, котрий кожної секунди зникає мiражем i з'являється знову...
   А сьогоднi у нього стрiляли... Це було настiльки неочiкувано... Вiн спочатку подумав, що дочекався таки... Нарештi... Вiн з вдячнiстю дивився на молоду помираючу... потiм прийшло розчарування. Знову вмiшалася Вона... i знову цiною життя iншої iстоти. Вона ще не хотiла його бачити... Рано... Ще залишилось кiлька мертвих, котрих потрiбно повернути... I вiн готовий до цього... Заради власного повернення... заради вiчного порядку... але в першу чергу - заради Неї...
  
   Чергова спроба... Вона...
   Вона втрачала вiру... Отруєну їжу, над'їв офiцiант. Вiн так i впав, за три метри вiд столу за яким сидiв об'єкт її смертельних бажань.
   У авто заклинили гальма, i вона ледь сама не померла, покалiчивши лiтню людину. Потiм довелося довго тiкати вiд мiлiцiї.
   Спроба за спробою закiнчувалися невдачею.
   Вона стрiляла ще сiм разiв... Кожен раз попадала, та не в нього... Якби у неї було бiльше часу, вона б вигадала щось. Лiкар сказав - ще мiсяць, максимум - два...
   Їй вже немає чого втрачати... Вона йде в останнiй шлях... Або сьогоднi, або нiколи... Або вiн... або вона...
   Якщо сьогоднi нiчого не вдасться, вона сама скинеться iз мосту, з котрого вiн любить милуватися заходом Сонця...
   Лезо вона заточувала власноруч... Воно не пiдведе... Вона пiдiйде впритул, так, щоб мiж ними нiхто не змiг стати... Вiн вже нiкуди не дiнеться. Якщо смерть так вперто минає його - то його можна убити... I вона зробить це... сьогоднi... або нiколи...
  
   Чергова спроба... Вiн...
   Все ж у свiтi помираючих є речi, рiвнi вiчностi... навiть трiшки рiвнi Їй... Мить коли помирає день... Одна коротка мить довжиною в кiлька секунд, коли Сонце ще висить над небокраєм... Ось лише половина диску свiтить землi... В такi моменти вiн забував про власне ув'язнення... навiть майже забував про Неї... Червоногарячi кольори фарбували дерева у мiстичнi вiдтiнки. Тiнi ставали довгими i загадковими... Навiть помираючi, i тi притихали, нiби вiдчуваючи усю велич моменту...
   Вiн приходив сюди кожного вечора... Вiн любив дивитися на гарну смерть... Вона вселяла надiю...
   Чергова спроба... Вона...
   Ось i вiн... Стоїть спиною. Так навiть краще. Ще кiлька метрiв.
   Вона видобула нiж з-за пазухи i, глибоко вдихнувши, вдарила... потiм ще раз... i ще раз...
   Кров потекла червоним струмком на асфальт, i захiд фарбував її, роблячи ще червонiшою, ще кривавiшою...
   Невже..? Невже це сталося..? Тiло повiльно почало осiдати... Стогiн... Її стогiн... Вона вiдчуває, що сутiнки пливуть у неї перед очима, закрадаючись глибоко в душу... Вона вся перетворюється на сутiнки... Вона помилилася... Це був просто не вiн... Це був просто хтось... Будь-хто... вже однаково хто... вiн був... А ЙОГО не було.. Чому?!? Потiм прийшла темрява...
  
  
   Кiнець початку...
  -- Тебе виправдали... Сказали, що ти була у станi божевiлля... I хлопчина той теж житиме...
  -- А що далi..?
  -- В якому сенсi..? Скоро тебе випишуть... Ти вже майже здорова...
  -- Як то? А як же... а як же лейкемiя?
  -- Тьху... забула... Зробили ще раз аналiзи... Там якась помилка була... Ти здорова, доцю!!! Ти житимеш!!!
   Час зупинився... остання фраза повисла у повiтрi i лунала щораз голоснiше. "Ти житимеш" - кричали занавiски на вiкнах... "Ти житимеш" - кричали лiкарнянi стiни. "Я - житиму!!! Обов'язково житиму!!!" - кричала ти. Подумки, але тобi здавалося, що на всю лiкарню... на все мiсто... на весь свiт... Ти кричала i плакала... А потiм просто плакала... ридма, захлипуючись власними слiзьми... I лиш тодi ти повiрила...
  -- Мамо, не ображайся... я б хотiла на секунду побути самою... I вимкни будь-ласка свiтло...
   Невже все, що я робила - дарма? Невже я дiйсно не була хворою... Можливо я дiйсно просто збожеволiла. Вiд такого важко не збожеволiти...
   Боже, як же гарно свiтить Сонце... Яка це прекрасна рiч - свiтанок. Свiтанок, як початок нового дня... нових очiкувань. Сподiвань. Свiтанок, як символ вiри у те, що завтра буде... що воно чекає на тебе усiєю гамою нових несподiванок. Що ти - житимеш... Нехай не вiчно... але житимеш... I наскiльки гарним є цей свiтанок, при думцi, що вiн у тебе не останнiй.
   Все ж найбiльший подарунок людинi - життя... з усiма його непередбачуваностями, з усiма сюрпризами та навiть невдачами, як символами того, що скоро неодмiнно має пощастити.
   На змiну невдачам спiшать удачi... так само як заходи Сонця змiнюються його сходами.
   Вiчна циклiчнiсть, що вселяє надiю...
   I дай їй Боже бути вiчною...
  
   Мертвi серед помираючих...
  -- Навiщо ти це зробив..?
  -- Навiщо я зробив що?
  -- Навiщо ти дав їй вiдстрочку..?
  -- Вона виконала свою частину договору... я - виконав свою.
  -- Вона ж нiчого не зробила.
  -- Ти дiйсно прожив надто мало. Вона зробила неможливе. Вона примусила його розлюбити Її. Ту заради котрої вiн iснував. Вона примусила його боятися втрати.
  -- Що вiн мiг втратити. Йому не було що втрачати. Вiн був мертвий. Як я... як ти...
  -- У кожного є що втрачати. Я не знаю, що вiн знайшов для себе, але вона йому в цьому допомогла... Вона заслужила свою винагороду... I облишимо цю тему...
  
  
  
   Життя...
   Сiм разiв його намагалися застрелити тут. Один раз - ледь не збило авто. Кожна спроба - невдала. Кожна спроба - не остання. Вiн почав передбачувати їх. Вiн почав звикати до них. Вiн вiдчував - сьогоднi черговий раз вона прийде по нього.
   Який же гарний захiд Сонця... Ще мить i воно полишить землю до ранку, щоб знову помирати вечором. I вiн знову прийде сюди... Вiн не може по iншому, адже це його єдина розрада... Єдина...
   А що коли..? Думка була неочiкуваною i вiд того ще бiльш вражаючою... А що коли вона зможе. Що коли сьогоднi їй це вдасться? Що коли прийшов його час повертатися? Раптом це його останнiй захiд?
   Ще один голос залунав у його скронях...
  -- Ти зможеш стати частиною заходу... Ти зможеш вiдчути його...
  -- Так.. але я не зможу його бачити... Щоб бачити - потрiбно стояти осторонь...
  -- Ти будеш частиною хмари, котра пролiтатиме далеко-далеко... Ти будеш бачити...
  -- Я буду i частиною кривавого небокраю. Вiн для мене перестане бути сакральним. Я буду частиною Сонця, i бачитиму куди воно ховається, це для мене перестане бути загадкою. Я буду знати все, окрiм того що таке таємниця. Менi вiдкриються усi дверi i не буде солодкого передчуття неочiкуваного. Я був тут достатньо довго, що звикнути до таємниць. Я без них не зможу...
  -- Не будь дурнем. Ти ж цього прагнув...
  -- Я був тут достатньо довго i для того, що стати дурнем. Дурнi не знають чого вони прагнуть... Я йду...
   I вiн пiшов, у променях сутiнкового вечора. Вiн пiшов геть, щоб розчинитися у натовпi. Щоб нiхто його не мiг знайти. Вiн пiшов геть... Вiн повертався у свiт... Вiн iшов вчитися любити свiтанки... Вiн - повертався у життя...
  
  

08.05.04 2:56

  
  
  
   10
  
  
  

 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"