У хол неврологiчного вiддiлення мiської лiкарнi зайшов високий чоловiк у синiх потертих джинсах i чорнiй нейлоновiй куртцi iз замасленими рукавами. Вiн помiтно шкутильгав, припадаючи на лiву ногу. Було помiтно, що кожний крок завдавав йому нестерпного болю. Постать чоловiка була зiгнута лiворуч, наче вiн нiс важку сумку. Його очi були змученi i дивились якось жалiсливо, хоча небрите лице колись мало ознаки сили i впевненостi.
Усi мiсця для сидiння були зайнятi. Чоловiк повiльно обвiв усiх присутнiх розгубленим поглядом i зупинився на обличчi худорлявого чи то чоловiка, чи то ще хлопця, який дивився йому прямо у вiчi. З вiдкритою посмiшкою хлопець прийняв рюкзак iз крiсла поруч i поставив його на невеликий журнальний столик перед собою. Вiн показав поглядом на звiльнене мiсце.
-- Дякую, - буркнув чоловiк, обережно опустившись у старе i потерте за довгi роки крiсло.
-- Будь ласка, - вiдповiв хлопець i простягнув у привiтаннi руку. - Мене звуть Олександр, або просто Сашко.
Чоловiк повернувся до свого сусiда з розгубленим виглядом. Йому нiчого не лишалося, як потиснути простягнуту руку. Вiн зробив це обережно, наче боявся нової хвилi болю вiд необережного руху.
-- Так, в ногу вiддає, - мотнув головою Iгор, продовжуючи дивитись собi пiд ноги. Потiм вiн кинув швидкий погляд на свого сусiда: -- А в тебе сигарети є?
-- Нi, я не курю. I курити тут не можна - лiкарня все ж таки.
Сашко простодушно дивився на Iгоря, наче очiкував продовження розмови iз давнiм знайомим, якого щойно зустрiв пiсля довгої перерви i який має розповiсти йому про все, що сталося в його життi за цей час. Той наче вiдчув такий легкий тиск на себе, але розмовляти зараз йому не хотiлося, як i пiд час будь-яких iнших подiбних зустрiчей iз незнайомцями.
-- Шкода, - видавив iз себе Iгор. - У мене зараз нерви зовсiм розхиталися.
-- I курiння допомагає? - поцiкавився хлопець i знову зробив це якось невимушено, а тому необразливо.
-- А як же. А ще, коли й "соточку" на душу прийняти... - трохи повеселiшав Iгор, але вiдразу знову став похмурим.
-- Це не допоможе, - впевнено i цiлком серйозно сказав Сашко. - Треба займатися чимось iншим. Наприклад, спортом, пiти в похiд, у кiно, на концерт. Головне, вiдволiктися вiд роботи, перемiнити дiяльнiсть.
-- Вiд роботи? - тихо перепитав Iгор i в його голосi промайнуло роздратування. А потiм вiн додав голоснiше: -- Якби ж то була ця, робота...
Iгор хотiв вiдвернутися вiд Сашка, але несподiваний гострий бiль пройшов через його тiло. Вiн повернувся в один бiк, потiм в iнший, шукаючи найбiльш безпечне для свого тiла положення, а потiм нахилився вперед i поставив лiктi на колiна.
-- Не маєш роботи? - перепитав Сашко i також трохи нахилився до свого сусiда, очiкуючи на продовження розмови.
Iгор здивувався такiй настирливостi незнайомця, який не збирався залишати його у спокої. В iнших випадках така поведiнка його дратувала, але Сашко поводився приязно i настiльки природно, що Iгор змушений був продовжувати розмову.
-- А ще, ця клята спина заболiла саме в такий час. I взагалi, не тримаюся я довго на одному мiсцi.
-- А чому? - продовжував питати хлопець.
-- На гарну роботу не беруть, а на iншiй мало платять. Та ще й начальники такi дурнi.
-- Буває, - погодився Сашко. - А яка в тебе професiя?
Iгор знову напружився i опустив погляд на пiдлогу, вимощену зеленуватою потертою плиткою з узорами трiщин. Йому раптом захотiлося припинити цю безглузду розмову i просто, залишитися на самотi, у спокою. Вiн вiдчув себе безпомiчним заручником власної долi, яка посадила його у це єдине вiльне крiсло iз бiллю в спинi i в компанiї охайно вдягненого, задоволеного в собi хлопця, який починає настирно влазити в його особисте життя. Iгор хотiв вже припинити неприємнi для себе балачки, але Сашко не був просто балакуном. В iнтонацiї його голосу вiдчувалася природна цiкавiсть i спiвчуття.
-- Вчитель математики, але я вже стiльки професiй змiнив...
-- То в тебе величезний досвiд! - майже вигукнув Сашко й Iгор, який до цього моменту знову потупився в пiдлогу, аж пiдскочив вiд несподiванки i знову його обличчя перекривило вiд болю. Але хлопець, наче не помiтив цього, чи зробив вигляд, що не помiтив, i продовжив: -- Головне, не втрачати надiї i шукати. Звернись до друзiв, подивись по об'явах, зайди на ярмарок вакансiй. Крiм вчителя, що ти вмiєш робити найкраще?
Iгор замислився не стiльки над вiдповiддю, скiльки над тим, як можна припинити цю все бiльш неприємну розмову iз незнайомцем. Чоловiк не хотiв обговорювати iз стороннiм те, про що думає майже кожного дня. Крiм злостi таки думки нiчого йому не приносили i от, зараз йому пропонують пройти через те саме.
-- Найкраще я вожу машину, легкову машину, i займаюся будiвництвом, точнiше, реставрацiєю i ремонтом старих будинкiв.
-- Це непогане поєднання, бо будiвельники i водiї завжди потрiбнi, - зрадiв Саша, не вiдводячи вiд Iгоря погляду.
-- Так, непогане, - вiдповiв той i вiдчув незвичне бажання продовжувати розмову. -- Але на будiвництвi треба важко працювати, а в мене спина.
-- А скiльки ти вже без роботи? - несподiвано запитав Сашко.
-- Без постiйної роботи я вже понад два роки... - вiдповiв Iгор i хотiв щось додати, але хлопець його не дослухав.
-- Чому не повернувся до школи - ти ж вчитель? А що ти взагалi робив увесь цей час?
Iгор розгубився вiд такої кiлькостi запитань i його приязнь до Сашка почала зникати. Подiбнi питання, але в iншiй, звинувачуванiй формi, вiн чує постiйно. Його обличчя почало червонiти вiд злостi.
-- Весь час, кожен день я шукав будь-яку роботу, - почав говорити Iгор повiльно, втрачаючи терпiння. - Але я не хочу повертатися у школу - там дуже мало платять.
-- А чому ти не пiшов вчитися на якi-небудь курси? - продовжував ставити запитання Сашко, наче не помiчаючи змiни в настрої свого спiврозмовника.
-- Я вже достатньо вчився в iнститутi. Для будiвельника це вже достатньо, - Iгор почав говорити агресивнiше i це стало очевидним i для Сашка. Iншi вiдвiдувачi притихли i почали непомiтно прислухатися.
-- Невже друзi чи рiднi тобi не можуть допомогти? - промовив хлопець iз спiвчуттям, розумiючи нервовий стан Iгоря.
-- Родичi нiколи не допомагали, а пiсля смертi матерi, я їх взагалi не бачив, - почав розповiдати Iгор спокiйнiше. - А друзi, це ж вiдомо, з'являються, коли з'являються грошi, i так само зникають...
Iгор знову потупився у пiдлогу. Спочатку здавалося, що вiн хотiв би ще щось додати, але потiм стало зрозумiлим: вiн не бажає говорити далi.
-- Да... - з чимось погодився Сашко i пiсля нетривалих роздумiв продовжив: -- Друзiв треба шукати справжнiх, якi завжди будуть iз тобою.
Iгор скептично посмiхнувся i заперечливо замотав головою. Такi слова за своє довге життя вiн чув багато разiв i сам часто жалкував, що у нього немає справжнього товариша, з яким би можна було поговорити. Хоча, були приятелi на один вечiр, доки була горiлка. Такi розмови завжди закiнчувались звинуваченнями свiту за свою несправедливу долю. Винними були родичi, сусiди, уряд та економiчна криза, та хто завгодно. На ранок знову болiла голова i нила вiд безнадiї душа. Але як це пояснити незнайомцю?
-- Добре, що тобi iз друзями поталанило бiльше нiж менi, - iронiчно заговорив Iгор. -- Бачу, ти i спортом займаєшся?
Чоловiк сумно подивився на хлопця. Сашко дiйсно був доволi вродливим. Незважаючи на худе обличчя iз впалими щоками, його шия була гарно розвинена i пiд тонким светром вiдчувалася мiцна мускулатура. Хлопець продовжував дивитися на Iгоря вiдкритим поглядом i посмiхався, наче не помiчав прихованої iронiї.
-- Так, без друзiв менi б було дуже важко, - погодився Сашко. - З ними я займаюсь спортом, з ними вiдпочиваю, якщо є час. А так ми завжди в контактi. Iнтернет - велика сила i ми можемо спiлкуватися, де б не були.
-- А де працюєш? - запитав Iгор.
-- Вдома. Я перекладач i працюю там, де є комп'ютер i Iнтернет.
-- Тобi пощастило i з друзями, i з роботою? - в словах Iгоря вiдчувалося роздратування. - Якщо б я знав iноземну мову, я б не мучився пошуками роботи, а сидiв би в теплому мiсцi, вдома або в якомусь офiсi за комп'ютером, а потiм йшов би з друзями у клуб, танцював би з красунями i пив коктейлi.
Вираз обличчя Сашка ненадовго змiнився, наче гостра бiль вiд Iгоря передалася i його спiврозмовнику. Але хлопець не вiдводив вiд Iгоря погляд i врештi-решт посмiхнувся.
-- Ти вважаєш, що комусь гарне життя дiстається просто так? - запитав Сашко.
-- Саме так, - вiдповiв Iгор i вiн вже не приховував злiсть. - Якщо б ти пережив те, що довелося побачити менi... Коли у батькiв не було коштiв купити менi пристойнi штани в iнститут, коли я заробляв з третього курсу на будiвництвi, щоб не голодувати, коли, працюючи в школi, не змiг забезпечити власну сiм'ю i дружина пiшла вiд мене iз таким... дуже впевненим у собi хахалем. I ось, тут, ти хочеш дати менi пораду, як жити. Хоча ти навiть й гадки не маєш, як я живу i що хочу в цьому життi. Такi як ти мають хорошу роботу, гарно заробляють, добре харчуються i гарно розважаються. Не вилазять iз тренажерних салонiв. I головне, вони знають, що менi потрiбно...
-- Що тут сталося? - пролунав рiшучий голос i в холi встановилася несподiвана тиша.
Бiля нього стояв повненький лiкар у чистенькому накрохмаленому халатi, а за його спиною було видно кремезного санiтара. Лiкар суворо подивився на Iгоря.
-- Це ми просто розмовляємо про життя, - вiдповiв Сашко i привiтно посмiхнувся.
-- Про життя? - перепитав лiкар i посмiхнувся хлопцю. - А у тебе, Сашко, тепер є новий транспортний засiб i навiть ще кращий.
Санiтар урочисто пiдвiз iнвалiдний вiзок з блискучими нiкiлiрованими пiдлокiтниками до хлопця i нахилився, щоб допомогти пiдвестися. Сашко вiдсторонив його. Вiн пiднявся на руках, переставив праву руку на лiвий пiдлокiтник вiзка, з силою вiдштовхнувся лiвою рукою i вправно перекотив тiло на чорне нейлонове сидiння. Спочатку вiн сiв боком, але швидко пiднявся на пiдлокiтниках i сiв зручнiше. Потiм поставив ноги по черзi на пiднiжки. Вiн ще деякий час вмощувався у крiслi, пристосовуючись до його розмiрiв.
-- Все добре, - зробив висновок Сашко i посмiхнувся лiкарю.
-- От i добре, Сашко, - радiсно промовив лiкар i поклав руку на плече хлопця. - Головне пам'ятай, що це не гоночний автомобiль i ти повинен берегти його i себе.
Лiкар стрiмко випрямився, так само швидко розвернувся i пiшов геть. Санiтар незграбно поплентався слiдом.
-- Ну що, Iгорю, бувай? - Сашко пiдморгнув чоловiковi i поставив рюкзак собi на колiна.
Чоловiк продовжував здивовано дивитися на хлопця, який швидко поїхав до лiфта.