Балада про чужу жiнку

Сонце сiдає, ховається в кручi,

променi чиркають крона далекi

похмурого лiсу, де хащi дрiмучi

давлять так хижо прохожому в плечi.

Останнiй промiнчик злетiв iз вершини

високого горба, що стражем за лiсом

стоїть, не дає злiсним хащам до нинi

накрити поля iз пшоном i овесом.

Потертий плащисько, розхлябаний ворот,

що вже не тримає золоту застiбки,

пiдтоптаний чобiт i в шлунку лиш голод...

вiн йде, щоб дiстатись сухої нiчлiжки.

Сорочка розхристана давить зухвало

на змерзлiї груди i вiтер здалека

все дує, холодить, проймає нездало

до самих костей. От припасти б до глека

iз юним вином, що недавно бурлило,

давило на стiнки дубової бочки,

погрiлося щоби замерзлеє тiло,

щоб холод не йшов до брудної сорочки.

На плечах нi мантiї, анi зiтканки,

нi ряса, нi форма у спину не тисне -

холодна кольчуга з металу-кованки

подзвонює тихо, тяжить ненависно.

В руках вiн несе анi посох магiчний,

нi хрест, нi тiару, анi збите кайло,

в потертому поясi лучить залiзно

защерблений меч - не добро i не зло.

В путi не монах, хто у добру годину

зiбрався - пiшов на прощень в монастир,

не лiкар, що поночах хвору дитину

лiкує, читає над нею псалтир.

Вiдщепенець, воїн здалека держави

iде через поле, уходить у лiс.

Шукав - не знайшов нiякої слави,

у кровi по пояс на реї повис...

Було, що зiбрав молодий iмператор

столичнi i сiльськi вiйська дiтлахiв,

в похiд їм велiв i здобич забрати

з ворожого краю... Найдужче хотiв:

"Заходьте в ворожу столицю, солдати -

вбивайте, катуйте старих i малих,

вiзьмiть королiвський палац - його шати

повiсьте у кровi на стiну страшних,

iз кiлька десяткiв тiлес злоневiрних,

що велич мою не визнали у час,

розкиньте голiв i кiнцiвок безмiрних,

залиште лиш пару шматочкiв! Для нас

нехай вони в Пеклi за нами прислужать,

я буду їм пан за стiною життя

i вас, мої вiрнi, вони не подужать,

зруйнуйте ворожу фортецю усю, до кiнця...

Лиш тiльки залиште палац королiвський,

того, хто не хтiв iзопити вина

зi мною, владикою свiту, прегнiвний

менi що сказав - "вона буде моя!"

Царьок недороблений, тiнь вiд васала,

що раком лобзав у болотi стопи

мої, лиш би де не ступала

моя iмператорська велич з болота i мли.

Васал зажадав найгарнiшу в країнi,

та не у державi - на всьому матрику

красуню-боярку, що цвiла у славi,

усiм вiдмовляла, не йшла до вiнку.

В iмперiї моїй за лiсом i морем,

за хмарами понад найвищой гори

жила не обтяжена болем чи горем

прекрасная панна - дивися i мри

вiд сяяння вдень iдеально чудових

очей, яких колiр нiгде не знайдеш.

Нi серед панянок - дiвиць гонорових,

анi у веселцi, хоч сто верст перейдеш!

Волосся, чорнiше воронова крила

i стан, ще тонкiший, нiж в юних осик,

осана така, мовби виросли крила

i гострий на слово вертлявий язик.

Мов хвилi струмливi - пiвмiсяцi груди

i шия тонка, кожен лебiдь помре

вiд заздри. З такою мiж люди

я, ваш iмператор, лиш тiльки пiде.

Я їй показав свою велич боярську,

прохав у мiй двiр як дружину пiти,

вона же ж обрала пенатоньки карськi

того королька, що пiд мене мости

свої, розусюди по цiлiй державi

мостив i молився, щоб я був милостив,

його не карав, в iмператорськiй славi

йому ясним свiтлом iз трону свiтив.

Пiслала, чудна, iмператорських сватiв,

мене не схотiла - бажала його

i замiж пiшла iз боярських ошатiв

за мого васала - селянськеє чмо!

Та мало того, до чого готувався,

чого так жадав i по ночах кипiв,

право першої ночi, на яке покладався,

про те тiльки довго все мрiяв i скнiв...

Васал не пустив свойого суверена,

не дав до дружини дiйти нi на крок,

з весiлля утiк, як та мавпа зелена,

лишивши домiнусу насмiх зiрок!

Окрик одинокий - пропала невиннiсть

чудової дiви, почув лиш один,

але лиш васал - не володар, що схильнiсть

тримав до подружжя на кiлька аршин!

Не я цю дiвицю, а моє зле рабство!

Не я, а служник її розiтлив!

Не моє - його королiвське злорадство

ввiйшло лиш туди, чого вiчно хотiв!

Вона полюбила його... Це терпимо...

Закон першоночi я також не вчув,

але його мрiя володiть недiлимо

моїм покоханням - я це не забув!

Закритi кордони мого злого раба,

Податi в казну не iдуть вже iз рiк...

Iдiть, мої войни, несiть прапор-краба,

розбийте васала, хай здохне вовiк!

Розбийте всi мури, зрiвняйте землею,

топiть землю морем i кров'ю топiть,

але його жiнка все ж стане моєю,

вiн буде у полум'ї вiчно горiть!.."

Ворота столицi навстiж привiдкритi.

Дрижать сухi землi, сизий порох злiта,

виходять вiйська всi iмперiї злитi -

воєнна елiта, страшна золота.

I кожен у рядi свому закаленний,

не бiй i не два пережив цей солдат,

вiн в кров упивався, вiн - неубiєнний,

йому i сам чорт i не сват, i не брат.

Корольчик-васал, коло нього дружина

у своєму градi тремтять вiд тоски,

сьогоднi чи завтра настане та днина,

прийдеться вмирать з суверена руки...

Збирається вiйсько, здебiльше, селяни,

хто краще з плугом, а на меч - i не гля...

усi - за короля, нiхто не пом'яне,

що вiн їм не бог, а податки i тля...

Вiн був справедливий, нiкого на кару

вовiк не тягнув за неправедний грiх,

тому всi сьогоднi зiбралися в пару

i помiж "воякiв" не чується смiх.

Король нiби схуд, замарнiла дружина,

яка ще недавно красиво цвiла,

десь плаче за мiстом маленька дитина,

що кревну рiзню передбачить змогла...

Король молвить слово: "Вже йде iмператор,

не збори iде вiн збирать, не подать

вiн зрушити хоче, злий чорт-провокатор,

усе наше щастя, любов вiдiбрать!

Чом люди не можуть прожити спокiйно,

змиритися з тим, що є хтось не для них,

чом комусь дiстанеться щастя спокiйно,

а iншi терплять вiд загрози i лих?

Хай кожному стане на все, що вiд бога,

вiн вже заслужив, чи iще доведе,

достойний що вiн, персональну дорогу

йому божа ласка вiд нiг проведе.

Ви знаєте, браття, що повнiстю щирий

король ваш i був i лишився таким,

за що йому бог дарував не паршивий,

найкращий дарунок, що разом iз ним,

сидить поряд з троном, мене покохала,

найкраща, достойна, посеред жiнок,

мiж жителiв неба яка проживала

i серце моє умочила в струмок

одвiчного любо - кохання палкого,

її люблю я, а вона - лиш мене,

захистимось браття за мене, за бога,

хай бiль i розруха нас всiх омине!"

Iз тиха над вiйськом ширяється легкий

одчаянний вислiв когось iз солдат:

"нехай iмператор наш круто стоверхий

шукає собi яких iнших дiвчат.

Свою королiвну не дамо в образу,

король наш - це ти, не якийсь звiрюган,

тебе вона любить - ми любим одразу

її iз тобою, хай стре ураган

усю їхню армiю краба завзяту,

вони виступають правдам вопреки,

ми станем за ваше кохання затято,

вiдкинь, наш королю, поганi думки."

Iз боку кордону за твердим наказом

ступає, iрже уся крабова рать,

у градi короля тримаються разом

за щире кохання вся армiя й рать...

Не встигло ще сонце зiгрiти цю землю,

нiчний вiтерець продував по ланах,

як гiрська ущелина вмилася крев'ю,

змiшалися помста, ненависть i страх...

Їх було сто тисяч, в вузькiм закапелку

вони по наказу iшли за наказ

i проти них стало лиш тисяч iз верху

з десяток, кого бiг лелiяв i пас.

Зiйшлися двi армiї в гiр перевалi

на смерть - не на вiчне життя,

ламалися списи, конi пали нездалi,

вмирав кожен з них без пуття.

Iмперськi вояки з пробитою груддю

стелили об камнi тiла молодi,

не знали за що вони вмерли i суддю

прохали iз неба. Потопали в водi,

маленької гiрної рiчки, що з того,

iз тих сивуватих часiв та епох

зоветься Кривавою, не ступить нога

нiчия до неї без твердих чобiток.

Мiшалися кров iз камiнням i мулом,

iмперськi конали i вили во тьму,

солдат короля же вмирав осаулом,

не було на грам i не страшно йому.

Тi бились за слово, недобре, нейтральне,

тi - несли кохання всi сили в собi,

криваву сiчень завершило фiнальне

крещендо воєнной науки, що все, далебi,

вирiшує в цьому мирковi складному,

бо сила бере завжди верх, а не смiх,

багато загинуло з них нiпричому,

однi - за любов, ну а iншi - за грiх...

Наказ з того боку, звiдтiль - розумiння,

i якби не був дуже мудрим Сунь Цзи,

iз тисяч зо ста, хто пройшов по камiннях,

до граду царя дойшли сотнi зо три!

Усi у поту, у жилах i у кровi,

вони все ж змоги подолати врагiв,

що бились iз ними, були гоноровi,

любов боронили вiд страстi грiхiв.

Замучений сотник iз тихим поклоном,

спинив своїх хмурих солдат, до ворiт

один пiдiйшов i з мечем перед троном

вiддав королю свiй останнiй привiт.

Король не держав свою зброю нiколи,

та все ж, затуливши собою любов,

наставив меча, як плуга до стодоли,

махнув ним i з трону зiйшов.

"Ти знаєш, пощо ти прийшов, солдафоне?

Що пес вам сказав нам порiзать усiх?

Невже за любов когось iншого моне,

спалити державу усю i на смiх

себе перед люди поставити нагло?

Тобi платять грошi за бiй i трiумф,

давай, убивай, коли кров'ю запахло,

я вмру, бо люблю, я, король Татауф!"

"Менi все одно, чи король ти, чи шваче,

моя лиш робота - робити одне,

вбивати не люблю, та мушу одначе,

мене iмператор за це пом'яне!"

За цими словами зубрене залiзо

в повiтрi промчало, в плече уп'ялось,

королю Татауфу, вiн видихнув: "Лiзо!"

i впав перед троном, як ранений лось.

Рука, що незвично меча затискала

на тронну подушку лягла, як черво,

а жiнка прекрасна диким звiром кричала,

якому на шию лагодять ярмо...

Меча рукоять притислась подушками,

i вiстря стирчало як хрест до небес...

Не встиг царевбивця прийти ще до тями,

як розумом вмер i зараз же воскрес.

Iз криком "Коханий!", блiда королева

на вiстря чудовою груддю лягла,

легенько, немовби пазуриська лева

їй спину зла сталь до хребта розтяла.

З дрижiнням солдат взяв на руки причину,

що море людей погубила за мить

i тут же згадав про дурную людину,

що їм наказала наругу вчинить...

Меча не витягував - той телiпався

за тiлом, що й в смертi чудовим було,

спустивсь до ворiт i солдатам озвався:,

"розходьтеся хлопцi, вертайте в село

до своїх коханих дружин i коханок,

до дiток маленьких, батькiв i старих,

займiться оранням полiв i дiлянок,

покиньте ви зброю i лати дурних.

Iмперiя впала услiд за тим тiлом,

що зараз за троном лежить без руки,

а я до столицi за грiшним цим дiлом,

вернусь i довершу цей грiх навiки!.."

Вiн милi пройшов i все нiс за собою

червоний iз крабом поплямлений стяг,

в який завернув ту, хто була любов'ю,

яка погубила сто тисяч звитяг.

В столицю в кровi, у пилу i у потi,

дiбрався за кiлька довгесеньких днiв,

вiн ледве ступав - постирались чоботi,

не знав, коли спав, чи сидiв, а чи їв...

"Привiв?!!" Iмператор iз трону зiрвався:

"Ти мiй генерал, ти найкращий iз них!"

До свого солдата вiн сам пiдiбрався,

за спину йому поглядiв i затих...

З-пiд прапора краба рiдесенький локон

стелився донизу, воронове крило,

в смертельний завернутий саван чи кокон,

i вiстря меча, як коротке стило.

Солдат подивився у карiї очi,

що щойно горiли вiд похотi й тлi,

згадав, як лунали волання дiвочi,

коли труп царя вже лежав на землi.

Защерблений меч лiг у стомлену руку,

та сил вистачало на кiлька хвилин,

вiдтята глава iмператора стуком

упала униз, як гнилий апельсин...

Не встигли ще лучники в очi глядiти,

не те, що стрiлу наладить в тятиву,

як вихор промчався по залу сердитий,

солдат iще стяв не одненьку главу.

Стояв помiж трупiв у тронному залi,

i променi сонця глядiли в чоло,

затерпли вже руки вiд русої сталi,

що кров'ю залилась по саме тавро.

Вiн глянув на прапор i тiло у ньому,

на мертву й безглавого ката свого,

качаючись п'яно вiдкопнув державу

i вспомнив собi про содiяне зло...

"Коханий!" - крик вiдчаю враз пригадався,

його не забуде мiж сотень вiн зим,

вiн тiло пiдняв i до тiла озвався:

"Ти будеш з коханим у смертi - не з ним!"

I чобiт протертий, преступив через тiло

свого хазяя, без корони й думок,

направився з ношею взад, де вже тлiло

кохання для Лiзи й народу царьок.

Вертався назад сам до себе вертався,

Криваву рiку перейшов босонiж,

кривавим камiнням не раз послизався,

бо чоботи повнiстю стлiли на нiж.

Вiн з мертвою мову проводив, як тато

з живою, балакав їй щось повiдав.

Про бiйки i битви, котрi вiн затято

зчиняв, переносив i перемагав.

Лягло мертве тiло iз чорним волоссям

на груди безрукого тiла впритул,

вiн сiв бiля нього, в риданнях забувся,

здирав з нього прапор i пилу намул.

Кохання убило i буде вбивати,

а страсть i жага його все прискорить,

та можемо, мусимо, все ж ми кохати,

бо кожну людину до того манить.

Усiм все воздасться, зарано, чи пiзно,

за грiх i за ласку з нас кожен згада,

як тому iмперору, хто правив грiзно

i голову втратив у сивi лiта.

Та знай, чоловiк, якщо пiдле навмисно,

на жiнку чужого ти хочеш упасть,

Солдат той не вмер, вiн живе собi вiчно,

на трон твiй защерблений меч може пасть...

Якогось (09) грудня 2007 року

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"