Аннотация: Надихнулася пiснею "Королевна" вiд Мельницы. На русском языке прочитать можно здесь (http://samlib.ru/editors/w/wladowich_j/skazochnayasinevaeeglaz.shtml)
На русском языке прочитать можно здесь (http://samlib.ru/editors/w/wladowich_j/skazochnayasinevaeeglaz.shtml)
+++++++++++++
- Все ще чекаєш?
Не вiдводячи погляд вiд вечiрнього неба, на якому острiвцями полум'яних квiтiв повiльно згасали променi захiдного сонця, Рейвер не поспiшав вiдповiдати, а Остер, його старший брат, король Саграну, не став перепитувати, бо i так знав вiдповiдь. З iншої причини брат не проводив би днi, виглядаючи "друга" - саме так вiн завжди називав ферхiйського сокола. Той зник у хуртовинi, що огорнула королiвство пiзньою весною: земля тодi вже скинула снiгову шубу, готуючись розпуститися буйною зеленню, але змушена була знову убратися у бiлоснiжне хутро.
Коли розтанули кучугури тiєї лютої хуртовини, яку певно що не природа наслала, Рейвер об'їхав усе королiвство, навiдав i злiсних вiдьом, i мудрих вiдунок, що несуть в свiт добро. Усi вони, як одна, запевняли, що навiть не подумали б допомагати зимi в її боротьбi з ранньою весною, самi тужать за теплим i лагiдним сонцем.
Могли, правда, i збрехати - але не думав король, що зважилися б володарки чар пiти проти його брата. З кожним днем його сiрий погляд ставав все темнiше, сповнювався осiнньою громовицею печалi та лютi, ковзав гострою стрiлою по обличчям людям, нiби вишукуючи винуватця своїх бiд, немов мiг проникнути в душу, щоб побачити iстину. I вiдчуй Рейвер хоч краплю обману, не минути лиха брехуну - володарки чар це розумiли. Вони говорили, що заметiль народилася в далеких землях, але бiльш нiчого сказати не могли: анi хто наслав, анi з якою метою - чари дуже сильнi, не пiдвладнi чужому погляду. Свiт дуже великий - у ньому не знайти того, одного, що викрав сокола. I все ж Рейвер збирався на пошуки, проте змушений був пiдкоритися королiвському наказу i залишитися, але чекати не перестав.
Остер удавав, нiби нiчого не знає про те, що Рейвер чатує на вежi, але як не помiтити, що брат повнiстю змiнився. Вiн не ходив тренуватися з iншими воїнами, новi пiснi не складав, не спiвав старi - про вiйни, в яких довелося брати участь, про те, якi красивi гори та долини Саграну, про смiливцiв, що колись вершили подвиги, але не загубилися у столiттях.
- Завтра приїжджає король Лахшiда, - нагадав Остер. I пiсля певних роздумiв, додав: - З донькою.
- Я пам'ятаю, наскiльки важливий цей союз для Саграну, - подивившись на брата, глухим голосом промовив Рейвер: його вiд народження сiрi очi тепер здавалися зовсiм чорними. Але невiдомо, такою великою була печаль, що обiйняла душу, або це пiдступна нiч зiграла злий жарт? - Прошу, не поспiшай. Дай менi ще пiвроку. Якщо Фар не повернеться, тодi я одружуся з принцесою та поїду до Лахшiду.
- Бiльше зволiкати не можна. Та й не має сенсу. Вже рiк минув. Вiдпусти його.
- Ще один королiвський наказ? - їдко поцiкавився Рейвер.
- Нi. Братський рада, - сказав Остер. - Час пiзнiй, спускайся до вечерi. Матiнка вже тебе зачекалася.
- Iди першим, брате.
***
Король пiшов, а Рейвер кинув прощальний погляд на небо - сонце вже опустилося за обрiй, день ввiряв людей ночi, дозволяючи грати з їхнiм розумом, насилати морок i дивнi примари. Ось уже тиждень, як цi сновидiння позбавили його залишкiв спокою, стягували душу шкiряними ременями занепокоєння, i невiдомо, коли вона зачахне, задихнеться у тих мiцних путах.
Рейвер був упевнений, що не сни це зовсiм, а чаклунська дрiмота, яку наслала та - або той, - хто полонив Фара. Iнакше чому щоночi ферхiйськiй сокiл залiтав у вiдкрите вiкно покоїв i, зробивши коло, кидав сiро-коричневе перо з крила, а пiсля летiв геть. Варто взяти перо, як сам Рейвер перетворювався на сокола. Почувши вiдчайдушний клекiт свого крилатого друга, вiн мчав на допомогу. Але, випурхнувши у рiзьблене вiкно, опинявся не у благодатних землях Саграну, де зараз царською рукою весна розкинула зеленi шалi, а в королiвствi холоду та зими, оточеному високими горами, на гострих верхiв'ях котрих був розсипаний бiлий верес снiгiв. Iнших квiтiв в тому королiвствi немає: вiн пролетiв сотнi миль над лебединими пагорбами заметiв i над сотнями фiордiв, якi глибоко врiзалися у сушу, i нiчого подiбного не помiтив.
Хоча особливо Рейвер землю i не розглядав, адже мчав до блакитно-снiжному замку, що був збудований немов iз крижаних валунiв. Iз туманної iмли, яка огорнула високу вежу, дивилися чарiвнi очi (вiн нiколи ранiше не бачив такої яскравої синяви). Чи то вони вабили, то чи серце вело, але Рейвер летiв до замку, вiрячи, що там його муки закiнчаться. Нарештi, вiн зiтхне з полегшенням.
Але, може, не було нiякого порятунку? I все ставало тiльки гiрше? Тому нiчого i не пам'ятав на ранок?
Дiзнатися б, чим закiнчувалося сновидiння. Можливо, тодi б не кидався Рейвер, як той лист у обiймах неспокiйного вiтру, а зажив спокiйним життям. Дiстав би меч iз пiхов i став до бою, нехай м'язи заспiвають вiд утоми та болю; взяв би скрипку, пальцi з давно забутою насолодою пробiжаться струнами, а голос наповниться силою. I почав би думав про наречену з Лахшiда, яка подарує йому корону: не те, щоб мрiяв про власне королiвство, але тодi вже нiхто не запiдозрить у прагненнi посiсти братiв трон.
Анi меч, анi скрипка, анi наречена - нiщо не хвилювало душу. Лише нiчнi польоти, якi завершуються пiд ранок. Лише синi очi на прекрасному обличчi. Для тiєї незнайомки вiн би взявся i за меч, аби захистити, i заспiвав би їй, щоб мiсяць, почувши його спiв, нахилився до землi й огорнув яскравим срiблястим сяйвом, i нареченою назвав би...
Намагаючись подолати вiдчай, Рейвер провiв рукою по волоссю. З губ зiрвався сумне зiтхання... Чи те смiшок вiдчаю? Кого вiн собi вигадав? Чий образ малювали дивнi сни?
Її потрiбно забути! Завтра приїде справжня наречена - i брат не забажає вiдкласти заручини. Може, воно й на краще? Поїхати з цього замку - в чужiй країнi дiва зi сну втратить владу над його душею: думки та сновидiння знову будуть належати тiльки йому.
Однак поки не настав завтрашнiй день, Рейвер ладен був усе вiддати, аби морозний вiтер забрав його у той край, про який хочеться складати пiснi, аби ясний мiсяць не йшов з нiчного неба, допоки доля не подарує зустрiч з тiєю, що живе у крижаному замку печалi та холоду. Зустрiтися б хоч один разочок - а пiсля вiн зможе i забути... не згадувати бiльше.
***
Нарештi, позаду i довга вечеря, на якiй довелося зображати веселощi перед матiр'ю, i розмова з королем, що знову постав у образi старшого брата - спiвчутливого й уважного. Рейвер витримав усе з завидним терпiнням. Якби вiн проявив норовистiсть, турбота з боку рiднi полилася б рiкою та перегородила шлях до омрiяного нiчного польоту.
Пiднiмаючись сходами, Рейвер прискорював крок, а по галереях i коридорах майже бiг. I ось його огорнула блаженна тиша покоїв - дзвiнка темрява, нiби говорила, що незабаром подарує обiцяну зустрiч.
Не встиг вiн заплющити очi, як почувся знайомий рiзкий шерех - це Фар кружляв по кiмнатi. Подарувавши перо, сокiл помчав геть. Вже давно Рейвер не кликав улюбленця, благаючи повернутися, а одразу схопив перо, нiтрохи не боячись перетворення. Бажаючи його, радiючи йому. I ось вже замiсть рук - крила; шкiру покриває каштанове пiр'я; очi - чорнi, як сама нiч, вони, вважай, не змiнилися, адже сiрий колiр ще тиждень тому заполонила агатова темрява.
Не чекаючи, коли Фар покличе за собою, Рейвер випурхнув у вiкно, тiєї ж митi вiтер наповнив крила i на незримому човнi понiс у королiвство зими. Лише так можна було туди потрапити: людинi, анi пiшки, анi конем, не пройти снiжними перевалами, не подолати високих гiр (кам'яними вартовими охороняли вони кордон); а кораблям не доплисти до берегiв, адже на багато миль вода скута кригою, такою мiцною та товстою, що не пробити її, не зламати.
У кого є крила - тим шлях до замку вiльний.
Крижанi стiни iскрилися срiблом у свiтлi мiсяця - у цiй країнi вiн свiтив яскраво, подiбно нiчному сонцю, правда анiтрохи не грiв, а подих у нього був холодним i заколисливим. Як ранiше, iмла, що подiбно стягу, майорiла над високою вежею, малювала марево закличного погляду. Зараз оцi туманнi очi були осяянi надiєю та обiцянкою, що сьогоднi все обов'язково станеться.
Якби мiг, Рейвер полетiв би ще швидше, але i так вже мчав щосили.
Дверi та вiкна замку були мiцно запечатанi льодом. Тричi Рейвер облетiв його по колу. Як раптом матова поволока над вежею розсiялася, показавши стражденнiй душi вiдкрите вiкно. Спальня виглядала б звичайною, якби тiльки меблi, як i стiни, не були зробленi з льоду, а гобелени витканi снiжинками. На лiжку спала дiвчина (лише рiдкiснi вдихи вiддiляли її вiд смертi): шкiра блiда, пшеничне волосся потьмянiло, а губи вкрилися кристалами льоду - одяг припорошений снiгом, нiби ковдрою. Рейвер був упевнений, що саме її очi - тi, якi синiшi вiд самої синьої блакитi! - тривожили його душу останнiй тиждень.
Але як переконатися? Як розвiяти цю майже смертельну дрiмоту? На дотик крил дiвчина не озивалася, так може, вiдгукнеться на голос, нехай навiть це i буде клекiт сокола? Однак у покоях зазвучав знайомий людський голос.
Рейвер спiвав про Сагран i про власнi ратнi подвиги, навiть оду Прекрасної дами, яку написав ще в юностi, виконав, але дiвчина не прокидалася. Холод крижаного замку ставав дедалi вiдчутнiшим. Лише в польотi можна було зiгрiтися, але полетiти, так нiчого i не добившись, вiн не мiг.
Покружлявши кiмнатою, Рейвер знову сiв поруч iз дiвчиною. Починати заново вже заспiванi пiснi не хотiлося, i раптом слова почали народжуватися самi собою, адже це була iсторiя його життя. Про те, як непомiтно сокiл, чиї чорнi очi завжди дивилися з розумiнням, став найближчим товаришем. Якою тяжкою виявилася його втрата, як чекав на повернення, але день змiнювався днем, а цього не вiдбувалося. I як сильно роз'ятрили душу нiчнi польоти, як манили в незвiдану країну чарiвнi очi. I ось вiн поруч, а вона спить.
- Прокидайся! Дозволь насолодитися казковою синявою в останнiй раз - i вiдпусти, розвiй чари i надалi не поєднуй нашi шляхи.
Холоднеча проникала в саму душу, але Рейвер знову i знову голосом, що слабшав, благав дiвчину прокинутися. Коли згас останнiй вiдгомiн його заклику, а сам вiн, згублений холодом, упав на снiгову ковдру, дiва вiдкрила очi - вони, i правда, виявилися слiпучого синього кольору. Ось тiльки Рейвер цього вже не бачив.
***
Морок скував по руках i ногах, вагою налiг на груди, застелив очi темрявою - нi поворухнутися, нi зiтхнути, нi зрозумiти, де знаходишся. Страх холодив серце Рейвера: може, обвивав i не морок зовсiм - а чорнi крила смертi, вони обiйняли i не бажають вiдпускати.
Раптом темряву прорiзало яскраве сяйво. Рейвер ступив до нього - раз i другий, спотикаючись, вiн йшов уперед. I чим ближче - тим яскравiше палало золоте полум'я. Нарештi, обняв його. I нехай пальцi не вiдчули тепла, зате вогонь спалахнув у заледенiлому серцi - воно забилося, швидше i швидше, по венах побiгла густа гаряча вiльга життя.
Рейвер рiзко вiдкрив очi. А може, i повiльно, хто в ту мить мiг розiбрати?
Вiн лежав на бiлоснiжних простирадлах. Над головою простирався червоний оксамитовий полог з позолоченими китицями по чотирьох кутах. Весело потрiскуючи, полум'я в камiнi поглинало вишневi полiна. Висока спинка крiсла, повернутого до вогню, приховувала того - чи ту, - хто в ньому сидiв. Про сторонню присутнiсть говорила тиха мелодiя - легкий перебiр струн умiлими пальцями.
Покликати б, але все сили пiшли на те, щоб вирватися iз забуття. Рейвер мiг тiльки дивитися на полум'я, подумки закликаючи ту - вiн був упевнений, що це дiвчина, - що сидiла в крiслi, звернути свiй погляд i на нього.
Напевно, його благання були почутi, тому що музика разом стихла. З крiсла пiднялася дiва в зеленiй сукнi, на рукавах якого жовтими та червоними шовковими нитками були вишитi квiти. Довге золотисте, трохи кучеряве волосся, полонила коса, перекинута через плече. Шкiра здавалася оксамитово-теплою, а на щоках червонiли троянди рум'янцю.
Рейвер не мiг вiдiрвати погляд вiд очей дiвчини - його вразив не їхнiй надзвичайний колiр, а радiсть i щастя, якими вони свiтилися. Посмiшка розцвiла i на її губах.
- Я знала! Я вiрила, що ти прокинешся, мiй любий! - Дiвчина присiла на край лiжка, пiдхопила руку чоловiка своїми нiжними, гарячими долонями.
Вiн - лiд, вона - вогонь, але їхнiй союз не був смертельним, адже пiд кiркою льоду застигло таке ж полум'я, як i у неї, йому просто потрiбно навчитися знову горiти... жити.
- Хто ти? - запитав Рейвер.
Дiвчина схилила голову на бiк.
- Ти мене не пам'ятаєш? А себе? Своє iм'я пам'ятаєш?
- Я Рейвер Уерабам, брат короля Саграну... Що? - перепитав вiн, коли вона почала хитати головою.
- Нi, тебе звуть Картрiм Верлi. Ти король Дахрема. Я - твоя дружина, Селарлi.
- Але чому я пам'ятаю зовсiм iнше?
Селарлi зiтхнула.
- Мiсяць тому ти провалився у крижану воду. Воїни врятували тебе, але коли привезли до замку, ти вже був у безпам'яттi. Лiкарям не вдалося привести тебе до тями. I все ж я вiрила, що ти не полишиш мене. Наша любов дала тобi сили вижити. Майже тридцять днiв тебе то бив озноб, то спалював жар. У мареннi ти переказував усе те, що увижалося тобi про життя Рейвера Уерабама. Не турбуйся, я допоможу згадати, хто ти насправдi. Пiзнiше. Зараз же порадую наш народ, що король знову з нами, а також звелю принести гарячого бульйону. Незабаром ти i сам вийдеш до пiдданих, але тобi потрiбно набратися сил, тому вiдпочивай. - Селарлi нахилилася i поцiлувала його в лоба, немов хотiла упевнитися, що немає гарячки? Подарувавши ще одну щасливу посмiшку, вона залишила кiмнату.
Розчарований тим, що втратив тепло її долонь, Рейвер з тугою подивився на дверi. Нi, не Рейвер Уерабам, а Картрiм Верлi. Вiн вимовив своє iм'я вголос. Воно зовсiм нiчого не говорило. Що ж це за хвороба така, що змусила забути самого себе?..
***
По дорозi на кухню Селарлi зайшла до тiтки. Сивоволоса мiнiатюрна жiночка в синьому шовковому платтi з мереживною шаллю на плечах сидiла за верстатом для вишивання, але не дивилася на полотно, на якому розцвiтали червонi маки, вона задумливо вдивлялася в оранжево-червоне полум'я камiна, немов намагаючись побачити в ньому вiдповiдi. Але вогонь - просто вогонь, нехай навiть його танець i чарує своїми грацiозними рухами та рiзнокольоровими переливами.
- Вiн прийшов до тями, - повiдомила Селарлi. - Я сказала так, як ви мене навчили. Але не схоже, що вiн повiрив.
- Не турбуйся, моя дитино, - посмiхнулася жiнка. На мить її збляклi з вiком очi спалахнули свiтлом i стали такими ж яскравими як у племiнницi. - Якщо ми будемо говорити одне i те ж, у нього не залишиться вибору. Вiн повiрить, що чорне - це бiле та навпаки. А якщо не захоче, мої трави допоможуть йому визначитися. Що таке, Селар? Вже сумнiваєшся?
Селарлi зiтхнула, розумiючи, що тiтка права. Тiльки-но захисник покине Дахрем, Вiлренок знову накине чари зимового сну. Її народ i так вже досить мучився через її норовистiсть. Доведеться виявити покiрнiсть... цього разу.
Одне не давало спокою. Її рятiвник мало не загинув, а вона розплатилася з ним пiдлою брехнею. Та чимось доведеться пожертвувати: або совiстю, або обов'язком.
- Пiду скажу, щоб приготували моєму... чоловiку, гарячий бульйон. - Селарлi ще не звикла називати рятiвника саме так.
- Iди, дитино, i не сумнiвайся нi в чому.
Тiтцi легко радити, але у Селарлi було неспокiйно на душi. Чи має вона право пожертвувати чужим життям заради добробуту - свого i народу? Своїм - вже була згодна. Але життя захисника їй не належало. Якби вiн прийшов за власною волею, вона б не роздумувала, а так його привели чари.
Пiднiмаючись сходами у вежу, Селарлi прийняла рiшення - важке, проти нього повставала вся її душа, але воно було єдино правильним.
Увiйшовши до спальнi, вона злякано охнула, побачивши, що лiжко порожнє. Невже рятiвник про все дiзнався i сам пiшов?.. Їй навiть не дарований шанс виправдатися? Виявилося, вiн просто пересiв у крiсло - ближче до жаркого полум'я камiна.
Коли чоловiк спробував пiдвестися, Селарлi поспiшила до нього i м'яко посадила назад, пiсля чого опустилася на колiна, покаянно схилила голову.
- Я повинна вам зiзнатися, що все сказане ранiше - брехня. Вiд початку i до кiнця.
- Ти розкажеш менi правду?
Селарлi крадькома глянула на захисника. Невже не буде нi докорiв, нi злостi за її обман? Сiрi очi сяяли нетерпiнням. Вона помовчала, збираючись з думками.
- Менi було п'ятнадцять, коли загинули батьки, а я стала королевою Дахрема. Дякувати дядьковi, вiн позбавив мене цього тягаря та мудро керував країною п'ять рокiв. Бiльше не дозволила хвороба, яка назавжди вiдiбрала його у нас iз тiткою. Коли я втратила свого опiкуна, до мене почали свататися. Нi, женихи i ранiше приходили, але я не збиралася виходити замiж, поки не навчуся правити своїм народом, i дядько погодився з моїм рiшенням. Тепер же не було кому захищати мене вiд настирливої уваги. Тiльки i я вже була не дитина, вмiла вiдмовляти. Говорила завжди рiзко та глузливо - щоб не виникало бажання приходити знову. На жаль, я не знала, що таке стриманiсть. Це мене й погубило. Хто ж мiг подумати, що за непримiтною зовнiшнiстю Вiлренока ховається могутнiй чаклун? Моя вiдмова поцiлила у його самолюбство, тому вiн наклав чари на Дахрем: вся країна - i народ, i природа - заснула зимовим сном. Моє королiвство, ранiше квiтуче та благодатне, перетворилося на країну льоду й холоду. Все це сталося не в одну мить, так що я з острахом спостерiгала з вежi, як наближається крижана стiна, аж поки вона не накрила i замок.
Селарлi замовкла, заново переживаючи весь той жах, однак потрiбно було продовжувати розповiдь.
- Бачити, до чого призвела моя норовистiсть, було ще одним покаранням для мене, i це ж стало моїм порятунком, адже тiтка встигла створити власне заклинання. Вона не мала сил розвiяти зимовий сон, але її власна магiя десятилiттями шукала того, що зумiє зняти чари мене, а значить, i весь Дахрем. Рiзними птахами - солов'ями, голубами, чайками i навiть орлами - прилiтали тi, хто своїм голосом мiг зворушити навiть кам'яне серце. Але лiд - не камiнь, його виявилося не так просто знищити. Та й не в голосi справа. Тi, хто приходив перед тобою, вiдступали, коли смерть пiдбиралася дуже близько до них самих. Ти ж стояв до кiнця. Ти щиро хотiв мене розбудити, а не тому, що так тобi звелiла магiя. Я вiдчувала, як вiдступає холод. Як заново почало битися моє серце. Вiдчувала аромат жасмину, що линув через вiдкрите вiкно. Чула щебетання птахiв i радiснi вiтання слуг. Не тiльки я прокинулася, але i природа прокидалася. I мiй народ теж. I це все менi - нам! - подарував ти. Я щиро вдячна за порятунок. I вiддала б тобi все, що б ти не попросив.
Усвiдомивши, що її слова розiйшлися з вчинками, Селарлi знiяковiла, не знаючи, як довести свою щирiсть.
- Так чому ж ти сказала, що я - то не я? - запитав Рейвер.
- Тiтка переконала мене, що поки захисник залишається тут, ми в безпецi, але тiльки-но ви покинете Дахрем, Вiлренок знову нас зачарує. Мiй народ i так вже досить настраждався. - Вона зiтхнула. - Звичайно, рiшення приймала я, тому вся вина за брехню також лежить на менi. Пробачте менi.
- Але чому ти зiзналася?
- Тому що це неправильно. Вiлренок покарав мене за норовистiсть, я ж спробувала позбавити вас свободи вибору. Ледь ви видужаєте, я забезпечений вас необхiдним, щоб повернутися додому.
- Хiба загроза вже минула?
Селарлi вперто мовчала.
- Вiдповiдай! - зажадав Рейвер.
- Якщо я погоджуся стати дружиною Вiлренока, зникне причина карати мiй народ. Я королева i це мiй обов'язок. Ще раз вибачте, що огорнула ваш розум брехнею. I приймiть мою щиру подяку за порятунок. - Селарлi встала на ноги i низько вклонилася. - Зараз слуга принесе вам їжу. Просiть у нього все, що буде потрiбно. Я ж не буду вас бiльше турбувати.
Але вона не зробила i кроку, як Рейвер вхопив її за руку. Його долоня, все ще холодна, молила про теплоту, яку могли подарувати її тепла долоня. Селарлi не зумiла вiдмовити йому в такiй дрiбницi, адже вiн зробив для неї так багато.
- А якщо я залишуся?.. Залишуся з власної волi? Ви будете в безпецi?
- Так говорить тiтка, - злегка знизала плечима Селарлi.
- Тодi покажи менi своє королiвство, допоможи полюбити його. - Ясно-сiрi очi молили зовсiм про iншу прихильнiсть.
- Ви, правда, згоднi залишитися?! I нiколи не повертатися додому, навiть якщо будете дуже сумувати?
- Якщо ти хочеш, я залишуся.
Селарлi посмiхнулася й обхопила чоловiчу долоню другою рукою - даруючи ще бiльше тепла та нiжностi.
- Залишайтеся... i обiцяю, ваше серце теж зажадає бути у Дахремi.
- Тодi я залишаюся. I обiцяю, що нiколи не покину Дахрем.
Слова, за якими вони сховали свої клятви, були iншими, нiж обiцянки, що в цю мить давали їх серця. I кожен вiрив: якщо обiтницi були данi - вони обов'язково будуть виконанi.