Власюк Анатолий Васильевич : другие произведения.

Мiж життям i смертю

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Українська трагедiя" - широкомасштабна епопея про росiйсько-українську вiйну, яка розпочалася 20 лютого 2014 року. Це своєрiдна мозаїка - людей, фактiв, подiй. У першiй книзi - "Мiж життям i смертю" - розповiдається про вiдторгнення Криму i початок подiй на Донбасi. Невеличке провiнцiйне мiстечко Дрогослав у Захiднiй Українi живе своїм життям. Здається, звiдси далеко до вiйни, але вона своїм вогнем обпалює мiсцевих мешканцiв. Кохання i зрада, патрiотизм i пiдлiсть, байдужiсть i сiрiсть - ось характернi ознаки тiєї епохи, яка вже вiдходить в iсторiю. Ми всi, хто живе на планетi Земля, пов"язанi мiж собою невидимими ниточками. Звичайно, не про все можемо здогадатись. Київ, Одеса, Днiпропетровськ, Донецьк, Крим, невеличкi мiстечка у Нiмеччинi, Росiї, Сполучених Штатах Америки - це майданчики, де розгортаються подiї. Кожний iз лiтературних героїв так чи iнакше причетний до вiйни - як її творець чи жертва. Путiн, Порошенко, Обама, Меркель, iншi свiтовi полiтики постають такими, якими їх бачать люди. Реальнi факти i вигаданi подiї та герої переплiтаються у розповiдi, але доволi часто вимисел перевершує правду. Для широкого кола читачiв.

УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДIЯ

  

Перша книга

  

МIЖ ЖИТТЯМ I СМЕРТЮ

  

Наталочцi, сестрi

  

Перша копа

1

  
   Час. Вiн стоїть. Повзе. Iде. Бiжить. Летить.
   У пам'ятi й снi його можна прокрутити назад. Вiн рiзний. Тому й люди, пов'язанi з часом, теж рiзнi. Якби не було часу, то ми були б однаковi, як мерцi, для яких час не просто зупинився, а його просто нема для них. I ще не знаєш, що краще: час, який рiзний, але вiн для тебе є, чи вiдсутнiсть часу, якого для тебе нема, бо вiн тобi не потрiбен, адже тебе нема.
   Бути живим чи мертвим: ось у чому питання. А якщо живий, але вже мертвий? А якщо мертвий, але ще живий?
  

2

  
   Якщо збоку подивитися на Марину - нiчого видатного в нiй не знайдете. Маленька, худенька, лiве плече трохи вище за праве. Обличчя звичайне, губи припухлi, над ними - ледь помiтний пушок. А ще коса, мало не до пояса. Дiвчат з косами зараз мало побачиш. I очi в неї - глибокi, серйознi, з затаєним сумом, сiрi, аж сивi. А коли гарна погода чи в Марини добрий настрiй - голубi, небеснi.
   Всi дивувалися, що ж Андрiй знайшов у нiй. Був це красень, високий i сильний. Дiвчата стогнали, лиш бачили його. Чимало з них вiн перепсував у Дрогославi. Мати сварила, а вiн обiймав її - i вона вже не сердилась. Батько пишався сином, але на людях цього не показував, лише вiчно бурчав на нього: i те не так зробив, i не туди щось поставив. Андрiй не балував його обiймами, але теж любив старого по-своєму. Та який там старий - ще й п'ятдесятки нема, але вже обвiтрений життям, з майже сивою головою i жовто-сивими вiд курива вусами.
   Андрiй сам незчувся, як Марина обкрутила його. Закохався в неї по самi вуха, аж самому смiшно було. Хлопцi кепкували з нього, але вiн не зважав. Мала заволодiла його серцем i розумом.
   Батьки спротивились Маринi, але Андрiй стояв на своєму. Нiкого не хотiв бачити дружиною, лиш її. А таки побралися влiтку 2010 року. А 12 липня наступного року в них народилися Петро i Павло. Сам Бог велiв їх так назвати. Здається, аж тодi Андрiєвi батьки змирилися з Мариною - заради онукiв.
  

3

  
   Леся заздрила Маринi ще з дев'ятого-десятого класу. Завжди коло однокласницi звивалися найкращi хлопцi. Нiчого особливого у зовнiшностi Марина не мала, але ж чимось притягувала пацанiв. Лесю вважали красивою, але водночас казали, що вона недоступна, набиває собi цiну. У власнiй красi вона, звiсно, не сумнiвалась, проте коли казали про недоступнiсть чи набивання цiни, - злилась. Знали б цi хлопцi, як вона хоче з ними флiртувати i цiлуватись, то не казали б такого. Єдине, що її губило, - чекала принца на бiлому конi. Ну, хоча б на бiлому "Мерседесi".
   Влiтку мiж дев'ятим i десятим класом її звабив хлопець з їхньої вулицi, який прийшов з армiї. Високий, вродливий - на принца, правда, не був схожий, але Лесi подобалося ходити з ним i ловити на собi заздрiснi погляди дiвчат. Особливо зрадiла, коли прочитала заздрiсть на обличчi Марини. А може, їй лише здалося, що це була заздрiсть. Легко отримавши доступ до її тiла, кавалер швидко охолонув до Лесi. Вона принижувала себе перед ним, мало не вмовляла й далi ходити з нею, бо боялася насмiшок дiвчат, але не змогла втримати. Їй болiло, що той почав крутитися бiля Марини, але зрадiла, що з того нiчого не вийшло, бо однокласниця вiдшила його.
   Пiсля школи Бог милував, i вони не зустрiчались. А оце сьогоднi Леся знову побачила Марину з Андрiєм i синами. Чорна заздрiсть кольнула їй в серце. Було видно, що це щаслива пара, яка в коханнi знайшла себе. Леся цього не могла сказати про своє сiмейне життя. Вийшла замiж за Мирона швидше з безвиходi. Нi, вiн їй подобався, до того ж, виявився дуже настирним i вгоджав їй, виконуючи кожну захцянку. Вона знущалася з нього, i це всi бачили, а Леся не могла зупинитися й вигадувала все нове й нове.
   Тепер, коли побачила Андрiя, подумала, що вона з ним була би чудовою парою. Жалкувала, що не вiдповiла свого часу Андрiєвi взаємнiстю, хоча був перiод, коли вiн жартома приставав до неї. Вона ж могла цей жарт перетворити на щось серйозне, але ж корона на головi не дозволила цього зробити. Тепер у Марини є все: Андрiй, дiти. А Леся так i не завагiтнiла. I Мирона нема - забрали в армiю.
  

4

  
   Путiнський план завоювання України постав у своїй злощаснiй красi. Навiть неозброєним оком було видно, що за якихось два тижнi Росiя може захопити Київ, якщо захоче. Ключовими залишалися саме цi два слова - "якщо захоче".
   Вiд безсилля старий генерал скреготiв зубами i розумiв, що самотужки нiчого не зможе зробити.
   Звiсно, вiн не мiг сприйняти Януковича - i це його вiльнодумство було вiдомим. Щоправда, вiн остерiгався розповiдати анекдоти про зека чи iсторiї про зґвалтування або крадiжки шапок. Але навколо нього в генералiтетi утворилася нiби порожнеча. З ним рахувались, але не бiльше. Дружнi стосунки з колегами випарувались. Спочатку йому було смiшно, а потiм стало страшно за людей, якi служили президенту, а не Українi. Звичайно, таких високих слiв вiн не казав, але суть його думок зводилася саме до цього.
   Його поперли з армiї законно i благопристойно - пiсля iнфаркту. Вiн, старий дурень, дозволив собi трохи бiльше, нiж зазвичай, випити на день свого народження, а потiм його добряче прихопило, аж у лiкарнi опинився. Розумiв, що всi, з ким десятилiттями вибудовував стосунки, радiли його вiдставцi. Ну, i бiс з ними! Краще бути самотнiм, нiж знаходитись у їхнiй командi на чолi з зеком.
   До нових правителiв ставився з недовiрою. Один Турчинов чого вартував! Зустрiнешся з ним у темному провулку i якщо не встигнеш його зарiзати, то вiн тебе проштрикне наскрiзь i навiть не скривиться. Єдине, що виправдовувало цих людей в його очах, - так це те, що вигнали Януковича iз України. Треба було пристрелити цього скаженого пса, але дякувати Богу, що хоч так є. Не вiрив, що новi люди служитимуть Українi, а не гаманцю, як це було при кожнiй владi. Люди нiби новi, а влада все одно залишалася старою.
   I все ж змусив себе сiсти за стiл i викласти на паперi думки, якi довго гнiтили його. Потiм сiв за комп'ютер, передруковуючи одним пальцем написане i на ходу шлiфуючи думку. Була би внучка, зробила би це за десять хвилин, а так змушений витратити мало не двi години. Єдине, що його втримувало на цьому свiтi, - це внучка. I навiщо поперлася до Криму? Ще й змовницьки пiдморгнула йому: "Дiду, набридло бути свiдком iсторiї. Хочу її творити!". Вiн ще тодi пожартував: "Твори, але не витворяй!". Добряче посмiялись разом. Звiсно, не хотiв її вiдпустити. Але ж хiба втримаєш цю молоду журналiсточку?
   Надруковане йому сподобалось. Звичайно, генiальну рiч можна було удосконалювати й удосконалювати, але ситуацiя така, що на це нема часу. Залишився задоволеним собою, що не написав "виконуючому обов'язки президента, Головi Верховної Ради України", а просто - "Олександровi Турчинову".
  

5

   Сергiй i Володя посварились. Зчепились на рiвному мiсцi. Сергiй був старший на п'ять рокiв. Сидiли вдома у матерi, якiй виповнилося сiмдесят чотири. Нiби мирно балакали про рiзне, аж поки Сергiй не сказав, що за прикладом Криму i Донбас має вiдiйти до Росiї.
   Володя випив бiльше. Взагалi любив прикластися. Скипiв. Мовляв, тут Україна, а кому не подобається, хай вимiтається до Росiї.
   Мама строго дивилася на синiв. Невiстки почали розбороняти чоловiкiв. Але з цього нiчого путнього не вийшло. Сергiй зовнiшньо зберiгав спокiй, хоча вiдчував, як усерединi нього все закипає. Ще трохи - i дасть кулаком молодшому братовi пiд дих. Все-таки боксом займався. А Володя кипить вже назовнi, аж слиною бризкає. Нiби рiднi брати, а характери рiзнi. Сергiй у маму вдався. Спокiйний, врiвноважений. Зайвого слова не скаже. Володя - викапаний батько. I не лише зовнiшньо. Спалахує, мов сiрник.
   Мама слухає їхню суперечку. Пiдтримує Сергiя. Каже, що нiчого доброго за України Донбас не мав. Треба йти в Росiю, як Крим зробив.
   Це остаточно добиває Володю. Вiн виплигує з-за столу. Каже дружинi, аби збирала дiтей. Вони йдуть додому. Їм тут нiчого робити з ворогами України.
   Так i сказав - ворогами. Тут уже й Сергiй не втерпiв. Пiдвiвся i гучно сказав, що йому такого брата не треба. Володя парирує, ще не зовсiм зрозумiвши, що мав на увазi Сергiй. Каже йому, що вiн прийшов до мами, а до старшого брата бiльше в гостi не завiтає.
   День народження зiпсутий. Дружина Володi не смiє ослухатися чоловiка. Каже дiтям, що вони йдуть додому. Синовi - чотирнадцять, доньцi - дванадцять. Вони теж побоюються батька. Тихенько вслiд за мамою в коридорi вдягаються i взуваються. Володя йде, не прощаючись. Його дружина дякує свекрусi за гостину. Та мовчки хитає головою.
   На стiнi - портрет її чоловiка. Працював шахтарем. Помер у перший день ГКЧП в 1991 роцi. Добре, що не дожив до цього часу, коли сваряться сини. Вiдчуває, що зараз був би за молодшого, за Україну.
   Сергiй з дружиною i дiтьми ще трохи сидять за столом. Вiдчуває себе незручно, що зiпсував мамi свято. Сказав, що треба йти, бо поки доїдуть до Донецька, - стемнiє. В кращi часи залишився би тут переночувати. Завтра ж недiля. Але мати все розумiє. Не думала, що доживе до таких сумних часiв. Володю шкода. Але ж вiн не правий. Донбасу з Росiєю буде краще.
  

6

  
   Дядя Вова скучив за вiйною. Ось бувають такi люди, якi нiколи пороху не нюхали, але марять людською кров'ю. Мабуть, вiдбуваються збої на генетичному рiвнi.
   Його батько загинув двадцятирiчним сопляком в Афганiстанi, але перед цим устиг зафалатати його, Вовку. Мамою виявилася медсестричка. Вибiр був випадковим. Як i все, що вiдбувається на вiйнi. Це вже потiм люди у кабiнетах шукають закономiрностi.
   Маму як неблагонадiйну хохлушку фактично усунули вiд виховання Вовки. Цим зайнявся його дiд - вiдставний енкаведист-кагебiст. Уже в нашi часи йому дали звання полковника, хоча службу закiнчував, здається, нiкчемним капiтаном. Це був жорсткий i жорстокий чоловiк, який нi перед чим не зупинявся. Мабуть, такими i були справжнi комунiсти, а не тi, хто розвалив Союз. Дiд Вовки послуговувався одним принципом: навiть якщо мета була хибною, все одно треба робити можливе й неможливе, аби йти до неї, а коли її досягнув, переможцiв не судять. У такому дусi вiн виховував i внука, головним наслiдком чого було те, що той нiколи не сумнiвався у своїй правотi.
   Тепер для своїх пiдлеглих вiн був дядя Вова - Бог, цар i герой в однiй особi. Звiсно, так називали його поза очi, а взагалi офiцiйно - товаришу полковник. Мiсяць вiн пiдбирав хлопцiв для вiдпочинку в Криму. Ну, й жартiвники в Генеральному штабi! Форму їм видали дебiльну - зелену, без розпiзнавальних знакiв. У вiльнiй розмовi з генералом дядя Вова сказав, що було би добре поначiплювати емблеми з росiйськими прапорами, бо чого, мовляв, соромитися, ми ж на своїй землi, але наштовхнувся на жорсткий погляд людини, яка не зупиниться нi перед чим. Дядя Вова теж був з цiєї когорти i тому зцiпив зуби, загнавши власне судження глибоко в мозок, звiдки вже би й сам не мiг його виколупати.
   Їх перекинули в Крим усерединi лютого й поселили на тренувальнiй базi Чорноморського флоту Росiйської Федерацiї, що нагадувала пiонерський табiр радянських часiв. Головне, що подалi вiд українцiв i взагалi вiд людських очей.
  

7

  
   Здається, лише сьогоднi вiн точно зрозумiв, що буде вiйна. Останнi iлюзiї розвiялись, мов дим. Було дивно, чому Росiя чекала так довго.
   По телевiзору показували протистояння перед кримським парламентом. Це був наслiдок. З оперативних донесень у попереднi днi вiн знав, що має вiдбутися щось надзвичайне, але робив усе можливе й неможливе, аби не розгойдувати човна. А як тут його не розгойдаєш, коли пристрастi закипають?
   Ледве стримувався, аби не накричати на друга Вовка, який малював райдужнi картинки. Той ловив на собi смертельнi погляди Пастора, але вважав за потрiбне заспокоїти людей, а, головне, мабуть, насамперед самого себе. Ну, з народом усе зрозумiло, йому справдi не треба знати всього, бо можна збожеволiти. Але ж зi своїми не треба поводитись, як з iдiотами в божевiльнi. Та й часи Майдану минули. На носi вiйна - серйозна вiйна з ворогом, який у сотнi разiв переважає по всiх параметрах. Чи розумiє це хтось сьогоднi так, як усвiдомлює вiн?
   Кримськотатарськi прапори i росiйськi триколори миготiли в очах. Де-не-де майорiли українськi прапори. Крим уже давно не був українським, але не мав жодних шансiв стати кримськотатарським. За роки незалежностi Українi так i не вистачило розумiння робити Крим усе бiльше кримськотатарським й, автоматично, українським. А тепер маємо те, що маємо, як казав Леонiд Макарович. А маємо росiйський Крим, та ще й заражений вiрусом велико-iмперського росiйського шовiнiзму.
   Йому принесли папку документiв. Спершу, звiсно, глянув на шифрограми. Нуль сорок перший пропонував вгнiздитися в структуру нової кримської влади, яка народжувалася на очах. Ну, й слово придумав - вгнiздитися. Глянув на помiчника. Той зберiгав олiмпiйський спокiй. Мовляв, я лише технiчний виконавець, а рiшення приймати вам. Трiшечки подумав i вiдклав шифрограму.
   Почав читати iншi документи й час вiд часу кидав погляд на телевiзор. Експерти в студiї коментували слова Костянтинова, голови Верховної Ради Криму, про те, що засiдання парламенту не вiдбудеться, бо нема кворуму. А один жевжик з новоявлених так званих полiтичних експертiв почав кидати прогнози про ймовiрнiсть нового коалiцiйного уряду в Криму.
   Пастор повернувся до шифрограми вiд нуль сорок першого i, трошки подумавши, рiшуче написав: "Погоджуюсь".
   Ще нiколи помiчник не бачив свого шефа таким похмурим.
  

8

  
   Позачергова сесiя Дрогославської мiської ради вiдбулася третього березня 2014 року о другiй годинi дня. Зранку телефонували депутатам i шлiфували текст звернення. Прийшли всi, як нiколи.
   Мiський голова вiдкрив позачергову сесiю. Проспiвали Гiмн України. До слова запросили заступника мiського голови з гуманiтарних питань, який почав читати текст:
   "Звернення депутатiв Дрогославської мiської ради
   Дорогi дрогославцi!
   Україна опинилася перед серйозною загрозою - за поданням президента Росiйської Федерацiї Володимира Путiна у суботу, 1 березня 2014 року, Рада Федерацiї Росiйської Федерацiї дала дозвiл на використання Збройних Сил Росiйської Федерацiї на територiї України. Росiя погрожує ввести вiйська для начебто "нормалiзацiї суспiльно-полiтичної обстановки в Українi". Наша країна опинилась перед загрозою вiйни. Одночасно розiгрується сценарiй розчленування України та створення на її територiї квазi-держав...".
   У цей час на телефон мiського голови прийшла есемеска: "Я скучила". Вiн мимохiть усмiхнувся, але, згадавши серйознiсть питання, винесеного на сесiю, знову посуворiшав. Вiдповiв: "Я теж". Вiдповiдь не забарилась: "Можемо сьогоднi зустрiтись?". Вiдписав: "Так". Запитала: "Де i коли?". Подумав i повiдомив: "На нашому мiсцi о восьмiй вечора". Отримав: "Я кохаю тебе". Саркастично блиснула посмiшка. Написав: "Я теж".
   "... Запевняємо вас, - читав заступник мiського голови з гуманiтарних питань, - що в мiстi буде забезпечене безперебiйне енерго-, газо- та водопостачання. У штатному розкладi працюють та працюватимуть усi державнi установи та заклади.
   Дорогi дрогославцi! Ще раз закликаємо зберiгати спокiй та витримку. Згуртованiсть i єднiсть громадян України на усiй територiї держави - це те, що найбiльше необхiдно сьогоднi. Нехай у кожного з нас буде непохитне переконання: "В єдностi - сила народу!"
   Слава Українi!".
   По залу пронеслося: "Героям слава!".
   Оратор закiнчив свiй виступ:
   "Прийнято 3 березня 2014 року на позачерговiй сесiї Дрогославської мiської ради шостого демократичного скликання".
   Мiський голова запропонував прийняти це звернення, i всi одностайно проголосували. Вiн сказав, що наступна, цього разу чергова сесiя, вiдбудеться пiслязавтра, п'ятого березня i закрив цю. Депутати проспiвали Гiмн України i почали розходитись.
   Мiський голова з приємнiстю думав про вечiрню пригоду, яка чекала на нього.
  

9

  
   Леся знемагала. Їй хотiлося чоловiка. Це не обов'язково мав бути Мирон. Ранiше вона не думала, що банальний секс з будь-ким може задовольнити її найпотаємнiшi захцянки. I хоча корона з голови ще не спадала, Леся почала придумувати, хто би мiг стати її одноразовим партнером.
   Батьки на вихiднi поїхали розвiятися до друзiв у Львiв. Кликали її з собою, але з неї було досить того разу, коли пристала на їхню пропозицiю. Пили, їли, вели мiщанськi пустопорожнi розмови нi про що. В неї тодi страшенно розболiлася голова, а єдиний у їхнiй компанiї молодий чоловiк, на якого мала певнi надiї, напився, мов свиня. Одним словом, жодного позитивного спогаду про ту поїздку i навiть натяку на нього.
   Крути-не крути, але виходило, що одноразовим партнером мiг стати сусiд, який часто задивлявся на неї й майже вiдверто говорив, що хоче її. Але як його виманити з квартири, та й ще щоб дружина, дурнувата баба, нiчого не запiдозрила? Леся винесла смiття, йшла повiльно вiд ящикiв i назад, задивляючись на сусiдськi вiкна, але, мабуть, iмовiрний одноразовий партнер не запеленгував її, бо жодних вiдповiдних дiй з його боку не було.
   Ну, не вмiє вона кадрити хлопцiв, хоч убий! Знову чомусь згадала Марину, нiби та була причиною всiх її бiд на цiй грiшнiй землi.
   Задовольнила сама себе, уявляючи Андрiя, хоча манiкюр дуже заважав. I вже коли закiнчила, в дверi подзвонили. Глянула у вiчко - сусiд. Нiчого собi!
  

10

  
   Марина давно помiтила, що тесть ставиться до неї не як до невiстки, а нiби до потенцiйної коханки. Все з його боку робилося нiби жартома, але це їй почало набридати. То пригорне до себе мiцно, а вона ж вiдчуває, що його багатство напружується. То вщипне за дупцю, коли нiхто не бачить.
   Андрiй одного разу зауважив залицяння батька до своєї дружини. Сказав теж нiби жартома: "Тату, це ж моя жiнка. Маєте маму". Але бiльше за дружину не заступався.
   Маринi здавалося, що свекруха з осудом дивиться на неї. Мовляв, якби невiстка не дала приводу, то старий сидiв би тихо. Знала добре свого чоловiка. Замолоду добряче кровi їй попив, скачучи в гречку. Скiльки ночей проплакала. Одного разу навiть хотiла розлучитися з ним, але Андрiйка пошкодувала, бо дуже той любив батька.
   Тепер Марина старалася триматися вiд свекра подалi. Але як це можливо зробити, якщо живуть в однiй хатi? Колись сказала йому в очi все, що думала з цього приводу. Той нiчого не вiдповiв. Посмiявся. Трохи вiдстав, але потiм знову почалося. Дiяв тепер обережнiше, щоби нiхто не бачив. Марина терпiла-терпiла, а таки пожалiлася матерi.
   Iванна Степанiвна довго не думала. Вибрала момент i сказала сватовi, аби вiдстав вiд її доньки. Не зробить цього - наробить скандалу, надасть по мордасах привселюдно.
   Старий був не iз боягузливих. Але знав, що в жiнках дрiмає могутня сила. Не дай Боже їй вирватися назовнi.
   Притих надовго. Нiчого не нагадувало колишнiх його залицянь до невiстки. Марина й далi намагалася триматися вiд нього подалi. Але помiтила зачаєну злобу в його поглядi. Чи це їй здалося?
  

11

  
   Дональда нiхто не знав. Не те що у вищому генералiтетi Сполучених Штатiв Америки, а й Президент Барак Обама. Рокiв п'ять тому чоловiк, який взяв собi цей позивний, сам вийшов на зв'язок з офiцером американської розвiдки, який працював пiд прикриттям у посольствi в Москвi. Спочатку розмова вiдбулася по телефону iз закритим засобом зв'язку, що свiдчило про досить високий ступiнь доступу Дональда до секретiв Кремля. Голос був видозмiнений, i дешифратори марно намагалися встановити, кому вiн мiг належати iз росiйських високо-посадовцiв, але з цiєї затiї нiчого не вийшло.
   Вiдтак Дональд зустрiвся з цим офiцером американської розвiдки в маленькiй церковцi в одному з сiл Московської областi й передав йому деякi документи. При цьому росiйський незнайомець був майстерно загримований, так що i рiдна мама його би не впiзнала. Вiн нiчого не казав, лише кивав головою: "так" чи "нi". Було зрозумiло, що свого справжнього голосу видавати не хоче. Офiцер американської розвiдки вдався до хитрощiв i перейшов на англiйську. Було видно, що Дональд чудово розумiє цю мову, але бавиться у мовчанку.
   Документи справдi були класнi. Так сказав Сем, безпосереднiй начальник офiцера американської розвiдки. Звiсно, у нього було iнше iм'я, а ще - майже двадцятилiтнiй стаж роботи в рiзних країнах, в тiм числi й на нелегальному становищi. Провели детальний аналiз документiв, аж поки не переконались у їхнiй достовiрностi, що було пiдтверджено й iншими джерелами iнформацiї.
   Дональд без зайвого пафосу говорив змiненим голосом по телефону, що вiн росiйський патрiот, ненавидить режим Путiна i мрiє про той день, коли Росiя стане на демократичний шлях розвитку. Звiсно, тут було багато наївного, бо неможливо уявити Росiю й демократiю як єдине цiле. Проте майже щезли сумнiви у щиростi намiрiв Дональда. Головне, що вiн передавав американськiй розвiдцi цiнну iнформацiю й не брав за це грошей, на вiдмiну вiд багатьох iнших агентiв, якi казали, що ризикують головою, проте хоч поживуть нормально. Звичайно, Дональда постiйно перевiряли - найперше з метою встановити, хто вiн насправдi, але з цього нiчого не вийшло, бо той був класним гравцем, до того ж грав сам, а не в командi. В повiтрi витала думка, що це елементарна пiдставка, але ж не можна було п'ять рокiв поспiль передавати суперсекретну iнформацiю, яка неодмiнно знаходила своє подальше пiдтвердження. Чи росiяни здiйснювали все заради однiєї фальшивки, яку мали вкинути, аби сплутати карти американськiй розвiдцi, а потiм Дональд мав щезнути в часi й просторi?
   Що стосується iнформацiї по Криму й майбутньої росiйсько-української вiйни, як її окреслив сам Дональд, то тут мiстилась iнформацiя, яка вже була в цiлому вiдома американцям, але вiдстежувалися цiннi крупинки нового, що дозволяло робити неординарнi висновки щодо подальшого розвитку подiй. Єдине, що насторожувало, - так це те, що Дональд своїми повiдомленнями нiби пiдганяв американцiв робити бiльш рiшучi кроки стосовно росiян. Обама ж, навпаки, мав обережну, виважену, навiть боягузливу позицiю в цих питаннях. Все можна було списати на неповноту iнформацiї, якою володiв Дональд, а також на те, що вiн легковажив ядерною можливiстю Росiї рознести вщент планету Земля.
  

12

  
   Дрогослав отримав своє iм'я вiд старослов'янського князя, який жив на цих землях. Проте у древнiх лiтописах згадувався лише населений пункт, а князя не називали.
   Вперше Дрогослав як князь з'явився в однiй iз книг вiсiмнадцятого столiття. Її автором був мандрiвний голландець. Не посилаючись на жоднi документи минулого, вiн писав про цього вiдважного князя, який зi зброєю в руках захищав рiдну землю. Вiдтодi пiшло й поїхало. Iснування князя Дрогослава стало беззаперечним i нiким не оспорювалося.
   Єдиним, хто виступив проти цiєї версiї, був старенький викладач Дрогобицького державного педагогiчного тодi ще iнституту. Вiн уже давно помер. Так ось, цей чоловiк стверджував, що нiякого князя Дрогослава нiколи не було, це все вигадки. А ось поселення Дрогослав iснувало. Його спалили пiд час монголо-татарського нашестя на нашi землi. Неподалiк вiд нього люди збудували нове поселення, яке назвали Дрогославом. "I прийшла на цi землi друга слава", - писав в однiй iз робiт старенький викладач. Але його писанину мало хто читав, а якщо й читав, то всерйоз не сприйняв. З плином часу про цю версiю пам'ятали лише одиницi дрогославцiв, здебiльшого тi, якi доживали свого вiку i не мали жодного впливу на хiд подiй.
   Тепер же сперечались про iнше - скiльки насправдi рокiв Дрогославу. Однi вважали, що слiд виходити iз першої писемної згадки про поселення. Їм заперечували, бо Дрогослав, звiсно, з'явився на мапi набагато ранiше, нiж про нього вперше згадали в якомусь документi. Тому не годиться вiдбирати у мiста роки.
   Ситуацiя ускладнювалася для одних i була виграшною для iнших, бо в 1990 роцi ще тодi комунiстична влада Дрогослава вiдсвяткувала 975 рокiв з дня заснування мiста. Цифру взяли зi стелi, за рекомендацiєю вченої ради мiсцевого iнституту. Як би там не було, але вже наступного, 2015 року, Дрогославу виповнювалася тисяча - дата, як не крути, ювiлейна, що могло принести мiсту чималi грошi, якщо вчасно подати звернення до Верховної Ради України, написати вiдповiдного листа на адресу Кабiнету Мiнiстрiв. Тi ж, хто наполягав на першiй згадцi про Дрогослав у лiтописi, говорили лише про 937 рокiв Дрогослава.
   Звiсно, депутати з рiзних причин, насамперед меркантильних, схилялися до тисячного ювiлею, i саме це питання мало стати першим i ключовим на черговiй сесiї Дрогославської мiської ради п'ятого березня 2014 року. Але несподiвано вилiзло ще два - про дочасне припинення повноважень першого заступника мiського голови й продовження мораторiю на продаж спиртних напоїв аж до закiнчення Великого посту. Сесiя обiцяла бути гарячою, i мiський голова готувався до багатьох несподiванок.
  

13

  
   Взагалi-то вiн був євреєм, бо мав маму-єврейку. Але тато влив у нього українську кров i дав свою зовнiшнiсть.
   Боря приїхав до Дрогослава рокiв тридцять тому з другою своєю дружиною, а потiм мав третю i четверту, аж поки взагалi залишився сам. Це не означало, що в нього не було жiнок. I зараз, коли йому стукнуло шiстдесят шiсть, вiн жив з двадцятичотирилiтньою пацанкою, як сам її називав. З нею Боря познайомився на Майданi в Києвi. Разом вони виховували дворiчного хлопчика. За часом вiн би не мав бути сином Борi, але якби хтось сказав, що малий не подiбний на нього, згрiшив би проти iстини.
   У стосунках з жiнками Боря був таким же сталим, як i в стосунках з євреями, - добрим, вишуканим на гумор, товариським. Головне, що притягувало жiнок i євреїв до нього, навiть якщо тi й не здогадувалися про його єврейське корiння, - вiн нiколи нiчого нi вiд кого не вимагав. Усе йшло до нього саме.
   Особливих статкiв Боря не мав, але цього йому й не треба було. Мiг за день пропити пенсiю у дрогославських кнайпах, а потiм якось знаходив засоби до iснування.
   Дзвiнка, так звали пацанку, була iз Закарпаття й дивувала дрогославцiв характерною вимовою, не збираючись переходити на мiсцеву говiрку. Боря швидко перейняв її вимову й спiлкувався з нею по-закарпатськи, а мiсцевий люд тiшив словечками на кшталт "гаразд" чи "не видумовувай". Дзвiнка взагалi була непоступливою й укорочувала життя Борi своїми витiвками. Могла зникнути десь на двi-три доби, залишивши на Борю малого Миколку, а потiм так само довго не пiдпускати до себе нiкого, зачинившись у кiмнатцi й писати картину. Достукатись до неї у такi моменти було неможливо. Одного разу Боря запитав, де вона була. Ревнощi так i пронизували його. Дзвiнка реготала вiд задоволення, а потiм влаштувала Борi таку сексуальну нiч, що той ледве кiнцi не вiддав. Думав, що вже нiчого не може, але Дзвiнка була здатна й мертвого пiдняти.
   Картини в неї були мiстичнi, i Борис радше вгадував, нiж розумiв, що там намальовано. Вона з iронiчною усмiшкою вислуховувала його пашталакання, а потiм гаряче цiлувала в губи i казала, щоб вiн заспокоївся. Так повторювалося раз у раз, аж поки вiн не зрозумiв, що заспокоїтися - це й є заспокоїтися, нiякого потаємного змiсту в це слово Дзвiнка не вкладала. Мовляв, не розумiєш ти ще моїх картин, не дорiс до цього, так що заспокойся.
  

14

  
   Лiля любила Крим. Хоч раз на рiк намагалася побувати тут бодай декiлька днiв. Це мiсце видавалось їй божественним, мало не раєм на землi. Могла спiлкуватися з кримчанами - росiянами i кримськими татарами - виключно українською. Її розумiли й вважали своєю.
   А тепер щось змiнилося. I вона вiдчула це найперше на мовному рiвнi. Приїхала вона до Криму в нiч з двадцять п'ятого на двадцять шосте лютого, не хотiла телефонувати до давнiх друзiв, поселилась у готелi й вiдчула на собi дивнi погляди обслуговуючого персоналу. Нiби дивляться крiзь неї i нiчого не бачать. Натягнутi черговi посмiшки, холоднi очi, але всерединi нема душi. Вже потiм дошурупала, що справа якраз в українськiй мовi. Це було неприємно й дивовижно, адже вона в Українi.
   Вир подальших подiй незабаром накрив її з головою, i цi першi вiдчуття були мiзерно дрiбними порiвняно з тим, що вона побачила потiм. Редактор газети, в якiй вона працювала, мабуть, знав набагато бiльше, нiж розповiдав їй перед поїздкою в Крим. Тепер Лiля розумiла, що вiн просто лукавив, малюючи їй райдужнi картинки. Можливо, нiхто би не наважився їхати в це пекло, якби знав правду, тому й послали її, наївну дiвчинку, яка мрiяла творити iсторiю.
   У Лiлi вже виробилася звичка щодня телефонувати дiдусевi й коротко розповiдати йому про все, що дiється навколо. З батьками такої щиростi не було, бо вони займалися своїм, не дуже переймаючись, чим живе донька. Доросла вже, дасть собi раду, та й характер у неї вiд дiда. Вiн теж коротко розповiдав про себе. Сказав i про лист Турчинову. Лiля саркастично вiдреагувала, що з його затiї нiчого путнього не вийде, бо так звана нова влада по горло застрягла у владi старiй, i навiть якби хотiла змiн, то сама себе за чуба не витягне з болота, як барон Мюнхгаузен. Чесно кажучи, сумнiви хвилями накочувалися i на нього, але виправдання не треба було придумувати, воно готовим сидiло в його головi. Принаймнi вiн зробив спробу, i не слiд за цим жалкувати. Iнша справа, якби не зробив. Тодi точно б жалкував.
  

15

  
   Серце стиснуло вночi, i вона зателефонувала молодшому, Володi. Старшого, Сергiя, не хотiла турбувати. Та й поки приїде iз Донецька - витратить купу часу. А Володя жив у їхньому мiстечку майже поруч, на сусiднiй вулицi.
   Прибiг захеканий i стривожений. Їй стало легше, i вона вже жалкувала, що потурбувала молодшого. Але робити нiчого. Довелося йому переночувати у мами. Не пертися ж серед ночi назад додому.
   Вона чула, як Володя потужно хропить. Цей храп нагадав їй покiйного чоловiка. Навiть у цьому молодший був подiбний на батька. Старший так не хропiв.
   Серце не болiло, але вона вiдчувала важкiсть. Нiби напхали туди все що заманеться i забули витягнути.
   Портрет чоловiка висвiтлювався на стiнi. Їй здалося, що вiн усмiхається до неї.
   Приїхала в це мiстечко на Донбасi дев'ятнадцятилiтньою юнкою iз Псковської областi. А вiн за комсомольською путiвкою прибув iз Житомирщини. Шахти будувати. На одному iз майданчикiв i познайомились. Їй було смiшно, як вiн говорить росiйською. А потiм навчився. Перейшов на мiсцеву специфiчну говiрку. Непомiтно для себе заговорила нею теж. Ходили недовго, якийсь мiсяць-пiвтора. Одружились. Це був 1959 рiк. П'ятдесят п'ять рокiв тому. Життя проминуло, як пострiл. I вже двадцять три роки без чоловiка. А все здається, що вiн у сусiднiй кiмнатi, зараз зайде до неї, скаже, аби випила таблетку вiд тиску. Все життя п'є цi клятi таблетки. А чоловiк i не хворiв нiби, нiяких таблеток не вживав, а помер раптово. Сказали, що "обширний iнфаркт". Болiло його серце, бачила, як хапався за груди. Але ж хiба скаже? Соромився бути хворим. Дбав про її здоров'я. Аж тепер це зрозумiла й оцiнила. Скупа сльоза сповзла по щоцi.
   Думки перенеслися на синiв. Жили дружно. Звiсно, все було вiдносним. Пiд час Помаранчевої революцiї теж сварилися мiж собою. Сергiй був за Януковича, Володя - за Ющенка. Але, здається, тепер їхнi непорозумiння стали гострiшими. Переконалася в цьому на своєму днi народження.
   Подумала, що зранку треба спокiйно, але серйозно поговорити з Володею. Переконати його вона не зможе. Так i залишиться в думках зi своєю Україною. Але ж видно, що вже навiть сама думка про Україну стає небезпечною. Хай буде обережним. Бо ще наб'ють тi, хто хоче, аби Донбас приєднався до Росiї.
   Аж пiд ранок заснула. Снився чоловiк, який кликав до себе. Коли прокинулась, сина вже не було.
   Тiльки-но встала з лiжка, вiн зателефонував. Запитав, як себе почуває. Вона сказала, що добре. I додала: "Маю до тебе серйозну розмову". Вiн усе зрозумiв: "Не треба мене агiтувати проти України". Не встигла щось сказати ще, як Володя перервав зв'язок.
  

16

  
   Мiського голову Дрогослава вже давно дратував цей депутатик вiд опозицiї. Маленький, верткий, галасливий, вiн завжди вискакував, мов Гриць з конопель, вносив сум'яття, ламав плани, хоча й сам зазвичай нiчого суттєвого не добивався. Здається, лише в школi, де працював учителем, дiти називали його Григорiєм Iвановичем, а всi iншi так i кликали - Гриць.
   Ось i зараз Гриць високо пiдняв руку, хоча вже впритул пiдiйшли до затвердження порядку денного. Мiський голова вдав, що не помiтив пориву депутатика. Проте вiд Гриця не так легко вiдкараскатися. Мiський голова розумiв, що коли зараз надасть йому слово, то сесiя затягнеться на невизначений термiн.
   - Маю пропозицiю щодо внесення до порядку денного важливого питання! - на всю залу вигукнув Гриць, привернувши, звiсно, увагу депутатiв, запрошених i журналiстiв.
   Саме в цей момент мiський голова хотiв, щоби проголосували за порядок денний. Гриць випередив його буквально на декiлька секунд. I всi бачать, що Гриць бiжить до трибуни. Саме бiжить, а не йде, бо ходiння, здається, взагалi не було притаманне цiй людинi. Мiський голова хотiв його зупинити i сказав, що питання на сесiю напередоднi винесли депутатськi комiсiї, так що недоцiльно додатково ще щось розглядати.
   Гриць нiби не чув його i, не чекаючи, коли йому офiцiйно нададуть слово, внiс пропозицiю розглянути питання про присвоєння звання Почесного громадянина Дрогослава Орестовi Гусаку.
   Всi затихли. Мабуть, це був єдиний випадок, коли Гриця серйозно сприйняла як депутатська бiльшiсть, так i меншiсть, бо завжди як тi, так й iншi ставилися до нього поблажливо: мовляв, весели нас своїми прожектами, а ми проголосуємо так, як нам треба.
   Орест Гусак був єдиним дрогославцем, який трагiчно загинув на Iнститутськiй у Києвi пiд час вiдомого протистояння, коли снайпери полювали за людьми. Минуло трохи бiльше трьох тижнiв як його урочисто поховали у Дрогославi, i це був, мабуть, один iз найвелелюднiших похоронiв в iсторiї мiста.
   Пропозицiя Гриця була несподiваною, i мiський голова злився сам на себе, що йому не прийшла до голови така проста думка про присвоєння Орестовi Гусаку звання Почесного громадянина Дрогослава. А якщо iнiцiатива йшла вiд когось iншого, то мiський голова докладав максимум зусиль, щоб її не прийняли. Розумiв, що поступає неправильно, але нiчого не мiг вдiяти з собою. Ось i зараз усерединi нього увiмкнувся невидимий механiзм спротиву цiй iдеї Гриця.
  

17

  
   Iнтуїцiя його нiколи не пiдводила, але цього разу вiн знехтував нею, i за це поплатився.
   Цей студентик йому не сподобався вiдразу. Знань - нуль, а запопадливiсть аж зашкалює. Постановив собi триматися вiд нього подалi, але той, здається, траплявся йому на кожному кроцi й виказував своє шанування пановi професору. Мабуть, на це й купився, бо був лише доцентом, але ж, звiсно, мрiяв про професора.
   Студентик завалював сесiю й мав останню надiю на нього. Здати пристойно екзамен з його предмету в нього теж не було жодних шансiв. I тут збила з пантелику цифра у двiстi доларiв, яку запропонував студентик. До цього вiн, доцент Дрогославського державного педагогiчного унiверситету, теж брав хабарi, дiлився з ким потрiбно, але спокусила цифра i можливiсть усе забрати собi. Та й нiколи стiльки грошей вiд однiєї людини вiн ще не брав.
   А далi все було банально просто. Студентик пiдсiв до нього в машину на обумовленому мiсцi, передав конвертик. Доцент ще здуру заглянув усередину, побачив, що грошей багато, витягнув купюри, зрозумiв, що всi вони двадцятидоларовi, ще й почав їх перераховувати. Насамкiнець побачив єхидну й задоволену посмiшку студентика. Не встиг той вийти iз машини, як замiсть нього пiдсiв один тип, а ззаду вмостився iнший. Вони представились спiвробiтниками СБУ. Крiзь туман, який несподiвано з'явився в очах, вiн i не прочитав, що ж там насправдi написано в їхнiх посвiдченнях. Факт залишався фактом: його впiймали на хабарi, i це було очевидно.
   Згадуючи потiм той день, доцент розумiв, що випав в осад. Нi, вiн усвiдомлював, що рано чи пiзно може попастись, але сподiвався на власну кмiтливiсть i захист з боку керiвництва унiверситету. Адже не лише для себе старався. А тут Бог вiдiбрав йому розум.
   Отямився лише в кабiнетi начальника Дрогославського вiддiлу СБУ. Цiлий шматок життя - вiд затримання в машинi до цього моменту - випав з його пам'ятi. Коли ж нарештi взяв себе в руки i став усе заперечувати, з'ясувалося, що це даремно. Докази були беззаперечними. Звiсно, студентик всучив йому мiченi долари, на них чiтко виявили його пальчики, щось там пiдсвiчували, манiпулювали з його руками, а вiн слухняно давав робити з собою все, що їм тiльки заманеться, бо здалося, що вiд цього залежало, вiдпустять його чи нi. Вiн тупо опирався, але коли мова зайшла про зафiксованi ще два епiзоди хабарництва за його участю, зрозумiв, що загнаний у глухий кут. Причому загнав сам себе, знехтувавши iнтуїцiєю й довiрившись проклятому студентику.
   Не залишалося нiчого iншого, як писати чистосердечне зiзнання, але есбеушникам цього було замало. Вiн зрозумiв, що найбiльше їх цiкавить, чи не передавав вiн грошi ректору. Звiсно, що передавав, бо iнакше в цiй системi було неможливо вижити. Але ректор його конкретно попередив: якщо вiн здасть усi схеми i людей, на порятунок може не сподiватись.
   Це йому тiльки здалось чи справдi так було? Коли вiн, затинаючись, злякано сказав, що брав хабарi сам i ректору чи будь-кому iншому грошей не носив, есбеушники зiтхнули з полегшенням.
  

18

  
   Мiський голова не зауважив, хто саме з депутатiв кинув рятiвну соломинку, сказавши, що в положеннi про почесних громадян Дрогослава мова йде про живих, а не померлих осiб. Але, здавалося, вже нiщо не могло зупинити Гриця, якщо вiн щось задумав. Цей депутатик, перекрикуючи iнших, стверджував, що народнi обранцi мають право переписувати положення i приймати такi рiшення, якi потрiбно. Зрештою, сказав вiн, Орестовi Гусаку не потрiбнi безкоштовнi комунальнi послуги чи iншi пiльги, передбаченi положенням про почесних громадян Дрогослава. Справа в iншому - чи вмiємо ми шанувати пам'ять тих, хто вiддав за нас своє життя.
   Мабуть, i сам Гриць не сподiвався, що такi пафоснi слова зринуть з його вуст. Навiть найзапеклiшi його опоненти з чужих i своїх змовчали.
   Врештi-решт, депутати прийшли до компромiсного рiшення, а мiський голова мусив з ними погодитись. Питання таки внесли до порядку денного сесiї. Оскiльки вона сьогоднi не закiнчиться, а буде продовжена в якийсь iнший день, то слiд, аби це питання розглянули на вiдповiдних депутатських комiсiях, де кожний може внести свої пропозицiї. Тодi й стане зрозумiло як розв'язати цю проблему.
   Гриць iшов на своє мiсце з виразом переможця на обличчi. Мiський голова, дивлячись на депутатика, затявся i вважав, що програв битву, але не вiйну.
  

19

  
   Те, що Путiн переграв його, було зрозумiло, як ясний день. Але як i коли?
   До кремлiвського карлика зберiгали лояльнiсть лише дурнi. Розумнi люди цю лояльнiсть iмiтували.
   Вiдраза до низьких людей зародилася в нього ще в юностi. Зараз вiн мав метр вiсiмдесят два, i Путiн на цьому тлi був дитиною.
   Вiн зустрiчався зi своїм першим коханням, i справа йшла до весiлля. Але Оксану жорстоко зґвалтували. Принаймнi так казала її мама. По дiвчинi ж цього не було видно. Здавалося, вона задоволена тим, що сталося, i згадує щось приємне. Правда вiдкрилась, коли у них справа дiйшла до сексу. Оксана розсмiялась, побачивши його пiцик. Вiн розсердився й мало не задушив її, аж поки вона зi страху не зiзналась, що у ґвалтiвника було диво природи, хоча сам вiн мав десь метр шiстдесят.
   Звiсно, так вони й не одружились, а вiн, коли бачив низьких людей, несвiдомо й автоматично починав їх ненавидiти.
   Бути олiгархом у Росiї - смертельно небезпечно. Особливо, якщо ти не лiг пiд Путiна. Вiн лiг, бо приклад Ходорковського постiйно був перед очима. Справа ж не у бiзнесi i не в тому, що ти крадеш iз державного бюджету мiльярди, а у наявностi чи у вiдсутностi лояльностi до Путiна. У Ходорковського цiєї важливої якостi не було - тому й загримiв за повною програмою.
   Вiн став згадувати, коли проколовся. А що проколовся - сумнiвiв уже не було. Спочатку - глухi передчуття, якi незабаром ставали дiйснiстю. Замовлення тепер не пливли йому до рук, як ранiше. За кожну державну програму i вiдповiдне фiнансування треба було боротися. Але сам факт, що вiн встряг у боротьбу, ще не гарантував успiху. Бiльше того, йому вже навiть не пояснювали, чому вiн вибув iз числа фаворитiв, а лише робили великi круглi очi й закочували їх до небес. Звичайно, вiн розумiв, що Путiн не втручається у кожний так званий конкурс, який неодмiнно закiнчується вимиванням грошей iз державного бюджету, але було зрозумiло, що команда "фас" однозначно йде згори. Вiн хотiв напряму звернутися до Путiна, бо думав, що той не знає про цю несправедливiсть стосовно нього, але сам розсмiявся зi своєї наївностi. Вдавати ж, що нiчого не сталось i продовжувати жити, як до цього, теж не виходило. Проковтнуть i навiть не вдавляться. Розумнiше ж взяти паузу i продумати кожний свiй наступний крок.
   I тут нiби Бог стукнув його по чолi й повернув пам'ять. Ну, звичайно, Маша! Ця журналiсточка брала в нього iнтерв'ю. Вiн розповiв їй безневинний анекдот про Путiна. Здається, про дiрку в презервативi, тому й штампує Росiя путiних. Звiсно, їй вистачило здорового глузду не друкувати цей анекдот. Та й який редактор погодився би на це? Хiба що коли б наступного дня надумав вчинити самогубство. Вiн брав усю вину на себе i списував на власну дурiсть. Бiдна дiвчинка, яка видалась йому щирою й наївною, добросовiсно переписала iнтерв'ю, а вже хтось iнший правив, бо було видно досвiдчену руку. Вiн, як завжди, не вимагав, аби йому дали готовий до друку текст. Вiрив у справедливiсть i поряднiсть журналiстiв i редакторiв, тому не вносив виправлень. А якщо в людей цього не було - Бог їм суддя. Цей хтось побачив анекдот - i доповiв кому треба. Як все генiально просто!
   Ех, Маша, Маша, три рублi - i наша...
  

20

  
   День сумно догорав. За вiкном несподiвано здiйнявся вiтер. Здавалося, це щось космiчне. За законами природи, холод не мав би залетiти до кiмнати. Але ж мама Ореста Гусака вiдчула, що замерзає. Злякано подивилася на фотографiю сина. Вiн був серйозним, як завжди. Нiби дивився на людей i думав: що ж ви робите, чому не цiнуєте життя?
   Чоловiк помер минулого року. Пиячив. Цироз печiнки. Мучився, але недовго. Лiкарi казали, що потрiбнi великi грошi, аби його врятувати. Але де ж наберешся цих грошей? Дуже переживала, щоби син теж не став пияком. Бог милував. То були вже iншi крайнощi, бо Орест взагалi не вживав алкоголю.
   Їй болiло серце, коли син розлучився. Здавалося, втратила назавжди внука, якого колишня вже синова дружина вiдвезла до своїх батькiв. А це майже сто кiлометрiв вiд них. Вже й не пам'ятала, коли востаннє бачила малого.
   У вереснi 2013 року Орест поїхав у Київ на заробiтки. Казав, що працює в престижнiй будiвельнiй фiрмi. Мав непоганi грошi. А коли люди почали виступати проти Януковича i за Євросоюз, її материнське серце вiдчуло бiду. Казала синовi, щоби повертався додому. Не треба великих грошей, проживуть на її пенсiю. Орест вiдповiдав по телефону, що спокiйно собi працює, не встрягає в революцiйнi подiї. Це трохи заспокоїло, хоча знала свого сина. Ну, не може вiн бути байдужим. Приїхав на Рiздво додому, побув декiлька днiв i знову рвонув до Києва. Вiдчувала, що нудиться. Нарештi зiзнався, що має в Києвi дiвчину, скучив за нею. Пообiцяв на Пасху приїхати з нею в Дрогослав, а там й одружаться. Радiла за нього, але радiсть все одно була сумною. Бачила фотографiю нареченої сина. Спокiйний погляд. Мила усмiшка.
   А потiм той передвечiрнiй дзвiнок. Номер телефону сина. Невiдомий чоловiчий голос каже, що Ореста вбили. Куля снайпера потрапила в скроню.
   Вже й не пам'ятає, як пережила тi днi. Привезли сина в закритiй трунi. Дуже хотiла його побачити - хоч мертвого. Сусiди i знайомi вiдрадили. Вона й сама розумiла, що вiд голови Ореста мало що залишилося. Але хоч тiло його поцiлувати. Це ж її кровиночка.
   Познайомилася з його дiвчиною. Та обiцяла телефонувати, приїжджати. Спочатку розмовляли мало не кожний день, а потiм дзвiнки вiд неї стали все рiдшими. Розумiла, що нiчим наречена сина їй не зобов'язана.
   А тепер цi розмови, що Орестовi хочуть присвоїти звання Почесного громадянина Дрогослава. Не треба цього. Вiн не любив слави. Був скромним. Треба буде пiти завтра до мiської ради i сказати, щоб не робили цього.
   Вiтер за вiкном так само несподiвано вщух, як i здiйснявся. Але космiчний холод все ще пронизував тiло матерi. На неї дивився з портрета син. Здавалося, що Орест усмiхається.
  

21

  
   Сесiя затягнулася ще на добру годину, бо депутати почали сперечатися мiж собою яким у порядку денному має стояти питання про дочасне припинення повноважень першого заступника мiського голови. Опозицiя вимагала, щоби воно було першим, бо вже мала кандидатуру на цю посаду й хотiла обов'язково пропхати свого чоловiка. Натомiсть хтось iз бiльшостi запропонував узагалi не розглядати цього питання, бо маємо важку ситуацiю, коли Росiя може оголосити вiйну Українi, а, як вiдомо, коней на переправi не мiняють.
   Потiм довелося довго втихомирювати Гриця, який вигукнув, що якщо перший заступник мiського голови i кiнь, то обов'язково в пальтi. Почалися взаємнi образи й з'ясовування стосункiв, так що мiський голова певний час не мiг керувати роботою сесiї, бо його нiхто не слухав. А коли вдалося знову взяти владу в свої руки, то зумiв втихомирити i примирити депутатiв, немов батько дiтей. Вiн сказав, що це питання вже винесене на сесiю, так що його слiд розглянути, а вже тодi вирiшувати, чи припиняти дочасно повноваження першого заступника мiського голови, чи нехай собi чоловiк спокiйно працює далi.
   Тут вже не стримався перший заступник мiського голови, який сказав, що написав заяву на звiльнення i просить його з миром вiдпустити. Депутати вiд опозицiї зустрiли цi слова оплесками, а бiльшiсть стверджувала, що перший заступник мiського голови передумає i залишиться на своїй посадi.
   Зрештою, в кiнцевому результатi проголосували так, як i було на початку про порядок денний сесiї. Спочатку розглянуть питання про тисячолiття Дрогослава, потiм - про продовження чи не продовження мораторiю на продаж спиртних напоїв до кiнця Великого посту, а насамкiнець цього дня - про дочасне припинення повноважень першого заступника мiського голови. Решта питань перенесуть на iнше пленарне засiдання.
   Проголосували всi одностайно, i мiський голова зауважив, що не треба було витрачати майже три години дорогоцiнного часу на порожню балаканину. Знову скочив Гриць i сказав, що це не порожня балаканина, а демократiя, коли опозицiя має право голосу, але його висмiяли депутати вiд бiльшостi, на що в суперечках пiшло ще хвилин тридцять.
   Зрештою, хтось iз депутатiв запропонував зробити перерву на обiд, як i передбачено регламентом. Мiський голова радо на це пристав, бо коханка не давала йому спокою, бомбардуючи телефонними дзвiнками.
  

22

  
   - Так його ж садити треба! - вирвалось у Iвана Трохимовича, коли сорока на хвостi принесла новину про те, що Коломойського призначають керiвником Днiпропетровської обласної державної адмiнiстрацiї.
   Колеги-слiдчi подивилися на нього, сховавши усмiшки в кутиках губ, але нiчого не сказали.
   Проте через декiлька годин, коли Iван Трохимович нудився i працював з документами, на нього чекав новий удар. Вже iнша сорока в мiнi-спiдницi принесла новину, що начальником їхнього вiддiлу призначили невисокого череваня з масивними окулярами на носi-картоплинi. Цю посаду пропонували самому Iвановi Трохимовичу десь мiсяць тому, але вiн вiдмовлявся, посилаючись на те, що вже старий, а треба давати дорогу молодим. Якби ж то знав, що призначать начальником їхнього вiддiлу цього невисокого череваня з масивними окулярами на носi-картоплинi, то сам би очолив вiддiл. Та й не такий вiн уже старий, незабаром лише сорок сiм рокiв стукне.
   Цей невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi йому вiдразу не сподобався. Звичайно, пiсля стiлькох рокiв роботи в мiлiцiї Iван Трохимович навчився бачити людей, що називається, наскрiзь. Який би ти зовнiшньо не був привабливий, якi б золотi слова не говорив, все бачив i розумiв Iван Трохимович, жодна дрiбничка не вислизала з його поля зору.
   Невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi був гнилуватим. Iван Трохимович не зумiв би пояснити, що вiн пiд цим розумiє, але це слiвце як прийшло до нього вiдразу, характеризуючи майбутнього колегу по вiддiлу, так i залишилося. Нiкому про це вiн не говорив, але ставлення до цього чоловiчка склалося в нього вiдразу. Та й той, здається, вiдразу зрозумiв, хто тут йому головний ворог.
   Доволi швидко з'ясувалося, що i в професiйному планi невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi є нульовим. Тому вже тепер колишнiй начальник вiддiлу, який лежав у лiкарнi з iнсультом, давав невисокому череваневi з масивними окулярами на носi-картоплинi копирсатися в паперах, а реально розслiдували злочини Iван Трохимович i його колеги.
   Залишалося лише з'ясувати яким чином невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi став начальником їхнього вiддiлу.
  

23

  
   Пiсля обiду на сесiю Дрогославської мiської ради депутати збиралися повiльно. Минуло двi години, але кворуму так i не було. Важко було когось спецiально запiдозрити у зривi сесiї, бо не з'явились як представники бiльшостi, так i представники меншостi. Крiм того, i в минулi роки було багато таких випадкiв, коли пiсля обiдньої перерви сесiї зривались iз тiєї ж причини.
   Мiський голова лютував. Вiн хотiв ще сьогоднi розв'язати три проблеми - iз тисячолiттям Дрогослава, з мораторiєм на продаж алкоголю, а, головне, зi своїм першим заступником.
   Це був його партнер по бiзнесу. Вiн не покладав на нього особливих надiй. Просто хотiлося мати поруч свою людину.
   Економiки як такої у Дрогославi не було, бо всi заводи i фабрики давно стояли, тому перший заступник мiського голови, який формально вiдав неiснуючою економiкою мiста, виявився старшим куди пошлють. Очевидно, ця роль не сподобалась йому вiд самого початку, бо вiн бачив, що його партнер по бiзнесу - мiський голова, - має реальну владу, на вiдмiну вiд нього, але до останнього часу намагався тримати свою думку у власнiй головi. Упродовж чотирьох рокiв незначнi конфлiкти мiж ними виникали, проте колишнiм партнерам по бiзнесу i майже друзям вдавалося все ж знаходити спiльну точку зору.
   Вiдверте протистояння мiж ними виникло пiсля того, коли Андрiй Чернюк, головний редактор "Дрогославщини", опублiкував статтю, в якiй стверджував, що першому заступниковi мiського голови готують замiну. Нiби цю посаду мав обiйняти директор готелю "Дрогослав". Спочатку подумали, що це брехня, а журналiст хоче пересварити мiж собою чiльних представникiв влади, до якої завжди був в опозицiї. Але проговорився сам директор готелю "Дрогослав". В однiй поважнiй компанiї вiн сказав, що мiський голова запропонував йому посаду першого заступника.
   Вiдбулася гостра розмова мiж колишнiми партнерами по бiзнесу. Наговорили стiльки одне одному, що i про спiльний бiзнес уже мова не йшла, та й про дружбу, очевидно, теж. Результатом стало те, що перший заступник мiського голови написав заяву на звiльнення.
   Тепер питання про дочасне припинення повноважень першого заступника мiського голови доводилося вiдкласти принаймнi на тиждень, якщо не бiльше, бо на носi було святкування двохсотрiччя з дня народження Тараса Шевченка, iншi нагальнi справи, коли просто фiзично нема змоги провести сесiю.
  

24

  
   Мабуть, найбiльш дражливою фiгурою у Дрогославi був Андрiй Чернюк. Головний редактор приватної газети "Дрогославщина" не вписувався в жоднi лекала обивателiв i влади. За великим рахунком, суспiльство подiлене саме на цi двi категорiї. Тi, хто випадає з обойми, - або так званi бiлi ворони, або невдахи, або крикуни, або ще хтось. Iншими словами, це люди, логiку яких зрозумiти не можна. Якщо зважити на те, що обивателi вибирають до влади собi подiбних, а влада говорить те, що вiд неї хочуть почути саме обивателi, й робить те, що хочуть вони, то це сiре мiщанське середовище єдине в своїй оцiнцi, воно не терпить революцiйного, радикального, що пiдриває її основи.
   Мабуть, Андрiй Чернюк не був нi революцiонером, нi радикалом. Вiн просто методично й послiдовно у своїх статтях викривав владу i висмiював обивательську психологiю. Це найбiльше дратувало мiщан, робило чоловiка неприйнятним в їхньому середовищi.
   Демократична влада в Дрогославi змiнювалась, але ставлення до неї з боку Андрiя Чернюка було сталим. Щоправда, вiн, як це прийнято в захiднiй журналiстицi, давав новообранiй владi сто днiв i не писав про неї упродовж цього часу нiчого дошкульного i критичного, але вже на сто перший день у його газетi з'являлися цiкавi матерiали, якi спочатку тiшили обивателiв своєю незвичнiстю, потiм насторожували, коли приходило розумiння, що їх, обивателiв, прив'язують все мiцнiше й мiцнiше до цiєї влади, а насамкiнець нервувало, бо за всiма помилками й непрофесiоналiзмом влади вони бачили себе, коханих.
   Найбiльше за чоловiка, звiсно, переживала дружина. Вона працювала вчителькою, i їй доводилося не раз вислуховувати вiд колег, що Андрiй Чернюк написав не так i не те. Якби в них запитали, що саме не так i що саме не те написав журналiст, вони би, мабуть, не змогли вiдповiсти. Дружина завжди була на боцi чоловiка i рiзко негативно сприймала критику на його адресу, так що з нею перестали говорити на цю тему. Але вдома вона все-таки висловлювала свою точку зору. Насамперед це стосувалося манери написання статей. Вона не сприймала рiзкостi, з якою чоловiк накидався на людей, критикуючи їхнi вчинки. На її думку, можна було писати не так дошкульно, аби не ображати їх. Андрiй Чернюк доводив, що можновладцi, а особливо обивателi, якi привели цих можновладцiв до влади, вартують саме такого стилю, але його слова аж нiяк не могли її переконати.
   Найбiльше дружина боялася того, що з чоловiком може щось трапитись, адже є рiзнi люди. Вона не раз казала йому: "Чернюк, тебе колись вб'ють за твої статтi". Вiн усмiхався, як тiльки це вiн умiв робити, обiймав її й казав, що нiчого з ним не станеться аж до самої смертi. Вiд цих слiв у неї з'являлися сльози на очах, i вона розумiла, що нiщо не зупинить чоловiка, хоча вiн i обiцяв писати обережнiше. Проте минав деякий час, вона читала такi ж критичнi й безкомпромiснi статтi й розумiла, що чоловiк йтиме тим же шляхом. Їй залишалося лише молитися за його здоров'я i саме життя.
  

25

  
   Спочатку задрижали вiкна. Здавалося, вони зараз вилетять з рам. За якусь мить почувся гул лiтака. Стало справдi страшно.
   Володя був з дружиною вдома. Дiти ще не прийшли зi школи.
   - Чого вiн так низько лiтає? - запитала вона.
   Звiсно, вiдповiдi у нього не було. Як i на багато iнших питань. Все тепер йшло шкереберть. Життя рiзко змiнилось. I це Володi не подобалось. Особливих планiв щодо свого подальшого iснування не мав. Але тепер хтось невидимий втручався у його життя й казав, як вiн має жити. Нiколи не терпiв, коли хтось намагався з ним таке робити. Проте зараз не можна було висловити претензiї комусь конкретному. Це був загальний психоз. Нiби всi сказилися. Давай їм Росiю й Путiна. А що робити тим, хто не хоче Росiї й Путiна? Якось не задумувався ранiше про те, що живе в Українi. Це було зрозумiлим. А тепер Україна стрiмко вiддалялася вiд нього, iнших людей, вiд тих, хто хотiв Путiна i Росiю.
   Зателефонував Андрiй Чернюк, двоюрiдний брат iз Дрогослава. На його: "Слава Українi!" - Володя звично вiдповiв: "Героям слава!". Жiнка злякано подивилася на чоловiка, нiби цi слова вже були забороненими в їхньому середовищi i хтось мiг їх пiдслухати. Потiм бiди не оберешся. Володя помiтив цей погляд, але не звертав на це уваги. Нiби дражнив дружину, розмовляючи українською. Та пiшла на кухню. Вiдпала потреба страшити її, тому перейшов на росiйську.
   - Та ось вашi лiтаки зараз будуть нас бомбардувати, - сказав Володя.
   Сам зрозумiв, що своїми словами поставив межу мiж собою й Україною. Але це справдi мiг бути ворожий йому лiтак, якщо скине бомбу на будинок, в якому вiн живе. I не має значення, що вiн український.
   Говорили недовго, шукаючи слiв. Нiби невидима стiна враз виросла мiж двоюрiдними братами. Все ж сказав Андрiєвi Чернюку, що Сергiй i мама за Путiна i Росiю. Нiби жартував, бо не знав, що має з ними робити. Двоюрiдний брат казав, аби Володя берiг себе i не висовувався. Та вiн i сам це розумiв.
   Попрощались. В душу заповзала порожнеча.
   Лiтак низько завис над їхнiм мiстечком. Здавалося, хоче заглянути в кожну домiвку, пересвiдчитися, чи засiли там вороги, щоби скинути на них смертоносну бомбу. Потрохи вiн вiддалявся вiд їхньої будинку. Вiкна вже не дрижали.
   Володя глянув у вiкно. Вже й лiтака не видно. Лише бiлi слiди на небi.
   Що це було? Україна нагадала про себе? Але чому так зловiще?
  

26

  
   Громадськi слухання щодо встановлення у Дрогославi пам'ятника Тарасовi Шевченку все вiдтягували й вiдтягували, аж поки мiсцева влада не зрозумiла, що може бути всеукраїнський скандал. За декiлька днiв - 200-лiття Пророка i Генiя, а тут таке.
   У 1989-ому, коли в Дрогославi усе кипiло й вирувало, на центральнiй площi пiд час одного з велелюдних вiче заклали й освятили камiнь, на якому красувалася вигравiрувана табличка з надписом про те, що на цьому мiсцi встановлять пам'ятник Тарасовi Шевченку.
   Минуло чверть столiття, а пам'ятника все не було. Точнiше, його вже зробили, але тепер не вистачало коштiв для встановлення. Та й автори нiби збiсились, бо затребували непомiрно велику суму.
   З грiшми на пам'ятник узагалi траплялися дивнi речi. Їх збирали всiєю громадою, а потiм з'ясувалося, що значна сума безслiдно зникла. Звiсно, претензiї були до органiзаторiв збору коштiв, але тут надiйшла пора знецiнення грошей - i про цю справу забули, як i про встановлення самого пам'ятника. Щоправда, мало не кожний кандидат на мiського голову у своїй передвиборчiй програмi обiцяв звести пам'ятник Шевченковi, але, як завжди буває, руки до цього не доходили, бо зазвичай вигулькували бiльш важливi проблеми, пов'язанi насамперед iз господаркою мiста.
   Нинiшньому мiському головi Дрогослава сам Бог велiв зайнятися зведенням пам'ятника Шевченку з нагоди двохсотлiтнього ювiлею. Звiсно, вiн би мiг цього не робити, бо якраз у його передвиборчiй програмi такого пункту не було, просто забули про це в 2010 роцi, коли вiдбувалися вибори. Але полiтична ситуацiя й занадто низький рейтинг вимагали неординарних рiшень, тим паче, коли у жовтнi наступного року мали вiдбутися наступнi вибори, а мiському головi дуже сподобалося сидiти у владному крiслi.
   Прорахувавши всi свої можливостi й послухавши думки тих, кого вважали членами його команди, хоча насправдi вiн мiг би обiйтися без цих людей i спокiйно замiнити їх iншими, що, втiм, не змiнювало ситуацiї жодним чином, а тому треба було миритися з тими, хто є, - мiський голова насамперед прийняв рiшення прибрати злощасний камiнь з центру мiста. Зробили це по-злодiйськи, вночi, щоби нiхто не протестував.
   Зранку пiд ратушею було багато людей, але мiський голова мав козир, про який подумав заздалегiдь. Протестувальникiв проти святотатства, як вони назвали викрадення каменя з центральної площi мiста, запросили до сесiйної зали. Тут мiський голова з допомогою новiтнiх засобiв технiки показав у рiзних проекцiях новий пам'ятник Тарасовi Шевченку, щиро зiзнався, скiльки коштуватиме його встановлення, а потiм з награним болем у голосi повiдомив, що необхiдних коштiв у скарбницi нема, тому до 200-лiття Тараса Шевченка встановлять лише постамент, а всi iншi роботи вiдкладуть до кращих часiв.
   Заступник мiського голови з гуманiтарних питань, якого, м'яко кажучи, не долюблювали, бо хоч вiн i був позапартiйним, але пiдтримував тiснi зв'язки з Партiєю регiонiв, висловив пропозицiю, аби громада зiбрала кошти на пам'ятник Тарасовi Шевченку, тому до кiнця року можна успiшно з цим впоратися. "Якщо кожний мешканець мiста, - вiщав вiн, - здасть хоча би по двадцять гривень, то ми виконаємо свiй патрiотичний обов'язок i нарештi встановимо в Дрогославi пам'ятник Тарасовi Шевченку!".
   Мiський голова насупив чоло, бо напередоднi цей регiональчик, як його поза очi називали, нiчого не казав, що висуне таку пропозицiю, i тепер пальма першостi переходила до нього, тим бiльше, що присутнi гаряче пiдтримали цю iдею.
   Але знайшлися невдоволенi ситуацiєю, яка склалася в мiстi щодо пам'ятника Тарасовi Шевченку. Один iз них, сивочолий ветеран чи то ОУН, чи то УПА, крикнув, аби провести громадськi слухання з цього приводу, - i його теж гаряче пiдтримали.
   Дiватися було нiкуди - i мiський голова мусив пристати й на цю пропозицiю. У зв'язку з кримськими подiями вiн, щоправда, хотiв не проводити громадськi слухання, а просто вiдкрити постамент без пам'ятника Шевченку 9 березня з нагоди 200-лiття Поета, але потiм погодився, бо занадто багато людей казали йому не йти проти громади. Знав вiн цю громаду. Двадцять горлопанiв, якi у будь-якiй патрiотичнiй справi бачать насамперед зиск для себе. Оце вони й видають себе за провiдникiв громади. Але мусить рахуватися з ними, бо тi провiдники так можуть накрутити громаду, що йому вдруге не бачити крiсла мiського голови.
   Тепер чекав на громадськi слухання з певним побоюванням, але заспокоював себе, що все має обiйтись.
  

27

  
   Вiдповiдь за пiдписом Турчинова прийшла надзвичайно швидко, якщо порiвнювати з попереднiми владами, з якими йому доводилось вести листування. Вiн намагався вiдгадати, що ж у цiй вiдповiдi, але нiчого слушного на думку не йшло. Не запрошують же його справдi до в.о. Президента, аби вiн детально виклав свою позицiю з приводу поставлених ним проблем, бо вони мають намiр негайно все це втiлювати в життя.
   Краще би вiн цiєї вiдповiдi не читав, а ще розумнiше - взагалi не писав листа Турчинову. Бiльш єхидної вiдписки йому ще не доводилося бачити. Вiн прочитав, що лист уважно вивчений i його пропозицiї будуть врахованi при розробцi нової воєнної доктрини України, над якою зараз працюють. Спочатку вiн подумав, що Турчинов узагалi не читав його писанини, а якийсь клерк, до якого потрапив цей документ, не змiг осилити i перших двох абзацiв, а потiм написав стандартну вiдповiдь, штампуючи подiбне сотнями екземплярiв на день. Ну, раз у нього такi дурнуватi й недалекi помiчники, хай буде так, як є. Звiсно, вiн був злий на Турчинова. Тепер кожна невдача в.о. Президента мала свiдчити про правоту генерала iнфаркту.
   Так назвала його Лiля, i вiн не сердився на внучку. На когось iншого би розсердився, але не на неї. Що вона, дурненька, забула в тому клятому Криму, та ще й у такий неспокiйний час?
   Вiн вдивлявся у кадри протистояння бiля кримського парламенту. На мить йому здалося, що вiн побачив Лiлю. Тепер дивився новини на iнших телеканалах, але одна i та ж подiя була знята з рiзних ракурсiв, i Лiлi на тих кадрах уже не було. Та й чи була вона взагалi на тому мiтингу, де зiйшлися прихильники Росiї та кримськi татари, якi бiльше за українцiв боронили Україну?
   Диктор читав текст, з якого стало зрозумiло, що в нiч на двадцять сьоме лютого всi урядовi споруди Криму зайнятi невiдомими зеленими чоловiчками без розпiзнавальних знакiв.
   На змiну йому прийшла дикторка, красива жiнка з сумними очима, ледь схожа на його покiйну дружину, коли вiн, ще тодi молоденький лейтенантик, уперше з нею зустрiвся. Вона прочитала, що центр Сiмферополя заблокований, не пропускають нi транспорт, нi пiшоходiв. За декiлька кiлометрiв вiд мiста помiченi бетеери, якi, очевидно, належать Чорноморському флоту Росiйської Федерацiї. Турчинов зробив заяву про те, що будь-яке пересування росiйських вiйськових поза межами базування Чорноморського флоту буде розцiнено як акт вiйськової агресiї. Поза тим мiнiстерство оборони Росiйської Федерацiї здiйснює перевiрку вiйськ Захiдного i Центрального округiв, що передбачає передислокацiю десяткiв тисяч солдатiв i офiцерiв пiд кордон з Україною.
   Починається дурнувата реклама, i вiн клацає каналами. На одному з них генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен спокiйно говорить: "Я закликаю Росiю не вживати нiяких заходiв, якi можуть посилити напругу або створити непорозумiння". Нiчого собi! Цей старий пень розумiє, що насправдi вiдбувається, але ж це далеко вiд нього, нiщо йому не загрожує, нiчого переживати.
   Вiн переходить на iнший телеканал. Чує, що занепокоєння дiями Росiйської Федерацiї висловив мiнiстр закордонних справ Польщi Радослав Сiкорський. Туреччина виступила за пiдтримку територiальної цiлiсностi України.
   Йому хочеться знайти ту дикторку, яка чимось нагадує дружину, але марно. Вiн забув, на якому каналi вона виступала.
   У знемозi вимикає телевiзор i заплющує очi. Вiйна з Росiєю стає доконаним фактом. Вiн генерал, вiн знає. Цього лише слiпий не бачить. Турчинов не слiпий, ще й який зрячий. Тодi що вiдбувається?
   Генерал iнфаркту засинає в крiслi. Йому нiчого не сниться.
  

28

  
   Це було не лише пониження, а й приниження. Бойового генерала вiдправляти у Сибiр для облаштування "Об'єкту N17" - це ж знущання. Тiшило лише те, що з ним розмовляв Путiн, який говорив про важливiсть для Росiї нової справи.
   Вiн уже мiсяць облаштовує цей клятий "Об'єкт N17", кiсточки ниють вiд морозiв, але аж тепер засумнiвався, чи справдi розмовляв з Путiним. Чутки про його двiйникiв точилися давно, але вiн усе вiдмiтав як контрреволюцiйну єресь. А тепер пригадував оту зустрiч нiбито з Путiним i все бiльше переконувався, як його нахабно обдурили.
   Псевдо-Путiн був чи то переляканим, чи то не впевненим у собi. Вiн час вiд часу кидав погляди на охоронця, який стояв поруч. Той бульдожим поглядом впивався в генерала, паралiзуючи його волю, нiби боявся, що зараз розшматують його пiдзахисного. Перед псевдо-Путiним лежав аркуш паперу. Там було щось надруковане великими лiтерами. Псевдо-Путiн, розмовляючи з генералом, заглядав у папiрець, довго пiдшукуючи потрiбне слово. Iнколи пауза немилосердно затягувалась, i тодi охоронець переминався з ноги на ногу i скоса дивився на пiддослiдного кролика, який сьогоднi невдало виконував роль росiйського президента. Це, мабуть, слугувало своєрiдним сигналом для псевдо-Путiна, який миттєво вiднаходив потрiбне слово i вже тепер сам скоса дивився на охоронця, нiби очiкував вiд нього кулю в будь-який момент.
   Ось цi деталi, на якi тодi не звернув увагу, виплили зараз у всiй своїй наготi. Вiн заскреготiв вiд лютi зубами. Мабуть, стукнув би i кулаком по столi, якби в кабiнет не ввалився полковник, його заступник. Було видно, що той уже добряче десь хильнув, бо бiсики ось-ось могли вискочити з його очей. Наштовхнувшись на смертельний погляд генерала, полковник змалiв на очах, а хмiль з його голови моментально вивiтрився.
   - Приїхала перша партiя, - пролепетав вiн. - Будете особисто iнспектувати чи це зробити менi?
   Ось як вiн мiг задати таке питання? Рука генерала автоматично потягнулася до кобури. Полковник закам'янiв i навiть не думав про опiр, щоби врятувати власне життя.
  

29

  
   Першого березня отцевi Григорiю виповнилося вiсiмдесят рокiв. Вiн був найстарiшим священиком у Дрогославi. Мабуть, людям здавалося, що вiн завжди керував своєю парафiєю, хоча насправдi до Дрогослава приїхав на початку серпня 1962 року. Звiсно, це було заслання. Не можна перечити самому Московському патрiарху. Вiн i сам не любив єретикiв, вважав їх нiкчемами i зазнайками. То що про нього могла подумати найвища особа в їхнiй церковнiй iєрархiї?
   Великою несподiванкою для отця Григорiя стало те, що десь за пiвгодини до вранiшньої Служби Божої до нього завiтали мiський голова i секретар мiської ради. Вони подарували йому великий букет жовтих троянд - улюбленi квiти ще з юностi - та товстенький конверт з грiшми. I хоча урядники, як вiн їх називав, зайшли не з парадного входу, все ж оцiнив їхню мужнiсть. Привiтати настоятеля храму Московського патрiархату, нехай i пiдпiльно, коли абсолютна бiльшiсть мешканцiв Дрогослава ходить до греко-католицьких церков, - це багато вартувало. Звiсно, вони вiдмовились вiд будь-якої гостини, навiть чаю не попили, злукавивши, що мають ще багато справ.
   Отця Григорiя вiтали парафiяни з церкви. Ближче до обiду з'їхалися священики з навколишнiх мiст i мiстечок, лунали телефоннi дзвiнки. Хоча минуло вже понад п'ять десятилiть, коли вiн потрапив пiд роздачу, все ж московськi священики, як вiн їх називав, були обережними i не йшли на явний контакт з отцем Григорiєм. Для них нiчого не значило, що вiн всi цi роки тримався i не пiддався спокусi перейти до команди київських священикiв (знову ж таки вислiв отця Григорiя). Останнi бiльш тепло i людяно ставилися до нього, бо багато з них фактично втекло вiд Московського патрiархату i знало отця Григорiя лише з найкращого боку. Вiн не засуджував їх, бо розумiв, що життєвi обставини витворяють з людиною дива. Власне, витворяють, а не творять. Сам не бачив для себе шляху до Києва, хоча, можливо, у багатьох питаннях, якщо не в бiльшостi, все ж був на його боцi. Зробити рiшучий крок заважала внутрiшня поряднiсть, а займатися чимось показним, лише для людей i влади, отець Григорiй не хотiв, та й нiколи не робив цього. Це була фiлософiя його душi, яку мало хто розумiв, якщо розумiв узагалi.
   Щоразу, коли лунав черговий телефонний дзвiнок, отець Григорiй здригався. Чого грiха таїти, чекав вiтань вiд отця Iвана, дрогославського греко-католицького декана, з яким постiйно був на ножах. Iншi греко-католицькi священики iз Дрогослава сухо привiтали його з ювiлеєм, але того дня отець Григорiй так i не дочекався дзвiнка вiд отця Iвана.
   Вiн згадував цей важкий для нього день, дивлячись перед сном новини.
   Пiсля засiдання Ради нацiональної безпеки та оборони України її секретар Андрiй Парубiй аж занадто бадьоро, як видалося отцевi Григорiю, вiдрапортував: "Ситуацiя в Криму локалiзована, охорона адмiнпримiщень на Пiвднi i Сходi України посилена. Українськi воєннi об'єкти в Севастополi не захопленi i не атакуються. У випадку агресiї вiйськовi готовi дати адекватну вiдповiдь".
   Здається, цим його словам протирiчили iншi подiї, якi лилися з екрану телевiзора, але отець Григорiй намагався поки що не звертати на це увагу.
   Диктори монотонно читають тексти. Всерединi наростає тривога, i отець Григорiй розумiє, що навряд чи швидко вдасться заснути, хоча добряче вимучився за день.
   На в'їздах до Криму з'являються бетоннi блокпости. Їх охороняють озброєнi люди в камуфляжах. Заблоковано всi аеропорти Криму.
   Iде вiдеоряд з держсекретарем США Джоном Керрi. Той зазначає, що мав телефонну розмову з мiнiстром закордонних справ Росiйської Федерацiї Сергiєм Лавровим, який запевнив, що Росiя поважатиме суверенiтет i територiальну цiлiснiсть України.
   Але найважливiшою новиною дня стала, безумовно, та, що Рада Федерацiї Росiї ухвалила рiшення про дозвiл на використання вiйськ поза межами Росiї. Отець Григорiй розумiє, що в даному контекстi мова йде насамперед про Крим. Вiйна мiж братами-слов'янами?
   Згодом з'ясується, що приводом до введення росiйських вiйськ в Україну була показана росiйським телебаченням стрiлянина у Сiмферополi мiж кiлькома угрупованнями. Це - фейк, постановочне вiдео. Але маховик вiйни уже запущено.
   Президент США Барак Обама каже, що Росiя дорого заплатить, а її агресивнi дiї призведуть до iзоляцiї на мiжнароднiй аренi.
   У Донецьку пiкетують облдержадмiнiстрацiю, але захопити її не можуть. Проте зiрвали з флагштока український прапор i встановили росiйський. Тут же на площi вибирають "народного губернатора". Ним став якийсь Павло Губарєв.
   Депутати Донецької мiської ради виступають за проведення референдуму щодо федералiзацiї регiону.
   Отець Григорiй вимикає телевiзор. Вiн бiльше не може й не хоче бачити i чути це, бо розумiє, до чого все котиться.
   Думав зустрiти смерть у спокої та мирi, але вiдчував, що Майдан так просто не закiнчиться. Тепер, схоже, починається найстрахiтливiше i найжорстокiше.
   Вiн молиться до глибокої ночi й засинає аж на свiтанку. Великий вогняний шар накочується на отця Григорiя. Здається, вiд нього нiкуди сховатися. В останнiй момент чиясь могутня рука висмикує отця Григорiя i рятує вiд смертi. Вiн розумiє, що це Бог. Отець Григорiй блаженно усмiхається увi снi.
  

30

  
   Марина вже не вперше думала про те, що Андрiй їй зраджує. Здається, сьогоднi цьому знайшла пiдтвердження.
   Кохався вiн якось невпевнено, нiби думав про щось стороннє чи iншу жiнку, а коли закiнчив свою справу, вiдразу вiдвернувся i швидко заснув. Вона й не встигла нiчого вiдчути. Хотiлося вiдлупцювати чоловiка за неуважнiсть до себе. Добре, що задовольнив себе, а на дружину йому начхати.
   Хiть, як нiколи, заповнювала все її тiло. Хотiлося поцiлункiв, ласки, кохання. Андрiй спить поруч, а нiчого цього вона вже сьогоднi вiд нього не отримає.
   Поволi думки переходять на придуманого нею чоловiка. Марина не знає, як вiн виглядає. Це щось абстрактне, неконкретне, але їй здається, що вона вже нiби вiдчуває його. В нього нiжнi руки, чутливi губи.
   Незчулась, як пальчики сповзають до низу живота. Здається, цей ще невiдомий їй чоловiк зараз задовольнить її. Маринi добре. Пальчики роблять свою справу. Ледве стримується, щоб не скрикнути вiд задоволення.
   Але минає хвилина-друга - i Маринi стає сумно. Фiзично тiло нiби задоволене. Але чому така порожнеча в душi?
   Андрiй хропить. Зараз би стукнула його! Ледве стримує себе. Трохи втих, а потiм розхропiвся з новою силою. Запхала руку пiд його подушку, струсонула голову. Нiби не хропить. Тiльки почала засинати, знову чоловiк розiйшовся.
   Свекор встав, швендяє по коридору, нiяк не втрапить до туалету. Сидiв там довго. Марина вже починала засинати. Шум води iз бачка знову збадьорив її.
   Ще довго лежала з розплющеними очима. Вже й Андрiй не хропiв i в квартирi було тихо, а сон не йшов до неї.
   Думала про чоловiка. Не про Андрiя. Про того iншого, якого не знала. Що за дурнi думки? Навiщо їй це?
  

31

  
   Карл мiг бути задоволеним. Його улюблениця Ангела цiлком виправдовувала своє iснування на планетi Земля.
   Дружину Карла теж звали Ангелою. Спочатку вона думала, що чоловiк придуркується, коли каже, що закоханий у канцлерку, але потiм побачила це обожнювання наяву. Карл стверджував, що Ангела Меркель нагадує йому перше кохання. Стiни у спальнi вiн обклеїв плакатами, на яких канцлерка була сфотографована з рiзних ракурсiв. Коли дружина нiби жартома, але все ж доволi рiзко висловилася, щоби Карл нарештi визначився, з якою Ангелою буде спати, той задумливо вiдповiв, що був би не проти, якби в цьому лiжку з'явилася Меркель. "Ти хворий!" - вигукнула Ангела i вiдтодi спала у вiтальнi. Жоднi вмовляння чоловiка не допомогли. Карл був самотнiм у коханнi, а тепер насолоджувався товариством Ангели - та, що Меркель.
   Ранiше вiн писав їй одного листа на тиждень, зiзнаючись у коханнi. Щоразу це була нова поема в прозi. Вiн думав, що листи до неї не доходять, бо лизоблюди-чиновники не хочуть вiдривати Меркель вiд виконання державних справ. Але одного разу, коли вiн найменше цього сподiвався, вiд неї таки надiйшла вiдповiдь. Ангела Меркель писала, що вдячна йому за листи, кожний з яких прочитала з великою увагою i насолодою. Звичайно, вона не вартує Карла, а тому не може вiдповiсти йому взаємнiстю. Але просить його їй бiльше не писати, бо це вiдволiкає вiд важливих державних справ.
   Лист був сухим, прагматичним, якраз у стилi Ангели Меркель. Карла грiло те, що його листи кохана жiнка читала з насолодою. Звiсно, вiн не мiг вiдмовити їй i перестав надсилати листи. Але все одно щотижня писав їх i складав у тумбочцi бiля лiжка.
   Карл належав до тих нiмцiв, якi активно цiкавляться полiтикою на мiщанському рiвнi, але не беруть у нiй жодної участi. Вiн не симпатизував жоднiй полiтичнiй силi, i якби не Ангела Меркель, то теж би критикував партiю, до якої вона належала. Карл i на вибори ходив радше за iнерцiєю, нiж свiдомо. Звичайно, на федеральному рiвнi однозначно голосував за Ангелу Меркель i її партiю, а ось на мiсцевих виборах давав волю фантазiї. Деякi кандидати, мабуть, здивувались би, що Карл проголосував саме за них, бо їхнi погляди зазвичай були протилежними до його. Втiм, вiн i сам не знав, чи має iдеологiчнi або полiтичнi погляди.
   Тепер, коли увага свiтової громадськостi була прикута до подiй у Криму, Карлу було просто цiкаво, яку позицiю займе Ангела Меркель, аби вслiд за нею виробити й власну лiнiю поведiнки. Звiсно, "свiтова громадськiсть" - це було гучно сказано, бо насправдi кожна людина жила своїм життям. Мало кого цiкавила велика полiтика, а ще менше людей у нiй розбирались. Це Карл бачив на прикладi свого невеличкого провiнцiйного мiстечка, абсолютна бiльшiсть мешканцiв якого якщо й чула про Крим, то думала, що вiн належав Росiї. Протистояння в Криму, яке загрожувало перерости в росiйсько-українську вiйну, активiзувало росiян, якi тут проживали. Це було всього декiлька десяткiв осiб, якi в рiзнi роки емiгрували iз Росiї, але їхня войовнича агресiя почала зашкалювати у зв'язку з кримськими подiями, так що навiть виважена позицiя Ангели Меркель у цьому питаннi не могла їх втихомирити. Українцiв у їхньому мiстечку навряд чи був добрий десяток, але вони сидiли тихо, нiби те, що вiдбувається в Українi, їх зовсiм не цiкавило. Карл не мiг цього зрозумiти, проте об'єктивнi обставини у виглядi Ангели Меркель змушували його дрейфувати вiд росiйської дiаспори у їхньому мiстечку до української. Якихось особливих симпатiй до росiян вiн не мав, але йому доводилося спiлкуватися з деякими iз них. Враження були не найкращими, але вже як є, так i має бути. Тепер Карлу хотiлося зiйтися ближче з українцями. Але ж не прийде вiн до них у гостi, щоби познайомитись. Треба чекати слушного моменту. Колишнiй розвiдник умiв чекати.
   На думку Карла, Ангела Меркель цiлком однозначно висловилася з приводу подiй у Криму: "Ми маємо робити все, що можемо, - i я особисто вже розмовляла з президентом Путiним, iз представниками України - для збереження територiальної цiлiсностi України. Подiї в Криму нас надзвичайно непокоять. Ми маємо довести, що навчилися чогось у минулому i що конфлiкти можна розв'язувати мирним шляхом".
   А через декiлька днiв "Нью-Йорк таймс" передала слова Ангели Меркель, що Путiн, iмовiрно, втратив зв'язок з реальнiстю. Газета посилалася на телефонну розмову канцлерки Нiмеччини з Бараком Обамою. Видання також стверджувало, що Меркель запропонувала Путiну створити групу з розслiдування ситуацiї в Криму пiд егiдою ОБСЄ, i той погодився. Канцлерка наголошувала, що дiї росiян у Криму - це iнтервенцiя, i такi кроки Кремля порушують мiжнародне законодавство. Путiн вiдповiв, що росiйськомовним мешканцям пiвострова загрожує небезпека з боку українських нацiоналiстiв. Дiї росiйської армiї, за його словами, є повнiстю адекватними для такої екстраординарної ситуацiї.
   Карл нiколи не вiрив Путiну, а тепер тим бiльше. Особливу огиду в нього викликало те, що той служив у КГБ на територiї Нiмеччини часiв Радянського Союзу. Йому навiть здавалося, що одного разу вiн зустрiвся з Путiним. Але все було нiби в туманi, та й стiльки рокiв минуло. Карл завжди вiдчував себе вiльною людиною, а тому будь-яке насилля над собою вважав загрозою власному життю. Що доброго мiг зробити кагебiст Путiн у Криму?
   Кохання до Ангели Меркель не дозволяло Карлу реально оцiнювати її дiяльнiсть. Все, що би вона не робила, викликало у нього дитяче захоплення. Тепер же вiн ще й пишався Ангелою i тим, що живе саме в Нiмеччинi, а не в якiйсь iншiй країнi свiту. "Ангела робить велику полiтику", - думав Карл i порiвнював канцлерку з дружиною. Звiсно, остання завжди була в програшi.
  

32

  
   Зранку Вiталiна почула вiд мами на свою адресу все, що тiльки можна. I така вона, i сяка, i вдома не допомагає, i вештається вечорами не знати де. Але було i щось новеньке - мовляв, навiть замiж вийти не може i дитину народити. Це була заборонена тема. Мама її нiколи не торкалася пiсля того страшного випадку. А тут уперше заговорила.
   Коли Вiталiнi було дев'ятнадцять, її зґвалтували. Мама весь цей час тримала мовчанку з цього приводу, аби не травмувати доньку. А коли сьогоднi Вiталiна почула вiд неї цi слова - закам'янiла. Мама зрозумiла, що переборщила, але була не з тих жiнок, якi вмiли просити пробачення. Вона лише замовкла, дивлячись на доньку й очiкуючи на її реакцiю. Їй поталанило, бо застогнав паралiзований чоловiк, i двi жiнки кинулися до нього. Той дивився на Вiталiну i нiби щось просив у неї, але вона не могла зрозумiти цього погляду. Та ще й мама була поруч.
   Вiталiна проковтнула сльози i пiшла на роботу. Вона працювала в "Дрогославськiй зорi". Редактор, який вимагав вiд неї сексу, а вона йому вiдмовила, був злопам'ятним i фактично затикав нею всi дiрки. Це бачили всi спiвробiтники, але мовчали, боячись, щоб i з ними не сталося чогось подiбного. Вiталiнi доводилося бiгати туди-сюди, писати мало не на ходу, аби iнформацiя потрапила до свiжого номеру газети, а потiм з'ясовувалося, що твої статтi нiкому не потрiбнi, їх не ставлять у номер. Вона прекрасно розумiла, що головний фактично виштовхує її iз редакцiї. А влаштуватися на iншу роботу не було змоги, навiть на мiнiмальну зарплату, як у "Дрогославськiй зорi". Мусила терпiти, хоча щодня йшла на роботу, як на каторгу.
   Але сьогоднi Бог вирiшив влаштувати їй свято душi. Може, Диявол. Зрештою, це вже не мало принципового значення, хто саме.
   Ще здалеку Вiталiна побачила згорблену фiгуру старої жiнки, яка з великими зусиллями пхала поперед себе iнвалiдний вiзок. Падав мокрий снiг, люди мiсили болото, i треба було дивитися пiд ноги. Але Вiталiна впилась поглядом у чоловiка, який сидiв у iнвалiдному вiзку. Це був вiн, її ґвалтiвник. Вона знала, що десь рiк тому той потрапив в автомобiльну аварiю, мав проблеми з хребтом, не мiг ходити. Вона тодi плакала i казала сама собi, що справедливiсть є не лише на небi, а й на землi. Але одна справа знати про це, а зовсiм iнша - бачити свого мучителя в iнвалiдному вiзку.
   Чорний "Мерседес" з тонованим склом на великiй швидкостi пожбурив з-пiд заднiх колiс сумiш снiгу, болота i води на того, хто сидiв у iнвалiдному вiзку. Частина цього божественного нектару потрапила на маму мучителя, яка заступалася за свого синочка, коли дiзналася, що вiн зґвалтував Вiталiну. Якби Бог у ту мить побачив страшну посмiшку на обличчi у Вiталiни, вiн би жахнувся своєму творiнню. А за земними мiрками нiчого особливого не трапилося. Просто кат i жертва помiнялися мiсцями.
  

33

  
   Уже другу добу вiд Лiлi не було жодних звiсток. Спочатку в порожнечу лунали гудки, а потiм i вони зникли. Операторка байдужим голосом сповiщала, що абонент знаходиться поза зоною досяжностi.
   Генерал iнфаркту не знаходив собi мiсця. Звiсно, вiн чудово розумiв, що насправдi вiдбувається в Криму i що можуть зробити з людьми, якi люблять Україну. Лiля належала саме до таких.
   Дзвiнки до редакцiї, в якiй працювала Лiля, теж нiчого не дали. Спочатку вiн розмовляв з головним редактором. Той запевнив, що робить усе можливе, аби з'ясувати, де Лiля. З цього генерал iнфаркту зробив висновок, що той не володiє ситуацiєю i взагалi, мабуть, не розумiє, що вiдбувається. Потiм доступ до телефону головного редактора обiрвався, генерала iнфаркту стали футболити по редакцiйних вiддiлах, але там, звiсно, теж не знали, що з Лiлею.
   Вiн телефонував у мiнiстерство, до своїх знайомих вiйськових у Крим, був готовий пiти на поклiн до самого лихого, аби дiзнатися, що з внучкою. Вiдчував, що всюди його холодно вислуховують, але розумiв, що цi люди палець об палець не вдарять, аби допомогти йому в бiдi.
   I тодi йому зателефонував Iван Андрiйович. Вiн пам'ятав цього скромного чоловiка. Здається, той уже став полковником СБУ, свого часу вони пересiклися по однiй справi. Тепер генерал iнфаркту думав, що той щось знає про Лiлю. Звiсно, такi речi по телефону не обговорюють, i вiн запросив полковника до себе додому.
   З'ясувалося, що той в органах уже не працює, входить до керiвної структури якоїсь громадської органiзацiї, що має свiтле майбутнє, - так i сказав. Це розчарувало генерала iнфаркту, бо провiдники комунiзму, цiєї найбiльшої утопiї свiту, теж обiцяють свiтле майбутнє. Але ж не буде вiн через це виганяти чоловiка.
   Насправдi Iвана Андрiйовича зацiкавила записка, надiслана генералом iнфаркту Турчинову. Вiн уже й забув про неї, бо день i нiч думав про Лiлю, тому вiддав цьому ввiчливому чоловiчковi свою писанину i вiдповiдь в.о. президента - з єдиною метою, аби той чим швидше йшов геть. Все втрачало сенс, коли не знаєш, що з внучкою.
   А в Iвана Андрiйовича, здається, розв'язався язик вiд правдивого закарпатського коньяку, яким його пригостив генерал iнфаркту. Вiн розповiдав про те, чого не можна було почути по телевiзору чи прочитати у газетах. Наприклад, повiдомляли, що невiдомi викрали генерал-полковника, директора департаменту по роботi з особовим складом адмiнiстрацiї Державної прикордонної служби України Михайла Коваля. Звiсно, у свiтлi протистояння з Росiєю це приписували росiйським спецслужбам, а Iван Андрiйович казав, що до цього причетнi росiйськi байкери. I смiх, i грiх! Але чоловiк знав, що говорить, бо рiзноманiтна iнформацiя, недоступна простим смертним, продовжувала i досi надходити до нього.
   Пройшовся вiн i по Турчинову, що насторожило генерала iнфаркту, бо прозвучало якось нещиро, в надiї прихилити на свiй бiк, бо ж знали його ставлення до цього чоловiка, та й iз самого змiсту записки до в.о. президента можна було зробити певнi висновки. Iван Андрiйович знущався з Турчинова, низько оцiнивши його кадровi призначення. Так, першого березня Турчинов призначив Дениса Березовського командувачем Вiйськово-морських сил України, а вже наступного дня той у присутностi самопроголошеного прем'єр-мiнiстра Автономної Республiки Крим Аксьонова прийняв присягу на вiрнiсть жителям Криму i мiста Севастополя.
   Iван Андрiйович розумiв, що не вдалося витягнути генерала iнфаркту на вiдверту розмову. А вiн багато чого хотiв почути, бо не за власною ж iнiцiативою прийшов сюди, та й копiю документа, скерованого Турчинову, в їхнiй органiзацiї вже мали.
   Залишався останнiй козир - i вiн його викинув.
   - Розумiю, що ти переживаєш за внучку, - сказав Iван Андрiйович, - але завтра матимеш хорошi новини.
   Генерал iнфаркту не пам'ятав, щоби переходив на "ти" з Iваном Андрiйовичем, проте готовий був витримати будь-яке панiбратство, навiть приниження, аби взнати, що з Лiлею. Колишнiй полковник СБУ сказав, що бiльшого, на жаль, сказати не може, але запевнив, що з внучкою все гаразд.
   Коли вiн пiшов, у генерала iнфаркту розболiлося серце. Чи не вперше за багато рокiв згадав Бога. Мусить жити, щоби побачити Лiлю.
  

34

  
   На громадськi слухання щодо встановлення пам'ятника Тарасовi Шевченку в Дрогославi збиралися довго й знервовано, аж поки не пересварилися мiж собою.
   Iнiцiатором цього сiмейного походу була Марина. Андрiй не смiв їй суперечити, хоча вiдразу було видно, що йому ця затiя не до душi. Його батьки теж збирались як мокре горить, а коли Марина зауважила, що з такими темпами вони прийдуть лише тодi, коли громадськi слухання закiнчаться, батько Андрiя психанув i сказав, що нiкуди вiн не йде. Свекруха винувато дивилася на Марину: мовляв, нiчого не зроблю з цим упертим чоловiком i теж мушу залишитися вдома. Але по нiй було видно, що вона навiть рада, що нiкуди не йде, бо її взагалi було важко витурити iз квартири.
   Мабуть, похiд у мiсто взагалi би не вiдбувся, але Петрик i Павлик вже були вдягненi й повсякчас смикали маму й запитували, коли вони пiдуть гуляти. А тут ще Iванна Степанiвна постiйно телефонувала, аж поки Марина не крикнула мамi, що вони вже виходять. В Андрiя не було вибору, бо вiн втрачав рештки хоробростi, коли наштовхувався ось на такий войовничий погляд дружини.
   Iванна Степанiвна чекала їх бiля ратушi. Людей перед входом до примiщення не було, i Марина подумала, що всi вже на громадських слуханнях. Але коли вони зайшли до сесiйної зали, то зрозумiли, що якби не їхня сiмейка, то нiкому було би говорити, де в Дрогославi встановлювати пам'ятник Тарасовi Шевченку. Сюди нагнали працiвникiв ратушi, а людей, якi самi прийшли i мали би представляти громаду мiста, було не бiльше двадцяти осiб.
   До сесiйної зали заглянув мiський голова. Оцiнивши, що йому нiщо не загрожує, прикликав до себе заступника iз гуманiтарних питань i сказав, що має бiльш важливi справи, а тому доручає йому вести зiбрання. Той ошелешено глянув на шефа, зрозумiвши, що його кидають пiд танк. Але мiський голова пiшов, не давши заступниковi жодної можливостi на вiдступ.
   Люди гомонiли, бо зазначений час початку громадських слухань уже давно минув. Врештi-решт, заступник мiського голови наважився i почав щось говорити. Виходило, що у дрогославцiв просто нема iншого виходу як дев'ятого березня з нагоди двохсотрiччя вiд дня народження Тараса Григоровича Шевченка вiдкрити у Дрогославi монумент, на якому згодом постане пам'ятник йому.
   Не встиг чоловiк, якого пiдозрювали у тiсних стосунках з Партiєю регiонiв, завершити це речення, як з мiсця зiскочив Орест Бориславський. Колись вiн працював головним архiтектором мiста. Казали, що з роботи його вигнали за постiйну пиятику, але сам Орест стверджував, що не змiг знайти спiльної мови з колишнiм керiвництвом мiста.
   На обличчi в Бориславського виступили величезнi червонi плями. Важко було зрозумiти, чи це в нього пiднявся тиск, чи давався взнаки випитий напередоднi слухань алкоголь. Втiм, це вже не мало жодного значення нi для присутнiх дрогославцiв, нi для самого Ореста Бориславського. Головним стало те, що вiн сказав.
   Колишнiй головний архiтектор мiста назвав нинiшню владу непрофесiйною, злочинною i байдужою. Працiвники ратушi, не змовляючись, глянули на заступника мiського голови, очiкуючи, як той зреагує. А вiн опустив голову, заглиблюючись у папери, нiби це його зовсiм не стосувалося. Голос Ореста Бориславського набирав обертiв. Якщо колишнiй головний архiтектор i вжив напередоднi громадських слухань якусь дозу алкоголю, то тепер усе випарувалося i аж нiяк не могло позначитись на його мовi.
   Несподiвано заплакав Павлик i став тягнути маму за руку, аби вийти iз сесiйної зали. На Марину всi звернули увагу. Орест Бориславський замовк, нiби даючи шанс молодiй мамi: залишитись чи пiти. Брата у плачi пiдтримав Петрик, i в Марини не було вибору. Вслiд за нею iз сесiйної зали вийшов Андрiй. Iванна Степанiвна залишилася. За внуками доглянуть, а ось пам'ятник Тарасовi Шевченку - це важливiше.
  

35

  
   Здається, за цiлий день, аж поки не прийшов додому, вiн не зронив жодного слова. Такого приниження Володя не вiдчував нiколи за всi попереднi роки свого життя. Здоровий глузд пiдказував йому, що треба мовчати, але душа рвалася на волю, i вiн ґвалтував душу, стримуючи її, щоби не показати всiм навколишнiм, що справдi думає з цього приводу.
   В автобусi, коли їхав на роботу, двоє чоловiкiв говорили мiж собою про Путiна i Росiю, про те, що Донбас має стати частиною Росiї, як i Крим. Всi пасажири мовчали, прислухаючись до цiєї розмови. Здається, вони не заперечували. Хоча, хто його знає. Можливо, хтось i був проти, але мовчав, як Володя. Собi дорожче. Чи просто були невиспанi, похмурi, злi цього ранку, i на жоднi розмови їх не тягнуло.
   На роботi теж багато хто говорив, що Донбас має розлучитися з Україною - i чим швидше, тим краще. I знову Володя змовчав. Здається, ще недавно, особливо до дня народження мами, вступив би в гарячу суперечку з цими людьми, захищаючи рiдну неньку Україну. А зараз немов води в рот набрав, вiдчуваючи себе злочинцем. З'ясувалося, що саме мовчання i є найстрашнiшим злочином - особливо, коли усвiдомлюєш, що мiг сказати, захистити, i тодi б не було того, що сталося.
   Весь день вулкан дрiмав усерединi нього, щоби вивергнути лавину, коли Володя прийшов увечерi додому. Жертвами стали дружина i дiти. Нiхто нiчого не розумiв, що це з ним трапилось. А вiн чiплявся до будь-якої дрiбницi, говорив несусвiтнi речi, хоча усвiдомлював, що претензiї насамперед має виставляти сам собi.
   Трохи заспокоївся, коли пiшов у пiдвал за закрутками. Вибрав баночку огiркiв i повидло з абрикосiв. Закурив, трохи заспокоївся. Згадав маму i розмову з двоюрiдним братом Андрiєм Чернюком. Щоб вижити, треба бути обережним. З'їдять - i не скривляться.
   За вечерею дружина i дiти бути тихими i смирними. Не зронили жодного слова. Вiн теж мовчав, але вже веселiше дивився на свiт. Нiчого вiн самотужки не змiнить. Треба пристосовуватись. У цей непростий час слiд вижити, а там видно буде.
   Дружина вiдчула змiну в його настрої. Тихо сказала, що сусiди виїжджають до родичiв у Харкiв. Це нiби було запитання. Мовляв, а ми тут залишаємось чи теж поїдемо? Але вiдповiдь повисла в повiтрi. Володя нiчого не сказав. Мовчки доїв, подякував i пiшов дивитися телевiзор. Дiти затаїлися в своїй кiмнатi. Дружина мила посуд. На душi у Володi було препаскудно.
  

36

  
   Сьогоднi Решат не був подiбний сам на себе. Здавалося, все йшло добре. Має роботу, батьки здоровi, вiн кохає дружину, а вона - його, трiйко дiтей ростуть. Але коли почув по телевiзору новину про оголошення в Українi часткової мобiлiзацiї, зрозумiв, що настав його час. Крим має бути українським, а не росiйським, - в цьому був твердо переконаний.
   Ще донедавна вiн мiг сперечатися з друзями, що Україна майже нiчого не робить для кримських татарiв, а тi дивилися на нього, як на важко хвору людину. Хто ж тобою серйозно займеться, якщо ти не маєш власної державностi?
   Тепер усi цi суперечки не мали жодного значення. Навiть неозброєним оком було видно, що вiдбувається в Криму. Це лише наївнi й необiзнанi люди могли думати, що в iгрищах Росiї на пiвостровi нема нiчого серйозного. Але Решат завжди до всього доходив своїм розумом. Його поважали, бо знали, що вiн не схибить, i якщо вже зробив якийсь висновок, то Решат правий на всi сто вiдсоткiв.
   Ще звечора його дружина вiдчувала, що чоловiк хоче їй щось сказати, але не смiла сама розпитувати. Розумiла, що це, мабуть, дуже важлива новина, бо ще нiколи не бачила Решата в такому станi. Дивовижним чином на його обличчi поєдналися рiшучiсть i вагання, нiби вiн не мiг передбачити, чим усе закiнчиться. Спочатку вона подумала, що це пов'язано з роботою, що Решат надумав пiти звiдти. Але чому? Казав же, що нарештi натрапив на нормального начальника, який не йшов у жоднi порiвняння з попереднiми. Знаючи iмпульсивний характер Решата, вона всього могла очiкувати вiд нього. Невже знову не знайшов спiльної мови з новим начальником через якусь дрiбничку, яка для чоловiка була принциповою?
   Перед тим як лягати спати, Решат усе-таки сказав дружинi, що його тривожить. Найменше вона сподiвалася почути вiд чоловiка, що завтра той iде до вiйськкомату. Якщо не вiн, то хто захистить Крим вiд росiян? Так сказав Решат. Чомусь вiдразу не вiдчула небезпеки в його словах. Вiн захищатиме Крим вiд росiян? Усмiхнулась. Добре, що було темно, i Решат не бачив її усмiшки, а то би точно образився. Який все-таки наївний у неї чоловiк. Що вiн зробить самотужки?
   Але вже вночi, коли чоловiк, посопуючи, мирно спав, невiдома досi тривога почала оповивати її тiло. Дружина розумiла, що нiякої бiди не сталося. Та й що може трапитися з її Решатом? А тривога наростала собi й наростала, i не було жодної змоги зупинити її.
   Дружина Решата заснула аж на свiтанку. Наснилося, що шукає чоловiка в землi, розкидаючи її руками. Земля м'яка, мов перина. Сльози душать її, бо сказали, що Решат у землi, а вона нiяк не може його знайти. I раптом вiдчуває, що хтось дивиться їй у потилицю. Озирається - а це Решат. Якi ж тi люди злi! Вiн живий, її чоловiк, якого вона безмежно кохає. На її обличчi з'являється усмiшка, хоча сльози на обличчi ще не висохли. Вона йде до чоловiка. Той стоїть на мiсцi, але все ж нiби вiдпливає вiд неї. I чим швидше вона йде до нього, тим бiльше вiн вiддаляється. Вона вже бiжить до свого Решата, але той зникає. Дружина безпомiчно озирається, аж поки не бачить його обличчя на хмаринцi, що пропливає над нею.
   З цим i прокинулася, не знаючи, що має робити. Якби Решат зараз не спав, розказала би йому про свiй сон. А коли вiн прокидається, не наважується цього зробити. Навiщо даремно турбувати чоловiка своїми бабськими дурощами? Вона ще має надiю, що Решат не пiде до вiйськкомату.
  

37

  
   Людмила Iванiвна не впiзнавала свого Донецька, в якому народилася, виросла i прожила ось уже сорок чотири роки. Якщо вони, корiннi мешканцi мiста, проковтнули те, що вiдбувалося за Януковича, то тепер, коли закрутилося-завертiлося навколо Криму, їх би не мало дивувати лайно, яке з'явилося на поверхнi.
   За якийсь час перед цим у мiстi побiльшало росiян. Вона впiзнавала їх за характерною вимовою, коли рiзке "ґ" видiлялося на тлi лагiдного українського "г", яким послуговувалися мешканцi Донбасу. В їхньому багатоквартирному будинку вони теж поселилися, зустрiчала їх у магазинах, у громадському транспортi. Особливої уваги на це, здається, нiхто не звернув. Це вже потiм стало зрозумiло, чому стiльки росiян, власне, iз Росiї наводнило Донецьк.
   Змiну ставлення до неї Людмила Iванiвна найперше вiдчула в школi, в якiй викладала українську мову та лiтературу. Завжди спiлкувалася з колегами українською, i вони це належно сприймали, а тут нiби вiдсторонилися вiд неї. Вона зрозумiла, що вони замовкають, коли бачать її в учительськiй або в коридорi, якщо хоче долучитися до розмови в групцi вчителiв. Потiм бесiда вiдновлювалась, але всi робили вигляд, нiби Людмили Iванiвни нема поруч.
   Вона не мала що вiдповiсти, коли десятикласник Едiк Скворцов випалив на уроцi, що скоро українська мова їм не знадобиться. Сказано це було виклично, щоб образити її. Юнак нахабно дивився їй в очi. В неї виступили сльози, а клас дружньо зареготав. Куди подiлись учнi, якими вона ще вчора пишалась?
   В сiм'ї теж вiдбулися змiни. Її чоловiк був корiнним росiянином, iз Орловщини. Служив у Донецьку, а вона, тодi ще вiсiмнадцятирiчна дiвчина, закохалася в нього. Потiм вiн поїхав додому, вони рiк листувались, аж поки її Iван не повернувся до Донецька. Вони одружились. Коли вона навчалася на четвертому курсi, в них народилася донечка. Чоловiк працював на заводi. Тепер його нiби пiдмiнили. Оте росiйське нутро, яке в ньому дрiмало, вилiзло на поверхню, аби руйнувати все навколо.
   Якби хтось уважно придивився до подiй у Донецьку, та й в iнших мiстах i мiстечках Донбасу, то помiтив би, що карусель закрутили, власне, отi росiйськi приїжджi. Вiдтак вони зiграли на шовiнiстичних почуттях мiсцевого росiйськомовного населення, а робили все руками лайна, яке стало гарматним м'ясом у бруднiй геополiтичнiй грi Путiна.
   Пiсля того як Губарєв став "народним губернатором", четвертого березня донецькi українцi провели ходу пiд синьо-жовтими прапорами, скандуючи "Донбас - це Україна!". Людмила Iванiвна нiколи не любила парадiв, гучних гасел. Її патрiотизм тихесенько сидiв усерединi неї. Але, здається, вперше в життi вона пошкодувала, що не взяла участi в цьому заходi, хоча й знала про нього. Почувалася винною й не знаходила собi мiсця.
   А вже наступного дня Донецьк облетiла звiстка, що пiсля проведення мiтингу за єднiсть України на українських активiстiв скоїли напади, їх побили, десятки людей важко травмували. I знову все вiдбувалося без Людмили Iванiвни, але вона волiла бути серед тих побитих, аби мати чисту совiсть насамперед перед собою. Це ще не був страх, а лише передчуття його, яке зароджувалося в нiй i не дозволяло вдихнути повiтря на повнi груди.
   Подiї в Донецьку розгорталися блискавично. Вночi шостого березня був затриманий Губарєв, а з ним - ще близько сiмдесяти осiб, якi захоплювали облдержадмiнiстрацiю. Мiлiцiонери i люди в цивiльному взяли пiд контроль саму будiвлю i знову вивiсили на нiй український прапор. Вiд росiйських триколорiв очистили i головну площу Донецька.
   Тiєї ж ночi саме заїжджi росiяни, яких потiм у повiдомленнях рiзних засобiв масової iнформацiї назвали "мешканцями Донецька", намагалися захопити примiщення телеканалу "Донбас", але спроба була невдалою.
   Людмила Iванiвна, звiсно, серцем i душею була з Україною, але вiдчувала, що тепер є зайвою в цьому життi. Вона розумiла, що звичайне боягузтво не дозволяє їй противитися тим, хто вiдбирає у неї українське минуле i хоче запровадити росiйське майбутнє.
  

38

  
   Спецоперацiя "Сафарi" плавно перейшла до свого завершального етапу. Про це доповiли Путiну, i вiн з нетерпiнням очiкував, чим усе закiнчиться.
   Було визначено сiмнадцять осiб, якi могли ховатися за псевдо "Дональд". Всiм їм всучили одну й ту ж iнформацiю. Вона була правдивою, але кожному, кого вважали потенцiйним агентом США, додали по одному рiзному реченню, яке не заперечувало основної iнформацiї, проте завдяки цiй вiдмiнностi могло розкрити Дональда.
   Потягнулися важкi днi чекання. Джерело у Вашингтонi повiдомляло, що з Москви нiчого не надходило. Можна було викреслювати зi списку цих сiмнадцять пiдозрюваних i ставити крапку, визнаючи своє безсилля знайти Дональда.
   Проте наступного дня прийшла шифровка, що Дональд прислав повiдомлення, яке пiдготували для сiмнадцяти обраних. Можна було збожеволiти, бо ключового речення, яке би вирiзняло один текст вiд iнших, не знайшли.
   Або Дональд був хитрiшим за самого лиса i вiдчув небезпеку, викресливши злощасне речення. Або вiн належав до вузького кола тих, хто розробляв операцiю чи шифрував повiдомлення, - i до сьогоднiшнього дня вважали, що це святi люди, перевiряти яких нiхто й не думав, бо це все одно що перевiряти Путiна на вiрнiсть Росiї. Або Дональд одночасно працював на двi розвiдки - росiйську й американську. Остання версiя спочатку виявилася цiкавою, а потiм стала основною.
  

39

  
   Доцент Дрогославського державного педагогiчного унiверситету, який погорiв на хабарi, замучив себе думкою, що тепер доведеться до кiнця своїх днiв сидiти у в'язницi. Проте час iшов, але нiчого поганого для нього не вимальовувалося.
   Пiсля розмови в СБУ його вiдпустили i бiльше не рухали. Вдома ситуацiя теж була спокiйною. Щоправда, спочатку дружина накричала на нього, обiзвавши дурнем, коли вiн розповiв їй, що спокусився пропозицiєю студентика, але потiм вгомонилась, бо зрозумiла, що без грошей чоловiка не зможе вiльно жити, як це було до сьогоднi. На роботi, звiсно, знали про його пригоду, але вдавали, нiби нiчого не сталося. Бiльше того, вiн читав спiвчуття у поглядах колег: мовляв, усе нормально, не переживай, з ким не буває, ми теж могли стати жертвами подiбних студентикiв.
   Вiн очiкував на розмову з ректором, але той вдавав, що нiчого серйозного не вiдбувається. Двiчi за цi днi вони зустрiчались у коридорi, одного разу навiть поручкались, але той не сказав нi слова. Звичайно, поруч були студенти й викладачi, але ж мiг хоч натякнути, що, мовляв, усе в порядку, я тримаю ситуацiю пiд контролем, тобi нiчого боятися. Чи його все-таки кинули напризволяще? До ректорського кабiнету вiн не йшов. Не робив цього й ранiше. Ходив лише тодi, коли кликали.
   На однiй зi своїх лекцiй вiн побачив того злощасного студентика. Намагався на нього не дивитись, але з цього нiчого не виходило, бо погляд все одно втуплювався в нього. Той вiв себе спокiйно, нiби не спровокував дачу хабара, через що у доцента розпочалися неприємностi. Та якi там неприємностi, коли можна реально загримiти до в'язничної камери!
   Доцент розумiв, що довго так продовжуватися не може. Особливо гнiтила невизначенiсть. Навiть з коханкою, студенткою п'ятого курсу, перестав зустрiчатися, бо йому здавалося, що есбеушники стежать за ним, намагаючись ще на чомусь упiймати, аби припаяти бiльший термiн.
  

40

  
   Перший заступник мiського голови Дрогослава ходив на роботу, як на каторгу. Особливо в цi останнi днi. Все йому набридло. Здавалося, навiть саме життя.
   Сидiв клято цiлими днями в своєму кабiнетi. Майже нiчого не робив. Бавився в карти на комп'ютерi. Єдина розвага - коли брав участь в нарадах чи розмовляв по телефону.
   Мiський голова не давав йому бiльше жодних доручень. Вiталися на людях, ручкались. Нормальнi стосунки зникли, як роса на сонцi. Перший заступник мiського голови вважав себе зайвим у цiй компанiї, а колишнiй компаньйон i мало не друг вдавав, що не помiчає його. Було би логiчно, якби запитав, що, мовляв, ти тут ще робиш, iди собi додому.
   Вiн розумiв, що так довго це все тривати не може. Як манни небесної, очiкував сесiю. Виникало дурне запитання: а якщо депутати не звiльнять його iз займаної посади? Усмiхався сам до себе: бути цього не може. Казав: тодi я просто не буду ходити на роботу, нехай звiльняють за прогули. А може, зробити це вже зараз, не очiкуючи сесiї?
   Для себе вже твердо вирiшив, що продовжуватиме займатися пiдприємництвом. Звiсно, без мiського голови i його людей. Ранiше йому вдавалося багато що зробити. Було великою помилкою пiти на роботу до мiської ради. Нiчого, ще трохи потерпить, а там життя налагодиться. Забуде мiського голову, як жахливий сон.
  

41

  
   Пiсля повернення iз Криму Лiля поселилась у дiда. Вдома стало неможливо перебувати. Тато й мама постiйно кричали, звинувачуючи її в тому, що вона без їхнього дозволу поїхала в Крим. Насправдi вона поставила їх перед фактом, що їде туди за завданням редакцiї, - i тодi не вiдчула особливого спротиву з їхнього боку. Тепер виходило, що вони не стiльки переживали, що з нею там трапилось чи могло трапитись, скiльки за те, що вона внесла дискомфорт у їхнє розмiрене i спокiйне життя.
   Ще в Криму Лiля прийняла рiшення розiрвати будь-якi зв'язки з редакцiєю i зробити все можливе й неможливе, аби нiколи в своєму життi не бачити головного редактора. Але в Києвi її зустрiв завiдувач вiддiлу, в якому вона працювала, повiдомив, що шеф не змiг приїхати, бо бере iнтерв'ю в якогось мiнiстра, передав їй мало не тримiсячну зарплату як компенсацiю за те, що вона пережила в Криму, i сказав, що Лiля може тиждень не виходити на роботу. Кримський шок ще залишався, але вона вже не була так рiшуче налаштована, аби рiзко порвати з редактором i редакцiєю. Вирiшила, що цих семи днiв їй вистачить, аби прийняти остаточне рiшення.
   До дiда переїхала з двох причин. Найперше знала, що тут їй буде спокiйнiше. Генераловi iнфаркту можна було розказати якщо не все, то принаймнi бiльшiсть з того, що вона пережила. Лiля й розповiдала йому це, викидаючи, правда, подробицi, бо розумiла, що в нього хворе серце.
   Але основною причиною переїзду до дiда були слова отого страшидла в зеленiй формi без розпiзнавальних знакiв. Той, хто приїхав її визволяти, називав його дядею Вовою. Дядя Вова сказав їй, що вiдпускає лише тому, бо дiд до виходу на пенсiю добряче прислужився Росiї. Генерал iнфаркту працював на нашого нинiшнього ворога? Не могла в це повiрити, але й боялась прямо запитати в дiда. Сподiвалася, що все-таки розкриє цю таємницю, чого би це їй не коштувало.
  

42

  
   Коли до нього зателефонував Андрiй Чернюк, Орест Бориславський був уже добряче напiдпитку. Редактор "Дрогославщини" запропонував колишньому головному архiтекторовi мiста дати iнтерв'ю з приводу громадських слухань i встановлення постаменту без пам'ятника Тарасовi Шевченку. Звiсно, вiн був здивований такою пропозицiєю, бо журналiсти вже давно не звертали на нього жодної уваги - як, зрештою, i влада. Для них Бориславський був вiдпрацьованим матерiалом, а тому навiть саме спiлкування з ним не могло викликати жодних позитивних емоцiй.
   Чернюк з'явився в його квартирi рiвно через годину, як i домовлялись. Лiфт не працював, довелося на дев'ятий поверх пертися пiшки, з незвички Андрiй задихався i тепер, сидячи на диванi, оглядав квартиру. Бориславський, що називається, насолоджувався моментом. Алкоголь вивiтрився з його органiзму за цей час, i лише вдумливий спостерiгач мiг би помiтити його залишки на обличчi клiєнта. Квартира, здавалося, була не призначена для життя, бо весь її простiр заповнили книги. Чернюку здалося, що вiн потрапив до бiблiотеки. Книги в шафах i стелажах тягнулись аж до самої стелi. Дверi до спальнi були ледь вiдхиленi, але можна було побачити, що й там багато книг.
   Оговтавшись вiд несподiванки, редактор "Дрогославщини" увiмкнув диктофон i приступив до роботи, бо мав ще купу справ. Спочатку Бориславський весь час дивився на машинку, що записувала його слова, намагався ретельно їх пiдбирати, аби не осоромитись, а потiм забув i про диктофон, i про все на свiтi. Чернюку навiть не треба було ставити запитання, бо колишнiй головний архiтектор мiста нiби читав його думки й говорив саме про те, що той хотiв почути.
   Виходило, що влада в Дрогославi бездарна i непрофесiйна. Бориславський розгорнув на столi великий аркуш паперу, на якому схематично i в кольорах було показано, де мав би стояти пам'ятник Тарасовi Шевченку в їхньому мiстi. Над прив'язкою до мiсцевостi працювали провiднi архiтектори з обласного центру. Мiсце для пам'ятника визначили перед входом до мiського парку культури i вiдпочинку. Чернюк погодився, що саме тут Шевченко гармонiйно вписався б у навколишнє середовище. Але влада, мабуть, не позбулася свого совкового мислення, яке їй дiсталось у спадок вiд Радянського Союзу, хоча керували Дрогославом вiдносно молодi люди, якi би не мали бути зараженi вiрусом минулого. Монумент пiд пам'ятник Тарасовi Шевченку хоч i не поставили на те мiсце, де колись красувався Ленiн, але логiка розташування була комунiстичною. Бiля ратушi спецiально розбили невеличкий сквер i саме там, вночi, нiби злодiї, щоби нiхто не заважав, поставили той монумент. Зранку люди не зрозумiли, що за чорний постамент вирiс у скверi. Звiстка про це швидко рознеслася мiстом. Однi дивувались, iншi все сприйняли спокiйно, абсолютна ж бiльшiсть мешканцiв була до цього байдужою. Мабуть, на цю останню категорiю людей найбiльше сподiвається будь-яка влада. Можливо, в цивiлiзованiй країнi ця дурiсть i не зiйшла би з рук керiвництву мiста, але дрогославцi мали такого мiського голову, якого хотiли - "за образом своїм i подобiєм", фiлософствував Бориславський.
   Господар квартири часто вiдлучався на кухню, i Чернюк не вiдразу зрозумiв чому. А коли побачив, що Бориславський вже добряче напомпований алкоголем, зупиняти його було пiзно.
   - Мало того, що вони знехтували думкою науковцiв i професiоналiв-архiтекторiв, - мало не кричав п'яний Бориславський, - вони ще й Дрогослав хочуть виставити на посмiховисько перед усiм свiтом! Ви десь бачили, щоби хтось вiдкривав постамент i казав, що пам'ятник на ньому буде пiзнiше?!
   Зрештою, думка колишнього архiтектора мiста була зрозумiлою, i Чернюк уже давно вимкнув диктофон, але Бориславський усе не вгавав, знаходячи новi й новi слова на адресу дрогославської влади.
   Андрiй пiднявся з дивану i став розглядати книги. Чого тут тiльки не було - українська й зарубiжна лiтература у всiй своїй красi й розмаїттi. Вiн не вiдразу помiтив, що Бориславський мовчить, а коли озирнувся, побачив, що той спить, схиливши голову на стiл.
  

43

  
   Дев'ятого березня демонстрували виступ Оксани Забужко на Майданi. Батько Андрiя сидiв у задумi перед телевiзором. Це був один iз небагатьох днiв, коли вiн нiкуди не пiшов i не вживав алкоголю. Вдома нiкого не було, так що не треба показувати перед кимось свої п'янi фокуси.
   "Бо Шевченко сам собою - свято, яке з нами вже двiстi рокiв, - казала Оксана Забужко. - Свято, яке перетривало на цiй землi двi свiтовi вiйни, найкривавiших тиранiв столiття, Сталiна i Гiтлера, Голодомор i Чорнобиль, - перетривало, кажучи його власними словами, "кров, пожари, // Всi зла на свiтi, войни, чвари, // Пекельних мук безкраїй ряд... // I повен Рим байстрят!", перетривало - i вийшло з того переможцем. I нинi, коли для нашого народу знову настає година великих iсторичних випробувань, яка вимагає мобiлiзацiї всього духовного ресурсу нацiї, Шевченко робить для нас ту роботу, яку завжди роблять генiї для своїх народiв, - тримає над нами небеса".
   Навряд чи батько Андрiя уповнi розумiє те, що говорить Оксана Забужко. Але тепер, коли вiн уважнiше придивився до письменницi, то зрозумiв, що вона нагадує йому покiйну маму. Колись вiн думав про те, що забув мамин голос. Тепер йому здається, що Оксана Забужко говорить голосом його мами.
   "Сто рокiв тому, дев'ятого березня тисячу дев'ятсот чотирнадцятого року, - каже Оксана Забужко, - коли над Європою вже збиралися хмари Першої свiтової вiйни, в Києвi також був Майдан, тiльки тодi його так не називали - називали "найбiльшою протестною манiфестацiєю в Росiйськiй iмперiї". Київ вийшов на вулицi протестувати проти заборони святкування Шевченкового столiтнього ювiлею. Вийшов iз портретами Шевченка i зi спiвом "Заповiту". Тодiшнi "тiтушки" (тодi їх називали "чорносотенцями") громили вiтрини з портретами Шевченка i палили в друкарнях свiжi тиражi "Кобзаря", тодiшня полiцiя хапала протестантiв i кидала їх до в'язниць, але ось той iнстинктивний, iнтуїтивний порив колективного несвiдомого, потяг в годину тривоги, в передчуттi iсторичних випробувань, де саме так зване "українське питання" - питання, бути чи не бути Українi, - мало вирiшити i долю росiйської державностi, i, ширше, переформатувати мапу всiєї Європи на столiття наперед аж до сьогоднi, - ось це iнстинктивне вiдчуття, що iсторiя озвалася до народу на своїх найглибиннiших рiвнях, повернуло й потягло тодi українцiв - до Шевченка. Не до полiтикiв, якi розповiдали, за кого голосувати, пiд чиїми знаменами воювати i чиїх iмен сьогоднi не згадає вже нiхто, крiм фахових iсторикiв, - а до слова Поета, котрий працює власне на отих найглибших рiвнях людського буття i котрий залишає нам вiчне послання, стратегiчно розраховане на вiки: котрий вчить нас - вiдрiзняти добро вiд зла".
   Батько Андрiя, здається, зовсiм не чує слiв Оксани Забужко, бо не розумiє їх, а коли ми чогось не розумiємо, то й не чуємо того, що нам хочуть сказати. Перед очима стоїть покiйна мати, i вiн розумiє, що несправедливо поступив з нею. Цей тягар ось уже п'ять рокiв висить над ним, вiдколи вона померла, i нема такої сили, яка би зняла з нього цю вагу. Нiхто про це не знає, лише вiн, i нiкому не розкаже, але ця вага є такою непосильною, що й вороговi не побажає.
   "Шевченко - великий християнський поет, - вiщала з Майдану Оксана Забужко, - i Iмперiя зла в її новiй радянськiй реiнкарнацiї робила все, щоби ми цього його послання не почули i не зчитали. Царська - та просто забороняла, тодi як iмперiя радянська пiшла iншим шляхом - вона вирiшила "заглушити" Шевченка, вiдгородити його вiд нас, задушивши його в обiймах фальшивою помпезною меморiалiзацiєю, умертвiнням у шкiльних пiдручниках, трiскучою фальшивою псевдориторикою, яка викликала i викликає у школярiв глум, вiдторгнення, i у вислiдi якої бiльшiсть нинi живих поколiнь українцiв пiсля закiнчення середньої школи "Кобзаря" вже й не розгортали. Так тривало до 1991 року, коли вiдбувся формальний кiнець СРСР, так тривало i наступнi 23 роки, поки дозрiвав, гнив, метастазував, готувався i вийшов на яв до дня сьогоднiшнього вже неформальний кiнець СРСР, котрий i почався з України - звiдси, з Майдану".
   Несподiвано для себе батько Андрiя помiчає, що йому навертаються сльози на очi. Вiн розумiє, що старiє, бо вже й не пам'ятає, коли востаннє плакав. I цi сльози, звичайно, не вiд слiв Оксани Забужко, якi його зовсiм не стосуються, бо де вона, де Шевченко, а де вiн. Але саме зараз, коли побачив на Майданi Оксану Забужко, подiбну на маму, бiль неможливостi повернути втрачене пiднiмається з глибин його душi.
   Батько Андрiя не витримує i вимикає телевiзор. Добре, що вдома нiкого нема i нiхто не бачить як вiн плаче.
  

44

  
   Борису залишалося лише дивитися телевiзор. Дзвiнки не було вдома вже добу, її телефон мовчав. Малий спав.
   Усi новини, здається, були присвяченi Криму i всьому, що навколо нього.
   Спiкер Ради Федерацiї Росiї Валентина Матвiєнко заявила, що пiдтримує приєднання Криму до Росiї. Також вона стверджувала, що парламент Криму має право оголосити референдум.
   Кiнематографiсти Росiї виступили проти вiйськової агресiї в Криму. У Петербурзi на Марсовому полi проходить мiтинг проти вiйськового втручання Росiї у справи України. Людей не так i багато, десь за триста осiб, але все ж.
   Росiйськi вiйська iз Криму вторглися в Херсонську область.
   Євросоюз заявляє, що пiдпише полiтичну асоцiацiю з Україною негайно.
   У Донецьку вандали осквернили пам'ятник Тарасовi Шевченку.
   У Ростовi Вiктор Янукович проводить прес-конференцiю. Борис смiється, коли чує, що хотiли люструвати внука колишнього президента, - i вимикає телевiзор. На сьогоднi з нього вистачить цiєї маячнi.
   Вiн думає про Дзвiнку. Якби у нього хтось запитав, чи ревнує її, Борис не змiг би вiдповiсти. Ревнувати можна до когось конкретного. А вiн навiть не знав, чи зраджує вона йому. Сама Дзвiнка говорила, що їй потрiбнi новi враження для написання картин. Можливо, пiд новими враженнями вона розумiла чоловiкiв i секс з ними?
   Борис розглядає останню її картину. Рiзнокольорова мазанина не викликає у нього жодних вiдчуттiв. Дзвiнка казала, що цю картину ще не закiнчила. А що тут закiнчувати, якщо весь простiр майже заповнений?
   Вiн лягає i швидко засинає. Йому вже декiлька разiв сниться одне й те ж. Iнститутська. Стрiляють. Вiн тягне пораненого юнака, а той шепоче: "Батьку, я все одно помер".
   На цьому мiсцi сон завжди закiнчувався, бо Борис прокидався. Вiн довго не може заснути i все думає, що би мав означати цей сон. Борис розумiє, що коли не розшифрує його, то сон снитиметься й далi, а вiн цього не хоче, бо все колись має закiнчуватися.
  

45

  
   Здається, аж тепер невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi починав розумiти, в яку небезпечну гру його втягнули. Втiм, чому втягнули? Якби не захотiв сам, нiчого б не було. Нiби збоку спостерiгав за собою. Детективами не захоплювався, а коли вчився на юридичному факультетi в унiверситетi, а потiм пiшов працювати в мiлiцiю, зрозумiв, що всi фантазiї письменникiв i кiнорежисерiв не мають нiчого спiльного з дiйснiстю. Правда нудна. У розкриттi злочину абсолютна бiльшiсть часу йде на чорнову роботу. Таланить одиницям. Iншi - пiдлаштовують факти, шукають стороннiх, якi би могли пiдiйти пiд загальну картину, - i на них списують злочин. Вiн належав до числа iнших. В цiй системi мiг би зробити кар'єру. Якби карти лягали. А йому катастрофiчно не везло. Адвокати в судi розбивали вщент всi його хитрощi. Звiсно, провина лягала i на прокурорiв, якi дiяли тими ж методами, що i вiн. Всiх разом банально пiдтискав час. Кiлькiсть злочинiв росла, немов гриби пiсля дощу, а на їхнє розкриття не вистачало розуму. Не кожний в цьому зiзнається. Невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi зiзнавався. Самому собi.
   Мабуть, нидiв би вiн до пенсiї якимось капiтанчиком, а то й турнули б з роботи пiсля чергового провалу, якби на нього не звернули увагу. Потрiбний чоловiчок вiдразу зарахував його до "своїх". А вiн i справдi був "свiй". Як вони його вирахували? За Кримом Донбас мав пiти до Росiї. Днiпропетровщина, Харкiвщина - i далi за списком. З ним говорили напряму, оцiнюючи його реакцiю. Вiн вiдреагував правильно. Сказали не висовуватись i чекати. Чекати i бути, як всi. Дурниць не робити.
   Чекати довелося не довго. Начальник вiддiлу злiг з iнсультом. Про його повернення на роботу мова не йшла. Принаймнi найближчим часом. В обласному управлiннi ставку робили на Iвана Трохимовича. Той не дуже рвався у бiй. I тут натиснув генерал з мiнiстерства, який розмовляв з ним тодi i побачив "свого". Обласне начальство заметушилось, стало по стiйцi "струнко" - i ось вже розглядають на повному серйозi його кандидатуру. Розумiють, що не потягне, але ж нема смiливих сказати це у вiчi генераловi з мiнiстерства.
   А коли зрозумiв, що назад ходу нема, - злякався по-справжньому. Вiйськовий же час наближається. Росiя точно дотискуватиме Донбас. Це багато хто розумiє. Вiн в тiм числi. Ще розстрiляють, коли розкусять, хто вiн насправдi. Страх сковував тiло. З голови зникли будь-якi думки. Мрiяв про кар'єру - а тут краще би було так, як ранiше. Вже не буде.
   Дружина, дурепа, радiє, що її чоловiк вибився в начальники. Донька, мов двi краплi води схожа на нього, теж голову пiднесла. Знали б вони, якою цiною i чим це йому загрожує. Але ж не подiлишся з ними, навiть натякнути не можна. В життi багато чого боявся. Але аж тепер зрозумiв, що таке справжнiй страх.
  

46

  
   Перша партiя складалася лише з тринадцяти чоловiк, але це був початок. Взагалi-то "Об'єкт N 17" розрахований тисяч на десять, та може вмiститися набагато бiльше, якщо знадобиться. I площi тут вистачає, завжди можна добудувати необхiднi примiщення.
   Звiсно, вiн хотiв усiм глянути в очi, вiдчути, чим дихає кожний iз цих чоловiкiв. Напередоднi познайомився з їхнiми персональними справами. Виходило, що всi цi люди спали й мрiяли, аби замiсть Путiна в Росiї був iнший президент. Вiн упiймав себе на думцi, що в'язнi, якi тепер повнiстю залежали вiд нього, свого часу дивилися по телевiзору на псевдо-путiних, як i вiн розмовляв з подiбним екземпляром, який накручував його перед засланням на "Об'єкт N 17". Мабуть, i вiн мiг опинитися на їхньому мiсцi, бо точно не хотiв би, щоби такий псевдо-Путiн керував Росiєю.
   Тепер тринадцятеро переляканих людей стояло перед ним, i вiн не бачив у них нiчого героїчного. Вони трусились не стiльки вiд холоду, скiльки вiд страху, хоча були явно залегко вдягненi як для сибiрських широт. А нiчого було пхатися в полiтику. Сидiли би собi тихесенько по своїх норах, дули в двi нiздрi - й горя б не знали. А так здохнете тут нi за цапову душу.
   Звiсно, вiн був розчарований. Думав побачити тут iдейних борцiв з режимом Путiна, з якими вестиме iнтелектуальнi бесiди, переконуватиме їх, аж поки не схилить на свiй бiк. А тут перед ним постали переляканi люди, якi дрижать за своє життя. Чи вартувало вести це лайно зi всiєї Росiї? Чи взагалi було потрiбно будувати цей "Об'єкт N 17"? I що вiн сам тут робить?
   Запитань було бiльше, нiж вiдповiдей. Ледве стримався, щоби не вiддати команду розстрiляти цю наволоч.
  

47

  
   Їй часто снився один i той самий сон: нiби вона лiтає. Нi, не так. Снилося, буцiмто її переслiдують. Причому вона не була впевнена, що це люди бiжать за нею. Страх сковував її й не давав можливостi озирнутись, щоби не втрачати дорогоцiнного часу на втечу. Її незмiнно заганяли на скелю, звiдки був лише один вихiд - кинутись у прiрву. I коли вона скакала вниз, то неодмiнно змахувала руками, якi на очах перетворювалися в крила.
   Коли Надiйка говорила про це чоловiковi, вiн скупо й кволо усмiхався i казав дружинi, що вона росте увi снi. Взагалi Андрiй Чернюк, здається, не вiрив у сни, вважав їх залишками прожитих колись нами життiв, якi неймовiрним чином вiдбились у пам'ятi. Тому, на його думку, зайвим було говорити про те, що сни можуть бути пророчими, вiщувати щось добре чи погане, адже минуле - i в Африцi минуле, а дорога до майбутнього йому навiчно зачинена.
   Надiйка нiяк не могла зрозумiти, що вiщує цей дивний сон. Звiсно, абсурдним було те, що вона росте. Ще зi шкiльної лави Надiйка пам'ятала, що людина росте до двадцяти п'яти рокiв.
   Вона боялася цього сну через його невизначенiсть i водночас з нетерпiнням чекала, коли вiн знову повториться. Їй подобалося лiтати i з висоти пташиного лету бачити земну красу. Це були неповторнi вiдчуття, якi вона переживала знову, коли вже не спала. Упродовж дня Надiйка декiлька разiв поверталася до цього сну - i щось неземне й космiчне зароджувалось усерединi неї.
   Iнколи їй здавалось, що вона все бачить не з висоти пташиного лету, а зi значно бiльшої висоти - Божественної. I краса була божественно неймовiрною. Ось тiльки людей не видно. Може, i Бог захопився земною красою, але не бачить людей, i всi молитви до нього є марними? Вона гнала вiд себе цi грiховнi думки, щиро молилась i нiкому не зiзнавалась, що такi дурницi взагалi могли їй прийти до голови. Чекаючи наступного сну, коли лiтала, Надiйка просила Бога дати їй можливiсть побачити людей на Землi, але все було марним. Для себе вона пояснювала це тим, що не є вiруючою у такiй мiрi, щоби Бог вiдкрив їй всi таємницi. Бог лише показав їй шлях до вiдкриття цих таємниць, але її лiнивство душi не дозволяє швидко йти цим шляхом.
  

48

  
   У Москвi Петя Онищенко вiдчував себе чужим. I не тому, що був iз Дрогослава, але розмовляв українською, лиш зрiдка переходячи на росiйську, коли на будову приїжджав шеф. Рятувало його те, що днем з вогнем не знайдеш такого майстра на всi руки, тому мусили терпiти цього дивака. А ще Петя був маломовним i мовчки робив свою роботу. Ввечерi, коли вiдпочивав у кiмнатцi з двома напарниками, - один був iз Одещини, а другий iз Днiпропетровська, - теж здебiльшого мовчав, втупившись у телевiзор, або думаючи про щось своє, сокровенне. На будовi цi роботяги шваркотiли росiйською, якою спiлкувалися й на побутовому рiвнi, але їхня вимова явно контрастувала з московською, з чого постiйно насмiхався приставлений до них наглядач.
   Вони зводили шикарний будинок, як тепер модно було казати, якомусь московському скоробагатьковi. Той, у принципi, був непоганим хлопцем, якби не його дружина-мегера, якої вiн боявся i у всьому слухав. Петя вирахував, що вийшла вона замiж не по коханню, а за грошi московського принца. Той, очевидно, закохався в ефектну блондиночку, в якої ноги росли вiд вух, а тепер мусив терпiти всi викрутаси з її боку. Аллочка це вiдчувала i знущалася за повною програмою. Вона нi бельмеса не шурупала в будiвельних роботах, але змушувала чоловiка перебудовувати те, що, на її думку, було зроблене не так, як треба. Петро тодi дивився на скоробагатька, той приречено на нього, i доводилося пiдкорятися дурощам Аллочки. Поки вона не їхала iз будови, вони робили так, як вона казала. Проте як тiльки вона зникала, продовжували по-своєму. Цiкаво, що коли в iншi рази блондиночка приїжджала, то або вдавала, що не бачить, як майстри все-таки зробили по-своєму, або справдi не пам'ятала, якi дурнi накази вiддавала напередоднi.
   Панянка, здається, не звертала на Петю особливої уваги. В її уявленнi вiн був рабом, який потрiбний для зведення будинку. Iнколи, правда, їй приходила до голови думка, що було би непогано зайнятися сексом iз цим атлетичної структури чоловiком. Проте Аллочка гнала вiд себе лихi намiри, бо раб усе-таки залишався рабом, i вона нiколи не принизиться до того, щоби той торкався її тiла своїми брудними руками.
   Аллочка приїхала з чоловiком наступного дня пiсля референдуму в Криму. Вона була збудженою i п'яною. Чiплялася до всiх i до всього бiльше, нiж зазвичай, а олiмпiйський спокiй Петi вивiв її з рiвноваги. Вона кричала, що Крим завжди був росiйським, а хохли нехай забираються додому. Чоловiк щось лепетав бiля неї, намагаючись заспокоїти, але це ще бiльше нервувало Аллочку. Вона тоном, який не допускав заперечень, наказувала йому, щоби завтра хохлiв не було на будовi, а замiсть них треба найняти узбекiв чи в'єтнамцiв.
   Пiсля цих слiв Петя ледь помiтно усмiхнувся, бо знав, якi робiтники з представникiв цих нацiональностей. Цього було достатньо, аби Аллочка пiдскочила до нього з намiром дати ляпаса по обличчю. Блондиночцi здалося, що хохол знущається з її слiв. Нiчого в неї, звiсно, не вийшло, бо Петя перейняв її руку, мiцно стиснувши в кистi. Аллочцi було дуже боляче, весь хмiль моментально вивiтрився з її голови. Вона наштовхнулася на погляд людини, в очах якої прочитала майбутню свою смерть. Принаймнi про це вона подумала насамперед, i вiдчуття цього не покидало її ще тривалий час.
  

49

  
   Iсторiю творили без нього. Ось Крим безболiсно вiдiйшов до Росiї, а вiн, Вадим, змушений валятись у лiкарнянiй палатi. Та що там iсторiя, коли кар'єра - коту пiд хвiст. Зцiпив зуби, щоби не крикнути, як вiн ненавидить цей свiт. Мiсяць єхидно заглядав у вiкно, i безсилля ще бiльше бiсило Вадима. Вiн не мiг нiчого, абсолютно нiчого зробити! Якби не та клята аварiя на дорозi, все в його життi було би iнакше.
   Зранку до палати заглянув шеф. Для Вадима цей полковник ФСБ був святою людиною. Пiсля Володимира Володимировича, звiсно. Сказати, що його вiзит був несподiванкою, - значить, нiчого не сказати. Вадим розумiв, що для їхньої служби вiн тепер нуль без палички. Виженуть його, звичайно, формально зарахувавши у резерв. Кому потрiбний iнвалiд на милицях?
   Шеф милостиво дозволив йому лежати, хоча Вадим поривався встати. Сусiд по палатi без зайвих слiв вискочив на милицях у коридор. Вадимовi навiть здалося, що зробив це той аж занадто поспiшно, якщо врахувати, в якому станi знаходився, i в iншiй ситуацiї можна було би додуматися, що його помiстили в одну палату невипадково, а приставили наглядати за ним. Але зараз не до цього. Шеф сiв на вiльне лiжко бiля Вадима. Iншого сусiда з їхньої тримiсної палати виписали напередоднi, нiби знали, що сьогоднi до них завiтає така поважна персона, але тут годi було пiдкопатися, бо той чоловiк уже справдi мав продовжувати службу, i лiкар йому сказав, що вистачить тут залежуватись.
   Шеф почав здалеку, нiби мав вагон часу, i йому було не шкода для Вадима не те що зайвої хвилиночки, а навiть години. Звiсно, мiж ними завжди були тiльки службовi вiдносини, а тут Вадимовi здалося, що шеф хоче влiзти йому в душу, нав'язуючи мало не дружнi стосунки. З цього нiчого доброго не вийшло. Або Вадим аж занадто безповоротно увiрував, що тепер у ФСБ йому нiчого не свiтить, або шеф занадто швидко став нав'язувати йому новi стосунки, бо за видимої наявностi вiльного часу насправдi мав його обмаль. Зрештою, коли стало очевидним, що Вадима не збираються звiльняти зi служби, а шеф i не думає ставати йому другом, - ситуацiя вирiвнялася.
   З'ясувалося, що Вадим тепер матиме нову роботу i полягатиме вона у завоюваннi мiзкiв людей у соцiальних мережах. Iншими словами, хотiли використати його залежнiсть вiд Iнтернету i зробити це основою майбутнього життя. Вадим нiяк не виявляв своїх емоцiй, але коли шеф пiшов, заявивши, що з наступного понедiлка вiн має приступити до виконання своїх нових службових обов'язкiв, у нього справдi з'явилися двозначнi вiдчуття, бо не знав, чи має радiти, чи плакати. З одного боку, хотiв уже давно вирватися з цiєї клятої лiкарнi, яка остогидла йому до останньої кiсточки в тiлi, але водночас розумiв, що йому дають останнiй шанс закрiпитися на службi в ФСБ. Здавалося, що вiд цього тепер залежало, житиме вiн на бiлому свiтi чи нi.
  

50

  
   Нiхто не пiдозрював, що в Сергiєвi дрiмає потужна сила. Здавалося, вiн i сам не знав своїх можливостей. Якби Росiя в Мiжнародний день злодiя не вiдциганила собi Крим, жив би вiн i далi спокiйним життям, викладав математику в донецькiй школi, пiшов на пенсiю, забурився в дачу, вирощуючи огiрочки-помiдорчики, тихенько помер в оточеннi дружини, дiтей i внукiв. А так Путiн дав йому нагоду рiзко змiнити своє життя, довести всiм, що недаремно народився на свiт Божий.
   Якби ще мiсяць тому у Сергiя запитали, чи хоче вiн жити в Росiї, лише б усмiхнувся. Мовляв, навiщо? Менi й тут добре. "Тут", можливо, й не означало для нього Україну в широкому розумiннi цього слова, але, безумовно, це був Донецьк, сiм'я, робота. Тепер, коли подiї розгорталися не по днях, а по годинах i приклад Криму багатьох надихав на приєднання Донбасу до Росiї, в головi Сергiя нiби щось клацнуло. Якщо ранiше нiхто не бачив його серед активiстiв у будь-якiй справi, то тепер вiн сам розумiв, що процеси, якi вiдбуваються навколо, аж нiяк не можуть проходити без його особистої участi.
   Для Сергiя в одну мить стало зрозумiлим, що Донбас має бути росiйським - i не лише мовно, як зараз, а й територiально. Вiн не розумiв тих, хто думав iнакше. Яка Україна? Що вона дала Донбасу? Вiн знав людей, якi мислять проукраїнськи, але не звертав на них серйозної уваги, бо тi завжди опинялись у меншостi. Принаймнi не помпували свої права, а тихесенько мовчали в шматочку. Можливо, десь на кухнi пошепки висловлювали своє невдоволення, але це їхня приватна справа. Проте найбiльше його дратував молодший брат. Це через його дурнуватi погляди вони посварились на днi народження мами. Йому що, бiльше всiх потрiбно? Та живеш серед людей, то й залишайся людиною. Чи хочеш, щоб київськi подiї переметнулися на Донбас, а Донецьком гуляли бандерiвцi, вбивали наших старих i дiтей, ґвалтували жiнок? Це ж треба бути таким недалеким, щоб i досi тримати руку на грудях i спiвати Гiмн України.
   З iншого боку, Сергiєвi було шкода Володю. Ще вскочить у якусь халепу зi своїми поглядами, наб'ють в кращому випадку, а то й шию можуть звернути. Тодi вже йому точно не допоможеш. Треба буде при нагодi спокiйно з ним поговорити, щоби не лiз куди не слiд.
  

51

  
   Лiлi щоночi снилося одне й те саме жахiття. Нiби дядя Вова брудними руками лiзе до неї, зриває одяг i хоче її зґвалтувати. Нiчого подiбного насправдi не було, i дядя Вова в Криму виявився стовiдсотковим москвичем з характерною вимовою, як i ця журналiсточка Маша iз Росiї, яка набивалася до неї в друзi. У дядi Вови, в принципi, не могло бути брудних рук, бо вiн видавався Лiлi вельми акуратною людиною. Вона навiть подумала, що за зеленим камуфляжем без розпiзнавальних знакiв ховаються бiлоснiжнi труси i майка дядi Вови, а сам вiн ходить у бiлих шкарпетках.
   Але ж недарма Лiлi казали, що вона вмiє прочитувати людину, не просто вгадувати, а передбачати, що та чи iнша особа може зробити найближчим часом i в перспективi. Мабуть, вона була в думках у дядi Вови, i вiн справдi хотiв її зґвалтувати, адже постала перед ним в особi ворога Росiї. Можливо, i вбив би пiсля цього, як вiдпрацьований матерiал, якби не iнформацiя про її дiда, що поступила вчасно i таки врятувала їй життя.
   Перебравшись до генерала iнфаркту, Лiля сподiвалася на те, що матиме тут душевний спокiй. Але нещодавнє минуле нiяк не хотiло вiдпустити її. Ще вдень було сяк-так. Лiля розмовляла з дiдом, годинами висiла на телефонi, намагалася читати книги сучасних українських письменникiв. Навiть бралася до детективних романiв батька, але засинала на п'ятiй чи десятiй сторiнцi. Ну, не її це лiтература - i все. Погуляти виходила рiдко. Це й прогулянкою не назвеш, бо ходила по продуктових магазинах, аби купити щось поїсти собi й дiдовi. Якби їй хтось сказав, що вона боїться вийти iз квартири, бо уявляє, як дядя Вова чи йому подiбнi хапають її серед бiлого дня в самому центрi Києва, Лiля, мабуть, розсмiялася би йому в обличчя. Вона переконувала сама себе, що їй затишно у квартирi генерала iнфаркту, що вона просто користується нагодою вiдпочити вiд усього того, що з нею трапилося в Криму. Проте днi вимушеної вiдпустки, люб'язно наданої головним редактором, спливали, i Лiля не була впевнена в тому, чи вдасться їй повернутися до колишнього життя.
   Але головним, що ятрило душу, було те, що нiяк не наважувалася задати дiдовi питання про його ймовiрну багаторiчну спiвпрацю з Росiєю. I дядя Вова, i той, хто привiз її вiд нього до Києва, втовкмачили їй, що саме служба дiда на Росiю зберегла їй життя. Спершу вона, звiсно, в це не повiрила, але, спiвставляючи рiзнi факти i вигадки, прийшла до висновку, що подiбне могло бути. Зруйнувати всю цю конструкцiю могло чiтке запитання генераловi iнфаркту i не менш прозора i щира його вiдповiдь. Але щось стримувало Лiлю зробити це, i вона не могла зрозумiти, в чому рiч. Здавалося, що коли вона задасть це питання, то в неї з дiдом вже нiколи не буде таких дружнiх стосункiв, як зараз.
  

52

  
   Леся розумiла, що її загравання з сусiдом не призведуть нi до чого доброго, але вже не могла зупинитись. Їй подобалося дражнити цього чоловiка, в якого у головi, здається, не було жодної клепки. Водночас вона вiдчувала в ньому грубу чоловiчу силу, про яку мрiяла все своє свiдоме статеве життя. Це вам не iнтелiгентськi розмови про кохання. Чоловiк повинен взяти жiнку, навiть якщо вона цьому опирається, i так задовольнити її, щоби вона не могла думати нi про що iнше, а лише з нетерпiнням чекати, як нагороду, наступного разу, коли захоче розчинитися в тому, хто показує їй, в чому сенс життя.
   Одного разу сусiд притиснув її до стiнки в коридорi, коли вона поверталася додому. Леся зрозумiла, що не може чинити опiр цьому бугаєвi, але й не хоче цього робити. Здається, в неї онiмiли не лише руки й ноги, а i все тiло. Мабуть, якби сусiд захотiв, то оволодiв нею тут же, на сходах, нi на кого не звертаючи уваги. Лесю врятувало те, що хтось пiдiймався по сходах. Сусiд видихнув їй у рот: "Все одно ти будеш моєю". А вона хотiла бути його, i тiльки його, i лише дурнувата гордiсть не давала їй можливостi сказати це.
   Тепер, коли Леся займалася самопомiччю, задовольняючи саму себе, сусiд неодмiнно стояв перед її очима, i бiльшої насолоди в життi Леся до цього ще не мала.
  

53

  
   Тодi Вiталiнi здавалося, що вона отримала задоволення вiд побаченого. Її ґвалтiвник прикутий до iнвалiдного вiзка. Його мамця, яка тодi вигороджувала синочка, була подiбною на стару клячу, що доживає останнi днi. Справедливiсть восторжествувала! Так пафосно Вiталiна могла сказати сама собi. Але радостi не було. Мабуть, не вистачало багатьох iнших складових, щоби ця радiсть була повною, щоби можна було вiдчути себе щасливою.
   Звичайно, все лежало на поверхнi. У Вiталiни були коханцi, але не було коханого. А вона так хотiла кохати i заздрила тим, кому дано це звичайне диво. А ще Вiталiна хотiла дитину. I це обов'язково мав бути хлопчик. I не хотiла вона працювати в цiй довбанiй "Дрогославськiй зорi". Звiсно, годi було думати про видання власної газети, бо розумiла, що на це необхiдно багато грошей, але все частiше думала про створення в Iнтернетi свого сайту, куди можна було би принаймнi скидати тi матерiали, якi забраковував головний редактор. Для цього теж потрiбнi були грошi, але, звiсно, не так багато, як для газети.
   Часто їй уявлялася картина, як у неї закохується багатенький Буратiно. Так вона називала всiх чоловiкiв, якi мали грошенята. Але в розумiннi Вiталiни це мав бути не лише грошовитий пацан, але й красивий. Вона задовольняла сексуальнi забаганки багатих чоловiкiв, але красивий, якого вона собi уявляла, поки що не трапився їй.
   Останнiм часом бiля неї став крутитися Вiталiк. Вiн казав, що Вiталiна йому послана Богом, бо в них однаковi iмена. Вона лише криво усмiхалася, бо мала свої - особистi - стосунки з Богом.
   Вiталiк уже двiчi побував за ґратами. Одного разу - за пограбування ювелiрного магазину, iншого - за вбивство якогось алкоголiка. Вiн належав до тiєї породи чоловiкiв, якi завжди здаються молодими. На час знайомства з Вiталiною йому було вже за сорок, але поруч з нею вiн виглядав набагато молодшим.
   Вiталiна займалася з ним сексом лише один раз, i це їй не сподобалося. Чи то її думки в цей момент були далекi вiд цього, чи то Вiталiк аж занадто рано закiнчив, що вона не встигла розкочегаритись, - але не сподобалось, i все. Здавалось, i Вiталiк це зрозумiв, бо бiльше сексуальних приставань з його боку не було - i Вiталiна це належно оцiнила. Дивно, але, мабуть, це був перший чоловiк у її життi, який не упав, а, навпаки, зрiс у її очах.
  

54

  
   Друга стаття Андрiя Чернюка про Ореста Гусака зворохобила дрогославцiв набагато бiльше, нiж перша. Спочатку головний редактор "Дрогославщини" розповiв про тридцятип'ятирiчного мешканця Дрогослава, якого вбив снайпер на Iнститутськiй, побiжно згадавши його життєвий шлях: школа, унiверситет, безробiття, дружина, син. Тепер же, коли йшлося про присвоєння Орестовi Гусаку звання почесного дрогославця, Андрiй Чернюк написав про ставлення окремих депутатiв до цього i висловлював припущення, що спочатку на засiданнi депутатської комiсiї, а потiм i на сесiї рiшення про це не приймуть.
   На засiдання депутатської комiсiї, де розглядалося дане питання, прийшов мiський голова. Це було дивним, бо зазвичай вiн не радував депутатiв своєю присутнiстю. А коли зауважити, що вiд опозицiї у цiй комiсiї був лише Гриць, тодi як абсолютна бiльшiсть належала провладнiй фракцiї, - то з'ява мiського голови взагалi видавалася фантастичною. Але той хотiв особисто переконатись, що депутати проголосують правильно, тобто так, як вiн хотiв.
   Все вiдбулося за сценарiєм, описаним Андрiєм Чернюком. Головним аргументом було те, що у положеннi про почесних дрогославцiв бiлим по чорному записано: лише живi особи можуть бути удостоєнi цього почесного звання. Гриць, звiсно, запропонував змiнити це положення, аби почесними дрогославцями ставали й мертвi, але йому заперечили, бо тодi, мовляв, саме звання знiвелювали б, адже сотнi, якщо не тисячi осiб, яких нинi з нами нема, вартують бути почесними дрогославцями.
   А коли Гриць психанув i сказав, що депутати залежнi вiд мiського голови i бояться проголосувати так, як велить їхня совiсть, - гра взагалi пiшла в однi ворота. Народнi обранцi були обуренi заявою колеги й проголосували за те, щоб запропонувати сесiї не надавати Орестовi Гусаку звання почесного дрогославця, виходячи з чинного положення про це. Натомiсть прийняли рiшення, аби на сесiї проголосували за встановлення меморiальної дошки на школi, де вчився Орест Гусак. Також була пропозицiя однiй з дрогославських вулиць присвоїти його iм'я, але бiльшостi голосiв не набралось.
   Погляд у мiського голови був серйозним i холодним.
  

55

  
   Марина перебувала нiби у вакуумi. Здавалося, що душа й тiло iснують окремо одне вiд одного. Та що там душа i тiло, якщо вiдокремленими були серце i голова.
   Вона постiйно думала про вигаданого нею чоловiка, якого не могла вiзуально окреслити. Але вiн жив у її уявi. Вона навiть розмовляла з ним. Мовчки, в думках, але це були реальнi розмови про все на свiтi. Вiдбувалося це вдома, на роботi, на вулицi, в черзi у магазинi.
   Андрiй швидко помiтив її вiдстороненiсть. Сказав їй про це. Точнiше, запитав, чи кохана дружина, часом, не захворiла. Марина зрозумiла, що вiн мав на увазi, й вiдповiла, що з нею все нормально. Тепер вiн постiйно називав її "коханою дружиною", але в третiй особi, i вона вiдчувала, що за цими словами абсолютно нiчого не стоїть. Ось стiл ми називаємо столом, а дерево - деревом, щоб вiдрiзнити їх вiд iнших предметiв чи явищ. Так i вона для Андрiя кохана дружина, але те значення, яке вона вкладала в цi слова, рiзниться вiд того, що насправдi думає чоловiк. Якщо взагалi думає про кохання до неї. Не слiд думати про кохання. Воно, як вагiтнiсть: або є - або нема.
   Якось непомiтно для обох вони почали засинати без обов'язкового щовечiрнього сексу. Потiм десь наприкiнцi тижня Андрiй схоплювався, що давно не виконував свого подружнього обов'язку i формально займався коханням з дружиною. Втiм, це не було кохання, а нудна фiзiологiчна потреба, яка нiкому не приносила задоволення. Марина усвiдомила, що спокiйно може обiйтися без цього. I навiть задовольняти себе вже не було великої потреби. Думка про те, що в Андрiя є коханка, незмiнно переслiдувала її. Але з кожним днем жiнка ставала байдужiшою до цього. Має - то й нехай i має собi на здоров'я. Головне, що у неї є вiн, якого вона ще не знає. I невiдомо, чи взагалi з'явиться в її життi, чи це лише плiд її бурхливої фантазiї. Але саме усвiдомлення, що цей чоловiк живе - бодай лише в її головi - заспокоювало й зiгрiвало.
  

56

  
   Якщо ранiше генераловi iнфаркту здавалося, то тепер вiн був твердо переконаний, що внучка затаїла в собi якесь дуже важливе для неї питання до нього. Вiн часто ловив на собi задумливий погляд Лiлi. Але коли дивився на неї, вона швиденько вiдводила очi вбiк i вiдразу щось казала. Та її слова були такими незначними i дрiб'язковими, йшли врозрiз з болем, який зачаївся в її очах, що генерал iнфаркту навiть не реагував на те, що казала внучка, бо було зрозумiло, що замiсть цих фраз вона могла вжити зовсiм iншi - й нiчого за своєю суттю не змiнилося б. Вiн мовчав, даючи можливiсть подiям розвиватися самим по собi. Розумiв, що навiть обценьками не витягне iз Лiлi запитання, яке засiло в її головi, якщо вона сама цього не захоче. Його школа! Мiг пишатися цим. Але якщо це добре стосовно iнших, то на власнiй шкурi вiдчув, як це важко, коли сам стикаєшся з подiбним.
   Крим залишався темою номер один в iнформацiйних випусках, i генерал iнфаркту прикипав до телевiзора, забуваючи про Лiлю i даючи їй час оговтатися вiд того, що з нею сталося на цьому вже не українському пiвостровi.
   16 березня, коли кремлiвськi ляльководи провели в Криму референдум, виступив секретар РНБО Андрiй Парубiй. Його слова видалися генераловi iнфаркту натягнутими, такими, що невповнi вiдповiдають дiйсностi, якоюсь нiби хитрою грою на випередження, але не знати з ким, для кого i навiщо. Андрiй Парубiй казав, що сьогоднi, за всiма даними, була запланована операцiя у восьми областях України. Планувалось о 12 годинi провести так званi мiтинги, проголошення так званих народних губернаторiв, захоплення обласних адмiнiстрацiй. А вже на 21 число вони планували так звану хрестову ходу мирним походом на Київ. "I станом на сьогоднi ми можемо говорити, - бадьоро рапортував Андрiй Парубiй, - що цей їхнiй план не був здiйснений i був провалений. I, очевидно, та заява, яку вони сьогоднi зробили про так зване перемир'я, є свiдченням того, що групи в Кремлi, якi розробляють технологiї щодо України, є достатньо розгубленими i не знають, якi далi дiї приймати".
   Це вже було занадто! Генерал iнфаркту у вiдчаї вимкнув телевiзор. Коли Кремль хотiв щось зробити в Криму, то вiн це зробив i нi в кого нi про що не питав. Якби хотiв це зробити i у восьми областях України, про якi казав Андрiй Парубiй, то теж би це зробив. Значить, тут щось не так. Або на мiсцях нема вiдповiдних кадрiв, або своїх не вистачає iз Росiї, або ще не час проводити вiдповiднi акцiї. Найлегше собi приписати перемогу там, де ворог i не думав програвати. Так думав тодi генерал iнфаркту, i не було, мабуть, на планетi Земля людини, яка могла би його переконати в iншому.
   Вiн знову увiмкнув телевiзор.
   Росiя звiтує, що 93 вiдсотки кримчан проголосували за входження Криму до складу Росiї. Показують черги на дiльницях, росiйськi прапори, радiсних кримчан.
   Глава Меджлiсу кримськотатарського народу Мустафа Джемiлєв заявляє, що 99 вiдсоткiв татар не брали участi у псевдо-референдумi.
   Генерал iнфаркту сумнiвається в двох цифрах: 93 i 99 вiдсоткiв.
   Євросоюз заявляє, що не визнаватиме результатiв опитування.
   Сенатор США Джон Маккейн називає Росiю "бензозаправкою, яка маскується пiд державу".
   Обама розмовляє з Путiним по телефону. Росiйський президент каже, що референдум у Криму законний.
   Ведучий телеканалу "Росiя 1" Дмитро Кiсєльов заявляє, що Росiя може перетворити США на радiоактивний попiл.
   "Придурки!" - кричить телевiзору генерал iнфаркту i вимикає його.
   "Придурки" для нього зараз i Маккейн, i Обама, i Путiн, i Кiсєльов. А все тому, що Лiля не задала йому питання, яке тепер муляє i його.
  

57

  
   Аж тепер дядя Вова розумiє, що не можна придуркiв на кшталт цього Кiсєльова з його радiоактивним попелом для США змушувати служити нi Богу, нi Путiну. Вони не лише лоба собi розiб'ють, намагаючись бути святiшими за Папу Римського, а й постiйно виставлятимуть Росiю у смiховинному свiтлi. Для них головне - прокукурiкати, думаючи, що цим страшать усю планету, а чи буде свiтанок - уже не має значення. Пiсля подiбних заяв катастрофiчно збiльшується вiдсоток людей розумних, якi рано чи пiзно знесуть до дiдька цю Росiйську iмперiю. Люмпену все одно, хто тут при владi, - Путiн чи дядя Вова. Якби вони розумiли сутнiсть справ, то й за Росiйську iмперiю слiпо би голову не клали. Все це дядя Вова розумiє, але бiльше ненавидить не Путiна, народ чи Росiйську iмперiю, а цих людей розумних, якi заради своїх нездiйсненних iдей готовi зруйнувати все навколо i, зрештою, знищити самих себе.
   Здається, вiн би мав бути задоволеним собою. Дядя Вова у тiнi, але зараз чи не головний по Криму. Це мiг би належним чином оцiнити особисто Путiн, але навряд чи навiть зiрка Героя Росiї задовольнить дядю Вову. Все йде за планом, збоїв бути не може, якщо за справу взявся вiн. Щоправда, кругом є чимало придуркiв, з пузами i бiльшими зiрками на погонах, нiж у нього. Але вiн має особливi права, якi в нього може вiдiбрати лише сам Путiн, - так що проблем з придурками не повинно iснувати.
   I все ж дядя Вова не може зi всiєю насолодою сприймати життя таким, яким воно є, коли перед очима стоїть Лiля. Йому не вистачило якихось п'ятнадцяти хвилин, щоби задовольнити свої найсокровеннiшi бажання. Висмикнули її з-пiд самого його носа заради якихось стратегiчних iдей. Вiн цього не розумiє, та йому й нiхто не зобов'язаний був цього пояснювати. Мабуть, грають придурки в свою гру, а прикриваються грiшним тiлом Лiлi.
   Тодi вiн був злий, здається, на весь свiт. А тут пiдвернулась ота журналiсточка Маша. Вiн мав її i в хвiст, i в гриву, i у всi дiрки, якi тiльки в неї були, але перед очима все одно стояла Лiля. Якби в той момент хтось сказав дядi Вовi, що вiн закохався в неї, то скрутив би паскуднику голову. В жодне кохання дядя Вова бiльше не вiрив - пiсля того, як в юностi його зрадила одна блондиночка. Секс, секс i тiльки секс - ось що було другим у його життi пiсля вiйськової служби.
   Дядя Вова дав собi слово, що зробить з Лiлею все-таки те, що мав зробити. Ось вiзьмуть вони Київ - i нiкуди вона не дiнеться.
  

58

  
   Карл, здається, знайшов те, що шукав. Вiрнiше, тих, кого шукав.
   Це була сiмейна пара iз України. Чоловiк з дивним iменем Зенон працював на мiсцевiй фабрицi. Вiн набагато краще за дружину розмовляв нiмецькою, хоча Христина була нiмкенею по батьку, а вiн українцем. В Українi Зенон працював в однiй нiмецькiй фiрмi, яка теж виготовляла меблi. Там майже досконало вивчив мову, а коли трапилася нагода виїхати до Нiмеччини, використав свiй шанс, бо в Українi тодi керував Янукович, i пiдприємцi не мали жодної змоги на виживання. Христина, хоча й була нiмкенею за нацiональнiстю, але її батьки на побутовому рiвнi майже не спiлкувалися нiмецькою, хiба що тато згадував рiдну мову, коли напивався. В Нiмеччинi для Христини поки що не знайшлося роботи, але, здається, Зенон найбiльше цього не хотiв. Українське подружжя виховувало п'ятирiчну Русланку, а в лонi у Христини знаходився вже хлопчик.
   Цю коротеньку iсторiю української сiм'ї Карл почув вихiдного дня, коли прогулювався у мiсцевому парку i присiв на лавочку до подружжя. Як завжди, вiн посварився зi своєю Ангелою через нiмецьку канцлерку i тепер поза будинком перебував здебiльшого сам, вiджартовуючись, коли запитували, де його половинка, що дружина дивиться по телевiзору черговий любовний серiал. Усi знали, що Карл не переносить будь-якi серiали, ще пiвтора-двогодинний фiльм витримати може, тому нiхто не сумнiвався в правдивостi його слiв.
   Найбiльше в цiй розповiдi Карла вразила щирiсть українцiв. Складалося враження, що вони знали його давно i готовi розкрити будь-якi свої таємницi. Звiсно, це було не так, i вiн це розумiв, але упiймав себе на думцi, що навряд чи змiг би розповiсти про себе i свою сiм'ю так, як це зробили українцi. А ще його пiдкупила Русланка, яка вмостилася йому на колiна, а потiм узагалi обiйняла за шию. I хоча Христина сказала, що Карл нагадує маленькiй дiдуся, який залишився в Українi i за яким вона скучає, все ж непроханi сльози заблистiли на його очах. Син з дружиною i внуками жили в сусiдньому мiстечку, але Карл не пам'ятав, коли востаннє бачив їх. Та й цi зустрiчi радше нагадували якiсь офiцiйнi зiбрання, а не милi бесiди в сiмейному колi.
   Звiсно, улюбленою темою Карла в розмовi з українцями стала Ангела Меркель i її позицiя в оцiнцi захоплення Криму Росiєю. На диво, Зенон не подiляв його радостi з цього приводу й не вiддавав належної пошани канцлерцi. Звiсно, це було зроблено ним дипломатично, що комар i носу не пiдточить. Українець не мовив на адресу Ангели Меркель жодного кривого слова, але ж Карл мав багатий життєвий досвiд, щоби вiдчути iнтонацiю, з якою це все було сказано.
   З'ясувалося, що Зенон непогано розбирається в полiтицi й постiйно стежить за свiжими новинами, особливо тими, якi стосуються його рiдної України. Карл зрозумiв, що Зенон не подiляє його погляду, нiби Ангела Меркель зайняла активну позицiю на користь України в її стосунках з Росiєю загалом i в питаннi Криму зокрема. Карл намагався звести все до жарту, показавши на животик Христини: мовляв, не можна бути вагiтним бiльше або менше. Молода жiнка мало що могла зрозумiти з їхньої розмови, але ввiчливо усмiхалась. А Зенон виявився затятим чоловiком. Вiн сказав, що 23 березня 2014 року вiдбулася телефонна розмова Ангели Меркель з Володимиром Путiним. Карл узагалi не чув про це i не читав повiдомлень у пресi. Зенон активно почав розмахувати руками i кивати головою, що мало би пiдтвердити його версiю про те, що нiмецька канцлерка займає не надто активну позицiю у вiдстоюваннi українських iнтересiв перед Росiєю, якщо нiмецька преса не повiдомила про це.
   Це вже взагалi виглядало смiшним з боку українця. Карл заперечив, що взагалi-то Україна сама повинна вiдстоювати свої iнтереси i дякувати тим, хто їй допомагає. На диво, Зенон дуже швидко погодився з цим i помiтно збавив оберти. Коли Карл запитав, про що ж говорили Путiн i Меркель, українець вiдповiв, що про ескалацiю вiйни. I якщо Нiмеччина не дає коментарiв з приводу цiєї розмови, то значить щось пiшло не так, чи Меркель не вдалося переконати Путiна, або вона змушена була погодитися з його позицiєю.
   Карл задумався. Вiн не сумнiвався у правильностi стратегiї i тактики улюбленої канцлерки, а тому навiть не хотiв сперечатися з українцем. Його тривожило iнше. Вiн уже перейнявся симпатiєю до цiєї сiм'ї. Затятiсть Зенона в даному питаннi могла зiграти з ним злий жарт. Iснує неписаний закон: не виступати проти полiтики країни, в якiй живеш. А українець, здається, нехтує цим.
   Карл здригнувся, бо йому здалося, що українець вiдгадав його думки, коли сказав, що довiрився лише цьому нiмцевi, якому симпатизує. Вони довго дивилися одне одному в очi, нiби переконуючись у взаємнiй щиростi, а Христина нiяк не могла зрозумiти, в чому справа. Нарештi Карл потиснув Зенону руку i сказав, що так думає багато нiмцiв, але все ж українцевi слiд бути обачнiшим, бо, на вiдмiну вiд них, вiн може постраждати.
  

59

  
   Звiсно, вона знала, де її Решат. Вiн уже там, звiдки не повертаються. Звiдти нiхто ще не повернувся. Значить, їм там дуже добре, якщо вони не хочуть повертатися.
   Вона розумiє, що Решат не такий. Якщо вiн покинув її й трьох їхнiх дiтей - значить, на це мали бути дуже вагомi причини. Їй не хочеться думати, що його насильно тримають там, звiдки не повертаються. Вона розумiє, що лише смерть може назавжди розлучити їх.
   Думка про смерть Решата i ранiше приходила їй до голови, але довго там не затримувалася. Чоловiк завжди знаходив вихiд iз найскрутнiшої ситуацiї. Викрутиться i зараз. Вона втiшала себе цим i жила дiтьми, вiдразу вiдчувши, як важко їй буде з ними без чоловiка.
   Та сьогоднi зранку були розставленi всi крапки над "i". Вона не вiдразу зрозумiла, чому це до її будинку стiкаються люди. Вони щось говорять, але вона ще не усвiдомила, що в полi знайшли її Решата. Труп закопали неглибоко, тому собака одного з мiсцевих мешканцiв знайшов його.
   Хтось каже, що Решата катували перед смертю. Вона чує розповiдь про те, що її чоловiк прийшов до вiйськкомату проситись воювати за Україну, а через декiлька хвилин туди заскочили росiяни. Розмова була короткою, й Решата стали жорстоко бити прямо в кабiнетi вiйськового комiсара. Мiсцевi працiвники вiйськкомату мовчки спостерiгали за цим, але не смiли втрутитись, бо новi господарi те саме могли вчинити з ними.
   Кажуть, що Решат просився додому, бо в нього там залишилися дружина i троє дiтей, але якийсь росiянин - мабуть, старший за званням серед них - вистрелив Решату в перенiсся зi словами: "Тепер це наш дiм, а кримських татарiв тут не буде".
   Коли тiло Решата внесли додому i вона побачила дiрку в його головi, то втратила свiдомiсть. Дiти, плачучи, тулилися до неї, нiби у них уже нема не лише батька, а й матерi.
  

60

  
   Несподiвано на зв'язок по скайпу з Андрiєм Чернюком вийшов Алiк. Це був колишнiй його однокласник, який вже понад двадцять рокiв жив у Росiї. Служив у Ярославськiй областi, познайомився з дiвчиною, приїхав додому пiсля армiї, але повернувся назад i одружився з нею. Було в них двоє синiв. Увесь цей час пiдтримували дружнi стосунки i жодних загострень не було. Але тут почалося.
   Алiк стурбовано запитав у Андрiя Чернюка, що там у них вiдбувається в Українi. Головний редактор "Дрогославщини" вiдразу не второпав, що конкретно має на увазi шкiльний товариш. Але коли той став говорити про бандерiвцiв, про те, що Крим нарештi став росiйським, зрозумiв, куди той хилить. Хотiв спочатку перевести все в жартiвливу площину, сказавши, що, мовляв, вiн i сам бандерiвець, але Алiк, схоже, цього не зрозумiв. З тiєю ж тривогою в голосi вiн запропонував Андрiєвi Чернюку негайно покинути Україну, бо ще вбити можуть, i переїхати до нього, в Ярославську область. Живуть вони не дуже заможно, але мiсце для сiм'ї колишнього однокласника знайдеться.
   Того вечора говорили вони довго, аж поки Андрiй Чернюк не переконався, що має справу зовсiм з iншим чоловiком, нiж знав його у дитячi та юнацькi роки. Промайнула думка, що це провокацiя з росiйського боку, але вiн вже навчився розпiзнавати людей. Не було сумнiву, що Алiк говорить щиро i переживає за Україну, але хоче бачити її блiдою копiєю Росiї, як про це йому сказав Андрiй Чернюк.
   Наприкiнцi розмови Алiк постiйно озирався. На мить в екранi з'явилася його невдоволена дружина, а потiм Андрiй Чернюк виразно почув її слова, що, мовляв, перестань розмовляти з тим дурним хохлом, хай подихає вiд своїх бандерiвцiв. Алiку стало незручно. Андрiй Чернюк вдав, що ця реплiка його не стосується.
   Вiн довго ще не мiг заснути. Розмова з Алiком вибила його з колiї. Що у них там в головах твориться, якщо українець, хай i живе в Росiї, але таке каже?
  

Друга копа

  

1

  
   Запам'ятайте цей день. 28 березня 2014 року харкiвськi футбольнi фанати вперше виконали хiт "Путiн - Хуйло".
   Путiн дiзнався про це лише через декiлька днiв i серйозно розпiк генералiв спецслужб, якi вчасно не доповiли йому про таке. Попри них, вiн мав ще багато своїх вух i очей у багатьох куточках планети, якi напряму i безпосередньо доповiдали йому. Росiянин, який маскувався за прiзвиськом Клаус i постiйно мешкав в однiй iз європейських країн, надiслав вiдео харкiвських футбольних фанатiв з припискою, що такий собi Саша першим вимовив це слово. Щоправда, потiм знайшлося ще декiлька осiб, якi примiряли на себе пальму першостi.
   Звичайно, керiвники росiйських - i не тiльки - спецслужб знали про харкiвський хiт увечерi того ж дня або зранку наступного - в залежностi вiд часового поясу. Багаторiчна звичка приховувати iнформацiю цього разу зiграла з ними злий жарт. Нiхто не мiг передбачити, що це слово на адресу Путiна дiстане мiжнародний вiдгук i буде сприйняте як образа президента. За великим рахунком, вони саме так i сприймали Путiна, як Хуйла з великої лiтери, бо хоча вiн i був вихiдцем iз їхньої системи, але пiшаком порiвняно з ними, поважними особами у спецслужбах.
   Подейкували навiть, що оце назвисько - Хуйло - народилося саме у нетрях росiйських спецслужб. Було проведене надзвичайно секретне службове розслiдування, яке не дало видимих наслiдкiв. Просто раптово у розквiтi сил з рiзницею в декiлька днiв померли генерал i два полковники росiйських спецслужб. Їхнi прiзвища використовували не для широкого вжитку, але тi, кому треба i хто залишився живим, затрепетали, бо розумiли, що наступними жертвами можуть стати вони. Але Путiн, здається, вгомонився.
   Що стосується Сашка, якому приписують першiсть у назвиську Хуйло, то вiн зник, i цього нiхто, крiм рiдних, не помiтив. Казали, що напередоднi отого знаменитого харкiвського хiту футбольних фанатiв вiн побував на однiй iз секретних конспiративних квартир росiйських спецслужб пiд Москвою, на самому матчi його не бачили, а потiм зробили пластичну операцiю на обличчi й переправили до однiєї з європейських країн. Найважче Сашковi було позбутися в своєму лексиконi отого слова "хуйло", яке вiн адресував будь-якому чоловiковi, якщо той не був згодний з його думкою.
  

2

  
   У штабi "Свободи" - легка панiка, яка переростає в бурю, коли там з'являється Олег. Марта не знає, що має доповiдати шефу. За даними соцiологiчного опитування, проведеного серед так званих своїх, близьких до нацiоналiстичного середовища, пальму першостi здобув Петро Порошенко у рейтингу кандидатiв на Президента України. I хоча Тягнибок вiдставав усього на три вiдсотки, але якого милого нацiоналiсти вiддають перевагу людинi, про яку вчора вголос не говорили, а не своєму?
   Шеф намагається бути спокiйним. Iронiчна посмiшка злiтає з його обличчя. Мовляв, не переживайте, це ж лише соцiологiчне опитування у вузькому колi людей. Але всi розумiють, i вiн у тiм числi, що якщо зараз три вiдсотки, то пiд час всеукраїнського голосування цi цифри можуть трансформуватись у щось бiльш серйозне.
   Марта чує, як одному зi своїх спiврозмовникiв Олег тихенько каже, що цей жидок принесе нам ще купу проблем, але не впевнена, чи цi слова стосуються саме Порошенка. Можливо, хтось iнший справдi з юдейського племенi сьогоднi потрапив йому пiд роздачу?
   Шеф вдає, нiби не помiчає її. Що ж, це не вперше. Так завжди бувало, коли виходило не по-його, її кумира, Бога, царя i героя в однiй особi. Вiн знає, що вона закохана в нього, i що би Олег не робив, навiть аж занадто негативне, все одно залишиться йому вiрною до останку.
   Звичайно, Марта не винна, що принесли саме такi данi внутрiшнього соцiологiчного опитування, але мусить сьогоднi вiдiграти роль жертви. Олежику i так нелегко. Кожний день президентської кампанiї з огидною очевиднiстю показує, що президентська булава пливе не в руки Тягнибока, а в iншi. I вже не має значення, хто буде цей iнший. Головне, що це буде не Тягнибок.
   У неї задзеленчав мобiльний телефон - i аж тодi Олег глянув на Марту. Вона знiтилася вiд його жорсткого погляду. А ще цей номер висвiтлило! Як невчасно. Що вони ще хочуть вiд неї, адже насамперед вона їм надiслала результати цього соцiологiчного опитування?
   - Куратори iз ФСБ турбують? - запитує Олег. Здається, вiн очима роздягає її.
   Марта густо червонiє, але Олег уже цього не бачить, бо з кимось розмовляє. Та й вiдповiдь йому не потрiбна. Або знає правду, з якою мусить спiвiснувати, або це у нього такий чорний гумор.
   Вона говорить завченi фрази, з яких спiврозмовник розумiє, що зараз не найкращий час для спiлкування, але Марта при першiй-лiпшiй нагодi неодмiнно зателефонує, бо знає, що її б не стали турбувати через дрiбницi. Крiзь розмову з iншим Олег вихоплює слова про погоду, футбол, якогось вуйка Петра, а ще чує її смiх, вiд якого завмирає його серце. Кокетка i в Африцi кокетка. Не буде вiн бiльше звертати на неї жодної уваги, якщо вона така.
  

3

  
   Найбiльше Людмила Iванiвна переживала зараз за двадцятитрирiчну доньку Марiю, яка жила з ними. Вона виховала її в українському патрiотичному дусi. I якщо у Людмили Iванiвни цей патрiотизм був неголосний, непоказний - вишиванка, українськi пiснi, українська мова, - то доньку дехто поза очi називав нарваною. Марiя не терпiла, коли хтось знущався з українського. Тепер у Донецьку вiдбувалися каруселi, а протистояння мiж прихильниками України i Росiї стає все очевиднiшим, - очi в дiвчини горiли. Людмила Iванiвна розумiла, чому донька ходить на всi мiтинги, якi збирали українцiв пiд синьо-жовтими прапорами, але не могла їй сказати жодного слова, щоби втримати вдома.
   Одного разу донька пiзно увечерi прийшла додому в пошматованому одязi. Довго не хотiла нiчого розповiдати, але все-таки зранку розповiла матерi, що рятувала тих, кого побили фашисти, тому й самiй дiсталося. Людмила Iванiвна довго не могла второпати, про яких фашистiв мова, аж поки Марiя не розтлумачила їй, що йдеться про росiян, якi приїхали в Донецьк. Вона казала, що мiсцевi так не б'ють, у крайньому випадку калiчать, а тi роблять усе, щоби людина вже не встала, добивають лежачого до смертi.
   Мама кричала на неї, казала, що доньку теж можуть убити, що в неї нема сили, що вона нiчого не може протиставити тим фашистам. Марiя на диво спокiйно, аж занадто спокiйно вiдповiла, що краще нехай уб'ють, нiж мовчки спостерiгати за тим, що вiдбувається. Це вже був прямий докiр їй, матерi, i Людмила Iванiвна змовчала, вiдвiвши погляд i опустивши голову.
   Особливо Людмилi Iванiвнi було боляче спостерiгати за новими стосунками, якi народжувалися мiж Марiєю та Iваном. Чоловiк любив доньку, а вона любила батька. Це була сувора любов, без сюсi-пусi, а тому справжня. Тепер вони майже не розмовляли мiж собою. Ще не були ворогами, але до того йшло. Людмила Iванiвна намагалася стати посередником мiж ними, але з того нiчого не виходило. Iван i Марiя замкнулися - кожний у собi, дивилися на неї вороже, з-пiд лоба, нiби це вона, Людмила Iванiвна, була винна у тому, що зараз вiдбувається в Донецьку i в їхнiй сiм'ї. Спiльнi снiданки, обiди й вечерi вiдiйшли в минуле, нiби їх нiколи ранiше не було. Вдома майже перестали розмовляти. Складалося враження, що в їхньому життi з'явився покiйник - i все, що було в минулому, тепер не мало жодного значення. Мабуть, усi розумiли, що так довго тривати не може, що станеться вибух, який нарештi насправдi, а не формально, як зараз, розведе їх по рiзнi боки барикад.
   А Донецьком трусило, нiби в ньому поселилася нечиста сила, яка довго шукала собi притулок i нарештi знайшла його саме тут. Наступного дня пiсля референдуму в Криму, коли пiвострiв вiдiйшов до Росiї, в Донецьку вiдбувся черговий проросiйський мiтинг. У повiтрi запахло смертю.
   Через декiлька днiв, коли Людмила Iванiвна йшла додому, побачила, що хлопець i дiвчина роздавали якiсь папiрцi. Всучили i їй. Це був бюлетень для референдуму з питанням про вiд'єднання вiд України. Нiби туманом застелило очi, ледве орiєнтувалась, аби з тротуару не зiйти на проїжджу частину i не потрапити пiд колеса автомобiлiв.
   Потiм бачила по телевiзору, як у її Донецьку якiсь люди, ховаючи обличчя вiд телевiзiйних камер, пiкетували будiвлю обласної ради, вимагаючи вiдставки Сергiя Тарути, керiвника облдержадмiнiстрацiї. Це видавалося спектаклем погорiлого театру, особливо коли мiлiцiонерiв, якi охороняли вхiд до примiщення, закидали пластиковими пляшками.
   Єдине, про що Людмила Iванiвна просила доньку, аби та була обережною.
   З чоловiком стали нiби чужими - навiть у лiжку.
  

4

  
   Дзвiнцi не писалося. Нi, вона замикалася в спальнi, яку перетворила на художню майстерню, тiльки-но вселившись пiсля Майдану до квартири Бориса у Дрогославi, i чатувала над полотном. Фарби змiшувались у щось феєрично-космiчне, але Дзвiнка розумiла, що ця мiшанина не має нiчого спiльного з викiнченою iдеєю. Цi картини колись можуть визнати генiальними, не розумiючи їхньої сутностi, як, скажiмо, сама Дзвiнка не розумiє сутнiсть картин, якi малював хоботом слон. Цей сюжет вона бачила у новинах по телевiзору. Мабуть, в цих слонячих картинах i не було жодної сутностi, як немає зараз у її. Дзвiнка упiймала себе на думцi, що й iдеї як такi на даний час вiдсутнi в її головi. Все ж насправдi дуже просто: є iдея - є картина, нема iдеї - виходить якась базгранина, яку потiм оцiнюють за шкалою генiальностi. А вона не хоче, щоби її картини були генiальними. Дзвiнка хоче, щоби той, хто дивиться на них, розумiв iдеї, вкладенi нею.
   Останнiм часом вона дуже багато думає про Бориса i розумiє, як нечесно поступила з ним. Вони познайомилися 2011 року в Києвi. Випадково. Хоча Дзвiнка все бiльше в своєму юному життi переконувалася, що випадковостей не буває взагалi, просто вони складаються у певнiй послiдовностi й приводять до закономiрностi. Тодi в Галереї вiдбувалася її перша виставка картин. Вiдвiдувачiв було багато, але вона вiдразу звернула увагу на Бориса. Старий, молодечий блиск в очах, бiла борода. Якби вона малювала iкони, то неодмiнно зображала би його як святого.
   Молодiжнiй тусовцi, яка складала оточення Дзвiнки, швидко набридло бути на виставцi, хлопцi й дiвчата розчинились у навколишнiх забiгайлiвках. А Борис пiдходив до кожної картини, ретельно її вивчав, вимацуючи поглядом квадратнi сантиметри полотен.
   Нарештi Дзвiнка не витримала, пiдiйшла до нього й запитала, чи подобаються йому її картини. Вiн ошелешив її вiдповiддю, сказавши, що нi. Здається, їй забракло тодi повiтря, бо вона явно не очiкувала аж такого нахабства з боку майже святої на вигляд людини. А Борис не зважав на неї, по-дiловому й скрупульозно розказуючи, що вiн бачить на тiй чи iншiй картинi. У Дзвiнки склалося враження, що Борис мало не все життя копирсався в її думках, а її iдеї йому були не те що близькi - вiн жив ними i бачив у картинах те, чого не бачила вона сама. Це вже потiм тут, у Дрогославi, в нього зникла ця здатнiсть розумiти її картини, але Дзвiнка тепер не сердилася на Бориса, бо не можна бачити те, чого нема.
   Борис виявився не дуже святим - та зовсiм не святим. Дзвiнка незчулась, як опинилась у його готельному номерi. Вони вже не говорили про її картини, а про все i нi про що, як буває в таких випадках, пили дешеве вино, займалися сексом. Вона дивувалась, що у старого ще стоїть, бо її тато був набагато молодшим за Бориса, але мама, ще вiдносно молода жiнка, казала, що позбавлена такого щастя, як секс.
   А потiм Борис поїхав у Дрогослав, i вони навiть не обмiнялися номерами телефонiв. Дзвiнка хотiла це зробити, але втрималась. Йому не треба - то їй також. Подумаєш, яка цяця сивоборода.
   Борис випарувався з її життя, i, здається, за весь час без нього вона згадала цього дивака один раз чи двiчi. У той перiод Дзвiнка займалася сексом з багатьма чоловiками. Це був, власне, секс, бо жодних почуттiв до чергового самця у неї не було. Вона зрозумiла, що вагiтна, лише коли йшов четвертий мiсяць цього прекрасного невагомого стану жiнки. Кинулася згадувати, хто би мiг бути потенцiйним батьком дитинки, але Борис у цих списках не значився. I лише коли народився Миколка, зрозумiла, що це син того дивного святого з бiлою бородою. Їй чомусь стало затишно вiд самої думки про це. Краще цей дрогославський пан, нiж тi випадковi чоловiки, з якими займалася сексом. Де ж тепер тебе шукати, Борисе? Вирiшила таки поїхати в Дрогослав, коли син трохи пiдросте.
   Але Борис удруге знайшов Дзвiнку пiд час iсторичних подiй на Iнститутськiй, коли кулi снайперiв висмикували людей iз життя i переносили їх у Вiчнiсть. Борис ще не знав, що це знову Дзвiнка, коли, прикриваючи її дерев'яним щитом, виводив iз небезпечної зони. Дивацькi то були часи! Вiн оголив себе для снайпера, та й дерев'яний щит не змiг би захистити Дзвiнку. Але вони вижили, навiть не були пораненi.
   Тепер Дзвiнка розумiла, що живе з Борисом, бо вiн батько її дитини, бо вона вдячна йому за те, що врятував їй життя. Але не кохає його. I те кохання, що ще перед першою зустрiччю з Борисом зародилось у її серцi до iншого, - й досi живе, не вiдпускає її. Але коли вона хотiла вiдобразити це кохання у своїх картинах, нiчого з цього не вийшло. Чому? Що стримує? I хiба може бути iлюзiя почуттiв, яка лише доводить їхню несправжнiсть?
  

5

  
   Якби в Гриця хтось запитав, чи хоче вiн стати Дрогославським мiським головою, то у вiдповiдь отримав би саркастичний смiх з його боку. Мовляв, шановний, ви про що? Проте, глибше зазирнувши в душу вчителя i депутата, ви б отримали позитивну вiдповiдь на це запитання.
   Григорiй Iванович належав до породи людей, яких неналежно пошановують у життi. Вони так думають. Гриць хотiв бути спочатку завучем, а потiм i директором школи. Але у мiському вiддiлi освiтi думали iнакше. Вiн вважав, що на цi посади призначили зовсiм випадкових людей. А ще свою роль вiдiграли грошi. Про це вголос не казали, але розумiли як аксiому. Коли став депутатом, усвiдомив, що завуч i директор - це дрiбницi порiвняно з тими горизонтами, якi вiдкрилися перед ним. Уже впродовж першого року свого депутатства Гриць зрозумiв, що вартує бiльшого - i посада мiського голови лише початок сходження його на владний олiмп.
   Але, як i у випадку зi школою, мрiї розбивались об сувору реальнiсть. Здавалося, нiхто серйозно не сприймав Гриця. Здебiльшого смiялися з його пропозицiй, якi називали дурнуватими i невчасними. Полiтична партiя, до якої вiн прилiпився, запропонувала йому стати депутатом, бо на тому окрузi, де жив Гриць, не мала колоритної фiгури. А що б там хто не казав, але цей вчитель зарекомендував себе з позитивного боку, бо хапався за будь-яку справу, виявляв активнiсть, i це подобалося людям. Коли ж Гриць захотiв посiсти якесь чiльне мiсце у фракцiї, йому ввiчливо сказали, аби не пхався куди не слiд. Раз сказали, другий, а потiм i прикрикнули. Цього було досить, щоби Гриць вгамував свої пристрастi. Проте з цього часу вiн почав вести незалежну полiтику. Не радився з товаришами по фракцiї, а був нiби сам по собi. Як не дивно, але це влаштовувало обидвi сторони. З одного боку, Гриць був нiби у фракцiї, а, з iншого, якщо голосував не так, як однопартiйцi, то казали: ось бачите, у нас демократiя.
   Випустивши Гриця з-пiд свого контролю, члени фракцiї вже були незадоволеними, що вiн часто з приводу i без вискакує на трибуну i проголошує рiзнi промови. Хтось сприймав це серйозно, iншi вбачали у цих витiвках схильнiсть депутата до клоунади, але загалом за Грицем закрiпилася репутацiя неконтрольованої нiким людини - i всi мусили з цим змиритись. Дехто навiть вбачав у цьому вигоду для себе, бо завжди можна було натиснути на мiського голову в тому чи iншому питаннi, слiд лише скерувати енергiю i невдоволенiсть Гриця у правильне русло.
   А Григорiй Iванович старався. На кожнiй сесiї вiн був у центрi уваги. Телебачення його показувало, газети про нього писали. Лише нiхто не здогадувався, що Гриць робить усе не просто так. Вiн готувався стати Дрогославським мiським головою.
  

6

  
   У нiч на перше квiтня в помешкання отця Григорiя влетiла важка каменюка. Дзенькнуло скло у великiй кiмнатi.
   Вiн не спав, бо в такому вiцi навряд чи слiд вiддавати цьому процесу аж так багато часу. Слiд цiнувати кожну хвилинку життя.
   Здавалося, ця пригода аж нiяк не розтривожила його серця. Отець Григорiй повiльно встав з лiжка, пiдiйшов до вiкна, уважно став дивитись. Нiкого. Темно, лише лiхтарi на вулицi тьмяно висвiтлюють все подвiр'я.
   Повiяло холодом. Вiн увiмкнув свiтло у великiй кiмнатi й насамперед побачив дiрку у вiкнi. За формою це було майже правильне коло. Вiдтак його погляд упав на камiнь, що закотився пiд стiл. Придивився уважно. Камiнь обмотали папером i затягнули скотчем. На паперi щось було написано вiд руки великими друкованими лiтерами.
   "Удосконалена зброя пролетарiату", - усмiхнувся отець власному жарту i зiгнувся за каменем. Це було непросто зробити. Кров шубовснула в голову, нiби хтось гупнув довбнею.
   Камiнь виявився важкеньким. Не розмотуючи скотчу, отець Григорiй прочитав написане великими лiтерами: "МОСКОВСЬКИЙ ПОП! ЗАБИРАЙСЯ В РОСIЮ!".
   Ну, звiсно, вiн очiкував на щось подiбне. Лише дивувався мало не щодня, що цього не вiдбувається. А на що вiн мав сподiватися вiд цих людей, якщо Росiя вiдняла у них Крим, а тепер щось там ворохобить на Донбасi? Цi люди й так терплячi. Вiн розумiв, що в їхнiх очах виступає у ролi посiбника окупантiв. Не буде ж вiн кожному пояснювати, що йому ой як не подобається ця новiтня росiйська полiтика. Плачевно все закiнчиться - i насамперед для росiйського народу.
   Давно вiн на собi ловив цi погляди насуплених людей, особливо коли знаходився за межами свого храму. Тi, хто ходив на служби Божi до нього, здебiльшого були простими людьми, якi мало розумiлися в полiтицi, але радше вiдчували, нiж знали, що вiдторгнення Криму принесе новi бiди Українi. Звичайно, були й тi, якi вважали себе росiянами за духом. Будь-який крок великої батькiвщини вони сприймали на "ура". Дiї Росiї та Путiна навiть не пiдлягали обговоренню. Цих людей отець остерiгався найбiльше - i не тому, що вiн робив щось не так, як би мало бути, i боявся, що вони донесуть на нього куди слiд. Вiн не вiдхилявся вiд генеральної лiнiї, але в людських стосунках поводив себе так, як пiдказували серце i розум. Отець Григорiй не давав їм жодних пiдстав запiдозрити в тому, що вiн не погоджується з полiтикою Москви. З релiгiйної точки зору вiн мусив усе робити так, як казав Кремль, iнакше його би давно вже вигнали звiдси, незважаючи на вiк, а на його мiсце поставили бiльшого, за їхнiми мiрками, патрiота.
   В кiмнатi з'явився заспаний Павло, який прислуговував отцевi Григорiю. В його руках уже були подушка, ще якiсь причандалля, нiби вiн наперед знав, що саме цiєї ночi мають розбити вiкно. Без зайвих слiв Павло, якому ось-ось мала стукнути сорокiвка, став подушкою затикати дiрку у вiкнi, аби холод остаточно не заполонив помешкання. Отець Григорiй спостерiгав за його вправною роботою, нiби Павло все життя займався тим, що втикав подушки у розбитi вiкна. Не дочекавшись закiнчення роботи, пiшов до спальнi, бо все-таки замерз i мрiяв зiгрiтися пiд ковдрою.
   Незабаром у великiй кiмнатi Павло загасив свiтло i пiшов до себе. Вони так i не перемовилися мiж собою жодним словом. А що казати, коли й так усе ясно?
   Свiже повiтря все-таки зробило свою справу, i отець Григорiй швидко заснув. Йому нiчого вже не було страшно в цьому життi. Вiн просто змучився вiд усього i лише чекав, коли Бог покличе до себе.
  

7

  
   У Монiки був лише один критерiй оцiнки чоловiкiв: розумний чи нi. Черговий клiєнт мiг бути занудою, носити окуляри чи мати живiт. Головне, аби був розумним. I, навпаки, красень з бiцепсами i метровим членом не приваблював її, якщо йому бракувало клепки в головi.
   Останнiм часом двадцятишестирiчна приваблива шатеночка полювала на журналiстiв. Серед них вона знайшла достойнi екземпляри розумних чоловiкiв. Звабити їх було легко, а в сексi вони взагалi виявилися першокурсниками.
   Глянувши на сьогоднiшню статтю "Путiн поступово руйнує Євросоюз i НАТО" у "Вашингтон пост", Монiка зрозумiла, що має справу з черговим клiєнтом. З маркером у руках вона взялася студiювати текст, аби потiм мала про що говорити на задану тему.
   "Неправильно думати, що Крим - це стратегiчна мета Москви, - йшлося в газетi. - Путiн готовий кинути виклик Євросоюзу i НАТО". Цiкаво! Вона видiлила це речення.
   Наступна фраза теж зацiкавила Монiку: "Поки над сусiдами Росiї висить реальна загроза вiйськового втручання, Путiн може зосередити ресурси для запуску Євразiйського союзу наступного року. I це буде не вiдновлення Радянського Союзу, а набагато амбiтнiший проект".
   Монiка зробила паузу, аби засвоїти пройдений матерiал. I хоча в неї були не мiзки блондинки, все ж мiжнародна полiтика для непiдготовленої людини видалася важкою.
   Подальше засвоєння матерiалу просувалося вже не так успiшно. Якщо слова про те, що росiйський експорт вiйськової технiки i нафти допоможе Євразiйському союзу зiбрати геополiтичний капiтал далеко за межами Європи, Монiка ще сяк-так розумiла, то в неї почав закипати мозок, коли вона намагалася засвоїти фразу про те, що iнший росiйський експорт - iдеологiя - прагне зруйнувати Європейський союз. Мова, зокрема, йде про православну мораль з метою побудувати полiтичнi вiдносини з крайнiми правими партiями. Фашистськi союзники Путiна в Європi ставлять пiд сумнiв демократичнi засади Європейського союзу i навiть саме його iснування. "Очiкується, що радикальнi правi партiї у Францiї, Грецiї, Iталiї, Угорщинi та в iнших країнах посилять свої позицiї на виборах до Європарламенту в травнi i сформують деструктивний анти-європейський i проросiйський блок", - писав автор. Це вже було майже за межею її розумiння. На автоматi вона ще прочитала, що усi сподiваються на те, що Путiн зупиниться на Криму. Але надiя - це не стратегiя. Вичiкувати i вiдповiдати лише на кожну дiю лiдера-реваншиста - план, приречений на провал.
   Монiка вiдклала газету i зi злiстю вiдкинула маркер. Серед її коханцiв ще не було журналiстiв iз "Вашингтон пост". Але якщо вони всi такi хитромудрi, коли звичайна шатенка не може уторопати, про що вони пишуть, то до них краще не потикатися. Найбiльше, чого боялася Монiка в своєму життi, - виглядати дурепою i посмiховиськом в очах розумних людей. Так що журналiстам iз "Вашингтон пост" доведеться обiйтись без її сексуальних послуг.
  

8

  
   Дональд ненавидiв цю жирну жабу - Валерiю Новодворську. В списку його особистих ворогiв вона займала друге мiсце - пiсля Володимира Путiна. Новодворська завжди говорила очевиднi речi, але подавала їх так, нiби зробила не знати яке вiдкриття.
   Сьогоднi, сьомого квiтня 2014-го, пiшла друга п'ятирiчка, коли Дональд вирiшив ризикувати своїм життям. До цього його нiхто не спонукав i грошей за це не платив. Вiн сам добровiльно став передавати американцям росiйськi секрети, бо розумiв, що ядерна кнопка в руках кремлiвського карлика могла спопелити планету.
   Нинi був своєрiдний ювiлейчик, i Дональд вирiшив побалувати себе улюбленим коньячком. Це був лише правдивий закарпатський, який йому надсилав знайомий iз Iршавщини. Разом колись служили в армiї, Дональд врятував йому життя. Закарпатець знав, що рятiвник нiчого вiд нього не вiзьме, а ось вiд правдивого коньячку не вiдмовиться. Так i надсилав йому це цiлюще питво упродовж десятилiть.
   Дональд смакував коньяком, закусуючи лимоном, i читав галiматью вiд Валерiї Новодворської. Iнколи йому здавалося, що всi матерiали їй дають у Кремлi, аби вона вголос висловила думку, яка мала бути протилежною до того, що говорить i робить Путiн. Це робилося для того, щоби побачити реакцiю потенцiйних опонентiв i ворогiв - щось на кшталт Жириновського, але зi знаком мiнус. Володимир Вольфович висловлював прокремлiвськi iдеї, а потiм Путiн брав на озброєння тi, якi отримували найбiльше схвалення з-помiж простого люду. Новодворську ж, на думку Дональда, використовували так само, але Путiн брав на озброєння те, що найменше вдаряло по ньому з боку тих, хто погоджувався з думкою цiєї єврейки.
   I це був другий пунктик у ставленнi Дональда до Новодворської - її єврейство. Звiсно, нiхто нiколи не змiг би сказати, що Дональд є антисемiтом. В його оточеннi було багато євреїв, i до всiх вiн ставився з пiдкресленою шанобливiстю, що приписували його вродженiй iнтелiгентностi. Насправдi Дональд чудово розумiв Гiтлера, який знищував євреїв. Вiн би i сам їх душив день i нiч голими руками. Зараз Дональд не змiг би сказати, звiдки у нього взялась оця фiзична вiдраза до євреїв. Можливо, це з дитинства, коли сусiдська дiвчинка-єврейка Белла впiсялась, i вiн бачив цi жовтi трусики, нiби й зараз чув запах сечi - i це в нього перенеслося на весь народ. Коли Дональд зустрiчав якогось поважного єврея, то вiдразу уявляв, що в того обiсцянi й засранi труси. Нiчого не мiг вдiяти з собою, лише з роками навчився майже iдеально приховувати своє справжнє ставлення до євреїв.
   Дональд зосередився на сказаному Новодворською. США слухали її з вiдкритим ротом, i вiн теж мусив вiдчувати гарячий струмiнь саме сьогоднiшнього життя, аби корегувати свої дiї й не спалитися перед американцями, особливо перед тими, з якими спiлкувався. Iронiя долi, але всi вони були євреями. Звiсно, вiн не був з ними в банi i не бачив, обрiзанi вони чи нi. Але Дональд навчився розпiзнавати їх на дух. Смердючий дух єврея пронизував їхнi тiла, навiть якщо вони носили бiлоснiжну бiлизну.
   Новодворська виказувала абсолютну впевненiсть у тому, що проросiйськi мiтинги на Сходi України почалися пiсля прямої вказiвки Кремля. "Не хотiлося б вас засмучувати, - вiщала вона, - але скажу правду: проросiйськi мiтинги в Українi закiнчаться тiльки разом з Росiєю. Але, озираючись навколо, я розумiю: Росiя кiнчатися не збирається. I мiнятися не збирається".
   Ковток коньяку, щоби заспокоїтись i не сказати всього, що вiн думає про Новодворську.
   "Не сумнiвайтеся, - каже вона, - за першої можливостi, коли в Кремлi зрозумiють, що це буде коштувати дешево, Росiя займеться пiвденно-схiдною Україною всерйоз".
   Дональд думає, що подiбне розраховане на дебiлiв. Всi ж розумiють, що це недешева забавка, - i Крим, i Пiвдень, i Схiд України. То навiщо про це говорити i дражнити гусей? Нi, доволi часто їхня логiка - Кремля, Новодворської, iнших братiв i сестер по кровi - свiдчить про те, що у них немає жодної логiки.
   "Нiяких проросiйських мiтингiв в Українi не було, поки не надiйшло вказiвки з Кремля. I в тому числi Крим не звертався нi в ООН, нi в ОБСЄ i не просив мiжнароднi органiзацiї його захистити". Новодворська особливо пiдкреслює це. "Звiдки саме зараз пiшли цi настрої? Звiдки взявся цей котячий концерт, цей шабаш вiдьом? Просто над цим попрацювала Росiя - джерело усiляких бiд, провокацiй i занепокоєння. Спецiалiзацiя Кремля - розпалювання громадянської вiйни на територiї чужих держав. Зараз у Росiї запустили новину, що в Українi розпочалися полiтичнi репресiї". Звертаючись до українського читача i глядача, Новодворська каже, що "вашi пiвденно-схiднi колорадськi жуки з георгiївськими стрiчками дуже боягузливi товаришi, вони вже зрозумiли, що Путiн зi своїми танками поки далеко, а в'язницi - вже поряд. Ось нехай зрозумiють i стихнуть".
   Дональд розумiє, що Новодворська права - якщо не абсолютно, то в бiльшостi випадкiв. Одночасно вiн усвiдомлює, що навiть якщо би випив ящик коньяку, все одно не погодиться з нею. Нiколи не погодиться з тим, що кажуть євреї.
   А Новодворська впевнена, що Росiя активно просуває в Українi план регiоналiзацiї. Це план поетапного розчленування України. Полiтична й економiчна влада йде в регiони, з центральною владою в Києвi припиняються практично всi вiдносини. А це означає, що все переходить пiд контроль Росiї. В українських регiонах почнуть видавати росiйськi паспорти i готувати так зване мирне приєднання через "референдум". На регiоналiзацiю нi в якому разi не можна погоджуватись i потрiбно пояснити це Заходу, який взагалi нiчого не розумiє з того, що вiдбувається з Путiним i з Росiєю.
   Тут Дональд уже щиро регоче, бо вiдчуває, що Новодворська спалилася за повною програмою. Вiн рiшуче закорковує коньяк, бо розумiє, що з цiєю Новодворською може спитись. Потрiбну iнформацiю вiн одержав. Тепер можна i працювати.
  

9

  
   На дисплеї мобiльного телефону висвiтлило незнайомий номер. Лiля подумала, що це дядя Вова. Здається, саме сьогоднi вона взагалi не думала про нього, хоча в попереднi днi прокидалася й засинала з цим ненависним для неї iменем. А тут враз згадала його погрозу, що вiн знайде її в Києвi i що все одно вона буде його. Страх, якого вона потрохи позбувалася, вiдколи приїхала iз Криму, став знову поволi розтiкатися по всьому її тiлу. Вже було ближче до пiвночi, i Лiля прислухалася, що ж там робить генерал iнфаркту. Iз сусiдньої кiмнати не долинало жодного звуку. Звiсно, вона не хотiла, щоби дiд чув телефонний дзвiнок. Але водночас їй було важливо, аби генерал iнфаркту був поруч, нехай i за стiною, i щоби в будь-який момент мiг захистити її.
   Коли телефон задзеленчав удруге i на дисплеї висвiтлився той самий незнайомий номер з останнiми цифрами 019, Лiля прожогом засунула свою NOKIA пiд подушку. Але абонент був настирливим i телефонував раз за разом. Первiсний страх минув, i Лiля зрозумiла, що зараз може розмовляти з ким завгодно, - не те що з дядею Вовою, а навiть iз самим Лихим, якщо той насправдi iснує, а не є плодом нашої хворобливої уяви. Як i Бог. Але сумнiви щодо Бога Лiля завжди намагалася вiдганяти.
   Тiльки-но вона рiшуче висмикнула телефон з-пiд подушки, аби сказати цьому знахабнiлому вилупку все, що вона про нього думає, як дзвiнки припинились. Може, це й на краще. Вiдчепляться вiд неї - принаймнi сьогоднi. Час повiльно повз - i якраз наступила пiвнiч, коли телефон знову дав про себе знати. Лiля зiмiтувала сонний голос: "Алло!" - хоча внутрiшня напруга була дуже високою. Нехай дядя Вова знає, що вона його не боїться, а ранiше не вiдповiдала, бо спала.
   Це був не дядя Вова. Телефонував головний редактор газети, в якiй вона працювала. Здавалося, Лiля не думала про нього всi цi днi, поки знаходилась у Києвi, хоча й усвiдомлювала, що тупий бiль вiд цiєї людини надовго, якщо не назавжди, поселився у її пiдсвiдомостi. Вона намагалася забути його, але не могла, бо через нього потрапила до тiєї кримської халепи, коли дядя Вова мiг не лише її зґвалтувати, а й убити. Головний редактор повинен був знати, що насправдi вiдбувається в Криму, а не посилати дiвчисько в самiсiньке пекло.
   Вiн сказав, що її позапланова вiдпустка закiнчилась. Лiлю чекають завтра, тобто вже сьогоднi, на роботi, бо для неї є дуже цiкаве завдання, коли можна покопирсатися в кримiнальному минулому одного дуже вiдомого полiтика, i нiхто краще за неї цього не зробить. Вона пропустила повз вуха його лестощi i запитала, що це за номер телефону. Головний редактор вiдповiв, що має його давно, але використовує лише у вкрай важливих випадках, з чого вона мала зробити висновок, що зараз мова йде саме про таку ситуацiю. Вдала, що її це мало хвилює. Вiн побажав їй кольорових снiв i зник у просторах Всесвiту.
   Як же вона ненавидiла себе в цю мить! Мало того, що вiн поводив себе так, нiби нiчого не сталося, нiби Лiля реально не ризикувала власним життям у Криму, то й вона сама ще дозволила втягнути себе в цю дурнувату розмову, i про номер телефону запитала, нiби їй це сто рокiв було потрiбно. Думала, що знає про нього все, а вiн приховав вiд неї цей номер телефону. Що вiн тепер думає про неї? Ото, каже сам собi, дурне дiвчисько! А може, взагалi нiчого не думає. Це було би краще. Для неї. Дурне дiвчисько готове виконувати будь-яку його забаганку, проводити журналiстськi розслiдування, знову ризикуючи власним життям? Ну, вона завтра висловить йому все, що думає з цього приводу, i наостанок так гримне дверима, що ненависна редакцiя завалиться. Їй стає весело. Вона вже не думає про дядю Вову i швидко засинає. Їй справдi сниться щось кольорове i космiчне.
  

10

  
   Ореста Гусак належала до породи гарячих жiнок. Їй самiй було дивно, як вона втрималась вiд сексу аж до вiсiмнадцяти рокiв, поки не вийшла замiж. Її подруги втратили цноту ще в дев'ятому-десятому класi й поки знайшли своїх чоловiкiв, вже мали по декiлька хлопцiв.
   Їхню пару всi вважали романтичною. Орест i Ореста. Нiби спарованi самим Богом. Вiн був набагато старшим вiд неї. Це не стримувало Оресту, хоча її батьки спочатку були проти. Але зустрiч з майбутнiм зятем переконала їх, що бiльшого щастя для єдиної донечки i не треба.
   Весiлля як такого не робили. Напередоднi урочистостей несподiвано померла бабця Орести. Зiбралися вдома - родичi, друзi, близькi знайомi.
   Ореста зрадила чоловiковi через два тижнi. Орест прийшов додому п'яний i лiг спати. Пiшла до сусiдки щось позичити. Не знала, що та ще зранку поїхала з дiтьми до своєї мами. Сусiд обiйняв Оресту. Вiд його дотику всерединi неї щось обiрвалося. Незчулась, як опинилась на його лiжку.
   А потiм пiшло-поїхало. Чоловiк пив, а Орестi траплялись чоловiки, якi легко її спокушали. Не зупинилась i пiсля народження сина. В хвилини просвiтлiння щиро молилася Богу, просила дати їй розум, щоб не зраджувати чоловiку. Але гаряча природа брала своє. Через її зради, якi вже й не приховувала, розлучились.
   Ореста зупинилася лише тодi, коли чоловiк загинув на Iнститутськiй. Вважала, що це кара Божа. Орест i поїхав до Києва, коли дiзнався про чергову зраду вже колишньої дружини.
   Приїхала з сином на похорон Ореста. Їй здавалося, що всi з осудом дивляться на неї й нiби говорять: це через тебе вiн загинув.
   Тепер у неї залишився дев'ятирiчний Михайлик - викапаний батько. Жила в своїх батькiв. На чоловiкiв, здається, вже й дивитися не могла.
  

11

  
   Восьмого квiтня 2014 року iз Дрогославської в'язницi втiк Олег Чернишов, якого засудили за вбивство матерi. Йому дали чотирнадцять рокiв, з яких вiн вiдсидiв майже шiсть. Лише пiсля Рiздва його адвокатовi вдалося перевести Олега до Дрогослава. Тут проживали його дружина i дванадцятилiтнiй син.
   У цiй справi було багато пiдозрiлого. Сам Чернишов своєї вини не визнав. Адвокат намагався довести суду, що Олега пiдставили, але з цього нiчого не вийшло. Знаряддя вбивства - нiж - знайшли поруч з трупом, хоча на ньому й не було вiдбиткiв пальцiв Чернишова. Мотив теж був: напередоднi вбивства п'яний син посварився з матiр'ю i погрожував її вбити. Це чули сусiди. А наступного ранку вони знайшли труп Чернишової.
   I ось тепер ця втеча iз Дрогославської в'язницi. Тi, хто був упевнений, що Чернишов убив свою матiр, торжествували: мовляв, винен i не захотiв спокутувати вину. У тих, хто мав сумнiви щодо цiєї справи, був iнший аргумент: чому невинна людина повинна сидiти у в'язницi, а справжнiй убивця гуляти на волi? Як приклад, вони згадували фiльм "Втеча iз Шоушенку", знятий за повiстю Стiвена Кiнга, i всiляко виправдовували Олега Чернишова.
   У самiй втечi теж було багато загадкового. Казали, нiби в'язень, дуже схожий на Чернишова, вийшов iз в'язницi через центральну браму. При цьому тi, хто буцiмто таке бачив, уточнювали, що вiн був одягнений у форму охоронця. Натомiсть керiвництво в'язницi спростовувало цю iнформацiю, але водночас i не повiдомляло яким чином Олеговi Чернишову вдалося втекти на волю, посилаючись на таємницю слiдства.
   Першою серед журналiстiв Дрогослава про цю подiю довiдалася Вiталiна. Вночi їй зателефонував один iз охоронцiв в'язницi, з яким у неї ранiше були сексуальнi стосунки, i повiдомив про Чернишова. Перш нiж сказати про це, вiн вибив у Вiталiни клятву, що за важливу новину вона переспить з ним. Звiсно, журналiстка пообiцяла, не задумуючись, як виконуватиме це, бо її заiнтригував уже сам нiчний дзвiнок. Ну, i важлива новина теж, звичайно.
   Зранку, тiльки-но головний редактор прийшов на роботу, на його столi вже лежала замiтка про втечу iз Дрогославської в'язницi за пiдписом Вiталiни. Але i в цьому випадку сталося те, що було завжди. Вiн запив зi знайомими, зачинившись у кабiнетi. Вiталiна й не пiдозрювала, що її замiтка може не пiти до свiжого номеру газети, i спокiйно займалась iншими справами.
   Уже пiсля обiду, коли окремi сторiнки почали надсилати до друкарнi, Вiталiна лiниво поцiкавилась у вiдповiдального секретаря, який макетував номер, чи вiн хоч дав її замiтку на першу сторiнку. Той здивовано вiдповiв, що жодного матерiалу Вiталiни у цьому номерi газети нема. Вона подумала, що з нею жартують, i дуже серйозно сказала, що замiтка про втечу iз в'язницi мала би стати цвяхом номеру, наскiльки вона розумiється в журналiстицi. I аж коли вiдповiдальний секретар показав їй вичитанi сторiнки i Вiталiна на власнi очi переконалася, що її замiтки про втечу iз в'язницi справдi нема, вона зрозумiла, що головний редактор знову безсоромно її ошукав. Мов пантера, кинулась до його кабiнету i, мабуть, набила би цього нiкчемного чоловiчка, але того врятувало те, що вiн ще до цього напився, як свиня, i в станi цiлковитої невагомостi головного редактора транспортували додому.
   Всi iншi дрогославськi газети наступного дня опублiкували iнформацiю про втечу iз в'язницi, не називаючи iменi та прiзвища арештанта, а "Дрогославщина", приватне видання Андрiя Чернюка, примудрилася навiть взяти iнтерв'ю за гарячими слiдами у дружини Олега Чернишова, i всi, звiсно, здогадалися, про якого в'язня-втiкача йде мова. Лише "Дрогославська зоря" не оприлюднила цього факту i змушена була повернутися до цiєї теми наступного тижня. Щоправда, велику статтю про це написав вiдповiдальний секретар газети, а пiонерство Вiталiни у цiй справi було забуте. Обiцянка, дана нею одному з охоронцiв в'язницi, зависла у повiтрi. I чи не вперше Вiталiна упiймала себе на думцi, що не хоче зраджувати Вiталiку. Щось не помiчала за собою ранiше подiбної сентиментальностi.
  

12

  
   Марина несподiвано для себе пiдiйшла до вiкна i подивилася, що робиться на подвiр'ї. Вона вже добре засвоїла, що нiчого випадкового в цьому життi нiколи не буває. Але що ж її пiдняло з дивану i змусило глянути на свiт Божий?
   Ну, звичайно, це був Вiталiк iз другого пiд'їзду. Самiй собi вона би не змогла пояснити , що з нею дiється, коли бачить цього чоловiка. Це не були мурашки по тiлу, як у випадку з Андрiєм, коли Марина тiльки-но з ним познайомилася. Потiм мурашки зникли, вiн i вона призвичаїлись одне до одного, але їй все одно було добре з чоловiком, i вона би його нi на кого не промiняла.
   А Вiталiк? Вона не думала про це, але, здається, саме усвiдомлення того, що той є на бiлому свiтi, зiгрiвало її, i серце спочатку завмирало, а потiм билося з подвоєною i потроєною енергiєю.
   Марина знала, що Вiталiк уже двiчi побував у в'язницi, а коли минулого лiта вперше його побачила, то злякалася. Руки у нього були синiми вiд татуювань. Здається, вiн тодi помiтив її приречений погляд - загнаної у клiтку пташини, але нiчого не сказав, лише усмiхнувся кутиками губ. I саме ця його невимушена усмiшка закарбувалася в її пам'ятi. А ще - добрi очi. Вони їй такими здалися. Марина нiяк не могла позбутися цього протирiччя в думках про Вiталiка: двiчi сидiв у в'язницi - а очi добрi. Хiба так буває? В її уявi зеки були останнiми людьми на землi. А сусiд iз другого пiд'їзду руйнував звичнi уявлення про людей i речi.
   Здається, остаточно її серце розтануло, коли одного разу Вiталiк iшов їй назустрiч, щиро усмiхаючись. Вони порiвнялися, вiн сказав: "Привiт, мала!". Вона не пам'ятала, чи щось вiдповiла йому, але це вже не мало жодного значення. Подiбнi випадковi зустрiчi з ним вже стали приємним ритуалом для неї, хоча вона, звiсно, розумiла, що нiчого випадкового у цьому життi не буває.
   Вiталiк нiколи бiльше нi про що не говорив з нею, нiби сам спорудив невидиму стiну мiж ними, яка мала застерегти їх обох вiд необдуманих крокiв. Але коли Марина довго його не бачила, то розумiла, що їй не вистачає саме оцього: "Привiт, мала!".
   Ось i зараз, глянувши у вiкно, вона побачила Вiталiка. Їй навiть здалося, що вiн дивиться саме на неї, хоча навряд чи з такої вiдстанi можна було щось побачити. А той нiби справдi вiдчув її присутнiсть, бо двiчi, мов дитина, пiдскочив i побiг. Люди озирались, хоча мали би вже звикнути до дивакуватостi Вiталiка, а Маринi стало тепло на душi, нiби знайшла свою другу половинку на цьому свiтi. А цi другi половинки зазвичай бувають поруч, хоча ми чомусь шукаємо їх за тридев'ять земель.
  

13

  
   Зранку Лiля збиралася на роботу, як на Голгофу. Генерал iнфаркту досвiдченим оком оцiнив ситуацiю i не лiз до внучки в душу зi своїми дурнуватими запитаннями. Вiн знав, що Лiля зобов'язана головному редакторовi газети своїм життям, коли той вихопив її з-пiд кийка беркутiвця пiд час сумнозвiсних подiй у нiч на 30 листопада 2013 року. Лiля залишалася зi студентами на Майданi i просто розмовляла з ними, що потiм переросло в iнтерв'ю й було опублiковане в газетi. З iншого боку, той же головний редактор кинув його внучку в саме пекло. Мiг спрогнозувати, що вiдбуватиметься в Криму, вiн же керiвник, але йому був потрiбен гарячий матерiал. Статтi не вийшло, добре, що хоч Лiлю врятували. Звiсно, десь у глибинi душi генерал iнфаркту розумiв, що головний редактор мiг i не знати, що насправдi вiдбуватиметься в Криму, ось i керiвники держави цього не передбачили, але ж мова йшла про його внучку, а все, що стосувалося Лiлi, не обговорювалось, i кожний, хто був винен у тому, що з нею сталося чи могло статися, не мав пощади з боку генерала iнфаркту.
   За його оцiнками, вимальовувалася нiчийна ситуацiя. Головний редактор врятував Лiлi життя на Майданi, але вона вже нiчим йому не зобов'язана пiсля того, що з нею трапилося в Криму. Отже, робив висновок генерал iнфаркту, внучка спокiйно може йти iз редакцiї, i совiсть її не повинна мучити.
   Ми швидко робимо висновки, не володiючи iнформацiєю. Якби генерал iнфаркту знав, що Лiля закохана в головного редактора i вперше в своєму життi займалася сексом саме з ним у ту жахливу нiч на 30 листопада 2013 року, вiн би не робив поспiшних висновкiв. А ще Лiля шалено полюбила колектив редакцiї, у буквальному розумiннi цього слова зрослася з ним. Тож навiть якщо вона дуже зла на головного редактора, все одно з цiєї газети не пiде.
   Iнтуїцiя пiдказала генераловi iнфаркту не давати Лiлi жодних порад. Все одно прийде увечерi й скаже, що звiльнилася з тiєї клятої газети. А вже вiн допоможе улюбленiй внучцi влаштуватися на роботу в новому виданнi.
  

14

  
   Аллочка не хотiла зiзнатися навiть сама собi, що по самi вуха втюхалась у Петю Онищенка. Коли вона займалася сексом, то на мiсцi чоловiка уявляла цього мовчазного українця. Одного разу навiть упiймала себе на думцi, що саме вiд Петi Онищенка хотiла би мати дитину. Завжди застерiгалася вiд небажаної вагiтностi, переконуючи чоловiка, що їм спочатку слiд добудувати сiмейне гнiздечко, а вже потiм думати про дiтей. Той мусив погоджуватися, щоб не втратити Аллочку, хоча й казав, що одне одному не заважатиме, але, наштовхнувшись на суворий погляд дружини, змушений був остаточно вiдступити i вже нiколи не говорив на цю тему, чекаючи кращих часiв.
   В Аллочки було вiдсутнє стратегiчне мислення як таке. Вона жила сьогоднiшнiм днем, бо знала, що завтра у неї буде те, чого вона хоче. Принаймнi так було завжди. Але тепер, зi з'явою в її життi Петi Онищенка, стався збiй у мисленнi. Сьогоднiшнього дня виявилося замало, якщо не знаєш, що буде завтра. Звичайно, Аллочка не змогла би цього висловити, i думка в її бiднiй голiвоньцi ще не викристалiзувалась, але вже були натяки на те, що вона не бачить свого майбутнього з нинiшнiм чоловiком, що сiмейне гнiздечко без Петi Онищенка буде їй не в радiсть.
   Але справжня буря розiгралась в її душi, коли чоловiк сказав, що Петя Онищенко повертається в Україну. Мовляв, якiсь там у нього виникли сiмейнi обставини, хоча в це мало вiрилось. Ледве вдалося вмовити його допрацювати до кiнця травня, поки не знайдуть на його мiсце iншого подiбного, а, головне, притомного чоловiчка.
   Здається, для Аллочки особисто наступив кiнець свiту.
  

15

  
   Алiк не знаходив собi мiсця. Вже другу добу не було зв'язку з Родiоном. Старший син служив у Псковськiй областi. Елiтний пiдроздiл. Сам туди попросився. Здоров'я мав вiдмiнне, тож прийняли.
   Зазвичай Родiон кожного вечора сам телефонував батькам. Коротка розмова: мовляв, усе добре - але вiд того Алiку i його дружинi ставало легше на серцi. А тут не було очiкуваного дзвiнка. Через якусь годину Алiк зателефонував сам. Гудки йшли, але вiдповiдi не було. Потiм дружина телефонувала десятки разiв. Але був той самий результат. Нарештi зв'язок узагалi зник, нiби телефон розрядився.
   Звiсно, всю нiч майже не спали. Зранку знову почали телефонувати до сина, але зв'язку не було. Того дня Алiку довелося дiзнатися вiд дружини, ким вiн є, i що вона зробила велику помилку, коли вийшла за нього замiж. I справдi, вiн мав зв'язки у вiйськкоматi, мiг вiдмазати сина вiд армiї, як про це йому постiйно торочила дружина. Проте сам Родiон, немов уже став дорослим чоловiком, переконав батька не робити цього на догоду матерi. Здається, вона й сама з часом змирилася з тим, що її син пiшов служити. А коли той прислав першi фотографiї з вiйськової служби, пишалася своїм Родею, дiлилася радiстю з сусiдами.
   Вдень Алiк пiшов до вiйськкомату, аби дiзнатися, що з сином. На нього подивились як на iнакшопланетянина i нiчого путнього вiдповiсти не змогли. Тiльки-но вийшов iз примiщення вiйськкомату, як зателефонував син. Мовляв, тату, все нормально, ми виїхали на полiгон, будуть вiйськовi навчання, тому не мiг говорити по телефону. Родiон повiдомив, що з мамою нема зв'язку. З'ясувалося, що в тiєї розрядився телефон, а вона й не помiтила цього.
   Коли Алiк повiдомив дружинi, що з Родiоном усе нормально, вона вночi нагородила його таким сексом, про який вiн уже й забув. Довелося навiть стримувати дружину й затикати їй долонею рот, щоб не прокинувся молодший син.
  

16

  
   Вночi йому наснився жахливий сон. У прицiлi своєї снайперської гвинтiвки вiн бачить юнака, який може стати його шiстдесят сьомим клiєнтом. Вiн знає, що цю майданiвську наволоч слiд вирубати пiд корiнь. Жорстка посмiшка застигає на його губах. Вiн натискає на гачок. Йому здається, що бачить навiть полiт кулi, хоча в реальних умовах це неможливо. Куля впивається у мозок юнаковi. Голова в нього трiскає, мов кавун, i розлiтається на дрiбнi шматки.
   А далi дiється щось неймовiрне. Юнак iз залишками голови на плечах дивиться на нього, снайпера. Очей, якi би мали бути, нема, але вiн знає, що щойно вбитий ним юнак дивиться саме на нього. Цей погляд паралiзує тiло. I коли юнак вiдчуває це, то починає рух у напрямку свого вбивцi. Снайпер розумiє, що треба втiкати, бо жодна куля не зможе зупинити мертвого, але вiдчуває, що намертво прирiс до даху висотки, з якої стрiляв. Вiн не може ворухнути руками й ногами. Йому бракує повiтря. Вiн намагається дихати ротом, але вiдчуває, що ще трохи - i все для нього закiнчиться.
   А вбитий ним юнак уже бiжить до снайпера. Видно, як люди завмирають на мiсцi, спостерiгаючи за цiєю дивною картиною. Все вiдбувається, як в уповiльнених зйомках фiльму. Хтось рукою показує на дах будинку, де лежить снайпер. Всiм зрозумiло, що мертвий юнак обрав свою жертву. I вiн це розумiє, але не може нiчого вдiяти.
   Допомога приходить несподiвано, звiдки її й не чекав. Юнак вбiгає у примiщення та зникає з його поля зору. Снайпер розумiє, що в нього залишився останнiй шанс: поки не бачить убитого ним юнака, слiд зробити надзусилля, щоби врятувати себе. I йому це вдається.
   Єгор прокидається. Шалено стукотить серце. За вiкном сiрiє. Поруч розкинулася шльондра, яку вiн зняв учора. Вiн розумiє, що дiйснiсть зовсiм iнша - не така жахлива, як у снi. Нема нiякого юнака, який з пошматованою, мов кавун, головою бiжить до нього. Все добре. Вiн намагається усмiхнутись, але враз усвiдомлює, що житиме з цим усе життя. I чим коротше воно буде, тим краще для нього. Боїться знову засинати, аби не бачити жахiть. Так i пролежав до ранку з розплющеними очима, а коли повiя прокинулася, вигнав її, нiчого не пояснюючи.
  

17

  
   Невгамовний Гриць, схоже, вирiшив дiяти на нерви мiському головi. Коли дев'ятого квiтня розпочалася чергова сесiя Дрогославської мiської ради, вiн без дозволу знову вискочив на трибуну й запропонував прийняти "Звернення депутатiв Дрогославської мiської ради щодо заборони реклами алкоголю та тютюну".
   Не встиг мiський голова оговтатись вiд нахабства Гриця, як той почав читати текст.
   "В.о. Президента України, Головi Верховної Ради України О.Турчинову
   Ми, депутати Дрогославської мiської ради, вкрай стурбованi ситуацiєю, яка склалася в нашiй державi щодо споживання дiтьми та пiдлiтками алкогольних напоїв, зокрема пива i тютюнових виробiв.
   На наше переконання, пиво, енергетичнi та популярнi слабоалкогольнi напої є повноцiнними алкогольними виробами i мiстять таку ж частку спирту, як i горiлка, причому для їх виготовлення використовують низькосортний алкоголь iз високим вмiстом "важких" багатоатомних спиртiв, в основному пропiлового й iзоамiлового. Так, у пiвлiтровiй пляшцi пива iз вмiстом алкоголю 5,8 вiдсотка стiльки ж спирту, скiльки й у 60 грамах горiлки".
   Друга спроба зупинити Гриця теж не мала успiху. Депутат подивився на мiського голову, як на мале пиво, й продовжував мало не скоромовкою зчитувати надруковане на папiрцi. Iншi депутати пiдсмiювались, розумiючи, що мiському головi нiчого не вдасться зробити з Грицем. Залишалося лише дослухати запальну промову.
   "Як показують останнi дослiдження Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, Україна займає перше мiсце в свiтi по вживанню алкоголю серед дiтей та молодi. 40 вiдсоткiв дiтей у вiцi вiд 14 до 18 рокiв вже залученi до його систематичного вживання. Щороку в Українi вiд отруєння алкоголем помирає 10 тисяч людей. Величезна кiлькiсть молодих людей до двадцяти рокiв стають або алкоголiками, або сильно питущими. П'ють алкогольнi напої (включаючи пиво, енергетичнi та популярнi слабоалкогольнi напої) щодня або через день. Уживає пиво кожний третiй пiдлiток у вiцi 12 рокiв, а у вiцi 13 рокiв - двоє з кожних трьох. На українцiв у вiцi до 25 рокiв припадає до 50 вiдсоткiв всього вживання пива в Українi.
   Однiєю iз причин масового поширення вживання алкоголю серед дiтей, пiдлiткiв, молодi бiльшiсть учених усього свiту вважають масивну наступальну рекламу алкоголю, в тому числi пива, яка робить їх вживання соцiально прийнятним i навiть схвалюваним.
   На сьогоднi немає жодного рекламного блоку на телебаченнi без реклами алкоголю, орiєнтованої в основному на молодих людей у вiцi 14-30 рокiв. Основною метою такої реклами є впровадження у масову свiдомiсть стереотипу про необхiднiсть споживання алкоголю. Вiдносно палiння серед молодi, то статистика жахає своїми цифрами.
   Враховуючи вищезазначене та з метою припинення зростання кiлькостi неповнолiтнiх, якi залучаються до споживання алкоголю та тютюнопалiння, просимо розглянути питання щодо заборони реклами алкоголю, торгових марок алкоголю, тютюнових виробiв на телебаченнi з 6.00 до 23.00 години та їх зовнiшньої реклами.
   Залежним вiд алкоголю Незалежна Держава не потрiбна!
   Без здорової молодi у Держави немає майбутнього!
   Звернення прийнято на сесiї Дрогославської мiської ради 9 квiтня 2014 року".
   Дочитавши текст, Гриць з виглядом переможця глянув на мiського голову i запропонував внести це питання до порядку денного. Здавалось, очiльник мiста задумався лише на мить, а потiм несподiвано для всiх пiдтримав Гриця. Депутати вiд бiльшостi не розумiли, що вiдбувається. Мiський голова виразно глянув у сесiйну залу - i вони одностайно проголосували.
   Гриць, видно, готувався до палкої промови, бо знав наперед, що його пропозицiя не пройде. Але сталось диво. Вiн сiв на своє мiсце i ще довго тримав пiдняту догори руку.
  

18

  
   Коли батько Андрiя напивався, то ходив по квартирi у трусах, не соромлячись невiстки. Нi дружина, нi син не могли вплинути на нього, коли вiн знаходився в такому станi.
   - Моя квартира! Що хочу, те й роблю! - кричав вiн, i Марина розумiла, що цi слова адресованi насамперед їй. I справдi, хто вона тут? Дружина його сина. Нi її, нi Петрика i Павлика не прописали. Колись, теж будучи напiдпитку, свекор сказав їй, що вона може покинути Андрiя, а потiм претендуватиме на свою долю в квартирi. Звiсно, в Марини навiть таких думок не було. А якщо й доведеться покинути Андрiя, то на квартиру вона точно не претендуватиме. Тим бiльше, що вона з дiтьми у крайньому випадку могла жити у мами, але заради Андрiя не робила цього.
   Останнє велике пiдприємство у Дрогославi, на якому працював свекор, припинило своє iснування три роки тому. Здавалося б, сиди собi вдома i насолоджуйся життям, бо людям такого вiку знайти роботу в мiстi було практично неможливо. Але старий щоранку кудись iшов, бо сам казав, що вдома можна сказитися. Приходив увечерi завжди напiдпитку. За якi грошi їв i пив - невiдомо. Але тодi принаймнi поводив себе пристойно. А коли напивався, то всiм - хоч з квартири втiкай.
   Сьогоднi був саме такий день. Свекор у трусах сидiв перед телевiзором i коментував новини. Дикторка читала з папiрця, що мiнiстерство закордонних справ Росiї стверджує, буцiмто пiд Донецьк їдуть бiйцi "Правого сектору" i сто п'ятдесят американських фахiвцiв з приватної вiйськової органiзацiї Greystone, перевдягнених у форму бiйцiв пiдроздiлу "Сокiл". Ця iнформацiя викликала у нього бурхливу iронiю. Вiн скочив з дивана, танцюючи перед телевiзором i вигукуючи: "А негрiв там нема?! Де ж негри подiлися?! Чи, може, це шахтарi?!".
   Знову вiн сiв на диван, коли на телевiзiйному екранi вигулькнула фiгура Олександра Турчинова. Любив вiн цього дядька, що й казати, захищав, коли хтось його критикував. Чого так - i сам не змiг би пояснити. Той розповiв, що в результатi злагоджених дiй спецпiдроздiлу "Ягуар" було повнiстю звiльнено будiвлю Харкiвської обласної державної адмiнiстрацiї й заарештовано понад сiмдесят учасникiв заворушень.
   Це викликало у нього велику радiсть, i вiн почав гучно плескати в долонi. До кiмнати, не розумiючи, що вiдбувається, одночасно заглянули дружина i невiстка. Цього було достатньо, аби вiн визвiрився на них i почав матюкатися.
   Марина швидко вхопила дiтей i повела до сусiдки, аби малi не чули таких слiв. Дружина сховалася на кухнi. Андрiй приречено сидiв, бо знав, що зараз втихомирити тата вiн не зможе. Той сам замовк, коли побачив, що його нiхто не слухає. Ще трохи подивився телевiзор i пiшов спати.
  

19

  
   До вчительської зайшла Зоя, молода фiфочка, яка викладала бiологiю, i, зневажливо дивлячись на Людмилу Iванiвну, пiдкреслено голосно, щоби чули всi, сказала, що її викликають до директора школи. Рiже вухо оте "викликають". Ранiше зазвичай "запрошували". Навiть "просили зайти".
   Людмила Iванiвна вiдчуває на собi погляди колег. Зараз нiколи розбиратися, хто дивиться на неї зi зневагою, а хто зi спiвчуттям. Головне, що ж хоче вiд неї директор школи. Вона розумiє, що нiчого доброго вiд цього вiзиту їй чекати не слiд, але все ж i не треба наперед додумувати, що з нею буде пiсля цього. Вона зберiгає олiмпiйський спокiй i бачить, як бiситься Зоя. Хотiла бачити переляк на обличчi Людмили Iванiвни - i не дочекалась.
   Шлях до кабiнету директора видається довгим. На перервi гасають дiти по коридору, нiби все, що вiдбувається навколо у свiтi, їх не стосується. Старшокласники збились до купки i щось жваво обговорюють. Коли бiля них з'являється Людмила Iванiвна, вони замовкають. Вона спокiйно дивиться на них, очiкуючи, що учнi привiтаються, але тi - анi пари з уст. "Ну-ну, любi мої хлопчики й дiвчатка, - думає вона, - швиденько ж ви перекувались, а я не зумiла навчити вас людяностi".
   Директор школи видається їй змученим i переляканим. Складається враження, що хоча вiн i сам викликав її до свого кабiнету, але тепер не знає, як має сказати те, що задумав. Втiм, рештки iнтелiгентностi в ньому ще залишились. Вiн пропонує їй сiсти, але чи не вперше за довгi роки спiльної роботи Людмила Iванiвна помiчає, що не дивиться їй в очi.
   Починає здалеку, нiби готовий теревенити з нею хоч цiлiсiнький день, але дзвiнок на урок дисциплiнує, i директор школи мало не скоромовкою не то просить, не то наказує Людмилi Iванiвнi термiново виїхати iз Донецька вiд грiха подалi.
   Вона не встигає переварити цю iнформацiю, як у нього дзеленчить мобiльний телефон. Директор школи на очах зеленiє й вiдчайдушним жестом показує Людмилi Iванiвнi, аби вона вийшла. Мовляв, ви що, не розумiєте, у мене ж серйозна розмова, не для ваших вух?!
   Вона все чудово розумiє i йде до виходу. Вiдчуває, як маленьким зробився директор школи, який щойно вичитував їй, що вона своєю українськiстю лише плодить проблеми. "Що ж, логiчно, вона мусить виїхати, щоб цi люди жили собi так, як вони хочуть, - думає Людмила Iванiвна. - Є людина - є проблема. Нема людини... Брехня, товаришу Сталiн, нема людини, а проблеми таки залишаються". I якби вона хотiла виїхати - то до кого i куди?
   Якби хтось зараз збоку глянув на Людмилу Iванiвну, то нiколи б не здогадався, що вона стоїть перед чи не найважливiшим вибором у своєму життi, - настiльки чистим i просвiтленим був її погляд.
  

20

  
   Дзвiнка вiдкрила для нього у сексi таке, про що вiн i не пiдозрював за всi свої сорок дев'ять рокiв життя. Iнтим був для нього цнотливим, радше як фiзiологiчна потреба, нiж мистецтво. Молода закарпатська художниця щоразу вiдкривала перед ним новi свiти, нiби малювала щось незвiдане. Це була захоплююча прогулянка в просторi й часi. Мiський голова Дрогослава виявився здiбним учнем. Вiн не лише отримував насолоду вiд урокiв Дзвiнки, але й виявився здiбним учнем, здатним вгадувати потаємнi бажання талановитої вчительки. I закарпатська художниця щиро радiла цьому, бо з Борисом було важко, поки той здогадається, що саме у сексi зараз хоче його дружина.
   Коли Дзвiнка сказала, що потрiбне його сприяння у тому, щоби можна розгорнути її виставку в мiському музеї "Дрогобиччина", щось кольнуло йому в серцi. Вiн гнав вiд себе думку, що секс з ним знадобився закарпатськiй художницi з меркантильних iнтересiв. Хотiв вiрити, що вона щиро кохає його, а їхнi iнтимнi стосунки - це лише приємний додаток до нормальних стосункiв мiж ними. Мiський голова Дрогослава нiчого тодi не вiдповiв, маючи на увазi перевiрити реакцiю Дзвiнки на його мовчання. I вона не нагадувала йому про свою пропозицiю. Здавалося, що в їхнiх стосунках нiчого не змiнилося. Чи, може, Дзвiнка майстерно грала свою роль, намагаючись не втратити його, боячись, що без мiського голови не розв'яже багатьох своїх проблем? Вiн часто картав себе за те, що завжди думає про людей гiрше, нiж вони є насправдi. Досвiд переконував його, що так воно i є в абсолютнiй бiльшостi випадкiв, хоча й бувають приємнi несподiванки, коли усвiдомлюєш, що помилявся. I Дзвiнку вiн хотiв бачити серед приємних несподiванок. Справдi, чому б їй не бути з ним щирою i вiдвертою?
   Лише коли йому зателефонував директор музею "Дрогославщина" i повiдомив, що до нього пiдходила Дзвiнка з пропозицiєю органiзувати виставку її картин, мiського голову оповив сум. Таке рiдко траплялося з ним. Це мало означати щось на кшталт сорому, хоча вiн не зiзнавався в цьому навiть самому собi, а щоб показати це на людях - навiть мови не було. Йому стало соромно, що вiн так погано подумав про Дзвiнку. Ось вона зрозумiла, що вiн не хоче допомогти їй у цьому i звернулася до директора музею. А той чекав вказiвки, що має робити. I тут мiський голова схитрував, як це робив завжди у подiбних випадках. Сказав, що нехай визначаються самi. Якщо картини художницi мають вартiсть, то треба виставляти. Додав, що бачив деякi з них i не має нiчого проти, якщо виставку вiдкриють у музеї "Дрогобиччина". Це щоб директор розумiв, як має дiяти.
   I вже коли закiнчив телефонну розмову, подумав, чого це йому зателефонували з музею. Нiколи ранiше не радилися з мiським головою, влаштовувати якусь виставку чи нi. У крайньому випадку могли просто запросити на вiдкриття, якщо мова йшла про щось значиме. Нарештi второпав, що це був натяк йому на те, що вони знають про його iнтимнi стосунки з Дзвiнкою. Упродовж дня заперечував сам собi: мовляв, звiдки хтось мiг про це довiдатись? А потiм додумався до того, що треба зав'язувати з Дзвiнкою, якщо хоче наступного року знову стати мiським головою. Дрогослав - це велике село, де рано чи пiзно стає вiдомо про все. Розумiв, що, мабуть, вже не матиме такої коханки, яка задовольняла кожну клiтиночку його тiла. Але треба йти на жертви. Наступного року йому стукне п'ятдесят. Треба вже думати про майбутнє. А секс - це минуле. Вже змирився з цiєю думкою, але зателефонувала Дзвiнка i запропонувала зустрiтись. Навiть не вагався. Домовились, коли i де. Минуле ще мiцно тримало його за одне мiсце.
  

21

  
   До 65-рiччя, яке має виповнитися 22 квiтня 2014 року, ще є трохи часу, але Iван Романович Ленькiв обдумує своє життя-буття. "Дрогославською зорею" вiн керує з 30 жовтня 1984 року. Нинiшнiй мiський голова має намiр припинити його тридцятирiчну монополiю.
   Ленькiва хотiли вигнати на пенсiю ще в 2010 роцi, коли до влади прийшов нинiшнiй мiський голова. Але статут газети був складений таким чином, що спочатку потрiбне було рiшення трудового колективу i його згода на вiдставку головного редактора, а вже потiм сесiя Дрогославської мiської ради мала за це проголосувати. Багато хто всерединi редакцiї був незадоволений полiтикою Iвана Романовича, але також не хотiв рiзких змiн, бо ще не знати, що заспiває новий керiвник. До того ж, не було замiни Ленькiву. Вiн спецiально не виховував кадрiв, чоловiки поволi спивались у редакцiї, а жiнки здебiльшого виконували технiчну роботу. Люди з iнших видань не хотiли йти в газету, розумiючи, що там нездорова ситуацiя в колективi, де постiйно мiж собою гризуться, та й з фiнансами не все гаразд.
   Головний редактор вiдчув, що над ним зависає загроза звiльнення, але якщо пiсля шiстдесяти рокiв втримався i його не вигнали на пенсiю, то треба воювати й далi. У своїх статтях вiн почав лестити мiському головi, розумiючи, що iншого виходу нема. Так вiн робив завжди, коли хотiв задобрити перших керiвникiв мiста. Спрацювало й цього разу. Мiський голова був задоволений тим, як "Дрогославська зоря" висвiтлює його дiяльнiсть. На три роки Ленькiв купив собi спокiй.
   Проблеми почались у вереснi 2013 року, коли вiн змушений був влаштувати в редакцiї племiнника народного депутата України по їхньому округовi. Було зрозумiло, що йому готують замiну, але в тiй ситуацiї вiн не мiг нiчого зробити, аби позбутися цього чоловiка. Племiнник був нiкудишнiм журналiстом, писав з помилками, але амбiцiї в нього аж зашкалювали.
   Вiдчувалося, що народний депутат України тисне на мiського голову, аби племiнник очолив газету. Зрештою, в ратушi визрiла думка, що Ленькiва треба мiняти. Той це зрозумiв i почав у своїх статтях критикувати мiського голову i його команду. Однак протримався неповний мiсяць, бо ратуша банально перестала фiнансувати газету. Навiть тi, хто був за Ленькiва у "Дрогославськiй зорi", почали вимагати грошей, а якщо їх не буде, то обiцяли проголосувати проти головного редактора на зборах трудового колективу. Правда, не було вiдомо, коли цi збори вiдбудуться i чи вiдбудуться взагалi, але все ж загроза була реальною.
   Все йшло до того, що Ленькiва знiмуть, але у листопадi почалися вiдомi подiї, головний редактор до кожного номеру газети готував патрiотичну статтю, народний депутат України не вилiзав iз Києва, а ратуша не хотiла прискорювати хiд подiй з вiдставкою Iвана Романовича.
   I ось напередоднi його 65-рiччя почався новий наступ. Мiський голова прямо сказав на апаратнiй понедiлковiй нарадi, що нехай Ленькiв святкує свiй день народження - i його почесно вiдпровадять на пенсiю. Iван Романович i тут не став панiкувати, а заручився пiдтримкою впливових людей в обласному центрi й Києвi, якi стали телефонними дзвiнками бомбардувати мiського голову, аби залишив на роботi талановитого журналiста, як вони, за намовою самого ж Ленькiва, незмiнно його називали.
   Втiм, Iван Романович прекрасно розумiв, що довго таке протистояння тривати не може, бо зараз час працює проти нього, i можна багато втратити, а не набути. В результатi йому довелося пристати на розумний, як видавалося в ратушi, компромiс: Ленькiв iде з газети не пiсля свого 65-рiччя, як планувалося ранiше, а пiсля 30 жовтня, коли виповниться тридцять рокiв його керiвництва газетою. У ратушi погодилися потерпiти цього чоловiка ще пiвроку.
   Проте в Ленькiва був хитрий задум. До 65-рiччя йому мали присвоїти звання Заслуженого журналiста України. Всi потрiбнi люди пiдмащенi. I хоча стратився добряче, але воно того вартує. Коли ж керiвництво газети передадуть племiнниковi народного депутата України, мав намiр працювати на посадi першого заступника головного редактора. З потрiбними людьми вже домовлено, i так просто не можна буде спекатися Заслуженого журналiста України. В кiнцевому результатi це мало означати, що вiн фактично продовжуватиме гнути свою лiнiю в iнформацiйному просторi Дрогославщини.
   Однак хитромудрий план Ленькiва почав давати збої. З Києва йому зателефонували i сказали, що до 65-рiччя не вдасться стати Заслуженим журналiстом України, бо до Нацiональної спiлки журналiстiв прийшли якiсь компрометуючi матерiали на нього. Це був як грiм серед ясного неба, хоча вже до вечора Iван Романович почав здогадуватися, звiдки ростуть ноги. Київський чоловiчок сказав, що, може, звання присудять 6 червня, на День української журналiстики. Але Ленькiв уже знав, що коли хтось вживає це слово - "може", - то жаданого не дочекаєшся. I все ж вiн, програвши битву, не збирався здаватись у цiй вiйнi. Втiм, якби в нього запитали, проти кого воює, не змiг би чiтко й прозоро сформулювати свою вiдповiдь.
  

22

  
   Генераловi iнфаркту вже давно зрозумiло, що вiдбувається в Українi. Вiн тiльки здивований тим, що таких очевидних речей не бачать Барак Обама й Олександр Турчинов. У його очах саме вони виннi в нинiшнiй ситуацiї. Замiсть рiшучих дiй - пустопорожнi слова з їхнiх вуст.
   Не треба бути аналiтиком, щоби зрозумiти, що Росiя нарощує свою присутнiсть в Українi. Сама Україна не може чи не хоче адекватно вiдповiсти. А США чогось вичiкують задля примарних геополiтичних переваг у майбутньому.
   Для генерала iнфаркту факти нанизуються, мов шматки м'яса на шампур для шашлику. Факти смаженi й очевиднi, аби не можна було зрозумiти, до чого все йде.
   Уранцi 12 квiтня 2014 року захоплено примiщення мiлiцiї у Слов'янську Донецької областi. На вiдео, викладене в Iнтернетi, помiтили тих же людей, якi подiбним чином дiяли в Криму, - iз когорти сумнозвiсних "зелених чоловiчкiв".
   Над мiською радою Краматорська замайорiв червоно-синьо-чорний прапор, який iдентифiкують з Донецькою Народною Республiкою.
   13 квiтня в Українi оголошують антитерористичну операцiю.
   У Краматорську мiсцевi мешканцi блокують колону української вiйськової технiки. Вояки здають бронетехнiку.
   У Слов'янську бойовики захоплюють телевежу, вимикають мовлення українських телеканалiв, залишаючи лише росiйське телебачення.
   Мiнiстр закордонних справ Росiї Лавров публiчно закликає звiльнити захопленi адмiнiстративнi будiвлi й здати зброю. Тверезi люди не вiрять у цю комедiю. Потiм з'ясовується, що вiн мав на увазi роззброїти "Правий сектор" i звiльнити примiщення Київської мiської державної адмiнiстрацiї. Бойовикiв i росiйських спецпризначенцiв, якi орудують на Донбасi, це не стосується.
   Декiлька разiв повторюють iнформацiю про Володимира Рибака, депутата Горлiвської мiської ради. Вiн намагався зняти прапор ДНР з будiвлi мiськради. Потiм його тiло з розпоротим животом i слiдами катувань знайшли у рiчцi.
   На розтрощеному блокпосту сепаратистiв бiля Слов'янська знаходять "вiзитки Яроша", якi дивним чином не згорiли.
   У Крим не пустили лiдера кримських татар Мустафу Джемiлєва.
   Депутати Донецької мiської ради вимагають вивести українськi вiйська з областi.
   Президент США Барак Обама заявив, що йому абсолютно ясно, що Росiя порушує територiальну цiлiснiсть i суверенiтет України.
   Президент Польщi Бронiслав Коморовський заявляє, що Україна в жодному разi не повинна погоджуватися з пропозицiєю Росiї щодо федералiзацiї держави.
   Українськi силовики не змогли увiйти у Слов'янськ i змушенi його заблокувати. Потiм з'ясовується, що бойовики мають свої лазiвки, аби виходити iз мiста i входити туди.
   Встановлюють iм'я керiвника терористiв Слов'янська. Iгор Гiркiн (Стрєлков) виявився полковником спецслужб Росiйської Федерацiї. Вiн ранiше брав участь у вiйськових конфлiктах у рiзних країнах.
   Президент США Барак Обама звинуватив Росiю у невиконаннi Женевських угод та попередив про новi санкцiї.
   29 квiтня без перешкод з боку мiлiцiонерiв натовп з вигуками: "Росiя! Росiя!" - захопив будiвлю Луганської обласної державної адмiнiстрацiї.
   30 квiтня бойовики захоплюють примiщення районних i мiських вiддiлiв мiлiцiї, районних i мiських рад на Донбасi.
   Олександр Турчинов привселюдно визнає, що центральна влада не контролює ситуацiю, а силовi структури теж не здатнi взяти її пiд свiй контроль.
   Збройнi сили України приведенi до повної боєготовностi у зв'язку з загрозою вторгнення армiї Росiйської Федерацiї.
   Тривожний мiсяць квiтень добiг до кiнця.
   У генерала iнфаркту сверблять руки. Вiн хоче написати листа Бараковi Обамi й знає, про що в ньому йтиметься. Але його запал поступово гасне, коли на згадку приходить пустопорожня вiдповiдь за пiдписом Олександра Турчинова.
  

23

  
   Минуло три тижнi, вiдколи iз Дрогославської в'язницi втiк Олег Чернишов, але нiяк не могли знайти його слiдiв. З дружиною вiн не зустрiчався i їй не телефонував. Думали, що побачиться з сином, вiдстежували малого всюди, де тiльки можна було, навiть у шкiльному туалетi. На цвинтарi, де поховали маму Чернишова, теж були свої люди. Але втiкач нiби крiзь землю провалився.
   У Дрогославi мало хто вiрив, що Чернишов убив свою маму. Але й на когось iншого подумати не могли. Мотиви його втечi iз в'язницi теж були в туманi. Дружина поводила себе пристойно, коханця не мала. Може, Чернишову стало вiдомо, хто вбив його маму? Тут узагалi загадка iз сiмома невiдомими. Одним словом, куди не ткнись мордою, - а всюди глухий кут.
   Першого травня 2014 року вбили дружину Чернишова. Почерк - той самий. Бiля трупа демонстративно лежав нiж без вiдбиткiв пальцiв. Начальник мiського вiддiлу мiлiцiї зрозумiв, що аж тепер йому кiнець.
   Чернишову вбили зранку, коли син пiшов до школи. А вже увечерi до Дрогослава завiтали два жевжики iз самого Києва. Їм видiлили кабiнет заступника начальника мiлiцiї, в якому вони, правда, й нечасто бували, i поселили в готелi "Дрогослав" у центрi мiста.
   Жевжики нiкому не давали спокою нi вдень, нi вночi. Було незрозумiло, коли ж вони спали. Видно, що професiонали, але теж мало накопали.
   З'ясувалося, що Чернишов вийшов не через центральний вихiд в'язницi, що було би нахабством, а через непримiтний боковий. Його бачили, як вiн сiдав у мiський автобус, а далi слiди губились. Був одягнений у чорнi штани i темно-синю куртку. Шапки не мав. Боковий вихiд в'язницi - автобус - одяг Чернишова - ось це i все, що зумiли до спiльної скарбнички розкриття злочину принести жевжики iз Києва. Потiм вони зникли iз Дрогослава, запевнивши начальника мiськвiддiлу мiлiцiї, що з'являться ще.
  

24

  
   На "Об'єктi N 17" можна було лише спитись. Обслуговуючий персонал удвiчi переважав кiлькiсть ув'язнених. Днi тягнулись, мов жуйка, яка прилипла, i годi було її вiдiрвати.
   До своїх вихованцiв генерал зовсiм утратив iнтерес. Вони каялись, що колись зопалу сказали криве слово про Путiна. Дав би вiн зараз кожному копняка пiд дупу i хай би котилися звiдси пiд три чорти. Схоже, ефесбешники схопили на вулицi перших-лiпших, якi здуру чи на п'яну голову сказали щось не те про Путiна. Так у Росiї завжди майже всi були незадоволенi царем. Але ж це не означало, що вони реально проти нього виступали. Насправдi задушили б кожного, хто бодай пальцем поворухнув, аби прибрати їхнього царя. Поганий цар, але їхнiй, так що не лiзьте. Та й царська охранка працювала розумно. Знала, кого брати, а кого милувати, не те що нинiшнi мордовороти, якi хапають усiх пiдряд.
   Тут треба боятись iдейних. Саме ця наволоч найбiльше шкодить i хоче зруйнувати Росiю зсередини. Вони й на мiтинги можуть не пiти, i анти-путiнськi гасла не вигукують - але немає нiчого бiльш небезпечного, нiж цi тихесенькi iнтелiгентики на кухнi. Ось скаже такий гад якесь слiвце - i воно вже зсередини жере тебе, мозок тобi виносить. Ось саме тодi ефесбешники показали би своє вмiння й виловили по кухнях цих паскуд й придушили їх, як тарганiв. Але хiба вони на таке здатнi?
   Коли iз Москви надiйшла команда пiдготувати ще "три готелi для молодят", генерал зрозумiв, що означають цi слова на їхньому жаргонi й, здається, вперше цього року посмiхнувся. Три бараки були готовi вже давно. Справа одного дня навести в них косметичний шик-блиск.
   Упродовж тижня на початку травня на "Об'єкт N 17" прибуло ще бiльше сотнi особового складу. Генерал жив очiкуванням нової партiї в'язнiв. Та коли вiн побачив, що з ешелону, який прибув на станцiю, стали пачками висаджувати людей, зрозумiв, що навряд чи тi вмiстяться у прилаштованi для них бараки.
   Око спочивало на жiночих постатях. Ох, i зголоднiв вiн та його хлопцi! Якось вже не думалось, як вiн розмiщуватиме їх разом iз чоловiками. З Москви ж не повiдомили, що будуть i жiнки, а вiн навiть не гадав, що вони можуть бути.
   Вихопив поглядом красуню з товстелезною русою косою. Варвара-краса - довга коса! I жiнка тiєї ж митi з люттю подивилася на начальника "Об'єкту N 17". Починалося веселе життя. Здається, справдi надiслали iдейних супротивникiв Путiна. Вiн нутром це вiдчував.
  

25

  
   Звичайно, вiн розумiв, що рано чи пiзно йому це скажуть. I все ж виявився морально не готовим, коли увечерi зателефонував Микола Томенко i повiдомив, що його i далi на виборах у жовтнi пiдтримуватимуть на Дрогославщинi, але ось коштiв, як минулого разу, не буде. Це означало, що округ "Батькiвщина" злила якiйсь iншiй партiї. В данiй ситуацiї це могла бути лише партiя Порошенка.
   Формальна участь у виборах - йому був вiдомий цей метод. У двi тисячi десятому вiн мав купу формальних кандидатiв, якi за грошi чи через власну наївнiсть створювали йому опозицiю, хоча було зрозумiле одне: крупнi гравцi домовилися мiж собою, зробили ставку на "Батькiвщину" в Дрогославському виборчому окрузi, а все решта - для лохiв.
   Тепер лохом хотiли зробити його. Вибори - це насамперед грошi, грошi i ще раз грошi. Звiсно, добре, якщо в кандидата є харизма, але нею не будуть ситi церкви, мiсцевий бомонд i засоби масової iнформацiї. На цих трьох китах тримається успiх будь-якої виборчої кампанiї. Осилиш це усвiдомити, а ще краще - знайдеш кошти, тодi й переможеш. Так було минулого разу. Тепер його хочуть зробити цапом-вiдбувайлом.
   Нi, вiн не мав образи на своїх однопартiйцiв. Подiбне твориться i в iнших полiтичних силах. Можливо, там навiть бiльш цинiчно i нахабно. Добре, що сказали майже за пiвроку до виборiв. Могли ощасливити й пiзнiше. Взагалi могли не сказати, давши зрозумiти, що вiн став зайвим. Втiм, нi. Його ж ще треба використати в президентськiй кампанiї. Та й мiну при поганiй грi слiд зберегти.
   Довго не мiг прийти в себе. Дружина бачила, що з ним вiдбувається щось незвичне, але не смiла запитувати. Знала, що чоловiк рано чи пiзно розкаже їй сам про все.
   А вiн тепер був злий на Томенка. Звiсно, розумiв, що все йде вiд Юлi, а той лише виконавець, як i всi iншi. Але ж вважав Миколу якщо не другом, бо в полiтицi навряд чи можна оперувати подiбними святими поняттями, то хоча би товаришем. Зрештою, не одну лiтру мiцних напоїв разом випили. Бачив же його вчора у Верховнiй Радi, руки тиснули одне одному, про щось говорили. Мiг же сказати, бо вже, мабуть, знав цю iнформацiю. Знав список тих, хто минулого року перемiг на вiдповiдних округах, а цього разу їх кидають на догоду мiжпартiйним домовленостям. Уже розумiв, що коли в Томенка очi бiгають, то щось приховує. Думав, що його це не стосується. А з'ясувалося, що ще й як стосується.
   Дружина й дiти вже спали. Вiн ходив по кiмнатi з кутка в куток i напружено думав. Зiйти з дистанцiї вiн не може. До виборiв не може. Занадто багато зобов'язань у нього є. Не перед виборцями, як це пафосно заявляють засоби масової iнформацiї, а перед тими, хто дозволив йому прийти до найвищої влади в Українi. I справа не лише в грошах, хоча i в них теж. Ще є купа нереалiзованих проектiв, до яких цi люди причетнi, але без його депутатської допомоги не здатнi й кроку ступити.
   А може, плюнути на все й змиритись? Побув народним депутатом - i досить. Йому є чим зайнятись. Знав, що влада засмоктала його з головою, але не смiв навiть самому собi в цьому зiзнатись. Перебування у Верховнiй Радi з людини перетворювало тебе на раба, але неволя виявлялася солодким дурманом, який дозволяв радiснiше сприймати життя.
   I якщо вiн ризикне та виграє вибори - переможцiв ж не судять? I Петро Олексiйович оцiнить, навiть якщо не стане президентом. Почав думати, хто може йому стати конкурентом на окрузi. Якщо не пришлють iз Києва якогось полiтичного туза, що малоймовiрно, бо подiбнi часи скiнчились, i люди клюють лише на своїх, то фактично сильних опонентiв у нього нема. Директор готелю "Дрогослав", який очолює мiський осередок партiї Порошенка? Смiшно. А бiльше вiд цiєї полiтичної сили у їхньому мiстi нема нiкого серйозного.
   Трохи повеселiшав. Дозволив собi на кухнi перехилити трошки правдивого закарпатського коньяку. Шкода, що дружина заснула, а то зараз згадав би молодiсть.
   Заснув з усмiшкою на обличчi. Все говорило про те, що здаватися вiн не буде.
  

26

  
   Маша, звiсно, чула про одеське побоїще другого травня 2014 року, але десь через тиждень пiсля цього їй зателефонувала тiтка i сказала, що вже нема їхнього Костика. Костик був двоюрiдним братом Машi, а тiтка - рiдною сестрою її мами.
   Костик узагалi-то вiв безпутнiй спосiб життя. Не бути вдома тиждень-другий стало вже звичним для нього. Тому батьки особливо й не турбувались, коли вiн десь вештався. Знали, що син встругає у бiйки, завжди має якiсь пригоди. Ось є такi люди, якi постiйно ходять поруч iз небезпекою, нiби вона притягує їх. I на що сподiваються? Що вона омине їх? Але одного разу таки засмоктує з головою.
   Батьки захвилювалися наступного дня пiсля тих подiй, коли спочатку йшли гудки, а потiм телефон Костика замовк. Вiдтак хлопця упiзнали серед тих, хто отруївся у Будинку профспiлок в Одесi.
   Машу не дуже засмутила смерть Костика. Вона й бачила його десь двiчi чи тричi, коли вiн гостював у них в Москвi. Смiялася, коли в нього вiдстовбурчився поцвiрiньок, бо юнак побачив її у трусиках i лiфчику, з якого вивалювалися груди. Оце, мабуть, i все, що запам'яталося про Костика. Вона так i не побувала в Одесi. Мама i тiтка потiм пересварилися. Зв'язок мiж родичами перервався. Маша не дуже й замислювалась, як тiтка знайшла її номер телефону. Тепер у неї були iншi проблеми.
   У Криму Маша фактично стала сексуальною заручницею дядi Вови. Спочатку їй подобалось, що з-помiж iнших вiн обрав її. Звiсно, чекала вiд нього бiльшого у лiжку, бо мала змогу порiвнювати з iншими. Але коли зрозумiла, що без наказу дядi Вови не смiє ступити кроку влiво чи вправо, навiть пiдстрибнути на мiсцi, - спробувала знайти захист у керiвника телеканалу, на якому працювала. Цим вона зробила собi ще гiрше. Дядя Вова вистроїв на плацу своїх мордоворотiв i сказав їм, щоби навiть не думали про Машу. А потiм пiдiйшов до неї й на вухо прошепотiв, що коли буде викаблучуватись i телефонувати не знати кому, вiн дозволить хлопцям думати про неї, i вони робитимуть це щодня по декiлька разiв, а вiн заплющить на все очi.
   Зовнiшньо все виглядало пристойно. Вдень Маша вела свої репортажi з Криму. За нею приглядали два маломовнi дебiли з найближчого оточення дядi Вови, аби вона не робила непотрiбних речей. А вночi Маша ставала власницею свого тирана. Задоволення не отримувала жодного, лише iмiтувала оргазми. Вже ненавидiла дядю Вову, коли вiн змушував її вицiловувати все його тiло. Так i хотiлося хапнути зубами i вiдчикрижити його прутень, але розумiла, що це буде її остання мить у цьому життi. Потiм вiн засинав, а вона вiдсувалась вiд нього i плакала в подушку. Якби ж хто знав, що насправдi коїться в душi популярної телеведучої. Змушувала себе засинати, щоби пристойно виглядати на телеекранi. Постiйно снилося, що дядя Вова нацьковує на неї своїх мордоворотiв, а тi нещадно шматують її нiжне тiло.
   Але справжнiй вiдчай охопив Машу, коли дядя Вова сказав, що вона народить вiд нього сина. Вiн не умiв жартувати, i Маша це розумiла. Вiдтепер дядя Вова робив усе, щоби вона завагiтнiла, не маючи можливостi застерiгатися. При цьому вiн хижо усмiхався, даючи зрозумiти заручницi, що перегризе їй горло, якщо пiде щось не так.
  

27

  
   Пiсля зґвалтування Вiталiна наважилась на секс лише на своє двадцятидвохлiття. I цим чоловiком був Андрiй Чернюк, редактор "Дрогославщини". Йому тодi було сорок рокiв.
   Коли її зґвалтували, Вiталiна довго не могла отямитись, увiйти у звичний ритм жiнки, мала фобiю до чоловiкiв, аж поки мама не запроторила її до психушки. Мiсяць, проведений там, назавжди висушив у Вiталiни будь-якi почуття до матерi. А до батька й до цього вона нiчого не вiдчувала. Здавалося, той усього боявся, а найбiльше - своєї дружини.
   Нiколи Вiталiна не замислювалася над тим, чи вилiкували її у психiатричнiй лiкарнi. Для неї це не мало жодного значення. Головним було бiльше не потрапити туди. Вiталiна знала, що до кiнця свого життя її записали до ненормальних. Хочете так вважати? Та будь ласка, хоч сто порцiй! Вона ж знає для себе, що є набагато нормальнiшою, нiж тi, хто вважає її ущербною лише тому, що вона побувала у психушцi. Тепер Вiталiна вирiшила жити так, щоб у нiкого й пiдозри не виникло, нiби її не вилiкували в психiатричнiй лiкарнi.
   Але теорiя розiйшлася з практикою. На своє двадцятидвохлiття Вiталiна вирiшила вкоротити собi життя. Вже й ванну напустила i бритву пiдготувала, щоби не було болiсно, - якби не той дзвiнок. Телефонував Андрiй Чернюк, який спочатку привiтав її з днем народження (i як дiзнався про номер телефону i що в неї саме того дня день народження?), а потiм запропонував працювати в його газетi.
   Привiтання з днем народження було вишуканим. Вона зараз i не пам'ятала, що тодi їй сказав Андрiй Чернюк, але смак чогось дуже солодкого та романтичного залишився й до сьогоднiшнього дня.
   А працювати у справжнiй газетi - це ж було мрiєю усього її життя! Ну, скiльки там того життя у неї було позаду, але, здається, вже у старших класах школи мрiяла стати крутою журналiсткою.
   Одним словом, того дня зiйшлись усi пазли. Вони святкували її день народження, займались коханням, i Вiталiна розповiла Андрiєвi Чернюку про себе все-все-все, як не робила цього нiколи до цього, а тим бiльше пiсля. Вiн цiлував їй очi, гладив, мов маленьку, по головi i все казав: "Бiдна моя дiвчинка...".
   Чому вона згадала про Чернюка саме зараз? Вiталiна вiдiрвалася вiд своїх думок i глянула у вiкно. З редакцiйного кабiнету "Дрогославської зорi" побачила його. Редактор "Дрогославщини" йшов з якоюсь молодою жiнкою, яка, здавалось, аж свiтилась зсередини. Щось кольнуло Вiталiнi у серцi. Ревнощi? Чого б це? Той день народження з Андрiєм Чернюком був у неї п'ятнадцять рокiв тому. I чоловiкiв потiм мала хмару. Що її прив'язує до цього старого? Це ж йому вже десь п'ятдесят п'ять. А коли в нього день народження? Забула...
  

28

  
   Коли Iван уперше не заночував удома, Людмила Iванiвна сприйняла це спокiйно. Навiть сама собi здивувалась. Спала мiцно, нiчого не снилось, але о п'ятiй ранку несподiвано для себе прокинулась i вже не могла заснути.
   Чоловiк повернувся додому десь о сьомiй. Вiд нього несло сумiшшю алкоголю i жiночих парфумiв. Вiн намагався не дивитися дружинi в очi. Мовчки роздягнувся, лiг у лiжко i майже вiдразу заснув.
   Вона вивчала кожну трiщинку на стелi й вiдчувала, що поруч - чужий для неї чоловiк. Здається, до всiх цих подiй у Криму та Донецьку жили собi мирно i тихо. Чи це їй лише здавалось, бо кохання минуло давно, i лише донька пов'язувала їх?
   Згадала слова директора школи про те, що їй краще виїхати iз Донецька. Аж тепер зрозумiла, що вiн боявся не за неї, а за себе, бо мав щось робити з тими українцями, як вiн їх називав, у себе в школi.
   Лише вчора Людмила Iванiвна розповiла Марiйцi про це. Реакцiя доньки була блискавичною: "Мамо, ти їдь, а я тут мушу залишитись!". До кого вона поїде? Чи її хтось чекає? Та й уже не уявляла свого життя без доньки. А без чоловiка?
   Всi навколо нiби збiсилися. Референдум! Референдум! Путiн просить не проводити референдум. В автобусi почула, як якийсь старший чоловiк каже, що Володимир Володимирович мусить себе так поводити. Не вiдразу зрозумiла, про кого так шанобливо вiдгукуються. Насправдi Путiн хоче, щоби той референдум провели, але все виглядатиме так, нiби його не послухали. Ще один плюс в очах свiтової спiльноти. Вона теж думає, що Путiн лукавить. Так, про людське око, говорить, аби заспокоїти тих, хто його критикує, а сам робить свою чорну справу.
   Референдум призначили на одинадцяте травня. В неї - день народження. Ото подаруночок зробили! Марiя казала, що не пiде голосувати. Та й нiхто не знає, як те голосування має вiдбутися. Запрошень, як у минулi рази, нема. Дiльниця в їхнiй школi. Ранiше Людмила Iванiвна була незмiнним заступником голови дiльничної виборчої комiсiї. А зараз в її бiк навiть не глянули. Найцiкавiше, що головою комiсiї буде Зоя, ця їхня фiфочка. Ото вона їм порахує!
   До спальнi заглядає Марiя, дивиться на батька, який спить, i киває головою: мовляв, як вiн? Людмила Iванiвна встає з лiжка, пiдходить до доньки. Не хоче, щоби та вiдчула аромат жiночих парфумiв, який iде вiд нього.
  

29

  
   Лiля, звичайно, помирилася з головним редактором i нiкуди з газети не пiшла. Той, кого вона все ще продовжувала кохати, розумiв, що насправдi вiдбувалося в душi у Лiлi пiсля повернення iз Криму, але не став виправдовуватися, давши їй самiй розiбратись у всьому, а потiм, якщо буде потреба, пояснить усе вiд "а" до м'якого знаку. Важливо, що вона зараз з ним.
   Головний редактор не належав до сентиментальних людей. Йому грiло душу, що така красуня обрала саме його, а не когось iншого. Але не бiльше. Якби Лiля запитала в нього, чи кохає вiн її, вiн би, мабуть, чесно зiзнався, що нi. Тобто у нього є почуття до Лiлi, але його кохання зовсiм не таке, як вона це собi уявляє, i не таке, яким воно було у нього в юностi до iншої дiвчини. З iншого боку, йому справдi добре з нею, вiн чекав зустрiчей, телефонних дзвiнкiв, просто хотiв почути її голос. Мабуть, вiн був уже застарий, щоби закохуватись, як в юностi, та й посада вимагала прагматичного пiдходу до всього, навiть до iнтимних стосункiв. Вiн не мав права розслабитися, щоб не втратити всього, як це вже було одного разу, - i тодi вiн усе почав з нуля.
   Якби у головного редактора запитали, навiщо вiн використовує Лiлю для пiдняття iмiджу газети, вiн би це, звичайно, заперечив, пояснюючи, що молода талановита журналiстка лiзе в саме пекло, хоча вiн неодноразово застерiгав її не робити цього. А те, що вона здобуває смаженi факти, пише класнi статтi, - так вiд цього нiкуди не дiнешся. Лiля - професiоналка, i цим усе сказано. Звiсно, вiн лукавив - насамперед сам з собою, адже прекрасно розумiв, що може трапитися з Лiлею, якщо вона залiзе туди, де до неї ще нiхто не бував. Але вiн також знав, що йому ще жодного разу за час їхнього знайомства не вдалося вiдмовити Лiлю вiд її ризикованих i у значнiй мiрi авантюрних затiй. Залишалося лише разом з нею вираховувати всi можливi ризики й наслiдки, скрупульозно виписувати план кожного кроку Лiлi - й сподiватися на диво та удачу.
  

30

  
   Ото Бог послав першого заступника! Мiський голова Дрогослава ладен був помиритися зi своїм уже колишнiм партнером по бiзнесу, який нарештi здихався державної служби й повернувся до звичної для себе роботи.
   Мало того, що директор готелю "Дрогослав", який обiйняв посаду першого заступника мiського голови, був тупуватим, i всi цi вiдразу помiтили, в нього ще й амбiцiї аж зашкалювали. Коли вiн сказав мiському головi, що балотуватиметься в народнi депутати України, той ледве стримався, щоб не розсмiятися тому в очi. Але коли в обласнiй держадмiнiстрацiї йому пiдтвердили ту ж iнформацiю, вiн ледве не сказав: "Що ж ви робите? Ця людина з трiском програє вибори!". Зрештою, йому має бути все одно. До влади вiн прийшов вiд iншої партiї, представник якої навряд чи боротиметься за мандат народного депутата України по Дрогославщинi. Звiсно, пiдтримуватиме свого першого заступника - гласно i негласно. Та навiть з тiєї причини, щоби позбутися його.
   Пiсля того, як вiн ближче познайомився з директором готелю "Дрогослав", взагалi було дивно, чому того поставили керувати мiським осередком партiї Порошенка. А якщо зараз пхають на народного депутата України, то взагалi кепськi справи в цiй полiтичнiй силi. Але що йому! Вiн робить свою справу, потихеньку готується до виборiв мiського голови, якi вiдбудуться наступного року, вже зараз мало не щодня намагається приростити свiй потенцiйний електорат. Там десять чоловiк, там двадцять, там вчителi, там комунальники - дивись, i назбирається потрiбна кiлькiсть. Вже не сподiвався на абсолютну перемогу, як на минулих виборах, бо все-таки розчарував багатьох виборцiв, i розумiв це. Головне, чого не зробив i вже не зробить, - не забезпечить дрогославцiв водою цiлодобово, як обiцяв у передвиборчiй програмi. Обставини виявилися сильнiшими за нього. Але ж йому потрiбна бiльшiсть. Звичайна бiльшiсть. Бодай на декiлька сотень голосiв, щоб не залежати вiд рiзних несподiванок.
   З приходом директора готелю "Дрогослав" на посаду першого заступника у мiського голови додалося роботи. Все-таки ранiше вiн мiг покластися на свого колишнього партнера по бiзнесу. Той працював ретельно i виконував усi покладенi на нього обов'язки. Цей же панок попри невмiння робити елементарнi речi ще й щоки надував, видаючи себе за спецiалiста у всiх галузях народного господарства. На посаду директора готелю "Дрогослав" його призначили ще за рiк до того, як мiський голова прийшов до влади. За весь цей час до нього не було особливих претензiй, близько вони не сходились, зустрiчалися виключно на виробничих нарадах. Тепер же краще було зробити щось самому, нiж дати доручення першому заступниковi.
   Добре, що хоч Дзвiнка у нього є, а то взагалi можна було би зiйти з розуму вiд тiєї клятої роботи. Тепла хвиля розлилася по всьому тiлу лише вiд думки про художницю. Пацанка сотворила з ним диво. Здається, вiн закохався в неї й уже не уявляв життя без закарпатської красунi.
  

31

  
   Якщо вже сам начальник Дрогославського мiського вiддiлу мiлiцiї телефонує Нишпорцi й пропонує зустрiтись, аби обговорити одну важливу справу, - значить, у навколишнiх лiсах здох не один слон. А оскiльки слонiв на Дрогославщинi нiколи не було, за виключенням одного, який колись завiтав з приїжджим цирком, то не важко було вирахувати, що мова йтиме про втечу iз в'язницi Олега Чернишова та вбивство його дружини. Про це Нишпорка мав намiр вiдразу й сказати своєму колишньому шефовi, через якого, власне, й звiльнився з органiв, а тепер влаштував собi щось на кшталт приватного детективного бюро, що було заборонене чинним законодавством.
   Вони зустрiлись - але пiдполковник мiлiцiї розпочав з цiєї Нишпорчиної приватної детективної дiяльностi, нiби показуючи колишньому капiтановi, що тримає його в руках i в будь-який момент може засадити за грати, тому один iз найкращих оперiв областi, а то й усiєї України повинен пiти йому назустрiч i допомогти розкрити злочин - точнiше, вже два.
   Звiсно, Нишпорка дивився на нього, як на мале пиво, i жодний ультиматум не мiг на нього подiяти. Вiн знав, що приватна детективна дiяльнiсть заборонена законом. А Нишпорка ще й грошi брав за свої послуги, бо фактично робив те, до чого руки не доходили у мiлiцiонерiв i прокурорiв. Йому ж треба було якось виживати у цьому мiнливому й шаленому свiтi. Але, з iншого боку, хай доведуть йому, що вiн робить щось усупереч закону.
   Зараз йому не хотiлося говорити на цю тему, та й пiдполковник зрозумiв, що подiбнi розмови не на часi, якщо вiн хоче вiд Нишпорки результату. Тому вiдразу перейшли до справи. Нишпорка, вдаючи, що не почув слiв пiдполковника про незаконнiсть приватної детективної дiяльностi, ошелешив його вiдомостями, якi здобули два жевжики iз Києва. При цьому з'ясувалося, що Нишпорка ще задовго до вiзитерiв знав i про втечу Чернишова з бокового виходу в'язницi, i про те, якого кольору штани i куртка були на ньому. Звiсно, начальниковi хотiлося знати, звiдки йому все вiдомо, але навiть не заїкнувся про це, бо розумiв, що вiдповiдi не буде.
   Нишпорка погодився розплутати двi справи, але поставив декiлька умов. Насамперед йому нiхто не заважатиме, навiть якщо комусь здасться, що вiн у межах розумного переступає через Закон з великої лiтери. Час вiд часу Нишпорка вимагатиме вiд начальника здiйснити ряд дiй, i вже його пiдлеглi нехай постараються.
   Настала довга пауза, поки пiдполковник нарештi не запитав, скiльки йому особисто коштуватиме послуга Нишпорки. Здається, той уже був готовий до цього, а тому без роздумiв вiдповiв, що ця послуга безцiнна, бо начальник пiсля розкриття двох злочинiв неодмiнно стане полковником. Звичайно, колишнiй шеф розумiв, що Нишпорка знущається з нього, але вдавано i з зусиллям розсмiявся, а потiм сказав, що якщо все буде добре, то виставить колишньому капiтановi ресторан. "Але оплатиш усе, що я замовлю", - вставив Нишпорка. Пiдполковник трохи зам'явся, але кивнув головою, бо вiдступати було нiкуди.
  

32

  
   Вiн був дуже здивований, коли повернули посилку з чотирма пляшками правдивого закарпатського коньяку, надiслану ним у Москву колишньому армiйському друговi, який врятував йому життя. Всього не розiбрав, бо щось там накарлякали, нiби на поштi стали працювати лiкарi, якi й далi за звичкою виписують рецепти, щоби нiхто не здогадався, що там зашифровано. Виходило так, нiби армiйський друг не проживав за вказаною адресою. Вiн подумав, що, можливо, помилився й написав щось не те, хоча ця адреса за багато рокiв уже в'їлася в мозок, бо надсилав подiбнi посилки неодноразово. Мабуть, старiє. Треба вдома подивитись, яка справжня адреса.
   На автобуснiй станцiї в Iршавi зустрiв сина знайомого. Радше впiзнав його за неймовiрною схожiстю на батька. Жили вони в сусiднiх селах. Декiлька разiв бував у них вдома. Малий теж упiзнав його, але виглядав стривоженим. Не хотiлося розпитувати, що сталося, проте той сам сказав. Мовляв, утiкає на роботу в Чехiю. Вiдчувалося, що хоче поговорити на цю тему, тому не тягнув з нього жили, тим бiльше, що до їхнього автобусу було ще десь пiвгодини.
   З'ясувалося, що прiзвище хлопця з'явилося у списках вiйськкомату. Вiн уже служив в армiї, i тепер, з оголошенням антитерористичної операцiї, його могли забрати на вiйну. У вiйськкоматi працював його однокласник, який i повiдомив йому цю новину.
   Вiдразу втратив iнтерес до хлопця. Коли почалась оця катавасiя в Криму, а потiм на Донбасi, вiн сам хотiв їхати на вiйну, хоча розумiв, що йому, iнвалiдовi першої групи, там робити нiчого, стане мiшенню, мов опудало, в першому ж бою. А молодь втiкає вiд вiйська за кордон! Закурив, аби пацан не бачив, що вiн нервує. Ну, так, це тобi не у вишиванцi ходити, не гiмн України спiвати з рукою на серцi, не стрибати в дикому танцi: "Хто не скаче - той москаль!"...
   Щось iще говорили, але слова проскакували мимо. Якраз перед вiдходом автобуса прибiгла дружина того малого з сином. Це ж треба! I той, мов двi краплi води, був схожий на тата, а, значить, i на дiда.
   В автобусi вже торохкотiла дружина малого. Їй важко вiдпускати чоловiка, але хай краще буде далеко, нiж мають убити не знати за що i за кого. Робота там надiйна. Вiн вже й ранiше був на заробiтках, але постiйно приїжджав додому. Тепер хай сидить там, аби в Українi не забрали на вiйну. Будували плани, що наступного року вона з малим теж поїде до нього в Чехiю. За цей час чоловiк заробить трохи грошенят, щоби була змога взяти квартиру в кредит. "Я вже вчу чеську мову", - весело похвалилася вона i сказала, що не сидiтиме без дiла i теж знайде роботу, а малого вiддадуть до дитячого садочку. Вiн мовчав i лише дивився у вiкно. Зiйшов у своєму селi, а вони поїхали далi.
   Вже увечерi викристалiзувалася думка, що не має права нiкого засуджувати. Кожний робить те, що вважає за потрiбне. А вже Бог вирiшить, хто праведник, а хто грiшник.
  

33

  
   Студентик, який допомiг есбеушникам пiдловити на хабарi доцента Дрогославського державного педагогiчного унiверситету, зник.
   Виходило на те, що в суботу пiсля обiду вiн, як завжди, поїхав додому в село, але в недiлю ввечерi до гуртожитку не повернувся. Нi в суботу, нi в недiлю вдома його теж не було. Мама подумала, що вiн затримався у Дрогославi, бо має пiдготуватися до занять. Так уже не раз бувало. Принаймнi у суботу зранку вiн про щось подiбне натякав у телефоннiй розмовi з нею.
   До п'ятницi наступного тижня студентик не з'явився на навчаннi. Староста групи безуспiшно декiлька разiв намагалася йому зателефонувати, але абонент стiйко знаходився поза зоною досяжностi.
   А в п'ятницю зранку до унiверситету примчала стривожена мама студентика, бо теж не могла зв'язатися з сином, а ранiше приїхати - справи не дозволили. Село - це ж вам не мiсто.
   Незабаром в унiверситетi з'явилися два есбеушники, якi в кабiнетi ректора проводили допит усiх, хто мiг бути причетним до цiєї справи. Точнiше, справи як такої ще не було. Просто зник студент. Правда, студент незвичайний, бо зважився викрити доцента-хабарника. Але нема тiла - нема справи.
   Доцента допитували скрупульозно, аж поки той не психанув i не вискочив iз ректорського кабiнету. Есбеушники не побiгли за ним, хоча могли це зробити, але усвiдомили, що трiшки переборщили. I справдi, ще не закiнчилася справа по хабару, а тут людинi шиють ще й викрадення або навiть убивство нещасного студентика. Доцента можна було зрозумiти.
   Єдиним, хто в цiй ситуацiї зберiгав олiмпiйський спокiй, був ректор. Або вiн знав, чим закiнчаться справи хабара i зникнення студента, або посада зобов'язувала бути саме таким i не нервувати. Принаймнi не показувати цього назовнi. Есбеушники все-таки подумали, що є лушпайками в цiй ситуацiї i не можуть знати бiльше, нiж ректор з його зв'язками. Як тiльки вiн чи хтось iнший натякне їм, де шукати нещасного студента, вони так i зроблять. А зараз цим нехай займаються мiлiцiя та прокуратура. Що має бути - те й буде.
  

34

  
   Звечора Андрiєвi хтось зателефонував, i на нiмi погляди Марини вiн вiдповiв, що завтра до нього приїдуть хлопцi, з якими вiн був на Майданi.
   Здавалося, буденна новина, але у Марини на душi поселився неспокiй. Не могла сама собi пояснити причину цього.
   З самiсiнького ранку, ще задовго до роботи, заходилася готувати щось смачненьке для чоловiкових друзiв. Особливо не вигадувала, бо доводилося виходити з того, що було в холодильнику.
   Зазвичай вона вела малих до дитячого садочку, бо це їй було по дорозi на роботу, але Андрiй сказав, що зробить це сам. Марина навiть зрадiла, бо могла спокiйно доварити i досмажити.
   На роботi неспокiй на душi трохи вгамувався, але Марина все одно думками раз у раз поверталася до Андрiя та його друзiв. Шеф дав забагато роботи, так що в обiдню перерву не змогла прийти додому. Зателефонувала Андрiю. Той сказав, що вони з хлопцями обiдають. Почула їхнi голоси. Андрiй передав вiтання вiд них i подяку за смачний обiд.
   Увечерi, взявши синiв iз дитячого садку, Марина поспiшила додому, бо хотiла подивитись на друзiв Андрiя по Майдану, але нiкого не застала. Чоловiк ходив по кiмнатi похмурий, заклавши, мов старий, руки за спину, нiби розв'язував у головi якiсь глобальнi свiтовi проблеми. Вiн нiчого не вiдповiдав на її запитання. Аж коли вже лягали спати, сказав, що хлопцi кликали його на вiйну.
  

35

  
   Зранку дрогославцi побачили, що все мiсто обклеєне агiтками за кандидата в президенти України Дмитра Яроша. Переважали червоно-чорнi кольори.
   Того ж дня в газетi "Дрогославська зоря" були опублiкованi данi соцiологiчної групи "Захiдний експрес". Якби вибори вiдбулися наступної недiлi, за Петра Порошенка проголосувало б 28 вiдсоткiв дрогославцiв, за Юлiю Тимошенко - 24 вiдсотки, за Дмитра Яроша - 21 вiдсоток.
   На площi Тараса Шевченка стояли рiзнокольоровi палатки вiд рiзних полiтичних сил. Юнаки й дiвчата пропонували дрогославцям рiзноманiтну агiтацiйну лiтературу. Абсолютна бiльшiсть людей брала матерiали радше iз ввiчливостi, нiж з iнтересу. Були й такi, якi енергiйно вiдмахувалися руками: мовляв, набридли зi своєю полiтикою, залиште мене в спокої. Пропагандисти з рiзних полiтичних таборiв миролюбно перегукувалися мiж собою, разом пили каву, жартували. Коли ж на горизонтi з'являлись їхнi очiльники, напускали на себе поважний вид i навiть не дивилися в бiк супротивникiв.
   Загалом же агiтацiя в Дрогославi йшла в'яло. Не було суперечок, як десять рокiв тому мiж прихильниками Ющенка та Януковича. Здавалося, Київ уже давно все вирiшив - i нiчого рипатися.
   Завжди знайдеться певний вiдсоток людей, якi виявляють свою посилену активнiсть пiд час виборчих кампанiй. Хтось працює за грошi, але є й такi, якi щиро вiрять, що треба будити населення, аби воно вирiшувало свою долю, а не хтось iнший. Зазвичай їх мало, аби нацiя прокинулась. Вони можуть зворохобити суспiльство лише на певний перiод часу, а ось сил i снаги на щоденну чорнову роботу в них уже не вистачає.
   Дрогослав попри свою революцiйнiсть й активнiсть все ж залишався провiнцiйним мiстечком, де гору брав спокiй мiщанина. Вiн чемно ходив на роботу, копирсався на грядках чи дачi, виховував дiтей i внукiв, пасивно брав участь у мiтингах в ролi спостерiгача. Вимагати чогось бiльшого вiд цих людей не можна було. Нацiональне в душi було глибоко притоптане совєтським минулим. Дивно, але навiть тi, хто не жив у Радянському Союзi в силу своєї молодостi, був наскрiзь просякнутий духом совка в нацiональнiй iнтерпретацiї, нiби це все передавалося на генному рiвнi.
   Особливiстю цiєї передвиборчої кампанiї було те, що Росiя вiдiбрала в України Крим й орудувала на Донбасi. Активнiсть людей була вищою, нiж зазвичай. Але знову ж таки вони виступали радше масовкою, статистами, а полiтична хвиля висувала на гребiнь колишнiх мiсцевих полiтиканiв, якi, здається, все життя проголошували однi й тi ж гасла, трохи змiнюючи їх в залежностi вiд конкретної ситуацiї. Молодi люди, якi вiдчули свiй час, ще не мали належного досвiду, щоби показати себе й розiбратись у хитросплетiннях позакулiсної боротьби. Середньо ж статистичний дрогославець, спостерiгаючи за цим усiм, перебував нiби в станi гiпнозу, очiкуючи, чим це все закiнчиться. I чим швидше - тим краще, бо так хотiлося повернутися до спокiйного й ситого життя, коли тебе не висмикуватимуть iз нього.
  

36

  
   Напарниковi Петi Онищенка iз Одеси зателефонували i сказали, що помер його батько. Той закам'янiв, а трохи згодом почав збирати речi, але мусив дочекатися скоробагатька, щоби вiдпроситись.
   Москвич довго не вiдповiдав на дзвiнки, а коли зрозумiв, у чому суть, сказав, що скоро приїде.
   Петя i ще один напарник iз Днiпропетровщини не втiшали одесита. Слова були марнi. Його просто залишили в спокої, а самi пiшли далi працювати.
   Скоробагатько приїхав з Аллочкою. Коли Петя глянув на неї, вона вiдвернулась.
   Одесит вийшов з речами i попросив у скоробагатька аванс, бо ж не поїде на похорон з порожнiми кишенями. Очевидно, свою вiдповiдь москвич продумав заздалегiдь, бо говорив чiтко, продумано i дивився кудись убiк. Звелося до того, що грошей зараз йому вiн дати не може, а якщо той їде на похорон, то нехай уже не повертається, бо завтра на його мiсцi буде iнший.
   Звичайно, нiхто не очiкував такого повороту подiй. Навiть Аллочка здивовано глянула на чоловiка. Вона вiдчувала на собi погляд Петi, але вдала, що не помiчає цього.
   Скоробагатько нарештi глянув на одесита, потiм на Петю i на хлопця з Днiпропетровщини. Це був погляд окупанта, вiд якого залежить доля його рабiв. Розмова була закiнчена. Москвич пiшов до машини. Алла почимчикувала за ним. Вона озирнулась, але радше дивилась на будiвлю, нiж на тих, хто її зводив.
   Одесит не поїхав на похорон батька.
  

37

  
   Марта намагалася не дивитися на Олега. По телевiзору дикторка зачитувала текст американського президента. Барак Обама у своєму мiкроблозi на Твiттерi написав: "Я вiтаю народ України з тим, що його голос був почутий на президентських виборах".
   Ще напередоднi в їхньому штабi, мабуть, уже нiхто не сумнiвався в тому, що Олег Тягнибок не стане українським президентом, але одночасно не сподiвалися, що Петро Порошенко переможе вже в першому турi. Вiдразу виникли сумнiви у правильностi пiдрахункiв голосiв, хоча тверезий аналiз показував, що особливого збурення народних мас по всiй Українi не буде, тому доведеться змиритися з результатами виборiв.
   Марта розумiла, що не потрiбна Олеговi, а особливо пiсля президентських виборiв. Десь тьмяно промайнула думка, що її послуги вже не знадобляться й тим, хто фактично приставив Марту до Олега. Що ж, може це й на краще. Треба вiдпочити, набратися сил, викреслити Олега зi своєї пам'ятi, вiдiйти вiд цiєї клятої полiтики - i розпочати нове життя. Вона ще сама не знала, в чому полягатиме оте її нове життя, але власнi наполеонiвськi плани їй сподобались.
   Нарештi Олег помiтив її, пiдкликав до себе, обiйняв i прошепотiв на вухо: "Мала, не переймайся, все гаразд!". Її найбiльше дратувало оте його "мала", адже була лише на сантиметр нижчою за нього. Навiть не звернула увагу на те, що обiйняв її привселюдно, чого нiколи ранiше не робив. Всi з подивом дивилися, що ж це трапилося з їхнiм Олегом. Але у Марти цього разу вже не було мурашок по тiлу, як зазвичай, коли вона занадто близько знаходилася бiля Олега.
   Удень, коли вона спала, її розбудив телефонний дзвiнок. Знайомий голос сказав, що Марта добре попрацювала, а тому їй належиться премiя. Домовились зустрiтись увечерi на обумовленому мiсцi. Хоч одна добра новина цього дня!
  

38

  
   У Вiднi вiн, звичайно, почував себе спокiйнiше, нiж у Москвi, хоча розумiв, що навiть сам Господь Бог не дасть йому стовiдсоткової гарантiї безпеки.
   Останнiм часом вiн вiдчув, що справдi вдарився у релiгiю, як казала дружина. Але всi цi церковнi обряди не приносили йому душевного спокою, аж поки вiн не почув вiд одного священика, що треба впустити Бога у серце. Звiсно, не розумiв, що це означає, хоча зробив розумний вигляд i кивнув головою, коли почув цi слова, але усвiдомив, причому, здається, миттєво, що саме зараз йому хочеться жити, а оце - впустити Бога в серце - стає чи не найголовнiшою метою його життя.
   Олiгарх у Росiї - це завжди важко, а останнiм часом стало майже нестерпним. Якби ж то мова йшла лише про грошi. Здавалося, Путiн уже вимагає вiд них не просто лояльностi, а чогось бiльшого, що й словами описати важко.
   Йому з грiхом навпiл якось вдалося зберегти свої капiтали, частину вивести за кордон, а ще дещо розчинити в iнших структурах. Але при цьому вiн постiйно вiдчував, що хтось незримо дихає йому в потилицю. Складалося враження, що стежать за кожним його кроком. Небезпека для власного життя витала в повiтрi, а вiн нiчого не мiг зробити з цими вiдчуттями. I як тут дозволити Богу увiйти в твоє серце?
   Не було жодного дня, щоби вiн не думав про цю журналiсточку Машу, репортажi якої з Криму постiйно бачив по телевiзору. Але якщо ранiше ставлення до неї було грайливе, навiть з еротичними фантазiями про секс з чарiвною блондинкою, то тепер усе частiше вiн ловив себе на думцi, що ненавидить її. Адже саме з того злощасного iнтерв'ю з нею, коли вiн розповiв дурнуватий анекдот про Путiна, який все одно вирiзали, й розпочались усi бiди. Точнiше, бiд як таких ще не було, але вiн уже не сумнiвався, що час прискорює їх настання.
  

39

  
   Чим частiше Вадима хвалили, тим бiльше йому не подобалося те, що вiн робить. Нi, залежнiсть вiд Iнтернету не минула, але одна справа, коли ти сам день i нiч втуплюєшся в монiтор, а зовсiм iнша, - коли пiд твоїм керiвництвом це повиннi робити iншi.
   Людей явно не вистачало, а нових не обiцяли, хоча завдання зростали не по днях, а по годинах, - i з космiчною швидкiстю та ще й у геометричнiй прогресiї. Вадим аж тепер зрозумiв, що оперативна робота у ФСБ - це його, а Iнтернет - лише безоплатний приємний додаток для душi. Оскiльки з калiцтвом йому бiльше не свiтила оперативна робота, то доведеться, мабуть, до кiнця днiв сидiти в Iнтернетi.
   Найперше, що вдалося зробити за короткий час iснування нової служби, - так це викликати агресивнiсть у дурнуватих українцiв. Ненависть стала основною складовою частиною нової вiйни, i було добре, що вона йде з обох бокiв. Чим бiльше цiєї ненавистi один до одного, тим тривалiшою буде вiйна. Вiн це прекрасно розумiв. Особливо кумедно виглядало, коли реальнi користувачi соцiальних мереж iз України нападали на фейковi акаунти, створенi ним i працiвниками його служби. Вадим вiдчував себе в ролi Бога, бо мiг скеровувати в потрiбне русло дискусiї й манiпулювати людьми.
   Вiн сам був новачком у цiй справi, але мусив на ходу вчитись i навчати iнших, щоби нi в кого не виникало сумнiвiв, що насправдi їхнiй шеф нi бум-бум у технологiях i азах iнформацiйної вiйни. Виручало те, що в його оточеннi все бiльше й бiльше ставало цивiльних, якi насправдi були професiоналами, i їм не треба було розжовувати очевидне. До нього ж вони ставились як до офiцера ФСБ, тобто боялись, i навiть якби вiдчули, що вiн профан у цiй справi, то змовчали б i просто робили би свою роботу. Але Вадим уже навчився керувати людьми, маскуючи свою некомпетентнiсть, i не пхався туди, де мiг потерпiти поразку. Чергове пiдвищення звання лише пiдтверджувало, що вiн обрав вiрну стратегiчну лiнiю.
  

40

  
   Мабуть, це рiшення вiн прийняв ще тодi, коли розпочинав пiдпiльну дiяльнiсть. Не афiшував його сам перед собою, але воно надiйно загнiздилося в його головi. Дональд розумiв, що коли в якiйсь справi є початок, то мусить бути i кiнець. В розвiдувальнiй дiяльностi, як i в спортi, головне вчасно пiти.
   Здається, в Росiї його вже бiльше нiщо не затримувало. Дружина померла. Донька живе сама по собi. Не хоче з ним зустрiчатися. Навiть розмова по телефону для неї мука. Що ж, краще зникнути назавжди.
   Декiлька разiв йому приходила думка про самогубство. Можливо, i зважився б на це, бо життя втратило будь-який сенс. Але стримувало одне: не дай Боже дiзнаються, що це вiн стiльки рокiв передавав Сполученим Штатам Америки секретну iнформацiю iз Росiї. Не мiг цього допустити. Краще померти безiменним, нiж твоє iм'я мають полоскати рiзнi негiдники. Та й на дочцi це може вiдбитись.
   Думка про те, щоб оселитися десь в Європi, таємно зникнувши iз Москви, зрiла в ньому поступово, аж поки не викристалiзувалася. Мабуть, так буде краще для всiх. До того ж, якщо чесно, Дональду стало нецiкаво. Декiлька разiв упiймав себе на цьому. I було пов'язане це не лише з розвiдувальною дiяльнiстю. Сидiв вiн на стадiонi, уважно спостерiгав за футбольним матчем, вболiвав, кричав, як усi, а потiм нiби щось клацнуло в головi - стало нецiкаво. Подумав, що вiн робить у цьому натовпi бiснуватих людей? Або грав у шахи в парку. Здебiльшого там збирались пенсiонери. Любив вiн цi рiдкiснi хвилини вiдпочинку. I знову ж таки якось стало нецiкаво. Ледве змусив себе зiграти до кiнця партiю, а потiм уже жодного разу не був у парку.
   Дональд подумав, що, мабуть, старiє. Нi, фiзично вiдчував себе добре. Але рано чи пiзно настає час, коли треба подумати про себе, насолоджуючись чудовими миттєвостями життя. А таке буває, коли не працюєш, а просто безтурботно iснуєш в цьому свiтi.
  

41

  
   Помер Славiк, колишнiй однокласник Марiї. Його по-звiрячому побили пiсля одного з мiтингiв у центрi Донецька, коли вiн вигукнув: "Слава Українi!" - у натовп тих, хто кликав Путiна на Донбас. Майже мiсяць його лiкували, як могли, але смерть виявилася сильнiшою за життя.
   Славiка поховали в селi, подалi вiд донецьких обивателiв. Сусiди погрожували, що перевернуть тiло з труною, якщо виноситимуть Славiка iз квартири в їхнiй хрущовцi. Жили поруч не одне десятилiття, а тут люди нiби подурiли зi своєю Росiєю та Путiним. Ось батьки вiд грiха подалi й повезли сина в останню путь до села i поховали поруч з могилою дiда. Старенька бабуся невтiшно плакала, бо це був її найстарший i найулюбленiший внук. Тато та мама Славiка були прибитi життям, бо не знали, що мають робити далi. Вони реально вiрили в те, що через сина їх можуть убити, якщо вони повернуться в Донецьк.
   Про смерть колишнього однокласника Марiя дiзналася вже десь через тиждень пiсля похорону. Найбiльше її вразило те, що пiд час навчання в школi вiн не був помiчений у патрiотичних настроях. Потiм вони лише раз випадково зустрiлись. Вона спiлкувалась українською, вiн росiйською, як це й було зазвичай. Привiт-привiт, навiть нормально не поговорили, бо Марiя кудись поспiшала. Хто ж знав, що дрiмало в головi Славiка, коли вiн вигукував: "Слава Українi!" - в обличчя осатанiлому натовпу? А скiльки є ще таких людей, якi здатнi сказати в очi те, що думають про нинiшню ситуацiю? Але ще бiльше тих, якi мовчать, але не сприймають оцього жахливого варiанту псевдо-росiйського на українськiй землi. Втiм, чому псевдо? Сутнiсть народу визначається не пiд час миру, а пiд час вiйни.
   Марiя дала собi слово за першої ж нагоди поїхати на могилу Славiка. Їй здавалося, що вiд душi вiдiрвався якийсь душе рiдний шматочок.
  

42

  
   Коли ти щасливий, завжди знайдуться тi, якi хочуть ощасливити тебе ще бiльше.
   Лiля була щасливою й аж свiтилася зсередини. Вона кохала головного редактора i, здавалося, навiть не задумувалася, чи вiн кохає її. Генерал iнфаркту був здоровий - ну, звичайно, вiдносно здоровий, але це радувало. Про дядю Вову вона вже майже не думала, а кримськi жахи поступово залишались у минулому. Лiля вела журналiстське розслiдування щодо одного вiдомого полiтика - i її матерiал мав стати черговою бомбою у виданнi, в якому вона працювала.
   I тут на горизонтi з'явилися тато й мама, якi раптом згадали, що в них є донечка i що її треба виховувати. Мама була вiдомою художницею, тато - менш вiдомим, але плодовитим автором детективiв. Вони виловили Лiлю, коли вона виходила iз примiщення редакцiї, i та зрозумiла, що принаймнi до кiнця цього дня їй не вирватися з їхнiх цупких пазурiв.
   Плани на вечiр летiли шкереберть. Зателефонувала головному редакторовi i сказала, що їхнiй похiд у ресторан сьогоднi вiдмiняється. Їй здалося - чи справдi вiн зрадiв?
   Лiлю вiдтранспортували до квартири, в якiй вони мешкали. Складалося враження, що це не батьки, а охоронцi. Вечеря була готовою, але в Лiлi зник апетит. Вона розумiла, що треба витримати екзекуцiю, тодi можна вирватися на волю.
   Мама висунула ультиматум, щоби Лiля бiльше не поверталася до генерала iнфаркту, а залишалася жити з ними. Тато, мабуть, усе-таки краще знав свою доньку, а тому мовчав, тим бiльше, що в його головi ще зранку почав зароджуватися сюжет нового детективу, i тепер письменник жив лише цим.
   Батьки не розумiли, що пiсля Криму Лiля стала зовсiм iншою. Ранiше вона би скандалила, доводила свою правоту, навiть в iстерику могла впасти, бо все-таки i зовнiшньо, а, головне, внутрiшньо була схожа на маму. Але тепер Лiля витримала паузу, для годиться щось подзьобала iз тарiлки i сказала, що час пiзнiй, треба простежити, чи генерал iнфаркту прийняв пiгулки (вiн уже давно їх не вживав), їй пора їхати. Мовчки поцiлувала тата й маму i пiшла.
   Нiма сцена!
  

43

  
   Зою, фiфочку, зґвалтували через два днi пiсля референдуму. Їй здавалося, що про це гомонить весь Донецьк, але насправдi знали лише вона, ґвалтiвники i Бог.
   За референдум її похвалили. Показники були найвищими - i за явкою, i по результатах. Сама особисто дописувала, не довiряючи членам комiсiї. Якийсь поважний росiянин у цивiльному, який, схоже, був у них за старшого, довго вдивлявся їй в очi, аж поки вона не витримала цього космiчного холодного погляду. Вона так знiтилась, як нiколи в своєму життi, i не пам'ятала, що вiн говорив. Росiянин поцiлував їй руку i пiшов у супроводi охоронцiв. Усi, хто був присутнiй, роздiлились на три категорiї: однi заздрили Зої, iншi з захопленням дивилися на неї, а директор школи з того дня став боятися фiфочку. I мова йшла не лише про те, що та могла всiстися в його крiсло.
   А через два днi їй подзвонили у дверi. У вiчко вона побачила Едiка Скворцова. Що ще треба цьому дебiловi? Так вона привселюдно називала його при учнях.
   Через референдум Зоя, фiфочка, втратила реальнiсть. Вона думала, що вхопила Бога за бороду - i тепер її кар'єра буде стрiмкою. Той, мабуть, iронiчно спостерiгав за нею i знав, що подiбне ставлення до Нього зазвичай закiнчується плачевно.
   Тiльки-но вона вiдчинила дверi, як Скворцов, а за ним ще два широкоплечi юнаки, яких вона не знала i у вiчко не бачила, ввалилися до квартири. Що було потiм, пам'ятала погано. Скворцов потужним боксерським ударом в голову звалив її на землю. Зоя боляче вдарилась об стiнку i втратила свiдомiсть. Прийшла до тями в спальнi на своєму лiжку. Була голою, з заклеєним скотчем ротом, а над нею нависав п'яний Скворцов.
   Вона хотiла вiдштовхнути його, але вiн двiчi стукнув їй в зуби, аби втихомирилась. Вiдчула, як цiвка кровi стiкає з рота. Скворцов довго не мiг скiнчити, а вона подумала, що завагiтнiє вiд нього.
   Потiм нею одночасно займалися двоє широкоплечих юнакiв - один спереду, другий ззаду. Скворцов зняв скотч з рота, вiд чого вона скрикнула, змусив її посмiхнутись i зробив декiлька фотографiй. Зоя вже нiчого не розумiла i хотiла, щоби все швидше закiнчилося.
   Коли вона думала, що вiд неї нарештi вiдстануть, Скворцов змусив її розкрити рот i вставив дуло пiстолета. Щось говорив про те, що вона нiколи бiльше не назве його дебiлом. Зоя, фiфочка, заплющила очi, бо зрозумiла, що зараз закiнчиться її життя, а вона нiчого не зможе зробити, щоби врятуватися. Коли Скворцов натиснув на спусковий гачок, їй здалося, що мозок вилетiв через потилицю, а кров зi всього тiла вилилась на стелю i там застигла великою червоною плямою. "Знову треба робити ремонт", - подумала вона. Минулого року сусiди затопили її.
   Але насправдi пострiлу не було. Юнаки дико реготали - особливо вiд того, якою безпорадною виявилась їхня жертва.
   Зоя, фiфочка, не пам'ятала, коли вони пiшли. Їй не хотiлося жити. Потiм довго лежала, нiчого не вiдчуваючи. Тiло пливло у просторi й часi. Вiдтак хотiла зателефонувати мамi, але не знала, що їй скаже. А бiльше в неї нiкого не було, з ким би могла просто поговорити.
  

44

  
   Звечора Леся заснула перед телевiзором i побачила Мирона. Чоловiк бiг до неї, широко розмахуючи руками-крилами, нiби хотiв зринути у небо. I раптом задзижчали кулi, а Мирон зупинився, нiби не розумiючи, чому життя так нахабно обривається. Його бiла сорочка стає червоною вiд кровi, i Леся ось-ось готова закричати з вiдчаю, бо розумiє, що вже не дотягнеться до чоловiка i не зумiє його захистити.
   Лунає дзвiнок у дверi. Вона не вiдразу розумiє, де сон, а де реальнiсть. Дзвiнок лунає ще дужче i, здається, готовий розiрвати зсередини їй мозок. Леся кидається до дверей, зазирає у вiчко. Нiчого не видно. Знову хтось викрутив лампочку в пiд'їздi.
   - Хто там? - запитує вона.
   - Я! - чує у вiдповiдь.
   Мирон!
   Серце їй калатає. Вона вiдчиняє дверi i з жахом бачить, що це сусiд. Вiд нього несе алкоголем. Крик застрягає в неї у грудях. Вона нiчого не може зробити. А вiн уже взяв її на руки i несе до спальнi, здирає рештки одягу i пружно входить в її тiло. Хвиля незвiданого i бажаного з головою накриває її. Вона розчиняється в сусiдовi i розумiє, що хотiла цього давно. Вiн грубий i наполегливий, i романтичнi нiжностi не для нього, але це саме те, про що вона мрiяла, не зiзнавалася нiкому й самiй собi.
   Вони вiддихуються, i Леся згадує, що не встигла зачинити дверi. Сусiд дивиться на неї, мов поранений звiр, повiльно встає з лiжка, на ходу вдягаючись, i йде до дверей.
   Леся лежить в очiкуваннi. В головi грає снодiйна мелодiя, а iнших звукiв навколишнього життя вона вже не розрiзняє. Нарештi розумiє, що сусiд пiшов геть.
   Вона встає з лiжка, зачиняє дверi на ключ, дивиться у вiчко, але нiчого не бачить i не чує. Сусiда нема. Аж тепер помiчає, що по ногах стiкає рiдина. Сусiд, здається. ввалив у неї чи не вiдро сперми. Вона усмiхається, йде до ванни i довго миється. Усмiшка не сходить з її обличчя.
   На постелi - велика жовта пляма. Леся мiняє простирадло. Лежить гола на лiжку, розкинувши ноги. Очi заплющенi, а тiло нiби летить у невагомостi.
  

45

  
   Дивнi дiла стали творитися в їхньому мiстечку. Мама Сергiя та Володi спочатку скептично дивилася на це все, а потiм страх все бiльше й бiльше пронизував її душу.
   Почалося з того, що з їхнього багатоквартирного будинку виїхало декiлька сiмей. Хтось казав, що погостювати до родичiв. Але коли завантажуєш машини з добром, нажитих за багато рокiв, - якi вже там родичi? З'ясувалося, що цi люди втекли в Україну. Мама Сергiя та Володi була здивована. Звичайнi люди, розмовляли росiйською, особливої любовi до України не мали - а тут таке.
   Порожнi квартири не довго залишалися вiльними. Їх зайняли невiдомi люди у вiйськовiй формi та автоматами. За вимовою мама Сергiя та Володi впiзнала росiян, бо й сама була iз Росiї. Мiсцевi так не розмовляють.
   П'янi дебошi цих людей серед ночi можна було ще стерпiти, тим бiльше, що жили вони в сусiднiх пiд'їздах, i крики долинали до неї, але вже приглушенi вiдстанню. Можна було собi уявити, що вiдчувають сусiди. Але всi мовчали, нiхто не смiв зробити зауваження тим, хто мав автомати.
   Але коли одного разу якийсь п'яний з однiєї тiєї квартири став з балкона стрiляти з автомата у повiтря, - багато хто перелякався. Вiдразу прибiгли озброєнi люди. Лунали крики. Але вже нiхто не стрiляв. Пiд ранок все затихло.
   Мешканцi цього будинку боялися виходити iз квартир, робили це лише тодi, коли виникала крайня необхiднiсть. Та й то намагалися швидше вiдiйти вiд небезпечного мiсця.
   Сини хотiли взяти маму до себе. Вона вже майже надумала переїхати в Донецьк, до старшого, Сергiя, якби не її кiшечки. Вмирати у сiмдесят чотири роки було не страшно. Але ж хто догляне за котиками? Пiдiбрала аж чотирьох на вулицi. Тепер було за ким доглядати. Та й їй веселiше. Володя не буде щодня приходити сюди. А ще боялася, що як тiльки виїде, вiдразу хтось з автоматами займе її квартиру. Все-таки вирiшила не переселятися до Сергiя. Та й п'яних гульок у тих квартирах i стрiлянини з автоматiв уже не було.
  

46

  
   Її справдi звали Варварою. Варвара краса - довга коса. Насправдi коса не була такою довгою, але рудою. Чомусь з дитинства вiн не любив рудих. А ще - зеленооких. Ця Варвара була рудою i зеленоокою.
   На "об'єкт N 17" потрапляли люди, яких офiцiйно не судили. Їх узагалi не було в жодних списках. Iнструкцiї щодо цих людей були розписанi, здавалося, до останнього пунктика. Єдине, чого не було, - що робити з ними, коли вони помруть. Щоправда, у попереднiх пунктах були чарiвнi слова - "на розсуд адмiнiстрацiї закладу". Ось не знаєш, скiльки днiв карцеру дати - на розсуд адмiнiстрацiї. Адмiнiстрацiя могла й "забути", що в'язень номер такий-то сидить у карцерi стiльки, скiльки жива людина витримати не може. Приходили - а вона справдi померла. Вже були три такi випадки. У Москву повiдомили про вибуття цих в'язнiв. Там усе розумiли i не задавали дурних запитань: а чому вибули? А куди вибули? Карцер витримав лише один.
   На початках з генерал-майором був консультант - миршавенький капiтан. Вiн вивчав досвiд концтаборiв у Пiвнiчнiй Кореї, весь час бухикав, нiби заради експерименту посидiв в'язнем в одному з них. Але цей досвiд був нiщо порiвняно з радянським. Миршавенький капiтан не знати де викопував колишнiх наглядачiв сталiнських концтаборiв, ретельно у них все випитував i записував. Мав три грубих зошити, якi берiг краще за зiницю ока. Казав, що видасть книгу. Суворий сибiрський клiмат остаточно доконав миршавенького капiтана, i його забрали з "об'єкту N 17". Казали, що незабаром вiн помер, а в Росiї вже не було такого спецiалiста по трудових таборах, як їх ще неофiцiйно мiж собою називали.
   Коли вiн уперше побачив Варвару, а особливо оцiнив її погляд, зрозумiв, що недаремно потрапив сюди. Ця жiнка вартувала усiх його поневiрянь. Вiн, хижо посмiхнувшись, сказав сам собi, що особисто займеться її перевихованням.
  

47

  
   Секретар Дрогославської мiської ради на напiвзiгнутих ногах увiйшов до його кабiнету i мовчки поклав на стiл перед ним пухкенький конвертик.
   Лiниве сонячне промiння, нiби через рентген, просвiтлювало все, що тут дiється.
   Мiський голова обережно, нiби всерединi був вибуховий пристрiй, кiнчиками пальцiв привiдкрив конвертик, побачив тугу пачку купюр iз зображенням Сковороди i подивився на секретаря мiської ради. Той уже розумiв цей погляд.
   - Це ваша доля за земельнi дiлянки, проголосованi на вчорашнiй сесiї, - люб'язно пояснив шефу, вичавлюючи з себе щось на кшталт посмiшки.
   Здавалося, час зупинився. Мiський голова про щось задумався. Секретаревi мiської ради здалося, що той зараз жбурне йому конвертик в обличчя i заверещить, чому так мало грошей дали. Але ж вiн старався, вицибушив усе, що можна було, навiть часточкою своєї долi подiлився, аби умиротворити грiзного шефа. А ще й з депутатами треба було подiлитися, щоби проголосували за правильне рiшення. За великим рахунком, це було несправедливо, адже мiський голова палець об палець не вдарив, аби витягнути грошенята iз людей, яким закортiло мати земельнi дiлянки, i вся чорнова робота звалилася на нього, секретаря мiської ради. Якби хтось скурвився i побiг у СБУ - хана була би йому, а не шефовi.
   Нарештi конвертик повiльно легким порухом руки поповз до краю столу, i мiський голова недбало, мов непотрiб, змахнув його у верхню шухляду, де йому, очевидно, вже заздалегiдь було приготоване мiсце. Вiдтак шеф виразно глянув на секретаря мiської ради, а той зрозумiв, що жодних слiв вдячностi не буде, можна йти геть. Йому не звикати. Хамство i нахабство мiського голови вiн вiдчував на власнiй шкурi мало не щодня.
   Коли за ним зачинилися дверi, мiський голова глянув на годинник i майже вiдразу увiмкнув радiо. Якраз вчасно.
   - Доброго дня, шановнi радiослухачi! - пролунав солодкий жiночий голос. - В ефiрi радiопередача "Слово Дрогослава". Сьогоднi гостем нашої студiї є мiський голова, який люб'язно погодився вiдповiсти на запитання журналiстiв i мешканцiв нашого мiста.
   Звiсно, голос його виявився змiненим, i вiн сам себе спочатку не впiзнав. Але грiло душу сказане. Дрогославцi мали зрозумiти, що кращого мiського голови, нiж вiн, вони ще не мали i вже нiколи не матимуть.
  

48

  
   Тато Андрiя не був гордим: коли напивався, мiг розмовляти не лише з телевiзором, а й з радiо. Цього дня йому трапився пiд гарячу руку Дрогославський мiський голова, який немилосердно себе розхвалював. Якби вiн знав, що про нього кажуть батько Андрiя й iншi люди, якi слухали це iнтерв'ю, то, мабуть, зробив би все можливе й неможливе, аби його балаканину зняли з ефiру.
   Парадокс ситуацiї полягав у тому, що батько Андрiя був одним iз тих, хто не лише голосував за нинiшнього мiського голову, а й активно агiтував за нього, мало не з пiною на вустах доказуючи, який це прекрасний чоловiк. Не минуло й року пiсля виборiв, як йому витикали за нього: мовляв, кого ти нам порадив? Але у нас дуже часто буває так, що люди не хочуть нести вiдповiдальнiсть за свiй вибiр. Спочатку возносять свого кумира до небес, а потiм втоптують його в болото. Так склалось i з Дрогославським мiським головою. Вiд нього, здається, вiдвернулись усi тi, хто пiдтримував його на виборах. Навiть родичi, не отримавши омрiяного у виглядi земельних дiлянок, посад i чогось подiбного, не вiталися з ним. Родичiв було багато, на всiх не вистачить. Насправдi все розшифровувалося дуже просто. Навiщо щось роздавати родинi безоплатно, якщо за це з чужих людей можна здерти грошики?
   Iнтерв'ю тривало десь пiвгодини, i батько Андрiя вичерпав свою тижневу, якщо не мiсячну норму спiлкування. Скiнчилося тим, що вiн вимкнув радiо i пiшов спати. До звичайної години, коли на нiч лягали в лiжка, було ще дуже далеко, i всi намагалися сидiти чи ходити тихо по квартирi, аби його не розбудити. Навiть Петрик i Павлик розумiли це, постiйно прикладаючи пальчики до рота. Це виглядало би кумедно, якби не було так сумно.
  

49

  
   З настанням АТО у Дрогославi змiнили вiйськового комiсара. Складалося враження, що мiсто має стратегiчне значення, а тому i у вiйськовому комiсарiатi потрiбна нова людина. Попереднього вiйськового комiсара закинули аж у Житомирську область в якесь невеличке мiстечко, де вiн мав добути декiлька мiсяцiв до пенсiї. А звiдки прибув нинiшнiй вiйськовий комiсар - нiхто достеменно не знав. Був вiн уже не першої свiжостi, але все-таки виглядав молодо, як на свої роки.
   Проте не ця новина стала головною для дрогославського обивателя. Поруч з ним побачили молоду вродливу дружину - Вiолетту. У них не було дiтей, i це навiювало на думку, що Вiолетта є не першою дружиною вiйськового комiсара, а рiзниця у вiцi рокiв на двадцять лише пiдказувала жiнкам, що вiйськовий комiсар умiє пiдкорювати серця представниць прекрасної статi.
   Мiсцевi донжуани спробували було на мiцнiсть сiм'ю вiйськового комiсара, але дiстали вiдкоша вiд Вiолетти. Все було скромно, без надриву. Лише в одному випадку Вiолетта нiби мiж iншим сказала, що попросить чоловiка, аби нахабу вiдправили в зону АТО.
   Жiнки, якi намагалися завоювати серце нового вiйськового комiсара, теж потерпiли невдачу. Їх вiдверто не вiдшивали, все було культурно, але рано чи пiзно вони розумiли, що їм нiчого не свiтить - навiть короткотривалий службовий роман. А в деяких iз них вiйськовий комiсар настирливо випитував про їхнiх чоловiкiв, i в цьому була загроза, що вiн може вiдправити тих у зону АТО. Iнтерес до пiдполковника згасав миттєво.
   Власне, новий вiйськовий комiсар i мав виконати план набору до армiї у зв'язку iз захопленням Росiєю Криму та частини Донбасу. Можливо, з цим би мiг упоратись i попереднiй вiйськовий комiсар, але начальство в областi й Києвi, очевидно, мало якiсь свої плани, невiдомi пересiчному громадяниновi. Немає достовiрних даних, чи в цi плани посвятили нового вiйськового комiсара, а чи просто, вивчивши його психологiчний портрет i навички до роботи, знали, що вiн з цим завданням упорається. Крiм того, треба було виходити з розумiння, чи робили ставку на Дрогослав як на стратегiчне мiсто, що могло вiдiграти одну з вирiшальних ролей у антитерористичнiй операцiї, чи мова йшла все-таки про звичайнiсiньке мiстечко, далеке вiд бойових дiй, а тому нiчого було розумувати нi про вiйськову тактику, а тим паче - про вiйськову стратегiю.
   Як би там не було, але новий вiйськовий комiсар без зволiкань вiдразу впрiгся до роботи i без особливих, здавалося, зусиль виконував усе приписане згори, так що гарячi голови з областi хотiли його бачити на вищих посадах, але Київ уперто мовчав, аж поки не заборонив навiть думати про те, що цей чоловiк найближчим часом мiг би десь виїхати iз Дрогослава. Тут уже справдi можна було думати i про вiйськову стратегiю, i про вiйськову тактику, i якось пiдводити до спiльного знаменника антитерористичну операцiю та велику вiддаленiсть Дрогослава вiд фронту.
  

50

  
   Андрiєвi Чернюку наснилося щось дурнувате. Нiби в Дрогославi вiдкривають пам'ятник Путiну. Якраз на тому постаментi, де мав стояти монумент Шевченку. Зiгнали повно народу. В переднiх рядах - люди у вишиванках. Всюди метушаться люди з камерами - журналiсти iз росiйських засобiв масової iнформацiї.
   Лунають промови - всi росiйською мовою. Якiсь поважнi люди iз Росiї розповiдають, як поталанило Росiї, що в неї з'явився президент Путiн. Тепер поталанить й Українi.
   Виступають українцi. Говорять ламаною росiйською мовою з акцентом, вживають багато українських слiв. Росiяни поблажливо посмiхаються. Мовляв, що вiзьмеш з хохлiв? Нiчого, з часом навчаться. Не вони, то їхнi дiти й внуки. Нехай входять у "русскiй мiр", з якого виходу вже нема.
   I раптом Андрiй Чернюк чує, що слово надають йому. Всi дивляться на нього. Цi погляди пропiкають його наскрiзь. Вiн це вiдчуває.
   Повiльно йде до iмпровiзованої трибуни. Якесь росiйське мурло пiдозрiло дивиться на нього. Андрiй Чернюк вiдчуває себе винним невiдомо в чому. А ще цей погляд росiйського мурла. Ефесбешник, мабуть, який ненавидить саму згадку про українське.
   Андрiй Чернюк почав звично:
   - Слава Українi!
   В натовпi пронiсся глухий стогiн. Тi, що були бiля нього, злякано подивилися, нiби побачили поруч себе живого iнакшопланетянина. Росiйське мурло, здавалося, тягнулося рукою до кобури з пiстолетом.
   На його привiтання тихо вiдповiв чийсь голос всерединi натовпу, але так, що всi почули:
   - Героям слава!
   Андрiй Чернюк побачив, що на звук кинулися люди в цивiльному. Натовп злякано розступався. Всi боялися, що вхоплять когось iз них. Помилково. А це буде несправедливо. Адже вони лояльнi мiщани, якi нiкого не зачiпають.
   - ґаварiтє! - з погрозою в головi гаркнуло росiйське мурло.
   Мабуть, воно ще сподiвалося, що Андрiй Чернюк виступатиме в правильному руслi. Не можуть цi хохли без бандерiвського "Слава Українi!". Це для них - як "Доброго дня!". Нiчого, потрохи вiдучимо вiд цього.
   Андрiй Чернюк зрозумiв, що часу в нього мало. Не дадуть сказати, що хоче. I кричить у натовп:
   - Путiн - хуйло! Путiн - хуйло!
   Втретє йому не дали вигукнути. Скрутили, заламали руки, закрили рот.
   ... Андрiй Чернюк прокинувся. Шепоче: "Путiн - хуйло". Поруч лежить дружина. Надiйка усмiхається:
   - Що на тебе найшло?
   Заснули швидко. Зранку згадали той сон. Андрiй уже не мiг пригадати, що йому конкретно наснилося. Але ж бачив увi снi конкретнi обличчя людей, яких знав. Проте хтось невидимий завбачливо стер все iз пам'ятi.
  

51

  
   Аж тепер Нишпорка зрозумiв, яким був самовпевненим, коли пообiцяв начальниковi Дрогославського мiського вiддiлу мiлiцiї розкрити вбивства матерi i дружини Олега Чернишова. I ранiше його заносило, що називається, на поворотах, але завжди знаходив виходи зi скрутних ситуацiй.
   Нишпорка заспокоював себе тим, що має ще декiлька справ, якi чекають на його втручання, бо мiлiцiя й прокуратура нiяк не можуть з ними впоратися, а, вiрнiше, не поспiшають чи навiть вiдверто не хочуть розкривати злочини. Проте в глибинi душi вiн розумiв, що поспiшив з обiцянками.
   У детективiв так буває, що вони довiряють власнiй iнтуїцiї, яка їх веде за собою. Нишпорка довiрився тому стану, коли було легко на душi, й, здавалося, жоднi труднощi не стануть на перепонi, а тому порiвняно легко можна буде розкрити за свiжими слiдами вбивство дружини Олега Чернишова, а потiм вийти i на попереднє вбивство. Але ця легкiсть на душi доволi швидко минула, i Нишпорка чи не вперше у життi засумнiвався у самому iснуваннi власної iнтуїцiї.
   Вiн вiдсунув на заднiй план розслiдування iнших справ, але не зумiв просунутися нi на крок у вбивствах матерi й дружини Олега Чернишова. Та й сам утiкач iз Дрогославської в'язницi нiби випарувався. Не було жодної зачiпки, де б його можна було знайти i пролити свiтло на цi загадковi вбивства.
   I коли Нишпорка вже по-справжньому впав у вiдчай, йому зателефонував Олег Чернишов.
  

52

  
   Студентик зателефонував мамi i сказав, що вiн у Києвi. Розмова була недовгою i плутаною. Жiнка вiрила й не вiрила у те, що говорив син. Вiн пояснював, що поїхав до Києва, бо не мiг бiльше вчитися в Дрогославському унiверситетi. Есбеушники казали, що посадять доцента, але час йшов i нiчого не змiнювалось. Однокурсники смiялись з нього, а дiвчина, з якою вiн ходив, кинула його, сказавши: "Кому потрiбна твоя правда?".
   Мама запитувала, що ж вiн тепер робитиме в Києвi, i чому саме в Києвi? Чи то зв'язок був поганим, чи то син щось приховував, але вiн сказав, що нiчого не чує i зателефонує до неї колись пiзнiше.
   Звiсно, вона радiла, що син зголосився i що вiн живий, а то вона не знати вже що думала. Однак вiдчувала, що той щось приховує дуже важливе. Потiм подумала, що про це важливе син просто не може сказати їй по телефону.
   Рiзнi думки насiли на неї того вечора. Але вона знала, що її син не мiг зробити нiчого поганого. Завжди страждає через свої доброту, правдолюбство i прагнення до справедливостi. Сину, сину... Не люблять люди таких. Тепер, мабуть, i навчання доведеться перервати у Дрогославському унiверситетi. А може, це i на краще. Ось вона унiверситетiв не закiнчувала, а живе нiби непогано. Принаймнi не скаржиться.
   Заспокоювала себе тим, що з сином буде все добре, але змогла заснути лише пiд ранок.
  

53

  
   Скоробагатько виявився щедрим. Заплатив Петi Онищенку всi обiцянi грошi, ще й зверху накинув двiстi доларiв. Сказав, що за хорошу роботу i що навряд чи знайде ще такого майстра.
   Аллочки з ним на будовi сьогоднi не було, i москвич дозволив собi випити. З нагоди вiд'їзду Петi Онищенка одесит i днiпропетровець, якi разом з ним зводили будинок, на годину ранiше закiнчили роботу з дозволу москвича i долучилися до трапези.
   Петя Онищенко рiдко коли вживав алкоголь, а тут розчулився вiд слiв, який вiн добрий i незамiнний, i випив три чарочки. Захмелiлий скоробагатько хвалив його на всi заставки i казав, що бiльше такого робiтника не знайде. Можливо, одесит i днiпропетровець ображались, але виду не показували, та й випити на халяву не кожного дня перепадає.
   Та пора i честь знати. Москвич наполягав вiдвезти Петю Онищенка на залiзничний вокзал, але той не ризикнув. Скоробагатьковi зараз не водiєм би бути, а мирно десь лягти i сопiти у двi дiрочки.
   Попрощався з господарем, який залишився з хлопцями допивати другу пляшку (а була ще й третя), та й пiшов потихенько до найближчої маршрутки. До поїзда ще було чимало часу, але краще приїхати ранiше, нiж потiм бiгти по рейках i доганяти.
   Тiльки звернув за рiг, як бiля нього загальмував мiкроавтобус. Звiдти вискочив якийсь здоровань, щось пирскнув йому в обличчя i потягнув Петю Онищенка до машини.
  

54

  
   Людмила Iванiвна радiє не знати чого. Якби їй дали можливiсть проголосувати, то теж вiддала би свiй голос Петровi Порошенку. Повiрила, що вiн швидко закiнчить цю вiйну i все буде так, як було ще декiлька мiсяцiв тому. Впiймала себе на думцi, що нiби живе в Українi, але не знає, чи її це президент.
   Сусiди кажуть, нiби наступного дня пiсля президентських виборiв закрили Донецький аеропорт iменi Прокоф'єва. Вона хоч i живе майже в самому центрi, але чула, як звiдти тривалий час лунали пострiли, а потiм нiби лiтак скинув бомби.
   Увечерi щаслива донька розповiла подробицi. Аеропорт захищають українцi. Бойовики на КАМАЗах атакували його. Зав'язалася перестрiлка. В небi з'явився український лiтак, який розбомбив бойовикiв. Дали добряче їм по зубах. Море трупiв.
   Людмила Iванiвна не розумiла радостi Марiї. Вбили ж людей - а вона смiється. Сказала їй про це.
   - Мамо, якщо не ми їх, то вони нас, - посерйознiшала донька.
   Вони ще довго пошепки розмовляли, нiби боялись, що хтось їх може почути, хоча Iвана, як завжди о цiй порi, не було вдома.
   Марiя казала, що українцi скоро прийдуть у Донецьк, бо не сила бiльше терпiти цих покидькiв. Якщо вони в аеропорту, то з'являться i на вулицях мiста.
   Людмилi Iванiвнi хотiлось у це вiрити, але вона подумала про те, що це ж зав'яжуться бої за кожний будинок, загине багато невинних людей. Заради чого?
  

55

  
   Невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi мав поганий настрiй. Ще б пак! Тиснули з усiх бокiв.
   Шеф iз мiнiстерства внутрiшнiх справ кричав на нього, як на хлопчака, що не виконує їхнiх домовленостей. А як виконаєш? Це означає спалитися. Ледве запевнив його, що все буде в ажурi, а тепер ламав голову, як має це зробити.
   Дружина була незадоволеною, бо тепер вiн зранку до ночi пропадав на роботi. Грошей менше приносив додому, хоча став отримувати бiльше. Вiдбрiхувався, що приїжджає начальство, треба прийняти. Не мiг сказати, що все йде на коханку.
   Дiвчинка була гарна, але вибаглива. Студентка. Вища вiд нього. Називала його пузiком. Вiн сердився. Але ж була вiртуозом у сексi.
   А тут нi з того нi з сього заявила, що йде вiд нього геть. Не подобаються їй череванi. Та й у сексi вiн нiякий. Добивала його словами. Аж поки не вийняв з кишенi золотий браслет, який мав намiр їй подарувати. Студентка змiнила платiвку. Вони знову займалися сексом. Але невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi нiяк не мiг пробачити їй усе, сказане недавно. Найпростiше було би всадити їй зараз кулю в лоб. Згадав, що й Яценюк говорив подiбнi слова. Посмiхнувся сам до себе. Студентка подумала, що вiн їй усе пробачив. Почала щебетати. А вiн думав, що зараз задушить її. Нi, не треба нiчого показувати. Прийде час - розправиться з нею. А зараз слiд шукати нову коханку. На цiй поставить хрест. Шкода, що витратився. Iншим разом буде розумнiшим.
  

56

  
   Марина мало не щодня з тривогою очiкувала, що Андрiй скаже їй: "Все, баста! Їду на вiйну!".
   З того часу, як їх навiдали хлопцi, з якими Андрiй був на Майданi, в її душi поселився страх. Кликали ж його на вiйну. Якось вдалося вiдбити вiд лиха. Вiйна в її свiдомостi неодмiнно означала смерть. Причому це була конкретна смерть - її чоловiка.
   Марина знала, що Андрiй доволi часто телефонує друзям туди, де вiдбуваються бойовi дiї на Донбасi, або вони зв'язуються з ним. У таких випадках вiн завжди йшов на кухню, щiльно замикаючи за собою дверi, аби нiхто не слухав, про що розмова.
   Вона розумiла його стан душi. Хлопцi воюють, а вiн тримається за спiдницю дружини. Але вони не одруженi, а в нього двоє дiтей. Якщо їх, не дай Боже, уб'ють, буде гiрко їхнiм матерям, а якщо загине Андрiй, то Петрик i Павлик залишаться сиротами.
   I Марина розумiла, що має право на те, щоб Андрiй залишався вдома i не йшов на вiйну, бо в нього двоє дiтей, i не можна, щоби вони залишилися без батька.
   Якби хтось сказав їй, що вона не патрiотка, не любить Україну, - очi б видерла тому негiдниковi. Але разом з тим Марина знала, що Андрiй має залишитися живим, бо вiн батько її дiтей, i в цьому її найбiльший патрiотизм i любов до України.
  

57

  
   Коли Монiка почула, що Джон летить в Україну, запалилася бажанням i собi побувати на малiй батькiвщинi бабусi.
   - Мала, я лечу на роботу. А ти що там будеш робити?
   - Я тобi готуватиму їсти, а вночi... А вночi я тобi запропоную таке, вiд чого ти не зможеш вiдмовитися.
   - Я подумаю, мала, - розсмiявся Джон.
   Монiка знала, що коли вiн каже: "Я подумаю, мала", - це значить, що Джон уже прийняв рiшення, позитивне для неї.
   Стосунки мiж Монiкою i Джоном важко було назвати якимось одним словом. Навряд чи вони були коханцями у зрозумiлому значеннi цього слова, хоча секс уже став невiд'ємною складовою їхнiх взаємин. Дружбою це теж не назвеш, бо чомусь вважають, що з другом не можна займатися сексом.
   Якби все-таки хтось дослiдив, що ж мiж ними насправдi вiдбувається, то з подивом знайшов би одну парадоксальну рiч: у Монiки i Джона було вiдсутнє почуття власностi одне на одного, а тому, мабуть, вони не здогадувались, що таке ревнощi.
   Джон працював репортером у столичному виданнi, яке вирiшило вiдрядити до України ще одного свого кореспондента у зв'язку з вiдомими подiями. Взагалi-то це була поїздка, розрахована на три-чотири мiсяцi, але редактор багатозначно натякнув Джону, що навряд чи там усе так швидко закiнчиться.
  

58

  
   Пiсля того як Едiк Скворцов з друзями зґвалтував Зою, фiфочка втратила для нього будь-який iнтерес. Вiн тодi не лише напився, а й нанюхався якоїсь дурноти, так що майже зовсiм не пам'ятав нi процесу зґвалтування, нi того, що було вiдразу пiсля цього. Отямився лише в якомусь барi, де на столi перед ним стояла гальба пива. Хлопцi розповiдали про його подвиги, але вiн мало в це вiрив.
   Навчання у школi закiнчилось. Екзамени перетворились на формальнiсть. Едiк не збирався нiкуди поступати, а якби навiть i хотiв, то, мабуть, в умовах вiйни це стало би неможливо.
   Все бiльше його тягнуло до тих, хто ходив по Донецьку зi зброєю. Вiн бачив, як їх боялись i поважали люди. Мабуть, саме цього йому найбiльше i не вистачало у життi. Коли тебе бояться i поважають, ти можеш зробити з цими людьми все, що захочеш, навiть убити їх - i тобi за це нiчого не буде.
   Так думав Едiк Скворцов, але не знав, як має втiлити в життя свою мрiю. Всi тупо ходили на роботу, вдома багато хвалили Путiна i говорили про Україну, яка їм нiчого не дала. Вони навiть не пiдозрювали, що їхнiй син хоче красивого життя, якого йому, звiсно, дати не могли. Ну, пiде на роботу, як батько, щоби повторити його життєвий шлях - тупий i нiкчемний, коли без алкоголю вже не обходиться жодний день. А красиво житимуть iншi, i ти це бачитимеш, розумiючи, що життя минає, а ти нiчого доброго хоча б для самого себе зробити не можеш.
  

59

  
   Коли це стало доконаним фактом i невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi став їхнiм начальником, Iван Трохимович зрозумiв, що свiт справдi зiйшов з розуму.
   Тепер мало не кожний свiй крок вiн повинен був узгоджувати з начальником. Добре, якщо той просто вислуховував його i на знак згоди кивав головою. Спочатку було смiшно, а потiм ставало сумно, коли невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi втручався в розслiдування тiєї чи iншої справи, давав, що називається, цiннi вказiвки - i спробуй їх не виконати. А потiм, якщо щось йшло не так, вiн у всьому звинувачував Iвана Трохимовича чи iнших оперативникiв вiддiлу, нiби забуваючи, що сам наполягав на тому, що слiд зробити саме так, а не iнакше. Згодом йому все-таки вистачало клепки в головi дати людям повну волю у своїх оперативних дiях. I коли вони виходили на позитивний результат, усi лаври переможця дiставалися йому. Аякже, все робилося пiд його мало не цiлодобовим керiвництвом, з внесенням коректив - i саме це допомагало розкрити той чи iнший злочин.
   Як не парадоксально це було, але начальство саме так тепер сприймало невисокого череваня з масивними окулярами на носi-картоплинi, приписуючи заслугу вiддiлу виключно йому. I за попереднього керiвника, який пiсля iнсульту вiдiйшов вiд справ, показники були не гiршими, але тепер усе полягало в тому, як з вигодою для себе подати результати. Невисокий черевань з масивними окулярами на носi-картоплинi навчився робити це бездоганно.
   Але найцiкавiше, що вiн сам увiрував у свою виключнiсть, незамiннiсть себе, коханого, для їхнього вiддiлу. Те, що для iнших здавалося непрофесiйним у його дiях, в своєму розумiннi для нього було бездоганним. Зрештою, вiн дiйшов до такої вишуканої брехнi i пiдмiни понять, що сам вiрив у те, що не лише казав, а й про що думав. Якби пiд його керiвництвом не працювали професiонали, якi за будь-яку цiну хочуть розкрити злочин, не дуже турбуючись про те, кому дiстанеться солодка цукерочка чи чергова зiрка на погонi, - то дуже швидко всi могли б виявити нiкчемнiсть невисокого череваня з масивними окулярами на носi-картоплинi. Пiдлеглi цього чоловiчка просто робили свою справу - i часто всупереч спротиву, який вiн їм чинив.
  

60

  
   Звичайно, вiн хотiв стати мiським головою Дрогослава i вже навiть увiрував у свiй успiх, коли люди з його оточення казали, що перемога в кишенi. Потiм, звiсно, проаналiзував хiд подiй i прийшов до висновку, що чимало з тих, хто казав, нiби голосуватиме за нього, насправдi надали перевагу iншим кандидатам. Та чому iншим - нинiшньому безмозглому мiському головi. Вiн нiби прозрiв, хоча мав би бачити це ранiше. Їхня поведiнка, слова, блиск очей, анемiчнi посмiшки - все нiби кричало: не будемо ми голосувати за тебе! А вiн, слiпий, цього не бачив.
   Головну ставку робив на посаду мiського голови i ще би трiшки - й пролетiв як депутат. Все-таки з великими труднощами вдалося перемогти на своєму виборчому окрузi. У зв'язку з поразкою на виборах мiського голови вiд нього вiдвернулося багато людей, якi хотiли розв'язати власнi проблеми. Але вiн не довго панiкував. Зiбрався з силами i провiв перемовини з багатьма, хто перемiг на своїх округах. Вимальовувалася хороша картинка, щоби стати секретарем мiської ради.
   Кандидатура мiського голови на цю посаду пролетiла, як фанера над Парижем. Казали, що ця директорка школи, колишня однокласниця, була його коханкою. Саме цi плiтки, мабуть, зiграли вирiшальну роль, що її не обрали.
   Мiський голова зрозумiв, звiдки дує вiтер. У нього не було iншого вибору. Мусив змиритися з тим, що секретарем мiської ради стане той, кого вiн не передбачав бачити у своїй командi. Голосування пройшло нормально. Очiкував на кращий результат. Але, мабуть, декого не оцiнив належним чином. Сховалися за таємницею волевиявлення й проголосували проти нього. Дуже цим не переймався. Думав, що вирахує їх пiзнiше.
   Тепер у якостi секретаря мiської ради розумiв, що насправдi вiдiграло вирiшальну роль. Його батько був полiтв'язнем, а вiн, його син, очолював одну з нацiоналiстичних сил у Дрогославi. Все-таки люди ведуться на це. Патрiотiв не бракує. I лише вiн знав справжню цiну цьому. Не засуджував батька, якому пiсля сталiнського концтабору довелося жити за радянськими законами. I трохи краще, нiж бойовим побратимам, якi не скурвились.
  

Третя копа

  

1

  
   Пiсля того як через пиятику Орест Бориславський позбувся посади головного архiтектора Дрогослава, вiн почав вести цiкавий спосiб життя.
   Грошей не мав. Мама щодня приносила йому їсти. Деколи сестра пiдкидала пару копiйок. А здебiльшого вiн за чаркою горiлки спiлкувався з тими, хто його вгощав. Орест жив у квартирi на дев'ятому поверсi, яку батьковi дали за декiлька рокiв до його смертi, мама - у сестри, яка з чоловiком i донькою мала трикiмнатну квартиру в центрi мiста.
   Орест ще пам'ятав, як вони жили в iншiй батьковiй хатi. Взагалi-то вона не була його як такою. Коли тато повернувся зi заслання, йому заборонили жити ближче нiж за сто кiлометрiв вiд обласного центру. Дрогослав був на сто першому кiлометрi.
   Поселились на околицi мiста у небагатих господарiв бiля церкви, а коли тi померли, викупили хату в їхнiх дiтей.
   Батько був великим любителем книг. Здавалося, всi заробленi грошi вiддавав на те, щоби їх придбати, а весь час - щоб прочитати. Пенсiї на прожиття не вистачало. А тут пiдвернувся покупець. Добре заплатив за хату. Вистачило, щоби купити квартиру. Решту грошей витрачав аж до кiнця життя.
   Орест вдався в тата, аж поки алкоголь не замiнив йому книги. В рiдкi хвилини тверезостi брався щось читати, але його вистачало не надовго. Клав книги на полицю, а сам сумно дивився у вiкно.
   Понадився якось до нього вчитель української мови та лiтератури iз сьомої школи - такий собi Ярослав Iванович. Казав, що був у дружнiх стосунках з його покiйним батьком. Орест щось не пам'ятав, щоби той колись приходив до них у гостi.
   Ярослав Iванович завжди приносив з собою пляшку "Дрогославської", яку виробляли на мiсцевому лiкеро-горiлчаному заводi, та скромну закуску. Пив мало. Майже все дiставалось Оресту. А коли той засинав, вiдходив вiд нього з повною торбою книжок.
   Якось за цим заняттям його застала Орестова мама. Просив-молив, аби нiкому не розповiдала про це, а взамiн пообiцяв, що бiльше ноги його не буде в цiй хатi. Дуже боявся, що вона розповiсть про це у школi, в якiй працював. Не розповiла. Повiрила.
  

2

  
   У парку, бiля пам'ятника Степану Бандерi, Марина побачила Вiталiка, який сидiв на лавцi i цiлував якусь дiвчину. Вiн теж помiтив її i весело сказав:
   - Привiт, мала!
   Вiталiк махнув їй рукою. Марина у вiдповiдь теж помахала йому. Поки проходила мимо, дiвчина уважно й серйозно дивилася на неї. А потiм Маринi здавалося, що ця дiвчина й далi дивиться їй у спину. Так i кортiло озирнутись, аби переконатись у цьому. Все-таки не витримала й подивилась туди, де сидiли Вiталiк з дiвчиною, але їх там уже не було.
   Здавалось би, що їй до Вiталiка, який цiлується з якоюсь дiвчиною. У неї є чоловiк, якого вона кохає. Зрештою, вона замiжня жiнка, брала з Андрiєм шлюб у церквi. I як останнiй аргумент для самої себе - в неї двоє синiв, так що всi цi юнацькi залицяння вже не для неї.
   I все ж Марина вiдчувала, що її зачепило за живе оце привселюдне вицiловування Вiталiка i незнайомої дiвчини. До Андрiя в неї було два чи три хлопцi, з якими вона цiлувалась, але так, щоб нiхто не бачив. Та й з Андрiєм так само. Вважала непристойним цiлуватися на людях.
   Якби у Марини зараз запитали, чи хоче вона, щоби її зараз привселюдно поцiлували, вона вiдповiла би, що нi. Але в душi знала, що хотiла би, ще й як хотiла би! Проте, якщо не мала такого досвiду, то вже й не матиме, i не треба їй цього.
   Щось подiбне на ревнощi народжувалося в нiй. Звiсно, вона розумiла, що Вiталiк нiколи не буде нi її хлопцем, нi чоловiком, нi коханцем - i подалi гнала вiд себе думки про нього. Вiн має повне право цiлуватися з ким хоче i навiть займатися коханням з цiєю дiвчиною.
   Але чим бiльше Марина переконувала себе, що не має до Вiталiка жодного стосунку, як i вiн до неї, тим частiше думала про нього i вiдчувала на губах його поцiлунки.
  

3

  
   Ось уже декiлька днiв Марта не з'являлась в офiсi "Свободи". Олег багато разiв телефонував їй, але щоразу операторка байдужим голосом повiдомляла, що абонент знаходиться поза зоною досяжностi.
   Спробували шукати її на роботi. Марта працювала юристом в однiй невеличкiй приватнiй фiрмi. Директор сказав, що декiлька днiв тому Марта взяла вiдпустку за свiй рахунок. Сказала, здається, що має поїхати додому, бо захворiла мама.
   Причина, звичайно, була поважною, але Олега образило те, що Марта нiчого йому про це не сказала. Але якщо навiть не встигла повiдомити, бо її вiд'їзд, можливо, i справдi був термiновим, то мала вже достатньо часу, аби зателефонувати йому i розповiсти про все.
   Дивно, але коли Марта була поруч, Олег нiби не помiчав її. Точнiше, вiн знав, що вона є, - i цього йому було достатньо. Мабуть, не усвiдомлював, але Марта вносила спокiй i впевненiсть у його життя.
   I тепер, коли вiн не бачив її декiлька днiв, цей спокiй у душi нiби корова язиком злизала. Олег раптом вiдчув, що без Марти його життя зовсiм не таке i видається чужим, несправжнiм. Тепер вiн картав себе за те, що був несправедливим з нею, коли можна було просто поговорити, i байдужим - коли мiг бути нiжним. I якби Марта зараз була поруч з ним, вiн би зовсiм по-iншому поводив себе з нею. Принаймнi переконував себе в цьому, що було би саме так.
   Потiм Олег подумав, що Марта просто змучилась його чекати. Вiн декiлька разiв ловив себе на думцi, що хотiв сказати їй: "Я тебе кохаю, Марто!", - але щось завжди стримувало його, хоча, мабуть, вiн таки справдi кохав її; i тепер, коли Марти нема поруч, все бiльше й бiльше переконувався в цьому. Якби ж не ця клята полiтична робота, якiй вiн вiддавався з головою, що забував не те що про кохання, а й поїсти вчасно! Але Марта повинна була це розумiти!
   Олеговi здалося, що втратив Марту назавжди. Може, знайшла когось iншого - простiшого i без витребеньок, з ким може створити сiм'ю, народити дiтей, стати щасливою. А з ним однi лиш проблеми i жодного рiшучого кроку з його боку.
   I все-таки вiн дуже хотiв, щоби Марта зараз була поруч.
  

4

  
   Варвара не була подiбна на жодну жiнку, яку вiн досi зустрiчав у своєму життi. Насамперед, звичайно, кидалась в очi її неземна краса. Але вiн вiдчував, що куди бiльш потужною i вбивчою для чоловiкiв є її краса внутрiшня. Для себе самого вiн би не змiг пояснити, що це таке. Багато рокiв тому читав про це чи чув вiд когось, що не в кожної жiнки є оця внутрiшня краса, а якщо є, то виступає тодi визначальною, а зовнiшня краса - нiби безкоштовний придаток. Читав чи казали йому, що навiть негарнi жiнки, але з внутрiшньою красою, здатнi пiдкорити будь-якого чоловiка. Чесно кажучи, не дуже в це вiрив, але чомусь запам'яталося на багато рокiв саме це, а не щось iнше. I тепер, коли побачив Варвару, згадав про вбивчу силу жiнки з внутрiшньою красою.
   Спочатку, коли дiзнався, що на "об'єкт N 17", яким керував, у якостi в'язнiв приїде декiлька жiнок, то вiдразу подумав собi, що вибере найкращу з можливих i займатиметься сексом з нею. Коли вперше побачив Варвару, то не могло нi в нього, а особливо у пiдлеглих бути iншої думки: саме вона мала стати його жiнкою. А тепер з цими дурними роздумами про внутрiшню красу, що вiдбилося в його пам'ятi на довгi роки життя, вiн вiдчував, що не бачити йому сексу з Варварою, як своїх вух без дзеркала.
   Хотiв з нової партiї вибрати бодай декiлька осiб для фiлософських бесiд, i для цього, здавалося, пiдiйшли б якiсь екземпляри, але все вiддалялося в часi й просторi через Варвару. Така невизначенiсть дивувала пiдлеглих, але вони не смiли запитувати в генерала, що насправдi вiдбувається. Якби ж то вiн сам мав вiдповiдi на цi запитання!
   Єдине, що рятувало, як i ранiше, - мiцний самогон, який регулярно постачали на "об'єкт N 17". Тодi генерал забував про всi свої людськi слабкостi й залишався для всiх повноправним господарем на цьому клаптику сибiрської землi.
  

5

  
   Володю змалку кликали саме так, а не Вова, як сусiдських хлопчикiв, чи всiх, хто мав це iм'я в їхньому мiстечку. Щоправда, з росiйським акцентом - Валодя, - але, здавалося, український стрижень мiцно був закладений у нього. Натомiсть старший брат, Сергiй, хоча зовнiшньо був схожий на батька, українця, але всмоктав в себе росiйський дух i мислив, як мама, росiянка.
   Володя з болем вiдчував, що з кожним днем вiн i йому подiбнi вiддаляються вiд України. Прiрви ще нема, але мало хто наважується перескакувати на той берег, залишаючи все своє тут. Ознаки росiйськостi було видно вже на кожному кроцi. Люди стали стриманiшими у своїх висловлюваннях. Натомiсть розперезалися тi, кого звично ще недавно називали пияками i навiть бомжами. А коли багатьох з них побачили зi зброєю в руках, принишкли. Страх засмоктував з головою. Хотiлося сидiти вдома i нiкуди не висовуватись. Нема мене. Забудьте. Якби ж це було можливим!
   Вiн втоптував у собi бунтарський дух. Це було надзвичайно важко. Поки що вдавалося мовчати тодi, коли б ранiше мiг вибухнути. Але всерединi клекотiла лава не сприйняття замiни українського на росiйське, яка готова була виплеснутися назовнi. За великим рахунком, українського в їхньому мiстечку й ранiше було, як кiт наплакав. Росiйськомовне середовище, бандитський дух нiвелювали все. Але принаймнi з українським в рамках державностi рахувалися. Тепер же воно ставало не просто забороненим, а неприйнятним. На саму українську мову була накладена негласна заборона. Навiть тi, хто вживав її ранiше вряди-годи, тепер перейшли виключно на росiйську. А тi, хто спiлкувався українською, або мовчали, або незграбно вчилися розмовляти росiйською. Особливо смiшно це виглядало в устах тих, хто нещодавно переїхав iз села. Втiм, за спостереженнями Володi, саме цi люди швидше пристосовувались до нових умов, нiж корiннi мешканцi.
   Оце повiльне сповзання вiд українськостi до росiйськостi вже не просто дратувало його, а ставало нестерпним. Добре, що з ранку до вечора був зайнятий роботою, а то можна було зiйти з розуму. Влаштувався на одну фiрму розвозити продукти по магазинах. Мав свiй бусик, вiдремонтував його, мотався в радiусi п'ятдесяти кiлометрiв. Щодня платили готiвкою, тому знав, за що працює, хоча й змучувався страшенно. Нi вихiдних, нi свят не було. Господар знав, що на Володю можна покластися. В дорозi був один, так що нiхто до голови йому не влiзав. Якби дiзналися про його думки, не довго б йому залишалося жити на бiлому свiтi. А так все просто: прийняв товар, розвiз по магазинах, додому приїхав лише спати. I нiчого не сниться. Не треба тобi нi України, нi Росiї. Рай на землi!
  

6

  
   Андрiй Чернюк голосував за Дмитра Яроша. Не було жодної надiї, що той стане Президентом України. Але у редактора газети "Дрогославщина", як i в багатьох українцiв, зрiла потреба утвердити нацiоналiстичний акцент на цьому вiдтинку життя.
   Мабуть, це вперше явно прояснилося пiд час Помаранчевої революцiї, коли мiльйони українцiв на коротку мить стали стихiйними нацiоналiстами, не усвiдомлюючи уповнi цього. Це нацiоналiстичне начало, яке дрiмає в кожної людини, готове було не лише змести старе, а й збудувати нове. Проте народний порив українського нацiоналiзму виявився нетривким, i на змiну йому дуже швидко прийшла лiберальна гнилизна, яка замаскувалася пiд патрiотизм, вишиванки i гучнi гасла.
   Спостерiгаючи за iнавгурацiєю Петра Порошенка, Андрiй Чернюк думав про те, чи надовго вистачить стихiйного нацiоналiзму, чи знову все дуже швидко потоне у лiберальнiй гнилизнi. Вiн гнав вiд себе думку про те, що якщо люди проголосували за Порошенка, то ця лiберальна гнилизна вже засмоктала їх з головою.
   Падiння солдатика, повз якого пройшов без п'яти хвилин головнокомандувач, який ще не прийняв присягу, нiби наочно засвiдчувало бутафорне начало в українськiй гетьманщинi. I нiхто не помiтив, що коли вже президент виходив, то пiдiйшов до солдатика i щось йому казав, але то вже був iнший солдатик, бо того, що впав, забрали вiд грiха подалi.
   Подiбнi вiдчуття не справжностi були, коли офiцiйно пiдтверджувалась українська незалежнiсть у стiнах Верховної Ради. Якщо вже й затятi комуняки проголосували за неї - щось тут не так.
   Хибним є уявлення про те, що народ не помиляється. Ще й як помиляється! Особливо якщо в ньому нема нацiоналiстичного стрижня. Помиляються поколiння й епохи, а їхнi нащадки, намагаючись виправити помилки попередникiв, творять новi - а все тому, що теж не мають нацiоналiстичного стрижня, який розсмоктався у лiберальнiй гнилизнi, поховавши вiру й сподiвання.
  

7

  
   Ректор Дрогославського державного педагогiчного унiверситету звик розв'язувати глобальнi проблеми, а тут довелося добряче пошурхотiти, аби доцент не загримiв за ґрати. Ось до чого призводить самодiяльнiсть, яку чомусь називають народною, хоча це авантюризм чистiсiнької води.
   Його врятувало лише те, що на державному рiвнi постали новi проблеми, якi не мали нiчого спiльного з якимось дрiбним хабарництвом у стiнах ввiреного йому вищого навчального закладу. Якби не Крим i Донбас, ректору навряд чи вдалось би врятувати доцента вiд в'язницi. А так органи нiби завмерли, не роблячи рiзких рухiв, очiкуючи на розв'язку, що мала би наступити сама собою. Та ще й цей студентик несподiвано зник iз Дрогослава, виринувши згодом у зонi антитерористичної операцiї. Тут вiн би мiг стати головним свiдком у процесi року, а там перетворювався на звичайного смертного. Iнформацiю про студентика не розповсюджували. Нехай усе вiдбувається так, як має бути.
   Ректор мав фiлософський склад характеру i скептично дивився на процес, який називали життям. З iншого боку, вiн розумiв, що завжди можна втрутитись у цей процес i змiнити життя як захочеш. Так, до речi, роблять люди за весь час свого iснування. Потiм, звiсно, з'ясовується, що нiчого, в принципi, вони змiнити не можуть, бо iснують закономiрностi, до яких людям зась, але простi смертнi радiють з того, що, як їм здається, вони все-таки втрутились у процес життя i хоч щось змiнили в ньому. Виходило своєрiдне замкнене коло, по якому рухалася людина, мов та стара шкапа, яка помпує воду. Якби людинi розкрили таємницю, чому вона з'явилася на бiлий свiт i що, власне, робить у цьому життi, то вже давно би вона стала Богом. Чи не забагато богiв було би на одному клаптику землi?
  

8

  
   Дядю Вову вiдкликали в Москву, причому мету поїздки не окреслили. Це було дивно iз декiлькох причин. Ну, насамперед ситуацiя в Криму на середину червня 2014 року хоч i стабiлiзувалась, i вже нiхто не сумнiвався, що пiвострiв у складi Росiї буде всерйоз i надовго, - але спецпризначенцi дядi Вови саме гарантували спокiй у цьому благословенному краї. Якщо хотiли вiдсторонити його вiд керiвництва, могли б просто про це сказати. Вiн не гордий. Не даєте орден - згоден на медаль. Але, з iншого боку, таємний виклик до Москви мiг свiдчити i про те, що в столицi щось знають таке про стабiльнiсть чи нестабiльнiсть Криму, чого дядя Вова в упор не бачить.
   У приймальнi генерал-лейтенанта його протримали добрих хвилин сорок, що теж не могло бути добрим знаком. Дядя Вова почав згадувати, що ж такого поганого вiн зробив, якщо хочуть усунути вiд посади. Чомусь був переконаний, що його прагнуть позбутися. З вiйськової точки зору, нiби жодних упущень. Спрацювали чiтко i ситуацiю тримають пiд контролем. Невже хтось наябедничав про його стосунки з Машкою, яка мала народити йому хлопчика? Вiдкинув цей здогад. Хоча сама лахудра могла десь прохопитися.
   А потiм згадав розповiдь дiда-кагебiста про те, як воєначальникiв типу дядi Вови викликали до Сталiна. Їх могли i по пiвдня протримати в приймальнi, аби вони згадували всi свої грiхи, - тi, що були, i тi, що могли би бути, якби вождь всiх часiв i народiв їх вчасно не зупинив. Наказ про їхнiй арешт чи розстрiл уже був готовий. Здебiльшого вони не знали цього, хоча дехто мiг здогадуватись. Це була для них iлюзiя життя, бо чим довше сидiли у приймальнi Сталiна, тим бiльше вiрили, що нiчого поганого з ними статися не може.
   Якби хтось зараз збоку глянув на дядю Вову, то помiтив би кислу посмiшку на його обличчi. Це зовсiм не вiдповiдало урочистостi тiєї обстановки, в яку вiн потрапив. А насправдi дядя Вова думав про те, що зараз не тi часи, щоби людей ось так просто i нi за що розстрiлювали. Путiн, звичайно, великий чоловiк, але таким, як Сталiн, вiн уже нiколи не стане, та й боїться бути ним, бо нiколи не наважиться переступити уявний бар'єр, де справдi закiнчується життя i починається смерть. Кишка в нього тонка, тому й рвуться всi нитки, якi колись зв'язували воєдино Радянський Союз, а тепер Росiю.
   Генерал стрiмко вийшов iз кабiнету, обвiв поглядом присутнiх, якi виструнчились, поручкався лише з дядею Вовою, хоча поруч з ним сидiли не лише полковники, а й генерали, i сказав йому: "Пiшли!".
   Коли вони вийшли iз вiтальнi, обiйняв його:
   - Прийми мої спiвчуття.
  

9

  
   Коли зателефонував Мирон, Леся щойно розпрощалася з сусiдом, який став ходити до неї, мов по свячену воду.
   Чоловiк сказав, що їх вiдправляють на Донбас, але нехай дружина не хвилюється, бо вони будуть далеко вiд передової. За його словами, вчитимуть їх довго й нудно, так що до того часу вiйна вже закiнчиться. Ще запитав про своїх батькiв, бо щось уже три днi не може з ними зв'язатися. Леся на це сказала щось загальне, адже вже тижнiв два не спiлкувалася зi свекром i свекрухою i не знала, що там у них вiдбувається. Мирон попросив, щоб не говорила їм про Донбас, а просто передала, що в нього все добре, не служба, а рай, а сам вiн подалi вiд начальства i ближче до кухнi.
   Звiстка про те, що чоловiк на вiйнi, якось не особливо схвилювала Лесю. Нi, вона, звiсно, час вiд часу дивилася новини, бачила, що там вiдбувається, але Дрогослав був дуже далеко вiд усього цього, щоби справдi можна було зрозумiти ситуацiю на Донбасi.
   Та й у Лесi зараз наступив зовсiм iнший - особливий перiод життя. Вона нiколи не пiдозрювала, що секс може замiнити їй все-все-все. До Мирона в неї було декiлька хлопчикiв, починаючи з дев'ятого класу, коли втратила цноту. Нi з ними, нi з чоловiком секс не був чимось незвичайним, хоча й входив до обов'язкового меню життєвих насолод. Сусiд перевернув у нiй всi уявлення про секс. Вiн брав її грубо, коли хотiв, i без усiляких там iнтелiгентних витребеньок, ставив у рiзнi пози, ось хiба iз люстри та шафи вона ще не стрибала - i це їй неймовiрно подобалось, оргазм iшов за оргазмом, а їй хотiлось знову i знову. Це стало сенсом її життя, як повiтря чи вода, без яких людина вмирає. Що б вона не робила, але жила в очiкуваннi сексу з сусiдом i знала, що без цього точно може померти, як без повiтря чи води.
   I якби в неї запитали, чи хоче вона, щоби сусiд став її чоловiком, то Леся дала би ствердну вiдповiдь, але це був би чоловiк не у вузькому значеннi цього слова, зi штампиком у паспортi, а її Бог, цар, герой, коханець, батько, брат, син.
  

10

  
   Завербувати Монiку було справою технiки. Джон доповiв своєму керiвництву, що готовий зробити це у будь-який момент. Жiнка, що називається, визрiла до цього. Зрештою, обiцяна їй поїздка до України мала на метi саме це, а не звичайнi подорожi мальовничими мiсцями. Працювати треба, Монiко, працювати. Як зазвичай буває у таких випадках, вербовка почалась iз сексу. Джон вiдчував, що вразив Монiку своїми здiбностями у цiй царинi.
   Днi потягнулися за днями, а очiкуваної вiдповiдi вiд керiвництва все не було. Сказали, що ще дещо мають перевiрити iз минулого життя жiнки. Жодних вказiвок щодо Монiки йому не дали. Джон це розцiнив як можливiсть вiдпочити вiд сексуальних утiх з нею. За великим рахунком, у нього були й бiльш сексуальнi жiнки. Звичайно, Монiка згодилась би на чорний день, i якщо вiн вдiляв їй увагу, то лише в рамках роботи щодо вербування.
   Монiка не давала сумувати Джону. Телефонувала. Стала робити це частiше, чим менше уваги вiн їй вдiляв. А коли вже тиждень не займалася з ним сексом - готова була зiйти з розуму. Ще не бачив таких жiнок. Джон розумiв, що його вiдмазки на кшталт завантаженiстю роботою вже не дiють.
   Протягнув ще день-два. Вiд керiвництва - жодних натякiв про Монiку. Довелося призначити їй зустрiч. За його даними, в жiнки мали бути мiсячнi. Прорахувався. Чи затримка була. Одним словом, мусив витримати цей ураганний смерч сексу, пiсля якого три днi ходив, мов прибитий. Товаришi в редакцiї смiялись. А Джон уже всерйоз думав про те, що зробив серйозну помилку, коли пiшов на роботу в спецслужби. Жiночий елемент у цiй роботi вiн явно не врахував.
  

11

  
   Генерал iнфаркту розумiв, що всi цi маневри Iвана Андрiйовича навколо нього, визволення Лiлi з кримського полону робилися невипадково й мали далеко загребущу мету. Вiн нiколи не вiрив у щирiсть намiрiв кагебiстiв, навiть якщо цi люди й ставали колишнiми. Чiпка Система з великої лiтери не випускала їх зi своїх убивчих обiймiв аж до самої їхньої смертi.
   I коли Iван Андрiйович усе частiше й частiше почав навiдуватися до генерала iнфаркту з пляшечкою правдивого закарпатського коньяку, той розумiв, що незабаром йому запропонують щось таке, вiд чого вiн не зможе вiдмовитись. Чи все-таки зможе?
   Звiсно, Лiля розумiла, кому зобов'язана своїм визволенням, але доволi швидко усвiдомила, що генерала iнфаркту хочуть поставити перед фактом, i вiн через неї не зможе вiдмовити Iвановi Андрiйовичу, хоча за iнших обставин навряд чи захотiв би займатися тим, що йому запропонують. Жодної конкретики щодо цього в неї не було, та й генерал iнфаркту мовчав, бо, можливо, i сам ще не розумiв, чого вiд нього хочуть. Чи все-таки щось приховував вiд внучки, щоби зайвий раз її не турбувати?
   Єдине, на чому вона твердо настояла, - так це щоб Iван Андрiйович не споював генерала iнфаркту. Вiн блискавично з нею погодився, i ця штучнiсть його поведiнки неприємно вразила Лiлю. Але як би там не було, але тепер багатогодиннi розмови Iвана Андрiйовича з генералом iнфаркту супроводжувалися виключно чаюванням.
  

12

  
   Олег Чернишов призначив Нишпорцi зустрiч у ресторанi "Калина". Це було дивно. Хоч заклад знаходився на околицi Дрогослава, але вiдвiдувала його специфiчна публiка - мiсцевi можновладцi, правоохоронцi, iншi сильнi свiту цього провiнцiйного розливу. Будь-хто мiг упiзнати Олега Чернишова, i той не встиг би розчинитись у цьому юрмищi людей. Тим паче пiд час обiдньої перерви, коли тут яблуку нiде впасти, а саме тодi втiкач iз в'язницi хотiв бачити Нишпорку.
   Чи не могло це бути провокацiєю з боку Олега Чернишова? Ця думка теж приходила Нишпорцi до голови. Але яким боком вiн причетний до цiєї справи, аби так брутально можна було з нього познущатися? Потiм вiн подумав, що це розiграш. Хтось вiд iменi Олега Чернишова зателефонував йому, запропонував зустрiтись, а тепер рже, аж живiт йому болить. I таке могло бути, бо Нишпорка не те що не чув голосу Олега Чернишова, а й нiколи не бачився з ним. Задовольнявся лиш чорно-бiлою фотографiєю на стендi "Їх розшукує мiлiцiя", але якiсть свiтлини, тобто вiдсутнiсть якостi як такої, що стало вже звичайною практикою, дозволяло замiсть Олега Чернишова впiзнати хоч iз сотню подiбних чоловiкiв.
   I все ж Нишпорка пiшов. Логiка була простою: негативний результат - теж результат. Якщо Олег Чернишов чи хто там замiсть нього не з'явиться, то вiн хоч добре пообiдає, бо холостяцьке життя за вiдсутностi дружини, яка працювала в Iталiї, не передбачало нормального домашнього харчування. Зварити картоплю, пiдсмажити яйця - це вiн ще умiв, а на бiльше талантiв не вистачало.
   Звiсно, з нього хтось пожартував, бо минуло добрих пiвгодини i Нишпорка закiнчував обiдати, а Олег Чернишов не з'являвся. Коли вiн розрахувався i вже хотiв iти, до нього за столик пiдсiв худенький чоловiчок з акуратно пiдстриженою борiдкою й окулярами iнтелiгента на носi.
  

13

  
   Отримавши вiдпускнi, Людмила Iванiвна поїхала в село до мами. Якби по-справжньому вiрила в Бога, могла б перехреститись, що вже аж до кiнця серпня не бачитиме цих вчителiв. А ще ж недавно не могла жити без школи, i стосунки з багатьма були приятельськими, а з деким - навiть дружнiми. Не хотiла думати про те, що буде, коли знову повернеться до школи. I чи взагалi залишать українську мову та лiтературу як навчальнi предмети, а якщо й залишать, то як у цiй обстановцi їй доведеться викладати?
   Вона помiтила, що люди цураються й соромляться українського. Вже не почуєш на вулицi й у транспортi української мови. Її й ранiше було обмаль, а тепер узагалi нiби вимерла, i треба було добряче помiзкувати, чи була вона колись на цiй землi.
   Кликала з собою i Марiю, але в тiєї, як завжди, було багато справ у Донецьку. Звiсно, переживала за неї i сказала їй про це. Донька обiйняла маму i майже весело втiшала:
   - Я вже навчилася бути обережною. Нiчого зi мною не станеться аж до самої смертi.
   Мала би її перехрестити, бо внутрiшньо вiдчувала, що такi слова не могли сподобатися Богу. Але стрималась, розумiючи, що все виглядало би старомодно, а Марiя - сучасна дiвчина, яка, мабуть, узагалi не думає про Бога.
   Втiшило, коли донька сказала, що через декiлька днiв приїде у село. Але тут же засмутилась, бо Марiя додала, що побуде недовго, бо має в Донецьку до кiнця лiта зробити все, що задумала. А що задумала - не сказала. Годi було й питати - мовчала б, як партизанка на допитi.
   Коли Людмила Iванiвна сiла в автобус, нiби поринула в iнший свiт. Насамперед мова - чиста українська мова звучала повсюди. I тi, хто ще на автовокзалi калiчив росiйську, тепер, чим далi вiд Донецька, переходив на українську, нiби вдруге народжувався. Лише молодь ще за iнерцiєю "какала" i "штокала", але пiд впливом iнших теж непомiтно для себе поверталася до своїх витокiв.
   Сiльськi дороги, жовтi поля, голубе небо - здавалось, усе дихало миром i благодаттю. Можна було перестати думати про вiйну, Путiна, "русскiй мiр" та iншу нечисту. I люди в автобусi говорили про що завгодно, тiльки не про це.
   Двi години пролетiли непомiтно. Ось i мамину хату минули. Здається, побачила її бiля криницi. Автобус зупинився. Сказала водiєвi: "Дякую", побажала йому щасливої дороги, а у вiдповiдь почула вiд чоловiка, який нагадував сивовусого козака: "I вас нехай Бог береже".
  

14

  
   Коли Петя Онищенко прийшов до тями, то побачив, що за ним спостерiгає пара очей. Обличчя ж самого чоловiка було нiби в туманi. Петя зрозумiв чому. Чоловiк сидiв за столом, а потужна лампа була скерована на Онищенка. Свiтло не слiпило, але й не було можливостi добре розглянути все, що навколо.
   Вiн вiдчув, що в нього на руках кайданки. Нила спина i болiла голова. Петя сидiв на крiслi, i ноги були ватними. Важко було зрозумiти, де вiн i що з ним сталося.
   Чоловiк за столом сидiв i вичiкував, що ж скаже Петя. Здавалося, йому залежало на цьому. Але й Онищенко не хотiв порушувати тишу. Вiн i так знаходився у невигiдному для себе становищi. Здавалося, скаже слово - i стане ще гiрше. Час повз черепахою, i Петя Онищенко чув, як стукає його серце.
   Чоловiк встав з-за столу, розкрив штори у себе за спиною. З вiкна до кiмнати полинуло денне свiтло. Вiдтак вiн вимкнув свiтло, i аж тепер Петя змiг побачити його обличчя.
   На вигляд чоловiковi було рокiв п'ятдесят. Змучене i пом'яте обличчя видавало його. Здавалося, що вiн не спав декiлька дiб поспiль. Очi були червонi, мов у кролика.
   Вiн знову сiв за стiл, але дивився не на Петю, а нiби кудись далi. Здавалося, що за спиною в Онищенка ще є хтось, який уважно спостерiгає за всiм, що тут вiдбувається. Петя хотiв озирнутися, щоби побачити цього невiдомого, але зусиллям волi змусив себе не робити цього.
   Онищенко дивився прямо перед собою, але не в очi тому чоловiковi. Вiдтак повернув голову вбiк i побачив портрет Ейнштейна з висолопленим язиком. Згадав, як в одного його колеги такий же портрет висiв у туалетi. Хотiв чи не хотiв, але усмiхнувся сам до себе. Зрозумiв, що чоловiк за столом може це неправильно витлумачити.
   А той встав з-за столу i почав повiльно наближатися до Петi. Вiн затуляв собою вiкно i денне свiтло. Доводилося дивитися йому кудись у живiт.
   Онищенко не зрозумiв, як опинився на пiдлозi i коли той чоловiк зумiв блискавично вдарити його ногою в голову.
  

15

  
   Орестi Гусак здавалося, що коли вона йде по вулицi, всi неодмiнно дивляться на неї. Особливо пiсля того, коли в "Дрогославськiй зорi" вмiстили iнформацiю, що депутати мiської ради не проголосували за те, щоби присвоїти її покiйному чоловiковi, який загинув на Iнститутськiй, звання почесного громадянина мiста. Пояснювали причину: мовляв, у положеннi про почесних громадян затверджена норма, за якою це звання надають живим, а не мертвим. Не пройшла i пропозицiя одного з депутатiв про перегляд цiєї норми.
   Ореста вже чула плiтку про себе, нiби ходила до мiського голови i просила прийняти подiбне рiшення. Звiсно, їй було боляче, що люди могли так подумати. Їй нiчого вiд влади не треба, а чоловiка нiхто не поверне.
   Вона привезла малого до колишньої свекрухи, а та несподiвано запропонувала їй залишитися, побути декiлька днiв, тим бiльше, що у внука канiкули.
   Життя зi свекрухою пiсля загибелi чоловiка не склалося. По телефону розмовляли рiдко. Вiдчувалося, що Орест за життя об'єднував цих двох рiзних жiнок, а пiсля його смертi ниточка обiрвалась.
   Найбiльше вiд цього страждав малий. Здається, вiн однаково любив маму i бабцю, але нiяк не мiг зрозумiти, чому тi ворогують мiж собою. Тато сумно дивився з фотографiї на те, що вiдбувається.
   Закiнчилося тим, що одного дня Ореста зiбрала речi, взяла малого i переїхала до батькiв за сто кiлометрiв вiд Дрогослава. Знайшла роботу в обласному центрi, щодня витрачала купу часу на поїздки. Син теж звикав до однокласникiв у новiй школi, скучав за старими друзями.
   Ось i час їхати додому. Свекруха сказала, хай залишить внука у неї, а наприкiнцi лiта забере. Малий аж скакав вiд радостi. Не знала, що має робити. Врештi-решт погодилась. Їхала з важким серцем, нiби вiдiрвала щось важливе вiд себе.
  

16

  
   - Я Олег Чернишов, - статечно вiдрекомендувався худенький чоловiчок з акуратною пiдстриженою борiдкою й окулярами iнтелiгента на носi. - Будь ласка, сидiть спокiйно i не показуйте свого здивування.
   Нишпорка швидко оговтався вiд несподiванки. Справдi, не можна було в цьому чоловiковi впiзнати того Олега Чернишова, якого вiн бачив на мiлiцейських фотографiях. З таким же успiхом той спокiйно мiг i по вiддiлу мiлiцiї ходити, i нiхто би не додумався скрутити йому руки.
   Офiцiантка принесла по п'ятдесят грамiв коньяку i двi кави, якi попередньо замовив Олег Чернишов.
   - Ви ж не вiдмовитесь? - м'яко запитав вiн i усмiхнувся.
   На Нишпорку дивився спокiйний i впевнений у собi чоловiк. Це не був погляд убивцi, а, швидше, людини, замученої життям. Принаймнi таке перше враження було в Нишпорки вiд Олега Чернишова.
   У ресторанi було повно людей, але нiхто не звертав уваги на двох чоловiкiв, якi вели мирну бесiду. Чiпкий погляд Олега Чернишова блукав по залi. Здавалося, в кожному чоловiк пiдозрював того, хто мiг надiти йому кайданки на руки, але не поспiшав захищатися, поки той уявний супротивник не стане справдi на нього нападати.
   - Я знаю, хто вбив мою маму i дружину, - сказав Олег Чернишов. - Я мiг би його прикiнчити, але всi й далi думали б, що це я порiшив своїх рiдних. Я знаю, що ви справедливий чоловiк i допоможете вивести цього покидька на чисту воду.
   П'ятдесяти грамiв виявилося замало. Вони розпили пляшку правдивого закарпатського коньяку i розлучились майже друзями, якi розумiють один одного.
  

17

  
   Коли дядя Вова у присутностi генерал-лейтенанта з'явився у квартирi дiда-кагебiста, всi виструнчилися. Старий лежав у трунi. Був вiн маленький, зморщений. На блiдому обличчi застигла винувата посмiшка. Нiби просив вибачення у всiх за те, що зробив упродовж життя.
   Виправка вiдставникiв видавала їх з головою. Щороку їхнє коло звужувалось. Здавалося, всi вони були фаталiстами, i життя своє, а особливо чуже, мало що для них значило.
   Те, що дядя Вова прибув сюди з генерал-лейтенантом, пiдняло його в їхнiх очах. Вони могли лише здогадуватись, де той служить i яку роль виконує, бо фiгура його шефа була красномовною, але багатолiтня робота в органах вимагала не ставити дурних запитань. Єдине, що вони могли собi дозволити подумати i навiть сказати, - так це те, що дiд пишався би таким внуком.
   Генерал-лейтенант шепнув дядi Вовi: "Нам пора" - i той не смiв дивуватися, що йому не дають як слiд попрощатися з дiдом.
   Вони їхали нiчною Москвою. Дядя Вова впiзнавав i не впiзнавав столицю. Здавалося, тут все змiнилось, хоча будинки залишалися тими ж. Чи це так буває, коли приходить новий правитель, чи просто вiн уже не пам'ятав, коли вночi катався Москвою?
   Мабуть, дядя Вова задумався, бо не вiдразу помiтив, як перед ними вирiс Кремль. Генерал-лейтенант зберiгав олiмпiйський спокiй i не збирався нiчого пояснювати полковнику. А дядя Вова, здавалося, вже звик до несподiванок, нiби вони супроводжували його все життя.
  

18

  
   Студентик став Студентом. З великої лiтери. Так назвав його Вовк - вуйко Петро з Тернопiльщини. Вiн став йому татом, мамою i старшим братом. Вчив азам вiйськової справи, а головне - як залишитися живим за будь-яких обставин.
   Спочатку малого хотiли вигнати з добровольчого батальйону. Так i сказали: малий, iди вчитися. Студентик розповiв їм сумну iсторiю з доцентом i есбеушниками. Якраз тодi за нього й заступився Вовк, зрозумiвши, що хлопцевi життя не буде в унiверситетi. Вовка послухали, бо поважали його, - i Студент залишився у них.
   Сам Вовк утiк на вiйну, коли довiдався, що дружина зрадила з його найкращим другом. Хотiв навiть вбити їх, але потiм подумав: нехай живуть. Дiтей у них не було, хоча жили разом неповних десять рокiв.
   Коли Вовк сказав, що їде на вiйну, дружина впала йому в ноги, просила, щоби не їхав i пробачив їй. Вона не переживе, якщо його вб'ють. Вiн пiдняв її i сказав, що його не вб'ють.
   Тут усе сприймалося по-iншому, нiж у цивiльному життi. Злiсть на дружину i на кращого друга видавалася вже недоречною на тлi поранень i смертей бойових побратимiв. Вовк зрозумiв штучнiсть дружби в тилу, якщо хтось може трахнути твою дружину. На вiйнi дружба була iншою - мiж життям i смертю. Вовк i сам не мiг зрозумiти, що тут об'єднувало так швидко, нiби знаходив спорiдненi душi. Вторинним було те, що вони разом спали, їли, воювали. Головне залишалося загадковим, i розуму ще треба було дiйти до цього.
   Вовк, можливо, не змiг би цього сформулювати словами, але усвiдомлював на своєму рiвнi, що Студент посланий йому як випробування i що тепер вiн вiдповiдає за його життя.
  

19

  
   Зенон зранку до ночi пропадав на роботi. Христина вiдводила Русланку до дитячого садочку i цiлiсiнький день удома шукала собi заняття. Зварити їсти, поприбирати, сходити в магазин - але все одно залишалося багато вiльного часу.
   Тепер вона доволi часто жалкувала, що погодилася з України приїхати в це маленьке нiмецьке мiстечко. Мови добре не знає, хоча й нiмкеня за нацiональнiстю, подруг нема, сиди в чотирьох стiнах i нудьгуй. Вдома залишилися знайомi, друзi. Тут мова навiть не про ностальгiю, хоча й це добиває. Христина думала, що реалiзує себе в Нiмеччинi, але вагiтнiсть перекреслила всi плани. Вони не планували заводити другу дитину. Спочатку хотiли, як то кажуть, стати на ноги, заробити грошенят. Але сталося те, що, мабуть, мало бути. А коли чоловiк дiзнався, що в її лонi хлопчик, повеселiшав. Тепер, крiм основної роботи, мав якiсь додатковi заробiтки. Не дуже казав про це дружинi, а вона й не розпитувала. Головне, що побiльшало грошенят.
   Христина вже хотiла чимшвидше народити сина, аби через деякий час влаштуватися на роботу й не сидiти у чотирьох стiнах.
   Вихiднi теж не приносили їй великого задоволення. Зенон вiн безкiнечнi розмови з Карлом про полiтику, а вона на цьому не розумiлася, та й половина сказаного пролiтала повз вуха через незнання мови. I знову канцлерка Нiмеччини Ангела Меркель була в центрi уваги чоловiкiв, i це починало дратувати Христину, хоча вона намагалася не показувати цього.
  

20

  
   Пiсля того випадку в парку бiля пам'ятника Степановi Бандерi, коли Вiталiк так просто крикнув якiйсь жiнцi: "Привiт, мала!", а та безтурботно махнула йому у вiдповiдь рукою, - Вiталiна раптом усвiдомила, що їй вже минуло тридцять п'ять, вона незамiжня, дитини не має. А Вiталiк - ось вiн, поруч, i його в неї можуть вкрасти. Хоча б та жiнка, яка тодi йшла в парку.
   Вiталiна розумiла, що такого шаленого кохання, як до Андрiя Чернюка, в неї вже в життi нiколи не буде. А тодi рокiв чотири вона страждала, нiкому про це не розповiдаючи i не очiкуючи вiд нього на взаємнiсть. Потiм якось розсмокталось, з'явились iншi чоловiки в її життi, але й нинi той солодкий бiль час вiд часу переслiдує її.
   Мабуть, вона все-таки не кохала Вiталiка, але ревнощi були. Значить, не байдужа до нього? Її стримувало його кримiнальне минуле, дратували наколки по всьому тiлу. Але водночас вона розумiла, що лише вiд Вiталiка може завагiтнiти. Нi, будь-хто, звичайно, може зробити їй дитину, але син повинен мати батька. Хотiла сина, вiдверто казала це Вiталiку, а той вмикав дурника, нiби не розумiв її чи бавився з нею в якiсь загадковi iгри. Та й не могла ж вона йому сама казати, щоб одружувався з нею. Вiн сам повинен запропонувати, щоб вийшла за нього замiж.
  

21

  
   Коли Дональд несподiвано пiд вечiр з'явився в його будинку в одному iз сiл Iршавського району на Закарпаттi, вiн злякався. Звичайно, не знав, що це Дональд, який постачає американцям iз Росiї суперсекретну iнформацiю, але, мабуть, все передалося йому на клiтинному рiвнi - i органiзм запанiкував.
   Було багато дивного в поведiнцi Дональда. То вiн безслiдно зник iз Москви, i ящик правдивого закарпатського коньяку повернувся назад. То тепер без попередження з'являється у нього вдома i каже, що проживе тут декiлька днiв. У цьому не мало би бути нiчого дивного, адже вiн сам давно i декiлька разiв запрошував його в гостi, пам'ятаючи, як той ще в армiї врятував йому життя. То чому ж вiн зараз боїться, з тривогою вдивляючись в очi Дональду?
   Дружина накрила їм на стiл i пiшла спати. Вони пили правдивий закарпатський коньяк i згадували спiльне армiйське минуле. У стосунках мiж ними на сьогодення була накладена сувора заборона. Хоча - що йому приховувати? Став iнвалiдом, нiде не працює. Пенсiя маленька, але як для села вистачає. А ось Дональд сам по собi - суцiльна таємниця. Чомусь думав, що той працює в якiйсь надпотужнiй секретнiй установi. Декiлька рокiв тому, коли розмовляли по телефону, запитав у Дональда про мiсце роботи. Той ухилився вiд вiдповiдi i вiдрiзав: "Навiщо тобi цього? Менше знаєш - краще спиш". Якщо чесно, така вiдповiдь його образила, i вiн сам собi дав слово бiльше до цiєї теми не повертатись. Мабуть, подiбний стан речей влаштовував i його сьогоднiшнього московського гостя.
   I все ж, чому Дональд приїхав до нього? Що вiн задумав?
   Поговорили десь до четвертої ранку, а потiм полягали спати. Коли вiн прокинувся о десятiй, Дональда не було. Дружина сказала, що той пiшов ще о сьомiй ранку i повернеться сьогоднi вечором або завтра.
  

22

  
   Генерал-лейтенант i дядя Вова сидiли в якомусь кабiнетику. Все було скромно. Якiсь картини на стiнах. Цокав великий годинник. Широкий стiл застелений зеленою скатертиною.
   З бокових дверей несподiвано з'явився низенький чоловiчок. Дядя Вова не вiдразу впiзнав у ньому Путiна. А коли той поручкався i долоня в нього виявилася мокрою, подумав, що це той самий двiйник президента, який напучував його перед поїздкою в Крим.
   Путiн, чи хто там був насправдi, подякував йому за службу i пiднiс в коробочцi орден.
   - Це бойова вiдзнака, - сказав вiн. - Вiдповiдний указ я пiдписав, але його нiде не опублiкують. Ви ж розумiєте: нас в Криму нема.
   Здавалося, низенький чоловiчок зараз поплескає його по плечi й пiдморгне. Не дочекався.
   Строгий здоровань принiс на пiдносi три фужери з шампанським.
   - Бойовий орден теж поки що не носiть, - сказав на прощання Путiн.
   Дивно, але долоня в нього вже не була мокрою.
   Коли вони виїхали iз Кремля, дядя Вова ледь не запитав у генерал-лейтенанта, навiщо його тримають за лоха, якому двiйник Путiна вручає орден.
   Звiсно, не запитав. А якщо той не знає, що це двiйник, i думає, що справдi бачив Путiна?
   Потiм вони пили в якомусь ресторанчику, де вже не було вiдвiдувачiв.
   На свiтанку ледь теплого дядю Вову вiдтарабанили до аеропорту.
   Лiтак узяв курс на Крим.
  

23

  
   Єгор намотував кiлометри, перелiтаючи з однiєї країни в iншу. Йому здавалося, що замiтає слiди, а насправдi намагався втекти вiд самого себе. Видiння, що його переслiдує хлопець з розтрощеною снайперською кулею головою, мов кавун, уже не покидали його, i в кожному снi лише доповнювалися новими фарбами.
   З Латвiї вiн полетiв до Польщi. Там побув декiлька днiв i вилетiв до Чехiї i вiдразу до Францiї. Далi були Японiя й Таїланд. На змiну їм прийшли Штати i Мексика. Нарештi приземлився в Пiвденно-Африканськiй Республiцi.
   Якби його переслiдували, вiн би це помiтив. Параноїдальна думка, що його хочуть прибрати, не давала спокою. Так, вiн снайпер i вбивав людей на київському Майданi, але до того так само виконував делiкатнi завдання у рiзних точках свiту. Проте лише пiсля України нав'язливою стала думка про те, що його хочуть убити.
   Єгор був любителем сексу, i повiї краще виконували його забаганки, нiж звичайнi жiнки, далекi вiд цього ремесла. Але одного разу вiн подумав, що якусь повiю можуть пiдiслати до нього, аби вона його вбила. Нi, краще займатись онанiзмом у туалетi, але залишитися живим.
   I все-таки його тягнуло до Росiї. "Родина-мать зовёт!". Думав загубитися на широких просторах. Грошей вистачить до кiнця життя. Знайде хорошу жiнку, яка народить йому хлопчика i дiвчинку. Снайперської гвинтiвки бiльше в руки не вiзьме. Сам смiявся з себе, але чому б не помрiяти?
  

24

  
   Трохи бiльше доби дядi Вови не було в Криму, i Маша вiдчула себе вiдносно вiльною. Вiдносно, бо вiд неї нi на крок не вiдходили двоє шафо-подiбних охоронцiв, яких приставив до неї цей сексуальний манiяк. Так вона про себе називала дядю Вову i боялася сказати це вголос.
   Маша й досi не могла зрозумiти, як вона, вiдома на всю Росiю телеведуча, стала заручницею сексуального манiяка, вiд якого мала народити сина. Звичайно, виною її тупiсть i дурiсть. Чи не сама вона хотiла лягти пiд дядю Вову, визволителя Криму? Ось i лягла, та так, що не знає, як вилiзти з-пiд нього.
   Тепер ситуацiя видавалась абсурдною. Адже про те, що вона заручниця сексуального манiяка, знають лише двоє: вона i дядя Вова. Хоча вiн так не вважає. Навiть тi головорiзи дядi Вови, якi завжди поруч з ними, мабуть, не здогадуються, що Маша тут не з доброї волi. А вона завжди мусить бути усмiхненою, показувати закоханiсть у дядю Вову. Вона й досi не знає, що трапилось з тiєю київською дiвчинкою Лiлею. Мабуть, зґвалтували i скрутили їй голову. Такої сумної перспективи для себе Маша не хотiла.
   I все ж вона думала, хто б мiг звiльнити її з-пiд опiки дядi Вови. Батьки не пiдходять. Тато - iнженер, мама - вчителька. Живуть у провiнцiйному мiстечку. Глибинка Росiї. Де вже їм змагатися з сильними свiту цього? Ще самi можуть стати жертвами, якщо Маша розповiсть їм всю правду.
   З'ясувалося, що друзiв як таких у неї нема. Жоднiй людинi на свiтi вона не зможе розповiсти, в яку халепу вскочила. I тим бiльше нема нiкого, хто би реально змiг їй допомогти.
   I тут Маша згадала про олiгарха, в якого брала iнтерв'ю. Нещодавно бачила його по телевiзору. Той виступав на якомусь економiчному форумi чи то в Австрiї, чи то в Швейцарiї. Мабуть, вiн зумiє допомогти їй втекти звiдси i забезпечить гiдне життя на Заходi. Про кар'єру росiйської телеведучої Маша вже не думала. Лиш би бути подалi вiд сексуального манiяка дядi Вови.
  

25

  
   Молодший син Алiка, Костя, радiсний пiдбiг до батька:
   - Тату, тату! А Родька фотку свою виставив! Такий красивий!
   Родька, Родiон - це старший, його гордiсть, зараз на навчаннях.
   Але коли побачив фотографiю "ВКонтакте", втратив дар мови. Син у вiйськовiй формi, а пiдпис пiд фотографiєю: "Ми в Донецьку. Смерть київськiй хунтi!". Й усмiшка на все обличчя.
   А тут вже дружина радiсно каже:
   - Ану покажiть менi нашого Родьку!
   Вона ще не бачить пiдпису пiд фотографiєю. Смiється, розхвалює сина на всi заставки, який вiн красивий. Алiк намагається затулити пiдпис, але дружина все бачить i блiдне:
   - Вiн що, в твоїй довбанiй Українi?
   Дружина телефонує Родiоновi. Звiсно, навiть гудкiв нема.
   - Там iнший оператор, - змучено каже Алiк.
   Дружина й сама все розумiє, але вперто натискає на кнопки, викликаючи сина.
   - Фотографiя зроблена вчора, - кидає Алiк рятiвне коло.
   Здається, це допомогло. Дружина сiдає на диван. У неї немилосердно заболiло серце. Алiк вже розумiє, що має робити. Бiжить на кухню. Вихоплює з аптечки потрiбнi лiки, наливає воду в склянку, несе дружинi.
   Здається, їй стало легше.
   Костя не розумiє, що вiдбувається. Батьки мали б радiти, що Родька такий красивий у вiйськовiй формi. Вiн теж, коли пiдросте, пiде служити в армiю. Але йому ще вистачає розуму помовчати, а не висловлювати свiй захват. А коли мама починає плакати й обзивати тата останнiми словами, взагалi нiчого не розумiє. Йде до своєї кiмнати, зачиняє дверi й довго дивиться на фотографiю брата.
  

26

  
   Леся зазвичай першою вiталася з дружиною сусiда, який влаштував їй сексуальний рай на планетi Земля. Але це було, як кажуть, до того. Тепер вона, мабуть, спецiально про це не думала, але десь глибоко всерединi самої себе ще не знала, як поводитиметься з нею при зустрiчi. I коли ще здалеку побачила її, впала мало не в панiку.
   Але все розв'язалося саме по собi. Дружина сусiда, йдучи назустрiч, тихо, але щоб Леся почула, просичала їй в обличчя: "Шльондра!".
   Звiсно, Леся найменше розраховувала саме на такий варiант розвитку подiй. Їй здавалося, що про її стосунки з сусiдом нiхто не знатиме, тим бiльше його дружина. А коли це не так, - що ж, доведеться пристосуватися до даної ситуацiї.
   Леся не вiдчувала себе винною чи ображеною. За насолоду треба платити, i це ще найменша цiна, на яку вона взагалi могла розраховувати. А з iншого боку, її аж розпирало, що сусiд витворяє з нею таке, що, мабуть, i не снилось цiй миршавiй дурепi. Треба поводити себе тихо i скромно, не пiддаватися панiцi, не викликати вогонь на себе, якщо хоче, щоб сусiд належав тiльки їй.
   Одного боялась -- завагiтнiти вiд нього. Вiн вже настругав трьох дiтей своїй дружинi. Але спробуй тут застерегтись, якщо вiн такий ненаситний, i вливає в неї сперми, здається, вiдрами.
  

27

  
   Ми володiємо доволi незначним обсягом iнформацiї, щоб могли давати вичерпну оцiнку полiтичним подiям, що вiдбуваються на наших очах. Та й навiть рокiв через п'ятдесят, коли цiєї iнформацiї буде значно бiльше, нiж зараз, все ж матимемо її недостатньо, щоби вповнi зрозумiти хiд iсторiї. За великим рахунком, iсторiя - це не сума дат, подiй i фактiв, а люди, якi впливають на цi дати, подiї й факти.
   Коли Петро Порошенко задумував, а потiм вiддав наказ Збройним Силам України припинити вогонь по всiй лiнiї фронту, це було радше полiтичне, нiж воєнне рiшення. Здавалось би, з людської точки зору, все було скероване на те, щоби зберегти життя людей. Але чи не саме тодi в серцях багатьох зародився сумнiв, що Петро Порошенко i Володимир Путiн про щось домовились мiж собою, - i цього не повиннi знати простi смертнi.
   Останнi десять днiв червня 2014 року викликали велике нерозумiння українських вiйськових дiями свого головнокомандувача. По нас стрiляють, а ми повиннi сидiти мовчки i не вiдповiдати?
   Добре, що це перемир'я в односторонньому порядку тривало лише десять днiв, бо якби бiльше - ще не знати, чи не вiдбулись би незворотнi змiни в українськiй армiї - звiсно, в низах, бо генералiтет найбiльш консервативний i заскорузлий у своїх дiях, щоб пiддаватися будь-яким змiнам узагалi.
   Подальшi подiї лише пiдсилили тривогу в людей думаючих щодо синхронностi й узгодженостi позицiй i дiй Путiна i Порошенка. Українцям дали можливiсть фактично без бою увiйти в Слов'янськ i Краматорськ, натомiсть велика група бойовикiв без втрат спокiйно добралася до Донецька. В чому полягав стратегiчний замисел цiєї взаємоузгодженої операцiї й чому вона була вигiдна обом сторонам? Державна зрада на найвищому рiвнi - ось, здавалось би, найприйнятнiше пояснення цього дiйства. То чому подiбнi домовленостi не спрацювали згодом пiд час Iловайського котла? Хтось, особливо з росiйської сторони, захотiв виправити помилки попередникiв?
   Поки ми не навчимося за датами, фактами i подiями бачити живих людей, якi творять iсторiю, сама вона не буде нам зрозумiлою. А за життя багато хто намагається залишатися в тiнi, щоб не було видно його ганебної ролi в iсторiї. Натомiсть дуже багато людей через свою скромнiсть теж залишаються невiдомими, хоча без них iсторiя була би зовсiм iншою.
  

28

  
   Безперечно, Петя Онищенко втратив лiк часу, але вже усвiдомив, чого вiд нього вимагають: вiдцуратись України. Слiдчi змiнювали один одного, нiби працювали на конвеєрi, але довбали в одну точку: ти український шпигун, зiзнавайся, iнакше ми тебе розстрiляємо. Вiн готовий був узяти на себе i вбивство Кеннедi, але ж не знав, чого конкретно хочуть вiд нього росiйськi ефесбешники, бо просто не мав доступу до тiєї iнформацiї, яку вiд нього вимагали.
   Звiсно, Петя Онищенко не розумiвся на психологiчних i навiть психiатричних штучках супротивника, але вiдчував, що це лише артилерiйська пiдготовка перед наступом, кiнцевою метою якого мали б стати завоювання його серця та душi. Як казали росiяни, скринька вiдчинялася просто: двоюрiдний брат Петi Онищенка працював у центральному апаратi Служби безпеки України. Звiсно, вони хотiли якимось чином вплинути на генерал-майора, якому, кажуть, довiряв сам Петро Порошенко, але механiзм участi в цiй операцiї Петi Онищенку видавався туманним.
   Його не били, i вiн не нахабнiв, щоб не викликати фiзичного впливу на себе. Один iз наступних слiдчих навiть попросив вибачення за дiї колеги, який збив тодi Петю Онищенка ногою на землю. Разом з тим було очевидно, що якби вони хотiли, то давно би його знищили. Можливо, це було лише питанням часу, i вiн житиме доти, доки буде їм потрiбним. Якщо впертися рогом i казати, що вiн нiзащо не зрадить Україну, його закопають у землю, i нiхто не знатиме, де саме. Переграти супротивника практично неможливо, але Петя Онищенко вирiшив спробувати. Хоча б заради того, щоб побачити дружину i сина.
  

29

  
   - Вам не пощастило, - майже весело сказала бiблiотекарка Андрiєвi Чернюку.
   Вiн здивовано глянув на неї.
   - Вашу газету читає дружина вiйськового комiсара, - пояснила вона.
   "Його" газета - це була "Лiтературна Україна", яку редактор "Дрогославщини" час вiд часу переглядав у центральному залi Дрогославської центральної бiблiотеки. Цiкавився лiтературою, сам уже рокiв п'ять писав роман, який нiяк не мiг закiнчити.
   Вiн на хвильку задумався i запитав:
   - I давно вже вона читає "Лiтературну газету"?
   - Десь з годину.
   Цiкавiсть усе-таки взяла гору, i вiн заглянув до читального залу. Та й одна iдейка миттєво визрiла в його головi.
   У читальному залi о цiй ранковiй порi була лише Вiолетта. Зазвичай пiд час навчального року тут яблуку нiде впасти. Студенти мiсцевого унiверситету i старшокласники гризли гранiт науки.
   Коли Андрiй Чернюк прочинив дверi до читального залу, на нього глянула красива брюнетка зi сталево-сiрими очима. Погляд був чiпкий, нiби молода жiнка оцiнювала, хто смiв порушити бiблiотечну тишу.
   Вiн пiдiйшов до неї, привiтався i запитав, коли вона закiнчить читати пiдбiрку "Лiтературної України", бо йому треба дещо переглянути. В її усмiшцi теж було щось оцiнювальне i, як йому здалося, iронiчне. Мовляв, не думала, що в Дрогославi ще хтось, крiм мене, може цiкавитись лiтературною газетою.
   - Хвилин десять зачекаєте? - мило запитала.
   Вiн кивнув головою й усмiхнувся: мовляв, у мене нема вибору.
   - А втiм, берiть, - раптом передумала вона, - дочитаю iншим разом.
   I пiшла, обдарувавши його усмiшкою.
   Iдейка Андрiя Чернюка луснула, мов мильна бульбашка, не реалiзувавшись.
  

30

  
   Все-таки вiн скочив у гречку. Востаннє це було рокiв десять тому. Тодi теж була студенточка. Сказала, що завагiтнiла вiд нього. Потiм з'ясувалося, що це неправда. Але скiльки грошей з нього вициганила, а, головне, нервiв з'їла. Дав собi слово бiльше не зраджувати дружинi. З головою занурився в написання детективiв, так що й справдi на походи налiво вже часу не залишалося.
   Тато Лiлi бачив, з яким захопленням юнка дивиться на нього на презентацiї його чергового детективу. А коли пiдiйшла, аби вiн поставив автограф на книжцi, сказала, що прочитала всi його романи.
   Не знати, звiдки студенточка взнала його номер телефону, але почала надзвонювати, просячи всього про одну зустрiч з ним. Вiн смiявся, казав, що не має часу, - й таке iнше.
   Дзвiнки вiд студенточки ставали докучливими, збивали його з вивiреного ритму написання чергового детективу. Тодi вiн вирiшив зустрiтися з нею, щоби розставити всi крапки над "i". Коли прийшов, студенточка не з'явилась. Почекав трохи. Нi - то нi. Пожартувала, а вiн пiддався.
   А через декiлька днiв пролунав дзвiнок вiд неї. Голосом, нiби ось-ось помре, студенточка повiдомила, що коли поспiшала на зустрiч з ним, то потрапила пiд машину. В неї важкий стан. Хоче побачити його перед смертю.
   Вiн чомусь не подумав, що студенточка мала би знаходитись у лiкарнi. А вона назвала йому домашню адресу, ще й наголосила на тому, що бiля неї постiйно чергують тато, мама i бабуся. Але нехай вiн не переживає. Її рiднi знають, що вона любить читати його детективнi романи.
   Тато Лiлi вiдчував себе винним. Адже це через нього бiдна дiвчинка потрапила пiд колеса машини i може вмерти.
   Одним словом, вiн з'явився за вказаною адресою. Звiсно, студенточка була жива-здорова, а в куцому халатику, з якого випирали симпатичнi груденята, вабила нещасного письменника кожною клiтиночкою свого тiла. Пiд халатиком нiчого не було, i тато Лiлi незчувся, коли став жертвою жiночого зґвалтування. Все вiдбулося так блискавично, нiби студенточка все своє малозрiле життя тiльки цим i займалася.
   Декiлька днiв пiсля цього вiн ходив, як пришиблений. Такого задоволення у своєму життi вiн ще нiколи не вiдчував. Було соромно зiзнатися самому собi, що хоче ще i ще. Не втримався, зателефонував студенточцi. Та вiдповiла йому жорстко: "Дядя, халява закiнчилася. Скористався - будь здоровий i бiльше менi не телефонуй!". Цiкаво, хто ким скористався. Але вiдповiдь студенточки прибила його до землi. Знав би вiн, що шалена у коханнi дiвчина просто колекцiонує знаменитостей, мабуть, вiв би себе по-iншому. А так ще довго ходив iз глибокою закоханiстю в серцi.
  

31

  
   Мало сказати, що версiя Олега Чернишова була цiкавою. Екстравагантна - ось найточнiша її оцiнка. I хоча Нишпорка навряд чи змiг би пояснити, що насправдi означає це слово, все ж саме воно прийшло йому на думку, коли Олег Чернишов сказав, що його маму i дружину вбив заступник начальника Дрогославського вiддiлу СБУ.
   З цим пiдполковником особисто Нишпорка не був знайомий. Його два роки тому прислали з обласного центру. Бачив цього чоловiка декiлька разiв - i враження були не з приємних. Вiдлюдькуватий погляд людини, яка вважає, що всi їй щось виннi, а вона робить їм велику ласку, що живе з ними поруч на планетi Земля. Таким було перше враження. I ще Нишпорка якось подумав, що саме такi чекiсти Дзержинського працювали в системi НКВД. Як там про них казали? Холодний розум, гаряче серце i чистi руки? Нишпорка сам до себе усмiхнувся, бо вiдчував, що щось переплутав у цiй фразi - i тим бiльше такi слова не могли стосуватися садистiв, виродкiв i убивць.
   Тодi, в ресторанi "Калина", Олег Чернишов сказав, що все сталось через його нахабство. Вiн закохався у дружину заступника начальника Дрогославського вiддiлу СБУ. Вона вiдповiла йому взаємнiстю. Якби вони були простими коханцями, що саме по собi вважалось би вже незвичним у Дрогославi, бо дружини сильних свiту цього мали би бути поза пiдозрою, - то, мабуть, усе закiнчилось би банально швидко i просто, без особливих ускладнень для обох сторiн. А тут мова справдi йшла про взаємне кохання, i Олег Чернишов мав намiр розлучитися з дружиною, а дружина пiдполковника - з чоловiком.
   Це, звичайно, не входило в плани заступника начальника Дрогославського вiддiлу СБУ, бо вiн не збирався закiнчувати кар'єру в провiнцiйному мiстi, а мiтив на вiдповiдальну посаду не те що в обласному центрi, а й у Києвi. Перестрiвши на вулицi Олега Чернишова, в якого склалося враження, що за ним стежили, вiн попередив, що той матиме великi неприємностi, якщо не вiдстане вiд його дружини. Сказав вiдкритим текстом, що якщо вона захоче розлучитися з ним, то на цьому його кар'єра може закiнчитись, а вiн цього нiзащо не допустить.
   Звiсно, Олег Чернишов у силу своїх звичок i незнання характеру супротивника проiгнорував це попередження. Тодi ж, за його словами, пiдполковник i вбив його маму, а коли Олега Чернишова заарештували, провiдав його у слiдчому iзоляторi й в очi сказав: "Я ж тебе попереджав!".
   Далi в ресторанi "Калина" Олег Чернишов стверджував, що саме заступник начальника вiддiлу Дрогославського СБУ органiзував йому втечу з в'язницi через iнших людей, i вiн не вiдразу зрозумiв, що це пастка, бо якщо його впiймають, то пiдполковник позбудеться свого супротивника до кiнця життя.
   Нишпорка тодi запитав, чому ж пiдполковник убив дружину Олега Чернишова. Той вiдповiв, що це була помста, бо вiн зустрiвся з коханою, тобто дружиною пiдполковника.
   Можна було не вiрити Олеговi Чернишову i навiть запiдозрити у вiдхиленнях психiки, але генiальна iнтуїцiя Нишпорки пiдказувала йому, що слiд зайнятися цiєю справою i розплутати всi вузли. А розпочне вiн, мабуть, з дружини пiдполковника. I тут же сам у себе запитав: "А як же прохання начальника Дрогославського вiддiлу полiцiї щодо розшуку самого Олега Чернишова?" - i розумiв, що це запитання поки що є риторичним.
  

32

  
   Рiзке свiтло вiдразу розбудило трьох жiнок у закутку. Вiд чоловiкiв вони були вiдгородженi простирадлом.
   - Єршова, на вихiд! - чути п'яний голос. - З речами!
   Чоловiк регоче, задоволений своїм плоским гумором.
   Спросоння та, яку назвали Єршовою, ще не розумiє, що вiдбувається. Чоловiк грубо зриває з неї ковдру i кидає жiнку на долiвку. I тут вiн зустрiчається поглядом з Варварою. Не знає чому, але опускає очi.
   Єршова пiднiмається. Звичайно, вона вже остаточно прокинулась i розумiє, чого вiд неї хочуть. Але рухи її ще повiльнi. Жiнка шукає, що би накинути на себе. Але чоловiк грубо штовхає її в плечi.
   - Вдягатися не треба! - знову регоче вiн.
   Вони виходять. Свiтло гасне.
   Варвара вже не засне, поки Єршова не повернеться. Її напарниць отак частенько висмикують посеред ночi. Iнколи двох вiдразу або по однiй, як зараз. Пояснювати особливо не треба для чого. Її не рухають. Кажуть, що вона знаходиться пiд особливою опiкою самого генерала, який керує "об'єктом N 17".
   Пiсля свого прибуття сюди Варвара лише раз зустрiлася поглядом з цим чоловiком, щоб зненавидiти. Бiльше жодного разу його не бачила. В чому суть цiєї особливої опiки? Вона думає про генерала. Нiчого особливого в ньому не знаходить. Виродок елементарний - дає йому характеристику. Втiм, якби в звичайному життi зустрiла такого чоловiка, мабуть, не звернула би на нього жодної уваги. Тут почуття загостренi до неможливостi.
   Мирне життя... Згадала чоловiка i Лєру. Як там вони?
   На Варвару донесла сусiдка. Вона давно їй заздрила, що має хорошого чоловiка, а в самої - п'яничка. Буцiмто Варвара сказала криве слово про Путiна. Може, й сказала. Але не спецiально, не зi зла. Жити стало гiрше i явно не веселiше. Її довго допитували, аж поки вона не погодилася пiдписати всi папери, якi їй пiдсунули. Не дуже розбирала, що там було написано, бо вже бiльше доби не давали спати. Слiдчий сказав, що коли пiдпише, вiдпустять додому. Заплатить лише символiчний штраф. Не вiдпустили. Протримали ще три доби в камерi, а потiм у закритiй машинi повезли на вокзал i десь в тупику запроторили до товарного вагону.
   Якщо пiд час допиту вона просила зустрiчi з чоловiком i донькою, то тепер благала, щоб їм повiдомили, де вона i куди їде. А вона сама не знала, куди їх вiдправляють.
   Якийсь дядько з вiчним сумом в очах подивився на неї й сказав:
   - Тебе вже нема.
   Уже на "об'єктi N17" вона зрозумiла, що означають його слова. А тодi стрепенулась, мов поранена пташина. Як це нема? Що вiн таке верзе? Ось вона перед ним. Вiн що, не бачить?
   Варвара з жахом усвiдомила, що нi чоловiк, нi Лєра навiть не здогадуються, де вона i що з нею, вважають зниклою безвiсти. А й справдi, з чого все почалось? Якiсь два в цивiльному посеред вулицi заштовхали її в машину. Зробили це професiйно, що нiхто й не помiтив, чи проти її волi, чи добровiльно вона погодилася на це. Просто нiхто не побачив у цьому нiчого особливого. I цiлодобовий допит, й абсурднi звинувачення, що буцiмто вона обмовила Путiна i була однiєю з тих, хто хоче кольорової революцiї в Росiї, i багатоденна поїздка в товарному вагонi з чоловiками, де була лише одна жiнка -- вона... I вже не знати, скiльки вона тут. I жодної звiстки про чоловiка i Лєру.
   Єршова прийшла на свiтанку. Тихенько лягла в своє лiжко. Варвара почула, що вона плаче. Присiла до неї. Обiйняла за плечi.
   Боже, коли закiнчиться це безумство?
  

33

  
   Бiля криницi все-таки була не мама, а сусiдка - тiтка Валентина. Людмила Iванiвна це зрозумiла, коли йшла iз автобусної зупинки. А та вже третiй день виглядала Людмилочку, як її називала.
   Найгiршi передчуття охопили душу. Але вона змусила себе заспокоїтись: якби мама, не дай Боже, померла, хтось би їй вже зателефонував.
   Замiсть: "Доброго дня!" - запитала в тiтки Валентини:
   - Що з мамою?
   - Лежить мама, - вiдповiла та. - Вже тиждень не пiдводиться.
   - Чому ж ви не зателефонували?
   - Вона не велiла. Казала, що ти приїдеш. То що ж даремно хвилювати?
   - Ой, тiтко Валентино, тiтко Валентино, - лише скрушно похитала головою Людмила Iванiвна, а про себе подумала, що сама й винна, бо закрутилась з тiєю клятою роботою i останнiй тиждень взагалi мамi не телефонувала.
   Влетiла до хати. Мама лежала на лiжку - бiла-бiла. В першу мить подумала, що вона померла. Але мама розплющила очi, побачила доньку й зробила спробу усмiхнутись. Вийшло у неї не дуже.
   - Мамо, що з вами? - запитала.
   - Вмирати буду.
   - Що ви таке кажете? Вам ще жити й жити!
   Мама не стала сперечатися: не мала сил. Вона знову заплющила очi. Людмилi Iванiвнi здалося, що заснула. Але за якусь мить та заговорила тихо-тихо:
   - Бери Марiйку i переїжджай жити сюди з того клятого Донецька. I робота тут є. Куделиха на пенсiю пiшла, а iншої вчительки ще не пiдшукали.
   Куделихою по-сiльському називали вчительку української мови та лiтератури. Їй вже було за сiмдесят, але ще до останнього працювала в школi.
   Людмила Iванiвна, звiсно, не була готова аж до таких стрiмких змiн у своєму життi, бо нiколи про це не думала. Але й маму зараз не можна було турбувати, щось їй вiдразу заперечуючи. Тому й сказала примирливо:
   - Ви одужуйте, а там побачимо. Може, й справдi переїдемо з Марiйкою сюди.
   Щодо себе, то такої можливостi не виключала. А й справдi, що їй тепер робити в Донецьку? А ось донька навряд чи захоче переїхати до села. Без доньки вона теж нiкуди не поїде.
   Людмила Iванiвна думала хоч тут вiдпочити вiд того, що з нею трапилося за останнi мiсяцi, а потрапила в ще бiльшу зону напруги.
  

34

  
   Родичi нашiптували вдовi Решата, щоб вона забирала дiтей i чимшвидше втiкала звiдси. "Не дадуть вони тобi жити, - казали, - i нам з тобою".
   Вони - це ефесбешники, якi нишпорили повсюди, щось винюхуючи та вишукуючи.
   Ось через два будинки заарештували сусiда, звинувачуючи його у розповсюдженнi екстремiстської лiтератури. А той навряд чи знав, що є таке слово, та й чи вмiв добре читати.
   Вона й сама розумiла, що пiсля того як вбили чоловiка, який прийшов до вiйськкомату, щоб iти воювати за Україну, їй i дiтям тут нiчого не свiтить. Але легко сказати - втiкай. А куди втечеш, якщо вся родина в неї тут? Хто її в Українi чекає з дiтьми? На якi грошi вона житиме i де?
   Не знаходила вiдповiдей на цi запитання. Але, як це часто буває у життi, розв'язка прийшла звiдти, звiдки зазвичай її не очiкуєш.
   Зателефонував давнiй армiйський друг Решата з Херсонської областi. Через десятi руки знайшов її номер телефону. Сказав, що з газет дiзнався про смерть Решата. Запропонував їй з дiтьми переїхати до нього. Розумiє, як їй зараз важко. Хата велика, дiти розлетiлися по свiтах, вони залишилися з дружиною самi, так що мiсця всiм вистачить. Дiтей влаштують до школи, вiн там директором працює. I їй роботу пiдшукають.
   Вдова згадала цього чоловiка. Покiйний Решат багато доброго про нього розповiдав.
   Здавалося б, ось вiн порятунок, надiсланий з небес, бери i їдь. Але ще декiлька днiв у неї пiшло на роздуми, аж поки, не порадившись з родичами, все-таки вирiшила змiнити мiсце проживання. Якби не дiти, нiколи б не покинула Крим. Та й могила чоловiка тут. Розумiла, що якщо виїде, то нова росiйська влада може назад не пустити.
  

35

  
   Краще би вiн не їхав до сина. Настояла дружина. Мовляв, живемо поруч, а давно не бачились. Та й з внуком хочеться побавитись.
   Карл вiрив своїм передчуттям. Нiколи не брався до якоїсь справи, якщо вiщувало, що щось може пiти не так.
   Так сталось i цього разу. Пiддався наполяганням дружини. Вже коли поверталися назад, не витикав їй: мовляв, я ж попереджав, що їхати не треба. Пiсля бою кулаками не махають.
   Син знав, що вони приїдуть, але зустрiв їх з похмурим виглядом на обличчi. Було ясно, що вкотре посварився з дружиною. Одружився на сварливiй бабi. Є такий тип жiнок. Не має значення, скiльки їм рокiв.
   Вирiшили на це не зважати, тим бiльше, що невiстка напередоднi демонстративно кудись повiялась. Внук був схожий на маму, але, дякувати Боговi, з характером тата. Якоїсь особливої прив'язаностi до дiда й баби у нього не було, бо бачив їх вряди-годи. Вiв себе як культурний хлопчик, змушений вiдбувати повиннiсть.
   Син зателефонував дружинi, сказав, що приїхали батьки, нехай iде додому, пора обiдати. I тут почалось. Син ненароком увiмкнув гучний зв'язок. Поки здогадався його вимкнути, Карл i Ангела дiзналися, що про них думає невiстка. "Стара карга" було ще найм'якшим в її лексиконi. Дружина Карла справедливо це сприйняла на свiй рахунок. А невiстка розiйшлася: мовляв, мало того, що обiд приготувала, то ще й без неї не можуть взяти собi їсти, слуг їм подавай. I взагалi, вона не кликала батькiв чоловiка до себе в гостi, хай забираються пiд три чорти, вона їх знати не хоче.
   Це вже було занадто. Карл i Ангела знали, що невiстка, м'яко кажучи, їх не любить, але не сподiвалися, що аж до такого ступеню. Звiсно, не стали чекати, коли вона повернеться додому, хутенько зiбрались i сказали, що їдуть назад. Жоднi вмовляння сина не могли їх зупинити.
   Син пiдвiз їх на машинi до залiзничного вокзалу.
   Карл на прощання поплескав його по плечу:
   - Спiвчуваю тобi, хлопчику!
   - Я вже звик, - вiдповiв син.
   - Не можна до такого звикати, - по-фiлософськи почав було батько, але зрозумiв, що вже пiзно говорити на цю тему.
   Внук завчено махав рукою, зрадiвши, що так швидко закiнчилася його мука i дiдо з бабою не бавитимуться з ним.
   Ангела стримувалась, але коли поїзд рушив, гiрко розплакалась.
   Карловi було шкода дружину. Але вiн раптом подумав: а як би в цiй ситуацiї повела себе його улюблениця? Звiсно, Ангела Меркель була твердою жiнкою, тому жодної сльозинки в її очах точно би не з'явилось.
  

36

  
   Марина змушувала себе не думати про Вiталiка, але це в неї виходило слабо. На вулицi вiн ввижався їй мало не в кожному чоловiковi. Колись почула, як якийсь хлопець сказав своїй дiвчинi: "Слухай, мала!" - i озирнулась, бо думала, що це Вiталiк звертається до неї. На роботi в коридорi почула голос, схожий на Вiталiкiв, - почервонiла, а низ живота став гарячим-гарячим. Навiть спiвробiтниця це помiтила, але Марина вiджартувалась.
   Дiйшло навiть до того, що одного разу чоловiка назвала Вiталiком. Той розсмiявся:
   - Ти що, закохалась? Я - Андрiй!
   Вона закопилила губку.
   - Нi в кого я не закохалася, - сказала артистично, зобразивши ображену. - Брата сьогоднi побачила. Мабуть, думає про мене.
   Здається, не спалилася. Чоловiк повiрив. А свого двоюрiдного брата Вiталiя Марина дiйсно бачила, але десь тиждень тому, а не сьогоднi. Треба бути обережнiшою. Нiколи ранiше не називала чоловiка чужим iменем.
   Коли кохалися вночi, теж думала про Вiталiка. Андрiєвi ж здалося, що дружина з ним сьогоднi нiжна, як нiколи.
  

37

  
   Якщо вiрити Олеговi Чернишову, - а йому Нишпорка чомусь повiрив вiдразу i на всi сто вiдсоткiв, - то заступник начальника Дрогославського вiддiлу СБУ був страшним чоловiком. Якщо дiєш проти нього, то треба застосовувати всi можливi й неможливi засоби безпеки. Коли вже вирiшив вивести його на чисту воду, роби все рiшуче. Будь-яка помилка особисто для тебе може обернутися катастрофою. Яскравим у цьому планi є приклад Олега Чернишова.
   Склавши, наскiльки це було можливо, психологiчний портрет пiдполковника, отримавши достатньо iнформацiї про нього, щоби не викликати жодної пiдозри, Нишпорка сам для себе вирiшив, що це його клiєнт.
   Способiв ближче пiдiбратися до нього було декiлька, i один iз них - через дружину. Вона завiдувала Дрогославською центральною бiблiотекою. У Нишпорки не було конкретного плану завоювати довiру жiнки, але сподiвався, що їх би мала об'єднати спiльна любов до книг.
   Але коли вiн прийшов до бiблiотеки, її кабiнет був зачинений. Стара бiблiотекарка, мабуть, не наважувалася розкрити цю таємницю, але ж хочеться поговорити - i Нишпорка викликав у неї довiру. Вона сказала, що начальницi не буде на роботi декiлька днiв, а потiм, заглянувши Нишпорцi в обличчя, чи йому можна довiряти, тихо додала:
   - Бо її побив чоловiк. Нiбито за те, що в неї є коханець.
   Стара бiблiотекарка нiколи не допускала, що такий поважний чоловiк, яким вона вважала пiдполковника, та ще й з такої серйозної установи, може так погано думати про дружину. Її думки про те, що неприпустимо, аби чоловiк узагалi бив жiнку, Нишпорка не дочекався.
  

38

  
   Аллочка була зла на чоловiка i не пiдпускала його до себе в лiжку. Московський скоробагатько нiяк не мiг зрозумiти, чому сталася така рiзка змiна в її поведiнцi. А вона ж не могла пояснити йому, що хотiла попрощатися з Петею Онищенком, взяти у нього адресу, номер телефону. Так, вона готова була впасти обличчям у болото, але щоби якимось чином продовжити зв'язок з цим чоловiком. А цей дурник не взяв її з собою, коли Петя Онищенко вiд'їжджав, просто не сказав, що того бiльше не буде в Москвi.
   Телефон Петi Онищенка вона таки дiстала в одного з робiтникiв, якi залишилися зводити їхнiй будинок. Зробила це таємно вiд чоловiка. Видумала якусь дурнувату причину. На неї дивились iронiчно, але їй було байдуже.
   Телефонувала десятки разiв, але все було даремно. Потiм Аллочка докумекала, що це ж номер по Росiї, а Петя Онищенко вже в Українi. Точно змiнив оператора. I все ж продовжувала телефонувати, сподiваючись на диво. Дива не сталось.
   Найбiльше вiд змiни настрою Аллочки потерпав її чоловiк. Вiн i нiжний був з нею, i матюкав останнiми словами, i подарунки дорогi залишав на столику бiля її лiжка, i на добу чи навiть на двi зникав з хати, не повiдомляючи куди, - нiчого не допомагало.
   Аллочка теж почала зникати, бо не мала життя без Петi Онищенка. То вночi її нема, то на дзвiнки не вiдповiдає, то телефон вимикає.
   А одного вечора приїхала додому п'яна i сказала чоловiковi, що кохає Петю Онищенка, жити без нього не може. "Поверни його, iнакше пiду вiд тебе геть!" - почала погрожувати.
  

39

  
   Коли Олега викликали до прокуратури, вiн думав, що це по партiйних справах. Пiсля програшних президентських виборiв "Свободi" могли навiшати все що заманеться.
   Але чоловiчок у строгому костюмi був якийсь утаємничений. Говорили про все i нi про що, але не про полiтику. Нарештi вiн нiби ненароком згадав Марту, i Олег розповiв усе, що знав. Що вона працювала в їхньому штабi, а потiм зникла i досi не виходить на зв'язок. Кажуть, що вона поїхала до хворої мами.
   Чоловiчок у строгому костюмi уважно подивився на нього i сказав, що Марту скинули з поїзда. Зараз вона у важкому станi лежить в однiй iз львiвських лiкарень. Вiн явно спостерiгав за тим, як сприйме цю новину Олег. А той запанiкував, зрозумiвши, що його можуть звинуватити у замаху на життя Марти. Та як вони смiють! Вiн, може, кохав Марту i нiколи б не зважився на це. Зрештою, все можна легко перевiрити, адже коли її скинули з поїзда, вiн знаходився у Києвi.
   Здається, чоловiковi у строгому костюмi тiльки цього й треба було. Вiн вхопився за останнi слова i запитав у нього, а звiдки той знає, коли Марту скинули з поїзда.
   Олег знову почав гарячкувати, говорити не по темi, а чоловiчок у строгому костюмi iз задоволеним виразом на обличчi сидiв за столом. Здавалося, що вiн уже все знає i розкриття злочину лежить у нього в кишенi.
   У цей час Олеговi зателефонував сам Тягнибок. Здається, це взагалi був другий чи третiй дзвiнок вiд шефа за час їхнього знайомства. Олег сказав, що знаходиться зараз у прокуратурi, що його допитують у справi Марти, яку викинули з поїзда i яка зараз лежить в однiй iз львiвських лiкарень. Тягнибок попросив зателефонувати йому, як тiльки вiн звiльниться.
   Пiсля цiєї телефонної розмови у кабiнетi запанувала тиша. Вiдтак чоловiчок у строгому костюмi сказав Олегу, що це, мабуть, не остання їхня зустрiч, i взяв у нього пiдписку про невиїзд iз Києва.
  

40

  
   Борис нiяк не мiг звикнути до того, що Дзвiнка зникає на декiлька днiв, потiм з'являється, поводить себе як нi в чому не бувало, може навiть покохатися з ним, щиро дивуючись, що в такого старого чоловiка все ще виходить, а потiм знову без попередження кудись їде, лише телефонує, що її не буде. Навiть Миколка, малий, не дуже переймався тим, що мами часто не буває вдома, а для Бориса це було поза межами його розумiння. Мабуть, вже давно би кинув Дзвiнку, якби не син. Можливо, вона бачила цю його любов до малого, тому могла смiливо залишати Миколку на чоловiка.
   Вiдтак все йшло по колу. Дзвiнка поверталася, замикалася в спальнi, яку перетворила на художню майстерню, виходила лише в туалет, їла похапцем - i мазюкала черговий свiй шедевр. У поглядах Бориса на її талант вiдбулися кардинальнi змiни. Якщо ранiше йому здавалося, що вiн розумiє написане Дзвiнкою, - саме написане, а не намальоване, - то потiм взагалi не мiг второпати потаємний змiст, закладений в її картинах. Насамкiнець вони стали сваритися, бо Борис вiдверто казав, що це не шедевр, а чергова мазанина, за яку вiн особисто не дав би нi копiйки.
   Дзвiнка огризалась, плакала. Закiнчувалося це бурхливим сексуальним примиренням. А потiм - повторювалося все вiд самого початку.
   Борис розумiв, що йому залишилося не так вже й багато на цьому свiтi. Виходило на те, що вiн прив'язаний до Дзвiнки видимими й невидимими путами. Його iснування без неї вже було неможливим. Натомiсть Дзвiнка жила своїм життям, незалежно вiд того, є поруч Борис, чи нема його. Це зараз. I пiсля його смертi буде те ж саме. Навiть бiльше, бо руки у Дзвiнки будуть розв'язаними. Дружина не дотримуватиметься навiть тих формальностей, якi є нинi.
   Ця думка гнiтила його. З одного боку, вiн хотiв вирватися на волю, вiдчути себе незалежним хоч на старостi рокiв. Водночас розумiв, що не зможе без Дзвiнки прожити нi дня. Нехай вона десь волочиться, але вiн знає, що дружина обов'язково повернеться.
  

41

  
   Коли Мирон казав Лесi, що його вiдправили на Донбас, але подалi вiд лiнiї вогню, то, звiсно, лукавив. Та не лише тому, що не хотiв, аби дружина i батьки переживали за нього. Пiдписав документ про нерозголошення таємницi.
   На базi їх посилено тренували. Зброя, прийоми, вправи на витривалiсть, заняття з вимови. Мабуть, вже би нiхто не вiдрiзнив хлопця iз Дрогослава вiд донецького хулiгана.
   Звiсно, всi здогадувалися, до чого їх готують, але навiть мiж собою про це не говорили.
   Якось Мирона викликали до командира.
   - Пiдеш на пiдпiльну роботу в Донецьк?
   Знак запитання наприкiнцi був малесеньким, i все радше скидалося на наказ.
   Чесно кажучи, думав, що в складi бойової групи проникне в мiсто, буде щось пiдривати, вбивати затятих сепарiв i їхнiх росiйських покровителiв, якi розв'язали вiйну в Українi. А тут щось iнакше. Тихо жити i не висовуватись.
   I жодних контактiв з рiдними. Можливо, декiлька мiсяцiв. А то й рiк. Може, бiльше.
   Якщо його викриють, нiхто визволяти не буде. Повинен померти смертю героя. Безiменного героя. Якщо зрадить - знайдуть i знищать. У них всюди свої люди.
   Це вам не детективи читати. Штiрлiц вiдпочиває.
   Мирон пiдписує всi необхiднi документи. Ще вирiшуватимуть, кого з групи вiдправити. Серце тьохкає. Командир уважно дивиться на нього.
  

42

  
   Нарештi Iван Андрiйович сказав те, що мав давно сказати. Вони створили Комiтет порятунку України.
   Генерал iнфаркту розсмiявся. Якщо скласти першi букви, то вийде КПУ. Комунiстична партiя України. Боже, навiть маскуватися не вмiють цi вiчно вчорашнi. Як пароплав назвеш - так вiн тобi й попливе.
   Iван Андрiйович вдав, що не образився. Каже, що назву можна й змiнити. Не в цьому суть. Головне, чим займатиметься органiзацiя. I хто в неї увiйде - додає генерал iнфаркту. Ним оволодiває азарт затятого гравця. Разом з тим йому стає весело, бо все видається несправжнiм, а ця гра у пiдпiльникiв - надуманою.
   Iван Андрiйович називає людей, якi увiйшли до складу Комiтету порятунку України. Цi прiзвища нiчого не говорять генераловi iнфаркту. Прозвучало одне знайоме, але з'ясувалося, що це не той чоловiк, про якого вiн подумав. Актор i письменник - чув про них. I кого вони будуть рятувати? I вiд кого?
   Йому кажуть, що всiх прiзвищ називати не можна, бо цi люди при посадах, i їм буде непереливки, якщо їх розсекретять. Але генерал iнфаркту має бути впевнений, що мова йде про порядних i чесних людей, патрiотiв України.
   Iван Андрiйович iде йому назустрiч i називає партiю нових прiзвищ. Щось у цьому списку багато колишнiх силовикiв. Комiтет порятунку України хоче встановити вiйськову диктатуру? Генерал iнфаркту прямо запитує про це в Iвана Андрiйовича. Той вiдводить погляд i каже, що, мабуть, до цього справа не дiйде, але час непевний, треба бути готовим до всього.
   Iван Андрiйович розумiє, що грайливий тон генерала iнфаркту означає лише одне: вiн i не думає ставати членом Комiтету порятунку України. Навiщо ж на нього було витрачено стiльки часу? I внучку звiльнено з полону в Криму. Iван Андрiйович не каже цього генераловi iнфаркту, але його погляд й сталево-сiрi очi видають колишнього кагебiста з головою.
   Прощаючись, вiн каже, щоби генерал iнфаркту подумав. Вiн зайде через декiлька днiв. Або ще краще - зателефонує. Генерал iнфаркту думає, що бiльше вiн у своєму життi вже не побачить i не почує Iвана Андрiйовича. I на душi йому стає легше.
  

43

  
   Дональд не прийшов нi увечерi, нi наступного дня.
   А через тиждень у них з'явився серйозний чоловiк з папкою. Вiн показав посвiдчення. Служба безпеки України. Майор.
   Iршавець розповiдав про Дональда усе, що знав, починаючи зi спiльної армiйської служби. I про те, як той врятував йому життя. I про те, як надсилав Дональдовi щороку правдивий закарпатський коньяк. I про те, як Дональд несподiвано з'явився у нього вдома.
   Майор старанно все записував. Iршавець хотiв запитати, хто ж такий насправдi Дональд, але стримався.
   Потiм Iршавець уважно прочитав записане з його слiв. У майора був м'який школярський калiграфiчний почерк. Пiдписав усi листки.
   Майор сказав, що коли Дональд з'явиться чи зателефонує, нехай негайно дадуть йому знати. I застерiг, що треба бути обережним.
   Iршавець довго не мiг заснути, здригаючись вiд кожного шарудiння. Здавалося, зараз Дональд залiзе до нього i вб'є.
  

44

  
   Здається, Дзвiнка могла бути задоволена собою. Вона написала генiальну картину.
   Звiсно, їй було прикро, що Борис цього не розумiє й не подiляє її радостi. Але ж коли виходила за нього замiж, розумiла, що вiн не художник, а проста смертна людина, так що зараз нiчого нарiкати.
   Дрогослав тиснув на Дзвiнку своєю сiрятиною й провiнцiйнiстю. Якби вона малювала це мiсто, то воно б i справдi було в неї у суцiльних сiрих тонах. Тут вiяло безнадiйнiстю i смертю. Так завжди буває, коли нема майбутнього. Люди можуть пишатися своїм минулим, але коли нема майбутнього - це жахливо. Писати сiрятину, в якої нема майбутнього, - це вбивати саму себе. Дзвiнка могла пiти на будь-якi експерименти у власнiй творчостi, але ставати самогубцею точно не хотiла.
   Ось у Києвi її б зрозумiли. Принаймнi знайшлись би знаючi люди, якi б оцiнили генiальнiсть цiєї картини. Ну, i авторки також. У столицi теж було багато сiрих тонiв, але палiтра, на вiдмiну вiд Дрогослава, все ж видавалася багатобарвною. У Києвi було набагато легше дихати. I простiр для творчостi був практично необмеженим. У Дрогославi ж, здавалося, небо тиснуло на тебе, готове розплющити у будь-яку мить.
   Дзвiнка з жахом думала, що вже нiколи не вирветься iз Дрогослава до Києва чи до будь-якого iншого, але пристойного мiста, а тому ця генiальна картина стане останньою в її доробку. А далi сiрятина пiде за сiрятиною i сiрятиною поганятиме, i художниця писатиме те, що до вподоби сiрим людям.
   Добре, що в неї хоч синочок є. Миколка - найгенiальнiше її творiння.
  

45

  
   Бути секретарем Дрогославської мiської ради i не мати реальної влади - саме це найбiльше його гнiтило. Здавалося, цiлком незалежний вiд мiського голови, маєш вплив на депутатiв, розв'язуєш проблеми, вирiшуєш щось для себе. Але коли мова йшла про серйознi речi, всi нiби змовлялись, тупо дивилися на нього i безбарвно казали, що останнє слово в цiй справi повинен сказати мiський голова. Ну, якщо не казали, то давали зрозумiти.
   Iнколи секретаревi мiської ради здавалося, що всi здогадуються про його претензiї стати мiським головою i тихенько в душi посмiюються: мовляв, ти що? Вiн сам заперечував, коли йому прямо про це казали чи бодай натякали на булаву в ратушi, вiджартовувався, що й на цiй посадi має багато роботи. Проте всi його думки були зверненi на те, аби стати першим чоловiком у мiстi. Коли заходив до кабiнету мiського голови, серце його трепетало, уявляв себе в цьому крiслi. Знав, що керуватиме краще за цього ... не знаходив слова, як назвати свого шефа. I команда в нього буде злагодженою. I справи в Дрогославi йтимуть краще.
   Найбiльше його гнiтило, що за цi майже чотири роки не вдалося жодного разу бодай виконувати обов'язки мiського голови. Коли той iшов у вiдпустку чи був на лiкарняному, покладав цю мiсiю на першого заступника. Той проводив наради, а секретар мiської ради сидiв поруч i ледве тамував образу - не лише на присутнiх, якi його недооцiнюють, а на весь свiт Божий.
   Вдома теж мав проблеми. Насамперед з дружиною. Постiйно сварилися. Нi з того, нi з сього. Добивало, що син, якому вже було двадцять п'ять, а ще не одружився i постiйно вициганював у нього грошi, завжди ставав на бiк мами. Сперечатися з ними не було змоги. Нiяк не мiг второпати однiєї простої iстини: адже вiн завжди правий, а вони постiйно роблять його винним. Замiсть того, щоб вiдпочити вдома вiд роботи, - навпаки, ще бiльше змучувався. Згадував тi блаженнi днi, коли в нього була коханка. Здавалося, тодi жив у раю. Але коли живеш у раю, постiйно нагадуй собi, що iснує й пекло, до якого рано чи пiзно можеш потрапити.
  

46

  
   Вiолетта не кохала свого чоловiка. Це ж треба було прожити разом вiсiм рокiв, щоб усвiдомити це. Коли двадцятилiтньою виходила замiж за вдвiчi старшого i красивого офiцера, то радше захоплювалася ним, нiж мала до нього почуття.
   А потiм це все почало випаровуватись, особливо в провiнцiйних мiстечках, куди чоловiка кидали по службi. Вiолетта народилась у Києвi й звикла не те що до розкошiв, а просто до комфортного життя. I коли зранку, як у Дрогославi, нема гарячої води, щоби прийняти душ, - це на початках видавалось їй катастрофою. Звичайно, людина до всього звикає, й катастрофа згодом може перейти до розряду побутових труднощiв. Але Вiолетта не хотiла звикати до провiнцiйностi, й якби хтось заглянув у її душу, то зрозумiв би це.
   А вона кожного дня з жахом спостерiгала, як провiнцiйнiсть засмоктує її чоловiка. Вiн був з села на Житомирщинi, навчався i потiм служив у Києвi, й важко було у цивiлiзованому чоловiковi тодi вгледiти сiльське минуле. Але провiнцiйнiсть людини не залежить вiд того, де ти народився, - в мiстi чи селi, яку освiту маєш -- вищу чи клас i три коридори. Бувають такi столичнi кадри, якi є глибоко провiнцiйними за своїм духом. А ось людина з глухого села, а мислить планетарно. Чоловiк Вiолетти був провiнцiалом до мiзку кiсток i вона аж нарештi це зрозумiла.
   Кожний з них жив своїм життям. Вiн зранку до вечора на роботi. Часто приходив додому доволi п'яненьким, пояснюючи це виробничою необхiднiстю. Вона не вникала в його службовi проблеми, та вiн би й не розповiв їй нiчого, хоча була переконана, що алкоголь не має нiчого спiльного з роботою.
   Заради чоловiка Вiолетта кинула унiверситет на третьому курсi, коли вiн розлучився з першою дружиною. Вона свiдомо прирекла себе на роль домогосподарки. Думала народити йому дiтей, але з цього нiчого не виходило, хоча вона не застерiгалась.
   Життя втрачало будь-який сенс для Вiолетти. Мабуть, лише любов до книжок виправдовувала її iснування на планетi Земля.
  

47

  
   Вiталiк виринув нiзвiдки, аж Маринi подих перехопило вiд несподiванки.
   - Привiт, мала! Злякалась?
   - Чого б це я мала лякатись?
   Вiн стояв близько-близько вiд неї. Досить йому трохи нахилитись - i вона би поцiлувала його.
   - Виходь за мене замiж, - каже.
   Марина завмерла.
   - У мене ж двоє дiтей, - вiдповiдає спантеличено.
   - Я знаю. Петрик i Павлик. Я їх усиновлю.
   Каже нiби серйозно. Чи все-таки в очах смiшинки?
   Марина мовчить. Не знає що сказати.
   - Довго думаєш, мала.
   Вiталiк вiдступив вiд неї на крок. Навiть якби й хотiла, вже не дотягнеться до його губ.
   - Доведеться iншу ощасливлювати!
   Вiн уже йде вiд неї.
   - Бувай, мала!
   Ось що це було? Вiн серйозно чи насмiявся з неї?
   Весь день - на роботi, вдома i трохи вночi, коли чоловiк уже спав, - Марина думає про це. Ну й Вiталiк! Озадачив.
   Звiсно, вона не думала йти вiд Андрiя. Хто би взяв її з двома дiтьми? Та й кохає ще чоловiка. "Ще" - ключове слово.
   Нiколи не задумувалась до сьогоднiшнього дня, чи може стати коханкою. Якби з Вiталiком - хтозна. Але як це - спати з чоловiком i зустрiчатися з iншим? Нi, це не її щастя.
   А ще була ображена на Вiталiка. "Доведеться iншу ощасливлювати". Та ощасливлюй собi на здоров'я! Хоч сто порцiй!
   Вирiшила, що коли зустрiне Вiталiка, скаже, щоби бiльше не називав її малою.
   Ще довго перекидається на лiжку, нiяк не може заснути.
  

48

  
   Коли другу нiч поспiль їй наснився покiйний чоловiк, який кликав до себе, Iванна Степанiвна наважилася по телефону розповiсти про це доньцi.
   - Мамо, я не знаю що робити, - роздратовано сказала Марина. - Пiди на могилу до тата, постав свiчку в церквi. Що в таких випадках роблять? Може, тебе щось болить? Пiди до лiкаря.
   Але ж Iванна Степанiвна не просила в неї допомоги, а просто розповiла те, що наснилося.
   Що знала, те й довiдалась. Iванна Степанiвна поклала слухавку.
   Портрет чоловiка на стiнi лякав її. Невидима сила з того свiту притягувала до себе. Зняти чи що? Навiщо вiн кличе до себе?
   Iванна Степанiвна увiмкнула телевiзор. Але якби в неї запитали, яку передачу чи фiльм вона дивилася, не змогла б сказати. Нiби в цей час знаходилась у паралельному свiтi, нi про що не думаючи.
   Перед тим як лягати спати, все-таки наважилася й зняла зi стiни портрет покiйного чоловiка. Поклала його на шафу. Вiдчула, що на душi стало легше.
   Подумала, що було би добре, якби Петрик i Павлик жили тут, у неї. Ну, i Марина звичайно. А Андрiй? Звiсно, було би тiсно у двокiмнатнiй хрущовцi. Сватам легше. У них три кiмнати.
   Цiєї ночi Iванна Степанiвна спала добре. Покiйний чоловiк нiкуди її не кликав.
  

49

  
   Через студентика, який перебував у зонi антитерористичної операцiї, справа доцента зайшла у глухий кут. Всi розумiли абсурднiсть ситуацiї. Є людина, яку упiймали на хабарi, але нема сенсу передавати матерiали до суду, бо вiдсутнiй головний герой дiйства.
   I ось коли все зависло у повiтрi, доцент чомусь подумав, що найгiрше вже позаду. Вiн пiдняв голову i вже не сутулився, коли йшов унiверситетськими коридорами. Тепер спокiйно мiг дивитися в очi студентам. Багато з них знову почали вiтатися, хоча ранiше, коли тривало слiдство й доцент мiг загримiти, нiби й не помiчали його. Вiн не злопам'ятний, нехай знають його добре серце, i на їхнiх екзаменацiйних оцiнках це нiяк не позначиться.
   Студентка п'ятого курсу, з якою вiн декiлька разiв кохався, зателефонувала йому, сказала, що скучила, i запропонувала зустрiтися, хоча декiлька мiсяцiв перед цим, коли йому було особливо сутужно, не подавала ознак життя.
   Дружина змiнила тон у розмовах з ним, усвiдомивши, що з цiєю людиною їй доведеться жити ще довго й нудно.
  

50

  
   Батько Едiка Скворцова помер, коли малому було тринадцять рокiв. Лiкарi не зумiли врятувати вiд алкогольного отруєння. Мама теж пила. Не соромилась, приводила додому чужих чоловiкiв. Спочатку пила з ними, а потiм займалася сексом, вигнавши молодшу доньку до кiмнати Едiка.
   Коли Скворцову-молодшому вже було рокiв п'ятнадцять, вiн побив чергового маминого кавалера. Жiнка злякано дивилася на сина, думаючи, що i їй зараз дiстанеться. Молодша сестра Едiка була захоплена братом ще змалку i у всьому хотiла походити на нього. А тепер вiн ще бiльше вирiс в її очах. Бiльше чужих чоловiкiв у їхнiй квартирi не було.
   На шiстнадцятирiччя Едiка його однокласник зґвалтував молодшу Скворцову прямо в їхнiй квартирi. Малiй було неповних чотирнадцять. Едiк набухався i спав. Мама пiшла до сусiдiв, аби не заважати молодi. Всi вже майже розiйшлись, й однокласник скористався ситуацiєю.
   Сестра вилiзла на дах їхньої багатоповерхiвки i кинулась вниз. Про зґвалтування нiхто не знав. Казали, нiби мала напилась i щось в неї клацнуло в головi.
   Через декiлька мiсяцiв Едiк якимось чином дiзнався, що однокласник зґвалтував його сестру, i саме це стало причиною її самогубства. Але мститися вже було нiкому. Батьки хлопчини, якi довiдалися про це ранiше, наперед вирахували ситуацiю i виїхали iз Донецька. Причому зробили так, що не вдалося встановити, куди саме.
   Мама Едiка не просихала, аж поки не опинилась у психiатричнiй лiкарнi. Їй почали ввижатись ангели, якi воюють з демонами й iнакшопланетянами. Лiкар сказав Едiку, що це безнадiйний випадок. Мабуть, доведеться його мамi до кiнця своїх днiв перебувати у цьому закладi.
   Якщо сказати, що Едiк зрадiв, залишившись без мами, - значить, нiчого не сказати. Вiн ненавидiв її. I навiть смерть сестри, яку любив, теж звалив на неї. Зовнiшньо по ньому нiчого не було видно. Вiдчув себе вiльним, коли залишився сам у двокiмнатнiй квартирi. Знайшлися й дiвчатка, якi ранiше не звертали на нього жодної уваги. Вiн користувався їхнiми сексуальними послугами, а потiм нахабно виганяв, щоби не претендували на квартиру.
   Приходили якiсь поважнi люди з мiської ради. Едiк розумiв, що пiд рiзними приводами хочуть вiдiбрати у нього квартиру. Не знав, як має цьому протистояти. Але настав 2014-ий рiк. Росiя була в Криму. Потiм вiдбулися подiї в Донецьку i Луганську, якi теж хотiли до Росiї. Квартирне питання для поважних людей з мiської ради вiдпало саме по собi, й Едiка з його квартирою залишили в спокої.
  

51

  
   Варвара першою помiтила вагiтнiсть Єршової, хоча та до останнього приховувала.
   - Хто? - запитала, показуючи на живiт.
   - Чоловiк, - вiдповiла Єршова. У неї в очах з'явилися сльози.
   Варвара обiйняла її.
   - Нiчого, якось воно буде, - сказала, хоча й знала, що нiчого доброго з цього не вийде.
   - Вiн мене здав.
   Єршова була спокiйною. Вона вже перехворiла цим. Здавалося, все давно в минулому. Лише спогади затвердiли в душi у виглядi маленького гострого камiнчика. I рана постiйно кровоточила, нагадуючи, що щастя - це не колись, а сьогоднi або завтра.
   Єршова розповiла, що того вечора вони кохались з чоловiком, а потiм дивилися телевiзор. Коли закiнчився фiльм, почалися новини. Єршова сказала, щоби чоловiк вимкнув телевiзор, але той хотiв додивитися.
   Мало не в кожному телевiзiйному сюжетi говорили про Путiна. Це дратувало Єршову, i вона не витримала:
   - Як ти можеш дивитися на цю морду?
   Вона не вiдразу зрозумiла, що трапилося. Чоловiк вимкнув телевiзор i сiв на лiжко. Сидiв довго. Єршова запитала, чому вiн не лягає спати.
   - Путiн - не морда, - нарештi вiдповiв чоловiк. - Це - наш президент.
   Вiн особливо пiдкреслив останнє слово.
   - Президент, президент, - примирливо сказала вона. - Хто ж iще? Нiхто й не сумнiвається! Лягай вже.
   Вже на ранок забула про це, а увечерi чоловiк завалився п'янезний додому. Ще нiколи вона таким його не бачила. Вiн довго вовтузився, вкладався спати, щось бурмотiв собi пiд нiс, а потiм розплакався.
   Це були п'янi сльози, але все одно Єршова втiшала його, не розумiючи, що трапилось, аж поки чоловiк не зiзнався, що здав її ефесбешникам за слова "Путiн - морда".
   Варвара дивилася на Єршову широко розплющеними очима.
  

52

  
   ... Путiн за великим круглим столом. Це ще бiльше пiдкреслювало його малий зрiст. Навколо нього возсiдали незнайомi люди, нависаючи над Путiним. Але все одно вiдчувалося, що головний тут - вiн.
   - Я вирiшив пiти, - сказав Путiн.
   Вiн вiдчинив невеличкий чемоданчик, який лежав перед ним. Всi побачили велику червону кнопку посерединi.
   - Але разом зi мною мають пiти Росiя i весь свiт.
   Путiн поклав вказiвний палець на червону кнопку.
   Всi застигли, не смiючи йому заперечити, але водночас розумiючи, що коли вiн натисне на червону кнопку, все назавжди для них закiнчиться...
   Вiталiна прокинулася. Ще не вiдразу зрозумiла, що ця маячня їй приснилася. Подивилася на мобiлку. Третя ночi.
   За стiною сварилися тато з мамою. Не мають що робити?
   Встала з лiжка i пiшла до них, аби заспокоїти. Застигла на порозi, коли почула маминi слова:
   - Бiсись - не бiсись, а Вiталiна не твоя донька.
   Батьки враз замовкли. Думала, що через неї. Але просто суперечка закiнчилася. Вiталiна стояла довго, боячись поворухнутись. Коли їй здалося, що батьки сплять, пiшла до себе.
   Чомусь ця звiстка не вразила її. Тато - не її тато, а її батько - хтось iнший? Що за фiгня?
   Прийшов до голови Путiн з червоною кнопкою.
   Вiталiна подумала, що добре, якби її татом був Андрiй Чернюк. А що, мiг би! Старший вiд неї на сiмнадцять рокiв.
   З цiєю думкою, усмiхаючись, заснула.
  

53

  
   Вiн сидить у якомусь довбаному пiдвалi й згадує те, що було десять мiсяцiв тому...
   ... Ричард Блейк, шостий аналiтик Центру стратегiчних дослiджень, вiдчував себе пупом Землi. Аякже, саме вiн сьогоднi був одним iз головних творцiв iсторiї. Його не цiкавило, хто був у центрi подiй учора чи буде завтра. Пальма першостi нинi належала йому. Колись у пiдручниках iсторiї напишуть, що саме вiн, Ричард Блейк, написавши ще 13 вересня 2013 року записку пiд номером SB-143/298-KR, передбачив початок кiнця Володимира Путiна.
   Ну, звичайно, це було Боже провидiння. Ще звечора вiн не знав, що прокинеться вночi й до ранку писатиме. Думки й слова були на кiнчику кулькової ручки. Хтось невидимий водив його рукою, змушуючи писати й забувати про сон.
   Цю ручку йому на день народження подарувала Вiкторiя Юджин. Вона знала його пристрасть до ручок i час вiд часу балувала ними. Ось i скажiть, що нема вищої сили над нами. Вiн тодi всерйоз сказав, що цiєю ручкою напише документ, який згодом дослiдники назвуть одним iз найважливiших в iсторiї. Звiсно, Вiкторiя Юджин смiялась, i Ричард Блейк заразився її щирiстю. Здавалось, їм розiрве щелепи, а в животi трiснуть кишки. Вiн прощав коханцi наївнiсть i недалекiсть, адже звiдки їй знати, що перед нею - один iз найвидатнiших аналiтикiв сьогодення.
   Шосте число не повинно було вводити в оману. Ха, їх, аналiтикiв, у вiддiлi було чимало, i те, що вiн увiйшов до першої десятки, було великою особистою заслугою Ричарда Блейка. При цьому вiн особисто знав, що стоїть на порядок вище п'ятого i навiть четвертого аналiтика Центру стратегiчних дослiджень. Десь у глибинi душi вiн пiдозрював, що й з першою трiйкою аналiтикiв може позмагатись у складаннi прогнозiв на майбутнє. Вiн не знав цих людей, вони були засекреченi. Ричард Блейк мiг щодня бачити їх у цьому сiрому невиразному примiщеннi, в якому розмiщувався Центр стратегiчних дослiджень, сидiти за одним столом пiд час обiду. Спочатку його дратувало, що вiн їх не знає, а вони володiють достовiрною iнформацiєю про шостого аналiтика. Компенсацiєю для його самолюбства було те, що вiн знав своїх колег вiд сьомого по сотий номер, але вже вiд сьомого i далi нiхто не знав, що вiн саме шостий аналiтик.
   У записцi, яка мала стати набутком iсторiї, головним було виокремити основну тезу, а вже потiм танцювати навколо неї, доводячи, як теорему. Ричард Блейк мiг би сказати в наступних iнтерв'ю, що ця теза йому наснилась, але це було би неправдою. Насправдi його вночi розбудив кiт Смоллi, який зiскочив з нiг свого господаря i почав гасати кiмнатою. Звiсно, бiлий котяра з рiзнокольоровими очима турецької породи ван рахувався з Ричардом Блейком, але явно не дооцiнював його як шостого аналiтика Центру стратегiчних дослiджень.
   За великим рахунком, саме Смоллi мав би претендувати на пальму першостi в цiй справi, бо якби вiн не розбудив господаря, той спав би до ранку, а нiчне осяяння не вивело би його на генiальну формулу. Але ж хто зробить кота головним? Ще можуть визнати його не бiльше, нiж приводом, але не причиною з'яви цiєї генiальної формули.
   Так само не може претендувати на пальму першостi Вiкторiя Юджин, хоча й подарувала йому ручку, якою вiн написав свою генiальну записку. I Смоллi, й ручка Вiкторiї Юджин - це все похiдне, яке має лише опосередкований стосунок до того, що цiєї ночi сотворив Ричард Блейк.
   Втiм, нiчна ейфорiя швидко вивiтрилась, i Ричард Блейк уже жалкував, що так поспiшно вiдправив записку електронною поштою на адресу Головного аналiтика Центру стратегiчних дослiджень. Цього чоловiка вiн не знав i лише користувався його електронною поштою, коли треба було надiслати повiдомлення чи свої розрахунки й прогнози з того чи iншого приводу. Тепер Ричард Блейк уявляв, як той кривиться, читаючи його записку. Шостому аналiтиковi навiть здалося, що вже сьогоднi його понизять до якогось там п'ятнадцятого чи навiть сто першого аналiтика, зважаючи на абсурднiсть тверджень, якi вiн висловив у своїй записцi. Блейк не знав, чи таке взагалi траплялося в їхньому Центрi стратегiчних дослiджень, але можна було припустити будь-що. Вiн фiзично вiдчув, як гидко посмiхається йому сьомий аналiтик - ця дурепа Рiта Файвгофен, яку вiн щодня бачить, коли дiзнається, що зайняла його мiсце. Нинi вона ще не знає, що вiн шостий аналiтик, але ж вiн знає, що вона сьомий.
   Блейк навiть здригається, нiби хтось облив його вiдром холодної води. Вiн докладає максимум зусиль, щоби взяти себе в руки, i зрештою це йому вдається. Його записка, думає вiн, можливо, й не така генiальна, i хтось сьогоднi на планетi Земля зробив бiльш генiальне вiдкриття, але все ж написане ним має право на iснування. Рано чи пiзно це зрозумiють усi аналiтики свiту, по який бiк барикад вони б не стояли, i вiн не винен, що ця проста, а, значить, генiальна iдея прийшла до нього першою. Полягала вона в тому, що Путiн навряд чи змириться з тим, що Україна прагне до Європейського союзу, й буде робити все можливе й неможливе, аби завадити цьому поступу. Український президент Янукович занадто слабка фiгура, аби втiлити в життя плани Путiна. Крiм того, вiн i його так звана Сiм'я мали свої меркантильнi плани, аби вповнi усвiдомити, що ж насправдi хоче Путiн. У них не було бажання стати розмiнною монетою в його руках. З iншого боку, Янукович усвiдомлював, що довго випробовувати терпiння Путiна не можна, тому в кiнцевому результатi вiн усе-таки пiде тим шляхом, який йому вкажуть. Але тут вступає в дiю Його Величнiсть Народ. Ричард Блейк написав у своїй записцi, що, швидше за все, можуть повторитися подiї Помаранчевої Революцiї, але вже на вищому рiвнi. I саме це стане початком кiнця Путiна, причому мова не йтиме про десятилiття, а про якiсь декiлька рокiв. Саме Україна здатна зламати хребет Путiну, що призведе до розпаду Росiї як федерацiї.
   Далi в записцi йшла необхiдна деталiзацiя усiх цих процесiв, i Ричард Блейк уже пишався собою, бо виходила доволi чiтка формула, i з точки зору науки нiхто не мiг висловити йому серйозних зауважень, хiба би був упереджено налаштований до нього.
   Шостий аналiтик вiдчув, що хоче саме зараз фiзичної близькостi з Вiкторiєю Юджин. Зазвичай вона сама нав'язувалась йому, була наполегливою i незалежно вiд того, в якому станi вiн був, завжди домагалася свого, аби потiм з гордо пiднятою головою йти геть. Ричард не мiг нiчого з собою вдiяти. Йому хотiлося хоч раз узяти гору над Вiкторiєю, аби вiн став iнiцiатором бодай одного iнтимного стосунку. Але Юджин завжди випереджала Блейка, нiби зчитувала з його мозку iнформацiю, коли вiн може захопити iнiцiативу в свої руки. Вiкторiя бодай на долю секунди випереджала його в любовних iграх, а вiн нiчого не мiг вдiяти, аби протистояти їй, та й, чесно кажучи, не хотiв цього.
   Зараз шостий аналiтик мрiяв про те, аби Вiкторiя якимось дивом опинилась в його кiмнатi й вiддалась йому без зайвих слiв, просто мовчки оцiнивши його генiальнiсть. Вiн розумiв, що цього нiколи не буде, бо панi Юджин не слiд знати, чим насправдi займається пан Блейк. Для неї вiн дрiбний клерк хоча й у солiднiй компанiї, а тому увiрувати в його стратегiчно-аналiтичну генiальнiсть мiг лише божевiльний. Були моменти, коли Ричардовi хотiлося розкритися Вiкторiї, розповiсти всю правду про себе. Але вiн розумiв, що це може коштувати йому втрати посади в Центрi стратегiчних дослiджень, а через це вiн назавжди може розлучитися з коханою.
   Коханою? Вiн, здається, аж тепер втямив, що кохає цю жiнку i не може без неї жити. Вiн лягає i прокидається з думкою про неї. Мабуть, двадцять чотири години на добу, навiть у снi, думає про Вiкторiю Юджин. Ричард доволi стриманий чоловiк, i на його обличчi цього всього не прочитаєш, але ж вiн знає, що все вiдбувається саме так...
   ... Десь поруч лунають крики людини, яку пiддають тортурам. Ричард Блейк здригається. Йому вже не до спогадiв.
  

54

  
   Володимировi Володимировичу якось наснилося, що американцi завдали ракетно-ядерного удару по Кремлю. Нiби вiн ховається в бомбосховищi, але нiщо вже не може врятувати йому життя, а багатотоннi перекриття падають йому на голову, плющать на атоми його малесеньке тiльце.
   Звичайно, вiн нiкому тодi не розказав про свiй сон. Та й кому мав розповiдати, якщо навколо шакали, а не люди, ладнi розтерзати його будь-якої митi? Пiсля цього сну, який видався йому символiчним, вiн уже боявся ночувати в Кремлi чи на своїх багаточисельних дачах навколо Москви. Охорона збилася з нiг, вишукуючи йому щоночi новий нiчлiг, дбаючи насамперед про безпеку патрона. Звiсно, багато хто не подiляв його побоювань, але вони не бачили його снiв. Вiн важко засинав на кожному новому мiсцi, а коли все-таки змучувався боротися сам з собою, йому снилися жахiття. Як правило, сон тривав усього декiлька хвилин, але здавалося, що йому нема нi кiнця, нi краю, нiби хтось невiдомий поселився в його черепнiй коробцi, аби постiйно страшити. Вдень жахiття зникали, i вiн знову вiдчував себе всесильним, єдиним всесильним чоловiком на планетi Земля. З жахом очiкував приходу кожної нової ночi й розумiв, що треба буде спати, але як тiльки заплющить очi, знову присниться якийсь жах, вiд якого не зможе оговтатись аж до свiтанку. Вдень теж не випадало поспати, хоча декiлька хвилин вiн собi все-таки дозволяв. Вiдкинувшись на крiслi, мiг заснути коротко i тривожно, але цi сни не йшли в жодне порiвняння з нiчними кошмарами. Деннi сни були забарвленi в колiр хмар i неба, йому здавалося, що вiн летить у повiтрi, йому легко i незвично, чого в реальному життi нiколи не вiдчував. Навпаки, вночi замiсть бiло-голубого блаженства приходили червоно-чорнi жахи, якi вiдбирали в нього - вiн це вiдчував - життя.
   Тiєї ночi його довго возили Москвою, аж поки не зупинилися бiля багатоповерхiвки. Вiн уже хотiв послати подалi свого начальника охорони, боячись за власну безпеку, але досi не було пiдстав не довiряти йому. Мiсто вже давно спало, i лише в одному вiконечку свiтився вогник десь так на сьомому-восьмому поверсi. Вiн зрозумiв, що ночуватиме сьогоднi тут, як звичайний москвич. Йому раптом спокiйно стало на душi, нiби вiн змирився з власною смертю i зрозумiв нарештi, що якою би не була в нього охорона, вона не зможе захистити його вiд терористiв.
   Раптом подумав, що це не вiн сьогоднi знаходиться в цiй машинi, бо що би вiн мав тут робити, а його один iз багаточисельних двiйникiв, якого нiби спецiально пiдставляють терористам, аби взнати всi їхнi намiри стосовно нього, справжнього. А вiн, справжнiй, лежить у своєму зручному лiжку на однiй iз дач бiля Москви, про iснування якої знає лише обмежене коло людей.
   Нi, вiн таки прокинувся там, де i мав бути. Нiякої багатоповерхiвки, звiсно, не було, а охоронець, мов вiрний пес, лежав поруч i не зводив з нього очей. Побачивши, що господар не спить, пiдвiвся, але отримав команду заспокоїтись i не робити рiзких рухiв. Декiлька разiв Путiн упiймав себе на думцi, що саме охоронець вночi, коли вiн засне, може його задушити, а йому снитиметься, що вiн падає в глибини свiтового океану й нiяк не може виплисти. Таке вже траплялося декiлька разiв, причому снився майже один i той же сон, який вiдрiзнявся вiд кожного нового жаху якимись несуттєвими нюансами.
   Швидко вiн знову заспокоївся i тепер заснув глибше й надiйнiше. До нього прийшли в гостi тато й мама, якi так несподiвано згасли один за одним. Звiсно, вiн знав, що саркомою там i не пахло, але йому сказали, що вони померли вiд раку, i вiн з цим змирився. Тато й мама сидiли навпроти нього, пильно вдивлялися йому в очi, i вiн розумiв, що вони не вiрять у свою смерть, а ще бiльше нiяк не можуть повiрити, що це рiдний син винен у цьому. Вони занадто багато знали про нього, аби могли втриматись i не розповiсти про це людям, а вiн знав, що вони можуть не втриматись, як знав i те, що вiн потрiбен Росiї. I заради цього жертвувати життям батькiв не грiх, а великий подвиг, який зарахують йому на небесах.
   Здається, вони сидiли один навпроти одного вiчнiсть. Вiн вдавав, що жалкує за тим, що його нема з ними, але водночас розумiв, що вони не вiрять у його щирiсть, але продовжував цю гру, бо знав, що вбивство батькiв було не першим i не останнiм у його життi, i це вбивство, як i всi iншi, вiн здiйснював не сам, а чужими руками. Хiба що отого хлопця на тренуваннi убив сам, i вiн знав, що так i буде, i його попереджали, але вiн знав i те, що мусить пiти на це, аби виконати не знати що, принести невiдомо яку жертву i невiдомо кому. Тодi стало зрозумiлим, що вiн вибраний, коли не трапилося жодного скандалу пiсля того вбивства, пiсля тренування, нiби так i мало бути. Йому навiть не заборонили тренуватися далi, хоча вiн вiдчував холодок з боку партнерiв. Його боялись, i це тiшило самолюбство. Визнали вибраним, а вiн увiрував в те, що є безсмертним.
   Тато й мама з нiмим докором сидiли навпроти сина, але вiн читав у їхнiх очах подяку за те, що вiн зробив з ними. Вiн уже це знав, що земнi й небеснi закони є протилежними, i те, що на землi вважається грiхом, на небi сприймається як найвеличнiше добро. I батьки, вiн розумiв це, прийшли до нього з того свiту, аби пiдтвердити йому те, що вiн, єдиний iз мешканцiв планети Земля, уже знав i без них, але вiн був вдячний їм за це, що вони з небес вибачили йому земний грiх, бо зрозумiли, за якими правилами живе людство i за якими - Бог. Якби цi правила спiвпадали, то хтось мав би збожеволiти, а земля i небо зiйтися в останньому смертельному танцi.
   Весь цей час пiсля їхньої смертi холодок розумiння того, що вiн справдi накоїв, гнiздився в глибинi його серця. Але це був приємний холодок, який зiгрiвав його, не давав забути, що вiн робить на планетi Земля i в чому насправдi полягає його мiсiя. Не буде ж вiн налiво й направо розповiдати про це кожному зустрiчному-поперечному. Кому треба, самi здогадаються. Хто не здогадається - вiн не винен, що у них така доля.
   Йому здалося, що мама хотiла щось йому сказати, i це були би неправильнi, несправедливi слова, бо вiн робить те, чого не розумiє нi мама, нi будь-хто. Вiн сам iнколи не розумiє те, що вiн насправдi робить, але це розумiння приходить значно пiзнiше, i вiн бачить, що робив правильно, а не так, як йому пiдказували розум чи серце. Це була вища сила, не пiдконтрольна йому, але вона вела його в цьому життi, i вiн слiпо пiдкорявся їй. Вiн вiдчував, що батько надзусиллям волi стримував маму, i, врештi, це йому вдалося. Мама була такою ж слабкою, як i за життя, i пiдкорялася волi батька. Вiн був вдячний батьковi, що той стримав маму вiд необдуманого кроку, бо вiн би й так не пояснював їй i не змiг би пояснити, чому тодi так поступив. Це було зайвим i з точки зору земного життя, i з точки зору життя небесного.
   Вiн уже не спав, але батьки ще сидiли навпроти нього, нiби розумiли, що, можливо, востаннє бачаться з ним, i як їхнi шляхи-дороги розiйшлися на землi, так розiйдуться i на небi. Вiн теж не розумiв, що вони тут роблять, якщо вiн уже прокинувся i повернувся до реального життя. Йому довелося ще на мить заплющити очi. А коли вiн остаточно прокинувся, то побачив, що тата й мами, яких з мовчазної його згоди вбили, вже нема, та й не могло бути. Вiн навiть iронiчно усмiхнувся сам до себе, подумавши, що їх узагалi могло не бути, бо їхнiй син насправдi i не їхнiй син, якщо є виразником волi вищих сил. Охоронець сприйняв цей удар на себе, не розумiючи, в чому вiн провинився.
   За вiкном сiрiло, i не хотiлося вставати. Але треба було приводити в порядок свої думки. Вiн знав, що за думками слiдують слова, а потiм i вчинки. Вiн не може дозволити собi просто так лежати, розслабившись, як проста смертна людина, бо розумiє, яка велика вiдповiдальнiсть покладена на нього. Чи може все закинути подалi? Адже робить вiн щось чи не робить, чи iмiтує бурхливу дiяльнiсть, все одно все вiдбудеться так, як має вiдбутись. I це не залежить вiд людей, як взагалi вiд них нiчого не залежить нi на землi, нi на небi.
   Охоронець виглядав, мов побитий собака. Вiн знав, що його господар вмiє бути великодушним, але тепер ця милiсть чомусь затримувалась. Натомiсть вiн побачив глибокi зморшки на його чолi, i аж тодi зрозумiв, що господаревi зараз не до нього, вiн думає про свiтовi проблеми, хоча насправдi у Володимира Володимировича виникло бажання пристрелити свого охоронця.
  

55

  
   Чи розумiв вiн, що не закiнчить вiйну з Росiєю за тиждень чи за три днi, як обiцяв пiд час президентської кампанiї? Звiсно! Ось найшло тодi на нього, бо треба було запудрити мiзки людям. Без популiзму, яким на всi заставки користувались його опоненти, не можна було обiйтись. Та й вiдчував, що саме вiн, а не хтось iнший, i саме зараз має стати українським президентом, аби втримати ситуацiю.
   А коли почав розбиратися з президентським господарством, яке йому в спадок залишив Янукович, чи не вперше подумав, що краще би керував Україною Яценюк чи навiть Тягнибок. Проте вiдступати нiкуди. Кожний день приносив усе новi й новi проблеми, якi виринали, здається, нiзвiдки. Втiм, якщо добре проаналiзувати, їх взагалi-то було видно й неозброєним оком, просто нiхто добре не вдивлявся. Ми ж дихаємо, п'ємо воду - i не звертаємо увагу. А хай хтось спробує перекрити нам кисень чи позбавити життєдайної вологи - тодi й дивимося на це широко розплющеними очима. Так i тут. Проблеми були, на них не зважали, а тепер вони полiзли - i саме тодi, коли вiн став президентом. Нiби спецiально. Чи справдi спецiально?
   До президентства внутрiшнi вороги видавалися йому сильними, але слабшими вiд ворогiв зовнiшнiх. Тепер, коли вiн почав вникати у суть справ, зрозумiв, як жорстоко помилявся. Не такi вони вже й слабенькi, цi люди, якi оточують його. Не так вже й легко буде йому вiдлучити їх вiд влади, вiдрiзати вiд бiзнесу. Один Коломойський чого вартує! Вiдчув, що пахне смаленим, фактично напросився на Днiпропетровськ. Чому б не пiдтримати? Користь вiд цього чоловiка буде очевидною, i вже по ньому видно, що старатиметься. Не стiльки для людей чи задля перемоги, а щоб уберегти свiй бiзнес. Старайся, старайся, а там буде видно.
   А ось Ахметов не пiддався. Хитрий жук. Тут потрiбна багатоходiвочка проти нього, щоб потрапив у сiтi, з яких вже годi вирватися. Втiм, вiн зараз занадто далеко вiд нього, навiть з прицiлу снайперської гвинтiвки не видно. Нiчого, Рiнате, я терплячий. Ти - моя цiль, головна цiль, пiсля Путiна, звичайно.
   Путiн... Мета - пережити його. Переграти, перехитрувати. Не втратити Україну. Не зробити з неї блiдої копiї Росiї. Класика: Україна - не Росiя. Путiн щодня хоче заперечити цю непохитну тезу Кучми.
   Леонiд Данилович скептично ставиться до нового українського президента. Так, стоп! Треба вiдмовлятися вiд цього - говорити про себе у третiй особi. Нiчого, Кучма хитрий, а, головне, прагматичний тип. Вiн розумiє, що Порошенко - це всерйоз i надовго. Були два Леонiди, потiм два Вiктора, тепер прийшла ера Петрiв. Вiн - Петро перший. На два термiни.
   Розсмiявся сам до себе. Стало веселiше. Але ненадовго. Проблеми знову з головою накрили його. Зосередився. Треба щодня робити потрохи, розв'язувати проблеми поступово. Поспiшай повiльно. Все буде добре.
   А тут ще з його власним бiзнесом докучають. Не можуть впоратися без нього.
   Петро Олексiйович вiдкладає державнi справи. Почекають. Своє - це святе. Слава Українi!
  

56

  
   Генерал iнфаркту прокинувся о другiй ночi. В душi поселилася тривога. Нарештi вiн розумiє, що Лiлi нема вдома. Набирає її номер телефону. Операторка байдужим голосом каже, що абонент знаходиться поза зоною досяжностi.
   Серце поступово набирає обертiв. Генерал iнфаркту ковтає одну таблетку. Потiм, подумавши, ще одну. Здається, вдалося збити шалений ритм.
   Вiн телефонує ще раз, але результат той самий.
   На думку приходить Iван Андрiйович з його клятим Комiтетом порятунку України. Вже тиждень цей фрукт не дає про себе знати. Невже вони знову щось зробили з Лiлею, щоби таким чином натиснути на нього i все-таки змусити вступити до тiєї клятої органiзацiї? Чи вiн їм уже не потрiбний, але помстились йому, прибравши внучку?
   Генерал iнфаркту не встигає набрати номер телефону Лiлi, коли чує, що вона обережно вiдчиняє дверi. Мабуть, думає, що вiн спить i не хоче його будити. Але генерал iнфаркту вже на ногах i виростає перед нею.
   Лiля п'яненька. Вiд неї несе дорогим коньяком. На обличчi - винувата усмiшка.
   - Де ти була? - суворо запитує.
   Вона не хоче казати правду. Поки що.
   - У подруги був день народження.
   Це перше, що їй прийшло до голови. Розумiє, що непереконливо, але вже як є.
   Генерал iнфаркту розумiє, що зараз нiчого не розповiсть Лiлi про Iвана Андрiйовича i його дурнувату пропозицiю вступити до Комiтету порятунку України, про те, що внучцi треба бути обережною, бо вiд цих людей усього можна очiкувати. Мабуть, доведеться перенести цю розмову на ранок, коли Лiля буде здатна сприймати все серйозно.
   Вiн iде до своєї кiмнати, внучка - за ним.
   - Ну, вибач, що я тобi не зателефонувала, - почала вона. - Несподiвано потрапила на день народження, а коли побачила, котра година, подумала, що ти вже спиш.
   Генерал iнфаркту насуплено мовчить.
   Лiля обiймає його й дотуляється до його щоки.
   - Все одно ти найкращий дiд на свiтi, - шепоче йому на вухо.
   Таких лiкiв жоден доктор на свiтi не пропише.
  

57

  
   У дверi спочатку дзвонять, а потiм грюкають зi всiєї сили.
   За вiкном - глупа нiч.
   Марiя тремтить у своїй кiмнатi. Вона думала, що мужня. Її попереджали, погрожували. А коли прийшли, зрозумiла, що не хоче вмирати.
   Iван прокидається повiльно. Що за маячня? В одних трусах iде в коридор. Гучно питає, хто там.
   За дверима мовчать. Видно, не сподiвались почути чоловiчий голос.
   Пролетарiєвi нiчого втрачати, окрiм своїх ланцюгiв. Особливо, якщо вчорашнiй алкоголь ще не вивiтрився.
   Iван вiдчиняє дверi.
   На майданчику стоїть троє здорованiв. В одному з них вiн впiзнає знайомого оплотiвця.
   I його знають. Свiй хлопець. Що вiн тут робить? Кого-кого, а його точно не сподiвались тут побачити. Кажуть, що помилилися квартирою. Свiй хлопець точно не може жити разом з тими, кого вони шукають. Iван ще не доганяє, що сучка i її мала курвочка - це Людмила Iванiвна i Марiйка, його дружина i донька.
   Але по обидва боки барикад враз розумiють, що адреса вiрна, а Iван є чоловiком i батьком тих, кого вони мали висмикнути цiєї ночi iз мирного життя. Вiн теж тверезiє дуже швидко й усвiдомлює, що вiд нього зараз залежить дуже багато, якщо не все.
   Каже, що вони поїхали i бiльше тут не живуть. Бачить недовiру в їхнiх очах. Але вiн впевнений, дуже впевнений. Це спрацьовує. Вони не наважуються заглянути в його квартиру. Вiн каже, що хоче спати i вiдразу ж зачиняє дверi.
   Стоїть на мiсцi, прислухаючись. Час зупинився.
   За мить оплотiвцi щось гомонять мiж собою. Нарештi йдуть геть.
   Марiя розумiє, що батько врятував їй життя. Йому вiд цього не легше.
  

58

  
   Душi не живуть за людськими законами, а тому кохання й досi залишається незбагненним.
   Андрiй Чернюк ще здалеку побачив Вiолетту бiля продуктового магазину. Ось було тiльки неясно, як вона збирається нести всi тi пакунки з продуктами, якi закупила.
   - А я щойно подумала про вас, - сказала Вiолетта, коли Чернюк пiдiйшов до неї. - До речi, вiтаю вас. У магазинi знаходиться ваш двiйник.
   Вона мило усмiхалась, i вiн спочатку подумав, що це жарт. Але iз магазину дiйсно виходив чоловiк, доволi схожий на нього. Дрогослав - невеличке мiсто, але навряд чи вони бачились колись.
   Чоловiк теж оцiнив схожiсть iз Андрiєм Чернюком, а Вiолетта скористалася ситуацiєю й стала мiж двiйниками.
   - Загадую бажання, - сказала вона, заплющуючи очi. - Тепер воно неодмiнно має здiйснитись.
   Схожому на Андрiя Чернюка чоловiковi зателефонували. Вiн, непевно махнувши їм рукою, пiшов геть.
   Дива скiнчились, а проза життя залишилась. Можливо, тому проза життя й засмоктує людей, бо вони не вiрять у дива?
   Вiолетта явно переборщила i не розрахувала власнi сили. Було дивно, як вона взагалi вийшла iз магазину з такою кiлькiстю пакункiв. Тепер самотужки додому донести їх не могла. Звiсно, Чернюк запропонував свою допомогу, а Вiолетта нiби й чекала на це.
   По дорозi вiн жартома запитав у неї, навiщо було грабувати магазин.
   - А в мене завтра день народження, - вiдповiла Вiолетта.
   Чернюк загадково усмiхався.
   - Що? - не зрозумiла вона i теж усмiхнулась.
   - У мене теж, - сказав вiн пiсля паузи.
   - Сам Бог велiв вiдсвяткувати наш день народження разом.
   Вiолетта не знала, чому в її головi народилася саме ця фраза.
   Чернюк навiщось дiстав свiй паспорт i показав жiнцi, що у нього справдi завтра день народження, хоча вона й без цього повiрила йому. Здається, вiрила кожному сказаному ним слову.
  

59

  
   До села Iван з Марiйкою приїхали вчасно: померла мама Людмили Iванiвни. Не змовляючись, вирiшили поки що нiчого не розповiдати про нiчне жахiття з "Оплотом".
   Iван трохи покрутився i безслiдно зник. За життя з тещею не знаходив спiльної мови. То навiщо зараз комедiю ламати?
   Марiйку трусило, як тiльки вона згадувала, що по неї приходили оплотiвцi i що з цього могло вийти. Людмила Iванiвна думала, що донька важко сприйняла смерть бабусi, а тому намагалася не вiдходити вiд неї.
   На похорон зiбралося мало не все село. Андрiївну, як називали покiйну, любили й поважали. Гудiли церковнi дзвони. Була недiля. Все було велично i пишно.
   Уже вертались iз цвинтаря, коли пiшов скажений дощ. Здається, нiщо не вiщувало негоди, i поки люди сховались по домiвках, наскрiзь змокли.
   Марiйку стало трусити ще бiльше. Людмила Iванiвна змусила її випити трохи горiлки. Здається, нiби стало легше, i донька заснула. А пiд вечiр температура пiдскочила до сорока градусiв.
  

60

  
   Сьомий аналiтик Центру стратегiчних дослiджень Рiта Файвгофен помiтила вiдсутнiсть Ричарда Блейка. Вiн не часто, але все ж з'являвся в їхнiй їдальнi. I саме там вона накинула оком на цього симпатичного чоловiка. А тепер вiн був вiдсутнiй тривалий час.
   Звiсно, вона не знала, ким є Ричард Блейк у табелi про ранги. Можливо, вищий за неї й теж працює аналiтиком. Втiм, мiг бути i з iншої спорiдненої структури, адже їдальня одна на всiх. За великим рахунком, це її мало цiкавило. На завадi ставала iнструкцiя: не можна мати близьких стосункiв з тими, з ким щодня зустрiчаєшся в цьому примiщеннi. Що мали на увазi розробники пiд "близькими стосунками" - дiдько їх знає. Але Рiту Файвгофен все бiльше й бiльше тягнуло до Ричарда Блейка. Так i не наважилась до нього заговорити пiд час зустрiчей у їдальнi, хоча одного разу стояли поруч у черзi. Вiн видався тодi зосередженим. А тепер, коли той, в якого вона була закохана, зник, не знала, що робити. Рiта Файвгофен не хотiла сама собi зiзнаватись у своєму коханнi, але дорого б зараз вiддала за те, щоб отримати бодай вiсточку вiд Ричарда Блейка. Навiть пожертвувати своєю кар'єрою у Центрi стратегiчних дослiджень.
   Рiтi Файвгофен виповнилося двадцять дев'ять. Вона вже мала сумний досвiд замiжжя. Слава Богу, що не завагiтнiла. Хотiла мати дiтей, але не вiд такого чоловiка. Коли той п'яним загинув в автомобiльнiй катастрофi, подякувала Богу. Знала, що грiшить. Дала собi слово бiльше нiколи не виходити замiж. Аж поки в її життi не з'явився Ричард Блейк.
   Вона вiдразу вихопила його поглядом з-помiж iнших. Мурашки поповзли по тiлу. Так було лише тодi, коли вперше побачила свого вже тепер покiйного чоловiка. Кохання до нього тривало недовго - аж поки вiн уперше не побив її. Потiм, очунявши вiд пиятики, просив пробачення, але Рiта Файвгофен розумiла, що минуле, щасливе минуле, не повернеться до неї. Смак кохання вивiтрився.
   Тепер хотiла думати, що Ричард Блейк не такий. Уважно спостерiгала за ним, намагаючись розпiзнати його внутрiшню сутнiсть. Розумiла, що все даремно, адже поки вона тут, про якесь зближення з цим чоловiком не може бути й мови. Та й вiн, здається, абсолютно байдужий до неї. Декiлька разiв ковзнув поглядом по її обличчю. Жодних емоцiй. Навiть не вiтається, коли побачить. Не запам'ятав? Чи вдає, що не знає її? Чи старший в табелi про ранги? А начальникам не можна видавати себе.
   I все ж, куди вiн запропастився? Рiта Файвгофен мала двi версiї. Або не працює бiльше в Центрi стратегiчних дослiджень. Або поїхав у вiдрядження.
   Як знайти цього чоловiка, якщо вона навiть прiзвища й iменi його не знає?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   72
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"