Власюк Анатолий Васильевич : другие произведения.

Тринадцятий

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Роман про двiйника Путiна до i пiсля смертi диктатора. Вчителя iз провiнцiйного мiстечка викрадають чоловiки в чорному. Його i ще декiлькох чоловiкiв готують до чогось важливого, але не кажуть, до чого саме. Лише коли йому роблять пластичну операцiю i вiн стає подiбним на Путiна, розумiє, що повинен, як i iншi, бути двiйником росiйського президента. Головний герой доволi швидко змiнюється не лише зовнiшньо, а й внутрiшньо. Вiн переступає через кохання i любов до близьких йому людей. Навiть вiршi, якi вiн любив найбiльше в своєму життi, зникають iз його життя. Це роман про те, як змiнюється психологiя людини, яка стає подiбною на Путiна, i чому потенцiйно кожний росiянин хоче бути диктатором.

ТРИНАДЦЯТИЙ

  

Iвановi СМЕРЕЧАКУ

  

1

  
   Все мало вирiшитися завтра. Я розумiв, що так далi тривати не може. Моє життя роздiлилося: до того, що було, i що буде. Я сам повинен був рiзати по-живому. Якби ж то було боляче лише менi. Я вiдчував, що завдам болю й iншим. Насамперед Оксанi. Ми прожили разом п'ятнадцять рокiв. Нi, в груднi вже буде шiстнадцять.
   Я мало не проґавив свою зупинку. Цi думки доведуть мене до божевiлля. Або потраплю пiд колеса машини, бо, здається, не бачу нiчого навколо. Можливо, це був би не з гiрших варiантiв. Все одно ще нiхто не знайшов засобу, як зробити людину безсмертною. То чи має якесь значення, коли ти помреш: сьогоднi чи через сто рокiв? Звичайно, я брехав сам собi. Мабуть, сто рокiв я б i не хотiв прожити, але й вмирати сьогоднi теж не мав бажання. I це, не дивлячись на те, що я ще остаточно не вирiшив, яке рiшення прийму завтра.
   Здавалося, що всi люди тiльки те й роблять, що дивляться на мене, нiби iншого заняття у них нема. Звiсно, я навiював собi це. Люди як люди, поводять себе звично, як i в будь-якiй iншiй ситуацiї, тобто абсолютно не звертають увагу на подiбних собi. Здається, був би я зараз голим - i то б вони лише подивилися на мене, подумавши, що чувак з'їхав з глузду. Подумаєш, дивина! Навколо щодня хтось та й з'їжджає з глузду. Ось незабаром уся планета з котушок скотиться - i нiхто не думає, як зупинити цей процес, щоб не допустити подiбного.
   У нашому провiнцiйному мiстечку нiде розгулятися. Скiльки б я не тягнув час, йдучи вечiрнiми вуличками, а все одно всi дороги ведуть до мого будинку, до моєї квартири. Iнша справа - Москва. Там хоч рiк ходи - все одно всього не обiйдеш. Рокiв десять тому я втратив свiй єдиний шанс, коли була можливiсть переїхати до Москви. Можливо, тодi б я не потрапив у таку ситуацiю, як зараз, i менi не довелось би рiзати по-живому, вирiшувати завтра, з ким я буду, хоча для себе я все вже вирiшив, залишалися формальностi, якi для когось виявляться болючими.
   Звiсно, додому менi не хотiлося йти. Додому йдеш за радiстю, коли розумiєш, що тебе чекають, що там є спорiдненi душi. До недавнього часу менi здавалося, що так i є. Але планета не стоїть на мiсцi, постiйно обертається. Тому й наштовхуєшся щодня на нових людей, аж поки одного разу не починаєш розумiти, що знайшов справдi спорiднену душу, а тi, яких такими вважав ще вчора, насправдi якiсь не такi, фальшивi - i ти вiд них щодня вiддаляєшся з космiчною швидкiстю.
   У неї було дивне, як для наших мiсць, iм'я - Василина. До знайомства з нею я взагалi не чув такого iменi, не кажучи вже про те, що не зустрiчав жiнок, яких би називали Василина.
   Йшов i ледь чутно шепотiв вiрш. Окремi рядки промовляв про себе:
  
   Я люблю усталый шелест
   Старых писем, дальних слов...
   В них есть запах, в них есть прелесть
   Умирающих цветов.
   Я люблю узорный почерк -
   В нем есть шорох трав сухих.
   Быстрых букв знакомый очерк
   Тихо шепчет грустный стих.
   Мне так близко обаянье
   Их усталой красоты...
   Это дерева Познанья
   Облетевшие цветы.
  
   Максимiлiан Волошин. Чи є на планетi Земля люди, якi би знали його вiршi?
   Ситуацiя була штатною. Сергiй iз мого сьомого класу щось там натворив на уроцi бiологiї. Вчителька поскаржилася менi. Я сказав йому, щоби завтра прийшов до школи його батько. Клас несподiвано завмер i затих, нiби справдi планета Земля загальмувала. Я не вiдразу зрозумiв, що трапилося, аж поки хлопчина мало не прошепотiв, що у нього нема тата. Я був класним керiвником лише мiсяць, бо моя попередниця пiшла у декретну вiдпустку. Директорка запевнила, що пiсля Нового року пiдшукає менi замiну. Не люблю я бути класним керiвником. Предмет викладати - будь ласка, а ще й дiтьми займатися - це не для мене. Своїх семикласникiв я знав, бо мав у них уроки, але ж не так глибоко, щоби дослiджувати, чи є у них батько, чи нема.
   Зараз, коли Сергiй сказав, що у нього нема тата, я вiдчував себе розгубленим i винуватим. Хоча в чому моя вина - не змiг би сказати i сам собi. Просто треба завжди гiдно виходити iз будь-якої ситуацiї. З мене б корона не впала, якби я сказав: "Вибач, я не знав". Натомiсть промугикав: "А мама зможе прийти?". Сергiй вiдповiв, що не знає, чи зможе прийти мама. Це почало мене бiсити. Менi нiчого робити, нiж займатися якимось Сергiєм, який щось там натворив на уроцi бiологiї, а тепер ще i його мамою, яка, бачте, не може прийти до школи.
   Нема такої людини, яка би не була егоїстом, просто не кожний здатен зiзнатися в цьому самому собi. Нам здається, що ми в центрi Всесвiту - i не лише Земля, а й усi iншi планети обертаються навколо нас. Принаймнi я був зараз у центрi Всесвiту - i менi глибоко паралельно, що хтось теж може мати свiй центр Всесвiту. Мабуть, я би вибухнув i наговорив Сергiєвi купу арештантiв, але мене стримало оце "глибоко паралельно". Цих та подiбних словечок я нахапався у своїх учнiв. Тому з притиском сказав Сергiєвi, щоби вiн дуже постарався, аби мама завтра прийшла до школи. Хлопчина слухняно, мов кiнь, замотав головою, i я зрозумiв, що вiн нiчого менi гарантувати не може, а зараз просто хоче одного - щоби я вiдстав вiд нього.
   Василина таки прийшла наступного дня до школи i знайшла мене в учительськiй. Я був сам, бо не мав уроку. Вона простягнула менi руку, назвала своє дивне iм'я, якого я ранiше нiколи не чув, - i я зрозумiв, що починаю тонути в її сiрих очах. Проте було дивне вiдчуття: я не хотiв, щоби мене хтось рятував. Краще втонути, нiж продовжувати жити так, як дотепер.
   Здається, наше провiнцiйне мiстечко вимерло о цiй порi. Чомусь я промовляю вiрш про себе:
  
   Люблю? Не знаю, может быть, и нет,
   Любовь имеет множество примет,
   А я одно сказать тебе могу:
   Повсюду ты, во сне, в огне, в снегу,
   В молчанье, в шуме, в радости, в тоске,
   В любой надежде, в любой строке и в любой звезде,
   Во всём! Всегда! Везде!
   Ты памятью затвержен наизусть
   И ничего нельзя забыть уже.
   Ты понимаешь? Я тебя боюсь,
   Напрасно я бежать, спастись хочу,
   Ведь ты же сон, тепло, дыханье, свет...
   Хочу прижаться к твоему плечу.
   Люблю? Не знаю, нет других примет!
  
   Веронiка Тушнова. Василинi подобався цей вiрш. Вона просила читати його ще i ще, аж поки не вивчила напам'ять. А потiм одного разу прочитала його менi. Краще за мене. Читала серцем i душею. Я не вловив чогось дуже важливого у цьому вiршi. Василина зумiла це зробити.
   Хоча я намагався швидко йти, проходячи сотнi разiв знайомими вуличками, однак швидко замерз. Осiнь, здавалося, без бою вiддавала свiй час зимi й навiть не хотiла поборотися з нею. Передавали, що завтра випаде снiг, але я вже давно не вiрив синоптикам. Собi дорожче!
   Глянув на годинник. Вiкторiя ще не спить. Ось кому я можу завдати найбiльш болючий удар, так це їй. Донечцi вже чотирнадцять. Я її страшенно люблю. Вона чує нашi щоденнi сварки з дружиною, вiдверто не стає на чийсь бiк, але менi хочеться думати, що морально вона зi мною. Боюсь вiдверто запитати в неї про це. А раптом це не так? Тодi я назавжди втрачу те найдорожче, що поки залишилось у мене.
   Ходи - не ходи вулицями вечiрнього мiста, але вiд себе не втечеш. Треба йти додому, дивитись в очi дружинi й доньцi. Це найбiльше випробування. Але завтра я їм усе-таки скажу, що йду до Василини. Буде боляче нам усiм. Але повинен це зробити. Далi так продовжуватися не може. До Оксани в мене нiчого не залишилося. Василину кохаю i не можу без неї жити. Я ще не знав, як витримаю без Вiкторiї.
   Дивно. Хоча б одне вiкно у нашiй квартирi мало би свiтитись. Бодай на кухнi, якщо не у вiтальнi. Навiть якщо Вiкторiя лягла спати, то дружина о такiй порi дивиться телевiзор. А тут темно. Лихi передчуття закралися в душу. Я поспiшив додому.
   Лiфт не працював. Поки я збiг по сходах на восьмий поверх - серце, здавалося, зараз вискочить iз грудей. Дивний я чоловiк. Жив собi спокiйно, поки нарештi не вирiшив пiти iз сiм'ї, а коли зрозумiв, що з Оксаною i Вiкторiєю може щось трапитись, уже не знаходжу собi мiсця. Та ще й цей клятий лiфт. Щось не пам'ятаю, щоби вiн колись не працював. Усе сходиться в однiй точцi.
   З дружиною i донькою нiчого не трапилося. Їх просто не було вдома. На столi у вiтальнi я вiдразу побачив великий аркуш паперу. Трохи незвичний почерк Оксани. Мабуть, вiд хвилювання. Написала, що поїхала з донькою до мами. На нiч? Чим вони доберуться?
   Телефоную Оксанi. Гудки йдуть, але нiхто не вiдповiдає.
   Телефоную Вiкторiї. Те ж саме.
   Що ж, зрозумiло. Не хочете мене чути. Ви вже одна команда. Я - поза грою.
   Взагалi-то це несподiвано для мене. Я думав завтра зранку сказати Оксанi, що йду до Василини, хотiв забрати свої речi - i ... А тепер - невизначенiсть. Як надовго вона поїхала до мами? Вiкторiї ж треба до школи ходити.
   Звiсно, телефону тещi в мене не було. Якби й додзвонився - що би я їй сказав? Нариватися ж на гнiвнi слова з її боку явно не хотiлося. Принаймнi зараз.
   Зателефонував Василинi. Що за чудасiя? Гудки йдуть, а вона не вiдповiдає. Змовилися? Жiноча солiдарнiсть?
   Йду в спальню. Вiдчиняю шафу. Весь одяг дружини й доньки на мiсцi. Запевнюю себе, що саме так i думав ще секунду назад. Iнакше чого би сюди приперся?
   Все дивно. Навiть коли їдуть десь недалеко на день-два, то завжди прихоплять iз собою валiзу на колiщатах, яку я купив, коли був у Москвi. А тут взагалi нiчого не взяли з собою.
   Йду до ванної. Їхнi зубнi щiтки на мiсцi. Що вiдбувається?
   Перевдягаюсь у глибокiй задумi. Розумiю, що зараз нiкуди не пiду. I не тому, що змучився. Просто не знаю, куди йти, до кого звертатись. По черзi телефоную Оксанi, Вiкторiї, Василинi. Той же результат.
   I раптом я розумiю: мене розiграли. Вони змовились, аби я переживав. Зараз вiдiмкнуть дверi, заваляться усi троє з шампанським i тортом. Василина iз Сергiйком житимуть у нас, а я по черзi спатиму з двома дружинами.
   Щось на кшталт дурнуватої посмiшки з'являється на моєму обличчi. Бачу себе в дзеркалi. Розумiю, що нiхто не може залiзти до мого черепу, щоби прочитати думки. Ну, крiм Бога, звiсно. Але Вiн уже звик до подiбного. Якщо воно повторюється трильйони разiв, то на нього вже не звертаєш увагу.
   Вiдчув, що хочу їсти. В холодильнику - гречка з котлетами. Годиться! Дiстаю почату пляшку правдивого закарпатського коньяку. Купив недавно з нагоди. I сам потрохи п'ю, бо дружинi не подобається. Сьогоднi є привiд. Я на роздорiжжi, бо думав, що вже завтра моє життя зазнає рiзких змiн. А тепер не впевнений.
   Тепло розливається по тiлу. Дивлюся на пляшку коньяку, але на нiч не наважуюся ще випити. Гречку з котлетами недостатньо розiгрiв у мiкрохвильовцi. Їм ледь теплi, бо лiньки знову вмикати прилад. Таки наливаю собi ще i рiшуче ставлю пляшку на мiсце.
   Лунає телефонний дзвiнок. Номер не визначений. Це мене лякає. Невже щось трапилося з Оксаною чи Вiкторiєю? А може, з Василиною? Проковтую кашу з котлетою, а тодi кажу: "Алло!". По той бiк барикад нiчого не чути, а згодом лунають короткi гудки. Здається, я готовий зараз продати душу Лихому, щоби дiзнатися, хто телефонував i що хотiв менi сказати.
   Ще раз набираю три заповiтнi номери телефонiв. Нема нi гудкiв, нi жодної звiсточки вiд людей, з якими спiлкувався ще сьогоднi. Прожогом випиваю правдивий закарпатський коньяк. Не закусую. Не хочу. Думки готовi вискочити iз голови. Але якби мене в ту мить запитали, про що я думав, не змiг би дати вiдповiдь.
   Йду до вiтальнi. Вмикаю телевiзор. Вiщає Соловйов. Менi подобається, як вiн мислить, але ось ця сталiнська унiформа на ньому виглядає карикатурно й перекреслює все, що вiн говорить. А одвiчна тема про Україну вiдфутболює вiд нього.
   Думаю про Оксану та Вiкторiю. Якщо вони задумали жорстоко посмiятися з мене, то це їм вдалося. Випередили мене на одну нiч, бо зранку я мав жорстоко посмiятися з них.
   По телевiзору нема нiчого цiкавого. Мабуть, усе-таки є, але зараз у мене не той настрiй. Вимикаю ящик - i вiдчуваю, що простiр навколо мене наповнюється страхом. Я боюсь дихати на повнi груди, бо тодi здається, що страх заповзе в тебе, руйнуючи зсередини все, що мав до цього, й перекреслюючи будь-яку надiю на майбутнє. Я розумiю, що це ще не остання стадiя страху, але починаю панiкувати. Знову по черзi телефоную Оксанi, Вiкторiї, Василинi, але гудкiв нема, оператори мобiльного зв'язку теж клято мовчать. Я в знемозi кидаю телефон на диван. Вiн двiчi пiдстрибує i зручно вмощується. Не знаю, хто мiг би менi зараз допомогти. Просто сказати, що з людьми, якi найбiльше потрiбнi менi на бiлому свiтi, все гаразд.
   Здається, час зупинився, а потiм спресувався з простором в одне цiле. I коли мiй мобiльний телефон оживає, я розумiю, що це не Оксана, не Вiкторiя i навiть не Василина. Так i є. Знову невизначений номер. Тепер я не просто розумiю, а бiльше, нiж упевнений, звiдки оцей страх насичує кiмнату i намагається залiзти всередину мене. Вiн iде вiд цього невiдомого менi абонента. Щось пiдказує менi, що я доволi швидко зустрiнуся з ним.
   Якщо зi мною вирiшили погратись, то вони не знають, з ким мають справу. Я чекаю, поки замовкає дзвiнок. Якщо не хочете зiзнаватися, хто ви, то й я залишаю за собою право взагалi не спiлкуватися з вами. Менi здається, що телефон з ненавистю дивиться на мене. О, як швидко ти, голубе, переметнувся на той бiк барикад!
   I все-таки напруження не минає. Я чекаю, що невiдомий зателефонує знову. У кого мiцнiшi нерви - той i виграє двобiй. Ще не знаю, навiщо менi це потрiбно, якщо нема звiсток вiд Оксани, Вiкторiї та Василини. Дивлюся на телефон, навiть не клiпаю очима, нiби боюся пропустити дзвiнок. Так триває доволi довго, аж поки я не вiдчуваю, що час зрушив з мiсця. Мабуть, починає свiй вiдлiк не з нуля, бо намагається наздогнати той вiдрiзок простору, коли стояв. Не вiдразу я розумiю, що це не час прискорює свiй бiг, щоби надолужити втрачене. Це моє серце вiд страху ось-ось вискочить iз грудної клiтки.
   Поки менi не страшно за себе, бо я ось тут, живий i здоровий, лежу на диванi. Але я не знаю, що з Оксаною, Вiкторiєю та Василиною, - i ця непевнiсть наганяє в мене страх ще дужче.
   Мабуть, невiдомий вирiшив залишити мене в спокої. Поки що. Я чомусь думаю, що вiн пов'язаний зi зникненням Оксани, Вiкторiї та Василини. Упiймав себе на думцi, що саме в такiй послiдовностi перераховую дорогих менi людей. Василина на третьому мiсцi. Поки що? Не наважуюся знову телефонувати їм. Краще мати те, що є, нiж знову наштовхнутися на невiдомiсть.
   Чомусь пригадую, як Сергiй сказав, що я марно стараюсь, бо все одно нiколи не зможу замiнити йому тата. Вiн дивиться на мене спокiйно. В нього такi ж сiрi очi, як у Василини. А погляд iнший. Думаю, що це вiд тата. Ми в школi. Навколо багато учнiв. Нас нiхто не чує. Всi про щось говорять. Кожний зайнятий своїм. Сергiй застав мене зненацька. Я нiколи не думав про те, що мав би замiнити йому тата, якщо хочу увiйти в цю сiм'ю. Я мовчу. Сергiй чекає. Вiн розумiє, що зараз я йому нiчого не скажу. Iронiчна посмiшка з'являється на його обличчi. Презирливо оглянувши мене з голови до п'ят, немов я музейний експонат, вiн ходою переможця йде геть.
   I коли лунає дзвiнок, я думаю, що це Сергiй. У мене нема його номера. Коли дивлюся на телефон, розумiю, що той мирно собi дрiмає на диванi. Усвiдомлюю, що дзвонили у дверi. Пожартували - i досить! Мої дiвчатка повернулись. Iду до дверей i розумiю, що це не вони. Оксана i Вiкторiя мають ключi. Дивлюсь у вiчко - нiкого. Прислухаюсь. Тиша. Вiдчиняю дверi. Внизу чути кроки. Перехиляюсь через перила. Бачу чоловiка в чорному. Вiн пiднiмає голову i дивиться на мене. Здається, я вже десь його бачив. Але зараз не час для спогадiв. Я хочу запитати в нього, що йому треба, але чоловiк у чорному вже виходить iз пiд'їзду.
   Я кидаюсь на балкон. Бачу, що вiд'їжджає чорна машина з тонованим склом. Чоловiка в чорному не видно. Можливо, вiн у тiй чорнiй машинi?
   Що за дурня? Дитяча страшилка про все чорне. Вони хочуть залiзти менi в мозок, щоби видлубати звiдти всi мої страхи? Навiщо це їм? I хто це - вони? Я вiдчуваю, що не лише боюся їх, а починаю ненавидiти. Страх i ненависть до того, кого боїшся, - гримуча сумiш.
   Чорної машини давно не видно, а я все продовжую стояти на балконi, аж поки холод не заганяє мене до кiмнати.
   I тут лунає мобiльний телефон, нiби хтось невидимий стежить за мною i бачить, що я вже не на балконi. Ну, звiсно, номер не висвiтлюється. Я хочу сказати цьому чоловiковi в чорному все, що про нього думаю, але вiн випереджає мене на мить. Я розумiю дуже добре, про що вiн каже. Я не повинен робити дурниць, якщо хочу, щоби Оксана, Вiкторiя та Василина залишилися живими й здоровими. Вiн перераховує їх у тому ж порядку, що i я, нiби вже залiз до мене в голову i знає про мої прiоритети. Я прибитий цими його словами i не знаю, що маю вiдповiсти. Чоловiк у чорному по той бiк барикад розумiє, що iнiцiатива в його руках, i каже, щоби я не марнував свiй час i не телефонував Оксанi, Вiкторiї та Василинi. Тепер у мене нема жодних сумнiвiв, що коли вiн перераховує дорогих менi людей у тому ж порядку, що i я, то знає про мене набагато бiльше, нiж я про це можу здогадуватися. В мене також нема жодних сумнiвiв, що телефонував саме чоловiк у чорному, який щойно дзвонив у дверi.
   Здається, аж тепер я насправдi починаю розумiти, що таке порожнеча. Хоча лежу на диванi, але вiдчуваю, що моє тiло - в невагомостi. Ось зараз узагалi пiднiметься до стелi, а потiм проб'є вiкно i полетить у тамтешнi свiти, про iснування яких нiхто й не здогадується.
   Пригадую сьогоднiшню дурнувату розмову з директоркою школи. Нi, не так. Пригадую сьогоднiшню розмову з дурнуватою директоркою школи. Я взагалi дивуюся, хто призначив цю жiнку на таку вiдповiдальну посаду. Я б, наприклад, за жоднi грошi не погодився стати директором школи. Та менi нiхто й не запропонує, бо я добре знаю свiй предмет, люблю дiтей, а вони - мене.
   Директорка школи зустрiла мене в коридорi й сказала, що коли почнеться урок, щоби я зайшов до її кабiнету. Чого б це? Вже й не пам'ятаю, коли востаннє був у неї.
   Дзвiнок на урок уже давно пролунав, а я все сидiв у вчительськiй i думав, чого це директорка захотiла мене бачити. Не завучем же пропонує стати! Усмiхнувся сам до себе вiд цiєї абсурдної версiї. Але робити нiчого - йду, мов на Голгофу.
   Коли я стукаю у дверi й заходжу, директорка з кимось розмовляє по телефону. Невдоволено дивиться на мене. Розумiю, що прийшов невчасно. Але ж сама мене викликала. Директорка каже незнайомцю, що зателефонує йому пiзнiше, бо зараз не може розмовляти. Цiкаво, якi таємницi можуть бути в цiєї жiнки? А що це незнайомець, я був упевнений, бо всiх своїх подруг, якi вiдбили у неї чоловiкiв, директорка знищила, мабуть, ще у глибокiй юностi.
   I тут почалося. Директорка почала здалеку, але я доволi швидко зрозумiв, що мова йтиме про мiй позашлюбний зв'язок iз Василиною. Вона говорила тоном секретаря парткому, про якого нещодавно показували фiльм по телевiзору. Правильний був чоловiк, iдейний. Але ж то було в радянськi часи, а ми живемо в сучаснiй Росiї. Таке враження, що мене ще й на партком викличуть, хоча я безпартiйний.
   I коли я зрозумiв, що зараз директорка говоритиме паскуднi слова про Василину, я перебив її на пiвсловi й спокiйно сказав, аби вона не втручалась у мої особистi справи. Мабуть, мiй спокiй i застав її зненацька, бо вона добру хвилину сидiла за столом iз роззявленим ротом. Я ледве стримався, щоби не плюнути туди.
   Бiльше менi нiчого було тут робити. Коли я виходив iз кабiнету, почув у спину щось про власну аморальнiсть i Путiна. У мене були свої аргументи щодо цього - але зараз не той час, аби розсипати перли перед свинею.
   Я подумав про те, що директорка школи розмовляла по телефону з чоловiком у чорному, який телефонував менi з невизначеного номеру, дзвонив у дверi, а потiм поїхав у чорнiй машинi з тонованим склом. Коли я їй сказав, аби не втручалась у мої особистi справи, вона знову зателефонувала йому i все розповiла. Видно, той чоловiк у чорному - iз органiв. Зараз, за намовою директорки школи, пресуватимуть мене через позашлюбний зв'язок iз Василиною.
   Дурня повна. Сам це розумiю. Навiщо органам моя скромна персона - навiть якщо мова i йде про мої стосунки iз Василиною? Для полiцiї моралi я не становлю жодного iнтересу. Тим бiльше, що я хочу зробити все цивiлiзовано: розлучитися з Оксаною й одружитися на Василинi. Що органам до мене? I навiщо вони слухають цю дурнувату директорку школи? Розумiю, що хоч директорка школи й дурнувата, але не має жодного стосунку до чоловiка в чорному. Навiщо їм Оксана, Вiкторiя та Василина? Через мене вони страждають. А я навiть не знаю, в чому провинився.
   Все життя вважав себе лояльним громадянином. Нiколи не встрягав у дурнуватi ситуацiї. Намагався весь час бути вищим за це. Я не був фанатом Путiна, але ставився до нього нормально. Це наш президент. Його пiдтримує бiльшiсть. Менi не потрiбнi соцiологiчнi опитування. Я бачив це по настроях тих людей, якi оточували мене. Якщо i був хтось проти нього, то висловлював свою думку несмiливо. Не тому, що могли забрати, а тому, що не мав достатньо аргументiв, щоби довести свою правоту.
   Мiй особистий час зупинився, хоча я усвiдомлював, а не просто вiдчував на клiтинному рiвнi, що вiн спокiйно тече поза межами моєї особистiсної клiтки. Особистiсної чи особистої? Аж тепер, здається, я сформулював те, про що мав здогадатися набагато ранiше. Мене вихопили з людського потоку, посадили в клiтку, невидиму для iнших, та я й сам не бачу цього, хоча можу здогадуватися про її iснування, - i тепер, наче пiд мiкроскопом, вивчають кожний подих моєї думки. А може, це iнакшопланетяни викрали мене i помiстили в умови, схожi iз земними? Чи я просто вже знаходжусь у паралельному свiтi? Намагаюсь iронiчно посмiхатись, щоби не збожеволiти.
   Звичайно, попри страх, мене тягнуло ще й ще телефонувати Оксанi, Вiкторiї та Василинi. За iнших обставин я, мабуть, не зважав би на чоловiка в чорному, який зателефонував iз погрозами зробити боляче моїм дiвчатам, але всерединi мене хтось нiби вимкнув волю, i тепер, паралiзована, вона безпомiчно лежала, не готова навiть до будь-яких елементарних дiй, не кажучи вже про щось серйозне. Водночас я упiймав себе на думцi, що до "моїх дiвчат" я зарахував i Василину, хоча ранiше ними однозначно були Оксана i Вiкторiя, а тепер усi троє нiби складали одне цiле, нерозривно пов'язане зi мною. I чому "нiби", якщо так було насправдi? Вже не мало принципового значення, пiду я до Василини чи залишуся з Оксаною i Вiкторiєю, - все одно для мене вiднинi i назавжди вони будуть "моїми дiвчатами". Добре, якби й самi це розумiли.
   Менi здалося, що перед вхiдними дверима хтось човгає пiдошвами. Прислухався. Тихо. Але я вiдчував, що чоловiк у чорному вже просто так не вiдстане вiд мене. Найпотужнiше було би зараз прискочити до дверей, рвучко їх вiдчинити i застати на гарячому чоловiка в чорному. Мабуть, приставив вухо до дверей i слухає, що я роблю. Ото була би комедiя! Уявив, що вiд несподiванки вiн упав всередину до квартири. Але паралiзованими у мене виявилися не лише воля, а й тiло. Звичайно, не у буквальному розумiннi цього слова, бо я ще, на щастя, мiг ворушити кiнцiвками. Зараз нi за якi грошi мене б не зiгнали з дивану, навiть якби моєму життю загрожувала смертельна небезпека.
   Несподiвано в головi виринає Роберт Рождественський. Про себе промовляю його вiрш, нiби боюся, що чоловiк у чорному, який стоїть за дверима, може почути мене:
  
   Память
   за прошлое держится цепко,
   то прибывает,
   то убывает...
   В школе
   когда-то
   были оценки
   две:
   "успевает"
   и "не успевает"...
  
   Мир из бетона.
   Мир из железа.
   Аэродромный
   разбойничий рокот...
   Не успеваю
   довериться лесу.
   Птицу послушать.
   Ветку потрогать...
   Разочаровываюсь.
   Увлекаюсь.
   Липкий мотив
   про себя напеваю.
   Снова куда-то
   бегу,
   задыхаясь!
   Не успеваю,
   Не успеваю...
   Время жалею.
   Недели мусолю.
   С кем-то
   о чем-то
   бессмысленно спорю.
   Вижу
   все больше вечерние
   зори.
   Утренних зорь
   я почти что не помню...
   В душном вагоне -
   будто в горниле.
   В дом возвращаюсь.
   Дверь открываю.
   Книги
   квартиру
   заполонили.
   Я прочитать их
   не успеваю!..
   Снова ползу
   в бесконечную гору,
   злюсь
   и от встречного ветра
   немею.
   Надо б, наверно,
   жить
   по-другому!
   Но по-другому
   я не умею...
   Сильным бываю.
   Слабым бываю.
  
   Школьного друга
   нежданно встречаю.
   "Здравствуй!
   Ну как ты?.."
   И -
   не успеваю
   вслушаться
   в то, что он мне
   отвечает...
   Керчь и Калькутта,
   Волга и Висла.
   То улетаю,
   то отплываю.
   Надо бы,
   надо бы остановиться!
   Не успеваю.
   Не успеваю...
   Знаю,
   что скоро метели
   подуют.
   От непонятной хандры
   изнываю...
   Надо бы
   попросту сесть и подумать!
   Надо бы...
   Надо бы...
   Не успеваю!
  
   Снова меняю
   версты
   на мили.
   По телефону
   Москву вызываю...
   Женщину,
   самую лучшую
   в мире,
   сделать счастливой
   не успеваю!..
  
   Отодвигаю
   и планы, и сроки.
   Слушаю притчи
   о долготерпеньи.
   А написать
   свои главные строки
   не успеваю!
   И вряд ли успею...
   Как протодьякон
   в праздничной церкви,
   голос
   единственный
   надрываю...
  
   Я бы, конечно,
   исправил оценки!..
   Не успеваю.
   Не успеваю.
  
   Єдине, що мене рятує в цьому життi, - це вiршi. Тодi я забуваю про все на свiтi. Звiсно, мова йде про класику. Саме вона здатна запасти в душу. Класика - проста, без усiляких заморочок. Iнколи тi, хто вважають себе поетами, ганяються за формою або Сбразами, забуваючи, що насамперед поетичне слово повинно вразити читача чи слухача емоцiйно. Часто ловив себе на думцi, що коли розбираєш той чи iнший поетичний твiр, то знаходиш у ньому багато такого, що виходить за рамки правил. Як книжка пише, не виходить - але ж бере за душу. Це i є головне. А все решта - не вартує уваги.
   Мої думки плутаються. Це менi здається, що звiдкись iде дим? З-пiд вхiдних дверей, де причаївся чоловiк у чорному? Мої воля i тiло паралiзованi. Я вже точно не встану з дивану, щоби подивитися, в чому справа. Хочу спати. Очi заплющуються самi по собi. Як гарно на душi. Спокiйно. Мабуть, це i є рай?
  

2

  
   Ви нiколи не бачили, як в Африцi падає снiг? Босонiж iду по розпеченому пiску, а згори летить манна небесна. Спраглi губи хапають снiжинки, якi моментально тануть. Я допомагаю собi руками. Проте, ледь торкнувшись долонь, божественна волога iз неба зникає, нiби її нiколи не було. Задираю голову догори i розкриваю рот наскiльки можна, аж лящить за вухами. Я нiяк не можу втамувати внутрiшнiй жар, бо клятi снiжинки летять мимо, а ловити їх руками - марна справа. Спробуйте упiймати кохання, якщо воно пролiтає мимо вас.
   Ще увi снi розумiю, що це менi сниться. Але я не хочу пробуджуватися, бо вiдчуваю, що повернення до реальностi не принесе менi нiчого доброго. Щось важке тисне на мене - i, здається, вже до кiнця життя я не зможу зробити так, щоби скинути його з себе. Всi нiби змовилися проти мене. Коли люди стають байдужими, то не має значення, якi минулi заслуги були в тебе. Кожного дня ти пишеш своє життя з чистого аркушу. Хтось скрупульозно вичитує твої попереднi чернетки, але не дає тобi змоги пригадати, що було бодай вчора, щоби ти мiг вiд чогось вiдштовхнутися i продовжити своє життя.
   Снiгу стає все бiльше й бiльше. Я дивлюся в небо i бачу, що сонце усмiхається менi. Снiг змiшується з пiском. Дивно, вiн мав би розтанути. Але пiсок з жовтого дуже швидко стає бiлим. Я хапаю цей снiг-пiсок пригорщами i запихаю до рота. Щось неприємно хрустить на зубах, i я розумiю, що це пiсок, який замаскувався пiд снiг, але живильна волога вливається до мого горла. Я боюся випльовувати пiсок, щоби краплинки дорогоцiнної води не виплеснулися назовнi. Доводиться його ковтати, i я вiдчуваю, як пiщинки по стравоходу падають униз. Це не суцiльна пiщана маса. Здається, кожна пiщинка гулко вiдбивається у моїй головi.
   Печуть очi, нiби хтось жбурнув у мене жменю пiску. Я не хочу повертатися до реальностi, бо вона видається менi жахливою. Розплющиш очi - i вже не буде того, що я маю зараз. Я ще точно не знаю, що мене чекає сьогоднi, а особливо завтра, але ось цей паралельний свiт, в якому знаходжуся, видається набагато симпатичнiшим, нiж реальнiсть. Краще ковтати снiг з пiском, нiж... Нiж що? Я не можу знайти порiвняння.
   Тепер я знаю, що кожний наш сон - це екскурсiя в паралельний свiт з можливiстю повернутися назад. Бо якби хотiв залишитися в цьому паралельному свiтi, то так би й сталося, а потiм скажуть, що ти вмер увi снi. Паралельних свiтiв стiльки, скiльки людям сниться снiв. Вони дивовижним чином переплiтаються мiж собою - паралельнi свiти i сни. Ти часто мандруєш по чужих паралельних свiтах, несподiвано заходиш у сни iнших людей, а коли прокидаєшся, то iнстинктивно вiдкидаєш усе, що тобi наснилося, бо воно чуже, i моментально забуваєш його. А коли цей паралельний свiт, по якому ти мандрував, i сон чужої людини закарбовуються в твоїй пам'ятi, ти марно шукаєш пояснення у своїй бiднiй голiвоньцi, а що ж власне тобi наснилося, - i не знаходиш вiдповiдi, бо її просто не iснує. Якби ж то на всi запитання були вiдповiдi - Людина давно би стала Богом. Тут би з собою розiбратись. А як ти можеш розiбратися з чужою людиною, її паралельним свiтом i снами? Душа робить репетицiї, як буде прориватися до свого-твого паралельного свiту пiсля твоєї смертi. Тодi в неї буде лише один шанс, щоби знайти вiрний шлях. В iншому випадку твоя душа десь заблукає в космiчному просторi, а потiм згорить, як зiрка в небi, чи розтане, як снiжинка в африканському пiску. Чужi душi оминають мене, волiючи радше назавжди зникнути, нiж допомогти напитися страждущому.
   Мiж сном i поверненням до реальностi всерединi мене зринає вiрш:
  
   Настанет день -- исчезну я,
   А в этой комнате пустой
   Все то же будет: стол, скамья
   Да образ, древний и простой.
  
   И так же будет залетать
   Цветная бабочка в шелку --
   Порхать, шуршать и трепетать
   По голубому потолку.
  
   И так же будет неба дно
   Смотреть в открытое окно
   И море ровной синевой
   Манить в простор пустынный свой.
  
   Iван Бунiн. Його бiльше знають як прозаїка. Але саме проза менi не подобається. Розумiю, що все слiд розглядати з професiйної точки зору. Тому "подобається - не подобається" - це школярство. Але ж можу я хоч трошки, для себе, побути звичайною людиною, а не спецiалiстом, який розумiється на цих речах. Тому Бунiн для мене - це насамперед неперевершений поет, творчiсть якого у цiй царинi недооцiнили.
   Я розплющую очi й бачу чоловiка в чорному. Точнiше, вiн тепер у бiлому халатi. Його обличчя менi видається добрiшим, нiж було в того чоловiка в чорному. Може, це його брат-близнюк? Вiн щось говорить менi, але я чую лише лет снiжинок i шурхiт пiску. Снiжинки з космiчною швидкiстю вгризаються в пiсок, щоби, випарувавшись, назавжди зникнути. Я знаю, що це не так. Пара летить до неба - i хмари знову зрошують землю водою.
   Чоловiк у бiлому халатi розумiє, що я його не чую. Я радше здогадуюсь, нiж усвiдомлюю, що вiн каже напарниковi - такому ж чоловiковi у бiлому халатi, але в окулярах, - що, мовляв, я надихався газу трохи бiльше, нiж було потрiбно, тому менi необхiдний ще день-другий, аби остаточно прийти до тями. Чоловiк в окулярах скрупульозно вивчає обличчя лiкаря, нiби сумнiвається у щиростi й правдивостi його слiв. Лiкар не витримує цього погляду й винувато дивиться на мене, шукаючи захисту. А що я можу зробити? Нiчого не чую, крiм лету снiжинок i шурхоту пiску, та ще й жодного слова не можу вимовити. Розумiю, що чоловiк в окулярах - не лiкар, але вiн тут головний, а той, чиє обличчя я побачив першим, лише виконує те, що йому накажуть.
   Снiжинки все гучнiше й гучнiше падають у пiсок. Кожний удар боляче вiддає у головi. Менi здається, що зараз ця жахлива какофонiя вб'є мене. Починаю розумiти людей з абсолютним слухом, якi можуть збожеволiти вiд того, що чують щодня: кроки людей, гальмiвний шлях машини, гавкiт собаки й таке iнше. Нема iдеальної тональностi, яка би заспокоїла мозок i душу. Цi неiдеальнi тональностi накладаються одна на одну, створюючи пекельний дискомфорт людинi з iдеальним слухом. Небеснi снiжинки, якi падають на африканський пiсок, нiби змовилися мiж собою, бо кожна летить з рiзною швидкiстю - i какофонiя тональностей вгризається менi в мозок. Але я прекрасно усвiдомлюю, що краще бути з небесними снiжинками й африканським пiском, нiж потрапити до лап ось цього чоловiка в окулярах. I хоча вiн зараз у бiлому халатi, я знаю, що вiн iз тих, якi в чорному. Вони вже серед нас. Здебiльшого незримо. Я переконаний, що вiн ще гiрший, нiж той перший, що в чорному, який телефонував менi, дзвонив у дверi, запустив газ, через що я зараз страждаю. Усi цi тембри душi я вiдчуваю на фiзичному рiвнi.
   Чоловiк в окулярах, здається, розумiє, що йому сьогоднi нiчого не свiтить, бо я наковтався газу трохи бiльше, нiж було треба, i менi необхiдно ще день-другий, щоби прийти до тями (повторюю про себе, як мантру, слова, сказанi чоловiком у бiлому халатi). Але як я їх почув, коли не чую? Читати по губах теж не вмiю. Просто зрозумiв, що саме це вони сказали. Чоловiк у бiлому халатi зараз виступає моїм рятiвником, хоча ми двоє розумiємо, що до такого розвитку подiй вiн не має жодного стосунку. Натомiсть чоловiк в окулярах хоч зараз готовий вгризтися менi в горло, щоби добути iз мене невiдомо якi зiзнання. Нiби вiд цього залежить доля людства, скажу я цi слова чи нi. А якщо я не знаю, що маю казати, i чого насправдi хоче вiд мене чоловiк в окулярах, - то що, повинен загинути нi за цапову душу? Таки краще було плисти в невагомостi - серед какофонiї звукiв, коли небеснi снiжинки вгризаються в африканський пiсок, - нiж повертатися до реальностi.
   Бачу, що чоловiк в окулярах пильно вдивляється у мене, нiби остаточно хоче переконатися, чи не симулюю я свiй стан. Але в нього нема вибору - i вiн iде геть. Менi здалося, що чоловiк у бiлому халатi на прощання усмiхнувся менi, задоволений своєю перемогою над чоловiком в окулярах, - i я знову поринаю в сон, де є небеснi снiжинки й африканський пiсок, жахлива какофонiя звукiв i ще щось незрозумiле i поки що недосяжне для мого усвiдомлення. Чи простiше дати собi установку й заснути увi снi, щоби нiколи бiльше не зустрiтися з чоловiком в окулярах?
   Менi здалося, що минула лише мить, коли я заснув, - i вiдразу прокинувся. Легкiсть сну моментально минула - i знову щось важке тисне на мене. Я згадав Оксану, Вiкторiю та Василину. Поки я тут прохолоджуюсь на лiкарняному лiжку, з ними щось трапилося. Тепер це стає очевидним. На пам'ять приходить чоловiк в окулярах, i я хочу якнайшвидше його бачити. Менi здається, що саме вiн причетний до мого нещастя. Зараз я готовий пристати на будь-якi його умови, навiть душу вiддати Лихому, але нехай поверне менi Оксану, Вiкторiю i Василину. Сергiя поки що нема в цьому списку - i я розумiю, що без цього хлопця не буде менi повного щастя. Але чи iснує повне щастя? Щастя - як вагiтнiсть: або є - або нема.
   Час знову вповiльнює свiй бiг, як було тодi, в квартирi. Здається, вiн зараз спресується в єдине цiле з простором, - i зi мною станеться ще щось гiрше, нiж було досi. Але йому завадили це зробити голоси в коридорi. Чую, що хтось з кимось свариться. Але голосiв не розiбрати. Нiби перекати грому - потiм мовчанка - а потiм знову перекати грому. Нарештi тиша. Блаженна тиша, коли нiчого бiльше не хочеться.
   Не помiчаю, що пошепки промовляю вiрш:
  
   Давай помолчим.
   Мы так долго не виделись.
   Какие прекрасные сумерки выдались!
   И все позабылось,
   Что помнить не хочется:
   Обиды твои.
   И мое одиночество.
  
   Давай помолчим.
   Мы так долго не виделись.
   Душа моя --
   Как холостяцкая комната.
   Ни взглядов твоих в ней,
   Ни детского гомона.
   Завалена книгами
   Площадь жилищная,
   Как сердце -- словами...
   Теперь уже лишними.
   Ах, эти слова,
   Будто листья опавшие.
   И слезы --
   На целую жизнь опоздавшие.
  
   Не плачь.
   У нас встреча с тобой,
   А не проводы.
   Мы снова сегодня наивны
   И молоды.
  
   Давай помолчим.
   Мы так долго не виделись.
   Какие прекрасные
   Сумерки
   Выдались!
  
   Андрiй Дементьєв. Не скажу, щоби вiн менi дуже подобався, хоча щось є неповторне, а тому привабливе, у його вiршах. I саме цей поет чомусь найбiльше подобався Василинi, коли я читав їй його вiршi. Я вже звик до думки, що у Василини мало не космiчне вiдчуття прекрасного, тому без слiв сприймаю її смаки за еталон вiчного i божественного.
   Пригадав реакцiю Оксани, коли вона дiзналася, що в мене є Василина. Вiд дружини вiяло олiмпiйським спокоєм. Здавалося, що вона вже давно була готовою до подiбного розвитку подiй. Оксана сказала: "Розлучення я тобi не дам, навiть не думай". Тобто йди куди хочеш, а штампик у паспортi залишиться. Чесно кажучи, я тодi несерйозно поставився до такої заяви, але для Оксани це було нiби маяком для пароплава в шторм. Штамп у паспортi - навiщо, якщо нема кохання, принаймнi взаємного? Я давно вже охолонув до дружини. Мабуть, ще до того, як зустрiв Василину. Не задумувався, чи вона кохає мене. Є штамп чи нема - менi все одно. Одружуватися на Василинi - так далеко мої думки не заходили. Нам було добре - i це головне. Тим бiльше, що на пiдсвiдомому рiвнi я розумiв, що коли й наважуся запропонувати Василинi руку й серце, то насамперед слiд налагодити дружнi стосунки з її сином. Сергiй виявився для мене мiцним горiшком. Мiй перiод кохання до Василини припав на його нестабiльний i вибухонебезпечний перехiдний пiдлiтковий перiод, так що це створювало додатковi труднощi.
   Василина теж нiби була одружена, i штампик у паспортi зберiгався. Але справа йшлася зовсiм про iнше. Її чоловiк зник десь рокiв десять тому. Пiшов увечерi по хлiб - i не повернувся. Спочатку Василина подумала, що зависнув у чергової подружки. Хоч i ревнувала, але вже давно перестала хвилюватися, що з ним щось може трапитися. Не вперше. Чоловiк i не приховував свої зради, нiби випробовував дружину на мiцнiсть. Мiг при нiй теревенити по телефону з якоюсь жiнкою, говорити, не соромлячись, на iнтимнi теми. Василина мовчки ковтала образу. Зрештою, постановила собi, що житиме заради сина, а там як буде, так i буде. Коли зранку зателефонували з роботи чоловiка i сказали, що його нема, Василина вже не знаходила собi мiсця. Навiть не розумiла, до кого звернутися, бо чоловiкових подружок знала лише по iменах i не мала нi найменшого поняття, де вони можуть проживати. На телефоннi дзвiнки чоловiк не вiдповiдав, а потiм узагалi гудки перервалися. Днi йшли за днями, декiлька разiв до неї навiдувалися мiлiцiонери, але доволi швидко Василина зрозумiла, що чоловiк - не один такий у них, який зник безвiсти, так що особливо його нiхто не розшукуватиме.
   Чесно кажучи, коли я почув з вуст Василини цю iсторiю, то не дуже часто згадував про її зниклого чоловiка. Хiба що у зв'язку з Сергiєм. Василина якось сказала менi, що син звинуватив її у тому, що це через неї батько десь зник. Мовчав-мовчав усi цi роки, а тут видав. Мабуть, Сергiй i не дуже батька пам'ятав, тому я висловив припущення, що це не його власна думка. Хтось пiдкинув її бiдному хлопчиковi. Василина надовго задумалась. Минуло декiлька днiв, поки вона не сказала, що так i не надумала, хто би це мiг бути. Я не хотiв її образити i мовчав, бо спочатку не второпав, про кого i про що мова, аж поки не згадав власнi припущення. Мабуть, iнтуїтивно Василина вiдчула це - i холодна хвиля вiдчуження пробiгла мiж нами. Але того дня в нас був гарячий секс - i все минуло. Пiзнiше я намагався не робити так, аби Василина вiддалялася вiд мене. Розумiв, що одним сексом тут не зарадиш, але справдi кожний день жив Василиною, i вона це вiдчувала.
   Пiсля знайомства з Василиною я займався сексом з двома жiнками - з нею i дружиною. Було видно, що Василину це гнiтить. Звичайно, ми у своїх розмовах не пiднiмали цiєї теми, але все було ясно без слiв. Я не знав, що маю робити. Здавалося, що вiд сексу з дружиною я продовжую отримувати задоволення, але час, проведений у лiжку разом з Василиною, - це було щось божественне. Секс у таких випадках виступав лише допомiжним засобом, який ще бiльше зближував нашi спорiдненi душi. Лише коли дружина дiзналася про Василину, якось саме по собi вийшло, що ми перестали займатися сексом. Я сказав про це Василинi. Менi здалося, що ця новина її не обрадувала. Того дня, скiльки я не намагався спокусити її, в мене нiчого не вийшло. Повинно було минути декiлька днiв, поки Василина, мабуть, забула про це, - i ми продовжили нашi любовнi iгри. Але тепер вони вийшли на новий рiвень. Якщо ранiше, коли в мене було двi жiнки, я i Василина дiяли нiби за ритуалом, то тепер, здається, для нас не було заборонених тем, тобто поз. Усе, про що мрiяла вона, я задовольняв за повною програмою. Василина вгадувала не лише кожний порух мого тiла, а, здається, найсокровеннiшi думки, що стосувалися сексу, i вiртуозно задовольняла мене. Якби я не знав її, то подумав би, що маю справу з професiйною повiєю. Але жодна професiйна повiя так не впорається зi своїми сексуальними обов'язками, як жiнка, яка кохає чоловiка. Мабуть годi казати, що нiчого подiбного з Оксаною в мене не було.
   Дверi несподiвано вiдчиняються. На порозi бачу лiкаря в бiлому халатi. Я усмiхаюся до нього, бо симпатизую цьому чоловiковi. Але обличчя в нього незворушне, нiби вiн вперше бачить мене. Усмiшка зникає сама по собi. Намагаюся вiдгадати, в чому справа. Довго думати не доводиться, бо в нього iз-за спини визирає чоловiк в окулярах - отой iз гвардiї чоловiкiв у чорному. Вiн чи то не виспався, чи то набундючений, бо перед ним поставили серйознi завдання, а я не даю йому їх виконати. А може, це все разом - i згори ще щось накидано, невiдоме менi.
   Лiкар уважно дивиться менi в очi, нiби намагається загiпнотизувати. Я не пiддаюся. Вже пiзнiше до мене дiйшло, що вiн хотiв передати менi якусь iнформацiю, але так, щоби про це не здогадався чоловiк в окулярах. А як це зробити, коли й стiни мають вуха? Поки я розумiю, що вiд мене вимагають, явки й паролi ганебно проваленi. Чоловiк в окулярах уже знає, що до мене повернувся нормальний слух i я можу говорити. Лiкар винувато дивиться на мене: мовляв, я хотiв, як краще. Я нi в чому не смiю звинуватити його. Звичайно, вiн на моєму боцi, бо здогадується, що зi мною буде потiм. Чи знає про це? А тому намагається зробити все, щоби я хоч трошки ще затримався тут. Але чоловiк в окулярах невблаганний. Вiн запитує у лiкаря, чи може забрати мене звiдси. Знову винуватий погляд у мiй бiк. Чую: було би добре, якби пацiєнт вiдпочив би хоч добу. Пацiєнт - це я. Сказано невпевнено, чим i скористався чоловiк в окулярах. Вiн каже, що пацiєнт вiдпочине i в них.
   Нiби за командою на порозi виростають двоє шафоподiбних iстот. Вони швидко пiдходять до мене, безцеремонно пiднiмають iз лiжка i вже виносять iз палати, як колоду. Я боюся протестувати, бо ще кинуть зi всього розмаху об пiдлогу i скажуть, що так i було. Останнє, що я бачу, - винуватий погляд лiкаря: мовляв, я зробив усе, що мiг, вибачте. Вибачаю.
   Ми вже на вулицi. Мене несуть ногами вперед, як покiйника. Бачу снiг. А вчора була осiнь. Вiдчуваю холод. Але мене заносять до машини i вмiщують на заднє сидiння. Тут тепло. Спереду сидить лисий водiй. Його обличчя я не бачу. Чоловiк в окулярах вмiщується на переднє сидiння, шафоподiбнi iстоти без проблиску iнтелекту в головi сiдають злiва i справа вiд мене. Їдемо, але куди - не бачу, бо менi накинули на голову мiшок, через який нiчого не видно. Можу лише зрозумiти, що повертаємо налiво чи направо, гальмуємо перед свiтлофором, а потiм їдемо швидше, нiби наздоганяючи втрачене. Марна затiя. Час не можна нi повернути, нi наздогнати. Час - це те, що ми є зараз.
   Рiзко зупиняємося. Я нахиляюся вперед i боляче об щось вдаряюся. Чую, що з рота йде кров. Але я не смiю навiть пiкнути. Страх загнав мою душу в п'ятки. Сиди i не висовуйся, а то з'їдять i не скривляться. Добре вiдчувати себе героєм на диванi чи на лiкарняному лiжку. А тут ти залежний вiд цих людей. Я добре це вiдчуваю на клiтинному рiвнi. Крок влiво, крок вправо, стрибок на мiсцi - i ти труп.
   Здається, час знову зупинився. Зараз спресується в єдине цiле з простором, як тодi. А краще би це зараз сталося. Тодi є надiя, що я зможу сховатися в якомусь iз паралельних свiтiв - i тодi нiхто мене не знайде. Нi чоловiк в окулярах, нi шафоподiбнi iстоти без ознак iнтелекту, нi лисий водiй. Але мої сподiвання виявилися марними. Повiяло холодом. Це чоловiк в окулярах вiдчинив дверцята. Услiд за ним виходять iз машини шафоподiбнi iстоти. Знову беруть мене, як колоду, i кудись несуть. Мабуть, ми в примiщеннi, бо тут теплiше, нiж надворi. Мене несуть довго, мало не вiчнiсть. Цiкаво, хто набудував такi коридори?
   Я ще живий, бо шепочу про себе вiрш. Розумiю, що коли помру, вже вiршi не прийдуть до моєї бiдної голiвоньки:
  
   Мы встретились случайно, на углу.
   Я быстро шёл - и вдруг как свет зарницы
   Вечернюю прорезал полумглу
   Сквозь чёрные лучистые ресницы.
  
   На ней был креп, - прозрачный лёгкий газ
   Весенний ветер взвеял на мгновенье,
   Но на лице и в ярком свете глаз
   Я уловил былое оживленье.
  
   И ласково кивнула мне она,
   Слегка лицо от ветра наклонила
   И скрылась за углом... Была весна...
   Она меня простила - и забыла.
  
   Iван Бунiн... Чи були в нього колись такi проблеми, як у мене зараз? I про що вiн думав, коли писав цей вiрш? Мене завжди хвилювали подiбнi запитання. Бо вiрш - це вiрш сам по собi. Але поет щось думав перед тим, як його написати. I якась подiя пiдштовхнула його. Це набагато цiкавiше, нiж читати сам вiрш.
   Ми зупинились перед якимись дверима. Хтось стукає в них. Чоловiк в окулярах? Ледь чутно господар кабiнету каже: "Заходьте". Дверi вiдчиняють. Мене заносять, садовлять на крiсло. Знову той же голос: "Можете бути вiльними". Мої конвоїри зникають, нiби їх нiколи й не було на бiлому свiтi. Я не наважуюсь зняти мiшок з голови. Собi дорожче. Вiдчуваю, що аж тепер за мене вiзьмуться серйозно, а все моє попереднє життя нiчого не вартувало.
   Час повзе черепахою. Але добре, що вiн не зупинився. Значить, у мене є шанс. Шанс на життя. Шанс зустрiтися з Оксаною, Вiкторiєю та Василиною.
   Навкруги тиша. Пiд мiшком менi важко дихати, але я зупиняю подих, щоб прислухатися. Чую, як сопе той, до кого мене привели. Мабуть, зараз вiн вирiшує, що ж далi зi мною робити. Головне, не сполохати його. Не сполохати удачу, якщо вона на моєму боцi. Та навiть якщо не на моєму.
   Продовжую дихати, бо так i свiдомiсть можна втратити. Чоловiк за столом не поспiшає прийти менi на допомогу. А що ж допомагати приреченому на страту? Чомусь здається, що вирок менi давно винесли, тепер треба здiйснити формальнi дiї. Звiсно, я переконаний, що страчувати мене нема за що. Але спробуй довести це тим, хто привiз мене сюди. Чи тому пану, який сидить за столом. Я не бачу його, але менi здається, що вiн сидить за столом. Якщо є кабiнет, то повинен бути стiл. Чи це не кабiнет, а кiмната для розстрiлiв? Тодi й столу не потрiбно. Пiстолет до потилицi - i бац, нема людини. Тобто мене. Людина - це я. Не хтось iнший, хоча вони теж люди, але зараз мова йде конкретно про мене. Чую, що серце готове розiрвати грудну клiтку. Бракує повiтря.
   I тут мiшок летить догори, я бачу свiтло - i свiже повiтря вривається в мої груди. Ну, наскiльки свiжим може бути повiтря в прокуренiй кiмнатi. Але все-таки стає вiльнiше дихати порiвняно з тим, коли голова була пiд мiшком. Я не почув крокiв чоловiка, який сидiв за столом i пiдкрався до мене, а зараз вiн уже швидко йшов геть, я бачив його потужну спину. Вiд мене втiкали, нiби я заражений смертельно небезпечною хворобою.
   Це був кабiнет, i в ньому справдi був стiл. А ще вздовж стiн стояли шафи з книгами, папками для документiв. За столом сидiв товстий чоловiк. Позаду нього на стiнi висiв портрет Путiна. Молодий президент. Зараз вiн набагато старiший.
   Товстий чоловiк за столом, здається, не звертав на мене жодної уваги. Вiн спокiйно читав якiсь документи, поволi перегортаючи сторiнки. Я виразно почув, що цокає годинник, але не зумiв його вiдшукати. Можливо, позаду мене. Навiть не намагаюсь озирнутись.
   I тут бачу, що сиджу в трусах i майцi. Як вийняли мене iз лiкарняного лiжка, так i привезли сюди. Стає соромно. Нiби це я, а не хтось iнший, винен у тому, що зараз маю такий непрезентабельний вигляд.
   Незнайомець лукаво дивиться на мене. Справдi, менi здається, що вiн подивився на мене лукаво. I читає мої думки, бо запитує:
   - Вам соромно, що ви в трусах i майцi?
   Голос у нього скрипучий, нiби у незмазаних дверей. "У дверей є голос?" - лунає всерединi мене риторичне запитання. Я не знаю, що вiдповiсти. Якось принизливо просити, щоб дали менi одяг. Навiщось вони ж привезли мене сюди саме в такому видi. Якiсь експерименти проводять, чи що? Але з чого вони взяли, що я найбiльше пiдходжу їм для таких експериментiв?
   Менi хочеться в минуле. Нi, не до Оксани, Вiкторiї та Василини. Я чомусь приречено думаю, що цього минулого в мене вже нiколи не буде. Якщо керують люди в чорному, то не очiкуй вiд них милосердя. Моє минуле для мене зараз - це небеснi снiжинки, якi падають у гарячий африканський пiсок.
   - Зараз вам принесуть одяг i ви знову станете подiбним на людину, - каже чоловiк за столом.
   Я вiдчуваю, що вiн залишився незадоволеним, бо не почув вiдповiдi на своє запитання. А що я йому мiг вiдповiсти? Так, менi соромно, але навiщо вашi люди витворяють це зi мною? Зрозумiло, що вiн теж належить до цiєї когорти - людей в чорному, хоча на ньому яскравий светр i старi затертi джинси. Справа не в тому, хто в що вдягнений. Ти можеш бути навiть голим. Головне, що ти належиш до людей в чорному. I цей чоловiк за столом стоїть вище за чоловiка в чорному, який дзвонив у дверi, залякував мене по телефону, а потiм пустив газ, i за чоловiка в окулярах. Мабуть, на мене у чомусь роблять ставку, якщо так стрiмко зростає кiлькiсть начальникiв, з якими я маю справу.
   Тiльки вiн промовив цi слова, як у дверi хтось постукав. Чоловiк за столом каже: "Заходьте". Я ще не бачив, але зрозумiв, що це жiнка. Спочатку я бачу її стрункi ноги. Вона подає менi спортивну форму, в яку я перевдягнувся, коли прийшов додому. А що, сподiвався на фрак з метеликом на шиї? Дивлюся на неї. Разюче схожа на Василину. Чи тепер менi всi жiнки видаватимуться на одне обличчя?
   Жiнка йде геть. Я сиджу. Розумiю, що без команди не смiю нiчого робити. Мабуть, чоловiк за столом залишається задоволеним моєю поведiнкою. Вiн гортає документи, час вiд часу зиркаючи на мене. Я цього не бачу, бо не смiю глянути на нього, але вiдчуваю. Спортивна форма у мене в руках. Пiд ногами капцi. Не помiтив, коли вони тут з'явилися. Невже їх теж принесла ця жiнка, схожа на Василину?
   - Чого ж ви не вдягаєтесь? - здивовано запитує чоловiк за столом.
   Вiдчуваю награнiсть його тону, але розумiю, що це команда. Менi дозволили вдягнутись. Швидко влiзаю в спортивнi штани, вдягаю футболку, ноги - вже в капцях, хоча окремої команди не було. Стає комфортнiше. Нiби нiчого особливого - бути в одязi, який носиш вдома. Але вiдразу вiдчуваєш себе людиною. Тут чоловiк за столом правий на всi сто вiдсоткiв.
   Знову про мене забувають. Надовго. Нiби я є - i мене нема. Точнiше, менi дають можливiсть заспокоїтись, зрозумiти, що я потрапив у нову реальнiсть, а назад дороги нема i не буде. Вiд мене чекають запитань, але я повинен їх задати тодi, коли дозволять. У мене їх було дуже багато. Але чим довше мовчить чоловiк за столом, тим менше їх у мене виникає. Здається, коли вiн закiнчить читати документи, не залишиться жодного. А може, саме на це вони й сподiваються, щоби даремно не гаяти зi мною часу? Для чого я їм все-таки знадобився? Це найболючiше питання, яке мене зараз мучить, але навiть пiд тортурами я його не задам. Собi дорожче.
   Ну, звичайно, менi залишаються вiршi. Можу їх читати лише про себе. Що й роблю. Хоча хочеться спiвати, бо це Володимир Висоцький.
  
   Корабли постоят - и ложатся на курс, -
   Но они возвращаются сквозь непогоды...
   Не пройдёт и полгода - и я появлюсь, -
   Чтобы снова уйти на полгода.
  
   Возвращаются все, кроме лучших друзей,
   Кроме самых любимых и преданных женщин.
   Возвращаются все, кроме тех, кто нужней...
   Я не верю судьбе, а себе - ещё меньше.
  
   Но мне хочется верить, что это не так,
   Что сжигать корабли скоро выйдет из моды.
   Я, конечно, вернусь - весь в друзьях и в делах,
   Я, конечно, спою - не пройдёт и полгода.
  
   Це про мене? Чи про всiх, хто читає цi вiршi чи спiває пiсню? Цiкаво, чи вона також про цього чоловiка за столом?
   Знову десь цокає годинник. Я почуваю себе смiливiше. Дозволяю собi озирнутися. Але годинника нiде не видно. Може, це снiжинки змiшалися з пiском i цокають в моїй головi?
   Чоловiк за столом закриває папку з документами - i ... усмiхається менi. Я ошелешений. Не встигаю вiдповiсти йому усмiшкою, як би важко менi не було. Вiн натискає на ґудзик пiд столом. Я бачу лише його руку. Звучить пронизливий дзвiнок.
   Входить та ж жiнка. Вона протирає менi застиглу кров на пiдборiддi, лагiдно всмiхаючись. Я бачу її колiна. Переводжу погляд на обличчя. У неї красивi очi, розбитi на квадратики, як у божевiльних. Я вже й забув, що боляче стукнувся в машинi. Її груди дуже близько до моїх губ. Здається, розстебни ґудзик - i вони твої. Жiнка усмiхається, нiби прочитала мої думки.
   Все розiграли по нотах. Вони знають, що робитимуть кожної наступної митi зi мною. Цього не знаю лише я.
   Жiнка йде геть, загадково дивлячись на мене. Якби не Василина, я би багато про що подумав. А зараз байдужий до будь-якої жiнки, навiть якби вона роздягалася передi мною. Втiм, це теорiя, бо не знаю, як би поступив на практицi.
   - Я вивчив ваше досьє, - каже чоловiк за столом.
   Усмiшки на його обличчi вже нема. Я сиджу доволi далеко вiд нього, посерединi кiмнати, так що якби мав лихi намiри, не встиг би пiдскочити i щось йому зробити. Лихих намiрiв у мене нема. Поки що. Поки я прохолоджувався в лiкарнi, вони назбирали про мене досьє. Розумiю, що мали робити це набагато ранiше, бо папка доволi пухкенька.
   - Скажу вам, що є багато над чим попрацювати, але ви нам пiдходите.
  

3

  
   Ось уже третiй тиждень нас до чогось готують. До чого - на кажуть, а ми самi нiяк не можемо здогадатися. Взагалi тут не прийнято задавати зайвi питання. Коли в мене брали пiдписку про нерозголошення державної таємницi, внизу писало, що за порушення зобов'язання очiкує смертна кара. Коли я заїкнувся, що в кримiнальному кодексi такої мiри покарання нема, на мене подивились як на покiйника.
   Спочатку я думав, що нами опiкується ФСБ, але доволi швидко зрозумiв, що це не так. Iнша, бiльш грiзна, структура взяла мене до своїх лап i запроторила до клiтки. Щоправда, клiтку можна було назвати золотою. Кожний мав свою кiмнату готельного типу. Лiжко, стiл, крiсло, телевiзор, туалет, душ. Всюди були повтиканi камери вiдео-спостереження. Спочатку вiдчував себе незручно. Але людина до всього звикає. Здається, вже зараз i не помiчаю, що за мною цiлодобово спостерiгають.
   Зрештою, на емоцiї майже не залишається часу. Зранку до пiзнього вечора - заняття. Обов'язково щодня двi години в спортзалi, де з тебе сходить сiм потiв. Годують класно, але ти не маєш права вибору страв. Таке враження, що до їжi щось пiдмiшують, щоби ти став слухняним, а, головне, - таким, як усi.
   Нас - тридцять чоловiк. Щось незримо всiх об'єднує, але я ще не можу второпати, що саме. Маємо дозовану можливiсть спiлкуватися мiж собою - про все i нi про що. Мабуть, кожного, як i мене, попередили, що минуле - заборонена тема. Це було в тих зобов'язаннях про нерозголошення державної таємницi. Моє минуле - державна таємниця? Нас поволi привчали до думки, що живемо лише сьогоднiшнiм днем у буквальному розумiннi цього слова. Майбутнє, яке починалося завтра, нас не повинно цiкавити. Все за нас уже вирiшили, нам треба це прийняти i змиритися з долею. Щоденно iнструктори, схожi один на одного, втовкмачували нам подiбнi прописнi iстини, повторюючи їх у рiзноманiтних iнтерпретацiях.
   Моє особисте минуле з кожною годиною вiддалялося вiд мене з космiчною швидкiстю. Iнколи здавалося, що Оксани, Вiкторiї та Василини взагалi не було в моєму життi, а все я заново розпочав з чистого аркушу в цьому дослiдницькому, чи як його ще назвати, центрi. Швидко ж вони мене обробили. А що буде через три мiсяцi, пiвроку, рiк? Взагалi зречуся моїх дiвчаток?
   Упiймав себе на думцi, що це вже й не так катастрофiчно, як могло би виглядати насправдi. Нас готують до чогось величного, тому минуле перестає вiдiгравати вирiшальну роль, якщо в майбутньому тебе чекає слава. Про це нам не казали, але контекст усього, що вiдбувалося з нами, був саме такий. Слава лоскотала нiздрi, п'янила своєю невизначенiстю. Я нiколи не сподiвався вiд себе, що можу бути слабким до неї. Завжди намагався жити скромно, чимось особливим не вирiзнятися вiд iнших - а, з'ясовується, оце прагнення до слави глибоко дрiмало в менi. Хлопцi в чорному дали поштовх, щоби я нарештi зрозумiв, хто є насправдi. Просто я ще не визрiв, щоби подякувати їм за це.
   Якби я лежав на диванi у себе в квартирi й не мав що робити, то, мабуть, ностальгiя за недавнiм минулим з'їдала б мене. Тепер остаточно з мого життя були викресленi сум за Оксаною, Вiкторiєю та Василиною, а спогади про них виявилися туманними i короткотермiновими. Спочатку я думав, що цьому сприяв напружений ритм життя, в який нас запрягли, а потiм зрозумiв, що є бiльш глибиннi причини. Фактично мова йшла про переоцiнку цiнностей. Те, що вчора нам здавалося важливим, сьогоднi вже таким не було. Нам насаджували державницьке мислення, за яким сiмейнi цiнностi - це щось архаїчне, нiкому не потрiбне, другорядне, якщо не десятирядне. Я ж учитель, тому бачив, як професiйно застосовували цю методику, яка не давала збоїв. Не було сенсу пручатися, бо все одно ти вiдчував, що з тебе роблять робота, - i це лише питання часу.
   Єдине, куди поки що не мали доступу люди в чорному, - це нашi сни. Принаймнi про себе я таке можу сказати. Снилося те, чого менi найбiльше не вистачало в реальному життi, хоча зараз я не смiв зiзнатися в цьому навiть самому собi. Вся моя печаль виплескувалася на сновидiння. Оксана, Вiкторiя та Василина поставали у всiй своїй красi. Причому це було не лише те, що насправдi вiдбувалося з нами. Якраз воно складало мiнiмальний вiдсоток моїх снiв. Абсолютна ж бiльшiсть була присвячена фантазiям - i доволi швидко я зрозумiв, що таке могло би вiдбутися зi мною, якби не потрапив сюди. Втiм, коли я прокидався, нiчнi сновидiння моментально розвiювались, i вже майже нiчого не пам'ятав iз них. Залишалося лише приємне вiдчуття чогось незбагненного i нездiйсненного, що вже нiколи не вiдбудеться в моєму життi. А потiм шалений вир навчань, iнструктажiв, тренувань засмоктував мене з головою, так що пiд кiнець робочого дня вiдчував себе висмоктаним лимоном, з якого не можеш вже вицiдити нi крапелиночки. Лише сон був милий тобi, а найбiльше - короткочаснi фантазiї про минуле, яке так i не стало твоїм майбутнiм.
   Iнша сфера, до якої не мали доступу чоловiки в чорному, - вiршi, якi, здавалося, жили всерединi мене осiбно вiд господаря. Не знаю, що вони робили, коли я не цитував їх уголос чи про себе, але давно зрiло переконання, що вони справдi живуть самi по собi, незалежно вiд того, чи я iсную на бiлому свiтi, чи ще не народився, чи вже вмер. Я навiть навчився промовляти їх, здавалося б, у найменш потрiбнi для цього мiсця i часи. Ось iнструктор розповiдає нам про Мюнхенську промову Путiна, а у мене в головi слова Пушкiна:
  
   Цветок засохший, бездыханный,
   Забытый в книге вижу я;
   И вот уже мечтою странной
   Душа наполнилась моя:
  
   Где цвел? когда? какой весною?
   И долго ль цвел? и сорван кем,
   Чужой, знакомой ли рукою?
   И положен сюда зачем?
  
   На память нежного ль свиданья,
   Или разлуки роковой,
   Иль одинокого гулянья
   В тиши полей, в тени лесной?
  
   И жив ли тот, и та жива ли?
   И нынче где их уголок?
   Или уже они увяли,
   Как сей неведомый цветок?
  
   При цьому я вiддано, як пес, дивлюся в очi iнструктору, i навряд чи вiн помiтив, що в моїй пам'ятi нiколи не залишиться шмат його розповiдi про те, що Володимир Володимирович передбачив розвиток мiжнародних подiй на багато десятилiть уперед. За великим рахунком, менi на це глибоко начхати, - i чим бiльше Путiна стає в нашому часi й просторi (я ж бачу, як умiло це роблять), тим швидше хочеться вiдiйти вiд нього на безпечну вiдстань, нiби цей чоловiк справдi загрожує моєму iснуванню. Я розумiю, що це крамольнi думки, i в жодному разi їх не можна висловлювати. Собi ж дорожче буде. Добре, що ще нема приладу, який би вловлював думки, бо я був би першим кандидатом на вилiт з цього закладу.
   А перший кандидат таки знайшовся. Одного ранку ми помiтили, що нас уже не тридцять, а двадцять дев'ять. У спортзалi ми шикуємося по троє, а тут всерединi по краях стояло двоє наших товаришiв, а мiж ними мiсце було порожнє. Нiхто не змiг би зараз сказати, куди зник цей третiй. Ще зранку вiн був з нами на заняттях. Я не пам'ятав його обличчя. Нiби пляма в туманi стояла перед очима. Нiхто не задавав питань, куди зник цей чоловiк. Ми не говорили на цю тему мiж собою, нiби цього чоловiка нiколи не iснувало на бiлому свiтi. Подумалося, що з ним щось трапилося, що вечором вiн знову з'явиться на заняттях. Але його не було нi увечерi, нi завтра, нi взагалi нiколи бiльше. Була людина - i нема. Можна думати про це що завгодно, але це даремна витрата часу, якщо не маєш вихiдних даних, а тому нiколи не вцiлиш у "десятку", щоби знати, де насправдi перебуває цей чоловiк. Пiшов на пiдвищення, про що нам неодноразово казали, не пояснюючи конкретно, в чому це полягає, чи полетiв у кращi свiти? Чомусь я бiльше схилявся до другого варiанту.
   Коли з нашої команди упродовж наступних мiсяцiв випадали й iншi чоловiки, це сприймалося набагато спокiйнiше, нiж перший раз. А тодi здавалося, що наступним станеш ти. Потiм визрiвала думка, що треба робити все можливе й неможливе, щоби ти не виявився найслабшим у цiй командi, бо чим ближче до кiнця нашого навчання, тим прискiпливiшими стають викладачi. Але доволi швидко ми зрозумiли, що це не має жодного стосунку до того, що з нашої команди зникають чоловiки. Один iз них так само зник, хоча, здається, краще за нас мiг упоратися з будь-яким завданням. Значить, справа була в iншому, про що ми навiть не могли здогадатися. Навiть найзiрковiшому учневi загрожувало зникнути в невiдомостi, якщо вiн не вiдповiдав якимось критерiям, встановленим чоловiками в чорному. Мабуть, на iнтуїтивному рiвнi я вiдчував, чого вiд нас найбiльше хочуть iнструктори: вичавлювати iз себе по краплинцi людянiсть. У той свiт, куди нас хотiли помiстити, вона виглядала такою ж архаїчною i непотрiбною, як минуле. Сильнiший той, хто прагматично дивиться на речi, а виживає людина з iнстинктами звiра.
   I коли до мене пiдiйшов чоловiк iз нашої команди, запропонувавши втiкати звiдси, бо iнакше нас чекає смерть, я зрозумiв, що це перше серйозне випробування в моєму життi. Чесно кажучи, я вже не раз думав про втечу iз цього закладу. Навiть побiжний огляд свiдчив, що охорони як такої нема. Декiлька чоловiкiв у чорному з пiстолетами на поясi до уваги я не брав. Це вже пiзнiше я зрозумiв, що помилявся з цього приводу. Професiйна охорона в тому й полягає, щоби її не бачити навiть озброєним поглядом. Перша думка, яка загнiздилася в моїй бiднiй голiвоньцi, була цiлком реалiстичною: це - провокатор. Поведусь - i зникну так само, як колишнi мої товаришi. Але чоловiк щиро дивився менi в очi, випробовуючи на мiцнiсть, i я став сумнiватися в своїй першiй версiї. А якщо вiн мислить так само, як i я, i нам удвох буде легше вибратися звiдси? Звичайно, на глибокi роздуми в мене не було часу, але я вирiшив вибрати щось середнє мiж двома варiантами, тобто сказав йому, що не проти втекти, але не бачу реальної можливостi це зробити. Мабуть, така вiдповiдь не була передбачена тими чоловiками в чорному, якi пiдiслали цю iстоту до мене. Тепер вiн розгублено дивився на мене й не знав, що має сказати. Пiдозрюю, що й ранiше вiн за завданням чоловiкiв у чорному вдавався до подiбних провокацiй. Однi йому казали: так, ми згоднi втекти - i назавжди зникали iз нашої команди. Тi ж iз вiрнопiдданих, яким подобалося таке життя, не бачили для себе можливостi втiкати звiдси, - тому й залишалися поки що в командi. Але ще невiдомо, чи пiдiйдуть вони за iншими параметрами чоловiкам у чорному. Потрапити до команди - це одне, але ще нема гарантiї, що залишишся живим.
   Наш мовчазний двобiй тривав недовго. Чоловiк сказав, що про все розповiсть менi iншим разом, якщо я справдi хочу вибратися звiдси. Було зрозумiло, що вiн мусить порадитися з чоловiками в чорному, якi пiдiслали його до мене. Що ж, у мене є час все обдумати й виробити декiлька варiантiв своєї поведiнки, зважаючи на ситуацiю. Проте минуло декiлька днiв, а той чоловiк, здавалося, не звертав на мене жодної уваги. Навпаки, уникав зустрiчi зi мною, нiби й нiчого не пропонував. Я почав хвилюватись. Якщо це провокатор, то менi дали достатньо часу, аби я доповiв чоловiкам у чорному, що мене пiдбурюють до втечi. Якщо я досi цього не зробив, то, мабуть, не такий уже й лояльний до режиму Путiна, про що нам торочать на кожному кроцi. З iншого боку, в мене вже було менше сумнiвiв, що цей чоловiк провокатор. Може, вiн вiдчув, що за ним стежать, а тому не хоче пiддавати своє й моє життя небезпецi. Якби вiн був провокатором, то мене вже би давно схопили.
   Поки я вирiшував, що маю робити, йти чи не йти з доносом, цей чоловiк знову заговорив до мене. Сказав, що коли я готовий, то завтра пiсля занять у спортивному залi маємо реальну спробу втекти. Коли я запитав, як саме це можна зробити, чоловiк впевнено вiдповiв, що все вже передбачено, i я не повинен турбуватися. Навряд чи вас би вдовольнила подiбна перспектива iснування на планетi Земля. Чоловiк сказав, що коли я не хочу, то з ним втiкає ще один iз нашої команди. Вiн пiдморгнув менi i пiшов, насвистуючи якусь пiсеньку.
   Коли я залишився сам зi своїми думками у кiмнатi, то вже не довго думав, що маю робити. Моє життя виявилося важливiшим за все iнше, що зараз вiдбувається в бiлому свiтi. Якщо я колись по-справжньому наважуся звiдси втiкати, то лише тодi, коли переконаюся у стовiдсотковому успiховi затiяного. Це буде мiй свiдомий вибiр, коли я розумiтиму, що завжди iснує один варiант iз мiльйона потрапити в руки чоловiкам у чорному, якi за втечу зроблять iз тебе вiдбивну. Поки що я не був готовий утiкати звiдси, так що про будь-який свiдомий вибiр мова не йшла. До того ж, повинен зiзнатися вам, що з кожним днем менi все бiльше й бiльше подобалося бути в командi. Не тому, що мене щодня навчали чомусь новому, хоча й це також. Я вiдчував, що в мене вливають свiжу кров (звичайно, у переносному значеннi цього слова), вiд чого моє життя набуває нового сенсу, про який я досi не мiг навiть подумати. Поки що я не готовий сформулювати цей новий сенс словами, але вiн справдi народжувався спочатку в моїй бiднiй голiвоньцi, а потiм заповнював собою кожну клiтиночку мого тiла.
   Якби щось подiбне трапилося зi мною в попередньому життi, то сумлiння геть чисто роз'їло б мене. Я би, мабуть, так i не наважився здати чоловiка, який запропонував менi втекти. Тепер це питання стояло в зовсiм iншiй площинi. Я повинен його здати, бо є членом команди, а цей чоловiк, навiть якщо виконує чиєсь завдання, хоче посiяти сумнiви у монолiтностi нашого руху вперед. Бiльше того, я зроблю це, навiть якщо вiн не отримував завдань вiд чоловiкiв у чорному. Логiка тут проста. Рано чи пiзно вiн потрапить до їхнiх рук, бо я не вiрив, що звiдси можна так легко втекти, для цього слiд багато що вивчити й проаналiзувати, а в нас не було багато часу. Отже, якщо вiн потрапить до рук чоловiкiв у чорному, то все одно видасть мене i таких же наївних людей, яким запропонував утекти. Хочеш втiкати - роби це сам, якщо такий мудрий, а не вплутуй iнших у сумнiвнi оборудки. Кожний на цьому свiтi вiдповiдає сам за себе. Ще три тижнi тому я би внiс суттєвi корективи у це твердження, сказавши, що, звiсно, вiдповiдаю сам за себе, але також - за Оксану, Вiкторiю та Василину. Але це було в минулому, яке вже нiколи не повернеться, так що нема чого даремно ятрити собi душу.
   Пiд столом була так звана тривожна кнопка. Нам сказали, що коли виникають якiсь проблеми, можемо смiливо на неї натискати. Тодi до нас прийде хтось iз чоловiкiв у чорному, який допоможе цю проблему розв'язати. Я ще жодного разу не користувався цiєю тривожною кнопкою, хоча двiчi хотiв. Добре, що вчасно стримав себе. Тепер тi проблеми видавалися мiзерними порiвняно з тiєю, яка виникла зараз. Я сiв за стiл, нiби ще вагався, натискати на кнопку чи нi. Та чому "нiби"? Я справдi вагався. А якщо цей чоловiк справдi дiє сам по собi, без вказiвок чоловiкiв у чорному, i знає реальний вихiд iз цього закладу? Звичайно, на нас чекає життя у пiдпiллi, можливо, втеча iз Росiї, але це набагато краще, нiж перебувати тут. Краще? Чим тобi тут не подобається? Годують, живеш комфортно, тебе готують до чогось важливого у життi, i ти сам вiдчуваєш, що стаєш новою людиною, якою б нiколи не був, вчителюючи до пенсiї. Мабуть, я би не натиснув кнопку, якби до моєї бiдної голiвоньки не завiтала думка, що чоловiки в чорному спостерiгають за мною через вiдеокамери i думають, чому ж я не роблю того, що вже давно мав зробити, - ще пiсля першої розмови з тим чоловiком. Страх спонукає нас робити необдуманi кроки, але в багатьох випадках рятує життя. Я натиснув на кнопку. Не почув жодного дзвiнка, так що закрався сумнiв, чи взагалi пристрiй працює. Мабуть, ним давно нiхто не користувався. Або взагалi ще його не використовували. Чи вимкнули, бо розумiли, що навряд чи вiн комусь знадобиться. Звiсно, можна було спробувати ще раз натиснути на ґудзик дзвiнка, але я не став цього робити. Чоловiки в чорному принаймнi бачили, що я зробив спробу, так що мали би вiдреагувати належним чином. Значить, мої тривоги видаються їм не такими нагальними, як це бачу я. Зрештою, в мене завжди будуть виправдання: мовляв, я хотiв вас попередити, але ви не прийшли.
   Менi здалося, що час знову зупинився i зараз спресується в єдине цiле з простором. Це навiть на краще, бо я вже знав, чим для мене це може закiнчитися: небесними снiжинками, якi падають в африканський снiг. Аж тепер я мiг усвiдомити, що це були найбожествiннiшi миттєвостi мого життя, якби я по-справжньому вiрив у Бога, а не пiддавався лише загальнiй традицiї. Чоловiк у чорному вперто не йшов до мене, i я лiг у лiжко, не маючи намiру засинати. Дав собi установку, що треба обов'язково його дочекатися. Як крайнiй варiант - натиснути на тривожну кнопку завтра зранку, вiдразу, коли прокинусь, щоби не дати можливостi чоловiковi, який запропонував менi втекти звiдси, пiдбити ще когось.
   У моїй бiднiй голiвоньцi зринув вiрш:
  
   Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд
   И руки особенно тонки, колени обняв.
   Послушай: далёко, далёко, на озере Чад
   Изысканный бродит жираф.
  
   Ему грациозная стройность и нега дана,
   И шкуру его украшает волшебный узор,
   С которым равняться осмелится только луна,
   Дробясь и качаясь на влаге широких озер.
  
   Вдали он подобен цветным парусам корабля,
   И бег его плавен, как радостный птичий полет.
   Я знаю, что много чудесного видит земля,
   Когда на закате он прячется в мраморный грот.
  
   Я знаю веселые сказки таинственных стран
   Про чёрную деву, про страсть молодого вождя,
   Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,
   Ты верить не хочешь во что-нибудь кроме дождя.
  
   И как я тебе расскажу про тропический сад,
   Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав.
   Ты плачешь? Послушай... далёко, на озере Чад
   Изысканный бродит жираф.
  
   Микола Гумiльов. Несправедливо забутий поет. Коли я вперше назвав його прiзвище, Василина навiть не могла пригадати його, хоча, мабуть, хоч раз у школi мала чути. Хiба би прогуляла уроки того дня. Не скажу, щоби Василинi подобалися його вiршi, але двiчi чи тричi вона просила мене почитати щось iз Гумiльова. Запам'ятала хоча би його прiзвище.
   Мабуть, я все-таки заснув, очiкуючи на чоловiка в чорному. Сон був тривожний, я вже й не згадаю, про що, хоча коли розплющив очi, здається, ще пам'ятав. На мене дивився чоловiк. Менi здалося, що це той самий, який пропонував менi втекти, а зараз хоче вбити, бо розкрив мої справжнi намiри. Але це був чоловiк у чорному, дивовижно схожий на того, який пропонував менi втекти. Вiн мовчав, байдуже дивлячись у вiкно, за яким спала нiч. Мабуть, уб'є мене, якщо моя проблема видасться йому мiзерною.
  

4

  
   Насправдi чоловiк у чорному, який вночi завiтав до моєї кiмнати, був у спортивному костюмi синього кольору й капцях на босу ногу. Нiби жив поруч у якiйсь кiмнатi, але в якiй саме - нiхто не знав. Я добре пам'ятав, що замкнув дверi, а ключ повернув так, щоби ззовнi до мене не можна було добутися. Тепер не випадало запитати, як чоловiк у чорному зайшов. Вiн пильно дивився на мене, чекаючи, коли я остаточно прокинусь. Я сiв на лiжку i не знав з чого почати. Мовчав i чоловiк в чорному. Першим не витримав я. Почав розповiдати про чоловiка, який запропонував менi втекти. Чоловiк у чорному довго мене не слухав. Мабуть, уже все знав. Аж тепер я помiтив у його руках чорну папку. Вiн витягнув з неї фотографiю i мовчки показав її менi. То був той чоловiк, якого я здавав. Я мовчки кивнув головою: мовляв, вiн.
   - Я так i знав, - сказав чоловiк у чорному.
   Вiн пiдвiвся - i я вслiд за ним.
   - Постарайтеся заснути, - сказав чоловiк у чорному. - Завтра у вас буде важкий день. Ми вивозимо вас звiдси.
   Знову пильний погляд на мене. Здається, що тобi просвердлюють череп.
   Чоловiк у чорному пiшов. Я навiть не подумав, що треба замкнути за ним дверi на ключ. Яке тепер це мало значення?
   Я роздягнувся i лiг у лiжко.
   Вiршi рятували мене. Я це пам'ятав.
  
   Что далее? А далее -- зима.
   Пока пишу, остывшие дома
   на кухнях заворачивают кран,
   прокладывают вату между рам,
   теперь ты домосед и звездочет,
   октябрьский воздух в форточку течет,
   к зиме, к зиме все движется в умах,
   и я гляжу, как за церковным садом
   железо крыш на выцветших домах
   волнуется, готовясь к снегопадам.
  
   Це Йосиф Бродський. Василина його не любила. Не знаю чому. I вона не могла пояснити. Нiби на генетичному рiвнi не сприймала цього поета. Я двiчi намагався щось iз нього прочитати. Першого разу вона скривилась i ледве дослухала до кiнця. А другого разу, коли я почав читати якийсь вiрш Бродського, вона впiзнала його за чимось незбагненним. "Це вiн? - запитала. - Перестань". У Василини було чуття до поезiї. Менi здавалося, що вона би й сама могла непогано творити. Коли їй сказав про це, розсмiялася, сказала, що краще витворятиме. Пiд цим розумiла нашi сексуальнi забави. I справдi витворяла зi мною таке, чого не смiла зробити жодна iнша жiнка, в тiм числi й моя дружина.
   Я подумав про те, що зранку не зможу глянути в очi чоловiковi, якого щойно здав. Чоловiки в чорному чекатимуть, коли вiн втiкатиме з тим iншим, бо я однозначно вiдмовлюсь, а потiм упiймають його на гарячому. За великим рахунком, їхня доля мене не цiкавила, тут би самому вижити. Кожний обирає свiй шлях у цьому життi.
   Совiсть у менi заснула навiть швидше, нiж я сам. А коли прокинувся i глянув на себе в дзеркало, зрозумiв, що змiнився. Внутрiшньо. Ось коли людина помiчає такi речi, то справдi готова до змiн, якi вiдбуваються з нею.
   Ранок бiлiв снiгом за вiкном. Я не бачив жодного паркану. Здавалося, ми живемо в чистому полi, бiжи куди хочеш, всюди тебе зустрiне воля. Але ця безпарканна територiя була оманливою. Мабуть, кожний вiдчував, що має бути якесь обмеження, невидиме нам, яке би зупинило вiдчайдушного смiливця, якби вiн надумав стати вiльним. За великим рахунком, волю вигадали божевiльнi. Ти стаєш вiльним лише тодi, коли вмреш. За умови, що є атеїстом. Вiруючi, мабуть, вмирають iз розумiнням, що для них все лише починається. I бояться цього. Яка вже там воля.
   Як я не крутив головою, але в їдальнi не побачив чоловiка, якого здав. Не було ще одного, бо нас уже залишилося двадцять троє замiсть двадцяти п'яти вчора. Мабуть, забрали й того, хто мав утекти з чоловiком, який провокував мене. Мене вберегли вiд зустрiчi з ними - i за це я був безмежно вдячний чоловiкам у чорному. Одне гризло: мене сьогоднi теж заберуть звiдси. Куди? Потраплю туди ж, що й цi двоє? Але зi мною не можуть поступити так, як з ними. Я ж здав їх, виявився вiрним чоловiкам у чорному, якi в моєму розумiннi представляли Систему. Чи для них я такий же нелояльний, як i тi двоє? Тому й мене чекає смерть? Але ж це несправедливо. Здається, я саркастично усмiхнувся сам до себе, бо чоловiк, який сидiв навпроти мене за столом у їдальнi, здивовано глянув на мене. Нi, треба тримати свої емоцiї при собi. ще не знаєш, що з тобою насправдi зроблять, а тут один жест, неправильно витлумачений, може все перекреслити.
   Час тягнувся повiльно. Для когось все було звичним, як i в попереднi днi, лише не для мене. Кожної хвилини я очiкував, що хтось ззаду пiдiйде до мене, торкнеться рукою плеча i скаже, що мiй час вичерпано, треба йти. Але нiхто не приходив - i мої хвилювання були марними.
   Нарештi настав той час, коли можна було лягти в лiжко. Я подумав, що, можливо, про мене забули. Чоловiки в чорному мають багато клопотiв. Ось зараз, мабуть, вони допитують тих, хто хотiв втекти звiдси. А, можливо, їх уже розстрiляли. До мене черга ще не дiйшла. Мабуть, завтра. А може, того чоловiка у чорному, який був у мене минулої ночi, виправив хтось старший у їхнiй iєрархiї. Вiн сказав, що мене не треба звiдси забирати, бо я пригоджуся ще тут. Мабуть, є ще ймовiрнi втiкачi на волю, а я вже випробуваний кадр, тож можу їх розпiзнати.
   I лише я подумав про це, як дверi вiдчинилися. Я ж не замикав їх, зрозумiвши марнiсть цього. Передi мною стояли два чоловiки в чорному. Вони справдi були в чорному i скидалися на братiв-близнюкiв, нiби їм зробили пластичнi операцiї. Пильно вдивлялись у моє обличчя, не кажучи нi слова. Так кат намагається вичитати останнi думки приреченого на смертну кару. Менi ж вiдiбрало дар мови. Вiдчув, що й руки та ноги паралiзованi. Це кiнець. Зараз мене звiдси заберуть i розстрiляють, як небезпечного злочинця, що посмiв пiти проти Системи. Але ж я не пiшов. Тобто хотiв пiти, але вчасно зупинився, видавши того, хто пiдбурював мене до втечi. Я згоден на довiчне ув'язнення, але ж не вбивайте мене. Здається, я готовий був зараз розплакатися, встати на колiна перед цими чоловiками в чорному, аби лише залишитися живим.
   Нарештi один iз них, той, що був злiва, ледь кивнув менi головою i мало не пошепки сказав: "Пiшли". Я справдi вiдчув себе приреченим. Менi давали знати, що шкодують про те, що сталося i ще може трапитися зi мною, але нiчим не можуть допомогти. Що далi робити зi мною - визначено нагорi, а вони лише виконавцi волi своїх начальникiв. Я прекрасно розумiв цих невинних виконавцiв. Десь iз глибин свiдомостi випливла думка, яка колись прийшла до моєї бiдної голiвоньки. Я сам хотiв стати одним iз таких виконавцiв. Потiм до мене не було би жодних претензiй. Я ж лише виконував волю тих, хто був нагорi. Це вони, а не я. Якби їх не послухав, то вже би був мертвим. Звичайно, розумiв, що це зручна позицiя, але краще бути виконавцем навiть злочинних наказiв, нiж самому опинитися в ролi людини, до якої застосовують цей наказ. Моїм мрiям не суджено було збутися, бо саме зараз чоловiки в чорному мали виконати наказ, який уже пiдписали в невiдомому менi кабiнетi. А може, й не пiдписали, а просто вiддали усну вказiвку братам-близнюкам. Це вже не мало жодного значення. Байдужiсть i зневага до власного життя вмить розкували моє тiло. Я слухняно йшов довгими коридорами за одним iз братiв-близнюкiв, тодi як другий вгвинчувався своїм поглядом менi в потилицю. Я вiдчував це на фiзичному рiвнi.
   Ми повернули налiво, i я потрапив до зони, в якiй ранiше не був. Коли йшов до їдальнi чи в навчальнi класи, то бачив дверi, на яких свiтилися цифри. Треба було знати код, щоби вiдчинити їх. Чомусь нiколи до цього не думав, а що могло бути за цими дверима. Тепер, коли побачив такi ж кiмнати, в яких жили ми, зрозумiв, що тут могли перебувати чоловiки в чорному, якi наглядали за нами. Це тiшило самолюбство. Хоча вони мають бiльше прав, але їхнi умови проживання анiскiлечки не вiдрiзнялися вiд наших. Втiм, коли мене ведуть на страту, це вже немає жодного значення.
   Йшли то влiво, то вправо, то знову влiво. Дверей, у яких могли жити чоловiки в чорному, вже не було. А й справдi, навiщо нам так багато охоронцiв, якщо наша кiлькiсть поступово зменшується? Ось i сьогоднi мої спiвкамерники не побачать мене i сприймуть це спокiйно, як я весь час сприймав спокiйно вiдсутнiсть того чи iншого чоловiка. Спiвкамерники? Я подумав саме так? До цього нiколи б не сказав про себе i чоловiкiв, що ми спiвкамерники. Аж коли доводиться розпрощатися з життям, саме таке слово виринає у свiдомостi. Чи кричатиму я щось перед стратою? А навiщо? Хто це оцiнить? Паперовий героїзм, братчику, як казав один iз героїв Миколи Островського. Треба було бути героєм, щоби не потрапити сюди, а зараз пiзно кулаками махати.
   Нiколи не думав, що примiщення, в якому нас тримають, таке велике. З'ясувалося, що воно має ще й декiлька поверхiв. Ми йшли униз по сходах. Можна було кинутися вниз, але лише скалiчишся - i тим пекельнiшою в муках буде твоя смерть. А так куля в скроню чи потилицю - i прощай, життя.
   Я не встиг зрозумiти, що вiдбувається, коли на моїй головi опинився мiшок. Мабуть, брат-близнюк, який iшов ззаду, одягнув його. Свiже морозне повiтря холодило тiло. Вiдчув, що мене затягли на заднє сидiння машини. З бокiв, мабуть, сiли брати-близнюки. Везуть туди, звiдки привезли? Невже я знову повернуся до любих моєму серцю небесних снiжинок, якi падають у гарячий африканський пiсок?
  

5

  
   Втiм, за моїми вiдчуттями, їхали ми набагато менше, нiж досi. Значить, мене вiдтранспортували не до лiкарнi, а в якесь iнше мiсце. Машина зупинилася. Виводять, беручи пiд руки, щоби я не втiк. Куди втiкати? Та ще й з мiшком на головi.
   Один iз братiв-близнюкiв попереджає, щоби я переступив через порiг. Мабуть, порiг не такий високий, але я високо пiднiмаю ноги - i брати-близнюки регочуть. Цiкаво, як би вони робили, якби опинилися на моєму мiсцi? I тут же розумiю, що вони нiколи не опиняться на моєму мiсцi. Потрапив до чоловiкiв у чорному - назад дороги нема. Хiба що ногами вперед - на цвинтар, якщо поталанить. А так здохнеш пiд плотом, як собака, коли хоч на мить засумнiваєшся в доцiльностi Системи. Чомусь я думаю, що таких теж нема. Хiба їм погано - бути в компанiї чоловiкiв у чорному? Постiйно розпоряджаєшся життям iнших.
   Ми йдемо вниз по сходах. Мабуть, якийсь пiдвал, бо потягнуло вогкiстю. Ось так безславно закiнчується моє життя. Нiхто не дiзнається, що зi мною станеться. Думки про Оксану, Вiкторiю та Василину - нiби в туманi. Я перестрашений, чого грiха таїти. Навiть не усвiдомлюю, чи насправдi в мене був шанс вирватися з того клятого закладу, чи що б я не робив - все одно опинився би тут. Замкнене коло. Для таких, як я. Лише не для чоловiкiв у чорному. Для них завжди є вихiд. Або залишити в живих таких, як я, або вбити їх. Менi дали трохи пожити. Пора й честь знати. Приходять останнi днi мого життя.
   Проте я явно перебiльшував, бо мова йшла якщо не про хвилини, то принаймнi про зайвi години життя. Ось тiльки чи буває зайвим час, вiдведений нам для життя?
   Мене заводять до якогось примiщення. Сиджу на крiслi. Воно м'яке. Занадто м'яке, щоби думати про те, що зараз моє життя закiнчиться. Посадили би на табуретку. Або взагалi би стояв би, поки не вирiшать мою долю. Не наважуюсь зняти мiшок з голови. Собi дорожче. Руки й ноги в кайданки не закули, але я за цi три тижнi засвоїв, що не можна нiчого робити без команди.
   Час тягнеться немилосердно довго. Брати-близнюки давно пiшли. Прислуховуюсь. Здається, тут нiкого нема. Забули про мене?
   Вiршi, лише вiршi можуть зараз врятувати мене, щоби не збожеволiти.
  
   Волна волос прошла сквозь мои пальцы,
   и где она -
   волна твоих волос ?
   Я в тень твою,
   как будто зверь, попался
   и на колени перед ней валюсь.
   Но тень есть тень.
   Нет в тени тёплой плоти,
   внутри которой тёплая душа.
   Бесплотное виденье,
   как бесплодье,
   в меня вселилось, душу иссуша.
   Я победил тебя игрой и бредом
   и тем, что был свободен,
   а не твой.
   Теперь я за свою свободу предан
   и тщетно трусь о призрак головой.
   Теперь я проклинаю эти годы,
   когда любовь разменивал на ложь.
   Теперь я умоляю несвободы,
   но мстительно свободу ты даешь.
   Как верил я в твои глаза и двери,
   а сам искал других дверей и глаз.
   Неужто нужен нам ожог неверья,
   а вера избаловывает нас?
   Я ревности не знал.
   Ты пробудила
   её во мне, всю душу раскровя.
   Теперь я твой навек.
   Ты победила.
   Ты победила тем,
   что не моя.
  
   Євгенiй Євтушенко. Якось Василина запитала в мене, чому я люблю цього поета. Не змiг вiдповiсти. Просто люблю. Це так само, якби вона запитала, чому я її кохаю. Просто кохаю. Як колись кохав Оксану. Значить, швидко прийде цей час, коли перестану кохати Василину. Чи я й не помiтив, що вже не кохаю її, як тiльки потрапив до того закладу, в якому нас муштрували чоловiки в чорному? Системi кохання не потрiбне. Системi потрiбнi слухнянi люди. В iдеалi, звичайно, було би добре, якби зробити з нас роботiв. Можливо, якiсь пiдпiльнi експерименти вже проводять. Тодi я не позаздрю людству. Бо якщо за щось береться Система в Росiї, то страждає все людство.
   - Я радий, що ми знову зустрiлись.
   Здригаюсь вiд несподiванки. Думав, що знаходжусь тут один. Добре, що хоч вiрш читав про себе. Десь я вже чув цей голос.
   З мене знiмають мiшок. Заплющую очi вiд свiтла. Поволi звикаю до нього. На мене дивиться чоловiк у чорному. Ну, звичайно, це вiн - той, що пропонував менi втекти. Десь пiдсвiдомо я здогадувався, що серед нас є чоловiки в чорному. Просто на камери вiдео-спостереження покластися не можна. Треба бути серед ворогiв. Вороги - ми. Нас використають з якоюсь метою, а потiм викинуть, як презерватив. Улюблений вираз Василини - про презерватив. Говорила це з iншого приводу.
   Переконавшись, що я впiзнав його, чоловiк у чорному йде до столу i сiдає за нього. Безпечна вiдстань до ворога народу. Чесно кажучи, я теж радий нашiй зустрiчi, хоча не смiю про це говорити, щоби не нашкодити самому собi. Чоловiк у чорному живий, хоча я думав, що його вже давно нема. А те, що я мiг стати жертвою його провокацiї, - якось не до цього зараз. Казка закiнчилася щасливо. Тепер починається проза життя.
   Чоловiк у чорному каже, що я успiшно пройшов перший етап випробувань. Раптом вiн надовго замовкає, нiби думає, що поспiшив сказати цi слова. Ще зараз нагадає менi, що я не був занадто лояльним, бо не вiдразу повiдомив куди треба, що мене пiдбивали до втечi. Але, схоже, не це його зараз цiкавить. Його цiкавить Василина. Вiн хоче знати про неї все-все-все i навiть бiльше. Непомiтна для стороннього ока злiсть закипає всерединi мене. За цi три тижнi я навчився приховувати свої справжнi почуття. Якби продовжував працювати в школi, вже би давно закипiв, а то й накинувся з кулаками на нахабу. Може, тобi ще розповiсти, яку позу в сексi найбiльше любить Василина?
   - Мене не цiкавить, яку позу в сексi найбiльше любить Василина, - каже чоловiк у чорному, i я ладен впасти з м'якого крiсла. Невже справдi iснує прилад, здатний зчитувати думки людей, про що я декiлька разiв думав, коли знаходився у закладi? Чи це звичайна випадковiсть, бо про подiбне подумав би кожний чоловiк, якби в нього запитали про жiнку, яку вiн кохає? Цi чоловiки в чорному - тонкi психологи, так що нiчого незвичного в цьому принаймнi для мене не повинно бути. Незвичне в тому, чому їх зацiкавила Василина. Думаю, що сам повинен розповiсти про неї, аби не зашкодити коханiй жiнцi. Дивно, ще декiлька днiв тому, знаходячись у закладi пiд опiкою чоловiкiв у чорному, я готовий був здати її, як i цього чоловiка, що зараз сидiв за столом, а тепер думаю, як би не зашкодити їй якимось необережним словом. Невже я не такий пропащий - i трiшки совiстi ще в мене залишилось?
   Я перепитую, що саме чоловiка в чорному цiкавить у Василинi. Не треба бути психологом, щоби зрозумiти, що я тягну час. Здається, чоловiк у чорному не звертає на це уваги (мовляв, побався собi, а я подивлюся на цю гру) i каже, що насамперед його цiкавить українське минуле Василини.
   Менi не треба було грати роль здивованого чоловiка. Я справдi був здивований цiєю заявкою. Так, я знав, що Василина iз України, але там залишились її батьки. Але ми нiколи не говорили про це, нiби мова йшла про заборонену тему. Мабуть, усе-таки не про це, а про те, що ми боялися зруйнувати тi почуття, якi народилися в нас. Росiя повернула собi Крим, встановлює свої порядки на Донбасi - для мене це були звичнi речi. Проте я здогадувався, що Василина думає про це по-iншому. Я бачив, як блистiли її очi, коли ми разом дивилися телевiзор i мова йшла про росiйську-українську вiйну. Полiтика цiкавила мене постiльки-поскiльки, я був законослухняним громадянином Росiї i, як колись казали, коливався з генеральною лiнiєю партiї. То чому через такi дурницi втрачати Василину? Тим бiльше, що потiм пiд час сексу з нею я забував про все на свiтi. Яка може бути полiтика, коли є секс?
   Почав щось обережно говорити чоловiковi в чорному, нiби обережно намацував той єдино вiрний шлях, який би вказав вихiд iз глухого кута. Менi нiхто не збирався допомагати. Залишалося здавати Василину, але потрохи, не вiдразу, i я розповiв про той блиск в її очах, коли ми дивилися по телевiзору новини, в яких розповiдалося про росiйсько-українську вiйну. Несподiвано чоловiк у чорному запитав, а чи насправдi iснує росiйсько-українська вiйна, i я зрозумiв, що саме так цю проблему формулювала Василина. Сказав про це. Чоловiк у чорному заперечив, що жодної проблеми не iснує, бо нема росiйсько-української вiйни. Якби вона була, то наша армiя вже давно провела би парад не лише в Києвi, а й у Львовi. Я був вдячний йому за це. Звичайно, я думав саме так, а не як Василина.
   Чоловiк у чорному пошкодував мене i кинув рятiвне коло. Вiн сказав, що брат Василини служить в Генеральному штабi Збройних сил України, i тому спецслужби зацiкавилися, що робить Василина в Росiї. Я не знав цього. Чоловiк у чорному запевнив, що вiрить менi. I додав, що Василина багато чого менi ще не розповiла. Мабуть, я повинен був зробити висновок, чи справдi вона кохала мене, чи хотiла використати для якихось своїх потаємних завдань. Я би хотiв зробити такий висновок, але поки що не виходило.
   Мене залишили в спокої наодинцi зi своїми думками. Чоловiк у чорному сiв за стiл i почав щось писати. Я нi про що не думав. Нарештi вiн вiдклав ручку i сказав, що завтра мене оглянуть лiкарi, а потiм винесуть свiй вердикт, чи годжусь я до цiєї справи, чи нi. Марно було запитувати, що то за справа. Чоловiк у чорному посмiхнувся, задоволений моєю слухнянiстю.
   М'яко до кабiнету увiйшов один iз братiв-близнюкiв i сказав менi йти за ним. Здавалося, чоловiк у чорному втратив до мене будь-який iнтерес, бо знову щось писав за столом. Не залишалося нiчого iншого, як виконувати наказ одного iз братiв-близнюкiв.
   Йдемо поруч по коридору. Збоку глянути - друзi. Принаймнi члени однiєї команди. Менi би дуже хотiлося цього, хоча я розумiю, що не смiю навiть мрiяти про це. Просто я вийшов до другого етапу затiяної чоловiками в чорному гри, поки що незрозумiлої менi. А мiг спалитися вже тодi, коли менi запропонували втекти iз закладу. Усвiдомлюю, що й зараз зiтруть мене з лиця землi, якщо зроблю щось не так, як треба чоловiкам у чорному.
   Мої iлюзiї швидко розвiюються, коли один iз братiв-близнюкiв зупиняється, вiдмикає дверi кiмнати, кивком голови запрошує мене увiйти, а коли я це роблю, замикає за мною дверi, залишаючись по той бiк барикад. Розумiю, що я знову такий же в'язень чоловiкiв у чорному, яким був у закладi.
   Ця кiмната готельного типу трiшки довша i ширша, нiж та, в якiй я жив. Тут знайшлося мiсце холодильнику i мiкрохвильовцi. Але не це вражає мене. На стiнi висить велика фотографiя Василини. Одного разу я помрiяв про це у закладi, але вiдразу вiдкинув як нездiйсненне. Тепер виходило, що чоловiки в чорному видлубали iз мого мозку сокровенне i втiлили в життя. Навiщо? Я сам сфотографував Василину. Ця свiтлина їй дуже сподобалась. Розсiяний погляд, ледь помiтна усмiшка... Але все залишилось у фотоапаратi. Чоловiки в чорному роздрукували фотографiю й виставили її менi на показ.
   Картина була би неповною, якби не вiдчував, що за цим щось криється. Я вдивлявся у фотографiю Василини, а потiм рiшуче зняв її зi стiни. Так i є: камера вiдео-спостереження. Передi мною був вибiр: закрити її знову фотографiєю Василини або дати можливiсть чоловiкам у чорному спостерiгати за мною. Можна подумати, що тут бiльше нема вiдеокамер. Я озирнувся навколо i побачив цвяшок над лiжком. Все продумано до найменших дрiбниць у цiй грi. Тепер фотографiя Василини висiтиме над моєю головою, нагадуючи про те, що минуле життя було i я маю шанс повернутися до нього. Чи це чергова iлюзiя, яка народилась у моїй бiднiй голiвоньцi?
   Про всяк випадок зазираю до холодильника, думаючи, що там нiчого нема. Помилився. Побачив двi тарiлки. В однiй був українськiй борщ, який любила варити Василина, в iншiй - гречка з котлетами, улюблена страва Оксани. Маленький прокол чоловiкiв у чорному: до борщу здалась би ложка сметани. Але я їм нiколи про це не скажу. Почергово розiгрiв борщ i гречку з котлетами в мiкрохвильовцi й з апетитом з'їв навiть без хлiба, якого не було. Бережуть мою фiгуру?
   На душi неспокiйно. Здавалось, мiг би заспокоїтись. Наразi живий, а там як вдасться. Але все з точнiстю до навпаки. Лiг на лiжко. Згори на мене дивилася Василина, нiби ангел-охоронець. Я заплющив очi, щоби не бачити її. Мене вперто тягнули до минулого, нiби натякаючи, що все-таки маю шанс повернутися туди, якщо виконуватиму все, чого зажадають чоловiки в чорному. Я ж не думаю, що вони побачили в менi людину з совiстю. Ще декiлька тижнiв перебування у закладi - i я би остаточно позбувся цього атавiзму, непотрiбного Системi. Тож навiщо їм людина iз совiстю, якщо це йде врозрiз iз принципами Системи? Мабуть, лише для того, щоби натиснути на мої слабкi мiсця й змусити робити те, що потрiбно чоловiкам у чорному. Тепер я був твердо переконаний у цьому - як i в тому, що вони знають мої слабкi мiсця. Це - Оксана, Вiкторiя та Василина. Мої дiвчата.
   Захотiлося пити. Ще ранiше запримiтив у холодильнику пляшечку з темною рiдиною. Наклейки не було. Об крайчик стола вiдкрив кришку. Трошки хильнув iз пляшечки. Пиво, причому доволi мiцне. Випив усе з насолодою. Не зупинив навiть дивний присмак напою. Жити стало краще i веселiше.
   Думки про лiкарiв, яким мене завтра мали показати, вже не були такими фатальними. Подумаєш, лiкарi! Що вони менi можуть зробити? Чи все-таки чоловiки в чорному не повiрили менi й думають, що я щось знаю про брата Василини, який працює в Генеральному штабi Збройних Сил України? Саме лiкарi повиннi добути iз мене цю приховану iнформацiю. А як можна витягти те, чого нема?
   Я усмiхнувся сам до себе. Мабуть, тi, хто спостерiгав за мною через вiдеокамери, помiтили це. Нехай собi думають, що б то мало означати. Я все-таки сподiвався, що ще не винайшли прилад, який вловлює думки людей.
   Потягнуло на сон. Я роздягнувся i залiз з головою пiд ковдру. Мене не видно i не чути. Звiсно, не мiг собi вiдмовити у тому, щоби не згадати черговий вiрш. Сьогоднi я заслуговую ще й не на такий десерт.
  
   В хрустальный шар заключены мы были,
   и мимо звезд летели мы с тобой,
   стремительно, безмолвно мы скользили
   из блеска в блеск блаженно-голубой.
  
   И не было ни прошлого, ни цели;
   нас вечности восторг соединил;
   по небесам, обнявшись, мы летели,
   ослеплены улыбками светил.
  
   Но чей-то вздох разбил наш шар хрустальный,
   остановил наш огненный порыв,
   и поцелуй прервал наш безначальный,
   и в пленный мир нас бросил, разлучив.
  
   И на земле мы многое забыли:
   лишь изредка воспомнится во сне
   и трепет наш, и трепет звездной пыли,
   и чудный гул, дрожавший в вышине.
  
   Хоть мы грустим и радуемся розно,
   твое лицо, средь всех прекрасных лиц,
   могу узнать по этой пыли звездной,
   оставшейся на кончиках ресниц...
  
   Володимир Набоков. Усi звихнулися на його "Лолiтi". А для мене вiн насамперед талановитий поет. Звiсно, на любителя. Але менi ще не зустрiлася жодна людина на бiлому свiтi, яка би могла напам'ять прочитати хоч один вiрш Набокова. Тому що я щасливий, бо зустрiч з цiєю людиною в мене ще попереду?
   О, снiжинки... Гарячий африканський пiсок... Як їм боляче, коли вони вгризаються в нього...
  

6

  
   Iз великими труднощами продираюся крiзь сон на волю. Вiдчуття двоякi. Так, менi хочеться чимшвидше розпочати нове життя. Але, з iншого боку, боюся цього. А що, коли зроблю хибний крок, потраплю в пастку - i мене зiтруть у порошок, а потiм скажуть, що я й не народжувався на бiлий свiт?
   Розплющую очi. Надi мною - брати-близнюки. Крок вперед - два кроки назад? Я знову пiд охороною чоловiкiв у чорному? Втiм, я завжди був пiд нею. Просто вчора виникла iлюзiя вiдносної волi. Тепер мене знову тицяли мордою в асфальт, щоби не забував, кому служу.
   Все вiрно. Фотографiї Василини на стiнi нема. Навiть цвяшка, на якому вона висiла. Може, це менi наснилося? Чи просто продовжуються психологiчнi експерименти надi мною? Чекають, що я зроблю отой хибний крок, щоби потiм стерти мене в порошок? Цiкаво спостерiгати за еволюцiєю власних думок. Я вже не думаю про розстрiл. Стирання в порошок - бiльш вишукана екзекуцiя.
   Брати-близнюки поглядами дають менi зрозумiти, що досить нiжитися в лiжку й пора вставати. Пiдкорююсь. Вибору в мене нема. Я вже навчився виконувати мовчазнi команди. Вони набагато виразнiшi, нiж тi, що оформленi у слова. А брати-близнюки вперто мовчать, нiби не хочуть витрачати на мене, свого в'язня, дорогоцiнну енергiю. Все одно моє майбутнє непевне - то про що тут говорити?
   Голюсь. Приймаю душ. Брати-близнюки випромiнюють олiмпiйський спокiй. Вони ж знають, що кожний квадратний сантиметр цього примiщення знаходиться пiд спостереженням вiдеокамер. Нiкуди я не дiнусь вiд їх недремного ока. А я й не збираюсь нiкуди дiватись.
   Виходжу iз ванної кiмнати. На столi чекає яєчня з беконом, а в горнятку парує кава. В тих умовах брати-близнюки не змогли б приготувати саме такий снiданок. Та й подiбних продуктiв не було в холодильнику. Значить, поки я приймав душ, хтось усе це приготував i принiс. I чому я вже нiчому не дивуюсь? Головне, що я поки що у грi. I поки що живий.
   Прощальний погляд на стiну, де висiла фотографiя Василини. Нема її, не з'явилася знову. Куди ж вони сховали фотографiю? Зараз, коли я мовчки споживаю снiданок, саме це питання чомусь найбiльше хвилює мене. Кава приводить до тями. У неї специфiчний смак. Мабуть, щось додали до неї. Але залишаюся байдужим до цього. Чи не все одно, як вмерти? Лиш би довго не мучитись. Нiчого доброго вiд чоловiкiв у чорному менi вже не слiд очiкувати.
   Вирушаємо у невiдомiсть. Один брат-близнюк попереду мене, другий позаду. Крок вправо, крок влiво, стрибок на мiсцi? Коридори видаються довшими, нiж учора. Чи це iншi коридори? Може, я потрапив у паралельний свiт, виходу з якого особисто для мене вже нема?
   Згадую, що у будь-якiй скрутнiй ситуацiї мене рятують вiршi. Один iз них приходить до моєї бiдної голiвоньки.
  
   Безнадежно-взрослый Вы? О, нет!
   Вы дитя и Вам нужны игрушки,
   Потому я и боюсь ловушки,
   Потому и сдержан мой привет.
   Безнадежно-взрослый Вы? О, нет!
  
   Вы дитя, а дети так жестоки:
   С бедной куклы рвут, шутя, парик,
   Вечно лгут и дразнят каждый миг,
   В детях рай, но в детях все пороки, --
   Потому надменны эти строки.
  
   Кто из них доволен дележом?
   Кто из них не плачет после ёлки?
   Их слова неумолимо-колки,
   В них огонь, зажженный мятежом.
   Кто из них доволен дележом?
  
   Есть, о да, иные дети -- тайны,
   Темный мир глядит из тёмных глаз.
   Но они отшельники меж нас,
   Их шаги по улицам случайны.
   Вы -- дитя. Но все ли дети -- тайны?!
  
   Марина Цвєтаєва. Менi завжди здавалося, що Василина з якоюсь насторогою ставилася до її вiршiв. Коли я в неї про це запитав, вона вiдповiла: "З чого ти взяв?". Я чомусь не повiрив. Кожного разу, коли читав Василинi вiршi Марини Цвєтаєвої, вона нiби шукала у них щось приховане i навiть потаємне, чого нема у самому вiршi, але криється мiж рядкiв. Проте подiбних запитань я вже не задавав. А потiм, здається, вiршi цiєї поетеси взагалi зникли з мого репертуару для Василини. То чому цi рядки виринули знову? Нiби хтось усерединi мене тривожно пiдказував, що я не смiю забути Василину.
   Мабуть, я був несправедливим до моїх братiв-близнюкiв. Коли мене ввели в одну iз кiмнат, я зрозумiв, що на їхньому мiсцi взяв би з собою ще декiлька подiбних на них чоловiкiв у чорному, якi могли би втримати мене. Побачив довгий стiл, за яким сидiли лiкарi. Мабуть, це теж були люди в чорному, яких змусили вдягнути бiлi халати. Мої брати-близнюки взяли мене пiд руки i пiдвели до лiвого краю столу. Очевидно, я впирався, передчуваючи свiй близький кiнець, бо один iз них боляче вдарив кулаком у спину, вiд чого я мало не впав носом уперед перед лiкарською комiсiєю, якби мене не втримали. Вести зi мною розмову на педагогiчнi теми в них не було нi часу, нi можливостi, тож мене силомiць всадовили у крiсло навпроти крайнього лiкаря.
   Ситуацiя була критичною. Ззаду мене мiцно тримали, так що я не мiг навiть поворухнутися. Чоловiк у чорному в бiлому халатi пронизував мене поглядом, а потiм несподiвано став тикати в обличчя вказiвними пальцями рук. Менi справдi стало страшно, бо здавалося, що зараз вiн потрапить в очi i я стану слiпим. Спина ще болiла вiд того жорсткого удару, який нанiс один iз братiв-близнюкiв, так що я не став ризикувати своїм здоров'ям. Лише стежив за ескулапом, який вивчав моє обличчя. Постановив собi, що коли вiн тикатиме менi пальцями в очi, то принаймнi заплющу їх, щоби хоч трiшки зм'якшити удар. Значно пiзнiше я подумав, що навряд чи це врятувало би мене, але тодi видавалося єдиним виходом iз ситуацiї.
   Мої муки скiнчились - i лiкар видушив iз себе щось схоже на посмiшку. Складалося враження, що вiн задоволений результатом. Не знаю, що йому дало оте тицяння пальцями в моє обличчя, бо я вiд цього жодного задоволення не отримав.
   Вiдтак чоловiк у чорному в бiлому халатi ледь помiтно кивнув головою. Брати-близнюки, не питаючи мого дозволу, перенесли мене на сусiднє крiсло - i новий ескулап почав вивчати моє обличчя. Тепер вiн нiжно пальцями доторкався до нього, нiби побачив прекрасний матерiал, з якого можна злiпити шедевр. Я мiг би зарахувати його до числа педерастiв - з такою насолодою вiн обмацував мої губи, але внутрiшнє вiдчуття пiдказувало менi, що це робиться з медичною метою. Правда, що мало бути кiнцевим наслiдком усього цього, я не знав i навiть не здогадувався. Була одна мить, коли я хотiв вкусити його за пальцi, якi торкалися моїх губ, але швидко вiдмовився вiд цього лихого намiру, розумiючи, якими жахливими будуть дiї братiв-близнюкiв для мого здоров'я.
   Наступний ескулап цiкавився моїми вухами, iнший - потилицею, причому я не боявся, що зараз всадять туди кулю. З плином часу менi ставало веселiше, бо все скидалося на театр абсурду. Люди в чорному в бiлих халатах знайшли собi забавку - мене. Але їх не цiкавило повнiстю моє тiло - лише обличчя.
   Ще вiд початку випробування я помiтив, що кожний лiкар пiсля обстеження щось записував на листочку i передавав його до центру столу. Там сидiв чоловiк у чорному без бiлого халату. В нього був суворий погляд, а очi випромiнювали космiчну бездну. Я лише на мить глянув на нього - i вiд цього менi стало моторошно. Не треба було мати навiть однiєї клепки в головi, щоби зрозумiти, що вiд одного його слова залежатиме, житиму я чи нi. Коли брати-близнюки несли мене вiд крiсла до крiсла, то оминули цього чоловiка в чорному без бiлого халату. Мої найгiршi передчуття пiдтверджувалися: вiн тут був головним, вiд нього зараз залежало моє майбутнє, яке могло закiнчитись i наступної хвилини.
   Коли екзекуцiя закiнчилася, брати-близнюки не понесли, а вiдвели мене до чоловiка в чорному без бiлого халату i поставили перед ним. Тепер погляд у нього був добрiшим, а космiчна бездна в очах нiби розсiювалась i перетворювалася на безкiнечнiсть. Вiн ледь помiтно кивнув братам-близнюкам - i тi вiдпустили мене.
   - Прошу, сiдайте, - сказав чоловiк у чорному без бiлого халату.
   Я думав, що у нього мужнiй голос, а з'ясувалося, що бабський, писклявий. Невже педераст? Чомусь не любив я цю братiю - здається, навiть на клiтинному рiвнi. Мабуть, вiн щось зчитав iз мого обличчя, бо вiдразу спохмурнiв. Я миттєво натягнув на себе маску байдужостi. Пронесло, бо повiрили талановитому акторовi погорiлого театру.
   Чоловiк у чорному без бiлого халату почав уважно переглядати написане на папiрцях. Там було всього декiлька рядочкiв. Але чи то читання йому сподобалося, чи вiн не розбирав почерки лiкарiв, - тривало все довго. Менi навiть здалося, що зараз час спресується в єдине цiле з простором - i я знову побачу небеснi снiжинки, якi вгризаються в африканський пiсок.
   Але чоловiк у чорному без бiлого халату вивiв мене iз забуття рiзкими словами:
   - Вiтаю! Ви пройшли обстеження. Вiдтепер зможете стати тим, ким мрiє бути кожний чоловiк у Росiї. Пане Тринадцятий, ви прийнятi до команди!
   Менi мiцно тиснуть руку, як рiвному, а брати-близнюки виходять зi мною iз кiмнати вже не як конвоїри, а як тiло-охоронцi.
  

7

  
   Упродовж двох тижнiв пiсля того, як я став Тринадцятим, про мене, здається, забули. Був вiльним, але в ув'язненнi. Перебував у своїй-не моїй кiмнатi, але з неї нiкуди не вiдпускали. Снiданки, обiди й вечерi приносив хтось iз братiв-близнюкiв. Менi здавалося, що їх не двоє, а набагато бiльше. За весь цей час нiхто з них не промовив нi словечка, нiби менi вже винесли присуд, лише чекали на його виконання, тому розмови зi мною були нiкчемною справою.
   Я нiколи не пiдозрював, що, маючи так багато вiльного часу, не лише нiчого не робитиму, а й нi про що не думатиму. Спочатку щось крутилося в головi. Чому той чоловiк у чорному без бiлого халату назвав мене Тринадцятим? А потiм стало байдуже. А хоч Сотим чи Тисячним! Це їхня гра, не моя. Я гратиму, але без фанатизму, лише для того, щоби залишитися в живих. Коли зрозумiю, що моєму життю нiчого не загрожує, перестану взагалi грати в будь-якi iгри.
   Про Оксану та Вiкторiю, здається, я взагалi не думав. Декiлька разiв у пам'ятi зринала Василина, але лише її обличчя, точнiше, та фотографiя, яку я зробив, а не самi думки про кохану жiнку.
   Порожнеча поселилась у моїй душi. Мiй час тепер був вiд снiданку до обiду, вiд обiду до вечерi, вiд вечерi знову до снiданку. В промiжках мiж цими часовими вiхами я просто лежав на лiжку i нi про що не думав. За iнших обставин, якби у мене було так багато вiльного часу, я би згадував вiршi, а тут навiть вони не йшли до голови. Не було сил думати, що зi мною вiдбувається. Мабуть, до їжi домiшували щось таке, що я робився безвольним. Нiчого не хотiлося робити. Сказали б, що не їстиму, - без особливих хвилювань сприйняв би цi слова.
   Але нарештi настав той день, коли моє життя мало рiзко змiнитись. Я вiдчув це iнтуїтивно. Ще звечора. Звiдки й сили взялися. Якщо ранiше один iз братiв-близнюкiв, який приносив їжу, з великим жалем дивився на мене, як на приреченого, то тепер, спостерiгаючи за тим, як я вечеряю, аж свiтився зсередини, нiби радiв, що мої муки скiнчились. А ще я вловив щось схоже на заздрiсть з його боку. Що ж тут заздрити, коли сиджу ув'язнений i навiть на свiже повiтря вийти не можу?
   Вночi я спав погано. Вже звик, що за мною цiлодобово спостерiгають, навiть у ваннiй кiмнатi, а тут здавалося, нiби вимацують кожну клiтиночку мого тiла. Проте це вже не було образливим для мене. Чоловiки в чорному дiйсно готували мене до чогось незвичного, i я мав незабаром вiдчути це - з тим, щоби бути вдячним їм до кiнця свого життя.
   Зранку до кiмнати завiтали два брати-близнюки. Я навiть i не подумав, що мiг продовжуватися попереднiй етап, коли мене взяли би пiд руки i вiдвели куди слiд. Ну, ви самi розумiєте. Натомiсть брати-близнюки принесли чорний костюм, бiлоснiжну сорочку i чорну краватку. Самi вони сяяли, як нова копiйка, а на мене дивилися, мов на божество.
   Чого грiха таїти, я подобався сам собi, коли вдягнувся у чорний костюм. Побачила б мене зараз Василина - закохалась би вдруге. Оксанi та Вiкторiї я би теж сподобався. Все-таки в чорному кольорi є щось привабливе. Без сумнiву, це колiр чоловiкiв.
   Коли ми йшли коридором, причому брати-близнюки позаду, як тiло-охоронцi, я подумав, що ось i починається наступний етап у моєму життi: мене приймають до когорти чоловiкiв у чорному. I як я ранiше хотiв цього, то тепер добряче призадумався. Нi, це не був крок назад, хоча в данiй ситуацiї вiн би менi знадобився. Я й далi хотiв бути серед чоловiкiв у чорному. Але бути рiвним серед рiвних. Навряд чи мене би задовольнила роль, яку при менi виконували брати-близнюки. Принести їжу чи костюм - це ж звичайне лакейство, не бiльше. Ось той чоловiк у чорному без бiлого халату, який назвав мене Тринадцятим, - вищий за них, хоча я вiдчув, що i над ним стоїть не один командир. Я вже навiть не хотiв бути тим чоловiком у чорному без бiлого халату. Ще не уявляв собi його зверхника, але ця роль пiдiйшла би менi, я би вiдчував себе бiльш комфортно. Чи, може, саме до такого чоловiка мене зараз i ведуть, щоби повiдомити не лише про прийом до команди чоловiкiв у чорному, а й про чергове пiдвищення по службi?
   Я сам собi усмiхнувся. Добре, що брати-близнюки були позаду i не бачили цього. Тiшся-тiшся. Яке пiдвищення по службi, якщо в будь-який момент тебе можуть розстрiляти? Iнакше не тримали би так довго, не роблячи наступного кроку тобi назустрiч чи вiд тебе, на крайнiй випадок.
   Прокинулася моя задавнена любов до вiршiв. Черговий шедевр я навiть дозволив собi не просто прочитати про себе, а тихесенько прошепотiти, тим бiльше, що брати-близнюки йшли за мною на добрячiй вiдстанi, нiби не хотiли втручатись у внутрiшнiй стан моєї душi.
  
   Да, мы не стали глуше или старше.
   Мы говорим слова свои, как прежде.
   И наши пиджаки темны все так же.
   И нас не любят женщины все те же.
  
   И мы опять играем временами
   В больших амфитеатрах одиночеств.
   И те же фонари горят над нами,
   Как восклицательные знаки ночи.
  
   Живем прошедшим, словно настоящим,
   На будущее время непохожим,
   Опять не спим и забываем спящих,
   А также дело делаем все то же.
  
   Храни, о юмор, юношей веселых
   В ночных круговоротах тьмы и света
   Великими для славы и позора
   И добрыми для суетности века.
  
   Знову Йосиф Бродський прийшов до голови, хоча Василина не любила цього поета. Роблю пiдсвiдомо усе на зло їй? Тiльки тому, що вона на волi, а я тут? Чи її воля гiрша за мою неволю?
   Бродський передбачив чоловiкiв у чорному? Нi, звичайно. Коли вiн писав цей вiрш, то мав на увазi зовсiм iнше. Просто треба знати епоху, в якiй вiн жив. Я не став заглиблюватися в неї. Подумав, чи справдi нещасними є чоловiки в чорному, яких не кохають жiнки. Чи це притаманно всiм, не лише чоловiкам у чорному? I звiдки менi знати, чи Василина саме зараз кохає мене? Я зник з її життя. Цiкаво, що вона подумала? I що їй сказали чоловiки в чорному про мене? Мабуть, уже один iз них займається сексом з нею. А про що менi ще залишалося думати, якщо цьому коридору, здається, вже нiколи не буде кiнця?
   Один iз братiв-близнюкiв з лакейською поспiшнiстю оббiг мене злiва. I вчасно. Вiн вiдчинив дверi, даючи зрозумiти, що я маю зайти в цю кiмнату. Я так i зробив.
   За столом побачив чоловiка в чорному. Спочатку здалося, що це той самий, який був без бiлого халату i назвав мене Тринадцятим, але коли я уважнiше придивився, то зрозумiв, що це був усе-таки iнший чоловiк. Дверi за мною зачинились, i я радше вiдчув, нiж усвiдомив, що брати-близнюки залишились у коридорi, залишивши мене вiч-на-вiч з цим чоловiком.
   Той жестом запросив мене присiсти. Крiсло було м'яким. Я втонув у ньому. Було незручно сидiти. Таке вiдчуття, що хочеш виплисти, а не можеш.
   Чоловiк у чорному встав i подивився на мене. Iнстинктивно я теж хотiв пiднятися, але вiн поблажливо махнув рукою: мовляв, до чого тут церемонiї?
   Стояла тиша. Чоловiк у чорному прасував кроками кiмнату. Я, не повертаючи голови, спостерiгав за ним. Було зрозумiло, що зараз менi скажуть дуже важливi слова, вiд яких залежатиме все моє подальше життя. I чоловiк у чорному їх сказав:
   - Ви станете двiйником Володимира Володимировича.
   Сказав вiн це спокiйно, нiби вже давно обговорив зi мною питання. Тепер треба було виконати деякi формальностi. Як i кожний росiянин, я знав лише одну людину, яку звали Володимиром Володимировичем. Я стану двiйником Путiна?
   Фарба залила моє обличчя. Мабуть, рiзко пiдвищився тиск. Голосно застукало серце. Менi здалося, що навiть чоловiк у чорному це почув. Треба було розв'язати краватку, щоби вiльнiше дихати, але я не наважився це зробити.
   Ось так просто. Я - двiйник Путiна? Я в командi? Це i є те, до чого прагнув усе своє попереднє життя?
   Натомiсть iз мене виходили слова, про iснування яких я не здогадувався ще хвилину тому. Чоловiк у чорному сумно дивився на мене. Здавалося, вiн передбачав, що почує саме це, а не iнше, але все-таки сподiвався, що я стою вище всього цього. А я говорив, що, звичайно, велика честь для мене бути двiйником Володимира Володимировича, але я не впевнений, чи впораюся з покладеним на мене завданням. До того ж, - хапався за останню соломинку - я не схожий на Володимира Володимировича. Нi, щось є, бо i в школi казали, що якщо мене пiдгримувати, то можу виконувати роль Путiна в якомусь спектаклi. Слава Богу, що нiхто з драматургiв так i не наважився написати п'єсу, де головним героєм був би Володимир Путiн. Хоча в часи Сталiна подiбнi спектаклi та фiльми були. Казали, що Сталiн заохочував до цього авторiв, хоча потiм ретельно вивчав, чи не показали його смiшним перед народом.
   Я вже не пам'ятаю, чи казав це чоловiковi в чорному, але отямився лише вiд його слiв. Вони були жорсткими i безжальними. Звелося все до того, що коли я погодився бути в командi, то тепер мушу йти до кiнця. Iнакше... Вiн замовк i строго подивився на мене, мов на учня, який не вивчив уроку, хоча напередоднi вже й так мав двiйку. Це вiдбило у мене будь-яке бажання сперечатися з ним, хоча я й не пам'ятав, коли дав згоду бути в їхнiй командi. Остаточно чоловiк у чорному припечатав мене, коли сказав, що менi зроблять пластичну операцiю i я буду, мов двi краплi води, схожим на Володимира Володимировича.
  

8

  
   Два днi мене знову не рухали, але порiвняно з двома попереднiми тижнями ситуацiя рiзко змiнилася. Тепер їжу менi приносили брати-близнюки. Поки один накривав на стiл, другий залишався стояти в дверях, пильно спостерiгаючи за мною, нiби я мiг накоїти щось непередбачуване. Мабуть, вони вже знали чи принаймнi здогадувалися про те, що я вiдмовлявся вiд свого щастя - бути двiйником Володимира Володимировича. В їхнiх поглядах я бачив космiчну порожнечу й невисловлену словами ненависть, що в данiй ситуацiї було одне й те ж. Якби могли, брати-близнюки хутко скрутили б менi карк, лише не було наказу вiд їхнього начальства, бо я мав залишатися живим. Прийом їжi для мене перетворювався на муку, але я змушував себе все швидко спожити, щоби бiльше не залишатись у товариствi цих чоловiкiв у чорному.
   Тепер я думав день i нiч, i думки мої були, звiсно, навколо пластичної операцiї, яку мали менi зробити, щоби я став схожим на Володимира Володимировича. Була змога жалiти себе за повною програмою. Чому я? Чому обрали саме мене? Що я їм поганого зробив?
   Потiм прийшло вiдчуття, що я уповнi не усвiдомлюю свого щастя, яке звалилося на мене. На думку чоловiкiв у чорному, кожна особа сильної статi в Росiї мрiє бути схожою на Володимира Володимировича у буквальному розумiннi цього слова. Але, мабуть, iснували винятки - i до одного iз них належав я.
   Мої думки перелiтали до Василини. Коли менi змiнять обличчя i я стану схожим на Путiна, вона не впiзнає мене. I справдi, чи схоче вона цiлувати Путiна, навiть якщо знатиме, що це його двiйник? На думку чоловiкiв у чорному, це було би за щастя для кожної жiнки Росiї, але ж я знав, що Василина такий же виняток iз загального правила, як i я.
   Iнколи накочувалася злiсть на себе i Василину. Я розумiв, що якби не зустрiвся з нею, нiчого б подiбного зараз зi мною не було. Мабуть, чоловiки в чорному спочатку хотiли використати мене за повною програмою, щоби видобути iз Василини хоч якiсь вiдомостi про її брата, який служив у Генеральному штабi Збройних Сил України, а потiм їм упала в око моя схожiсть iз Володимиром Володимировичем.
   Чутки про двiйникiв Путiна хоча й не були широко розповсюдженими, але я декiлька разiв стикався з цим. Як до цього ставився? А нiяк! Мабуть, хтось вiрив у це, хтось сумнiвався. Менi ж було байдуже, чи є двiйники у Володимира Володимировича, чи нема. Куди бiльш категоричним я був до того, коли одного разу почув, що, мовляв, Путiна давно нема на свiтi, а Росiєю керують олiгархи за допомогою одного iз двiйникiв. Я в це не вiрив. Не та ми держава, щоби так легко можна було позбутися президента.
   I раптом мене пронизала жахлива думка. Я потрапив не до спецслужб, а до ворогiв Росiї. Вони хочуть зробити з мене двiйника Путiна, щоби використати у своїх злочинних намiрах. Далi фантазiї бракувало, бо я не уявляв, як саме це можна було зробити. Коли роздумував про це, то розумiв, що вороги не могли б мати такi шикарнi примiщення, стiльки чоловiкiв у чорному. Це все-таки нашi рiднi спецслужби, а мене дiйсно готують у двiйники Володимира Володимировича. А що я не хочу усвiдомити свого щастя - так це через дурiсть. Ось зроблять менi пластичну операцiю, стану я схожим на Путiна - тодi й зрозумiю, що значить бути щасливою людиною. Мабуть, приблизно такою була логiка чоловiкiв у чорному, але я не хотiв iти за нею, бо щастя для мене все-таки було в iншому.
   Коли думки закипали в головi, я повертався до своєї випробуваної зброї - вiршiв. Нiби божевiльний, замикався в своєму будиночку, i нiхто вже не мiг порушити мiй спокiй.
  
   Быть хорошим другом обещался,
   звезды мне дарил и города.
   И уехал,
   и не попрощался.
   И не возвратится никогда.
   Я о нем потосковала в меру,
   в меру слез горючих пролила.
   Прижилась обида,
   присмирела,
   люди обступили
   и дела...
   Снова поднимаюсь на рассвете,
   пью с друзьями, к случаю, вино,
   и никто не знает,
   что на свете
   нет меня уже давным-давно.
  
   Веронiка Тушнова. Саме цей вiрш надзвичайно подобався Василинi. Нiби щось передбачала у наших стосунках. Чи не я той хороший друг, який заради Путiна кинув кохану жiнку?
   Нарештi настав день, коли менi мали робити пластичну операцiю. На диво, я сприйняв усе спокiйно. I справдi, не мiг же я протидiяти Системi - то чому намарно витрачати силу, ще бiльше дратуючи чоловiкiв у чорному? Якщо вони задумали зробити мене щасливим, то зроблять, незважаючи на мiй спротив. Мабуть, дивляться на мене, як на дитину, яка не розумiє, що їй хочуть зробити краще.
   Втiм, я помилився. Власне до пластичної операцiї справа того дня ще не дiйшла. Зранку брати-близнюки вийняли мене iз кiмнати. До грубощiв не вдавались, але з їхньої поведiнки вiдчувалося, що якщо з моєї вини пiде щось не так, церемонитися зi мною не будуть. Коли ми йшли коридором, я знову вiдчув у братах-близнюках своїх конвоїрiв: один був спереду, другий - позаду. Крок влiво, крок вправо, стрибок на мiсцi...
   Мене заштовхали до якоїсь кiмнати. Двоє чоловiкiв у чорному, схожих на моїх братiв-близнюкiв, пришнурували мене ременями до крiсла. Колись я бачив якийсь детективний серiал, в якому героя катували саме на такому крiслi. Подумав, що зараз менi втовкмачуватимуть у голову просту iстину: я повинен вiдчувати себе щасливим, коли стану схожим на Путiна. Чоловiки в чорному за допомогою своїх хитромудрих приладiв зможуть встановити, чи щиро я прагну до щастя, чи все-таки чиню цьому спротив, натягнувши на обличчя маску байдужостi. Отримавши необхiднi данi, тодi й вирiшать, що далi зi мною робити: вдатися до пластичної операцiї чи стерти в порошок, аби навiть нiхто не здогадувався про моє iснування на бiлому свiтi.
   Втiм, я задалеко забiг у своїх фантазiях, як це бувало зi мною, особливо останнiм часом. До кiмнатки прибився веселий дiдуган з крутою фотоапаратурою, якої менi не доводилося бачити. Вiн постiйно усмiхався, нiби цей вираз у результатi якихось манiпуляцiй назавжди застиг на його обличчi. Веселий дiдуган цикав моє обличчя з мислимих i немислимих позицiй, отримуючи вiд цього явне задоволення, а я просив Бога чимшвидше закiнчити цю екзекуцiю.
   Уже значно пiзнiше я згадав, коли саме звернувся до Бога. Ось у цiй кiмнатцi з двома чоловiками у чорному, де веселий дiдуган фотографував моє обличчя. Бог для мене завжди був чимось мертвим, нежиттєвим, давно минулим. Настiльки давно, що тепер нема навiть сенсу про це згадувати. Не згадую ж я про дiвчинку, яка подобалась менi в четвертому класi. Подобалась - i розподобалась. Забув про неї. Тим паче, що потiм у мене було багато дiвчат i жiнок, якi менi подобались i яких я кохав, так що згадувати якусь там дiвчинку в четвертому класi вже не доводилось. Я й не пам'ятав своїх тодiшнiх вiдчуттiв до неї, хоча вони, мабуть, були, раз ця дiвчинка виринула в моїй пам'ятi.
   Нiмцi кажуть, що будь-яке порiвняння кульгає. Моє кульгало на обидвi ноги, але я не мiг нiчого з собою вдiяти. Бог прийшов до мене, як та дiвчинка, про яку я згадав, перебуваючи саме в тiй кiмнатцi з двома чоловiками у чорному та веселим дiдуганом, який фотографував моє обличчя. Здавалося, Бог жив у глибинах моєї пам'ятi, а тепер виринув iз невiдомостi, коли вiдчув, як стало важко менi жити. I ця важкiсть, мабуть, була не стiльки фiзичною, скiльки на душевному рiвнi. Я ще нi про що не просив у Бога, просто вiдчув, що Вiн є в менi. Цього було достатньо, аби мужньо сприймати подальшi удари долi.
   Брати-близнюки вiдтарабанили мене до моєї кiмнатки. Веселий дiдуган, здавалося, просив поглядом вибачення у мене.
   Вночi менi наснилося щось дивне. Такої краси природи я нiколи в своєму життi не бачив. Здається, тут було не лише сiм фарб веселки, а набагато бiльше кольорiв, причому кожний iз них я вiдчував на фiзичному рiвнi. Це було щось неймовiрне. Небо, яке ранiше здавалося менi голубим чи бiлим вiд хмар, тепер, розбите на клаптики, блищало рiзними кольорами, а вкраплення якогось одного кольору розсiювалися всюди. Це була нiби мозаїка, а коли клiпнув очима, вона моментально змiнилась, - i ти бачив зовсiм iнше небо, нiж за мить перед цим. Дерева теж були дивовижними. Я не змiг би зараз дати їхнiх назв. Людина асфальту, розрiзняв лише березу i дуб. Але не це було головне. В моєму снi вже не мало значення, що це за дерева. Кожне з них вiдрiзнялося вiд iншого своїм кольором. Нiби я наживо бачив аури людей, i цi дерева були душами померлих. Повiтря теж було живим, i я бачив, як його рiзнокольоровi потоки змiшуються мiж собою. Вiд цього кольори теж були нiби живими, видозмiнювалися на очах. Навколишня атмосфера була радiсною - i я вiдчував себе щасливим.
   Уже коли наступного ранку брати-близнюки вели мене на пластичну операцiю, я подумав, що це вiщий сон. Бог дозволив менi побачити рай. Я був обраним, бо не кожного ще за життя допускають до нього. Єдине, що гнiтило: в раю не було людей. Нiби це був рай лише для мене одного.
  

9

  
   Лiкар, побачивши мене, навiть не усмiхнувся. Вiн був злий. Здається, зараз я став для нього ворогом номер один. Так i було в дiйсностi. Проте про це я дiзнався набагато пiзнiше.
   Цей чоловiк ненавидiв Путiна i не приховував цього. Вiн брав участь в якихось акцiях, маршах, протестах. Його не зачiпали, бо професор був вiдомим майстром пластичних операцiй. Його послугами користувались артисти i спiваки, полiтичнi лiдери та олiгархи, а найбiльше - їхнi дружини та коханки.
   I все ж одного разу ФСБ висмикнуло його iз суспiльства. Знайшли слабке мiсце у професора - сiм'ю. Дружина i донька були для нього найдорожчими у свiтi. Заради них вiн був готовий вiддати своє життя.
   Лiкарю запропонували угоду: вiн працює на Систему - йому гарантують, що з дружиною i донькою нiчого поганого не трапиться. Бiльше того, раз на мiсяць професор мав право на зустрiч з ними - звичайно, пiд недремним оком ФСБ. Це був той випадок, коли навiть герой ставав слухняним. Лiкар не вважав себе героєм i не бачив виходу iз ситуацiї. Мусив робити пластичнi операцiї таким, як я, щоби були подiбнi на Путiна. Тепер можу собi лише уявити, як вiн ненавидiв нас. Мабуть, йому i в голову не приходило, що хтось, як я, наприклад, не хотiв бути схожим на Путiна, але теж, як i професор, не бачив виходу iз ситуацiї. Потiм я багато разiв думав про те, чи змiг би заради Оксани та Вiкторiї вчинити так само, як лiкар, - i не знаходив для себе прийнятної вiдповiдi, бо в мене, крiм усього iншого, була ще й Василина, заради якої я справдi пiшов би на все.
   Навколо була розвiшана добра сотня фотографiй мого обличчя, зроблених веселим дiдуганом. Професор пильно вдивлявся в мене, нiби аналiзуючи кожний сантиметр шкiри i порiвнюючи її з вiдбитками. Менi здалося, що ця екзекуцiя триває вiчнiсть, хоча, можливо, минуло не бiльше трьох хвилин. Брати-близнюки були поруч за спиною, готовi в будь-яку мить втихомирити мене, якби щось пiшло не за планом чоловiкiв у чорному. Але я зберiгав олiмпiйський спокiй, бо знав, що Бог є у моєму серцi i саме для мене створив рай. Все iнше, що б не робили зi мною, i не вiдбувалося навколо, вже не мало, за великим рахунком, жодного значення. Я був обраним - i Бог спостерiгав за мною.
   Мабуть, лiкар залишився задоволеним оглядинами. Все-таки в ньому гору брало професiйне. Йому нiколи було зараз роздумувати про чергового дурника, який вирiшив стати схожим на Путiна. Ну, ви розумiєте, про кого це зараз я висловився у третiй особi.
   Професор став спиною до мене, нiби втратив будь-який iнтерес до чергового пацiєнта. До справи взялися брати-близнюки. Їм не потрiбна була окрема команда вiд лiкаря. Мабуть, подiбне робили вже не один раз. Брати-близнюки взяли мене пiд лiктi i вiдтарабанили до сусiдньої кiмнати. Я побачив приємну жiнку в бiлому халатi. Вона сидiла за столом. Асистентка професора усмiхнулася менi: мовляв, не все так страшно, як тобi здається. Не знаю, чи усмiхнувся я їй у вiдповiдь. Мабуть, що нi, бо був заглиблений у себе, адже незабаром я стану схожим на Володимира Володимировича - i тодi можна перекреслити все моє минуле життя. Менi стало незручно, коли брати-близнюки змусили мене роздягнутися до трусiв перед цiєю жiночкою. При цьому вона не зводила очей з чергового пацiєнта, нiби оцiнюючи, що я за чоловiк i чи можна мати зi мною справу. Значно пiзнiше я подумав, що асистентка професора могла просто заздрити тим, хто незабаром ставав схожим на Путiна. Мабуть, вона уявляла, що таким чином може доторкнутися до самого Володимира Володимировича.
   Брати-близнюки поклали мене на лiжко, подiбне до космiчного корабля. Великi лампи надi мною лише пiдсилювали цю схожiсть. Я не встиг зрозумiти, як i коли чимось невидимим вони прикували менi руки й ноги. Якби навiть хотiв поворухнутися, то не мiг би зробити цього. Але я й не хотiв, розумiючи марнiсть усiх своїх сподiвань. На цьому мiсiя братiв-близнюкiв була закiнчена. Востаннє подивившись на мене, нiби перевiряючи, чи надiйно я упакований, вони вийшли iз кiмнати.
   Здавалось, асистентка професора тiльки й чекала цiєї митi. Вона не пiдiйшла, а хутко пiдбiгла до мене, цiнуючи кожну секунду. Коли вона нахилилася надi мною, недобрi думки забiгли до моєї бiдної голiвоньки. Проте тепер на мене дивились очi матерi, яка бажає своєму синовi якнайшвидшого одужання. Приємна жiночка накрила мене простирадлом, нiби ненароком доторкнувшись до мого тiла. В неї були теплi руки. I взагалi вiд неї вiяло чимось теплим, нiби дитинство завiтало в гостi. Стало затишно, як вдома.
   Потiм вона зникла з мого поля зору, щоби знову з'явитися зi шприцом у руках. Асистентка професора винувато усмiхалась, намагаючись не дивитись менi в очi: мовляв, я нi в чому не винна, але повинна це зробити. Вона вмiло затиснула джгутом руку вище лiктя, знайшла вену, змастила мiсце ваткою, змоченою в спиртi, - i тепла рiдина почала вливатися до мого тiла. Я вiдчував стан невагомостi. Хотiлося, щоби вiн справдi тривав до кiнця мого життя. Асистентка професора нахилилася надi мною, зазираючи в очi. Я бачив її пружнi груди. Захотiлося, щоби вона зараз роздягнулась i доторкнулася ними до мого обличчя. Так робила Василина. Я тодi вiдчував неймовiрне шаленство.
   Але надi мною - обличчя невiдомого чоловiка. Менi важко дивитись, бо хочу спати. Останнє, що я встигаю зрозумiти: це - професор, який зараз дасть менi путiвку в iнше життя.
   Небеснi снiжинки вгризаються в африканський пiсок. У головi звучать вiршi:
  
   Не верь мне, друг, когда, в избытке горя,
   Я говорю, что разлюбил тебя,
   В отлива час не верь измене моря,
   Оно к земле воротится, любя.
  
   Уж я тоскую прежней страсти полный,
   Мою свободу вновь тебе отдам,
   И уж бегут с обратным шумом волны
   Издалека к любимым берегам!
  
   Олексiй Толстой. Василина казала, що нiколи не читала його вiршiв. Щось там пам'ятала з прози. Здається, востаннє читала його в школi. Я не поспiшав дiзнатися, чи сподобався їй цей вiрш. А потiм забув про це. Тепер менi чомусь стала важливою думка Василини. Але за небесними снiжинками я не бачив її обличчя.
   Внутрiшньо я вiдчував, що менi нiкуди спiшити, бо iнше життя навряд чи буде щасливим. Щастя, звичайно, - фiлософська проблема, i я не мiг зi стовiдсотковою впевненiстю сказати, що досi був щасливим. Просто жив i не думав про це. Коли вiдчуваєш себе щасливим, то маєш змогу з чимось порiвнювати. Я ще знаходився у глибокому снi - i ця змога лише накльовувалась у менi. В такому станi на пiдсвiдомому рiвнi можна заглянути далеко вперед. Одного разу я вже побачив рай. Тепер бачив своє безрадiсне життя з обличчям Путiна i, якби мiг, то усвiдомив би, що моє попереднє життя, порiвняно з тим, до якого вели мене професор i взагалi чоловiки в чорному, все-таки було щасливим. Коли щасливий, то не помiчаєш цього. Ось усi цi дрiбницi життя, яким не надаєш жодного значення, i роблять тебе щасливим. Розумiєш це лише тодi, коли їх втрачаєш. Iнше життя мало наступити для мене за мить. Його незворотнiсть була очевидною. Водночас я хотiв якнайдовше затриматись у попередньому життi, в якому були Оксана, Вiкторiя та Василина. Навiть небеснi снiжинки, якi вгризалися в африканський пiсок, були замiнником чогось неiснуючого, що вже не могло грiти мою душу, - i я це вiдчував, наскiльки це взагалi можливо, коли знаходишся пiд наркозом.
   Коли я розплющив очi, то побачив груди приємної жiнки. Вони були за бiлим халатом, але двi цяточки випинались i зваблювали. Мабуть, асистентка професора ходила без бюстгальтера, i я подумав, що вона теж належала до чоловiкiв у чорному, раз могла собi дозволити таке.
   Мабуть, я усмiхнувся вiд цього незвичного слово-виразу, коли жiнка належить до чоловiкiв, у чорному вони чи в бiлому, бо асистентка професора зауважила, що в мене хороший настрiй, i вона цьому щира рада, бо я починаю нове життя. Побачив її тонкi не усмiхненi губи, змученi очi, в яких не було життя. Так не буває, коли щиро радiють за тебе. Нещасна жiнка теж була гвинтиком Системи. Я вiдчув, що нiколи не буду в командi чоловiкiв у чорному, до яких би вершин у їхнiй iєрархiї не пiдiймався. Асистентка професора розумiла, що вище голови нiколи не скочить i не буде двiйником Путiна. Це було вершиною її мрiй на цьому свiтi - i я чiтко зчитав це з обличчя асистентки професора. А може, це так на мене продовжує дiяти наркоз, i тому мої фантазiї геть чисто збiсились, i вже не мають меж.
   З професором було простiше. Вiн жив тiєю добою, коли наприкiнцi кожного мiсяця мiг зустрiтися з дружиною i донькою. Звiсно, все вiдбувалося пiд недремним оком ФСБ, але для сiм'ї це створювало iлюзiю щастя. Я подумав про те, а що буде, коли закiнчаться двiйники Путiна, яким необхiдно буде робити пластичнi операцiї? Адже не може їх бути безкiнечно багато. Я - Тринадцятий i, можливо, останнiй, бо, справдi, нема потреби Володимировi Володимировичу мати стiльки двiйникiв. Якщо подiбнi думки залiтали до бiдної голiвоньки професора, можна було лише уявити, в якому вiдчаї вiн знаходився. Якщо вiдпаде потреба в його послугах, то навряд чи залишать професора в живих, адже занадто багато вiн знав. У ту мить я подумав лише про нього i значно пiзнiше - про себе i таких, як я. Ми - небажанi свiдки Системи, а тому особливо церемонитись iз нами не будуть.
   Зараз же професор просто автоматично виконував свої професiйнi обов'язки, мабуть, уже й не думаючи про ту добу наприкiнцi кожного мiсяця, коли зможе зустрiтися з дружиною i донькою. Вiн був фанатом роботи, як висловлювалися мої учнi, а тому весь його iнтерес зосередився зараз на менi. Професор спокiйно й терпляче, бо вже не один раз казав про це iншим, пояснював, що ще декiлька днiв за мною спостерiгатимуть, щоби впевнитись, що операцiя пройшла успiшно. Для моєї ж безпеки руки й ноги будуть прив'язаними, щоби я не зiрвав бинтiв з обличчя. Їх знiмуть через два-три днi. Весь цей час мною опiкуватиметься його асистентка, яка перебуватиме зi мною цiлодобово. Пiсля цих слiв вiн якось непевно глянув на мене, нiби хотiв пересвiдчитись, як я насправдi ставлюся до його асистентки. Проте я волiв краще зберiгати олiмпiйський спокiй, iмiтуючи байдужiсть на обличчi, нiж висловлювати своє ставлення до всього цього.
  

10

  
   Двi доби я провiв з асистенткою професора. Це був незабутнiй час. Руки й ноги в мене зв'язанi. Добре, що можна не лише лежати, а й сидiти. Звiсно, цiлодобово за нами спостерiгали вiдеокамери. Якби менi хтось ранiше сказав, що сорок вiсiм годин я ось таким чином буду вiч-на-вiч з красивою жiнкою, нiколи б не повiрив. Звiсно, вона теж знала про вiдеокамери, а тому поводила себе скромно. Годувала мене з ложки. Коли хотiв справити потребу, вдягала гумовi рукавички, кожного разу з цiкавiстю розглядаючи моє багатство. Спочатку я соромився, але наприкiнцi другої доби нашого спiльного ув'язнення вже нiчого не вiдчував, нiби так i мало бути.
   Асистентка професора спробувала зi мною розмовляти, але я вiдбувався однiєю-двома фразами - i вона замовкла. Я теж. Пiд дулами вiдеокамер менi було комфортнiше мовчати. Очевидно, в iнструкцiї, яку їй дали чоловiки в чорному, було сказано, що не слiд докучати менi зайвими розмовами. Мене готували до бiльш важливих справ. Треба було, щоби я все добре обмiзкував.
   Я думав. Якби справдi винайшли прилад, який вловлює думки людей, то чоловiки в чорному зрозумiли б, що даремно затiяли зробити з мене двiйника Путiна. Ну, не пiдходив я зовсiм для цiєї ролi. Звiсно, нi вони, нi я не могли зараз дати заднiй хiд, особливо пiсля того, як менi зробили пластичну операцiю.
   Але якщо я й думав про це, то незначну частину часу. Я думав про Оксану, Вiкторiю та Василину, згадуючи до дрiбниць своє минуле життя. Було таке вiдчуття, що пiсля того, коли в дзеркалi побачу вiдображення Путiна, тобто своє обличчя, в мене вже просто не буде фiзичної можливостi згадувати про них, а то й взагалi забуду про їхнє iснування на бiлому свiтi.
   Те ж саме було з вiршами. За двi доби я проговорив про себе мало не все, що пам'ятав - навiть "Євгенiя Онєгiна" повнiстю вiдновив у пам'ятi, хоча не повертався до нього декiлька рокiв. Поетичнi рядки йшли суцiльним потоком, як небеснi снiжинки, що в моїх снах вгризалися в африканський пiсок. За великим рахунком, не були вже важливими iмена та прiзвища поетiв i поетес. Я нiби назавжди прощався з їхнiми творiннями, бо розумiв, що у новому життi, присвяченому Путiну, вони менi вже бiльше не знадобляться.
   Думки про Оксану, Вiкторiю та Василину переплiталися з вiршами, ставали видiннями, коли я читав поетичнi рядки моїм дiвчаткам. Сон переходив у дiйснiсть, а дiйснiсть - знову в сон, i менi хотiлося, щоби це тривало вiчнiсть i навiть бiльше, бо я вже нiколи не зможу повернутися до того, що складало мою сутнiсть. Водночас я хотiв чимшвидше побачити своє нове обличчя, точнiше, те, що хотiли зробити з мене чоловiки в чорному. Я усвiдомлював, що це мало вдатися їм на славу, бо все-таки вважав їх професiоналами своєї справи, хоча менi могло й не подобатися те, що вони роблять. Але тепер це не мало жодного значення - принаймнi для мене.
   I коли зранку прийшов професор, я зрозумiв, що аж тепер починається новий етап у моєму життi. Його накрохмалений халат трiщав, а з очей летiли iскри. Здавалося, що до мене завiтав сам Лихий, який зараз оцiнюватиме плоди своєї працi. Так я думав тодi. Згодом, коли дiзнався подробицi з iсторiї поневiрянь професора, який фактично став заручником чоловiкiв у чорному, зрозумiв, що мої вiдчуття тодiшнього й нинiшнього мало чим вiдрiзняються. Професор був одержимий роботою - i тодi сiм'ї для нього не iснувало. Не знаю, чи ненавидiв вiн Путiна, який скалiчив йому життя, але навiть якщо це було так, то все ж професоровi хотiлося бачити плоди своєї працi. В даному випадку йшлося про моє обличчя, яке мало бути схожим на путiнське. I якщо копiя буде подiбною на оригiнал, диявольська насолода мала заволодiти ним. У цьому я вже не сумнiвався.
   А зараз професор, знiмаючи з мене бинти, пильно вдивлявся в моє обличчя, нiби шукав своє навiчно втрачене минуле. Я нiчого не мiг зчитати з його очей. Звiдти вiяло космiчною бездною. Хотiлося вчепитися йому в горло i задушити, але я ще був зв'язаний по руках i ногах. Звiсно, розумiв, що професор став таким же заручником, як i я, а у наших нещастях виннi чоловiки в чорному. За iдеєю, професор мав би стати моїм спiльником у боротьбi з ними, але ми були настiльки далеко однi вiд одного, що не могли об'єднатись, i чоловiкам у чорному нiчого не загрожувало.
   Нарештi професор вiдiйшов вiд мене на декiлька крокiв - i я радше вiдчув, нiж зрозумiв, що вiн милується своєю роботою. Асистентка професора змащувала моє обличчя якоюсь ароматною рiдиною, що вiдразу проникала всередину шкiри. Коли закiнчила, теж вiдiйшла на декiлька крокiв вiд мене i стала поруч з професором. Я не розiбрав усiх її слiв, бо адресувала їх лiкарю, але зрозумiв, що це найгенiальнiше творiння професора. Мабуть, саме цього вiн i очiкував, бо найбiльше його цiкавила професiйна оцiнка, а не та, якою послуговуються пересiчнi читачi, говорячи про книжку: подобається - не подобається. На його обличчi розпливлася широка усмiшка. Але в останню мить перед її згасанням я все ж помiтив, що вона вимучена, нещира, фальшива, нiби професор усвiдомлював марнiсть своїх зусиль, якi аж нiяк не вели особисто його до свiтлого майбутнього.
   Здавалося, професор почав втрачати до мене будь-який iнтерес. Я навiть помiтив ворожiсть у його поглядi. Хотiлося думати, що це все-таки стосується не мене, а чоловiкiв у чорному. Я був для професора пройденим етапом. Вiн впустив мене в iнше життя, яке було ворожим для нього, - i не збирався приховувати цього, як не хотiв допомагати менi й таким, як я, у новому свiтi. Чоловiки ж у чорному терпiли його доти, доки вiн був їм потрiбний.
   Професор писав щось за столом, а його асистентка заволодiла мною. Вона сказала, що звiльнить менi руки, але за умови, що я ще хвилин десять не торкатимусь обличчя. У вiдповiдь було моє мовчання. Мабуть, вона подумала, що я не почув її запитання або не впевнений, чи зможу виповнити її прохання. Дивно глянувши на мене, асистентка професора розв'язала менi ноги, а руки залишила так, як є. Вона образилась, а менi було все одно.
   Я сидiв у крiслi. Думок не було жодних.
   - Хочете побачити себе? - запитала асистентка професора.
   Професор дивився на мене. Я цього не бачив, але вiдчував його погляд - i далi мовчав, нiби приречений на страту. Професор перезирнувся з асистенткою. За якусь мить вона пiднесла до мого обличчя дзеркальце. На мене дивився Путiн.
  

11

  
   Жити стало краще - жити стало веселiше. Менi. Це якщо не дивитись у дзеркало i не бачити Путiна по той бiк барикад. Iлюзiя подiбностi на Володимира Володимировича приносила свої плоди. Схоже, не лише менi. Чоловiки в чорному, якi опiкувалися мною, i їх тепер побiльшало, ставилися до мене так, нiби перед ними був справжнiй Путiн. Значно пiзнiше я зрозумiв мотиви їхньої поведiнки. Доволi часто їх ставили в ситуацiю, коли вони справдi не знали, хто перед ними: Володимир Володимирович чи хтось iз його двiйникiв. Я так зрозумiв, що нас декiлька, хоча мiй номер - тринадцятий - мiг бути оманливим, тобто двiйникiв усе-таки могло бути набагато менше. Жодного з них я поки що не бачив. Майстернiсть професора могла довести до сказу будь-кого iз чоловiкiв у чорному, якi обслуговували двiйникiв Путiна. Ану ж наштовхнуться на самого Володимира Володимировича, який задумає пожартувати з ними, iмiтуючи когось зi своїх двiйникiв. Тому краще сподобатись комусь iз нас, нiж потрапити в немилiсть до президента. Я розумiв штучнiсть ставлення чоловiкiв у чорному до мене, але, чого грiха таїти, це подобалось. I не тому, що я був зарозумiлим чи хотiв бавитись у пана. Просто вважав, що пiсля всiх випробувань маю право на бiльш людське ставлення до себе.
   Професор зробив менi ще декiлька мiнi-операцiй на обличчi, пiдганяючи пiд образ путiноподiбного. Все було пiд мiсцевим наркозом, рук до крiсла не прив'язували, та я й сам розумiв, що повернення до колишнього обличчя вже не буде, так що дригайся - не дригайся, а зусилля твої марнi. Менi змiнили колiр очей. Не знаю, як це їм вдалося, бо мова не йшла про лiнзи. Здається, це найбiльше засмутило асистентку професора. Можливо, я й помиляюсь. А може, вона здогадувалась, що це наша остання зустрiч на планетi Земля. Бiльше я її нiколи не бачив. З професором востаннє зустрiвся наступного дня, коли вiн ретельно, десь упродовж години, обстежував моє обличчя. В його очах цього разу я не прочитав, чи був вiн задоволений своєю роботою. Наостанок професор сказав, що бiльше я йому не знадоблюсь.
   Не зможу вам точно передати свої вiдчуття, коли в дзеркалi я вперше побачив Путiна, але впевнений, що страху не було. Все-таки я морально вже був готовий до цього. В першу мить, правда, здавалося, що зi мною вирiшили жорстоко пожартувати. Якось так влаштували, що хтось дуже схожий на Володимира Володимировича дивиться на мене, зараз пiдморгне й розсмiється вiд того, що розiграш вдався. Це лише фокус - не бiльше. Але коли асистентка професора забрала вiд мене дзеркало, поволi починав розумiти, що життя набагато жорстокiше, нiж я про це мiг навiть подумати. Довший час мною володiло вiдчуття приреченостi - але тому, що я тепер (разом iз Путiним - ха-ха!) виглядав набагато старшим. Адже коли менi зробили пластичну операцiю, я не мав i сорока. Обличчя ж тепер у мене було путiнське десь рокiв на п'ятдесят з хвостиком, а тiло молоде, тодi як президентовi ось-ось мало стукнути сiмдесят. Мабуть, таким, як я, бачили Володимира Володимировича у своїх еротичних снах жiнки Росiї. Тепер я був одним iз живих символiв цього. Поки що одним iз живих. I це була наступна фаза приреченостi, бо я розумiв, що не довго ходитиму з цим обличчям - якщо, звiсно, не станеться якихось форс-мажорних обставин. А якi можуть бути форс-мажорнi обставини у стабiльнiй Росiї?
   Настав день, коли я виїхав iз цього примiщення. У мене було семеро охоронцiв. Ну, що ж, з обличчям Путiна я вже не проста людина. Поки не виконаю своєї мiсiї, житиму. Менi вже не вдягали мiшок на голову, i я бачив, куди їдемо на двох машинах. Вказiвник: Москва. Отже, весь цей час я перебував поруч зi столицею i навiть не здогадувався про це. Але коли мене перевезли сюди? Мабуть, тодi, коли я наковтався диму в своїй квартирi. Але ж це понад тисячу кiлометрiв у просторi й часi. Чи люди в чорному мають килим-лiтак?
   Охоронцi не заважали менi роздивлятися Москву. Здавалося, вони навiть поблажливо посмiхались, розумiючи провiнцiала, який потрапив до столицi. Але це лише здавалося, бо насправдi люди в чорному були зосередженими й похмурими, а коли я занадто нахилився вперед, щоби щось розгледiти, охоронець, який сидiв бiля водiя, поглядом вказав менi моє мiсце. Вiн тут був старшим, а я нiхто - хоча й з обличчям Путiна. Звiсно, зараз вони мене не застрелять, бо мають використати за повною програмою, якщо зробили пластичну операцiю, але я розумiв, що краще не фраєритись, бо можу отримати стусани, як тодi, коли мене показували лiкарям.
  

12

  
   Широчезнi вулицi Москви магiчно дiяли на мене. Порiвняно з нашим провiнцiйним мiстечком я нiби справдi потрапив в iнший свiт.
   Потiм ми звертали у вузькi провулки, де я чомусь не побачив жодної людини, - i лиха думка заповзла до моєї бiдної голiвоньки: знову мене запроторять до якоїсь маленької кiмнатки, але вже з бiльш надiйною охороною, яка днюватиме й ночуватиме зi мною, i я не зможу побачити свiту Божого. Проте, нiби прочитавши мої думки, водiй виринає з провулка i мчить широкими проспектами, намагаючись без слiв довести, що мої побоювання безпiдставнi.
   Я бачу довгий кремлiвський мур - то здалека, то зблизька - i розумiю, що за ним Володимир Володимирович, на якого я тепер схожий. Але це й усе, що об'єднує нас, бо знаходимося по обидва боки барикад: вiн за кремлiвським муром, а я тут, в оточеннi охоронцiв. Боюсь озирнутись, але потилицею вiдчуваю, що й друга машина незмiнно слiдує за нами. Приходить думка, що в нiй може бути такий же нещасний, як i я.
   Коли водiй рiзко звертає влiво i ми в'їжджаємо в Кремлiвськi ворота, моє серце починає гучно гупати у грудях. Здається, воно зараз вискочить звiдти - i будуть марними усi зусилля чоловiкiв у чорному щодо мене, професора, який робив менi пластичну операцiю. Чомусь згадую асистентку професора, її потужнi груди, схованi за бiлим халатом. Тепер я бiльш нiж упевнений, що вона не носила бюстгальтер. Якби я хоч кивнув головою, вона б роздягнулась i витворяла зi мною все, чого б лише забажав. Мабуть, мала такi iнструкцiї вiд чоловiкiв у чорному. Для неї камери вiдео-спостереження не стали б завадою. А чи змiг би я пiд недремним оком невiдомих людей займатися сексом з асистенткою професора? I взагалi чи змiг би пiсля Василини займатися з кимось сексом?
   Ми повiльно пропливаємо повз довгi будiвлi. Я не бачу, наскiльки вони високi, але вiдчуваю їхню масивнiсть. Дверей нема. Суцiльнi стiни невиразного темно-жовтого кольору i вiкна солiдних розмiрiв, якi можу бачити лише до середини.
   Маю нову проблему. Здається, серце взагалi зникло iз грудної клiтини, нiби хтось невидимий непомiтно вийняв його. Я взагалi не вiдчуваю його биття. Прикладаю долоню до того мiсця, де мало бути серце, - нуль. Але ж я живу. Як може жити людина, в якої нема серця?
   Машина зупиняється. Один iз охоронцiв вiдчиняє дверцята, i я розумiю, що повинен виходити. Мною оволодiває панiка. Здається, мене ведуть на зустрiч з Путiним. Зараз вiн гляне в моє обличчя, залишиться незадоволеним роботою професора - i все, кiнець. Мене розстрiляють. Чи зiтруть у порошок, перетворивши на одну iз пiщинок, в яку вгризаються небеснi снiжинки.
   Ноги стають ватними, але я слухняно йду за головним моїм охоронцем. Збоку - ще двоє чоловiкiв у чорному. Скiльки позаду - не знаю. Мабуть, цiлий полк. Нашi кроки гучно лунають у широкому кремлiвському коридорi. Злiва i справа миготять дверi. На табличках щось написано, але я не смiю крутнути головою, щоби прочитати. I знову, як у московських провулках, не бачу жодної людини.
   Один коридор змiнюється iншим. Я не вiдразу розумiю, чому зникає луна вiд наших крокiв. Аж потiм помiчаю, що йдемо по дорiжках. Таке враження, нiби ступнi занурюються в африканський пiсок. М'яко i тепло.
   Нарештi перед одними iз масивних дверей ми зупиняємось. Головний охоронець прочиняє їх, заглядає всередину, вiдтак вiдчиняє передi мною i вiдступає назад. Iнтуїцiя пiдказує менi, що тепер я залишаюся вiч-на-вiч з невiдомiстю. Нема часу думати, добре це чи погано, - i я роблю першi кроки назустрiч новому життю. Аж тепер помiчаю довгий стiл, за яким сидять чоловiки в чорному. При моїй з'явi вони встають - крiм одного, який сидить посерединi. Менi б озирнутись, подивитись, що роблять мої охоронцi, але я не смiю цього зробити.
   Чоловiк у чорному, який сидить посерединi столу, дає всiм знак рукою - i вони сiдають. Мовляв, хибна тривога: це не Володимир Володимирович, а лише один iз його двiйникiв. Тринадцятий. Саме це говорить чоловiк у чорному. Я вже стою перед поважною публiкою, розумiючи, що зараз вони вирiшать мою долю. Чомусь стає легше вiд того, що не Путiн робитиме це самотужки. Все-таки колективний розум краще, нiж одна голова, навiть якщо вона путiнська. Ще не знаю, чи вичитав десь цi слова, чи вони щойно народились усерединi мене. А чоловiк у чорному багато говорить, звертаючись до мене. Я починаю розумiти, що це лише початок мого перевтiлення у Володимира Володимировича. Треба ще багато вчитись. Але чоловiк у чорному впевнений, що я з гiднiстю виконаю всi завдання, покладенi на мене. Це звучить як смертний присуд.
   Вiн запитує в мене, чи маю якiсь побажання. Несподiвано для себе кажу, що давно не спав з жiнкою. Мабуть, це глибоко дрiмало в менi, але нiколи не сподiвався, що бовкну таку дурню. Чоловiки у чорному смiються, i той, який посерединi, теж усмiхається. У нього добре й змучене обличчя. Вiн чимось подiбний на мого батька. Каже, що будуть у мене жiнки до кольору i смаку, яких я тiльки захочу, - i тут я усвiдомлюю, що допустив стратегiчну помилку. Коли я говорив, що давно не спав з жiнкою, то, звичайно, мав на увазi Василину, а не Оксану чи будь-яку iншу, i якби зараз сказав цьому чоловiковi в чорному, який був схожий на мого батька, що хочу зустрiтися саме з Василиною, вони б не смiли менi вiдмовити. Але вже наступної митi розумiю, що це було би ще бiльшою дурнею, бо чоловiки в чорному зрозумiли б, що я не вiдмовився вiд свого колишнього життя, а тому нема потреби використовувати мене тепер i тим бiльше - у майбутньому. Холодний пiт виступає на лобi. Я був за крок до провалу. Штiрлiц вiдпочиває.
   Чоловiк у чорному, який сидить посерединi столу i здається менi подiбним на мого батька, каже, що вiдтепер я матиму куратора, Сергiя Сергiйовича, який для мене має стати Богом, царем i героєм. Всi його накази я повинен виконувати, не задумуючись. Коли з лiвого краю столу пiднiмається якийсь миршавенький чоловiчок, я розумiю, що вiн такий же Сергiй Сергiйович, як я Акакiй Акакiйович.
  

13

  
   При ближчому знайомствi мiй куратор Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, виявився не миршавим чоловiчком, а доволi приємним у розмовi. Звiсно, я розумiв, що вiн належить до чоловiкiв у чорному, а тому дружби з ним не може бути за визначенням. Я й не прагнув цього, бо знав, що до сонця не слiд наближатися впритул, якщо не хочеш згорiти. Досить було Сергiєвi Сергiйовичу, чи як там його насправдi звали, цьвохнути пальцями в повiтрi, - i мене зiтруть у порошок.
   Ми сидiли в його затишному кремлiвському кабiнетi, пили чай з варенням iз мого дитинства, але я не смiв запитати, з чого зроблений цей делiкатес. Запах пам'ятав, а назву забув. Позаду Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, висiв великий портрет Путiна. Здавалося, Володимир Володимирович своїм поглядом зараз видзьобає менi мозок i серце. Вiн тут виглядав значно молодшим, нiж був тепер. Я не вiдразу й усвiдомив, що є Путiним на портретi, маю його обличчя, змити яке не в змозi жоднi хiмiкати. Солодке варення iз дитинства стало гiрким, але я намагався зберiгати олiмпiйський спокiй, щоби мiй куратор нiчого не запiдозрив.
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, декiлька разiв перехоплював мiй погляд, скерований на портрет Путiна, аж поки не зiзнався, що покладає на мене великi надiї. Мовляв, Тринадцятий - це умовний номер, бо передi мною на оглядинах був Двадцять Дев'ятий. Насправдi майбутнiх двiйникiв Володимира Володимировича не так багато, але про точну їхню кiлькiсть знає обмежене коло людей. Чи належить до них Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, вiн скромно змовчав, а я й не розпитував. Собi дорожче!
   Куратор, незлостиво усмiхаючись, але все ж з якоюсь напругою в очах, сказав, що перед ним поставили завдання зробити з мене Другого. Фактично Другого, а не номiнально Тринадцятого, як зараз. Загадково дивлячись на мене, додав, що потенцiал у мене значно бiльший, а тому є можливiсть обiгнати вихованця Вiктора Вiкторовича, чи як там його насправдi звати, i я повинен стати Першим. Зараз у мене не було часу роздумувати над усiм цим, але потiм я зрозумiв, що iснує якийсь Вiктор Вiкторович, чи як там його насправдi звати. Вiн є куратором iншого двiйника Путiна. А мiж Сергiєм Сергiйовичем i Вiктором Вiкторовичем, чи як їх там насправдi звати, вiдбувається щось на кшталт соцiалiстичного змагання: хто приведе першим до фiнiшу свого двiйника Путiна. Для нас двох, на вiдмiну вiд наших кураторiв, ситуацiя була не просто курйозною, а смертельно програшною. Ми ставали не лише марiонетками в чужих руках, а мiшенями, в якi стрiлятимуть з насолодою за першої нагоди.
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, сказав, що вже завтра для мене починається важке навчання, яке буде порiвняно недовгим, але насиченим, так що менi слiд набратися терпiння, щоби я мiг виправдати надiї вищого керiвництва. Звичайно, я хотiв запитати, чого насамперед вiд мене очiкують, але це було би банально й вiдразу показало б мою мiзернiсть в очах куратора. Тут потрiбнi iншi стратегiя й тактика. Необхiдно, щоби я постiйно рiс в очах Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали. Не лише я повинен бути зацiкавленим у його доброму ставленнi до мене, а й вiн має бачити в менi не просто свого пiдлеглого. Ну, на роль учня чи друга я, звiсно, не претендував, це було би занадто, якщо зважити, що вiн належить до чоловiкiв у чорному, а я в їхнiй iєрархiї нiхто i звати мене нiяк. Тринадцятий - це щось iз паралельного свiту, а тому, здається, не має до мене жодного стосунку.
   Наша розмова тривала не бiльше години, а потiм Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, витягнув iз нижньої шухляди столу великий альбом i поклав передi мною:
   - Вибирай.
   Здалося, що вiн єхидно дивиться на мене. Не розумiючи його погляду й не знаючи, як маю дiяти в данiй ситуацiї, я розкрив альбом. На мене дивилися вродливi жiнки. На кожнiй сторiнцi було по декiлька фотографiй. Красунi нiби змагалися мiж собою, щоби сподобатися менi.
   Я подивився на Сергiя Сергiйовича, чи як там насправдi його звали, вдаючи, нiби не розумiю, до чого це.
   - Ти ж сказав, що давно не спав з жiнкою, - усмiхнувся вiн, нiби прочитав мої найсокровеннiшi думки, i я зрозумiв, що моя затiя з невинним побажанням вдалась. Мовляв, я пожартував перед поважною комiсiєю щодо жiнок, а ви все сприйняли всерйоз.
   Тепер вiдступати було нiкуди. Я гортав сторiнку за сторiнкою, не стiльки вдивляючись у фотографiї красунь, скiльки думаючи про те, навiщо чоловiкам у чорному пiдкладати пiд мене якусь жiнку. Звичайно, випадкових, просто з вулицi, там нема. Всi вони служать чоловiкам у чорному. Мабуть, кожна i звання вiдповiдне має. Я був злий на себе за свою вiдвертiсть перед грiзною комiсiєю. Хочуть вивiдати у мене найпотаємнiше. Хто ж, як не жiнка, здатна це зробити? Злiсть моя росла з космiчною швидкiстю, але я намагався зберiгати олiмпiйський спокiй. Хочете зi мною позмагатися? Давайте! Побачимо, хто вийде переможцем.
   I тут мiй погляд упав на одну фотографiю. Це була Василина. За мить я зрозумiв, що помилився. Жiнка була лише подiбною на Василину, але, звичайно, це не вона. Вiдчував на собi уважний погляд Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати. Намагався не зрадити сам себе. Я перегорнув альбом до кiнця i вдав, що нiхто мене не зацiкавив. Саме так повинен був витлумачити мiй погляд Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали.
   - Вам нiхто не сподобався? - запитав вiн.
   - Нi, чому ж, - заперечив я, але трохи поспiшно. - Декiлька жiночок сподобалось.
   Я боявся, що гра закiнчиться, не розпочавшись.
   - Декiлька не вийде, - суворо сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали. Чомусь здалося, що вiн сердиться на мене, бо я граю не за правилами, встановленими ним.
   Я навмання знову вiдкрив альбом, хоча знав, де приблизно знаходиться фотографiя жiнки, подiбної на Василину, але перегорнув сюди-туди декiлька сторiнок, вдав, що знаходжусь у глибоких роздумах i тицьнув пальцем у потрiбну жiнку. Саме в ту мить я подумав, що зробив стратегiчну помилку. Можливо, вони зробили пластичну операцiю цiй жiнцi, щоби вона стала подiбною на Василину, знаючи, що я виберу саме її, опинившись у заздалегiдь пiдготовленiй пастцi. Значно пiзнiше зрозумiв, що, як завжди, перебiльшував. I справдi, навiщо чоловiкам у чорному вдаватись аж до таких хитромудрих комбiнацiй, якщо можна випробувати мене на лояльнiсть набагато простiше?
   Здається, моїм вибором Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, був задоволений. Гра все-таки вирiвнялась i увiйшла в русло, де дiяли його правила. Вiн загадково усмiхнувся i натиснув на кнопку.
   - До завтра! - сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, i простягнув менi руку, нiби запрошуючи до когорти чоловiкiв у чорному.
   Я поступав у розпорядження тiло-охоронцiв. Головний iз них бачив цей потиск рук. З погляду я зрозумiв, що значно зрiс у його очах.
  

14

  
   Коли ми виходили iз кабiнету Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, я згадав, що за варення вiн додав до чаю. Аґрус. Звичайно, це був аґрус. Але якщо з дитинства я пам'ятав варення iз аґрусу кислуватим, то тут воно було солодким. Мабуть, iнший сорт.
   Ми йшли кремлiвськими коридорами, i я зрозумiв, що в мене побiльшало охоронцiв. Точнiше, я вiдчував це, бо не наважувався дивитися по боках, а тим бiльше - озиратися. Подумалося, що, можливо, стався збiй у Системi й мене прийняли за справжнього Путiна. Ще цього не вистачало. Звiсно, я перебiльшував, як завжди, але десь глибоко в душi хотiлося, щоби було саме так.
   Раптом дверi одного iз кабiнетiв вiдчинились. Якийсь товстий чиновник дивився на мене, i я прочитав жах на його обличчi. Звiсно, не я був причиною цього, а той образ, який з мене злiпили i який носитиму до кiнця днiв своїх. Але ж бiдний чоловiк не знав цього. Вiн вискочив зi свого кабiнету тодi, коли не повинен був це робити. I треба ж зiштовхнутися з Путiним, коли той кудись iшов у когортi охоронцiв!
   До чиновника пiдскочив один iз чоловiкiв у чорному, з силою зачинив дверi перед носом нещасного, залишивши його по той бiк барикад. До моєї бiдної голiвоньки прийшла грайлива думка: тепер цей чиновник до кiнця дня не вийде iз кабiнету, навiть якщо захоче в туалет. А потiм вдома думатиме, як же вiн так необережно потрапив на очi Путiну, тобто зустрiвся поглядом зi мною. Ще вмре, бiдолаха. Шкода, що нема в сучаснiй росiйськiй лiтературi письменника, який би хоч трохи був подiбний на Чехова i зумiв би осилити цей сюжет.
   Подiбна комiчна iсторiя сталася, коли ми йшли внутрiшнiм кремлiвським двориком. З якогось пiд'їзду вискочило двоє чиновникiв з пузатими портфелями. Вони про щось розмовляли мiж собою i не вiдразу нас побачили, зробивши декiлька крокiв назустрiч процесiї. Коли ж побачили, зупинились, як вкопанi. На вiдмiну вiд того товстого чиновника, в них спрацював iнстинкт самозбереження. Вони хутко повернулись обличчям до стiни, нiби виконували таємнi кремлiвськi iнструкцiї щодо поведiнки пiд час зустрiчi з вождем, i так стояли, мабуть, доти, доки ми не пройшли. Значно пiзнiше, вже коли був на волi, я подумав: бiдний Путiн, якщо його всi так бояться. Я би не хотiв по-справжньому бути на його мiсцi.
   Мабуть, я задумався про щось своє, бо зупинився перед входом у пiд'їзд. Охоронець ззаду легенько пiдштовхнув мене. В одну мить я зрозумiв, у чому фундаментальна рiзниця мiж мною i Володимиром Володимировичем. З Путiним вiн би так не поводив себе. Зi мною можна. Я не справжнiй. Лялька в руках чоловiкiв у чорному. Викинуть на смiтник, як тiльки достатньо награються мною.
   Мене ввели до шикарного готельного номеру. Чотири кiмнати. Велика вiтальня. Трошки менша спальня. Кухня з усiма можливими технiчними прибамбасами. Тут я був повний господар. Лише до однiєї кiмнати, на якiй красувалася табличка "Охорона", менi було зась. Взагалi охоронцi вели себе, як квартиранти. Випадково зiштовхнувшись зi мною, тушувались i швиденько йшли до своєї кiмнати. Пiсля цього довший час я нiкого з них бiльше не бачив. Звичайно, всюди були встановленi вiдеокамери. Жодної з них я не знайшов, але вiдчував пильне спостереження за собою по той бiк барикад.
   У вiтальнi була шикарна бiблiотека, i я вiдразу зайнявся її вивченням. Що ж, тут було все, що смакувало менi в попередньому життi. Але зараз я був зовсiм iншою людиною. I сталося це ще до того, коли менi зробили пластичну операцiю, нiби вiдчували, що я стану таким, яким потрiбен чоловiкам у чорному. Обличчя Путiна - лише маска, яка приховує мою справжнiсть. А я зовсiм iнший, нiж це може здатися на перший погляд. I це iнакше дрiмало глибоко всерединi мене, щоби вийти на поверхню саме зараз, коли я не лише зовнiшньо, а й внутрiшньо ставав подiбним на Володимира Володимировича.
   Я вiдiйшов вiд книжкової шафи. Якщо за мною спостерiгали, то могли побачити розчарування на моєму обличчi. Мовляв, де ж ви були ранiше? Це вже пройдений етап у моєму життi. Найбiльше, що могло мене зараз зацiкавити, - телевiзор. Вiн був великим i довгим, як акварiум. Я ввiмкнув його. Екран виблискував кольорами, яких я, здається, нiколи не бачив у своєму життi. Нi, були звичнi сiм кольорiв райдуги, але до них додавалося безлiч вiдтiнкiв, роблячи картинку цiкавiшою i... Я довго потiм шукав це слово, аж поки не знайшов - божественною. Самi ж телепередачi швидко розчарували. Складалося враження, що час зупинився на мiсцi. Соловйов, Шейнiн та iже з ними втовкмачували в голови нещасних росiян, що їхнiми найбiльшими ворогами є Україна та США. Подiбна пропаганда мене вже не влаштовувала, а радше вiдштовхувала. Чим бiльше на бiле казали чорне, тим частiше до моєї бiдної голiвоньки приходила думка: а може, це бiле i не таке вже чорне? Втiм, я помiтив, що ведучi полiтичних ток-шоу стали бiльш агресивними. Мабуть, брак аргументiв робив їх такими. А ще неозброєним оком було видно втому на їхнiх обличчях, нiби вони завели самих себе i заодно глядачiв у глухий кут, з якого нема виходу.
   Я не знайшов жодного телеканалу, який би менi сподобався. Мабуть, справдi внутрiшньо змiнився за цей час, коли перебував у чоловiкiв у чорному, бо нi футбол, нi Дiскаверi, нi телеканал "Культура" бiльше не захоплювали мене.
   На кухнi, не питаючи дозволу в охоронцiв, якi поховалися, мов мишi в норах, я перекусив, знайшовши все необхiдне в холодильнику. Що ж, пора ставати господарем - i цi люди повиннi це вiдчути.
   У спальнi було довге i широке лiжко, на якому цiлком могла переспати рота. Анемiчнi риби в акварiумi мене не зацiкавили, як i невиразнi картини на стiнах, у кожну з яких могла бути вмонтована вiдеокамера.
   I коли старший охоронець сказав, що до мене прийшли, я подумав, що ж тут мiг забути Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали.
  

15

  
   Але це був не Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали. Я побачив Василину, тобто жiнку, дуже подiбну на неї.
   Вiд самого початку, коли я спiлкувався з Василиною - не Василиною, а потiм займався з нею сексом, у мене виникало вiдчуття, що вона знає про мене все: нiякий я не Путiн, а лише його двiйник пiд номером Тринадцять, без iменi й прiзвища. Проте поводила зi мною так, нiби я справдi Володимир Володимирович. Значно пiзнiше я зрозумiв цю гру чоловiкiв у чорному: я повинен вiдчувати себе росiйським президентом у будь-якiй ситуацiї. Я повинен бути Путiним будь-коли, навiть, грубо кажучи, в туалетi. Iншими словами, у певний момент, коли менi про це скажуть чоловiки в чорному, я маю бути готовий пiдмiнити його. Мабуть, подiбнi iнструкцiї отримували й жiнки, в роботу яких, у тiм числi, входило заняття сексом з двiйниками Володимира Володимировича. Я розумiв, що Василина - не Василина теж належить до системи цих чоловiкiв у чорному, має вiдповiдне звання, так що менi не слiд втрачати контролю над собою.
   Ми вели розмову про все i нi про що, як це зазвичай буває мiж чоловiком i жiнкою, якi знають, що все закiнчиться банальним сексом, пiсля якого вони нiколи бiльше не зустрiнуться. Василина - не Василина не брала iнiцiативу на себе, все-таки iмiтуючи, що нiбито має справу iз самим Володимиром Володимировичем, хоча я пiдозрював, що в попередньому життi вона була повiєю, а вже потiм потрапила до поля зору чоловiкiв у чорному. Я ж, вдаючи iз себе росiйського президента, хоча бiльше був подiбний на актора театру, що згорiв, уважно вивчав обличчя Василини - не Василини, нiби остаточно хотiв переконатися, що це не та жiнка, в яку я був закоханий у минулому життi, а коли таки впевнився у цьому, то вже не мав гальм, щоби стриматись у сексуальному шаленствi. Менi треба було задовольнити природну фiзiологiчну потребу, i я став це робити, раз менi пiдсунули цю представницю чоловiкiв у чорному.
   Нiколи не вважав себе сексуальним гiгантом, але знав, що жiнкам подобаються вигадки i фантазiї, до яких я вдавався, коли займався з ними статевими актами. Сподобалося це i Василинi - не Василинi, i вона навiть не приховувала цього, хоча, як на мене, мала би стримувати себе, адже за нами спостерiгали по той бiк барикад. Втiм, можливо, iмiтацiя щиростi теж була в iнструкцiях, яку їй всучили чоловiки в чорному.
   Чого грiха таїти, менi теж сподобався секс iз Василиною - не Василиною. У минулому життi я би наважився запропонувати їй зустрiтися ще, а там, може, ще i ще. Тепер же подiбнi пропозицiї виглядали б абсурдними, i я витискав iз ситуацiї все можливе й неможливе, нiби востаннє займався сексом не те що конкретно з Василиною - не Василиною, а взагалi з жiнкою у своєму життi.
   Значно пiзнiше я охрестив її вмiння у сексi як скромної професiоналки. Не нав'язуючи своєї гри, вона нiби вивчала потенцiйнi можливостi свого партнера, а потiм смiливо пропонувала таке, вiд чого вiн не мiг вiдмовитися. Щось подiбне трапилось i зi мною. Коли я влив у неї мало не вiдро сперми, бо справдi давно не мав стосункiв iз жiнками, вона вичекала, коли я вiдпочину, а потiм почала свою сексуальну гру, даючи зрозумiти, що все тiльки починається. Слова були зайвими, бо ми на льоту вловлювали настрої й бажання одне одного. Не iснувало заборонених поз, i чим вишуканiшою й вульгарнiшою була кожна наступна, тим бiльше мене тягнуло до Василини - не Василини, а їй - я вiдчував це - хотiлось у менi розчинитись. Я навiть забув про вiдеокамери i про тих людей, якi спостерiгали за нами по той бiк барикад, настiльки захопився сексуальною грою з Василиною - не Василиною.
   Потiм, голi, ми вiдпочивали i знову займалися сексом, але все менше тваринного було в наших дiях, разом приймали душ, надолужуючи взаємною нiжнiстю те, що не встигли у лiжку. Я цiлував усе її тiло, вона - моє, i ми були в той момент єдиним цiлим. Якби хтось iз охоронцiв завiтав до нас, то дiстав би вiд мене. Про наслiдки своєї революцiйностi я в той момент не думав.
   А потiм Василина - не Василина буденно сказала, що їй пора, i я зрозумiв, що вона не має iнструкцiй вiд чоловiкiв у чорному залишитися зi мною на нiч i взагалi продовжити нашi стосунки, а спонтанно приймати подiбнi рiшення теж не мала права. Навiть казочка зi щасливим кiнцем має властивiсть коли-небудь закiнчуватися. Втiм, я не був упевнений, що ця казочка з Василиною - не Василиною має саме щасливий кiнець.
   Я спав, як убитий. Менi нiчого не снилося. Зранку я був готовий до подвигiв. Володимире Володимировичу, виконаю будь-який ваш наказ!
  

16

  
   Зранку я не мав можливостi згадувати Василину - не Василину i все, що ми з нею витворяли напередоднi. Єдине, в чому я абсолютно переконаний, так це те, що пiсля зустрiчi з нею почав ставитися до жiнок як таких, що за допомогою сексу знiмали стрес. Менi здається, що й Володимир Володимирович саме так поступав з ними. Чомусь я так думав тодi й тепер.
   Того дня час i простiр, здавалося, сконцентрувались в однiй точцi. В повiтрi витало те, про що не казали менi словами: я повинен бути максимально подiбним на Путiна - i не лише зовнiшньо, а насамперед внутрiшньо. Менi слiд досягти неймовiрного: зануритись у фiлософiю Володимира Володимировича, стати таким, яким вiн є насправдi, тобто зсередини пiзнати його. За цим була небезпечна межа: а чи не захоче двiйник справдi стати Путiним, тобто зробити пiдмiну на очах держави i свiту? I чи вистачить хисту охоронцiв, щоби цього не трапилось? Ось такi божевiльнi думки володiли мною того дня.
   А все для мене розпочалось iз сюрпризу. Коли охоронцi ввели мене до однiєї iз кiмнат у Кремлi, я побачив Путiна. Аж самому стало дивно, що страху не було, як у тих чиновникiв, якi злякалися Володимира Володимировича, тобто мене. Просто подумав, що могли й попередити, адже не щодня зустрiчаєшся з Путiним. Принаймнi я мiг би хоч морально налаштувати себе. Проте, коли я почув голос цього чоловiка, зрозумiв, що це нiякий не Путiн, а такий же двiйник, як i я. Жити стало ще краще i ще веселiше.
   Тут же був Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали. Вiн розмовляв з Вiктором Вiкторовичем, чи як там його насправдi звали, куратором iншого двiйника Путiна, - тепер основного мого конкурента.
   Ми дивились в очi один одному, i перше, що я побачив, - ненависть в очах вихованця Вiктора Вiкторовича, чи як там його насправдi звали. Здавалось, що якби не нашi куратори й охоронцi, якi залишилися далеко за моєю спиною, цей чоловiк зараз би накинувся на мене й обов'язково знайшов спосiб, як убити. Але вже наступної митi смертельна ненависть в очах мого супротивника змiнилася на щось iнше. Я не вiдразу второпав, що ж це таке могло бути. А мова йшла про поблажливiсть до мене. Мовляв, ти ж розумiєш, що я поза конкуренцiєю, а ти тут для того, щоби лише пiдтвердити цей очевидний факт i щоби в цьому остаточно могли переконатися нашi куратори Сергiй Сергiйович i Вiктор Вiкторович, чи як їх там насправдi звати. Це мене не збентежило. Мабуть, у моїх очах конкурент прочитав, що я не боюсь його. I справдi, Путiна не злякався, як тi чиновники-трясогузки, а тут лише якийсь двiйник Володимира Володимировича - такий же, як i я. Але в процесi нашого подальшого спiлкування з ним я завжди пам'ятав отой первiсний погляд ненавистi до мене. Це завжди допомагало менi не просто бути на висотi, а й елементарно виживати в доволi непростих ситуацiях.
   Чоловiк, який був таким же двiйником Путiна, як i я, простягнув руку i сказав:
   - Сьомий.
   Я зрозумiв, що першу партiю двобою вiн виграв, бо я був лише Тринадцятим. Це миттєво вiдобразилось на його обличчi, коли Сьомий почув мою вiдповiдь. Але Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, ще вчора в своєму кабiнетi сказав, що той є занадто говiрким. Вiн наголосив, що коли я хочу його переграти, то повинен бути мовчазним, адже за голосом можна визначити, наскiльки людина подiбна на Володимира Володимировича не лише зовнiшньо. I в ту ж мить, коли я згадав цi напучування мого куратора i побачив Сьомого, до моєї бiдної голiвоньки прийшла думка, що менi треба навчитися говорити так, як Путiн. Ось тiльки для себе ще не вирiшив, чи робитиму це непомiтно, чи публiчно перед вiдеокамерами, за допомогою яких за мною спостерiгають тi, що знаходяться по той бiк барикад.
  

17

  
   Iдея iмiтувати голос Путiна, щоби хоч на крок випередити Сьомого в моєму протистояннi з ним, виникла в мене не на порожньому мiсцi. Працюючи в школi, я бавився в iмiтацiю голосiв вiдомих персонажiв. Якось на педрадi сказав голосом Сталiна: "Чьто скажєт па етаму поводу таварiщь Жюков?". Хотiв розрядити ситуацiю, бо директорка стала занадто нападати на вчителiв, звинувачуючи їх у ще нездiйсненних грiхах, але все вийшло з точнiстю до навпаки. Всi з жахом дивилися на мене, нiби в учительську з минулого тисячолiття завiтав кращий друг фiзкультурникiв i зараз забере всiх на Луб'янку.
   Горбачова люди не боялись i смiялись, коли я копiював його голос, особливо якщо мова йшла про неправильнi наголоси у словах, чим любив зловживати Михайло Сергiйович. Коли у нас збиралися вдома гостi, всi просили мене сказати щось по-горбачовськи.
   Вiд нiчого робити я iмiтував голоси колег, знайомих. Одного разу навiть зумiв щось сказати Вiкторiї голосом Оксани. Донька смiялась, просила повторити ще, але в мене бiльше нiчого не виходило. Дружина ж нам не повiрила, що я мiг розмовляти її голосом.
   До директорки дiйшло, що я займаюсь пародiєю на неї. Так їй сказали доброзичливцi. Коли я на прохання директорки при нiй її ж голосом промовив сказану нею останню фразу, бiдна жiнка аж присiла вiд несподiванки. Безпорадно дивлячись менi в очi, попросила, щоби я бiльше цього нiколи не робив. Не витримую жiночої слабкостi. Я пообiцяв i слова свого дотримав.
   Рiшення, прийняте мною, було остаточним i безповоротним: я вирiшив навчитись iмiтувати голос Путiна. У минулому життi чомусь не наважувався цього зробити. I причиною був не лише страх. Мабуть, це вважалось би чимось недоречним i навiть непристойним. Iнтуїцiя пiдказувала, що вмiння говорити голосом Володимира Володимировича дуже знадобиться. I не лише тому, що допоможе перегнати Сьомого у соцзмаганнi. А взагалi. Що взагалi - конкретизувати я не мiг, але це тодi для мене було не таким важливим.
   Проте постали двi труднощi. Перша, про що я вiдразу подумав, - вiдеокамери. Як по той бiк барикад сприймуть мою новацiю i чи не вилiзе це менi боком у кiнцевому результатi? А, крiм того, я ще вагався, чи розповiдати про свiй задум кураторовi. Якщо Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, буде проти, то я ще бiльше ускладню собi ситуацiю, i тодi мiй шлях до iмiтацiї голосу Путiна стане нездiйсненним, що потiм боляче вдарить по тiм'ячку. Так я тодi вiдчував i не хотiв, щоби подiбне справдилося.
   Врештi-решт я наважився i розповiв про свiй задум кураторовi. Менi здавалося, що в першу мить Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, здивовано глянув на мене, але швидко оговтався i вiдповiв, що сам хотiв запропонувати менi таке. Внутрiшньо я реготав. Чоловiк у чорному хотiв узяти iнiцiативу в свої руки й видати бажане за дiйсне, присвоївши собi мою iнiцiативу. Я зберiгав олiмпiйський спокiй, бо в даному випадку пальма першостi мене зовсiм не цiкавила. Чим би дитина не тiшилась, лиш би не плакала. Ну, ви розумiєте, що я мав на увазi свого куратора.
   Автоматично вирiшилось i питання з вiдеокамерами. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, запевнив, що ситуацiя знаходиться пiд його повним контролем. З другої до четвертої дня, коли в мене був так званий вiльний час, вiн дасть розпорядження, щоби вiдеокамери вимкнули, i я матиму можливiсть вчитись iмiтувати голос Володимира Володимировича. У мене не було вибору. Залишалося вiрити йому на слово. Вдивляючись глибоко в мене, нiби намагався просканувати черепну коробку, аби зрозумiти, що ж насправдi я там затаїв i чи це не загрожує особисто йому, Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, сказав, що про це нiхто не повинен знати, особливо Сьомий i його куратор Вiктор Вiкторович, чи як там його насправдi звали. Я запевнив, що це навiть не обговорюється, бо й так саме по собi є зрозумiлим. Здається, куратор iз недовiрою подивився на мене, але це вже мене не бентежило. Мабуть, вiн нiкому не довiряє, навiть самому собi. Що не кажiть, а важко бути чоловiком у чорному. Я вже не був переконаний, що хочу належати до цiєї когорти людей.
   Увечерi старший охоронець передав менi декiлька вiдеокасет вiд Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали. Це були виступи Путiна. Я мiг насолоджуватися часом у товариствi Володимира Володимировича. Моє бажання навчитися говорити так, як Путiн, починало втiлюватися в життя.
  

18

  
   Навчання було сухим, нецiкавим i нудним, висмоктувало з мене, здається, останнi сили. Але я розумiв, що треба було просто пройти цей етап, а там настане щось iнше. Не обов'язково краще, але iнше. Це лише крок до моєї мети. I тут я робив довгу паузу, затамовував дихання. Добре, що ще не винайшли приладу, який би вловлював людськi думки, бо якби хтось дiзнався про мою мету, подумав би, що я зiйшов з розуму. В будь-якому випадку став небезпечним чоловiкам у чорному, а тому мене слiд розстрiляти, стерти в порошок, чи що там вони могли ще придумати. Це ж треба додуматися, щоб не просто бути схожим на Путiна, а стати самим Путiним! Якби я в минулому життi не думав про щось подiбне, то вже точно вважав би, що божеволiю.
   В цьому я нiкому не зiзнавався, навiть Василинi. Iнколи грайливi думки навiдувалися до моєї бiдної голiвоньки: чому б менi не стати росiйським президентом? Я усвiдомлював, що це неможливо, бо нездiйсненне в принципi. Мабуть, iснує певний алгоритм того, як можна стати президентом, чи прем'єр-мiнiстром, чи взагалi будь-якою значимою фiгурою в цьому життi. Це явно не для мене, переконував я сам себе. Але ж думкам не заборониш народжуватися. Вони застрягали в просторi й часi, а потiм знову поверталися до моєї бiдної голiвоньки, щоби потiшити власне самолюбство. I справдi, чим я був гiрший за Єльцина чи Путiна? Менi здавалося, що в абсолютнiй бiльшостi випадкiв я мiг би замiсть них прийняти набагато краще полiтичне чи навiть економiчне рiшення. I це при тому, що я не заглиблювався в якусь проблему, не мав вихiдних даних для її розв'язання. Виходив з того, що iнколи iнтуїцiя важить бiльше, нiж прагматизм, алгоритм дiй i подiбнi дурницi. I справдi, я мiг би краще за Єльцина i Путiна впоратися з президентськими обов'язками. Звичайно, це було аж занадто нахабно з мого боку, бо що я знав про цi президентськi обов'язки? Те, що нам показують по телевiзору, - лише видима частина айсбергу. А те, в що я занурююсь зараз, коли нас вчать бути подiбними на Путiна, i є тiєю пiдводною частиною, об яку легко розбитися i втонути, i нiхто не прийде тобi на допомогу.
   Минуле життя видавалося менi наївним i неправдоподiбним. Мене аж у пiт кидало, коли я думав, що було би, якби чоловiки в чорному не зацiкавилися мною. Так би й працював до пенсiї у своїй жалюгiднiй школi, розриваючись мiж Оксаною i Василиною, як дурнуватий осел. Мiльйони людей навiть не пiдозрюють, що iснує iнше життя. Це для них щось на кшталт паралельного свiту. Та й навiть я, знаходячись пiд опiкою чоловiкiв у чорному, лише на декiлька крокiв наблизився до цього iншого життя, ще зовсiм не уяснив його сутностi, але мене тягнуло до нього з космiчною швидкiстю. Я усвiдомлював, що можу згорiти, наблизившись на небезпечну вiдстань до Сонця, яким, безперечно, був Володимир Володимирович Путiн, але моє фiзичне iснування без цього iншого життя вже нiчого не значило, а про повернення до минулого не могло бути й мови. Звiсно, я усвiдомлював, що лише щасливий випадок на кшталт марктвенiвського принца i злидаря може допомогти менi стати Путiним, але ж полiтика - це така авантюра, про яку здатний мрiяти шибайголова, як я. Володимир Володимирович був для мене найавторитетнiшим авантюристом у свiтi - звiсно, з позитивної точки зору, як необхiдної риси в характерi сильної людини. Водночас iнтуїцiя пiдказувала менi, що найбiльшим ворогом, який може постати на моєму шляху до цього, є Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали. Менi треба триматись якнайближче до нього i чимдалi вiд куратора. Шизофренiчне начало є в кожнiй людинi, то чому б менi не використати його не на шкоду, а на користь собi?
   Я нарахував десятьох учителiв, якi в рiзнi днi навчали мене. Однi були набагато молодшими вiд мене, iншi - глибокi старики, якi однiєю ногою вже стояли в могилi. Їх об'єднувало те, що вони знали головне: нiякий я не Путiн, а тому зi мною можна поводити себе вiльно. А ще я щодня читав у їхнiх очах страх. Звичайно, не мене вони боялись, хоча, мабуть, незвично було бачити перед собою Путiна, тобто чоловiка, схожого на нього. Вони боялися тих чоловiкiв у чорному, якi примусили їх до цього навчання. Звичайно, це була їхня добровiльна згода, як i моя, але ж я розумiв, якi етапи у свiдомостi - їхнiй i моїй - довелося пройти, щоб зараз опинитись у цьому мiсцi. За моїми вчителями були рiднi й близькi, а крок вправо чи влiво або тупцювання на мiсцi означали б, що вони їх бiльше нiколи не побачать. Їм було кого втрачати, а попереду нiчого не свiтило - i цим я кардинально вiдрiзнявся вiд них. Я набував щось важливе у своєму життi, а те, що було в минулому, видавалося нiкчемним i мiзерним. Здається, був приречений на те, що вже нiколи не побачу Оксану, Вiкторiю та Василину, i змирився з цим. Для мене було би краще, якби я знав, що їх знищили, i я би тодi думав, що живу заради пам'ятi про них. Але менi й так було добре. Повернення до минулого життя видавалося катастрофою, було неможливим, вiщувало фiзичну загибель. Майбутнє хоч i туманне, яке, можливо, теж принесе менi смерть, але все моє єство тягнулося вперед, i я хотiв чимшвидше побачити, що ж там - за обрiєм.
   Здавалося, мене випробовують на витривалiсть, бо вчителi напомповували знаннями з рiзних галузей. Чоловiки в чорному хотiли, щоби я був не лише зовнiшньо подiбний на Путiна, а хоч би приблизно усвiдомлював, у якому океанi iнформацiї вiн постiйно купається. Звичайно, я не намагався аж так глибоко вникати в ситуацiю, щоби на певному етапi замiсть Володимира Володимировича брати участь в якихось переговорах, видаючи себе за нього. Втiм, чого грiха таїти, менi хотiлося нести цю шапку Мономаха, бодай на мить вiдчути на собi погляди полiтикiв, якi думатимуть, що я Путiн.
   Вчителi, яких приставили до мене, викладали не якийсь один предмет з конкретною назвою - на кшталт лiтератури чи математики. Пiвторагодинна лекцiя кожного була сумiшшю знань iз рiзних дисциплiн. Це, мабуть, за задумом чоловiкiв у чорному, був той мiнiмум, який належало засвоїти кожному двiйниковi Володимира Володимировича. Я би сказав, що все подавалося з фiлософської точки зору, але вчителi милостиво сходили iз олiмпiйських висот, конкретизуючи на прикладах те чи iнше поняття, щоби остаточно не запудрити мiзки двiйникам Путiна. Я ж пам'ятав, що сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, про швидкоплиннiсть навчання, але не уточнив, коли все має закiнчитись. Це ж могло тривати мiсяцi чи рiк, так що менi слiд не зациклюватися на термiнах, а терпляче все зносити, щоби мiй куратор зрозумiв, що я засвоїв мiнiмум знань.
   Якщо спочатку це були лекцiї, якi я занотовував у зошит, перечитуючи записане вдома (ви чули, я сказав вдома, бо вважав, що справдi знаходжусь удома, в Москвi, в Кремлi, серед охоронцiв), то потiм вчителi вдалися до розмов зi мною, опосередковано намагаючись довiдатися, чи засвоїв я викладений матерiал. Було зрозумiло, що це вже другий етап мого навчання. Скiльки ще буде, я не знав, але не подавав виду, що особливо цим хвилююсь. Живу в теплi, мене непогано годують. До охоронцiв уже звик, як до неминучого у життi. Чого ж менi ще треба? Я повинен бути вдячним чоловiкам у чорному, якi виокремили мене iз сiрої маси i готують до чогось надзвичайно важливого.
   Але головним, з мовчазної згоди Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, були не цi лекцiї-бесiди. Щодня декiлька годин я тренувався, iмiтуючи голос Путiна. Здавалося, нiби Володимир Володимирович завжди говорив однаково. Але це було зовсiм не так. З наданих менi записiв я вже навчився розрiзняти не лише тембр його голосу, який змiнювався у залежностi вiд ситуацiї i навiть вiд того, кому були адресованi тi чи iншi слова. Я зрозумiв, що не можна творити щось середньоарифметичне на всi випадки життя, бо тодi це буде мертвий Путiн. З iншого боку, засвоїти всi варiанти тембру голосу теж було менi не пiд силу, а, крiм цього, я мав справу ще з багатьма складовими, якi вирiзняли голос Путiна вiд iнших. Врештi-решт зрозумiв, що буде генiально, якщо добре засвою два-три варiанти iмiтацiї голосу Володимира Володимировича, якими зможу скористатись у конкретнiй ситуацiї.
   Тiшило, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, не докучав менi допитами. Мовляв, чи можу я вже нормально iмiтувати голос Путiна. Спочатку я подумав, що вiн не здержав свого слова, не вимкнув вiдеокамер i спостерiгає, як я мучусь, намагаючись уподiбнити свiй голос до голосу Володимира Володимировича, але потiм зрозумiв, що, мабуть, у нього є ще багато iнших турбот, крiм мене. Якщо ранiше ми зустрiчалися мало не щодня, то тепер - двiчi-тричi на тиждень, i я вiдчував, що маю все менше й менше потреби бачити його. Хотiлося, щоби це вiдчуття було взаємним. Не те щоби Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, пригнiчував мене своїм кураторством. Нi, вiн був делiкатним у поводженнi зi мною, акуратним у спiлкуваннi, нiби намагався не вивищуватись i не перегнути палицю, пiсля чого я вiдчув би себе безнадiйним тупаком, не здатним служити начальнику. Але я вже починав розумiти, що ще трохи - i Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, стане для мене пройденим етапом. А там ще вищi за рангом чоловiки у чорному можуть запитати, як я ставлюсь до свого вже колишнього куратора. Тому вiн i намагався вселити в мене впевненiсть, що кращого чоловiка, нiж вiн, я ще не зустрiчав у своєму життi. I чим глибше я вiдчував, що вiн це робить, тим бiльше ненавидiв його, намагався чимшвидше позбутись, хоча не бачив конкретного механiзму здiйснення цього. Iнколи вiдчай навiдувався до моєї бiдної голiвоньки i надовго поселявся там, бо я сумнiвався, чи справдi Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, саме так ставиться до мене i чи не є це плодом моєї бурхливої фантазiї. Як би там не було, але найменше я зараз хотiв, щоби вiн залишався моїм куратором, а тим бiльше був ним до кiнця днiв моїх.
  

19

  
   Однiєї ночi менi наснився химерний сон.
   Нiби опозицiонери зiбралися на Краснiй площi. Велелюдний мiтинг з нагоди першої рiчницi смертi Путiна. Кожний мав у руках табличку з цифрою "1?", бiля якої стояв знак питання. Натовп колоною рушив до Кремля. По дорозi приєдналося дуже багато людей. Я з висоти пташиного лету бачу, що всi вони вливаються в Кремль. З жахом думаю, як там всi помiстяться. Шукаю очима Путiна, хоча знаю, що вiн вмер, i, звiсно, нiяк не можу його знайти. Раптом бачу Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати. Вiн простягає руку до мене. Вона видовжується в просторi й часi - i вже я на його долонi опускаюсь до землi. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, громовим голосом, нiби Бог-вседержитель, каже, що ось i настав мiй час. "Ви готовi стати Путiним?" - запитує вiн у мене. Я починаю виправдовуватися, що, мовляв, уже давно цим не займаюсь, а лише спостерiгаю, що вiдбувається в Росiї. Бачу диявольську безодню в очах Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати. "Тринадцятий, - каже вiн, - я покладав на вас великi надiї, а ви не виправдали моїх сподiвань!". Вiн щось дiстає iз кишенi - i я думаю, що це пiстолет. У мене нема сил до спротиву. Мабуть, моєму життю прийшов кiнець. Але ж як це може бути, якщо я вже давно мертвий? Мене хочуть вбити пiсля моєї смертi? I хто ж тодi Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, якщо зумiв дiстати мене з неба? Вiн могутнiший за самого Бога? Хiба це можливо? I тут натовп вривається до кабiнету Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати, i вимагає в нього видати Путiна. Мiй куратор очима показує на мене: мовляв, ось вiн, берiть його. Руки тягнуться до мене. Я розумiю, що для кожного буде великою честю особисто задушити мене.
   Менi нiчим дихати. Я прокидаюсь. За вiкном - глупа нiч. Не вiдразу усвiдомлюю, де я знаходжусь i що зi мною вiдбувається. Потрохи заспокоююсь. Це тiльки сон. Починаю аналiзувати його за гарячими слiдами. Розумiю, що побачив усе неспроста. Скоро видiння вивiтряться iз пам'ятi, а менi треба зрозумiти, що за звiстку несе менi цей сон.
   Врештi-решт аж над ранок приходжу до висновку, що нiчого доброго попереду мене не чекає. Добре було би вшитися звiдси, хоча розумiю, що це неможливо. Картаю себе, що дурнуватий сон мiг стати перепоною на шляху здiйснення мрiї. Але вiдчуття, що нiчого доброго iз моєї затiї не буде, вже надовго поселяється в моїй бiднiй голiвоньцi.
   Зранку, тiльки-но я поснiдав, старший охоронець повiдомив, що мене чекає Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати. Марно казати цьому чоловiковi в чорному, що в мене зараз заняття. Все вiн добре знає. Значить, трапилося щось надзвичайне, якщо Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, кличе мене до себе.
   Поки я у супроводi охоронцiв iду широкими кремлiвськими коридорами, до моєї бiдної голiвоньки вкотре залiтає тривожна пташечка, що все-таки винайшли апарат, який вловлює думки людей. Ось вони побачили мiй сон, розшифрували його i зрозумiли, що я непевний чоловiк, який завдасть їм бiльше шкоди, нiж принесе користi. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, все детально менi розповiсть, дивитиметься в очi, щоб остаточно упевнитись, що я справдi задумував лихе, - а потiм охоронцi схоплять мене, заведуть у пiдвал, пустять кулю в потилицю - i прощавай, життя. Найцiкавiше, що я вже майже нiчого не пам'ятав зi свого сну, лише залишився гiркий присмак, що я негiдно повiвся стосовно Путiна. А зараз вони посекундно покажуть менi цей сон, аж менi самому стане зрозумiло, що я бiльше не маю права жити на бiлому свiтi.
   Менi здалося, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, був страшенно змучений, нiби не спав усю нiч. А потiм я подумав, що, можливо, i йому, як i менi, наснився той самий сон. Зараз мене запитуватимуть, як таке взагалi могло трапитись i яке я мав право зазирати в чужi сни. I що, менi брати вiдповiдальнiсть на себе, казати, що це мiй сон, а Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, немає до нього жодного стосунку - i тому я, лише я винен у тому, що сталось у снi й може трапитись наяву?
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, не вiдповiдає на моє привiтання, не простягає руки, не дивиться менi в очi, не пропонує сiсти. Старший охоронець стоїть за моєю спиною i нiкуди не йде, хоча зазвичай виходив iз кабiнету, коли Сергiй Сергiйович кивав йому головою. Звичайно, це поганi ознаки, нiби менi винесли декiлька смертельних присудiв одночасно. А може, справа не у снi, де я все нафантазував собi? I приладу, який зчитує думки людей, не iснує. Все набагато простiше. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, вiдчув, що я ставлюся до нього не так, як мав би. Звiсно, нiхто не пiдписувався бути йому рабом, але принаймнi на повагу з мого боку i вдячнiсть за все, що вiн для мене зробив, куратор мiг би розраховувати. Як ви ставитеся до Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати? Це вже пройдений етап, як й iншi подiбнi дурницi. Непорядно, молодий чоловiче. Я кажу це сам собi, але внутрiшньо - i голосом Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати.
   Але все виявилося набагато простiше, нiж я собi надумав.
   - Завтра Володимир Володимирович хоче зустрiтися зi своїми двiйниками, - сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати.
   Вiн дивиться кудись у стiну, нiби просвердлює у нiй дiрку i поглядом хоче вийти за межi цiєї кiмнати.
   Не те що камiнь, а цiла гора злiтає з моїх плечей. I тiльки? Нi, якби не мiй химерний сон i цi чудернацькi фантазiї в моїй бiднiй голiвоньцi, я би з радiстю сприйняв новину про зустрiч Володимира Володимировича зi своїми двiйниками. Чи я цього не хотiв? Навiть мрiяв. Але все зводилося до того, що я вiч-на-вiч зустрiчаюсь з Путiним, довго з ним розмовляю - i ми розлучаємося друзями. Добре, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, не дивиться менi в очi, бо зараз мiг би по-своєму витлумачити мiй погляд, у якому зачаївся страх, змiшаний iз фаталiзмом. Я боявся, що мене викриють за повною програмою, водночас примирившись з долею: що буде - те й буде.
   - Я боюсь, що ти не витримаєш екзамену.
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, закiнчує фразу пiсля тривалої паузи. Вiн дивиться на мене. Здається, прощається назавжди. Мене навiть не вразило, що вперше за час нашого знайомства куратор звертається до мене на "ти", хоча я й розумiв, що його ввiчливе "ви" нiчого не вартувало, а я для нього нiхто i звати мене нiяк.
   - Чи можу я сказати Володимировi Володимировичу, що вмiю iмiтувати його голос?
   Не знаю, звiдки в моїй горлянцi взялися цi слова, пiсля яких старший охоронець за моєю спиною почав перебирати ногами, нiби хотiв у туалет, але коли я значно пiзнiше аналiзував цю розмову з Сергiєм Сергiйовичем, чи як там його насправдi звали, то зрозумiв, що саме того дня взяв iнiцiативу в свої руки. Не знав, як розтлумачити його слова, що я можу не здати цей екзамен i що мене пiсля цього очiкує, але змушував його думати, що так просто я не здамся.
   - Ти не вмiєш iмiтувати голос Володимира Володимировича, - буденно вiдповiв Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, i вiдвiв погляд.
   Я зробив висновок, що вiн не вимикав вiдеокамер у моїй кiмнатi, як обiцяв, i спостерiгав, як я мордуюсь, намагаючись надати своєму голосу схожостi iз голосом Володимира Володимировича. Звiсно, я не був згодний з такою нищiвною оцiнкою моїх здiбностей, але вирiшив за краще промовчати.
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, доволi швидко вiдпустив мене, сказавши, що сьогоднi занять не буде.
   - Щоб ти добре пiдготувався до завтрашньої зустрiчi з Володимиром Володимировичем, - кинув менi на прощання.
   Я кивнув головою, хоча, чесно кажучи, не розумiв, що саме маю робити, аби добре пiдготуватися до зустрiчi з Путiним.
  

20

  
   Дивний спокiй поселився усерединi мене, нiби завтра я мав зустрiчатися не з самим Путiним, а, скажiмо, iз другом дитинства. Втiм, такого в мене нема i нiколи не було, так що порiвняння, як кажуть ученi, некоректнi.
   Нiчого не хотiлось робити. Мiг би вдосконалювати свої навички в iмiтацiї голосу Володимира Володимировича, але пiсля зауваження Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, що я не вмiю говорити так, як Путiн, це бажання теж зникло. Звичайно, спочатку я образився на свого куратора, потiм подумав, що вiн був необ'єктивним, а тому несправедливим до мене, а тепер не мав i тiнi сумнiвiв, що насправдi я добре iмiтую голос Володимира Володимировича, але чомусь Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, незадоволений цим. Чому? Я перебiг йому дорогу? Але яким чином? Ми ж спiльно прийшли до висновку, що коли я iмiтуватиму голос Путiна, то зможу обiгнати Сьомого в нашому негласному соцiалiстичному змаганнi.
   Якщо щось змiнилося в планах куратора, то чому вiн не повiдомив менi про це? Бо це йшло врозрiз з полiтикою чоловiкiв у чорному. Ствердна вiдповiдь на це запитання народилась у мене сама по собi, хоча я розумiв, що виникла вона не на порожньому мiсцi. Не те щоби Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, не служив вiрою й правдою чоловiкам у чорному. Це було абсурдом, бо вiн сам належав до них. Але вiд самого початку я вiдчував, що вiн трохи iнший, нiж усi вони. Нi тодi, нi зараз я не можу вам точно сказати в чому полягала ця його iнакшiсть, але подiбне вiдчуття в мене було. А ще я розумiв, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, не хотiв, щоби про цю його iнакшiсть дiзналися iншi чоловiки в чорному. Мабуть, це не було аж таким смертельним для нього, але, вочевидь, серед таких же чоловiкiв у чорному краще нiчим не вирiзнятись.
   Втiм, я найменше зараз хотiв розвивати у думках цю тему. Тверезо подумаю про це, коли виникнуть бiльш вагомi пiдстави. З iншого боку, я все ж не виключав можливостi, що чоловiки в чорному вже мають на озброєннi прилад, який вловлює думки людей. Звичайно, що це були неймовiрнi фантазiї, якi забiгли до моєї бiдної голiвоньки i вже не хочуть звiдти вимiтатись. Але хiба саме наше життя не є такою ж неймовiрною фантазiєю, що одного разу зародилась у чиїйсь бiднiй голiвоньцi? I не обов'язково це мав бути Бог. Вiн тепер видавався менi виконавцем вищої волi. А iнколи приходило на гадку, що я теж починаю належати до цих сил, якi пiдпорядковують собi Бога. I це зовсiм не чоловiки в чорному.
   Щоб не збожеволiти, почав думати про вчительку. Вона менi подобалась. Як жiнка. Вона була єдиною вчителькою серед чоловiкiв, якi навчали нас. Звичайно, коли я двiчi чи тричi на тиждень декiлька годин знаходився вiч-на-вiч з нею, слухаючи чергову її лекцiю, то iнколи мої думки дозволяли собi полiт фантазiї. Хвороба загострилася сьогоднi, коли я виразно захотiв зайнятися з нею сексом. Подумав, що для мене це неможливо - на вiдмiну вiд Путiна, для якого нiчого неможливого нема.
   I ранiше я думав про те, яким чином вона потрапила сюди. Бути серед чоловiкiв у чорному - за цим мала бути якась особиста її трагедiя. Чи вона така ж заручниця Системи, як iншi мої вчителi, та й, зрештою, я сам? Сумнi очi вчительки були непроникними. Здавалося, нiчого, крiм предмету, який викладала менi й iншим двiйникам Путiна, її зараз не цiкавило. Їй було десь рокiв тридцять. Саме той вiк, коли позаду любовнi перемоги й поразки, а жiнка знаходиться на початку шляху, усвiдомлюючи, що вона власне жiнка. I вже вiд чоловiкiв, якi йтимуть їй назустрiч, залежить, чи розкриється в нiй жiноче начало по-справжньому. Пiд час лекцiй учительки я мало думав про вчительку як жiнку, а тут нiби хтось невiдомий вдовблював менi в голову найсокровеннiшi мрiї про неї. Я вбачав у нiй самку, яка здатна задовольнити мої сексуальнi бажання. Але це мав бути не одностороннiй процес. Я теж мiг задовольнити її, розбудити в нiй жiнку, яка дрiмала у своїй первозданнiй красi. Вiдчув це на фiзичному рiвнi. I вже годi було мене спинити. Хочеш бути Путiним? То будь ним!
   Охоронцi здивовано дивилися на мене, коли я завiтав до їхньої кiмнати. Нiколи ж цього не дозволяв собi зробити. Навiть у думках. Я казав, що хочу, щоб зараз до мене прийшла вчителька. Я ж не знав навiть, як її звати. I вона не знала мого справжнього iменi. Декiлька разiв назвала мене Тринадцятим. Старшого охоронця не було, а коли вiн прийшов, пояснив, що це неможливо, бо сьогоднi всiх вчителiв вiдпустили.
   Тодi я наполiг на зустрiчi з Сергiєм Сергiйовичем, чи як там його насправдi звали, який би дозволив менi зустрiтися з вчителькою. Старший охоронець стенув плечима. Я зрозумiв, що треба вийти iз кiмнати охоронцiв. Зробив це. Знайте, панове, що я готовий на компромiс. Усерединi мене зароджувався вулкан. Старший охоронець по телефону переповiв Сергiєвi Сергiйовичу, чи як там його насправдi звали, моє дивне прохання. Найбiльше я боявся, що зараз у мене запитають, навiщо я хочу бачити вчительку, - i не зможу дати прийнятної вiдповiдi. Очевидно, Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, щось довго пояснював старшому охоронцевi, бо той дивився порожнiми очима у вiкно. А може, мiй куратор просто мовчав, думаючи, що за ґедзь вкусив мене. I коли я вже морально був готовий до того, що почую вiдмову, бо, мовляв, слiд готуватися до зустрiчi з Путiним, а не виконувати дурнi забаганки одного з його двiйникiв, старший охоронець несподiвано сказав, що вчителька буде через п'ять хвилин.
   Як через п'ять хвилин? Так швидко? Звiсно, я був заскочений цiєю новиною i не змiг зберегти олiмпiйського спокою на своєму обличчi. Натомiсть погляд у старшого охоронця був непроникним. Мабуть, вiн ще й не такi вибрики бачив у своєму життi. То що, кожного разу дивуватися черговому?
   П'ять хвилин менi було замало, щоби привести до норми свiй внутрiшнiй стан. Я почав думати про вчительку, яка зовсiм близько знаходилася бiля мене. В неї ж теж були плани на сьогоднiшнiй вечiр. А тепер їй кажуть, що вона повинна зустрiтися з двiйником Путiна, бо той так хоче. Можливо, ще й не дуже розумiє, хто саме iз двiйникiв Путiна хоче її бачити. Тринадцятий, кажете? А як вiн виглядає? О Господи, так вони ж усi на одне обличчя.
   А може, вона, на вiдмiну вiд мене, давно вже живе у таких несподiванках, бо все її життя - суцiльна несподiванка. Я на фiзичному рiвнi вiдчув, що хочу знати всi її таємницi - великi й маленькi, i секс з учителькою - лише крок, щоби пiзнати її душу.
   I в той момент, коли я хочу сказати старшому охоронцевi, що передумав, що нiякої вчительки менi не треба, вiн вiдчиняє дверi до моєї спальнi, де я лежу на лiжку, i я бачу її. Менi здається, що вона усмiхається, нiби давно знала, що я покличу її, i це буде не чергова лекцiя чи бесiда, а iнтимне, бажане. Вчителька нiби заохочує мене, а я не можу звестися iз лiжка. I лише рацiональне начало, що треба бути ввiчливим, бо некультурно лежати на лiжку, коли до тебе приходять у гостi, а ще й коли це жiнка, зривають мене з постелi. Я пропоную вчительцi сiсти, але вона пильно дивиться менi в очi, нiби намагається розв'язати загадку: а що ж там справдi коїться в моїй душi?
   Несподiвано для себе я роблю велике вiдкриття: вчителька чимось нагадує мою Оксану. Справа, звичайно, не у зовнiшностi, бо вони зовсiм не схожi. Але ось той iронiчно-зазивний погляд, мовляв, бери мене, я твоя, бачу зараз в неї. Чому я ранiше не помiчав цього? Вiдповiдаю собi, що був просто учнем, який має слухати вчительку. Зараз у менi пробуджується Путiн. Я знаю, що вчителька має належати менi, бо я цього хочу. Мабуть, вона сподiвається на романтичну вечерю при свiчках. Бо якого милого тодi приперлася сюди? Але навiщо витрачати час на дрiбницi, коли й так зрозумiло, що має мiж нами статися?
   Вчителька iгнорує моє прохання присiсти й пiдходить до вiкна. Що вона хоче побачити у московському вечiрньому повiтрi? Чи просто тут iнша панорама, нiж та, яку вона щодня бачить зi свого вiкна, знаходячись десь поруч? Менi не це зараз у головi. Я бачу її струнку фiгурку, розсипане на плечах волосся. Ну, звiсно, вчителька чекає, що я зараз пiдiйду до неї, обiйму, поцiлую, а вона поволi пiддаватиметься моїм ласкам, як та жiнка, що була подiбна на Василину i з якою я пiд наглядом чоловiкiв у чорному займався сексом. Вони й зараз спостерiгають за мною. Вчителька вже давно знає всi iнструкцiї, як має себе поводити у подiбних ситуацiях. Менi хочеться поламати гру чоловiкiв у чорному. Я єхидно усмiхаюся. Нехай бачать це у своїх вiдеокамерах.
   Мабуть, щось не спрацювало в її намiрi зачарувати мене. Вчителька повiльно вiдвертається вiд вiкна, робить декiлька крокiв назустрiч i зманiжено запитує, чому я хотiв її бачити. Якi ж ви всi однаковi, жiнки, а особливо коли граєте в дурнувату гру чоловiкiв у чорному. Я щось кажу голосом Путiна i бачу жах в очах вчительки. Її обдурили. Сказали, що ведуть до двiйника Володимира Володимировича, а тут вiн сам у своїй жорстокiй красi.
   Я впиваюся насолодою. Наказую собi, що вчителька буде першою моєю жертвою, яка повiрить, що перед нею не двiйник Путiна, а сам Володимир Володимирович. Хотiла легкого флiрту чи сексуальної забави на догоду чоловiкам у чорному? А матимеш справжнiй секс зi старим Путiним на обличчi i його молодим тiлом.
   Жаху в її поглядi вже нема, але нещасна вчителька дрижить кожною клiтиночкою свого тiла, розумiючи, в чиї цупкi обiйми вона потрапила. Я цiлую її й здираю одяг. Розумiю, що жiнкам подобаються такi рiзкi рухи чоловiкiв. Вони хочуть самця, а не iнтелiгентного ботанiка. Я видаю ще декiлька фраз голосом Путiна. Залишаюся задоволеним собою. Жодної помилки. Не може бути й тiнi сумнiву, що це Путiн, а не хтось iнший.
   Вчителька називає мене Володимиром Володимировичем i каже, що давно вже хоче дитину вiд мене. Я ледве стримую себе, щоб не розсмiятись їй в обличчя. Мовляв, дурепо, роззуй свої баньки! Який Путiн! Це я, Тринадцятий. Хочеш вiд мене дитинку? Та в тебе й свої є - вiд чоловiка, який безсилий визволити свою дружину з полону чоловiкiв у чорному. Чи вчителька й справдi належить до тих росiйських баб, якi хочуть завагiтнiти вiд Путiна? Коли я чув про це в минулому життi, то ставився до цього скептично-iронiчно, аж тут живий екземпляр потрапив менi до рук.
   Я повiльно входжу у вчительку. Вiдчуваю, як вона хоче розсмоктатися в менi. Так тобi й треба. Маєш свого дурнуватого Путiна. Я жахаюсь власних думок. Треба позбутися цього. Хотiв отримати задоволення - отримуй. Не плутай праведне з грiшним. Роблю справно свою роботу. Мов робот, тричi повторюю одне й те ж. Розумiю, що для вчительки це вперше - тричi пiдряд отримувати оргазм. Тепер вона пожиттєво закохана в Путiна. Так їй i треба.
  

21

  
   Лише коли позбувся вчительки, закоханої в Путiна, знову вiдчув порожнечу в душi. Думаю, що тепер чоловiки в чорному не пробачать менi цiєї витiвки. До цього я все робив за їхнiм планом. Але чому ж вони погодились i пiдсунули пiд мене цю вчительку? Чи це теж була складова їхнього єзуїтського плану, а вони лише пiдтримали мою iнiцiативу, знаючи, що заклали в мене i цю хiть, i прагнення бути Путiним не лише зовнiшньо, а й внутрiшньо? Я був безпорадним i вже нiчого не знав. Добре, що була нiч, я заплющив очi, i чоловiки в чорному нiчого не могли побачити. Все-таки вiрив, що ще нема такого приладу, який би зазирнув усередину моєї душi. Втiм, я й сам не знав, що там насправдi коїться.
   Спав я погано. Нiчого конкретного не снилося, хоча деякi видiння пропливали, але я їх не запам'ятав. Декiлька разiв прокидався - i знову засинав. Зранку встав замученим, нiби розвантажив декiлька вагонiв на залiзничнiй станцiї. Насправдi цього я нiколи не робив, лише чув вiд товаришiв у студентськi роки, тому не мав анi найменшого уявлення про подiбну втому. Здавалося, що кращого порiвняння зараз не знайти, хоча насправдi моя замученiсть була не фiзичною, а душевною. З прикрiстю визнавав, що таки боюся зустрiтися з Путiним. Побачить вiн мою нiкчемнiсть i зрозумiє, що в його iмперiї менi нiчого робити. А я ж так хотiв сягнути путiнських висот.
   Пiсля снiданку охоронцi ще довго не вели мене на зустрiч iз Путiним. Видно, деякi плани помiнялись у Володимира Володимировича. А може, чоловiки в чорному ще не придумали, що робити зi мною пiсля вчорашньої моєї витiвки з учителькою. Мiг спокiйно обiйтися без сексу з нею. I не слiд було лякати бiдну жiнку голосом Путiна. Що за ґедзь укусив мене?
   Я думав, що зустрiч Путiна з двiйниками уже вiдбувається, але без мене. Чоловiки в чорному поставили на менi великий жирний хрест. Вони не впевненi у моєму майбуттi. Я вийшов з-пiд їхнього контролю. Зараз вони вирiшують питання про те, як утилiзувати Тринадцятого. Мова лише про форму й метод мого фiзичного знищення. Це вже вирiшено. Нема чого їм перейматись, як далi використовувати цього нiкчемного двiйника Путiна, навiть якщо вiн навчився iмiтувати голос Володимира Володимировича.
   I коли я перестаю про це думати, бо сам собi вже винiс смертний присуд, старший охоронець каже, що нам пора йти на зустрiч з Путiним. Я не вiдразу розумiю, про що мова. Повернення iз пекла виявляється дуже болючим для мене. Старшому охоронцевi доводиться повторити ще раз, що пора йти, бо можемо запiзнитися на зустрiч з Путiним, а це небажано для моєї подальшої кар'єри. Вiн говорить усе тоном батька, який дуже любить свою дитину, але не хоче, щоби вона якимось чином зашкодила сама собi. Але не це пробуджує мене до життя. Слово "кар'єра" в устах старшого охоронця звучить сигналом до дiй. Я бачу маяк, який висвiтлює менi шлях до майбутнього.
   Я збираюсь аж занадто поспiшно. В моїх руках усе горить. Треба надолужити втрачений час. Вiд сьогоднiшньої зустрiчi з Путiним залежить усе моє подальше життя. Виокремить вiд iнших - житиму. I справа ж не лише у фiзичному iснуваннi. Жити зараз означало щось набагато бiльше, нiж звичайнiсiньке iснування на бiлому свiтi.
   Менi здається, що ми йдемо аж занадто повiльно. Хочу прискорити охоронцiв, даючи їм зрозумiти, що могли би йти i швидше, але вони добре знають свою роботу. Мої потуги видаються їм дитячими й наївними. Доставлять клiєнта вчасно, так що йому не слiд даремно хвилюватися. Зрештою, я вiддаю себе на поталу долi. Що буде - те й буде.
   Поки йдемо довгими кремлiвськими коридорами, думаю про Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати. Пiсля зустрiчi з Путiним вiн неодмiнно влаштує менi справжню Варфоломiївську нiч. Ач, чого захотiв нещасний двiйник - сексу з учителькою, та ще й застрашив її голосом Володимира Володимировича! А манни небесної не бажаєте? Я розумiю, що мушу обiйти на поворотi не лише iнших двiйникiв Путiна, якi братимуть участь у цiй зустрiчi, але й Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть. Ця думка штрих-пунктиром пульсувала ще вчора у моїй бiднiй голiвоньцi, а зараз реально викристалiзовувалась. Що конкретно я мав зробити, ще не знав, але органiзм отримав внутрiшню установку. Я був упевнений, що з гiднiстю вийду з цiєї ситуацiї.
   Ще здалеку я побачив Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть. Вiн сиротиною стояв бiля широких зачинених дверей. Коли побачив нас, виструнчився i внутрiшньо пiдiбрався, нiби це був сам Путiн зi своїми охоронцями. I лише виокремивши старшого групи, зрозумiв, що зробив помилку i тепер винувато усмiхався. Це мало символiзувати, що ми прийшли вчасно, але я ж зрозумiв, що насправдi дiялося в його душi. Тепло почало заповнювати порожнечу всерединi мене. Я вiдчував себе не зайвим на цiй грiшнiй землi.
   Коли старший охоронець вiдчинив дверi, я мимоволi зробив крок уперед, хоча за сценарiєм саме Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, повинен був увiйти першим. Здавалося, вiн не подавав виду, що все йде не так, як мало би бути, але я вiдчував його внутрiшнє незадоволення. Варфоломiївська нiч впритул наблизилася до мене. Я не мав iншого виходу, як iмпровiзувати, робити щось на кшталт учорашнього сексу з вчителькою. З Путiним цим не займешся, та ще й при людях. Але щось придумаю. Я не просто заспокоював себе. Мозок працював на межi можливого, але поки що жодний варiант, виданий ним, мене не влаштовував.
   Я розумiв, що моя зухвалiсть може зiграти зi мною злий жарт, тому на ходу став виправляти ситуацiю. Притишив хiд, i Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, спочатку порiвнявся зi мною, а потiм уже був на крок уперед. Це мало би, на мою думку, заспокоїти його, однак мiй куратор був злий. Причини цього я не знав, однак думав, що у всьому винен лише я.
   Кабiнет був довгим i широким. За столом, оббитим зеленим сукном, сидiло декiлька Путiних зi своїми кураторами. Цiкаво було спостерiгати наживо за конкурсом двiйникiв. Мабуть, єхидна посмiшка з'явилася на моєму обличчi, бо я перехопив смертельно нищiвний погляд Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали. Але тепер менi було все одно, бо смертний вирок i так пiдписано.
   Я впiзнав Сьомого, тобто вiдразу не його, а куратора мого суперника - Вiктора Вiкторовича, чи як там його насправдi звали. Сьомий теж кивнув менi головою. Було видно, що з ним добряче попрацювали, бо вiн не промовив жодного слова. Рот йому зашили чи що?
   Всi сидiли й дивились одне на одного. Якщо за нами хтось спостерiгав, то, мабуть, вмирав вiд смiху. I справдi, серйознiсть ситуацiї доходила до абсурду. Натомiсть усi Путiни, i я в тiм числi, були зосередженими. Нам було не до смiху, як i нашим кураторам. Я помiтив, що вони мiж собою не поручкались, нiби були ворогами, i лише належнiсть до клану чоловiкiв у чорному стримувала їх, щоби не видзьобати ока одне одному. Очевидно, ворожiсть мiж ними таки була, бо зараз справжнiй Путiн проведе огляд своїх двiйникiв, i тодi з'ясується, хто з кураторiв попрацював на совiсть, а кому доведеться розпрощатися з поважною посадою. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, мiг бути спокiйним за мене, а, значить, i за себе. Я був упевнений, що вже точно його не пiдведу.
  

22

  
   Мабуть, я задумався про щось своє, бо не вiдразу зрозумiв, що сталося i чому всi посхоплювалися зi своїх мiсць. За iнерцiєю встаю останнiм i бачу на собi пронизливий погляд Путiна. Вiн пройшов крiзь стiну, бо на тому мiсцi я не бачив дверей. Володимир Володимирович ручкається зi всiма. Я бачу, що вiн кожному заглядає в очi, нiби хоче вивiдати щось потаємне. Поволi черга доходить до мене. Перехоплює подих, а душа, здається, вже давно вiд грiха подалi чкурнула в паралельний свiт.
   - Я чув, що ви вмiєте iмiтувати мiй голос.
   Це не запитання. Путiн дивиться на мене iронiчно. Не таким я його собi уявляв. Не знаю яким, але не таким.
   На автоматi кажу одну iз завчених фраз - i Путiн смiється. Виходить це у нього правдоподiбно. За ним смiх пiдхоплюють всi iншi. Раби у присутностi царя.
   - Якщо щось, то можете мене змiнити на посадi президента.
   Я бачу його спину i вiдчуваю фальш.
   Путiн iде до середини столу, зручно вмощується в крiслi. Так має почувати себе цар, який щойно приступив до виконання своїх обов'язкiв.
   Невiдомий менi чоловiк розповiдає Путiну про його двiйникiв. Володимир Володимирович киває головою. Менi здається, що при цьому вiн уважно дивиться лише на мене, нiби побачив головного суперника.
   Потiм Путiн щось говорить, але мої думки про iнше. Уже далеко те, що я повинен обiгнати на поворотi Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть, й iнших двiйникiв. Щось нове зароджується в моїй бiднiй голiвоньцi, але я ще не можу цього сформулювати.
   Путiн жартує i каже, що нiколи не думав опинитися в компанiї собi подiбних. Напруга у великому кабiнетi наростає. Таке враження, що всi дивляться на мене й очiкують чогось незвичного i незвичайного.
   Виступає Вiктор Вiкторович, чи як там його насправдi звуть. Путiн поглядом пiднiмає Сьомого, а той щось лепече, затинаючись, у вiдповiдь на його запитання.
   Я вихоплюю поглядом Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть. На нього важко дивитись. Здається, аж тепер вiн зрозумiв, що всi його зусилля щодо кураторства надi мною були марними, а Сьомий остаточно i безповоротно обiгнав Тринадцятого. Я ще не до кiнця усвiдомлюю, що Тринадцятий - це я.
   Вiдчуваю, що зустрiч iде до свого завершення. Я повинен зробити щось таке, що могло б мене вивести у беззаперечнi лiдери серед двiйникiв. В моїй бiднiй голiвоньцi кружляють думки-снiжинки, й африканська спека обпалює менi обличчя.
   Путiн запитує, чи хтось ще хоче висловитися. Всi мовчать. Пауза триває вiчнiсть. Я не бачу цього, але вiдчуваю, що Путiн дивиться на мене. Вiн нiби пiдбадьорює: ну ж бо, хлопче, це твiй зоряний час, використай шанс. I коли вiн починає пiдводитися з крiсла, я запитую:
   - Навiщо ламати комедiю, адже перед нами не справжнiй Путiн?
   Менi хочеться, щоби це було стверджувальне речення, але мiй голос робить дивний кульбiт, i в кiнцi незримо виникає все-таки знак запитання. Здається, Путiн застиг на мiсцi, а потiм розчинився в просторi й часi. Ось щойно був тут - i випарувався. Назавжди зник в одному з паралельних свiтiв. Всi дивляться на мене, як на божевiльного. За якусь мить Путiн матерiалiзувався, нiби зумiв вибратися iз одного з паралельних свiтiв.
   - I хто ж я, по-вашому?
   Це мало би бути запитання, але я вiдчуваю, що вiн стверджує щось таке, що вiдоме лише йому.
   Звичайно, якщо я хочу бути лiдером серед двiйникiв i впритул наблизитися до самого Путiна, то повинен теж щось вiдповiсти в тому генiальному стилi, в якому задав своє запитання про несправжнього Путiна.
   - Ви один iз двiйникiв Путiна?
   I знову в мене наприкiнцi речення виникає знак запитання. Це той же iдiотський знак оклику, але зiгнутий у рабському поклонi, нiби я про всяк випадок готую собi мiсце для вiдходу.
   Путiн смiється, але вже не так впевнено, як ранiше. Я аж тепер розумiю, що говорив голосом Путiна. Присутнi теж смiються, але вже з острахом дивляться на того, хто у напiвзiгнутому станi стоїть над столом. В їхнiх поглядах - страх за власне життя. I ненависть до мене. Адже через Тринадцятого вони можуть позбутися всього, що мали дотепер.
   Той, хто доповiдав Путiну про двiйникiв, дивиться на мене, i я нiчого не можу прочитати в його поглядi. Вiдтак вiн махає рукою в бiк охоронцiв. Один iде попереду, Путiн похнюплено - за ним, другий охоронець замикає стрiй. Знову таке ж враження, що вони пройшли крiзь стiну, бо дверей не видно.
   Всi йдуть до виходу. Їхнього настрою я зрозумiти не можу. Лише з погляду Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати, усвiдомлюю, що я i вiн приреченi до страти.
   - А вас, Тринадцятий, я попрошу залишитись.
   Менi стає смiшно, бо це нагадує знамениту фразу iз вiдомого фiльму "Сiмнадцять миттєвостей весни". Тiльки я не Штiрлiц, а той, хто доповiдав Путiну про двiйникiв, не Мюллер.
   На мене дивляться, як на приреченого. Я намагаюся зберiгати на обличчi олiмпiйський спокiй, хоча всерединi мене, здається, зараз вивергнеться вулкан.
  

23

  
   - Iван Iванович.
   Той, хто доповiдав Путiну про двiйникiв, подає менi руку. Мiцно стискає мою. У нього веселi очi. Але думок годi прочитати.
   Мабуть, бачить сумнiв на моєму обличчi.
   - Я справдi Iван Iванович, - поспiшає запевнити. - I прiзвище в мене Iванов.
   Менi легко з Iвановим Iваном Iвановичем, чи як там його насправдi звуть. Розумiю, що починається новий етап моєї гри з чоловiками у чорному.
   - Що ж я маю з вами робити? - запитує Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть.
   Здивовано дивлюсь на нього.
   - Я мав завтра його, - киває в бiк стiни, за якою зник Путiн з охоронцями, - показати Володимировi Володимировичу. Ви сплутали нам усi карти.
   - Покажете мене, - нахабно пропоную.
   Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати, усмiхається. Ми приятелi, а не начальник i пiдлеглий.
   - Ще рано. Говорити голосом Путiна мало.
   Вiн натискає кнопку пiд столом. Далеко на дверях з'являється високий чоловiк.
   - Покличте, - робить паузу, - Сергiя Сергiйовича.
   "Чи як там його насправдi звуть", - хочу завершити фразу, але стримую себе.
   За мить з'являється Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, i йде до нас. Хочу прочитати в його очах ненависть до мене, але нiчого подiбного не бачу. Вiн дивиться кудись мимо, нiби не помiчає мене.
   - Я забираю в тебе Тринадцятого, - каже Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть.
   Вiн пiдходить до Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть, мiцно тисне йому руку.
   - Дякую за здiбного учня. Завтра отримаєш новий екземпляр.
   Я дивлюсь у спину Сергiєвi Сергiйовичу, чи як там його насправдi звуть, який iде до дверей. Так ось хто ми є для чоловiкiв у чорному. Екземпляри! А що я хотiв? Щоби до нас ставились, як до людей? Ми ж лише двiйники Путiна, яких мають використати за повною програмою. Використають - i викинуть. Все логiчно. I чим чоловiки в чорному вiдрiзняються вiд iнших? Ми ж теж використовуємо людей, а потiм викидаємо їх, коли вони стають нам непотрiбними.
   Услiд за Iвановим Iваном Iвановичем, чи як там його насправдi звуть, йду через боковi дверi й заходжу до невеликого кабiнетику. Повiяло чимось домашнiм, а не службовим. Лише сейф у кутку псує обстановку. Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати, дiстає звiдти пляшку, розливає горiлку в склянки. На столi з'являються два яблука.
   - Вибач, iншої закуски не маю, - каже Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати.
   Все зрозумiло. Доволi швидко вiн перейшов на "ти" i не скривився. Я ж для нього лише екземпляр, а не людина.
   Наслiдую його прикладу i випиваю склянку до дна. Нi тостiв, нi цокання. Вгризаюсь зубами в яблуко. Солодке. Ледь паморочиться в головi. Просто давно не пив. I так багато вiдразу.
   - Це повинен був тобi повiдомити Сергiй Сергiйович, - каже Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть. - Вибач, що ця трагiчна мiсiя випала менi.
   Що таке?
   З'ясовується, що сьогоднi вночi помер мiй батько. Незабаром старому мало виповнитися сiмдесят сiм. Мiй новий куратор спiвчуває менi й каже, що коли я маю бажання, то мене вiдвезуть на похорон батька. А потiм без усякого переходу й не чекаючи вiдповiдi, каже, що завтра починаються важливi практичнi заняття, якi приведуть мене до елiти свiтової полiтики. Я погано тямлю, що б це могло означати, а Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, плете свої сiтi. Його слова, немов важкi краплини води, падають менi на тiм'ячко, i я з нетерпiнням чекаю того часу, коли закiнчиться ця екзекуцiя. З його слiв я роблю висновок, що, звичайно, можу поїхати на похорон батька, але повинен розумiти, що державнi iнтереси слiд ставити вище сiмейних. Зрештою як я з обличчям Путiна виглядатиму в батьковiй хрущовцi? Здається, це сказав уже я, а не Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть. З'ясовується, що зректися можна навiть мертвих - i легше, нiж живих.
   Ми пiдписали смертний вирок пляшцi, кожний доїв своє яблуко - i вже охоронцi ведуть мене до мого готельного номеру. Я єхидно посмiхаюсь. Вiн менi спiвчуває. Кому? Екземпляру?
  

24

  
   Стосунки з батьком у мене були поганi, а в останнi роки його життя, коли я всерйоз захопився Василиною, то взагалi нiякi. Я радше був маминим синочком, нiж татовим.
   Зараз я взагалi нiчого не мiг згадати про батька, тим бiльше коли Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, сказав, що завтра маю приступити до виконання важливого практичного завдання. Це вам не суха теорiя чи секс з учителькою. Чесно кажучи, я зараз не мiг визначити, з ким менi було краще, - з тiєю, що схожа на Василину, чи ось з цiєю учителькою, впевненою, що займалася сексом iз самим Путiним.
   Мама вмерла, коли менi було двадцять шiсть. Тато ще бiльше вiддалився вiд мене, а я - вiд нього. Вiн жив у двокiмнатнiй хрущовцi на околицi нашого мiстечка, зiйшовся з якоюсь жiнкою. Я бачив її двiчi чи тричi. Вона була огрядною, вищою за батька i страшенно матюкалася. Тато був iнтелiгентом, i я гадав, як вiн мiг поєднати своє життя з цiєю жiнкою.
   Практичне заняття уявлялося наступним чином. Мене ставитимуть у ситуацiї, в якi щодня потрапляє Путiн, а я буду змушений щораз розв'язувати нову проблему. Це подобалось. Не потрiбно зазубрювати те, що вкладали вчителi в мою бiдну голiвоньку. Очевидно, мої дiї доведуть до автоматизму, щоби я мiг, як то кажуть, самостiйно орiєнтуватися на мiсцевостi, не чекаючи на пiдказку Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали.
   Я був у тата двiчi в лiкарнi, коли у нього спочатку виявили iнсульт, а потiм iнфаркт. Та жiнка, казали, днювала i ночувала бiля нього, але на мене дивилась, як на ворога народу. Я волiв вiдкупитися грiшми на лiкування, нiж перебувати в її товариствi.
   Згадав Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, i менi стало трiшки шкода цього чоловiка, нiби вiн був винен, що я потрапив до загребущих лап Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали. Насправдi я робив усе всупереч бажанням Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, i завжди зчитував невдоволення на його обличчi. Але ж я знав, внутрiшньо вiдчував, що рано чи пiзно обжену на поворотi свого куратора. Так i сталося.
   Два роки тому померла жiнка, яка знаходилася бiля тата. Я телефонував йому декiлька разiв, запитував яка допомога йому потрiбна, але з вiдповiдей розумiв, що вiн нiчого вiд мене не потребує, а самi розмови дратують його. Знав, що декiлька разiв у нього була Вiкторiя. Коли запитував у неї, як там дiдусь, вона вiдводила погляд i вiдбувалася загальними фразами. Так я розумiв, що батько говорив про мене, i його слова були не на мою користь.
   Я бачив перед очима Сьомого - такого ж Путiна, як я сам. Що, братчику, втер я тобi носа? Мною займається сам Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати, а твiй Вiктор Вiкторович, чи як там його насправдi звати, є лише пiдлеглим мого куратора. Звичайно, злорадство переповнювало мене, бо я почав усвiдомлювати, що перемiг не лише Сьомого, а й того, який зображав Путiна на зустрiчi з двiйниками i так ганебно провалився завдяки менi. Завтра почне з'ясовуватися, чи зможу я бодай на практичних заняттях, а потiм дiйсно грати першу скрипку в цiй складнiй грi чоловiкiв у чорному.
   Ще декiлька днiв тому я хотiв запитати у Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, чи можу я зателефонувати батьковi й привiтати його з днем народження. Звичайно, як ця думка з'явилась у моїй бiднiй голiвоньцi, так вiдразу там i вмерла, бо я розумiв, що назад дороги нема, i коли менi сказали забути про моє минуле життя, то й нiяких дзвiнкiв до батька не могло бути. А те, що Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, запропонував вiдвезти мене на похорон батька, було звичайнiсiньким випробуванням на лояльнiсть до чоловiкiв у чорному. Я не потрапив у капкан i вийшов переможцем iз цiєї ситуацiї.
   Тепер я остаточно переконався, що хочу бути не просто Першим у когортi двiйникiв, а Путiним. Злидар хоче стати Принцом. I ви, чоловiки в чорному, самi менi допоможете в цьому. Я ще не знав, як проверну цю оборудку, але був упевнений, що менi вистачить снаги i хисту.
   Засинаючи, я подумав про те, хто ж поховає батька. Можливо, Оксана з Вiкторiєю? Чи їм допоможе в цьому Василина? Я їй розповiдав про тата. Вона знала, де вiн живе. При цьому я робив маленьку похибку: якщо Оксана, Вiкторiя чи Василина ще живуть на бiлому свiтi. Зрештою, до їхнього життя чи не-життя я ставився нiби до нереального. Тепер усе для мене було зовсiм iншим. Я хотiв стати Путiним. Похорони батька виглядали дрiб'язковими на цьому тлi.
  

25

  
   Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, вбиває мене вiдразу, без попередньої пiдготовки. Вiн каже, що через три днi в Росiю прилiтає президент однiєї малюсiнької африканської держави. Її унiкальнi кориснi копалини потрiбнi нам для нових розробок вiйськової технiки. В подробицi мене, звичайно, не посвячують. Роль Путiна на цiй зустрiчi виконуватиму я, бо у Володимира Володимировича є бiльш важливi справи.
   Поки я трохи оговтуюсь, Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, продовжує, що мене навчать декiлька фраз французькою, хоча в школi й унiверситетi я вчив англiйську. За цi днi маю засвоїти основнi правила дипломатичного етикету, чи як там це правильно називається. У них є класнi спецiалiсти, так що вимуштрують мене за повною програмою.
   - А головне - по телевiзору покажуть, - пiдкреслює Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, пильно вдивляючись у мене. - Так що не пiдведи. Мусиш бути подiбним на справжнього Путiна.
   - А негр теж буде справжнiм? - запитую я в Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть.
   Несподiвано мiй куратор смiється - та так щиро, що я теж не можу втриматись.
   За якусь мить усмiшку з його обличчя мов вiтром здуло.
   - Постався до цього серйозно, якщо хочеш жити, - каже суворо Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть.
   Я остаточно розумiю, що моє життя нiчого не вартує, особливо якщо знаходиться в руках чоловiкiв у чорному.
   Упродовж наступних днiв учителi нещадно мене муштрують i не дають вiдпочинку. Вони знають, що нiякий я не Путiн, а лише його двiйник. Менi здається, що вони насмiхаються: мовляв, черговий дурник, який захотiв стати подiбним на Путiна. Мабуть, набачилися таких i знають, чим усе закiнчується. Звiсно, менi вони цього не скажуть, бо це важлива державна таємниця, за розголошення якої - смертна кара. Якби вони знали про мої справжнi намiри, то, мабуть, дивились би на це по-iншому. Мене так i пiдмиває натякнути їм про це, але я розумiю, що тодi пiдпишу собi смертний вирок. Мушу все перетерпiти, щоб добитися мети. Спочатку повторюю фрази за ними механiчно, як папуга. Поступово розкриваю для себе внутрiшнiй сенс кожного слова, бо лише так можна зрозумiти мову, як каже старий професор. Це вiдкриття. Я чманiю вiд успiху. Але це лише початок. Красива жiнка, яка не подiбна на професорку, дає менi зрозумiти, що коли сенси кожного слова приплюсувати одне до одного, то вiдкривається зовсiм iнше значення, несподiване. Мабуть, у мене на обличчi написано, що би я хотiв зараз зробити з цiєю красивою жiнкою. Вона усмiхається, потiм грайливо махає пальчиком: мовляв, зосередьтеся. Повертаюся до дiйсностi. Я розумiю, що менi могли б вiдразу сказати про внутрiшнє значення кожного слова i змiст фрази, яка змiнюється, хоча здається, що вже докопався до iстини, але хочуть, щоби я сам зробив правильнi висновки. Це хорошi вчителi. Простiше дати людинi готову рибу, нiж навчити її користуватися вудочкою.
   Наприкiнцi другого дня навчання в мене складається враження, що французька - моя рiдна мова. Вчителi зберiгають на обличчях олiмпiйський спокiй, щоби не образити мене. Їм дали занадто мало часу, щоби навчити мене всiх тонкощiв.
   З фотографiй я вже уявляв собi цього африканського президента, але все-таки не думав, що вiн буде нижчим вiд мене десь на пiвголови. Поки ми не сiли, складалося враження, що вiн намагається пiдскочити, щоби зрiвнятися зi мною у зростi.
   Зустрiч почалася з несподiванки. Африканський президент зашпрехав спочатку нiмецькою, а потiм англiйською. У Вiкiпедiї записано, що я, тобто Путiн, вiльно володiю цими мовами. Забули додати, що з допомогою словника. Це я про себе.
   Швидко опановую себе i поблажливо усмiхаюсь. Мовляв, я знаю, що нiмецька i англiйська - не твої рiднi, тому давай будемо шпарити по-французьки, якщо росiйської не знаєш. Говорю декiлька дебiльних фраз, яких мене навчили напередоднi. Бачу, мiй негр буквально тане на очах, так йому приємно.
   Увечерi дивлюся на себе по телевiзору. Показують мене збоку i ззаду. Страхуються, щоби нiхто не запримiтив двiйника, а не Путiна. Голосу мого теж не подають, хоча я навчився пристойно iмiтувати Володимира Володимировича.
   Декiлька разiв передивляюся новини на рiзних телеканалах. Оператор той же, тому нiчого нового. Радiсть переповнює мене. Я ще на крок наблизився до Путiна.
   Перед тим як заснути, згадую вчителiв. Нещаснi. Вас же знищать, коли навчите всiх двiйникiв. Свiдкiв чоловiкам у чорному непотрiбно. З жалем думаю, що в мене нiчого не буде з красивою жiнкою.
  

26

  
   Ще не встигли вiдгримiти аплодисменти з приводу моєї зустрiчi з африканським президентом, як iз заходу насуває чорна хмара. Мене, мов заарештованого, ведуть до Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звати. Я вiдчуваю настрiй охоронцiв. Жодної тобi пошани до високої особи, тобто до мене. Поки йдемо широкими кремлiвськими коридорами, намагаюся згадати, де я напартачив. Але якщо мене показали по телевiзору, проколiв не мало би бути. Чи хтось в якомусь кабiнетi угледiв те, чого ми не помiтили?
   Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, темнiший чорної землi. Вiн дивиться на мене, як на ворога народу. Здається, я зараз спопелiю вiд його погляду. Позаду нього стоять два охоронцi, нiби чекають команди вiд господаря розшматувати мене. Справжнiсiнькi тобi пси.
   Доволi швидко я розумiю, що мова про Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати. З'ясовується, що мiй колишнiй куратор готував замах на Путiна. Звичайно, щоб фiзично усунути Володимира Володимировича, хотiв використати двiйника, тобто мене. Виходило, що я його спiльник у цьому ганебному задумi.
   Мене скрупульозно допитують упродовж декiлькох годин. Не дають пити. Навiть не прошуся в туалет - не вiдпустять. Намагаюся зберiгати олiмпiйський спокiй, бо розумiю, що крок влiво, чи вправо, чи стрибок на мiсцi - це смертельний вирок. Намагаюся не потрапити в пастку. А Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, он скiльки їх приготував на моєму шляху. Один необережний крок - i каюк тобi, хлопче. Здається, Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, спецiально штовхає мене в прiрву, запевняючи, що так буде краще для всiх. Але чи можна ставити знак рiвностi мiж тим, хто летить у невiдоме, i тим, хто залишається жити?
   Нарештi я можу скласти собi бiльш-менш цiльну картину з того, про що запитує Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть. У Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть, знайшли документи, згiдно з якими вiн завербував мене, запропонувавши вбити Путiна. Нiби я погодився i лише чекав слушної хвилини, щоби здiйснити задумане.
   Звичайно, мова йде про чистiсiнький наклеп з боку Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть. I якщо я зараз стану заперечувати очевидне, то Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, легко заведе мене на манiвцi. Вiдступаю, але поволi, щоби не втрапити у чергову пастку. А коли вiдчуваю, що Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, починає сумнiватись у правдивостi слiв Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть, поволi переходжу в наступ. Це справдi все у мене вiдбувається на рiвнi вiдчуттiв, i я ще не знаю, чи обрав правильнi стратегiю й тактику. Але доволi швидко вимальовується цiкава картинка. Обвинувачення з мене остаточно ще не знятi. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, просто не встиг залучити мене до своєї злочинної банди. Як я розумiю, є ще декiлька чоловiкiв у чорному, якi хотiли вбити Путiна, але Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати, не каже, про кого мова. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, повинен був запропонувати менi вбити Путiна пiсля тiєї пам'ятної зустрiчi, коли я викрив одного з двiйникiв, який виконував його роль. Проте Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, не мiг врахувати, що я поведу себе саме так, а тим бiльше, що вiд нього вiдберуть кураторство надi мною, i я потраплю до рук Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть. Про це вголос розмiрковує Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть. Чорна хмара наразi оминула мене. Проте вiдкритим залишається питання: чи пристав би я на пропозицiю Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть, убити Путiна? Я мовчу. Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, повинен переконатись у моїй лояльностi до чоловiкiв у чорному. Якщо я дам зараз ствердну вiдповiдь на його запитання, то вiн зрозумiє, що я просто захищаю своє життя i готовий поклястися навiть у вбивствi останнього динозавра. Звiсно, найкращим доказом моєї невинуватостi було би те, якби я заявив, що сам мрiю зайняти мiсце Путiна, тому гучно i на людях вбивати його - не в моїх iнтересах, i, як у випадку з вчителями, мене пiдмиває сказати це, - але я б тодi точно поставив жирний хрест на своєму життi. За iнерцiєю наша розмова ще трохи триває, але я вiдчуваю, що повинно трапитися щось таке, що виходить за рамки - i цього кабiнету, i взагалi всього нашого життя.
   Iнтуїцiя мене не пiдводить. Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, i я йдемо в супроводi охоронцiв, його i моїх. Я вже не вiдчуваю себе ув'язненим, хоча й до того, аби зрiвнятися в правах зi своїм куратором, менi ще далеко. Коридори стають все вужчими й вужчими, i я розумiю, що ще не був у цiй частинi Кремля. Потiм ми сiдаємо у лiфт i довго спускаємося вниз. Важко визначити, чи це лiфт так повiльно їде, чи ми справдi вже на великiй глибинi. Намагаюся вгадати, до кого i куди ми їдемо, але жодний iз варiантiв не влаштовує мене i видається фантастичним. Нарештi лiфт зупиняється, але дверi чомусь довго не вiдчиняються. Таке враження, що нас заблокували не лише тут, а взагалi в часi й просторi. Проте всi навколо мене зберiгають олiмпiйський спокiй i я розумiю, що так має бути. Зрештою, порядок денний диктую не я, а чоловiки в чорному.
   Дверi вiдчиняються. Я розумiю, що ми в пiдвалi. Доволi волого. Килимових дорiжок нема. Дивно, але тут такi ж кабiнети, як i нагорi. Знову йдемо довгими коридорами. Нашi кроки глухо лунають i зникають десь за черговим поворотом.
   Зупиняємося перед одним кабiнетом. Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, виймає ключi з кишенi й вiдчиняє дверi.
  

27

  
   Звичайно, я помилився, коли подумав, що у пiдвалi теж є кабiнети. З якого б це дива? То були звичайнi одиночнi камери. Я вiдразу це зрозумiв, коли Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, вiдчинив дверi й увiмкнув свiтло. На залiзному лiжку без матрацу й подушки сидiв невiдомий чоловiк, скутий по руках i ногах. При нашiй появi вiн закрив обличчя руками. Я зрозумiв, що яскраве свiтло вразило йому очi. Скiльки ж то часу вiн сидiв у повнiй темрявi? Нарештi незнайомець звик до свiтла i показав обличчя. Я зрозумiв, хто це, хоча тепер це була зовсiм iнша людина, нiж ще вчора. Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, уважно спостерiгав за мною, хоча я вдавав, що не бачу його погляду. Я ще не розумiв, що маю показувати на обличчi, щоби Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, остаточно повiрив, що я жодним чином не пов'язаний iз Сергiєм Сергiйовичем, чи як там його насправдi звали, а в мене навiть у думках не було вбити Путiна.
   Менi здалося, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, з ненавистю подивився на мене. Як ви вже здогадалися, в'язнем був саме вiн. Ще вчора мiй колишнiй куратор мав владу надi мною i такими, як я, а сьогоднi опинився в цьому пiдвалi. Звичайно, я для нього був ворогом номер один, бо не хотiв услiд за ним померти. З якого дива менi брати на себе вину за злочин, якого я не здiйснював? А намiр убити Путiна був саме таким злочином, за який карали смертю. Все це я зчитав з його обличчя, коли вiн дивився на мене. Проте потрiбно було задовольнити свою цiкавiсть: навiщо Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, тягне i мене за собою в могилу? Вiн справдi вiрив, що я хочу i зможу вбити Путiна й збирався пiдготувати мене до цього?
   Як я зрозумiв, Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, вирiшив влаштувати нам щось на кшталт очної ставки. Якщо з Сергiєм Сергiйовичем, чи як там його насправдi звали, було все зрозумiло, то щодо мене вiн ще мав певнi сумнiви. Йому хотiлося дiзнатися, чи готовий я психологiчно вбити Путiна. Однiєї митi менi навiть здалося, що вiн приймає своєрiдну естафету вiд Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, щоби згодом пiдготувати мене до вбивства Володимира Володимировича, але вже наступної митi я подумав, що це було б аж занадто.
   Над обличчям Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, добряче попрацювали. Синцi пiд очима, пошматована нижня губа, з рота i зараз цiвкою стiкала кров на бiлоснiжну сорочку. Здавалося, мiй колишнiй куратор уже не звертав увагу на такi дрiбницi, нiби розумiв, що незабаром пiде туди, звiдки нема вороття. Я помiтив, що у нього не було ременя в штанях i шнурiвок у черевиках. Якщо в тебе скутi роки й ноги, то як ти можеш повiситись? Пахло театральною постановкою. Втiм, чоловiки в чорному, можливо, намагалися виключити будь-якi несподiванки.
   I тут мене наскрiзь пронизала одна проста думка. Будь-який чоловiк у чорному, який намагався вискочити за рамки Системи, був приречений на загибель. У цьому вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд простих смертних. Втiм, мабуть, рiзниця все-таки була. Якщо простих людей знищували вiдразу, без попередження, то викресленi Системою чоловiки в чорному мали привiлей помирати повiльно i в муках.
   Мабуть, Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, навiть не здогадувався, а знав це. Коли вiн перевiв погляд з мене на Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали, я зчитав прохання про милосердя. Як же йому зараз хотiлося бути простим смертним, щоби прийняти швидку смерть. На обличчi в мого теперiшнього куратора не було написано нiчого хорошого, але його очi не обiцяли в'язневi помилування. Ти ж знав, голубе, що на тебе може чекати, коли давав згоду приєднатися до чоловiкiв у чорному, а потiм зрадив Систему.
   Охоронцi поставили на ноги Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, й Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, запитав у нього:
   - Навiщо ти звiв наклеп на Тринадцятого, заявивши, що вiн готовий убити Володимира Володимировича?
   Нещасний не витримав погляду свого мучителя й опустив голову. Несподiвано Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, зi всiєї сили ударив у живiт Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, той глухо скрикнув i зiгнувся навпiл. Якби не охоронцi, якi продовжували його тримати пiд руки, вiн, мабуть, упав би.
   - Вiдповiдати, коли я тебе запитую! - гаркнув Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали.
   Обличчя мого теперiшнього куратора аж пересмикнулося вiд лютi. Тепер я знав, що таке ненависть людини, для якої життя iнших - нiщо.
   - Повторюю ще раз: навiщо ти звiв наклеп на Тринадцятого, заявивши, що вiн готовий вбити Володимира Володимировича?
   Я думав, що Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, зараз знову вдарить Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, але той встиг вiдповiсти:
   - Не знаю.
   Сказав вiн це дуже тихо, але всi почули.
   - Що?! - визвiрився Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали. - Ти захотiв забрати з собою на той свiт невинну людину?!
   Вiн нещадно бив нещасного, що й охоронцi вже не могли його втримати. Коли ж Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, впав на бетонну долiвку, мiй куратор добивав його ногами, намагаючись обов'язково вцiлити в голову.
   Звичайно, чисто по-людськи менi було шкода Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, але я вже нiчим не мiг йому допомогти. Якби зараз став на його захист, то мене б так само скатрупили, як i його. Але мрiя про те, що я маю стати Путiним, тепер була стратегiчною в моєму життi. Заради неї я повинен був знехтувати усiм iншим, в тiм числi й життям якогось там Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали.
  

28

  
   А потiм я всеньку нiч розмовляв з Путiним. Я лежав, а вiн сидiв на моєму лiжку.
   - Ти думаєш, я чiпляюсь за владу? - запитував Володимир Володимирович. - Якби ти знав, як вона менi остогидла. Але ж хто мене замiнить?
   Вiн прискiпливо дивиться менi в очi, нiби хоче вивiдати, що ж там насправдi коїться в моїй бiднiй голiвоньцi.
   - Ось ти би хотiв? Бачу, що аж пищиш, так хочеш.
   Я й не збираюся заперечувати. Це було би нечесно. Адже ми друзi.
   - А що, ти не зумiв виховати собi наступника? - запитую.
   Менi самому дивно, що я з Путiним на "ти". Вiн на це не зважає, нiби так i має бути.
   - Розумiєш, - розтлумачує менi, мов недолугому школяревi, - якщо в цiй країнi всi тебе бояться, який може бути наступник?
   Я думаю. Невже я теж боюся Путiна? Та нi. Не знаходжу жодної пiдстави боятися його. То чому я не можу бути його наступником?
   - Ти не можеш бути моїм наступником, - каже Путiн.
   Таке враження, що вiн вгадує мої думки. А може, у нього давно є пристрiй, який вловлює думки людей?
   - Я цього не дозволю, - каже вiн. - Ти - мiй друг. Президент - це щоденна смертельна небезпека. Жоден охоронець чи двiйник не захистить тебе.
   Путiн уважно дивиться на мене. Здається, хоче сказати ще щось дуже важливе, щоби остаточно переконати мене не пхатися на його мiсце. Так i є.
   - У тебе моє обличчя, - каже Володимир Володимирович. - Другого Путiна Росiя не витримає.
   Ми мовчимо. Я хочу сказати йому, що менi можуть зробити ще одну пластичну операцiю й повернути колишнє обличчя, але стримуюсь. Путiн похитнув моє бажання стати президентом. Якщо я справдi хочу бути замiсть нього, то повинен знайти вагомi аргументи - i насамперед для самого себе. Але не зараз, а зранку, коли думається найкраще.
   Путiн розчиняється у просторi й часi, нiби його нiколи не iснувало на цiй грiшнiй землi. Як Гiтлера. Як Сталiна.
   Мабуть, я заснув, бо коли прокинувся, Путiна вже не було на моєму лiжку. Не вiдразу розумiю, що це все менi наснилося. I коли я встав, поснiдав, розмова з Володимиром Володимировичем геть чисто вивiтрилась iз моєї бiдної голiвоньки. Залишився лише неприємний осад, що вiн хотiв мене вiд чогось застерегти. Усвiдомлюю, що це дуже важливо для мене. Але мої зусилля марнi: нiчого конкретного я вже згадати не можу.
   Натомiсть думаю про Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати. Пiсля того як його змасакрував Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати, бiдака, мабуть, вiддав Боговi душу. Або його дострелили, щоби не мучився. Ловлю себе на думцi, що менi зовсiм не шкода Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть. Не рий iншому яму, бо сам у неї впадеш. Добре, що так сталось, бо якби Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, запропонував би менi вбити Путiна, як я мав себе поводити? Вiдмовився б? Тодi не знати, що би вiн зi мною зробив. Пристав би на його пропозицiю? Але тодi могло би з'ясуватись, що це провокацiя, перевiрка мене на лояльнiсть до чоловiкiв у чорному.
   Менi й досi здається, що з мене добряче насмiялись, розiгравши зраду Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть, його жорстоке побиття у камерi, пiсля чого навряд чи можна вижити. Не вiр очам своїм. Але ж я це бачив. Чи це теж був сон, як розмова з Путiним у мене на лiжку?
   I все-таки вiд чого хотiв застерегти мене Володимир Володимирович?
  

29

  
   Подiї розгортаються стрiмко.
   У Верховнiй Радi України пiд час сесiйного засiдання падає люстра. Вбито п'ятдесят сiм народних депутатiв, ще шiстдесят вiсiм знаходяться у лiкарнi, з них дев'ятеро - у критичному станi.
   Телеканали всього свiту, в тiм числi й росiйськi, крутять виступ українського президента. У тому, що сталося, вiн звинувачує спецслужби Росiї, оголошує про розiрвання дипломатичних вiдносин з цiєю країною. В Українi оголошено тижневий траур i дочаснi вибори до Верховної Ради, якi мають вiдбутися через мiсяць за спрощеною процедурою. Тепер має бути лише 150 народних обранцiв замiсть 450, i виходить на те, що фактично їх призначатиме президент.
   Натомiсть українська опозицiя, росiйськi полiтики, деякi свiтовi лiдери стверджують, що падiння люстри в сесiйнiй залi Верховної Ради України, яке мало такi важкi наслiдки, було пiдлаштоване українськими спецслужбами. Президент уже давно не знаходив спiльної мови з парламентом, який блокував прийняття важливих законiв, ось i вирiшив розв'язати проблему в такий жахливий спосiб.
   У Москвi, Санкт-Петербурзi, Воронежi, Саратовi, Ульяновську й Владивостоку впродовж доби пiдiрвано декiлька багатоповерхiвок. Засоби масової iнформацiї повiдомляють про багаточисельнi людськi жертви.
   По телевiзору виступає Путiн. Вiн каже, що це зробили українськi диверсiйнi групи. Менi здається, що це не Путiн, а той двiйник, якого я тодi вивiв на чисту воду.
   Слухаю далi. Росiя оголосила вiйну Українi. Росiйськi вiйська наступають на Київ, перейшовши кордон у Сумськiй, Чернiгiвськiй, Харкiвськiй областях i в Криму.
   Несподiвано телевiзор вимикають. Охоронцi без церемонiй заходять до мене в спальню i не дозволяють нiкуди виходити. Я прошу зателефонувати до Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть, але менi дають зрозумiти, щоби я не пхався куди не слiд. Навiть у туалет мене водять пiд конвоєм. Я знову стаю в'язнем. Такого не було навiть у найгiршi часи, коли я починав служити чоловiкам у чорному.
   Робити нiчого. Добре, що хоч дозволили читати книжки. Але змiст прочитаного не вiдбивається у моїй бiднiй голiвоньцi.
   Пригадую, як недавно чув вiд одного росiйського полiтика, що коли Росiя захоче, то зможе захопити Київ уже через три години. Три години давно минули. Росiйськi вiйська вже в Києвi? Жириновський приймає привiтання з нагоди того, що став повноважним представником президента у Київському федеральному окрузi?
   Але чому вимкнули телевiзор? Що надважливе сталося в Росiї, порiвняно з чим вiйна з Україною видається дрiб'язковою? По обличчях охоронцiв бачу, що вони знають цю новину, але виконують команду начальства: мовчати i нiчого менi не казати.
   Вночi я майже не спав. Три охоронцi сидять на крiслах i в буквальному розумiннi цих слiв не зводять з мене очей. Я боюсь. Менi здається, що поступить команда вiд Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть, i цi здорованi мене вб'ють. Пустять кулю в лоб. Чи задушать подушкою. Чи зламають шию. Тiшить, що лише декiлька хвилин вiдчуватиму дискомфорт, а не мучитимусь, як Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть. Утiм, усiм нам гарантована дорога до Вiчностi, i нiхто не знає, що там насправдi є.
   Зранку вмикають телевiзор. Дивують двi речi: нема Путiна, i жодного слова не говорять про вiйну в Українi. Розважальнi програми змiнюються художнiми фiльмами. У новинах здебiльшого розповiдають про подiї, якi вiдбуваються в свiтi. Але напруга витає у повiтрi. Коли ж покажуть "Лебедине озеро"?
   Снiданок менi приносять у постiль. Зi мною вже лише один охоронець, свiжий, не з тих, що пантрували мене вночi. Я ще в'язень, але вже не такий небезпечний, як учора. Принаймнi це набагато краще, нiж у ситуацiї з Сергiєм Сергiйовичем, чи як там його насправдi звати. Чи добили його? Чи вiдпустили? Усмiхаюсь сам до себе. Ага, вiдпустили. Догнали, а потiм ще раз вiдпустили. Остаточно переконуюсь, що моє серце замерзло, менi зовсiм не шкода Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали. На другий раз знатиме, що зi мною не можна так жорстоко жартувати. Втiм, другого разу в нього, мабуть, i не буде.
   Ближче до обiду до мене заходять усi охоронцi й кажуть, що пора збиратись. Вкотре переконуюсь, що скiльки б не готувався до смертi, але з'ясовується, що зазвичай вона приходить несподiвано.
   Ми йдемо широкими кремлiвськими коридорами, й аж тепер я усвiдомлюю, що не пам'ятаю, як опинився вдома пiсля очної ставки з Сергiєм Сергiйовичем, чи як там його насправдi звали. А може, це менi також наснилось, як i розмова з Путiним? Чи я справдi розмовляв з Володимиром Володимировичем i бачив, як добивають Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звати?
   Помiчаю, що кремлiвськi порядки змiнились. По коридорах, не криючись, снують чиновники з пузатими портфелями, нiби намагаються винести все зайве зi своїх кабiнетiв. На нас вони не звертають жодної уваги. Лише окремi, побачивши мене, дивляться, як на мерця, i прискорюють хiд. Я вже впiзнаю, де ми знаходимось. За якусь мить будемо в кабiнетi Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть.
  

30

  
   Так, це був кабiнет Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть, але за його столом сидiв Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть. На його обличчi я не помiчаю жодних ознак нещодавнього побиття. Руки теж в порядку. Мабуть, i на тiлi нема жодного синця. I чому я вже не дивуюсь подiбним метаморфозам?
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, закiнчив розмову по телефону, махнув рукою охоронцям, що тi можуть почекати за дверима, а коли вони вийшли, сказав:
   - Iванов Iван Iванович, i його так справдi звуть, виявився ворогом народу, якого сьогоднi зранку розстрiляли.
   Звiсно, ви здогадались, що я не задавав зайвих питань. Що ж такого накоїв Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, що треба було розстрiляти цього поважного чоловiка? I що я бачив у пiдвалi, коли добивали Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звуть? Можливо, я потихеньку божеволiю, знаходячись у смертельних обiймах чоловiкiв у чорному.
   - Зараз я вам повiдомлю конфiденцiйну iнформацiю, про яку нiхто бiльше не повинен знати, - сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати.
   Вiн просвердлював поглядом мою черепну коробку, нiби намагався зрозумiти, якi ж то думки нуртують у моїй бiднiй голiвоньцi.
   - Володимир Володимирович Путiн помер, - сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, - але повiдомлення про це з'явиться через декiлька днiв. Треба пiдготувати народ, а то слiпий бунт може перекреслити всi нашi досягнення.
   "А вони були?" - хотiв я iронiчно запитати, але все-таки стримався. Зараз не до цього. Тут би самому врятуватись. Вже значно пiзнiше зауважив, що повiдомлення про смерть Путiна сприйняв аж занадто спокiйно, нiби вже був морально готовим до цього.
   - Ми вивели свої вiйська iз України, хоча залишалося ще хвилин тридцять, щоби зайняти Київ, а десантна дивiзiя так i не висадилась у Львовi, - продовжував Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали.
   Несподiвано вiн надовго замовк, нiби роздумуючи, чи мав менi усе це казати. А може, розмiрковував, як має себе поводити у данiй ситуацiї, щоби вижити. Оголосять ворогом народу i розстрiляють, як Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали, й сотнi таких, як вiн, що вiрою й правдою служили Путiну, а поплатилися життям у перший же день пiсля його смертi.
   Я не смiв порушити тишу, яка запанувала в кабiнетi, хоча менi здалося, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, просто забув про моє iснування на бiлому свiтi.
   Але це було не так. Я помiтив, що вiн поволi повертається до тями.
   - Тепер до наших справ, - рiшуче сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звати, дивлячись менi в очi. - Вас зараз коротко проiнструктують, а через годину ви летите в Сибiр, щоби проiнспектувати нашi концтабори. Вищий генералiтет Росiї буде з вами. Ви виконуватимете роль Путiна, як найздiбнiший його двiйник. Вони ще не знають про його смерть.
  

31

  
   Про те, що в сибiрськiй глибинцi є декiлька концентрацiйних таборiв, менi сказала вчителька, з якою я займався сексом, i яка думала, що я справжнiй Путiн. Це входило в програму навчання, i вона чекала моєї реакцiї. Я нiяк не вiдреагував. Пам'ятаю, що хотiв показати, нiби вже володiю цiєю iнформацiєю. З iншого боку, я вже прагнув стати справжнiм Путiним, а не лише подiбним на нього, тому концентрацiйнi табори в моїй уявi були природним явищем для Росiї. За Ленiна i Сталiна були, то чому не можуть бути за Путiна? А пiсля сексу з нею, коли подiї почали розгортатись iз космiчною швидкiстю та в геометричнiй прогресiї, я взагалi перестав думати про концентрацiйнi табори. Не до цього. Подумаєш, яка дрiбничка.
   У присутностi Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, мене напучував молоденький генерал-лейтенантик, так що я подумав, нiби вiн не мiг дослужитися до такого високого звання, а якщо й дослужився, то, мабуть, мав особливi заслуги перед Путiним, тепер уже покiйним. I ще одна думка завiтала до моєї бiдної голiвоньки: Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, в iєрархiчнiй драбинi чоловiкiв у чорному стоїть значно вище, нiж цей генерал-лейтенантик. Вiн сидiв у його присутностi, перебивав, задавав слушнi запитання - i вiйськовик слухняно вiдповiдав. Цiкаво, а яке ж звання має Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали? Однiєї митi менi здалося, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, є Володимиром Володимировичем Путiним, якому зробили пластичну операцiю. Втiм, я не мав права на те, щоби ця божевiльна думка надовго затримувалась у моїй бiднiй голiвоньцi.
   Молоденький генерал-лейтенантик, як справжнiй солдафон, чiтко розповiв про розташування концентрацiйних таборiв, їхнi особливостi та вiдмiнностi мiж собою, вказав на кiлькiсть контингенту в кожному i почав завантажувати мене iншими подробицями, нiби займався цим усе своє життя. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, зi спiвчуттям дивився на мене, аж поки не прийняв рiшення, наказавши молоденькому генерал-лейтенантиковi замовкнути. Той здивовано дивився на нього, даючи зрозумiти, що виклав далеко не всi основнi позицiї. Але, на думку Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, менi, який мав зображати Путiна, повинно було вистачити й цього. Вiн у доволi грубiй формi махнув рукою молоденькому генерал-лейтенантиковi, нiби вiдганяв надокучливу муху, i той, червонiючи, зiбрав усi папери, розкладенi на столi, i, застосовуючи заднiй хiд, вийшов iз кабiнету.
   - От служака, - невдоволено сказав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали. - Спробуй йому доручити якусь творчу роботу. Буде завал по всiх штреках. А ось виконавець з нього - вiдмiнний. Треба пiдвищити йому звання.
   Я вже й не смiв думати, що передi мною Володимир Володимирович Путiн, а не Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали.
   Пiсля хвилинної паузи, коли тиша з гуркотом вдарялась об барабаннi перетинки, загрожуючи залишити мене глухим на все життя, що залишилось, Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, коротко i своїми словами, без солдафонських викрутасiв, повторив менi те, що перед цим розповiдав молоденький генерал-лейтенантик, так що я зрозумiв, що мiй чи то колишнiй, чи то нинiшнiй куратор знаходиться глибоко в темi. Менi треба було вiдвiдати три концентрацiйнi табори в рiзних кiнцях Сибiру, вислухати доповiдi мiсцевого i приїжджого разом зi мною генералiтету, дати вказiвки i повернутися в Москву. На виконання завдання - двi доби. Пiсля повернення на мене чекають гарячi днi, бо нарештi повiдомлять про смерть Путiна. Треба, щоби я був пiд руками, бо всiляке можливо. При цьому Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, свердлив мене поглядом, нiби сумнiвався, чи повернусь я, то ж чи варто вiдпускати мене в таку далеку дорогу. Ця думка лише народжувалась у моїй бiднiй голiвоньцi, тому вiд самого початку я ще не надавав їй аж такого великого значення, але пам'ятаю, що саме тодi, коли я знаходився в кабiнетi Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, я подумав, що навiщо менi повертатись, коли оголосять про смерть Путiна. Кому стануть потрiбнi його двiйники, якщо вмер цар? З iншого боку, я розумiв, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, приставить до мене надiйну охорону, з чого я зробив доволi простий висновок: якби й хотiлося менi втекти, то навiть у принципi не вдасться цього зробити. Залишається наостанок життя хоч пошикувати у концентрацiйних таборах з вищим генералiтетом Росiї. З цiєю оптимiстичною думкою, затиснутий охоронцями на задньому сидiннi, я мчав на машинi до аеродрому.
  

32

  
   Я розумiв, що заради мене навiть у повному складi актори погорiлого театру не могли влаштувати цього дiйства. Моя впевненiсть у правдивостi всього зросла, коли я побачив головного охоронця покiйного Путiна. Вiн не був поблизу мене, але я вiдчував, що мої охоронцi пiдпорядковуються йому. Мабуть, вiн єдиний зi всього вищого генералiтету знав, що Володимира Володимировича нема, а я виконую цю роль. Iншим з незрозумiлих менi причин не потрiбно було поки що навiть здогадуватися про це.
   Поки ми летiли, одна думка чiтко викристалiзувалась у моїй бiднiй голiвоньцi. Вище керiвництво Росiї до останнього тягнутиме час i не повiдомлятиме про смерть Путiна, щоб облаштувати свої оборудки. Я навiть подумав, що, можливо, одного разу таке вже навiть трапилося, коли Путiн помер чи його прибрали, а потiм цю роль успiшно виконував якийсь двiйник - звiсно, пiд наглядом чоловiкiв у чорному. Чи не той, бува, це чолов'яга, якого я вивiв на чисту воду? Може, саме я долучився до змiни ходу iсторiї? Тепер же здiйснюють генеральну репетицiю, щоби перевiрити, чи дiйсно я зможу бути замiсть Путiна. Зустрiч з африканським президентом була легкою прогулянкою порiвняно з тим, що я тепер мав зробити. Вищий генералiтет Росiї повинен переконатися, що Путiн - жив, Путiн - живе, Путiн - буде жити, i взагалi - Путiн найживiший за всiх живих. Якщо менi все вдасться, то Сергiєвi Сергiйовичу, чи як там його насправдi звали, а, головне, тим, хто за ним стоїть, не доведеться оголошувати про смерть Путiна. А навiщо? Хай народ живе спокiйно. Йому не треба знати, що справа Путiна знаходиться в надiйних руках, а вороги навiть не повиннi сподiватися, що буде крок вправо, чи влiво, чи хоча б стрибок на мiсцi, що йшло би врозрiз iз намiченим Путiним курсом.
   Звiсно, менi тут же хотiлося подiлитися своїми думками з головним охоронцем покiйного Путiна. Я вiдчував, що саме вiн очолює цю таємну структуру чоловiкiв у чорному. Але тут же збагнув, що їм потрiбнi не розумнi люди, якi вмiють самостiйно мислити й аналiзувати, а слухнянi виконавцi. Те, що я розгадав їхнiй план i навiть прорахував декiлька подальших крокiв, нехай залишиться у моїй бiднiй голiвоньцi, а для них я буду тим, яким вони мене знають, - керованим i вiрним. Нехай думають, нiби я справдi такий.
   Я сидiв на президентському мiсцi й вдавав iз себе старанного учня, який вивчає документи державної ваги, що менi поклали на стiл. Час вiд часу я кидав погляди на генералiв, i тодi вони випрямляли спини i втягували животи. Я вiдчував, що головний охоронець покiйного Путiна спостерiгає за мною, але не подавав виду. Нехай насолоджується моєю бездоганною грою. Свого часу я передивився багато вiдеороликiв, де Путiн знаходився у лiтаках. Тодi, дивлячись у дзеркало, я iмiтував його погляди, рухи, жести, довiвши все до автоматизму, а тепер вiдчував, що в мене виходить на всi сто вiдсоткiв - i навiть бiльше, коли iмпровiзацiя актора захоплює глядача бiльше, нiж це би насправдi робив оригiнал. При цьому я пам'ятав золоте правило, що краще недограти, нiж переграти. Особливо захоплюватись iмпровiзацiєю теж не слiд, бо все-таки вищий генералiтет Росiї бачив Путiна у рiзних ситуацiях i може швидко розкусити мене, якщо пiде щось не так.
   Уже в лiтаку я помiтив у руках головного охоронця покiйного Путiна доволi грубезну шкiряну папку. В машинi й бiля трапу я її не бачив. Мабуть, вона вже очiкувала свого господаря в салонi лiтака або хтось з iнших охоронцiв принiс її туди.
   Головний охоронець покiйного Путiна вичiкувально дивився на мене, а потiм пiдiйшов, нахилився надi мною i так, щоби бiльше нiхто не чув, сказав:
   - Сергiй Сергiйович просив вас пiдписати деякi укази президента.
   Я зобразив на своєму обличчi усмiшку людини, яка не дуже хоче цього робити, але розумiє, що обiйтися не можна. Все це я скопiював iз Володимира Володимировича, коли вiн ще був живий. Тепер на мене дивилися генерали. У них не повинно було виникнути жодного сумнiву, що перед ними Путiн - цiлий i неушкоджений.
   Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, якось жартома запитав у мене, чи зможу я пiдробити пiдпис Путiна.
   - Уже! - гордо заявив я.
   Мiй куратор не повiрив, як умiло я ставлю пiдпис замiсть Путiна. Тодi вiн не похвалив мене, лише пiдозрiло глянув. Мовляв, далеко пiдеш, якщо тебе вчасно не зупинити. Бiльше ми не поверталися до цiєї теми. З'ясувалося, що аж тепер знадобилося моє вмiння ставити пiдпис замiсть Путiна. Звичайно, я розумiв, що це незаконно, адже Володимира Володимировича вже нема. Проте в мене не було нi тiнi сумнiвiв, нiби я роблю щось таке, що йде всупереч моїй совiстi. Влада чоловiкiв у чорному взагалi зводила до нуля це поняття - совiсть. Я довiв до автоматизму пiдпис Путiна i мiг би це робити навiть iз заплющеними очима.
   Я помiтив у руках головного охоронця покiйного Путiна президентську печатку i так само тихо, але щоб сенс сказаного був зрозумiлий генералам, попросив її ставити на кожному пiдписаному мною документi. З його погляду я зрозумiв, що вiн вдячний менi за цю пропозицiю, бо, очевидно, не продумав цiєї деталi, як у його руках могла опинитися президентська печатка i що з цього приводу могли подумати генерали. А так все виглядало природно, нiби я дав її, а вiн ставить печатку на президентських указах, увiльняючи Володимира Володимировича вiд цiєї рутинної роботи.
   Звичайно, менi було цiкаво, якi ж такi президентськi укази я пiдписую, але головний охоронець Путiна вiдразу ж вiдмiв мої спроби. Я бачив лише нижню частину документа, де мав поставити пiдпис. Верхню ж майже повнiстю прикривала його широка долоня. Нi - то нi, а запитати можна.
   Президентських указiв виявилося всього п'ять, пiд кожним iз яких я поставив свiй пiдпис, тобто покiйного Путiна, як ви розумiєте, а в шкiрянiй папцi ще залишилося багато документiв. Я подумав, що вони б могли зацiкавити не одну розвiдку свiту, а я був би забезпечений до кiнця днiв своїх.
   Менi здалося, що головний охоронець покiйного Путiна зафiксував цю думку в моїй бiднiй голiвоньцi. Вiн так i залишився сидiти навпроти мене, а я не смiв глянути йому в очi. А може, роздивляючись двiйника, головний охоронець покiйного Путiна думав, що Володимир Володимирович жорстоко пожартував зi свого найближчого оточення, зiмiтувавши власну смерть, а сам безтурботно зараз сидить у лiтаку й очiкує, що з цього вийде?
   Лiтак струсонуло, i я подумав, що зараз моє життя закiнчиться, але за мить усе ввiйшло у норму.
  

33

  
   Двi доби, проведенi мною у сибiрських концтаборах разом iз росiйським вищим генералiтетом, видалися менi цiкавими й веселими. Насамперед я здав головний екзамен у своєму життi, а водночас збулася моя найзаповiтнiша мрiя: я став Путiним. З мене не зводив очей головний охоронець покiйного Володимира Володимировича, але все було природним, i за ким же, як не за мною, вiн повинен був наглядати. Що стосується вищого росiйського генералiтету, то я наводив жах одним своїм поглядом. Здається, спецiально не хотiв цього робити, але якщо вже Лихий вселився в тебе, то годi його вигнати. Мабуть, вони бачили Путiна таким рiдко, або ж узагалi не бачили його смертельного погляду в очах. Я ж iмпровiзував i вiдчував, що вдало. У мене були касети з добрим Путiним, а тут я грав роль Путiна злого. Для мене було головним, щоб усе нормально сприйняв головний охоронець покiйного Володимира Володимировича. Здається, вiн оцiнив мою творчiсть найвищим балом, хоча й не подавав виду. Але менi не треба було його похвальби, якщо все я вiдчував на внутрiшньому рiвнi.
   За великим рахунком, було за що картати вищий росiйський генералiтет, який вiдав концентрацiйними таборами у Сибiру. Чим глибше я вникав у тему, знайомився з надсекретними матерiалами, якi менi постiйно пiдкидав головний охоронець покiйного Путiна, тим бiльше розумiв, що тут непочатий край роботи, але й генерали мали би зробити набагато бiльше. Здавалося, шкiряна папка головного для мене зараз чоловiка в чорному є бездонною, а вiн сам, як я вiдчував, хоче зробити мене злiшим до цих нiкчемних генеральчикiв, якi не здатнi виконати не те що важливого, а навiть елементарного. Якби менi зараз дали пiстолет, я би перестрiляв кожного другого.
   Концентрацiйнi табори в Сибiру за сутнiстю своєю нiчим не вiдрiзнялися вiд тих, якi я бачив по телевiзору в Нiмеччинi чи Росiї часiв вiйни. Звичайно, було нове вирiшення з точки зору сучасних технологiй, але внутрiшнiй стрижень залишався. З документiв я зрозумiв, що менi показували новiтнi примiщення, а не тi, якi залишилися з часiв Сталiна, вже модернiзованi й використовуванi за призначенням.
   Особливiстю новiтнiх концтаборiв була їхня компактнiсть. Це були збiрнi конструкцiї, якi в будь-яку мить можна було розiбрати й перенести в iнший кiнець Сибiру. Що в такому разi могло трапитися з в'язнями, завбачливо виносилося за дужки. Розрахований максимум на двадцять тисяч осiб, такий об'єкт представляв собою замкнутий цикл. Це стосувалось i виробництва, i знищення тих, кого вiдправили на перевиховання. На вiдмiну вiд гiтлерiвських i сталiнських концтаборiв, приреченi не мали права на свободу. Всi, хто потрапив сюди, тут назавжди й залишались. Їхнє життя могло закiнчитися наступного дня, а могло тривати до природної смертi, тобто через декiлька десяткiв рокiв. Лише час мiг пiдтвердити чи заперечити цей теоретичний постулат. Але поки що виняткiв не було. Система здавалася бездоганною i непiдкупною.
   В одному iз концтаборiв менi довелося вiч-на-вiч зiштовхнутися з бандерiвцями, про яких я багато чув, але нiколи не бачив. Здавалося, головний охоронець покiйного Путiна спецiально не готував мене до цiєї зустрiчi, хоча й пiдкинув декiлька цiкавих документiв зi своєї бездонної шкiряної папки. Тут були двi категорiї бандерiвцiв, як звично називали вихiдцiв iз Захiдної України. Одних чоловiкiв узяли в полон на вiйнi. Iншi були заробiтчанами, яких повисмикували з рiзних куточкiв Росiї. Чомусь для наших спецслужб другi були бiльш небезпечними, нiж першi, хоча я думав, що мало би бути навпаки. Аж потiм, вчитавшись у документи, я зрозумiв, у чому суть: мало не в кожному заробiтчаниновi вбачали потенцiйного диверсанта, який приїхав не грошi заробляти, щоби прогодувати сiм'ю, а нашкодити москалям. Якщо цiєю дурнею залякували Путiна, то менi стало шкода покiйного. Чи вiн сам допускав, щоби його залякували? Такий собi своєрiдний садомазохiзм. Взагалi-то значно пiзнiше я зробив однозначний висновок: Володимир Володимирович не лише подiляв погляди одiозних керiвникiв спецслужб, а й вiрив кожному їхньому слову. Це й стало однiєю з основних причин розпаду Росiї. Але щось я забiг далеко вперед.
   Передi мною стояли звичайнi чоловiки, на яких би я в мирний час не звернув жодної уваги, якби менi не сказали, що це бандерiвцi. Їхнi суворi погляди не могли ввести мене в оману. Цi люди вже давно змирилися з тим, що нiколи не потраплять додому, бiльше не побачать своїх рiдних i близьких. Навiть якщо колись вони були iдеологiчно пiдкованими, то тепер це назавжди вивiтрилося з їхнiх бiдних голiвоньок. Менi здається, що i власне життя тепер їм було нецiкаве. Вони не могли повернутися до того, що в них було, - i це найбiльше вбивало. Путiна, тобто мене, вони теж бачили вперше в життi. Я пройшовся перед ними, заглянувши кожному в очi й нiкому не сказавши жодного слова. Це теж була iмпровiзацiя з мого боку, яка сподобалась - я це вiдчував - головному охоронцевi покiйного Путiна. Таким повиннi були запам'ятати мене цi чоловiки на все життя, що їм залишилося.
   Подiбну екзекуцiю я влаштував в iншому концтаборi - цього разу над кримськими татарами. Менi здалося, що в їхнiх очах я прочитав ще бiльшу приреченiсть, нiж у бандерiвцiв, але вiднiс це на рахунок суворого клiмату порiвняно з теплом на їхнiй iсторичнiй батькiвщинi.
   Але найбiльш потiшним було те, коли я розпiкав одного поважного генерал-полковника, обiцяючи залишити його тут в'язнем. Здавалося, всi генерали, якi це слухали, зараз вмруть зi страху. Головний охоронець покiйного Путiна змушений був шепнути менi на вухо: "Тихiше на поворотах, а то матимемо зараз декiлька трупiв вiд iнфарктiв", - але його очi при цьому смiялись, i я зрозумiв, що моя витiвка йому дуже сподобалась.
   Вiдвiдування концтаборiв у Сибiру залишилося для мене одним iз найяскравiших спогадiв у моєму життi. Я й досi, хоча стою однiєю ногою в могилi, з посмiшкою згадую, з яким жахом дивився на мене вищий генералiтет Росiї. Складалося враження, що вони справдi боялися за власне життя, нiби менi могли дати автомат, щоби я їх усiх перестрiляв. Я б i зробив це, якби мав таку можливiсть, щоби вони нiколи не дiзналися, хто насправдi був перед ними.
  

34

  
   Моє повернення до Москви було трiумфальним. Бiля трапу лiтака мене зустрiчав сам Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали. Менi якось було все одно, що в поїздку до концтаборiв Сибiру мене проводжав Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, якого Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, скопав на квасне ябко в пiдвалi, а потiм Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, сказав, що Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали, розстрiляли як ворога народу.
   - Ми задоволенi вашою роботою, - сказав Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали. - Поплескайте мене по плечах.
   Я зберiгав олiмпiйський спокiй, бо на мене, тобто Путiна, всi дивились. Нiхто не смiв помiтити здивування на моєму обличчi.
   - Так треба, - пояснив Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали.
   Чому б не вдовольнити прохання не останньої людини серед чоловiкiв у чорному? Я зробив так, як мене просили, бо мав це за велику честь.
   Головний охоронець покiйного Путiна передав Iванову Iвановi Iвановичу, чи як там його насправдi звали, шкiряну папку. Я був гордий з того, що в нiй мiстились президентськi укази, якi я пiдписав. Путiна нема, але справа його живе.
   Вiдтак я пiшов до чорного броньованого лiмузину, який зачекався мене. На ньому колись, мабуть, їздив уже тепер покiйний Путiн. Вервечкою за мною потягнулися мої пiдданi.
   Декiлька днiв мене не рухали. Звiсно, я розумiв, що по телевiзору не покажуть мою поїздку в Сибiр, коли я вiдвiдував концтабори, хоча декiлька операторiв знiмали мене i вищий генералiтет Росiї. При цьому я зауважив, що головний охоронець покiйного Путiна нiколи не потрапляв у кадр, й оператори знали, що вiн не повинен бути зафiльмованим, тому все робили акуратно. Проте мене дуже насторожувало, що по телевiзору взагалi не говорили про Путiна, нiби його нiколи й не iснувало на бiлому свiтi. Тепер Росiя жила сама по собi - без Володимира Володимировича. Схоже, чоловiки в чорному робили генеральну репетицiю, як би це могло виглядати. Але й повiдомлення про його смерть теж не було. З цього я зробив однозначний висновок, що чоловiки в чорному зробили свiй вибiр. I цим вибором був я. Тепер я став Путiним для них.
  

35

  
   Вiдвiдування концтаборiв у Сибiру трохи вивело мене з ладу. Мабуть, я застудився. Таблетки змiнювались уколами, але, очевидно, видимого покращення не було. Я знову бачив у снах снiжинки, якi вгризалися в африканський пiсок. Пам'ятаю, що в тi миттєвостi, коли я приходив до тями, в мене було почуття провини перед чоловiками в чорному. Ще б пак, я капiтально пiдвiв їх.
   Однiєї ночi я несподiвано прокинувся нi з того, нi з сього. Здавалося, в мене вселяється якийсь чоловiчок, який вiдтепер керуватиме моїм життям. I справдi, Путiна, якого я обожнював, нема. Я сам став Путiним, але навiть такою великою людиною, як я, хтось повинен керувати, iнакше на планетi Земля запанує хаос, який усе зруйнує.
   Не знаю, чи це було моє рiшення, чи того чоловiчка, який у мене вселився. Але я встав з лiжка i вийшов iз палати. Бiля дверей сидiв охоронець, який спав. Iнше крiсло було порожнє. Мабуть, другий охоронець пiшов у туалет. Сподiваюся, вони не будуть гнiватися на мене за те, що я пiшов по-англiйськи - не прощаючись. Я не зробив їм нiчого поганого, хоча не можу щось подiбне з такою ж впевненiстю сказати на їхню адресу. Щоправда, їх можуть розстрiляти, що не вгледiли мене, але ж все одно рано чи пiзно треба вмирати, а так хоч внуки знатимуть, через що загинули їхнi дiди. В iншому випадку вмерли б невiдомими i забутими.
   З'ясувалося, що я лежав на другому поверсi. Це була типова лiкарня. Всi спали. Я не зустрiв живої душi. Спустився вниз. Тихо. Теж нiкого. Вийшов надвiр. Тепла лiтня нiч. Коли я лiтав у Сибiр iнспектувати концтабори, була зима. Залежався я, одначе!
   Мене зовсiм не хвилювало, що я в лiкарнянiй пiжамi йду вулицями нiчної Москви. Невiдомий чоловiчок, який тепер назавжди вселився в мою душу, запевняв, що тепер я остаточно вiдiйшов вiд чоловiкiв у чорному. Чомусь я вiдразу повiрив цьому невiдомому чоловiчковi. Скажу вам, що вiн жодного разу не збрехав i не пiдвiв мене.
   Я йшов i думав про все i нi про що на свiтi. Духмяний вiтер свободи вирiшив жорстоко пожартувати зi мною. Я зiскочив з хiдника i йшов дорогою. Назустрiч з великою швидкiстю їхав великий чорний автомобiль, який я бачив лише в чоловiкiв у чорному. I хоча мене заслiпило свiтло фар, Богом можу заприсягтися, що за кермом сидiв Володимир Володимирович Путiн.
  

36

  
   - Якось дивно його машина збила.
   - Що ви маєте на увазi?
   - Не покалiчила зовсiм.
   - Краще би покалiчила, нiж має жити з таким обличчям.
   - I не кажiть. Тепер його мама рiдна не впiзнає.
   - Таке враження, нiби йому спецiально порiзали обличчя ножем.
   - Не повiрите, я теж про це подумав.
   - Дивно, що його нiхто не шукає.
   - Так, дивно. Обдзвонили всi лiкарнi Москви. З жодної не втiкав пацiєнт у пiжамi.
   - А може, вiн i не втiкав?
   - Що ви маєте на увазi?
   - Я думаю, що його викрали. Лiкарi бояться зiзнатися, що це їхнiй пацiєнт.
   - Можливо. Зараз усе можливо. Не стало Путiна - роблять усе, що заманеться.
   - Але якщо викрали, то чому не вбили, а лише порiзали обличчя?
   - Не знаю... I що ми тепер маємо робити?
   - Що ви маєте на увазi?
   - Ви чули, що США хочуть забрати у Росiї ядерну зброю?
   - Та чув. Але думаю, що патрiотичнi генерали, якi зараз при владi, не допустять цього.
   - Був би Путiн, навiть не заїкалися б про це.
   - I не кажiть. Що з цим робитимемо?
   - А що з ним робити? Хай собi лежить. Приїде полiцiя - розбереться. Наше дiло маленьке.
   - Поки полiцiя приїде...
   - Так, це не те, що було за Путiна. Але пацiєнт без пам'ятi. Нiкуди не втече.
   Пацiєнт - це я. Лежу iз заплющеними очима. Розмову чув вiд початку до кiнця. Лiкарi ще щось говорять i йдуть iз палати. До мене повертається життя. Я починаю розумiти, що вскочив у ще бiльшу халепу, нiж тодi, коли став двiйником Путiна.
   Отже, щось iз моїм обличчям, бо й мама рiдна мене не впiзнає. Мами давно нема, так що за стан її здоров'я я спокiйний.
   До моєї бiдної голiвоньки залетiли думки про Путiна. Коли я втiк iз лiкарнi, чоловiки в чорному, мабуть, таки оголосили про його смерть. А що їм залишалося робити? Навряд чи вони знайдуть подiбного на Путiна, який би задовольнив їх на сто вiдсоткiв. Таким був лише один - Тринадцятий, єдиний i неповторний. Чого грiха таїти? Я пишаюсь собою.
   Я все ще не розплющую очей, нiби хтось може спостерiгати за мною. Розумiю, що це навряд чи, але береженого Бог береже.
   Владу в Росiї захопили патрiотичнi генерали. Чи не тi, бува, яких я розпiкав у сибiрських концтаборах? Та на них добре гаркнути - i вони вiддадуть ядерну зброю не те що Сполученим Штатам Америки, а й дiдьковi лисому.
   I тут я поволi починаю втямлювати, що накоїв. Якби не моє дурнувате рiшення втiкати iз лiкарнi, все було би, як є, i чоловiки в чорному не оголошували би про смерть Путiна, а Сполученi Штати Америки не хотiли би вiдiбрати у Росiї ядерної зброї.
   - Не будь таким наївним, - озивається всерединi мене невiдомий чоловiчок, який напередоднi залiз у мою душу. Я геть чисто забув про його iснування. - Чоловiки в чорному зрозумiли, що навряд чи ти одужаєш, а тому точно стерли би тебе в порошок, нiби людини й не iснувало на бiлому свiтi.
   - Неправда, чоловiки в чорному цiнували мене й нiзащо б не вбили, - кажу я i розплющую очi, але нiкого не бачу.
   - Вони цiнували тебе, бо ти був подiбний на Путiна, - озивається всерединi мене невiдомий чоловiчок. - А тепер кому потрiбен iдiот?
   Я ще не розумiю, що iдiотом вiн назвав мене. Промацую поглядом лiкарняну палату, але нiкого не знаходжу. Менi хочеться бачити невiдомого чоловiчка, який так нахабно залiз у мою душу. Маю до нього лише одне запитання: чому вiн вважає мене iдiотом? Але я повинен бачити його очi, щоби зрозумiти, чи правду вiн казатиме, вiдповiдаючи на моє запитання.
   - I що я маю тепер робити? - натомiсть запитую я.
   - Чимшвидше втiкати звiдси, - каже невiдомий чоловiчок, який залiз у мою душу. - У тебе й так чимало проблем, а ще полiцейськi зараз приїдуть, почнуть випитувати, хто ти та звiдки. Воно тобi треба?
   Я погоджуюся з ним. Водночас розумiю, що рiшення доведеться приймати менi, а не невiдомому чоловiчковi, який залiз у мою душу. Схоже, чоловiки в чорному поставили на менi хрест. Вони залишили менi життя, але щось зробили з моїм обличчям, що й мама рiдна не впiзнає. Мовляв, тримай у собi те, що з тобою було у нас. Я не iдiот, як вважає невiдомий чоловiчок, який залiз у мою душу, все розумiю. Я ще знадоблюся чоловiкам у чорному. Прийде мiй зоряний час. Важливо лише дочекатися його.
  

37

  
   Я роблю так, як каже невiдомий чоловiчок, що залiз до мене в душу. Встаю з лiжка i виходжу iз палати.
   У коридорi лiкарнi - велике дзеркало. Iнтуїцiя пiдказує не дивитися в нього, але невiдомий чоловiчок, який залiз до мене в душу, наспiвує якусь пiсеньку. Прислухаюсь. Виразно чую слова: "Краще зараз, нiж потiм. Все одно ти побачиш. I життя затаїться в кущах". Дурня якась, але пiд приспiв росiйського гiмну.
   Дивлюсь у дзеркало. Не вiдразу розумiю, що тип з розсiченим обличчям - це я. Щось мене стримує, щоби не закричати з вiдчаю. Але вiдразу iнша думка заходить до моєї бiдної голiвоньки. Я навiть можу сформулювати її словами: Тринадцятий бiльше не подiбний на Путiна. Його не те що мама рiдна не впiзнає, але й тi, хто мене колись знав. Поки що не знаю, маю радiти чи нi.
   Бiля виходу стоїть красива жiнка. Звичайно, я впiзнаю її. Це та професорка, яка вчила мене сенсам французьких слiв. Я повинен зiзнаватися, хто я насправдi? Чи вона й так знає, хто я?
   - Нарештi, - усмiхається красива жiнка i цiлує мене.
   Я нiчого не розумiю. Пiд'їжджає таксi. Сiдаємо на заднє сидiння. Красива жiнка тримає мене за руку. Її голiвка - на моєму плечi. Таксист - iз тих чоловiкiв у чорному, якi вже нiчому не дивуються.
   Їдемо Москвою. Менi все одно - куди. Красива жiнка мiцно тримає мене за руку, нiби боїться, що я втечу. А куди менi втiкати з таким обличчям?
   Таксi зупиняється. Ми виходимо. Шикарний особняк. Подiбнi я бачив лише по телевiзору.
   - Поки що поживеш тут, - каже красива жiнка. - А там видно буде.
   Я не хочу нiчого розумiти. Менi навiть не цiкаво, як її звати i чому вона опiкується мною.
   Кiмнати в особняку подiбнi на аеродром. Красива жiнка розумiє, що велетенськi розмiри менi не подобаються.
   Ми йдемо на другий поверх. Красива жiнка вiдчиняє дверi. Я бачу спальню середнiх розмiрiв. "Може бути", - каже невiдомий чоловiчок, який залiз до моєї душi. Я киваю головою красивiй жiнцi: мовляв, добре, я буду тут.
   Красива жiнка каже, щоби я роздягався. Я стою й мовчки дивлюся на неї. Тодi вона рiшуче, але м'яко знiмає з мене лiкарняну пiжаму i веде голого до сусiдньої кiмнати. Тут ванна. Хтось уже наповнив її. Красива жiнка допомагає менi залiзти у воду. Теж роздягається. Намилює мене. Миє. Так добре, як у дитинствi. Красива жiнка рушником розтирає до почервонiння моє грiшне тiло.
   Потiм ми кохаємось на лiжку у спальнi. У красивої жiнки гнучке красиве тiло. Я думаю, що коли б це було тодi, коли вона була професоркою, а я ще мав обличчя Путiна, то вiдчував би щось бiльше.
   Красива жiнка, мов робот, зробила свою справу i виходить зi спальнi, навiть не глянувши на мене. Бiльше я нiколи не бачив її у своєму життi.
  

38

  
   По телевiзору день i нiч крутять новини. Бачу, що вiдбувається в Росiї.
   Путiн вмер. Люди виходять на майдани з його портретами. Полiцiя розганяє їх. Якийсь пузатий начальник з трьома зiрками на погонах каже, що це несанкцiонований мiтинг, а тому нова влада не допустить порушення закону.
   Виступає Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати. Я вiдразу впiзнаю цього чоловiка в чорному, хоча вiн змiнив зачiску, завiв вуса й почепив окуляри на нiс. Я вже навiть i не згадую, що Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, сказав менi, що Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали, розстрiляли як ворога народу. Як би там не було, вiн менi тепер не куратор. Стає легше на душi, i я вiдчуваю, що чоловiчок, який там зараз проживає, задоволено усмiхається.
   Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати, каже, що до наступних президентських виборiв тимчасово виконуватиме обов'язки глави держави. Поруч з ним - вищий росiйський генералiтет, який лiтав зi мною до сибiрських концтаборiв. Тепер у них зовсiм iншi вирази на обличчях. Розумнi погляди, в яких зчитується вiдповiдальнiсть за долю Росiї пiсля смертi Путiна. Куди й подiвся страх, який я їм нагнав. Але наступної митi я розумiю, що пиха i самовпевненiсть так i пруть з них. Мабуть, це тому, що оператор змiнив освiтлення. Генеральчики розумiють, що тепер влада належить виключно лише їм.
   Далi я напружуюсь, а вслiд за мною, мабуть, i мiльйони росiян, коли Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, каже, що нова влада розбереться зi всiма злочинами Путiна, але на це потрiбен тривалий час, щоб не наламати дров. Моє й мiльйонiв росiян напруження зникає в одну мить. Зрозумiло, що це лише слова. Нiчого вони не зроблять. Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, стверджує, що виннi однозначно будуть покаранi. Вiн обiцяє вiдкритi судовi процеси по всiй Росiї. Чомусь менi здається, що Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, сам не вiрить у свої слова. То чому в це мають повiрити я i мiльйони росiян, якi складали Систему Путiна чи належали до когорти чоловiкiв у чорному?
   Слово надають Сергiєвi Сергiйовичу, чи як там його насправдi звуть. Вiн теж змiнився, а в офiцiйному костюмi з краваткою виглядає навiть смiшним. З'ясовується, що тепер вiн виконуватиме обов'язки прем'єр-мiнiстра - аж до того часу, коли буде сформовано новий уряд. Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть, каже, що пiдприємства працюють у штатному режимi, людям вчасно виплачують зарплати i пенсiї, життя поступово налагоджуватиметься i покращуватиметься. Я вiдчуваю, що i в його словах нема впевненостi. Здається, що чоловiки в чорному, якi керують усiма процесами в Росiї, є Путiн чи нема, випустили цих клоунiв, щоби хоч трохи заспокоїти людей. Але мої колишнi куратори погано виконують свої ролi. Я це добре розумiю, бо знаходився всерединi цих подiй. Чи знаходжусь i досi, якщо перебуваю в цьому особняку?
   А ось головний охоронець покiйного Путiна тримає марку. Його важко впiзнати в цивiльному костюмi замiсть генеральського мундиру, але ж я добре пам'ятаю цей вираз скляних очей, якi пронизують тебе наскрiзь, що хочеться вiдразу вмерти, бо розумiєш, що такий погляд нiчого доброго тобi не вiщує. Вiн запустив борiдку, а коли блиснули окуляри, став чимось подiбним на Пiночета. В руках у нього та ж шкiряна папка, з якої вiн давав менi на пiдпис президентськi укази. Головний охоронець покiйного Путiна виконує обов'язки мiнiстра оборони. Я розумiю, що на тлi бутафорних Iванова Iвана Iвановича та Сергiя Сергiйовича, чи як там їх насправдi звати, це єдина значима посада, а чоловiк, який її обiймає, має реальну владу. Головний охоронець покiйного Путiна каже, що армiя виконує перед народом свiй конституцiйний обов'язок. Питання повернення Українi Криму буде розглянуте на всеросiйському референдумi. До цього слiд ретельно пiдготуватися, точну дату оголосять пiзнiше, але це вже, мабуть, вiдбудеться наступного року, пiсля президентських виборiв i змiни депутатiв Державної Думи. Я особливо не задумуюсь, як змiнюватимуть депутатiв. Не буде виборiв? А й справдi, навiщо зайвий раз ходити на дiльницi, кидати кiлометровi бюлетенi, бавитись у демократiю, якої насправдi не iснує? Вiн засудив дiї України, яка насильно й всупереч мiжнародним законам повернула собi Донбас i встановила контроль над росiйсько-українським чотириста-кiлометровим кордоном. Але найбiльше в його промовi дiсталося Сполученим Штатам Америки. Головний охоронець покiйного Путiна стверджує, що Росiя як суверенна держава має право володiти на своїй територiї ядерною зброєю, а тому нiхто не смiє втручатись у нашi внутрiшнi справи. Я пишаюсь, що особисто знайомий з цим чоловiком. Якщо хтось, крiм мене, й може бути росiйським президентом, то лише вiн.
   Тiльки-но вiн завершив цю фразу, як розпочався екстрений випуск новин. Схвильованим голосом, хоча очi в нього свiтились вiд радостi, диктор повiдомив, що насправдi Путiн не вмер, а втiк вiд правосуддя. Я аж присiв на лiжку. Звичайно, вiд самого початку я пiдозрював, що Путiн не мiг вмерти. Бо як без нього житимуть мiльярди на планетi Земля?
   Телевiзор вимикається. Гасне свiтло. Вiдбiй. Я лягаю. Усмiхаюсь. Путiн живий. Засинаю.
  

39

  
   Це була найщасливiша нiч у моєму життi: менi нiчого не снилося.
   Зранку я почав обхiд своїх володiнь. Звичайно, тi, хто привiз мене сюди, робили все можливе й неможливе, щоби я нi про що не здогадувався. Проте на кожному кроцi я вiдчував їхню присутнiсть, хоча вони намагалися бути невидимими. То дверi десь рипнуть, то чути кроки нагорi чи за стiною, то хтось кашляне або засмiється. Хочете бавитися зi мною? Будь ласка! Я вдавав, що нiчого не помiчаю i нiби тут знаходжуся сам-самiсiнький.
   У кожнiй кiмнатi були дзеркала - бiльшi й меншi. Все прилаштоване так, щоби я звикав до свого нового обличчя. Я й звикав. Воно було посiчене, нiби на шаткiвницi. Я не впiзнавав себе - нi колишнього, нi путiнського. На тлi останнiх подiй, якi вiдбувались у Росiї, ще не вистачало, щоби мене сплутали з Путiним i судили за якiсь його злочини, тим бiльше, що я їх не здiйснював. Тому ситуацiя з нинiшнiм моїм обличчям мене цiлком влаштовувала. Заради збереження власного життя я готовий був пожертвувати навiть бiльшим, нiж путiнське обличчя. Але це за мене вже зробили.
   Чоловiкiв-невидимок я таки впiймав на гарячому. На кухнi парував снiданок, щойно зготовлений. Що це були чоловiки, а не жiнки, я зрозумiв по запаху одеколону. Я подумав, що, можливо, їжа призначена комусь iншому, але ж мене не ознайомили з правилами їхньої гри, тому доводилося грати за своїми. Я смачно поснiдав, попив каву. На столi лежала кубинська сигара, але я не ризикнув. Вибачайте, хлопцi, це не моє. Залишаю вам, а за снiданок дякую.
   Я продовжив обхiд моїх володiнь. Крiм дзеркал, у кожнiй кiмнатi були телевiзори, теж рiзних розмiрiв. Демонстрували вчорашнє. Я вже напам'ять знав виступи Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звали, Сергiя Сергiйовича, чи як там його насправдi звали, головного охоронця покiйного Путiна. Ой, уже не покiйного, бо вчора ж сказали, що Володимир Володимирович утiк i переховується вiд правосуддя. Чийого правосуддя? I хто взагалi має право судити Путiна? В когось пiднiметься рука судити мене, адже всi знали, що Путiн - це я? Невже ви думаєте, що простого смертного можна помiстити у такий розкiшний будинок? Отож бо!
   Втiм, новини про втечу Путiна сьогоднi не повторювали. Я подумав, що, мабуть, щось змiнилося. Нiби й справдi був винайдений прилад, який вловлює думки людей, бо вiдразу стали показувати екстренi новини. Я так зрозумiв, що спецiально для мене. Диктор з телячою радiстю, хоча в його очах я побачив сум, повiдомляв, що нашим доблесним правоохоронним органам вдалося впiймати кривавого диктатора. Я не вiдразу й второпав, що кривавий диктатор - це я, тобто Путiн, а коли показали Сьомого - розреготався. Треба було бачити цього переляканого дурня з обличчям Путiна, якого збуджений натовп вiв до найближчого вiддiлку полiцiї. Кадри про затримання Сьомого, тобто Путiна в їхньому розумiннi, вiдразу облетiли весь свiт, бо посипалися коментарi багатьох лiдерiв держав. Все зводилося до того, що Сьомого, тобто Путiна в їхньому розумiннi, слiд судити у Гаазi. Тепер я бачив їхнє справжнє ставлення до Володимира Володимировича. Коли вiн був живий, запевняли у своїй дружбi до кiнця життя. Своєї точки зору на затримання Сьомого не висловлювали Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звали, Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звали, i головний охоронець покiйного Путiна. А що їм казати, якщо вони знали, що це не Володимир Володимирович. Iнформацiя про буцiмто втечу Путiна була, м'яко кажучи, неточною, бо, як я зрозумiв, Володимир Володимирович був, на жаль, мертвий. Залишався лише я.
   А ще я знав, що Сьомого дуже швидко розкусять. Це зараз вiн перестрашений i не може слова видобути iз себе. А коли переляк пройде, Сьомого годi буде зупинити. Тодi всi переконаються, що хоча й обличчя у нього путiнське, але це нiякий не Володимир Володимирович, а лише його жалюгiдний двiйник.
   Упродовж дня по телевiзору не показували нiчого цiкавого. Щоправда, мене насторожила iнформацiя про двiйникiв Путiна. Про це сказав якийсь полiтичний експерт, iснування якого ранiше я не зауважував, але все у нього вийшло так нiби мiж iншим.
   Чоловiки-невидимки вже й особливо не ховалися вiд мене. Один iз них виходив iз великої кiмнати, коли я увiйшов туди через iншi дверi. Я розумiв, що їм ще не дали команди впритул наблизитися до мене, але коло звужувалось. Все одно розв'язка ось-ось мала настати i була менi зрозумiлою, так що не слiд прискорювати подiї. Дали тобi можливiсть насолоджуватися життям - користайся моментом.
   Все сталося так, як я й передбачав. По телевiзору казали, що впiймали не Путiна, а одного iз його двiйникiв. Тодi вперше назвали мене. Дикторка iз загадковою усмiшкою на устах повiдомила, що найбiльш небезпечним iз двiйникiв покiйного Путiна є Тринадцятий. Тодi ж показали мою фотографiю, тобто Путiна, з нерозсiченим обличчям. Спочатку менi стало весело, бо вже не було Тринадцятого, з путiнським обличчям, тож шукайте вiтру в полi, а потiм - сумно, бо я не зрозумiв, чому є найбiльш небезпечним двiйником Путiна. Якщо це справдi так, то при зустрiчi мене особливо не розпитуватимуть, а вiдразу розстрiляють, подавши потiм як убивство при спробi втечi.
   На обiд i вечерю менi приготували вишуканi страви, даючи зрозумiти, що найближчим часом нiчого подiбного бiльше не свiтить. А може, й узагалi нiчого не свiтить у життi, що залишилось. Я теж це добре вiдчував.
   З почуттям приреченостi лiг спати. Несподiвано для себе доволi швидко заснув. I це була ще одна, остання, щаслива нiч у моєму життi, бо менi нiчого не приснилось.
  

40

  
   Я прокинувся вiд того, що вiдчув, як хтось на мене дивиться. Розплющив очi. Так i є. Передi мною стояв чоловiк у бiлому халатi зi схрещеними на грудях руками. Позаду нього - ще двоє таких же, як вiн. Я знав, що це чоловiки в чорному. Вони прийшли по мою душу. Схрещенi на грудях руки мали вберегти їх вiд мого погляду, повного презирства i байдужостi.
   - Тринадцятий? - запитав той, що був попереду.
   Звiсно, вони знали, куди йшли i по кого. Вiдпиратися не було жодного сенсу. Я приречено кивнув головою.
   - Збирайтеся, - сказав чоловiк у чорному, хоча сьогоднi на ньому був бiлий халат, але я знав, що вiн такий же лiкар, як я балерина.
   Поки я вдягався, чоловiки в чорному уважно спостерiгали за мною. Вони не пришвидшували моїх дiй, лише терпляче чекали, коли жертва остаточно опиниться в їхнiх руках. Якби я зробив якийсь необережний рух, тут же накинулись би на мене, тому в мене не було нi теоретично, нi практично жодних шансiв вибратися звiдси. Та я й не намагався цього зробити. Ще вчора, коли почали говорити про двiйникiв покiйного Путiна i назвали мене - Тринадцятого, - я вiдчував, що на кожному кроцi понаставлювали капканiв. Якби в мене була сила волi, то вже тодi треба було думати про порятунок, а не чекати сьогоднiшнього дня. Втiм, як я розумiю, й це не врятувало б, адже чого-чого, а розуму вiд чоловiкiв у чорному не вiдбереш.
   Я вдягнувся i смиренно простягнув руки тому, хто стояв попереду, думаючи, що зараз клацнуть кайданки. Проте чоловiк у чорному, який сьогоднi був у бiлому халатi, посмiхнувся:
   - Це зайве, Тринадцятий. Хiба би ви були неслухняним.
   Я буду слухняним. Тепер я знав, що буду слухняним до кiнця свого життя, яке залишилось.
   Я пiшов за ним, вiдчуваючи, як позаду чоловiки в чорному, але в бiлих халатах свердлили поглядами менi потилицю.
   У машинi вони все ж щось непомiтно вкололи менi. Я втратив свiдомiсть. Це була їхня слабкiсть. Вони не були впевненi в собi. Навряд чи боялись, що не впораються зi мною. Це була внутрiшня невпевненiсть у власних силах. А, мовляв, зробимо це про всяк випадок. Якби жив Путiн, вони б не наважились на такий крок, що принижував саму Систему. Цi чоловiки в чорному працювали i за Путiна, але вмить змалiли пiсля його смертi. Я зрозумiв, що вже нiчого цiкавого в Росiї не вiдбуватиметься, аж поки не народиться iнший Путiн. А чи народиться? I якщо так, то навряд чи я побачу його. Тому логiчно було, що ще вчора, коли я мiг втекти, вiдчувши небезпеку, не зробив цього. Нема сенсу. Нема заради кого ризикувати своїм життям. Нема заради кого жити. Залишилося лише спостерiгати за тим, що вiдбувається.
  

41

  
   Коли я прийшов до тями, то зрозумiв, що лежу в одномiснiй палатi. Дверi замкненi. Невеличке вiконечко на них. Через нього бачу такi ж одномiснi палати. В'язниця. Аж тепер усвiдомив, що це мiй прихисток на все життя, яке залишилось. Чесно кажучи, до цього треба було морально пiдготуватися заздалегiдь. Я ж цього не зробив, думаючи лише про те, що збулася мрiя iдiота: я став Путiним. У першi днi було важко змиритися з новими обставинами, але поволi я дав собi раду. Зрештою, живуть же люди i в таких умовах.
   Час у в'язницi тече повiльно, якщо взагалi є сенс визнавати iснування часу. Радше це вигадка людей, щоби спростити собi уявлення про минуле, сьогодення i майбутнє. Насправдi часу й простору не iснує. Все спресоване в єдине цiле. Принаймнi я переконався в цьому на собi.
   Взагалi-то всi вважають, що я лежу в лiкарнi. Щодня - якiсь процедури, мене всього скололи, загодовують пiгулками, нiби випробовують новi препарати для продовження життя. Але я сподiваюся, що це все-таки в'язниця i я рано чи пiзно вийду на волю, бо ще вiрю у совiсть чоловiкiв у чорному, якi не присудили мене до вiчного ув'язнення. Вони просто помiстили мене у психiатричну лiкарню, щоби я за повною програмою не вiдповiдав за злочини покiйного Путiна. А з лiкарнi, як не крути, все-таки виносять ногами вперед.
   Дзеркальця у мене нема, але я вiдчуваю, що моє обличчя потрохи заживає. Вже жодна пластична операцiя не зробить мене красенем. Я на це й не претендую. Я вже нiкого не кохаю i не хочу, щоби мене хтось покохав.
   Потрохи призвичаююсь до нового ритму життя. Менi знову сняться сни. Снiжинки вгризаються в гарячий африканський пiсок. Але все пристойно. Жахiв нема.
   Iнколи я думаю про Оксану, Вiкторiю та Василину. Але менi не хочеться знати, що з ними сталося.
   Я геть чисто забув вiршi, якi колись жили в моїй пам'ятi. Мабуть, дiють на мене пiгулки, прописанi головним лiкарем. Мабуть, ви вже здогадалися, що це замаскований Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звати. Вiн здогадується, що я його впiзнав, i пiдморгує менi: мовляв, тримайся, Тринадцятий, перемога буде за нами, а ворога розiб'ють.
   У заступниках Iванова Iвана Iвановича, чи як там його насправдi звуть, ходить Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть. Вiн i не дуже маскувався, але йому чомусь неприємно зустрiчатися зi мною. Як тiльки мене побачить, вiдразу кудись зникає.
   Ну, а санiтаром тут влаштувався головний охоронець покiйного Путiна. Всi його бояться. Навiть Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, i Сергiй Сергiйович, чи як там його насправдi звуть. Про пацiєнтiв годi й говорити. Лише я не боюсь головного охоронця покiйного Путiна. А чого його боятись? Треба лише виконувати те, що вiн каже. Дисциплiна i суворий режим ще нiкому не зашкодили. Здається, лише ми на цьому клаптику землi розумiємо одне одного без слiв.
   Iванов Iван Iванович, чи як там його насправдi звуть, каже, що я чемний, курс лiкування проходить успiшно, а тому мене незабаром можуть перевести до загальної палати. Я вже вiдвик вiд людей, i мене до них не тягне, але там є телевiзор. Менi все-таки цiкаво, що вiдбувається в Росiї пiсля Путiна.
   Про виписку поки що не йдеться, але я впевнений, що коли справи у Росiї будуть кепськими, чоловiки в чорному зроблять усе можливе й неможливе, щоби я опинився на волi. Росiя не може без Путiна. Сподiваюсь, що ви нарештi здогадались, що я i є Путiн, а чутки про мою смерть виявились аж занадто перебiльшеними.
  

9 сiчня 2018 року

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   82
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"