Мiй образ янгола в цiм свiтi,

Невипущений мiй щастя крик,

Вiн спить серед духмяних квiтiв,

Я теж сплю, й бачу його лик.



Нехай мов дурень я мовчу

(ти можеш в цьому дорiкнути),

А серце рветься: "Полечу!",

Я можу навiть щось утнути,

Бо розум є, але не мiй,

Вiн затуманений благанням

Про здобуття бодай на мить

Того нестямного кохання,

Що у повiтрi вже дзвенить.



Дзвенять молекули води

У кожнiй крапельцi роси,

Дзвенять потужнi§ вiтри -

Вже надривають голоси.

А най дзвенять, не накричаться,

Вони ж бо лиш рухливi маси,

А я стою... нi, я бiжу,

Я вже лечу на окiл Марсу!

Проте не вичерпає це

Мого пекучого запасу.

Неначе вся природна сила

Зiбралася, не загасила,

А розпалила бiль нестямний.

Залiкувала би хвороби,

Що рвуть, розносять на шматки

Останнi мо§ залишки

Ущент понiвеченого серця.



Я був дурним, хоч i вважав себе розумним.

Намалював свiй iдеал, що був блiдий, як смерть.

От i ходи, ти, йолопе, похмурим,

Нехай твоє життя все пiде шкереберть!

Ти заслуговуєш на страту серед площi,

Щоб не отруював життя сво§м потоком

Ба, зливою нестримною пiтьми

Та смутку, що вилазить завжди боком.



Або нехай летить твiй ангел далi, вгору,

Або стань справдi недурним, щасливим,

Схили чоло хутчiше вже додолу,

Знайди свiй дух спокiйним, мирним.



Якщо прихилиться до тебе твоя муза,

Якщо ви разом - це майбутнє,

То не вiдчуєш бiльш нiякого конфузу,

А лиш побачиш незабутнє

Барвисте сяйво iз глибин

Морiв кохання та любовi.

На все най буде Твоя воля...



01.08.2010