Вiсiм рокiв в двi хвилинки.
2014-2022



2014

Коли скакав майдан - ми працювали.
(Не розумiю бiсiв навiжених,
Мене нудить вiд їхнiх побрехеньок).
Писала взимку вiршi про козакiв,
Яких батьки не дiждуться додому ,
I вiрила, що того нi, не буде...
Все неймовiрне стало новиною...

Була одна лiнiйка про соборнiсть,
Казала впевнено, щоб заспокоїть,
Сама не вiрю, i менi не вiрять...
I на душi аж липне лицемiрство.

Надiя вмерла якось так , у травнi, 
I їх вогонь постав для мене вiчним....
От не для того дiди воювали, 
Щоб знов фашисти в хату увiйшли...

Хтось тих недолюдкiв родив, плекав, 
Ростив i обiймав.
Якась же мати ,певно , все ж була...
Комусь воно додому понесе дитячi смертi.
Їх душi затруїли непомiтно,
Вони забули, що не звiрi, нi.
Що на землi ти є людина, чули?
Ба нi, не чули. Бо вони боги.
I їм смакує кров , як упирякам.

В моєму серцi Україна вмирала боляче, 
Я досi плачу. 
Ми пережили 
Жахiття й вибухи...
А скiльки часу в черзi без води...
I Новий рiк без грошей , з вiнiгретом,
Картоплею та чаєм навздогiн...

Я на уроцi говорила про культуру, 
Що  мова нi при чому на вiйнi.
Наскiльки ж боляче було,
Коли її не стали викладати.
Та звикла, i до болю можна звикнуть.

2022
А зараз вже , мабуть,  не схочу.
Тепер-бо мова -  ворога синонiм.
Не хочу бути ненависною для учнiв.
 Почуйте, тихо  моє серце плаче,
Прокинулось вiд вибухiв вночi.
Нацистiв тих ненавиджу, хоч знаю,
Що там є люди, Господи, прости.
У нас у всiх вони украли Україну.